НАРИСИ З ІСТОРІЇ КОСТЮМІВ
ЧАСТИНА
І
КИЇВ
«МИСТЕЦТВО» 1978
902.7+ 6П9 (09 )+6П93 €76
Рецензенти:
доктор історичних наук
В. А. Дядиченко, кандидат мистецтвознавства
10. В. Б є л і ч к о, народний художник СРСР Ф. Ф. Н і р о д.
Художники М. Н. Г р о х, Б. Л. Т у л і н.
Фахова редакція 3. В. К у ч е р е н к о.
В ато издание вошли очерки истории костюмов ряда стран с древних времен и большей частью до конца XVIII ст. Первая часть посвящена рассмотрению костюмов Древнего Египта, Ассирии, Древнего Прана, Древней Греции и Рима, так назьіваемьіх варварских племен и народностей, Византии, западноевро-пейских стран (V—XV ст.), Древней Руси (Х—ХІІІ ст.), русских (XIV— XVII ст.), украинских (XV—XVII ст.), арабских (VII—XVI ст.), индийских (VII—XVII ст.), китайских (VII— начала XX ст.) и японских (VII—
XIX ст.).
Во вторую часто включеної очерки о костюмах западноевропейских страи, в частности, Италии, Аиглии, Франции, Германии, Испаиии и т. д. с XV до конца XVIII ст.
Читатель почерпнет не голько общие сведения об истории костюмов, но и по-лнакомится с основньїми силуетами, тканями, головньїми уборами и причвенами, обувью и принадлежностями костюмов, с кроєм, способами драпировки, украшением и использованием одеждьі. Издание расечитано на работников театри, кино и телевидения, художников, литераторов, историков, мод ель еро в одеждьі, студентов художественньїх учебньїх заведений, участников художе-ственной самодеятельности — всех, кто интересуется вопросами материальной культурьі прошльїх зпох.
80105—329
-----------78
М207(04)—78
Видавництво «Мистецтво», 1978
ВІД ВИДАВНИЦТВА
Видання «Нарисів з історії костюмів» становить короткий систематизований і узагальнений огляд історії костюмів від найдавніших часів і переважно до кінця XVIII ст. Користуючись іконографічними матеріалами, вітчизняною та зарубіжною спеціальною літературою, К. Стамеров прагнув з позицій марксистсько-ленінської методології в основних рисах відтворити картину історичного розвитку костюмів — невід’ємної частки розвитку •матеріальної культури людства. Вже з моменту свого виникнення одяг людини стає об’єктом художньої творчості і фактично є однією з найпри-вабливіших частин такого цікавого мистецького явища, як декоративно-ужиткове мистецтво. В ньому відбиваються історико-економічні, соціальні, етичні і, звичайно, естетичні моменти людського життя. Усією своєю суттю одяг безпосередньо пов’язаний з людиною, а тому зрозумілий і цікавий в усіх своїх історичних виявах.
Дослідження мало складатися з трьох частин і висвітлювати історію костюмів від найдавніших часів до наших днів. На жаль, написати третю, останню частину, авторові не судилося. Видавництво вважає, що матеріал, вміщений у двох частинах, являє собою певну цінність і викличе інтерес читачів. При виборі тем нарисів основними критеріями були, з одного боку, міра важливості костюма тієї чи іншої країни або доби в загальній історії розвитку костюмів, з другого, те, наскільки поширеним виявилось практичне застосування відповідних костюмів у театрі, кіно, телебаченні, художній творчості.
У кожному розділі «Нарисів» подана загальну характеристику розвитку костюмів (виняток становлять лише розділи «Костюми Ассірії», «Костюми Стародавнього Ірану», «Костюми так званих варварських племен і народностей» ), розгляд чоловічих та жіночих костюмів; деякі розділи доповнені ще військовими костюмами та костюмами духівництва.
Серед розглянутих в цій праці численних костюмів зустрічається мало відомостей про костюми трудових мас — основного населення тих часів, пригноблюваного й визискуваного багатіями. У музеях, архівах, хроніках збереглися матеріали, експонати, художні твори, які відбивають розвиток костюмів того чи іншого історичного відрізку часу переважно через коштовніші, добротніші речі, які задовольняли потреби панівних верств певних епох. Через це, очевидно, треба враховувати, що наслідувати моду чи бути її законодавцем мали можливість лише представники експлуататорських класів, для яких багатство, розкіш та неробство становили основний смисл їхнього життя. Отже, цілком зрозуміло, що в класовому суспільстві одяг також є класовим, соціально диференційованим (як відомо, соціальна диференціація властива всій історії класового суспільства). Тому, говорячи про костюми трудового народу, слід мати на увазі, що вони були досить прості, виготовлені з небороги® матеріалів, зручні в повсякденній роботі, хоч кроєм, силуетом чи кольором іноді нагадували костюми заможних верств суспільства.
5
Розгляд складу костюмів здебільшого здійснюється в такій послідовності: сорочка, верхній, так званий плечовий, одяг (туніка, жюстокор, камзол, свита, фрак тощо), поясний одяг (набедренї пов’язки, штани, спідниці тощо), взуття, головні убори, зачіски, приналежності костюмів.
У другій частині вміщено список художників, твори яких автор використав при визначенні типів, силуетів, кольорів костюмів певного стилю чи періоду. Крім того, у кожній частині подано бібліографію рекомендованої літератури; за бажанням читачі можуть детальніше вивчити матеріали, що їх цікавлять. Для кращої орієнтації російського читача російською мовою подаються короткі підтекстовки до чорно-білих штрихових малюнків та кольорових таблиць.
ВСТУП
ОДЯГ І костюм
* К. Маркс і Ф. Енгельс. З ранніх творів. К., Політвидав України, 1973, стор. 527.
У людському суспільстві одяг виник як засіб захисту тіла від зовнішніх дій навколишнього середовища. Холод, волога, дощ, сніг, різка зміна температур, так само як і нестерпна спека, вітер, що несе з собою пил і пісок, викликали у людини прагнення чимось захистити себе, вберегти своє тіло від цих неприємних і часто небезпечних для здоров’я явищ природи. Не менш дошкульними й шкідливими були ураження від колючок і, особливо, від укусів комах, таких, наприклад, як москіти в тропіках або сибірський гнус. Житло й постіль, які виконують функцію ізоляції людини від несприятливих дій зовнішнього середовища, могли забезпечити тіло лише на час відпочинку, сну й обмеженого кола занять первісної людини під покрівлею її дуже примітивного «дому». У зв’язку з цим, на додаток до житла й постелі, звичайно, мав з’явитися новий засіб для захисту тіла людини в подорожі або в умовах повсякденної праці поза житлом. Таким засобом став одяг.
Поява одягу сягає найдавніших часів людського суспільства. Одяг має дуже давню історію: він поступово удосконалювався, ускладнювався і ставав дедалі різноманітнішим. Проте всі типи одягу, безперечно, виникли від двох основних найпримітив-ніших прототипів: плечового одягу — у вигляді накинутої на плечі шкури — і поясного одягу — шкури, пов'язаної навколо стегон. Завдяки опорі на плечі перший породив величезну різноманітність форм: плащі, сорочки, каптани, піджаки тощо. З другого розвинулися форми одягу, притримувані на стегнах: фартухи, спідниці, штани та ін.
Серед усього розмаїття видів і форм одягу, створених людством протягом його історичного розвитку, є декілька найважливіших типів, які послідовно відбивають основну лінію його еволюції. Виходячи з найсуттєвішої ознаки, що відрізняв одяг від житла й постелі (ковдри), тобто з обов’язкової наявності укріплення захисного прикриття на самому тілі людини, можна простежити два основних типи його: І) одяг, що огортає або драпірує тіло людини і тримається на ньому за допомогою поясів, зав’язок, застібок тощо. Як найпростіший, цей одяг характерний для найбільш ранніх періодів історії людства. Він типовий для стародавнього світу і набув особливого розвитку в античному рабовласницькому суспільстві. Прикладом такого одягу можуть бути давньоєгипетська набедрена пов’язка, давньогрецький хітон, римська тога, а також індійське жіноче сарі, хоч останнє з’явилося значно пізніше — в XVI ст.; 2) одяг, який вдягають і який тримається на тілі людини завдяки природним розширенням людської фігури (на плечах або на стегнах). Залежно від способу одягання, пов’язаного з основним типом крою, цей одяг поділяється на два підтипи: а) глухий, або накладний, одяг, який не має суцільного переднього (чи заднього) розрізу, а тому вдягається через голову; б) розстібний одяг, який має спереду (або, рідше, ззаду) суцільний розріз на всю довжину, що дає можливість одягати його на торс ззаду в рукава (чи пройми) й носити за бажанням закритим або розкритим.
У нашій щоденній розмовній мові під словом «одяг» ми розуміємо звичайно лише прикриття для торса і верхніх частин кінцівок (рук та ніг), якими є плаття, жакети, сорочки, штани, спідниці тощо. Для прикриття голови ми вживаємо вислів «головний убір», для прикриття нижніх частин ніг — «взуття» і «панчохи». Проте в широкому значенні «одягом» слід називати всі види прикриття, що укріплюються на тілі або одягаються і служать захистом від зовнішніх дій навколишнього середовища, незалежно від того, яку частину тіла вони прикривають. Все, що ми носимо на собі з цією захисною метою, є одягом у широкому розумінні цього слова. Отже, до одягу належать: а) натільний одяг, або власне одяг, що прикриває торс і верхні частини кінцівок; б) головні убори (хустки, чепці, капелюшки, шапки, капюшони; в) взуття, в тому числі й прикриття для гомілки (панчохи, гетри); г) рукавички, муфти.
Одягом, щоправда, далеко не вичерпується все те, що людина на себе одягає і що становить її костюм. Серед речей, які носить людина, починаючи з ранніх етапів розвитку суспільства, велику роль відіграють прикраси, або ширше — наряд, що з’явився майже водночас з одягом. Наряд, як виходить із самої суті слова, має прикрашати людину, робити її красивішою, наряднішою. Проте спочатку прикраси мали більш практичне, утилітарне призначення, і тільки згодом вони перетворилися на власне прикраси, на наряд. Наряд, або прикраси, могли виникнути як свідчення, як визнання, як відзнака спритності, сили, хоробрості й хитрості мисливця-воїна (такими були, наприклад, мисливські та воєнні трофеї — зуби, кігті, пір’я); як «вивіски», «ярлики» — ознаки забезпеченості й багатства (наприклад, численні залізні браслети, намиста); як засіб приваблення протилежної статі, а також внаслідок багатьох інших причин, але завжди як щось таке, що викликає почуття подиву, поваги, захоплення, симпатії, як таке, що подобається, приваблює. Естетичне почуття не є вродженим, як це намагається трактувати буржуазна наука, виходячи з ідеалістичного світогляду. Естетичне почуття — продукт довгого суспільного розвитку і творчої трудової діяльності, у процесі якої «...людина формує матерію також і за законами краси» *. Та яким би не було походження прикрас і нарядів на досить ранній стадії суспільного розвитку, вони з корисних предметів поступово ставали просто красивими, викликаючи естетичне захоплення по єднанням ~ кольорів і форм, художньою виразністю, незалежно від їх безпосередньої користі й первісного призначення. Як складовий компонент костюма поряд з одягом ці прикраси мали суттєве значення.
Серед розмаїття елементів наряду можна виділити такі основні типи; 1) прикраси тіла, які іноді називають нерухомими, оскільки вони фіксуються на самому тілі;
7
2) прикраси, котрі надівають, пачіпні або рухомі, що їх прикріплюють на тілі чи одягові й вільно знімають; 3} прикраси одягу (його декор), які фіксуються на самому одягові; 4) форми, лінії та пропорції одягу, що підкреслюють силует костюма. Прикраси, що фіксуються на самому тілі,— дуже давнього походження. До них належить, по-перше, розмальовування тіла та обличчя, дуже характерне для мало-розвинепих народів. Історичною спадщиною такого розмальовування є поширена в усі часи і в усіх народів косметика обличчя — білення та пудрення, вживання рум’ян, нанесення тіні і темних рисочок навколо очей, фарбування губ тощо. По-друге,— татуїровка (яка досягла високої досконалості, наприклад, у японців та новозеландських маорі), рубцювання і спотворення окремих частин тіла, як-от забинтовування ніг у китаянок, що перетворювало ступню на мініатюрне потворне «копитце», або відтягування мочок вух до плечей у негритянських племен Верхнього Нілу. По-трете,— зачіски, так звана укладка на голові волосся (власного чи париків) — улюблена прикраса майже на всіх стадіях розвитку людського суспільства (зачіску часто супроводжує і фарбування волосся). До цього ж типу прикрас слід віднести й різні способи і види відрощування борід та вусів або, навпаки,— часткове або цілковите їх усунення (голіпня, вищипування тощо).
Ще поширеніші й численніші начіпні або рухомі прикраси, які безпосередньо надівають на окремі частини тіла (браслети, персні, обручі, намиста, декоративні пояси) чи прикріплюють па тілі й одягові зав’язками, ланцюжками, застібками (брошки, пряжки, сережки), а також прикраси, які входять до складу головних уборів (ободи, діадеми, вінки, гребінці, пір’я тощо). Багато таких прикрас виконують разом з тим і допоміжну, утилітарну функцію — притримують, укріплюють і стягають одяг чи волосся.
Два розглянутих типи прикрас (нерухомі й рухомі) не завжди пов’язані з одягом і можуть бути використані цілком самостійно, лише доповнюючи одяг у загальному комплексі костюма.
Значно більший інтерес для історії костюмів становлять прикраси третього типу, що фіксуються на самому одязі й перетворюються на невід’ємну його частину. З історичним розвитком костюмів прикраси самого одягу поширюються дедалі більше й більше, стають надзвичайно різноманітними й перетворюються на характерні властивості майже будь-якого костюма, насамперед зумовлюючи його нарядність. Покриття одягу прикрасами — його декорування — має на меті зробити одяг красивим, а вся розмаїта сукупність прикрас і забарвлення одягу становить його декор. Способи декорування одягу дуже різноманітні: тут і декорування самого матеріалу одягу лише за допомогою суцільного його фарбування чи фарбування окремих елементів, без нанесення якогось певного узору, або поєднання різних за кольором частин одягу (засобом прикраси виступає сам колір чи поєднання кольорів); тут і декорування матеріалу одягу шляхом нанесення на нього різними способами (тканням, вибійкою, вишивкою, аплікаціями, розписом) різноманітних узорів, фігур, зображень, рівномірно розташованих на полі тканин або зведених в орнаментальні плями й смуги (як, наприклад, кайма); тут і декорування, одягу за допомогою рельєфних прикрас, утворюваних на ньому як із самого матеріалу (оборок, воланів, рюшів, гофрування, бантів), так і з хутра, мережив, бантів, бахроми тощо. Суттєвою ознакою такого типу декору є саме його рельєфність (на відміну від площинного характеру згаданих вище типів). Цей декор подрібнює площини одягу, деформує його поверхню і тому, зрештою, тією чи тією мірою видозмінює його форми і лівої. Лінії при цьому ніби ліпляться з самого матеріалу, з тканини. Такого типу декор називають ліпним або рельєфним. Будь-які типи декорування одягу та характер їх комбінувань мають дуже велике значення для вивчення історії костюма, бо вони тісно пов’язані з кроєм одягу.
Говорячи про естетику костюма, слід пам’ятати, що момент нарядності в ньому не обмежується лише прикрасами й декором: віп виявляється також у самому крої, конструкції одягу, визначаючи (поряд з утилітарними міркуваннями) основні лінії і форми костюма. В кожну історичну добу, на кожному етапі розвитку суспільства основні форми і лінії костюмів створюються значною мірою залежно від панівних у певний відрізок часу і в певному класовому середовищі понять про красу і привабливість фігури. Уявлення про красу тіла й обличчя є історично мінливими. Ідеали фізичної краси суттєво відмінні у різних народів і на різних щаблях суспільного розвитку. Відповідно до відносного й мінливого «ідеалу» видозмінюється загальна форма костюма, співвідношення його частин, характер і спрямування обмежувальних ліній, конструкція і крій,— усе те, що становить так званий силует костюма. Це дуже важлива властивість наряду, роль якої історично постійно зростає, набуваючи виняткового значення в сучасному костюмі. В широкому розумінні наряд стає синонімом естетичного, охоплюючи і самостійні прикраси, і частини, елементи та властивості самого одягу, покликані задовольняти естетичне почуття. Якщо начіпні прикраси знаходять собі аналогії в предметах декоративної обстановки побуту — в статуетках, декоративних вазах, килимах тощо, то декор одягу, його силует і форми відповідають декоративності утилітарних предметів побуту, тобто формам, живописній орнаментації і скульптурним прикрасам, наприклад, меблів, освітлювальних приладів, посуду та ін.
Як тільки (поряд із звичайним вбранням, яке носить людина в умовах щоденної праці) ми зустрічаємося з нарядом—одягом з вираженою у його формах і декорі метою прикрашування, з метою естетичною,— перед нами вже постає нове явище — костюм. Костюм насамперед і відрізняється від одягу тим, що він включає в себе,
8
крім одягу, ще й наряд у найширшому значенні цього слова, що він завжди тією чи тією мірою є нарядом. Костюм — поняття ширше і складніше, ніж одяг, його зміст відповідає єдності одягу й наряду, які одночасно носить на собі людина. Костюм, звичайно, з’явився пізніше, ніж одяг, оскільки утилітарні потреби передують естетичним, але в кожному разі — на стадії до утворення класового суспільства, на зорі якого вже існував сформований, розвинутий костюм, котрий складався з одягу й тісно пов’язаного з^ним наряду. Костюм у такому розумінні, який завжди має естетичне начало і який завжди тією чи тією мірою художньо оформлений, є галуззю ужиткового мистецтва, так само як виробництво столового посуду чи меблів.
Костюм —це одночасно одяг і наряд, у ньому поєднуються і практичність і утилітарність, що випливають із суті костюма як одягу, й естетичність, пов’язана з його призначенням як наряду. Подвійність природи костюма безперечна, як безперечна вона у фарфоровій чашці чи будь-якому іншому творі ужиткового мистецтва. Але співвідношення практичності й естетичності костюма, їхня «питома вага» в окремі історичні епохи і в різних суспільних класів дуже відмінна, вона є однією з важливих ознак, що вказують на особливості розвитку костюма. Часом, особливо серед паразитуючих класів, практичність і нарядність вступають у суперечність, наприклад, коли нарядність стає переважаючою п розвивається на шкоду вимогам, які ставляться до практичного одягу. Костюм (або окремі його частини) стає тоді незручним, непрактичним, що заважає в русі, виявляється цілком непристосовапим до повсякденного життя, навіть обтяжливим і шкідливим (наприклад, жіночий дворянський костюм XVIII ст. у стилі рококо з його величезними штучними карка сами-паньє і не менш грандіозними високими зачісками; чоловічі черевики з дуже довгими гострими носками до 20—ЗО см, так звані пул єни, що їх носила західноєвропейська феодальна знать у XIV—XV ст.; занадто вузькі, до 1 м по подолу, і довгі спідниці модниць середини першої чверті XX ст.).
Визначаючи костюм як єдність одягу й наряду, ми, проте, не вичерпуємо всього змісту цього поняття. Адже, крім одягу і прикрас, людина носить на собі ще й знаки певного суспільного становища. Утворення класів, станових груп і все нових і нових професій веде до більшої різноманітності знаків суспільного становища. Вони являють собою або окремі частини одягу (головні убори, плащі, взуття), або начіпні приналежності (зброя, ордени, бляхи, ланцюжки), або види декору одягу (вишивки, канти, певні кольори), що перетворюються на обов’язкові елементи костюмів. Саме знаками суспільного становища, а не прикрасами, є: пурпурна кайма на римській сенаторській тозі, шпага в костюмі західноєвропейського дворянина XVII—XVIII ст., погони та нашивки у військових костюмах сучасності. У деяких випадках навіть увесь костюм являє собою строго регламентований «знак» суспільного становища. Таким є, наприклад, так званий царський орнат (коронаційний і церемоніальний костюм монархів), усі частини якого являють собою регалії—знаки високого суспільного становища, пов’язаного з верховною владою. У зв’язку з цим правильно було б розширити поняття костюма, визначивши його як єдність одягу, наряду і знаків суспільного становища, що їх одночасно носить на собі людина.
До складу костюма прийнято також відносити ряд різноманітних дрібних предметів, які безпосередньо не надівають па тіло або на одяг. Це сумочки, віяла, муфти, палиці, парасольки та інші приналежності костюма. Не становлячи собою складових частин костюма (тобто пі одягу, пі наряду, ні знаків суспільного становища), такі приналежності, проте, часом відіграють настільки суттєву роль для характеристики особливостей того чи того костюма, настільки органічно з ним пов’язані, що при вивченні історії костюма їх не можна залишити поза увагою. Важко уявити собі, наприклад, жіночий японський національний костюм без обов’язкового віяла або вихідний костюм городянки другої половини XIX ст. без парасольки, або костюм сучасної жінки без сумочки.
На пайраніших щаблях розвитку людського суспільства одяг був ще не диференційованим, тобто пристосованим до всіх випадків відносно нескладного й примітивного життя первісних людей. Але із зростанням продуктивних сил суспільства, з розвитком процесу розподілу праці й, особливо, з моменту виникнення класів костюм дедалі глибше й глибше диференційовувався. Почавшись з відособлення чоловічих та жіночих костюмів, ця диференціація швидко зростала. З історичним розвитком суспільства створювалася дедалі більша різноманітність у типах костюмів, які відрізняються за своїм призначенням або за основним заняттям тих, хто їх носить. Так з’явилися повсякденні (домашні, робочі, вихідні), парадні та святкові костюми, костюми спеціального призначення (купальні, спортивні, військові), цивільні костюми різних класів, станів і груп, облачення духівництва, професійні костюми і форми строго регламентовані щодо складу, крою, кольорів, знаків розрізнення.
Оскільки костюм е елементом суспільно-побутового призначення, частиною матеріальної культури, галуззю ужиткового мистецтва, він і розвивається в тісній залежності від розвитку суспільства. Як кожне суспільне явище, костюм історично зумовлений способом виробництва матеріальних благ, рівнем розвитку виробничих сил суспільства й соціально-економічною його структурою. Виникаючи на певній стадії суспільного розвитку, типи костюма історично розвиваються, зазнаючи еволюції залежно від змін у самому суспільному ладі. У класовому суспільстві розвиток костюма, проте, не обмежується лише змінами, зумовленими загальним процесом історичної зміни суспільних формацій, суспільно-економічних укладів. Костюм зазнає також змін всередині кожного даного конкретно-історичного етапу суспільного розвитку залежно від класової його диференціації. Кожному суспільному класові відповідає свій костюм, специфічні риси якого складаються в безпосередній залежності від ролі даного класу в суспільному виробництві, від рівня його зрілості й організованості, від співвідношення класових сил. Яскравим прикладом залежності костюма від рівня розвитку класової боротьби може бути зіставлення костюмів французької та англійської буржуазії середини XVII ст. У Франції в умовах відносно повільнішого розвитку капіталістичних відносин суперечності між іще не зміцнілою буржуазією і пануючим дворянством, очолюваним абсолютною монархією, не досягли такого рівня загострення, щоб викликати появу різко відособленого буржуазного костюма. Навпаки, досить типовою фігурою в усьому ставав такий собі мольєрівський «міщанин-дворянин», який наслідував аристократію, що позначалося й на його костюмі. В Англії, де розвиток капіталізму відбувався інтенсивніше, а зміцнення сил буржуазії привело до відкритої збройної боротьби проти дворянства та монархії, відбувався процес певного протиставлення буржуазного костюма костюмові дворянському. Найреволюційпіша частина англійської буржуазії (індепенденти), яка підтримувала крайнє пуританське крило церковної реформації, вже досить різко виділялася своїм костюмом, насамперед короткою стрижкою волосся, за що їх називали круглоголовими.
Диференціація костюмів за суспільним становищем тих, хто їх носить, виявляється не тільки у своєрідності костюмів основних класів, а й усередині класів. Поступово костюм ставав яскравим зовнішнім виразником станово-класової, професійної, релігійної приналежності людей.
Історичний процес видозміни костюма, зумовлений загальним ходом суспільного розвитку й ускладнений у класовому суспільстві станово-класовою диференціацією, породжує надзвичайно складну різноманітність типів і форм костюмів. Пізнати цю різноманітність, зрозуміти закономірності виникнення, розвитку й зміни окремих форм і типів костюмів, тобто вивчити історію костюмів можна лише на основі аналізу соціально-економічного ладу людського суспільства, його класової структури, співвідношення сил та боротьби класів.
Визначальну роль суспільного способу виробництва у формуванні костюмів не слід, однак, розуміти лише як безпосередній вплив економіки і класової структури суспільства на процес історичного розвитку костюма. Вплив цей значно складніший, різноманітніший і відбувається через вияв різнобічного суспільного життя. На костюм, па появу в ньому тих чи тих особливостей діють численні проміжні фактори, як, наприклад, техніка виробництва, спосіб життя й основні заняття населення, сформовані національні особливості побуту, різні аспекти суспільної ідеології: релігія, морально-етичні норми, мистецтво, естетичні смаки тощо. Будучи, як усі вияви суспільного життя, самі зумовлені тим самим суспільним способом виробництва, економікою та класовою структурою суспільства, усі ці моменти виступають із свого боку як безпосередньо діючі на історичний розвиток костюма фактори, що набувають самостійного і часом дуже суттєвого значення.
Одним з найбільш значущих факторів, які мають вплив на характер костюма, безперечно, є техніка виробництва, особливо техніка текстильної та хімічної промисловості, а також техніка транспорту. Цілком зрозуміло, що, безпосередньо визначаючи вид матеріалу, з якого шиють одяг і виготовляють різні складові частини костюма, техніка текстильного виробництва (а також шкіряного, хімічного та ін.) відіграє суттєву роль у процесі формування костюма. Рівень її розвитку й конкретні особливості зумовлюють характер матеріалів, їхню різноманітність, межі поширення, тривалість користування тощо. Швидкий прогрес техніки прискорює зміну одних матеріалів іншими і породжує все нові й пові засоби виготовлення різних елементів костюма, починаючи з тканин і кінчаючи начіпними прикрасами. Вплив техніки текстильпого виробництва на костюм позначається й на крої та зовнішній формі одягу. Візьмемо, наприклад, звичайну російську сорочку, пошиту з домотканого полотна і повсюдно поширену як обов’язковий елемент народного національного костюма ще в середині XIX ст. Вставка між основними пілками так званих бочків, що становить одну з особливостей крою російських сорочок, була зумовлена необхідністю доповнити об’єм сорочки через те, що домоткане російське полотно мало ширину менше 40 см. Інакше кажучи, крій сорочки у даному випадку залежав від техніки домотканого текстильного виробництва.
Великий і безпосередній вплив на костюм мають зміни в засобах транспорту. Безперечно, бурхливий розвиток у XX ст. різних транспортних засобів відіграв неабияку роль у докорінній зміні буденного жіночого міського костюма. Зникнення шлейфів і значне укорочення спідниць, так само як і відмова від пишної ліпної орнаментації (мережив, оборок, рюшів, бантів тощо) певного мірою пояснюється зручностями користування внутріміським транспортом (трамваєм, автобусом, тролейбусом, метро,
ІСТОРИЧНИЙ
РОЗВИТОК КОСТЮМІВ
10
таксі). Важко уявити собі, як би сідали в сучасний автобус чи тролейбус модниця 1901—1906 рр. у спідниці «вугор» з віялоподібним півшлейфом або франтиха 1913—1914 рр. у вузкій довгій спідниці типу «шаитеклер».
На формування костюма суттєво впливав також спосіб життя п основні заняття населення. Поява такого виду поясного одягу, як довгі штани, безперечно, пов’язана з кочовим способом життя, яке вимагав зручного для верхової їзди костюма. Район початкового поширення штанів охоплює саме ті місцевості, де з давніх-давен велося кочове господарство. Це — сухі степи й напівпустелі Центральної та Передньої Азії: Монголія, Казахстан, Іран, Аравійський півострів. При цьому в багатьох кочівників штани носили і чоловіки, і жінки.
Спосіб життя, умови праці залежно від природних особливостей території, яку населяє той чи той народ, рівень розвитку техніки, культури, суспільний лад, політичні умови, історичні долі створювали своєрідні форми побуту кожного народу. Будучи здебільшого стійкими, специфічно властиві кожній народності особливості побуту виявляються наочно саме в костюмі. На прикладі пашої багатонаціональної Батьківщини можна перекопатися, наскільки строкаті й розмаїті народні національні костюми. Все це свідчить про те, що, вивчаючи історію костюмів, необхідно враховувати вплив на їх розвиток особливостей національної культури і побуту. Дуже важливу роль у формуванні костюма відігравали ідеологічні фактори, і насамперед релігія. Активна у своєму намаганні підкорити свідомість людей, керувати їхньою поведінкою, всебічно впливати на суспільне життя, релігія накладала глибокий слід на побут. Це особливо відноситься до більш ранніх історичних періодів, коли недостатній розвиток наукових знань перетворював релігію на панівний вид суспільної ідеології. Християнська мораль проголосила гріховність плоті: про оголення тіла й виявлення естетичних форм фігури в костюмі не могло бути й мови. Майже весь одяг європейського середньовіччя (як чоловічий, так і жіночий) аж до XIV ст. являв собою глухе, з довгими рукавами, закрите до шиї, неприталене вбрання, у жінок, як правило — завдовжки до п’ят. Під впливом релігійних приписів у магометан був поширений звичай закривати обличчя жінки, коли вона виходила на вулицю (і взагалі «па людях») спеціальним покривалом — паранджею, хусткою чи густою сіткою.
Серед факторів ідеологічного плану, які робили суттєвий вплив на розвиток костюма, слід згадати й про суспільну мораль та етичні норми поведінки, що складалися незалежно від релігії. Уявлення про пристойне і непристойне, про скромне і нескромне в усі часи і в усіх народів відігравало дуже важливу роль у процесі створення костюмів. Суспільні норми поведінки, так само як моральні принципи, що лежать в основі цих норм, не тільки з’являються, видозмінюються і зникають у процесі загального історичного розвитку суспільства, а й відособлюються в тому чи іншому соціальному середовищі, формуючи класову, станову, а іноді навіть вузько групову мораль. Звідси те, що здається непристойним в одному суспільному колі, може не викликати ніяких нарікань і подиву в іншому середовищі, де панують свої власні поняття про мораль і норми поведінки. З давніх-давен на Русі вважали непристойним для заміжньої жінки з’являтися «на людях» простоволосою. Тому і проста селянка, і бояриня повинні були ховати волосся, обов’язково прикриваючи голову, тоді як дівчатам дозволялося ходити з непокритою головою. Пізніше (наприклад, у XIX ст.), цей звичай продовжував побутувати, хоч був уже менше поширений (лише в народі, серед селянок), а серед дворянок і навіть заможних городянок його давно забуто: вони носили вже різноманітні відкриті зачіски, запроваджені європейськими міськими модами того часу. Найбільш показовим прикладом історичної мінливості, умовності моральних поглядів і етичних норм, що впливали на костюм, може бути, скажімо, таке. У давньоєгипетському, античному та індійському костюмах (аж до сучасних форм) можпа спостерігати оголений і напівоголений торс, а також відкриті руки та ноги як цілком природне явище. У нашому сучасному костюмі також звичайним є оголення рук і ніг. Але досить повернутися тільки па сто років назад, до середини XIX ст., як ми переконаємося, що в жіночому костюмі того часу зовсім не можна було відкривати ноги, проте оголювати руки, шию та плечі, особливо в бальних платтях, вважалося за норму. У китайському середньовічному костюмі оголення торса, іте говорячи вже про руки й ноги, дозволялося лише простолюду.
Костюм, як уже зазначалося, являє собою складніше, ніж просто одяг, явище матеріальної культури. Крім практичного завдання захищати тіло від зовнішніх дій природи, він водночас завжди є якоюсь мірою нарядом. Дуже важливу роль у ньому відіграють естетика, художнє оформлення. Саме тому в історії розвитку костюмів серед факторів, які діють на процес формування їх особливостей, важливе місце, звичайно, повинно належати мистецтву. Естетичні смаки та ідеали, канони краси, зокрема й краси людського тіла, що формуються у сфері мистецтва, безпосередньо впливають на характер художнього оформлення костюма. Не лише декор костюма у найширшому понятті, а й крій одягу, зовнішні форми костюма і його силует найтісніше пов’язані з панівними естетичними смаками і переважно ними зумовлені. Відносність уявлення про красу, мінливість естетичних критеріїв та художнього смаку, що визначаються особливостями суспільного розвитку й класовою приналежністю, породжують разючі контрасти у зовнішніх формах і декоративно-художньому оздобленні костюма в різні історичні епохи, в різних соціальних середовищах. Порівняймо, наприклад, вільне, що не змінює фігури, неприталене, але разом з тим таке, що окреслює форми м’яко драпіруючими складками давньогрецьке огортаюче
11
вбрання, декор якого обмежувався здебільшого лише легким каймовим орнаментом, і західноєвропейський жіночий дворянський костюм середини XVIII ст., де переважали «осина» талія, туго стягнута корсетом, здуття на стегнах, зроблені за допомогою величезних каркасів-паньє, пишний ліпний декор з оборок, рюшів, фестонів, бантів, гірлянд, квітів, мережив.
В умовах класового суспільства художній стиль доби завжди пов’язаний із класовою ідеологією, ідеалами п смаками певних суспільних верств. Звичайно, художній стиль певної доби найвиразніше виявляється в архітектурі й декоративно-ужитковому мистецтві, де система художніх форм стійкіша. Як один з видів декоративно-ужиткового мистецтва костюм особливо яскраво відображав стиль доби. Скажімо, в костюмах франко-бургундської феодальної знаті XV ст. чітко виявився стиль пізньої готики, у жіночому дворянському костюмі середини XVIII ст., ніби в дзерналі, відбивалися особливості панівного тоді стилю рококо, а стиль пізнього класицизму (ампір) — у жіночому міському костюмі початку XIX ст.
Вплив мистецтва на розвиток костюма, на зміни його характеру і форм пе обмежується, проте, лише впливом художнього стилю доби, тривалим пануванням естетичних ідеалів і критеріїв. Тут виступає ще й більш мінливий, непостійний, короткочасний, але разом з тим не менш суттєвий фактор — мода. Важко переоцінити роль моди в історії костюмів, особливо XIX—XX ст., коли великого поширення набули модні журнали й виготовлення костюмів перейшло до рук спеціалізованих підприємств. Модою ми називаємо нетривале поширення певних смаків, що виявляються в зовнішніх формах і насамперед у костюмі. Мода завжди з’являється саме в певному суспільному середовищі і формується під впливом властивих цьому середовищу умов життя і естетичних смаків. Проте мода не змінює суті костюма, що відповідає стильовим особливостям, усталеним у кожну історичну добу. Вона вносить у костюм лише часткові зміни, які стосуються, головним чином, деталей, урізноманітнюючи зовнішні форми костюма в межах типу, виробленого панівним художнім стилем доби. Лише в перехідні періоди зміни стилів мода поступово об’єднує нові особливості костюма в певному напрямі, і готує, таким чином, становлення нового художнього стилю.
Не останню роль серед факторів, які впливають на характер костюма, особливо в XX ст., відіграє вимога гігієни тіла та фізичної культури. З цілковитою певністю можна сказати, що зникнення жіночих корсетів, яке почалося в середині першої чверті XX ст., зумовлено прогресом «гігієнічного» підходу до костюма. Цим підходом позначена й сучасна тенденція до полегшення одягу та вивільнення тіла від зайвого прикриття з тим, щоб насамперед забезпечити його «аерацію» — доступ до нього повітря (оголення рук та ніг, відродження різноманітних видів сандалет і сандалів, відмова од головних уборів тощо).
Крім розглянутих факторів суспільного порядку, на розвиток костюма, па формування окремих його особливостей певний вплив має й географічне середовище, природні умови, в яких живе людина. Цей вплив, щоправда, пасивний і позначається майже винятково па практичності, утилітарності костюма — костюма як одягу. Від природних умов залежить вибір матеріалу, форма, крій костюма. Однак вплив природних умов на процес розвитку костюма не є вирішальним і самостійним і в технічно високорозвнненому сучасному суспільстві виявляється обмежено, головним чином, у видозміні костюмів за сезонами року або залежно від різко специфічних кліматичних умов (арктичних, тропічних, пустельних). В усі епохи конкретні вияви впливу географічного середовища па костюм зумовлені рівнем розвитку виробничих сял суспільства та його соціальної структури. Цей вплив, ніби переломлюючись крізь призму суспільного ладу, стає історично мінливим, навіть тоді, коли саме середовище залишається незмінним.
РОЗДІЛ І костюми СТАРОДАВНЬОГО ЄГИПТУ
III тисячоліття — IV ст. до н. е.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КОСТЮМІВ
Джерела єгипетської цивілізації сягають глибокої давнини. Вже на початку третього тисячоліття до нашої ери Стародавній Єгипет був рабовласпицькою монархічною державою з високорозвиненою культурою. Історія давньоєгипетської держави налічує два з половиною тисячоліття: її становлення й розвиток—Стародавнє царство, розквіт і зрілість — Середнє царство та Нове царство і, нарешті, занепад і розпад — Пізнє царство, іцо закінчилося втратою самостійності внаслідок іноземних завоювань (персами — 525 року, Александром Македонським — 332 року та Римом — ЗО року до н. е.). Увесь цей довгий період єгипетський костюм залишавси у своїх основних рисах незмінним, лише частково ускладнюючись і поступово збагачуючись новими формами й деталями залежно від господарського і культурного розвитку країни, поглиблення класової диференціації й розширення зовнішніх зв’язків. Це пояснюється незмінністю основ соціального ладу Стародавнього Єгипту, іцо протягом усієї багатовікової історії залишався централізованою рабовласницькою державою з необмеженою владою монарха (фараона). Рабовласницька знать, могутня каста жерців та розгалужений бюрократичний апарат чиновників жорстоко експлуатували безправні маси селян-общинників і рабів. Певне значення мала також відносна відособленість країни (вузькою смугою Нілу, оточеною зі сходу п заходу пустелями, з півночі — морем, з швднн — тропічними лісами та болотами).
Лише за доби Нового царства, в період максимального розширення зовнішніх зв’язків Стародавнього Єгипту, внаслідок безперервних війн, великих завоювань і розвитку зовнішньої торгівлі, до єгипетського костюма почав частково проникати одяг, запозичений з інших країн, переважно з Азії. Виникненню нових форм одягу сприяло поглиблення класової диференціації, що настало в той час: на одному полюсі — збагачення зиаті і храмів, на другому — розширення рабовласництва. Однак давній традиційний одяг продовжував існувати поряд з новими, ускладненими формами костюма як загальнонародний, основний костюм, принаймні аж до елліністичного періоду історії Єгипту. Лише після завоювання Александром Македонським і, особливо, після перетворення Єгипту на римську провінцію давньоєгипетський костюм, витіснений античним, цілком зник.
У Стародавньому царстві костюм усіх класів обмежувався в основному набедреною пов’язкою та фартухом у чоловіків і своєрідною спідницею-сарафаном >— у жінок. Різннця в соціальному стані виявлялася лише в деталих костюма, якості матеріалу, прикрасах. Навіть фараон поснв набедрепу пов’язку, що відрізнялася від пов’язки раба лише пишним декором, складністю драпірування й додатковими прикрасами. Але з розвитком рабовласницького суспільства класова відособленість поглиблювалась, посилювалася різниця в побуті панівної верхівки та експлуатованих мас і костюми полярних класів почали різко розмежовуватись. Додатково до фартуха й спідниці-сарафана, що ускладнилися декором та способом носіння, знать і жерці Нового царства одягали просторе, виготовлене з тонкого матеріалу верхнє багате вбрання, яке відповідно драпірували. Таке вбрання перетворювалося па приналежність костюма тільки привілейованих класів; у масі народу, як і раніше, поширеним був давній традиційний простий одяг. Раби вирізнялися переважно тим, що носили металеві або шкіряні нашийники. Водночас відбувалася деяка диференціаціи костюмів всередині панівного класу та в окремих групах, серед яких насамперед слід назвати жерців, що на той час уже відокремилися в могутню замкнуту касту, котра монополізувала в своїх руках усе духовне життя народу — релігію, науку, мистецтво.
Основним матеріалом, з якого виготовляли тканини для одягу в Стародавньому Єгипті, був льон, який вирощували з давніх-давен. Дуже висока для свого часу техніка обробки волокна і ткацької справи забезпечували виробництво з льону різних за якістю тканин — від грубих, цупких, до найтоншнх, напівпрозорих (напівпрозорі тканини — вісон — були відомі далеко за межами Єгипту). Вовну також використовували для виготовлення тканин, проте тільки в пізній період і майже винятково для верхнього вбранпя. Бавовняні тканини та шовк у Стародавньому Єгипті не були відомі до найпізнішого періоду.
Найпоширенішим кольором давньоєгипетського одягу був білий: найтонші напівпрозорі льпяпі тканини завжди були білі. Широко зверталися також до нвбілених сурових тканин сірувато-жовтих та кремових відтінків. Здавиа розвинуте в Стародавньому Єгипті фарбування тканин забезпечило досить широку гаму й інших кольорів для одягу, серед яких найхарактернішими були сниій та блакитний, коричнево-червоний, вохристо-жовтий, зелений і коричневий. Ці кольори, проте, відносно рідко використовували для суцільного одпотоппого фарбування тканин, найчастіше їх поєднували в різнобарвних узорах. При цьому улюбленими поєднаннями кольорів були: блакитний із жовтим або коричневим, синій із зеленим, зелений з червоним або коричневим.
Чорний колір як суцільний тон одягу зовсім не був відомий і застосовували його лише в узорах для підкреслення світлих топів. Майже не використовували пурпурних та фіолетово-лілових насичених тонів.
Деякі тканини для ошатного однгу знаті, особливо в жіночому костюмі Нового царства, покривали узорами, тканими або вишитими різнокольоровими нитками, іноді золотими. Найчастіше на тканину наносили смуги, зигзаги, луско-пір'яний узор. Узори покривали переважно всю поверхню тканини; каймову орнаментацію робили рідше. Тканини, окремі частини чи елементи костюма й прикраси декорували також стилізованим рослинним орнаментом, що відтворював місцеву флору: квіти, бруньки та листя лотоса, папірусу, очерету, пальми. Деякі костюми, особливо
13
царської родини та парадне вбрання вищої знаті, прикрашали символічними зображеннями тварин. Серед них найтиповішими були: змія уреус — емблема царської влади, жук скарабей, яструб або шуліка з розпростертими крилами, роги чи пір’я, стріли як стилізація сонячних променів, особливо в період царювання Тутанхамона. Часто ці зображення комбінували з зображенням сонячного або місячного дисків. Декор давньоєгипетських костюмів обмежувався лише кольором та площинною орнаментацією. Монументальність, простота і строгість форм, любов до відкритих суцільних площин та нсчленованих, гладких поверхонь, до спокійних ліній, характерні для давньоєгипетського мистецтва, виявлялися і в костюмі. Ліпна, рельєфна орнаментація не була властива єгипетському костюмові: оборок, рюшів, бантів та інших рельєфних оздоблень у ньому не практикували. Навіть бахрома й китиці не типові для єгипетських костюмів. Виняток становили тільки плісировки, надзвичайно поширені в костюмах Нового царства, особливо у верхньому вбранні знаті, яке виготовляли з тонкого, напівпрозорого матеріалу.
Давньоєгипетський одяг найчастіше належить до типу огортаючого одягу, що драпірувався (наприклад, чоловіча набедрена пов’язка та деяке вбрання обох статей у Новому царстві). Проте поряд з цим поширеним було і вбрання, яке одягалося, накладалося (наприклад, жіноча спідниця-сарафан і туніка пізнішого часу). Зовсім не було лише розстібного одягу. Разом з тим вбрання не прикривало всього тіла. Оголення тіла й особливо торса, рук, ніг — характерна риса як чоловічих, так і жіночих костюмів давніх єгиптян. Знать Нового царства, а також танцівниці і рабипі-служниці в багатих домах мали напівпрозоре вбрання, яке одягали просто на тіло. Навіть цілковита або майже цілковита оголеність припускалася, наприклад, у рабинь, які прислуговували на бенкетах і одяг яких обмежувався вузькою на-бедреною пов’язкою та прикрасами.
Давньоєгипетські костюми прості формою і кроєм: вони, як правило, були вузькі й досить туго облягали тіло, особливо ззаду. Навіть просторий верхній одяг єгиптяни Нового царства драпірували так, що його складки групувалися лише спереду, а спина і стегна залишались обтягнутими. Одягу, який би волочився по підлозі, та шлейфів у єгипетських костюмах не було зовсім.
Найдавнішим одягом чоловіків у Стародавньому Єгипті була набедрена пов’язка, чоловічі костюми що являла собою шматок льняної тканини, пов’язаної навколо попереку і стегон (мал. 1 а, б, в, г, д, е, є, ж, з). Цей примітивний одяг, однаково властивий для всіх класів давньоєгипетського суспільства — від раба до фараона,— зберігався до найпізнішого періоду. В Стародавньому царстві він був майже єдиним чоловічим одягом і побутував серед простого народу в усі наступні часи. Щоправда, довжина пов’язки урізноманітнювалась від власне набедреної до майже поколінної (мал. 1 ї, й).
Здавна було відомо два основних способи драпірування набедрених пов’язок. При першому способі (мал. 1 а, б, в) пов’язкою туго охоплювали стегно (здебільшого двічі) не утворюючи спереду розрізу. Одним кінцем її закладали спереду за пояс і, пропускаючи поміж ногами спереду назад, далі драпірували навколо попереку. При другому способі (мал. 1 з, д, е) кінець набедреної пов’язки спочатку так само заправляли спереду за пояс так, що назовні вона звисала довгим і широким «язиком». Проте далі пов’язку не пропускали поміж ногами, а відразу обгортали її навколо стегон; кінець спереду знову заправляли за пояс так, що спереду утворювався розширений донизу трикутний розріз, у якому було видно випущений спочатку «язик». «Язик» або звисав вільно (наприклад, у церемоніальній пов’язці фараона та при довгих варіантах), або пропускався поміж ногами назад і закріплювався ззаду за пояс (мал. 1 г, е). Захід з розходженням менше сковував рухи і був особливо властивий для набедрених пов’язок рабів, усіх трудових верств населення, воїнів. Задрапірована другим способом набедрена пов’язка була дуже поширена серед знаті й чиновників Нового царства: вона була значно довшою від звичайної, а її зовнішній кінець випускали вперед каскадом складок, що віялоподібно, ніби пташиний хвіст, розходилися (мал. 1 є, й).
Набедрені пов’язки завжди підтримував по талії пояс — дуже важливий елемент чоловічого давньоєгипетського костюма. Поясами були прості топкі ремені чи полотняні стрічки, що ними підперізувалися раби та «вільний» трудовий люд, і широкі, розкішно декоровані складні пояси знаті, які водночас мали призначення і як пишна прикраса. Пояси завжди зав’язували спереду, в центрі талії, де розташовували вузол із звисаючими кінцями.
Дуже часто разом з поясом спереду надівали ще вузький фартух, різної форми й довжини (мал. 1 з, и, і). Це самостійний елемент чоловічого костюма, який часто носили окремо від набедреної пов’язки як єдиний одяг найбідніших верств населення, а також як одяг акробатів і танцюристів. Він мав форми або трикутника, спрямованого шириною донизу, або видовженого овала, або, найчастіше, розширених донизу лопатей. У костюмі трудового населення цей фартух часто пропускали спереду назад поміж ногами (мал. 1 ж). Фартухи носили поверх набедрених пов’язок.
Довжина набедреної пов’язки змінювалася з часом і в залежності від класової приналежності тих, хто її носив. У Стародавньому царстві навіть серед знаті пере-
14
М а л. 1
Чоловічі набедренг пов’язки, спідниці, фартухи. Стародавній Єгипет. 111 тисячоліття — IV ст. до н. е.: а, б, в) способи драпірування набедреної пов’язки з пропуском поміж ногами; г, д, в) набедренг пов’язки без пропуску поміж ногами; е) набедрена пов’язка з випуском спереду /^пташиного хвоста» ж) фартух, пропущений поміж ногами; з, и, і) фартухи в комбінуванні з набедренггми пов’язками; г, й) незшиті спідниці Ґй — з випуском «пташиного хвоста»).
Рис. 1
Мужские набедреннме повязки, юбки, фартухи.
Древний Египет. 111 тьгсячелетие — IV в. до н. з.
15
важали короткі набедрені пов’язки, що прикривали лише стегна і половину лядов — частини поги від стегна до коліна — і дуже рідко сягали рівня колін. Цей короткий варіант зберігався до найпізнішого часу, особливо в костюмах трудових мас. В одягові панівних класів, починаючи з Середнього царства, дедалі більше поширювалися довгі набедрені пов’язки, які спускалися нижче колін, аж до кісточок, і таким чином набували форми прямої, вузької незшитої спідниці. Такі спідниці обмотували просто (поли їх не сходились, мал. 1 ї), або драпірували з випуском спереду каскаду складок у вигляді «пташиного хвоста», дуже типового для єгипетських костюмів взагалі (мал. 1 й). В окремих випадках, особливо в костюмах жерців Нового царства, зустрічався ще один особливий вид складної набедреної пов’язки-спідниці, що частково прикривала й верхню частину тіла. Спосіб драпірування цієї спідниці через ліве плече з наступним пропусканням поміж ногами показано на мал. 2 а, б, в, г. Набедрені пов’язки мали різну довжину, форму, способи пов’язування і комбінувалися з фартухами та верхніми поясами, створюючи велике розмаїття видів чоловічого поясного одягу стародавніх єгиптян. Більшого розмаїття иабедреного одягу досягали застосуванням для окремих його частин різних матеріалів — від грубого полотна і шкіри й до тонких, напівпрозорих тканин, нерідко заплісированих, а також наявністю одного виду плечового одягу — своєрідної фуфайки. Фуфайка являла собою короткий, завдовжки від середини грудей до талії корсаж, який досить туго облягав торс (мал. 2 д) і тримався на шлейці. Під правою рукою фуфайка часто мала розріз, стягнутий тасьмою. Такий корсаж, проте, носили відносно рідко, переважно трудові маси або воїни. Набедреними пов’язками з поясами та (в окремих випадках) фуфайками обмежувався весь чоловічий натільний одяг давніх єгиптян аж до часів Нового царства, а серед народу — й до найпізнішого періоду. Тільки в Новому царстві і тільки в середовищі панівних класів з’явилися ще три види чоловічого верхнього одягу.
Перший з них, так званий калазірис, являв собою вузьке, що туго облягало фігуру, глухе вбрання — довгу туніку рівного, прямокутного крою або трохи розширену донизу. Туніка ця була безрукавою (мал. 2 е) або з дуже короткими, вище ліктя, суцільпокроєними рукавами завдовжки близько 15—20 см (мал. 2 е). Довжиною калазірис сягав нижче колін, а нерідко — аж кісточок ступень. Верхній круглий виріз для голови доповнювали іноді невеликим нагрудним розрізом, який зав’язували вгорі шнурком. Носили калазірис або поверх набедреної пов’язки непідперезаним (мал. 2 е), або, навпаки,— під набедрену пов’язку чи фартух та пояс (мал. 2 є). Для ошатних костюмів використовували тонкі напівпрозорі тканини, часто занлісировані дрібними складками.
Другим видом верхнього одягу, дуже поширеним починаючи з Нового царства, був на рамник, тобто довгий і широкий (ширший за плечі) прямокутний шматок тканини, перегнутий удвоє по плечовій лінії, з прорізаним на згині круглим отвором для голови. Бічні сторони нарампика залишалися незшитими (мал. З а, б, в, г, д). Після одягання цього вбрання через голову передню, вільно звисаючу його частину туго обмотували навколо тіла і складали ззаду, на спині, біля талії (мал. З в). Ту частину, що звисала ззаду, драпірували у зворотному напрямі — з боку спини наперед, туго обтягуючи стегна і спину. Поли цієї частини драпірували спереду, підтягаючи з-під рук догори й закріплюючи високо під грудьми вузлом, так що вниз вони розходилися (мал. З б). Нарамиик підперізували довгим широким поясом (до 70 см завширшки і 2,5 м завдовжки), який притримував поли задньої частини одягу; нижче грудей поли глибоко загортали. Два поширених прийоми пов’язування пояса (вужчого — з короткими спереду кіпцями й широкого — з випуском довгого «хвос-ста») показано на мал. З з, д. При всіх драпірувапнях верхню частину парамника, що спадала на руки, підтягали до талії, оголюючи руки до ліктів і утворюючи щось схоже на широкі рукава, зібрані складками.
Нарамники виготовляли часто з напівпрозорих тканин, і тоді їх одягали поверх набедрених пов’язок.
Плащ-покривало, який поширився в костюмі знаті в найпізніший період, являв собою прямокутний шматок тканини завширшки 1 м і завдовжки до 1,75 м. Його накидали на плечі вузькою стороною, а верхні кінці зав’язували па грудях вузлом (мал. З е). Усю іншу частину плаща, що охоплювала ззаду верхню частину рук, пропускали попід руками й, туго обіпнувши стегна, загортали спереду, знову утворюючи типову для єгипетських драпірувань групу передніх складок. Захід підтримувався на талії поясом. Звичайних плечових плащів, що вільно спадали б донизу розхиленими полами, в Стародавньому Єгипті не було.
Єдиним чоловічим взуттям, яке носили в Стародавньому Єгипті, були сандалі; їх виготовляли із шкіри, очерету або листя папірусу та пальми (мал. 2 з, е, є; мал. 4 д, е; мал. 5 а). Сандалі були дуже прості, не мали задника й укріплювались па нозі двома ремінцями: одним — ширшим, що проходив поперек ноги через підйом, і другим — вузьким, який з’єднував перший з переднім кінцем сандалі через проміжок між великим та другим пальцями. Часто навколо сандалі утворювали невеликий борт, а загострений її носок загинали догори. Сандалі носили переважно знать та багаті верстви населення, і найчастіше вдома. Основна маса народу ходила босоніж.
З найдавніших часів єгиптяни прибирали волосся на голові двома способами: а) робили його коротким, підстриженим, напівдовгим; б) цілком голили голови. Серед маси народу весь час переважали короткі або напівдовгі зачіски без проділу; волосся низько спускали на чоло (іноді у вигляді рівно підстриженого чубка). З боків волос-
16
М а л. 2
Чоловічий одяг. Стародавній Єгипет.
III тисячоліття — IV ст. до н. е.: а, б, в, г) фази драпірування набедреної пов'язки а перекиданням через плече; д) фуфайка, набедрена пов'язка;
е, в) туніки-калазіриси (в ~ калазірис без рукавів з поясом і фартухом).
Рис. 2
ЛТуя^ские одезкдьі. Древний Египет. 111 тисячею етие — IV в. Зо н. з.
2 1388
Мал. З
Чоловічі нарамники, плащі-покрив ала. Стародавній Єгипет. III тисячоліття — IV ст. до н. е.: а, б, в) драпірування нарамника без пояса; г, д) нарамники, підперезані поясами; е) плащ-покривало.
Рис. З
Мумсские нарамники, плащи-покрьівала. Древний Египет. III тисяч елетие — IV в. до її. з.
ся також рівно або півколом підрізували так, що воно прикривало вуха, а ззаду сягало середини чи нижньої частини шиї. Кінці волосся над вухами та ззаду іноді заплітали в густо розташовані тонкі кіски (мал. 2 д; мал. 4 б, г). Голили голови у Стародавньому царстві переважно жерці, а з доби Нового царства це почали робити й ширші верстви знаті та чиновників. З періоду Середнього царства частина чоловіків єгипетської знаті почала носити короткі та довгі парики, які надівали і на голені голови, і поверх власного підстриженого волосся. Парики імітували переважно тип зачісок з власного волосся, їх прикрашали каскадом туго закручених штопоровидпих локонів або сплетених тонких кісок (мал. 2 е, є; мал. 4 б, в, г). Верхню частину зачісок і париків залишали зовсім гладенькою або вкладали рядами дрібних завитих локонів (які щільно прилягали до голови). Парики і зачіски зберігали властиву для Стародавнього Єгипту простоту і строгість форм.
Головних уборів у повсякденному житті не носили. З доби Нового царства чоловіки почали ходити в невеликих шапочках із повсті, полотна або шкіри, що туго охоплювали голову і нагадували сучасні жіночі купальні шапочки. Частіше волосся підтримували просто шнурком чи тасьмою, обв’язуючи їх навколо голови, а також металевими ободами, які водночас мали призначення прикрас. Поряд з цим ще з часів Стародавнього царства знать пов’язувала голову квадратною, переважно
18
смугастою хусткою-клафтом, складеною трикутником (мал. 4 ж, з). Ця хустка прикривала голову так, що бічні кути її звисали за вухами на плечах, а задній кінець або закручувався разом із кіпцями стрічки, що підтримувала волосся, або вільно спадав на спину.
Спеціальні зачіски, фарбоване волосся, головні убори були також знаками певного суспільного стану. Так, наприклад, фараон як царську регалію носив подвійну корону: Нижнього Єгипту — червону, Верхнього — білу. Корона ця називалася пшен-том (мал. 5 г). У деяких урочистих випадках фараон надівав ще складніший, великий убір—атеф (мал. 5 а). Вищі придворні чиновники носили на голові пишно орпаментовапі лобові пов’язки, що зав’язувалися збоку й довгими кіпцями звисали на плече (мал. 4 с). Членам царської сім’ї, які пе досягли повноліття, з лівого боку голови прикріплювали туго сплетену з волосся товсту косу — локон юності (мал. 5 в). Всі чоловіки протягом усієї історії Стародавнього Єгипту й незалежно від соціального стану цілком голили обличчя. Виняток становили тільки раби, які могли й не голитися. Фальшиву бороду, штучно прикріплену на кіпці підборіддя, носив лише фараон (мал. 5 г) і почасти вища знать в урочистих випадках як особливий знак (мал. 5 а). Борода фараона, підв’язана стрічками-шпурками, являла собою сплетену з трохи загнутим наперед кінцем кіску або трохи ширшу пряму борідку завдовжки до 15 см.
Крім поясів та прикріплених до них фартухів, у чоловічих костюмах широко запроваджували як прикраси коміри-наплічники (мал. 2 г; мал. З г; мал. 5 а), браслети на руки біля зап’ястя й вище ліктя та персні. Комір-наплічник став прикрасою, характерною майже для всіх верств населення, за винятком рабів та трудового, народу, а в костюмі знаті й чиновників був навіть обов’язковим. Круглий і широкий, він охоплював груди, плечі, верх спини, а ззаду зав’язувався або застібався. Виготовляли його з тканин, рядів дроту, низок намиста й оздоблювали кольоровими емалями та коштовними каменями. В костюмах фараона та придворної знаті до наплічника внизу (або поверх нього) підвішували часто різноманітні платівки, амулети й інші прикраси із золота, емалей, каменів, рідше — нанизане намисто.
Прикрасами костюма фараона, або, вірніше, знаками його царського сану, крім змії уреуса (яку _ носили на різних частинах костюма та головних уборах всі члени царської сім’ї), були ще леопардовий або бичачий хвіст, прив’язаний ззаду до пояса (символ непереможності). Царськими регаліями вважалися два коротких скіпетри, що зовнішнім виглядом нагадували гачок та ланцюг; в урочистих випадках тримали їх у руках (мал. 5 а).
Говорячи про прикраси давньоєгипетських чоловічих костюмів, слід відмітити відносну обмеженість матеріалів, з яких їх виробляли. З металів більш чи менш широко використовували мідь, бронзу (для простих прикрас) і золото. Найпоширенішим способом декорування металу в прикрасах були покриття його кольоровими емалями та нанесення плоского рельєфу.
Костюми жерців мали тільки деякі особливості. По-перше, їхній одяг виготовляли завжди з білої льняної тканини; по-друге, як правило, жерці голили голови і не носили париків, за винятком деяких церемоній, коли верховні жерці надівали великі парики з довгими локонами, що спадали на плечі та спину. Особливим знаком розрізнення вищих жрецьких посад здавна була ретельно оброблена леопардова шкура, яку накидали на ліве або праве плече (мал. 6 а). За доби Нового царства одягом жерців, крім традиційної набедреної пов’язки й фартуха, була спідниця, кінець якої закидали на ліве плече (мал. 2 г), та нарамник.
По суті, мало чим відрізнялися від цивільних і військові костюми. У воїнів вони обмежувалися найчастіше короткою набедреною пов’язкою та цупким шкіряним
2*
19
Мал. 5
Костюм, головні убори, регалії фараона та придворної знаті, начіпні прикраси, амулети. Стародавній Єгипет. ПІ тисячоліття — IV ст. до н. е.: а) парадний костюм фараона; б, в, г, д, е) корони (г—подвійна корона; червона — Нижнього і біла — Верхнього Єгипту, б, в, г, е—корони з уреусом, д — головний убір із скарабеєм); в) локон юності; г, є) фальшиві бороди;
ж, з, и) амулети.
Рис. 5
Костюм, головнеє убори, регалии фараона и придворной знати, навесніяе украгиения, амулети. Древний Египет. >.^11 тисячелетие — IV в. до н. з.
трикутним чи овальним фартухом (мал. 6 б). Іноді носили ще полотняний або шкіряний корсаж-фуфайку, з застібкою збоку, під лівою рукою, яка викопувала роль своєрідної кіраси воєначальників (мал. 6 д). Нерідко цей корсаж був довгим, спускався нижче талії і тоді звичайно вирізувався великими фестонами-лопатями. Укріплювалися такі корсажі за допомогою металевих блях та кольорових смуг тканини (мал. 6 в, д).
Серед воєначальників поширений був також особливого типу матер’яний обладунок, який складався із смуг простьобаного та проклеєного грубого полотна, і який обмотували навколо торса до талії, де закріплювали кіпцями спереду біля пояса набедреної пов’язки (мал. 6 г).
Металевих бойових наголів’їв єгиптяни не носили; іноді в них були шкіряні або підбиті й простьобані полотняні, що щільно прилягали, шапочки цивільного типу, часто з нашитими зверху металевими бляшками (мал. 6 в). Лише фараон носив справжній металевий шолом із золотим оздобленням (мал. 5 д). З періоду Нового царства він одягав також лускуватий панцер з металевих пластинок, запозичений, певно, з Передньої Азії.
Захисна зброя давньоєгипетських воїнів складалася з досить довгого (понад 1 м) щита з закругленим і звуженим верхом (чи низом). Щити виготовляли з дерева й шкіри (вони мали оглядові отвори, мал. 6 6). Круглий щит запроваджено лише за доби Нового царства для спеціальної особистої охорони фараона з азіатських найманців. До складу зброї входили: лук і стріли в сагайдаку, праща, палиці, то-пірці, металеві списи та короткі мечі з рукоятками без хрестовин.
Зброю, зокрема, меч, знать і навіть воєначальники поза службою в Стародавньому Єгипті не носили.
20
Мал. 6
Костюм жерця. Бійськові костюми, обладунок. Стародавній Єгипет. III тисячоліття — IV ст. до н. в.: а) костюм верховного жерця з леопардовою шкурою;
б, а) костюми вогнів (в — охоронець фараона в корсажі і шапочці); г) обладунок воєначальника з полотняних смуг;
д) обладунок воєначальника — шкіряний корсаж.
Рис. 6
Костюм жреца. Военньїе костюмьі, доспехи. Древний Египет. III тьісячелетие ~ IV в. до н. а.
21
Мал. 7
Жіночі спідниці-сарафани, туніки. Стародавній Єгипет. III тисячоліття — IV ст. до н. е.: а, б, в) спідниці-сарафани; г, д)прямокутні спідниці, підперезані поясами; е, в) туніки-калазіриси.
Рис. 7
Женские юбки-сарафаньї, туники. Древний Египет. III тьісячелетие — IV в. до н. з
22
ЖІНОЧІ костюми
Як і пабедрепі пов’язки в чоловіків, основним одягом давньоєгипетських жінок усіх суспільних верств була своєрідна вузька спідниця-сарафан (мал. 7 а, б, в). Вона починалася від грудей та пахов і сягала кісточок ступень. Така спідниця щільно облягала всю фігуру, залишаючи відкритими груди та плечі. Укріплювалась вона на тілі за допомогою однієї або двох плечових шлейок. Іноді замість шлейок брали шнурок, який прикріплювали до верхнього краю спідниці й охоплювали ним шию. Внизу спідниці-сарафани були прямокутними або трохи розширеними; носили їх без поясів. Простий, пошитий із білого чи сурового полотна або пофарбований у прості кольори (в Стародавньому царстві), цей одяг зберігався у жінок з народу й пізніше, а в багатьох костюмах Нового царства ставав дедалі барвистішим; на тканинах з’явилися узорн (мал. 7 б, в).
Починаючи з доби Середнього царства, поряд із спідницею-сарафаном, великого поширення набула звичайна прямокутна спідниця (мал. 7 г, д). На відміну від чоловічої набедреної пов’язки-спідпиці, її зшивали й укріплювали високо по талії, але нижче, ніж спідницю-сарафан. Спідниця була широкою і замість шлейок підтримувалась шнурком на зав’язці та поясом: вгорі утворювались рясні зборки, що розходилися донизу й групувалися за єгипетським звичаєм найчастіше спереду.
Жіночий давньоєгипетський верхній пояс помітно відрізнявся від чоловічого. Вузький, дуже довгий, він двічі високо пов’язував торс (причому вдруге трохи нижче, ніж перший раз) і, зав’язуючись спереду вузлом, спускався довгими кінцями нижче колін. Пояси з пишно декорованими фартухами в жіночих костюмах траплялися рідко.
Спідниці-сарафани та спідниці як єдиний одяг у Стародавньому Єгипті носили тільки трудящі маси. Знатні й багаті жінки Нового царства доповнювали їх переважно верхнім плечовим вбранням різних типів. Найпростіше з них—накидка-пелерина (мал. 7 д) — являла собою прямокутний шматок тканини завдовжки 1,25—1,35 м і завширшки 60 см, який накидали на плечі та поверх рук. Скручені верхні кути накидки зав’язували вузлом під шиєю, і накидка, ніби пелерина, покривала плечі, лопатки та верхню частину рук до ліктів, розходячись спереду на груди. Пелерину, так само як і спідницю, в ошатпих жіночих костюмах Нового царства часто робили з напівпрозорих тканин, а іноді й плісирували. З доби Нового царства жінки почали носити й цілком аналогічні чоловічим вузькі туніки-калазіриси, особливо безрукаві (мал. 7 е, є). В нарядних костюмах знаті їх шнли часто з найтоишого вісону. Іноді калазіриси одягали просто па тіло без будь-якого нижнього вбрання, але не підперізували.
До плащів-покривал жінки Нового царства зверталися значно частіше, ніж чоловіки. Такі плащі драпірували різними, дуже своєрідними способами. Перший, найпростіший і найпоширеніший спосіб драпірування (мал. 8 а, б, в) починався з того, що коротку сторону покривала її верхнім кутом закладали з правого боку за оперезаний навколо талії шнурок і вона звисала до кісточок ступень. Потім покривало обгортали ліворуч навколо спини й стегон і піднімали спереду догори поперек торса до правої руки, де воно проходило попід пахвою. Далі ним охоплювали верх спини
Мал 8
Жіночий малий плащ-покривало. Стародавній Єгипет. III тисячоліття — IV ст. до н. е.: а, б) способи драпірування малого плаща-покривала; в} загальний вигляд малого плаща-покривала.
Рис. З
Женский малтяй плащ-покрьівало. Древний Египет. III тьісячелетие — IV в. до н. з.
23
і перекидали ззаду на груди через ліве плече. Верхній кут покривала зв’язували з раніше заткнутим за поясний шнурок кутом, а нижній кут вільно звисав з лівої руки нижче лінії талії. Праве плече залишалося оголеним. При такому драпіруванні розмір покривала був невеликий (1,25X2,25 м).
Другий поширений спосіб драпірування — складніший і вимагав більших розмірів покривала, подовженого вже до 4 м (мал. 9 а, г). Цей спосіб відрізнявся від першого тим, що покривало, по-перше, двічі обгортали навколо спини та стегон, причому після першого обгортання спереду утворювалися складки тканини від прнзборювання і закладання верхнього довгого краю покривала за поясний шнурок, по-друге, проходячи спереду поперек торса від лівого боку до правого плеча, покривало не пропускалося попід пахвою, а накидалося на праве плече й поверх руки, після чого воно охоплювало верх спини й поверталося на груди через ліве плече. Таким чином, утворювалася ніби пелерина, що прикривала верхню частину обох рук, наче широкими рукавами, і звисала ззаду кутом.
Третій спосіб (мал. 10 а, б, в, г) відрізнявся від перших двох тим, що драпірування починалося з лівого плеча і покривало, яке звисало з нього ззаду, двічі охоплювало всю фігуру попід правою рукою і виходило з-під неї на правому боці. Далі верхній кут цієї Короткої сторони покривала зв’язували па грудях із звисаючим з лівого плеча кутом, утвореним раніше.
Жіночі покрив а ла-плащі виготовляли з різних тканин, аж до напівпрозорих. Нерідко їхні короткі сторони оздоблювали каймовим орнаментом. Носили покривала переважно знатні жінки, але в простих варіантах вони зустрічалися і в костюмах ширших верств населення, крім рабинь та біднячок.
Жіноче взуття в Стародавньому Єгипті в усьому було схоже на чоловіче. Цілком аналогічними були й начіпні прикраси, до яких можна додати хіба що сережки у вухах та браслети на ногах. Навіть зачіски та головні убори обох статей не дуже розрізнялися за своїм типом. У всіх класах суспільства жінки, як правило, залишали голови неприкритими. Рідше, і лише серед знаті Нового царства, па голові носили хустку-клафт, котра завжди спадала иа спину.
Дуже поширеними були лобові пов’язки та металеві ободи (мал. 7 е; мал. 11 а). Волосся прикрашали також живими квітами, особливо улюбленою єгиптянками квіткою лотоса: прикріплена стеблами до тім’я, вона звисала над чолом (мал. 11 д). Зачіски з власного волосся, так само як і парики (в середовищі панівних кла-
М а л. 9
Жіночий великий плащ-покривало. Стародавній Єгипет. III тисячоліття — IV ст. до н. е.: а, б, в) способи драпірування великого плаща-покриеала; г) загальний вигляд великого плаща-покриеала.
Рис. 9
Женский большой плащ-покрьівало. Древний Египет. III тьісячелетие — IV в. до н. з.
24
Мал. 10
Жіночий п.гащ-покривало. Стародавній Єгипет.
ПІ тисячоліття — IV ст. до н. е.: а, б, в) способи драпірування плаща-покривала; г) загальний вигляд плаща-попривала.
Рис. ю
Женений плащ^покрьівало. Древний Египет.
ПІ тьісячелетие — IV в. до н. з.
Мал. 11
Жіночі зачіски, головні убори і їх прикраси. Стародавній Єгипет.
III тисячоліття —
IV ст. до н. є.: а, б) прості зачіски; в) зачіска з двома групами пасом; г, д, е, ж) складні пишні зачіски (д — зачіска, прикрашена квіткою лотоса і «ароматичним конусом» ); е) локон юності царівни.
Рис. 11
Женские прически, головньїе уборьі и их украшения. Древний Египет. III тьісячелетие —
IV в. до н. з.
25
М а л. 12
Парадний головний убір і комір-наплічник цариці. Стародавній Єгипет.
III тисячоліття —-IV ст. до н. є.
Рис. 12
Парадньїй головной у бор и воротник-оплечье царицьі. Древний Египет.
III тисячелетие —
IV в. до н. а.
сів), відрізнялися від чоловічих хіба що більшою пишністю та довжиною (мал. 11). Густо укладені й туго сплетені кіски або штопороподібно закручені локони розділяли на дві групи пасом: довші — ззаду і коротші, які перед вухами досягали плечей (мал. 11 г) — з боків. Крім того, ширше, ніж у чоловіків, урізноманітнювали способи укладання бічних пасом (мал. 11 є, ж). Всі зачіски зверху були пригладженими (заплетені кіски іноді навіть приклеювали до голови), а пасма, локони та кіски внизу рівно підрізали. Неповнолітні дівчатка — члени царської родини, так само як і юнаки, носили локон юності, але довший (мал. 11 е). Гоління голів у жінок зустрічалося рідко, переважно серед зпаті за царювання фараона-реформатора Ехна-тона. Головним убором цариці для урочистих випадків був своєрідний шолом, що зображав собою яструба (мал. 12). Часто цариці надівали також головні убори, які відтворювали диск місяця, «священне» пір’я тощо.
Єгипетські жінки, особливо серед привілейованого класу, широко зверталися до косметики. Вони підводили очі зеленкуватою або чорною пастою, додатково посилюючи підведення нанесенням безпосередньо навколо очей чорних ліній, що, сходячись біля зовнішнього кута ока, тягнулися досить далеко до скронь, створюючи враження подовжених мигдалевидних очей. Рум’янцю на щоках єгиптянки переважно не наводили, але підфарбовували губи і брови.
Знатні жінки нерідко користувалися і своєрідним парфюмерним засобом — «ароматичним конусом», що являв собою невеликий кону сови дний шматок насиченого духмяними маслами жиру. Його укріплювали зверху на голові, щоб при повільному розтоплюванні жиру від спеки по волоссю поступово стікала масляниста ароматна рідина (мал. 11 д).	-
М а л. 13
Жіночий комір-наплічник, прикраси. Стародавній Єгипет. III тисячоліття —• IV ст. до н. е.:
а)	комір-наплічник;
б,	в) стилізоване штучне пір'я; г, д, е, в, ж, з) рослинні орнаментальні штучні прикраси (г, з — лотос, д, є — пальмовий лист, е, ж — тростина).
Рис. 13
Женский воротник-оплечье, украшения. Древний Египет. III ттясячелетие — IV в. до н. з.
РОЗДІЛ її костюми
АССІРІЇ
Кінець
III тисячоліття —
VII ст. до н. е.
У кінці третього тисячоліття до н. е. утворилася велика рабовласницька держава — Ассірія. її розквіт припадає на IX—VII ст. до н. е., коли країна являла собою могутню державу Передньої Азії. Проте в 605 р. до н. е. вона була знищена об’єднаними силами Мідії і Вавілоні!
Ассірійська культура була однією з важливих ланок у розвитку культури Месопотамії, або так званого Межиріччя — найдавнішого поряд з Єгиптом вогнища людської цивілізації.
Ассірійський костюм є продуктой тривалого розвитку всього комплексу культур, створених рабовласницьким суспільством Месопотамії; в ньому суто ассірійські елементи поєднувалися з найдавнішими. Крім того, на ассірійські костюми мали деякий вплив костюми сусідніх з Ассірією народів Передньої Азії. Географічне положення Ассірії, розташованої на торгових шляхах, сприяло дедалі тіснішому її спілкуванню з країнами, що межували з нею. Месопотамія до того ж була ареною неодноразових вторгнень сусідніх народів, які залишали певний слід у її культурі. Ассірійські костюми, в свою чергу, також впливали на костюми сусідніх народів, оскільки вони займали панівне становище в Передній Азії протягом багатьох століть. Усе це привело до того, що ассірійські костюми помітно не відрізнялися від костюмів сусідніх країн, тому їх можна розглядати як досить типові взагалі для народів Месопотамії та прилеглих до неї областей Передньої Азії в період з початку другого тисячоліття до половини І тисячоліття до н. е.
Ассірія являла собою типову рабовласницьку державу з класовою структурою суспільства. Класова диференціація костюмів Ассірії була досить чітко виражена. Так, наприклад, рабиням категорично заборонялося носити покривало — відмітну ознаку вільної жінки. Взагалі все верхнє огортаюче вбрання в народі ие носили, бо воно було привілеєм знаті. Проте поряд з цим існували й загальнонародні форми одягу, як, наприклад, туніка, яку одягав навіть цар. Різниця між чоловічим та жіночим костюмами в Ассірії була мало помітною: власне жіночого вбрання зовсім не було. Різниця виявлялася здебільшого лише в способах драпірування і носіння, почасти — в довжині одягу. Цікавою особливістю ассірійських чоловічих костюмів було те, що знать завжди мала при собі зброю-— меч, який став своєрідною становою приналежністю костюма панівної верхівки, обов’язковим знаком розрізнення. Це пояснюється тим, що Ассірія протягом усієї своєї історії вела безперервні війни і загарбницькі войовничі походи.
Основним матеріалом, який використовували для одягу в Ассірії, були льон і вовна. Досить висока техніка текстильного виробництва забезпечила вироблення з вовни не тільки грубих, а й тонких та м’яких тканин, зокрема ворсистих. У пізній період подекуди одяг шили з бавовняних і шовкових тканин, причому шовкові тканини ішли лише на виготовлення вбрання царя та знаті. Прозорих тканин в Ассірії, принаймні в ранній період, майже не було, й оголення тіла вважалося не прийнятним.
Тканини ассірійського одягу дуже різноманітно й багато декорували. Найбільш популярними кольорами були синій, блакитний, зелений, вохристо-жовтий і, особливо, червоний — від червоно-коричневих тонів до рожевих. Високо цінували пурпур, зокрема темно-ліловий та фіолетовий.
Мал. 14
Чоловічі туніки, пояси.
Ассірія. Кінець III тисячоліття —
VII ст. до н. е.: а) коротка підперезана туніка; б) довга непідперезана туніка з тканини геометричного орнаменту; в) довга туніка, орнаментована по подолу геометричним бордюром і бахромою, подвійний пояс.
Рис. 14
Музюские тунипи, пояса.
Ассирия. Конец III тьісячелетия — VII в. до н. з.
27
Мал. 15
Чоловічі туніки, пояси і перев'яз. Спідниця жерця. Ас Сірія. Кінець III тисячоліття — VII ст. до н. е.: а, 6) довгі туніки з бічними розрізами (а — туніка з поясом і царським фартухом, б — поверх туніки шаль-перев'яз, орнаментована бордюром і бахромою); в) незшита спідниця жерця.
Рис. 15
Музуские туники, пояса и перевязь. Юбка жреца. Ассирия. Конец III тисячелетия — VII в. до н. з.
Мал. 16 Чоловічий плащ-покривало. Ас сірія.
Кінець III тисячоліття —
VII ст. до н. Є.: а, б) способи драпірування церемоніального плаща-покривала;
в) загальний вигляд плаща-покривала.
Р и с. 16
Мужской плащ-покривало. Ассирия. Конец III тисячелетия — VII в. до н. з.
Поряд з одноколірними тканинами для багатих костюмів знаті вживали узорчаті 8 вишиваними або тканими на них різноманітними малюнками, в тому числі й золотими. Узорчаті тканини часто декорували по всій поверхні геометричним орнаментом (мал. 14 б). Особливо поширеними були квадрати, кола, ромби й шестикутники в різних комбінуваннях, часто вписані один в один. До рослинних мотивів зверталися рідше, за винятком розетки (мал. 16 в). В Ассірії особливо улюбленою була каймова орнаментація одягу, часто у вигляді складних, у кілька смуг бордюрів з таким же геометричним узором чи розетками (мал. 14 б, в; мал. 15 а, б, в; мал. 16 в; мал. 17 в). Ассірійські костюми часто оздоблювали бахромою та китицями. В цілому дуже щедре декорування ассірійських костюмів створювало враження надмірної пишноти, обтяжливості й цупкості, яке ще більше посилювалося через відсутність ліпної орнаментації та рельєфних складок.
Мал. 17
Чоловічий плащ-покривало. Ассірія.
Кінець III тисячоліття — VII ст. до н. е.: а, б) способи драпірування плаща-покривала;
в) загальний вигляд плаща-покривала.
Рис. 17
Мужской плащ-покрьівало.
Ассирия. Конец III тисячелетия — VII в. до н. в.
Мал. 18
Чоловічий нарамник, короткий плащ-покривало. Ассірія. Кінець НІ тисячоліття — VII ст. до н. в.: а) схема крою нарамника;
б) загальний вигляд нарамника, одягнутого поверх туніки;
в) плащ-покривало.
Рис. 18
Муоцской нарамник, короткий плащ-покрьівало. Ассирия. Конец III тьісячелетия — VII в. до я. з.
М а л. 19
Чоловіче взуття. Види орнаментів. Ассірія. Кінець III тисячоліття — VII ст. до н. в.: а, б) сандалі; в І чобіт на шнурівці; г) орнаментальні бордюри; д) орнаментальні мотиви.
Рис. 19
Мужская обувь. Видьі орнаментов. Ассирия. Конец НІ тьісячелетия — VII в. до н, з.
29
М а л. 20
Чоловічі зачіски, головні убори. Ассірія.
Кінець III тисячоліття —•
VII ст. до н. е.: а) народна зачіска; б, в, з) зачіски і бороди знаті; д) «халдейська» борода; е, в) царські тіари..
Р ис. 20
Мужские прически, головние уборьі. Ассирия. Конец III тисячелетия — VII в. до н. з.
Розкіш костюмів підкреслювалась багатьма масивними наліпними прикрасами з золота, срібла та бронзи (браслети, сережки, персні).
Основним типом одягу в Ассірії була накладна, глуха туніка, схожа на давньоєгипетський калазірис, яка побутувала і в інших народів Передньої Азії. Огортаючий одяг використовували тільки як верхні покривала. При цьому він досить щільно облягав фігуру, так само, як і накладна туніка. Одягу, який би волочився, та шлейфів в Ассірії не було. Кроїли туніку з короткими, вище ліктя рукавами й високим шийним вирізом. Як правило, короткі, до колін, туніки (мал. 14 а) одягали в народі. Серед знаті переважали довгі, до ступень, туніки, нерідко з бічними розрізами внизу (мал. 14 б, в; мал. 15 а, б), але, вирушаючи на полювання або на війну, знать теж користувалася короткими туніками.
Ассірійський пояс був переважно широким. У багатьох костюмах часто на нижній пояс, що виготовлявся із шкіри або цупкої тканини й оздоблювався вишивкою та металевими накладками, надівали ще й другий верхній вузький пояс — шнурок чи ремінець, прикрашений китицями (мал. 14 в). Короткі туніки завжди підперізували, а довгі нерідко носили без пояса (мал. 14 б). Тунікою обмежувався чоловічий натільний одяг рабів і взагалі одяг трудового народу. Верхній одяг носили тільки рабовласники. Це були: плащ-покривало, який драпірувався різними способами, шаль-перев’яз та нарамник.
Плащі-покривала майже завжди кроїли у формі прямокутника різної величини, залежно від способу драпірування. Всі вони пишно декорувалися бордюрами і майже завжди обшивалися по краях бахромою та китицями. Найпростіший спосіб драпірування покривал малого розміру був такий. Верхній кут короткого краю покривала заправляли спереду біля талії з лівого боку за поясний шнурок на туніці, далі покривалом охоплювали спину в напрямі до правого стегна так, що верхній край його припадав на рівень талії. Від правого стегна драпірування йшло через груди Догори в напрямі лівого плеча, через яке кінець покривала (верхній кут) закидали на спину, і він звисав ззаду з лівого боку трохи нижче талії (мал. 17 а, б, в). Ще простіше драпірували короткий плащ: навкіс через ліве плече, але в зворотному напрямі, тобто з закидом спереду назад. Більшого розміру плащі-покривала драпірували різними складнішими способами, з яких найцікавіше драпірування церемоніального парадного плаща (мал. 16 а, б, в). Перед одяганням покривало перегинали по довгій осі приблизно на одну третину короткої сторони так, щоб загнутий, оздоблений бахромою верхній край звисав зовні. Потім один із кутів складки покривала накидали на праве плече ззаду наперед і укріплювали спереду біля талії за пояс на туніці. Вся маса покривала, яке звисало з правого плеча за спину, своїм верхнім краєм (складкою) облямовувала ззаду шию і драпірувалася через ліве плече та ліву руку до ліктя, звідки вона повертала праворуч, ішла спереду навколо талії і підтикалася під пояс. Далі, охоплюючи праве стегно, покривало йшло через спину до лівого стегна, де на відстані близько 15 см від кінця заходило трохи наперед. Тут воно знову підтикалося верхнім краєм під пояс і звисало з лівого боку вільним кінцем до підлоги. Іноді для вивільнення руки накинута на ліве плече частина покривала спускалася з плеча під руку, утворюючи на лівому боці звисаючі на стегно складки.
Крім широких плащів-покривал, в ассірійському чоловічому костюмі були й вузькі
ЗО
Мал. 21
Військові костюми. Обладунок. Ассірія. Кінець III тисячоліття — VII ст. до н. в.: а) легкоозброєний воїн у туніці з ременями; б) важкоозброєний воїн у довгому панцері;
в) воєначальник у короткому панцері.
Риє. 21
Военние костюми, доспехи. Ассирия. Конец III тисячелетия — VII в. до н. з.
шалі-перев’язи урядових осіб (мал. 15 б). Різні шириною (від 25 до 75 см), вони прийняті як знаки розрізнення посади, яку та чи та особа займала. Носили їх обгорнутими навколо талії і потім перекинутими через одне плече (здебільшого ліве). Особливе місце серед чоловічого верхнього ошатного вбрання належало нарамникові (мал. 18 а, б), який відрізнявся від давньоєгипетського тим, що був значно вужчим і коротшим у нижній частині і мав округлий поділ. На плечах нарамник був найшир-ший і досягав 80 см, завдяки чому краї його спадали з плечей на верхні частини рук. З боків він не зшивався: крізь просвіти виглядала туніка. Цар носив також коротку прямокутну шаль-перев’яз, пов’язану навколо попереку ззаду під широкий пояс так, що краї виходили на боки; завдовжки вона сягала колін (мал. 15 б).
Звичайним чоловічим взуттям в Ассірії були шкіряні сандалі, що складалися з підошви та високого твердого задника (мал. 19 а, б) і трималися на ногах за допомогою ремінців: одного — через підйом від задника і другого — спереду крізь пальці. Це було взуття не тільки знаті й рабовласників, а й простого народу, хоч трудящі маси, особливо раби, переважно ходили босоніж. Крім сандалів, у пізній період ассірійської історії серед знаті почали поширюватись високі, до литок, м’які шкіряні чоботи без підборів (мал. 19 в). їх розрізували згори донизу (до початку пальців) і зашнуровували ремінцями.
Від природи густе чорне волосся в ассірійців було предметом особливої уваги. Його завжди старанно опоряджали, відрощували до плечей, акуратно зачісували назад за вуха (мал. 20 а, б, д, е). Спереду волосся розчісували посередині на проділ або просто укладали назад від чола. Ззаду кінці пасом завивали або закручували дрібними локонами чи заплітали в короткі кіски. В народі волосся просто зав’язували ззаду в два великих пучки (мал. 20 а, д). Серед знаті для надання волоссю блиску використовували спеціальний лак.
Головних уборів ассірійці, як правило, не носили, обмежуючись у повсякденному житті лише лобовими пов’язками й шнурками, які підтримували волосся. Парадним
М а л. 22
Головні убори воїнів.
Ассірія.
Кінець III тисячоліття —
VII ст. до н. в.: а, б, в, г) шоломи.
Рис. 22
Головнім убори воинов.
Ассирия. Конец III тисячелетия — VII в. до н. з.
31
Мал. 23
Меч, зразки орнаментів щитів. Ассірія.
Кінець III тисячоліття —
VII ст. до н. е.:
а) меч; б, в) орнаментальні мотиви (розетки).
Р и с. 23
Меч, образцьі орнамептов щитов. Ассирия. Конец
III тьісячелетия — VII е. до н. а.
Мал. 24
Жіночий плащ-покривало. Ассірія.
Кінець III тисячоліття — VII ст. до н. е.: а, б, в) способи драпірування плаща-покривала;
г, д) загальний вигляд плаща-покривала.
Рис. 24
Женский плащ-покрьівало. Ассирия. Конец III тьісячелетия — VII в. до н. з.
Мал. 25
Жіноче покривало на голову. Ассірія.
Кінець III тисячоліття — VII ст. до н. е.
Рис. 25
Женское головнеє покрьівало. Ассирия.
Конец III тьісячелетия — VII в. до н. з.
32
головним убором вищої знаті був повстяний капелюх у формі зрізаного конуса, що нагадував феску. Такої форми була й металева тіара ассірійських царів, яка відзначалася лише гострим кінчиком угорі конуса (мал. 20 е, є). Тіарн оздоблювали фіолетовими або пурпурними стрічками, золотими обручами іі накладками.
Не меншу увагу, ніж зачісці, надавали ассірійці бородам та вусам: їх відрощували всі чоловіки незалежно від суспільного стану за винятком євнухів. Бороду носили повну, а серед знаті — довгу, до грудей, старанно завиту й сплетену в кіски так, що в цілому вона справляла враженни багатоярусної (мал. 20 б, г, е, є). Вуса спускали до куточків рота, завивали па кінцях і запускали в бороду. Від вавілонян залишилася так звана каймова, чи халдейська борода, що облямовувала обличчя смугою по краю нижньої щелепи та внизу підборіддя (мал. 20 д); при цьому вуса і весь верх підборіддя голили.
Жрецький костюм в Ассірії від звичайного костюма знаті відрізнявся хіба що тим, що був обмежений лише незшитою спідницею, залишаючи торс оголеним (мал. 15 в).
У військових костюмах ассірійців вперше зустрічається об ладунок у власному значенні цього слова. Металевий панцер складався з різної довжини шкіряної туніки з нашитими на неї правильними рядами у вигляді луски металевими пластинками чи бляхами (мал. 21 б, в). Такий панцер був довгий, до кісточок ступень, або короткий, поколінний, а в легкоозброєному війську сягав лише талії. Запроваджені були також і легкі повстяні чи шкіряні фуфайки-кіраси без металевих пластинок із широким шкіряним поясом та двома ремінцями, схрещеними на грудях, де містилася кругла металева бляха. В найлегших військових загонах обмежувалися ремінцями, надітими на цупку поколінну туніку (мал. 21 а). На ногах носили звичайні сандалі або високі, до литок, шнуровані шкіряні чоботи.
Бойовим наголів’ям важкоозброєних частин ассірійського війська та воєначальників був відкритий бронзовий шолом, переважно конічної (або, рідше, напівсферичної) форми, майже завжди з невеликими нерухомими навушниками, а іноді й з високим спіралевидпим гребенем (мал. 22 а, б, в, г).
Ассірійські щити мали круглу опуклу форму і виготовлялися з дерева і шкіри з металевими накладками й ободами. Зброєю воїнів були лук і стріли в сагайдаку, палиці, то пір ці, списи та середньої довжини мечі (мал. 23 а).
М а л. 26
Жіночі зачіски. Ассірія.
Кінець III тисячоліття —
VII ст. до н. в.:
а, б) типи зачісок.
Рис. 26
Женские прически.
Ассирия. Конец III тьісячелетия— VII в. до н. з.
Мал. 27
Орнаментальний мотив кайми жіночих плащів-покривал, покривал на голову та прикрас. Ассірія. Кінець III тисячоліття — VII ст- до н. в.
Рис. 27
Орнаментальний мотив каймьі женских плащей-покрьів а л, головних покривал и украгиений. Ассирия. Конец III тисячелетия — VII в. до н. з.
Власне жіночого костюма в Ассірії ие існувало. Всі види жіночого вбрання були аналогічні чоловічим і відрізнялися від них лише деталями або іншим способом драпірування.
Всі жінки носили туніки, схожі иа чоловічі, тільки завжди довгі, до кісточок (і навіть до п’ят), серед знаті—не підперезані. Верхній одяг—плащі-покривала—мав різні розміри: короткі, що, як і в чоловіків, драпірувалися, та довші—на 3 — 3,5 м, яні драпірувалися своєрідно. Драпірування довших жіночих плащів-покрнвал починалося так само, як і чоловічих (мал. 24 а, б, в), але перед закиданням на ліве плече плащ-покривало двічі охоплювало торс попід правою рукою. Далі ним додатково обгортала шию, перекидали ззаду наперед через праве плече так, що воно звисало спереду кутом з правого плеча та руки до рівня талії, утворюючи на спині ніби пелерину (мал. 24 г).
Приналежністю костюмів усіх вільних ассірійських жінок були вуаль чи покривало, яке спускалося з голови на плечі й спадало на всю фігуру (мал. 25). Таке покривало мало різну довжину, іноді сягало навіть кісточок ступень. На голові його укріплювали за допомогою лобової пов’язки або стрічки. Рабиням носити покривало заборонялося.
Жіночі зачіски також нічим істотним не відрізнялися від чоловічих; були тільки пишніші. Волосся підтримували традиційні лобові пов’язки, стрічки, шнурки та ободи. Іноді, переважно в церемоніальному костюмі, робили й давнішу вавілонську зачіску, коли волосся ззаду не підстригалося до рівня плечей, а забиралося в пучок («хвіст»), потім загорталося догори до рівня тім’я і підтримувалося в такому вигляді лобовою пов’язкою (мал. 26 б).
Жінки Ассірії носили такі самі прикраси, як і чоловіки, за винятком специфічного жіночого нашийника, що являв собою одне або кілька кілець-обручів, які досить щільно застібалися на шиї (мал. 26 а, б; мал. 27).
З 1388
33
Хоч період існування об’єднаної давньоіранської рабовласницької держави (так званої держави Ахеменідів) дуже короткочасний — менше двохсот п’ятдесяти років — давньоіранський костюм становить для історії костюмів великий інтерес. У ньому вперше зустрічаються розстібний одяг, невідомий пі Стародавньому Єгипту, ні цивілізаціям Месопотамії, та чоловічі штани — нова, також невідома цим культурам форма пояспого одягу. Швидке перетворення протягом якихось п’ятдесяти років перської держави А хе мені дів на могутню імперію, володіння якої простягалися від північно-західної Індії до Єгипту та кордонів Греції, пояснює поширення цих нових типів і форм одягу в наступні часи й серед інших народів. У самому Ірані після завоювань Алексапдра Македонського (IV ст. до н. е.) і наступного періоду поширення елліністичної культури давньоіранський костюм пе зникав, а лише дещо видозмінювався в перській державі — державі Сассанідів (III—VIII ст. н. е.),— звідки почав проникати і в інші країни.
Розстібний одяг у Стародавньому Ірані являв собою різновид каптана, який був верхнім одягом у загальноприйнятому костюмі широких мас перського народу (мал. 28 б, в). Каптан завдовжки до литок, а іноді до кісточок ступень, мав довгі, середньої ширини рукава і відкладний комір. Часто його носили накинутим на плечі. Деякі каптани загортали направо й підв’язували поясом. Під каптан одягали сорочку завдовжки до колін, з довгими неширокими рукавами (мал. 28 а).
Давньоіранські штани, обов’язкові для чоловіків усіх верств суспільства, були середньої ширини, завдовжки нижче кісточок ступень. Іноді їх заправляли в черевики. Якщо до переліченого одягу додати ще шкіряні черевики (мал. 28 а, б, в) або невисокі чоботи й повстяну шапку-ковпак (мал. ЗО в) — це буде завершений народний чоловічий костюм давнього перса.
Давньоперський костюм характеризувався, по-перше, матеріалом: для більшості типів і форм одягу використовували переважно щільні шерстяні тканини, повсть або шкіру (з якої виготовляли давіть сорочки й штани), по-друге, весь перський одяг прилягав
РОЗДІЛ ш
КОСТЮМИ СТАРОДАВНЬОГО ІРАНУ
Друга половина VI — перша половина IV ст. до н. е.
М а л. 28
Чоловічий костюм.
Стародавній Іран. Друга половина VI — перша половина IV ст. до н. є.: а) сорочка, штани, шапка (народний тип);
б, в) каптани (б-—каптан, одягнутий наопашки, в — каптан із заходом).
Рис. 28
Мужской костюм. Древний Иран. Вторая половина VI — первая половина IV вв. до н. з.
до тіла, був досить вузьким і закривав усю фігуру від шиї до кісточок ступень та зап’ясть. Оголеність тіла зовсім виключалася. Навіть голова завжди була прикрита головним убором. Вільного огортаючого вбрання майже пе носили. Усі ці особливості костюма відповідали більш континентальному кліматові Іранського плоскогір'я і зумовлені напівкочовим життям та переважно скотарським способом господарства основної частини населення Ірану в період, що передував утворенню держави Ахеменідів.
Декорування давньоперського народного костюма було дуже скромним: одяг мав переважно синьо-зелені та жовто-коричневі топи.
Особливе місце в давньоіранському костюмі держави Ахеменідів посідав верхній просторий чоловічий одяг правлячої верхівки, відомий під назвою кандіса, або мідійського кандіса (мал. 29 б, в). Цей одяг носили перський «цар царів», придворна
и
Мал. 29
Чоловічий кандіс. Стародавній Іран. Друга половина VI — перша половина IV ст. до н. е.: а) схема крою кандіса; б, в І загальний вигляд кандіса.
Рис. 29
Музюекой каидис. Древний ІТран. Втора я половина VI — первая половина IV вв. до н. з.
знать та вище духівництво — маги. Шили його з м’яких і тонких шерстяних тканин, часто узорчатих, і навіть із шовку, вже відомого на той час в Ірані. Шовк нерідко фарбували в пурпурний колір. Мідійський кандіс був глухим безрукавим одягом, який у пошитому вигляді утворював квадрат (150X150 см) і мав дуже низькі пройми для рук (майже 50 см). Кандіс надягали через голову й туго підперізували по талії вузьким поясом так, щоб верхні бічні частини одягу спадали як широкі рукава, а складки нижче пояса старанно укладали з боків трубками, що розходилися донизу, п підтяга
М а л. ЗО
Чоловічі головні убори.
Стародавній Іран. Друга половина VI — перша половина IV ст. до н. е.: а) царська митра; б, г) капюшони; в) шаппа-ковпак.
Рис. ЗО
Мужские головнеє убори.
Древний Иран. Вторая половина VI — первая половина IV вв. до н. з.
ли вище, ніж спадав поділ одягу спереду та ззаду. Мідійським за походженням був і капюшон, який носили насамперед воїни (мал. ЗО б, г). Він не тільки облямовував обличчя, але часто й покривав підборіддя, спадаючи па плечі, верх грудей та на спину.
Як і ассірійці, перси носили бороди, вуса та пишні зачіски; волосся прикривало шию ззаду (мал. 29 б, в). Цар і вища знать відрощували довгі, лопатовидні або клиновидні бороди, часто завиті по-а сірійському.
Головним убором царя була висока, трохи розширена догори, циліндрична, щедро оздоблена митра, так званий кідар (мал. ЗО а).
Жіночий давньоіранський костюм відомий нам мало. Можна гадати, що він не мав у своєму складі якогось відмінного од чоловічого вбрання. Як і чоловіки, жінки носили сорочки, причому звичайно дві: нижню — завдовжки до ступні та верхню — приблизно поколінну. У цих сорочок часом були короткі, до ліктів, рукава. Штани, як і розстібні каптани, персіянки носили принаймні вже в сассанідський період. Але найпоширенішим верхнім жіночим одягом були покривала такої довжини й ширини, що, спадаючи з голови на плечі, охоплювали всю фігуру до п’ят.
