Старовойт І.С.,
Сілаєва Т.О.,
Орендарчук Г.О.
Тернопіль- 1997
Міністерство освіти України
Тернопільська академія народного господарства
Філософія
Навчальний посібник
Тернопіль — 1997
Старовойт І.С., Сілаєва Т.О., Оренларчук Г.О.
Філософія. Навчальний посібник. — Тернопіль. Астон, — 1997. —С.
м Тернопіль, вул.Гайова.8
т.(0352) 22-71-36
Передмова
Часи перемін, в які вступило наше суспільство, вносять суттєві
модифікації у все соціальне життя, в тому числі і в духовну культуру.
Не лишилася осторонь цього процесу й філософія. Нині ми вступили
на шлях освоєння усього багатства філософської думки людства. Та
«єдино вірна» картина світобудови й відношення до світу, яку вивчали
донедавна, змінюється, хоча й нр просто, усвідомленням того, що
палітра філософських поглядів минулого й сьогодення надзвичайно
розмаїта і що кожен з цих поглядів має право на існування; він є
самодостатнім і самоцінним.
Розібратися в цьому багатстві конценцій, а, отже, і досягти
сучасного розуміння фундаментальних проблем людського буття і
світобудови, є справою далеко не простою і вимагає від студента
чималих зусиль. В формуванні такого усвідомлення неоціненну
допомогу студенту можуть надати підручники і навчальні посібники.
Однак в силу комлексу причин вища школа України явно
недостаньо забезпечена підручниками, навчальними посібниками,
класичною філософською літературою. Щоправда, в останні роки
видані навчальний посібник «Філософія. Курс лекцій» (1992р. і 1994
р.), підручник «Філософія» (1995 р.), навчальний посібник «Вступ до
філософії: Отнологія людини» (1995 р.), які до певної міри
ліквідовують цю нестачу. Проте невеликий наклад і швидкоплинність
життя спричиняють те, що вони не в змозі повністю вдовольнити
потреби студенства.
Запропонований навчально-методичний посібник має за мету
допомогти студентам зорієнтуватися у сучасній філософській
проблематиці, окреслити напрямки розуміння основних питань,
сприяти у підборі літератури до кожної з тем курсу.
Посібник написаний у відповідності з програмою курсу «Філософія»
для вищих учбових закладів. При підготовці посібника автори
послуговувалися зазначеними вище посібниками і підручником,
навчально-методичними виданнями, підготовленими науковцями
Національного університету	ім.Т.Шевченка,	Київського
політехнічного інституту, інших вузів, монографічною і періодичною
філософською літературою.
ТЕМА: Філософія, її проблематика та функції
1.	Основні проблеми філософії. Специфіка філософського знання.
2.	Світогляд, його суть і структура.
3.	Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філософія.
4.	Суспільні функції філософії.
Література:
Бибихин В.В. Философия и религия. — Вопросьі философии, 1992,
№7.
Забужко О. Філософія і культурна притомність нації. — Сучасність,
1994, №3.
Заїченко Г. Долі філософії та культури наприкінці XX сторіччя.
— Філософ, і соціол. думка. 1994. N91-2.
Філософія: Підручник / Заїченко Г.А. та ін. — К.. 1995. — С.6-19.
Філософія. Курс лекцій. — К.: 1994. —Лекція 1.
Філософія та її місце в сучасній культурі. — Філософ, і соціол.
думка, 1993, №4.
1.	Філософське знання має свою специфіку, яка докорінно відрізняє
його від конкретно-наукового знання. Річ у тім, що коли наукове
знання на певному етапі історичного розвитку є точним, однозначним і
тому • загальноприйнятим для всіх людей, то філософське знання є
поліфонічним, плюралістичним. Це означає, що на одні і ті ж самі
питання в різних філософських школах даються різні (неоднакові)
відповіді, які. що суттєво важливо, мають рівноцінне значення. Інакше
кажучи, в філософії не існує однозначних і загальноприйнятих
положень. Саме тому філософія є особливим видом знання: цс
«софійне» знання, зрозуміле як мудрість. Про це свідчить і значення
терміну філософія — від грецьких слів філео — любов І Софія —
мудрість (любов до мудрості). В філософії, отже, науково-об’єктивний
підхід поєднується з оціночним, оцінюючим.
Специфіка філософського знання в значній мірі визначається тими
проблемами, які досліджуються в філософії. До найважливіших
проблем філософи відносяться такі:
— хто така людина і яке місце займає вона в світі?
— яка природа світу. Космосу? В чому полягають причина і основа
його існування? Чи є взагалі якісь зовнішні підстави існування
Всесвіту, чи він є самодостатнім і не потребує для свого буття ніяких
зовнішніх сил?
— в чому полягає сенс людського життя і людства в цілому? І чи
існує цей сенс взагалі?
4
— в чому суть людського щастя? І як, якими шляхами і засобами
людина може стати щасливою?
— як слід розуміти добро і зло? Яка їх роль в житті індивіда і
людських спільнот?
— людина і доля. Чи вільна істота людина, чи над нею панує фатум,
доля? Чи визначено її життєвий шлях заздалегідь, чи ні?
На ці та цілий ряд інших питань неможливо дати однозначні і
вичерпні відповіді, і тому кожне нове покоління людей пробує
відшукати своє власне тлумачення цих життєвосмислових проблем
людського існування.
Філософія вивчає, отже, такі питання, котрі включаються у
світогляд людини. Саме тому філософія тісно і безпосередньо
пов’язана з світоглядом.
2.	Світогляд — це сукупність узагальнених уявлень про світ,
переконань та ідеалів, знань і почуттів, оцінок, через призму яких
людина відноситься до дійсності, до інших людей і самої себе.
Студентам важливо уяснити, що світогляд людини має інтегративний,
цілісний характер, а не є простою сумою його складових частин. Разом
з тим свіогляд не є чимось аморфним, безструктурним: в ньому
виділяються відносно самостійні компоненти. До найважливіших з них
відносяться: знання, цінності, почуття, переконання, оцінка минулого
і віра в майбутнє, воля. Студенти повинні вміти розкрити зміст
зазначених елементів світогляду і показати їх роль в функціонуванні
світогляду.
Знання — це ідеальне відображення дійсності в свідомості людини.
Слід зауважити, що у світогляд входять не всі і не будь-які знання, а
лише ті, які є життєвоважливими для людини.
Цінності — позитивне або негативне відношення до явищ
оточуючого світу, яке грунтується на потребах та інтересах людей,
культурі певного соціуму.
Почуття — емоційно-чуттєве переживання людиною явищ
природи, дій і вчинків інших людей і своїх власних дій.
Переконання — інтелектуально-емоційна позитивна оцінка певних
ідеалів, норм, дій і вчинків, на які людина орієнтується у своєму житті.
Оцінка минулого і віра в майбутнє теж входять в структуру
світогляду. Людина живе не лише в «тепер», яке є миттєвістю, а й
проектує своє майбутнє, а також оцінює минуле.
Воля — психологічна здатність людини підпорядковувати свою
діяльність, вчинки свідомо поставленим цілям. Воля — це серцевина
особистості, те, що робить людину особистістю.
5
В структуру світогляду варто включити і самосвідомість. Це —
один із найістотніших компонентів свідомості, який полягає в
усвідомленні себе в якості суб’єкта практичної і пізнавальної
діяльності, в оцінці своїх дій, потреб і інтересів, своїх почуттів, думок,
мотивів поведінки та ідеалів, свого становища в природному і
соціальному середовищі.
Ще раз хочемо наголосити на тому, що світогляд, як і свідомість
загалом, має цілісний характер і тому всі структурні елементи
світогляду взаємопов’язані між собою і взаємовпливають один на
одного.
3.	Світогляд має історичний характер. Це означає, що
індивідуальний світогляд змінюється на протязі життя окремої
людини, а суспільний світогляд еволюціонує з поступом людства.
На протязі історії людської цивілізації сформувалися три типи
світогляду: міфологія, релігія і філософія.
Міфологія (від грецького «міф» — переказ, оповідь і «логос» —
вчення) — це такий спосіб розуміння природних і суспільних явищ, ЩО
полягає в одухотворенні і персоніфікації цих явищ, наділенні їх
людськими за характером, але фантастично розвиненими і
спотвореними властивостями. Міфологія є універсальним типом
світогляду первісних суспільств; всі етноси своїм першим світоглядом
мають міфологію. Для філософського осмислення міфологічного
світогляду важливо звернути увагу на: 1) тематику міфів, яка охоплює
світоглядні проблеми; 2) на ідентичність цієї тематики у різних
народів.
Релігія (від. лат. ге1і&іо — набожність, святиня) — така форма
світогляду, в якій присвоєння людиною світу здійснюється через його
подвоєння на земний і небесний, потойбічний і поцейбічний. грішний і
сакральний. Принципово важливо уяснити. що найважливішою
ознакою релігії є існування надприродної істоти — Бога. Тому суттю
релігійного світогляду є віра в Бога. При вивченні особливостей
зазначеного типу світогляду варто мати на увазі, що сучасні світові
релігії виникають внаслідок тривалого розвитку попередніх релігійних
уявлень (тотемізму, анімізму, язичництва). Слід також уяснити, які
регулятивні функції виконує релігія в житті соціуму, як вона сприяє
консолідації суспільства.
Філософія є таким історичним типом осмислення світу, який
вирішує всі світоглядні питання виключно раціональним, логічним
шляхом, відкидаючи міфи, емоції, віру і т.п. феномени людини.
Основна відмінність філософського світогляду від міфологічного і
релігійного полягає в тому, що він складає лише ядро світогляду, тоді
як релігія і міфологія повністю співпадають з відповідним світоглядом.
Варто також зазначити, що світогляд у певній своїй формі
притаманний будь-якому суспільству і будь-якій людині. Причому
формування вищого типу світогляду не приводить до повного
зникнення попередніх його форм: вони співіснують, хоча історично
попердній тип світогляду й відсувається на задній план і виконує
підпорядковуючу роль в порівнянні з домінуючою формою. Так,
міфологія не зникає з утворенням релігії і філософії і почасти виконує
в першій з них чи не найголовнішу роль. Відомо, наприклад, наскільки
міфологічним був світогляд радянських людей стосовно проблем
«світлого майбутнього», ролі вождів в його створенні і у відношенні до
власного народу. Це ж стосується, хоча і в меншій мірі, й інших
сучасних суспільств.
4,	Філософія як сфера духовної культури виконує певні соціальні
функції. Найважливішими з них є світоглядна і методологічна.
Світоглядна функція філософії виявляється в тому, що вона осмислює
й обгрунтовує світоглядні ідеали, накреслює стратегію їх досягнення. У
філософії відбувається рефлексія світоглядних проблем, виробляється
понятійний інструментарій для аналізу і порівняння різних
світоглядів, для обгрунтування переваг одного світогляду над іншим.
Прагнення обгрунтувати різні концепції, ідеали ставлення до світу
потребує різних філософських підходів. Припустимо, релігійне і
матеріалістичне відношення до світу виходять з принципово
протилежних засад. Проте порівняння і обгрунтування неодинакових
підходів до світу здійснюється за допомогою загальних законів
мислення, що й дає філософії можливість виконувати світоглядну
функцію.
Методологічна функція виявляється передусім в тому, що
філософія виробляє загальні принципи і норми пізнавальної діяльності.
Однак методологічна функція не зводиться до методології пізнання: у
ній йдеться про стратегічний рівень методології людської діяльності в
цілому. Філософія повинна зіставити й оцінити різні засоби цієї
діяльності, вказати найбільш оптимальні з них.
Тема: Філософія стародавнього Сходу
1.	Своєрідність східної культури.
2.	Філософія стародавньої Індії («ведична» філософія, буддизм).
3.	Філософські вчення стародавнього Китаю (Конфуцій і
конфуціанство, даосизм).
Література:
Дао и даосизм в Китае. — М., 1982.
Дайсзцу Судзуки. Две лекции о дззн-буддизме. — Иностранная
литература, 1991. №1.
История философии в кратком изложении. — М., 1991.
Філософія: Підручник. — К., 1995. — С.24-30.
Філософія. Курс лекцій. — К.,: 1994. — Лекція 2.
Чаньїшев А.Н. Курс лекций по древней философии. — М., 1981.
Шсрбатской Ф.И. Избранньїс трудьі по буддизму. — М., 1988.
1. При виясненні першого питання слід уяснити, що в історії
людської цивілізації склалися два глобальних типи культури — східна
і західна, котрі досить відчутно відрізняються одна від одної. Ці
відмінності вплинули і на філософські вчення Сходу і Заходу. Свідомо
залишаючи поза увагою численні відмінності між виокремленими
типами культур, звернемося лише до тих, які визначальним чином
вплинули на стиль філософствування на Заході і Сході.
Вся східна культура побудована на підпорядкуванні індивіда
колективу, на розчиненні індивідаульного в суспільному. Культ
спільності тут переважає над культом людської особистості, її
суверенності і недоторканості. Це зумовило той факт, що
індивідуальне творче начало в філософії стародавнього Сходу
виражено вкрай слабо. Історія практично не залишила нам імен
індійських філософів. їх індивідуальний внесок розчинений у
колективній творчості. У філософських вченнях людина розглядається
як атомарна форма вияву всезагального (брахмана-атмана, рита), а
проблема особистості не знайшла в цій філософії актуалізації. В
такому підході знайшла відображення стабільність
соціально-економічних форм східної цивілізації і повне
підпорядкування особи жорстокому кастовому поділу суспільства.
Якщо в західній культурі домінує раціоналістичний підхід в
розумінні світу і людини, то в східній на перший план висуваються
ірраціоналістично-містичні форми осягнення дійсності. Будучи
переважно споглядальною щодо природного буття, східна культура
головну увагу звертає на проблему постійного самовдосконалення
8
людини а не на перетворення світу відповідно до потреб людини, що
характерно для Західної цивілізації. Східна культура формує
сприйняття реального предметно-чуттєвого світу як химерної фікції,
яка лише через невігластво буденної свідомості здасться чимось
«справжнім». Тим-то філософія Сходу обертається своєрідною
філософською міфологією, орієнтованою на містичне переживання
одухотвореності буття і практично байдужої до раціоналістичних
методів осягнення світу.
2. Першим пам’ятником міфологічно-філософської думки
стародавньої Індії були «Веди» (слово «веди» означає в перекладі з
санскрітського «знати», «відати»). «Веди» були створені між другим і
першим тисячоліттям до нашої ери і є одним із найдавніших
літературних витворів людства. Веди в основному складаються із
гімнів богам. Але в них є і чимало космогонічних гімнів, в яких
робляться спроби осмислити проблеми походження світу, його витоків.
А це г зародження філософської думки, хоча і в міфологічних образах.
Найбільш чітко філософський аспект Вед виражений в
‘Упанішадах?, в котрих філософська думка превалює над
міфологічною. Упанішади, що означає «прихована таємниця», є
переказом релігійно-філософського вчення про Брахму, або світову
душу і сутність світу. Початком світу, його витоком є Брахма (Бог),
якась безтілесна субстанція, яка пронизує світ, є його початком і, в
підсумку, завершенням. Брахма не є особою, як Бог у християнстві, це
— Дух. Оскільки Бог пронизує Всесвіт, то в Упанішадах
висловлюється думка про те, що в світі діє універсальний закон, якому
підпорядковується і становлення конкретних тіл і явищ, і великі
космічні періоди розвитку.
Саме в Упанішадах вперше висловлена ідея відплати у
потойбічному житті за земне життя (карма) і сформульована думка
про те, що душа людини безсмертна і після смерті свого «господаря»
переселяється в інше тіло — людини, тварини чи навіть рослини (це
перевтілення душі отримало назву «сансара»). Соціальне значення
перевтілення душі полягає в тому, що кожне нове її втілення залежить
від поведінки людини, її життєвого шляху. Якщо людина виконує
моральний закон карми, то її душа вселяється у тіло людини вищої
касти, якщо ж ні, то в тіло людини нижчої касти або навіть тварини.
Нагородою за праведне життя є піднесення душі до всесвітнього духу
— брахмана, злиття з ним і отримання вічного життя.
Одним з філософських напрямків, який бере свій початок з релігії
брахманізму, є буддизм, який виник в Стародавній Індії у VI ст. до н.е.
: з ході історичного розвитку став поряд з християнством і ісламом
9
однією з найпоширеніших релігій. Засновником цього вчення
вважають царевича Гаутаму, прозваного Буддою (що в перекладі
означає «просвітлений»). Основні ідеї буддизму викладені у праці
«Тіпітака» ("Три корзини законів").
Центральними в буддистському вченнні є чотири благородні
істини.
По-перше, існування кожної людини нерозривно пов’язане із
стражданням, незалежно від того, праведний чи неправедний спосіб
життя вона веде. Народження, хвороба, старість, смерть, зустріч з
неприємним і розлука з приємним, неможливість досягнути бажаного
— все це веде до страждань.
Життя людини в буддизмі — потік невгамовної спраги,
нездійсненних прагнень і бажань, бо досягнення їх веде до нових
бажань і так безкінечно. Людина стає вічно незадоволеною і тому
страждає.
По-друге, причиною страждань є прагнення до життя, спрага життя,
прагнення до насолоди і чуттєвих задоволень.
По-третє, буддизм ставить за мету вийти із «ланцюга» страждань.
Звільнитись від страждань потрібно і можливо при житті,
«перервавши» ланцюг перевтілень і звільнившись від спраги життя.
Для цього в буддизмі вироблені певні засоби, оволодіваючи і
використовуючи які, людина може досягти особливого стану —
нірвани.
Досягнення нірвани є вищим благом і метою буддизму. Нірвана —
це стан абсолютного спокою, коли відсутні усі бажання, прагнення,
пристрасті і пов'язані з ними страждання. Це такий стан душі, коли
для людини втрачає значення будь-яка чуттєвість, і людина живе в
зовсім іншому світі, в світі іншої духовності і отримує якесь особливе
задоволення. Нірвана — це не смерть, але повна втрата свого «Я»,
розчинення індивідуального життя в океані Всесвіту. Якщо для
європейців велику цінність має саме збереження і збагачення себе як
особистості, а щастя для них — цс повнота життя у всіх його проявах і
можливостях, то для Сходу ідеалом стає зречення від життя,
позбавлення від індивідувальності і суб'єктивності, духовне злиття з
божественним абсолютом.
На основі філософської концепції буддизму базується багато
прикладних вчень, які розробляють певні фізичні і духовні вправи для
вдосконалення тіла і духу, внаслідок чого людина формує в собі нові
здатності, нове переживання світу і певним чином змінює свою
психологію.
10
По-четверте, буддизм виробив основні напрямки звільнення людини
від чуттєвості. Для цього потрібно зрозуміти чотири істини буддизму, а
також знати, дотримуватись і пройти вісім шляхів позбавлення від
страждань. Вісім шляхів включають в себе: правильну віру,
правильну мову, істинну рішучість і волю, правильні дії, правильний
спосіб життя, правильну думку, правильні наміри і правильне
споглядання.
Головним моральним ідеалом буддизму виступає любов до всього
живого і утримання від заподіяння стану зла. Будда приділяв велику
увагу не зовнішнім вчинкам, а мотивам і намірам, тобто тому, що
здійснюється всередині людини, у самій глибині її душі. Будда,
наприклад, вважав, що вбивцею є кожен, хто бажає зла своєму
ближньому. Людина тому й повинна пройти ланцюг перероджень, щоб
звільнитись від зла у своїй душі, накопичити чесности, досягти
духовної досконалості.
У буддизмі вироблені вихідні засади того, як людина, приречена
своїм народженням для страждання, може жити в світі і знаходити в
житті вищі цінності.
Крім буддизму філософська думка Стародавньої. Індії представлена
великою кількістю вчень, напрямків як матеріалістичної, так і
ідеалістичної орієнтації: йога, чарвака- локаята, ньяя, санкх’я,
міманса, вайшешика та інші.
Усі філософські школи Китаю, висуваючи та обгрунтовуючи свої
ідеї, постійно зверталися до класичних книг китайської освіченості:
«Книга пісень» (Ши цзин), «Книга історії» (Шу цзин), «Книга
порядку» (Лі шу), «Книга пермін» (І цзин). У «Книзі перемін»
містяться перші філософські осмислення проблем людського
існування, основи і принципи філософського мислення. Разом з тим —
це книга ворожби і пророкувань.
Основні поняття «Книги перемін» — інь, ян і дао. Теорія «Інь-ян»
єдина для всієї китайської культури. Згідно з цією теорією існують дві
сили, дві тенденції, які взаємно заперечують одна одну, але і
взаємодоповнюють. Одна сила потенційно завжди містить у собі іншу і
на вищому ступені розвитку може перетворюватися у неї.
Сполучення «інь» і «ян» породжує усе існуюче в світі. Це дві
космічні сили, які упорядковують хаос і увторюють три основні
реальності — землю, небо і людину. «Ян» — символ неба, щось
активне, світле, уособлення чоловічого начала у світі «Інь» — жіноче
начало, символ землі, темний бік світу, йому належить пасивна роль
очікування.
11
Чергування «інь» і «ян» називається шляхом тДаоі ....де шна ;ас
«шлях» усіх речей в світі, позбавлений індивідуальності світовий
закон, принцип єдності світу. Дао підкоряються і природа, і
суспільство, і людина.
Філософія стародавнього Китаю представлена багатьма школами,
але найбільш чітко її характерні риси репрезентовані в конфуціанстві і
даосизмі.
Одним з найважливіших філософських вчень Стародавнього Китаю
було конфуціанство, засновником якого вважають Куп Фу-узи
(551-479 рр. до н.е.). Вчення Конф} ція викладене  книзі «Лунь-юй»
(«Бесіди та висловлювання»), В філософському плані Конфуцій чс
розробляє нового вчення про б\ття. а виходить .і традиційних уявлень
про небо і землю. Небесний світ визначає основні ПОЛСЖСННЯ, ЯКІ
лежать в основі людського життя. В цілому концепція К.шфуція є
соціально-політичною і етичною за счссю суттю.
Центральне місце з конфх кшанстві займають проблеми моральної
поведінки людини, проблеми ЖИТТЯ держави, сім'ї і управління
суспільством. Конфуцій особливе місце приділяв вихованню людини у
дусі поваги до інших людей, до суспільства.
Аналізуючи відносини між людьми. Конфуцій висуває тезу, що в
ОСНОВІ ЦИХ ВІДНОСИН лежить принцип <-ЖЄНЬ“ і туманність). До проявів
гуманності Конфуцій відносив такі якості як справедливість, повага до
старших, синівська увага. «До гуманності найближається той. хто
твердий і наполегливий, простий і неговіркий», — твердив Конфуе.' .
Конкретним механізмом реалізації принципу «жень» виступає система
традицій, ритуалів, які складаються в суспільстві. Тому Конфуцій
надає традиціям і ритуалам великого значення.
Центральний конфуціанський термін — «благородна людина»,
протилежний йому за значенням — «негідна людина». «Благородна
Людина» — це той ідеал, до якого повинна прагнути людина. Основні
риси його — вимогливість до себе, прагнення до самовдосконалення,
вміння зберігати внутрішній спокій, витримку і самовладання.
Конфуцій висуває 4 основні вимоги, яких повинна дотримуватись
«благородна людина»:
1)	виявляй до батька таке відношення, якого ти вимагаєш від свого
сина;
2)	виявляй до володаря такс відношення, якого ти вимагаєш від
своїх підданих;
3)	виявляй до старшого брата таке відношення, якого ти вимагаєш
від молодшого брата:
4)	виявляй до друзів такс відношення, якого ти хочеш від друзів.
12
Велику увагу приділяв Конфуцій ідеї порядку і управління у
державі. Спочатку людина повинна навести порядок у собі, в своїй
моральній поведінці, потім — у своїй сім’ї і врешті-решт, у державі.
« Коли людина вміє управляти собою. — говорив Конфуцій, — людям
не наказують, але вони виконують; коли ж людина не управляє собою,
хоча вона і наказує, її не слухаються».
Відповідальне ставлення до своїх обов’язків вимагало від
конфуціанців виховання своїх вольових якостей. Не можна навчитися
управляти державою і людьми, якщо ти не вмієш управляти своєю
психікою, — вважав Конфуцій. Але не тільки психіка, а й одяг і
зачіска, смаки і звички, манери і мова — усе було впорядковане
конфуціанською мораллю. Згідно її правил, між старшими і
молодшими, між вчителем і учнями, між чоловіком і жінкою повинна
існувати сувора ієрархія і субординація. Кожен має знати своє місце і
не претендувати на чуже.
Етика Конфуція розуміє людину в єдності її соціальними функці-
ями. Головна мста виховання — підготувати індивіда до найкращого
виконання своїх соціальних і службових обов'язків. Таким чином,
індивід для конфуціанства був лише функціонером в соціальній
ієрархії. Причому правила конфуціанської моралі допомагали державі
повністю контролювати життя особистості.
Конфуціанський ідеал культурної людини визначив магістральну
лінію розвитку китайської культури. На ідеал «благородної людини»
орієнтувалася більшість китайської бюрократичної інтелігенції, яка
безпосередньо управляла державою, а також освічені люди з інших
верств населення і значна частина творчої інтелігенції.
Головною метою конфуціанського вчення було досягнення
стабільного, поступово еволюціонуючого суспільства. З погляду
Конфуція, будь-які соціальні катаклізми, революції є злом і
відбуваються внаслідок того, що люди не дотримуються закону неба.
Ще в той час він вірно підмітив, що науковий і технічний прогрес
далеко не завжди супроводжуються моральним вдосконаленням
людини; часто спостерігається зворотнє: з матеріальним прогресом
відбувається духовна деградація людини і суспільства. Конфукцій
спробував виробити механізм для поєднання прогресу в матеріальній і
духовній сферах, наголошуючи при цьому, що вирішальна роль
-:алежить традиціям, ритуалам.
Вчення Конфуція Отримало широке розповсюдження в Китаї та за
’?го межами і в модифікованому вигляді існує і понині.
13
Засновником філософії даосизму є Лао-цзи (друга половина VI —
перша половина V ст. до н.е.) Основні положення даосизму викладені у
книзі «Даодецзинь», написаної послідовниками Лао-цзи.
Якщо в конфуціанстві основна увага приділяється моральним і
соціально-політичним проблемам, то даосизм — це насамперед
філософське вчення про Всесвіт, про буття. Філософська концепція
Лао-цзи дещо суперечлива. З одного боку, він визнає оточуючу
людину природу єдиним буттям, а з другого — виходить із існування
дао — вічного, незмінного і непізнаваного начала. Саме дао є
справжня основа всіх речей і явиш природи, але дао не зводиться до
них і не тотожне їм. Дао є діалектичним за своєю природою, оскільки
йому притаманні протилежні властивості: воно і незмінне і рухоме, і
безкінчено велике і найдрібніше. і єдине і всеохоплюючс і т.п. Для
правильного розуміння даосизму потрібно уяснити зміст таких понять:
— Де — уречевлене, конкретне виявлення дао в речах і поведінці
людини.
— Ці — найдрібніша тілесна частинка, шо виникає в результаті
опредмечення дао. Легкі, світлі частинки ці утворюють чоловіче
начало ян, важкі, темні — жіноче начало інь. Послання цих частинок
породжує, згідно з вченням даосизму, все існуюче у світі.
На відміну від конфуціанців, які прагнули упорядкувати стосунки в
державі, між людиною і суспільством, даосизм був спрямований на
гармонізацію взаємин людини з природою. Три основні мети ставили
послідовники даосизму: досягнення довголіття, досягнення стану
просвітлення і, нарешті, здобуття безсмертя.
В основу лаоської практики досягнення довголіття покладена давня
натурфілософська концепція здоров’я, яка базується на принципах
«інь-ян». З далекої давнини люди помітили, що усе в світі
взаємопов’язане, що Всесвіт є єдиним цілим і безперервно змінюється.
Людина, вважали даоси, теж, до певної міри — Всесвіт, або космічне
тіло, на якому є свої гори, ріки, канали, меридіани. Формою прояву
життєвої енергії в людині є боротьба і взаємозв’зок двох начал — інь і
ян. Регулювання відносин між інь і ян забезпечує збереження енергії, а
отже, і здоров'я. Шлях до довголіття лежить через наслідування
природи. Уся лаоська методика підтримки життєвих сил в організмі
(дихальні і гімнастичні вправи, спеціальна дієта, масаж і самомасаж,
прийоми мистецтва двобою (наприклад, так зване У-шу) побудовані
на цьому принципі наслідування природи, на гармонізації двох
протилежних начал — інь та ян.
Просвітлення душі, стан великої єдності з Дао — більш висока
мета, ніж здобуття довголіття. Головний акцент в досягненні цієї мети
14
робився на ідеї «природності» і «недіяння». «Природність» вимагає від
людини звільнення від усіх пристрастей і бажань (від жадоби слави,
багатсва, від лінощів, злоби, заздрості, страху, смерті тощо), вміння
управляти своїми емоціями і почуттями. Подібні цілі ставили і
конфуціанці. Але, якщо вони наполягали на придушенні пристрастей,
на приборканні природного у людині, то даоси, навпаки, прагнули
виявити у людей природний космічний початок. Природне в людині —
не зло, з яким потрібно боротися, вважали вони. Природне в людині с
втіленням дао, універсального космічного закону. Відкрити його в
людині — смисл всього даосизму. Для цього даоси пропонували
принцип «не-діяння», що вимагає від людини не втручатися в
закономірності природи, але слухняно підкорятися їм. Якщо не
перекручувати свою природу, то вона заспокоїться, прийде у стан
спокою і рівноваги. Подібно до каламутної води, яка стає чистою і
якісною, якщо залишити її у спокої. Людина повинна наслідувати
природу, а не йти за соціальними нормами, які висували конфуціанці.
Кінцева мета даосизму — безсмертя — досягається внаслідок
досягнення стану єдності з Дао, просвітлення душі. Тоді людина в
змозі опинитися серед інших небожителів.
Даосизм, поряд з цонфуціанством, здійснив надзвичайно вагомий
вплив на подальший розвиток філософських ідей в Китаї.
Тема: Антична філософія
1.	Загальна характеристика античної філософії.
2.	Досократична філософія.
3.	Класичний період розвитку античної філософії.
4.	Філософія елліністичного періоду.
Література:
Асмус В.Ф. Античная философии. — М., 1976.
Богомолов А.С. Античная философия. — М., 1985.
Введение в философию. — М., 1989. — 4.1. — Гл.2, 1-3.
История философии в кратком изложении. — М.,1991.
Філософія: Підручник. — К., 1995. — С.24-30.
Філософія. Курс лекцій. — К., — Лекція 3.
Чаньїшев А.Н.Курс лекций по древней философии. — М., 1981.
Антична філософія, тобто філософія стародавніх греків і римлян,
зародилася у VI ст. до н.е. у Греції і проіснувала до VI н.е. Слід
згернути увагу насамперед на те, що філософія Стародавньої Греції
започатко"'"^ європ''"'1'^ філософію. Саме тут виробляється той
15
стиль філософствування і та проблематика, яка визначила подальший
розвиток любомудрості на європейському континенті. Мислителі
давньої Греції ввели у філософію і культуру загалом поняття «логос»
як розумного упорядковуючого космічного начала, яке згодом
переростає в таку рису менталітету західноєвропейського етносу як
раціоналізм.
Філософія античного світу виростає із міфології та епосу греків, що
відбилося на її розвитку. Основні характерні риси філософії цього
періоду такі:
—	наявність в ній значної кількості міфологічних та епічних образів;
—	присутність елементів антропоморфізму;
—	наївний пантеїзм, тобто ототожнення богів з силами природи;
—	пов’язування природних процесів з моральною проблематикою і
оцінка їх в категоріях «добра», «зла», «справедливості», «блага» і т.п.;
—	в цій філософії основна увага звертається на пошуки
першоначала всього існуючого, що пізніше в новоєвропейській
філософії постане як проблема субстанції.
У розвитку античної філософії можна виділити три основні періоди.
Перший етап визначається як досократівський <УІІ-УІ ст. до н.е.). В
центр уваги виноситься проблема походження та структури Космосу,
питання про сутність світу, про першооснову всього існуючого.
Другий період (У-ІV ст. до н.е.) визначається як класичний. Головну
проблему філософія вбачає в пізнанні людини, людської свідомості,
поведінки, людських пізнавальних можливостей. Цей період є
вершиною в розвитку грецької демократії філософії, мистецтва.
Третій період (кін. IV ст. до н.е. — VI ст. н.е.) називають
елліністичним. Це був час кризи рабовласницького суспільства, період
економічного і культурного занепаду. Особливий інтерес в філософії
проявляється до проблем морально-етичного плану.
При вивченні досократичної філософії доцільно виділити дві школи:
мілетську і елеагпську.
Засновником мілетськоі школи був Фалес (УП-УІ ст. до н.е.), а його
послідовниками Анаксімандр, Анаксімен, Геракліт. Основну увагу
представники цієї течії зосередили на пошуках тієї першооснови, з якої
виникають всі конкретні предмети і явища. Речі є чимось тимчасовим;
вони виникають і зникають, а їх основа с вічною, існуючою завжди.
Фалес вбачав таку першооснову у воді. Анаксімандр вважав, що нею є
невизничене начало, яке він назвав «алейрон», Геракліт прийняв за
першооснову космічний вогонь.
Якщо представники мілетськоі школи клали в основу світу якусь
матеріальну стихію (воду, вогонь і т.д.), то в елеатській філософії
16
вперше виділяється в якості такої основи неконкретне і нематеріальне
начало, яке позначається поняттям «буття».
Найбільш випукло ідеї цієї філософії були розроблені Парменідом
(УІ-У ст. до н.е.) і Зеноном (V ст. до н.е.). Парменід поділяє світ на
істинний і не-істинний. Істинним є буття, оскільки воно вічне і
незмінне, завжди тотожне самому собі. Світ конкретних речей є
неістинним буттям, адже речі постійно змінюються, сьогодні вони
інакші, ніж вчора, а завтра і зовсім зникають. Логічне обгрунтування
висновків Парменіда спробував дати Зенон. В результаті своїх
досліджень він відкрив суперечливі характеристики руху, простору і
часу. Відомі апорії (труднощі, безвихідні ситуації) Зенона, зокрема
такі як «Ахіл і черепаха», «Стадіон», «Стріла», «Дихотомія» та інші.
Своїми апоріями Зенон зафіксував об’єктивну суперечливість руху і
труднощі його логічного обгрунтування.
Одним з відомих представників античної натурфілософії був
Демокріт (V ст. до н.е.). Він також намагався розв’язати питання про
можливість руху. Для цього він запровадив іншу, ніж у елеатів,
передумову: існує не тільки буття, але й небуття. При цьому він
уявляв буття як атоми, а небуття як порожнечу.
Наш зір заважає нам бачити першоначало — атоми — тверді і
гранично малі згустки матерії, які осягаються лише розумом і
відрізняються неподільністю, формою, величиною і порядком
розміщення. Оскільки між атомами існує порожнеча, можливий рух.
Таким чином, якщо у елеатів сутність світу є єдина і незмінна
субстанція, то у атомістів — множинна і рухома.
Немає ніякої надприродної сили, яка управляє атомами і світом в
цілому. У світі діють тільки механічні закони. Розуміння світобудови,
яке запропонував Демокріт, виявилося найпослідовнішим
матеріалістичним вченням, яке тільки знала антична думка.
Якщо в центрі уваги досократичних шкіл був Космос, Всесвіт, то
Сократ головну проблему філософії вбачає в пізнанні людини. І вся
післясократівська філософія спрямована на вивчення людини, її
життя. Тому-то вчення Сократа є вододілом у розвитку античної
філософської думки.
Сократ (У-ІУ ст. до н.е.) висуває думку про те, що істинним світом
.людини є її внутрішній світ. Пізнання цього світу здійснюється не
-лттєвістю, а розумом, раціональністю. Він вважає, що в багатьох
дісїх характеристиках люди однакові, тому пізнання однієї людини
дзє знання про людей і світ в цілому. «Людино, пізнай саму себе, і ти
д-знаєш весь світ» — таке філософське кредо Сократа.
17
Сократ не залишив після себе філософських трактатів, бо
принципово нічого не писав, вважаючи своїм головним завданням —
навчити людей мислити за допомогою дискусій і бесід. Про його
погляди ми знаємо з праць його учнів, зокрема Платона.
Сократ доводив, що в людській свідомості є і суб’єктивний, і
об’єктивний зміст, тобто, не просто індивідуальні думки, а
всезагальне, всеобов’язкове знання. Але це знання індивід може
набути лише власними зусилями, а не одержати зовні. Звідси —
прагнення шукати істину в діалозі, критично оцінювати
загальноприйняті думки.
У бесідах та дискусіях сформувався філософський метод Сократа.
Його суть полягала в наступному: істина не знаходиться і не виникає у
гоові окремої людини бузпосередньо. Вона народжується у процесі
діалогу між людьми, що спільно шукають істину, в процесі стикання
протилежних думок та точок зору. Саме мистецтво вести суперечку
він називав діалектикою.
Сократ ніколи не вважав себе «мудрим» («софос»), а лише
«філософом», тобто таким, що любить мудрість. Тому-то він
полюбляв говорити: «Я знаю, що я нічого не знаю». Легенда свідчить,
що він твердив своїм учням: «Чим більше я знаю, тим більше не знаю».
При цьому він пояснював це таким чином. Сократ креслив перед
учнями два кола: велике та маленьке. Велике коло — це те. що він
знає, маленьке — це те, що знають учні. Але, міркував він, поза колом
перебуває галузь невідомого, і коло стикання з невідомим для нього
набагато більше, ніж у них. Тому-то, чим мудріша людина, тим краще
вона розуміє, як багато їй невідомо, тим менше у неї самовпевненості,
самовдоволеності, зарозумілості.
Сократ вважав, що філософія є розумінням того, що таке добро і зло.
Аморальні вчинки людей він пояснював як результат незнання істини.
Зло — це результат незнання доброго. Якщо людина знає, що таке
добро, вона ніколи не вчинить зла. Знання є джерелом морального
вдосконалення людини. Тільки високоморальна людина може бути
щасливою.
Крім Сократа, філософська думка класичного періоду розвитку
античної філософії представлена філософськими системами Платона і
Лрістотеля.
Платон (427-347 рр. до н.е.) — творець першої в історії людства
системи об’єктивного ідеалізму. Свої твори Платон писав у формі
філософського діалогу. У діалогах Платона викладено натурфілософію,
вчення про Космос, теорію пізнання та діалектику, розглядаються
проблеми людини і суспільства.
18
Головне місце в філософії Платона посідає вчення про ідеї.
Сприйнявши висновок Парменіда про існування чистого буття як
субстанційної основи конкретних матеріальних утворень, Платон
пробує вирішити проблему, яка постала в філософії елеатів, але так і
не була розв’язана, а саме: як, чином із єдиного, невизначеного і
незмінного буття виникають конкретні, одиничні утворення? І чому,
коли предмети одного класу зникають, то на зміну їм виникають в
сутності тотожні з ними предмети цього ж самого класу. Після
тривалого дослідження цього питання Платон, зрештою, приходить до
висновку, що крім світу речей існує світ ідей. Ідеї — це досконалі,
нематеріальні вічні сутності, а речі є недосконалими, спотвореними
матеріальними «тінями» ідей. Речей і предметів кожного класу існує
велика кількість, тоді як ідея всіх речей класу всього одна. Ідея, у
Платона, виступає в якості ідеального зразка та ідеальної схеми
творення речі. В даному випадку Платон відобразив у специфічній
формі дійсний процес людської діяльності: в людській свідомості є одне
поняття якогось класу предметів (наприклад, «книга»), яке включає в
себе технологію створення, вироблення цього предмету. Ідеї — вічні,
незмінні, досконалі й тому являють собою повноту буття; саме вони є
тими зразками, за якими створюються речі. Отже, в філософії Платона
ідеальне єдине буття Парменіда набуває статусу ідеального буття
конкретний ідей, за якими витворюється світ.
На ідеалістичній онтології грунтується вчення про людину, пізнання
1 про державу. Варто пам’ятати, що Платон вперше створює концепцію
досконалої («ідеальної») держави. У трактаті «Держава» Платон
прагне показати яким має бути досконалий устрій суспільства, як
повинні бути виховані люди у такому суспільстві. Аналізуючи
суспільне життя від давнини до сучасного йому періоду, Платон
приходить до думки про те, що матеріальні умови існування, стимули
та спілкування людей визначають ступінь свободи, необхідність
поєднання їх узами дружби або ворожнечі. Всі існуючі на основі цього
держави є державами негативного типу: тимократія, олігархія,
демократія, тиранія.
Платон протиставляє їм проект ідеальної держави, де влада
належатиме невеликій групі людей; основним принципом устрою такої
держави буде принцип справедливості, згідно з яким кожному
дюмадянинові відводиться особливе заняття та особливе становище,
— зумовить їх гармонійне поєднання. Взявши за основу відмінності
'сж окремими групами людей і властиві їм моральні якості, Платон
хаглядає цю відмінність за аналогією з розподілом господарської
“дат. Всім громадянам держави мають бути властиві не лише
19
справедливість, а й стримуюча міра, яка б приводила до гармонійного
узгодження як позитивні, так і негативні сторони.
В структурі людської душі, за Платоном, є три начала: розумне,
афективне (емоційне) і чуттєве, Якщо в людей переважає розумне
начало — вони є прибічниками правди і справедливості. Завдяки своїй
мудрості вони зможуть добре управляти державою. Якщо
переважаючою в душі є емоційність, то такі люди мужні, хоробрі, з
розвинутим почуттям обов’язку. З таких людей вийдуть прекрасні
воїни — оборонці держави. Люди, в яких переважає чуттєва сторона
душі, добре працюють фізично, вони зможуть забезпечити
матеріальне благополуччя держави. Якщо кожен клас буде чітко
виконувати свої функції, то в державі буде порядок. Метою ідеальної
держави є не матеріальне забезпечення і не завоювання, а моральна
досконалість, яка досягається розвитком науки і особливо філософії.
