—  —

До  книги  Ліни  Костенко  —
улюбленої  української  поетеси
кінця  другого-початку  третього  тисячоліття  —
увійшли  найвідоміші  її  вірші  з  різних  періодів
творчості  —  від  ранньої  поезії  до  сьогодні,
а  також  уривки  з  романів  та  поем.
 Це  найповніше  вибране  поетеси
за  часів  Незалежності.
 Ліна  Костенко
ТРИСТА  ПОЕЗІЙ.  Вибране
Серія  «Українська  Поетична  Антологія»
 ф  Ліна  Костенко,  2012
°  А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА,  2014,  видання  четверте
Упорядники:  Оксана  Пахльовська,
 Іван  Малкович
 Усі  права  застережено.  Цю  книжку
не  слід  відтворювати  жодним  способом
без  попередньої  письмової  згоди  Видавництва.
 Видавництво  Івана  Малковича  «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»:
Свідоцтво:  серія  ДК,  №759  від  2.01.2002
Адреса  видавництва:  01004,  Київ,  вул.  Басейна,  1/2
Поліграфія:  ПРАТ  ХКФ  «Глобус».  Зам.  3-1205
 www.ababahalamaha.com.ua
 ISBN  978-617-585-035-0

твій  силует
 у  вікні  золотому

*  *  *
 спини  мене  отямся  і  отям
така  любов  буває  раз  в  ніколи
вона  ж  промчить  над  зламаним  життям
за  нею  ж  будуть  бігти  видноколи
вона  ж  порве  нам  спокій  до  струни
вона  ж  слова  поспалює  вустами
спини  мене  спини  і  схамени
ще  поки  можу  думати  востаннє
ще  поки  можу  але  вже  не  можу
настала  черга  й  на  мою  зорю
чи  біля  тебе  душу  відморожу
чи  біля  тебе  полум’ям  згорю
 6

Напитись  голосу  твого,
того  закоханого  струму,
тієї  радості  і  суму,
чаклунства  дивного  того.
Завмерти,  слухати,  не  дихать,
зненацька  думку  перервать.
Тієї  паузи  безвихідь
красивим  жартом  рятувать.
Слова  натягувать,  як  луки,
щоб  вчасно  збити  на  льоту
нерозшифрованої  муки
невідворотну  німоту.
Триматись  вільно  й  незалежно,
перемовчати:  хто  кого.
 І  так  беззахисно  й  безмежно
чекати  голосу  твого!

*  *  *
 Очима  ти  сказав  мені:  люблю.
 Душа  складала  свій  тяжкий  екзамен.
Мов  тихий  дзвін  гірського  кришталю,
несказане  лишилось  несказанним.
 Життя  ішло,  минуло  той  перон.
 Гукала  тиша  рупором  вокзальним.
Багато  слів  написано  пером.
Несказане  лишилось  несказанним.
 Світали  ночі,  вечоріли  дні.
 Не  раз  хитнула  доля  терезами.
 Слова,  як  сонце  сходили  в  мені.
Несказане  лишилось  несказанним.
 8

За  гріх  щасливості  в  неслушний  час
належиться  покута  і  покара.
 Над  віражами  карколомних  трас
я  тільки  жінка  з  крилами  Ікара.
 Розтане  віск  —  я  в  море  упаду
і  захлинуся  морем,  як  тобою.
 Ції  жаги  некликану  біду
лише  твоєю  ніжністю  загою.
 Стоять  в  шибках  осінні  вітражі.
Забути  все.  Піти  —  не  озирнутись.
Ти  здатен  на  смертельні  віражі.
 Ми  не  могли  у  світі  розминутись.

*  *  *
 Отак  пройду  крізь  твій  великий  подив,
не  зачеплюсь  об  лагідні  слова.
 Ти  Вельзевул.  По  душу  теж  приходив.
 А  я  не  віддала  її  —  й  жива.
 У  тебе  з  вуст  пашіло  біле  полум’я.
 Аби  ж  то  й  окошилося  на  тім.
 Ти  був  високий,  наче  сонце  полудня,
і  сумнівам  скорочувалась  тінь.
 Таким  лишись.  А  я  піду  у  зливи.
Молитись  пням...  Такі  тотальні  пні...
 Я  не  люблю  нещасних.  Я  щаслива.
 Моя  свобода  завжди  при  мені.
 10

*  *  *
 J
 Не  говори  печальними  очима
те,  що  бояться  вимовить  слова.
Так  виникає  ніжність  самочинна.
Так  виникає  тиша  грозова.
 Чи  ти  мій  сон,  чи  ти  моя  уява,
чи  просто  чорна  магія  чола...
 Яка  між  нами  райдуга  стояла!
 Яка  між  нами  прірва  пролягла!
 її

*  *  *
 В  пустелі  сизих  вечорів,
в  полях  безмежних  проти  неба
о,  скільки  слів
і  скільки  снів
мені  наснилося  про  тебе!
 Не  знаю,  хто  ти,
де  живеш,
 кого  милуєш  і  голубиш.
 А  знаю  —  ти  чекаєш  теж,
тривожно  вгадуєш  і  любиш.
 І  я  прийду  в  життя  твоє.
 Тебе,  незнаного,  впізнаю,
як  син  вигнанця  впізнає
прикмети  батьківського  краю.
 Я  ради  цього  ладна  жить.
 Всі  інші  хай  проходять  мимо,
аби  в  повторах  не  згубить
одне,
 своє,
 неповториме.
 12

Нехай  це  —  витвір  самоти,
нехай  це  —  вигадка  й  омана!
Моєму  серцю  снишся  ти,
як  морю  сняться  урагани.
 13

*  *  *
 Мій  милий,
мандрівнику  гордий!
 В  яких  ти  блукаєш  краях?
 Вітрами  далеких  фіордів
листівка  пропахла  твоя.
Зеленою  вогкістю  молу,
вугільним  пилом  портів...
 Пройшла  зачароване  коло
печаток  і  штемпелів.
 На  марках  —  то  біла  мева,
то  в  сяйві  древніх  корон  —
якась  молода  королева,
якийсь  допотопний  король.
 Далекого  рейсу  прикмети...
Як  довго  листівка  йде!
 Я  завжди  вгадую  —  де  ти.
Ніколи  не  знаю  —  де...
 Лиш  хвилі  гора  за  горою,
надходить  ніч  грозова...
 14

І  може,  я  стану  вдовою...
 А  може,  я  вже  вдова!
 Листівка  пече  мені  руки.
Листівка  нічого  не  зна.
 Крізь  тисячі  миль  розлуки
до  мене  ішла  вона...
 Така  безтурботна  й  легенька!
Страшна  в  безтурботності  цій..
 А  наша  донька  маленька
малює  квітку  на  ній.

Ти  співав  для  мене
 пісню  вечорами:
 «Цо  кому  до  теґо,
же  ми  так  кохами?»
 Потім  розлучились.
 Віддалі  між  нами...
 «Цо  кому  до  теґо,
же  ми  так  кохами?!»
 І  минають  роки.
 Роки  за  роками...
 «Цо  кому  до  теґо,
же  ми  так  кохами?!»
 Іншого  цілую.
 І  бринить  сльозами:
 «Цо  кому  до  теґо,
же  ми  так  кохами!»

Кохання,  вірність  —
істини  одвічні.
 Створили  їх  іще  до  нас,  давно.
 А  ми...
 Що  ж  ми?
 Лиш  випадкові  стрічні.
 Яке  гірке,
яке  гірке  вино!
 А  треба  пити.  То  хороший  звичай.
Його  створили  теж  для  нас,  давно...
За  нашу  зустріч!
 За  прощання  наше!
 Яке  гірке,
яке  гірке  вино!

ЛЬВІВСЬКІ  ГОЛУБИ
 Тінь  чорна  стрімко  падає  униз  —
то  білий  голуб  так  злітає  вгору.
Проспект  пташиний,  сонячний  карниз
вінчає  строгі  лінії  собору.
 Строкаті  ритми  вулиць  і  юрби,
дахів  похилих  старовинні  плечі.
 Над  містом  розмовляють  голуби.
 Про  що,  не  знаю.  Про  цікаві  речі.
 Про  той  собор.  Про  людство.  Про  війну.
Про  білий  світ,  про  небо  з  далиною.
 А  може,  він  голубці  каже:  —  Ну,
як  я  літав,  ти  скучила  за  мною?..
 18

В  дні,  прожиті  печально  і  просто,
все  було  як  незайманий  сніг.
Темнооким  чудесним  гостем
я  чекала  тебе  з  доріг.
 Забарився,  прийшов  нескоро.
Марнувала  я  дні  в  жалю.
 І  в  недобру  для  серця  пору
я  сказала  комусь:  —  Люблю...
 Є  для  серця  така  покута  —
забувати  скоріше  зло,
аніж  те,  що  мусило  бути
і  чого  в  житті  не  було.

ХУРТОВИНИ
 Циферблат  годинника  на  розі
хуртовини  снігом  замели...
 Нам  з  тобою,  видно,  по  дорозі,
бо  ішли  й  нікуди  не  прийшли.
Знов  ті  самі  вулиці  незрячі
і  замету  хвиля  снігова.
 Нам  з  тобою  легко  так,  неначе
вітер  нам  підказує  слова.
 —  Підкажи  найлагідніше  слово,
я  його  слухняно  повторю.
Розгуляйся  буйно  і  раптово,
заглуши  усе,  що  говорю!  —
 Не  було  ні  зустрічі,  ні  туги.
 Не  було  пориву  і  жалю.
 Я  спокійна.
 Я  щаслива  з  другим.
 Я  тебе  нітрохи  не  люблю.
 А  якщо  заплачу  і  руками
я  торкну  ясне  твоє  чоло,  —
нас  не  бачать  леви  біля  брами:
левам  очі  снігом  замело.
 20

І  як  тепер  тебе  забути?
Душа  до  краю  добрела.
Такої  дивної  отрути
я  ще  ніколи  не  пила.
 Такої  чистої  печалі,
такої  спраглої  жаги,
такого  зойку  у  мовчанні,
такого  сяйва  навкруги.
Такої  зоряної  тиші,
такого  безміру  в  добі!..
 Це,  може,  навіть  і  не  вірші,
а  квіти,  кинуті  тобі.

*  *  *
 Божевілля  моє,  божемилля,
богомілля  моїм  сльозам!
Один-єдиний  дотик  абсолютного  —
моя  душа  відкрилась,  як  Сезам.
Сама  не  знаю,  що  в  ній  за  скарби,
якого  серце  зберігало  джина.
 Там,  може,  пограбовані  гроби
і  заржавіла  лампа  Аладина.
 А  може,  й  ні.  Не  відаю.  Ти  теж  ні.
 Моя  душа  відкрилась,  як  Сезам...
 Які  у  тебе  руки  обережні,
які  слова  ласкаві,  як  бальзам!
 22

Нічого  такого  не  сталось.
 Бо  хто  ти  для  мене?  Сторонній.
Життя  соталось,  соталось
гіркими  нитками  іронії.
 Життя  соталось,  соталось.
Лишився  клубочок  болю.
Нічого  такого  не  сталось.
 Ти  просто  схожий  на  Долю.

*  *  *
 Осінній  день  березами  почавсь.
Різьбить  печаль  свої  дереворити.
 Я  думаю  про  тебе  весь  мій  час.
 Але  про  це  не  треба  говорити.
 Ти  прийдеш  знов.  Ми  будемо  на  «ви».
Чи  ж  неповторне  можна  повторити?
В  моїх  очах  свій  сум  перепливи.
 Але  про  це  не  треба  говорити.
 Хай  буде  так,  як  я  собі  велю.
 Свій  будень  серця  будемо  творити.
 Я  Вас  люблю,  о  як  я  Вас  люблю!
 Але  про  це  не  треба  говорити.
 24

ПІНГ-ПОНГ
 —  добридень  —
 —  здрастуйте  —
 —  як  справи?  —
 —  спасибі  —  добре  —  як  у  вас?  —
 —  робота  —  літо  —  спека  —  спрага
 —  а  настрій?  —
 —  добре  -
 —  все  гаразд  —
 —  неправда  —  очі  —
 —  вам  здалося  —
 —  ви  зблідли  —
 —  обережно  —  м’яч!  —
вогнем  мовчання  зайнялося  —
схрестились  погляди  —  пробач  —
кажи  слова  легкі  й  порожні  —
кажи  їх  знов  —  кажи  їх  знов!  —
 а  так  дивитися  не  можна
в  настільнім  тенісі  розмов

*  *  *
 Розкажу  тобі  думку  таємну,
дивний  здогад  мене  обпік:
я  залишуся  в  серці  твоєму
на  сьогодні,  на  завтра,  навік.
 І  минатиме  час,  нанизавши
сотні  вражень,  імен  і  країн,  —
на  сьогодні,  на  завтра,  назавше!  —
ти  залишишся  в  серці  моїм.
 А  чому?  То  чудна  теорема,
на  яку  ти  мене  прирік.
 То  все  разом,  а  ти  —  окремо.
 І  сьогодні,  і  завтра,  й  навік.
 26

У  світі  злому  і  холодному,
де  щастя  зіткане  з  прощань,
чи  ми  пробачим  одне  одному
цю  несподівану  печаль?
 Чи  будем  вік  себе  картати?
Але  за  віщо,  Боже  мій!
 За  те,  що  серце  калатати
посміло  в  ніжності  німій?!
 За  ті  передані  привіти?
 За  тихий  погляд,  що  п’янить?
Нехай  це  сонечко  посвітить.
Нехай  ця  туга  продзвенить.

*  *  *
 Я  дуже  тяжко  Вами  відболіла.
 Це  все  було  як  марення,  як  сон.
Любов  підкралась  тихо,  як  Даліла,
а  розум  спав,  довірливий  Самсон.
 Тепер  пора  прощатися  нам.  Будень.
На  білих  вікнах  змерзли  міражі.
 І  як  ми  будем,  як  тепер  ми  будем?!  —
такі  вже  рідні  і  такі  чужі.
 Ця  казка  днів  —  вона  була  недовгою.
Цей  світлий  сон  —  пішов  без  вороття.
Це  тихе  сяйво  над  моєю  долею!  —
воно  лишилось  на  усе  життя.
 28

Не  знаю,  чи  побачу  Вас,  чи  ні.
 А  може,  власне,  і  не  в  тому  справа.
 А  головне,  що  десь  вдалечині
є  хтось  такий,  як  невтоленна  спрага.
 Я  не  покличу  щастя  не  моє.
 Луна  луни  туди  не  долітає.
 Я  думаю  про  Вас.  Я  знаю,  що  Ви  є.
Моя  душа  й  від  цього  вже  світає.

*  *  *
 Я  кину  все.  Я  вірю  в  кілометри  —
обвітрені,  задихані  і  злі.
 Багато  їх  у  матінки  Деметри,
яка  була  богинею  землі.
 О,  розмотай  шляхи  мені,  богине!
 Світ  за  очі  від  себе  забіжу.
 Рятуй  мене,  врятуй  мене,  бо  гине
моя  душа,  задивлена  в  чужу.
 Так  ніжно,  так  беззахисно,  так  віддано,
так  всупереч  тверезому  уму.
 Врятуй  мене  розлукою  і  віддаллю,  —
ні  спогаду  з  собою  не  візьму.
 В  гірких  оазах  сонячної  цедри,
де  грім  тримає  зливу  в  рукаві,
де  тільки  версти,  дерев’яні  зебри,
пасуться  в  запорошеній  траві,  —
хай  буде  степ,  хай  буде  ліс  і  гори,
хай  вибухне  земна  твоя  пралють,
коли  лихі  на  око  семафори
мені  дорогу  смутком  переллють!
 зо

*  *  *
 То  рік  Щура,
то  Тигра,
то  Дракона.
 Мигтить  життя  в  калейдоскопах  Вічності.
 Я  в  Твоїх  очах  надрукована
таємним  шифром  Твоєї  ніжності.
 зі

*  *  *
 Двори  стоять  у  хуртовині  айстр.
 Яка  рожева  й  синя  хуртовина!
 Але  чому  я  думаю  про  Вас?
 Я  Вас  давно  забути  вже  повинна.
 Це  так  природно  —  відстані  і  час.
 Я  вже  забула.  Не  моя  провина  —
то  музика  нагадує  про  Вас,
то  раптом  ця  осіння  хуртовина.
 Це  так  природно  —  музика  і  час,
і  Ваша  скрізь  присутність  невловима.
Двори  стоять  у  хуртовині  айстр.
 Яка  сумна  й  красива  хуртовина!
 32

Мало  всього  —  ще  і  тугу  цю  вовчу
в  оце  щоденне  людське  улюлю!
 А  я  перетерплю,  а  я  перемовчу,
аж  поки  згіркне  слово  «люблю».
 Оці  Ніагари  блуду  і  бруду,
а  я  пересилю,  русява,  як  Русь,
а  я  переб’юся,  а  я  перебуду,
а  я  переплачу,  пересміюсь!
 Це  переждати,  пережадати,
це  передвічне  навперехрест,
це  як  перестріт  —  тебе  перестріти,
це  як  переступ  —  слово  і  жест.
Перенебачу,  перенечую,
передощиться,  переболю,
а  я  переднюю,  переночую,
а  я  перегодом  перелюблю.
 А  я  утечу  в  кошлаті  Карпати,
а  я  цю  любов  задушу  і  уб’ю...
 Зорі  стозорі,
 ви  що  —  телепати?
Чого  ж  ви  так  дивитесь  в  душу  мою?!

*  *  *
 У  присмеркові  доброї  дібровості
пшеничний  присмак  скошеного  дня.
На  крутосхилах  срібної  дніпровості
сідлає  вічність  чорного  коня.
 Киреї  хмар  на  плечах  має  вічність.
Вони  пливуть  кудись  на  Чигирин.
 Я  хочу  в  степ.  Я  хочу  в  непоміченість.
По  саму  душу  в  спокій  і  полин.
 Отак  брести.  А  тиша  —  як  в  соборі
з  давно-давно  загубленим  ключем.
Холоне  степ,  і  невкипілі  зорі
рогатий  жук  виймає  рогачем.
 А  там  —  Дніпро,  аж  ген  до  Базавлука,
аж  за  пороги  й  далі  за  лиман.
 Об  цілий  світ  спіткнулася  розлука
і  йде  на  нас,  страшна,  якТамерлан.
 А  ти  десь  там,  за  даллю  вечоровою,
а  ти  десь  там,  за  морем  тишини,  —
так  владно,  так  повільно  вичаровуеш
мене  із  ночі,  з  тиші,  з  далини...
 34

Такий  чужий
 і  раптом  —  неминучий!
Химери  хмар  задушать  горизонт.
Земля  вдихне  глибинно  і  жагучо
на  вишняках  настояний  озон.
 Мені  нестерпно,  душно,  передгрозно.
Ліловим  чадом  туманіє  без.
іудуть  ліси,  риплять  дубові  кросна,
парчеву  зливу  виткавши  з  небес.
Лягла  грози  пульсуюча  десниця
на  золоте  шаленство  голови.
 Мені,  мабуть,  ніколи  не  досниться
сліпучий  спалах  чистої  жаги.
 І]роза  мені  погрожує  громами,
закутий  біль  спинає  на  диби.
 Нехай  смакують  почуття  гурмани,
а  ти  стихія  —  любиш,  так  люби!
 Чи  ще  тебе  недоля  не  намучила?
 Чи  не  сліпить  грозою  ткана  ніч?
Люблю.
 Чужого.
 Раптом  —  неминучого,
тужу  тонкою  млістю  передпліч.

*  *  *
 І  день,  і  ніч,  і  мить,  і  вічність,
і  тиша,  і  дев’ятий  вал  —
твоїх  очей  магічна  ніжність
і  губ  розплавлений  метал.
 В  ніч  високосного  притулку,
коли  йде  обертом  земля,
ти  до  плеча  мене  притулиш
безсмертним  рухом  скрипаля.
 36

*  *  *
 Як  холодно!  Акація  цвіте.
 Стоїть,  як  люстра,  над  сирим  асфальтом.
Сумної  зірки  око  золоте,
і  електричка  скрикнула  контральто.
 Я  тихо  йду.  Так  ходять  скрипалі,
не  сколихнувши  музику  словами.
Єдина  мить  —  під  небом  на  землі
отак  побути  наодинці  з  Вами!
 Ви  теж,  мабуть,  десь  тихо  ідете.
Страждання  наше  чисте  і  терпляче.
 Як  холодно!..  Акація  цвіте.
 Як  холодно!  Душа  за  Вами  плаче.
 37

*  *  *
 І  не  минає,  не  минає!
 І  вже,  напевно,  не  мине.
 Тривога  душу  розпинає:
а  що,  як  любиш  не  мене?
 Я  по-латині:  аморе,  імо\
 Невже  від  цього  рятунку  немає?
А  море,  мамо,
 а  море,  мамо,  теж  не  минає.
 А  море,  мамо,  аморе,  амо,
аморе,  амо!  А  ти  єдин.
 Я  обламаю  хвилинам  пальці,
щоб  не  сплітались  в  печаль  годин.
 Розпались  хмари  на  міліграми,
і  всох  колодязь  каламаря.
 Куди  забігти?  Аморе,  амо...
 На  карті  місяця  теж  моря.
Чманіє  сад  од  квітучої  рясності.
 Іду,  збиваю  росу  хвощів...
 Море  Кризисів.
 Море  Ясності.
 Море  Дощів.
 38

*  *  *
 Сонце  моє,  оченята  карі,
синя  криниця  в  моїй  Сахарі,
сосен  моїх  сльоза  бурштинова,
серця  мого  печаль  полинова,
синя  птиця  мого  Метерлінка,
в  чистому  полі  росте  материнка,
скирти  сердиті,  як  зубробізони,
взяли  на  роги  усі  резони.
 Думка  моя,  переплакана  двічі,
може  дивитися  людям  у  вічі.
 Г]рішниця  я.  Полюбила  чужого.
 Долі  моєї  пекуча  жого!
 Буде  гроза!  Потім  буде  тиша.
 Жінка  твоя.  Але  я  твоїша.
 Десь  ти  живеш  по  дорозі  в  Святошино.
Душу  мою  без  тебе  спустошено.
 Оце  дожилася  —  з  бурі  та  з  клекоту,
оце  дожилася  —  до  сліз,  до  лепету.
Всесвіт.  Проблеми.  Трагедій  поденщина.
А  я  закохалася.  Сказано  —  женщина.
 39

*  *  *
 Ти  —  Шіва.  Ти  —  індуське  божество.
Твої  реальні  обриси  двояться.
Боюсь  на  Тебе  подивитись,  бо
таких  очей  не  можна  не  бояться.
Душа  шукає  слів,  як  молитов.
 До  синіх  вікон  туляться  дерева.
 О,  ця  побожність,  схожа  на  любов,
очей  повільних  ласка  мигдалева!
 А  очі  ближніх  —  зведені  курки,
і  душі  в  нас  беззахисні,  як  тири.
 Ти  думаєш,  у  Тебе  дві  руки,
а  в  Тебе  дві,  і  ще,  крім  них,  чотири.
 У  Хмарах  Кабінетної  Нудьги
вони  з  надпліччя  виростають  хижо
і  відливають  бронзою  жаги
і  сріблом  заворожених  наближень.
Повзе  гадюка  в  чорний  телефон.
Мигтять  людей  столикі  дублікати.
 А  я  стою.  І  це  мій  марафон  —
самій  від  себе  безвісти  тікати.
 Ми  розмовляєм  сухо  недарма.
 Такі  чужі.  А  ти  при  всіх  натомість
незримо  обнімаєш  чотирма
мою  незриму  світлу  непритомність.
 40

І  дві  мене,  прозорі  від  безсонь,
на  перехресті  вічності  й  вівторка,
стоять  під  тінню  бронзових  долонь,
одна  —  Твоя,  а  друга  —  недоторка.
 41

*  *  *
 Недумано,  негадано
забігла  в  глухомань,
де  сосни  пахнуть  ладаном
в  кадильницях  світань.
 Де  вечір  пахне  м’ятою,
аж  холодно  джмелю.
 А  я  тебе,
 а  я  тебе,
а  я  тебе
 люблю!
 Ловлю  твоє  проміння
крізь  музику  беріз.
 Люблю  до  оніміння,
до  стогону,  до  сліз.
 Без  коньяку  й  шампана,
і  вже  без  вороття,  —
я  п’яна,  п’яна,  п’яна
на  все  своє  життя!
 42

Які  щасливі  очі  у  казок!
 Я  прокидаюсь,  серце  калатає.
 Зима  стоїть  персидська,  як  бузок,
і  жоден  птах  її  не  хилитає.
 Мої  палаци,  вежі  крижані,
я  в  першу  мить  не  знаю  навіть,  де  я,
чи  там,  в  дитинстві,  чи  іще  у  сні,
чи  в  Ірпені,  чи  в  царстві  Берендея.
 Я  в  першу  мить  не  знаю,  що  це  —  я.
Сосновий  світ  здивовано  вивчаю.
 Я  прокидаюсь.  І  твоє  ім’я
наповнить  душу  сонцем  і  печаллю.

*  *  *
 іуде  вогонь  —  веселий  сатана,
червоним  реготом  вихоплюється  з  печі...
А  я  чолом  припала  до  вікна,
і  смуток  мій  бере  мене  за  плечі.
 Сама  пішла  світ  за  очі  —  аби
знайти  від  тебе  крихту  порятунку.
 Мої  думки,  як  дикі  голуби,
в  полях  шукали  синього  притулку.
 Сама  втекла  в  сніги,  у  глухомань,
щоб  віднайти  душевну  рівновагу.
 І  віднайшла  —  гірку  печаль  світань,
і  п’ю,  немов  невиброджену  брагу.
 І  жду  якогось  чуда  із  чудес.
 Читаю  ніч,  немовби  чорну  книгу.
 Якщо  кохаєш  —  знайдеш  без  адрес
оцю  хатину  за  морями  снігу.
 І  відпливаю  поночі  одна
на  кризі  шибки  у  холодний  вечір.
 І  спить  в  печі  веселий  сатана,
уткнувся  жаром  в  лапи  головешок.
 44

І  я  не  я,  і  ти  мені  не  ти.
 Скриплять  садів  напнуті  сухожилля.
Десь  грає  ніч  на  скрипці  самоти.
 Десь  виє  вовк  по  нотах  божевілля.
Бере  голодну  тугу  —  як  з  ножа.
Дзвенять  світів  обледенілі  дзбани.
 І  виє  вовк.  І  вулиця  чужа
в  замет  сміється  чорними  зубами.
 І  виє  вовк,  ночей  моїх  соліст...
Заклацав  холод  іклами  бурульок.
Вповзає  вовк  і  тягне  мерзлий  хвіст,
в  сузір’ї  Риб  вловивши  кілька  тюльок.
Ти,  вовче,  сядь.  Ти  на  порозі  ляж.
 Ти  розкажи  свою  пригоду  вовчу.
 А  смушки  скинь.  Навіщо  камуфляж?
Ти  краще  вий.  А  я  собі  помовчу.
Погрійся  тут,  моя  нічна  мано,
хоч  ми  із  казки  вибули  за  віком,
аж  поки  ранок  в  чорне  доміно
зіграє  з  нами  вогниками  вікон.
 Аж  поки  сонце  перепалить  пруг,
і  сплачуть  пітьму  стріхи  тонкосльозі...
Лежить  овеча  шкура  завірюх...
і  скімлить  пес  розумний  на  порозі...

*  *  *
 Я  хочу  знати,  любиш  ти  мене,
чи  це  лиш  сон,  який  уже  не  сниться?
Моєї  долі  пекло  потайне,
моя  сама  від  себе  таємниця!
 Чи  ти  за  мене  душу  віддаси,
чи  розміняєш  суєтно  і  дрібно?
 Краса  —  і  тільки,  трішечки  краси,
душі  нічого  більше  не  потрібно.
 Чи,  може,  в  цім  калейдоскопі  літ,
де  все  нещадно  звичне  і  щоденне,
ти  просто  мені  дивишся  услід
і  трохи  любиш  сни  свої  про  мене?
 46

*  *  *
 Ти  дивишся.  А  я  вже  —  як  на  трапі.
 І  слів  нема.  І  туга  через  край.
 Життя  іде  по  «Гаусовій  шляпі»:
 отак  от  —  «здрастуй»,  а  отак  —  «прощай».
 Прощай,  прощай,  чужа  мені  людино!
 Ще  не  було  ріднішого,  як  ти.
 Оце  і  є  той  випадок  єдиний,
коли  найбільша  мужність  —  утекти.
 47

МІЖ  ІНШИМ
 Коли  буду  я  навіть  сивою,
і  життя  моє  піде  мрякою,
я  для  тебе  буду  красивою,
а  для  когось,  може,  й  ніякою.
 А  для  когось  лихою,  впертою,
ще  для  когось  відьмою,  коброю.
 А  між  іншим,  якщо  відверто,
то  була  я  дурною  і  доброю.
Безборонною,  несинхронною
ні  з  теоріями,  ні  з  практиками.
 І  боліла  в  мені  іронія
 всіма  ліктиками  й  галактиками.
 І  не  знало  міщанське  кодло,
коли  я  захлиналась  лихом,
що  душа  між  люди  виходила
забинтована  білим  сміхом.
 І  в  житті,  як  на  полі  мінному,
я  просила  в  цьому  сторіччі
хоч  би  той  магазинний  мінімум:
 —  Люди,  будьте  взаємно  ввічливі!
І  якби  на  те  моя  воля,
написала  б  я  скрізь  курсивами:
 —  Так  багато  на  світі  горя,
люди,  будьте  взаємно  красивими!
 48

*  *  *
 Моя  любове!  Я  перед  тобою.
 Бери  мене  в  свої  блаженні  сни.
 Лиш  не  зроби  слухняною  рабою,
не  ошукай  і  крил  не  обітни!
 Не  допусти,  щоб  світ  зійшовся  клином,
і  не  приспи,  для  чого  я  живу.
 Даруй  мені  над  шляхом  тополиним
важкого  сонця  древню  булаву.
 Не  дай  мені  заплутатись  в  дрібницях,
не  розміняй  на  спотички  доріг,
бо  кості  перевернуться  в  гробницях
гірких  і  гордих  прадідів  моїх.
 І  в  них  було  кохання,  як  у  мене,
і  від  любові  тьмарився  їм  світ.
 І  їх  жінки  хапали  за  стремена,
та  що  поробиш,  —  тільки  до  воріт.
 А  там,  а  там...  Жорстокий  клекіт  бою
і  дзвін  мечів  до  третьої  весни...
 Моя  любове!  Я  перед  тобою.
 Бери  мене  в  свої  блаженні  сни.
 49

*  *  *
 Ранесенько,  акації  ще  спали,
росою  ще  не  сплакались  кущі,
ми  йшли  удвох,  і  вишні  осипали
рожевий  цвіт  на  трави  і  хвощі.
 Стояла  тиша.  Плесо  придніпрове
торкала  чайка,  вигнуте  крило.
 А  сонце,  сонце,  сонце  —  пурпурове!  —
такого  ще  ніколи  не  було.
 А  ми  ішли.  Нас  вишні  осипали.
 Ще  довго  буде  пам’ять  там  ходить.
Ранесенько,  акації  ще  спали...
Мовчали  ми,  щоб  їх  не  розбудить.
 50

Що  в  нас  було?
 Любов  і  літо.
 Любов  і  літо  без  тривог.
 Оце  і  все.  А  взагалі-то
не  так  і  мало,  як  на  двох.
 Ось  наші  ночі  серпень  вижне,
прокотить  вересень  громи,
і  вродить  небо  дивовижне
скляними  зорями  зими!
 І  знову  джміль  розмружить  квітку,
і  літо  гратиме  в  лото.
 І  знов  сплете  на  спицях  плітку
сторукий  велетень  —  Ніхто.
 І  в  цьому  днів  круговороті,
де  все  минати  поспіша,
як  та  пташиночка  на  дроті,
спочине  стомлена  душа.

АПОЛОГІЯ  ЛИЦАРСТВА
 Там,  за  віками,  за  гірким  туманом,
де  трубить  вічність  у  Роландів  ріг,
любов  була  єдиним  талісманом,
а  талісман  ще  звався  —  оберіг.
 Було  життя  осяяне  красою,
любов  і  честь  цінились  над  життя.
 І  що  там  смерть  з  великою  косою?  —
мужчина,  лицар,  сонячне  дитя!
 В  моїх  садах  мелодії  Провансу,
і  жінка,  жінка,  жінка  всіх  віків!  —
за  неї  лицар  гинув  без  авансу,
вона  чекала  цокоту  підків.
 В  монастирях,  фортецях  і  столицях,
з  глухих  палаців,  схожих  на  тюрму,
якщо  він  лицар,  —
 о,  якщо  він  лицар!  —
вона  троянду  кидала  йому.
 Гриміли  вальси,  пурхали  амури,
давили  будні,  смикала  сім’я,  —
жіноча  туга  билася  об  мури:
де  лицар  мій,  молитва  де  моя?!
 52

І  хоч  в’яжіть,  хоч  плітку  або  клітку,
хоч  бозна-хто  розкаже  бозна-де,
якщо  він  лицар  —  жінка  кине  квітку,
на  все  життя  очима  проведе.
 53

ЕКЗОТИКА
 Якби  це  було  просто  щастя,
 то  це  було  б  просто  щастя.
А  все,  що  зверх  того,  це  вже  —  поезія.
Слухай,  милий,  ти  захищайся!
 Я  стала  дика,  я  —  Полінезія.
 Колись  Ґоґен  тікав  на  Таїті,
лишались  тут  і  модерн,  і  готика.
 У  цьому  черствому  скрипучому  світі
тільки  любити  —  тепер  екзотика.
 Я  порушила  всі  табу.
 Нарвані  квіти  мої  у  Нірвані.
 Пасеться  обов’язків  цілий  табун,
а  я  цілую  тебе  у  віґвамі.
 Що  з  того,  що  туфлі  у  мене  на  шпильках?
Я  в  джунглях  була  і  насилу  вибрела.
 Душі  предків  приходять  навшпиньки,
щоб  подивитись,  кого  я  вибрала.
 Очі  у  них  великі  і  круглі.
 Скелі  голі,  як  Голіафи.
 Птиця  тюльпан  п’є  воду  із  кухля,
птиця  бузок  п’є  воду  з  карафи.
 Дві  зірки  у  хату  мені  влетіло.
 Сади  стоять  буддійськими  храмами.
Люблю  твоє  тіло,  смагляве  тіло,
тіло  твоє,  татуйоване  шрамами.
 54

А  вечір  пролітає,  наче  крижень,
черкнувши  місто  синіми  крильми.
У  непритомне  полум’я  наближень
ми  вже  йдемо,  покірніші,  як  ми.
 Це  як  гіпноз,  як  магія  безодні,
як  струм  жаги,  що  в  голосі  болів,
коли  вуста  пекучі,  аж  холодні,
уже  не  здатні  вимовити  слів.

*  *  *
 Ти  вчора  поїхав,  ти  ж  тільки  поїхав  учора,
а  вже  мені  будень  диктує  дощі  та  й  дощі.
 І  де  ж  мені  взяти  для  дум  зрівноважені  чола,
для  смутків  сутулих  —  непродощимі  плащі?
 Вмовляю  себе,  що  тиждень  —  це  так  небагато.
Ну,  що  таке  тиждень?  Були  й  не  такі  тижні.
 При  згадці  про  тебе  я  гріюсь,  немов  при  багатті.
Дощі  зарядили,  такі  затяжні-затяжні.
 Дороги  розмиті,  і  чується  крик  журавлиний.
 І  ніч  проминула,  і  сон  не  приніс  забуття.
 Тепер  я  не  можу  без  тебе  пробути  й  хвилини.
 А  якось  жила  ж  я  усе  попереднє  життя!
 56

ЛЕЙТМОТИВ  ЩАСТЯ
 Мені  страшно  признатися:  я  щаслива.
Минають  роки,  а  ти  мені  люб.
 Шаліє  любові  тропічна  злива  —
землі  і  неба  шалений  шлюб.
Вколисана  в  ніч,  тобою  омита,
хитає  мене  серед  білого  дня.
 Ковшами  самотності  сплачене  мито
за  всі  незнання  і  за  всі  навмання.
Нещасть  моїх  золоті  обжинки.
 Душа  моя,  аж  тепер  сп’янись.
 Ох,  я  не  Фауст.  Я  тільки  жінка.
 Я  не  скажу:  «Хвилино,  спинись!»
Хвилино,  будь!
 Лише  не  хвилиною,
а  цілим  життям  —  хвилюй  і  тривож!
Аж  поки  мене  понесуть  із  калиною
туди...  ну,  звідки...  Тоді  вже  що  ж...
 57

♦  ♦  ♦
 Ти  пам’ятаєш,  ти  прийшов  із  пристані.
Такі  сади  були  тоді  розхристані.
 І  вся  в  гірляндах,  як  індійська  жриця,
весна  ряхтіла  в  іскорках  роси.
 Плакучі  верби  не  могли  журиться,
такі  були  у  іволг  голоси!
 А  під  вікном  цвіли  у  нас  троянди.
 Не  вистачало  трішечки  доби.
 А  по  дашку  прозорої  веранди
ходили  то  дощі,  то  голуби...
 58

*  *  *
 Це  не  чудо,  це  чад,  мені  страшно  такого  кохання.
Чорна  магія  ночі,  скажи  мені  голосом  рік  —
ця  тривога,  ця  ніжність,
 незатьмарений  рай  без  вигнання,
заворожене  щастя,  —  чи  буває  таке  навік?
 Що  з  осяянь  своїх  ми  щодня  непомітно  втрачаєм?
Як  сахається  розум!  Втомилась  душа  від  шулік.
Заклинаю  тебе,  будь  навіки  мені  незвичайним!
Чорна  магія  ночі,  скажи  мені  голосом  рік.
 59

*  *  *
 Я  ніколи  не  звикну.  Я  не  вмію  до  тебе  звикати.
 Це  за  примхи  мої  ти  так  гарно  мене  покарав.
 І  приходять  світанки,  щоденних  турбот  адвокати,
і  несуть  під  пахвою  тисячі  різних  справ.
 Я  кажу  їм:  світанки!  Все  на  світі  таке  муруге.
Урожай  суєти  —  залишається  тільки  стерня.
Скільки  ми  милувались!
 І  жодного  разу  —  вдруге.
 Скільки  років  кохаю,
 а  закохуюсь  в  тебе  щодня.
 60

ЕПІЛОГ
 Я,  підданка  своїх  обов’язків,
я,  васал  свому  королю,
я  люблю  тебе  тихо,  боязко,
я  прощально  тебе  люблю.
 Не  жалкуй  за  мною.  Я  мічена.
Мене  кожне  лихо  згребе.
 На  прощання,  тобою  засвічена,
подарую  тобі  себе.
 Це  б  лишитись.  Але  не  можу  я.
Нареченою  нарече  й
заколисує,  заворожує
чорнобрив’я  таких  ночей.
 А  в  моєму  краю  ойчистому
б’ють  гармати,  свистить  картеч.
Я  не  жінка.  Найкращі  лицарі
наді  мною  зломили  меч.
 Мені  легко,  що  вже  аж  трудно.
Мені  страшно:  забуду  пароль.
Мене  кличе  суворо  і  трубно
мій  обов’язок,  мій  король.
 Не  кажи,  що  не  маю  рації,
і  докорами  не  карай.
 Я  в  любові  —  як  в  еміграції.
Відпусти  мене  в  рідний  край.
 61

І  ЗНОВУ  ПРОЛОГ
 Маю  день,  маю  мить,
 маю  вічність  собі  на  остачу.
 Мала  щастя  своє,  проміняла  його  на  біду.
 Голубими  дощами
 сто  раз  над  тобою  заплачу.
 Гіацинтовим  сонцем
 сто  раз  над  тобою  зійду.
 Ми  з  тобою  такі  безборонні  одне  перед  одним.
 Ця  любов  була  схожа
 на  таїнство  перших  причасть.
 Кожен  ранок  був  ніччю.
 Кожна  ніч  була  передоднем.
 Кожен  день  був  жагучим  чуттям  передщасть.
 А  тепер...  Що  тепер?  Моє  серце  навіки  стерпне.
 На  пожежах  печалі  я  пам’ять  свою  обпалю.
 Якби  ти  знав,  як  солодко,  нестерпно,
і  як  спочатку  я  тебе  люблю!
 62

Навшпиньки  повертаюся  в  ті  дні.
Вони,  як  сонце,  сходять  у  мені.
 Там  є  наш  дім  і  обрій  твоїх  рук,
і  ще  душа  не  відає  розлук
 І  ще  є  час  для  друзів  і  гостей.
 І  щастя  є.  І  донечка  росте.
 І  син  малює  квіточку  зорі,
 як  той  Маленький  принц  Екзюпері.