З*
35
Історія давньогрецького античного суспільства починається приблизно з XI ст. до и. е., з часу переселення в Грецію дорійських племен. З XI по VIII ст. до н. е. відбувався розклад первіснообщинного ладу грецьких племен, виникала приватна власність, родова аристократія, поступово складалися рабовласницькі відносини. Цей період називають гомерівським, оскільки в безсмертних поетичних творах Гомера «Іліаді» та «Одіссеї» зображено в основному умови життя давніх греків саме XI—VIII ст. до п. е. Вже з VII ст. до н. е. відбувалося формування давньогрецьких рабовласницьких держав, так званих міст-держав (полісів), і складалися античний рабовласницький лад, давньогрецька антична культура. На зміну примітивнішому, архаїчному періоду в історії давньогрецької цивілізації (VII—VI ст. до н. е.) швидко прийшов класичний —найвищий її розквіт (V ст. до н. е.— 323 р. до н. е.), особливо в V ст. до н. е., в так звану золоту добу Перікла. З IV ст. до н. е., після Пелопоннеської війни, особливо з кіпця IV ст. до н. е., після встановлення над Грецією гегемонії Македонії (337 р. до п. е) та войовничих походів Александра Македонського, з’явилися перші ознаки занепаду давньогрецького античного суспільства і культури. Поширення античної грецької культури далеко на схід та південь супроводжувалося водночас і її розкладом під впливом культури завойованих країн та пристосування до нових суспільних умов. У 146 р. до в. е. Греція втратила свою політичну незалежність і стала римською провінцією, а з підкоренням Римові основної частини еллінізованого Сходу, власне, закінчилася самостійна історія давньогрецької античної культури взагалі. Цей останній період, що охоплює час з кінця IV ст. до п. е. до кінця І ст. до н. е., має назву елліністичного періоду.
Давньогрецькі поліси являли собою рабовласницькі суспільства. Основним експлуатованим класом були раби, позбавлені будь-яких політичних та громадянських прав. Широкі верстви вільних громадян (демос) брали участь в управлінні полісом, особливо коли перемагав демос і встановлювався режим так званої рабовласницької демократії, прикладом чого можуть бути Афіни V ст. до н. е. Античне рабовласницьке суспільство, й особливо лад «рабовласницької демократії», створили умови для могутнього зростання давньогрецької культури, що зробила великий вплив на всю наступну історію людства. Саме на цій суспільній основі розвинулось позитивне наукове знання, досягло блискучого всебічного розвитку реалістичне мистецтво, сформувався позначений життестверджуючим оптимізмом світогляд, що грунтувався на ідеях гармонічної досконалості фізичної і духовної природи людини, на ідеалах свободи особи, громадянського обов’язку й доблесті.
У тісній залежності від цих особливостей античного суспільного ладу, в безпосередньому зв’язку з античною ідеологією і спрямуванням античного мистецтва розвивався давньогрецький костюм. Свої основні властивості давньогрецький костюм незмінно зберігав аж до елліністичного періоду, коли він поступово почав видозмінюватись через тісний взаємовплив із східними культурами та Римом. На початку нашої ери давньогрецький костюм втрачав своєрідність, зливаючись з панівним римським костюмом.
Уявлення про людське тіло як гармонійний вияв краси в природі, глибоке розуміння його пластичних форм і високорозвинена фізична культура тіла, що органічно входила в систему виховання, зумовили підпорядкування давньогрецького костюма завданню збереження і виявлення прекраспих форм людського тіла. Костюм давніх греків мав так прикривати тіло, щоб природність пластичних форм людської фігури не була прихована й не видозмінювалася, а, навпаки, щоб її природна краса була завжди підкреслена.
Першим давньогрецьким античним костюмом був лише огортаючий, драпіруючий одяг, який набував форми лише після драпірування його на фігурі людини. Укріплювався одяг різними способами, спочатку, як правило, без допомоги голки та нитки. Якщо до часткового зшивання й зверталися, то тільки як до додаткового засобу для полегшення драпірування. Прямокутні шматки тканини драпірувалися вільно, утворюючи просторий, неприталений і пе облягаючий фігуру одяг. Цим забезпечувалися вільні рухи — необхідна умова виявлення природних пластичних форм людського тіла, запорука здійснення справжньої фізичної культури п гігієни тіла. Пояси надівали швидше для підтримки одягу, для полегшення драпірування й укладання складок, ніж для стягання фігури. Навіть своєрідний бандаж з тонкої шкіри (стафіон), що його носили іноді гречанки у вигляді широкої пов’язки навколо торса під хітоном, був лише засобом для того, щоб запобігти розпливанпю форм, і пе мав на меті змінювати фігури. Вся краса давньогрецького костюма полягала саме у вільно, м’яко, скульптурно спадаючих складках одягу, що виявляли загальні контури природних форм тіла і водночас дозволяли приховати його вади. Культ краси людського тіла перетворював оголення в античному костюмі на правомірну, природну для нього властивість. Костюм не мав самодостатнього значення, а був ніби доповненням до оголеного тіла, пов’язаним з практичною необхідністю носити одяг. Оголеність і на-півоголеність не вважалися ганебними. Не порушуючи почуття пристойності, давньогрецький костюм (і чоловічий, і жіночий) міг вільпо оголювати руки, плечі, ноги і навіть розкривати цілий бік усієї фігури. Звичайно, типово середземноморський клімат Греції, сухий і теплий, створював сприятливі умови, пе вимагаючи вбрання, яке б прилягало чи загортало тіло людини.
Чоловічий і жіночий давньогрецькі костюми були в своїй основі майже зовсім ідентичні. Навіть способи носіння і драпірування одягу в обох статей, по суті, мало чим відрізнялися, а іноді були зовсім однаковими. Лише деякі види драпірування були властиві тільки самому чоловічому або тільки самому жіночому костюмам. У загаль-
РОЗДІЛ IV
КОСТЮМИ СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ
II тисячоліття — II ст. до н. в.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КОСТЮМІВ
36
Мал.
Чоловічі хітони. Стародавня Греція. II тисячоліття — II ст. до н. е.: а) короткий хітон;
б)	схема крою і драпірування хітона;
в)	хітон-ексомій.
Рис. 31
Мужские хитоньї. Древняя Греция. II тьісячелетие — II в. до Н. 9.
М а л. 32
Чоловічі хітони. Стародавня Греція. II тисячоліття — II ст. до н. в.: а) довгий хітон; б, в) безрукава туніка-полобос.
Рис. 32
Мужские хитоньї. Древняя Греция. II тьісячелетие — II в. до н. а.
йому комплексі давньогрецького костюма в чоловіків та жінок істотно відрізнялися переважно лише зачіски (та й то тільки починаючи з періоду розквіту античної культури). Особливості суспільного ладу давньогрецьких рабовласницьких полісів, зокрема республіканський державний устрій, типовий для багатьох з них режим «рабовласницької демократії» зумовили набагато менше виявлену станово-класову диференціацію костюма. Більш чи менш помітна різниця костюмів існувала лише поміж вільними та рабами, хоча й тут не спостерігалося принципової різниці. Звичайно, у рабів було простіше й бідніше вбрання, пристосоване до щоденної фізичної праці.
Єдина принципова відмінність у зовнішньому вигляді раба і вільного громадянина грецького поліса полягала в тому, що раб повинен був коротко стригти волосся на голові і голити бороду, а також ходити босоніж. Відособленого стану жерців у давньогрецькому античному суспільстві не було, і їхні костюми майже нічим не відрізнялися від костюмів інших громадян. Система виборності урядових осіб
37
і незначний розвиток усталених привілеїв знатності зумовили також відсутність спеціальних знаків розрізнення суспільного становища в костюмах верхівки панівного класу рабовласників.
Основним матеріалом давньогрецького одягу була, насамперед, вовна, яку використовували для виготовлення нижнього і верхнього вбрання. Греки вміли виробляти з неї грубі й цупкі тканипи і тканини дуже тонкі, м’які і пухнасті, що добре укладалися в складки при драпіруванні. Поряд із шерстю досить широко використовували льняні тканини, нерідко дуже тонкі. В період розквіту давньогрецької культури, особливо в Афінах, іонійських містах та колоніях південної Італії жіночий одяг почали шити із найтонших напівпрозорих, легких тканин, так званої коської вуалі. В елліністичний період вони вже були дуже поширені, за винятком хіба що Спарти, яка довше, ніж усі інші грецькі держави, зберегла простоту побуту й костюма. Шовк та бавовна проникли в Грецію із Сходу лише в кінці елліністичного періоду.
Одним з найпоширеніших кольорів давньогрецького одягу класичного періоду був білий (або суровий), який вважали найвитончепішим і найвишуканішим. Проте дуже широко зверталися й до кольорових тканин, особливо для жіночих костюмів, які мали найчастіше фіолетовий, пурпурний, рожевий, червопо-цегляний, темно-жовтий (шафрановий), коричневий, синювато-зелений та блакитний кольори. При цьому тканини були одноколірні, оздоблені каймовим узором, наведеним одним або двома кольорами. Строкатість була по властива класичному античному костюмові; далі поєднань двох різних кольорів верхнього і нижнього одягу, з яких одним часто був білий, давні греки не йшли. Лише в ранній, гомерівський період, спостерігалася значно більша строкатість і яскравість одягу. Чорного кольору, принаймні для суцільного тла, тканин у класичному давньогрецькому костюмі зовсім уникали. Він міг траплятися лише як інший колір в узорній орнаментації бордюрів. Під час трауру одягали швидше коричневий або сірий одяг, ніж чорний. Для одягу рабів, а також для деякого верхнього вбрання (наприклад, плащів), виготовленого з грубих, цупких тканин, застосовували природні кольори вовни коричневих, бурих та сіруватих від* тінків.
Основним чоловічим натільним одягом давніх греків був хітон (мал. 31 а; мал. 32 а), що являв собою прямокутний шматок тканини, завширшки двох відстаней від ліктя до ліктя розгорнутих рук. Довжина його була різною — від повної, до ступні, у хітонах молодих франтів з багатих родин пізньокласичного періоду, особливо Афін, та в костюмах літніх городян елліністичної доби — до поколінної, іцо переважала в усіх верствах суспільства протягом архаїчного і класичного періодів.
Перед одяганням тканину хітона перегортали по вертикальній осі навпіл і в такому вигляді охоплювали фігуру з лівого боку навколо грудей і спини на рівні пахов (мал. 31 б). Задрапірований таким способом хітон сколювали па плечах булавками чи застібками-фібулами. При цьому лівий бік фігури, на якій робили перегин тканини, закривався цим перегином, а правий, навпаки, залишався відкритим по всій довжині від плеча до ступні й прикривався лише складками одягу. Ліва рука проходила в отвір, утворений на верхньому краї перегнутого хітона між місцем його сколювання па плечі і верхнім кутом перегину. Відповідно до цього права рука виходила з відкритого розхилу передньої і задньої піл хітона між місцем його сколювання на плечі і верхніми кутами правого краю обох піл (тобто теж через верхній розріз одягу). Ця особливість — просування рук крізь верхній розріз одягу, а не крізь бічні його розрізи є характерною рисою давньогрецьких хітонів. Крім сколювання па плечах, хітоп, як правило, підтримували ще й нешироким поясом, зав’язуючи його по талії з утворенням перекиду-нацуска. В костюмах рабів, землеробів, ремісників, а також під час гімнастичних вправ хітон укладали тільки па лівому плечі, а праве плече й частину грудей залишали оголеними. У такому вигляді він мав назву ексомію
ЧОЛОВІЧІ костюми
а б в
М а л. 33
Зразки орнаментів тканин. Стародавня Греція.
II тисячоліття —
II ст. до н. е.:
а) спіралевидна «набігаюча хвиля»; б, в) меандр;
г)	геометричний орнамент;
д)	лаврове листя; е) листя плюща.
Рис. 33
Образцьі орнаментов тканей. Древняя Греция.
II гьісячелетие —
II в. до н. а.
38
Мал. 34
Чоловічі плащі. Стародавня Греція. II тисячоліття •—  II ст. до н. е.: а, б) архаїчне драпірування гіматіона: в, г, д, е) спосіб драпіру вання «ораторського» гіматіона; е) класичне драпірування гіматіона; ж) хламида.
Рис. 34
Мужские плащи. Древняя Греция. II тьісячелетие — II в. Зо н. з.
39
М а Л. 35
Чоловіче та жіноче взуття. Фібула. Стародавня Греція. II тисячоліття — її ст. до н. е.: а, б, з) сандалі;
в, г) чоловічі крепіди; д) селянський постіл;
е) ендроміда; в) орнамент фібули; ж) котурни;
гі, і) жіночі крепіди; ї) туфля елліністичного періоду.
Рис. 35
Мужская и женская обувь. Фибула. Древняя Греция. II ттясячелетие — II в. до н. з.
(мал. 31 в). В костюмах франтів періоду розквіту давньогрецької культури і пізніше, в елліністичну добу, замість закріплення хітона на плечах в одному місці почали вдаватися до послідовного сколювання його тканини в кількох місцях — не лише на плечі, а й уздовж верху рук, так що виходило щось схоже до рукавів (мал. 32 а). Поряд з описаним видом хітона, що являв собою типовий огортаючий одяг, уже, принаймні в класичний період, у чоловічому костюмі поширився й хітон, частково зшитий, а саме — з правого боку. Такий (так званого іонічного типу) хітоп, ставав поступово переважаючим, особливо у зв’язку з тим, що хітони ставали вужчими (мал. ЗІ а).
Значно раніше, ніж у жіночому костюмі, серед чоловіків поширилися туніки, тобто справжній накладний одяг, зшитий або суцільний на плечах, з бічними отворами (проймами) для рук. Вже у класичний період багато чоловіків мали безрукавий колобос (мал. 32 б, в) —широкий, майже квадратний накладний одяг, що нагадував давньоперський кандіс, але, як правило, поколінної довжини. Колобос носили нерідко як верхній одяг, надіваючи його поверх хітона. Була також і вужча туніка передньо-азіатського типу з короткими суцільнокроєними рукавами. Чоловічі хітони й туніки, як правило, зовсім пе декорували, принаймні в класичний період, не шили з узорчатих тканин, і навіть каймові орнаментальні смуги на них зустрічалися рідко.
Простоті крою і форм давньогрецького одягу відповідала й простота його декорування. Якщо не брати до уваги використовуваних для верхнього одягу гомерівського періоду узорчатих тканин з геометричним орнаментом у вигляді квадратів, ромбів, кіл, розеток, що заповнювали все поле тканини, то в період розквіту античної культури переважаючими були, безперечно, безузорні тканини. Лише в пізній період серед верхівки античного суспільства знову почав поширюватись узорчатий матеріал, але вже з легким малюнком (кола, листочки, зірочки, звивисті нитки, розташовані ріденько на полі тканини). Дуже поширеною була каймова орнаментація, особливо в жіночому костюмі, яка відзначалася багатством узорних мотивів і разом з тим зберігала завжди витончену легкість та ажурність (мал. 33). Характерним був орнамент меандрового типу (мал. 33 б, в), спіралевидна «набігаюча хвиля» (мал. 33 а), «язик і яйце» (мал. 39 г). Ще розмаїтішим і особливо улюбленим був орнамент з рослинних мотивів: пальмета (мал. 39 а, в), листок плюща і лавра (мал. 33 д, е), листя та грона винограду. У пізній елліністичний період бордюрний орнамент ставав дедалі складнішим, пишнішим. Починали вже вишивати золотом.
Поряд з хітонами й туніками до повного чоловічого давньогрецького костюма входив і загальнопоширепий протягом усієї історії стародавньої Греції верхній одяг — плащ-віматіон, або гіматій. Як і хітон, це був прямокутний шматок шерстяної тканини, досить цупкої і разом з тим м’якої, придатної для утворення широких вільних складок. Ширила гіматіона (1,5— 1,7 м) значно переважала його довжину і переважно становила близько 3 м. Найдавніший спосіб драпірування, характерний для архаїчного періоду,— звичайне накидання плаща на обидва плеча та верх рук так, щоб його кінці звисали спереду з обох боків до колін або трохи нижче (мал. 34 а, б). При цьому часто звисаючі кінці гіматіона заправляли спереду за пояс. Пізніше почали запроваджувати інший, що став основним, спосіб драпірування. Один кінець гіматіона накидали на ліве плече й верх лівої руки ззаду наперед, після чого основна маса плаща йшла навколо спини, й, охоплюючи правий бік від пахви до литки, тяглася далі спереду через торс у напрямі до лівого плеча, на яке закидали його кінець (мал. 34 є), що звисав приблизно до литок. При цьому часто верхній край плаща, починаючи від правої пахви до лівого плеча, трохи відгортали назовні. Особливе місце мав третій спосіб драпірування чоловічого гіматіона (мал. 34 в, г, д, е). До нього зверталися лише в костюмі певного кола осіб, які присвятили себе винятково розумовій праці. Тому такий гіматіон дістав назву ораторського. Спочатку один
40
М а л. 36
Чоловічі зачіски. Стародавня Греція.
II тисячоліття —
II ст. до н. в.: а, б, в, г, д, е, в) архаїчні зачіски з випуском ззаду довгого волосся (г — закладене ззаду пасмо, в, в — клиновидні бороди); ж) пишна зачіска з довгими кучерями і «цикадою» над чолом; з, и, і) зачіски класичного періоду з підстриженим волоссям і відкритою шиєю.
Рис. 36
Мужские прически. Древняя Греция. II тгясячелетие — II в. до н. з.
з верхніх кутів короткого боку плаща закріплювали на спині під пояс, і плащ пропускали попід лівою рукою. Далі ним обгортали фігуру так, що верхній край плаща проходив по лінії грудей і, охоплюючи ззаду спину, перекидався ззаду наперед через ліве плече. Після цього весь вільний матеріал плаща па рівні грудей перегортали навиворіт і, перетинаючи груди, піднімали на праве плече, охоплюючи всю праву руку в зігнутому положенні й притискали її так, що з-під складок одягу можна було вивільняти лише кисть. Після перекидання через праве плече назад плащ охоплював верх спини й накидався ззаду па ліву пуку віл плеча по кисті, тяк шо охоплював верх спини й накидався ззаду па ліву руку від плеча до кисті, так що кінець його звисав спереду з цієї руки. Специфічний характер драпірування із «сповиванням» правої руки мав привчити оратора до стриманої жестикуляції. Такий гіматіоп був довший від звичайного і спускався внизу до кісточок ступень. Чоловічі гіматіопи в Стародавній Греції носили поверх хітона не тільки як верхній одяг. Часто, особливо в архаїчний період і серед спартанців, його одягали просто на голе тіло як єдине вбрання.
Тільки чоловічим одягом у Стародавній Греції був короткий плащ-хламида, або хламіс (мал. 84 ж), який також являв собою звичайний прямокутний шматок тканини. Перегинаючи навпіл уздовж короткої осі (як хітон), хламиду накидали на ліве плече (закриваючи його разом з лівою рукою) і, охоплюючи нею спереду і ззаду торс, сколювали фібулою (мал. 35 в) на правому плечі, але не верхніми кутами, а на деякій відстані від них. Увесь правий бік залишався відкритим, його було видно в розрізі хламиди, бічні сторони якої разом з верхніми кутами вільно звисали спереду і ззаду плеча, утворюючи складки. Для того, щоб ці сторони хламиди звисали красивими складками, до нижніх її кутів прикріплювали невеликі важки, вшиті у тканину. Хламиди мали довжину до колін, а іноді й значно вищу. Носили їх переважно юнаки та воїни; одягали їх також під час подорожей як дорожний плащ. Іноді хламиди накидали просто на голе тіло, як це робили, наприклад, спартанські юнаки. На противагу гіматіонам, переважно нічим не декорованим, хламиди майже завжди оздоблювали орнаментальною каймою вздовж коротких боків, а іноді по подолу. Серед сільського населення найбільш глухих і відсталих місцевостей Греції, особливо у пастухів, довго ще зберігався звичай носити овечі та козячі шкури, підперезані поясом.
Мал. 37
Чоловічі головні убори. Стародавня Греція.
II тисячоліття —
II ст. до н. ег: а) кіне: б) пілей: в) петас; г) фрігійський ковпак.
Рис. 37
Мужские головньїе уборьі. Древняя Греция.
II тьісячелетие — її в. до н. з.
41
Основна маса чоловіків у Стародавній Греції, принаймні доелліністичного періоду, ходила босоніж. Для рабів це було загальноприйнятим. Найпоширенішими були прості сандалі (мал. 35 а, б, з), що складалися з підошви та прикріплених до неї ремінців, котрими по-різному охоплювали ступню й підв'язували біля кісточок. Складнішими і парядпішими були крепіди (мал. 35 в, г). В одних (мал. 35 в) навколо всього краю підошви, окрім носка, був невисокий шкіряний борт, що переходив у піднятий задник (у цьому борту були отвори, в які просовували ремінці). В інших (мал. 35 г) замість бортів з отворами крепіду оточувала ажурна сітка, сплетена з ремінців з вушками. Крізь отвори в бортах або крізь вушка сітки просовували два ремінці (які починалися між великим і другим пальцями) й шнурували знизу догори до кісточок, де їх зав’язували навколо ніг. Крім простих сапдалів і крепід, власне чоловічим взуттям були ще ендроміди та котурни. Ендроміди (мал. 35 е) являли собою невисокі, до литок, чоботи з відкритими пальцями, розрізом спереду, зашнурованим ремінцями, і зі звисаючими вгорі невеликими закотами. Котурни — це також зашнуровані спереду чоботи, але закриті на пальцях (мал. 35 ж). Ендроміди й котурни були популярними, починаючи з класичного періоду і переважно в дорожному та мисливському костюмах багатих верств населення (їх не слід ототожнювати з котурнами трагічних акторів, які взували па сцену, щоб збільшити зріст акторів; ці котурни мали дуже високу підошву). Серед простого народу поширені були ще своєрідні постоли (мал. 35 д). Це взуття виготовлялося з суцільного шматка сирнці, який загинали навколо ступні, утворюючи невеликі борти. Крізь отвори в бортах або крізь пришиті до них вушка просовували реміпці, які зав’язували навколо ніг вище кісточок. В найбільш глухих сільських місцевостях Греції землероби та пастухи нерідко носили обмотаний навколо гомілки шматок цупкої тканини або шкури, перев’язапої ремінцем чи шнурком.
Чоловіки в Стародавній Греції не менше, ніж жінки, дбали про своє волосся, старанно роблячи з нього різні зачіски. В ранній період грецької історії чоловічі зачіски мало чим відрізнялися від жіночих. Найпоширенішим їх типом були зачіски з волосся, розчесаного вгорі «шапкою», тобто навсібіч, без проділу, з довгими пасмами ззаду й короткими спереду, па чолі (мал. 36 а, б, в, г, д, е, є). Ці передні пасма в архаїчних зачісках часто особливо ретельно завивали в тугі рулонні локони й закручували в кучері. Волосся ззаду або вільно звисало густими пасмами, або його вкладали у вигляді заплетеного «хвоста» й нерідко загортали догори й закладали за пов’язку або коротше підстригали. Іноді за вухами випускали два-три завиті довгі локопн або плетінку. Водночас поширені були й пишніші зачіски з довгого, вільно завитого кучерями волосся, яке спускалося до плечей. Деякі ритуальні й парадні зачіски оздоблювали бантом з волосся спереду пад чолом у вигляді метелика. Такий бант дістав назву цикади (мал. 36 ж). У класичний період і пізніше, в елліністичну добу, волосся почали підстригати коротше, особливо ззаду, відкриваючи шию, і не випускали вже ні локонів на чолі, ні бічних пасом (мал. 36 з, и, і). Раби завжди мали бути коротко підстрижені. Майже обов’язковою приналежністю чоловічих зачісок архаїчної доби були головні та лобові пов’язки, стрічки або шнури. Лише з часів класичного періоду, коли почали носити коротше підстрижене волосся, від лобових пов’язок поступово відмовились.
Здавна і аж до македонського періоду всі чоловіки в Стародавній Греції, які досягли віку зрілих мужів, обов’язково відрощували бороди й вуса. Голилися тільки вільні молоді люди, у яких борода ще повільно росла, та раби. Але починаючи з македонського періоду, популярним стало голіппя борід і вусів і серед дорослих вільних чоловіків. Грецька борода була повиою. Відрощувати її починали із щік і оформляли довгою округлою або клиновидною, чи півкругло підстриженою (мал. 36 а, в, е, ж,
Головних уборів пащодепь чоловіки не мали, але в негоду, в подорож, а також на час тривалої роботи на відкритому повітрі досить широко зверталися до капелюхів. Майже завжди їх носили сільські мешканці, землероби та пастухи. Існувало три основних види давньогрецьких капелюхів: кіие, пілей І петас (мал. 37 а, б, в). їх робили з повсті, а також із шкіри, фарбували в білий або коричневий кольори. Серед капелюхів лише петас мав широкі криси (мал. 37 в). Нерідко носили й фрігійський ковпак (мал. 37 г), своїм походженням—малоазіатський головний убір. Готуючись до свят, бенкетів та релігійних обрядів, давні греки прикрашали голови вінками з гілок, листя чи квітів. Такі самі віпки надівали на голови переможцям у гімнастичних, літературних та музичних змагаппях як пагороди. Ніяких начіпних прикрас, принаймні до елліністичної доби, чоловіки в Стародавній Греції не мали, крім хіба іцо звичайного металевого персня на четвертому пальці лівої руки (цей перстепь одночасно виконував роль печатки).
Враховуючи спільність грецьких та римських військових костюмів, їх буде розглянуто нижче, у V розділі.
Найдавнішим і найтиповішим давньогрецьким жіночим одягом був пеплос, або Жіночі костюми доричний хітон (мал. 38). У розгорнутому вигляді (мал. 40 а, б) він являв собою прямокутний шматок тканини, завширшки рівний подвійній відстані від ліктя до ліктя розгорнутих рук і завдовжки у зріст людини від плечей до п’ят та ше додатково 40—45 см. При середньому зрості форма його наближалася до квадратної (180X190 см). Перед одяганням верхню частину псплоса, що дорівнювала приблизно
42
М а л. 38
Жіночі хітони. Стародавня Греція. 11 тисячоліття — II ст. до н. е.: а, б) короткі пеплоси з короткими диплодіонами (а — з колпосом, б — з оголеним правим плечем і груддю); в, г, д) довгі іонічні хітони (в, д — з колпосом, г — пізній вузький хітон) е) укорочений іонічний хітон з колпосом; є) короткий хітон з оголеним плечем і груддю.
Рис. 38
 Женские хитоньї. Древняя Греция. 11 тььсячелетие —
II в. до н. з.
М а л. ЗО
Зразки каймових орнаментів. Стародавня Греція. 71 тисячоліття — II ст. до н. е.: а, б, в) орнамент з пальметою; г) орнамент «язик і яйце».
Рис. 39
Образцьі каймовьіх орнаментов. Древняя Греция. II тьісячелетие — її в. до н. з.
43
Мал. 40
Жіночий хітон-пеплос. Стародавня Греція.
II тисячоліття —
II ст. до н. е.: а) схема крою пеплоса; б) схема драпірування пеплоса.
Рис. 40
Женений хитон-пеплос. Древняя Греция.
II тшсячелетие — II в. до н. а.
одній чверті загальної його довжини, загортали назовні і вгорі утворювали звисаючу фалду, або клапан-диплодіон. Цей клапан був характерною, специфічною особливістю доричного хітона, чим і відрізнявся від іонічного хітона та іншого давньогрецького одягу. Далі хітон (з відігнутим диплодіоном) драпірували навколо фігури як звичайний хітон (тобто прикриваючи вертикальним згином лівий бік тіла й відкриваючи бічний розхил правого боку) і укріплювали традиційним способом на плечах за допомогою булавок чи застібок (мал. 38 а, е; мал. 41 а, б; мал. 42 а, б, в). При цьому задню цілку хітона наколювали поверх передньої. Бічний розхил пеплоса іноді скріплювали біля стегна й вище коліна додатковими застібками (мал. 42 а, в). Власне жіночий доричний хітон, як і чоловічий, лише підперізували вузьким поясом (мал. 41 а). Проте, на відміну від чоловічого одягу, такий пояс зав’язували високо по талії, так що диплодіон своїм кінцем майже прикривав його (мал. 38 г). В окремих випадках (наприклад, у костюмах танцівниць) зустрічався й зовсім непідпереза-пий пеплос. Тоді він високо розходився з правого боку (мал. 43 б), відкриваючи стегно.
Разом з тим у пізній елліністичний період побутував пеплос, зшитий і з правого боку, отже, бічного розрізу взагалі не було. Нерідко при цьому зшивався і диплодіон (мал. 43 в). Значну різноманітність у форми доричного хітона вносила довжина диплодіона, який іноді звисав не до талії, як звичайно, а набагато нижче, до середини лядов. При цьому його можна було не підперізувати (мал. 43 б) або ж підв’язувати поясом, знятим з основної частини одягу (мал. 38 а, в, д, е; мал. 43 в). Згодом диплодіон, завжди розхилений з правого боку, іноді додатково розрізували ще й з лі-вого^дшл. 42 а). Доричний хітон був довгим одягом і спадав до ступень чи кісточок. Проте дуже часто його носили й коротшим, до колін і навіть вище (як це робили, наприклад, дівчата під час гімнастичних вправ). Хітон укорочували ие лише за рахунок зменшення його розмірів (довжини матеріалу), а й підтяганням довжини одягу за допомогою другого пояса, який пов’язували низько на попереку або стегнах. Під цей пояс підбирали зайву довжину матеріалу, випускаючи його поверх пояса у вигляді широкої горизонтальної складки-напуску, яка мала назву колпос (мал. 38 а; мал. 42 в) — дуже типової і для іншого античного одягу, в тому числі й чоловічого. У деяких випадках доричний хітон, закріплюваний на фігурі поясом, сколювали тільки на одному плечі, а все плече і навіть груди з одного боку залишалися оголеними. Таке драпірування носили дівчата, найчастіше під час гімнастичних вправ (мал. 38 б, є). Доричний хітон шили з безузорних ткании і декорували неширокою каймою, розташованою переважно по нижньому краю диплодіона, по подолу хітона та по краях розхиленого справа одягу.
Іншим звичайним видом давньогрецького жіночого одягу був іонічний хітон (мал. 44), який дуже поширився в класичний період давньогрецької історії. В розгорнутому вигляді він являв собою також прямокутний шматок тканини завдовжки на весь зріст людини, але відрізнявся спочатку більшою шириною (а саме — У дві відстані од зап’ястя до зап’ястя розгорнутих рук), відсутністю диплодіона і зшитим по всій довжині правим розхилом. Крім того, його сколювали не тільки на плечах, але й багато разів уздовж верхньої частини рук до ліктів. Підтягнута високо до талії поясом
44
Мал, 41
Жіночі хітони. Стародавня Греція. II тисячоліття — II ст. до н. е.: а) схема драпірування доричного хітона з диплодіоном; 6) схема драпірування іонічного хітона з попереднім сколюванням вздовж плеча.
Рис. 41
Женские жигони. Древняя Греция. II тисячелетие — II в. до Н. 9.
верхня частина хітона, скріплена на плечах і вздовж верхньої частини рук, утворювала ніби ^широкі вільні рукава. В разі потреби іонічний хітон укорочували так, як і доричний, за допомогою утворення колпоса (мал. 44 б), який часто укладали просто як прикрасу одягу. Вужчий іонічний хітон пізнього періоду закріплювали, як і доричний,— тільки на плечах. Його короткою, до колін, різновидністю був хітон, який молоді дівчата одягали під час гімнастичних вправ, іноді його, як чоловічий ексомій, скріплювали тільки на одному плечі, залишаючи друге плече (а часто й груди) оголеними. Дуже широкий класичний жіночий іонічний хітон (від зап’ястя до зап’ястя розгорнутих рук) завжди непокоїв його власницю тим, що міг впасти з плечей та рук від ваги сконцентрованого з боків матеріалу. Щоб одяг не спадав, замість підперізування хітона звичайним поясом по талії часто користувалися іншим способом підтримування й закріплення його на фігурі — за допомогою стрічки чи шнурка завдовжки приблизно 2,5 м (два способи дов’язування такого шнурка показано на мал. 44 а, в).
М. а л. 42
Різновиди пеплосів, Стародавня Греція. II тисячоліття — II ст. до н. е.: а, б, в) пеплоси
Рис. 42
Разновидности пеплосов. Древняя Греция. II тисячелетие — II в. до н. я.
45
ії а л. 43
Різновиди пеплосів. Стародавня Греція. ТІ тисячоліття — Ті ст. до н. е.: а, б, в) пеплоси з диплодіонами (б — непідперезаний і не сколений справа довгий диплодіон, в — підперезаний довгий диплодіон ).
Рис. 43
Ризновидности пеплосов. Древняя Греция.
II тисячелетие — II в. до н. з.
З IV ст. до н. е. у давньогрецький жіночий костюм почали проникати нові типи одягу, на яких можна простежити поступовий перехід від огортаючого одягу до справжнього накладного — від хітонів до тунік. Першим прикладом такого перехідного типу одягу може бути так званий Т-подібний хітон (мал. 45 а, 6), який кроїли з двох шматків тканини однакової форми, схожої на букву Т, оскільки рукава викроювали разом із основною пілкою. Обидва шматки зшивали з боків по всій довжині до початку рукавів і далі по низу суцільнокроєних рукавів. Щоб хітоп тримався на фігурі, його сколювали па плечах та по верху рук, але руки тут проходили не крізь верхній розріз одягу (мал. 45 б), а крізь бічні незшиті сторони рукавів, як у туніці. Поряд з Т-подібним хітоном в елліністичний період широко застосовували в усьому схожий на чоловічий колобос, тобто справжню туніку (мал. 45 д, е). Поєднання двох основних типів давньогрецьких жіночих хітонів (доричного й іонічного), а також туніки-колобоса породило в кінці періоду розквіту давньогрецької цивілізації ряд комбінованих костюмів, один із зразків якого показано па мал. 45 в.
Верхнім жіночим давньогрецьким одягом, поширеним протягом усього розвитку античного суспільства, був, як і в чоловіків, плащ-гіматіон. Проте способи його драпірування були різноманітніші, ніж у чоловіків. Зокрема було вироблено варіант драпірування жіночих гімат іонів із закиданням кіпця гіматіона не на ліве плече, а на згип лівої руки (мал. 46 а). Своєрідним було драпірування гіматіона з прикриттям голови (мал. 47 а). У цьому випадку один кінець гіматіопа закидали спереду назад за праве плече, з якого віп ішов навкіс наліво через груди, охоплюючи всю верхню частину лівої руки й ліве плече. Верхній край гіматіона при цьому піднімався від шиї до лівого боку обличчя і прикривав усю голову. Нижній його край і кут, перекинутий через ліву руку, спадали на спину. Із спини до голови плащ перекидали через праве плече” вперед і прикривали ним усю праву руку разом з кистю. Тут плащ звисав з кисті спереду м’якими складками до колія.
Не менш давнім був спосіб носити гіматіон складеним удвоє в обхват фігури і сколеним на одному плечі, як у хітонах (мал. 46 б, в). Перегорнутий удвоє по короткій осі, гіматіон пропускали попід ліву (рідше — попід праву) пахву й після охоплюван-
М а л. 44
Жіночий іонічний хітон. Стародавня Греція.
II тисячоліття — II ст. до н. е.
Рис. 44
Женский ионический хитон. Древняя Греция.
II тьісячелетие —
II в. до я. з.
46
М а л. 45
Жіночі туніки, комбіновані костюми. Стародавня Греція. II тисячоліття — її ст. до н. е.: а, б) І-подібний хітон-туніка; в) хітон у комбінуванні з колобоеом; г) хітон у комбінуванні з пеплосом;
д, е) пізній широкий колобос
Рис. 45
Женские туники, комбиниро ванньїе костюми. Древняя Греция. II тисячелвтие — II в. до н. з.
ня торса спереду та ззаду сколювали па плечі, але не кінцями (верхніми кутами), а на деякій відстані від них так, що ці кінці звисали вільно з плеча спереду й на спині (як у чоловічій хламиді). Нерідко гіма-тіон укладали не тільки па плечі, а й уздовж усієї верхньої частини руки (мал. 46 в). Крім того, верхній край гіма-тіопа, який перетинав груди навкіс від пахви до плеча, відгортали вниз так, іцо утворювалася вилога (мал. 46 б). При такому драпіруванні передній і задній кути плаща низько звисали навкіс.
Жінки в давньогрецьких полісах також ходили переважно босоніж, а вільні жінки носили взуття тільки коли виходили на вулицю або ж коли одягали святкове вбрання. При цьому взуття суттєво не відрізнялося від чоловічого, бо жінки теж носили прості сандалі (мал. 35 а) чи крепіди (мал. 35 и, і). У багатих крепі дах під ремінці на підйомі підкладали шматок шкіри («язик», мал. 35 и). Тільки в пізній елліністичний період гречанки почали носити ще й закрите взуття у вигляді туфель (мал. 35 ї). Виготовляли взуття переважно з кольорової іпкіри й оздоблювали вишивками, золоченням, металевими накладками, а іноді й перлами та коштовними каменями. Підошву робили із шкіри, дерева і корка, причому особливо цінним було взуття з товстою (до 3 см) підошвою з кількох шарів корка та шкіри або з суцільного корка. Таке взуття називали ще пантофлями, що означає «цілком з корка».
Волосся у жінок Стародавньої Греції завжди було предметом найретсльнішого догляду. Грецькі жіночі зачіски можна звести до двох основних типів: з довгими, спадаючими на шию локонами (мал. 48 б, в, г, д, е) та з підібраним і зв’язаним у вузол на потилиці волоссям (мал. 48 ж, з, и, і, ї, й, к, л). Перші, характерні для архаїчного періоду, пагадували чоловічі зачіски. Вони не мали проділу й розчісувалися від тім’я навсібіч, ніби «шапкою». Спереду коротші пасма спускали досить низько на чоло, бо в Греції вважалося некрасивим для жінки мати високе чоло. Волосся спереду по-різному завивали в локони або закручували в кучері. Вуха при цих зачісках були відкриті, а за вухами і ззаду відпускали довге волосся, яке заплітали в кіски, завивали в
47
Мал. 46
Жіночі плащі-ггматіони.
Стародавня Греція.
II тисячоліття —
II ст. до н. е.:
а)	класичний гіматіон;
б,	в) гіматіони, сколені на плечі та поверх рук.
Рис. 46
Женские плагци-гиматионьї. Древняя Греция.
II тьісячелетие —
II в. до н. з.
локони або спускали вільними пасмами. Другий тип зачісок, найхарактерніший для доби розквіту давньогрецької культури, який переважав і в пізніший період, відзначався, з одного боку, відкритою потилицею, з  другого,— вузлом зверху або ззаду, утворюваним з волосся, зачесаного догори від чола, з боків і з потилиці. Цей вузол, відомий під назвою корімбоса (вершина), закріпляли високо на маківці (мал. 48 ж, з, і) або нижче; в останньому випадку він стирчав ззаду й нагадував ручку античної олійної лампи (його так і називали— «лампадіон», мал. 48 и, і, ї), або зовсім звисав на потилицю (мал. 48 л). В одних випадках корімбос являв собою просто пучок кучерявого волосся (так зване гроно хмелю, мал. 48 ж, з, и, І, І, к), в інших—це був справжній гладенький, щільно зв’язаний з окремих пасом вузол (мал. 48 й, л). У зачісках з корімбосом верх чола прикривали волоссям, в деяких короткі локончики-кучері випускали й перед вухами на щоки, а переднє волосся часто розчісували на прямий проділ. Перехідною між архаїчними та класичними зачісками була зачіска з прямим проділом, але разом з тим з довгими задніми локонами, що закривали шию (мал. 48 є).
У більшості давньогрецьких зачісок було комбінування волосся з різноманітними пов’язками, стрічками, хустинами, сітками. Широко зверталися також до діадем із
Мал. 47
Жіночий гіматіон, що прикриває голову. Стародавня Греція, II тисячоліття — II ст. до н. е.
Рис. 47
Женский гиматион, покрив аюгций голову. Древняя Греция.
II тисячелетие — II в. до н. а.
48
Мал. 48
Жіночі зачіски, головні убори, прикраси. Стародавня Греція.
II тисячоліття —
II ст. до н. в.: а, б, в, г, д) архаїчні зачіски з довгим волоссям ззаду; е, в) зачіски з центральними проділами і локонами ззаду (е — з діадемою): ж, з) класичні зачіски з вузлами волосся, розташованого високо на голові; и, і, ї) класичні зачіски типу лампадгона; й, к, л) класичні зачіски з низько посадженими вузлами волосся; м) покривало на голові; н) капелюшок-фолія.
Рис. 48
Женские прически, головнеє убори, украшения. Древняя Греция. II тьісячелетие —
II в. до н. з.
шкіри чи металу та пишно оздоблених, дуже насунутих на чоло сфендонів (мал. 48 і, м). Головних уборів жінки в Стародавній Греції взагалі не носили, а в разі необхідності прикривали голову гіматіоном, Поширеною була лише вуаль-покривало (каліптра), запроваджена в костюм заміжніх жінок для виходу на вулицю (мал. 48 м). Вуаль-покривало робили з напівпрозорих легких тканин. У пізній період зустрічався ще й ширококрисий, гостроверхий, переважно солом’яний капелюшок (фолія). Як і чоловічий петас, його носили на самій маківці (мал. 48 н).
Давньогрецькі жінки здавна застосовували білило, рум’яна, губну помаду, фарбу для підведення брів та очей. Волосся, починаючи з доби розквіту давньогрецької культури й особливо в елліністичний період, фарбували переважно в модний тоді біляво-золотистий колір.
Жіночий давньогрецький костюм мав різноманітні начіппі прикраси, особливо розмаїті й розкішні у багатих жінок елліністичної доби. Найпоширенішими були намисто, нерідко з підвісками, сережки, браслети.
Давньогрецьке жіноче вбрання, яке драпірувалося й укріплювалося на фігурі, зумовило широке використання в античному костюмі різноманітних булавок, застібок-фібул та пряжок. Начіпні прикраси в Стародавній Греції виробляли переважно з бронзи, срібла та золота, причому найчастіше це було карбування й литво, що забезпечувало випуклі, рельєфні зображення. Строкатого розцвічування металу кольоровими емалями майже не спостерігалося. Прикраси оздоблювали напівкоштовними та коштовними каменями, особливо в елліністичний період. Високо цінували також перли. Різьблення на камені, так звана гліптика, досягло в Стародавній Греції неперевершено! художньої досконалості. Дуже цінними прикрасами були різні геми як з врізаними вглиб зображеннями на прозорих одноколірних каменях (інтальї), так і з рельєфними, опуклими зображеннями, переважно на різвюшарових напівпрозорих каменях (камеї). Сюжетом для зображень на гемах були здебільшого міфологічні сцени, фігури героїв, богів і тварин. Геми прикрашали підвіски намиста й сережок, персні, пряжки.
Єдиною додатковою приналежністю жіночого давньогрецького костюма було віяло. Виготовляли його з кольорового пір’я, розмальованих дощечок або тонких металевих листів, яким частіше надавали форми списоподібного листка або кількох листків, що віялоподібно розходилися від центра, як у пальметі. На деяких віялах у центрі вміщували ще невеличке металеве дзеркальце.
4 1383
49
Місто Рим виникло на початку VIII ст. до н. е. в Центральній Італії і швидко перетворилося на типове античне місто-державу. Найдавніша доба (так звана царська) римської історії (VIII—VI ст. до н. е.) була перехідною від первіснообщинного ладу до рабовласницького. Наприкінці IV ст. до п. е. було встановлено республіку.
Величезні територіальні завоювання, пограбування та жорстока експлуатація населення приєднаних провінцій, перетворення підкорених народів на рабів привели до нечуваного збагачення верхівки панівного класу — рабовласників. До середини II ст. п. е. Римська імперія досягла апогея своєї могутності і найбільшого територіального розширення. Проте рабство підточувало самі підвалини рабовласницького державного устрою: пе зацікавлені в наслідках своєї праці, раби працювали абияк, їм не можна було довірити дорогих знарядь праці, дорогої худоби. Рабство гальмувало розвиток техніки. До того ж раби часто виступали на захист своїх прав. Одним з найбільших збройних повстань рабів керував Спартак 74 (або 73) — 71 року до н. е. Швидко наростала криза рабовласницького суспільства, дедалі більшою ставала прірва між незначною верхівкою рабовласницького суспільства, знаттю і жорстоко експлуатованою масою населення, яку становили пе тільки раби, а й розорені вільні громадяни, безправні орендарі. Криза ця посилювалася ще й безперервними нападами так званих варварських народів, які все глибше вторгалися на територію імперії, здійснювали спустошливі набіги, поселяючись на її землях. У 395 році п. е. остаточно завершився розпад Римської держави на Західну і Східну Римські імперії. В 476 р. н. е. ослаблена внутрішньою кризою рабовласницького ладу, постійними повстаннями безправних мас рабів, колонів і пригноблених народів та внаслідок нового нападу «варварів» Західна Римська імперія—оплот античного рабовласницького суспільства — припинила своє існування.
Культура Стародавнього Риму на початку свого розвитку була типовою античною культурою. її своєрідність пов’язана з аристократичним характером Римської республіки, з різким становим поділом суспільства, із значною роллю військової організації. Разом з тим Рим, природно, підпадав під значний вплив уже високорозвиненої давньогрецької культури.
Розквіт римської античної культури припадає на пізній республіканський період і початок імперії, охоплюючи час із II ст. до н. е. до І ст. н. е. З II ст. н. е. з’явилися ознаки занепаду римської культури, а з III ст. разом з кризою рабовласницького ладу настала й криза всієї античної греко-римської цивілізації. Особливо яскраво вона виявилася у швидкому поширенні нової християнської релігії, зовсім чужої й ворожої античному світосприйманню. Вона проповідувала гріховність плоті, смиренність і покору, терпимість до страждань, відмову од земних насолод. Християнство починало помітно впливати на всі сторони суспільного життя, і не тільки на ідеологічну надбудову (мистецтво, науку, мораль), а й на побут та звичаї, переінакшуючи їх відповідно до нових поглядів на сутність і мету життя.
Давньоримський костюм протягом багатовікової історії свого розвитку зазнав дуже істотних змін, безпосередньо пов’язаних з глибокими зрушеннями в суспільному ладі Римської держави та її культурі. До II ст. н. е. включно давньоримський костюм залишався у своїй основі античним костюмом, близьким своїми загальними рисами до давньогрецького костюма. У ньому переважав огортаючий, драпіруючий одяг, зберігалася простота крою та декору, панувала ідея самодостатнього значення природної краси людської фігури, по відношенню до якої одяг відігравав лише додаткову, підпорядковуючу роль, у зв’язку з чим звичайним було оголення тіла. Водночас військовий характер Римської держави та її світове панування зумовили появу в костюмі статичності, величності й відносної складності порівняно з грецьким костюмом. Починаючи з III ст. н. е., в пізній Римській імперії у зв’язку з наростанням кризи рабовласницького суспільства м античної культури, костюм різко змінювався. Усі специфічні властивості античного костюма почали зникати, огортаючий одяг — вироджуватись і замінюватись переважно глухим вбранням, яке одягають. Одяг подовжувався І покривав усю фігуру від шиї до ніг, приховуючи форми. На створенні пізнього римського костюма — провісника середньовічного візантійського костюма — особливо чітко виявлялися східні, азіатські впливи не тільки у формах довгого, тунікоподібного вбрання, а й у типах і способах його орнаментації. Пристрасть до прикрас, до пишноти й строкатості о^ягу цілком замінила колишню простоту раннього римського античного костюма. З’явилися також запозичення у «варварів» (наприклад, штапи).
Чоловічий та жіночий костюми почали відособлюватись уже в ранній період історії Стародавнього Риму, коли римлянки носили давньогрецький одяг, а чоловіки продовжували одягати римські тоги і плащі. Ця помітна різниця існувала аж до пізньої імперії, коли з поширенням серед обох статей майже однакового типу глухого вбрання чоловічий та жіночий костюми ставали схожими.
Особливістю давньоримського костюма, порівняно з давньогрецьким, є яскравіше виявлена його станово-класова диференціація. Аристократичний характер республіки, коли панувала знать, привілейоване становище римських громадян по відношенню до інших жителів величезної території Римської держави, розгалужений бюрократичний апарат на чолі з імператором — усе це створило всередині вільного населення Стародавнього Риму, не говорячи вже про рабів, різні соціальні групи, які намагалися підкреслювати свою відособленість і в зовнішності — в одягові, знаках розрізнення суспільного стаповища. Біла тога, наприклад, була верхнім одягом лише повноправних римських громадян. Раби взагалі не мали права носити тогу.
Навіть у жіночому костюмі спостерігалася значна класова диференціація. Столу —
50	,
РОЗДІЛ V
КОСТЮМИ СТАРОДАВНЬОГО РИМУ
І тисячоліття до н. е.— V ст. н. е.
ЗАГАЛЬНА
ХАРАКТЕРИСТИКА КОСТЮМІВ
Мал. 49
Чоловічі туніки. Стародавній Рим. І тисячоліття до н. е.~ V ст. н. є.: а) короткий колобгум; б) пізній довгий колобіум; в) коротка туніка з короткими рукавами.
Рис. 49
Мужские туники. Древний Рим. І ттясячелетие до н. з,— V в. н. в.
основний одяг римських громадянок—заборонялося носити рабиням та куртизанкам. Класова диференціація костюма в Стародавньому Римі виявлялася також і в різкій відмінності якості та багатства однотипного одягу у представників панівної верхівки римського суспільства та в усього іншого населення. Убогість одягу трудящих мас була різкою протилежністю розкішних костюмів знаті. За свідченням сучасників, дружина імператора Клав дія (41—54 рр. н. е.) в один із своїх парадних виходів була прикрашена коштовностями на астрономічну суму — 40 млн. сестерцій (найбільша золота монета Риму становила 60 сестерцій).
Найпоширенішим матеріалом, з якого виготовляли одяг протягом усієї історії Стародавнього Риму, була шерсть. Римляни здавна вміли виготовляти різноманітні сорти шерстяних тканин, зокрема й дуже тонкі та м’які, а також цупкі, ворсисті. Поряд із шерстю використовували й льняні тканини, переважно для нижнього одягу, який надівали безпосередньо па тіло. Вже з І ст. н. є. у Римі був відомий і шовк. Звертання до шовкових тканин дедалі поширювалось, і вже в пізній період імперії шовковий одяг став досить звичним у побуті багатих верств населення, особливо на сході. Спочатку це були легкі, тонкі шовкові та напівшовкові тканини, в тому числі й напівпрозорі (для знатних модниць), а далі переважали вже цупкіші, важкі тканини.
Основним кольором давньоримського одягу в ранній період був білий (або суровий); він становив привілей повноправних римських громадян. Білий колір частково зберігав своє значення й пізніше як колір парадного одягу, особливо при відправі жертвоприношень та інших релігійних церемоній і обрядів.
Раои й неповноправні громадяни носити білий одяг не мали права. Кольори їхнього вбрання буди темними: переважали коричневі, жовто-бурі та сірі тони. Ще в республіканський період, починаючи особливо з II ст. до н. е., поряд з білим широко носили одяг і інших кольорів. Особливо різноманітними були кольори жіночих костюмів, тоді як чоловічі мали тільки червоні, фіолетові й коричневі тони. Одяг, забарвлений у вищі сорти пурпуру, з часів Доміціапа Флавін (81—96 рр. н. е.) і особливо Феодосія II (408—450 рр. п. е.) навіть придворним категорично заборонялося носити: пурпур став винятково імператорським кольором.
У період республіки та ранньої імперії переважав ще одяг з гладких одноколірних тканин без узорів, прикрашений лише каймовими смугами й клавусами переважно темно-вишневого, пурпурного та синього кольорів. Пізніше різноколірні смуги і різної форми нашивки з’явилися в багатьох деталях костюмів (по коміру, на кіпцях рукавів, по подолу, па грудях, на плечах, унизу на рівні колін). Розмір цих нашивок — до 15—20 см (у діаметрі або по довжині боку). Узорчаті тканини набули великого поширення лише в костюмах пізньої імперії, тобто починаючи з IIІ ст. н. е. До того часу їх використовували тільки в особливих випадках, а саме — для вишитого пальметами одягу тріумфаторів та імператорів. Пізні римські узорчаті тканини маля великий суцільний малюнок, що відтворював геометричні фігури (кола, квадрати, ромби) та вписані в них рослинні мотиви (розетки, чотирилисники, листя плюща, проте дуже стилізовані, набагато умовніші, ніж у давньогрецькому орнаменті). Узори на тканинах були виткані або вишиті двома-трьома кольорами так, що створювали кольорову багатобарвність одягу і разом з тим обтяжували тканину, робили її падмір-
4*
51
Мал. 50
Чоловічі туніки. Стародавній Рим.
І тисячоліття до н. є.— V ст. н. є.: а) пізня •коротка туніка з довгими рукавами; б) пізня туніка-таларис; в) пізній далматик.
Рис. 50
Мужские тупики, Древний Рим.
І тьісячелвтие до н. з.— V в. н. з.
но пишною. Ця пишність іще більше посилювалася золотим декором. Орнаментальні смуги на одягові спочатку мало чим відрізнялися мотивами узору від давньогрецьких; пізніше вони стали складнішими і дедалі більш стилізованими. З’явилося пишне листя аканта, дуба та лавра, гірлянди з квітів, листи і плодів, складні рослинні завитки. У пізній імперії ці, ще цілком античні, реалістичні орнаментальні кайми змінилися на смуги, суціль заповнені геометризованими узорами. Ліпну орнаментацію костюмів у Стародавньому Римі не застосовували навіть у найпізніший період.
Мал. 51
Чоловіча тога.
Стародавній Рилі.
І тисячоліття до н. е.—
V ст. н. е.: а) схема крою тісної тоги; б) загальний вигляд тісної тоги.
Рис. 51
Муз^ская тога.
Древний Рим.
І тьісячелетие до н. з.—~ V в. н. з.
52
ЧОЛОВІЧІ костюми
Типово римським чоловічим одягом була зшита на плечах туніка, яка протягом усієї історії Риму вважалася обов’язковим елементом чоловічого костюма як основного одягу. її носили під тогою або плащем.
Історія римського костюма знає три основні типи тунік: колобіум, Т-подібну туніку і далматик. Колобіум (мал. 49 а) — це той самий давньогрецький колобос, тільки вужчий і коротший, завдовжки до колін. У такому вигляді колобіум носили всі верстви населення, приблизно до II ст. и. е. На зміну йому прийшов довгий, до литок, дуже широкий колобіум, у якого за допомогою стягування поясом по талії утворюються просторі до ліктя фальшиві рукава (мал. 49 б). На кінець III ст. н. е. і цей вид колобіума зник. Т-подібну гушку — найпоширенішу з давньоримських тунік (мал. 49 в)~ кроїли у вигляді прямокутника або з невеликим розширенням унизу (пізній варіант) разом з рукавами. Рукава її завжди були вузькі (близько 20 см), дещо розширені догори для зручності одягання і полегшення руху рук. Довжиною вони були різні — від коротких, вище ліктя (у ранній період), до довгих, до зап’ястя, починаючи з III ст. з. е.
Звичайні римські туніки мали довжину до колін, але поряд з ними в пізньому римському костюмі почали поширюватись і довгі, до литок та кісточок, туніки. Вони були відносно вузькі, і для зручності в русі внизу їх робили бічні розрізи (до рівня колін); шийний виріз у них— квадратної форми (мал. 50 б). Такі довгі верхні туніки
Мал. 52
Чоловіча тога. Стародавній Рим. І тисячоліття до н. є.— V ст. н. е.: а, б, в, г, д, е) спосіб драпірування просторої тоги.
Рис. 52
Мужская. тога. Древний Рим. І тьісячелетие до н. з.— V в. н. з.
53
і

Мал. 53
Чоловічі тоги. Орнаменти тог. Стародавній Рим.
І тисячоліття до н. е.— V ст. н. е.: а) звичайна простора тога; б) простора тога-умбо, накинута на голову; в) орнамент «набігаюча хвиля»;
г) орнамент гірлянда з листя;
д) орнамент з акантового листя і плодів.
Рис. 53
Мужские тоги. Орнаменти тог. Древний Рим.
І тисячелетие до н. я.
V в. н. з.
з довгими рукавами, відомі під назвою туніки-таларис. Пишно декоровані, ці туніки стали основним одягом знаті та багатих верств населення пізньої Римської імперії. Серед народу, особливо в костюмі рабів, весь час були поширені короткі, вище колін, Т-подібні туніки, переважно з короткими рукавами, або безрукаві колобіуми. Нерідко і ті й ті носили спущеними з правого плеча, щоб полегшити рухи правої руки під час фізичної праці. Всі туніки підперізували вузькими поясами чи шнурками. Декору в колобіумах і Т-подібних туніках у ранньому римському костюмі зовсім не було або він обмежувався лише клавусами. Тільки туніку тріумфаторів, а потім і Імператора, так звану туніку-пальмету, вишивали золотим узором (пальметами). Дві широкі вертикальні пурпурні смуги, що йшли спереду по всій довжині туніки від коміра до подолу (так званий клавус, мал. 49 в), вирізняли туніку латиклавію сенаторів, а дві такі вузькі смуги — від плечей до подолу—відзначали стан вершників (мал. 49 б). У пізньому римському костюмі з’явився декор орпамеитальпими смугами та нашивками різної форми у багатьох місцях туніки (мал. 50 а, б). Нарешті, з’явилися туніки, пошиті цілком з узорчатих тканин.
Мал. 54
Пізні чоловічі тоги. Стародавній Рим.
І тисячоліття до н. е.— V ст. н. е.: а, б) тога складена шарфом; в) тога, задрапірована способом Габінія.
Рис. 54
Поздние мужские тоги. Древний Рим.
І тисячелетие до н. з.—
54
Мал. 55.
Пізня чоловіча тога-умбо. Стародавній Рим.
І тисячоліття до н. е.— V ст. н. е.: а) схема крою;
б) загальний вигляд.
Рис. 55
Поздняя мужекая тога-умбо. Древний Рим. І тисячелетие до н. з.— V в. н. з.
Особливою різновидністю пізніх римських тунік є довгий, до литок, просторий далматик (мал. 50 в), запроваджений як верхній одяг знаті в кінці II ст. н. е. Основною ознакою далматика були дуже просторі рівні рукава, завширшки приблизно 40— 50 см.
При таких суцільнокроєних рукавах та прямокутному крої далматик у розгорнутому вигляді мав форму ніби хреста. Це дуже сприяло його поширенню серед християн імперії, особливо як одяг християнських священиків. Носили його непідперезаним і декорували двома бічними клавусами, а також відповідними їм двома смугами навколо кінців рукавів.
Ще більше, ніж туніка, специфічно римським чоловічим одягом була тога — верхній огортаючий одяг, який носили завжди поверх туніки. Саме своєю тогою римські громадяни вирізнялися серед іншого населення Риму та Італії. Одягнутий у тогу, означало — римлянин. Тога мала оригінальний крій у вигляді сегмента кола (мал. 51 а), а також особливі розміри, які визначалися, як правило, не менш ніж потрійним зростом людини по ширині (вздовж хорди сегмента) та одним — по довжині (по радіусу). Історія тоги дуже показова для історії давньоримського костюма взагалі; вона найчіткіше відображає згаданий уже процес переходу від античного до пізнього римського костюма. Спочатку, в ранній республіканський період, тога була основним повсякденним одягом римських громадян і драпірувалася дуже просто, як давньогрецький гіматіон (мал. 51 б). Це — тісна тога. Пізніше, починаючи приблизно з II ст. до н. е., і далі, в період розквіту давньоримської культури аж до перших років імперії (тобто до І ст. п. е.), тога набувала призначення переважно вихідного, а потім і офіційного одягу. Вона ставала просторішою, із значно складнішим драпіруванням, важкою і незручною в умовах щоденного життя. Тому на кінець періоду тога вийшла з обігу як звичайний верхній одяг, особливо у плебсу, найбідніших та середніх верств римських громадян, і залишилася тільки парадним одягом знаті. Таку тогу називали просторою тогою (мал. 52, 53, 54, 55). У ранній імператорський період (І—-II ст. н. е.) характер драпірування тоги знову змінився; її носили вже складеною удвоє і винятково як парадно-церемоніальний одяг знаті. Ця так звана тога-умбо мала й особливий крій у вигляді восьмикутника або еліпса. Складалася вона не навпіл, а так, щоб нижній бік був на 2/3 довшим від верхнього. На початку III ст. п. е. тога майже зовсім зникла. У пізній Римській імперії, по суті, ця тога вже виродилася і, втративши будь-яке практичне значення, стала почесною регалією консульського звання. Носили її складеною вдвоє чи навіть утроє або вчетверо, у вигляді смуги шарфа, який спочатку дуже примхливо, а потім все простіше драпірували поверх верхнього одягу (мал. 54 а, б).
Водночас дуже змінився й матеріал тоги; її почали шити з важкої кольорової, узорчатої, часто шовкової тканини, нерідко з золотим декором.
Залежно від суспільного стану та призначення змінювався колір і декорування тоги. Звичайна тога повноправного римського громадянина була білою і нічим пе оздобленою. Неповноправні, але вільні громадяни могли носити тогу тільки темних кольорів (коричневого, сірого). Сенатори, магістратори та верховні жерці носили білу тогу з досить широкою пурпурною чи вишнево-червоною каймою уздовж одного її краю (здебільшого уздовж хорди сегмента). Широка пурпурна кайма по краю тоги означала приналежність до сенаторського стану або ж була знаком розрізнення вищої магі-
55
М а л. 56
Чоловічі плащі. Стародавній Рим.
І тисячоліття до н. в.— V ст. н. в.: а) сагум; б> палудаментум;
в) палудаментум, обмотаний навколо лівої руки.
Рис. 56
Мужские плащи.
Древний Рим.
І тьісячелетие до н. з.— V в. н. з.
Мал. 57
Чоловічі плащі. Стародавній Рим.
І тисячоліття до н. е.— V ст. н. е.: а) лацерна з капюшоном; б) паліум; в) пізній паліум, складений шарфом.
Рис. 57
Мужские плащи. Древний Рим.
І тьісячелетие до н. а.— V в. н. з.
стратури (консулів, цензорів, преторів, квесторів). Пурпурну тогу з золототканою орнаментацією могли одягати лише тріумфатори, а згодом — імператори як монаршу регалію. Нарешті, тріумфатори одягали як парадну пурпурну тогу з золотою каймою, а пізніше — і з золотою вишивкою по всьому полю. Ця тога перейшла до імператорів і, починаючи з Доміціапа до Діоклетіана, була імператорською регалією. На зорі історії Стародавнього Риму, коли тогу як військовий одяг носила піхота, для забезпечення вільного руху, кінцем тоги, перекинутим через ліве плече на спину, обв’язували воїна по талії, ніби поясом, за так званим способом Габінія (мал. 54 в). Пізніше звичай носити тогу, обв’язану за способом Габінія, зберігся лише при відправі деяких церемоній військового характеру та релігійних обрядів. Цікаво, що тогу використовували навіть як своєрідний об ладунок під час бійок на форумах, які нерідко відбувалися між представниками різних політичних угруповань. Для таких випадків один кінець тоги накручували міцно на ліву руку, а рештою кілька разів охоплювали торс, щоб надійно захиститися від ударів.
56
Мал. 58
Чоловічі плащі. Стародавній Рим.
І тисячоліття до н. в.— V ст. н. е.: а) лацерна; б) наплічник з овчини; в) драпірування паліума.
Рис. 58
Мужские плащи. Древний Рим. І тисячелетие до н. з.-— V в. н. а.
М а л. 59
Чоловічі пенули. Стародавній Рим. І тисячоліття до н. е.— V ст. н. е.: а, в) суцільнокровні пенули (в — з відігнутими на плечі краями); б) зшита пенули з розрізом унизу.
Рис. 59
Муз^ские пенули. Древний Рим.
1 тисячелетие до н. з.— V в. н. з.
Простора тога драпірувалася так. Спереду перша третина сегмента звисала ззаду наперед з лівого плеча до ступні. Після охоплення тканиною спини в напрямі від лівого плеча до правої пахви, під пахвою сколювали тканину з внутрішнього боку приблизно в центрі сегмента, але ближче до прямого краю (мал. 52 в), і скручували з неї невеликий джгут — балтеус, який затикали щільно за пояс туніки біля правого боку (мал. 52 г). При цьому весь лишок тканини, що зібрався під правою пахвою, перегинали назовні так, що одна третина його довжини звисала згори у вигляді фалди. Коли далі тогу драпірували спереду навкіс усієї фігури з правого боку до лівого плеча, ця верхня фалда, яка мала назву синус, звисала на боці й спереду гарними округлими складками, що сягали майже рівня колін (мал. 52 е). При цьому решта тканини тоги (нижня фалда у дві третини довжини) збоку сягала кісточок.
Якщо тога була прикрашена каймою, то після перегину та утворення синуса кайма виходила на нижній край синуса. Далі вже перегнуту тогу закидали звичайним способом через ліве плече на спину, і вона, покриваючи верхню частину руки до ліктя, звисала ззаду до самої ступні (мал. 52 д). Після такого драпірування кінець сегмента,
57
Мал. 60
Взуття.
Стародавній Рилі.
І тисячоліття до н. е.~ V ст. н. е.: а) жіноча _ пізня туфля; 6) чоловіча сандаля; в, г) чоловічі крепіди; д, є) чоловічі черевики; є, ж) каліги;, з) півчобіт; и) гетра.
Рис. 60
Обувь. Древний Рим.
І тисячелетие до н. з.—
який спочатку звисав зліва спереду до ступні, підтягали трохи догори й випускали поверх синуса на рівні талії аж до лівого плеча у вигляді невеликої округлої складки-пазухи, що мала назву умбо (мал. 53 а, б). Внаслідок цього нижній передній кінець тоги трохи піднімався до кісточок.
Ще однією особливістю драпірування просторої тоги було натягання тієї її частини, яка охоплювала спину ззаду, на самий край правого плеча так, що плече не було цілком відкритим, як при одяганні тісної тоги. Одним з варіантів носіння просторої тоги було накидання її на голову; це робили переважно при виконанні релігійних обрядів, під час молитов та на знак трауру й печалі. При цьому від випущеної зверху складки умбо край тоги пе тільки сягав лівого плеча, а й натягався далі на голову, прикриваючи її до чола, і спускався по краю правого плеча (мал. 53 б).
Поряд з туніками і тогами, в чоловічому давньоримському костюмі дуже поширені були плащі. їх носили представники всіх суспільних верств і насамперед народні маси, раби, трудове вільне населення, для якого цей тип одягу при виконанні фізичної праці був найзручнішим. Плащі існували до останніх днів Римської імперії. Найпоширенішим чоловічим плащем був короткий прямокутний плащ (мал. 56 а, б, в), який, по суті, відтворював давньогрецьку хламиду. Його носили так само, як і хламиду, тобто накидали на ліве плече й закріплювали верхніми кінцями обох сторін на правому плечі за допомогою застібки. Такий плащ не спускався нижче колін, а іноді
Мал. 61
Чоловічі зачіски, головний убір. Стародавній Рим.
І тисячоліття до н. є,— V ст. н. е.: а, б) ранні зачіски, волосся розчесане «шапкою»; в) зачіска з зачесаним назад волоссям; г, д, е,) пізні зачіски з короткими кучериками, бороди, вуса; є) зачіска і головний убір ферця; ж) пізня зачіска.
Рис. 61
Мужские прически, головной у бор.
Древний Рим.
І тьісячелетие до н. з,— V в. н. з.
58
закінчувався й вище. Він мав різні назви: сагум, трабея, абола. Дуже поширений у костюмі сільського населення короткий прямокутний плащ нерідко робили із шкіри, а в ранній період — навіть з овчини. Специфічно римським з давніх часів вважається довгий прямокутний плащ, також закріплений на правому плечі, так званий палуда-ментум (мал. 56 а). Його носили спочатку тільки воєначальники і тільки на полі бою, а потім — з пурпурної тканини — вищі магістратори й імператори. У пізній імперії палудаментум широко побутував як розкішний верхній одяг знаті. Завдовжки він був не менше 1,2 м і сягав нижче рівня литок. В імператорський період палудаментум іноді носили не як власне плащ (на плечах), а у вигляді шалі, накинутої на ліве плече й обмотаної навколо лівої руки (мал. 56 в). Третій вид римського плаща — лацерна (мал. 58 а) з’явився в кінці республіканського періоду і став в імперії звичайним верхнім одягом, особливо серед багатої молоді. Лацерна також мала в основі прямокутну форму, але з закругленими нижніми кутами. Носили її накинутою коротким боком ззаду на обидва плеча й закріпленою застібкою спереду під шиєю. Нерідко лацерна підперізувалася і мала пристібнутий або пришитий капюшон. По довжині вона сягала колін. Четвертим різновидом плащів був паліум (мал. 57 б, в; мал. 58 в), що цілком відповідав грецькому гіматіону, але з перекиданням кінця плаща не за спину, а за ліктьовий згин лівої руки. Зовсім змінився характер драпірування паліума в IV ст. н. е., коли його почали носити складеним удвоє або втроє, у вигляді вузької смуги — шарфа 35—40 см завширшки при довжині 3,5—5 м. Втративши будь-яке практичне значення, паліум став відмінною ознакою деяких урядових осіб та придворних чинів імперії, зближуючись як за своїм призначенням, так і за способом носіння і зовнішнім виглядом з пізньою римською тогою. Драпірування його було аналогічним драпіруванню гіматіона (мал. 57 в) або ж його огортали вільною петлею навколо плечей (мал. 58 в).
Особливе місце серед чоловічих плащів Стародавнього Риму посідала пенула — типовий глухий одяг примітивного крою. Кроїли її у вигляді кола з вирізом для голови. Радіус кола пенули дорівнював 1,25 м, так що нижнім своїм краєм вона спускалася до лінії колін або литок. Іноді пенули шили зі швом спереду, який для полегшення вивільнення рук часто розпускали нижче лінії талії (мал. 59 б). З цією ж метою бічні краї пенули відгортали на плечі (мал. 59 в). Пенула виготовлялася із цупкої, ворсистої шерсті і часто мала капюшон. У республіканський період її носили переважно сільські жителі, для яких вона замінювала тогу, а також раби та міська біднота. В імператорський період пенула набула більшого поширення і декорувалася кла-вусами.
Запозичені у «варварів» і зовсім не властиві для античного костюма штани почали проникати до Риму ще за доби ранньої імперії. Проте дуже довго їх носили тільки воїни. В IV—V ст. н. е. штани вже ввійшли і в склад цивільного костюма (хоч до кінця імперії не набули великого й повсюдного поширення). Раби та вільні ремісники й землероби, що займалися фізичною працею, часто носили звичайну набедрену пов’язку, яка у знаті була нижнім одягом під тунікою. У пізній імперії з’явився ще один новий елемент народного костюма—накидка-наплічник у вигляді невеликого кола з грубої шерсті або овечої шкури з вирізаним посередині отвором для голови. У Стародавньому Римі взуття було обов’язковим елементом чоловічого костюма, навіть серед простого народу. Римляни носили взуття і вдома. Виготовляли взуття із шкіри як нечиненої, так і ретельно обробленої та пофарбованої й часто навіть оздобленої. Окремим верствам та групам населення визначений був певний колір взуття. Знать, особливо сенатори й магістратори, носили червоні черевики, імператори пізнього періоду— пурпурні та зелені. Раби могли взувати лише прості, грубі сандалі. Вже з республіканського періоду римляни мали кілька видів взуття. Найпростішим з них були сандалі (мал. 60 б), а багатшим і різноманітнішим—крепіди, дуже схожі на давньогрецькі (мал. 60 в, г). Третім видом взуття з відкритою ступнею або з відкритими пальцями, тобто типово античним, були каліги (мал. 60 е, ж) — низькі, до литок, півчобітки, що дуже нагадували давньогрецькі ендроміди. Особливо популярними були каліги, зроблені з ремінців.
Взуття з закритою ступнею було дуже поширеним з найранішого періоду. Основними його видами були: черевики (мал. 60 д, е) та півчоботи (мал. 60 з). Перші являли собою звичайний черевик з нечиненої шкіри заввишки до кісточки ступні, на товстій підошві, з бічними розрізами, щоб легше було взувати, та ремінцями для підтримки. Півчоботи, спереду розрізані й зашнуровані, здавна були взуттям сільського населення, а в пізній імператорський період їх носили уже і як парадне взуття багатих верств населення. Серед мешканців сільських місцевостей широко побутували гетри (мал. 60 и) — своєрідні чохли з цупкої тканини, що натягалися на литки і підв’язувалися шнурками. У пізній період іноді були ще й обмотані навколо литки ремінці. Прибирання волосся на голові та па обличчі в чоловіків протягом усієї історії Риму зазнавало неодноразових змін. У ранній період римляни носили ще відносно довге волосся, бороди та вуса. Але вже з кіпця III ст. до н. е. поширився звичай коротко стригти волосся і цілком голити обличчя, який зберігся до половини II ст. н. е. Зачіски того часу були дуже прості: підстрижене «шапкою» волосся розчісували від тім’я навсібіч і начісували на чоло та скроні. Іноді спереду волосся рівно підстригали коротким чубком (мал. 61 а, б). У І ст. п. е. волосся нерідко вже зачісували з чола назад і підвивали (мал. 61 в), а також завивали коротке волосся дрібними кучериками по всій голові. У другій половині II ст. н. е. почали знову відрощувати бороди та вуса (мал. 61 г, д, е). Бороди носили довгі, у формі лопати чи півкола, або у вигляді вузької кайми по краю щік та підборіддю, що нагадувала «халдейську» бороду
59
(мал. 61 д). При бороді обов’язково носили повні вуса, які або запускали в бороду, або трохи підстригали з країв, так що вони були від бороди на певній відстані. Волосся відрощували трохи довше й нерідко завивали великими кільцями чи дрібними локопчиками. З IV ст. н. е. обличчя знову почали зовсім голити, а волосся носити «шапкою», але з довшими задніми та бічними пасмами, іноді завитими в локони, особливо у молодих франтів (мал. 61 ж). Різноплемінна маса римських рабів часто зберігала свої національні особливості прибиранням голів.
В імператорський період серед розбещених молодиків поширився потяг до косметичних засобів. Франти рум’янились, підводили очі та брови, пудрили волосся золотистою пудрою тощо.
Головних уборів римляни, окрім ремісників та землеробів, майже не носили. Надівали головні убори часто у подорож та в негоду. Якихось своєрідних головних уборів римляни не створили: вони носили капелюхи, схожі на давньогрецькі. Дуже поширеним і здавна популярним убором голови (і водночас знаком розрізнення) були вінки, їх надівали за різних обставин: на бенкети, на релігійні свята, як почесну нагороду за перемогу на змаганнях і як військову відзнаку. З доби розквіту республіки були запроваджені й золоті вінки. В пізній імперії, з поширенням християнства, вінки почали поступово вникати.
В Стародавньому Римі звичайно ніяких начіпних прикрас, у власному розумінні цього слова, не носили. Персні, медальйони та нашийні обручі, які зустрічаються в римському костюмі ще раннього республіканського періоду, були швидше не прикрасами, а знаками суспільного стану або амулетами. Так, наприклад, залізний звичайний перстень па четвертому пальці лівої руки був спочатку знаком розрізнення повноправного римського громадянина, а золотий — знаті. Великого поширення набули застібки-фібули, якими сколювали плащі. Лише з розвитком розкоші, особливо в імператорський період, в середовищі знаті зросла пристрасть до пишних прикрас. З’явилися коштовні персні, застібки, медальйони, пряжки та брошки.
Незважаючи на те, що релігія в Стародавньому Римі була дуже розвиненою, а культ— державним, а також на існування ряду спеціальних жрецьких колегій, цілком відособлений жрецький костюм у Римі не склався. Жерці виділялися з середовища інших громадян тільки деякими особливостями свого костюма. Це були: білий колір вбрання, відповідні головні убори у вигляді вінків (мал. 61 є), шайок та білої шерстяної пов’язки із стрічками й жезли. Щодо християнських священнослужителів пізньої імперії, то вопи ще не мали свого облачення, і богослужіння відправлялося у звичайному цивільному костюмі того часу (в туніках, далматиках, пенулах, па-ліумах).
У ранній імперії парадний костюм імператора був, по суті, костюмом тріумфатора і складався з пурпурної туніки з золотим шиттям, пурпурної тоги з золотим бордюром (або такого ж палудаментума), золотого лаврового вінка та жезла із слонової кістки, прикрашеного зображенням римського орла. З часу пізньої імперії імператори почали одягатися у пишні узорчаті шовкові вбрання, пурпурні туніки, далматики й палудамептуми, вишиті золотом та оздоблені перлами й коштовними каменями. Головним убором стала діадема — золотий вінець, прикрашений рядом коштовних каменів, і особливо перлами. Вбрання імператора доповнювали вишиті перлами пурпурні або зелені черевики.
Основним жіночим одягом у Стародавньому Римі був насамперед пізній грецький, зшитий з боків, але розкритий зверху хітон Т-подібного крою, вірніше та перехідна між тунікою і хітоном форма, яку можна назвати тунікою-хітоном (мал. 62 а). Одягаючи, її сколювали на плечах і поверх рукавів так само, як у Стародавній Греції. Крім цього одягу, римляпки-жінки, як і римляни-чоловіки, завжди носили й справжні римські, зшиті на плечах туніки в усіх варіантах від безрукавих колобіумів до довгорукавих камиз пізнього періоду (мал. 62 б). І туніка, і туніка-хітон у костюмі панівних верств суспільства були насамперед нижнім одягом, призначеним для носіння безпосередньо на тілі, як правило, завдовжки до ступні, що є характерною властивістю римського жіночого костюма.
Поверх нижньої туніки вільні римські жіпки одягали верхню туніку-столу, що являла собою типовий римський жіночий одяг аж до ПІ ст. н. е. її особливостями були незмінно повиа аж до підлоги довжина, що надавало римським жінкам величності й строгості осанки, та пришита до подолу широка в дрібні складки оборка, так звана інстита, яку іноді плісирували. Столи завжди підв’язували високо під грудьми шнурком або поясом з різним оздобленням. Шили їх, як туніки-хітони, що сколювалися на плечах, або як справжні туніки без рукавів чи з короткими, вище ліктя рукавами (мал. 62 д). Навіть у пізній період стола не мала довгих рукавів, характерних для нижньої туніки — камизи. Парадні столи імператорського періоду почали оздоблювати орнаментальними смугами по краях рукавів, по шийному вирізу, по подолу і в центрі одягу у вигляді широкої вертикальної смуги. Стола була, власне, одягом лише заміжніх жінок. Дівчата обмежувалися самою тунікою або замість столи носили поверх короткий непідперезаний колобіум завдовжки до стегон чи трохи нижче, або такою самою короткорукавою тунікою (мал. 63 а, б). В імператорський період ці види одягу
ЖІНОЧІ костюми
60
Мал. 62
Жіночі туніки. Стародавній Рим.
І тисячоліття 0 о н. е.—
V ст. н. в.: а) туніка-хітон;
б)	довгорукава півня туніка-камиза;
в)	безрукава стола;
г)	туніка з короткими рукавами; д) пізня стола з короткими рукавами.
Рис. 62
Женские тупики. Древний Рилі.
1 тисячелетие до н. а.— V в. н. з.
почали дуже поширюватись у жіночому костюмі знаті й називалися туиіцелами. З II ст. н. е. у жіночому римському костюмі як верхній ОДЯГ ВВІЙШОВ у побут довгий, дуже просторий колобіум, в усьому схожий на чоловічий. А з III ст. н. е. переважаючим видом верхнього одягу став далматик, або також аналогічний чоловічому (мал. 63 в), або розширений донизу і з нового типу дуже широкими дзвоникоподібними рукавами, що розходилися впизу розтрубами (мал. 64 а). Довжиною далматик завжди сягав п’ят. Носили його і непідпереза-ним, і підв’язаним широким поясом по талії. Далматик був усе ж переважно одягом знаті та багатої верхівки суспільства. В народі його часто замінювала пенула (мал. 64 6), яка нічим не відрізнялася од чоловічої і набула поширення в жіночому костюмі, починаючи з III ст. н. е. Пенула особливо була популярною серед християнок.
Дуже важливим і характерним елементом давньоримського жіночого костюма був плащ-пала, який обов’язково доповнював вихідний туалет багатої римлянки. Конструкцією схожий на давньогрецький гіматіон, плащ-пала відповідав чоловічому паліуму і залишався незмінним протягом усієї історії Стародавнього Риму. Змінювалися лише способи його драпірування, причому до III ст. н. е. він і щодо цього зберігав в основному свій давньогрецький тип: плащ-палу одягали то як хітон, що сколювався на плечах (мал. 65 а), то драпірували, як гіматіон (але часто притримували кінець плаща однією рукою, мал. 65 б, в), то відтворювали драпірування гіматіона із сповиванням лівої руки (мал. 66 а). При цьому плащ-палу часто накидали ззаду на голову. Це було обов’язковим для вдів, а також під час релігійних обрядів, трауру та інших церемоній. Лише з III ст. п. е. плащ-пала втратив свій античпий характер і, драпіруючись уже в складеному вигляді як шаль-шарф, виродився у пізньому римському костюмі так само, як чоловічий паліум і тога (мал. 66 б). Водночас змінювалися його матеріал і декорування. Замість позбавленої оздоблення білої або пофарбованої тканини використовували узорну напівшовкову, часто вишивану золотом.
Взуття римських жінок було менш різноманітне, ніж чоловіче: воно обмежувалося лише сандалями, крепідами й черевиками. Черевики пишно оздоблювали шнурками, вишивками, а іноді навіть перлами та коштовними каменями. Римські жінки велику увагу приділяли зачіскам. У республіканську добу переважали прості і строгі зачіски, що нагадували давньогрецькі. Волосся розділяли посередині проділом на два основних пасма, які потім зачісували па боки й назад, де утворювали тугий вузол. Вуха залишалися відкритими, так само як і чоло, на яке римлянки не випускали локонів (мал. 67 а, б). На кінець республіканського періоду зачіски ускладнилися застосуванням завивок, кісок та валиків (уздовж проділу), а
61
М а л. 63
Жіночий верхній одяг. Стародавній Рим.
І тисячоліття до н. е.~ V ст. н. е.: а) короткий колобіум; б) коротка туніцела; в) пізній далматик.
Рис. 63
ІКенские верхние одеждгл. Древний Рим.
І тьісячелетие до н. а.~ V в. н. а.
також задніх кільцевих вузлів (мал. 67 в, г). В імператорський період, починаючи з половини І аж до кінця III ст. н. е. жіночі зачіски ставали все складнішими, примхливішими і все більших розмірів (мал. 67 д, е). Волосся піднімали високо над чолом у вигляді начільника, вінця або ореолу. Ззаду волосся заплітали в кілька кіс або кісок, з яких потім укладали на потилиці складні, кільцевого типу вузли. Такі зачіски з відкритим чолом і високим надлобним начільником надавали обличчю строгості й величності. Іноді високі зачіски імператорського періоду були дивовижно громіздкими, утворювали на голові цілу споруду з волосся у вигляді пірамідального чубка або високої шапки з завитих кільцями локонів (мал. 67 ж, з). Для таких зачісок почали широко використовувати фальшиве волосся та парики, тим більше, що ставало модним біляве й руде волосся, яке замінювало переважаючий чорний колір — природний колір волосся більшості римлянок.
При всіх цих зачісках велику популярність мали високі діадеми (мал. 67 г, д), зсунуті від чола трохи назад. У пізньому римському костюмі жіночі зачіски ставали
М а л. 64
Жіночий верхній одяг. Стародавній Рим.
І тисячоліття до н. е.~ V ст. н. е.: а) пізній далматик
з дзвоникоподібними рукавами; б) пенула.
Рис. 64
Женские верхние одежди. Древний Рилі.
І тьісячелетие до н. з.‘— V в. н. з.
62
Мал. 65
Жіночі плащі-пали. Стародавній Рим.
І тисячоліття до н. е.— V ст. н. е.: а) пала, сколена на плечах; б, в) пала, задрапірована, як гіматіон.
Рис. 65
Женские плащи-пали. Древний Рим. І тьісячелетие до н. а.— V в. н. з.
знову трохи простіші. Разом з тим волосся почали носити напівдовге, що спадало до плечей, іноді з випуском довгих пасом. Підняття на чолі зникли (мал. 67 и, і, й). Саме в цей час почали посити різні головні убори — хустки, вінці, сітки (мал. 67 і, ї, й). Єдиним головним убором римських жінок у республіканський період було покривало, яке накидали на голову і яке вільно спадало иа спииу, плечі та груди (мал. 67 і, і). Воно збереглося і в пізньому римському костюмі (мал. 66 б).
В імператорському Римі з розвитком безмежних розкошів і гонитви за насолодами, в умовах падіння моралі жінки почали надмірно зловживати косметикою. Знатні римлянки рум’янилися й білилися, підводили очі, підмальовували брови, підфарбовували губи, полірували нігті, наводили голубою фарбою жилки на шкірі, вищипували волосся па руках та ногах тощо. Відомо, що одна з жінок імператора Нерона (54— 68 рр. и. е.) Поппея Сабіна, щоб пом’якшити шкіру свого тіла, щодеино приймала ванну з молока 100 ослиць. Не меншою мірою у багатих римлянок була пристрасть до різноманітних прикрас: сережок, намиста, ланцюжків, перснів, брошок, шпильок для волосся, пряжок тощо. Ці прикраси нагадували давньогрецькі, відрізнялися від них, головним чином, лише більшою масивністю, пишністю й численністю коштовних
Мал. 66
Жіночі плащі-пали, покривало на голову. Стародавній Рим.
І тисячоліття до н. е.— V ст. н. в.: а) пала, що сповиває ліву руку;
б) пізня пала, складена шарфом поверх далматика, покривало на голову.
Рис. 66
Женские плащи-пали, головнеє покривало. Древний Рим.
І тисячелетие до н. а.— V в. н. з.
63
Мал. 67
Жіночі зачіски. Стародавній Рим.
І тисячоліття до н. е.~— V ст. н. е.: а, б) ранні зачіски давньогрецького типу,- в, з) складніші зачіски давньогрецького типу; д, е, в) зачіски з високо піднятим над чолом волоссям;
ж, з) складні пишні зачіски; и) пізня зачіска; і) покривало на голову;
і) пізня римська шапочка і покривало; й) пізня римська сітка.
Рис. 67
Женские прически. Древний Рим.
І тьісячелетие до н, з.— V в. н. з.
Мал. 68
Жіночі віяла. Стародавній Рим. І тисячоліття до н. е.— V ст. н. в.: а) віяло з павиного пір’я; б) віяло з тонкої розмальованої дощечки.
Рис. 68
Женские веерьі. Древний Рим.
І тьісячелетие до н. з.— V в. н. з.
каменів та перлів. Дрібними приналежностями жіночого римського костюма були: віяла, переважно з тонких розмальованих дощечок, у характерній для античності формі листочків (мал. 68 б) або у вигляді опахал з павиного пір’я (мал. 68 а), хусточки для витирання обличчя, а в жінок-франтих •—ще спеціальні кульки з яптаря або гірського кришталю для освіження рук.
Розглядаючи античний військовий костюм у цілому, слід звернути увагу не тільки на запозичення римлянами давньогрецького обладунку, а й на відмінність у характері озброєння, військових атрибутів, які ввійшли в систему орнаментики та символіки мистецтва пізніших часів.
Тоді як відособлених костюмів знаті, жерців та урядових осіб у Стародавній Греції не існувало, військовий костюм, навпаки, диференціювався дуже рано, ще в гомерівський період. Це було пов’язано із застосуванням металевого панцерного обладунку. Типовий обладунок грецького воїна (мал. 69 а) складався з нагрудника та наспинника, виготовлених з суцільних шматків міді чи бронзи і з’єднаних па плечах та з боків застібками, гапликами або ремінцями. Виходила, таким чином, суцільна кіраса (то-ракс), що закривала торс до пояса. Нижче торс охоплював пояс із шкіри з металевими бляхами. До внутрішнього боку пояса прикріплювалась повстяна чи шкіряна коротка спідниця-зома, яка складалася з ряду щільно приладнаних одна до одної лопатей, покритих металевими пластинками, і спускалася до стегон. Кірасу одягали на короткий хітон, що закривав верхню частину дядов. Гомілки ніг захищені були бронзовими поножами (кнемідами), які своїм верхнім виступом прикривали коліно і внизу сягали кісточок ступень. Ззаду кнеміди були розкриті й скріплювалися ремінцями. На ногах могли бути сандалі із навіть ендромїди, проте часто, особливо в архаїчний період, воїни йшли на битви босоніж.
Невід'ємною частиною давньогрецького обладунку був також металевий (мідний чи бронзовий) шолом (мал. 70), форми якого в різні періоди давньогрецької історії були різними. Раннім типом шолома, відомим ще за гомерівської доби, був так званий беотійський (мал. 70 а). Потім поширився так званий дорійський шолом — пелекс або важкий, спереду з суцільним нерухомим личником, що, коли шолом був глибоко
ВІЙСЬКОВІ костюми ОБЛАДУНОК
64
М а л. 69
Античні військові костюми, обладунок. Стародавня Греція, Стародавній Рим: а) типовий обладунок давньогрецького воїна Сбеотійський шолом, Кіраса-торакс гз зомою — шкіряною спідницею, поножі-кнеміди, короткий меч, щит-сакос); б) обладунок римського легіонера (шолом-касіс, кіраса з рухомих сталевих смуг, спис, щит-скутум);
е) трансформація давньогрецької кіраси в костюмі давньоримського воїна — лорика.
Рис. 69
Античньїе военньїе костюмьі, доспехи. . Древняя Греция, Древний Рим.
Мал. 70
Античні шоломи. Жезл. Стародавня Греція, Стародавній Рим: а) давньогрецький беотійський шолом;
б) давньогрецький дорійський гиолом-пелекс, із суцільним нерухомим личником;
в, д) давньогрецькі легкі пеленги без личників, оздоблені кінською гривою чи хвостом; г) давньоримський шолом в оєначальника;
е) самнітський шолом гладіатора; в) жезл римського імператора із зображенням орла по слоновій кістці.
Рис. 70
Античньїе шлемьі. Жезл. Древняя Греция. Древний Рим.
насунутий на чоло, закривав майже все обличчя до рота (мал. 70 б) і мав вузькі прорізи для очей, або ж легкий, без личинка (мал. 70 в, д). Пелекс завжди завершувався високим поздовжнім гребенем, оздобленим кінською гривою чи хвостом. За яскравий блиск шоломів Гомер присвоїв грекам (данайцям) епітет «шоломоблис-каючі».
Натільний обладунок і шолом доповнювалися обов’язковим щитом. Було три типи щитів; дуже великий і важкий овальної форми сакос раннього періоду (мал. 69 а), який мав по поздовжньому діаметру 1,25—1,4 м, при ширині 60—70 см і виготовлявся з бичачих шкур, покритих зверху бронзовим листом; круглий і легший аспіс від 50 до 70 см у діаметрі й великий овальний беотійський щит, що мав два бічні напів-овальні вирізи (мал. 71 а). Основною збро-єю грецьких воїнів були довгий спис та короткий широкий меч без хрестовини, який підвішували під лівою рукою на плечовій портупеї. Лук застосовували рідше, а до топірців та палиць майже зовсім пе вдавалися. Усі частини обладунку майже завжди декорувалися різьбленням, карбуванням та накладками.
Виняткова роль, яку відігравала армія в історії Стародавнього Риму, й висока організація військової справи зумовили дуже ранню появу спеціального римського військового костюма. Спочатку обладунком була коротка, до талії або до стегон, шкіряна фуфайка без рукавів, так звана лорика, з бляхами, нашитими одна па одну у вигляді луски (мал. 71 а). Лорика зберігалася у легкоозброєній піхоті до останніх днів Римської імперії, а в добу розквіту римської культури вона була обладунком переважно воєначальників. З часу пізньої республіки звичайним обладунком римського легіонера стала металева кіраса, яка складалася з пружних сталевих смуг, розташованих горизонтально навколо торса і вертикально на плечах. По нижньому краю кіраси талію охоплював шкіряний пояс з металевими бляхами, з якого спереду
5 і 388
65
Мал. 71
Античні військові костюми, обладунок. Стародавня Греція, Стародавній Рим: а) самнітський шолом, лорика, покрита металевою лускою, беотійський давньогрецький щит; б) лорика в фалерами — військовими медалями із срібла і золота.
Рис. 71
Античньїе военние костюмьі, доспехи. Древняя Греция. Древний Рим.
звисало три-чотири ремінці, також з бляхами, що прикривали низ живота (мал. 69 б). Здавна запроваджували й суцільнометалевий обладунок у вигляді кіраси, аналогічний давньогрецькому тораксу, який був парадним обладунком воєначальників і пишно декорувався, іноді навіть срібленням та позолотою. Поножі застосовували рідко і лише для правої ноги, оскільки ліву захищав великий щит. Основною формою бойових наголів’їв для простих воїнів-легіонерів залишався завжди відкритий круглий сталевий шолом касіс з великим начільником, потиличником та довгими навушниками-нащічниками, які підв’язувалися ремінцями під підборіддям (мал. 69 б). Шолом воєначальника (мал. 70 г) відрізнявся лише тим, що мав посеред наголів’я невеликий прямокутний гребінь, прикрашений султаном з пір’я і пишним декором.
Захисну зброю римського легіонера доповнював обов’язковий щит, спочатку круглий, а потім прямокутний (скутум, мал. 69 б), опуклий, майже у формі напівциліндра, великий (до 1,25 м завдовжки), зроблений з дощок, оббитих шкірою та металевими ободами (мал. 69 б). Під кірасою римські воїни завжди носили коротку, вище колін, туніку з короткими рукавами. Преторіанці (гвардія імператора) носили ще й коло-біум, який одягали поверх обладупку. Штани завдовжки до литок почали запроваджувати в армії з початку II ст. н. е., а довгі — лише в пізній імперії. Звичайним плащем рядового воїна весь час був короткий сагум, переважно червоного кольору, а вищі воєначальники носили довгий пал у дам ентум. Переважаючим видом військового взуття були каліги, особливо сплетені з ремінців. Римські легіонери були озброєні короткими й широкими сталевими мечами без хрестовин. До пізньої імперії рядові воїни підвішували свої мечі високо з правого боку (мал. 69 б). Крім меча, на озброєнні римських військ були ще списи та метальні дроти. До складу військового костюма входили знаки розрізнення, так звані фалери— круглі срібні чи золоті медалі з різними викарбуваними на них зображеннями. Ці знаки, як нагороди, прикріплювали рядами спереду кіраси за допомогою ремінців (мал. 71 б).
66
РОЗДІЛ VI КОСТЮМИ ТАК ЗВАНИХ ВАРВАРСЬКИХ ПЛЕМЕН І НАРОДНОСТЕЙ
1 тисячоліття до н. е. —
1 тисячоліття н. е.
У житті Стародавньої Греції і особливо Стародавнього Риму істотну роль відігравали численні племена і народності, що населяли величезні простори Європи і територіально примикали до земель античних рабовласницьких держав. Це були в основному германські племена, які безперервно вторгалися па територію Західної Римської імперії, і, починаючи з IV ст., привели до цілковитого занепаду рабовласницького ладу в Західній Європі. У V ст. германці захопили всю територію Західної Римської імперії; у Північній Африці поселилися вандали, в Іспанії — вестготи, в Італії — остготи, у Галлії — франки, у Британії — англи і сакси.
Стародавні греки і римляни називали ці племена і народності варварами. А втім, варварами називали не тільки їх; і кочові скіфи та сармати, і осілі галли — всі в той час мали таку назву. Отже, розглядаючи костюми стародавніх племен і народностей Західної Європи, і ми будемо називати їх костюмами «варварів», тобто іноземців. «Варварські» племена в розглядуваний період перебували в стадії розкладу первіснообщинного ладу і, в порівнянні з античними рабовласницькими державами, мали нижчий рівень суспільного і культурного розвитку. Основна маса населення складалася з вільних виробників-воїнів, котрі займалися мисливством, скотарством та землеробством. З розкладом первіснообщинного ладу поступово виділялася родова знать, яка зосередила у своїх руках всі великі багатства і владу.
Відносини «варварів» з античним рабовласницьким суспільством були дуже різноманітними. Це наклало свій відбиток на подальший розвиток «варварів», і з часом вони вже значною мірою були носіями зачатків тих нових суспільних відносин і культури, які прийшли па зміну рабовласницької системи і розвинулись пізніше у феодалізм середніх віків. Тому костюми «варварських» племен і народностей становлять значний інтерес як певний етап історичного розвитку костюмів, що певною мірою зумовили дальшу їх еволюцію за доби феодалізму.
Істотна відмінність костюмів «варварів» від античних полягала насамперед у матеріалах, з яких виготовляли одяг. Серед цих матеріалів переважали вичинені шкури, шкіра, грубі шерстяні тканини, повсть та цупкі льняні й конопляні тканини. Лише в пізній період для родової знаті почали шити одяг з тонших шерстяних та льняних тканин. Кольори одягу в більшості «варварських» племен і народностей були яскраві й комбінувалися в строкатих поєднаннях (наприклад, у кельтів були популярні узори в клітинку та смужку); повсюдно першість належала яскраво-червоному кольору.
Загальний тип і крій «варварського» одягу теж дуже відрізнявся од античного. Переважало вбрання, яке одягалося й щільно прилягало до тіла: глухі туніки, на-рамники (у скіфів — навіть розстібні каптани) і, нарешті, штани. Навіть плащі туго огортали фігуру, а не драпірувалися. У формуванні такого типу одягу відіграла свою роль практична потреба в теплому одягові, принаймні зимової пори. Носіння глухого одягу у «варварів» аж ніяк не було викликане моральними поглядами чи почуттям сорому. У давніх германців жінки нерідко ходили з оголеними грудьми, а чоловіки (здебільшого кельти) дуже часто йшли у бій напівоголеними до пояса.
Соціальна диференціація костюмів в умовах докласового суспільного ладу у «варварів» не набула ще помітного розвитку. Верхівка суспільства вирізнялася серед іншої маси народу майже винятково багатством свого костюма та прикрас. Не вирізнялися також ні жрецький, ні військовий костюми. Оскільки всі дорослі чоловіки були насамперед воїнами, зброя і захисне спорядження були обов’язковою приналежністю чоловічих костюмів усіх верств суспільства.