Виходячи з того, що матеріальні інтереси негативно впливають на
поведінку людей і є основною причиною занепаду суспільства, Платон
запропонував як ідеальний спосіб життя людей в ідеальній державі
певний уклад життя воїнів-стражів. зумовлений позбавленням їх прав
мати власне майно. Спільні здобутки, відсутність приватної власності,
а також умов для її виникнення, збереження та примноження — ось
чинники, які, за Платоном, сприяють створенню такого ідеалу.
За вченням Платона, людина існує заради держави, а не держава
існує для людини. Людина, її воля та щастя, морально-етична
досконалість віддаються в жертву держав. Мета держави — сприяти
розквіту держави, її могутності.
Арістотель (384-322 рр. до н.е.) — найвидатніший філософ
античності, учень Платона. Основні положення філософії Арістотеля
найбільш повно викладені у праці «Метафізика». Через всю цю працю
проходить критика вчення Платона про ідеї, а також аналізуються
питання про предмет філософії, її основні проблеми, категорії
філософи.
На противагу релігійній спрямованості філософії Платона з її вірою
в ідеальний потойбічний світ Арістотель розвивав емпіричні погляди
на проблему буття. На відміну від Платона він заперечував самостійне
існування загальних понять — ідей. За Платоном, ідеї — сутності
матеріальних речей, що існують поза цими речами. Арістотель же
вважав, що неможливо, щоб сутності речей перебували в особливому
світі, окремо від самих речей. А тому реальні тільки самі речі. Лише
матеріальний світ існує, а окремих від нього ідей нема. Реальні самі
речі, які можна пізнати емпіричним, досвідним і чуттєвим шляхом.
20
Саме про реальні речі люди і створюють загальні поняття. Тим самим
Арістотель відкидає основи системи платонівського ідеалізму.
Але в більш пізніх роботах Арістотель частково повернувся до
признання платонівських ідей як першооснови світу. Кожна річ, за
Арістотелем мас матерію (яка є лише можливістю виникнення і
розвитку речі) і форму (яка є причиною, дієвою силою). Саме форма
перетворює можливість речі у її дійсність, бо матерія сама по собі
інертна, пасивна. Розвиток природніх явищ — це безперервний процес
оформлення матерії. Усе в світі підкоряється найвищій меті — кінцевій
причині, яку Арістотель назвав «формою усіх форм», першопричиною і
першодвигуном всього — це Світовий Розум.
Найдосконалішою істотою матеріального світу Арістотель вважає
людину, в якій, як і у будь-якому предметі цього світу, слід бачити
поєднання «матерії» та «форми». «Матерія» людини — це її тіло,
«форма» — її душа. Як «матерія» тіло — це можливість душі. Але й
душа повинна мати як найвищий елемент, так і елемент нижчого
ступеня. Найвищий елемент душі — розум. Це остання дійсність, вона
виникає з найнижчих функцій душі як із можливості.
У «Метафізиці» Арістотель виклав найвагоміші питання
онтологічного характеру, визначаючи цю проблематику як першу
філософію (протофілософію). Онтологія, за Арістотелем, це наука про
суще, існуюче. Предмет першої філософії — це: пізнання причин
сущого, оскільки воно суще; найбільш вірогідні та загальні начала
пізнання; начала та причини сущого взагалі.
Арістотель прагнув систематизувати всі накопичені на той час
наукові та філософські знання. Філософію він поділив на теоретичну і
практичну. Теоретична філософія містить у собі метафізику (у
Арістотеля це — наука про початки буття і початки пізнання світу),
математику і фізику. Практична філософія складається з етики,
політики, риторики, економіки і поетики. Якщо часткові науки
пізнають окремі сторони буття, то філософія досліджує суще як таке,
його загальні і основоположні принципи, причини і начала.
Арістотель виділяє окремо науку логіку, розробляє теорію про
закони і правила формально-логічного мислення, про методи
наукового дослідження, створює класифікацію категорій. Не
випадково його називають «батьком логіки».
Проблематика людини в античній філософії знаходить своє відбиття
? трактаті Арістотеля «Про душу», який присвячено дослідженню душі,
з всуванню явищ сприйняття та пам’яті людини.
Душа — причина та початок людського тіла. Всі складові душі
жванні руйнуватися так само, як і тіло, за винятком розуму. Останній
21
— частина душі, яка не виникає і яка не може загинути. В душі
Арістотель бачить найвищу діяльність людського тіла, його «дійсність»,
або ентелехію (здійснення).
У трактаті Арістотель викладає матеріалістичний погляд на
незалежність предмета від його сприйняття, розглядає діяльність
пам’яті як відтворення уявлень, що існували раніше. Умовою спогадів
він вважає зв’язок, за допомогою якого з появою предмета виникає
уявлення про інший.
Невеликий, стисло написаний трактат «Про душу» — класичне
дослідження головних психічних функцій, з аналізом і класифікацією
психічних явищ, розробкою фундаментальних понять гносеології.
Варто також звернути увагу на працю Арістотсля «Нікомахова
етика», в центрі уваги якої знаходиться питання про виховання чеснот
і формування звичок доброчинного життя, що веде до досягнення
щастя. Шлях до щастя філософ бачить у розумній діяльності.
Доброчинність, або розумна діяльність — цс є всього лише дотримання
«золотої середини», міри у всьому, вміння не кидатись у крайнощі.
У своєму вченні про державу Арістотель не шукав, як Платон,
абсолютної справедливості. Він розумів, що існує основна дилема —
або влада закону, або влада людей. Усвідомлюючи всю недосконалість
існуючих законів, він все ж таки підкреслював, що “влада закону”
краща, ніж влада будь-якої особистості. Правління на основі закону не
може бути цілком справедливим, але все ж воно — менше зло, ніж
свавілля і пристрасті, притаманні особистості «при владі». Ця ідея
Арістотеля увійшла пізніше до фундаменту західноєвропейської
демократії.
У III ст. до н.е. античний світ вступає в період поступово
наростаючої кризи рабовласницького суспільства. Настрої відчаю і
песимізму стають пануючими у світосприйнятті епохи еллінізму. На
передній план елліністичної філософії виходить особистість.
Переважаючою проблематикою є морально-етична. Якщо раніше
вищим благом для людини вважалось знання, то тепер — щастя. У
чому полягає сутність щастя? Як його досягти? Відповідь на ці питання
шукали три провідні філософські напрямки: стоїцизм, епікуреїзм і
скептицизм.
Стоїцизм виникає наприкінці IV ст. до н.е. Засновником цієї школи
був Зенон з Кітіона (II ст. до н.е.), найбільш відомими представниками
— Сенека (І ст. н.е.) Марк Аврелій. (ст.н.е.) Стоїки вважали, що у світі
панує невблаганна необхідність і немає можливості протистояти їй,
людина цілком залежить від усього, що діється у зовнішньому світі,
природі. Але слід уважно вивчати природу і її необхідність. Хоча це і не
22
завадить діянню необхідності, але дозволить, знаючи необхідність,
добровільно підкорятися їй. Під природою стоїки розуміють як
зовнішню природу, так і природу самої людини.
Звичайно, твердять стоїки, і мудрець, і невіглас підкоряються
необхідності, але «мудрого необхідність веде, дурного волочить».
Отже, ідеалом, до якого повинні прагнути люди, с пристосування до
законів природи. Якщо жити у злагоді з природою, то здобудеш щастя і
доброчинність.
Але шлях до щастя гальмують людські пристрасті, прагнення до
чуттєвих задоволень. Мудрець повинен їх повністю подолати.
Ідеальний стан полягає у безпристрасності, апатії (від грец.
«апатейя» — байдужість, безчуттєвість). Єдине знаряддя людини у
тяжкій життєвій боротьбі — байдужість до таких речей, як багатство,
фізична краса, соціальний стан, навіть здоров’я. Досягнути
внутрішнього спокою і безпристрасності — значить навчитись
повністю володіти собою, визначати свої вчинки не обставинами, а
тільки розумом, який є частиною Світового Розуму, природи. Якщо
людина зберегла внутрішню свободу, то навіть смерть не може
знищити її як особистість.
Навряд чи можна знайти інший напрямок у філософії, який
настільки б підкреслював індивідуальну відповідальність людини.
Стоїцизм звертався не до якихось груп, а до особистості, до мужності
окремих людей, чию віру в себе, в розум і справедливість не можна
було розбити зовнішньою силою.
Наприкінці IV ст. до н.е. в Афінах виникла школа Епікура.
Філософське вчення Епікура було спрямоване на підтримку спокою,
радісного стану духу. Його ідеал емоційного стану людини —
атараксія (від грец. — незворушність), яка передбачає звільнення від
усяких хвилювань і пристрастей. «Насолода, — зазначав він, — є
початком і кінцем щасливого життя».
Філософія, як її розумів Епікур, повинна бути практичною
системою і забезпечувати щасливе життя. «Головне — живіть так, щоб
уникнути страху», — писав він. Якраз осмислення проблеми страху
привело Епікура до теоретичної філософії. Він вважав, що два джерела
страху — релігія і страх смерті — пов’язані одне з одним. Тому він
дукав таку філософію, котра б довела, що боги не втручаються у
життя людей і що душа гине разом з тілом.
Епікур був матеріалістом, послідовником вчення Демокріта. Але, на
Едміну від нього, вважав, що атоми не завжди підкоряються
механічним законом природи. Вони можуть відхилятися від
тершопочаткового прямолінійного руху. Вчення про відхилення атомів
23
було пов’язане зі спробою пояснити свободу людських вчинків. Щоб
свобода була можливою для людини, потрібно, вважав Епікур, щоб
передумови цієї свободи існували уже в фізичному світі, частинкою
якого є людина. Люди мають свободу волі і можуть розпоряджатися
своєю долею. Наприклад, ми не можемо уникнути смерті, але смерть,
якщо її правильно зрозуміти, не стане для нас злом, «Людина ніколи
не зустрічається зі смертю. Коли ми є, її немає. Коли вона є, нас вже
немає». Тому смерті не існує ні для живих, ні для мертвих. І боятись її
не варто.
Отже, благом для епікурейців є все те, що породжує задоволення,
злом — все те, що породжує страждання. Щастя — в почутті
задоволення, в розумній насолоді радощами життя, в душевному
спокої. Спокій досягається не відходом від життя, а вивченням
природи, проникнення у її таємниці, а отже, уникненням страху.
Засновником скептицизму був Піррон (IV ст. до н.е.), який оголосив
неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу.
Всі речі — абсолютно непізнавані. Про них нічого не можна сказати —
ні істинного, ні хибного.
Немає ніякої різниці між добром і злом, щастям і нещастям. Жодної
проблеми не можна вирішити однозначно, жодне твердження не більш
істинне, ніж протилежне йому. «На кожне слово є зворотнє слово» —
улюблене прислів’я скептиків. Отже, філосфський спосіб відношення
до речей повинен проявлятись в стримуванні від будь-яких суджень
про них. Користю від стримування від будь-яких суджень буде
незворушність, спокій, що і є вищим благом для філософа.
Епоха еллінізму була епохою занепаду, згасання, песимізму.
Людина була незадоволена навколишнім світом, тому вчилась бути
незалежною віл нього, прагнула внутрішньої свободи. Матеріальні
блага — нестійкі. Лише духовні блага доброчинність, розумність —
міцні і мають цінність для мудреця.
24
Тема: Філософія Середньовіччя, її особливості
1.	Релігійний характер філософської думки Середньовіччя
2.	Християнсько-середньовічна апологетика і патристика.
3.	Середньовічна схоластика. Реалізм і номіналізм.
4.	Філософія Ф.Аквінського.
Література:
Августин Аврелий. Исповедь. — М., 1991.
Гуревич А.Я. Средневековьій мир. — М., 1990.
История философии в кратком изложении. — М., 1991.
Соколов В.В. Средневековая философия. — М., 1979.
Філософія: Підручник. — К., 1995. — С.30-35.
Філософія. Курс лекцій. — К., 1994. — Лекція 4.
Чаньїшсв А.Н. Курс лекций по древней и ередневековой философии.
— М., 1991.
1.	Філософська думка середніх віків формувалась в період
зародження і розвитку феодальних відносин (У-ХІУ ст.). Якщо
антична філософія за своєю суттю була космоцентрична
визначальною реальністю для неї була природа, Космос), то
середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грец.
— «теос» — бог).
Утвердження християнства в якості панівної релігії (поч.ІУ ст).
привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і
подобою духу. На цьому підгрунті і починає формуватися
середньовічна філософія, ідейно-світоглядним змістом якої стає
~.ховно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим
з;, хом є Бог, то теологія (богослів’я) підноситься за цих умов на рівень
ізйголовнішого знання, якому підпорядковуються всі інші види
знання. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена
❖служницею богослів’я», і за допомогою свого раціонального апарату
ієна повинна була утверджувати основні положення християнства.
Характерними рисами світогляду цього часу с: по-перше,
т-'оиентризм. Це означає, що активне творче начало як би щезає з
природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істининим
бу-тям володіє тільки Бог: він — вічний, незмінний, ні від кого не
на:ежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного
буття є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати
інпему. як певну інформацію, вона потребує власних духовних
ЗуСі-'-Ь
По-друге, в середньовічному світосприйнятті панус ідея духовності,
яка пов’язана не тільки з Богом. Вперше в історії людства
середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед
духовну, а не природну і тілесну істоту.
На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в
морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження
протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між тілом і
душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець
божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина —
створіння, в якому «сидить» диявол.
Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея
індивідуального безсмертя, одноразовості і тому самоцінності людської
особистості. Вперше в людській історії з небувалою досі гостротою
ставилося питання про сенс життя.
По-третє, для середньовічної свідомості світ сприймається як
двоїсте буття: справжній (божественний, небесний) і несправжній
(земний, гріховний) світи. Цей поділ проходить через всю
середньовічну філософію.
2.	Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так
званої «апологетики» (апологія — захист). Представники апологетики
виступали із критикою античної філософської і культурної спадщини і
захищали християнство. Найбільш видним представником цієї епохи
був Квінт Тертулліан (160-229 рр.), який проголосив думку про
несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і
віри.
Тертулліану належить ідея віри в абсурдне, як справжю основу
буття: «Вірую, бо це — абсурдне». Ця теза Тсртулліана зовсім не
безглузда, як може здаватися на перший погляд. Вона набуває певного
сенсу насамперед у ситуації соціального тупика, у якому опинилося
рабовласницьке суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для
античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри:
про створення світу за сім днів, непорочного зачаття, воскресіння
Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога як
ближнього свого, що усі люди є духовними братами. Адже з точки зору
здорового глузду, який панував у масовій свідомості того часу, між
рабом і рабовласником пролягає прірва, яку не можна подолати. Так
само і ставлення до ворога повинно бути однозначно ворожим. Логіка
християнського світогляду руйнувала сформовані стереотипи і
будувала на їхньому місці новий світоглядний базис. "Абсурдність”
християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося у
критичній соціальній ситуації. Через духовну єдність людей, через
26
утвердження абсолютних цінностей християнство шукало шлях
спільного порятунку людства від саморуйнування.
Крім того, Тертулліанове «вірую, бо це — абсурдне» — це відкриття
і визнання «надрозумової реальності», яка пізнається не розумом, а
вищою інтуїцією, одкровенням. Розум не є вищою інстанцією
людського духу. Є істини, які не можуть бути висловлені і
обгрунтовані логічними засобами, засобами розуму.
Пропаганда та захист християнства Тертулліаном та іншими
апологетами церкви здійснювалися ще в той час, коли християнство
було релігією меншості населення Римської імперії. Але наприкінці III
на початку IV ст. християнство стає державною релігією у Римській
імперії. Тепер треба було систематизувати християнське віровчення,
обгрунтувати і роз’яснити віруючим його догми. В першу чергу це
торкалося найкладнішої догми про Трійцю, про триєдність
божественної сутності. Найвидатніші з цих ідеологів віри були пізніше
названі «отцями християнської церкви». Серед них виділяються
Григорій Назіанзін (330-390 рр.), Василій Великий (330-379 рр.),
Григорій Нісський (325-394 рр., Аврелій Августин Блаженний
' 354-430 рр.) Період, у який вони діяли і творили, названий періодом
патристики (від лат. «патер» — батько).
Найвідомішим серед «отців» західної церкви був Августин
Блаженний, який систематизував християнський світогляд,
спираючись на принципи платонізму. Протиріччя людської душі,
зв'язок людини з Богом, добро і зло, історичний час і вічність, смисл
людської історії — ось ті проблеми, які цікавили його понад усе.
Етична проблематика займає у нього головне місце. Це споріднює
вчення Августина, з одного боку, з філософською традицією
елліністичного періоду, а з другого — з майбутньою
езистенціально-гуманістичною філософією. Його вважають одним з
родоначальників тієї філософської традиції сучасності, яка у центр
своєї уваги ставить людину та проблеми її існування.
Щодо проблеми стосунків людини і Бога, то Августина найбільш
цікавило питання про гріховність людини перед Богом, причини і
наслідки першородного гріха Адама і Єви. Гріх набуває у нього
всесвітнього значення. Зло у світі, за Августином, — не помилка
тзорця. Бог не відповідає за нього. Зло — це вільний вибір людини, і
5е*-іа несе за нього відповідальність. Джерело зла у світі — від свавілля
людини. Вона протиставила волі Бога свою людську волю. Зло
ївляється у повстанні людини проти Бога, створіння проти творця.
Оскільки Бог не творив зла, то воно не має справжньої реальності.
27
тобто воно не існує само по собі. Зло — цс лише відсутність, нестача
(спотворення) добра.
Розмірковуючи над проблемою співвідношення віри і розуму,
Августин у дусі загальнохристиянської традиції віддає перевагу вірі.
Але він вже не відкидає повністю, як Тсртулліан, «мудрість світу
цього». Він вважає, що розум є потрібним для сприйняття
християнської доктрини, але його повинна випереджати віра. «Віруй,
щоб розуміти», — таку тезу висуває Августин.
Цікавою була також думка Августина про лінійний розвиток
людської історії. У своїх працях «Про місто Боже» і «Сповідь» він
поділяє всю історію людства на шість історичних епох: від дітей Адама
і Єви і до народження Христа людство проходить перші п’ять епох, з
народження Христа починається шоста, остання епоха, яка триватиме
до кінця існування людства. Отже, людська історія має певну
спрямованість: вона йде від виникнення до кінця. Час не вічний, бо до
створення світу ніякого часу не існувало, і після кінця світу часу теж
не буде. Час, таким чином, є чимось плинним, історичним.
3.	Схоластика (від грецького «схола» — школа) — це специфічна
система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася
в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю
середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне
обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для
осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в
Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає
бути найважливішим об’єктом людського пізнання. Основна увага
зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика
опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля. З
виникненням середньовічних університетів схоластика досягає
вершин свого розвитку (ХІІ-ХІУ ст.).
Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія
про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як
тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна
філософія репрезентована двома основними напрямами —
номіналізмом і реалізмом.
Номіналізм (від лат. пошеп — ім’я, назва) — напрям, який вважав,
що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є
тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін,
Дуне Скот, У.Оккам.
Представники реалізму, продовжуючи лінію Платона, твердили, що
загальні поняття (універсали) є не відображенням предметів і явищ, а
існують реально як певні духовні сутності поза одиничними речами і
28
незалежно від них і складають субстанцію речей. Раніше існує,
наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її
породження — одиничні люди.
Найбільш випукло реалізм представлений у вченнях І.С.Еріугени
<810-877 рр.) і Ансельма Кентерберійського (1033-1109 рр.).
Філософія Еріугени грунтується на вчені Платона і неоплатонізмі.
Він виходить з того, що універсалі! існують до окремих речей.
Досліджуючи поняття природи, Еріугена зазначає, що буття включає і
явища, які не належать метафізичному Божому світу. Наприклад,
гріх. Гріх не створюється Богом. Але тоді слід зробити висновок, що
Бог не є початком, сутністю та кінцем всього існуючого. Однак така
точка зору суперечила християнському віровченню і тому головну
працю Еріугени — «Про поділ природи» — у 1225 році папа Гонорій III
наказав спалити.
Зовні диспут між номіналістами і реалістами виглядав як
богословська форма суперечки щодо характеру реальності «Святої
Трійці», а у філософському розумінні це була проблема реальності
категорій загального і одиничного. Реалісти захищали, по суті,
”радиційну об’єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від
матеріально-чуттєвого світу існування ідеального, надаючи тим самим
єдино справжньої реальності загальним поняттям, універсаліям. Це
приводило реалістів до визнання єдності Божественної Трійці як
істотної реальності.
Номіналісти, стверджуючи реальне існування конкретних,
одиничних речей і явищ, приходили до визнання реальності саме
іпостасей (ликів) Святої Трійці.
Догмат триєдності Бога — один із основних у християнському
зіровченні. Зміст його полягає в тому, що Бог єдиний у трьох особах:
Отець. Син і Дух Святий. Триєдина сутність ликів Бога така ж
реальна, як і самі іпостасі.
Номіналізм, який відкидав реальне існування загального, мав
-енденцію заперечувати реальність Божественної єдності, а тому був
зебезпечним для основної догми християнської церкви.
4.	Відомим систематизатором середньовічної схоластики був
^ома Аквінський (1225-1274 рр.), який пристосував вчення Арістотеля
до католицизму. Найвідомішим його твором є «Сума теології».
За часів Ф.Аквінського значно зросла роль наукового і
Йккхюфського пізнання. Тому було вже неможливо ігнорувати і не
помічати досягнення розуму і науки. Аквінський намагався створити
доктрину, яка б дала можливість контролювати філософське і
наукове пізнання церквою.
29
Ще у попередні століття західноєвропейськими схоластами була
висунута теорія «двох істин». Згідно з даною теорією наука і
пов’язана з нею філософія здобувають знання, спираючись на досвід і
розум. На відміну від них, теологія здобуває істину в божественному
одкровенні. Таким чином, теорія «двоїстої істини» поділила, так би
мовити, сфери впливу між теологією і наукою. Божественне
одкровення, вважали представники цієї теорії, недоступне розуму.
Фома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки
полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання
об’єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера
дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже,
предметом філософії є «істини розуму», предметом теології —
«істини Одкровення».
Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності.
Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому.
Істина може бути одна, бо походить від Бога. Оскільки кінцевим
об’єктом теології та філософії і джерелом всякої істини є Бог, то не
може бути принципової суперечності між Одкровенням і розумом, між
теорією і вірою. Водночас не всі «істини Одкровення» можна довести
раціонально. Та це не ознака, що вони не правдиві чи суперечать
розуму. Богословські істини “надрозумні”, але не “протирозумні”.
Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної
мудрості, настільки філософія нижче теології. А тому філософія і є
«служниця теології». Функції філософії як «служниці релігії»
полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів
обгрунтовувати христянські догми. Логічні доведення допомагають
краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини.
Ф.Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і
запропонував п'ять доведень, які стали класичними у
західноєвропейській теології:
1.	Оскільки все в світі рухається, то має бути «першодвигун», або
«першопоштовх» руху — Бог.
2.	Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та
існування. Першопричиною усього є Бог.
3.	Все в світі існує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність —
Бог.
4.	Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати
абсолютне мірило досконалості — Бог.
5.	У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А,
значить, повинна існувати «остання» і головна ціль — Бог.
ЗО
Проте, деякі інші догми християнства не піддаються
раціоналістичному обгрунтуванню (догма про Трійцю, про втілення
Христа, про воскресіння з мертвих). Це неможливо зробити не тому,
то вони протирозумні, ірраціональні, а тому саме, що вони
-надрозумові», їх доведення не в змозі здійснити обмежений людський
розум. Більшість догм християнства є предметом теології, а не
філософії.
Хоча Ф.Аквінський і підпорядковує науку релігії, але
розмежувавши сфери їх застосування, він відкрив певні можливості і
для розвитку наукового знання.
Тема: Філософські ідеї в культурі Київської Русі
1. Витоки і особливості філософії Київської Русі.
2. Морально-етична спрямованість філософії давніх русичів.
Література:
Горський В. Історія Української філософії. — К., 1996 — С.25-44.
Горський В.Філософська думка Київської Русі (XII — середина XIII
ст.). — Вісник НАН України, 1993, №3-4.
Закидальський Т.Поняття серця в українській філософській думці.
— Філософ, і соціол. думка, 1991, №8.
Історія української філософії. — К., 1994.
Історія філософії на Україні. — Т.1. — К., 1987.
Кушаков В. Філософська культура східних слов’ян ХІ-ХУП століть.
— Філософ, і соціол. думка, 1993, №9-10.
Філософія: Підручник. — К., 1995. — С.77-91.
Філософія. Курс лекцій. — К., 1994. — Лекція 10.
Філософія Київської Русі охоплює час, починаючи з XI століття
найбільш ранньою оригінальною пам’яткою цієї доби слід вважати
«Слово про закон і благодать» Іларіона), й триває до середини XIV
загибель 1340 року князя Юрія II кладе кінець незалежності
“злицько-Волинського князівства, культура якого безпосередньо
□езвивала здобутки Київської Русі). Впродовж зазначеного періоду
філософія існує як сукупність філософських істотних ідей, що
структурували світогляд і відображалися у всьому масиві результатів
к льтурної творчості. Тоді філософія ще не виділилася у відносно
самостійну сферу теоретичного освоєння світу.
.Тгд вивченні зазначеної теми слід уяснити, що державотворчі
тзссеси. суспільні відносини, культура в цілому і філософія зокрема
31
формуються спочатку на власній родо-племенній основі, на перших
порах без впливу досягнень більш розвинених цивілізацій.
Вагомий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі
(988 р.). Ця подія привела до того, що через Візантію в культуру
давніх русичів входить антична філософія, християнська література.
Завдяки цьому Київська Русь познайомилася з досягненнями
культури, філософії давньоєвропейських народів. Варто також
пам’ятати, що здобутки античної філософії проникали в культуру Русі
через твори християнських авторів і в христянській «обробці».
Внаслідок цього філософія сприймається русичами як частина теології,
причому така частина, яка підпорядкована теології. Цей крок на
тривалий період визначив русло розвитку давньоруської філософії —
вона існувала як підпорядкована релігії частина культури.
Ще одна особливість культури Київської Русі полягає в тому, що
християнство, християнські та античні автори були відомі лише
вузькому колу суспільства, духовній еліті. Основна ж маса населення
продовжувала вірити у традиційних язичницьких богів — Перуна,
Даждьбога, Стрибога та ін. Все це зумовило той факт, що філософія
Київської Русі на перших етапах розвитку мала перш за все
просвітницький характер; основне завдання вбачалося в тому, щоб
роз’яснити народу основні положення християнства і християнської
філософії. Тому-то давньоруські автори писали свої твори не у формі
наукових трактатів, а у вигляді послань, проповідей, звертань і т.п.
2. При виясненні другого питання слід чітко пам’ятати, що
основною проблемою філософії цього періоду є людина, смисл її буття,
розуміння людського щастя та шляхів його досягнення,
співвідношення Бога і людини.
Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі
започатковує Київський митрополит Іларіон, який в 1051 році
написав твір «Слово про закон і благодать». В ньому Ілларіон
осмислює історію людства, вказуючи на її цілісний характер,
розглядає проблему смислу людського життя, свободи людини у світі.
Всі ці питання він пробує розв’язати на основі християнських догматів.
Більш чітко і систематично філософська проблематика представлена
у творчості митрополита київського Климента Смолятича (сер.XII
ст.). Аналізуючи життєво-смислові проблеми людського буття,
Смолятич виходить із того, що істина вже викладена в Біблії; завдання
ж розуму і філософії, зокрема, полягає в тому, щоб правильно
зрозуміти цю божественну істину. В «Посланні пресвітеру Фомі» він
досліджує питання про те, яким є справедливий життєвий шлях
людини і доходить висновку: це осягнення заповідей, що дані людині
32
Богом і неухильне їх виконання. За думкою Смолятича, найбільше
перешкоджають людині йти правденим шляхом дві вади —
марнославство і славолюбство.
Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської
Русі XII ст. є Кирило єпископ Туровський. Його творчість — не лише
високий зразок володіння словом, вона насичена глибоким моральним
чуттям, що й зумовило високий авторитет єпископа Туровського.
Твори Туровського чи не найповніше репрезентують широку гаму
комплексу тих ідей, які розроблялися у філософській думці Київської
Русі.
Кирило народився (1130 р.) у заможній сім’ї в невеличкому місті
Турові, тут пройшов свій життєвий шлях і закінчив його в 1182 р. З
1169р. Кирило стає єпископом Туровським і був ним, вірогідно, до
самої смерті. В творчому доробку Кирила поряд з урочистими
«Словами» виділяють ряд «Бесід», послання сучасним йому
політичним і церковним діячам.
Кирило Туровський на відміну від багатьох сучасників не
компілятор, а оригінальний дослідник. Звісно, що Кирило не міг вийти
за межі середньовічного способу мислення і тому широко
використовував традиційні авторитетні тексти, усталені образи і
сюжети. Творчість Туровського безпосередньо пов’язана з грецькою
культурою, передусім візантійською, а через неї і античною
спадщиною.
В онтології Кирило виходить з фундаментального протиставлення
світу небесного й земного, видимого й невидимого, що становить суть
християнського дуалізму взагалі. Значну увагу він приділяє аналізові
протилежності «внутрішнього» і «зовнішнього»: як ці антитези
співвідносяться — церковне й світське, християнське і поганське.
Зрештою, зовнішнім є темрява, а внутрішнім — світло.
Ця особливість в розумінні світу визначає й підхід Туровського до
центральної проблеми філософії Київської Русі — проблеми людини. І
це цілком закономірно, оскільки в природі людини поєднані обидві
сторони християнської картини світу.
У співвідношенні «Бог-людина» безперечний пріоритет надається
Богові, який є творчою силою, стосовно до якої все створене, і звісно,
людина перебуває у стані підкорення. Водночас Кирило акцентує
увагу на тому, що весь задум створіння є спрямованим до вищої мети,
якою є людина. Бог відкриває істину людині, вказуючи їй шлях до
обожнення, але при цьому не позбавляє її свободи волі у виборі між
добром і злом.
33
Кирило Туровський обгрунтовує позицію християнського
антропоцентризму, котра полягає в тому, що кожна людина —
праведник і грішник — є предметом Божої уваги. В світлі цієї позиції
ним обгрунтовується проблема співвідношення душі і тіла, яка є
однією з центральних в творчості Туровського. Кирило спробує відійти
від планічного абсолютного протиставлення тіла і душі й подолати їх
суперечність. І це цілком зрозуміло, адже з християнських позицій
душа не може бути тільки чистою, а тіло — тільки грішним. Душа,
хоча вона й вторинна за походженням, твориться не з землі, а є
витоком Божого духу. Вона є життєвим началом людини, від неї
витікають доброчинні вчинки. Якщо ж душа підкоряється тілесному
началу, то це веде людину на шлях гріха.
Найбільш відомими і значними творами Кирила Туровського є:
«Повісті про білоризця», «Притча про сліпця й хромця», «Слово».
Вивчаючи історію давньоруської філософії, слід звернути увагу на
проблему значення серця в пізнанні і житті людини. Підкреслюючи
роль розуму, давньоруські мислителі не заперечують і значення
почуттів та волі в пізнавальній діяльності людини, вищою метою якої є
досягнення спілкування (злиття) з божественною істиною. Особлива
увага в цьому процесі приділяється органу, завдяки якому стає
можливим залучення людини до вищої істини. Таким органом
вважалося серце. Саме серце є тією ланкою, яка зводить воєдино
розум, почуття й волю людини. Серце — це центр, завдяки якому
людина приєднується до сакрального, вищого світу.
Виокремлення ролі серця мало суттєве значення з огляду
подальшого розвитку української філософської думки, однією з
своєрідних рис якої було зосередження уваги на розробці «філософії
серця» (особливо у творчості К.Транквіліона-Ставровецького,
Г.Сковороди, ІІ.Юркевича).
Пам’ятники культури періоду Київської Русі відображають
переважно два рівні суперечностей давньоруського суспільства:
боротьбу трудящих проти соціального гноблення та міжусобні
суперечки в стані панівного класу суспільства. Основне спрямування
теоретичних концепцій, що виникають у зв’язку з осмисленням цих
концепцій, визначається прагненням до їх пом’якшення, до
гармонізації суспільного життя. Ця теорія соціального примирення
апелює передусім до сфери моралі. Виховання кожної людини
відповідно до принципів любові, милосердя і терпіння і приведе до
мирного і дружнього соціального життя.
Значний внесок в розвиток соціально-філософської думки цього
періоду зробили численні «Патерики» і особливо знаменитий
34
хисво-Псчсрський Патерик». Взагалі агіографія становила
.амостійний і особливий шар в давньоруській культурі.
Охарактеризований тип філософствування становить зміст
гілософії в українській культурі і охоплює час з кінця X ст. до
.ередини XV ст. Після навали татаро-монголів він переміщується до
алицько-Волинського князівства, а внаслідок втрати його
самостійності існує у складі Великого князівства Литовського. Як
зважають дослідники, остаточним кінцем історії культури в цілому і
філософської, зокрема, княжої доби слід вважати 1470 р., коли було
скасоване Київське удільне князівство.
Тема: Західноєвропейська філософія епохи Відродження
1. Гуманістична спрямованість філософії Відродження.
2. Пантеїстична натурфілософія Ренесансу.
Література:
Ввсдение в философию. — М., 1989. — 4.1. — Гл.2.
Горфункель А.Н. Философия зпохи Возрождения. — М., 1980.
История философии в кратком изложении. — М., 1991.
Соколов В.В.Европейская философия ХУ-ХУП веков. — М., 1984.
Філософія: Підручник. — К., 1995. — С.30-35.
Філософія. Курс лекцій. — К., 1994. — Лекція 5.
і. Епоха Відродження. (ХУ-ХУІ ст.) приходить на зміну
середньовіччю як наслідок занепаду феодальних соціальних інституцій
і становлення буржуазного суспільства.
В сфері культури епоха Ренесансу утверджує новий тип духовності,
орієнтований на людину, тобто тип гуманістичної культури.
Характерними ознаками культури цього періоду були такі:
1.	Світський, не-церковний характер культури Відродження, що
було наслідком секуляризації суспільного життя загалом.
2.	Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була
майже повністю забута у середні віки.
3.	Ствердження людської естетично-художньої спрямованості
культури в противагу релігійній домінанті в культурі середніх віків.
4.	Повернення у власне філософських дослідженнях до античної
філософії і пов’язана з цим антисхоластична спрямованість
філософських вчень Відродження.
5.	Широке використання теорії «подвійної істини» для
обгрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви
існування.
35
6.	Переміщення людини, як основної цінності, в центр світу і в
центр філософії.
Варто насамперед уяснити, що в оцінці людини Відродження
рішуче розриває з традиціями середньовіччя. Це виявляється в тому,
що воно замінює «геоцентричний» тип світогляду, притаманний
середнім вікам, на «антропоцентричний», тобто світогляд,
орієнтований на людину. На цій основі формується нова гуманістична
філософська антропологія. І хоча мислителі Ренесансу не заперечують
існування Бога, але вони «підносять» людину до рівня Бога. Людина —
це не «тварь», а творець. Людська природа (тіло людини) не є носієм
гріховності, з якою потрібно боротися, а є основа творчого людського
начала, закладено в ній Богом.
В тлумаченні гуманістів Відродження творчість людини включає в
себе і бажання перетворити себе, свою долю і життя, свої людські
якості.
В основі такого підходу до людини лежать два принципи. По-перше,
уявлення про безмежні можливості вдосконалення людської природи,
яка розглядається не як раз і назавжди дана, а як така, що постійно
вдосконалюється завдяки зусиллям самої людини. Бог лише закладає в
людину певні можливості (задатки), а їх реалізація і розвиток
залежить від самої людини. По-друге, уявлення про тс. що людина, яка
мас вільну волю, сама приймає рішення стосовно своєї поведінки і тим
самим сама визначає свій життєвий шлях. Індивід — творець свого
життя.
Отже, якщо в епоху середньовіччя вважалося, що лише Бог мас
повну свободу і тільки він визначає людське життя, гуманісти
Відродження стверджують: людина теж володіє свободою.
Відродження поставило у центр філософії людину, а не Бога.
Внаслідок цього у філософську та й культурну загалом проблематику
органічно вплітається питання про шляхи вдосконалення людини,
виховання у неї справжніх чеснот: адже людина істота вільна, і вона
повинна вміти правильно користуватися своєю свободою.
2.	Вагоме місце в філософії Ренесансу належить пантеїстичній
н ат урфілософії.
Спільними рисами натурфілософських концепцій Відродження
були:
1.	Всі вони є пантеїстичними вченнями, згідно з якими Бог є
іманентним природі та її законом;
2.	В цих системах світ розуміється як жива істота, яка в певній мірі
наділена душею (гілозоїзм);
об
3.	В цих концепціях світ осягається як цілісність, як єдність,
співпадіння протилежностей.
4.	Людина (мікрокосм) тлумачиться як частина природи
і макрокосму) і мас ідентичні їй властивості.
Одну із перших натурфілософських концепцій Відродження створив
Микола Кузанський (1401-1464 рр.).
Варто зазначити, що філософія природи Казанського ще в значній
мірі підпорядкована релігійну світосприйняттю; він не заперечує
існування надприродної істоти. Але проблему співвідношення Бога і
світу він вирішує інакше, ніж релігія. В традиційному релігійному
тлумаченні Бог розуміється як особа, що знаходиться над світом і,
виходячи із своєї волі, довільно створює світ. Кузанський не заперечує
того, що Бог є начало світу, але він тлумачить Бога не як позасвітову
особу, а як таке начало, яке співпадає з світом. Світ включений в
сутність Бога, а Бог — це і є світ в цілому. Світ, отже, ніколи не
створюється, він існує завжди, як завжди існує Бог. Це є релігійна
форма пантеїзму, оскільки світ розчиняється в надприродній істоті, а
не вона — у світі.
Бог як абсолютне начало заключас у собі весь світ, але в
потенційному вигляді. Творення світу виступає як процес розгортання
Бога, його перехід в природу.
Засновником системи натурфілософського пантеїзму був Дж.Бруно
1548-1600 рр.).
В основу своєї натурфілософії Бруно покладає поняття єдиного.
Єдине — це діалектична єдність всього, співпадіння протилежностей.
Єдине є і Богом, і природою, причиною буття і самим буттям; воно є
також формою і матерією, можливістю і дійсністю. Єдине — це
максимум, постійність і мінливість, сутність і існування; єдине — це
8СЄ.
В єдиному, отже, знімаються всі протилежності і серед них основна
протилежність середніх віків — протилежність між Богом і світом,
творцем і творінням. Позиція Дж. Бруно є типовим пантеїзмом, але на
зідміну від пантеїзму Кузанського його пантеїзм є натурфілософським,
оскільки у Бруно Бог розчиняється у природі (а не навпаки, як це було
Кузанця). Природа, згідно з Бруно, є Бог. Така точка зору
принципово суперечила традиційним релігійним канонам про те, що
Бог є особа і творець світу. Тому-то церква вважала вчення Бруно
єретичним, а сам він заплатив за свої переконання життям.
Завершує епоху Ренесансу творчість титанічної фігури Галілео
Галілея (1564-1642), який створив своєрідну філософську систему.
37
При розгляді питання про відношення Бога і світу Галілей ще
остаточно не пориває з середньовічними поглядами на Бога як творця
природи, але витлумачує процес творіння по-новому. Бог, за його
думкою, створив природу, наділив п певним порядком і
закономірностями. Однак після цього він не втручається у природу,
яка живе і розвивається самостійно, незалежно від Бога. Ця думка
Галілея започатковує деїстичне розуміння світу. На підставі
незалежного від Бога існування природи Галілей обгрунтовує
правильність концепції подвійної істини, що давало йому змогу
відмежувати науку від релігії. Наука спрямована на пізнання природи,
а теологія — Бога; у них різні сфери пізнання, а тому наука відкриває
такі істини, котрі не можуть оцінюватися з позицій релігії. У творчості
Галілея знаходять обгрунтування сспериментально-математичні
методи пізнання, які на тривалий період визначили методологічні
засади природознавства.
Тема: Західноєвропейська філософія Нового часу
1.	Особливості філософії Нового часу.
2.	Проблема методу пізнання (Фр.Бекон, Р.Декарт).
3.	Вчення про субстанцію (Б.Спіноза, Г.Лейбніц).
4.	Проблема людини в філософії Просвітництва (Ж.Ламетрі,
Ж.-Ж.Руссо).
Література:
История диалектики ХУІ-ХУІІІ ст. — М., 1974.
История философии в кратком изложении. — М., 1991.
Кузнецов В.., Мееровский Б.В., Грязнов А.Ф.
Западно-европейская философия XVIII века. — М., 1986.
Соколов В.В. Европейская философия XV-XVI11 веков. — М., 1984.
Філософія: Підручник. — К., 1995. — С.35-45.
Філософія. Курс лекцій. — К., 1994. — Лекція 6.
1. Визначальною особливістю Нового часу (ХУІІ-ХУПІ ст.) є
зародження і утвердження нового суспільного устрою — буржуазного,
який висуває і обгрунтовує нові цінності і засади людського буття у
порівнянні з феодалізмом. В центрі нового світогляду була вже не віра,
а розум. Основні парадигми Нового часу: «Знання — то сила!» (в
основі ставлення людини до світу лежить знання; перевага надається
фактичному, позитивному знанню явищ дійсності, що базуються на
науці й експерименті); друга парадигма — опануй природою в ім’я
користі й успіху самого життя (прагматично діловий підхід до світу.
38
що виробляється на основі впровадження науки в виробництво, є
типовим для Нового часу).
Машинне виробництво, яке поступово витісняє ремесло,
потребувало розвитку точних знань про закономірності природи.
