Микола Рябчук
Дві України:
реальні межі, віртуальні війни
15^-
. І * Т ПВк 0^. г
Л ♦
/ 7
КРИТИКА
»V*?


Микола Рябчук
Дві України:
реальні межі, віртуальні війни
КРИТИКА Київ 2003


Книжка є своєрідним продовженням двох попередніх праць автора - «Від Малоросії до України» та «Дилеми українського Фауста», - присвячених проблемам державонацієтворення та становлення громадянського суспільства в постсовєтській Україні. Аналізуючи актуальні політичні процеси, насамперед з культурно-антропо- логічного погляду, автор намагається з’ясувати причини і наслідки сумнозвісної української амбівалентності, механізми її суспільного (само)відтворення та ефективної експлуатації владними елітами, а також можливі шляхи її подолання.
Книжку видано за сприяння Програми ім. Фулбрайта в Украіні, підтримуваної Державним департаментом США.
Видання також стало можливим завдяки п. Оксані Пристай, визначній меценатці Фонду катедр українознавства (США)
На обкладинці використано роботу Володимира Костирка «Уніат убиває козака»
(2002)
ISBN 966-7679-37-3
О 	Микола Рябчук, 2003
О 	Видавництво «Критика», макет і художнє оформлення, 2003


Передмова
5
Двоїстість чи двозначність?
Україна як політична (де)конструкція 11
Дві України (19). «Наша західна орієнтація» (23). Розмаїття тотожностей (28). Постсовєтська шизофренія (33). Олігархічна «миротвор- чість» (38). Гра з правилами (43). Чи можна змінити «шантажистську державу»? (48).
Третьорядна проблема першорядної ваги: українська мова як політичний чинник 58
«Біла шкіра, чорна мова»: спадщина колоніалізму (60). «Ми маєм право мати право»: закон про мови (68). Дванадцять літ незалежності: між «примусовою українізацією» та «повзучою русифікацією» (71). «Аби не було війни»: партія влади і негромадянське суспільство (80).
Мова і перспективи модернізації (88).
Знакування політичного простору: символи «моментократії* 96
Комуністична агіографія (99). Державницький іконостас (110). Знакування політичного простору (117). Плутанина з мораллю (122). Амністія та амнезія (132). Тоталітарна спадщина, колоніальна спадковість (138). «Спадкоємність влади»: ймовірні наслідки (141).


Риторика і політика:
парадокси української «багатовекторності» 149
Історія проблеми (151). «Теорія змови» (154).
Реалії (157). Критерії (160). Еліти (162).
«Народ» (166). Росія (169). СНД, ЄврАзЕС,
ЄЕП (172). «У Європу - разом з Росією» (174).
Особливе партнерство (178). План дій для членства (181). Перспективи (186).
Галичина між Сходом і Заходом: перспективи єврореґіону 195
Львів: прощання з П’ємонтом (196). Краків: оновлення маєстату (213). Нова Європа: шанс для регіонів (223).
Замість післямови: долання амбівалентності, або ще раз про (двадцять) дві України 246
Віртуальна незгода (246). Проблематизація очевидного (254). «Гантінпгонізація» чи «волерстайнізація»? (263). «Хто винен?» і «що робити?» (269). Чужа війна (275). Laissez faire vs affirmative action (283). Перспективи креолізації (287).
In the Way of Summary:
Ambivalence to Ambiguity,
or Why Ukrainians Remain Undecided? 301
Ambivalence to Ambiguity (304).01igarchic “peacekeeping” (307). Coping with a “Blackmail State”(312).
Вибрана бібліографія 316
Іменний покажчик 331


Передмова
Як і будь-який автор, я, звісно, хотів, щоб мої книжки, видані три роки тому «Критикою» («Від Малоросії до України» та «Дилеми українського Фауста») здобули певну читацьку увагу, а все ж не сподівався, що принаймні одна з них стане своєрідним «інтелектуальним бестселером», - наскільки цей термін взагалі можна застосовувати до специфічного українського книжкового ринку. В кожнім разі, протягом багатьох тижнів, заданими «Книжника-геуіеш», «Малоросія» щасливо утримувала високі рейтинги продажу, а відтак удостоїлась першої нагороди в одній з номінацій акції «Книжка року - 2000».
Два роки по тому з’явився польський переклад цієї книжки, невдовзі - сербський. Незабаром її дещо змінені варіанти мають з’явитися по-білоруськи та по-французьки (з передмовою Алена Безансона). Окремі фрагменти та розділи обох книжок побачили світ також по-німецьки, англійськи, гол- ландськи і, що було для мене особливо приємно та несподівано, по-російськи.
Я вдячний моїм видавцям, перекладачам та критикам, кожен з яких по-своєму прислужився успіхові цієї книжки. Я вдячний спонсорам, завдяки яким ціна книжки виявилася доступною для більшості читачів. Я вдячний чудовому львівському художникові Володимирові Костирку, котрий люб’язно дозволив використати свої праці на обкладинках моїх книжок, зробивши їх таким чином якщо й не для всіх привабливими, то, в кожнім разі, для багатьох помітними. А найбільше я, звісно, вдячний моїм читачам, зокрема й тим, котрі рішуче не сприйняли деяких моїх концепцій, оцінок та прогнозів.


6
Дві України
Я припускаю, що певною мірою сам завинив у цьому, сформулювавши свої ідеї не досить чітко і переконливо. Можливо, моя головна помилка полягає у недотриманні суто академічного стилю та зловживанні певними суто художніми засобами, від яких мені, як колишньому літераторові, справді важко цілком відмовитися. Роблячи текст доступнішим, легкострав- нішим для читача (в ідеалі - масового, хоч і не зовсім «неква- ліфікованого», тобто все-таки здатного до певної інтелектуальної рефлексії), я наражаю його (текст) на загрозу аж надто вже популярної інтерпретації, - як сталося, скажімо, з моєю метафорою «двох Україн», «креольства» чи кримсько- донбаського (або галицького) «Квебеку». Нещодавно, наприклад, одна львівська газета з посиланням на мене ствердила, що «в нас “неукраїнська Україна” - олігархічно-криміналь- ний Суркістан, в якому існує антинародний неоколоніальний режим олігархо-москалів».
На жаль (чи на щастя), я не маю змоги звертатися до кожної редакції зі спростуванням, пояснюючи, що Україна є радше Кучменістаном, ніж «Суркістаном», що олігархічний режим є явищем суто малоросійським, а не «москальським», і що питання «українськості» (чи «неукраїнськості») України в нас іще остаточно не вирішене - і то не лише практично, на рівні «хто кого», а й теоретично, на рівні самого поняття (що таке, власне, «українськість»).
Пропоновна книжка є свого роду опосередкованою (а в заключному розділі - цілком прямою) полемікою з моїми критиками та коментаторами. Але насамперед вона є полемікою із самим собою, уточненням власних формулювань, пошуком переконливіших аргументів. Її головна мета - та сама, що й у книжок попередніх: краще зрозуміти сьогоднішню Україну, намацати причини її проблем і окреслити - бодай у найза- гальніших рисах - способи їхнього розв’язання. Як і раніше, я намагаюся оцінити сучасні політичні процеси в Україні насамперед з культурно-антропологічного погляду, наголошуючи цього разу на причинах і наслідках сумнозвісної суспільної амбівалентності - явища, яке я не міг обминути і в попередніх книжках, обговорюючи проблему формування модер¬


Передмова
7
ної української нації (і модерної національної ідентичності) та становлення громадянського суспіл ьствау контексті специфічної політики посткомуністичних еліт, званої «розбудовою держави». Про це явище досить докладно написав ще 1992 року український соціолог Євген Головаха, трактуючи його як характерну для всіх суспільств (та індивідів) у добу стрімких змін «паралельну орієнтацію на взаємовиключні цінності». Певен час ця «постсовєтська шизофренія» (у термінах британського журналу «Economist») сприймалась як радше спадок старих часів, ніж набуток нових; і лише наприкінці 90-х зробилося очивидним, що це не такий собі побічний продукт посткомуністичної трансформації, а цілком свідомо витворюваний і підтримуваний посткомуністичною владою стан суспільства, покликаний забезпечити «трансформацію» у вигідному для цієї влади напрямку.
Досліджуючи в попередній книжці («Дилеми українського Фауста») офіційну риторику «розбудови держави», я догле- дів її спекулятивний, демагогічний сенс, спрямований на збереження етатистських настроїв та патерналістських взаємин в країні, блокування інституційних реформ і, по суті, консервацію совєтсько-авторитарної системи влади. Авторитарна держава леніністського типу, істотно ослаблена у своїх репресивних функціях горбачовською перестройкою і замаскована новими-старими керівниками під «молоду демократію», продовжувала тим часом затяжну боротьбу проти новонародженого громадянського суспільства, намагаючись його усіляко нейтралізувати, марґіналізувати або й знищити (за туркменським зразком) і водночас відчайдушно опираючись спробам суспільства взяти авторитарну державу під свій контроль (через наявні процедури та інституції формальної демократії) і трансформувати її в демократію реальну (за прикладом прибалтійським). Події останніх років в Україні, гадаю, підтвердили мої попередні гіпотези та прогнози, сформульовані у «Дилемах українського Фауста» (зокрема після скандальних президентських виборів 1999 року). Тож у новій своїй книжці я вирішив докладніше зосередитися на загрозливому посиленні авторитарних тенденцій в Україні та дедалі гострішій


8
Дві України
боротьбі сенильної (і тому слабкої) авторитарної держави із молодим (і тому теж слабким) громадянським суспільством.
Методологічним ключем до аналізу цього протистояння я обрав поширену у сучасній посткомуністичній транзито- логії концепцію «моментократії», себто уявлення про постсо- вєтські олігархічні режими як позбавлені будь-яких ідеальних візій національного майбутнього та, відповідно, стратегій його досягнення і заклопотані головним чином вирішенням поточних («моментальних») проблем, пов’язаних насамперед із утриманням і зміцненням своєї авторитарної влади та особистим (і клановим) збагаченням. Під цим оглядом український режим принципово не відрізняється від усіх постсовєт- ських режимів, оскільки є лише осколком режиму совєтсько- комуністичного, з усіма відповідними інстинктами, засадничо неправовим способом мислення й поведінки владних еліт. Водночас ситуація в Україні істотно відрізняється - не лише від узбецької і туркменської, а й від російської та білоруської. Причиною цього є відмінності не так між елітами (їх, за дотепним зауваженням Віталія Портникова, можна перетасувати і від цього мало що зміниться), як відмінності між суспільствами. Українське суспільство, як я спробую показати, є по своєму унікальним на постсовєтському просторі, і тому потребує унікальних способів здійснення «моментократич- ної» влади. Усі постсовєтські режими, щоб тримати суспільство в покорі, використовують різні форми насильства - тоталітарні в Середній Азії, авторитарні в європейській частині колишнього СССР. Водночас, окрім «батога», вони потребують «пряника» - для певної соціальної мобілізації своїх підданих. У більшості постсовєтських республік для цього використовуються різні форми націоналізму, зокрема імперсько- шовіністичний реваншизму Росії і курйозний совєтсько-креольський націоналізм у Білорусі.
В Україні, де існує відразу два однаково сильних (а точніше, однаково слабких) націоналізми - український модерний та «ретроспективний» совєтсько-креольський, - ефективна загальнонаціональна мобілізація на цій основі виявляється практично неможливою. Альтернативним засобом


Передмова
9
мобілізації за цих обставин міг би стати націоналізм громадянський - але він потребував би плекання свідомого громадянина і розвиненого громадянського суспільства, в чому авторитарний режим, як уже зазначалося, абсолютно не зацікавлений. Тому ерзац-засобом соціальної мобілізації в Україні тривалий час було аморфне «державництво», себто намагання заступити політично свідомий громадянський патріотизм традиційно сліпою любов’ю (й покірністю) підданих щодо Держави. Але оскільки пропагандистський ресурс «державотворчої» риторики закономірно вичерпався, а ресурс «євроінтеґраційної» риторики (у виконанні чинного режиму) так і не набув мінімально потрібної енергії, то головною стратегією утримання влади стала не так мобілізація, як демобілізація населення під гаслами «злагоди», себто «збереження громадянського миру» та «недопущеннярозколу України на Схід і Захід».
Суспільна амбівалентність, що виникла в Україні внаслідок десятиліть тоталітаризму та колоніалізму, стала відтак важливим об’єктом пропагандистських маніпуляцій, спрямованих на подальшу атомізацію суспільства й утримання його в негромадянському стані. При цьому об’єктивні відмінності між сходом України та її заходом використовуються для залякування населення «розколом» і «громадянським конфліктом» (що автоматично має асоціюватися з «громадянською війною»), для поглиблення недовіри між різними групами населення і нищення будь-якої суспільної солідарності, словом - створення найоптимальнішого для посткомуністичної олігархії середовища, де б вона могла виконувати роль само- проголошеного «миротворця».
Саме тому, обравши загальною темою своєї книжки боротьбу авторитарної держави з громадянським суспільством, я зосереджуюся насамперед на головному сюжеті цієї боротьби - зумисному, на багатьох рівнях і за допомогою різних засобів, плеканні суспільної амбівалентності, інертності, невизначеності, і водночас - на можливостях і спробах суспільства цю свою внутрішню амбівалентність подолати.


10
Дві України
Всі основні проблеми моєї книжки сформульовано у вступному (першому) розділі, де я проблематизую контравер- сійну метафору «двох У країн», реінтерпретуючи її як вияв радше внутрішньої (світоглядної), ніж зовнішньої (суто географічної) роздвоєності. Чотири наступні розділи є своєрідними case studies - дослідженням конкретних прикладів того, як суспільна амбівалентність, успадкована від комунізму та колоніалізму, виявляється у чотирьох різних сферах - мовній політиці, політиці символічних (зокрема історичних) репрезентацій, міжнародній політиці та політиці інтра- й інтерре- ґіональній. В усіх чотирьох випадках я намагаюся показати, що суспільна амбівалентність істотно ускладнює процеси позитивної трансформації в країні, а головне - вона ефективно плекається і використовується посткомуністичними елітами для утримання суспільства в негромадянському, легко ма- ніпульованому стані. І нарешті в останньому, шостому розділі книжки я підбиваю підсумки обговорюваних у ній проблем, звертаючись зокрема до дискусій, що виникли у зв’язку з публікацією її ранніх фрагментів на сторінках віденського журналу «Transit», київських «Сучасності» та «Критики».
Я наважуюсь присвятити цю книжку найприскіпливішим рецензентам моїх двох попередніх книжок - Ярославові Гри- цаку, Олександрові Гриценку та Володимирові Кулику, а також критикам моїх новіших текстів - Романові Шпорлюку і Тетяні Журженко. Я вдячний віденському Інститутові гу- маністики та Центральноєвропейському університетові в Будапешті за наукові стипендії, завдяки яким я зміг завершити працю над цією книжкою, а також американській Програмі наукових обмінів ім. Фулбрайта, без якої, гадаю, мені б не вдалося'цієї книжки навіть почати. Спеціальна подяка Григорієві Грабовичу та Володимиру Кулику за попереднє прочитання рукопису та цінні зауваги.
Київ, 4-10 червня 2003р.


1
Двоїстість чи двозначність?
Україна як політична (де)конструкція
Важко знайти якусь закордонну працю про сьогоднішню Україну, котра б не згадувала про істотні мовно-культурні відмінності між українськими регіонами, зумовлені принципово різними історико-політичними умовами їхнього розвитку. У найпростішому вигляді ці відмінності зводяться до протиставлення «націоналістичної», переважно україномовної Західної України - переважно російськомовній, «інтернаціоналістській» Україні Східній. В основі своїй цей погляд грунтується на суто совєтському пропагандистському стереотипі «хорошого» (російськомовного) «інтернаціоналізму» та «поганого» (україномовного) «націоналізму» й ефективно підтримується відповідною маніхейською риторикою. У популярних, передусім журналістських писаннях такий погляд виразно домінує - насамперед у московських авторів, а відтак, через них, і в авторів західних. Свого часу цей погляд помітно впливав і на суто наукові праці, спричиняючи в першій половині 90-х років цілу низку понурих політологічних пророцтв щодо неминучого розпаду України на «схід» і «захід» унаслідок загострення міжетнічних та міжрегіональних конфліктів і навіть імовірної громадянської війни.1
Своєрідною кульмінацією цих апокаліптичних очікувань став 1994 рік, коли україномовний і начебто «націоналістичний» президент Леонід Кравчук програв вибори своєму російськомовному і начебто «інтернаціоналістському» суперникові Леонідові Кучмі, серед передвиборчих гасел якого були обіцянки зближення з Росією та надання російській мові статусу другої офіційної (поряд з українською). Політологи


12
Дві України
охоче ілюстрували свої коментарі мапами України з чітким поділом на регіони (області), де більшість отримав «націоналіст» Кравчук, і регіони, де переміг «проросійський» Кучма. Україна виразно рбзпадалася на цих мапах на дві частини: переважно україномовний захід і центр (володіння історичної Речі Посполитої та/або імперії Габсбурґів), що голосував переважно за Кравчука, та - переважно російськомовний південь і схід («нічийна» степова зона, колонізована наприкінці XVIII - в XIX ст. імперією Романових), що голосував переважно за Кучму.2
Історично обумовлений зв’язок між мовно-культурною ідентичністю та політичними преференціями підтверджувався цими мапами начебто цілком переконливо, а проте при уважнішому погляді вимальовувались додаткові деталі, які суттєво ускладнювали загальну картину і які, власне кажучи, зводили нанівець умоглядні теоретизування експертів на тему ймовірного міжетнічного конфлікту в Україні та її розпаду вздовж певної, абсолютно абстрактної, лінії.
По-перше, чітку взаємозалежність між мовно-культур- ними та політичними преференціями виявили лише регіони крайнього заходу (Галичина, Волинь) та крайнього півдня і сходу (Крим, Донбас). Антагоністичний розкол між ними справді міг би відбутися, коли б вони були єдиними репрезентантами України, себто коли б не лежав між ними величезний амбівалентний центр, в областях якого ані перевага Кучми над Кравчуком, ані Кравчука над Кучмою не була статистично вагомою.
По-друге, чіткої відповідності між мовно-культурною ідентичністю та політичними орієнтаціями нема й усередині самих регіонів. Найяскравішим прикладом може слугувати переважно російськомовне місто Київ, котре за своїми політичними вподобаннями виявляється, як правило, ближчим до «націоналістичної» Галичини, аніж до переважно україномовних містечок і сіл довколишньої Київської області. Досвід різноманітних виборів та референдумів, як і результати соціологічних опитувань, показують, що політичний вибір в Україні залежить не тільки від мовно-етнічного чинника, а й


Двоїстість чи двозначність?
13
від чинника суто громадянського, себто від більшої розвиненості громадянського суспільства у великих містах та його майже цілковитої відсутності на провінції (за винятком хіба що Західної України).
І нарешті, по-третє, якщо б уже Україні судилось розпастися за мовно-культурними ознаками, то розпад цей мав би відбутися не вздовж якоїсь фантастичної лінії, що ділить «націоналістичний» Захід та «проросійський» Схід (ще ніхто не спромігся чітко і переконливо таку лінію визначити), а радше - вздовж безлічі ліній, що відокремлюють переважно російськомовні міста від переважно україномовних (навіть у Криму й на Донбасі) сіл.
Таким чином, хоч перемога Кучми й додала напочатку певного ентузіазму російським націоналістам, зокрема й у лавах постсовєтської державної бюрократії, переполох українофілів у зв’язку з поразкою Кравчука виявився безпідставним. Перемога начебто «проросійської» партії над начебто «проукра- їнською» не спричинила насправді ані кардинальної зміни політичних (і всяких інших) еліт, ані не вплинула істотним чином на їхню мовно-культурну, та й загалом на всяку іншу політику.
Особливості цієї політики визначаються певними особливостями згаданих постсовєтських еліт та, відповідно, всього українського постсовєтського суспільства. Найкоротше їх можна означити одним спільним терміном амбівалентність, розуміючи під ним не лише брак чіткої мовно-культурної ідентичності у значної частини населення, а й його загальну світоглядну невизначеність, здезорієнтованість, що примхливо виявляється як одночасна орієнтація кожного індивіда на взаємовиключні, взаємно несумісні цінності - така собі «соціальна шизофренія».3
Подібна недуга притаманна усім суспільствам, що переживають різку зміну соціальних цінностей та устоїв, однак далеко не в усіх суспільствах амбівалентність стає об’єктом цілеспрямованого плекання з боку владних еліт, котрі навчилися напрочуд ефективно її використовувати для маніпулювання розгубленою масовою свідомістю та утримання своєї авторитарної влади позірно демократичними методами.


14
Дві України
Спостерігаючи під час останніх парламентських виборів в Україні за деякими місцевими та, особливо, московськими мас-медіями, важко було позбутися відчуття своєрідного déjà vu - відчуття чогось такого, що ми вже бачили в 1994-му, коли в поєдинку за президентську посаду зчепилися два Леоніди, Кравчук і Кучма, - уособлення «націоналістичного» Заходу і «проросійського» Сходу, «національної злагоди» і «міжрегіонального конфлікту», «поганого миру» і «доброї війни». Перспектива розпаду України на дві, або й більше, частини, за участю другої за величиною армії у Європі та з використанням усе ще не ліквідованої до кінця ядерної зброї, розігрівала тоді уяву західних аналітиків та журналістів, традиційно прив’язаних до московських корпунктів, російськомовних джерел та москвоцентричної картини світу.
2002 року західні коментатори виявилися стриманішими, хоча апокаліптичних прогнозів у російських та російськомовних мас-медіях не бракувало:
Україна дедалі виразніше демонструє ознаки розколу, в ній існують дві дуже різні країни. Це створює такі політичні ризики для неї, для Росії і для Європи, які дуже важко сьогодні прорахувати... Через територію Західної України проходить у Європу до 80% російського газу. Тут розташовані також найбільші сховища газу - ключові об’єкти в системі газопостачання континенту. З розколом країни це все господарство, поза сумнівом, буде швидко приватизоване на користь якої- небудь американської компанії. Враховуючи тісні стосунки США і Польщі, можна припустити, що між кордонами Європи й Росії виникне надійний буфер... Найімовірніше, розділ країни не відбудеться безболісно. А отже, буде привід втрутитися яким-небудь міжнародним силам Н АТО, щоб закріпитися по периметру розколу України. Правда, Східна Україна за цих обставин може нарешті приєднатися до Союзу Росії та Білорусі, однак слід пам'ятати, що в цьому разі на західних кордонах Союзу виникне вкрай ворожа до Росії держава, зі спірним кордоном, базами НАТО і бог його знає з чим іще. Така собі величезна Грузія. Ну й взагалі, конфлікт буде, мабуть, затяжним, що саме по собі стане геополітичною катастрофою для Європи й Росії - куди гірше, ніж війни у


Двоїстість чи двозначність?
15
Югославії та на Близькому Сході. А США надовго собі забезпечать свою вирішальну присутність у регіоні.4
Як відомо, трагедія, повторюючись, має схильність перетворюватись на фарс. В Україні передвиборчий фарс має шанс перетворитися на національну трагедію. Та сама пропагандистська зброя, яку 1994 року Леонід Кучма та Леонід Кравчук застосували один проти одного, коли один експлуатував фальшивий імідж конкурента як «націоналіста» і «за- паденця», а другий - як «агента Москви» й «могильника української незалежності», тепер, схоже, вигострюється прибічниками і потенційними спадкоємцями Кучми для повно- масштабного використання під час наступних президентських виборів 2004 року. Тоді, однак, у 1994-му, пропагандистська війна була апріорно фарсовою, оскільки йшлося всього лише про міжкланову боротьбу в середовищі тієї самої посткомуністичної номенклатури, обидва представники якої насправді не мали ні бажання, ні вміння трансформувати ле- ніністську політико-економічну систему, успадковану від СССР. Перефразовуючи улюблений вислів теперішнього українського президента, можна сказати, що ні Кравчукова політика не була насправді «прозахідною», ні Кучмина політика не була «проросійською». Вона була і залишилась тою самою - «проукраїнською» у специфічному значенні цього слова: про- олігархічною, прокучмівською, прокравчуківською. Вона, власне, й не могла і не може бути іншою - з тої простої причини, що українська олігархічна влада насправді однаково (хоч і з різних причин) побоюється і Росії, й Заходу: «Росія представляє загрозу як джерело агресивного експансивного капіталу, тоді як Захід представляє загрозу як джерело несумісних політичних цінностей».5
В Україні-94 боротьба точилася між різними варіантами вчорашнього дня, різними способами його консервації, леґі- тимізації та конвертації в нерухомість, готівку і приватизовані народногосподарські об’єкти. В Україні 2002-2004 боротьба розгортається між днем учорашнім і завтрашнім, між перспективою подальшої суспільної дегенерації під проводом


16
Дві України
чинної кланово-олігархічної влади і перспективою кардинальних змін, можливість яких пов’язують з імовірним кандидатом у президенти Віктором Ющенком та очолюваним ним блоком «Наша Україна». Ставки у цій боротьбі надзвичайно високі, адже йдеться про долю цілого паразитичного класу, що сформувався на основі схрещення вайлуватої комуністичної номенклатури з динамічним кримінальним світом, ідеться про демонтаж цілої системи, витвореної цим класом: неправової держави, неконкурентної економіки, негро- мадянського суспільства. Зрозуміло, що боротьба за збереження цієї системи буде надзвичайно жорсткою, безмірно далекою від будь-яких писаних, а тим більше неписаних, морально-етичних правил.
Чи не єдиним більш-менш легальним способом нейтралізації Ющенка для чинної влади залишається його послідовна пропагандистська дискредитація як «націоналіста», представника зловорожих західних та екстремістських західноукраїнських сил, тобто виштовхування його з «центристської» політичної ніші, монополізованої владною олігархією, на мар- гінес націонал-радикалізму та суто регіонального (західноукраїнського) політикуму. Це завдання не є легким, оскільки сам Ющенко походить зі східної України і має в громадській думці репутацію поміркованого політика, доволі далекого від націонал-екстремізму. А все ж у країні, регіонально поділеній, затруєній десятиліттями «антинаціоналістичної» (а по суті, антиукраїнської) пропаганди, в країні, де саме слово «націоналіст» було важким кримінальним звинуваченням (як і, в певні моменти, «космополіт» або «сіоніст») і де й досі, заданими соціологічних опитувань, лише 13% респондентів вважає відданість ідеям націоналізму позитивною рисою гіпотетичного кандидата на виборах, тимчасом як 67% вважає це серйозним недоліком,6 - у такій країні, безумовно, існує велика спокуса розіграти регіональну та «антинаціоналістичну» карту для компрометації ймовірного конкурента.
1991 року Леонід Кравчук у ролі «поміркованого центриста» переміг нібито «западенця» і «націоналіста» В’ячеслава Чорновола. 1994 року «центристську» нішу окупував Кучма,


Двоїстість чи двозначність?
17
пов’язавши свого суперника в уяві виборців із західним регіоном та начебто сконцентрованими там «націоналістами» (зв’язок не виглядав достатньо переконливим, але Кучмі істотно допомогли московські мас-медії та, особливо, бездарна економічна політика самого Кравчука). 1999 року той- таки «центрист» Кучма без особливих труднощів переміг у другому турі президентських виборів безнадійно маргінального (попри відносну чисельність його прибічників) комуністичного радикала Петра Симоненка. (Труднощі були в першому турі, де на «центристську» нішу претендувало принаймні ще двоє кандидатів - проти них довелось застосовувати інші «спецтехнології»). Тепер, із появою Ющенка, боротьба за «центристську» нішу набуває нової, надзвичайної гостроти. Парламентські вибори-2002 показали, що чинна влада не має іншого способу зупинити Ющенка, крім як локалізувати його прибічників у межах західноукраїнського регіону (начебто підставово чужого й ворожого всім іншим), а самого Ющенка маргіналізувати як небезпечного для країни націонал-радикала чи, принаймні, як маріонетку в руках галицьких «націоналістів» та західних «транснаціоналів».
Ідея доволі безглузда й по-своєму підла, але в країні, де влада контролює все телебачення й абсолютну більшість газет, у принципі - здійсненна. Хоча цього разу наслідки розігрування «антинаціоналістичної» карти й протиставлення Західної України - Східній («божевільної», «национально озабоченной» - «нормальній», «інтернаціоналістській») може мати фатальні наслідки, оскільки з «нормальної» сфери у «божевільну» (за Мішелем Фуко) виштовхується не лише актуальна для багатьох українців національна (мовно-культурна) проблематика, а й ще актуальніша - практично для всіх - проблематика радикальних економічних і політичних змін. Якраз у цьому, а не в гіпотетичному «розколі» України, котра й так драматично поділена на багатьох рівнях, проте приречена жити в «єдиному» тюремному просторі, полягає справжній трагізм розігруваного сценарію.
Чи замислюється про [небезпеку подібної тактики] Президент? Чи відчуває відповідальність за можливі наслідки?


18
Дві України
Навряд чи. Вісім років його роботи дозволяють говорити про те, шо у глави держави не існувало послідовної й ефективної програми з об’єднання нації. Відсутність чіткого бачення програмних кроків у реформуванні економіки; метання від східного вектора до західного і навпаки, назване багатовектор- ністю, — не сприяли виробленню суспільних уявлень про роль
і 	місце Української держави... Ми створили державу, в якій державні інтереси багато в чому замінені особистими цілями, закон — адміністративним ресурсом, право на протест — накопиченим і прихованим компроматом. І в цих умовах Президент і лідери пропрезидентських партій дозволяють собі випробувати на міцність дуже хитку конструкцію.7
Саме про особливості та перспективи цієї «конструкції» в контексті актуальних політичних подій, пов’язаних зокрема із недавніми парламентськими (2002) та близькими президентськими (2004) виборами, піде далі мова у цьому розділі. У першій його частині я спробую проблематизувати популярну, ба навіть банальну метафору «двох Україн», показавши як її пропагандистський аспект, пов’язаний із суто географічним протиставленням регіонів, так і певний евристичний потенціал, що криється в усвідомленні «двох Україн» як стану внутрішньої роздвоєності - між «Сходом» і «Заходом», совєтським минулим та «європейським» майбутнім, регіонально-малоросійською та самобутньо-українською ідентичністю. У другій частині в короткому історичному екскурсі я з’ясовую цивілізаційні підстави української амбівалентності; у третій - показую цю амбівалентність на актуальному соціологічному матеріалі; у четвертій - звертаю увагу на внутрішню суперечливість, «шизофренічність» амбівалентної свідомості та відповідних внутрішньо- й зовнішньополітичних орієнтацій. Далі, у п’ятій частині, я показую піддатливість такої свідомості на різноманітні ідеологічні маніпуляції з боку влади, зацікавленої у збереженні й зміцненні суспільної амбівалентності та утриманні суспільства в негромадянському стані. У шостій частині я аналізую конкретний приклад такої боротьби влади з суспільством - імітування «демократичних» виборів до українського парламенту, показуючи водно¬


Двоїстість чи двозначність?
19
час певну здатність суспільства до опору. І нарешті в останній, сьомій частині я ставлю питання про перспективи співіснування «двох Україн», двох тенденцій суспільного розвитку, у контексті подолання суспільної амбівалентності та протидії авторитарній політиці «шантажистської» держави.
Дві України
Як автор, котрий чи не першим використав образ «двох Україн» у заголовку статті (1992),8 мушу post factum визнати небезпечну амбівалентність цієї метафори: вона здатна багато чого прояснити, але й не менше - затуманити і заплутати.
Кожен, хто коли-небудь бував на «далекому сході» й «далекому заході» України - скажімо, у Донецьку та Львові, - поза сумнівом, визнає, що це різні країни, різні світи, різні цивілізації. Архітектурні відмінності, зрозуміло, найочевидніші. Львів - типове центральноєвропейське місто, зі слідами німецької готики, італійського ренесансу, польського бароко і, звісно, віденського модерну. Місто, в якому навіть за совєт- ських часів церкви незмінно заповнювалися віруючими, а численні кав’ярні залишалися традиційним місцем зустрічей, відпочинку й невимушених розмов.
Глибинні відмінності виглядають ще суттєвішими. Західні українці ніколи не інтерналізували комунізму, не сприймали Совєтський Союз як «свою» країну, а Совєтську Армію - як «визволительку»; для більшості з них «совєти» були всього лише черговим окупантом, котрий прийшов замінити попередніх. Отож, «совєтам» наперекір, «західняки» вперто продовжували хрестити своїх дітей у підпільній, ліквідованій Сталіном, греко-католицькій церкві, співати за чаркою заборонених стрілецьких пісень і розповідати одне одному незліченні анекдоти про «москалів», котрі полетіли в космос - але, на жаль, не всі. Ізольовані від «Європи», вони все ж зберігали дрібні «бюргерські» звички, навіть по селах одягаючи щонеділі до церкви костюм із краваткою й до блиску начищені черевики, чи дбайливо передаючи з покоління у покоління, від матерів до дочок вибагливі кулінарні рецепти віденсько-кра- ківських солодощів. Навіть у злиднях вони опирались душев¬


20
Дві України
ній люмпенізації, залишаючись у незліченних побутових дрібницях «буржуями», «бюргерами», «міщанами», членами передвоєнного bürgerliche Gesellschaft, знищеного дотла на сході більшовиками.
Донецьк представляє своєрідну альтернативу західноукраїнській «буржуйськості»: прекрасний новий світ переможної революції та пролетарського інтернаціоналізму. Типове совєтське місто, десятки яких розкинулися між Кривбасом і Кузбасом, Норильськом і Карагандою. Головні пам’ятки тут - монументи Леніну, вулиці й площі і, звісно, фабрики його імені, а також потворні будинки з масивними колонами й маленькими вікнами - у псевдокласичному стилі, прозваному в народі «сталінським репресансом». Люди тут розмовляють іншою мовою, яку вважають російською, відвідують інші церкви (якщо взагалі відвідують), дивляться інші телеканали, слухають іншу музику, голосують за цілком інші політичні партії. Тут навіть місцеве начальство, навіть нуворіші залишаються «пролетарями» - в тому самому найзагальнішому, побутово-психологічному сенсі, в якому навіть найзлиден- ніші «западенці» залишаються «буржуями». Досить, зрештою, послухати розмови східноукраїнських еліт на Мельни- ченкових плівках, аби зрозуміти, яка саме «пролетарськість» тут, а відтак і по всій Україні, домінує - на противагу недолугій галицькій «буржуазності».
Статистика невблаганно підтверджує значні соціальні відмінності між регіонами (для зіставлення тут узято не Донецьку, а меншу, Луганську, область, котра як за чисельністю населення, так і за рівнем урбанізації-індустріалізації близька до Львівської):9
‘
% від загальної кількості (по Україні)
Львівська
обл.
Луганська
обл.
Населення
5.5
5.3
Розлучень
3.9
6.1
Позашлюбних дітей
2.5
5.2
Засуджених злочинців
3.6
7.5
Неповнолітніх злочинців
4.2
7.1


Двоїстість чи двозначність?
21
% від загальної кількості (по Україні)
Львівська
обл.
Луганська
обл.
Алкоголіків
3.9
6.9
Наркоманів
2.0
4.4
Хворих на сифіліс
2.7
7.2
Хворих на гонорею
2.7
6.7
Хворих на СНІД
0.5
2.4
Не менше вражають і політичні відмінності. Опитування громадської думки показують, що західні українці в основній своїй масі є завзятими антикомуністами й антисовєтчиками; вони переконані, що Росія - головний ворог України, а Америка - головний союзник; вони підтримують радикальні економічні реформи, приватну власність, демократизацію, відродження української мови й культури і, звісно, вступ України до ЄС та НАТО. Східні українці схиляються до протилежних поглядів. Вони підтримують вступ України до російсько-білоруського союзу, відновлення совєтської планової економіки, зміцнення авторитарної президентської влади і, звісно, узаконення російської мови як «другої офіційної» - що на практиці (як наочно підтверджує білоруський приклад) означає подальше домінування російської й марґіналізацію «тубільної».
Ці відмінності спонукають багатьох спостерігачів (не конче запеклих українофобів чи агентів російського ҐРУ) до песимістичного висновку про неминучий чи, навіть, бажаний поділ України на дві частини, оскільки Захід і Схід є надто різними цивілізаційними утвореннями, аби успішно співіснувати в рамках одного державного організму.10 Парадокс цього висновку, однак, полягає в тому, що ніхто не може переконливо пояснити, де закінчується одна частина й починається друга і вздовж якої конкретної лінії має відбутися вищезгаданий поділ. Русифікація України (доповнена згодом совєтизацією) тривала століттями, поширюючись на нові й нові регіони, нові й нові групи населення. Імперія наступала,


22
Дві України
як регулярна армія: захоплюючи передусім великі міста й стратегічні пункти, поневолюючи та/або винищуючи тубільні еліти і встановлюючи скрізь де можна наочні символи свого панування. Українство опиралося мовчки, по-партизанськи, переховуючись по глухих селах, сімейних фортецях та вузьких напівконспіративних (чи офіційно ґеттоїзованих - як Спілка письменників) інтелігентських середовищах. Як наслідок, «дві України» злилися, сплавилися в одну, залишаючись при тому різними, по суті, чужорідними тілами. Вони проникли, просочилися одна в одну так глибоко, що навіть у «європейському» Львові можна знайти доволі прикмет що- найпотворнішого совєтизму, а в безнадійно, здавалось би, со- вєтизованому Донбасі можна з подивом відкрити для себе щось цілком українське, а подеколи і цілком «європейське». Ці «дві України» співіснують не поруч, а радше всередині одна одної - як два символи й дві потенційні можливості подальшого розвитку: «повернення до Європи» чи занурення у Євразію, набуття самобутньої української ідентичності чи остаточного розчинення в ідентичності совєтсько-православно- східнослов’янській. Львів і Донецьк можна, звісно, вважати своєрідними географічними й геополітичними символами цих «двох Україн», такими собі умовними полюсами українського «глобуса». Але вкрай небезпечно екстраполювати ідеологічні особливості цих двох крайніх точок на решту українських регіонів.
Річ не лише в тім, що всі регіони між умовним «Львовом» і умовним «Донецьком» є надзвичайно різнорідними, кожен зі своєю власною комбінацією «українськості» і «російськос- ті», «європейсько^ті» і «совєтизму». Справа також у тому, що «дві України» можна знайти ледь не в кожному індивідові, катастрофічно амбівалентному, роздвоєному - і в своїх ідеологічних орієнтаціях, і в своїй ідентичності, і в своїй повсякденній поведінці. Амбівалентність не лише перешкоджає консолідації нації для вирішення тих чи тих життєво важливих для неї завдань, а й парадоксальним чином запобігає її розколові на «дві України» - відповідно до протилежних і, в принципі, несумісних між собою імперативів розвитку. В


Двоїстість чи двозначність?
23
цьому сенсі, на рівні емпірії, можна справді говорити не про «дві України», а про безліч.11 Але на рівні виразно означених і озвучених ідеологем їх таки лише дві - совєтська й анти- совєтська, євразійська і європейська, малоросійська і, власне, українська. Саме ці дві абстракції, яких у чистому вигляді не існує в природі - як не існує на поверхні землі чогось такого, як «Північний полюс» або «Південний», - визначають магнітні лінії й просторові координати для реальних теренів, заповнених різними людьми, ідеологіями, ідентичностями. Можна все це різноманіття окреслити як «двадцять дві України» або й «безліч», але для моделювання певних суспільних процесів мені видається доречнішим і продуктивнішим концептуалізувати увесь цей гетерогенний простір між двома полюсами як таку собі «третю Україну» - неозвучену, неозначену і невизначену, у більшості випадків амбівалентну,12 приречену на роль об’єкта, а не суб’єкта політичної боротьби - такого собі великого поля бою й водночас головного приза у цьому бою між двома іншими «Українами», меншинними, але історично озвученими й оприявленими, - Україною українською та совєтською, Україною, що намагається реабілітувати ветеранів УПА, й Україною, що намагається відсвяткувати черговий ювілей Переяславського «возз’єднання», Україною, що декларує своє «повернення до Європи», й Україною, що рветься «назад до СССР».
•«Наша західна орієнтація»
Орест Субтельний написав свого часу, що історія України є похідною від її географії.13 У певному сенсі можна ствердити й протилежне: політична географія України є похідною від її історії. Приналежність різних українських земель до різних державних і цивілізаційних утворень, їх різночасна, за різних обставин та на різних умовах інкорпорація до Росії та/або СССР обумовили їхню значну ріднорідність, зокрема - різний рівень поширення і проникнення новочасного українського націоналізму й формування новочасної національної ідентичності. Українська нація як певна «уявлена спільнота» «і мертвих, і живих, і ненароджених», витворена кирило-


24
Дві України
методієвцями й легітимізована Грушевським, «уявилася» в різних регіонах різною мірою, вступивши у непримиренний конфлікт з іншими «уявленнями» і, відповідно, тотожностями - насамперед російсько-совєтськими.
Українська спільнота від самого початку мусила вирішувати нелегке завдання емансипації від спільноти «загально- руської» («православної»), а отже й шукати відповідні символічні ресурси та аргументи на користь такої емансипації. Йшлося не просто про утвердження власної самобутності (панівний дискурс її, у принипі, не заперечував - але виключно як явище регіональне, «малоросійське»); йшлося також про наголошування відмінностей підставових, цивілізаційних, які б обґрунтовували не просто інакшість, а й цілковиту відмінність від росіян, несумісність із ними, зумовлену приналежністю до різних цивілізацій.
Закономірно, що головним аргументом на користь такої відмінності та несумісності стала напівреальна-напівміфічна приналежність України до «іншої» - європейської - цивілізації, із якою Росія ніколи себе беззастережно не ототожнювала, а тим більше не ототожнювали себе з Росією європейці. Імпліцитно така емансипаційна стратегія з’являється уже в ранньому українському націоналізмі - у текстах кири- ло-методіївців (попри їхню формально слов’янофільську риторику);14 повного, однак, мірою цю стратегію артикулює Михайло Грушевський - насамперед у серії політичних памфлетів «На порозі нової України», опублікованих 1918 року. Серед текстів, присвячених облаштуванню нової, щойно уне- залежненої держави, є один, присвячений засадам зовнішньої політики, під характерною назвою «Нашазахідна орієнтація».
У ньому Михайло Грушевський доволі переконливо показує, що впродовж століть «Україна жила одним життям, одними ідеями із Заходом. У нього черпала культурні засоби, у нього брала взірці для своєї культури». Водночас він нагадує, що від кінця XVIII століття, від занепаду Гетьманщини, зв’язки України з Заходом «слабнуть і занепадають під натиском примусового російщення українського життя»;


Двоїстість чи двозначність?
25
Україна XIX в. була відірвана від Заходу, відЄвропи і обернена лицем на північ, ткнута носом в глухий кут виликору- ської культури й життя. Все українське життя було вивернуте з своїх нормальних умов, історично і географічно сформованої колії й викинуто на великоруський ґрунт, на потопт і розграблення.10
«Повернення до Європи» означало, таким чином, для одного з батьків-засновників української нації повернення до «норми», усунення певної історичної несправедливості, направлення своєрідного історичного «вивиху». Емансипую- чись від Росії, українські націоналісти мусили не лише патетично утверджувати свою «європейськість» (на противагу російській «азіатськості»), а й уоієм-поієпб перебирати західні ліберально-демократичні цінності як начебто «природні» для українців (і, звісно, «неприродні» для росіян).
Характерно, однак, що майже всі міркування про «європейськість» України ґрунтуються на фактах із її давньої, а не модерної історії, - тобто беруться із тих часів, коли саме поняття «європейськості» (як і «українськості») мало цілком інше значення, не надто виокремлюючись із «західної хри- стиянськості» в одному випадку та із «православної руськос- ті» в другому.
Київська держава, - писав сорок років тому Іван Лисяк-Руд- ницький, - поєднувала переважно східню, грецько-візантій- ську релігійну й культурну традицію з переважно західньою суспільною й політичною структурою... Політичний візанти- нізм залишився цілком чужий Київській Русі... У домонголь- ській Русі, як на середньовічному Заході та на відміну від Візантії й Москви, державна й церковна влади були не злиті, а розділені, причому кожна з них була автономною у своїй власній сфері. Державність Києва носила на собі виразну печать духа свободи. На це склалися наступні чинники: суспільний лад, що його характеризували договірні відносини; пошанування прав і гідности індивідуума; обмеження монархічної влади князя боярською радою й народним вічем; самоуправне життя міських громад; територіяльна децентралізація на квазіфедеративний кшталт. І цей свободолюбний,


26
Дві України
європейський по своїй суті, дух притаманний і українським державним організаціям пізніших епох. Галицько-Волинська держава 13-14 століть виразно еволюціонувала до февдаль- ного устрою. Дозрілий февдалізм, включно з февдальним парляментаризмом, знаходимо в Литовсько-Руській державі 14-16 століть. Козацька держава 17-18 століть посідала становий устрій (Staendestaat, society of estates). І це не був випадок, що в 19 стол., в добу, коли Україна була політично асимільована Росією, всеросійський лібералізм і конститу- ціалізм знаходив собі найсильнішу підпору власне в українських провінціях імперії.16
Інший український інтелектуал, знаний візантолог Ігор Шевченко, в есеї під такою самою назвою («Україна між Сходом і Заходом») теж стверджував, що «деякі області України підпали під вплив Заходу ще до 1349 року; після 1569 р. цей вплив значно посилився і поширився, протривавши до 1793 року. А коли говорити про вплив польських еліт на Західну та Правобережну Україну, його часову межу можна продовжити до 1918 чи навіть до 1939 р.» Він визнавав, правда, що «цей “Захід” виступав передовсім у польському кунтуші... і в переломну добу XVI-XVII ст. його головну культурну місію здійснив знову ж таки польський варіант католицької контрреформації». Більше за те, як фаховий візантолог, він розрізняв «перший вплив візантійського “Сходу” [що] прийшов до України з півдня - як із самої візантійської столиці, так і через візантинізовані Балкани», та «другу хвилю візантійського впливу [що] надійшла з півночі: спочатку не надто сильна - з Московського царства, потім дужча - звідти ж, із Російської імперії».17
Неупереджений науковий аналіз закономірно привів Ігоря Шевченка до не надто приємного для багатьох українців висновку про те, що як тільки «неовізантинізм - культурна опора Московського царства - програв двобій [і] Російська імперія почала великими порціями імпортувати культуру із Заходу (...) західні цінності вже через Росію перекочували і в її українські володіння». У підсумку, «важливою загальною рисою українських культурних зв’язків як зі “Сходом”, так і з


Двоїстість чи двозначність?
27
Заходом [був] брак прямого доступу до оригінальних джерел, якого У країна дуже часто і дуже довго не мала. Закордонні культурні цінності надходили сюди через посередників... Другорядність української культури означала й певну її слабкість».18
Це, як здається, доречне пояснення до слів Грушевського про «глухий кут великоруської культури», у який Україна була «ткнута носом» від кінця XVIII століття. Адже річ не в самій по собі російській культурі, котра якраз від XIX ст. стає по-справжньому цікавою й привабливою, зокрема й для багатьох українців. Річ у «другорядності» («вторинності») культури української, обмеженої - через бездержавність української нації - у безпосередніх зв’язках зі світом і, що ще гірше, позбавленої верхніх, освічених суспільних прошарків. Від того часу і, по суті, донині Україною управляють переважно територіальні, а не національні еліти, великою мірою обумовлюючи її загальну, зокрема й культурну, недорозвиненість.
1918 року, однак, ні Грушевський, ні будь-хто інший не міг, певно, передбачити, що за якихось півтора десятиліття Російська імперія виглядатиме ледь не «втраченим раєм» для мільйонів українців, приречених на голодну смерть у «глухому куті» східноєвропейської історії. Мусило минути багато десятиліть, перш ніж 1991 року незалежна Україна змогла повернутись до гасла «повернення до Європи», проголошеного Грушевським, а сам Грушевський потрапив до пантеону батьків-засновників новопосталої нації.
Гасло «повернення до Європи», проте, так і залишилось гаслом, натомість реальних кроків у цьому напрямку, по суті, зроблено не було. Одні винуватять у цьому Захід, який не надто цікавиться Україною; другі винуватять Росію, яка ефективно блокує всі українські європеїзаційні потуги; треті винуватять українських керівників, які говорять одне, роблять інше; четверті валять усе на український народ, котрий в основній своїй масі виявився далеко не таким «європейським», як про це мріялося прозахідним українським інтелектуалам. Кожен докір є досить серйозним і вартим уваги,


28
Дві України
проте, як здається, саме тотожність населення (у широкому, культурно-цивілізаційному сенсі) є вирішальним чинником, що обумовлює особливості українського розвитку чи, власне, недорозвиненості.
Розмаїття тотожностей
Перший за постсовєтські часи перепис населення, проведений в Україні 2001 року, показав, що істотно зросла чисельність людей, які декларують себе етнічними українцями (77.8% проти 72.7% у переписі 1989 року), - головним чином за рахунок зменшення людей, що декларують себе етнічними росіянами (17.3% тепер проти 22.1% в 1989 р.). Чисельність інших національностей істотно не змінилася (4.9% в 2001 році проти 5.1% в 1989-му). Під час перепису з’ясувалося також, що 85.2% етнічних українців (66.3% від усього населення) вважають своєю «рідною мовою» українську, тимчасом як 14.8% (11.5% від усього населення) - російську. Що ж до росіян, то майже всі вони (96%) визнали російську «рідною» - цілком закономірний результат у країні, де протягом кількох століть здійснювалася політика русифікації. І все ж, як показав перепис, понад дві третини громадян України (67.5%) називають «рідною мовою» українську (на 2.8% більше, ніж 1989 р.), тимчасом як 29.6% вважають «рідною мовою» російську (на 3.2% менше, ніж у 1989-му).19
Перебуваючи в Україні, однак, неважко помітити, що ані етнічність не є для багатьох людей чимось істотним, ані українська мова («рідна» начебто для двох третин населення) не є засобом публічного спілкування у більшості великих міст. Це спонукає соціологів до прискіпливішого аналізу отриманих результатів та диференційованішого підходу до мовно- культурної та етнічної ідентичності. Наприклад, розширивши вибір можливих тотожностей, вони з’ясували під час опитування, що тільки 56% респондентів вважають себе «лише українцями», ще менше (11%)- «лише росіянами», натомість майже 27% назвали себе «і українцями, і росіянами», у тому числі 7.4% - «більш українцями, як росіянами», 14.3% -


Двоїстість чи двозначність?
29
«українцями й росіянами однаковою мірою», і 4.9% - «більш росіянами, як українцями».20
Крім того, соціологи поставили під сумнів саме поняття «рідна мова» як емоційно забарвлене й методологічно некоректне. (Докладніше про це - у наступному розділі). Застосувавши в опитуваннях точніший, на їхню думку, термін «мова повсякденного спілкувння», вони з’ясували, що лише 40-45% етнічних українців воліють спілкуватись по-українськи, натомість 30-33% - по-російськи. Опитування показують також, що 60% українців вільно володіє російською мовою і 33% росіян - українською. Під цим кутом зору населення України можна умовно поділити на українських мо- нолінґвів (20%), українських білінґвів (52%), російських бі- лінґвів (8%) та російських монолінґвів (14%). Якщо ж ідеться про якість мови, то населення краю, виявляється, розмовляє більш-менш правильною українською (40%), більш-менш правильною російською (42%), а також - різноманітними відмінами суржика (18%).21
Замість виразної «української (етнічної) більшості» та «російської (етнічної) меншості», соціологи виявили дві приблизно однакові за чисельністю групи, які згрубіла можна означити як «українофони» та «русофони». А проте й така спроба концептуалізувати українське суспільство у мовно-культурних, а не в суто етнічних термінах виявилася не надто успішною. По-перше, вона ігнорувала наявність третьої, «проміжної» групи людей двомовних (чи, у випадку суржика, «на- півмовних»), що мають мінливу, невиразну чи просто подвійну тотожність. А по-друге, вона дещо переоцінювала важливість мовного компонента у самоідентифікації українців (а точніше - переоцінювала його практичне значення, відбите у формулі «мова повсякденного спілкування», і недооцінювала значення символічне, відбите в терміні «рідна мова»). Опитування 1998 року показало, що лише 3.9% респондентів погоджується з твердженням, що саме українська мова робить людину українцем. Ще 4.9% назвали визначальним чинником «усвідомлення окремої української історії», 22.7% - наявність «українських предків», 17.3% - «громадянство», 40.4% -


зо
Дві України
«усвідомлення себе українцем» (10.7% не змогли дати однозначної відповіді).22 Це, звісно, зовсім не означає, що лише 3.9% жителів України переймається долею української мови. Навпаки, за даними іншого (2000 р.) дослідження, 94.7% опитаних українців і 83.4% етнічних росіян погодилися з тезою, що їхні діти/онуки повинні навчатися української.23 Це означає, отже, їхнє загалом прихильне ставлення до мовно- культурного відродження української нації, але також - усвідомлення глибини русифікаційних процесів і визнання об’єктивної неможливості сформувати широку загальнонаціональну ідентичність на ексклюзивній мовно-культурній основі.
Те саме опитування показало, що лише 22.2% респондентів цілковито погоджується з твердженням, що «Україна повинна бути насамперед державою українського народу», ще 9.3% радше погоджується; натомість 30.7% твердо переконані, що «Україна повинна бути в основному державою без етнічного визначення», і ще 9.5% схиляються до цієї думки. (18.4% зайняли серединну позицію, 9.8% не відповіли).24 Першу з окреслених тут постав можна назвати «українофільською», другу - «русофільською» чи, точніше, «совєтофільською». (В кожнім разі, цю другу поставу не слід плутати з прихильністю до «громадянської держави» як її розуміють на Заході. Традицій такої держави в Україні практично немає, як і майже немає громадянського суспільства, а тому за окресленою вище позірно «громадянською» поставою криється найчастіше російсько-націоналістичне чи совєтсько-імперське прагнення зберегти в Україні постколоніальний статус-кво. Для багатьох постсовєтських жителів «держава без етнічного визначення» є прямим, свідомим чи підсвідомим, нагадуванням про Совєт- ський Союз - а не про Сполучені Штати або Швейцарію).
Якщо це припущення слушне, ми знайдемо безліч цікавих кореляцій між чисельністю «свідомих українців» (22-32%) та кількістю людей, котрі у березні 1991 року проголосували проти ґорбачовської «оновленої федерації»; котрі у грудні того самого року підтримали не лише українську незалежність, а й антисовєтських, антикомуністичних кандидатів у прези¬


Двоїстість чи двозначність?
31
денти; котрі нині підтримують вступ України у НАТО (23- 25%) й заперечують проти союзу з Росією та Білоруссю (23- 26% );25 котрі беззастережно вважають себе патріотами України (25.8%), схвалюють багатопартійну систему (25-27%)26 й називають Другу світову війну Другою світовою, а не (на сталінський манір) «Великою Вітчиняною» (26.9%);27 котрі стверджуть, що «Переяславська рада» символізує для них початок поневолення України Росією (19%) або й узагалі нічого не означає (17%)28 і котрі на останніх парламентських виборах проголосували за націонал-демократів (23% за «Нашу Україну» й 7% за Блок ЮліїТимошенко). І навпаки, чисельність «переконаних совєтофілів» (30-40%) приблизно збігається з кількістю людей, що підтримують гіпотетичний союз із Росією та Білоруссю (40.8% у 2000 р.) й заперечують проти вступу України у НАТО (33.5%); вважають Другу світову війну «Великою Вітчизняною» (62%), а Переяславську раду - «символом єднання двох братніх слов’янських народів» (38%); виступають проти багатопартійності (42- 43%) і наполягають на узаконенні російської мови як «другої державної» (44%)29 (що на практиці, як показує білоруський досвід, означає лише узаконення постколоніального статусу- кво, себто тотальної домінації російської мови і подальшої марґіналізації тубільної - у даному випадку, української).
У недавно опублікованому дослідженні громадської думки в Росії, Молдові, Білорусі та Україні щодо «європейської» та/або «східнослов’янської» інтеграції відповідних країн автори мусили визнати, що «сама по собі національність не має великого значення... Зате мова є істотною в Україні, де ті, котрі послуговуються вдома українською, виявляють меншу прихильність до зближення з Росією та іншими постсовєт- ськими республіками».30 Згадані автори підтвердили також, що в усіх чотирьох країнах існує помітна кореляція між «європейським вибором» та проринковими партіями, як і між «слов’янським вибором» та комуністичним.31 Така сама кореляція існує в Україні, Молдові та Білорусі (проте, характерно, не в Росії) між «європейським вибором» і так званими «націоналістами». Автори, щоправда, витлумачують це яви¬


32
Дві України
ще надто спрощено. Проєвропейська постава, вважають вони, «приваблює багатьох націоналістів», бо їм здається, що «вступ до Європейського Союзу є найефективнішим засобом забезпечити себе від того “обмеженого суверенітету”, який вони мали в СССР». Складніша правда полягає в тому, що «націоналісти» і проринкові ліберали в усіх цих країнах (окрім Росії) - це, здебільшого, ті самі люди, невипадково охрещені тут «націонал-демократами». Для більшості з них (хоча й не для всіх) «націоналістичний» проект є лише частиною ширшого проекту політичної лібералізації та демократичних реформ.
Соціологічні опитування в Україні виявляють позитивну кореляцію між чисельністю «свідомих українців» (себто «націоналістів») та прихильників ринкових реформ і таку саму кореляцію між чисельністю «переконаних совєтофілів» та запеклих противників вільного ринку. Одне з опитувань 2001 року показало, що, на думку 26% опитаних, головною рисою президента має бути його відданість демократії та ринковим реформам, натомість 35% ствердили, що його головною рисою має бути піклування про соціальну справедливіть та рівність (22% не відповіли, і ще 15% опитаних ствердили, що презкдентова «соціалістична/капіталістична» орієнтація не має значення, головне, щоб він був яскравою, сильною особистістю).32 Приблизно та сама кількість людей у рамках цього ж опитування погодилася, що краще мати економіку з високими цінами, проте без дефіциту і черг (24%), тимчасом як 34% ствердили протилежне (і, знову ж таки, 40% не змогли визначитися).33
Таким чином, хоча взаємозалежність між мовою, ідентичність та соціально-політичними преференціями респондента не є однозначною й жорстко детермінованою, проте, поза сумнівом, вона є статистично значущою, а отже й придатною до всіляких політичних прогнозів, як і, зрештою (на жаль), політтехнологічних маніпуляцій. Вищий рівень національної самосвідомості та прихильності до євроатлантичної інтеграції й західних ліберально-демократичних цінностей помітний у менш русифікованих/совєтизованих західних


Двоїстість чи двозначність?
33
регіонах країни, натомість найнижчий рівень національної самосвідомості і найсильніші совєтофільські, антизахідні настрої спостерігаються у найбільш русифікованих/совєтизо- ваних регіонах південного сходу.34 Це породжує справді сильну спокусу концептуалізувати Україну спрощеним, схематичним чином, протиставляючи (начебто) «націоналістичний» Захід (начебто) «проросійському» Сходові.
Постсовєтська шизофренія
Справді, опитування громадської думки показують, що українське суспільство кардинально поділене практично з усіх життєво важливих для країни питань (за винятком хіба що питання про територіальну цілісність35). Але ще цікавіше, що жодна з двох груп - ні «свідомі українці», ні переконані «русофіли» (чи, радше, «совєтофіли») - не представляють, як правило, більшості. Найчастіше відносною, а подеколи й абсолютною більшістю є третя, аморфна й амбівалентна група респондентів, котрі «не визначилися», «не знають», «не цікавляться» даним питанням, або й просто з якихось своїх причин «не бажають відповідати». Яскравий зразок такої амбівалентності оприявнився в одному з опитувань 1996 року, коли 13% респондентів зарахували себе до прихильників капіталістичного шляху розвитку, 20% - до прихильників соціалізму, 25% сказали, що не підтримують ні тих, ні тих, 22% просто не визначилися, а 18% заявили, що готові підтримати хоч тих, хоч других, аби лиш уникнути можливого конфлікту.36
Відтоді, як можна судити з багатьох інших опитувань, амбівалентність суспільства істотно не змінилася. З року в рік приблизно четвертина опитаних називає Росію головним ворогом України, інша четвертина - її головним союзником, тимчасом як решта (половина опитаних) не має виразної думки.37 1 1997, і 2002 року 38% опитаних підтримували ідею гіпотетичного вступу України до НАТО, 21-23% не підтримували, 42-39% не цікавились цим питанням або не могли визначитися.38 За найновішими даними, 21% опитаних вважає, що їхні представники в парламенті повинні обстоювати


34
Дві України
швидший рух до ринкових перетворень, 25% вважає, що навпаки, треба добиватись повернення до централізованої державної економіки, 27% не могли визначитися, а ще 27% - підтримали «обережне, поступове просування до ринкової економіки», тобто приблизно те, що й відбувається в Україні ось уже десять років.39
1998 року приблизно однакова кількість опитаних погодилася (36%) і не погодился (37%) з твердженням, що «необхідно якнайшвидше провести референдум і відновити союз братніх радянських народів» (27% не визначилися). Водночас соціологи задали тим самим респондентам ще одне питання (по суті, те саме, але інакше сформульоване): «Хоча на шляху нашої державності багато перешкод, я все одно ввважаю: Україна повинна бути незалежною». Погодилося з цим твердженням 61% опитаних, не погодилося 19%, не змогло визначитися 20%.40 Таким чином, кількість людей, які б хотіли відновлення «союзу» (36%), виявилася майже вдвічі більшою за кількість противників української незалежності (19%). Іншими словами, майже половина з них переконана, що відновлення «союзу» і збереження незалежності можна якимсь чином поєднати.
Західні коментатори називають цей феномен «постсовєт- ською шизофренією»,41 українські інтелектуали - з могильним гумором іронізують з катастрофічної аморфності нації, «що в ній більш як половина народу, згідно з усіма соціологічними і всілякими іншими опитуваннями, ніколи з відповіддю не визначається. Причому з будь-якою відповіддю на будь- яке запитання. Схвалюєте чи засуджуєте? Любите чи не любите? Хочете чи не хочете? Живете чи виживаєте? Є ви чи вас немає? З відповіддю не визначилися».42 Соціологи прецизійно окреслюють цей феномен як «суспільну амбівалентність» - «паралельну орієнтацію на взаємовиключні цінності», що є характерною ознакою всякого перехідного періоду - періоду зіткнення двох політичних культур, двох моделей суспільної (політичної, економічної і, навіть, мовної) поведінки.43 «’’Світоглядна роздрібненість” - так можна схарактеризувати сьогоднішній стан суспільної свідомості», - пише


Двоїстість чи двозначність?
35
з подібного приводу російський дослідник.44 Українська авторка йде ще далі, говорячи про Україну як державу, котра «аж надто довго (і, здається, штучно) затрималась у маргінальному стані». Суспільство марґіналів, виплекане більшовицьким ладом, - пише вона, - це суспільство індивідів «індиферентних до думки, до її розвитку, до самого процесу думання, тобто до інтелектуально-духовних навантажень як норми». «Характерні риси маргінального суб’єкта: неспроможність виділити джерело внутрішнього конфлікту, дезор- ганізованість, відчуття неприлаштованості, розчарування; поєднання цих рис із честолюбством та агресивністю». Фактично йдеться про суспільство, де домінує «совок» («гомо совє- тікус») - «гібрид раціонального та інфантильного в межах єдиної свідомості». «Наше суспільство “переходу-зламу”, - підсумовує авторка, - явище інфантильне».45
В періхідні періоди така свідомість є своєрідним способом «міфологічного», ірраціонального примирення взаємовик- лючних цінностей і моделей, таким собі «магічним» засобом осягнення психологічного комфорту в дискомфортних умовах, коли «за право вибору треба розплачуватися відповідальністю, за свободу - невизначеністю, за рівність можливостей-критичним поцінуванням своїх здатностей».46 У цьому сенсі вона відіграє й певну позитивну роль, захищаючи все суспільство та кожного окремого індивіда від неминучих психологічних травм, зумовлених стрімкими й жортсткими змінами у довколишньому світі. Проте з часом вона перетворюється на нестерпний тягар, колективний невроз, який робить суспільство беззахисним перед пропагандистськими маніпуляціями владних «психотерапевтів». Стабільність перетворюється на потворну стагнацію, підсвідома двоїстість - на свідому двозначність. Люди з розмитою ідентичністю і невиразним уявленням про оптимальний напрямок розвитку країни стають натуральною здобиччю офіційної пропаганди та авторитарного шантажу.
Зайве доводити, що саме владна посткомуністична олігархія найбільш зацікавлена в утриманні суспільства у негро- мадянському - атомізованому, відчуженому, заляканому і


36
Дві України
здезорієнтованому - стані. Структуризація суспільства й перетворення за його допомогою наявної леніністської держави в правову і демократичну означало би появу конкурентного політичного й економічного середовища, до виживання в якому компрадорська еліта в Україні явно не готова. Тому для контролю над «негромадянським суспільством» владна олігархія використовує, поряд із традиційними засобами (успадкований від СССР апарат насильства, монополізовані мас- медії), своєрідну ерзац-ідеологію, яка має мінімальне позитивне наповнення (так звана «злагода»), зате обширно окреслюється у негативних термінах: ми погані, але не найгірші; ми маємо такі і такі (загалом незліченні) недоліки, але хто їх не має? Все-таки в нас немає війни, як на Кавказі чи на Балканах; нашим злодіям ще далеко до російських та африканських; наш авторитаризм чи, пак, «молода демократія», хоч і справді «недосконала», все ж куди досконаліша від туркменської та білоруської.
Вся ця квазі-ідеологія великою мірою грунтується на панічній боязні будь-якого конфлікту («аби не було війни»), виплеканої ще за совєтських часів і дбайливо підтримуваної в тому ж таки «негромадянському суспільстві» у часи пост- совєтські. При цьому саме поняття «конфлікту» незмінно пов’язується в панівному дискурсі з «кровопролиттям», «насильством» та іншими жахами, яких у посткомуністичному світі справді виявилося чимало. Натомість ідея про те, що конфлікт не конче має бути насильницьким, виводиться за рамки дискусії, як і загалом очевидна на Заході думка про те, що саме конфлікт («творча незгода», як сказав би Дені де Ружмон),47 закутий у жорсткі рамки відповідних інституцій та процедур, є джерелом енергії й динамічного розвитку демократичних суспільств. По суті, олігархічна влада в посткомуністичних країнах нав’язує суспільству ідеологію «поганого миру», котрий, безумовно, кращий, ніж «добра війна», але котрий на практиці виявляється також альтернативою «доброго миру». Власне, самої ідеї «доброго миру» у панівному дискурсі немов не існує: вибір зводиться до «поганого» (влада) і «ще гіршого» (опозиція).