Жіночі костюми значно відрізнялися від чоловічих тим, що жінки, як правило, не носили штанів і їхній одяг був довшим. У пізній період на костюмах представників панівної верхівки дедалі більше позначався вплив античних римських костюмів. Наведемо короткий опис костюмів трьох груп «варварських» народностей: скіфів, кельтів і давніх германців.
Перші відомості про скіфів, які населяли причорноморські степи від гирла Дунаю до Дону, сягають VII ст. до н. е. Скіфи були переважно кочовими скотарськими племенами. Підтримуючи тісні стосунки із Стародавньою Грецією через грецькі колонії на берегах Чорного моря, скіфи підпадали під певний вплив античної культури. В костюмі це виявилося, однак, лише в прикрасах, озброєнні та окремих деталях і майже не позначалося на самобутній його основі.
Чоловічий костюм скіфів складався з сорочки, розстібного каптана та штанів, які виготовляли із шкіри, повсті або грубої, цупкої шерстяної тканини. Сорочка з довгими вузькими рукавами (мал. 72 а), так само як і каптан з довгими рукавами (мал. 72 б), дуже багато в чому нагадувала давньоіранські форми. Зустрічалися, проте, й каптапи з заходом наліво. Всі каптани обов’язково підперізувалися шкіряним поясом, оздобленим металевими бляхами. Прикрасою було хутряне облямування. Іноді каптани одягали просто па голе тіло (без сорочки). Сорочку здебільшого заправляли в штани. Скіфські штани були довгі, до ступні, досить широкі, з одним внутрішнім швом (мал. 72 а, б), іноді з нашитими рядами бляшками (мал. 72 в). Внизу біля кісточок ступень їх підв’язували ремінцями і найчастіше носили заправленими в короткі півчоботи з розтрубами вгорі.
Чоловіки носили довге розпущене волосся, що вільно спадало па плечі, повну бороду та вуса. Волосся підв’язували лобовою пов’язкою або притримували металевими ободами (мал. 73 в). Типовим головним убором була повстяна або шкіряна шапка-ковпак конічної форми з довгими лопатями, що звисали з боків та ззаду на спину, нагадуючи трохи фрігійський ковпак (мал. 72 б, в; мал. 73 б). Як обладунок, воїни, особливо воєначальники, часто одягали шкіряну безрукаву або з короткими рукавами кірасу
5*
67
Мал. 72
Чоловічі костюми скіфів.
VII ст. до н. в.—V ст. н. е а) сорочка, заправлена в штани; б) каптан; в)_костюм і обладунок воїна.
Риє. 72
Мужские костюми скифов VII в. до н. в.— V в. н. в.
(нерідко покриту металевою лускою з пластинок, мал. 72 в) та широкий шкіряний з металевими накладками пояс. Рідше вдавалися до спеціального шолома (мал. 73 д). Захисне озброєння доповнювалося щитами, переважно овальної форми з покриттям металевою лускою. Основною зброєю були: луки із стрілами в сагайдаку, дротики, мечі та списи.
Менш відомий жіночий костюм скіфів (мал. 73 а) мав переважно довшу сорочку та каптан. Штанів жінки не носили. Розстібний каптан часто не одягали в рукава, а накидали на плечі. На довге розпущене волосся надівали високий конусовидний ковпак з трикутною прикрасою спереду, на чолі, а поверх накидали ще й покривало. На початку І тисячоліття до н. е. кельти розселилися по всій Західній Європі й утворили ряд племінних союзів і народностей, з яких найзначнішими були галли і бритти. Будучи основним об’єктом римської експансії, майже всі кельтські народності до початку нашої ери втратили свою самостійність.
Чоловічий костюм кельтів складався в основному з туніки, штанів та плаща. Кельтська туніка, яка спочатку являла собою зшитий з двох шкур по лінії плечей короткий нарамник з вирізом для голови, незабаром перетворилася на безрукаву туніку (кріс) із тканини або шкури (мал. 74 б) завдовжки до середини лядов, підперезану досить широким шкіряним поясом з металевими прикрасами.
Кельтські штапи (брана) відрізнялися від скіфських лише тим, що були вужчі; їх також підв'язували ремінцями біля кісточок ступень. У тих випадках, коли ноги залишалися цілком оголеними (як це було пізніше у бриттів), замість штанів надівали набедрену пов’язку завдовжки вище колін, у вигляді спідниці-кілт.
Дуже важливою складовою частиною кельтського чоловічого костюма був прямокутний плащ, часто із звіриних шкур. Накинутий на плечі, він закріплювався під шиєю або на правому плечі застібкою-фібулою, але при цьому передньою своєю частиною майже завжди закидався за ліве плече, вивільняючи ліву руку, чим помітно відрізнявся від античних плащів типу хламиди чи палудаментума (мал. 74 а).
За взуття кельтам правили або зроблені з одного шматка шкіри постоли, або низькі шкіряні черевики па товстій дерев’яній підошві, від латинської назви яких «§а!1ісае», тобто галльські, виникло слово «калоші».
Досить своєрідно кельти прибирали голову (мал. 75 а). Чоловіки носили довге волосся, зачесане від чола назад, що вільно спадало на плечі та слину. Його підтримували металеві ободи. Представники родової знаті іноді заплітали бічні пасма всйїосся в коси або плетінки, що спускалися спереду на плечі та груди. Знатні кельти, особливо в Галлії, майже завжди голили бороду, але відрощували довгі густі вуса, які іноді звисали аж до грудей.
Військовий костюм родової знаті (мал. 74 б) нерідко доповнювався безрукавою кірасою із шкіри або шкури хутром назовні (іноді з бронзовим нагрудником), підперезаною широким поясом з бляхами. Голову захищав бронзовий шолом з загостреним гребенем. Ноги часто обв’язували поверх штанів товстими ремінцями навхрест. Кельтський щит мав прямокутну видовжену форму з закругленими кутами. Специфічною зброєю кельтів, крім меча та списа, були, бойові сокири долотовидної форми. Жіночий костюм кельтів (мал. 74 в) складався з довгої, прямого крою спідниці. Спідницю або підперізували по талії широким поясом з бляхами та пряжкою, або підтри-
68
М а л. 73
Костюми скіфів.
VII ст. до н. е.—V ст. н. в.: а) жіночий^ костюм; б) чоловічий ковпак; в) чоловіча зачіска; г) прикраса на нашийному обручі; д) шолом воїна; е, в) мотиви тваринного орнаменту.
Рис. 73
Костюми скифов.
VII в. до н. з.— V в. н. а.
Мал. 74
Костюми кельтів. 1 тисячоліття до н. в.: а) безрукава туніка, штани, плащ із шкур; б) костюм і обладунок воєначальника; в) зуіночий костюм.
Рис. 74
Костюми кельтов. І тисячелетие до н. а.
Мал. 75
Чоловічі зачіски, мотиви орнаментів одягу кельтів.
І тисячоліття до н. в.: а, б) чоловічі зачіски; в, д) мотиви спірального узору; г) мотив мотузяного узору.
Рис. 75
Мужские прически кельтов. Мотивьі орнаментов.
І тьісячелетие до н. а.
6&
М а л. 76
Костюми давніх германців.
І тисячоліття н. е.:
а) нарамнип; 6) безрукава туніка із шкур, гетри;
в) костюм воєначальника.
Рис. 76
Костюми древних германцев.
І тглсячелетие н. з.
Мал. 77
Костюми, зачіски, мотиви орнаменту одягу давніх германців.
І тисячоліття н. е.:
а)	костюм знатної жінки;
б)	звірина шкура, накинута на голову; в, г) мотиви плетеного тваринного орнаменту; д) чоловіча зачіска; е) жіноча зачіска.
Рис. 77
Костюми, прически, мотивьі орнамента одежди древних германцев.
І тглсячелетие н. з.
мували шлейками. Із спідницею носили короткий до пояса безрукавий ліф чи корсаж із шкур чи шкіри. Жінки з середовища родової знаті носили довгу, до п’ят. туніку без рукавів або з довгими рукавами. Обов’язковим елементом костюма знатної кельтської жінки був плащ, схожий па чоловічий; іноді він навіть волочився по землі. Жіноче взуття нічим не відрізнялося від чоловічого; переважна більшість трудового народу найчастіше ходила босоніж. Волосся носили довге, розпущене, часто підтримуване ободами: бічні пасма волосся іноді заплітали в коси.
Протягом другої половини І тисячоліття н. е. д а в її і германці розселялися на території між ріками Рейном і Ельбою.
Чоловічий костюм давніх германців спочатку був дуже примітивним і обмежувався або лише первісною безрукавою короткою тунікою, цілком аналогічною ранній кельтській туніці, або довгим, до литок, иарамником з грубої шерстяної тканини чи рогожок із лика. Костюм доповнювався плащем із суцільних звіриних шкур, причому передні лапи шкури служили зав’язками. Ноги були зовсім оголені, іноді їх обгортали на гомілках шматками шкури або шкіри й обв’язували навхрест навколо
70
ніг ремінцями, як у кельтів. Поряд з цим існували найпростіші черевики, також з одного шматка шкіри чи шкури. Штани, що з’явилися пізніше, нічим не відрізнялися від кельтських.
Давні германці мали довге волосся, розпущене по плечах та спині або підв’язане пучком, який стирчав зверху і мав найрізноманітніші вибагливі форми (мал. 76 а, б). Рабам та злочинцям у деяких племен вистригали волосся на тім’ї. Типовим було відрощування повної довгої бороди, проте деякі племена (наприклад, франки й скан-дінави) нерідко голили бороди й носили тільки довгі вуса.
Військовий костюм давніх германців мало чим відрізнявся від кельтського (мал. 76 в). Голі ноги або штани, що їх прикривали, обв’язували навхрест товстими ремінцями від кісточки до стегна. Бойовим наголів’ям були бронзові шоломи чашовидної або куполовидної форм, оздоблені для відстрашування ворогів рогами, крилами чи зображеннями тварин. Роги чи крила часто прикріплювали й просто до ободів, що охоплювали голови воїнів.
Жіночий костюм давніх германців теж майже не відрізнявся від кельтського. Характерним для костюма родової знаті пізнього періоду був пишно орнаментований нарамник (мал. 77 а), який одягали поверх туніки і підперізували. Основна зачіска у германських жінок — завжди розпущене довге волосся, розділене спереду проділом (мал. 77 а, е) і підтримуване ободами та лобовими пов’язками. Іноді бічні пасма заплітали в коси або плетінки, що спускалися на плечі й груди.
У багатої верхівки «варварських» племен і народностей був поширений звичай носити блискучі масивні металеві прикраси, зокрема золоті, часто покриті яскравою кольоровою емаллю, а також прикраси із золотого дроту. Чоловіки прикрашалися пе менше, ніж жінки. Типовими прикрасами були нашийні обручі (мал. 75 а, б), браслети, які надівали на руку вище ліктя (мал. 74 а, б, в), нижче ліктя та біля зап’ястя, а також персні, застібки-фібули, пряжки для поясів, брошки й різні бляхи та пластинки, якими або оздоблювали пояси, або носили їх як нагрудні прикраси. Поширеними були й діадеми та обручі на голову (мал. 74 а, в). Орнаментальне декорування прикрас та частин і елементів одягу зводилося переважно до двох типів: суто геометричного орнаменту та орпаменту так званого тваринного мотиву. Перший тип набув найбільшого розвитку в кельтів у формах складних переплетінь мотузяного узора (мал. 75 г), в яких переважала спіраль та інші криволінійні, примхливо зігнуті фігури (мал. 75 в, д). Другий тип поширений був серед скіфів (мал. 73 г, е, е), а в поєднанні з плетеним орнаментом — і в давніх германців (мал. 77 в, г).
71
Візантійська імперія була безпосередньою спадкоємицею Східної Римської імперії. З IV до початку VII ст,— рабовласницька держава. До XI ст. Візантія стала вже державою з розвинутим феодалізмом, з властивими йому пануванням великого землеволодіння та покріпаченням основної маси трудового селянства. Не зазнавши нищівного удару, нанесеного Західній Римській імперії «варварськими» нашестями, Візантія наслідувала державний лад централізованої монархії з розвинутим воєнно-бюрократичним апаратом. Цей лад, пристосований до нових умов феодалізму, зберігався протягом усієї її багатовікової історії. Візантійський імператорський двір характеризувався винятковою розкішшю, пишністю і складним етикетом. Найбільшої могутності Візантія досягала у IX—XI ст., коли її межі розширилися на схід від Тігру та Євфрату, на північ — до Причорномор’я та Дунаю, на захід — до Південної Італії. У цей період вона — найбільша, наймогутніша і найбагатша держава Європи. Проте незабаром почався занепад імперії. 1204 року хрестоносці захопили Константинополь, і Візантія фактично розпалася на ряд невеликих феодальних держав. З XIV ст. на Візантію почався наступ турків-османів, а в 1453 році після завоювання Константинополя турецькими військами вона припинила своє існування.
Вигідне географічне розташування Візантії, і особливо Константинополя, який, за висловом К. Маркса, був «золотим мостом між Сходом і Заходом» * па схрещенні світових торговельних шляхів, сприяло швидкому розвитку торгівлі та ремесла, зростанню великих міст.
Культура Візантії, що досягла особливого розквіту в IX—-XI ст., була й пізніше (до XIII ст.) па вищому рівпі, ніж у країнах Західної Європи. Своєрідність візантійської культури полягала в тому, що вона поєднувала частково збережені традиції пізньої античної культури з дуже сильними східними впливами та християнським релігійним світоглядом.	-
Візантійський костюм, який сформувався на основі пізньоримського, остаточно визначився до VIII ст. Від античного костюма він відрізнявся принципово іншим ставленням до одягу. Тісно пов’язаний з панівною християнською релігійною ідеологією, візантійський костюм мав приховати природні форми «гріховного» людського тіла. Драпіруючий одяг, що окреслював фігуру м’якими скульптурними складнями, змінився звисаючим, иеприталеним, цупким глухим вбранням, під яким фігури зовсім не відчувалося. Це надавало осанці певної скутості, статичності, монументальності — рис, властивих візантійському мистецтву. Не припускалося будь-якого оголення тіла; вся фігура прикривалася тканиною з голови до ніг, і навіть руки прикривалися до самої кисті. В костюмах феодальної знаті одяг поступово ставав дедалі довшим, до X ст. спускаючись уже, як правило, і в чоловіків майже до підлоги. Отже, тенденції формування майбутнього середньовічного костюма, що визначилися ще в пізньому римському костюмі, набували у Візантії свого цілковитого й закінченого вияву. Відмінність візантійського костюма від пізнього римського пов’язана насамперед із зміною техніки текстильного виробництва, із застосуванням для одягу нових матеріалів. Уже в VI ст. Візантія стала великим центром розвиненого ткацького ремесла, де виготовлялися найрізноманітніші шовкові, шерстяні, льняні, а з X ст. і бавовняні ткапиин. Особливо характерним було виробництво відомих в усьому світі цупких шовкових та шерстяних тканин, покритих тканим або вишитим узором, серед яких немалу роль відігравали славнозвісні золотні тканини: золотоузорчата парча та цілком золотний алтабас, що нагадував тонкий металевий лист. Такі тканини йшли не тільки на нашивки, бордюри, наплічники та інше оздоблення і прикраси, а й на пошиття розкішних костюмів верхівки візантійського суспільства. Дуже цупкі, важкі й жорсткі, часто навіть обважнілі за рахунок нашитих на них перлів та коштовних каменів, вони значною мірою зумовили заміну драпіруючого одягу безформним, звисаючим вбрапням. Тонкі й напівпрозорі тканини, що також виготовлялися у Візантії, йшли тільки на жіночі вуалі та покривала на голову.
Візантійський костюм зпаті відзначався надзвичайною розкішшю, пишністю, багатоколірною строкатістю, властивою Сходу. Кольори тканин — дуже розмаїті, яскраві, насичепі. Особливо поширепі були червоне, енне, фіолетове та зелене пофарбування різких відтінків. Високо цінувався пурпур, різпі темно-червоні відтінки якого вважалися суто імператорським кольором. Для узорів застосовували барвисті поєднання з введенням додатково жовтого, коричневого, білого і чорного кольорів. Тканини з великими узорами мали великий попит. Побутували також суціль сірі та кремові тканини. Переважали зображення тварин (левів, слонів, биків), птахів (орлів, качок, павичів) і фантастичних істот (грифонів, пегасів, феніксів), вписаних у кола, багатокутники та ромби. Ці зображення з’єднували в суцільний узор проміжними розетками чи рослинними завитками. Часто фігури тварин розташовували парами, обличчям одне до одного. Розмір малюнків иа тканині нерідко досягав ЗО—40 см у діаметрі. Пізніше з’явилися узори релігійного змісту: хрести, монограма Христа (на щиті), зображення ангелів, святих, богомагері, сцени із святого письма, а також умовні фігури: бубнових, чирвових, трефових карт. Для бордюрів на одягові широко використовували геометричний та стилізований рослинний орнамент з мотивами пальмети, акантового листя та інших рослинних форм. Поширення узорчатих тканин також викликало необхідність переходу до звисаючого гладкого одягу, який не утворював би глибоких складок та згинів.
Крім суцільного узору, через усе поле тканини наносили орнаментальні смуги, розташовані горизонтально (навколо рукавів біля зап’ястя й вище лікїя) й вертикально (вздовж розрізів одягу — впизу та спереду по центру), а також орнаментальні плями у вигляді різноманітних нашивок на плечах та грудях. Серед останніх особливе місце
РОЗДІЛ VII
КОСТЮМИ ВІЗАНТІЇ
Кінець IV — середина XV ст.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КОСТЮМІВ
* К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 9, стор. 231.
72
Мал. 78
Чоловічі костюми. Візантія. Кінець IV — середина XV ст.: а) туніка, далматик, лор, плащ-мантія; б) коротка туніка, підібрана під пояс (народний тип): в) плащ-хламида і табЛіоном; г) лор поверх далматика; д) лор-нарамник поверх далматика і туніки.
Рис. 78
Мужские костюми. Византия. Конец IV— середина XV вв.
посідав так званий табліон — прямокутної форми багато оздоблена нашивка, розташована майже в центрі країв передньої та задньої піл плаща, який сколювався на плечах. Табліон був знаком розрізнення імператора і вищих придворних чинів.
З такою розкішшю, барвистістю, пишністю візантійського костюма поєднувалася простота крою одягу й дуже обмежена різноманітність його видів. Майже все вбрання було успадковане від пізнього римського періоду, причому жіночий костюм мало чим відрізнявся од чоловічого. За винятком запозичених у «варварів» штанів, які стали обов’язковим елементом чоловічого костюма, і чоловіки і жінки носили майже однакові туніки, далматики та плащі. У чоловіків, як і в жінок, переважав довгий одяг. Візантійські феодали, на відміну від західноєвропейських, не мали звичаю носити зброю.
Класова диференціація костюмів виявлялася чітко, але не різницею типів та форм одягу, а вартістю, багатством або наявністю знаків розрізнення станової приналежності — різноманітних нашивок (як, наприклад, табліон) та відповідних елементів і оздоблень костюмів (наплічники, перев’язи, шарфи тощо). Для нещадно експлуатованих народних мас такий костюм був недоступний, і вони мали задовольнятися одягом простим, з дешевих матеріалів, до того ж, як правило (особливо у чоловіків), значно коротшим, ніж у знаті. Перетворення церкви на могутню централізовану організацію і найбільшого феодала та виділення духівництва як привілейованого стану зумовили відособлення церковного костюма. З розділенням церков у Візантії до IX ст. склалося суворо регламентоване богослужбове облачен-ня православного духівництва, яке потім перейшло й до руської церкви і збереглося майже незмінним до цього часу. Військовий костюм мало чим відрізнявся від пізньоримського. Візантія, яка до ХЇТІ ст. була майже монопольним постачальником дорогих узорчатих та золотних шовкових тканин і водночас найрозвинутішою в економічному й культурному відношенні державою Європи, справляла значний вплив на розвиток костюма інших європейських країн. Особливо це виявлялося у парадному костюмі західноєвропейських монархів раннього середньовіччя та на одягові знаті (князів, бояр, духівництва) Стародавньої Русі.
73
Загальною для чоловіків усіх груп населення Візантії була пізня римська туніка-таларис, прямокутного крою з довгими, до зап’ястя суцільнокроєпими або вшивними рукавами, в пізній період ускладнена невеликим розширенням унизу за допомогою вставних клинців.
Довжина туніки була різною: від поколінної в ранній період (а для талариса народних мас та воїнів — і в пізніші часи) до повної, що переважала в костюмі знаті, починаючи з періоду розквіту візантійської культури (мал. 79 а}. Щоб зручніше було ходити, у вузьких довгих туніках робили бічні розрізи приблизно до колін. Шийний виріз тунік залишався півкруглим або квадратним.
Дуже поширений у візантійському чоловічому костюмі був пізній римський далматик. Його носили як верхній одяг, особливо в пізніший період, пе тільки представники знаті, а й ширші верстви населення. Поряд із дзвоникоподібним рукавом новинкою став широкий прямий рукав, перехоплений біля кисті вузьким обшлагом-зап’ястям (мал. 78 в, г). Хоч далматик часто був коротшим за нижню туніку (мал. 78 а, д), у пізнішому костюмі він уже сягав ступень, прикриваючи туніку (мал. 78 г). Внизу далматик також мав розрізи (бічні або передній).
Третім основним елементом візантійського чоловічого костюма був плащ-хламида, який майже відтворював римський прямокутний палудаментум (мал. 78 в). Плащі шили довгі, до п’ят (а в народному костюмі — коротші, до литок), і спочатку сколювали на правому плечі. Пізніше їх почали носити закріпленими застібкою-фібулою або ланцюжком уже в центрі, під шиєю, як типову середньовічну мантію. Мантія у візантійському костюмі духівництва ніколи не волочилася по землі (мал. 78 а). В народі довго зберігався звичай носити замість плаща й пізню римську пенулу з капюшоном.
Обов’язковим компонентом чоловічого костюма всіх суспільних верств Візантії були довгі, до ступень або кісточок, штани. Внизу на ноги вже завжди взували закриті черевики (мал. 80 а, в) або півчоботи, що сягали литок (мал. 80 б, з). Пурпурові чоботи, розшиті перлами п оздоблені коштовними каменями, становили регалію імператора.
У Візантії поступово прищепився звичай ходити в головному уборі. Починаючи з VII—IX ст., уже всі верстви населення обов’язково носили невеликі шапки гарбузо-або конусовидної форм (мал. 81 б, в), часто з невеликими закотами, загнутими догори. Волосся чоловіки відрощували напівдовге, розчісували «шапкою», підстригали його так, що воно прикривало потилицю та вуха (мал. 81 а, б, в). Молоді франти з середовища знаті часто завивали кінці волосся в кучері. Вже з А7III ст. пізній римський звичай голити обличчя був забутий і навіть вищі верстви візантійського суспільства почали відрощувати вуса та бороди. Бородам надавали півкруглої, клиновидної або квадратної форм. Імператор як регалію надівав на голову характерну корону без зубців, з бічними підвісками на ланцюжках (так звану стему, мал. 81 г). При наявності довгого тунікоподібного одягу й штанів, що закривали руки та ноги, а також численних різноманітних прикрас на самому одягові (аж до нашивання коштовних каменів) до пачіпних рухомих прикрас — пряжок, брошок, фібул та перснів — у візантійському костюмі (особливо в чоловічому) вдавалися дуже
чоловічі костюми
М а л. 79
Чоловіча туніка. Військовий костюм. Візантія. Кінець IV — середина XV ст.: а) вузька довга туніка; б) костюм воїна.
Рис. 79
Мужекая тупика. Воєнний костюм. Византия.
Конец IV—середина XV вв
74
Мал. 81
Чоловічі зачіски, головні убори. Візантія. Кінець IV — середина XV ст.: а) напівдовга зачіска;
б, в) шапки; г) імператорська корона з підвісками, наплічник.
Рис. 81
Мужские прически, головньїе убортя. Византия. Конец IV—середина XV вв.
Мал. 80.
Чоловіче взуття. Візантія.
Кінець IV — середина
XV ст.: а, в) черевики;
б, г) півчоботи.
Рис. 80
Музцская обувь. Византия. Конец IV—середина XV вв.
обмежено. Суттєву роль відігравали деякі елементи костюма, що були знаками розрізнення суспільного стану. Це комір-наплічник (мал. 81 г) та шарф-перев’яз лор, які носили представники феодальної верхівки візантійського суспільства на чолі з імператором. Перший являв собою широкий, круглий або фігурно вирізаний, пишно декорований наплічник, що охоплював верх грудей, плечі та верх спини. Щодо лора, то це був своєрідний візантійський варіант перетворених на вузькі смуги пізніх римських тоги і паліума. Ранній лор являв собою смугу дорогої узорчатої тканини, як правило, суціль із коштовностей, завширшки від 15 до 35 см і завдовжки приблизно 4—5 метрів, яку обв’язували навколо плечей і торса різними способами, зокрема повторюючи метод драпірування пізніх римських тоги і паліума (мал. 78 г; мал. 79 а). Пізніше лор перетворився па оригінальний вид дуже вузького, але з широким наплічником нарамника, завширшки 40—50 см, який надівали через голову. Задня частина такого нарамника, що спускалася на спину, часто була значно довшою від передньої (котра сягала рівня литок). Це давало можливість пропускати його із спини під праву руку (на рівні стегна), а потім перекинути спереду кінець па згин лівої руки.
М а л. 82
Костюми православного духівництва. Візантія. Кінець IV — середина XV ст.: а) патріарх у митрі, еакосі, омофорі, з жезлом; б) схема крою еакоса; в) епітрахиль.
Рис. 82
Костюмьі православного духовенства. Византия. Конец IV—середина XV вв.
75
М а л. 83
Костюм православного духівництва. Візантія.
Кінець IV — середина XV ст.: а) священик у стихарі, єпітрахилі і фелона; б) схема крою фелона.
Рис. 83
Костюм православного духовенства. Византия.
Конец IV—середина XV в в.
Богослужбовий одяг православного візантійського духівництва, який остаточно визначився до IX ст., складався з таких суворо регламентованих частин. Диякон носив стихар, що являв собою далматик, та орар — вузьку смугу золотної тканини завширшки 10—15 см, перекинуту через ліве плече. Крім стихаря, священик надівав ще нарукавники (або поручні}, епітрахиль, пояс та основну ризу (або фе лон). Єпитрахиль являла собою вузьку смугу золотної тканини завширшки 15—20 см (яка вільно звисала спереду з обох плечей майже до подолу стихаря), оздоблену вишитими хрестами та бахромою. Згодом її почали зшивати й надівати через голову (мал. 82 б). Єпітрахиль та стихар підперізували нешироким поясом із парчі. Основним верхнім облаченням священика був фелон — типова кругла пенула, але із значно укороченою передньою частиною для забезпечення вільніших рухів рук (мал. 83 а, б). Вище духівництво (єпископи, архімандрити, митрополити) носило ще додатково митру (високий гарбузовидний головний убір із золотної тканини на металевому каркасі) і так званий омофор — пізній римський паліум, який перейшов до церковного костюма (тобто широку, до 25—ЗО см, довгу, до 2,5 м, смугу золотної тканини, пов’язану петлею навколо плечей, так само як паліум, мал. 82 а). В деяких випадках одягали ще й мантію — своєрідний плащ півкруглюго крою, який накидали на плечі
Мал. 84
Жіночий костюм. Візантія. Кінець IV — середина XV ст.: а) туніка, далматик і плащ-мантія; б) дівчина в туніці й короткій безрукавці (пояс із підвісками); в} вуаль, накинута на голову.
Рис. 84
Женский костюм. Византия.
Конец IV—середина XV вв.
М а л. 85
Жіноча пала. Візантія. Кінець IV — середина XV ст.: а, б) спосіб драпірування пали;
в) пала, задрапірована й підперезана поверх далматика.
Рис. 85
Женская пала. Византия. Конец IV—середина XV вв.
й застібали спереду, вгорі і знизу, біля подолу. Особливе вбрання—сакос— носив замість фелона патріарх (мал. 82 а). Це був той самий далматик, але схожий на нарампик, не зшитий з боків і внизу рукавів, де він застібався на круглі гудзики за допомогою двох повітряних петель. Спереду по центру сакос, завжди пошитий із золотних тканин, оздоблювали широкою орнаментальною смугою. З часу фактичного розділення церков обов’язковим для всього православного духівництва було носити бороду, вуса й довге волосся, що спадав до плечей. Звичай голити зверху на голові кружок — тонзуру, який існував раніше, зник уже в VIII ст. (з того часу тонзура стала характерною тільки для католицького духівництва).
Мал. 86. Жіночі зачіски, головні убори. Зразки бордюрів. Візантія. Кінець VI— середина XV ст.: а, б) зачіски з валиками (б — обід); в, г) дівочі зачіски, капелюшки-чепцг; д) корона з підвісками і наплічник імператриці; е) капелюшок-чепець; в, ж) бордюри з рослинним мотивом; з, и) типи бордюрів.
Рис. 86
Женские прически, головньїе уборьі. Образцьі бордюрое. Византия. Конец IV — середина XV вв.
77
До основних видів візантійського жіночого одягу належали пізні римські туніка жіночі костюми й далматик. При цьому вони були схожі на чоловічі, відрізняючись від них хіба що завжди повного довжиною, до ступень, навіть у народному костіомі (мал. 84 а, б, в).
Лише зрідка далматики робили коротшими за нижню туніку. Єдиним власне жіночим одягом була коротка, до колін, верхня безрукава туніка (або вузький колобіум, що нагадувала пізню римську туніцелу (мал. 84 б). Крім того, на відміну од чоловіків, замість плаща жінки носили ще пізню римську палу, яка у представниць зпаті драпірувалася особливим способом, туго загортала фігуру й була підперезаною (мал. 85 а, б, в). Замість пали жінки нерідко носили звичайний плащ-мантію, накинутий на плечі й застебнутий в центрі під шиєю або на грудях (мал. 84 а), а в ранній період (знатні жінки) — хламиду. Костюм доповнювала вуаль. Накинута на голову, вона спадала по спині, як покривало. Довжина вуалі залежала від суспільного становища жінки. У народі вона була невеликою і спускалася лише па плечі. У знатних жінок вуаль сягала підлоги й нерідко підбиралася правою рукою; часто її виготовляли з напівпрозорих тканин (мал. 85 в). Найпоширенішою жіночою зачіскою були заплетені коси, укладені навколо голови валиком чи рулоном, так що вуха зовсім прикривалися. Упоперек ці валики обв’язували стрічкою, утворюючи навколо голови ніби комбінований з волосся та стрічки пучок (мал. 86 а, б). Дівчата найчастіше розділяли волосся центральним проділом через усю голову до потилиці й випускали з боків дві коси, а зверху часто надівали ободи та капелюшки-чепці (мал. 86 в, г). Капелюшки-чепці носили й заміжні жінки, підбираючи під них коси (мал. 86 е). Жіноче взуття обмежувалося лише туфлями.
78
РОЗДІЛ VIII
ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКІ КОСТЮМИ Кінець У—Х ст.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КОСТЮМІВ
Період формування п утвердження нового феодального ладу, що прийшов на зміну рабовласницькій системі античного світу, яка розпалася з занепадом Західної Римської імперії, настав у кінці V ст. На руїнах цієї імперії з’явилося багато феодальних держав. Найбільшими серед них були: держава франків (пізніше Франція), Німеччина, Англія і так звана Священна Римська імперія, що постала на основі Західної Римської імперії. Проте й ці держави пе були міцними централізованими державними утвореннями; вони розпадалися па окремі феодальні князівства, герцогства, графства, і влада їхніх королів та імператора («Священної Римської імперії») дуже часто була майже номінальною. Політична роздробленість завжди залишалася характерною рисою цього періоду і зумовлювалася економічною роз’єднаністю окремих феодальних володінь, які являли собою замкнуті натуральні господарства. Економічним та адміністративним центром феодальних володінь був укріплений замок феодала. Торговельні зв’язки були дуже обмежені, так само як і ремесла, які ще не відокремилися цілком од сільського господарства, внаслідок чого міста були слабо розвинені. Основним класом — виробником феодального суспільства — були раніше вільні селяни, які підпали в залежність від феодалів. З розвитком феодального способу виробництва селяни дедалі більше покріпачувались. Вони віддавали феодалам продукти своєї праці й відбували для них різні повинності. Панівним класом суспільства стали феодали-землевласники, здебільшого вихідці з середовища родової знаті «варварських» племен. Вони становили військово-земельну касту «благородних панів», володіли озброєною силою та владою і користувалися всіма правами і привілеями. На кінець періоду серед феодалів виділилася каста рицарів, які цілком присвятили себе військовій справі. Між феодалами протягом усього розглядуваного періоду відбувалися безперервні війни за розширення земельних володінь — основи їхнього багатства і могутності, за вище місце у феодальній ієрархії.
У житті раннього середньовічного суспільства виняткову роль відігравала християнська церква, яка освячувала систему феодальної експлуатації та покріпачення народних мас. Діставши підтримку феодалів, церква поступово набула величезної могутності і влади. Вона сама стала одним із найбагатших і впливових феодалів, а духівництво (в тому числі й чернецтво) перетворилося на особливий привілейований стан. Будучи фактично вже з IX ст. цілком самостійною організацією, так звана римсько-католицька церква па чолі з папою римським встановила своє ідеологічне панування у всій Західній і Центральній Європі і наклала глибокий відбиток на розвиток середньовічної культури і побуту.
Ранньофеодальна культура, позначена ідеологією християнства, формована під контролем церкви, значно відрізнялася від античної, хоч частково й використовувала римську культурну спадщину. Внаслідок складної взаємодії цих впливів до IX ст. в архітектурі й почасти в ужитковому мистецтві виник романський стиль — простий, суворий, конструктивний, не багатий своєю декоративністю, але з яскраво вираженим релігійним забарвленням.
Одноманітність основних умов виробництва, соціальної структури і політичної організації економічно роз’єднаних феодальних володінь зумовили спільність основних рис їхньої культури і побуту на всій території Західної Європи, незважаючи на природно-географічні та етнічні відмінності. Ця спільність зумовила й одноманітність костюма, який складався повсюдно майже в однакових умовах. Тому про костюм раннього середньовіччя в Західній Європі взагалі можна говорити, не зупиняючись на суттєвих місцевих відмінностях його в окремих країнах. Слід лише мати на увазі, що на півночі Європи (особливо в скандінавських країнах, які не перебували під впливом римської культури і де був суворіший клімат) «варварські» елементи в костюмі виявлялися значно більше й довше зберігалися. Так, наприклад, обгортання ніг ремінцями аж до самого стегна зустрічалося в чоловіків навіть у XIII ст. У найбільш «романізованих» Франції та Англії, навпаки, дуже виявлялися пізньоримські впливи. А загалом взаємодія цих двох елементів — пізньоримського і «варварського», при значному впливі Візантії,— лягло в основу формування костюма V—-X ст. у всій Західній Європі.
Основними матеріалами, що їх використовували для виготовлення тканин, в той час були льон, коноплі та вовна. Причому верхній одяг шили переважно з шерстяних тканин, які спочатку не були високоякісними і не відзначалися тонкою обробкою (спеціалізоване ремісниче виробництво в Західній Європі, насамперед, у містах Фландрії, почало розвиватися лише в X ст.). Шовк, який з’явився не раніше VIII ст., протягом усього періоду був предметом розкоші, доступним лише верхівці феодального суспільства. Шовкові тканини, в тому числі узорні, ввозили переважно з Візантії, частково з арабської Іспанії, а в X—XI ст. і з Сіцілії. Коштували вони дуже дорого. Більшість тканин були безузорними, одноколірними, рідше їх прикрашали прості узори у вигляді невеликих кружків, ромбів з крапками, хрестиків, чотирилисників, рівномірно розташованих по полю тканини. Каймова орнаментація візантійського типу в костюмах феодалів була дуже поширена. Переважно безузорпі або узорчаті смуги нашивали навколо шийного вирізу одягу, на рукавах біля зап’ястя та над ліктем і навіть навколо талії (а іноді — й на грудях). Мотивами орнаменту на таких смугах були нескладні геометричні узори або стилізовані, схематизовані рослинні форми. Ліпна орнаментація обмежувалася лише бахромою та китицями.
В костюмах зпаті з’явилося хутряне оздоблення — облямування парадного й підбивка теплого одягу, поступове поширення яких пов’язане з холодним, вогким повітрям старовинних замків. Кольори ранньофеодального одягу були яскравими, чистими, але не різноманітними. Найбільшою популярністю користувався улюблений ще «вар-
79
Мал. 87
Чоловічий костюм. Західна Європа.
Кінець V—X ст.: а) туніка-кота (народний тип); б) туніка-кота, суконна безрукавка-рок, плащ із шкур, ремінь, високі черевики (костюм скандінава); в) півкруглий плащ, скріплений шнурком.
Рис. 87
Музкской костюм. Западная Европа. Конец У—Х вв.
варами» червоний колір найсоковитіших вогняно-червоних, ясно-червоних та кармінових відтінків, а також небесно-сині, трав’янисто-зелені або смарагдові топи. Лише жовтий колір мав обмежене застосування, оскільки його вважали кольором пристрастей і ненависті. Коричневий, сірий та чорний кольори широко побутували у сканді-навів, а також у народному та чернечому костюмах, хоч у чернечому костюмі деякі деталі, а іноді весь одяг, мали білий колір.
Раннє західноєвропейське середньовіччя не менше, ніж Візантія, характеризується винятковим поширенням глухого, накладного одягу, який щільно закривав усе тіло. Огортаючий одяг обмежувався лише верхніми плащами, накинутими на плечі. Оголення тіла в жіночих костюмах зовсім не було. Лише чоловіки з простого народу іноді ходили з частково оголеними ногами. Проте досить щільно прилягаючий одяг не окреслював природних форм тіла. Пояс хоч і визначав талію, але не стягав її і був, в основному, або підтримкою одягу, або декоративною прикрасою. Щоправда, пошитий з менш цупких і компактних тканин, західноєвропейський одяг цього періоду лягав дрібнішими й м’якшими складками і не стирчав, не обвисав, як візантій-
М а л. 88
Чоловічий костюм.
Західна Європа.
Кінець V—X ст.: а) схема крою верхньої туніки-коти. б) загальний вигляд верхньої туніки-коти.
Рис. 88
Музкской костюм. Западная Европа.
Конец V—X вв.
80
ський. Чоловічий короткий, до колін, одяг не сковував фігури і забезпечував досить вільні рухи.
Станово-класова диференціація костюма виявлялася переважно в якості матеріалу, багатстві його декору, в численних прикрасах, а не в крої чи типі одягу, які навіть у знаті були дуже простими і майже не виходили за рамки форм, створених у пізньо-римському чи «варварському» костюмах. Дещо наряднішими були парадні костюми монархів (починаючи з VIII ст.), які майже повністю повторювали візантійський імператорський орнат. Костюм рицаря кінця розглядуваного періоду прикрашався золоченими шпорами та спеціальним поясом, до якого підвішували меч. Єдиним різко диференційованим костюмом вищих верств ранньофеодального суспільства був богослужбовий костюм католицького духівництва, який склався протягом IX—XI ст. Маючи ту саму основу, що й облачення візантійського православного духівництва, він мав деяку своєрідність. Кількома особливостями позначений і костюм монархів. Міське населення, ремісники та купці носили костюми, які нічим специфічним не вирізнялися і були ніби посередині між костюмом селян і костюмом нижчих верств класу феодалів. Прикрас на одягові міського населення або зовсім не було, або траплялися дуже рідко й обмежено. Чоловічі та жіночі костюми складалися майже з одного й того самого одягу, за винятком штанів, які носили тільки чоловіки. Проте зовнішній вигляд чоловіка і жінки значно відрізнявся, оскільки в жіночому костюмі переважав довгий одяг, а в чоловічому — короткий (що відкривав ноги).
ЧОЛОВІЧІ костюми
Основним чоловічим одягом усіх класів ранньофеодального суспільства Західної Європи була коротка, до колін, туніка-кота з довгими, до зап’ясть, суцільнокроєними рукавами (мал. 87 а, б). Від пізньоримської туніки кота відрізнялася насамперед тим, що в нижній частині ширина її поступово збільшувалась і до X ст. набула майже круглої форми (мал. 88), спадаючи численними складками, які утворювали по подолу зигзагоподібну лінію. Виняток становили тільки парадні туніки монархів, що за візантійським звичаєм досягали ступні, та тунікоподібний одяг духівництва і монахів. Коту завжди підперізували вузьким поясом, а поверх нього робили напуск, що майже закривав пояс (мал. 87 а, в). У народі нерідко підтикали коту з боків під пояс (мал. 87 а). Як правило, всі коти мали внизу невеликі бічні розрізи, а шийний виріз (півкруглий і квадратний) — невеликий грудний розріз, переважно з лівого боку. Довгі суцільнокроєні рукава, загалом вузькі, у плечовому й ліктьовому суглобах мали розширений до пройми крій, так що лише нижче ліктя рукав щільніше прилягав до руки. Коли ж рукав потрібен був вузький до самого плеча, по шву під пахвою робили розріз (мал. 88). У пізній період з’явилися і вставні рукава, причому їх нерідко пришивали кожного разу, коли одягали, міняючи, таким чином, їхній колір і тканину. Носили здебільшого дві туніки: нижню, яка зберігала пізньоримську назву камизи, та верхню — поту. Одна від одної вони відрізнялися лише матеріалом (нижня — полотняна, верхня — шерстяна) та декором, що прикрашав завжди тільки верхню частину коти. Народні маси змушені були носити саму коту (мал. 87 а).
Мал. 89
Чоловічий плащ, штани, взуття. Західна Європа.
Кінець V — X ст.: а) короткий плащ з капюшоном (народний тип); б, в) черевики-виворотки раннього періоду; г, д) взуття з перетинками (г—черевик, д — високий черевик);
е) пізній черевик з У-подібним вирізом; є, ж) штани типу брак& (с — підв’язані внизу й під коліном, ж — перев’язані знизу до колін шнурками).
Рис. 89
Мужской плащ, штани, обувь. Западная Европа.
Конец V—X вв.
6 1388
81
Мал. 90
Чоловічі панчохи, панчохи-штани. Західна Європа. Кінець V — X ст.: а, б) короткі панчохи, надіті на голі литки (а — з відкритими пальцями, б — при коротких штанах); в, г) високі панчохи-штани (г — спосіб підв'язування).
Рис. 90
Мужские чулки, чулки-штаньї. Западная Европа. Конец V—X вв.
Котою, власне, і вичерпується вся основна верхня частина чоловічого костюма. Як чоловічий світський одяг далматик у Західній Європі вийшов з побуту вдає до VII ст.; пізніше він зберігся лише в королівських орнатах та в церковному облаченпі. Деяке поширення, особливо в скандінавських країнах, мав ще завдовжки до стегон безрукавий жилет-рок з хутра чи товстого сукна, успадкований від кельтів або давніх германців (мал. 87 б).
Обов’язковим елементом костюма всіх верств населення залишилися плащі. Основний тип їх — це хламида (або палудаментум), тобто короткий чи довгий плащ, який носили накинутим на ліве плече й застебнутим фібулою або зав’язаним біля правого плеча. Проте цей плащ уже був переважпо півкруглого крою. В XI ст. рицарі іноді пов’язували вужчий плащ за допомогою шнурка, який ішов через груди від лівого плеча під праву руку, так що праве плече залишалося неприкритим (мал. 87 в).
Застібання або зав’язування плаща в центрі під шиєю в чоловічому костюмі X—XI ст. зустрічалося значно рідше, ніж у жіночому. Виняток становили звичайний короткий народний плащ, коли його одягали з капюшоном і застібали спереду (мал. 89 а), та «варварського» типу плащ із звіриних шкур із зав’язками під шиєю (мал. 87 б), який довго зберігався серед скандінавів (варягів).
Одяг для ніг характеризується значно більшою різноманітністю порівняно з однорідними котою та плащем. Протягом усього періоду існували чотири його типи. Першого типу довгі штани (мал. 89 а, є, ж) зустрічалися в найрапіший період у всіх класів, але згодом залишилися тільки в народному костюмі й підв’язувалися вже тасьмою не тільки внизу, біля кісточки, а й під коліном (мал. 89 є). Короткі штани, яких часто ие було видно з-під коти (мал. 90 а), носили на початку періоду, хоч вони зберігалися й пізніше, особливо серед трудового народу. Майже завжди їх надівали разом з третім типом одягу для ніг — короткими панчохами, які прикривали гомілку (мал. 90 б). Між верхніми короткими штанами та короткими панчохами ноги залишались оголеними від коліна до стегна (мал. 90 а, б). Панчохи надягали зі ступні. Шили їх із цупкої тканини: вопи досить щільно охоплювали ноги, ніби м’які чоботи без підошви. В найрапіший період панчохи починалися лише від половини ступні, а пальці залишалися оголеними (мал. 90 а). Приблизно з IX ст. короткі панчохи почали надівати вище колін і з часом перетворили їх на високі панчохи-штани (мал. 90 в, г). Ці панчохи-штани були швидше панчохами, ніж штанами, бо надівалися зі ступні і не з’єднувалися вгорі. Верхню частину кожної панчохи прикріплювали шнурками до внутрішнього пояса чи дуже коротких штанів (мал. 90 г). Панчохи-штани шили з тканини так, щоб вони туго облягали иоги. Вдавалося це нелегко: еластичних тканин тоді не виготовляли, а в’язання було ще зовсім невідоме. Пізніше поступово звужені панчохи-штани витіснили не тільки короткі штани та короткі панчохи, але й довгі штани типу брака і стали панівною формою, принаймні серед привілейованого класу. Досить поширеним був «варварський» звичай обмотувати гомілки шнурками, тасьмою чи ремінцями як поверх штанів брака або панчіх, так і безпосередньо голі иоги.
Чоловіче взуття складалося з коротких та високих черевиків, які виготовляли перевалено з тканини та кольорової шкіри, а в знаті — ще оздоблених вишивками. Спочатку взуття шили як виворотки, без підошви (мал. 89 а, б, в), потім почали запроваджувати підошву, зокрема й дерев’яну. В народі дерев’яну підошву з ремінцем нерідко взували просто на короткі панчохи (мал. 90 а). Більш відкрите взуття було з ремінцями-перетинками, що йшли від задника навколо кісточки або трохи вище (мал. 89 г, д). Закриті черевики в кінці періоду набули у-подібних бічних вирізів з передніми та задніми вушками (мал. 90 в), але не довгими. Чобіт іще не носили. Прибирання голів у чоловіків не було однаковим і сталим. У VI—VIII ст. переважно ще дотримувалися звичаю давніх германців носити волосся довгим, до плечей (особливо серед знаті, мал. 91 а). З кінця VIII до X ст. волосся підстригали коротше, так що воно або досягало рівня мочки вуха, або вуха залишалися зовсім відкритими. Звичайною на той час була зачіска «шапкою» з розчісуванням волосся навсібіч від
82
М а л. 91
Чоловічі зачіски. Західна Європа. Кінеи-ь V — X ст.: а) рання зачіска з довгим волоссям; 6) зачіска з напівдовгим волоссям і чубком; в) зачіска з ободом або пов’язкою (кінці бороди закручені);
г)	«провансальська» зачіска XI ст.; д) «норманська» зачіска;
е, е) пізні зачіски з центральним проділом.
Рис. 91
Мужские прически. Западная Европа. Конец V—X вв.
тім’я й випуском па чоло чубка (мал. 91 б). У кіпці періоду знову повернулися до довшого волосся, яке іноді розчісували па прямий проділ (мал. 91 в, є). Серед знаті носиля ще й «провансальську» зачіску з голеною передньою частиною голови (мал. 91 г) або «норманську» — з голеною потилицею (мал. 91 д). Змінювався також і характер оформлення волосся на обличчі. З початку.періоду до VIII ст.. продовжував зберігатися кельтський, а потім і франкський звичай голити бороди й відрощувати вуса (мал. 91 а). Далі все більше поширювалось гоління всього обличчя, хоч звичай носити бороду та вуса ніколи не зникав зовсім і не тільки в народі, а й серед знаті (наприклад, в англосаксів). З X ст. вже скрізь стали популярними бороди та спущені донизу вуса. Бороди були переважно повні, від щік, часто досить довгі, іноді подвійні, а у феодальної верхівки в кінці періоду — навіть з закрученими кінчиками (мал. 91 в, г, е, є).
До власне головних уборів спочатку но вдавалися і найчастіше обмежувались лобовими пов’язками та ободами (мал. 91 а, в). З IX ст., особливо серед привілейованого класу, дедалі ширшого вжитку почали набувати невеликі капелюхи з тканини чи повсті у формі ярмулки, фрігійського ковпака чи конуса (мал. 92 а, б, в, г). Як універсальний головний убір у народних масах міцно прищепився капюшон, викроєний так, що своєю нижньою частиною він утворював своєрідну пелерину-наплічник. Спереду капюшон був або розрізаний (мал. 92 д), або зшитий як суцільний ковпак із отвором для обличчя (мал. 92 е).
Начінні прикраси, які носили чоловіки, обмежувалися переважно фібулами та застібками для плащів, поясними пряжками, обручами з витого дроту або намистом з ланцюжків та перснями. Поступово масивні начіпні прикраси «варварського» типу замінилися відповідними прикрасами на самому одягові, що було характерно для костюма, який цілком прикривав усе тіло. Крім власне прикрас, чоловіки нерідко носили на грудях (на ланцюжку чи шнурку) що й невеликі хрести або іконки-ре-лікварії з якими-иебудь невеликими священними реліквіями всередині. У кінці періоду серед знаті великого поширення набули рукавички, які з’явилися в період Рим-
Чоловічі головні убори. Західна. Європа.
Кінець V — X ст.: а) ковпак із тонкого сукна; б) м’який капелюх з околишем; в) капелюх із тонкої тканини; г) фрігійський ковпак; д) розрізаний капюшон; є) суцільний капюшон з отвором для обличчя; в, ж) корони.
Рис. 93
Мужские головние убори. Западная Европа. Конец V—X вв.
6*
83
Мал. 98
Орнат короля. Військові костюми, обладунок.
Західна Європа.
Кінець V — X ст.:
а) орнат короля; б) ранній панцер із спідницею
з шкіряних смуг (на ногах ремені); в) тунікоподібний панцер із кілець, круглий щит.
Рис. 93
Орнат короля. Военньїе костюми, доспехи.
Западная Европа.
Конец V—X вв.
ської імперії, але мали тоді ще вузьке призначення (їх надівали на полювання, під час військових походів, інколи — в подорож).
Повсякденний костюм королів раннього середньовіччя нічим не відрізнявся від костюма іншої феодальної верхівки. Проте парадний орнат королів різко виділявся і був схожий на візантійський (мал. 93 а). Він складався з довгої, до ступні, туніки типу та Лариса з вузькими довгими рукавами, далматика, плаща (спочатку палудаментума, а в кінці періоду — мантії, що закріплювалася в центрі під шиєю) та лора. Весь одйг шили з багатих тканин, візантійських узорчатих шовків та золотної парчі й оздоблювали перлами й коштовними каменями.
Основною регалією західноєвропейських королів були зубчаті корони з хрестами, зубчиками, трилисниками, флеренами (стилізованим листям селери), стилізованими ліліями (мал. 92 е, ж) по верхньому краю і оздоблені перлами та коштовними каменями. Крім коропи, до королівської регалії належав скіпетр—короткий жезл, прикрашений зверху зображенням лілії чи іншої квітки (мал. 93 а), а в імператора «Священної Римської імперії» — ще й пізпьоримська держава—золота куля з хрестом.
З ранньофеодальної доби у Західній Європі почав формуватися середньовічний рицарський обладунок. Це був обладунок в основі своїй шкіряний або з підбитої клоччям цупкої тканини, суціль покритої пришитими чи наклепапими залізними пластинками або кільцями. Сталеві пластинки різної форми (квадратної, ромбовидної, округлої) чи невеликі ковані кільця укріплювали на шкірі рядами впритул або лускою. Часто кільця нанизували на ремінці і нашивали рядами (мал. 93 в). Був іще спосіб вкладати сіткою товсті ремінці й приклепувати до шкіри цвяхами з великими голівками. Спочатку обладунок обмежувався коротким, до стегон, панцером з короткими, вище ліктя, рукавами (мал. 93 б) та короткою спідницею із шкіряних смуг.
Ллє з ЇХ ст. панцер почали подовжувати до колін і обов’язково розрізувати внизу (частіше спереду і ззаду), щоб зручно було сідати на коня. Спідниця зникла. Разом з тим до панцера додали панцерний капюшон-ковпак куаф, який захищав водночас низ обличчя, шию та плечі (мал. 93 в; мал. 94 а, в, г). У кінці періоду панцер піхотинців іноді перетворювався на своєрідний комбінезон з броньованими зовні штанами до колін або до литок, який одягався за допомогою розрізу ззаду. Тоді ж, зокрема в Німеччині, з’явилися й окремі панцерні штани, що охоплювали ногу спереду та з боків від стегна до кісточки ступні й були стягнуті навколо неї ремінцями (мал. 94 а, д). Прості воїни носили тільки простьобану безрукавку із шкіряним пластроном на грудях і спині— гамбезон, який згодом одягали рицарі під кольчугу і який поширився в Західній Європі лише з XII ст. Бойовим наголів’ям спочатку був шолом з металевим каркасом, котрий складався з обода та кількох смуг, що сходилися дугами в центрі шолома й надавали йому конічної яйцевидної форми (мал. 94 в). Під каркас підбивали шкіряну підкладку, яка виглядала поміж дугами. У кінці періоду як панівний тип бойового наголів’я поширився так званий норманський шолом, ко-нусовидний, з невеликим нерухомим нанісником, кутий з одного шматка (мал. 94 б). Взувалися у звичайні черевики, короткі панчохи та штани, в ранній період обов’язково обмотані ремінцями по ногах.
84
Мал. 94
Військові костюми, обладунок. Західна Європа.
Кінець V — X ст.: а) пізній панцер з броньованими штанами, мигдалевидний щит; б) норманський шолом; в) ранній каркасний шолом; з) панцерний кап-юиіон-ковпак куаф; д) броньована штанина; е, ж) шпори із стрижнями; є) спосіб підвішування меча.
Вис. 94
Военньїе костюми, доспехи. Западная Европа. Конец V—X вв.
Захисну зброю доповнював щит двох основних форм: круглий, більш ранній, який зберігся майже до кінця періоду (мал. 93 в), або мигдалевидний, загострений донизу, що з’явився з X ст. у норманнів (мал. 94 а).
Перший мав у діаметрі 50—60 см, другий досягав висоти 1—1,2 м. Щити виготовляли з дерева й оббивали шкірою, а поверх шкіри — ще залізними смугами, бляхами та цвяхами. Озброєння феодала складалося із списа, сокири та меча з хрестовиною завдовжки близько і м, який став основною зброєю, а для рицаря кінця періоду — й емблемою його рицарського звання. Меч висів у піхвах вертикально спереду біля лівої ноги на спеціальному ремінці (мал. 93 б, в; мал. 94 а). Шпори аж до кінця періоду коліщат іще не мали й закінчувалися загостреним стрижнем (мал. 94, д, е, ж).
Богослужбовий костюм католицького духівництва Західної Європи після фактичного розділу церков у IX ст. дещо відрізнявся від візантійського облачення православного духівництва. Стихар замінила довга, обов’язково біла туніка — альба. На відміну від стихаря православних священиків, альба мала вужчі й довгі рукава, стоячий відкладний комір, що прикривав шию, та ручник — вузьку орнаментовану стрічку з бахро-
М а л. 93
Облачення католицького духівництва. Західна Європа. Кінець V — X ст.: а) схема крою казули;
б) альба, стола, казула, ручник (облачення священика); в) альба, стола, далматик, казула, паліум, митра, жезл (облачення єпископа).
Рис. 95
Облачение католического духовенства. Западная Европа. Конец V—X вв.
85
Мал. 96
Головні убори, жезли католицького духівництва. Західна Європа.
Кінець V — X ст.: а, б) єпископські митри (а — пізня, б — рання); в) тіара римського папи; г) єпископський жезл; д) жезл римського папи.
Рис. 96
Головние убори, жезли католического духовенства. Западная Европа.
Конец V—X вв.
мою, котру надягали на ліву руку біля зап’ястя (мал. 95 б). Основним вбранням залишалася риза казула, що відповідала фе лоні. Ризу кроїли так само, як і пенулу, але укороченою спереду завдяки вирізам напроти рук (мал. 95 а, б, в). Православна епітрахиль у католицькій церкві мала назву столи. її завжди носили не зшитою, часто внизу із дзвониками. Вище духівництво, починаючи з єпископів (мал. 95 в), додатково одягало: далматик завдовжки до колін і з розрізами з боків, який носили поверх альби під казулою, паліум, котрий являв собою довгу орнаментальну смугу з зображеннями хрестів, не зшиту, у вигляді наплічника із звисаючими спереду та ззаду кінцями, п митру. Спочатку митра мало чим відрізнялася од ранньовізантійської. Вона була схожа на півкруглий капелюшок (мал. 96 б) і лише з X ст. почала набувати специфічної для католицького духівництва дворогої форми (мал. 96 а). Особливістю західноєвропейської митри були також дві орнаментальні стрічки з бахромою, що звисали на спину. Суттєва відмінність костюма вищого католицького духівництва — жезл у вигляді високого посоха з загнутою гачком верхівкою, оздобленою різьбленням та кольоровими емалями (мал. 96 г). Облачення римського папи вирізнялося лише багатим плащем-мантією, накинутим на плечі, перевагою в одягові білого кольору та двома регаліями його верховної влади— тіарою у вигляді високої конусовидної шапки білого кольору з золотим декором (мал. 96 в) та жезлом-посо-хом, прикрашеним зверху восьмикутним хрестом, внизу якого прикріплювалася
Мал. 97
Костюми монахів. Західна Європа. Кінець V — X ст.: а)- фрок; б) фрок, нарамник; в) плащ-кап.
Рис. 97
Костюми монахов.
Западная Европа.
Конец V—X вв.
86
пишно розшита пурпурна хустка з бахромою (мал. 96 д). Все католицьке духівництво обов’язково виголювало на тім’ї тонзуру у вигляді кружка, навколо якого підстрижене волосся йшло ніби вінком (мал. 97 а, в). З IX ст. загальним для всього католицького духівництва поступово стало гоління обличчя, хоч носити бороду та вуса церковними канонами не заборонялося; їх подекуди ще відрощували і в наступну добу розвитку феодалізму.
Звичайний вихідний одяг духівництва мало чим відрізнявся від світського, за винятком хіба що довжини туніки, яка завжди була повною, до ступень. 3^ IX ст. обов’язковим верхнім одягом священиків став плащ-кап — довгий, безрукавий, який накидали па плечі й застібали в центрі па грудях. Кап обов’язково мав капюшон з великим широким наплічником, що прикривав спину, груди, плечі та руки майже до ліктів (мал. 97 е). При цьому капюшон не накидали на голову. Колір усього одягу духівництва був більш скромний: коричневий, сірий, синій, темно-фіолетовий. Помітніше вирізнявся костюм монахів, що поступово складався із суворо регламентованого статутом кожного чернецького ордена одягу. До нього належали: довга волосяниця, тобто нижня камиза, пошита з грубої волосяної тканини, довгий, до п’ят, далматик-фрок, з досить широкими й довгими рукавами (мал. 97 а). Цей верхній одяг шили з грубої шерсті і підперізували ремінцем чи шнурком. На голі ноги взували прості сандалі, а па голову обов’язково накидали капюшон з широким наплічником. Багато орденів, крім цих двох видів одягу, запровадили ще й вузький нарам-ник, нерідко вишитий зверху, причому передня та задня його пілки іноді з’єднувалися пришитими з боків смугами (мал. 97 б). Деякі монахи носили плащі-мантії, схожі на капи духівництва. Кольори їхнього одягу були різними в межах тих самих тонів (хоч зустрічався й білий одяг), залежно від того, хто до якого ордену належав.
жіночі костюми
Основу жіночого костюма складало таке саме, як і в чоловіків, тунікоподібне глухе вбрання з вузькими довгими рукавами, яке теж називалося камизою і котою (мал. 98 б). Істотна різниця була лише в довжині (у жінок, як правило, повної, тобто до кісточок ступень, а в кінці періоду — навіть до землі). Крім того, колишній далматик перетворився на дуже поширений верхній одяг, який дістав назву плаття-роб (мал. 98 а).
Для всього одягу характерним було дедалі більше й більше звуження верхньої частини при розширенні нижньої (мал. 98 а), у зв’язку з чим він набував вигляду справжніх суцільнокроєних платтів з досить широкою, спадаючою зборками і складками спідницею. Проте відносна вузькість верхньої частини плаття ще далека була від цілковитого облягання, яке б окреслювало форми тіла, і загальний силует жіночого костюма залишався майже рівним, неприталеним (мал. 99 а). Усе жіноче вбрання мало високий шийний виріз без декольте і комірів. Декор його принципово нічим не відрізнявся від прийнятого для чоловічого одягу. На початку періоду верхнє жіноче плаття було значно коротше за коту, завдовжки до литок або навіть колін (мал. 98 б). Пізніше воно подовжувалося, досягаючи землі, але ще не утворюючи
М а л. 98
Жіночі костюми. Західна Європа. Кінець V — X ст.: а) схема крою верхнього плаття-роб; б) раннє підперезане плаття поверх коти.
Рис. 98
Женские костюми. Западная Европа. Конец V—X вв.
87
М а л. 99
Жіночі костюми. Західна Європа. Кінець V — X ст.: а) укорочена спереду пенула б) народний костюм; в) костюм монашки.
Рис. 99
Женские костюми. Западная Европа.
Конец V—X вв.
шлейфів (мал. 99 а, б, в). Разом з подовженням плаття поширювався звичай підбирати його до рівня колін або спереду в центрі чи збоку (мал. 100 а), так щоб було видно частину коти. В народі верхнє плаття ніколи пе спускали нижче кісточок. По талії плаття підперізували декоративним поясом, який вільно охоплював торс і іноді одним кінцем звисав до колін (мал. 100 в). Проте це було не обов’язковим, особливо в костюмах дівчат та городянок. Спочатку роб мав короткі, до ліктів, досить широкі рукава, на зміну яких згодом, особливо в кінці періоду, прийшли дзвоникоподібні, завдовжки 3/4 або 7/в (мал. 100 а).
Як і чоловіки, жінки носили плащі. У найраніший період зустрічалася ще пізньорим-ська пала, яку драпірували й накидали на голову (мал. 100 б). Проте вже у VIII ст. вона перетворилася на довге покривало на голову (мал. 99 б; мал. 100 б), а найпоширенішим жіночим плащем стала півкругла мантія, накинута на плечі й закріплена в центрі під шиєю спочатку фібулою потім шнурком (мал. 100 в). Це перший довгий одяг зпатних жінок, який волочився по землі й утруднював рухи. Така мантія ніби символізувала непричетність до праці, виражала прагненпя «благородних» до станової відособленості й відповідала поглибленню класового розмежування. Ман-
ії а л. 100
Жіночі костюми. Західна Європа. Кінець V -—X ст.: а) пізнє непідперезане плаття із дзвоникоподібними рукавами; б) ранній плащ-пала поверх коти; в) плащ-мантгя із шлейфом, плаття,
Рис. 100
Женские костюми. Западная Европа. Конец У—X вв.
88
М а л. 101
Жіночі зачіски, головні убори. Західна Європа.
Кінець V — X ст.: а) зачіска з розпущеним волоссям; б) зачіска з підібраними косами; в) пізня зачіска з випуском двох плетінок;
г, д, е) різні способи пов’язування хустки (в — поверх хустки корона); в, ж) кругла хустка з отвором для обличчя (є — схема крою хустки).
Рис. 101
Женские прически, головньїе уборьі. Западная Европа. Конец V—X вв.
тії у знаті були дуже пишними, нерідко підбивалися хутром або підшивалися яскравою дорогою підкладкою. З X ст. як жіночий плащ почали використовувати й пенулу, але дуже укорочену спереду, так що коротка передня частина утворювала ніби пакидку-пелерину (мал. 99 а). У скандінавських жінок, особливо в народі, протягом досить довгого часу зберігалися ще «варварська» спідниця, підтримувана широким поясом, та хутряна чи суконна глуха неприталена кофта.
Своєрідність жіночого костюма виявилася особливо чітко в уборі голови. Дуже часто дівчата, а нерідко й жінки, за «варварським» звичаєм носили ще довге, вільно розпущене волосся (мал. 101 а), яке притримували пов’язками та ободами. Заміжні жінки укладали ще волосся у гладеньку зачіску, обмотуючи навколо голови коси чи пучки волосся у вигляді валика або ж зав’язували ззаду згорток кіс чи вузол волосся (мал. 101 б). В кінці періоду з’явилася нова зачіска — товсті плетінки, перевиті стрічками й випущені на плечі та груди (мал. 101 в). В IX ст. в усіх верствах суспільства заміжні жінки почали носити на вулиці як обов’язковий головний убір хустки. Спочатку хустки були довгі, схожі на покривала, і, спадаючи з голови, огортали всю фігуру. Пізніше, з поширенням плащів, хустка ставала коротшою, щільно прикривала тільки волосся й закутувала голову та шию, навколо яких була по-різноманітному драпірована (мал. 101 г, д). Зокрема, практикувалося драпірування з пов’язуванням хустки навколо обличчя та попід підборіддям. З X ст. з’явилися хустки круглого крою діаметром до 1,5—2 м, з отвором для обличчя (ЗО см у діаметрі), розташованим епіцентрично, па відстані 40—45 см від нижнього краю. Вони дуже щільно облямовували обличчя, спадаючи численними складками на спину, плечі, груди (мал. 101 є, ж). Поверх хусток жінки нерідко надівали пов’язки, ободи, діадеми, рідше — невеликі капелюшки, а королеви та дружини впливових сеньйорів — корони (мал. 101 е). Правило для заміжніх жінок носити хустки йшло від католицької церкви, яка вважала жіноче волосся небезпечним «предметом спокуси». Проте в Західній Європі, як і па Русі, це правило обов’язковим не стало.
Взуття жінок було таке саме, як і в чоловіків. Воно лише пишніше оздоблювалось. Асортимент начіппих прикрас теж був обмежений. Жінки дедалі частіше зверталися до хусток, що прикривали шию та груди. У представниць вищої знаті були розкішно декоровані металевими накладками, кольоровими емалями, перлами та коштовними каменями пояси. Костюм монашок, що досить часто зустрічався в кінці ранньофеодальної доби, мав зовсім аналогічний костюмові монахів вигляд. Різниця полягала тільки в тому, що монашки обов’язково носили хустку й покривало (мал. 99 в). Щоденний костюм королеви являв собою значно багатший варіант костюма знатних жінок з доповненням лише однієї регалії— корони.

89
Період із XII по XV ст. для більшості країп Західної Європи — час найбільшого розвитку феодального способу виробництва. Це доба так званого розвинутого середньовіччя, яка відкривалася хрестовими походами XI—XIII ст. і закінчувалася великими географічними відкриттями кіпця XV ст. Вона характеризувалася швидким розвитком міст як центрів ремесел і торгівлі: їх зростання суттєво впливало на все суспільне життя середньовічної Європи. Міста поступово ставали не тільки основними економічними центрами, а й культурними осередками. Саме в містах наростала боротьба проти феодальної залежності, за економічну свободу і політичне самоврядування, яка породжувала ідеї свободи особи і прав людини, закладала основи майбутнього гуманізму доби Відродження. У містах з’явився повий соціальний прошарок феодального суспільства — бюргерство, що складалося з ремісників, організованих у цехи, та купців, об’єднаних у гільдії. Бюргерство підтримувало боротьбу королівської влади за об’єднання роздроблених феодальних володінь у централізовані держави. Проте зростання міст відбувалося в рамках дальшого розвитку феодальних відносин, що грунтувалися на експлуатації мас залежного, безземельного і безправного селянства привілейовапим класом землевласників-феодалів. Це зростання, супроводжуване швидким розширенням потреб феодалів, поглиблювало соціальну прірву між двома основними антагоністичними класами.
У розглядуваний період інтепсивно зростала розкіш у побуті панівного класу феодалів за рахунок посиленої експлуатації трудового народу, приреченого на злидні й зубожіння. Уявлення про цю розкіш може дати бенкет у герцога Бургундського Філіппа Доброго 1454 р., де на одному із столів було поставлено грандіозний паштет, усередині якого розташувалося 26 музикантів. Розкіш почала поширюватись і в колах верхівки бюргерства. За таких умов класова боротьба, природно, загострювалась, селянські повстання неодноразово спалахували в різних країнах: Жакерія — у Франції (1358), повстання під проводом Уота Тайлера—в Англії (1381) та ін.
В обстановці поляризації класів і загострення класової боротьби, посиленої участю в ній бюргерства та міської бідноти, сильніше виявлялася станово-класова диференціація і в костюмі. Насамперед костюмом намагалися підкреслити свою станову відособленість і зверхність представники панівної феодальної верхівки. Вже з кінця XII ст. і особливо у XIII ст. феодальна знать вдавалася до прикрашення костюма знаками свого «благородного» походження, запозиченими з родових гербів, які були на щитах рицарів. На плащах-мантіях та верхньому вбранні обох статей почали вишивати гербові, так звані геральдичні, фігури. При цьому, оскільки відмітною особливістю кожного герба були не тільки певні геральдичні фігури, а й колір у строго встановлених поєднаннях, виник дуже примхливий і дивовижний барвистий одяг. Станово-класова відособленість костюма феодальної знаті виявилася й у намаганні зробити його непридатним для умов трудового життя, підкреслити в ньому непричетність феодалів до «огидної» праці. Ця тенденція, що лише накреслилася в добу раннього феодалізму, в період розвинутого середньовіччя набула цілковитого завершення. Вона виявлялася, по-перше, в подовженні і чоловічого, і жіночого одягу, крій якого сковував рухи, а також у великому захопленні вбранням, котре волочилося по землі й плуталося в ногах; по-друге,— у запровадженні з XIV ст. занадто вузького одягу, особливо в чоловічих костюмах, які неможливо було ні одягти, ні зняти без сторонньої допомоги; по-третє,— у поширенні незручних, надзвичайно екстравагантних деталей одягу та елементів костюма, як, наприклад, звисаючі до землі і навіть такі, що волочилися по землі, рукава, дуже довгі вузькі носки в чоловічих черевиках XIV—XV ст., грандіозні жіночі головні убори XV ст. тощо. З XIII, і особливо з середини XIV ст. переважно в Німеччині на одяг нашивали бубонці, які своїми звуками мали попереджати народ про наближення знатної особи, їх прикріплювали до поясів, наплічників, іноді навіть до носків туфель та головних уборів, а також носили підвішеними на спеціальному плечовому перев’язі. Зникли бубонці приблизно до середини XV ст. Станово-класове відособлення костюма феодальної знаті підтримували й відомі «закони проти розкошів», які особливо часто видавалися в країнах Західної Європи в період з другої половини XIII ст. аж до XV ст. Ці закони мали насамперед забезпечити привілеї розкошів у костюмі лише для феодалів, не дозволяючи рівнятися з ними міському бюргерству, яке швидко збагачувалося, а також обмежити зростаюче марнотратство на костюми й самих феодалів, що загрожувало їм збідненням і навіть розоренням. Такі закони передбачали суворе регламентування (щоправда, безуспішне) багатства костюма кожного стану та групи населення, починаючи од панівної феодальної верхівки й кінчаючи простим трудовим народом.
У період розвинутого середньовіччя костюм бюргерства повністю ще не виділявся. Типи і форми одягу в міських верств населення залишалися такими самими, як і у феодалів. Помітна різпиця почала намічатися поступово. У міському костюмі, наприклад, не було довгих шлейфів у жіночих платтях, довгих носків туфель, довгих, аж до землі, рукавів, бубонців тощо, не говорячи вже про гербові знаки на одягові. Вбрання більше пристосовували до повсякденного ділового життя: для нього властиві скромніші, темні, практичні кольори, міцні тканини, серед яких першорядну роль починало відігравати сукно. Прикрасам теж надавали менше уваги. Місто сприяло відродженню в костюмові форм, що відповідали природним особливостям фігури. Цей новий для середньовіччя принцип побудови костюма привів до поступового запровадження дедалі вужчого, облягаючого одягу, який підкреслював фігуру. В жіночому костюмі, у верхній його частині, це виявилось уже у XII ст. В чоловічому костюмі найвужчий одяг з’явився в другій половині XIV ст. Починало змінюва
Р 03ДІЛ IX
ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКІ КОСТЮМИ
XI—XV ст.
ЗАГАЛЬНА
ХАРАКТЕРИСТИКА КОСТЮМІВ
90
тись і ставлення до проблеми оголення тіла. В XIV ст. шийний виріз жіночих платтів помітно понижувався й розширювався, утворюючи переважно овальне, що відкривало шию і частину плечей, декольте, а в XV ст. вже вдавалися до глибокого трикутного декольте не тільки спереду, а іі ззаду, на спині. Груди нерідко наполовину були оголень
Отже, в розглядуваний період у костюмах відбувалася боротьба двох тенденцій: а) намагання приховати тіло під одягом, знівелювати його форми, тобто тенденція, пов’язана з пануючим у середні віки християнським релігійним світоглядом; б) прагнення виявити в костюмі фігуру людини, підкреслити природні форми її тіла, тобто нова тенденція, що зародилася у феодальному місті в умовах наростаючої боротьби проти нав’язаних релігією протиприродних форм життя.
Поступово формувався п народний костюм, тобто костюм основної маси трудящих — селян та міської бідноти. Хоч у ньому також дотримувались, в основному, тих самих типів і форм одягу, що і в костюмі феодалів та бюргерства, проте він мав і суттєві відмінні риси. Не говорячи вже про низьку якість тканин, переважно дешевих, грубих шерстяних чи полотняних, і цілковиту відсутність прикрас, народний костюм виключав химерну надмірність костюмів знаті, зовсім неприйнятну в умовах трудового життя. Навпаки, в народному костюмі ще зберігалися архаїчні форми одягу, успадковані від періоду раннього середньовіччя. У чоловічому костюмі продовжував побутувати зручний для роботи короткий одяг, який ніколи не сягав нижче литок.
Це збереження короткого чоловічого одягу, що проник і в середовище бюргерства, послужило основою для його появи в середині XIV ст. і в колах панівних класів. З того часу й до кінця періоду поряд з довгим чоловічим одягом носили й короткий, який іноді майже витісняв довгий (як наприклад, у другій половині XIV ст.), а іноді існував з ним паралельно (як у XV ст.). При цьому довгий одяг поступово ставав елементом костюма лише певних верств населення, а саме: королівських радників та міністрів, суддів і прокурорів, адміністративних чиновників, представників професій розумової праці (викладачів та студентів університетів, лікарів, адвокатів) і, звичайно, духівництва. Короткий одяг перетворився ніби на загальногромадянський, особливо улюблений молоддю. Так з’явився поділ людей на «людей короткого вбрання» і «людей довгого вбрання», що зберіг частково своє значення і надалі.
На формування костюма великий вплив мав готичний стиль, який виник у середньовічних містах XII ст. і став панівним стилем XIII—XV ст. Риси цього стилю особливо яскраво виявилися в архітектурі та в декоративно-ужитковому мистецтві.
Характерні для готики стрільчатість, прагнення до вертикального членування, до витягнутих, подовжених ліній, до витончених і загострених форм мали відбиток і в костюмі: в його конфігурації, силуеті, в окремих деталях і навіть у цілому костюмі. Найповнішого розвитку готичні стилістичні риси досягали в костюмі феодальної знаті XV ст., коли пізня готика стала витончено-вишуканою і відзначалася дедалі більшою умовністю і стилізацією. Саме в цей період з’явилися вузькі, загострені носки чоловічих черевиків, що з середини XIV ст. перетворилися на карикатурно довгі «дзьоби», високі головні убори, особливо тонкі вгорі ковпаки-конуси, які досягали в XV ст. дивовижної висоти, різні видовжені, звисаючі кінці капюшонів та інших головних уборів, поясів та рукавів, оздоблення одягу вирізаними зубчиками чи подовженими фестонами, а з XV ст.— паралельними вертикальними складками від верху одягу до його подолу. З готичним стилем пов’язано походження трикутних загострених декольте жіночих платтів XV ст., гоління волосся ззаду, на потилиці (для подовження шиї) та спереду, на чолі (для видовження обличчя), що практикувалося серед жінок у XV ст.
Під впливом готики формувався силует костюма. Бажання створити витончений, витягнутий вертикально, худорлявий силует було додатковим фактором, що стимулював поширення дедалі вужчого, облягаючого одягу і в чоловіків, і в жінок. Ідеалом жіночої краси все більше ставала худорлява висока фігура з довгими й тонкими ногами та руками, з невеликими кулястими грудьми й вузькими стегнами, з довгою шиєю, видовженим обличчям і високим вузьким чолом. Модними стали блідість і навіть хвороблива жовтавість обличчя. Цьому ідеалові відповідали у костюмі довге плаття, що волочилося по землі, або з обтягнутим торсом та подовженою низькою талією, часто підкресленою поясом на стегнах, або (з XV ст.) з дуже високо стягнутою талією та спідницею, що прикривала поперековий вигин та ширину стегон.
Готичний силует жіночого костюма знаті ускладнювався ще й особливою осанкою, яка мала надати фігурі величності. Верхню частину торса «відкидали» наскільки можливо назад, а живіт, навпаки, випинали вперед. Щоб посилити таку вигнутість силуету, в XV ст. в широкій донизу від лінії талії спідниці плаття зосереджували зборки спереду па животі чи навіть підкладали під плаття на живіт невеликі простьобані подушки (так звані боси). В чоловічому костюмі готичним смакам відповідав або довгий одяг, що взагалі вертикально подовжував фігуру, або, починаючи з середини XIV ст.,— дуже короткий, з низькою талією та поясом на стегнах одяг, який відкривав ноги у вузьких, обтягнутих панчохах-штанах з довгими загостреними носками. У XV ст. одяг почали стягати в талії, а рукава — шити з високими головками, що стирчали.
Відмінність між жіночим і чоловічим костюмами, яка спочатку була непомітною у зв’язку з поширенням серед чоловіків довгого одягу, починала різко впадати в око з появою короткого чоловічого одягу другої половини XIV ст.
91
Пізніше це виявилось «генеральною лінією» еволюції західноєвропейського костюма, яка остаточно стабілізувалася вже в добу Відродження. Чоловіки носили відносно короткий, вище колін, одяг, а також штанн й панчохи. Жінки одягали довге, принаймні не вище кісточок ступень, плаття.
Доба розвинутого феодалізму була періодом значного розвитку текстильної ремісничої промисловості. Візантія та Арабський Схід до XIII ст. втратили своє монопольне становище у виробленні дорогих узорчатих та інших високоякісних тканин. Нові європейські центри швидко освоїли виробництво таких тканин. Італійські міста (Лукка, Флоренція, Генуя та Венеція), а пізніше, в XIV—XV ст., і фландрські (Брюгге та Рент) славилися різноманітністю вироблюваних тканин. Основним матеріалом для виготовлення одягу продовжували бути шерстяні тканини, серед яких перевагу надавали сукнам, особливо флорентійським та фландрським. У народних костюмах і серед більшості міського населення шерстяні тканини переважали. Проте використовували і льняні тканини — від грубого полотна до досить тонких полотен XV ст.— здебільшого північно французького, фландрського та голландського походження, з яких виготовляли насамперед жіночі хустки та покривала. У побут вперше почали проникати італійські бавовняні тканини як простіші (типу саржі, бязі), так і тонкі (що нагадували батист та муслін), які йшли на жіночі вуалі. Шовк, популярний лише серед верхівки феодальної знаті, з XIV ст. почали широко використовувати для виготовлення одягу всіх панівних верств і навіть частини міського бюргерства. Шовкові тканини з Італії (на кінець періоду — особливо з Венеції) і почасти з Іспанії ставали дуже різноманітними. Поряд з легшими тканинами типу дама, тафти, камки, дуже тонкими фулярами, крепами, камлотом (креп із шовком) широко зверталися до важкої парчі, а з XIV ст.— і до бархату, нового, раніше майже не відомого у Європі матеріалу.
З самого початку періоду звичайним явищем стало оздоблення одягу хутром (особливого розвитку воно набуло в XV ст.). Для оздоблення одягу по подолу, шийному вирізу, рукавах, для підбивання теплих капюшонів тощо у пародкому костюмі застосовували дешеві хутра із зайця, вовка, лисиці, собаки. У костюмах знаті улюбленим хутром були куниця (для чоловічого одягу) та горностай (для жіночого). Дуже характерним було оздоблення одягу, насамперед чоловічого, зубцями та фестонами, що з’явилися в XII ст. і збереглися до середини XV ст. Ними оздоблювали основний одяг по подолу та на рукавах, головні убори, паплічники і навіть взуття. У кінці періоду їх замінили вертикальні «готичпі» зборки та складки, переважно бантові та стрічні.
Кольорова гама одягу стала значно багатшою, ніж у попередній період. До XV ст. вона була переважно яскравою, з контрастним поєднанням двох, трьох або чотирьох кольорів. Цьому сприяло поєднання (особливо в XIII ст.) геральдичних кольорів для пофарбування одягу. З'явилося вбрання, поділене, як щити (за частинами) па два (міпарті) і навіть на чотири (екартеле) кольори. На кольори костюм поділяли здебільшого по вертикалі, причому в чоловічому костюмі міпарті двом кольорам панчіх-штанів відповідали такі самі два кольори верхнього одягу, тільки протилежно розташовані, іноді — при різнокольорових рукавах. Жовтий колір (як геральдичний) відтоді широко використовували в комбінуванні з іншими кольорами. У XV ст. костюми міпарті поступово зникли, насамперед у жінок; двоколірність зберігалася лише в чоловічих панчохах-штанах. У народному костюмі, а згодом і в костюмі бюргерства переважали завжди скромніші, темні та приглушені тони: темно-зелений, темно-синій, бордо, червоно-коричневий, рудо-бурий (так звапий фов), фіолетовий, сірий та чорний. Лише до середипи XV ст. ці кольори проникли з міста в костюм феодалів, витісняючи яскраві тони.
Поступове поширення дедалі вужчого одягу й дедалі більше прагнення виявити в костюмі природні форми тіла вимагали введення ряду нових технічних прийомів пошиття одягу. Дуже вузькі жіночі плаття, які туго облягали торс, іще в XIII ст. зумовили появу шнурованих розрізів на боках, спині, рідше спереду, які сягали талії. Пізніше, в другій половині XIV ст., надмірна незручність вузького чоловічого короткого одягу змусила довести ці розрізи до подолу і, отже, зробити його розстібним. Так уперше в історії західноєвропейського костюма з’явився розстібний одяг з розрізом на спині чи спереду, який побутував поряд з накладним одягом попередньої доби. Разом з тим, бажання зберегти при облягаючому торс жіночому платті простору, в складках чи зборках, спідницю, що волочилася по землі, стимулювало вставляння в неї клинців. Наступним етапом на цьому шляху був перехід до одягу з відрізним ліфом, відомим ще в XII ст., але ширше запроваджуваним у жіночому і в чоловічому одязі лише в кінці XIV ст. Завершальним технічним досягненням, що відповідало вимогам створення облягаючих форм платтів у їхній верхній частині при збережеппі просторої спідниці, було винайдення виточок, вперше застосованих в жіночих платтях у кінці XIV ст. Виточки спочатку робили у вигляді вирізаних під пахвами (в нижній частині пройми) клинців, краї яких потім зшивали. З такою самою метою розрізували й облягаючий одяг (жіночий ліф та чоловічий короткий жакет) па кілька викроєних відповідно до особливостей фігури частин з наступним їх зшиванням, що ввійшли в практику у кінці XIV ст. Дедалі більше звуження одягу зумовило остаточний перехід до вставних рукавів, а з XIII ст. майже зовсім відмовилися од суцільпокроєних. Прагнення туго обіпнути тіло тканиною без складок у XIV ст. привело до підбивки чоловічого одягу клоччям чи ватою. Нарешті в XIV ст. і в чоловічих (як і в жіночих) костюмах з’явилися коміри. Воии були переважно стоячі або відкладні, причому відкладні розташовували шаллю, утворюючи вилоги.
92
Протягом усього розглядуваного періоду — близько 400 років — західноєвропейський костюм у своїй історичній еволюції пережив три основних етапи. На першому етапі — з XII ст. до середини XIV ст.— переважав довгий чоловічий і жіночий одяг. Облягаючий фігуру вузький одяг зустрічався ще рідко, і готичні стилістичні риси в костюмі не були виразними. Другий етап — з половини XIV до першої чверті XV ст.— вже різко позначений появою короткого чоловічого одягу та яскраво окресленою тенденцією до максимального звуження одягу обох статей; одяг відтоді мав виявляти форми тіла. Вперше набував великого поширення розстібний тип крою. Готичний стиль наклав свій чіткий відбиток і на загальний силует костюма, і на окремі його деталі. Виразними стали подовжена талія та вузькі, обтягнуті стегна. Третій етап, що почався приблизно з другої чверті й закінчився в кінці XV ст., являв собою нібн кульмінацію основних тенденцій середньовічного костюма, які формувалися протягом попередніх етапів.
Готика тоді дістала найповніше вираження—в утрирувано-примхливих, занепадницьких формах свого пізнього, так званого «рицарсько-придворного» етапу розвитку. Костюм цього етапу породив ряд нових, своєрідних, часто екстравагантних форм і мав різко виражений вузькокласовий, _ становий характер. З’явившись історично в придворних колах Бургундії (тоді однієї з великих і багатих феодальних держав Західної Європи), а потім поширившись і у Франції, цей костюм XV ст. дістав назву франко-бургундського. Він швидко поширився по Західній Європі, за винятком хіба що Італії, де в той час, унаслідок особливостей її розвитку, формувався новий костюм Відродження.
ЧОЛОВІЧІ костюми
Протягом XII, XIII та половини XIV ст. основним чоловічим одягом залишалася туніка-кога, повної, до ступепь або принаймні до середини гомілок, довжини (мал. 102 б). Короткими були народні коти, що, як і раніше, сягали колін, а іноді литок (мал. 102 г). Поступово кота ставала вужчою у її верхній частині, а в нижню її частину почали вставляти клинці з боків, а пізніше (в XIV сг.) — ще спереду і ззаду.
З XIII ст. довгий суцільнокроєний рукав коти замінивси вставним, ще вужчим, особливо внизу, біля кисті. Такий дуже вузький рукав зумовив появу підпахвової встав-ки-ластовиці (часто широкої, мішковидної) та розрізування нижньої частини рукава до ліктя й застібання його на ряд дрібних гудзиків (мал. 102 в, г). Були також подовжені рукава (на 10—15 см довші від руки), які давали можливість прнзборити їх до ліктів і таким чином забезпечити вільні рухи у ліктьових суглобах. Рукав коти часто закінчувався округлим розтрубом, що закривав половину кисті. Як і раніше, на коті завжди зберігалися високі (на 50—80 см) розрізи внизу — спереду та ззаду чи з боків, або — і ті й ті в одній коті, особливо необхідні для призвичаєних до верхової їздн феодалів. У народній, коротшій коті завдяки передньому розрізові зручніше було підтикати одну або обидві пілки одягу під пояс на час роботи. Коту, як завжди, підперізували, але через те, що вона була вузькою, в ХНІ—XIV ст. напуск
Мал. 102
Чоловічі верхні коти. Західна Європа. XI—XIV ст.: а) схема крою верхньої коти XII ст.;
б) верхня кота XIII ст.; в) схема крою верхньої коти XIII—XIV ст.;
г) коротка кота XII— XIV ст. (народний тип).
Рис. 102
Мужские верхние коттьі. Западная Европа. XI—XIV вв.
93
Мал. 103
Чоловічі костюми. Західна Європа. XII—XV ст.: а) дублет, панчохи-штани XIV ст.; б) коротка куртка, панчохи-штани, капюшон з наплічником, чоботи XIV—XV ст. (народний тип); в, г) бліо XII—XIII ст. (е — схема крою спідниці).
Р и с. 103
Мужские костюми. Западная Европа. XII—XV вв.
на пояс поступово зник. Відтоді почали носити декоративні пояси, спереду зав’язуючи й випускаючи кінці майже до колін (мал. 102 б). Водночас на подолі коти виникли різної форми фестони та зубці.
З Другої половини XIV ст. довга кота майже зовсім вийшла з ужитку, особливо в костюмі знаті, і не тільки як верхній, а й як нижній одяг. Замість неї було запроваджено коротку, до стегон, камизу, схожу на сучасну чоловічу сорочку, що пояснюється переходом до короткого верхнього одягу, який цілком або майже цілком відкривав ноги. Але поряд з короткою сорочкою, яка тоді не так часто зустрічалася, у другій половині XIV ст. з’явився повий, уже розстібний, короткий нижній одяг, що надягався під верхній одяг або під обладунок. Це вузька коротка куртка — пурпуан, чи дублет, завдовжки до стегон, з вузькими рукавами, яку спочатку одягали для того, щоб підв’язувати до неї панчохи-штани (мал. 203 а). Куртку застібали на гудзики або туго зашнуровували, на грудях підбивали клоччям чи волоссям. Підперезаний ремінцем (мал. 103 б) пурпуан (чи дублет) у XV ст. і в народі почали носити як верхній одяг. А без рукавів і нерідко пошитий із шкіри, його використовували у ^військовому костюмі XIV—XV ст._, одягаючи п поверх обладунку.
Чоловічий костюм розглядуваного періоду відзначався великою різноманітністю форм верхнього одягу, що послідовно приходили на зміну одна одній протягом чотирьох століть. Уже в XII ст. серед знаті з’явилося оригінальне довге, глухе тунікоподібне вбрання бліо (мал. 103 в), яке проіснувало до XIII ст. В цьому одязі помітне прагнення поєднати вузьку верхню його частину з просторою, пишною нижньою частиною за допомогою відрізування. Це перший за часом одяг, який складався з двох частин: верхньої, що являла собою звичайну туніку з суцільнокроєними довгими, переважно воронкоподібними рукавами, але дуже вузьку, що облягала торс і досягала тільки до лядов, де вона зрізана була півколом, випуклим донизу, і нижньої — у вигляді спідниці. Така спідниця складалася з двох окремих шматків тканини півкруглої форми завдовжки близько 1 м, які пришивалися до низу корсажа спереду і ззаду, але не на всьому протязі прямої сторони, а лише в центральній своїй частині. Таким чином спідниця-бліо, коротша за коту, утворювала спереду і ззаду ніби півкруглий фартух, укорочений до боків, з концентричними складками, що розходились від центра знизу догори. На боках нижче стегон утворювалися розхили поміж двома половинами спідниці, прикриті непршпитими її кінцями.
Обов’язковим елементом чоловічого костюма були панчохи-штани. Дуже вузькі, що туго, наскільки дозволяв матеріал, облягали ноги, вони майже протягом усього періо
	а		
М а л. 104
Рукав чоловічої коти. Геральдичні гербові фігури. Західна Європа.
XI—XV ст.: а) рукав коти з напуском на кисть;
б, в) геральдичні гербові фігури (б — лілія, в — пантера).
Рис. 104
Рукав мужекой коттьі. Геральдические гербовьіе фигури. Западная Европа. XI—XV вв.
94
ду являли собою пе з’єднані між собою панчохи, натягувані зі ступні аж до самого верху спини. Тут їх прикріплювали шнурком до пояса камизи, до нижнього краю коротких, ніби труси, штанів (що їх носили просто на тілі), або — з другої половини XIV ст.— до подолу пурпуана (мал. 103 а). Лише з XV ст. у франко-бургундських костюмах їх вперше з’єднали разом, так що вони утворили справжню «пару штанів», схожих па рейтузи або сучасні колготи. Зшивали їх за допомогою вставляння поміж окремими штанинами (панчохами) двох клинців — спереду і ззаду. Оскільки не було трикотажних, в’язаних тканин, шити такі панчохи-штани було важко. їх доводилося зшивати з численних шматків різних розмірів, залежно від форми та повноти ніг. Крім того, щоб надати ногам гарної форми, під тканину на штанах підшивали підкладку — «товщинну».
Побутування вузьких панчіх-штанів настільки вкорінилося, що з XIV ст. вони стали переважаючим типом одягу і серед широких народних мас, які до того часу носили просторіші штани типу «варварських» брана, або короткі, до колін, штани (доповнювані ще й гетрами із шкіри чи грубої тканини, що охоплювали гомілки та коліна й підв’язувалися вгорі та внизу шнурками).
Тканини на початку періоду були ще гладенькі, безузорні, пофарбовані. Для одягу трудящих верств суспільства і середнього бюргерства вони правили за основний матеріал протягом усього розглядуваного періоду.
В XIII ст. в костюмах знаті поширилося оздоблення одягу гербовими знаками, що зображували тварин, фантастичні істоти та інші геральдичні фігури (мал. 104 б, в; мал. 105 а, б, в, є, е, ж, з). Поступово, до XIV ст., ці геральдичні знаки і фігури втратили свій зв’язок з гербами і стали звичайними декоративними мотивами, які
Мал. 105
Геральдичні, гербові фігури. Орнамент бордюрів. Західна Європа. XI—XV ст.: а) лев; б) дельфін; в) орел;
г, д) рослинний орнамент бордюрів; е) Хрест; є) башта; ж) грифон; з) русалка.
Рис. 105
Гєральдические гербовьіе фигури. Орнамент бордюрое. Западная Европа. XI—XV вв.
а	6		1 е			
						
є	€ Ьп V	і			3 К |||^		
М а л. 106
Чоловічі нарамники. Західна Європа.
XIII—XIV ст.: а) загальний вигляд цикласа з міпарті та схема його крою; б) сплавим; в) табар герольда з екартеле та схема його крою.
Рис. 106
Музкские нарамники. Западная Европа.
XIII—XIV ев.
95
Мал. 107
Чоловічі нарамники.
Західна Європа.
ХШ—XIV ст.:
а) скапулер; б) схема крою скапулера;
в) короткий нарамник.
Рис. 107
Мужские нарамники.
Западная Европа.
XIII—XIV вв.
використовували для орнаментальних узорів поряд з геометричними й рослинними. З другої половини XIV ст., і особливо в XV ст., все частіше почали з’являтися узори лише рослинних мотивів, трактованих більш реалістично (мал. 105 г, д). При цьому візантійський метод вписування узору в геометричні фігури (кола, ромби, багатокутники) зовсім зник. Улюбленими рослинними мотивами ставали гранатове яблуко, тюльпан, гвоздика. Узори наносили на тканину різними способами: вибійкою, тканням, вишиванням. Дуже типова для раннього середньовіччя бордюрна орнаментація одягу у вигляді горизонтально розташованих декоративних смуг навколо шийного вирізу, по подолу, біля зап’ястя рукавів тощо зберігалася лише в XII ст. і почасти XIIІ ст. Пізніше вона майже зовсім зникла, оскільки суперечила готичним вертикальним лініям.
До верхнього чоловічого одягу належали нарамники, дуже поширені серед усіх верств західноєвропейського суспільства, особливо в XIII—XIV ст. Нарамник являв собою довгий суцільний шматок тканини, перегнутий у плечах, який одягався через отвір для голови (розташований на плечовому, згині), вільно звисав спереду та ззаду й залишався незшитим з боків (де іноді його сколювали). Довжина та ширина на-
ді а л. 108
Чоловічі сюрко. Західна Європа. XIII—XIV СТ.: а, б, в, г) типи сюрко (г — сюрко
з фальшивими рукавами).
Рис. 108
Мужские сюрко. Западная
Европа. XIII—XIV вв.
96
Мал. 109
Чоловічий гардкор. Західна Європа. XIII ст-: а) схема крою; б) загальний вигляд.
Рис. 109
Мужекой гардкор.
Западная Европа. XIII в.
М а л. 110
Чоловічі котардг. Західна Європа. XIV ст.: а, б, в) види котардг (а — з відрізною талією, б — з міпарті, в — з дзвоникоподібними рукавами).
Рис. 110
Мужские котарди. Западная Европа. XIV в.
рамника були пе однаковими, що створювало багато різноманітних його форм. Нарам-шлк-циклас (мал. 106 а) розширювався від плечей донизу, довжиною сягав литок або трохи вище і мав невеликий і глибокий передній розріз біля шиї та внизу. Часто його посили непідперезаним. Нарамник-склаем» (мал. 106 б), навпаки,— дуже широкий у плечах, його краї спадали на верх рук (іноді майже до ліктів) у вигляді крил пелерини. Нижче він був вужчий, рівніший, або ж розширений донизу і покривав увесь торс. Довжиною склавин сягав середини лядов (форма, поширена серед народу), колін або литок. Короткий варіант його підперізувався, а довгий — ні. Табар герольда (мал. 106 в) — це укорочений варіант склавина, завдовжки до стегон і з короткими, не зшитими внизу рукавами дзвоникоподібної форми. Віп мав лише шийний округлий виріз, ніколи не підперізувався і був покритий гербовими знаками на тлі різних геральдичних кольорів. Такий табар особливо популярним був у XIV—
7 1388
97
XV ст. У франко-бургундських костюмах XV ст. табаром вважали також улюблений франтами запозичений з Італії короткий, до стегон, зовсім рівний, без розширення в плечах нарамник, який носили непідперезаним (мал. 107 в). Скапулер (мал. 107 а, б) — нарамник, досить широкий у плечах, але дуже звужений у нижній частині (схожий на нарамник монахів раннього середньовіччя). Носили його довгим, до литок, і непіднерезаним. В костюмі орденських рицарів та знатних сеньйорів XV ст. почали носити дуже широкий згори до низу і довгий, що аж волочився по землі, розкішний нарампик-лантгю. Бічні кінці його з обох боків відгорталися на плечі, відкриваючи багату підкладку.
Нерідко нарамники типу циклас, склавин та скапулер мали пришиті до них капюшони з комір ами-наплічниками.
Коли нарамники почали зшивати з боків під руками, з’явився новий, також дуже поширений вид верхнього одягу ХІП—XIV ст.— чоловіче безрукаве сюрко з глибокими проймами та широкою плечовою частиною. Різновидом безрукавого сюрко був і сюрко з проймами, дуже широко вирізаними за рахунок частини передніх та задніх пілок, що далеко заходили па спину й особливо на груди і спускалися майже до стегон (мал. 108 б, в). До такого сюрко в XIII ст. пришивали в плечах широкі й довгі фальшиві, не зшиті рукава-крила, що спадали з боків на руки та ззаду на частину спини (мал. 108 г). Усі типи сюрко, як правило, не підперізувалися, і їхні подоли нерідко оздоблювали зубцями-фе стопами або хутряним облямуванням. Від сюрко походить гардкор (мал. 109 а, б) — теплий одяг XIII ст., завдовжки до литок або до кісточок. Характерною ознакою його були вставлені в пройми широкі й довгі рукава, здебільшого призборені вгорі. Часто довші, ніж руки, а іноді навіть до стегон, такі рукава (прямі або трохи розширені донизу) були своєрідною муфтою для зігрівання рук. Щоб забезпечити рухомість, руки можна було просовувати в розрізи рукавів, розташовані на їхньому внутрішньому боці. Гардкор доповнювали пришитим капюшоном з коміром-паплічником. Довгий передній розріз унизу гардкора робили для того, щоб зручніше було сідати на коня. Кінці рукавів та прорізи в них, шийний виріз, краї капюшона й поділ нерідко оздоблювали хутряним облямуванням.