Схоластична філософія середньовіччя вузловою проблемою мала Бога і
мало уваги звертала на посейбічний, земний світ, тому вона і не
виробила методології пізнання цього світу. Внаслідок цього перед
суспільством постала проблема розробки методів, шляхів і прийомів
вивчення природи. Саме тому проблема методу є однією із
центральних в філософії Нового часу.
На зміну споглядальній натурфілософії приходить
експериментальне природознаство, виробляються кількісні критерії
для оцінки природних явищ. Важливого значення набувають
спостереження, вимірювання, порівняння, аналіз, есперименти і
основані на них індуктивні умовисновки. Біля джерел такого
розуміння наукової творчості стоїть Ф.Бекон.
Прагнення до систематизації, кількісний ріст і диференціація
знання викликають розвиток теоретичного мислення. Тому поряд з
розвитком чуттєвого, емпіричного пізнання світу розвивається і
раціональне, математичне мислення. Ці два типи пізнання і формують
основні напрямки філософського мислення Нового часу: емпіризм та
раціоналізм, найбільш яскравими виразниками яких були відповідно
англійський філософ Ф.Бекон і французький філософ Р.Декарт.
Емпіризм (від грец. «емпірія» — досвід) — вважає чуттєвий досвід
єдиним істинним джерелом знань. Раціоналізм (від лат. «раціо» —
розум) вважає розум, думку вищим ступенем в системі філософських
цінностей, основою пізнання та діяння людини. Достовірне знання не
може бути виведеним з досвіду. Воно може бути виведене тільки із
самого розуму.
2. Започатковує вивчення методів осягнення природи англійський
філософ Ф.Бекон (1561-1626 рр.). Основний твір Бекона: «Новий
органон». Головну увагу Бекон приділяє проблематиці науки, знання і
пізнання. У світі науки він вбачав основний засіб розв’язання
соціальних проблем і суперечностей сучасного йому суспільства. На
думку Бекона, узгодженість між наукою і владою має плідно впливати
=д соціальний розвиток. Наука необхідна для того, щоб від неї користь
: успіх мало саме життя. Цьому покликанню науки підпорядковані її
=апрями і робочі методи.
Вважаючи, що науковий прогрес не встигає задовольняти потреби
практики (хоч у той час відбувався швидкий розвиток
природничо-наукового пізнання), Бекон обгрунтував необхідність
39
вивчення законів природи новим способом, за допомогою нового
понятійного апарату, який адекватно відбиває реальність. «Новий
Органон» — перша спроба у філософії Нового часу реалізувати
загальний методологічний підхід до одержання наукових знань, що
мають практичне застосування. В цьому творі Бекон подає «нову
логіку», розглядаючи її як головний шлях до одержання нових знань і
побудови нової науки, як засіб, що забезпечує істинність пізнання.
Основним робочим методом логіки він вважає індукцію. Оскільки
Бекон орієнтується на пізнання дійсного, реально існуючого світу, як
основне знаряддя пізнання у нього виступають почуття, досвід
експеримент і те, що з них випливає. Його основна теза: “Немає нічого
в розумі, що перед цим не пройшло б через відчуття”. На основі
узагальнення чуттєвих даних ми дістаємо достовірне знання. Але
досвід дає нам істинне знання тільки тоді, коли свідомість буде
звільнена від помилкових суджень («ідолів», «привидів»). Таких ідолів
Бекон виділяє чотири групи: «ідоли роду», «ідоли печери», «ідоли
ринку», «ідоли театру». «Ідоли роду» — це помилки, властиві всьому
роду людському. Вони зумовлені спільною для всіх людей природою,
недосконалістю самого людського розуму. «Ідоли печери» — це
спотворення, джерелом яких є індивідуальні особливості розуму
індивідів. «Ідоли ринку» — це перешкоди, які виникають внаслідок
спілкування між людьми за допомогою слів. Це процес нав’язування
індивідам тих чи інших помилкових, але таких, що вже стали
звичними, уявлень. «Ідоли театру» — помилки, породжені сліпою
вірою людей в авторитети, старовинні традиції, хибні думки.
Усвідомлення природи цих ідеалів допоможе подолати перешкоди на
шляху пізнання.
Р.Декарт (1596-1650 рр.) — французький філософ, математик,
основоположник аналітичної геометрії, представник класичного
раціоналізму.
Основні твори Декарта: «Роздуми про метод», «Начала філософії».
Філософія Декарта являє собою новий цілісний і раціонально
обгрунтований образ світу, що відповідав актуальному стану
природознаства. Першу і вихідну визначеність будь-якої філософії
Декарт вбачав у визначеності свідомості, мислення.
Філософствування як мислення має починатися із самого себе.
Вимогу такого початку він виражає аксіомою: «У всьому належить
сумніватися». Пошук істини передбачає сумнів. Ми можемо
сумніватися в будь-чому, але ми не можемо не вірити, що висновок «Я
мислю, отже існую» — істинний і що він тому є першим і найвірнішим
40
із усіх висновків. Таким чином, «мисляче Я» Декарта є самодостатнім і
не потребує для свого існування нічого, окрім самого себе.
Мислення та його закономірності — це єдине, що не викликає
сумніву, воно є очевидним. Декарт говорив про «вроджені ідеї», про
інтелектуальну інтуїцію, про самоочевидні положення, спираючись на
які, розум може давати істинні знання, не звертаючись до чуттєвого
досвіду. Тільки такі самоочевидні положення можуть бути покладені в
основу науки. Із цих загальних положень, які грунтуються на логічних
і математичних закономірностях, можна вивести знання про окремі
одиничні явища і предмети.
Істинного знання, за Декартом, люди досягають лише за допомогою
розуму. Але не досить мати добрий розум, головне — вміти його
застосовувати, використовувати істинний спосіб його застосування.
Таким методом Декарт вважає раціональну дедукцію і пропонує набір
правил, яких слід дотримуватися в процесі побудови суджень при
пізнанні істини:
1.	Включати в свої міркування тільки те, що розум бачить ясно і
чітко і що не викликає ніяких сумнівів щодо істинності.
2.	Ділити кожну складну проблему на більш прості частини для
подальшого їх пізнання.
3.	Послідовно переходити в пізнанні від простого, відомого і
доведеного до складного, невідомого і недослідженого.
4.	Не робити ніяких пропусків у логічних ланках досліджень.
І не треба ставити межу перед людським розумом: немає нічого
настільки далекого, чого не можна було б досягнути, і нічого настільки
таємничого, чого не можна було б відкрити.
Якщо Бекон наголошував на ролі індукції в процесі пізнання, то
Декарт основну увагу звертав на роль дедуктивного методу —
строгого виведення окремих наслідків із загальних положень . Декарт
вірив у всемогутність математики і логіки вважав, що з їхньою
допомогою можна відкрити будь-які таємниці природи, тому що вони
грунтуються на інтуїції і дедуктивних стуктурах розуму.
Декарт був прихильником дуалістичної позиції при вирішенні
проблеми субстанції (першооснови, сутності всього існуючого). Він
стверджує про два начала світу: матеріальне і духовне, які існують
паралельно і незалежно одне від одного. Як пов’язані між собою
матерія і мислення, як мислення може дати знання, адекватне буттю
— відповісти на ці питання Декарт не зміг.
3. Основний внесок у вчення про субстанцію в філософії Нового часу
зробили нідерландський мислитель Б.Спіноза та німецький філософ
Г.Лейбніц.
41
Б.Спінова (1632-1677 рр). свої погляди виклав у таких творах: «Про
Бога, людину та її щастя», «Етика» Саме в «Етиці» розвинуті і
висвітлені основні його ідеї.
Критикуючи Дскарта, Спіноза стверджує, що існує лише одна
субстанція. Вона поєднує в собі два атрибути — протяжність і
мислення. Ця єдина субстанція і є природою ; її цілокупності, або
Богом. Субстанція ніким не створюєшся. вона є причиною самої себе.
Таке розуміння субстанції містило як діалектичну іл-'ю взаємодії між
конкретними матеріальними увторенням” та . водночас і ідею їх
матеріальної єдності. Однак Спіноза відкидав атрибутивність руху; за
його думкою, рух не є невід’ємною властивістю мамріального світу, а
лише його модусом (вторинною, похідною характеристикою). Це було
антидіалектичним моментом у філософії Спінози.
Розуміння субстанції (Бога) у Спінози є передумовою вирішення
етичної проблематики. В центрі його уваги пі?  буває питання
свободи. На думку Спінози, в субстанції злиті необхідність і свобода.
Ці поняття не протилежні одне одному, а навпаки, вони обумовлюють
одне одного. Протилежністю необхідності с не свобода, а свавілля.
Бог (субстанція) вільний, бо все, що він здійснює, випливає із його
власної необхідності. В природі, а до неї Спіноза включає і людину,
панує детермінізм, тобто необхідність.
Таким чином, весь світовий процес здійснюється з огляду на силу
абсолютної необхідності, і людська воля нічого не здатна тут змінити.
Спіноза взагалі не виділяєтакої людської властивості, як воля:
одинична людська душа не є щось самостійне, вона не є субстанцією;
дух людини — цс не що інше, як модус мислення, а тому Спіноза
вважає: «Воля і розум — одне і те ж». Людина може тільки пізнати хід
світового процесу, щоб узгодити з ним своє життя і свої бажання. В
такому випадку вона стане вільною. Так Спіноза приходить до
розуміння свободи як пізнаної необхідності. Тільки неуцтво змушує
нас думати, що ми можемо змінити майбутнє; майбутнє відбудеться з
такою ж неминучістю, як минуле. Ось чому надія і сграх засуджуються
Спінозою: вони залежать від погляду на майбутнє як на щось
невстановлене і тому виникають через недостаток мудрості.
Необхідно звільнити людей від тиранії страху — вважав Спіноза, —
тому що людина вільна ні про що так мало не думає, як про смерть, і її
мудрість полягає в роздумах не про смерть, а про життя. Адже все
одно, ніщо з того, що людина змогла б зробити, не зробить її
безсмертною, і тому марно витрачати час на страх перед тим фактом,
що всі ми помремо. Спіноза, подібно до Сократа, і Платона, вважає,
що всі неправильні дії пов’язані з пізнавальними помилками: людина,
42
яка правильно розуміє навколишні обставини, діє мудро і буде
щасливою. Люди, які живуть, підкоряючись розуму, знайдуть шлях до
згоди.
Г.Лейбніц (1646-17 і 6 рр.) — німец>кий філософ-ідеаліст,
математик, фізик, винахідник, історик, юрист, мовознавець.
Головний філософський твір — «Монадологія».
Ядро філософської сні ісми Лейбніца складає вчення про «х тади»,
безтілесні «прості су'с анції», «істинні атоми природи», «речові
елементи». «Монада» в перекладі з грецької означає «єди ,е» або
«одиниця». Лейбніц заперечує вчення Спінози про єдину субі ганцію,
яке, на його думку, призводить до того, що із світу вилучаються рух,
активність. Він стверджу*., цо субстанцій існує нескінченна кількість.
Монади не ЗМІНЮЮ !) своєї внутрішньої структури піл впливом
інших монад. Кожна монад;, виступає як певний світ, відображаючи в
собі весь світовий порядок, ; має свою власну визначеність (є носієм
певних якостей), ЯКОЮ Г'О И! в дрізняється від інших. Монади, пише
Лейбніц, «не мають вікон», тому вони не ді оті, одна на одну; кожна з
них подібна до само;  йншо відокремленого Всесвіту. В цьому
відношенні кожна із м. над Л чбнща подібна до субстанції Спінози:
вона є те, що існує сам по собі і не залежить ні від чого іншого, крім
Бога, який створив в- : сі.;’т монад. І водночас будь-яка монада
сприймає, переживає  об в, ,ь Космос у всьому його багатстві і
багатогранності, хоча ;і вс< менади мають світло розуме, щоб
усвідомлювати це.
Монади не мають нія; их просторових або будь-яких фізичних
характеристик. їх, таким чином, не можна пізнати чуттєво. Вони є
суто ідеальними, духовними елементами буття. Ми можемо їх пізнати
тільки за допомогою розуму. Чуттєві речі, тобто поєднання монад,
відрізняються залежно від монад, з яких вони складаються.
З основними ідеями монадології зв’язана і теорія пізнання
Лейбніца. Всі знання, які доступні людині, Лейбніц ділить на 2 види:
«істини розуму» та «істини факту». До перших належать знання,
одержані тільки з допомогою понять розуму, без звернення до досвіду:
аксіоми математики, закон тотожносг. і суперечності. Навпаки,
«істини факту» ми здобуваємо емпіричним шляхом; до них належить
більша час іна наших уявлень про світ. «Істини розуму» завжди
маю ь необхідний і визначальний характер, тоді як «істини факт;. ' —
тіль ' ‘ ймовірний.
Одну з найбільш характерних речей філософії Лейбніца скла,час ідея
про ве лику кількість можливих світів. Світ «можливий», якщо він не
с, ісрсчить законам логіки. Існує велика кількість можливих ев тів,
43
кожний з яких Бог споглядав' перш, ніж створив дійсний світ. Будучи
добрим, Бог вирішив створити кращий із можливих світів, а він
вважав, що кращим мусить бути той, в якому добро значно переважає
зло. Він міг би створити світ, в якому немає зла, але він не був би
настільки хорошим, як світ, який дійсно існує. Ось чому велике добро
логічно пов’язане з деяким злом. Це можна зрозуміти на звичайному
прикладі: ковток холодної води в спекотливий день, коли ви
страждаєте від спраги, може дати вам таке велике задоволення, що ви
подумаєте що варто було відчути спрагу, хоча вона й нестерпна, тому
що без неї не була б такою великою наступна насолода. В нашому світі,
хоч і існує зло, але добра все-таки більше, ніж у будь-якому з існуючих
світів.
4. Через всю філософію XVII ст. однією з централх її тез
проходить думка про «розумність» світу. Ця думка трансформується в
XVIII ст. в ідею Просвітництва як головної рушійної сили історії,
джерела і головного засобу досягнення людством рівності, братерства і
свободи, тобто стану відповідності вимогам розуму.
Якщо в природі панує закон, то і в суспільстві тоді мусить панувати
розумний порядок. І цей порядок настане тоді, коли до вивчення
суспільства людина підійде з позицій науки. На цій основі стан
людства слід побудувати відповідно до вимог розуму. Основне
завдання, яке перед собою ставлять просвітники: перебудувати
людський світ на таких розумних засадах, щоб він наслідував закони
довершеності, які панують у природі. Біда людей у тому, що вони
живуть, нехтуючи цими законами. Щоб повернути людину до
природи, треба аби вона усвідомила свої істинні потреби, а вони є
природними. Це може зробити лише виховання.
Найвідміннішою рисою Просвітництва є поворот до людини, до
проблем суспільства. Основний акцент робиться на шляхи й засоби
приведення суспільства у відповідність з вимогами розуму, насамперед
такими, як рівність, справедливість, свобода, братерство.
Найбільш чітко і повно погляди європейського Просвітництва на
людину репрезентовані у творчості Ж.Ламетрі і Ж.-Ж. Руссо.
Ж.Ламетрі (1709-1751 рр.) — французький філософ-матеріаліст
Нового часу. Найбільш відома його праця «Людина-машина».
Ламетрі застосовує механістичний підхід до людини. Людина, за
його думкою, — це своєрідний складний механізм. Душа людини
матеріальна і є двигуном людського організму. Відмінність людини від
тварини лише кількісна: у розмірі та структурі мозку.
Тіло можна порівняти з годинником, і так само, як у годиннику,
коли зупиняється одне коліщатко, не можуть крутитися й інші, так і в
44
людському організмі порушення функцій будь-якого органу приводить
до зміни функцій інших.
Ламетрі зробив спробу викласти процес поступового переходу від
тварини до людини, показати їх схожість і відмінність, переваги
людини перед світом живої природи (це виявляється в організації
людини, в її вихованні). Природа створила не лише людину, а й усі
живі істоти для щастя. Вона наділила всіх тварин природним законом,
тобто «почуттям, що навчає нас того, чого не ми повинні робити, якщо
не хочемо, щоб інші нам робили те саме».
Ж.-Ж.Руссо (1712-1778 рр.) — представник французького
Просвітництва. Центральна проблема творчості Руссо — нерівність
між людьми та шляхи її подолання. Саме цьому питанню присвячено
працю «Роздуми про походження та причини нерівності між
людьми».
Руссо досліджував виникнення майнової та соціальної нерівності
людей і прагнув знайти шляхи її ліквідації. Він вважав, що нерівність
між людьми не споконвічна, в її виникненні винна приватна власність.
На думку Руссо, первісне людське суспільство перебувало в
природному стані і людина була істотою самодостатньою, матеріально
незалежною від інших людей. Головною рисою цього суспільства була
моральна гідність людини. Приватна власність, яка виникає внаслідок
суперечностей між інтересами людей, приводить до несправедливості.
В основі приватної власності лежить прагнення до збагачення за
рахунок інших.
Руссо виділяв три ступені соціальної нерівності: перший —
майнова нерівність; другий — нерівність, пов’язана з виникненням
держави на основі договору багатих і бідних (бідні і багаті заключили
договір щодо утворення державної влади, яка повинна бути гарантом
справедливості й миру); третій — пов’язаний з перетворенням
договірної влади у деспотизм, коли деспот обдурює і закони, і народ
(але тут виникає й певна рівність— усі рівні в своєму безправ’ї
відносно деспота). З такого розуміння ступенів нерівності Руссо
обгрунтовує право народу на бунт проти деспота.
45
Тема: Києво-Могилянська академія
і філософія Просвітництва
1.	Вплив Києво-Могилянської академії на філософську думку
українського та інших слов’янських народів.
2.	Проблема відношення Бога і світу, Бога і людини в філософії
представників академії.
3.	Натурфілософські дослідження в Києво-Могилянській академії.
4.	Г.С.Сковорода — видатний представник філософії українського
Просвітництва.
Література:
Горський В.С. Історія української філософії — К., 1994. — С.66-104.
Драч І.Ф., Кримський С.В., Попович М.В. Григорій Сковорода. —
К., 1984.
Історія філософії на Україні. Т.1. — К., 1987.
Історія української філософії. — К., 1994.
Філософія: Підручник. — К., 1995. — С.98-91.
Філософія. Курс лекцій. — К., 1994. —Лекція 10.
Хижняк 3.1.Києво-Могилянська академія. — К.,1981.
Шевчук М.В. Києво-Могилянська академія в контексті історії
української культури ХУП-ХУПІ ст. — Філософ, і соціол. думка,
1992, №9.
Шинкарук В. Проблеми філософії культури у творчості
Г.С.Сковороди. — Філософ, і соціол. думка, 1995, №1-2.
Формуванню Києво-Могилянської академії передувала діяльність
братських шкіл, що виникають в Україні в XV ст. В той час як майже
всі православні ієрархи прийняли унію, а магнати і значна частина
шляхти — католицизм чи протестанство, саме братства стали
головними осередками опору, захищаючи економічні, ідеологічні
інтереси православних, їх віру і культуру. На рубежі ХУІ-ХУП ст.
братський рух стає масовим: братства діяли у Львові, Городку, Острозі,
Луцьку, Дубні, Немирові, Вінниці, Києві та інших центрах. І хоча
філософія в братських школах окремо не вивчалася, але учні
знайомилися з нею при вивченні діалектики.
На першому етапі своєї діяльності братчики намагалися зберегти
притаманний східним слов’янам спосіб філософствування, що
грунтувався на практично-духовному освоєнні світу і виходив із
розуміння філософії як мудрості. Філософія при цьому ще не
виділялась в окрему галузь суспільної свідомості. Із світоглядних ідей
46
найефективніше осмислювались історіософські та етичні. Логіка й
натурфілософія практично не розроблялися.
Із-під пера книжників, близьких до братського руху, вийшли такі
праці як «Алфавіт духовний» Ісайї Копинського, «Діоптра» Віталія з
Дубна та ін.
Пізніше в братському русі наростає тенденція до розмежування
філософії і теології. Серед творів, в яких прослідковусться цей
напрямок, можна виділити анонімну «Пересторогу», «Зерцало
богослови» К.Транквіліона-Ставровецького, «Тренос» Мелентія
Смотрицького, «Трактат про душу» К.Саковича. Особливо значний
вплив на попередню роботу по підготовці утворення
Києво-Могилянської академії належить Йову Борецькому, ректору
львівської, а згодом київської братської шкіл, київському
правословному митрополиту з 1620 р., безпосередньому попереднику
П.Могили.
Кисво-Могилянська академія виникає на базі Київської братської
школи та школи Києво-Печерського монастиря, які були об’єднані
зусиллями митрополита Петра Могили в 1632 році. Спочатку це був
колегіум, а згодом (з 1701 р) став академією, першим вищим
навчальним закладом серед східних слов’ян.
Завдання академії було чітко окреслено: збагатити вихідців з різних
земель України знаннями, а потім розіслати їх по всіх усюдах, аби
розносили знання, мистецькі навики, спосіб мислення і
упроваджували їх у життя. Тому Київська академія виконувала два
призначення: по-перше, учбового закладу, по-друге, власне академії в
сучасному розумінні цього слова, як об’єднання вчених цілого народу.
Києво-Могилянська академія відіграла відчутну роль у розвитку та
поширенню філософії не лише в Україні, але й у всьому слов’янському
світі. Цс виявилося в тому, що професори академії, в ті чи інші часи,
були відомими діячами культури російської (Ф.Прокопович,
С.Яворський та ін.), білоруської (Г.Кониський). Професори академії
читали курси богослов’я, риторики, філософії в учбових закладах
інших країн. Крім того, варто врахувати і тс, що випускники академії
працювали в учбових закладах інших слов’янських народів, а
представники цих народів навчалися в Київській академії. Все цс
разом сприяло тому, що думки та ідеї, які витворялися в академії,
розповсюджувалися у слов’янському світі, входили в культуру і
філософію інших народів.
При висвітленні другого питання варто пам’ятати, що всі без
виключення професори академії при вирішенні проблем буття
виходили із релігійних позицій. Тому для академії загальноприйнятою
47
була точка зору, що Бог є началом і абсолютною основою існування
Всесвіту. Разом з тим потрібно звернути увагу і на те, що відношення
Бога і світу тлумачилося неоднаково. Одні професори притримувалися
пантеїстичного розуміння зв’язку Бога і природи (Бог майже
іманентний природі, розчинений у ній — Ф.Прокопович); інші
виходили з деїстичної позиції (Бог створив природу і вклав в неї певні
закони, але після акту творення більше не втручається в природні
процеси — І.Гізель, Г.Кониський). В цьому ж руслі розглядалося і
питання зв’язку Бога і людини.
Натурфілософія в академії розвивалося також в рамках теології.
Однією із найважливіших проблем, які розроблялися професорами
академії, була проблема матерії. Основні висновки, до котрих
приходили Г.Кониський, Г.Щербацький, Ф.Прокопович та інші, були
такі: 1) матерія в якийсь певний час була створена Богом; 2) вона є
єдиний і універсальний субстрат всіх конкретних тіл; 3) матерії
притаманна внутрішня активність, саморух; 4) матерія вічна, не
народжується і не знищується після акту творіння; 5) земна і небесна
матерія одноякісні, тобто небесні і земні тіла побудовані з однієї і тієї ж
матерії; 7) матерія завжди знаходиться в русі; рух є універсальною
(атрибутивною) характеристикою матерії.
При підготовці даного питання слід вміти розкрити зміст цих
положень.
У розумінні будови Всесвіту професори академії дотримувалися в
основному арістотелівсько-птоломеївської концепції; хоча вони і знали
про геліоцентричну систему Коперніка, але піддавали її критиці.
Г.С.Сковорода (1722-1794 рр.) — видатний український філософ,
просвітитель-гуманіст, людина високої моралі.
Філософська концепція Сковороди — це пантеїзм. Бог і природа
складають єдине ціле; кожна людина має в собі Бога, він не існує десь
поза людиною.
Головна проблема філософи Сковороди — це проблема людини.
Його філософія «практична», оскільки він цікавиться насамперед
моральною проблематикою. Праведне життя можна побудувати лише
на правильних знаннях, на правильній філософії. Своє завдання
Сковорода вбачає в тому, щоб донести до простих людей істинні
уявлення про світ, про людину, її щастя і шляхи його досягнення. Тому
усі твори Сковороди написані в художній формі: у вигляді віршів,
діалогів, байок.
Він усвідомлює філософію як практичну систему життєвої
орієнтації. На думку Г.Сковороди, життя необхідно творити як
48
філософський трактат. І він сам реалізує цей експеримент — будує
власне життя на засадах, осяяних правдою істини.
Філософські трактати Г.Сковороди можна поділити на чотири
цикли. Перший цикл творів (1767-1772 рр.) відкриває праця «Наркіс.
Розмова про те: пізнай себе». Сюди належить твір «Симфонія, звана
книга Асхань про пізнання самого себе», діалог «Розмова, звана двоє
про те, що блаженним бути легко». У цьому циклі, виходячи з теорії
двох натур будь-якого буття, Г.Сковорода стверджує, що людина
невід’ємна від зовнішнього світу, від прйроди, мас спільні з нею засади
існування і тому через пізнання своєї родової натури осягає і принципи
людяності, і закони природи.
Людина за своєю природою є перш за все істота плотська, земна і в
такому вигляді не може безпосередньо поєднатися з світом вишнім
«Смертний, не народжений з вишнього, не є родич Біблії. Не може
смертне серце поєднатися з божественним серцем. Велика
суперечність, тобто антиномія, як між небом і землею, між денним
птахом і нічним...». Кожному, хто побажає подолати цю прірву,
потрібно побороти в собі плотське серце, звільнитися від стихійного і
народитися вдруге.
Вихідні принципи філософії Сковороди визначають характер
розробки ним онтологічних, гносеологічних та етичних проблем, що
становлять зміст його вчення. Основними положеннями філософської
системи Сковороди є вчення про дві натури та три світи.
Вихідним для нього є погляд на світ, що складається з двох натур.
«Весь мір, — пише він, — состоит из двух натур: одна — видимая,
другая — невидимая. Видима — назмваетея тварь, а невидима — Бог.
Сия невидимая натура, или Бог, всю тварь проницает и содержит;
везде и всегда бьіл, єсть и будет». Ідея про «двонатурність» світу
проходить червоною ниткою через всі філософські праці мислителя.
Однак дві натури мають неодинакове значення. Основою речей, їх
діяльною і рушійною силою є саме невидима натура — Бог. Бог
мислиться як безпочаткове начало світу. Він є вічний закон у тварному
світі. Видима натура є минущою, не може бути істинною. Але
протиставляючи дві натури, Сковорода постійно підкреслює їх
нерозривний зв’язок. Невидима натура визначає сутність всього
сущого і існує лише у видимій натурі. Натура видима є мовби тінню,
що нерозривно пов’язана з тим, відбиттям чого вона є.
Вчення про дві натури органічно пов’язане з наступним
основоположним для філософії Сковороди положенням про три світи.
Все існуюче, на думку Сковороди, розділяється на три специфічні види
49
буття (світи) — великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і
символічний (Біблія).
Великий світ — це світ речей, Всесвіт. Великий світ нескінченний і
безмежний, він складається з безконечної кількості світів. Слідом за
античними мислителями Сковорода вказує, що субстрат тілесного
світу утворюють чотири елементи — вогонь, повітря, вода і земля.
Концепція двох натур поширюється й на розуміння Сковородою
мікрокосму. Не лише у великому світі, айв малому світі, в людині є
два єства: тіло земне і тіло духовне, таємне, приховане, вічне. Не
заперечуючи реальності тілесного в людині, Сковорода наголошує, що
справжньою людиною не зможе стати доти, поки не збагне, що кров і
плоть є ніщо, а істинну людину утворює її духовне начало. Суть цього
невидимого,, духовного начала утворює серце, ця найглибинніша
глибина людини. Саме людина, мікрокосм є стрижнем всієї
філософської системи Сковороди.
Символічний світ, Біблія виступає у Сковороди як самостійна
реальність, що забезпечує людині можливість осягнення Бога. Через
цей світ Бог являється людині. За словесними знаками, які мають
тілесну природу, треба вміти побачити втаємничений духовний зміст.
Завдяки цьому весь невидимий світ перетворюється на видимий і стає
досяжним людині.
Другий філософський цикл (1772-1774 рр.) об’єднаний загальним
підзаголовком «Дружня розмова про душевний світ». До нього входять
«Діалог, або розмова про давній світ», «Розмова п’яти подорожніх про
істинне щастя в житті», «Кільце. Розмова, названа алфавіт, або буквар
світу». У цьому циклі Г.Сковорода розробляє свою філософську
антропологію: вчення про людину, людське щастя і загальні засади
моральності. Цими засадами, на його думку, є принципи наслідування
природи, принцип спорідненої («сродної») праці, найповнішого
розкриття здібностей людей чи їхньої нерівної рівності.
До третього циклу (1775-1780 рр.) належать «Ікона Алківіадська»,
«Жінка Лотова». У цих творах Г.Сковорода аналізує символічнийсвіт,
який створює особливу сферу культурного буття, а також обгрунтовує
вчення про загальний ідеал життя.
У четвертому циклі (1783-1784 рр.) — «Сварка архістратига
Михайла з Сатаною про те, чи легко бути благим», — йдеться про те, з
чим повинна боротися справжня людина, що слід перемогти і від чого
потрібно звільнитися. В творі «Діалог. Ім’я йому — Потоп зміїний»
викладається вчення про незнищеність матерії, про нескінчений
процес перетворення її форм.
50
Г.С.Сковорода здійснив глибокий вплив на весь подальший розвиток
української філософії. Основні ідеї його вчення знайшли відображення
і розвиток у творчості практично всіх українських мислителів, хоча,
звісно, і в неодинаковій мірі.
Необхідно також чітко уяснити суть вчення Сковороди про «сродну
працю». При його розробці філософ виходить з того, що кожна людина
має природні схильності до якоїсь певної праці, до певного роду
діяльності. І саме цю працю вона виконує найбільш якісно, з
натхненням, і лише ця праця приносить людині задоволення і є
основою для щасливого життя. Однак сучасне суспільство, зауважує
Сковорода, влаштоване недосконало, нерозумно: люди змушені під
тиском зовнішніх умов займатися не тією працею, яка їм «сродна»,
відповідає їх нахилам і здібностям, а тією, котра нав’язується їм
примусово. Це шкодить і людині, і суспільству, спричиняє
невдоволення життям, є витоком нещастя. В ідеальному,
справедливому суспільстві праця буде розподілена, за думкою
Сковороди, у відповідності із здібностями і уподобаннями людей.
Тема: Німецька класична філософія
1.1.	Кант — засновник німецької класичної філософії.
2.	Діалектичний ідеалізм Гегеля.
3.	Антропологічний матеріалізм Фсйєрбаха.
Література:
Введение в философию. — М., 1989. 4.1. — Гл.2.
Гульїга А.В. Немецкая классическая философия. — М., 1986.
Гульїга А. Кант. — М., 1981.
История диалектики. Немецкая классическая философия.
— М., 1978.
История философии в кратком изложения. — М.,1991.
Мотрошилова Н.В.Путь Гегеля к «Науке логики». — М., 1984.
Філософія: Підручник. — К., 1995. — С.45-51.
Філософія. Курс лекцій. — К., 1994. — Лекція 7.
1. І.Кант (1724-1804 рр.) — родоначальник класичної німецької
філософії, творець першої системи класичного німецького ідеалізму.
Кант поєднував філософію з дослідженнями у галузі природничих
наук.
«Зоряне небо наді мною і моральний закон в мені» — цими словами
І.Кант виражає два основні напрямки і два основні джерела своєї
філософії. Він прагнув дати філософське обгрунтування, з одного боку,
51
законів природного процесу, а з іншого — людської гідності та
соціальної рівності. У процесі розв’язання цих питань він піддав
критиці стару матафізичну філософію.
Творчість Канте можна умовно поділити на два періоди:
1) докритичний (до 60-х рр. XVIII ст.), коли І.Кант виступає як
стихійний матеріаліст, який обгрунтовує ідею саморозвитку природи.
Питання про можливості людського пізнання Кант вирішує
оптимістично.
2) критичний ( з 70-х рр. XVIII ст.), коли Кант займається
<критикою розуму» — змінюються його погляди на можливості
людського пізнання. В цей час він будує свою систему агностицизму.
Крім гносеологічної проблематики розглядає проблеми релігії, етики,
естетики. Свою «критичну філософію» І.Кант виклав у трактатах:
«Критика чистого розуму» (вчення про пізнання), «Критика
практичного розуму» (розкрито етичні погляди філософа), «Критика
можливості судження» (вчення про доцільність у природі, основи
кантівської естетики).
Кант ділить філософію на теоретичну і практичну. Він вважав, що
вирішенню таких проблем філософії, як проблеми буття, моралі і
релігії повинно передувати дослідження можливостей людського
пізнання. Предметом теоретичної філософії є дослідження
пізнавальної цільності і законів людського розуму і його меж.
Кант розумів, що прямолінійно відповісти на питання, зв’язані з
проблемою пізнання світу, надзвичайно складно. Високо оцінюючи
науку і силу філософського розуму, він все ж прийшов до висновку про
існування межі пізнання. Крім того, Кант мав на увазі і принципову
обмеженість суто наукового освоєння світу, про що дуже часто
говорять сьогодні.
Теоретична філософія, відповідаючи на питання: «що я можу
знати?», ділить світ на дві частини:
а)	«світ явищ», або чуттєвий світ, де панують закони причинності і
необхідності;
б)	«світ сутностей», або «світ речей в собі», світ свободи.
Ми пізнаємо світ не таким, яким він є насправді, а таким, яким він
перед нами являється. Нашому пізнанню доступні тільки феномени
(тобто прояви сутності), а сама сутність — непізнавана («річ в собі»).
Кант заперечував безмежні можливості людського розуму. Там, в
«світі речей в собі», знаходяться Бог, Душа, Воля. І тому людина не в
змозі розкрити всі таємниці людського буття — довести існування
Бога, безсмертя душі та інше. їй це недоступно. Людський розум може
52
пізнати тільки «світ явищ», а «світ речей в собі», тобто світ сутностей,
закритий для людського розуму.
Кант вважає, що наукове пізнання є нескінченим процесом,
абсолютного знання ні про що не може бути. Наші знання
накопичуються, але сутність речей залишається недосяжним
горизонтом. Тому Кант виступає агностиком (від грец.
а-заперечення, ^позіз — знання; недоступне пізнанню), оскільки
заперечує пізнаваність сутності. Насправді, пізнаючи явище, ми
пізнаємо в деякій мірі і сутність речей.
Практична філософія, вважає Кант, вивчає суспільство, проблеми
людської свободи і відповідає на питання: що я повинен зробити? на що
я можу надіятись? хто така людина? Він розглядає людину як істоту,
що існує як у «світі явищ» (тобто проявляється як емпірична, природна
істота), яка підкоряється законом природи, так і в світі «речей в собі»,
де людина повинна підкорятись категоричному імперативу —
моральному закону, обов’язку, совісті.
І.Кант широко відомий як творець надісторичної, позакласової,
незалежної від умов життя, спільної для всіх людей моралі.
У праці «Критика практичного розуму» І.Кант стверджує:
категоричний імператив — необхідний та загальнозначущий
моральний закон практичного розуму — зумовлює поведінку людини,
наказує поводитися так, щоб її вчинки могли бути основою та керівним
началом загального законодавства. Розуміння необхідності
додержуватися морального закону І.Кант називає моральним вмінням
або обов’язком, а повагу до цього — моральним почуттям. Він
намагається строго відділити усвідомлення морального обов’зяку від
чуттєвого нахилу до виконання морального закону: вчинок буде
моральним тільки в тому випадку, якщо він здійснюється з поваги до
морального закону.
Покора перед обов’язком і повага до закону возвеличує людину над
собою як частиною почуттєвого світу та перетворює її у вільну від
природи та умов часу особу, яка є метою сама по собі.
Уся моральна теорія І.Канта грунтується на возвеличенні свободи
людини. І.Кант шукає та вбачає свободу людини в її волі. Про це
свідчать постулати, які він наводить. Передбачається, стверджує він,
що воля вільна, вона розуміється незалежною від емпіричних умов,
тобто, як чиста воля.
Водночас «чиста» воля обмежується категоричним імперативом,
який вимагає, щоб правило волі могло бути також принципом
визначального законодавства.
53
Таким чином, найвищою цінністю Кант проголошує людину.
людське щастя і разом з тим гідність, високий моральний обов’язок.
Вічні надії на щастя філософ ставить в тісний зв’язок з моральним
правом на це, з тим, наскільки людина зробила себе гідною щастя,
заслужила його своєю поведінкою.
2. Г.Гегель (1770-1831 рр.) — німецький філософ-ідеаліст,
представник німецької класичної філософії, творець ідеалістичної
діалектики.
Основні праці Г.Гегеля: «Феноменологія духу», «Наука логіки»,
«Основи філософії права», «Енциклопедія філософських наук».
«Філософія історії». Філософська системи Г.Гегеля уособлює вчення
про природу та суспільство як форми існування «абсолютної ідеї».
В основі світу лежить ідеальне начало — «абсолютна ідея»,
основними рисами якої є активний і діяльний характер, постійний рух
і розвиток. В процесі свого становлення «абсолютна ідея» породжує
природу, життя людини та суспільство і культуру. Людська історія є
найвищим етапом втілення «абсолютної ідеї». Мета існування
«абсолютного духу» — пізнання самого себе. Зробити цс він може за
допомогою людської свідомості, мислення, філософії. Цю ціль
«абсолютний дух» реалізує через діяльність людських поколінь на
протязі всієї всесвітньої історії.
В роботі «Феноменологія духу» викладена геслівська теорія
пізнання, тобто вивчається знання, як феномен духу. Гегель пропонує
абсолютно нове розуміння суб’єкта пізнавального процесу. Суб’єкт —
це не окремий індивід, і не свідомість окремого індивіда, а
всезагальний дух в його історичному розвитку. У Гегеля — свідомість
відірвана від людства — це і є всезагальний дух.
Індивідуальна свідомість в ході свого розвитку проходить весь той
шлях, всі ті етапи, які пройшло людство на протязі своєї історії.
Філософ пропонує розглядати процес освоєння світу ніби «драбину»,
піднімаючись по східцях якої, окремий індивід прилучається до
духовної культури, накопиченої людством, і піднімається з точки зору
буденної свідомості до точки зору філософської. На вершині цих
сходинок індивід в змозі подивитись на світ і себе з точки зору світової
історії, «світового духу», для якого більше нема протилежності
суб’єкта і об’єкта, «свідомості» і «предмета», а є тотожність мислення і
буття.
Створюючи свою систему і показуючи, як абсолютна ідея породжує
свій зміст, а потім і матеріальний світ — природу і суспільство, Гегель.
по-перше, показав світ в розвитку. По-друге, він розгорнув зміст
основних законів діалектики. Показав, що розвиток здійснюється
54
через наявність суперечностей, через боротьбу протилежностей; що в
ході розвитку здійснюється заперечення одних понять іншими і
повторення пройденого на вищій основі, що розвиток відбувається не
до замкненому колу, а поступово, від нижчих форм до вищих, і в
_ьому процесі відбувається перехід кількісних змін в якісні. Будь-який
розвиток, вважає Гегель, протікає за певною схемою: ствердження
теза), заперечення цього ствердження (антитеза) і заперечення
заперечення, зняття протилежностей (синтез). В синтезі ніби
примирюються між собою теза і антитеза, з яких виникає новий
якісний стан. В діалектиці понять, в їхньому взаємозв’язку,
взаємопереходах Гегель виразив дійсну діалектику, діалектику речей.
В роботі «Наука логіки» Гегель ставить завдання показати саморух
поняття. Весь процес саморуху поняття здійснюється діалектичним
шляхом. Заключена в кожному понятті «заперечність», яка і складає
його обмсженність, однобічність, виявляється поштовхом до
саморозвитку цього поняття. Поки поняття не досягне свого вищого
пункту — абсолютної ідеї, до тих пір кожен із ступенів його розвитку
дає тільки відносну, але не кінцеву, не повну істину.
Гегелівський діалектичний метод, таким чином, вступає в
чротиріччя з вимогою системи, яка обов’язково мусить бути
завершена, а цс означає, що абсолютна істина повинна бути в кінці
кінців досягнута. Гегель розглядав свою систему як філософію, що
вінчає собою розвиток всього людства, в якій досягнута абсолютна
ідея; тим самим і історія ніби набувала завершення, і досягнутий нею
рівень, тобто умови сучасної Гегелю Німеччини, оголошувались
вищою точкою історичного руху людства. Тим самим, всі протиріччя
дійсності вирішуються і досягається абсолютно істинний стан — якраз
цього вимагає гегелівська система. Але це суперечить діалектичному
методу. Метод вимагає перетворення існуючої дійсності, гегелівська
система ж вимагає оправдання дійсності.
Твір Г.Гегеля «Філософія історії» аналізує світову історію як
розвиток духу в часі. За Гегелем, історія мас свою мету. Ця мета —
розвиток свободи, свободи громадянина в громадянському суспільств.
Оскільки реалізація свободи з необхідністю має в собі те, що дух сам
усвідомлює себе вільним, історія є також прогресом у свідомості
.вободи. З цієї точки зору Гегель розрізняє три головних етапи світової
історії. Давньосхідні народи знали, що вільною може бути лише одна
людина; греки та римляни вважали, що вільною є певна група людей:
сучасні «германські» народи повністю усвідомили, що всі люди вільні.
Г.Гегель вважає, що розвиток «Світового духу» відбувається не без
участі людини, не без людської активності. Важливе місце в історії
55
належить «всесвітньо діючим індивідам», історичним героям, інтереси,
потреби та пристрасті яких ведуть до подій епохального значення.
3.Я.Фейєрбах (1804-1872 рр.) — філософ, який здійснив поворот до
матеріалізму в німецькій класичній філософії після Канта і Гегеля.
Основні положення філософії Фейєрбаха викладені у працях: «До
критики філософії Гегеля», «Сутність християнства» і «Основні
положення філософії майбутнього».