*  *  *
 Місто,  премісто,  прамісто  моє!
Стійбище  людське  з  асфальту  й  бетону.
Як  там  не  буде,  а  все-таки  є
той  силует  у  вікні  золотому!
 Ось  я  проходжу,  і  ось  я  пройду.
 Може,  й  навік,  але  справа  не  в  тому  —
тільки  б  не  танув,  як  тінь  на  льоду,
той  силует  у  вікні  золотому!
 Скільки  душа  прориває  тенет!
 З  моря  і  суші  —  додому,  додому!
 Там,  де  у  мене  є  той  силует,
той  силует  у  вікні  золотому!
 64

А  вранці  із  усіх  казок
прийшов  невиспаний  бузок.
Росу  із  кучерів  струснув,
ліг  поруч  з  нами  і  заснув.

♦  *  *
 Сади  стояли  в  білому  наливі.
 Іскрив  зеніт,  як  вольтова  дуга.
 А  ми  були  безсмертні,  бо  щасливі.
 За  нами  пам’ять  руки  простяга.
 66

Люблю  твій  степ  і  подих  твого  степу.
Міраж  кринички  і  міраж  осель.
Поклавши  крила  на  велику  спеку,
стоїть  над  степом  сірий  журавель.
 Тут  всіх  було  —  і  половця,  і  грека.
Віки  замкнула  на  басовий  ключ
бандура  степу,  бурштинова  дека
з  голосниками  гайдамацьких  круч.
 Громи  рокочуть  десь  там  на  пониззі.
Люблю  твій  степ.  Усе  твоє  люблю.
Мені  самотньо,  як  в  Червоній  книзі
останньому  у  небі  журавлю.

*  *  *
 Ліс  був  живий.  Він  не  прощався.
Віки,  здавалось,  прошумить.
Якби  я  знала,  що  то  щастя,
я  б  зупинила  оту  мить.
 А  я  не  знала,  я  ж  не  знала,
вона  ж  не  скаржиться  сама.
 А  мить  минала  і  минала,
і  от  тепер  її  нема.
 І  тільки  з  відстані  розлуки
обпалить,  змучить,  защемить  —
твоя  присутність,  твої  руки,
твоє  обличчя  у  ту  мить!
 68

*  *  *
 Сороко,  не  кричи!  Я  в  лісі  не  стороння.
Я  знаю  тут  усіх,  і  знають  мене  всі.
 І  хори  птиць,  і  цих  дубів  хороми.
 І  сосни,  сосни,  SOS!  —  тону  у  їх  красі.
 І  річечка,  де  вранці-рано
бобри  працюють  філігранно.
 І  лис,  і  лось,  і  те  осіннє  поле.
 І  та  над  яром  стежечка  стрімка.
 І  той,  що  вже  нізвідки  і  ніколи
не  вийде  з  лісу  і  не  погука.
 69

*  *  *
 Ой  осінь,  осінь,  барви  чудотворні!
 Як  журавлі  кричать  твої:  —  Курли!
 Які  минають  люди  неповторні!
Хоч  би  іще  хоч  трошки  побули!
 Уже  дерева  —  як  рогаті  олені.
 Останнє  листя  облітає  з  крон.
 Душа  стоїть  у  пам’яті,  як  в  повені.
 І  тільки  світить  бакени  Харон.
 70

*  *  *
 Усе  було  —  і  сум,  і  самота,
і  горе  втрат,  і  дружба  нефальшива.
 А  ця  любов  —  як  нитка  золота,
що  й  чорні  дні  життя  мого  прошила.
 Усе  було,  було  й  перебуло.
 А  ця  любов  —  як  холодно  без  неї!
 Як  поцілунок  долі  у  чоло.
 Як  вічний  стогін  пам’яті  моєї.
 71

*  *  *
 Віки  живуть  в  старому  фоліанті.
Душа  шукає  не  прощення  —  прощ.
А  дощ  так  само  ходить  по  веранді,
екологічно  небезпечний  дощ.
 І  сам  на  сам  зі  Всесвітом  імлистим
летить  Земля  із  людством  на  плечі.
А  дощ  шепочеться  із  листям,
як  я  з  тобою  уночі.
 72

Зелені  очі  орхідей.
 І  хтось  на  скрипці  грає.
 Вдова  —  це  тінь  серед  людей,
свіча,  що  догорає.

*  *  *
 Я  нахиляюсь  над  безоднею,
кричу  у  безвісті  віків:
 —  А  як  же  ми  один  без  одного
в  Сузір’ї  Гончих  Павуків?
 І  як  же  ти  один  у  Всесвіті?
 І  як  же  тут  без  тебе  я?!
 Впізнай  мене  в  холодній  безвісті,
згадай  моє  земне  ім’я!
 74

Моя  пам’ять  плаче  над  снігами,
де  стоять  берези  і  хрести.
 У  зимові  срібні  амальгами
біле  сонце  хоче  прорости.
 Я  живу,  бо  ще  мені  живеться.
 Бо  живу,  дав  Бог  мені  снаги.
 Із  твого  невидимого  серця
кров  калини  капле  у  сніги.

*  *  *
 Найнезабутніше  з  облич,
таке  єдине,  Боже,  Боже!
 Не  плач,  не  муч  його,  не  клич.
 Він  не  обізветься.  Не  може.
 Там  ні  печалі,  ані  сліз.
 Ні  дня,  ні  вечора,  ні  рання.
 Його  нема  ніде.  Він  скрізь,
 вже  в  остаточній  формі  існування.
 76

Починають  зорі  пригасати.
 В  пам’яті  сутуляться  хрести.
Альбіноні,  Верді,  Сарасате,
поможіть  цей  сум  перебрести!

*  *  *
 Дорогий  мій,  сонячний,  озвися!
 Може,  й  справді,  краще  так,  —  мовчи.
Золотої  пам’яті  узвишшя,
звідки  видно  вже  лиш  силует.
 Який  печальний  в  пам’яті  естамп!
 Мої  слова  од  болю  недоріки.
 А  ти  десь  там,  а  ти  десь  там,  десь  там  —
як  обрій,  мружиш  сонячні  повіки.
 78

старий
 годинникар

*  *  *
 Відмикаю  світанок  скрипковим  ключем.
Чорна  ніч  інкрустована  ніжністю.
Горизонт  піднімає  багряним  плечем
день  —
 як  нотну  сторінку  вічності.
 Що  сьогодні?
 Який  веселий  фрагмент
із  моєї  шаленої  долі?
 Усміхається  правда  очима  легенд
і  свобода  —  очима  неволі.
 Любов  неповторна  —
 моя  валторна.
 Шляхи  прощальні  —
 перша  скрипка  печалі.
 А  в  сірі  будні
 буду  бити,  як  в  бубни.
Дуже  мені  легко.  Дуже  мені  трудно.
 Еволюція  гусячих  пер.
 Філософій  забрьоханий  німб.
 Слово  —  прізвище  думки  тепер,
а  частіше  —  її  псевдонім.
 80

То  чого  ж  я  шукаю  і  чим  я  жива?!
Велемовний  світ,  велелюдний.
 Ви  поезія,  вірші?
 Чи  тільки  слова?
 У  майбутнього  слух  абсолютний.
 81

АКВАРЕЛІ  ДИТИНСТВА
 Дніпро,  старенький  дебаркадер,  левино-жовті  береги
лежать,  на  кігті  похиливши  зелену  гриву  шелюги.
 В  пісок  причалює  пірога.  Хтось  варить  юшку,
 дим  і  дим.
 Суха,  порепана  дорога  повзе,  як  спраглий  крокодил.
 В  Дніпрі  купається  Купава.  Мені  ще  рочків,  може,  три.
А  я  чекаю  пароплава  із-за  трипільської  гори.
 Моє  нечуване  терпіння  іще  ніхто  не  переміг,
 бо  за  терпінням  є  Трипілля,  а  за  Черніговом  —  Черніг.
 Черніг  страшний,  він  дуже  чорний.
 Як  звечоріє  на  Дніпрі,
Черніг  сідає  в  чорний  човен  і  ставить  чорні  ятері.
 І  ті  корчі,  і  те  коріння,  розмите  повінню  з  весни,
і  золотаве  звечоріння  в  зелених  кучерях  сосни.
 І  ті  роки,  що  так  промчали,  і  пароплав  той,  і  гора...
Це  вже  невидимі  причали
 в  глибокій  пам’яті  Дніпра.
 82

Я  виросла  у  Київській  Венеції.
 Цвіли  у  нас  під  вікнами  акації.
 А  повінь  прибувала  по  інерції
і  заливала  всі  комунікації.
 Гойдалися  причали  і  привози.
Світилися  кіоски,  мов  кіотики.
 А  повінь  заливала  верболози
по  саме  небо  і  по  самі  котики.
 О,  як  було  нам  весело,  як  весело!
Жили  ми  на  горищах  і  терасах.
 Усе  махало  крилами  і  веслами,
і  кози  скубли  сіно  на  баркасах.
 І  на  човнах,  залитими  кварталами,
коли  ми  поверталися  зі  школи,
дзвеніли  сміхом,  сонцем  і  гітарами
балкончиків  причалені  гондоли.
 І  слухав  місяць  золотистим  вухом
страшні  легенди  про  князів  і  ханів.
 І  пропливав  старий  рибалка  Трухан.
Т]руханів  острів...  острів  іугорханів...
А  потім  бомби  влучили  у  спокій.
Чорніли  крокв  обвуглені  трапеції.
 А  потім  повінь  позмивала  попіл
моєї  дерев’яної  Венеції.

СМЕРТЕЛЬНИЙ  ПАДЕГРАС
 Земля  кружляє  у  космічнім  вальсі.
 Вітри  галактик  —  вічні  скрипалі.
 Гармонія  крізь  тугу  дисонансів
проносить  ритми  танцю  по  землі.
 І  серцю  в  грудях  тісно,  тісно,  тісно!
Смички  пиляють  задубілий  сум.
 Зненацька  м'язи  вибухнуть  первісно,
ударить  кров,  як  електричний  струм.
 І  не  паркет,  зачовганий  до  глянцю,
не  долівки,  налиплі  до  чобіт,  —
вже  вся  планета  —  п'єдестал  для  танцю,
де  сходять  вальси  з  голубих  орбіт.
 І]римить  високий  гонор  полонеза,
і  лихом  б'є  об  землю  перепляс,
лезгинка  чорна  срібні  гострить  леза
і  граціозно  ходить  па-де-ґрас.
 Шпурляв  канкан  мережки  парижанок.
Шмагав  аркан  по  сивих  постолах.
 І  відчайдушний  танець  між  ножами
шотландки  танцювали  на  столах.
 84

Велике  діло  —  танець  між  ножами!
Танцюй  собі,  лиш  пальчика  не  вріж.
Доріг  війни  смутні  подорожани,
ми  знали  інший  —  танець  бездоріж.
 Десь  труп  коня  вмерзає  в  сизу  осінь.
 І  смерть  впритул  до  мене  підступа.
 А  я  іду.  А  я  роблю  наосліп
на  міннім  полі  обережні  па.
 Півкроку  вбік  —  і  все  це  піде  прахом.
 І  цілий  всесвіт  вміститься  в  сльозу.
Дрімотні  міни  —  круглі  черепахи  —
в  землі  шорсткій  ворушаться,  повзуть.
 О  піруети  вимушених  танців!
 Хто  йшов  по  полю  мінному  хоч  раз,
той  мимохіть  і  на  паркетних  ґлянцях
пригадує  смертельний  падеграс.
 85

*  *  *
 По  цьому  Дніпру  пливли  човни  з  Візантії.
 Царівна  пливла,  їй  був  вісімнадцятий  год.
 Про  неї  писали  хіба  ж  такі  грамотії!
 Король  її  сватав,  і  вікінг,  і  русич,  і  гот.
 Дніпро  був  широкий,  і  овидом  вельми  дивен.
 І  дзеркало  слави  було  ще  тоді  не  криве.
 І  Київ  стоїть.  І  стоїть  кам’яний  Володимир.
 І  в  пам’яті  їхній  царівна  пливе  і  пливе.
 86

Мені  відкрилась  істина  печальна:
життя  зникає,  як  ріка  Почайна.
 Через  віки,  а  то  й  через  роки,
ріка  вже  стане  спогадом  ріки.
 І  тільки  верби  знатимуть  старі:
киян  хрестили  в  ній,  а  не  в  Дніпрі.

*  *  *
 Нехай  підождуть  невідкладні  справи.
 Я  надивлюсь  на  сонце  і  на  трави.
Наговорюся  з  добрими  людьми.
 Не  час  минає,  а  минаєм  ми.
 А  ми  минаєм...  ми  минаєм...  так-то...
 А  час  —  це  тільки  відбивання  такту.
Тік-так,  тік-так...  і  в  цьому  вся  трагічність.
Час  —  не  хвилини,  час  —  віки  і  вічність.
 А  день,  і  ніч,  і  звечора  до  рання  —
це  тільки  віхи  цього  проминання.
 Це  тільки  мить,  уривочок,  фрагмент.
Остання  нота  ще  бринить  в  повітрі,  —
дивися:  Час,  великий  диригент,
перегортає  ноти  на  пюпітрі.
 88

СТАРИЙ  ГОДИННИКАР
 Ще  пароплавчики  чаділи,  наче  праски,
ще  ми  шукали  крем’яхи  в  піску,  —
на  пограниччі  дійсності  і  казки
стояв  той  дім  за  хмарами  бузку
 Там  жив  дідок,  що  схожий  був  на  графа,
в  краватці  чорній,  не  як  всі  діди.
 В  трельяжі  віддзеркалена  карафа
була,  як  сон  криничної  води.
 Усмішкою  дитячої  фортуни
було  для  нас  потрапити  в  той  дім.
Там  все  було  блискуче  і  латунне,
і  на  роялі  гномик  там  сидів.
 Були  там  сови  і  якісь  личини.
Коти  робили  хижий  променад.
Трельяж  дивився  срібними  очима
на  все,  що  не  хотіло  проминать.
 А  той  старий,  достоту  Каліостро,
щось  прецизійне  маючи  в  руці,
дивився  в  шкельце,  наче  кібець,  гостро,
і  поціляв  у  гвинтики  й  зубці.
 89

Навколо  нього  час  лежав  навалом.
 Співали  птиці  в  шибку  із  куща.
 А  він,  старий,  сидів,  як  за  штурвалом,  —
в  руках  крутив  манюньке  коліща.
 Куди  він  плив?  Немов  стояче  озеро,
за  ним  тьмянів  у  сутінках  трельяж.
 Всі  механізми  цокали  загрозливо,
і  з  пітьми  хтось  казав  йому:  «Приляж!-
 У  мерехтінні  маятників  мідних,
округлені,  як  очі  камбали,
дзиґарики  замовників  безслідних
на  підвіконні  цокали,  ішли.
 Він  дарував  нам  шкельця  та  брелоки.
 Ми  ще  тоді  не  знали  ні  про  що.
 Був  тридцять  сьомий.  Він  вслухався:  кроки.
Якийсь  замовник  знову  не  прийшов.
 Старенька  жінка  вносила  соломки
і,  вся  залита  сяйвом  золотим,
чогось  палила  у  печі  іконки,
поцілувавши  кожну  перед  тим.
 Мені  стояло  в  пам’яті  роками,
як  ми  тоді  не  відали  про  те,
 90

чого  старий  тремтячими  руками
ловив  секунди  крильце  золоте.
 Крихкий  комод  вивірчувала  шашіль.
 З  куточка  сяяв  срібний  образок.
 Його  душили  спогади,  і  кашель,
і  навіть  той  за  вікнами  бузок.
 І  як  хисткий  підсвічник  на  роялі,
де  вже  у  свічці  догоряє  ґніт,
він  був  для  нас  вже  майже  нереальний
отой  старезний  загадковий  дід.
 Чогось  він  так  дивився  і  дивився,
він  міг  дивитись  і  годину,  й  дві.
 Коли  один  годинничок  розбився,
він  лиш  погладив  нас  по  голові.
 Ми  розминались  в  часі  і  у  просторі.
Йому  було,  мабуть,  уже  віки.
 І  набалдашник  на  старому  костурі
уже  забув  тепло  його  руки.
 91

ТРИ  ПРИНЦЕСИ
 Немов  чарівні  декорації  —
жасмин,  троянди  і  бузок.
Кузини  мамині,  три  ґрації,
як  три  принцеси  із  казок.
 Які  ж  були  вони  вродливі,
три  Лади-Либеді  тоді!
 І  трішки-трішки  вередливі,
і  дуже-дуже  молоді.
 До  них  у  гості  ми  приходили,
вони  жили  через  город.
 0  тихий  сад  мойого  подиву,
де  сливи  звалися  ренклод!
 Де  шпак  літає,
 сойка  літує,
принцеси  ходять  серед  клумб...
А  їх  давно  вже  переслідує
страшний  безжалісний  чаклун.
 Він  поселився  в  домі  їхньому,
під  зорепадом  жолудів.
 Колись  я  ввечері  приїхала
 1  чула,  як  він  шарудів.
 92

В  тому  годиннику  з  зозулькою
він  причаївся  у  кутку
Вона  з  віконечка  вигулькує,
ніяк  не  вимовить:  «Ку-ку!»
 Над  тою  гиркою  деркучою
вже  й  не  ворушиться  вона,
бо  хтось  підкручує,  підкручує
залізні  вуса  чаклуна...
 Стоять  садів  квітучі  повені.
 А  я  зайти  туди  боюсь.
 Там  три  принцеси  зачакловані
у  сивих  зморщених  бабусь.
 93

*  *  *
 Затінок,  сутінок,  день  золотий.
 Плачуть  і  моляться  білі  троянди.
 Може,  це  я,  або  хто,  або  ти
ось  там  сидить  у  куточку  веранди.
Може,  він  плаче,  а  може,  він  жде  —
кроки  почулись,  чи  скрипнула  хвіртка.
Може,  він  встане,  чолом  припаде,
там,  на  веранді,  чолом  до  одвірка.
 Де  ж  ви,  ті  люди,  що  в  хаті  жили?
 Світку  мій  білий,  яке  тут  роздолля!
Смуток  нащадків  —  як  танець  бджоли,
танець  бджоли  до  безсмертного  поля.
Може,  це  вже  через  тисячу  літ  —
я  і  не  я  вже,  розбуджена  в  генах,
тут  на  землі  я  шукаю  хоч  слід
роду  мого  у  плачах  і  легендах!
 Голос  криниці,  чого  ж  ти  замовк?
 Руки  шовковиць,  чого  ж  ви  заклякли?
Вікна  забиті,  і  висить  замок  —
ржава  сережка  над  кігтиком  клямки.
Білий  причілок  оббила  сльота.
 Хто  там  квилить  у  цій  хаті  ночами?
Може,  живе  там  сама  самота,
соває  пустку  у  піч  рогачами.
 94

Може,  це  біль  наш,  а  може,  вина,
може,  бальзам  на  занедбані  душі
спогад  криниці  і  спогад  вікна,
спогад  стежини  і  дикої  груші...

*  *  *
 Старесенька,  іде  по  тій  дорозі.
 Як  завжди.  Як  недавно.  Як  давно.
Спинилася.  Болять  у  неї  нозі.
 Було  здоров’я,  де  тепер  воно?
 І  знов  іде...  Зникає  за  деревами...
Світанок  стежку  снігом  притрусив.
 Куди  ж  ти  йдеш?  Я  жду  тебе!  Даремно.
Горить  ліхтар  —  ніхто  не  погасив.
 Моя  бабусю,  старша  моя  мамо!
 Хоч  слід,  хоч  тінь,  хоч  образ  свій  залиш!
Якими  я  скажу  тобі  словами,
що  ти  в  мені  повік  не  одболиш!
 Земля  без  тебе  ні  стебла  не  вродить,
і  молоді  ума  не  добіжать!
 Куди  ж  ти  йдеш?  Твоя  наливка  бродить,
і  насіння  у  вузликах  лежать!
 Ну  космос,  ну  комп’ютер,  нуклеїни.
 А  ті  казки,  те  слово,  ті  сади,  —
і  так  по  крихті,  крихті  Україна
іде  з  тобою,  Боже  мій,  куди?!
 96

Хоч  озирнись!  Побудь  іще  хоч  трішки!
Ще  й  час  є  в  тебе,  пізно,  але  є  ж!
 Зверни  додому  з  білої  доріжки.
 Ось  наш  поріг,  хіба  не  впізнаєш?
 Ти  не  заходиш.  Кажуть,  що  ти  вмерла.
Тоді  був  травень,  а  тепер  зима.
 Зайшла  б,  чи  що,  хоч  сльози  мені  втерла.
А  то  пішла,  й  нема  тебе,  й  нема...
 Старесенька,  іде  чиясь  бабуся,
і  навіть  хтозна,  як  її  ім’я.
 А  я  дивлюся  у  вікно,  дивлюся,
щоб  думати,  що,  може,  то  моя.
 97

*  *  *
 Дзвенять  у  відрах  крижані  кружальця.
Село  в  снігах,  і  стежка  ані  руш.
Старенька  груша  дихає  на  пальці,
їй,  певно,  сняться  повні  жмені  груш.
 їй  сняться  хмари  і  липневі  грози,
чиясь  душа,  прозора  при  свічі.
 А  вікна  сплять,  засклив  мороз  їм  сльози.
У  вирій  полетіли  рогачі.
 Дощу  і  снігу  наковтався  комин,
і  тин  упав,  навіщо  городить?
 Живе  в  тій  хаті  сивий-сивий  спомин,
улітку  він  під  грушею  сидить.
 І  хата,  й  тин,  і  груша  серед  двору,
 і  кияшиння  чорне  де-не-де,
 все  згадує  себе  в  свою  найкращу  пору.
 І  стежка,  по  якій  вже  тільки  сніг  іде...
 98

УКРАЇНСЬКЕ  АЛЬФРЕСКО
 Над  шляхом,  при  долині,  біля  старого  граба,
де  біла-біла  хатка  стоїть  на  самоті,
живе  там  дід  та  баба,  і  курочка  в  них  ряба,
вона,  мабуть,  несе  їм  яєчка  золоті.
 Там  повен  двір  любистку,  цвітуть  такі  жоржини,
і  вишні  чорноокі  стоять  до  холодів.
 Хитаються  патлашки  уздовж  всії  стежини,
і  стомлений  лелека  спускається  на  хлів.
 Чиєсь  дитя  приходить,  беруть  його  на  руки.
 А  потім  довго-довго  на  призьбі  ще  сидять.
 Я  знаю,  дід  та  баба  —  це  коли  є  онуки,
а  в  них  сусідські  діти  шовковицю  їдять.
 Дорога  і  дорога  лежить  за  гарбузами.
 І  хтось  до  когось  їде  тим  шляхом  золотим.
Остання  в  світі  казка  сидить  під  образами.
Навшпиньки  виглядають  жоржини  через  тин...
 99

ХУТІР  ВИШНЕВИЙ
 вд.
 Там,  за  порогами,  в  степах,
де  землі  щедрі  і  розлогі,
сидять  лелеки  на  стовпах
і  ріллі  дихають  вологі,
 там  що  не  впало  —  проросло,
шляхи  —  як  рокіт  на  бандурі,
там  як  зривались  чорні  бурі  —
чорнозем  тоннами  несло,  —
 Вишневий  Хутір...  Ні  душі.
 А  де  ж  ті  вишні,  де  ті  вишні?
 І  де  ті  сни  давнеколишні?
 Нема  вже  й  стежки  до  соші.
 Якийсь  зальотний  самосій  —
і  той  аж  сизий,  аж  смушевий.
Лише  у  пам’яті  твоїй
той  хутір  все  іще  Вишневий.
 Цвітуть  іще  ті  вишняки,
за  обрій  стелиться  пшениця,
і  йде  у  школу  навпрошки
маленький  хлопчик  пішаниця.
 100

А  Дике  Поле,  Дике  Поле!  —
по  груди  коням  деревій.
 А  мати  свій  городець  поле,  —
все  ще  у  пам’яті  твоїй.
 А  мати  поле,  мати  поле.
 Земля  тужавіє,  тверда.
 Згорів  город,  і  жито  кволе,
і  в  річці  висохла  вода.
 Все  обступили  солонці.
 Рілля  вродила  камінцями.
Стоять  порожні  криниці,
береться  сіль  до  самих  цямрин.
 Земля  —  як  панцир  черепах,
лежить,  не  змита  і  грозою.
Вишневий  Хутір  у  степах
немов  пропечений  сльозою.
 А  ваша  хата  ще  стоїть,
забиті  навхрест  ваші  вікна.
Землі  хоч  тисячу  століть  —
вона  не  втішиться,  не  звикне,
 що  кінь  в  степу  не  заірже,
що  вже  нема  верби  тієї,
де  мертвий  хутір  стереже
могилу  матері  твоєї...
 101

МАТИ
 Вона  була  красуня  з  Катеринівюі.
Було  у  неї  п’ятеро  вже  вас.
 Купляла  вам  гостинчика  за  гривеник,
топила  піч  і  поралась  гаразд.
 Ходила  в  церкву,  звісно,  як  годиться.
Еладущики  сушила  на  тину.
 Така  була  хороша  молодиця
і  мала  мрію  гарну  і  чудну.
 У  ті  часи,  страшні,  аж  волохаті,
коли  в  степах  там  хто  не  воював,  —
от  їй  хотілось,  щоб  у  неї  в  хаті
на  стелі  небо  хтось  намалював.
 Вона  не  чула  зроду  про  Растреллі.
Вона  ходила  в  степ  на  буряки.
 А  от  якби  не  сволок,  а  на  стелі  —
щоб  тільки  небо,  небо  і  зірки.
 Уранці  глянеш  —
 хочеться  літати.
 Вночі  заснеш  у  мужа  на  плечі.
 Де  б  маляра  такого  напитати?
Навколо  ж  орачі  та  сіячі.
 102

Уваживши  ту  мрію  дивовижну,
приходив  небо  малювать  шуряк.
 Вона  сказала:
 —  Перестань,  бо  вижену.
 У  тебе,  —  каже,  —  небо,  як  сіряк.
 Якийсь  художник  у  роки  голодні
зробити  небо  взявся  за  харчі.
 Були  у  нього  пензлі  боговгодні,
став  на  ослін,  одсунув  рогачі.
 У  нього  й  хмари  вигинались  зміями,
уже  почав  і  сонце  пломінке.
 Вона  сказала:  —  Ні,  ви  не  зумієте.
Злізайте,  —  каже.  —  Небо  не  таке.
 Вона  тим  небом  у  тій  хаті  марила!
 Вона  така  була  ще  молода!
 Та  якось  так  —  то  не  знайшлося  маляра.
Все  якось  так  —  то  горе,  то  біда.
 І  вицвітали  писані  тарелі,
і  плакав  батько,  і  пливли  роки,  —
коли  над  нею  не  було  вже  стелі,
а  тільки  небо,  небо  і  зірки...
 103

ЗОНЬКА
 вд
 Маленький  хлопчик  пас  верблюда.
То  був  життя  його  прелюд.
Верблюд  довірливий,  як  люди.
 І  терпеливий  —  як  верблюд.
 Було  це  десь  там,  біля  Таврії,
в  степах,  де  гнеться  ковила,
де  обрій  піниться  отарами,  —
колега  коника  й  вола,
 горбате  диво,  привид  Азії,
сумирний  жовтий  страхолюд,
з  якоїсь  придбаний  оказії,  —
іде  під  вербами  верблюд!
 Собаче  кодло  сполошиться,
тікає  кішка  на  вербу.
Нахарапуджена  лошиця,
рвонувши,  виверне  гарбу.
 А  він  іде,  не  ображається.
 Скубне  травинку  на  гарбі.
 А  він  іде  —  як  увижається
степам,  і  людям,  і  собі...
 104

В  степу  верблюдові  роздолля,
він  каже  хлопчику:  диви,
така  скупа  на  щастя  доля
послала  стільки  нам  трави!
 А  хлопчик  згорнеться  калачиком,
уткнеться  в  шерсть  йому  стару.
Малює  сон  веселим  квачиком
і  Самарканд,  і  Бухару.
 Заходить  сонце.  Чорні  круки
сидять  на  плечах  скіфських  баб,
і  вечір  гріє  сині  руки
над  жовтим  вогнищем  кульбаб.
 Червоний  гребінь  горизонту...
Кирпатий  босий  бедуїн...
 Чомусь  верблюда  звали  Зонька.
 Він  був  з  далеких  десь  країн.
 Тварина  добра,  неледача,
на  все  дивився  зверху  вниз.
 Цікавість  —  хиба  його  вдачі,
тому  і  вовк  його  загриз.
 Ох,  Зонька,  Зонька,  тигр  —  це  краще.
А  вовку  хитрість  в  голові.
 Підкрався,  хижий,  скімлив,  лащивсь.
Вищить,  качається  в  траві.
 105

Отак  він  Зоньку  й  заморочив.
 Цікаво  Зоньці:  що  воно?
 Верблюд  схилився  —  вовк  доскочив...
Все  так  недавно,  так  давно!..
 Степи,  степи,  стерня  та  роси.
 Веселка  в  літа  на  брові.
 Маленький  хлопчик  став  дорослим.
...А  вовк  качається  в  траві.
 106

*  *  *
 Карташинський  лиман...  Карташинський  лиман...
Незастояне  люстро  свободи.
 Тільки  де  ж  те  обличчя,  що  личило  нам,
щоб  дивитись  на  себе  в  ці  води?!
 Затули  свої  очі  долонями  сліз.
 Занімій,  наче  знаки  наскельні.
 Ми,  нащадки  героїв,  співців  і  гульвіс,  —
ми  тепер  такі  безшабельні!
 Ми,  володарі  степу  й  баских  табунів,
на  місцях  оцих  заповітних
для  вцілілої  сарни  і  двох  кабанів
спромоглися  зробить  заповідник.
 Мені  горло  болить  од  печалі  цих  слів
з  не  моїми  горбами  покори.
 Ти  мілієш,  лимане...  Ти  зовсім  змілів...
 В  баговинні  глухнуть  мотори.
 Твою  славу  щури  розтягли  по  світах,
і  немає  у  тебе  Гомера.
 Лиш  застогне  вночі  недострелений  птах
від  заблуканих  куль  браконьєра.
 107

СКІФСЬКА  БАБА
 Ти,  скіфська  баба,  кам’яна  незграба,
стоїш  в  степах...  Курай  і  бугила...
 Яка  ж  ти  баба,  ну  яка  ж  ти  баба?!
 За  сто  віків  дитя  не  привела!
 Були  б  у  нього  кремінь-ноженята,
ото  вже  б  гупотіло  по  ланах!
 Чого  смієшся?  Космос  нежонатий,
а  ти  стоїш  одна  у  полинах.
 Невже  ж  таки  ніхто  не  женихався?
 А  висить  же  в  музеях  твій  портрет.
 Тобі  козацький  череп  усміхався,
та  це  —  минуле.  Ти  дивись  вперед.
 Ти  звикла  —  коні,  гаківниці,  стріли,
зрадецькі  хани  з  профілем  шулік...
 Ти  це  забудь.  Усе  це  застаріле.
 Поглянь  навколо.  Це  —  двадцятий  вік.
 А  ти  стоїш.  Звітріли  коси  й  руки.
Скришились  плечі,  —  може,  скажеш,  ні?
Були  б  у  тебе  кам’яні  онуки.
 Ти  розумієш,  бабо?  Кам’яні!
 Ото  —  літак,  а  не  якась  дараба.
 Це  все  —  прогрес.  А  ти  стара  як  світ...
Сміється  баба,  клята  скіфська  баба,
сміється,  ухопившись  за  живіт.
 108

КАЗОЧКА  ПРО  ТРЬОХ  ВЕЛЕТНІВ
 У  чистім  полі,  в  полі  на  роздоллі,
де  колосочки  проти  сонця  жмуряться,
Вернигора,  Вернивода  й  Вернидуб  —
три  велетні  —
 зібралися  та  й  журяться.
 —  Ми  велетні,  ми  велетні,  ми  велетні.
Ми  телепні,  ми  телепні,  ми  телепні!
 І  сила  ж  є,  і  серце  не  мізерне,
і  сто  віків  ні  вмерти,  ні  заснути,  —
все  вернем,  вернем,  вернем,  вернем!
 А  вже  пора  було  й  перевернути.
 109

*  *  *
 В  маєтку  гетьмана  Івана  Сулими,
в  сучасному  селі,  що  зветься  Сулимівка,
до  кінських  грив  припадені  грудьми
промчали  хлопці  —  загула  бруківка  —
 і  тільки  гриви...  курява...  і  свист...
лунких  копит  оддаленілий  цокіт...
і  ми...  і  степ...  і  жовтий  падолист...
і  цих  дворів  передвечірній  клопіт...
 І  як  за  сонцем  повертає  сонях,
так  довго  вслід  чомусь  дивились  ми.
 А  що  такого?  Підлітки  на  конях...
 В  маєтку  гетьмана...  Івана  Сулими...
 110

*  *  *
 Вітри  гули  віолончеллю,  писали  пальми  акварель.
 Я  вчора  бачила  ту  скелю,  де  був  прикутий  Прометей.
 В  країні  древньої  Колхіди,  де  п’ється  радісне  вино.
 А  я  ж  вважала,  що  це  —  міфи.  А  я  ж  вважала,  це  —
 давно!
 В  країні  гордій  і  гористій  ця  скеля  сива,  як  Софокл.
Її  показують  туристам,  туристи  дивляться  в  бінокль.
 Тут  берегів  амфітеатри,  і  море  міниться  од  барв.
 О  Прометею!  Варто?!
 —  Варто!  —
так  він  сказав  мені  з-за  хмар.
 ні

*  *  *
 Кобзарю,
 знаєш,
 нелегка  епоха
 оцей  двадцятий  невгомонний  вік.
Завихрень  —  безліч.
 Тиші  —  анітрохи.
 А  струсам  різним  утрачаєш  лік.
 Звичайні  норми  починають  старіти,
вже  всі  канони  мертві,  як  неон,
коли  стоїть  історія  на  старті
перед  ривком  в  космічний  стадіон.
 Вона  грудьми  на  фініші  розірве
Чумацький  шлях,  мов  стрічку  золоту.
І,  невагома,  у  блакитній  прірві
відчує  враз  вагому  самоту.
 І  позивні  прокотяться  луною
крізь  далі  неосяжно-голубі...
 А  як  же  ми,
 співці  краси  земної?
Чи  голоси  у  нас  не  заслабі?
 Чи  не  потонуть  у  вітрах  простору?
Чи  сприймуть  сенс  новітньої  краси?
 112

Тарас  гранітний  дивиться  суворо:
 —  А  ви  гартуйте  ваші  голоси!
 Не  пустослів’ям  пишним  та  барвистим,
не  скаргами,
не  белькотом  надій,
 не  криком,
 не  переспівом  на  місці,
а  заспівом  в  дорозі  нелегкій.
 Бо  пам’ятайте,
що  на  цій  планеті,
відколи  сотворив  її  пан  Бог,
ще  не  було  епохи  для  поетів,
але  були  поети  для  епох!
 113

*  *  *
 «Заворожи  мені,  волхве!
 Заворожи  мені,  волхве...»
 Сидить  по  мавпі  на  зорях,  на  місяцях.
Респектабельні  пілігрими
в  комфортабельних  «Волгах»
 «ходять»  по  шевченківських  місцях.
Вербують  верби  у  монографії.
 Вивчають  біо-  і  гео-графію.
 Полюють  в  полі  на  три  тополі...
 А  цікаво,  багато  б  із  них  потрафили
пройти  шляхами  його  долі?
 Давайте  чесно,
 не  кнопки  ж  ми  й  не  педалі.
Що  писав  би  Шевченко
в  тридцять  третьому,
 в  тридцять  сьомому  роках?
Певно,  побувавши  в  Косаралі,
побував  би  ще  й  на  Соловках.
 Загартований,  заґратований,
прикиданий  землею,  снігами,  кременем,
 114

досі  був  би
 реа
 білі
 тований.
 Хоч  посмертно,  зате  —  своєвременно.
 Звісило  з  трибуни  блазенський  ковпак
забрехуще  слово.
 Було  так,  було  так,  було  так,  було  так...
А  може,  було  інакше?
 «Чуєш,  батьку?
 Чую,  синку!..»
 Пропадали  ж  люди  ні  за  гріш.
Передсмертно  лаявся  Косинка.
Божеволів  у  тюрмі  Куліш.
 Курбас  ліг  у  ту  промерзлу  землю!
Мовчимо.
 Пнемося  у  багет.
 Як  мовчанням  душу  уяремлю,
то  який  же  в  біса  я  поет?!
 115

ПОВЕРНЕННЯ  ШЕВЧЕНКА
 Заслання,  самота,  солдатчина.  Нічого.
Нічого  —  Оренбург.  Нічого  —  Косарал.
 Не  скаржився.  Мовчав.  Не  плакав  ні  від  чого.
Нічого,  якось  жив  і  якось  не  вмирав.
 Вернувся  в  Петербург,  і  ось  у  Петербурзі  —
після  таких  років  такої  самоти!  —
овацію  таку  йому  зробили  друзі!  —
коли  він  увійшов.
 І  він  не  зміг  іти.
 Він  прихилився  раптом  до  колони.
 Сльоза  чомусь  набігла  до  повік.
 Бо,  знаєте...  із  каторги  в  салони...
не  зразу  усміхнеться  чоловік...
 ііб

*  *  *
 Яка  різниця  —  хто  куди  пішов?
 Хто  що  сказав,  і  рима  вже  готова.
 Поезія  —  це  свято,  як  любов.
 О,  то  не  є  розмовка  побутова!
 І  то  не  є  дзвінкий  асортимент
метафор,  слів,  —  на  користь  чи  в  догоду.
А  що,  не  знаю.  Я  лиш  інструмент,
в  якому  плачуть  сни  мого  народу.
 117

*  *  *
 Я  пішла  як  на  дно.  Наді  мною  свинцеві  води.
 Тихі  привиди  верб  обмивають  стежку  з  колін.
Захлинулась  і  впала,  як  розгойданий  сполох  свободи,
як  з  німої  дзвіниці  обрізаний  ворогом  дзвін.
 Я  вгрузаю  в  пісок.  Може,  десь  там,  в  часах  потомних,
хтось,  колись,  пригадає  і  тихо  мене  позве.
 Дивні  риби,  і  хмари,  і  тіні  биків  бетонних  —
все  пливе  наді  мною...  усе  наді  мною  пливе...
 Мені  сниться  мій  храм.  Мені  сняться  золочені  бані.
У  високому  небі  обгорілої  віри  хрести.
 Мені  холодно  тут.  Та  принаймні  —  ніякої  твані.
Глибина,  вона  що  ж?  —  потойбічна  сестра  висоти.
 Забуваю  свій  голос.  І  вчуся  тихо  конати.
 Крижаніє  ріка.  Вже  немає  ні  хвилі,  ні  хмар...
 Та  зате  хоч  одне:  перетлілі  мої  канати
в  не  мої  Великодні  не  сіпає  жоден  дзвонар.
 118

І  засміялась  провесінь:  —  Пора!  —
за  Чорним  Шляхом,  за  Великим  Лугом
дивлюсь:  мій  прадід,  і  пра-пра,  пра-пра
усі  ідуть  за  часом,  як  за  плугом.
 За  ланом  лан,  за  ланом  лан  і  лан,
за  Чорним  Шляхом,  за  Великим  Лугом,
вони  уже  в  тумані  —  як  туман  —
усі  вже  йдуть  за  часом,  як  за  плугом.
 Яка  важка  у  вічності  хода!  —
за  Чорним  Шляхом,  за  Великим  Лугом.
Така  свавільна,  вільна,  молода  —
невже  і  я  іду  вже,  як  за  плугом?!
 І  що  зорю?  Який  засію  лан?
 За  Чорним  Шляхом,  за  Великим  Лугом.
Невже  і  я  в  тумані  —  як  туман  —
і  я  вже  йду  за  часом,  як  за  плугом?..