Двоїстість чи двозначність?
37
На відміну від комуністичної влади, котра меґаломанськи проголошувала себе «розумом, честю і совістю епохи», її посткомуністичні наступники в цьому сенсі скромніші. їхня головна роль - зберегти для вдячних співгромадян «поганенький мир», не допустивши до влади страшних комуністичних реваншистів і ще страшніших буржуазних націоналістів, котрі при такій нагоді поперегризають горлянки одне одному, а заразом і безневинним громадянам довкола. Щоб успішно відігравати цю роль і надалі, самопроголошені «миротворці» повинні постійно зберігати суспільство в поділеному, здезо- рієнтованому й заляканому стані. Колоніальна й комуністична спадщина в Україні слугує цій справі настільки добре, що коли б її не існувало, то варто було б вигадати. Колоніальна спадщина забезпечила номенклатуру різними регіонами з різними ідентичностями, котрі можна ефективно розігрувати одне проти одного. А тоталітарно-комуністична спадщина витворила алієноване (відчужене) «негромадянське» суспільство, котре легко піддається пропагандистським маніпуляціям. Завдання олігархічної влади в Україні - зберігати обидві спадщини якомога довше.
Поки що це завдання, здається, виконується успішно. У травні 2003 року чотири різні соціологічні інституції провели незалежно одна від одної опитування громадян на тему їхнього ставлення до конституційної реформи, запропонованої президентом. При цьому з’ясувалося, що з точкою зору опозиції на цю реформу знайомі лише 28-32% опитаних, не знайомі - 64-68%. Наведені цифри багато чого говорять про наявну в Україні «свободу слова» та обізнаність громадян із життєво важливим для них, для майбутнього їхньої держави, питанням. Але ще більше вражає задеклароване цими самими громадянами небажання нічого знати. Виявляється, з-поміж тих громадян, котрі необізнані з точкою зору опозиції, познайомитися з нею хотіло б лише 37-46%, натомість 43- 54% знати її взагалі не хоче.48


38
Дві України
Олігархічна «миротворчість»
У принципі, можна погодитися з тезою Гантінгтона, що «ні бажання, ні вміння не допоможе політичним лідерам витворити демократію там, де для неї немає передумов».49 Зрештою, це лише варіація на тему давнього політологічного трюїзму про те, що кожен народ має той уряд, на який заслуговує. Це не знімає, однак, питання про відповідальність тих лідерів, котрі не мають «ні бажання, ні вміння» розбудовувати демократію і котрі навпаки, докладають неабияких зусиль, аби зруйнувати будь-які передумови для демократичного розвитку.
Ретельний аналіз такої діяльності українських лідерів здійснив у серії публікацій Тарас Кузьо. Він зокрема звернув увагу на важливий і, як правило, недооцінюваний взаємозв’язок між (слабкою) національною самосвідомістю та (слабким) громадянським суспільством. Слушно зазначивши, що «всі громадянські держави складаються як з громадянських, так і етнокультурних чинників», і що «політична ідентичність у новочасну добу пов’язана з національною ідентичністю, тому що політична самосвідомість передбачає свідому національну лояльність», він ствердив далі:
Взаємозв’язок між громадянським суспільством та національною ідентичністю лежить у серцевині перехідних процесів у постсовєтських державах на кшталт України. Національна ідентичність є “ситуаційним союзником”, а не “одвічним ворогом” громадянського суспільства... Україна і Білорусь є прикладом посткомуністичних держав, де головною проблемою, що негативно впливає на перехідні процеси, є брак - а не надмір - громадянського націоналізму... Атомізо- ване населення, регіонально розділене, цинічно настроєне щодо власної здатності впливати на [суспільні] зміни і позбавлене громадянської взаємодовіри, навряд чи здатне витворити міцне громадянське суспільство й мобілізуватись на досягнення визначеної мети. Колективна самосвідомість підтримує громадянське суспільство, тому що турбота про власну націю посилює турботу про спільне благо. Національна єдність та інтегрованість відіграють, таким чином, централь¬


Двоїстість чи двозначність?
39
ну роль у підтриманні громадянського суспільства та здійсненні [суспільної] мобілізації.50
Наступний аргумент цього автора ґрунтується на загалом очевидному факті, що всі посткомуністичні правителі, зокрема й українські, почувають глибоку нутряну недовіру до громадянського суспільства, небезпідставно вбачаючи в ньому небезпечного суперника, здатного обмежити або й припинити їхню авторитарну владу в країні. Громадянське суспільство і громадяни не є для них кимось, із ким треба домовлятися, кого треба поважати і перед ким слід звітувати за власні дії. Вся державна політика відповідно спрямовується на пригнічення громадянського суспільства, на утвердження (чи збереження) у громадян відчуття нікчемності й безпорадності перед усевладною і свавільною Державою.
Таким чином, пам’ятаючи, що основою громадянського суспільства є «повновладний народ» і що «без народу неможливе ніяке громадянське суспільство»,51 можемо легко зрозуміти, чому постсовєтська олігархія в Україні докладає таких великих зусиль, щоб атомізувати суспільство іі не допустити консолідації новочасної української нації - нації солідарних громадян, а не спільноти цинічних, відчужених, пасивних підданих. Важливу роль у здійсненні цієї стратегії виконують старі совєтські «антинаціоналістпчні» (по су іі. українофобські) стереотипи, традиційно поширені серед великої, коли не переважної частини населення:
Відмінності між західними та східними українцями [завжди] штучно загострювалися. Західних українців змальовували я к кровожерних “буржуазних націоналістів", або ще гірше - “бандерівців”, наймитів Заходу. За десять літ незалежності мало що змінилося. Постсовє і ські еліти навіть не намагалися подолати регіональні поділи. Навпаки, як показують останні вибори, вони свідомо експлуатують ці поділи щоразу, коли почувають серйозну загрозу від опозиції... Регіональні поділи дають змогу українським елітам відігравати роль самозваних посередників, третейських суддів між “націоналістичним заходом” та “проросійським сходом”. Колишні совєтські еліти, ставши сьогодні олігархічними “центристами”, пропагують


40
Дві України
свою “прагматичну” політику як начебто єдину можливість для українського суспільства зберегти “злагоду” між різними групами та регіонами. Поширене гасло “злагода” означає фактично беззастережну підтримку політики патерналістських еліт, котрі краще за інших знають, що справді добре для країни та її громадян. А без цього, мовляв, східні і західні українці вчепляться одне одному в горлянки, й Україна розвалиться. Навряд чи такі еліти можуть бути зацікавлені у подоланні регіональних поділів та суспільному порозумінні... Не маючи жодної позитивної внутрішньої чи зовнішньої політики, вони здійснюють натомість те, що Євген Головаха влучно назвав “моментократією”. Кожен живе хвилевими інтересами - на мить і для миті.52
Не маючи жодних ідей, які б консолідували націю, українські еліти реалізують стратегію так званого «третього шляху», котрий, як давно вже доведено, провадить виключно до «третього світу». У внутрішній політиці це означає поєднання найпотворніших рис деґрадованого комунізму та недорозвиненого, «дикого» капіталізму. Ця стратегія, як зауважує згаданий Тарас Кузьо, дає змогу українським владцям ухилятись від відповіді на ключові питання: «рухатися у зовнішній сфері до Європи чи до Євразії, будувати капіталізм чи якусь його суміш із соціалізмом у сфері внутрішній. Прихильники “третього шляху” хочуть того й того (...) бо цей “третій шлях” найповніше відповідає їхнім особистим інтересам».53
На міжнародній арені ця політика («моментократія») виявляється у незграбному маневруванні між Росією й Заходом, що офіційно називається «багатовекторністю» і викликає відверту ідіосинкразію у більшості закордонних політиків та спостерігачів. Дехто небезпідставно називає цю політику «шизофренічною»:
Одного дня керівники країни оголошують своє прагнення прилучитися до західних інституцій, іншого - виступають за тіснішу інтеграцію зі своїм східним сусідом Росією. Одного дня ці керівники начебто прагнуть зробити Україну регіональним лідером, іншого - ухиляються від кроків, необхідних для осягнення проголошеної мети. Щоб якось витлумачити ці


Двоїстість чи двозначність?
41
явні суперечності, українські службовці говорять про “дво- векторну” та “біполярну” закордонну політику, пояснюючи, що головним завданням для країни є “створення безпечної зони миру й стабільності” довкола себе. На жаль, небажання вибрати чіткий напрямок зовнішньої політики для своєї держави затримує її у своєрідній буферній зоні, де вона бовта- ється без толку між Сходом і Заходом, легко наражаючись на впливи й маніпуляції з обох боків.54
Тарас Кузьо відгукується з приводу цієї політики ще саркастичніше: «Хоч Кучма і полюбляє стверджувати, що закордонна політика України не є ані “прозахідною”, ані “про- російською”, а є виключно “проукраїнською”, насправді вона є виключно “прокучмівською”, оскільки слугує насамперед інтересам виконавчої влади та її олігархічних союзників».55
Така політика, як я спробую показати далі (в розділі 4), закономірно поглиблює загальну дезорієнтованість та амбівалентність українського суспільства. Західні соціологи, що кілька років тому спробували з’ясувати зовнішньополітичні орієнтації населення в чотирьох постсовєтських республіках - Україні, Молдові, Росії та Білорусі, - виявили не без подиву, що найменшою мірою «почувають себе європейцями» саме українці (а також молдавани) - тобто представники тих держав, котрі, поза сумнівом, розташовані у Європі і котрі досить часто декларують свій «європейський вибір» - і на офіційному, і на громадському рівні.
Відповіді на питання «Чи ви коли-небудь почуваєте себе європейцем?» розподілилися наступним чином:56
Білорусь
Молдова
Росія
Україна
Часто
16
9
18
8
Іноді
34
25
34
26
Рідко/ніколи
38
56
47
57
Не знаю/не відповіли
12
10
2
8
Здивування дослідників поглиблювала й та обставина, що, за їхніми ж даними, саме українці та молдавани виявляли найприхильніше ставлення до діяльності Євросоюзу та до гі¬


42
Дві України
потетичного вступу їхніх країн у ЄС (50-57% в Україні та 50-69% у Молдові); саме вони почували найменше жалю за розпадом СССР, найменше прагли створити якийсь новий союз на чолі з Росією і найменш були схильні вбачати у СШ А, Німеччині та ЄС зовнішню загрозу для своїх країн.57
Переконливо пояснити своє парадоксальне відкриття дослідники не змогли, зазначивши лише, що «європейська ідентичність, принаймні на рівні загальної публіки, не конче пов’язана з прагненням стати членом Європейського Союзу. Наші молдавські респонденти, які були найменш схильні почувати себе “європейцями”, виявилися найбільшими прихильниками вступу своєї країни в ЄС; і навпаки, росіяни, які найчастіше почували себе “європейцями”, виявилися найменш енту- зіастичними щодо ЄС та свого ймовірного членства в ньому».58
Тим часом найвірогіднішим, як здається, поясненням зазначеного парадоксу може служити той факт, що кожна нація має свої критерії «європейськості». Для росіян, а почасти й білорусів, котрі не мають наразі ні бажання, ні шансів потрапити до ЄС та Н АТО, це поняття є досить загальним, абстрактним, суто географічним. Натомість для українців та молдаван, котрі прагнуть інституціалізувати свою «європейськість» через членство у відповідних євроатлантичних організаціях, це поняття є набагато конкретнішим. У певному сенсі, вони вже оцінюють свою «європейськість» за Копенгагенськими критеріями, тобто, до певної міри, дивляться на самих себе очима «сторонніх» - європейців, інтерналізуючи їхній погляд і, природно, оцінюючи свою «європейськість» доволі скептично.
Якщо це припущення слушне, то в подібній «самокритичності» можна догледіти й певні підстави для оптимізму. В кожнім разі, українське суспільство, за всієї своєї успадкованої й новонабутої амбівалентності, виявляється досить опірним - опірнішим, ніж можна було сподіватися і ніж ми це бачимо у Росії та Білорусі, - щодо всіляких спрямованих на нього політичних маніпуляцій. У цьому сенсі десять років української незалежності можна розглядати не лише як процес неперервного нищення паростків громадянського су¬


Двоїстість чи двозначність?
43
спільства олігархічною владою та цілеспрямованого плекання нею суспільної амбівалентності, а й як хроніку своєрідного опору новонародженого суспільства й нововідродженої нації та їхніх відчайдушних спроб ту амбівалентність подолати.
Для наочності розглянемо лише один епізод цієї нерівної боротьби - березневі (2002) вибори до Верховної Ради України.
Гра з правилами
Демократичні вибори - неабиякий головний біль для більшості авторитарних режимів, котрі наполегливо імітують демократичні інституції й процедури з надією прилучитися до престижного клубу «західних демократій» чи бодай позбутися невтішної репутації міжнародних парій. Демократія нині в моді і має ціну. Модними хочуть бути усі; платити, однак, готовий не кожен. Багато хто сподівається сторгуватися, добитися знижки, розстрочки, або й просто підсунути фальшиву купюру неуважному продавцеві. Декому йдуть назустріч, як, скажімо, Росії й Китаєві, виправдовуючи це їхніми розмірами, вагою й, звісно, «національними особливостями»; на витівки інших заплющують очі - з огляду на їхній особливий статус «наших сучих синів». Україна, однак, не має ні нафти, ні ядерної зброї, ані не відіграє істотної ролі в боротьбі з міжнародним тероризмом. Відтак і місцеві лідери не мають особливого вибору, крім як «інтегруватися у Європу» (про що вони ось уже десять років невтомно повторюють), або ж розділити долю Мілошевіча чи, в кращому разі, Лукашенка.
Кожні вибори перетворюються для них на ходіння по мінному полю. Надто різкий крок ліворуч або праворуч може підірвати увесь їхній політико-економічний добробут. З одного боку, вони добре знають, що без широкомасштабних, систематичних, скоординованих зловживань владою їм уже не виграти в Україні жодних виборів, бо їхня власна популярність близька до нуля, а популярність опозиції дедалі відчутніша. З іншого, однак, боку, вони усвідомлюють, що надто відверті, брутальні й цинічні зловживання можуть урвати терпець закордонним спостерігачам і наразити Україну в осо¬


44
Дві України
бі її керівництва на досить жорсткі міжнародні санкції. А тому й зловживання владою мають бути саме такими, як треба: досить значними й ефективними, щоб забезпечити перемогу, і водночас позірно незначними і невирішальними - щоб не надто роздратувати байдужих до нашої «національної специфіки» спостерігачів. Поки що українській посткомуністичній номенклатурі вдавалось більш-менш успішно проскакувати між Сціллою міжнародних санкцій і Харібдою втрати влади на виборах, хоч кожного разу це проскакування виявлялося «менш» успішним, аніж «більш».
Протягом цілого десятиліття українська номенклатура загалом успішно продавала себе виборцям в упаковці «меншого зла». На заході посткомуністи вдавали з себе природних союзників націонал-демократів у боротьбі з «червоним реваншем»; на сході вони подавали себе як менше зло, порівняно з «западенцями-націоналістами». На президентських виборах ця схема спрацьовувала, на парламентських, однак, де вибір був ширшим і диференційованішим, за «центристських» олігархів та їхні партії голосував передусім «амбівалентний» центр країни, тимчасом як схід уперто підтримував комуністів, а захід - націонал-демократів. Таким чином, ніколи не маючи виразної більшості у парламенті, «партія президента» (доволі аморфне і різношерсте угруповання переважно «безпартійних» політиків-бізнесменів) контролювала прийняття потрібних їй рішень, вступаючи в ситуаційні союзи то з комуністами, то з націонал-демократами, або й просто шантажуючи одних чи других заірозою тривалішої коаліції з їхнім смертельним супротивником і добиваючись таким чином підтримки «менш злого» рішення. І комуністи, й націонал-демократи здебільшого піддавались на цей шантаж, бо за всієї своєї неприязні до «олігархів», одне одного ненавиділи значно дужче.
2002 року, однак, умови гри в «менше зло» суттєво ускладнилися. З одного боку, позиції комуністів помітно ослабли й вони перестали бути для багатьох українців безвідмовною «страшилкою». А з іншого боку, позиції націонал-демократів з появою Ющенка та утворенням ширшого реформістського


Двоїстість чи двозначність?
45
блоку «Наша Україна» суттєво зміцніли. Ускладнив справу й закон про вибори, ухвалений 1997 й дещо змінений 2001 року. Згідно з ним, лише половина з 450 депутатів українського парламенту мала обиратися від територіальних округів, тимчасом як друга половина обиралася від єдиного загальнонаціонального округу за партійними списками. На практиці це означало, що можливості адміністративного впливу на результати виборів у територіальних округах залишалися й далі значними, натомість у великому загальнонаціональному окрузі вони істотно обмежувались.
Для президента Кучми, безнадійно скомпрометованого наприкінці 2000 року «касетним скандалом» і приреченого так чи так зійти з політичної сцени 2004 року у зв’язку з завершенням його другого президентського терміну, вибори мали ще й специфічне випробувальне та «підготовче» значення. Йшлося про створення у парламенті необхідної лояльної до президента більшості, котра б або відкрила Кучмі шлях на третій термін, відповідно змінивши Конституцію, або, принаймні, забезпечила м’який перехід влади до надійного, назначеного самим Кучмою, спадкоємця.
Тиск влади на опозицію, її симпатиків та активістів, а також на членів дільничих виборчих комісій був небувало потужним, особливо в деяких регіонах південно-східної України, в невеликих містах та селах центральної. Посадові особи шантажували виборців, загадкові індивіди в цивільному погрожували прихильникам опозиції, декого били. У день виборів у кількох районах парамілітарні загони роз’їжджали на автах з державними номерами (sic) між виборчими дільницями, нападаючи на представників опозиції на очах у міліції, котра демонстративно не втручалася.59 У різних місцях не- встановлені «хулігани» громили штаби опозиції, підпалювали рекламні щити, відбирали і нищили опозиційні листівки й газети. Через повністю контрольоване владою і провладними кланами телебачення, а також більшість газет велась винятково брудна пропагандистська кампанія проти лідерів опозиції, передусім проти Віктора Ющенка та ЮліїТимошенко.60


46
Дві України
Українська амбівалентність стала знов головною козирною картою посткомуністичної влади. Традиційно не маючи ґрунту на заході України і втрачаючи його в центрі (на теренах історичної Речі Посполитої), посткомуністи вимушено перенесли свою основну електоральну базу на південь і схід, у найбільш русифіковані та совєтизовані регіони України, традиційно контрольовані комуністами. При цьому, як і слід було сподіватися, «вони повернулися до звичних методів мобілізації східних українців - нацьковуючи їх на своїх опонентів як на “націоналістів”».61 Пропрезидентські клани, об’єднані в блок з іронічною назвою «За єдину Україну», без зайвих вагань пожертвували «красивим» пропагандистським гаслом задля елементарного політичного самопорятунку - хоч би й ціною реанімації старих українофобських стереотипів на півдні та сході та нацьковування однієї частини країни на другу. Як і вісім років тому, на російських і пов’язаних з ними українських телеканалах залунали моторошні прогнози про жахіття, що чекають на Україну в разі перемоги «націоналістів» на чолі з Ющенком: залізна завіса на російсько- українському кордоні, припинення постачання російських нафти та газу, зупинка всіх підприємств, «примусова українізація» і, звісно, передача всіх решток майна західним транс- націоналам.
Зрозуміло, що ні Тимошенко, ні Ющенко так і не отримали змоги спростувати на відповідних телеканалах усі ці наклепи (наприклад - що Ющенко підтримує «західноукраїнських фашистів», його батько - нацистський колаборант, а дружина, колишня громадянка США, - агент ЦРУ). Соціологи припускають, що ця пропаганда коштувала блокові Ющенка приблизно 5-6% голосів - передусім серед пенсіонерів, симпатії яких тривалий час коливалися між комуністами (котрі традиційно обіцяють підвищити пенсії) та Ющенком (котрий як прем’єр-міністр це зробив, уперше за десять років зупинивши падіння української економіки).
А все ж Ющенків блок «Наша Україна» набрав за партійними списками 23% голосів; комуністи вперше за десять років фінішували не першими, а другими - з 20%; пропрезидент-


Двоїстість чи двозначність?
47
ський блок «За ЄдУ» отримав лише сумнівних 12% - попри колосальні фінансові, мас-медійні та «адміністративні» ресурси, кинуті на його підтримку. Ще один пропрезидентський політичний холдинг під назвою Соціал-демократична партія України (об’єднана), очолюваний впливовими олігархами, отримав 6%; інші олігархічні угруповання не подолали 4-від- соткового бар’єру. Найрадикальніші опоненти «Кучмівського режиму» - Соціалістична партія України та Блок Юлії Ти- мошенко - здобули по 7%, попри їхнє замовчування та/або оббріхування в мас-медіях і тотальну обструкцію їхньої передвиборчої кампанії місцевою владою в регіонах.
Підсумки виборів за партійними списками можна вважати коли й не тріумфом української демократії, то, в кожнім разі, виразним знаком, що українське суспільство стає грома- дянськішим і стійкішим щодо пропагандистських маніпуляцій та промивання мізків олігархічними мас-медіями. А проте інші вибори - в територіальних округах - дають значно менше підстав для оптимізму. Тут сумнозвісний «адміністративний ресурс» (себто найрізноманітніші способи протизаконного тиску на учасників виборів з боку виконавчої влади) проявився щонайповнішою мірою, забезпечивши абсолютну перемогу пропрезидентським «єдунам». Отримавши за партійними списками лише ЗО мандатів, пропрезидентський блок здобув у територіальних округах удвічі більше, а після проведення відповідної «роз’яснювальної роботи» з незалежними (позапартійними) депутатами-мажоритарникамн, поповнився ще майже сотнею членів, утворивши таким чином найбільшу в парламенті фракцію зі 180 осіб.
З-поміж причин такого електорального «зсуву» варто назвати принаймні дві (крім уже згаданої, найголовнішої: в мажоритарних округах фальшувати вибори значно легше, оскільки в багатьох випадках їхня доля вирішується мінімальною кількістю голосів). Отже, зазначимо, що, по-перше, місцева влада має більше спонук підтримувати конкретного про- урядового кандидата в своєму територіальному окрузі, ніж агітувати за якийсь абстрактний партійний список. І звичайно, самі кандидати-мажоритарники пропагують значно


48
Дві України
енергійніше себе, ніж партію, яку представляють. (Більшість із них, до речі, намагаються взагалі не пов’язувати себе в очах виборців із «партією влади»). А по-друге, самі виборці почуваються значно залежнішими від конкретного територіального кандидата, котрий обіцяє їм провести газ, виплатити заборговані пенсії, чи закупити нове обладнання для місцевої лікарні.
Леонід Кучма виявився по-своєму завбачливим політиком, раз за разом накладаючи вето на ухвалений парламентом закон про суто пропорційну систему виборів в Україні й добиваючись повернення до старої системи, суто мажоритарної. (Змішана система врешті постала як своєрідний компроміс між парламентом і президентом). Легко порахувати, де була би пропрезидентська «Єда», коли б вибори проходили виключно за партійними списками. Але й не менш цікаво поглянути, де була б «Наша Україна» (соціалістів і Блоку Тимошенко в парламенті взагалі б не було), коли б вибори відбувалися виключно за територіальними округами. Пропрези- дентські сили мали б у цьому випадку не просту більшість, а конституційну, котра відкрила б, скоріш за все, шлях президентові Кучмі на новий термін, або й взагалі замінила подальші вибори «референдумами», на зразок того, що відбувся в Україні три роки тому, - в центральноазіатському стилі.
Чи можна змінити «шантажистську державу»?
Уявні чи, радше, «уявлені» («imagined but not imaginary», як сказав би Бенедикт Андерсон) «дві України» великою мірою визначають політичну реальність у сьогоднішній Україні, хоча, безумовно, й не зводять її до примітивного двоколірного географічного поділу на «схід» і «захід». Географічний захід справді (хоча й з багатьма нюансами, залежно від регіону) схильний голосувати за націонал-демократичні партії та їхніх кандидатів - і в мажоритарних округах, і за партійними списками. Хоч би якою була система виборів, ці люди завжди оберуть більш-менш той самий склад парламенту. Більш-менш той самий склад буде обрано й на південному


Двоїстість чи двозначність?
49
сході - незалежно від виборчої системи. (У пропорційних виборах домінуватимуть комуністи, у мажоритарних - кучміс- ти, однак не за рахунок якоїсь ідеологічної переваги, а виключно за рахунок ефективнішого використання «адмінре- сурсу»). Справді складним феноменом є центр України, схильний голосувати за криптокомуністичних кандидатів від влади в мажоритарних округах і водночас - за демократичні партії в загальнонаціональному «партійному» окрузі.
Це відносно нове явище для України, котре свідчить про зростання громадянської свідомості й здатності суспільства опиратися адміністративному тискові з боку влади - принаймні при голосуванні за партійними списками. Якщо це явище прогресуватиме, електоральна база олігархічної влади може поступово обмежитися найбільш совєтизованими й люмпенізованими регіонами півдня та сходу, традиційною вотчиною комуністів. Це може означати, своєю чергою, або остаточну марґіналізацію і занепад напівавторитарного режиму в Україні, або ж, навпаки, відчайдушну спробу його брутальної тоталітарної реставрації.
Донецький регіон, - переконана публіцистка тижневика Грані Тетяна Коробова, — будь-якою ціною проштовхуватиме свій промосковський клан до керування країною, йому вже тісно у своїх межах, він не готовий ще взяти всю владу в державі, але посилено прагнутиме до цього, роблячи ставку на 2004 рік. А форми й методи боротьби — відомі, зокрема й на прикладі останніх виборів, і назвати їх просто “бандитськими” — означає образити тих бандитів, які мають принаймні “поняття”, відрізняючись цим від людей без будь-яких гальм.
Регіон, де зосередилися величезні капітали, а проте не діє жодна демократична засада, — небезпечна проблема для держави, яка навчилась принаймні робити вигляд з претензією на цивілізованість та усвідомлення необхідності певних цінностей. У Донецьку влада, здається, не завдає собі клопоту навіть із цим, залишаючись при тому найнадійнішою опорою, найперспективнішим партнером підупалого гаранта... Партійні вибори показали реальне місце влади, натомість мажоритарні унаочнили, на що вона здатна в агоністичній боротьбі


50
Дві України
за себе. Силовий тиск, підкуп, погрози, фальсифікації — все що завгодно. Але й на цьому тлі Донецьк — особливий випадок. Дбайливо збережені у донецькому заповіднику тоталітарні “цінності”, що мають там аж ніяк не музейне, а цілком прикладне значення як основа життєустрою регіону, цілком можуть виявитися нашою спільною перспективою. Якщо тільки всі інші сили, клани, персони не усвідомлять цієї загрози і не перестануть ховати в пісок голову...62
Донецька область виявилась єдиною, де пропрезидент- ський блок «За єдину Україну» отримав відносну більшість голосів за партійними списками. У14 областях (захід і центр) перемогла «Наша Україна», в дев’яти (південь і схід) - комуністи, в одній (Полтавській) області відносну більшість здобули соціалісти.63 Найкращих результатів блок «За ЄдУ» добився у тюрмах, лікарнях (особливо психіатричних) та військових частинах, де за нього проголосувало майже 100% виборців. Спокуса поширити військово-тюремний, а також донецький досвід на всю Україну може виявитися, таким чином, для влади, яка втрачає позиції, занадто сильною.
Припущення виглядає не таким уже й малоймовірним, якщо пригадати усі «технології», застосовані владою на президентських виборах 1999 року, чи прослухати відповідні фрагменти Мельниченкових плівок, де хтось, дуже схожий на президента Кучму, розмовляє із кимось, дуже подібним до колишнього міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка:
Значить, тут же є такий механізм роботи. У ніх [у податковій інспекції] практично на каждого председателя колхоза є справа. їх треба в кожном районі зібрати, щоб начальнік міліції і начал ьнік налогової служби... І сказать: хлопці, якщо не дасте, 6л.., стільки [голосів], так сказать, скіки потрібно, то завтра всі будете там, де вам потрібно... Щоб вони чітко знали, гратись ми більше, бл„, не будемо.
На тих самих плівках той самий індивід дає такі самі вказівки також комусь вельми подібному до колишнього шефа СБУ (спадкоємиці КҐБ) Леоніда Деркача:


Двоїстість чи двозначність?
51
Милиция серьезно должна поработать, значит, налоговая... Надо, чтоб с каждым председателем колхоза, в каждом селе... приехал налоговик и сказал: дорогой товарищ, ты ж прекрасно представляешь сколько у нас материалов для того, чтобы ты завтра оказался в местах не столь отдаленных... А там же на каждого председателя колхоза можно найти более чем достаточно... Так или нет? Наверно так. Поэтому милиция, ... значит, службы... все они должны, значит, распределиться и серьезно поговорить с каждым председателем колхоза.^4
Американський дослідник Кійт Дарден влучно означив політичну систему, збудовану в Україні та інших постсо- вєтських республіках, як «шантажистська держава»:
Шантаж як засіб державного контролю та упокорення, - пояснює він, - ґрунтується на трьох основних елементах. Перший елемент - це поблажливе ставлення державного керівництва до корупції. В Україні корупція й беззаконня серед еліт толерується й навіть заохочується верховною владою, внаслідок чого виникає ситуація загальної безкарності. Другий елемент - це інтенсивний державний нагляд. Хоч порушення усіляких законів начебто й заохочується, держава чи, радше, контрольно-репресивні органи під орудою президента невтомно відстежують незаконну діяльність і накопичують відповідну інформацію. Коли ж у держави виникає потреба схилити еліти до певної лінії поведінки, назбирана інформація (“компромат”) використовується для шантажу - тільки відкуплюватись у цьому випадку доводиться не грошима, а політичною покірливістю.65
Кійт Дарден вважає, що змінити таку систему доволі важко, майже неможливо, оскільки всі ті, хто в змозі її змінити, не потребують насправді ніяких змін, бо ж система цілком їх задовольняє. «Президент і його оточення утримують владу, олігархи - ресурси, що ж до мас-медій, то вони залишаються контрольованими, а населення - заляканим, фраґментованим та пригнобленим».66
Попри позірну слушність цих міркувань, вони все ж не враховують цілого ряду явищ і тенденцій, які роблять українську


52
Дві України
дійсність набагато складнішою й менш прогнозованою. Дар- ден, по суті, влучно змальовує «одну» Україну, але недобачає «другої». Мас-медії в Україні справді залишаються контрольованими - але не скрізь і не повністю; населення справді пригноблене й фраґментоване, а все ж - як показали недавні вибори - здатне до опору; і, зрештою, олігархи - справді захланні й егоїстичні - не є чимось однорідним: нові бізнесові еліти вступають у конфлікт зі старими, поповнюючи ряди прихованих і відвертих опонентів режиму. А крім того, варто згадати ще одного гравця на українській політичній сцені, що його можна метафорично назвати міжнародним громадянським суспільством чи, простіше, міжнародною громадською думкою. Міжнародні неурядові, як і урядові, організації докладають помітних зусиль до запобігання в Україні авторитарним тенденціям і розпрозорення української олігархічної політики та економіки. Жоден із перелічених чинників, узятий окремо, безумовно, не здатен спричинити в Україні радикальних змін, але разом ці чинники можуть прискорити демонтаж монструальної криптосовєтської системи в Україні й наблизити початок давно назрілих і перезрілих політико- економічних реформ.
1 Див., напр., D.Williamsand R.J. Smith, “U.S. Intelligence Sees Economic Flight Leading to Breakup of Ukraine”, Washington Post, 25 January 1994; або “Ukraine - The Birth and Possible Death of a Country,” The Economist, 7 May 1994. Російські публікації того періоду оглянуті у статті Vera Tolz, “Rethinking Russian-Ukrainian relations: a new trend in nati- on-building in post-communist Russia?” Nations and Nationalism, vol. 8, no. 2 (2002), pp. 238-240.
2 Докладніше про це див. Taras Kuzio, “Myths and legends of the 1994 presidential elections,” у його книзі Ukraine under Kuchma. Political Reform, Economic Transf ormation and Security Policy in Independent Ukraine (London: Macmillan, 1997), pp. 40-43.
3 Першим звернув увагу на це явище соціолог Євген Головаха у статті «Особливості політичної свідомості: амбівалентність суспільства та особистості», Політологічні читання, № 1 (1992), сс. 24-39. Див. також “Post-Soviet Schizophrenia,” The Economist, 4 February 1995, p. 27.


Двоїстість чи двозначність?
53
4 «Не наша, не ваша, сама не своя. Прошедшие парламентские выборы приблизили раскол Украины. Предстоящие президентские выборы могут его завершить», Эксперт, 8 апреля 2002.
5 Олександр Сушко, «Буферна зона чи нейтральна країна?» День, ЗО квітня 2002.
6 Див. Наталя Паніна, «Яким депутатам ми віддаємо перевагу?», По- літичний портрет України, № 8 (Київ: Демократичні ініціативи, 1994), с. 6. Пор. характерне зізнання журналістки «Вечірнього Миколаєва» Оксани Тихончук: «Років п’ять тому спроба нашої газети розповісти жителям південного Миколаєва про те, що відбувалося на Львівщині після приєднання, як і чому “осовєчування” тих земель мало такі наслідки і сформувало таке ставлення до радянської влади у людей, що там проживають, викликало незвичайно бурхливу реакцію. Тоді обурення ветеранів “наклепом на радянську дійсність” вилилося в колективне обговорення і засудження автора, що закінчилося листом до міськради з вимогою заборонити таким журналістам займатися журналістикою». (День, 13 червня 2003, с. 9). Тут цікава не так реакція сталінських «ветеранів» на правду, котра не узгоджується з їхніми ідеологічними догмами, як їхня щира (і, вочевидь, небезпідставна) переконаність, що ніяких принципових змін у цій країні не відбулося і влада повинна зареагувати на їхній «анти- націоналістичний» донос традиційним - репресивним - чином.
7 Юлія Мостова, «’’Брестський мир” Леоніда Кучми», Дзеркало тиж- няу №11 (23-29 березня 2002).
8 “Two Ukraines?” East European Reporter, vol. 5, no. 4 (1992).
9 Див. Володимир Войтенко, «Вечори на хуторі поблизу Азії», День,
2 	березня 2002.
10 Див., наприклад: Борис Бахтєєв, «Зберігши Україну, ми її втратили?», Сучасність, №7-8, 2002.
11 Див. Ярослав Грицак, «Двадцять дві України», Критика, №4, 2002.
12 Один із дослідників новочасної української ідентичності Ендрю Віл- сон, навівши саркастичне висловлювання російського царя Павла Першого про уніатів («ні риба, ні м’ясо»), так само саркастично зауважує, що це означення можна, у принципі, застосувати взагалі до всіх українців, як і, зрештою, до білорусів. Причиною цієї «ніякості» він вважає багатосотлітнє існування українців у ситуації «поміж»: «Фактично всю українську історію можна описати як коливання між двома сторонами [Польщею і Росією], причому російський вплив вирішальним чином переважив над польським допіру в ХІХ-ХХ століттях». Andrew Wilson, The Ukrainians. Unexpected Nation (New Haven and London: Yale University Press, 2000), p. 40.
13 Орест Субтельний, Україна. Іторія (Київ: Либідь, 1992), с. 17.


54
Дві України
14 Докладніше про це у моїй статті «Західники мимоволі: парадокси українського нативізму», Сучасність, №5,2000.
15 Михайло Грушевський, Хто такі українці і чого вони хочуть (Київ: Знання, 1991), сс. 142-144.
16 Іван Лисяк-Рудницький, Історичні есе. Том 1 (Київ: Основи, 1994), с. 8.
17 Ігор Шевченко, Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до початку XVIII століття (Львів: Інститут Історії Церкви Л БА, 2001), сс.3,6. В англомовному оригіналі, втім, ідеться не просто про «другу хвилю візнтійського впливу», а про «вторинний вплив» (secondary influence) - на противагу «первинному» (primary). Див.
І 	hör Sevöenko, Ukraine between East and West. Essays on Cultural History to the Early 18th Centwy (Edmonton & Toronto: CIUS, 1996), pp. 3-4, 6.
18 Шевченко, cc. 6-7. Прикметно, що перекладач і в цьому випадку (див. попередню примітку) пом’якшує формулювання. В оригіналі Ігор Шевченко пише: «тепер уже імперія постачала західні цінності своїм українським домініонам». Також він говорить не просто про «другорядніть», а про «вторинність» (secondarity) української культури (5ev6enko, р. 8).
19 http://www.ukrstat.fov.ua/Perepis/PidsPer.html
20 Andrew Wilson, “Elements of a theory of Ukrainian ethno-national identities,” Nations and Nationalism, vol. 8, no. 1 (2002), p. 32.
21 Ibid., p. 34.
22 Ibid., p. 44.
23 Л.Аза, «Тенденції етнополітичного розвитку в Україні», у кн. В.Ворона та М.Шульга (ред.), Українське суспільство: десять років незалежності (Київ: Інститут соціології НАНУ, 2001), с. 532.
24 Wilson, р. 45.
25 О.Резнік, «Зовнішньополітичні орієнтації населення», у кн. В.Во- рона та М.Шульга (ред.), сс. 242, 239.
26 М.Михальченко, «Десять років незалежності: політико-соціологічна оцінка політичних реформ», там само, с.153.
27 Цит. за 0лег Глядач, «Чому в Україні не діють соціологічні закони?» Шлях перемоги, 29 травня 2003, с. 11.
28 День, 12 червня 2003, с. 1. Це саме джерело (Інститут соціальної та політичної психології АПН України) стверджує, що ще 17% опитаних не змогли визначитися щодо значення Переяславської угоди для сьогоднішньої України, а 9% взагалі про неї нічого не чули.
29 Аза, с. 529. Згідно з цим самим джерелом, 36% респондентів висловлюються проти офіційної «двомовності», 19% не визначилися.
30 Stephen White, Ian McAllister, Margot Light, and John Loewenhardt,


Двоїстість чи двозначність?
55
“А European or a Slavic Choice? Foreign Policy and Public Attitudes in Post-Soviet Europe,” Europe-Asia Studies, vol. 54, no. 2 (2002), p. 196.
31 Ibid., p. 195.
32 Ворона та Шульга, згадана праця, с. 592.
33 Там само, с. 571.
34 Резнік, с. 244. Автор показує зокрема, що геополітичні преференції як українців, так і росіян v Західній Україні помітно відрізняються від геополітичних преференцій українців і росіян на Сході. Цс веде його до висновку, що «не етнічна належність, а регіональна детермінує геополітичні уподобання». (Там само, с. 243). Автор, проте, залишає за межами обговорення питання про відмінності всередині регіонів між українцями та росіянами (а тим більше - українофонам 11 та русофонами).
35 Одне з перших опитувань на цю тему на початку 90-х виявило, що лише 1% респондентів у Львові й 5% у Донецьку згодні з твердженням, що для України було б краще розділитися на окремі частини. Див. Yaroslav Hrytsak, “Shifting Identities in Western and Eastern Ukraine,” New School for Social Research. The East & Central Europe Program. Bulletin, vol. 5/3, no. 18 February 1995), p. 7. Результати одного з недавніх «регіональних» опитувань можна інтерпретувати подібним чином: 58% юнаків у Львові й 47% у Донецьку підтвердили, що готові у разі потреби зі зброєю захищати свою країну (середній показник по Україні - 51%). Інша річ - що ті юнаки розуміють під «своєю країною» і наскільки готові її захищати зі зброєю одне від одного. Див .Дзеркало тижня, 23 вересня 2001.
36 Евгений Головаха, Трансформирующееся общество. Опьіт социо- логического мониторинга в У крайнє (Киев: Институт социо.їогиіі.
1996), с. 102. Двома роками раніше, в подібному опитуванні, 20°» респондентів назвали соціалізм найкращою економічною системою для України, 18%, обрали капіталізм, 20% не змогли визначитися, а 42% заперечили обидві системи і ствердили, що Україна має обрати власний шлях. Ці результати великою мірою співвідносяться з новішими соціологічними даними. Опитування 2000-2001 років показали, що приблизно 14-17% респондентів підтримують комуністичну ідеологію, 11-19% підтримують прозахідних націонал-демократів, кілька дрібніших груп підтримують інші політико-ідеологічні напрямки, тимчасом як майже 40% не підтримують нікого. Див .День,
24 	липня 2001.
37 Політичний портрет України, № 18 (Київ: Демократичні ініціативи,
1997), сс. 111-118.
38 Див. Лілія Уліткіна, «Північноатлантична туманність», Українська правда, 3 липня 2002.
39 День, 23 травня 2002.


56
Дві України
40 День, 16 липня 1998.
41 The Economist, 4 February 1995, p. 27.
42 Юрій Андрухович, Критика, № 6 (червень 2001), с. 2.
43 Євген Головаха, «Особливості політичної свідомості: амбівалентність суспільства та особистостіПолітологічні читання, № 1 (1992), сс. 27-28, 34.
44 Григорий Вайнтейн, «Выбор-2000: битва людей и битва идей», Столичные новости, 13 января 1998, с. 7.
45 Ольга Петрова, «Ноу-хау на маргінезах», Дзеркало тижня, 14 червня 2003, с. 16.
46 Головаха, згадана праця, с. 32.
47 Дені де Ружмон, Відкритий лист до європейців (Львів: Літопис, 1998), с. 164-166.
48 Ольга Дмитричева, «Нам знизу видно все», Дзеркало тижня, 31 травня 2003, с. 3.
49 Samuel P.Huntington, The Third Wave. Democracy in the Late Twentieth Century (Norman: University of Oklahoma Press, 1993), p. 108.
50 Taras Kuzio, “Between Totalitarianism and Democracy: Assessing Regime Type in Ukraine,” Paper delivered at the conference Ukraine: Challenges of a Country in Transition (University of Fribourg, 19-20 April 2002).
51 Edward Shils, “Nation, nationality, nationalism and civil society”, Nations and Nationalism, vol. 1, no. 1 (March 1995), p. 118.
52 Taras Kuzio, “Elites not interested in healing divisions in society,” Kyiv Post, 17 May 2002.
53 Kuzio, “Between Totalitarianism and Democracy...”
54 Tammy M. Lynch, “Post-Election Return to Foreign Policy Status,” The NIS Observed: An Analytical Review, vol. 7, no. 9 (22 May 2002).
55 Taras Kuzio, “‘Pro-Ukrainian’ or ‘Pro-Kuchma’? Ukraine’s Foreign Policy in Crisis,” RFE/RL Newsline, 26 April 2002.
56 White et al., op cit., p. 189.
57 Ibid., pp. 190,192,186.
58 Ibid., p. 189.
59 Див., н^пр., Євген Стах, «Хроніка одного дня з життя вільної України», Українська правда, 10 квітня 2002; www.pravda.com.ua
60 Найдокладніший звіт про порушення під час виборів та передвиборчої кампанії зафіксовано на веб-сайті Комітету виборців України, однієї з кількох громадських організацій, що за фінансового й технічного сприяння TACIS та інших міжнародних спонсорів здійснювали моніторинг виборчої кампанії протягом кількох місяців в усіх регіонах України. Див. http://www.hq.org.ua
61 Taras Kuzio, “‘Antinationalist’ Campaign to Discredit Our Ukraine,”


Двоїстість чи двозначність?
57
RFE/RL Poland, Belarus, ага/ Ukraine Report, vol. 4, no. 14 (9 April 2002).
62 Татьяна Коробова, «Страна восходящего застоя?», Грані, № 13,2002; http://www.grani.kiev.ua
63 3 кольоровою мапою України, де відображено результати голосування по областях, можна ознайомитися на згаданому веб-сайті КВУ: www.hq.org.ua/electionresults/2423. Див. також Ukrainian Weekly,
7 	April 2002; та Дзеркало тижня, 6-13 квітня 2002; http: // www.zn.kiev.ua/nn/show/388/34402
64 Українська правда, 11 лютого 2001; www.pravda.com.ua
65 Keith A. Darden, “Blackmail as a Tool of State Domination: Ukraine Under Kuchma,” East European Constitutional Review, vol. 10, nos. 2-3 (Spring-Summer 2001); http://www.law.nyu.edu/eecr/voll0num2-3/ focus/darden.html.
66 Ibid.


Третьорядна проблема першорядної ваги:
українська мова як політичний чинник
Мова, внаслідок особливостей формування української нації та української національної ідентичності, є одним із головних маркерів, що ділить цю націю як певну «уявлену спільноту» на дві (теж «уявлені») частини. Зауважу відразу (і спробую показати далі), що вирішальним у цьому поділі є не так саме володіння мовою, як лояльне (прихильне) чи, навпаки, нелояльне (зневажливе) до неї ставлення. Українці охоче зараховують до «своєї» спільноти не лише тих, хто розмовляє по-українськи, а й тих, хто через несприятливі історичні та соціальні обставини втратив чи не набув необхідних навиків, але хто відчуває з цього приводу жаль і висловлює до української мови співчуття і симпатію. І навпаки, українці не включають до своєї «уявленої спільноти» тих, хто ставиться до їхньої історично упослідженої мови (та її носіїв) зневажливо - хоч би це були які-завгодно «чисті» етнічні українці з якою-завгодно «чистою» українською мовою. В цьому контексті мова є не так засобом комунікації, як певним сакральним об’єктом, об’єднавчим символом, щодо якого почувають і виражають свою лояльність (не конче цією самою мовою) члени української «уявленої спільноти».
Як об’єкт загострено емоційного сприйняття, мова може виявитися джерелом цілком ірраціональних, здавалося б, конфліктів, а мовні проблеми, беручи до уваги значну зруси- фікованість краю та історичну недоформованість національної ідентичності у багатьох людей, можуть бути свідомо використані в умовах стрімких соціальних змін для поглиблення загального відчуття розгубленості та здезорієнтова-


Третьорядна проблема першорштш наги
59
ності, подальшої атомізапії суспільства й утримання його в люмпенському, негромадянському стані.
Мова стає, таким чином, важливим об’єктом політичної боротьби, причому не тільки і навіть не стільки між «українською» та, умовно кажучи, «російською» партіями, скільки - як я спробую показати далі - між новонародженим громадянським суспільством та авторитарною постсовєтською державою. Те, що на перший погляд видається боротьбою між прихильниками «українізації» та подальшої «русифікації/со- вєтизації», виявляється при уважнішому аналізі всього лише частковим виявом ширшої, доволі цинічної державної політики, спрямованої на маніпулювання обома (властиво, всіма) «партіями» й утримання їх у підконтрольному, маргінальному стані.1 Водночас «мовна боротьба» є виявом слабкості громадянського суспільства, його нездатності адекватно сформулювати й вирішити мовно-культурні проблеми, демістифі- кувати їх, позбавляючи постійної двозначності й амбівалентності, ретельно підтримуваних авторитарною владою.
Для підтвердження цих концептуальних гіпотез я планую побудувати пропонований розділ наступним чином. У першій його частині я маю намір окреслити мовно-культурну ситуацію в Україні на момент здобуття незалежності, звернувши увагу не лише на культурні, а й на соціальні та психологічні наслідки тривалої колонізації. Другу частину я хочу присвятити «Законові про мови в УРСР» 1989 року - основному законові, що й досі регламентує функціонування мов в Україні, - підкресливши зокрема його декларативний характер та відсутність механізмів реалізації. У третій частині я планую представити дві точки зору, «російську» та «українську», на події 90-х років та сьогоднішню мовну ситуацію в Україні, звернувши особливу увагу на їхню нібито слушність і водночас принципову несумісність, а відтак і на загальну двозначність (амбівалентність), яка з цього випливає. У четвертій частині я хотів би показати, що українська амбівалентність є не так наслідком «об’єктивних труднощів перехідного періоду», як результатом певної політики посткомуністичних еліт, спрямованої на збереження статусу-кво й утримання «опі¬


60
Дві України
кунської» влади над штучно поділеним і дезорієнтованим не- громадянським суспільством. І нарешті, в останній, п’ятій частині я спробую стисло охарактеризувати можливі шляхи подальшого розвитку «двох Україн» («одної» чи «другої»), відповідно до вирішення (чи невирішення) наявних мовно- культурних проблем.
Назагал я намагатимусь передати читачам свою переконаність, що Україна усе ще має певні (хоча й невеликі) шанси на «потрійну трансформацію» - демократизацію постлені- ністської авторитарної держави, ринкові реформи, творення модерної політичної нації. Усі ці зміни, як уже зазначалось у попередньому розділі, залежать однаковою мірою і від тиску знизу, з боку населення, на авторитарну владу; і від характеру змін та ймовірних розшарувань у середовищі самих владних еліт; і, звичайно, від зовнішнього тиску на ці еліти з боку міжнародних організацій та західних урядів.
«Біла шкіра, чорна мова»: спадщина колоніалізму
Починаючи від піонерської праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965), що легально з’явилася в Україні лише під час перестройки,2 а проте від самого моменту написання енергійно поширювалась у самвидаві й друкувалася за кордоном, зокрема у перекладі англійською, російською та іншими мовами, механізми русифікації доволі грунтовно з’ясовані як українськими, так і зарубіжними вченими. Ці дослідження полемічно спростовують не лише суто пропагандистські твердження совєтських науковців про відсутність' русифікації взагалі, а й софістикованішу аргументацію багатьох постсовєтських російських учених та їхніх західних колег русофільської орієнтації.
Назагал ця аргументація зводиться до двох пунктів. По- перше, сам термін «русифікація» послідовно інтерпретується як «акультурація», а не «денаціоналізація».31 по-друге (що, власне, випливає з першого), всіляко замовчується, пом’якшується або й заперечується насильницький характер згада¬


Третьорядна проблема першорядної ваги
61
ної «русифікації-акультурації».4 Якщо другий аргумент, у принципі, не витримує жодної критики і тримається головним чином на авторському цинізмі й читацькому невігластві (подібно як заперечення деякими «науковцями» нацистського голокосту), то з першим аргументом справа виглядає набагато складніше, бо ж цілком слушні припущення вміло змонтовані тут у сумнівний (хоч і позірно логічний) ланцюжок.
Справді, асиміляція регіональних українських еліт XVIII ст. в імперську мову й культуру була радше «акультурацією», ніж «денаціоналізацією» - з тої простої причини, що ці еліти (як і все населення) мали передусім станову і територіальну, а не національну (в модерному значенні цього слова) ідентичність. Так само й асиміляція українських селян, що набула розмаху внаслідок модернізаційних процесів XIX ст. (урбанізації, міграції, поширення масової - російськомовної - освіти й культури), могла вважатись «акультурацією» - але тільки до моменту появи модерного українського націоналізму внаслідок тих-таки модернізаційних процесів.
Зрозуміло, що ця поява не була буквально одномоментною - вона розтяглася приблизно від початку XIX ст. (українофільство харківських романтиків) до його середини («Книги буття українського народу» Костомарова та поезії Шевченка). Але зрозуміло також, що з моменту появи новочасного українського націоналізму з його претензіями на творення («воскресіння», «пробудження») української нації виникає цілком нова шкала історичного відліку, нова система культурних, географічних та політичних координат, у яких нема жодних підстав оцінювати русифікацію українських селян як таку собі безневинну «акультурацію» - перетворення «peasants into Russians», перефразовуючи назву відомої книжки Юджина Вебера.5
Український націоналізм заявив свої власні претензії на українських селян і, ширше, на населення певної території, запропонувавши йому свій власний - альтернативний щодо імперського - проект модернізації (peasants into Ukrainians). Вважати цей проект апріорно «гіршим» або менш «легітимним» від проекту імперського означає впадати в небезпечне


62
Дві України
політиканство. Всяке націєтворення, як ще три десятиліття тому блискуче показав Волкер Коннор, є одночасно й націє- ру іінуванням.6 Французька нація, метафорично кажучи, збудована на руїнах бретонської, провансальської і доброго десятка інших націй, що не відбулися, тобто залишилися всього лі і пі потенціями, оскільки регіон Іль-де-Франс та містечко І [арнж зуміли накинути їм усім свою мову, культуру, адміні- (і рацію. Чи варта «велика французька культура» десятка «малих», поглинутих нею, - питання без відповіді, таке собі ворожіння на кавовій гущі. Оцінити подібні проекти за їхніми результатами неможливо, зате можливо - з моральних позицій - оцінити способи їхнього здійснення та, відповідно, протидії.
Російський імперіалізм відповів на суто ідеологічний виклик новонародженого українського націоналізму доволі жорсткими репресіями - починаючи від розправи над Шевченком та іншими кирило-методієвцями й закінчуючи наступними заборонами на українську освіту, друк, науково- культурну та іншу діяльність. Русифікація перестала бути безневинною «акультурацією» не лише в сенсі світоглядному, філософсько-антропологічному, а й у прозаїчнішому проце- дурно-інституційному, чи, як тепер модно казати, «політтех- нологічному».
Попри певне послаблення русифікаційного тиску внаслідок революції 1905 року і навіть певну компромісну (під більшовицьким контролем) легалізацію українізаційного проекту внаслідок революції 1917-1920 років, загальна установка Російської, а згодом Совєтської імперії на максимальну «акуль- турацію» українців залишалася в основному незмінною. Саме звідси, за принципом пряника й батога, кооптувалися до Кремля найвідданіші ґауляйтери і водночас саме тут здійснювалися найжорстокіші репресії - від штучного голодомору 1932-1933 років та знищення майже всього ЦК КПУ (понад 100 осіб) та уряду України в 1937 році до масштабних політичних репресій 1965,1972-1973 та 1977-1978 років. Історики стверджують, що українці складали понад половину всіх знищених у 30-і роки радянських письменників і майже половину всіх політв’язнів за часів Брежнєва.


Третьорядна проблема першорядної ваги
63
Хрестоматійною стала репліка одного із свідків на процесі Василя Стуса - поета, що отримав 8, а потім 15 років ув’язнення та заслання за свою творчість і правозахисну діяльність, і врешті загинув 1985 року в концтаборі. Свідок стверджувала, що Стус - справжнісінький «націоналіст», бо розмовляв із нею виключно українською мовою. Прямолінійний зв’язок між розмовлянням по-українськи та політичною не- благонадійністю («буржуазний націоналіст» за совєтських часів був не лише небезпечним ідеологічним ярликом, а й важким кримінальним звинуваченням) сформувався на підсвідомому рівні практично в усіх громадян, зокрема й у тих, хто з викликом ту свою «націоналістичність», себто україно- мовність підкреслював.
Уживання тої чи тої мови, - писав один із найпроникливіших західних совєтологів Олександр Мотиль, - має велике символічне значення в політизованому мовному середовищі, однозначно ставлячи мовця по той або той бік ідеологічної барикади... Українські дисиденти Олекса Тихий і Василь Романюк чудово усвідомлювали цей символізм, по-донкіхо- тівськи закликаючи земляків протестувати проти державного упривілеювання російської мови, демонстративно розмовляючи по-українськи не лише в родині, а й на роботі, в громадській діяльності, на вулиці. Вони відчували, що вживання української рівнозначне опозиційності щодо совєтської держави... Хоча жоден закон нібито й не забороняв відхилень від “нормальної” мовної поведінки (“ніхто ні над ким не стоїть з пістолетом”, як пояснював мені один представник Совєтської України), неросіяни загалом, а українці зокрема прекрасно знали, що вперте розмовляння своєю мовою, особливо серед росіян, сприйматиметься як заперечення “дружби народів” та вияв неприязні до “совєтських людей". Саме тому, що українська й російська мови навзаєм зрозумілі, вживання української в спілкуванні з російськомовними співрозмовниками було настільки явним демаршем супроти духу, коли не літери русифікаторської політики, що кожен нахаба, який на подібний демарш відважувався, автоматично отримував ярлик “бандерівця”, “петлюрівця”, “буржуазного націоналіста”, чи, у найкращому разі, невдячного родича “старшого брата”...


64
Дві України
Мало хто з українців ризикував наражатися на публічну цензуру, втрату праці, чи, навіть, ув’язнення заради мовної чистоти. Більшість, щоб уникнути шовіністських реакцій та підозр у нелояльності, переходила на російську.7
За даними всесоюзного перепису населення 1959 року, 93.5% українців ще визнавали українську мову своєю рідною, проте з року в рік цей показник невпинно зменшувався - до 91.4% в 1970 р„ 89.4% в 1979 р„ 87.7% в 1989 р., 85.2% в 2001- му.8 Відповідно зменшувався й відсоток етнічних українців в Україні - у 30-і роки за рахунок масового фізичного знищення селян та інтелігенції, у 60—80-і - за рахунок масової міграції росіян в Україну і, навпаки, українців - до інших республік, де на них покладалася та сама русифікаторська роль, що й на росіян. Якщо, знову ж таки, за переписом 1959 року, в Україні нараховувалося 76.8% українців, то 1970 року їх було лише 74.9%, 1979 року - 73.6%, 1989 року - 72.7%9.
Так само зменшувалася й кількість українських шкіл в Україні та відсоток учнів, що відвідували такі школи (74% в 1956-57 навчальному році, 54.6% в 1980-81 р., та 47.5% в
1988-89).10 Зменшувалася й кількість україномовних книжок та періодичних видань надушу населення (як за назвами, так і за тиражем);11 скорочувалося викладання української мови та літератури; українська історія як предмет була повністю інкорпорована в курс історії Росії та СССР, а зарубіжна література зведена до невеличкого розділу у величезному курсі літератури російської.
Ці та подібні заходи здійснювалися за ентузіастичної підтримки з боку невеликої, проте соціально упривілейованої частини населення та за покірливого сприйняття з боку частини більшої, проте соціально марґіналізованої й заляканої. Нечисленні активісти, які намагалися проти подібної політики протестувати, потрапляли до в’язниць, психлікарень чи зазнавали інших репресій як «буржуазні націоналісти». У суспільстві сформувався могутній механізм русифікації, що в принципі - як показали подальші події - здатен функціонувати й самовідтворюватися вже й без поліцейських репре¬


Третьорядна проблема першорядної ваги
65
сій, адміністративного примусу і навіть без відповідної ідеологічної пропаганди.
По-перше - і найголовніше, процеси урбанізації в Україні, започатковані ще в другій половині XIX ст., збіглися з процесами русифікації. Український націоналізм хоч і зміг запропонувати місцевим селянам альтернативну програму акул ьтурації, виявився все ж занадто слабким і пригнобленим царським, а згодом совєтським режимом, аби цю програму належно розпропагувати й зробити привабливою, себто - передусім - більш-менш безпечною для потенційних адептів. За умов, коли головні носії національної самосвідомості - україномовні інтелігенти - репресувались або й фізично винищувалися, а їхні ідеї всіляко оббріхувалися й дискредитувалися, учорашні селяни, урбанізуючись, себто стаючи у містах студентами, робітниками або службовцями, вибирали собі, природно, відкритіший і безпечніший шлях «акульту- рації» - у панівну, себто російську мову й культуру.12
А по-друге, така перверсивна урбанізація забезпечила ру- софонам не лише демографічну, «кількісну» перевагу над українофонами, а й перевагу соціальну, «якісну». Міський світ, як правило, скрізь має вищий соціальний статус від світу сільського чи містечкового, оскільки саме у великих містах накопичуються основні багатства, приймаються найважливіші економічні і політичні рішення, налагоджуються й використовуються різноманітні формальні і неформальні зв’язки, продукується і споживається якісніша культура, освіта тощо. Драматичний розрив між якістю міського та сільського життя фатально поглиблювався в СССР системою колгоспного по- кріпачення, себто фактичною ґеттоїзацією україномовного населення в рамках своєрідної «внутрішньої колонії», такого собі «третього світу», одна з функцій якого - забезпечувати урбанізований «перший світ» (у нашому випадку це - світ російськомовний) дешевою робочою силою на всілякі непре- стижні, з погляду міського населення, роботи. Неважко помітити, що сільські українці (вчорашні раби-колгоспники) виконують у великих містах приблизно ту саму функцію, що вихідці з Третього світу в містах Західної Європи й Америки:


66
Дві України
вивозять сміття, підмітають вулиці, працюють чорноробами на будівництві тощо.
Психологічні наслідки подібної «акультурації» доволі добре описані західними дослідниками постколоніалізму - від класичних праць Франца Фанона13 й аж до його сучасних пост-юнгіанських інтерпретацій у працях американських учених українського походження Володимира Одайника та Оксани Грабович.14 Узявши за основу юнгівську концепцію «колективної тіні» - темної частини свідомості, всього негативного й деструктивного, що неусвідомлено існує в колективній (як і в індивідуальній) психіці, згадані автори переконливо показали, що колонізований етнос не в змозі відбивати чужу «колективну тінь» - той негативний self-image, який проектується на нього колонізаторами. Аборигени вимушено приймають - і засвоюють як свою власну - чужу систему стереотипів, і то не просто чужу, а відверто ворожу й принизливу. Уявлення колонізаторів про колонізованих як про «варварів», «недолюдей», носіїв «хаосу» різними методами нав’язується колонізованим і поступово стає їхнім власним уявленням про себе, стає вкрай негативним і руйнівним авто- стереотипом (self-image). «Космос» колонізованих таким чином руйнується і вони справді стають носіями нав’язаного їм «хаосу», з якого мають лише один вихід - асиміляцію й інтеграцію в «космос» колонізаторів, у чужу і, по суті, ворожу, неприхильну до них цивілізацію, або ж - мусять і далі сповняти накинуту їм «хтонічну», «деструктивну», «недолюд- ську» роль.15
Україна, однак, принципово відрізняється від колонізованих країн Азії, Африки та Америки тим, що відмінність між панівною й підлеглою групою має тут мовно-культурний, а не расовий характер. Чорною шкірою для українців завжди була їхня «рабська», «колгоспна» мова; змінивши цю мову на «білу», російську, українці могли зробити яку-завгодно кар’єру в Російській, а згодом Совєтській імперії; за етнічною ознакою вони практично не дискримінувалися, оскільки традиційно вважалися різновидом того самого російського народу - якщо тільки не наполягали на своїй принциповій від¬


Третьорядна проблема першорядної ваги
67
мінності від росіян. Мова якраз і була головним, коли не єдиним виявом такої відмінності; зрозуміло, що підозрілими вважалися лише ті українці, котрі свідомо намагалися зберегти цю відмінність, попри тиск довколишнього російськомовного середовища і здобутої ними переважно російськомовної освіти. Сільські, малоосвічені українці небезпечними не вважалися; навпаки, їхня вбога, засмічена русизмами мова слугувала яскравим підтвердженням загальної нікчемності й безперспективності україномовного світу. На цьому тлі нечисленні україномовні інтелігенти в містах виглядали справді «национально озабоченными», себто акцентуйованими особами, гідними в кращому разі поблажливо-співчутливої усмішки, а в гіршому - примусового лікування або ув’язнення.
Перестройка послабила поліцейсько-ідеологічний тиск проти «национально озабоченных», але не усунула державно- інституційних, соціально-економічних, освітньо-культурних, ані тим більше психологічних механізмів русифікації. «Націоналістичні недобитки», користуючись гласністю, почали - спершу в маргінальних літературних, а згодом і в масовіших виданнях - обговорення стану української мови й культури, переходячи поступово від обережних натяків на певні «негативні явища» до дедалі рішучіших вимог «відродження національної мови й культури» та припинення русифікації.
«Закон про мови в УРСР», прийнятий 1989 року, власне, й став своєрідною відповіддю на ці вимоги. Його прийняттю передував ряд обставин, зокрема перші в СССР напіввільні, частково альтернативні вибори до Верховної Ради; поява Народного Руху України за перебудову як парасолькової організації, що поєднувала загальнодемократичні вимоги з вимогами «національного відродження»; прийняття аналогічних (власне, радикальніших) законів про мови в радянських республіках Прибалтики та Закавказзя; зрештою, відставка у вересні 1989 року з посади першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького, одного з найконсервативніших бреж- нєвістів та найзавзятіших русифікаторів України.


68
Дві України
«Ми маєм право мати право»: закон про мови
Згідно з «Законом про мови в УРСР», прийнятим у жовтні
1989 	року Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки, українська мова визнавалася «державною мовою» в УРСР (ст. 2), себто «мовою роботи, діловодства і документації, а також взаємовідносин державних, партійних [sic], громадських органів, підприємств, установ і організацій» (ст. 10). Всі «службові особи державних, партійних, громадських органів, установ і організацій повинні володіти українською і російською [sic] мовами», а хто не володіє - протягом певного часу повинен оволодіти «в обсязі, необхідному для виконання службових обов’язків» (ст. 6). «Громадянин вправі звертатися до державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій українською чи іншою мовою... Відмова службової особи прийняти і розглянути звернення громадянина з посиланням на незнання мови його звернення тягне за собою відповідальність за чинним законодавством» (ст. 5). Закон визначав також, що «вивчення в усіх загальноосвітніх школах української і російської мов є обов’язковим» (ст. 27), що «навчальна і виховна робота в професійно-технічних училищах, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах провадиться українською мовою» (ст. 28), і що «абітурієнти, які вступають до вищих і середніх спеціальних навчальних закладів республіки складають вступний екзамен з української мови» (ст. 29).16
Закон не був радикальним, оскільки постійний наголос на розширенні прав української мови супроводжувався у ньому не менш наполегливими застереженнями щодо забезпечення прав російської мови - практично у тому самому обсязі, що й до прийняття Закону. Як і раніше, російськомовні громадяни мали змогу безперешкодно отримувати освіту рідною мовою - не лише у школах, а й у вузах, де передбачалося «створення» (а по суті, подальше існування) «груп з російською мовою навчання» (закон фактично лише узаконював можливу появу україномовних груп у переважно росій¬


Третьорядна проблема першорядної ваги
69
ськомовних вузах). Як і раніше, російськомовні громадяни мали змогу звертатися до всіх державних інституцій і отримувати від них відповідь своєю мовою. Як і раніше, вони могли безперешкодно задовольняти свої культурні та інформаційні потреби, зокрема й через мережу державних мас-медій, видавництв, театрів тощо.
Єдина незручність, яку новий закон створював для русо- фонів (принаймні теоретично), полягала у вимозі обов’язкового вивчення української мови у школах, а також у необхідності для деяких категорій працівників володіти українською мовою на службі у певному, мінімальному обсязі, потрібному для виконання професійних обов’язків. На перших порах ця незручність не викликала у русофонів особливого занепокоєння з цілого ряду причин. По-перше, українська мова є відносно близькою до російської й опанувати її, знаючи російську чи іншу слов’янську, доволі легко. Відтак майже всі русофони в Україні завжди мали принаймні пасивне знання (розуміння) української, причому понад 80% володіло нею активно.17 По-друге, Верховна Рада встановлювала досить тривалий перехідний період (до 10 років), протягом якого положення «Закону про мови» мали втілюватись у життя. А головне - вона не встановлювала жодних конкретних покарань за порушення цього закону, внаслідок чого грізна фраза про «відповідальність за чинним законодавством» залишалась (і залишається досі) порожньою декларацією. На практиці куди важливішою виявилася фраза закону про те, що «незнання громадянином української або російської мови не є підставою відмови йому у прийнятті на роботу» (ст. 6), а тим більше - підставою для звільненя.
І нарешті, по-третє, закон передбачав, що «в роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ, організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей (...) можуть використовуватись поряд з українською і їхні національні мови». Ба більше, «у разі, коли громадяни іншої національності, що становлять більшість населення зазначених адміністративно- територіальних одиниць (...) не володіють в належному обсязі


70
Дві України
національною мовою або коли в межах [цих одиниць] компактно проживає кілька національностей, жодна з яких не становить більшості (...), в роботі названих органів може використовуватись українська мова або мова, прийнятна для всього населення» (ст. 3).
Фактично під цю статтю підпадали всі великі міста південно-східної України, де українці або не становили виразної більшості, або ж, унаслідок русифікації, не володіли в належному обсязі своєю власного мовою, і де, безумовно, російська була цілком прийнятною мовою для всього населення. Закон, отже, жодним чином не підривав панівного становища російської мови та, відповідно, російськомовного населення. Він лише давав певні (зрештою, суто теоретичні) шанси для відродження української мови та її рівноправного функціонування поряд з панівною російською, а не замість неї. Система закріплених у законі заходів і положень, що формально начебто пріоритезувала українську мову, на практиці лише узаконювала офіційну двомовність, даючи українофонам певні легітимні можливості обстоювати свої мовно-культурні права у контексті традиційного і майже повсюдного домінування російської мови.
Теоретично Закон міг би бути використаний ліберальним урядом як своєрідна система «підтримчих дій», механізм такої собі «позитивної дискримінації» на користь слабшого гравця - у даному випадку, на користь історично упослідженої й соціально маргіналізованої української мови. За іншим фантастичним припущенням, він міг би бути використаний націоналістичним урядом (коли б такий мав хоч найменші шанси з’явитися в Україні) для ефективної українізації краю та витіснення російської мови на другий план, коли вже не зовсім на марґінес (останнє навряд чи можливо з огляду на її культурні, демографічні, економічні, та й навіть мілітарні позиції).
В Україні, однак, неподільно правив комуністичний уряд, котрий протягом усього свого існування завзято боровся з примарами «українського буржуазного націоналізму», себто - з усякими проявами української національної самосвідомості,


Третьорядна проблема першорядної ваги
71
у тому числі і з її важливим конституюючим чинником - українською мовою. Зрозуміло, що жодних «українізацій- них» інтенцій такий уряд не мав і не міг мати. Закон 1989 року так і залишився суто декларативним документом, що формально нібито пріоретизував українську мову, проте реально не забезпечував їй навіть рівноправного паралельного функціонування поряд із панівною російською. Чи не єдиною зміною, спричиненою Законом, стало зростання кількості учнів, що навчалися українською мовою у місті Києві, - з 21.7% в 1989-90 навчальному році до 25.1% в 1990-91. Проте й цей показник залишився у масштабах України майже незмінним: у 1990-91 році українською мовою у республіці навчалося 47.9% учнів - лише на 0.4% більше, ніж до прийняття закону.18
І все ж Закон закладав певні правові підвалини якщо й не для українізації, то принаймні для легальної боротьби украї- нофонів проти подальшої русифікації; ба більше, сам факт прийняття Закону сигналізував про досить несподівану готовність панівних в Україні совєтських російськомовних еліт до певного компромісу з україномовними «націонал-демократами» - готовність, що повною мірою проявилася у наступні роки й обумовила двоїстість загального розвитку України на багато десятиліть уперед.
Дванадцять літ незалежності: між -«примусовою українізацією» та «повзучою русифікацією»
Революцію 1991 року в Україні політологи загалом слушно називають «незавершеною»,19 хоча ще правильніше було б називити її не «революцією», а радше - еволюційним перерозподілом влади всередині правлячого політичного класу, з відповідним інституційним та юридичним переоформленням цього перерозподілу. В кількох словах, реформістська, «прагматична» частина панівної номенклатури, що вибивалася в силу протягом перестройки, остаточно перемогла й відштовхнула від влади своїх ортодоксальніших побратимів із


72
Дві України
КПСС, скориставшись для цього підтримкою своїх учорашніх ідеологічних суперників - націонал-демократів. Вирішення одного стратегічного завдання - здобуття влади - відкрило прямий шлях до вирішення другого, найголовнішого - здобуття власності. Під цим оглядом націонал-демократи були для номенклатурних «прагматиків» значно кращими спільниками, ніж комуністичні ортодокси. По-перше, були політично занадто слабкими, щоб претендувати на владу (на президентських виборах 1991 року їхні кандидати здобули менше третини голосів; на парламентських виборах вони теж ніколи не здобували більше четвертини). А по-друге, були занадто наївними, щоб претендувати на власність: мовчки погодилися з тим, що нафто- і газопроводи, банки і пароплавства дістаються номенклатурі, натомість націонал-демократам дістається омріяне «національне відродження» - з прапором, гімном, міністерствами освіти та культури.
На міжнародній арені націонал-демократи забезпечували номенклатуру реформістською ідеологією та демократичним іміджем (а відтак і життєво необхідними для номенклатури кредитами); натомість на внутрішньополітичній сцені вони слугували ефективним громовідводом для народного невдоволення політикою «реформ» (і відтак успішно сприяли дискредитації вищезгаданої ідеології та свого власного іміджу в очах населення).
Декларативний «Закон про мови» 1989 року виявив у нових умовах свою двоїстість щонайповнішою мірою, даючи змогу одним енергійно наполягати на неухильному здійсненні всіх його приписів, а іншим - на різні лади від тих приписів ухилятися. В одних регіонах його вимоги вдалося виконати й перевиконати (у Західній Україні, наприклад, уже майже не залишилося російськомовних шкіл, а сам предмет російської мови майже скрізь випав за межі шкільних програм - як предмет необов’язковий). В інших регіонах натомість ніхто нібито про цей закон і не чув (у Криму, наприклад, за десять років незалежності вдалося відкрити аж чотири українські школи, завдяки чому там тепер навчається українською мовою 1% школярів - хоча українці становлять понад третину населення півострова).