Цікава еволюція філософських ідей Л.Фейєрбаха, який починав з
вивчення теології, потім став учням Гегеля, викладав гегелівську
філософію в університеті і, нарешті, прийшов до матеріалістичних
поглядів на природу людини. Сам Фейєрбах про це так писав: «Моєю
найпершою думкою був бог, другою — розум, третьою і останьою —
людина».
Критикуючи Гегеля, Фейєрбах довів, що його абсолютна ідея — цс
не що інше, як людський розум, відірваний від людини і перетворений
в щось надприродне. Він вважає, що мислення не може існувати поза
людиною і незалежно від неї, тому що воно нерозривно зв’язане з
діяльністю людського мозку, з матеріальними процесами. Звідси,
мислення не первинне, як доказував Гегель, а вторинне, похідне від
матерії.
Нова філософія, яку пропонує створити Фейєрбах, повинна бути
філософією людини, це антропологічна філософія, в ній Бог і теологія
повністю розчиняються у вченні про людину.
Вважає, що філософія і релігія — протилежні за своєю суттю. В
основі релігії лежить віра в догмати, в основі філософії — знання,
прагнення розкрити суть речей. Тому своє завдання Фейєрбах вбачає в
критиці релігії, пропонує аргументоване розуміння причин
виникнення релігії. Зокрема, він вважає що незадоволення людини
суперечностями, злом і несправедливістю, які існують в реальному
світі, приводить до того, що в неї виникає думка про існування
ідеального світу — Неба, де людська доброчесність завжди
винагороджується і приносить щастя.
Крім того, говорить Фейєрбах. ні в чому з такою силою не відчуває
людина свою обмеженість, безсилля, як в усвідомленні неминучості
смерті, кінечності людського життя. їй дуже важко змиритись з цією
неминучістю, тому виникає думка про безсмертя, що знаходить своє
втілення в проблемі потойбічного світу.
Фейєрбах стверджує, шо релігія виникає тому, що людина починає
приписувати свої кращі риси Богові і замість того, щоб любити інше
людину, вона починає любити Бога Релігія є неістинною формою
самосвідомості людини.
Антропологія ліквідує поняття Бога і ставить на його місце людину.
Якщо релігія — це любов до Бога, то нова філософія пропагує любов до
людини. Любов, як унікальне почуття зв’язку між людьми, утворює
сутність антропології і перетворює її у нову релігію.
Слід звернути увагу на те, як Фейєрбах розуміє людську сутність.
Людина розглядається ним, як природна істота, як вищий щабель
природного саморозвитку: якраз через людину природа відчуває,
сприймає, пізнає себе. Виходячи з такого розуміння людини, Фейєрбах
відкидає її ідеалістичне трактування, коли людина розглядається перш
за все як духовна істота з сутністю «Я думаю». Згідно Фейєрбаху
духовне начало в людині не може бути відділене від тілесного, дух і
тіло — це дві сторони тієї реальності, яка називається організмом.
Якщо для Гегеля окремий індивід є історично-духовним утворенням,
то Фейєрбах підкреслює біологічну природу людини. Почуття і
свідомість людини є теж природними явищами. Тому він говорить про
людину як щось незмінне, абсолютне, а не про конкретну історичну
людину. У сферу досліджень Фейєрбаха не потрапляє ні дійсний світ
людини, ні її реальні стосунки з іншими людьми, ні духовна, ні
виробнича діяльність. Людина, в тлумаченні Фейєрбаха, виступає як
позаісторична і позасуспільна істота. В цьому полягає суттєвий
недолік філософії Фейєрбаха.
Тема: Виникнення і розвиток некласичних
філософських вчень (ХІХ-ХХ ст.)
1.	Соціально-практична орієнтація марксистської філософії.
2.	«Філософія життя». Ф.Ніцше.
3.	Філософія неопозитивізму і постпозитивізму.
4.	Онтологія людського буття в психоаналізі.
5.	Проблема людини в екзистенціалізмі.
6.	Неотомізм — головний напрямок сучасної релігійної філософії.
Тейяр де Шарден.
Література:
Губман Б.Л. Современная католическая философия: человек и
история. — М., 1988.
Іщенко Ю. Класичне та некласичне у філософії Маркса. — Філософ,
та соціол. думка, 1995, №1-2.
Камю А. Мир о Сизифе // Творчество и свобода. — М., 1990.
Нестеренко В.Г.Вступ до філософії: онтологія людини. Навч.
посібник. — К., 1995. — Розділ. 4.
57
Ницше Ф. Антихристианин // Сумерки богов. — М., 1989.
Проблема человека в западной философии. — М., 1988.
Сартр Ж.-П. Зкзистенциализм — ато гуманизм // Сумерки богов.
-М„ 1989.
Філософія: Підручник. — К., 1995. — С.128-185.
Філософія. Курс лекцій. — К., 1994. — Лекція 8.
Фром 3. Душа человека. — М.,1992.
1.	К.Маркс (1818-1883 рр) є засновник системи, котра
запропонувала якісно новий спосіб філософствування і ознаменувала
початок виходу за межі усталеного (класичного) в епоху Нового часу
способу мислення. Виявляється це насамперед в тому, що Маркс при
вирішенні теоретичних проблем звертається до практики як
найефективнішого і остаточного способу розв’язання соціальних
завдань.
Найважливішими працями Маркса є: «Економічно-філософські
рукописи 1844 року», «До критики політичної економії. Передумова»,
«Капітал», «Тези про Фейєрбаха» та ін.
У своїх вихідних засадах філософія марксизму є матеріалістичною
концепцією. Матеріальний світ є вічним і безкінечним; його розвиток
приводить до виникнення людини, якій притаманна свідомість.
Свідомість є похідним від матерії феноменом. За Марксом, сутність і
зміст свідомості визначається суспільним буття людей, тими
соціально-економічним умовами, в яких вони живуть. Ця, в цілому
вірна думка, була гротескно перебільшена в марксизмі, внаслідок чого
будь-які феномени духовної культури людства почали виводитися
безпосередньо з економічних факторів, що, звісно, неправильно. І хоча
в працях Маркса і Енгельса неодноразово вказується на відносну
самостійність суспільної свідомості, все-таки в цілому філософія
марксизму схилялася до економічного детермінізму, згідно з яким всі
явища суспільного життя зумовлені економічними чинниками.
Одним із надбань марксизму є подальший розвиток діалектики.
Основні діалектичні закономірності (єдності і боротьби
протилежностей, взаємопереходу кількісних і якісних змін,
заперечення заперечення) були сформульовані Гегелем. Проте Гегель
вважав, що вони є законами розвитку ідеї, духу. На протилежність
Гегелеві Маркс розуміє діалектику як логіку розвитку явищ та
процесів, які існують поза свідомістю і незалежно від неї. В марксизмі
єдина матеріалістична діалектика виступає у двох різних, але
взаємопов’язаних форма — об’єктивна та суб’єктивна. Перша з них —
58
це діалектика розвитку самого об’єкта, тоді як суб’єктивна діалектика
— це відбиток аналогів об’єктивної діалектики у свідомості людини.
Спираючись на здобутки попередньої філософської і економічної
думки, Маркс аналізує буржуазне суспільство і виявляє його позитивні
та негативні риси. При цьому варто пам’ятати, що Маркс є класичним
європейським раціоналістом, тобто він оцінює світ в цілому і
суспільство зокрема з точки зору їх розумності, досконалості. В цьому
ракурсі капіталістичне суспільство виявляється вкрай не-розумним.
Ця його не-розумність проявляється в тому, що: 1) два основних класи
суспільства — робітники і буржуа — мають протилежні інтереси; 2)
інтереси окремих власників засобів виробництва не співпадають,
внаслідок чого між ними точиться конкурентна боротьба; 3) цілі та
інтереси буржуазії не співпадають, а часто і суперечать цілям
суспільства в цілому; 4) в цьому суспільстві існує відчуження людини
від продукту праці, від самої праці, а зрештою, й від інших людей. Всі
ці дисгармонії ведуть до суперечностей між людьми, які переростають
в соціальні катаклізми.
В ході вивчення специфіки капіталістичного способу виробництва
Маркс доходить висновку, що в основі всіх соціальних суперечностей,
а отже, й не-розумності суспільства, лежить приватна власність на
засоби виробництва. Тому, за Марксом, розв’язання і усунення
суспільних конфліктів можливе лише при умові знищення приватної
власності. Приватна власність є найглибиннішим джерелом, витоком
всіх соціальних бід і тому саме її потрібно ліквідувати. На цьому
підгрунті Маркс будує концепцію «розумної» держави й розумного
суспільства, в якому всі люди будуть мати рівні права, одинакові
соціальні можливості для реалізації своїх сутнісних сил, Саме в цьому
суспільстві, за думкою Маркса, будуть створені всі необхідні умови для
всебічного гармонійного розвитку кожної людини. Єдиним реальним
засобом знищення приватної власності і утворення нового соціального
ладу Маркс вважав революцію.
Звульгаризована Леніним, і особливо Сталіним, концепція Маркса
стала теоретичною і ідеологічною програмою більшовицької революції
1917 року і побудови соціалізму. Спроба реалізувати ідеї Маркса на
практиці в колишньому СРСР, країнах Східної Європи, показала, що
ідеї Маркса були в цілому утопічні.
Розвиток марксистської філософії у XX ст. здійснювався двома
основними напрямками: у Радянському Союзі, де вона була
перетворена в ідеологічний канон, і на Заході, де марксизм набуває рис
екзистенційної філософії.
59
2.	«Філософія життя» формується в середині XIX ст. і об’єднує
таких несхожих і водночас єдиних у своїх антираціоналістичних і
міфологічних установках на осягнення світу мислителів як
\.Шопенгауер (1788-1860), Е.Гартман (1826-1906), Фр.Ніцше
(1844-1900), В.Дільтей (1833-1911), А.Бергсон (1859-1941),
О.Шпенглер (1880-1936) та ін. Якщо до цього часу істину шукали в
розумі, то тепер її стали шукати в ірраціональних проявах:
підсвідомому, надсвідомому (різноманітних проявах людської душі).
На зміну «філософії розуму» прийшла «філософія життя». Життя
розуміється як ічний, безперервний потік, рух, творчість. Тому наука
не може бути ефективним засобом пізнання життя, воно не піддається
раціональному осмисленню. Життя можна зрозуміти завдяки інтуїції,
містичним проявам.
Засновує «філософію життя» Артур Шопенгауер, котрий вважає, що
розум в житті людини і в світі в цілому відіграє скромну, суто технічну
роль. Основні життєвоважливі процеси відбуваються без участі
інтелекту.
Життєвий світ людини є нерозумним, хаотичним і єдине, що якось
упорядковує його — це «світова воля», а зовсім не розум. Шопенгауер
лише висунув основні ідеї нової філософії, а всебічне розгортання вона
отримує у творчості Фрідріха Ніцше.
Ф.Ніцше (1844-1900 рр.) — німецький поет, філософ, представник
ірраціоналізму, антрологічного напряму у філософії. У творчості
Ф.Ніцше доцільно виділити три етапи:
І етап (1872-1976 рр.) — Ф.Ніцше розвиває вчення Шопенгауера та
розробляє естетичну проблематику (праці «Походження трагедії з
духу музики», «Невчасні роздуми»);
II етап (1877-1882 рр.) — вивчає проблеми людського пізнання,
виявляє інтерес до позитивізму та природничих наук, піддає критиці
мораль суспільства (твори «Людське, надто людське», «Ранкова зоря»,
«Весела наука»).
III етап (1883-1886 рр.) — надає своїй філософській концепції
відносно закінченого вигляду, осмислює метафізичну проблематику,
розробляє концепцію «волі до влади» (праці «Так говорив Заратустра»,
<• Антихристиянин», «По той бік добра та зла», «Генеалогія моралі»,
<• Воля до влади»).
Твори Ф.Ніцше репрезентовані у різних жанрах. Тут і форма есе, і
праці, які складаються з ланцюжка афоризмів і фрагментів. Філософія
Ф.Ніцше набула вираження у поетичній творчості, в легенді, міфі.
В філософській творчості Ф.Ніцше поєднуються дві основні
тенденції. З одного боку, Ніцше — прямий ідейний нащадок західної
60
філософської класичної традиції — античної філософії, філософії
Нового часу. З другого боку, Ніцше є виразником ірраціоналістичної
тенденції європейської культури. Злиття цих двох тенденцій багато в
чому обумовило багатоплановість і суперечливість як самої творчості
Ніцше, так і його наступного впливу.
Головним питанням своєї епохи Ніцше вважає питання про
«надлюдину». Коли він вживає поняття «надлюдина», то має на увазі
не соціальний аспект людського життя, не суспільно-політичну
ієрархію. «Надлюдина» — це те, що в філософії Стародавнього Сходу
означає «досконаломудрий» — людина, яка осягнула Дао, пізнала
чотири священних істини буддизму чи пройнялась складною
діалектикою християнської трійці. Бути «надлюдиною» — не означає
стояти при владі. «Надлюдина» у Ніцше постає як долаючий власні
страждання творець особистого життя, а не як вождь, не як
«повелитель людського стада».
Ніцше вважав, що розум не є головною характеристикою людини,
це є незначна частина нашої душі. Основою життя взагалі і, зокрема,
людського, є воля, хотіння, прагнення, тобто активність.
Справжньою людиною є та, яка прагне виявити свою силу, свою
активність, яка прагне до самовдосконалення «Воля до влади» означає
самоствержування, самопереборювання, владу над собою, а не над
іншими. Людське щастя Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили,
влади, вмінні переборювати всі перешкоди. Він стверджує: «Хай
гинуть слабкі, їм треба допомагати в цьому, тому що нічого немає
гіршого, ніє співчуття».
У творчості Ніцше дається радикальна критика християнських
цінностей. Він відкидає християнство, тому що воно завжди було на
боці слабкішого, низького, потворного, тому що це — релігія співчуття
(а співчуття веде до слабкості), заперечує свободу мислення,
самостійність дій людини. На думку Ніцше, «християнське розуміння
бога — він бог хворих, бог-павук, бог-дух-один з найзіпсованіших, до
яких доживали на землі». Ніцше відкидає християнську рівність душ
перед богом, називаючи її кривдою.
Ідеї Ніцше були використані німецьким фашизмом. Фашистська
інтерпретація поглядів Ніцше спотворювала його думки,
перетворювала мислителя в шовініста і людиноненависника, яким він
ніколи не був. Сам Ніцше ніколи не говорив про переваги німецької
нації над іншими народами.
Відмітна особливість «філософії життя» полягає в тому, що на
противагу класичній традиції, яка розглядала дійсність як жорстко
детерміновану певним упорядковуючим началом (механічними
61
законами, розумом, Богом), її представники оцінюють навколишній
світ як «хаотичний потік життя», активний життєвий унівсрсум.
Розум, свідомість виконує в житті лише другорядну, підпорядковану
роль захисту від руйнівних впливів зовнішнього середовища.
Основним же стимулом всіх дій людини, які визначають водночас і
зміст цих дій, с сфера несвідомих життєвих потягів.
Світовий життєвий універсум є нерозумний і алогічний. Пізнання
так само втрачає, за думкою представників цієї течії, традиційну
форму пояснення, яке зводить невідоме до відомого за правилами
лопчного міркування. На місце пояснення «філософія життя» ставить
«герменевтику», тобто те чи інше тлумачення, інтерпретацію світу,
яка азагалі-то може бути довільною. На підставі того, що «філософи
життя» рішуче заперечували панраціоналізм Просвітництва, їхня
позиція отримала назву «бунт проти розуму».
3.	Позитивізм як форма філософії проходить у своєму розвитку ряд
етапів — позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм, але її основні
вихідні ідеї при цьому залишаються практично незмінними.
Основні ідеї позитивізму були сформульовані французьким
філософом О г юс том Кантом (1798-1857 рр.). Вся попередня
філософія, на думку Конта, орієнтувалася на теологічні і
«метафізичні» питання і тому ніколи не була науковою. Вона
націлювалася на осягнення «внутрішньої природи речей», на пошуки
«перших і кінцевих причин», смислу життя і тому подібних
характеристик, які не підлягають безпосередньому спостереженню;
саме тому попередня філосфія є химерою, невиразною, нереальною.
Завдання полягає в тому, щоб створити нову «позитивну» філософію,
яка б займалася такими питаннями, котрі можна перевірити
фактично, за допомогою спостережень. Подібні ідеї розвивали
англійські філософи Дж.Стюарт Мілль (1806-1873 рр.) і Герберт
Спенсср (1820-1903 рр.).
В другій половині XIX ст. розпочинається етап так званого «другого
позитивізму», творцями якого стали Е.Мах (1838-1916 рр.) і
Р.Авенаріус (1843-1896 рр.). На початку XX ст. виникає і набуває
поширення новий варіант позитивістської філософії — «третій
позитивізм», або «неопозитивізм». Неопозитивізм розвивається у
руслі головного ідейно-теоретичного спрямування перших двох етапів
позитивізму. На перших порах розвитку неопозитивізму (20-ті —
початок 30-х років) головна увага звертається на вироблення такої
методики, за допомогою котрої можна було б чітко розмежувати
твердження, що мають смисл від безсмислових. Така методика —
«верифікація» — була розроблена головним чином у рамках
62
Віденського гуртка. Суть принципу верифікації полягає в тому, що
кожне твердження необхідно зіставити з фактами. Якщо при цьому
виявиться принципова неможливість зіставлення якогось твердження з
фактичними даними, то воно вважається позбавленим смислу,
«псевдотвердженням» і від нього потрібно звільнитися. Однак при
застосуванні верифікації виявилася практична неможливість зіставити
твердження з фактами. Адже, як зазначав засновник Віденського
гуртка М.Шлік (1882-1936 рр.), події, про які ми твердимо, що вони
відбувалися навіть дві секунди тому, зараз вже не існують: вони
залишилися в минулому. Ніяк не можна, виявляється, щось твердити
про майбутнє, оскільки фактично воно ще не існує. Все це спричинило
крах принципу «верифікації».
З критикою верифікації виступив австрійський філософ Карл
Поппер (нар. 1902 р.), який запропонував замінити принцип
верифікації на принцип «фальсифікації», тобто займатися пошуками
таких фактів, які спростовують ті чи інші положення і теорію в цілому.
Якщо таких фактів не виявлено, то теорія вважається достатньою,
виправданою. Саме К.Поппер стоїть біля витоків новітніх
позитивістських течій, які об’єднуються терміном «постпозитивізм».
Специфічною ознакою постпозитивізму є те, що його представники
(Т.Кун, І.Лакатош, П.Фейєрабенд і ін.) висувають тезу про зв’язок
наукового знання з історичним соціально-культурним середовищем.
Однак в цілому і постозитивістські концепції не виходять за межі
основних принципів класичного позитивізму.
Однією з відмінних рис сучасного «постпозитивізму» є те, що його
представники відмовилися від тези про вирішальну роль емпіричних
фактів у спростуванні або підтвердженні теорії. Так, І.Лакатош,
аналізуючи співвідношення між теорією і емпіричним матеріалом,
відзначає що для науки XX ст. типовою є така ситуація: «коли
програма досліджень вступає у конфлікт з відомими фактами,
теоретики будуть вбачати причину цього в недосконалій
експериментальній техніці, вважати недосконалими теорії
спостереження, котрі знаходяться в її основі і виправляти дані,
отримані експериментаторами» (Лакатос И.Методология научньїх
исследовательських програми. — Вопросьі философии, 1995, №4,
с.145). Тобто, основні зусилля будуть спрямовані на те, щоб виявити, в
чому полягає недосконалість емпіричного (фактичного) матеріалу, а
не теорії (як це було в позитивізмі).
4.	Засновником психоаналізу є австрійський психіатр З.Фрейд
1856-1939 рр.). В загально-філософському плані Фрейд і його
послідовники розглядають психіку людини як щось самостійне, шо
63
існує незалежно від суспільства, тлумачать індивідуальне життя та
історію суспільства як прояв несвідомих потягів людини і цілих
народів.
Основні праці З.Фрейда «Вступ до психоаналізу», «Психологія
несвідомого», «Майбутнє однієї ілюзії».
Книга «Вступ до психоаналізу: Лекції» З.Фрейда — теоретичний
виклад принципів і методів психоаналізу. У викладеній концепції
З.Фрейд постулює існування несвідомого як найважливішого
компонента людської свідомості. За Фрсйдом, людською поведінкою
керують ірраціональні психічні сили.
У згаданій праці З.Фрейд дає нове трактування структури людська
особи. Його модель особи передбачала багатоплановість мотиваційних
структур людської поведінки, подання у цих структурах біологічного,
індивідуально-особистого (Его) та соціального (Супер-его) рівнів
організації. Біологічне зводилось до енергії лібідо, соціальне — до
сексуальної спрямованості людини, а індивідуально-особисте має
безперервно узгоджувати вимоги, які ставить реальність, несвідоме до
Супер-его.
З.Фрейд зосередив увагу на проблемі ставлення психоаналізу до
релігії, науки й світосприйняття. Вважаючи свої теоретичні побудови
суто науковими, З.Фрейд піддає критиці релігійне світосприймання.
Релігію він вважає особливою формою колективного неврозу. Ва
інші області людської культури — мораль, мистецтво, фольклор — теж
є виявом несвідомого в людини, які сублімуються і набувають
раціональних форм.
Найбільш відомими послідовниками З.Фрейда були К.Г.Юнг і
Е.Фромм. Вони уточнили вихідні положення психоаналізу, оновили їх
і тому їхня концепція отримала назву неофрейдизму.
Е.Фромм (1900-1980 рр.) — американський філософ, психолог
соціолог, представник неофрейдизму.
Праці Фромма «Втеча від свободи», «Духовна суть людини*
«Психоаналіз і релігія» посідають значне місце у філософській
антропології.
Праця Е.Фромма «Духовна суть людини» дає розгорнуті
тлумачення людської природи з огляду на соціальну психологію. Крій
того, у праці аналізується тоталітаризм як політична практика
система мислення.
Е.Фромм дивиться на людину як на унікальне творіння Всесвіту
незбагненне й загадкове.
64
Викладаючи свою точку зору, Е.Фромм водночас намагається
аналізувати філософські підходи до аналізу людини, її специфіки,
природи.
На думку Е.Фромма, сутність людини слід шукати в історично
відтвореній суперечності, яка відбиває унікальність людини як
соціоприродної істоти. Він вважає, що слід уникати аналізу лише
психічного або лише соціального в людині: 3 одного боку, людина
належить до світу тварин, але з іншого — вона відокремлена від
тваринного світу. У підсумку Е.Фромм стверджує, щосуть людини — в
її унікальності, одночасній належності до природи і до культури.
Розробляючи концепцію особистості, Е.Фромм виходить з
проблеми гуманізму і загальнолюдських цінностей. У річищі цієї
проблематики рекомендується робота «Психоаналіз і релігія», в якій
розглядаються «авторитарний» і «гуманістичний» моменти у релігії.
Захищаючи гуманістичні принципи, Е.Фромм намагається знайти
прибічників усюди, у тому числі і в релігії. Філософ вважає що
християнство підхопило загальнолюдські правила моральності і
підняло їх до рівня «заповіді», яка начебто стоїть над людськими
відносинами. Водночас у христинстві є й інші «заповіді», які
викликають непорозуміння.
Виділяючи гуманістичні моменти релігії та її позитивний зміст,
Е.Фромм намагається знайти форму компромісу, яка б дозволила
об’єднати людей через загальнолюдські цінності.
5.	Провідною формою сучасного філософського гуманізму є
екзистенційна філософія. Одним з перших її представників був
датський філософ Серен Кєркегор (1813-1855 рр.). На противагу
жорстокій однозначності раціоналістичного тлумачення істини як
знання незалежного від суб’єкта, К'єркегор висуває концепцію
особистої (екзистенціальної) істини. Ідеї К’єркегора, щоправда, на
деякий час були забуті. І лише в 20-і роки XX ст. німецький філософ
М.Хайдегер сформувалював філософське вчення, центральним
поняттям якого постала «екзистенція» — людське існування.
Найбільш відомими представниками екзистенціалізму є К.Ясперс,
А.Камю, Ж.-П.Сартр, Г.Марсель, М.Мерло Понті, Х.Ортега-і-Гасет та
ін.
М.Хайдеггер (1889-1976 рр.) при побудові своєї системи виходить із
положення про пріоритет людського існування стосовно всього іншого.
На відміну від класичних філософських вчень про буття, які
розглядають його як об’єктивний, незалежний від свідомості світ,
Хайдеггср розуміє буття як поєднання тієї частини світу, яка залучена
до людської діяльності, і самої цієї діяльності. Буття є неподільною
65
конкретністю, яка переживається людиною, а не схематизоване за
допомогою теоретичних абстракцій і категорій буття, як це мало місце’
у традиційній філософії.
За думкою Хайдеггера, розуміння справжньої структури буття як
певної єдності його часових характеристик (минулого, нинішнього і
майбутнього) дає людині можливість відрізняти справжнє буття від
несправжнього. Людина є істотою кінечною в часі, смертною. Тому в
залежності від того, яка характеристика часу висувається на передній
план (майбутнє чи нинішнє), людське буття буде справжнім або
несправжнім. Якщо людина акцентує увагу на нинішньому часі, в
якому над нею панують речі і знеособлені соціальні структури, то її
буття є несправжнім буттям; коли ж людина усвідомлює свою
кінечність і приходить до свободи, тоді її буття є справжнім. Хайдеггер
намагається наголосити на унікальності, самобутності кожної людини,
яка завдяки власним зусиллям повинна пройти свій унікальний
життєвий шлях. «Масова», «стандартизована» людина — це
несправжня людина; в ній немає нічого унікального і неповторного, що
й робить людину індивідуальністю.
В такому підході і такій оцінці людини та її призначення
проявляється гуманістична спрямованість філософії Хайдеггера.
А.Камю ((1913-1960 рр.) — французький філософ-екзистенціаліст,
письменник, публіцист. Основна проблема творчості Камю — тема
абсурду людського існування. Саме розгляду зазначеної проблеми
присвячені праці «Міф про Сізіфа», «Калігула», «Бунтуюча людина»,
«Чума».
А.Камю прагне відповісти на запитання: «Як жити без найвищого
сенсу і благодаті?», «Як жити у світі, де вмерла релігійна надія? Що її
замінить?».
Вихідний пункт його філософії — абсурд, який ставить під сумнів
цінності. А.Камю вважав, що сам по собі світ не абсурдний, він просто
нерозумний, тому що він є позалюдською реальністю, яка не мас
нічого спільного з нашими бажаннями і нашим розумом.
Для абсурду необхідні людина і світ, знищення одного з них означає
припинення абсурду. З констатації абсурду А.Камю робить два
неправомірних висновки: про самогубство і «філософське самогубство».
З абсурду випливає заперечення універсальних етичних норм, що
призводить до реалізації принципу «все дозволено». На думку Камю.
абсурд не слід знищувати самогубством або «стрибком віри», необхідно
його максимально повно позбутися.
Використаний А.Камю «Міф про Сізіфа» — міф про утвердження
людиною самої себе, міф про людину, яка з розумінням мусить нести
тягар життя, не примиряючись з ним.
Есе А.Камю «Бунтуюча людина» — це історія ідеї бунту —
метафізичного і політичного — проти несправедливості людської долі.
В есе автор порушує питання про виправдане вбивство. Люди весь час
вбивали один одного — це істина факту. Сьогодні загрозою є державні
чиновники, які холоднокровно відправляють на смерть мільйони
людей в ім’я сумнівних цінностей, і на скрижалях нашого століття
написано: «Убивай». Виходячи з абсурду, який ставить під сумнів усі
цінності, А.Камю відкидає вбивство як посягання на унікальне
джерело сенсу, яким є життя кожної людини, і звертається до ідеї
бунту. Бунт — це вимога людської солідарності, спільного для всіх
людей сенсу існування. За переконанням А.Камю, у XX ст. політичний
бунт поєднався з метафізичним, звільнивши людину від усіх
цінностей, і тому виявився як тиранія.
Метафізичний бунт виливається у свавілля, коли бунтар стає
«людиною-богом» із претензією на останню й кінцеву істину.
Поступово цей бунт зливається з бунтом історичним. А в аспекті
історичного бунту А.Камю розглядає бунт і революцію. Один із
розділів присвячений бунту й мистецтву.
Ще один відомий представник екзистенціалізму Ж.-П.Сартр
(1905-1980 рр.) вихідним пунктом філософії вважає суб’ активність
індивіда. Екзистунціалізм, за Сартром, це єдина філософія, яка не
робить з людини об’єкта, а утверджує її існування як неповторної
індивідуальності. Людина є істота вільна, яка бажає свободи не лише
собі, а й іншим; людина ні при яких обставинах не може бути засобом,
вона завжди є метою.
Сартр вважає, що сутність людського існування виражає свобода.
Він протиставляє буття природи людському буттю. Це два
протилежних види буття, причому матеріальний світ розглядається
Сартром як постійна загроза людському життю і свободі. Людина
постійно намагається подолати ворожість матеріального світу і тим
самим зняти обмеження своєї свободи. Однак всі ці спроби
закінчуються трагічно для людини: вона втрачає свою специфічність і
перетворюється у річ серед інших речей. В природному світі,
підсумовує Сартр, свобода неможлива.
Свобода неможлива і в соціальному житті. В своїх класових,
професійних, соціальних функціях кожна людина подібна до інших
людей і виконує ті функції, які нав’язуються їй зовнішніми факторами
— суспільством. Її своєрідність розкривається в неповторності,
унікальності, що виявляється в цілях, задумах, проектах, звернутих у
майбутнє, тобто свобода людини проявляється в її виборі майбутнього.
Майбутнього ще немає, воно представлене множиною можливих
варіантів і тому людина завжди знаходиться у ситуації вибору, яка і є
єдиною справді людською ситуацією і свободою. Отже, саме вибір і
свобода є вияв справжньої сутності людини.
6.	Відродження філософії томізму (філософії Ф.Аквінського)
відбувається в кінці минулого століття. Оскільки основні положення
томізму розроблялися в XIII ст., то їх у незмінному вигляді перенести в
XX ст. було неможливо. Перед релігійними філософами постало
завдання оновити томізм, що і було зроблено. Нині ця філософська
течія називається неотомізмом. Один із головних принципів
Ф.Аквінського — твердження про «гармонію» віри і розуму, релігії та
науки — набуває в текстах сучасних його послідовників цілком
модерного звучання. Багатовічний конфлікт між прихильниками
науки і релігії тлумачиться як результат трагічного непорозуміння і як
неправильне осягнення алегоричного характеру змісту «Святого
письма».
Серед найбільш впливових напрямів сучасного неотомізму є
тейярдизм, заснований теологом, палеонтологом і антропологом
П’сром Тейяром де Шарденом (1881-1955 рр.).
Головна праця Тейяра де Шардена «Феномен людини» — це спроба
відповіді на питання про те, яка природа людини, її походження, сенс
буття, взагалі цілісні характеристики людини як біологічної і водночас
надбіологічної, свідомої істоти.
На першому плані у Тейяра стоїть еволюція, її значення
підкреслюється з граничного загостреністю. Відвертаючи
старозаповітний міф про створення бБгом першолюдини —
родоначальиці всього людства, Тейяр вважав, що людина —
найдосконаліший результат багатотисячної еволюції органічного світу.
Замовчуючи питання про початок світу, Тейяр все ж схиляється до
прийняття теорії «вибуху», «Всесвіту, що розширюється». У момент
вибуху з речовини шляхом трансформації виникли стійкі одиниці
елементарної матерії. «Переджиття», прихована «радикальна енергія»
веде матеріальний світ шляхом ускладнення. Еволюція починається
ще задовго до появи живих організмів. Життя виникає один раз в
одному місці. Виникає воно шляхом стрибка (внутрішньої революції).
Окрім того, і перехід від тварини до людини, виникнення думки
здійснюється шляхом стрибка, «перервності».
Тейяр не має великої потреби у виправданні догмата первородного
гріха, який зобов’язаний пояснити існування зла в світі. Зло, за
68
Тейяром, це передусім людські страждання, але воно с необхідним для
людського роду стимулом до вдосконалення, потім, зло — цс
роз’єднаність, поступово переборювана всім механізмом еволюції,
впритул до майбутніх стадій людського розвитку. Це переборювання
відбувається через страждання. З виникненням людини нарівні з
біосферою з’являється ноосфера. На думку Тейяра, вона не може
зупинитися в своєму розвитку, оскільки є частиною еволюції.
Кінцевою найдосконалішою точкою прогресу є «точка Омега». Тейяр
глибоко переконаний, що весь розвиток людства спрямований до цієї
вищої духовної сутності.
Тема: Українська філософія XIX — початку XX століть.
1.	Соціально-філософські погляди Т.Шевченка, М.Костомарова,
М.Драгоманова.
2.	«Філософія серця» П.Юрксвича.
3.	Філософська концепція І.Франка.
Література:
Горський В.С. Історія української філософії. — К., 1996. — С.
131-170.
Гошовський М. Проблема прогресу в українській соціальній
філософії (XIX — перша чверть XX ст.). — Філософ і соціол. думка,
1993, №3.
Закидальський Т. Поняття серця в українській філософській думці.
— Філософ, і соціол, думка, 1991, №8.
Історія української філософії. — К., 1994.
Лісовий В.С. Драгоманов і Донцов. — Філософ, і соціол. думка.
1991, №9.
Міщук Р.С. Сторінки великого життя / / Драгоманов М.П. Вибране.
— К.,1991.
Пітч Р. Найголовніші елементи філософії П.Д.Юркевича. —
філософ, і соціол. думка, 1992, №9.
Філософія: Підручник. — К., 1995. — С.92-108.
Філософія. Курс лекцій. — К.,1994. — Лекція 11.
Т.Шевченко (1814-1861 рр.) — український поет, художйик,
мислитель. Студентам рекомендується ознайомитись з усіма творами
Т.Шевченка, але особливу увагу слід звернути на збірку «Кобзар».
Важливою особливістю суспільно-політичних поглядів
Т.Г.Шевченка є їхня послідовна і безкопромісна антикріпосницька
спрямованість. Кріпацтво і самодержавство він справедливо вважав
69
основною причиною соціальних і економічних негараздів в Російській
імперії.
Надзвичайно важливий бік діяльності Т.Г.Шевченка — його
непримиренна боротьба проти самодержавної політики національного
гноблення народів. Він рішуче відстоював демократизм у
національному питанні, вважав за необхідне виховувати в народних
масах пригноблених націй почуття національної гідності, прагнення
боротися за рівність.
І нині велику значущість мають погляди Т.Г.Шевченка з питань
історії українського народу — не лише героїчної, а й
багатостраждальної. В історичному минулому України його цікавили
події і традиції, пов’язані з визвольною боротьбою українського народу
проти іноземних загарбників, проти соціального рабства і
національного гноблення. Поет високо оцінив Запорозьку Січ, яка
відіграла важливу роль в історії України і становить її славну сторінку,
була суспільно-політичними ідеалом Шевченка в минулому. Це
трьохсотрічна епопея, одна з найгероїчніших і найдраматичніших
сторінок людства, звідки, за словами Гоголя, воля розливалася на всю
Україну. Саме козацьке військо було могутнім двигуном, серцевиною
всіх національно-визвольних козацько-селянських війн і повстань.
Хвилювала Т.Г.Шевченка й слов’янська проблема. Розв’язував він
її з позицій революційного демократизму і братерської єдності слов’ян.
Поет рішуче викривав реакційні антислов’янські та панслов’янські
“теорії” пангерманістів і слов’янофілів.
Світосприйняттю Шевченка притаманний принциповий
антропоцентризм, що зумовлює сприйняття навколишнього світу
природи, історії й культури крізь призму переживань, бажань, потреб і
прагнень людської особистості. Для Шевченка цей світ уособлює
Україна. Україна для нього — це екзистенційний стан буття. Його
особиста доля й доля його народу стають віддзеркаленням одне одного.
Тому образ України, яким він створений у поетичному доробку
Шевченка, утворив на емоційному рівні те підгрунтя, що зумовлювало
і в його час і в подальшому спрямування теоретичних зусиль у галузі
розробки філософії української ідеї.
Шевченко — пост-пророк. Україна сприймається ним як край,
сповнений суперечностей, що роблять неможливим існування людини
в сучасному поетові стані. Таким же конфліктиним, дисгармонійним
уявляється Шевченкові і минуле України, яке усоблює світ козацтва.
Козаччина — це, з одного боку світле минуле України, її «золотий
вік», а. з другого, це не менш трагічне минуле, усіяне могилами й
несправедливостями. Якась зла доля, прокляття висить над Україною.
за думкою поета. Ні сьогодення, ні минуле не дають нам ідеального
світу. 1 поет переносить його в майбутнє. Світ ідеальної спільноти,
зародки якої існували в минулому й існують сьогодні, вбачається
Шевченком абсолютно пануючим у майбутньому. Це — світ,
звільнений від зла, від тих сил, які визначали конфлікт з ідеальним
началом у теперішньому світі і в минулому.
Поет вірив у те, що представники науки і техніки допоможуть
трудящій людині, що їхні прийдешні відкриття служитимуть
трудовому народу: «О агрономн-филонтропьі! Видумайте вьі вместо
серпа какую-нибудь другую машину. Вн зтим окажетс всличайшую
услугу обречснному на тяжкий труд человечеству».
Микола Костомаров (1817-1885 рр.) — історик, етнограф,
громадський діяч. При вивченні його соціально-філософських поглядів
варто насамперед звернути увагу на працю «Книги буття
українського народу». У зазначеному творі Костомаров висвітлює
трагічну історію українського народу і виголошує впевненість, що він
обов’язково відродиться як самобутній культурний ентнос.
В 1861 році Костомаров публікує велику статтю, в якій робить
спробу проаналізувати основні риси ураїнської духовності у порівнянні
з російською. Головний висновок, що його доходить Костомаров,
такий: український народ має свої власні етнопсихологічні
характеристики, які виокремлюють його серед інших народів, зокрема
російського.
Коротко принципи відмінності українського та російського
менталітету зводяться, за Костомаровим, до таких моментів:
1)	у росіян панує загальність над особистістю. Українець вище цінує
окрему людину, ніж загал;
2)	росіяни нетерпимі до чужих вір, народів, мов. На Україні ж люди
звикли з незапам’ятних часів чути в себе чужу мову й не цуратися
людей з іншим обличчям;
3)	росіяни — народи «матеріальний», українці ж прагнуть
«одухотворити весь світ»;
4)	українці дуже людять природу, землю, тоді як росіяни
відносяться до неї байдуже;
5)	у суспільному житті росіян ціле панує над людиною. Українці ж
цінують особисту свободу.
М.Драгоманов (1841-1895 рр.) — український історик,
суспільно-політичний діяч.
Основні філософсько-соціологічні погляди М.Драгоманова
викладені у двотомному виданні «Літературно-публіцистичні праці»
71
(«Листи на Наддніпрянську Україну», «Шевченко, українофіли й
соціалізм», «Три листи до редакції «Друга» та інші твори).
М.Драгоманов був переконаний у безмежних можливостях
людського розуму і науки пізнати навколишній світ. І хоч людина не
відразу, а поступово доходить до пізнання суті певних явищ, хоч наука
«не одразу доводить людей до правди, хоч по дорозі дає людям і
помилки, а іноді й горе, але тільки пробою та взаємною наукою люди
доходять до правди».
Студентам важливо запам’ ятати, що М.П.Драгоманов у своїх
дослідженнях приділяв значну увагу проблемі методу'. Для пізнання
суспільного життя він використовував соціологічний метод, який
передбачав аналіз основних елементів кожного соціального явища,
суті розкриття їх зв’язку і взаємодії. Прагнучи до вивчення власної
суспільства, вчений досліджував його історичне минуле, а також такі
його здобутки, як фольклор, народну словесність, літературу, науку,
релігію, а частково й економічні обставини життя народу. Але при
цьому він найбільшої переваги надавав політиці й культурі
(вихованню).
Звертаючись до розвитку суспільства, М.Драгоманов виходив з того,
що економічна діяльність людей має на меті задоволення їхньої
вродженої потреби живлення, обміну речовин.
Але, відзначаючи велике значення економічних факторів у
розвитку суспільства, М.Драгоманов не міг погодитися з тим, що
людина має пише цю одну вроджену потребу — живлення.
За Драгомановим, не слід однобічно переоцінювати значення
економічних чинників, оскільки людство однаковою мірою загинуло б і
від голоду, і від безпліддя, і від ідіотизму. Тому безглуздо вирішувати,
яка саме потреба найголовніша, оскільки кожна з них головна.
Характеризуючи соціологічні погляди М.П.Драгоманова, слід
зважати на тс, що «основною одиницею» суспільства він вважав
людську особу. Її добробут і щастя були для нього метою поступу. Тому
Другоманов виходив з того, що головною формою «скупчення осіб» є
громади й товариства.
2. Філософія П.Д.Юркевича (1826-1874 рр,) є продовженням і
подальшим розвитком тих ідей, котрі були закладені попередньою
вітчизняною філософською думкою. Особливо близько вона споріднена
з вченням Г.С.Сковороди.
Памфіл Юркевич народився на Полтавщині у родині православного
священика. По закінченні Полтавської семінарії вступає 1847 року до
Київської духовної академії, яку закінчив в 1851 році. З 1852 року
Юркевич працює викладачем, а згодом і професором цієї ж академії. В
72
1861 році Юркевич стає за рішенням Міністерства народної освіти
професором кафедри філософії Московського університету.
Починаючи з 1869 року й до самої смерті, він виконує обов’язки
декана історико-фіологічного факультету.
В загальному плані варто відзначити, що філософія Юркевича
протистоїть панлогізму і панраціоналізму, які утвердилися на
початку XIX ст. в європейській філософській думці, в тому числі і в
російській. Ці течії намагалися все духовне життя людини звести до
логічного мислення; саме воно є, за твердженнями представників цих
напрямків, підгрунтям всіх інших духовних здатностей людини.