З середини XIV ст. серед феодалів почав побутувати перший за часом короткий розстібний верхній одяг середньовіччя—котарді (мал. 110 а, б, в), який проіснував до початку XV ст. Він був дуже вузький в усіх своїх частинах, навіть нижня його частина зовсім не розширювалася й тісно облягала стегна. Хоч талію в котарді стягали досить туго, проте лінія її різко не підкреслювалася і здавалася заниженою і подовженою, тим більше, що пояс носили низько на стегнах. Отже, протиставлення тонкої талії ширині стегон не було. Коротке, до стегон, котарді повністю відкривало ноги й зовсім видозмінювало зовнішній вигляд чоловіка порівняно з попереднім періодом. У цьому вузькому котарді необхідно було робити наскрізний розріз, завдяки чому він перетворився на розстібний одяг, що застібався переважно спереду аж до низу на густий ряд гудзиків. Котарді кроїли з чотирьох шматків, вирізаних по фігурі. Потім почали запроваджувати й відрізний по талії крій (мал. 110 а). Бічні шви іноді зшивали не повністю, залишаючи внизу невеликі розрізи, які нерідко застібали на гудзики. Вставні рукава котарді були, як правило, також вузькі, най-
Мал. ні
Чоловічі таперти. Західна Європа. XIV—XV ст.
Рис. 111
Музюские тапертьі.
Западная Европа.
XIV—XV вв.
98
М а л. 112
Франко-бургундські види чоловічого короткого одягу. Західна Європа. XV ст.: а, б, в) жакети.
Рис. 112
Франко-бургундские видьі мужских коротких одежд. Западная Европа. XV в.
частіше короткі, до ліктів. Внизу до них часто пришивали довгі (від і до 1,5 м) смуги тканини (завширшки 7—10 см), що спускалися аж до землі (мал. 110 б). Тоді ж почали шити й довгі, вузькі або дуже примхливої форми рукава, наприклад, дзвоникоподібні, оздоблені внизу зубцями (мал. 110 в), або мішковидні з розрізами для рук тощо. Одні котарді вже мали комір — досить високу стійку, інші — високий шийний виріз. Для пошиття котарді використовували й узорчаті тканини, шовк, бархат. Унизу вздовж подолу їх часто оздоблювали фестонами та зубцями. Дрібних, обшитих тканиною, гудзиків було дуже багато — мало пе сотня— по розрізах з боків та на рукавах. Майже всі котарді на стегнах стягали широким дорогим поясом, оздобленим металевими накладками, вишивками і навіть коштовними каменями.
Поширеним верхнім чоловічим одягом, особливо в Німеччині, починаючи з другої половини XIV аж до кінця XV ст., було глухе напівдовге, до колін або до середини гомілок півкаптання — таперт (мал. 111 а, б). Це розширений донизу одяг, найчастіше стягнутий по талії чи трохи нижче поясом, із «спідницею», укладеною від грудей
Мал. 113 франко-бургундські види чоловічого короткого одягу.
Західна Європа. XV ст.: а) гфурнад; б) перев’яз із дзвониками; в) наплічник з фестонами;
г) «погон» з фестонами і зубцями.
Рис. 113
Франко-бургундские видьі мужских коротких одежд.
Западная Европа. XV в.
7*
99
М а л. 114
Рукава чоловічого одягу. Західна Європа. XIV— XV ст.: а) мішковидний рукав з розрізом;
б) кулястий рукав з розрізом; в) подвійний рукав (зверху здутий буф-«мавтр» );
г) трубчастий рукав із розрізом.
Рис. 114
Рукава мужских одежд. Западная Европа.
XIV—XV вв.
Мал. 115
Рукава чоловічого одягу. Західна Європа.
XIV — XV ст.:
а, б) дзвоникоподібні рукава (б — з високою головкою); в) рукав типу «жиго» з обиїлагом-оборкою.
Рис. 115
Рукава мужских одежд.
Западная Европа.
XIV—XV вв.
в
і верху спини вертикальними, призбореними до пояса складками, де їх зшивали, а звідси вони розходилися до подолу. Ці складки, переважно бантові, часто робили у вигляді трубок. Таперт мав широкий, досить низький шийний виріз (круглий чи видовжений), зі спинним невеликим розрізом, або передній грудний розріз, часто до пояса. Нерідко зустрічалися на ньому коміри стоячі, круглі, відкладні, іпалеподібні. Такий одяг особливо щедро оздоблювали фестонами та зубцями по подолу, на кінцях рукавів, по краю комірців (зубці і фестони вшивали навіть у плечові та рукавні шви), а також облямовували, а іноді й підбивали хутром. Саме з цим одягом знатні франти почали носити дзвоники, прив’язуючи їх до поясів, комірів, рукавів. Таперт швидко поширився серед бюргерства і став його улюбленим верхнім одягом.
З початку XV ст. котарді витіснив інший вид короткого чоловічого розстібного верхнього одягу—жакет (112 а, б, в), який став основною формою короткого варіанту франко-бургундського костюма. Жакет від котарді відрізнявся, по-перше, тим, що його туго стягали поясом у талії, а не на стегнах, а його нижня частина, здебільшого ще коротша, ніж у котарді, розходилася «спідничкою», розширюючи стегна. Цим іще більше підкреслювалася тонка талія — новий канон чоловічої фігури. Силует костюма помітно змінився. Насамперед з такою самою метою — створити враження топкої талії — в жакеті розширювали плечову лінію шляхом здуття рукавів на плечах. Жакети шили з дуже високим стоячим коміром, що часто розходився на шиї. Проте нерідко зустрічалися жакети лише з шийними вирізами (комірами), з яких видно було комір нижнього пурпуапа.
До половини XV ст. жакети шили суцільнокроепі, потім почала переважати відрізна по талії конструкція, яка посилювала приталеність. Перевагу надавали розрізу на спині, що забезпечувало гарну суцільну опуклість на грудях за допомогою підбивання волоссям чи клоччям. З другої половини XV ст. оздобленням жакета стали вертикальні складки, вкладені рядами. Сходячись до талії і розходячись до плечей та до подолу, вони замінювали фестонування подолу та інших частин одягу зубчиками.
Ще одним видом короткого верхнього чоловічого одягу був журнад (мал. 113 а), що
100
з’явився у франко-бургундському костюмі в другій половині XV ст. Це дуже коротка (до пояса або початку стегон) розстібна куртка вільного, пеприталсного крою, з невеликим заходом (переважно направо). На плечах спереду та ззаду і в центрі спини на ній закладали бантові складки, які спускалися до подолу. Журнад не підперізували, і найчастіше носили розстебнутим. Рукава його довгі, широкі, прямі, трубоподібні, з розрізами для рук або без розрізів, підбивалися в плечах і мали високу головку, як у жакета. Журнад облямовували хутром навколо коміра, вздовж розрізу, по подолу, па кіпцях рукавів та по краях їхніх прорізів.
Великої уваги надавали рукавам. У всіх перелічених видах чоловічого одягу зустрічалося багато варіантів рукавів — від прямих до розширених, дзвоникоподібних донизу, з буфами і звуженнями внизу, біля зап’ясть. Особливо різноманітними були рукава півкантання — то мішковидні, кулясті (мал. 114 а, б), то дзвоникоподібні (мал. 116 г), то трубчасті (мал. 114 г), з розрізами для рук і без розрізів, але завжди довгі і широкі. Більш ранні — дзвоникоподібні або мішковидні довгі, низько звисаючі рукава (мал. 114 а, б). Пізніше почали переважати вузькі довгі рукава з обшлагами, здуті вгорі й вузькі внизу рукава типу «жиго» (мал. 115 в), і широкі рукава, цілком розрізані від плеча до низу (мал. 115 а, б). З половини XV ст. виникла інша форма рукава'— буфи-«маєтри», підняті догори й розширені за допомогою підбивання (мал. 114 в; мал. 116 а, б). Дуже поширені були рукава з розрізами для рук.
Мал. 116
Рукава чоловічого одягу. Західна Європа. XIV—XV ст.: а, б) рукава а «маетрами» та розрізами;
в) рукав, розширений внизу; г) дзвоникоподібний рукав, обшлаг оздоблений зубцями.
Рис. 116
Рукава му зисках одежд. Западная Европа. XIV—XV вв.
М а л. 117
Франко-бур гунд ський чоловічий довгий одяг. Західна Європа. XV ст.: а, б) упленди; в, г) роби (г — з прикріпленою ззаду пілкою).
Рис. 117
Франко-бургундские мужские длинние одеждьі. Западная Европа. XV в.
101
Мал. 118
Чоловічі плащі. Західна Європа. XI—XV ст.: а.) пенула з капюшоном (народний тип}; б) пенула з розрізами для рук; в) пенула з високими вирізами для рук;
г) франко-бургундський короткий плащ; д) довга мантія з бічними розрізами г наплічником: в) вузький плащ, вшитий у пройми.
Рис. 118
Мужские плащи. Западная Европа. XI—XV вв.
Серед довгого верхнього чоловічого одягу, що з’явився у франко-бургундському костюмі з початку XV ст., слід назвати насамперед розстібний, просторий упленд (мал. 117 а, б), особливо популярний серед знаті протягом першої половини XV ст. Довгий, до п’ят (а в костюмі феодалів він часто навіть волочився по землі), упленд застібався або тільки вгорі (до талії), або в центрі, або взагалі не застібався, а стягався поясом, то досить туго і високо, то вільніше й низько. В усіх випадках упленд нижче талії розходився так, що було видпо поги, оскільки під нього одягали вже пе довгу коту, а короткий дублет або жакет.
У ранніх формах упленда був стоячий комір. Пізніше переважав відкладний комір, вузький або широкий, що прикривав плечі, а в кінці періоду — широко розкритий на грудях. Рукава майже завжди шили довгі й широкі прямі або дзвоникоподібні, які майже сягали землі; їх оздоблювали фестонами чи зубчиками. Вузькі рукава траплялися рідше, вони закінчувалися згаданими вже обшпагами-складками, що спадали на кисть руки.
Іншим довгим верхнім чоловічим одягом, характерним для другої половини XV ст., був роб (мал. 117 в, г) — уже не розстібний, а глухий, лише з довгим розрізом майже до пояса на грудях або спипі. На відміну від упленда, роб кроїли вужчим, і майже завжди носили туго стягнутим у талії поясом. Для цього одягу властивими були нижні розрізи спереду або ззаду або ж з боків; вопи відкривали поги так само, як і в упленді. Комір роба був завжди стоячий, високий, а рукава — з високими головками і найчастіше здуті вгорі та звужені донизу. Зустрічалися й вузькі рукава
102
Мол. 119
Чоловіче взуття. Західна
Європа. XII—XV ст.: а) низький черевик типу «скорпіона»; б) низький черевик; в, г) півчоботи; д) низький черевик; е) черевик; е, ж) чоботи;
з, и, і) пулени.
Рис. 119
Мужская обувь. Западная Европа. XII—XV вв.
Мал. 120
Чоловіче взуття, рукавички, сумка, бубонець. Західна Європа. XII—XV ст.; а) дерев’яна колодка під пулени; б) підошва для панчіх-штанів; в, г) рукавички;
д)	сумка; е) бубонець.
Рис. 120
Мужская обувь, перчатки, сумка, бубенец. Западная Европа. XII—XV вв.
з короткими верхніми ще одними рукавами-буфами, а також, як і в уплендах, спадаючими на кисть обшлагами-складками. Роб, як і жакети, найчастіше оздоблювали вертикальними складками, розташованими рядами від плечей до подолу одягу. Іноді ззаду під комір роба пришивали довгу ділку, закладену складками, яка звисала по спині до самої землі, ніби шлейф (мал. 117 г), що надавало цьому одягові особливої екстравагантності.
За розвинутого середньовіччя плащі вже не були обов’язковим елементом чоловічого костюма: в колах панівної верхівки до них зверталися все рідше й рідше. Багата мантія стала привілеєм лише верхівки феодального суспільства — можновладних сеньйорів та королів. Серед рядових представників панівного класу плащі майже вийшли з ужитку, особливо з другої половини XIV ст. Однак у народі плащі ще довго і широко побутували. Основною народною формою залишався короткий, пів-круглий плащ, який застібався під шиєю і мав капюшон. Поряд з цим плащем знову з’явився плащ-пенула, також з капюшоном (мал. 118 а). У знаті плащ-пенула зустрічався без капюшона, з розрізами для рук, укладений складками й оздоблений фестонами чи зубчиками по подолу (мал. 118 б). Плащ-мантія титулованої знаті, можновладних сеньйорів та королів став круглим (або на 3Д круга), дуже довгим (що навіть волочився по землі), різної довжини, залежно від розташування розрізу і способу носіння. Діаметр круглого плаща переважно мав 4 м. Найпоширенішими були мантії, розрізані збоку (здебільшого справа), часто навіть з вирізом цілої смуги (щоб розширити розхил, мал. 118 д), або з вирізом цілого сектора тканини, тобто на % круга, щоб плащ ширше розкривався спереду, утворюючи бічні складки. Мантії шили з дуже дорогих тканин, а в XIV—XV ст.— з бархату, підшивали яскравою підкладкою й нерідко підбивали хутром, особливо горностаєвим. Доповненням до мантії був комір-наплічник.
У фрапко-бургундському костюмі XV ст. знову почали відроджуватися плащі, але вже коротші, до стегон, і навіть утрирувано короткі, що ледве сягали талії. Це була або кругла пепула, яку одягали через голову, але яка мала з обох боків (напроти рук) розрізи до плечей, завдяки чому вона ніби розділялася на дві частини (передня заправлялася за пояс, а задня звисала вільно, мал. 118 в), або улюблений франтами півкруглий плащ до талії, з розрізом збоку і застібкою на лівому плечі (мал. 118 г).
Зустрічався і новий вид плаща, вузький, так званий спинний, що відкривав спереду всю фігуру. Він або вшивався у пройми ззаду та зверху, або тримався на шнуркові, пов’язаному через груди (мал. 118 е).
Основним чоловічим взуттям XII—XV ст. залишалися черевики — м’які, низькі
103
М а л. 121
Чоловічі зачіски. Західна Європа. XII—XV ст.: а, в, г) зачіски з довгим волоссям (а—завиті пасма бороди, обгорнуті золотими нитками, г — борода, поділена на два кучері); б) зачіска з завитим напівдовгим волоссям (борода, поділена на три кучері); д, є) напівдовгі зачіски з підвитого волосся (клиновидні бороди); є, ж, з) франко-бургундські зачіски (е — з довгим волоссям, Ж, з — з коротким волоссям).
Рис. 121
Мужские прически. Западная Европа. XII—XV вв.
Мал. 122
Чоловічі головні убори. Західна Європа. XII-— XV ст.: а, б, в) капюшони (б, в — із шликом); г, ж) невисокі капелюхи; д) чепець-бегуїн;
в, є) капелюхи з козирками <е —-козирок у вигляді дз-ьоба).
Рис. 122
Мужские головнеє убори. Западная Европа.
XII—XV вв.
(мал. 119 б) або високі (мал. 119 е) без підборів, які носили у приміщеннях і на вулиці. їх виготовляли вже із шкіри, хоч поряд побутувало ще і взуття з тканини, зокрема з бархату. З XIV ст. все частіше почали зустрічатися півчоботи до литок, особливо в народному костюмі (мал. 119 в, г), а в XV ст.— новий тип взуття — поколінні, а іноді й вище колін, шкіряні чоботи (мал. 119 е, ж), які взували переважно на час полювання та подорожей. Півчоботи й чоботи були завжди м’які, досить вузькі, щільно облягали ноги, тому їх нерідко розрізували збоку й зашнуровували. Чоботи мали закоти, іноді екстравагантної форми. Прийнято було також спускати високий чобіт нижче коліна, призборюючи його на гомілці.
Поряд із взуттям, надягнутим поверх панчіх-штанів, продовжували носити на ступні лише самі панчохи-штани, прикріплюючи до них тонку підошву. На вулицю додатково взували ще й дерев’яні сандалі у вигляді колодок, прикріплених до ступні ремінцями (мал. 120 а).
У XII ст. звичайний, трохи загострений носок взуття почав набувати примхливих форм шляхом видовження, закручування спіраллю і загортання догори (мал. 119 а). Таке потворне, дивовижне взуття, відоме під назвою скорпіонів, або пигашів, вважалося дуже модним серед феодалів аж до початку XIII ст. Нерідко його потворність посилювалася ще закотами високого задника, що волочилися по землі (мал. 119 д). Повертаючись у ХНІ — на початку XIV ст. до висхідної форми з помірної довжини загостреними посками (мал. 119 б), взуття з другої половини XIV ст. знову стало утрируваним, але вже за рахунок дуже видовжених носків (мал. 119 з, и, і). Так виникли зроблені найчастіше з товстої шкіри пулени, носки яких у XV ст. мали 25—30 см, а в окремих випадках досягали 50 см завдовжки. Щоб у них можна було ходити, носки туго набивали волоссям, сіном або клоччям, а іноді ще вставляли в них еластичний дріт.
Нерідко у взутті франтів кінчик носка загортався догори й прикріплювався ланцюжком біля коліна або до вушок взуття (мал. 119 з, і). Довжина пуленів залежала від соціального стану їхніх господарів і часом навіть регламентувалася для окремих верств спеціальними постановами. Серед народу цулени не мали поширення, оскіль
104
ки в них пе тільки працювати, а й вільно рухатись було неможливо. З 1365 року їх було заборонено носити й духівництву.
Прибирання голів чоловіків у період розвинутого середньовіччя не відзначалося особливою складністю чи різноманітністю. У XII ст. переважали зачіски з досить коротко підстриженим волоссям спереду, часто з окремими закрученими пасмами, що спускалися на чоло пучками, схожими на чубок. Ззаду волосся відпускали довге, майже до плечей, і нерідко притримували вузькою пов’язкою (мал. 121 а). У XIII ст., в період найбільшого розвитку романтичного «культу жінки», волосся відрощували довшим і часто завивали в локони (мал. 121 в, г). Пізніше, з другої половини XIV ст., волосся почали підстригати вже на рівні вух, запроваджуючи хвилеподібне завивання його з боків та ззаду (мал. 121 д, є) і роблячи невеликий центральний проділ.
У XV ст., в період панування франко-бургундського костюма, чоловіки носили два типи зачісок. Одна з них — це довге, до плечей, а іноді спадаюче на плечі волосся, нерідко хвилеподібно завите з боків і ззаду. Проділу не було, і волосся розчісували «шапкою», спереду на чоло випускали чубок, але не рівний, а у вигляді окремих кучерів чи пасом (мал. 121 є). Інша зачіска являла собою «шапку» волосся (розчесаного навсібіч від маківки), рівно підстриженого кружком, переважно дуже високо, а всю потилицю й скроні над вухами голили (мал. 121 ж, з). Рівно підстрижений спереду чубок трохи спускали на чоло. У народі переважала зачіска з підстриженого «шапкою» волосся, короткого чи напівдовгого, часто з чубком.
Борода та вуса у XII ст. були ще дуже поширеними. Чоловіки із знаті змащували бороди воском і акуратно розподіляли на окремі пасма та локони (мал. 121 б, г). Ці пасма й локони нерідко заплітали, завивали на кінцях, а іноді вплітали в них золоті нитки. Довжина бороди могла бути різною, так само як і її форми (клиновидна, ло-патовидпа, квадратна, подвійна тощо). Проте завжди борода була повною і починалася зі щік, а вуса спускалися в бороду. Пізніше, в XIII ст., бороди та вуса серед рядової знаті поступово зникли, обличчя почали зовсім голити (мал. 121 в). Бороди зберігалися тільки в полярно протилежних групах населення — серед народу та в колах найвищої знаті (в королів і можновладних сеньйорів). З другої половини
Мал. 123
Чоловічі головні убори. Західна Європа.
XIV—XV ст.: а, б, в) шаперони; г, д) франко-бургундські ковпаки; е) циліндр; ж) плоский капелюх з закотами.
Рис. 123
Мужские головньїе уборьі. Западная Европа.
XIV—XV вв.
Мал. 124
Чоловічі головні убори. Західна Європа.
XIV—XV ст.: а) валиковий капелюх; б) носіння другого капелюха за франко-бургундською модою; в) капелюх з закотами, оздобленими пір’ям.
Рис. 124
Мужские головньїе убори. Западная Европа. XIV—XV вв.
105
XIV ст. знову почали відрощувати бороди, але вже невеликі, підстрижені клинцем, гострокіл ечні (мал. 121 д, є). Але в XV ст., у зв’язку з майже повсюдним (крім Італії) поширенням фрапко-бургундських мод, у всіх верствах суспільства обличчя знову почали зовсім голити (мал. 121 в, ж, з). Тільки серед селян та ремісників (переважно у літніх людей) зберігався ще звичай носити бороди і вуса.
Обов’язковим елементом чоловічого костюма були головні убори. Найтиповіший із них — капюшон, поширений серед усіх верств феодального суспільства, починаючи з XII до XIV ст. У народному костюмі він зберігся і в XV ст. Капюшон або пришивали до верхнього одягу як додаткову його частину, або використовували як самостійний елемент костюма. Як самостійний елемент костюма уже з XIII ст. він мав широкий комір-наплічпик, який прикривав плечі й нерідко перетворювався на довгу, майже до ліктів пелерину (мал. 122 а, б, в). Цей комір-пелерину, принаймні з початку XIV ст., по нижньому краю оздоблювали зубцями та фестонами. У костюмі знаті комір-пелерину шили ще й з хутра. З другої половини XIV ст. серед панівного класу ввійшов у моду капюшон з довгим загостреним верхом, який іноді спускався нижче талії (мал. 122 б, в). В такому вигляді пізніше, в XV ст., капюшон проник і в народний костюм (на той час у колах знаті від нього вже відмовились). Основна форма середньовічного капюшона загалом весь час була однаковою; урізноманітнювала його більш чи менш загострена верхівка, відкинута назад.
Поряд з капюшоном, улюбленим м’яким чоловічим головним убором кінця XIV та першої половини XV ст., був шаперон (мал. 123 а, б, в). Це досить довгий шматок тканини, яким обмотували голову, як чалмою, різними способами, з випуском одного або двох кіпців з обох боків голови. Довжина такого кінця була неоднаковою — від невеликого розміру драпіровок до дуже довгих смуг, що сягали (на початку XV ст.) землі. Ці кінці звалися корнетами. їх то накидали на руку (мал. 123 б) чи перекидали через плече, то обмотували навколо шиї або заправляли за пояс. Другий кінець шаперопа випускали спереду чи збоку над головою у формі закладеної складками драпіровки, яка стирчала, нагадуючи півнячий гребінь. Нерідко цей кінець оздоблювали ще й зубчиками. Складність зав’язування шаперона на голові зумовила появу пошитих шаперонів, які легко було надівати й знімати з голови. ПІаперони були переважно головними уборами знаті, хоч їх носило також і бюргерство. Серед народу вони почали побутувати лише в XV ст., але обмежено і в спрощених формах.
У другій половині XV ст. у колах знаті шаперони зникли, зберігаючись лише в костюмі чиновників, частини бюргерства та осіб розумової праці. З XII ст. в усіх верствах населення почали носити невелику аустку-чепець, що туго підв’язувала волосся й зав’язувалася під підборіддям, і чепець-бегуїн (мал. 122 д) з тонкої білої тканини, який надівали й під капелюх.
Видів чоловічих капелюхів та шапок було багато, вони послідовно змінювали одне одного протягом XII—XIV ст. і мали то конусоподібний, то плоский наголовки, були то з закотами (мал. 122 г, в, є), то без закотів. Серед капелюхів особливу популярність мав невеликий капелюх з високим закотом ззаду, що спускався з боків, а спереду утворював гострий козирок (мал. 122 е). У XV ст. форма такого капелюха стала примхливішою завдяки високому конічному наголовку й особливо довгому загостреному козирку у вигляді дзьоба.
Костюм, зокрема франко-бургундський, у XV ст. позначений великою розмаїтістю і разом з тим екстравагантною своєрідністю головних уборів: дуже високі фетрові чи суконні ковпаки, переважно форми зрізаного конуса, заввишки до 45 см, з невеликими закотами і без закотів (мал. 123 г, д), і широкі, що глибоко насувалися на чоло, ширококрисі циліндри (мал. 123 е), а наприкінці XV ст.— знову плоскі капелюхи з високими закотами (мал. 122 ж; мал. 123 ж). У Німеччині знатні франти замість капелюха часто носили пов’язку, за яку заправляли високий плюмаж із пір’я. Пір’я широко використовували як основну прикрасу капелюхів з XIV ст.; саме тоді для цієї мети звернулися до дуже дорогого страусового пір’я. (Цікавий смішний звичай бургундської «золотої молоді» XV ст. носити водночас два капелюхи, з яких один підвішували за спиною, мал. 124 б).
Начіпні прикраси в чоловічому костюмі спочатку були дуже обмеженими й зводилися переважно до перснів, брошок та пряжок, якими застібали плащі, а також поясів, що відігравали здебільшого декоративну роль. Пояси для костюмів зпаті виробляли найчастіше із шкіри, рідше — з цупкої тканини і декорували їх металевими накладками з карбованим узором та коштовними каменями. Кінці поясів звисали спереду. Були й суцільні металеві пояси, особливо широкі в Другій половині XIV ст., що складалися з окремих пластинок, з’єднаних шарнірами або кільцями. В XV ст. у франко-бургупдському костюмі пояси були вже вужчими, іноді навіть у вигляді шнурків чи скручених джгутів з тканини. З кінця XIV і особливо з XV ст. серед знаті поширився звичай носити як прикраси важке, масивне намисто й ланцюги, нерідко з підвісками та кулоном у центрі. У знатних осіб таке намисто замінювалося знаком розрізнення — золотим орденським ланцюгом.
Поряд з наліпними прикрасами декоративну роль у XIII ст. відігравала й така частина костюма, як наплічник. У народі його носили разом з капюшоном і оздоблювали зубцями та фестонами. У знаті його надягали п окремо, поверх мантії чи іншого парадного одягу, і декорували ще й хутром.
Починаючи з кінця ХП ст.,майже обов’язковою приналежністю чоловічого костюма стала сумка, або гаман (мал. 120 д) для дрібних грошей, різних дрібних предметів — гребінця, ключів, кресала тощо. Сумки виготовляли із шкіри чи тканини, зокрема
106
Мал. 125
Військові костюми, обладунок. Західна Європа. XII—XV ст.: а) коротка кольчуга, високий мигдалевидний щит; б) довга кольчуга, середній мигдалевидний щит; в) нарамник поверх кольчуги, кольчужно-пластинковий обладунок; г) котарді поверх кольчуги, металеві поножі, шолом-басинет, меч, щит; д) повний ( в готичний» ) панцерний обладунок;
е)	журнад поверх панцерного обладунку; є) кольчуга, дублет, чоботи (костюм рядового воїна).
Рис. 135
Военние костюми, Ооспехи. Западная Европа. XII—XV вв.
107
Мал. 126
Військові головні убори, обладунок. Західна Європа.
XII—XV ст.:
а} тарілкоподібний шолом;
б. в) горшко видні гиоломи;
г)	закритий турнірний шолом «жаб'яча голова»;
д)	шолом-барбют;
е)	шолом-басинет;
е) шолом-салад
з підборідником;
ж) алебарда; з) рукоятка дворучного меча; и) бойова коса-фошар; і) шкіряне сюрко, налокітник;
ї) залізна рукавиця;
й, к) шпори.
Рис. 126
Военние головние убори, доспехи. Западная Европа. XII—XV вв.
бархату. Вони були різних форм: з клапанами і без клапанів, призборені на шнуркові. Носили ці сумки спереду або збоку (переважно справа) на поясі. У народному костюмі сумки набули практичного застосування, бо в одягові тоді ще не було кишень.
Іншою важливою приналежністю чоловічого західноєвропейського костюма з XII ст. серед знаті були рукавички (мал. 120 в, г). їх робили майже завжди з окремими пальцями а нерідко прикрашали вишивками, зубчиками по краю та хутряним облямуванням. З XIII ст. рукавички виготовляли з невеликими, а з XIV ст.— з довгими, до ліктя, крагами, які іноді внизу розрізували й застібали на гудзики. В XIII ст. рукавичку носили тільки па лівій руці, в якій тримали другу рукавичку. Обидві рукавички надягали в подорож, на полювання, на час верхової їзди та трауру. Під час танців і в церкві рукавички знімали зовсім. У XV ст. у франко-бургундському костюмі модники носили їх заткнутими за пояс або вкладеними в сумку.
Починаючи з другої половини XIV ст., неодмінною приналежністю чоловічого цивільного костюма знаті був кинджал. Його підвішували до пояса на ремінцях чп ланцюжку (з правого боку або спереду), а іноді затикали за пояс. Серед народу носили прикріплений на поясі звичайний ніж у шкіряних піхвах.
Військовий костюм являв собою дальшу еволюцію металевого обладунку. В XII ст. панцерний обладунок у рицарському озброєнні повсюдно замінився кольчугою, запозиченою, безперечно, зі Сходу під час хрестових походів. Завдяки еластичності кольчуги, складеної із з’єднаних поміж собою кованих залізних кілець, обладунок можна було виготовляти у вигляді сорочки чи коти з вузькими довгими рукавами, доповнюючи її іншими елементами звичайного костюма — кольчужними вузькими короткими чи довгими штанами, черевиками, рукавицями та капюшоном. Отже, рицар був майже весь, буквально з ніг до голови, «закутий» у металеву кольчугу.
Довжину кольчужна кота мала різну: від поколінної до довгої, майже до кісточок. Щоб вільно сідати на коня, ззаду та спереду коти утворювали розрізи (мал, 125 а, б). Як і в попередній період, західноєвропейська кольчуга мала кольчужний ковпак-капюшон куаф, який надягався па голову під шолом і захищав низ обличчя, потилицю та шию (мал. 125 в). З XIV ст. кольчугу почали зміцнювати панцерними пластинками на плечах, ліктях і колінах, спереду на гомілках (пбножі) та руках (наручні), а також на грудях (мал. 125 г). Для забезпечепня цілковитої рухомості в суглобах налокітники, наколіпники, наплічники виготовляли з кількох пластин, які рухалися на шарнірах. Такий кольчужно-пластинковий обладунок існував протягом усього XIV та на початку XV ст., коли його остаточно замінив суцільний панцерний обладунок, що складався вже з численних сталевих пластинок, дуже вміло з’єднаних поміж собою так, щоб вони захищали все тіло, забезпечуючи разом з тим необхідну рухомість (мал. 125 д). Отже, в XV ст. рицар «закутий» був уже не в кольчугу, а в панцер; кольчужна сітка зберігалася лише для прикриття тих місць (паху, па-хов), які панцером захищати неможливо, особливо вершникові.
108
Бойове наголів’я також значно змінилося. У XII й особливо XIII ст. кольчужний ооладунок доповнився важким, зовсім закритим горшковидним шоломом, що прикривав усю голову (мал. 125 6; мал. 126. б, в). Такий шолом з’явився під час хрестових походів для захисту від ударів шаблі. Він мав вузькі прорізи для очей та отвори для дихання. В XIV ст. при кольчужно-пластинковому об ладунку горшковидні шоломи поступово зникли. Більш легким бойовим наголів’ям був і відкритий тарілковидний шолом. (мал. 125 а; мал. 126 а). Найбільш поширеним став шолом-басинет сфероїдаль-ноконічпої форми із зсунутою назад гострою верхівкою та рухомим, також конічним, забралом, яким закривали обличчя тільки на час бою (мал. 125 г). В XV ст. при повному панцерному об ладунку з’явився ще один вид бойового наголів’я — сала д, плоский чашовидно-сфероїдальпий шолом з дуже довгим, у вигляді хвоста, напоти-личником, який насувався лише до половини обличчя і мав прорізи для очей (мал. 125 е; мал. 126 є). Нижню частину обличчя нерідко захищав окремий підборідник, прикріплений спереду до нагрудника. Легким шоломом XIV—XV ст. був барбют — відкритий спереду, без забрала із щільно прилеглим до голови наголів’ям і потиличником, що низько спускався й переходив з боків у нащічники (мал. 125 є; мал. 126 д). Горшковидні, цілком закриті важкі шоломи збереглися в XV ст. лише в турнірному обладунку, у вигляді так званої жаб’ячої голови (мал. 126 г).
Захисне озброєння рицаря доповнював щит. У XII—XIII ст. віп мав переважно витягнуту мигдалевидну форму і був дуже великий. Максимальних розмірів (до плеча, мал. 125 а) він досяг у XII ст., а в XIII ст. зменшився вже до рівня пояса (мал. 125 б). Разом з посиленням обладунку в XIV ст. процес зменшення рицарських щитів продовжувався і з часом їх перетворили на легкі, невеликі, різноманітної форми тарчі, заввишки 60—70 см, що підвішувалися за допомогою ремінця на лівому плечі. Поступово потреба в щиті відпадала, і вже з XV ст. він майже зовсім втратив своє бойове призначення і став лише гербовим щитом на час турнірів.
Натільні рицарські обладунки до XV ст. нічим пе оздоблювали, їх лише полірували, тому вони добре блищали. Тільки шоломи, особливо парадні й турнірні, декорували різними фігурами (наприклад, тварин) чи іншими прикрасами — крилами, рогами (мал. 126 в), з також пір’ям та пір’яними султанами (мал. 125 е). У панцерному обладунку XV ст. окремим елементам його надавалося подовжено-загостреної форми, у зв’язку з чим такий обладунок відтоді діставав назву готичного. Щити розписували рельєфним карбуванням, причому звичайне оздоблення у вигляді різних фігур, смуг та інших зображень, починаючи з XIII ст., остаточно замінили гербом, тобто визначеним для кожного рицаря суворо регламентованим геральдичним знаком, розташованим на певного кольору тлі.
Основною зброєю рицаря, як і раніше, був меч завдовжки 1—1,2 м та спис, який став дуже довгим і важким. З кіпця XIII ст. на шпорах вперше з’явилися зубчаті коліщата, а стрижень їх подовжився і в XV ст. досяг 15 см (мал. 126 й, к). Під кольчугою рицарі носили звичайні коти, зокрема й довгі, а з поступовим переходом до панцерного обладунку (з половини XIV ст.) почали одягати короткий простьобаний або шкіряний безрукавий дублет. З XII—XIII ст. поширився звичай носити будь-який одяг і поверх обладунку (спочатку з метою зберегти обладунок від нагрівання на сонці). Найчастіше одягали довгі підперезані нарамники типу цикласа або безрукаві сюрко, прикрашені гербовими знаками (мал. 126 і), а з другої половини XIV ст.—
М а л. 127
Костюми католицького духівництва. Західна Європа. XIV—XV ст.: а) сутана, плащ-кап, барет;
б) казула; в) сутана, далматик, плащ-мантія, капюшон з пелериною, капелюх.
Рис. 127
Костюмьі католического духовенства. Западная Европа. XIV—XV вв.
109
ЛІ а л. 128
Головні убори, жезл, рукавичка католицького духівництва. Західна Європа. XI—XV ст.: а, б) єпископські митри; в) барет; г) папська тіара; д) єпископський жезл; є) єпископська рукавичка.
Рис. 128
Головньїе уборьі, &СЄЗЛ, перчатка католического духовенства. Западная Европа. XI—XV вв.
короткі безрукаві котарді (мал. 125 г).У XV ст. суцільний панцерний обладунок уже не прикривали і лише на паради одягали зверху розстібний ж у р над з рукавами (мал. 125 в), гербовий табар або мантію. Особливий одяг поверх обладунку носили рицарі так званих духовних чи церковних орденів, які з’явилися в добу хрестових походів. Він складався з плаща чернечого типу, на плечі якого вишивали різної форми і кольору хрест.
Військовий костюм рядових воїнів, яких ставало дедалі більше разом із зростанням значення піхоти, котра в XV ст. відігравала вже пе меншу роль, ніж рицарська кіннота, мав коротку (до половини стегон) кольчугу або нерідко навіть броньований панцер чи шкіряний безрукавий дублет (мал. 125 є). На ноги замість кольчужних поножів у XV ст. взували високі вузькі чоботи. Голову захищав легкий шолом без забрала. Щит був великий, прямокутний, заввишки понад 1 м. Озброєння піхоти XIV—XV ст. складалося не лише з мечів та списів, а й із самострілів (арбалетів), а також різного типу алебард, насаджених на довгі палиці, щоб зручніше було битися з воїнами-вершниками (мал. 125 є; мал. 126 ж). З XV ст. з’явилися й величезні дворучні мечі 1,4—1,5 м завдовжки, які носили без піхов на плечі (мал, 126 з); призначення їх було таке саме, як і алебард.
Костюми католицького духівництва, особливо богослужбове облачення (що в основному склалося вже в попередній період), протягом XII—XIII ст. пе зазнавали значних змін. Основна риза — казула — з XV ст. набула настільки глибоких вирізів з боків, що стала схожою на скрипку (мал. 127 б), чим і досі дуже відрізняється від фелона православної церкви. Крім того, вище духівництво почало одягати мантію вже й па час богослужіння, а під мантію — нової форми далматик-туніцелу з розрізами з боків,
ЛІ а л. 129
Костюм римського папи. Костюм блазня. Західна Європа. XI—XV ст.: а) мантія, тіара, жезл римського папи;
б) костюм блазня.
Рис. 129
Костюм римского папи. Костюм шута. Западная Европа. XI—XV вв.
ПО
як у нарамниках. Змінилась і форма єпископської митри. її трикутної форми «роги» (мал. 128 а, б) розташовані були спереду і ззаду. Новим елементом облачення з XII ст. стали червоні рукавички. В облачення римського папи запроваджені були пишно вишиті наплічники з двох чотирикутних шматків, з’єднаних на плечах своїми лопатями. З середини XIV ст. звичайна конічна тіара замінилася на нову, що складалася з трьох увінчаних флеронами й хрестами золотих вінців, які догори послідовно зменшуються (мал. 128 з).
Вихідний одяг духівництва дедалі більше відособлювався від цивільного костюма, особливо з половини XIV ст., коли в ньому почало переважати коротке вбрання. З XV ст. за основний одяг священиків правила сутана — вид довгої, до підлоги, коти з вузькими рукавами, але вже розстібної, застебнутої зверху донизу на гудзики й підперезаної поясом із тканини (мал. 127 а). Поверх сутани в парадних костюмах вищого духівництва носили ще один глухий одяг — білий полотняний, непідперсзаний далматик завдовжки до литок, із широкими рукавами (мал. 127 в). Верхнім одягом був просторий плащ-кап, іноді з розрізами для рук (мал. 127 в), з капюшоном або з пелериною, яка спадала низько на плечі та вгорі на руки.
Особливим головним убором духівництва з XV ст. був так званий барет — круглий капелюх з чотирма випуклими округлими ребрами на наголовку (мал. 127 а; мал. 128 в). З самого початку розглядуваного періоду введено було вищий духовний сан кардинала. Але відмінності в його одягові сформувалися тільки в ХНІ—XIV ст., коли спочатку його капелюх, а потім сутана й кап стали обов’язково червоними. Капелюх кардинала XV ст. мав широкі криси та невеликий плоский наголовок; через криси з боків просовували червоний шнур, що звисав на груди, де його, зав’язаного вузлом, прикрашали китицями (мал. 127 в).
Чернечий одяг залишився в основному таким, яким був у кінці раннього середньовіччя. Лише жебрущі монахи (фрапцісканці, домініканці, августінці) замість пояса носили звичайний очкур і ходили босоніж. Іноді па знак смиренності вони ще чіпляли па шию вузенький ремінець із дзвоником. Крім того, виник ще один чернечий одяг—казуль, що являв собою сюрко з капюшоном. З XIII ст. обов’язковою приналежністю костюма монахів були чотки — вирізані у вигляді троянди дерев’яні, рогові, кістяні, янтарні кульки, нанизані на шнурок. Чотки призначалися для підрахунку числа прочитаних молитов.
Церемоніальний, урочистий орнат королів був таким, як і раніше, і складався з довгого ошатного одягу. При цьому особливого значення набула довга, що волочилася по землі, розкішна (з XIV ст.— бархатна) мантія, підбита горностаєвим хутром і вишита геральдичними знаками династичного герба, а також хутряний наплічник-пелерина, завжди горностаєвий.
У розглядуваний період, і особливо в XIV—XV ст., при дворах королів, можновладних сеньйорів та великих феодалів стало звичаєм мати професійних блазнів, які відзначалися своєрідним костюмом, що остаточно склався до XV ст. Цей костюм (мал. 129 б) мав досить вузьку, коротку, до стегон, а іноді довшу, до колін, розстібну куртку, застебнуту спереду або ззаду на гудзики і завжди двоколірну. Куртку підперізували поясом, і поділ її обов’язково прикрашали вирізаними зубцями, на кінцях яких часто висіли бубонці. Рукава куртки (спочатку вузькі) нижче ліктя або біля кисті розширювалися гострокінечними розтрубами зі звисаючими кінцями і також з прикріпленими бубонцями. Іноді край вузького рукава оздоблювали зубчатим манжетом. Колір рукава, як правило, був протилежним кольорові прилягаючої половини куртки. Ноги — обтягнуті панчохами- ш та нами, також різних кольорів;, поверх панчіх-штанів — під колінами і в інших місцях підв’язували оздоблені зубчиками, бахромою чи бубонцями шнурки. Взуття — довгоносі пулени, теж протилежних до панчіх-штанів кольорів, іноді з бубонцями на загнутих догори носках. Обов’язковим елементом костюма блазня був капюшон з наплічником, вирізаним унизу зубцями з прикріпленими до них бубонцями. Сам капюшон (блазнівський ковпак) завжди мав спеціально пришиті до нього «роги», і особливо «ослячі вуха», що стирчали догори або відгиналися на боки. Гостра верхівка капюшона, загнута догори, теж мала бубонець. На шию часто підвішували мішок з гострим кутом унизу і з китицею чи бубонцем або свинячий пухир із сухим горохом. Невід’ємною частиною костюма блазня був і блазнівський жезл у вигляді голови в строкатому ковпаку з брязкальцями.
Жіночі костюми Протягом усього розглядуваного періоду в Західній Європі основним жіночим одягом, як і раніше, була повної довжини кота. Поступово вона ставала вужчою у верхній частині і щільно облягала торс до лінії стегон. Вона набула грудного розрізу майже до пояса; розріз туго зашнуровувався. Рукав зберігався довгий і відносно вузький. Дедалі віп звужувався. Для зручності в XIV ст. його почали розрізати донизу від ліктя і застібати на ряд гудзиків. Біля кисті рукав часто закінчувався розтрубом, що спускався на кисть.
Ще з XIII ст. почали збільшувати декольте коти, розширюючи його до плечей. У такому вигляді коту носили або як нижню сорочку з легкої тканини, тобто замість камизи, або як нижнє плаття. У бідному народному костюмі кота була спрощеною, коротшою, приблизно до кісточок ступень.
Верхнє суцільнокроєне плаття, яке одягали поверх коти, було панівним типом звичайного жіночого вбрання аж до кінця XIV ст., коли починало поширюватись плаття
111
Мал. 130
Жіночі коти, верхнє плаття.
Західна Європа.
XII—XIV ст.: а) кота;
б) схема крою верхнього плаття; в) загальний вигляд верхнього плаття.
Рис. 130
Женские коттьі, верхние платья. Западная Европа.
XII—XIV вв.
з відрізним ліфом. Протягом 300—400 років таке суцільнокроєне плаття зазнавало значних змін, відповідно до згаданих уже тенденцій силуету жіночого костюма доби розвинутого феодалізму. У XII—XIII ст. звуження верхньої частини плаття досягалося переважно за рахунок щільно облягаючого крою (мал. 130 б). Крім того, для кращого облягання плаття почали розрізувати ззаду до попереку (а іноді й нижче) і туго зашнуровувати. Нерідко замість заднього розрізу робили бічні розрізи від пройми до стегна, а з кінця XIII ст.— і передній (грудний) розріз. Якщо тканина верхнього плаття була дуже тонка, неміцна і туго шнурувати її було неможливо, знатні модниці XIII ст. одягали під плаття шкіряний або з цупкої тканини шнурований корсаж з вставленими в нього пружними дощечками. Спідниця плаття ставала просторішою, особливо з XIII ст., коли в неї почали вставляти бійні клинці. Такі клинці вшивали низько — від стегнової лінії, а весь торс до стегон залишався відносно обтягнутим, з подовжепою талією (мал. 131 а, б). Спідниця, яка в XII ст. сягала землі, в кінці XIII ст. вже волочилася по ній і мала поки що помірний шлейф
Мал. 131
Жіноче верхнє плаття.
Західна Європа. XIV ст.: а) схема крою жіночого верхнього плаття;
б) загальний вигляд мріночого верхнього плаття.
Рис. 131
Женское верхнєє платье. Западная Европа. XIV в.
112
Мал. 132
Жіночий костюм. Західна Європа. XIII—XIV ст.: а) коротке верхнє плаття полі сон. підбите хутром: б) дзвоникоподібний рукав з вузлом унизу; в) вузький рукав з довгим висячим обшлагом.
Рис. 132
Женский костюм. Западная Европа. XIII—XIV вв.
за рахунок збільшення довжини та ширини задньої пілки плаття. Коротші, ніж кота, верхні плаття (наприклад, до литок), характерні для попереднього періоду середньовіччя, почали носити рідше н переважно як теплі, підбиті хутром по ліс о ни (мал. 132 а). Рукава платтів цього періоду — різноманітні й досить вигадливі. Найпоширенішою формою став довгий дзвоникоподібний рукав, що своїм кутом майже сягав землі. Інколи він був такий довгий, що кінці його зав’язували вузлом (мал. 132 б). Часто дзвоникоподібне розширення починалося майже біля кінця вузького рукава або до кіпця вузького рукава пришивали звисаючий до землі неширокий обшлаг (мал. 132 в). Від минулого періоду перейшли й розширені донизу розтрубом рукава па % завдовжки. Нерідко рукав верхнього плаття залишався вузьким і довгим, як і рукав нижньої коти (мал. 131 б). Широких рукавів з розрізами для рук у центрі, що з’явилися в чоловічих костюмах, у жіночих платтях, як правило, не було. Декольте платтів XII—XIII ст. було ще невелике, округле і плечей не відкривало. Лише на кінець ХНІ ст. в костюмах знатних жінок воно починало поміт-
М а л. 133
Жіночі костюми. Західна Європа. ХІ—XV ст.: а) верхнє плаття, підібране під пояс (народний тип); б) нарамник поверх коти; в) фартушок поверх верхнього плаття (народний тип): з) бліо з вузьким пояском поверх широкого корсажа.
Рис. 133
Женские костюмьі. Западная Европа. XI—XV вв.
8 1388
113
М а л. 134
Жіночі верхні плаття. Західна Європа. Друга половина XIV ст.: а) верхнє плаття з бічним розрізом, широкий пояс; б, в) котарді (а — з бічним розрізом, «пекельні віконця», в—з закладеною в ставкою-пілкою в складках); з) схема складок ветавки-пілки; д) схема клиновидних вирізів, що зшиваються під пахвою.
Рис. 134
Женские верхние платья. Западная Европа. Вторая половина XIV в.
но розширюватись. Підперізування верхніх платтів перестало бути обов’язковим і в колах знаті, і серед бюргерства, особливо в міру дедалі більшого звуження верхньої частини плаття, яке вже помітно окреслювало фігуру. У XII ст. були ще поширені не дуже облягаючі торс плаття, зберігалися пояси з довгими звисаючими кінцями, які досить туго підперізували талію. Пізніше, в XIII ст., типовими були вже суто декоративні пояси із звисаючими довгими кінцями, що вільно охоплювали стегна (мал. 131 б). Нерідко вони охоплювали торс двічі: один раз вище — по талії, вдруге — на стегнах (мал. 133 г). При найщільніше облягаючих фігуру платтях поясів часто зовсім не носили. Тоді довгі, що волочилися по землі, плаття притримували рукою, підбираючи їх спереду чи збоку.
Описаний тип суцільнокроєпого плаття XII—XIII ст. з не дуже щільним обляганням торса і невеликим декольте залишався переважаючим для костюма жінки з простого народу протягом усього періоду аж до XV ст. (мал. 133 а, в). В ньому звичайно не було форм, що волочилися по землі; довжина найчастіше сягала кісточок ступень. Нерідко плаття спереду чи з боків підтикали або підгортали так, що видно було нижню коту. Рукава в цих народних типах платтів були прості, вузькі або широкі по всій довжині, часто їх закочували вище ліктів. Коли вузький, розрізаний унизу рукав застібався на гудзики, його спочатку розстібали, а потім закочували.
З XIV ст. верхнє суцільнокроєне плаття стало дуже обтягати торс угорі аж до лінії стегон. Спідниця його була просторою, із шлейфом, що волочився по землі. При цьому сама лінія талії підкреслювалася не дуже і поступово переходила до обтягнутих стегон, демонструючи тип подовженої талії, так званого стрункого стану (мал. 134 а, б, в). Спереду або ззаду плаття мало глибокий розріз, часто не зашнурований, а застебнутий на густий ряд гудзиків. Щоб спідниця була пишніша, в неї, крім бічних клинців, на рівні стегон вставляли ще й передній та задній клинці. Іноді з боків таких спідниць робили високі, до стегон, розрізи (мал. 134 а). Спідниця в розгорнутому вигляді стала майже круглою: утворився кльош з трепом. З другої половини XIV ст. шлейфи дедалі подовжувались, особливо в парадних платтях королев, придворних та титулованих знатних дам. Декольте таких платтів значно розширювалося, і плечі іноді оголювалися майже цілком. Ці плаття не підперізували, пояс проходив через лінію стегон (мал. 134 а). Якщо таке плаття мало короткі, вище ліктя, вузькі рукава, до яких пришивали обшлаг з довгими, звисаючими майже до землі вузькими смугами тканини, як у чоловічому котарді, воно теж називалося котарді і було популярним жіночим одягом в другій половині XIV ст. (мал. 134 б). Нерідко в жіночому котарді спереду, на рівні стегон, робили два вертикальні прорізи (так звані «пекельні віконця»), крізь які діставали необхідні дрібнички з підвішеної до пояса нижньої коти сумки-кишепі, а також у них підтикали поділ довгої спідниці. З другої половини XIV ст. у деяких випадках при стягнутій, туго облягаючій фігуру верхній частині плаття розширення спідниці досягалося вставлянням спереду, в центрі, окремої пілки завширшки до 50 см і завдовжки до подолу, яку в основі закладали складками. Цю ніяку вставляли у спеціально зроблений виріз (завширшки близько 15 см), що починався біля ямки під грудьми і йшов до подолу. Вшиті вгорі складки розходилися вільно вже на рівні живота, збільшуючи загальну ширину спідниці (мал. 134 в, г). Саме в XIV ст. почали вперше запроваджувати
114
М а л. 135
Франко-бургундське жіноче верхнє плаття. XV ст.: а) відрізне плаття з високою талією;
б) схема крою ліфа відрізного плаття з високою талією.
Рис. 135
Фр анко-бургундское женское верхнєє платье. Западная Европа. XV е.
виточки у вигляді кількох різної глибини клиновидних, зшиваних вирізів, розташованих під пахвами в бічних клинцях, вставлених високо в пройми платтів (мал. 134 д.).
Першим відрізним верхнім жіночим платтям було бліо, що з’явилося у XII ст. в костюмі знаті, але вже в XIII ст. зникло. Як і чоловіче бліо, воно складалося з двох окремих частин: подовженого до стегон ліфа та пришитої до нього в зборку довгої, до землі, спідниці. Ліф кроїли вузьким, туго облягаючим, вирізаним унизу півколом, через що спідниця трохи піднімалася з боків, порівняно до переду. Бліо, як правило, мало грудний виріз, а іноді замість нього робили бічний (під рукою) або спинний розрізи, які зашнуровувалися. Рукав вставляли в пройму призбореним; мав він переважно дзвоникоподібну форму. Декольте було невелике. Нерідко поверх ліфа бліо носили ще широкий пояс — корсаж, який огортав фігуру від грудей до стегон,
Мал. 136
Франко-бургупдські жіночі верхні плаття. XV ст.: а, б) плаття з високими таліями; в) плаття з високою талією (вигляд ззаду).
Рис. 136
Фр анко-бур г у н 0 ские женские верхние платья. Западная Европа. XV в.
8*
115
Мал. 137
Жіночі нарамник, сюрко. Західна Європа.
ХІІІ—ХІУ ст.: а) нарамник з укороченим передом; б) нарамник типу скапулера; в) коротке сюрко.
Рис. 137
Женские нарамник, сюрко. Западная Европа.
ХІІІ—ХІУ вв.
Мал. 138
Жіноче сюрко. Західна Європа. XIV—XV ст.: а) сюрко з відрізним ліфом; б) сюрко з пластроном.
Рис. 138
Женское сюрко. Западная Европа. XIV—XV вв.
а на цьому поясі — ще вузький поясок, що двічі охоплював торс: по талії та нижче, на стегнах (мал. 133 г).
З другої половини XIV ст. відрізний ліф зустрічався частіше, але повсюдне його поширення почалося лише з XV ст. у франко-бургундських платтях, коли замість подовженої талії стала модною коротка, висока талія,і силует різко змінився (мал. 135). Такий відрізний ліф, дуже короткий і вузький, поступово починали шити з кількох шматків тканини, що забезпечувало краще облягання фігури. При такому новому крої спідниця плаття починалася високо від талії і прикривала стегна, тому стегна вже не так різко окреслювались, як у платтях XIV ст. Готичної подовженості фігури досягалося іншим способом — контуром прямо спадаючої від високої талії спідниці. Спідниця при цьому стала дуже широкою, з клинцями, зібраною в складки, і волочилася по землі, утворюючи в парадних костюмах великий шлейф. Саме у франко-бургупдському костюмі шлейф досяг максимальної довжини (до 5—6 м). У платтях придворних дам його несли фрейліни або пажі. Дуже простору спідницю, яка волочилася по землі, щоб зручніше було ходити, підбирали й підтримували лівою
116
рукою. При цьому специфічно характерним було групувати складки та зборки спереду, на животі (мал. 136 а). З метою підкреслити високу талію і разом з тим приховати шов по відрізу, у франко-бургундських платтях знову обов’язковим став туго пов’язаний під грудьми пояс, у вигляді широкої смуги-стрічки, іноді із звисаючим ззаду кінцем (мал. 136 в). Переважаючою формою рукава був вузький довгий рукав з розтрубом, що закривав кисть, або з круглим обшлагом, дуже часто з хутра. Рукав вставляли високо в пройму, і плече ставало прямішим. Дещо зменшуючись шириною, декольте дуже поглиблювалось, набуваючи трикутної або серцевидної форм, причому глибокий виріз переносився часто й на спину (мал. 136 а, в). Спереду при дуже низьких, часом аж до пояса, трикутних декольте робили вставки з іншої тканини, які закривали низ грудей. Зовсім новим явищем, у тогочасному костюмі став комір, що з’явився саме на таких платтях XV ст. Коміри були переважно відкладними, шалевими і йшли вздовж усього декольте, часто утворюючи ззаду характерний загострений клип. Шили їх із хутра або з тканини, такої самої, як і на обшлагах та поясі.
Досить поширеним у XIII—XIV ст. був безрукавий жіночий верхній одяг. Серед нього зустрічалися, по-перше, справжні нарамники, пе зшиті з боків, іноді підперезані по талії, по-друге, зшитий по боках одяг, схожий на чоловіче сюрко (мал. 137 в). Нарамники були і типу цикласа, і типу скапулера (мал. 137 б), і дуже укорочені спереду, повної довжини або коротші, іноді підбиті хутром, як полісони. Носили безрукавий одяг усі верстви населення, в тому числі і в народі (мал. 133 б), як правило, завжди поверх коти. Проте найбільшу популярність протягом майже 150 років (з початку XIV до середини XV ст.) мало безрукаве плаття, відоме під назвою жіночого «безбокового» сюрко,—- улюблене вбрання знатних жінок усіх країн Західної Європи, крім хіба що Італії та почасти Німеччини (мал. 138 а; мал. 139 а, б, в). Являючи собою в основі суцільнокроєие плаття із звичайним звуженням у його верхній частині й просторою спідницею, сюрко відзначалося великими, глибокими (нижче стегон) та широкими вирізами пройм. Спочатку ці вирізи були прямокутної форми (мал. 139 а), робили їх за рахунок лише передньої пілки, і вони не заходили дуже далеко на груди. Ззаду спинка плаття вільно спадала з плечей і переходила в спідницю (мал. 139 а, 6). Згодом вирізи набули овальної форми і так глибоко заходили наперед, що на грудях залишалася тільки вузька смуга ткапини. Часто вирізали й нижню ділку, створюючи на спині зовсім аналогічний передові крій. На плечах плаття трималося за допомогою вузьких плічок, обмежених дуже широким, як правило, овальним декольте. Розташовану спереду, між вирізами, нешироку смугу тканини оздоблювали рядом гудзиків та вишивками, а краї вирізів облямовували хутром або обшивали дорогою тканиною. Іноді вирізи так глибоко заходили на груди й декольте настільки поглиблювалося вниз трикутником, що спереду від плаття залишалися лише дві вузькі обшивки вирізів, що схопилися внизу під грудьми та на животі (мал. 139 в).
З кінця XIV ст. сюрко стало також відрізним по лінії стегон. Шили його з двох різних матеріалів (мал. 138 б). До ліфа пришивали в зборку довгу, що волочилася по землі, спідницю, як правило, завжди з треном. Спереду сюрко нерідко прикрашав ще спеціальний нагрудник — пластроп, що являв собою одинарний чи подвійний,
Ма л. 139
Жіноче сюрко. Західна Європа. XIV—XV ст.: а, б) сюрко з суцільною задньою пілкою (а — раннє сюрко з прямокутними вирізами}; в} сюрко з глибокими вирізами на грудях та спині.
Рис. 139
ЇКенское сюрко. Западная Европа. XIV—XV вв.
117
Мал. 140
Верхній жіночий одяг.
Західна Європа.
XIV—XV ст.: а) упленд; б, в) мантії.
Рис. 140
Верхние женские одезкди.
Западная Европа.
XIV—XV вв.
видовжений або клиновидний шматок хутра чи парчі з вузькою смугою вгорі, ЩО охоплювала кільцем плечі. Пластрон одягали через голову, кінець його спускався до рівня живота. Сюрко носили поверх коти, яка повинна була щільно облягати всю фігуру, щоб її видно було крізь величезні вирізи сюрко, і мати низько спущене й широке декольте. На стегнах коту підперізували дорогим поясом, який теж виглядав через прорізи сюрко (мал. 138 а; мал. 139 б).
У першій половині XV ст. у франко-бургундському костюмі знаті деякий час був поширений як верхній одяг жіночий упленд, в усьому схожий на чоловічий. Розстібне, дуже просторе, довге, що волочилося по землі, вбрання, з широкими, які теж волочилися по землі, рукавами, часто оздобленими зубцями і фестонами, воно мало відкладний (мал. 140 а), або невеликий стоячий комір. Такий упленд жінки підперізували досить високо по талії.
У жіночих костюмах плащі відігравали більшу роль, ніж у чоловічих, їх носили не тільки королеви і дружини можновладних сеньйорів, а й жінки з середовища рядової феодальної знаті. У народному жіночому костюмі плащів не було і навіть у колах міського бюргерства до них зверталися рідко. Найпоширенішим видом жіночого плаща була спочатку півкругла, а потім кругла (або на % круга) мантія. Від чоловічої вона відрізнялася переважно тим, що була розкрита спереду, з центральним розрізам або вирізом. На початку періоду плащ закріплювали під шиєю. З XIII ст. він поступово відкривав удає плечі, і з половини XIV ст. широко розкрита на плечах мантія стала типовим для жінок одягом. У зв’язку з цим звичай сколювати мантію фібулою чи брошкою зовсім відійшов. На плечах мантію підтримували за допомогою або шнурка, просунутого спереду зверху крізь отвори в полах плаща, або різних видів ланцюжків із застібками (мал. 140 в; мал. 141 а). Таким чином розхил мантії міг то стягатися, то розтягатися (за бажанням). Жіночі мантії, на відміну від чоловічих, майже завжди мали шлейфи, часто дуже довгі (мал. 141 а). Шили їх із розрізами для рук, і з застібками вгорі, де утворювалося щось схоже па комір (мал. 140 б).
Досить поширеним елементом жіночого народного костюма з XIII—XIV ст. став звичайний фартушок, який пов’язували па шнуркові навколо попереку. Довжина його сягала колін або кісточок ступень (мал. 133 в). Особливо поширений фартушок (іноді плісирований) був у Німеччині.
Жіноче взуття мало чим відрізнялося від взуття попереднього періоду. Це пояснюється тим, що через значну увагу до довгих платтів на взуття як па деталь костюма менше зважали, бо його було майже не видно. Типові для чоловічого взуття XIV— XV ст. форми з утрирувано довгими й вузькими носками в жіночому костюмі траплялися рідко. Переважний тип взуття, як і раніше,— це глибокі туфлі або черевички до кісточок з помірно загостреними носками.
Жіночі зачіски та головні убори у своєму розвитку протягом XII—XV ст. позначені були винятковою різноманітністю і своєрідністю. Якщо в XII ст. ще досить часто заплітали довге волосся у дві бічні плетінки або в коси, випущені на плечі (а в деяких місцевостях іноді носили й розпущеним), то вже з ХІП ст. тин зачіски різко змінився. Ззаду голови і з боків волосся уже підбиралось і по-різному укладалось. Його обгортали навколо голови вінцем, більш чи менш рівномірно або ж з укладених
118
б
Мал. 141
Верхній жіночий одяг. Західна Європа. XIV—XV от.: а) мантія із шлейфом.; б) костюм фрейліни.
Рис. 141
Верхние женские одежд-ьс. Западная Европа. XIV—XV вв.
а
кількома горизонтальними рядами пасом чи кіс (мал. 142 а, б). Іноді все волосся зосереджували з боків і ззаду, утворюючи дуже опуклі укладки не тільки на потилиці, а й над вухами (мал. 142 в, г). Поширеним було також збирання всього волосся лише на боках з цілковитим прикриттям вух. Коси чи плетінки в таких зачісках або загортали кільцями, і тоді, якщо вони були не дуже товстими й туго заплетеними, утворювали зачіску «баранячий ріг» (мал. 142 д, е), або пізніше, в XIV ст., укладали кількома рядами і спускали на щоки у вигляді темплетів (мал. 142 є, ж). Нарешті, в XIV ст. з’явилася оригінальна зачіска, при якій коси піднімали з боків великою петлею догори, до тім’я, де їх закріплювали (мал. 142 з). Усі ці зачіски, типові для ХШ ст., а ще більше — для XIV ст., прикривали вуха, а шия залишалася відкритою. Волосся розчісували гладепько на прямий проділ, при цьому проділ часто проходив через усю голову до потилиці (мал. 142 е). Звисаючих кіс, пасом чи локонів не було. Жінки підбирали коси, найчастіше вкладаючи їх кільцем навколо голови, й надівали хустки.
З XIV ст. знатні жінки почали прикривати волосся при всіх описаних вище зачісках
Мал. 142
Жіночі зачіски. Західна Європа. XIII—XIV ст.: а, б, в, г) зачіски з гіентральним проділом, з укладками ззаду та з боків; д, в) зачіски «баранячі роги»; в, ж) зачіски з твмплетами (ж — темплети в сітках-футлярах); з) зачіска з косами, вкладеними на голові петлею; и) зачіска з розпущеним волоссям (народний тип);
і, г) сітки на волоссі.
Рис. 142
Женские прически. Западная Европа. XIII—XIV вв.
119
М а л. 143
Жіночі хустки. Західна Європа. XIII—XV ст.: а) барбет; б, в) омюзи; г, ж) різні способи драпірування хустки; д, е) горж; в) омюз поверх горжа.
Рис. 143
Женские платки. Западная Европа. XIII—XV вв.
з бічними укладками різноманітними сітками, нерідко золотними, прикрашеними коштовностями. Такі зачіски підтримувались на голові пов’язками, ободами, а то й вертикально вкладеними стрічками, що проходили попід підборіддям через тім’я (мал. 142 и, ї). Іноді ці сітки прикривали тільки бічні укладки, особливо темплети, які зверху і знизу охоплювалися цупкою обшивкою з тасьми або, рідше, тонкими металевими обідками (мал. 142 ж, і, ї). З кінця XIV ст. і, особливо, в XV ст., коли серед знаті переважав фрапко-бургундський костюм, зачіски перестали відігравати суттєву роль у комплексі костюма. Основної уваги надавалося головним уборам, під які по можливості цілком ховали все волосся. Волосся почали не тільки підбирати ззаду та з боків, а й (для того, щоб оголити шию і зробити її довшою) голити потилицю. Вуха, як правило, були цілком відкриті. Волосся голили також на скронях та спереду, створюючи ілюзію високого чола. Усі ці способи, особливо при узвичаєному на той час голінні чи вищипуванні брів, робили знатну жінку XV ст. ніби безволосою.
У XIII—XIV ст., коли зачіска була ще відкритою, захоплювалися фарбуванням волосся в чорний або білявий кольори. Білявий колір був особливо улюбленим, бо рицарська «дама серця», об’єкт культу, «богиня» мала бути (за традицією) тільки блондинкою. Руде волосся взагалі не було популярним.
Хустки різних типів залишалися найпоширенішим видом жіночих головних уборів протягом майже всього розглядуваного періоду, принаймні до XV ст. Крім ранніх середньовічних типів, з’явилися нові. Перший тип під назвою барбет, характерний для XIII ст., являв собою невелику косинку, що звужувалася до кінців, яку надівали поверх голови на тім’я, пропускаючи її попід підборіддям, так що вона закривала вуха (мал. 143 а). Іншим типом хустки був омюз— своєрідний капюшон, розрізаний спереду, зі звисаючими з боків та ззаду кінцями, які по-різному укладали на плечах та шиї (мал. 143 б, в). Омюзи носили в XIII та XIV ст. переважно городянки. Най-популярнішим типом хусток з XIII і аж до початку XV ст. був горж (мал. 143 д, е). Його носили в усіх верствах середньовічного суспільства — від народних мас до верхівки знаті. Горж являв собою ніби широку трубу, викроєну з полотна (чи бархату) так, що з обох кінців вона значно розширювалась розтрубом. Ззаду, починаючи з верху, вона на дві третини своєї довжини була розрізана. Надітий через голову горж нижнім кінцем завжди заправлявся за край шийного розрізу плаття. Верхня його частина драпірувалася навколо голови, але тільки з боків та ззаду, ніколи не прикриваючи її зверху. Кінці горжа скріплювалися з боків застібками або попід скронпими укладками (мал. 143 е), або поверх скронних укладок (мал. 143 д). Спереду, проходячи попід підборіддям, горж щільно облямовував щоки. Вся шия з усіх боків була прикрита. Горж носили окремо і в комбінуванні з верхньою хусткою-по-кривалом, омюзом та іншими головними уборами (мал. 143 є, ж).
До другої половини XIV ст. жіночі шапочки або капелюшки відігравали значно меншу роль, піж хустки чи сітки. Власне, єдиним порівняно поширеним капелюшком XIII — початку XIV ст. було туре — плоский, круглий капелюшок, трохи розширений угорі (мал. 144 а). З кінця XIV і особливо в XV ст. у франко-бургун деякому костюмі капелюшки стали переважаючим видом головних уборів у середовищі панівних верств суспільства і набули величезних розмірів і найпримхливіших форм. Рогаті \’-подібні та серцеподібні убори мали завжди «рогп» чи виступи, що розходилися від центра в боки. Напрям і форми цих виступів були дуже різноманітні. Вони то стирчали майже горизонтально і були вузькі й загострені, ніби роги бика (мал. 144 б), то, навпаки,— піднімалися догори майже вертикально і були широкі, товсті й завершувалися тупими, округлими кінцями (мал. 144 ж), то розходилися в боки під кутом (мал. 144 в). Розхил між кінцями досягав іноді дивовижної величини (майже 1 м), а висота вертикальних виступів дорівнювала 40 см. З таких головних уборів через
120
з’єднання, «зрощування» виступів виникли так звані «цукрові голови» гарбуз овидної або конусовидної форм (мал. 144 д, ж). Найекстравагантнішими, найутрируванішими були енени—конусовидні ковпаки, що у франко-бургундському костюмі переважали протягом майже всього XV ст. Ененам передували відносно невисокі ковпаки кіпця XIV — початку XV ст., які мали форму зрізаного конуса. З них розвинулися власне енени — конуси дивовижної висоти (до 60 см), які завершувалися вгорі невеликим круглим денцем (мал. 144 е, є). Шили енени з цупкої тканини. На початку періоду й аж до XIV ст., особливо в Німеччині, досить часто зустрічалися плоскі тюрбано-
М а л. 144
Жіночі головні убори. Західна Європа.
XIII—XV ст.: а) шапочка-туре поверх барбета; б) роговидний головний убір з вуаллю: в, г) V-подібні головні убори; д, зк) «цукрова головач; в, в) енени (е — вуаль «метеликом», є — ранній ковпак-енен з вуаллю): з) тюрбана вид ний баликовий головний убір; и) вуаль, що цілком прикривав головний убір; і) плоска шапочка з бічними опуклостями.
Рис. 144
Женские головньїе уборьі. Западная Европа.
XIII—XV вв.
Мал. 145
Костюм абатиси. Костюм вдови. Західна Європа.
Хі—XV ст.: а) костюм абатиси; б) костюм вдови.
Рис. 145
Костюм аббатисьі. Костюм вдовьі. Западная Европа. XI—XV вв.
121
подібні та валикоподібні головні убори (мал. 144 з), а також капелюшки з ободами в бічними опуклостями для надвушпих укладок зачісок (мал. 144 і). Всі ці головні убори майже завжди носили разом з вуалями з тонкого полотна або з напівпрозорих та прозорих тканин типу батисту, серпанку чи газу, а також з покривалами з узорчатого шовку. На головних уборах вуалі драпірували найрізноманітнішими, часом дуже складними способами. В одних випадках їх вільно накидали зверху на головні убори й мальовничо драпірували з боків та ззаду, як хустки (мал. 144 б, є, и), в інших— вуаль прикріплювали до головних уборів ззаду і вона вільно звисала па спині, причому довжина її залежала від соціального стану жінки (мал. 144 г, д, ж). Найорнгінальні-шими були вуалі, які прикрашали енени ніби величезними метеликами чн вітрилами (мал. 144 в). їх укладали навколо та ззаду ененів на спеціальних прямокутних кар-касах-підставках так, що вони утворювали щось схоже на крила, які звисали поверхами кількома рядами і неприродно збільшували весь головний убір не тільки в висоту, а й у ширину. Спереду над чолом до єн єна прикріплювали ще й широку смугу тканини (часто чорної), яка звисала по обидва боки обличчя. Деколи короткі прозорі вуалі підвішували внизу навколо головного убору, і тоді вони звисали спереду на обличчя, прикриваючи очі, ніс і навіть губи (мал. 144 є). Серед бюргерства часто носили складне драпірування вуалі та хустки без головних уборів, укладаючи їх просто на голові,
Начіппі прикраси, досить численні на головних уборах, па інших частинах жіночого костюма зустрічалися рідше. Завжди довгі рукава, зачіски, що прикривали вуха, та хустки виключали носіння таких прикрас, як браслети й сережки. Єдиною суттєвою начіпною прикрасою жіночого костюма, крім поясів, було намисто та нашийні ланцюжки, які набули великого поширення лише з XIV ст., коли декольте платтів значно розширилися.
Приналежності жіночого туалету оздоблювали хутряним облямуванням і вишивкою, шкіряними чи шовковими рукавичками, схожими на чоловічі (але без краг), та підвішеними до пояса сумками, також схожими на чоловічі. Рукавички жінки почали носити значно пізніше, ніж чоловіки,— тільки з XIV ст., та й то не скрізь. Тому рукавички не були обов’язковою приналежністю жіночого костюма навіть у знаті. Жінки з народу носили на поясах підвішені на ланцюжках чи ремінцях ключі, гольники, ножиці, чотки.
Костюми монашок протягом усього періоду були в основному такі самі, як і раніше. Різноманітнішими стали тільки головні убори, серед яких прищепилися горж та омюз. Монашки, які ніколи не були одружені, в XV ст. носили підв’язаний до підборіддя б ар б (мал. 145 а) — шматок тканини, заплісирований дрібними складками. Ігумені та абатиси одягали, як і духівництво, плащ-мантію, а іноді й туніцелу (мал. 145 а).
Костюм королев, крім багатства, нічим ие відрізнявся від костюма знатних жінок, за винятком максимальної довжини шлейфів та вуалей, які прикрашали головний убір. Як і раніше, єдиною регалією королеви була корона, що її надівали поверх хустки. В урочистих випадках корони носили й жінки можновладних сеньйорів та титулованих феодалів.
122
РОЗДІЛ X
КОСТЮМИ СТАРОДАВНЬОЇ РУСІ
Х-ХІІІ ст.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КОСТЮМІВ
*	Малая история искусств. ІГскусство средних веков.
№.. «Пекуєство». 1975, стор. 192.
*	* Т а м же, стор. 213.
*	** Там ще, стор. 203.
З найдавніших часів слов’яни були корінними жителями Східної Європи. Вже до початку нашої ери слов’янські племена населяли основну частину Східноєвропейської рівнини на схід від річки Одер та на південь від Балтійського моря й аж до Карпат та середньої течії Дніпра. В половині І тисячоліття н. е. серед цих племен виділилися східні слов’яни, відомі під загальною назвою антів, а пізніше русів: вони населяли середній та верхній Дніпро, Південний Буг і Дністер, Прикарпаття, басейни Оки та Волги, а також озера Ільмень, утворивши ряд племінних союзів (полян, сіверян, вятичів, кривичів, словенів та ін.). Основним заняттям давніх слов’ян було землеробство, скотарство, мисливство та бортництво (збирання меду диких бджіл). Вели осілий спосіб життя. Суспільні відносини східнослов’янських племен характеризувалися переважанням первісно-общинного ладу, який, починаючи з VII ст., поступово розкладався, створивши передумови для появи класів і формування феодалізму. У районі давнього вогнища східнослов’янської культури — в середньому Подніпров’ї — утворилася Київська держава. Вона дуже швидко об’єднала під своєю владою всі східнослов’янські племена і вже в кінці X ст. перетворилася на одну з пайсильніших в Європі. Використовуючи вигідне розташування своїх земель на одному з важливих торговельних шляхів того часу — па шляху «з варягів у греки»,— вступила в широкі торговельні відносини з іншими країнами, і насамперед з Візантією. Зростали великі міста: Київ, Новгород та інші—центри не тільки жвавої торгівлі, а й розвинутого ремесла. «Київська держава досягла своєї могутності в X—XI ст.» *.
Ще в IX ст. на Русь у середовище знаті з Візантії почало проникати християнство, яке в 988—989 рр. стало офіційною релігією. З того часу східна, так звана православна, церква стала одним із суттєвих факторів розвитку суспільпого життя, побуту і культури держави, а духівництво — дуже впливовою кастою правлячого класу. Разом з християнством давньоруська культура сприйняла деякі елементи візантійської культури.
До XII ст. феодальний лад у Стародавній Русі значно зміцнів. Родова знать—«дружина», що концентрувалася навколо князів,— перетворилася на великих і малих феодалів-зомлевласників, які підпадали під залежність від князів. Більші феодали — бояри — у своїх володіннях (вотчинах) стали повновладними хазяями, «наслідними государями». Жорстоко експлуатовані боярами селяня-смерди цілком підпали під їхню залежність. Розвиток феодалізму і вотчинного натурального господарства, боротьба між князями та боярами за землю й селян викликали постійні міжусобні війни і призвели до політичної роздробленості Русі на ряд фактично незалежних удільних князівств. Верховна влада великого князя київського і політико-економічна роль Києва почали занепадати. На початку XII ст. зросла роль Ростово-Суздальської землі. Великокнязівський престол перейшов у місто Владимир: «друга половина XII — початок XIII століття — період розквіту Владнмиро-Суздальського князівства» **. У Новгороді в 1136 році «встановилася своєрідна феодальна республіка» ***.
Знесилена постійними міжусобицями удільних князівств, Русь не могла дати відсічі татаро-монгольському вторгненню, і з середини XIII ст. руські землі надовго потрапили під важке гатаро-монгольське іго.
Давньоруський костюм до середини XIII ст., тобто до завоювання Русі татаро-монго-лами, відповідно до специфічних умов історичного розвитку східних слов’ян помітно виділявся серед костюмів інших народів Європи і був позначений своєрідними, властивими лише йому особливостями. Не схожий він був і на костюми народів Сходу. Пристосований до життя в суворих кліматичних умовах, давньоруський костюм, по-перше, складався із щільно облягаючого одягу, який прикривав усе тіло. Звідси — перевага в ньому глухого, накладного вбрання і майже цілковита відсутність, принаймні в народному костюмі, типів драпіруючого одягу. Разом з тям накладне глухе вбрання Стародавньої Русі не підкреслювало природних форм тіла. Приталеності зовсім не спостерігалося ні в чоловічому, ні в жіночому костюмах. Не зустрічалося й щільно облягаючого одягу на зразок панчіх-штанів та вільного накладного одягу, звисаючого складками у вигляді довгих, до землі, просторих жіночих платтів, чи у вигляді довгих, до ступень, візантійських тупік і далматиків. Як правило, навіть парадні костюми князів були значно коротші від візантійських. Розстібний одяг теж не був відомий у Стародавній Русі до середини XIII ст. Навіть теплий верхній одяг — кожухи, підбиті хутром свити — обмежувався лише глибоким грудним розрізом до пояса, отже, був глухим і надягався через голову. Єдиною країною, що помітно впливала на давньоруський костюм, була Візантія: разом з дорогими золот-ними й узорчатими тканинами, які вона ввозила на Русь, проникли й деякі види одягу. Проте цей одяг (плащ, туніка, далматик) поширювався лише серед феодальної верхівки Русі й зовсім не побутував у народному одягові. Навіть у князівсько-боярському костюмі візантійського типу одяг, призначений для парадних, церемоніальних випадків, теж поєднувався з типово слов’янськими елементами, спільними з народним костюмом (сорочки, свити, шапки). Отже, й парадний князівський костюм Стародавньої Русі X— середини XIII ст. не був цілком візантійським і зберігав властиву йому своєрідність, пов’язану з самобутнім характером культури східних слов’ян.
Соціальна диференціація в костюмі ще не була різко виявлена. Основні складові частини повсякденних костюмів знаті та народних мас були однакові—сорочки, штани, верхні свити, чоботи, шапки. Різпиця полягала переважно в якості матеріалів, характері та кількості прикрас. Дуже вирізнялися лише парадні костюми князів.
123
Відмінність між чоловічим та жіночим костюмами була помітною в нарядному одягові, який складався у чоловіків із сорочки до колін та штанів, у жінок — з довгої сорочки. Верхній одяг в обох статей був однаковий. У князівському вбранні чоловічий та жіночий костюми були ще більше схожими, бо, з одного боку, чоловічий одяг був довшим, з другого,— жінки нерідко одягали плащі, схожі на чоловічі.
Основним матеріалом для пошиття одягу в Стародавній Русі X—XIII ст. були льняні та конопляні тканини домашнього виробництва. З льону й конопель виготовляли грубе, цупке, а також досить тонке полотно. Цей матеріал використовували повсюдно як у народному, так і в князівсько-боярському побуті; з нього шили в основному нижній одяг та підкладки. Поряд з льняними тканинами здавна зверталися й до шерсті у вигляді грубого домотканого сукна — сірячини,— яке йшло на виготовлення верхнього народного одягу. Всі тканини для пошиття багатого одягу феодальної верхівки, в тому числі шовкові й тонкі шерстяні, були привізними, насамперед з Візантії і почасти з країн Передньої та Середньої Азії. Серед них особливо часто зустрічалися важкі золотні парча, оксамит (узор якого становили золоті чи срібні нитки, скручені і заткані на щільній шовковій основі), суцільний золотний алтабас, а також легкі шовкові тканини типу тафти та камки, покритої узором однакового з тлом кольору. Усі ці дорогі привізні тканини відомі були на Русі під загальною назвою паволок. Паволоки — це здебільшого узорчаті тканини з типовою візантійською орнаментацією темно-червоного (кіноварного), багряного (кармінового), пурпурного та блакитного кольорів.
У народному одягові переважав насамперед суровий колір нвбіленого полотна. В окремих елементах костюма зустрічався й білий колір. Частину домотканих льняних тканин, особливо призначених для князівсько-боярського вбрання, фарбували в синій, зелений та червоний кольори; ці тканини називалися крашениною. Вже в X—XIII ст. для оздоблення тканин на Русі використовували вибійку. Узор набивали на небілене, пофарбоване в синій чи зеленкуватий колір полотно чорното, синьою, яскраво-червоною, жовтою та білою фарбами. Таким чином виходила узорчата — пістрьова — тканина. Шили з неї народний одяг, особливо жіночий, а також щоденний одяг знаті. Орнаментація вибійної пістрі дуже відрізнялася від декору візантійських паволок узором, набагато простішим і переважно геометричним. Най-типовішими були ромбовидні решітки з крапками та колами в центрі ромбів і особливо з чотиричастинним поділом на дрібні ромби, розетки та зірки на суцільному тлі дрібних трикутників і квадратиків (наслідування різьблення на дереві), узор смугами (так звані стежки), рівними чи хвилястими, з введенням до нього розеток та інших фігур, плетінки й «сонця» (для бордюрів). Суто рослинні мотиви зустрічалися в давніх вибійках рідше, а стилізовані тваринні (із зображенням коня, оленя, пташки) — часто.
Одяг у Стародавній Русі (як чоловічий, так і жіночий) здавна оздоблювали вишивками. У народі вишивали різними простими узорами геометричного й рослинного орнаменту насамперед сорочки. Основним кольором вишивки був червоний: поєднання білого (сурового) та червоного кольорів було улюбленим у східних слов’ян. Поряд з вишивкою кольоровими нитками, широко використовуваною і в князівсько-боярському вбранні, специфічно давньоруським оздобленням одягу було шиття його перлами. Перла здавна добували в річках північної частини Російської рівнини, а в XII ст. почали ввозити на Русь і зі Сходу, переважно з Ірану, під назвою гурми-цьких або бурмицьких. Уже з X ст. костюм феодальної верхівки був щедро шитий перлами. В період з X по XIII ст. шиття перлами ще не ввійшло в побут і обмежувалося лише одним видом, так званим садженням — нашиванням перлів на тканину. Перлині зерна нашивали па тканину рідко, із значними проміжками, або облямовували шитий нитками узор (його обриси), або «вкраплювали» в нього окремі зерна. Насиченість одягу перлами була незначною. Самостійних узорів перлами не виводили.
Повсюдне й загальне поширення в давньоруському костюмі мало хутро. Ним підбивали теплий зимовий одяг і оздоблювали (різноманітним облямуванням, особливо на шапках). У народі носили простіше хутро — з вовка, лисиці, ведмедя, зайця, білки і найчастіше — з овчини; для одягу знаті використовували дороге хутро: з бобра, видри, соболя та куниці. (Як відомо, хутро, зокрема «купи», було на Русі навіть грошовою одиницею).
Костюми Стародавньої Русі X—ХНІ ст. відзначалися численними рухомими, начіп-ними прикрасами. Кожному окремому типу костюма — чоловічого й жіночого, народного і князівсько-боярського — відповідав цілий набір різноманітних прикрас. Найдавнішим видом прикрас, дуже поширеним і серед народних мас, були насамперед нашийні обручі — гривни, масивні, виготовлені із скрученого джгутом і переплетеного товстого дроту, що їх носили переважно чоловіки. До жіночих прикрас належали різноманітні жіночі браслети з витого дроту та узорних пластинок, а також скляні прикраси й намисто. Часто зустрічалися сережки, особливо так звані трьохбусинні, що їх носили й чоловіки (але тільки в одному вусі). Давньоруською жіночою прикрасою були паскронні кільця, що прикріплювалися по кілька штук до волосся або головних уборів біля скронь перед вухами. Вони були різноманітної форми. Прикрасами власне князівсько-боярського костюма, особливо починаючи з X ст., були колти, намисто, начільники та дробпиці. Колти являли собою дві опуклі пластинки, що утворювали порожні всередині кола чи зірки. Як і паскронні кільця, жінки чіпляли їх перед вухами на ланцюжках, і вони висіли, спускаючись на щоки. Намисто складалося з ланцюжків або низок медальйонів, до яких чіпляли різної форми під
124
віски. Під загальною назвою начільників об’єднувалися жіночі головні ободи та діадеми різних типів, у тому числі й з окремих щитків, часто з підвісками. Дробинці — невеликі металеві бляхи різноманітних форм, пришивані до тканини одягу в місці розташування орнаментальних смуг і нашивок та на наплічниках; до них нерідко прикріплювали коштовні камені. З часу введення на Русі християнства, крім прикрас, поступово почав поширюватися звичай носити ще й невеликі хрести-на-тільпики па ланцюжкові чи шнуркові. Більшість рухомих прикрас виготовляли з металів. Дорогі прикраси феодальної верхівки були переважно срібними, а іноді й золотими, тоді як у народі переважали вироби з міді, бронзи та низькопробного срібла.
Художня обробка металу в Київській державі була на дуже високому рівні і надзвичайно різноманітною. Велике поширепня мали рельєфне карбування, гравірування, тиснення, литво, зернь (напаювання на вироби найдрібніших зернин з металу), скань із тонкого витого дроту, що утворював узори, чернь та перегородчата емаль, яка відзначалася яскравими фарбами.
чоловічі костюми
Обов’язковим елементом давньоруських чоловічих костюмів усіх верств суспільства була сорочка (мал. 146 а, б, в). Феодальна верхівка носила її як нижній, спідній, одяг, а в народі вона була основним одягом, поверх якого взимку, виходячи на вулицю, одягали тепле верхнє вбрання.
Крій сорочки був дуже простий. Основу її становила довга складена навпіл пілка, до якої з боків, нижче пройм, пришивали прямі бочки (бо ширина домашнього виготовлення ткапин була недостатньою). У пройми вставляли прямі трубоподібні рукава. Рукава шили неширокі, часто значно довші від рук, щоб захистити кисті від холоду (довгі рукава тоді ще правили й за рукавиці). Під час роботи рукава підбирали в зборки й підтримували браслетами або за допомогою вузьких зарукавків — поручів (звідси вирази — працювати, «спустивши рукава» та — «засукавши рукава»). Численні зборки на рукавах також захищали руки від холоду, тому довгі рукава в давньоруському одягові слід вважати практичним заходом пристосування його до умов суворого клімату. Сорочка була без коміра з високим вирізом горловини й досить глибоким центральним грудним розрізом, який застібався вгорі на гудзик (дерев’яний чи кістяний) або іноді зав’язувався. Називали її голошийкою. Ця сорочка була довгою, майже до колін, носили її тільки навипуск і обов’язково підперізували по талії поясом.
Сорочки шили з домотканого пебілеяого сурового полотна, а у вищих класів — із тоншого білого полотна. Рідше зверталися до крашеними, переважно сизо-синього кольору. Шовкові сорочки зустрічалися тільки в парадних костюмах феодальної верхівки. Чоловічі сорочки оздоблювали вишивками червоного кольору, переважно навколо горловини та по грудному розрізу. У народі замість вишивки обшивали горловину і розріз смугами червоної тканини.
Одягати сорочку без пояса вважалося непристойним. Пояси виготовляли з тканини
Мол. 146
Чоловічі сорочка, порти, свита. Стародавня Русь. X—XIII ст.: а) схема крою сорочки і Штанів; б) сорочка, порти, онучі, личаки; в) парадна сорочка князя; г) свита.
Рис. 146
Мужские сорочки, портьі, свита. Древняя Русь. Х—ХІІІ вв.
125
Мал. 147
Костюми князів. Богослужбовий одяг. Стародавня Русь.
X—XIII ст.: а) парадна туніка, намисто;
6) плащ-корзно -поверх туніки; в) одяг монаха-схимника.
Рис. 147
Костюми князей.
Богослужебная одежда.
Древняя Русь. X—XIII вв.
або шкіри. Вони були вузькі (1,5—2 см завширшки) й застібалися, як правило, металевими пряжками ліроподібної чи округлої форм і туго не затягалися.
Обов’язковою складовою частиною давньоруських чоловічих костюмів були й верхні полотняні иітани-порти (мал. 146 б, в). Лише заможніші верстви населення носили поверх портів ще й верхні штани з сукна, а князі — із шовку. Порти були вузькі, майже рівні, унизу діаметром близько 20 см, зшивані з двох холош (штанин) із вставкою поміж ними невеликого клинця. Кожна штанина являла собою цілу ніяку, перегнуту навпіл, з одним швом із внутрішнього боку. Трималися порти на просунутому по їхньому верхньому краю очкур еві-реміпці або шнурку. Ні клапана, ні гульфіка порти тоді ще не мали; не мали вони й кишень. Завдовжки порти були до кісточок ступень і, як правило, заправлялися завжди в онучі або чоботи (мал. 146 б, в).
Верхнім одягом чоловіків у розглядуваний період була давня загальнослов’янська свита (мал. 146 г). Але тоді вона ще не була розстібною, а являла собою глухий, з глибоким, до пояса, грудним розрізом одяг, який надягали через голову. Кроїлася вона майже рівною, з невеликим розширенням донизу і прямою, без клинців, спинкою. Свита була суцільнокро єною, неприталеною, досить щільно облягала торс. Довжина її сягала трохи нижче колін, а в боярсько-князівському костюмі — й нижче литок. У пряму пройму вставляли звичайний неширокий, звужений донизу, довгий, до кисті, рукав. Грудний розріз застібався повітряними петлями на кілька невеликих гудзиків. У X—XIII ст., принаймні в костюмі феодальної знаті, з’явилися дуже властиві пізніше для верхнього вбрання петлиці у вигляді нашитих на груди трьох-чотирьох горизонтальних смуг цупкої, іншого кольору тканини, тасьми чи галуна (мал. 146 г). Комірів свити не мали. Шили свити із сукна. Іноді їх підбивали хутром; тоді вони перетворювалися на теплий зимовий одяг. Свити підперізували досить широким поясом із тканини.
У костюмах князів Стародавньої Русі X—XIII ст., крім спільних для всього народу елементів,— сорочок, портів, чобіт, свит і шапок, був ще й парадний одяг, який у народі не зустрічався. Цей одяг запозичено в основному з візантійського костюма. Він складався з туніки та плаща. Туніка являла собою звичайну візантійську вузьку туніку-таларис (мал. 147 а, б) із довгими до зап’ястя, вузькими рукавами, високим шийним вирізом і невеликими бічними розрізами внизу. Вона була тільки коротшою, не спускалась, як правило, нижче середини гомілки. Такі туніки виготовляли з дорогих візантійських паволок, на які нашивали орнаментальні смуги навколо шийного вирізу, на рукавах та по подолу, а також срібні дробинці в комбінуванні з садженими перлами. Князівський плащ-корзно (мал. 147 б) цілком копіював візантійську хламиду прямокутного або півкруглого крою. Його накидали на ліве плече й застібали фібулою на правому плечі. Парадне корзпо шили з таких самих візантійських паволок, як і парадні туніки. Схожий на корзно плащ носили й князівські дружинники: для них його шили з червоного сукна й трохи коротшим від парадного, завдовжки, як правило, нижче колін. Іноді князі носили й плащ-мантію, який накидали на обидва плеча і сколювали в центрі під шиєю. Дужо поширеними прикрасами парадного одягу князів були намиста й зарукавки — обшлаги-поручні, що охоплювали рукав біля кисті. Намиста являли собою широкі круглі комір и-наплічники, які наді-
126
в/алта. тсуилв’Гл ^т№^т&.-елжа. •пдкчі. «.<а^х сяйва. <млл. 147 а V 'йаммт.а. ї зарукавки виготовляли переважно з важких золотних тканин, прикрашених металевими дробницями, перлами і навіть коштовними каменями. Парадний костюм князя доповнювали звичайного типу порти й сорочка (але з дорожчої тканини), шапка (облямована хутром) та вузькі, оздоблені вишивкою чоботи червоного, пурпурного чи зеленого кольору. Меча при такому костюмі не носили.
Типовим народним взуттям були традиційні плетені з лика лапті-личаки (мал. 146 б; мал. 148 г). Па личаках робили петлі, через які просовували ремінці чи шнурки, що обв’язували онучі навколо гомілки знизу догори аж до колін за допомогою обор — зав’язок з вірьовки або ремінців. Онуча являла собою шматок полотна завдовжки до 2 м, яким обмотували ступню і гомілку поверх портів. Нерідко замість личаків носили поршні-постоли —взуття, виготовлене з одного шматка сиром’ятної шкіри (мал. 148 д, е). Загнуті догори кути переднього краю такого шматка шкіри зшивали, утворюючи носок, а з боків і ззаду шкіру загинали догори і стягали навколо ступні за допомогою ремінця, просунутого крізь отвори в шкірі. Далі ремінці обв’язувалися навколо гомілки. І личаки, і постоли (з онучами) — це тільки народне взуття, причому переважно селянське. Знать, міське населення і навіть заможніші верстви сільського населення здавна носили чоботи. Давньоруські чоботи в народному костюмі X—XIII ст. мали переважно закруглені тупі носки і високі задники; халяви в них були високі, м’які, з прямим зрізом угорі (мал. 148 а). Чоботи панівних верств суспільства (мал. 148 б, в) іноді мали спереду задрану догори підошву, що утворювала загнутий посок. У деяких чоботах халяви були зрізані вгорі у формі кута. Всі чоботи були ще без підборів. Шили їх із шкіри, пофарбованої в різні кольори: чорний, коричневий, темно-жовтий, а у знаті — ще й у червоний, ліловий, синій та зелений, з тисненням і вишивками у вигляді смуг, кіл і крапок.
Чоловіки всіх верств давньоруського суспільства обов’язково носили шапки — також один з традиційних елементів східнослов’янського костюма. Тип шапок був загалом одноманітний; це — різної форми ковпаки з повсті чи сукна, а в князів та бояр — і з дорогих узорчатих тканин.
У народному костюмі переважали ковпаки конусовидні, гостроверхі (мал. 149 д, є), у князівсько-боярському — півсферичні, з низькими та високими наголовками огіркової форми (мал. 149 в, г). Внизу шапки облямовували хутром; іноді замість хутра їх обшивали околишем з тканини або ж робили закоти. Досить часто зустрічалися шапки з навушниками, відгорнутими догори або закладеними за облямування (мал. 149 г).
На Русі чоловіки здавна носили напівдовге волосся, що спадало па потилицю. Під-
/
Мал. 148
Чоловіче взуття.
Стародавня Русь.
X—ХІП ст.: а) простий чобіт; б, в) нарядні чоботи князів; г) лапоть; д) схема пошиття поршня;
е) поршень.
Рис. 148
Мужская обувь. Древняя Русь. X—ХІП вв. _
Мал. 149
Чоловічі зачіски, головні убори. Єпископська митра. Стародавня Русь. X—XIII ст.: а, б) зачіски (а — народний тип): в, г) шапки князів;
д, е, в) види шапок-ковпаків; ж) єпископська митра.
Рис. 149
Мужские прически, головньїе уборгл. Епископская митра. Древняя Русь. X—XIII вв.
127
Мал. 150
Костюми воїнів.
Стародавня Русь.
X—XIII ст.: а) воїн у кольчузі й шоломі: б) воїн у куяку і шишаку.
Рис. 150
Костюмьі воинов. Древняя Русь. Х—ХІІІ вв.
стригаля його на потилиці рівним півколом під традиційну скобку, чи «в кружок». Волосся або розчісували «шапкою» навсібіч від маківки, нерідко з вільно звисаючим на чолі чубком (мал. 149 а), або зачісували назад (мал. 149 б). Коротко стрижене волосся вважали ознакою рабства. (Щоправда, князь Святослав Ігоревич носив зачіску із звисаючим набіл з маківки пасмом волосся). Часом запроваджували деякі зачіски «варягів» чи степових кочівників. Проте вони були скоромину щими й не характерними для даного періоду.
Загальнопоширеними у східних слов’ян були бороди та вуса як ознака чоловічої зрілості. Бороди відрощували замолоду, починаючи від щік, і носили їх або повними й широкими, або підстриженими (мал. 149 а, г). Форми борід були різні: лопатовидні, подвійні, клиновидні тощо. Вуса завжди відрощували повними й спускали вниз, у бороду. Дехто з перших князів Київської Русі, як, наприклад, згадуваний уже Святослав, ще зберігали звичай голити бороду, відрощуючи тільки довгі, що звисали вниз, вуса. Та вже за князя Володимира Святославича типова руська борода усталилася.
З давньоруським костюмом носили рукавиці. Поширеною приналежністю були сумка (калитка, або веретище), яку прив’язували до пояса, і вона замінювала кишені. У народі на поясі носили ніж і кисет з кресалом, гребінцем та іншими дрібними речами.
Християнське духівництво, що з’явилося на Русі з кінця X ст., ходило в уже давно прийнятому православною церквою богослужбовому одягові, цілком запозиченому у Візантії. Особливою формою відрізнялася лише введена в ХП ст. єпископська митра, що була схожа на півсферичну шапку із сплощеним верхом та широким хутряним облямуванням (мал. 149 ж). Монахи носили довгу, до ступні, сорочку-хітон з довгими, по кисть руки, неширокими рукавами, підперезану широким поясом, та плащ-мантію, що застібався в центрі під шиєю, завдовжки трохи нижче колін. На голову надівали гостроверхий куколь-каптур, па ноги — личаки або чоботи. Монахи-дустельники (схимники), крім звичайного чернечого одягу, носили ще поверх хітона єпітрахиль, а на голові, поверх каптура, клобук (рід гостроверхого каптура, що спадав на плечі), який насували низько на чоло (мал. 147 в).
Одяг монахів, навіть схимників, у той час не був обов’язково чорний; хітони зустрі^ далися коричневі, сірі та сині. Мантії були темніших кольорів — темно-коричневі й темно-малинові. На єпітрахилях та каптурах вишивали червоного кольору тонкі хрести.