Третьорядна проблема першорядної ваги
73
Застосування закону залежить не лише від особливостей регіону (що було б загалом зрозуміло, хоча й потребувало би додаткового правового врегулювання), воно залежить також від цілком конкретних людей, що керують тим чи тим регіоном, галуззю, інституцією. Відсутність чіткої політики в мовній галузі, непослідовність, довільність і випадковість застосування тих чи тих правил роблять закон доволі вразливим як з юридичного, так і з етичного погляду, а його здійснення (чи нездійснення) однаково дражливим і для русофонів, і для українофонів.
Для одних визначальним є його декларативний сенс, що сприймається як загроза «українізації» - принаймні в потенції. Для інших визначальною є нездатність закону кардинально змінити постколоніальну мовно-культурну ситуацію на користь українофонів - його очевидна імпотенція. І сам закон, і амбівалентна українська дійсність дають достатньо підстав для обох точок зору.
З одного боку, є досить фактів, які підтверджують певні українізаційні процеси в країні та відповідні зусилля уряду. Так, наприклад, кількість дітей у дошкільних закладах з українською мовою виховання зросла від 50.8% в 1991 році до 66.0% в 1995-му20 (за іншими даними, від 49.8% у 1991 до 65.1% в 2002 р.);21 кількість учнів, що навчаються українською мовою, зросла з 47.9% у 1990-1991 навчальному році до 73.5% у 2002-2003 (див.табл.1); кількість студентів-з 37% у 1992— 1993 до 51% в 1995-199622 і майже до 90% у 2002-2003 р.23 Особливо вражаючі кількісні зміни відбулися у Києві, де
1989-90 року навчалося по-українськи лише 21.7% школярів, тимчасом як у 1997-1998 році їхня чисельність сягнула 82.2%,24 а в 2001-2002 році - 96.7%. Подібним чином змінилася мовна ситуація й у київських вузах, де в 2001 -2002 році українською мовою навчалося 92.2% студентів.25
Але фактом є й те, що Київ залишається переважно російськомовним містом, по-російськи спілкується між собою більшість учнів і школярів у формально україномовних школах, так само як і більшість викладачів та студентів у вузах. Те саме стосується й війська, де формальні накази віддаються


74
Дві України
Таблиця 1
Динаміка змін мережі та контингентів загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання
Навчальні
роки
Всього
шкіл
В т.ч. з укр. мовою навчання
%від
загальної
кількості
шкіл
В них учнів (тис. осіб)
% учнів, які навчаються укр. мовою
1988/89
20449
15115
73.7
3056.9
47.5
1990/91
20815
15315
73.6
3060.0
47.9
1991/92
20007
15371
73.5
3072.2
49.3
1992/93
21027
15538
73.9
3137.0
51.4
1993/94
21214
15661
73.9
3204.4
54.3
1994/95
21344
15823
74.0
3279.4
56.5
1995/96
21353
15867
74.3
3363.8
58.3
1996/97
21073
15570
78.6
3977.8
60.4
1997/98
21257
15933
75.0
4322.7
62.8
1998/99
21680
16032
75.0
4412.2
65.0
1999/2000
21280
16352
76.9
4482.9
67.4
2000/01
21258
16532
77.7
4511.3
69.8
2001/02
21226
16757
79.0
4586.5
71.8
2002/03
21100
16937
80.3
4511.3
73.5
Джерело: Офіційна відповідь державного секретаря Міністерства освіти України Віталія Журавського на запит народного депутата Павла Мов- чана. Слово Просвіти, 23 квітня 2003, с.5.
по-українськи, але більша частина неформального спілкування і між солдатами, і між офіцерами відбувається по-росій- ськи;26 те саме стосується й центральних органів влади, де мовою офіційних виступів та документів є, як правило, українська, натомість неофіційною мовою майже всіх урядовців є, як правило, російська.
З одного боку, українська мова виразно переважає в парламенті, де навіть російськомовні депутати змушені готувати документи українською мовою й наводити з них цитати чи просто робочі терміни по-українськи. З іншого боку, російська мова майже неподільно панує у бізнесі, спорті, масовій культурі і, звичайно, в злочинному світі, який завжди точно відбиває реальну ієрархію мов.


Третьорядна проблема першорядної ваги
75
З одного боку, чинні закони регламентують, що вивіски і реклами на вулицях міст мають бути обов’язково українською мовою (поруч може бути також іншомовний переклад), або що державною мовою має передаватися не менше половини телепрограм - проте цих приписів мало хто дотримується, особливо на півдні та сході України.
По суті, і в русофонів, і в українофонів складається враження, що українізаційна політика в Україні є поверховою, штучною бюрократичною витівкою, котра не проникає глибоко у традиційно російськомовне життя українського міського населення. Однак пояснення цій поверховості й штучності вони дають прямо протилежне. Для українофонів вона є наочним доказом неефективності совєтсько-номенкла- турної влади, її небажання всерйоз і щиро займатися «національним відродженням».27 Натомість для русофонів ця ситуація є радше доказом того, що сам «народ» не хоче ніякої «українізації», він сам, а не влада є головним саботажником, котрий протидіє безглуздим «націоналістичним» витівкам.28
Обидві позиції є по-своєму хибними, оскільки не враховують цілого ряду важливих моментів. Україномовні активісти, безумовно, слушно відчувають некомпетентність і загальну індиферентність (а часами й глибинну ворожість) посткомуністичної влади до всіх їхніх «українізаційних» проблем. Але вони дещо переоцінюють можливості адміністративно-правових засобів вирішення тих проблем і недооцінюють глибину психологічної травми, заподіяної українцям упродовж історії, та, відповідно, масштаби їхнього підсвідомого комплексу неповноцінності; вони недооцінюють також масштаби наявної й досі соціально-економічної, політичної та культурно-освітньої марґіналізованості українофонів. Відтак загалом слушні проблеми подолання колоніальної спадщини вони артикулюють у романтичних категоріях «відродження» української мови й культури, захисту якихось особливих прав «корінної нації» - замість цілком конкретного й прагматичного проекту націєтворення в рамках деколонізації, з традиційним для подібних випадків набором «підтримчих дій», «позитивної дискримінації» та «колективної психотерапії».


76
Дві України
Що ж до російськомовних активістів, то вони, безумовно, переоцінюють вплив «українських націоналістів» та демоні- зованих «западенців» на політику посткомуністичних (м. ін., переважно російськомовних) еліт. А головне, вони недооцінюють підсвідому готовність більшості населення прийняти «українізаційний» проект - однак в інакшому, модернізацій- ному виконанні, в пакеті з іншими важливими проектами (економічним, соціальним, культурним).
Так, наприклад, за даними соціологічного дослідження, проведеного 1992 року в трьох містах України, 54% опитаних росіян у Львові і 65% у Києві погоджувалися з тим, щоб їхні діти навчалися в українських школах, і майже всі росіяни у Львові й Києві (відповідно 96 і 91%) визнавали, що їхні діти повинні вільно володіти українською мовою. Навіть у Сімферополі з останнім твердженням погоджувалася більшість - 54% опитаних росіян (хоча до українських шкіл готові були віддати своїх дітей лише 9% росіян і 43% українців; остання цифра, зрештою, не така вже й низька, беручи до уваги, що жодної української школи у Сімферополі на момент опитування не існувало).29 Через вісім років (у квітні 2000) загальнонаціональне опитування показало, що проти необхідності вивчення української мови їхніми дітьми чи онуками висловлюється лише 10,7% опитаних росіян та 3,3% опитаних українців (переважно на півдні та сході країни).30
Ці та інші дані показують, що більшість росіян в Україні свідомо чи підсвідомо ототожнює себе з українською державою і бачить майбутнє своїх дітей українським - у широкому, себто передусім громадянському, а не суто етнічному значенні того слова. Водночас мало хто з них готовий до зміни власної мовно-культурної ідентичності, тим більше на користь ідентичності, яка традиційно асоціюється з нижчим соціальним статусом.
Державна політика в мовно-культурній галузі формально відповідає цим настроям: з одного боку держава не посягає на мовно-культурну ідентичність своїх громадян, з іншого - створює певні умови (більш або менш успішно) для посту¬


Третьорядна проблема першорядної ваги
77
пових змін. Найочевиднішим є збільшення кількості українських шкіл та дошкільних закладів, видання підручників, розширення викладання українською мовою у вузах, загальне збільшення обсягу українознавчих предметів у шкільних програмах, а також зміна ідеологічних акцентів у їхньому викладанні, часткове впровадження української мови в державну адміністрацію, принаймні, на рівні центральних органів, тощо.
Водночас, поряд із певними «українізаційними» успіхами в освітній галузі та, меншою мірою, державно-адміністративній, у двох інших ключових галузях - мас-медій та культури (зокрема масової) - доводиться говорити радше про поразку «українізаційних» зусиль, чи, принаймні, про їхню низьку ефективність. Так, за даними Українського інституту економічних і політичних досліджень, загальний обсяг української періодики впав від 4,608 мільйонів примірників у 1985 році до 3,024 млн. у 1999. Це означає, що середньостатистичний українець отримує приблизно 60 примірників періодичних видань на рік - тимчасом як у розвинених країнах на особу припадає понад 300 примірників за рік.31
За той самий проміжок часу кількість книжкових найменувань, що з’являються в Україні протягом року, зменшилась на дві тисячі, а їхній загальний тираж - у вісім разів, зі 160 млн. примірників у 1985 році до 20 млн. у 1999. Сьогодні Україна продукує за рік менше як півкнижки (0,4) на особу, тимчасом як Росія продукує 3,2 книжки, Польща - 9,5, Німеччина - 12. Це чи не найнижчий результат для країн із майже стовідсотковою писемністю населення.
Водночас, за оцінками експертів, майже 50 млн. книжок завозиться в Україну з Росії: 9 млн. легально, понад 40 млн. - контрабандно.32 Почасти цьому сприяє відсутність реального кордону на сході, його майже цілковита «прозорість» для різного роду злочинців. А почасти - висока рентабельність книжкового бізнесу у Росії, де він майже повністю звільнений від податків і де обсяги ринку є значно більшими, а отже й тиражі книжок є значно вищими, а ціни нижчими, ніж у книжок українських.


78
Дві України
Подібні тенденції спостерігаються і на ринку часописів, де частка газет, що друкуються в Україні по-українськи, впала з 68% у 1990 році до 39,6% в 1998-му; а частка журналів-з 90,4 до 11,5%.33 Щоправда, 1990 року в Україну завозилась величезна кількість періодики із Росії, тимчасом як нині основні московські видання друкуються в Україні як формально незалежні. Для цього їм довелося пройти стандартну для всіх українських видань реєстрацію в Державному комітеті з інформаційної політики та дещо змінити назву, завдяки чому з’явилися не лише «Известия в Украине» чи «Коммерсант в Украине», а й цілком курйозний «Московский комсомолец в Украине».
Судячи з інформації, яку подають про себе самі видання, тиражі п’яти головних російських газет в Україні цілком спів- мірні з тиражами провідних місцевих:
2000
2003
мова
Факты и комментарии
1.019.000
839.000
Я
Сільські вісті
474.000
577.000
и
Известия-Украина
272.000
134.500
и
Труд (Украйна)
185.000
180.000
к
Голос України
179.000
159.000
и&я
Сегодня
150.000
702.800
я
Комсомольская правда в Украине
130.000
130.000
к
Урядовий кур’єр
121.000
114.000
и
Аргументы и факты в Украине
110.000
147.000
к
Киевские ведомости
110.000
140.000
я &и
Україна молода
107.000
109.000
и
Московский комсомолец в Украине
100.000
100.000
и
Робітнйча газета
96.000
58.000
и&я
День
62.000
62.500
и&я
Зі списку, де назви московських видань виділено шриф¬
том, а мова того чи того видання позначена після тиражу лі¬
терою и або II, легко помітити, що україномовні видання суттєво поступаються за тиражами (і впливом) виданням російськомовним. Тим більше, що «Голос України» є виданням


Третьорядна проблема першорядної ваги
79
парламенту, а «Урядовий кур’єр» - уряду, тож їхні тиражі значною мірою забезпечуються офіційною передплатою.
За офіційними даними Державного комітету інформаційної політики, на початку 2003 року в Україні було зареєстровано 16243 періодичні видання, із яких 3345 україномовних, 2202 російськомовних, 4402 змішаних (із російськими та українськими текстами) та 2992 дубльованих (себто з паралельними випусками українською та російською мовами). Вся ця статистика, однак, нічого не каже про те, що майже половина формально зареєстрованих видань на практиці не друкується, або ж друкується нерегулярно (як правило, це україномовні видання, котрі назагал є фінансово слабші); не каже нічого й про те, що у виданнях із так званим «змішаним текстом» істотно переважає російська, а головне - що пересічний наклад російськомовних видань є істотно вищим від україномовних.
Не менш амбівалентною є ситуація й на телебаченні, де формально діє закон, який зобов’язує всі компанії передавати не менше половини програм українською мовою, проте реально цей припис виконує лише державна компанія УТ-1 (нудно-офіціозна, з низьким рейтингом) та справді популярна «Студія 1 +1». Решта компаній, що мають загальнонаціональне мовлення («Інтер», ІСТУ, СТБ, Новий канал) не надто на цей припис зважають, а регіональні компанії півдня та сходу, схоже, й не підозрюють про існування такого припису. Як наслідок, лише 18% усіх телепередач в Україні ведеться українською мовою.34
Подібна пропорція зберігається і на радіо, де всі три загальнонаціональні канали є державними і переважно україномовними, тимчасом як більшість розважальних БМ-каналів є російськомовною.
У сумі можна стверджувати, що «українізаційна» політика уряду увінчалася певними успіхами у тих сферах, які безпосередньо фінансуються з держбюджету, а отже й більш-менш піддаються адміністративно-бюрократичній регламентації (освіта, держапарат). Натомість ті галузі, що регулюються передусім вільним ринком (мас-культ, мас-медії) виявилися до¬


80
Дві України
сить непіддатливими щодо бюрократичного впливу. Як наслідок, і українські, і російські активісти в Україні мають власні підстави бути незадоволеними урядовою політикою. Для одних ця політика мусила б бути рішучішою та послідовнішою, для інших - її взагалі не мусило б бути, оскільки (пост)колоніальний статус-кво їх цілком влаштовує.
Найцікавішою в цій ситуації є позиція посткомуністичної влади, що зуміла перетворити свою вразливість перед суперечливими вимогами на своєрідний козир і, відповідно, ефективний засіб контролю над розділеним суспільством.
«Аби не було війни»: партія влади і негромадянське суспільство
Згідно з останнім (першим у постсовєтські часи) переписом населення, 2001 року в Україні проживало 77.8% українців, 17.3% росіян і близько 5% інших національностей. За мовною ознакою поділ був дещо інакшим: 67.5% населення назвали своєю «рідною мовою» українську, 29.6% - російську, і 3% назвали інші мови. Статистична відмінність між етнічністю громадян та їхньою «рідною мовою» незаперечно вказує на наслідки русифікації, проте не з’ясовує її реальних обсягів. Зокрема, не пояснює, яким чином третина населення абсолютно і неподільно домінує у мовно-культурному плані над двома іншими третинами (в чому легко можна переконатись на вулицях ледь не кожного українського міста).
Більшість українських активістів намагалася пояснювати це явище колоніальним гнітом та репресіями російськомовної влади щодо українофонів. Однак ані ослаблення цього гніту під чаС перестройки, ані його припинення після здобуття Україною незалежності не повернули українську мову на вулиці українських міст. Навіть коли припустити, що майже половина українофонів - це сільські жителі (приблизно третина населення), то все одно залишається ще третина громадян, які вважають «рідною мовою» українську і які мешкають у містах. Щоб з’ясувати причину їхньої мовної непомітності (чи неприсутності) в більшості міст, соціологи на початку


Третьорядна проблема першорядної ваги
81
90-х років поставили під сумнів цензусний термін «рідна мова» як емоційно забарвлений і, отже, ненауковий, і замінили його точнішим, на їхню думку, терміном «мова повсякденного спілкування».
Відповідні опитування показали, що українська є мовою повсякденного спілкування лише для 40-45% громадян, тим- часом як російська - для 53-55%.35 Проте й ці результати були поставлені під сумнів з цілого ряду причин. По-перше, сам термін «мова повсякденного спілкування» не є абсолютно надійним, оскільки багато українофонів можуть просто посоромитися зізнатись незнайомому інтерв’юерові (зокрема російськомовному) у своїй побутовій прихильності до мало- престижної, «селянської» мови. По-друге, навіть щира відповідь на це питання далеко не завжди з’ясовує, якою мовою опитуваний волів би спілкуватися. У багатьох випадках вона виявляє лише, якою мовою громадянин змушений спілкуватися - адже жодної реальної альтернативи повсякденній російськомовності ні в Донецьку, ні в Сімферополі просто не існує. І по-третє, жорсткий поділ населення на дві категорії не враховує того факту, що більшість громадян України є двомовними: дві третини українців вільно володіє російською, третина росіян - українською, в сумі це дає понад 60% населення України, що може цілком вільно переходити з мови на мову, залежно від потреб та обставин. Це підтверджують дані диференційованіших досліджень, у яких можливі відповіді не зводяться лише до двох взаємовиключних альтернатив. Виявляється, що у себе вдома українською мовою спілкується лише 37.6% опитаних, російською 33.4%, обома мовами, залежно від ситуації - 28.4% (ще 0.5% спілкується вдома іншими мовами). На своє недостатнє володіння українською мовою 1997 року вказало лише 11.5% опитаних, тимчасом як 66.2% визнало його цілком достатнім (двома роками раніше про недостатнє знання говорило 16% опитаних, про достатнє - 62.9%).36 На практиці українськими монолінґвами є лише 20% громадян, російськими - 14%.37 З українського боку, це переважно селяни, з російського - жителі Криму й почасти Донбасу, тобто люди, які живуть у практично одномовному


82
Дві України
середовищі і яким вільне володіння другою мовою не надто й потрібне.
Зрозуміло, отже, що мовне питання в Україні має радше символічне, ніж повсякденно-практичне значення. Так, за даними соціологічних досліджень, менше десяти відсотків опитаних стверджує, що стикалися протягом року з випадками дискримінації (не конче на мовному ґрунті) стосовно представників тої чи тої національності (9.2% помічали дискримінацію щодо українців, 9.4% щодо росіян, 6.9% щодо євреїв, 6.3% щодо інших національностей).38 Приблизно три відсотки опитаних побоюються національних (міжетнічних) конфліктів; приблизно піввідсотка називає «труднощі, пов’язані з мовою спілкування» серед причин, які можуть спонукати їх виїхати зі свого населеного пункту.39
Можна припустити таким чином, що мовне питання до певної міри штучно підігрівається певними суспільними групами, які намагаються переконати більшість населення (загалом індиферентного), що саме це питання є важливим і визначальним для їхньої ідентичності, для внутрішньополітичних змін і зовнішньополітичної орієнтації, для всього майбутнього України як певної «уявленої спільноти». Такими групами в Україні, як і в будь-якій іншій країні, що переживає період націєтворення, є передусім інтелігенція, державні службовці та місцева буржуазія. Вплив цих груп у різних країнах є різним; в Україні вони, крім усього, є ще й внутрішньо поділеними за мовно-культурними ознаками. Відтак різними є й пропоновані ними проекти націєтворення, себто перетворення «тутешніх» селян у ту або ту новочасну націю.
Для україномовної інтелігенції приналежність місцевих селян і, взагалі, «тутешнього» етносу до української нації завжди була самоочевидною; власне, з цієї «самоочевидності» й постав увесь український проект - як її, сказати б, ідеологічна артикуляція. Суть проекту, хоч і складна за втіленням, за задумом досить проста: «пробудження» україномовних, проте національно несвідомих селян та навернення в українство зрусифікованих горожан - таке собі національне «опритом- нення» етносу. В політичному плані цей проект передбачав


Третьорядна проблема першорядної ват
83
державне унезалежнення та всебічне дистанціювання від Росії як від небезпечного «Іншого», стосовно якого українська самосвідомість себе позиціонує і на принципових відмінностях від якого повсякчас полемічно наголошує. Важливим побічним наслідком такого позиціонування є пошук геополі- тичних союзників у антиросійському таборі, передусім на Заході, а відтак і вимушене засвоєння панівних на Заході цінностей.40
Для російськомовної інтелігенції та переважно російськомовної (і за царя, і за більшовиків) бюрократії проект українського націєтворення в Україні був, як правило, неприйнятний. Проте й їхній власний «регіональний» проект далеко не завжди збігався з загальноімперським проектом творення ро- сійсько-православної (чи російсько-совєтської) спільноти. Регіональна (чи, як її ще називають, «територіальна» - на відміну від «національної») еліта мала в рамках імперії свої специфічні інтереси, які змогла нарешті повною мірою реалізувати після розпаду СССР та проголошення Україною незалежності. Здобувши державу, себто успадкувавши («приватизувавши») шматок Імперії, що перебував до того в її управлінні, ця еліта мусила подбати й про певну націю для цієї держави. Це було необхідно, щоб, по-перше, здійснивши «право нації на самовизначення», легітимізувати своє власне відокремлення від московського сюзерена; і, по-друге, очоливши процес цього «самовизначення», легітимізувати своє подальше панівне становище в регіоні, тепер уже в ролі еліти, обраної «народом», а не призначеної з Москви.
На відміну від еліти україномовної, що не була ані справді чисельною, ані впливовою, проте відзначалася певною світоглядною одностайністю (принаймні щодо проекту націєтворення), російськомовна еліта не мала й близько подібної цілісності та однорідності. Була, по суті, перехідним продуктом - результатом напіврозпаду українського світу і його поглинення світом імперським. Тому серед представників цієї еліти можна було знайти найрізноманітніших індивідів - від, умовно кажучи, цілковитих симпатиків українського проекту як проекту саме «українофільського» до його безоглядних


84
Дві України
противників, запеклих імперців та великодержавних шовіністів, більших «росіян», ніж самі росіяни.
Розпад СССР унеможливлював проект суто імперського «націєтворення», проте відкривав перед російськомовними елітами в постсовєтських республіках можливість націєтворення «креольського», совєтсько-російського, заснованого на продовженні русифікаторської політики та подальшій соціальній марґіналізації «націоналістичних» аборигенів. Такий проект вдалося успішно реалізувати у Білорусі та Придністров’ї і поки що він загалом успішно здійснюється в Україні - у Кримській автономії.
Вибір панівних російськомовних еліт на користь того чи того проекту залежав від багатьох чинників, передусім - від ступеня зрусифікованості-совєтизованості цих еліт та підвладного їм населення, а також від чисельності і впливовості «національних» еліт та особливостей їхніх націєтворчих проектів. В Україні ані «національні» еліти не виявилися достатньо сильними, щоб перебрати процес націєтворення у власні руки, ані «територіальні» еліти не спромоглися ефективно маргіналізувати своїх «національних» конкурентів, як у Білорусі. Таким чином процес націєтворення в Україні здійснюється за компромісним (не консенсусним, однак) сценарієм: формально - радше «українським», фактично - радше «креольським». А що суть цього компромісу ніколи не була ані чітко сформульована, ані, тим більше, інституалізована, то кожна сторона намагається перетягнути ковдру на себе: по- перше, інтерпретуючи всі юридичні двозначності та ситуаційні суперчності на свою користь і, по-друге, безустанно нарікаючи на свою ущемленість та марґіналізованість.
Загальна двозначність, невизначеність і неврегульованість цих проблем (як і багатьох інших - економічних, політичних, тощо) виявилась надзвичайно вигідною для правлячої в Україні посткомуністичної номенклатури, оскільки за браком чітких законів та ефективного механізму їхнього здійснення саме ця «територіальна» еліта залишається, як і в совєтські часи, головним арбітром, інтерпретатором усіх законів та медіатором в усіх суперечках, таким собі самоуповноваженим


Третьорядна проблема першорядної ваги
85
миротворцем. Можливість довільно інтерпретувати й вибірково застосовувати (або не застосовувати) закони стала для посткомуністичної влади додатковим засобом впливу як на політично активних проєвропейських «українофілів», так і на консервативних гіроросійських «совєтофілів». Бо хоч би як одні й другі не любили скорумпованої посткомуністичної олігархії, вони ще більше не люблять одне одного й остерігаються можливого блокування посткомуністичних еліт зі своїм головним ворогом - промосковськими «комуняками» чи пронатовськими «бандерами». Позаідеологічна й, по суті, безнаціональна «партія влади» отримує таким чином змогу шантажувати своїх головних політичних противників - як зліва (КПУ), так і справа (Рух), стримуючи їх від занадто рішучих виступів проти себе.39
Якщо до бізнесових еліт влада може легко застосувати економічний шантаж (передусім - податкову інспекцію та поліцію), то до еліт політичних, що спираються на певну ідеологію й мають значну масову підтримку (Рух і КПУ), доводиться застосовувати шантаж ідеологічний, хитромудро маніпулюючи зовнішньо- та внутрішньополітичною «багатовекторніс- тю». Плутана й непослідовна мовно-культурна політика є, безумовно, важливим чинником подібних маніпуляцій.
Досить згадати, що декларативний «Закон про мови в УРСР», прийнятий ще 1989 року, коли всі закони втілювались і контролювались не так районними й обласними судами, як районними й обласними комітетами партії, залишається й досі основним документом, котрий нібито регламентує мовну політику в Україні. Саме до нього відсилає читачів 10-а стаття української Конституції 1996 року, згідно з якою українська мова є єдиною «державною мовою» в Україні, себто держава забезпечує її «всебічний розвиток і функціонування (...) в усіх сферах суспільного життя на всій території», а заразом гарантує «вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України». Практичне здійснення конституційних прав визначається (або ні - як у чудовій сталінській конституції) цілком конкретними законами, в даному випадку - злощасним «Зако-


86
Дві України
ном про мови в У PCP» 1989 року, котрий, як уже зазначалося на початку цього розділу, не передбачає, по суті, жодних механізмів для своєї власної реалізації. Відтак Закон якщо й здійснюється, то все одно не як закон правової держави, перед яким усі рівні, а як один із багатьох юридичних «гачків», застосування (чи незастосування) якого залежить головно від примх конкретного начальства.
Звідси ідіосинкразійні побоювання русофонів, що «начальство» може раптом поставитися до власного закону всерйоз і влаштувати їм «примусову українізацію» та інші дискримінаційні жахи за прикладом демонізованої в їхній уяві (через московські мас-медії) Естонії або Латвії. І звідси ж - небезпідставні побоювання українофонів, що те саме «начальство» може раптом махнути рукою на весь той безглуздий україні- заційний проект і повернути Україну в звичніше для себе со- вєтське русло за прикладом сусідньої Білорусі.
Відтак і одні, і другі намагаються випередити події, апелюючи до «начальства» з вимогою або «припинити примусову українізацію» (заклики лунають головно з регіонів, де ніякої «українізації», по суті, й не починалось), або, навпаки, приділити нарешті належну увагу «відродженню української мови й культури». Саме тому, що Україна (як і Білорусь) не є правовою державою, суто технічне, здавалося б, питання про функціонування мов набуває тут символічного значення. Ось уже десять років російськомовні активісти наполягають на узаконенні російської мови як другої «офіційної», а україномовні активісти запекло цю пропозицію відкидають.40 З формального погляду йдеться начебто про юридичне урівно- правнення двох основних мов країни. У практичному плані, однак, таке суто формальне, декларативне «узаконення» означатиме, скоріш за все, консервацію наявної, успадкованої від колоніальних часів нерівноправності (досвід сусідньої Білорусі переконливо це показує). Вимога русофонів узаконити офіційну двомовність має, отже, передусім символічне значення: йдеться не так про конкретні сьогоденні права русофонів (нічим поки що не загрожені), як про захист від можливої українізації у майбутньому. Тобто, простіше кажучи,


Третьорядна проблема першорядної ваги
87
йдеться не про «обов’язок україномовних громадян володіти російською (вони нею й так володіють), а про право російськомовних громадян не володіти українською».41
Що ж до постсовєтської влади, то вона використовує мовно-культурну невизначеність в Україні не лише для шантажування політичних противників, а й для мобілізації на свою підтримку «мовчазної» (політично індиферентної) більшості. В основі цієї мобілізації лежить послідовне використання (і зміцнення) страху середньостатистичного постсовєтського обивателя перед будь-якими конфліктами. Протягом десяти років «партія влади» і контрольовані нею мас-медії (всі державні і майже усі «приватні») переконують атомізованих і дезорієнтованих індивідів, що всякий суспільний конфлікт означає кровопролиття, що кепський мир усе-таки кращий, ніж добра війна, і що будь-які зміни в суспільстві скоріш за все будуть змінами у ще гірший бік. Принципова відмінність посткомуністичної влади від комуністичної полягає у тому, що ця, теперішня, не потребує позитивного іміджу, їй куди важливіше переконати всіх, що її опоненти - ще гірші, і що єдиною альтернативою «мерзотникам» при владі є ще більші «мерзотники» в опозиції - фанатичні комуністи, що тягнуть в утопічне минуле, або навіжені націоналісти, що закликають до не менш утопічного «європейського» майбутнього, де насправді «на нас ніхто не чекає».
По суті, «партія влади» вміло використовує фобії й комплекси посткомуністичного негромадянського суспільства, яке на всі запитання соціологів найчастіше відповідає «Не знаю», «Не розумію», «Не визначився», «Мене це не цікавить».42 Не- вирішена, штучно заплутана й містифікована мовно-культурна проблема є, безумовно, одним із тих чинників, за допомогою яких «партія влади» може маніпулювати настроями «мовчазної більшості», лякаючи її, залежно від потреби, «українізаторами-націоналістами» чи, навпаки, «русифіка- торами-комуністами», і незмінно виставляючи себе в ролі «поміркованих центристів», носіїв суспільного миру та «злагоди» - хоч і некомпетентних та корумпованих, а все ж не найгірших.


88
Дві України
Мова і перспективи модернізації
Підсумовуючи, можемо ствердити, що мовне питання в Україні відіграє порівняно невелику роль у повсякденному житті більшості громадян, котрі, як правило, не рефлектують над цією проблемою і не вичленовують її з-поміж інших, набагато важливіших для них життєвих проблем. Водночас мовне питання в Україні має величезне символічне значення, зокрема для «свідомих українців», себто, передусім, україномовної інтелігенції. «Мова - душа нації», «Без мови немає народу» - такими романтичними гаслами рясніє й досі українофільська публіцистика.
Для бездержавного етносу мова справді була важливим, ба головним чинником формування національної ідентичності; лише усвідомлена й визнана справді істотною мовно- культурна відмінність від росіян давала українцям шанс стати окремою нацією, а не регіональним, діалектним різновидом нації російської. Ця ситуація, однак, кардинально змінилася після здобуття Україною незалежності. Громадянство, а не мова й культура стало раптом головним покажчиком «україн- ськості». А точніше, це поняття мовби роздвоїлося: до традиційного мовно-культурного означення українськості додалося нове, суто політичне.
І російськомовні, і україномовні еліти формально погодилися з політичною дефініцією «українського народу» як «громадян України всіх національностей» (так записано в преамбулі української Конституції). Проте питання про мовно-культурне, ба навіть етнічне ядро цього народу залишилося відкритим: українці вважають себе «титульною» нацією і наполягають на пріоритезації української мови як єдиної «державної»; росіяни наполягають, що вони теж є в Україні «корінним» народом, оскільки походять так само від Київської Русі; а головне - не лише росіяни, а й чимало російськомовних українців стверджує, що російська мова є в Україні такою ж (коли не більш) природною, як українська, а отже й заслуговує на такий самий «державний», офіційний статус.


Третьорядна проблема першорядної ваги
89
По суті, боротьба в Україні точиться не за обсяги прав для національних меншин (практично всі експерти визнають, що ці права в Україні є надзвичайно широкими45); боротьба йде за те, хто, власне, стане в Україні меншиною - українці чи росіяни, а точніше - русофони чи українофони. У практичному плані це означає, що боротьба йде за основну масу населення, яка ще «не визначилася» зі своєю мовно-культурною ідентичністю і перебуває в амбівалентному, донаціональному стані. Якщо Україна законсервується надомодерному рівні, то такадомодерна, «тутешня» ідентичність у багатьох її мешканців може зберігатися доволі довго. Але реальна модернізація неминуче зумовлює перетворення «селян у націю», в даному випадку - за «українським» проектом або ж «креольським».
Неминучість і необхідність модернізації є загалом очевидною і для «українофільських» (україномовних), і для «креольських» (російськомовних) еліт. Для одних, однак, саме російська мова (й культура) є важливим чинником такої модернізації - як «вища», «багатша», «розвиненіша». Можна припустити, отже, що успіх їхнього проекту в Україні великою мірою залежить від успіху подібного проекту в Росії. Для других тим часом саме українізаційний проект є синонімом важливого цивілізаційного вибору молодої нації:
Протистояння двох мов в Україні є насправді одним із увиразнених проявів дещо глибшого протистояння: між новими можливостями України як нового державного утворення та імперською інерцією... Нові можливості України означили для неї цілком протилежний проект - радикального розриву
з 	імперією і поступового вростання в позаросійську, “європейську” цивілізацію. Це проект достатньо божевільний (не скажу “карколомний”) як на сьогоднішню ситуацію, але тим
і 	привабливий для нових українських еліт, найперше - для суспільно заанґажованої української молоді. І українська мова - не тільки знак, але й засіб цього унезалежнення України, цього розриву, цього проекту. Якщо хочете, знак якісно іншого майбутнього.46
Котрий із цих двох модернізаційних проектів буде здійснено в Україні (і чи буде здійснено взагалі) - передбачити


90
Дві України
важко. Україномовна інтелігенція, як уже зазначалося, є менш чисельною, а її соціальне становище є, як правило, гіршим. Проте її «націоналізаційний» проект є чіткішим, історично, сказати б, «леґітимнішим» і твердо опертим на громадську думку «свідомого українства» - все ще не досить чисельного (в тому сенсі, що воно не становить більшості населення), проте достатньо змобілізованого для відстоювання своїх «природних» прав. Натомість російськомовна інтелігенція, хоча й чисельніша та соціально упривілейованіша вже самим фактом переважно міського походження, залишається ідеологічно аморфною і несконсолідованою. Фактично вона не має свого чіткого «націоналізаційного» проекту («креольського» типу) - почасти тому, що не відчувала у ньому раніше потреби, почасти тому, що й сьогодні не відчуває за ним достатньої леґітимності. (Спрощено кажучи: якщо українофони готові боротися за свої права всіма засобами, хоч би й збройними, то русофони до таких рішучих дій не готові; питання «російськості» не є для них настільки важливим, як для українців - питання «українськості»). Креольська ідеологія зазнає ерозії з двох боків: з одного - її потенційні адепти схиляються до комуністів як звичних і незмінно рішучих оборонців «російськомовного» населення, пропагаторів традиційного імперського проекту. А з іншого боку, та ж таки комуністична ортодоксія суттєво дискредитує «креольський» проект, відштовхуючи багатьох потенційних адептів від політичної активності взагалі або ж, навіть, схиляючи декого до проекту українського - в його певних компромісних модифікаціях.
Що ж до панівної пост-комуністичної номенклатури, то вона зацікавлена головним чином у збереженні статусу-кво, а отже' й гальмуванні будь-яких модернізаційних проектів, що можуть поставити під загрозу її феодальне, по суті, домінування. Відтак її мовно-культурна (і всяка інша) політика формально скидається на систему вибагливих компромісів, зумовлених начебто «складністю» внутрішньополітичної ситуації в Україні, однак насправді є системою ухиляння від змін, їхньою імітацією, а також цілком прагматичним маніпулюванням проблемами і концесіями на власну користь.


Третьорядна проблема першорядної ваги
91
Мова, скоріш за все, є справді не лише знак, а й засіб уне- залежнення України, як стверджує Андрухович, проте успішність цього проекту залежить не від одного, а принаймні від кількох гравців в Україні, як, зрештою, і від їхніх закордонних уболівальників (чи опонентів? чи рефері?) - і в Росії, і на Заході.
1 «Той факт, що від 1990 року в Україні зареєстровано 129 партій, свідчить не про поступ демократизації, а радше про фатальну подрібненість та маніпульованість політичної системи», RFE/RL Newsline, vol. 5, no. 220 (20 November 2001).
2 Вітчизна, №5-8, 1990. Книжкове видання: Іван Дзюба, Інтернаціоналізм чи русифікація? (Київ: Видавничий дім «КМ Academia», 1998.)
3 Див. зокрема Andrew Wilson, Ukrainian Nationalism in the 1990s. A minority faith. (Cambridge: Cambridge University Press, 1997).
4 Вельми характерний і, головне, самовикривальний зразок такої аргументації знаходимо у статті Олександра Гриценка «Парадокси запіз- нілого міфотворення» (Критика, №9,2000, с. 15): «Дозволю собі лишень запитати: чому “національне модернізування” гуцула чи підкарпатського русина з переходом на наддніпрянську літературну мову та козакофільську нацміфологію є для нього цивілізаційним благом, а русифікація слобожанина чи кубанця (взята окремо від колективізації та голодомору) є натомість зґвалтуванням?» Зрозуміло, що коли розглядати асиміляцію етносів «окремо» від колективізації, голодомору та інших форм стосоваиого до них насильства, то ні про який колоніалізм та його наслідки нема жодних підстав говорити ані у випадку України, ані будь-кого іншого.
3 Eugene Weber, Peasants into Frenchmen: The Modernisation of Rural France, 1870-1914 (London: Chatto & Windus, 1979).
6 Walker Connor, “Nation-Building or Nation-Destroying?” World Politics, 24 (1972), pp. 319-355.
7 Alexander J. Motyl, Will the Non-Russians Rebel? (Ithaca, NY: Cornell University Press, 1987), pp. 100-101.
8 http://www.ukrstat.gov.ua/Perepis/PidsPer.html
9 Див.: Bohdan Krawchenko, “Ukraine: the politics of independence,” in Ian Bremmer and Ray Taras (eds.), Nation and Politics in the Soviet Successor States (Cambridge University Press, 1993), p. 85. А також: Bohdan Krawchenko, Social Change and National Consciousness in Twentieth-Century Ukraine (New York: St. Martin’s Press, 1985), pp. 173,194.


92
Дві України
10 Jan Germen Janmaat, Nation-Building in Post-Soviet Ukraine. Educational Policy and the Response of the Russian-Speaking Population (Universiteit van Amsterdam, 2000), p. 109.
11 Motyl, Will the Non-Russians Rebel? p. 97.
12 Простонародний погляд на цю проблему афористично сформулювала 1985 року моя київська сусідка - «хохлушка», себто вчорашня сільська українка з походження. Почувши, що ми з дружиною розмовляємо з нашою малою дитиною по-українськи, вона докірливо й водночас співчутливо вигукнула: «Зачем же вы ребенку жизнь калечите?!..»
13 Frantz Fanon, Les damnes de la tene (Paris: François Maspero, 1961).
14 Walter V.Odainyk,/i/wg and Politics. The Political and Social Ideas of C. G. Jung (New York: Harper, 1976); Oksana Grabowicz, “The Legacy of Colonialism and Communism,” Respectives on Contemporary Ukraine, vol. 2, no. 2 (March-April 1995).
15 Знаменно, що всі ті зневажливі прізвиська, якими міські жителі в Україні обдаровують сільських, вказують саме на недолюдський, «бидлячий» образ останніх: «быки», «рогули», «кугуты», «лохи», або ж на моральну ущербність («жлобы») чи - прямим текстом - на низький соціальний статус («колхоз», «село»). Подібна зневага міських жителів до сільських є загалом типовою для різних народів, однак в Україні вона виразно накладається на етно-культурне розмежування між російськомовним містом та україномовним селом. Ідеться таким чином не лише про вияв соціальної (цивілізаційної) зверхності одного прошарку населення над іншим, а й про вияв глибшої зневаги панівної мовно-культурної групи до пригнобленої. Радше етнічний, ніж суто соціальний характер цієї неприязні підтверджується й тими «хтонічними», «недолюдськими» прізвиськами, що їх застосовують міські русофони до, здавалося б, соціально рівних із ними міських українофонів. Тут, щоправда, наголошується вже не на «бидлячості» опонентів, а на їхній моральній або розумовій вивихнутості: «бан- деры» (в розумінні «бандити», «зарізяки»), «щирые украинцы» (акцентуйовані особи), «национально озабоченные» (патологічні типи на кшталт сексуальних маньяків), «национал-патриоты» (за аналогією до «націонал-соціалістів» - алюзія до нацистів). Остання метафора, до речі, набула масового поширення в російськомовній пресі як позірно безневинна, проте за глибинною суттю - наклепницька і ксенофобська.
16 Цит. за збірником: В. Ф. Панібудьласка (ред.), Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. Документи і матеріали, т. 2 (Київ: Вища школа, 1997), сс. 519-529.
17 За даними SOCIS-Gallup, 38% опитаних 1996 року росіян стверджувало, що вільно володіє українською мовою, і ще 35% - що володіє


Третьорядна проблема першорядної ваги
93
українською непогано. Лише 7% (переважно в Криму) стверджувало, що зовсім не володіє українською. Серед етнічних українців лише піввідсотка опитаних стверджувало, що не володіє українською мовою. Проблема функціонування української мови в Україні полягає таким чином не в тому, що її мало хто знає, а в тому, що в очах більшості вона має низький соціальний статус (мова «колгоспників») або ж викликає негативні політичні конотації (мова «буржуазних націоналістів»). Див. Сергей Савоскул, “Русские в независимой Украине: статус, идентичность, перспективы”. В кн.: Дмитрий Фурман (ред.), Украина и Россия: общества и государства (Москва: Права человека, 1997), сс. 298-299.
18 Jan Germen Janmaat,Nation-Buildingin Post-Soviet Ukraine. Educational Policy and the Response of the Russian-Speaking Population (Universiteit van Amsterdam, 2000), p. 62.
19 Див. зокрема Taras Kuzio, Ukraine. The Unfinished Revolution (London: Institute for European Defence & Strategic Studies, 1992).
20 Ірина Прибиткова, «Мову нам дано для того, щоб...», Соціологія: теорія, методи, маркетинг, №1-2,1998, с. 239.
21 Слово Просвіти, 23 квітня 2003, с. 5.
22 Janmaat, Nation-Buildingin Post-Soviet Ukraine, p. 124.
23 Слово Просвіти, 23 квітня 2003, с. 5.
24 Janmaat, Nation-Buildingin Post-Soviet Ukraine, p. 124.
25 «Комплексна програма [київської мерії] “Молодь міста Києва на 2001-2005 роки”», Українське студентство, 17 листопада 2001, с. 6.
26 Див., напр., Віктор Чижевський, «Рідною мовою - пошепки?» Народна армія, 17 травня 2003, с. 4.
27 Найчіткіше цей погляд було сформульовано в «Маніфесті української інтелігенції», підписаному багатьма інтелектуалами: «Сьогодні поновився кількасотлітній стратегічний курс “Україна без українців”, курс на знищення української нації... Складовою цього курсу є посилене плюндрування української культури... Українських патріотів витісняють з армії, звільняють з роботи. В кадровій політиці робиться все, аби досягти “критичної маси” україноненависників у державному апараті... Українських патріотів не допускають до сфери управління в усіх галузях суспільного життя... По суті, проти українців в Україні вже проводяться етнічні чистки». Літературна Україна, 12 жовтня 1995. Див. також «Треба боротися за інтереси народу. Звернення до громадян України», Українське слово, 7-13 грудня 2000.
28 «Наш великий и могучий язык сегодня грубо изгоняется из системы образования и воспитания, он уже фактически запрещен в делопроизводстве. Русскоязычных людей сейчас автоматически не пускают во власть... Но нас это не пугает, поскольку сторонников признания


94
Дві України
русского языка у нас в стране по самым скромным подсчетам более 30 миллионов». Людмила Гордеева, «Пусть о языке выскажется народ», Донецкий кряж, 2-8 марта 2000.
29 Ian Bremer, “The Politics of Ethnicity: Russians in the New Ukraine,” Europe-Asia Studies, vol. 46, no. 2 (1994), pp. 261-283.
30 Л.О.Аза, «Тенденції етномовного розвитку в Україні», у кн. В.М.Во- рона та М.О.Шульга (ред.), Українське суспільство: десять років незалежності. Соціологічний моніторинг та коментар науковців (К.: Інститут соціології НАНУ, 2001), с. 532.
31 Микола Сунгуровський, Ігор Жданов, «Простір свободи?...» Дзеркало тижня, 20-26 січня 2001.
32 Янина Соколовская, “Синдром Павича-Пелевина”, Известия, 24 ноября 2001.
33 “Factors in the Russification of Ukraine: Changes and Influences since 1991,” Romyr Report, no. 5, Winter 2000.
34 “Factors in the Russification of Ukraine: Changes and Influences since 1991,” Romyr Report, no. 5, Winter 2000.
35 Dominique Arel and Valeri Khmelko, “The Russian factor and territorial polarization in Ukraine”, The Harriman Review, vol. 9, nos. 1-2 (Spring 1996), p. 86.
36 Natalia Panina, Evhen Golovakha, Tendencies in the Development of Ukrainian Society (1994-1998). Sociological Indicators (Kyiv: Institut of Sociology, 1999), pp. 88-89.
37 Andrew Wilson, “Elements of a theory of Ukrainian ethno-national identities,” Nations and Nationalism, vol. 8, no. 1 (2002), p. 32.
38 «Українське суспільство - 1996», Політичний портрет України. Бюлетень Фонду «Демократичні ініціативи», вип. 17,1996, с. 81.
39 «Українське суспільство - 1996», вип. 15,1996, с. 109.
40 Докладніше про цедив, мою статтю “TheNativist/Westernizer Controversy in Ukraine: The End or the Beginning?”/oH;72a/ of Ukrainian Studies, vol. 21, nos. 1-2 (Summer-Winter 1996), pp. 27-54. Український переклад - «Західники мимоволі. Український націоналізм між західництвом і нативізмом», Сучасність, №5 (травень 2000), сс. 79-98.
41 Яскравою ілюстрацією до механізмів функціонування «шантажистської держави» можуть слугувати макабричні розмови президента Кучми з помічниками, нібито записані на диктофон у його кабінеті офіцером президентської охорони Миколою Мельниченком. Див. також Keith A. Darden, “Blackmail as a Tool of State Domination: Ukraine Under Kuchma,” East European Constitutional Review, vol. 10, nos. 2-3 (Spring-Summer 2001).
42 За даними січневого загальнонаціонального опитування 2000 року, 44% респондентів підтримало пропозицію надати російській мові статус «другої офіційної», 36% виступило проти, 19% не мало однознач¬


Третьорядна проблема першорядної ваги
95
ної думки. Прикметно, що в Києві цю пропозицію підтримало лише 27% опитаних, тимчасом як 56% висловилося проти (17% не визначилося). Оскільки Київ є переважно російськомовним містом, пояснити таку «нетипову» реакцію його мешканців на пропозицію легалізувати «двомовність» можна лише вищим рівнем громадянської (а не суто «національної») самосвідомості, характерним для жителів столиці і в багатьох інших питаннях. Простіше кажучи, російськомовні кияни виявляють краще й відповідальніше розуміння мовної проблеми, ніж інші русофони. (Велика кількість людей, що не визначилися, в обох опитуваннях є, до речі, додатковим підтвердженням заплутаності й неоднозначності сформульованого питання). Див. Л.О.Аза, «Тенденції етномовного розвитку в Україні», с. 529.
43 Volodymyr Kulyk, “The Search for Post-Soviet Identities in Ukraine and Russia and Its Impact on Relations between the Two States,” The Haniman Review, vol. 9, nos. 1-2 (Spring 1996), p. 23.
44 Найхарактернішим прикладом суспільної амбівалентності можна вважати відповіді близько двох тисяч українських респондентів на запитання соціологів про їхнє ставлення до політичних сил, зорієнтованих на повернення до соціалізму або ж просування до капіталізму. За просування вперед проголосувало 18% опитаних, за повернення назад 12%, не змогло відповісти 16%, проти одних і других проголосувало 30%, за одних і других, аби лиш не воювали (sic), проголосувало 22%. Див.: Евгений Головаха, Наталья Панина, Социальное безумие. История, теория и современная практика (Киев: Абрис, 1994), с. 138.
45 Див., наприклад: Володимир Євтух, «Національні меншини між державною етнополітикою та самовизначенням», Соціологія: теорія, методи, маркетинг, №1-2,1998, сс. 93-104.
46 Юрий Андрухович [відповіді на анкету], Российско-украинский бюллетень, №6-7 (Москва-Киев: Центрально-Европейское информационное агентство, 2000), с. 101. Міркування, висловлені тут провідним українським інтелектуалом, не виглядатимуть надто радикальними, коли зіставити їх з поглядами російськомовних лідерів на цю саму проблему: «Спікер кримського парламенту Леонід Грач вважає, що лише рівний статус української та російської мов допоможе консолідувати українське суспільство та “прискорить інтеграцію з Росією”» (ITAR-TASS news report, 27 January 2001).


Знакування політичного простору:
символи «моментократії»
У культурній антропології побутує уявлення про державу як інституцію, що легітимізує себе за допомогою відповідних символів - прапора, гімну, історичного наративу, державних свят, меморіальних знаків, пантеону національних героїв тощо. Держава, пише американська дослідниця Кетрін Ваннер, глибоко зацікавлена у «конвертації націоналістичної ідеології в інституціалізовану національну культуру та значущу національну ідентичність»; адже «засвоюючи націоналізовану культуру як значущий елемент соціальної особи, індивід пов’язується з державою». Держава, себто її еліти, прагнуть «пов’язати розрізнених людей у націю»:
Переформовуючи та реінституалізуючи національну культуру, вони використовують її потенціал для забезпечення живого зв’язку між індивідами та державою через націю. Здійснюється сугестивний та емоційний перегляд колективних історій з метою плекання солідарності та почуття приналежності (...) Узгоджуючи суперечливі інтереси та погляди, держава намагається встановити категорії, періоди та події, які б надавали [символічного] значення індивідуальному та колективному досвідові.1
Один із класиків сучасної культурної антропології Кліфорд Ґірц проникливо зауважував, що «вирішальне завдання легітимації - узгодження [певної] політичної метафізики з дійсним розподілом влади». При цьому, застерігав він,
класична проблема леґітимності: як зробити так, аби певних людей вважати уповноваженими правити іншими, - є особ¬


Знакування політичного простору
97
ливо гострою в країні, де довготривале колоніальне панування створило політичну систему, національну за масштабами, але не за характером. Адже для того, щоб держава виконувала щось більше за розподіл привілеїв і захист себе від власного населення, її дії повинні здаватися одним цілим із діями тих, чиєю державою вона претендує бути - її громадян... Політичні завдання, що здавалися такими великими під час прагнення до незалежності: покінчити з пануванням інших держав, створити керівні кадри, стимулювати економічний розвиток і зберегти відчуття національної єдності, - після досягнення незалежності виявилися справді надзвичайно складними. Але до них додалося ще одне завдання, яке чітко уявлялося тоді й менш свідомо визнається сьогодні: розсіяти чужинецьку ауру довкола інституцій сучасного державного врядування.2
Україна належить до тих постколоніальних держав, де «чужинецька» - тоталітарна й колоніальна - спадщина виявилася великою мірою інтерналізованою і де, як я спробую показати у цьому розділі, владні еліти не тільки не прагнуть її подолати, а навпаки - ефективно використовують для легі- тимізації свого вельми сумнівного правління і плекання амбівалентного, аномічного негромадямського суспільства. Кетрін Ваннер у згаданій праці відзначила курйозний, подеколи гротесковий еклектизм символічних репрезентацій новостворе- ної держави, проте сприйняла його головним чином як результат опору совєтизованого населення націоналізаційним зусиллям еліт. Десять років тому це, можливо, й справді так виглядало, проте сьогодні вже цілком очевидно, що згаданий еклектизм є не лише відбиттям певної, неуникненної в перехідні періоди, суспільної амбівалентності, а й важливим чинником її формування та підтримування.3
Якщо, за Ґірцом, «система символів - це джерело інформації, яке певною мірою визначає форму, напрямок, особливості й сенс безперервного потоку діяльності», забезпечуючи людині «реальну основу для орієнтування щодо інших людей, щодо навколишнього світу і щодо самої себе»,4 то українські посткомуністичні/постколоніальні еліти витворюють своє¬


98
Дві України
рідну антисистему, головне призначення якої - дезінформувати і дезорієнтувати населення.
Проникливий аналіз цієї антисистеми - на матеріалі совє- тизованої української гуманістики, її канонів, дискурсів та інституцій, що завзято опираються сутнісній десовєтизації - зробив у низці статей на сторінках «Критики» Григорій Гра- бович:
Багато в чому незалежна Україна й досі живе за правилами совєтської системи. Її інституції, її кадри, її політичний стиль та її установи, її культурна й академічна політика (така, якою вона є або якої нема), різні форми гібридності та мімікрії, а можливо, навіть стиль її корупції цілком природно вкладаються в совєтську модель, і навіть в оголенішому, ніж раніше, вигляді...
Українське суспільство (...) досі схильне або готове прийняти совєтський експеримент, з огляду на свої народницькі, нативістські та радикальні традиції; на свою спадщину зовсім недавнього кріпацтва й того становища, коли навіть у переддень революції широкі маси населення були позбавлені виборчого права; на свою інтелектуальну спадщину візантійського цезаропапізму та інших колективістських, провіден- ціалістських та антиіндивідуалістичних характеристик східного християнства; а передусім, звичайно, на майже цілковиту відсутність будь-якої традиції громадянського суспільства в жодній із його форм.5
«Совєтизм як культурний стиль» зберігається в Україні великою мірою за інерцією - як тоталітарно-колоніальний спадок, окреслений вище Грабовичем, але також - як своєрідний набуто(к, результат цілеспрямованих зусиль посткомуніс- тичних/постколоніальних еліт. Механізми плекання й підтримання цього «стилю» будуть показані далі на конкретному - загалом частковому, проте вельми характерному прикладі - офіційному відзначенні 85-літнього ювілею останнього (по суті) тоталітарно-комуністичного правителя України Володимира Щербицького. Розділ складається із семи частин. У першій я деконструюю дискурс посткомуністичної агіографії, викриваючи зокрема її сутнісну аморальність та антигуманність. У


Знакування політичного простору
99
другій частині з’ясовую, яким чином згаданий ювілей (і подібні заходи) зміцнюють у суспільстві патерналістські, антимо- дернізаційні, негромадянські інстинкти й постави. У третій - ставлю подію в контекст конкретної політичної боротьби, розглядаючи її як один із пропагандистських, «політтехнологічних» прийомів, покликаних забезпечити так звану «спадкоємність влади». В четвертій та п’ятій частинах я намагаюся вийти на ширшу проблему суспільної амнезії, що її - зокрема й за допомогою таких «ювілеїв» - плекають посткомуністичні еліти, уникаючи відповіді на питання про злочинний характер комуністичного тоталітаризму, а відтак і про його моральний осуд та каяття - без чого, гадаю, неможливе очищення та подальший розвиток суспільства. І нарешті у двох останніх частинах я показую, які фатальні для майбутнього України наслідки може мати домінування в ній совєтизму як культурного стилю, небажання владних еліт (і маніпульованого ними населення) розквитатися з тоталітарним минулим, здійснивши всебічну і послідовну декомунізацію та деколонізацію. В одному випадку йдеться про відродження тоталітарних тенденцій усередині країни, в другому - про її закономірну міжнародну маргіналізацію та ізоляцію.
Комуністична агіографія
Серед численних анекдотів доби «розвиненого соціалізму», що витворювали альтернативну чи, як сказав би Бахтін, «очу- днену», по-карнавальному перекинуту догори дригом версію совєтської історії, не бракувало, зрозуміло, всіляких апокрифічних розповідей про історичних осіб - від легендарного Васілія Івановича Чапаєва та ще леґендарнішого Штірлі- ца до цілком конкретних Лєніна-Сталіна-Хрущова-Брежнєва і, навіть, Горбачова. Один із таких анекдотів, що набув особливої популярності 1970 року напередодні 100-річчя від дня народження «Ілліча», пародіював поширену в ті часи практику запрошувати до школярів усіляких «свідків та учасників буремних подій», котрі на правах очевидців ділилися з ними незабутніми враженнями про видатних осіб. Ветеран у


100
Дві України
згаданому анекдоті розповідає дітям про доброту дідуся Леніна: «Був я тоді, - каже, - безпритульним хлопчиком-сиро- тою, бреду якось голодний-холодний підмосковними Ґорка- ми, аж бачу у парку сидить дідусь на лавочці і ножиком яблуко обчищає. Я підходжу й кажу: “Дідусю, дай шматок яблучка”. А він відказує: “Пішов на х..., ублюдок!..” А очі такі лагідні- лагідні...» («А міг би й ножиком полоснути», - додає мемуарист у іншому варіанті того самого анекдоту).
Щось подібне спадає на гадку й у зв’язку з новочасними мемуарами номенклатурних працівників, бійців «трудового», «ідеологічного» та гебешно-терористичного фронту, що з’являються друком за гроші скромних, здебільшого непой- менованих «спонсорів» і подеколи навіть не потрапляють у вільний продаж, поширюючись головно серед «своїх» - як такий собі різновид посткомуністичного самвидаву. Збірка спогадів про Щербицького, що недавно побачила світ до 85- ліття останнього московського намісника України, є у певному сенсі апофеозом цієї комуністичної агіографії. Від десятків подібних книжок вона відрізняється не якимсь особливим цинізмом, брехливістю чи безсоромністю, а лише однією - втім, надзвичайно важливою - обставиною. Це перша книжка такого роду, опублікована за державні, себто громадські гроші - на замовлення Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України (голова Іван Чиж) у рамках програми випуску соціально значущих (sic!) видань. Про те, хто складає й затверджує цю таємничу програму, які книжки за цією програмою вже видано і які заплановано, скільки грошей пішло на кожне видання, де й коли оголошувався тендер для видавців і кого врешті та на яких загіадах було відібрано, - варто було б поговорити окремо, коли би вдалося отримати відповідну інформацію від не надто прозорої й аж ніяк не вільної від підозр у корупції української влади.
За браком потрібної інформації перейдемо відразу до проблеми якщо й не простішої, то все ж очевиднішої. Книжка спогадів про Щербицького побачила світ не просто за гроші пересічних громадян, платників податків (зокрема й тих, ко¬


Знакування політичного простору
101
трі мають вагомі підстави згаданого добродія зневажати або й ненавидіти). Вона стала частиною ширших державних заходів, спрямованих (знову ж таки за гроші згаданих громадян) на святкування 85-літнього ювілею комуністичного діяча, проведення на його честь пам’ятних вечорів та наукових конференцій, перейменовування вулиць та відкриття меморіальних дощок, організацію музейних виставок та знімання документальних фільмів, - згідно з постановою Кабінету міністрів, підписаною віце-прем’єром із гуманітарних питань Дмитром Табачником.
Зайве, мабуть, пояснювати, що Щербицький аж ніяк не був «видатним діячем», а тим більше - особою, перед якою громадяни незалежної України мали би шанобливо схиляти голови. Щоб це зрозуміти, не треба навіть покликатися на долі й думки дисидентів чи жертв Чорнобиля, досить уважно поглянути на спогади його цілком «лояльних» соратників:
Мені, - згадує Леонід Кравчук, - Щербицький завжди казав: “Пам’ятай, ми тут політику не творимо”. Він ретельно стежив за тим, щоб ніде в документах не проскочило, що ЦК Компартії України розробляє політику, ні - лише “підтримує” та “здійснює”. Україна 340 років не мала своєї політики. Це сьогодні я вже можу казати про українську політику починаючи від 1991 року, розмірковувати про відповідальність лідерів країни та урядових чиновників за ті або ті події. А тоді ми такої можливості не мали.6
Інший досвідчений апаратник Юхим Лазебник зізнається, що «тривалий час дивився на Щербицького з неприхованою повагою і думав, що саме він і є тією людиною, яка здатна виражати тривоги і болі українського народу... Але я помилився». Щербицький, за його свідченням, після падіння Хрущова «почав випромінювати якусь неприязнь до всього українського».7 Він принципово перестав розмовляти українською мовою (що було вельми промовистим прикладом для всієї місцевої номенклатури), принципово почав замість терміну «український народ» уживати «народ України», а після усунення Шелеста в 1972 р. він не лише не стримував, а нав¬


102
Дві України
паки, всіляко сприяв політичним репресіям та всебічній русифікації України.
У мемуарній версії Кравчука це виглядає так:
Володимир Васильович ставився до рідної мови, м’яко кажучи, не вельми приязно. Сам він говорив виключно російською, тому для його підлеглих, незалежно від національності, ця мова ставала мовою спілкування. А про документи, звіти, виступи, доповіді - годі й казати. За часів секретарства Петра Шелеста у багатьох школах існували куточки української мови. Після приходу Щербицького ці куточки зникли, натомість почало з’являтися дедалі більше шкіл, де рідною мовою викладали хіба що українську літературу. Якось мені до рук потрапила анкета першого секретаря, де слово “українець” у графі національність було перекреслене, натомість вище дописано “русский”.8
Принагідно зазначимо, що подібні анкети заповнювалися власноруч і що переписування «інородців» на «русских» було загалом поширеним явищем у середовищі малоросійської номенклатури. Не уникнув цієї спокуси - перетворитися з «чорношкірого» малороса на «білошкірого» Майкла Джексона - і теперішній президент України Леонід Кучма, котрий допіру в 1992 році, ставши прем’єр-міністром, змушений був переписуватись назад із «русского» в «украинца».
Згаданий Леонід Кравчук у своїх споминах розповідає забавну історію про те, як одного разу помічники переконали Щербицького виступити перед письменниками по-українськи - з огляду, так би мовити, на специфіку контингенту. Це було вже під час перестройки, і багато кому видавалося, що подібний жест поліпшить стосунки між КПУ та «націо- нал-патріотично налаштованими» (у термінах Кравчука) письменницькими колами.
Перший секретар довго вагався, - пише Кравчук, - але погодився. Кілька працівників апарату підготували текст, акуратно розставивши наголоси. Незвична мова Щербицькому давалася важко, з боку складалося враження, що Володимир Васильович докладає чималих зусиль, аби не перейти на зви¬


Знакування політичного простору
103
чну для нього мову. Проте відповідне враження на слухачів цей вчинок все одно справив. Але то був перший і останній прояв “національної свідомості”. Одразу по закінченні заходу керівник ЦК, ледь пересилюючи гнів, заявив нам: “Ніколи більше не пропонуйте мені подібного”. Трохи помовчав і з натиском повторив: “Ніколи!”9
Власне, всі невибагливі аргументи на користь своєрідної «беатифікації» Щербицькогояк «визначного державного діяча» зводяться до двох тез. Одна - що він був «міцним господарником», котрий усіляко дбав про соціалістичне будівництво на Україні, добиваючись на цьому терені всіляких успіхів. Друга - що він був доброю, порядною, скромною в особистому житті людиною, на відміну від більшості тогочасних, не кажучи вже про нинішніх, номенклатурників. На підтвердження першої тези наводять докладний перелік так званих «народногосподарських» та «соціально-культурних» об’єктів, споруджених за період його понад чвертьсотлітнього вря- дування у Раді міністрів та ЦК КПУ. На підтвердження другої - зворушливі спогади ветеранів у дусі наведеного на початку статті анекдоту:
Він був дуже доброю людиною, - розказує Герой Соціалістичної праці Галина Глущенко. - Одного разу ми з ним приїхали в село і він сказав: “Господи, як мені жаль жінок, котрі зігнуті цілий день, щоб обробити ті буряки. Я завжди почуваю якусь гостру провину перед ними”.10
Інший мемуарист, агроном, згадує, як Щербицький із почтом проїздив землями їхнього непоказного району, як начальство із хлібом-сіллю чекало його на межі, не знаючи, чи вельможний гість зволить спинитися. Та гість таки зупинився, - розчулюється агроном, - потиснув усім руку і навіть, не дбаючи про лискучі туфлі, сходив з агрономом у поле, розпитуючи про очікуваний урожай. А коли агроном ненароком наступив своїм кирзаком дорогому гостеві на лискучий пантофель, той йому не заїхав у пику, не «полоснув ножиком», як у відомому анекдоті, а всього лиш відбувся жартом, - отака, бач, соціалістична ідилія.11