Юркевича, який виріс на «філософії серця» Сковороди і всотав
найістотніші риси української духовності, не задовольняє таке
розуміння духовного життя людини. Через всю його творчість
наскрізно проводиться думка, що істинну природу людини, її
духовність, моральність можна осягнути через більш досконалі, вищі
форми пізнання, ніж раціональність. «З раціоналістичної точки зору,
— зазначає Юркевич, — назавжди залишиться нспояснюваним,
звідки, з якого джерела випливають ті діла, які виявляються
відповідними до моральнісного закону». Твердження, що всі сторони
душевного життя можна звести до мислення, є однобічним і
помилковим. Коли б наше духовне життя обмежувалося мисленням,
зауважує Юркевич, то світ здавався б нам впорядкованим, але
неживим, він був би для нас якоюсь математичною величиною, а не
природою і людиною у всьому їх багатстві. Саме на критиці
раціоналістичної тенденції у європейській філософії, релігії та моралі і
створює він свою систему, яку називає «Філософією серця».
За Юркевичем,- людину в її моральній і духовній загалом свободі
неможливо пояснити, виходячи із наукових законів, бо вона є
неповторною, унікальною особою, або індивідум. Тому, вважає він, не
в розумі, а у серці «людини міститься джерело для таких явищ, які
виявляють себе в особливостях, що не випливають із жодного
загального поняття або закону». Саме серце є зосередженням усіх дій
душі, освітлює й забарвлює дійність, воно визначає обрії життєвого
світу людини.
Тому філософія, яка ставить собі за мету прояснити істинний смисл і
справжні цінності людського життя, спрямована до серця як втілення
вічного й Божественного в людині. Але годі сподіватися, що тут чисто
логічним шляхом можна досягнути вірогідного знання. У людському
дусі є щось таке, є такі засоби й сили, які не зводяться до служіння
чуттєвим потребам. В людині є щось богоподібне, знання про яке
дається людині через одкровення. Отже, саме через релігійне
одкровення ми бачимо, що «людина створена безпосередньою
могутністю Божою й за подобою Бога», тобто за допомогою
не-раціонального пізнання людина здобуває найглибинніші й
найістотніші знання і про себе, і про світ.
Однак це не свідчить про те, нібито Юркевич відкидає чи ігнорує
значимість наукового, раціонального знання в житті людини. У
практичному повсякденному житті таке знання є абсолютно
необхідним для життєдіяльності людини й суспільства. Але ним не
можна вичерпати все цілокупне життя людини, його ціннісно-смислові
засади, її духовність.
Розглядаючи вихідні засади вчення про буття Юркевича, варто
відзначити, що він розуміє реальність плюралістично, складеною з
трьох сфер: 1) ноуменального світу, ідеального світу ідей; 2) реального
світу, що є царством розумних істот; 3) феноменального світу
примарного існування тілесності. Активна взаємодія всіх цих трьох
світів і становить гармонію світу в цілому. Ці три світи є не
рівноцінними: світ ідей є визначальним стосовно двох інших. «Бог
творить світ з огляду на ідеї як на першообрази ідей», а «предмети
досвіду виявляються позбавленими істинного буття».
Гармонійна взаємодія трьох світів не означає їх повної прозорості.
Насамперед, це стосується реального світу розумних істот. Звичайно
ж, оперуючи ідеями, розум пізнає буття розумних істот, але, будучи
сферою загального (узагальнюючого), він принципово не може
вичерпати індивідуальне. Цілком спроможний відповісти на питання,
що є розумні істоти, він неспроможний дати відповідь на питання, хто
вони є. І вже зовсім неможливо за допомогою розуму осягнути Бога.
Бог, в тлумаченні Юркевича, є істота надрозумна, і тому принципово
недоступна людському логічному пізнанню. Для людини знання про
світ ідей, про Бога стають частково відомими завдяки одкровенню, а не
«повільній» й «опосередкованій» діяльності розуму; ці глибинні знання
є «безпосередніми одкровеннями істини, які виникають раптово й які
мають місце в нашому серці». Розум, голова керує, диригує нашим
життям, але породжує його наше серце. «Розум може приписувати,
веліти й скажімо так — командувати, але урядувальна й володарююча
сила не є сила породжувальна; вона є правило, що обіймає такий зміст
моральнісного світу, який народжується з найглибиннішого єства
духу, з серця», — пише Юркевич. В філософії Юркевича, відзначав
Дм.Чижевський «серце є основа душевного життя. Розум — тільки
світло, яке цю дорогу освітлює... Життя ж духовне зароджується перед
світлом розуму — в пітьмі, себто в глибинах, які неприступні нашому
зору. Лише на цій основі постає потім світло знання і розуміння».
74
Отож, підсумовуючи, зазначимо, що у світогляді Юркевича, в його
«філософії серця» виявляється характерне для української духовності
усвідомлення неповноти й недостатності абстрактно-спекулятивного,
виключно раціоналістичного погляду на людину і світ людського
буття. В його вченні продовжується традиція української класичної
філософії, започаткована ще Іларіоном, К.Туровським, згідно з якою
серце є витоком всього людського життя. Такий підхід до розуміння
людини й світу зближує Юркевича з поглядами засновників «філософії
життя» та екзистенціалізму.
3. Філософські і соціально-політичні погляди І.Франка (1856-1916
рр.) — складалися під впливом національної духовної культури,
марксизму і частково позитивізму. У розумінні історії він відстоює
ідею закономірності суспільного поступу й виявляє елементи
матеріалістичного осягнення прогресу, зокрема роль економічного
життя як одного із чинників еволюції. Разом з тим під впливом теорій
Е.Тайлора, Г.Спснссра він спробує у ряді випадків застосувати
положення еволюційної теорії Дарівна до суспільства, хоча й критикує
соціал-дарвіністів за редукцію суспільних процесів до боротьби за
існування.
Своєрідним є відношення Франка до соціалістичних ідей: він
знаходив їх привабливими, але вказував, що соціалізм не можна
зводити лише до економічних чинників, а слід враховувати і духовні
фактори людини і спільнот. Тому соціалістичні ідеї слід доповнити
християнською духовністю.
Основними рисами світогляду І.Я.Франка були, по-перше, вірність
своєму народові, відданість боротьбі за його соціальне і національне
визволення, забезпечення реального народовладдя, надання
загально-людських прав і свобод; по-друге, переконаність у тому, що
монопольна «зверхня» власність на землю й на фабрики повинна
поступитися місцем колективній, громадській власності тих, чиєю
працею ця власність була створена; усунення соціальних і
економічних причин відчуження всіх засобів виробництва від тих, хто
ними користується, ліквідація соціально-класових привілеїв і
досягнення соціального-політичної та правової рівності між людьми
незалежно від того, до якого прошарку суспільства вони належать;
по-трегпс, монізм (єдність) у поглядах на природу, суспільство й
людину, переконаність у тому, що «матерія і сила», «дух і тіло — одно
суть», впевненість у здатності людини до необмеженого пізнання
навколишнього світу, свідомий діалектичний підхід до розвитку в
природі й суспільстві, а також у мисленні й методі пізнання;
по-четверте, визначення боротьби народних мас як рушійної сили
суспільного розвитку, звернення особливої уваги на неухильне
зростання значення науки для працюючих класів, з’ясування
об’єктивних причин класового поділу людей і виявлення тих
негативних соціальних наслідків, до яких цей поділ призводить;
по-п’яте, постійна увага до найновіших досягнень у галузі
природознавства, особливо таких фундаментальних
природничо-наукових концепцій, як теорія еволюційного розвитку
Ч.Дарвіна.
Загалом можна відзначити, що стрижньовою ідеєю філософського та
естетичного пошуку І.Франка є ідея особи, індивідуальності, вільної в
громаді, але не вільної від соціуму. Ще в «Каменярах»
сформульований погляд на покликання героя — присвятити себе
прокладанню народові шляху у щасливе майбутнє; це людина, яка є
носієм духу, «вічним революціонером». Розвиток цієї теми зумовлює в
подальшому аналіз ідеї «народ і особистість» в різних аспектах:
конфлікт громадського і особистого, вірність народу і кара за зраду,
готовності віддати життя за щастя народу. Визначаючи спільноти,
через які людина здатна реалізувати себе, Франко акцентує увагу на
нації. Семе нація, на його думку, становить невід’ємну органічну
складову частину історичного процесу. Вільний розвиток індивіду
неможливий без цієї складової частини. В цьому полягало
розходження Франка з марксизмом, в концепції якого національний
чинник відсувався на задній план, а то й просто ігнорувався. Історія —
це не «природний» процес, що зумовлюється виключно економічними
чинниками; тут вагомо місце належить й духовним факторам, зокрема
ідеалам етносів і окремих індивидів та їх розвою.
В цілому соціально-політичні погляди Франка базуються на
загальнолюдських, а не на класових позиціях. Шлях до соціалізму —
це «народне відродження», розвиток національної свідомості, широка
освітянська діяльність, а не революція і диктатура пролетаріату.
Тема: Філософське розуміння світу
1.	Філософське розуміння буття.
2.	Матерія.
3.	Спосіб та форми існування матерії.
Література
Бардонов С.М. Про множинність форм простору і часу. — Філософ, і
соціол. думка, 1990, №4.
76
Ковальзон М.Я., Знштейн Р.И. О спецификс пространства и
времсни как категория социально-философской теории — Философ.
науки, 1988, №8.
Коган Л.Н.Чсловск и его судьба. — М., 1988. — С.107-127.
Левич А.П. Научное постижение времени. — Вопросьі философии,
1993 №4.
Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини. Навч.
посібник — К., 1995. — Розділ 3.
Урманцев Ю.А. О формах постижсния бьітия. — Вопросьі
философии, 1993, №4.
Філософія. Курс лекцій. — К., 1994. — Лекція 13,15.
Філософія: Підручник. — К., 1995. — С.185-204.
Проблема буття відноситься до так званих «вічних питань»
філософії, оскільки вона стосується найістотніших параметрів
людського життя, а, отже, й світогляду, людини. Питання про суть
буття, спосіб і форми його існування вирішується вже філософами
стародавнього світу. Так, Парменід вважав, що справжнє буття є
незмінним і сталим, а зміни, що спостерігаються у ньому є небуття і
омана. Геракліт започатковує іншу, прямо протилежну традицію у
тлумаченні буття: стабільного, стійкого буття зовсім нема, сутність
буття у вічному становленні, в єдності буття і небуття. Космічний
вогонь Геракліта як основа світу в наочно-образній формі виражає
буття як становлення. Ці два підходи до тлумачення буття проходять
через всю історію розвитку філософської думки людства.
Сучасна філософія тлумачить буття як таку категорію, яка охоплює
все існуюче; як матеріальні, так і духовні феномени. Буття не
ототожнюється і не зводиться лише до матеріальних утворень, а
включає у себе й світ людського духу, всі духовні явища, котрі за
своєю суттю є ідеальними. Свідомість є теж формою буття, але
ідеальною формою. Разом з тим варто пам’ятати, що буття не є чимось
аморфним, а завжди має певну структуру, воно структуроване.
Внаслідок цього можна виділити різні форми буття, які є відносно
самостійними: буття природи, буття людини, буття суспільства,
буття ідеального. Кожна із зазначених форм буття мас свої
специфічні характеристики і закономірності. Однак в основі всіх форм
буття лежить буття природи, без якого неможливе існування ні
людини, ні суспільства.
Специфічна особливість буття природи полягає в тому, що воно
існує до появи людини. Воно є первинним, базисним стосовно інших
форм буття. На його основі виникає олюднена природа, формується
суспільне і духовне буття. Буття олюдненої природи є єдністю
природних закономірностей і суспільних процесів. Це той штучний
світ, в якому живе людина і який вона створила за допомогою своєї
діяльності відповідно до своїх потреб та інтересів.
Серед форм буття людини виділяють предметно-практичну
діяльність, практику соціальних перетворень і процес
 самостворення» людини.
Суть предметно-практичної діяльності полягає в тому, що людина
як фізичне тіло діє на інші фізичні об’єкти і змінює, перетворює їх з
мстою задоволення своїх потреб в їжі, житлі, одежі.
Людина є суспільною істотою, вона не може стати людиною поза
соціальним оточенням, вижити в повній ізоляції від інших людей.
Тому люди прикладають чимало зусиль, щоб створити оптимальний
для їхнього життя соціальний устрій.
Людина формує свій духовний світ, по-перше, пошуками ідеалів, що
приваблюють її, користуючись певною системою моральних та
естетичних цінностей. По-друге, вона прагне отримати максимально
адекватні уявлення про світ, в якому живе. Нарешті, людина постійно
конструює проекти перетворення світу (у тому числі і саму себе) до
того його стану, в якому б хотіла жити, стану, що гідний її. Буття
людської свідомості є, таким чином, функціональним, воно
формується аксіологічними, когнітивними, конструктивно-проекту-
ючими чинниками.
Буття суспільства (соціального) грунтується на бутті олюдненої
природи і власне природи, але закономірності соціального буття
безпосередньо не витікають із природних закономірностей, а лише
детермінуються природними закономірностями.
Формування людини, її перетворення в істоту соціальну є не що
інше, як освоєнння індивідом суспільних цінностей. Зрозуміло, шо
індивід не в змозі освоїти всі здобутки суспільства, але його соціальне
значення залежить від того, скільки він засвоїв і як він їх може
відтворити.
Буття ідеального існує в двох формах: а) індивідуальне ідеальне
(духовний світ окремої людини, її почуття, переживання, думки, ідеї,
підсвідоме); б) суспільне (об’єктивоване) ідеальне — суспільна
свідомість, духовна культура суспільства. В процесі спільного життя
люди формують такі форми колективної свідомості як мораль, релігія,
право. Ці форми ідеального є продуктом діяльності груп людей і
існують лише в колективі.
Поняття «матерія» має конкретніший зміст і охоплює собою
вужчий клас об’єктів у порівнянні з категорією «буття».
Уявлення про матерію, її будову, основні властивості історично
змінювалися. Першу концепцію матерії можна назвати субстратною.
Виникла вона ще в античні часи. Багато її ідей без суттєвих змін
проіснували до кінця XIX ст. Згідно з цією концепцією матерія
ототожнювалася з нестворюваними, незнищуваними природними
першоелементами (субстратом), тобто водою, землею, повітрям,
вогнем, атомами і т.д. Реальними властивостями матерії вважались
просторові параметри і вага.
Наприкінці XIX ст. природознавство відкриває нові явища, і це
завдає відчутного удару по традиційних уявленнях про матерію і
матеріальне (передусім як про речовину). Фундаментальні відкриття
(відкриття електрона, рентгенівських променів, виникнення теорії
відносності) вимагали відмовитися від традиційних уявлень про
матерію та її властивості (зокрема неподільність і непроникність
атомів, незміність маси тіл і т.д.) і стимулювали потребу у
філософській переоцінці поглядів на природу матеріального.
Сучасний матеріалізм розглядає матерію як безкінечно
різноманітну єдність матеріального світу, що існує лише в
багатоманітності конкретних об’єктів, через них, а не поруч з ними.
Матерія — це філософська категорія для позначення об’єктивної
реальності, яка відображається органами відчуття людини, але існує
незалежно від них.
Це визначення виходить з нескінченного різномаїття структурних
особливостей і властивостей матерії. У ньому матерія не
ототожнюється з уже пізнаними і загальними її станами — речовиною,
полем, енергією, їхніми властивостями і залишається відкритою для
нового знання про неї. Вона невичерпна у структурному плані, її
неможливо зводити до одного певного стану, одного струкутрного рівня
чи основних властивостей.
Матерії у чистому вигляді, у формі якоїсь «праматерії» не існує. У
світі існують лише конкретні матеріальні утворення. У категорії
«матерія» ця безліч утворень об’єктивної реальності зведена до однієї
спільної властивості — існувати незалежно від людських чуттів і
відображатись у людській свідомості. Філософське поняття матерії
відображає не якусь певну частину чи форму об’єктивної реальності, а
світ у цілому в будь-яких його проявах. Тому не можна отожнювати
матерію з будь-яким речовинним субстратом.
Категорія матерії має вагоме методологічне і світоглядне
значення. Світоглядна роль цієї категорії полягає у тому, що вона
охоплює не лише ті об’єкти, які вже пізнанні наукою, а й ті, які будуть
відкриті у майбутньому. І хоча ті потенційні об’єкти можливо будуть
79
мати принципово нові властивості, все ж вони будуть матеріальні,
оскільки існуватимуть реально, поза людськими відчуттями.
Методологічна функція поняття матерія виявлється у тому, що воно
застерігає проти пошуків першоматерії як останньої і незмінної суті
об’єктивного світу. Матерія безкінечна у своїх просторово-часових і
якісних вимірах (кожне явище є лише формою матерії, а не якимсь
останнім субстратом світу).
Третє питання теми стосується вияснення способу та форм
існування матерії. Як свідчить практика, оточуючий людину світ
знаходиться в постійній зміні, в русі. Ми ніколи не спотерігали
матеріальної системи, яка б не знаходилася хоча б в якомусь русі, а
була б у стані абсолютного спокою. Така б нерухома система не
взаємодіяла б з оточуючими речами і явищами і не могла би виявити
жодних своїх властивостей, тобто вона має бути абсолютно
непоміченою. На цій підставі цілком слушним є висновок про те, що
рух є невід’ємна, атрибутивна характеристика матерії, її всезагальна і
необхідна властивість. Матерія не існує інакше, ніж в русі, тому рух є
спосіб існування матерії. Рух — це зміна загалом.
Оскільки матерія є абсолютною, рух як атрибут матерії також є
абсолютним. Разом з тим матерія завжди існує у конкретних формах,
внаслідок чого рух проявляється через конкретні форми (види)
матерії. Рух взагалі — це абстракція, яка в дійсності реально не існує;
реальне існування мають конкретні форми руху. При виділенні різних
форм руху варто пам’ятати, що конкретні форми руху безпосередньо
пов’язані з ієрархією структурних рівнів матерії.
В основу виділення форм руху покладені такі основні прицнипи: а)
субстратний, що пов’язує певну форму руху із специфічним
матеріальним носієм. Кожна форма руху має свою матеріальну основу;
2) функціональний, у відповідності з яким форма руху повинна мати
свої власні закономірності, відмінні від закономірностей інших форм
РУХУ-
У сучасній науковій картині світу виділяється чимало форм руху.
Серед них найпоширенішими є такі: механічний, тепловий,
електромагнітний, хімічний, гравітаційний, геологічний, біологічний,
соціальний. Хоча кожна форма руху є відносно самостійною, але всі
вони пов’язані між собою. їх взаємозв’язок виявляється в тому,, що
одна форма руху при певних умовах переходить в іншу; окрім того,
вищі форми руху виникають на основі нижчих і включають їх у себе в
знятому виді.
Рух є способом існування, матерії, а простір і час виступають
формами її існування. Простір і час постають загальними принципами
80
організації будь-якого об’єкта дійності. Доповнюючи один одного,
простір і час функціонують як універсальні форми організації всього
розмаїття нескінченого світу.
Кожне матеріальне тіло має об’ємні характеристики: довжину,
ширину, висоту. Воно співіснує також з оточуючими його іншими
тілами, займає своє місце в певній більш глобальній системі. Саме
співіснування і місцезнаходження предмета відображаються у понятті
«простір». Отже, простір — це об’єктивна форма існування матерії,
яка характеризує місцезнаходження і співіснування об’єкта з іншими
об’єктами.
Разом з тим, в дійності кожне матеріальне утворення є процесом, в
ньому відбуваються певні зміни; окрім того, одне явище приходить на
зміну іншому. Для характеристики саме цього аспекту матерії у
філософії вироблено поняття часу. Час — це об’єктивна форма
існування матерії, яка характеризує послідовність розгортання
матеріальних систем, тривалість їх буття, швидкість та інтенсивність
процесів. Час, отже, відображає процесуальна: ть буття.
Простір і час мають як споріднені, так і відмінні ознаки. Спільними
властивостями простору і часу є об' єктивність, всезагальність і
нескінченність. Разом з тим простір і час розрізняються за своїми
властивостями. Час виявляє себе як тривалість, послідовність
існування та зміни стану об’єктів; він є одномірним, асиметричним
(тобто спрямований від минулого до майбутнього), незворотнім.
Простір характеризується протяжністю, тримірністю та
симетричністю.
Простір і час, як форми існування матерії, взаємопов'язані між
собою. В епоху Нового часу простір і час розглядалися як абсолютно
самостійні і не пов’язані між собою та із матерією феномени. За
такими уявленнями простір — це пустота, вмістилище тіл; час — цс
рівномірна тривалість. XX ст. внесло принципові зміни в уялення про
суть простору і часу та їх взаємозв'язок між собою та матерією. Теорія
відносності обгрунтувала, що властивості простору і часу залежать від
швидкості руху матеріальних систем, від субстанційно-структурних
особливостей об’єктів. Виявилося, що загальні властивості простору і
часу набувають специфічного виразу в залежності від природи систем:
чим складнішим є той чи інший об’єкт, тим складніших властивостей є
і форми його існування. Особливо принципових відмінностей
набувають соціальні види простору і часу.
Тема: Діалектика та її альтернативи. Концепція розвитку
1.	Суть діалектики і догматизму. Основні принципи діалектики.
2.	Основні закони діалектики.
3.	Категорії діалектики.
Література:
Закони и принципи материалистичекой диалектики. — К., 1989. —
С.122-201.
Стешенко Н.И. Диалектика и идеология. — Философ. науки,
1991, №1.
Філософія. Курс лекцій. — К„ 1994. —Лекція 1,20.
філософія: Підручник. — К., 1995. — С.205-246.
Філософське осмислення взаємозв’язку людини і світу потребує
поряд з відповідями на питання — що таке людина і що такс світ? Які
підвалини їх існування? — розв’язання проблеми про змінність і
стійкість природного та соціального буття і самої людини. Ця проблема
є світоглядною, оскільки виступає одним із фундаментальних
принципів, котрі визначають відношення людини до дійсності.
В ході розвитку філософської думки людства склалися два основних
типи розуміння світу: діалектичний і догматичний (метафізичний).
При метафізичному тлумаченні світу розвиток не заперечується, але
він розуміється переважно як кількісні зміни предметів та явищ або ж
як повторення раз і назавжди укорінених у бутті і незмінних в
якісному плані форм. Однією з ознак догматичного способу мислення є
те, що він недостатньо враховує взаємодію і взаємозв’язок явищ.
Цьому стилю мислення властиві роз’єднання, розмежування окремих
елементів, властивостей предмета і предметів один від одного та їх
осмислення як ізольованих. Внаслідок цього в догматизмі
відображаються лише безпосередні, зовнішньо-очевидні
взаємозв’язки, тоді як глибинні, внутрішні залишаються поза увагою.
Отже, догматизм (метафізика) — це таке розуміння світу і такий
спосіб мислення, при якому ігноруються або вкрай спрощено
розглядаються взаємозв’язки і взаємодії явищ і предметів, а процес
розвитку тлумачиться як кількісне збільшення або зменшення об’єктів
без їх якісної зміни.
Діалектична концепція світу і діалектичний спосіб мислення
протилежні метафізичному.
Діалектика є таким способом розуміння світу, при якому дійсність
осмислюється як така, що знаходиться у постійній зміні,
взаємозв’язках і взаємозумовленості. Мислити діалектично означає:
8 і
бачити явище або предмет в його цілісності, взаємозв язку з іншими
явищами, в єдності протилежних сторін, притаманних даному явищу,
в постійному розвитку.
Слід застерегти від спрощеного уявлення про діалектичний метод
мислення як про «єдино правильний» спосіб мислення всупереч
догматичному методу. Вони виконують різні, але взаємодоповнюючі
функції.
Діалектика активізується щоразу, коли у філософії виникають
проблеми вибору напрямків філософських пошуків, виникнення
нових, нестандартних ідей. Діалектика ефективна в ситуаціях
плинності, мінливості, руху і розвитку.
Догматичний метод активізується тоді, коли перед філософією
постають проблеми необхідності систематизації, упорядкування
матеріалу.
Варто пам’ятати, що діалектика є теорією не будь-яких змін, не
всякого руху, а лише однієї форми змін — розвитку.
Рух — це спосіб існування матерії, в найзагальнішому плані
будь-яка зміна. Поняття розвитку має інший зміст. Розвиток — це
така спрямована і закономірна зміна матеріальних і духовних об’єктів,
внаслідок якої виникає новий стан об’єкту, що виявляється у
трансформації його складу, структури і функцій. Розвиток є лише там,
де відбуваються якісні перетворення, тоді як рух можливий і без них;
розвиток відбувається внаслідок дії переважно своїх внутрініх джерел,
тоді як рух можливий і під дією виключно зовнішніх факторів;
розвиток має свою внутрішню спрямованість, тоді як рух здійснюється
переважно в просторо-структурних формах. Отже, діалектика є
вчення про всебічні зв’язки і розвиток.
У філософській думці ХІХ-ХХ ст. переважає в цілому діалектичне
розуміння людини, світу, та відношення між ними. Проте в значній
частині філософських вчень діалектика розглядається як така теорія
розвитку дійності і стиль мислення, яка охоплює лише деякі окремі
сфери світу, а не буття в цілому. При такому підході діалектика
виступає не як універсальний спосіб розуміння людини і світу
людського буття, а в якості лише часткового, окремішного елементу
світорозуміння, можливість застосування якої обмежена лише
окремими галузями буття. Серед таких «благодійних» сфер
застосування діалектичного мислення виділяються такі.
По-перше, сфера «екзистенції», індивідуального людського
існування, яке береться виключно у своїй кінечності, що розуміється
як абсолютна унікальність, неповторність (езистенціалізм, теологічна
діалектика), по-друге, галузь історії, яка розуміється як специфічно
9
людське буття, повністю відірване і незалежне від природи
езистенціалізм); по-третє, це сфера соціальності, яка витлумачується
як сукупність відношень людини до природи, але так, що природа стає
чимось невловимим і одночасно простим відбитком соціальних
відносин (соціоцентрична діалектика неомарксизму); по-четверте, це
сфера міфу, який постає або як специфічно людський спосіб
самопереживання індивідуального буття, або ж як єдино можливий
спосіб вияву фундаментальної суперечності цього ж життя, яке не
осягається ніякими раціональними засобами («філософія життя»,
фрейдизм).
Діалектика є певною теоретичною системою і в якості такої включає
в себе певні принципи, закони і категорії.
Принципи — це загальні та універсальні, основоположні ідеї,
настанови, критерії, які визначають смисл і роль всіх інших елементів
> системі. Принципи діалектики надають її змісту характеру єдиного
цілого, перетворюють закони і категорії діалектики в струнку систему.
У с\ часних концепціях діалектики найбільш вагома роль належить
принципу зв’язку і принципу розвитку.
Принцип розвитку в загальному плані можна сформулювати так: як
би не поєднувалися в процесі якісних змін об’єктів прогресивні і
регресивні зміни, будь-який об’єкт обов’язково або сам проходить
стадію прогресивного розвитку, або ж входить в іншу систему і в її
складі здійснює цей процес. У суспільному житті принцип розвитку
виявляється як принцип історизму. Завдяки цьому зазначений
принцип став методологічною основою для осмислення сучасного стану
людства і визначення перспектив його майбутнього.
Принцип взаємозв’ лзку і взаємозумовленості. Світ є надзвичайно
багатоманітним. Кожний предмет має множину властивостей, які
розкриває через зв’язок і відношення до інших предметів. Інакше
кажучи, кожне утворення виявляє себе через відношення і зв’язок з
іншими утвореннями. Отже, кожен об’єкт знаходиться у
закономірному зв’язку з іншими і бере участь у взаємодії з іншими
об’єктами. Зв’язок — це така форма відношення, коли зміна одного
предмета чи явища передбачає зміну іншого. Не існує об’єктів, які б
існували поза будь-якими зв’язками і взаємодією. Саме у врахуванні
всебічного взаємозв’язку і взаємодії об’єктів між собою і полягає одна
із найсуттєвіших ознак діалектики та зміст принципу зв’язку.
Діалектика має і свої закони. Виділяють три основних закони
діалектики: закон єдності і боротьби протилежностей, закон взаємного
переходу кількісних і якісних змін і закон заперечення заперечення.
8 ч
Закон — це поняття, яке відображає необхідне, істотне, стійке і
повторюване відношення між матеріальними і духовними
феноменами.
Закон єдності і боротьби протилежностей — це універсальний
закон, в силу якого всім речам і явищам матеріального і духовного
світу властиві внутрішні суперечності, протилежні сторони і тенденції,
які знаходяться у взаємозв’язку і взаємозапереченні. Боротьба цих
протилежностей с джерелом розвитку, внаслідок чого суперечності
досягають стадії конфлікту і розв’язуються, завдяки чому старе зникає
і виникає нове.
Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін розкриває
механізм процесу розвитку, показує шляхи утворення нового, способи
переходу від старого до нового.
Для розкриття специфіки закону необхідно розкрити зміст основних
понять, в яких реалізується закон: якість, кількість, міра, властивість.
Властивість — це сторона, риса об’єкту, предмету або їх
відношення до інших об’єктів.
Якість — це органічна єдність істотних властивостей об’єктів,
інваріантне переплетіння властивостей предмета. Якість нерозривно
пов’язана з існуванням предмета; втрачаючи свою якість предмет
перестає бути самим собою.
Кількість характеризує ступінь розвитку властивостей предмета,
суму його частин, інтенсивність якості того чи іншого об’єкту, масштаб
його розвитку.
Міра — це єдність кількості і якості, та межа кількісних змін, коли
вони не приводять до зміни якості. Коли кількісні зміни порушують
міру, виходять за неї, то відбуваються якісні зміни предмету.
Кількісні зміни відбуваються в предметах і явищах поступово,
безперервно, не змінюючи їх основних характеристик. Однак на
певному етапі кількісні зміни приводять до якісних перетворень.
Якісні зміни характеризуються корінним видозміненням предмету і
приводять до його перетворення у щось нове.
Отже, закон взаємного переходу кількісних і якісних змін свідчить,
що зміна якості об’єкту чи процесу відбувається тоді, коли
нагромадження кількісних змін досягає певної межі.
Закон заперечення заперечення характеризує напрям і форму
розвитку, єдність поступовості і наступності, виникнення нового і
відносне повторення певних моментів старого. В структуру цього
закону входять категорії: метафізичне заперечення, діалектичне
заперечення,заперечення заперечення.
85
Діалектичне заперечення — це такий перехід від старої якості до
нової, за якого певні сторони, елементи змісту і функції старої якості
входять у перетвореному вигляді у зміст нової якості. Діалектичне
заперечення — це не голе, повне знищення речі, а її перетворення у
нову із збереженням і перетворення деяких рис старої якості, він
свідчить про те, що між новим і старим існує зв’язок. Діалектичне
заперечення включає у себе три моменти: 1) руйнацію, подолання
старого; 2) збереження елементів старого; 3) конструювання,
утворення нового.
Метафізичне заперечення акцентує основну увагу на моменті
зникнення старого і практично ігнорує процеси збереження і творення
нового. Внаслідок цього метафізичне заперечення виходить з того, що
заперечити означає відкинути, знищити.
Заперечення заперечення фіксує той процес, що процес розвитку
розпочинається з першого заперечення старого, яке, в свою чергу,
через певний час заперечується іншим новим, що і є запереченням
вихідного заперечення.
При вивченні категорій діалектики, слід чітко усвідомити, що
категорії філософії є: 1) поняття, в яких і через які здійснюється
філософське мислення; і, 2) що це найбільш фундаментальні, вузлові
поняття.
Категорії — це гранично широкі, універсальні поняття, в яких
здійснюється ідеальне відображення світу і які служать вихідними
принципами пізнання і духовно-практичного перетворення дійсності.
Категорії діалектики прийнято класифікувати на дві основні групи.
Категорії, що відображають усталений аспект буття і свідомості,
умовно можна назвати зв’язками структури, а категорії, що
відображають мінливий план, — зв’язками детермінації.
Прикладом зв’язків детермінації є причинно-наслідкова залежність.
Практика показує, що виникнення будь-якого явища зумовлене
чимось іншим, фактором (чи факторами), які породжують його.
Явище (чи явища), дія яких приводить до виникнення нового явища,
називається причиною. Те ж явище, що виникає під впливом причини,
називається наслідком.
Тісно пов’язана з поняттями причини і наслідку категорія
детермінізму. Детермінізм виражає причинно-наслідкову залежність
у її найзагальнішому вигляді (а не конкретних випадках), в її
універсальній значимості.
Зв’язки детермінації конкретизуються і доповнюються категоріями
необхідності і випадковості. Стосовно будь-якої речі ми можемо
86
поставити запитання: якщо дана річ існує, то це випадково, чи
необхідно?
Необхідність — поняття для визначення внутрішньо стійкого
зв’язку об’єктів, зумовленого всім ходом попереднього розвитку їх і
всією сукупністю наявних умов їхнього існування; необхідним є те, що
за певних обставин обов’язково є або повинно бути.
Випадковість — поняття, яке визначає проблематичність або
необов’язковість виникнення або існування об’єктів; випадковим є тс,
що за певних умов може бути, а може і не бути.
Ще з іншого боку висвітлюють зв’язки детермінації категорії
можливості і дійсності. Ці категорії підкреслено процесуальні, тобто
виражають становлення буття. Можливість — це філософське
поняття, яке відображає об’єктивно існуючий і внутрішньо
зумовлений стан предмета у його незавершеному, потенційному
розвитку. Дійсність є філософська категорія, яка характеризує
реалізоване, завершене, актуалізоване буття: дійсність є здійсненою
можливістю. Виділяються реальні і формальні можливості. Реальною є
така можливість, для реалізації якої склалися всі необхідні умови.
Формальна (астрактна) можливість є можливість з низькою
ймовірністю здійснення, але яка допускається законами буття.
Універсальні зв’язки детермінації проявляються також через
взаємодію понять сутність і явище. Категорії сутності і явища
відображають різні рівні пізнання об’єктивної реальності —
поверхневий і глибинний.
Під сутністю розуміють внутрішню, глибинну, істотню, відносно
стійку сторону того чи іншого предмета, явища, процесу. Сутність
пізнається на рівні теоретичного мислення.
Явище — категорія, яка відображає зовнішні властивості, як
правило більш змінні, рухомі характеристики того чи іншого предмета.
В процесі пізнання вони проявляються у формі живого споглядання.
Явище і сутність — це поняття, які вказують напрямок, шлях вічного,
безкінечного поглиблення людських знань.
В історії пізнання прослідковується також інший категоріальний
ряд, який представлений такими поняттями: «одиничне — загальне»,
«форма — зміст», «частина — ціле».
Під одиничним розуміють ті зв’язки, відношення, властивості, які
характерні тільки даному об’єкту і відсутні в інших об’єктів. Загальне
відображає об’єктивно існуючі подібні характеристики одиничних
предметів, їхню однотипність, належність до єдиної системи зв’язків.
Діалектика одиничного і загального проявляється в їх
нерозривному зв’язку. Загальне не існує само по собі, в «чистому»
87
вигляді. Воно нерозривно пов’язане з одиничним, окремим, існує в
ньому і через нього. Одиничне ж входить до того чи іншого класу
предметів, включає в себе ті чи інші загальні риси. Окремий предмет
— не просто «згусток» індивідуального, в ньому завжди є і загальні
характеристики.
Категоріями, що відображають структурні зв’язки «дійсності, є
поняття частини — цілого». Поступово в історії філософії складалось
переконання, що властивості цілого не відповідають сумі властивостей
частин, з яких це ціле складається. Ціле і частина відображають
відношення між сукупністю предметів або їхніх сторін, елементів і
зв’язок, який їх об’єднує і призводить до появи в цій сукупності нових
властивостей, які не були притаманні окремим предметам чи
сторонам.
Під змістом розуміють єдність всіх взаємодіючих елементів і сторін
даної матеріальної системи. Форма — це принцип впорядкованості,
спосіб існування того чи іншого змісту. Визначальною стороною змісту
є його змінність, тоді як головною тенденцією форми — постійність.
Форма може прискорювати або уповільнювати розвиток змісту. На
початковому етапі розвитку предмета форма в основному відповідає
змісту. Зміст зміннюється швидше, а форма є більш консервативною. В
кінці кінців зміст руйнує форму, але руйнування цієї форми разом з
тим означає і зміну змісту. А це означає, що відбувається руйнування
даної системи.
Отже, діалектика як система реалізується через принципи, закони і
категорії, які знаходяться у взаємозв’язку.
Тема: Проблема людини в філософії
1.	Людина як предмет філософського аналізу.
2.	Проблема антропосоціогенезу. Єдність природного, соціального і
духовного в людині.
3.	Проблема життя і смерті в духовному досвіді людства.
Література
Арьес Ф. Человек перед лицом смерти. — М., 1992.
Біблія. Книга Екклсзіястова (або Проповідника).
Нестеренко В.Г.Вступ до філософії: онтологія людини. Навч.
посібник. — К., 1995. — Розділ 4.
Франкл В. Человек в поисках смьісла. — М., 1990.
Шелер М. Положенис человека в космосе. — В кн.: Проблема
человека в западной философи. — М., 1988.
Філософія. Курс лекцій. — К., 1994. — Лекція 14.
88
Філософія: Підручник. — К., 1995. — С.260-272.
1.	Філософське пізнання має принципово гуманістичну
спрямованість, тобто головним предметом філософських міркувань є
людина та її існування у світі. Усі філософські проблеми, якими б
абстрактними вони не здавалися, так чи інакше пов’язані з проблемою
людини. Не випадково І.Кант питання «що таке людина?» формулює
як основне питання філософії.
Людина є складним і цілісним утворенням, котре належить певним
чином і до природи, і до суспільства, і до культурно-історичного та
духовного світу. Генетика, фізіологія, медицина, психологія,
соціологія, антропологія аналізують проблему людини в своєму,
специфічному аспекті. Але поза межами конкретних наук
залишаються світоглядні, суто філософські проблеми про природу
(сутність) людини, про її походження, про сенс життя, долю та
призначення, про можливості та межі її свободи і творчості. Коло цих
питань і складає проблему людини в філософії.
Кожна філософська концепція в історії людської думки (попри певні
недоліки і історичну обмеженість) додавала нові риси, нові грані в
пізнанні людини. Стародавня індійська, китайська й грецька філософія
розглядала людину як частину космосу, як «малий світ», мікрокосм,
що є відображенням і символом макрокосму-Всесвіту.
Європейська середньовічна філософія, спираючись на християнську
традицію, висувала на передній план релігійно-моральні проблеми
людського існування, розробляла ідею суперечності людської природи,
яка поєднує в собі земне, гріховне начало і божественну сутність. Саме
тут вперше з’являються ідеї унікальності, неповторності і самоцінності
людини як духовної істоти.
Епоха Відродження залишила нам зразок обожнення самої людини,
сповнену пафосу ідею про самодостатність і автономію
особистості, віру в її безмежні творчі можливості.
Класична філософська традиція починаючи з кінця XVI і до кінця
XIX століття вважала істинно людським в людині те, що робить її
представником всього людства, тому зосереджувала увагу на її
вссзагальній природі, соціальній сутності, універсальності тощо. Так,
новоєвропейська філософія XVII століття особливе значення
приділяє розуму як специфічній особливості людини. Для німецької
класичної філософії визначальним с уявлення про людину як про
суб'єкт духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм
загального ідеального начала — дух\, розуму. На відміну від
ідеалістичних уявлень німецької класики, Л.Феисрбах. а потім і
засновники марксизму повертають людині її цілісність — розглядають
її не лише як духовну, але й чуттєво-тілесну істоту. Вихідним
пунктом марксистського розуміння людини є трактування її як
похідної від суспільства, як продукту та суб’єкту суспільно-практичної
діяльності. Сутністю людини Маркс вважав саме сукупність всіх
суспільних 'відносин.
З кінця XIX — початку XX століття в філософії здійснюється
своєрідний антропологічний поворот — проблема людини стає чи не
основною для більшості філософських вчень. Сучасна епоха стала
епохою глобальних соціальних, політичних, культурних, екологічних
змін, здійснюється уніфікація і стандартизація особистості з боку
суспільства та його масової культури. Філософія XX століття
стурбована втратою людською особистістю справжньої свободи і
індивідуальної автономії. Тому сучасна філософія на місце людини як
представника людства ставить індивіда, який в своїй неповторності і
унікальності не піддається загальним визначенням. Замість проблеми
про загальні визначення (сутність людини) постає проблема
безпосереднього існування людської особистості. Виникають
багатоваріантні ірраціоналістичні ’ концепції (С.Ксркегор.
А.Шопенгауер, Ф.Ніцше, А.Бергсон, З.Фрейд), які домінуючими
рисами людини проголошують позарозумові властивості (почуття,
волю, підсвідоме, інтуїцію тощо). Виникає антропологічна
філософська школа (М.Шелер, А.Гелен, Х.Плеснер), яка ставить за
мету поєднати конкретно-наукові досягнення з цілісним філософським
осягненням людського життя. Цю традицію продовжують такі
напрямки, як прагматизм, глибина психологія, структуралізм. У
філософії екзистенціалізму і персоналізму проблема особистості стає
центральною проблемою, проголошується неповторність духовного
самовизначення («екзистенції*) людини. Пошуки сучасної філософії,
як і відродження гуманістичної проблематики, обумовлені гострим
інтересом до долі людини в сучасному світі, до проблеми виживання
особистості в сучасному суспільстві.
2.	Вихідним пунктом вирішення антропологічної проблеми є
питання про те, що ж важати суто людським в людині, чим саме
обумовлений особливий, лише людині притаманний спосіб
життєдіяльності. Розуміння сутності (природи) людини пов'язане з
визначенням характеру взаємозв’язку і взаємодії природного,
соціального і духовного в людському існуванні.