Військовий костюм склався на Русі давно. Вже з X ст.— значно раніше, ніж у Західній Європі,— як натільний обладунок великого поширення набула кольчуга (мал. 150 а). Давня кольчуга являла собою вузьку сорочку, по подолу завширшки 60 см, завдовжки найчастіше 75—90 см, з короткими, вище ліктя, рукавами, грудним розрізом, що застібався па гудзик з невеликим заходом наліво, і невеликими розрізами спереду та ззаду по подолу. Одягали кольчугу просто на цупку ^полотняну сорочку і носили підперезаною шкіряним з металевими бляхами поясом або ж непід-перезаною. Металева кольчуга коштувала порівняно дорого, тому в простих воїнів і в народному ополченні її часто замінювали броньованого або панцерного типу обладунком — короткою шкіряною або полотняною безрукавою сорочкою, на яку
128
ТАБЛИЦЯ І
Чоловічий костюм. Стародавній Єгипет.
III тисячоліття —
IV ст. до н. е.: наплічник, спідниця-схенті з фартухом, сандалі, хустка-клафт, наручні браслети.
2.
Жіночий* костюм. Стародавній Єгипет.
III тисячоліття —
IV ст. до н. в.: напівпрозора пелерина, спідниця-сарафан, парик, наручні браслети.
3.
Чоловічий костюм. Ассірія. кінець III тисячоліття — VII ст. до н. в.: туніка, нарамник, плащ, сандалі, меч.
ТАБЛИЦІ І ї. Мужской костюм. Древний Египет. ПІ тисячелетие— IV в. до н. з.
2. Женский костюм. Древний Египет. III тисячелетие — IV в. до н. з.
3. Мужской костюм. Ассирия.
Конец III тисячелетия — VII в. до н. з.
ТАБЛИЦЯ П.
Жіночий костюм. Стародавня Греція.
V—IV ст. до н. е.: хітон, диплодіон, гиарф-каліптра, зачіска-корімбос.
Костюм сенатора. Стародавній Рим.
II ст. до н. е.— І ст. н. е.: туніка, тога, ендроміди.
3;
Жіночий костюм.
Стародавній Рим.
І ст. до н. е.-—І ст. н. е.: пізня туніка, пізній далматик, плагц-пала, туфлі, покривало на голові.
Т АБ Д ИЦ А II
Женений костюм. Древняя Греция. V'—IV вв. до н. а. 2.
Костюм сенатора, Древний Рим.
II в. до н. з.— І в, н. з, 3.
Женений костюм.
Древний Рцм.
І в. до н. з.— 1 в. н. з.
ТАБЛИЦЯ Ш 1.
Костюм імператора.
Візантія. VI—VIII ст.: коротка туніка, плащ-мантія, штани, черевики, корона.
2.
Костюм імператора.
Візантія. VI—VIII ст.: далматик поверх камизи, лор, черевики, корона-стема, жезл.
3.
Західноєвропейський чоловічий костюм (народний тип/. VI—VIII ст.: довга туніка, нарамник, черевики, шкіряний пояс, сумка-гаманець.
Костюм императора. Византия. VI—VIII вв.
2.
Костюм императора. Византия. VI—VIII вв.
3.
Западноевропейский мужекой костюм (народний тип). VI—VIII вв.
ТАБЛИЦЯ IV
Західноєвропейський жіночий костюм.
VI—VIII ст.: кота міпарті поверх камизи, пулени, зачіска з «баранячими ріжками».
Західноєвропейський жіночий костюм.
XIII—XIV ст.: сюрко поверх коти, рогоподібний головний убір.
Західноєвропейський жіночий костюм.
XIV—-XV ст.; плаття-роб, енен з вуаллю.
Т А Б Л И Ц А IV
За падноевропейский женений костюм.
VI—VIII вв.
2.
Западноевропейский женский костюм.
XIII—XIV вв.
3.
Западноевропейский м(енский костюм.
XIV—XV вв.
ТАБЛИЦЯ VI
Захід ноєвропейський чоловічий костюм. XV ст.: жакет, короткий плащ, панчохи-штани, пулени, шапка.
Західноєвропейський жіночий костюм.
VIII—X ст.; бліо, туніцела, плащ, берет поверх барбета пулени, ювелірний пояс.
Західноєвропейський чоловічий костюм.
VIII—X ст.: пурпуан, плащ-упленд, черевики.
Т А Б Л И Ц А VI
Западноевропейский мужекой костюм. XV в.
Западноевропейский женский костюм.
VIII—X вв.
Западноевропейский мужекой костюм.
VIІ і—X вв.
Т А Б Л II Ц Я V
А
Західноєвропейс ький чоловічий костюм.
XIII—XV ст.: плащ гарольда — табар, панчохи-штани, черевики.
2.
Західноєвропейський чоловічий костюм. XIII—XV ст.: котарді міпарті з ювелірним поясом, панчохи-штани з підошвою, ковпак.
3.
ЗахіЗмоверопейС'ькгігі чоловічий костюм. АК ст.: таперт, ювелірний пояс з підвісками, штани-брака, чоботи, шапо-де-фльор з ке-
Т А Б Л 1-І Ц А V
Западноевропейский мужской костюм, хні—ху вв.
2.
Западноевропейский мужской костюм. XIII—XV вв.
3.
Западноевропейский мужской костюм. XIII—XV вв.
ТАБЛИЦЯ VII
1.
Костюм князя.
Стародавня Русь.
X—XIII ст.: сорочка з зарукавками, плащ-корзно, шапка, чоботи.
2.
Жіночий костюм. Стародавня Русь. X—XIII ст.: навершник поверх сорочки, сап’янці, хустка-убрус.
3.
Костюм російського боярина. XV—XVII ст.: довгий каптан з поясом, шуба, чоботи, шапка- «стовбунець», палиця-посох.
ТАБЛИЦА VII 1. Костюм князя. Древняя Русь. X—XIII вв.
Женский костюм. Древняя Русь. Х—ХІІІ вв.
3. Костюм русского боярина. XV—XVII вв.
ТАБЛИЦЯ VIII
Орнат російського царя.
XV—XVII ст.: платно, чоботи, вінець (шапка АІономахаІ, барми, хрест.
Російський дівочий костюм.
XIII—XVI ст.: літник, сап'янці, кокошник з підниззю та рясками.
Російський дівочий костюм.
XIII—XVI ст.: сорочка з зарукавками, сарафан, сап’янці.
ТАБЛИЦА VIII
Орнат российского царя.
XV—XVII вв.
Русский девичий костюм.
XII І—XVI вв.
Русский девичий костюм.
XIII—XVI вв.
1
ТАБЛИЦЯ IX
Російський чоловічий костюм (вигляд ззаду).
XV—XVI ст.: охабень з коміром-козиром, чоботи, шапка.
3.
Костюм молодого російського боярина. XV—XVI ст.: каптан з поясом і коміром-козиром, штани-порти. Чоботи, шапка-магерка.
3.
Костюм російського боярина. XV—XVI ст.: низаній каптан-зипун, верхній домашній каптан з поясом, чоботи.
Т А Б Л И Ц А IX
Русский мужской костюм..
XV—XVI вв.
Костюм молодого русского боярина. XV—XVI вв.
Костюм русского боярина. XV—XVI вв.
ТАБЛИЦЯ X
Російський жіночий костюм. XV—XVII ст.: сорочка з зарукавками, шуба, чоботи, повойник, убрус.
2.
Російський дівочий костюм. XV—XVII ст.: сорочка, душогрія, чоботи, фартушок, кокошник, а.
Російський жіночий костюм. XV—XVII ст.: шушун, шуба, чоботи, шапка поверх убруса.
ТАБЛИЦА X
Русский женений костюм.
XV—XVII вв.
Русский девичий костюм.
XV—XVII вв.
Русский женский костюм.
XV—XVII вв.
ТАБЛИЦЯ XI
Український закарпатський чоловічий Костюм (народний тип).
XV—XVII ст.: вишита сорочка з шкіряним поясом-черееом, кептар, штани, заправлені в шкарпетки, постоли.
Костюм запорізького козака. XV—XVII ст.: жупан з поясом, плащ-бурка, шаровари, чоботи, смушева шапка, шабля.
Костюм запорізького козацького старшини. XV—XVII ст.: жупан з ювелірним поясом, делія, чоботи.
ТАБЛИЦА ХТ
Украинский закарпатский мужекой костюм, (народньїй тип). XV—XVII вв.
2.
Костюм запорошеного казаха. XV—XVII вв.
3.
Костюм запорожекого казацкого старшини. XV—XVII вв.
Т А Б Л II Ц я XIV
Жіночий костюм. Арабський Схід. XII—XVI ст.: сорочка, нижній каптан з поясом, верхній каптан, шаровари, туфлі, шапочка поверх покривала.
Чоловічий костюм. Індія. XII—XVII ст.: Охоті з ювелірним поясом, шарф, ювелірні прикраси.
Чоловічий костюм. Індія. XIІ—XVII ст.: каптан-ангарха, штани, пантофлі, тюрбан.
ТАБЛИЦА XIV
Женений костюм. Арабский Бостон. XII—XVI вв.
Мужской костюм. Индия.
XII—XVII вв.
Мужской костюм. Индия. XII—XVII вв.
ТАБЛИЦЯ XV
Чоловічий костюм. Індія.
VII—XVII ст.; куртка з заходом направо, широкі штани, звужені донизу, спгдниця-лунгі з поясом, пантофлі, чалма, шарф, кинджал-куттар.
2. Костюм танцівниці. Індія. VII—XVII ст.: кофта-чолі, спідниця, покривало на голові, ювелірні прикраси.
3.
Жіночий костюм. Індія. XVI ст.: кофта-чолі, сарі. Ювелірні прикраси.
. ТАБЛИЦЛ XV
Мужской костюм. Индия
VII—XVII вв
Костюм танцовщиція
Индия. VII—XVII вв
Женский костюм. Индия
XVI вв
2
ТАБЛИЦЯ XVI 1.
Костюм придворного.
Китай. XVII ст.: халат «ма-гуа» поверх довгого халата, черевики.
Жіночий костюм. Китай. XVII ст.: халат, довга куртка, туфлі.
3.
Чоловічий костюм (народний тип). Китай. XVII ст.: сорочка, безрукава куртка, штани, заправлені в шкарпетки, черевики.
ТАБЛИЦА XVI
Костюм придворного.
Китай. XVII в.
2.
Женений костюм. Китай.
XVII в.
3.
Мужекой костюм (народньїй тип). Китай. XVII в.
ТАБЛИЦЯ XVII І. Парадний костюм «мандарина». Питай. XVII ст.: нижній халат з копитовидними обшлагами і відкладним коміром, верхній укорочений халат, черевики, шапочка, вишитий нагрудний знак буфан. 2. Жіночий костюм (народний тип). Китай. XVII ст.: куртка з заходом направо, штани., туфлі. 3. Костюм самурая. Японія. XII—XV ст.: кімоно, крилатка, спідмиця-хакама, сандалі-дзорі, мечі-катани.
ТАБЛИЦА XVII
1.
Парадний костюм «мандарина». Питай.
XVII в.
2. Женений костюм (народньїй тип). Питай. XVII в.
3.
Костюм самурая. Япония. XII—XV вв.
ТАБЛИЦЯ XVIII .
Чоловічий костюм {народний тип). Японія. VII—XIX ст.: куртка, штани, дзорі, солом’яний бриль.
Чоловічий костюм. Японія.
VII—XIX ст.: куртка поверх халата-кімоно, колодки-гети.
Жіночий костюм. Японія.
VII—XIX ст.: нижнє кімоно, верхнє кімоно з поясом-обг, гети.
Т А Б Л И Ц А XVIII
Мужской костюм (народний тип). Япония. VII—XIX вв.
2.
Мужской костюм. Япония.
VII—XIX вв.
Женский костюм. Япония. VII—XIX вв.
М а л. 131
Головні убори воїнів. Стародавня Русь. X—XIII ст.: а) шолом з нерухомим нанісником;
61 залізний ковпак: в) шишак; з) шишак з прапорцем.
Рис. 151
Головньїе уборьс воинов. Древняя Русь. X—XIII вв.
густо наклепували чи прикріплювали дротом залізні бляхи. Такий обладунок дістав назву куяка (мал. 150 б). Голову воїна захищав кутий залізний шолом, в основі якого була своєрідна висока гостроверха специфічно руська цибулинна або конічно-сфероїдальна форма. Такої форми були найпоширеніші бойові наголів’я шолом з невеликим нерухомим нанісником спереду (мал. 150 а; мал. 151 а) та шишак з дуже високим верхом, що закінчувався трубкою, в яку предводителі загонів вставляли невеликий прапорець-ялівець червоного кольору (мал. 151 г). Наголів’я шишака часто покривали впереміжку виїмками (долами) та опуклостями (боровками), розташованими вертикально або спірально. Рідше конічної форми залізний ковпак носили з високим циліндричним околишем і невеликими прямими крисами (мал. 151 б). Усі бойові наголів’я в Стародавній Русі були відкриті і ніяких забрал, нерухомих чи рухомих, не мали. Кольчужну сітку—бармицю— прикріплювали зсередини до нижнього краю шолома, і вона вільно спадала на плечі з боків і ззаду (мал. 150; мал. 151). На шиї під підборіддям бармицю загортали наліво й застібали на гудзик, таким чином щільно прикриваючи шию і спереду. Давпьоруський обладунок X—XIII ст. обмежувався кольчугою або куяком та шоломом з бармицею. На поги надівали звичайні порти і взували чоботи. Додатковим захисним обладунком був щит мигдале-видної, донизу загостреної форми (мал. 150 а). Робили його з дерева, обтягали шкірою і по краях обковували залізом. У центрі щита набивали ще навхрест розташовані металеві смуги, у місці схрещення яких прикріплювали круглу опуклу бляху. Найчастіше такі щити фарбували в червоний колір. Висота щита дорівнювала 1—1,25 м.
Основним озброєнням воїнів був меч — прямий, двосічний, широкий, з рукояткою, що мала хрестовину. Носили його зліва на поясі в дерев’яних, обтягнутих шкірою піхвах. З XI ст. поряд з мечем з’явилася запозичена у сусідів-кочівників шабля. Крім меча, здавна зброєю давньоруських воїнів були сокири (мал. 150 а), списи, зокрема рогатини з довгим (до 60 см) і широким наконечником (мал. 150 б), невеликі метальні списи-сулиці, обушок (типова зброя рядових воїнів з короткою, до ЗО см, дерев’яною ручкою з підвішеною до неї па короткому ланцюжкові вагою), ослопи — обковані на кінцях залізом і утикані гвіздками дубини, лук та стріли.
жіночі костюми
Як і чоловічі, жіночі давньоруські костюми також мали у своїй основі сорочку. Жіноча сорочка так само була водночас і спіднім і верхнім одягом.
У колах знаті нерідко носили дві сорочки. Жіноча сорочка відрізнилася від чоловічої тим, що вона була довшою, переважно до ступень (мал. 152 а, г). В усьому іншому вона була схожа па чоловічу. Такий самий простий тунікоподібний Крій, довгі (нерідко довші від рук) дещо звужені донизу, без обшлагів, рукава, які збирали до ліктя в зборки і підтримували біля зап’ястя браслетами або поручами. Комір жіночої сорочки щільно облягав шию або гладенько, або в зборку під підшивку. Невеликий грудний розріз застібався на гудзик. Як і чоловічі, жіночі сорочки вишивали червоними узорами навколо коміра і по грудному розрізу або обшивали вузькою смугою тканини. Жіпочі сорочки шили також з иебіленого полотна, з тоншого білого полотна, а в костюмі знаті — і з кольорового шовку. Вузький, переважно з тканини, пояс підтримував сорочку, утворюючи властиву для костюма східних слов’ян невелику горизонтальну складку (пазуху), іцо прикривала пояс (мал. 152 а, б). Пояс, зав’язували вільно, пе підкреслюючи талії. Він був так само обов’язковим, як і в чоловічому костюмі.
Поверх сорочки жінки Стародавньої Русі носили дуже старовинний давньо слов’янський одяг паньову, що зберігалася в російському народному костюмі аж до кінця XIX ст. Це була незшита спідниця, що складалася з трьох прямокутних ділок, укріплених на поясному ремінці — очкурі, аналогічному очкурові, що підтримував чоловічі порти. Паньова (мал. 152 б), як правило, була коротшою від сорочки, мала спереду розхил і спускалася приблизно до литок. Шили її найчастіше з пістрі з шаховим' узором або ромбічною решіткою. Носили паньову тільки заміжні жінки. Верхнім
9 1388
129
М а л. 152
Жіночі костюми. Стародавня Русь. X—XIII ст.: а) сорочка; б) пан-ьова поверх сорочки; в) «занавіска» поверх сорочки; г) навергиник поверх сорочки;
д) парадна туніка і далматик князфни;
е) мантія поверх далматика (костюм княгині).
Рис. 152
Женские костюми.
Древняя Русь. X—ХНІ ев.
одягом (переважно дівчат) була також дуже давня «занавіска». Вона являла собою, по суті, звичайний полотняний нарамник з перегнутою в плечах довгою піл кою з круглим вирізом для голови (мал. 152 в). Незшита з боків, вона або сколювалася справа та зліва біля талії, або підв’язувалася вузьким поясом. Як і папьову, «занавіску» шили коротшою за сорочку. Дуже давнім верхнім одягом був також наверш-ник — коротша, до литок, сорочка з широкими недовгими рукавами (мал. 152 г). Увесь цей одяг, проте, не становив обов’язкових складових елементів жіночого костюма Стародавньої Русі, і сорочка залишалася часто єдиним вбранням давньоруської жінки з народу.
Жіночих форм верхнього теплого одягу па Русі в X—XIII ст. не існувало. Жінки ходили в чоловічих свитах. Так само не відрізнялося від чоловічого і звичайне жіноче взуття. Тільки онучі жіпки намотували просто на ноги або замінювали їх зшитими шерстяними панчоха мя-копитцями до колін. Крім лаптів, поршнів та чобіт, поширених серед народу, в боярсько-князівському жіночому костюмі побутували черевички з кольорової шкіри або цупкої тканини, заввишки до кісточок, з трохи загостреними носками. Такі черевички оздоблювали вишивками, а іноді й перлами.
Здавна у східних слов’ян існував звичай, за яким дозволялося ходити простоволо-
130
Мал. 153
Жіночі зачіски, головні убори. Стародавня Русь.
X—XIII ст.: а) зачіска з розпущеним волоссям;
6} вінець, колти;
в, г) убруси (г — шапка поверх убрусаі:
д) повойник.
Рис. 153
Женские прически, головньїе уборьі. Древняя Русь. X—XIII вв.
сими тільки дівчатам. «Па людях» заміжні жінки повинні були прикривати все волосся. Саме цей звичай породив істотну різницю між убором голів дівчат і заміжніх жінок, характерну в народному побуті аж до недавнього минулого.
Найдавнішою дівочою зачіскою на Русі було вільно розпущене волосся (мал. 152 в). З необхідності чимось його підтримати, зв’язати виникли типово руські дівочі головні убори — різні пов’язки навколо голови із стрічок чи тасьми. У багатої частини населення пов’язки виготовляли з шовку, золотних тканин і вишивали кольоровими узорами. Нерідко передню їх частину робили високою і особливо пишно прикрашали. Така пов’язка мала назву чбли, або начільника. Якщо стрічку замінював ширший обруч з твердого матеріалу (наприклад, з лубу або шкіри, обтягнутих тканиною, з металу тощо), такий головний убір називався вінцем. З XI—XII ст. вінці почали оздоблювати но верхньому краю різної форми зубцями, загостреними «теремками» та прямокутними «городками». Такі вінці були головними уборами дівчат з багатих родин (мал. 152 д; мал, 153 б). Типовим оздобленням пов’язок, начільників та вінців були наскроині кільця, що прикріплювалися над вухами (мал. 153 а), та колти, які підвішували на ланцюжках на рівні щік (мал. 153 б: мал. 154 ж). Нерідко по всьому нижньому краю лобових пов’язок прикріплювали бубонці та різної форми металеві підвіски.
Поряд із звичаєм ходити з розпущеним по плечах волоссям дівчата вже у X—XIII ст. почали носити коси. Косу заплітали завжди одну; вона була товстою, не туго стягнутою. Заміжні жінки Стародавньої Русі ретельно підбирали волосся з усіх боків і закручували його зверху голови. Зібране в такий спосіб волосся прикривали повойником, своєрідним м’яким чепцем, який складався з денця та околиша і який щільно стягали ззаду на потилиці зав’язками, щоб з-під нього ніде не вибивалося волосся (мал. 152 г; мал. 153 д). Повойник робили з легкої, тонкої тканини, а іноді (здебільшого в колах знаті) — з густої сітки, сплетеної із золотих, срібних чи шовкових ниток. У цьому випадку він називався в власником. Поверх повойника жінки в усіх верствах суспільства носили убрус —хустку-рушник з полотна, а серед знаті — й з топкого шовку (мал. 152 е; мал. 153 в, г). Убрус, переважно білого або пурпурного кольору, часто з вишитими кольоровим узором кінцями, драпірувався навколо голови й проходив попід підборіддям, де його сколювали застібкою. Один його кінець звисав па плече. Довжина убруса була приблизно 2 м, ширина — 40—50 см. Носили убруси або низько спущеними на чоло, або підв'язаними вище, так що було видно чолу — передню частину повойника, яка для цього мала додаткове оздоблення. Поверх убрусів знатні жінки нерідко носили шапки, схожі па чоловічі (мал. 152 е; мал. 153 г).
Парадні костюми княгинь, як і князів, були дуже схожі на візантійські: одягнута
Мал, 154
Жіночі декоративні прикраси, мотиви орнаментів. Стародавня Русь. Х—ХІ1І ст.: а, б, в) бордюри; г) гривна; д, е, є} мотиви тваринного орнаменту;
ж) колт.
Рис. 154
Женские декоративніше украшения, мотивьі орнаментов. Древняя Русь.
X—XIII вв.
131
поверх сорочки довга, до ступні, туніка з вузькими рукавами і далматик з широкими прямими рукавами, коротшими, ніж рукава туніки. Далматик був значно коротший від туніки і сягав приблизно литок (мал. 152 д); підперізували його по талії золот-ним поясом. Такий костюм доповнювався часто ще й плащем: або мантією (мал. 152 є), накинутою на плечі й застебнутою спереду під шиєю, або, рідше, порзном. Багато спільних з візантійським костюмом рис мав парадний костюм княгині Стародавньої Русі. Проте він відзначався своєрідністю завдяки специфічно руському характеру убору голови, за типом однаковому з народним (начільники і вінці — в дівчат, повойники, убруси та шапки — в заміжніх жінок).
Жіночий чернечий костюм відрізнявся від чоловічого тільки головним убором, який являв собою досить довге покривало, накинуте на голову й стягнуте з боків так, що більша частина чола була закритою. З боків та ззаду покривало звисало вільними складками, спадаючи на плечі та верх спини.
132
РОЗДІЛ XI РОСІЙСЬКІ КОСТЮМИ XIV— XVII ст.
ЗАГАЛЬНА
ХАРАКТЕРИСТИКА
КОСТЮМІВ
* История СССР с древней-ших времен до наших дней в двух сериях, в дв єн аддати томах. Первая серия, т. П. №.. «Наука», 1968, стор. 64.
** Т а м ж е, стор. 102.
Татаро-монгольська навала надовго затримала розвиток Русі і спричинилася до майже двохсотрічного її відставання від передових на той час західноєвропейських держав. Загальний занепад позначився па всіх сферах життя і характеризувався розривом торговельно-економічних і культурних зв’язків з іншими країнами, господарським і суспільним застоєм, дальшим посиленням експлуатації трудящих мас, покріпаченням селянства. Боротьба за збагачення панівної верхівки призводила до міжусобних воєн. Проте сили опору народу не були зламані: рух проти поневолювачів зростав. Народні маси в XIII—XIV ст. багато разів виступали на відкриту боротьбу проти татарських завойовників. Завдяки героїчному опорові населення руських земель сили татаро-монголів були ослаблені і країни Західної Європи були врятовані від спустошливої навали кочівників.
«У XIV—XV ст. на Русі відбувався повільний процес подолання роздрібненості п створення єдиної Російської держави. її основну територію становили землі Влади-миро-Суздальська, Новгородська, Муромо-Рязенська, а також частина земель князівства Чернігівського. Центром об’єднання руських земель і формування єдиної держави у ході наполегливої боротьби з іншими політичними центрами стала Москва» *. Завдяки об’єднанню і зміцненню Русі під владою московського великого князя створилися умови для приєднання до Російської держави захоплених татарами земель. У 1480 році Русь визволилася від татаро-монгольського іга.
Російська держава на чолі з Москвою почала швидко розвиватися; збільшувалася її. територія, зростала військова могутність, зміцнювався міжнародний авторитет, відновлювалися й розширювалися зовнішньополітичні, торговельні й культурні зв'язки із Сходом і. Заходом. Феодальні відносини всередині Русі цього періоду продовжували розвиватися. Разом з тим посилювалася феодально-кріпосницька система експлуатації трудового народу: завершувався процес покріпачення селянства. Соціальна прірва між розбагатілою привілейованою верхівкою феодального суспільства і жорстоко експлуатованою масою трудящих поглиблювалась. Швидко зростала міста. Вони ставали центрами внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Новий розквіт ремесел стимулювався збагаченням царського двору і знаті. Велику роль у житті Московської держави відігравала православна церква, яка розбагатіла за рахунок придбання величезних земельних володінь і підкорила своєму контролю все духовне життя суспільства.
Усі ці явища в суспільному житті держави відбувалися в умовах збереження само-, бутньої культури, успадкованої з часів Стародавньої Русі.
У період XIV—XV ст. «відбувалося становлення великоруської, української і білоруської народностей. їхньою спільною основою була давньоруська народність».**. Хоч доля всіх трьох народностей складалася по-різному, мова їхня, культура, і побут залишилися близькими.
Тривале відособлення Русі від інших країн сприяло дальшому розвиткові давньоруської культури цілком самостійним, своєрідним шляхом, а становлення великоруської народності і зміцнення Російської держави в XVI—XVII ст. закріпили ці відмінні особливості російської культури і побуту. Вплив Заходу ставав помітним лише з- другої половини XVII ст., і то тільки в придворних колах. Аж до кінця XVII ст. він був ще незначним і суттєво не позначався на міцно усталених своєрідних формах побуту й культурних традицій.
Російські костюми XIV—XVII ст. дуже відрізнялися від західноєвропейських і загальним своїм виглядом, і окремими елементами. Вони розвивалися цілком самостійно і являли собою подальшу еволюцію давньоруських костюмів X—ХІП ст. Основа давньоруських костюмів: сорочка й порти — у чоловіків, сорочка — у жінок — у XIV—XVII ст., хоч і в дещо зміненому вигляді, мала спільні для всіх верств суспільства риси одягу. Зовсім зник тільки візантійський одяг знаті.
На давньоруську основу поступово нашаровувалися нові типи одягу, майже винят-. ново верхнього, серед якого переважав уже розстібний. Проте загальний вигляд костюмів істотно не змінився завдяки тому, що і в чоловіків, і в жіпок продовжував побутувати довгий, неприталений одяг і зберігалося багато давніх традиційних елементів костюмів, а також способів носити й оздоблювати їх. За відмінностями, часом значними, в російських костюмах X—ХІП і XIV—XVII ст., що помітні при поверховому з ними знайомстві, криються наявність спільної основи, сталість давніх форм і звичаїв, пов'язаних з наступністю культури.
Існує думка, згідно з якою «власне російського одягу зовсім не існувало» (В. В. Ста-сов) і російський костюм являв собою лише варіант так званого східного костюма. Під останнім, звичайно, малася па увазі узагальнена «рівнодіюча» із середньовічних костюмів Арабського Сходу, Ірану, а також татаро-монголів. Такий погляд, безперечно, помилковий і суперечить фактам уже тому, що російський костюм у XIV— XVII ст. поряд з деякими рисами схожості із східним костюмом, істотно від нього відрізнявся. Наприклад, йому був зовсім не властивий такий майже обов’язковий для східного костюма елемент, як жіночі штани, шаровари. Непереконливим є і посилання па татаро-монгольський вплив, оскільки він був незначним, і не тільки щодо костюма, а й щодо російської культури взагалі. Татаро-монголи на загарбаних землях у масі не розселялися, релігію, побут і внутрішній устрій на Русі не порушили. Крім того, своїм загальним суспільним розвитком вони перебували на значно нижчому рівні. Безперечно, в російському костюмі XIV—XVII ст. можна виявити елементи східного походження, очевидно, запозичені з костюма близькосхідних країн. Такі, наприклад, відкидні (розрізані біля пройм) або фальшиві (пришиті біля пройм у вигляді смуг) рукава каптанів, таф’ї (невеличкі шапочки, в усьому аналогічні східним тюбетейкам), а також ряд назв (каптан, сарафан, ферязь). Разом з тим
133
нема жодних підстав стверджувати безпосереднє запозичення всього російського костюма періоду XIV—XVII ст. (зокрема, розстібного) в народів мусульманських країн Сходу. Адже розстібний одяг здавна існував на півдні Російської рівнини — ще у скіфів. Крім того, сам тин розстібного одягу, який побутував на Русі, істотно відрізняється від поширених на Сході форм. Поява розстібного одягу на Русі відноситься до XIV ст., а в XV ст. його вже носили всі верстви населення. Спочатку існував тільки однобортний варіант, без глибокого заходу, з застібкою впритул, потім, починаючи з XVI ст., виникла й інша форма — з заходом верхньої поли наліво. Останній варіант згодом перетворився на специфічно російську національну народну особливість одягу. Перенесення застібки на правий бік навіть ще в XIX ст. вважалося гріхом. Майже піде па Сході, за винятком хіба що Індії, розстібного одягу з заходом наліво не зустрічалося. Отже, коли навіть припустити запозичення розстібного типу одягу взагалі зі Сходу, слід підкреслити, що в Російській державі у XVI ст. була вироблена нова, цілком самостійна, оригінальна, самобутньо-національна його форма — з заходом наліво. Розстібний тип верхнього одягу в XIV—XVII ст. з’явився внаслідок подовження аж до самого низу грудного розрізу давньоруської свити. Можна припустити, що такий розріз вперше застосовувався у військовому одязі, щоб зручніше було сідати на коня, а далі проник і в цивільний костюм. Що ж до заходу наліво, то й ця особливість, очевидно, пов’язана спочатку з потребами військового одягу.
Для російського воїна, який діяв у бою головним чином шаблею, неминучим було подання наперед правого боку корпуса. Таке положення, природно, потребувало заходу переднього розрізу одягу наліво, щоб зброя противника не могла проникнути у щілини цього розрізу. Недаремно ще до татаро-монгольської навали грудний розріз давньоруської кольчуги і бармиця завжди застібалися на лівому боці, створюючи в цей бік невеликий захід.
Однією з характерних особливостей російського костюма XIV—XVII ст. був успадкований від рапіших часів прямий крій одягу, ускладнений лише вставлянням клинців, які дещо розширювали його внизу. Аж до XVII ст. одяг продовжували шити суцільно кроєним, і відрізні ліфи навіть наприкінці XVII ст. траплялися тільки в чоловічому каптані-терлику та жіночій кофті-шугаї. Сталість прямого крою пояснюється збереженням давньої традиції пеприталеного силуету як канону російського чоловічого і жіночого костюмів. Неприталеність у довгополому одязі надавала костюмові вигляду солідності, спокою, величності, що відповідало всьому ладові життя верхівки панівного класу — вотчинного боярства з його господарсько-культурною замкненістю, застійними формами побуту, схильністю до старовини й безконтрольним самовладдям. Намагання підкреслити солідність, багатство і благополуччя у боярсько-дворянському середовищі викликало до життя звичай носити не менше двох (а часом і більше) верхніх убрань—основного й додаткового. Ознакою солідності й заможності стала огрядність, яка не припускала приталепості й породила особливий спосіб носити чоловічий пояс дуже низько на стегнах, через що живіт випинався. Неприталеиий одяг, який не тільки виключав підкреслення природних форм тіла, а, навпаки, приховував їх, відповідав вимогам християнської релігійної моралі. Внаслідок цього неприталепе, пряме, довгополе, звисаюче вбрання міцно ввійшло в побут усього народу і стало загальнообов’язковою характерною особливістю російського костюма усіх верств населення протягом XIV—XVII ст. Лише в XVII ст. вперше з’явилися три типи притал свого верхнього одягу — станові каптани (які дістали таку назву тому, що мали обтягнуту по стану, звужену в талії спинку), «польські» каптани й терлики з відрізними ліфами. Водночас спостерігалось і повиє укорочення каптанів. Петро І на початку свого царювання наприкінці XVII ст. одягнув у короткі каптани потішних. Проте приталені й укорочені каптани були тільки в чоловічих костюмах (майже винятково придворної молоді); шили їх не дуже приталеними. Під безпосереднім впливом християнської церкви в російському костюмі остаточно утвердилася перейнята від давньоруського костюма X—XIII ст. традиція закритого вбрання, яка не припускала будь-якого оголення тіла. Таке вбрання цілком, з голови до ніг, закривало торс і кінцівки і стало специфічним, властивим для російського костюма XIV—XVII ст. Закритий, неприталеиий і довгополий російський костюм чітко відрізнявся від тогочасного західноєвропейського костюма XIV—XVI ст. з його відкритими вище колін ногами, туго натягнутими панчохами в чоловіків, з щільно облягаючими платтями з глибокими декольте, що оголювали шию, плечі й груди, з відкритими жіночими зачісками. Порівняно з ним російський костюм відзначався винятковою скромністю. Сталість його закритих форм завжди була пов’язана також з особливістю природних умов країни — суворим кліматом.
Соціальна диференціація російського костюма XIV—XVII ст. була дуже помітною. З’явився одяг, що побутував лише серед панівних верств суспільства— бояр і дворян (наприклад, чоловічі охабпі, ферязі, терлики, платна або жіночі літники й тілогрії). Вирізнялися своєю формою головні убори феодальної верхівки (таф’ї, магерки, горлати і шапки) й окремі елементи, як-от: відкидні рукава, коміри тощо. Виявом непричетності до праці класу експлуататорів були також довгі (майже до подолу) рукава — символ неробства. Спільними для широких верств населення залишалися нижній і так званий горпичпий (який складався з сорочки і штанів — у чоловіків та з сорочки — у жінок), а також новий верхній одяг: чоловічі зипупи, каптани, шуби і жіночі сарафани, душогрії, шугаї. Проте всі ці форми, однакові за кроєм, у різних верств суспільства досить помітно розрізнялися якістю матеріалу, кількістю
134
та характером прикрас. Селяни, як і раніше, шили одяг з домотканого полотна і грубої шерсті, рідше — з привізних бавовняних тканин з набивними узорами. Посадські люди в містах носили верхній одяг з привізних цупких бавовняних тканин і частково з пофарбованого сукна. Купці використовували для свого одягу дорогі іноземні сукна й тонкі шерстяні тканини, а також легкі шовки. Бояри і дворяни одягалися переважно у привізні узорчаті, нерідко золотні шовки, парчу, бархат і тонкі шовки (камку, тафту).
Чоловічий і жіночий костюми, особливо феодальної знаті, зовні були дуже схожими: обидва мали довгополий неприталений верхній одяг і чоботи. Деяке вбрання було навіть спільним, як, наприклад, опапші й однорядки. Коли на свої головні убори жінки надівали зверху ще й шапки, різниця і зовсім не відчувалась. Тільки в народному костюмі (або в горничному одязі знаті) ця різниця була цілком виразною: чолоопіки носили штани і сорочки до колін, а жінки—лише довгі сорочки, які сягали ступень. Але і в народі верхній теплий одяг (зипуни, сермяги) був однаковий і в чоловіків, і в жінок. Цікавою відмінністю чоловічого костюма від жіночого була система застібок основного верхнього розстібного одягу: чоловіки застібалися тільки до пояса, а жінки — до самого подолу.
До кінця XVII ст. російське ткацьке виробництво було що мало розвинуте. Вітчизняна продукція продовжувала обмежуватися домотканими льняними, конопляними або грубошерстими тканинами. Але розвиток торговельних зв’язків із зарубіжними країнами (особливо починаючи з другої половини XV ст.) забезпечував появу великої кількесті найрізноманітніших ввізних тканин як із східних, так і з західноєвропейських країн (Італії, Іспанії, Англії, Голландії, Франції). Крім відомих уже в X— XIII ст. шапкових тканин парчового типу і легких шовків, досить поширеними в костюмі феодальної верхівки стали бархат (у тому числі ритий і золотпий), блискучі глянцеві атласи (узорні й золотні), а також легка об’яр, яка фактурою нагадувала репсовий муар з витканим золотим або срібним хвилястим узором. Відома й раніше легка шовкова камка набула настільки великого поширення, що застосовувалася навіть для пошиття одягу серед городян, а іноді и серед селян. Особливо славилася дешева китайська камка — китайка з матовим квітковим узором на блискучому тлі, часто ткана яскравими шовками. З неї нерідко шили сарафани. Розкіш і пишність шовкових тканин, особливо парчі, золотних алтабасів і бархатів XVII ст. була винятковою. В окремих випадках, внаслідок перевантаженості золотом, набір такого матеріалу на одяг (6—8 м) мав вагу близько 15 кг.
Узори па шовкових привізних ткапипах були дуже різноманітні й залежали від походження та часу їх вироблення. У XIV—XV ст. побутували ще візантійські тканини з характерними для пізнього періоду узорами — хрестами, зображеннями ангелів і святих у поєднанні з «картонними» фігурами й рослинним орнаментом. Такі тканини, особливо хрещаті (тобто з зображенням хреста), використовувалися переважно для одягу церковників. Па перських («кизилбаських») тканинах, поширених протягом усього цього періоду, узори були зовсім іншими. Переважав дрібний, досить густий і складний рослинний орнамент з натуралістично трактованих квітів, листя і Стебел гвоздики, тюльпана, шипшини, іриса, троянди, іноді з дерев із дрібним листям. Нерідко на тлі такого орнаменту були зображення тварин і птахів, а також постатей людей. Своєрідний декор мали не менш популярні, особливо з XVI ст., турецькі («турські») тканини. Вони відзначалися дуже великими й більш стилізованими рослинними узорами у вигляді опахал, гостроовальпих клейм з розетками всередині, «турецьких огірків» тощо. Ще більшу різноманітність орнаментації мали італійські («волоські») тканини, які успішно конкурували із східними, починаючи з XV—XVI ст. Типові для доби Відродження узори із складними рослинними мотивами — стилізованими травами, квітами, плодами граната й ананаса, великими клеймами — змінилися згодом на пишніші узори у стилі барокко з введенням вазонів з квітами, джгутів, геральдичних корон та складних рослинних форм. Поряд із шовковими тканинами для пошиття одягу широко використовували тонкі шерстяні й суконні тканини, привезені з Англії та Голландії. Відомі під різними назвами (зуф, скарлат тощо), ці тканини мали безузорні, однотонні кольори і йшли па пошиття верхнього одягу як знаті, так і заможніших верств міського населення (купців та посадських людей). Ввійшли у побут і привізні зі Сходу дешевші бавовняні тканини. Найпопулярнішими серед них були міткаль (цупка, що нагадувала бязь, тканина), кумач (особливо червоний), кутня (смугаста тканина з домішкою шовку) і блискуча сатипь (сатип). Ці бавовняні тканини замінювали дорогі шовки серед бідніших дворян і городян. З метою зробити їх подібними до узорних закордонних шовкових тканин на них вже російські майстри вибивали рослинні узори, що імітували орнаментацію привізних тканин у дещо спрощеному вигляді.
У народному костюмі, як і раніше, переважали вибійки на полотні давнім традиційним декором — переважно геометричним або геометризованим рослинним узором, що перейшов з X—ХІТІ ст. Домоткані льняні тканини залишалися основним матеріалом для пошиття народного одягу, а у вигляді тонкого полотна їх широко вживали і в костюмі панівних верств (для нижнього, горничного вбрання). Щоправда, у XVII ст. ці верстви населення користувалися й привізним голландським полотном вищої якості.
Кольори тканин були дуже різноманітними. Поряд з традиційним пебіленим (суровим) полотном у народному, особливо чоловічому, костюмі широко застосовували фарбування у синій, зеленкуватий і червоний тони. З ввозом іноземних тканин надзвичайно збагатилася гама кольорів у російських костюмах. Турецькі тканини
135
славилися глибокими темно-червоними, малиновими, ліловими фонами з блакитними,, синіми й зеленими узорами. Перські тканини мали світліше і м’якше червоне, рожеве, зелене, блакитне і золотаво-жовте забарвлення. Італійські були особливо яскраві, насичені всіма (аж до білого) топами кольорової гами.
Російський костюм XIV—XVII ст. порівняно з костюмом X—XIII ст. мав значно менше пачшних, рухомих прикрас. Повсюдно побутували переважно сережки й персні. Сережки — дуже різноманітні, нерідко східного типу, з підвісками — були жіночими прикрасами. Персні носили й чоловіки (на вказівному або навіть на великому пальці — напалки). До нового виду наліпних прикрас належали запони — аграфи або броші па шапках. Прикраси на самому одягові, навпаки, в той час ставали багатшими й різноманітнішими: гаптування кольоровими нитками (переважно червоними), золоте і срібне шиття капітеллю (кручепим або плетеним з тонесеньких золотих ниток дротом) і бітттю (срібною стрічечкою). Ажурні, схожі на мереживо, узорні нашивки з капітелі, що створювали каймові прикраси для одягу (по коміру, центральному розрізу і краях рукавів) з фігурпо вирізаними краями, називалися круживом і мали велику популярність. Але особливого розвитку набуло перлинне шиття, що як прикраса костюма проникло навіть в середовище заможних селян. Уже з XV ст. обводка перлами узорів, па тканинах перетворювалася па суцільну і поступово самі узори починали виводити перлинною ниткою, причому поряд із садженням (нашивкою перлинної нитки на тканину у вигляді узорів) розвивалося і власне нанизування (коли з низок з перлами створювався ажурний, наскрізний узор, що нагадував гіпюрне мереживо). Найпростішою і найпоширспішою прикрасою такого типу були разки — дрібні сітки з перлів, які підвішувалися спереду, на чолі, до жіночих головних уборів; перли, низали або рефіддю (тобто в косу, ромбовидну сітку), або решіткою (у вигляді квадратної сітки). Прикладом складнішої низаної прикраси з рослинними узорами й розводами можуть бути наплічники з перлів. Улюбленою прикрасою народного одягу були облямувапия, переважно з червоної тканини, розташовані у вигляді обшивки по швах сорочок і портів. В ошатному одягові їх нерідко робили із золотої тасьми або каніте лі. Нарешті, ще більш, ніж раніше, як прикрасу російського костюма застосовували хутро. Ним облямовували шийний виріз, центральний розріз, краї рукавів ї навіть поділ; хутряні коміри шуб і пристібні круглі хутряні коміри у жіночому верхньому одягові, а також хутряне облямування одягу та околишів шапок були на той час звичайними прикрасами.
Петлиці, які вже зустрічалися в давньоруському костюмі X—XIII ст., у XIV—XVII ст. стали дуже поширеною типовою прикрасою верхнього розстібного одягу чоловіків і жінок. їх нашивали по центральному розрізу з тасьми (нерідко золотної, завширшки 3—5 см) або із шнура. Довжина петлиць з обох боків розрізу становила приблизно 12—15 см. Розташовували їх рівномірно або гніздами по 2—3 штуки. Число петлиць значно збільшилося особливо в XVII ст. Навіть у чоловічому костюмі, де їх, як правило, нашивали до пояса або трохи пижче, кількість петлиць досягала 10—12. У чоловічому костюмі їх було переважно 5—8, а в жіночому, де вони йшли майже до подолу,— 15—20. Часто кожну петлицю прикрашали ще додатково зав’язками з петлями й китицями з країв і в центрі. Захоплення петлицями було настільки значним, що ними прикрашали не тільки центральний розріз верхнього розстібного одягу, а й невеликі бічні розрізи (розпори) внизу і навіть іноді розрізи в проймах при відкидних рукавах.
Як і в X—ХІП ст., в. російському костюмі цього періоду ще ле було прорізних петель. Усі петлі, принаймні до середини XVII ст., були тільки повітряні. їх накидали на різноманітної форми гудзики, переважно ие плоскі, а бутопоподібні, виготовлені з різних матеріалів: рогу, металу, дерева, шкіри. Поширені були також вузликові, круглі гудзики із шнура, гудзики, обшиті тканиною, і гудзики-кляпнші — довгасті дерев’яні брусочки. В ошатних костюмах багатої верхівки тогочасного суспільства нерідко траплялися гудзики з коштовних каменів, перлів, ажурної скані, срібла з черню та золота, прикрашеного кольоровими емалями.
Характерною рисою російських костюмів XIV—XVII ст. можиа вважати майже цілковиту відсутність пришитих до одягу комірів. Ця традиція походить від давньоруського костюма X—ХШ ст. Як правило, всі види комірів робили пристібними: до одягу їх прикріплювали на гудзиках або гапликах. Виняток становили шуби, до яких широкі хутряні коміри пришивали наглухо. Отже, у народному костюмі і навіть серед знаті (у більшості каптанів і в жіночому одягові) переважав безкомірний тип одягу. Пристібні коміри, являючи собою окремі елементи костюма, відігравали насамперед роль прикрас. Коміри були досить різноманітними: і невеликі (8—10 см заввишки) стоячі, що впритул облягали шию, коміри-намиста чоловічих сорочок і зипупів, і козирі, що з’явилися в XVII ст.,— високі жорсткі коміри, які затуляли голову з боків до вух (носили їх з каптанами), і широкі відкладні коміри, що спадали ззаду по спині па 20—ЗО см, і круглі різної висоти коміри, що прикрашали жіночі боярсько-дворянські костюми. Найчастіше такі коміри шили з дуже цупкої тканини і щедро оздоблювали кольоровим, золотим і перлинним гаптуваппям. Жіночі круглі коміри часто робили з хутра, особливо з чорного, щоб відтінити білизну обличчя. Як прикраси дуже поширеними були й окремі зарукавки. їх також щедро оздоблювали шиттям, золотим гаптуванням, перлами. Усі види оздоблення російського костюма обмежувалися тільки одним типом — площинною орнаментацією, яка не порушувала простих і спокійних ліній та форм одягу. Ліпної, рельєфної орнаментації з самої тканини (оборок, рюшів, бантів тощо), які створювали примхливу,
136
звивисту поверхню одягу, розчленовували й подрібнювали обриси ліній силуету західноєвропейського костюма, в російському костюмі протягом всього розглядуваного періоду майже ніде пе зустрічалося.
Носили верхній розстібний російський костюм паопашки, тобто накинутим иа плечі, без просовування рук у рукава. Іноді навіть накидали тільки на одне плече. Особливо часто носили таким способом шуби. У російському костюмі, принаймні до початку XVII ст., пе було кишень.
чоловічі костюми Загальнообов’язковою основою російського чоловічого костюма XIV—XVII ст. для всіх верств суспільства залишалася сорочка, яка мало змінилася порівняно з X— ХНІ ст. Вона стала тільки трохи коротшою, вище колін, особливо в боярсько-дворянському костюмі.
Новинкою було лише виникнення і поширення сорочки-косоворотки (мал. 155 а), яка з’явилася в XV ст. Така сорочка мала грудний розріз не в центрі, а зліва. Та навіть на кінець розглядуваного періоду косоворотка ще не витіснила остаточно сорочку з центральним розрізом. Носили косоворотку переважно в народних костюмах, в яких вона згодом стала домінуючою. Сорочки шили з полотна, бавовняних тканин і шовку. У народі, де сорочка продовжувала бути основним верхнім одягом, її, як і раніше, шили здебільшого з полотна. У костюмі багатої верхівки, коли сорочка перетворилася на спідню (тобто на елемент білизни), її шили нерідко з тонкого полотна, а як верхню сорочку, яку часто носили в домашніх умовах,— іноді з шовку. Більшість сорочок мали підоплічку — другий шар тканини, який підшивали у вигляді підкладки на грудях, плечах та спиш. Під пахвами вставляли чотирикутні ласто-виці. Рукава кроїли майже прямими, традиційної довжини, тобто до пальців кисті, їх ширина внизу становила 13—15 см. Коміра сорочка, як і раніше, не мала й залишалася «голошийпою». Лише до парадних сорочок іноді пристібали па невеликих гудзиках або гапликах окремі коміри-намиста у вигляді невисокої стійки 5— 7 см: вони були прикрасою, тому вишивали їх шовком та перлами. Грудний розріз сорочки застібався на гудзики (один або кілька). Сорочки оздоблювали вишивкою або каймовими нашивками по подолу, навколо коміра та грудного розрізу,, а також облямуйаппнм і бахромою по всіх швах, у тому числі й по швах підоплічки. Нарядні сорочки прикрашали також петлицями по грудному розрізу і раз порах. Переважними кольорами були білий і суровий, а також червоний. Рідше застосовувалася пістря з переважанням синіх тонів або вибивні тканини. Усі сорочки продовжували носити за давньоруською традицією тільки навипуск і низько підперізували їх, як і раніше, вузькими поясами — ремінними або тканими, у більшості випадків вовняними, плетеними з двох ниток (білої і червоної). Краї поясів, зав’язані вузлами, звисали спереду.
Обов’язковим елементом чоловічого костюма були й штани. Вони здебільшого залишалися такими, як і порти X—XIII ст.: вузькими, пошитими з полотна, без розрізу й клапана спереду і підтримувалися на поясі очкуром. У костюмі знаті як елемент
М а л. 155
Російський чоловічий одяг.
XIV—XVII ст.:
а)	сорочка-косоворотка;
б)	схема крою селянської сермяги; в) зипун боярина.
Рис. 155
Русские мужские одежди. XIV—XVII вв.
137
білизни вони були теж полотняними: Водночас серед панівних верств і середніх прошарків міського населення дуже часто почали носити верхні штани — дещо ширші (до 25 см внизу), уже з пришитим поясом замість очкура. їх шили із сукна, цупких бавовняних тканин, а у бояр навіть із шовку; часто підшивали під них підкладку, а іноді й хутро. При цьому низ штанів, завжди заправлений у чоботи, робили нерідко з іншого, простішого матеріалу.
Основним верхнім чоловічим одягом XIV—XVII ст. були каптани. Поняття каптан є збірним, оскільки різновидів їх було дуже багато і деякі деталі та способи їх крою протягом цього періоду зазнавали змін. Проте всім каптанам властиві певні спільні риси, які дають змогу об’єднати їх в одну групу одягу. Каптан являв собою розстібний одяг прямого крою з розширеним подолом за рахунок вставлених бічних клинців, без розрізу ззаду, завдовжки не вище колін і не нижче кісточок ступень, переважно з довгими рукавами, без коміра, з застібками до пояса, як правило, суцільнокроєний і неприталепий. Каптани були верхнім одягом: у селян і серед біп-ніших городян - - єдиним, а в колах знаті й купецької верхівки — переважно як '/
Ма л. 156
Російський верхній чоловічий одяг.
ХІУ—ХУІІ ст.
а)	селянський азям;
б)	короткий приталений каптан; в) чуга.
Рис. 156
Русские верхние музюские одеждьі. XIV—XVII вв.
Мал. 157
Довгополий російський верхній чоловічий одяг.
XIV—XVII ст.: а) каптан
із заходом наліво;
б, в) каптан, застебнутий впритул (б — розгорнутий вигляд ззаду);
г, д) становий каптан
(г — розгорнутий вигляд ззаду).
Рис. 157
Долгопольїе русские верхние музкекие одезкдьі. Х7У~ХУІІ вв.
138
Мал. 158
Російський верхній чоловічий одяг.
XIV—XVII ст.: а, б) «польський» каптан (б—розгорнутий вигляд ззаду); в, г) терлики.
Рис. 158
Русские верхние му щепив одемсдьі. XIV—-XVII вв.
Мал. 159
Рукава російського верхнього чоловічого одягу. XIV—XVII ст.: а, б) дуже довгі вузькі рукава каптанів; в) «польський» рукав; г) відкидний рукав; д) рукав терлика.
Рис. 159
Рукава русских верхних мужских одежд. XIV—XVII вв.
домашній одяг. Крім каптанів, існував і другий, додатковий верхній одяг (ферязь, охабснь, шуба тощо). Довжина каптанів була різною: від 1 до 1,5 м. До XVII ст. переважно всі каптани в костюмі штаті були довгополими, завдовжки майже до п’ят (близько 1,5 м), або середніми, які сягали литок. Пізніше, з середини XVII ст., очевидно, під впливом західноєвропейських зразків каптани почали укорочувати. Від довгополих каптанів поступово почали відмовлятися; носили їх переважно літні люди. Виникли короткі, до колін, каптани (1—1,1 м), особливо улюблені у молоці (мал. 156 б). Переважаючими формами стали каптани середньої довжини: становий, «польський», терлик. Водночас довжина каптанів змінювалася й залежно від призначення. Наприклад, їздові, каптани, що призначалися для полювання та верхової їзди, були завжди не довшими, ніж до литок. І, навпаки, домашні каптани бояр залишалися протягом усього періоду довгополими. Каптани трудового люду були завжди короткими, до колін, або трохи нижче.
До XVI ст. всі каптани не мали глибокого заходу й застібалися майже впритул. Ця форма залишалася досить поширеною і пізніше, аж до кінця XVII ст. Так, наприклад, становий, «польський» і потішний каптани XVII ст. були однобортними. В XVI ст. почали поширюватись каптани з глибоким заходом наліво. Особливо широко застосовувався такий захід у довгополих каптанах домашнього типу (домашній, «турецький» тощо). В них праву верхню полу вгорі косо зрізували від коміра до попереку й застібали у двох місцях — біля коміра і в талії на лівому боці (мал. 157 а). В усіх каптанах повітряні петлі пришивали до правої поли, а гудзики — до лівої. Розрізнялися каптани й за шириною подолу, що залежала від величини вставлених бічних
139
Мал. 160
Додатковий верхній одяг  російського чоловічого костюма. XIV—XVII ст.: а) однорядка; б) ферязь; в) охабень; г) опашень; д) ферезея.
Рис. 160
Дополиительньїє верхние одеждьс русского мужского костюма. XIV—XVII ве.
клинців. Вузькі каптани мали ширину подолу 2—2,2 м, що було властивим лише для коротких каптанів. Найпопулярнішою в каптанах була середня (2,5—2,75 м) ширина по подолу. Дуже широкий поділ (3—3,25 м) був відмінною ознакою парадних каптанів, як, наприклад, станового і їздового. У XVII ст. з’явився новий спосіб вставляння бічних клинців — вже не у вигляді трикутників, а у формі прямокутних шматків тканини, які вшивали в зборку в невеликі підрізи каптана з боків талії (мал. 157 г,д; мал. 158 а, б). Такий спосіб розширення низу каптана вже підкреслював талію. Дуже різноманітними ставали рукава каптанів. Довжина їх була від 40 см (короткий рукав на 3/< або 7/в) До 1—1,2 м" (дуже довгий рукав), ширина в ліктьових суглобах — від 20 до 35—40 см. Найпоширенішим був майже прямий, дещо звужений донизу довгий рукав. Такі рукава внизу мали настільки вузькі отвори (11—13 см), що вони не сповзали на кисті і давали змогу призборювати їх дрібними зборками нижче ліктів. Майже завжди вузькі довгі рукава мали внизу, біля кистей, невеликі розрізи, які іноді застібалися на 2—4 гудзики (мал. 159 в). Пройма рукава найчастіше була прямою і широкою (а то й дуже широкою — 35—40 см), тому й рукав біля пройми розширювався. Особливий крій мав «польський» рукав, запроваджений у XVII ст. (мал. 158 а). VI ого вставляли в широку пройму (40 см). Був він широким (не менше
140
ЗО см), до ліктя, а від ліктя — різко звуженим (до 15—12 см). Такий рукав міцно охоплював не тільки зап'ястя, а й усю нижню частину руки. Внизу, біля кисті, «польський» рукав дещо розширювався, утворюючи невеликий скошений розтруб, який завдяки розрізові знизу спускався па кисть. Широкий, відносно короткий рукав, що не покривав зап’ястя, шили переважно в станових каптанах XVII ст. До XVII ст. всі без винятку каптани кроїли з прямою суцільною спинкою, пепритале-нимп, зберігаючи традицію давньоруського одягу. Тільки в XVII ст. у становому каптані спинку кроїли вже з помітним звуженням у талії. У другій половині XVII ст. такий крій поширився і па деякі інші види каптанів, наприклад, «польський» (мал. 158 а) та на короткі ошатні каптани придворної молоді (мал. 156 б). Але на той час він ще не став домінуючим, масовим. Відрізна ж конструкція зустрічалася тільки в одного виду каптанів — у терлику, який у XVII ст. був придворним одягом царських служилих людей середнього рангу (рипдів, жильців, візничих, сокольничих тощо). Терлик (мал. 158 в, г) мав відрізний ліф по талії, до якого пришивали в зборку нешироку «спідницю» з центральним розрізом і пезастебпутими полами, що вільно розходились і мали невеликий захід наліво. Ліф глибоко заходив наліво так, що його права пола створювала широкий клапан, який застібався збоку на лівому плечі та лівому боці грудей (мал. 158 в, г). Рукав терлика кроїли середньої довжини (близько 70—80 см) з призбираним буфом вище ліктя і вузьким довгим обшлагом, який закінчувався зубцевидним напуском на кисть (мал. 159 д). Навколо коміра пришивали невисокий комірець-стійку, широко розкритий спереду. Довжина терлика середня, приблизно до литки (близько 1,25 м).
Особливе місце серед каптанів належить зипуну (мал. 155 в), який у дворянсько-боярському костюмі носили як нижній одяг, що надівався безпосередньо на сорочку під каптан. У селян це був найпоширеніший вид верхнього одягу, поверх якого вже нічого не надівали. В усьому схожий на зинун селянський одяг мав і інші назви (сермяга, азям). Зинун завжди був коротким, до колін, а іноді й трохи вище колін (95 см), вузьким, з нешироким подолом (2 м), вузькими, середньої довжини, майже рівними рукавами (70—75 см). Біля зап’ястя рукава нерідко були розрізані й застібалися на гудзики. Іноді боярські зипуни шили без рукавів або з рукавами з іншої тканини. Зипун застібався спереду, впритул, до пояса. Коміра він не мав, лише зрідка пришивали невисоку стійку. До зипупа багатої верхівки пристібали стоячий комір-намисто, досить пишно декорований, який виглядав з-під широкого коміра верхнього каптана.
Своєрідний тип каптана являла собою чуга, призначена переважно для верхової їзди і використовувана також як військовий одяг (мал. 156 в). її відмінними рисами були дуже короткі, що ледве сягали ліктів, неширокі рукава (завдовжки 25—ЗО см) і пришитий відкладний комір завширшки приблизно 10 см. Спереду па грудях чуга досить широко була відкрита. Довжина чути — близько 1,25 м. Широкий поділ її обов’язково мав бічні розпори.
Тканини для пошиття каптанів використовували різні: полотно, переважно краше-нину, грубі сорти сукна (сермягу) —для селянських зипунів (азямів), цупкі бавовняні тканини (міткаль, сатин) і просте сукпо — для каптанів посадських людей; купці, приказпі та дрібні дворяни шили свої каптани з тоншого привізного сукна, а бояри й багаті дворяни — з різних сортів шовку. Легші тафта і камка найчастіше йшли на домашні каптани, а узорчаті бархат і парча—на парадні. Усі каптани, як правило, мали підкладку й нерідко підбивалися хутром або простьобувалися на ваті. Однією з прикрас каптанів були пристібні коміри: до XVII ст.— тільки стоячі або відкладні (намиста), а з XVII ст.—й козирі. Петлиці розташовували по центральному розрізу і нерідко по ро з порах внизу подолу. Широко, особливо в XVII ст., зверталися також до обшивки шнуром або облямовування по швах, коміру, розрізу та подолу. Рукава деяких каптанів біля зап’ястя стягувалися зарукавками. Каптани носили і з поясами, і непідперезаними. У першому випадку вузький пояс, яким підперізували сорочки, замінив широкий пояс-кушак. Такі пояси робили з кумачу, тафти, а також із золотних тканин. Кушаки з легких тканин складали вздовж удвоє і обгорталися ними кілька разів, у центрі спереду зав’язуючи вузол і випускаючи краї, які вільно звисали і були часто прикрашені китицями (мал. 156 б). У пародпому костюмі краї кушаків заправляли під пояс на боках (мал. 156 а). Золотні та ювелірні пояси застібалися спереду пряжками й гапликами. Як правило, всі пояси підв’язувалися низько на животі, і тільки у молодих людей, починаючи з XVII ст., — по талії. Крім основного верхнього одягу — каптанів, у російському чоловічому костюмі був поширений і додатковий верхній одяг, який здебільшого одягали на каптани. За винятком шуб, повсюдне застосування яких було пов’язане з суворим кліматом, а також однорядок, що заміняли дощові плащі, додатковий верхній одяг носили майже тільки бояри, дворяли та багаті купці як вихідний або парадний одяг. За деякими особливостями крою і призначенням увесь додатковий верхній одяг цього періоду можна поділити на три групи: а) однорядки і ферязі; б) охабні, опапші та ферезеї; в) шуби. Однорядка (мал. 160 а) поширена була як літній вид одягу і відігравала роль пильника або дощового плаща. її шили завжди без підкладки (від чого вона й дістала свою назву) з простіших матеріалів (бавовняних тканин, шерсті або сукна) й нічим не прикрашали, крім петлиць, які, па відміпу від петлиць на каптанах, спускалися значно нижче талії. Такий спосіб нашивки петлиць був взагалі характерним для майже всіх видів додаткового верхнього одягу. Коміра однорядка не мала, застібалася майже впритул, довжина її сягала кісточок ступень. Крій у неї був простий, прямий, з дуже довгими вузькими рукавами й бічними розпорами
141
Мал. 161
Російські чоловічі шуби.
XIV—XVII ст.:
а)	російська шуба;
б,	в) «турецькі» шуби;
г) «польська» шуба.
Рис. 161
Русские мужские шубьі.
XIV—XVII вв.
внизу. У народному костюмі однорядки шили переважно білого або синього кольорів; підперізували їх кушаками. Ферязь (мал. 160 б) відрізнялася від однорядки тим, що була теплішим одягом; її підшивали не тільки підкладкою, а нерідко підбивали й хутром або простьобували на ваті. У подолі вона була дуже широкою (до 3 м по колу) і не застібалася на гудзики, а зав’язувалася шнурками. Ферязі, як дорожче вбрання, шили найчастіше з сукна і навіть з бархату й парчі. Іноді їх прикрашали пристібними відкладними комірами. Кольори обирали переважно темні (коричневий, темно-вишневий, темно-синій, темно-зелений). Ферязі носили пспідпере-заними.
Дещо інший характер мав охабень (мал. 160 в), дуже поширений у XV та XVI ст. лише в колах знаті. Це теж довгий, до кісточок ступень, розстібний одяг прямого крою з застібкою впритул па петлицях. Але його рукава були відкидними, з розрізами спереду по проймі, крізь які просовували руки. Рукава охабпя були найдовшими (до 1,25 м) і дуже вузькими внизу (завширшки 8—10 см); вопи відігравали лише декоративну роль. Як правило, такі рукава носили не спущеними, а зав’язаними ззаду на спині. Охабень мав великий чотирикутний відкладний комір, який звисав ззаду майже до половини спини. З XVII ст. до нього додано ще й комір-козир. Охабпі шили з дорогих шовкових тканин — атласу, об’яру, бархату, парчі та кольорового сукна.
Різновидом охабня був опашеиь (мал. 160 г) — літній одяг з такими самими довгими відкидними рукавами, але без відкладного коміра. Іноді опашеиь мав невелику стійку або відкладний комір завширшки 10—20 см. Шили опашні з легких шовкових або шерстяних тканин (об’яру, камки, зуфі), рукава їх не зав’язували па спині, а вільно спускали з боків. Нерідко опашепь носили наопашки (звідси й назва). Петлиць він звичайно не мав і так само, як охабень, не підперізувався.
У другій половині XVII ст. з’явився повий верхній одяг, за кроєм аналогічний охабию та опашпю,— ферезея (мал. 160 д). Це парадне вбрання бояр, часто підбите або облямоване хутром, пошито із золотних ткапип або бархату й пишно прикрашене мереживом, нашивками та перлинним лизанням. Ферезея мала широкий відкладний хутряний комір, дуже широкий поділ (до 3,2 м); носили її «по-польському» — застебнутою лише вгорі під шиєю зав'язками й аграфом так, що поли донизу широко розходилися, відкриваючи каптан.
Шуби являли собою власне російський верхній одяг, який побутував серед усіх верств населення. У народному костюмі вопи звичайно були некритими, тобто без покриття тканиною («спорока»), з овчипи й коротшими, до литок, У середовищі знаті шуби шили з найдорожчого хутра (куниці, соболя, песця, чорнобурої лисиці, бобра), і покривали їх сукном, бархатом або парчею. У народі це був одяг у власному розумінні слова; він мав суто утилітарне призначення: захищав від морозів суворої російської зими. У колах бояр і дворян шуби були, крім того, парадним убранням, яке одягали в урочистих випадках, незалежно від погоди. їх носили не тільки виходячи па вулицю, під час процесій, виходів і виїздів, а й у закритих приміщеннях — під час царських прийомів, засідань дум та різних двірцевих церемоній. Побутували два основні типи шуб: російська (мал. 161 а) і «турецька» (мал. 161 б, в). Російська шуба була дуже довгою, майже до п’ят, з прямою спинкою і широкими клинцями
142
М а л. 162
Петлиці каптанів, застібки, форми рукавів російських чоловічих костюмів, XIV—XVII ст.: а, б) зразки петлииь каптанів; в) гудзики верхнього одягу;
г) обшлаги /'Польських» каптанів.
Рис. 162
Петлиць/. кафтанов, застежки, формьі рукавов русаках мужских костюмов. XIV—XVII вв.
з боків, які робила її дуже просторою (до 3,5 м вздовж подолу). У шубі утворювали невеликий захід наліво. її пе застібали на гудзики, а зав’язували довгими, нашитими на петлиці шнурками з китицями. Російська шуба мала дуже довгі (125—130 см) рівні рукава, які сягали майже подолу. Спереду від пройми, приблизно до ліктів, у них часто робили розрізи для просовування рук так, що шубу могли носити і в рукава, і залишаючи її вільно звисати за руками з боків. В російських шубах були широкий відкладний хутряний комір, який у народі звичайно замінювали облямуванням по коміру, а також вузькі хутряні вилоги та облямування по розрізу. Внизу по подолу утворювали розпори з боків або іноді ззаду. Шили російські шуби переважно з сукна. «Турецька» шуба відрізнялася від російської рукавами, широкими (40—45 см), відносно короткими (близько 60 см), тобто до зап’ястя і без розрізів угорі для просовування рук. Нерідко зустрічалися зовсім короткі рукава (до ліктів), які супроводжувалися іноді ще й фальшивими рукавами: вшиті ззаду в пройми, вони звисали з плечей до подолу. «Турецькі» шуби часто носили розкритими, незастебну-тими—так, що було видно каптан, а іноді, як і російські шуби,— накинутими на плечі. Саме «турецькі» шуби були парадним убранням бояр, а тому їх шили з найдорожчих тканин — парчі та бархату.
Наприкінці XVII ст. з’явилася ще й «польська» шуба (мал. 161 г), без коміра, з «польськими» рукавами і з широкими обшлагами (часто розрізаними внизу, мал. 162 г) та хутряним облямуванням уздовж бортів і подолу. її носили застебнутою лише вгорі під шиєю на ланцюжок з двома аграфами. Петлицями таку шубу не прикрашали.
Чоловіче взуття XIV—XVII ст. в основному було успадковане від попереднього періоду. Народні маси, особливо в селах, продовжували носити лапті-личаки й онучі, у містах— переважно чоботи. У колах знаті до XVII ст. єдиним взуттям були чоботи. Приблизно в кінці ХШ—XIV ст., набагато раніше, ніж в Західній Європі, в російських чоботах з'явилися підбори. Підбори складалися з кількох шарів товстої шкіри і підбивалися цвяхами та металевими підківками у вигляді скобок. Спочатку підбор був невисоким і тільки в XVII ст. його почали збільшувати, особливо у франтівських чоботах знаті, аж до 5—6 см (мал. 163 а). Чоботи з підборами, проте, не витіснили зовсім безпідборних чобіт, які, принаймні до XVI ст., побутували ще повсюдно — і в народному костюмі, і в костюмі знаті. Загнуті догори гострі носки в чоботах носила тільки панівна верхівка. У народі продовжували побутувати плоскі тупі носки, а у вищих колах суспільства — звичайні гостроносі чоботи. Халяви чобіт залишалися короткими (як правило, набагато нижче колін) і зрізаними вгорі кутом так, що ззаду вони доходили тільки до середини литок. Іноді їх підв’язували під колінами підв’язками-ремінцями або тасьмою з пряжками. Чоботи шили з простої шкіри, топкого сап’яну, а також із бархату й парчі. У заможних верств населенпя їх нерідко оздоблювали кольоровою та золотою вишивкою, а у бояр — перлинним низанням і навіть коштовними каменями. При цьому особливо пишно прикрашали низ чобіт, який було видно з-під довгих каптанів,— передки, задники та підбори.
М а л. 163
Взуття, рукавиця, зарукавок російського чоловічого костюма.
XIV—XVII ст.: а) чобіт боярина; б) черевик поверх ічега; в) рукавиця; г) розгорнутий зарукавок, шитий перлами.
Рис. 163
Обувь, рукавица, зарукавье русского мученого костюма. XIV—XVII вв.
143
Верхню частину халяви часто обшивали смужкою кольорової тканини. Чоботи були різних кольорів, з яких, крім загальновживаного чорного, найулюбленішим був червоний колір. У чоботи надівали або онучі, або дошиті панчохи,, у знаті — нерідко виготовлені з тонкого, м’якого сап’яну типу східних ічегів (назву яких вони й зберегли). З другої половини XVII ст. під впливом західноєвропейського костюма в деяких придворних колах почали носити поверх панчіх або ічегів не тільки чоботи, а й низькі широконосі черевики із шкіри чи бархату. Тоді ж (хоч іще й зрідка) почали звертатися до різнокольорових шовкових та нитяних панчіх.
Прибиранпя голів у чоловіків XIV—XVII ст., порівняно з X—XIII ст., також істотно де змінилося, якщо не зважати на значно більшу різноманітність шапок та деяких новинок у зачісках (які з’явилися в другій половині XVI ст.). Як і радіше, всі верстви населення носили панів довге волосся, розчесане переважно «шапкою» — навсібіч від маківки. Волосся часто підстригали у вигляді невеликого чубка на чолі. У народі, особливо серед ремісників, розчесане «шапкою» волосся підтримували туго зв’язаним навколо голови шнуром (мал. 164 б). Збоку волосся сягало кіл чинів вух і прикривало їх зовсім (мал. 164 г, д), або ж вуха було видно між двома пасмами. Ззаду продовжували традиційно зрізати волосся на рівні потилиці «під скобку» (мал. 164 в). Тільки наприкінці XVI ст. і тільки серед бояр та дворян починав поширюватися східного походження звичай зовсім голити голови або голити волосся навколо всієї голови, залишаючи його коротко підстриженим па маківці. Така зачіска, проте, навіть серед знаті не набула повсюдного поширення: вона викликала осуд з боку церкви та більшості правлячої царської верхівки, що дотримувалася старих одвічних традицій (наприклад, російські царі ніколи її не носили). Наприкінці XVII ст. деякі бояри мали нову зачіску — довге, розчесане зверху по центральному проділу волосся, що вільно спадало пасмами до плечей. Відрощування борід та вусів замолоду залишалося обов’язковим аж до XVII ст.— до того часу, коли молодь із знатних кіл починала іноді голити обличчя. У зрілому віці борода і вуса традиційно зберігалися до кінця XVII ст. Гоління бороди засуджувалося ще гостріше, ніж гоління голови. Породи теж майже не зазнали змін; їх відрощували завжди повними від щік і надавали різноманітних форм: то широких і довгих, то коротших, підстрижених «лопатою» або ледь загострених півколом. Велика широка борода продовжувала побутувати як ознака доброчесності й статечності. Вуса так само відрощували повними, спущеними вниз, у бороду. Лише наприкінці XVII ст. у придворних колах знаті вперше спостерігалися окремі випадки гоління бороди у людей зрілого віку; при цьому лишалися тільки вуса, але вже підстрижені, з тоншими кінчиками, дещо загнутими догори (мал. 164 г). Таке прибирання волосся па обличчі поєднувалося з описаною вище зачіскою з довгого волосся; воно надавало обличчю схожості з західноєвропейськими модами середини XVII ст.
Дотримуючись давньоруської традиції, і в XIV—XVII ст. чоловіки ходили без шапок тільки вдома. Тому головний убір був неодмінним елементом костюма в усіх верств населення. У середовищі дворян та бояр навіть вдома носили невелику ярмулку-таф'ю (мал. 164 д) з шовкової тканини, що прикривала верх голови. її майже ніколи не знімали, бо шапки найчастіше надівали поверх таф’ї. З XVI ст. таф’ю почали носити іноді і як парадний головний убір на офіційних прийомах. Для таких випадків її пишно оздоблювали гаптуванням, шиттям із перлів і навіть з коштовних каменів. Найпоширенішим видом шапок, успадкованих ще з X—XIII ст., був традиційний гостроверхий ковпак, який носили всі чоловіки — від селяп до царя (мал. 164 с, ж): у селян — з повсті (поярку) або цупкого сукна, переважно білого чи коричневого кольорів, у купців та заможніших посадських людей — з тонкого, різного кольору сукна або бархату, у бояр і дворян — із узорчатого бархату й парчі з оздобленням вишивкою та перлинним низанням. Внизу ковпаки мали вузькі хутряні околиші, які іноді заміняли звичайною обшивкою або крисами, загнутими догори у вигляді закотів з розрізом спереду (а іноді й ззаду), що утворював гострі кути (мал. 164 и). Наголовки ковпаків були приблизно 20—25 см, околиші — 7—10 см заввишки. До різновиду ковпака належав повстяний селянський ковпак XVII ст. (попередник російської народної шапки-грішньовика) з плоским верхом, який нагадував циліндр або зрізаний конус з невеликими вузькими крисами. У народі носили також і нижчі, плоскіші круглі шапки з хутряними околиіпами (мал. 164 з) або підбиті знизу хутром тривухи з навушниками. Феодальна верхівка носила ще два види шапок. Перша з них — магерка — була дуже поширена (особливо в XVII ст.) серед молоді. Вона мала досить високий, але плоский наголовок з дорогих узорчатих тканин, дещо розширений донизу, і хутряні закоти з розрізом спереду, над яким прикріпляли аграф (мал. 164 і). Іноді магерку прикрашала ще й невелика китиця з пір’я або коштовних каменів. Друга — боярська шапка — суцільна хутряна висока шапка, що з’явилася в XVI ст. Спочатку це була шапка-«стовбунець» з кону сови дним або огіркової форми наголовком і закотами (мал. 164 ї) або широка, більш плоска хутряна шапка, що трохи розширювалася догори. Згодом з цієї шапки утворилася горлатна шапки (мал. 164 й) — парадний головний убір думних бояр XVI—XVII ст. Горлатні шапки (які називалися так тому, що вони виготовлялися з хутра, знятого з горла соболя, бобра, куниці або чорно бурої лисиці) мали форму дещо розширеного догори циліндра заввишки 35—40 см. Верх (денце) їхній був бархатним або парчевим і іноді прикрашався китицею. У першій половині XVII ст. бояри горлатпих шапок ніде не знімали, навіть у присутності царя; у другій половині XVII ст. в урочистих випадках їх почали знімати і тримати на зігнутій лівій руці.
Серед приналежностей російського чоловічого костюма досить поширеними були
144
М а л. 164
Російські чоловічі зачіски, головні убори. XIV—XVII ст. а, б) зачіски «під скобку» (б — народний тип);
в, г) зачіски бояр;
д) ярмулка-таф’я: в) селянський повстяний ковпак; є, ж) гостроверхі ковпаки; з) селянська плоска шапочка; и) ковпак із закотами; і) магерка; ї) шапка-«стовбунець»;
й) горлатна шапка.
Рис. 164
Русские мужские прически, головньїе убори, хїу—хуп вв.
рукавиці (мал. 163 в). їх носили і в селі, і в місті— селяпи, городяни і знать. У народі рукавиці шили прості шкіряні й підбивали овчиною, у вищих верств — із шкіри, бархату й парчі і, як правило, з великими, у вигляді розтрубів, крагами, розрізаними знизу й застебнутими на гудзики. Краги часто оздоблювали вишивками, перлинним шиттям та бахромою. У XVI ст. з’явилися перщатї рукавиці, тобто рукавиці з окремими пальцями. Принаймні до середини XVII ст. (до появи кишень у каптанах) чоловіки носили сумки-калити, підвішуючи їх на поясі або на перев’язі через плече. Неодмінними в парадному боярському костюмі були жезли або палиці заввишки приблизно до плеча з різноманітно оздобленими набалдашниками.
Костюм російського царя у повсякденному житті та в домашньому побуті нічим не відрізнявся від костюма бояр. Він часто був досить скромним і простим. Але, з’являючись перед народом або перед іноземцями, а також на урочисті церемонії, цар надягав спеціальний, дуже пишний одяг— орнат, який мав (залежно від важливості виходу чи церемонії) назву наряду великої або малої казни. У церемоніальний костюм входили не тільки одяг та головні убори, а й ряд речем і прикрас, які були знаками або регаліями царського сапу. Царський орнат, який цілком сформувався на початку XVII ст., складався із станового каптана і платна, які надягалися поверх зипуна. Становий каптан майже нічим не відрізнявся від звичайного, за винятком багатства оздоблення й неодмінних шитих перлами й прикрашених коштовними каменями зарукавків.
Платно (мал. 165 а) було власне царським вбранням, яке одягалося поверх станового каптана. Його кроїли, за традицією, з прямою спинкою, завдовжки майже до п’ят, і без заходу, з застібкою впритул. Рукава платна були дуже широкі (до 35—40 см у ліктях), дещо розширені внизу й відносно короткі (вони не сягали кистей і відкривали зарукавки станового каптана). Уздовж центрального розрізу від самого коміра до подолу йшло 10—12 гудзиків і петель без петлиць. Застібання платна на гудзики до самого низу відрізняло його від усього іншого чоловічого одягу й викликало необхідність дуже великої ширини подолу, яка завдяки клинцям досягала іноді 4 м. Платно мало круглий виріз без коміра, шили його без розпорів унизу. Виготовляли платно з найдорожчих золотних тканин — алтабасу або бархату й пишно прикрашали перлинним шиттям та коштовними каменями, особливо по бортах, подолу та краях рукавів, уздовж яких ішла широка орнаментальна смужка. По центральному розрізу спереду нашивали ще золоті або срібні дробинці. Гудзики робили із золота з кольоровою емаллю або черню, з філігранного срібла, з перлів і коштовних каменів. Однією з найважливіших регалій царського орната були барми (або діадима) — різновид круглого коміра-паплічника завширшки близько 20 см (мал. 165 б). Барми надягалися поверх платна, застібалися ззаду па гаплики. Покривали вони плечі та верхню частину грудей і спини. їх густо вишивали золотом і перлами, прикрашали коштовними каменями і обов’язково нашивали ікони з кольорової емалі. Крім барм, як царські регалії були вінці, або шапки (серед яких особливо вирізняється парадна шапка Мономаха, мал. 165 є). Царські вінці або шапки
10 1388
115
мали в своїй основі давньоруську конусовидну форму, являючи собою шапку, облямовану внизу, за традицією, соболиним хутром і прикрашену хрестом. їх робили із золота й оздоблювали різноманітними прикрасами з філіграні, кольорових емалей, великих коштовних каменів і перлів. Поверх барм цар неодмінно надівав золотий наперсний (тобто нагрудний) хрест на золотому ланцюгу, а при повному орнаті — ще й складень — золотий ланцюг, який надівався на плечі. Ланцюг цей або складався весь з двоголових орлів, або закінчувався підвішеним золотим орлом. До царських регалій належали також скіпетр (мал. 165 в, д) і держава (мал. 165 г). Скіпетр являв собою короткий (70—80 см) золотий жезл з двоголовими орлами і хрестом угорі, який цар в особливо урочистих випадках тримав у правій руці. Державу (наповнену воском золоту кулю з хрестом угорі й невеликою ніжкою) цар тримав у лівій руці. Скіпетрів і держав, як і вінців, було кілька, залежно від урочистості вбрання царя. Всі вони оздоблювалися кольоровими емалями й коштовними каменями. Під час виходів цар спирався на посох — довгий жезл, заввишки 1,5— 1,7 м, з пишно декорованою складної форми рукояткою. Царський наряд доповнювало взуття — короткі півчоботи з бархату різних кольорів, оздоблені золотим гаптуванням, разками з перлів і коштовними каменями.
Облачення духівництва під час богослужіння залишалося колишнім, встановленим православною церквою ще у Візантії і прийнятим на Русі в X ст. Канонізоване церквою як священний одяг, облачення було суворо іі остаточно регламентоване для кожного духовного сану і в залежності від характеру богослужіння. Воно стало (особливо з XVI ст.) тільки розкішнішим і виготовлялося з шовку, дарчі та бархату, пишно прикрашалося кольоровим і золотим гаптуванням, перлами й коштовними каменями. Вихідний, так званий ходильний, одяг духівництва мало чим відрізнявся від світського. Звичайно все духівництво носило однорядку, яка відрізнялася від світської лише тим, що вона, як і жіночий одяг, завжди застібалася згори донизу і мала середньої довжини рукава (мал. 166 а). З XVII ст. ця однорядка перетворилася у всіх священнослужителів на підрясник — нижній одяг, що надягався під новий вихідний одяг — рясу (мал. 166 б). Від підрисника ряса відрізнялася тільки широкими (40—45 см), злегка дзвоникоподібної форми рукавами. Взимку духівництво носило хутряні шуби. Весь верхній одяг духівництва, як правило, не підперізувався. У вищих церковних чинів його шили з шовку, бархату й парчі (нерідко навіть узорчатих). Більш помітно вирізняли духівництво з навколишнього світського середовища головні убори. Крім традиційного гостроверхого куколя (мал. 166 а) або більш плоскої скуфії (мал. 166 б), у рядових служителів церкви з’явилася ще й ка-мілавка — високий циліндричний капелюх без крисів. Вище духівництво, починаючи з єпископів, носило клобук, який відрізнявся від стародавнього чернечого більш плоским верхом і подовженими бічними лопатями-ввоскриллями», що звисали з боків па груди (мал. 166 в). На «воскриллях» вишивали золотом, шовком, перлами або нашивали прикрашені кольоровою емаллю, черню і коштовними каменями ікони. Спереду на клобуки нашивали хрестн, ікони або зображення крилатого херувима. З XVI ст. білі клобуки були присвоєні лише московському митрополиту та новгородському архієпископу; із встановленням у 1589 році патріаршества його почав носити й патріарх. Все інше вище духівництво носило чорні клобуки. Па парадному клобуці
М а л. 165
Орнат, регалії російського царя. XVI—XVII ст.: а) платно; б) барми: в, д) скіпетри; г) держава: е, в) вінці (с— шапка Мономаха}.
Рис. 165
Орнат, регалии российского царя. XVI—XVII вв.
146
патріарха зверху прикріплювався легкий невеликий восьмикінечний хрест. Улітку патріарх замість клобука міг надягати крислатий капелюх. Вихідний костюм патріарха допоьаюьавеа норотки'ли, схожими. па царські, чпботам.и, посохом і чотками. Посох являв собою або звичайну палицю з набалдашником, або жезл, увінчаний розвилкою чи зображеннями двох зміїв з хрестом посередині, який тримали й під час богослужіння. Усе духівництво, як і раніше, обов’язково мало довге волосся, що звисало па плечі, а також бороду та вуса. Нижче духівництво (диякони і прості священики) часто заплітали своє довге волосся ззаду в кіску.
Одяг монахів майже не відрізнявся від одягу, який існував ще в Стародавній Русі. Тільки в XVII ст. глухі хітони були замінені розстібними підрясниками або рясами, до того ж неодмінно чорного кольору. Головними уборами лишалися скуфії, клобуки і камілавки.
Костюм російського воїна протягом XIV—XVII ст. зазнав досить значних змін, бо саме в той період відбувалися істотні зрушення і в розвитку наступальної зброї, і в галузі військової справи взагалі. З XVI ст. почали застосовувати ручну вогнепальну зброю, а з XVII ст. все більшу роль почали відігравати піхота й легка кіннота як основна бойова сила. Внаслідок цього металевий обладунок втрачав своє практичне значення. Протягом XVII ст. він поступово відмирав і в кінці століття використовувався тільки в парадному костюмі воєначальників. Тип цього обладунку мало змінився, залишившись загалом таким самим, як і раніше, тобто кольчужним, і обмеженим до того ж, як основою, самою кольчужною сорочкою. Панцерний обладувок, характерний для Західної Європи, починаючи з XV ст., на Русі не склався зовсім. Така своєрідність еволюції обладунку, очевидно, була пов’язана з особливими умовами ведення воєн, за яких тривалий час основним ворогом російського воїна иа полі бою була легка кіннота кочівників, озброєна переважно луками й шаблями, а не важкими мечами. Проти такої наступальної зброї легкий кольчужний обладунок являв собою досить надійних! захист і забезпечував необхідну в боротьбі з кочівниками рухомість. Відмінність від обладунку X—XIII ст. полягала, насамперед, у введенні в кольчугу додаткових укріплень у вигляді кількох сталевих пластинок, розташованих у найбільш вразливих місцях — на грудях та животі, а також на боках і спині. Водночас дещо видозмінилася й форма кольчуги. Поряд із традиційною сорочкою з’явилися розстібні й безрукаві куртки, які були розрізані иа боках і застібалися. Внаслідок цього виникло кілька нових форм кольчужно-пластинчатого (дощатого) обладунку: бахтерець — кольчужна сорочка із вправленими в неї вертикальними рядами невеликими квадратними пластинками, юшмаиь (мал. .167 а; мал. 168 а) — розстібна кольчужна куртка з центральним розрізом і довгастими, різної величини пластинками, та колонтар (мал. 168 б) —безрукава куртка з розрізом від пройми до подолу на лівому боці, де прикріплювалися ремені та пряжки.
Вищі воєначальники (воєводи) з середини XVI ст. почали надягати поверх кольчуг ще й лати — своєрідні короткі кіраси, які захищали груди, верхню частину живота і спину (мал. 167 б; мал. 168 е). Лати складалися із сталевих міцно зв’язаних поміж собою рядами кілець, пластинок різної величини й форми, які створювали окремо нагрудник і наспинник, з’єднані пластинчатими наплічниками. Коли воїпи одягали лати, нагрудник і наспинник скріплювалися ременями та пряжками з обох боків.
Мал. 166
Костюми російського духівництва. XIV—XVII ст.: а) однорядка, куколь; б) ряса, скуфія; в) клобук митрополита.
Р и с. 166
Костюмьі русского духовенства. XIV—XVII вв.
10*
147
Мал. 18?
Костюми, обладунок' російських воїнів.
XIV—XVII ст.:
а)	мішень, шолом;
б)	юшмань, зерцало, єрихонка, бутурлики;
в)	те виляй, паперова шапка: г) костюм і обладунок стрільця;
д) костюм ринди.
Рис. 167
Костюми, доспехи русских воинов. XIV—XVII вв.
У центрі грудей і наспинника розташовували великі круглі або багатокутні бляхи. Лати нерідко підбивали хутром чи бархатом з хутряним облямуванням і прикрашали бахромою. Самі пластинки покривали нескладним орнаментальним узором, виконаним насічкою, гравіруванням або карбуванням. До повного обладунку воєначальників XVI—XVII ст., крім лат, входили також наручні, рукавиці, ноножі, наколінники, а іноді й наплічники. Наручні (мал. 168 д) робили з двох або трьох сталевих пластинок, з’єднаних рядами кілець чи шарнірами, з яких одна, видовжена, покривала руку зовні майже до ліктя, а одна чи дві інші утворювали браслет, що застібався ремінцями навколо зап'ястя. Рукавиці робили з кольчужної сітки і часто наглухо прикріплювали до наручнів. Ноножі, або бутурлики (мал. 167 б; мал. 168 г), які закривали гомілки до колін, також складалися з трьох пластинок, суцільних чи лускоподібних, і закріплювалися ззаду ременями. Наколінники являли собою шматок кольчужної сітки, що обпинала коліно; спереду до неї прикріплювали кілька пів-круглих пластинок, вільно з’єднаних па шарнірах так, що під час руху вони могли розсуватися або зсуватися, заходячи одна за одну. З цих додаткових частин обла-дупку особливо пишно оздоблювали наручні; їх часто прикрашав складний рослинний орнамент, виконаний інкрустацією, гравіруванням або черню.
Поряд з металевим обладунком досить тривалий час існував і панцерного типу
148
обладунок — відомий вже у Стародавній Русі — куяк. З XV ст. поширився особливого роду обладунок для вершників тегиляй (мал. 167 в), що являв собою звичайний довгий каптан з короткими, до ліктів, рукавами і високим коміром-козирем, але туго простьобаний на ваті або клоччі, із вставленимн всередину між строчками невеликими металевими пластинками, уламками кольчуг і просто шматками металу. Поверх обладуяку російські воїни не носили ніякого одягу. Тільки зрідка в XVI—XVII ст. вищі воєначальники і цар, вбираючись у парадний обладунок, надягали на нього налатник — вид короткого, завдовжки до стегон нарамника, з короткими й широкими, незшитими внизу рукавами. Налатиик був розстібним і застібався спереду на гудзики.
Бойові наголів’я в костюмі російського воїна хоч і зберегли загалом своєрідну давньоруську цибулинну або конічно-сфероїдальну форму, проте дуже відрізнялися від наголів’їв X—ХШ ст. У їхніх деталях, іноді й у формі, а також у способах декорування спостерігалися сліди прямого запозичення зі Сходу. Так, наприклад, безперечно східного походження був майже обов’язковий для всіх шоломів, принаймні з XVI ст., рухомий нанісник, що являв собою сталеву смужку, яка вільно рухалася у вертикальному напрямі через невелику скобу на околиші шолома й нерухомо закріплювалася в потрібному положенні за допомогою гвинта в цій скобі. Такий рухомий нанісник мав назву стрілки, бо його завжди увінчувало внизу і вгорі серцевидне розширення, що нагадувало наконечник стріли (мал. 169 а, б, г). Такого самого походження були й підвісні навушники та потиличники різних форм, які укріплювалися на шоломах за допомогою кілець або шарнірів (мал. 169 г). Усі ці додаткові частини бойових наголів’їв почали широко використовувати для захисту від поперечного удару шаблі. Водночас усі бойові наголів’я продовжували обмежуватися лише відкритими формами, і ніяких пристроїв (забрал) для захисту обличчя не було. Одним з найпоширеніших шоломів, відомих уже з XIV ст., був шолом, який зберіг давню назву, але дещо видозмінений (мал. 169 а). Він став більш плоским, з високим околишем, мав стрілку й підвісні навушники. Поряд із шоломом, рядові воїни носили також паперову шапку, що своєю формою нагадувала «цукрову» голову. Це було найдешевше бойове наголів’я. Виготовлялося воно з товстої тканини з підкладкою, дуже щільно простьобаних на клоччі або ваті, й укріплювалося лише по нижньому краю, а іноді й навколо середини наголовка, мідною оковкою (мал. 169 б). Всередину такої шапки, між верхом і підкладкою вставлялися, як у тегиляї, шматки металу. Паперова шапка також мала стрілку, навушники й потиличник. У XVI ст. виник східного походження шолом-мисюрка, який являв собою металеву ярмулку (мал. 169 в), що прикривала тільки верх голови,— іноді саму маківку, а часом спускалася до чола. Мисюрку носили завжди з кольчужною барми-цею, але вже короткою (до брів) спереду і довгою з боків і ззаду, з вільно звисаючими на плечі краями. При інших бойових наголів’ях бармиць, як правило, вже не надівали, бо їх заміняли навушники й потиличники. Бойовим наголів’ям воєначальників XVI—XVII ст. була єрихонка— шолом цибулинної форми, що нагадував арабські або перські бойові наголів’я не тільки формою, а й майже завжди щедрим декоруванням. Єрихонка мала невелику загострену або шишкоподібну верхівку, плоский козирок над чолом, стрілку, підвісні навушники й потиличник, який скла-
М а л. 168
Обладунок російських воїнів. XIV—XVII ст.: а} юшмань; б) холонтар; в) щит; г) бутурлик;
д) наручня; в) лати (в розгорнутому вигляді).
Рис. 168
Доспехи русских воинов. XIV—XVII вв.
149
Мал. 169
Головні убори, обладунок російських вогнів.
XIV—XVII ст.: а І шолом;
б) паперова шапка;
в) гиолом-мисюрка
з бармицею; г) врихонка;
д) налуччя; е) шабля; в) ше стопер; ж) сагайдак.
Ри с. 169
Головньїе уборгя, доспехи русских воинов.
XIV—XVII вв.
дався з кількох пластинок, з’єднаних лускою (мал. 169 з). Єрихопку прикрашали гравіруванням, інкрустацією, карбуванням, черню, а іноді навіть коштовними каменями й перлами, причому орнаментальний узор, який укривав часом весь шолом, був дуже густим і дрібним.
Як і в X—XIII ст., російські воїни разом з обладупком носили звичайні штани й чоботи, нічим не захищаючи ніг, за винятком окремих випадків, коли зверталися до поножів. Доповненням до обладунку був лише щит, який зберіг своє бойове значення до кінця XVI ст., а далі, з запровадженням вогнепальної зброї і поширенням кольчужно-пластинчатого обладунку, віп став зайвим. У зв’язку з розвитком легкої кінноти форма щита змінилася: він став круглим, опуклим, невеликих розмірів (50—60 см у діаметрі), кованим переважно з металу з набиванням блях, ободів тощо (мал. 167 а; мал. 168 в).
Нерідко щити воєначальників пишно орнаментували зовні і навіть прикрашали бахромою або облямуванням підкладки.
У середині XVI ст. воїни перших стрілецьких полків уже не мали обладунку і були одягнені в костюми цивільного типу, але певною мірою вже регламентовані, тобто набували вже характеру форми.
Основним одягом стрільців був звичайний довгополий, до кісточок ступень, каптан із сукна. Він застібався майже впритул па гудзики з п’ятьма-шістьма вузькими петлицями до пояса (мал. 167 г). Рукава каптана були довгі й вузькі, призбирані до ліктів. Іноді ззаду звисали другі відкидні декоративні рукава, вшиті у пройми. Каптани стрільців мали невеликі стоячі коміри; рідше траплялися відкладні коміри. Костюм доповнювався суконною шапкою-ковпаком з вузьким хутряним облямуванням, звичайними штанами її чоботами. Каптани неодмінно підперізували ременем, па якому зліва висіла поясна портупея з шаблею. Через ліве плече стрільці носили широкий ремінь-берендейку переважно білого кольору, з підвішеними до нього десятьма «зарядцими» (видовбаними з дерева й обклеєними шкірою трубками з денцями до 15 см заввишки, в кожній з яких зберігався порох на один набій). Знизу до берендейки прикріплювали сумки для куль та гнота, а також натруску — порохівницю для пороху, часто в формі рога. Озброєння стрільців, крім шаблі, складалося з важкої двоствольної рушниці-самопала, яку носили в лівій руці, і бердиша — специфічно російської зброї, що являла собою серповидну велику сокиру (до 80 см завдовжки), насаджену на ратище заввишки близько 1,5 м (мал. 167 а, з, д). Так звані посольські бердиші — парадна зброя під час царських прийомів — мали вузьку й дуже довгу (до 1,5 м) сокиру.
Костюм стрілецьких воєначальників відрізнявся лише великою кількістю петлиць на каптані, кушаком із звисаючими з боків кінцями, прикрашеними китицями, а також рукавицями з пальцями та розтрубами, часом хутряним облямуванням коміра та подолу каптана. Замість самопала й бердиша вони були озброєні протазаном — списом завдовжки 2—2,5 м з широким наконечником угорі, з двома бічними серповидними ріжками внизу й китицею під ними. Відмінність костюмів стрільців за полками полягала в кольорах каптанів, петлиць, шапок і чобіт, з яких найтиповішими були червоний різних відтінків, синій, зелений, сірий і жовтий. При цьому, як правило, окремі елементи костюма майже завжди були різних кольорів.
Дещо інший костюм, ніж стрільці, носила царська охорона — ринди,— яка супроводжувала царя під час виходів і прийомів. У цій охороні служили тільки сипи здатних бояр. Одягнені ринди були у ферязі або тер лики (залежно від часу), пошиті з білого атласу, камки, бархату чи сукна, з горностаєвим облямуванням уздовж розрізу й подолу і срібними шнурковими петлицями (5—8 штук), прикрашеними китицями (мал. 167 д). У XVII ст. з-під коміра ферязі виглядав білий, гаптований сріблом та перлами козир каптана. Головним убором ринд спочатку були високі шапки з хутра білого песця або рисі, схожі на горлатні, а з другої половини XVII ст.— білі парчові або атласні магерки, облямовані горностаєм. Чоботи з сап'яну також були білі. Костюм ринд доповнювали два золоті ланцюги, які надівалися через обидва плеча
150
й перехрещувалися на грудях, і невеликий, пишно орнаментований топірець, а іноді ще й золотний кушак, вишитий кольоровими шовками.
Звичайне озброєння російських воїнів складалось із шабель, які остаточно замінили меч уже з XIV ст. (мал. 167 в), списів, бердишів (особливо з XVI ст.) і лука (у кінноти), який носили у підвішеному зліва до пояса футлярі-палуччі (мал. 167 в; мал. 169 д). Стріли для лука вкладали в сагайдак, прикріплений до пояса з правого боку (мал. 1.69 ж). Налуччя і сагайдаки робили із шкіри, обтягнутої нерідко бархатом або шовком (прикрашеним вишивкою). Російська шабля була не дуже криво вигнута, з простим ефесом, що складався з рукоятки, невеликої хрестовини і огни-ва — клиновидного або ромбовидного щитка, розташованого під хрестовиною, який захищав руку від ворожої зброї. Піхви шабель у знаті пишно оздоблювали карбуванням, черню, інкрустацією, коштовними камепями й перлами. Основним знаком розрізнення воєначальників був те стопер — коротка (близько 60 см) булава з металевою голівкою у вигляді шести вертикально розташованих граней (мал. 169 е).
жіночі костюми Російські жіночі костюми XIV—XVII ст. у своїй основі мали сорочки, успадковані від X—ХШ ст. Як і раніше, сорочка нерідко була єдиним вбранням народних мас, особливо селянських дівчат. У жінок із заможніших верств вона правила й за спідню білизну, за горничне, домашнє вбрання. У домашньому вбранні носили дві сорочки (нижню і верхню), які розрізнялися тільки якістю матеріалу, кольором і довжиною рукавів.