104
Дві України
Анекдотичність окремих споминів просто вражає: ось не- пойменована співробітниця Виставки досягнень народного господарства розповідає, як вони готували експозицію до 50- ліття радянської влади, а тоді «сиділи три місяці (sic) і чекали, коли подивитись на неї приїдуть члени уряду... Нарешті вони прибули - це трапилось 31 грудня 1967 року - Шелест, Щер- бицький і ще хтось... Вони приїхали 31 грудня о пів на десяту вечора (sic). Усі божеволіли, - адже Новий рік, що робити? Як добиратись додому? І раптом Щербицький сказав: “Так поїхали, ми завеземо”».12
Сердешна жінка до такої міри розчулюється «лагідними очима» вождя, що не помічає за цим передноворічним виявом панської ласки чогось набагато серйознішого: глибинної, сут- нісної зневаги совєтсько-номенклатурної системи до своїх підданих, змушених чекати високих бонз не просто три місяці, а й чотири додаткових, неробочих години напередодні самісінького Нового року.
Обидві стратегії «беатифікації» Щербицького - «державницька» і «особистісна» - розраховані на наївну свідомість постсовєтського обивателя, котрий ані не задається питанням про характер, мету і ціну всього того так званого «соціалістичного будівництва»; ані тим більше не задумується про поєднання всіх отих особистих чеснот Щербицького із злочинним характером системи, якій він віддано служив і яку великою мірою уособлював.
Коли соратники і спадкоємці Щербицького стверджують, що він «свого часу чимало зробив для розвитку країни», слід пам’ятати і про специфіку того «розвитку», і про «країну», з якою малорос Щербицький себе ототожнював. Безумовно, як і кожен московський намісник, він мав свої інтереси у регіоні (насамперед економічні), і, як і кожен васал, поєднував показне раболіпство перед сюзереном із нутряною до нього неприязню. Нема жодних підстав не вірити мемуаристу, котрий описує щире обурення Володимира Щербицького вимогою Кремля надіслати тисячу молочних поросят для якогось архіважливого банкету: «Дулю я їм дам, - сказав Щербицький. - Цими поросятами я чотири-п’ять областей наго¬


Знакування політичного простору
105
дую».13 Це нормальна реакція нормального феодала на захланність розпаношілого королівського двору, проте в цій реакції на вимоги «московських бояр» (як він їх, за деякими свідченнями, називав) аж ніяк не слід добачати вияв «українського» патріотизму, тим більше, що й згадані дулі він тримав переважно в кишенях.
Одна із поплічниць Щербицького Валентина Шевченко рішуче не погоджується з твердженнями, що В.В. нібито «не захищав інтереси України в Москві, не дбав про свій народ». «Я не можу з цим погодитися, бо знаю, як нелегко було відстоювати інтереси республіки в Політбюро ЦК КПРС, на сесіях Верховної Ради Союзу PCP та у союзному уряді. До речі, і нас, керівників України всіх рівнів, В.В. вчив і радив нам, як краще діяти».14 Зі сказаного, зрозуміло, не випливає, що Щербицький був таким собі «саботажником», котрий сам опирався як міг диктату Москви, та ще й під’юджував до цього інших. Його поведінка, у принципі, нічим не відрізнялася від м’якого «опортунізму» більшості місцевих керівників пізньо- совєтської доби - хоч республіканського, хоч обласного, хоч районного рівня.
Перш ніж титулувати Щербицького «визначним діячем», варто було б відповісти на запитання: а що ж він, власне, зробив такого, чого б на його місці не зробив будь-який інший тогочасний номенклатурник; а головне - чого він, усупереч домаганням Москви та актуальним на той час політичним умовам, наважився не зробити. Щодо зробленого, то тут гіпотетичні відмінності між Щербицьким та будь-яким іншим московським намісником в Україні не могли бути істотними, беручи до уваги той факт, що 90% промисловості України підпорядковувалося безпосередньо московським міністерствам (а не Києву), як і те, що навіть не стратегічні об’єкти на кшталт дитячого медичного комплексу чи палацу культури доводилося споруджувати лише за погодженням із Москвою. Можна, звісно, припустити, що за іншого керівника у Києві збудували б не 100 дитсадків (як за Щербицького), а лише 88; звели в Україні удвічі більше (чи вдвічі менше - невідомо, Що краще!) доменних печей та атомних електростанцій, - усе


106
Дві України
це ані не змінює принципово екстенсивного, затратного характеру соціалістичної економіки з її божевільною енерго- місткістю, руйнуванням довкілля, низькою продуктивністю праці, жалюгідною якістю товарів та патологічною гіпермілі- таризованістю, ані не заперечує її колоніальної периферій- ності та підпорядкованості всесоюзному «Центрові».
Інша річ, що Щербицький, як і кожен гвинтик системи, мав шанс дечого не зробити і тим самим, на відміну від інших гвинтиків, заслужити якщо й не прощення та любов, то принаймні розуміння й повагу нащадків. Жодним із цих своїх шансів Щербицький не скористався, - якщо, звісно, не рахувати курйозних історій із молочними поросятами, не надісланими до Москви. Жодного разу-нів 1972-1973, нів 1977-1978 роках-він навіть не спробував хоч би трохи скоротити список намічених каґе- бістами жертв, пом’якшити хвилю репресій, чисток, нагінок на українську інтелігенцію, загальмувати брутальну русифікацію, яку він, на превеликий жаль, сам заохочував. І так само у квітні 1986-го йому не стало ні мужності, ні сумління виступити на захист народу й країни, що їх він нібито (на думку відданих агіографів) вважав «своїми». Він не оголосив про катастрофу, ані навіть не закликав населення до мінімальних заходів безпеки - як це наступного ж дня зробив польський (теж, до речі, комуністичний) уряд. Він не відмовився від ганебної демонстрації 1 -го травня, хоча йшлося тут не про військовий бунт і навіть не ідеологічну незгоду, а всього лише про невиконання злочинного наказу.
Багато хто досі вважає, що Щербицький боявся за власну шкуру і тому не наважився виступити проти безглуздих вказівок Москви, навіть коли йшлося про життя і здоров’я мільйонів його співвітчизників. Ця переконаність радше поглиблюється, ніж послаблюється тими суперечливими поясненнями поведінки Щербицького в чорнобильські дні, що їх пропонують його найближчі родичі та соратники. З одного боку, твердять вони, Щербицький не мав повної інформації й не уявляв реальних масштабів та наслідків катастрофи. А з другого - він безуспішно добивався від Москви дозволу евакуювати киян, не проводити першотравневої демонстрації і, взагалі, діяти рішучіше. В


Знакування політичного простору
107
одному випадку всі пригадують, що й родина самого Щерби- цького, включно з онуком, була на згаданій демонстрації й евакуювалася з Києва допіру 12 травня; в іншому - цитують погрозу, сформульвану начебто Горбачовим: «Если сорвешь де- монстрацию - исключим из парти и».15
Проста людська логіка каже, що котресь із двох пояснень поведінки Щербицького є зайвим: або він справді нічого не знав і не уявляв, - і тоді не повинен би був нічого від Москви добиватися; або ж знав достатньо, - і тоді мусив рятувати людей, незалежно від згоди (чи незгоди) Москви. Але ця логіка дійсна в антропоцентричному світі, тимчасом як Володимир Щер- бицький, нагадаємо, жив у світі ідеоцентричному, де керівні «лісоруби» ніколи не рахувалися з «трісками», що летіли з-під їхніх сокир, де абстрактна ідея важила незрівнянно більше, ніж конкретне людське життя, і де порятунок окремих людей був неспівмірний із правдивою метою всіх комуністів - спасінням людства (чи, принаймні, його кращої, «праведної» частини, котру вони самі мали визначити й відсортувати).
Володимир Щербицький, як випливає з різноманітних свідчень, був таки «праведним» комуністом - явищем у пізньосо- вєтську добу досить рідкісним. А тому можна припустити, що його покірність перед Москвою диктувалась не так страхом за власну шкуру (нічого, власне, крім передчасної пенсії, йому в 1986 році вже не загрожувало), скільки страхом за всю комуністичну світобудову, за весь, сказати б, телеологічний проект, започаткований Марксом-Енгельсом-Лєніном-Сталіном. В ідеоцентричному світі, де жив Щербицький, не було місця для людських почуттів, для волі та ініціативи, а точніше - для них було місце лише остільки, оскільки вони узгоджувалися з «генеральною лінією», з «об’єктивними законами історії», що їх начебто пізнав Маркс та опанував Лєнін. Історія, наче бог, що спонукав Авраама покірно принести у жертву свого сина Якова, диктувала праведним комуністам сакральне відчуття партійної дисципліни, жорстко регламентуючи всі їхні вчинки та почуття.
В цьому контексті ідеоцентричного, сутнісно дегуманізова- ного світу нема особливого сенсу говорити про особисті чесноти комуністичного ювіляра, адже жодна із цих чеснот не


108
Дві України
спричинила його конфлікту із панівними - сутнісно антигу- манними, нагадаю, - цінностями; не спонукала до бунту, до опору, до протесту. Безумовно, Щербицький відрізнявся від більшості номенклатурних вождів певною етикою чи, як тепер кажуть, «поняттями». Немає підстав не вірити свідченням мемуаристів, що «В.В. дуже болісно реагував на факти зловживання службовим становищем керівників усіх рівнів»;16 або - що він у багатьох «викликав захоплення і своєю фактурою, і голосом надзвичайного тембру, і відкритим поглядом, який ніколи не мутнів від випиття та переїдання, - бо такого за ним не водилося, і посмішкою, яка завжди була посмішкою, а не гримасою. Його самовимогливість і скромність примушували до стриманості навіть найбільш “барственних” та ситих секретарів обкомів, а вміння роздарабанити - без нецензурщини! - “за зрив плану і термінів здачі чергового об’єкту” викликало оніміння язиків і кінцівок».17
Звичайно, є й інші спогади про вождя, наприклад - у щоденнику його компартійного попередника Петра Шелеста, котрого, як вважає багато хто (і сам Шелест), Щербицький «підсидів»:
Відбулася у мене велика розмова із Щербицьким, - занотовує
22 	травня 1972 року Шелест, напередодні фатального для нього пленуму ЦК КПУ. - Все, що я знав про його “дії” стосовно мене, я йому висловив в очі. Що він нещира, небезпечна людина, великий кар’єрист і великий підлабузник, що я погано знав його і деяких людей з близького оточення, багато довірявся їм.18
Але ці спогади (видані, зрештою, у Москві, а не в Києві) читає мало хто, натомість багато хто пам’ятає, що Щербицький, на відміну від нинішніх «партократів», їздив скромно на «во- лзі» (не «мерседесі»), як правило, без мигалок та лютої охорони, та й сама вулиця Орджонікідзе (нині Банкова) не була перетворена на неприступний військовий об’єкт - кожен міг нею пройтись і проїхатись, і навіть зробити знімок на згадку у дверях ЦК (перейменованого тепер на «Адміністрацію Президента»).


Знакування політичного простору
109
На тлі захланності і розбещеності тогочасної, а тим більше нинішньої «еліти» Володимир Щербицький із його 60 тисячами совєтських рублів, заощаджених за ціле життя, виглядає справді ледь не взірцем комуністичної доброчесності. А все ж наголос у цьому останньому словосполученні слід виразно класти на слові «комуністичної» - цей прикметник з’ясовує, на мій погляд, значно більше, ніж іменник. З’ясувує не лише те, чому Щербицький не протидіяв політичним репресіям та русифікації України і чому не зробив усього, що міг і мусив, після Чорнобильської аварії; він з’ясовує також, чому всі його особисті чесноти так і не стали суспільно значущим явищем, залишившись суто приватними рисами - приблизно в тому самому сенсі, в якому залишились суто приватними рисами всі чесноти нацистських вождів, серед котрих, як ми знаємо, теж були добросерді батьки й дідусі, вірні чоловіки, любителі свійських тварин та фортепіанної музики, люди порядні, себто некорумповані, вірні даному слову (якщо це, звісно, не суперечило генеральній лінії їхньої партії), не схильні до чарки та матюків, міцні господарники й щирі патріоти своєї вітчизни, котрі, поза сумнівом, бажали добра своєму народові. Інша річ, що до їхнього «народу» не належали в одному випадку євреї й цигани, в іншому «українські буржуазні націоналісти» та «класові вороги»; і тих, і тих слід було знищити в ім’я вищої, лише їм відомої і ними монополізованої, справедливості.
Про кожного з них можна сказати те саме, що й про Щерби- цького: «В.В. був добрим до людей настільки, наскільки йому дозволяла його посада».19 Доброта, що суворо визначається й регламентується посадою, - це, власне, і є квінтесенція комуністичної, а заразом і нацистської, «доброчесності». Подібні чесноти можуть бути справді важливими для близьких родичів та підлеглих даного діяча, але аж ніяк не для всього населення, котре має підстави, ба моральний обов’язок визначати своє ставлення до Петена і Квіслінґа, Гімлерай Ґебельса, Маланчука і Щербицького не лише за їхніми «лагідними очима», а й за деякими іншими критеріями.
Наприклад, за тими, про які скромно на марґінесах панегіричних «споминів» про Щербицького нагадав політв’язень


110
Дві України
Василь Овсієнко, розповівши, як 1978 року, після винесеного йому судового вироку, 78-літня мати поїхала із села до Києва на авдієнцію до Щербицького:
Поїхала вона до ЦК, а її і на поріг не пустили, - ніхто з нею і говорити не став. Приїхала вона зі сльозами, а я пішов на новий строк... У зв’язку з цим я згадав слова Герцена, який колись працював десь у відомстві і побачив у коридорі жінку, що стояла в куточку і зі страхом дивилася на кожного чиновника. Він подумав: “Це вона і мене вважає за одного з них”. Після цього Герцен “сказался больным и подал в отставку”...
Він був совістливий чоловік, але я думаю, що жоден чиновник
із 	апарату Щербицького не “сказался больным” і не пішов у відставку, побачивши мою матір.20
Державницький іконостас
Власне, реальна проблема, пов’язана з офіційним відзначенням ювілею Щербицького та розтринькуванням суспільних грошей на сумнівні пропагандистські заходи, полягає зовсім не в тому, чи справді Щербицький був «визначним партійним, державним та громадським діячем України», як це стверджують видавці згаданої тут книжки спогадів про нього, ані, тим більше, не в тому, чи можна всерйоз будь-чиє 85-ліття вважати державної ваги ювілеєм. Кожен неупереджений аналітик відповість однозначне «ні» на обидва питання, проте не кожен, гадаю, так само легко, швидко та однозначно відповість на питання наступне: а навіщо взагалі українській посткомуністичній владі здалася уся ця комедія з ювілеєм комуністичного дідуся, котрий, за більшістю притаманних цій владі критеріїв, був звичайнісіньким «лохом», нездатним збагнути переваг «вільного» ринку та інших свобод, дарованих їм (особисто) горбачовською перестройкою.
Це правда, що майже всі владоможці в сьогоднішній Україні вийшли з шинелі Щербицького, але й правда те, що для них ця шинель, та ще й запнута на всі гудзики, завжди була затісною. їздити на совєтських «волгах» замість найпрестиж- ніших «мерседесів», відпочивати в банальних цековських да-


Знакування політичного простору
111
чах та санаторіях у Криму замість Азорських, Балеарських та Гавайських островів, задовольнятися жалюгідними 60-ма тисячами рублів на місцевій ощадкнижці замість 60 мільйонів баксів у порядних західних банках, - кожної з цих причин було досить, щоб раз і назавше покінчити з нудним комунізмом та його ще нуднішою ригористичною етикою, якої бодай формально доводилося дотримуватись.
Кожна влада, однак, хоч би якою вона була «прагматичною» та «незакомплексованою» (себто вільною від моральних, національних та всяких інших «комплексів»), потребує певної леґітимності. Для цього їй доводиться не лише імітувати «демократичні» інституції та процедури, а й витворювати певні символи, історичні та новочасні, котрі би об’єднували населення якщо й не у свідомих громадян (для олігархічної влади це загалом небажано), то принаймні в лояльних підданих. Українська держава, що постала як юридична спадкоємиця УССР і водночас як «духовна» спадкоємиця попередніх українських (чи прото-українських) прото-держав - від Київської Русі та Галицько-Волинського Королівства до Гетьманщини й далі, до УНР, - від самого початку примхливо поєднувала старі символи совєтських часів зі ще старішими досовєтськими (та антисовєтськими), заснованими на історичній моделі Грушевського.
Гротесковий еклектизм цього новотвору, дотепно (і до певної міри пророчо) спародійований Юрієм Андруховичем ще
1990 	року у повісті «Рекреації» й концептуалізований згодом політологами як наслідок «незавершеної революції», видавався спочатку багато кому хоча й неприємним, а все ж не надто шкідливим явищем - таким собі побічним ефектом еволюційного (а не революційного, богу дякувати) розвитку, наочним утіленням тези про поганий суспільний мир, який усе-таки кращий від щонайкращої громадянської війни. Імпліцитно передбачалося, що химерне співіснування комуністичних та колоніальних символів з антикомуністичними та антиколо- нільними є явищем перехідним, себто тимчасовим. Старі символи, як уявлялося, поступово відмиратимуть, нові - так само поступово («еволюційно») утверджуватимуться. Дехто вбачав


112
Дві України
у цій посткомуністичній еклектиці навіть вияви специфічної постколоніальної «толерантності, компромісу, зм’якшення максималізмів і розширення сфери можливого». Ба навіть - вияви специфічного місцевого постмодернізму:
Її [себто постмодерної політики] основна сфера зацікавлення - економічна, причому в широко критикованому небажанні [української] влади приступити до радикальних економічних реформ можна добачати постмодерну нехіть до сміливих теоретично обгрунтованих експериментів, які, однак, мали б ще більш поглибити соціальний дискомфорт. У внутрішній політиці метою є гармонійний етнічний плюралізм. У закордонній політиці спостерігається своєрідний коктейль антиколоніального і постколоніального. Певні антиколоніальні ініціативи (щодо ядерної зброї, чорноморського флоту, Криму) можна інтерпретувати як спроби здобути те, що так ефективно блокував колоніалізм: видимість, присутність у свідомості світової публіки. Навіть тут, однак, ми добачаємо постмодерну свідомість релятивності всіх позицій, готовість переосмислювати всі положення, навіть елементи пародії та гри.21
Хоча і тоді, у далекому 1992 році, вже лунали тверезіші голоси, які застерігали, що в Україні насправді здійснюється досить сумнівний і аж ніяк не «еволюційний» політичний курс - «на мінімальні зміни і дрейф за течією, поєднуваний з політикою угод та позиційним маневруванням»,22 - той самий курс, що його інший експерт влучно назве через десять років «моментократією»23 - забезпеченням хвилевих потреб посткомуністичної олігархії (утримання влади й накопичення власності) за відсутності будь-якої стратегічної візії розвитку країни.
Еклектика символічних репрезентацій нової держави, що на початку сприймалася як перехідне явище, зробилася з часом її характерною, сутнісною ознакою - символічним відбиттям згаданої «моментократії» і водночас одним із важливих засобів її практичного здійснення. Про особливості цього здійснення написано вже чимало, зокема й автором цих рядків: у найзагальніших рисах воно зводиться до експлуатації комуністично-тоталітарної та совєтсько-колоніальної спадщини й утриманні суспільства в атомізованому, розділеному,


Знакування політичного простору
113
дезорієнтованому й відчуженому негромадянському стані. Саме відсутність громадянської солідарності, спільних для всіх і кожного національних символів та ідей, спільної візії минулого та майбутнього несподівано виявилася для владної олігархії благодатним ґрунтом для здійснення своєї специфічної «моментократичної» політики.
З-поміж двох можливостей розвитку, які на початку 90-х років відкривалися перед посткомуністичною номенклатурою всіх постсовєтських країн, українські еліти не скористалися жодною: вони ані не спромоглися трансформувати себе в добропорядних «лівоцентристів» за литовським, угорським чи польським зразком, зрікшися комуністичних і, тим більше, колоніальних символів та навчившися більш-менш чесно грати за європейськими ліберально-демократичними правилами; ані не наважилися піти на практично повну реставрацію совєтсько-колоніальної (чи імперіальної) спадщини за моделлю Білорусі та Росії, кинувши прямий виклик усім отим «недолугим» європейським правилам. Українські еліти радше інтуїтивно, аніж свідомо намацали «третій шлях», котрий полягав в імітації демократичних змін і водночас консервації наявного, успадкованого від УССР, статусу-кво. Про причини такого химерного вибору тут не час говорити, оскільки треба було б докладно з’ясовувати специфіку українського соціуму, місцевих (пост)комуністичних еліт та націонал-де- мократичної опозиції. Головне тут, що наслідком цього «вибору» стала всебічна деградація української економіки, розгул корупції, стагнація суспільства (лицемірно репрезентована як «стабільність») та міжнародна ізоляція держави, керівники якої з року в рік декларують одне, а роблять інше («грають з правилами, а не за правилами», як дотепно означив суть українського «третього шляху» Хав’єр Солана).
Зрозуміло, що тактика «моментократії» (про жодну стратегію тут не йдеться за самою суттю режиму) не передбачає ані послідовної декомунізації, десовєтизації та деколонізації краю (зокрема і на рівні репрезентативних символів), ані навпаки, його послідовної ресовєтизації чи, тим паче, рекомуні- зації та реколонізації. Взагалі ніякої послідовності тут бути


114
Дві України
не може за визначенням, оскільки суть «моментократії» - це елементарне, ледь не фізіологічне реагування на безпосередні подразники: такі собі повсякденні торги - надавання різноманітних концесій союзникам, шантажування опозиціонерів, маніпулювання невизначеним і дезорієнтованим в основній своїй масі населенням, яке треба й далі підтримувати у стані невизначеності та дезорієнтованості.
У цьому контексті відзначення квазі-ювілею Щербицького навряд чи можна вважати частиною ширшої, загальнішої стратегії, спрямованої на згортання «націоналізаційних» програм та розгортання совєтизаційних, витіснення українських символів та реставрацію совєтсько-колоніальних. Скоріш за все ніякої продуманої стратегії та цілеспрямованої програми тут не існує, хоча цілком може бути, що владна еліта у своїй ідеологічній аморфності та необмеженій жодним здоровим глуздом «багатовекторності», здійснює нині чергове коливання у бік ближчого їй територіального, «креольського» патріотизму та суто «державницької» (а не національної) ідеології. В кожнім разі, саме такий висновок робить наприкінці своєї «ювілейної» статті Тарас Кузьо: «Територіальний патріотизм, який розвинувся в епоху Щербицького, є тим шляхом розвитку, який пропонують постсовєтській Україні її “центристські” еліти».241, здається, саме на це вказує Володимир Кулик:
Досі наші владці вдовольнялися можливістю привласнювати монополізовані тією [совєтською] системою матеріальні плоди народної праці, дозволивши колишній національно-демократичній опозиції відкинути (хоч і не повністю) духовний спадрк радянської доби. Тепер вони вже настільки зміцнили будівлю своєї держави, що можуть почепити власні символи на фасад.25
За великим рахунком, власних символів українські «владці» не мають, а точніше, ними би мали бути який-небудь Аль-Капоне чи Брат-2, словом, щось таке, чого почепити собі на фасад вони, вірогідно, найближчим часом не зможуть із міркувань особистої добропорядності та державної леґітим-


Знакування політичного простору
115
ності. (Хоча спорудження пам’ятника якому-небудь «неоднозначному», як тепер кажуть, Іосіфові Кобзонові чи присвоєння звання Герой України не менш одіозному Юхимові Звя- гільському виявляють правдиві інтенції та глибинні психологічні комплекси українських володарів із майже фрейдистською достовірністю). Що ж до Щербицького з його совєт- ською «волгою» та рубльовою ощадкнижкою, то він, звісно, не є і не може бути власним символом нинішньої владної олігархії, а проте безумовно відповідає усім «вищим» вимогам та міркуванням - як і В’ячеслав Чорновіл, 65-літній квазі- ювілей якого теж нещодавно було відзначено тими самими «владцями», як і Михайло Грушевський, цілковито вже «владцями» канонізований, як і гетьман Мазепа, фільм про якого ті ж таки «владці» профінансували із держбюджету, як і, зрештою, князь Володимир та Ярослав Мудрий, завбачливо намальовані на українських банкнотах із козацькими вусами, а не «кацапськими» бородами.
Щербицький у цьому контексті радше доповнює, ніж руйнує еклектичний «державницький» іконостас, вибудовуваний посткомуністичною владою. Курйозність і водночас небезпеку такого іконотворення ще під час перестройки спостеріг на суто літературному матеріалі Марко Павлишин. Тоді мова йшла про реабілітацію і введення в обіг тривалий час заборонених імен і творів. В Україні, писав дослідник, «реалізувався найгірший з усіх можливих сценаріїв»:
Як тільки воскресають колись високо оцінювані, а потім заборонені літературні твори, їх розташовують серед тих посередностей, що творять старий канон. Позбавлені колишнього контексту критичних суджень, які визнали їх першорядними, реабілітовані тексти кооптуються тим же каноном, який виник впродовж п’ятдесяти років офіційного заперечення їхньої вартості. А нова публіка навіть не бачить, як ці тексти протестують і пручаються в своєму новому оточенні.26
Іконостас, до якого вмонтовують і Щербицького, і Грушев- ського, і Героя України Чорновола, і Героя України Звягіль- ського, і посмертного кавалера Ордена Ярослава Мудрого


116
Дві України
5-го ступеня Василя Стуса, і його каґебістського «адвоката» Віктора Медведчука (Героя України, аякже ж), - такий іконостас не є ані українським, ані «антиукраїнським»; він узагалі не є національним, себто розрахованим на пошанівок від національно свідомих і солідарних громадян та, відповідно, зміцнення в них громадянської свідомості й солідарності. Витворюваний посткомуністичною владою іконостас є суто державницьким, себто ідолоподібним, внутрішньо порожнистим і беззмістовним, розрахованим на сліпе поклоніння підданих та плекання в них негромадянської, атомізованої свідомості й почуття нікчемності перед усеможним ірраціональним державним МОЛОХОМ.
Про «успішність» цього експерименту свідчать результати соціологічних досліджень, згідно з якими лише дві третини опитаних (а у Південному регіоні лише 16%) змогли визначитися з відповіддю на запитання: «Назвіть, будь ласка, кілька прізвищ людей (не більше п’яти), яких, на Вашу думку, можна вважати національними лідерами України в останні двісті років?»
Як і слід було сподіватися, респонденти найчастіше згадували ім’я Шевченка, а проте навіть він по десяти роках української незалежності не здобув не те, що половини, а навіть четвертини (24.5%) голосів. За ним розташувались Грушев- ський (20.8%), Чорновіл (15.6%), Ющенко (8.7%), Кравчук (8.0%), Брежнєв (sic, 6.3%), Франко (5.5%), Петлюра (4.0%), Бандера (3.6%) і Щербицький (3.4%). Винниченко, Кучма, Махно та інші не потрапили до десятки.
Масова невизначеність щодо власних національних лідерів, - коментує отримані результати Всеволод Тихонович, - відкриває принаймні два аспекти проблеми: один аспект корелює зі станом масової свідомості (національної самосвідомості), другий - із самим процесом національного існування, його історією та сучасністю, з умовами, які уможливлювали чи, навпаки, внеможливлювали функціонування постатей- особистостей загальнонаціонального масштабу, здатних саме своєю діяльністю консолідувати досить невизначену спільноту - народ - в націю.27


Знакування політичного простору
117
Іншим побічним наслідком олігархічного «державо- (а не на- ціє-) творення», себто плекання підданих, а не громадян, є дрімучий етатизм та патерналізм законсервованого в Україні го- мо совєтікуса, про що, знову ж таки, свідчать результати найрізноманітніших соціологічних опитувань. Задавши недавно двом тисячам респондентів запитання «Хто, згідно з Конституцією, є джерелом влади в Україні?», дослідники з Центру ім. Разумкова отримали наступні відповіді: «Президент України» - 31.2%, «Незнаю/важко відповісти» - 28.8%, «Народ України» - 17.7%, «Верховна Рада» -15.1%, «Конституційний/Верховний суд» - 4.4%, «Кабінет міністрів» - 2.8%. Ці відповіді відбивають не лише правову неграмотність і забитість населення, успадковану від совєтських часів, а й цілком реальний, особистий досвід спілкування з рідною «демократичною» державою, набутий уже в постсовєтське десятиліття. На запитання «Кому реально належить влада в Україні?» ті самі респонденти відповіли наступним чином: «Президентові України» - 53.3%, «Не знаю/важко відповісти» - 27.8%, «Верховній Раді» - 25.1%, «Кабінету міністрів» - 11.4%, «Конституційному/Верховному суду» - 5.8%, «Народові України» - 3.5% (sic).28
Те, що в обох випадках на першому місці опинився президент України, говорить багато про що; як і те, що другу за величиною групу респондентів складають люди, які не визначилися з відповіддю. (Втім, у багатьох інших опитуваннях ця група є навіть не другою, а першою). Та найпромовистішим у всій цій історії є посереднє чи, навіть, останнє місце, яке відводять у відповідних опитуваннях респонденти «народові України», себто самим собі. Це, можна сказати, і є головний підсумок олігархічного державо- націєгворення в Україні, у контексті якого офіційне святкування «ювілею» Щербицького має не більше (але й не менше) значення, ніж лицемірне, суто утилітарне, «моментократичне» пошанування щєю владою Стуса чи Чорновола чи героїв Крут.
Знакування політичного простору
Про специфіку української «моментократії» можна скласти собі уявлення з однієї сміливої і по-своєму значущої репліки, на яку


118
Дві України
років шість тому зважився сьогоднішній «щербицькофіл» Дмитро Табачник - у період своєї тимчасової опали (після звільнення з адміністрації президента, яку він у 1994-1996 рр. очолював). У розлогому інтерв’ю опозиційній на той час газеті «День» він проникливо відповів на запитання, хто тепер, після його відставки, має найбільший вплив на президента. «Той, хто першим добіжить до його кабінету».
Можемо, отже, припустити, що здобувши торік посаду віце прем’єр-міністра України з гуманітарних питань, Дмитро Табачник здобув і кращі стартові можливості, ніж п’ять чи десять років тому, щоб «добігти» з групою зацікавлених товаришів до найголовнішого кабінету й отримати найверховнішу санкцію на проведення низки пропагандистських заходів за державний, себто громадський кошт. Присутність Дмитра Табачника в ініціативній групі до певної міри пояснює, чому в незалежній Україні згадали саме про 85-ліття Щербицького, а не про його «кругліший», здавалося б, сімдесятип’яти- чи восьмидесятилітній ювілей. Хоча з іншого боку, в «моменто- кратичній» державі ніколи не можна з певністю визначити, який саме хвилевий чинник спричинив ту чи ту «фізіологічну» реакцію державного організму.
Святкування квазі-ювілею Щербицького - це, звісно, не лише концесія різноманітним номенклатурним союзникам чинної влади, і не лише шантажування націонал-демократичних опозиціонерів черговою загрозою «ресовєтизації» України за білоруським зразком; це ще й важливий елемент маніпулювання громадською думкою, поглиблення загальної суспільної невизначеності та дезорієнтованості. Амбівалентність «ювілейних» заходів є загалом очевидною: указ про офіційне пошанування Щербицького, поза сумнівом, санкціонував Кучма, але підписав Табачник; в урочистостях, знову ж таки, не взяли формальної участі ані сам Кучма, ані прем’єр Янукович, переклавши усю цю сумнівну «честь» на згаданого Табачника та Голову Верховної Ради Литвина. Перший секретар ЦК КПУ Щербицький вшановувався головно як «український державник», а не компартійний функціонер; серед учасників урочистого засідання у філармонії та покладання квітів на


Знакування політичного простору
119
Байковому цвинтарі переважала публіка з мерседесами, а не з комуністичними серпами та молотами. Навіть той факт, що згадана книжка спогадів про Щербицького так і не надійшла у відкритий продаж, а поширювалася ледь не на правах сам- видаву серед «своїх», вказує на специфічну «багатовектор- ність», чи «різноадресність» здійснюваних заходів: кожен із них, за задумом, мусить мати різне символічне значення для різних верств населення, різних політичних сил та регіонів, залишаючи водночас за владою можливість вільного добору та інтерпретації цих значень - поле для маневру.
Можна сказати, що офіційні вовтузіння довкола Щербицького - це такий самий елемент «політтехнологій», як і пошанування на державному рівні пам’яті Чорновола, героїв Крут чи жертв голодомору 1932-1933 років. У всіх цих випадках ідеться насамперед про перехоплення ініціативи у політичних суперників (комуністів чи націонал-демократів), запозичення їхніх героїв, символів, гасел, наративів і представлення себе ледь не монопольними власниками всякої «укра- їнськості», хоч лівої, хоч правої, носіями специфічної суспільної толерантності, «злагоди» і примирення, уособленням державницького «центризму», настільки відкритого до всіх «конструктивних» течій, настільки всеохопного, що всяка «лівизна» й «правизна» на цьому тлі виглядає маргінальною й непотрібною.
Якщо ж ідеться про прив’язаність «ювілею» до поточних політичних подій, то присутність серед ініціаторів цього дійства прагматичного й аж ніяк не схильного до сентиментальної «щербицькофілії» Леоніда Кравчука вказує, як здається, на важливий «соціал-демократичний» вимір здійснюваних «політтехнологічних» заходів. У зв’язку з невблаганним наближенням президентських виборів 2004 року українцям дають зрозуміти, хто в хаті господар, чия насправді Україна, а також - для найупертіших чи нетямущих, - що «влада сьогодні сильна, як ніколи», і що демонстративна «гра з правилами, а не за правилами» триватиме й далі.
Про специфічну «силу» чинної влади варто поговорити окремо, бо ж зрозуміло, що під цією «силою» мається на увазі


120
Дві України
аж ніяк не здатність влади налагодити ефективну економіку, правову систему, демократичні інституції й вивести Україну бодай на рівень інших східноєвропейських країн. Ідеться про цілком іншу «силу», яка полягає у справді небувалому опануванні державного апарату кримінально-бізнесовими кланами; такої «сильної» влади в Україні справді ще не було - принаймні від більшовицьких часів, коли Михайло Грушевський під диктовку слідчого НКВД (такий собі архаїчний прототип но- вочасних «темників») закликав своїх закордонних друзів припинити опір режимові, бо «українська інтелігенція переконалась, що радянський уряд оволодів становищем міцно і буде здійснювати свою програму соціально-економічного і культур- но-національного будівництва твердо й неухильно».
В цьому контексті святкування ювілею Щербицького - це такий самий символічний акт, як і розсилання мільйонів провокаторських листівок від імені Віктора Ющенка, демонстративне підслуховування телефонних розмов, помешкань і кабінетів, хакерські напади на електронні поштові скриньки, послідовне знищення податковими терористами всякого бізнесу, пов’язаного чи бодай запідозреного у зв’язках з опозицією. Після торішнього скандального нападу озброєних убозівців на російського бізнесмена Григоришина та українського депутата Сив- ковича багато хто дивувався, чому влада діє так грубо і примітивно: адже розправитися з небажаним бізнесменом можна було й за інших обставин - без присутності «недоторканного» депутата, та й без вульгарного запаковування Григоришину до кишень наркотиків та новенького, ще в машинному маслі, пістолета. (Сам факт, що ніхто в Україні не дивується провокаціям влади, а дивується лише вбогості її провокаторської фантазії, - по-своєму показовий). Лише кілька оглядачів зауважили - і, як на мене, слушно, - що та грубість і прямоліність були зуми- сними: йшлося насамперед про демонстрацію м’язів, про виразний сигнал усім, хто ще не зрозумів або ще вагається: і з вами так буде, і ще не те буде, і що ви нам зробите?
З культурно-антропологічного погляду, всі ці події, включно із похапцем вигаданим квазі-ювілеєм Щербицького, - акти суто символічні: таке собі маркування підконтрольної тери¬


Знакування політичного простору
121
торії - так достоту ведмеді обдряпують пазурами кору дерев, собаки мітять паркани, зграї лосанжелеських підлітків вимальовують на стінах вибагливі графіті, зашифровуючи в них грізні послання суперникам із сусідніх ґанґів; а злодії в законі з’їж- джаються на похорон чергового хрещеного батька, щоб демонстративно проїхатись кавалькадою через усе місто на своїх мерседесах, натхненно тиснучи на клаксони. Як правило, жодного практичного глузду в цих та подібних актах немає, крім одного: окреслити свій символічний простір, легітимізувати (а точні-ше - сакралізувати, бо ж про правдиву «леґітимність» у цьому світі не йдеться) своє панування на даних теренах за допомогою певних ритуальних, магічних дій.
Було б, однак, спрощенням зводити все це обдряпування дерев та обпісювання політичних парканів до суто символічного, ритуального дійства. Влада готується до президентських виборів 2004 року, яких із відомих усім причин не сміє програти і за перемогу на яких боротиметься всіма можливими й неможливими засобами. Частково вона вже продемонструвала ці засоби в 1999 та 2002 роках, частково дала почути чарівну автентику верховних політтехнологів на Мельниченкових записах. Знаючи специфічну «силу» чинної влади, можна припустити, що це ще далеко не межа доступних їй «технологій». Навіть коли уявити малоймовірне - що забракне власних виконавців, - не забракне московських.
Святкування «ювілею» Щербицького (як і річниці Переяславської угоди, як і «Року Росії в Україні», як і багатьох інших пропагандистських карнавалів, кількість яких лавиноподібно наростатиме в найближчі півтора роки) окреслює не лише символічну, а й цілком реальну територію, де, за здогадом «політтехнологів», проживає їхній потенційний елек- торат, їхня головна надія й опора, об’єкт їхнього багатолітнього пропагандистського піклування - homo sovieticus. Саме для нього, спраглого дешевої ковбаси, стабільності і священного права нічого не знати й ні за що не відповідати, мерехтітимуть на телеекранах ностальгійні «огоньки» й «кавеени», парадуватимуть братньомосковські «брати» і «мєнти», мочитимуть «ворогів» у своїх п’ятихвилинках ненависті не¬


122
Дві України
зліченні хаповшеки та джанґінські, надриватимуться «шан- сони» і лягатимуть животом за права «упослідженої» російської мови її фахові захищальники. Все буде як у 1994-му, тільки - з огляду на незрівнянно вищі ставки у політичній грі - значно цинічніше, брутальніше та безсоромніше.
Святкування «ювілею» Щербицького та пов’язані з цим офіційні заходи - це, в принципі, лише крапля пропагандистського варива, океан якого, скоріш за все, іще виллється на електоральні голови українців у найближчі півтора роки. Його продуценти по-своєму мають рацію: тридцять відсотків прихильників Ющенка - це ще не вся Україна. Є ще й чимало таких, що його не люблять, не довіряють, побоюються. А ще більше - таких, що не визначилися, що тупцюють розгублено між звичним минулим і незвичним майбутнім, між Європою і Євразією, між гідним, але відповідальним життям та нікчемним, але щасливо- бездумним. Саме за них і точитиметься основна боротьба, саме їхні стереотипи, фобії та ностальгійні комплекси підігріватиме панівна пропаганда, яка вже давно збагнула: підтримувати в людині тваринне і рабське набагато простіше, ніж вичавлювати з неї раба і плекати громадянина.
Плутанина з мораллю
А тим часом найголовніша проблема, яка мусила б стати об’єктом дискусій (принаймні в інтелектуальному середовищі) у зв’язку з офіційним відзначенням «ювілею» Щербицького і яка, на превеликий жаль, таким об’єктом не стала, - це проблема злочинного характеру комуністичної системи, її подібності (і відмінності) від нацизму, а відтак і міри відповідальності на- цистськгіх та комуністичних вождів за злочини перед людством. Бурхлива дискусія з цього приводу, що розгорнулася кілька років тому на Заході у зв’язку з публікацією фундаментальної праці французьких дослідників «Чорна книга комунізму. Злочини, терор, переслідування»,29 почасти відбилася й на сторінках «Критики» - у статтях Леопольда Унгера (ч. 3,1998), Ярослава Грицака та Алена Безансона (ч. 5,2000), - а проте не знайшла практично жодного відбиття ні у масовій, ні - що ще гірше - у фаховій літературі.


Знакування політичного простору
123
Вірогідність такої реакції до певної міри спрогнозував і великою мірою витлумачив один із творців та автор передмови Стефан Куртуа: «’’Книга” сягнула осердя проблеми: злочину як суті комунізму. Спробувала оцінити комуністичну систему за її результатами, десятками мільйонів жертв. Спробувала відповісти, чому всюди, де комунізм доскочив влади, залишилися мільйони домовин. Декому це важко проковтнути».30
Один із лідерів польської «Солідарності», відомий публіцист і правозахисник Адам Міхнік ще на початку 90-х спостеріг поважні психологічні проблеми, із якими стикається посткомуністичне суспільство у зв’язку зі своїм тоталітарним минулим і потребою осуду та каяття:
Після короткого періоду ейфорії з приводу здобутої свободи у посткомуністичних суспільствах виник сильний антидисиде- нтський комплекс... Адже більшість суспільства не була ані дисидентською, ані опозиційною. Навпаки, була конформістськи пристосованою до диктаторського ладу... Дисиденти були докором сумління, адже відважувалися протестувати посеред загального мовчання і конформізму. Хто, одначе, зізнається в ганьбі з приводу власної обережності? І тому дисидентів атакували як людей, ізольованих від суспільства, людей маргінальних, котрі через це неспроможні впоратися з владою... Стоячи перед Гавелом, учорашній конформіст почуватиметься - навіть без Гавелового втручання - трохи збентеженим. Стоячи перед Клаусом, - почуватиметься повноцінним.31
Те, з чим зіткнулися польські інтелектуали як із поважною, а все ж усвідомленою проблемою, в Україні, Росії та інших пост- совєтських республіках виявилося проблемою незрівнянно більшою, а головне - належно не усвідомленою й, по суті, не обговорюваною. 1997 року той-таки Стефан Куртуа у розмові з Леопольдом Унґером визнав, що «повернення пам’яті в Росії є великою і марудною справою. Мовчання Єльцина та його товаришів спричинене ще й тим, що всі вони походять з високого апарату КПСС. Я аж ніяк не впевнений, що російське суспільство дозріло до теа culpa своїх керівників».32 Про неможливість об’єктивного розслідування комуністичних злочинів «на більшості територій, які були тривалий час під комуністичним


124
Дві України
режимом», та про переважання на цих територіях «загального прагнення до амнезії та амністії» написав невдовзі й інший видатний французький політолог Ален Безансон.33
Вельми показовою під цим оглядом є розповідь російського посла в Україні Віктора Черномирдіна про те, як він, обіймаючи посаду прем'єр-міністра посткомуністичної вже Росії, дбав про так зване «держобслуговування» (тобто привілейоване державне забезпечення) високопоставлених сталінських пенсіонерів. «А вас не бентежило це "обслуговування"? - запитує журналіст. - [Адже] у Молотова, Кагановича стільки крові на руках!»
Запитання непросте, - відказує Черномирдін. - Історію не перепишеш. А вони й немало доброго [sic] зробили для Росії, для Радянського Союзу. Чимало людей опинилося в такому становищі і, гадаю, вони не заслужили, щоб до них так ставилися тепер - не зовсім по-хорошому. Втім, може й добре, що ми щось лихе забуваємо? Значить, прощати вміємо, тому що ми сильні. А якби не ми підтримали Молотова й Кагановича, їх би підтримав багато хто з народу. Комуністи, наприклад.34
Цікавим є тут не лише співчутливе ставлення одного з російських керівників до людей, чиї злочини цілком співмірні з нацистськими, а й виявлене в його останніх словах примітивне, морально вбоге розуміння проблеми покари для комуністичних вождів як такої собі помсти, а не як торжества справедливості та акту морального очищення всього суспільства. Зрозуміло, що в такому контексті «Чорна книга комунізму» порушує психологічний комфорт надто багатьох людей, показуючи, що «терор і масовий злочин - це серцевина комуністичної системи», а не якесь її звиродніння чи, сказати б, побічні наслідки «непоганого загалом» проекту.
“Чорна книга” спонукає до висновків про паралелізм двох кривавих утопій, про вірогідність і припустимість, ба навіть обов’язковість (курсив мій. - М.Р.) зіставлення двох тоталі- таризмів XX століття, які народилися з ідентичного заперечення “буржуазної” демократії, декалогу прав людини й гро¬


Знакування політичного простору
125
мадянина, з тієї самої гри на найгірших людських інстинктах, на ненависті й заздрості, помсті та відплаті, лицемірстві й нетолерантності, на немилосердному знищенні противника, справжнього та вигаданого, з метою створення “нової людини” за будь-яку ціну.35
Нітрохи не ідеалізуючи західних демократій, котрі, за визнанням Стефана Куртуа, «також чинили жахіття», слід усе ж пам’ятати, що злочин не містився в самому їхньому осередді, «не становив суті керування державою».
Я справді вважаю, - стверджує Куртуа, - що певну частину злочинів, учинених комуністичними режимами проти людей тільки за те, ким вони були, а не за те, що робили, можна й треба кваліфікувати саме так [як злочини проти людства].
Як іще назвати те, що з ідеологічних і політичних причин Сталін та його оточення постановили виморити голодом кілька мільйонів українських селян, - за те, що вони були “куркулями”, себто класом, українцями, себто народом? Чи те, що поїздами смерті депортувалися цілі етнічні групи?36
Український учасник дискусії на сторінках «Критики» Ярослав Грицак досить дотепно зареаґував на поширений аргумент, що, мовляв, «комунізм можна уявити без ґулаґу, а нацизм без газових камер - ні», і тому, як стверджує Тоні Джудт, «треба проводити різницю між режимами, котрі винищують людей, маючи певну наперед визначену [гіпотетично шляхетну] суспільну мету, та режимами, для яких винищення людей є самодостатньою метою». Грицак зауважує, що комунізм проіснував сімдесят років, тимчасом як нацизм - лише десять.
Цілком можливо, - пише історик, - що після Гітлерової смерті він виродився б у якийсь м’якший тоталітаризм зі своїм спорохнявілим нацистським Брежнєвом, а тоді нарешті дочекався перебудовного партайґеносе Горбачова. Не знаю, що б тоді сталося з газовими камерами. Натомість ми добре знаємо історію батьківщини комунізму - Совєтського Союзу - і можемо засвідчити, що без ґулаґу цей режим швидко втратив головну опору й сенс свого існування.37


126
Дві України
У контексті обговорюваної тут проблеми «ювілею» Щер- бицького і пов’язаної з нею ще драматичнішої проблеми суспільної амнезії на особливу увагу заслуговує морально-етичний аспект окресленої проблематики, що її блискуче концептуалі- зував на прикладі обохтоталітаризмів Ален Безансон, вказуючи на підставову аморальність обох систем і водночас на значно віртуозніше приховування цієї аморальності в комунізмі. «Комуністична етика не менш революційна, ніж нацистська», - писав він, маючи на увазі, що її розрив із традиційною загальнолюдською етикою є не менш радикальним, як у нацизмі, хоча й не таким очевидним. «По суті, він [комунізм] послуговується термінами давньої моралі: справедливість, рівність, свобода, великодушність тощо. От тільки всі ці терміни інструменталізуються задля досягнення єдиної мети, яка містить їх усі в собі і їх реалізує, - комунізму. З погляду комуністичної ідеї, ці слова мають зі своїми давніми відповідниками лише омонімічний зв’язок».38
Безансон рішуче не згоджується зі своїм учителем Раймоном Ароном, котрий «хоч і чудово усвідомлював, до яких результатів привели людство ці дві ініціативи», комунізм і нацизм, усе ж вважав (подібно до багатьох), що «між ними існує істотна розбіжність у намірах: вони нереальні, але високі у комуністів, вони від самого початку демонічні - у нацистів».
Я в цьому не переконаний, - стверджує Безансон. - Я не можу так просто визначити, шо ж гірше - знищити “погані” раси чи знищити “погані” класи. Фальсифікація комуністами добра є глибшою, тому що в лоні цієї доктрини зло скидається на добро більше, ніж оголене зло нацизму, і це дозволяє комунізмові поширитися більше й навернути на свою віру більше щирих сердець... Спосіб, яким умертвляли людей, не може слугувати критерієм для оцінки. Ніхто не знає і ніколи не знатиме, що відчувала дитина, вдихаючи смертельно отруйний газ “циклон- Б” або вмираючи з голоду в українській хаті.39
Наївно було б сподіватися від українських олігархічних мас-медій посутнього обговорення всіх цих проблем чи бодай нагадування про їхній моральний аспект, - хоча «ювілей» Щербицького давав для цього начебто непогані підстави, як, утім, і чимало інших «державотворчих» подій останнього


Знакування політичного простору
127
десятиліття. Для більшості власників українських мас-медій, не кажучи вже про саму українську державу, уособлену мільйонами «держслужбовців», усякі розмови про гіпотетичну декомунізацію навряд чи можуть сприйматись інакше, ніж балачки про денацифікацію в середовищі спадкоємців якого- небудь Ґебельса чи Рібентропа.
Український істеблішмент наполегливо намагається реалізувати те, що я назвав би великим проектом амнезії - усвідомлювану більше або менше, але цілком послідовно й успішно здійснювану програму дій і заходів, спрямованих на те, щоб навіки забути, щоб не досліджувати, не переглядати, не переосмислювати недавнє совєтське минуле. Це робиться з цілком очевидних причин: оскільки колишня совєтська номенклатура досі посідає провідне становище фактично в усіх секторах суспільного, інституційного, а тим паче урядового життя, ці люди навряд чи погодяться підтримати хай там яку програму пригадування, переосмислювання та переоцінки минулого та спадщини, з якою вони в найтісніший спосіб пов’язані.40
Прикріше, однак, що жодного обговорення цих проблем (за поодинокими і, зрештою, маргінальними винятками) не відбулося і в інтелектуальному середовищі. Соратники, спадкоємці і просто симпатики уесесерівського партайґеносе обмежилися банальними просторікуваннями про те, що Щер- бицький був «сином свого часу й людиною системи», - без будь-яких намагань якось той «час» і «систему» оцінити, чи, як слушно зауважив Володимир Кулик, «вивести розмову на рівень аналізу взаємин центру й республіки, можливостей опиратися союзному диктатові й ролі українських керівників у здійсненні накресленої в Москві політики та, нарешті, відповідальності конкретних осіб і системи зокрема».41
Що ж до опонентів Щербицького - переважно з націонал- демократичного табору, - то їхні контраргументи теж не відзначалися особливою аналітичністю, зводячись в основному до патетичних протестів проти відзначення скандального «ювілею» та до таврування ідіозного «ювіляра» як москов¬


128
Дві України
ського посіпаки й україножера. Все це нібито слушно і, в рамках «котрпропаганди», можливо, й виправдано (якби ще ця «контрпропаганда» виходила за межі здебільшого маргінальних, штучно «ґеттоїзованих» націонал-демократичних видань), проте від українських інтелектуалів на дванадцятому році державної незалежності хотілося б і серйозніших розмов про суть держави, яку вони спільно з посткомуністичною олігархією будують, а також про те, чи можна взагалі що-небудь путнього збудувати на основі неподоланої совєтсько-кому- ністичної спадщини, крім, звісно, того державно-олігархіч- ного монстра, якого ми маємо. (Позитивний досвід посткомуністичних країн Центрально-Східної Європи, як і негативний досвід республік колишнього СССР, міг би тут неабияк стати в пригоді).
Іншими словами, на рівні націонал-демократичного дискурсу годилося б з’ясувати не лише те, був чи не був Щерби- цький запеклим русифікатором та погромником дисидент- ства (чи ж мало таких щербицьких було в українській історії?..), а й відповісти на незручніші - і водночас важливіші - питання: як відзначення «ювілею» Щербицького співвідноситься зі святкуваннями ювілеїв Олеся Гончара та інших класиків соцреалізму, з виданнями їхніх багатотомників і нав’язуванням їхніх сумнівних творів у навчальні програми, з публікаціями всіляких золототиснених «Золотих імен» (за безпосередньою участю націонал-демократичних бонз), із покірним визнанням легітимності совєтського (антиукраїнського за самою своєю сутністю) КҐБ, лицемірно перейменованого в СБУ, а заразом і легітимності багатьох інших тоталітарних інституцій, злегка підфарбованих (як, скажімо, так звані «Національні» творчі спілки та Академія наук чи «народні» суди і ще «народніші» прокуратури) або й кардинально відремонтованих (як, скажімо, «Національна» премія ім.Шев- ченка), - а проте однаково міцно вмонтованих у наявну політичну систему - кондово-совєтську й авторитарну.42
Усі спроби обговорити окреслені тут проблеми ефективно маргіналізуються, замовчуються, виштовхуються у девіантну, «напівбожевільну», «екстремістську» сферу - і то не лише в


Знакування політичного простору
129
панівному олігархічному дискурсі, а й у дискурсі начебто опозиційному, демократичному. Проблема декомунізації та десо- вєтизації інтерпретується як банальний заклик до «суду над КПРС» та усунення пам’ятників Леніну й інших тоталітарних символів, а не як широка програма морального очищення й інституційного оновлення суспільства. Це правда, що така програма поки що нездійсненна і що навіть із пам’ятниками національної ганьби в Україні розквитатися поки що не вдається. «Ното зоуіейсиз, - стверджує Безансон, - провалився набагато глибше в безодню маразму, аніж німці після свого нацистського кошмару... Німеччина, яка була Афінами Європи, пробудилася в дикунському стані лише після десятьох років нацизму. Чого ж можна сподіватися від Росії?» Тим більше, продовжує він, що нацистські злочини було засуджено «в самому їхньому принципі», тоді як «комуністична ініціатива, внаслідок плутанини з мораллю, про яку я вже говорив, ніколи не піддавалася осуду в самих своїх намірах».43
Все це, однак, зовсім не означає, що життєво важлива для майбутнього будь-якої країни проблема декомунізції, денацифікації чи десовєтизації не повинна взагалі обговорюватися в нашому глибоко совєтизованому суспільстві, зокрема - в опі- нієтворчих інтелектуальних середовищах. Поки що в цих середовищах переважають інші підходи, які можна для прикладу проілюструвати хоч би недавньою розповіддю академіка Івана Дзюби про ще одну «золототиснену» серію під назвою «Бібліотека Шевченківського комітету». Як один із найсумлінні- ших та найерудованіших українських інтелектуалів Іван Дзю- ба, безумовно, знає, що далеко не всі твори, відзначені Шевченківською нагородою в тоталітарні часи, заслуговують перевидання. Він визнає, що «бували випадки, коли твори відзначалися, на жаль, з кон’юнктурних міркувань, гору брав заідеологізований і заполітизований підхід», були твори, «котрі сьогодні просто одіозно звучать, компрометують високу премію». «Але, - переконаний він, - то винятки, основна маса - це визначні твори літератури і мистецтва».44
Неупереджений читач міг би, звісно, зауважити, що насправді все було навпаки: лише в окремих випадках твори від¬


130
Дві України
значалися не з кон’юнктурних міркувань, заідеологізований і заполітизований підхід лише вряди-годи не брав гору, а визначні твори літератури і мистецтва були радше винятками у тоталітарній Шевченківській бібліотеці, ніж основною масою. Автор виразно хоче бачити склянку наполовину повною, а не наполовину (чи, власне, на дев’ять десятих) порожньою, і в цьому гіпер-оптимістичному підході не було б нічого лихого, коли б не подальше обґрунтування того, які саме твори і на яких засадах повинні до згаданої помпезної «Бібліотеки» включатися. (Питання про доречність подібних меґаломан- ських проектів на тлі загальної видавничої вбогості й браку книжок набагато потрібніших залишаємо за кадром, як і не менш делікатне питання про обґрунтованість кошторисів подібних проектів, прозорість видавничих тендерів тощо).
Зрозуміло, що ті речі, які явно випадають зі стилю автора, - пояснює Дзюба, - не відповідають його творчому рівню, які відчутно нав’язані, так би мовити, ситуаціями, що є поза літературними чинниками і вимогами, ми цих речей густо подавати не будемо. Водночас не можемо зовсім змінювати образ відповідного автора. Якісь речі, найяскравіші і найтала- новитіші з того, що відбивало намагання певного творця бути в дусі часу, ми теж даватимемо. От, скажімо, до книжки Миколи Бажана ми, звичайно, включили його класичні речі - “Людина стоїть в зореноснім Кремлі...”, “Клятва”, оскільки це сильні речі, в них відбивалась епоха. Хоч би хто як сьогодні ставився до цього, але ж ці люди були частиною життя нашого суспільства.45
Зауважмо, що тут ідеться не про якусь антологію віршів про Сталіна чи, скажімо, виставку тоталітарного мистецтва, де відповідні твори вміщено у відповідний контекст, відповідно прокоментовано й «муміфіковано», перетворено на суто музейний артефакт - завдяки попередньо здійсненій послідовній декомунізації (чи денацифікації) посттоталітарного суспільства й виробленню у нього ефективного імунітету до тоталітарної пропаганди. Навпаки, ідеться про своєрідну «бібліотеку шедеврів», перевидання яких, за висловом самого


Знакування політичного простору
131
Дзюби, «має стати свідченням того, що вони витримали випробування часом (sic) і є чинником культурного життя і сьогодні». Що ще гірше - ці «шедеври» адресуються суспільству, яке не перейшло декомунізації, не вибралося з «безодні маразму», як сказав би Ален Безансон, не позбулося своєї сов- ковості, своїх нутряних тоталітарних комплексів. Чи може таке суспільство поставитися до тоталітарних «шедеврів» відсторонено, себто не просто як до «своєї» історії («хоч би якою вона була»), а як до епізоду патологічного, гідного осуду, каяття чи бодай сардонічної усмішки? Об’єктивно подібні проекти зміцнюють згадані комплекси, легітимізують тоталітарну спадщину (а відтак і її сьогоднішніх спадкоємців), зміцнюють у «гомо совєтікуса» відчуття специфічної тяглості і, головне, «нормальності» панівного й донині авторитарно-па- терналістського «габітусу».
Хоч як прикро, але доводиться визнати вслід за Грабовичем:
Загальнонаціональний проект амнезії - щодо комуністичного минулого, річ ясна - є, мабуть основним і найпомітнішим компонентом державної культурної політики. Для декого (і не тільки апологетів совєтчини, але й переконаних патріотів) це навіть не гандж, а нормальний колективний відрух, “здоровий глузд” - мовляв, годі протиставлень, адже то все наше, й нікуди від нього не дітись, і якось воно, як казав поет, перемежениться.46
Кожен інтелектуал, звісно, має право вважати вірші про Сталіна (чи про Гітлера) «сильними речами», в яких «відбивалась епоха», і навіть евфемістично називати цю гімнотвор- чість «намаганням творця бути в дусі часу». Але коли той самий інтелектуал виступає вже від імені певної громадської чи державної інституції й силою отриманих від інституції повноважень намагається не лише переконати публіку у «кла- сичності» згаданих опусів, а й зробити їх «чинником сьогоднішнього культурного життя», то треба говорити, мабуть, не лише про цілком простимі і допустимі для екстравагантних професорів дивацтва, а й про певну - вкрай небезпечну - суспільну тенденцію.
Аргументація Дзюби, незалежно від його суб’єктивних намірів, обумовлених, імовірно, широтою душі, а не популярні¬


132
Дві України
шими у подібних випадках корпоративними інтересами, типологічно нічим, однак, не відрізняється від суто корпоративних (номенклатурно-олігархічних) аргументів на користь збереження пам’ятників Леніну і всіляких комуністичних топонімів, відзначення совєтських свят і пошанування компартійних вождів на кшталт Щербицького - адже всі вони «були частиною життя нашого суспільства», «хоч би хто як сьогодні ставився до цього». І якщо слідування бідолашного Бажана чи Тичини сталінським «темникам» трактувати як «намагання творця бути в дусі часу», то і які-небудь новочасні паскудства на кшталт програми «Проте» або «Епіцентр» теж доведеться із часом канонізувати - адже і в них «відбилася (на свій лад) епоха», та й робили їх по-своєму небезталанні люди.
Є одне загальне правило, - писав мудрий Безансон, - коли тобі доводиться протистояти ідеологічному режимові, то перше, що ти маєш зробити, це без будь-яких дискусій відкинути той опис реальності, який він хоче тобі накинути. Бо якщо ти визнаєш “часткову істину”, ти пропав.47
Амністія та амнезія
Безпринципність українських інтелектуалів не має нічого спільного із потребою суспільного діалогу і компромісу, порозуміння й примирення, - складним і болючим процес, крізь який довелося пройти багатьом поставторитарним державам, включно з Іспанією та Чілі, на досвід яких багато хто нині посилається. Порозуміння й примирення означає не лише припинення «холодної громадянської війни», відмову від зведення особистих порахунків та спокусливого «полювання за відьмам^». Воно передбачає також публічний осуд минулих злочинів і самої злочинної системи, рішучу відмову від скомпрометованих тою системою практик та інституцій, чесне каяття всіх співпричетних і розгрішення для всіх, хто не заплямувався злочинами проти людськості. Ідеться, як сказав би Ален Безансон, про амністію, а не амнезію.
У приципі, прощення дійсне лише в тому випадку, якщо його попросять у Бога і в жертви, тобто якщо провину буде ви¬


Знакування політичного простору
133
знано, а прохання чітко сформульовано. Якщо цих умов не виконано, однобічне прощення має шанс бути прирівняним до нуля й перетворитися на ще один гріх. Неймовірна амністія, яку дістали комуністичні злочини, на мою думку, належить саме до цього другого виду забуття. Це забуття справедливості і власної причетності.48
Навіть у Польщі, де відбулась кардинальна зміна режиму і самої системи, де совєтизм ніколи не був по-справжньому інтерналізований, а декомунізація просунулась незрівнянно далі, ніж в Україні, беззастережна моральна (не конче юридична) амністія комуністичної номенклатури - «недоброче- сне» розгрішення - видається багато кому нині причиною цілого ряду суспільних недуг:
Останнім часом, - пише у зв’язку з корупційним скандалом під назвою «ривінґейт» ліберальна публіцистка Тереза Бо- ґуцька, - спостерігаємо сумні наслідки того, що визначні постаті колишньої опозиції розгрішили, не знати від імені кого, комуністів. Показали їх суспільству як прийнятних акторів політичної сцени і, по суті, разом із ними створили нездоровий устрій влади, уражений нині найрізноманітнішими болячками - дріб’язковим політиканством, егоїзмом, корупцією. Потенціал зла, притаманний колись комуні, виявився таким чином вивільненим через недоречне братання та допуск колишніх номенклатурників у салони, а відтак розлився по всій країні як обов’язковий взірець.49
Зайве, мабуть, пояснювати, що в Україні (як і в інших пост- совєтських республіках - крім, зрозуміло, Прибалтики) переважає саме цей другий, у термінах Безансона, «недобро- чесний» вид забуття. Суспільна амнезія - це, власне, той стан, за якого тільки й можуть існувати посткомуністичні режими, а тому саме на збереження і поглиблення цього стану спрямовується левова частка їхніх пропагандистських зусиль, причому диявольська сила відповідних маніпуляцій полягає в тому, що суспільній амнезії слугують не лише святкування «ювілею» Щербицького чи Дня Совєтської армії, ай- парадоксальним чином - лицемірні пошанування чинною владою


134
Дві України
ювілеїв Стуса і Чорновола; не лише визнання «Героями У країни» Медведчука та Звягільського, а й таке саме визнання для Дзюби та Лук’яненка. Пошанування достойних подій та імен жодною мірою не «нейтралізує» такого самого пошанування подій та імен недостойних; навпаки, у специфічному виконанні посткомуністичної влади воно лише поглиблює загальну суспільну аномію й амнезію, руйнує, як сказав би Ален Безансон, «зв’язок людини з реальністю», «фальсифікує добро», знімає взагалі питання про моральні критерії, про порядність і підлість, патріотизм і колаборацію, принциповість і безвідповідальність. Фактично, відбувається неперервна, з року в рік, реставрація-реанімація витвореного комунізмом аморального світу, де поняття добра і зла визначаються не традиційною загальнолюдською етикою, а «революційною» (тепер уже - «державотворчою») доцільністю, і де всі високі слова і поняття, як писав Безансон, «мають зі своїми давніми відповідниками лише омонімічний зв’язок».
Розмови про злочини і каяття у цьому перверсивному світі якщо й ведуться подеколи, то лише в першій особі множини, а не однини. «Нагадування “всім нам” про спільний гріх, який треба спокутувати, можна було б тільки вітати, - пише з цього приводу Володимир Кулик, - якби воно не було засобом роз- грішення режиму, що зробив народ спільником своїх нечестивих справ. Якби слова про спільний гріх не були способом замовчати індивідуальні й корпоративні злочини».50
Відома українська поетеса Ліна Костенко, обурена свого часу просторікуваннями колег-літераторів про те, що «всі ми винні», «всі ми служили і продавались, хто більше, хто менше», вийшла на знак протесту зі Спілки письменників, проте цей жест не здобув практично жодного суспільного розголосу. Українська інтелігенція, схоже, навіть не зрозуміла, що трапилося: майже всі мої спроби з’ясувати в приватних розмовах міру цього розуміння завершувалися більш або менш прозорими натяками співрозмовників на емоційну, скажімо так, неврівноваженість Ліни Василівни та її надмірну амбіційність. Подібно був сприйнятий і жест Андруховича, котрий демонстративно відмовився від номінування на Шевченків¬


Знакування політичного простору
135
ську премію: ніхто не аналізував задекларованих ним причин відмови (небажання легітимізувати наявну - антикультурну й антиукраїнську - владу, приймаючи від неї будь-які нагороди й визнаючи тим самим її право цими нагородами розпоряджатися), зате всі дружно й напрочуд злостиво згадували про Андруховичеву зарозумілість і, звичайно, про те, що йому «все одно ніяка премія не світила».
Власне, подібно реагувала наша «інтелектуальна» спільнота і на виступи Григорія Грабовича про неподалану совєт- ську спадщину в «національній» Академії наук, і на вихід великої групи літераторів з криптосовєтської «національної» Спілки письменників, і на публікації кількох авторів про крип- тосовєтські явища і тенденції на останньому конгресі МАУ. Ніхто не обговорював наведених аргументів, зате всі дружно з’ясовували, які потаємні спонуки (хворобливі амбіції, ревнощі, підкуп) рухали авторами. Це, власне, і є «безодня маразму», про яку писав Безансон, - коли критиків не цікавить текст, себто порушені в ньому проблеми, зате хворобливо цікавить усе, що за текстом: п’ята графа автора, перебування батьків на окупованій території, зв’язок прабабусі з лівими есерами, відсутність диплому про вищу освіту, кількість червінців, отриманих від іноземних розвідок. Ми, виявляється, й досі живемо у світі, де моральне не те, що істинне, а те, що доцільне; де по-справжньому важить не що сказано, а ким сказано, чому і навіщо. Реакція української влади (і провладних мас- медій) на Мельниченкові записи є теж, до речі, красномовним і по-своєму закономірним підтвердженням цього правила.
Об’єктивної істини, власне, й не може бути у цьому світі, оскільки вона має тут за традицією суто інструментальний, підрядний характер відносно «революційної» («державотворчої») доцільності. 1994 року, спостерігаючи у Львівському театрі ім.Заньковецької зустріч кандидата у президенти Леоніда Кравчука з місцевим «партгоспактивом», я отримав взірцевий урок такої інструментальності, а заразом і української багатовекторності, міжкрапельності та двостільце- вості. Почувши від потенційного виборця підступне запитання: «А як Ви ставитесь до Української повстанчої армії?»,


136
Дві України
Леонід Макарович лише на хвильку спітнів, прораховуючи подумки вірогідність такого самого запитання на післязавтрашній зустрічі у Донецьку, і видав єдино можливу (для нього) й по-своєму геніальну відповідь. «Я вважаю, - сказав він, глибокодумно напружуючи чоло, - що вони заслуговують на ту роль, яку відіграли в історії!..»
Зал вибухнув оплесками - адже всі ключові слова («роль», «історія», «заслуговують», «відіграли») було сказано, ну, а те, що ці слова між собою ніяк не узгоджуються і всі разом не мають ніякого глузду, виявилося для щирих патріотів-дер- жавотворців не надто істотним. На моїй пам’яті то був перший, але аж ніяк не останній приклад офіційної репрезентації «різних» правд (і «різних» моралей) перед «різними» У країнами - совєтською й антисовєтською. 1999 року, напередодні ще одних президентських виборів, подібні компліменти у Львові - цього разу на адресу ЗУНР - робив інший багато- векторний український політик Леонід Кучма. Після цього, розказують, київські телевізійники, які необачно пустили президентські висловлювання в загальнонаціональний ефір, отримали добрячого прочухана: компліменти для галичан, виявляється, не призначалися для слухачів із Донбасу та Криму.
Юрій Шаповал розповів геть курйозну історію про збірник «Безсмертя. Книга пам’яті України, 1941-1945», виданий 2000 року в Києві Пошуково-видавничим агентством під такою самою назвою - «Книга пам’яті України». «Редакційна колегія, - написано у вступі до цього майже тисячесторінко- вого видання, - не поділяє оцінок деяких авторів щодо діяльності ОУН-У ПА, зокрема приписування їхнім формуванням “боротьби на два фронти”: проти радянських військ і фашистських окупантів. У величезному масиві документальної і дослідницької літератури... недвозначно розкрито, що ОУН та її збройні формування утримувалися і вели боротьбу як найманці фашистської Німеччини проти антигітлерівської коаліції і затаврували себе як колаборанти фашизму».
Курйозними, на думку Шаповала, тут є не так посилання на «величезний масив» нібито «літератури» і навіть не характерне для кагебешно-енкаведистського дискурсу таврування


Знакування політичного простору
137
націоналістичних «найманців», а - існування двох версій тієї самої книги чи, принаймні, двох різних версій передмови, виразно призначених для двох різних аудиторій. В одному з наявних у Юрія Шаповала «варіантів» книги наведених вище слів про ОУН-УПА просто немає, - хоча в усьому іншому книжки абсолютно тотожні. Причиною цього загадкового поліграфічного явища, за припущенням автора, є та сама українська «багатовекторність»: «Одну частину накладу було зроблено для “своїх” (для кого ОУН і УПА - “бандерівці” і “колаборанти”), а іншу - для публіки (для тих, кого не варто так відразу “дратувати” антиоунівським і антиупівським ригоризмом). Підсумуємо: одна книжка, два наклади, два вступи, зрештою, дві моралі (курсив мій. - М.Р.) У принципі - скандал, але в дивовижній країні все буває».51
У нормальних країнах мораль або є, або її немає; в «дивовижних» («багатовекторних») їх може бути дві або й двадцять дві, жодна з них із мораллю справжньою все одно не має жодного зв’язку, крім, як казав Безансон, суто «омонімічного». В цьому (і саме в цьому) сенсі святкування українською владою «ювілею» Щербицького є не більш (і не менш) «моральним», ніж відзначення ювілею Чорновола, а сподівана «реабілітація» (чи нереабілітація) ветеранів УПА не набагато «моральніша» у виконанні чинної влади за офіційне титулування бідолашних (себто гідних жалю й співчуття, але аж ніяк не державних відзнак) ветеранів совєтської окупаційної армії в Афганістані - «воїнами-інтернаціоналістами».
Специфічна «багатовекторність» і «багатоморальність» української влади може мати найрізноманітніші прояви, залежно від часу і місця та інших кон’юнктурних потреб, проте її загальна інструментальна функція є незмінною: забезпечувати політичне, економічне та ментальне (насамперед дискурсивне) домінування посткомуністичної олігархії над постсовєтським суспільством, чи, як це дедалі нервовіше й наполегливіше озвучує один із її головних творців та речників Леонід Кравчук, «дбати про спадкоємність влади».