Історія людської думки налічує безліч варіантів постановки та
розв’язання проблеми сутності і походження людини. Одним з таких
варіантів є так звані натуралістичні (біологізаторські) концепції,
90
домінуючою рисою яких є уявлення про людину як переважно
природну істоту, чиї життя і поведінка, індивідуальні і суспільні
якості, духовні властивості обумовлені біологічними чинниками. До
таких концепцій відносяться соціобіологія, соціал-дарвінізм, євгеніка,
теорія Мальтуса та неомальтузіанство, фрейдизм, ідеї
расово-антропологічної школи тощо. Щодо проблеми походження
людини, то починаючи з XIX століття теоретичною основою
натуралістичного підходу постають ідеї біологічної еволюції людини
(відома теорія Дарвіна). Згідно з теорією видоутворення, людина
виникає як прямий наслідок еволюційного вдосконалення живих істот.
Безперечно, людина як біологічний вид «Хомо сапіенс» належить до
природного світу, біологічні закономірності й чинники відіграють
значну роль в її життєдіяльності, їх не можна ігнорувати. Проте
специфіка людського існування не пояснюється дією природних сил.
Якісну відмінність соціального життя не можна пояснити біологічним
механізмом, бо вона є несумісною з корінним принципом біоеволюції
— природним добором. Біологічними чинниками не можна пояснити і
духовність людини, вона не є похідною від певного набору генів. Такі
прояви людської духовності, як совість, відповідальність, моральність
та інше, аж ніяк не потрібні для виживання, для пристосування до
оточуючого середовища. При натуралістичному підході до людини
вони просто втрачають свій сенс.
На відміну від біологізаторських теорій, релігійні концепції
підкреслюють надприродний характер людського буття, принципову
нередукованість людини лише до природної істоти. Вони
проголошують первинність індивідуальноге «Я» як духовного стрижня
особистості.
Сучасна філософська і наукова думка не відкидає ідею еволюції
щодо походження людини, еволюційна теорія доповнюється
концепцією про спільну еволюцію космосу, біосфери і людського
суспільства. Згідно з концепцією космічного походження людини
(А.Л.Чижевський, В.І.Вернадський, Тейяр де Шарден), поява людини
не є випадковим і локальним наслідком лише біоеволюції на Землі.
Виникнення соціальної форми матерії є загальною тенденцією
космічної еволюції. Наприклад, в сучасній космології і фізиці існує так
званий «антропний принцип», згідно з яким в підгрунті нашої
Металактики закладані тенденції до появи людського буття у світі.
Основні константи, фундаментальні параметри фізичного світу такі,
що з необхідністю викликають появу фізико-хімічних і біологічних
умов існування людини у Всесвіті. Тому природне в людині не
01
зводиться лише до безпосередньо біологічного, а містить в собі
нескінченість космосу. Людина постає як природно-космічна істота.
Марксизмові належить трудова теорія походження людини, яка
аналізує механізм трансформації біологічного в соціальне. Трудова
теорія поєднала процес походження людини (антропогенез) з
процесом виникнення суспільства (соціогенез). Сутність
антропосоціогенезу полягає в появі нового ступення еволюції, який є
діалектичним запереченням біологічної еволюції. Остання
трансформується в якісно новий тип — еволюцію соціальну. Замість
пасивного пристосування організму до навколишнього середовища,
виникає новий спосіб життєдіяльності — соціальна практика. Поряд з
працею (активним перетворенням і освоєнням природи), основними
чинниками виникнення людини є соціальність (суспільний характер
життєдіяльності), здатність до мовного спілкування, поява
свідомості (усвідомленого і доцільного характеру діяльності).
Таким чином, людина виступає в марксистькій теорії як соціальна
істота, її сутність визначається як сукупність всіх суспільних відносин.
Всі суто людські якості, в тому числі і свідомість, є результатом
суспільно-практичного життя. Марксизм обгрунтував принципову
незавершеність людини, її відкритість світові, «незапрограмованість»
раз і назавжди її сутності. Людина самостворює і саморозвивас себе в
процесі історичного і культурного життя.
У деяких марксистських трактуваннях роль суспільних відносин в
детермінації людини абсолютизується. Такі крайнощі в поясненні
людського існування набули назви соціологізаторства, тобто зведення
людини до функції її соціального способу життя. Особливість
соціологізаторства полягає, по-перше, в тому, що воно ігнорує
природно-біологічні чинники людського існування, їм відводиться роль
лише передумови соціального життя, котрі не мають ніякого впливу на
особливості поведінки, інтелект, творчі здібності, соціальні орієнтації
людини. По-друге, в людині не помічається її «надсоціальна», духовна
сутність. Звідси бере свій початок відома теза про формування «нової
людини», згідно з якою за певних соціальних обставин з людини
можна «виліпити» все, що завгодно, а вдосконалення людини залежить
лише від вдосконалення суспільства.
Отже, крайнощами щодо розуміння людини є не лише
біологізаторство, але й соціологізаторство: перше абсолютизує
природні чинники людського існування, друге — соціальні. Обидві
позиції не помічають в людині її центру і ядра — індивідуального «Я»,
духовної незалежності особистості від обумовленості «ззовні» —
природними і соціальними чинниками. За винятком природного і
92
соціального змісту на місці людини в таних теоріях залишається
порожнеча.
Соціальна обумовленість людини — факт, який не потребує
доведення, але його не можна тлумачити спрощено. З одного боку,
людина є продуктом певної епохи, наявної форми суспільства. В
даному розумінні кожна людина є соціально-обмеженою істотою, вона
обумовлена «ззовні», виступає своєрідною «іграшкою» соціальних сил і
суспільного середовища. її поведінка, свідомість та інші прояви
власного існування обумовлені всіма можливими помилками,
ідеологічними стереотипами, інтересами та цінностями конткретного
суспільства. Проте, з другого боку, людина є результатом, своєрідними
відбитком і втіленням всієї попередньої історії людства та його
культури. Саме як культурно-історична (надсоціальна)істота людина
поєднує в собі якості універсальності і унікальності, стає здатною до
самодетермінації, до вільної і творчої діяльності, іншими словами —
отримує вимір духовності.
Таким чином, суспільно-історична обумовленість людини полягає
не лише у впливі на неї суспільного середовища, соціальних відносин
даної епохи, але й в тому, що вона отримує можливість
тмовизначатися, робити вільний вибір своєї долі, спілкуватися з
іс горичним минулим і майбутнім через світ культури людства.
Духовне в людині (безкорисливий пошук істини, здатність до
морального вибору, до переживання прекрасного, до творчості,
наявність свободи волі та глибинної самосвідомості) не є лише
«суспільно-корисними» здібностями та засобами пристосування до
природного і суспільного середовища. Вони є самоцінними і саме вони
лежать в основі людського «Я». Саме як духовна істота особистість
виявляє себе вільним і творчо-активним індивідуальним діячем.
3.	Людина є єдиним створінням у світі, яке усвідомлює свою
кінечність (смертність), тому її життя для неї самої виступає як
проблема. Для людини як істоти, що воліє, мислить, творить, думка
про скінченність власного існування є нестерпною, якщо не знайдений
духовний зміст цього існування. Проблема сенсу життя виникає як
потреба певного виправдання власної присутності у світі, своєї долі та
призначення. Саме завдяки такому виправданню стає можливим
подолання кінечності індивідуального буття. Таємниця людського
існування полягає не в тому, щоб тільки жити, а в тому, як і для чого
(чи для кого) жити. За словами Е.Фромма, в самих основах людського
існування укорінена потреба в об’єкті для служіння.
Подібно до всіх світоглядних питань, питання про сенс життя є
вічною проблемою: вона знову і знову ставиться людиною на протязі
93
історії, отримує нові грані в духовному досвіді людства. Вона не може
мати остаточного, наперед заданого вирішення для індивіда, не може
бути прийнятою як «готове» знання, або рецепт життя, бо потребує
особистого усвідомлення і вибору.
Можна досить умовно і схематично окреслити певні варіанти
вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури. З
античних часів відома позиція філософа Епікура, так звана
гедоністична (від грец. «насолода», «задоволення») позиція, яку можна
розуміти як «життя заради життя». Жити потрібно так, вважав
філософ, щоб насолоджуватися самим життям, отримувати
задоволення від життєвих благ і не думати про час смерті. Цінність
епікурейської позиції в тому, що вона застерігає нас від ситуації, при
якій пошук сенсу життя усуває на другий план саме життя. Життя є
самомоцінністю, таємничим дарунком людині і треба ставитися з
вдячністю і любов’ю до цього дарунку. Людині дана рідкісна
можливість переживати неповторність власного існування зі всією
гамою забарвлень його проявів — від радощів, злетів і перемог до
падінь, тягарів і страждань. Разом з тим, саме епікурейське ставлення
до життя, якщо воно позбавлено відповідальності за дарунок життя,
вироджується в егоїстичну позицію «життя заради себе» і веде до
втрати людиною відчуття повноцінності життя.
Інший шлях в здобутті сенсу життя можна назвати «життям заради
інших людей», коли гарантією осмисленості життя для людини
постають інтереси родини, нації, суспільства, прийдешніх поколінь.
Для людини, як суспільної істоти, небайдуже, що вона залишає після
себе. Недаремно прожити життя — це і продовжитися в своїх
нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної та духовної
діяльності. Але на цьому шляху існує небезпека опинитися в ситуації,
коли саме твоє неповторне життя перетворюється лише в засіб для
чогось іншого. Таким «іншим» може виявитися і певна «ідея», чи ідеал,
реалізації якого людина може просвятити своє життя (це може бути
ідея комунізму, «світлого майбутнього» тощо). Якщо така позиція не
пов’язана з духовною еволюцією людської особистості, людина стає на
шлях фанатизму (історія знає безліч варіантів і класового, і
національного, і релігійного фанатизму).
Самоцінність індивідуального «Я» не можна розчинити повністю в
інших цінностях. Призначення та сенс життя індивіда в першу чергу
самому здійнитися як Людина, або — мовою релігії — «піднятися до
Бога» стати «образом та подобою Божою». Як писав французький
філософ Г.Марсель, «піднятися до Бога — це означає ввійти в самих
себе, більше того, в глибину самих себе — і себе ж перевершити».
94
Іншими словами, в своєму житті людина повинна стати єдністю
універсально-людського і неповторно-індивідуального, в розвиток
свого «Я» включити весь світ — і природний, і суспільний. Таке
можливе лише через живий діалог, через творче спілкування з
природою, суспільством (і «ближніми», і «дальніми»), з культурою
людства. Це і є саме те, що має назву духовної еволюції, саморозвитку
людської особистості в процесі співтворчості зі світом. Конкретні
шляхи духовної еволюції особистості — справа її власного вибору,
особистого ризику віри і долі.
Тема: Практика
1. Поняття практики. Практика, діяльність і трудова діяльність.
2. Структура практика. Види практичної діяльності.
Література:
Деятельность: теории, методология, проблеми. — М., 1990.
Філософія. Курс лекцій. — К., 1994. —Лекція 15.
Філософія: Підручник. — К., 1995. — С.273-282.
Питання про відношення людини до навколишнього світу є одним із
центральних при розв’язанні світоглядних проблем. В класичній
європейській філософії склалися два основних підходи до осмислення
взаємозв’язку людини і світу. Перший підхід — це натуралістичне і
споглядальне розуміння людини та її відношення до навкілля. Людина
розглядається представниками цього напрямку як частина природи,
яка органічно вросла в середовище, що її оточує, в природне буття;
вона є елементом природно-соціального універсума. Вихідним типом
взаємодії людини і природи є пасивне сприйняття людиною впливів
зовнішнього світу.
Другий підхід розроблявся в основному представниками
ідеалістичної течії у філософії (Платон, Гсгель, Гуссерль). Вони
висунули на передній план активну сторону людського відношення до
буття, його творчий аспект. Однак в ідеалізмі активність людини
досить часто тлумачиться виключно як духовно-теоретична діяльність,
і , окрім того, не як перетворююча, а як створююча світ діяльність.
Сучасна філософія вийшла на новий рівень розуміння взаємодії
людини і світу. Для опису цієї взаємодії у філософії було вироблене
поняття «практика».
Практика — цс чуттєво-матеріальна діяльність людини,
спрямована на перетворення природи, соціальних умов життя,
95
специфічно людський спосіб взазмодії людини з оточуючим
середовищем.
Близьким за змістом до практики є поняття «діяльність» і «праця».
Але разом з тим кожне із зазначених понять має свій специфічний
зміст і не тотожне з практикою.
Діяльність є поняттям більш широким за обсягом у порівнянні з
практикою. Справді, людська діяльність не може бути цілком
вираженою через її предметно-речові результати. Діяльність охоплює
всі прояви людського соціального життя, які здійснюються як в
практичній, так і теоретичній формі. Залежно від характеру об’єкта,
на який спрямована діяльність, виділяють такі основні види діяльності:
—	діяльність по перетворенню природи;
—	діяльність по перетворенню суспільства, що постає у
революційно-руйнівній і у конструктивно-організаційній формах;
—	діяльність по формуванню і перетворенню самої людини;
—	діяльність по самовдосконаленню;
—	пізнавальна діяльність, .при якій активність суб’єкта спрямована
на об’єкт, але при цьому вона не змінює останнього, а відтворює
його в ідеальній формі;
—	ціннісна діяльність, своєрідність якої полягає в тому, що вона
надає об’єктивно-суб’єктивну інформацію про певні соціальні
цінності, норми, імперативи;
—	комунікативна діяльність або спілкування у різноманітних
формах.
Діяльність, отже, постає як процес універсального ставлення
людини до світу і водночас як становлення цілісності самої людини як
суб’єкта історичного розвитку світу.
Поняття «праця» є більш вузьким стосовно практики. Праця є
процес, що відбувається між людиною і природою, в ході якого людина
здійснює перетворення природи, втілює в ній свої цілі і тим самим
суб’єктивує (олюднює) світ предметності.
Структура практики. У найзагальнішому плані практична
діяльність включає в себе два основні елементи: суб’єктивну діяльність
людини і об’єктивні (незалежні від людини) властивості буття. При
більш детальному підході можна виявити такі основні структурні
елементи практики: потреби людини, ціль (мета) діяльності, мотиви
діяльності, засоби діяльності, власне діяльність, результати діяльності.
Практика завжди виступає єдністю суб’єктивного і об’єктивного.
Діалектика взаємозв’язку цих аспектів виявляється в тому, що в ході
практики відбувається опредмечення ідеальних цілей суб’єкта в
реальній дійсності, тобто об’єктивність набуває статусу суб’єктивності.
96
З другого ж боку, в ході діяльності людина освоює нові грані світу,
усвідомлює нові його властивості і тим самим її суб’єктивність стає у
більшій мірі наповнена об’єктивним змістом.
існують два якісно різних об’єкти людської активності — природа як
така та соціум як система суспільних відносин та засад. В залежності
від того, на що спрямована практична діяльність, виділяють два види
практики: матеріально-виробничу і соціально-історичну:
Матеріально-виробнича практика є процесом впливу людини на
природу, що здійснюється за певних економічних умов і метою якого є
перетворення природи у відповідності потребами людини. Історична
практика — це такий вид практики, який спрямований передусім на
зміну способів життєдіяльності людей, тобто конкретно-історичних
форм власності, розподілу та привласнення продуктів, державних і
політичних загалом інституцій, громадських установ, соціальних
відносин і т.п.
Дані види практики відрізняються одна від одної об’єктом
перетворення, цілям та засобами діяльності. У виробничій практиці
засобами діяльності виступають фізичні сили самої людини та
різноманітний світ матеріальних штучно створених засобів, а її метою
є створення певних предметів. У рамках соціально-історичної
практики люди використовують в якості засобів громадські установи,
інститути, партії, інші об’єднання. Метою цього виду практичної
діяльності є зміна суспільства, характеру соціального життя,
політичних, юридичних та інших відносин.
Слід також пам’ятати, що поруч з виробничою і соціальною існує і
така форма практики як науковий експеримент, який в останні
десятиріччя починає все більш активно впливати на всі сторони життя
суспільства.
Отже, практика (наголосимо ще раз) — це активна
чуттєво-матеріальна діяльність конкретно-історичного суб’єкта, у ході
якої він здійснює матеріальне перетворення об’єкта відповідно до своїх
цілей, ідеального проекту дійсності, а також змінюється і розвивається
сам.
97
Тема: Свідомість
1.	Свідомість як пізнавальне і духовно-практичне відношення до
дійсності.
2.	Суспільно-практичний і культурно-історичний характер
свідомості.
3.	Індивідуальна і суспільна свідомість. Закономірності свідомості.
4.	Структура суспільної свідомості.
Література:
Лекторский В.А. Субьект, обьект, познание. — М., 1980.
Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини. Навч.
посібник. — К„ 1995. — Р.5.
Спиркин А.Г. Сознание и самосознанис. — М., 1972.
Уледов А.К. Структура общественного сознания. — М., 1968.
Філософія: Підручник. — К., 1995. — С.283-311.
Франк С. Духовньїе основания общества. — М., 1992.
1.	Свідомість в широкому значенні цього слова є сферою людської
духовності, яка включає в себе світ думок, світ почуттів і волю.
Людина с єдиною істотою на Землі, якій притаманна свідомість,
духовне життя. Джерело свідомості коріниться в особливостях
людського буття у світі.
Людина здійснює свій зв’язок зі світом в трьох формах —
практичній, пізнавальній і духовно-практичній. Вона не просто
пристосовується до навколишнього середовища (як природного, так і
соціального), айе й активно перетворює, освоює світ і опановує його
закони. Таке активне опанування світом як об’єктом відбувається в
формі практичної діяльносі (матеріально-предметного перетворення
дійсності) і теоретичної, пізнавальної діяльності, засобом і вищою
формою якої є мислення. Пізнавальна діяльність, і зокрема мислення,
спрямовані на нейтральне, суто об’єктивне зображення світу і людини
(людина так само може розглядатися по аналогії з об’єктом зовнішньої
дійсності). Проте людська духовна активність не обмежується лише
спрямованістю на об’єкт, на реальність «поза себе». «Яка ж користь
людині, що здобуде весь світ, але душу свою занапастить?» (Мв..
16,26). Є й інша форма ідеальної діяльності, яка спрямована саме на
перебудову людської душі. Це — духовно-практична діяльність,
ціннісна форма свідомості. Людську свідомість не можна
ототожнювати тільки зі знанням, з пізнанням, мисленням. За своєю
сутністю свідомість є здатністю людини не лише пізнавати світ, але й
усвідомлювати його, наповнювати його сенсом і суб’єктивним
98
значенням, співставляти свої знання з цілями власного існування,
оцінювати світ не лише в його об’єктивних характеристиках, а як світ
свого життя. Свідомість є усвідомленням своїх вчинків, їх наслідків,
вона нерозривно пов’язана з совістю, з відповідальністю людини за свої
стосунки зі світом природи і світом людей.
Отже, свідомість, з одного боку, є формою об’єктивного
відображення, формою пізнання дійсності як незалежної від людських
прагнень та інтересів. Результатом і метою свідомості як пізнавальної
діяльності с отримання знань, об’єктивної істини. З другого боку,
свідомість містить в собі прояв суб’єктивного відношення людини до
дійсності як до світу свого життя, його оцінку, усвідомлення свого
знання і себе. Результатом і метою духовно-практичного, ціннісного
відношення до світу с осягнення сенсу існуючого, міри відповідності
світу та його проявів людським інтересам та потребам, сенсу власного
життя. Якщо мислення, пізнавальна діяльність потребує здебільшого
тільки ясного вираження знання, дотримання логічних схем
оперування ними, то духовне ставлення до світу і його усвідомлення
вимагає особистих зусиль, власних роздумів і переживання істини.
Духовний світ людини — це не лише її розум, мислення, але й
ючуття, емоційні стани, віра, воля, світогляд, самосвідомість, що
спирається на сукупність ціннісних орієнтирів і духовних смислів.
Свідомість не дорівнює мисленню та знанням, вона є одночасно і
переживанням, усвідомленням, оцінкою дійсності. Будь-який прояв
духовності відбиває в собі (з різною мірою вираження) обидві форми
ідеального відношення до світу — і пізнавальну, і ціннісну
(духовно-практичну).
2.	Сутність людського духу, походження свідомості містять в собі
багато таємничого, і навряд чи людство коли-небудь знайде остаточне
вирішення цих проблем. Загадка людського духу завжди буде
викликати надзвичайний інтерес і спробу нових варіантів її розкриття.
Але певний досвід в пізнанні свідомості вже є. В історії людської думки
сформувалися і набули певного теоретичного обгрунтування різні
підходи до цієї проблеми. Свідомість є предметом вивчення не лише
філософії, але й соціології, психології, фізіології, генетики, медицини.
Очевидним є той факт, що людська свідомість має певні біологічні
передумови, вона нерозривно пов’язана з матеріальним носієм —
головним мозком. Очевидним є і те, що біологічні закони і генетична
програма є невід’ємною умовою життя і діяльності кожної людини.
Психічне життя як відображення дійсності притаманне не лише
людині, але й тваринам. Але тільки у людини виникає вища,
99
специфічна форма психічного відображення об’єктивної реальності —
мислення, свідомість.
Якщо розглядати свідомість з суто психологічної точки зору (як
вищий рівень організації психічного життя і відображення дійсності у
формі психічних образів), то в складі свідомості можна виділити такі
форми психічного відображення: підсвідоме, форми чуттєвого
споглядання, емоції, почуття, волю, мислення, самосвідомість. Сфера
підсвідомого включає в себе сукупність психічних явищ і процесів,
прихованих від самоспостереження, не представлених в явній,
увсідомленій формі. Вона охоплює широке коло явищ — ВІД
елементарних (інстинктів, навичок, автоматизмів, типових емоційних
станів) до найскладніших процесів, що впливають на художню
творчість, на інтуїтивні акти пізнання тощо. Формами безпосереднього
чуттєвого споглядання виступають відчуття, сприйняття і уявлення.
Більш складним елементом психічного відображення дійсності є емоції
і почуття. Вони обумовлюють вольові процеси людської психіки.
Вищою формою психічного відображення дійсності є логічне мислення
як засіб понятійного осягнення сутності речей і розкриття
закономірностей оточуючого світу. Мислення як вища форма
пізнавальної діяльності має свої рівні, від елементарної діяльності
розсудку, яка притаманна і тваринам (процеси аналізу і синтезу,
індуктивні і дедуктивні способи міркування, сксперимантальна
діяльність) до вищих форм понятійного пізнання дійсності, творчого
мислення. Суб’єктивно-психологічні особливості індивіда впливають і
на таку складову свідомості, як самосвідомість, або рефлексія (вона
мас свої рівні і форми — самопочуття, самопізнання, самооцінка
самоконтроль).
Але свідомість не є лише суб’єктивно-психологічною здатністю
індивіда, не є проявом лише психічної сфери життя. З позиці:
специфіки психічної організації і суб’єктивно-психологічних
особливостей внутрішнього світу людини неможливо розкрити сутність
свідомості. Проблема полягає в тому, що витоки духовності людини не
зосереджені в самому індивіді, вони мають зовнішні щодо нього
джерела. Людина в своєму розвитку спирається на певні форми
духовності, які існують незалежно від її індивідуальної свідомості
Філософські системи по-різному визначали факт об’єктивного1
існування духовних формоутворень. Релігійні концепції апелюють де
Бога, що наділив людину духовністю. Системи об’єктивного ідеалізму
(Платон, Гегель та ін.), констатуючи об’єктивність форм духовності,
факт їх існування в просторі людської культури, пояснюють цг
наявністю поза- і надлюдської духовної субстанції — абсолютного
100
духу, світу ідей, духовної космічної енергії тощо. Сучасний
матеріалізм, на відміну від релігійних і ідеалістичних концепцій,
основи духовності вбачає саме в людському суспільстві, в особливостях
соціально-практичного і культурно-історичного буття людини у світі.
Згідно з матеріалістичною концепцією, свідомість породжується всім
розвитком матеріального світу, його еволюцією. Але людська
духовність виникає не шляхом стихійного розвитку матерії взагалі, а
внаслідок розвитку такої форми матеріальності, як людська практична
діяльність, що відбувається за певних соціальних умов.
Духовний світ людини сформувався у процесі антропосоціогенезу на
основі суспільної праці і спілкування індивідів. Особливість людського
способу буття полягає в тому, що людина діє не за біологічною
програмою, інстинктивною схемою поведінки, вона не пристосовується
до навколишнього середовища, а активно перетворює його в процесі
суспільної практики, предметної діяльності. Причому перетворення,
зміна зовнішньої діяльності можливі лише у відповідності з власними
закономірностями природи. Тому в процесі суспільної практики
людина відображає ці закономірності, сутності речей і явищ. На цьому
грунтується здатність людського мислення до об’єктивності
відображення. До того ж людська діяльність не обмежується
відтворенням, реконструкцією наявного стану речей. Вона є активною,
творчою діяльністю. Людина здатна створювати щось нове, змінювати
природні речі (але дотримуватись законів природи), продукувати нові
форми, відсутні в природі. Тому практиці притаманна і така риса, як
універсальність, тобто потенційна можливість діяти за логікою
нескінченної природи. Активність, творчість, універсальність
притаманні і свідомості як ідеальному аналогу, відображення
практичної діяльності. Людина потенційно, в принципі здатна пізнати
і відтворити будь-який предмет природи, бо відноситься до існуючого з
точки зору всього людського суспільства.
В процесі суспільної життєдіяльності формується соціальний тип
спадковості. Суспільний досвід акумулюється не лише у формах
спілкування, в суспільних відносинах, не лише у засобах і знаряддях
праці, але також і в мові. Мова виступає зовнішньою оболонкою
думки, засобом пізнання, спілкування, збереження і передачі
суспільного досвіду та інформації. Незважаючи на те, що не всі
елементи духовного життя можуть мати мовний вираз (наприклад,
потреби, емоції, переживання, підсвідомі явища), свідомість як
продукт суспільного життя нерозривно пов’язана з мовою,
опосередкована нею.
101
Джерело людської духовності міститься (всупереч
примітивно-матеріалістичної точки зору) не в нервовій системі, не в
генній організації і не в структурах головного мозку. Щоб зрозуміти
акт народження свідомості, потрібно вийти за межі людської голови і
тіла взагалі. Лклина не народжується з готовою соціальною
програмою, з готозою здатністю до мислення, до свідомості. Все це
вона отримує завдяки включенню в суспільно-практичну діяльність, в
певне суспільне середовище, в історію людської культури. Особливість
суто людської форми відображення дійсності, яким с мислення,
полягає саме в тих соціальних умовах, які змушують мозок людини в
одну епоху сприймати так, а в іншу — інакше.
Таким чином, будучи функцією мозку, свідомість знаходиться поза
сферою біологічних закономірностей, вона с суто соціальною за своїм
походженням і змістом. Більш того, вищі прояви людської духовності
— безкорисливий пошук істини і сенсу, моральність, свобода,
самосвідомість, релігійно-духовний досвід, переживання краси,
творчість — не можуть бути пояснені лише необхідністю
функціонального забезпечення суспільного життя, вони не є
утилітарними засобами суспільно-практичної життєдіяльності. У
цьому розумінні духовність має надсоціальну природу.
Саме ця обставина — наявність духовних абсолютів, вищих
цінностей в свідомості людини — є найважливішою в розумінні
сутності свідомості. Поряд з релігійно-філософськими та
ідеалістичними версіями, які не можна ігнорувати, існує і
матеріалістична позиція щодо цього феномену. Вона полягає в
розумінні обумовленості людини та її свідомості не лише конкретним
суспільством, соціально-економічними обставинами, приватними
цілями та інтересами, а всією історією людства, що втілена у світ
культури. Людська культура постає як складний і суперечливий
процес історичного «олюднення» самої людини, як процес
самостворення нею своєї сутності. Саме в культурі концентруються
історично сформовані загальнолюдські цінності. Людина, будучи
культурно-історичним суб’єктом, виходить за межі будь-якої даної
соціальності. Її свідомість виявляється ширшою і багатшою за будь-яку
історично-обмежену форму відображення дійсності. Саме в цьому
виявляється надсоціальний, культурно-історичний характер
свідомості. Як культурно-історична істота, людина у своїй свідомості
дивиться на світ очима суспільного цілого, намагаючись побачити в
ньому те, що має загальнолюдське значення і цінність. Безумовно,
свідомість визначається конкретно-історичною формою суспільного
бутія, вона є відображенням суспільно-практичних умов
102
життєдіяльності людей, але вона є й відносно незалежною від цих
умов. Навіть — точніше буде сказати — наскільки людина здатна
підноситися над безпосередніми умовами свого жипя, виходити за
межі конкретного соціуму, визначати своє житія ке готовими
стереотипами і пануючими в суспільстві уявленнями, а духовними
цінностями людської культури, настільки вона є вільною особистістю,
настільки її життя має дійсно усвідомлений характер.
Прилучення людини до світу людської культури та його сеисів не є
автоматичним. Воно обумовлено не лише суспільним середовищем,
певною епохою, даним суспільством, етносом, соціальною спільнотою,
до якої належить індивід, але й його особистими зусиллям,
внутрішньою роботою, власними уподобаннями та моральною
позицією. В такій площині проблема суспільного характеру свідомості
постає як і роблема співвідношення індивідуальної і суспі; ьної
свідомості.
3.	Свідомії ть, як уся сукупність духовної творчості людей, є єдністю
індивідуальн її і суспільної свідомості. Індивідуальна свідомість — це
духовний світ кожної особистості. Людина як суспільна істота бачить
світ скрізь призму певного соціуму — суспільства, нації, класу, епохи
в цілому. В індивідуальній свідомості відбиваються суспільні ідеї, цілі,
ідеали, знання, вірування, що народжуються та існують р оціальному
середовищі. Свідомість є відображенням суспільного б; т я індивідів,
вона завжди виявляється в суспільній формі. В одному вг падку людина
відображає світ і усвідомлює своє буття в формі міфологічно,
свідомості, в іншому — філософської, наукової, у третьому —
художньої, релігійної тощо. Свідомості як такої, без і незалежно від
конкретної суспільної форми, просто не існує. Суспільна свідомість і є
існуванням свідомості у суспільній формі, у вигляді певного сукупного
результату людської діяльності, у формі спільного надбання, здобутку
суспільства.
Суспільна свідомість не є простою сукупністю індивідуальних
свідомостей. Особливістю суспільної свідомості є те, що вона,
пронизуючи індивідуальну свідомість, оформлюючи її, набуває
об’єктивної, незалежної від індивідів та їх свідомості форми існування.
Вона втілюється в різноманітні об’єктивні форми духовної культури
людства — в мову, в науку, філософію, в мистецтво, в політику і
право, мораль, релігію і міфи, в народну мудрість, в соціальні норми і
уявлення соціальних груп, націй,людства в цілому. Зсі ці елементи
духовного світу людини існують відносно незалежно від індивідуальної
свідомості і суспільного буття, вони відносно самостійні, мають власні
особливості розвитку, успадковуються, передаються від покоління до
103
покоління. Кожний індивід формує свою свідомість через освоєння
суспільної свідомості.
Але індивідуальна свідомість так само, як і суспільна, є відносно
самостійною системою, вона не є абсолютно визначеною лише
суспільною свідомістю. Духовний світ людини має
індивідуально-неповторну форму. Індивідуальні риси свідомості
індивіда пов’язані не тільки з конкретними особливостями його
життєдіяльності. Вони залежать від його нейрофізіологічних структур,
особливостей психіки, генетичної організації, від рівня його власних
сил і здібностей.
У своєму розвитку індивідуальна і суспільна свідомість
опосередковують одна одну: кожний індивід розвиває свою свідомість
через творче осягнення духовних здобутків минулих поколінь і
сучасності, а розвиток духовності людства здійснюється через
індивідуальні досягнення, духовні відкриття окремих особистостей.
Отже, можна зробити певні висновки щодо закономірностей і
особливих рис свідомості:
—	свідомість є вищою формою відображення дійсності і способом
ідеального відношення до світу; її особливості і закономірності
обумовлені суспільно-практичним і культурно-історичним способом
людського існування;
—	свідомість існує в двох формах ідеальної діяльноті — теоретичній
(пізнавальній) і духовно-практичній (ціннісній);
—	людській свідомості притаманна здатність до об’єктивності
відображення дійсності; вона є активною, творчою та універсальною
діяльністю;
—	свідомість опосередкована мовою, яка є засобом пізнання,
спілкування, збереження і передачі інформації;
—	свідомість існує в єдності індивідуальної і суспільної форм, які
взаємопов’язані, взаємообу мовлені, але, одночасно, існують як
самостійні, відносно незалежні одна від одної.
4. Суспільна свідомість має складну структуру — різноманітні рівні і
форми. Попередньо вже було зазначено, що свідомість виявляє себе в
двох формах ідеального освоєння світу — як пізнавальна діяльність і
як духовно-практична, ціннісно-мотиваційна сфера свідомості. За
пізнавальними можливостями і особливостями відображення
суспільного буття виділяють рівні суспільної свідомості — емпіричний
(буденна свідомість) і теоретичний. Сфера ціннісного відношення до
дійсності, соціальне бачення буття з позиції окремих соціальних груп і
суспільства в цілому представлені соціальною психологією і
ідеологією. Крім цих елементів, виділяють форми суспільної
104
свідомості, які є формами пізнання дійсності і, разом з тим,
духовно-практичними формами усвідомлення світу і людини (мораль,
право, релігія, мистецтво, філософія тощо).
Емпіричний рівень суспільної свідомості є відображенням дійсності
в межах повсякденного життя. Часто емпіричну свідомість називають
буденною свідомістю, або здоровим глуздом. Буденна свідомість
формується стихійно в процесі безпосереднього життя. Вона включає в
себе накопичені за віки емпіричний досвід, знання, норми та зразки
поведінки, уявлення, традиції. Це є розрізнена і несистематизована
система уявлень і знань про явища, що лежать на поверхні життя і
тому потребують обгрунтування і доведення.
Соціальна психологія за рівнем відображення є часткою буденної
свідомості. Але пізнання не є її основною функцією. Соціальна
психологія здійснює регулятивну функцію безпосереднього життя
людей. В ній відбиваються психологічні риси і почуттєві стани
соціальних груп і суспільства взагалі. Можна говорити про особливості
національної, класової психології, психології релігійних груп тощо.
Суспільна психологія охоплює всю різноманітність почуттєвих станів
суспільства: релігійних, моральних, естетичних, станів симпатії і
знтипатїї, страху, відчаю, незадоволеності, надії, злагоди тощо.
Проявами соціальної психології є такі явища, як соціальна воля,
громадська думка, традиції, звичаї, чутки, мода та інші.
Теоретична (раціональна) свідомість виходить за межі
повсякденності. Це є системна, теоретично оформлена сукупність ідей,
поглядів, переконань. Вони узагальнюють досвід практичного життя і
буденної свідомості, відрізняються послідовністю, логічністю,
потребують теоретичного обгрунтування і доведення, пов’язані з
філософсько-світоглядними принципами і настановами.
Ідеологія так само, як і соціальна психологія, спрямована на
регулювання суспільних стосунків. Вона є певним виразом суспільних
цінностей, орієнтацій, інтересів і норм поведінки. Але на відміну від
соціальної психології, ідеологія є упорядкованою і теоретично
оформленою системою, тобто в пізнавальному плані виступає на рівні
теоретичної свідомості.
Традиційно ідеологію вважали теоретичною формою вираження і
захисту соціально-класових інтересів. Справді, для певного класу або
соціальної спільноти притаманні свої цінності і інтереси. Соціальна
психологія є їх безпосереднім і стихійно сформованим виразом,
ідеологія ж створюється цілеспрямовано, певними групами людей,
зайнятих в сфері духовного виробництва. Вона прагне в
систематизованій і обгрунтованій формі представити часткові,
105
приватні інтереси, що притаманні лише певному класу або соціальній
групі, як спільні, загальнолюдські. Кожна ідеологія намагається
захистити свої власні інтереси, виправдати їх, протиставити їх
інтересам інших соціальних спільнот. Але такий виразний
вузько-класовий характер ідеологія виявляє не в будь-якому
суспільстві.
Ідеологія служить не лише приватним інтересам певної соціальної
спільноти, але й суспільству в цілому. Ідеологія виступає певним
утилітарним засобом культури, що забезпечує інтеграцію суспільства,
його відтворення, нормальне функціонування. Вона організує,
консолідує соціальні сили, стимулює і спрямовує соціальну активність
членів суспільства. В будь-якому суспільстві існують і позаідеологічні
культурні зразки і норми (цінності, суспільні цілі та ідеали, норми
життя), які регулюють соціальні стосунки. Але в разі слабкості
соціуму, ці засоби не спрацьовують і виникає необхідність у певного
роду штучному способі інтеграції суспільства. Саме таким
суспільствам, які втратили внутрішній потенціал для консолідації та
інтеграції своїх членів, притаманна вузько-класова ідеологія. Саме тут
коріниться можливість гіпертрофії, абсолютизації ідеології, яка
перетворюється в своєрідний аварійний механізм захисту цілісності
суспільства — в державну ідеологію. Державна ідеологія є спробою
влади сформувати особливі моральні, культурні основи інтеграції,
яких не вистачає в масовій психології і буденній свідомості суспільства.
Держава з достатньо сформованою правовою системою не потребує
класової ідеології, бо тут править вже не один клас, а масовий суб’єкт.
Саме в правовій державі виникає явище масової ідеології. Вона
спрямована не стільки на захист політичних інтересів певного класу, а
на масове духовне виробництво, на продукування ідей, значень,
образів і символів, що надають життю індивідів певний сенс існування
саме у цьому суспільстві. Сучасна ідеологія все більш орінтується на
релігію, мораль, мистецтво, спирається на культурні і
загальноцивілізаційні основи цілісності суспільства.
Проте не потрібно забувати про негативний вплив будь-якої
(класової чи масової) ідеології на свідомість індивіда. Свідоме
ставлення до життя, свобода індивіда потребують власних, особистих
зусиль розуміння існуючого, усвідомлення сенсу своїх вчинків,
суспільних подій. Ідеологія ж продукує і пропонує готові для
споживання смисли і значення. Вона нав’язує, рекламує і пропагх-:
масові стереотипи, пануючі упередження, уніфіковані колективи:
думки і розповсюджені переконання. Тим самим ідеологія завжді
готова зняти з індивіда тягар відповідальності за самостійний вибір
позбавити його свободи мислення і діяльності. Тому ідеологізація
сприймається особистістю як несвобода, як позбавлення права
самостійно мислити, як маніпулювання власною свідомістю з боку
суспільства та його масової культури.
Форми суспільної свідомості виникають внаслідок розвитку різних
форм діяльності (моральних, правових, релігійних тощо) і є їх
ідеальними відтвореннями. Кожна форма суспільної свідомості
відображає світ у всій його цілісності, але відповідно до своєї специфіки
і свого призначення.
Першою нерозчленованою формою свідомості була міфологія. Вона
виникла і була єдиною формою духовності на початкових стадіях
розвитку суспільства. Нема жодного народу в світі, який би не мав
своєї міфологічної системи. Міфологія є своєрідним началом людської
духовності, в синкретичному, нерозчленованому вигляді вона містила
зародок всіх майбутніх форм і способів духовного освоєння світу. З
розподілом праці на матеріальну і духовну (що відбулося в період
становлення класового суспільства) сталася диференціація
міфологічної свідомості. Виникає система моралі, релігія, мистецтво,
філософія, політична і правова свідомість, наука.
Наука як форма суспільної свідомості спрямована на відображення
об’єктивних закономірностей і зв’язків природного і соціального світу.
Вона систематизує об’єктивні знання про дійсність
інтелектуально-понятійним (раціональним) способом. Результатом і
основною цінністю її є істина. Наука має теоретичний і емпіричний
(експериментально-досвідний) рівні дослідження і організації знання,
спирається на спеціально зроблену систему наукових методів пізнання
і доведення знань. Як соціальний інститут наука оформляється у
ХУІІ-ХУІІІ століттях. За своїми видами наука поділяється на
гуманітарні, технічні науки і природознаство.
Естетична (художня) свідомість спрямована на пробудження
людини до творчості, на піднесення людської чуттєвості. Вона
відображає дійність у формі художніх образів. Основною цінністю
художнього відношення до дійності є краса як символічне-чуттєве
відображення реальності, як прояв доцільності і досконалості певного
явища, його відповідності ідеалу, як відповідність художньої форми
змісту. Професійною формою естетичної свідомості і певним
соціальними інститутом є мистецтво.
Політична свідомість є сукупністю ідей, що відображають
соціально-групові, класові відносини в суспільстві, центром яких є
певне ставлення до влади. Саме поняття влади є ключовим для
політичної свідомості.
107
Воля державної влади трансформується в право і виступає як
юридичний закон. Правова свідомість регулює соціальні стосунки з
позиції закону, вона є сукупністю принципів і норм поведінки, що
санкціоновані державою. Правова свідомість забезпечує громадський
порядок, регулює суспільні відносини, виходячи з сформульованих і
утверджених правовими установами і закладами вимог належної з
точки зору закону поведінки. Правосвідомість на рівні індивіда є
усвідомленням і відстоюванням своїх прав, визначенням і
дотриманням відповідних обов’язків.
Право не може регулювати всі без винятку суспільні відносини, воно
регулює лише найважливіші з точки зору держави стосунки. Решта
суспільних відносин регулюється мораллю (а також звичками,
традиціями, ритуалами, громадською думкою, які частково входять в
мораль). Моральна свідомість є сумою правил суспільно схваленої
поведінки індивідів. Вона охоплює дійсність у формі моральних норм
— вимог, яких повинна дотримуватися людина згідно з суспільним і
власним усвідомленням добра і зла. Вимоги моралі не мають
підтвердження в певних установах чи закладах, вони підтримуються
громадською думкою, владою звичаїв, усталеними нормами, оцінками
суспільства і соціальних груп. Моральна свідомість на рівні суспільства
— це ті вимоги, які приписуються індивіду і які він повинен
виконувати в силу соціального обов’язку. Таким чином, суспільна
мораль є способом адаптування до суспільного середовища, сферою
суспільної необхідності. Але є й вища форма моральної свідомості, яка
виявляє себе на індивідуальному рівні — моральність особистості.