*  *  *
 Ой  ні,  ще  рано  думати  про  все.
 Багато  справ  ще  у  моєї  долі.
 Коли  мене  снігами  занесе,
тоді  вже  часу  матиму  доволі.
 А  поки  що  —  ні  просвітку,  ні  дня.
 Світ  мене  ловить,  ловить...  доганя!
 Час  пролітає  з  реактивним  свистом.
 Жонглює  будень  святістю  і  свинством.
 А  я  лечу,  лечу,  лечу,  лечу!
 —  Григорій  Савич!  —  тихо  шепочу.
 Минає  день,  минає  день,  минає  день!
 А  де  ж  мій  сад  божественних  пісень?
 Он  бачиш,  хто  сидить  в  тому  саду?
 Невже  я  з  ним  розмову  заведу?..
 ...  Прикипіли  ноги  до  постаменту,  хліб  у  торбі
закам’янів.  —  Біда,  —  каже  Григорій  Савич.  —
Він  мене  таки  спіймав,  цей  світ,  добре  хоч,
що  на  тому  світі.  Нічого,  якось  відштовхнуся
від  постаменту,  та  й  підемо.
 120

...  От  ми  йдемо.  Йдемо  удвох  із  ним.
Шепоче  ліс:  —  Жива  із  кам’яним!
 —  Диви,  дива!  —  дивується  трава.  —
Він  кам’яний,  а  з  ним  іде  жива!
 І  тільки  люди  зморщили  чоло:
 —  Не  може  бути,  щоб  таке  було.
 Та  їх  давно  вже  хтось  би  зупинив!
 ...  Тим  часом  ми  проходим  серед  нив.
 Ніхто  не  сміє  зупинити  нас.
 ...  Тим  часом  ми  проходимо  крізь  час.
 Він  твердо  ставить  кам’яну  стопу.
Йдемо  крізь  ніч,  крізь  бурю  у  степу.
Крізь  дощ  і  сніг,  дебати  і  дебюти.
 Ми  є  тому,  що  нас  не  може  бути.
 121

СУМНА  КОЛУМБІАНА
 Що,  розуме,  скептичний  мій  химернику?
 Не  прикидайся,  ти  сумуєш  теж.
 Любов  відкрити  важче,  ніж  Америку.
По-перше,  чи  до  неї  допливеш?
 А  допливеш  —  то  цілий  чи  потрощений?
Спустошений,  ускладнений  чи  спрощений?
 З  якими  вантажами,  чи  з  багатими?
 З  якими  міражами  й  сурогатами?
 Ну,  ось  доплив.  Ти  певен,  що  впізнаєш?
Ну,  ось  впізнав.  Ти  кинешся  в  прибій?
Ну,  виборов.  Ну,  вистраждав.  Ну,  маєш.
І  все-таки  —  чи  ти  повіриш  їй?
 Не  налетять  якісь  конквістадори,
копитом  в  душу  і  в  обличчя  —  «плі!».
 І  фермери  посадять  помідори
на  шуканій  ошуканій  землі.
 Як  довго  не  було  її  в  біноклі...
 О  море  днів,  гірка  твоя  вода!
 Просмолені  канати  із  коноплі
вже  натягати  в  бурю  набрида.
 Уже  собі  нічого  не  пробачиш.
 Уже  не  йдеш  наосліп,  навмання.
 122

Земля,  земля!..  Ти  вже  її  не  бачиш.
 Тобі  в  очах  диявольське  ткання.
 Все  вже  змішалось.  Все  уже  дифузія.
Земля,  земля!..  Тепер  уже  невчас.
Коли  тонула  ще  одна  ілюзія,
ти  вже  й  не  кидав  рятувальний  пас.
 Хай  дальній  берег  в  сонці  медом  плавиться.
Земля,  земля!..  Усе  уже  було.
 Хай  іншому  якомусь  мореплавцеві
фазан  розстелить  пальмове  крило.
 І  хай  пливе,  і  хай  собі  радіє,
а  потім  проклинає  свій  порив.
 За  Добрим  Мисом  Доброї  Надії
вже  не  один  той  подвиг  повторив.
 123

ВАН-ҐОҐ
 Добрий  ранок,  моя  одинокосте!
 Холод  холоду.  Тиша  тиш.
 Циклопічною  одноокістю
небо  дивиться  на  Париж.
 Моя  муко,  ти  ходиш  по  грані!
Вчора  був  я  король  королів.
 А  сьогодні  попіл  згорання
осідає  на  жар  кольорів.
 Мертві  барви.
 О  руки-митарі!
 На  мольбертах  розп’ятий  світ.
 Я  —  надгріб’я  на  цьому  цвинтарі.
Кипариси  горять  в  небозвід.
 Небо  глухо  набрякло  грозою.
Вигинаються  пензлів  хорти.
Чорним  струсом  палеозою
переламано  горам  хребти.
Струменіє  моє  склепіння.
 Я  пастух.  Я  дерева  пасу.
 В  кишенях  дня,
залатаних  терпінням,
я  кулаки  до  смерті  донесу.
 Самовитий  —  несамовитий  —
не  Сезанн  —  не  Ґоґен  —  не  Мане  —
 124

але  що  ж  я  можу  зробити,
як  в  мені  багато  мене?!
 Він  божевільний,  кажуть.  Божевільний!
Що  ж,  може  бути.  Він  —  це  значить  я.
Боже  —  вільний...
 Боже,  я  —  вільний!
 На  добраніч,  Свободо  моя!
 125

*  *  *
 Чекаю  дня,  коли  собі  скажу:
оця  строфа,  нарешті,  досконала.
 О,  як  тоді,  мабуть,  я  затужу!
 І  як  захочу,  щоб  вона  сконала.
 І  як  злякаюсь:  а  куди  ж  тепер?!
 Уже  вершина,  де  ж  мої  дороги?
 ...  Він  був  старий.  Старий  він  був.  Помер.
Йому  лизали  руки  епілоги.
 Йому  приснився  жилавий  граніт.
Смертельна  туга  плакала  органно.
 Він  богом  був.  І  він  створив  свій  світ.
 І  одвернувся:  все  було  погано.
 Блукали  руки  десь  на  манівцях,
тьмяніли  фрески,  і  пручались  брили.
Були  ті  руки  в  саднах  і  в  рубцях  —
усе  життя  з  камінням  говорили.
 Вже  й  небо  є.  А  стелі  все  нема.
 Пішли  дощі.  Хитались  риштування.
Внизу  ревла  і  тюкала  юрма.
 Вагою  пензля  мстилися  вагання.
 А  він  боявся  впасти  на  юрму.
 Сміялись  в  спину  скіфи  і  етруски.
 І  він  зірвавсь.  Не  боляче  йому,
бо  він  розбився  на  камінні  друзки.
 І  ось  лежить.  Нема  кому  стулить
його  в  одне  на  плитах  базиліки...
 126

Прокинувся.  Нічого  не  болить.
 Все  віднялось.  І  це  уже  навіки.
Нажився  він.  І  недругів  нажив.
 Було  йому  без  року  дев’яносто.
Життя  стужив,  і  друзів  пережив,
і  умирав  зажурено  і  просто.
 Важкі  повіки...  стежечка  сльози...
і  жаль  безмірний  однієї  втрати:
 «В  мистецтві  я  пізнав  лише  ази.
Лише  ази!  Як  шкода  умирати...»
Земля  пером.  Чудний  був  чоловік.
Душа  понад  межею  витривалості.
Щоб  так  шукати,  і  за  цілий  вік  —
лише  ази!  —  ні  грана  досконалості.
 Ти,  незглибима  совісте  майстрів,
тобі  не  страшно  навігацій  Лети!
Тяжкий  був  час.  Тепер  кого  не  стрів,
усі  митці,  художники  й  поети.
 Всі  генії.
 На  вічні  терези
кладуть  шедеври  у  своїй  щедроті.
Той,  хто  пізнав  в  мистецтві  лиш  ази,
був  Мікеланджело  Буонарроті.
 127

ДІАЛОГ  У  ПАРИЗЬКОМУ  САЛОНІ
 Десь  був  Деґа.
 Де?  Га?
 Деґа.  Художник.  Дивак.  Самітник.
 І  те  сказати:  суспільство  —  смітник.
 Між  іншим,  ви  себе  в  ньому  почуваєте  незле.
Але...
 Що  —  але?
 Ви  теж  себе  в  ньому  почуваєте  незле.
 Ми  —  про  Деґа.  Йому  пога¬
но!  З  таким  іронічним  розумом
він  може  зробити  дивертисмент  із  власної  муки.
 —  То  для  ближніх.  Декорум.
 Щоб  не  бути  живим  докором.
 —  Ближнім  що?  Постачай  сенсації.
 Ні,  —  засудять.  На  смерть.  Без  касації.
 —  Але  ж  він  і  так  все  одно  що  помер.
Мистецтво  робить  гігантські  кроки,
а  він  не  виставляє  картин  три  роки!
 Ось,  у  Салоні,  висить  всіляка  лузга.
 А  де  —  Деґа?  Я  вас  питаю  —  де  Деґа?
 —  Він  десь  один.  Десь  на  відлюдді.
 У  нього  творча  криза.
 —  Що?..  У  нього  творча  криза?!
 —  Так,  у  нього  творча  криза.
 Він  написав  геніальних  танечниць.
 128

—  То  у  нього  творча  криза
 чи  він  написав  геніальних  танечниць?
 —  У  нього  дуже  творча  криза.
 Він  уже  викинув  танечниць.
 Він  уже  пише  безконечність.
 —  Чому  ж  він  не  виставляє  свої  картини?
 —  Щоб  писали  статті  кретини?
 —  Але  ж  бувають  і  люди  в  Салоні!
 І  в  слави  ж  голос  —  як  у  сирен.
 —  Для  лаврів  сучасності  треба  чавунні  скроні.
 І  потім  —  його  відхилив  професор  N.
 —  Професор  N?  Це  ж  нежить  мистецтва,  нежить!
 —  На  жаль,  від  нього  усе  залежить.
 І  взагалі  у  нас  в  Академії
 Деґа  бояться,  як  епідемії.
 —  Він  що,  заважає  чиїйсь  кар’єрі?
 —  Немає  Моцарта  —  ніхто  не  Сальєрі.
 —  З  таким  талантом
міг  би  стати  Атлантом!
 —  У  нас  немає  неба.
 —  Хай  підпирає  стелю.
 —  Низько  згинатись.
 Брудна  і  підперта  погонами.
 —  Тим  часом  мистецтво  кишить  епігонами!
 —  Кратер  вщух.  Погасли  критерії.
 Бунтарство  перенесене  в  кафетерії.
 А  він...  Він  —  лев.  Пішов  у  пустелю.
 Він  має  небо.  Ми  маєм  стелю.
 129

—  Він  класик?
 —  Ні.
 —  Модерніст?
 —  А  хтозна.
 —  Реаліст?  Романтик?  Хто  ж  він,  га?
 —  Кров  у  мистецтва  сьогодні  венозна.
А  він  окремо.  Він  —  Деґа.
 130

*  *  *
 ...  І  вийшов  Колумб  на  берег  Америки  вранці.
Ступив  на  траву  не  відомої  досі  землі.
 І  вийшли  з  вігвамів  наївні  стрункі  індіанці,
вітали  його  і  крутили  на  пальцях  брилі.
 Жінки  танцювали.  Гримів  над  селищем  бубон.
На  шиї  пришельцям  вдягли  запахущі  вінки.
Такий  був  ласкавий  чужинець  з  русявим  чубом!
Браслети  дзвеніли.  Всю  ніч  танцювали  жінки.
Багаття  горіло.  І  плавали  в  морі  медузи.
 Вітри  вигравали  в  тростині  дзвінку  ритурнель.
Розтуленим  ротом  сміявся  Бог  Кукурудзи,
на  чорних  пательнях  стрибала  срібна  форель.
Плоди  бурштинові  вантажили  в  довгу  дорогу,
і  гімни  священні  співали,  лицем  догори.
 На  щастя  чужинцям  дали  амулети  в  дорогу,
щоб  тій  каравелі  сприяли  добрі  вітри.
 Під  ноги  чужинцям  гостинно  сипали  квіти.
 На  палки  з  бамбука  спирали  мудрість  борід.
 А  діти  смагляві,  ще  поки  що  вільні  діти,
довірливо  й  довго  махали  Колумбові  вслід...
 131

IMA  СУМАК
 Було  на  світі  плем’я  —  інки.
 Було  на  світі  —  і  нема.
 Одних  приставили  до  стінки,
а  інших  вбили  крадькома.
 Кого  улещено  дарами,
кого  утоплено  в  крові.
 І  тільки  храми,  древні  храми
стоять  по  груди  в  кропиві.
 І  тільки  вітер,  вітер,  вітер...
 І  тільки  сонце,  сонце,  сон...
над  нерозгаданістю  літер
на  скелі  дикій,  як  бізон.
 І  місто,  вгвинчене  в  могили,
гібрид  валторни  і  кота,
напнеться  нервами  тугими
на  звук  священного  щита.
 Удар.  І  ще  раз.  Бевхне  глухо
в  кубло  чужинців  і  заброд.
 Асфальтами  залите  вухо
не  знає  імені:  Народ.
 Нащадки  вбивць  і  товстосуми,
священних  рік  повзучий  пляж...
 Ти  де  взялася,  Іма  Сумак?!
 В  оцей  блюзнірський  камуфляж
 132

як  проросли  твої  молитви,
той  клекіт  древнього  жерця?
Чи  плем’я,  знищене  для  битви,
помстилось  голосом  співця?  —
Щоб  він  сопрано,  меццо,  басом
усіх  немислимих  октав
ячав,  метався  диким  барсом
і  нот  ні  в  кого  не  питав!
 Йому  під  силу  велич  опер,
врочистий  грім  чужих  молитв.
 А  він,  могутній,  чинить  опір,
співає  те,  що  кров  велить!
 Співає  гімни  смертна  жінка.
 А  в  ній  —  чи  знає  і  сама?  —
безсмертно  тужить  плем’я  —  інки.
 Те  плем’я,  котрого  нема.
 133

по-лицю-дощ
 Великий  воїн  знищених  племен,
в  Америці,  в  минулому  столітті,
мав  найдивніше  із  усіх  імен,
він  мав  ім’я  нечуване  у  світі:
 По-Лицю-Дощ,  По-Лицю-Дощ,
 По-Лицю-Дощ!
Чи  не  тому,  що  в  нетрях  він  схищався
і  від  дощу,  мабуть,  не  захищався,  —
 По-Лицю-Дощ,  По-Лицю-Дощ,
 По-Лицю-Дощ!
 Не  Вовчий  Плащ,  не  Бик  і  не  Ведмідь,
не  Зуб  Мустанга,  не  Перо  Орлине,  —
він  мав  ім’я  сумне  і  старовинне,
його  лице  тверде  було,  як  мідь.
 Він  був  високий,  гордий  і  красивий,
із  племені,  котре  не  знало  зради.
 Тоді  це  плем’я  називали  «сіу»,
на  мові  злості  щось  близьке  до  «гади».
 Він  знав  про  це  і  не  повів  бровою.
 Горіли  джунглі,  вилягав  бамбук.
 Його  вуста  були  тугі,  як  лук,
натягнутий  дзвінкою  тятивою.
 134

І  ті  орлині  пера  на  чолі,
 той  знак  звитяг  його  над  ворогами...
 Але  було  вже  рідної  землі  —
 ото  лиш  та,  що  зараз  під  ногами.
 А  завтра,  завтра!..  Сивіє  волосся.
Чужинські  кроки  б’ють  у  груди  площ.
 Та  що  ви?  Ні.  Сльоза?!  Це  вам  здалося.
По-Лицю-Дощ...  По-Лицю-Дощ...
 По-Л  ицю-Дощ...
 135

ПЛЕМ'Я  ТОДА
 Біда,  коли  є  цитруси  і  кава,
коли  в  землі  є  золото,  —  біда!
 Біда,  коли  земля  така  ласкава,
коли  така  правічна  й  молода.
 Тоді  її  пригорнуть  і  обнімуть.
 Тоді  її  розгорнуть  і  однімуть...
 0  пестощі  Ост-Індської  компанії!
Залиште  їм  хоч  казку,  хоч  струну!
Вже  їх  земля  —  копалини  й  копальні,
залізні  кігті  шахт  у  глибину.
 Уже  нема  квітучої  долини.
 Не  чути  в  передгір’ях  череди.
 Лиш  чорний  ієрогліф  бадилини
щось  шелестить  до  мертвої  води.
 Дівчат  красивих  тягнуть  у  гареми.
 Страх  і  покора  множать  недорік.
 На  скелях  клинописні  теореми
вже  не  вчитає  жоден  чоловік
 Вже  все  іде  у  стерлінгах  і  в  центах,
 1  плем’я  тода  —  це  вже  не  народ,
 136

і  безтурботна  молодь  без  акценту
вже  розмовляє  мовою  заброд.
 Уже  своєї  слухати  не  хоче.
 Здається,  все.  Здається,  вже  кінець.
 ...  Що  він  співає,  що  він  там  бурмоче,
цей  передсмертно  посивілий  жрець?
 Він  прихилився  в  храмі  до  одвірка,
у  тому  храмі,  де  погас  вогонь.
 Стоїть  над  ним  одна-єдина  зірка,
пливе  молитва  в  човнику  долонь.
 Останній  жрець  печального  народу
бурмоче  гімни,  складені  колись.
 Він  пояснив  би  тодам  мову  тода,
але  ж  вони  вже  віри  відреклись!
 І  юнаки,  верткі  від  мімікрії,
вже  перешиті  на  новий  фасон,  —
хто  зна  од  чого  очі  щось  мокріють,
і  сниться  їм  якийсь  забутий  сон...
 137

*  *  *
 Пливли  ми  ввечері  лиманом.
Моторчик  чахкав  спроквола.
Десь  там  за  морем,  за  туманом
уже  Туреччина  була.
 Співали  пісню  ми  про  Байду
і  про  турецького  царя,
як  Байда  стрілами  глобально
царя  у  голову  ціля.
 А  хтось  виводив  тонко-тонко,
гули  замріяні  баси.
 В  туман,  лиман,  у  річку  Конку
впадали  наші  голоси.
 І  так  нам  вільно,  так  повільно,
таке  роздолля  степове!  —
що  так  ніхто  і  не  помітив,
що  човен  далі  не  пливе!
 Чи,  мо\  наскочили  на  камінь?
Чи,  мо\  бензину  вже  не  є?
Підводне  царство  з  павуками
нам  зрушить  з  місця  не  дає.
 138

А  ми  ж  про  це  не  мали  й  гадки.
Сміється  Байда  з  далини:
 —  Що,  доспівалися,  нащадки?
Зіпхніться  перше  з  мілини.
 139

МІСТО  УР
 ...  І  жив  народ.  І  звався  він  шумери.
Все  пережив,  і  війни,  й  землетрус.
 І  древні  воїни,  що  вмерли,
держали  кубки  біля  вуст.
 У  тій  долині,  що  аж  ген  де
пісками  плавить  небосхил,
царі,  поети  і  легенди
лягли  в  шість  ярусів  могил.
 Отак  помалу  і  помалу
вони  ішли  у  забуття.
 А  з  міста  Ур,  з  міського  валу,
шумери  сипали  сміття.
 Все  вище  й  вище,  вище  й  вище
смітник  тотальний  виростав.
 А  що  було  там  кладовище,
то  вже  ніхто  й  не  пам’ятав.
 В  долині  Tfcrpa  і  Євфрата,
яку  заносить  жовтий  мул,
поблякне  слава  Герострата
перед  твоєю,  місто  Ур!
 140

Бо  то  ж  вогонь,  то  діло  чисте.
 В  руках  людини  —  то  життя.
 А  ти,  пихате  і  речисте,
по  груди  вгрузло  у  сміття.
 Навалом  сипавши  непотріб,
засипав,  сам  не  знав  коли,
мечі,  шоломи,  арфи,  котрі
твоєю  славою  були!
 Чи  стали  люди  твої  ниці,
чи  вже  якась  на  них  мана,
що  ти  засипав  ті  гробниці,
що  ти  забув  ті  письмена?!
 Які  врятують  тебе  гуси,
о  найнещасніший  народ,
що,  переживши  такі  струси,
не  пережив  своїх  глупот?!
 ...  Ідуть  роки.  Ідуть  століття.
 Хтось  щось  руйнує.  Хтось  і  створює.
А  місто  Ур  зсипає  сміття,
зсипає  сміття  на  свою  історію.
 141

ЦАВЕТ  ТАНЕМ!
 Сільві  Капутікян
 Згоріли  їхні  селища,  пропали  їхні  мули.
Бредуть,  бредуть  вигнанці  в  дорогу  неблизьку.
Щоб  мову  свою  рідну  їх  діти  не  забули,
їм  літери  виводять  вірменки  на  піску.
 А  вітер,  вітер,  вітер!..
 Який  палючий  вітері..
Обвуглені  обличчя  січе,  січе,  січе!..
 Лиш  виведеш  те  слово  із  тої  в’язі  літер,
а  слово  ж  без  коріння,  покотиться,  втече.
 І  десь,  в  якійсь  пустелі,  з’їдять  його  верблюди.
Забудуть  його  діти,  і  виростуть  німі.
 Бредуть,  бредуть  вигнанці...
 бредуть  бездомні  люди.
Ні  даху  ж,  ні  притулку,  —  буквар  їм  на  умі!
 Згоріли  їхні  храми.  Мужчини  їхні  вбиті.
Втонули  їхні  дзвони  у  озері  Севан.
 О,  як  їм  далі  жити?  На  тім  кровопролитті
не  місяць  в  небі  сходить  —  турецький  ятаган.
 142

А  вітер,  вітер,  вітер!..
 Як  шарпає  той  вітер!..
 Куди  їх  ще,  вигнанців,  недоля  заведе?
 Нема  коли  писати  отих  маленьких  літер.
 Немає  чим  писати.  Нема  писати  де.
 І  тільки  на  привалі,  в  ті  рідкісні  хвилини,
коли  ще  в  свої  тачки  жінки  не  запряглись,
ті  буковки  вірменські  виводять,  як  стеблини,
і  слізьми  поливають,  аби  лиш  прийнялись.
 В  пісках  пустили  корінь  —  а  вітер,  вітер,  вітер!..
Бредуть,  бредуть  вигнанці  в  дорогу  неблизьку!..
 А  скрізь  по  всій  пустелі
 тоненькі  стебла  літер,
як  трави,  проростають  в  палючому  піску.
 їх  топчуть  ситі  коні,  дзвенять  чужі  стремена.
 А  букви  проростають  в  легенди  і  пісні.
 «Цавет  танем!»  —  як  кажуть,  прощаючись,  вірмени.
Твій  біль  беру  на  себе.  Печаль  твоя  в  мені.
 143

ПРИТЧА  ПРО  РІКУ
 Давно  колись  була  ріка  Діала.
 І  цар  персидський  на  імення  Кір.
 І  лотоси  біліли,  мов  піали.
 І  берег  грав  вогнями,  як  факір.
 То  царське  військо  йшло  на  переправу.
Священний  кінь  з  недогляду  втонув.
 І  Кір  порушив  проти  неї  справу.
 Судив  ту  річку.  І  таке  утнув:
він  присудив,  щоб  не  було  Діали.
 Він  смертний  вирок  їй  оголосив.
 Звелів  прорити  у  пісках  канали,
зрубав  дерева  й  трави  покосив.
 Одвів  ті  води  у  всі  боки  сущі.
 Ріка  умерла.  Не  було  ріки.
 Пройшло  по  ній  те  військо,  як  по  суші.
Пройшло  те  військо...  І  пройшли  віки...
Піски  пустель  засипали  канали.
 Ріка  в  русло  вернулася  своє.
 Царя  немає.  Є  ріка  Діала.
 Немає  Кіра.  А  Діала  є.
 144

Тиран,  полководець,  державний  корсар
ім’я  твої  грізне  —  Тиглатпаласар!
 Тигряче,  гаряче,  як  тигель,  як  жар  —
ти  ґрати,  ти  ґроти,  Тиглатпаласар!
 Ти  грім,  ти  гробниця,  ти  гори,  ти  град,
 ти  гордість,  ти  горе,  ти  Тигр  і  Євфрат!
 Ти  цар  вавилонський,  полин  і  полон!
 Диви,  розвалився  і  цей  Вавилон.

ЦАРИЦЯ  АСТИНЬ
 Приймає  цар  послів  державних.
 Вже  здивував,  чим  тільки  міг.
 Драглисто  євнухи  дрижали,
наказів  прагнули.  Поріг
охороняли  алебарди.
 В  короні  сяяло  чоло.
 Були  раби,  служниці,  барди,
лише  цариці  не  було.
 І  цар,  доточений  пихою,
володар  титулів  шести,
звелів  з  усмішкою  лихою
царицю  Астинь  привести.
 Бо  скрізь  є  золота  сипкого,
лакиз,  вельмож,  візирів  —  тьма.
 Але  цариці  —  ні  у  кого
такої  іншої  нема!
 Євнухи  дріботіли,  халатами  тріпотіли,
наказ  той  ледве  пролопотіли.
 Назад  брели,  як  при  подагрі.
 Один  від  страху  аж  ячить:
 —  Мовчить  цариця,  государю.
 Стоїть  цариця  і  мовчить!
 146

Цар  настовбурчив  брови  чорні:
 —  Я  вас,  нездари,  розжену!
 Скажіть  у  витонченій  формі  —
я  жду  її,  свою  жону.
 Євнухи  бігли,  себе  переплигуючи.
Назад  приплентали,  як  на  налигачі.
Плішинами  об  килим  вдарили,
не  знають,  як  його  й  почать:
 —  Мовчать  цариця,  государю.
Стоять  цариця  і...  і  мовчать!
 Цар  побілів:  —  Я  вас  в  темницю!
 Я  вас  у  мурах  заморю!
 Як  сміє  хтось,  хоч  би  й  цариця,
чинити  всупереч  царю?!
 Євнухи  підтюпцем,  євнухи  риссю,
євнухи  гримнули  на  царицю:
 —  Наказ  всесильного  і  мудрого!
 Хто  тут  посмів  наоборіт?!
 ...  Світились  плечі  перламутрово,
летіли  брови  на  той  світ.
 Лиш  усміхнулись  губи  крейдяні:
 —  Велінь  царя  не  визнаю.
 Бо,  через  євнухів  передані,
втрачають  царственність  свою!
 147

ТІНЬ  СІЗІФА
 В  корчах  і  в  кручах  умирають  міфи.
Чугайстер  щез.  Покаялись  нявки.
 І  тільки  ми,  подряпані  Сізіфи,
тябричим  вгору  камінь-рюкзаки.
 Руді  стежки  роз’їдені  дощами.
 З  крутих  плаїв  зриваємся,  йдемо.
 У  сьоме  небо  вийдемо  з  гущавин,
задавлені  гранітними  трюмо.
 Цей  мисник  днів  —  мальовані  тарелі,
ця  тінь  Сізіфа  —  потойбічний  гість,
в  столицях  меду,  в  райдугах  форелі,
у  гіркоті  покинутих  обійсть.
 Ми  —  гості  бджіл.  Посидим  на  бенкетах,
у  кріслах  пнів,  на  покуті  проваль,  —
Євген  Попович,  Мефістофель  в  кедах,
і  мавки  в  шортах.  І  моя  печаль.
 І  тінь  Сізіфа,  тінь  тії  печалі,
горбата  тінь,  трагічна  тінь  сторіч.
 Лілові  хмари  іван-чаю
пливуть  над  прірвами  у  ніч...
 Тут  буде  твердо  душу  відіслати.
 Сидить  Сізіф  і  журиться,  біда.
 І  п’є  за  нас  шампанські  водоспади
потік  гірський,  веселий  тамада.
 148

Я  знаю,  важко.  У  твоєму  віці.
 Либонь,  я  знаю,  що  й  подумав  ти:
 «Вже  краще  йти  до  Бога  пасти  вівці,
ніж  на  Вкраїні  камінь  цей  тягти».
 Ще  крок,  Сізіфе.  Не  чекай  на  оплески.
Для  глядачів  тут  сцена  закрута,
де  чорний  беркут  з  крилами  наопашки
хребет  землі  до  сонця  поверта.
 А  ми  йдемо,  де  швидше,  де  поволі.
Йдемо  угору,  і  нема  доріг.
 І  тінь  Сізіфа,  тінь  моєї  долі...
 І  камінь  в  прірву  котиться  з-під  ніг...
 149

КЛИМЕНА
 Орел  впинався  кігтями  в  рамено,
клював  печінку...  Але  не  про  те  я.
 А  як  тоді  жилось  тобі,  Климено,
нещасна,  вірна  жінко  Прометея?
 Ой,  можна  жити  в  пущі  і  в  пустелі
і  можна  харчуватися  корою.
 Але  коли  підходила  до  скелі
і  бачила...  як  він...  спливає  кров’ю!
 І  як  та  кров  по  каменю  рудому
стікає  вниз  і  капає,  червона...
 Ковтала  сльози  і  брела  додому
чучикати  свого  Девкаліона.
 Тужити,  ждати,  жити,  як  в  пустелі.
 Чекать,  що  хтось  у  спину  засміється:
 —  Це  та,  що  в  неї  чоловік  на  скелі!
 Він,  кажуть,  злодій.  Щось  украв,  здається.
 150

*  *  *
 Під  вечір  виходить  на  вулицю  він.
Флоренція  плаче  йому  навздогін.
 Ці  сльози  вже  зайві.  Минуло  життя.
Йому  вже  в  це  місто  нема  вороття.
Флоренція  плаче:  він  звідси,  він  наш!
Колись  прокляла  і  прогнала  вона  ж.
Високий  вигнанець  говорить  їй:  ні.
 У  тебе  ж  є  той  кондотьєр  на  коні.
 І  площі  тієї  кільце  кам’яне,
де  ти  присудила  спалити  мене.
 Вважай,  що  спалила.  Згорів  я.  Помер.
Сім  міст  сперечались,  що  їхній  Гомер.
 А  ти  ж,  моє  місто,  —  єдине,  одне!  —
 О,  як  ти  цькувало  і  гнало  мене!
Прославилось,  рідне.  Осанна  тобі.
 Хай  ірис  цвіте  на  твоєму  гербі...
 Дарує  їй  профіль.  Вінків  не  бере.
 Де  хоче  —  воскресне,  де  хоче  —  умре.
Одежа  у  нього  з  тонкого  сукна.
 На  скронях  його  молода  сивина.
 Він  тихо  іде,  він  повільно  іде.
 У  нього  й  чоло  ще  таке  молоде!
 Хто  скаже  про  нього:  старий  він  як  світ?
Він  —  Данте.  Йому  тільки  тисяча  літ.
 151

РУАН
 Жанну  д’Арк  спалили  в  Руані.
«Мені  шкода  тебе,  Руане!»  —
це  останні  її  слова.
 ...  А  світ  чадить.  А  світ  уже  не  білий.
 А  ти  така,  хоч  прикладай  до  ран.
 Голубко  Жанно,  дух  неозлобілий,  —
«Руан,  Руан!  Шкода  тебе,  Руан!»
 Руан,  Руан...  Така  висока  вежа.
 Красиве  місто,  що  і  говорить.
 Руан,  Руан,  на  площі  ж  не  пожежа,  —
людину  палять,  бачиш,  як  горить?
 Ти  бачиш,  ти!  Ти  ніздрі  роздуваєш,
ти  товпишся,  ти  в  захваті  закляк:
як  мучиться!.,  і  корчиться!.,  буває  ж...
і  стогне,  стогне!.,  -  атиж  думав  як?
 Це  боляче.  Це  тяжко.  Це  смертельно.
Для  цеї  муки  тіло  заслабе.
 Ну,  кат  —  це  кат,  вогонь  розвів  ретельно.
А  хто,  Руане,  хто  примушував  тебе?!
 А  втім,  чого  ж.  Все  так,  на  кожнім  кроці.
Останнє  в  світі  враження  Христа:
як  той  жовнір  змочив  ту  губку  в  оцті
і  ткнув  її  розп’ятому  в  уста.
 152

Вітаю  вас.  Оплакую  вас,  люди.
 Горю  вогнем  у  вашу  темноту.
 Спасибі  вам  за  наклепи  й  огуди,
за  галас  ваш  і  вашу  німоту.
 Не  вирвуся.  Прикручена,  прикута.
Обвуглююсь  у  пекло  вогняне.
 А  все-таки  горять  зі  мною  й  пута,
що  до  стовпа  прив’язують  мене.
Прощайте,  люди.  Кланяйтесь  горилам.
Згорю,  одмучусь  і  воскресну  я.
 Та  тільки  буде  пахнути  горілим,
 Руан,  Руан,  твоє,  Руан,  ім’я!
 153

ЛЮБОВ  ПОТЬОМКІНА
 Болить  життя.  А  справи  дуже  древні.
 Раби  —  як  риби,  замерзає  кров.
 Де  були  «потьомкінські  дєрєвні»,
там  була  й  потьомкінська  любов.
 Як  любив  він  ту  Єкатерину!
 Як  міняв  усмішки  й  парики!
 Виникали  різні  райські  крини,
як  по  мановєнію  руки.
 Очі  сині,  очі  сині,  очі  сонні!  —
від  которих  млосно  баранів,
на  його  тавричеській  персоні
залишали  більма  орденів.
 Січ  розбита,  край  той  перекраяний,
груди  в  лєнтах  —  цілий  Млєчний  путь.
Хочете,  пожалста,  пів-Украйни
подарую  вам  на  незабудь.
 Як  він  був  закоханий  в  царицю,
як  життя  їй  присвятив  своє!
 Навіть  нам  Лук’янівську  в’язницю
збудував  у  формі  букви  «Е».
 154

Це  ж  не  те  якесь  там  мракобісся,
Це  ж  в  ім’я  свободи!  А  тепер  —
ти  пиши  їм,  Катько,  ти  не  бійся.
Хай  тебе  привєтствує  Вольтер!
 155

СТАРА  ЦЕРКОВЦЯ  В  ЛЕМЕШАХ
 Історія  стоїть  біля  дороги
та  й  дивиться,  хто  їде  по  соші.
 Йде  череда,  туман  взяла  на  роги.
 А  он  село,  що  зветься  Лемеші.
 Десь  там  жила  Наталка  Розумиха,
Грицькова  жінка,  гарна  й  молода.
 Як  ще  був  жив,  набралася  з  ним  лиха,
такий  він  був  п’яндига  й  гуляйда.
 Але  й  козак!  Просмолений,  як  човен.
Жагучо  любий  до  безтями  рук.
 Як  він  умер,  весь  світ,  сльозами  повен,
в  дощах  стояв  по  самий  Базавлук!
 Вона  ж  його  ні  словом  не  вкорила.
Ходила  до  могили  припадать.
 А  двох  синів,  Олексу  та  Кирила,
в  капелу  царську  мусила  віддать.
 Коли  ж  сини  доскочили  пошани,
приїхала  вона  у  Лемеші.
 156

Мов  янголи,  співали  клирошани
за  упокій  козацької  душі  —
в  тій  церкві,  що  Наталка  спорудила
на  тому  місці,  де  Грицьковий  гріб.
 А  двох  синів,  Олексу  та  Кирила,
у  тій  же  церкві  висповідав  піп.
 Один  був  мужем  вінчаним  цариці,
сподобивсь  другий  навіть  булави.
 Вона  молилась:  —  Грицю,  чуєш,  Грицю!
Хоча  б  на  мить  устань  та  оживи!
 Та  подивися  на  свою  Наталку,
що  за  твої  одмолені  гріхи
яку  он  долю  виспівали  змалку
підпаски  наші,  наші  пастухи!
 Вони  ж  гусей  тут  пасли  в  конюшині,
вони  ж  тут  руки  дряпали  в  шипшині,
вони  ж  на  цьому  вигоні  росли.
 А  ті  ж  то  гуси,  гуси-лебедята,
та  й  узяли  підпасків  на  крилята,
та  й  у  хороми  царські  занесли!..
 Лампадка  тьмяно  блимала  в  кіоті,
стояла  в  церкві  дивна  тишина.
Блищали  скрізь  оправи  щирозлоті,
і  озиралась  Лотова  жона.
 157

Чекали  слуги  десь  аж  біля  брами.
 Наталія  молилась  гаряче.
 І  синя  стрічка  царської  статс-дами
текла,  як  річка,  їй  через  плече.
 Вона  молилась:  —  Встань  та  подивися,
що  я  вже  стала  свахою  Петра.
 Що  грошей  в  нас  тепер  хоч  подавися,
невістка  в  мене  царського  ребра.
 Тепер  уже  й  не  плачу  я  ночами.
 Невістка  гарна,  що  там  говорить.
 Вже  як  вони,  хоч  тайно,  обвінчались,
то  це  ж  таки  уже  не  фаворит.
 Буваю  на  балах  і  на  прийомах,
бо  я  графиня,  а  Олекса  граф.
 Він  при  дворі,  а  я  уже  при  ньому,
спокійно  хай  покоїться  твій  прах!..
 З  колін  звелась  графиня  Розумовська,
зашарудів  широкий  кринолін.
 Чи  то  спіткнулась,  чи  на  плитах  ковзько,
чи  на  дзвіниці  хилитнувся  дзвін,  —
і  задвигтіла  церква-кам’яниця,
і  хрест  на  церкві  також  хилитавсь,
і  хилиталась  паперть  і  дзвіниця...
Мабуть,  Грицько  в  землі  перевертавсь.
 158

*  *  *
 А  затишок  співає,  мов  сирена.
 Не  треба  воску,  я  не  Одіссей.
 Вже  леви  ждуть,  і  жде  мене  арена.
Життя,  мабуть,  —  це  завжди  Колізей.
 І  завжди  люди  гинули  за  віру.
 Цей  спорт  одвічний  винайшли  не  ми.
Тут  головне  —  дивитись  в  очі  звіру
і  просто  —  залишатися  людьми.
 Коли  мене  потягнуть  на  арену,
коли  на  мене  звіра  нацькують,
о,  я  впізнаю  ту  непроторенну
глупоту  вашу,  вашу  мстиву  лють!
 Воно  в  мені,  святе  моє  повстання.
Дивлюся  я  в  кривавий  ваш  туман.
Своїм  катам  і  в  мить  свою  останню
скажу,  як  той  найперший  з  християн:
 —  Мене  спалить  у  вас  немає  змоги.
Вогонь  холодний,  він  уже  погас.
 І  ваші  леви  лижуть  мені  ноги.
 І  ваші  слуги  насміялись  з  вас.
 159

ЛЮДИ  З  ТАБУЛЕНА
 Як  плив  король,  якоїсь  там  династії,
то  поки  й  видно  ще  було  корму,
усі  його  підданці  придунайські
ще  й  навздогінці  кланялись  йому.
 Лиш  табуленці,  з  тих  усіх  навколишніх,  —
і  як  таких  тримає  ще  земля?!  —
не  те  що  не  стояли  там  навколішках,
а  навіть  не  вітали  короля.
 Ні  в  слугах  не  служили,  ні  в  ескорті,
попихачів  вважаючи  за  тлю.
 Король  їх  недолюблював,  бо  горді,
це  ж  треба  —  не  коритись  королю!
 У  нього  військо,  радники,  вельможі,
все  у  мундирах,  в  золоті,  в  плісе.
 А  ці  якісь  окремі  і  не  схожі,
і  власну  думку  думають  про  все.
 Але  в  годину  найскладніших  рішень,
державних  найважливіших  проблем  —
не  радників  питав  і  не  старійшин,
а  посилав  гінців  у  Табулен.
 160