138
Дві України
Тоталітарна спадщина, колоніальна спадковість
Про суть цієї олігархічної «спадкоємності» можна розповісти багато (див., наприклад, «економічні» сторінки «Дзеркала тижня», підшивку «Граней» чи веб-сайт «Украины криминальной»), але в контексті обговорюваної тут проблеми амністії та амнезії обмежимося лише одним характерним прикладом такої «спадкоємності» - інституційної і духовної: офіційним пошануванням терористичної організації, що замордувала більше людей, ніж усі некомуністичні охранки світу разом узяті (включно з гестапо), - приснопам’ятного ВЧК-НКВД-КҐБ, безсоромно перейменованого нині в «СБУ». Йдеться про зовсім маленький, але промовистий приклад - публікацію книжки якихось В. Зуєва та І. Кулаги під назвою «Органи державної безпеки в Донецькій області: спогади, факти, документи» (Донецьк, 2002), де в стилі «Короткого курсу історії ВКП(б)» на чотирьох сотнях сторінок розповідається про доблесні подвиги лицарів Дзержинського:
В роки перших п’ятирічок та колективізації сільського господарства ворог уже не міг відкрито виступати зі зброєю в руках, як це було на початку 20-х. Тепер він маскувався під державного службовця, активіста, профспілкового діяча, спеціаліста народного господарства. І розпізнати його було нелегко. Але чекісти вміли знаходити класового противника, хоч би під якою личиною він ховався.52
Під таким соусом і в такому дусі переповідаються, властиво, всі ключові події «вітчизняної» (в термінах авторів книжки) історії, з особливим наголосом на видатній ролі «вітчизняних» (авжеж) чекістів, котрі «лише в першому кварталі 1937 року (он які молодці!..) викрили і ліквідували 112 злочинних груп загальною чисельністю 587 осіб». Те, що всі ці «особи», перш ніж стати трупами з потрощеними кістками й простреленими черепами, були живими людьми і що «злочини» їхні були такою ж фікцією, як і «доблесність» оспівуваних тут енкаведистських опричників, схоже, навіть на гадку


Знакування політичного простору
139
не спадає добродіям Зуєву та Кулазі. Вони, звісно, визнають, що були певні «перегини», але й ті, виявляється, спричинилися проникненням до НКВД «соціально чужих елементів», головно єврейського (sic) походження.
Омріяна Кравчуком «спадкоємність влади», реалізована по- вною мірою на політичному та економічному рівні, утверджується нині на рівні дискурсивному; щоб відчути це, досить зіставити сьогоднішні висловлювання режиму та підконтрольних йому мас-медій про опозицію із шельмуванням дисидентів у згаданій тут книжці:
Покоління “шістдесятників” різними акціями ініціювало активізацію хвилі критики не лише культу особи Сталіна, а й створило умови для різних антисуспільних проявів... Цією політичною кон’юнктурою цинічно скористалися доморослі псе- вдописьменники. З-під їхнього пера народжувалися скороспілі мемуари “самвидаву”, які відверто спекулювали на тенденційних трактуваннях драматичних процесів недавнього періоду нашої історії. Країну заповнили потоки не лише підпільної продукції “самвидаву”, а й нелегально переправленої з-за кордону макулатури відверто підбурювального змісту. Незабаром подібна діяльність закордонних організацій та емісарів, а також усіляких доморослих “дисидентів” набула всіх ознак тенденції, що має назву “ідеологічна диверсія”. Тому в системі комітету держбезпеки 1967 року з’явилося 5-е управління, перед яким поставили завдання боротися з різними формами ідеологічних диверсій.
Україна - формально демократична держава, і тому кожен має у ній формальне право писати що хоче, зокрема і наведені вище паскудства. Подібні паскудства, зрештою, публікуються і в багатьох інших демократичних країнах, хоча в деяких західних демократіях за апологію нацистських спецслужб, заперечення голокосту чи, скажімо, радісні рапорти про кількість ліквідованих гестапівцями в першому кварталі 1937 року ворогів можна часами й нарватися на судове переслідування. Втім, я особисто не прихильник таких переслідувань, зокрема й щодо людей без совісті (чи, пак, із специфічною «комуністичною» совістю) - на кшталт згаданих тут добродіїв.53


140
Дві України
Унікальність української ситуації полягає, однак, у іншому. Книжка, за свідченням компетентних людей, не потрапила у загальний продаж, бо призначалася виключно для «своїх». Як і згадана вище збірка спогадів про Щербицького, як і специфічний варіант «Книги пам’яті», як і розкішно виданий двотомник «творів» Леоніда Кучми, як і багато інших текстів «для службового користування», що, попри свій позірно «потьомкінський» характер, є насправді значно реальнішими від нашої потьомкінської «демократії», «нєзалєжнасті» та «цієї - як її там?..» (як сказав Андрухович) - «європейської інтеграції». Тому що і «демократія», і «нєзалєжнасть», і «європейський вибір України» призначені насправді для довірливих націонал-демократичних та євроатлантичних «лохів», тимчасом як згадані «конкретні» тексти - для «конкретних пацанів». В одному випадку ці «пацани» можуть сидіти на телебаченні й надихатися президентськими «темниками», в іншому - у парламенті, надихаючись людяним образом партайгеносе Щербицького, ще в іншому - у донецькому СБУ, надихаючись монументальною працею Зуєва та Кулаги.
До речі, останній текст є, у певному сенсі, не менш канонічним від попередніх, адже передмову до згаданої «праці» написав не хто інший, як тодішній голова Донецької обласної державної адміністрації, а нині прем’єр-міністр Віктор Янукович. «Історія органів державної безпеки в Донецькій області, - пояснює самовідданий патріот України, - сягає 1918 року, коли в містах Маріуполі та Бахмуті почали діяти повітові чекістські організації... Відтоді співробітники органів державної безпеки завжди твердо стояли на сторожі інтересів нашого (sic) народу і держави. Це видання стане цікавим не лише молодим працівникам Служби безпеки, а й масовому читачеві, оскільки в ньому зібрані чудові приклади справжнього, діяльного патріотизму, вірного служіння державі й народові України».
Можна припустити, що в ролі прем’єр-міністра або й кандидата у президенти Віктор Янукович напише ще не одну передмову - наприклад, до якого-небудь виданого у Львові збірника спогадів про героїв У ПА, чи до «Чорної книги комунізму» або й до Книги пам’яті жертв, закатованих тими самими


Знакування політичного простору
141
кагебістами й енкаведистами, яких оспівали добродії Кулага та Зуєв. Українській багатовекторності і багатоморальності це жодною мірою не суперечить. Та й «молодих працівників Служби безпеки» цією багатовекторністю навряд чи заплутаєш, і багатоморальністю теж. Бо хто-хто, а вони добре знають, який вектор - справжній, і яка «мораль» - їхня.
В кожнім разі, навряд чи хто-небудь із них захоче «сказаться больньїм» і піти за прикладом Алєксандра Ґерцена у відставку з царської служби.
«Спадкоємність влади»: ймовірні наслідки
Пересвідчившись, що влада в Україні справді «сильна, як ніколи», і що її «спадкоємність» забезпечується належною мірою, можемо відповісти нарешті і на ще одне болюче запитання, яке часто виринає в наших інтелектуальних дискусіях останнього часу. Йдеться про дедалі гостріше відчуття міжнародної ізоляції України, дедалі безнадійніше відставання від «першого» і навіть «другого» світу (який на наших очах стає «першим»), і про дедалі реальнішу перспективу «назавжди лишитися при власній другосортності, меншовартості, пасивній невдоволеності - поза сучасністю, поза історією, поза майбутнім та поза вічністю».54
Зрозуміло, що це відчуття виникає лише у порівняно невеликої «прозахідної» частини суспільства. За даними соціологів, ця частина становить приблизно 13% усього населення - саме стільки опитаних вважають, що Україна має зміцнювати зв’язки насамперед із Заходом. Певна кількість прихильників «прозахідної» орієнтації є, ймовірно, і серед тих 22%, котрі вважають, що Україна повинна насамперед зміцнювати свою незалежність і покладатись на власні сили. Натомість 56% опитаних воліє для України «східну» орієнтацію - чи у формі союзу з Росією (і Білоруссю), чи то у вигляді якогось оновленого СССР, модифікованого СНД тощо. Можна з певністю стверджувати, що для переважної маси совєтизованого населення, яке все життя прожило в ізоляції від нормального світу і яке надалі в цій розумовій ізоляції перебуває (не без


142
Дві України
активної допомоги згаданих «щербицькофілів»), питання інтеграції в західний світ (чи довічного від нього відлучення) взагалі не стоїть: ідеалом українського гомо совєтікуса є «порядок», уособлений Сталіном-Путіном чи Лукашенком і на десять доларів вища зарплата, яку нібито отримують брати по розуму у сусідніх казармах.
Що ж до олігархічних еліт, які мають особисті підстави побоюватися міжнародної ізоляції (як, утім, і правдивої інтеграції в західний світ), то вони, схоже, й досі не усвідомили прірви, у яку падають, сподіваючись і надалі дурити Захід пустопорожньою «євроінтеграційною» риторикою.
Нечисленні українські західники є людьми переважно тверезими, тож мало хто з них хотів би, щоб сьогоднішню Україну - з наявною владою і наявним населенням - прийняли до ЄС, до НАТО чи до іншого порядного товариства. Владу, вочевидь, треба кардинально змінити - і на особистому рівні, і на системному (процедурно-інституційному); з населенням теж треба добряче попрацювати - може, навіть, не одне десятиліття. Проблема, яка дедалі гостріше непокоїть українських західників, полягає не в тому, що нас із нашим «свинячим рилом» не впускають у європейський «калашний ряд» (і правильно роблять, хоч визнавати це справді прикро). Проблема в іншому: нас, здається, взагалі не хочуть туди впускати, хоч би якого добропорядного вигляду ми набули за десять чи двадцять років; європейці, здається, взагалі не вірять, що в нас може бути якесь інше «рило», окрім наявного.
І тут, мабуть, саме час віддати належне і Леонідові Кравчуку за забезпечену ним «спадкоємність влади», і Вікторові Медведчуку за те, що вона «сильна» як ніколи, і згаданим 56-ти відсоткам населення, «зачарованого на Схід», і, звичайно ж, Леонідові Даниловичу Кучмі та багатьом іншим персонажам українського політикуму, котрі за 12 років доклали справді титанічних зусиль, аби українців у світі саме так бачили і саме так до них ставилися.
Цим самим я не хочу сказати, що решта населення України набагато краща, а опозиційні політики - взірець доброчесності. Припускаю, що і решта населення, і решта еліт в Україні


Знакування політичного простору
143
не кращі (але, мабуть, і не гірші), ніж у Румунії, Болгарії, Албанії чи Македонії. Припускаю, ба знаю - з особистого досвіду, що їхні села й містечка такі самі занедбані, дороги нікчемні, туалети загиджені, чиновники корумповані. Але знаю також, що завтра вони будуть у НАТО, а післязавтра в ЄС, тимчасом як Україні майже прямим текстом сказано «зась», «ніколи», «твоє місце біля Росії». Для українських західників немає нічого образливого у слові «ні» (Україна справді його заслуговує - принаймні поки що), але безмірно образливим є слово «ніколи», - бо виказує «задавнений, глибинний стереотип» Заходу щодо України як легітимної частини Росії, такої собі історичної аберації, котра не повинна існувати, а якщо й повинна, то десь за межами європейського світу і європейської свідомості.
Схоже, не всі українські західники усвідомлюють, що Захід є такий, який є (байдужий, цинічний, егоїстичний, невігла- ський - саме таким його бачать по цей бік кордону), а проте має одну перевагу: не Україна йому потрібна, а він - Україні. А тому й ображатися особливо не випадає: замість докласти максимальних зусиль, аби переконати Захід, що ми - не Росія, ми - інакші, ми, хоч які совєтизовані-комунізовані, все ж намагаємось цього прокляття позбутися, українські «еліти» впродовж 12 років переконували світ у цілком протилежному: ми совки і нам це подобається, бо це наше минуле, якого не гоже зрікатися. (За подібною логікою і повоєнні німці не мусили би проводити у своїй країні жодної денацифікації).
Україна за багатьма, може, навіть за більшістю показників справді подібна до Румунії та Албанії. Але є кілька відмінностей, котрі в очах Заходу мають вирішальне значення. Бо вказують на те, що Румунія та Албанія рано чи пізно зміняться, а Україна - навряд. Ці відмінності всім нам відомі: в жодному албанському чи румунському містечку нема пам’ятників Леніну та вулиць його імені, ніхто не святкує там на державному рівні ювілеїв якого-небудь Ходжі, Чаушеску чи річниці «возз’єднання» з Отоманською імперією, ніхто з офіційних осіб не пише захоплених передмов до книжок про героїв із місцевої штазі чи секурітате, і, звісно, місцеві президенти не літа¬


144
Дві України
ють щомісяця до Москви і не роблять там щонайбезглуздіших заяв, із якими потім речники МЗС не відають, що робити.
Роман Сольчаник нещодавно підбив своєрідний підсумок інтелектуальних дебатів у середовищі українських західників, нагадавши усім, що західних європейців цікавить не лише економіка (приблизно однаково погана, з їхньої точки зору, в усій Східній Європі), а насамперед - ідентичність. Бо саме від неї, в кінцевому підсумку, залежить здатність (або нездатність) нації засвоїти європейські цінності, наростити соціальний капітал, реформувати політику та економіку.
Українські керівники, - пише Сольчаник, - напрочуд вправні у створенні (серед усього іншого) абсолютно непотрібних бюрократичних структур. Минулого серпня президент Кучма створив Державну раду з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, яка почала “функціонувати” у січні. Також у січні він створив Національний центр із питань євроатлантичної інеґрації України на чолі з колишнім радником із питань національної безпеки Володимиром Горбулі- ном... Єдине, чого пан Кучма і весь політичний клас, усі українські поети, художники й піснетворці так і не спромоглися створити, - це української нації.35
Не знімаючи тут провини з «поетів, художників та піснетворців» (особливо тих, котрі колаборують із режимом), все ж зауважимо, що згаданий «політичний клас», власне, й не намагався створити нації. Навпаки, всі його «державотворчі» зусилля були і є далі спрямовані передусім на те, щоб маса совкових «підданих» так і не стала новочасною українською нацією, себто спільнотою суверенних громадян. Бо такі громадяни можуть раптом згадати, що саме вони - а не президент, не уряд, і навіть не парламент - є верховним джерелом влади в країні. І тоді збудеться найстрашніший сон Щерби- цького, Кравчука, Кучми і всього їхнього політичного класу: здійснюваний ними 80-літній мегапроект «спадкоємності влади» нарешті завершиться.


Знакування політичного простору
145
1 Catherine Wanner, Burden of Dreams. History and Identity in Post Soviet Ukraine (University Park: The Pennsylvania State University Press, 1998), pp. xvii, xix, xxvii.
2 Кліфорд Ґірц, Інтерпретація культур (Київ: Дух і літера, 2001), сс. 372-373.
3 Докладніше про це - у моїй рецензії на згадану книжку: «Нестерпна вагота мрій», Критика, №4, 1999. Див також рецензію Володимира Кулика: «Тягар спрощень», Український гуманітарний огляд, №3, 2000. Автор зокрема вельми слушно ставить на карб Кетрін Ваннер та ряду її колег «беззастережну переконаність у тому, що новоутворені на теренах колишнього СРСР держави прагнутимуть стати національними державами, а отже, інституціалізувати саме національну культуру» (с. 167).
4 «Ці системи - водночас продукт і вирішальний чинник соціальної взаємодії - є для суспільного життя тим, чим є програма для комп’ютера, генна спіраль - для розвитку організму, креслення - для побудови моста, партитура - для виконання симфонії...» (Ґірц, згадана праця, с. 293).
5 Григорій Грабович, «Україна: підсумки століття», Критика, №11,
1999, 	сс. 7-8. Див. також його статті «Совєтизація совєтської гума- ністики», Критика, №1-2, 1997; «Кобзар. Каменяр. Дочка Прометея», Критика, №12, 1999; та «Літературне історіописання та його контексти», Критика, №12,2001. Пор. суто художню рефлексію одного з провідних українських письменників: «СРСР насправді продовжує існувати - позбавлений зовнішнього, він цілком непохитно зберігається у внутрішньому, всередині, він і далі займає свою най- просторішу одну шосту на мозкових півкулях, на рівні підкірки, у нервових клітинах, які, до речі, таки відновлюються, всупереч поширеному уявленню про їхню цілковиту невідновлюваність. Так от: ці - відновлюються». (Юрій Андрухович, «Місце зустрічі Ger- maschka», Критика, №5, 2002, с. 34).
6 Цит. за Михаил Френкель, «Дорогой Владимир Васильевич...», Столичные новости, 18 февраля 2003, с. 5.
7 Цит. за Володимир Баран, Україна після Сталіна. Нарис історії 1953- 1985pp. (Львів: Інститут українознавства НАНУ, 1992), с. 55.
8 Леонід Кравчук, Маємо те, що маємо. Спогади і роздуми (Київ: Століття, 2002), с. 11.
9 Там само, с.12.
10 Столичные новости, 18 февраля 2003, с. 16.
11 Див. Любов Голота, «Не шукайте собі апостола, панове!» Слово Просвіти, 12 лютого 2003, с. 2.


146
Дві України
12 Столичные новости, 18 февраля 2003, с. 16.
13 Там само.
14 Валентина Шевченко, «Малих справ для нього не було», Урядовий кур'єр, 18 лютого 2003, с. 8.
15 Виталий Врублевский, Владимир Щербицкий: правда и вымыслы (Київ: Довіра, 1993), с. 211.
16 Шевченко, згадана стаття.
17 Голота, згадана стаття.
18 Цит. за Юрій Шаповал, «Дві річниці - одне відзначення», День, 14 лютого 2003.
19 Голота, згадана стаття.
20 Столичные новости, 18 февраля 2003, с. 16. Пор. саркастичне зауваження Грабовича з іншого, загальнішого приводу: «В системі, побудованій на опортунізмі, на дарвінському виживанні та утробній зневазі до “ідеалізму”, смішно навіть думати про дотримання стандартів, принципів, а отже, й про будь-яку відповідальність. Так само, як наївно й смішно сподіватися, що котрийсь із найвищих українських урядовців подасть у відставку з принципових міркувань...» («Україна: підсумки століття», с. 8).
21 Марко Павлишин, Канон та іконостас (Київ: Час, 1997), сс. 228- 229.
22 Джордж Грабович, «Плоди колоніалізму та пастки постколоніа- лізму», Сучасність, №7,1992, с. 62.
23 Див. Taras Kuzio, “Elites not interested in healing divisions in society,” Kyiv Post, 17 May 2002.
24 Taras Kuzio, “Shcherbytsky Anniversary Celebrated for the First Time in Ukraine”, RFE/RL Poland, Belarus, and Ukraine Report, vol. 5, no. 9 (11 March 2003).
25 Володимир Кулик, «Ювілей Щербицького: перетворення символу», Дзеркало тижня, 22 лютого 2003, с. 19.
26 Павлишин, с. 188.
27 Всеволод Тихонович, «Україна як суб’єктивна соціальна реальність», Соціологія: теорія, методи, маркетинг, №4, 2002, с. 147-149.
28 Анатолій Гриценко, «Третій - потрібний?», Дзеркало тижня, 8 березня 2003, с. 3.
29 Le Livre noir du communisme. Ed. Robert Laffont. Paris, 1997. Українські читачі можуть скористатися також російським перекладом або польським: Czama Ksiçga Komunizmu. Warszawa, 1999.
30 Цит. за Леопольд Унґер, «Книга чорна і... червона», Критика, №3, 1998, с. 15.
31 Адам Міхнік, «Демон нашого часу», Сучасність, №7, 1992, сс. 91- 92.


Знакування політичного простору
147
32 Див. Унґер, с. 16.
33 Ален Безансон, «Амністія й амнезія», Критика, №5, 2002, с. 12.
34 Газета «2000», 23 мая 2003, с. А6.
35 Унґер, с. 17.
36 Див. Унґер, с. 16.
37 Ярослав Грицак, «Чорні книги червоного терору», Критика, №5,
2000, 	с. 6.
38 Безансон, с. 12. Під традиційною («давньою», «природною», «узвичаєною») мораллю автор розуміє «мораль, яку проповідували всі мудреці античності, Китаю, всього світу», включно з відомими нам біблійними заповідями. «Немає потреби вірувати в Біблію, щоб перейнятися духом цих принципів, - пише Безансон. - Більшість людей не сумніваються, що вони відповідають їхнім знанням про будову та організацію Всесвіту. Але комунізм мислить собі інший Всесвіт і приносить у нього свою мораль... Комуністична етика прямо протиставляє себе цій моралі - і то цілком усвідомлено». (Там само).
39 Там само.
40 Грабович, «Україна...», с. 7.
41 Володимир Кулик, «Ювілей Щербицького: перетворення символу», Дзеркало тижня, 22 лютого 2003, с.19.
42 Цю проблему гостро порушила - знову ж таки, на сторінках «Критики» (№5, 2002) Боґумила Бердиховська у статті «Прапороносці непоганого минулого». Див. також щойно видану книжку Ola Нпа- tiuk, Pozegnanie z imperium. Ukrainskie dyskusje o tozsamosci (Lublin: Wydawnictwo UMCS, 2003).
43 Безансон, c. 12-13.
44 Іван Дзюба, «І перша ластівка весну принесла» [інтерв’ю Євгенові Ямпольському], Урядовий кур'єр, 29 березня 2003, с. 8.
45 Там само, с.9.
46 Грабович, «Літературне історіописання...», с. 14.
47 Безансон, с.15.
48 Там само, с. 14.
49 Teresa Bogucka, “Kto паш popsul Polskç?” Gazeta wyborcza, 21 marca 2003 , ss. 22-23. Втім, задля справедливості слід зазначити, що авторка покладає відповідальність за сучасні проблеми не лише на (посткомуністичну номенклатуру, а й на все суспільство, низький моральний стан якого істотно не поліпшився від часів ПНР.
50 Кулик, згадана публікація.
51 Юрій Шаповал, «Армія без держави, держава без армії», День, 12 жовтня 2002.


148
Дві України
52 Тут і далі цит. за Феликс Восьмичастный, «Патриотизм в понимании Виктора Януковича», Свобода, 14 січня 2003, с. 6.
53 Хоч, зізнаюся, сама кількість подібних добродіїв та вагомість обсаджених ними посад викликає враження якоїсь фатальної неповноцінності нації, котра їх породжує і, головне, толерує. Поки цей нарис готувався до друку, двоє нібито українських нібито вчених - кандидат історичних наук О.М.Машкін та доктор цих самих наук, професор і член-кореспондент Академії наук України О.П.Реєнт - написали відповідь народному депутатові Левкові Лук’яненку на його запит щодо, сказати б, політичної коректності подарунку, зробленого українським президентом російському з нагоди 300-ліття Петербурга. Йшлося, власне, про пам’ятник імператорові Александру II, переданий росіянам, та, ширше, про все те, що цей пам’ятник, цей імператор і ця імперія символізують для українців. У своїй відповіді «українські вчені» на повному серйозі пояснюють, що, завдяки Російській імперії, «було відведено загрозу остаточного перетворення цих територій [себто України] у колонії Відня, Парижа [sic!], Берліна і Стамбулу», а також нанизують безліч інших пропагандистських нісенітниць у дусі директив ЦК КПСС до 300-ліття Переяславської угоди, ні словом, зрозуміло, не згадуючи ані про покріпачення українського селянства у згаданій благочинній імперії, ані про депортації та винищення козаків (зокрема й на будівництві того-таки Петербурга), ані навіть про Валуєвський та Емський укази, якими ощасливив українців улюбленець пп. Реєнта та Машкіна Александр II. Головне - Україна не стала колонією Відня й Парижа, а тому й пам’ятник Алєксандрові (Леніну, Сталіну, Дзержинському, Косіору, Суворову) «не повинен тулитися на задвірках одного із столичних музеїв, а повинен зайняти чільне місце [sic] на одній з центральних вулиць Києва» - на радість усім малоросійським холуям. (Див. Сергій Грабовський, «Історики-лакеї», Свобода, 10 червня 2003, с. 6).
54 Юрій Андрухович, «Спеціально для П род і», Дзеркал о тижня, 1 лютого 2003, с. 19.
55 Roman Solchanyk, “Ukraine, Europe, and... Albania”, The Ukrainian Weekly, 9 March 2003.


Риторика і політика:
парадокси української «багатовекторності»
Наприкінці травня 2002 року в Україні відбулася подія, яка за інших обставин цілком могла би претендувати на роль «історичної» та, за висловом українського президента, «доленосної», але яка, на превеликий жаль, такою не стала й навряд чи найближчим часом стане - з причин, що їм, власне, й присвячено пропонований розділ і загалом цю книжку.
23-го травня Рада національної безпеки і оборони України (РНБОУ) під головуванням президента Леоніда Кучми одноголосно ухвалила рішення про приєднання України до НАТО, себто про початок складного й небезболісного процесу, кінцева мета якого - повне членство України в Північно-Антлантичному союзі. Фактично Україна офіційно відмовилася від своєї традиційної «багатовекторної» зовнішньополітичної орієнтації, що її українська влада протягом цілого десятиліття видавала за якийсь особливий вияв державної мудрості («Наша політика має бути не проросійською й не прозахідною, - не втомлювався повторювати президент Кучма. - Вона має бути проукраїнською»), і що, на думку багатьох експертів, була радше прикрим виявом загальної української амбівалентності, ретельно підтримуваної й експлуатованої посткомуністичними елітами.
На превеликий подив, «історичне» рішення РНБОУ не викликало особливого ентузіазму ані в таборі націонал-демократів, котрі давно й безуспішно добивались подібного рішення від усіх українських урядів, ані в представників Захо¬


150
Дві України
ду, котрі давно і на різні лади натякали українським керівникам на потребу чіткіше визначити свої зовнішньополітичні інтереси й орієнтації. Найдивніше, однак, що згадане рішення не викликало не лише захопленої реакції в його потенційних прихильників, а й реакції виразно негативної в тих, у кого раніше сама згадка про ймовірний вступ України до НАТО викликала гострі напади ідіосинкразії. Чи не вперше в історії висловлювання російських політиків щодо України виявилися напрочуд дипломатичними: президент Росії Владімір Путін несподівано визнав, що «в України свої відносини з НАТО» і рішення в цій сфері повинні приймати Україна й альянс: «Це справа двох партнерів».1 У подібному ж дусі («це справа суверенної України») висловився й російський посол в Україні Віктор Черномирдін,2 загалом більше відомий у Києві свою скандальною безцеремонністю та відсутністю будь- якої дипломатичної стриманості, а також близький до нього за темпераментом головний офіційний союзник Путіна - білоруський президент Лукашенко.31, врешті, ще один вірний московський союзник - Компартія України - вустами свого головного ідеолога (й, до речі, голови парламентського комітету з питань оборони та національної безпеки) Георгія Крю- чкова визнала «зближення України з НАТО неминучим» і обтічно погодилася «за певних умов не виступати проти вступу України до Альянсу».4
Відносний спокій і позірна майже-одностайність більшості політичних гравців стосовно «історичного» рішення РНБОУ може мати два пояснення. Перше - рішення України про вступ до НАТО визрівало давно, різні його аспекти широко обговорювалися в суспільстві і, врешті-решт, прийнятий РНБОУ документ увінчав тривалий процес узгодження інтересів політичних еліт, населення та міжнародної спільноти. Друге пояснення виглядає простіше і, на жаль, переконливіше: прийнятий документ є кон’юнктурною політичною декларацією, що не має й, імовірно, не матиме найближчим часом якихось практичних наслідків, - подібно до десятків і сотень аналогічних документів, ухвалених за роки незалежності українською владою.


Риторика і політика
151
В одному випадку йдеться про усвідомлення й визнання (тою чи тою мірою, охоче чи вимушене) певних реалій і певного вибору, якому, за великим рахунком, немає альтернативи. У другому випадку йдеться про звичайну байдужість населення і навіть певний цинізм, що великою мірою є відповіддю на багатолітній цинізм влади. Обговоренню цих гіпотез, із загальним акцентом на другій як більш переконливій, власне, й присвячено цей розділ, що складається з дванадцяти невеликих підрозділів. У першому коротко окреслено історію євроатлантичних устремлінь Києва від перших літ незалежності. У трьох наступних показано реакцію українських мас- медій, експертів та зарубіжних коментаторів з приводу згаданої заяви РНБО. У п’ятій та шостій частині зроблено спробу проаналізувати реальні настрої українських еліт та населення щодо євроатлантичної інтеграції. У трьох наступних підрозділах з’ясовується позиція Росії щодо пронатовських декларацій українських керівників, її реальна політика, спрямована на реінтеграцію постсовєтських держав під своїм патронатом, а також відповідна діяльність проросійського лобі в Україні. І нарешті в останніх трьох підрозділах обговорюються ті кроки, які може і мусить зробити Україна відповідно до своїх декларацій, та перспективи їхнього здійснення в контексті загального подолання внутрішньо- й зовнішньополітичної амбівалентності.
Історія проблеми
Першою спробою офіційного Києва сформулювати власні, незалежні від Москви засади зовнішньої політики була Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року - слідом за подібними деклараціями прибалтійських та закавказьких радянських республік, а також РСФСР. Дев’ятий розділ цієї Декларації, присвячений зовнішній та внутрішній безпеці, стверджував, що «Українська PCP урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох


152
Дві України
неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї».
Зрузуміло, що на момент прийняття Декларації мало хто сподівався близького розпаду СССР, а тим більше - вступу східноєвропейських країн, не кажучи вже про Україну, до НАТО. Мета Декларації була, сказати б, внутрішньорадянською: закласти юридичні основи для поступової емансипації Києва від Москви, зокрема для створення власної української армії й виведення со- вєтських військ з території У країни. Після здобуття незалежності Україна, під тиском Заходу, підтвердила своє прагнення стати без’ядерною державою і таки поступово позбулась успадкованої від СССР ядерної зброї, але водночас не зробила жодного кроку в бік набуття реального, міжнародно визнаного нейтрального статусу (як це зробив, наприклад, 1995 року постсовєтський Туркменістан). Задекларована «позаблоковість» фактично зникає з офіційних документів, а точніше - з’являється в них лише раз, у застарілій уже Військовій доктрині України 1993 року. Ні в наступній Концепції (основах державної політики) національної безпеки України (1997), ні в Основних напрямах зовнішньої політики (1993), ні зрештою в чинній від 1996 року Конституції України жодних посилань на нейтралітет чи позаблоковість ми не знайдемо. Таким чином перед Україною справді нема правових перешкод для вступу до НАТО чи будь-якого іншого військового блоку.
Хоч так само немає підстав реінтерпретувати офіційні документи 90-х років як ледь не приховані дороговкази в бік НАТО - як це енергійно роблять сьогодні проурядові експерти:
Акція РНБОУ здійснена саме на виконання рекомендації Верховної, Ради України... Адже, як відомо, ще 2 липня 1993 року парламент України орієнтував уряд, міністерства і державні установи України керуватися у своїй роботі схваленими ним Основними напрямами зовнішньої політики України... За цим документом, для України пріоритетного значення набувало “створення загальноєвропейської структури безпеки на базі існуючих міжнародних інститутів, таких як НБСЄ, РПАС, НАТО, ЗЕС”. Причому, в документі підкреслювалося, що “безпосереднє та повне членство України в такій структурі


Риторика і політика
153
створюватиме необхідні зовнішні гарантії її національної безпеки”. А як можна досягти “безпосереднього та повного членства” в структурі безпеки? Звісно, лише через індивідуальне членство в міжнародних організаціях, які є складовими такої структури. Іншого шляху не існує. Таким чином, Верховна Рада України ще 1993 року в своєму засадничому документі по суті поставила перед державними органами України завдання домагатися членства нашої держави в НАТО. (...) Більше того,
з 	огляду на кардинальні зміни, які відбулися після розпаду СРСР і які визначили геополітичне становище вже незалежної України, Верховна Рада зафіксувала у згаданих “Основних напрямах...” (Відомості Верховної Ради, 1993, № 37, ст. 379), що “проголошений нею свого часу намір стати в майбутньому нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптований до нових умов і не може вважатися перешкодою її повномас- штабної участі у загальноєвропейській структурі безпеки”, найважливішим елементом якої, як відомо, є НАТО5.
Численні натяжки і підтасування у наведеній тут цитаті (її автором є, до речі, фаховий дипломат) виказують відчайдушне прагнення українських еліт представити своє несподіване рішення про вступ до НАТО не як такий собі кон’юнктурний жест, чи примху, чи чергове коливання своєї сумнозвісної багато- векторності, а як підсумок тривалої боротьби «прогресивних», «проєвропейських» сил (на чолі, зрозуміло, із чинною владою) за омріяне «повернення до Європи». «Рішення визрівало довго, - сказав секретар РНБОУ Євген Марчук. - Воно було зумовлене еволюцією зовнішньої політики України».6 «Україна завжди ставилася до НАТО як до “однієї з найважливіших складових будівлі єдиної Європи”, - ствердив президент Кучма, - а внутрішнє реформування Альянсу, прийняття нових членів, поглиблення відносин з країнами-партнерами завжди віталося Україною і підтримувалося нею як зміцнення і розширення зони миру і стабільності на євроатлантичному просторі».7
Все це, однак, лише частина правди, як і те, що Україна ще п’ять років тому підписала Хартію про особливе партнерство з НАТО, першою з-поміж країн СНД приєдналася в 1994 р. до програми «Партнерство заради миру» і за обсягами й на¬


154
Дві України
прямками співпраці з НАТО справді далеко випереджує всі інші постсовєтські республіки.8 Другою, менш приємною частиною правди є те, що «позаблоковість» України, хоч ніде офіційно й не задокументована, все ж використовувалась донедавна українськими посадовцями як головний аргумент проти вступу не лише до проросійського Ташкентського договору, а й до НАТО; правдою є й те, що зовсім недавно, восени 2000 року, міністр закордонних справ України Борис Тарасюк був вигнаний з посади на вимогу Москви саме за надмірну прихильність до тої «єдиної Європи», яку тепер береться розбудовувати українське керівництво, а саме словосполучення «євроатлантична інтеграція» було негласно про- скрибоване в усіх офіційних документах. Ще неприємнішою частиною правди є брудна антизахідна й, особливо, антиаме- риканська кампанія, розгорнена в пропрезидентських мас-ме- діях під час останніх парламентських виборів (а перед тим - під час «касетного скандалу») з головною метою - дискредитувати Віктора Ющенка та його прибічників як «американських ставлеників».9
Ці та інші реалії роблять пронатовські декларації українських лідерів украй сумнівними, і якщо західні дипломати ще сяк-так загортають свій скепсис в обтічно-підбадьорливі фрази, то незалежні експерти висловлюються доволі відверто.
«Теорія змови»
Найнищівніше про «атлантичну» ініціативу Марчука-Кучми відгукнулася опозиційна газета «Грані» (www.grani.kiev.ua), опублікувавши памфлет своєї провідної публіцистки Тетяни Коробової під характерною назвою «Собачий вальс».
«Собачим вальсом» у просторіччі називають простеньку мелодію, яку може опанувати кожен, навіть не володіючи нотною грамотою, і заграти на фортеп’яно двома руками з поважним маестрівським виглядом. Саме такою мелодією («там - блям- блям») уявляється авторці «багатовекторна» українська політика у виконанні Кучми:


Риторика і політика
155
Музична тема — на дві фрази... Типу “наш вибір — європейський, і цей курс — незмінний” — перша [музична фраза], і друга — “було великою помилкою, що ми орієнтувались лише на Захід”. Потім усе спочатку: вперед — назад, вперед — назад. Тобто, біг на місці: “Україна зробила свій вибір — це Європейський Союз”, там — блям-блям... “Об’єднанню країн Єв- росоюзу ми повинні протиставити нашу співпрацю з Росією”, там — блям-блям... “Україна проголосила свій стратегічний курс у Європу”, там — блям-блям... “На Заході нас ніхто не чекає”, там — блям-блям... Євроазійський Союз для України — це добре, тілі-там, Євроазійський Союз — це не наш курс, там — блям, Євроазійський Союз — це знов добре, блям- блям... (...) Ти зрозуміла, країно? Від того, що секретар РНБОУ Марчук доповів публіці несподівану новину про стратегічне рішення керівництва держави рушати в НАТО, не повинно нікому зробитись ні тепло, ні холодно. В тому сенсі, що ані не варто радіти тим, хто вважає це для країни життєво необхідним, ані не варто сумувати тим, у кого від самої лише згадки про Альянс на шкірі з’являються пухирці хронічної комсовкової “краснухи”.10
Тим часом увесь практичний зміст чергової київської «сенсації», на думку Коробової, зведеться лише до одного: «ніхто не зможе в самій Росії дорікнути Путінові за те, що він, мовляв, віддалився від “братської України”, котра у тамтешніх “демократів” усіх барв досі викликає фантомні болі». А втім, судячи з іншої публікації в тому самому тижневику, українська ініціатива має ще одне практичне значення: «Кучма, аби не відмиватись від питань про [нелегальну торгівлю] збро[є]ю, робить “хід конем” — до НАТО. І це — його останній аргумент у спробі відбитися від Заходу, останній, але непереконливий».11
Непримиренна «антикучмівська» опозиція, представлена у парламенті Соціалістичною партією України та Блоком Юлії Тимошенко, твердо переконана, що насправді «питання про взаємини України з НАТО не стоїть узагалі. Стоїть питання про збереження режиму Кучми, котрий прикривається питанням про НАТО» (Юрій Луценко, депутат Верховної Ради від СПУ). Подібно інтерпретує маневри українського керівництва і Юлія Тимошенко: «Вже досить багато років


156
Дві України
чинна українська влада на чолі з Леонідом Кучмою видобуває на світ божий питання про вступ у НАТО щоразу, коли їй треба заручитися підтримкою Заходу. Такими самими методами вона “торгується” і з Росією. Але при цьому ніхто нікуди насправді не намірений вступати, заяви про членство в НАТО - окозамилювання, обман. Українська влада не має стратегії розвитку держави, а має лише хвилинні інтереси, котрі задовольняються всіма доступними способами».12
Попри ймовірну спрощеність чи, навіть, як дехто вважає, злостиву карикатурність подібних інтерпретацій, слід об’єктивно визнати, що українська зовнішня та, особливо, внутрішня політика останніх років дає загалом непоганий ґрунт для найфантастичніших гіпотез із виразним ухилом у «теорію змов». Так, навіть цілком поважна аналітична газета «Дзеркало тижня», намагаючись відповісти на питання, «чому такою м’якою, майже благодушною виявилася реакція Росії?», висловлює кілька характерних припущень від імені непойме- нованих спостерігачів:
Одні [з них] підозрюють, що в Сочі [де український президент зустрічався з російським незадовго перед «історичним» засіданням РНБОУ] відбувся своєрідний обмін української синиці в московських руках на натовського журавля в київському небі: Путін, нібито відпускаючи Україну в похід у НАТО й будучи впевненим, що вона однаково туди ніколи не дійде, узяв із Кучми обіцянку швидко вступити в Євр- АзЕС. Інші спостерігачі вбачають майже фантастичну комбінацію, припускаючи, що Леонід Данилович дав згоду на підготовку до членства в НАТО в розрахунку, що Україну туди однаково ніколи не приймуть, а він сам тоді зі словами «ось (бачите, і в НАТО ми нікому не потрібні», відверто кинеться в російські обійми. Треті вважають, що спокійна реакція Росії пояснюється впевненістю в тому, що на переговорах Путіна й Буша російський президент в обмін на невигідний для РФ договір про подальше роззброєння, крім усього іншого, одержить обіцянку не пускати Україну в НАТО й залишити її в російській сфері впливу. Утім, Володимиру Пу- тіну поки що навіть немає потреби про це просити. Дуже красномовний штрих: ілюструючи матеріал про натовську зуст¬


Риторика і політика
157
річ у Рейк’явіку, одна солідна британська газета надрукувала карту Європи, на якій усю територію на схід від Болгарії було зафарбовано в один колір і підписано одним словом “Росія”.13
Реалії
І все ж, віддаючи належне провідним українським мас-меді- ям, зазначимо, що в більшості з них реакція на подію не звелася ані до пропагандистського офіціозу, на зразок підлабузницьких дописів в олігархічних газетах («не можуть наші гео- пророки ані визначити, ані захистити український національний інтерес - наразі це на подив більш ефективно робить наш Президент»),14 ані не обмежилася конспіраційними гіпотезами та фейлетонними екзерцисами, що в них часто й охоче відводять душу опозиційні видання: «З брюссельського далека українські “євроборсання” виглядають тим, чим вони є насправді - бурею в склянці каламутної води та черговою порцією словопомолу про інтеграцію».15
Назагал у більшості публікацій помітне прагнення неупе- реджено розібратися у причинах та ймовірних наслідках раптового рішення РНБОУ. При цьому обидва припущення, зроблені на початку даної статті стосовно причин відносно спокійної реакції основних політичних гравців на «історичну» подію, знаходять у них своє часткове підтвердження.
З одного боку, більшість коментаторів визнає, що проза- хідні і, зокрема, пронатовські настрої завжди були досить відчутними серед значної частини українських еліт та свідомішої й політично активнішої частини населення. Дехто навіть вважає, що, «за великим рахунком, намір нашої країни повномас- штабно інтегруватися в євроатлантичні структури (читай — НАТО) був задокументований ще на світанку незалежності в Основних напрямах зовнішньої політики», хоч «останніми роками офіційний Київ волів цієї фрази не згадувати».16 Серед причин такої української нерішучості й непослідовності називають російський зовнішній тиск і проросійські внутрішні впливи в самій Україні, глибокі антизахідні й антина- товські стереотипи, сформовані в масах населення совєт- ською пропагандою, нехіть самого Заходу до реального збли¬


158
Дві України
ження з Україною, а також - найголовніше - нехіть владних посткомуністичних еліт здійснювати в країні необхідні політичні та економічні реформи, які б уможливили її реальну інтеграцію в євроатлантичні структури.
Всі ці чинники, безумовно, не зникли й сьогодні, і на них варто буде зупинитися далі, але фактом є й те, що поряд із ними з’явилися інші чинники, котрі істотно вплинули на баланс сил і в самій Україні, і в світі. Росія, поза сумнівом, зорієнтувалася набагато швидше в нових геополітичних реаліях, що виникли після 11 вересня 2001 року, і зуміла не лише здобути собі з них відчутну вигоду, а й певною мірою добилася засобів впливу на подальше формування цих нових реалій. Українські керівники намагаються нині теж пов’язати свою «нову політику» з поствересневими змінами («Вже 12 вересня 2001 року відбулося засідання РНБОУ і вже тоді було дано доручення Президента уважно і всебічно вивчити питання співпраці з НАТО і шукати нові напрямки інтенсифікації та поглиблення цієї співпраці»),17 - але в цю їхню ретроспективну міфотворчість важко повірити, пам’ятаючи, що ще в грудні Євген Марчук рішуче відмежовувася від «підозр» щодо можливого мезальянсу з НАТО («Питання про вступ України в НАТО сьогодні не стоїть»), а в лютому ніхто інший як сам президент Кучма виголошував щось вельми відмінне від його нинішніх прожектів євроатлантичної інтеграції: «Було великою помилкою, що ми орієнтувалися тільки на Захід і тим часом обгородилися огорожею від Росії... Об’єднанню країн Євросоюзу ми повинні протипоставити нашу співпрацю з Росією... На Заході нас ніхто не чекає, а Росія була і залишається нашим союзником і партнером».18
Поза'сумнівом, саме російський чинник вирішально й безпосередньо вплинув на зміну позиції українських еліт, саме стрімке зближення путінської Росії з Америкою, Євросоюзом та НАТО - аж до підписання Римської декларації про створення Ради НАТО-Росія, що її Є. Марчук оцінив як «де-факто членство Росії в НАТО», - спонукало глибоко упереджених щодо Заходу українських керівників розпрощатися зі своєю одіозною зовнішньополітичною «багатовекторністю»,


Риторика і політика
159
яка стала, за словами того ж таки Марчука, «безперспективною», себто безвартісною й неефективною на новому геопо- літичному ринку. Призвичаївшись протягом цілого десятиліття шантажувати Захід «інтеграцією з Росією», а Росію - «зближенням з НАТО», українські посткомуністичні еліти раптом відчули, що цей їхній «багатовекторний» геополітичний козир більше не спрацьовує і що їхнє власне становище стає дедалі подібнішим до становища «Невловимого Джо» з популярного анекдоту: «невловимий» - бо ніхто його не ловить, нікому він не потрібен.
Практично всі експерти згодні з тим, що за незвично відважним рішенням РНБОУ про вступ до НАТО стоять «цілком обґрунтовані побоювання Києва опинитися в “мертвій зоні”, тупику»,19 «на узбіччі великої політики», в якій «ситуацію на континенті в галузі безпеки визначатимуть відносини НАТО-Росія»;20 а відтак - цілком закономірне прагнення «вирватися із міжнародної та європейської політичної ізоляції».21 І хоча секретар РНБОУ Марчук поставив зближення Заходу і Росії у довгий ряд інших чинників, що вплинули на зроблений Україною вибір, їхня реальна ієрархія загалом очевидна:
Розвиток подій у світі, різкий прорив у стосунках НАТО- Росія: внутрішні політично сприятливі умови (те, що із шести політичних партій та блоків, які пройшли в парламент, п’ятеро підтримують євроатлантичну інтеграцію); досвід України в співпраці з НАТО... Усе це разом дало підстави переформу- лювати завдання у напрямку вироблення нової стратегії щодо євроатлантичної інтеграції.22
Перелічені чинники, поза сумнівом, вплинули на суспільний консенсус щодо потреби певних змін в українській міжнародній політиці, причому «де-факто членство» Росії у НАТО істотно ослабило позиції найзавзятіших противників євроатлантичної інтеграції в Україні. Водночас гострота реакції на запропоновані зміни (і з боку противників, і з боку прихильників) істотно пом’якшилася не менш консенсусною переконаністю, що ні до якої реальної інтеїрації у найближчі ро¬


160
Дві України
ки справа все одно не дійде - з тої простої причини, що Україна ні політично, ні економічно не відповідає мінімальним критеріям членства в євроатлантичних структурах і навряд чи за наявної системи урядування коли-небудь їм відповідатиме.23
Критерії
Попри поширені і здебільшого справедливі докори на адресу Заходу, що він не знає, не розуміє й недооцінює Україну, все ж треба визнати, що Україна сама є головним творцем свого негативного іміджу й головним винуватцем упереджено-мо- сквоцентричного ставлення до себе з боку іноземців. Україна, на думку польського публіциста Леопольда Унгера, легковажно розтринькала величезний кредит довіри, отриманий на початку незалежності. Тепер здобути подібний кредит буде надзвичайно важко. Хоч це, звісно, «не означає, що не слід намагатися знову його отримати. В Україні має пройти великий процес трансформації, внутрішніх реформ. І ніхто за українців ці реформи не проведе».24
«Ми чекали два з половиною роки, щоб дізнатися, що ж Україна хоче робити у цьому історичному напрямі і, як я вже казав, ми вже стомилися чекати», - зізнався у Києві журналістам голова американського комітету НАТО (неурядова організація, пов’язана з Держдепартаментом та Пентагоном) Брюс Джексон.25 «Мені доводилося чути від досить високих урядовців впливових західних країн фрази на кшталт того, що ми вже “втомилися” від України», - поділився подібними враженнями голова новоствореного парламентського Комітету з питань європейської інтеграції, колишній міністр закордонних справ України Борис Тарасюк.26 «Захід втомився робити ті чи ті речі за Україну», - скрушно підсумував суть претензій Збіґнєв Бжезінський.27
Зрозуміло, що й реакція західних дипломатів на українські ініціативи виявилася подібною. Ввічливо привітавши рішення України, яке «внесло ясність відносно кінцевої мети її євроатлантичної інтеграції»,28 і великодушно підтвердивши, що «двері НАТО залишаються відкритими для всіх європей¬


Риторика і політика
161
ських демократій»,29 атлантичні партнери доволі жорстко дали зрозуміти Києву, що його шлях до згаданої мети крізь згадані двері не буде ані легким, ані коротким. Тому що по-пер- ше, як сказав директор Центру інформації та документації НАТО в Україні Мішель Дюре, «існує певна процедура». По- друге, «існують три опори для стабільності: політична стабільність, економічна та військова», - і країна-кандидат, зрозуміло, мусить відповідати усім цим вимогам. Ну, а по-третє, вступ - «це тривалий процес, і ми краще десять разів подумаємо, перш ніж приймати рішення». Тож «заява РНБОУ - поки що внутрішня справа [України]».30 Чи, як дещо дипло- матичніше висловилась заступниця керівника місії США в Україні Марія Йованович, це «сигнал щодо реалізації Україною економічних, політичних та оборонних реформ».31
Не маючи змоги сказати прямо все, що вони думають про українські «реформи» та їхню дотеперішню «реалізацію», західні дипломати змушені терпляче пояснювати українським керівникам, що «цілі України повинні відповідати цілям НАТО», що задля цього «Україна повинна орієнтуватися на загальнолюдські цінності: демократію, права людини, дотримання верховенства права, особисту свободу, ринкову економіку, сприяти ефективному функціонуванню державних інститутів, проводити заходи проти корупції», і взагалі, «набувати європейських стандартів» усупереч протидії «закостенілих внутрішніх груп».32 Те, що який-небудь дрібний службовець Єврокомісії Дейвід Tipp може окреслити одним реченням, пояснюючи, чому ні Росію, ні Україну, ні Білорусь, ні Молдову не варто й близько підпускати до євроатлантичних структур (бо жодна з цих гіперкорумпованих патерналі- стських держав не є ані демократичною, ані правовою, ані ві- льноринковою),33 посол США в Україні Карлос Паскуаль мусить загортати в десятки обтічних фраз про те, що «питання оборонного характеру хоча й важливі, не є головними при вступі в НАТО... Набагато важливіше продемонструвати вірність принципам демократії й добитися великих успіхів в економіці...», і, звичайно ж, розгорнути «інтенсивніший діалог між Україною й Заходом з питань вверховенства права й сво¬


162
Дві України
боди преси».34 (Пор. простішу й дохідливішу репліку з того самого приводу «неурядового» колеги п. Паскуаля Брюса Джексона: «Ми повинні бути певними, що [українські] журналісти доходитимуть до своїх домівок увечері, що не продаватимуться танки до Македонії». І взагалі, «мають бути встановлені прозорі політичні інституції, бо інакше, хлопці, ніхто не бачитиме, що ж ви робите»).35
Продемострована українськими «хлопцями» за десять років запекла нехіть до будь-якої прозорості - чи то в політиці, чи в економіці - дає вагомі підстави вважати, що їхні вчинки визначатимуться й надалі саме цією глибинною совковою нехіттю, а не благодушними побажаннями західних дипломатів. А відтак і процес інтеграції України в євроатлантичні структури відбуватиметься не згідно з цими доброзичливими намовами, а радше - згідно з жорсткими прогнозами західних експертів, на оцінках яких, зрештою, дипломати й вибудовують свою реальну, а не словесну політику.
«Членство України в НАТО є далекою перспективою, і я думаю, що Вашингтон намагатиметься розтягнути цей процес», - заявив 22 травня в Києві на круглому столі «Перспективи відносин Україна-Росія-США у світлі розширення НАТО» професор Гуверівського інституту зі Стенфорда Майкл Мак-Фол.36 Україна, на його думку, може поки що розраховувати лише на розширення співробітництва з НАТО у рамках нової Хартії про особливе партнерство.
Зрештою, це теж немало, беручи до уваги деякі особливості вдачі і поведінки «хлопців», котрі врядують Україною.
Еліти ,
Було б, однак, спрощенням трактувати українські владні еліти як щось цілком однорідне. Однорідності, строго кажучи, не було навіть за совєтських часів, а тим більше не стало під час перестройки, коли на передній план поступово вибилися так звані «націонал-комуністи» на чолі з Кравчуком. Саме вони й привели врешті країну до незалежності, успішно ма- рґіналізувавши промосковський «бетон» і залучивши собі на¬


Риторика і політика
163
томість на роль «молодших партнерів» місцевих націонал- демократів. Подальше розшарування, яке відбулося в обох таборах, посткомуністичному та, умовно кажучи, «рухівсько- му», ще більше ускладнило і заплутало загальну ситуацію, тим паче що в Україні хоча й існує формальна багатопартійність, владні інституції й досі формуються президентом на кланово-кулуарній, а не партійно-коаліційній основі, себто ніяких формально-партійних ознак (а отже, й відповідальності) не несуть.
Роль українських націонал-демократів у посткомуністичній владі хоч ніколи й не була формально інституціалізова- на, себто оформлена тою чи тою коаліційною угодою, все ж виявилася помітною принаймні в кількох галузях: мовно-культурній, освітній, інформаційній, а також у ідеологічному забезпеченні «розбудови держави», «ринкових реформ», «європейської інтеграції» та інших амбітних проектів, які на практиці або ніколи не здійснювались, або ж здійснювалися цілком іншими людьми за цілком іншим дизайном.
Посткомуністична гібридність української влади, з одного боку, відбила гібридність, амбівалентність самого суспільства, а з іншого боку - великою мірою обумовила загальну амбівалентність, непослідовність і плутаність української зовнішньої та внутрішньої політики. Українські націонал-демократи виявились надто слабкими, аби втілити власний дизайн політичних та економічних реформ за прибалтійським чи центральноєвропейським сценарієм, але вони ж таки виявилися достатньо сильними і впливовими, аби перешкодити пост- комуністам здійснити в Україні реставрацію неосовєтизму білоруського зразка. Україна, по суті, і досі перебуває на своєрідному цивілізаційному роздоріжжі, «між двома різними парадигмами власного розвитку»:
Нам лише здається, ніби відбувається конкуренція між Заходом та Росією за Україну. Насправді... маємо різні стратегічні бачення всередині України. Представники цих «бачень» для реалізації власних інтересів намагаються акумулювати підтримку - хтось Заходу, хтось Росії, аби посилити свої позиції в Україні. У нашій державі вигідно деяким впливовим


164
Дві України
силам зробити Україну до певної міри ізольованою сірою зоною, маргінальною, для того, щоб із одного боку не дати Росії встановити повний контроль за українськими матеріальними ресурсами, бо це означатиме для національних еліт втрату контролю за ними. А з іншого боку, аби мінімізувати вплив Заходу, який проявляється в послідовному відстоюванні певного набору цінностей і пріоритетів розвитку, несумісних з тим типом політичної практики, що застосовується в Україні. Тому для цих частин еліт важливо законсервувати амбівалентне положення країни, щоб мінімізувати як той, так і інший зовнішній впливи, аби вберегти власні позиції в Україні. Росія представляє загрозу як джерело агресивного експансивного капіталу, тоді як Захід представляє загрозу як джерело несумісних політичних цінностей.37
У наведеній цитаті дано влучне пояснення специфічному патріотизмові чи, як вони самі його називають, «державництву» олігархічних еліт. Попри численні пропагандистські формули та ритуальні заклинання на тему «європейської інтеграції» чи, навпаки, «зближення з Росією», практичні інтереси більшості з них лежать досить далеко і від реальної інтеграції, і від конкретного зближення. В цьому сенсі («Україна - це ми») їхня політика й справді не є ні «прозахідною», ні «проросійською». Вона - специфічно «проукраїнська», чи, як уїдливо зауважив один канадський політолог, «прокучмівська»: «майже повністю підпорядкована інтересам виконавчої влади та її олігархічних союзників».38
Водночас, попри стабільно міцні позиції саме цієї, «компрадорської» олігархії, в Україні за десять років сформувались нові еліти, зокрема й бізнесові, котрі значно більше зацікавлені у чітких і прозорих правилах гри, в політичній та економічній стабільності й передбачуваності і, зрештою, у власній респектабельності, невіддільній від загальної репутації країни у світі. Цьому процесові істотно посприяла в останні роки жорсткіша політика західних держав, спрямована на боротьбу з відмиванням брудних грошей; певну роль, вочевидь, відіграла й наявність в Україні впливових прозахідно зорієнтованих націонал-демократичних сил, здатних за різних обставин бути ситуаційним союзником «ліберальніших», «прозахідніших» угруповань усередині владної олігархії.


Риторика і політика
165
Таким чином, чергове коливання українського зовнішньополітичного «вектора» стало, скоріш за все, результатом складної й тривалої внутрішньополітичної боротьби, що засвідчив коли й не зміцнення прозахідних сил в Україні, то принаймні їхню здатність використовувати на свою користь сприятливу зовнішньо- і внутрішньополітичну кон’юнктуру. Реальна боротьба за «євроатлантичну інтеграцію» України, себто приведення її політики й економіки до євроатлантичних стандартів, зрозуміло, лише починається. Саме цей аспект «інтеграції», вочевидь, і зустріне найдужчий опір з боку впливових компрадорських еліт. Те, що вони дозволили президентові Кучмі зробити подібний жест у бік Заходу, свідчить не так про ослаблення їхніх позицій, як, радше, про намагання перехопити ініціативу у прозахідних націонал-демократів, котрі під проводом Ющенка змогли вийти за межі вузького («рухівського») ідеологічного ґетто й привабити на свій бік значну частину нових бізнесових еліт та амбівалентного донедавна населення. Під цим кутом зору, рішення РНБОУ про вступ до НАТО, як і наступне розлоге послання Кучми до парламенту під назвою «Європейський вибір», може розглядатися як своєрідне намагання української влади піднести свої небувало низькі акції - і в очах Заходу (котрий махнув рукою на «невловимого Джо» як на явний непотріб), і в очах Росії (котра теж перестала його «ловити», зрозумівши, що все одно він нікуди не дінеться, бо нікому насправді не потрібен).
Доля подібних заяв, декларацій, послань та інших документів, прийнятих українською владою за останнє десятиліття, показує, що всі ці тексти складаються зовсім не для того, щоб їх виконувати. Всі вони мають приблизно ту саму вагу, що й паперовий суверенітет «радянських соціалістичних республік», зафіксований у найдемократичнішій на світі сталінській конституції. Але, як ми пам’ятаємо, 1991 року саме цей паперовий суверенітет став несподівано вирішальним правовим аргументом, а відтак і легітимною основою для набуття суверенітету справжнього.


166
Дві України
«Народ»
Амбівалентність українських еліт, їхня «шизофренічна» роздвоєність між несумісними, взаємовиключними імперативами цивілізаційного розвитку є, як уже зазначалося, закономірним продовженням і відбиттям аналогічної амбівалентності ширших мас, національна і громадянська ідентичність яких зазнали фатальної деформації протягом десятиліть російсько-колоніального та совєтсько-тоталітарного гніту. Характерними рисами цього «негромадянського», як його називають соціологи, суспільства, є нерішучість, невизначеність, суперечливість і непередбачуваність реакцій, байдужість і навіть цинізм щодо будь-яких проблем, які прямо й наочно не стосуються умов повсякденного виживання конкретного індивіда. Більшість соціологічних опитувань в Україні фіксує надзвичайно високий відсоток людей, що не мають чіткої думки щодо досліджуваного питання, або й узагалі ним не цікавляться.
Ставлення українців до НАТО не є в цьому сенсі винятком. За даними найновішого загальнонаціонального опитування, проведеного у червні 2002 року, 38% респондентів підтвердило свою довіру до НАТО, 34% висловило недовіру, 28% не визначилося. На конкретніше запитання - про вступ України до НАТО (точніше - про ставлення до відповідного рішення РНБОУ) - позитивно відгукнулося тих-таки 38%, негативно - 23%, не визначилося - 39%. Найцікавіше, однак, що 54% опитаних зізналося, що взагалі вперше чують про «історичне» рішення РНБОУ; понад дві третини вперше почуло про проект «Партнерство заради миру» (який здійснюється ось уже дев’ять років), і майже 90% опитаних довідалося нарешті (завдяки соціологам) про Хартію про особливе партнерство між Україною й НАТО, п’ятиліття якої відсвяткували торік у Києві. Ну, а 17% опитаних, виявляється, взагалі не знає, що таке Північноатлантичний Альянс39.
Некомпетентність або байдужість населення щодо певних питань, зрозуміло, не може бути поважною перешкодою для компетентних і небайдужих еліт у здійсненні тих або тих про¬


Риторика і політика
167
ектів. Індиферентні настрої щодо НАТО, в кожнім разі, легше змінити за допомогою відповідної освітньої та інформаційної політики, аніж настрої стереотипно-негативні, які переважають у Росії та, на жаль, у південно-східних, найбільш совєти- зованих областях України.40 Поки що соціологи фіксують загалом позитивні зміни у ставленні громадян України до НАТО. Так, за даними Центру ім. Разумкова, у вересні 2001 року 48% опитаних вважало НАТО «агресивним воєнним блоком», тимчасом як через рік подібної думки дотримувалося лише 32%. Водночас за цей самий період майже подвоїлась (від 8.8% до 15.3%) кількість рішучих прихильників негайного вступу України до НАТО. На думку експертів, до цього спричинилося кілька подій:
Насамперед — позитивний психологічний резонанс успішної операції в Афганістані, проведеної під егідою лідера НАТО — США. Країни-соратники по НАТО, загалом, підтвердили здатність ефективно використовувати високий військовий потенціал, гнучкість дій на міжнародній арені й уміння співпрацювати у форматі широкої коаліції. Своєю чергою, важливо й те, що в антитерористичній коаліції активну участь брали Україна та, особливо, Росія. Спільна боротьба з тероризмом помітно поліпшила відносини Росії зі США та НАТО. Недавні антагоністи досить успішно наблизилися до створення нового формату співробітництва. Нарешті, важливий і внутрішній чинник — у суспільстві міцніють симпатії до інтеграції України в ЄС, кістяком якого, між іншим, є країни-чле- ни НАТО. Крім того, явне лідерство на недавніх виборах виборчого блоку Віктора Ющенка, імідж якого у свідомості громадян тісно пов’язаний із Заходом (а його невід’ємною частиною є НАТО), напевно вплинуло на поліпшення ставлення українців до альянсу.41
До сказаного можна додати ще й чинник зміни поколінь: заданими тих-таки соціологів, найпозитивніше ставлення до Альянсу зафіксовано серед молоді (до 28 років) - 46%, тимчасом як серед найстаршої вікової групи (понад 50 років), сформованої у совєтські часи, лише 29% опитаних довіряє НАТО.42 І нарешті ще один надзвичайно важливий, хоча й


168
Дві України
великою мірою недооцінений чинник - це висока прихильність до НАТО українських еліт, порівняно з загальною масою населення. Соціологи зауважили цей феномен ще вісім років тому, провівши порівняльні дослідження в Україні, Росії та Білорусі і з’ясувавши, що в У країні до членства в НАТО позитивно ставиться 47% опитаних представників еліт проти 29% загальної публіки. У Росії це співвідношення становило 26% до 20, в Білорусі відповідно 23% до 26.43 Новіші дослідження в Україні непрямим чином підтверджують цю пропорцію. Так, за даними червневого (2002) опитування, за вступ України в НАТО висловилася майже половина (49%) респондентів з вищою освітою, тимчасом як серед людей з низькою освітою прихильників НАТО виявилося лише 15%.44
Безумовно, занадто великий розрив у поглядах на ті або ті загальнонаціональні проблеми між елітами та основною масою населення може виявитись небезпечним для цілісності суспільства та його еволюційного розвитку, особливо коли ці погляди є діаметрально протилежними. Але в Україні, де серед маси населення переважають не так негативні настрої, як «невизначені», і де суспільна динаміка робить межу між «загальною публікою» та «елітами» загалом розмитою, об’єктивно існують сприятливі умови для «підтягування» основної маси населення до поглядів освіченіших і компетентніших груп:
Чекати консенсусу щодо приєднання України до НАТО не варто... Необхідно, щоб з’явилася стабільна й консолідована група політиків, які беруть на себе відповідальність за реалізацію цього курсу... В наших умовах відсутність консенсусу не є критичною... Переважній більшості населення, власне кажучи, байдуже, чи вступатиме Україна до НАТО, чи ні. [Звісно,] буде певний політичний опір євроатлантичній інтеграції України, але якщо вищезгадана група зможе переконати активну частину політикуму в перевагах цього курсу, він зможе реалізуватись.45
В Україні, однак, проєвропейські еліти перебувають поки що на задньому плані, тимчасом як ключові позиції і в політиці, і в економіці утримують еліти крипто- і пост-совєтські.