Моральність, що заснована не на зовнішніх вимогах суспільства, а на
внутрішніх чинниках — совісті, співпереживанні, на власному
усвідомленні добра і зла, — є проявом людської свободи.
Є дещо спільне між філософією і релігійною свідомістю. І релігія, і
філософія спрямовані на усвідомлення граничних смислів людського
буття, на пошук глибинної єдності і зв’язку людини з світовим
універсумом. Але здійснюються ці цілі різними способами, різними
шляхами. Так, філософія є теоретичним, поняттєвим міркуванням над
проблемами сенсу людського існування. Це наближує її до науки. Але
на відміну від науки, філософія слугує не лише цілям теоретичного
пізнання, а, насамперед, цілям людського самовизначення в світі,
цілям злагоди між людиною і світом її буття. Тому вищою цінністю
філософського пізнання є мудрість, як переживання і усвідомлення
істини, як особистісне осягнення смислів і значень існуючого, шляхів
творчого саморозвитку людини. Релігія, спираючись не на знання, а на
релігійну віру, вказує на духовно-практичні шляхи для осягнення і
108
здобуття сенсу життя. Вона дає духовні орієнтири для подолання
людиною своєї скінченності, для досягнення безсмертя, має свої
специфічні форми усвідомлення і переживання єднання людини і
світу.
Тема: Філософське розуміння суспільства
1.	Поняття «суспільство» в філософії. Особливості соціальної
детермінації.
2.	Структура і функції суспільства.
а)	Поняття суб’єкта суспільного розвитку. Соціальна структура
суспільства.
б)	Основні сфери життєдіяльності людей і суспільні відносини.
Функції суспільства.
Література
Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія.
Курс лекцій. ТТ.1-2. — К — К., 1993.
Вебер М. Избранньїе сочинения. — М., 1990.
Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини.
Навч.посібник. — К., 1995. — Р.6,7.
Сорокин П. Человек, цивилация, общество. — М., 1992.
Філософія. Курс лекцій. — К., 1994. — Лекція 25.
Філософія: Підручник. — К,., 1995. — С.247-259.
Франк С. Духовньїе основи общества. — М., 1992.
1. Соціальна філософія, як одна з галузей філософського знання,
визначає специфіку і тенденції розвитку людського суспільства,
механізми його утворення та закони існування, місце в ньому людини,
соціальну будову суспільства, рівні і форми його організації,
спрямованість та сенс людської історії, духовні основи суспільства.
Суспільство є надскладною системою, яка формується в міру
розвитку здатності людей відокремлювати себе від природи. Філософія
визначає три основні групи факторів, які обумовлюють розвиток
людського суспільства: праця (специфічно людська доцільна
діяльність), спілкування (колективний характер діяльності і життя),
свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської діяльності).
Суспільство (соціум) можна визначити як сукупність всіх форм і
способів взаємодії і об’єднання людей. В такому широкому значенні
суспільство включає в себе все, що відрізняє цю систему від
природно-космічних явищ, дозволяє розглянути створену людиною
реальність як особливу форму руху матерії. Суспільство як система
09
взаємодії людей визначається певними внутрішніми суперечностями
— між природою і суспільством, між різними соціальними
спільнотами, між суспільством і особистістю. Ці зв’язки стали основою
для розробки різноманітних соціологічних концепцій суспільства. Одні
з таких теорій нехтують якісною різницею між суспільством і
природою (натуралістичні концепції), інші — абсолютизують її
(ідеалістичні вчення). В певних теоріях визначається первинність
іидивідного начала в суспільстві (М.Вебер, Т.Парсонс, П.Сорокін), в
інших — вихідними є надіндивідні соціальні структури (Е.Дюркгейм,
К.Маркс). В сучасній соціальній філософії усвідомлення поняття
«суспільство» пов'язане з інформаційною революцією, з новим
баченням світу. Формується загальнопланетарна цивілізація на
засадах, з одного боку, єдності і неподільності світового
співтовариства, з другого — множинності, відносної незалежності і
різноманітності народів, культур.
В розумінні поняття «суспільство» потрібно виділяти два аспекти,
два виміри — індивідуальний і соціальний. По-перше, суспільство —
це самі люди в їх суспільних відносинах. Всі суспільні явища є
врешті-решт результатом дій індивідів, їхніх цілей, бажань, думок,
вільного вибору. Причому діють ці індивіди не відокремлено один від
одного, тому суспільство є не просто сукупністю індивідів, а відкритою
системою їх спілкування, взаємозв’язків і взаємодій. По-друге,
суспільство є такою системою, що здатна до саморегуляції. Процес
упорядкування та організації суспільних відносин породжує відносно
самостійні і незалежні від індивідів форми суспільної інтеграції і
регулювання відносин між індивідами, між соціальними спільнотами,
між людиною і природою (виникає система норм і правил, прав і
обов’язків, заборон і дозволів).
Саме така суперечлива особливість суспільної реальності — бути
продуктом взаємодії індивідів, відбитком їх суб’єктивності (цілей,
інтересів, бажань) і разом з тим незалежним від них надіндивідним,
об’єктивним утворенням — обумовлює специфіку соціальної
закономірності (соціальної детермінації), що якісно відрізняється від
закономірностей природи. Суспільне буття та історія людства,
оточуючий нас предметний світ складаються з зусиль конкретних
індивідів, є результатом їх діяльності, продуктом конкретно-історичної
форми відношення людей до природи. Проте саме цей результат стає
об’єктивною умовою людського існування. Незважаючи на те, що
люди самі творять свою історію і суспільне життя, форма «включення»
їх в суспільно-історичний процес обумовлена не тільки ступенем
освоєння ними культурної спадщини, не тільки їх суб’єктивними
110
прагненнями, свободою вибору, але й об’єктивними умовами
матеріального виробництва, досягнутим рівнем суспільного розвитку,
в тому числі — рівнем суспільної свідомості. Отже, те, що має назву
«соціальної детермінації», є фактом залежності людей від продуктів та
результатів їх власної діяльності. Із сукупної діяльності індивідів
розвиваються нові об’єктивні історичні обставини, які, в свою чергу,
визначають наступний розвиток людей. Тим самим, не існує
закономірних тенденцій історії без діяльності людей. Люди
знаходяться в залежності від об’єктивних умов і обставин життя, але
разом з тим створюють і змінюють ці обставини.
2. Суспільство як система взаємозв’язків і взаємодій індивідів має
певну структуру. Структура суспільства мас два аспекти. По-перше,
це те, що мас назву «соціальної структури суспільства», тобто
сукупність «мікросоціумів» — соціальних груп, спільнот, котрі с
суб’єктами суспільного життя. По-друге, це є система основних сфер
життєдіяльності суспільства (матеріально-економічна, соціально-
політична і духовно-культурна) і відповідних до них суспільних
відносин (економічних, політичних, правових, моральних, релігійних
тощо).
Суб’єктами суспільного життя є самі люди, саме вони творять
історію. Творцями соціального процесу вони є разом з іншими людьми,
у взаємозв’язку з ними. Кожна людина включена в певну соціальну
спільноту чи групу (або в декілька соціальних груп). Тому суб’єктами
історичного процесу є не тільки індивіди, але й соціальні спільноти, що
формуються на засаддх єдності історичної долі, обставин життя,
інтересів та цілей індивідуального та суспільного розвитку. Сукупність
різноманітних соціальних спільнот та зв’язків між ними складають
соціальну структуру суспільства.
Серед факторів, що обумовлюють формування соціальних спільнот
та груп, є і природні (ознаки статі, віку, раси), і соціальні (професійні,
культурні та інші ознаки). Так, можна виділити
соціально-територіальні спільноти (мешканці міста і мешканці села).
соціально-демографічні (чоловіки, жінки, діти, молодь, пенсіонери),
соціально-етнічні (сім’я, рід, плем’я, народність, нація, етнос). Для
К. Маркса основним критерієм соціального структурування було
відношення до засобів виробництва, до власності. На цьому
грунтується класовий поділ суспільства — на рабів і рабовласників,
селян і феодалів, пролетаріат і буржуазію. У сучасній соціології поряд
з поняттям «клас» вживається термін «страта». Теорія стратифікаш:
виділяє певні верстви і спільноти (страти) за ознаками культ-ги
освіти, стилем життя, родом занять тощо. Так. М.Вебер вкііс-д'. ?
111
число таких ознак, крім відношення до власності і рівня прибутку,
відношення до влади і соціальний престиж.
Вирішальним моментом, що визначає власне структуру соціуму, є
фактори, завдяки яким стало можливим само його народження і
існування: праця, спілкування, свідомість. Вони лежать не тільки в
основі визначення трьох сфер життєдіяльності людей, але й —
відповідних до них суспільних відносин.
Суспільне життя відбувається в трьох основних сферах, або
реальних процесах життєдіяльності, — в матеріально-економічній,
соціально-політичній і духовно-культурній. Потрібно підкреслити, що
визначення трьох основних сфер суспільного життя має певною мірою
відносний, умовний характер, тому шо реальна людська
життєдіяльність — це тісний взаємозв’язок і взаємовплив цих сфер.
Абсолютизація якоїсь однієї сфери суспільного життя веде до
створення деформованої моделі суспільства.
В процесі багатогранної життєдіяльності людей складаються певні
суспільні відносини. Вони охоплюють всі сфери суспільного життя та
діяльності. Матеріально-економічні відносини включають в себе
виробничі відносини, технологічні, відносини розподілу, обміну:
соціально-політичні — політичні, правові, моральні, класові,
національні, соціально-групові; духовно-культури і — моральні,
релігійні, художньо-естетичні, наукові відносини. Суб’єктами
суспільних відносин є індивіди та соціальні спільноти, саме їх інтереси
та потреби лежать в основі суспільних відносин.
Суспільство як єдність соціального і індивідуального спрямоване,
по-перше, на забезпечення умов для збереження і розвитку самого
соціуму і, по-друге, на забезпечення умов для реалізації і розвитку
здібностей індивідів, для задоволення ними своїх потреб. Основні
сфери людської життєдіяльності обумовлюють основні функції
суспільства: забезпечення і відтворення матеріально-економічних
умов життя (зростання добробуту, матеріального достатку):
регулювання і організацію суспільних відносин (соціально-політичні,
етичні гарантії виживання людства, упорядкування і нормалізації
політичних, правових, моральних відносин); духовно-культурний
розвиток людей.
Суспільне життя в своїй сутності є творчим процесом створення і
розвитку людиною, як суспільно-історичним суб’єктом, соціальних
умов свого життя. В цьому процесі розвивається і сама людина,
збагачуються її можливості, вдосконалюються здібності. Така
особливість людського буття визначається в соціальній філософії
поняттям «суспільне виробництво». Суспільне виробництво не
112
обмежується лише економічною сферою (матеріальне виробництво),
воно є разом з тим і розвитком різноманітних суспільних відносин та
соціальних інститутів (виробництво форм спілкування) і процесом
формування і розвитку духовної сфери людства, суспільних форм
свідомості (духовне виробництво). Отже, основні сфери
життєдіяльності в їх взаємозв’язку — це і є реальний процес
суспільного виробництва як виробництва життя, його соціальних умов
і його суб’єкта — суспільної людини.
Матеріально-економічна сфера є процесом перетворення і освоєння
природи з метою створення матеріальних умов і засобів життя.
Характер і рівень матеріального виробництва визначається способом
освоєння природи, тобто способом виробництва. Спосіб виробництва —
це конкретно-історична єдність продуктивних сил і виробничих
відносин.
Продуктивні сили відображають активне ставлення людей до
природи, вони є системою суб’єктивних і речових факторів, які
здійснюють «обмін речовин» між суспільством і природою. До складу
продуктивних сил входять люди в єдності їх фізичних і духовних сил, з
їх історично набутим досвідом виробництва, уміннями, навичками, з їх
знаннями, різними формами об’єднання виробничих зусиль. Другим
елементом продуктивних сил є засоби виробнництва. Засоби
виробництва — це сукупність засобів праці (серед яких основними є
знаряддя праці) і предметів праці (продуктивних сил самої природи).
В історичному розвитку знарядь праці, як основного елемента засобів
виробництва, виділяють три етапи. Перший з них — епоха
інструменталізації, епоха панування ручної техніки. Другий етап
пов’язаний з появою машин, він набув назви епохи індустріалізації.
Сучасний етап розвитку продуктивних сил обумовлений процесом
науково-технічної революції, перетворенням науки в безпосередню
продуктивну силу і підвищенням ролі суб’єктивних, духовних
здібностей людей в процесі виробництва (йдеться про епоху
комп’ютеризації і інформації).
Виробничі відносини — це сукупність матеріально-економічних
відносин між людьми в процесі виробництва і руху суспільного
продукту від виробництва до споживання. Вони є
історично-конкретним способом поєднання людей і засобів
виробництва на основі певного характеру власності, або способом
привласнення людиною умов своєї праці. Саме через спосіб і процес
привласнення умов праці реалізуються відносини власності, які є
суттєвою характеристикою всієї системи виробничих відносин. Від
виробничих відносин відрізняються так звані технологічні відносини,
113
які так само складаються в процесі виробництва, але обумовлені не
формою власності на засоби виробництва, а потребами технології і
організації виробництва. Це, наприклад, відносини між робітниками
різних спеціальностей, між організаторами та виконавцями тощо.
Дже.релом розвитку способу виробництва с суперечність між
продуктивним силами, що постійно розвиваються, і виробничим
відносинами, які мають стабільний характер. Зміни в продуктивних
силах зумовлюють потребу змін і у виробничих відносинах. Саме цей
закон — закон відповідності виробничих відносин характеру і рівню
розвитку продуктивних сил — К.Маркс вважав основним
загальносоціологічним законом, що лежить в основі
соціально-політичних революцій і історичного розвитку.
Соціально-політична сфера життєдіяльності — це сфера
продукування способів і форм спілкування, правил взаємостосунків
між людьми. Вона пов’язана з формуванням в процесі історії
соціальних спільнот (конкретно-історичних суспільств, держав,
класів, націй, етносів, різноманітних соціальних груп) і соціальних
інститутів — форм організації і регулювання стосунків в суспільстві.
Однією з найважливіших функцій суспільства є функція організації,
упорядкування, нормалізації суспільних відносин. Саме регулятивну
функцію виконують соціальні інститути. Вони «обслуговують» всі
сфери суспільства, забезпечуючи соціальну консолідацію і
стабілізацію життя всього суспільства. Соціальні інститути — це і
певні установи, і сукупність соціальних норм та культурних зразків, і
система поведінки, відповідна до цих норм. В залежності від сфер
життєдіяльності виділяють такі соціальні інститути: економічні
(розподіл праці, власність, заробітна плата), політичні, або інститути
влади (держава, армія, суд, партії, профспілки тощо), інститут права,
освіти, сім’ї, церкви, інститути в сфері культури (традиції і звички,
мораль тощо).
Духовно-культурна сфера є процесом духовного виробництва,
процесом формування і функціонування об’єктивних форм духовного
життя — мистецтва, моралі, релігії, філософії, науки, культурних
цінностей, суспільних цілей, ідеалів, а також таких явиш культури, як
виховання, освіта. В марксистській філософії духовно-культурна сфера
традиційно розглядалася як похідна від матеріально-економічної
сфери, як така, що виконує роль несамостійного елементу «другого
порядку». З цього приводу потрібне зазначити, що духовне начало є
основою самоорганізації і самозбереження суспільства. Кожне
суспільство в своєму розвитку грунтується на певній систем:
цінностей, норм, ідеалів. Якщо ідеали суспільства, його культура.
114
форми менталітету, свідомості підпадають під загрозу ерозії, то
змінюються і суспільні відносини, трансформується сама цивілізація.
Суспільне життя в будь-якій формі і на будь-якому рівні визначається
духовно-культурними чинниками, які не можна ігнорувати.
Суспільна свідомість, духовна сфера суспільства існує у формі
певного спільного сукупного результату людської діяльності. Досвід
міжлюдського спілкування, взаємин з природою, раціональних та
почуттєвих способів освоєння світу відобрається в суспільних формах
свідомості, набуває об’єктивного, надіндивідного характеру і може
передаватися іншим людям, транслюватися від одного покоління до
іншого. Саму людську історію, за думкою С.Франка, можна
представити як втілення, розгортання в часі і у зовнішньому
середовищі духовного життя людства. Щодо сутності та структури
духовності суспільства, суспільної свідомості, то вони розглянуті більш
детально в темі «Свідомість».
Ми розглянули суспільство ніби «зсередини»: його структурні
елементи, функції. Суспільство як цілісний організм, що розвивається
— тема наступної лекції.
Тема: Суспільство як система, що розвивається
1.	Основні чинники суспільного розвитку та їх взаємозв’язок.
2.	Історичні типи суспільства. Поняття «супільно-економічна
формація» і «цивілізація».
3.	Глобальні проблеми людства і соціальне прогнозування.
4.	Ідея прогресу в історії. Сенс історії.
Література:
Андрущенко В., Михальченко М.Сучасна соціальна філософія. Курс
лекцій. ТТ1-2. — К., 1993.
Бердяев Н. Смьісл истори. — М., 1990.
Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини.
Навч.посібник. — К., 1995. — Р. 6,7.
Тойнби А.Дж. Постижение истории. — М., 1991.
Філософія. Курс лекцій. — К., 1994. — Лекція 28.
Філософія: Підручник. — К., 1995. — С.351-364.
Ясперс К. Смьісл и названение истории. — М., 1991.
1.	У сучасному світі існують різноманітні форми суспільства, що
суттєво відрізняються одне від одного за багатьма параметрами. Так
само і в історії людства можна помітити, що суспільство пройшло в
своєму розвитку різні етапи. Що ж саме лежить в основі суспільного
115
розвитку і за якими критеріями можна визначити історичні типи, а
також різноманітні форми сучасного суспільства?
В соціальній філософії по-різному вирішувалось питання про
основні чинники суспільно-історичного процесу. Як правило, пошук
йшов в напрямку визначення певної єдиної детермінанти, або «мотора»
історії, чи то буде техніка, чи економіка, чи свідомість, пізнання. В
натуралістичних концепціях розвиток суспільства пояснювався
біологічними законами, природними факторами, зокрема
географічними чинниками, змінами народонаселення тощо. Інші
концепції апелювали до людського розуму. Ідея про вирішальне
значення людської свідомості є чи не найпоширенішою в соціальній
філософії. Така ідея заснована на тому, що в суспільстві діють люди,
наділені свідомістю і волею. Звідси — особлива увага до ролі пізнання і
науки в історії, до ролі творчої діяльності особистості. Історичний
розвиток пояснюється зростанням людської свободи, вдосконаленням
моральних норм, поширенням людської свободи, вдосконаленням
моральних норм, поширенням нових культурних цінностей тощо.
Сучасні західні філософи-технократи пояснюють соціальний розвиток
прогресом техніки і технології. Марксистська соціологічна теорія
спирається на той безперечний факт, що саме виробництво
матеріальних благ забезпечує безпосереднє існування людини. Тому
визначальна роль в історичній еволюції суспільства відводиться тут
матеріальному виробництву, економічному фактору: рівню розвитку
продуктивних сил і виробничих відносин, рівню продуктивності праці.
Всі названі фактори є суттєвими і необхідними в соціальному
розвитку, всі вони обумовлюють певним чином плин історичних подій.
В еволюції суспільства важливі всі форми життєдіяльності —
матеріально-економічна, політична, релігійна, моральна та інші — в їх
історичній єдності і взаємозв’язку. Не заперечуючи величезний
детермінуючий вплив техніко-економічних факторів, потрібно все ж
зазначити, що не можна вказати єдиний визначальний чинник для
всієї людської історії. На різних етапах соціального розвитку головним
може стати будь-який з названих чинників.
Отже, історія обумовлена сукупністю різних факторів, одні з яких в
конкретних ситуаціях виявляються сильнішими за інші і постають в
якості основних детермінант. Яким же чином це відображається на
типології суспільства, на класифікації історичних типів і сучасних
моделей суспільства?
2.	У сучасній філософії співіснують два підходи до типології
суспільства, які частково заперечують, але й доповнюють одне одного
— формаційний і цивілізаційний. Основною проблемою, на вирішення
116
якої спрямовані ці підходи, є проблема логіки, певного порядку і
спрямованості історичного процесу. Чи є історія розвитком, рухом
вперед, чи вона є історією «броунівського руху», історією локальних,
замкнених цивілізацій, не пов’язаних в єдиний загальнолюдський
історичний процес. Формаційний підхід однозначно вирішує цю
проблему: історія є прогресивним розвитком, лінійним процесом
сходження від менш досконалої формації до більш розвиненої. На
відміну від нього, цивілізаційний підхід до історії набагато обережніше
ставиться до історії, він не передбачає наперед заданого сценарію
майбутнього розвитку, заперечує наявність єдиної закономірності
історії. Зупинимось на сутності цих двох підходів.
Формаційна теорія, грунтується на розумінні суспільства як
соціально-економічної цілісності, тобто вирішальна роль відводиться
економічному фактору. Розробка поняття «суспільно-економічна
формація» належить К.Марксу. Саме він вперше висунув ідею
матеріалістичного розуміння історії, шо значним чином вплинуло на
подальший розвиток соціологічної науки. Суспільно-економічні
формації — це конкретно-історичні типи суспільства, послідовні
«сходинки» історичної еволюції, що обумовлені певним способом
виробництва і специфічною формою виробничих відносин, насамперед
— формою відносин власності. Згідно з формаційним підходом, спосіб
виробництва детермінує усю різноманітність суспільних відносин і
зв’язків. Основними елементами суспільно-економічної формації є
базис і надбудова. Сукупність виробничих відносин, яка складає
економічний лад суспільства, називається базисом. Від базису
залежать всі інші суспільні відносини. Він визначає характер і зміст
надбудови — ідеологічних, політичних, правових відносин і ідей,
організацій і установ, через які ці відносини здійснюються.
Суспільно-економічна формація розглядається як загальна
характеристика основних типів суспільства. Первіснообщинне,
рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство
— такі ступені розвитку соціуму. Світовий історичний процес
розуміється як лінійне сходження від однієї формації до іншої.
Формаційний підхід, на який спирався К.Маркс в аналізі
суспільства, був історично виправданий. Він належав періоду переходу
від феодалізму, до капіталізму, саме на даному етапі історії об’єктивні
соціально-економічні, технологічні і техніко-економічні процеси
однозначно визначали функціонування і розвиток суспільства.
Сьогодні формаційний підхід є недостатнім для пояснення історичного
розвитку. Причому хибним виявився не сам по собі цей підхід, а його
абсолютизація, догматичне ставлення до нього. По-псршс,
117
неправомірно стверджувати, що на будь-якому етапі історії
соціально-економічні відносини детермінують суспільне життя в
цілому. По-друге, уявлення про єдину закономірність, лінійне
сходження від формації до формації не залишає місця для свободи
людини, для вибору альтернативних шляхів розвитку. Насправді-бо,
історія є проявом творчої діяльності людей, а процес творчості ніколи
не можна абсолютно передбачити. По-третє, реальна історія народів,
суспільств, держав не вкладається в тісні рамки формаційного
розвитку по висхідній, при такій спрощеній схемі втрачається
своєрідність і самоцінність кожної культури і цивілізації, вони
виступають лише в якості передумов майбутнього досконалого
суспільства.
Отже, теорія формаційного розвитку суспільства є історично
обмеженою. Вона була адекватна епосі, яка пройшла під знаком і
гаслом наукового і технічного прогресу (ХУШ-ХІХ століття) і
відображає об’єктивні тенденції саме цього періоду.
Потребам більш досконалого осмислення сучасного суспільства
відповідає цивілізаційний підхід, що утверджується в сучасній
філософії. В його основі лежить факт перетворення історії людства в
глобальну, загальнолюдську історію. Раніше вона була історією
окремих народів, племен, країн, регіонів, культур. Створення
планетарної цивілізації — складний і досить суперечливий процес. Не
випадково, що все частіше йдеться про цивілізаційну кризу сучасності.
В соціології і філософії став вже загальноприйнятим поділ історії на
період традиційної (аграрної), техногенної (індустріальної/
цивілізації і нової, яка лише формується, але деякі ознаки якої дають
підставу називати її постіндустріальною (інформаційною). Аграрна
цивілізаційна революція, яка відбулася 6-8 тисяч років тому,
здійснила перехід від споживацького типу життєдіяльності до
продуктивного; індустріальна революція пов’язана з появою
машинного виробництва (ХУІ-ХУП ст.ст.); інформаційна революція, в
яку вступають найбільш розвинені країни сучасності, є початком нової
цивілізації.
Термін «цивілізація» досить багатогранний і не мас однозначного і
чіткого визначення. Іноді цивілізацію ототожнюють з поняттям
«культура» (коли йдеться про китайську цивілізацію, шумерську,
латиноамериканську тощо). Нерідко під поняттям «цивілізація-
розуміється більш високий рівень розвитку суспільства, який йде не
зміну його вихідному стану (варварству) і який пов’язаний з високим
рівнем техніки і технології. Але у всякому випадку понятті
«цивілізація» вживається для характеристики цілісності матеріальне:
118
духовної життєдіяльності людей. Щодо цивілізаційного підходу, який
ми розглядаємо, то під цивілізацією тут розуміється певне історичне
утворення, відгалуження історичного розвитку, сукупність культур і
соціумів, об’єднаних спільними ознаками. Чим же відрізняються типи
цивілізацій від типів суспільно-економічних формацій?
На відміну від формаційної типології (членування) суспільства, яка
базується на економічних структурах, певних виробничих відносинах,
поняття «цивілізація» фіксує увагу не лише на економічній стороні, а
на сукупності всіх форм життєдіяльності суспільства —
матеріально-економічній, політичній, культурній, моральній. Основу
цивілізації складає не лише економічний базис, але в більшій мірі —
сукупність культурних зразків ціннісних орієнтирів, цілей, мотивів,
ідеалів, шо перетворюються в певні психологічні настанови людей.
Типи цивілізцій більш глобальні, більш сталі увторення, ніж типи
формацій. У межах одного типу цивілізації можливі формаційні
відмінності. Розвиток цивілізації є більш могутнім, значущим,
довготривалим процесом, ніж зміна формацій. Важливо підкреслити,
що кожному типу цивілізації притаманні свої визначальні чинники
розвитку, свій власний механізм детермінації.
Традиційна цивілізація охоплює періоди стародавності і
середньовіччя — це Стародавня Індія і Китай, Стародавній Єгипет,
держави мусульманського Сходу, середньовіччя тощо. Цей тип
соціальної організації зберігся і до наших часів, багатьом країнам
третього світу притаманні такі риси традиційного суспільства. Для
традиційної цивілізації притаманні такі риси і ознаки: аграрна
спрямованість економіки; екстенсивний і циклічний типи соціального
розвитку; високий рівень залежності від природних умов буття,
зокрема від географічного становища; консерватизм в соціальних
стосунках і способі життя; орієнтація не на розвиток, а на відтворення і
збереження прийнятого порядку і наявних структур соціального
життя; негативне ставлення до будь-яких нововведень (інновацій);
пріоритет традицій, усталених норм, звичаїв, авторитету; високий
рівень залежності людини від соціальної групи і жорсткий соціальний
контроль; різка обмеженість індивідуальної свободи.
Техногенна цивілізація сформувалась на руїнах середньовічного
суспільства. Екстенсивний тип соціального розвитку змінюється на
інтенсивний. Найвищими принципами життя людини і суспільства
стають зростання, оновлення, розвиток. Циклічний тип розвитку
змінюється поступальним. Розвиток економіки на основі техніки,
технології, науки перетворюється на провідну детермінанту
суспільного розвитку. Виникає нова система цінностей, основу якої
119
складають наука, техніка, технологія. Ідея перетворення світу і
підкорення людиною природи стає провідною в культурі техногенної
цивілізації. Цінністю стає сама новизна, оригінальність, взагалі все
нове. Принципово змінюється становище індивіда в техногенній
цивілізації: утверджується цінність свободи, принцип вихідної рівності
людей, незалежно від соціального походження, автономія індивіда.
Саме тут набувають особливого значення цінності демократії,
суверенності особистості, принцип недоторканості її прав і свобод.
Основною настановою діяльності індивіда стає досягнення успіху
завдяки власним зусиллям через реалізацію своїх особистих цілей.
Техногенна цивілізація не тільки динамічна і рухлива, але й досить
агресивна. Вона подавляє, підкоряє традиційні суспільства та їх
культуру. І це не випадково, тому що серед провідних цінностей цієї
цивілізації не останнє місце належить цінностям влади, сили,
боротьби, панування над природними і соціальними обставинами.
Саме на цьому грунтується культ корисності і спрямованість на
володіння товарами (речами, людскими здібностями, інформацією як
товарними цінностями).
Еволюція західних суспільств ХІХ-ХХ століть виявила
фундаментальну суперечність техногенної цивілізації. З одного боку, її
вища мета (збільшення матеріального багатства на основі постійного
оновлення техніко-економічних систем) перетворює людину на просту
функцію, засіб економічної сфери. Збільшилась частина не стихійних,
а організованих зв’язків в суспільстві, зокрема духовне виробництво
перетворилося на складну індустрію свідомості. Індивід стає об’єктом
маніпулювання з боку масової культури, засобів масової інформації.
Але з другого боку — та ж техногенна цивілізація орінтується на
свободу індивіда, мобілізує людську активність, стимулює розвиток і
потреб, і здібностей людини, внаслідок чого відбувається гуманізація
суспільства, заснованого на капіталістичній економіці. Таким чином,
техногенна цивілізація породжує і економічний базис, і новий тип
людини, яка здатна модифікувати, гуманізувати цей базис (проявом
чого є розвиток економічного і політичного лібералізму — визнання
принципу соціальної справедливості, створення механізму соціального
захисту, обмеження влади буржуазії, демократичні свободи тощо).
Надбудова (всупереч формаційній теорії) виявила здатність набувати
все більшої незалежності від економічного базису.
3.	Сучасна цивілізація знаходиться в критичному періоді свого
розвитку. Становлення глобальної цивілізації стикається з
протиріччями, що обумовлені внутрішніми суперечностями
техногенної цивілізації, нерівномірністю економічного, технічного.
120
політичного, культурного розвитку людства. Основні чинники
техногенної цивілізації — неухильне економічне зростання,
науково-технічний прогрес — виявили свої негативні наслідки.
Наприкінці XX століття загострилися проблеми, які набули
загальнопланетарного значення і котрі загрожують самому існуванню
людства, — так звані глобальні проблеми. Серед основних глобальних
проблем можна назвати такі:
—	проблема виживання людства в умовах розвитку принципово
нового типу військової техніки і нагромадження зброї масового
знищення;
—	глобальна екологічна криза і пов’язані з нею сировинні,
енергетичні, економічні проблеми;
—	загроза демографічної кризи;
—	проблема збереження особистості як біосоціальної істоти в умовах
деформуючого впливу техногенної цивілізації та її масової культури,
зростаючих процесів відчуження (накопичення шкідливих мутацій,
інформаційні перевантаження, стреси, наркоманія, маніпуляція
свідомістю тощо).
Вирішення глобальних проблем можливе лише зусиллями світового
співтовариства, спираючись на культурні цінності нової —
нетехногенної — цивілізації.
Дослідити шляхи подальшого розвитку людства, осмислити ознаки і
риси нової цивілізації, яка ще знаходиться в процесі формування, —
це основне завдання соціального передбачення і прогнозування.
Прогнозування є процесом отримання знань про майбутнє на грунті
спеціальних наукових методів. Соціальне прогнозування проводиться,
як правило, на основі міждисциплінарних досліджень, в процесі
інтеграції гуманітарного, технічного знання і природознавства. До
основних методів соціального прогнозування належать методи
екстраполяції, метод історичної аналогії, комп’ютерного моделювання,
метод побудови сценарію майбутнього і методи еспертних оцінок. За
своїми видами соціальні прогнози бувають пошуковими,
нормативними, аналітичними і застерігаючими (детальніше про
методи і види прогнозів можна дізнатися з пропонованих підручників).
Щодо соціального передбачення, створення моделей майбутньої
цивілізації, то особливо активно ця проблема починає розробляється в
західній футурології починаючи з 60-х років нашого століття.
Численні моделі нової цивілізації породжують і численні її назви —
постіндустріальне суспільство, суспільство третьої хвилі, технотронне,
споживацьке, трансформаційне тощо. Останнім часом все частіше
використовується термін «інформаційна цивілізація». Незважаючи на
121
те, що залишаються ще технократичні сподівання на вирішальне
значення техніки і науки, пріоритетними стають інші варіанти
розвитку майбутнього суспільства. Які ж основні контури нової
цивілізації?
По-перше, очевидним стає принципово інший тип детермінації
нової цивілізації. Це будуть вже не соціально-економічні і
техніко-технологічні чинники, а фактори людської самодетермінації
— свідомості, вільного вибору, соціально-культурних пріоритетів.
По-друге, така цивілізація буде грунтуватися на іншій, ніж
техногенна, системі культурних цінностей: на етиці ненасильства, на
відмові від культу сили і панування, на толерантному ставленні до
різних культурних традицій, на принципово інших засадах
відношення до природи. Зростаюча цілісність і єдність людства буде
супроводжуватися зростанням багатоваріантності і різноманітності
культурного розвитку.
По-третє, нове суспільство буде засноване на розвитку нового типу
соціальних звя’зків людей. Суспільство розрізнених, атомізованих
індивідів зміниться на суспільство вільних соціальних спільнот, де
людина стане будувати свої зв’язки, виходячи з міркувань вільного
вибору, орієнтуючись на власні смаки і потреби.
По-четверте, технологічною основою майбутньої цивілізації
будуть принципово нові процеси і об’єкти, які набули назви
«синергетичних», тобто таких, що здатні до саморозвитку
(комп’ютерні системи, біотехнологічні комплекси).
Попри всі соціальні прогнози, теоретичні доводи, емпіричні прояви
цих тенденцій, чи реалізуються вони — це питання, на яке може
відповісти лише історія.
4. Людська думка не може не прагнути знайти певну логіку, певну
упорядкованість історії, тим більше, що певний порядок в історії
інтуїтивно розпізнається. Очевидно, що історичний процес не є лише
калейдоскопом, хаосом подій. В ньому можна виділити певні періоди
розвитку, певні типи суспільства. Але чи можливо, виходячи з того,
охопити історію в її цілісності, тобто з врахуванням майбутньої
перспективи? Чи можливо однозначно відповісти на питання: куди
саме йде людство, в чому полягає сенс історії і чи є вона прогресивним
розвитком?
Жодне фактичне знання про минуле не дозволяє судити про історію
в її цілісності. Історична наука, наприклад, не ставить перед собою
таке завдання. Про історію людства не можна судити по історії
окремих країн, народів, регіонів, навіть епох. Людська історія є
принципово незавершеною. Знаходячись в середині незавершеного
122
процесу, не знаючи його кінця, не маючи іншої системи для
порівняння (бо людство — єдине і унікальне, іншого просто немає), не
можна сказати, на якій стадії свесвітньої історії як цілого людство
знаходиться. До того ж історичний процес, на відміну від природних
явищ, є процесом людської діяльності і творчості, а результати
творчості не можна однозначно передбачити.
Таким чином, науково-теоретична відповідь на запитання про
спрямованість історії в її цілісності неможлива, як неможливе і
обгрунтування чи спростування історичного прогресу. Але це не
означає, що таке питання виявляється марним, цілком вигаданим,
воно просто не є питанням конкретної науки. Проблема спрямованості
і сенсу історії — суто філософська проблема, яка має коріння в
безпосередньому житті людей і саме там набуває особливого значення.
Філософія розуміє історію не як сукупність історичних подій і фактів, а
як реальність, яка створюється людиною і має для неї значущість,
цінність. Людина не може жити і творити без бачення перспективи
свого теперішнього життя. А цс передбачає певне ставлення до історії,
визначення свого місця в ній. Саме в процесі безпосереднього життя
людей створюється певний узагальнений образ історії. Історія набуває
певного сенсу, коли люди ставлять питання: хто ми самі в історії?
Усвідомлення історії завжди залежить від ставлення людей до
сучасності. В залежності від обставин життя люди по-різному
відчувають себе в своєму часі, сприймають його то як прогрес щодо
минулого, то як регрес, то як кризу, занепад, зупинки історії. Кожна
епоха бачить логіку історії та її сенс, виходячи із своїх сподівань, із
своїх уявлень про свободу, щастя, справедливість, добро, мир.
Філософія лише відбиває в теоретичній формі, узагальнює набутий
людством духовний досвід в усвідомленні історії. Зокрема це
стосується досить складної і неоднозначної проблеми — проблеми
історичного прогресу.
Ідея прогресу була пануючою на протязі ХУШ-ХІХ століть. Саме в
цей період людство беззастережно вірило у всеперемагаючу силу
розуму, наукового знання, технічних досягнень. Саме тут поняття
прогресу набуло значення сходження людства до кращого,
безперервного і дедалі зростаючого вдосконалення життя і людини.
Формаційна теорія К.Маркса була спрямована на теоретичне
обгрунтування ідеї прогресу з позиції матеріалістичного розуміння
історії. Історія, за К.Марксом, с єдиним закономірним процесом
сходження від нижчого до вищого стану суспільства, або типу
суспільного-економічної формації. В основі такого розвитку лежить
закон розвитку способу виробництва. Марксом був запропонований
123
об'єктивний критерій історичного розвитку — рівень розвитку
продуктивних сил, ступінь продуктивності праці. Поряд з цим
головним, економічним показником, визнавався і інший —
гуманістичний, зміст якого полягає у загальному становищі людини в
соціальній системі, у можливостях, котрі відкриваються для розвитку
особистості, для задоволення її потреб і реалізації здібностей.
Деякі напрямки сучасної західної філософії і соціології (зокрема
технократичні) не заперечують ідею прогресу, важливість
об’єктивного критерію (він доповнюється іншими
техніко-економічними показниками — рівнем зайнятості, рівнем
споживання тощо). Дійсно, можна застосувати поняття прогресу та
його критерію щодо окремого історичного процесу чи явища
(наприклад, науки, техніки, технології), для порівняння певних
параметрів окремих соціальних систем. Але навряд чи це дає підстави
робити висновок щодо тенденцій історії в цілому. Чи можна вважати
проявом прогресу історії науково-технічний прогрес, що поставив
людство перед загрозою загибелі? Чи є дикун з комп’ютером більш
досконалим за дикуна з кам’яною сокирою? Чи насправді сучасна
епоха з її шаленим ритмом, економічними перегонами на виживання, з
її масовою культурою дає більш можливостей для розвитку людини,
ніж епоха середньовіччя, сповнена релігійного ставлення до природи,
зосередженої уваги до духовного світу людини? Чи збільшує щастя і чи
зменшує страждання перехід від племінного ладу до держави?
Своєрідною відповіддю на це може стати запитання одного з філософів:
чи не є ідея прогресу лише назвою стійкого інстинкту, що не дозволяє
череді стояти на місці і що тягне її все далі в надії, що далі буде більш
соковита трава?
Ідея прогресу в тому значенні, яке їй надала попередня епоха, може
вважатися вичерпаною. Не випадково формаційний підхід до історії
змінився у XX столітті на цивілізаційний. Поняття цивілізації
передбачає розгляд історії не лише як історії економіки, а як історії
людей, в єдності їх матеріального і духовного життя. Основу
цивілізацій складають певні культурні цінності. Кожна епоха є
відбитком неповторної, унікальної культури, яка є самоцінною і не
підлягає порівнню, не може вимірюватись критеріями прогресу.
М.Бердяєв вважав вчення про прогрес (як про поступальний розвиток
«по сходинках» історії від нижчого до вищого, від менш досконалого до
більш розвиненого) хибним і невиправданим ні з філософської, ні з
моральної, ні з наукової точки зору. При такому підході втрачається
самоцінність кожної епохи, покоління, культури. Вони
перетворюються лише на засіб майбутнього, більш досконалого
124
суспільства. Насправді ж кожна епоха, кожна цивілізація і культура,
за словами одного з істориків, рівною мірою наближена до Бога.
Критерій більшої або меншої досконалості, повноцінності або
меншвартості щодо перідоів історичного розвитку не спрацьовує.
Людство все більше розуміє необхідність «рівноправного партнерства»,
діалогу різних епох і різних культур. Не випадково, що в період кризи
техногенної цивілізації людство все частіше звертається до культурних
цінностей традиційного суспільства, вони виявляються такими, що
потребують освоєння наново і по-новому.
Безперечно, людство йде вперед, але це скоріше рух від дитинства
до юнацтва, від юнацтва — до зрілості. Це сходження не до кращого, а
до складнішого: це нові труднощі, нова відповідальність, загострення і
необхідність подолання нових, більш серйозних проблем.
Тема: Суспільство і особистість
1.	Співвідношення понять «індивід», «індивідуальність»,
«особистість».
2.	Історичний характер взаємозв’язку суспільства і особистості.
3.	Історична необхідність і свобода особистості.
Література:
Анлрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія.
Курс лекцій. ТТ.1-2. — К., 1993.
Бьічко И.В. Познаниек и свобода. — М., 1988.
Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини. Навч.
посібник. — К., 1995. — Р.6,7.
Сорокин П.Чсловск, цивилизация, общсство. — М., 1992.
Філософія. Курс лекцій. — К., 1994. — Лекція 24.
Філософія: Підручник. — К., 1995. — С.412-423.
1.	В сучасній філософії проблема взаємозв’язку особистості і
суспільства є однією з найгостріших проблем. Величезні зрушення
нашої епохи привели до кардинальної зміни становища людини в
суспільстві, до зростання цінності свободи, потреби і необхідності
вільного вибору своєї долі і, разом з тим, до більшої проблематичності
та ризикованості такого вибору. Через світові війни, революції,
тоталітарні режими та інші соціальні катаклізми, через загрозу
всесвітньої воєнної катастрофи, екологічної кризи, через протиріччя
науково-технічного прогресу народжується нова епоха, нова
цивілізація з принципово іншим типом соціальних зв’язків. Це
125
потребує нового вирішення «вічної» проблеми — ЧИ В ЗМОЗІ індивід
бути володарем своєї долі, чи може він евторити сам себе і своє життя?