Бо  ці  придворні  —  публіка  смиренна,
і  кожен  дбає  тільки  про  своє.
Покличте  тих  —  людей  із  Табулена.
 Ті  не  злукавлять,  скажуть  все,  як  є.
 ібі

ХРАМИ
 Мій  дід  Михайло  був  храмостроїтель.
Возводив  храми  себто  цілий  вік.
 Він  був  чернець,  з  дияволом  воїтель,
печерник,  боговгодний  чоловік.
 Він  був  самітник.  Дуже  був  суворий.
 Між  Богом  —  чортом  душу  не  двоїв.
 І  досі  поминають  у  соборах:
храмостроїтель  Михаїл.
 Жив  у  землі,  мовчущий  не  во  злобі.
Труждався  сам,  нікого  не  наймав.
 Він  працював  до  поту  на  возлоб’ї
і  грошей  зроду  шеляга  не  мав.
 Ті  тридцять  срібних  теж  були  грошима.
Це  гріх.  Це  сльози  діви  Міріам.
 Він  був  святий.  Він  жив  непогрішимо.
 І  не  за  гроші  будував  свій  храм.
 Різьбив  вівтар,  збивав  тесові  паперті,
клав  палець  свічки  тиші  на  вуста,
де  з  малювань,  тонких,  як  листя  папороті,
світився  лик  розп’ятого  Христа.
 Він  ставляв  хори,  амфори  й  амвони.
 В  єпархію  по  ладан  дибуляв.
 А  щоб  кращіше  бамбиляли  дзвони,
шпіальтеру  до  міді  добавляв.
 162

Він  баню  зводив,  не  зійшовши  з  місця.
Він  бляху  в  ромби  краяв,  мов  сатин,
коли  стояв  над  келією  місяць,
блідий,  як  німб,  загублений  святим.
Тягав  каміння  —  мурувати  брами.
Стругав  божник...  За  північ  не  куняв...
І  так,  у  мислях  збудувавши  храми,
торгующих  із  храму  виганяв.
 163

ТІНЬ  КОРОЛЕВИ  ЯДВІҐИ
 Вчора  я  ночувала  у  кімнаті  короля  Фердинанда.
Ліжко  під  балдахіном,  золота  бахрома.
 Цілу  ніч  купідони  несли  зі  стелі  гірлянди.
Чомусь  було  дуже  сумно,  чому  —  не  знаю  сама.
 Давила  бархатна  тиша.  Чаїлися  тіні  в  портьєрі.
Зима  за  вікном  завалиста,  і  так  натопили  піч,
що  тихо  вночі  скрипіли  вузькі  старовинні  двері,
розсохлось  горіхове  дерево,
 і  стіни  скрипіли  всю  ніч.
 Казали,  ті  дивні  двері  ведуть  у  горішні  покої.
Жила  там  колись  Ядвіґа,  щаслива  із  королев.
Вночі  спускалась  по  сходах,
 торкала  двері  рукою,  —
король  до  ніг  королеви  лягав,
 як  приборканий  лев.
 Які  там  трони  й  корони,  було  тут  лише  кохання.
Якщо  за  коня  —  півцарства,
 то  що  ж  тоді  за  любов?!
 Скрипіли  невидимі  двері,  і  чулося  тихе  зітхання,
літали  ліпні  купідони,  і  тайнами  дихав  альков.
 164

Ця  дивна  музика  сходів...
 Ця  тиша  барви  індиґо...
 Не  спалось  мені,  не  спалось!
 Хтось  плакав...  І  тінь  на  склі.
Чого  ти  ходиш,  Ядвіґо?  Король  твій  помер,  Ядвіґо!
Лише  на  всьому,  на  всьому  —  герби  його  й  вензелі.
 Ця  ніч  мені  буде  надовго  —
 як  рицарська  давня  балада.
Зима.  Стародавній  замок.  Печаль  королівських  лип.
Усе  минуло,  Ядвіґо.  І  царство  минуло,  і  влада.
 Одне  лишилось,  Ядвіґо.
 Оцей  твій  жіночий  схлип.
 165

ЛЮБОВ  НАНСЕНА
 Я  кохаю  Вас,  Єво.  Не  виходьте  за  мене  заміж.
 Не  жалійте  мене,  хоч  і  тяжко  буде  мені.
 Я  Вас  прошу,  ні  слова.  Усе  передумайте  за  ніч.
Добре  зважте  на  все,  і  вранці  скажете:  ні.
 Світла  мрія  про  Вас  співає  мені,  як  сирена.
Прив’яжуся  до  щогли  і  вуха  воском  заллю.
 Розумію,  це  щастя.  Але  щастя  —  воно  не  для  мене.
 Я  боюся  Вас,  Єво.  Я  вперше  в  житті  люблю.
 Моя  Пісне  Пісень!  Золоте  пташеня  мого  саду.
Корабель  попливе,  я  не  вдержу  його  в  берегах.
«Фрам»  —  це  значить  «Вперед».  Ви  залишитесь,
 Єво,  позаду.
 Бо  до  серця  підступить  вічний  пошук  у  вічних  снігах.
 Тиждень  буде  все  добре.  Цілуватиму  Ваше  обличчя.
Може,  навіть  не  тиждень,  а  цілі  роки  минуть.
 Будем  дуже  щасливі.  Але  раптом  Воно  покличе.
 Ви  зумієте,  Єво,  простити  це  і  збагнуть?
 Ви  не  будете  плакать?  Не  поставите  душу  на  якір?
Не  зіткнуться  в  мені  два  начала  —  Ви  і  Воно?
 Я  без  Вас  нещасливий.  А  без  нього  буду  ніякий.
 Я  без  Вас  збожеволію.  А  без  нього  піду  на  дно.
 166

Ваші  теплі  долоні  і  мої  відморожені  руки...
 Як  вуста  відірву  від  такої  сумної  руки?
 Чи  зумієте  жить  від  розлуки  і  знов  до  розлуки?
 А  якщо  доведеться  чекати  мене  роки?
 «Фрам»  застрягне  в  льодах...
 А  якщо  не  вернуся  я  звідти?..
Я  ж  собі  не  прощу!  А  якщо  у  нас  буде  дитя?!
 Ви,  така  молода!..  Ви,  що  любите  сонце  і  квіти!
 —  Я  люблю  Тебе,  Нансен!  І  чекатиму  все  життя.
 Все,  що  є  найсвятіше  в  мені,  називається  —
 Нансен.
 Хай  співає  сирена,  вона  перед  нами  в  боргах.
 Я  сама  розіб’ю  об  «Фрамові»  груди  шампанське,
як  покличе  тебе  вічний  пошук  у  вічних  снігах.
 Моя  Пісне  Пісень!  Вічний  саде  мій  без  листопаду!
Ти  відкриєш  свій  полюс.  Тебе  не  знесе  течія.
Подолаєш  сніги.  Все  залишиться,  милий,  позаду.
«Фрам»  —  це  значить  «Вперед».  А  на  обрії  буду  я.
 167

ЦАРИЦЯ  САВСЬКА
 Цариця  Савська  плакала  вночі.
 А  вранці  встала  в  блиску  свої  слави,
вся  в  діамантах,  золоті,  парчі.
 Усі  царі  гінців  до  неї  слали.
 Вона  їх  брала  вродою  в  полон.
 Ніхто  при  ній  розумним  не  здавався.
Аж  навіть  сам  премудрий  Соломон
на  всі  віки  від  неї  здивувався.
 Красуня,  казка,  магія,  міраж.
 В  садах  любові  царственна  троянда.
Вино  очей,  чаклунство  магарадж.
Хвилююче  мовчання  фоліанта.
 Жагучий  сон,  мінливий  Оріент.
 Такий  вже  імідж  у  цариці  склався.
Коштовний  камінь  в  перстені  легенд,  —
цариця  Савська,  о,  цариця  Савська!
 Вся  в  діамантах,  золоті,  парчі.
 При  ній  сторожа  піша  і  комонна.
Цариця  Савська  плакала  вночі.
 Але  про  це  нема  у  Соломона.
 168

МАДАМ  АНДРО
 Яка  вже  там  красуня  з  тої  Анни?
 Мадам  Андро  давно  вже  у  труні.
 А  з  гучномовця  лине  вечорами:
 «О  не  співай,  красуне,  при  мені!»
 Вона  стара.  їй  років  півтораста.
 І  ось  воно,  посмертне  рандеву,  —
його  арапський  профіль  з  пінопласта
і  тінь  хреста  від  неї  на  траву.
 Вона  була  красунею.  А  нині,  —
одна  з  блискучих  фрейлін  при  дворі,  —
в  маленькому  містечку  на  Волині
лежить  вона  отут  в  монастирі.
 Над  нею  вечір  свічечку  проносить.
 І  хмари  йдуть,  великі  і  сумні...
 Як  він  благає,  як  він  її  просить:
 «О  не  співай,  красуне,  при  мені!»
 169

*  *  *
 Прийомний  син  барона  був  баран,
що  набирався  лоску  при  лакузах.
Альковний  кіт,  кадрильний  ветеран,
типовий  фат  в  обтягнутих  рейтузах.
 Ну  що  він  міг?  Сказати  комплімент.
Посмакувати  пошлий  анекдотик.
Продутись  в  карти,  вибрати  момент
і  спромогтися  на  двозначний  дотеп.
 Страшна  душа,  як  озеро  Лох-Несс.
Не  вписана  в  безсмертну  партитуру.
І  хто  б  він  був  без  Пушкіна,  Дантес?
А  так  він  теж  ввійшов  в  літературу.
 170

*  *  *
 Той  любить  Фанні  Брон,  той  любить  Беатріче,
Лауру,  Ганську  або  Наталі.
 Коштовні  імена  на  бархаті  сторіччя!
Немеркнучі  зірки  на  обріях  землі!
 О,  скільки  взято  нот  і  списано  паперу!
 Шкода,  як  ореол  не  держиться  чола.
 Коли  безсмертя  впало  на  Ликеру,
вона  якраз  по  бублики  ішла.
 171

*  *  *
 День  світився,  як  свята  Цецілія.
Дерся  плющ  на  сходи  і  стіну.
 Два  ченці,  на  те  ж  вона  й  Сицілія,  —
обробляли  нивку  кам’яну.
 Вітер  віяв  з  моря  і  з  Тунісу.
 Час  ішов  античний,  навпаки.
 В  кам’яному  вусі  Діоніса
гомоніли  люди  і  віки.
 Тут  жили  мандрівники  й  поети.
 Тут  колись  причалив  Одіссей.
 На  моєму  клаптику  планети
землю  не  виборюють  у  скель.
 Там  ґрунти  родючі  і  надійні,
місце  є  і  житу,  й  бур’яну.
 У  якому,  Боже,  провидінні
показав  ти  нивку  кам’яну?!
 172

ДОН  ПІППО  ЛІРОЗІ
 Сицілія.  Етна.  Душа  як  в  гіпнозі.
 І  море,  і  скелі,  і  тиша  терас.
 Дон  Піппо  Лірозі,  ми  завжди  в  дорозі.
 Я  вперше  Вас  бачу.  Я  згадую  Вас.
 Ми  десь  розминулись.  Мабуть,  в  Сарагосі.
 А  може,  колись  Ви  були  й  на  Русі.
 Дон  Піппо  Лірозі,  я  згадую  й  досі
троянду  і  шпагу  у  Вашій  руці.
 Цей  дзвін  цього  слова  —  не  Ваша  терцина?
Цей  лицар  в  пустелі  —  не  Ви  вдалині?
 Цей  шрам  на  щоці  —  чи  не  меч  сарацина?
Ця  ніжність  в  очах  —  чи  не  сум  по  мені?
 Дон  Піппо  Лірозі,  чи  є  у  нас  тіні?
 Ви  грек  чи  іспанець?  Ім’я  мандрівне.
 А  може,  Ви  —  простір,  і  крилами  піній
Ви  хочете  море  обняти  й  мене?
 Прощайте,  я  їду,  ми  знову  в  дорозі.
 Добра  Вам  і  тиші  священних  дібров!
 Якби  ж  тільки  знати,  дон  Піппо  Лірозі,
в  якому  столітті  ми  стрінемся  знов?!
 173

МАЙЖЕ  ПЕРЕКЛАД
З  ПРОВАНСАЛЬСЬКОЇ
 Я  лицар  і  поет,  не  схожий  на  ханигу.
 Я  не  служу  чужому  королю.
 У  відблиску  меча  читаю  древню  книгу
і  даму  серця  здалеку  люблю.
 І  хоч  у  мене  приятелі  щирі,
але  я  знаю,  що  таке  любов,
і  не  хвалюся  друзям  у  трактирі,
як  я  заліз  до  неї  у  альков!
 А  наш  король,  а  ми  його  васали,
а  чорт  візьми,  я  теж  його  васал.
 Усі  йому  вже  оди  написали,
лиш  я  йому  ще  оди  не  писав.
 І  хоч  живу  я  з  королем  не  в  мирі,
бо  не  люблю  присвячувати  од,
я  друзям  не  підморгую  в  трактирі  —
мовляв,  який  король  наш  ідіот!
 Мене  куплять  і  спродувать  не  раджу,
моя  душа  не  ходить  на  базар.
 А  не  клянусь,  тому  що  я  не  зраджу,
і  вже  не  раз  це  в  битвах  доказав.
 174

І  хоч  на  світі  сторони  чотири,
я  тут  живу,  бо  я  цей  край  люблю.
І  не  боюсь  донощика  в  трактирі,
бо  все  кажу  у  вічі  королю!
 175

*  *  *
 Це  називалось  —  творчі  семінари.
Шукання  іскри  золота  в  піску.
 ...  Пливли  над  лісом  фіалкові  хмари,
як  обважнілі  кетяги  бузку.
 Ішов  Хікмет.  Іще  блідий.  Ознака  —
що  серце  знов,  що  тяжко,  що  воскрес.
А  поруч  з  ним  оранжевий  собака,
такий  красивий  вишуканий  пес.
 Ішов  Хікмет.  Ішов  на  зустріч  з  нами.
 А  ми  були  тоді  Літінститут.
 Усі  питання,  сколоті  тернами,
хотіли  бути  вирішені  тут.
 О,  ми  були  великі  полемісти!
 Пашів  рум’янцем  юності  азарт  —
на  всі  питання  зразу  відповісти,
усі  проблеми  зразу  розв’язать.
 Була  розмова  довга  і  гаряча,
уже  й  ті  хмари  вечір  перебув.
 Хікмет  сказав:
 —  Там  зараз  передача.
Будь  ласка,  хтось  зловіть  мені  Стамбул.
 176

Все  перейшло  у  іншу  враз  площину
І  гладив  він  оранжевого  пса.
 А  ми  йому  ловили  батьківщину.
 І  це  був  сум.  І  це  була  краса.
 А  світ  хрипів.  Всі  станції  гриміли.
Співав,  кричав  і  сперечався  світ.
 Чи  ми  знайти  ту  хвилю  не  зуміли,
чи  десь  вона  розбилась  об  граніт,  —
 але  крізь  шум,  крізь  клекіт  той  і  галас,
крізь  голоси  немислимих  країн,  —
Туреччино!  Чого  ж  ти  не  озвалась?
 Він  так  тужив  за  голосом  твоїм!
 177

ІСПАНКА  КАРМЕНСІТА
 Студентські  вечори...  Танцюють  чи  не  всі  там
і  чардаш,  і  мазурку,  і  танці  всіх  племен.
Приходила  до  нас  іспанка  Карменсіта.
 Любила  танцювати,  на  те  ж  вона  й  Кармен.
 Найкращі  кабальєро  кружляли  її  в  танці.
 І  кожен  усміхався,  і  кожен  щось  питав.
 Усі  її  любили,  і  навіть  наостанці
декан  сивоголовий  на  плечах  покатав.
 А  десь  іржаві  бомби  рибальські  рвали  сіті.
 А  десь  народ  іспанський  конав,  як  Прометей.
Було  їй  років  вісім,  іспанці  Карменсіті.
 Була  вона  вже  діти  іспанських  тих  дітей.
 Така  іще  маленька,  а  мала  кастаньєти.
 Танцюй,  танцюй,  дитино!  І  ми  танцюєм  теж.
Нема  вітчизни  в  тебе,
 але  у  неї  є  ти!
 А  всі  ці  генерали,  —  ти  їх  переживеш!
 Той  час  іще  настане,  ще  та  хвилина  прийде.
Колись  же  вони  щезнуть,  всі  скрині  всіх  Пандор.
 178

Танцюй,  танцюй,  дитино!
 Життя  —  страшна  корида.
На  сотню  Мінотаврів  —  один  тореадор.
 Ще  будеш  і  в  Мадриді,
 ще  будеш  в  Барселоні.
Іще  тебе  в  Г]ренаду  твій  тато  повезе.
 Життя  —  це  і  усмішка,  і  сльози  ці  солоні.
 І  кров,  і  барикади,  і  музика  Бізе!
 179

ОСТАННІЙ  КОНЦЕРТ  ОЙСТРАХА
У  КИЄВІ
 Була  гроза.  Двори  були,  як  гроти.
 Ревли  потоки  бурі  і  руді.
 І,  як  важкі  повільні  бегемоти,
машини  йшли  по  фари  у  воді.
 Чорнів  тополь  воронячий  літопис.
 Вода  змивала  непохитність  черг.
 А  ми  ловили  хоч  якийсь  автобус,
таксі,  пікап,  хоч  Ноїв,  а  ковчег!
 Вечірні  сукні  вже  були,  як  рядна,
і  кожний  крок  вже  схожий  був  на  трюк.
 І  парасолька,  смішно  безпорадна,
шукала  шлях,  вистукувала  брук.
 І  ми  пройшли,  проїхали,  промчали,
ми  пролетіли,  власне,  пропливли.
 Ми  на  колесах  до  фойє  причалили.
 Ми  на  пуантах  в  тишу  увійшли.
 Концертний  зал  був  круглий,  наче  острів.
Погасла  люстри  золота  бджола.
 І  ще  живий,  а  вже  далекий  Ойстрах
підняв  смичок...  і  скрипка  ожила!
 180

Летюча  тінь  циганського  лошати  —
магічна  влада  геніальних  рук!  —
мабуть,  це  добре  —  завжди  поспішати,
бо  смерть  і  вічність  —  то  уже  не  рух.
 То,  може,  велич,  може,  час  і  простір.
 Але  ж  не  скрипка!..  Не  життя  моє...
 Ми  якось  дуже  звикли,  що  він  —  Ойстрах.
Ми  якось  дуже  звикли,  що  він  є.
 А  от  нема.  І  струни  його  стихли.
 І  проти  смерті  слава  не  рецепт.
 А  ми  тоді...  ми  все-таки...  ми  встигли...
 Ми  думали,  що  то  іще  концерт!
 181

*  *  *
 Син  білявого  дня  і  чорнявої  ночі,
вечір-мулат  підійшов  до  порога.
Слухай,  мулате,  бачиш  ті  ночви,  —
нехай  це  буде  стара  пірога.
 Давай  попливемо  у  ніч  коротку
назад  по  ріці  незворотнього  часу.
Тепер  із  черепа  роблять  коробку,
колись  хоч  робили  із  черепа  чашу.
Давай  попливемо  у  те,  що  минулось.
Насняться  нам  сагайдак  і  стріли.
 Так  захотілося,  так  заманулось,
щоб  печеніги  нас  перестріли.
 Тінь  Святослава  майне  під  зірками,
хвиля  хлюпне  через  край  піроги.
Білої  блискавки  чорні  аркани
кидає  небо  в  дніпровські  пороги.
 А  ми  пливемо  й  пливемо  без  упину.
Що  нас  чекає  у  ніч  заворожену?
 Вже  так  до  ножа  ми  звикли  у  спину,
що  в  чесній  битві  ми  переможемо!
Давай  попливем  і  ніде  не  причалимо,
давай  побудемо  трохи  окремо.
 Хіба  ж  кого-небудь  ми  опечалимо
тим,  що  пливемо
 там,  де  пливемо?
 182

Іде  епоха  моя  головата
кудись  від  етики  до  синтетики.
Ближчий  мені  старий  Гайявата,
ніж  всі  досягнення  кібернетики.
Хай  нам  флояри  гудуть  очеретові,
хай  нам  Уїтмен  махає  беретом...
 Ти  думаєш,  вірші  потрібні  поетові?
Поетові  треба  бути  поетом.
 183

*  *  *
 І  тільки  злість  буває  геніальна.
 Господь,  спаси  мене  від  доброти!
 Така  тепер  на  світі  наковальня,
що  треба  мати  нерви,  як  дроти.
 А  нерви  ж  мої,  ох  нерви,
струни  мої,  настренчені  на  епохальний  лад!
А  мені  ж,  може,  просто  хочеться  щастя,
тугого  й  солодкого,  як  шоколад.
 Ну,  що  ж,  епохо,  їж  мене,  висотуй!
 Лиш  вісь  земну  з  орбіти  не  згвинти.
 Лежить  під  небом,  чистим  і  високим,
холодний  степ  моєї  самоти.
 Козацький  вітер  вишмагає  душу,
і  я  у  ніжність  ледве  добреду.
 Яким  вогнем  спокутувати  мушу
хронічну  українську  доброту?!
 А  по  ідеї:  жінка  ж  —  тільки  жінка.
 Смаглява  золота  віолончель.
 Справляло  б  тіло  пристрасті  обжинки
колисками  і  лагодом  ночей.
 184

Була  б  така  чарівна  лепетуха,
такі  б  ото  улучила  слова,
що  як  по  змісту,  може,  й  в'януть  вуха,
а  як  по  формі  —  серце  спочива.
 Хто  ж  натягнув  такі  скажені  струни
на  цю,  таку  струнку,  віолончель,
що  їй  футляр  —  усі  по  черзі  труни
вготованих  для  музики  ночей?!
 І  щось  в  мені  таке  велить
збіліти  в  гнів  до  сотого  коліна!
 І  щось  в  мені  таке  болить,
що  це  і  є,  напевно,  Україна.
 185

*  *  *
 Виходжу  в  сад,  він  чорний  і  худий,
йому  вже  ані  яблучко  не  сниться.
Шовковий  шум  танечної  ходи
йому  на  згадку  залишає  осінь.
 В  цьому  саду  я  виросла,  і  він
мене  впізнав,  хоч  довго  придивлявся.
В  круговороті  нефатальних  змін
він  був  старий  і  ще  раз  обновлявся.
 І  він  спитав:  —  Чого  ж  ти  не  прийшла
у  іншу  пору,  в  час  мого  цвітіння?
 А  я  сказала:  —  Ти  мені  один
 0  цій  порі,  об  іншій  і  довіку.
 1  я  прийшла  не  струшувать  ренклод
і  не  робить  з  плодів  твоїх  набутку.
Чужі  приходять  в  час  твоїх  щедрот,
а  я  прийшла  у  час  твойого  смутку.
 Оце  і  є  усі  мої  права.
 Уже  й  зникало  сонце  за  горбами  —
сад  шепотів  пошерхлими  губами
якісь  прощальні  золоті  слова.
 186

Ще  назва  є,  а  річки  вже  немає.
Усохли  верби,  вижовкли  рови,
і  дика  качка  тоскно  обминає
рудиментарні  залишки  багви.
 І  тільки  степ,  і  тільки  спека,  спека,
і  озерявин  проблиски  скупі.
 І  той  у  небі  зморений  лелека,
і  те  гніздо  лелече  на  стовпі.
 Куди  ти  ділась,  річенько?  Воскресни!
У  берегів  потріскались  вуста.
Барвистих  лук  не  знають  твої  весни,
і  світить  спека  ребрами  моста.
 Стоять  мости  над  мертвими  річками.
Лелека  зробить  декілька  кругів.
Очерети  із  чорними  свічками
ідуть  уздовж  колишніх  берегів...

СУВИД
 Ми  завжди  проїжджаєм  це  село.
 Ім’я  у  нього  праслов’янське  —  Сувид.
Тут  навіть  хмари  особливо  сунуть  —
сутемна  синь  на  бронзове  чоло.
 І  хоч  Стрибог  на  поїзд  пересів,
і  вже  дахи  струсились  од  соломи,  —
тут,  за  щитом  смарагдових  лісів,
моїх  жар-птиць  блакитні  космодроми.
 Я  забуваю  сумніви  і  сум.
 Я  воду  п’ю  у  Сувиді  з  криниці.
 В  країні  сосен,  сувидських  красунь,
зі  мною  грають  в  піжмурки  суниці.
 Тут  Сувид  скрізь.  Він  ходить  по  росі.
Учора  він  прикинувся  сосною.
 То  коней  напуває  у  Десні,
а  то  як  грім  гуркоче  за  Десною.
 І  хто  він  —  Сувид?
 Може,  бог  лісів,
що  десь  пішов  у  нетрі  й  буреломи?
 Він,  може,  чує  луни  голосів
і  хоче  теж  вгадати  собі,  хто  ми?
 188

Спасибі  вам,  двори  і  явори,
що  ви  лице  дали  його  розгледіть  —
у  тиші  вод,  у  борознах  кори,
у  хмарі,  що  як  профіль  і  як  лебідь.
 Здригнувся  лось.  Регоче  браконьєр.
 —  Який  там  Сувид?  —  каже.  —  Все  нормально.
Він  міф.  Він  мох.  Він  сутінь  цих  озер.
 Його  ніде  на  світі  вже  немає.
 Неправда,  є!  Бо  хто  у  небесах
на  дощ  поверне  місяця  рогами?
 Хто  після  тебе  пройде  по  лісах,
вогонь  притопче  босими  ногами?
 Не  може  бути,  щоб  його  —  ніде.
 Без  нього  людям  суєтно  і  сумно.
 І  я  гукаю:  —  Су-ви-де!..
 —  ...ви  де?
 —  Ви  де?..  Ви  де?..  —  відгукується  Сувид.
 189

*  *  *
 На  другий  день  Великого  Потопу
ще  півні  кукурікали.  Ще  десь
урвала  баба  у  городі  кропу,
бо  світ  ще  був  затоплений  не  весь.
 Не  всіх  же  Бог,  як  Ноя,  попередив.
 Ніхто  не  мав  ковчега  про  запас.
 Тож  хтось  женився,  хтось  ходив  у  хедер.
Хтось  бив  олію,  а  хтось  кози  пас.
 Така  в  людей  вже  доля  чудернацька,
усе  часів  чекають  золотих.
 Коли  ж  накрила  хвиля  їх  зненацька,
ніхто  і  здивуватися  не  встиг.
 190

Ластівки  тікають  із  Європи.
 Що  поробиш?  Скрегіт,  регіт,  рев.
Чад,  бензин,  вібрації,  галопи,  —
птиці  мертві  падають  з  дерев.
Може,  десь  є  лотоси  і  ґінкго,
тихі  ріки  і  рожева  даль  —
у  краю  неляканих  фламінго,
де  росте  неламаний  мигдаль.
Може,  там  є  птицям  привілеї...
 А  гніздо  ліпити,  ластівки,  —
все  одно  вам,  із  якого  ґлею,  —
з  Рейну,  з  Нілу  чи  з  Угрюм-ріки?
Ну,  а  потім,  —  я  люблю  вас  змалку.
А  іще  —  спасибі  вам  за  все.
 Тільки  хто  ж  це  королеві  Марку
золотинку  в  дзьобі  принесе?!

*  *  *
 Прощай,  морська  корово  із  Командорських  островів!
Чудовисько,  релікт,  створіння  ластогруде.
 Десь  бачили  тебе,  останню  із  корів.
 Ти  вимерла  як  вид.  Тебе  уже  не  буде.
 Десь  бачили  тебе.  Ти  вийшла  із  води
екологічним  зойком  океану.
 Останній  дивогляд  морської  череди!  —
жив  тисячу  століть,  а  я  вже  не  застану.
 Корівонько,  що  їла,  що  пила?
 Медузами  цвіли  твої  альпійські  луки.
 Коли  на  глибині  ти  царственно  пливла,
всі  мертві  кораблі  дивилися  крізь  люки.
 Сиділа  б  собі  там  і  паслася  на  дні.
 Десь,  може  б,  набрела  втонулу  Атлантиду.
 Там  цар  морський  Нептун  живе  у  курені,
пасе  морських  корів  зникаючого  виду.
 Чи  нафта  розпливлась,  чи,  може,  це  казки,  —
на  Командорах,  кажуть,  серед  літа
з  морської  піни  вийшла  на  піски
коров’яча  остання  Афродіта.
 192

Прощай.  І  не  журись,  що  піна  —  як  мазут.
Ще  місце  є  у  тій  Червоній  книзі.
 Ще  ходить  по  землі  останній  вільний  зубр,
твої  брати  моржі  ще  гріються  на  кризі!
 193

*  *  *
 Старої  казки  пісня  лебедина,
нема-нема,  а  раптом  запече.
 Ішла  людина,  просто  йшла  людина,
закинувши  шарманку  за  плече.
 іули  мости,  двигтіли  автостради,
машини  мчали  наче  навмання.
 І  явори  просили  христа  ради
хоч  жменьку  тиші  у  долоні  дня.
 І  так  щодня,  щовечора,  щоранку,
так  щодуші!  —  мигтить  у  всі  кінці.
 А  він  ішов,  насвистував.  Шарманку
підтягував  щораз  на  ремінці.
 Стара  гравюра,  вицвіла  картинка,
зворушливий  чудний  анахронізм.
Колись  вона  ще  звалась  «катеринка»,  —
з  якої  казки  він  її  приніс?
 Крути  шарманку,  пожалій  нас  трохи.
 У  нас  ще  є  і  зорі  он,  і  клен.
 Великі  вуха  нашої  епохи
 нехай  хоч  мить  побудуть  без  антен!
 194

В  його  волоссі  заблудився  вітер.
Фонтаном  бив  асфальт,  як  риба-кит.
То,  може,  був  звичайний  реквізитор
і  йшов  на  склад  здавати  реквізит.
 А  всі  були  вже  трішечки  поети,
і  розпливались  посмішки  до  вух,
і  вечір  сипав  золоті  монети
в  його  потертий  сірий  капелюх...
 195

*  *  *
 Умирають  майстри,  залишаючи  спогад,  як  рану.
В  барельєфах  печалі  уже  їм  спинилася  мить.
 А  підмайстри  іще  не  зробились  майстрами.
 А  робота  не  жде,  її  треба  робить.
 І  приходять  якісь  безпардонні  пронози.
Потираючи  руки,  беруться  за  все.
 Поки  геній  стоїть,  витираючи  сльози,
метушлива  бездарність  отари  свої  пасе.
 Дуже  дивний  пейзаж:  косяками  ідуть  таланти.
Сьоме  небо  своє  пригинає  собі  суєта.
 При  майстрах  якось  легше.  Вони  —  як  Атланти.
Держать  небо  на  плечах.  Тому  і  є  висота.
 196

*  *  *
 Страшний  калейдоскоп:
 в  цю  мить  десь  хтось  загинув.
 В  цю  мить.  В  цю  саму  мить.  У  кожну  із  хвилин.
Розбився  корабель.  Горять  Галапагоси.
 І  сходить  над  Дніпром  гірка  зоря-полин.
 Десь  вибух.  Десь  вулкан.  Руйновище.  Заглада.
Хтось  цілиться.  Хтось  впав.
 Хтось  просить:  —  Не  стріляй!
 Не  знає  вже  казок  Шехерезада.
 Над  Рейном  не  співає  Лореляй.
 Летить  комета.  Бавиться  дитя.
 Цвітуть  обличчя,  острахом  не  стерті.
 Благословенна  кожна  мить  життя
на  цих  всесвітніх  косовицях  смерті!
 197

*  *  *
 Обступи  мене,  ліс,  як  в  легенді  про  князя  Хет^га,
коли  й  кінь  був  убитий,  і  він  уже  ледве  брів.
Обступи  мене,  ліс!  Хай  зупиниться  вся  ця  ватага,
хай  удариться  люттю  об  спокій  твоїх  стовбурів.
 Я  побуду  з  тобою.  Я  тихо  з  тобою  побуду.
Нахилися  до  мене  і  дай  мені  жменьку  суниць.
Подивлюся  на  сонце.  Поклонюся  знайомому  дубу.
Розпитаю,  як  справи  у  сосен,  і  звірів,  і  птиць.
 Хай  погоня  підожде,  усі  ці  жорстокі  і  тлусті.
 Я  нікуди  не  дінусь.  Я  долю  свою  прийму.
 А  коли  я,  беззбройна,  їм  потім  вийду  назустріч,
то  вони  позадкують,  самі  не  знають  чому.
 198

КОРЕКТНА  ОДА  ВОРОГАМ
 Мої  кохані,  милі  вороги!
 Я  мушу  вам  освідчитись  в  симпатії.
 Якби  було  вас  менше  навкруги,  —
людина  може  вдаритись  в  апатію.
 Мені  смакує  ваш  ажіотаж.
 Я  вас  ділю  на  види  і  на  ранги.
 Ви  —  мій  щоденний,  звичний  мій  тренаж,
мої  гантелі,  турники  і  штанги.
 Спортивна  форма  —  гарне  відчуття.
Марудна  справа  —  жити  без  баталій.
Людина  від  спокійного  життя
жиріє  серцем  і  втрачає  талію.
 Спасибі  й  вам,  що  ви  не  м’якуші.
Дрібнота  буть  не  годна  ворогами.
 Якщо  я  маю  біцепси  душі  —
то  в  результаті  сутичок  із  вами.
 Отож  хвала  вам!
 Бережіть  снагу.
 І  чемно  попередить  вас  дозвольте:
якщо  мене  ви  й  зігнете  в  дугу,
то  ця  дуга,  напевно,  буде  вольтова.
 199

ПРИЧМЕЛЕНІ  ГНОМИКИ
 В  пивничці  на  лото  сиділи  п’яні  гномики.
 Вони  кричали:  —  Хто
 поруйнував  нам  домики?
 Вони  горлали:  —  Ми
 всіх  наб’ємо,  налупимо!  —
Хтось  усміхався:  —  Хми,  —
 і  розглядав  крізь  лупу  їх.
 Вони  гукали:  —  Бой!
 Іще  вина,  три  порції.
Зітхнула  мишка:  —  Ой,
 велика  річ  пропорції.
 200

*  *  *
 Футбол  в  тумані,  де  гравець,  як  мім,  —
то,  може,  найдивніша  з  пантомім.
 Із  ким  він  грає  і  куди  він  б’є?
 Літає  м’яч,  невпізнаний  об’єкт.
 І  ледь  помітні  постаті  вугласті
пірнають  вгору,  як  плавці  без  ластів.
 В  туман  кричать  незримі  глядачі,
повсюди  всім  ввижаються  м’ячі.
 Свистить  судця.  А  власне,  в  чому  справа?
В  тумані  гра,  то  гра  уже  без  правил.
 В  туман-траву  стрибає  воротар  —
ловити  м’яч,  який  не  пролітав.
 Оце  подача!  —  вигуки  в  юрбі.  —
 Забив  прекрасно.  Шкода,  що  собі.
 201

СИЛУЕТ  ФІГУРИСТА
 Ах,  Толлер  Кренстон,  чорний  принце  льоду!  —
ти,  що  знімаєш  зорі  на  льоту,
ти,  що  віддав  знання  за  насолоду
своїх  імпровізацій  на  льоду,  —
 художник,  маг,  чаклун  і  характерник,
дивак,  невдаха,  демон,  дилетант!  —
не  конкурент  нікому,  не  суперник,
ти,  що  творив  не  те,  не  так,  не  там,  —
 ти,  чий  тріумф  не  був  на  п’єдесталі,
ти,  що  стрибків  не  виконав  як  слід,  —
на  чемпіонів  сипались  медалі,
на  тебе  квіти  сипались  на  лід!
 202

Дівчаточко  з  обличчям  Тінатін,
якому  личить  срібло  на  зап’ясті,
в  якого  коси  чорні  і  хвилясті,  —
вдягай  кольчугу  Ворог  біля  стін.
Проймає  тиша  списами  цейтноту.
Твій  хід.  В  похід!  Важка  твоя  стезя.
Три  пішаки  не  вернуться  з  походу.
Спіткнувся  кінь.  Міняєш  на  ферзя.
Ти  І]рузія.  Ти  в  царственній  одежі.
Ти  десь  живеш  над  гніздами  орлів.
Ти,  як  туру,  переставляєш  вежі
і  двигаєш  в  походи  королів.

СОЛЬФЕДЖІО
 Старий  маестро  з  добрими  руками,
котрий  гуманно  причинив  балкон,  —
на  весь  квартал  з  вікна  його  роками
лунає  писк  майбутніх  примадонн.
 Сольфеджіо,  сольфеджіо!..  Октави...
колоратура...  опера...  вокал...
Взискуйте  слуху,  слуху,  а  не  слави!
Нічого,  звик.  Усе  життя  звикав.
 Вони  приходять,  гарні  і  негарні.
 До  ваших  послуг.  Мріяла  давно.
Талант...  мистецтво...  Боже,  є  книгарні,
театри,  спорт,  ну,  зрештою,  кіно!
 Усі  пищать.  Усі  вони  сопрано.
 Усі  співати  хочуть  Батгерфляй.
 Він  каже:
 —  Згодом.  Зараз  іще  рано.  —
 А  верещать  —  хоч  вуха  затуляй.
 Він  каже:
 —  Потім.  Це  ще  перші  кроки.  —
Він  за  урок  чорніє,  як  земля.
 204

Нічого.  Справно  платять  за  уроки.
 Він  репетитор.  Репетуйте.  Ля!
 На  сто  одна.  Це,  зрештою,  природно.
 О  Маргарити  кольору  бордо.
 Натхнення?  Що  ви?  Зараз  це  не  модно.
Цікаво,  як  співала  Віардо?
 Що  ви  сказали?  «Тоска»?  Тоська.  Так,  Пуччіні.
Аїда?  Ні.  Безсоння.  Люмінал.
 Вам  не  дано.  Пояснювать?  Причини?!
 В  кордебалет.  В  кафе.  У  персонал!!!
 Десь  люди,  певно,  затикають  вуха.
 Ну,  так,  звичайно,  грюкнуло  вікно.
 О  Боже  мій,  ні  голосу,  ні  слуху...
 Ля,  ля!  Не  сі,  а  ля!..  А,  все  одно.
 205

ЩОСЬ  НА  ЗРАЗОК  БАЛАДИ,  —
ЯК  ВИЙШЛИ  БУКВИ  З-ПІД  МОЄЇ  ВЛАДИ
 Було  таке.  Я  мусила  збрехать.
 Не  те,  щоб  як,  —  всього  на  півсторінки.
А  букви  раптом  почали  зітхать,
то  та,  то  та  тікать  навперемінки.
 Приміром,  так.  Беру  я  те  перо.
 І  той  папір.  Писати  хочу  слово.
 А  буква  «П»,  печальна,  як  П’еро,
 —  Пробачте,  —  каже,  —  я  тут  випадково.
 Примхливе  «Р»,  перлина  парижан,
зробило  враз  акробатичний  номер.
Кружляло  «Ж»,  жахливе,  мов  кажан,
а  «Ц»  і  «Ч»  присіли,  наче  гноми.
 Сичало  «С»,  мов  кобра  на  хвості.
Шкварчало  «Ш»,  і  «Ф»  взялося  в  боки.
 І  вірне  «К»  уперше  у  житті
зробило  вбік  категоричні  кроки.
 Стогнало  «Н»,  пручалась  буква  «Ю»,
кусалось  «Є»,  і  «Т»  кричало:  —  Тату!  —
Сказало  «Л»:  «На  цьому  я  стою!»  —
ну,  тобто  прямо  з  Лютера  цитату.
 206

Слухняне  «А»  було  вже  на  мазі,
приготувалось  заспівати  соло,
перекрутилось  на  одній  нозі,
неначе  циркуль,  —  і  замкнулось  в  коло.
 Котився  перстень  літерою  «О»,
його  згубив  мізинний  палець  змісту.
Тоді  взяла  я  знову  те  перо.
 Як  і  належить  доброму  стилісту,  —
 так-сяк  стулила  букви  у  строфу,
з  тих,  що  були,  по  кілька  варіацій.
 І  вийшло:  м-м-м...  н-н-н...  брр...  ффу!
Це  швидше  так,  набір  алітерацій.
 Та  ще  ж  не  все.  А  що  було  за  тим?
 Поки  таку  звела  я  огорожу,
то  буква  «Я»  чкурнула  через  тин,
і  досі  ще  знайти  її  не  можу.
 207

*  *  *
 Кобзар  співав  в  пустелі  Кос-Аралу,
у  казематах  батюшки-царя.
 Кайдани,  шаленіючи,  бряжчали,
щоб  заглушити  пісню  Кобзаря.
 А  пісня  наростала  у  засланні.
 А  пісня  ґрати  розбивала  вщент...
Правдивій  пісні  передзвін  кайданів  —
то  тільки  звичний  акомпанемент.
 208

Я  скоро  буду  виходити  на  вулиці  Києва
з  траурною  пов’язкою  на  рукаві  —
умирає  мати  поезії  мого  народу!
 Все  називається  Україною  —
 універмаг,  ресторан,  фабрика.
Хліб  український,
телебачення  теж  українське.
 На  горілчаній  етикетці
експортний  гетьман  з  булавою.
 І  тільки  мова  чужа  у  власному  домі.
 У  шовінізму  кігті  підсвідомі.
 Сім’я  вже  ж  вольна  і  нова.
 Та  тільки  мати  ледь  жива.
 Вона  була  б  і  вмерла  вже  не  раз,
та  все  питає,  і  на  смертнім  ложі,  —
а  де  ж  те  Слово,  що  його  Тарас
коло  людей  поставив  на  сторожі?!
 Не  свистіть  на  мене,  дядьку  міліціонере!
Я  ж  не  пішоход,  що  переходить
 в  неположеному  місці.
Я  просто  хочу,  щоб  до  наступної  ери
з  кожного  сьогоднішнього  злочину
 не  виросло  завтрашніх  двісті.  *
 *  3  поеми  «Зоряний  інтеграл».