Нижні сорочки шили з білого полотна, верхні — з кольорових бавовняних, а у бояр — з легких шовкових тканин, переважно червоного кольору. Верхні сорочки мали дуже довгі рукава. Жіночі сорочки розглядуваного періоду нічим не відрізнялися від сорочок Стародавньої Русі, за винятком хіба що вставлених під пахвами ластовиць з темнішої, ніж сама сорочка, найчастіше червоної, тканини. Лише в деяких сорочках внизу дуже довгих рукавів почали робити розрізи, в які просовували руки так, що кінці рукавів звисали біля кистей. Такі сорочки дістали назву довгорукавок (мал. 170 а, б). Водночас (принаймні вже з XVI ст.) виник новий вид жіночої сорочки із скісними поликами (або із спуском). У цих сорочках між центральною і бічними ділками на плечах вставляли трапецієвидні шматки тканини (полики), і тому сорочка ніби сповзала, спускалася з плеча на верх руки, пом’якшуючи лінію плеча (мал. 170 в). Тільки в XVII ст. у жіночих сорочках, особливо в найбільш нарядних, вперше запроваджено широкий, пишний рукав, призбираний біля плеча й зап’ястя у зборку і стягнутий внизу невеликим обшлагом, зарукавком чи оборкою на при-тримці (мал. 170 в). Жіночі сорочки оздоблювали, так само як і чоловічі, вишивками, хутряним облямуванням і бахромою. При цьому вишивали пе тільки поділ, комір, грудний розріз і краї рукавів, а й верх рукавів (у вигляді поперечних орнаментальних смуг) та плечі. Нарядні сорочки знаті нерідко гаптували ще й перлами. Усі жіпочі сорочки продовжували носити за давньою традицією — неодмінно підперезаними вузьким поясом, з напуском невеликої горизонтальної складки — пазухи. Підперезану таким способом верхню сорочку, яка дещо підкреслювала талію і груди,
Мал. 170
Російські жіночі сорочки.
XIV—XVII ст.: а) схема крою сорочки-довгорукавки; 6} загальний вигляд с сдзо чки-до вгорукавки;
в) сорочка із скісними поликами, рукав з оборкою.
Рис. 170
Русские женскив сорочки. XIV—XVII вв.
151
у боярських колах носили тільки як кімнатну; з’являтися в ній «на людях» особливо перед чоловіками, вважалося непристойним.
Новим, невідомим у X—ХШ ст. жіночим вбранням, яке одягали поверх сорочки, був сарафан. Він дедалі більше поширювався серед жінок різних верств тогочасного суспільства, особливо серед городянок і купчих. Сарафан являв собою глухий, повної довжини безрукавий одяг прямого крою, пошитий з центральної пілки (перегнутої в плечах) і бічних клинців, які дещо розширювали його донизу (мал. 171 а, б, в). Пройми такого сарафана робили широкими, а шийний виріз 7— значно нижчим, ніж у сорочки, залишаючи, проте, досить широкі плічка. Спереду був невеликий грудний розріз, який застібався па гудзики або стягувався зав’язками. Нерідко ззаду в пройми вставляли для прикраси фальшиві рукава у вигляді довгих (до подолу) смуг тканини (мал. 171 а). У такому вигляді цей сарафан зберігся пізніше в російському національному костюмі під назвою шушун. У XVI ст. з’явився другий вид сарафана, який відрізнявся від першого головним чином тим, що спочатку він був розстібним, розрізним спереду до подолу. Проте його носили завжди щільно застебнутим до самого низу на гудзики, а потім почали зшивати, залишаючи гудзики й бортову обшивку тільки як прикрасу. Внаслідок цього па таких, уже власне глухих, сарафанах виникла дуже типова центральна декоративна орнаментальна смуга, яка йшла зверху вниз уздовж всього одягу (мал. 171 в). У багатих сарафанах знаті її прикрашали мереживом, гаптуванням із перлів і ювелірними гудзиками. Майже завжди і по подолу сарафана нашивали таку саму, але трохи ширшу орнаментальну смугу. Обидва види сарафана зборок угорі на грудях пе мали і трималися на плічках, викроєних із центральної ділки, а не на шлейках. Тільки в XVII ст. з’явився третій вид сарафана — прямий, зшитий з кількох прямокутних довгих пілок, вгорі призбираних у зборки під вузьку підшивку так, що сарафан щільно обпинав груди (мал. 171 г). Тримався прямий, сарафан уже па шлейках, пришитих до верхніх країв основних пілок, які проходили рівними лініями попід пахвами й спереду вище бюста, відкриваючи закриту сорочкою верхню частину грудей. Такий сарафан був значно пишнішим, широким унизу й орнаментальної центральної смуги не мав. Сарафани шили з полотна, міткалю, тонких шовків та парчі різних кольорів, причому широко зверталися до узорчатих тканин, особливо вибивних.
Поряд із сарафанами в народному костюмі, як і раніше, побутували відомі ще з X—XIII ст. нарамник-азанавіска», иавершник і паньова, які одягалися поверх сорочки. До них додався ще фартушок, який носили переважно дівчата (мал. 172 а). Фартушок являв собою дві прямокутні пілки (передню і задню), трохи коротші від сорочки, зібрані у верхній частині на шнуркові й підперезані тасьмою навколо торса вище грудей. Крім переліченого вбрання, російський костюм (насамперед у жінок із середовища привілейованих класів) мав ще цілий ряд доповнювального верхнього вбрання, яке одягали переважно при виході з дому або як парадно-святкове. До такого вбрання належать і глухі літники, і шубки, і розстібні тілогрії, опашниці, дуіпогрії та шугаї.
Літник, найбільше схожий на вбрання попереднього періоду, по суті, був своєрідним варіантом далматика (мал. 172 б). Це глухий, довгий, до п’ят, одяг прямого крою з бічними клинцями, які дуже розширювали його по подолу (до 4 м), і неглибоким шийним вирізом. Відмінною особливістю літника були дуже широкі рукава дзвопико-
Ма л. 171
Російські жіночі сарафани.
ХІТ—XVII ст.:
а)	сарафан-шушун;
б)	схема крою сарафана
з клинцями; в) глухий сарафан
з орнаментальними смугами; г) прямий сарафан.
Р и с. 171
Русспие женские сарафани.
ХІТ—XVII вв.
152
31 а л. 172
Додатковий верхній російський жіночий одяг.
XIV—XVII ст.: а) фартушок поверх сорочки (народний тип); б) літник; в) шубка; г) тілогрія; д) опашниця.
Рис. 172
Дополнительньїе верхние русские женские одежди. XIV—XVII вв.
подібної форми, які мали біля ліктів до 60 см і внизу були скісно зрізані так, що задні кути рукавів спускалися до подолу і навіть волочилися по землі. Довжина рукава дорівнювала подвійній його ширині в лікті (не менше 120 см). Рукав літника зшивали від пройми тільки до ліктя: від ліктя він спадав вільними загостреними пілками-впакапками». Оздоблювали рукав неодмінно трикутними (в основі завширшки 30—35 см) шматками щільної узорчатої тканини (атласу, бархату, парчі). Трикутники (тільки менших розмірів) нашивали спереду під коміром (їх називали передцями). Щоб «накапки» не волочилися по землі й трикутники (оздоблені часто золотим та перлинним гаптуванням і навіть коштовними каменями) не бгалися, в одягнутому літнику руки тримали зігнутими в ліктях. Літники шили з різних гладеньких або одноколірно-узорчатих тканин (переважно з камки) на тафтовій підкладці, нерідко оздоблюючи їх причіпними круглими хутряними комірами. Літники, дошиті па хутрі й облямовані вузьким (2—3 см) хутряним облямуванням по коміру й подолу, називалися картелями.
Ще одним поширеним глухим верхнім одягом жінок із знаті була шубка, за кроєм в усьому схожа па літник, але з іншими рукавами (мал. 172 в). У шубки вони були вузькі, довгі й відкидні, як у чоловічому охабні, і відігравали переважно декоративну роль, бо руки в ній просовували в розрізи біля пройм. Крім того, шубки, як правило, в подолі були значно вужчі, ніж літник.
153
Мал. 173
Російська м^іноча душогргя. XIV—XVII ст.: а) схема крою душогрії;
б) душогргя (вигляд ззаду); в) душогргя (вигляд спереду).
Рис. 173
Руеская женская душегрея.
XIV—XVII вв.
Серед розстібного верхнього жіночого одягу найбільш парадною вважалася тілогрія (мал. 172 г). Вона також мала повну довжину, була суцільнокроєною, прямою, з бічними клинцями, але з розрізом спереду, застебнутим впритул зверху донизу на гудзики, з густо розташованими петлицями. Рукава тілогрії, як і в шубці, були дуже довгі (часом до 1,2 м), вузькі й відкидні. Якщо тілогрію носили в рукава, тоді рукава призбирували від кисті до ліктя і стягували біля зап'ястя зарукавками, а коли руки просовували в розрізи біля пройм, тоді рукава вільно звисали з плечей ззаду як декоративна прикраса. Причому іноді краї рукавів тримали в руках або зшивали внизу за спиною, накладаючи один на один. Тілогрія у подолі мала середню або навіть невелику ширину, тому вона створювала враження зовсім рівної і досить вузької, виправдуючи свою назву. Тілогрії також носили з пристібними круглими хутряними комірами. Різновидом тілогрії був жіночий опашень, або опашниця (мал. 172 д). Це —така сама тілогрія, тільки дещо коротша (приблизно до кісточок ступень). Вона мала комір, пришитий як відкладний, що переходив у вилоги піл. Ззаду такий комір часто перетворювався у відкидний, який звисав прямокутником майже до половини спини. Опашпиця відрізнялась і свосрідпим способом носіння: одягали її завжди тільки накинувши на плечі, але застібали, починаючи з низу грудей, так що руки треба було випростувати через розхил коміра'. Оскільки опаш-ницю носили наопашки, її довгі рукава розрізів біля пройм не мали.
Дуже оригінальним, самобутньо російським верхнім одягом, який не мав аналогів ні в західноєвропейському, ні в східному костюмі, була душогргя (мал. 173 б, в), що побутувала не тільки в колах знаті і серед широких мас міського населення, а й як святкове вбрання у селян. Душогрію кроїли у вигляді широкої смуги тканини (40—45 см завширшки і до 2 м завдовжки), зшитої з кількох трапецієвидних шматків так, що розгорнутою вона утворювала півколо. Спереду її застібали на гаплички, а ззаду від боків збирали в рівномірно розташовані великі трубчасті складки, які трохи розширювалися донизу. Трималася така смуга тканини па двох плечових шлейках. Пришиті спереду з боків, шлейки ззаду сходилися до центра. Це була своєрідна коротка розстібна безрукава кофта завдовжки трохи нижче талії або до стегон, яка дзвоникоподібно розходилася вниз. Верхній край її проходив попід пахвами й вище рівня грудей. Виготовляли такі душогрії з цупких узорчатих тканин, обшиваючи їх по передньому розрізу, а іноді й по верхньому краю та подолу широким декоративним бордюром. Одягали душогрії поверх сарафанів. Різниця в назвах — душогрія і тілогрія — відбиває істотну особливість кожного з цих видів одягу: перша, коротка, зігрівала лише грудну клітку (серце, «душу»), друга, довга,— все тіло.
Іншим видом коротких кофт був шугай, який став дуже поширеним з XVI ст. (мал. 174 а). Шугай у жіночому костюмі розглядуваного періоду—єдиний приклад дещо приталеного одягу з відрізною спинкою. До фігурно викроєної спинки пришивали окрему коротку спідницю, закладену, як і спинка душогрії, в трубчасті складки, тільки дрібніші. Перед шугая був суцільнокроєним і мав навкіс зрізану праву полу, яку загортали наліво. Довжина його, як і душогрії, сягала стегон. Особливістю шугая були дуже довгі, звужені внизу рукава, призбирані дрібними зборками від кисті до ліктя. Порідко до шугая пришивали різної форми коміри: невелику стійку спереду (яка відгорталася кутами), звичайний неширокий відкладний комір, а з XVII ст.— і великий відкладний спереду вирізаний клином хутряний комір, що закривав, як і наплічник, плечі й верхню частину спини. Шугаї шили з найрізноманітніших матеріалів — як гладеньких, так і узорчатих; по коміру, бортах, подолу і краях рукавів їх обшивали орнаментальними смугами, а іноді й облямовували хутром. Носили шугаї і в рукава, і наопашки. Коли шугай одягали наопашки, застосовували своєрідний, специфічно російський спосіб — одягали на одне плече; просунувши руку в один рукав, на протилежне плече накидали його вільно (поверх руки), загортали полу і притримували її рукою в рукаві.
154
Мал. 174
Російський жіночий шугай.
XIV—XVII ст.: а) шугай; б) схема крою шугая.
Рис. 174
Русский женений шугай. XIV—XVII вв.
Ма л. 175
Російський верхній зфіночий одяг.
XIV—XVII ст.; а) звичайна шуба; б) парадна Шуба; в) селянська сермяга; г) костюм цариці.
Рис. 175
Русспие верхние женские одез^дьі. XIV—XVII вв.
Крім переліченого власне жіночого додаткового верхнього вбрання, жінки носили також в усьому аналогічні чоловічому одягові однорядки та російські шуби (мол. 175 а, б), які відрізнялися лише тям, що були без відкладних хутряних комірів, а мали тільки облямування по коміру, бортах, подолу та краях рукавів. Іноді смуги хутряного облямування нашивали й на плечі у вигляді одного, а то й двох поперечних плечових валиків (мал. 175 а) або до плечей та коміра ззаду пристібали широкий прямокутний відкладний хутряний комір (мал. 176 а, в), чи, нарешті, навколо шиї одягали характерний для жіночого костюма круглий високий стоячий комір з хутра або золотних узорчатих тканин (мал, 176 б, г). Крім того, жінки носили шуби майже завжди наопашки—або па обидва плеча (мал. 175 б), або як шугай (мал. 175 а). Увесь верхній жіночий одяг, на відміну від чоловічого, застібався зверху донизу, не мав унизу бічних розпорів і ніколи не підперізувався. У народі, особливо в селах, де додаткового верхнього одягу пе носили, жінки в холодну погоду одягали як верхнє вбрання чоловічі зипуни, сермяги, аз ями й некриті шуби з овчини (мал. 175 в).
У XIV—XVII ст. російські жінки носили таке саме взуття, як і чоловіки: лапті-личаки з онучами, чоботи й туфлі, а також пошиті з сукна панчохи, іноді простьобані на ваті або підбиті хутром. У XVII ст. жінки, особливо дівчата з боярсько-дворянських кіл, носили чоботи на дуже високих (до 10 см) каблуках, підбитих металевими підківками (мал. 177 б). Хоч жіночі чоботи серед знаті зустрічалися з загнутими догори носками, переважав плоский гостроносий тип взуття. Туфлі набули великого поширення в середовищі привілейованих класів (принаймні з XV ст.). Спочатку їх робили без каблуків, а потім (з XVI ст.) — на каблуках (мал. 177 в). Жіноче взуття виго-
155
Мал. 176
Коміри російського верхнього жіночого одягу, жіночі головні убори.
XIV—XVII ст.:
а, в) відкладні хутряні коміри; б) комір-намисто: г) круглий хутряний комір;
д)	шапка з хутряним
о бляму в анням;
е,	е.) шапки, убруси;
ж)	хутряний каптур.
Рис. 176
Воротникії -русских верхних Женских одежд, женские головние уборьі.
XIV—XVII вв.
товляли із шкіри, бархату, шовку та парчі різних кольорів і, залежно від заможності, більш чи менш пишно оздоблювали вишивками і навіть гаптуванням з перлів та коштовних каменів.
Усталеного ще в Стародавній Русі звичаю, згідно з яким заміжнім жінкам заборонялося виходити на вулицю без головного убору (простоволосими), а дівчатам дозволялося носити його відкритим, цілком дотримували до самого кінця XVII ст. Тому й убрання голів у дівчат і жінок продовжувало чітко відрізнятися, зберігаючи успадковані від попереднього періоду давньоруські форми і способи. Товста коса була універсальною дівочою зачіскою всіх верств тогочасного суспільства. Носіння розпущеного волосся і двох кіс, так само як і їхнє комбінування з залишенням розпущеними тільки бічних пасом (мал. 178 б), траплялося рідше. Урізноманітнилося тільки оздоблення коси. Поширеним стало вплетення в неї золотих, срібних та перлинних ниток, а також кольорових шнурків (а з XVIII ст.—й стрічок), і підвішування до її кінця накісників (мал. 178 а). Накісники являли собою шматки бересту, шкіри або картону, щільно обтягнуті тканиною, переважно шовковою, і оздоблені кольоровим, золотим і перлинним гаптуванням; накісники мали трикутну форму-	.	,	, .	.	...
Головними уборами дівчат, як і раніше, були м які по в язки та цупкі, жорсткі вінці, які, проте, дещо змінили свою форму: замість зубчатих вінців переважали підковоподібні й гребімчаті, з більш високим передом (чолом). З нарядними вінцями носили вже ие наскронні кільця чи колти, а рясна—кілька разків з перлів, які звисали перед вухами від скронь до рівня нижньої щелепи, а нерідко й до плечей (мал. 178 в, е). Спереду над чолом прикріплювалася різної ширини ажурна сітка з перлинних ниток—піднизь (мал. 178 в, е, ж). Взимку дівчата носили невисокі круглі шапки з наголовками з тканини та хутряними околишами (мал. 176 д, е). Хоч російські головні убори заміжніх жінок були значно різноманітніші за дівочі, але й вони, по суті, являли собою дальший розвиток давньоруських форм. Основним загальноприйнятим головним убором, який прикривав волосся, був традиційний повойник, або волосник (мал. 178 г/ У XVII ст. до нижнього краю деяких повойників пришивали паворози — своєрідну гофровану оборку. Поряд з повойниками, повсюдного поширення серед жінок усіх верств населення набула кичка — типово російський головний убір, що складався з трьох елементів: власне кички, потиличника і «сороки». Власне кичка являла собою зроблений з обтягнутого тканиною твердого матеріалу (бересту, шкіри, картону) незамкнений обруч, високій передній частині якого (кичпому чолу) надавали різної форми: півмісяця (рогата кичка), підкови, лопати тощо (мал. 178 д, ж). Ззаду її зв’язували шнурком. Зверху власне кички напинали, охоплюючи всю голову, чохол-« сороку», який теж стягувався шнурками (мал. 178 д, ж), а па потилицю навішували потиличник, або окремий, або прикріплений до «сороки». «Сороки» робили по можливості з дорогої тканини й нерідко оздоблювали гаптуванням, особливо спереду. Весь кичнпй головний убір часто прикривали зверху у брусом або хустко ю-покривалом (іноді підв’язаним або скріпленим спереду під шиєю чи ззаду на потилиці, мал. 178 ж, з). Рідше кичку носили поверх убруса*.
У XVI ст. виник новий жіночий головний убір — кокошник, який відрізнявся від кички лише тим, що він був не складеним, а суцільним. Передня частина кокошника являла собою дуже високий гребінь шпилястої (мал. 178 е) або дугоподібної форми (мал. 178 є), нерідко оздоблений вирізаними фестонами. Кокошник був найбільш нарядним головним убором, призначеним насамперед для молодиць. Його рясно оздоблювали гаптуванням перлами і навіть коштовними каменями. Кокошник побутував у дворянсько-боярському колі, серед городянок, а як святковий головний убір — і серед селянок. Усі кокошники, а часто й кички, доповнювали, як і дівочі вінці, перлинним низанням і ряспами. Нерідко ззаду до гребеня кокошника прикріплювали покривало з узорної тканини, яке спадало па плечі та спину (як сучасна фата, мал. 178 е).
У XIV—XVII ст. зберігався і давньоруський убрус, але вже як додатковий головний убір. Його накидали на голову як хустку-покривало поверх повойників та шапок
156
(а іноді надівали й під шапку) так, що краї звисали вільно на плечі та спину або підв’язувалися під підборіддям (мал. 176 е, а). У центрі па убрус часто нашивали яку-пебудь декоративну прикрасу, а по краях облямовували бахромою.
Великого поширення, особливо з XVI ст., набули шапки, які носили заміжні жінки переважно привілейованих класів. Це — й високі хутряні «стовбунці», схожі па чоловічі, але нижчі (мал. 176 е), і дещо плоскіші шапки з парчовим чи бархатним наголовками та хутряними околишамн (мал. 176 є), і каптури — теж плоскі хутряні шапки з навушниками й потиличниками, іноді обшиті зверху сукном. Усі жіночі шапки, на відміну від чоловічих, мали околиші або облямування, які ззаду спускалися на потилицю і прикривали волосся.
У XIV—XVII ст. в міському і дворянсько-боярському побуті широко застосовували косметику. Усе обличчя і шию жінки густо вкривали білилами, а щоки яскраво фарбували так, що рум’янець ие розходився рівномірно по обличчю, а «палав вогнем» на опуклостях щік, «як маків цвіт». Для контрасту з білизною обличчя і рум’яними щоками брови та вії дуже чорнили, причому брови наводили широкою смугою. У такому обрамленні «соболиних» брів і підведених вій повинні були яскравіше світитися «ясиі очі». Ці особливості жіночої косметики виходили з традиційних народних уявлень про ідеал жіночої краси як краси квітучого здоров’я, краси «крові з молоком».
Найулюбленішим оздобленням російського жіночого костюма XIV—XVII ст. були сережки, персні, намисто, переважно з кількох разків перлів або коралів, заруказки й круглі коміри-наплічники (які збереглися від попереднього періоду), нерідко виготовлені з нанизаних ажурними узорами перлів. Неодмінним було носіння невеликого натільного хреста-п а тільник а, підвішеного на грудях па шнуркові чи ланцюжкові.
М а л. 177
Приналежності російського жіночого костюма.
XIV—XVII ст.: а) головний убір цариці; б) чобіт; в) туфля; г) муфта; д) рукавиця;
е) рукавичка.
Рис. 177
Принадлежности русского женского костюма.
XIV—XVII вв.
Мал. 178
Російські жіночі зачіски, головні убори.
XIV—XVII ст.; а) зачіска з косою; б) зачіска з двома косами і бічними пасмами; в) вінець з підниззю і ряснами; г) повойник; д) «сорока» поверх рогатої кички; е) гостроверхий кокошник з підниззю. ряснами й фатою;
• в) гребеневидний кокошник; ж) убрус поверх лопатовидної кички; з) убрус поверх повойника.
Рис. 178
Русские женские прически, головньїе уборьі. XIV—XVII вв.
157
З характерних приналежностей російського жіночого костюма слід відмітити насамперед шйринку— невелику квадратну хусточку з білої тафти, по можливості пишно оздоблену вишивками, мереживом, перлинними разками, бахромою і китицями. При нарядному костюмі ширинку обов’язково тримали в руці. У XVI ст. з’явилися рукавки—вузькі, досить довгі (40—50 см) муфти на хутрі, обшиті зверху дорогою тканиною. їх носили тільки знатні жінки. У народі взимку жінки ховали руки в довгі рукава одягу або носили схожі на чоловічі рукавиці.
Щоденний костюм цариці відрізнявся від костюма боярипь лише багатшими тканинами й кількістю коштовних прикрас. А парадний її орнат був схожий на орнат царя (мал. 175 г). За верхній одяг правило таке саме розстібне, застебнуте донизу впритул широке платно з широкими, довгими, до кисті, рукавами. На плечі цариця надівала аналогічний до царських барм (або діадими) широкий наплічник. З-під рукавів платна виглядали зарукавки, які охоплювали рукава верхньої сорочки. Головний убір цариці складався з пишного у бруса і царської коруни, що являла собою золотий зубчатий вінець, пад яким підносився напівсфероїдальний наголовок із золотної тканини (мал. 177 а). Поверх коруни нерідко накладали ще чотири золоті дуги, з’єднані угорі й увінчані невеликим хрестом. Доповнювався орнат цариці розкішно гаптованими гостроносими туфлями.
Костюм монашок був таким самим, як і раніше. Тільки в XVII ст., як і в монахів, глухий хітон у них замінила розстібна ряса з вужчими рукавами.
РОЗДІЛ XII
УКРАЇНСЬКІ КОСТЮМИ
XV— XVII ст.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА
КОСТЮМІВ
*	Див.: Історія Української РСР у восьми томах, десяти книгах, т. І, кн. 1. К., «Па укова думка», 1977, стор. 7—8.
*	* В. І. Ленін. Повне зібрання творів, т. 32, стор. 334.
*	** Детальніше про це див.: Нариси з історії українського декоративно-прикладного мистецтва. Львів, вид-во Львівського державного університету, 1969, стор. 16—20.
Суспільно-економічний і культурний розвиток давньоруських земель та ПОЛІТИЧНІ умови, в яких опинилися ці землі в період феодальної роздробленості, визначили процес відособлення окремих частин давньоруської народності і виникнення передумов для зародження на її основі трьох братніх народів з властивими їм особливостями мови, культури й побуту — російського, українського та білоруського. Спорідненість цих народів збереглася в часи інтенсивного утворення російської, української та білоруської народностей (XIV—XVI ст.) і продовжувала розвиватися далі.
Уся багатовікова історія українського народу якнайтісніше пов’язана з історією великого російського народу. Спорідненість двох братніх народів відбилася у багатьох пам’ятках матеріальної і духовної культури українців і росіян. Усвідомленням єдності походження, нерозривності історичної долі пройняті фольклор, літописи й полемічна література України. Спільна героїчна боротьба проти феодально-кріпосницького гніту і зовнішніх ворогів, етнічна близькість, спільність мови, матеріальної і духовної культури навік закріпили в свідомості росіян, українців і білорусів почуття спільності історичної долі.
Закономірним результатом усієї попередньої історії братніх народів було возз’єднання України з Росією внаслідок визвольної війни 1648—1654 рр. Воно стало поворотним етапом у житті українського народу, визначило його історичну долю, дальший соціальний і культурний розвиток. Селянство України пліч-о-пліч з російськими селянами брало активну участь в антифеодальних війнах, у масових селянських рухах, що неухильно наростали в Росії і завдавали відчутного удару феодально-кріпосницькій системі *.
Близькість російського і українського народів «і мовою, і місцем проживання, і характером, і історією» ** викликала спільність багатьох видів одягу. Російська та українська сорочки (і чоловіча, і жіноча) відрізнялися лише деталями. Дуже своєрідне поясне драпіруюче жіноче вбрання у вигляді не зшитої спідниці характерне було і для російської паньови, і для української плахти. Каптаноподібний тип чоловічого одягу прямого крою із суцільною спинкою — теж дуже близький в обох костюмах. Навіть специфічний, суто російський, захід одягу наліво виявився досить характерним для українського костюма. Взуття також було майже однаковим.
Соціальна диференціація в українському костюмі XV—XVII ст. була чітко виявлена, позначаючись не тільки на якості матеріалів, кількості уборів і прикрас, а й на типах одягу ***. Литовські, польські та угорські магнати, що входили до складу правлячої верхівки, одягалися у свої національні костюми, дуже помітно вирізняючись із загальної маси українського населення. Українське дворянство, яке наслідувало іноземні зразки, носило костюми, в яких самобутні українські елементи поєднувалися з польсько-литовськими та угорськими, або й костюми цілком запозичені. Так, у середовищі багатих верств з’явилися польського типу чоловічі жупани, кунтуші, плащі, шуби, жіночі плаття з відрізними, прилягаючими, до того ж часто декольтованими ліфами й шнурівками, спідниці, відкладні комірці на сорочках та ін. Пов’язана з цим і помітна приталеність чоловічого та жіночого одягу в українському костюмі, яка суттєво відрізняла його від давньоруського костюма. Ця риса, очевидно, проникла через Польщу й Угорщину із Західної Європи, де вже з XIV ст. був відомий прилягаючий, приталений тип одягу. Приталеність, особливо в чоловічому одягові, могла бути й наслідком певної «воєнізації» костюма, пов’язаної з похідним побутом українського населення, насамперед козаків: на міцно обтягнутий пояс прикріплювали шаблю, за нього засовували кинджали (а пізніше й пістолі), підвішували необхідні предмети спорядження та амуніції. Серед козацтва поширився типовий для багатьох східних народів звичай сидіти на підлозі, схрестивши ноги «по-турецькому», до чого був пристосований і крій широких шароварів.
Міський люд — торгівці, ремісники, дрібні землевласники, представники місцевої нижчої адміністрації — вніс свої особливості в український костюм. Основна маса сільського населення — покріпачені селяни — мала свій самобутній народний костюм, найбільш тісно пов’язаний з давньоруськими прототипами. Внаслідок цього в XV— XVII ст. створилася значна різноманітність костюмів. Суто українським одягом, що виник у XV—XVII ст., були саме народні форми: широкі шаровари, кептарі, бурки, смушеві шапки — у чоловіків, сорочки з суцільними рукавами, плахти, запаски, лейбики — у жінок. Панівна верхівка тогочасного українського суспільства, крім одягу основних народних форм, широко зверталася до верхнього специфічного російського одягу (ферязей, охабків, шуб, літників, ті догрій, дпашниць) та іноземного (кунтушів, плащів-накидок, делій тощо).
Основним матеріалом для пошиття українських народних костюмів було домоткане полотно з льону та конопель. При цьому здебільшого таке полотно було білого кольору, оскільки його ретельно вибілювали. З цього полотна шили чоловічі й жіночі сорочки, штани різних типів, фартушки, деяке інше жіноче вбрання, що обгорталося навколо тіла, а іноді й літній верхній одяг. Поряд з полотном, виняткового поширення набули також шерстяні тканини як місцевого домашнього виробництва, так і привізні. Із сукна шили верхній одяг усіх типів і серед різних верств населення, а домоткані шерстяні тканини йшли на виготовлення плахт, запасок та іншого поясного жіночого одягу. Тільки вищі верстви тогочасного українського суспільства використовували імпортні кольорові сукна; у народі переважали більш цупкі тканини, в тому числі ворсисті. Цупкі тканини з довгим ворсом — типові для костюмів гірських районів Карпат. Шовкові тканини побутували в досить широкому асортименті серед панівної верхівки. З них виготовляли чоловічий і жіночий одяг, а також
155
іноді й парадно-святкове вбрання запорізьких козаків. Найбільш поширеними були привізні узорчаті шовкові тканини з тканим узором (парча, бархат із золотими або срібними нитками), а також тканини типу штофів (з чергуванням блискучих і матових елементів узору) і ритого бархату (узор якого виділявся різницею у висоті ворсу, що створював рельєфну поверхню). Серед одноколірних гладеньких шовків зустрічалися атлас і камка. З узорчатих шовкових тканин шили переважно верхній чоловічий і жіночий одяг (жупани, кунтуші, накидки тощо). Значно менше застосування в ті часи мали бавовняні тканини: лише щільний одноколірний перкаль і вибивну китайку часом використовували для пошиття шароварів та деякого жіночого вбрання.
Узори на тканинах (здебільшого привізних) повторювали звичайні для того часу ренесансні або «східні» мотиви, тобто стилізовані рослинні розводи з листя, стебел, квітів і плодів, часто в комбінуванні з великими медальйонами й клеймами. В XVII ст. у Бродах, Слуцьку і на Галичині виникло золототкадьке виробництво, яке теж користувалося такими самими мотивами. Особливо популярним був мальовничий узор па домотканих плахтах і запасках: на плахтах — строго поділені смугами квадрати, заповнені всередині додатковими геометричного типу фігурами (ромбами, колами, багатокутниками); на запасках — різнокольорові поперечні смуги. Цілком природно, що такі узори за своїм характером були близькими до узорів російського народного одягу, зокрема жіночої паньови; їхня східнослов’янська спільність безсумнівна. Узорність українського народного костюма дедалі збагачувалась. Це пояснюється насамперед значно більшим поширенням вишивок, якими оздоблювали одяг: вишивка мережкою («вирізування» з наскрізним узором), гладь («пастилуван-ггя») і, починаючи з XVII ст.,— вишивання хрестиком («хрещиками»). Вишивали всі чоловічі і жіночі сорочки (за винятком щоденних, робочих). Перідко вишиванням оздоблювали й верхній одяг, особливо на західних землях. Улюбленим було шиття шнуром — кольоровим і золотим, яке досягло високої досконалості. Таке шиття широко застосовували для оздоблення верхнього одягу, жіночих головних уборів, поясів тощо; воно густо вкривало кептарі, лейбики та сердаки карпатських горців. Львів уже в XVI ст. славився золотими вишивками з обвідкою кольоровим шовком. Узори вишивон XV—XVII ст. були майже винятково геометричними (ромби, квадрати, трикутники, зірки, розетки). Лише з XVII ст., з поширенням вишивок хрестиком, виникли геометризовані рослинні мотиви: хміль, сосонка, вербові листочки, мальви, гвоздика тощо. Оздоблювали одяг і тасьмою або кантом, а також аплікаціями з кольорової шкіри, дуже характерними насамперед для західних земель. Хоч перлами іноді й прикрашали дуже розкішне парадне вбрання, проте вишивання одягу перлами в українському костюмі не набуло значного розвитку. Ще менш характерним для українського костюма було застосування петлиць. Ними прикрашали тільки ошатний чоловічий одяг вищих верств населення, і їхній тип обмежувався шнурковим варіантом (близьким до угорського і, частково, до польського); до петлиць із смужок тканини й тасьми зверталися дужо рідко.
Хутро в українських костюмах використовували досить широко. І в народі, і в багатих верствах населення найчастіше застосовували овече хутро. При цьому особливо улюбленим був сірий смушок (для комірів, облямувань чоловічих шапок). З іншого хутра траплялися куниця, видра й лисиця.
Колірне вирішення українських костюмів XV—XVII ст. було дуже різноманітним. У народних костюмах переважав загалом світлий колорит основного полотняного одягу. Білими були не тільки сорочки й штани, а перідко й шерстяний верхній одяг—свити, гуглі, гуні. Майже білого кольору (точніше, світло-кремового) було часто й некрите овчинне вбрання, вироблене «набіло» (кожухи, кептарі). Ця білизна, особливо у святкових і нарядних костюмах, підкреслювала яскраві колірні плями плахт, запасок, поясів, головних уборів, а також вишивок і аплікацій. Найбільш поширеними кольорами українського народного одягу були коричневий і сірий різних відтінків (від темних до світлих, пісочно-бежевих). Чорний колір — також дуже типовий для верхнього одягу, зокрема карпатських бойків і лемків. Поширеним був і яскраво-червоний колір (особливо улюблений у запорізьких козаків), який зустрічався не тільки в одягові з кольорового іноземного сукна, а й як колір тканин місцевого виробу, зокрема у гуцулів. Червона гама загалом переважала і в жіночих плахтах, а також у поясах обох статей. Популярний колір в українських костюмах — синій (темний і голубий). Відпоєно меншу роль відігравали зелений, жовтий, фіолетовий кольори. В одягові дворянства, козацької старшини та багатого міщанства (який шили з імпортних шерстяних і шовкових тканин найрізноманітніших кольорів) зустрічалися ці, більш рідкісні, тони. Та все ж мальовнича барвистість українських костюмів ніколи не переходила в багатоколірну строкатість. Розмаїтість кольорів не порушувала принципу переважання колоритної єдності, двоколірності і навіть монохромпості у колірному вирішенні костюмів. Кольори вишивок у XV— XVII ст. теж не були строкатими, до того ж поряд із чорними, червоними й синіми застосовувались і білі вишивки.
Роль пачіппих прикрас в українському костюмі була відносно незначною: у жінок — це нашийне і нагрудне намисто різного типу, сережки, персні, а в чоловіків— тільки персні. Крім того, і чоловіки, і жінки користувалися аграфами та пряжками. До браслетів майже зовсім не зверталися. Намисто низали переважно з бісеру, коралів (у тому числі й із штучних — скляних та фаянсових), а також з металевих бляшок, ланцюжків і монет. На оздоблення жіночих і чоловічих головних уборів ішло пташине пір’я і квіти (штучні і справжні), а також колоски і мітелки ковили. Кольорові шовкові стрічки, характерні й неодмінні для жіночих, особливо для дівочих, україн-
160
ських головних уборів пізнішого періоду (починаючи з XVIII ст.), у XV—XVII ст. ще не були поширеними, оскільки власне стрічки до XVII ст. ще не вироблялися, їх частково заміняли смуги з орнаментованих, узорчатих тканин.
чоловічі костюми
Як і в усіх костюмах східних слов’ян, в українських чоловічих костюмах основним одягом завжди була сорочка прямого крою із вставними рукавами. її носили всі верстви населення як нижню, а в народі вона була і єдиним щоденним одягом. Шили її завжди з домотканого льняного і конопляного полотна. Домоткане полотно, виготовлене українськими майстрами, мало ширину приблизно 45—50 см. У зв’язку з цим дуже часто конструкція сорочок складалася з трьох пілок з асиметричним розташуванням швів (мал. 179 а).
Майже повсюдно в сорочках робили довгий центральний грудний розріз (пазуху), який спускався іноді трохи не до пояса і досягав 40 см (мал. 180 а, б, в). При цьому він застібався завжди лише вгорі біля коміра; па початку розглядуваного періоду комір ще не мав планки. У гірських районах Карпат тоді зустрічались і сорочки з центральним розрізом ззаду (завдовжки до 20—25 см, мал. 179 д). Більшість українських сорочок шили без комірців, як і давньоруські голошийки, застосовуючи лише різного типу обшивки горловини, що піднімалася під шию. Комірці на сорочках з’явилися пізніше, і шили їх у вигляді низенької (до 3 см) стійки (мал. 180 в), а на Волині та серед багатих верств (у тому числі й серед козацької старшини) носили невеликі відкладні комірці (мал. 180 д), які проникли, очевидно, з Західної Європи. Стягували комір за допомогою шнурка або тасьми, які найчастіше просовували через петельки, розташовані з обох його сторін. На Закарпатті старовинним було також застібання за допомогою металевої запонки (шпоньки).
Рукава сорочки були прямі, з перегнутої пілки, переважно середньої (до 20 см) ширини і здебільшого без манжетів і зборок біля кисті. Довжина рукавів (приблизно 50—60 см) сягала пе далі зап’ястя. Рукавів, довших від руки, не спостерігалося; не мали вони ії зморщок та складок. Проте нерідко у запорізьких козаків та на Закарпатті шили широкі (іноді до 40 см) рукава (мал. 180 г, є).
Довжина українських сорочок була різною: від доколінної (а в селян подекуди сягаючи навіть литок) до середини лядов і певного мірою пов’язана із способом носіння. На західноукраїнських землях переважав давньоруський спосіб одягання сорочки навипуск, поверх штанів (мал. 180 а, б). І, навпаки, в центральних та східних українських землях сорочку заправляли в штани, причому для костюма козаків цей спосіб був обов’язковим (мал. 180 в, д). Але паніть у районах, де переважно носили сорочки навипуск, частина населення (насамперед панівні верстви) заправляла сорочки в штани. Таким чином, можна вважати, що основним способом носіння сорочки було заправляння її в штани.
Українські чоловічі сорочки у XV—XVII ст. мали такі основні типи конструкції. Перший тип — це сорочки з вставками, тобто прямокутними або, рідше, трикутними шматками тканини, вшитими в плечах поміж передньою і задньою кілками з метою зробити їх просторими (мал. 179 а; мал, 180 а, б). Такі сорочки мали неширокі рукава і неодмінно призбирувалися до коміра спереду і з боків дрібними зборками, закріпленими обшивкою горловини. Районами переважного поширення цього типу були Полісся, північне Придністров’я та Галичина. Другий тип — це так звані тунікоподібні сорочки, пошиті з перегнутих навпіл у плечах пілок, тобто без плечових швів, відомі згодом як чумацькі (мал. 179 в; мал. 180 в, г, д). Вони являли собою найбільш примітивний вид сорочок з низькими проймами, що спадали з плечей на верхні частини рук. Широкі рукава часто мали двошовну конструкцію. Зборок навколо
Мал. 179
Українські чоловічі сорочки, пояс.
XV—XVII ст.: а) схема крою сорочки в вставками;^ б) схема крою короткої курти з дуже широкими рукавами; в) схема крою чумацької сорочки без плечових швів; г) спосіб підв’язування коміра сорочки; д) сорочка з розрізом на спині: е) широкий шкіряний пояс~черес.
Рис. 179
Украинские мужские сорочки, пояс. XV—XVII вв.
41 1388
161
М а л. 180
Типи українських чоловічих сорочок, штанів.
XV—XVII ст.:
а, б) сорочки з вставками, одягнуті навипуск
(а— черес на ланцюжках, вузькі довгі штани, постоли, б — шаровари, заправлені в онучі);
в, г, д) чумацькі сорочки, шаровари, пояси
(в — шаровари внизу призбирані, г — вільно звисаючі шаровари, д — шаровари призбирані поверх чобіт); е) коротка курта, черес, широкі гачі, постоли.
Рис. 180
Типьі украинских мужскиу сорочек, штанов.
XV—XVII вв.
коміра в цих сорочках не було. Нерідко такі сорочки шили з бочками: зустрічалися вони, головним чином, в усій смузі середнього Придніпров’я, на Поділлі, на Закарпатті і Буковині. Був іще один тип сорочки, поширений лише на Закарпатті. Це — старовинного типу дуже коротка, завдовжки до пояса (до 45 см) сорочка (курта), яка над поясом штанів залишала частину тіла оголеною. Рукава такої сорочки були дуже широкі, майже однакові з подолом, відносно короткі (на 7/а) і призбирані до пройми (мал. 179 6; мал. 180 е); грудний розріз — неглибокий.
Будучи невід'ємним елементом костюма, універсальним, спільним для всіх верств українського населення, сорочки за своїм кроєм у різних соціальних групах мало відрізнялися. Відмінності полягали тільки в якості матеріалу й декору. Декор був здавна представлений насамперед вишивкою. На чоловічих сорочках вишивка відповідала особливостям крою і способу носіння сорочки. Так, сорочку з вставками і зборками біля коміра вишивали здебільшого по коміру та обшивці горловини, на самих вставках і навколо них, а також по низу рукавів. Коли сорочку одягали поверх штанів, вишивали і її поділ (мал. 180 а). У сорочках без вставок і зборок вишивали перед уздовж пазухи (мал. 179 є; мал. 180 д). Дуже поширеним було оздоблення вишивкою всіх швів.
Верхній плечовий український чоловічий одяг був дуже різноманітним, оскільки поряд із самобутніми народними формами значне поширеппя (особливо серед вищих
162
Мал. 181
Український верхній чоловічий одяг.
XV—XVII ст.: а) селянська свита; б) капота з узорної тканини; в) каптан запорізького козака.
Рис. 181
Украинские верхние мужские одеждьі.
XV—XVII вв.
верств населення) мав одяг польського й угорського походження. В українських костюмах представлені були, крім східнослов’янського рукавного вбрання каптанної групи, і плащоподібні форми одягу, що накидалися на плечі. Важливу роль відігравало також коротке вбрання типу курток. Звичай носити основний і додатковий верхній одяг—свиту і кирею або кожух, жупан і кунтуш, кептар і сердак був загальноприйнятим. Урізноманітнювали верхній одяг і відмінності в способах застібання: і специфічний східнослов’янський захід наліво (ніби двобортного типу), і застібання впритул, і однобортний варіант, але з невеликим заходом поли то наліво (гудзики — з лівого боку, петлі — з правого), то направо (польський спосіб). Весь верхній чоловічий одяг українського населення XV—XVII ст. можна поділити на такі групи: а) основний, каптанного типу довгий рукавний розстібний (свита, каптан, жупан) і додатковий (кирея, кожух, кунтуш, делія); б) короткі безрукаві форми (кептар, камізеля, бунда) і рукавні (сердак, кожушок) куртки; в) плащоподібні форми й перехідні від них каптанні типи (плащ-накидка, бурка, гугля, чуганя, гуня). Найпоширенішим і універсальним верхнім чоловічим одягом була свита. Вона являла собою розстібне каптаноподібне вбрання майже прямого крою, оскільки її спинка була лише трохи звужена до талії і не порушувала прямоспипності. Здебільшого свита не мала плечових швів і кроїлася з перегпутих пілок. Свити, як правило, мали
Мал. 182
Схеми крою українського верхнього чоловічого одягу.
XV—XVII ст.: а} свита а «вусами» (поруч — схема клина для «вусів»);
б) схема крою спинки свити; в) схема крою спинки жупана.
Риє. 182
Схемля про я украинских верхних мужских одежд.
XV—XVII вв.
11*
163
М а л. 183
Український верхній чоловічий одяг.
XV—XVII ст.: а) жупан; б) кирея з каптуром;
в) кожух.
Рис. 183
Украинские верхние мужские одеждьі.
XV—XVII вв.
неглибокий захід наліво і застібалися на гаплики (мал. 181 а). Конструктивною особливістю, пов’язаною із бажанням підкреслити талію, було вставляння з боків спинки, починаючи від талії, двох трикутних клинів — «вусів», які закладали двома-трьома опуклими складками (мал. 182 а). Звичайна свита коміра не мала; горловину обшивали або приставляли до пеї дуже низьку стійку. Рукав нормальної довжини, вшитий у пряму пройму, неширокий, дещо звужений унизу; біля кисті його теж обшивали. Довжина свити була різною: від доколінної—у костюмах селян (особливо на західних землях) і козаків (мал. 181 а) до довгої, до кісточок — у міського населення і дворянства, переважно на Лівобережжі. Носили свиту підперезаною широким поясом, схожим па пояс, яким підв’язували штани. Один варіант свити — з глибшим заходом і коміром (або відкладним, нерідко широким, або шалевим) називався капотом (мал. 181 б); другий— каптан — мав призначення основного вихідного одягу запорізьких козаків (мал. 181 в). Він застібався на густо посаджені гудзики й шнуркові петлі, був щільніше стягнутий у талії, мав стоячий, шалевий або відкладний комір і неодмінно дві вертикальні прорізні кишені. Рукава каптана, дуже вузькі у кисті, знизу часто розрізали на 20 см від краю і закочували догори, створюючи обшлаги — заковраші. При цьому комір і обшлаги нерідко мали інший колір й іншу тканину, ніж каптан. Для основної маси селян і міської бідноти свита була єдиним верхнім одягом; для заможніших міщан, дворянства і козаків вона служила основним верхнім одягом, поверх якого часто одягали ще й який-небудь додатковий одяг.
Мал. 184
Схеми крою українського верхнього чоловічого одягу.
XV—XVII ст.: а) схема крою киреї з каптуром; б) схема крою гуглі.
Рис. 184
Схеми про я украинских
вєрхних мужских одежд.
XV—XVII вв.
164
Іншим поширеним верхнім чоловічим одягом був жупан, який відрізнявся від свити тим, що мав іншу систему вставок з боків — «ряси». Підріз спинки біля талії робили глибшим, довшим і в нього поміж передом і спинкою вставляли з обох боків прямокутні клини («проходки», мал. 183 а), які укладали дрібними складками («рясами»), що нагадували плісировку. Крім того, шили жупани впритул (без заходу), переважно з застібкою на густо посаджені гудзики, або із стоячим коміром, або, частіше, з відкладним чи шалевим (а іноді навіть і з лацканам и-ви лотами — клиннями) й неодмінно закінчували рукава обшлагами-заковрашами, здебільшого з іншої тканини і внизу розрізаними (мал. 183 а). Усі ці особливості жупана були близькими до польського вбрання каптанного типу. Жупан використовували як основний верхній одяг головним чином серед українського дворянства й заможних міщан Правобережжя і Закарпаття, а також серед козацької старшини; у селян він майже не зустрічався. Як і свиту, жупан неодмінно підперізували широким поясом. Свити і жупани шили з різного матеріалу (залежно від соціальної приналежності їхніх господарів) — від простого грубого сукна, а іноді навіть і цупкої бавовняної тканини (перкалю), до шовку, у тому числі й узорчатої парчі. Селянські свити були переважно «природного» шерстяного забарвлення, тобто коричневі й сірі або білі й чорні.
Для пошиття свит, каптанів і жупанів у міщан і козаків переважно йшло кольорове сукно червоного, бурякового, блакитного, синього й зеленого кольорів, а для комірів і обшлагів — іншого, часто контрастного тону шовк, бархат і навіть хутро. Улюбленим оздобленням свит і жупанів були вишивки або шнуркові аплікації? їх робили
М а л. 185
Додатковий верхній одяг в українських чоловічих костюмах. XV—XVII ст.; а) кунтуш поверх свити; б> кунтуш а розрізаними рукавами, накинутий наопашки: е) делгя.
Рис. 185
Дополнителчлпя.е верхние одежди в украинских мужских костюмах. XV—XVII вв.
по верху «вусів» або «ряс» та вздовж їхнього стику із спинкою, уздовж кишень, по комірах і на краях рукавів та на закотах і по бортах.
Найбільш поширеним додатковим верхнім чоловічим одягом, що одягався поверх свити, жупана й навіть кожуха з овчини, слід вважати кирею (кобеняк, сіряк), яка здавна побутувала в народі. Вона зберігала найпростіший прямоспинний крій і не мала пі «вусів», пі «ряс», від чого талія в ній зовсім но підкреслювалася (мал. 183 б). Довгу, майже до ступень, кирею шили без плечових швів і дуже просторою (для чого вставляли два великі бічні клини, вшиті вершиною під самі рукава). Хоч кирея була однобортною, але мала невеликий захід наліво, що створювався завдяки великій ширині. Рукава — середньої ширини і звичайної, до кистей, довжини. Характерною особливістю киреї був пришитий каптур (відлога, кобка), іноді настільки глибокий, що міг закривати майже все обличчя і потребував прорізів для очей. Кирею застібали тільки під шиєю за допомогою патика і не підперізували, але нерідко й загортали полу за полу і тоді пов’язували по талії широким поясом. Як одяг, призначений для подорожі, негоди й морозу, кирею виготовляли з грубого сукна переважно сірого або коричневого кольору, а в запорізьких козаків, зрідка,— також із шкіри. Жодних прикрас кирея не мала, за винятком хіба що обшивки тасьмою по каптуру. Такого самого прямого крою і довжини шили й зимові некриті (тобто хутром усередину) кожухи з овчини з шалевими або відкладними великими хутряними (смушевими) комірами. Носили їх непідперезаними і підперезаними, застебнутими на гаплики
165
(мал. 183 в). Нарядні кожухи, виробляли «набіло», тобто з застосуванням крейди. їх оздоблювали шнурковим гаптуванням, вишивками, аплікаціями з кольорової шкіри. Кожухи, покриті зверху сукном, називалися байбараками.
Тоді як кирея і кожухи являли собою типово народний український верхній додатковий одяг, серед знаті, дворянства, багатих міщан і козацької старшини додатковим вбранням каптанної групи були ще кунтуші та делії — одяг польського походження, який одягали поверх жупанів і свит. Кунтуш за конструкцією мало чим відрізнявся від жупана; він був так само досить міцно стягнутий у талії і мав бічні клини з системою складок-«ряс». Його особливість становили довгі, досить широкі рукава з розрізами в центрі напроти ліктів, завдовжки приблизно 25—ЗО см, у які просовували рукава жупана таким чином, що низ рукавів вільно спадав до середини лядов. Внизу рукав мав або невеликий обшлаг (часто хутряний), або розріз, обшитий тасьмою, галуном чи хутром (мал. 185 а). Зустрічалися кунтуші з розрізами рукавів, що починалися біля самої пройми, а також із рукавами, розрізаними по всій довжині (мал. 185 б). Кунтуш застібався впритул на густо розташовані до пояса гудзики, іноді з петлицями. Кунтуші мали стоячі або шалеві коміри, а також вертикальні бічні кишені. Носили їх як розстебнутими, непідперезаними, показуючи нижній жупан, так і застебнутими, підперезаними широкими поясами. Нерідко кунтуші, особливо підшиті хутром, накидали на плечі наопашки, як шубу, застібаючи їх тільки на грудях або під шиєю (мал. 185 б). Кунтуш, як правило, був трохи довшим від нижніх свити і жупана, і спускався до литки. У запорізьких козаків кунтуш був відомий під назвою черкески. Делія відрізнялася від кунтуша значною приталеністю, дуже широким відкладним коміром, іноді хутряним, і відкидними рукавами, часом фальшивими, у вигляді вузьких смуг, що спадали за спипою. Носили делію завжди застебнутою на гудзики, але без пояса (мал. 185 в). Шили кунтуші і делії з кольо-
Мал. 186
Український верхній чоловічий одяг.
XV—XVII ст.: а) кептар;
б) камгзеля; в) сердак.
Рис. 286
Украинские верхние мужские одеждьі.
XV—XVII вв.
М а л. 187
Український верхній чоловічий одяг.
XV—XVII ст.: а) бурка з хутряним коміром поверх каптана; б) бурка;
в) гугля.
Рис. 187
Украинские верхние
мужские одезчдьі.
XV—XVII вв.
166
Мал. 188
Схеми крою українського верхнього чоловічого одягу, XV—XVII ст.: а) схема крою гуні; б) схема крою чугані.
Рис. 188
Схемля кроя украинских верхних мужских одежд. ХУ—ХУП вв.
М а л. 189
Український верхній чоловічий одяг. XV—XVII ст.: а/ гуня, одягнена наопашки; б) чуганя, одягнена наопашки; в) кептар.
Рис. 189
Украинские верхние мужские одежди.
XV—XVII вв.
рового сукна і з дорожчих тканин, у тому числі й з узорчатих штофних шовків та парчі; нерідко підбивали хутром. Оздоблювали їх шнурковим гаптуванням і кантовою обшивкою тасьмою або галуном.
Особливе місце в українському костюмі XV—XVII ст. мало коротке верхнє вбрання, яке здавна носили па західних землях, зокрема в районі Карпатських гір. До нього насамперед належить дуже старовинна, примітивна за кроєм безрукавка — камізеля лемків, або буковинська бунда. Це — глухий одяг з овчини хутром усередину, завдовжки до пояса, пошитий із шкіри, перегнутої на лівому боці (де робився розріз-нройма для руки) і зав’язаної ремінцями з правого боку під рукою (мал. 186 б). Вгорі на плечах овчипу зшивали, залишався тільки внріз для голови, який мав центральний грудний розріз. Другий вид безрукавки—розстібний з овчини кептар гуцулів, перегнутий у плечах (тобто без плечових швів). Він мав прямий крій без бочків і клинів, без коміра, з глибокими й низькими проймами (мал. 186 а). Довжина кептаря сягала стегоп. Нарядні овчинні безрукавки старанно оздоблювали по білому або коричнево-пісочному тлу шнурковим гаптуванням, аплікаціями із шкіри, бахромою і навіть металевими бляшками: спереду, иа спнні, навколо пройм і по подолу. Рукавним коротким (до стегон) верхнім одягом був західноукраїнський сукон пий сердак, який також зберіг примітивний прямий крій з перегином у плечах, але з бічними клинами і пришитими до піл для заходу наліво бортовими смугами-клина-
167
М а Л. 190
Український верхній чоловічий одяг. КлейноЗи. XV—XVII ст.: а) сердак; 6) кожушок; в) пернач полковника; г) булава гетьмана; д) келеп: в) бунчук гетьмана.
Рис. 190
Украинские верхние мужские одежди.
Клейнодьі. XV—XVII вв.
ми (мал. 186 в). З боків на подолі він мав іноді невеликі розрізи. Рукав — прямий, досить широкий, завдовжки до пальців,— починався з верхньої частини руки, де проходив виріз пройми від дуже широких плечей. Комір являв собою переважно невисоку стійку. Сердак носили як другий верхній одяг поверх кептаря, незастебпу-тим або накидаючи на плечі наопашки. Шили його з червоного, темно-червопого, темно-сірого, чорного і, рідше, з білого сукна. Оздоблювали сердак вишивкою, шнурковим гаптуванням, бахромою і китицями, спереду по бортових смугах і по всіх швах. Старовипним зимовим одягом карпатських горців був також і короткий чорний кожушок з овчини (з довгим вовняним ворсом) такого самого прямого крою, як кептар, але з пришитими довгими, до кисті, рукавами. Носили його хутром назовні. Коротке верхнє вбрання у вигляді переважно овчинних безрукавок та рукавних курток носили іноді запорізькі козаки та чумаки. Можна припустити, що вони запозичені з турецького костюма.
З плащоподібного верхнього чоловічого одягу перше місце слід відвести звичайному безрукавому плащу-пакидці, який побутував і серед народних мас, і серед верхівки тогочасного українського суспільства. Народні маси носили довгу, до п’ят, овчинну, часто з довгим вовняним ворсом, простору бурку з великим відкладним коміром. Іноді, зокрема у запорізьких козаків, її шили із шкіри, пофарбованої в сірий, коричневий, а подекуди і в білий кольори (мал. 187 б). Бурка застібалася під шиєю і була додатковим одягом у негоду або в подорож (замість рукавної киреї). У знаті і козацької старшини це була типово польська плечова накидка, теж завдовжки до п’ят. Бурку носили застебнутою лише під шиєю, але нерідко підбивали хутром і доповнювали дуже широким відкладним хутряним коміром (мал. 187 а). Шили бурку з кольорового сукна і навіть з узорчатих шовкових тканип, оскільки це був, головним чином, додатковий парадний одяг. Менш поширеним був народний плащ гуцулів — гугля. Гугля мала крій простого мішка, перевернутого догори дном і з одного боку не зшитого (мал. 187 в). У такому вигляді гуглю надівали на голову так, що один
Мал. 191
Схеми крою українських Штанів, способи зав’язування поясів.
XV—XVII ст.: а) схема крою дуже широких гачів; б, в 1 схеми крою шароварів; г, д) способи зав'язування поясів.
Рис. 191
Схемьі кроя украинских штанов, способи завязь/вания поясов.
XV—XVII вв.
168
ріжок «мішка» стирчав ззаду, а розхил був спереду, де його зав’язували під шиєю або на грудях. Довжина гуглі сягала колін. Шили її з білого або сірого сукна, обшивали чорним і жовтим облямуванням. Перехідною формою від шіагцоподібного безрукавого одягу до рукавного була чуганя гірських лемків і схожа на неї манта на Буковині (мал. 188 б; мал. 189 б). Цей просторий розстібний одяг прямого крою, завдовжки приблизно до колін або середини лядов, носили завжди наопашки із застібкою на грудях на ремінці і пряжках. Рукава чугапі були короткі (па 3А), але вони відігравали лише декоративну роль, оскільки внизу були зшиті у вигляді своєрідних кишень. Відкладний її комір переходив ззаду в дужо довгий (до пояса й нижче) прямокутний комір, що закривав усю спину; спереду, звужуючись, він продовжувався вилогами, які йшли вздовж бортів до самого подолу. Шили чуганю з сірого, чорного й коричневого сукна, оздоблюючи її в нижній частині відкладного коміра і по краях рукавів довгою бахромою з товстих шнурків («свічок»). Чуганя, очевидно, була запозичена з угорського костюма. Плащоподібний характер мала й західноукраїнська гупя. Вона мала рукава, проте одягалася теж наопашки {мал. 188 а; мал. 189 а). При цьому гуня відрізнялася дуже своєрідним старовинним кроєм, який дещо нагадував крій камізелі: шили її також з двох пілок, перекладених упоперек. Верхню ділку перегинали навпіл по всій довжині (відповідно до плечової лінії), створюючи спину, груди й недовгі, зшиті внизу рукава; в центрі вирізали горловину. А нижню ділку, зберігаючи її повну ширину, перегинали по вертикальній лінії з обох боків і вгорі пришивали відповідно до спинки і грудки верхньої пілки, створюючи ззаду «спідницю» спинки, а спереду — поли. Бічних швів, таким чином, зовсім не було. На пошиття гуні використовували овчину з білим довгим вовняним ворсом; зрідка гуню шили з овчини хутром назовні.
До основного одягу в українських чоловічих костюмах належали штани, які, порівняно з сорочками, були різноманітнішими. У XV—XVII ст. вже існували принаймні три типи штанів: давні загальнослов’янські вузькі довгі штани, дуже широкі шаровари і довгі, теж дуже широкі, штани, але іншої конструкції і зовнішнього вигляду. Перші з них у своєму найбільш поширеному варіанті нічим не відрізнялися від давньоруських портів, навіть зберегли подекуди назву портяниць. Вони складалися з двох прямих холош, кроєних кожна з перегнутої полотняної пілки і, відповідно до цього, близько 20—23 см завширшки. Нагорі ззаду холоші з’єднані були неширокою прямокутною вставкою. Своєю довжиною такі штани сягали ступні: пі гульфіка, ні пояса, ні кишень ще не мали. Трималися воші лише на ремінці або іппуркові-очкурі, просунутому^ крізь рубець верхнього краю. Вільними довгими кінцями цього ремінця чи очкура охоплювали талію вдруге — уже поверх штанів. Побутували штани типу портів на Поліссі і в західних областях (причому в Карпатських горах і на Буковині зустрічався їхній більш довгий варіант). Холоші цих портів були довшими від ніг, часто з невеликими розрізами і манжетами внизу, відігнутими догори приблизно на 10 см (мал. 192 д), або призбираними численними горизонтальними складками-зморшками (мал. 180 а) чи заправленими в короткі панчохи з тканини (мал. 192 г). Шили їх із сукна, в тому числі червоного, і прикрашали або нескладною кольоровою вишивкою по бічних швах і внизу па манжетах, або простою обшивкою.
Проте найбільш характерними для українських чоловічих костюмів були шаровари, які виникли, очевидно, пізніше портів, але вже з XVI ст. широко побутували на правобережному й лівобережному Подніпров’ї, на Поділлі та в південних степах, причому не тільки в народі, а й серед панівних верств. Ширина їхніх холош була 40 см (і більше), а з’єднані вопи були дуже просторою вставкою — матнею (мал. 191 б, в). Матня часто, особливо у шароварах запорізьких козаків, була настільки широкою, що звисала майже до землі і тканини на ношиття таких штанів часом ішло до 10 м. Густо призбирані до рубця, як і порти, шаровари трималися на очкурі й замість гульфіка мали неглибокий передній розріз. Шаровари, в усякому
М а л. 102
Українське чоловіче взуття. XV—XVII ст-: а) личак: б, в, г, д, ж) постоли (в, д — гуцульські);. е, е) чоботи.
Рис. 192
Украимская музуская обувь. XV—XVII вв.
169
разі в козацькому костюмі, переважно мали бічні кишені. Шили шаровари з домотканого полотна, з сукна та перкалю, а в парадно-святкових костюмах козаків і серед дворянства — також із шовку. Білі в основної маси селянства та переважно сині в козаків, шаровари траплялися, однак, і інших кольорів, у тому числі чорні й червоні. Носили шаровари навипуск — при постолах (мал. 181 а) або босоніж, іноді підв’язуючи їх біля кісточок шнурками (мал. 180 в), або заправляючи в чоботи (мал. 180 д; мал. 192 е), а на півночі — під онучі (мал. 180 б); у запорізьких козаків їх не заправляли в чоботи, а підв’язували шнурками поверх чобіт, до того ж робили дуже низький напуск (мал. 192 в).
Своєрідними були закарпатські штани — гачі, або гаті, схожі на штани сусіднього угорського населення. їх шили з білого полотна у вигляді дуже широких рівних штанин, зшитих угорі безпосередньо одна з одною, за винятком нижньої частини паху, де вставлявся невеликий трикутник (мал. 180 е; мал. 191 а). Угорі гачі були щільно призбирані до пояса: в такий спосіб створені вертикальні складки нерідко концентрували переважно ззаду. Низько по стегнах їх стягували ременем. Внизу, переважно на рівні кісточок ступень, гачі звисали вільно і завдяки своїй великій ширині справляли враження спідниці. Іноді їхній нижній край обшивали бахромою Дуже велику роль в українському чоловічому костюмі відігравав пояс, який пов’язували поверх штанів здебільшого як декоративну прикрасу. Пояс являв собою широку (10—15 см) смугу цупкої тканини з витканим на ній простим узором (найчастіше смужкою), оздоблену на краях бахромою або китичками. Крім того, у XVI ст. серед козаків і заможних верств міського населення побутував ще ширший, так званий турецький пояс (явно східного походження). Вирізаний із шматка легкої шерстяної або шовкової тканини, завширшки не менше 50 см і завдовжки не менше 6—7 м, такий пояс складали вздовж удвічі чи втричі й кілька разів обмотували навколо попереку, після чого підв’язували ще й пришитими до його країв шнурками. Краї нарядних’ поясів вишивали золотими й срібними нитками й випускали то з одного боку, переважно з лівого (по-козацькому, мал. 191 д), то з обох боків (по-селянському, мал. 191 г). В нарядних поясах золотом виткана була й центральна частина пояса. А в щоденному й робочому костюмі краї поясів взагалі не випускали, а просто закладали всередину. Кольори тканих поясів були різноманітними, та все ж переважала червона гама.
Навіть у тих варіантах українського чоловічого костюма, коли сорочка була одягнена навипуск поверх штанів, майже повсюдно (за винятком хіба що Полісся, де зберігався давньоруський вузький пояс), носили широкий пояс. Особливу популярність мав широкий шкіряний черес (мал. 180 а, е). Його носили і чумаки, а іноді й запорізькі козаки. Черес виготовляли із шматка товстої шкіри, зігнутої вздовж навпіл так, що згин був унизу. Вгорі його зшивали, за винятком хіба що тих проміжків, де утворювали кишені. Завширшки пояс був від 25 до 35 см (нерідко його доводилося вирізати під пахвами). Дуже важкий черес часто підтримувався ще п двома мідними ланцюжками, перекинутими через плечі. Застібали його спереду кількома (від 3 до 5) пришитими до нього ремінцями з пряжками, оздоблювали металевими накладками й тисненням. До череса ще прикріплювали кільця, короткі ланцюжки й гаплики, на які підвішували гаманці, люльки, кресала, ніж тощо. Запорівьііі козаки, використовуючи черес як патронташ, іноді пов’язували його через плече.
Універсальним народним взуттям в українських чоловічих костюмах здавна були постоли (ходаки, морщениці) із свинячої або сиром’ятної шкіри, майже аналогічні давньоруським. Єдиний виняток становило Полісся, де носили звичайні личаки, схожі на російські або білоруські (мал. 192 а). Постоли були особливо зручні в гірських районах, де замінювали чоботи. Серед них зустрічалися варіанти з округлими незши-тими носками, які лише зморщували в намоченому вигляді (мал. 192 г), а також зшиті спереду, але з загнутими догори носками (Закарпаття, мал. 192 в, д).
Однак поряд з постолами майже таким самим загальновживаним чоловічим взуттям були чоботи. Як щоденне взуття їх використовувало повсюдно лише міське населення, панівні верстви суспільства і козаки. Як святкове й вихідне взуття чоботи досить
М а л. 193
Українські чоловічі зачіски.
XV—XVII ст.:
а, б, в) зачіски «під макітру»
(в — з підголюванням);
г) зачіска «під ворота»;
д, е, в) зачіски з чубами
(д — чуб закладений
за ліве вухо);
Ж, з, и) зачіски з довгим волоссям; і) довге волосся, зачесане від чола назад.
Рис. 193
Украинские мужские прически. XV—XVII вв.
170
широко (за винятком лише Закарпаття) носили й селяни. Побутували в основному два типи чобіт. Більш м’які, кольорові, із сап’яну були вихідним взуттям дворянства, козацької старшини й почасти запорізького козацтва (мал. 192 е). Грубілі, з цупкими халявами, переважно чорні чоботи носили міське паселепня, панівні верстви суспільства, козаки — як повсякденне, а в масі народу — як нарядне взуття (мал. 192 е). Чоботи були невисокими, нижче колін, і зверху обов’язково прикритими напуском шароварів. Як правило, підбори українських чобіт були плоскі, невисокі й здебільшого підбиті металевими підківками. Носки — видовжено-о круглої форми й лише іноді, майже винятково в запорізьких козаків, дещо загнуті догори (за східними зразками). Чобіт складався із зшитих поміж собою головки й халяви, до того ж халява мала шов не ззаду, а з зовнішнього боку.
Постоли надівали на босу ногу або поверх онуч, але найбільш поширені були капці — онучі (іноді шерстяні), що досягали середини литки. Обмотані навколо гомілки високо під саме коліно онучі носили тільки па північних українських землях при личаках. У гірських районах Закарпаття побутували ще й шиті суконні короткі, до литок, панчохи-капчури, в які заправляли штани (мал. 192 г). Такі панчохи мали найчастіше червоний колір. Оздоблювали їх тканим узором або вишивкою. Значна частина українських селян, які зазнавали найважчої кріпосної залежності й жорстокої експлуатації з боку польсько-литовських феодалів і місцевих багачів, не мала коштів на придбання взуття і протягом усього літа ходила босоніж.
Серед чоловічих зачісок можна виділити принаймні три основні групи. Перша, досить поширена майже на всіх українських землях (за винятком хіба що гірських районів Карпат) зачіска «під макітру» побутувала серед усіх соціальних верств населення. Волосся розчісували від маківки навсібіч «шапкою» і підстригали колом (спершу, справді, по краю надітої на голову макітри). При цьому лінія підрізування йшла, в основному, приблизно по середині чола і вух, лишаючи нижню частину потилиці відкритою. У такому вигляді ця зачіска була особливо характерна для основної маси селянства (мал. 193 а). Коротші варіанти цієї зачіски закривали тільки самий верх чола і лишали вуха зовсім відкритими (мал. 193 б, в), причому низ «шапки» спереду і над вухами досить поступово коротко зводився. На чоло спускався чубок, який підстригали здебільшого рівно; рідше він спадав вільними пасмами. Менш поширеним різновидом зачіски «під макітру» була зачіска «під ворота», коли волосся спереду високо вистригали на боках, відкриваючи все чоло біля залисин (мал. 193 г). Серед городян, козацької старшини й дворянства переважала зачіска польського типу з підголюванням чуприни, коли «шапку» волосся перетворювали на невеликий кружок, розташований ляше вгорі і частково ззаду голови, тобто на «чуприну» (мал. 193 в). Для цієї мети все волосся кругом, тобто над чолом, над вухами і над потилицею, виголювали більш або менш високо.
Другу групу зачісок, очевидно пізнішу, що побутувала з XVI ст. і в основному тільки серед козацтва, являла широко відома зачіска з «чубом» або з «оселедцем». При цьому всю голову голили, за винятком маківки, де залишали пучок волосся, яке ретельно відрощували у довге пасмо. Це пасмо виростало таким довгим, що його не тільки звішували набік (переважно ліворуч) до вуха (мал. 193 е), але іноді навіть намотували па вухо (мал. 193 д). Часом трохи коротший чуб випускали наперед, на чоло, особливо тоді, коли надівали шапку (мал. 193 є). Від основного «оселедця» відділяли невелике пасмо, не більше двох пальців завширшки, і напускали його на чоло. Зачіска з «чубом» походить, мабуть, від зачіски з підголюванням чуприни, про що свідчить існування перехідного варіанта, коли чуб поєднували з чуприною. Гоління все більшої частини голови привело до появи у запорізьких козаків подекуди й цілковитого гоління голови, безперечно запозиченого у сусідів-магометан — татар і турків.
Третя група українських чоловічих зачісок характеризується вже довгим волоссям, яке спадало на потилицю і навіть на плечі та спину, як це часто спостерігалося майже в усіх карпатських горців (мал. 193 ж, з, и). У таких зачісках волосся спереду випускали або рівно підрізаним чубчиком, або безладно звисаючими па чоло пасмами в одну або дві кіски з кожного боку (мал. 193 ж). Коротший варіант таких зачісок був ніби перехідним між найдовшою зачіскою «дід макітру» і відрощуванням довгого волосся (мал. 193 з). їх наближала спільна манера розчісувати волосся «шапкою» від маківки навсібіч, без проділу. Довговолосі зачіски Закарпаття характерні й для сусідніх народів — угорців і словаків. У центральній та східній частинах українських земель їх не було, за винятком зачісок у писарів (і взагалі осіб розумової праці); можна припустити, що такі зачіски походять із церковних шкіл І семінарій, де традиційним стало прийняте православним духівництвом зачесане назад довге волосся (мал. 193 і).
Вуса були однаково властивими і для народних мас, і для верхівки суспільства. Бороди носили тільки старі чоловіки (і то не завжди) та, частково, жителі Полісся. Форми вусів були різними, але в основному панували два типи: спущені донизу (мал. 193 а, з, д, е, е), і такі, що стирчали в боки (мал. 193 б, в). Серед козаків, особливо запорізьких, у пошані були довгі вуса, які звисали значно нижче підборіддя (мал. 193 е), іноді настільки довгі, що їхні кінці навіть закладали за вуха (мал. 193 є). На західних українських землях віддавали перевагу невеликим підстриженим над-губним вусам, трохи спущеним до кутів рота (мал. 193 ж, з), або дещо піднятим кінцями в боки (мал. 193 и).
Серед чоловічих головних уборів існувала досить велика різноманітність як регіональна, так і пов’язана із станово-класовою приналежністю. Однак деякі види шапок
171
Мал. 194
Українські чоловічі головні убори. XV—XVII ст.: а, б, в) види смушевих шапок: г) смушева шапка із шликом; д) мазерна; е) хутряний тривух; в) плоска шапка в хутряним околишем; ж) плоска шапка в султаном;
з, и) ширококрисі брилі: і, ї) майстрові (фетрові) капелюхи.
Рис. 194
Украинские мужские головньїе уборьі.
XV—XVII вв.
мали повсюдне поширення. Це стосується насамперед високих смушевих шапок-кучом циліндричної форми або форми зрізаного конуса, які побутували в селянському середовищі, в колах середніх верств міського населення та в козаків (мал. 194 а, б, в, г). Такі шапки виготовляли із сірої, чорної або, рідше, білої овчини, то з хутряним, то з суконним верхом — плоским або опуклим. їх специфічно козацький варіант відрізнявся перетворенням денця високої смушевої шапки на своєрідний конічний мішок — шлик, який звисав з лівого боку, де прикріплювався до наголовка гапликом (мал. 194 г). Шлик оздоблювали нашитим навхрест галуном або позументом і завершували китичкою. Найбільш поширеними кольорами шлика були червоний і синій. Популярними в розглядуваний період були й нижчі, плоскі мазер ки з різної ширини околишами із смушків (а іноді й із хутра куниці, видри, лисиці) і верхом із сукна, шовку або бархату (мал. 194 д). У костюмі реєстрових козаків XVI —XVII ст. такого типу шапки мали вузький околиш (пе більше 6—7 см) і суконний круглий опуклий верх з нашитим кольоровим галуном або кантами, що сходились у центрі (мал. 194 в). На західних землях зустрічався близький до польської конфедератки варіант шапки з круглим околишем і квадратним верхом. Рідше (переважно на Поліссі) носили магерки — середньої висоти білі або сірі, повстяні й суконні шапки, що мали зрізано-конічну і часом півсфероїдальну форму. Представники козацької старшини і чиновницької верхівки тодішньої української адміністрації досить часто, особливо при парадному костюмі, носили польського типу невисокі, лівсфероїдзлілої або циліндричної форми шапки із сукна, шовку, бархату і навіть парчі з дорогим хутряним облямуванням, з султаном із пір’я спереду, що тримався за допомогою а графа (мал. 194 ж). Такою, зокрема, була й гетьманська шапка. У народі північної частини українських земель та серед горців Карпат взимку надівали і звичайний суконний тривух, тобто шапку-вушанку, лід биту й облямовану овчиною або яким-небудь іншим хутром (мал. 194 е). Типово українськими чоловічими головними уборами були капелюхи з широкими крисами, насамперед повсюдно поширений серед народних мас літній солом’яний бриль з широкими крисами й невисоким плоским або опуклим наголовком (мал. 194 з, и) і повстяний або кайстровий (фетровий) закарпатський капелюх з трохи загнутими догори крисами й досить плоским наголовком, прикрашеним стрічкою, а в святковому вбранні — ще й квітами, помпонами, пір’ячком і металевими бляшками (мал. 194 і). Кайстровий головний убір, схожий формою на капелюхи словаків та угорців, зустрічався у гірських лемків (мал. 194 ї).
Постійними приналежностями чоловічого українського костюма були проста палиця, нерідко різьблена (у жителів Карпат — з топірцем замість набалдашника), і гаманець (часто з металевими бляхами, який прикріплювали до пояса або до плечового перев’язу) , де тримали кисет з тютюном, люльку, кресало та інші дрібниці. Коли одяг був з кишенями (у шароварах, святах та іншому верхньому вбранні, починаючи з XVII ст.), гаманцями не користувались.
На території, загарбаній польською шляхтою, українському населенню, за винятком козаків, заборонено було носити при собі зброю. Лише у карпатських горців (що були під владою Угорщини й Молдавії) зустрічалися підвішені до пояса ножі у шкіряних футлярах. І реєстрові, і запорізькі козаки завжди носили при собі зброю,
172
насамперед східного типу шаблю, а запорожці, починаючи з другої половини XVI ст.— і пістолі, заткнуті за пояс. Похідне озброєння козаків складалося із списів, а з XVI ст.— і з довгоствольних рушниць (спершу з гнотовими, а потім— з кремінно-ударними замками). Типово козацькою зброєю був і келеп, аналогічний клевцям або чеканая в інших країнах. Він являв собою сокирку з гострим, загнутим, як дзьоб, кінцем, насаджену на дерев’яну рукоятку 60—70 см завдовжки (мал. І90 д). Ця сокирка мала спільність із згаданою палицею-топірцем Закарпаття, яка називалася келефом. Основними регаліями (кл синодами) верховної гетьманської влади, встановленими ще наприкінці XVI ст., були булава і бунчук. Булава (мал. 190 г) — срібна позолочена куля, прикрашена насічкою, обідками й коштовними каменями, прикріплена на металевій або дерев’яній рукоятці завдовжки 60—70 см з металевими кільцями і набалдашником на кінці. Бунчук (мал. 190 е) в урочистих випадках завжди супроводжував гетьмана (його тримав генеральний бунчужний). Це чорна палиця 3 м заввишки, на верхньому кіпці якої прикріплялася мідна куля, а під нею висіли кінські хвости (з частини волосся було заплетено шість кіс). Начальницьким жезлом козацьких полковників був пернач (мал. 190 в), аналогічний шестояеру в російських воєвод. Віп мав срібну або залізну грушовидну голівку з вертикальними ребрами і виїмками та дещо коротшу, ніж у булави, рукоятку. Носили його за поясом. Єдиними чоловічими прикрасами були сережки, точніше одна сережка (у вигляді каблучки або півмісяця), яку іноді носили запорізькі козаки у вусі, персні на пальцях у дворян і козацької старшини, а також стародавні чоловічі браслети у гуцулів з тонких мідних ланцюжків або цупкої узорчатої тканини у вигляді коротких наруч ів (нараквиць), схожих на російські зарукавки.
ЖІНОЧІ костюми
М а л. ]95
Українські жіночі сорочки. XV—XVII ст.: а) спосіб піде’ язу вапня коміра на шнуркові; б) виріз горловини, прикрашений вишивкою; в) зразок вишивки плечової частини сорочки з вставками;
г) манжєт-чохля: д) манжет-оборка шлярка.
Рис. 195
Украинские женские сорочки. XV—XVII вв.
У жінок, як і в чоловіків, універсальним для всіх верств тогочасного суспільства щоденним одягом була сорочка. Здавна вона зустрічалася у двох основних варіантах. Перший з них принципово нічим не відрізнявся від чоловічої сорочки з вставками, з неодмінними зборками спереду і з боків біля коміра і з прямими, але ширшими, ніж у чоловіків, рукавами. Цей тип був особливо характерний для Лівобережжя й північних українських земель; він також побутував серед городян і козацької старшини. Другий варіант, який часто називали карпатським, мав суцільні рукава, тобто рукава, викроєні разом із вставками і пришиті до передньої і задньої пілок аж до самого коміра, де створювали бічні краї горловини (мал. 195 в). Рукава таких сорочок були пишнішими, просторими і кроїлися дещо скошеними донизу в півтори пілки, досягаючи таким чином 35—37 см завширшки. Сорочки з суцільними рукавами носили переважно на Правобережжі, зокрема на Поділлі, і в районах Карпатських гір (мал. 195 а, б; мал. 196 а). Подекуди в Закарпатті тоді ж побутувала ще й цілком поділена на два окремі елементи сорочка (мал. 196 б). Верхня її частина — коротка, приблизно до пояса, з суцільними рукавами — називалася опліччям, а нижня, у вигляді прямої спідниці на поясному шнуркові — ноділком. Такі короткі сорочки мали ще одну особливість: зборки біля коміра — густіші, дрібніші, розташовані навколо всього шийного вирізу, а розріз па грудях робили не до центру, а на боці, біля лінії пришивання правого рукава.
Довжина українських жіночих сорочок була різною: від 125 до 150 см, коли вони спускалися до самих ступень. Більш короткі сорочки надівали щоденно. Комір усіх видів жіночих сорочок був високим, під саму шию, причому оформлявся двома способами: на сорочках з вставками — вузькою обшивкою, під яку збирали зборки, а на сорочках із суцільними рукавами — лритримкою з нитки або шнурка, які стягували широку горловину в зборки (мал. 195 а). У першому випадку по краях обшивки пришивали дві повітряні петельки, крізь які просовували шнурок з китичками на кінцях і пов’язували його вузлом. У другому — зав’язками коміра служили краї основного шнурка. При цьому грудний розріз у сорочках з вставками був глибшим, але значно коротшим від чоловічого,— близько 15 см. Часто в жіночих сорочках вищих суспільних верств і навіть серед дівчат з міщан спостерігався зовсім не властивий східнослов’янському костюмові округлий шийний виріз, який досить низько спускався на верхню частину грудей (мал. 195 б). Безперечно, він був запозичений з польського й угорського костюмів. Комірці на жіночих сорочках в розглядуваний період зустрічалися рідко, переважно на півночі, на Волині, і частково на Правобережжі, а найвищі стійки (2—3 см) почали поширюватися наприкінці періоду.
У жіночій сорочці, як і в чоловічій, переважали рукава відкриті, біля кисті нічим не притримувані. Лише з XVI ст. на нарядних сорочках з пишними суцільними рукавами почали виникати шлярки— призбирані шнурком вузькі (3—5 см) оборки-маи-жети (мал. 195 д), а згодом, переважно у містах,— вузькі круглі манжети-чохлі
173
(мал. 195 г). Рукава жіночих сорочок завжди були або нормальної довжини (приблизно 50—60 см), або навіть коротшими (на 7/8). Переважання широких, просторих рукавів викликало повсюдне призбирування їх у верхній частині. При суцільних рукавах зборки утворювали біля коміра, і вони спускалися до верху рук; при вставках їх розташовували у двох місцях: біля коміра, коли збиралася сама вставка, і в місцях пришивання рукава до вставки, па плечі. Причому бажання створити м’яку, похилу лінію плеча зумовило спуск цієї лінії пришивання на верхню частину руки. Якщо врахувати, що таку саму м’яку округлу форму плеча надавали сорочці й суцільні рукава, можна говорити, що це «пом’якшення» плеча є характерно українським: воло надавало костюмові особливої жіночності. Шили жіночі сорочки з полотна різної якості. Іноді зустрічалися сорочки з рукавами з іншого матеріалу (наприклад, дівчата з середовища козацької старшини до нарядних сорочок пришивали рукава з серпанку). Носили сорочки завжди підперезаними з напуском па пояс.
Основним оздобленням жіночих сорочок, як і чоловічих, була вишивка. Вишивали біля коміра, на вставках, на краях рукавів, розташовуючи узор у вигляді поперечних смуг (мал. 195 б, в, г, д; мал. 197 а). Вишивки на жіночих сорочках, особливо на святкових, були багатшими і щодо прийомів; дуже часто зверталися до мережок і вишивання гладдю білими нитками. Досить популярним було вишивання швів кольоровими нитками й обшивання кантом коміра, а іноді й країв рукавів.
Істотною особливістю українських жіночих костюмів було широке застосування поясного одягу. Обгортка, плахта, запаска здавна становили обов’язковий і повсюдний основний одяг, який носили поверх сорочки. Весь український поясний жіночий одяг дуже просто драпірувався.
Не зшитий поясний одяг, який підв’язували по талії шнурком чи поясом і який відомий іще в Стародавній Русі, в розглядуваний період побутував пе тільки в народі, а й серед міщанства і навіть дворянства. Найбільш примітивним і дуже давнім видом поясного жіночого одягу була обгортка (мал. 199 а), що являла собою пілку — прямокутний шматок переважно шерстяної тканини, завширшки близько 1 м,— якою обгортали тіло нижче пояса поверх сорочки. При цьому обгортка своєю довжиною не досягала подолу сорочки приблизно на 10 см, Пілку накладали горизонтально, створюючи досить глибокий захід (звичайно, наліво), оскільки поли заходили одна на одну, переважно спереду, з правого боку. У такому вигляді обгортку підперізували окремим поясом. Для зручності в ходінні нижній кут верхньої правої поли обгортки загортали догори п підтикали під пояс. Колір обгортки переважно був чорним або червоним; носили обгортку в цароді південно-західних районів як щоденний одяг. Значно більшого поширення, принаймні в центральній і східній частинах українських земель, мала плахта, відносно складна, ретельно розроблена і стала узорчатість якої уже сама по собі свідчить про тривалий її розвиток. Плахту вже у XV—XVII ст. шили з двох пілок спеціально витканої шерстяної тканини з характерним узором-— у клітинку або у вигляді шахової дошки,— який складався з орнаментально заповнених квадратів з переважанням червоного і синього кольорів (мал. 197 а, б, в). Ці дві ділки, кожна завдовжки від 1,75 до 2 м, зшивали вздовж лише до половини, а потім перегинали навпіл упоперек шва, перекидаючи тканину через пояс. Створену таким чином незшиту подвійну спідницю підв’язували навколо талії поясом так, що розхили плахти спереду і ззаду по центру, створювала «крили». Іноді одну з пілок плахти відгортали переднім кутом догори, підтикаючи його під пояс ззаду, на зразок того, як підбирали обгортку. Довжиною плахта сягала низько, майже самого подолу сорочки. Плахта була одягом і жінок, і дівчат.
Найбільш універсальним, спільним для всіх верств суспільства і повсюдним українським поясним одягом була запаска. По суті, вона являла собою найпростіший фартушок. Прямокутний шматок тканини завдовжки 70—80 см і завширшки — близько 50 см (одна пілка), мав угорі пришиті до кутів шнурки, якими його підв’язували по
М а а. 196
Схеми крою українських жіночих сорочок.
XV—XVII ст.; а) схема крою сорочки з суцільними рукавами: б) схема крою сорочки з бічним розрізом на горловині.
Рис. 196
Схеми кроя украинских ясенских сорочек.
XV~XVII вв.
174
Мал. 197
Українські жіночі костюми.
XV—XVII ст.: а) плахта; б) схема крою, декор плахти; в} запаска поверх плахти.
Рис. 197
Украинские женские костюми. XV—XVII вв.
талії (мал. 198 а). Запаску робили, як правило, з чорної, синьої або червоної шерстяної тканини, переважно декорованої поперечними смугами. її надягали безпосередньо поверх сорочки спереду або і спереду і ззаду, що було характерно для західної частини українських земель і Подніпров’я (мал. 198 а, в). Поли запаску надягали спереду і ззаду, поміж пілками з боків утворювалися просвіти, через які виглядала сорочка. Проте, безперечно, вже тоді, принаймні з XVI ст., запаску носили і з плахтою, прикриваючи нею передній розхил плахти. Таким чином, запаска ставала звичайним вузьким фартушком, який носили не тільки в народі, а й серед заможних груп міського населення, і не тільки в будень, а й у свято (мал. 197 в; мал. 198 б). У вихідних костюмах шерстяну тканину такого фартушка нерідко заміняли цупкими узорчатими бавовняними тканинами, тонким полотном і навіть шовком.
Зшиту спідницю в українському костюмі XVI—XVII ст. носили майже винятково жінки з середовища верхівки українського суспільства. В нарядному костюмі їх робили розширеними донизу, завдовжки до ступень, і пришивали до щільно прилягаючих ліфів, які мали неодмінні досить глибокі декольте (що широко відкривали сорочки), вузькі довгі рукава; ліфи застібалися або шнурувалися спереду. Такі спідниці й ліфи
М а Л. 198
Українські жіночі костюми. XV—XVII ст.: а} дві запаски, пояс з бантом; б) Шнурований ліф, спідниця, фартушок; в) лейбик, дві запаски.
Рис. 198
Украинские женские костюми. XV—XVII ев.
175
Мал. 199
Українські жіночі костюми.
XV—XVII ст.:
а)	обгортка, пояс;
б,	в) -плахти (б — вигляд спереду, в — вигляд ззаду/.
Рис. 199
Украинские женские костюми. XV—XVII вв.
шили з дорогих привізних тканин: штофного шовку, атласу, парчі. У народному костюмі зшиті спідниці траплялися лише в Галичині.
Повсюдне застосування поясного одягу викликало запровадження в українських жіночих костюмах поясів. Ці пояси, однак, мало чим відрізнялися від чоловічих і побутували у двох основних типах. Для підперізування сорочок і підв’язування илахт застосовувалися прості ткані пояси-крайки завширшки від 3 до 5 см, або іноді (наприклад, на Закарпатті) — вузькі шкіряні пояси з мідними бляшками. Декоративного призначення вони не мали, оскільки переважно їх майже зовсім не було видно. Обгортки, частково запаски, а також верхній одяг, підперізували довгими (3 м) і широкими (20—30 см) шерстяними поясами з кольорової тканини (червоної, зеленої, синьої і чорної) з поздовжніми смугами і бахромою па краях (мал. 198 а). Ці пояси зав’язували по-різному; то ззаду, то з боків, часто створюючи банти з довгими звисаючими краями, а коли підперізували верхній одяг,— краї заправляли всередину. Дорогі золототкані середньої ширини пояси в жіночих костюмах верхівки тогочасного українського суспільства зустрічалися значно рідше, ніж у чоловічих, оскільки дуже поширене застосування запасок-фартушків, підв’язаних шнурком, виключало вико-
М а Л. 200
Український верхній жіночий одяг.
XV—XVII ст.: а) суконний сердак з рукавами поверх лейбика,-б) селянська свита;
в) свита багатої городянки.
Рис. 200
Украинские верхние женские одез^дьі.
XV—XVII вв.
176
Мал. 201
Додатковий верхній одяг в українських жіночих костюмах. XV—XVII ст.: а, 6) свити: є) шуба-кунтуш.
Рис. 201
Дополнительньїе верхние одеждьі в украинских женених костюмах. XV—XVII вв.
ристання таких декоративних поясів. На верхньому одягові у цих колах, на відміну від народних мас, поясів майже ніколи не носили.
Давньоруське коріння мала також спільність чоловічого і жіночого верхнього плечового одягу. Повсюдно у жіночому верхньому одягові простежуються чоловічі форми, іноді без ніяких відхилень. Так, наприклад, універсальна жіноча свита нічим не відрізнялася від чоловічої, хіба що часом була довшою, нерідко спускалася до ступень (мал. 200 в). У масі ж народу жіночу свиту шили коротшою, без коміра або з невеликою (3 см) стійкою, з заходом наліво, з домотканого сукна білого або темних кольорів і підперізували широким поясом, краї якого заправляли. Вона майже цілком відтворювала чоловічу свиту (мал. 200 б). Серед дворяи, козацької старшини і заможних міщан її носили переважно розстебнутою або закріпленою аграфом на талії (тобто непідперезапою); в більшості випадків вола мала нижчий трикутний виріз і комір, як правило, шалевий, а на рукавах — високі обшлагн-закоти з розтрубами і розрізами внизу (мал. 200 в). Шили такі свити-капоги з кольорового сукна, шовку, бархату і парчі, в тому числі орнаментованих тканими або вишитими рослинними розводами, а також (пізніше) — і з китайки з вибивним узором. Дуже часто комір і обшлаги виготовляли з іншого матеріалу або облямовували хутром.
Нічим не відрізнявся від свити й жіночий жупан, бо, на відміну від чоловічого, його кроїли но з «рясами», а з такими самими, як у свит, «вусами». Крій з «рясами» в жіночому одягові в той період взагалі не зустрічався, зате приталеність (перехват) була чіткіше виявлена.
З додаткового верхнього одягу в народних жіночих костюмах були ще овчинні некриті, прямого крою кожухи, які теж нічим не відрізнялися від чоловічих. Серед вищих веротв носили криті сукном, китайкою, а іноді й шовком неприталені просторі хутряні шуби з відкладними шовковими комірами й довгими рукавами. їх часто надягали не в рукава, а наопашки. Більш легким додатковим верхнім жіночим одягом був також і кунтуш з довгими рукавами з розрізами, але теж без «ряс», із «вусами» (мал. 201).
Киреї і делії в жіночих костюмах, як правило, не побутували. Навпаки, два основні види короткого верхнього одягу, дуже характерного для чоловічих костюмів західних, особливо гірських районів, а саме — безрукавий кептар і рукавний сердак (мал. 200 а),— жінки носили здавна. При цьому жіночі безрукавки часто шили з сукна, і тоді їх називали лейбиками. Керсетки — коротке нриталене українське жіноче верхнє вбрання — виникли значно пізніше, лише на початку XIX ст. З плащопо-дібного верхнього однгу, аналогічного чоловічому, жінки носили тільки гуглю і гупю (в гірських районах).
Декор жіночого верхнього одягу відрізнявся від декору чоловічого одягу в основному лише розмаїттям і багатством способів оздоблення. Однак вживали ті самі улюблені прийоми: вишивки, шиття золотою ниткою, позументом і галуном, гаптуванням шнуром, аплікації; щоправда, петлиць на жіночому одягові не зустрічалося. Декором неодмінно підкреслювали перехват у талії як уздовж лінії підрізу, так і по верху складок, створених вставленими клинами.
Українське жіноче взуття в XV—XVII ст. обмежувалося трьома основними видами: постолами, чоботами і туфлями. Постоли — найбільш поширені серед трудового народу, були особливо характерні для гірських районів Карпат. Від чоловічих нічим ие
12 1388
177
М ал. 202
Українські жіночі зачіски, весільний віночок, взуття. XV—XVII ст.: а) зачіска з розпушеним волоссям, віночок; б) зачіска з закладеними навколо голови косами;
в, г) зачіски з двома косами; ж) зачіска з уплітками; з) весільний віночок; д) чобіт-сап'янець; в, в) туфлі.
Рис. 202
Украинские женские прически, свадебньїй веночєк, обувь.
XV—XVII вв.

відрізнялись. На Закарпатті при них надівали короткі, до литок, шерстяні панчохи-капчури. Чоботи, здебільшого чорні, у своєму щоденному народному варіанті також цілком повторювали чоловічі. Дещо відрізнялися лише нарядні сап'янці, пошиті з червоної шкіри. Вони мали високі (5—6 см) каблуки, підбиті мідними підківками, а в заможних колах—ще й виведені на задниках кольорові узори (мал. 202 д). Власне жіночим взуттям були тільки туфлі, які побутували переважно серед багатих верств суспільства (мал. 202 е, е). Шили їх із шкіри (рідше — з сукна і бархату) у формі сучасних полубо тинків із загостреними носками, на середніх каблучках. Туфлі надівали як на босу ногу, так і на шерстяні короткі, до колін, пошиті панчохи. На північних українських землях селянки носили личаки з онучами. Звичай ходити влітку босоніж серед жінок з народу був більш поширеним, ніж у чоловіків.
Прибирання голів жінок у розглядуваний період було досить різноманітним і залежало, насамперед, від існуючої спільної для східних слов’ян, дуже давньої традиції, за якою заміжні жінки цілком прикривали волосся, а дівчата носили його відкритим. Щоправда, цієї традиції дотримувались пе скрізь. Наприклад, у деяких районах Закарпаття спостерігалися випадки, коли заміжні жінки носили волосся частково відкритим: його випускали з-під головного убору з боків (у вигляді кісок і пасом) і ззаду (мал. 203 б, в). Крім того, у кіпці періоду під впливом польських зразків жінки з вищих верств повсюдно випускали частину волосся з-під головного убору (мал. 203 з, д, є, з). Проте відступи від правила не порушували сталості цієї багатовікової традиції.
Українські дівчата завжди носили волосся відкритим, розчесаним спереду на центральний проділ. Найпоширенішою зачіскою, успадкованою від давньоруського періоду, було вільно розпущене довге волосся (мал. 202 а). Поряд з такою зачіскою, дуже часто заплітали коси, у більшості випадків дві, рідше (і пізніше) — одну. У будні, під час роботи, коси укладали навколо голови вінком (мал. 202 б), а в народному святковому костюмі випускали на спину або па груди (мал. 202 в, г, ж). При цьому в коси нерідко вплітали золоті й срібні нитки або обвивали їх вузькими смужками кольорової тканини. На Правобережжі біля основи коси часто прикріплювали кілька вільно звисаючих стрічок, точніше смуг кольорової узорчатої тканини. Іноді частину переднього волосся спускали трохи на чоло (по обидва боки проділу), створюючи напуски, кінці яких, затуляючи частину вух, відкладали під основу кіс.
Звичайним щоденним головним убором дівчат була смуга тканини або орнаментальна стрічка навколо голови, яку зав’язували вузлом ззаду або спереду, але завжди так, що волосся на тім’ї лишалося відкритим (мал. 202 в, ж). Хусток і косинок тоді ще не носили. Нарядним головним убором були віночки з квітів, колосків, ковили і листя, їх виготовляли як із живих, так і з штучних квітів, серед яких особливо популярними були мак, чорнобривці, мальви, волошки (мал. 202 а, г). З цих віночків створювали складні й досить високі весільні головні убори, укріплені на твердих обручах і щедро прикрашені не тільки квітами, а й пір’ям, стрічками, намистом тощо (мал. 202 з). На Закарпатті до нижньої частини такого віночка прикріплювали ще й дротяний обід або ремінець з підвішеними до них мідними монетами та бляшками.
Заміжні жінки за давньою традицією збирали все волосся й укладали його навколо голови заплетеним у крутень або, рідше, скручували ззаду вузлом. Часто волосся, поділене на два пасма, намотували навколо луб’яного або мотузяного кільця, яке розташовували зверху на голові, іноді ще й повиваючи його серпанком (кінці якого спускали ззаду, створюючи кибалку, мал. 203 а). Поверх укладеного таким чином волосся надівали, як і в усіх східних слов’ян, неодмінний очіпок, аналогічний давньоруському повойнику. Призбираний і зав’язаний ззаду шнурком па притрнмці, очіпок щільно прилягав до голови. Дуже часто під очіпок (особливо коли його паді вали без вибалки) підкладали твердий каркас із лубу або шкіри, який надавав цьому головному уборові дуже різноманітних форм. Такі очіпки були досить високими і нагадували російські кички або кокошники. Побутували очіпки округлої і нанівяйцевпдпої
178
М а Л. 203
Українські жіночі головні убори. XV—XVII ст..* а) кибалка; б, в, г, 9) види очіпків; е, в) намітки;
ж) шапка; а, и) шапки-кораблики.