Досить неоднозначною є роль суспільства в цьому процесі.
Взаємовідношення суспільства і особистості мають
конкретно-історичний характер. Суспільство може створювати як
сприятливі, так і несприятливі умови для розвитку особистості. У свою
чергу, від конкретних індивідів, від їх активності, моральної і
громадської позиції залежить становище суспільства і міра його
«людяності».
Факт залежності людини від суспільства є очевидним. Індивід
нескінченними зв’язками з’єднаний з суспільством, залежить від
нього, визначається його соціально-історичними і культурними
особливостями. Саме в суспільстві знаходяться матеріальні, духовні,
соціальні умови для розвитку людини. Лише в суспільстві людина
може виділятися як індивід, лише через спілкування, через відносини з
іншими людьми вона може формуватися як особистість. Але саме
поняття «особистість»передбачає наявність самодетермінацїї,
самовизначеності людини, її спроможність робити власний вибір
життєвої позиції і своєї долі, а це означає — бути відносно незалежною
від суспільства. Міра свободи людини, її самореалізації залежить від
двох взаємообумовлених факторів: внутрішнього — від ступеню
розвитку особистісного начала в людині і зовнішнього — від типу і
характеру суспільних відносин.
У філософії для усвідомлення особистості та її зв’язку з суспільством
використовують поняття «індивід», «індивідуальність»,
«особи ст іст ь».
Поняттям «індивід» позначають загальнотипове в людині як
представникові не лише біологічного виду «людина розумна», але й
певної соціальної спільноти. Індивід — одиничне буття соціального,
певний «атом» соціуму, один з множини подібних індивідів, що
складають соціальну групу, верству, націю, суспільство. Будь-яка
людина як соціальний індивід є фрагментом, обмеженою часткою,
локальним відображенням суспільного цілого. У цьому розуміні
людина виступає соціально-обмеженою істотою, що знаходиться в
залежності від середовища, соціальних умов свого життя. Саме
соціальний статус людини виступає такою умовою, що обмежує її
індивідуальні можлвості.
Однак, кожний індивід є не просто фрагментом цілого, але й
фрагментом неповторним, своєрідним, унікальним, тобто виступає як
індивідуальність. За своїм походженням поняття «індивідуальність*
є ренесансним поняттям. Саме на епоху Відродження приходиться
126
розквіт яскравих, оригінальних, унікальних в своїй неподібності до
інших індивідуальностей. Виключність, обдарованість, геніальність
виходять тут на перший план. За словами Ф.Енгельса, то була епоха,
яка потребувала титанів і яка народила титанів за силою думки,
пристрасті і характеру, за багатогранністю вченості. Індивідуальність і
є тою сукупністю якостей і властивостей, які відрізняють одну людину
від всіх інших. Кожний індивідум — носій неповторного внутрішнього
складу, обличчя. Він може і повинен виявляти свою виключність,
неподібність до інших, він може і повинен прожити лише йому
притаманне неповторне життя.
у'З поняттям «особистість» пов’язана фундаментальна, істотна риса
людини бути не просто залежною від суспільства, не просто пасивним
продуктом обставин, а виступати суб’єктом, діючою істотою, якій
притаманна своьода волі і вибору, здатність до творчості у всіх її
проявах. Особистість — це людина, що розвивається на основі власних
обдарувань і власної ініціативи. Вона — суб’єкт вільної діяльності,
творець власної біографії. Своїми досягненнями вона зобов’язана
насамперед самій собі, своїм власним зусиллям. Бути особистістю
означає не бути маріонеткою суспільства, не грати нав’язану
суспільним середовищем роль або функцію. Бути особистістю —
означає вибирати свідомо і вільно своє місце в житті, свою лінію
поведінки, а звідси — і бути відповідальною за свої вчинки. Бути
особистістю — означає не посилатися на різноманітні життєві
обставини, на соціальне середовище, а брати на себе всі наслідки своїх
вчинків. У всьому цьому проявляється автономія, самостійність
особистості, її детермінованість не зовнішніми обставинами, з
внутрішніми принципами моральності, абсолютними, безумовними
цінностями, вічними заповітами. Отже, основною рисою особистості є
свобода, проявами якої є автономія людини, її самостійність,
моральність, здатність до творчості.
2.	З плином історії змінюються суспільні відносини, типи
взаємозв’язку людини і суспільства, а звідси — і соціальні типи
особистості, ступінь її розвитку. Історія знає три основних типи
соціальності, що визначають історичний тип особистості: відносини
особистої залежності, відносини речової залежності / вільна
асоціація індивідів.
Відносини особистої залежності були притаманні традиційним
суспільствам (період докапіталістичного розвитку). Для них
характерні повна або часткова залежність індивіда, всіх сторін його
життя від общини, роду, касти, стану, середньовічного цеху. І реально,
і в усвідомленні індивідом самого себе він вивляється часткою певного
127
соціуму. «Я» для нього — це «ми», певна спільнота, соціальна група.
Його свідомість і його діяльність, мотиви поведінки, цінності, цілі його
життя здебільшого зумолвені традицією, авторитетом, звичаями,
нормами групової моралі. Індивід в традиційних суспільствах — не
особистість, не індивідуальність, а лише «групова людина».
З розвитком історії відносини особистої залежності перестають бути
пануючими, але зовсім не щезають. В індивідуальному житті кожна
людина сама здійснює вибір між свободою і несвободою. І часто вона
йде на зречення, на втечу від свободи. Належність до певної спільноти,
невідокремленість від неї надають людині гарантію безпеки і
впевненості. За індивіда хтось вирішує, він радіє безпеці, теплу,
близькості до свого оточення, але за те він сплачує занадто високу
ціну. Йому не вдається стати повноцінною людиною, розвинути свої
здібності до самостійних рішень, мислення, дій. Він зилашиється
залежним, не вільним. Така людина відчуває почуття симпатії до
знайомих, до своїх, до тих, від кого залежить її безпека (сьогодні це
може бути раса, нація, держава, клас, політична партія тощо). Але
вона не здатна на людські стосунки з «незнайомцем» — з іншою
культурою, з іншою релігією, з іншою людиною, неподібною за своїми
поглядами і переконаннями. Для таких відносин характерним є
поєднання нетерпимості до інших і беззастережне прийняття
цінностей обмеженої спільноти. Вибір тут означає не вибір між
істинним і хибним, між добром і злом, а між своїми і несвоїми. Людина
відчуває симпатію до своєї соціальної групи, але, за словами
Е.Фромма, це є тваринна симпатія, тепло хліва, а не людська любов,
яка передбачає свободу і незалежність як свою умову.
Християнство вперше протиставило відносинам особистої
залежності принципово інші засади людської єдності — почуття любові
і духовної спорідненості. Слова Ісуса «Вороги чоловікові — домашні
його» (Мв. 10,35) підкреслювали необхідність розірвати зв’язки
особистої залежності, щоб стати вільною, тобто справжньою людиною.
Техногенна цивілізація, що виникає разом з формуванням
буржуазних відносин, грунтується на мобілізації творчого потенціалу,
ініціативи, заповзятливості окремого індивіду. Необхідність свободи
індивідуальної діяльності вимагає більшої автономії щодо соціальної
групи. Безпрецендентне розширення меж власної свободи, поля
реалізації творчих здібностей дозволило індивіду відчути себе
володарем світу, творцем власної долі. Але свобода індивідів в межах
техногенної цивілізації не набула самоцінного значення, вона
перетворилася на засіб економічного зростання. Виникає атомізоване
суспільство, де кожний індивід — сам по собі, соціально і морально
128
ізольована одиниця суспільства. Він переслідує свій власний інтерес,
намагаючись використати інших в своїх цілях. Саме тут відносини між
людьми набувають характеру речових відносин, тобто відносин
товаровиробників, кожний з яких ставиться до інших як до засобу
досягнення своїх економічних цілей. Звідси — панування духу
відчуження, індивідуалістичної самотності, тотального роз’єднання.
Звільнившись від цехових, корпоративних та інших традиційних
зв'язків, належність до яких надавала людині почуття впевненості і
безпеки, вона опинилась у полоні вузько-егоїстичних відносин,
віч-на-віч зі створеним нею світом товарів, де сама вона виступає лише
як товар.
Людина не є самодостатньою істотою, її життя мас сенс лише у тому
випадку, якщо вона співпричетна до надособистого (суспільного чи
божественного) цілого, Атомізована людина, яка втратила свої групові
зв’язки, почуває себе вкрай самотньо і незручно всередині бездушних і
байдужих відносин. Поряд з конформістами, з тими, хто цілком
успішно пристосувався до сучасного соціуму (що потребує певної
примітивності, пересічності, приглушення особистісного начала),
збільшується кількість тих, хто вибирає «етику неучасті», свідомо
«емігрує з бізнесу», стає аутсайдером в суспільстві. Саме такі
духовно-знедолені, одинокі нонконформісти прагнуть сформувати і
включитися в спільноту, яка відповідає їхнім смакам, уподобанням,
потребам. В умовах кризи техногенної цивілізації все більш
відчутними стають тенденції до створення вільних асоціацій індивідів
— творчих об’сдань, малих груп, співтовариств, неформальних рухів і
спільнот, які засновані на товариських, дружніх, глибоко особистих
відносинах і прихильностях. Нові форми комунікації створюються на
основі «позасоціального», вільного часу, збільшення якого є
характерною особливістю розвитку техногенної цивілізації,
результатом науково-технічного прогресу. Саме в цих умовах
з’являється можливість для вільного створення спілок і співтовариств,
можливість для здійснення індивідами свого самостійного і вільного
вибору форм спілкування, які не запрограмовані, не визначені наперед
існуючим суспільством, обумовлені не його масовою культурою, а
особистісною культурою індивідів.
3.	Однією з фундаментальних потреб людини є потреба в творчості,
в свободі самореалізації, в прагненні вийти за межі суспільної
необхідності, самовизначитися в своєму житі. Володіння свободою —
це критерій розвиненої особистості, критерій розвитку суспільства. Як
для особистості, так і для суспільства згубним є обмеження свободи,
зведення людини до рівня «гвинтика» в соціальних і технологічних
129
процесах. Але свобода не с простим усуненням залежності від того, що
обумовлює людину ззовні. Неможливо говорити про абстрактну,
абсолютну свободу. Свобода, яка виступає лише в своєму негативному
занченні, з її запереченням влади і авторитету, обов’язково веде до
свавілля і анархії. Людина з народження є членом сім’ї, нації, общини,
суспільства, держави. Тому її поведінка і діяльність завжди
регулюються загальновизнаними нормами і законами, умовами
економічної діяльності. Свобода особистості неможлива без
економічної і політичної свободи, без свободи суспільства. Правове
суспільство саме і є таким суспільством, де за особистістю визнаються
права на життя, свободу, щастя, де всі соціальні інститути
забезпечують ці права. Проте чим більше у людини свободи, тим
більше у неї повинно бути і відповідальності. Свобода і
відповідальність обумовлюють один одного. Наша свобода залежить від
свободи інших, а свобода інших — від нашої свободи. Однак, свобода
волі — це завжди вибір добра чи зла, вона завжди приховує в собі
можливість свавілля. Право і закон в суспільстві — це механізми
приборкання, засіб подолання гріховного начала в людині.
Розрізняють негативне визначення свободи (як «свободу від») і
позитивне («свободу для»), В першому випадку маються на увазі
зовнішні рамки і обмеження, що перешкоджають вільній діяльності
людини, від них людина намагається позбутися. Потреба свободи в
цьому плані має універсальний характер і властива, певною мірою,
всім живим істотам. Однак, люди не вільні у виборі об’єктивних умов
свого життя. Історична необхідність — це і є сукупність об’єктивних
обставин і умов життєдіяльності людини, які створюються всіма
попередніми поколінням шляхом практичної діяльності. Тому свобода
не є абсолютною незалежністю від історичної необхідності, вона є
вибором з уже існуючих можливостей. Люди не вибирають об’єктивні
умови свого існування, але вони вільні у виборі своїх цілей та засобів їх
реалізації. Стикаючись з необхідністю, люди намагаються її пізнати і
потім приймати рішення із знанням справи. Але свобода як пізнанна
необхідність і відповідна до цієї необхідності діяльність — цс ще не
справжня свобода. Вона є підпорядкованою зовнішній необхідності, є
проявом історичної необхідності.
Позитивне визначення свободи як «свободи для», як свободи
самореалізацїї особистості, передбачає наявність не зовнішньої, а
внутрішньої необхідності. Свобода — це те, що містить необхідність в
собі, це те, що здійснюється по власній необхідності. Людина як вільна
істота завжди чинить опір соціальній необхідності, зовнішньому
середовищу, певому соціуму, якщо вони заважають її особистісному
130
існуванню, не співпадають і навіть суперечать її совісті, власній
позиції, принципам моральності, ідеалам, вічним заповідям і
цінностям, які вона сповідує. Саме вони і виступають тією
внутрішньою необхідністю, на яку вона спирається, якій вона
підкоряється, через яку не може переступити і якою вона не хоче
поступитися. Соціально-економічні, політичні, моральні засади
будь-якого суспільства завжди є обмеженими, вони ніколи не
співпадають з принципами справжньої моральності, з ідеалами добра,
свободи, творчості. Проте свобода особистості коріниться саме в цих
цінностях. Індивід, який завжди спирається лише на моральні норми
певного суспільства є конформістом, вдало адаптованою до даного
суспільства істотою. Індивід, який виходить з принципів совісті,
моральності — завжди нонконформіте, він — «не як всі», дивак, який
якщо не осуджується суспільством, то принаймні не схвалюється. Але
наскільки людина спроможна виходити за межі конкретної
соціальності, даного соціуму у простір всієї історії і культури людства,
настільки вона є вільною особистістю.
Тема: Пізнання
1.	Природа та структура пізнавальної діяльності.
а)	Соціально-практична обумовленість пізнавальної діяльності.
Суб’єкт і об’єкт пізнання.
б)	Структура пізнання.
в)	Проблема істини в теорії пізнання.
2.	Методи наукового пізнання.
Література:
Бьічко И.В. Познание и свобода. — М., 1968.
Лекторский В.А.Субьект, обьект, познание. — М., 1980.
Лук А.Н. Мьішление и творчество. — М., 1976.
Філософія: Підручник І Г.А.Заїченко та ін. — К., 1995. —
С.312-350.
Філософія. Курс лекцій. — К., 1994. — Лекція 20-22.

1. Філософська теорія пізнання (гносеологія) вивчає проблеми
природи пізнавальної діяльності та її можливостей, відношення знань
до реальності, визначає умови достовірності та істинності знань,
аналізує форми та методи пізнання.
Пізнання — це процес взаємодії об’єкта і суб’єкта, сутністю якого є
перетворення предметоного змісту у зміст мислення (отрмимання
знань), а кінцевою метою — досягнення істини. Предмет теорії
131
пізнаннч-знання в цілому, яке служить людству в його практичній
діяльності.
' •' Умовою і об’єктивною основною пізнання є суспільно-практична
діяльність. Теоретико-пізнавальна функція практики полягає в тому,
що вона служить основою пізнання (дає матеріал пізнанню, визначає
характер його засобів, рівень і особливості відображення дійсності,
обумовлює формування об’єкта і суб’єкта), його метою, а також
критерієм істинності знань. Практика не лише породжує пізнавальні
здібності людей, але й створює ту соціальну атмосферу, що сприяє
отриманню знань, їх накопиченню, забезпечує передачу їх інших
поколінням. На основі практики розвивається потреба в подальшому
розвитку знань. Із практичної потреби виникають теоретичні науки
(математика, астрономія, фізика тощо). Отже, практика з початку і до
кінця обумовлює пізнання, надає йому суспільного характеру.
Процес пізнання є відображенням об’єктивної дійсності в людській
свідомості. Але об’єктивна реальність, природа, матерія, не тотожні
об’єкту, предмету пізнання. Об'єкт — це лише частина об’єктивної
реальності, лише той фрагмент, який включений в людську діяльність і
пізнання. Об’єктивна реальність існує незалежно від людини,
суб’єкту. Проте у якості об’єкта вона знаходиться в єдності, у
взаємозв’язку з суб’єктом. Таким чином, об’єкт — це те, що виділено
суб’єктом з об’єктивного взаємозв’язку природи і суспільства, це те,
на що спрямована людська діяльність.
«Суб'єкт» у загальному розумінні — це той, хто діє, впливає на
об’єкт. Людина не є суб’єктом сама по собі. Вона стає і усвідомлює себе
суб’єктом тільки в процесі предметної діяльності і спілкування. Під
суб’єктом потрібно розуміти людину як історичну істоту,
індивідуальне втілення людського суспільства, як відбиток суспільної
здатності до пізнання. Логічний склад мислення, система понять і
категорій, форми і методи пізнання — все це формується і
розвивається всередині суспільства, має суспільно-практичний
характер.
Процес пізнання як взаємозв’язок і взаємодія суб’єкту і об’єкту має
опосередкований характер. У якості посередників виступають засоби
пізнання як матеріального характеру (знаряддя праці, прилади,
інструменти, ЕОМ тощо), так і ідеального (поняття, категорії, художні
образи, моральні норми, наукові теорії, концепції тощо).
Пізнання є складним процесом, що має певну структуру. Виділяють
основні форми пізнання — чуттєву та раціональну, а також рівні
пізнання — емпіричний і теоретичний.
132
і уттсса сторона .-ц-щщ » л : єдністю &и-іуіі.. .	•‘.з ття і
уявлення. Відчуття — це відображення за домогою органів чуття
окремих властивостей, певних сторін речей. Сприйняття —- ас
синтетичний хомлекс різного роду' відчуттів, що дає можливість
створення єдиного образу предмета, отримання інформації про об’єкт в
його цілісності. Уявлення — це образ речі чи явища, що виникає на
основі минулого чуттєвого досвіду. Чуттєве відображення не механічно
відтворює реальність. Ідеальні чуттєві образи — це завжди поєднання
минулого і наявного чуттєвого досвіду, вони обумовлені не лише самим
об’єктом відображення, але й особливостями суб’єкта, а також
фермами раціонального пізнання.
Раціональне (астрактно-логічне) пізнання здійснюється у формах
понять, суджень і умовиводів, /ікт пізнання — де іавжди єдність
чуттєвої і раціональної його форми. Чуттєве пізнання здійснює
безпосередній зв’язок з об’єктом, раціональне — відображ'/є загальні,
істотні властивості предметів і явищ, які не доступні чуттєвому
пізнанню. Своєрідною формою єдності чуттєвого і раціонального
знання є інтуїція.
Але яким же чином мислення в змозі охопити те, що не дається в
почуттях? Це стає можливим завдяки тому, що мислення,
раціонально-логічна форма пізнання є аналогом і відображенням
практичної діяльності. Саме практичне перетворення об’єктів виявляє
їх внутрішні потенції і властивості. Змінюючи предмети, формуючи їх,
створюючи нові об’єкти, які не дані природою, людина осягає їх
суттєві ознаки, сталі зв’язки, постійні форми, тобто те, що
залишається відносно незмінним, стійким у зміні зовнішніх форм
предмету. Так виникають поняття — форми мислення, шо
відображають загальні, істотні, суттєві властивості і відносно сталі,
стійкі відношення предметів, явищ, процесів. Поняття втілюють в собі
не лише знання про об’єкти пізнання, але і знання про суб’єкт, його
активність, про рівень розвитку практичної діяльності. В образах
дійсності, що виникають на основі чуттєвого і раціонального пізнання,
відображаються потреби і інтереси, реалізуються мотиви і цілі, ідеали і
настанови людини і людства.
Розвиток пізнання відбувається на двох рівнях — емпіричному і
теоретичному, що відповідає руху мисленя від знання явищ до знання
сутності. Явища — це окремі відношення предметів, їх зовнішнє буття.
Сутність — основа відношень, зв’язків предмету, його внутрішній
зміст. Емпіричне знання є відображення явищ, окремих відношень,
безпосередніх зв’язків предмету. Одиниця емпіричного знання —
факт. Теоретичне знання є відображенням сутності, на основі якої
133
пояснюються різноманітні явища. Основним елементом теоретичного
знання є теорія як форма логічного мислення, в якій найбільш повно
реалізуються знання про предмет.
Істина у суто гносеологічному (пізнавальному) плані є
відповідністю знання дійсності, адекватним відображенням
об’єктивної реальності в свідомості людей. Сутність проблеми істини
полягає у можливості отримання об’єктивної істини, тобто такого
змісту нашого знання, який не залежить від людини та людства.
Іншими словами, це питання про те, чи мають наші знання
об’єктивний зміст. Розуміння мислення, пізнавальної діяльності як
таких, що обумовлені практикою, дає можливість позитивної відповіді
на це питання.
Проте потрібно зазначити, що в нашому знанні завжди є певна
невідповідність пізнавального образу об’єктивній дійсності. По-перше,
це обумолвено нескінченністю самого об’єкту пізнання, по-друге —
навністю в об’єктивному змісті істини суб’єктивної сторони. Істинне
знання завжди є знанням певного суб’єкта — індивіда, соціальної
групи, людства в цілому. Суб’єкт пізнання, його пізнавальні
можливості обумовлені певним рівнем розвитку суспільства та його
практики, обмежені рамками набутого досвіду людства на даний час.
Але це неозначає, що людина неспроможна отримати об’єктивну
істину як такий зміст наших знань, що не залежить від суб’єкту.
Потрібно лише пам’ятати, що істина є процесом, її не можна розуміти
як готове знання, незмінне і дане раз і назавжди. Істина, за висловом
Гегеля, не є відкарбованою монетою, вона не дається в готовому
вигляді й її не можна в такому ж вигляді покласти в кишеню. Істина є
нескінченним процесом наближення до об’єкту, який сам знаходиться
в розвитку. Об’єкт розкриває все нові грані завдяки людській
суб’єктивності, людській практиці. Тому суб’єктивна сторона істини
не є чимось таким, що лише заважає пізнанню об’єктивного змісту.
Насправді ж суб’єктивна діяльність є формою виявлення і формою
розвитку самого об’єкттивного змісту. Істина як процес є об активною
за змістом, але суб активною за своєю формою.
Об активна істина є єдністю абсолютного і відносного моментів.
Абсолютність істини не може розумітися як абсолютно завершене і
остаточне знання. Абсолютність істини означає її стійкість, сталість,
неспростовність. Мається на увазі, що будь-яке знання, яке претендує
на істинність, містить в собі дещо такс, що знайдене на віки, що є
безумовним і безперечним надбанням людства.
Разом з тим, світ є нескінченним і невичерпним, нескінченним,
невичерпним і неостаточним є і його пізнання. Тому будь-яке істинне
134
знання буде уточнюватися, доповнюватися, поглиблюватися. Відносна
сторона істини полягає саме в такій неповноті, неостаточності.
Таким чином, істина є суб’єктивним образом об’єктивного світу,
вона є єдністю абсолютного і відносного, об’єктивного і суб’єктивного.
По своїй природі, характеру і цілях пізнання є необмеженим і може
давати об’єктивне і точне відображення світу. Але істина завжди
конкретна, тобто історично обумовлена і має певні межі застосування.
Саме тому за своїм конкретним змістом і наявнми досягненнями вона є
обмеженою, відносною. Процес пізнання істини — постійна боротьба
за подолання обмеженості людських можливостей досягненння істини.
2. Під методом у найзагальнішому значенні розуміють певний
спосіб, прийом, шлях вирішення якоїсь проблеми чи задачі. Методи
наукового пізнання — це не проста сукупність правил і прийомів, яка
конструюється дослідниками свавільно. Наукові методи мають
об’єктивний характер, основою їх формування є закономірні зв’язки і
відношення предметів. Філософське вчення, що досліджує методи
пізнання, називають методологією.
Сучасна система методів науки досить різноманітна, як і сама
наука. У методології існує безліч класифікацій наукових методів.
Йдеться, наприклад, про методи експерименту, методи обробки
емпіричних даних, про методи побудови наукових теорій та їх
перевірки, методи викладення наукових результатів. Крім того,
розрізняють методи емпіричного пізнання (вимірювання,
експеримент, спостереження тощо), та теоричного (формалізації,
аксіоматичний, теоретичного моделювання тощо).
З позиції сфери застосування методи поділяються на загальні і
часткові. Часткові, спеціально-наукові, використовуються в окремих
науках (наприклад, в математиці — метод математичної індукції, у
космології — метод радіоактивного розпаду, в економіці — метод
економічного аналізу, економічної статистики тощо). Загальнонаукові
методи використовують всі, або майже всі науки. До таких методів
відносяться аналіз і синтез, індукція і дедукція, узагальення і
абстрагування, метод есперименту і аналогії, моделювання,
формалізації, аксіоматичний метод та інші.
Метод абстрагування — виділення єдності найбільш істотних ознак,
характерних зв’язків і відношень предметів і явищ з метою
проникнення в сутність останніх.
Узагальнення — логічне завершення абстрагування, поширення
спільних ознак предметів на всі предмета даної множини. Внаслідок
узагальнення відбувається мисленне об’єднання окремих предметів у
загальне поняття, наукову абстракцію.
135
Аналіз і синтез — взаємообумовлені методи пізнання. Аналіз —
мисленне розчленування цілісного предмета на його частини,
виділення окремих ознак, властивсотей предмету і вивчення їх як
певних елементів цілого. Аналітичний метод спрямований на
визначення нвутрішніх тенденцій і можливостей предмету. Синтез —
зворотний процес — мисленне поєднання в єдине ціле розчленованих
частин предмету. Синтетичний підхід в процесі пізнання передбачає
вміння побудувати цілісний образ, модель досліджуваного предмета.
Метод сходження від абстрактиного до конкретного — метод, за
допомогою, якого здійснюється синтез абстракцій, внаслідок чого
дійність відтворюється системно і цілісно. За своєю сутністю цей метод
є єдністю аналітичного і синтетичного методів.
Індуктивний і дедуктивний методи пізнання — загальні види
умовиводів, взаємопов’язані методи пізнання. Дедукція — достовірний
висновок в процесі переходу від більш загального знання до менш
загального. Індукція — загальний висновок, що робиться, виходячи зі
знання про одиничне чи часткове.
Наукове спостереження — метод вивчення ознак і відношень
окремих предметів, які розглядаються в їхніх природних умовах.
Експеримент — метод вивчення предметів і явищ, у якому людина
активно втручається в їх природний стан і розвиток, створює для них
штучні умови.
Методи аналогії і моделювання — методи, що грунтуються на
перенесенні знань, отриманих при аналізі певного об’єкта (моделі), на
інший об’єкт, менш вивчений.
Метод побудови гіпотез полягає у формуванні припущення,
імовірного знання, у створенні обгрунтованого передбачення певних
закономірностей або причини, яка викликає певний факт або явище.
Метод екстраполяції — метод дослідження, що дає можливість при
певних умовах розповсюдити знання про одні предмети на інші,
подібні до перших у певних відношеннях.
Динамічні і статистичні методи — дві великі групи методів, що
досліджують об’єкти в різних аспектах. Динамічні методи спрямовані
на явища, взаємозв’язок яких мас однозначний причинно-наслідковий
характер, в яких випадковість відіграє незначну роль. Закономірність
цих явищ має необхідний характер. Усі названі вище методи відносять
до динамічних. Статистичні методи використовуються для
дослідження не окремих явищ, а їх множини. Поряд з необхідністю
велике значення тут має випадковість.
136
Системно-струкутрний метод заснований на дослідженні
матеріальних утворень як систем, що мають певну структуру і певну
кількість елементів.
Математичні методи (аксіоматичний, математичне моделювання,
математична статистика тощо) засновані на формалізації
пізнавального процесу, на абстрагуванні від конкретного змісту
об’єкта, на аналізі кількісних і структурних сторін предметів.
Тема: Культура, цінності, творчість
1.	Філософське розуміння культури.
2.	Цінності і ціннісні орієнтації.
3.	Культурно-історична обумовленість творчості.
Література:
Бордяев Н. Смьісл истории. — М., 1990.
Волков Г. Три лика культурні. — М., 1985.
Дробницкий О.Г. Мир оживших предметов. — М., 1967.
Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини. Навч.
посібник. — К., 1995. — Р.9.
Філософія. Курс лекцій. — К., 1994. — Лекція 27,28.
Філософія: Підручник / Г.А.Заїченко та ін. — К., 1995. —
С.399-407, 424-434.
1.	Поняття «культура» виникає одночасно з формуванням науки
Нового часу і зародженням буржуазних відносин. Цей латинський
термін спочатку означав культивування, обробку землі, щось таке, що
має штучний характер на відміну від природних речей. Саме у XVI
столітті, коли здійснилися величезні зміни у соціально-економічному
становищі людини, в її взаємозв’язках з природою, з’являється ідея
людини-творця як володаря природи. Саме тоді виникає уявлення про
культуру як про штучний, надприродний світ соціуму в протилежність
природному світові. Культура постає як світ людини, її творчої
діяльності.
У буденному розумінні культура — цс сукупність цінностей,
духовного і матеріального багатства людства. Дійсно, певним чином всі
предмети матеріального і духовного виробництва є сферою культури,
предметним втіленням здібностей людини, її сутнісних сил та
відносин. Але культуру не можна розуміти лише як емпіричну
сукупність результатів людської діяльності, це — лише її зовнішня,
предметна сторона. У філософії проблема культури розкривається як
проблема зміни, розвитку самої людини. Сутність і сенс культури
137
полягає у реальному історичному процесі самостворення людини.
Культура с способом і засобом саморозвитку здібностей індивіда, його
матеріального і духовного світу. Вона є мірою «олюднення» самої
людини, мірою людяності її відношень до природи, до суспільства, до
інших людей, до самої себе. Культура є тим виміром людського буття,
який відповідає саме за розвиток людини як Людини. Усе, що
створене, будь-який предмет цивілізації зберігає в собі людські
здібності і властивості, має людську форму, відображує історичний
досвід, знання, смисли, значення, потреби, цінності. Саме в процесі
предметної діяльності в історичному процесі соціального життя
створюється тіло цивілізації і культури — світ людини, світ її сил,
можливостей, здібностей. Світ людської культури — це і природа, і
суспільство, уся оточуюча дійсність. Культура відбиває смисли і
значення людського існування, вона є проявом самовиробництва,
саморозвитку людини. Тому культура не починається там, де
закінчується природа, вона не є певною надбудовою над природою.
Культура є способом і формою людського ставлення до природи, що
передбачає відношення до природного середовища як до суверенної
цінності. Кульутра є, разом з тим, способом і формою «олюднення»
суспільства і індивіда. Саме в ній складається надбіологічна програма
поведінки, спілкування, діяльності, що в сукупності створює
соціальний досвід (знання, зразки, навички, соціальні цілі і ідеали,
цінності і норми). Культура зберігає, транслює і продукує ці програми
як результат людської творчості. Тільки по культурі ми можемо судити
про те, хто ми є в цьому світі, якими є межі і масштаби нашого
існування, що взагалі означає — бути людиною. Культурою є весь світ
як поле людських смислів і значень. У дзеркалі культури людина
знаходить саму себе, саме в культурі містяться передумови і необхідні
засоби по-справжньому людського існування і самотворчості.
2.	Світ предметів, в якому живе людина, створений нею і тому їй
небайдужий. Людина вкладає в речі свою працю і свою душу, надає їм
значення і сенсу. Цінність — це людський вимір речей, це ставлення
до них людини з позиції своїх потреб та інтересів. Чим більше
витратила людина своїх фізичних та духовних сил на освоєння того чи
іншого предмету, тим більш небайдужим, небезтороннім є її ставлення
до нього. Цінність існує об’єктивно як властивість предмету. Але це
неприродна властивість, а суспільна. Самі по собі предмети — ні
позитивні, ні негативні. Вони отримують ціннісну характеристику
лише по відношенню до потреб людини, оцінюється не фізичний,
природний зміст предметів, а їх суспільна функція. Тому цінність —
поняття, яке визначає позитивне чи негативне значення об’єкта саме
138
для людини. Цінності об’єктивні за своїм змістом, але вони завжди
переживаються і сприймаються суб’єктивно.
Цінності можуть бути предметними і су& єктними. Предметні
цінності — це ті сторони будь-яких об’єктів людської діяльності, які
викликають суб’єктивне відношення до них людини. Предметні
цінності — це природне благо і зло, споживча вартість предметів праці
(корисність), культурна спадщина, корисний ефект пізнання,
моральне добро і зло, естетичні характеристики природних і
суспільних об’єктів, предмети релігійного поклоніння тощо. Людський
світ, тим самим, не є простою сукупністю об’єктів пізнання або
перетворення. Він набуває суб’єктивного значення, переживається
людиною як частина її самої, на нього розповюджуються людські
якості і властивості. Предметні цінності і є відображенням значення
предметів в людському житті, вони оцінюються людиною в поняттях
«позитивного» і «негативного»: добра і зла, істинного і рибного,
дозволеного і забороненого, справедливого і несправедливого, правди і
брехні, прекрасного і потворного, доброго і поганого тощо. Способом і
критерієм оцінки виступають су&єктні цінності. Вони є сукупністю
настанов і оцінок, імперативів і заборон, ідеалів і принципів, цілей і
проектів, які виконують функцію норм, усталених орієнтирів
поведінки людини, її життєдіяльності. Здатність цінностей бути
регуляторами і орієнтирами людських відносин і поведінки індивідів
обумовлена їх суспільним характером. Цінності є продуктом
колективної діяльності людей — соціальних груп, націй, класів,
суспільства. Тому будь-яка цінність формується як суспільна цінність.
Цінності різноманітні і розповсюджені нерівномірно серед всіх
членів суспільства. Можна виділити такі рівні цінностей:
загальнолюдські, загальносоціальні, соціально-групові і
індивідуально-особистісні. Загальнолюдські можуть співпадати з
загальносоціальними (цінності життя, любові, добра, істини, краси,
свободи, творчості тощо), але можуть і відрізнятися. Наприклад, в
одних суспільствах вищою ціннісю може бути дотримання традиції,
авторитету роду чи общини, а в іншому — індивідуальне
самоутвердження особистості. Загальнолюдські цінності мають
конкретно-історичний зміст (розуміння свободи в епоху середньовіччя,
наприклад, відрізняється від змісту цього поняття в наш час).
Соціально-групові цінності — це цінності певного класу, соціальної
групи чи спільноти (молодіжні цінності, етнічні тощо). Індивідуальні
цінності завжди залежать від рівня матеріального і духовного розвитку
суспільства, від особистої культури індивіда.
139
Сукупність цінностей, притаманних особистості, відмежовує для неї
у її власній життєдіяльності суттєве від несуттєвого, важливе від
неважливого, спрямовує її потреби і інтереси у певному напрямку.
Ціннісна орієнтація — це спрямованість всіх проявів життєдіяльності
людини на певну систему цінностей, що надає життю сенс і значення.
Основним змістом ціннісних орієнтацій особистості є політичні,
філософсько-світоглядні, моральні переконання, глибинні і усталені
симпатії і прихильності, моральні принципи поведінки. У своєму житті
особистість завжди здійснює вибір духовних цінностей, що само по собі
є проявом людської свободи.
3.	Творчість у загальному розумінні — цс діяльність, яка породжує
щось нове, такі матеріальні і духовні цінності, які ніколи раніше не
існували. Традиційно по-справжньому творчими процесами вважали
наукову і художню творчість. Певні підстави для цього є, тому що в
цих фсерах творчий акт має найбільш явний і яскравий вираз. Але за
своєю сутністю вся людська діяльність як така, у всіх її проявах має
творчий характер. Творчість бере свої витоки у
соціально-практичному способі буття, у цілепокладаючій діяльності.
Творчість виявляється в праці, соціальній, моральній, правовій
діяльності, у філософії, у сфері релігії тощо. Іншими словами, вся
людська культура як відбиток сутнісних сил людини є проявом
творчості.
Творчість є найскладнішим явищем, яке містить у собі психологічні,
соціальні, моральні, педагогічні, філософські аспекти тощо. Але два
аспекти творчості можна вважати головними — це психологічний і
філософський аспекти. Психологія аналізує процес творчості з боку
його психологічного механізму, філософія ставить питання про
сутність і сенс творчості.
Психологічні дослідження дають змогу окреслити основні
особливості, характерні риси творчо-обдарованої особистості. Серед
них можна назвати такі: величезна продуктивність праці, вміння
зосередити увагу і довго утримувати її на одній проблемі; гнучкість
розуму, широта і оригінальність мислення; незалежність думок і
оцінок, вміння критично ставитись до своїх і чужих ідей; готовність до
ризику, мужність і сміливість духу і розуму; підвищене прагнення до
самоутвердження; схильність до гри, наявність естетичного почуття і
почуття гумору.
Творчий акт як психічна діяльність складається з усвідомлених і
неусвідомлених (підсвідомих) процесів. Так, наприклад, свідомі етапи
наукової творчості включають в себе накопичення знань і навичок,
освоєння логічних правил і алгоритмів вирішення задачі, саме
140
формулювання проблеми, а також перевірку і логіко-теоретичне
обгрунтвання нової ідеї. Проте творчість не можна розуміти лише як
результат свідомого задуму, як тільки раціональну діяльність. Психіка
суб’єкта творчості включає в себе численні компоненти несвідомого,
серед яких головне місце належить інтуїції, раптовому осягненню
сутності проблеми. Підсвідомі процеси мають настільки вагоме
значення в творчості, що психологи шукають спеціальні засоби
розгальмування і стимулювання несвідомої психічної діяльності. Але
це не означає, що творчий потенціал індивіда зосереджений
здебільшого у сфері підсвідомого, у стихії неконтрольованих
біологічних сил, потягів і спонукань. Та й взагалі продуктивна, творча
діяльність не може бути розкрита лише як психічна діяльність в
єдності її свідомих і несвідомих компонентів. Вона має своє коріння в
культурно-історичній сфері, саме тому творчість часто називають
надсвідомою діяльністю.
*• Так, дослідники виділяють дві наістотніші характеристики творчого
процесу: величезну значущість в ньому сфери несвідомого і
естетичний характер будь-якого творчого акту. Обидві ці
особливості можуть бути зрозумілі лише у контексті
культурно-історичного буття людини. По-перше, підсвідоме (інтуїція,
зокрема) не є якоюсь «таємницею» ізольованої індивідуальної психіки
людини. Джерело несвідомих потенцій психіки знаходиться у
загальному досвіді людства. Усі накопичення і здобутки суспільної
життєдіяльності, людського досвіду мають безпочереднє відношення до
сфери підсвідомого. Саме вони є підгрунтям психіки і формують сферу
несвідомого.
По-друге, будь-яка творчість в своїй глибині має естетичний
хаарктер, вона є діяльністю за законами краси. Творити — означає
здійснювати вільний вибір серед безлічі можливостей і відкидати
неприйнятні варіанти. Логічно-раціональним шляхом це зробити
практично неможливо, як і неможливо «перерахувати» весь
нескінченний числовий ряд. Тому в процесі творчості здійснюється
підсвідомий вибір, яким керує почуття краси. У науці, наприклад,
одним з критеріїв істинності є естетичний критерій — краса ідеї,
гіпотези, теорії (їх гаремнії, симетричності, ритму, пропорційності,
досконалості, співмірності, доцільності). Краса ж не є відображенням
лише природно існуючих форм і властивостей предмету, вона
пов’язана з культурною творчістю, з перетворенням оточуючого світу
у світ людини. Явищам і предметам об’єктивної реальності притаманна
властивість краси тою мірою, якою вони є суспільно-історичними,
культурними цінностями. Краса є назвою для найбільш оптимального і
і 41
розумного розвитку людини та її світу, є проявом культури, міри
«олюдненості» людини і світу, міри співпричетності предметів і явищ
об’єктивного світу життєвому і духовному світу людства.
Культура надає своєрідну програму творчості. Завдяки культурі
творчість індивідів спрямовується на отримання загальнозначущих
результатів. Культура викликає проблемну ситуацію, що стимулює
творчість, створює «попит» на вирішення певної проблеми, необхідні
для цього умови і засоби. Саме у точці перетину індивідульного світу і
світу культури виникають всі основні типи і стилі мислення, ціннісні
орієнтації творчої діяльності, засоби та критерії творчості. Продукти
творчості з самого початку створюються як культурні цінності,
співмірні існуючим у культурному середовищі зразкам і нормам.
Отже, можна говорити про загальнолюдську здатність до творчості,
що знаходить своє відображення в історії культури. Культура постає як
скарбниця результатів людської творчості і, разом з тим, як спосі^
пробудження індивіда до творчості.
142
Зміст
Передмова.........................................З
1.	Філософія, її проблематика та функції..........4
2.	Філософія стародавнього Сходу.................8
3.	Антична філософія.............................15
4,	Філософія Середньовіччя, її особливості.......25
5.	Філософські ідеї в культурі Київської Русі....31
6.	Західноєвропейська філософія епохи
Відродження.......................................35
7.	Західноєвропейська філософія Нового часу......38
8.	Кисво Могилянська академія і філософія
Просвітництва.....................................46
9.	Німецька класична філософія...................51
10.	Виникнення і розвиток некласичних
філософських вчень (ХІХ-ХХ ст.)...................57
11.	Українська філософія ХІХ-ХХ століть..........69
12.	Філософське розуміння світу..................76
13.	Діалектика та її альтернативи.
Концепція розвитку................................82
14.	Проблема людини в філософії..................88
15.	Практика......................................95
16.	Свідомість....................................98
17.	Філософське розуміння суспільства ............109
18.	Суспільство як система, що розвивається.......115
19.	Суспільство і особистість.....................125
20.	Пізнання.....................................131
21.	Культура, цінності, творчість................137
143
Набрано і віддруковано в СМП «Астон»
м. Тернопіль, вул.Гайова,8
т. (0352) 22-71-36
Папір газетний. Зам. №49-в