Риторика і політика
169
Пронатовські (чи антинатовські) настрої серед населення залежать, отже, великою мірою від давно назрілих змін в елітному середовищі. Поки що, попри всю окреслену вище позитивну динаміку, ставлення українців до НАТО так і не до- сягло «передвоєнних», «докосовських» показників. Тобто воно і досі не настільки прихильне, як було перед початком фатальної для репутації НАТО у Східній Європі Косовської операції та бомбування Югославії. Нагадаємо, що 1997 року лише 17% опитаних українців вважало НАТО «агресивним воєнним блоком», лише 21% заперечувало проти вступу України до НАТО, тимчасом як 38% підтримувало і 42% не мало однозначної думки.46
Це означає, що позитивні тенденції залишаються все ще слабкими і нестабільними, і що якої-небудь нової контравер- сійної акції НАТО цілком може вистачити для того, щоб популярність Альянсу в Україні знову впала до рівня весни 1999 року, коли понад 50% респондентів називало НАТО «агресивним воєнним блоком», 62% засуджувало війну НАТО проти Югославії і лише 9% підтримувало дії Альянсу.47 А може, і жодної акції цього разу не буде треба, вистачить самої лише антинатовської пропагандистської кампанії у впливових на Україні російських мас-медіях.
Росія
Несподівано спокійна реакція офіційної Москви на рішення українського уряду про «початок вступу» до НАТО зовсім не означає, на думку більшості аналітиків, що Москва справді спокійно і толерантно ставиться до такої перспективи. Незворушність Кремля може мати два пояснення. Одне, як уже зазначалося, «конспіраційне»:
Про те, яке рішення готується в Україні, росіяни, безумовно, знали. Немає сумнівів, що його обговорювали й минулого тижня [17 травня 2002] на зустрічі двох президентів у Сочі, де, зважаючи на все, Леонід Данилович одержав благословення Володимира Володимировича, котрий заявив журналістам про свою абсолютну переконаність у тому, що «Україна


170
Дві України
не буде осторонь процесу розширення взаємодії з НАТО й західними країнами», «в України свої відносини з НАТО» і рішення в цій сфері повинні приймати Україна й альянс... Й офіційна реакція російської сторони на рішення РНБОУ була блискавичною і явно підготовленою.48
Мета «змови» - створити таку собі пропагандистську «димову завісу», РИ-кампанію для підготовки і прикриття реальної інтеграції України в цілком іншому напрямку: в Євразійське Економічне Співтовариство (де, на відміну від ЄС, країни-учасниці не мають рівної кількості голосів: 40% закріплено за Росією) або в свіжо винайдений ЄЕП (Єдиний економічний простір), а відтак і в ташкентський Договір про колективну безпеку СНД, від членства в якому Україна донедавна відмовлялася, посилаючись на свою нібито офіційну (хоч і не закріплену законодавчо) «позаблоковість». Рішення РНБОУ, таким чином, зовсім не означає закінчення української «багатовекторної» політики, навпаки - воно є черговим виявом цієї політики, беручи до уваги, що водночас зі своєю пронатовською декларацією Україна зробила й цілком конкретний «проросійський» крок - стала асоційованим членом ЄврАзЕС.
Друге пояснення виглядає загалом переконливіше, хоч, у принципі, й не виключає першого: Україна скористалася сприятливою міжнародною кон’юнктурою і заскочила росіян своєю заявою в надзвичайно делікатний, з дипломатичного погляду, момент їхнього власного зближення з НАТО - якраз напередодні підписання Римської декларації. Зрештою, зауважують аналітики, прагматичне ставлення Путіна до російсько- та українсько-натовських взаємин аж ніяк не тотожне настроям російських еліт чи російського суспільства. І взагалі, російську «толерантність» не варто переоцінювати: «Пу- тін дав ясно зрозуміти, що у своїх відносинах із НАТО Україна може зайти дуже далеко - але ні кроком далі від Росії»; підкресливши, що «ставлення Росії до розширення НАТО залишається незмінним - тобто таким самим негативним, як і раніше».49 На підтвердження цього він демонстративно відмовився від участі в листопадовому празькому самміті


Риторика і політика
171
НАТО, на якому було розглянуто питання про прийом до Альянсу країн Балтії і на якому Україні, попри «кольчужний» скандал і остракізм українського президента, вдалося дещо розширити формат свого співробітництва з блоком.
Сподіватися на те, що Росія крізь пальці дивитиметься на українсько-натовське зближення, не варто. Безумовно, вона буде йому активно протидіяти, і в найближчий час потрібно чекати лише посилення політико-економічного тиску на Київ... Безумовно, Москва задіє і своїх сателітів усередині України... Зрештою, Росія домоглася-таки особливої ролі в новому світопорядку, і на вирішення глобальних питань, до числа яких належить і можливий вступ України до НАТО, може впливати в найрізноманітніших конфігураціях - будь то двосторонній діалог зі США, двадцятка, вісімка, контакти з Євросоюзом... У рамках двадцятки Росія хоч і не володіє правом вето на рішення про прийом до блоку нових членів, однак отримує широкі можливості для внутрішнього впливу на дискусію з даного питання й використання зі своєю метою розбіжностей між членами блоку, серед яких, напевно, знайдуться і противники інкорпорації України до Альянсу.50
Словом, вважають оглядачі, у рамках нових відносин Росії з Альянсом «їй нічого не варто буде максимально подовжити український шлях до НАТО». В кожнім разі так буде доти, доки Україна не виконає основоположних для вступу в ЄС і НАТО вимог «внутрішньої європеїзації» («всього лише, — іронізують журналісти, - домогтися зниження корупції та впливу адмінресурсу при одночасному підвищенні свободи слова і зміцненні громадянського суспільства») - вимог, які панівна в Україні посткомуністична еліта виконувати явно не готова. А тому і Росії наразі немає про що турбуватися: «під питанням не тільки бажання НАТО бачити в свому складі Україну, а й [її] здатність вийти в найближчій історичній перспективі на рівень відповідності жорстким критеріям відбору».51


172
Дві України
СНД, ЄврАзЕС, ЄЕП
Те, що Росія аж ніяк не вітатиме надмірного зближення України з Заходом і протидіятиме йому «скоріше за все, непрямими методами»,52 - є загалом очевидним для більшості коментаторів: «Усвідомлюючи втрату впливу на прибалтійські держави, маючи американських солдатів у Грузії і різке розширення американської присутності в Середній Азії, Москва, швидше за все, готується не випустити зі сфери впливу Україну».53
Для здійснення необхідного тиску на Київ Росія має два надзвичайно потужних засоби - економічний (енергозалеж- ність України від дешевої російської нафти та дедалі вища присутність російського капіталу в українській економіці) і політичний (наявність в Україні впливового проросійського лобі, що складається не лише з комуністів, а й із досить значного прошарку державних та бізнесових еліт, для яких непрозора політика й економіка є основою їхнього політичного виживання й збагачення, і які, відповідно, значно більш зацікавлені у співпраці з подібними елітами у Росії, аніж із принципово відмінними від них політичними й бізнесовими елітами Заходу).
Зрозуміло, що всякий тиск мусить мати привабливе ідеологічне оформлення (лобістський РИ), аби не скидатися на брутальний шантаж. У даному випадку, в Україні через московські мас-медії та відповідне місцеве лобі запущено дві пропагандистські («ефесбешні», як їх називає Олег Медве- дєв) міфологеми - про неймовірні вигоди, що їх начебто матиме Україна від приєднання до ЄврАзЕС (на відміну від вельми туманних перспектив європейської інтеграції), та про необхідність здійснення вищезгаданої інтеграції (якщо вже від неї нікуди не дінешся) виключно «разом з Росією» (чи, як іронічно зауважує той-таки Медведєв, «у зоні відповідальності Росії» та під її наглядом).54
Пропагандистська кампанія на користь вступу України до ЄврАзЕС почала розкручуватися відносно недавно - навесні 2002 року, - як, скоріше за все, превентивна реакція на чутки


Риторика і політика
173
про ймовірне зближення України з НАТО, що поповзли з довколаурядових кіл ще наприкінці 2001 року й увінчалися в лютому несподіваним «витоком» інформації через маловідоме агентство «Defense-Express»: «Міністерство оборони виступило з пропозицією про подачу заяви на вступ України до НАТО. Зараз пропозицію військових розглядає Рада національної безпеки і оборони і Адміністрація президента. Рішення може з’явитися в березні».551 хоча Міністерство оборони України невдовзі спростувало це повідомлення (доволі мляво, зрештою, й обтічно), можна не сумніватися, що Москва мала всю необхідну інформацію про реальні наміри Києва з достатньо надійних джерел в українській столиці. У цьому контексті абсолютно логічним виглядає намагання Кремля побудувати своє зближення з НАТО, ЄС та США таким чином, щоб цим не змогли скористатися сателіти. («Що можна Юпітеру, те не дозволену бику»). Інтенсифікація «інтеграційних» зусиль на «євразійському» напрямку стала закономірною відповіддю московських політиків на потенційну загрозу втратити Україну (й Молдову) з-під свого контролю. Почасти ця кампанія виявилась успішною: 13 травня Україна й Молдова отримали статус спостерігачів у ЄврАзЕС, причому Молдова однозначно заявила про намір чимскоріш стати повноправним членом союзу.56
Поки що «ні самі держави НАТО, ні їхні фінансово-промислові структури не виявляють інтересу до українських підприємств. А російський бізнес впевнено освоює українську промисловість... Ще років п’ять такої реінтеграції, і у відповідь на укра- їнсько-натовські “освідчення в коханні” у Кремлі лише посміхатимуться».57 Особливе занепокоєння українських експертів викликають «активні і, як видно, необоротні процеси реінтеграції українського ОПК у російську оборонку»:
Для цього є певні передумови. По-перше, Росія значно посилила свої позиції на світовому ринку озброєнь. Це означає, що їй необхідні як нові ринки, так і нова продукція для своїх традиційних ринків... А по-друге, Росія зробила серйозний політичний ривок на Захід, за яким ітиме хоч і опосередковане, але дуже активне співробітництво із західними оборон¬


174
Дві України
но-промисловими структурами... В умовах, коли західні ринки в основному закриті для України, вихід української продукції на Захід через Росію кращий, аніж узагалі нічого... Така ситуація не може не влаштовувати офіційну Москву. Така ситуація буде запорукою спільного руху на Захід. І спільного гальмування, у разі потреби.58
Закономірною відповіддю українських еліт на загрозу російського домінування є опір ідеям «євразійської інтеграції», зокрема й на офіційному рівні: «Україна проголосила свій стратегічний курс - на інтеграцію в ЄС, і цей курс незмінний. Неможливо бути одночасно в двох валютних та двох митних союзах та задовольняти їхні вимоги».59 Скоріш за все, участь України у ЄврАзЕС, як і в інших організаціях, очолюваних Росією, обмежиться традиційною роллю спостерігача, асоційованого члена, тощо. Навряд чи Росія, зрештою, й сподівається, що Україна беззастережно приєднається до всіх її «євразійських» ініціатив. Пропагуючи СНД, ЄврАзЕС, ЄЕП та інтеграцію «у Європу разом з Росією» й «узгоджений вступ у ВТО» як своєрідну програму-максимум, прагматичні російські політики розраховують, скоріш за все, на програму- мінімум: запобігти невигідним для Росії економічним і політичним змінам в Україні та її реальній інтеграції у євроатлантичні структури. Не маючи змоги переконати українське суспільство й еліти у перевагах «євразійського» вектора, Росія намагаєтся принаймні не допустити мінімальної суспільної згоди щодо вектора «євроатлантичного».
«У Європу - разом з Росією»
Стратегія російського впливу на Україну є досить широкою й різноманітною і, поза сумнівом, вартою окремого дослідження. Коротко її можна звести до наступних напрямків: По-перше, через московські і промосковські мас-медії українцям пояснюють, наскільки економічно вигідним для них мало би бути приєднання до ЄврАзЕС та ЄЕП: на самій лише нафті, за рахунок скасування Росією податку на експорт, Україна мала би зекономити чи то 170, чи то, за іншими


Риторика і політика
175
даними, 420 млн. доларів за рік. (Те, що весь цей гіпотетичний зиск дістанеться переважно російським же компаніям, які контролюють український паливний ринок, ніде, зрозуміло, не згадується. Як і про те, що в разі вступу Росії та України до СОТ експортне мито на більшість товарів, зокрема й на нафту, так чи так доведеться скасувати).60
По-друге, для більшої переконливості першого аргументу, російський уряд невпинно впроваджує нові й нові квоти та імпортно-експортні митні податки на українські й російські товари, внаслідок чого обсяг торгівлі між двома країнами, попри іучні політичні декларації, практично не зростає.61 Навіть найлояльніші до Росії українські коментатори розцінили недавнє (з 1 червня) підвищення росіянами нафтового мита з $9.2 до $20.4 за тонну як пряму «відповідь» на українські євроатлантичні ініціативи та «майже силове “запрошення” України до ЄврАзЕС».62
По-третє, експлуатуючи улюблену тезу Кучми, якою він та його олігархічне оточення витлумачують прохолодне ставлення Заходу до них особисто («На Заході нас ніхто не чекає»), російські і проросійські політики й публіцисти намагаються метонімічно перенести це ставлення на всю Україну і, взагалі, весь незахідний світ, усіляко підкреслюючи корисливість Заходу, його намагання принизити, перехитрити і поневолити усіх інших, зокрема - східноєвропейських «унтермен- шів». «У політиці, - пояснює один із таких авторів, - особливо світовій, допомога буває лише від ООН. Кожна інша рука допомоги автоматично рухається в напрямку вашої кишені...» Україна, на його думку, навіть добившись ціною неймовірних зусиль і принижень прихильності від ЄС та НАТО, «в найкращому випадку стане хіба що напівчленом, на кшталт країн центральної Європи». Тобто, подібно до країн центральної Європи і Балтії, вона «припинить боротися за серйозні ринки і стане сумлінно експортувати ліс, екзотику та “землю”».63
На відміну від комуністів, які традиційно використовували і використовують антизахідну, «антиімперіалістичну» риторику для обґрунтування ізоляціоністської, тобто безнадій¬


176
Дві України
но утопічної в сьогоднішньому контексті політики, «ліберальні» антизахідники пропонують витонченішу альтернативу: «йти до ЄС [і НАТО] власним шляхом». «Чи може одна країна, нехай навіть багата, боротися з “євростандартами”? Відповідь - однозначно “ні”. А група країн?.. Чіткої відповіді немає, але приклад ОПЕКта МЕРКОСУР надихає. Чи може Україна вступити до НАТО всупереч позиції Росії? Теоретично - так. Практично - навряд чи. А в форматі “19 + 2”, а то й “19 + п”? Напевно, що так».64
Із цієї аргументації випливає, власне, четверта пропагандистська стратегія - обґрунтування інтеграції України в Європу «разом з Росією» та, додамо, іншими російськими сателітами. Головним промотором цієї стратегії в Україні вважається один з олігархів Андрій Деркач, член парламентської фракції «Трудова Україна» (до якої входить також металургійний і масмедійний моґул, зять президента Кучми, Віктор Пінчук). «Інтеграційні» нахили Деркача аналітики пов’язують як із характером його бізнесу, так і з особливостями біографії: син одіозного екс-шефа СБУ Леоніда Деркача, звільненого у розпал «касетного» скандалу під тиском опозиції, закінчив академію КҐБ в Москві 1992 (sic) року. У парламенті попереднього скликання Андрій Деркач очолював міжфракційне об’єднання депутатів «У Європу - разом з Росією», не виключено, що й у новому парламенті, тепер уже разом з батьком, він спробує створити щось подібне. Саме через парламент, а також через російські та свої власні мас- медії (газета «Киевский телеграф», телеканал «Ера», інтер- нет-видання versii.com) Деркач-молодший артикулює невибагливі гасла «синхронізованої з Росією політики євроінте- ґрації», засновані на старих як світ ідеях російських слов’янофілів та євразійців: «Історична взаємопов’язаність інтересів України й Росії аксіоматична, обидві вони належать до єдиного східнослов’янського православного цивілізаційного-культур- ного типу, що є складовою поліфонічною частиною європейської мегацивілізації».65
Олег Медведєв у згадуваній статті («Підтвердження вибору») доволі жорстко назвав позицію Деркача «внутрішньо- українським піаром плазуючих перед Москвою сил». Хоч у


Риторика і політика
177
принциипі можуть мати рацію і ті критики, котрі вбачають у позиції Деркача радше наївний утопізм «русофільствуючого» ідеаліста, ніж свідоме провокаторство професійного ефесбешника:
Рух у НАТО з Росією, - терпляче пояснює Григорій Перепелиця, - просто небезпечний, оскільки Путін розвиває партнерство із Заходом для закріплення домінуючого становища на пострадянському просторі, а Україна, спираючись винятково на російську підтримку, може виявитися частиною російського зовнішньополітичного проекту.66
Повноправне входження до ЄврАзЕС, - стверджує інший експерт, - майже рівнозначне для України відмові на неви- значену перспективу від здобуття повноправного членства в Європейському Союзі... Входження в менш конкурентне і менш розвинуте в інституційному відношенні середовище, ніж те, що сформувалося в ЄС, безумовно, не забезпечуватиме аналогічні західноєвропейським механізми стимулювання нововведень і передачі технологій, а це наґативно позначиться на довгострокових тенденціях економічної модернізації в Україні.67
До сказаного можна додати, що й стимули для політичних та правових реформ, демократизації й творення громадянського суспільства за умови орієнтації на Росію та ЄврАзЕС будуть незрівнянно меншими, ніж при чіткій орієнтації на ЄС та НАТО. Власне, на цю останню, чи не найважливішу обставину, досить проникливо вказав американський політолог Джеймс Мейс:
Сама думка про те, що Україна увійде до Європи разом із Росією, була й залишається абсурдною, тому що... Росія — цивілізація, що докорінно відрізняється від Європи. У гео- політичному значенні Росія не може увійти до Європи, не перетворивши її у щось вельми відмінне від тієї Європи, яка існує наданий момент. Із погляду політичних цінностей, явне прагнення Росії до гегемонії у тій сфері впливу, яку їй вдалося захопити, виглядає не дуже європейським. Роман Заходу з Росією... навряд чи довго триватиме. Економічна і політична системи цієї країни (як і України) дуже відрізняють-


178
Дві України
ся від тих, які могли б бути прийнятними для Заходу. За всього очевидного «західництва» російського президента, навряд чи він зможе при всій щирості своїх намірів повернути назад вікову російську — і радянську в тому числі — історію, а також породжені нею звички і стереотипи. Україна розташована на межі цих цивілізацій, і її західна частина тяжіє до Європи, а східна — до Росії; вона може піти будь-яким із цих шляхів. Обнадійливі слова українських чиновників про нескінченну прихильність України до Європи не повинні примусити нас забути про те, що входження до Європи — проблема не тільки зовнішньополітична. Це цілий ряд проблем, пов’язаних із внутрішньополітичним життям країни, які не можуть вирішити дипломати.68
Особливе партнерство
Те, що майбутні взаємини України з ЄС та НАТО «залежатимуть не від змісту програм, а від характеру державної політики», зрозуміло, здається, всім. «Сьогодні головна проблема у відносинах між Україною та ЄС полягає в довірі до українських владних інститутів, домогтися якої можна лише шляхом послідовного наближення українських реалій до умов, що існують у країнах ЄС».69 (Те саме, звичайно, стосується й відносин між Україною й НАТО).
Тим часом півторамісячне зволікання з оприлюдненням тексту «доленосного» рішення РНБОУ та відповідного листа президента Кучми до генерального секретаря НАТО лорда Робертсона істотно ослабило вірогідний пропагандистський ефект цього рішення, підтвердивши натомість припущення численних скептиків, що українська політика залишається й надалі амбівалентною й важко передбачуваною. Натовські експерти у Брюсселі не приховували свого розчарування у розмовах з українськими журналістами:
Ми не чуємо єдиної думки від України... Спочатку було рішення РНБОУ, потім дуже загальні слова щодо НАТО у зверненні Президента до парламенту, думка самого парламенту нам узагалі не відома, а глава президентської адміністрації, як ми чули, взагалі висловився за збереження нейтрального статусу


Риторика і політика
179
України. Нам було б набагато легше зрозуміти наміри України, якби її представники говорили приблизно одне й те саме.70
Допіру 8 липня 2002 року, напередодні візиту до України високої натовської делегації на чолі з лордом Робертсоном та засіданням у Києві комісії Україна-НАТО з нагоди п’ятиліття Хартії про особливе партнерство, президент України Леонід Кучма нарешті ввів у дію своїм указом рішення РНБОУ від 23 травня про інтеграцію України до євроатлантичних структур, у тому числі до НАТО.71
Робертсон, як годиться, чемно привітав «стратегічний вибір України на повноцінну євроатлантичну інтеграцію», але водночас підкреслив, що «це довгостроковий проект», до якого сторони «повинні підходити реалістично і з терпінням». Поки що, сказав він, «членство України в альянсі є гіпотетичним питанням», тобто в практичному плані не йдеться поки що ані про вступ України до НАТО, ані навіть про подачу нею заяви на приєднання до так званого Плану дій для членства (Membership Action Plan). «Ми говоримо про програму роботи, мета якої - зробити наші стосунки інтенсив- нішими. Ми розробили нові основи наших відносин, і ця робота повинна бути наповнена значенням, а не деклараціями... Ми повинні розуміти, що мова йде про довгострокове партнерство... Рівень успіху цього процесу буде залежати від самої України. Ми готові йти так далеко, як може і хоче Україна...» Дипломатично, але достатньо чітко він нагадав українським керівникам про необхідність продовження курсу реформ, забезпечення захисту прав людини, верховенства права і свобод преси. Українські керівники, схоже, з усім цим погодилися, в кожнім разі, міністр закордонних справ України Анатолій Зленко у слові-відповіді визнав, що «ми не можемо визначати конкретні терміни, це - довгостроковий процес»; поки що Україна і НАТО перебувають лише «на початку визначення нового формату стосунків».72 Зрештою, ще раніше, повідомляючи про «історичне» і «доленосне» рішення РНБОУ, його секретар Євген Марчук пояснив журналістам, що наразі про подання Україною офіційної заяви у НАТО не йдеться,


180
Дві України
оскільки на цьому етапі така заява буде просто «відкинута зі сміхом».73 А йдеться лише про довгострокову стратегію, «наприкінці якої має бути приєднання України в майбутньому до системи колективної безпеки, базованій на НАТО».
Зрозуміло, що у такій стратегії мають бути зафіксовані конкретні цілі, дати їхнього досягнення, відповідальні виконавці та джерела фінансування. «Без цих даних, - пише оглядач авторитетного українського видання «Дзеркало тижня», - важко судити, наскільки справді серйозними є наміри офіційного Києва». Не виключено, що «обкатування підготовленого проекту стратегії в адміністрації президента можуть перетворитися на її утруску й усушку» (беручи, вочевидь, до уваги запеклу антизахідну, проросійську позицію керівника відділу міжнародної політики в адміністрації президента, кар’єрного совєтського дипломата Анатолія Орла). «Та навіть коли цілі в документі буде поставлено найвищі, а дати — розумні, яка ймовірність того, що вони не залишаться тільки на папері? Адже новітня історія України вже знає чимало [таких] стратегій, програм і концепцій...» А тому коментатор порушує ряд конкретних питань:
Яка структура очолить рух України в НАТО? Чи буде в зв’язку з «доленосним» рішенням, приміром, створено окремий «натовський» департамент у МЗС (за аналогією з єесів- ським)? І чи знайдеться для натовського напряму такий самий «бульдозер», яким, приміром, для єесівського є Олександр Чалий?.. Чи буде в українському бюджеті окремим рядком передбачено видатки на інтеграцію в альянс, чи, як і колись, кожне міністерство й відомство буде (або не буде) із відвертим роздратуванням виділяти зі своїх бюджетів “на НАТО” крихти за залишковим принципом? Чи планується розпочати активну інформаційну кампанію?74
Президент Українського центру економічних і політичних досліджень ім. Разумкова Анатолій Гриценко вважає, що Україна могла б уже в листопаді подати заявку на вступ до Альянсу під час Празького саміту НАТО і відтак розпочати планомірну роботу щодо отримання членства. «Це буде не


Риторика і політика
181
завтра, а через декілька років, але важливо мати світло у кінці тунеля». На користь України - досвід тривалого і різнобічного співробітнитва з НАТО, наявність відповідної законодавчої бази, поява в парламенті конституційної більшості, здатної підтримати необхідні рішення. І навіть відносно низька популярність ідеї вступу у НАТО серед населення (32%) не є, на думку Гриценка, істотною перешкодою. «Це висока стартова цифра, - вважає він, - оскільки уряд не проводив інформаційної кампанії, і приблизно 40% населення не має інформації про НАТО». Єдиною справжньою перешкодою, на його думку, є внутрішньополітична ситуація. «Ми повинні зрозуміти, що країна, яка проводить такі вибори, такі референдуми, і в якій така корупція, не може бути членом НАТО».75
Але навіть коли припустити, що в Україні найближчим часом відбудеться зміна безнадійно скомпрометованих і неефективних постсовєтських еліт, або ще неймовірніше - чинні владні еліти самі розпочнуть демонтаж тієї принципово неєвропейської постленіністської політико-економічної системи, яку вони за десять років вибудували, а владні еліти на Заході позбудуться тим часом москвоцентричних стереотипів і загальної упередженості щодо України, - навіть тоді її шлях до НАТО (а тим більше - ЄС) буде важким і довгим.
План дій для членства
Із суто технічного погляду, після політичної декларації (якою можна вважати рішення РНБОУ та відповідний указ президента про його виконання) й подання офіційної заяви до НАТО, на Україну чекає період так званого «інтенсифікованого діалогу», себо консультацій із НАТО, результатом якого за кілька років повинен стати План дій щодо членства в НАТО (Membership Action Plan), розрахований щонайменше на п’ять років. У рамках цього плану (ПДЧ) країна-кандидат має досягти готовності до членства у п’яти сферах:
• політичні та економічні питання;
• врегулювання всіх міжнародних, етнічних чи територіальних незгод мирним шляхом; забезпечення законно¬


182
Дві України
сті і прав людини; встановлення демократичного контролю над збройними силами; підтримка стабільності і добробуту шляхом забезпечення економічних свобод, соціальної справедливості й захисту довкілля;
• оборонні та військові питання—забезпечення здатності країни робити внесок у колективну оборону і нові завдання Альянсу;
• ресурсні питання — забезпечення здатності виділяти достатні ресурси для виконання своїх зобов’язань перед альянсом (для України це означає зокрема подвоєння видатків на оборону - з 1.25% до 2.5% валового внутрішнього продукту);
• питання інформаційної безпеки — запровадження і підтримка процедур, необхідних для захисту чутливої інформації;
• питання законодавчого забезпечення — приведення у відповідність угод із Н АТО та внутрішнього законодавства.76
Експерти слушно зауважують, що з п’яти розділів ПДЧ лише один стосується військової галузі, решта містять політичні, економічні, фінансові та правові питання.
Наприклад, - пише у Дзеркалі тижня Тетяна Силіна, - чи знаєте ви, чому присвячено силу-силенну сторінок щорічної національної програми підготовки Словаччини до членства в НАТО?.. Боротьбі з корупцією, забезпеченню прав циганської меншини, розвитку взаємин із сусідніми країнами, правовій реформі... Саме рівень розвитку політичної культури в Україні бентежить сьогодні натовців найбільше. “Працюйте
зі 	своїми політиками, змушуйте їх змінюватися. Нас дуже хвилює прлітична стабільність в Україні. Ми повинні бути упевнені, що ваша країна — дійсно демократична держава”, — неодноразово казали нам у штаб-квартирі альянсу.77
І хоча участь тої чи тої країни у Плані дій для членства аж ніяк не означає її автоматичного прийняття до НАТО (про що зокрема зазначено в преамбулі ПДЧ), поки що країни НАТО не хочуть себе політично зв’язувати з Україною навіть таким суто декларативним документом.


Риторика і політика
183
На сьогодні, - пише Тетяна Силіна, - цілий ряд держав дуже скептично і насторожено ставляться до висловленого Україною бажання стати в майбутньому повноправним членом альянсу. Побоювання цих країн загалом можна зрозуміти: Україна для них, як і раніше, залишається малознайомою і малозрозумілою велеткою, яка ще зовсім недавно була колишньою часткою «імперії зла» і донині зберегла багато її мало- привабливих рис... Однак число країн, готових підтримати Україну в її натовських устремліннях... поступово збільшується... Це, насамперед, Польща та США, плюс Туреччина та Греція. Як стверджують компетентні джерела, недавно група підтримки України поповнилася Португалією, Норвегією й Ісландією. Майже всі наші співрозмовники, близькі до переговорного процесу, стверджують, шо саме від Сполучених Штатів ми можемо отримати найпотужнішу підтримку і саме від них багато в чому залежить ставлення альянсу до України.78
До речі, саме постійний представник США в НАТО Ніколас Берне звернув увагу українських журналістів на «особливу важливість того, що відбулося цього тижня з приїздом усієї постійної Північноатлантичної радило Києва. З іншими країнами ми такого не проводили. Ми не їздили до Росії в такому складі, ми не їздили такою групою в жодну з країн-кандидатів у члени НАТО. Ця поїздка має на меті підкреслити особливий інтерес до розвитку унікального особливого партнерства. У дипломатії, я вважаю, сигнали і символи дуже важливі».79
Можна, отже, припустити, що Україна таки розпочне «інтенсифікований діалог» із НАТО, проте головним його елементом, поза сумнівом, буде питання внутрішньополітичних змін - як ключова умова приєднання України до ПДЧ. Тим часом реальне співробітництво України з НАТО розвиватиметься й далі у рамках Хартії про особливе партнерство, доповненої в Празі новими аспектами. Власне, ще в травні 2002 року на засіданні комітету Україна - НАТО у Рейк’явіку міністри закордонних справ країн-учасниць доручили послам своїх держав при штаб-квартирі Альянсу «розробити, базуючись на положеннях Хартії про особливе партнерство, нові механізми і модальності подальшого розвитку взаємин із тим, щоб вивести їх на якісно новий рівень».80


184
Дві України
Зокрема, підсумком чергової (липневої 2002) зустрічі Україна - НАТО став Звіт про досягнення, а також ряд інших документів (Меморандум про взаєморозуміння між Україною та НАТО щодо підтримання операцій НАТО з боку країни, яка приймає; Меморандум про взаємопорозуміння щодо стратегічних авіаперевезень); очікується нарешті й ратифікація Верховною Радою підписаної ще 1995 (!) року Угоди про безпеку між Україною і НАТО (Security Agreement), яка має регулювати відносини у сфері обміну інформацією обмеженого користування, та приготування нових Основ зовнішньої політики України, де набуття членства в НАТО має бути чітко зафіксоване як один з національних пріоритетів.
Поки у виконавчій владі не створено окремого органу, який би координував процес інтеграції України в НАТО, цим питанням, вочевидь, активно опікуватиметься новостворений парламентський комітет з питань євроінтеґрації на чолі з колишнім міністром закордонних справ України Борисом Та- расюком, відомим своїми проєвропейськими поглядами. В одному з інтерв’ю він окреслив функції свого комітету наступним чином:
міжпарламентські зв’язки і парламентський контроль за розвитком співробітництва України з такими організаціями, як Європейський Союз, НАТО, Світова організація торгівлі, Рада Європи, ОБСЄ, Центральноєвропейська ініціатива (...) законодавча робота, пов’язана з приведенням українського законодавства у відповідність із нормативною законодавчою базою Євросоюзу, а також недопущення прийняття Верховною Радою нормативних актів, які б могли трактуватися як такі, що суперечать нашим зобов’язанням за двосторонніми угодами з ЄС, або нормативній базі Світової організації торгівлі. Крім того, це підготовка до ратифікації угод, укладених
з 	міжнародними організаціями, які я назвав. До наших повноважень мали б входити і парламентські зв’язки з країнами Європи... Першим результатом роботи стало прийняття Верховною Радою 20 червня звернення до парламентів, урядів та громадськості держав-членів Європейського Союзу. Воно є дуже важливим і носить концептуальний характер, оскільки


Риторика і політика
185
там виписана позиція парламенту щодо питання співробітництва з Євросоюзом та кінцевої мети такого співробітництва, а саме членства у ЄС.81
Українська «багатовекторність» не була б, однак, тим, чим вона є, коли б суміжний парламентський Комітет - у закордонних справах - не очолов один із політичних противників Тарасюка (і євроатлантичної інтеграції загалом), один із творців об’єдання «У Європу разом з Росією» у парламенті попереднього скликання Дмитро Табачник. Отож, сардонічно прогнозують коментатори, «цілком може виникнути ситуація, коли два парламентських комітети, які відають зовнішньополітичними справами, матимуть протилежні погляди на важливі для країни питання».82
Тарасюк, безумовно, тверезо оцінює і можливості свого комітету, і сьогоднішні українські можливості загалом: «Не може бути блискучої зовнішньої політики за поганої внутрішньої. Я можу висловити лише співчуття своїм колегам-дипломатам. їм важко забезпечувати інтереси нашої держави лише зовнішньополітичним інструментарієм, маючи таку ситуацію всередині країни... Відновлення іміджу України на міжнародній арені може відбутися лише за умови внутрішніх змін».83
Як фаховий дипломат, він не договорює того, що зрозуміло всім чи, принаймні, більшості:
Поки президент країни ослаблений скандалом і залежний від російської підтримки, про якусь справді прозахідну політику не може бути й мови».84
«Здійснення ПДЧ [Плану дій для членства] вимагає ідеологічної відданості на зразок тої, що її демонструє “Вільнюська десятка” - група центрально-східноєвропейських, бал- канських та балтійських посткомуністичних країн, що поклали собі “повернутися до Європи” наділі, а не на словах. Марчук переконаний, що Україна потребує консолідації політичних сил і суспільства, щоб урешті приєднатись до НАТО. Але ніякої консолідації не може бути принаймні до 2004 року, коли Кучма піде у відставку, - бо ж і український парламент,
і 	партії розділені на про- й антипрезидентський табір. Тож


186
Дві України
рішення РНБОУ від 23 травня - це лише декларація про наміри, яка, не підперта наразі ідеологічною відданостю, може бути втілена лише в посткучмівську добу.85
Перспективи
Підсумовуючи, можна сказати, що погляди на ймовірну інтеграцію України в євроатлантичні структури коливаються, в основному, між помірним оптимізмом та помірним песимізмом (більше оптимізму щодо НАТО, більше песимізму щодо ЄС, де неприязнь до «бідних родичів» є доволі відчутною і має тенденцію поглиблюватися в бік прихованої, або й відвертої ксенофобії). На відміну від Євросоюзу, Північно-Атлантичний альянс загалом позитивно ставиться до приєднання України, хоча й обумовлює цю перспективу доволі жорсткими вимогами та критеріями. Головне, однак, що ставлення НАТО до України позбавлене «євросоюзівської» двозначності: українцям чітко дають зрозуміти, що все залежить виключно від них самих, від їхньої здатності реформувати свою країну й привести її до певних європейських стандартів:
Ми абсолютно поділяємо думку, що саме від українського народу, українського політичного керівництва залежить, наскільки далеко і наскільки глибоко потрібно розвивати ці взаємини [з НАТО]... Ми нічого не нав’язуємо... не збираємося поводитися зверхньо, упереджено чи читати вам нотації. Та якщо ви все ж хочете мати поглиблений діалог з альянсом, то тоді нам необхідно бути готовими і до дуже відвертої дискусії. У нас має бути впевненість із таких, наприклад, питань, як свобода преси — ми мусимо знати, що журналісти можуть писати про те, що вони бачать і чують, не побоюючись якихось переслідувань. Чи існує незалежна судова система в країні? Чи досить відповідально уряд обслуговує сферу торгівлі зброєю, аби вона не потрапляла до рук безвідповідальних режимів?.. Якщо Україна хоче зблизитися з НАТО й у результаті вступити в альянс, ми маємо бути впевнені, що вона є такою країною, яку ми готові будемо захищати у військовому плані... Ми не можемо дозволити собі прийняти в наш колектив країни, коли не будемо до кінця упевнені, що вони також віддані основним нашим цінностям: демократії, верховенству права, ринковій економіці.86


Риторика і політика
187
Росія, як показує досвід її безуспішних спроб перешкодити євроатлантичній інтеграції країн Балтії, навряд чи зможе перешкодити аналогічній інтеграції України, якщо, звісно, самі українці виявлять достатню волю і наполегливість у досягненні цієї мети.87 Тобто, знову ж таки, тут усе залежить від самих українців, а точніше - від українських еліт, оскільки населення в основній своїй масі є переважно індиферентним, невизначеним і загалом піддатливим до тої чи тої запропонованої йому згори «авторитетної» думки. (Це, зрозуміло, ускладнює політичну мобілізацію населення на осягнення тої чи тої суспільно важливої мети, але водночас і полегшує досягнення консенсусу - за умови відповідного консенсусу серед еліт, як це було, скажімо, під час грудневого референдуму про незалежність 1991 року).
Таким чином, можна сказати, що найголовніша проблема сьогоднішньої України, зокрема й на її шляху до НАТО, це проблема роз’єднаності еліт, брак консенсусу щодо найосно- воположніших питань розвитку нації - її минулого і майбутнього. Ці еліти, що їх можна умовно назвати національними і територіальними, уособлюють і обстоюють дві принципово відмінні концепції націєтворення, два принципово відмінні напрямки цивілізаційного розвитку і, відповідно, зовнішньополітичної орієнтації. Для національних еліт, переконаних в історичній приналежності України до європейського світу, природним є гасло «повернення у Європу», себто розвиток за моделлю сусідніх центральноєвропейських та прибалтійських країн, із якими в історії українці мали справді чимало спільного. Для територіальних («малоросійських») еліт, переконаних в історичній приналежності України до світу право- славно-східнослов’янського, природним є гасло «третього шляху» («у Європу разом з Росією»), себто розвиток за білорусько- російською - колоніальною (імперсько-совєтською) чи неоколоніальною (імперсько-євразійською) моделлю.
У якісь історичні моменти, на певних відтинках часу інтереси цих двох еліт можуть частково збігтися - як це трапилось 1991 року, коли завдяки їхній згоді У країні вдалось еман- сипуватися від московського Центру. Але й тоді, зауважмо,


188
Дві України
побічним наслідком цього компромісу стала емансипація України головним чином як території, а не нації - території з певними, радше символічними, ніж сутнісними, національними особливостями. Фактично боротьба за національну емансипацію України, її визволення з-під російського мовно-культурного, політичного та економічного домінування триває, і химерні коливання української «багатовекторності» є всього лиш частковим виявом цієї глибинної, сутнісної боротьби.
За умови відносної рівноваги сил у самій Україні, вирішальну роль можуть відіграти зовнішні чинники - доволі потужний мас-медійний, економічний і політичний тиск Росії чи досить мляві, а все ж поки що назагал успішні намагання Заходу цей тиск дещо стримати та обмежити. Для російських та проросійських еліт в Україні у цій ситуації важливим елементом пропагандистської стратегії є постійне підкреслювання байдужості та своєкорисливості Заходу («у ситій Європі нікому сьогодні не потрібні бідні й голодні росіяни та українці»; «за деякими показниками Україна вже сьогодні є конкурентом. Навіщо Європі додаткові конкуренти? Вона хоче жити спокійно»),88 а відтак - наголошування безнадійності українських євроатлантичних потуг («курс на вступ до ЄС - безперспективний») чи, навіть, їхнє осмішування («Ми як почнемо кудись вступати, так неодмінно у що-небудь вступимо»).89 Пропагандистська спрямованість цих аргументів (котра, власне, й відрізняє їх від аргументів аналітичних) полягає в тому, що реальна «байдужість» чи нехіть Заходу до України не пов’язується тут із конкретною, антиєвропей- ською за своєю суттю, внутрішньою політикою українських владних «літ, а подається натомість як така собі іманентна нехіть Заходу до слов’ян, вияв зверхності, егоїзму або й крип- торасизму. Головне в цьому дискурсі не з’ясування причин, а обґрунтування бажаних (для даної групи) наслідків: «Відстоюючи свої інтереси разом із Росією, можна досягти великих результатів. Так діють Вишеградська четвірка і Балтійська трійка. Тому наше [України з Россією] зближення тільки допомагатиме нашому просуванню, а не заважатиме».90


Риторика і політика
189
Тим часом для українських проєвропейських еліт надзвичайно важливого значення набувають позитивні сигнали з боку Заходу, підбадьорливі напівнатяки й обнадійливі жести, що їх вони намагаються догледіти в обтічних заявах західних лідерів на зразок того, що «стабільне майбутнє Європи без України неможливе» і що «Європейський Союз і НАТО повинні знайти оптимальний підхід до співробітництва з Україною».91 А що виразних сигналів бракує, прозахідна публіцистика вдається до єдино можливих у цій ситуації «стоїчних» аргументів:
Головне не в тому, щоб сподобатися НАТО, а в тому, щоб сподобатися самим собі: і щодо якості силових структур держави, і щодо цивільного контролю над армією, і щодо стандартів демократії та економічного розвитку.92
І тоді, може, Захід теж погляне на бідного родича іншими очима:
Коли на початку 90-х Угорщині прямо сказали, що вона не зможе розраховувати на членство в ЄС, угорці відповіли тим, що провели реформи, після яких їм стало неможливо відмовити.93
Зрештою, й Польща, як зауважує інший коментатор, «рвалася в Європу аж ніяк не з 1990 року. На її європейську інтеграцію пішло добрих півтора сторіччя».94
Схоже, це і є єдина реальна альтернатива, яка світить сьогодні українським «західникам»: «Хто може перешкодити нам... в односторонньому порядку за прикладом Хорватії крок за кроком виконувати вимоги, запропоновані кандидатам на членство в альянсі?.. Якщо мій ідеал Арнольд Шварценеггер, то які можуть бути заперечення, коли я тягаю залізо в спортзалі? Тож саме час нарощувати м’язи».95
Період української зовнішньополітичної «багатовектор- ності», поза сумнівом, далекий від завершення - як далека від завершення й гостра та принципова внутрішньополітична боротьба в самій Україні. Але з ухваленням рішення РНБОУ та, особливо, з наближенням України до президентських виборів 2004 року цей період, скоріш за все, набуває нової якості і нової інтриги.


190
Дві України
1 Цит. за Тетяна Силіна, «Політична воля в рамках дозволеного», Дзеркало тижня, № 19 (25-31 травня 2002).
2 Див. Олег Медведев, «Антикіплінг», День, ЗО травня 2002.
3 Зустрівшись 29 травня у Києві з Кучмою, він заявив, що «ніхто не може диктувати Україні, як вона має розвивати свої стосунки з Альянсом», і навіть дав зрозуміти, що й Білорусь може повернутися, за прикладом України, в бік НАТО. Див. Oleg Varfolomeyev, «Ukraine Turns to NATO», TOL, 14 June 2002.
4 Цит. за Віктор Зам’ятій, «Глобальний вимір і політична вол я», День,
25 	травня 2002.
5 Антон Бутейко, «Натовський вибір України: політика наздоганяє право», Дзеркало тижня, № 22 (15-21 червня 2002).
6 Євген Марчук, «Нейтралітет, багатовекторність та невизначеність стали безперспективними», День, 29 травня 2002.
7 «Час “ПДЧ”», День, 29 травня 2002.
8 За офіційними даними, ця співпраця охоплює 23 різні напрямки. У її рамках 2001 року було проведено близько 500 заходів, стільки ж заплановано й на 2002 рік. Див. Валентин Бадрак, «Зональне тестування натовських перспектив України», Дзеркало тижня, 1 червня 2002.
9 Симптоматично, що один із активних учасників цієї кампанії, теоретик «інформаційних воєн» Георгій Почепцов отримав нещодавно відповідальну посаду в Адміністрації президента; тимчасом як інший ефесбешний «яструб» Анатолій Орел, одіозно відомий своєю анти- західною орієнтацією, і далі очолює в тій таки Адміністрації управління міжнародної політики.
10 Грані-плюс, N° 20, 2002.
11 Ірина Погорєлова, «Вирок», там само.
12 Див. Татьяна Ивженко, «Большая игра», Независимая газета, 11 июля 2002.
13 Тетяна Силіна, згадана стаття. Подібні припущення висловила дещо пізніше й Ірина Погорєлова у зв’язку з рішенням українських керівників послати своїх військових до Іраку - у складі міжнародних «стабілізаційних» сил: «Чи не тому... зовсім ніяк не реагує на “нові перспективи” для України Москва, оскільки Путін вже введений в курс справи в Криму [під час зустрічі з Кучмою]?» (Грані, 12 травня 2003, с. 3).
14 Максим Михайленко, «Нова дійсність для України», День, 1 червня 2002.
15 Андрій Миселюк, «Захід Європи в степах України», ForUm, 27 червня 2002.
16 Силіна, згадана стаття.
17 Марчук, згадане інтерв’ю.
18 «Кучма міняє орієнтацію», ForUm, 16 лютого 2002 . Див. також


Риторика і політика
191
«Сильна Україна нікому в світі не потрібна, вважає Кучма», ForUm,
12 	лютого 2002.
19 Олег Медведев, «Антикіплінг», День, ЗО травня 2002.
20 Віктор Зам’ятій, «Рейк’явік: час пішов», День, 14 травня 2002.
21 Frankfurter algemeine Zeitung, 27 Mai 2002.
22 Марчук, згадане інтерв’ю.
23 На запитання «Коли, на вашу думку, Україна зможе стати членом НАТО?» 21% опитаних у травні 2002 відповів «ніколи», 14% сказали «за 10 років», 11% - «за 5 років», а 54% не змогли визначитися з відповіддю. День, 24 траня 2002.
24 Леопольд Унгер, «Будемо сподіватися, Україна виходить із летаргії», Дзеркало тижня, 8 червня 2002.
25 Див. Сергій Солодкий, Віктор Зам’ятій, «Курс молодого бійця», День,
29 травня 2002.
26 Україна молода, 4 липня 2002.
27 «Без ліні - в НАТО», День, 28 травня 2002.
28 «Париж вітає Київ за “ясність кінцевої мети”», День, ЗО травня 2002.
29 «США вітають курс України на зближення з НАТО», День, 31 травня 2002. Пор. також «Лондон вітає зближення Києва з НАТО», День,
1 	червня 2002. В останньому випадку прорекламоване пропрезидент- ською газетою «привітання» звелося курйозним чином до визнання українських намірів за логічне продовження «вже існуючого партнерства Україна-НАТО». І на тому, як кажуть, спасибі.
30 Віктор Зам’ятій, «Краще жити в одному великому домі, ніж у різних королівствах» [інтерв’ю з Мішелем Дюре], День, 31 травня 2002.
31 «США вітають...»
32 Там само.
33 «Політика в Україні - “мистецтво маніпулювання”», Українська правда, 25 червня 2002.
34 Див. Микита Касьяненко, «Демократія та економічне зростання - головне у зближенні з НАТО», День, 4 червня 2002.
35 Див. Сергій Солодкий, Віктор Зам’ятій, згадана стаття.
36 «Вашингтон не чекає Україну в НАТО, а Брюссель - в ЄС», Українська правда, 25 червня 2002.
37 Олександр Сушко, «Буферна зона чи нейтральна країна?» День,
30 квітня 2002.
38 Taras Kuzio, “‘Pro-Ukrainian’ or ‘Pro-Kuchma’? Ukraine’s Foreign Policy in Crisis”, RFE/RL Newsline, 26 April 2002.
39 Див. Лілія Уліткіна, «Північноатлантична туманність», Українська правда, 3 липня 2002.
40 За даними того ж червневого опитування, рішення РНБОУ про вступ до НАТО в західній Україні підтримує вдвічі більше респондентів,


192
Дві України
ніж у середньому по Україні; натомість у Криму - вдвічі менше. Істотні відмінності в ставленні до НАТО спостерігаються не лише між більш/менш русифікованими регіонами України, а й між етнічними українцями та росіянами: серед перших рішення РНБОУ підтримує 41% опитаних, серед других - 29%. (Там само).
41 Леонід Поляков, Михайло Пашков, «Україна-НАТО: тепло... ще тепліше?», Дзеркало тижня, №17 (11-17 травня 2002), www.zn.kiev.ua
42 Лілія Уліткіна, згадана публікація.
43 Transition, по. 14,1995.
44 Уліткіна, згадана публікація.
45 Михайло Гончар, «Що необхідно для консолідації позиції українського політичного класу щодо відносин Києва з НАТО?» [відповіді на анкету], День, ЗО травня 2002.
46 Політичний портрет України, №18 (Київ: Демократичні ініціативи, 1997), с. 111.
47 Уліткіна, згадана публікація.
48 Силіна, згадана стаття.
49 Олег Медведев, «Антикіплінг», День, ЗО травня 2002.
50 Там само.
51 Там само.
52 Віктор Зам’ятій, «Усі дороги привели до Рима»}День, 28 травня 2002.
53 Валентин Бадрак, «Зональне тестування натовських перспектив України», Дзеркал о тижня, 1 червня 2002.
54 Олег Медведев, «Підтвердження вибору», День, ЗО квітня 2002.
55 Див. «Міністерство оборони пропонує вступати до НАТО», ForUm,
23 	лютого 2002.
56 День, 14 травня 2002.
57 Бадрак, «Зональне тестування...»
58 Валентин Бадрак, «Підбадьорливі декларації і тверезі реалії», Дзеркало тижня, № 26 (13-20 липня 2002).
59 Олександр Чалий [державний секретар Міністерства закордонних справ України з питань європейської інтеграції], «Європа чи Євразія?», День, 1 червня 2002.
60 Див. Володимир Сіденко, «Ще раз про відносини України з Євр- АзЕС», Дзеркало тижня, № 20 (1-7 червня 2002); Сергій Понома- рьов, «Між Європою та Азією», День, 25 травня 2002; Олег Медведев, «Підтвердження виборуь,День, ЗО квітня 2002.
61 2001 року товарообіг між Україною й Росією з урахуванням послуг становив $ 11.6 млрд. На думку посла України в Росї Миколи Білоб- лоцького, розвиток торгівлі між двома країнами гальмується з боку Росії численними квотами та антидемпінговими розслідуваннями. День, 16 травня 2002.


Риторика і політика
193
62 Віталій Княжанський, «Ще одне “запрошення” до ЄврАзЕС», День,
11 	травня 2002.
63 Максим Михайленко, «Європа і євразійство: утопії та антиутопії», День, 8 травня 2002.
64 Там само.
65 Андрій Деркач, «Європейський вибір України», Дзеркало тижня, № 16 (27 квітня - 11 травня 2002).
66 Див. Валентин Бадрак, цитована стаття.
67 Володимир Сіденко, згадана стаття.
68 Джеймс Мейс, «Росія або Європа ».День, ЗО квітня 2002.
69 Сергій Толстов, «Зовнішній вектор», День, 5 червня 2002.
70 Тетяна Силіна, «Україна та скелети з її шафи», Дзеркало тижня, № 25 (6-13 липня 2002).
71 «У день приїзду Робертсона Кучма визначився з орієнтацією», Українська правда, 9 липня 2002.
72 Див. «Робертсон не проти бачити Україну в НАТО» та «Про вступ України в НАТО не йдеться - Робертсон», там само.
73 “Ukraine Seeks Closer Relations with NATO as Top Priority,"Jamestown Foundation Monitor, vol. 8, no. 102 (24 May 2002).
74 Силіна, «Політична воля...»
75 «Через вибори і корупцію Україні не місце у НАТО - політолог», Українська правда, 9 липня 2002.
76 Поляков, Пашков, згадана стаття.
77 Силіна, «Україна...»
78 Там само.
79 Ніколас Берне: «Тепер я маю впевненість, що зустріч у Празі може бути справжнім успіхом у взаєминах України та НАТО», Дзеркало тижня, №26 (13-20 липня 2002).
80 Силіна, «Україна...»
81 Борис Тарасюк «Україна перестає бути активним учасником творення спільного європейського дому», Україна молода, 4 липня 2002.
82 Діана Дуцик, там само.
83 Тарасюк, цитоване інтерв’ю.
84 Tammy М. Lynch, “Post-Election Return to Foreign Policy Status,” The NIS Obseived: An Analytical Review, vol. 7, no. 9 (22 May 2002).
85 Taras Kuzio, “Ukraine Hopes for NATO Membership... in the Post-Kuch- ma Era,” RFE/RL Newsline, vol. 6, no. 108, part 1(11 June 2002).
86 Берне: «Тепер я маю впевненість...»
87 Той-таки Ніколас Берне у згаданому інтерв’ю пояснив, що не вважає Росію перешкодою для українсько-натовського зближення: «Ми ставимося до наших взаємин з Україною як до окремої теми. Україна — це також велика держава, великий народ зі своїм незалежним місцем


194
Дві України
у світі. Тому ми шукаємо таких взаємин з Україною, які могли б щось принести, якось доповнити систему взаємин, що вже є в НАТО. Взаємини з Україною стоять на власній опорі. І ми геть не бачимо причин, з яких ми не могли б розвивати дуже гарні, міцні взаємини з Україною й у той же час такі ж гарні, але вже на іншій основі — з Росією».
88 Депутат Державної Думи Росії Вячеслав Іґрунов, інтерв’ю Дзеркалу тижння, № 23 (22 - 27 червня 2002).
89 Висловлювання належать відповідно директорові московського Інституту політичних досліджень Сергієві Маркову та послові Російської Федерації в Україні Вікторові Черномирдіну, див. День,
ЗО 	квітня 2002.
90 Іґрунов, згадане інтерв’ю.
91 Президент Австрії Томас Клестіль, День, 4 червня 2002.
92 Сергій Солодкий, «Довга дорога в НАТО», День, 24 травня 2002.
93 Віктор Зам’ятій, «Усі дороги привели до Рима», День, 28 травня 2002.
94 Ігор Немчинов, «Міні-самміт дав мінімальні результати», Рогіїт,
8 	липня 2002.
95 Силіна, «Політична воля...»


5
Галичина між Сходом і Заходом:
перспективи єврореґіону
Для більшості українців поняття «Галичина» асоціюється з набутими в школі знаннями про Галицько-Волинське князівство та засновника Львова князя Данила Галицького, а також із трьома сучасними західноукраїнськими областями, де, за уявленнями одних, живуть запеклі націоналісти, а за уявленням інших, найсправжніші, найщиріші, найсвідоміші українці. Мало хто, однак, крім фахових істориків, пам’ятає, що історично Галичина поділялась на дві частини: те, що ми маємо нині в Україні, було до 1918 року «Східною» Галичиною, а те, що перебуває нині у Польщі - між Перемишлем і Краковом - називалось Галичиною «Західною».
Професор Грицак назвав нещодавно штучний поділ Галичини в XIX столітті на східну й західну «найбільшим винаходом, зробленим Габсбурґами».1 Цей поділ виявився справді надзвичайно важливим для подальшого формування української національної ідентичності та для всього проекту українського націєтворення. Як відомо, навіть найхимерніші інтелектуальні конструкції, імпліковані до історії, починають жити власним життям, незалежним уже від волі та долі їхніх творців, а подеколи й від самої історії. Півторасотлітнє співіснування переважно української («східної») Галичини з переважно польською («західною») наклало колосальний відбиток на долю обох регіонів, їхню тотожність, їхнє уявлення про своє минуле, а відтак і на візію свого майбутнього. Пропонований нарис є лише частковою спробою реконструювати


196
Дві України
цю візію - на прикладі двох регіонів, а точніше, їхніх двох головних міст, Львова й Кракова, як своєрідних «столиць» Східної Галичини й Західної, - і за змогою показати, яким чином ці візії зможуть співіснувати й ефективно взаємодіяти у так званій «новій Європі», що скоріш за все таки буде «Європою регіонів» - принаймні для «західних» галичан, хоч навряд чи для «східних».
Нарис складається з трьох частин. У першій я розглядаю Львів як реальне сьогоднішнє місто і Львів як історико-культурний міф, а також взаємодію між цими двома (чи, радше, багатьма) його іпостасями в контексті символічних «двох У країн». У другій частині я намагаюсь подібним чином розглянути взаємодію реального й символічного в образі сучасного Кракова. І нарешті у третій частині я пробую з’ясувати, яким чином ці різні спадщини можуть бути достосовані до нових європейських реалій і як (і чи взагалі) можуть бути конвертовані у практичну і прагматичну, вигідну для обох спільнот, української й польської, програму інтер- (чи інтра-) регіональної взаємодії.
Львів: прощання з П’ємонтом
За даними останнього - першого в незалежній Україні - загальнонаціонального перепису населення, у місті Львові в грудні 2001 року проживало 733 тисячі осіб - на 58 тисяч менше, як у 1989 р.2 З них 85% вважають себе етнічними українцями, 12% росіянами, решту складають менші етнічні групи - євреї, поляки, білоруси та інші. Майже 82% називають мовою приватного спілкування українську, 17% - російську.3 При цьому, як- показують дані соціологічних досліджень, майже дві третини сьогоднішніх львів’ян (64%) і, зокрема, понад половина дорослого населення (56%) є уродженцями цього міста, причому третина з них (33%) - у другому поколінні.4
За всіма статистичними даними, Львів належить до найбільш українських, україномовних, «проєвропейських» і найменш совєтизованих міст України; властиво, це єдине велике (понад півмільйонове) місто, де українська мова переважає


Галичина між Сходом і Заходом
197
не лише в побуті, а й практично в усіх сферах публічного життя. Будучи не лише географічним, а й культурно-освітнім та, істотною мірою, економічним центром великого, найбільш україномовного і найменш совєтизованого регіону, що охоплює сім західноукраїнських областей, Львів стає своєрідним символом, уособленням «іншої» України - «справжнішої», «європейськішої», порятованої від русифікаторської-совєти- заторської заглади і відтак покликаної відіграти особливу роль у відродженні решти краю.
Походження цього месіанського міфу могло б стати темою окремої розвідки; припускаю, що на рубежі ХІХ-ХХ століть його ще не існувало - попри важливу культурно-освітню та, зокрема, видавничу роль «підавстрійської» України щодо «наддніпрянської». А проте ідеологічні підвалини галицького месіанізму були, ймовірно, закладені вже в «Ukraina irredenta» Бачинського (1895), а відтак і до певної міри інституціалі- зовані під час Першої світової війни у формуваннях Українських січових стрільців, покликаних (безуспішно) «визволяти братів-українців з московських кайдан». Після поразки визвольних змагань та окупації ЗУНР Польщею галицький месіанський міф не міг розвинутися, бо у 20-х роках перспективи «національного відродження» в УССР виглядали значно переконливішими, ніж у Галичині. Але сталінський терор по один бік кордону і передчуття великих континентальних змін по другий бік знову, здається, гальванізували месіанські амбіції галичан, що матеріалізувались невдовзі у поквапливому проголошенні «незалежної України» ЗО червня 1941 р. у Львові, в спорядженні похідних груп У ПА на схід України і, зрештою, у створенні «Антибільшовицького блоку народів», що мав боротися «за нашу і вашу свободу» в безнадійній повоєнній ситуації.
Схоже, однак, що по-справжньому на роль «П’ємонту» Львів (і Галичина) вибилися допіру в 50-60-і роки, чому сприяли два чинники. По-перше, стрімке перетворення польського міста на українське (і україномовне), а по-друге, антисовєт- ський Рух Опору, що точився в Галичині до середини 50-х років у збройній формі, а від середини 50-х набув форм мир¬


198
Дві України
ного опору дисидентів. Перший чинник був очевидним і справляв небияке враження (позитивне чи негативне) на кожного прибульця зі Сходу, сиґналізуючи про нескореність місцевого українства, такий собі громадянський непослух,5 другий був радше невидимим - він функціонував у масовій свідомості на рівні чуток та міфів (зі знаком плюс чи мінус), посилюючи однак в обох випадках те саме враження про нескореність місцевого люду, його здатність до опору та, імпліцитно, до поширення «націоналістичної інфекції» на решту краю.6 У красномовність, таким чином, була лише верхівкою айсберга, у підводній частині якого крилися анекдоти про москалів, котрі полетіли в космос, але, на жаль, не всі; легенди про закопану на городі чи заховану під стріхою зброю; розповіді про вивішений уночі над тою чи тою сільрадою жовтоблакитний прапор, а також - про газету «Вільна Україна», в існування якої за межами Галичини чомусь ніхто не хотів вірити, хоч видавалася вона насправді цілком легально і була офіційним органом місцевого обкому Партії.
Все це сприяло тому, що «належність до галицької культури сприймалася, по-перше, як свідома, але маскована національна опозиція совєтизмові, і, по-друге, як протиставлення культивованої європейськости радянській дійсності»:
Хоч яким переслідуваним було галичанство, воно все ж було предметом таємних гордощів і стигматом, небезпечним, але й почесним... Належність до «таємного ордену», яка культивувалася в певних галицьких родинах, була впродовж усього радянського періоду достатньо надійним стабілізаційним чинником ідентичности, не тільки галицької, але й передусім української...7
Вірш «східняка» Василя Симоненка про Львів є одним з перших і, здається, найбільш ентузіастичних зізнань у своїй співпричетності до львівського (й, імпліцитно, «свідомо- українського») «таємного ордену»;8 прикметно, що саме цей вірш, покладений на музику Віктором Морозовим, став під час перестройки своєрідною візитною карткою популярного театру-кабаре «Не журись!» - хоч його архаїчна, наївна па¬


Галичина між Сходом і Заходом
199
тетика виразно контрастувала і з загальною стилістикою згаданого театру, і з (само)іронічним мисленням молодих львів’ян. Можна припустити, що вирішальним тут було саме «східняцьке» авторство Симоненка: у власному колі львів’яни, звісно, воліють визначати свою ідентичність через щось вельми приватне, наприклад - місцеві «батярські пісні» чи які-небудь невибагливі куплети того-таки «Не журись!» на кшталт: «Бо львівське пиво - то є кляса! Робить з хлопа - Фантомаса!», - але перед Симоненком (як представником Великої України) і завдяки Симоненкові (як поетові громадянському, а не батярському) львів’яни, схоже, отримали змогу (і відчули спонуку) виявити публічний аспект своєї ідентичності - «соборної» та, імпліцитно, «месіанської» щодо решти України.
Втім, міфологізація Львова й Галичини як українського «П’ємонту» була притаманна не лише східноукраїнським інтелектуалам - досить згадати хоча б вірш Ігоря Калинця «Вітер» (1966), сповнений не менш гострих політичних алюзій, характерних загалом для всього покоління шістдесятників.9 У 70-і роки, однак, на передній план виходять алюзії культурологічні - чи то під впливом жорстких політичних репресій, чи то внаслідок поступової урбанізації та інтелектуалізації переважно сільських (за походженням) україномовних середовищ. (У Львові в середині 50-х років серед дорослого населення було лише 10% корінних львів’ян, однак уже на початку 70-х років ця цифра подвоїлася, у 1980 р. потроїлася, в
1990 	р. зросла чотирикратно, а в середині 90-х перевалила за 50%). Особливістю цього «П’ємонту» для молодих інтелектуалів стає вже не так його «українськість» (річ самозрозуміла), як «європейськість» - утілена не лише в архітектурі, кав’ярнях та особливостях побуту, а й у причетності до «іншої» історії, іншого - умовно кажучи, «центрально-європейського» - культурного кола. («Подумати тільки - були й такі часи, коли моє місто належало до єдиного державного утворення не з Тамбовом і Ташкентом, а з Венецією таВієнною!»).10
Говорячи про вироблення нової міщанської культури у Львові, що великою мірою була відновленням старої, «поль¬


200
Дві України
сько-австрійської», Ярослав Грицак слушно зауважує, що істотну роль у цьому прцесі відіграли «зразки, пропоновані кі- ном і телебаченням, взаємні культурні впливи серед сусідів, зв’язки місцевих українців із родичами в США та Канаді, нарешті, “міт Польщі” — найближчої сусідки по комуністичному бараку, котра внаслідок своєї відкритости на Захід і дося- гальности у Львові варшавських радіо- і телехвиль стала для львів’ян вікном в Європу».11
Формотворчим чинником нової львівської ідентичності (на рівні інтелігентських середовищ) стає вже не етос партизанської боротьби УПА з більшовицькими зайдами і, тим більше, не спомини про боротьбу з поляками за «наш Львів», а радше міфологізовані уявлення про львівську «багатокуль- турність», ідеалізований образ Цісаря (мовби живцем запозичений із Гашекового роману), й уявна приналежність до «Європи», де ми завжди були і до якої мусимо повернутися. Обставини, звісно, не сприяли такому поверненню, але в уяві воно йшло повним ходом: читалися відповідні книжки, слухалась відповідна музика, переглядалися відповідні фільми, вивчалися іноземні мови - якщо не німецька-англійська, то принаймні польська.
В одному з недавніх нарисів Юрій Андрухович згадує свої ювенільні, ще «станіславські», уявлення про сусідній Львів, схожі більше на «осіанівські» «Легенди Львова», витворені його земляком-Винничуком, аніж на те, що судилось невдовзі побачити:
Уявне місто Львів лежало на мальовничих зелених пагорбах, цілковито зберігаючи архітектоніку й архітектуру міста ще, либонь, середньовічного. З відчинених вікон там нон-стоп лунала клавесинна музика чи принаймні добрий симфо-рок, а дівчата з довгим волоссям і вінками на головах чекали на мене в траві поблизу фонтанів. В уявному Львові розмовляли тільки по-українськи, хіба що старі відьмаки й чарівниці дозволяли собі якусь латину чи греку. Так само кожен там знав напам’ять вірші Антонича, мандрівні менестрелі щовечора давали концерти просто неба. Під містом була розгалужена система ходів і приміщень, там зберігалися невичерпні запаси


Галичина між Сходом і Заходом
201
вина, золота, тканин і стародруків. Узагалі це було місто нескінченної таємниці...12
Розчарування від зустрічі із реальним містом, куди майбутній поет, прозаїк, Патріарх Бу-Ба-Бу приїхав наприкінці 70-х навчатися в інституті, було неминучим:
Реальний Львів відсотків на дев’яносто з чимось складався з жахливих передмість і новобудов. Нагромадження промислових територій, хаос фабрично-станційних закамарків, одноманітна житлова забудова сімдесятих і пізніших років, залізобетон, панелі, сморід і скрегіт зубовний. Фатальна безпорадність міської влади з водою, каналізацією, транспортом.
З відчинених вікон якщо й долинала якась музика, то тільки радянська естрада, російської мови в місті виявилося страшенно багато. Але ще гіршим було те, що носії української майже без винятку були доволі тупою й пасивною селючнею. Студенти університету всім своїм виглядом та рівнем спілкування і способом життя нагадували швидше вихованців якогось імбецильного петеу. А так звана національна інтелігенція демонструвала чудеса вірнопідданства й сервілізму, всю свою українськість сублімуючи в розгодовані фізії та вишивані сорочки. Усе це разом становило найпаскуднішу зі знаних мені видозмін совка — совоукр.
Примирення між реальним та ідеальним, між дійсністю й мрією було знайдено у подвійній чи, радше, двоїстій психологічній операції - ігнорування одного Львова і розбудови іншого, переведення дійсності в категорію сну, неприємного, але неминучого, а також зворотного переведення мрії-сну в категорію дійсності, матеріалізованої врешті в кількох поетичних книжках, а почасти - згодом - і в прозових текстах:
Мені не залишалося нічого іншого, крім віри в якийсь паралельний, таємний Львів. Час від часу це місто посилало мені сигнали про своє існування. Іноді це була тінь якогось нетутешнього й нетеперішнього персонажа з виеміґрувалої пташиної країни у пропахлих нечистотами галереях старого міста. Іноді — звістка про черговий політичний процес, ліву художню виставку, рок-оперу “Степан Бандера” або збігови-