БІЛЬ  ЄДИНОЇ  ЗБРОЇ
 Слово,  моя  ти  єдиная  зброє,
 Ми  не  повинні  загинуть  обоє.
 Леся  Українка
 Півні  кричать  у  мегафони  мальв  —
аж  деренчить  полив’яний  світанок...
 Мій  рідний  краю,  зроду  ти  не  мав
нейтральних  барв,  тих  прісних  пуританок.
 Червоне  й  чорне  кредо  рукава.
 Пшеничний  принцип  сонячного  степу.
Такі  густі  смарагдові  слова
жили  в  тобі  і  вибухали  з  тебе.
 Слова  росли  із  ґрунту,  мов  жита.
 Добірним  зерном  колосилась  мова.
 Вона  як  хліб.  Вона  мені  свята.
 І  кров’ю  предків  тяжко  пурпурова.
 А  хтось  по  ній  прокопував  рови.
 Топтав,  ганьбив  нам  поле  найдорожче.
 І  снитьЬмхш:  пасуться  корови  —
сім  тучних,  але  більше  тощих.
 Скубуть  озиме,  нищать  ярину,
 ще  й  гидять,  гудять,  ратицями  крешуть.
 210

Трагічна  мово!
 Вже  тобі  труну
не  тільки  вороги,  а  й  діти  власні  тешуть.
 Безсмертна  мово!  Ти  смієшся  гірко.
 Ти  ж  в  тій  труні  й  не  вмістишся,  до  речі.
Вони  ж  дурні,  вони  ж  знімали  мірку
з  твоїх  принижень  —
 не  з  твоєї  величі!
 Твій  дух  не  став  приниженим  і  плюсклим,
хоч  слала  доля  чорні  килими  —
то  од  Вілюйська  до  Холуйська,
то  з  Києва  до  Колими.  (...)
 Як  ти  зжилася  з  тугою  чаїною!
 Як  часто  лицемірив  твій  Парнас!..
 Шматок  землі,
 ти  звешся  Україною.
 Ти  був  до  нас.  Тй  будеш  після  нас.
 Мій  предковічний,
мій  умитий  росами,
космічний,  вічний,
зоряний,  барвінковий...
 Коли  ти  навіть  звався  —  Малоросія,
твоя  поетеса  була  Українкою!
 211

АЛЬТЕРНАТИВА  БАРИКАД
 На  історичних  перекатах
в  чаду  чиєїсь  маячні
люди
 завжди
 на  барикадах,
знають  про  це  чи  ні.
 Барикади  цегли  —  проти  бездомності.
Барикади  поезії  —  проти  бездумності.
Барикади  совісті  —  проти  берій.
 На  барикадах  —  не  до  фанаберій.
 А  комунари  —  як  комунари.
Кому  лафет,
а  кому  і  нари.
 Мужність  не  дається  напрокат.
 Не  бува  бароко  барикад.
 Фуркне  з  купідонів  потеруха,
коли  свисне  куля  біля  вуха.
 Так  що  відійдіть,  будь  ласка,
 хто  боїться  бути  збитим,  наче  в  кеглі.
 212

Смерть  —  це  ще  не  поразка.
 В  переможних  боях
теж  бувають  полеглі.
 Злазьте  з  барикад,  герої  до  першої
 скрути.
 І  припиніть  міщанські  тари-бари.
 На  барикадах  мають  право  бути
повстанці,
 вороги
 і  санітари.
 213

НЕЗНЯТИЙ  КАДР  НЕЗІГРАНОЇ  РОЛІ
 Іванові  Миколайчуку
 Його  в  обличчя  знали  вже  мільйони.
Екран  приносить  славу  світову.
Чекали  зйомки,  зали,  павільйони,  —
чекало  все!  Іван  косив  траву.
 О,  як  натхненно  вміє  він  не  грати!
 Як  мимоволі  творить  він  красу!
 Бур’ян  глушив  жоржини  біля  хати,
і  в  генах  щось  взялося  за  косу.
 Чорніли  вікна  долями  чужими.
 Іван  косив  аж  ген  десь  по  корчі.
Хрести,  лелеки,  мальви  і  жоржини
були  його  єдині  глядачі.
 І  не  було  на  вербах  телефону.
 Русалки  виглядали  із  річок.
 Щоденні  старти  кіномарафону
несли  на  грудях  фініші  стрічок.
 Десь  блискавки  —  як  бліци  репортера,
проекція  на  хмару  грозову.
 214

На  плечі  стрибне  слава,  як  пантера,
він  не  помітив,  бо  косив  траву.
 Іваночку!  Чекає  кіноплівка.
 Лишай  косу  в  сусіда  на  тину.
 Іди  у  кадр,  екран  —  твоя  домівка,
два  виміри,  і  третій  —  в  глибину.
 Тебе  чекають  різні  дивовижі.
Кореспонденти  прагнуть  інтерв’ю.
Москва.  Іран-прі.  Овації  в  Парижі!..
Іван  косив  у  Халеп’ї  траву.

*  *  *
 Чомусь  пам’ятаю,  що  річка  звалася  Леглич.
 Було  в  ній  каміння  —  як  сто  бегемотячих  спин.
А  той  цибатий,  на  клуні,  звався  лелечич.
 А  те  запахуще  —  любидра,  канупер  і  кмин.
 Чомусь  пам’ятаю  —  вночі  ревли  бегемоти.
Виходили  з  річки  і  дуже  чомусь  ревли.
 І  падали  груші,  і  звались  вони  бергамоти.
 Воли  ремигали,  і  звались  вони  —  воли.
 Чомусь  бегемоти  випивали  річку  щоліта,
і  пирхали  важко  рудими  ніздрями  злив.
 Чомусь  пам’ятаю,  як  плив  між  камінням  шуліка,
убитий  шуліка  чомусь  між  камінням  плив...
 216

*  *  *
 Природа  мудра.  Все  створила  мовчки.
Росинку  поту  втерла  на  брові.
 На  буреломах  сходять  мухоморчики  —
театр  ляльковий  просто  на  траві.
 Один  великий,  в  брилику  озерце.
Оранжеві,  червоні  ковпачки.
 Здається,  вийде  гномик  в  камізельці,
застебнутий  на  срібні  гаплички.
 І  вклониться.  Задзвонить  бубонцями.
Драбиночку  приставить  до  гриба.
 І  краснолюдки  підуть  з  куманцями
повз  гриб,  що  зветься  Жаб’яча  іуба.
Ідуть,  ідуть,  ідуть  та  спотикаються.
 А  на  грибку,  під  криласом  пташок,
з  великим  пензлем,  у  зелених  капцях
фарбує  гном  оранжевий  дашок.
 Йому  злізати  високо  і  круто.
 Він  пензель  той  тримає  обома.
 Як  гарно  все!  І  все  така  отрута.
 І  сіє  дощ...  І  гномиків  нема...
 217

ДЕРЖАВА  КУҐЕЛЬ-МУҐЕЛЬ
 Залізний  коник  заіржав,
крутнувсь  на  ніжці  флюгер.
Найсимпатичніша  з  держав  —
держава  Куґель-Муґель.
 І  грав  у  ній  велику  роль
один  самовигнанець,
що  був  і  сам  собі  король,
і  сам  собі  підданець.
 Із  цілим  світом  тет-а-тет,
піднявши  пива  кухоль,
він  пив  за  су-ве-ре-ні-тет
держави  Куґель-Муґель.
 Він  був  філософ  і  травник,
і  мав  амбітні  плани.
 І  навіть  Ґіннеса  уник,
бо  не  любив  реклами.
 Усіх  на  світі  поважав,
та  мав  шлагбаум  в  смуги.
Найпрогресивніша  з  держав  —
держава  Куґель-Муґель!
 218

Десь-не-десь,  в  якомусь  царстві,
дзвони  били  по  лицарству,
дзвони  били  й  перестали,
бур’яном  позаростали,
повмирали  дзвонарі,
залишились  комарі.
 Комарі  на  скрипку  грають,
комарівни  завмирають.
 І  нема  на  світі  рівні
комаровій  комарівні.
Почорніли  ліхтарі  —
все  обсіли  комарі!
 Ні  пройти,  ані  проїхать  —
сіра  віхола,  як  віхоть.
 Ні  вікна,  ані  зорі,  —
комарюють  комарі.
 Гарні,  добрі,  сірі,  мрійні.
Тільки  дуже  малярійні.

*  *  *
 Людей  на  світі  смуток  не  трима
Розвію  хмару  над  життям  навислу
Іронія  —
 це  блискавка  ума
яка  освітить  всі  глибини  смислу
 220

#  *  *
 І  сум
 і  жаль
 і  висновки  повчальні
І  слово  непосильне  для  пера
Душа  пройшла  всі  стадії  печалі
Тепер  уже  сміятися  пора
 221

МАРКОВА  СКРИПКА
 Сумління  —  річ  тендітна  і  марка.
 Вже  дехто  з  нього  й  пилу  не  стирає.
Маркові  що?  Є  скрипка  у  Марка.
 Де  хтось  би  плакав,  а  Марко  заграє.
 І]рай,  Марку,  грай!  Веселу,  не  яку.
 Куди  ж  ти,  Марку,  дінешся?  Тй  —  вічний.
На  кожне  лихо  маєм  по  Марку:
 Марко  Пекельний  і  Марко  Стоїчний.
 Міркуєш,  Марку:  так  то  воно  так.
 А  все  не  так,  і  ти  міркуєш  марно.
Закінчив  польку,  починай  гопак,  —
грай,  Марку,  грай,  бо  дуже  граєш  гарно!
 Воно,  звичайно,  що  там  говорить.
Отож-бо  й  є,  нема  чого  балакать.
 А  що  поробиш,  хай  воно  згорить,
сміятись  краще  все-таки,  ніж  плакать.
 Та  й  те  сказати,  як  його,  гай-гай!
 Воно  й  спочити  —  щастя  недолуге.
Смеркає  —  грай.  Розвиднюється  —  грай.
Бо  світ  великий  —  як  не  те,  то  друге.
 222

Бо  що  було,  а  що  і  загуло.
 Біда  біду,  як  кажуть,  перебуде.
 Не  може  ж  буть,  щоб  якось  не  було,
вже  як  не  є,  а  якось  воно  буде.
 Ти,  Марку,  грай.  Ти  знай  собі  одне,
що  що  кому  коли  не  заманеться,  —
біда  мине,  і  щастя  теж  мине,  —
те,  що  ти  граєш,  тільки  зостанеться.
 223

*  *  *
 За  чорно-синьою  горою,  на  схилку  радісного  дня,
малює  хмари  пурпурові  якесь  веселе  чортеня.
 Зеленим  пензликом  тополі  —  кривенькі  кігтики  в  крові.
Пасуться  коні  нетипові  у  сутеніючій  траві.
 Долина  з  чашею  туману,  а  далі  схил  і  небосхил  —
усе  кургани  та  й  кургани  ще  не  заораних  могил.
 Так  що  ж  ти,  схоже  на  шуліку,  у  тебе  вітер  в  голові,
малюєш  обрій  споконвіку  такий  червоний  у  крові?!
 Вікам  посивіли  вже  скроні,  а  все  про  волю  не  чувать.
Порозпрягали  хлопці  коні  та  й  полягали  спочивать.
 Чи  так  їм  спиться  непогано,  що  жоден  встати  ще  не  зміг?
Пасуться  коні  під  курганом,  чекають  вершників  своїх...
 224

КОЛЬОРОВІ  МИШІ
 Давно,
 іще  в  шістсот  якомусь  році,
ну,  цебто  більш  як  три  віки  тому,
коли  носили  шпаги  ще  при  боці
і  розважали  стратами  юрму,
коли  відьом  палили  при  народі,
коли  наук  не  знали  ще  ладом,  —
 кажу,  давно,  кажу,  у  Вишогроді
підсудна  Анна  стала  пред  судом.
 Було  тій  Анні,  може,  десять  рочків,
її  привів  розлючений  сусід.
 Багряне  листя,  кілька  тих  листочків,
останнє  листя  із  кленових  віт
було  на  стіл  покладене  як  доказ,
і  шаруділо  тихо  на  сукні.
 Осіннє  сонце,  яблуко-недоквас,
стояло  в  голих  кленах  у  вікні.
 І  той  сусід  сказав  тоді  у  тиші:
 —  Панове  судді!  Я  її  привів.
 Вона  робила...  кольорові  миші
з  оцих  ось  жовтих  і  сухих  листків.
 225

Ото  складе  листочок  до  листочка,
два  рази  хукне  —  так  і  побіжать.
 У  мене  діти,  в  мене  син  і  дочки,
у  них  цяцьки  так  жужмом  і  лежать.
Вони  були  нормальні  і  здорові,
а  ця  чаклунка  збила  їх  з  пуття.
 Вночі  їм  сняться  миші  кольорові.
 Од  тих  мишей  немає  нам  життя!
 Тоді  суддя  в  судейській  чорній  мантії
сказав:
 —  Життя  —  це  справа  без  гарантії.
Чаклунок  ми  караєм  по  закону.
Перехрестіться,  пане,  на  ікону.
 Скажіть  суду:  вона  із  димаря
вночі  літала  чи  згасила  зірку?
 Чи  вам  ті  миші  згризли  сухаря,
а  чи  прогризли  у  підлозі  нірку?
 Сусід  сказав,  що  миші  ті  якраз
такої  шкоди  не  чинили  зроду,
що  в  господарстві  наче  все  гаразд,
а  йдеться  швидше  про  моральну  шкоду.
 Суддя  спитав:  —  Вони  на  вас  гарчать?
 —  Та,  —  каже,  —  ні.  Але  вони  яскраві.  —
Два  рази  хукнув  писар  на  печать.
 Сиділа  тихо  дівчинка  на  лаві.
 226

Був  сірий  день.  І  сірий  був  сусід.
 І  сірий  стіл.  І  сірі  були  двері.
 І  раптом  нявкнув  кольоровий  кіт.
Залив  чорнилом  вирок  на  папері.
 227

*  *  *
 ...  І  натовпом  розтерзана  Гіпатія,
і  Ґалілей,  осміяний  не  раз,
якась  звичайна  людяна  симпатія,
а  не  канони  поєднали  нас.
 І  просто  сум.  І  просто  вечоріє.
 Тй  розплітаєш  мислі  і  косу.
 А  ти,  Склодовська,  змучена  Маріє,
бувало  й  так,  що  не  бувало  й  су?
 Ти  схуд,  Джордано.  Одіспався  б  трохи.
Тй  ж  був  дитя,  вони  вважали  —  тигр.
Ти  все  віддав  для  людства,  для  епохи.
Чи  ти  хоч,  хлопче,  налюбитись  встиг?
А  ти,  Домбровський,  ти  почав  курити?
Тй  так  і  вмер,  Тарасе,  в  самоті?
 Тебе  ще  різні  викличуть  спірити.
Пошли  їх  к  чорту,  бо  це  саме  ті.
 Це  ті.  Ті  самі.  Саме  ті,  которі
тебе  вбивали.  В  тому  весь  і  сміх  —
перпетуум  мобіле  історії:
мої  убивці  —  правнуки  твоїх.
Худенький  іус...  Вони  його  зв’язали,
їм  не  відсохли  руки  по  плече.
 А  ти  —  блюзнір,  подвижнику  Везалій?
Тобі  досадно?  Це  тебе  пече?
 228

А  ти  забудь.  Страждати  —  некрасиво.
Будь  оптимістом,  он  як  наш  Тарас.
Десь  міцно  спали  прогресивні  сили,
не  врятували  жодного  із  вас.
 229

БРЕЙҐЕЛЬ.  «ШЛЯХ  НА  ГОЛГОФУ»
 То  ж  не  була  вузесенька  стежина.
 Там  цілі  юрми  сунули  туди.
 І  плакала  Марія  Магдалина,
що  не  подав  ніхто  йому  води.
 Спішили  верхи,  їхали  возами.
 Похід  розтягся  на  дванадцять  верст.
 І  Божа  Мати  плакала  сльозами  —
та  поможіть  нести  ж  йому  той  хрест!
 Чи  ви  не  люди?!  Що  за  чудасія,
дають  старцям,  підсаджують  калік.
 А  тут  же  йде,  ну,  добре,  не  Месія,  —
людина  просто,  просто  чоловік!
 Юрма  гуде,  і  кожен  пнеться  ближче.
Хтось  навіть  підбадьорює:  терпи,
вже  он  Голгофа,  он  Череповище!  —
хрущали  під  ногами  черепи.
 Сказати  б,  зброя,  це  хіба  єдине?
 Так  що  б  зробили  стражники  юрбі?
 А  в  юрмах  тих  малесенька  людина
тягла  хреста  важкого  на  собі.
 230

І  хоч  би  хто!  Кому  було  до  того?
 Всі  поспішали  місце  захопить.
 Воно  ж  видніше  з  пагорба  крутого,
як  він  конає,  як  він  хоче  пить.
 І  він  упав.  І  руки  аж  посиніли.
 Тоді  знайшовся  добрий  чоловік:
наморений,  ідучий  з  поля  Симон,
що  йшов  додому,  в  протилежний  бік.
 Коли  ж  звершилась  вся  ця  чорна  справа,
і  люди  вже  розходилися  ті,  —
от  парадокс:  заплакав  лиш  Варава,
розбійник,  не  розп’ятий  на  хресті.
 Чи  пожалів,  чи  вдячен  був  Пілату,
чи  втямив,  темний,  раптом  щось  нове:
що  Божий  Син  таки  іде  на  страту,
а  він,  розбійник,  —  він  таки  живе.
 231

БРЕЙҐЕЛЬ.  «ПАДІННЯ  ІКАРА»
 Згасало  сонце  за  вечірнім  пругом.
Летіла  хмарка,  як  лебедій  пух.
іула  бджола.  Ратай  ходив  за  плугом.
Підперся  ген  ґирлиґою  пастух.
 Ішов  кораблик,  напинав  вітрила.
Тягнув  з  води  рибалка  окунця.
 Птахи  над  морем  розминали  крила,
і  небокраю  не  було  кінця.
 Одна  овечка  забрела  у  шкоду.
Плескала  хвиля  берег  по  плечу.
 Десь  близько  щось  шубовснуло  у  воду.
Пастух  оглянувсь.  Ратай  і  не  чув.
 232

СВЯТ-ВЕЧІР
 Мороз  малює  у  віконці.
Узваром  дихає  кутя.
 І  Мати  Божа  на  іконці
у  хустку  кутає  дитя.
 Побудь  дитиною,  синочку.
Твоє  дитинство  золоте.
 Ще  вітер  віє  у  терночку
і  дерево  на  хрест  росте.
 Ще  час  не  сплинув  за  водою.
Ще  Юда  спить  у  сповитку.
Он  гурт  з  різдвяною  ЗВІЗДОЮ
уже  на  ближньому  кутку.
 Поколядують  і  засіють.
 Ще,  може,  буде  і  життя.
 Ти  на  Голгофі  вже  Месія,
а  на  руках  іще  дитя.
 233

ШПИЛЬ  ТУГИ
 В  підніжжі  Туги  —  остраху  ковток.
Вібрує  трос,  блищать  на  сонці  дуги.
Прощай  же,  радосте,  бо  я  беру  квиток,
беру  квиток  на  шпиль  самої  Туги!
 Там  холодно.  Там  високо  і  сніг.
 Там  чорний  Всесвіт  наляга  на  плечі.
Там  крижаної  піфії  триніг
куриться  димом  білої  хуртечі.
Сліпучий  магній  снігових  пустель,
хребтів  баских  затягнуті  попруги.
Нема  осель.  Весела  карусель  —
червоно-жовті  крісла,  як  папуги.
 На  стиках  троси  кидає  у  дріж,
висока  даль  читається  складами.
 Лечу  над  білим  болем  бездоріж,
над  вовчими  голодними  слідами.
 А  врешті  —  синтез.  Врешті  —  результат.
Отак  злетіть  без  дріб’язку  валізи
на  верховину  Туги  серед  Татр,
в  гірських  вітрів  трагічні  вокалізи.
Людина,  я,  всіх  горестей  мішень,
на  самий  шпиль  дісталася  —  і  от  я!
 Десь  чоловічок,  схожий  на  женьшень,
сотає  звук  тірольського  іодля.
 234

Зимове  сонце  на  плечі,  мов  глек.
Внизу  далеко  смужечка  дороги.
Сніги  і  я.  Над  присмерком  смерек
усіх  печалей  білі  епілоги.

ДАВИДОВІ  ПСАЛМИ.  ПСАЛОМ  1
 Блажен  той  муж,  воістину  блажен,
котрий  не  був  ні  блазнем,  ні  вужем.
 Котрий  вовік  ні  в  празники,  ні  в  будні
не  піде  на  збіговиська  облудні.
 І  не  схибнеться  на  дорогу  зради,
і  у  лукавих  не  спита  поради.
 І  не  зміняє  совість  на  харчі,  —
душа  його  у  Бога  на  плечі.
 І  хоч  про  нього  скажуть:  навіжений,
то  не  біда  —  він  все  одно  блаженний.
 І  між  людей  не  буде  одиноким,
стоятиме,  як  древо  над  потоком.
 Крилаті  з  нього  вродяться  плоди,
і  з  тих  плодів  посіються  сади.
 І  вже  йому  ні  слава,  ні  хула
не  зможе  вік  надборкати  крила.
 236

А  хто  від  правди  ступить  на  півметра,
душа  у  нього  сіра  й  напівмертва.
 Не  буде  в  ній  ні  сили,  ні  мети,
лиш  без’язикі  корчі  німоти.
 І  хто  всіляким  ідолам  і  владам
ладен  кадити  херувимський  ладан,
 той  хоч  умре  з  набитим  гаманцем,  —
душа  у  нього  буде  горобцем.
 Куди  б  не  йшов  він,  на  землі  і  далі,
дощі  розмиють  слід  його  сандалій.
 Бо  так  воно  у  Господа  ведеться  —
дорога  ницих  в  землю  западеться!

ПСАЛОМ  16
 Єдиний  Боже!  Все  обсіли  хами.
Веди  мене  шляхетними  шляхами.
 І  не  віддай  цим  людям  на  поталу,  —
вони  вже  іншу  віру  напитали.
 Одплач  в  мені,  одплач  і  одболи,  —
вони  ж  моїми  друзями  були!
 238

Ісус  Христос  розп’ятий  був  не  раз.
Там,  на  Голгофі,  це  було  уперше.
Умер  од  смерті,  може,  —  від  образ,
і  за  життям  не  пожалів,  умерши.
 А  потім  розп’яли  на  полотні,
у  мармурі,  у  гіпсі  і  в  граніті.
 А  потім  розп’яли  його  в  мені,
і  розп’яли  на  цілім  білім  світі.
 І  тіло  з’їли,  кров’ю  запили.
 Ще  рік,  чи  два,  чи  десять,  чи  довіку?
І  продавали  образ  з-під  поли,
і  не  дають  умерти  чоловіку.
 Куди  піду?  Куди  тепер  піду?
 Де  на  землі  Земля  Обітована?
Казарми  в  Гетсиманському  саду,
і  всі  народи  —  як  розкрита  рана...

*  *  *
 Життя  іде,  і  все  без  коректур.
 І  час  летить,  не  стишує  галопу.
Давно  нема  маркізи  Помпадур,
і  ми  живем  уже  після  потопу.
 Не  знаю  я,  що  буде  після  нас,
в  які  природа  убереться  шати.
Єдиний,  хто  не  втомлюється,  —  час.
А  ми  живі,  нам  треба  поспішати.
Зробити  щось,  лишити  по  собі,
а  ми,  нічого,  —  пройдемо,  як  тіні,
щоб  тільки  неба  очі  голубі
цю  землю  завжди  бачили  в  цвітінні.
Щоб  ці  ліси  не  вимерли,  як  тур,
щоб  ці  слова  не  вичахли,  як  руди.
Життя  іде,  і  все  без  коректур,
і  як  напишеш,  так  уже  і  буде.
 Але  не  бійся  прикрого  рядка.
Прозрінь  не  бійся,  бо  вони  як  ліки.
Не  бійся  правди,  хоч  яка  гірка,
не  бійся  смутків,  хоч  вони  як  ріки.
 Людині  бійся  душу  ошукать,
 бо  в  цьому  схибиш  —  то  уже  навіки.
 240

*  *  *
 Шукайте  цензора  в  собі.
 Він  там  живе,  дрімучий,  без  гоління.
Він  там  сидить,  як  чортик  у  трубі,
і  тихо  вилучає  вам  сумління.
Зсередини,  потроху,  не  за  раз.
 Все  познімає,  де  яка  іконка.
 І  непомітно  вийме  вас  —  із  вас.
Залишиться  одна  лиш  оболонка.
 241

ПІСЕНЬКА  З  ВАРІАЦІЯМИ
 І  все  на  світі  треба  пережити.
 І  кожен  фініш  —  це,  по  суті,  старт.
 І  наперед  не  треба  ворожити,
і  за  минулим  плакати  не  варт.
 Тож  веселімось,  людоньки,  на  людях.
Хай  меле  млин  свою  одвічну  дерть.
Застрягло  серце,  мов  осколок  в  грудях.
Нічого,  все  це  вилікує  смерть.
 Хай  буде  все  небачене  побачено.
 Хай  буде  все  пробачене  пробачено.
Хай  буде  вік  прожито  як  належить.
 На  жаль,  від  нас  нічого  не  залежить.
 А  треба  жити.  Якось  треба  жити.
 Це  зветься  досвід,  витримка  і  гарт.
 І  наперед  не  треба  ворожити,
і  за  минулим  плакати  не  варт.
 Отак  як  є.  А  може  бути  й  гірше.
 А  може  бути  зовсім,  зовсім  зле.
 Та  поки  розум  од  біди  не  згірк  ще,  —
не  будь  рабом  і  смійся,  як  Рабле!
 Тож  веселімось,  людоньки,  на  людях.
Хай  меле  млин  свою  одвічну  дерть.
Застрягло  серце,  мов  осколок  в  грудях.
Нічого,  все  це  вилікує  смерть.
 242

Хай  буде  все  небачене  побачено.
 Хай  буде  все  пробачене  пробачено.
Єдине,  що  від  нас  іще  залежить,  —
принаймні  вік  прожити  як  належить.
 243

*  *  *
 Було  нам  важко  і  було  нам  зле.
І  західно,  і  східно.
 Було  безвихідно.  Але
нам  не  було  негідно.
 І  це,  напевно,  головне.
 Якої  ще  фортуни?
 Не  відступитися.  І  не
покласти  лжу  на  струни.
 244

*  *  *
 Подаруй  мені,  доле,  у  вікнах  березу
Хай  спочине  душа  в  оберегах  беріз.
 Я  прийшла  у  цей  світ,  щоб  пройти  обережно,
не  завдавши  нікому  ні  смутків,  ні  сліз.
 А  натомість  я  мушу.  Усе  щось  я  мушу.
 Бог  посіяв  мене  у  жорстокі  ґрунти.
 Тут  не  можна  пройти,  не  поранивши  душу.
Тут  свобода  не  сходить,  тут  сходять  хрести.
 245

*  *  *
 Ні  щастя,  ні  волі,  ні  чуда,
ні  часу,  хоч  би  про  запас.
Живу,  все  життя  непочута,
причетністю  вбита  до  вас.
 Ні  честі,  ні  мови,  ні  згоди,
самі  лише  смутки  і  пні.
Коханий  мій  рідний  народе,
ти  збудешся  врешті  чи  ні?!
 246

*  *  *
 Не  знав,  не  знав  звіздар  гостробородий,
що  в  антисвіті  є  антизірки,
що  у  народах  є  антинароди,
що  у  століттях  є  антивіки.
 Це  знаю  я.  Жалій  мене,  звіздарю!
 Це  знаю  я,  і  голову  хилю.
 У  антисвіті  зірочкою  марю,
в  антинароді  свій  народ  люблю.
 247

*  *  *
 Біле  —  біле  —  біле  поле.
Чорний  гомін.
 Вороння.
 Посідало  та  й  замріялось
про  убитого  коня.
 Скаче  кінь,  копитом  цокає,
тонко  вухами  пряде...
 Ще  ви,  чорні,  передохнете,
поки  кінь  цей  упаде!
 248

*  *  *
 Душа  у  вирій  проводжає  птиць
 Трагічний  профіль  сходить  над  снігами
Поет  не  буде  ширмою  для  вбивць
Були
 іє
 і  будем  ворогами
 249

*  *  *
 Осіння  піротехніка  —  тумани.
 В  човнах  великі  жовті  гарбузи.
Чиєсь  дитя  подибало  до  мами,
а  мама  десь  на  відстані  сльози.
 І  доля  десь  —  на  відстані  печалі.
 І  час  минув.  І  виросло  дитя.
 Вже  ті  човни  до  вічності  причалили.
У  Зоні  віє  вітер  небуття.
 250

ДРЕВЛЯНСЬКИЙ  ТРИПТИХ
 (Уривки)
 Отут  ЖИЛИ  древляни  І  древлянки.
 Віки  минули,  ЯК  ЄДИНИЙ  схлип.
 Медове  сонце  вигріли  дуплянки
у  жовтих  лапах  сутозлотих  лип.  (...)
 Замшілих  сосон  таємничі  капища.
 Димлять  росою  срібні  спориші.
 Ідуть  волхви  у  стуманілих  каптурах.
 Ліси  правічні,  госпіталь  душі!  (...)
 Тут  я  живу.  Світаю  дні  за  днями.
 Мовчу.  Дивлюсь.  Записую  пісні.
 Синета-ліс  з  обвугленими  пнями
в  сутемряві  пугутькає  мені.
 Лляний  дідок  пряде  усмішку  вусами,
цвіте  ромен  кружчатими  обрусами,
і  поки  не  горгуснули  громи,  —
сплять  оксамитно  у  корчах  соми.
 Вночі  в  садах  тут  світять  груші  бери.
 А  молодик  зійшов  —  оторопів,
 бо,  перш  ніж  виплисти  під  місяцем  на  берег,
 русалки  дивляться  в  дзеркальних  коропів...
 251

*  *  *
 Чорні  верби  над  ставом.  Білий  вечір  води.
Зірка  впала  кристалом  на  самотні  сади.
 Пробиваєш  кирзою  ту  некошену  гущ,
як  в  часи  мезозою  серед  первісних  пущ.
 Ріки  в’ються  вужами.  Цезій  гусне  в  крові.
Динозаври  іржаві  пасуться  в  траві.
 Як  невидимий  ящір,  кігті  випустив  дріт.
 І  летить  птеродактиль,  він  тепер  вертоліт.
 252

Сніги  в  снігах.  Ріку  скувала  крига.
 І  вербам  руки  з  холоду  звело.
 Біжить  вовчиця  —  мати  —  роздобига,
зеленим  оком  світить  на  село.
 А  те  село  давно  уже  як  привид.
 І  смерть  пройшла  лісами  напролом.
 І  хмари  йдуть.  І  місяць  губи  кривить.
 І  виє  в  ніч  вовчиця  за  селом.

*  *  *
 Коли  ганяли  голку  патефони
у  затишку  тодішніх  рукоділь,
я  змалку  чула  «Корневільські  дзвони»,
хоча  й  не  знала,  де  той  Корневіль.
 А  потім,  потім...  Потім,  як  усі  ми,
почула  раптом  дзвони  Хіросіми.
 А  потім  дзвін  Чорнобиля.  І  зону.
 І  серце  дзвону  в  попелі  руїн.
 І  Фукусіму,  де  вже  й  не  до  дзвону.
 Який  він  буде,  наш  наступний  дзвін?!
 254

*  *  *
 По  сей  день  Посейдон  посідає  свій  трон.
 У  правиці  тримає  тризуба.
 В  голубій  одіссеї  реліктових  крон
причаїлась  і  зваба,  і  згуба.
 За  кущами  заліг  як  не  Фавн,  то  Амур.
 А  мужчини  високі  і  мужні.
 І  виходить  із  піни  антична  ґламур,
виливаючи  море  із  мушлі.
 Понад  хмари  стоїть  величавий  Парнас.
 На  Олімпі  лютує  Юнона.
 І  Пегас,  як  фугас,  пролетів  і  погас,
зачепивши  крилом  Посейдона.
 Просто  хочеться  моря.  Ні  Скілл,  ні  Харибд.
І  богиню  із  піни,  невзуту.
 Поки  танкер  якийсь  не  наскочить  на  риф
й  не  розіллє  муари  мазуту.
 255

*  *  *
 У  драмі  людській  небагато  дій:
дитинство,  юність,  молодість  і  старість.
Роби  що  хоч,  ридай  або  радій.
 Неси  свій  хрест.  Все  інше  —  позосталість.
 Настане  час  —  і  піде  все  в  архів.
 Уламки  долі  винесе  на  сушу.
 Життя  —  спокута  не  своїх  гріхів.
 Життя  —  це  оббирання  з  реп’яхів,
що  пазурами  уп’ялися  в  душу.
 Кричи,  благай  —  епоха  як  глуха.
 Поет  припав  до  папиних  пантофель.
Страшний  суфлер  підказує:  ха-ха!
 Мені  не  смішно.  Я  ж  не  Мефістофель.
 256

Сидить  диявол  десь  на  Гіндукуші.
Вивчає  звідти  всяку  Божу  твар.
Питає:  —  Гей,  почім  сьогодні  душі?
Чому  такий  неякісний  товар?
 У  передгір’ї  зріють  виногрона.
Колиску  моря  вітер  колихнув.
 —  Во  врем’я  оно,  о,  во  врем’я  оно!  —
сказав  диявол  і  чомусь  зітхнув.

*  *  *
 Летючі  крони  голубих  дерев.
 Із  року  в  рік  дожити  до  неділі.
 Ріка.  Багаття.  Озеро.  Курінь.
Аборигени  Острова  Надії.
 Босоніж  діти  бігають  малі.
Пройшла  гроза  і  не  була  озонною.
А  де  тепер  не  зона  на  землі?
 І  де  межа  між  Зоною  й  не  зоною?!
 258

*  *  *
 Цей  дощ  —  як  душ.  Цей  день  такий  ласкавий.
Сади  цвітуть.  В  березах  бродить  сік.
 Це  солов’їна  опера,  JIa  Скала!
 Чорнобиль.  Зона.  Двадцять  перший  вік
 Тут  по  дворах  стоїть  бузкова  повінь.
 Тут  ті  бузки  проламують  тини.
 Тут  щука  йде,  немов  підводний  човен,
і  прилітають  гуси  щовесни.
 Але  кленочки  проросли  крізь  ґанки.
Жив-був  народ  над  Прип’яттю  —  і  зник
В  Рудому  лісі  виросли  поганки,
і  ходить  Смерть,  єдиний  тут  грибник
 259

*  *  *
 На  березі  Прип’яті  спить  сатана,
прикинувся,  клятий,  сухою  вербою.
 На  березі  Прип’яті  —  березі  —  на  —
ріки,  що  колись  була  голубою.
 Стоїть  йому  атомна  чорна  свіча.
Лежать  йому  села  в  біді  і  розрусі.
Уп’явся  в  пісок  пазурями  корча,
свистить  йому  вітер  в  дуплястому  вусі.
 Він  скрізь  по  хатах  понаписував  мат.
Ікони  покрав.  Загубив  респіратор.
Тепер  захотілось  йому  подрімать.
 Оце  його  царство.  Він  тут  імператор.
 Той  чорний  реактор  —  і  пекло,  і  трон.
Він  спить  на  піску,  підібгавши  коліна.
 І  сниться  йому  в  ореолі  ворон
вже  вся  Україна,  вже  вся  Україна...
 260

Світає,  Господи,  світає...
Земля  у  росах,  як  в  парчі.
Маріє,  Діво  Пресвятая,
це  Ти  так  плакала  вночі?  *
 *  3  роману  у  віршах  «Маруся  Чурай».