Рис. 203
Украинские женские головньїе убори. XV—XVII вв.
форми, циліндричні, розширені вгорі, і навіть сідловидні (мал. 203 д). їх нерідко призбирували в складки у поздовжньому й поперечному напрямках. Шили очіпки з найрізноманітніших матеріалів — полотна, шовку і навіть з парчі, оскільки носили їх в усіх соціальних верствах суспільства. Поверх очіпків, а іноді й просто поверх волосся, укладеного з кибалкою, надівали святкову намітку. Не менш давня і теж типово східнослов’янська, як і очіпок, намітка являла собою аналог давньоруського у бруса — російського так званого рушникового головного убору. Прямокутний шматок білого полотна приблизно 60—70 см завширшки і 1,5—2,5 м завдовжки, намотували навколо голови різними способами, але майже завжди так, щоб вузол, який його скріплює, був ззаду і закінчувався довгими, майже до подолу одягу, кінцями (мал. 203 е, є). Подекуди один з кінців намітки пропускали попід підборіддям (мал. 203 е). Кінці наміток оздоблювали гаптованими й вишитими узорчатими поперечними смугами.
Особливе місце серед українських жіночих головних уборів посідали шапки. Найбільш популярним видом шапок був кораблик, улюблений у колах дворянства, козацької старшини і багатих міщан уже з XVI ст. Кораблик мав невисокий округло видовжений наголовок із шовку, бархату або парчі і борти (околиш) — з боків більш низькі, що щільно прилягали до наголовка, а спереду та ззаду високо піднімалися загостреними лопатями, часто роздвоєними у вигляді ріжків (мал. 203 з, и). Такий околиш робили завжди з іншого матеріалу — з темного бархату або сукна, а також із хутра. До кораблика іноді прикріплювали стрічки, які ззаду звисали на спину. Взимку носили також і звичайні плоскі круглі шапки з хутряними околишами (мал. 203 ж).
Хоча начіпними прикрасами в українському (навіть і жіночому) костюмі не захоплювалися, проте намисто на шиї було досить різноманітним і типовим. Традиційним вважалося намисто з нанизаних на шнурок або нитку різнокольорових кульок з каміння, скла і металу. Дуже широко побутували і коралі (природні і штучні). Намистинкам надавали не тільки круглої, а й циліндричної та бочкоподібної форм, а також форми призми. Часто зустрічалося намисто з кількох разків. Робили намисто і за східними зразками — з монет, мідних хрестиків, бляшок і ланцюжків (мал. 203 б). На західних землях з багатьох разків намиста і бісеру^жінки плели суцільні, досить широкі нагрудні наплічники — силянку, виводячи па ній прості кольорові геометричні узори (мал. 202 з). Сережки були менш поширені і здебільшого прості: у вигляді металевих кілець або півмісяців, а також грушовидні. Траплялися й прикраси для головних уборів (наприклад, наскронпі пучки з гусячого, качиного чи курячого пір’я). У горянок Карпат побутувало оригінальне оздоблення — уплітки, що являли собою досить товсті шнури з конопляної куделі. Обмотані шерстю (звичайно червоною), їх прикріплювали ззаду до дівочих віночків так, що воли звисали низько на спину. Іноді внизу вони мали великі китиці (мал. 202 ж).
12*
179
У першій половині VII ст. н. е. кочові арабські племена, які об’єдналися під проводом племінної знаті й торгово-лихварської верхівки міст, вийшли за межі своєї батьківщини — Аравійського півострова — і рушили на завоювання інших країн. Протягом VII і початку VIII ст. вони захопили величезні території: усю Передню Азію (Сірію, Палестину, Месопотамію і частину Малої Азії). Закавказзя, Іран, Середню Азію, Єгипет і всю Північну Африку, більшу частину Іспанії і Португалії, а також острів Сіцілію. Склалася величезна середньовічна держава — Арабський халіфат,— у якій поступово встановилися феодальні відносини. Як єдина держава халіфат проіснував, проте, лише до середини IX ст.; відтоді почався його швидкий розпад па ряд самостійних феодальних держав. Доля окремих частин колишнього Арабського халіфату була різною. Значна частина Передньої Азії (Сірія, Палестина, Ірак), а також Єгипет і вся Північна Африка внаслідок завоювання і розселення на їхніх територіях арабів, поступово цілком арабізувалися. Народи цих країн асимілювалися з арабами, прийняли їхню мову і ввійшли до складу арабської народності. Саме ці країни (включаючи Аравійський півострів) і донині представляють так званий Арабський Схід. Завоювання до середини XVI ст. майже всієї цієї території турками не справило на культуру і побут її населення значного впливу. На захопленій території Іспанії, заселеній переважно арабами і берберами, що прийшли з ними, із Північної Африки, арабське панування тривало багато віків. Створився значний осередок арабської культури. Однак протягом XI—ХШ ст., внаслідок реконкісти (відвоювапня іспанцями земель у арабів), араби почали швидко втрачати свої іспанські володіння, і до середини ХШ ст. в їхніх руках залишилася тільки територія Гранади на крайньому півдні Іспанії (яку, проте, іспанці відвоювали наприкінці XV ст.). Щодо східних областей халіфату, населених народами, що вже мали в період арабського завоювання успадковану здавна самобутню високу культуру (Закавказзя, Іран, Середня Азія), в яких завойовники-араби майже не розселювалися, то вони здебільшого зберегли свою самостійну культуру, відновивши з розпадом арабської держави (особливо після хвилі походів монголів і Тімура) й політичну незалежність. А заселена турками Мала Азія стала основою майбутньої Турецької імперії, початок створення якої відноситься до XIV ст. На культурі всіх цих країн, проте, дуже помітним був арабський вплив.
Частково сприйнявши культурну спадщину античності елліністично-римської доби, давньоіранської цивілізації та інших народів Сходу, переробивши й запліднивши її новим струменем власної культури, джерела якої корінилися в давніх цивілізаціях Аравійського півострова ще І тисячоліття до н. е., араби створили дуже високу культуру, яка в той час значно перевищувала західноєвропейську. Економічним базисом розвитку цієї культури був прогрес сільськогосподарського виробництва (зокрема поширення штучного зрошення, бавовництва і шовківництва), швидке зростання міст як центрів різноманітного ремісничого виробництва і надзвичайно широкий розвиток торгівлі, в тому числі зовнішньої (з Індією, Китаєм, Стародавньою Руссю, Європою), що надовго забезпечило арабам пріоритет у світовій торгівлі. Особливої своєрідності середньовічній арабській культурі надавали власне арабські стародавні традиції кочового способу життя, які в країнах Арабського Сходу продовжують зберігатися до наших днів. Кочівпик-бедуїн завжди лишався однією з істотних постатей арабського суспільного життя; скрізь в арабських країнах з розвішеними феодальними відносинами співіснувала родоплемінна організація кочівників. Не менш характерний, особливий відбиток на арабську культуру наклала й релігія арабів — іслам. Підкоряючи собі побут, мораль та інші сторони суспільного життя, іслам справляв істотний вплив і на спрямування розвитку духовної культури арабів — науки і мистецтва. При цьому чужий ідеї «гріховності» плоті, далекий від аскетизму, більш «земний» іслам обіцяв правовірним чуттєвий, а не духовний рай.
Поширепня ісламу в усіх завойованих арабами (неарабських) країнах сприяло пев-ною мірою виникненню деяких спільних рис в культурі цих країн і після остаточного розпаду Арабського халіфату і створенню з них самостійних держав із своєрідною, вже не арабською, але все ж мусульманською культурою (Іран, Туреччина). Звичайно, це стосується і костюмів як одного з проявів суспільного життя, як одного із істотних елементів матеріальної культури. Саме в такому розумінні можна вживати термін «східний костюм», який зустрічається в нашій театральній практиці. Це арабські в своїй основі костюми, які сформувалися уже в умовах магометанської релігії і сприйняли деякі елементи іїостюмів інших народів, що входили до складу халіфату, особливо персів і турків. Вопи поширилися в різних варіантах як серед цих народів, так і у власне арабських країнах, особливо серед міського населення та в колах панівної верхівки, а також у духівництва, і подекуди збереглися до наших днів. При характеристиці костюмів Арабського Сходу в розглядуваний період про них слід згадати поряд Із власне арабськими костюмами у вузькому розумінні слова. Однак «східним костюмом» далеко не вичерпується вся різноманітність костюмів мусульманських Туреччини, Ірану, Середньої Азії; вони зберігали й розвивали свої костюми і поза арабським впливом. Необхідно також додати, що п саме поняття «арабський костюм» у вузькому розумінні теж досить узагальнене, бо на такій великій території, яку в середні віки займали арабські країни, відмінності в костюмах були значними, адже ці країни до арабського завоювання населяли різні народи. Тому не дивно, що арабський костюм в Іспанії, Північній Африці, Єгипті, Сірії й Аравії мав кожен свої специфічні особливості. При цьому найпомітнішими були відмінності між Заходом (Іспанія, Північна Африка) та Сходом (Єгипет, Сірія, Ірак, Аравія).
Основою арабських костюмів був костюм бедуїна-кочівника. Пристосований до умов
РОЗДІЛ XIII
КОСТЮМИ
АРАБСЬКОГО СХОДУ 7Я-ХП ст.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КОСТЮМІВ
180
напівпустель і пустель, він відзначався насамперед просторістю, неприталенісгю і надійно захищав від спеки і вітрів. Переважно довгий, такий костюм прикривав усе тіло, нерідко навіть обличчя. У просторому й довгому одягові кочівники могли й ночувати. Пізніше розвиток землеробства і ремесел в арабських країнах, а також поширення розкоші в побуті знаті та багатих верств міського населення, сприяли створенню костюмів осілого населення (насамперед міського), які значно відрізнялися Від одягу кочівників. Отже, протягом усього середньовіччя існували два варіанти арабського костюма — «осілий» і «кочовий», причому «кочовий» не був зовсім витіснений, оскільки кочовий спосіб життя зберігся у частини населення країн Арабського Сходу не тільки в середні віки, а й до наших днів. Проте навіть міський арабський костюм не втратив загальних рис своєї «кочової» основи — просторості, неврит алено-сті й довжини. Збереження кочового способу життя зумовило сталість в арабському костюмі, особливо в «кочовому» його варіанті, найбільш просторого одягу, який легко обгортався навколо тіла (плащів, покривал, поясів, хусток тощо). Цей тип одягу повсюдно зустрічався поряд з глухими й розстібними формами.
Соціальна диференціація костюмів у країнах Арабського Сходу чітко не виявлялася, особливо в ранній період; навіть духівництво не вирізнялося серед цивільного населення. Крім відсутності замішених, суворо відособлених станів і часткового збереження родоплемінної організації (яка зв’язувала певною спільністю всіх членів, незважаючи на істотну майнову нерівність), діяли й релігійні настанови. Магометанство, принаймні щодо чоловічих костюмів, вимагає простоти в одягові. Відмінності в одягові феодалів, купців, ремісників і селян (як чоловіків, так і жінок) зводились переважно до якості матеріалів, до кількості вбрання, до кількості й коштовності прикрас і іноді до деяких деталей костюмів. Ці відмінності, щоправда, часто були дуже різкими і підкреслювали глибоку прірву між злиденністю жорстоко експлуатованого залежного селянства та міської бідноти, з одного боку, і витонченою розкішшю знаті, з другого. Хоча чоловічий і жіночий арабські костюми, як правило, цілком прикривають тіло, однак часткове його оголення иа Сході ніколи не розглядалося як щось неприпустиме, непристойне. Про це свідчить, наприклад, такий єдиний чоловічий одяг, як набедрена пов’язка, причому не тільки у трудового населення під час роботи, а навіть у прочан (коли вони приходять до магометанських «святинь» у місті Мецці) та в деяких монахів — дервішів. Арабські жіпки носили досить глибокі декольте, могли оголювати руки, а танцівниці нерідко відкривали навіть плечі й живіт. Поряд з цим в усіх мусульманських країнах здавна існував звичай, що вимагав від жінок при виході на вулицю закривати обличчя і загортати щільно всю фігуру. Переважно цього звичаю, пов’язаного з залежним становищем жінки, суворо дотримувалися, особливо в середовищі міського населення; на відміну від них бедуїнки та селянки його часто цілком ігнорували.
Асортимент тканин для арабських костюмів був надзвичайно різноманітний, оскільки рівень розвитку текстильного виробництва на всьому Арабському Сході і в підкорених арабами країнах був дуже високий. Особливу популярність здобули сірійські, перські, середньоазіатські, єгипетські, іспано-маврітанські та сіцілійські тканини. Деякі існуючі й нині назви тканин виникли від найменувань великих середньовічних текстильних центрів Сходу (наприклад, муслін — від міста Мосул, дама — від міста Дамаск і т. д.). Найпоширенішими матеріалами для тканин була вовна (основний продукт кочового скотарства) та бавовна, яку вирощували скрізь на зрошуваних землях. Тканини для верхнього одягу, особливо плащів кочівників, вироблялися часто з грубої верблюжої вовни, а овечу вовну використовували для виготовлення цупких, ворсистих і дуже тонких тканин. Бавовняні тканини також мали багато сортів, зокрема цупкі — бязь, міткаль і сатин, тонкий батист — та найтонші — муслін, серпанок. З шовку шили переважно костюми знаті й міської верхівки, особливо в період поширення розкоші (з X ст.). Значну роль відігравали шовкові тканини в жіночих костюмах: святкове вбрання з них шили й ширші верстви населення. Різноманітність шовкових тканин, виробництво яких базувалося на швидкому розвиткові шовківництва в Середній Азії, Ірані, Сірії, Іспанії, була дуже велика. Здавна улюбленим кольором арабського одягу був білий. Суцільний білий одяг зустрічався найчастіше в костюмах бедуїнів як верхній одяг осілого населення, а також духівництва. Крім білого, найбільш популярними в народі кольорами одягу були; коричневий (різних відтінків), синій (від світлого до дуже темних топів — індиго) і чорний. Широке застосування чорних тканин в арабському костюмі не пов’язане з трауром. Це специфічна особливість арабського одягу, яка чітко відрізняла його від європейського. Поряд із зазначеними провідними загальнонародними кольорами ткавші, до яких можна віднести й червоний, костюми знаті та заможних верств міського населення в період розквіту арабської культури мали значно багатшу гаму кольорових відтінків, особливо коли з’явилися перські тканини, що характеризувалися світлішими і м’якшими напівтонами; зелений колір вважався кольором пророка Мухаммеда, тому спочатку його використовували для одягу лише його нащадків, а пізніше — і хаджів, які відвідували релігійні «святині» ісламу в Мецці.
Найпоширенішим, спільним для трудового народу видом узорчатих тканин на Арабському Сході були смугасті з чергуванням смуг то однакової, то різної ширини (причому в смугах особливо часто білий колір поєднували з чорним, коричневим і синім) з простим бордюрпим геометричним узором — спіралями, зигзагами, решіткою, бахромою. Костюми знаті шили з дорогих тканин із значно складнішою орнаментацією, що відповідало розквіту арабського декоративно-орнаментальпого мистецтва. Орнаментація характеризується надзвичайно складним комбінуванням і переплітанням
757
узорів. Узори були переважно дрібними і вкривали всю декоровану площину. В них поєднувалась ажурність і вишуканість з пишністю та яскравою строкатістю. За мотивами і типами орнаменту арабські тканини із складним узором можпа поділити на чотири основні групи: із зображеннями фантастичних і реальних тварин, властивими ранньому періоду, з геометричним узором у вигляді складного переплітання простих фігур, з рослинною арабескою (густо розкиданими дрібними стилізованими гілками, стеблами, листям і квітами в складних до єднаннях), а також з так званим епістолярним орнаментом. В епістолярному орнаменті, особливо специфічному для Арабського Сходу, як узори використовувалися написи (переважно цитати з корана або висловлювання мудреців, побажання благоденства і звеличування), які вводилися як додатковий елемент в арабеску. Зображення тварин і людини в узорах з IX ст. зовсім зникли, бо іслам їх забороняв. Якщо взяти до уваги, що узори па тканинах часто являли собою найрізноманітніше комбінування перелічених видів орнаментації, а також те, що, крім власне арабських тканин, у країнах Арабського Сходу в пізній період зверталися також до перських і почасти до турецьких тканин, то можпа уявити всю невичерпну різноманітність використовуваних у «східному костюмі» узорчатих тканин. В арабському костюмі майже зовсім не застосовували будь-якої ліпної, рельєфної орнаментації; виняток становили хіба що бахрома і китиці, якими нерідко оздоблювали краї арабського одягу, особливо жіночого.
Однією з характерних особливостей арабського і всього «східного костюма» була численність наліпних, рухомих прикрас. Щоправда, ця риса властива була майже тільки жіночим костюмам, оскільки традиційна простота «кочової» основи чоловічих костюмів і релігійна заборона для чоловіків носити на собі різноманітні прикраси (за винятком перснів, поясів і амулетів) продовжувала зводити кількість начіпних прикрас до мінімуму, навіть у розкішних костюмах знаті пізнього періоду. Схильність до прикрас у чоловіків виявлялася переважно щодо зброї, яка входила в їхній костюм як особлива приналежність. Шаблі, кинджали, а згодом — пістолі і навіть рушниці надзвичайно пишно декорувалися інкрустацією, карбуванням, воронуванням, різьбленням, а також перлами й коштовними каменями, особливо бірюзою. Щодо оздоб у жіночих костюмах, то вони були дуже різноманітних видів (діадеми, сережки, носові кільця, намисто, браслети, в тому числі для ніг, брошки, персні) і носили їх в усіх верствах суспільства. Таке поширення начіпних прикрас пов’язане з кочовим способом життя, коли зберігання надбаного багатства повинно було здійснюватися у формі легких начіпних прикрас (в яких поєднувалася відносно висока цінність з невеликими розмірами) під час постійного пересування.
Основним чоловічим одягом у арабів протягом усього середньовіччя в усіх верствах суспільства була сорочка звичайного тунікоподібного крою із вставними рукавами, її довжина, як правило, досягала середини гомілки, рідше спускалася нижче, до кісточки ступні. Сорочки шили дуже просторі й носили їх завжди поверх штанів або набедрепої пов’язки. У пізній період турецький вплив зумовив появу й коротшої сорочки, яку заправляли в штани.
Особливістю сорочок Арабського Сходу був глибокий грудний розріз, який спускався майже до пояса. Нерідко його замінював видовжений трикутний виріз, що відкривав груди (мал. 204 а). Здебільшого сорочки мали довгі, до самих кистей, широкі рукава, часто з дзвоникоподібними розтрубами внизу. Іноді рукава робили розпореними внизу по шву так, що їх можна було відкочувати (мал. 204 в). Шили сорочки переважно з полотна та бавовняних тканин (рідше — із шерсті) білого, коричневого й синього кольорів. Сорочка насамперед була нижнім одягом, особливо в міському костюмі, а також і в кочівників, у якнх обов’язковим був ще й плащ. Серед землеробської та міської бідноти вона могла бути і єдиним одягом. Носили сорочки як підперезаними широким чи вузьким тканими поясами (мал. 204 а), так і непідпере-запими (мал. 204 в).
Крім сорочок, арабський чоловічий костюм мав ще два види глухого наплічного одягу: джеббу і хаїк. Цжебба (мал. 205 а, б) — це широке, просторе глухе верхнє вбрання з бічними клинами й широкими плечами, в які (щоб їх ще більше розширити) поміж пілкою сорочки і рукавом вставляли трикутні або трапецієвидні клини, що нагадували скісні полики російських жіночих сорочок. Рукава джебби були дуже широкі (їх пройми сягали лінії талії) і недовгі. Але через те, що плечі її спадали низько на верх рук, ці рукава звисали нижче кисті. Звичайна довжина джебби — до литки. Шили її переважно з чорної або темних кольорів шерсті, нерідко смугастої, іноді оздоблювали вишивкою. Хаїк (мал. 205 в, г) кроєм цілком повторював давньоіранський каидіс. Вія являв собою майже квадратну безрукаву туніку, завдовжки до литок, також з дуже широкими плечами, які при одяганні спадали на руки майже до ліктів. З боків хаїк мав невеликі пройми для просування рук, часто оздоблені китичками. Його шийний виріз переходив у глибокий, до пояса, грудний розріз. Шили хаїк переважно з шерстяних одноколірних тканин і носили підперезаним поверх сорочки.
У більшій частині арабських країн, починаючи від Єгипту і далі на Схід, костюм кочівника-бедуїпа складався із сорочки й штанів (або іноді набедреної пов’язки) і неодмінно доповнювався ще специфічно арабським верхнім вбранням — плащвм-
ЧОЛОВІЧІ костюми
182
М а л. 204
Чоловічі сорочки. Арабський Схід.
VII—XVI ст.: а, в) види сорочок; б) схема крою сорочки.
Рис. 204
Мужские сорочки.
Арабский Восток.
VII—XVI вв.
аббою (мал. 206 а, б). Крій абби. нічим не відрізнявся від крою хаїка, оскільки цей плащ теж являв собою безрукавий квадратний одяг з невеликими проймами. Проте абба була не глухим, а розстібним одягом (розріз її йшов від плечових швів до додолу). Через те що була вирізана ціла смуга завширшки до 25 см, поли плаща спереду не сходились і ніяких застібок не мали. Коли аббу надягали, дуже широкі її плечі спускалися на руки; руки, таким чином, просовували у пройми дещо вище кисті. Водночас за рахунок великої ширини абби утворювалися вертикальні складки, які спадали вниз. Завдовжки абба сягала литок і навіть ступень. Шили її переважно із щільної, цупкої тканини, часто виготовленої з верблюжої вовни чорного, коричневого чи білого кольорів або смугастої з широкими (до ЗО см) чорними, коричневими чи темно-синіми вертикальними смугами на білому фоні.
Схожим на аббу верхнім одягом бедуїнів Північної Африки був бур кус. Це — вже безрукавий плащ, тобто типовий одяг, яким обгорталися, але особливого крою й
М а Л. 205
Чоловічий верхній одяг. Арабський Схід.
VII—XVI ст.: а) схема крою джебби; б) джебба, одягнена поверх сорочки; в) хаїк, одягнений поверх сорочки;
г) схема крою хаїка.
Рис. 205
Верхние мужские одеждьі. Араб спий Восток. VII—XVI вв.
183
Мал. гоа
Чоловічий плащ-абба.
Арабський Схід.
VII—XVI ст.: а) абба, одягнена поверх сорочки; б) схема- крою абби.
Рис. 20С
Мужской плащ-абба.
Арабский Восток.
VII—XVI вв.
М а л. 207
Чоловічий плащ-бурнус.
Арабський Схід.
VII—XVI ст.: а/ схема крою бурнуса; б) бурнус, задрапірований поверх сорочки.
Рис. 207
Мужской плащ-бурнус.
Арабский Восток.
VII—XVI вв.
обов’язково з капюшоном. Від абби бурнус відрізнявся тим, що мав форму сегмента і велику ширину (приблизно 3—3,2 м, при довжині до 1,5—1,6 м). У центрі верхнього прямого краю бурнуса, на відстані ЗО—35 см по обидва боки, пришивався (або викроювався разом з центральними ділками) шматок тканини заввишки до 40 см, який являв собою капюшон (мал. 207 а). Весь сегмент з обрізаними вертикально краями складався навпіл, а верх капюшона зшивався. У бурнусі поли спереду низько (на 1,2—1,3 м) спускалися, па кінці округло звужуючись. Після накидання капюшона на голову, а основної частини бурнуса — на плечі й застібання його під шиєю, драпірування довгих піл давало змогу загорнути всю фігуру (мал. 207 б; мал. 208 а, б, е, г). Ліва пола загорталася навколо торса спереду, пропускалася попід праву руку й праву полу і через спину (попід бурнусом) закидалася ззаду иа ліве плече так, що кінець її трохи звисав спереду з лівого плеча. Тут цей кінець зв’язували (вже попід лівою полою) з верхнім краєм цієї ж поли, який проходив спереду на рівні грудей. Праву долу просто закидали за ліве плече так, що кінець її звисав ззаду до талії або трохи нижче. Бурнуси, так само як і абби, шили переважно з цупкої шерсті й прикрашали
184
китичкою на капюшоні, а іноді й бахромою до краях. Бурнус бедуїнів, як і абба, проник частково і в костюм осілого населення, в тому числі, наприклад, в костюм маврів Іспанії. Серед маврів Іспанії та в Північній Африці побутував ще й широкий короткий шерстяний плащ-пелерина, завдовжки до попереку або стегон (мал 209 а, б). Його накидали на плечі й застібали спереду під шиєю на один або кілька гудзиків; часто до нього пришивали капюшон.
З появою в Передній Азії турків у «східний» чоловічий костюм проникла коротка куртка. Вона швидко поширилася на Арабському Сході як елемент костюма переважно міського й землеробського населення. Завдовжки до пояса або до стегон, прямого крою, вона мала іноді невеликий стоячий комір. Носили її майже завжди розстебнутою спереду або разом із сорочкою, заправленою в штани-шаровари (мал. 209 в), або з каптаном. Куртки найчастіше мали довгі, до кисті, рукава, вузькі або дуже широкі. Шили куртки з цупкіших тканин — шерсті, сукна, бархату, шовку; часто їх оздоблювали вишивками.
Хоч є відомості, що каптан (тобто розстібний одяг прямого крою з рукавами) зустрічався як верхній одяг, що побутував у жителів міст ще за часів Мухаммеда, проте найбільшого поширення він набув у пізніший період, в часи розквіту халіфату, і був
М а л. 208
Чоловічий плащ-бурнус. Арабський Схід, VII—XVI ст.: а, б, в, г) спосіб драпірування бурнуса.
Рис. 208
Мужекой плагц-бурнус. Арабский Бостон. VII—XVI вв.
185
характерний для «східного» костюма взагалі, особливо серед знаті та заможних верств населення. Єдиним районом арабської середньовічної культури, де каптан майже не зустрічався, була Іспанія. Саме слово «каптан» (або «куптап») — арабське. На Арабському Сході носили два каптани — нижній і верхній,— які відрізнялися поміж собою деякими деталями. Нижній каптан (мал. 210 а) мав більш чи менш глибокий захід направо і завжди довгі, іноді вузькі, а іноді широкі рукава, часто розрізані зсередини майже до ліктів. Такі каптани неодмінно підперізувалися до талії широкими тканими або ювелірними поясами. Верхні каптани (мал. 210 б, в) відрізнялися від нижніх насамперед тим, що їх шили завжди впритул і носили розстебнутими й непідпе-резапими так, щоб виглядав нижній каптан. Рукава верхніх каптанів переважно були коротшими, нерідко спускалися трохи нижче ліктів. Але зустрічались і довгі, до кисті, дуже широкі, дзвоникоподібні рукава, особливо характерні для одягу духівництва і вчених. Завдовжки верхні каптани були не коротші від нижніх і сягали литок або кісточок ступень. Як нижні, так і верхні каптани шили з найрізноманітніших тканин: від простих бавовняних і шерстяних до узорчатих шовкових, бархату й парчі. Деякі верхні каптани в період найбільшого розвитку розкоші серед знаті арабських країя облямовували вздовж бортів хутром, що згодом стало типовим для Туреччини. У «східному» костюмі зустрічалися також і дещо дриталені каптани, іноді навіть відрізні по талії. Але це були власне перські каптани, які часто мали рукава з розрізами в центрі, або відкидні — з розрізами вгорі біля пройм (мал. 212 а).
Необхідним елементом чоловічих арабських костюмів були штани. Якщо по брати до уваги зовсім коротких штапів, які бедуїяи носили іноді під сорочку, то основний вид становили довгі штани, що спускалися, як правило, до кісточок ступень. Спочатку, а в кочівників — і пізніше, чоловічі штани мали середню ширину, дещо звужену внизу (мал. 205 б, в). Широкі штани-шароеари, які підв’язувалися біля кісточок сту~ пепь і спадали складками (мал. 209 в), поширилися на Арабському Сході в чоловічих костюмах лише в період розквіту арабської культури, очевидно, під перським впливом. їх посили переважно в містах, і особливо в колах знаті. Штани всіх видів майже завжди надівали під сорочку. Вони не мали розрізу спереду й укріплювалися в талії на шнуркові або тасьмі, просунутій крізь рубець верхнього краю. Шили штани з різних тканин — бавовняних, полотняних, шерстяних, а в розкішному одягові знаті — і з шовкових. Іноді роль штанів в арабських костюмах виконувала набедрена пов'язка, яку бедуїни Аравії нерідко надівали під сорочку. Набедрену пов’язку як єдиний одяг носили також під час роботи землероби, рибалки й міська біднота Аравійського півострова.
Дуже велику роль в арабському чоловічому костюмі відігравали пояси. Ними пов’язували сорочки, каптани, штани та інший одяг; за них затикали кинджали. В складках поясів або в спеціально прикріплених шкіряних кишенях носили гроші. Крім простих вузьких ремінних або тканих поясів, якими підперізували нижні сорочки, побутували два види декоративних поясів: пояси завширшки до 20—ЗО см і завдовжки до 5 м, а також ювелірні пояси, прикрашені металевими накладками й коштовностя* ми (які носили в колах знаті). Пояси складали вздовж удвічі й обгорталися ними навколо талії кілька разів, а спереду зав’язували вузлом без звисаючих країв. Робили пояси з різних тканин, у тому числі з цупких шовків з яскравим забарвленням.
Чоловіче взуття на Арабському Сході складалося в основному із сандалів і переважно
М а л. 209
Короткий чоловічий одяг.
Арабський Схід.
VII—XVI ст.:
а, б) плащі-пелерини:
в) куртка поверх сорочки, заправленої в штани.
Рис. 209
Короткие музісские одвл(дьі.
Арабский Восток.
VII—XVI вв.
186
Мал. 210
Чоловічі каптани. Арабський Схід. VII—XVI ст.: а) нижній каптан з заходом направо; б, в ) верхні каптани, одягнуті поверх нижніх.
Рис. 210
Мужские кафтаньї. Арабский Восток.
VII—XVI вв.
Мал. 211
Чоловіче взуття. Арабський Схід. VII—XVI ст.: а, б) шкіряні сандалі бедуїнів; в) черевик без задника; г) м’який чобіт; д, е) черевики з задниками.
Рис. 211
Музкекая обувь. Арабский Восток, VII—XVI вв.
а. б
М а л. 212
Чоловічий каптан. Чоловічі зачіски, головні убори. Арабський Схід.
VII—XVI ст.: а) верхній каптан перського типу;
б) зачіска бедуїна з кісками;
в, г, д) хустки-куфії (г— задрапірована навколо шиї); е) шапочка з пов’язкою; є) гарбуш, пов’язаний тюрбаном;
ж, з) види тюрбанів.
Рис. 212
Мужской кафтан. Мужские причеспи, головньїе убори. Арабский Восток.
VII—XVI вв.
187
М а л. 213
Чоловічі головні убори. Арабський Схід.
VII—XVI ст.: а) феска; б) куфія, намотана поверх тюрбана; в) тюрбан, намотаний поверх куфії; г, д) шоломи.
Рис. 213
Мужские^ головнеє уборьі.
Арабский Восток.
VII—XVI вв.
шкіряних черевиків. Кочівники і частина міського населення, якщо не ходили босоніж (що траплялося найчастіше), здавна носили прості сандалі, які являли собою товсту підошву з верблюжої шкіри з одним, двома або трьома поперечними ременями і поздовжнім ремінцем, що проходив поміж великим і другим пальцями. Такі сандалі мали характерний для взуття бедуїнів прямокутний носок, дещо ширший, ніж п’ята (мал. 211 а, б). Чоловічі черевики були двох видів: з задником (мал. 211 д, е) і без задника (мал. 211 в), причому в обох випадках — без підборів. У період розквіту арабської культури в містах все ширше робили загнутий догори носок (мал. 211 в), який став типовим для «східного» взуття взагалі. Заможні городяни і знать, виходячи на вулицю, особливо в негоду, поверх черевиків надівали ще другу пару взуття — низькі черевики із товстої шкіри, які служили ніби калошами. В Північній Африці чоловіки (насамперед, знатні) носили іноді п невисокі м’які шкіряні чоботи, без під-борів (мал. 211 г).
Відповідно до вимог ісламу, правовірні мусульмани повинні були голити волосся на голові, залишаючи іноді тільки невелике пасмо на маківці. З поширенням цієї релігії у завойованих арабами країнах цей звичай повсюдно був прийнятий, принаймні в середовищі міського населенпя і більшої частини осілих сільських жителів. Виняток становили лише Іран (де в умовах виникнення нового віросповідання магометанської релігії — шиїзму — чоловіки не тільки не голили голови, а відпускали досить довге волосся) і почасти маври в Іспанії (які також іноді носили довге волосся). Щодо кочівників, то значна їх частина продовжувала иосити волосся. Бедуїни пустелі нерідко відрощували довге волосся, випускаючи його пасмами на плечі й навіть заплітаючи в кіски (мал. 212 б). Здавна араби шанобливо ставились до бороди, вважаючи її не тільки окрасою чоловіка, а ще й «оселею для добрих духів». Тому скрізь на Арабському Сході чоловіки замолоду відрощували бороди і дбайливо їх доглядали. Звичайним типом бороди була підстрижена борода, відпущена від щік, якій надавали переважно напівкруглої (мал. 212 б, в) та конічної (мал. 212 ж, з) форм; іноді зустрічались і подвійні бороди. З віком бороди подовжували, що було особливо характерним для духівництва. Нерідко на щоках волосся підголювали так, що з боків борода створювала лише вузьку кайму вздовж краю щелепи (мал. 212 г). Разом з бородами неодмінно носили й вуса — неширокі, підстрижені, пропущені в бороди. З проникненням в арабський халіфат турків подекуди, особливо в Ірані, бороди почали голити, залишаючи тільки вуса. Проте для Арабського Сходу протягом усього середньовіччя цей звичай був винятком.
Характерна особливість арабських чоловічих костюмів — постійне носіння головних уборів, які не знімали і в приміщеннях, навіть у мечетях. Найбільш давньою формою головних уборів, типовою для костюмів кочівників-бедуїнів, що перетворилася на поширений специфічно арабський головний убір, була хустка-куфія. Це був квадратний шматок тканини розміром 130 X 130 см, який складали трикутником і накидали на голову так, що вершина трикутника спадала на спину, а бічні кути прикривали вуха і щоки і спускалися на плечі й верхню частину грудей (мал. 212 в, д). Бічними краями хустки нерідко драпірували навколо шиї, закидали па плечі й затуляли низ обличчя до рота або носа (мал. 212 г). Така хустка укріплювалася за допомогою чорного або коричневого товстого шнура з верблюжої вовни, який не менше двох разів охоплював голову. Кольорами куфії переважно були білий або чорний, проте нерідко вдавалися й до смугастих тканин. Крім куфій, араби носили ще й різноманітні круглі або куполоподібні шапочки (мал. 212 е). Типово арабський гарбуш являв собою досить високий червоний ковпак з повсті чи сукна, як правило, у формі зрізаного конуса (мал. 212 є). У середньовічний період тарбуш завжди носили, обмотуючи його довгим шматком тонкої тканини, створюючи дуже поширений на Арабському Сході і навіть далеко за його межами головний убір, відомий під назвою тюрбана (мал. 212 ж, з). Способи драпірування, а звідси—й форми тюрбанів були дуже різноманітні, так само як і їхня величина. Часто зустрічалися такі тюрбани, у яких краї обгортки вільно звисали або ззаду на спину, або збоку на плече (мал. 212 ж). Іноді (як, наприклад, у маврів Іспанії) тюрбан намотували поверх куфії, задрапірованої навколо шиї (мал. 213 в), а іноді його, навпаки, носили під куфію (мал. 213 б). Щоб тюрбан не розмотувався і його легше було знімати, складки обгортки часто скріплювали ниткою. Найбільш поширеним кольором тюрбана був білий, проте нерідко можна було зустріти кольорові тюрбани: чорні, червоні, із смугастої тканини і навіть зелені. Щодо відкритих тюрбанів, які згодом дістали назву
188
Мал. 214
Військові костюми, обладунок. Арабський Схід. VII—XVI ст.: а) кольчуга поверх сорочки, шолом а бармицею, шабля, рушниця; б) коротка кольчуга; в І наручні;
г) кольчуга з «дзеркалами», шолом з бармицею, плащ, наручні, рукавиці, шабля.
Рис. 214
Вовнние костюми, доспехи. Арабский Восток. VII—XVI вв.
фесок, то їх прикрашали угорі темно-синіми китицями; носили їх в Єгипті, Північній Африці й Туреччині значно пізніше, тільки з XVIII ст. (мал. 213 а).
Приналежності чоловічих костюмів Арабського Сходу були нечисленні. Вони обмежувалися зброєю, сумкою із шкіри чи тканини (підвішеною до пояса зліва) і чотками. Якщо костюм духівництва на Арабському Сході не диференціювався із загальноци-вільного, відрізняючись від нього тільки незначними деталями (переважно білий колір одягу, його велика довжина, високий тюрбан тощо), то військовий костюм, із створенням і розвитком Арабського халіфату все більше спеціалізовувався, хоча цілком ніколи не відокремлювався. Арабський обладунок складався із кольчуги, шолома і наручнів, неодмінно доповнених щитом. Кольчуга, складена з численних дрібних кілець (дуже тонко вироблена так, що, за свідченнями сучасників, вона в згорнутому вигляді могла вміститися в шоломі), являла собою розстібну куртку, але з розрізом ззаду, де її стягували ременями (мал. 214 б). Завдовжки вона сягала приблизно лядов або їх середини і мала короткі, вище ліктів, рукава. Нерідко в кольчугу, для її укріплення, на грудях, боках, спині і животі вводили додаткові металеві пластинки довгастої, квадратної і округлої форм. Іноді до кольчуги прикріплювали великі, прямокутної форми сталеві пластинки — «дзеркала» — по дві спереду і ззаду (мал. 214 г), запозичені, очевидно, у персів. Кольчугу одягали на сорочку або каптан (мал. 214 а, г), а поверх неї накидали плащ, який оберігав обладунок від нагрівання під сонцем. Руки від кисті до ліктя захищали наручні, округлі вгорі й застебнуті біля зап’ястя браслетами. Часто ще одягали й кольчужні рукавиці (мал. 214 в, г). Ноги спеціального захисту не мали; воїни іноді взувалися у невисокі м’які чоботи. Голову прикривав шолом звичайної па Сході сфероїдальної форми з гострим верхом (мал. 213 з, д; мал. 214 а, е). Поступово шолом ускладнювався: до нього було додано рухомий нанісник, підвісні навушники й потиличник. Типовою була прикріплена зсередини до шолома кольчужна сітка, яка вільно спадала на спину
Мал. 215
Шйсмговгій обладунок. Арабський Схід.
VII—XVI ст.: а, в) круглі щити; б) ювелірний пояс; г} прямий меч у піхвах; д) щит з двох авалів.
Рис. 215
Военние доспехи. Арабский Восток. VII—XVI вв.
189
і плечі загостреними краями (мал. 214 а, г). Шоломи араби-кочівники, як правило, надівали поверх куфії (це захищало голову від дотику до леї нагрітого сонцем металу). Доповненням захисного озброєння арабів був опуклий щит, круглої, як скрізь на Сході, форми і невеликого розміру (від ЗО до 50 см в діаметрі). По краях щитів часто випускали бахрому (мал. 215 а). Маври Іспанії застосовували і щит у формі двох з’єднаних посередині овалів (мал. 215 д). Звичайна зброя арабів складалася в основному з лука, невеликого списа, кривих кинджалів і меча або шаблі. У маврів Іспанії переважали прямі мечі (мал. 215 г), в той час як у східних арабських країнах, особливо в пізній період, переважала крива шабля.
З поширенням з XVI ст. вогнепальної зброї з'явилися гнотові рушниці, які мали дуже довгий ствол і вузький, фігурно вирізаний приклад (мал. 214 а). Увесь обладунок і зброю на Арабському Сході винятково пишно і дбайливо декорували. Різноманітний орнамент витискали на шкірі, інкрустували, витравлювали й наводили черню по металу, вишивали золотою і срібного ниткою. Воєначальники нерідко оздоблювали зброю, шоломи і навіть щити перлами й коштовними каменями.
Основою арабських жіночих костюмів, як і чоловічих, були сорочка і штани. Жіноча жіночі костюми сорочка мала два основні варіанти: один — довгий, до кісточок ступень або середини гомілок, більш давній, характерний особливо для костюма кочівників (мал. 216 а), другий — короткий, до колін або середини лядов, пізніший, поширений переважно серед міських жителів (мал. 216 б, в). Жіночі сорочки теж були без комірів і мали дуже глибокий, до талії, грудний розріз, який застібався на гудзики чи зав'язувався, або такий самий глибокий виріз трикутної форми. Рукава були різноманітні: то довгі, до кисті, широкі й дуже широкі, часто із дзвоникоподібним розширенням внизу (мал. 216 а, в), то короткі, до ліктя, середньої ширини (мал. 216 б), які робили переважно в коротких сорочках. В народі під час роботи широкі рукава відкочували, а іноді для забезпечення більшої рухомості сорочку спускали з плечей і рук на рівень грудей, а рукава, охоплюючи бюст, зав’язували ззаду на спині (мал. 216 г). Шили сорочки здебільшого з бавовняної тканини білого, синього і навіть чорного кольорів та з тонкого шовку різних кольорів. Носили сорочки завжди поверх штанів і підперізували низько по талії або на стегнах. Жіноча сорочка була не тільки нижнім одягом, а й верхнім, принаймні в щоденному домашньому побуті народних мас. Якщо носили дві сорочки, то верхня, зберігаючи той самий крій, перетворювалася вже на глухе плаття. Такі плаття, розширені донизу клинами завдовжки до кісточок ступень, шили з цупкіших тканин, у тому числі з шерсті та шовків, і щедро оздоблювали орнаментальними бордюрами і вишивкою (мал. 216 д). В цих платтях іноді зустрічалися дуже довгі, що спускалися майже до землі, рукава. Поширеним було розрізування довгих рукавів знизу до ліктя так, що вони звисали з руки вільними пілками. До наплічного одягу типу сорочки належить і тоб (мал. 217 а) —дуже просторе довге, не підперезане плаття з темної кольорової тканини (червоної, фіолетової, темно-синьої), з широкими рукавами, яке надівали для виходу на вулицю.
Крім плаття, верхнім жіночим одягом на Арабському Сході, переважно в міському костюмі, були розстібні каптани і куртки. Жіночий каптан-єлик відрізнявся від чоловічого насамперед кроєм (мал. 218 а, б, в). Він був лряталеним, туго облягав верхню частину торса і здебільшого пе мав заходу, застібаючись впритул. Грудний виріз робили дуже глибоким, переважно трикутним, а часом і широким, овальним так, що він відкривав верх сорочки або плаття. Внизу каптан дуже розширювали за рахунок клинів. Нижче пояса поли єлика розходилися трикутним розхилом, крізь який видно було шаровари і сорочку або плаття. Таким чином, жіночий каптан застібався тільки в центрі — від низу грудей до талії. Довжина його була повного, до ступні. Нерідко від подолу до рівня колін каптан мав бічні розрізи, що полегшувало запозичене у турків підтикання піл каптана під пояс. Рукава жіночих каптанів кроїли майже рівними, досить вузькими і довгими, до кисті (мал. 218 б), або розширеними донизу (мал. 218 а). Однак часто їх робили значно довшими від руки і тоді, розрізані внизу так само, як рукава платтів (мал. 218 в; мал. 219 а), вони дзвоникоподібно розширювались. У середовищі знаті жінки носили переважно два каптани. Верхній каптан мав дещо ширші і коротші рукава, був довшим за нижній (так що іноді навіть волочився по землі) і не підперізувався (мал. 219 а). Шили жіночі каптани, як і чоловічі, з таких самих тканин.
Коротка, до стегон або до середини лядов, жіноча куртка побутувала переважно в пізньому міському костюмі і за кроєм нічим, крім довжини, не відрізнялася від каптанів: так само й застібалася— лише в центрі (мал. 219 б). Куртки, як і каптани, носили то без пояса, розстебнутими, то підперезаними. Рідше зустрічалися непри-талеяі куртки прямого крою (мал. 219в), у тому числі — у танцівниць, і дуже короткі (індо-перського походження), що закінчувалися під грудьми і мали короткі рукава. Спідниць у власне арабських жіночих костюмах зовсім не було. Застосування їх в костюмах танцівниць Арабського Сходу (вони були пошиті з напівпрозорих тканин і одягалися поверх шароварів) є наслідком прямого запозичення з Ірану.
Виняткову роль у жіночих костюмах відігравало покривало-хібара, оскільки, з одного боку, воно служило основним верхнім одягом жінок-оедуїнок (які здебільшого каптанів не носили), з другого,— неодмінним елементом вихідного для вулиці костюма городянок, що вимагав цілковитого закутування всієї фігури з ніг до голови. Хібара
190
Мал. 216
Жіночі сорочки. Арабський Схід. VII—XVI ст.: а) довга сорочка; б, в) короткі сорочки;
г) сорочка, спущена з плечей і рук і пов'язана рукавами ззаду; д) верхня сорочка-плаття.
Рис. 216
Женские сорочки. Арабский Восток. VII—XVI вв.
являла сооою прямокутний шматок тканини (завдовжки приблизно 1,75—2 м і завширшки 3— 3,5 м) і драпірувалася по-різному, залежно від призначення. Однак майже завжди її накидали не на плечі, а па голову. У традиційному жіночому арабському костюмі кочівників, а також у міському костюмі для вулиці, її підв’язували за допомогою стрічки або тасьми, вшитої зсередини в крам хібари і зав'язаної навколо голови як лобова пов’язка (мал. 222 а). Хібара закріплювалася часто під шиєю, вільно спадаючи вниз, або, пропущена ззаду наперед попід руками, зав’язувалася на грудях (мал. 217 б). При вихідному для вулиці міському костюмі хібара, спадаючи з голови, відразу ж драпірувалася навколо всієї фігури, закутуючи її з руками: тоді хіба-ру підтримували руками зсередини (мал. 217 в). Жіночі хібари, які служили неодмінним одягом городянок при виході на вулицю, були переважно чорними (у заміжніх жінок) і білими (у дівчат). Шерстяна чи шовкова тканина для звичайних хібар, крім цих кольорів, була ще коричневою, а іноді —в смужку або клітинку.
Неодмінним елементом жіночих костюмів Арабського Сходу і взагалі будь-яких костюмів східного походження були штани, які носили під сорочку підв’язаними на стегнах шнурками. Вони являли собою «звичайні шаровари, тобто були дуже просторими через ширину самих холош (штанин) і ромбовидну або трапепіевидну форму вставки між ними. Особливо широкими були шаровари перського типу, які спадали численними вертикальними складками (характерні для міського населення пізнього періоду, мал. 220 а, б, з). Деякі шаровари зшивали по подолу, як широку спідницю, в якій знизу залишали отвори для ніг. Поряд з такими, дуже широкими, шароварами, побутували й вужчі, особливо звужені донизу, до кісточок (мал. 220 в, ж, и). Довжина шароварів була і до ступень, і навіть довшою від ніг; тоді непідв’язані холоші спадали на підлогу. В нижній рубець таких шароварів пропускали шнурок і підв’язували зсередини нижче колін таким чином, що зайвий по довжині матеріал лягав напуском у вигляді округлих складок, які сягали кісточок або ступень (мал. 220 а). Цим способом підв’язування шаровари звичайної довжини можна було вкоротити до литок (що нерідко робили в домашньому костюмі, мал. 220 г). Іноді (особливо у танцівниць) шаровари підв’язували не тільки внизу, а й вище, наприклад, під колінами, створюючи перехвати п
191
Мал. 217
Жіночий верхній одяг.
Арабський Схід.
VII—XVI ст.:
а) плаття-тоб; б, в) способи драпірування покривала-хібари.
Р и с. 217
Женские верхние одеждьі.
Арабский Восток.
VII—XVI вв.
М а л. 218	1
Жіночий верхній одяг.
Арабський Схід.
VII—XVI ст.: а) схема крою єлика; б) довгий елик; в) короткий влик.
Рис. 218
Женские верхние одезкдьі.
Арабский Восток.
VII—XVI вв.
невеликі напуски з поздовжніми розрізами (мал. 220 д). Шаровари шили з найрізноманітніших бавовняних і шовкових тканин різних кольорів (у народі — переважно синього і чорного), застосовуючи (наприклад, у танцівниць) і напівпрозорі тканини. Оскільки майже весь жіночий одяг Арабського Сходу (сорочки, плаття, каптани і навіть куртки) підперізувався, пояс теж мав дуже велике значення. При цьому поряд з поясами, аналогічними чоловічим, зустрічалась і специфічна форма — прямокутна хустка 1,25 X 1,25 м. Таку хустку складали до діагоналі і зав’язували низько по талії так, що прямий її кут звисав ззаду, а гострі краї, охопивши талію, зав’язувалися спереду вузлом (мал. 216 д).
Жіноче взуття на Арабському Сході теж мало чим відрізнялось від чоловічого. В масі носили черевички без каблуків, з плоскими або загнутими носками, то з задниками (мал. 220 е), то без задників (мал. 220 є). Лише в пізній період в арабських жінок з’явилися перського типу туфлі па невисоких каблуках (мал. 220 и), а також, зрідка, і високі вузькі чоботи (теж на каблуках). Так само, як і чоловіки, при виході на вулицю жінки взували другу пару взуття, що замінювало калоші. Власне жіночим арабським взуттям були дерев’яні сандалі-приступки, що являли собою підошву, укріплену на двох колодочках (мал. 220 ж). Такі сандалі підтримувалися па нозі здебільшого не ремінцем, а за допомогою невеликого стрижня з широкою головкою, затиснутою між великим і другим пальцями. Своєрідними, дуже оригінальними сан-
192
М а Л. 219
Жіночий верхній одяг. Арабський Схід.
VII—XVI ст.: а) верхній довгий каптан поверх короткого; б) приталена куртка поверх короткої сорочки і шароварів, покривало на голові;
в) неприталена куртка поверх каптана і сорочки.
Рис. 219
Женские верхние одежд-». Арабский Восток. VII—XVI вв.
Мал. 220
Жіночі штани, взуття. '	Арабський Схід.
VII—XVI ст.: а, б, г) дуже довгі шаровари; в) звужені внизу шаровари; д) шаровари з перехватами і розрізами; е, є) туфлі без каблуків; ж) сандаля на колодці; з) висока сандаля-кабкаб; и) туфля на каблуку.
Рис. 220
Женские штаньї, обувь. Арабский Восток. VII—XVI вв.
Мал. 221
Жіночі зачіски, головні убори, прикраси. Арабський Схід.
VII—XVI ст.: а) носове кільце; б) коси, хустка;
<?2 пасма-локони, хустка; г> хустка поверх шапочки;
д) шапочка, до кіс прикріплені бляшки (вигляд ззаду); е) шапочка поверх хустки; є) хустка поверх тарбуша.
Рис. 221
Женские причєски, головнеє убори, украшения, Арабский Восток. VII—XVI вв.
ЧіІЗ і388
М а л. 222
Жіночі покривала.
Арабський Схід.
VIІ—XVI ст.: а) спосіб підв'язування хібари на голові;
б, д) покривала-борко;
в, г) види чадри; е) зразок арабески.
Рис. 222
Женские покривала.
Арабский Востоп.
VIІ—XVІ вв.
далями у жінок Сірії були кабкаб, поставлені на дуже високі підставки у вигляді розширених внизу колодок, заввишки 20—ЗО см (мал. 220 з).
Прибирання голів жінок на Арабському Сході складалося із зачіски і головного убору з численними прикрасами. При цьому відкритих зачісок майже ніколи не носили, і головний убір був неодмінним елементом жіночих костюмів. Відрощуючи довге волосся, арабські жінки або заплітали його у коси (мал. 221 б), або спускали на плечі вільними пасмами (мал. 221 в), або комбінували обидва прийоми. Число кіс було різним, аж до кількох десятків (часом траплялися дуже тоненькі, дрібні кіски). Щоб подовжити такі кіски, в них вплітали чорні або золоті шнурки, до кінців яких прикріплювали ще нитки з нанизаними численними золотими або срібними монетами чи бляшками (мал. 221 д). Основним традиційним головним убором арабських жінок була хустка прямокутної форми від 1,5 до 2 м. Залежно від соціального стану вона була виготовлена з різних тканин: шовкових, бавовняних, а в пізній період в середовищі заможних верств — із напівпрозорих тканин. Найпоширеніший спосіб носіння хустки — накидання її на голову; з голови вона вільно спадала на слину і плечі, сягаючи іноді колін. Інший спосіб — пов’язування хусткою голови один або два рази в розгорнутому чи в складеному вигляді (мал. 221 б) із створенням ззаду, біля потилиці, вузла, краї якого спускалися вільно на одне або обидва плеча. Хустка являла собою настільки універсальний головний убір арабських жінок, що й при носінні шапочок він майже неодмінно фігурував то як їхнє покриття (мал. 221 г, є), то як їхня основа (мал. 221 е). В жіночих костюмах побутували й схожі на чоловічі шапки, а також невисокі круглі шапочки (мал. 221 д, е), і дещо вищі тар б уші (мал. 221 є), виготовлені з таких самих матеріалів (шерсті, сукна, бархату), але з багатшим декором — у вигляді вишивок, нашивок монет, підвісок тощо.
Важливим елементом убрання голів жінок на Арабському Сході було покривало для обличчя, яке жінки-мусульманки неодмінно одягали, виходячи на вулицю. Як відомо, цей звичай — загальнообов’язковий для міського населення. Проте серед кочівників і осілих землеробів був поширений не скрізь. Крім того, він не стосувався старих жінок навіть у містах. Існували два типи покривал для обличчя. Перший — чадра — являв собою звичайну хустку, тільки менших розмірів, ніж хустка, призначена для носіння на голові. Після накидання на голову, починаючи від чола, чадру загортали одним краєм навколо нижньої частини обличчя і шиї, укріплюючи на протилежному боці обличчя над вухом (мал. 222 в, г). Чадра спускалася зверху чола до самих брів і закривала обличчя знизу так, що лишала неприкритим тільки вузький отвір для очей. Другий тип покривала для обличчя — борко — був особливо властивим арабським костюмам східних районів. Воно мало форму довгого рушника до 40 см завширшки (мал. 222 б) і прикріплювалося на обличчя нижче очей за допомогою стрічки або тасьми, пов’язаної по чолу навколо голови. Від стрічки спускалися три вузькі смужки тканини, пришиті до верхнього краю покривала. Дві смужки укріплювалися з боків біля вух, третя проходила в центрі чола. Довжина борко сягала попереку і навіть колін, вільно звисаючи зверху вихідного плаття-тоби. Оздоблювали борко бахромою внизу і іноді зав’язували в кінці вузлом. Як правило, біле — у дівчат і чорне — у заміжніх жінок, борко виготовляли з різних тканин, починаючи від напівпрозорих. Крім того, застосовувались і короткі покривала теж рушникової форма, які спускалися на обличчя з голови (де вони закріплювалися під хустками або покривалами), так що обличчя було цілком закритим, за винятком двох невеликих отворів для очей (мал. 222 д). Поверх прозорих покривал подекуди нашивали ще й сітку з кінського волосся.
Жінки на Арабському Сході широко користувалися косметикою: підводили очі, підмальовували брови, вії і губи, за допомогою хни фарбували в рудувато-оранжевий колір нігті на руках і ногах, долоні і ступні; серед жінок-бедуїнок нерідко можна
194
було зустріти й татуювання обличчя. Найчастіше татуювали підборіддя (рідше — щоки і чоло), на якому наколювали синьою або зеленого фарбою прості узори.
Найбільш улюбленими оздобами жінок Арабського Сходу були насамперед численні прикраси до головних уборів. Діадеми з підвісками (мал, 222 е), різної довжини ланцюжки, складені з кілець, монет, бляшок, намистин. Ланцюжки підвішували до головних уборів з боків біля скронь і ззаду. Такі самі ланцюжки, прикріплені з обох боків до скронь, звисали спереду напівколом (мал. 221 г): вони були дуже поширеними в усіх верствах суспільства. Не меншу популярність мало різноманітне намисто, яке доповнювали нагрудними кулонами й багатьма підвісками (мал. 221 в, г, е, е). Неодмінною прикрасою були сережки з підвісками (мал. 221 е, є). Браслети надівали не тільки на руки й зап'ястя, а нерідко — й на иоги, низько, біля кісточки ступні (мал. 220 є). Носові кільця (мал. 221 а, 6) широко побутували переважно у бедуїнок.
13 ІЗ884-
Індія — країна дуже давньої цивілізації, джерела якої сягають III тисячоліття до н. е. Вже в І тисячолітті до и. е. рабовласницький лад сформувався на більшій частині території Індії, а в IV ст. до н. о. північпа її частина об’єдналася у велику рабовласницьку державу Маур’я. Рабовласницький період історії Індії тривав до VI ст. н. е. коли в країні поступово починали формуватися нові феодальні відносини. Характерними особливостями історичного розвитку Індії з найдавніших часів є склад її населення — наслідок заселення її окремих частин різними народностями й неодноразових вторгнень на її територію завойовників, яві приходили переважно з Передньої та Середньої Азії через північно-західні гірські кордони. Неоднаковий за своїм рівнем суспільний розвиток країн-завойовників, їхня своєрідна культура позначалися не тільки на різноплемінності населення Індії, а н впливали на всі сторони життя, залишаючи певний слід. Проте ці вторгнення чужоземців не знищили давньої індійської культури, не порушили її основ і дальшого розвитку. В індійській цивілізації з’явилося лише більше різноманітних територіальних культурних відмінностей. При цьому культурні впливи, що проникали з Передньої та Середньої Азії, найбільше виявлялися на північному заході та півночі країни й поступово зменшувалися до південного сходу і майже зовсім не помітні були в Південній Індії, де й надалі зберігалися незаймані найдавніші культурні традиції. До початку середньовіччя (VII ст. н. е.) в Індії була вже дуже багата, своєрідна н розмаїта культура.
Перехід до феодалізму в Індії відбувався поступовіше й повільніше, з тривалим збереженням пережитків рабства (рабство в хатньому господарстві) п не супроводжувався докорінним зламом суспільного ладу та змінами в усій цивілізації, як це відбувалося в Західній Європі. Давни культура була успадкована і розвивалася далі, лише поступово пристосовуючись до нових умов феодального суспільства. Зберігся й специфічний поділ населення Індії на касти, різко відособлені суспільні групи, які утворилися внаслідок того, що певні місця у виробничому й суспільному житті здавна посідали й передавали у спадок. У середні віки вже існували численні касти — від вищих (жрецькі касти брахманів та військові касти раджпутів і кштаріїв) до найнижчих, безправних, до яких ставилися з презирством і зневагою. До привілейованих верств індійського суспільства, крім правлячого класу феодалів, великих і дрібних землевласників, воїнів та чиновників, належали також і жреці, купці та лихварі. Жорстоко експлуатуючи народні маси (формально вільних, а фактично залежних сільських общинників та міських ремісників), панівні верстви поступово зосереджували у своїх руках все більші багатства і владу: соціальна прірва між ними й бідним безправним трудовим народом дедалі поглиблювалась. Індія прославилася як країна казкових багатств і чудес саме завдяки небувалим розкошам, якими оточувала себе верхівка феодальної знаті, особливо правителі індійських держав — раджі та магараджі.
Починаючи з VII аж до кінця XII ст., Індія була країною, роздробленою на ряд феодальних держав, між якими постійно точилися війни. Проте протягом усього цього часу Індія не зазнавала чужоземних вторгнень: вони відновилися тільки з кінця XII ст., коли країна знову стала ареною постійних навал з Ірану та Середньої Азії, які закінчилися завоюванням усієї Індії. На початку XVI ст. тюркський правитель Кабула в Афганістані Бабур завоював Середню Індію й заснував останню самостійну централізовану феодальну державу Індії — державу Великих Моголів, яка до середини XVII ст. об’єднувала всю Індію і проіснувала аж до остаточного захоплення її англійцями в кінці XVIII ст. Завоювання і вторгнення, що тривали протягом понад трьох століть, відіграли значну роль в історії індійської культури. Вони зумовили вплив на культуру Індії її західних сусідів, насамперед Ірану, який здійснювався через основних завойовників — тюрко-іранців. А оскільки до XII ст. народи Ірану (та Середньої Азії) вже протягом кількох століть сповідували поширений арабами іслам і створили своєрідну нультуру, багато в чому пов’язану з арабською, вплив цей виявлявся переважно в проникненні до Індії арабо-перської мусульманської иультурн. Цей вплив ставав найбільш різностороннім, особливо в XVI ст. Тому період XIIІ—XVI ст. в історії культури Індії іноді називають мусульманським. Та незважаючи на значні арабо-перські запозичення в індійській культурі, вони все ж не були простим наслідуванням і тим більше не порушили давніх корінних індійських культурних традицій. Навпаки, їх пристосовували до цих традицій.
Особливості історичного розвитку Індії і своєрідний процес формування її культури відбилися й на історії індійських костюмів. XII ст. є денною межею в історії індійських костюмів, що завершує певний етап їхнього розвитку, який можна назвати ранньофеодальним. У цей ранній період індійські костюми зберігали ще всі основні риси стародавніх костюмів рабовласницької доби, успадкованих середньовіччям без будь-яких істотних змін. Основною характерною ознакою давньоіндійських костюмів ранньофеодальної доби є, по-перше, виняткова перевага в них драпіруючого одягу; по-друге, обмеження огортаючого одягу тільки поясним типом, самою лише набедре-ною пов’язкою-дхоті, яка залишала всю верхню частину тіла неприкритою. Отже, оголення тіла спостерігалося дуже широко і не вважалося непристойним, а в окремих випадках, наприклад, під час деяких ритуальних танців, виконавці зовсім не одягали ніякого вбрання, обмежуючись лише прикрасами. Мабуть, з примітивністю давньоіндійських костюмів пов’язані були й такі їхні характерні особливості, ик незначна різниця в костюмах чоловіків та жінок, а також різних станів і велика роль у них начінних прикрас. В обох статей костюм складався здебільшого з иабедреної пов’язки; навіть зачіски та головні убори чоловіків і жінок були дуже схожі. Соціальна диференціація виявлялася переважно в якості матеріалу, в кількості та якості прн-
РОЗД1Л XIV
КОСТЮМИ ІНДІЇ VII—XVII ст.
ЗАГАЛЬНА
ХАРАКТЕРИСТИКА КОСТЮМІВ
196
крас та в деяких деталях костюма, що відігравали роль знаків суспільного стану. Так, наприклад, вищі касти, крім пишннх прикрас, виділялися тим, що посили на тілі тонкий шнурок у вигляді перев’язу. Пристрасть давніх індійців обох статей до иачіпних прикрас певного мірою можна пояснити примітивністю основного одягу — шматка пов’язаної па стегнах тканини, що давала обмежені можливості для розвитку художньо-декоративних засобів у нарядних костюмах.
З XII ст. в індійські костюми почали проникати нові форми, явно запозичені з країн Передньої та Середньої Азії, і, насамперед, з Ірану. Ці нові форми позначені були впливом магометанської релігії та арабської культури. Принципово новим у костюмах була наявність пошитого одягу, причому переважно розстібного типу: каптанів, курток, кофт, а також штанів і спідниць. Глухий плечовий одяг типу тунік, сорочок та суцільних платтів, навпаки, зустрічався рідко й надалі не був характерним для костюмів Індії. З поширенням пошитого одягу (насамперед, серед правлячої феодальної верхівки та військових) змінювалося й ставлення до оголення тіла: на півночі Індії, наприклад, під впливом мусульманських релігійних уявлень почали переважати костюми, що прикривали вже все тіло. З XII по XV ст. включно поряд з новими формами пошитого одягу в народі почав навіть переважати давньоіндійський костюм огортаючого типу. Сприймаючи нові, чужі йому типи пошитого одягу, привнесеного завойовниками, індійський народ не сліяо їх наслідував, а перетворював відповідно до власних смаків і потреб, пов’язаних з давніми традиціями, і створив своєрідний індо-мусульманський костюм, багато в чому відмінний від костюмів Арабського Сходу, Середньої Азії та Ірану.
Сталість культурно-побутових традицій індійського народу особливо яскраво виявилася в історії жіночих костюмів розглядуваного періоду, зумовивши появу зовсім нового своєрідного одягу, в якому були елементи як привнесених, так і давньоіндійських форм. У XII ст. сформувався й швидко поширився «потрійний» жіночий костюм, що складався із спідниці, дуже короткої кофти, яка прикривала лише груди, та покривала на голову або шалі па плечі. В цьому костюмі звичне оголення тіла залишалося значним, бо спереду весь торс від нижньої лінії грудей до талії одягом не прикривався, а ззаду широкий розріз кофти відкривав ще й більшу частину спини. До XVI ст. «потрійний» жіночий костюм майже зовсім витіснив ранньофеодальний костюм (що складався переважно з набедреної пов’язки) і став загально індійським. У цей самий час (але не раніше XVI ст.) жіночий костюм збагатився ще й відомим загально індійським сарі — видозміною покривала чи набедреної пов’язки, яким почали огортати все тіло, прикриваючи спину, живіт і груди. Цей одяг, не зшитий, яким традиційно огорталися, залишав іноді (як наприклад, на півдні Індії) оголеними плече і навіть груди. Незважаючи па перехід до «потрійного» костюма і носіння сарі, кількість і різноманітність начішшх прикрас у жіночих костюмах істотно не зменшилася, і їхня відносна численність порівняно з костюмами інших народів відтоді стала характерною рисою індійських жіночих костюмів.
Значних змін зазнали індійські костюми через поширення з XII ст. нових типів і форм одягу. При збереженні стародавніх традиційних костюмів чи окремих їхніх елементів виникла велика різноманітність в індійських костюмах. Ця різноманітність посилювалась територіальними особливостями, насамперед на півночі та півдні країни, найбільш позначеними різноплемінністю населення та різницею в релігії (переважно між індуїзмом та ісламом). Усе це зумовило надзвичайну строкатість і розмаїтість одягу іпдо-мусульманського періоду та наступної доби англійського панування, схарактеризувати які в межах цих нарисів немає можливості. Тому ми обмежимося розглядом лише основних типів середньовічних індійських костюмів, які мали загальної ндійське значення.
Матеріалом для виготовлення одягу протягом усієї історії Індії був переважно льон, відомий ще в ІП тисячолітті до н. е. Особливою популярністю користувалися тонкі й найтонші тканини типу серпанку та муслінів: вони були настільки тонкими, що всю масу тканини для сарі можна протягати крізь перстень. Шовк почали широко вживати для пошиття одягу лише з VII—XI ст., коли він набув поширення в індо-мусульмаяському костюмі серед панівних верств суспільства. При цьому поряд з легкими й тонкими шовками почали звертатися до цупких, важких шовкових тканин типу парчі та бархату. Разом з тим серед дрібних феодалів, чиновників, купців побутували напівшовкові тканини (з домішкою бавовни). Шерсть довгий час пе відігравала істотної ролі як матеріал для виготовлення одягу, тому що в Індії надавали цілковитої переваги землеробству, а не скотарству. Лише з XVI ст. (в інцо-мусуль-манському костюмі) шерстяні тканини дістали значного попиту. Серед них з’явилися знамениті кашмірські шерстяні тканини, які використовували переважно для виробництва шалей. Виготовлені з так званого паїпміна — козячого пуху та вищих сортів вовпи,— кремові кашмірські шалі відзначалися м’якістю, легкістю, шовковим блиском і дуже гарним тканим узором, виведеним бірюзовими, синіми й чорними нитками на червоних поперечних бордюрних смугах.
Найпоширенішим традиційніш кольором індійського одягу був білнй. Серед інших кольорів до улюблених належали: різних відтінків червоний, фіолетово-лілові тони, вся гама синіх тонів, коричневий і темно-жовтий кольори. Поряд з яскравими, насиченими кольорами з XII ст. перський вплив зумовив появу й світліших, м'якших півтонів. Чорного кольору як самостійного в одягові не було; подекуди він зустрічався лише серед мусульман.
Узорчаті тканини з’явилися в Індії дуже рано, задовго до нашої ери. Узор був ще досить простий і зводився переважно до різної ширини смуг, примітивної клітинки
13* + >/4
Ж
або до ріденько розташованих на полі тканини геометричних фігур (ромбів, кіл, квадратів) та нескладних рослинних мотивів (трилисників, розеток). Лише в індо-мусульманському костюмі, особливо серед знаті, узори мали найширший попит і з часом ускладнювалися; переважали рослинні, рідше — тваринні мотиви. При цьому в новому жіночому одягові (спідниці, сарі) найбільше полюбляли каймову орнаментацію. З популярних рослинних мотивів були різні квіти, листя й бутони, ріденько розкидані по полю тканини (трактовані переважно натуралістично) або складні переплетення тонких стебел і завитків з дрібними листочками й квітами, які густо заповнювали тло. Нерідко зустрічалося «дерево життя» з пташками на його гілках, а також бамбук. У тканинах інд ©-мусульманського періоду такий узор настільки заповнював усе поле, що тла майже не було видно. Дрібний рослинний орнамент іноді оточував більші рослинні форми. Улюбленим стилізованим рослинним мотивом була «бута», так званий «східний огірок», що являв собою подовжений листок з загнутим кінчиком, заповнений всередині дрібним орнаментом. Іноді для оздоблення тканини вводили тваринні мотиви (зображення слона, верблюда, тигра, павича, папуги) і навіть сюжетні композиції з зображеннями людей.
Найдавнішим і разом з тим найпоширенішим способом нанесення узору в Індії була вибійка і тканий, зокрема золототканий узор. Важливу роль відігравали й вишивки, які набули найбільшого розвитку в іидо-мусульмапському костюмі знаті. Вишивали тканини не тільки кольоровими чи золотими нитками, а й шнурами, позументом, бісером, блискітками, перлами, коштовними каменями і навіть дрібними круглими дзеркальцями. Ліпна орнаментація одягу в індійських костюмах спостерігалася дуже рідко, хіба що у вигляді досить складних бантів, вузлів та петель на поясах (які притримували й оздоблювали набедрені пов'язки давньоіндійських костюмів) або пучків гофрованих чи плісированих складок, що їх закладали спереду, драпіруючи набедрені пов’язки та сарі, або, нарешті, у вигляді бахроми, китиць і помпонів. До неї зовсім не зверталися для оздоблення туго облягаючого форми тіла одягу, властивого індійському (особливо жіночому) костюму, що вимагав чистоти контурних ліній фігури. Зате наліпними прикрасами захоплювалися надмірно. Протягом усієї історії розвитку індійських костюмів обох статей начіпяі прикраси виготовляли з коштовних металів, бронзи й міді, слонової кістки, перламутру, коштовних каменів та перлів. Зустрічалися масивні, важкі і дуже легкі, ажурні прикраси. Загальновизнаною прикрасою вважалося намисто всіх видів — від нашийного та нагрудного до поясного, характерного для давньоіндійських костюмів. Найрізноманітніші браслети на руках і ногах (особливо в жінок) часто мали розмір величезних широких кілець та обручів. Дуже популярними прикрасами в костюмах жінок і чоловіків були різноманітні сережки, серед яких часто зустрічалися великі циліндри й диски. До інших начіпних прикрас належать персні (які жінки надівали навіть на пальці ніг), різні оздоблення до головних уборів та зачісок, жіночі носові кільця та ювелірні пояси з підвісками.
З найдавніших часів аж до наших днів основним елементом індійських чоловічих чоловічі костюми костюмів є набедрепа пов’язка дхоті. В стародавній Індії і приблизно до XII ст. дхоті була, по суті, єдиним одягом; пізніше вона зберігалася поряд з іншим новим одягом і в комбінуванні з ним (наприклад, із сорочкою чи курткою, переважно в народі й насамперед у Південній Індії).
Дхоті являли собою прямокутний шматок найчастіше бавовняної тканини білого кольору різних розмірів. Одні з них досягали майже повної довжини від попереку до кінця литок чи до кісточок ступень, інші були короткі, що ледь прикривали широку частину стегна. Розмір 1,25 X 4,5 м передбачав драпірування, що додатково охоплювало й торс. Способів драпірування індійської набедреної пов’язки існувало дуже багато. Серед них найпоширенішими й характерними були такі: складена навпіл у вигляді трикутника дхоті, огортаючи стегна спереду, зав’язувалася двома кінцями трикутника ззаду в центрі. Звисаючу спереду вершину трикутника пропускали поміж ногами назад і, туго підтягаючи, заправляли ззаду кінцем за пояс, що притримував набедропу пов’язку (мал. 223 а, б, в). Така дхоті, як правило, була дуже коротка; її носили переважно в народі, особливо селяни під час польових робіт. Найбільшого поширення дістав інший спосіб драпірування набедреної пов’язки: довшу прямокутну дхоті заправляли спереду за пояс верхнім кінцем короткої сторони. Потім її, огортаючи ліве стегно, поперек та праве стегно, підтягали спереду округлими складками ближче до лівого боку і там підтикали під пояс, збираючи у складки. Задрапіровану таким чином дхоті перегинали краєм через пояс, і вона звисала спереду широким «хвостом» (мал. 22І а, б, в, г).
Дуже часто праву полу набедреної пов’язки пропускали попід лівою полою поміж ногами назад, охоплюючи праву ногу, і піднімали ззаду догори, до пояса, де закріплювали в центрі, часто з випуском невеликого кінця. При цьому ніколи дхоті не натягали туго, а пропускали праву полу поміж ногами так, що ззаду воиа лише злегка піднімалася цією полою догори. Верхню ліву полу такої дхоті укладали правильними вертикальними складками, які під пояс збиралися пучком, а внизу розходилися віялом (мал. 225 а, 6, в). З XII ст. драпірувати дхоті почали туго обпинаючи ноги, на зразок штанів: поміж ногами пропускалася не тільки нижня, права, пола, а й верхня, ліва (мал. 226 а, б, в, г, д), які туго підтягали ззаду до центру пояса. Тоді ж виникла й дуже довга (4—5 м) дхоті, якою частково прикривали й торс (мал. 227 а, б, в, г).
198
М а л. 225
Чоловіча дхоті. Індія.
VII—XVII ст.: а) довга дхоті; б, в, г) спосіб драпірування довгої дхоті (г — вигляд ззаду).
Рис. 225
Мужская дхоти. Индия.
VII—XVII вв.
верстви міського населення, іноді —разом з дхоті (мал. 229 в). Особливістю сорочок був глибокий грудний розріз зліва, який зав’язували шнурком. Завдовжки сорочки були до стегон. Носили їх навипуск.
З ХП ст. в індійських чоловічих костюмах з’явився новий вид одягу — каптан. Поширившись в Індії з XVI ст., каптан, проте, зазнав певних змін і набув деяких специфічно індійських рис. Так, наприклад, він став щільно прилягаючим до торса, з чітким підкресленням талії (мал. 230 а, б, в). Значному воронкоподібному розширенню донизу від пояса сприяв відрізний по талії крій, при якому «спідницю» каптана часто дризборювали до ліфа досить густими зборками й складками (мал. 231 а, б). Майже всі індійські каптани носили застебнутими або впритул, або з глибоким заходом, причому поряд із «східним» типом заходу каптана направо нерідко зустрічався й захід наліво. Часто індійські каптани пе застібалися на гудзики, а закріплювалися зав’язками. Такий спосіб був характерним і для іншого одягу (штапів, сорочок, курток) . Індійці створили й особливий, суто індійський варіант каптана — ангарху (мал. 232 б). Особливістю цього каптана в насамперед широкий круговий виріз, що відкривав груди до пояса (до лінії відрізу ліфа до талії). Виріз цей кроївся як на правій, верхній полі, так і на лівій, нижній (мал. 232). Для того, щоб прикрити виріз,
Мал. 226
Чоловіча дхоті. Індія.
VII—XVII ст.: а) довга дхоті; б. в, г, д) спосіб драпірування довгої дхоті (д — вигляд ззаду).
Рис. 226
Мужская дхоти. Индия.
VII—XVII вв.
200
М а Л. 227
Чоловіча дхоті. Індія.
VII—XVII ст.: а, б, в, г) спосіб драпірування дуже довгої дхоті (а—вигляд ззаду).
Рис. 227
Мужская дхоти. Индия.
VII—XVII вв.
Мал. 228
Чоловічі пояси. Індія.
VII—XVII ст.: а) матер’яний пояс; б, в) матер’яні пояси у поєднанні з ювелірними; г) ювелірний пояс.
Р и с. 228
Мужские пояса. Индия. VII—XVII вв.
Ма л. 229
Чоловіча спідниця, сорочка.
Індія. VII—XVII ст.: а, б) зшита спгдниця-лунгі; в) сорочка поверх дхоті.
Рис. 229
Мужская юбка, сорочка. Индия. VII—XVII вв.
201
Мал. 230
Чоловічі каптани. Індія.
XII—XVII ст.: а) короткий каптан; б, в) каптани середньої довжини.
Рис. 230
Мужские кафтаньї. Индия.
XII—XVII вв.
до лівої нижньої поли наглухо пришивали прямокутний клапан-вставку, верхній край якого сягав приблизно лінії ключиць, а зовнішня бічна сторона збігалася з бортом поли. Коли каптан одягали і права пола глибоко заходила на ліву, клапан закривав майже весь виріз й укріплювався пришитими зісподу до правої поли й зовні до клапана парними зав’язками в нижньому та верхньому кутах. Через те що клапан мав прямокутну форму, а виріз — округлу, з правого боку між ними утворювалася щілина, яка відкривала смугу голого тіла або нижньої сорочки. Права, верхня пола, що заходила наліво, мала на зовнішньому нижньому куті грудного вирізу зав’язку, якою цю полу скріплювали з лівою, нижньою полою, що теж мала відповідну зав’язку. У каптана з заходом паправо відмінною ознакою були дещо ширші прямі рукава, оригінальні прорізи під пахвами та довгі бічні розрізи (знизу до стегон). Розрізи робили в бічних клинцях, вставлених для розширення «спідниці» каптана. Як правило, ангархи обшивали по всіх краях (по бортах, подолу, вирізу, клапанах, бічних розрізах та рукавах) тасьмою. Каптани шили різної довжини — від коротких, до колін (мал. 230 а), до довгих — до кісточок ступень. Але найпоширенішими були каптани завдовжки до литок. У першій половині XVI ст. серед цих каптанів зустрічалися дуже оригінальні, оздоблені по подолу чотирма-шістьма зубцями (мал. 230 б).
Мал. 231
Чоловічі каптани.
Орнаменти. Індія.
XII—XVII ст.: а, б) види довгих каптанів;
в, г, д) рослинні мотиви орнаментів
(в — «східний огірок» ).
Рис. 231
Мужские кафтаньї.
Орнаментні. Индия.
XII—XVII вв.
202
М а л. 232
Чоловіча ангарха. Індія.
Х1І—ХУП ст.: а) схема крою ангархи; 6) ангарха.
Рис. 232
Мужская ангарха. Индия. ХІІ—ХУІІ вв.
Усі каптани застібалися лише до пояса, були без комірів і, як правило, мали вузькі рукава до кисті. Каптани з заходом мали скісний зріз лівої верхньої поли, яка застібалася (чи зав’язувалася) справа біля пахви і навіть нижче, біля пояса. В XVI— XVII ст. до верхньої частини бічного краю лівої поли в багатьох каптанах знаті пришивали як прикраси довгі, вузькі, схожі на лопаті фестони, що звисали вздовж цього краю на правому боці грудей. Шили каптани з найрізноманітніших матеріалів: бавовняних і шовкових, одноколірних і узорчатих, з важкої парчі та легких, навіть напівпрозорих тканин. Спочатку напівпрозорі тканини використовували для пошиття лише парадних костюмів знаті, а починаючи з кінця XVI і особливо в XVII ст. з них найчастіше шили тільки спідниці (мал. 231 а). Всі індійські каптани, крім апгархи, обов’язково підперізувалися по талії поясами-патками майже завжди з цупкої узорчатої тканини, рідше — ювелірними поясами. Охопивши поперек один або два рази, датку зав’язували спереду в центрі простим вузлом або вузлом з бантом, причому обидва кінці пояса звисали до колін.
Поряд з каптанами в індо-мусульмапський період чоловіки носили й короткі куртки, які також проникли в Індію з Передньої Азії. Проте куртки ніколи не були в Індії такими поширеними, як каптани. їх носили переважно середні верстви міста і села
М а л. 233
Чоловічі куртки, штани. Індія. XII—XVII ст.: а) коротка куртка; б) розстібна куртка; в) куртка з фестонами; е) вузькі штани; д) розширені вгорі штани.
Рис. 233
Мужские куртки, штаті.
Индия. XII—XVII вв.
203
Північної і почасти Центральної Індії. Куртки, як і каптани, були різних типів; і з розрізом збоку (мал. 233 а), зав’язувані в двох-трьох місцях шнурками так, що через просвіти видно було оголене тіло (народний тип), і такі, тцо застібалися в центрі впритул, і розкриті спереду (мал. 233 б), і з заходом направо чи наліво. Куртки одягали або поверх каптанів (мал. 233 б), або тільки з дхоті (мал. 233 а), або тільки з штанами.
Поява в індійському чоловічому костюмі штанів відноситься до XII ст. Спочатку штани носили завойовники та лриближені до них придворні кола й воїни, які прийняли іслам. Пізніше, особливо з XVI ст., штани вже широко побутували не тільки серед магометанської частини населення, а й у, колах знаті та міських жителів Північної і Центральної Індії, що сповідували індуїзм. Вони стали обов’язковим елементом типового індо-мусульманського костюма. Тільки на півдні країни штани носили дуже рідко навіть за часів англійського панування. Чоловіки носили довгі, до кісточок ступень, штани двох типів: або найхарактерніші для Індії, зовсім вузькі згори донизу, що збиралися в зморшки (мал. 233 г), або типово тюркські — ширші у верхній частіші й звужені приблизно від колін донизу (мал. 233 д). Зустрічалися штани із штрипками, що проходили попід ступнею (мал. 234 в). Штани шили з різних матеріалів. аж до найдорожчих (типу парчі). Кольорами вони були різноманітні, нерідко навіть з узорами.
Протягом усієї історії Індії якщо не обов’язковим, то завжди улюбленим елементом чоловічих костюмів були шарфи. Спочатку, очевидно, відіграючи утилітарну роль — легкого прикриття для оголеного торса, шарф уже за ранньофеодального періоду поступово набув переважно декоративного значення (мал. 230 а). В іпдо-мусульман-ський період, незважаючи па побутування нового пошитого одягу, шарф носили у вигляді шалей та перев’язів поверх каптанів і курток (мал. 231 а). І досі шарфи залишаються характерним елементом чоловічого костюма, особливо в Центральній та Південній Індії. Шарфи шили з найрізноманітніших тканин — від найтонших до цупких, серед яких в індо-мусульманський період велику популярність мали кашмірські шерстяні шалі. Способів носіння шарфів було дуже багато; вони були різними і в окремих місцевостях, і в окремих кастах.
У давнину й на початку середньовіччя, принаймні аж до XII ст., переважна більшість чоловіків усіх верств суспільства Індії ходила босоніж. Зрідка взували сандалі, плетені з пальмового листя та волокон. Носіння взуття почало поширюватися лише з проникненням арабо-перських культурних впливів. При цьому спочатку взуття побутувало в колах знаті, насамперед з числа завойовників, і тільки з XVI ст.— серед міського населення. Єдиним власне індійським чоловічим взуттям були черевики без підборів, які мало чим відрізнялися від «східних». Побутували ще черевики без задників, з відкритими п’ятами (мал. 234 а, б), звичайні плоскі черевики з задниками (мал. 234 в) і черевики з високими, вище кісточок ступень, задниками (мал. 234 г). Черевики робили із звичайним плоским, трохи загостреним чи тупим носком, а також із загнутим (нерідко дуже) догори (мал. 234 д). Шили їх із тканини та пофарбованої в різні кольори шкіри, а в знаті — ще оздоблювали вишивками, позументом, а іноді й коштовностями.
Мал. 234
Чоловіче взуття. Індія.
XII —XVII ст.: а, б) черевики без задників; в, д) черевики із звичайними задниками; г) черевик з високим задником.
Рис. 234
Мужская обувь. Индия. XII—XVII вв.
Мал. 235
Чоловічі головні убори. Індія. XII—XVII ст.; а) тюрбан; б) спосіб пов’язування голови смугами із тканини;
в)	парадний ритуальний головний убір;
г,	е, в, и) тюрбани;
д,	і)прикраси для тюрбанів; ж, з) високі тюрбани.
Рис. 235
Мужские головньїе убори. Индия. XII—XVII вв.
204
Мал. 236
Чоловічі зачіски. Індія.
VII—XVII ст.:
а, б, в) зачіски з відкритими потилицями;
г) зачіска з пучком волосся, спущеним на потилицю; 9} зачіска з довгого волосся.
Рис. 236
Мужские прически. Индия. VII—XVII вв.
Мал. 237
Військові головні убори, зброя, Індія. VII—XVII ст.: а, б) види шоломів; в) рукоятка шаблі; г) рукоятка меча;
9) куттар.
Рис. 237
Военньїе головньїе убори, оружие. Индия. VII—XVII вв.
Прибирання голів у чоловіків Індії зазпавало істотних змін. На основі давніх традицій в окремі історичні епохи створювалися різкі відмінності. Ще до нашої ери, а потім і в ранньофеодальний період зустрічалися головні убори (принаймні серед вищих верств індійського суспільства) із шматка тканини, яким пов’язували голову. Цей шматок тканини то прикривав усю голову, то обгортав її у вигляді стрічок та смуг, залишаючи частину волосся відкритим (іноді сплітаючись із ним, мал. 235 б). Дуже часто з тканини укладали ще додатково різкі вигадливі прикраси. Будучи суто індійськими чоловічими головними уборами, вони, проте, помітно змінили свій характер в індо-мусульманський період, набувши вигляду арабських тюрбанів. Такі тюрбани не намотували на гарбу ші: вони мали невеликі розміри і плоску форму і часто були перев’язапі стрічками, а в знаті — прикрашені коштовностями й пір’ям (мал. 235 г, є, е, и). Пізніше зустрічалися тюрбани з примхливими прикрасами зверху у вигляді бантів та вузлів, особливо характерні для Північно-Західної Індії (мал. 235 ж, в), і тюрбани з випуском одного кінця довгим «хвостом», що звисав на плечі, груди та спину. Тюрбани виготовляли з тонкої тканини (у знаті — з найтонших муслінів). Вони були різних кольорів, серед яких переважали білий та червоний. Якщо в індо-мусульманський період носіння тюрбанів було обов’язковим і з неприкритою головою пе виходили на вулицю навіть найбідніші верстви населенпя, то в ранньофеодальний період і навіть до XV ст. ходили вже без головних уборів. Зачіски носили дуже різноманітні, але завжди з довгого волосся, яке відрощували до плечей, причому характерним було закладання волосся з боків за вуха й укладання його зверху голови різними вузлами, пучками й складнішими побудовами з волосся при переважно відкритих потилицях (мал. 236 а, б, в). Нерідко, проте, волосся спускали ззаду на плечі вільними пасмами, завитими локонами чи низько зав’язаними вузлами (мал. 236 г). Такі простіші зачіски були дуже поширені в народі.
При відкритих зачісках знать носила різні прикраси—стрічки, ободи, аграфи, егретки й діадеми, що досягали іноді великих розмірів (мал. 235 в; мал. 236 в) і особливо дуже великі сережки у формі циліндрів, дисків та кілець (мал. 235 а, б, в; мал. 236 а, б, в, г). Чоловічі зачіски за індо-мусульманської доби при обов’язковому носінні тюрбанів зводилися або до досить коротко підстриженого волосся, або до традиційних, вільно звисаючих па потилицю пасом, що вибивалися ззаду з-під тюрбана (мал. 235 а, г, є, з). Голили голову тільки в касті брахманів.
Протягом усієї історії Індії у чоловіків зустрічалися різні способи прибирання волосся на обличчі. Одні носили бороди і вуса (мал. 235 г, е, ж; мал. 236 г), інші залишали тільки вуса, а бороду голили, що особливо характерно для ранньофеодального періоду (мал. 235 а, б, е, з; мал. 236 а, в, д), деякі навіть голили все обличчя (мал. 235 в). При цьому в індо-мусульманський період зовсім пе голили обличчя, а бороду та вуса оформляли по-різному і нерідко надавали примхливого вигляду, наприклад, широкі бороди розчісували в боки (мал. 235 ж, и), а вуса, що стирчали розпушеними кіпцями, переходили в бакенбарди (мал. 236 д). Говорячи про прибирання обличчя у чоловіків в Індії, слід згадати про кастові і культові знаки, які носили внизу на чолі. Над переніссям їх або татуювали, або наносили фарбою. Вони найчастіше мали форму кружечка або рисочок (мал. 236 а).
Ніяких загальновживаних приналежностей індійські чоловічі костюми не мали. У рабовласницький та ранньофеодальний періоди вищі касти носили як знак кастового розрізнення «священний» шнур у вигляді тонкого джгута, сплетеного з трьох
205
М а л. 238
Військові костюми, обладунок. Індія.
VII—XVII ст.: а) панцерна туніка, шолом, щит, шабля, спис; б) костюм воєначальника; в) костюм воїна без панцерного обладунку.
Рис. 238
Военньїе костюми, доепехи. Индия. VII—XVII вв.
ниток і перев’язаного через ліве плече. У брахманів він був бавовняний, у кшатріїв (воїнів) — конопляний. Звичайною приналежністю костюмів зпаті індо-мусульман-ського періоду була зброя, насамперед кинджали, заткнуті за пояс, та мечі й шаблі, прикріплені зліва до пояса. Серед них специфічно індійським був оригінальний кинджал куттар (мал. 237 д) — металева рамка з поперечними перетинками для рук, у кінці якої укріплювалося широке, плоске двосічне лезо, що формою нагадувало язик.
Спеціальним військовим одягом індійців, відомим у ранньофеодальний період, була коротка туніка з цупкої тканини. З внутрішнього боку до неї прикріплювали металеві пластинки і бляшки так, що назовні виходили тільки заклепки (мал. 238 а). Таким же (панцерного типу) за своїм характером продовжував залишатися й індо-мусульман-ський обладунок, який склався вже до XVI ст. Лише туніку замінила куртка або каптан з нашитими або неклепаними пластинками різних розмірів, аж до великих прямокутних «дзеркал» (мал. 238 б). Багаті обладунки знаті доповнювалися ще фігурними наплічниками з тканини з металевими пластинками і бляшками. На руки надівали в усьому схожі па арабські наручні та кольчужні рукавиці. Ноги залишалися прикритими тільки штанами, на які такому нашивали круглі чи прямокутні пластинки та бляшки. Взуттям воїнів були звичайні черевики. Шолом являв собою здебільшого типовий «східний» сталевий шишак сфероїдально-цибулинної форми, то без нанісни-ка, то з рухомим нанісником (стрілкою, мал. 237 а, б; мал. 238 а, б). Майже завжди він мав кольчужну чи лускувату сітку-бармицю. Іноді зустрічалися шоломи складнішої примхливішої форми (мал. 237 б). До повного обладунку належав щит, як Правило, круглий, розміром 50—60 см у діаметрі — металевий або шкіряний. У XVIII ст. обладунок в Індії зник, і військовий костюм став схожим на загальноци-вільний. Він складався з куртки, короткого, до колін, каптана, штанів і тюрбана (мал. 238 в). Крім меча (мал. 237 г) та шаблі (мал. 238 а, б, в), з’явилася рушниця (мал. 238 в).
Як і в чоловіків, основним вбранням жінок стародавньої та ранньофеодальної Індії була набедреаа пов’язка дхоті (мал. 239 а, б). Загалом вона не відрізнялася від чоловічої ні розмірами, ні способами драпірування. Особливість жіночих набедрених пов’язок полягала лише в тому, що вони тугіше обтягували стегна, дуже низько спускалися на них (так, щоб живіт був відкритий), а також мали ретельно укладені спереду дрібними складками типу плісировок «хвости», які часто віялоподібно розходилися донизу.
Суто жіночим видом набсдреної пов’язки, який пе зустрічався в чоловічому костюмі, була довга, до кісточок ступень, дхоті, що драпірувалася зовсім без складок у вигляді прямої незшитої спідниці (мал. 239 в). Двічі охоплюючи нижню частину тіла, така дхоті закріплювалася кінцем під пояс з одного боку (переважно лівого), без підтягання складками догори. Мабуть, із цієї набедреної пов’язки ще в ранньофеодальний період утворилася зшита пряма спідниця завдовжки до кісточок ступень. Іноді у танцівниць у таку спідницю вставляли спереду широкий заплісирований клин, який при
ЖІНОЧІ костюми
206
М а л. 239
Жіночі дхоті, спідниці.
Індія. VII—XVII ст.: а) коротка дхоті; б) середня дхоті; в) пряма довга дхоті; г) спідниця танцівниці; д) коротка верхня спідниця поверх основної спідниці; є) спідниця поверх штамів.
Рис. 239
Женские дхоти, юбки. Индия. VII—XVII вв.
розведенні ніг розгортався віялом (мал. 239 г). Жіночі набедрені пов’язки та зшиті прямі спідниці притримувалися, як і чоловічі, набедреними поясами — ювелірними або широкими матер’яними, що зав’язувалися ще різноманітніше, ніж у чоловіків. У багатьох випадках (серед знаті, у танцівниць) дхоті та спідниці виготовляли з прозорих тканин.
Жіноча набедрена пов’язка, на відміну від чоловічої дхоті, почала виходити з ужитку вже в XII ст., поступово замінюючись новим пошитим одягом — спідницею і штапамн, короткою кофтою, а пізніше — и новим драпіруючим одягом— сарі. Пошита звичайна спідниця-гхагра — найпоширеніше до цього часу жіноче вбрання — кроїлася прямою, але широкою й підв’язувалася низько по талії на шнуркові, утворюючи зверху зборки. Донизу вона воронкоподібно розходилась, утворюючи широкий поділ. Завдовжки пошита спідниця, як правило, була трохи вищою від кісточок ступень (мал. 239 е). Поверх спідниці в індо-мусульмапському костюмі знаті XVI—XVIII ст. пов’язували широкий узорчатий пояс, аналогічний чоловічому поясові при каптанах, який часто звисав розширеною донизу лопаттю майже до землі. В окремих випадках у святкових нарядах на півдні Індії поверх основної спідниці надівали ще й другу, коротку широку спідницю вище колін (мал. 239 д). Спідниці шили з непрозорих бавовпяних та шовкових тканин різних кольорів (прикрашаючи їх орнаментальним бордюром у кілька смуг), а в танцівниць — із напівпрозорої тканини.
Важливим елементом індійського жіночого одягу були й штани, властиві іидо-мусульманському костюмовГ. Проте їх носили рідше, і переважно магометанки, жінки з середовища правлячої верхівки й тапцівниці Північної Індії. Своїм характером жіночі іптапи нічим не відрізнялися від чоловічих. Вони була довгі, до ступні, або зовсім вузькі, схожі на рейтузи, або ширші вгорі й звужені донизу на гомілці (мал. 240 а, б). Широкі арабо-перські шаровари в Індії не прижилися. В основному жіночі штани відігравали роль ніби нижнього одягу; їх надівали переважно під спідницю чи каптан; при цьому спідницю часто шили прозорою.
Дуже характерним елементом індійських жіночих костюмів в усі часи, починаючи з найдавніших, був шарф-іиаль, чи покривало па голову. Його драпірували або так, як чоловічий, або своєрідно обгортали тільки навколо рук (мал. 239 б), але ніколи не прикривали пим оголеного торса чи грудей. III арф-шаль використовували переважно як декоративну прикрасу. З XII ст. загаль-нопоширеною і обов'язковою стала шаль-покривало дупата (мал. 241 а, б, в). Виготовляли її майже завжди з иай-тонпшх, переважно прозорих тканин, так що вона мала вигляд справжньої вуалі, прикрашеної часто легким, але густо розкиданим узором, бордюром та
207
Мал. 240
Жіночі «потрійні» костюми. Індія.
XII—XVII ст.:
а) покривало поверх чолі і штанів; б) халат поверх чолі і штанів; в, г) чолі (г — вигляд ззаду).
Рис. 240
Женские «тройние» костюмні. Индия.
XII—XVII вв.
бахромою. Лише в могольський період такі шалі почали виготовляти й з найтоншої кашмірської шерсті. Особливо улюбленим серед жінок способом носити дупату було драпірування її навколо торса. Один кінець дупати спадав праворуч з голови на плече, далі його закидали на ліве плече так, що він звисав ззаду. Другий кінець спускався з голови ззаду, підтягався до лівого стегна й обгортав ного, а спереду зліва підтикався під пояс і прикривав частину спідниці (мал. 241 в). В цьому способові була закладена основа майбутнього сарі. У танцівниці дуже широка й довга прозора шаль, накинута на голову, іноді драпірувалася так, що передні кути нижнього краю вуалі підтягалися з обох боків догори й прикріплю валися до нижнього краю короткої кофти (мал. 240 а). При цьому «завжди покривало накидали на голову з таким розрахунком, щоб передня частина волосся залишалась відкритою.
У XVI ст. виникло нове, до цього часу популярне загальпоіндійське огортаюче вбрання *— сарі, яке завжди являло собою звичайний прямокутний шматок тканини завдовжки 3—4,5 м, завширшки 1—1,2 м, який драпірувався водночас і навколо нижньої частини тіла, і навколо торса. На сарі йшли тонкі, але непрозорі гладенькі бавовняні й шовкові тканини різних кольорів, оздоблені по всьому краю каймою. Носили сарі переважно як верхній одяг, поверх спідниці й чолі, проте нерідко, особ-
М а л. 241
Жіночі «потрійні» костюми. Індія.
XII—XVII ст.: а, б, в) варіанти драпірування дупати поверх гхагр г чолі.
Рис. 241
Женские «тройньїе» костюмля. Индия.
XII—XVII вв.
208
М а л. 242
Жіноче сарі. Індія. XVI ст.: а) коротке сарі, задрапіроване на голому тілі; б, в) спосіб драпірування сарі з закиданням на голову;
в, д, е) спосіб драпірування сарі з пропуском помізю ногами; е) сарі, задрапіроване з пропуском поміж ногами; ж, з, и) спосіб драпірування сарі без закидання на голову;
і) сарі, задрапіроване без закидання на голову.
Рис. 242
Женское сари, Индия.
XVI в.
209
а
б
Мал. 243
Жіноче взуття, прикраси на ногах. Індія.
XII—XVII ст.: а, б, в, г, д) види браслетів на ногах; е) дерев’яна сандаля-приступка па колодках, із стрижнем; е) туфля з високим задником; ж) туфля без задника в загнутим догори носком.
Рис. 243
Женская обувтз, украгиения на ногах. Индия.
XII—XVII вв.