202
Дві України
ська дітей-квітів у Святому Саду. Ще іноді — поява на видноколі цілком конкретного Дема, Валерія Дем’янишина. Перегляд фільму Т арковського, прогулянка Личаківським цвинтарем, опівнічне збігання в темряву схилами Високого Замку — все це могло спрацювати на користь іншого Львова. У хвилини найтяжчих ювенільних катастроф мені вистачало приходити серед ночі на Ринок з початою пляшкою або й без.13
По суті, йдеться про своєрідну втечу, внутрішню еміграцію - з реального міста до «ідеального». Цей «потаємний» Львів, однак, істотно відрізняється від того уявного міста, що постає у споминах емігрантів - і польських,14 і українських.15 Для них «той» Львів залишився у минулому, без жодних шансів на повернення. Його можна як завгодно ідеалізувати, але для сьогодення, а тим більше майбутнього це не має ніякого значення. Натомість для внутрішніх емігрантів «цей» Львів є «паралельним», альтернативним містом - містом, що має майбутнє, оскільки у певному сенсі є справжнішим за безнадійно нудну і фальшиву «реальність». Схоже, саме про це повідомляє нам Андрухович, коли пише:
Найцікавіше, що як тільки моя львівська юність закінчилась, я таки потрапив у саме середохрестя цього таємного Львова, в густу, просяклу вином, безсонням, любов’ю й вологістю його атмосферу. Я зміг переконатися, що всі мої здогади були недаремні. І хоч “Вуйки” вже не грали, Калинець уже не писав, а Чубай уже не жив, я таки відчув певну причетність до тамтешніх містерій.16
Той «паралельний» Львів, у якому жив Андрухович і в середохресті якого товклося чимало іншого люду, був головним або й взаігалі єдиним об’єктом прикладання їхньої інтелектуальної, творчої і всякої іншої вітальної енергії. Натомість «реальний» Львів - Львів «реального соціалізму» - був майже повністю залишений на поталу офіційним митцям (кесарю - кесареве), котрі успішно перетворювали його на щось дедалі фіктивніше та ірреальніше. Як наслідок, черга реального Львова на повноцінний художній опис настала допіру тепер - з усіма його «панелями, смородом і зубовним скреготом», з невмиру¬


Галичина між Сходом і Заходом
203
щою «радянською (пострадянською) естрадою» і незнищенним «совоукром» («совком») у спортивних штанях та з великими картатими торбами. Вірогідно, причиною цього була не лише цензура - адже в «паралельному» Львові на неї не надто зважали, творячи своє, непідцензурне, мистецтво. Припускаю, що зовнішній світ не ставав об’єктом художніх ре- флексій, бо не був належно інтерналізованим. Він був чужим і ворожим, вартим памфлету, пародії, анекдоту, або - мовчазної зневаги й гидливого ігнорування. Як і тепер, у Львові 70-80-х років не бракувало «катастрофічних будинків, щурів і мотлоху», не бракувало «смороду, хамства і переповнення у вагоні», але тоді все це сприймалося як «чуже», «їхнє», привнесене до порядного європейського міста євразійськими варварами - «прибульцями з далеких рівнин, де живуть одноокі велетні з вісьмома пальцями, де горілку п’ють, наче воду, і навіть замість води, де їдять сире м’ясо, а танцюючих ведмедів показують у церквах».17
Цей хтонічний світ оприявнився в 1939-му, вдершись у «сецесійні вілли, в люкси добротних конструктивістських кам’яниць, в одноповерхові еклектичні особняки» і захопивши усе, що встиг: «меблі, порцеляну, горіхові гардероби», «грамофони і платівки, годинники, незрозумілі, але шкідливі книги», «словом, усю цю культуру, весь цей міщанський предметний мотлох, до якого прибильці звикли ставитися з легким пролетарським презирством, зневажаючи форму як таку, - тільки от презирство чомусь виявляли у привласненні». А найгірше - «прибульці не врахували, що захоплення жител пов’язується і з певними зобов’язаннями щодо них», що «стіни, двері й мансарди вимагають сталого та уважного плекання», «що невідомі рослини в садах і на ґанках потребують догляду» і «що рідкісних птахів не варто відстрілювати з пневматичної зброї, як не варто відстрілювати філософів і поетів зі зброї вогнепальної».18
Час порахунку з «прибульцями», здавалось, настав на рубежі 90-х, коли зникла цензура, впала імперія і все українство, все галичанство, усі «щирі», «свідомі» і «національно занепокоєні» повиходили з катакомб, достоту як заборонена гре-


204
Дві України
ко-католицька церква, аби врешті, як дещо інфантильно заповідає нам національний гімн, «запанувати у своїй сторонці». Юрій Андрухович був одним і перших, хто здійснив рейд у самісіньке лігвище ворога, ідентифікував, інвентаризував і майстерно деконструював його найпідступніші міфи, подавши блискучий художній звіт про свою виправу в романі «Московіада». Але він не був би добрим письменником, коли б не помітив, що хаос і ніщота починаються не в Москві і не в Хуторі Михайлівському, і навіть не на лівому березі річки Збруч, а - хоч як прикро - всередині кожного співвітчизника, що успішно інтерналізував найхарактерніші риси зневаженого і зненавидженого нашими інтелектуалами «совоукра».
Відчуття форми, а точніше його брак - ось назва всіх наших нещасть. Ми не вміємо й не хочемо робити з життя мистецький твір. Наша бідність - тут не виправдання й не пояснення, а швидше наслідок. Ми не вміємо співіснувати з птахами, квітами і скульптурами. Наші пам’ятники нагадують злих кровожерних ідолів, а обрані нами правителі - кримінальних мерзотників. Наші будинки, сади, площі (я вже не кажу: заводи, вокзали, летовища) вражені тяжким гріхом безформності. Усе, на чому ще може спинитися око, - полишене не нами, але нами занедбане і осквернене... Відсутність форми - це озвіріння. Це вічна сірість буття, від якої тікають у зашморг... Цеховий інтер’єр цілком співзвучний загальному виробничому ідіотизмові. Тотальне нищення природи зраджує наше невміння дати собі раду з ландшафтом і обертається нищенням самих себе. Як і чому це сталося? На тлі волаючої безформності творимо новий міф - кричимо про свою європей- ськість, наводимо якісь расові, антропологічні, географічні аргументи, сягаємо по Трипілля, скіфів-орачів, по язичництво або, навпаки, християнство, відраховуємо назад цілі тисячоліття (...) Нам завжди натякали, що слід зневажати форму.19
Жорстка ревізія національних та відповідних «регіональних» міфів виглядає важливим набутком сьогоднішніх молодих галицьких інтелектуалів. Визнаючи незаперечні заслуги свого регіону як «носія й резервату національних вартостей» і віддаючи землякам належне за їхню роль у здобутті


Галичина між Сходом і Заходом
205
«державної самостійності та почасти демократизації» України, за лобіювання її «проєвропейської орієнтації», вони намагаються водночас прищепити їм імунітет від самовдоволення, пихи, фальшивого патосу і фатального браку (само)- критичності.
Борючися десятиліттями з драконом совєтизму, - пише один
із 	молодших колег Андруховича Юрко Прохазько, - Галичина аж надто уподібнилася до нього і в зовнішніх і — особливо — внутрішніх виявах... Відколи дракон упав мертвий, усе очевиднішим стає те, як він живе далі в галицькій інтерна- лізації — від навичок провадження політики, механізмів ухвалення рішень, стратегій зловживання суспільством і до найдрібніших мовних і побутових особливостей. Химерним, але яким же природним чином старі галицькі націоналістичні змісти вклалися тут за кілька десятиліть у досконало совєт- ські форми. Вражає їхня мало не органічна допасованість. Така сама тоталітарна безкомпромісність, така сама засадни- ча ворожість і підозріливість до іншого, та сама нездатність відкритися світові й модернізуватися. Моторошна діялекти- ка єдности й боротьби протилежностей. Цей край, що вважає себе найменш совєтським і найбільш європейським у цілій Україні... потерпає через брак дзеркала, в якому він міг би уздріти своє обличчя. Зайве й казати про очевидне: страх розгледіти в цьому дзеркалі свої архаїчні риси (що в них гадані європейські партнери Галичини давно запідозрили моральну непослідовність), цей страх і ця нездатність беруться з украй заціпенілого, а тому й крихкого почуття тотожности.20
Те, що на початку 90-х років чи не найпершою наважилася робити молодіжна газета «РоБ^Поступ» - розставляючи дзеркала перед обличчями співвітчизників і зухвало осміюючи національні догми та забобони, робить сьогодні - на різних рівнях і з різною ефективністю - значно ширше коло львівських інтелектуалів, ревізуючи зокрема й міфологему галицького «П’ємонту» як підставову (й архаїчно закостенілу) форму місцевого різновиду національної ідентичності. Одна із стратегій деміфологізації - систематичне нагадування про те, що «італійський П’ємонт спершу став загальнонаціональ¬


206
Дві України
ним фабрикантом та фінансистом, “європейським фасадом” Апенінського півострова, а вже відтак - прапороносцем “італійської ідеї”».21 Натомість Західна Україна завжди була і залишилась найубогішим і найменш урбанізованим (лише на 52%) регіоном Європи, де навіть порівняно з вельми скромними середньоукраїнськими показниками індекс людського розвитку на 5-10, а в Закарпатті навіть на 15% нижчий, де валовий продукт, що виробляється на душу населення, становить лише дві третини від загальнонаціональого,22 де найвищий рівень безробіття і найнижчий рівень інвестицій, де середня зарплата у 2-3 рази менша, як на Сході, і в 4-5 разів менша, як у столиці, і де у валовій доданій вартості найвищою є частка сільськогосподарського сектора (до 32%), а найнижчою - сфери обслуговування (50% і менше).23
Різні експерти й публіцисти доходять таким чином подібних висновків - попри свої подеколи радикально відмінні ідеологічні орієнтації:
Незважаючи на те, що у певні періоди свого суспільного розвитку Галичина відігравала дуже важливу роль у історії України, вона ніколи не була і не буде українським П’ємонтом, іншими словами, ніколи не буде територією, яка консолідуватиме українців.24
Тільки [недалекоглядні] люди... можуть вважати Галичину П’ємонтом України. Очевидно, що П’ємонтом України є Дніпропетровськ, а Сицилією України є Донецьк. Це вони створили цю країну, і це вони створюватимуть націю.25
Допоки Галичина лишатиметься економічним аутсайдером України та Центрально-Східної Європи, її національна самобутність, статична й непродуктивна, буде пропорційною єдино ступеневі відсталості.26
Власне, не треба бути експертом, щоб побачити очевидне:
Брак води у квартирах і сила-силенна жебраків у центрі міста нагадують південноафриканське місто, а всім відома корупція сягає південноамериканських висот. Місцева влада хвалиться, що у Львові розташована половина історико-куль- турних пам’яток України. І це страшить — бо означає, що


Галичина між Сходом і Заходом
207
половина української культурної спадщини постійно перебуває під загрозою руйнації та зникнення. Наш президент полюбляє говорити, що Львів — європейське лице України. Якщо це так, то можна собі лише уявити, в якому стані перебувають інші, менш європейські частини українського тіла.27
З початку дев’яностих про Львів утвердилася думка, що місто деградує. Це підсилювалося навіть зовнішнім виглядом міської руїни: станом вулиць, будинків, обвалюванням балконів, ринв і ліпнин, темрявою, мрякою й холодом, захаращеними лайном і сміттям подвір’ями. Львів дослівно конав, перетворившись на суцільний вокзал, таку собі базу для подальшого перевалювання за західний кордон У країни юрмись- кесенгівської людності в кролячих шапках і спортивнму одязі.
У той самий час Львів покинули (покидають, зрештою, й досьогодні) чимало... людей молодих, здібних, пластичних, розумних. Самі вони звинуватили у своєму виборі рогульську місцеву владу, хоч назагал була зрозумілою й неозброєним оком помітною меркантильна передумова для такої міграції... Дехто з них несміливо мотивував переїзд і необхідністю “хоч якось українізувати Київ”, але з таких було прийнято сміятися — і, мабуть, слушно. Загалом окреслилося своєрідне порочне коло — Львів деградує, бо з нього їдуть найкращі люди, а найкращі люди їдуть, бо Львів деградує.28
Занепад Львова, про який нині багато і часом гіперболічно говориться, пояснюють низкою об’єктивних причин - як успадкованих від минулого, так і витворених уже обставинами нового, «постколоніального» розвитку: «нерівні стартові можливості різних регіонів на час переходу до ринкової економіки»; традиційне домінуваня в Києві совєтських еліт зі Східної України, котрі в умовах олігархічного капіталізму отримали ідеальні можливості для швидкого збагачення; врешті, «економічна політика Києва, яка інколи нагадувала політику метрополії щодо колоній, а не політику незалежної держави, яка намагається подолати регіональні економічні відмінності».29 Львівські публіцисти зазначають зокрема, що місцеві податки і збори складають лише мізерну частку місцевого бюджету (від 3 до 8%);30 решту доводиться випрошува¬


208
Дві України
ти в Києва, котрий ефективно «перерозподіляє» бюджетні кошти: з одного мільярда гривень, що їх дає Львів до державного бюджету, назад йому великодушно повертають близько 200 млн. - рівно стільки, скільки було виділено на будівництво однієї станції метро в Києві.31
Розчарування тією сумнівною незалежністю, яку здобула Україна під проводом криптосовєтських, переважно російськомовних і російськокультурних (якщо слово «культура» тут взагалі доречне) еліт, і почуття образи на київську олігархічну владу, що цинічно використовує патріотичний ентузіазм галичан у своїх меркантильних цілях, закономірно штовхає багатьох львів’ян до різких і подеколи радикальних висновків:
Ми не були до війни автономною одиницею, але, я думаю, всі погодяться, що ми як українці значно краще стояли в окупованій Польщею Західній Україні... ніж сьогодні в нашій рідній Українськійдержаві!.. [Бо] був український господар, який міг і українську газету передплатити, і дати на українську книжку, і на рідну школу, і утримувати читальню “Просвіти”, і багато- багато чого. А тепер робиться все, щоб того українського господаря не було. Бо завтра, якщо він з’явиться і зміцніє, то за два-три роки ми матимемо і українську пресу, і українську школу, і ще багато дечого. Власне цього не хоче злодійська влада - у нас же криміналітет править державою. Цей криміналітет не хоче допустити змін, бо знає, що тоді кінець його владі.32
Юрій Шухевич, якому належить наведене висловлювання, досить проникливо вказує на потребу економічного підґрунтя для розвитку громадянського суспільства і водночас - на цілеспрямоване нищення олігархічною владою паростків цього суспільства,' насамперед - на рівні незалежної економічної самодіяльності громадян. Проте як людина старшого віку, як ветеран націоналістичного руху в Західній Україні й син уславленого генерала У ПА, він залишається непохитним «соборником», рішуче засуджуючи автономістські тенденції в середовищі молодших львів’ян і переконуючи їх, що «Галичина, попри все, залишається нашим П’ємонтом... від нас дуже багато залежить, тому галичан і в Києві бояться, і в Москві».33


Галичина між Сходом і Заходом
209
Молоді львів’яни, однак, ставляться до «соборницької» риторики дедалі прохолодніше, і хоча говорити про «галицький автономізм» (а тим більше «сепаратизм») як масову ідеологію поки що передчасно, соціологічні дослідження з року в рік показують наростання «регіональної» відчуженості, насамперед серед молоді, щодо захланного олігархічного Києва та аморфної й імпотентної, як багато кому видається, «Великої України». Схоже на те, що якогось необачного політичного кроку Києва на зразок «єднання з Росією» чи узаконення російської мови як «другої» (себто de facto першої) офіційної цілком може вистачити для каталізації наявних автономістських тенденцій у регіоні. Задавши львів’янам запитання, що би вони робили, коли б Україна приєдналася до союзу Росії та Білорусі, соціологи отримали такі відповіді (у відсотках):34
2002 р.
2000 р.
Боролися б за самостійну
34.3
29.4
Галицьку державу
Добивалися б автономії від Києва
11.1
11.5
Нічого б не робили, подивились би,
14.3
8.8
що з того вийде
Все це - не мої проблеми
11.8
10.8
Вітали би приєднання
5.1
8.4
Сьогодні можна окреслити два основні різновиди «галицького автономізму» - радикальний (котрий правильніше б назвати сепаратизмом) і поміркований (котрий представлений ширшим спектром «федералістських», здебільшого добре обґрунтованих поглядів). Радикальний напрям, звісно, теж не є однорідним: у своїх крайніх формах він проповідує під- ставову, ледь не генетичну ворожість східних українців і західних - таке собі гантінґтонівське зіткнення несумісних цивілізацій35; натомість у м’якших формах його адепти відштовхуються від начебто цілком прагматичного визнання, що «в
1991 	році, звичайно, була можливість розповсюдження на всю Україну західноукраїнської традиції, і це дійсно був єдиний реальний шлях у Європу», а проте керманичі «ґасударства Україна» за потурання націонал-демократів змарнували цей


210
Дві України
шанс, отож «битву за “українську Україну” програно», й треба тепер рятувати принаймні те, що ще можна порятувати: «вперше за свою тисячолітню історію західноукраїнці опинилися перед загрозою тотальної асиміляції».36
«Федералістські» проекти виникають, по суті, з того самого усвідомлення поразки дотеперішнього проекту «унітарного» державотворення та переживання кризи своєї власної регіональної ідентичності у рамках цього невдалого проекту.37 Ці проекти, однак, виглядають значно реалістичніше і конструктивніше, ніж суто емоційні, памфлетно-пропаґандист- ські екзерциси радикалів. В обтічних термінах «федералістів» ідеться про потребу адмінреформи з метою «оптимізації життя українського організму»;38 про «урухомлення механізмів, які дозволяють людям жити такими, як вони є», - попри істотні регіональні відмінності;39 та про скерування «енергії галицької месіанської ідеї у конструктивному напрямку - всередину галицького соціуму».40
Тут теж не бракує гострих формулювань та емоційних закликів на зразок того, що «час безкоштовного користання нашим потенціалом мусить минути, інакше зникне сам потенціал: Галичина повинна Україні визначати умови свого донорства»;41 але й не бракує розсудливих застережень та зауваг - зокрема й про те, що в країні суцільного імітаторства на ідею федералізму очікує скоріш за все та сама доля, що й на шляхетні ідеї свободи, демократії та ринкових реформ,42 а також про те, що коли «державний суверенітет здійснює безмежно владний правитель чи військова кліка, формальна територіальна організація не має ніякого значення: роль регіонів визначається не їхніми суспільними позиціями, а чинниками, що утримують саме таку форму реалізації суверенітету» (у випадку України - «кількість фінансів» та «реальний контроль економічних ресурсів»).43
Можна, звісно, лаяти Київ і пояснювати «приголомшливі поразки “западенців” в останній час» тим, що «ворог виявився внутрішнім», «цей ворог - провідники ідеї “Великої України”»;44 можна перелічувати й переконливіші причини галицьких невдач, а проте за всієї важливості з’ясування об’єктив-


Галичина між Сходом і Заходом
211
них обставин, куди цікавішим і продуктивнішим видається обговорення причин суб’єктивних: власної відповідальності галичан за невдачу національного проекту та, зокрема, трагікомічної невідповідності між обраною/уявленою месіанською роллю та її недолугим утіленням. Бо й справді:
Розмірковування про природну “європейськість” українців (на відміну від росіян) є однією з засад національно-демократичної ідеології... Та як заплющити очі на інше - наші розбиті дороги, запльовані під’їзди, потрощені ліхтарі, смердючі вагони, неохайні робочі місця?.. Цей воістину всенародний “референдум” із такою одностайністю засвідчує небажання українців ставати європейцями, що на нього, їй-богу, давно пора зважити політикам і соціологам.45
Постсовєтський Львів насправді є Львовом дуже совєт- ським. Нехай не вводять вас в оману його європейська архітектура й віденські кав’ярні, європейські звички й одяг його мешканців та їхня проєвропейська орієнтація — це тільки у нашому слов’янському світі слово прирівнюється до діла, а зовнішність — до сутности. Важливо, що твориться в голові львів’ян... Бракує чогось такого, що уможливило б довготривалу й сплановану акцію колективної солідарности. Вийти на похорон, побити шибки, пройтися з прапором, проголосувати за кандидата-демократа, зустріти папу — це запросто!
І запросто. А от добитися водопостачання чи припинити руйнування міста — заскладно. Бо це вже потребує постійної організованої дії — отих крапель води, що точать камінь не силою, а частотою падіння.46
Львівський історик Ярослав Грицак, якому належить остання цитата, оперує поняттям «соціального капіталу» - як «специфічної форми спілкування і стосунків, котрі для політичної стабільності, ефективності правління, економічних реформ, можливо, навіть важливіші за фізичний або людський капітал». Слідом за американським політологом Ро- бертом Патнамом, Ярослав Грицак розрізняє «доброякісний» соціяльний капітал - в основі якого «лежить анонімна довіра та бажання добровільно співпрацювати задля спільних інтересів», та «недоброякісний» - що «базується на стосунках у


212
Дві України
вузьких і закритих групах — родинах і кланах — де довіра ґрунтується на особистому знайомстві та вигоді».47 Проблеми сучасного Львова (і, взагалі, України) визначаються, на його думку, насамперед браком якісного соціального капіталу:
Російська імперія та Совєтський Союз відзначалися особливою живучістю кланової системи, хабарів і “блату”. Тому кожна з постсовєтських держав — за винятком хіба що балтійських — скидається на зменшену копію Совєтського Союзу.
То яким буде їхнє майбутнє? Так само, як Азербайджан не може за помахом чарівної палички перенестися у Балтію і стати «європейською державою», так і Палермо — а не Париж чи Відень — становить прообраз майбутнього для Москви.
Львів теж має свої обмеження. Якщо міряти соціяльний капітал не за кількісними, а за якісними параметрами, то він виявляється значно ближчим до Донецька, ніж до Вроцлава.
Й у Львові, й у Донецьку більш як половина населення не цікавиться політикою і майже всі мало довіряють засобам масової інформації, політикам, державним чиновникам тощо. Демократизація та формування у Львові прозахідної громадянської культури набрали швидких темпів у часи Горбачова й у переддень української незалежносте — в 1988-1991 роках. Але в незалежній Україні ці процеси загальмувалися. Політичні мітинги більше не збирають багато людей, львів’яни не мають великої охоти брати участь у громадських організаціях. Інакше кажучи, недоброякісний соціяльний капітал — небажання співпрацювати і брак довіри — шириться по всьому суспільному тілі, як недоброякісна пухлина, пожираючи здорові клітини.48
Ці сумні висновки, ще й підперті авторитетом Патнама («куди ти потрапиш, залежить від того, звідки ти вийшов»), залишають загалом небагато надії на які-небудь позитивні зміни. Навряд чи можна всерйоз вимагати від «українського націоналізму» (хоч би яким він був «сильним») «зробити українське суспільство квітучим бодай у межах одного, окремо взятого міста» - особливо коли знаєш, що «в цій державі платою за успіх є безумовна лояльність до київської влади», і знаєш, «що ця лояльність означає на ділі».49 Втім, у іншому


Галичина між Сходом і Заходом
213
тексті Ярослав Грицак визнає - всупереч собі і, навіть, Патнаму, - що «історія свідчить, що наше теперішнє і майбутнє не є жорстко визначене (predetermined) самою історією... воно вагітне багатьма можливостями».50 Ймовірно, ця суперечність зумовлена всього лише різноадресністю обох текстів: детерміністський месидж, із посиланням на Патнама, адресується галицьким «сепаратистам» на підтвердження думки, що нічого іншого, крім зменшеної копії СССР/УССР вони все одно не збудують, ну, а другий месидж адресовано усім іншим - як великодушне визнання, що, можливо, у них щось і вийде, коли не дуритимуть собі голову «сепаратизмом», а більше дбатимуть про еволюційний розвиток та повільне накопичення соціального капіталу, словом - про все те, що півтора століття тому галицькі поляки мудро назвали «органічною працею», а галицькі українці мудро від них запозичили, збудувавши врешті той свій П’ємонт, із яким тепер не відають що робити.
Припускаю, що «референдум доріг і під’їздів», про який говорив політолог Вітковський, є лише іншим словесним обрамленням тієї самої ідеї «органічної праці», - як і нагадування історика Грицака про брак «соціального капіталу», як і відповідь поета Андруховича самому собі на гіркі спостереження щодо «відсутності форми» у своїх співвітчизників:
Що робити?.. Ви будете сміятися, але я скажу так: навчити
школярів відрізняти сонети від октав. Окситонні рими від
парокситонних. Питальне речення від окличного.31
Краків: оновлення маєстату
Краків зовні подібний до Львова, - що, мабуть, не дивно, беручи до уваги приналежність обох міст до того самого циві- лізаційного кола з його німецьким («магдебурзьким«) середньовіччям, італійським ренесансом, центральноєвропейським бароко, віденським модерном і, last but not least, стандартними совєтськими новобудовами на околицях. Краків і Львів до певної міри подібні й унутрішньо - за стилем життя своїх мешканців, звичаями і звичками, кулінарними рецеп¬


214
Дві України
тами і міським фольклором, зрештою - за примхливим поєднанням «консерватизму та авангарду, традиціоналізму й бунту проти традиції, універсалізму і провінційності»,52 - що, мабуть, теж природно, беручи до уваги їхнє кількасотлітнє співіснування у двох Речах Посполитих та одній імперії Габ- сбургів, а згодом ще й півстолітню традицію опору двом подібним, хоча й не тотожним тоталітарним режимам.
Відмінності між містами увиразнюються насамперед на символічному рівні: Краків, метафорично кажучи, - це конституційний монарх, що передав політичні й економічні повноваження амбітній і динамічній Варшаві, а проте залишився моральним авторитетом, носієм національного, історичного, культурного маєстату;53 тимчасом як Львів - це радше монарх на вигнанні, в діаспорі чи, може, у бунтівній провінції, а може, і не монарх, а лише самозванець, ставленик зловорожих сил - польських, німецьких чи жидо-масонських, «вигадка кількох австрійських міністрів», як сказав би Юрій Андрухович, «польська галюцинація», «маньєристично-солодкава ідея-фікс певних законспірованих стратегів, які свого часу задалися химерною метою продовжити Європу ще трохи далі на Схід», безумець, що прагне «нав’язати Україні свою неукраїнську, настояну десь у таємних сіонських лабораторіях, волю».54
Краків не має тих проблем із тотожністю, що має Львів, як і, зрештою, поляки не мають зі своєю тотожністю тих проблем, що мають українці. Ніхто не ставив під сумнів «польсь- кості» Кракова у минулому й ніхто, здається, не сумнівається щодо його особливої, «монаршої» ролі у сьогоденні - хай навіть та «монаршість» буде суто символічною, з не більшими повноваженнями, як в англійської королеви. Львів тим часом, як я намагався показати у попередньому розділі, відіграє загалом двоїсту, щоб не сказати двозначну, роль у свідомості українців - і то не лише з погляду «Великої України», ай- дедалі помітніше - з погляду самих львів’ян. Про Краків не можна сказати, що «це одне з багатьох розділених, спірних міст, [котрі] переходили з рук у руки й на сьогодні належать до (принаймні) двох окремих історій, які все ще конкурують між собою». Краків не можна назвати, як Львів, «досконалим


Галичина між Сходом і Заходом
215
об’єктивним корелятом наративів національного самоствердження», ані, тим більше, догледіти у сприйнятті Кракова «іс- торично-емоційне підґрунтя», яке б дозволило порівняти його з Єрусалимом як «святим містом для трьох релігій і цивілізацій»:
Образи та візії Львова в українській і польській історії та культурі стосуються самого осердя національної пам’яті й дають обом суспільствам могутні символи національного самовизначення у формі нарацій про колективну боротьбу, перемогу та поразку. В той час, коли ці самовизначення до великої міри і впродовж тривалого часу (особливо в контексті сучасної політичної історії) були антагоністичними, символи та оповіді, що об’єднували їх, надзвичайно подібні, — хоча приклади тотожности і взаємні віддзеркалення доволі послідовно ігнорувалися. У низці спільних тем, топосів і інтер- текстуальностей вони зливаються у національні міти, які проектують колективний досвід і визначаються відкритою та прихованою конфронтацією з Іншим... Навіть у химерному та багатоликому східноєвропейському контексті Львів становить зразок міста з різним, часом полярним досвідом і тлумаченням. Його історія та історіографія були й великою мірою залишаються в полоні етнічного та* національного досвіду, перспектив, винятковости й спростування, — подібно до викладання історії у країнах колишньої Югославії.55
Краків, попри свою не меншу (а може, й більшу) історичну й культурну вагу для національного наративу, є водночас містом, сказати б, «спокійнішим», «устабілізованішим», менш контроверсійним, ніж Львів. Навіть традиційні для «периферійних» міст суперечки з «Центром» виглядають у випадку Кракова і Варшави значно м’якше, ніж у випадку Львова і Києва. Тут ідеться не лише про те, що львів’яни мають значно гостріше (і обгрунтованіше) відчуття, що їхній «Центр» ошукує їх політично і гнобить економічно; вони мають також невластиве краків’янам відчуття загроженості своїй «взірцево національній» (як їм видається) і «безсумнівно європейській» ідентичності. Хоч би як краків’яни ставилися до Варшави, вони не відчувають свою національну ідентичність за- гроженою, оскільки варшавська бюрократія за всіх обставин


216
Дві України
розбудовує все-таки польську, а не, скажімо, російсько- чи ні- мецько-креольську державу, де краків’янам би відводилася роль етнічної меншини; і так само для краків’ян не є загроженою їхня європейська тотожність, бо за Варшавою маячить - на краще чи гірше - Брюссель і лорд Робертсон, а не - як за Києвом - Москва і Путін.
І все ж, як мені здається, Краків і Львів мають принаймні два спільних досвіди, що можуть бути однаково корисними для обох міст, хоч і на різний спосіб - з огляду на різні сучасні обставини.
Один із них - це досвід великою мірою міфічний, витворений центральноєвропейськими інтелектуалами, котрі після Другої світової війни, потерпаючи від комуністичної диктатури та «полишеності Європою» (внаслідок «Ялтинської зради»), спробували протиставити «досвідові двох європейських тоталітаризмів» - «фантазм щасливого, гармонійного і вза- ємоплідного співіснування численних габсбурзьких народів, відкритість і толерантність супроти сусідніх мов, культур, звичаїв і віросповідань, названу пізніше мультикультураліз- мом», такий собі ідеал Поперового «відкритого суспільства».56 В основу міфа, як слушно пише Юрко Прохазько, лягли «невикористані потенціали австро-угорського переказу» - «відмиті від історичної конкретики, просвітлені, віддистильо- вані та стерилізовані візії [цісарсько-королівської, к.-ипсі-к.] Каканії». Саме цей міф «резервату останньої Європи», «не спаплюжених націоналізмами та комерцією культурних вартостей, що виводяться зі середземноморської генеалогії, християнського трактування європейської спільноти і станового принципу лояльності», став «наріжним каменем для формування середньоєвропейської ідеології та понаднаціональної коаліції ліберальної інтелігенції».
В межах цієї мітотворчости Східна Галичина була відкрита, чи то пак радше вимріяна міжнародним інтелектуальним товариством — так само, як і метрополітарний феномен “Відня коло року 1900” чи зацікавлення сецесією, — як, либонь, най- показовіший провінційний приватний випадок каканської парадигми. Натомість у самій українській Галичині такий


Галичина між Сходом і Заходом
217
універсальний і толерантний вимір постмодерної галицької мітології не здобув собі місця... Специфіка совєтського періоду загамувала розвиток модерніших, відкритіших опцій галицьких мітологем. Запізнене імпортування постмодерної версії галицького міту, сповідування якої давно вже перетворилася на добрий тон міжнародної політичної та інтелектуальної спільноти, в самій Східній Галичині відбувається щойно упродовж останнього десятиріччя, переважно підо впливом польських, німецькомовних та американських середовищ, та й то в доволі частковому і, так би мовити, неорганічному вигляді, ставши надбанням радше вкрай вузького інтелектуального клубу і вступивши в разючий контраст із, хоча й проєвропейськими, але традиційно націоналістичними місцевими формами.57
Другий досвід, спільний для Львова та Кракова і по-своєму перспективний для обох міст, можна окреслити як досвід протидії уніфікаційним та гомогенізаційним тенденціям, що походять від авторитарного центру і не зникають цілком із зникненням авторитаризму ідеологічного, пов’язуючись натомість із глобалізаційними та іншими чинниками. Всебічне знеособлення Львова та Кракова за комуністичних часів було частиною того самого, по суті, тоталітарного проекту перетворення людей на «гвинтиків», а що обидва міста вирізнялися, крім усього, ще й помітною нелояльністю своїх мешканців до режиму, то «політичній нейтралізації реакційних елементів» в обох містах приділялося особливу увагу.
У Львові, здавалось, проблема вирішувалась цілком просто: замість винищених гітлерівцями євреїв та депортованих до Польщі (а також на Сибір) поляків, до міста завозили росіян та українців зі Сходу, внаслідок чого чисельність одних зросла від нуля в 1939 році до 35% у середині 1950-х, чисельність других - від 20% до 45%, натомість чисельність поляків упала з 50% майже до нуля.58 Баланс між російським населенням та українським у Львові впродовж 50-х років був доволі хитким, і якщо Львів у кінцевому підсумку все ж не став переважно російськомовним містом, як Рига чи Таллінн, то трапилось це не лише завдяки українським прибульцям з


218
Дві України
довколишніх сіл (естонські й латиські селяни, прибуваючи до своїх столиць, теж не надто русифікувались), а й тому, що прибульці зі Східної України, по суті, не виконали покладеної на них функції: замість того, щоб русифікуватися у чужому місті самим і русифікувати інших - як це заведено в Києві, Харкові, чи Одесі, вони великою мірою (ре)українізувались, себто перетворювалися з «селян на українців» (перефразовуючи назву відомої книжки Юджина Вебера).
(Ре)українізація Львова мала свою ціну: заселяючи «тісні бездушні новобудови й успішно люмпенізуючись у них», галицькі селяни «зберігали все найгірше, що властиве селянській природі, і втрачали все найкраще».59
Знесилений у 1940-х роках, загнаний у підпілля і зневажений новою владою Дух Міста не зміг їх діткнути й опанувати. Та й прибульці навряд чи здогадувалися про його існування. Вони оселялись у новозбудованих багатоповерхівках на околицях, відбуваючи у Львові трудовий тиждень, а щосуботи повертаючись до свого справжнього дому, у рідне село... Усе їхнє повсякдення впродовж ще десятків років було підпорядковане сільському трибу життя, з його циклом сільськогосподарських робіт, святами, системою цінностей, мережею стосунків, мораллю, естетикою... Старий Львів був чужим для них. І для Львова вони залишалися чужинцями.60
Подібні процеси відбувалися скрізь, хоча у Кракові експеримент набув специфічної форми: на початку 50-х років тут біля старовинного міста збудували за совєтським проектом величезний металургійний комбінат і, відповідно, житлові квартали для робітників - ціле «зразкове соціалістичне місто» Нойа Гута. Зрозуміло, що тут, як і у випадку Львова, йшлося не тільки й не стільки про «соціалістичну індустріалізацію», скільки про «політичну нейтралізацію населення старого Кракова новою, робітничою спільнотою, вихованою за совєтськими взірцями».61 Як і у випадку «нового Львова» (саме так, до речі, і називається досі перший збудований за «совєтів» мікрорайон), «новий Краків», названий Новою Гу- тою, потерпав «не лише від архітектурної ніякості спорудже¬


Галичина між Сходом і Заходом
219
них там будинків», але також «від своєрідної порожнечі забудованого простору, в якому забракло об’єктів із символічною, не лише суто ужитковою, вартістю».
Нова Гута, - пише згаданий Єжи Яжембський, - потерпала від кризи тотожності, посиленої ще й тим, що її жителі, родом
із 	довколишніх сіл, зрослі на традиційній культурі, виявились раптом позбавленими своєї спадщини і перенесеними в реальність без минулого та символів закоріненості.
Ці спостереження загалом збігаються з наведеними вище міркуваннями українських авторів про «новий» Львів. Але ще важливішими є висновки польського критика:
Нова Гута є, отже, блискучим доказом того, що конструювання нового суспільства довкола явно облудних гасел на підставі імлистого проекту “світлого майбутнього”, з насильством супроти традиційних символів, у тривалішій часовій переспек- тиві є неможливим. І так само неможливим є цілковите знищення ідеалів і цінностей, що оживлюють спільноту, осілу в місці з тривалою, закарбованою в каменях і традиціях, культурною історією.62
В іншому нарисі Єжи Яжембського - «Знищення центру» - подано докладний аналіз «наступу на саму структуру міста», її «генерального штурму», здійсненого новою владою з ідеологічних міркувань:
Традиційне місто є простором великою мірою неоднорідним та ієрархізованим. Воно розбудовується як оте первісне селище, що про нього писав Еліаде, довкола святого місця, центру світу, довкола осі його обертання, якою може бути тотемний стовп, але не менш успішно — вежа костьолу. Відстань від цього осердя визначає суспільне значення окремих місць простору. Класичний приклад такого міста з центричним устроєм — Краків... місто, де соціальна структура накладається на структуру просторову... Знаряддям руйнування суспільної структури міста у Кракові стали нові, драконівські житлові приписи... скеровані проти «кам’яничників», а насправді націлені просто в матеріальну субстанцію міста... Результатом цієї політики була руйнація найцінніших кам’яниць у центрі, а також переселення краще забезпечених мешканців до нових бетонних осель... З плином часу центр


220
Дві України
заселив прибулий елемент — люди найбідніші, часто з кримінального марґінесу.63
Говорячи про «ерозію центру» як про «стирання виразної структури простору», втрату центром своїх «специфічних рис і функцій», «специфічну дезорієнтацію мешканців» та загострення в них відчуття «загубленості й нереальності», автор слушно вбачає в ній серйозну хворобу, що її зазнало місто «як певний суспільний організм і як “дім” за більшою, надін- дивідуальною та міфічною шкалою». Цей діагноз вельми промовисто перегукується з наведеним вище наріканням Ан- друховича на втрату «відчуття форми» у своїх совєтизованих співвітчизників, та й, зрештою, із самою назвою його книжки - «Дезорієнтація на місцевості». Враження схожості - тим гостріше, що тексти Яжембського й Андруховича писалися одночасно і незалежно одне від одного - постає і з подальшого опису польським автором реакції самих городян на «широкомасштабну ерозію центру» у «програмово централізованому світі комуністичної держави». Відповіддю, як пише Яжемб- ський (і свідчить Андрухович) було «відторгнення його нової форми суспільством, втеча в периферійність і маргінеси, нарешті — переміщення того, що ще функціонувало в центрі — літературного життя — до “підземної” самвидавчої діяльності, котра зі своєї природи не визнає над собою жодної центральної влади».64
Швидке одужання Кракова, на думку Яжембського, зумовлене не лише поступовим оздоровленням економіки (і політики) у посткомуністичній Польщі, а й загальною відпір- ністю старого, глибоко вкоріненого в історичну традицію міста щодо'нівеляційних зусиль авторитарної влади.
У Кракові - попри боротьбу влади з кам’яничниками та їхніми кам’яницями - функції ринку та його околиць залишилися незмінними, він є й далі велетенською помпою, що пе- репомповує через центр міста тисячі людей, забезпечуючи їх місцем зустрічей, обміну думками й постійно зміцнюючи їхнє почуття тотожності. Наважуся стверджувати, що саме цей просторовий лад, який консервує міфологію, вирішаль¬


Галичина між Сходом і Заходом
221
ним чином вплинув на імунітет краківського суспільства щодо комуністичної пропаганди, на його закоріненість у традиції... Місто, завдяки цьому, виявилось у певному сенсі культурно самодостатнім, відпірним щодо політичних послань з- під знаку комуністичної ідеології, яка вабила візією “кращого майбутнього” та “авангарду історії”.65
Можна припустити, що й Львів, перетривавши лихі со- вєтські часи, перетриває й лихі постсовєтські і що «процеси суспільної деструкції» не зайдуть тут занадто далеко, адже й тут, як у Кракові, «старий центр, хоч і розорений, і позбавлений привабливості як місце для проживання, попри все залишився агорою», на якій зустрічаються городяни. В кожнім разі, пророблене Єжи Яжембським зіставлення Кракова і Варшави - і подібне зіставлення Львова та Києва в Андру- ховича - дають певні підстави для оптимізму:
Мешкати у Кракові й мешкати у Варшаві завжди означало дві різні речі. Особливо у XX столітті ці різниці були роз’ятрені до найбільшого ступеня. Краків як “дім” неначе давав сховок від історії, завжди був міфічною садибою, близькою до національних святинь і святості, “польськйм Акрополем”, а отже “домом-святинею”, де кожний елемент глибоко зако- рінено в часі й традиції. Інакше з Варшавою — даючи почуття екзистенції “поблизу життя”, в центрі політичних та економічних подій, вона увиразнювала ненадійність дарованого людині осідку... Життєздатний і експансивний базар на площі Дефіляд сьогодні є радше сймволом хаосу та нової деградації. Довкола досить безладно ростуть нові хмарочоси, уособлюючи економічний тиск на центр столиці. Але розміщений у центрі базар ніби задає тон цим перемінам, зосереджуючи в собі все найнепривабливіше, що тільки є в експансії капіталізму: агресивність, гонитву за грішми, зневагу до бідніших і слабших, витіснення традиційних вартостей дешевиною.66
На відміну від усіх інших європейських столиць у Києві немає “свята, яке завжди з тобою” — попри формальну насиченість міського існування всілякими народними гуляннями. Велетенські пересування знеосіблених людських потоків, взаємна настороженість, ізольованість, налаштованість на


222
Дві України
боротьбу, агресію, відсутність імпровізації, веселощів духу і гри в людських стосунках — усе це свідчить про київську людність як про гігантську хаотичну збиранину чужих і непотрібних одне одному людей. Ні, в Києві аж ніяк не зауважиш тієї нестерпної легкості буття, якої так багато в Парижі, Празі, Белграді чи навіть Нью-Йорку.67
Львів усе-таки значно живіший, а львів’яни, попри помітний брак «соціального капіталу», справедливо відзначений професором Грицаком, усе-таки солідарніші: «це велика родина, 1а £аші1іа, мафія», - як жартома написав Андрухович, визнавши врешті, всупереч самому собі, що «Львів аж ніяк не деградує»; щоправда, «він і не прогресує», - залишаючись «самим собою, навіть у тимчасово розладнаному стані». Московський публіцист Віталій Портников, який написав, що Краків «для мене це не просто місто, без якого неможлива Польща, для мене це місто, без якого неможлива європейська цивілізація», міг би сказати подібне й про Львів:
Місто може бути заможним, однак навряд чи стане європейським, якщо в його житті не буде чітко відбиватися особливий цивілізаційний ритм. Місто може бути бідним, однак те, як поводяться його мешканці, те, як вам подають каву і які книжки читають у міському парку, може точно засвідчити - ви у Європі... [Тим часом] у Москві... як Європу не будуй, а хвацькість купецького багатства відчувається в кожному новому готелі, в кожній новій роботі скульпторів і реставраторів.68
Можна, звісно, посперечатися з автором, чи Москва справді є «гармонійно “євразійським” маґаполісом» і чи на Майдані Незалежності в Києві справді втілено «степову азіатчину» (як на мене, то в обох випадках, як і, зрештою, у випадку Варшави, йдеться насамперед про поквапливе й поверхове засвоєння «американщини»). Але головний месидж Портникова цілком слушний, і цілком невипадково, гадаю, він збігається з Андруховичевими наріканнями на брак «відчуття форми»:


Галичина між Сходом і Заходом
223
Можна завалити наші порожні полиці прерізним товаром світового класу - все одно забракне тих, які зуміють його не по-жлобськи розташувати на отих полицях. Можна відкрити безліч приватних крамничок з усякою всячиною - все одно в них забракне дзвіночка при дверях і чемного вітання власника.69
І для москвича (частково киянина) Портникова, і для ста- ніславця (частково львів’янина) Андруховича Краків є тим ідеальним (і, звісно, до певної міри ідеалізованим) місцем, де «атмосфера старої Європи з її відчуттям гідності міста... розповсюджується на його мешканців»,70 і де здійснюється та «центральноєвропейська» програма, яку інший напівльві- в’янин-напівстаніславець Юрко Прохазько вважає конечною для Галичини: «практикування універсальної культурної постави і суспільної відкритости, що не вступає в конфлікт, а навпаки, вдало поєднується і відтінюється географічною провінційністю, культивування локальної свідомости та іден- тичности на тлі сповідування спільних вартостей європейської культури».71
Краків, без сумніву, може відіграти сьогодні для Львова ту саму «взірцеву», «наставницьку» і водночас партнерську роль, що й уся Польща для України. Проте зрозуміло також, що самої лише обопільної згоди й бажання тут мало. Має бути ще й взаємоприйнятна і взаємно запотребувана програма співпраці, яку я спробую коротко - у найзагальніших рисах - окреслити.
Нова Європа: шанс для регіонів
Після того, як усі центральноєвропейські країни стали членами НАТО, а відтак і ЄС, Україна на повен зріст зіткнулася з проблемою геополітичної ізоляції, зокрема у зв’язку з евентуальним приєднанням усіх її західних сусідів до Шенґен- ської угоди і, відтак, запровадження на всьому її західному кордоні жорсткого візового режиму. Для багатьох проєв- ропейськи зорієнтованих українських інтелектуалів такий розвиток подій виявився своєрідною катастрофою, крахом


224
Дві України
їхніх надій на «повернення до Європи» та взаємопов’язаного
з 	ним проекту «національного відродження». Ці апокаліптич- ні настрої підсилювалися, з одного боку, бездарною політикою українського керівництва, а з іншого - безвідповідальними заявами західних лідерів, для яких
після переміщення східного кордону ЄС на східні кордони Польщі нема жодного сенсу розмірковувати про якесь подальше розширення в цьому напрямку. Східне християнство - це інша цивілізація, антагоністична щодо ліберальної, плюралістичної, демократичної Європи, яку Гантінгтон палко прагне оборонити. Словом, існує справді потужний макро- аргумент на користь культурного кордону, який вперше збігся з кордоном політичним та економічним, й існує висока ймовірність, що докладатимуться дедалі дужчі зусилля, щоб остаточно зафіксувати і якомога укріпити “Фортецю Європи” по західний бік від цього нового кордону.72
Для галичан, котрі в переважній більшості не вважають себе «східними християнами» і культурно себе ототожнюють більше з Віднем і Краковом, ніж Москвою і Петербургом, справді важко збагнути, чому проектанти «нової Європи» передбачили у ній місце для Анкари і Тірани, але не для Львова, Дрогобича і Чернівців. Львівський філософ і культуролог, редактор опінієтворчого журналу «ї» Тарас Возняк жорстко оцінює поширення євроатлантичних структур на схід як мар- ґіналізацію України та встановлення нової «залізної» (позірно «вельветової») завіси на її західному кордоні. Юрій Андру- хович у кількох нарисах намагається відповісти на травматичне для багатьох українців запитання: чому за всієї подібності українських проблем до турецьких, албанських, румунських і македонських, Європейський Союз каже «усім їм - так, а нам - зась?»
Не мощ позбутися враження, що Межа, котра до кінця 1991 року являла собою західний державний кордон Союзу PCP, виявилася чимось значно суттєвішим, ніж сам цей державний кордон. Ще трохи - і я почну приписувати цій межі суто метафізичні властивості. За винятком “легітимної” Балтії...


Галичина між Сходом і Заходом
225
весь інший пострадянський простір уявляється Заходові передусім територією, чи краще сказати, зоною “неуспішного” реформування старої системи. Не беруся судити, наскільки це саме реформування є “успішнішим” у тій же, наприклад, Румунії чи Болгарії. Але припускаю, що менеджерам ЄС простіше і зручніше зафіксувати імперію зла в її радянських межах. Саме тому небуденні кошти, вкладувані сьогодні в модернізацію східних кордонів розширеного ЄС (вони ж - західні кордони колишнього СРСР), швидше за все, покликані зафіксувати статус-кво назавжди.73
Юрій Андрухович, звісно, знає причину, котра полягає «у задавненому, глибинному стереотипі, який українська влада за всі 11 років державної незалежності так і не спромоглася подолати», «бо й долати нічого їй не хотілося». Він знає також, що цей стереотип не є цілком безпідставним, бо Межа справді існує, відокремлюючи «іншу якість доріг», іншу «манеру вдягатися», інший «спосіб життя» - «всю цю побутову обрядовість з іншими правилами у взаємостосунках, іншою - колективістською - етикою, іншими уявленнями про товариськість, а також іншими напоями на святкових столах і на щодень». Більше за те,
в цій інакшості йдеться про щось глибше і ґрунтовніше - можливо, про візантійську ментальність, згідно з якою правда вища від закону, а оскільки у той же час правда у кожного своя, то будь-яка західна спроба насадити за межею своє за- коновладдя приречена на освистування і саботаж. Найда- лекоглядніші з соціопсихоаналітиків уже давно виставили свої діагнози про абсолютну деспотію як єдино можливу форму хоч якогось правління таким візантизованим суспільством, позаяк жодна з демократичних моделей тут не проходить... Але я не хочу з цим погоджуватися - щиро кажучи, короткозорість мені значно симпатичніша, ніж далекоглядність, отже, я не хочу віддавати своїх останніх територій жодній абсолютній деспотії.74
Галичина, поза сумнівом, є однією з тих символічних «останніх територій», що їх боронить і боронитиме від агресивного (пост)совєтизму не лише Андрухович, а й уся прозахідна


226
Дві України
українська інтелігенція. Для кожного з них Галичина є тим клаптиком України, котрий здатен - завдяки своїй польсько- австрійській спадщині - певним чином легалізувати і легітимізувати європейські амбіції усієї країни - достоту як невеличкий клаптик Туреччини на Балканах легалізував і легітимізував її аж ніяк не очивидну для всіх «європейськість». Звичайно, усі ці претензії та риторичні жести мають бути доповнені рішучими внутрішніми змінами (які у Туреччині поки що йдуть дещо краще, ніж в Україні), проте шанс, гадаю, все-таки залишається - попри елегантний цинізм Заходу, нахраписте хамство Москви та безпросвітний ідіотизм Києва.
Події останніх років дають змогу зробити два підставових висновки стосовно майбутніх взаємин України з «Європою». З одного боку, гадаю, цілком очивидно, що українські олігархічні еліти зацікавлені в добрих стосунках із Заходом значно більше, ніж це може видаватися з антизахідної пропаганди у провладних мас-медіях чи показного фліртування в скрутні політичні моменти з росіянами. Попри серйозні (і справедливі) удари, завдані Заходом по гідності українських керівників (у зв’язку із «кольчужним» скандалом, справою Гонгадзе тощо), вони вперто декларують своє бажання інтегруватись у європейські та євроатлантичні структури - дарма що не мають насправді, судячи з їхніх практичних дій, жодного наміру ці свої декларації здійснювати. Можна припустити, що олігархічні еліти на особистому рівні (на рівні власних банківських рахунків, нерухомості тощо) вже досить глибоко «інтегрувалися» у Європу і тепер мусять остерігатися можливих санкцій та правдивої ізоляції, застосовуючи для самозахисту фальшиву (маскувальну) «євроінтеґраційну» риторику та імітуючи сякі-такі «демократичні» процедури всередині країни.73
З іншого боку, не менш очевидним є те, що Захід за всього свого егоїзму, лицемірства та москвофільської упередженості щодо України76 не є насправді ані однорідним, ані цілком не- віглаським. Сам той факт, що Україна не наразилася поки що на ті санкції з боку Заходу, що Білорусь, а Кучму не ізолювали тою мірою, що Лукашенка, свідчить, на мою думку, про певне, принаймні часткове, визнання Заходом важливості


Галичина між Сходом і Заходом
227
цієї країни, а можливо, й усвідомлення її перспективності. В кожнім разі, Україна сьогодні - чи не єдина республіка колишнього СССР (не рахуючи, звісно, не зовсім «совєтської» Балтії), де ще існує впливова демократична опозиція і де влада ще має шанс бути переобраною, а не переданою від одного авторитарного правителя до іншого. Припускаю, що саме тому західні лідери хоча й не дають Україні надій на європейський «рай», не поспішають однак проганяти її в євразійське «пекло», утримуючи натомість у такому собі «чистилищі».
Попередня домовленість польського та українського президентів про збереження Україною безвізового режиму для громадян Польщі та, відповідно, впровадження Польщею безплатних віз для громадян У країни до певної міри знімає проблему «залізної завіси» на польсько-українському кордоні й пом’якшує, сподіваюсь, панічні настрої та апокаліптичні візії багатьох прозахідно зорієнтованих українських інтелектуалів. Беручи до уваги, що польсько-український кордон щороку перетинає кільканадцять мільйонів українців і лише кількасот тисяч поляків, можна належною мірою оцінити політичну вагу цього кроку, зробленого для України Польщею.
Попри певні недоліки, які матиме для українців вступ Польщі до Євросоюзу та Шенгенської зони, переваги видаються мені набагато істотнішими. Україна в особі Польщі здобуває не «адвоката» (як це стверджують запальні публіцисти, забуваючи, що далеко не кожен польський уряд захоче виконувати цю малоприємну функцію для наявних нині в Україні керівників), а щось набагато важливіше. Польща - це чи не єдина країна в Європі (а відтак і в ЄС), котра має певну українську політику, певну візію України, певне знання, підтримуване не лише професійними експертами та відданими по- льсько-українському порозумінню інтелектуалами, а й ширшою мережею навчальних закладів (сьогодні, здається, у Польщі є більше катедр та студентів україністики, ніж у всіх інших країнах Європи разом узятих), компетентними масме- діями (чільні польські газети мають постійних кореспондентів у Києві - на відміну від західних видань, котрі використовують нештатних працівників або ж покладаються на здебільшого тенденційну інформацію з московських офісів) тощо.


228
Дві України
Попри переважно негативне ставлення більшості поляків до України та українців (лише 12% опитаних вказали на позитивні емоції, пов’язані з Україною, натомість 50% - на негативні),77 вони мають проте в українських справах одну надзвичайно важливу перевагу перед іншими європейцями - «інтерес і прив’язаність до східних територій... зумовлені тривалими історичними зв’язками з колишніми польськими “кресами”, котрі є сьогодні частиною України, Білорусі та Литви і містять істотну частку польської національної спадщини та значну польську меншину».78 Саме ці «інтерес і прив’язаність» («interest and commitment») дають українцям набагато кращі шанси на порозуміння і співпрацю з нібито «неприхильними» до них поляками, ніж із «нейтральними» чи, радше, байдужими чехами, французами чи італійцями. Бо «неприхильність» у цьому контексті є насамперед реакцією на певні, вкрай непривабливі політичні та економічні реалії сьогоднішньої України і лише в другу чергу наслідком негативних історичних стереотипів (котрі, як показують ті ж таки соціологічні опитування, слабнуть із віком та зростанням освіченості респондентів).79 Саме «інтерес і прив’язаність», а не «негативні асоціації, що виникають у зв’язку з Україною», зумовлюють виразно конструктивну настанову абсолютної більшості поляків на співпрацю зі східним сусідом. За даними соціологів, 83% опитаних вважають за необхідне розвивати економічну співпрацю, 75% - політичну, 60% переконані, що Польща має підтримувати Україну на міжнародній арені, і навіть за економічну допомогу Україні висловлюється 47% опитаних поляків проти 35%. А з іншого боку, лише 6% опитаних твердо переконані, що не варто приділяти Україні забагато уваги.80
Назагал, можна очікувати, що польська компетентність та зацікавленість в українських справах справлятиме певний вплив на загальну компетентність і зацікавленість у цих справах країн ЄС. В кожнім разі, як слушно зауважив польський аналітик Єжи Кранц, «лише будучи членом інтеграційної структури, можна повною мірою використовувати можливості впливу на напрямок її розвитку».81 А з іншого боку, завдяки ЄС


Галичина між Сходом і Заходом
229
і через ЄС Польща диспонуватиме значно більшими ресурсами й можливостями для здійснення відповідної політики на Сході.
Що ж до України, то навіть за песимістичного сценарію - фальсифікації президентських виборів 2004 року і передачі влади олігархічному спадкоємцеві Леоніда Кучми - українські еліти, як я вже пояснював, усе одно будуть змушені якщо й не здійснювати, то принаймні імітувати проєвропейську орієнтацію та відповідну внутрішню й зовнішню політику. Це зокрема означає, що реальні прихильники європейської інтеграції України та польсько-українського співробітництва будуть змушені працювати у своєрідному «коридорі» між двома взаємовиключними імперативами: задекларованим, а проте нещирим прагненням українських властей «рухатись у Європу» та їхнім прихованим, зате щирим небажанням нікуди рухатись, себто приймати західні правила врядування в політиці та економіці («грати за правилами, а не гратися з правилами», як влучно окреслив головну проблему української неправової держави Хав’єр Солана).
На практиці це означає, що прихильники польсько-українського співробітництва та євроатлантичної інтеграції будуть відчутно обмежені у своїх можливостях через прихований, або й відвертий саботаж їхніх ініціатив українською владою, не зацікавленою насправді ні в якому співробітництві та інтеграції, що може порушити їхній недемократичний та неправовий спосіб урядування й господарювання. Водночас ці можливості будуть потенційно досить широкими - з огляду на зроблені українською владою декларації та, відповідно, готовість суспільства тиснути на владу, спонукаючи її до виконання своїх «європейських» зобов’язань. Згадані декларації дають зокрема можливість недержавним організаціям, а також органам місцевого самоврядування по обидва боки польсько-українського кордону активізувати співпрацю, легітимізуючи її «генеральною» (начебто) лінією українського уряду.
Наразі я нічого не говоритиму про перспективи економічного співробітництва - і то не лише тому, що це не є темою мого дослідження, а й тому, що ця сфера з українського боку перебуває фактично за межами чітких і прозорих правих від¬


230
Дві України
носин, наражаючи польських (і взагалі, зарубіжних) партнерів на надто великі ризики в олігархічних джунглях. Хоча припускаю, що будівництво нафтогазових трубопроводів чи європейських автомагістралей через територію Польщі та України (зокрема через Вроцлав, Краків та Львів до Києва) може бути перспективним за всіх обставин.
Мене, однак, більше цікавить гуманітарна сфера, де без великих економічних ризиків та значних затрат можна зробити досить багато за наявності самої лише доброї волі. Насамперед це стосується сфери наукових досліджень, освіти, культури, інформації, а також туризму, про який - з огляду на перспективи Львова і Кракова у новій Європі - варто буде сказати більше. Вже сьогодні без значних інвестицій можна було б відкрити кілька українських книгарень у Польщі і кілька польських книгарень у більших містах України, забезпечивши для них митні пільги при обміні не лише книжками, а й національною періодикою та відео- й аудіопродукцією. Вже сьогодні можна істотно розширити обмін радіо- й телепрограмами, художніми виставками, концертами, театральними виставами - для цього українському урядові варто було б створити у Варшаві свій відповідник Польського Інституту, що вже кілька років діє у Києві, а відтак і подбати про координацію діяльності цих двох інституцій. Вже сьогодні можна було б налагодити вивчення польської мови в українських середніх школах, беручи до уваги не лише її безумовну перспективність у плані нашої європейської інтеграції, а й значно більшу доступність порівняно з англійською чи німецькою. Вже сьогодні можна інтенсифікувати обмін студентами та школярами, зокрема й у рамках літніх таборів молоді.
Зрозуміло, що в усіх цих програмах Львів і Краків могли б відігравати помітну роль, причому місцеві органи влади та неурядові організації могли би зробити тут досить багато, навіть без допомоги (поки що вельми сумнівної) з боку Києва. Але є одна галузь, де, як мені здається, Львів і Краків могли би відігравати не просто помітну, а виняткову роль - беручи до уваги їхню приналежність до одного культурно-історич- ного регіону та бурхливий розвиток індустрії розваг у су¬


Галичина між Сходом і Заходом
231
часному світі. Ця галузь - культурний туризм - передбачає дедалі дужчий попит на культурні продукти, зокрема - на унікальну культурно-історичну спадщину, котра, за влучним висловом Яцека Пурхлі, «у багатьох країнах, зокрема й менш розвинених, є своєрідним маховим колесом для розвитку туристичної індустрії», «засобом і потенціалом для використання зокрема на рівні регіонального розвитку».82 Українським теоретикам, практикам, а тим більше - менеджерам культури варто справді звернути увагу на застереження польських колег, що «розвиток, сила й вітальність культури залежать уже не тільки від праці творців культури, а й рівною мірою від здатності її виробництв до створення і поширення культурних товарів і послуг»; сьогодні дедалі безперспективнішим стає вузькогалузевий підхід до культурних проблем - «без зв’язку з різними цивілізаційними явищами: зростанням можливостей комунікації між людьми, розвитком електронних мас-медій, збільшенням вільного часу, розширенням споживання масової культури чи, власне, розвитком культурних індустрій».83
Культурні індустрії, - стверджує інший польський дослідник, - улягають глобалізації, як і всі інші. Улягають навіть більшою мірою, тому що продукують символи, які легко перемістити на глобальний рівень за допомогою Інтернету, супутників, електромагнітних хвиль. Ми є свідками експансії ринку символічних продуктів, що пов’язано передусім з синергічною дією ринку, (теле)комунікаційних технологій, свободи інформаційних і культурних трансферів та зрослого добробуту суспільств, котрі споживають відносно більше символічних благ, ніж матеріальних. Наслідком цього процесу є глобалізація засобів, засягу, але не конче змісту. Поруч із гомогенними товарами й символами, до міжнародного обігу може потрапити кожен витвір локальної (національної, регіональної) культури, який зацікавить споживача поза країною свого створення. З національних чи регіональних культур “виймаються” їхні смаки, запахи, образи, звуки і впроваджуються у ширший обіг... Це означає, що така глобалізація не стільки гомогенізує культури, скільки плюралізує світ, завдяки - не біймося цього сказати - продажу багатокультурнос-


232
Дві України
ті та різнорідності. Маємо, отже, справу не так з уніфікацією, як
із 	глобалізацією різнорідності, а це означає, що виграють ті культури, які зуміють зробити свої достоїнства видовищними, перетворити їх на ринковий продукт із добрим ПОПИТОМ...84
Українці, як, напевно, й поляки та інші східноєвропейські народи, що тривалий час розвивалися в бездержавних умовах, під постійною загрозою з боку сильніших сусідів, звикли всіляко фетишизувати свою культуру (мову, історію) як останній притулок національної ідентичності, храм і фортецю, школу й університет, парламент і уряд. Відтак вони й досі підозріливо ставляться до всього, що начебто профанує культуру, знижує її, перетворює на чисту розвагу, товар, предмет масового (та ще й космополітичного!) споживання. В Україні ця підозріливість тим сильніша, що загроза глобалізації сприймається тут не тільки й не стільки як наступ всюдисущого американського кітчу, скільки як постколоніальне домінування ще агресивнішого (і низькоякіснішого) кітчу російського.
Але водночас у багатьох культурологів, особливо молодшого покоління, з’являється розуміння, що культура - це не лише «все найкраще, що є в людських умах і словах» (як вважав колись Метью Арнолд), а й «уся цілісність способу життя» («а whole way of life», як стверджує Реймонд Вільямс); а тому, замість ритуальних прокльонів на адресу «московського колоніалізму», «навали голлівудівського кітчу» та «пле- беїзації українського суспільства», слід перейти до спокійного аналізу того, що відбувається:
Позбувшись “залізної завіси”, ми відкрилися не лише для вільного ринку з його позитивними й негативними аспектами, а й для постіндустріального культурного простору, з його глобалізаційними тенденціями. Культурні практики сучасних людей досить швидко змінюються - й українці тут не становлять винятку. Книжок та часописів читають дедалі менше, ще менше вони стають предметом культурної дискусії. Електронні засоби “донесення культури” до споживача явно домінують; натомість узвичаєне привілейоване ста¬


Галичина між Сходом і Заходом
233
новище так званої “високої” культури швидко втрачає суспільну леґітимність, еталонність, - принаймні порівняно
з 	культурою масовою, комерційною.85
З’являється також розуміння, що глуха оборонна постава супроти глобалізації-уніфікації-комерціалізації не є для локальних культур жодним виходом; потрібне активне засвоєння її механізмів та пристосування до її умов: «Соціокуль- турна та цивілізаційна глобалізація сьогодні дійсно гомогенізує і “розчиняє” в собі лише слабкі локальності, - локальності структурно та функціонально неповні».86 Натомість активною відповіддю локальних культур на виклики глобалізації має стати глокалізація - поняття, утворене з контамінації термінів «глобалізація» та «локалізація», що передбачає «повніше і всебічніше врахування реальних культурно-цивілі- заційних контекстів, де відбувається осмислена рецепція гло- балізаційних (глобалізуючих) інновацій, “обростання” цих останніх сенсоутворюючими компонентами (уже на рівні пси- хосемантики самої свідомості), їх нова контекстуалізація та нова інтертекстуалізація».
Це останнє, - продовжує український антрополог, - наче “до- плюсовує” до глобальних значень тих чи тих артефактів певні локальні смисли, чи щось “відмінусовує” від них у значеннєво-функціональному плані (лакуни смислів). Нам здається, що глокалізація (яка передбачає взаємодію - хай навіть і асиметричну - глобального та локального, їх інтерференцію, а не лише просту механічну дифузію потоків глобалізації) - це цілком релевантна і евристична наукова категорія, яка може добре попрацювати і в українській науці про глобалізацію (і в соціології, і в політології, і в етнології чи соціоантрополо- гії).87
Галичина - Східна й Західна, «українська» і «польська» - є по-своєму ідеальним регіоном для здійснення глокалізацій- них стратегій - як з огляду на «особливу систему смислів, притаманну етнолокальному досвідові»88 цього регіону, так і з огляду на згадану вже тенденцію до «продажу різнорідності» у зв’язку з підвищеним попитом на «що-небудь туристично цікаве - вигадливість, креативність, специфічність»:


234
Дві України
Сьогодні, у ринковій економіці, спостерігаємо небувалий розквіт регіональних та локальних культур. Кожне містечко, гмі- на мають щось особливе до пропозиції й багато роблять, аби ту свою особливість підкреслити... Чимало європейських регіонів і погранич отримують економічний зиск зі своєї різнорідності. Жодна місцева, регіональна влада в Західній Європі не затушовує свого багатокультурного й багатоетнічного обличчя, навпаки - всіляко його увиразнює, і то не лише тому, шо цього вимагають європейські стандарти, а й тому, шо це виплачується, дає додаткові козирі для регіонального розвитку.89
І Львів, і Краків - кожен окремо - поза сумнівом, відповідають усім цим вимогам; і одне, й друге місто, незалежно одне від одного, можуть стати (власне, Краків уже став) поважними центрами «продукування спадщини», осередками культурної індустрії та туристичного бізнесу. Але разом, у рамках одного культурно-історичного регіону, взаємодія цих міст може дати кумулятивний ефект, витворюючи нову, ще багатшу якість, котра походить із внутрішньої напруги, внутрішніх суперечностей, примхливої гри історичних різнорідностей у понадчасовій єдності. По суті, йдеться про своєрідну дина- мізацію регіону, репрезентацію його спадщини як захопливого сюжету у часовому вимірі й просторовому, етнокультурному й геополітичному.
Т.С.Еліот писав свого часу про «дві супротивні тенденції у взаєминах будь-яких двох культур, що зрівноважують одна одну: притягування й відштовхування». «Без притягування, - вважав він, - вони не зможуть впливати одна на одну, без відштовхування вони просто не збережуться як окремі культури: одна неодмінно поглине іншу, або ж обидві зіллються в іще якусь третю».90 Польська культура і українська, здається, щонайкраще відповідають цим вимогам: вони достатньо близькі, споріднені, щоб розуміти одна одну й притягуватись, і досить далекі, відмінні, щоб сперечатися і відштовхуватись. Саме у Східній та Західній Галичині вони повною мірою втілюють ту «реальність національних культур», що є «не реальністю сегментів чи секторів єдиного європейського цивілізаційного комплексу», а «живою динамічною реальністю», котру ук¬


Галичина між Сходом і Заходом
235
раїнський автор влучно окреслює (в термінах Леві-Стросса) як «коаліцію культур»:
Це не просторова їх співприсутність, не взаємо-дія їх у певних макроареалах чи регіонах, а такий їх внутрішній динамізм і такий їх спосіб взаємозв’язку, що у своїй сукупності випра- цювали і певне поле комплементарності цих культур (як взаємодоповнювальність інакшостеії), і самі ті структурно-функціональні механізми цього європейського поля, які повсякчас генерують невідступну потребу у такій взаємодоповнювальності (навіть коли зв’язок ситуативно розгортається у гостро-контраверсивній формі, ба навіть, як історична колізія). Це дійсно певна коаліція взаємодоповнювальних культур, як у сенсі аж ніяк не тотожного репертуару цілей та цінностей різних суспільств у Європі; різних (але взаємодоповнювальних!) способів та шляхів реалізації цих цілей; так і, зрештою, усталеною взаємною потребою у такій взаємодоповнювальності.91
Все, що стосується «коаліційності» і «кумулятивності» європейської культури, автор поширює і на європейську історію:
Властиво, європейський історичний процес, спільна історія Європи як така, тому лише можливі, що вони є тією динамікою - не динамікою подієвості та голої фактуальності, а глибинною динамікою взаємоопосередкованих цивілізаційно- культурних процесів, - що реалізуються через співдію (навіть і через “зіштовхування” та “дисонанси”) рівновекторних національних чинників. У цьому контексті різновекторність не є дисфункціональною, чи дезадаптивною, а, навпаки, корисною, стимулюючою, дієвою, ще й тому, що т.зв. спільний досвід європейської історії, що має, як і кожен досвід, кумулятивний характер, накопичується кожною європейською нацією по-різному. Власне це і створює передумову повнішого збереження діахронного культурного досвіду, а також багатоаспе- ктнішу реактуалізацію його у “поліфонічній” множинності усіх його пере-перетлумачень. Тому й історична пам’ять Європи є також коаліцією різних, нетотожних історико-культурних, пси- хо-мнемічних, габітуальних досвідів та різних способів реінтер- претації цього досвіду, різних версій європеїзму.92


236
Дві України
З формального погляду, і Східна Галичина, і Західна відповідають «євросоюзівським» означенням регіону як «вочевидь єдиної території, на якій існує спадкоємність і населення якої поділяє певні спільні цінності та намагається зберігати і розвивати свою самобутність з метою стимулювання культурного, економічного і соціального прогресу».93 Реґіона- лізація є сьогодні важливим аспектом євроінтеграції під егідою ЄС, а концепція “Європи регіонів”, проголошена відповідною декларацією 1996 року, виглядає вельми своєчасною та переконливою відповіддю на побоювання багатьох учасників євроінтеграції щодо надмірної забюрократи- зованості наднаціональних структур ЄС, їх відірваності та байдужості до місцевих потреб і нездатності захистити регіональну самобутність від глобальної уніфікації. Однією з ключових засад регіональної політики Євросоюзу вважається нині субсидіарність - «перенесення механізму вирішення важливих проблем на рівень їх виникнення». Ця засада передбачає зокрема право регіонів «здійснювати діяльність у рамках міжрегіонального і транскордонного співробітництва у сферах, що належать до їх компетенції».94
Практичне втілення цих засад стало для Євросоюзу ефективним засобом «підтягування» соціально й економічно відсталіших регіонів до середньоєвропейського рівня, формування в них своєрідних «полюсів зростання» і «полюсів розвитку», а також розкриття прихованих ресурсів і можливостей у регіонах відносно благополучних чи навіть квітучих. Для декого «Європа регіонів» виглядає взагалі ледь не панацеєю від усіх глобалізаційних лих і загроз:
Це куля, центр якої розташований скрізь, а межі - ніде. Таке специфічне означення Бога, сформульоване герметиками і засвоєне - через середньовічних містиків - християнством, видається напрочуд придатним і до наших міркувань. Виникнення малих і більших регіонів у Європі - це виникнення автентичних центрів, розташованих якнайближче до людини
і 	здатних якнайповніше відбивати її інтереси. Цей процес конче потрібен у період становлення Євросоюзу, потрібен саме для рівноваги. Відкривання або й ліквідація кордонів спричи¬


Галичина між Сходом і Заходом
237
няє реакцію місцевих спільнот на загрозу зоднаковіння, спонукаючи їх усіляко підкреслювати свою інакшість та різнорідність... Становлення регіонів - це пошуки центру, рух досередини. Й водночас - променистий центр відкриває кордони, тамує наші побоювання щодо відкриття й перемішування, й підвищує шанси на втілення ідеї європейської спільноти.95
Українські автори поки що не виявляють подібного ентузіазму - можливо, з огляду на примарність шансів самої України на прилучення до цієї благословенної «єдності в різнорідності», - хоча й визнають важливість процесів реґіоналіза- ції для кращого «використання національних ресурсів та потенційних можливостей країни», «збереження та зміцнення її позицій у глобалізованому світі».96 Україна, на відміну від Польщі, не є навіть кандидатом у члени Євросоюзу, а отже, й не може розраховувати на участь у більшості ініціативних програм ЄС (за кількома винятками) та отримання необхідних субсидій із «союзного» фонду. Що ще гірше, Україна, на відміну від Польщі, не здійснила досі ані адміністративної реформи, ані реформи місцевого самоврядування - в бік розширення повноважень регіональних органів влади. Це істотно обмежує можливості співпраці між регіонами, між тим таки Львовом і Краковом, Східною Галичиною й Західною, хоча й не перекриває їх цілковито.
Львів, звичайно, не стане найближчим часом для поляків та українців тим, чим став Страсбург для французів і німців після примирення. Але членство Польщі у Євросоюзі, поза сумнівом, відкриває для Львова нові можливості. Йдеться не лише про ймовірне лобіювання Польщею - у віддаленій перспективі - асоційованого членства України в ЄС, скасування візового режиму для українців країнами Шенґенської зони, залучення України до якомога більшого числа євросоюзів- ських проектів, зокрема коли йдеться про міжрегіональне співробітництво. Завдяки своїй близькості до Польщі (не лише географічній, а й культурній, психологічній), Львів, як вважають оптимісти по обидва боки кордону, «міг би стати “локомотивом”, який потягне Україну на захід. Це може ви¬


238
Дві України
рішально вплинути на його новий розквіт, даючи тим самим великий шанс молодим, здібним українцям».97
Для цього, додам, їм не треба «розбудовувати Україну» - варто зайнятися своїм власним містом, під’їздами, вулицями, громадськими вбиральнями. Посадити на своїх підвіконнях герань, поприбирати з газонів сміття, повісити над дверима крамниці дзвіночок.
Вдатись до «органічної праці» чи, як сказав би професор Грицак, до накопичення доброякісного соціального капіталу.
1 Jaroslaw Hrycak, “The importance of being a Galician: Issue of Identities in Borderlands”, Inauguration lecture at the opening of the Cracow Summer School, July 15, 2002.
2 http://www.ukrstat.gov.ua/Perepis/PidsPer.html. Істотне зменшення населення зафіксоване практично в усіх регіонах України, що пов’язане як з характерним для всієї Європи переважанням смертності над народжуваністю, так і з значною економічною еміграцією.
3 Див. Орест Друль, «Асиміляційні та акультураційні процеси у Львові», Незалежний культурологічний часопис №23, 2002, сс. 182— 183. Цифри взято з соціологічних опитувань, оскільки офіційних даних перепису, що стосуються етнічного складу міст, ще не опубліковано. Натомість уже є дані по областях. У Львівській області проживає 2627 тис. осіб - на 121 тис. менше, яку 1989 р. З них 2471 тис. (94.8%) українців, 92.6 тис. (3.6%) росіян, 18.9 тис. (0.7%) поляків, 5.4 тис. (0.2%) білорусів; частка інших меншин не перевищує 0.1%.
4 Там само, сс. 180,182.
5 «Уживання тої чи тої мови має велике символічне значення в полі- тизованому мовному середовищі, однозначно ставлячи мовця по той або той бік ідеологічної барикади... Українські дисиденти Олекса Тихий і Василь Романюк чудово усвідомлювали цей символізм, по-дон- кіхотівськи закликаючи земляків протестувати проти державного упривілеювання російської мови, демонстративно розмовляючи по- українськи не лише в родині, а й на роботі, в громадській діяльності, на вулиці. Вони відчували, що вживання української рівнозначне опозиційності щодо совєтської держави». Alexander J. Motyl, Will the Non- Russians Rebel? (Ithaca, NY: Cornell University Press, 1987), p. 100.
6 «Галичина, як би ми не сміялися з її п’ємонтства, залишається генератором смути, заколоту, ми постійно когось підбурюємо, підбу- чуємо... Де ви щось чули про п’ємонтизм Донбасу? Чи п’ємонтизм Криму?.. Галичина насправді є центральною областю України, а Львів - реальною історичною і культурною столицею нашої держави.