*  *  *
 І  дощ,  і  сніг,  і  віхола,  і  вітер.
Високовольтна  лінія  Голгоф.
 На  біле  поле  гайвороння  літер
впаде  як  хмари,  цілі  хмари  строф.
 Нове  століття  вже  на  видноколі,
і  час  новітню  створює  красу.
 А  ритми  мчать  —  як  вершники  у  полі.
А  рима  віршам  запліта  косу.
 І  в  епіцентрі  логіки  і  стресу,
де  все  змішалось  —  рідне  і  чуже,
цінує  розум  вигуки  прогресу,
душа  скарби  прадавні  стереже.
 262

МАРУСЯ  ЧУРАЙ
 (Уривок  з  історичного  роману  у  віршах)
 Розділ  2
ПОЛТАВСЬКИЙ  ПОЛК
ВИХОДИТЬ  НА  ЗОРІ
 Багряне  сонце.  Дужка  золотава
стоїть  над  чорним  каптуром  гори.
 На  п’ять  воріт  зачинена  Полтава
ховає  очі  в  тихі  явори.
 Спадає  вечір  сторожко,  помалу,
ворушить  зорі  в  темряві  криниць.
Сторожа  ходить  по  міському  валу,
і  сови  сплять  в  западинах  бійниць.
 «Вартуй!  Вартуй!»  —  з  Курилівської  брами.
«Вартуй!  Вартуй!»  —  від  Київських  воріт.
Уже  стоять  вози  під  яворами.
Полтавський  полк  готовий  у  похід.
 Годуйте  коней.  Неблизька  дорога.
Благословіть  в  дорогу,  матері.
 А  що  там  буде,  смерть  чи  перемога,  —
Полтавський  полк  виходить  на  зорі!
 263

Там  бій  гримить.  Там  гине  наша  воля.
 Там  треба  рук,  і  зброї,  і  плечей.
 І  що  там  варт  чиясь  окрема  доля,
той  тихий  зойк  у  безмірі  ночей?..
 Вогненна  зірка  в  небі  пролітала,
сичі  кричали,  вісники  біди.
 На  сто  думок  замислена  Полтава
вербові  гриви  хилить  до  води.
 Був  правий  суд.  І  вирок  оголошено.
 Усе  як  слід.  За  що  себе  вкорить?
 ...  Мовчить  Полтава,  наче  приголомшена.
Перехотілось  людям  говорить.
 А  власне,  що  ж,  такі  часи  криваві.
 Що  варт  життя?  Ну,  стратять  ще  когось.
Промчався  вершник  по  німій  Полтаві  —
у  серці  міста  громом  віддалось.
 Простугоніло  смутком  вечоровим,
хитнуло  тиші  синій  оксамит.
 І  тільки  вершник  за  полтавським  ровом
десь  даленіє  цокотом  копит...
 Самотній  вершник  зникне  за  туманом.
Сторожа  вслід  подивиться  йому.
 264

Той  вершник  зветься  Іскрою  Іваном.
 Йому  сьогодні  тяжче  ніж  кому.
 Уже  він  там,  уже  за  далиною,
вітрами  тугу  спалює  з  лиця.
 Що  ж,  горе  горем,  а  війна  війною.
 Послав  полковник  гетьману  гінця.
 «Вартуй!  Вартуй!»  —  з  Курилівської  брами.
«Вартуй!  Вартуй!»  —  від  Київських  воріт.
Уже  стоять  вози  під  яворами.
 Полтавський  полк  готовий  у  похід...
 265

БЕРЕСТЕЧКО
 (Уривки  з  історичного  роману  у  віршах)
 ...  І  що  тепер?  Що  вдіять,  що  почати?
Ні  булави,  ні  війська,  ні  печати.
 Моя  вина.  Мій  гріх  перед  людьми.
Усе  ж  було  за  нас.
 Чому  ж  програли  ми?!
 Поля  й  поля.  Півонія  і  півень.
Дрімайлівка,  Нехаївка,  Сватки.
 А  де  ж  мої  Немиринці  і  Гйівань,
 Велике  Дрюкове,  Драчі,  Шабельники?!
Мій  Лютіж,  мій  Перечин  і  Сущани,
Копичинці,  Зозулинці,  Тальне,
Попасне,  Очеретяне,  Гречане,
Затишне,  Бурякове  і  Хмільне!
Прилуки,  Луки,  Липи,  Липовеньки.
Лелеківки,  Березівки,  Стави.
 Дубовий  Гай,  Гйльці,  Берестовеньки,
Великі  Бубни  —  що  ж  задубли  ви?!
Пивці.  Підварки.  Вергуни.  Баштанівка.
Висока  Піч,  Домашлин  і  Пиї.
 266

Житомир.  Воєгоща.  Каєтанівка.
Межиріч,  Коломия,  Турбаї.
 Мала  Дівиця  і  Піщані  Броди.
 Вишневий  Хутір,  Хортиця,  Хотин.
Підгайчики.  Опішня.  Обиходи.
 Батурин,  Бережани,  Рогатин!
 Он  Димер  —  все  димарики  й  дом  арики.
Сховалися,  либонь,  під  хвартухи
Мар’янівкам,  Мотронівкам,  Варварівкам
Іваньки,  Анд  руш  і  і  Явтухи.
 Велика  Diynia.  Жаботин  і  Гадяч.
 Тишки.  Почапи.  Вовковиї.  Стрий.
 Куди  не  глянеш  —  Гайворон  і  Галич.
Чорнобиль,  Чорнобай  і  Чорторий.
 А  оніно  —
 Халча,  Шандра,  Кандиби,
Келеберда,  Калга,  Темрюк,  Ташлик.
 Оце  ваш  слід,  приблуди  і  задиби,
отой  татарський  клекіт  —  Кагарлик!
Бербери.  Печеніги.  Карачаївці.
Підляшки.  Годи-Турка.  Москалі.
Відчаялась.  Втомилась.  Призвичаїлась.
Чунгул,  Пекельне  —  на  своїй  землі!
 267

0  Дар-Надія!  Ждани  та  Бояни.
 Іркліїв.  Мліїв.  Злобин  веремій.
Великий  Стидин.  Халеп’я.  Холоп’є!
Ліпляве  братолюбних  Балаклій.
 А  он  і  Київ.  Подивись  —  та  пильно.
Моя  Вкраїно,  ти  це  чи  не  ти?
 Скрізь  Лиховки,  Недогарки,  Топильно,
Погарщина  і  Рубані  Мости.
 Зарубинці.  Попільня.  Попелюхи.
Полонне.  Погорільці.  Гробове.
Нежиловичі.  Несолонь.  Свинюхи.
Кальне,  Грузьке,  Холодне  і  Криве!
 Бориничі.  Дуліби.  Гориславичі.
Яриловичі.  Княжичі.  Пеньки.
 Старі  Червища  і  Нові  Безрадичі.
 Нові  Голгочі  на  Чотирбоки!
Спасибівка.  Терпилівка.  Адами.
Звенигород.  Гостомель.  Хотимир.
 Мала  Глумча  з  Веселими  Тернами
 1  П’ятихатки  між  Семимогил.
 Усім  вітрам  відкритий  на  Роздолі,
на  Кусноньки  подертий  у  ярмі  —
великий  край  Неданової  Волі!
 Хто  ж  волю  дасть,  як  не  взяли  самі?!
 268

♦
 Розломлять.  Підгризуть.  Як  миша,  як  полівка.
Всі  хочуть  булави,  всі  борються  за  власть.
Та  й  буде  булава  —  як  макова  голівка.
 Отак  поторохтять,  і  знову  хтось  продасть.
Не  той,  так  той.  Там  зрада,  там  злодійство.
Там  вигнали  Сомка,  обрали  слимака.
 Там  наливайківці  побились  з  лободівцями.
Там  ті  об  тих  зламали  держака.
 Все  хтось  про  когось  вигадає  байку.
 Усі  ворота  чорні  від  смоли.
 Ті  шило  проміняли  вже  на  швайку,
а  ті  в  орли  Тетерю  призвели.
 (...)  Отак  воно  і  йдеться  до  руїни.
 Отак  ми  й  загрузаємо  в  убозтво.
 Є  боротьба  за  долю  України.
 Все  інше  —  то  велике  мискоборство.
 Не  пощастило  нашому  народу.
 Дав  Бог  сусідів,  ласих  до  нашесть.
Забрали  все  —  і  землю,  і  свободу.
Тепер  забрати  хочуть  вже  і  честь.
 Ми  вже  мов  корінь  для  чужої  брості.
Чужинських  понаклепано  гербів.
 269

Тепер  у  нас  господарями  гості,
вони  людей  тут  мають  за  рабів.
 (...)  Сусід  північний,  хижий  і  великий.
Дрімучий  злидень,  любить  не  своє.
Колись  у  греків  Янус  був  дволикий.
 А  в  цих  орел  двоглавий.  Заклює.
 ♦
 Мойсей  народ  свій  вів  через  пустелю.
Послав  Господь  їм  воду  за  труда.
 А  в  нас  яку  не  вдариш  кайлом  скелю  —
зівсюди  рине  кров,  а  не  вода.
 ...  Я  ж  не  Мойсей.  Народ  —  на  рані  рана.
Моє  чоло  побила  сивина.
 Куди  іти?  Земля  Обітована  —
вона  ж  під  нами,  наша,  ось  вона!
 Та  ще  ж  яка,  мій  Господи,  багата!
 Лісами  щедра,  зерном  золота.
 Міцна  зелом,  скотиною  рогата.
 Народом  добра,  вірою  свята.
 Хто  тут  не  жив!
 А  в  нагороду
хто  вдячен  був  коли  цьому  народу?!
 270

♦
 ...  Чужі  та  прийшлі,  вже  тут  укорінені,
та  ще  й  своїх  причаєне  кубло
так  вирипали  двері  України  —
аж  холодом  з  Європи  потягло...
 ♦
 ...  Довоювався,  хай  би  йому  грець.
Призвів  людей  іще  до  ’дної  пастки.
 Чи  ця  поразка  —  це  уже  кінець?
 Чи  лиш  початок  іншої  поразки?..
 ...  Славетно  жив.  Кінчаю  сіромашно.
Моїх  думок  безсонних  чорторий.
 Як  виє  вітер,  наче  йому  страшно
і  наче  сумно,  наче  він  старий.
 ...  Що  ж,  битву  я  програв.
 Повіситись  не  штука.
До  всіх  провин  ще  й  відчай  долучить.
Як  той  казав,  поразка  —  це  наука.
Ніяка  перемога  так  не  вчить.
 271

Гей,  писарю,  неси  мою  печатку!
 Життя  пропало.  Почнемо  спочатку.
 ♦
 ...  Нема  нам  щастя  —  мусить  бути  чудо.
Ще  ми  постанем  зі  своїх  руїн.
 Мене  не  можуть  люди  не  почути  —
душа  в  мені  розгойдана,  як  дзвін!
 Скликаю  вас.  Над  цим  не  владен  ворог.
Почуйте  слово  з-під  мого  пера!
Простіть  мені,  що  знову  б’ю  на  сполох.
На  Благовіст  ще,  люди,  не  пора.
 ...  Не  допускай  такої  мислі,
що  Бог  покаже  нам  неласку.
Життя  людського  строки  стислі.
Немає  часу  на  поразку.
 272

хочеться  чуда
 і  трішки  вина

*  *  *
 Буває  мить  якогось  потрясіння:
побачиш  світ,  як  вперше  у  житті.
Звичайна  хмара,  сіра  і  осіння,
пропише  раптом  барви  золоті.
 Стоїш,  як  стогін,  під  склепінням  казки.
Душа  прозріє  всесвітом  очей.
 Кричить  гілля.  З  облич  спадають  маски.
Зі  всього  світить  суть  усіх  речей.
 І  до  віків  благенька  приналежність
переростає  в  сяйво  голубе.
 Прямим  проломом  пам’яті  в  безмежність
уже  аж  звідти  згадуєш  себе.
 274

*  *  *
 Сосновий  ліс  перебирає  струни.
Рокоче  тиша  на  глухих  басах.
Бринять  берези.  І  блукають  луни,
людьми  забуті  звечора  в  лісах.
 Це  —  сивий  лірник.  Він  багато  знає.
Його  послухать  сходяться  віки.
 Усе  іде,  але  не  все  минає
над  берегами  вічної  ріки.
 Світає  світ  в  терновому  галуззі.
Кладуть  вітри  смичок  на  тятиву.
 Десь  голос  мій  шукає  моїх  друзів,
і  хтось  чужий  кричить  мені:  ау!
 І  знову  тиша.  Лиш  блукають  луни.
Крізь  день,  крізь  мить,
 крізь  душу,  крізь  віки.
Сосновий  ліс  перебирає  струни
над  берегами  вічної  ріки...
 275

*  *  *
 Вночі  із  хаосу  безсоння
коли  мій  Всесвіт  ожива  —
як  срібні  птиці  вилітають
ще  неприборкані  слова
 За  день  банальностей  і  фальшу
ото  піднімеш  стільки  тонн  —
що  не  напишеш
 що  не  скажеш  —
 Не  те!  —  застогне  камертон
 А  день  схитне  свою  орбіту
І  тиша  зорі  засіва
І  Хтось  диктує  з-понад  світу
 непередбачені  слова
 276

Щасливиця,  я  маю  трохи  неба
і  дві  сосни  в  туманному  вікні.
 А  вже  здавалось,  що  живого  нерва,
живого  нерва  не  було  в  мені!
 Уже  душа  не  знала,  де  цей  берег,
уже  втомилась  від  усіх  кормиг.
 У  громі  дня,  в  оркестрах  децибелів
ми  вже  були,  як  хор  глухонімих.
 І  раптом  —  Боже!  —  після  того  чаду
і  тарапати,  рівної  нулю,  —
я  чую  дощ.  Він  тихо  плаче  правду,
що  я  когось  далекого  люблю.
 І  чую  тишу.  І  співають  птиці.
Проходять  люди  гарні  і  незлі.
 В  пахучій  хмарі  дощової  глиці
стоїть  туман,  як  небо  на  землі.
 Пасуться  тіні  вимерлих  тарпанів,
навшпиньки  ходять  сутінки  і  сни.
Весна  підніме  келихи  тюльпанів,  —
за  небо  вип’ю  і  за  дві  сосни!

*  *  *
 Вечірнє  сонце,  дякую  за  день!
Вечірнє  сонце,  дякую  за  втому.
 За  тих  лісів  просвітлений  Едем
і  за  волошку  в  житі  золотому.
 За  твій  світанок,  і  за  твій  зеніт,
і  за  мої  обпечені  зеніти.
 За  те,  що  завтра  хоче  зеленіть,
за  те,  що  вчора  встигло  оддзвеніти.
За  небо  в  небі,  за  дитячий  сміх.
 За  те,  що  можу,  і  за  те,  що  мушу.
Вечірнє  сонце,  дякую  за  всіх,
котрі  нічим  не  осквернили  душу.
 За  те,  що  завтра  жде  своїх  натхнень.
Що  десь  у  світі  кров  ще  не  пролито.
Вечірнє  сонце,  дякую  за  день,
за  цю  потребу  слова,  як  молитви.
 278

Забіжу  за  наслідки  й  причини.
Оселюся  в  дальній  далині.
 Тиша  сутінковими  очима
усміхнеться  лагідно  мені.
 Сонце  переглянеться  із  плесом,
джерело  заб’ється  дзвонкове.
Слово,  приголомшене  прогресом,
непритомне  слово  оживе.

Все,  що  буде,  було  і  що  є  на  землі,
і  сто  тисяч  разів  уже  бачене  й  чуте,
сірі  вузлики  ранку  —  твої  солов’ї,
все  це  тільки  одне  нерозгадане  чудо.
Знаю  склад  біосфери,  структури  кислот,
все,  що  є  у  природі,  приймаю  як  даність.
Я,  людина  двадцятого  віку,  —  і  от,
зачудована,  бачу  лише  первозданність!
 280

Марную  день  на  пошуки  незримої
німої  суті  в  сутінках  понять.
Шалене  слово  загнуздавши  римою,
влітаю  в  ніч.  Слова  мене  п’янять.
 Я  —  алкоголік  страченої  суті,
її  Сізіф,  алхімік  і  мурах.
 Мої  слова,  у  чоботи  не  взуті,
спливають  кров’ю  на  її  тернах.
Вони  горять  і  валяться,  як  вежі.
 А  потім  їх  обмацують  сліпці.
 І  що  ж,  так  наче  й  не  було  пожежі
і  тільки  жменька  попелу  в  руці.

*  *  *
 Сіре  місто,  бетонна  маро,
до  кісток  перепахле  гудроном.
 Я  маленька  принцеса  Метро,
коронована  синім  неоном.
 В  миготінні  трасуючих  трас,
в  гримотінні  новітньої  ери
я  рятуюся  тут  серед  вас,
сталактити  моєї  печери.
 Як  втомився  мій  час  від  погонь!
 Хоч  на  мить  я  себе  відокремлю.
Може,  я  забіжу  у  вагон.
 Може,  я  провалюся  крізь  землю.
 Хай  двигтить  і  вилискує  Змій
в  мармуровій  мушлі  склепіння.
 Вже  цей  світ  божевільний  —  не  мій,
а  моє  вже  тут  тільки  терпіння.
 Чи  боліло  в  Адама  ребро,
коли  Бог  дав  жону  чоловіку?
 Я  маленька  принцеса  Метро
у  печерах  ХХ-го  віку.
 282

Я  хочу  на  озеро  Світязь,
в  туман  таємничих  лісів.
 Воно  мені  виникло  звідкись,
у  нього  сто  сот  голосів.
 Воно  мені  світить  і  світить,
таке  воно  в  світі  одне.
 —  Я  Світязь,  я  Світязь,  я  Світязь!
Невже  ти  не  чуєш  мене?!
 І  голосом  дивним,  похмурим,
як  давній  надтріснутий  дзвін:
 —  Батурин,  Батурин,  Батурин!  —
лунає  мені  навздогін.
 Я  річку  побачила  раптом.
Питаю:  —  А  хто  ж  ти  така?
 —  Я  Альта,  я  Альта,  я  Альта!  —
тонесенько  плаче  ріка.

*  *  *
 Мене  ізмалку  люблять  всі  дерева,
і  розуміє  бузиновий  Пан,
чому  верба,  від  крапель  кришталева,
мені  сказала:  «Здрастуй!»  —  крізь  туман.
Чому  ліси  чекають  мене  знову,
на  щит  піднявши  сонце  і  зорю.
 Я  їх  люблю.  Я  знаю  їхню  мову.
 Я  з  ними  теж  мовчанням  говорю.
 284

*  *  *
 Гроза  проходила  десь  поруч.  Було  то  блискавка,
 то  грім.
 Дорога  йшла  кудись  на  Овруч  в  лісах  і  травах
 до  колін.
 Латаття  ніжилось  в  озерах,  хитали  ряску  карасі.
Черкнула  блискавка  по  зелах,  аж  полягали  вони  всі.
 Над  світом  білим,  світом  білим  хтось  всі  спіралі
 перегрів.
 А  хмари  бігли,  хмари  бігли  і  спотикалися  об  грім.
 Гроза  погримувала  грізно,  були  ми  з  нею  тет-а-тет.
Тремтіла  річечка  рогізна,  човни  ховала  в  очерет.
 285

*  *  *
 вц.
 Цей  ліс  живий.  У  нього  добрі  очі.
Шумлять  вітри  у  нього  в  голові.
Старезні  пні,  кошлаті  поторочі,
літопис  тиші  пишуть  у  траві.
 Дубовий  Нестор  дивиться  крізь  пальці
на  білі  вальси  радісних  беріз.
 І  сонний  гриб  в  смарагдовій  куфайці
дощу  напився  і  за  день  підріс.
 Багряне  сонце  сутінню  лісною
у  просвіт  хмар  показує  кіно,
і  десь  на  пні  під  сивою  сосною
ведмеді  забивають  доміно.
 Малі  озерця  блискають  незлісно,
колише  хмара  втомлені  громи.
Поїдемо  поговорити  з  лісом,
а  вже  тоді  я  можу  і  з  людьми.
 286

Пекучий  день...  лісів  солодка  млява...
смага  стежок...  сонливиці  левад...
 Іде  гроза  дзвінка  і  кучерява
садам  замлілі  руки  цілувать.
 Краплини  перші  вдарили  об  шибку.
Кардіограма  блиснула  крива.
 Вітри  з  розгону  поламали  скрипку,
гуде  у  сосен  буйна  голова.
 Тремтіння  віт,  і  жах,  і  насолода,
шаленство  злив  у  білому  вогні!
 Ну,  от  і  все.  Одплачеться  природа,
їй  стане  легше,  певно.  Як  мені.

*  *  *
 Йду  в  Карпатах  крізь  летючі  хмари,
де  світанки  сонце  надпили,
де  на  скелях  пишуть  мемуари
блискавки,  століття  і  орли.
 В  золотих  поземках  звіробою,
на  громів  гуркочучій  гарбі,  —
маю  тільки  небо  над  собою,
маю  тільки  душу  при  собі.
 288

ПРОЛОМ  ХМАРИ
 Чорне  —  біле  —  золоте  —  зелене  —
спалахнуло  —  блиснуло  —  знялось!
Грім  ударив  особисто  в  мене,
око  сонця  кров’ю  налилось.
 Туж  за  крок  обвуглилось  вориння,
світ  стемнів,  неначе  образи.
 Щось  кричало,  тужно  і  тваринно
в  предковічну  віхолу  грози.
 Скеля  зливу  набирає  в  жмені.
 В  піднебессі  тісно  кольорам.
Блискавки  звиваються  вогненні,
жалять  темну  шкіру  стовбурам.
Грім  бурмоче  мовою  страшною
заклинання  кобри  і  гюрзи.
Проломилась  хмара  наді  мною
золотою  чашею  грози!
 Може,  вранці  десь  на  Чорногорі
сонце  встало  з  лівої  ноги.
 Ліс  стоїть  у  зливі  —  як  в  соборі.
 Ні  дощинки  з  неба  навкруги!
 289

*  *  *
 Ми  виїхали  в  ніч.  І  це  було  шаленство.
Збиралось  на  грозу.  Ми  виїхали  в  ніч.
Притихлі  явори  стояли  безшелесно.
 І  зблиснула  гроза  —  як  вихопила  ніж!
Осліплені  на  мить,  ми  врізалися  в  пітьму.
Машину  повело,  і  ми  згубили  шлях.
 Усі  мої  ліси,  удень  такі  привітні,
схрестилися  вночі  із  небом  на  шаблях.
 Я  думала  в  ту  мить:  привіт  моїй  гордині.
Ми  виїхали  в  ніч.  Дороги  не  видать.
 Було  моє  життя  —  як  ночі  горобині.
Нічого  у  житті  не  вміла  переждать.
 О,  як  мені  жилось  і  як  мені  страждалось!
 І  як  мені  навіки  взнаки  воно  далось!
 А  що  таке  життя?  Чи  те,  що  переждалось?
Чи  все-таки  життя  —  це  те,  що  відбулось?
 290

*  *  *
 Десь,  кажуть,  є  гора,  де  не  співають  птиці.
 0  горе  тій  горі,  і  горе  тим  лісам!
 Десь,  кажуть,  там  колись  проходили  мисливці
 1  пташку  принести  казали  своїм  псам.
 І  кажуть,  що  один  убив  таку  співучу,
що  заніміли  всі,  і  змовкли  ті  ліси.
 І  кажуть,  лиш  павук  снує  там  сіть  павучу.
 О  горе,  о  гора,  віддай  їм  голоси!
 291

*  *  *
 Здається,  часу  і  не  гаю,
а  не  встигаю,  не  встигаю!
Щодня  себе  перемагаю,
від  суєти  застерігаю,
і  знов  до  стрічки  добігаю,
і  знов  себе  перемагаю,
і  не  встигати  не  встигаю,
і  ні  хвилиночки  ж  не  гаю!
 292

*  *  *
 Стоїть  у  ружах  золота  колиска.
 Блакитні  вії  хата  підніма.
 Світ  незбагненний  здалеку  і  зблизька.
Початок  є.  А  слова  ще  нема.
 Ще  дивен  дим,  і  хата  ще  казкова,
і  ще  ніяк  нічого  ще  не  звуть.
 І  хмари,  не  прив’язані  до  слова,
от  просто  так  —  пливуть  собі  й  пливуть.
Ще  кожен  пальчик  сам  собі  Бетховен.
Ще  все  на  світі  гарне  і  моє.
 І  світить  сонце  оком  загадковим.
 Ще  слів  нема.  Поезія  вже  є.
 293

*  *  *
 Буває  часом  дивне  відчуття,  —
що  час  іде,  а  я  собі  окремо.
 Мені  п’ять  років.  Я  іще  дитя.
 Люблю  цукерки  і  читаю  Брема.
 Все  щось  майструю,  думаю,  дивлюсь,
таке  мале,  уперте  і  шалене.
 Росту.  Сміюсь.  Нічого  не  боюсь.
 А  це  мій  син.  І  схожий  він  на  мене.
 294

Після  дощів  смарагдова  діброва,
на  білій  ріні  річка  говірка.
 І  смужка  сонця  тонко  пурпурова
далекий  обрій  пензликом  торка.
 Лежить  городів  гарбузова  Мекка.
У  тихе  небо  струменить  тепло.
 І  над  стареньким  комином  лелека
після  дощу  просушує  крило.

*  *  *
 Блискоче  ніч  перлиною  Растреллі.
 З  гори  збігає  Боричів  узвіз.
 І  солов’ї,  пташині  менестрелі,
всю  ніч  доводять  яблуні  до  сліз.
Цвіте  весна  садами  молодими,
шумлять  вітри,  як  гості  з  іменин.  .
 В  таке  цвітіння,  князю  Володимире,
тобі  не  сумно  бути  кам’яним?
 296

Марнували  літечко,  марнували.
А  тепер  осінні  вже  карнавали.
 Душа  задивиться  в  туман
і  марить  обрисами  літа.
 Чи,  може,  це  приснилось  нам
купання  в  річці  Геракліта?

*  *  *
 Пробачте,  осінь,  я  вас  не  впущу.
У  вас  мороз  на  скронях.
 Не  барабаньте  пальцями  дощу
вночі  по  підвіконнях.
 Я  краще  ось  пораджу  вам  —
вдягніть  пурпурні  шати.
 Бо  вже  пливе  Левіафан,
і  треба  поспішати.
 298

#  #  #
 Ставить  осінь  на  землю  свою  золоту  жирандоль.
І,  ковтаючи  сльози,  одягши  на  плечі  сукману,
перемотує  літо  на  чорні  котушки  тополь,
шиє  голим  полям  нескінченну  сорочку  з  туману.
Тихо  строчать  дощі...  І  навіщо  мені  ця  печаль?
Що  я  хочу  спитать  у  цієї  сумної  кравчині?
 Я  прощаюся  з  літом.  І  воно  мені  каже:  —  Прощай!  —
І  хитає  над  шляхом  порожні  гнізда  грачині.
 299

*  *  *
 Осінній  день,  осінній  день,  осінній!
 0  синій  день,  о  синій  день,  о  синій!
 Осанна  осені,  о  сум!  Осанна.
 Невже  це  осінь,  осінь,  о!  —  та  сама.
 Останні  айстри  горілиць  зайшлися  болем.
 Ген  килим,  витканий  із  птиць,  летить  над  полем.
Багдадський  злодій  літо  вкрав,  багдадський  злодій.
 1  плаче  коник  серед  трав  —  нема  мелодій.
 300

*  *  *
 Ті  журавлі,  і  їх  прощальні  сурми...
 Тих  відлітань  сюїта  голуба...
 Натягне  дощ  свої  осінні  струни,
торкне  ті  струни  пальчиком  верба.
 Сумна  арфістко  —  рученьки  вербові!  —
по  самі  плечі  вкутана  в  туман.
 Зіграй  мені  мелодію  любові,
ту,  без  якої  холодно  словам.
 Зіграй  мені  осінній  плач  калини.
Зіграй  усе,  що  я  тебе  прошу.
 Я  не  скрипковий  ключ,  а  журавлиний
тобі  над  полем  в  небі  напишу.
 301

#  #  #
 Люблю  чернігівську  дорогу  —
весною,  влітку,  восени.
 Там  досі  моляться  Стрибогу
високі  в  сонці  ясени.
 Дівчата  ходять,  мов  княгині.
Цвітуть  смарагдові  луги.
Русявокосі  Берегині
позолотили  береги.
 Там  переходять  шлях  уповні.
 Під  осінь  в  кожному  селі,
немов  димки  димлять  жертовні  —
копають  люди  картоплі.
 Бори  стоять,  такі  соснові!
Ведмедів  бачать  уві  снах.
 Вінки  цибулі  бурштинові
там  висять  просто  на  тинах.
 Від  магістралі  за  два  метри,
уся  закутана  в  що  є,
сидить  бабуся,  як  Деметра,
у  відрах  моркву  продає.
 Шофер  гальмує  мимоволі,
стоять  колеса  в  шелюзі,  —
несе  хтось  яблука  в  приполі,
несе  хтось  груші  в  картузі.
 302

І  знову  мчиш,  як  метеор  ти,
І  довго  світяться  в  душі
оті  розкішні  натюрморти
уздовж  доріг  на  спориші...
 303

#  #  #
 Шипшина  важко  віддає  плоди.
Вона  людей  хапає  за  рукава.
 Вона  кричить:  —  Людино,  підожди!
О,  підожди,  людино,  будь  ласкава.
Не  всі,  не  всі,  хоч  ягідку  облиш!
Одна  пташина  так  мене  просила!
 Я  ж  тут  для  всіх,  а  не  для  тебе  лиш.
 І  просто  осінь  щоб  була  красива.
 304

Вже  третій  день  живу  у  лісі,
годую  білочку  з  руки.
 Зелений  мох  на  древній  стрісі
заткали  древні  павуки.
 У  хаті  глухо,  як  в  печері.
 Вікно  під  фресками  сльоти.
 І  що  там  пустка  Торрічеллі
проти  такої  німоти?!
 А  тільки  вогник  засвітився,
вікно  зажевріло  моє,  —
уже  і  цуцик  приблудився,
уже  хвостом  об  ґанок  б’є.

ЛИСТО¬
 ПАД
 почервоніли  яблука-циганки
високе  небо  проворонив  дах
і  вогнища  мов  кинуті  цигарки
щоночі  дотлівають  по  садах
сади  стоять  обдмухані  вітрами
листки  летять  киваючи  гіллю
і  хто  тут  я  статист  цієї  драми
згрібаю  їх  згрібаю  і  палю
вони  горять  нічого  не  питають
німим  городам  руку  золотять
минуло  літо  от  і  облітають
а  облетіли  от  і  шелестять
 306

#  #  #
 Осінній  сад  ще  яблучка  глядить,
листочок-два  гойдає  на  гілляках.
 І  цілу  ніч  щось  тихо  шарудить,
і  чорні  вікна  стигнуть  в  переляках.
Між  стовбурами  пробігає  тінь...
 А  у  світанків  очі  променисті.
 То  білий  кінь,
то  білий-білий  кінь
шукає  літо  у  сухому  листі.
 307

#  #  #
 Стриптизи  осені,
і  дріж  святого  Вітта,
 і  самотканий  дощ,  і  сонця  лиш  на  чверть.
І  вже  дотлів  цвітастий  ситець  літа,
оцим  полям  набираний  на  смерть.
 Душа  полів,  ти  пам’ятаєш  стерні?
 Оцю  печаль,  покинутість  оцю?
 Останній  пензель  літньої  майстерні  —
тополя  зронить  краплю  багрецю.
Змарніє  день,  зіщуляться  берези,
замре  коріння  в  сизій  мерзлоті...
 Убоге  поле,  ми  з  тобою  Крези,
десь  наше  зерно  —  гори  золоті.
 308

*  *  *
 Не  треба  класти  руку  на  плече.
 Цей  рух  доречний,  може,  тільки  в  танці.
Довіра  —  звір  полоханий,  втече.
 Він  любить  тиху  паморозь  дистанцій.
 Він  любить  час.  Хвилини.  Дні.  Роки.
 Він  дивний  звір,  він  любить  навіть  муку.
Він  любить  навіть  відстань  і  розлуку,
але  не  любить  на  плечі  руки.
 У  цих  садах,  в  сонатах  солов’їв,
він  чує  тихі  кроки  браконьєра.
 Він  пастки  жде  від  погляду,  від  слів,
і  цей  спектакль  йому  вже  не  прем’єра.
 Душі  людської  туго  і  тайго!
 Це  гарний  звір,  без  нього  зле  живеться.
Але  не  треба  кликати  його.
 Він  прийде  сам  і  вже  не  відсахнеться.
 309

*  *  #
 Біднесенький  мій  ліс,  він  зовсім  задубів!
Він  ждав  мене  і  думав  про  розлуку
Вже  листопад  підкрався  з-за  дубів
і  гай  знімає  золоту  перуку
 Синіє  день,  як  пізні  капусти.
 Приходив  дощ,  а  потім  було  зимно.
Біднесенький  мій  ліс!  —  він  крила  опустив.
Нема  грибів,  хоч  би  який  мізинок.
 Біднесенький  мій  ліс,  хіба  уже  пора?
 А  може,  ти  ще  в  осені  побудеш?
 Завернеш  птиць  сріблястого  пера,
одягнеш  листя  і  звірят  побудиш.
 Про  що,  про  що  скрипить  твоя  сосна?
Зронило  сонце  бурштинову  краплю.
 І  десь  хихоче  химородь  лісна,
що  я  ж  до  тебе  по  снігах  не  втраплю.
 Все  на  вітрах  дзвенітиме,  як  дзбан.
 Дорога  буде  —  ні  туди,  ні  звідти.
 І  наче  склом  затовчений  туман,
упала  перша  паморозь  на  віти...
 310

Старі  дуби,  спасибі  вам  за  осінь,
за  відлітання  радості  і  птиць.
 Ще,  певно,  я  затуркана  не  зовсім,
що  чую  шурхіт  княжих  багряниць.
 Моя  княгине!  Ти  ідеш  вмирати,
піднявши  вгору  стомлене  лице.
 Я  плачу  й  можу  сліз  не  витирати.
Старі  дуби,  спасибі  вам  за  це.

*  *  *
 На  цямру  монастирської  кринички
схилила  осінь  грона  горобин.
 Сюди  колись  приходили  чернички,
блакитну  воду  брали  із  глибин.
 Мені  приснились  їхні  силуети.
 Сама  печаль,  і  профіль  —  як  зима.
Чудний  народ  —  художники  й  поети,
усе  їм  сниться  те,  чого  нема.
 Усе  їм  сниться  те,  чого  й  не  буде.
 І  кожен  з  них  і  мудрий,  і  дитя.
 По  срібній  линві  тої  амплітуди
проходять  дивні  видива  буття.
 І  цілий  світ,  і  ось  така  дрібничка  —
димок  туману  в  пригорщах  долин,
і  кухлик  той,  і  та  в  яру  криничка,
і  обважнілі  грона  горобин...
 312

До  шибки  притулився  голубок.
 У  дощ  йому  незатишно  надворі.
Моя  фіранка,  штапельний  лубок,
хитає  лоджій  обриси  суворі.
 Венеція...  Каміння  і  вода...
 Фантазія  задуманої  ткалі.
 Осінній  вітер,  Синя  Борода,
рве  з  горобин  оранжеві  коралі.
 І  це  село,  і  дощ,  і  голубок,
 Венеція,  і  повні  очі  смутку.
Димариктой  сховався  за  горбок,
як  підліток,  що  смалить  самокрутку.
 Я  знаю,  сонце  буде  на  соші.
 І  дощ,  і  сніг  —  і  все  воно  минеться.
От  тільки  щастя  хочеться  душі.
 А  на  фіранках  виткана  Венеція.

*  *  *
 Заворожили  вброни  світанок  —
не  сходить  сонце  —  тільки  кар  та  кар.
Розбившися  грудьми  об  полустанок,
в  траві  лежить  березовий  Ікар.
 Пливе  перон  за  сизими  шибками.
Туман...  Шлагбаум...  Тиша...  Переїзд..
Дерева,  як  закидані  шапками,
стоять  у  гронах  ще  порожніх  гнізд.
 Пройти  уранці  вулицями  тиші.
Знайти  готелик.  Скинути  пальто.
 І  де  я,  хто  я,  —  полустанків  тисячі,  —
хоч  день,  хоч  два  не  знатиме  ніхто.
 І  тільки  шум  далекого  прибою  —
дерева,  люди,  вулиці,  мости...
 Валізу  віршів  привезти  з  собою
з  цього  притулку  тиші  й  самоти.
 314

Так  часом  тяжко,  що  мені  здається,
що  серце  в  грудях  вже  не  б’ється.
 Що  залишилась  по  мені
Лиш  тінь  від  мене  на  стіні.
 І  ця  печаль,  прискіплива,  як  слідчий.
І  ця  строфа,  оголена,  як  відчай.
 І  дикий  хміль,  примерзлий  до  воріт.
 І  на  криниці  необбитий  лід.

*  *  *
 Поетів  ніколи  не  був  мільйон.
 Не  кожен  з  них  був  засновником.
Розбійником  був  Франсуа  Війон,
 А  Ґете,  Вольфґанґ,  сановником.
 Були  серед  них  дипломати,  купці,
Сангвініки  і  холерики.
 Були  різночинці,  лорди,  ченці,
лунатики  і  венерики.
 Хто  коми  вживав,  хто  писав  без  ком.
Блондином  був  чи  брюнетом.
Героєм,  співцем,  мудрецем,  диваком.
Але  жоден  поет  не  був  не  поетом.
 316

*  *  *
 Страшні  слова,  коли  вони  мовчать,
коли  вони  зненацька  причаїлись,
коли  не  знаєш,  з  чого  їх  почать,
бо  всі  слова  були  уже  чиїмись.
 Хтось  ними  плакав,  мучився,  болів,
із  них  почав  і  ними  ж  і  завершив.
Людей  мільярди,  і  мільярди  слів,
а  ти  їх  маєш  вимовити  вперше!
 Все  повторялось:  і  краса,  й  потворність.
Усе  було:  асфальти  й  спориші.
 Поезія  —  це  завжди  неповторність,
якийсь  безсмертний  дотик  до  душі.
 317

*  *  *
 Усе  змінилось.  Люди  і  часи.
Двадцятий  вік  уже  за  перелазом.
Глобальне  людство  хоче  ковбаси,
а  вже  вона  з  нуклідами  і  сказом.
 Упала  тінь  на  батьківські  гроби.
 Вже  й  чорт  гидує  купувати  душі.
 В  лісах  тремтять  налякані  гриби.
 З  дерев  стрибають  підозрілі  груші.
 Епоха  зашморгнулась,  як  Дункан.
Спиніться,  люди.  Хоч  поставте  кому.
Поезія  потрібна  дивакам.
 Поети  не  потрібні  вже  нікому.
 318

Ліс  теж  змінився.  Може,  постарів.
Чи  траса  порозхитувала  сосни.
 Чи  пень  старий  на  старості  здурів
і  гарну  осінь  ухопив  за  коси.
 Чи  навезли  тут  жужелиці  й  скла?
Зміїний  цар  згубив  свою  корону?
Радіаційна  мжичка  попекла,
дощі  кислотні  вижовтили  крону?
 Чи  вчора  з  ночі  проривався  сніг?
Чи  молодик  вжалився  кропивою?
Сумний  їжак  образився  на  всіх,
заліг  і  вкрився  листям  з  головою.

*  *  *
 Як  сірничок,  припалений  від  сонця,
день  спалахнув,  обвуглився,  погас.
 Верба  —  мов  чорний  покруч  ікебани.
 Минає  день.  Ну  от  ми  й  піднялись
ще  на  одну  щаблиночку  страждання.
 320

Учора  все  було  зелене,
сьогодні  білим  зацвіло.
 В  часи  прекрасної  Гелени
ще  не  літало  HJIO.
 Були  Геракли  і  Перикли,
і  не  порнуха,  а  Парнас.
Навіщо  ми  до  всього  звикли?
Навіщо  звикло  все  до  нас?
 Життя  ж  коротке  і  шалене.
Летить,  як  цифри  на  табло.
Учора  все  було  зелене.
 Учора  все  іще  було.