ливо на півдні Індії, в сільському побуті його драпірували просто на голе тіло (мал. 242 а). Для Північної Індії найти новішим було драпірування сарі з накиданням частини його на голову (мал. 242 в). Драпірування починається з лівого боку попереку, біля якого верхній край довгої сторони сарі закріплюється за пояс так, що воно прикриває майже весь перед нижньої частини тіла до кісточок ступень. Далі, туго охоплюючи ліве стегно, тканину пропускають ззаду до правого стегна, також туго його огортаючи, і підтикають під пояс верхнім краєм. Звідси, підтягаючись догори й перетинаючи спереду навкіс торс, сарі йде до лівого плеча й накидається на голову. Кінець сарі вільно звисає вже ззаду за спиною, приблизно до рівня стегон, причому утворюється дуже характерний скіс одного кута цього кінця праворуч униз. Права грудь при цьому способі драпірування залишається відкритою. Другий варіант драпірування сарі з накиданням на голову, поширений переважно в народі під час роботи, має протилежний напрям драпірування, а кінець сарі пропускається поміж ногами (мал. 242 г, д, е, в). Укріплений спереду і навколо правого стегна поясом верхній край тканини йде далі ззаду по попереку до лівого стегна, охоплюючи його. Звідси сарі, огортаючи ліву ногу, пропускають поміж ногами назад. Випростаний ззаду матеріал підтягають догори, охоплюють ним правий бік від стегна до пахви і, переводячи навкіс через торс, накидають на ліве плече та голову. Звисаючий ззаду з голови кінець сарі, що охоплює голову, перекидають через праве плече, і, перетинаючи груди, скрученим у джгут кінцем заправляють біля лівого стегна. Для Південної Індії властиве драпірування сарі без прикриття ним голови (мал. 242 ж, з, и, і). Цей спосіб відзначається тим, що тканина двічі охоплює нижню частину фігури й при першому повному огортанні той її край, що йде спереду від правого до лівого стегна, підтикаючись під пояс, обов’язково збирається кількома дрібними, правильно укладеними вертикальними складками. Далі, охоплюючи вдруге правий бік фігури, дуже туго натягнуте сарі обпинає весь правий бік від пахви до стегна і йде спереду навкіс через торс до лівого плеча, за яке закидається назад і звисає до стегоп і навіть до колін. Цей звисаючий ззаду кінець щільно загортають правим його кутом навколо правого стегна й підтикають біля пояса під лівою груддю. Права грудь при такому драпіруванні або прикрита, або відкривається вся чи наполовину. Дещо осібне місце серед варіантів сарі посідає короткий його варіант (завдовжки 50—60 см), при якому нижня частила тіла прикривається лигає до колін (мал. 242 а). Таке коротке і вузьке сарі залишало непокритим і тіло між нижньою та верхньою частинами драпірування. Усім цим, а також тим, що його завжди одягали просто на голе тіло, таке сарі дуже схоже на дхоті і являє собою ніби приклад перехідного між ними виду одягу. Це сарі побутувало тільки серед трудового народу, особливо у селянок Південної Індії, які носили його під час польових робіт.
Водночас із спідницею, принаймні не пізніше XII ст., жіночі індійські костюми збагатилися ще одним, дуже поширеним і досі, одягом — короткою кофтою-чолі. Разом із сиідницею-гхагрою та покривалом-дупатою кофта-чолі й становить «потрійний» індійський жіночий костюм (мал. 241 а, б, в; мал. 242 в), який замінив костюм, що складався з дхоті й шарфа. Чолі — щільно облягаючий одяг, який закінчується під грудьми. Це дуже коротка розстібна кофта, з розрізом не спереду, а ззаду. Нижній край її вирізувався по формі грудей з виїмкою в центрі (мал. 241 а, б, в). Просвіт розрізу ззаду був дуже широкий, так що видно було смугу тіла, тим більше, що зав’язувався розріз шнурками тільки вгорі та внизу. Чолі завжди мала вузькі, короткі, вище ліктів, рукава й середньої величини грудний виріз, овальної чи трикутної форм. Якщо чолі носили із гхагрою (або, рідше, із штанами), живіт і нижня частина спини залишалися оголеними. Шили чолі переважно з цупкіших узорчатих і гладеньких, нерідко вишитих тканин.
Усе інше жіноче вбрання Індії, порівняно з переліченим, було не дуже поширеним. Жіночий каптан, що з’явився лише в кінці XV — на початку XVI ст. й у всьому схожий на чоловічий, носили дуже рідко, навіть серед знаті: він швидко вийшов з ужитку. Натомість у багатих костюмах придворних кіл індо-му су льманських правителів з’явився власне жіночий верхній розстібний, прямого крою довгий халат з напівпрозорої тканини, який застібався лише вгорі й мав довгі вузькі рукава. Куртки, в усьому схожі на чоловічі, та глухі плаття зустрічалися тільки в мусульманок, та й то досить рідко.
Жіноче взуття в Індії нічим це відрізнялося від чоловічого, хіба що багатшим декоруванням (мал. 243 е, ж). Лише в індо-мусульманський період жінки почали іноді
210
М а л. 244
Жіночі зачіски. Індія.
VII—XVII ст.: а, б, в) високі зачіски з відкритими потилицями;
г, д) зачіски з довгим волоссям;
е, є, ж, з) зачіски з вузлами волосся на потилицях (в — вигляд ззаду); гі) зачіска з випуском кісок: і) зачіска з розпущеним волоссям.
Рис, 244
Женские прически. Индия. XII—XVII вв.
носити арабського типу дерев’яні сандалі-присгупки на колодках, зі стрижнем, що проходив між великим і другим пальцями (мал. 243 е). А в ранньофеодальній Індії жінки всіх верств суспільства ходили босоніж, лише зрідка взували сандалі. Разом з тим як прикраси на поги надівали різноманітні браслети, іноді великих розмірів (мал. 243 а, б, в, г, д).
Прибирання голів у жінок, незважаючи на значну, на перший погляд, різноманітність, характеризується стабільністю й однотипністю протягом усієї історії Індії. Від рабовласницької доби і до наших днів індійські жінки, на відміну від чоловіків, ходять з неприкритими головами, іноді звертаючись до покривал. Усі зачіски мали характерну рису: вони завжди укладалися так, що волосся на боках закладалося за вуха та, за дуже рідкісними винятками,— на чоло. Пе випускали ні локонів, ні пасом, ні завитків. У ранньофеодальний період серед жіночих зачісок переважали такі два основні типи. Перший являв собою зачіски з піднятою догори масою волосся, що утворюють різної форми (конусовидної, кулястої, гарбузовидної) високі чуби. Потилиці при таких зачісках залишалися зовсім відкритими (мал. 244 а, б, в). Другий передбачав гладенько зачесане вгорі від чола волосся у поєднанні з простими вузлами, пучками чи пасмами або складеними вузлами з більш чи менш складними локончиками (мал. 244 г, б). Вуха в обох типах зачісок були відкриті. При всіх зачісках індійські жінки носили різноманітні прикраси — то простіші, у вигляді перев’язок та ободів, часто оздоблених коштовностями, то складні, схожі на діадеми, а також традиційні величезні сережки у формі циліндрів, дисків, розеток та кілець. Улюбленими здавна скромнішими прикрасами волосся були брошка, аграф чи підвіска, що прикріплювалися посередині чола, по краю волосся (мал. 244 б, в, д, з, и). Згодом цю традиційну прикрасу почали підтримувати за допомогою трьох ювелірних стрічок— однієї центральної і двох бічних, які охоплювали голову згори та з боків і зв’язувалися разом шнурками ззаду голови (мал. 244 з). В індо-мусульманський період жіночі зачіски почали спрощувати. Повсюдно переважав один тип: волосся з чола зачісували або назад без проділу, або назад і на боки під центральний проділ, часто з випуском перед вухами невеликих локончиків-пейсів. Ззаду утворювався вузол, форма й розташування якого становлять основну різноманітність зачісок, причому найчастіше цей вузол спускався низько на потилицю (мал. 244 е, в). Такі дуже витончені зачіски, схожі на античні грецькі зачіски з корімбосом, стали загальнонародними, специфічно індійськими й зустрічаються аж до наших днів повсюдно. їх прикрашають невеликими гребінцями ззаду над вузлом, вузькими стрічками поверх чола, а також живими квітами збоку. Менш поширеним, що побутував переважно серед мусульманської частини населення, варіантом гладенько зачесаної вгорі жіночої зачіски була зачіска з випуском з боків за вухами і ззаду кількох пасом чи кісок, які іноді прикривалися хустками-чепцями (мал. 244 и).
211
Станово-класова диференціація костюмів у Китаї виявлялася досить виразно, однак не стільки у відмінностях основних форм, скільки в деталях і декорі: у тканинах, з яких шили одяг, у кольорі, у характері прикрас і головних уборів, у різних ознаках суспільного стану. Так, наприклад, у стародавньому Китаї існувала заборона для простих людей носити шовковий одяг: усі верстви трудового народу ходили тільки в полотняному одягові. Костюми знаті і багатіїв складалися з довгого вбрання — халатів, костюми експлуатованих народних мас обмежувалися переважно короткими куртками. Проте ця відмінність поширювалась тільки на чоловічі костюми і не була обов’язковою. У XVII — на початку XX ст. куртки носили і в середовищі панівних верств і в чоловічому, і в жіночому костюмах. Значно суворіше регламентувалися відмінності в костюмах службових осіб, чиновників і придворних, особливо щодо парадного і церемоніального одягу. Залежно від чину і рангу в кожному окремому випадку костюм мав відповідні особливості, які зводилися, щоправда, здебільшого до деталей. У період маньчжурського панування, коли ця регламентація досягла найбільшого розвитку, службові знаки розрізнення за чинами переносилися навіть на костюми членів родини чиновника, принаймні його дружини. Типовим для середньовічного Китаю було підкреслення непричетності до праці в костюмах експлуататорських класів. Таке походження мають, зокрема, широкі рукава чоловічих халатів знаті, вузькі, але довші від рук рукава жіночих халатів, спотворення ніг у жінок, а також звичай відрощувати па пальцях рук дуже довгі нігті. Раб одразу відрізнявся голеною головою і залізним пашийником.
Чоловічі і жіночі костюми в Китаї складалися майже завжди з того самого одягу, який мав відмінності тільки в довжині, окремих деталях, прикрасах, головних уборах і взутті. Переважання довгого вбрання в жіночих костюмах не завжди було правилом, особливо у маньчжурський період, коли жінки почали вдаватися до носіння курток, аналогічних чоловічим. Таким чином, відсутність чітко виявленої різниці між жіночими й чоловічими костюмами можна вважати однією з їхніх характерних особливостей. Дуже цікавою специфічною рисою китайських костюмів, властивою їм ще здавна, є перевага розстібного одягу. Поряд із розстібним плечовим одягом (халатами, куртками) основу китайських костюмів становили штани і в чоловіків, і в жіпок. Накладного глухого одягу, як і драпірованих його типів, здебільшого зовсім не спостерігалося.
Основним кольором китайського одягу завжди був насамперед синій з варіаціями в тональностях від блакитного і насичено-небесного до інтенсивно-синього різних відтінків. Білого верхнього одягу в Китаї взагалі не побутувало: білий колір вважався траурним. Він зустрічався лише як колір спіднього натільного одягу, та й то здебільшого на півдні країни.
У костюмах народних мас переважав «суровий» колір небілеяого конопляного полотна, а також кремові топи сурової шовкової тканини (чесучі). Фарбували тканини також у коричневі і сірі тони. Чорний колір був досить поширеним, а червоний колір костюмів мав холодні відтінки: рожевий, кораловий, вишневий, малиновий, темно-багряний. Зелений колір зустрічався досить рідко, а жовтий здавна вважався імператорським і в період маньчжурського панування був заборонений для всього населення Китаю. Щодо поєднання кольорів, то в китайських костюмах завжди переважала монохромність або двоколірність: їм не властива строкатість.
РОЗДІЛ XV
КОСТЮМИ КИТАЮ Ї'ТТ—початок XX ст.
ЗАГАЛЬНА
ХАРАКТЕРИСТИКА
КОСТЮМІВ
Неодмінним елементом чоловічих китайських костюмів у всіх верствах суспільства здавпа були штани. До XVII ст. вони являли собою переважно довгі, до кісточок або до ступні, широкі штани (внизу завширшки ЗО—35 см), без переднього розрізу і клапана, пришиті вгорі до пояса.
їх відмінну особливість становила матня — широкий клин у кроці. Підв’язували штани завжди поясом, і з плоским спереду вузлом (мал. 245 г; мал. 246 б). Нерідко, але тільки в народному костюмі, зустрічалися коротші штани, завдовжки до литок або навіть до колін; під час землеробських робіт па залитих водою рисових полях селяни закочували їх високо на лядви. Іноді довгі штани підв’язували шнурками під колінами (мал. 245 д; мал. 246 б). Штапи носили з куртками або з халатами. Для бідного населення Китаю влітку штапи були єдиним одягом. У маньчжурський період штани почали донизу звужувати. Тоді ж поширився і звичай носити штани заправленими в шкарпетки (мал. 246 а). При цьому поверх шкарпеток вище кісточок ноги часто обв’язували ще й короткими обмотками — смужкою чорної тканини або тасьми завширшки 10—15 см.
Звужені штапи мали дуже широкий, майже під пахви, корсаж, а також просторіший крій у талії. Тому Їх спереду закладали в складку, підтримувану поясом поверх корсажа. Теплі зимові штани такого типу звичайно підбивали ватою і простьобували (мал. 246 а).
Загал ьнокитайським і, певно, дуже давнім, основним чоловічим одягом була розстібна куртка. Серед широких народних мас вона була й до наших днів залишилася найбільш типовою складовою частиною китайських чоловічих костюмів. Куртку носили і в колах заможних городян, чиновників і навіть знаті. Стародавню куртку кроїли з одного суцільного шматка тканини без плечових швів, з досить широкими прямими рукавами і з заходом направо (мал. 245 а, б). Захід цей був глибоким, і верхня ліва пола куртки заходила дуже далеко, майже під праву руку. Верхній зріз лівої поли був своєрідним, з м’яким подвійним вигином, що пояснювався розташуванням засті
ЧОЛОВІЧІ костюми
212
бок, з яких перша була під шиєю, друга — на грудях нижче середини плеча, третя — значно нижче і правіше, майже під пахвою, а четверта і п’ята — під рукою на правому боці. При цьому спочатку (до XV—XVI ст.) користувалися зав’язками, а згодом здебільшого кулястими гудзиками: то вузликовими (із шнура), то металевими, і завжди тільки з повітряними петлями, оскільки прорізні петлі в китайському одягові взагалі не застосовувалися. Такі чоловічі куртки робили неприталеиими, трохи розширеними внизу, завдовжки приблизно до стегон. Внизу з боків залишали невеликі розрізи до 15 см. Комірів куртки не мали. Ширина їхніх рукавів була від 25 до 40 см і довжина — від 45 до 60 см. Верхню частину рукава кроїли з основної пілки, а нижню пришивали з перегнутого навпіл шматка тканини, зшитої внизу. Таким чином рукав був одношовним. До XVII ст. куртки майже завжди підв’язували поясами із створенням спереду вузлів і простих бантів. Підперізували куртку, накладаючи пояс на широкий шматок тканини навколо попереку, щоб запобігти протиранню тканини куртки (мал. 245 а).
Коли одягали дві куртки, нижня з них відігравала роль білизни і робили її з тоншої
М а л. 245
Чоловічі штани, куртки.
Китай. VII — початок XX ст.: а) куртка, широкі штани; б) куртка, звужені штани; в) схема крою куртки; г) довгі штани з корсажем., підперезані поясом; д) штани, зав'язані під коліном.
Рис. 545
Мужские штани, куртки.
Питай. VII —начало XX вв.
М а л. 246
Чоловічий одяг. Китай.
VII—XVII ст.: а) простьобані штани, заправлені в шкарпетки й обв’язані обмотками; б) штани, підв'язані під колінами; в) куртка поверх халата.
Рис. 346
Мужские одеждьі. Питай.
VII—XVII вв.
14 1388
213
білої або сурової тканини, У колах заможніших верств міського населення, нижчих чиновників, а також середніх і дрібних феодалів куртки нерідко носили поверх халатів як додатковий верхній одяг (мал. 246 в).
З XVII ст. в Китаї поширився новий тип куртки, без заходу, з центральним розрізом і застібкою впритул (мал. 247 а, б), з невеликим коміром-стійкою. Цю куртку теж підбивали ватою і простьобували. Нова куртка не витіснила, однак давнього типу курток з заходом, і вони продовжували побутувати або без будь-яких змін, або в коротшому (60—65 см завдовжки) «маньчжурському» варіанті з дещо звуженими рукавами (до 20 см) і з невеликими комірамн-стійками. Нововведенням була й коротка (завдовжки до 60—65 см) безрукава куртка, досить популярна в чоловічих щоденних костюмах, особливо як додатковий теплий одяг. її шили як з традиційним заходом направо (мал. 247 в), так і з центральним розрізом і застібкою впритул, без коміра або з невисокою стійкою (мал. 248 а, б), але завжди з дуже низькою проймою, яка сягала талії з неодмінним розширенням куртки донизу. В той же період у безрукавок вперше з’явився плечовий шов (мал. 248 а). Безрукаві куртки
М а л. 247
Чоловічі куртки. Китай.
XVII — початок XX ст.: а, б) куртки з застібками впритул; в) безрукава куртка.
Рис. 241
Мужские куртки. Китай.
XVII — начало XX вв.
М а л. 248
Чоловічі безрукаві куртки. Китай. XVII — початок XX ст.: а, б) схеми крою безрукавої куртки: в) безрукава куртка поверх халата.
Рис. 248
Мужские безрукавнеє куртки. Китай. XVII — начало XX вв.
214
одягали поверх куртки з рукавами або поверх халатів (мал. 248 в) і часто простьобували на ваті або навіть підбивали хутром. Усі куртки — з рукавами і без рукавів — з XVII ст. носили непідперезаними.
Не менш давнім, ніж куртки, чоловічим одягом були в Китаї халати. їх носили не тільки заможні верстви населення і панівна верхівка суспільства, а й трудящі маси, особливо літні люди, як святкове вбрання. Різниця полягала лише в якості тканин (у простих людей—конопляних або, пізніше,—бавовняних, у багатих — шовкових) і в тому, що в народних костюмах халати переважно були короткими (до колін або, рідше, до литок, мал. 249 б), а в костюмах панівних верств — довгими: чим вищим був щабель суспільного стану або чиновницький ранг китайця, тим довшим був його халат. Парадні халати імператора і вищих придворних сановників до XVII ст. навіть волочилися по землі (мал. 249 а; мал. 252 в). Крім того, в колах феодалів, чиновників і заможних городян одягали не менше двох халатів: верхній халат був помітно коротшим від нижнього (лише до литок або до колін). Старовинний китайський чоловічий халат, який побутував до XVII ст., своїм кроєм нагадував куртку з заходом
М а л. 249
Чоловічі халати. Китай. VII—XVII ст,: а) верхній халат придворного; б) короткий халат (народний тип); в) дощовий плащ (народний тип).
Рис. 249
Мужские халатні, Китай. VII—XVII вв.
Мал. 250
Чоловічі халати. Китай.
VII—XVII ст.: а) схема крою халата (заштрихована пришита частина дзв оникопо дібного рукава); б) халат з відгорнутим нижнім і зашитим внизу верхнім рукавом; в) звичайний халат.
Рис. 250
Мужские халатьі. Китай. VII—XVII вв.
14*
215
Мал. 251
Чоловічі халати. Китай. XVII — початок XX ст.: а) схема краю халата а копит овидним обшлагом; б) парадний халат; а) укорочений халат (народний тип).
Рис. 251
Мужские халатьі. Китай.
XVII — начало XX вв.
М а л. 252
Чоловічий одяг. Китай. XVII — початок XX ст.: а) верхній халат вма-гуа» поверх довгого халата; б) парадний одяг «мандарина»;
в) церемоніальний костюм імператора.
Рис. 252
Мужские одезкдьі.. Китай. XVII — начало XX вв.
(мал. 250 а), відрізняючись від неї, крім довжини, переважно шириною рукавів 40— 45 см), яка подекуди (в парадних верхніх халатах знаті і вчених) досягала незвичайних розмірів—70—85 см (мал. 249 а; мал. 250 в). Такі рукава, починаючись від пройм, спущених майже до самої талії, в кінці розширювалися дзвоникоподібно. Тільки короткі народні халати мали вужчі (як у куртки) рукава приблизно 25 см завширшки (мал. 249 б). Халати також часто мали довгі рукава, які закривали переважно кисть руки, а в парадних халатах знаті спускалися іноді до колін і нижче. Рукава нижніх халатів нерідко внизу розрізували і закочували, створюючи щось подібне до манже-тів-закотів. Іноді широкі рукава внизу від кисті зшивали і створювали щось на зразок кишень, яких не було в одягові. В усі китайські халати з боків, починаючи від лінії талії, вставляли вузькі клини і робили бічні розрізи по подолу (у довгих халатах вони досягали 40 см). Часом траплялися задній і передній розрізи. Уздовж шийного вирізу халата нерідко пришивали неширокий шалевого типу комір. Шили халати з різних тканин (аж до важкої парчі) з підкладками, а для зими простьобували їх
216
на ваті і навіть підбивали хутром, перетворюючи па своєрідні шубп. Звичайним оздобленням халатів (крім узорів па тканинах в парадних костюмах) було обшивання розрізів, країв рукавів, а іноді й подолу кантом або тасьмою іншого кольору. У Китаї до XVII ст. носили халати неодмінно підперезаними такими самими поясами, як і куртки. Під час роботи короткі народні халати нерідко підтикали під пояс.
З XVII ст. переважаючий тип китайського халата дещо змінився: у ньому не стало дуже широких рукавів (лад. 251 а, б, в). Довгі вузькі рукава закінчувалися нерідко пришитими до них специфічно маньчжурськими кошітовндпими обшлагами, які цілком прикривали кисті рук. Халати вже мали невеликі стоячі коміри. Поряд з халатами з заходом направо, поширилися і халати з центральним розрізом, які застібалися впритул. Ці халати мали досить широкі (близько 35 см) рукава, завдовжки 3/4, і робилися значно коротшими — до колін або, принаймні, до литок. Короткий з центральним розрізом халат (без коміра або з невеликою стійкою) використовували переважно як верхній; його одягали поверх довгого з вузькими рукавами нижнього халата. Такий одяг носили переважно «мандарини», а також багаті городяни «ма-гуа». ІЗсі халати зберегли бічні розрізи, але, на відміну від старовинних халатів, не підперізувались, принаймні в тих випадках, коли воли служили верхнім одягом. Характерною особливістю парадних довгих маньчжурських халатів був широкий бордюр по подолу, оздоблений здебільшого у вигляді рівних або скісних смуг, які сходилися у центрі кутом (мал. 251 б; мал. 252 а, б).
Плащі китайці застосовували дуже рідко і винятково як дощові. Лише в народі був дуже поширений плащ-накидка з соломи або волокна кокосового горіха, по якому добре стікала вода; завдовжки до колін, вій застібався під шиєю (мал. 249 в).
Від щоденного буденного одягу помітно відрізнялися парадні церемоніальні костюми китайських імператорів, придворних і чиновників. До XVII ст. вони складалися не менше ніж з двох довгих до землі халатів з заходом направо, з надто широкими і довгими рукавами, які звисали до колін, а також довгої, до кісточок, не зшитої спідниці, підперезаної високо иа грудях декоративним поясом (мал. 252 в) і пришитого до пояса шкіряного, розширеного донизу фартуха завдовжки 90 см (вгорі він мав ширину 35 см, а внизу — 65 см). Спочатку фартух надівали для захисту дорогого одягу під час колінопреклонінь. Декоративний пояс у парадному одягові неодмінно мав з боків довгі, майже до подолу, підвіски, які являли собою шнурки з нанизаними иа них кульками та іншими прикрасами з напівкоштовних каменів, насамперед з нефриту. Парадним головним убором імператора була висока циліндрична шапка з темної парчі, завершена вгорі обтягнутим тканиною прямокутником завдовжки 50 см і завширшки 25 см. З переднього (нижче рівня очей) і заднього країв цього прямокутника звисали по шість ниток з нанизаними на них нефритовими кульками (мал. 252 в), які «оберігали» очі імператора від «мирської скверни». Неодмінною приналежністю придворного церемоніального костюма була вузька дощечка (10 см завширшки) для пам’ятних записів, яку тримали перед собою в руці (мал. 252 в). Церемоніальні костюми придворних і чиновників були чітко регламентовані за чинами і рангами. Зокрема, імператор одягав темний халат, багряно-чорну спідницю, оздоблену дванадцятьма символічними знаками та фігурами, червоний фартух, червоні вишиті черевики з золотим шнуром навколо підошви і темку шапку на червоній підкладці. Підвіски иа його поясі виготовляли з білого нефриту на чорних шнурках, а на шапці — з нефритових кульок на червоних шнурках. Парасолька імператора була жовтого кольору.
Після XVII ст. парадні костюми чиновників—«мандаринів»—видозмінилися відповідно до загальних змін у чоловічих костюмах. Основний халат став коротшим, до ступні, і мав уже ие широкі, а вузькі довгі рукава з копи товид ними обшлагами. Зверху неодмінно одягали коротший (до колін або до литок) халат «ма-гуа» з центральним розрізом і широкими рукавами до кисті. Костюми доповнювалися щедро вишитими широкими комірами-иаплічниками, які застібалися спереду під шпєю (мал. 252 б), а халати вищих сановників вишивали золотими драконами. Такі паради! костюми мали спеціальні капелюхи: взимку чорний фетровий капелюх з загнутими догори крисами-закотами (мал. 252 б), влітку—конічний, зроблений з бамбука. Капелюхи завершувалися вгорі червоними китицями і кульками з каменів різного кольору. На плечах висіло довге намисто-чотки з круглих намистин. Спереду на грудях і на спині халатів була прямокутна вишивка з зображеннями птаха або звіра (у військових чинів). Вишивка, тканина і колір кульок на шапці та намистин чоток залежали від рангу чиновника. Ордени як знаки пошани у середньовічному Китаї
Ма л. 253
Символічні знаки. Орнал.ент. Питай. VII — початок XX ст.: а, б, е) символічні знаки (а — іньяиь); г) орнамент китайський меандр.
Рис. 253
Символические знаки. Орнамент. Питай.
VII — начало XX вв.
217
ие запроваджувались. За нагороду тоді правило вороняче або павине пір’я, прикріплено ззаду до шапки так, що воно спадало на спину (мал. 252 б). Найвищою відзнакою була жовта куртка, вишита драконами, з синьо-червоною круглою нашивкою на грудях.
Найбільш типовими для орнаментації китайських тканин були символічні знаки й орнаментальні мотиви. Перші з них, дуже давиі за своїм походженням (особливо «доброзичливі») у вигляді ієрогліфів, або геометричних фігур, або дуже стилізованих зображень різних предметів, кіл (іньяиь) і спіралей та дохідних від них складніших фігур (мал. 253 в), стилізованих зображень хмаринок і т. д.: сюди близько примикав і геометричний орнамент. З орнаментальних мотивів узорів особливо широко зверталися до китайського меапдра (мал. 253 г). Усі ці узори призначені були переважно для бордюрів або вводилися як доповнення до основного узору. Другі — теж дуже старовинні узори на китайських тканинах, складалися з тваринних мотивів (і фантастичних, і реальних), Найчастіше зустрічалось зображення дракона — стародавнього божества дощу і родючості (згодом — символ імператорської влади). Серед зображень реальних тварин найбільш улюбленими були риби й особливо птахи, а також метелики — то стилізовані, то трактовані натуралістично. Треті, мабуть, найчислен-иіші, становили рослинні мотиви різноманітних форм — від завитків стебел і листя до квітів, гілок та цілих рослин, теж стилізованих або натуралістичних.
Чоловічим взуттям у Китаї здавна були сандалі та матер’яні черевики. Перші були взуттям лише селян і міської бідноти, використовуваним переважно влітку під час роботи. їх робили на дерев’яній або плетеній з вірьовки чи соломи підошві, закріплювали иа ступні поперечними зав’язками або широким шматком тканини (мал 354 а). Найбільш поширеним в усіх верствах суспільства специфічно китайським взуттям
М а л. 254
Чоловіче взуття. Китай.
VII — початок XX ст..'
а)	сандаля; б, в) матер’яні черевики; г) парадний черевик чиновника;
д) церемоніальний черевик імператора; е) фетровий чобіт; е) плетений зимовий черевик; ж) шкіряний постіл; з) гігантські нігті на пальцях руки «мандарина».
Рис. 234
Мужская обувь. Китай. VII — начало XX вв.
М а л. 255
Чоловічі зачіски, головні убори. Китай.
VII — початок XX ст.: а. в) зачіски з пучками волосся на маківках;
б)	зачіска з пучком волосся на маківці, перев’язаним хусткою;
г, д) коси
(д — шапка-ярмулка);
е} висока шапка з лопатями-крильцями ззаду; е, ж, з) ширококрисі капелюхи із соломи і бамбука; и) парадний капелюх «мандарина»;
і) шапка імператора.
Рис. 253
Мужские причвеки, головньсе убори. Китай. VII — начало XX вв.
228
Мал. 85В
Військові костюми, обладунок. Китай. VII — початок XX ст.: а) панцерна куртка з бронею всередині; б) шкіряний фартух; в) рукоятка і піхви меча; г, д) шоломи з бармицями.
Рис. 25В
Воеиньїе коетюмьі, доспехи. Китай. VII — начало XX вв.
Мал. 257
Військові костюми, обладунок. Китай.
VII — початок XX ст.; а) костюм і обладунок воїна; б) костюм і обладунок маньчжуре ьког о воєначальника; в) костюм рядового воїна.
Рис. 257
Военньїе костюми, доспехи. Китай. VII — начало XX вв.
були черевики (мал. 254 б, в). Характерною, дуже своєрідною особливістю цих черевиків була підошва (завтовшки 2—4 см), виготовлена з кількох рядів устілок — спресованих і проклеєних ганчірок та для міцності додатково простьобаних вірьовкою. Верх черевиків робили з тканини — сукна або цупких бавовняних тканин, з повсті або фетру і значно рідше — із шкіри. Фарбували верх черевиків завжди в темні кольори, особливо в чорний, які різко контрастували з сірувато-білястою підошвою. Парадні черевики знаті і чиновників мали прямокутний, різко загнутий догори, часто роздвоєний у центрі носок, створений підошвою (мал. 254 г, д). Взимку представники заможних верств іноді замінювали черевики короткими чоботами із спресованою підошвою і матер’яними або фетровими (іноді і хутряними) халявами (мал. 254 є). З XVII ст. зустрічалося ще й плетене зимове взуття у вигляді черевиків, іноді по краях обшитих хутром (мал. 254 є), а також шкіряні постоли з вставками спереду і зшитим розрізом на задникові (мал. 254 ж). Взувалися па босу ногу (влітку і переважно серед бідноти), і на шкарпетки. Шкарпетки з XVII ст. шили з двох половинок білої бавовняної тканини з простьобаною подвійною підошвою. Своєю довжиною вони завжди сягали литок. Взимку такі шкарпетки простьобували на ваті.
Ще за рабовласницької доби у китайців склалася традиційна чоловіча зачіска, яка існувала до кінця середньовіччя. Зачесане спереду назад і ззаду догори волосся збирали на маківці вузлом або пучком, підв’язаним шнурком або стрічкою, а іноді додатково скріпленим шпилькою (мал. 255 а, б, в). Голову лишали неприкритою або зав’язували її хусткою, яка закривала лише вузол чи всю голову, але неодмінно виділяючи вузол. З таким способом зав’язаної хустки поступово створилася м’яка матер’яна шапка, з підвищенням над вузлом і лопатями-крильцями, що стирчали ззаду, па зразок країв стрічки (мал. 255 е). Однак цю шапку носили тільки прсдстав-
279
Мал. 258
Жіночий одяг. Китай.
VII — початок XX ст.: а, б, в) куртки, штани.
Рис. 258
Женские одєждьі. Китай. VII — начало XX вв.
вики привілейованих верств суспільства та заможні городяни; трудові маси ходили з непокритими головами або обмежувалися хустками. Єдиним поширеним у народі головним убором були солом’яні або зроблені з бамбукового дерева ширококрисі капелюхи конічної і парасолевидної форм (мал. 255 є, ж, з), які захищали від сонця і дощу, особливо під час польових робіт. Такі капелюхи мали пришитий під крисами внутрішній околиці із прикріпленими до нього шнурками, що зав’язувалися під підборіддям. Тверді повстяні, фетрові й парчеві високі шапки та капелюхи, часто вигадливих форм, були переважно приналежністю парадних і придворних костюмів знаті.
Цілковите гоління голови було поширене як відмінна ознака буддійських священнослужителів та монахів. Примусово запроваджений маньчжурськими завойовниками звичай обов’язково носити косу в чоловіків (мал. 255 г, д) китайці завжди сприймали як символ рабства. Скасований буржуазною революцією 1911 року, яка повалила маньчжурську династію Цінь, він ще довго зберігався. Відрощували косу з дитинства. За винятком маківки і верхньої частини потилиці, де залишали волосся, яке заплітали в кіску, голили всю голову. Для подовження кіски, в неї часто вплітали чорний шнурок, зав’язаний на кінці вузлом. Носіння кіски зовсім змінило характер головних уборів. Замість хусток і високих шапок почали носити невеликі куполовид-ні шапки-ярмулки з околишами і гудзиками або шишками вгорі (мал. 255 д). Під час роботи або в подорожі кіску скручували кільцем на тім’ї і ховали під шапку. Перед старшими за соціальним станом і віком, а також у святково-парадному костюмі кіску неодмінно випускали.
У прибиранні волосся на обличчі китайська традиція лишалася непохитною протягом всієї історії. Здавна в Китаї борода і вуса вважалися ознакою мужності і солідності. Вуса й особливо борода відростали повільно, лише до ЗО років. Тому до ЗО років чоловіки завжди голили обличчя. Тонкі й вузькі вуса спускалися вниз до кутів рота, а борідка набувала видовженої клиновидної форми (мал. 255 а, б, в). Дуже типовим для всього середньовічного Китаю було відрощування, крім бороди і вусів, ще й довгих, теж рідких клиновидних баків (мал. 255 а, б), які звисали з боків обличчя біля країв нижньої щелепи. Щоправда, такі баки поширені були переважно в середовищі вищих верств, особливо у людей старшого віку, а також серед вчених та інших представників розумової праці.
Найважливішими приналежностями китайських чоловічих костюмів були віяла і парасольки. Віяло здавна популярне І серед чоловіків, і серед жінок, і не тільки у святкових костюмах, а й у буденних, особливо влітку. При цьому віяла носили з собою не тільки представники знаті, а й ширші верстви населення, особливо міського. Типове китайське віяло, принаймні до XVII ст., було не складаним, а рамковим. Воно являло собою різних форм (кола, овала, многокутника, листка) дерев’яний або бамбуковий каркас, на який натягували тканину (переважно шовкову) або папір, або набивали бамбукову тріску, оздоблену традиційними малюнками квітів, птахів, пейзажів. До каркаса прикріплювали невелику ручку. Широко побутували і віяла, плетені із соломи, пальмового листя і тростини. Складані віяла пізнього періоду найчастіше робили з паперу і бамбукових пластинок. Для розкішних віял знаті використовували слонову кістку, перламутр, панцери черепах і поєднували їх з розмальованою або вишиваною шовковою тканиною. Дуже поширеною приналежністю чоловічих костюмів у Китаї були й парасольки, відомі з давнини. Парасольки виго
.220
товляли з бамбукової тріски, шовку і цупкого лакованого паперу у формі дуже плоского конуса або гриба. Чоловіки використовували їх не лише для захисту від дощу і сонця, а й як знак суспільного стану. Усім рангам придворних і чиновників визначено було шовкові парасольки певних кольорів. Над головами високих чинів парасольки завжди тримали слуги. Вищим сановникам під час парадних виходів належали навіть дві парасольки червоного кольору.
В. Китаї рано, виник спеціальний військовий обладунок. У костюмі, який мало чим відрізнявся від цивільного, металеві пластинки або бляшки укріплювали зсередини одягу; назовні виходили тільки їхні заклепки у вигляді півсфероїдальних гудзиків, розташованих правильними рядами (мал. 256 а). Обладунок в основному складався з куртки завдовжки до стегон (70—75 см) з вузькими, довгими рукавами і центральним розрізом, матер’яних наплічників з бронзовими накладками і шкіряного фартуха з двох укріплених на поясі половинок, що звисали нижче колія (мал. 256 б; мал. 257 а, б). Під пояс навколо попереку підкладали широкий шматок цупкої тканини, який майже сходився спереду (мал. 257 а). Воєначальники надівали поверх халатів куртки з металевими пластинками, наплічники і фартух. Особливістю китайського обладунку були круглі металеві бляхи, поліровані як дзеркало і розташовані на куртці в центрі грудей і спини. Забобонами передбачалося за їх допомогою відганяти «злих духів» і зберегти життя в бою. Китайські шоломи (мал. 256 г, д; мал, 257 а, б) являли собою бойові наголів’я, які формами нагадували перевернуті догори дном чаші або чарки, увінчані вгорі пів-яблуком і високою стриженевидною трубкою, в котру у воєначальників вставляли високі султани, китиці та інші прикраси. До низу шолома прикріплювали матер’яну бармицю, підбиту дрібними металевими пластинками. Бармиця закривала потилицю, шию і щоки і спускалася на плечі і верх грудей. Спереду її зав’язували під підборіддям шнурками, щільно прикриваючи горло. На ноги взували звичайні повстяні невисокі чоботи.
Військовий обладунок XVII — початку XX ст. (мал. 257 б) нічим принципово не відрізнявся від ранньофеодального, хіба що деякими деталями (властивими майже винятково воєначальникам). Прості воїни носили цивільного типу куртку з рукавами, простьобану на ваті, поверх неї— безрукаву куртку (іноді підбиту зсередини металевими пластинками), штани, чоботи і шапку-ярмулку (мал. 257 в). На грудях куртки замість металевого «дзеркала» нашивали матер’яне коло із. зображенням знака військової частини і написом; «Солдат».
Озброєння китайського війська до поширення вогнепальної зброї складалося із списів та алебард з наконечниками вигадливої форми, рівних або трохи загнутих мечів, луків і самострілів, винайдених в Китаї ще на початку нашої ери. Щит був фігурний, дерев’яний, іноді з лаковим покриттям (мал. 257 а).
ЖІНОЧІ костюми
Обов’язковим елементом жіночих костюмів здавна були штани, в усьому схожі на чоловічі: довгі, до кісточок ступень, і широкі, за традицією переважно рівні. їх носили, як правило, навипуск (мал. 258 а, б).
Тільки в добу пізнього феодалізму і жінки почали іноді заправляти штапи в шкарпетки (мал. 258 в). Тоді ж поширився звичай оздоблювати штани нашитими або
М а л. 259
Жіночі куртки. Китай. VII — початок XX ст.: а) коротка куртка з короткими рукавами поверх халата; б, в) куртки (в — парадна куртка).
Рис. 259
Женские куртки. Китай. VII — начало XX вв.
221
М а л. 260
Жіночі халати. Китай.
VII—XVII ст.: а) халат (народний тип); б) довгий халат; в) верхній укорочений халат поверх довгого.
Ри с. 260
Жвнские халата. Китай. VII—XVII ев.
вишитими по краях штанин смугами (мал. 258 6). Неодмінним компонентом жіночих костюмів були й куртки. Щоправда, до XVII ст. вони побутували здебільшого серед трудового народу (мал. 258 а), а з XVII ст. куртки набули більшого поширення, проникнувши і в середовище заможних верств. При цьому почали переважати довші (майже до середини лядов), дуже розширені донизу куртки. Носили куртки або з штанами (мал. 258 а, б, в) або поверх халатів (мал. 259 а), або з незіиитими спідницями (мал. 259 б, в). Коли куртку одягали поверх короткого, до литок, халата, З-під якого видно було штани, виходив ніби «триповерховий» костюм, типовий для широких кіл китайських жінок з XVII ст. (мал. 259 б). Кроєм жіночі куртки теж майже не відрізнялися від чоловічих, хіба що пізніше, з XVII ст., в них з’явилися коміри і трохи довші бічні розрізи. Крім того, спостерігалася більша різноманітність рукавів — від дуже широких дзвоникоподібних (мал. 258 в) до вузьких (мал. 259 б). Хоча і в маньчжурський період у жіночих куртках цілком зберігався традиційний захід направо, проте були й такі, які мали передній центральний розріз і застібку впритул. Цей крій характеризував верхні парадні куртки знаті. Такого типу куртки носили не з штанами, а з иезшитими спідницями. При цьому зустрічалися і безрукаві
Мал. 261
Жіночі халати. Китай.
VII—XVII ст.: а, б, в) укорочені верхні халати поверх довгих.
Рис. 261
Женские халатьі. Китай.
VII—XVII вв.
Мал. 262
Жіночі халати. Китай. XVII — початок XX ст.: а) парадний халат;
б) укорочений халат (народний тип); в) верхній халат «ма-гуа» поверх довгого парадного халата.
Рис. 262
Женские халат. Китай XVII —начало XX вв.
куртки. До XVII ст. всі куртки носили підперезаними поясами з вузлами на лівому боці, а пізніше — без пояса ('лєйл. 258 б, в; мал. 259 а, б, в). Жіночі куртки декорували значно багатше, ніж чоловічі. З XVII ст. найбільш популярним оздобленням вважалися смуги (прості чи орнаментальні). їх розташовували вздовж розрізу куртки або відступаючи від нього на різну відстань, а також по подолу й на рукавах (мал. 258 в; мал. 259 а, б, в). Іводі така смуга ніби розділяла куртку на два кольори (мал. 258 б). Нерідко низ рукавів, які часто закочували, оздоблювали і зсередини.
Жіночі халати мали однаковий з чоловічими крій. Різниця полягала в тому, що до XVII ст. всі нижні халати, в тому числі і в народних костюмах, були повної довжини, принаймні не вище кісточок ступень (мал. 260 а, б, в); у костюмах панівної верхівки вони волочилися по землі. Чим знатніша була жінка, тим довшим був її халат (часом із своєрідним шлейфом). Серед верхніх халатів дуже поширеними були короткі варіанти, завдовжки приблизно до колін або трохи нижче. їх носили застебнутими і підперезаними, а також цілком розкритими. Ці халати шили і з заходом направо (мал. 260 а, б; мал. 261 б), і з центральним розрізом (мал. 260 в; мал. 261 а, в), іноді з дуже довгими вузькими рукавами (мал. 261 в), рідше — з короткими, а ще рідше —
Мал. 263
Жіночі спідниці. Китай.
VII — початок XX ст.: а) розворот незшитої парадної спідниці;
б, в) незшиті парадні спідниці.
Рис. 363
Же)іские юбки. Китай. VII — начало XX вв.
223

Мал. 264
'фі&мячк. ча^ття. Китай.
VII —початок XX ст.-.
а)	схема спотворення ноги;
б,	в) взуття для спотворених ніг;
г, д) туфлі на колодках;
е) туфля на плоскій підошві (народний тип).
Рис. 264
і з зовсім короткими рукавами у вигляді крилець (мал. 261 а). Комбінування двох халатів — довгого нижнього і короткого верхнього, являло собою найбільш характерний жіночий костюм заможних верств суспільства до XVII ст. Усі жіночі халати: із заходом наліво, і з центральним розрізом — мали значно глибший, ніж у чоловіків, виріз коміра: такий виріз перетворився на декольте, яке серед придворної знаті ранньофеодального періоду було відносно найбільшим (з XVII ст. зовсім зникло). До халатів пришивали неширокі відкладні шалеві коміри, які поступово звужувалися до бортів. Спільною для всіх жіночих халатів рисою були також і довгі бічні розрізи.
Оздобленням парадних халатів знаті був широкий комір-наплічник (мал. 261 в) з дорогої узорчатої тканини з вишивками, часто вирізаний фігурними фестонами, що
Женекая обувь. Китай.
VII — начало XX вв.
Мал. 265
Жіночі зачіски, головні убори. Питай.
VII — початок XX. ст.: а, б, в, г) зачіски з верхніми вузлами волосся (г—вузол, пов’язаний хусткою); д) народна зачіска; е, є) парадні зачіски; ж) хустка пізнього періоду; з, і) зачіски пізнього періоду;
и) головний убір знатної маньчжурської дами.
Рис. 265
Женские прически, голо енне убори. Китай. VII — начало XX вв.
застібався ззаду на гудзики. Крім того, поверх халатів жінки нерідко накидали вузькі з тонкої або прозорої тканини шалі (мал. 261 б). З XVII ст. жіночі халати стали майже цілком аналогічні чоловічим (мал. 262 а, б, в). Як специфічне оздоблення парадних халатів нерідко застосовували довгий вузький шарф, пов’язаний петлею навколо шиї (мал. 262 в).
До основного компонента одягу китаянок належали спідниці. Відомі вже до XVII ст. спідниці входили в склад переважно парадних костюмів знатних жінок маньчжурського періоду. Спідниця була не зшитою, прикріпленою до пояса з зав’язками. При
М а л. 266
Приналежності жіночих костюмів, мотиви орнаментів. Китай.
VII — початок XX ст.: а, в) парасольки;
б, г) рамочні віяла;
д) сумочка;
в) орнаментальний мотив «цвіт хризантеми»;
є) орнаментальний мотив «цвіт сливи».
Рис. 266
Принадлежности женених постюмов, мотивьі орнаментов. Китай.
VII — начало XX вв.
224
цьому спереду створювалася дуже широка плоска складка, яку закріплювали на поясі (мал. 263 а). Спідницю підперізували в талії поясом, що зав’язувався ззаду, де вільна пола заходила під основну. З обох боків у більшості парадних спідниць закладали по кілька круглих складок числом до шести. Такі спідниці, вишиті узорами на передній і задній пілках, одягали поверх нижніх халатів під короткі верхні халати або під куртки (мал. 26$ б, в).
Відмінність жіночого взуття від чоловічого зумовлена була в основному поширенням (починаючи з VII—IX ст.) звичаю спотворювати у жінок ступні ніг. Згідно з цим звичаєм, який побутував не тільки в колах феодальної верхівки, а й серед ширших верств населення (почасти навіть серед трудового), дівчаткам віком від 5—6 років починали бинтувати ноги. Чотири пальці підгинали під великий палець і весь підйом підтягували до п’яти, внаслідок чого ступня різко зменшувалася в розмірі (до 10— 12 см) і набувала форми копитця (мал, 264 а). Така спотворена мініатюрна жіноча ніжка в Китаї вважалася гарною (під назвою золотого лотоса її навіть оспівували поети). Цілком змінена форма ступні, по суті, ніби позбавлена пальців, потребувала і спеціального взуття. Так виникли мініатюрні жіночі глибокі черевички і чобітки для «золотого лотоса», майже без носка (мал. 264 б, в). Для того щоб на спотворених ногах можна було стояти і ходити, китайці винайшли специфічний вид суцільної підошви: низької і топкої біля носка і товстої, високої ззаду, біля п’яти,— ту форму, яка відома тепер під назвою танкетки або ортопедичної підошви. Згодом таку підошву почали широко використовувати для жіночого взуття взагалі, тобто і для не спотворених ніг, бо вона замінювала високий каблук і збільшувала зріст, одночасно зорово зменшуючи розмір ступні. Оскільки звичай спотворювати ноги у Китаї не був загальним, особливо серед народу, широко застосовувалось і традиційне взуття, аналогічне чоловічому: м’які туфлі на плоских спресованих з ганчірок підошвах (мал. 264 е). З XVII ст. китаянки носили ще туфлі на дерев’яних підошвах з високою (5—6 см) колодкою в центрі (мал. 264 г, д}.
Прибирання голів жінок, особливо за ранньофеодальної доби, теж мало чим відрізнялося від чоловічого. Жінки теж ходили, як правило, з неприкритими головами. Найбільш поширеною зачіскою було підібране з усіх боків догори волосся, підв’язане па маківці пучком або вузлом (мал. 265 а, б, в). Тільки вузли були значно вищими від чоловічих і різноманітніше укладалися. Часто ззаду волосся випускали пасмами або потиличними валиками. Хоч і рідше, ніж у чоловіків, але верхній вузол теж обв’язували хусткою (мал. 265 г). В народі, крім того, побутувала більш проста, плоска зачіска з зачісуванням волосся назад і випусканням вільно звисаючих пасом ззаду на пішо і з боків перед і за вухами (мал. 265 д). Зустрічався і невеликий чубок, який спускався на чоло. Серед знаті, особливо в парадних придворних костюмах, поширепі були й складніші високі зачіски, підтримувані шпильками і пряжками (мал. 265 е, є). Уже з ХІП і особливо з XVII ст. жіночі зачіски ставали простішими: гладенькими, зачесаними на центральний проділ або назад, з короткими пасмами і вузлами ззаду (мал. 265 і), або з підібраним з усіх боків догори волоссям і плоским шиньйоном (мал. 265 в). Дві коси нерідко з чубком спереду зустрічалися тільки в дівчат.
Здавна китайські жінки прикрашали свої відкриті зачіски живими або штучними квітами, різними наліпними прикрасами, часто з довгими підвісками з шовкових шнурів і з нанизаними на них намистинами, прикріпленими на скронях, що звисали перед вухами (мал. 265 е, є), а також іноді бантами. Серед заміжніх жінок широко побутували різноманітні шпильки. У народі з XVIII ст. носили лобові пов’язки — стрічки, прикрашені аплікаціями, а головні убори—шапки і капелюхи — лише в парадних костюмах, особливо з XVII ст. (мал. 265 и).
Китайські жінки, особливо з вищих верств, широко користувалися косметикою. Дуже білили обличчя і шию, наводили рум’янець, фарбували в червоний, а іноді й у золотий колір губи, надаючи їм форми вишні, нерідко поміж бровами наводили тонку темночервону смужку. Замість вищипаних брів вимальовували штучні: або у вигляді тоненьких дужок, які імітували молодий місяць, або у вигляді «листка весняної верби» (мал. 265 е).
Начіпні прикраси і в жіночих костюмах відігравали незначну роль, особливо до XVII ст. Крім описаних вище поширених прикрас до зачісок і головних уборів, носили ще сережки у вигляді квітки з підвісками невеликих дисків і кілець, брошки і нагрудні прикраси. Браслети і намиста зустрічалися значно рідше. З приналежностей жіночих костюмів, крім традиційних віял (мал. 266 б, г) і парасольок (мал. 266 а, в), побутували ще й шовкові сумочки з довгими шнурками (мал. 266 д). Найлону лярнішими рослинними мотивами китайських узорів па тканинах були квіти лотоса (мал. 266 б), півонії (мал. 266 д), хризантеми (мал. 266 е), пагіння бамбука (мал. 266 г), гілки з цвітом сливи або персика (мал. 266 е). У народних костюмах для додаткових елементів оформлення використовували тканини з зображеннями пейзажів, а також побутових сцен.
225
З кінця IV’ століття внаслідок розкладу родових відносин у Японії почав формуватися феодальний спосіб виробництва, що остаточно утвердився лише в VII ст., коли склалася ранньофеодальна держава на чолі з імператором. Розвиток феодалізму в Японії відбувався в умовах розвинутої децентралізації і роздробленості країни. З XI ст. значення центрального уряду різко впало: уже на початку XIII ст. імператор Японії фактично позбавлений був політичної влади, зберігаючи за собою лише роль номінального глави держави і церкви.
Збройна боротьба окремих феодалів і їхніх угруповань за розширення маєтків і панування в країні відбувалася протягом усієї історії Японії з XI до XVI ст. і дуже часто переростала в справжні тривалі міжусобні війни. Намагаючись максимально підсилити свою військову міць, великі феодали організовували власні війська, залучали на свої володіння дрібних і середніх феодалів і роздавали їм землі за зобов’язання нести військову службу. Внаслідок цього вже до XIII ст. всередині привілейованого феодального класу Японії склалася група васально залежних воїнів — самураїв. Пізніше самураї поступово втрачали свої маєтки і переходили па становище професіональних воїнів. З XVII ст. самураїв було відділено у відособлений військово-дво-рянський стан; відтоді їм заборонено займатися будь-яким ремеслом, крім військового.
Основним населенням японського феодального суспільства було селянство, яке з XI ст. остаточно перетворилося на залежний від феодалів, фактично прив’язаний до землі, безправний стан, обмежений суворими п принизливими законами. Селянам, зокрема, заборонялося вживати в їжу рис, носити шовковий одяг, оздоблювати свої житла, мати зброю тощо. Особливістю японського феодалізму, принаймні аж до найпізнішого етапу його розвитку (до початку XVI ст.) був слабкий розвиток міст. До XV’!І ст. ремісники і купці лишалися безправними, залежними від феодалів і пе були виділені в окремі стани. Самоврядних міст майже пе було. Навіть при відносно значному розвитку товарно-грошових відносин і так званої домашньої промисловості, купці в Японії не відігравали великої суспільно-політичної ролі й ніяких привілеїв не мали. Прямим наслідком цих особливостей був характерний для Японії чіткий поділ населення на відособлені стани: привілейоване військово-феодальне дворянство (в тому числі й чиновники), купці, ремісники і селяни. Духівництво окремого привілейованого стану в Японії ніколи не становило, оскільки стародавня релігія японців взагалі не мала відособленого від решти населення жрецтва. А буддійські священнослужителі і монахи (бонзи), які з’явилися в Японії з VI ст. до н. е., пе мали особливих прав і не володіли землею.
Безпосереднє сусідство з Китаєм — країною давньої високої цивілізації, яка в період формування японської феодальної держави була вже могутньою централізованою імперією,— мало великий вплив па культурний розвиток Японії. Японія дуже багато запозичила із скарбниці китайської культури як у галузі виробничій (техніка сільського господарства і ремесла), так і щодо духовної культури, особливо мистецтва. Однак специфічні умови історичного розвитку середньовічної Японії і особливості її суспільного ладу наклали свій глибокий відбиток на культуру Японії, зумовивши її самобутню своєрідність. Цій своєрідності сприяла сувора ізоляція Японії від зовнішнього світу, насамперед від Європи, яка тривала з XVII аж до середини XIX ст. Відомо, що з другої чверті XVII ст. під страхом смертної кари були заборонені і виїзд японців за межі країни, і в’їзд у країну іноземців. Для зовнішньої торгівлі залишено було тільки один порт Нагасакі, причому відвідувати його дозволялося лише китайцям і голландцям. У 1630 році було видано указ про найсуворішу заборону ввезення в Японію європейських книг.
Цими особливостями розвитку японського суспільного ладу і культури, очевидно, пояснюється своєрідність і надзвичайна сталість японських костюмів. Можна сказати, що, починаючи принаймні з доби створення японської феодальної держави (у VII ст.) й аж до кінця XIX ст. (тобто протягом майже тринадцяти століть) японські костюми всіх верств суспільства залишалися переважно незмінними. Прикладом давніх особливостей японських костюмів, які стійко збереглися, можуть бути зав’язки у вигляді шнурків і стрічок, що були єдиним засобом укріплення одягу на тілі. Ні гудзиків, петель чи гапликів, ні шпильок чи застібок у японських костюмах не застосовували. Навіть деталі середньовічного військового обладунку скріплювали переважно шовковими шнурами. Весь японський одяг — розстібний. Глухого вбрання, яке б одягалося або драпірувалося, в Японії ніколи не було, за винятком хіба що таких примітивних огортаючих форм, як проста набедрена пов’язка або солом’яний плащ. Основний японський одяг, як правило, прикривав усе тіло, в тому числі руки й ноги.
Весь одяг — і чоловічий, і жіночий шили вільним, неприталеним, прямого крою. Нерідко під просторим вбранням приховувалися навіть обриси фігури. Між чоловічим і жіночим костюмами Японії завжди існували і схожість, і відмінність. З одного боку, в обох костюмах застосовувався однотипний прямий крій і навіть в усьому аналогічний одяг, як, наприклад, халат. Абсолютно однаковим для обох статей було і взуття. З другого боку, чоловічі костюми чітко відрізнялися наявністю в них неодмінного елемента — штанів, яких в жіночих костюмах не було. Істотно відрізнялося також прибирання голів жінок і чоловіків.
У чоловічих костюмах дуже помітними були відмінності, пов’язані з класовою приналежністю. Строгий поділ японського середньовічного суспільства на відособлені стани викликав різку диференціацію в їхніх костюмах. Князям і самураям, які належали до феодально-дворянського стану, визначена була спеціальна форма парадних
РОЗДІЛ XVI КОСТЮМИ ЯПОНІЇ VII—XIX ст.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КОСТЮМІВ
226
церемоніальних костюмів. їм дозволялося носити, наприклад, широкі штаии; у народі ж носили тільки вузькі штаии. Одним з найважливіших привілеїв феодально-дворянського стану було право мати при собі зброю — один або два мечі (в залежності від рангу). Одяг феодалів вирізняли іде й геральдичні знаки, нашиті у вигляді кіл і ромбів на грудях та рукавах одягу. Шовківництво і шовкоткацьке виробництво в Японії почали розвиватися давно. Вже у VIII ст. відомі були високоякісні японські цупкі й тонкі шовкові тканини. Проте застосовували ці тканини лише для одягу великих феодалів: у народних костюмах, як правило, шовкового одягу ніколи не шили. Єдиним основним матеріалом для народного одягу здавна були конопляні тканини, а пізніше, з XV ст.,— бавовняні. Шерстяні тканини в японському побуті відігравали зовсім незначну роль.
Узорчаті тканини в Японії з’явилися ще в ранньофеодальному періоді і набули значного иоширення в колах правлячої верхівки. Узори не тільки ткали, а й наводили на тканину за допомогою вибійки і вишивки, іноді золотої. У пізніший період почали зустрічатися вибійчані тканини і в народних костюмах. Серед геометричних форм узорів переважали кола, ромби і клітини, рідше — смуги. Улюбленими рослинними мотивами були цвіт хризантеми та інші квіти, гілки бамбука, сосни, верби. Рідше траплялися тваринні узори (птахи, комахи) і зображення предметів побуту (наприклад, віял і парасольок). До відмінних особливостей японських узорчатих тканин слід віднести насамперед характерну легкість, ажурність їхніх узорів. Графічні, викопані тонкими, без будь-якої вигадливості штрихами малюнки ріденько розташовували по тлу тканини. Дуже часто узор розташовували нерівномірно. Наприклад, починаючись в одному місці густіше і більших розмірів, малюнки поступово ставали розрідженими і дрібнішими, ніби зовсім зникали. Цьому сприяла практика застосування для пошиття халатів суцільних купонів тканини. Фарбували тканини переважно в сиромиі, приглушені і темні тоии, властиві насамперед одягові чоловіків і заміжніх жінок. Улюбленими кольорами вважалися енньо-голубий, синьо-сірий і синьо-зелений, потім сірий (від темних буруватих до світлих), усіх відтінків коричневі кольори, блідо-зелений, оливковий, цеглисто-червоний, теракотовий кольори та лілово-фіолетові тони.
У костюмах дівчат застосовували й світліші тони: рожевий, абрикосовий, золотистий, бузковий, 3 тканини білого кольору — кольору трауру — шили, проте, і весільні наряди наречених; білий колір у щоденних костюмах ие зустрічався. Чорний колір використовували для пошиття парадних, переважно церемоніальних костюмів знаті та одягу буддійського духівництва. Простота, навіть певна строгість японського одя-гу прямого крою виключала застосування ліпної, рельєфної орнаментації. Лише вузли і банти па поясах, а також запрасовані складки прикрашали його. Рідко зверталися й до каймової орнаментації одягу.
Надзвичайно характерною специфічною особливістю японських костюмів була майже цілковита відсутність начіпних прикрас. Навіть у жіночих костюмах вони обмежувалися лише прикрасами до зачісок — гребенями й шпильками. Ні сережок, ні намиста, ні браслетів, ні брошок японські жінки ніколи не носили, навіть при парадних придворних костюмах.
чоловічі костюми Иайпримітивніїшім одягом народних мас Японії була набедрена пов’язка (мал. 267 а), яка являла собою простий шматок тканини, підперезаний у талії і зав’язаний ззаду вузлом. Передній, довший кінець пов’язки пропускали номіж ногами і закріплювали ззаду.
Іноді такий костюм доповнювали шматками тканини, обмотаними навколо гомілок і підв’язаними на зразок гетрів, а також своєрідними нарукавниками, які прикривали руку від ліктя до кисті (мал. 267 а). Замість набедреної пов’язки бідняки часто одягали також коротку спідницю з соломи або клоччя, яку підперізували по талії поясом. При носінні штанів иабедрена иов’язка лишалася елементом костюма як спідня білизна.
Важливими і, як правило, обов’язковими для чоловічих костюмів були штани двох типів. У народних костюмах вони мали прямий крій, були вузькими й довгими, від колін збиралися в зморшки і досить щільно охоплювали ноги (мал. 267 б, в). Вище колін до прямих холош пришивали клини і вставки, які у верхній частині штанів створювали мішкуваті розширення. Такі штани не мали переднього розрізу чи клапана, а також кишень, але були розрізані з боків на стегнах і підперізувалися за допомогою тасьми чи стрічки, пришитої вгорі до передньої частини штанів. Довжина таких штанів сягала кісточки або ступні, де їх іноді підв'язували шнурками. Для роботи в полі існував і короткий варіант штанів. Другим типом штанів, застосовуваних винятково в костюмах панівних верств феодального суспільства і, особливо, у самураїв, були також довгі, але дуже широкі прямі штани, що нагадували спідницю. Такі штани мали низьку матню, а холоші були рівними і зверху до низу дуже широкими (до 50 см кожна). Довжина їх була повного, до ступень. Ілюзія спідниці посилювалася особливо у найбільш поширеному варіанті широких штанів-хакамів з закладеними, добре випрасуваними і навіть прошитими широкими поздовжніми
227
Мал. 267
Чоловічі штани. Японія.
VII—XIX ст.:
а)	набедрена пов'язка;
б.	в) вузькі довгі титани (б — схема крою).
Р и е. 267
Мужские штани. Японця.
VII — XIX вв.
складками — до три спереду кожної холоші і но одній центральній — ззаду (мал. 268 б, в). Як і інші види штанів, штани-хаками теж мали розрізи, які спускалися низько по стегнах майже до колін. Носили хаками тільки поверх халата.
Найбільш поширеним японським верхнім чоловічим одягом була довга, до середини стегон, куртка-хаорі. її носили в народі і в колах знаті. Кроїли хаорі з двох пілок, перегнутих у плечах (тобто без плечового шва) із вставкою вузьких бочків під проймою (мал. 269 а, б, в; мал. 270 а). У пряму пройму вшивали також рівні рукава, дуже широкі (40—50 см), завдовжки 35—40 см. Через тс що ширина цієї просторої куртки в плечах спадала на верх рук, відносно короткі рукава спускалися майже до кисті. Спереду краї розрізу куртки не сходилися, до них по всій довжині пришивали вузький шалевий комір, який переходив у вилоги, що сягали подолу. Куртку завжди носили розстебнутою, лише притримуваною спереду на рівні грудей шнурками, пришитими до бортів. Як правило, хаорі являла собою верхній одяг і її носили поверх халата. Коротший варіант хаорі з вузькими рукавами— хаппі — був основним одигом у народі, який одягали безпосередньо иа тіло. На спині і плечах курток залежних
Мал. 268
Чоловічі штани. Японія.
VII—XIX ст.:
а, в) хаками; 6} схема крою хакама.
Ри с, 268
Мужские штани. Япония.
VII—XIX вв.
228
М а .і. 269
Чоловічі хаорі. Японія.
VII—XIX ст.: а) схема крою хаорі; б, в} хаорі.
Рис. 269
Мужские хаори. Японця. VII—XIX вв.
селян і робітників часто виводили написи імен землевласників-феодалів або господарів.
Особливим різновидом японських курток була крилатка (або безрукава накидка) самураїв, яку одягали поверх халата і хакамів (мал. 271 а, б, в). Зшита з двох пілок ззаду, розширена в плечах так, що створювалися своєрідні крила, така куртка спереду переходила в вузькі смуги тканини, заправлені в центрі нід пояс. З боків крилатка була розкрита. Разом з хакамами крилатка становила типовий костюм самураїв — к вмісімо.
Японський чоловічий халат (мал. 272) був загальновживаним видом одягу. Проте він побутував переважно серед знаті і в колах заможніх верств населення. Своїм кроєм він майже не відрізнявся від куртки: зшитий з прямих пілок, перегнутих у плечах, з рукавами (теж з одного шматка тканини) з одним швом — досить короткими (близько ЗО см), широкими (40 см) і рівними. Різниця полягала головним чином у тому, що до переднього, досить широкого вирізу (20 см) з обох країв пришивали розширені донизу клиня (що біля подолу сягали майже 20 см), які давали можли-
М а Л. 270
Чоловічі куртки, спідниця. Японія. VII—XIX ст.: а) хаорі з халатом; б) хаппг з набедреною пов’язкою; в) спідниця із соломи.
Рис. 270
Музуские куртки, юбка.
Японил. VII—XIX вв.
15 1388
229
М а л. 271
Чоловічі парадні і церемоніальні костюми. Японія. VII—XIX ст.: а) схема крою крилатки; б, в) камісімо (е — вигляд ззаду).
Рис. 271
Мужские парадниє и церемониальние костюми. Япония. VII—XIX вв.
Мал. 372
Чоловічі халати. Японія.
VII—XIX ст.: а) схема крою халата; б, в) види халатів
Рис. 272
Мужские халати. Япония.
VII—XIX вв.
вість загортати одну полу халата на другу. Вузький шалевий комір завдовжки 60~ 65 см пришивали до країв трикутного грудного вирізу. Загальна довжина халата дорівнювала приблизно 1,4—1,5 м, і внизу сягала, як правило, кісточок або ступень (мал. 272 а, б, в). Загортаючись направо, японський халат не застібався, а лише підтримувався поясом завширшки до 10 см з м’якої тканини, нерідко шовкової, скрученої в джгут. Цим поясом обгорталися навколо талії двічі або тричі і зав’язували його спереду (мал. 272 б, в; мал. 273 б, в), ззаду чи з правого боку простими або з бантами вузлами. У народі, особливо при виконанні трудових процесів, халати високо підтикали, заправляючи поли ззаду за пояс (мал. 274 а). Шили японські чоловічі халати з різних тканин, причому комір часто робили іншого кольору. Серед знаті носили принаймні два, а іноді й три халати: в такому разі з-під вирізу верхнього халата завжди виглядала вузька смужка коміра нижнього халата (мал. 272 в). В дуже холодну погоду одягали теплі халати, підбиті шовком-сирцем або вовною.
230
Простий солом’яний або з конопляного волокна дощовий народний плащ накидали на плечі і зав’язували спереду під шиєю (мал. 274 б).
Досить численпі види чоловічого японського одягу являли собою парадні, церемоніальні придворні костюми златі, часом дуже оригінальні й вигадливі, хоча всі вони мала прямий простий крій. Серед них — дуже довгі широкі штани з «хвостами», які волочилися по землі, з прорізами для носків взуття (мал. 273 в), халат з бічними розрізами і довгим шлейфом (мал. 273 а, б), безрукава плечова накидка з широченними плечами і капюшоном, а також різноманітні куртки з надзвичайно широкими (до 70 см) рукавами, у нижній рубець яких просовували шнурок.
Більш чи менш відмінний від цивільного костюм носили тільки буддійські священики і монахи (бонзи). Вони носили переважно два халати в широкими рукавами (причому верхній халат був дещо коротший від нижнього), а поверх них — накидку з узорчатої тканини: накинута на ліве плече, вона обгортала торс під правою рукою і закріплювалася високо на грудях ліворуч за допомогою кільця (мал. 274 в). Голови бонзи голили цілком і в руках неодмінно тримали чотки.
М а л. 273
Чоловічий парадний халат, церемоніальні штани. Японія. VII—XIX ст.: а) схема крою парадного халата із шлейфом; б) парадний халат із шлейфом; в) церемоніальні штани.
Рис. 273
Мужской парадньїй халат, церемониальньїе штани. Япония. VII—XIX вв.
Мал. 274
Чоловічий халат, плащ. Костюм буддійського бонзи.
Японія. VII—XIX ст.: а) підібраний під пояс халат (вигляд ззаду, народний тип); б) дощовий плащ із соломи: в) костюм буддійського бонзи (два халати, накидка).
Рис. 274
Мужской халат, плащ.
Костюм буддийского бонзи.
Япония. VII—XIX вв.
15*
231
М а л. 275
Чоловіче взуття. Японія.
VII—XIX ст..- аі сандаля на плетеній підошві: б, г) види сандалів-колодок гетів; в) шкарпетка;
9) хутряний півчабіт,
Рис. 275
Мужспая обувь. Япония.
VII—XIX вв.
Мал. 276
Чоловічі зачіски. Японія.
VII—XIX ст.:
а, б, в, г) традиційні зачіски; ді напівдовга зачіска з прямого волосся.
Рис. 276
Мужские прически.
Япония. VII—XIX вв.
М а л. 277
Чоловічі головні убори. Японія. VII—XIX ст.: а) хустка; б, в) парадні Шапки знаті: г, д, в) види ширококрисих літніх капелюхів; є, ж} види шоломів.
Рис. 277
Мужские головньїе уборьі. Япония. VII—XIX вв.
Чоловіче взуття в Японії завжди було дуже простим і складалося з двох типів сандалів. У народі носили переважно плоскі сандалі з підошвами, плетеними з соломи або з конопель, і з солом’яними або шнурковими зав’язками (мал. 275 а), які починалися завжди між великим і другим пальцями. Такі самі сандалі на плоских дерев’яних підошвах були й парадним взуттям знаті. У щоденному житті городян, особливо в негоду, взували прямокутної форми дерев’яні сандалі-гети на невисоких (3-4 см) колодках (мал. 275 б, г). Сандалі обох типів взували або на босу ногу, або на короткі, до кісточок ступень, полотняні білі шкарпетки-табі специфічно японської форми — із створеним для великого пальця окреміш місцем, що полегшувало підв’язування взуття на нозі (мал. 275 в, г). Входячи в приміщення, японець неодмінно роззувався і лишався в шкарпетках або босоніж.
У японців дуже своєрідним було прибирання голів. По-перше, японці всіх верств суспільства, як правило, голили обличчя, не лишаючи ні вусів, ні бороди. Тільки іноді самураї ранньофеодального періоду відпускали пупкоподібні вуса, які стирчали в боки, а також баки (мал. 276 а) або борідку. Волосся на голові залишали тільки з боків, на скронях і ззаду,нижче маківки, а чоло і тім’я голили (мал. 276 а, б, в). При цьому нижче маківки відрощувався і збирався довший чубок, який у знаті часто заплітали в дуже коротку, але товсту кіску з вузлом на кінці (мал. 276 в, г), яку нерідко вкладали на виголене тім’я. Зустрічалась і зачіска з напівдовгого волосся: розділене іноді на центральний проділ, воно вільно спадало на шию (мал. 276 д). Головні убори в Японії існували або для захисту від сонця, дощу чи під час тривалого перебування на відкритому повітрі, або як парадні, церемоніальні. Перші здебільшого носили трудові верстви населення: це — солом’яні або з бамбукової тріски широкі капелюхи у формі конуса, парасольки чи гриба (мал. 277 г, д, е). їх підв’язували тасьмою під підборіддям. Другі — парадні шапки знаті у формі високих матер’яних ковпаків (що іноді нагадували фрігійські) — чорні, з зав’язками навколо голови (мал. 277 б, в). У народі голови пов’язували ще простими хустками — скрученим у джгут шматком тканини, який охоплював лише низ голови; тім’я при цьому лишалося неприкритим (мал. 277 а).
Дуже поширеною приналежністю японських чоловічих костюмів було'с’йладане віяло,
232
популярне серед всіх верств населення. Віяла робили з дерев’яних або бамбукових пластинок з покриттям із тканини чи паперу, розмальованих традиційними узорами. Носили їх або в руках, або підвішували до пояса. Специфічно японською приналежністю костюмів, спільною для всього населення країни, був прикріплений до пояса невеличкий свого роду брелок-гачок нецке, до якого підвішували різні дрібні предмети; кисет, люльку, віяло, пенал, мініатюрну коробочку-інро тощо. Нецке виготовляли з найрізноманітніших матеріалів (від простого дерева до слонової кістки і дорогого лаку з інкрустаціями), прикрашали художнім різьбленням, яке відтворювало вигадливі фігурки людей і тварин. Застосовування нецке і підвішування дрібних речей до пояса викликане було цілковитою відсутністю в японському чоловічому одягові кишень.
Середньовічний військовий костюм японських феодалів складався з дуже своєрідного обладунку (мал. 278 а). У ньому, крім металу у вигляді невеликих пластинок або решіток, застосовувалися кількаразово лакований папір, дуже твердий і міцний, а також шкіра і щільна повсть. Усі частини обладунку зв’язували майже завжди шовковими шнурками (мал. 278 в). В основному обладунок складався з пластинчато-решітчастого нагрудника, двох широких наплічників, що стирчали в боки і майже сходилися на сяйні, а також чотирьох поясних панцерів, прикріплених спереду, з боків і ззаду у вигляді жорсткої спідниці. Гомілки ніг покривали повстяними, іноді в комбінуванні з металом, гетрами на зав’язках. Взувалися воїни в невисокі, до кісточок ступень, півчобітки із шкіри, хутром назовні (мал. 275 д; мал. 278 а). На руки надівали повстяні або шкіряні нарукавки, які вгорі сягали плеча і навіть вище (мал. 278 а). Обладунок доповнював досить плоский сфероїдальний металевий шолом з козирком і прикріпленою до нього лускувато-пластинчатою бармицею з невеликих бляшок, яка прикривала шию ззаду і з боків (мал. 277 є, ж; мал. 278 а, б). Шолом часто декорувався рогоподібними прикрасами (мал. 277 ж; мал. 278 а, б) і нерідко мав підвішену спереду металеву маску, яка виконувала роль забрала (мал. 277 е). Рядові воїни з ополчення (мал, 278 б) носили застебнуті спереду куртки з цупких тканин з вузькими рукавами, вузькі штани, гетри і шоломи з бармицями. Озброєння воїна складалося із дещо зігнутого меча-катана (зброї самураїв, мал. 278 а, г), лука, стріл і списа з наконечником різної форми.
Мал. 273
Військові костюми, обладунок. Японія.
VII—XIX ст.:
а)	обладунок самурая;
6)	костюм рядового воїна;
в)	пластинки панцера, скріплені шнурками;
г) меч-катана.
Рис. 278
Военньїе костюми»., доспехи. Япония.
VII—XIX вв.
ЖІНОЧІ КОСТЮМИ
Жіночі костюми протягом всієї історії Японії обмежувалися одним лише одягом — халатом-кімоно. Одягнута під кімоно набедрена пов’язка не брала ніякої участі у формуванні зовнішнього вигляду костюма; вона відігравала роль тільки спідньої білизни. А чоловічого типу куртку-хаорі одягали як додатковий верхній одяг поверх кімоно (мал. 279 є).
На відміну від чоловічих халатів, жіночі кімоно підв’язували спеціальним, дуже широким поясом обі, який служив декоративною оздобою жіночих костюмів. Обі завжди виготовляли з тканин (найчастіше шовкових) іншого, ніж кімоно, кольору, іноді навіть контрастного, і оздоблювали узорами (мал, 279 б, в, г, д, е, е). Під час
233
М а Л. 279
Жіночий верхній одяг. Японія. VII—XIX ст.: а, б) кімоно (б — ііародний тип); в, г) нарядні кімоно (г — об І, укладений «метеликом» ); д, е) парадні кімоно (е — пояс-шаль, пов’язаний з випуском кіпця спереду); є) хаорі поверх кімоно.
Рис. 279
Женские верхние одежди. Япония. VII—XIX вв.
234
Мал. 280
Жіночий верхній одяг.
Японія. VII—XIX ст.: а) схема крою кімоно; б, г) спосіб підв’язування довгих рукавів кімоно {г •— схема розташування шнурка); в) спосіб закладання рукавів соде.
Рис. 280
Женские верхние одеждьі. Япония. VII—XIX вв.
церемоній і парадів, крім кімоно, знатні жінки надівали ще досить оригінальне вбраная, серед якого найчастіше зустрічався, схожий на чоловічий, халат з бічними розрізами і довгим шлейфом. У колах панівної верхівки суспільства нерідко побутували шалі, які накидали на плечі і випускали вперед з-під рук. Більш поширеним був верхній халат наречеиих утїкаке білого кольору, пов’язаний не обі, а вузьким поясом-шаллю, який закінчувався спереду на правому боці вузлом з довгими краями. У народних костюмах передня частина кімоно нерідко була прикрита спеціальним фартухам, укріпленим під обі (мал. 279 б). Елементом жіночих костюмів була традиційна шлейка з мішечком на спині, за допомогою якої японки носили своїх дітей. Прості, буденні кімоно, і насамперед халати в народних костюмах, були вузькі внизу, повної, як правило, до ступень, довжини. Захід завжди був направо. Нерідко верхнє кімоно вкорочували, підтикаючи його спереду під пояс (мал. 279 а). А нарядні і парадні верхні кімоно знатних жінок робили дуже довгими, так що вони вільно лягали складками навколо ніг і під час руху волочилися до землі, розходячись спереду і відкриваючи нижній халат, а іноді навіть і ноги (мал. 279 д, е).
М а л. 281
Жіночий верхній одяг.
Японія. VII—XIX ст.: а) спосіб закладання складки для укорочення кімоно; б, в, г, д, е, ) спосіб драпірування обі;
ж) схема крою обі.
Рис. 281
Женские верхние одеждьі. Япония. VII—XIX вв.
235
Мал. 282
Спосіб підв’язування жіночого кімоно. Японія.
VII—XIX ст.:
а, б, в, г) укладання обі;
д, е, е) види задніх бантів на обі.
Рис. 282
Способ повязьівания
зкенского пимоно. Япония.
VII—XIX вв.
Жіноче кімоно шили на повний зріст — від маківки до п’ят, підбираючи зайву довжину у вигляді складки-папуску під грудьми завширшки приблизно 20 см, яка спускалася до стегон, де підхоплювалася стрічкою. Потім її прикривали широким обі. Рукава кімоно робили від 60 до 75 см завширшки, а в нарядних і весільних кімоно знаті — навіть більше 1 М, так ЩО вони звисали нижче колін. Тільки буденні кімоно трудящих мас, а також нижні халати (коли їх носили по два-три) мали вужчі (до 40 см) рукава. Таку велику ширину рукавів, звичайно, не було можливості вшити в дуже низьку пройму. Тому частина ширини рукава вільно звисала, створюючи оригінальну кишеню-соде з розпіркою зсередини, з боку тіла (мал. 280 б). Для створення такої кишені розхил рукава внизу зшивали по всій довжині, за винятком невеликого отвору, залишеного для просовування руки. Для зручності користування кишенею, дуже широкі рукава перегинали й закладали так, що низ розпірки виявлявся спереду, лід кистю.
Велика ширина рукавів багатьох кімоно зумовила необхідність підхоплювати їх під час роботи, для чого застосовували спеціальний шнурок, який накидали на шию ззаду. Шнур проходив по плечах попід руки і притискав звисаючі частини рукавів з внутрішнього боку до боків. Потім шнур охоплював поперек і, перехрещуючись, зав’язувався зліва вузлом (мал. 280 б, г).
Пояс-обі становив собою шматок тканини (мал. 281 ж) завширшки приблизно 60 см і завдовжки від 3 до 4 м. Перед підперізуванням його складали по довжині навпіл догори пружком і зашивали від початку до кіпця, залишаючи незаіпитими тільки
М а л. 283
Жіночі зачіски, головні убори. Японія.
VII—XIX ст..-
а, б, в) зачіски з чотирьох пасом волосся;
г, д, в) високі нарядні зачіски; в) парадна зачіска з розпущеним волоссям; ж) шпилька для волосся; з, и) ширококрисі літні капелюшки; і, ї) види хусток.
Рис. 283
Женские прически,
головньїе убори. Япония.
VII—XIX вв. .
ділянки, які припадали на перед. Ці розпірки відігравали роль кишень. Всередину обі майже завжди вкладали полотно, завдяки чому пояс набував цупкості. Починали підв’язування, накладаючи обі на лінії між пахвами і стегнами так, щоб пояс розділявся па дві нерівні частини; праву, коротшу, завдовжки приблизно 80 см, і ліву, довшу, якою власне й дов’язувалися (мал. 281 б). Після охоплення правого боку і спини, лишаючи короткий бік вільно звисати ззаду зліва краєм ЗО—35 см, довший бік, обгортаючи навколо лівого боку, пропускали поверх нижнього кінця (закладаючи кутом) і охоплювали ним спину (мал. 281 в, г). Потім удруге цим самим довгим кінцем підперізували стан спереду і з лівого боку (мал. 281 д) і знову пропускали його поверх кінця. У цьому положенні довжина вільного кінця становила не менше 1,2 м. Тоді кінець пропускали ззаду під рапіше пов’язану вже частину пояса знизу догори і, після загинання вільного кінця зліва направо поверх лівого кінця, починали укладати вузол-бант. Випростаний з-під пояса зверху кінець (мал. 282 а) складали впоперек обі на всю його ширину, тричі перегинаючи — спершу згори вниз, потім знизу догори і знову згори вниз, причому кінцем не назовні, а всередину. Пропускаючи зверху внутрішнього кінця укладки топкий шнур так, щоб зовні вузла-банта він не виглядав, а щільно притягав його до обі, ним двічі охоплювали поперек і зав’язували спереду вузлом, підтикаючи кінці за шнур (мал. 282 в, г). Підбитий полотном, а на кінцях ще подушкою або картоном, складений упоперек обі не менше ніж утричі, такий вузол-бант створював ззаду немов велику опуклу, в кілька шарів подушку (близько ЗО—35 см заввишки), в якій кожний верхній шар закінчувався трохи впще попереднього нижнього (мал. 282 д, є). Часто замість такого простого вузла-банта робили складніший «метелик» (у костюмах дівчат і наречених, мал. 282 є), рідше — простий бант з довгими краями. Вдовн і куртизанки з XVII ст. зав’язували вузол обі не ззаду, а спереду, вільно випускаючи його кінець до рівня середини лядов. При парадних церемоніальних костюмах знаті пишні довгі кімоно часто пов’язували не широким обі, а вузьким матер’яним поясом завширшки близько 10 см.
Жіноче взуття нічим не відрізнялося від чоловічого. Серед знаті й заможних верств міського населення його носили майже завжди поверх шкарпеток-табі, причому гети часто мали вищі колодки. Специфічно жіпочим варіантом взуття були сандалі на суцільних підошвах із значним підвищенням під п’ятами. Взимку чи в негоду па передній край гет жінки часто надягали матер'яний ковпачок, укріплений тасьмою за задню колодку, таким чином оберігаючи пальці від холоду і вологи.
Окрасою голів японок завжди були зачіски. Мабуть, це був найбільш складний і декоративний компонент жіночих костюмів, особливо починаючи з XVII ст. Довге волосся густо змащували і дуже дбайливо укладали у високі зачіски з трьох трун пасом: передньої, двох бічних і задньої (мал. 283 а, б, в). Передні пасма зачісували завжди прямо догори і назад від чола або відносно плоско (переважно в народних зачісках), або піднімали більш чи менш високо. Чоло в основному лишалося відкритим: чубки напускали рідко. Часто зачесане назад переднє пасмо волосся перев’язували на тім’ї шнурком чи стрічкою або заколювали гребенем, після чого укладали ніби другий «поверх» зачіски у вигляді різної форми шиньйонів, валиків і вузлів (мал. 283 д, є) — то простих, то досить складних. Складні зачіски поширені були в колах знаті. Бічні пасма майже в усіх зачісках гладенько зачісували прямо назад або трохи піднімали догори, прикриваючи вуха чи залишаючи їх відкритими. При цьому бічні пасма завжди робили трохи опуклими па скронях. Іноді від них випускали перед вухами топкі кучері-пейси (мал. 283 д). Заднє пасмо волосся найчастіше піднімали від потилиці догори і укладали ззаду голови у вузол, який з’єднувався з шиньйоном, створеним переднім пасмом волосся. В інших зачісках заднє пасмо волосся спускали иа шию тугим, досить товстим пучком, що іноді стирчав іззаду рогом (мал. 283 г). Зовсім відмінного типу зачіски носили жінки з вищої знаті при прцдворпих церемоніальних костюмах. Вільпо розпущене волосся забирали назад і довгим пасмом спускали па спину, закриваючи і вуха. Для того щоб його подовжити, до країв власного волосся прикріплювали фальшиве, внаслідок чого пасмо сягало іноді майже землі. Щоб таке пасмо волосся не розсипалося, на рівні плечей і нижче його перехоплювали шнурками. Над чолом при цій зачісці прикріплювали традиційну прикрасу — підв'язаний на шпурі диск з трьома променями (мал. 283 є). Японські зачіски підтримували й укріплювали шнурки, стрічки і, особливо, гребені та довгі подвійні шпильки для волосся (мал. 283 ж), кількість яких не повинпа була перевищувати трьох (багато шпильок носили тільки куртизанки, мал. 283 е). Ніяких блискучих прикрас у волоссі японки ніколи не носили, а їхні гребені та шпильки виготовлялися переважно з дерева, панцера черепахи або слонової кістки.
Японські жінки здебільшого ходили з непокритими головами. Капелюшки з сслоші
М а л. 284
Орнамент альт мотиви тканин для одягу. Японія. VII—XIX ст.
Рис. 284
Орнаментальнеє мотиве тканей для одежде. Япония. VII—XIX вв.
або бамбукової тріски (мал. 283 з) надівали тільки для захисту від дуже яскравого сонця або в негоду. Більш поширеними були проста косинка (мал. 283 і), або хустка (переважно синього або білого кольорів), пов’язана навколо голови так, щоб верхівка зачіски залишалася відкритою (мал. 283 ї).
Косметика обличчя у японських жінок, широко застосовувана в колах панівної верхівки, зводилася до вибілювання обличчя, підфарбовування губ, цілковитого вищипування брів (замість яких високо над очима підмальовували товсті чорні смужки) і чорніння зубів (у вдів).
Основними приналежностями жіночих костюмів у Японії були віяла і парасольки грибовидної, конусовидної і майже плоскої форм. Парасольку робили з бамбукової тріски або лозини і обтягували тонкою шовковою тканиною або лакованим папером. На відміну від чоловіків, японські жінки не носили на поясах нецке, оскільки необхідні дрібниці ховали або в кишенях рукавів кімоно, або в складках обі. Серед цих дрібниць обов’язковими були невеликі книжечки тонкого паперу, які замінювали японкам носові хусточки.
4
Маркс і Ф. Енгельс. З ранніх творів. Н.» Політвидав України, 1973*
К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 9.
В. І. Ленін. Повне зібрання творів, т. 32.
Адлер Б. Ф. Возникноеєние одежди, і$03.
Адлер Б. Ф. От наготи до обильних одежд. 1923.
Альбом Мейерберга. Вгідь*, и бито виє картини. России XVII еека. Спб, 1903. Примечания к рисункам Ф. Аделунга.
Андреееспая В. История одежди, Вологда, 1922.
Арсеньев Ю. В. Геральдика. М<, 1908.
Арутюнов С. А. Современний бит японцеві М., 1968.
Арциховский А. В. Руеская одежда X— XIII вв. Доклади и сообщения историческо-го факультета М основ свого уннверситета, вьгп. З, 1945.
Бабичєва Н. Н. История ху божеств внно-ма-териальной культури. Вьіп. 2, М., 1959.
Бантиш-Каменский Д. История Малой Рос-сии, над. З, ч. 3. М., 1842.
Билибин И. Я. Ивсколько слов о русской одежде в XVI и XVII в в.,— «Старие годьі», 1909, № 7—9.
Бїлецька В. Українські сорочки, їх типи, еволюція і орнаментація. Матеріали до етнології і антропології, т. XXI—XXII, ч. І, Львів, 1929.
Білецький П. Український портретний живопис- XVII—XVIII ст. К, 1969.
Богоявленский С. Н. Вооружение русских войск XVI—XVIII вв. Исторические записки, 1938.
Велишский, Ф. Ф. Бит грепов и римлян. Прага, 1878.
Вершинекий А. Н. Материали но истории древнерусских одежд. Стариннне нарядні и головньїе уборьі Тверской губерній. Ста-рица, 1913.
Винклер II. Оружие, 1884.
Волков Ф. Зтнографическиє особенности украинского народи. Сб. «Украинский народ в его прошлом и настоящем», т. II. Петроград. 1918.
Гагарип Г. Г. Сборник византийских и брее-нерусских орнаментом. Спб. 1877.
Герберштейн Сигизмунд. Записки о Мосхоє* ских долах. Спб, 1908.
Гессє (фон Вартеє). Питай и китайцьс. Спб, 1900.
Гиляровская Н. Русскгш исторический костюм для сцени, 1945.
Головацпий Я. Ф. О народной одєщде руси-нов или русских в Галичино и Северо-Вос-точной Венгрии. Спб, 1877.
Горбачева Н. П. К вопросу о происхождении одежди.— «Советская зтнография», 1950, М 3.
Готтенрог Ф. История внешней культури, т. І, 1901.
Гусєва П. Р. Орнаментация тканей в Ин~ дии.— «Советская отнография?^, 4955, СЧ5 4.
Грщин А. С. Памятники ху божеств енного ремесла Древней Руси Х—ХШ $&., ІІ)^ Гюмберг Вме. Живописная Япония. Спб, 1870.
Дениса ва М., Портнов М,, Дениса в Е. Вус-ское орудне ХІ—ХІХ ее., І953.
пптв20Єги Дссийского ^сударства. Состави?. Ф. Г. Солнцев. 1849—1853.
^Дймашний Р^ских цареи в XVI и XVII СГ<) т 2, 1915.
240
Забелин М. Домашний бит руських цариц в XVI и XVII ст., 1872.
Захаржевская Р. Костюм для сцени. М., 1967,
ІІков П. Костюми рагличпих народое, вьш. 5. Спб, 1854,
Историческое описание одежди и вооруже-ния российских войск. Состави?. А. Висно-ватов, 2-ое изд., т. І. Спб, 1900.
История СССР с древнейгиих времен до наших дней в двух сериях, в двенадцати томах, т. II. М., «Наука», 1966.
История культури Древней Руси, т. І, 1948. История культури Древней Руси, т. II, 1951. Итс Р. Ф. и Глоеацкий Г. А. Парадний костюм китайского генерала из собрання Кунсткамери. Сб. Музея антропологии и ат-нографии, т. 17, 1957.
Яиреева Е. В. История костюма, М., 1970. Ниреєва Е. В. История костюма. Европейский костюм от античности до XX в. М., «Проссеш енне», 1976.
Нондаков И. П. Изображення русской -кня-ще ской сємьи в миниатюрах XI века. Спб, 1906, Кондаков И. П. Русскиє клади (исследова-ние древностей великокняжеє кого периода). Спб, 1896.
Ворзухина Г. Ф. Русские клади IX—XIII вв., 1954.
Иренек Л. В Индии. М., 1956.
Вудь Л. Н. Костюм и украшения древнерус* ской женгциньі,. К., 1914.
Лебедева Н. И. и Маслова Г. С. Русская крестьянская одежда XIX — начала XX века как матеріал к зтнической истории порода.— «Советская зтнография», 1956, № 4. Ленц 3. З. Альбом изображений видающих-ся предмета в ив с обрання оружия. Спб, 1908. Лукас А. Матеріали и рємесленние произ-водства Древнего Египта. М., 1958.
Малая история искусств. Искусство средних веков. М., «Искусство», 1975.
Марголин С. Л. Вооружение стрелецкого войска. Труди Государственного Историче* ского музея, вьш. 20. М., 1948.
Маслова Г. С. Историко-культурние сеязи русских и у крайніше в по банним одежди.— «Советская зтнография», 1954, № 2.
Маслова Г. С. Народная одежда русских, украинцев и белоруссов в XIX и начале XX векав. Трудьі Института зтнографии. Новая серия, т. 31, 1956.
УІерцалова М. II. История костюма, Мм «Ис-кусство», 1971.
Мерцалова М. Н. Поезия народного костюма. М., «Молодая гвардия», 1975.
Нариси з історії українського декоративно' прикладного мистецтва, Львів, 1969.
Народи Африки. Из серни «Народи мира», М., изд-во АН СССР, 1954.
Нароби Средней Азии> Из серии «Народи мира», М., изд-во АН СССР, 1957.
Описание всех обитающгіх в Госсийском государ стає нарадо в, 1899.
Олеарий Адам. Описание путешествия в Московию и через Московию в Пєрсию и об-ратно, кн. ІГГ, гл. з. 6Й?, А?<Й7.
Полоненая Н< Д Историко^льтурний атлас по русской истории. К., 1913,
Прохорое В. Матчиш по истории русспих одезуд и обстановки жизни народной і 881 П^ачепкова Г. А. к истории паранд^.^ «Советская зтнография», 1952, № З Радянська енциклопедія історії України,
РЕКОхМЕНДОВАНА
ЛІТЕРАТУРА
т. -і. Н., Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972.
Рейнгард Н. П< Социальное и зкономическое значение моди. Казань, 1889.
Ригельман А. Летописное повествование о Малой России и ее народе и казаках вообщв, кн. 6, ч. IV. м., 1847.
Савваитов П. Описание старинних царских утварей, одежд, оружия, ратних доспехов и конского прибора, 1896.
Соболев П. Н. ТІабойка в России, 1912.
Соболев ТІ. Н. Русский орнамент, 1948.
Стасов В. В. Русский народний орнамент. Собрание сочинений, т. І. Спб, 1894.
Степанов П. В*. История русской одежди, 1917.
Стрекало в С. С. Русские исторические одеж-ди от X до ХШ в в., 1877.
Сухарева О. А. Древние черти в формах голосних у боров народ ов Средней Азии. Труди Института зтнографии. Новая серия, т. 21, 1954.
Сичев Л. ТІ. Мужская одежда древних ки-
тайцев.— «Советская атнография», 1958, М 3. Тиль Зрика. История костюма. М., 1971.
Українське народне мистеї^тво. Вбрання, К., 1961.
Флетчер Д. О. О Государстве русском. Изд. 3. Спб, 1905»
Царскосельский арсенал (изд. Е. Кеммерер), Спб, 1869.
Школьников С. П. Грим, гл. І. Минск, 1969. ЛГліелева. М. Н. її истории национального кдетюма у крайнєє в Закарпатской области. Краткие сообщения Института отнографии, т. XI, 1950.
Зварницкий Д. И. Запорож.ье в о статках старини и преданиях народа, ч. П. Спб, 1888. Зеарницкий Д. И. История запорожеких ко* заков, т. І. Спб, 1892.
Янунина Л. И. Новгородсная обувь XII—-XIV веков. Краткое сообщение о докладах Института истории материальной культурьт, т. 17, 1947.
Якунина Л. И. Русское шитье жемчугом. М.» 1955.
ВІД	ВИДАВНИЦТВА................................................. 5	ЗМІСТ
ВСТУП.........................................................   7
Одяг і костюм.............................................. 7
Історичний розвиток костюмів...............................10
РОЗДІЛ 1
КОСТЮМИ СТАРОДАВНЬОГО ЄГИПТУ. III тисячоліття - IV ст. до н. е. . . .	13
Загальна характеристика костюмів . . . ..................  13
Чоловічі костюми...........................................14
Жіночі костюми.........................................    23
РОЗДІЛИ
КОСТЮМИ АССІРІЇ. Кінець III тисячоліття —.VII ст. до н. е........	27
РОЗДІЛ Ш
КОСТЮМИ СТАРОДАВНЬОГО ІРАНУ. Друга половина VI — перша половина IV ст. до н. е. ..........................
РОЗДІЛ IV
КОСТЮМИ СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ. II тисячоліття — II ст. до н. е. . . . . .	36
Загальна характеристика костюмів..........................36
Чоловічі костюми..........................................38
Жіночі костюми............................................42
РОЗДІЛ V
КОСТЮМИ СТАРОДАВНЬОГО РИМУ. І тисячоліття до н. е.— V ст. н. е. . . .	50
Загальна характеристика	костюмів..........................50
Чоловічі костюми..........................................53
Жіночі костюми............................................60
Військові костюми.	Обладунок..............................64
РОЗДІЛ VI
КОСТЮМИ ТАК ЗВАНИХ ВАРВАРСЬКИХ ПЛЕМЕН І НАРОДНОСТЕЙ. І тисячоліття до н. в.— І тисячоліття н. є................. .	67
РОЗДІЛ VII
КОСТЮМИ ВІЗАНТІЇ. Кінець IV — середина XV	ст............	72
Загальна характеристика костюмів..........................72
Чоловічі костюми..........................................74
Жіночі костюми............................................78
РОЗДІЛ VIII
ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКІ КОСТЮМИ. Кінець V -	X ст............79
Загальна характеристика костюмів........................  79
Чоловічі костюми........................................  81
Жіночі костюми............................................87
РОЗДІЛ їх
ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКІ КОСТЮМИ. XI—XV ст. . .......................90
Загальна характеристика костюмів..........................90
Чоловічі костюми......................................... 93
Жіночі костюми...........................................111
РОЗДІЛ х
КОСТЮМИ СТАРОДАВНЬОЇ РУСІ. Х-ХШ ст.............................123
Загальна характеристика костюмів..........................123
Чоловічі костюми..........................................125
Жіночі костюми............................................129
РОЗДІЛ XI
РОСІЙСЬКІ КОСТЮМИ. Х/Р-ХГ77 ст................................133
Загальна характеристика костюмів.........................133
Чоловічі костюми	. 137
Жіночі костюми...........................................151
РОЗДІЛ XII
УКРАЇНСЬКІ КОСТЮМИ. XV—XVII ст................................159
Загальна характеристика костюмів.........................159
Чоловічі костюми.........................................161
Жіночі костюми ........................................  173
РОЗДІЛ XIII
КОСТЮМИ АРАБСЬКОГО СХОДУ. УІІ-ХУІ ст......................... 180
Загальна характеристика костюмів.........................180
Чоловічі костюми.........................................182
Жіночі костюми...........................................190
242
РОЗДІЛ XIV
КОСТЮМИ ІНДІЇ. VII—XVII ст.................... 196
Загальна характеристика костюмів...................196
Чоловічі костюми...................................198
Жіночі костюми.....................................206
РОЗДІЛ XV
КОСТЮМИ КИТАЮ. VII— початок XX ст.............. . . 212
Загальна характеристика костюмів...................212
Чоловічі костюми...................................212
Жіночі костюми ..................................  221
РОЗДІЛ XVI
КОСТЮМИ ЯПОНІЇ. VII—XIX ст.............................226
Загальна характеристика костюмів...................226
Чоловічі костюми...................................227
Жіночі костюми.....................................233
Рекомендована література...............................240