*  *  *
 Життя  —  це  пастка  і  життя  —  це  пустка.
 Це  сон  про  себе  і  нема  коли.
 А  може,  й  смерть  —  це  теж  лише  відпустка
у  кілька  втілень  тої  ж  кабали?
 А  може,  все  це  —  піднебесний  тир?  —
 Хатки,  дерева,  люди,  птиці,  звірі  —
 де  все  якийсь  незримий  богатир
приходить  постріляти  на  дозвіллі.
 322

*  *  *
 Звичайна  собі  мить.  Звичайна  хата  з  комином.
На  росах  і  дощах  настояний  бузок.
 Оця  реальна  мить  вже  завтра  буде  спомином,
а  післязавтра  —  казкою  казок.
 А  через  півжиття,  коли  ти  вже  здорожений,
ця  нереальна  мить  —  як  сон  серед  садів!
 Ця  тиша,  це  вікно,  цей  погляд  заворожений,
і  навіть  той  їжак,  що  в  листі  шарудів.
 323

*  *  *
 Коли  замовкли  менуети
і  звук  божественних  терцин,
були  й  музики,  і  поети,
але  не  так,  як  перед  цим.
 Ішли  віки,  мінялись  люди.
Адреси  змінював  Парнас.
Було  все  так,  як  вже  не  буде,
як  вже  при  них,  а  не  при  нас.
 0  ради  Господа  святого!
 Усі  ж  бувають  молоді.
 А  все  не  так,  як  після  того,
 1  все  не  так,  як  при  тоді.
 324

*  *  *
 Затишно  дітям  в  пазусі  казок.
 Отак  би  й  слухав  про  царя  Салтана
або  про  те,  як  весело  козак
обманював  турецького  султана.
 Про  карих  коней  з  полуменем  грив,
про  чаклуна,  що  все  на  світі  може.
 І  хто  б  там  що  кому  не  говорив,
а  згине  зло  і  правда  переможе!
 Той  у  Яги  царівну  відбере,
той  кам’янисте  поле  переоре.
 Кощій  Безсмертний  непремінно  вмре,
і  всі  безглуздя  розум  переборе.
 Лише  борись,  а  щастя  не  втече.
 Не  схаменешся  —  півжиття  позаду.
 І  день,  і  ніч,  і  тисячі  ночей...
 Спасибі  вам  за  цю  Шехерезаду.
 325

*  *  *
 Коти,  зайці,  ведмедики,  лисиці,
рожева  мавпа  і  зелений  слон,  —
мій  зоопарк,  і  плюшевий,  і  ситцевий,
і  черепаха,  взута  в  поролон.
 їм  в  шафі  тісно,  а  куди  подіти?
 У  світі  теж  —  там  криза,  там  війна.
 І  діти  виросли,  вони  уже  не  діти.
 А  я  люблю  зеленого  слона.
 Він  гарний  слон,  у  квіточки  і  в  цятки.
Тут  навіть  є  шовковий  леопард.
 А  вже  століття  навіть  не  двадцяте,
ну,  але  то  вже  інший  зоопарк.
 Там  все  хтось  в  когось  цілиться  наосліп,
ніякі  звірства  вже  не  дивина.
 Великий  світ.  І  діти  вже  дорослі.
 А  я  люблю  зеленого  слона.
 326

ПОЛЬОВІ  ДЗВІНОЧКИ
 Піднімає  джміль  фіранку.
 Каже:  —  Доброго  вам  ранку!
 Як  вам,  бджілко,  ночувалось?
Чи  дощу  не  почувалось?
 Виглядає  бджілка  з  хатки:
 —  У  дзвіночку  добре  спатки.
Цей  дзвіночок  —  як  намет.
Тільки  дощ  —  як  кулемет.
 327

*  *  *
 Стоять  жоржини  мокрі-мокрі.
 Сплять  діамантові  жуки.
 Під  грушею  у  дикій  моркві
до  ранку  ходять  їжаки.
 А  в  сні  далекому,  туманному,
не  похиляючи  траву  —
 Дюймовочка  в  листочку  капустяному,  —
я  у  життя  із  вічності  пливу.
 328

СОЛОВЕЙКО  ЗАСТУДИВСЯ
 Дощик,  дощик,  ти  вже  злива!
Плаче  груша,  плаче  слива.
 Ти  періщить  заходився,
соловейко  застудився.
 А  тепер  лежить  під  пледом  —
п’є  гарячий  чай  із  медом.
 329

*  *  *
 Дощ  полив,  і  день  такий  полив’яний.
Все  блищить,  і  люди  як  нові.
 Лиш  дідок  старесенький,  кропив’яний,
блискавки  визбирує  в  траві.
 Струшується  сад,  як  парасолька.
 Мокрі  ниви,  і  порожній  шлях...
 Ген  корів  розсипана  квасолька
доганяє  хмари  у  полях.
 330

ЗДИВОВАНІ  КВІТИ
 Сю  ніч  зорі  чомусь  колючі,
як  налякані  їжачки.
 Сю  ніч  сойка  кричала  в  кручі,
сю  ніч  ворон  сказав:  «Апчхи!»
 Сю  ніч  квітка  питала  квітку:
 —  Що  це  робиться,  поясни?
Тільки  вчора  було  ще  влітку,
а  сьогодні  вже  —  восени!
 331

СИНИЧКИ  НА  СНІГУ
 Синички  голодом  намлілись  —
така  зима,  така  зима!..
 Оце  б  у  вирій  полетіти,  —
 так  батьківщини  ж  там  нема.
 332

БАБА  ВІХОЛА
 Баба  Віхола,  сива  Віхола
на  метільній  мітлі  приїхала.
 В  двері  стукала,  селом  вешталась:
—  Люди  добрії,  дайте  решето!
 Ой,  просію  ж  я  біле  борошно,
бо  в  полях  іще  дуже  порожньо.
 Сині  пальчики  —  мерзне  житечко.
Нема  решета,  дайте  ситечко.
 Полем  їхала,  в  землю  дихала
Баба  Віхола,  сива  Віхола...
 333

*  *  *
 Дощі  програють  по  городах  гаму.
Трусне  зелені  кучері  весна.
 Педалі  днів  натисне  під  ногами  —
і  заспіває  пташка  голосна.
Засяють  ночі  зорями  жасминно.
А  срібний  дощ  підніме  жалюзі  —
півонії,  рожеві,  як  фламінго,
стоять  в  городі  на  одній  нозі.
 334

*  *  *
 Вечір  дуже  турецький.
 Півмісяць,  і  зірка,  і  млосно.
Півонії  дуже  гарні.  Вуста  в  них  напіввідкриті.
 А  хто  тут  —  за  дощ?
 Долоньки.  Зелені.  Одноголосно.
А  вас  же  вночі  скупають,  вже  зрізаних,  у  кориті.
Вночі  налетять  татари,  ударять  вас  ятаганом.
Вони  вже  десь  недалеко.  Вони  уже  десь
 причаюються!
Вночі  я  писатиму  вірші.  Аж  —  стогін.
 То  я  на  ґанок.
 Півонії  всі  вже  зрізані.  Вони  уже  не  пручаються.
І  тільки  ловлять  городи
 пелюстки  їхньої  вроди...
 І  тільки  кілька  сльозин
 з  обдемкуватих  корзин...
Складає  букети  тітка
не  гірше  якого  японця.
 А  скільки  коштує  квітка?
 Не  знаю.  Спитайте  у  сонця.
 335

*  *  *
 На  ціле  поле  в  полі  цвів  ромен.
 В  садах  пливли  причілки  і  веранди.
Стояла  ніч,  красива,  мов  Кармен,
червоні  й  чорні  міряла  троянди.
 336

*  *  *
 Ніч  одягне  на  груди  свій  старий  медальйон.
Місто  спить,  як  строфи  Верхарна.
 Скільки  років  Землі  —
 і  мільярд,
 і  мільйон,  —
 а  яка  вона  й  досі  ще  гарна!
 337

ДОСВІД.  АКАЦІЯ
 Весна,  дівчисько  в  ластовинні,
ще  не  ціловане  в  уста,
світанки  жовті,  аж  левині,
хорал,  проспіваний  з  листа
такими  щиглями,  канарками,
перепелиними  капелками,
дзвенить  лісними  закамарками,
цвіте  рясними  закапелками!
 Цвіте  акація,  акація  —
 на  хмарі  біла  аплікація  —
мого  дитинства  експлікація  —
 і  просто  так  —  цвіте  акація!
Тепер  дітей  годуй  не  кетями.
 —  Дівча,  а  кинь-но  і  мені!  —
 Ряхтять  акацій  білі  кетяги
в  прудкій  дитячій  пелені.
 Весна  збиває  шумовиння
у  пелюсткове  ескімо,  —
а  що  ж  ми  винні,  що  ж  ми  винні,
що  вже  акацій  не  їмо?!
 О,  як  їх  їлося  —  як  ласощі!
 З  росою,  сонцем  і  стеблом.
 Як  смачно  плямкалось,  як  лазилось
по  верховіттях  над  селом!
 338

О,  як  їх  їлося,  вминалося,
хрумтілося  із  мокрих  жмень!
 А  щось  таке  в  житті  миналося,
миналося  із  дня  у  день...
 Тепер  куштую  цвіт  з  галузки  —
 струшу  росу...  зломлю  стебло...
Дивлюсь,  щоб  там  якої  кузки,
якої  кузки  не  було.
 339

*  *  *
 Зустрілись  двоє,  хлопець  і  дівча.
 Та  й  ходять,  ходять,  і  нема  де  сісти.
 І  сніг  іде.  І  песик  докуча.
 І  по  дворах  гасають  хокеїсти.
 Якась  холера  дивиться  з  вікна.
 І  лід  блищить.  Машини  роблять  трюки.
І  десь  іде  компанія  блатна.
 І  холодно.  І  він  їй  гріє  руки.
 І  кожне  слово  на  тремку  вагу.
 І  день  сумний,  і  все-таки  веселий.
 І  молодість  застрягла  у  снігу,
мов  коники  дитячих  каруселей.
 340

СВІТЛИЙ  СОНЕТ
 Як  пощастило  дівчинці  в  сімнадцять,
в  сімнадцять  гарних,  неповторних  літ!
Ти  не  дивись,  що  дівчинка  сумна  ця.
Вона  ридає,  але  все  як  слід.
 Вона  росте  ще,  завтра  буде  вищенька.
Але  печаль  приходить  завчасу.
 Це  ще  не  сльози  —  це  квітуча  вишенька,
що  на  світанку  струшує  росу.
 Вона  в  житті  зіткнулась  з  неприємністю:
хлопчина  їй  не  відповів  взаємністю.
 І  то  чому:  бо  любить  іншу  дівчину,
а  вірність  має  душу  неподільчиву.
 Ти  не  дивись,  що  дівчинка  сумна  ця.
 Як  пощастило  дівчинці  в  сімнадцять!
 341

*  *  *
 Біжить  лошатко  по  асфальту.
Цок-цок  копитцями,  цок-цок.
Смагляве  літо  смалить  смальту.
Булана  гривка  навскосок.
 На  возі  сіно,  сіно,  сіно!
 Повз  нього  траса  поспіша.
 А  дядько  цвьохкає  сумлінно.
 За  ним  вибрикує  лоша.
 Скажи,  навіщо  людству  розум,
щоб  так  цей  світ  занапастить?
Біжить  лошаточко  за  возом,
не  просить  віжки  попустить.
 Вокзали,  темпи,  термінали,
в  прогрес  запряжена  душа.
Самі  себе  вже  перегнали.
 А  озирнулись  на  лоша.
 342

АЗОВСЬКА  БАРКАРОЛА
 Відпочиваю  від  гримучих  трас,
камінних  стін  і  мурашиння  літер.
 І  тихі  думи  б’ються  об  контраст,
мінливі,  як  азовський  вітер.
 І  тихі  думи  б’ються  об  контраст.
Плюскоче  хвиля,  лагідна  і  ласа...
 Але  піском  занесений  баркас,
чи  вже  вірніше  —  обриси  баркаса.
 За  синій  обрій  покотив  дельфін
царя  морського  сонячну  корону.
 А  цей  баркас...  чого  розбився  він?..
 Чи  ще  з  війни,  чи,  може,  так,  од  шторму...
 Як  тут  неквапно  проминає  час!
 Який  вечірній  присмак  матіоли!
 Піски  і  я.  І  тиша.  І  баркас.
 І  ті,  що  вже  не  вернуться  ніколи.
 343

*  *  *
 Вдень  ще  літо,  а  надвечір  —  осінь.
В  склепі  ночі  похорон  тепла.
Вийдуть  в  ранок  яблуні,  як  лосі,
розсохаті  роги  дибала.
 Пийте  воду,  поки  ще  ласкава.
Лосі,  лосі,  жумрайте  траву.
 Так  думки  печаль  прополоскала,
що,  як  сад  під  зливою,  живу.
 Ой,  живу,  впівголосу,  впівсили.
Відкладаю  щастя  —  на  коли?
Скільки  цвіту  з  мене  обтрусили...
Скільки  яблук  з  мене  продали!..
 344

Жовтенька  квітка  хилитається.
А  вже  нічого  не  цвіте.
 І  день,  як  очі  у  китайця,
примружений.  A  la  portae
проходять  люди  і  дерева.
Минає  осінь.  А  проте  —
як  цятка  сну,  як  хвостик  лева,
жовтенька  квіточка  цвіте.

*  *  *
 Хай  буде  легко.  Дотиком  пера.
 Хай  буде  вічно.  Спомином  пресвітлим.
Цей  білий  світ  —  березова  кора,
по  чорних  днях  побілена  десь  звідтам.
 Сьогодні  сніг  іти  вже  поривавсь.
Сьогодні  осінь  похлинулась  димом.
Хай  буде  гірко.  Спогадом  про  Вас.
 Хай  буде  світло,  спогадом  предивним.
 Хай  не  розбудить  смутку  телефон.
Нехай  печаль  не  зрушиться  листами.
Хай  буде  легко.  Це  був  тільки  сон,
що  ледь  торкнувся  пам’яті  вустами.
 346

*  *  *
 Малює  степ  мені  твоє  обличчя.
 Він  весь,  як  ти  —  свобода  і  жага.
 Він  любить  нас,  і  згадує,  і  кличе,
і  Чорний  Шлях  у  простір  запряга.
 Там  віє  вітер,  він  за  бандуриста,
вже  років  триста  і  сто  раз  по  триста.
 Вечірнє  сонце  надхиляє  глек.
 Стовпи,  як  амфори  на  плечах,
несуть  натомлених  лелек.
 Зоря  зорі  присвічує  каганчик.
 Потроху  траса  стихне  і  замре.
 На  скіфську  бабу  дивиться  тушканчик
і  хто  вона,  ніяк  не  розбере.
 347

*  *  *
 Душа  вертає  на  свої  руїни.
 Тим  часом  там  уже  виросла  квітка.
 Я  слухаю  нечутні  голоси
 серед  німої  музики  мозаїк.
 Усе  було  на  світі  позавчора.
 В  зіницях  Часу  предковічний  лід.
 348

Час  поле  тихою  сапою.
На  світі  бойня  і  гризня.
 А  я  іду  до  водопою,
веду  крилатого  коня.
 Ріки  немає.  Русло  всохло.
Дно  каламутне  і  брудне.
 І  кінь  здригається.  І  охло
іще  раз  в  душу  ремигне.

*  *  *
 Мені  снилась  дорога.  Дорога  —  і  все.
 Ні  куди,  ані  звідки,  —  не  знаю,  не  знаю.
Просто  снилась  дорога,  —  ні  шлях,  ні  шосе,
а  дорога  й  дорога,  —  іду  й  проминаю.
 Тільки  десь  ніби  вогник  далеко  в  степах.
Може,  мати  стоїть  на  німому  порозі.
 Може,  це  вже  Чумацький,  а  може,  й  не  шлях.
Може,  просто  дорога.  Дорога  в  дорозі.
 350

*  *  *
 На  конвертини  хат
 літо  клеїть  віконця,  як  марки.
Непогашені  марки  —  біда  ще  не  ставила  штамп.
Пролітають  над  ними  віки,  лихоліття  і  хмарки.
 Я  там  теж  пролітаю,  я  теж  пролітаю  там.
 Опускаюсь  на  землю,
 на  сизий  глобус  капусти.
 На  самісінький  полюс,  де  ходе  жук,  як  пінгвін.
 Під  склепінням  печалі  така  хороша  акустика.
Ледве-ледве  торкнешся,  а  все  вже  гуде,  як  дзвін.
 Ходить  мати  в  городі.  І  лащиться  плюшевий  песик.
І  ніхто  ще  не  вбитий,  не  вбитий  ніхто  на  війні.
Дикі  гуси  летять.  Пролітає  Івасик-Телесик.
 Всі  мости  ще  кленові.  Всі  коні  іще  вороні.
 351

*  *  *
 На  старих  фотографіях  всі  молоді.
 За  роками  людина  сама  себе  кличе.
 У  зіницях  печалі,  як  в  чорній  воді,
відбиваються  люди,  дерева,  обличчя.
 І  стонадцятий  сніг  ті  поля  притрусив,
і  уже  прилетять  не  ті  самі  лелеки.
 Біля  каси  такий  незворушний  касир,
зафіксовану  мить  вибиває,  мов  чеки.
 Білі,  білі  обличчя  у  чорній  воді,
неповторні  обличчя  навік  зостаються.
На  старих  фотографіях  всі  молоді.
 На  старих  фотографіях  мертві  сміються.
 352

О  як  страшно  і  як  назавжди,
як  навіки  і  на  віки,
ані  зойкнувши,  ні  сказавши,
йдуть  на  той  світ  наші  батьки!
 Ані  зойкнувши,  ні  сказавши,
лиш  налившися  горя  вщерть,  —
як  безвихідно,  як  назавжди
відпливають  вони  у  смерть!

*  *  *
 Мені  снилась  бабуся,  що  вона  ще  жива.
Підійшла,  як  у  церкві,  засвітила  слова.
 Муркнув  Кіт  у  чоботях,  поклонився  і  зник.
Засміялася  миша.  Позіхнув  домовик.
 Подивився  Архангел  на  святого  Іллю,  —
сон  вже  хоче  приснитись,  а  я  ще  не  сплю.
 В  хаті  тихо-претихо.  І  натоплена  піч.
Інкрустований  місяць  в  заворожену  ніч.
 354

Іду  в  полях.  Нікого  і  ніде.
 Півнеба  захід  —  золото  червоне.
 Я  йду,  і  одуд  стежкою  іде,
моїх  полів  маленький  чичероне.
 Де  бджоли  носять  сонячний  пилок
і  муравель  над  здобиччю  міркує,  —
ледь  я  зміню  дистанцію  на  крок,
він  перепурхне  й  далі  чимчикує.
 Я  чую  смутку  пальці  крижані.
Розрісся  цвинтар.  І]руша  постаріла.
Мабуть,  людину  десь  на  чужині
отак  би  жодна  пташка  не  зустріла.
 І  він  іде,  і  я  собі  іду.
 Йдемо  удвох  під  вечір  по  стежині.
А  він  мені  дудукає:  ду-ду!
 А  далі  яр  і  діти  у  ожині.

*  *  *
 А  що?  І  я  спочину  на  хвилинку.
 Сама  собі  запалюю  ялинку.
Ліхтарики  нехай  замерехтять,
сніжиночки  нехай  собі  летять.
 І  про  життя  спитаю  у  зозульки.
 Вона  мовчить,  обкльовує  бурульки.
Над  нею  висить  шишечка  кедрова.
Життя  складне,  зозулька  паперова.
 І  поживу  в  малесенькій  хатинці,
що  так  притульно  висить  на  ялинці,
де  заглядає  в  зоряні  віконця
Кіт  у  чоботях  з  вусами  гасконця.
 І  там  ніхто  мене  вже  не  дістане,
і  срібен  дощик  йти  не  перестане.
 І  знову  тихо  погашу  ялинку...
 А  що,  і  я  спочила  на  хвилинку.
 356

Вже  рік  старий  за  обрії  пливе.
 Уже  й  Новий  стоїть  на  виднокрузі.
Хай  у  Новому  буде  все  нове,  —
старі  лиш  вина,  істини  і  друзі!

*  *  *
 Лежать  сніги.  Я  виглядаю  весну.
 Вона  десь  там,  де  змерзли  солов’ї.
Вона  іде...  І  я  тоді  воскресну.
 Я  жду  її.  А  може,  не  її.
 Я  жду  себе.  Не  знаю,  чи  діждуся,
бо  це  ж  не  я  в  ці  тоскні  вечори!
Соснові  плечі  вивірка  обтрусить,
стрічати  вбсну  вийдуть  явори.
 Вона  іде  —  півнеба  над  плечима.
 І  я  іду  —  проз  мертвий  живопліт.
 У  вікон  призьби  тануть  під  очима.
Сидить  на  призьбі  гофманівський  кіт.
 358

На  віях  тиші  мерехтять  сніжинки.
Зима  крізь  вії  дивиться  на  світ.
Шляхи  і  діти  їх  —  стежинки  —
шукають  вранці  згадку  до  воріт.
Село  в  снігах,  як  чаша  кришталева,
у  срібних  жилках  скованих  джерел.
Ідуть  у  білих  каптурах  дерева,
понамерзали  брови  у  дерев,
їм  білий  вітер  розвіває  поли,
вони  бредуть,  похилені,  на  шлях,
де  гайвороння,  чорне,  як  ніколи,
шматочок  сонця  ділить  у  полях.

*  *  *
 І  сонце,  й  сніг,  і  ожеледь,  все  разом.
 І  я  не  знаю,  це  весна  чи  ні?
 Сваровськи  би  позаздрив  дивним  стразам,
що  мерехтять  у  мене  на  вікні.
 Не  встигне  поле  зазимків  злякатись,
не  встигне  вийти  річка  з  берегів,  —
 Весна  пливе  під  парусом  акацій,
 Зима  пливе  під  парусом  снігів.
 360

Вже  десь  мене  ліси  ті  виглядають
на  поцілунку  неба  і  полів.
 Ще  буде  все.  Ще  дні  похолодають.
Іще  мороз  прихватить  журавлів.
Іще  трава  зіщулиться  і  змерзне,
іще  печальні  скажуться  слова.
 Ще  на  світанку  білому  розверзне
небесні  брами  хмара  снігова.
 Ще  щоки  у  зайців  позападають,
бруньки  повідморожують  носи.
 А  вже  мене  ліси  ті  виглядають,
і  я  вже  виглядаю  ті  ліси.

*  *  *
 Ще  плечі  сосен  в  срібних  еполетах,
ще  брузументи  ворон  їм  клює.
 А  там  десь,  може,  на  чужих  планетах,
весна  дібровам  листя  роздає.
 Сніги  ідуть  сумні  і  нетутешні,
ідуть  і  йдуть  із  неба  врізночас,  —
мов  пелюстки  космічної  черешні
холодний  Всесвіт  струшує  на  нас.
 Десь  там  галактик  зоряна  танечність.
 А  де  початки,  де  її  кінці?
 Ідуть  сніги...  Плюс  мінус  безконечність...
Сніжинка  тане  в  мене  на  щоці.
 362

Сніги  метуть.  У  вікнах  біле  мрево.
Антени  ловлять  клаптики  новин.
На  білий  вальс  запрошую  дерева,
на  білий  вальс  вітрів  і  хуртовин.
 Хай  буде  сніг,  і  музика,  і  вечір.
 Хай  серце  серцю  сплачує  борги.
 О  покладіть  гілки  мені  на  плечі,
з  мого  життя  пострушуйте  сніги!
 Я  вас  люблю  за  те,  що  ви  дерева.
 Що  ви  прийшли  до  мене,  що  ви  тут.
Зима  стоїть,  скляна  і  перкалева.
Метуть  сніги.  Сніги  метуть,  метуть...

*  *  *
 Я  прощаюся  з  рідним  краєм
у  мовчанні,
в  побожній  тиші...
 Вечір  сонце  пшеничне  розкраяв
і  окраєць  над  полем  залишив.
 Сонце,  сонце,  освітлюй  тіні!
 Не  заходь,  почекай  хвилину!
 Я  ще  раз
 у  твоєму  промінні
озирнусь  на  свою  батьківщину.
 364

*  *  *
 Над  Везувієм  сніг.  Над  фіордами  спека.
 І  мене  вже  немає  дві  тисячі  літ.
 Із  Червоної  книги  вилітає  лелека,
 щоб  зробить  над  землею  прощальний  обліт.
 Облети,  моя  птахо,  те  царство  вугляне,
що  вжило  неналежно  Прометеїв  вогонь.
 Ні  однісінький  сад  з-під  долоні  не  гляне,
бо  немає  вже  в  саду  зелених  долонь.
 День  нахмуриться  ніччю.  Переглянуться  зорі.
Озирнеться  комета.  Заплачуть  дощі,
що  Земля  вже  пустельна,  і  ріки  вже  хворі,
і  немає  ж  куди  повернутись  душі.
 365

ЯЩІРКА  ІВАШКЕВИЧА
 На  руїнах  грецького  театру
гріється,  маленька  і  вертка,
ящірка,  яку  ще  Івашкевич
бачив  хтозна  скільки  літ  тому.
 Певно,  то  була  її  пра-пращурка.
 Час  ішов  і  думав  не  про  них.
 Все  та  ж  сама  і  та  ж  сама  ящірка
гріється  на  сходах  кам'яних.
 Ні  трави,  ні  дерева,  ні  кущика.
 Ані  вранці  Божої  роси.
 Лиш  театру  грецького  акустика
оббива  об  скелі  голоси.
 Сон  богів,  Сицілія,  Тринакрія,
що  живе  у  вимірі  сторіч,  —
ящірка  та  сама  чи  однакова  —
це  для  неї  несуттєва  річ.
 Але  нам,  чий  термін  наче  міна,
що  під  кожним  рветься  і  гримить,  —
Сіракузи,  Етна,  Таорміна,
подаруйте  Вічність  хоч  на  мить!
 366

Пані  Етна  піднімає  келих,
повний  магми  й  чорного  вина,
і  питає,  —  де  той  Івашкевич,
що  про  неї  вірші  написав?
 А  його  давно  уже  немає.
 Вже  він  Лету  перейшов  убрід.
Лиш  на  сходах  ящірка  дрімає,
що  її  ще  бачив  Евріпід.
 367

*  *  *
 І  скаже  світ:
 —  Ти  крихта  у  мені.
 Ти  світлий  біль  в  тяжкому  урагані.
Твоя  любов  —  на  грані  маячні
і  віра  —  у  наївності  на  грані.
 Що  можеш  ти,  розгублене  дитя,
зробити  для  вселюдського  прогресу?
—  Я  можу  тільки  кинути  життя
історії  кривавій  під  колеса.
 Хоч  знаю:  все  це  їй  не  первина.
 Але  колись  нап’ється  ж  до  переситу!
Захоче  випити  не  крові,  а  вина
за  щастя  людства,
 за  здоров’я  Всесвіту!
 368

*  *  *
 Криши,
 ламай,
 трощи  стереотипи!
 Вони  кричать,  пручаються,  —  ламай!
 Хоч  давня  звичка  з  профілем  Ксантиппи
благає,  плаче,  просить:  «Не  займай!».
 Відкинь  її  в  м’яку  дрімоту  спалень.
 Вона  тобі  нелюба.  Ти  болиш.
 Гори.  Щезай  в  пожежах  самоспалень,
в  гірких  руїнах  власних  попелищ!
 Обвуглюйся.  З  дияволом  грай  в  теніс.
Згори  на  попіл  в  думах  і  літах.
 Хай  вилітає  не  той  самий  фенікс,
а  зовсім  інший,  неймовірний  птах!
 369

*  *  *
 Послухаю  цей  дощ.  Підкрався  і  шумить.
Бляшаний  звук  води,  веселих  крапель  кроки.
Ще  мить,  ще  мить,  ще  тільки  мить  і  мить,
і  раптом  озирнусь,  а  це  вже  роки  й  роки!
 А  це  уже  віки.  Ніхто  уже  й  не  зна,
в  туманностях  душі  чи,  може,  Андромеди  —
я  в  мантіях  дощу,  прозора,  як  скляна,
приходжу  до  живих,  і  згадую  про  мертвих.
 Цілую  всі  ліси.  Спасибі  скрипалю.
 Він  добре  вам  зіграв  колись  мою  присутність.
Я  дерево,  я  сніг,  я  все,  що  я  люблю.
 І,  може,  це  і  є  моя  найвища  сутність.
 370

*  *  *
 Ще  вчора  була  я  висока,  як  вежа.
Здається,  ще  трохи  —  дістану  зеніт.
 І  раптом,  як  вибух,  —  обвал  і  пожежа.
Розтрощений  камінь  —  уже  не  граніт.
 Руйновище  віри,  і  розпач,  і  розпач!
Під  попелом  смутку  похований  шлях,
Зажурені  друзі  сахнулися  врозтіч.
Посіяне  слово  не  сходить  в  полях.
 На  те  й  погорільці,  —  будуємо  хатку.
Над  хаткою  небо.  А  знов  голубе.
Найвище  уміння  —  почати  спочатку
життя,  розуміння,  дорогу,  себе.
 371

*  *  *
 Машини,  шини,  стрес,  експрес,
кермо,  гальмо,  впритул,  з-за  рогу!
Стоїть  Мадонна  Перехресть,
благословляючи  дорогу.
 Таксі,  автобуси,  авто,
і  мотоцикли,  і  кибитки.
 Всі  всім  на  світі  є  ніхто  —
ні  хто  куди,  ні  хто  нізвідки.
 Маршрути  горя  і  безчесть.
 Світ  на  століття  постарішав.
Стоїть  Мадонна  Перехресть,
чи  вже  Мадонна  Бездоріжжя!
 І  мчать,  і  мчать,  числа  їм  несть.
Дорога  дальня  й  невідома.
 Стоїть  Мадонна  Перехресть,
благословляюча  Мадонна.
 372

*  *  *
 Коли  вже  люди  обляглися  спати,
коли  вже  місяць  вилузнувся  з  хмар,
коли  спартанка  Києва,  не  Спарти,
лиш  я  світила  вікнами  в  бульвар,  —
тоді  із  ночі,  з  пітьми,  з  порожнечі,
де  зіп’ялася  вежа  на  котурн,
мені  хтось  душу  тихо  взяв  за  плечі  —
заговорив  шопенівський  ноктюрн.
 А  то  були  якісь  магічні  пальці.
 Вони  німіли  на  якомусь  «фа».
 І  прислухались...
 І  боялись  фальші.
 Так,  як  боїться  і  моя  строфа.
 Вони  вертались,  мучились,  питали.
Вони  відклали  славу  на  колись.
 Вони  ту  фальш  роздерли,  розтоптали,
і  аж  збіліли,  так  вони  сплелись.
 Ніхто  не  знав.  Цього  й  не  треба  знати,
як  десь  ламає  пальці  віртуоз...
Щасливий  той,  хто  ще  не  вміє  грати.
Він  сам  собі  Шопен  і  Берліоз.
 373

*  *  *
 Гондоли  —  чорні.  Бо  в  чуму  були
човнами  смерті,  транспортом  Харона.
Але  вже  тільки  в  пам’яті  смоли
лишилась  та  жалоба  похоронна.
 Пливеш  —  пливи.  І  смійся,  і  радій.
 Усе  і  всіх  віки  перетривали.
 Життя  —  це  чорний  подіум  подій,
венеціанські  маски  й  карнавали.
 Ти  вибрав  маску  і  вона  тебе.
 Це  ваша  мить.  Дай,  Боже,  не  остання!
Гондоли  чорні.  Небо  голубе.
 І  гондольєр  співає  про  кохання.
 374

ТАРАНТЕЛА
 Печаль  моя,  Італія,
на  перехрестях  ери.
 В  руках  твоїх  гітари,
смагляві,  як  гетери.
Засмучена,  заторсана,
запущена  в  етер,
душа  сміється  торсами
жагучих  тарантел.
 Не  ліками,  не  зелами,
не  звадою  спокус  —
лікує  тарантелами
тарантулів  укус.
Червоними  трояндами
на  чорному  паску.
 Ех,  люди,  ех,  тарантули,
і  як  вам  не  наску¬
чило  кусатися?
 Воно  ж  гадючий  труд  —
на  серці  розписатися
скорописом  отрут!
 375

*  *  *
 ...  О  музи  геліконів  степових!
 0  жриці  вогнищ,  вже  давно  погаслих!
Вода  джерел,  од  спеки  неживих,
була  не  вельми  щедра  для  Пегасів.
 Я  чую  ваші  дивні  голоси.
 Зап’ястя  рук,  не  звиклі  до  мережок.
Чаклунський  чар  космічної  коси
 1  золоті  півмісяці  сережок.
 О  музи,  музи,  музи  кам’яні!
 Де  грім  душі,  народжений  з  любові?
Ви  мовчите.  Ви  плачете  в  мені.
 Душа  тисячоліть  шукає  себе  в  слові.  *
 376
 *  Уривок  з  поеми  «Скіфська  Одіссея».

*  *  *
 ...  І  де  той  храм,  і  де  тепер  сади  ті,
п’янкі  алеї  з  мирту  й  мушмули,
коли  вони  богині  Афродиті
троянди,  мак  І  яблука  несли?
 І  де  тепер  ті  дворики  ольвійські,
жінки  в  сандалях,  і  тварини  свійські,
 І  голуби,  од  спеки  ледь  живі,
що  п’ють  з  покрівель  краплі  дощові?
 Де  все,  де  всі,  архонти  і  поети?
 Де  шум  доріг  і  затишок  осель?
 Де  на  скрижалях  вибиті  декрети
і  висічена  в  скелях  цитадель?!
 Ні  сліду.  Прах.  Не  вічна  й  піраміда.
Лиш  пам’ять,  пам’ять  мармуру  й  трави
безсмертна,  як  ольвійська  Артеміда,
котра  біжить  уже  без  голови...  *
 *  Уривок  з  поеми  «Скіфська  Одіссея».
 377

*  *  ♦
 Десь  там  планети  в  просторі  безмеж
Яка  сумна  у  безвісті  ночівля!
 А  може  ми  їм  світимося  теж?
 А  може  ми  їм  зіронька  вечірня?
 378

*  *  *
 Юдоль  плачу,  земля  моя,  планета,
блакитна  зірка  в  часу  на  плаву,
мій  білий  світ,  міцні  твої  тенета,  —
страждаю,  мучусь,  гину,  а  живу!
 Страждаю,  мучусь,  і  живу,  і  гину,
благословляю  біль  твоїх  тенет.
 Цю  грудочку  тепла  —  у  Всесвіті  —  людину!
І  Всесвіт  цей  —  акваріум  планет.
 379

*  *  *
 Моє  життя  —  в  скарбницю  горя  внесок.
Заплачено  сповна  —  за  все,  за  все,  за  все.
 Душа  —  як  храм  з  очима  древніх  фресок.
Все  бачить.  Все  мовчить.  Все  далі  понесе.
 380

*  *  *
 Що  доля  нелегка  —  в  цім  користь  і  своя  є.
Блаженний  сон  душі  мистецтву  не  сприяє.
 381

*  *  *
 Біля  білої  вежі
 чорне  дерево.  Спи.
 Ми  самотні  в  безмежжі.  Хай  нам  сняться  степи.
Хай  присниться  що  хоче.  Поле,  човен,  млинок.
Може,  хто  нас  із  Марса  розглядає  в  бінокль.
 А  яке  йому  діло,  ми  собі  летимо.
 Ми  отут  на  планеті,  він  собі  отамо.
 Тільки  зорі  в  нас  спільні  та  небесні  степи.
 Біля  білої  вежі
 чорне  дерево.  Спи.
 382

*  *  *
 Стихії  смутку  і  любові.
 Великий  сон  душі,  не  втілений  у  слові.
Гіркий  міраж  ілюзій  і  оман.
 Силуети  лицарів  крізь  туман...
 383

*  *  *
 Готичні  смереки  над  банями  буків,
гаркаві  громи  над  країною  крон.
 Ночей  чорнокнижжя  читаю  по  буквах,
і  сплю,  прочитавши  собі  Оріон.
 А  вранці  повстану.  Обуренням  серця,
веселим  азартом  очей  і  ума.
 На  вікнах  розсиплеться  сонячне  скерцо
і  рух  засміється  над  скрипом  гальма.
 Свободи  предтеча  —
 розхристана  втеча
з  мудрованих  дум
 у  мандруючий  дим.
Дзвенить  ручаїв  стрімголова  малеча
блакитною  кров’ю  камінних  глибин.
 Світанки  мої  у  смарагдовій  ворсі
 над  кумканням  всіх  ропухатих  дрібниць  —
 готика  самотності,
 готика  суворості,
рубінові  розсипища  суниць...
 Отут  я  стою  під  замисленим  небом
на  чорних  вітрах  світових  веремій,
 384

і  в  сутичці  вічній  святого  з  ганебним
світлішає  розум  зацькований  мій.
 Болять  дисонанси.  Сумують  симфонії.
Пручаються  ноти  в  розпечений  залп.
Будую  мовчання,  як  зал  філармонії.
Колонний
 безсонний
 смерековий  зал.
 385

*  *  *
 Настане  день,  обтяжений  плодами.
Не  страшно  їм  ні  слави,  ні  хули.
 Мої  суцвіття,  биті  холодами,
ви  добру  зав’язь  все-таки  дали.
 І  то  нічого,  що  чигали  круки,
що  проминуло  так  багато  літ.
 З  такого  болю  і  з  такої  муки
 душа  не  створить  бутафорський  плід.
 386

*  *  *
 О,  не  взискуй  гіркого  меду  слави!
 Той  мед  недобрий,  від  кусючих  бджіл.
Взискуй  сказать  поблідлими  вустами
хоч  кілька  людям  необхідних  слів.
Взискуй  прожить  несуетно  і  дзвінко.
Взискуй  терпіння  витримати  все.
 А  справжня  слава  —  це  прекрасна  жінка,
що  на  могилу  квіти  принесе.
 387

*  *  *
 Химерна,  важка,  вибухова,
яку  вже  ніхто  не  спасе,
а  може,  я  тінь  мого  слова,
от  тінь  мого  слова  —  і  все.
 А  може,  я  лиш  аберація,
вібрація  ритмів  і  рим,
а  інше  все  —  декорація,
полуда,  гримаса  і  грим.
 За  цим  тимчасовим  фасадом,
де  стільки  любові  й  тепла,  —
людиною,  річкою,  садом
я  тільки  у  слові  жила.
 388

Заходить  сонце  за  лаштунки  лісу.
Тополя  поклонилась  вдалині...
 Вечірній  обрій  опустив  завісу  —
космічний  цирк  запалює  вогні!
 І  цілу  ніч  дивися  хоч  задурно
у  те  склепіння,  де  горить  Персей,
жонглює  космос  бриликом  Сатурна,
і  Всесвіт  крутить  всю  цю  карусель.
 Ірже  Пегас,  виблискує  Корона,
і  Волопас  пасе  своїх  Телят,
і  мерехтять  у  сяйві  Оріона
химерні  сальто  Діви  і  Плеяд.
 Летить  Нептун,  і  я  з  ним  налітаюсь.
 Не  бійтесь,  зорі,  я  не  розіб’юсь.
 Я  теж  тут  причепилась  і  катаюсь.
Страждаю,  мислю,  плачу  і  сміюсь.
Дивлюсь,  як  простір  гне  свої  підкови,
туман  галактик  бачу  за  плечем.
 І  хтось  страшний,  незнаний,  загадковий
в  космічній  пітьмі  цвьохкає  бичем!
 І  все  кружляє  в  дивній  круговерті,
саме  в  собі  шукає  опертя.
 І  є  природа.  І  немає  смерті.
 Є  тільки  різні  стадії  буття.

*  *  *
 Вже  почалось,  мабуть,  майбутнє.
Оце,  либонь,  вже  почалось...
 Не  забувайте  незабутнє,
воно  вже  інеєм  взялось!
 І  не  знецінюйте  коштовне,
не  загубіться  у  юрбі.
 Не  проміняйте  неповторне
на  сто  ерзаців  у  собі!
 Минають  фронди  і  жіронди,
минає  славне  і  гучне.
 Шукайте  посмішку  Джоконди,
вона  ніколи  не  мине.
 Любіть  травинку,  і  тваринку,
і  сонце  завтрашнього  дня,
вечірню  в  попелі  жаринку,
шляхетну  інохідь  коня.
 Згадайте  в  поспіху  вагона,
в  невідворотності  зникань,
як  рафаелівська  Мадонна
у  вічі  дивиться  вікам!
 390

В  епоху  спорту  і  синтетики
людей  велика  ряснота.
Нехай  тендітні  пальці  етики
торкнуть  вам  серце  і  вуста.
 391

*  *  *
 Я  вранці  голос  горлиці  люблю.
Скрипучі  гальма  першого  трамваю
я  забуваю,  зовсім  забуваю.
 Я  вранці  голос  горлиці  люблю.
 Чи,  може,  це  ввижається  мені
той  несказанний  камертон  природи,
де  зорі  ясні  і  де  тихі  води?  —
 Я  вранці  голос  горлиці  люблю!
 Я  скучила  за  дивним  зойком  слова.
Мого  народу  гілочка  тернова.
Гарячий  лоб  до  шибки  притулю.
 Я  вранці  голос  горлиці  люблю...
 392

Нечутно  ходить  вітер  по  землі,
цілує  ніжним  яблуням  долоні.
Які  тепер  ми  добрі  і  сумні,
які  тепер  ми  серцем  безборонні!
 Як  знаєм  все,  як  хочемо  не  знать,
які  чужі  нам  вихватки  і  пози.
 І  як  в  душі  не  хоче  проминать
і  все,  і  всі,  побачені  крізь  сльози!

*  *  *
 Ти  знов  прийшла,  моя  печальна  музо
Не  бійся,  я  не  покладаю  рук.
 Пливе  над  світом  осінь,  як  медуза,
і  мокре  листя  падає  на  брук.
 А  ти  прийшла  в  легесеньких  сандаликах,
твій  плащик  ледь  прип’ятий  на  плечі.
 О,  як  ти  йшла  в  таку  негоду,  здалеку,
така  одна-однісінька  вночі!
 Ти  де  була  —  у  Всесвіті  чи  в  Спарті?
Яким  вікам  світилася  вві  млі?
 І  по  якій  несповідимій  карті
знаходиш  ти  поетів  на  землі?
 Ти  їм  диктуєш  долю,  а  не  вірші.
 Твоє  чоло  шляхетне  і  ясне.
 Поети  ж  є  і  кращі,  й  щасливіші.
 Спасибі,  що  ти  вибрала  мене.
 394

*  *  *
 Хтось  є  в  мені,  і  я  питаю:  —  Хто  ти?
 —  Не  знаю,  —  каже.  —  Може,  хто  в  роду.
Мене  водив  під  руку  Арістотель
в  якомусь  дуже  дивному  саду.
 Згасало  сонце  у  вечірніх  лузах.
 Десь  в  Римі  правив  Тит  або  Нерон.
 А  я  тоді  жила  у  Сіракузах,
писала  вірші  золотим  пером.
 Я  скрізь  своя,  і  я  ніде  не  дома.
 Душа  летить  у  посвіті  епох.
 І  де  цей  шлях  почався,  —  невідомо.
 І  де  урветься,  знає  тільки  Бог.
 395

Хочеться  чуда  і  трішки  вина.
 Дні  пролітають,  як  сірі  перони.
Чорний  букет  надвечір’я  —  ворони  —
місту  підносить  струнка  далина.
 Що  ж,  я  свій  вік  одробила  сповна.
 Що  ж,  я  свій  вік  одробила  по-людськи.
Дні  облітають,  як  чорні  пелюстки.
Хочеться  чуда  і  трішки  вина.
 Доки  ж  ці  пута,  пора  і  звільнить.
 Де  ж  ви,  мої  золоті  пасторалі?
 Літо  літає  і  осінь  дзвенить.
 Розпач  накручує  чорні  спіралі.
 Де  ж  мого  слова  хоч  би  хоч  луна?
Знову  пішла  Україна  по  колу
Знову  і  знову,  ще  раз  у  ніколи?!
Хочеться  чуда  і  трішки  вина.

ЗМІСТ
 Твій  силуету  вікні  золотому
 «спини  мене  отямся  і  отям...»  	 6
 «Напитись  голосу  твого...»  	 7
 «Очима  ти  сказав  мені:  люблю»  	 8
 «За  гріх  щасливості  в  неслушний  час...»  	 9
 «Отак  пройду  крізь  твій  великий  подив...»  	 10
 «Не  говори  печальними  очима...»  	 11
 «В  пустелі  сизих  вечорів...»  	 12
 «Мій  милий...»  	 14
 «Ти  співав  для  мене...»  	 16
 «Кохання,  вірність...»  	 17
 Львівські  голуби 	 18
 «В  дні,  прожиті  печально  і  просто...»  	 19
 Хуртовини 	 20
 «1  як  тепер  тебе  забути  ?  »  	 21
 «Божевілля  моє,  божемилля...» 	 22
 «Нічого  такого  не  сталось»  	 23
 «Осінній  день  березами  почавсь»  	 24
 Пінг-понг 	 25
 «Розкажу  тобі  думку  таємну...» 	 26
 «У  світі  злому  і  холодному...» 	 27
 «Я  дуже  тяжко  Вами  відболіла»  	 28
 «Не  знаю,  чи  побачу  Вас,  чи  ні»  	 29
 «Я  кину  все.  Я  вірю  в  кілометри...»  	 ЗО
 «То  рік  Щура...» 	 31
 «Двори  стоять  у  хуртовині  айстр»  	 32
 «Мало  всього  —  ще  і  тугу  цю  вовчу...» 	 33
 «У  присмеркові  доброї  дібровості...»  	 34
 «Такий  чужий...»  	 35
 «І  день,  і  ніч,  і  мить,  і  вічність...»  	 36
 «Як  холодно!  Акація  цвіте» 	 37
 «1  не  минає,  не  минає!»  	 38
 397

«Сонце  моє,  оченята  карі...»  	 39
 «Ти  —  Шіва.  Ти  —  індуське  божество»  	 40
 «Недумано,  негадано...» 	 42
 «Які  щасливі  очі  у  казок!»  	 43
 «Гуде  вогонь  —  веселий  сатана...» 	 44
 «І  я  не  я,  і  ти  мені  не  ти.» 	 45
 «Я  хочу  знати,  любиш  ти  мене...»  	 46
 «Ти  дивишся.  А  я  вже  —  як  на  трапі» 	 47
 Між  іншим 	 48
 Моя  любове!  Я  перед  тобою» 	 49
 «Ранесенько,  акаціі  ще  спали...» 	 50
 «Що  в  нас  було?  Любов  і  літо»  	 51
 Апологія  лицарства 	 52
 Екзотика 	 54
 «А  вечір  пролітає,  наче  крижень...» 	 55
 «Ти  вчора  поїхав,  ти  ж  тільки  поїхав  учора...»  	 56
 Лейтмотив  щастя 	 57
 «Ти  пам'ятаєш,  ти  прийшов  із  пристані» 	 58
 «Це  не  чудо,  це  чад,  мені  страшно  такого  кохання»  	 59
 «Я  ніколи  не  звикну.  Я  не  вмію  до  тебе  звикати»  	 60
 Епілог 	 61
 1  знову  пролог 	 62
 «Навшпиньки  повертаюся  в  ті  дні» 	 63
 «Місто,  премісто,  прамісто  моє!»  	 64
 «А  вранці  із  усіх  казок...»  	 65
 «Сади  стояли  в  білому  наливі...» 	 66
 «Люблю  твій  степ  і  подих  твого  степу» 	 67
 «Ліс  був  живий.  Він  не  прощався» 	 68
 «Сороко,  не  кричи!  Я  в  лісі  не  стороння»  	 69
 «Ой  осінь,  осінь,  барви  чудотворні!» 	 70
 «Усе  було  —  і  сум,  і  самота...»  	 71
 «Віки  живуть  в  старому  фоліанті»  	 72
 «Зелені  очі  орхідей»  	 73
 «Я  нахиляюсь  над  безоднею...» 	 74
 «Моя  пам'ять  плаче  над  снігами...»  	 75
 «Найнезабутніше  з  облич...»  	 76
 398

«Починають  зорі  пригасати» 	 77
 «Дорогий  мій,  сонячний,  озвися!» 	 78
 Старий  годинникар
 «Відмикаю  світанок  скрипковим  ключем»  	 80
 Акварелі  дитинства 	 82
 «Я  виросла  у  Київській  Венеції» 	 83
 Смертельний  падеграс 	 84
 «По  цьому  Дніпру  пливли  човни  з  Візантії»  	 86
 «Мені  відкрилась  істина  печальна...»  	 87
 «Нехай  підождуть  невідкладні  справи»  	 88
 Старий  годинникар 	 89
 Три  принцеси 	 92
 «Затінок,  сутінок,  день  золотий»  	 94
 «Старесенька,  іде  по  тій  дорозі» 	 96
 «Дзвенять  у  відрах  крижані  кружальця»  	 98
 Українське  альфреско 	 99
 Хутір  Вишневий 	100
 Мати  	102
 Зонька 	104
 «Карташинський  лиман...  Карташинський  лиман...»  107
 Скіфська  баба 	108
 Казочка  про  трьох  велетнів  	109
 «В  маєтку  гетьмана  Івана  Сулими...»  	110
 «Вітри  гули  віолончеллю,  писали  пальми  акварель»  	111
 «Кобзарю...»  	112
 «Заворожи  мені,  волхве!» 	114
 Повернення  Шевченка  	116
 «Яка  різниця  —  хто  куди  пішов?»  	117
 «Я  пішла  як  на  дно.  Наді  мною  свинцеві  води»  	118
 «1  засміялась  провесінь:  —  Пора!» 	119
 «Ой  ні,  ще  рано  думати  про  все»  	120
 Сумна  колумбіана 	122
 Ван-Ґоґ  	124
 399

«Чекаю  дня,  коли  собі  скажу...»  	126
 Діалог  у  Паризькому  салоні 	128
 «...  1  вийшов  Колумб  на  берег  Америки  вранці»  	131
 Іма  Сумак 	132
 По-Лицю-Дощ 	134
 Плем'я  тода 	136
 «Пливли  ми  ввечері  лиманом»  	138
 Місто  Ур 	140
 Цаветтанем!  	142
 Притча  про  ріку 	144
 «Тиран,  полководець,  державний  корсар...» 	145
 Цариця  Астинь 	146
 Тінь  Сізіфа 	148
 Климена  	150
 «Під  вечір  виходить  на  вулицю  він»  	151
 Руан 	152
 Любов  Потьомкіна  	154
 Стара  церковця  в  Лемешах  	156
 «А  затишок  співає,  мов  сирена»  	159
 Люди  з  Табулена  	160
 Храми  	162
 Тінь  королеви  Ядвіґи  	164
 Любов  Нансена  	166
 Цариця  Савська 	168
 Мадам  Андро 	169
 «Прийомний  син  барона  був  баран...»  	170
 «Той  любить  Фанні  Брон,  той  любить  Беатріче...»  	171
 «День  світився,  як  свята  Цецілія» 	172
 Дон  Піппо  Лірозі  	173
 Майже  переклад  з  провансальської 	174
 «Це  називалось  —  творчі  семінари»  	176
 Іспанка  Карменсіта 	178
 Останній  концерт  Ойстраха  у  Києві 	180
 «Син  білявого  дня  і  чорнявої  ночі...»  	182
 «1  тільки  злість  буває  геніальна» 	184
 «Виходжу  в  сад,  він  чорний  і  худий...»  	186
 400

«Ще  назва  є,  а  річки  вже  немає»  	187
 Сувид 	188
 «На  другий  день  Великого  Потопу...»  	190
 «Ластівки  тікають  із  Європи»  	191
 «Прощай,  морська  корово...»  	192
 «Старої  казки  пісня  лебедина...»  	194
 «Умирають  майстри,  залишаючи  спогад,  як  рану»  196
 «Страшний  калейдоскоп...»  	197
 «Обступи  мене,  ліс,  як  в  легенді  про  князя  Хетага...»  ...  198
 Коректна  ода  ворогам  	199
 Причмелені  гномики  	200
 «Футбол  в  тумані,  де  гравець,  як  мім...»  	201
 Силует  фігуриста 	202
 «Дівчаточко  з  обличчям  Тінатін...»  	203
 Сольфеджіо 	204
 Щось  на  зразок  балади  	206
 «Кобзар  співав  в  пустелі  Кос-Аралу...» 	208
 «Я  скоро  буду  виходити  на  вулиці  Києва...»  	209
 Біль  єдиної  зброї  	210
 Альтернатива  барикад 	212
 Незнятий  кадр  незіграної  ролі  	214
 «Чомусь  пам'ятаю,  що  річка  звалася  Леглич»  	216
 «Природа  мудра.  Все  створила  мовчки» 	217
 Держава  Куґель-Муґель  	218
 «Десь-не-десь,  в  якомусь  царстві...»  	219
 «Людей  на  світі  смуток  не  трима...»  	220
 «1  сум  і  жаль  і  висновки  повчальні...»  	221
 Маркова  скрипка 	222
 «За  чорно-синьою  горою,  на  схилку  радісного  дня...»  ...  224
 Кольорові  миші  	225
 «...  І  натовпом  розтерзана  Гіпатія...»  	228
 Брейґель.  «Шлях  на  Голгофу» 	230
 Брейґель.  «Падіння  Ікара»  	232
 Свят-Вечір 	233
 Шпиль  Туги 	234
 Давидові  псалми.  Псалом  1 	236
 401

Псалом  16 	238
 «Ісус  Христос  розп’ятий  був  не  раз»  	239
 «Життя  іде,  і  все  без  коректур»  	240
 «Шукайте  цензора  в  собі»  	241
 Пісенька  з  варіаціями  	242
 «Було  нам  важко  і  було  нам  зле»  	244
 «Подаруй  мені,  доле,  у  вікнах  березу»  	245
 «Ні  щастя,  ні  волі,  ні  чуда...» 	246
 «Не  знав,  не  знав  звіздар  гостробородий...»  	247
 «Біле  —  біле  —  біле  поле» 	248
 «Душа  у  вирій  проводжає  птиць...» 	249
 «Осіння  піротехніка  —  тумани» 	250
 Древлянський  триптих  (Уривки) 	251
 «Чорні  верби  над  ставом.  Білий  вечір  води» 	252
 «Сніги  в  снігах.  Ріку  скувала  крига»  	253
 «Коли  ганяли  голку  патефони...»  	254
 «По  сей  день  Посейдон  посідає  свій  трон» 	255
 «У  драмі  людській  небагато  дій...»  	256
 «Сидить  диявол  десь  на  Гіндукуші» 	257
 «Летючі  крони  голубих  дерев»  	258
 «Цей  дощ  —  як  душ.  Цей  день  такий  ласкавий» 	259
 «На  березі  Прип'яті  спить  сатана...» 	260
 «Світає,  Господи,  світає...»  	261
 «1  дощ,  і  сніг,  і  віхола,  і  вітер»  	262
 МАРУСЯ  ЧУРАЙ.  (Уривок  з  історичного  роману  у  віршах)
 Розділ  2.  Полтавський  полк  виходить  на  зорі 	263
 БЕРЕСТЕЧКО.  (Уривки  з  історичного  роману  у  віршах)  .  266
 Хочеться  чуда  і  трішки  вина
 «Буває  мить  якогось  потрясіння...»  	274
 «Сосновий  ліс  перебирає  струни» 	275
 «Вночі  із  хаосу  безсоння...»  	276
 «Щасливиця,  я  маю  трохи  неба...»  	277
 402

«Вечірнє  сонце,  дякую  за  день!» 	278
 «Забіжу  за  наслідки  й  причини» 	279
 «Все,  що  буде,  було  і  що  є  на  землі...» 	280
 «Марную  день  на  пошуки  незримої...» 	281
 «Сіре  місто,  бетонна  маро...» 	282
 «Я  хочу  на  озеро  Світязь...»  	283
 «Мене  ізмалку  люблять  всі  дерева...»  	284
 «Гроза  проходила  десь  поруч» 	285
 «Цей  ліс  живий.  У  нього  добрі  очі»  	286
 «Пекучий  день...  лісів  солодка  млява...» 	287
 «Йду  в  Карпатах  крізь  летючі  хмари...»  	288
 Пролом  хмари 	289
 «Ми  виїхали  в  ніч.  1  це  було  шаленство»  	290
 «Десь,  кажуть,  є  гора,  де  не  співають  птиці»  	291
 «Здається,  часу  і  не  гаю...»  	292
 «Стоїть  у  ружах  золота  колиска» 	293
 «Буває  часом  дивне  відчуття...» 	294
 «Після  дощів  смарагдова  діброва...»  	295
 «Блискоче  ніч  перлиною  Растреллі»  	296
 «Марнували  літечко,  марнували» 	297
 «Пробачте,  осінь,  я  вас  не  впущу» 	298
 «Ставить  осінь  на  землю  свою  золоту  жирандоль»  	299
 «Осінній  день,  осінній  день,  осінній!»  	300
 «Ті  журавлі,  і  їх  прощальні  сурми...» 	301
 «Люблю  чернігівську  дорогу...»  	302
 «Шипшина  важко  віддає  плоди.»  	304
 «Вже  третій  день  живу  у  лісі...» 	305
 Листопад 	306
 «Осінній  сад  ще  яблучка  глядить...» 	307
 «Стриптизи  осені...» 	308
 «Не  треба  класти  руку  на  плече»  	309
 «Біднесенький  мій  ліс,  він  зовсім  задубів!» 	310
 «Старі  дуби,  спасибі  вам  за  осінь...»  	311
 «На  цямру  монастирської  кринички...»  	312
 «До  шибки  притулився  голубок»  	313
 «Заворожили  ворони  світанок...»  	314
 403

«Так  часом  тяжко,  що  мені  здається...»  	315
 «Поетів  ніколи  не  був  мільйон»  	316
 «Страшні  слова,  коли  вони  мовчать...»  	317
 «Усе  змінилось.  Люди  і  часи»  	318
 «Ліс  теж  змінився.  Може,  постарів» 	319
 «Як  сірничок,  припалений  від  сонця...»  	320
 «Учора  все  було  зелене...» 	321
 «Життя  —  це  пастка  і  життя  —  це  пустка» 	322
 «Звичайна  собі  мить.  Звичайна  хата  з  комином»  	323
 «Коли  замовкли  менуети...» 	324
 «Затишно  дітям  в  пазусі  казок»  	325
 «Коти,  зайці,  ведмедики,  лисиці...»  	326
 Польові  дзвіночки 	327
 «Стоять  жоржини  мокрі-мокрі» 	328
 Соловейко  застудився 	329
 «Дощ  полив,  і  день  такий  полив'яний»  	330
 Здивовані  квіти  	331
 Синички  на  снігу 	332
 Баба  Віхола  	333
 «Дощі  програють  по  городах  гаму»  	334
 «Вечір  дуже  турецький.» 	335
 «На  ціле  поле  в  полі  цвів  ромен»  	336
 «Ніч  одягне  на  груди  свій  старий  медальйон»  	337
 Досвід.  Акація 	338
 «Зустрілись  двоє,  хлопець  і  дівча» 	340
 Світлий  сонет 	341
 «Біжить  лошатко  по  асфальту» 	342
 Азовська  баркарола  	343
 «Вдень  ще  літо,  а  надвечір  —  осінь»  	344
 «Жовтенька  квітка  хилитається» 	345
 «Хай  буде  легко.  Дотиком  пера» 	346
 «Малює  степ  мені  твоє  обличчя»  	347
 «Душа  вертає  на  свої  руїни»  	348
 «Час  поле  тихою  сапою» 	349
 «Мені  снилась  дорога.  Дорога  —  і  все»  	350
 «На  конвертики  хат...» 	351
 404

«На  старих  фотографіях  всі  молоді» 	352
 «О  як  страшно  і  як  назавжди...» 	353
 «Мені  снилась  бабуся,  що  вона  ще  жива» 	354
 «Іду  в  полях.  Нікого  і  ніде»  	355
 «А  що?  І  я  спочину  на  хвилинку» 	356
 «Вже  рік  старий  за  обріі  пливе»  	357
 «Лежать  сніги.  Я  виглядаю  весну» 	358
 «На  віях  тиші  мерехтять  сніжинки»  	359
 «І  сонце,  й  сніг,  і  ожеледь,  все  разом» 	360
 «Вже  десь  мене  ліси  ті  виглядають...» 	361
 «Ще  плечі  сосен  в  срібних  еполетах...»  	362
 «Сніги  метуть.  У  вікнах  біле  мрево»  	363
 «Я  прощаюся  з  рідним  краєм...» 	364
 «Над  Везувієм  сніг.  Над  фіордами  спека» 	365
 Ящірка  Івашкевича 	366
 «1  скаже  світ...» 	368
 «Криши,  ламай,  трощи  стереотипи!»  	369
 «Послухаю  цей  дощ.  Підкрався  і  шумить»  	370
 «Ще  вчора  була  я  висока,  як  вежа» 	371
 «Машини,  шини,  стрес,  експрес...» 	372
 «Коли  вже  люди  обляглися  спати...» 	373
 «Гондоли  —  чорні.  Бо  в  чуму  були...»  	374
 Тарантела 	375
 «...  О  музи  геліконів  степових!»  	376
 «...  1  де  той  храм,  і  де  тепер  сади  ті...»  	377
 «Десь  там  планети  в  просторі  безмеж...» 	378
 «Юдоль  плачу,  земля  моя,  планета...»  	379
 «Моє  життя  —  в  скарбницю  горя  внесок»  	380
 «Що  доля  нелегка  —  в  цім  користь  і  своя  є» 	381
 «Біля  білої  вежі...» 	382
 «Стихії  смутку  і  любові» 	383
 «Готичні  смереки  над  банями  буків...» 	384
 «Настане  день,  обтяжений  плодами»  	386
 «О,  не  взискуй  гіркого  меду  слави!» 	387
 «Химерна,  важка,  вибухова...»  	388
 «Заходить  сонце  за  лаштунки  лісу» 	389
 405

«Вже  почалось,  мабуть,  майбутнє»  	390
 «Я  вранці  голос  горлиці  люблю» 	392
 «Нечутно  ходить  вітер  по  землі...» 	393
 «Ти  знов  прийшла,  моя  печальна  музо» 	394
 «Хтось  є  в  мені,  і  я  питаю:  —  Хто  ти?  » 	395
 «Хочеться  чуда  і  трішки  вина»  	396

АЛФАВІТНИЙ  ПОКАЖЧИК  ТВОРІВ
 «А  вечір  пролітає,  наче  крижень...» 	 55
 «А  вранці  із  усіх  казок...»  	 65
 «А  затишок  співає,  мов  сирена»  	159
 Азовська  баркарола  	343
 Акварелі  дитинства 	 82
 Альтернатива  барикад 	212
 Апологія  лицарства 	 52
 «А  що?  1  я  спочину  на  хвилинку»  	356
 Баба  Віхола  	333
 БЕРЕСТЕЧКО  (Уривки)  	266
 «Біднесенький  мій  ліс,  він  зовсім  задубів!»  	310
 «Біжить  лошатко  по  асфальту» 	342
 «Біле  —  біле  —  біле  поле» 	248
 Біль  єдиної  зброї  	210
 «Біля  білої  вежі...»  	382
 «Блискоче  ніч  перлиною  Растреллі»  	296
 «Божевілля  моє,  божемилля...» 	 22
 Брейґель.  «Падіння  Ікара»  	232
 Брейґель.  «Шлях  на  Голгофу» 	230
 «Буває  мить  якогось  потрясіння...»  	274
 «Буває  часом  дивне  відчуття...» 	294
 «Було  нам  важко  і  було  нам  зле»  	244
 Ван-Ґоґ  	124
 «Вдень  ще  літо,  а  надвечір  —  осінь»  	344
 «В  дні,  прожиті  печально  і  просто...» 	 19
 «Вечір  дуже  турецький»  	335
 «Вечірнє  сонце,  дякую  за  день!»  	278
 «Вже  десь  мене  ліси  ті  виглядають...» 	361
 «Вже  почалось,  мабуть,  майбутнє»  	390
 «Вже  рік  старий  за  обрії  пливе»  	357
 «Вже  третій  день  живу  у  лісі...» 	305
 «Виходжу  в  сад,  він  чорний  і  худий...»  	186
 407

«Відмикаю  світанок  скрипковим  ключем»  	 80
 «Віки  живуть  в  старому  фоліанті»  	 72
 «Вітри  гули  віолончеллю,  писали  пальми  акварель»  	111
 «В  маєтку  гетьмана  Івана  Сулими...»  	110
 «Вночі  із  хаосу  безсоння...»  	276
 «В  пустелі  сизих  вечорів...»  	 12
 «Все,  що  буде,  було  і  що  є  на  землі...» 	280
 «Гондоли  —  чорні.  Бо  в  чуму  були...»  	374
 «Готичні  смереки  над  банями  буків...» 	384
 «Гроза  проходила  десь  поруч» 	285
 «Гуде  вогонь  —  веселий  сатана...» 	 44
 Давидові  псалми.  Псалом  1 	236
 «Двори  стоять  у  хуртовині  айстр»  	 32
 «День  світився,  як  свята  Цецілія» 	172
 Держава  Куґель-Муґель  	218
 «Десь,  кажуть,  є  гора,  де  не  співають  птиці»  	291
 «Десь-не-десь,  в  якомусь  царстві...»  	219
 «Десь  там  планети  в  просторі  безмеж...» 	378
 «Дзвенять  у  відрах  крижані  кружальця» 	 98
 Діалог  у  Паризькому  салоні 	128
 «Дівчаточко  з  обличчям  Тінатін...» 	203
 «До  шибки  притулився  голубок»  	313
 Дон  Піппо  Лірозі  	173
 «Дорогий  мій,  сонячний,  озвися!» 	 78
 Досвід.  Акація 	338
 «Дощ  полив,  і  день  такий  полив'яний» 	330
 «Дощі  програють  по  городах  гаму»  	334
 Древлянський  триптих  (Уривки) 	251
 «Душа  вертає  на  свої  руїни»  	348
 «Душа  у  вирій  проводжає  птиць» 	249
 Екзотика 	 54
 Епілог 	 61
 «Життя  іде,  і  все  без  коректур»  	240
 «Життя  —  це  пастка  і  життя  —  це  пустка» 	322
 «Жовтенька  квітка  хилитається» 	345
 «Забіжу  за  наслідки  й  причини» 	279
 408

«Заворожили  ворони  світанок...»  	314
 «Заворожи  мені,  волхве!» 	114
 «За  гріх  щасливості  в  неслушний  час...»  	 9
 «Затишно  дітям  в  пазусі  казок»  	325
 «Затінок,  сутінок,  день  золотий»  	 94
 «Заходить  сонце  за  лаштунки  лісу» 	389
 «За  чорно-синьою  горою,  на  схилку  радісного  дня...»  ...  224
 «Звичайна  собі  мить.  Звичайна  хата  з  комином»  	323
 «Здається,  часу  і  не  гаю...»  	292
 Здивовані  квіти  	331
 «Зелені  очі  орхідей»  	 73
 Зонька 	104
 «Зустрілись  двоє,  хлопець  і  дівча» 	340
 «...  І  вийшов  Колумб  на  берег  Америки  вранці»  	131
 «І  день,  і  ніч,  і  мить,  і  вічність...» 	 36
 «...  І  де  той  храм,  і  де  тепер  сади  ті...»  	377
 «І  дощ,  і  сніг,  і  віхола,  і  вітер»  	262
 «Іду  в  полях.  Нікого  і  ніде» 	355
 «І  засміялась  провесінь:  —  Пора!» 	119
 І  знову  пролог 	 62
 ІмаСумак 	132
 «...  І  натовпом  розтерзана  Гіпатія...»  	228
 «І  не  минає,  не  минає!»  	 38
 «І  скаже  світ...» 	368
 «І  сонце,  й  сніг,  і  ожеледь,  все  разом» 	360
 Іспанка  Карменсіта 	178
 «І  сум  і  жаль  і  висновки  повчальні...»  	221
 «Ісус  Христос  розп’ятий  був  не  раз» 	239
 «І  тільки  злість  буває  геніальна» 	184
 «І  я  не  я,  і  ти  мені  не  ти»  	 45
 «І  як  тепер  тебе  забути  ?  »  	 21
 «Йду  в  Карпатах  крізь  летючі  хмари...»  	288
 Казочка  про  трьох  велетнів  	109
 «Карташинський  лиман...  Карташинський  лиман...»  107
 Климена 	150
 «Кобзар  співав  в  пустелі  Кос-Аралу...» 	208
 409

«Кобзарю...»  	112
 «Коли  вже  люди  обляглися  спати...» 	373
 «Коли  ганяли  голку  патефони...»  	254
 «Коли  замовкли  менуети...» 	324
 Кольорові  миші  	225
 Коректна  ода  ворогам  	199
 «Коти,  зайці,  ведмедики,  лисиці...»  	326
 «Кохання,  вірність...» 	 17
 «Криши,  ламай,  трощи  стереотипи!...» 	369
 «Ластівки  тікають  із  Європи»  	191
 «Лежать  сніги.  Я  виглядаю  весну» 	358
 Лейтмотив  щастя 	 57
 «Летючі  крони  голубих  дерев»  	268
 Листопад 	306
 «Ліс  був  живий.  Він  не  прощався» 	 68
 «Ліс  теж  змінився.  Може,  постарів» 	319
 Львівські  голуби 	 18
 «Люблю  твій  степ  і  подих  твого  степу» 	 67
 «Люблю  чернігівську  дорогу...»  	302
 Любов  Нансена  	166
 Любов  Потьомкіна  	154
 «Людей  на  світі  смуток  не  трима...» 	220
 Люди  з  Табулена  	160
 Мадам  Андро 	169
 Майже  переклад  з  провансальської  	174
 «Мало  всього  —  ще  і  тугу  цю  вовчу...» 	 33
 «Малює  степ  мені  твоє  обличчя»  	347
 Маркова  скрипка 	222
 «Марнували  літечко,  марнували» 	297
 «Марную  день  на  пошуки  незримої...» 	281
 МАРУСЯ  ЧУРАЙ  (Уривок) 	263
 Мати  	102
 «Машини,  шини,  стрес,  експрес...» 	372
 «Мене  ізмалку  люблять  всі  дерева...»  	284
 «Мені  відкрилась  істина  печальна...»  	 87
 «Мені  снилась  бабуся,  що  вона  ще  жива» 	354
 410

«Мені  снилась  дорога.  Дорога  —  і  все»  	350
 «Ми  виїхали  в  ніч.  І  це  було  шаленство»  	290
 Між  іншим 	 48
 «Мій  милий...»  	 14
 «Місто,  премісто,  прамісто  моє!» 	 64
 Місто  Ур 	140
 «Моє  життя  —  в  скарбницю  горя  внесок»  	380
 «Моя  любове!  Я  перед  тобою»  	 49
 «Моя  пам'ять  плаче  над  снігами...»  	 75
 «На  березі  Прип'яті  спить  сатана...» 	260
 «На  віях  тиші  мерехтять  сніжинки»  	359
 «Навшпиньки  повертаюся  в  ті  дні» 	 63
 «Над  Везувієм  сніг.  Над  фіордами  спека» 	365
 «На  другий  день  Великого  Потопу...»  	190
 «Найнезабутніше  з  облич...»  	 76
 «На  конвертики  хат...» 	351
 «Напитись  голосу  твого...»  	 7
 «Настане  день,  обтяжений  плодами»  	386
 «На  старих  фотографіях  всі  молоді» 	352
 «На  ціле  поле  в  полі  цвів  ромен»  	336
 «На  цямру  монастирської  кринички...»  	312
 «Не  говори  печальними  очима...» 	 11
 «Недумано,  негадано...» 	 42
 «Не  знав,  не  знав  звіздар  гостробородий...» 	247
 «Не  знаю,  чи  побачу  Вас,  чи  ні»  	 29
 Незнятий  кадр  незіграної  ролі  	214
 «Не  треба  класти  руку  на  плече»  	309
 «Нехай  підождуть  невідкладні  справи»  	 88
 «Нечутно  ходить  вітер  по  землі...» 	393
 «Нічого  такого  не  сталось.»  	 23
 «Ніч  одягне  на  груди  свій  старий  медальйон»  	337
 «Ні  щастя,  ні  волі,  ні  чуда...» 	246
 «Обступи  мене,  ліс,  як  в  легенді  про  князя  Хетага...»  ...  198
 «Ой  осінь,  осінь,  барви  чудотворні!» 	 70
 «...  О  музи  геліконів  степових!»  	376
 «О,  не  взискуй  гіркого  меду  слави!» 	387
 411

«Ой  ні,  ще  рано  думати  про  все»  	120
 «Осінній  день  березами  почавсь»  	 24
 «Осінній  день,  осінній  день,  осінній!»  	300
 «Осінній  сад  ще  яблучка  глядить...» 	307
 «Осіння  піротехніка  —  тумани» 	250
 Останній  концерт  Ойстраха  у  Києві 	180
 «Отак  пройду  крізь  твій  великий  подив...»  	 10
 «Очима  ти  сказав  мені:  люблю»  	 8
 «О  як  страшно  і  як  назавжди...» 	353
 «Пекучий  день...  лісів  солодка  млява...» 	287
 «Під  вечір  виходить  на  вулицю  він»  	151
 Пінг-понг  	 25
 Пісенька  з  варіаціями  	242
 «Після  дощів  смарагдова  діброва...»  	295
 Плем'я  тода  	136
 «Пливли  ми  ввечері  лиманом»  	138
 Повернення  Шевченка  	116
 «Подаруй  мені,  доле,  у  вікнах  березу»  	245
 «Поетів  ніколи  не  був  мільйон»  	316
 По-лицю-дощ  	134
 Польові  дзвіночки 	327
 «По  сей  день  Посейдон  посідає  свій  трон» 	255
 «Послухаю  цей  дощ.  Підкрався  і  шумить»  	370
 «По  цьому  Дніпру  пливли  човни  з  Візантії»  	 86
 «Починають  зорі  пригасати» 	 77
 «Прийомний  син  барона  був  баран...»  	170
 «Природа  мудра.  Все  створила  мовчки» 	217
 Притча  про  ріку 	144
 Причмелені  гномики  	200
 «Пробачте,  осінь,  я  вас  не  впущу» 	298
 Пролом  хмари 	289
 «Прощай,  морська  корово...» 	192
 Псалом  16 	238
 «Ранесенько,  акації  ще  спали...» 	 50
 «Розкажу  тобі  думку  таємну...» 	 26
 Руан  	152
 412

«Сади  стояли  в  білому  наливі...» 	 66
 «Світає,  Господи,  світає...» 	261
 Світлий  сонет 	341
 Свят-Вечір 	233
 «Сидить  диявол  десь  на  Гіндукуші» 	257
 Силует  фігуриста 	202
 «Син  білявого  дня  і  чорнявої  ночі...» 	182
 Синички  на  снігу 	332
 «Сіре  місто,  бетонна  маро...» 	282
 Скіфська  баба 	108
 Смертельний  падеграс 	 84
 «Сніги  в  снігах.  Ріку  скувала  крига» 	253
 «Сніги  метуть.  У  вікнах  біле  мрево»  	363
 Соловейко  застудився 	329
 Сольфеджіо 	204
 «Сонце  моє,  оченята  карі...» 	 39
 «Сороко,  не  кричи!  Я  в  лісі  не  стороння»  	 69
 «Сосновий  ліс  перебирає  струни» 	275
 «спини  мене  отямся  і  отям...»  	 6
 «Ставить  осінь  на  землю  свою  золоту  жирандоль»  	299
 Стара  церковця  в  Лемешах  	156
 «Старесенька,  іде  по  тій  дорозі» 	 96
 Старий  годинникар 	 89
 «Старі  дуби,  спасибі  вам  за  осінь...»  	311
 «Старої  казки  пісня  лебедина...»  	194
 «Стихії  смутку  і  любові» 	383
 «Стоїть  у  ружах  золота  колиска» 	293
 «Стоять  жоржини  мокрі-мокрі» 	328
 «Страшний  калейдоскоп...»  	197
 «Страшні  слова,  коли  вони  мовчать...» 	317
 «Стриптизи  осені...» 	308
 Сувид 	188
 Сумна  колумбіана 	122
 «Такий  чужий  і  раптом  —  неминучий!» 	 35
 «Так  часом  тяжко,  що  мені  здається...»  	315
 Тарантела 	375
 413

«Ти  вчора  поїхав,  ти  ж  тільки  поїхав  учора...» 	 56
 «Ти  дивишся.  А  я  вже  —  як  на  трапі» 	 47
 «Ти  знов  прийшла,  моя  печальна  музо» 	394
 «Ти  пам'ятаєш,  ти  прийшов  із  пристані» 	 58
 «Тиран,  полководець,  державний  корсар...» 	145
 «Ти  співав  для  мене...» 	 16
 «Ти  —  Шіва.  Ти  —  індуське  божество»  	 40
 «Ті  журавлі,  і  їх  прощальні  сурми...» 	301
 Тінь  королеви  Ядвіґи  	164
 Тінь  Сізіфа 	148
 «Той  любить  Фанні  Брон,  той  любить  Беатріче...»  	171
 «То  рік  Щура...» 	 31
 Три  принцеси 	 92
 «У  драмі  людській  небагато  дій...»  	256
 Українське  альфреско 	 99
 «Умирають  майстри,  залишаючи  спогад,  як  рану» 	196
 «У  присмеркові  доброї  дібровості...» 	 34
 «У  світі  злому  і  холодному...» 	 27
 «Усе  було  —  і  сум,  і  самота...»  	 71
 «Усе  змінилось.  Люди  і  часи»  	318
 «Учора  все  було  зелене...» 	321
 «Футбол  в  тумані,  де  гравець,  як  мім...»  	201
 «Хай  буде  легко.  Дотиком  пера» 	346
 «Химерна,  важка,  вибухова...»  	388
 «Хочеться  чуда  і  трішки  вина»  	396
 Храми  	162
 «Хтось  є  в  мені,  і  я  питаю:  —  Хто  ти?» 	395
 Хуртовини 	 20
 Хутір  Вишневий 	100
 Цавет  танем!  	142
 Цариця  Астинь 	146
 Цариця  Савська 	168
 «Цей  дощ  —  як  душ.  Цей  день  такий  ласкавий» 	259
 «Цей  ліс  живий.  У  нього  добрі  очі»  	286
 «Це  називалось  —  творчі  семінари»  	176
 «Це  не  чудо,  це  чад,  мені  страшно  такого  кохання»   59
 414

«Час  поле  тихою  сапою» 	349
 «Чекаю  дня,  коли  собі  скажу...»  	126
 «Чомусь  пам'ятаю,  що  річка  звалася  Леглич»  	216
 «Чорні  верби  над  ставом.  Білий  вечір  води» 	252
 «Шипшина  важко  віддає  плоди» 	304
 Шпиль  Туги 	234
 «Шукайте  цензора  в  собі»  	241
 «Щасливиця,  я  маю  трохи  неба...» 	277
 «Ще  вчора  була  я  висока,  як  вежа» 	371
 «Ще  назва  є,  а  річки  вже  немає»  	187
 «Ще  плечі  сосен  в  срібних  еполетах...»  	362
 «Що  в  нас  було?  Любов  і  літо»  	 51
 «Що  доля  нелегка  —  в  цім  користь  і  своя  є» 	381
 Щось  на  зразок  балади  	206
 «Юдоль  плачу,  земля  моя,  планета...»  	379
 «Я  виросла  у  Київській  Венеції» 	 83
 «Я  вранці  голос  горлиці  люблю» 	392
 «Я  дуже  тяжко  Вами  відболіла» 	 28
 «Яка  різниця  —  хто  куди  пішов?  »  	117
 «Я  кину  все.  Я  вірю  в  кілометри...»  	 ЗО
 «Які  щасливі  очі  у  казок!» 	 43
 «Як  сірничок,  припалений  від  сонця...»  	320
 «Як  холодно!  Акація  цвіте» 	 37
 «Я  нахиляюсь  над  безоднею...» 	 74
 «Я  ніколи  не  звикну.  Я  не  вмію  до  тебе  звикати»  	 60
 «Я  пішла  як  на  дно.  Наді  мною  свинцеві  води»  	118
 «Я  прощаюся  з  рідним  краєм...» 	364
 «Я  скоро  буду  виходити  на  вулиці  Києва...» 	209
 «Я  хочу  знати,  любиш  ти  мене...» 	 46
 «Я  хочу  на  озеро  Світязь...»  	283
 Ящірка  Івашкевича 	366
 415

ББК  84.  4УКР6
 Костенко  Ліна.
 К  19  ТРИСТА  ПОЕЗІЙ.  Вибрані  вірші.  -  К.:  А-БА-БА-ГА-
ЛА-МА-ГА,  2014.  -  416  с:  серія  «Українська  Поетична
Антологія».  -  ISBN  978-617-585-035-0  (укр.)
 До  книги  Ліни  Костенко  —  улюбленої  української
поетеси  кінця  другого-початку  третього  тисячоліття  —
увійшли  найвідоміші  її  вірші  з  різних  періодів  твор¬
чості  —  від  ранньої  поезії  до  сьогодні,  а  також  уривки
з  романів  та  поем.  Це  найповніше  вибране  поетеси
за  часів  Незалежності.