Галичина між Сходом і Заходом
239
Київ - лише адміністративний і політичний осередок, грошевий мішок, який приваблює людей можливістю підзаробити... Боюся, аби наша столиця - Львів - не втратила, коли вона замкнеться на собі... Поки що ми маємо Львів, який дійсно впливає, і то суттєво на свідомість Східної України. Коли ви спілкуєтесь зі “східняками”... вони вас починають розпитувати про героїчних бандерівців, або мель- никівців, або начебто існуючих сьогодні (де вони?) хлопців з УНСО. Ми створили міт, як і належиться справжній столиці, як Київ свого часу вважався осердям православности та соборности, так ми пишаємося мітом українськости. Львів у наших мітах постає такою потугою, що гай-гай. З одного боку - ліси, куди бандерівці одразу можуть відступати, а відтак знову атакувати. З іншого боку - невичерпний людський резервуар. Тут постійно народжуються філологи й політологи, які розповзаються всією Україною, опановуючи командні висоти... Поки що Львів утримує чи то моральні, чи метафізичні форпости. Трішки чути голос звідси, бо нібито маємо право на нього. От коли такий голос лунає десь із Вінничини... то це сприймається екзотично... Ми маємо повне моральне право генерувати ідеї, генерувати культуру. Таку-сяку, але кращої ніхто не витворить по всій Україні... Українці ніц не зробили для того, щоб створити умови власної ідентифікації. Чомусь галичани мали крутитися-викру- чуватися... Все звідси проростало і відтак ніби втримувало Україну. Донбас би з радістю нас спекався - і тієї України, і того Києва. Але вони бояться нас. Тієї потуги, якої, може, насправді і немає. Це, зрештою, і не важливо. Важливо, що вони бачать образ, міт перед очима, - той могутній Захід, який або бульбою їх закидає, або багнетами по мочах заріже. Нас бояться і підсичують у себе параною. Тому ми можемо елементарно спекулювати на цьому». Антон Борков- ський, виступ на семінарі «Український федералізм: політичні аспекти», «/», №23, 2002, сс. 109-110.
7 Юрко Прохасько, «Каканія чи Цеканія? (про “місію Галичини”)», Критика, №7-8, 2002, с. 9.
8 До совєтських видань він потрапив допіру 1981 року (збірка «Лебеді материнства») без оригінальної назви «Український лев», під якою друкувався за кордоном (збірка «Берег чекань», 1965, та антологія «Шістдесят поетів шістдесятих років», 1967). Крім кількох дрібніших виправлень, совєтська цензура вилучила з вірша четверту строфу: «Сивий Львове! Столице моєї мрії, Епіцентре моїх радощів і надій, Вибухає душа, я тебе розумію, Але, Львове, хоч трішки мене розумій». Це скорочення виглядає дещо дивно, оскільки друга й п’ята (остання) строфи були насправді значно крамольніші: «Є міста ренегати, є просто байстрята, Є леви, що мурликають, ніби коти, Божевільно-


240
Дві України
байдуже облизують грати І пишаються з власної сліпоти. (...) Я до тебе прийшов із захопленням сина Од степів, де Славута легенди снує, Щоби серце твоє одчайдушно-левине Краплю сили хлюпнуло у серце моє».
9 «Залізно йдемо у гущі, несемо щити, як скрижалі. З Галича вітер цілющий, з Галича вітер державний». Ігор Калинець, Слово триваюче (Харків: Фоліо, 1997), с. 27.
10 Юрій Андрухович, Дезорієнтація на місцевості (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999), с. 9.
11 Ярослав Грицак, «Страсті по Львову», Критика, №7-8, 2002, с. 5.
12 Юрій Андрухович, «Мала інтимна урбаністика», Критика, №1-2, 2000, с. 9.
13 Там само.
14 «На сторінках книг зустрічаємо щасливі покоління родин, що живуть у злагоді, можливій лише тут, у цьому винятковому місті, спацеруємо разом з автором унікальними вулицями, площами й парками, старанно повторюючи за ним довгі переліки назв: Академічна, Брудець- ка, Гетьманські Вали, Оссолінських, Єзуїтський Сад; купуємо тістечка й книжки в єдиних правдивих цукернях і антикварнях, милуємося найгарнішими у світі вітринами крамниць у пасажі Міколяша, затримуємося біля аптеки “Під угорською короною”; з належною шанобливістю минаємо пам’ятники... й так далі, й так далі». (Катажина Котинська, «Львів, не зовсім реальний», Критика, №7-8,2002, с. 18). Авторка слушно зауважує далі, що «виникненню типового для післявоєнної польської мемуарної літератури образу Львова як землі, по якій течуть молочні й медові ріки, де кольори — яскравіші, звуки — дзвінкіші, а запахи — знадливіші, не останньою чергою сприяв той факт, що автори цих текстів покинули своє місто з примусу й без можливости повернутися. Бажання зафіксувати у пам’яті дедалі тьмяніші образи, рівно як і їх ідеалізація, властива мемуаристам усіх епох, підсилювалися вимушеністю й незворотністю розлуки».
15 Оглядаючи, серед інших текстів про Львів, спогади членкині ОУН Нати Ленко, Ярослав Грицак відзначає не лише спільну для подібних творів ідеалізацію міста («Світ, де їздять трамваї, є шоколадки й нема страшних поляків. Де можна купатися в лазничці, зустрічати знайомих і не ховатися, не боятися облав і пострілів. А ввечері йти до кіна»); він вказує також на спільний для всієї «лембергіани» топос: «У цій казці виразно проглядається австрійський Львів, цивілізоване місто на нецивілізованих землях». («Страсті по Львову», с. 4).
16 Андрухович, «Мала інтимна урбаністика», с. 9.
17 Андрухович, Дезорієнтація на місцевості, с. 10.
18 Там само, с. 11.


Галичина між Сходом і Заходом
241
19 Там само, сс. 39-40.
20 Прохазько, сс. 8-9.
21 Володимир Вітковський, «До проблематики “галицького проекту”», «/», №23, 2002, с. 258.
22 Мар’ян Долішній, Володимир Кравців, Володимир Симоненко, «Макрорегіоналізація України», «/», №23, 2002, сс. 11-12.
23 Сергій Романюк, «Політика регіонального розвитку в Україні: сучасний стан і нові можливості», «/», №23, 2002, сс. 70-72.
24 Роман Лозинський, «Хто такі галичани і чому вони стають сепаратистами», «/», №23, 2002, с. 296.
25 Влодко Костирко, «Чухраїнство», «7V, №23, 2002, с. 242.
26 Вітковський, згадана публікація, с. 260.
27 Грицак, «Страсті по Львову», с. 6.
28 Андрухович, «Мала інтимна урбаністика», с. 10.
29 Лозинський, згадана публікація, с. 300.
30 Романюк, згадана публікація, с. 75
31 Андрій Білоус, виступ на семінарі «Український федералізм: політичні аспекти»,№23,2002, с. 115. На тому самому семінарі Тарас Возняк навів не менш характерний приклад «колоніального» централізму - долю двох регіональних нафтопроводів, управління якими здійснювалося відповідно у Львові та Полтаві: «Київські владоможці об’єднали дві регіональні мережі, одна з яких свого часу забезпечувала ледь не 40% надходжень у львівський бюджет. Тепер створили конторку на 300 чоловік у столиці, які зараз “по понятіям” будуть централізовано все вирішувати. Обібрали і Полтавщину, і нас».
32 Юрій Шухевич, виступ на згаданому семінарі, с. 111.
33 Там само, с. 112.
34 Див. Юрий Зущик, «Пьемонт демократии в спячке», Корреспондент, 21 января 2003, с. 43.
35 Див., напр., Vlodko Kostyrko, “Ukrajinske doktrynerstvo і Halycyna”, «/», №23,2002, сс. 283-288. (В цій та інших статтях автор програмово послуговується латинкою замість кирилиці - неорганічної, на його думку, для галичан).
36 Олег Хавич, «Чи можливий проект west-ukraina.eu?»,«/», №23,2002, сс. 275,277. Див. також Любко Петренко, «Україно наша духовная», там само, с. 250.
37 «Багато часу втрачено, багато ресурсів витрачено. Можна їх розглядати як пожертву Галичини на українську справу, можна й надалі піднімати жертовність на стяги і гордитися цим, якби... цю пожертву Галичан матеріальним добробутом не розглядали цинічно як пожертву вбогого, якби терпіння задля України не розглядали як слабість і не користали з цього на шкоду українській справі». Орест Друль, «Україна vs українськости», «7V, №23, 2002, с. 171.


242
Дві України
38 Тарас Возняк, виступ на семінарі «Український федералізм: політичні аспекти», «/», №23, 2002, с. 108.
39 Антоніна Колодій, виступ на згаданому семінарі, с. 94.
40 Кость Бондаренко, «Західна Україна повинна домогтися статусу автономної республіки в складі України», «/», №23, 2002, с. 234.
41 Друль, «Україна vs українськости», с. 171.
42 Вітковський, виступ на згаданому семінарі, с. 97.
43 Ірина Боренько, «Що може регіон? Співвідношення територіальної організації держави і можливостей реалізації регіональних інтересів», «/»,№23, 2002, с. 123.
44 Хавич, згадана публікація, «/», №23, 2002, с. 275.
45 Вітковський, «До проблематики “галицького проекту”», с. 259.
46 Грицак, «Страсті по Львову», с. 6.
47 Там само, с. 5.
48 Там само, сс. 5-6.
49 Грицак, «Страсті по Львову», сс. 2,6.
50 Hrycak, op. cit.
51 Андрухович, Дезорієнтація на місцевості, с. 40.
52 Jerzy Jarzçbski, “Kraköw jako wspôlczesna forteca”, référât wygloszony na Miçdzynarodowym Kongresie Slawistöw w Tampere, 30 lipca - 4 sierpnia 2000.
53 Цю роль Кракова влучно окреслив у згаданій вище статті Єжи Яжембський: «На функціонуванні Кракова серед національних міфів міцно відбився факт його багатолітньої столичності. Вона відіграла велику роль у творенні міфу Кракова - тим більшу, можливо, що від XVII століття була столичністю втраченою, а все ж певним чином живою. Поступившися маєстатом на користь Варшави, Краків усе ж залишався “духовною столицею Польщі”, місцем коронації і поховання королів, Меккою митців і вчених, містом, віддаленим від минущих змагань за владу і гроші, - відданим передусім традиції, науці й мистецтву». (Ibid.) При цьому, як іронічно зауважує автор, «сповняння функцій “духовної столиці” не допомагало Кракову в економічному розвитку».
54 Андрухович, Дезорієнтація на місцевості, с. 118.
55 Григорій Грабович, «Мітологізації Львова: відлуння присутности та відсутности», Критика, №7-8, 2002, с. 11.
56 Юрко Прохасько, «Каканія чи Цеканія? (про “місію Галичини”)», Критика, №7-8, 2002, с. 8.
57 «Тепер уже можна з певністю сказати, - пише в тій самій статті Юрко Прохасько, - що Польща, програвши Східну Галичину реально, географічно, виграла на цій втраті ідеологічно і культурно. Біль від втрати Східних Кресів був таким сильним, що спонукав найкращу час¬


Галичина між Сходом і Заходом
243
тину польської інтелігенції сформулювати нову, ненаціоналістичну і нереваншистську візію Кресів — знану за Мілошем і Ґєдройцем парадигму пограниччя... А українство, здобувши Галичину терито- ріяльно, втратило — і до сьогодні не поспішає надолужити — можливість переглянути свою історично успадковану шанцеву позицію протистояння, властиву і для «українського П’ємонту» дев’ятнадцятого — першої третини двадцятого століття, і для націоналістичної антисовєтської опозиції». (Там само).
58 Див. Орест Друль, «Асиміляційні та акультураційні процеси у Львові», «/», №23, 2002, с. 181.
59 Юрій Андрухович, Дезорієнтація на місцевості (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999), с. 11.
60 Оксана Кісь, «Бути львів’янином», Львівська газета, 14 листопада 2002, с. 4.
61 Jarz^bski, “Krakow jako wspötczesna forteca...”
62 Ibid.
63 Критика, №1-2,2000, с. 14.
64 Там само, с. 16.
65 Jarz^bski, “Krakow jako wspölczesna forteca...”
66 Єжи Яжембський, «Знищення центру», Критика, №1-2,2000, сс. 14, 16-17.
67 Андрухович, «Мала інтимна урбаністика», с. 10.
68 Дзеркало тижня, ЗО листопада 2002.
69 Дезорієнтація на місцевості, с. 40.
70 Віталій Портников, «Листопад. Краків», Дзеркало тижня, ЗО листопада 2002.
71 Критика, №7-8,2002, с. 8. Пор. програму, окреслену автором із цілком іншого європейського пограниччя - болгарсько-грецько-туре- цького: «В нашій нинішній постмодерній і посттоталітарній ситуації нам треба наводити мости, які сполучали б між собою політичні інституції, конфесії, мови та культури, не стираючи їхніх відмінностей. І так має бути не лише з новими стратегіями в міжнародній політиці, а й
з 	уявними географіями та їхнім аналізом. Ми потребуємо нового бачення, інакшої оптики. Ми повинні шукати в культурному просторі іншого феномена, який не мав би нічого спільного ні з імперською, ні з національною однорідністю. Він передасть нам свою власну оптику, — тобто притаманну йому структуру методологічних припущень, — навчить нас мислити по-новому й по-новому аналізувати ідентичності». (Александр Кйосев, «Місто на межі», Критика, №1-2, 2000,
_ с. 18).
'2 Christopher Hann, “Borders in anthropological perspective”, Europe 2021. Beyond visible and invisible borders. Conference papers. Cracow: International Cultural Centre, 26-28 April, 2001, p. 74.


244
Дві України
73 «Спеціально для Проді», Дзеркало тижня, 1 лютого 2003, с. 19.
74 «Місце зустрічі Germaschka», Критика, №5, 2002, с. 33.
75 Двоїста поведінка українських лідерів давно вже помічена численними коментаторами, хоча й не всі ще дали їй належну інтерпретацію та оцінку: «Часто складається враження, ніби українські лідери вірять, що інтеграцію в Європейський Союз можна здійснити самими лише декретами, повністю ігноруючи складні соціальні, економічні, правові та політичні передумови. Український уряд поширює ілюзії та облудні уявлення щодо ЄС». Hans van Zon, “A Very Difficult Partnership. The Relations of the European Union with Ukraine”. Докладніше про причини й наслідки цієї амбівалентності див. у моїх статтях “Dwaswiaty і wielki brat”, Tygodnikpowszechny, 2 wrzeénia 2001, s. 7; та “Ambivalence to Ambiguity: Why Ukrainians Remain Undecided?”; www.ceri-sciences-po.org/kiosque
76 Ось один з багатьох характерних зразків такої упередженості й цинізму - у висловлюванні впливового французького політика, депутата Європарламенту: «Україна та Білорусь повинні поки що дистан- ціюватися від європейської інтеграції, бо (NB!) інакше Росія опиниться у повній ізоляції». (Деніель Кон-Бендіт, «Європа - це остання утопія», «/», № 19,2000, с. 22). Є, звісно, багато причин дистанціювати Україну та Білорусь від євроінтеграції, проте та головна і, по суті, єдина причина, яку наводить добродій Кон-Бендіт, з’ясовує суть західного русоцентризму та суто інструментального й фактично зневажливого підходу до всіх інших екс-сателітів Росії.
77 Йоанна Конечна, Польща - Україна: взаємний образ (Варшава: Інститут публічних справ, 2001), с. 19.
78 Kataryna Wolczuk, “Poland’s Relations with Ukraine in the Context of EU Enlargement”, paper presented at the conference Ukraine, Poland and the EU Enlargement to the East (Lviv-Przemysl, May 22—25,2001).
79 Конечна, c. 30.
80 Там само, c. 39.
81 Jerzy Kranz, “Wspôlnoty і Unia: ponadnarodowosc, federalizm, subsy- diarnosc і suwerennosc”, w: Jerzy Kranz і Janusz Reiter (red.), Drogi do Euwpy1 (Warszawa: Centrum Stosunkôw Miçdzynarodowych, 1998), s.31.
82 Jacek Purchla, “Kultura a transformacja Polski”, material z konferencji Kultura і przemysly kulturowe. Szansa rozwojowa dla Polski, Warszawa,
13 	czerwca 2001, http://www.ibngr.edu.pl
83 Arkadiusz Rybicki, “Przemysl kulturowy w Polsce jest faktem”, ibid.
84 Kazimierz Krzysztofek, “Przemysty kultury a globalizacja - wnioski dla Polski”, ibid.
85 Олександр Гриценко, «Українська популярна культура як об’єкт дослідження», у кн.: О.Гриценко (ред.), Нариси української популяр¬


Галичина між Сходом і Заходом
245
ної культури (Київ: Український центр культурних досліджень, 1998), с. 19.
86 Роман Кісь, «Глобалізація - локалізація - глокалізація», «/», №19, 2000, с. 237. Пор. зауваження згаданого вище (прим. 84) Казімєжа Кшиштофека: «Глобальна культура становить загрозу лише обмеженому суспільству, котре саме через свою обмеженість здатне лише на бездумну імітацію, а не творче засвоєння й винахідливість у всіх сферах життя... Під загрозою опиняться ті народи, що піддадуться почуттю культурної меншовартості, себто свої цивілізаційні невдачі припишуть непридатності чи відсталості своєї культури. Якщо національна культура не захистить себе сама в умовах відкритості й конфронтації цінностей, жоден штучний захисний механізм їй не допоможе».
87 Кісь, згадана публікація, с. 227.
88 Там само, с. 226.
89 Krzysztofek, згадана публікація, http://www.ibngr.edu.pl
90 T.S.Eliot, Notes towards the Definition of Culture (London: Faber & Faber, 1962), p. 61.
91 Кісь, згадана публікація, с. 240.
92 Там само, с. 241.
93 Цит. за Віктор Зам’ятій та ін., Європейська інтеграція: крок за кроком (Київ: Фонд «Європа XXI», 2001), с. 131.
94 Там само, с. 130.
95 Krzysztof Czyzewski, “Od granic do samego Srodka, czyli Europejczycy w poszukiwaniu tozsamosci”, Bomssia, nr. 10,1995.
96 Юрій Зайцев, «Глобалізація, реґіоналізація та проблеми соціальних інновацій», у кн. Транскордонне співробітництво у поліетнічних регіонах Східної та Південно-Східної Європи. Матеріали симпозіуму, 16-17 червня 1999 (Чернівці: Золоті литаври, 1999), сс. 77-78.
97 Ewa Orlof, “Stosunki polsko-ukrainskie w latach 1998-1999”, w: Wtod- zimierz Bonusiak (red.), Polska - Niemcy - UkrainawEuropie. Nawdowe identyfikacje і europejskie integracje w pizededniu XXI wieku (Rzeszöw: Wyd. Wyzszej Szkofy Pedagogicznej, 2000), s. 72.


Замість післямови:
долання амбівалентності,
або ще раз
про (двадцять) дві України
Так трапилося, що поки я працював над цією книжкою, кілька статей, у яких викристалізовувалась її концепція і які врешті лягли в основу вступного розділу, з’явились тим часом у періодиці, спричинивши відповідно полеміку на сторінках «Критики», «Українського гуманітарного огляду», «Сучасності» та віденського журналу «Transit».1 Я, зрозуміло, намагався якомога повніше врахувати зауваги своїх опонентів - і то не лише у тих випадках, коли з ними погоджувався, а й у тих, коли, не погоджуючись, усе ж відчував, що справді слід уточнити формулювання, розвинути думку, знайти додаткові - переконливіші - аргументи.
В цьому сенсі усі мої критики є до певної міри моїми співавторами, а надто троє із них - найгостріші і найприскіпли- віші - Ярослав Грицак, Тетяна Журженко та Роман Шпор- люк. Саме їхні статті (Т.Журженко насамперед) спонукали мене до прямої полеміки з ними, котра, як мені здається, може слугувати своєрідною післямовою до цієї книжки, нагадуючи її початкові тези, розставляючи додаткові акценти, підбиваючи попередні підсумки, а також певним чином діалогізуючи увесь текст і відкриваючи його до подальшого «інтерактивного» прочитання.
Віртуальна незгода
Усі троє моїх опонентів - і професор Грицак, і професор Шпорлюк, і доктор Журженко - ставлять мені на карб надто


Замість післямови
247
штучне, спрощене, схематичне і, зрештою, політично шкідливе протиставлення «двох У країн»: Східної (російськомовної, просовєтської, євразійської, авторитарної, антиринкової) - Західній (україномовній, антисовєтській, проевропейській, демократичній, проринковій). Роман Шпорлюк закінчує статтю прямим закликом «протидіяти [подібним] спробам ототожнювати певні політичні орієнтації... з певною етнічною, мовною чи регіональною групою», добачаючи у моїй статті якщо неявні, то принаймні приховані намагання «поставити мовні, етнічні та регіональні відмінності вище від ідеалів громадянської та демократичної держави». Тетяна Журженко від самого початку кваліфікує концепцію «двох Україн» як «міф» і присвячує цілу статтю деконструкції відповідного «панівного» (на її думку) дискурсу. Ярослав Грицак радить узагалі не гаяти часу в подібних дискусіях, пропонуючи їм традиційну для наших країв інтелектуальну альтернативу: «якщо на якому-небудь телеканалі чи в газеті побачите програму чи статтю» з непотребними балачками, «сміливо перемикайте канал або перегортайте сторінку - життя і так коротке, щоб марнувати його на старі й бородаті анекдоти».
Гадаю, багатьох непорозумінь, а можливо, й усієї полеміки можна було б уникнути, коли б мої опоненти взяли до уваги, що я протиставляю насправді не регіони, а дві несумісні, непримиренні (на моє глибоке переконання) ідеології: совєт- ську й антисовєтську, українську й українофобську, модер- нізаційну («проєвропейську») і ретроградну (запаковану в міфологеми «третього шляху», «євразійської», «православної», «східнослов’янської» чи ще якоїсь - скажемо прямо - цивілізаційно безперспективної «єдності»). Те, що одна з цих ідеологій має виразну перевагу на заході України, а друга - на південному сході, зовсім не означає, що «Схід - це гірша, відсталіша частина нації» (як це мені приписує Тетяна Журженко). Сказане означає лише, що Заходові в його історичному розвитку пощастило більше, а Сходові менше, - приблизно у тому самому сенсі, в якому західним німцям після другої світової війни пощастило з окупантами (чи, коли завгодно, «визволителями») значно більше, ніж східним, а пів¬


248
Дві України
денним корейцям - більше, аніж північним. Чи випливає з цього, що одна частина нації краща за іншу, - я, їй-богу, не знаю, бо ніколи не застосовував критеріїв «кращості/гіршо- сті» до цілих націй чи їхніх регіональних частин, вважаючи, що подібні критерії можна застосовувати лише до конкретних людей, та й то головно на побутовому, професійному чи ще якомусь вельми конкретному рівні. Якщо певні соціальні недуги поширилися в одному регіоні більше, ніж в іншому, то це означає лише, що пацієнт, умовно кажучи, «хворіший», а не «гірший». Хоча й «гіршим» він теж може бути - коли зухвало й демонстративно ігноруватиме поради фахівців-медиків.
Що ж до «відсталості», то тут справа дещо складніша. На мій погляд, критерій «відсталості» цілком може бути застосований до певних суспільних груп залежно від рівня їхньої освіченості, компетентності, кваліфікованості та ряду інших показників, які назагал визначаються рівнем модернізації в широкому значенні цього слова. Політична, громадянська та національна свідомість теж, безумовно, належать до модер- нізаційних показників, і я припускаю, що критерій «відсталості» (як і «розвиненості») цілком можна застосовувати під цим оглядом до конкретних людей і суспільних груп. Інша річ, що я у своїй статті цим терміном не послуговуюсь (усупереч твердженню Тетяни Журженко) і тим більше не застосовую його щодо Східної України. У принципі, я міг би назвати «відсталими» сільські регіони центральної, східної, а почасти й західної України - з їхнім колгоспним феодалізмом та, відповідно, напівфеодальною (само)свідомістю. Але промисловий Південь та Схід я назвав би радше регресивними регіонами, аніж «відсталими». Перверсивна совєтська модернізація сформувала тут досить поширений тип «гомо совєті- куса», котрий відзначається нині досить високим рівнем а- політичної, не-громадянської, анти-національної свідомості. Я не вважаю цю свідомість «відсталою» (на відміну від фео- дально-колгоспницької); вона є, на мій погляд, у кращому разі консервативною, в гіршому - реакційною і, в обох випадках, відповідальною за більшу частину того, що ми маємо нині в Україні й, боюсь, довго ще матимемо.


Замість післямови
249
Я справді вважаю цю специфічну совкову ментальність, чи, як каже Тетяна Журженко, «політичну культуру», великим злом постсовєтської України, хоч це, зрозуміло, й не виправдовує моєї надто емоційної реакції на це явище та, відповідно, сповзання у фейлетонний стиль, котрий, імовірно, й перешкодив Тетяні Журженко адекватно сприйняти сам зміст мого тексту. А все ж я ніде й ніколи не окреслював цю ментальність як суто «східноукраїнську», а тим більше - «примордіальну» та «есенціалістську», - як це стверджує моя опонентка. Навпаки, у своїй статті я неодноразово підкреслював, що згадана «політична культура» - аж ніяк не «приморді- альна», а набута внаслідок досить тривалого і жорстокого соціального експерименту, званого совєтизацією. Не раз і не два я вказував, що совкова ментальність - аж ніяк не виключно східноукраїнське явище: тою чи тою мірою совєтизації зазнали всі регіони колишнього СССР і, зрештою, всі його громадяни.
Соціологічні дослідження виявляють статистично значущі відмінності між регіонами, але вони не виявляють нічого такого, що дало б змогу безоглядно протиставити всю Західну Україну всій Східній. Соціологи справді показують, що на Сході в п’ять разів більше респондентів ототожнює себе з «населенням Радянського Союзу», ніж на Заході, а на Заході навпаки, в шість разів більше респондентів ототожнює себе з «Європою»; на Півдні лише 18% опитаних визнають сучасне українське суспільство «своїм», натомість 19% вважають його «чужим», а на Заході навпаки, бачимо 42% проти 11%.2 На запитання «Чи вважаєте ви Україну своєю Батьківщиною?» позитивну відповідь дало 92% опитаних на Заході, 89% у Центрі, 82% на Сході і 69% на Півдні (зокрема в Криму). Гімн Ураїни на Заході схвалює 65% опитаних, на Півдні - 29%; гімн Росії (перероблений гімн СССР) на Заході схвалює 14%, на Сході 53%.3 Приклади можна продовжувати, але з них випливає лише те, що Південь і Схід є найбільш русифікованою і совєти- зованою частиною України, і що десь тут за певними параметрами розташований «полюс холоду», подібно як на Заході - «полюс тепла», а проте ні «холод» не є абсолютним, ані «тепло», та й усі інші території за своєю «температурою» істотно від «полюсів» відрізняються.


250
Дві України
Київ справді не вписується в цю «двополюсну» географічну модель, як слушно зауважує Роман Шпорлюк, але цілком вписується в модель символічну (демократична, ринкова, західна, громадянсько-націоналістична орієнтація versus росій- сько-совєтська). Ще в 1997 році я писав про це, полемізуючи з Ендрю Вілсоном, нині ж охоче переадресую ці аргументи Тетяні Журженко: «Певна “зацикленість” на етнічному й мовно-культурному націоналізмі не дає Ендрю Вілсонові побачити український націоналізм як далеко ширше й складніше явище, зокрема - не дає розгледіти його громадянський складник, сильніший саме в тих регіонах, де є розвиненішим громадянське суспільство, тобто у більш «європейській» (менш совєтизованій) Західній Україні та у великих містах Центральної, передусім у Києві. Саме цим складником пояснюється абсолютне переважання демократичних “націоналістів” над радикальними в Західній Україні та їхні “загадкові” успіхи в переважно російськомовних містах Центральної України... Тут вирішальний вплив має, вочевидь, не етнічний чи мовно-культурний націоналізм, а таки громадянський, тобто - спроможність населення побачити в націонал-демократах саме “демократів”, а не “націоналістів”...»4
Київ справді «розмовляє тою самою мовою, що й Донецьк», слушно пише Роман Шпорлюк, - хоч я би додав до цих його слів істотне уточнення: «переважно». Бо в Києві українську можна почути все-таки значно частіше, ніж у Донецьку, а головне - Київ значно толерантніший до української: на відміну від Харкова чи Донецька, тут чимало державних службовців, а почасти й працівники сфери обслуговування вважають за потрібне відповісти україномовному клієнтові його мовою, - що загалом у цілому світі, а особливо у специфічних українських обставинах є безсумнівним виявом поваги (чи, навпаки, зневаги) до співрозмовника. Я, звісно, ані не перебільшую масштабів цієї толерантності (вона виглядає такою лише на тлі донецької «українофоно-фобії»), ані не недооцінюю її, сказати б, практичних підстав: у Києві обертається три чверті українських капіталів, середні зарплати тут у 4-5 разів вищі, ніж по Україні; Київ, як жодне інше


Замість післямови
251
місто, найповнішою мірою скористався державним унезалеж- ненням УССР (галичани задовольнилися лише «символічною» перемогою - гімном і прапором), і певна терпимість до української мови є назагал невеликою платою за леґітимізацію цього унезалежнення та нинішній метрополітальний статус.
Хоч мене це не дуже тішить, але я готовий погодитися з припущенням Шпорлюка, що «Київ уже уособлює таке майбутнє України, в якому чимало людей підтримуватиме українську незалежність і західну ліберальну демократію, зберігаючи водночас прихильність до російської мови». Зрештою, і мене, і Тетяну Журженко як лібералів мусило б турбувати насамперед не те, якою (переважно) мовою розмовлятиме Київ чи Харків, а яким тут буде (і яким є сьогодні) ставлення до меншини: поки що - україномовної. Саме це я й мав на увазі, коли писав: «Київ як столиця, розташована в центрі краю, є справді тим місцем, де West meets East, і де прикмети “двох Україн” виявляються щонайяскравішим і найхарактернішим чином. Від того, як протиріччя між “двома У країнами” будуть розв’язані тут, великою мірою залежить їхнє розв’язання в усій країні, а відтак і її майбутнє».5
Безумовно, і «Схід», і «Захід», і «європейська політична традиція» (я цілком згоден з Тетяною Журженко) є лише ідеологічною конструкцією, - як і всяка абстракція, котра не відбиває ані повноти, ані багатоманітності реального життя. Цілком очевидно, що чимало статистично значущих відмінностей можна відшукати не лише між «Сходом» і «Заходом», а й усередині «Сходу» та «Заходу» - між їхніми окремими регіонами, між селом і містом, між віковими, етнічними, мовними групами, тощо. Висока совєтизованість Сходу справді робить його піддатливим до всіляких політичних маніпуляцій, але це не означає, що Захід цілком до них непіддатливий: досить згадати, як у 1999 році влада спритно поставила галичан у потрібну позу, змусивши майже одностайно проголосувати за остогидлого всім (зокрема й самим галичанам) Кучму в другому турі президентських виборів. Коли я кажу, що Східна Україна є основною соціальною, зокрема електоральною, базою олігархічної влади, це не означає, що вона «продукує


252
Дві України
лише корумповану еліту й тіньовий бізнес», - як інтерпретує мої слова Тетяна Журженко. Вона продукує багато чого, але підтримує головно комуністів та олігархів (одних з переконання, других з примусу чи за дрібні подачки) - і лише про це й ні про що інше мені йшлося.
Взагалі, сам той факт, що моя опонентка не наводить у своїй відповіді жодної (!) цитати з моїх статей, послуговуючись натомість для контрарґументації довільним переказом моїх нібито слів, виказує одну вельми характерну для українсько-російського «діалогу» тенденцію. По суті, Тетяна Журженко полемізує з уявніш автором, котрий має мало спільного з (нібито) обговорюваним нею текстом «Двоїстість чи двозначність?», зате багато - зі стереотипним образом українського (ледь не додав «буржуазного») націоналіста, котрий, не зумівши нав’язати східним українцям свою етноцентричну (есенційно «галицьку») «національну ідею», звинувачує їх огульно у невдачі всього проекту українського державо-націєтворення та посткомуністичної трансформації, трактуючи їх при цьому «лише як матеріал (та ще й не найкращої якості) для національного будівництва, як “найвідсталішу”, опортуністичну частину нації». Багатократне й переважно критичне вживання авторкою терміну «національна ідея» видається мені в цьому сенсі теж вельми промовистим: віртуальний український націоналіст, із яким Т. Журженко полемізує, безумовно, мусить послуговуватися цим терміном (та ще й саме в такому вузькому, ексклюзивному етнолінґвістичному значенні), - дарма що реальний Микола Рябчук ніколи й ніде - принципово - ним не користується, вважаючи згаданий термін досить сумнівною, з наукового погляду, метафорою.
Знаючи Тетяну Журженко (зокрема й особисто) як поважного науковця, я зовсім не думаю, що вона прагне свідомо оглу- пити й дискредитувати свого опонента. Йдеться, скоріш за все, про природну психологічну реакцію: підсвідоме виштовхування в зону невидимості й нечутності неприємної, дискомфортно! інформації та заміну її зручнішими, психологічно комфортнішими стереотипами, супроти яких організм (інтелект) уже виробив достатній імунітет у вигляді задовільних, заспокійливих контраргументів.


Замість післямови
253
Свого часу я зіткнувся з цією проблемою, коли російський інтелектуал Володимир Малинкович, виступаючи в Фонді «Відродження» офіційним опонентом моєї книжки «Від Малоросії до України», не спромігся розглянути (й спростувати) жодного мого аргументу, обмежившись натомість «загальними враженнями» від книжки на зразок того, що «росіяни - особисті вороги Миколи Рябчука», вся його писанина «схожа на вульгарну русофобію», а сповідуваний ним ліберальний націоналізм - це «сапоги всмятку», себто логічний нонсенс, согіїгасіісио іп афесію. Коли б ішлося в останньому твердженні про звичайне невігластво, можна було б подати критикові чималий список поважних праць, де з різних боків, вельми серйозно і обґрунтовано, обговорюються проблеми ліберального націоналізму.6 Але йшлося, гадаю, про інше: підсвідомий психологічний захист від неприємного усвідомлення двох речей: що (а) російські ліберали цілком можуть бути одночасно й російськими націоналістами (як той-таки Малинкович), і (б) українські націоналісти (як той-таки Рябчук) цілком можуть бути послідовними лібералами. Значно легше полемізувати з противником, якого панівний «антинаціоналістич- ний» (імпліцитно українофобський) дискурс давно вже марґіналізував і дискредитував, виштовхавши за межі «здорового глузду», «нормальності» у сферу націоналістичного «божевілля», обсесії, «национальной озабоченности». Значно складніше - мати справу з противником, який діє на тій самій території, в межах того самого дискурсу, викриваючи фальш і непослідовність його самозваних господарів.
Все, що говорить чи, радше, «договорює» від мого імені Тетяна Журженко, видається мені надзвичайно важливим для з’ясування тієї невидимої межі, що розділяє - психологічно і дискурсивно - українських і російських ліберальних інтелектуалів, а відтак і дві основні мовно-культурні спільноти сучасної України. На просторіччі ці відмінності можна окреслити приказкою «Ситий голодного не розуміє» (чи, політично коректніше, «Своя сорочка ближче до тіла»); по-науковому ж це називається, мабуть, улягання конвенціям та стереотипам. Не подолавши цієї межі, ми не налагодимо ефек¬


254
Дві України
тивного суспільного діалогу і, я певен, ніколи не вирішимо тих колосальних модернізаційних завдань, до яких Україна й без того підступає з фатальним запізненням - і як держава, і як нація.
А тому я намагатимуся не лише деконструювати ту міфотворчість, до якої підсвідомо вдається моя опонентка, переносячи на мене (безвідносно до суті мною написаного) стереотипні уявлення багатьох русофонів про український «націоналізм». Поряд із цим, я старатимусь також окреслити певний ґрунт, певні точки, де ми наближаємося до згоди і де можна розбудовувати подальші діалогічні конструкції.
Для цього, однак, я хотів би ще раз означити основні тези своїх статей, які спричинили полеміку, - не лише для тих, хто їх узагалі не читав, а й для тих, хто, подібно до моїх опонентів, звернув увагу головним чином на зумисне-провока- тивну метафору «двох Україн», а не на її подальшу (ре)ін- терпретацію.
Проблематизація очевидного
Отже, вживаючи термін «дві України» і навіть виносячи його в заголовок двох статей (1992 й 2001 року),7 я, безумовно, відштовхувався від певних геополітичних реалій, які видаються не тільки мені, а й практично всім, хто цікавиться Україною, достатньо очевидними. Йдеться про існування так званої «Східної» України й «Західної» - теренів, що розвивалися історично у сфері різних мовно-культурних та політичних впливів, і відмінності між якими набули значно більших масштабів та символічної ваги, ніж характерні для багатьох країн (зокрема й України) відмінності між звичайними регіонами. Визнання цих відмінностей і їхня побіжна інвентаризація не були для мене в жодному випадку самоціллю. В усіх трьох статтях, де я вживав термін «дві України», я намагався проблематизувати банальну метафору, заяложену десятками публіцистів і перетворену масовою свідомістю на плаский загальник. Зокрема, я вказував на «небезпечну амбівалентність цієї метафори: вона здатна багато чого прояснити, але й не менше - затуманити і заплутати».


Замість післямови
255
«Затуманення і заплутування» відбуватиметься кожного разу, коли ми за прикладом зарубіжних (пост)совєтологів та непереобтяжених компетентністю і сумлінністю репортерів пускатимемося в архібанальні просторікування на тему «націоналістичного» Заходу й «антинаціоналістичного» (sic) Сходу,8 неподоланного конфлікту між ними та неминучого «розколу» України на дві частини вздовж якоїсь міфічної, нікому не знаної лінії.9 Ну, а «прояснення» відбуватиметься, мабуть, тоді, коли намагатимемося поглянути на існування «двох Україн» як на значно складніше, проблемніше і не лише суто географічне (або й зовсім не як географічне) явище. Саме за допомогою проблематизації начебто цілком самоочевидного й самозрозумілого, ледь не «попсового» загальника я, власне, й хотів підвести читача до висновку про відсутність самоочевидної й самозрозумілої фізичної межі між «двома Українами»: вони «співіснують не поруч, а радше всередині одна одної - як два символи й дві потенційні можливості подальшого розвитку: “повернення до Європи” чи занурення у Євразію, набуття самобутньої української ідентичності чи остаточного розчинення в ідентичності совєтсько-православно- східнослов’янській». Ба більше, «’’дві України” можна знайти ледь не в кожному індивідові, катастрофічно амбівалентному, роздвоєному - і в своїх ідеологічних орієнтаціях, і в своїй ідентичності, і в своїй повсякденній поведінці».
Фактично моя концепція «двох Україн» побудована на розрізненні символічного рівня, де «дві України» існують як такі собі ідеологічні абстракції, несумісні й непримиренні візи минулого і майбутнього, та - рівня емпіричного, де «дві України» - це лише крайні точки, такі собі умовні полюси українського «глобуса», між якими розкинулися найрізноманітніші під усіма оглядами терени, що їх можна концептуалізувати, за Ярославом Грицаком, і як «двадцять дві», і як «двісті двадцять дві», і як «тисячу двадцять дві» України. Взаємодія цих рівнів, реального й символічного, власне кажучи, і є головною темою мого дослідження, бо ж саме з цієї взаємодії постає та амбівалентність, «двоїстість», що великою мірою визначає «шизофренічну» сутність сучасної України.


256
Дві України
Я не згоден із закидом проф. Шпорлюка щодо «розмитості» терміну «амбівалентність» у моєму тексті. На 56-й сторінці «Сучасності» і 176-й «Транзиту» я пояснюю (з посиланням на соціолога Євгена Головаху), що «суспільна амбівалентність» як «паралельна орієнтація на взаємовиключні цінності» є характерною ознакою всякого перехідного періоду - періоду зіткнення двох політичних культур, двох моделей суспільної (політичної, економічної і, навіть, мовної) поведінки. Фактично амбівалентна свідомість є своєрідним способом «міфологічного», ірраціонального примирення взаємо- виключних цінностей і моделей, таким собі «магічним» засобом осягнення психологічного комфорту в дискомфортних умовах, коли «за право вибору треба розплачуватися відповідальністю, за свободу - невизначеністю, за рівність можливостей - критичним поцінуванням своїх здатностей».10
Визнавши, що в перехідні періоди «амбівалентна свідомість» відіграє певну позитивну роль, захищаючи все суспільство і кожного окремого індивіда від неминучих психологічних травм, зумовлених стрімкими й жорсткими змінами, я ствердив, що з часом вона сама перетворюється на нестерпний тягар, колективний невроз, який робить суспільство беззахисним перед пропагандистськими маніпуляціями з боку влади.11 «Стабільність», за яку ось уже десять років не втомлюється хвалити українських правителів Роман Шпорлюк, давно вже перетворилась за цей час на потворну стагнацію, а підсвідома двоїстість - на свідому двозначність. Посткомуністична еліта чудово збагнула, що роздвоєне, амбівалентне, «не- визначене» суспільство є дуже добрим матеріалом для мас- медійнош маніпулювання та відповідної імітації «демократичних» процедур.12
Я не оперую кількома категоріями амбівалентності, як це стверджує Роман Шпорлюк, тому що скрізь розумію її як глибинну психологічну роздвоєність - і на рівні окремого індивіда, і на рівні всього суспільства. Інша річ, що ця визначальна риса, яку з року в рік плекає й репродукує в суспільстві українська влада, проявляється на різні лади в різних сферах - чи то у відповідях на запитання соціологів, чи то у формах


Замість післямови
257
електоральної та іншої соціальної поведінки, чи то в загальній двозначності мовно-культурної, економічної чи, скажімо, міжнародної політики. Соціологи відзначають певну взаємозалежність (кореляцію) між усіма цими виявами амбівалентності, але не встановлюють жорсткого детермінізму: людина з амбівалентною національною ідентичністю ймовірно (але не конче, бо на картину накладаються й інші чинники) виявлятиме амбівалентне ставлення до мовно-культурних проблем, а людина з амбівалентним ставленням до євроатлантичного/євразійського вибору, скоріш за все, буде такою ж амбівалентною і щодо політичних та економічних реформ. На практиці ця розгубленість і невизначеність транслюється у нездатність або й небажання здійснити вибір між запропонованими альтернативами, чи в прагнення якось їх примирити - знайти такий собі рятівний і, на жаль, утопійний «третій шлях».13
Я не з’ясовував основних виявів амбівалентності та співвідношень між ними, оскільки мені йшлося насамперед про інструментальне (і досить цинічне) використання амбівалентності посткомуністичною владою - зокрема на прикладі останніх парламентських виборів 2002 року. Власне, одне з головних припущень, які я намагався у згаданих статтях, а відтак і у цій своїй книжці обґрунтувати, полягає в тому, що двозначна політика української влади практично в усіх галузях є сьогодні вже не так наслідком двоїстості суспільства (та й самої влади), як, радше, причиною цієї двоїстості чи, принаймні, одним із засобів її збереження і відтворення. Двоїстість можна вважати неусвідомленою реакцією суспільства на травматичний досвід, натомість двозначність я пропоную вважати свідомим «придурюванням» влади, котра нібито відбиває амбівалентність суспільства, а насправді її підтримує і поглиблює.
Нещодавно Юлія Мостова дуже влучно пояснила і суть, і фатальні наслідки цього «придурювання»:
Безглуздість - це ключове слово для всього, що відбувається
в Україні. Безглуздість означає непередбачуваність, ненадійність, нерозуміння, і як наслідок - відторгнення... Українська


258
Дві України
влада бреше постійно. Причому без будь-якої на те причини, внутрішньої або зовнішньої... Постійні спроби української влади всучити своїм партнерам, тим паче стратегічним, декларації під виглядом реальності викликають відверте роздратування... На Заході не розуміють... чому Президент мусить повідомляти про європейський вибір України, хоча він абсолютно не збирається приводити у відповідність до цивілізованих стандартів стиль своєї роботи... Україна в особі своєї влади за 11 років так і не змогла логічно, не про людське око, усвідомити й окреслити перелік своїх зовнішніх та внутрішніх пріоритетів і вже тим паче не змогла їх послідовно обстоювати. Нагромадження владних повноважень - ось та пріоритетна мета, на яку вісім років працював Президент і змушував працювати весь держапарат... [Кажуть], що в Росії встановлюється раціональний авторитаризм. В Україні авторитаризм ірраціональний.14
До сказаного я додав би лише, що в Україні авторитаризм і не може бути інакшим, оскільки не має жодного ідеологічного опертя. Він ґрунтується головно на слабкості суспільства, його розділеності й атомізованості, а не на його консолідації й мобілізації довкола певної - скажімо, великодержавно-шовіністичної, як у випадку Росії, - ідеї.15
Тетяна Журженко, по суті, теж говорить про амбівалентність, коли пояснює, що «східноукраїнським виборцям значно важче [ніж західноукраїнським] перевести свої політичні настрої в певну електоральну поведінку», і що «невизначеність і суперечливість [їхніх] відповідей на типові запитання соціологів може просто зумовлюватися загальним неприйняттям логіки запропонованих альтернатив (з Росією чи з Європою, вільний ринок чи соціальний захист тощо)». Східні українці, звісно, не винні в тому, що історичний досвід виявився для них набагато травматичнішим, а психологічна амбівалентність - значно глибшою. Але влада, яка ними править, безмірно винна і в тому, що вони ось уже дванадцятий рік не можуть самі, без підказки начальства, «перевести свої політичні настрої в певну електоральну поведінку», і в тому, що вони з дивовижною впертістю не приймають логіки запро¬


Замість післямови
259
понованих їм (і всьому суспільству) альтернатив. Влада робить усе можливе, щоб її піддані (не громадяни!) залишалися й далі в такому стані, з амбівалентними настроями і, відтак, маніпульованою поведінкою, та щоб вони і далі наївно вірили, ніби є ще якісь інші альтернативи, крім запропонованих.
Хоч як прикро, але мені здається, що й сама Тетяна Жур- женко схиляється до цієї простодушної віри - і тоді, коли співчутливо пише про «перетворення Московського царства на Російську імперію на початку XVIII ст.» як появу «нової європейської держави»; і коли пояснює, що нині «навіть волзькі татари визначають себе “європейськими мусульманами”», тож «представлення “Росії” та “Європи” як двох взаємо- виключних ідеологічних полюсів виглядає надмірним спрощенням»; і, зрештою, коли, описавши «широкий вибір сучасних художніх та академічних книжок російською мовою» на харківському книжковому ринку, переконує нас, що «за відсутності прямого доступу до англомовної літератури та обмежених можливостях українських видавництв збереження цього інформаційного каналу зв’язку з Заходом через Росію є вкрай важливим, і то не лише для Східної України».
Судячи з останньої тези, авторка, схоже, вважає, що кожен справжній український націоналіст (і я, звісно, серед них) тільки й думає, як би ото перекрити всім русофонам «канал зв’язку з Заходом через Росію», зачинивши старе й звичне «вікно у Європу», прорубане ще Петром Першим. Насправді ж мене, як і Тетяну Журженко, тішить «широкий вибір книжок російською мовою» на харківському та інших книжкових ринках, проте - на відміну від Тетяни Журженко - мене глибоко засмучує відсутність на цих самих ринках книжок українських, англійських, польських, білоруських. А ще більше мене засмучує, що навіть «обмежені можливості українських видавництв» належним чином не використовуються й не оцінюються: навіть найкращі українські автори, найкращі українські переклади зарубіжних письменників та науковців неприсутні, як правило, в тому «широкому виборі», який так зачаровує мою колегу. І річ аж ніяк не в тому, що цих книжок мало (не так уже й мало в останні роки) або що вони гіршої


260
Дві України
якості (буває, що й значно кращої). Річ у деяких інших проблемах, що їх моя опонентка, схоже, впритул не бачить і що їх я спробую з’ясувати далі. А поки що лиш зауважу, що без вирішення цих проблем у нас ніколи не буде ані справжніх «можливостей», ані «прямого доступу» ні до чого (крім, звісно, російського «широкого вибору», який особисто для мене є не так «вибором», як радше символом безнадійного провінціалізму, в якому ми кілька століть щасливо перебуваємо).
Що ж до двох попередніх тез, сформульованих Тетяною Журженко, то як особа, котра зовсім недавно доводила кільком польським колегам, що Росія - це теж «Європа» (тобто частина європейської цивілізації), я мусив би з нею беззастережно погодитися. Проте погоджуватися не хочеться, і то не тільки тому, що з тією російською «європейськістю» насправді не так усе просто, а й тому, що до окреслених вище «українських альтернатив» наведені аргументи, правду кажучи, не мають стосунку.
За великим рахунком, для майбутнього України не має великого значення, до якої міри Московське царство перетворилось за триста років на «європейську державу», а має значення, до якої міри воно позбулося на глибинному, нутряному рівні своїх ксенофобських, антизахідних і, зрештою, антиукраїнських комплексів. Волзькі татари можуть скільки завгодно вважати себе «європейськими мусульманами»; але для українців, та й, мабуть, самих татар куди істотнішою є реакція «Московського царства» на подібні жести - починаючи від офіційної (sic) заборони латинського алфавіту та дискримінації т. зв. «нетрадиційних церков» (включно з католицизмом) - і аж до брутального геноциду «європейських мусульман» на північнокавказьких околицях «царства».16Так довго, як абсолютна більшість росіян не сприйматиме незалежної України, й навіть саме слово «нєзалєжнасть» (чи «са- мастійнасть») вимовлятиме як своєрідний кпин, вияв зневаги чи підсвідомого роздратування, всякі поступки Києва й реверанси у бік Москви сприйматимуться там лише як вияв слабкості і заохотадо ще активніших, агресивніших дій на «малоросійському» напрямку.17


Замість післямови
261
Я не маю тут на увазі загрози військової окупації, котра назагал виглядає сьогодні малоймовірною. Я маю на увазі щось значно простіше й ефективніше: бантустанізацію України, перетворення її на політичного, економічного і культурного сателіта аж ніяк не передової (м’яко кажучи) в політичному, економічному, та й культурному сенсі держави.
Свого часу, пригадується, напередодні української незалежності один західний політолог, виступаючи в Києві перед студентами, жартував, що ви, мовляв, маєте вибір: стати колонією Заходу або колонією Росії. Стати «колонією» Заходу, звісно, вигідніше, казав він, але на це право треба ще заслужити. Натомість колонією Росії не треба й ставати, досить просто залишатися тим, чим ви є нині.
У кожному жарті, кажуть, є доля жарту. Коли посткомуністичні держави Балтії та Центрально-Східної Європи вступають сьогодні в ЄС та НАТО, вони, зрозуміло, не стають «колоніями» Заходу. Вони стають частиною Заходу - поки що біднішою, відсталішою, але інституційно подібною, заснованою на тих самих принципах демократії, верховенства права, вільного ринку і багатьох інших речей, яких і близько нема в Україні, а тим паче - в Росії. Вони заслужили собі це право, реформувавши свої інституції й максимально наблизивши їх до західних стандартів. Вони отримали реальний шанс стати в майбутньому такою самою багатою, розвиненою частиною світу, як і весь так званий «золотий мільярд», зосереджений в основному на Заході. Ми цього шансу не отримали, бо не заслужили.
Нам дали змогу бути тим, чим ми були завжди і маємо шанс бути вічно: злиденним васалом злиденного суверена, культурною і політичною колонією сировинної напівколонії.
Якщо в цьому, власне, й полягає східноукраїнська версія «національної ідеї», то західним українцям, мабуть, і справді варто всерйоз задуматися над «сепаратистськими проектами», а ще краще - нагадати про ці проекти східноукраїнським братам по розуму і дати їм змогу реалізувати задумане в межах Донбасу, Криму і міста Харкова. Зрештою, Олекандр Іса- йович Солженіцин ще в 1991 році пропонував розглянути ре¬


262
Дві України
зультати референдуму окремо по областях і дати можливість усім регіонам, які хочуть залишитися з Росією, - залишитися з нею на здоров’я. На жаль, Леонід Кравчук не послухався мудрих порад російського побратима, хоч міг би трішки підтасувати результати голосування на Сході й ощасливити брата- Єльцина кількома рецесійними регіонами та парою-другою Януковичів, Ахметових і Звягільських. Сьогодні, коли Донбас контролює всю Україну, вже ніякими референдумами його не позбудешся.
Якщо ж говорити серйозно, то Україна таки приречена бути єдиною - на добре чи зле.18 Коли б ситуацію у Донецьку та, відповідно, Львові можна було екстраполювати на весь Схід і, відповідно, Захід країни - аж до якоїсь певної межі, то, безумовно, таку країну найрозумніше було б уздовж цієї межі розділити й надати змогу одній частині здійснювати свою українсько-європейську мрію, а другій - малоросійсько- євразійську. Але, як я вже не раз писав, ані такої межі немає, ані таких регіонів. «Дві України» існують на рівні символів, на рівні абстрактних моделей перспективного (чи безперспективного) розвитку: модернізації на шляху послідовної побудови європейських інституцій та інтеграції у євроатлантичний світ, або ж - консервації сьогоднішньої недорозвиненості на шляху запозичення найгірших рис російської політики й економіки та пасивного споживання переважно третьорядних культурних продуктів, імпортованих з Москви.
Іншої моделі немає, і якщо східні (чи якісь інші) українці не приймають, як стверджує Тетяна Журженко, логіки цих двох альтернатив, то тим гірше для них, а заразом і для всіх нас. Бо вибратися з тієї глибокої ями, в якій ми перебуваємо, можна лише спільними зусиллями всіх українців - і східних, і західних, і північно-південних. Але для цього всім їм треба чітко сказати, що немає ніякого «третього шляху» і «третьої» альтернативи, ніякого бігання між краплями й сидіння на двох стільцях, ніякої багатовекторності, трішечки-вагітності, чвертьсуверенності і напіввідповідальності. Якщо метафора «національної ідеї» взагалі має який-небудь сенс, то полягати він може лише у прагненні щасливого, заможного, гідного


Замість післямови
263
життя для всіх громадян, осягнути яке можна лише одним способом, в одному напрямку і за одними правилами (граючи за ними, як нагадав нам добродій Солана, а не граючись із ними). І якщо певні люди цієї логіки не приймають, то треба, мабуть, їм відверто сказати, що ми всі через них перебуваємо у лайні, і що вони таки справді належать до «гіршої», себто політично відсталої, реакційної частини нації, - незалежно від регіону, віросповідання та мови повсякденного спілкування.
« Гантінґтонізація» чи «волерстайнізація»?
Тетяна Журженко, на жаль, надто часто спрощує мої тези й ігнорує важливі нюанси думки. Формально це начебто випливає з її загальної аналітичної настанови, заявленої на початку статті: «Концепція “двох Україн” є не лише особистою позицією Миколи Рябчука, а й частиною ширшого політичного та академічного дискурсу в Україні і за її межами... Тому мої зауваги стосуватимуться не лише статті Рябчука, а й самого панівного дискурсу про “дві України”...».
На практиці, однак, це обертається відразу двома методологічними помилками. По-перше, ігнорується факт, що «концепція» і «позиція» Рябчука має, м’яко кажучи, вельми неоднозначний стосунок до так званого «панівного» дискурсу (див. ще раз мої застереження про «небезпечну амбівалентність метафори “двох Україн”»). А по-друге, «зауваги» Тетяни Журженко, не підперті жодними посиланнями ні на мої тексти, ні на писання інших представників «панівного дис- курсу», роблять її віртуальну полеміку, по суті, безадресною, а точніше - спрямованою, як я вже казав, проти віртуальних українських «націоналістів», стереотипні образи яких, сформовані десятиліттями імперської пропаганди, підтримуються й сьогодні справді панівним дискурсом справді панівних російських і російськомовних мас-медій в Україні.
Наведу лише кілька прикладів. Не раз і не два у своєму тексті Тетяна Журженко приписує своїм опонентам (а імплі- цитно й мені) «русофобію», «антиросійськість» та протиставлення «європейської України» «азіатській Росії». Особисто


264
Дві України
я ніколи не вживав терміну «азіатський» для висловлення зневаги до будь-кого, зокрема й до Росії, вважаючи, що демо- нізація цієї країни є дитячою хворобою українського націоналізму, яка з часом повинна минути - як минула вона у при- балтів, поляків, фіннів (див. зокрема 13-й та 14-й розділи моєї книжки «Від Малоросії до України»). Тому мені прикро читати подібні інсинуації, але ще прикріше - що Тетяна Жур- женко не розрізняє понять «антиросійськість» та «антиімпер- ськість», добачаючи відтак «русофобію» в кожному, хоч би і найприроднішому бажанні українців зберегти свою ідентичність, захистити звичайну людську гідність від агресивного російського шовінізму, подбати, зрештою, про національну безпеку перед обличчям непередбачуваного й аж ніяк не ліберального і не демократичного сусіда. Я згоден, що українці, з огляду на історичний досвід, надто легко і швидко улягають демонічним стереотипам Росії, але треба погодитися і з тим, що сучасна Росія робить занадто мало для пом’якшення цих стереотипів і надто багато - для їх посилення.
Тетяна Журженко пише, що «східноукраїнці неохоче “купують” “національну ідею”», бо опираються «моральному розмежуванню за етнолінґвістичним критерієм, що його криє в собі міф про “дві України”: громадянське суспільство й демократичні традиції - національні, українські; корупція, тіньова економіка й низькопробний маскульт - чужі, російські»; більшість східних українців, на думку Тетяни Журженко, не приймає ані нав’язуваної їм версії національної ідентичності з її етнолінгвістичною домінантою та неминучою русофобією, ані протиставлення «європейської України» «азіатській Росії». Ця гіпотеза начебто слушно пояснює, чому східноукраїнський (і не лише східноукраїнський) елек- торат голосує переважно за комуністів та олігархів із їхнім «третім шляхом у Третій світ», а не за націонал-демократів із їхньою «європейською мрією». А проте ця сама гіпотеза замовчує найсуттєвіше: що весь той «опір» є своєрідною вір- туальністю, продуктом спритних політтехнологічних маніпуляцій: східноукраїнці покірно «купують» те, що їм нав’язує влада і не «купують» нічого з того, що влада вміло, в руслі двохсотлітніх імперських традицій, оббріхує й демонізує.


Замість післямови
265
Мені загалом зрозуміла позиція криптосовєтської влади, котра дискредитує своїх головних політичних противників в очах населення, послідовно репрезентуючи їх як «українських буржуазних націоналістів» (робити це, власне, й неважко - відштовхуючись від багатющих совєтських традицій та контролюючи майже монопольно мас-медії). Мені зрозуміла й позиція здезорієнтованого, очманілого від «рехворм» населення, котре, купуючи олігархічний «беспредел» і злиденне животіння на цивілізаційних задвірках, щиро вірить, ніби цим самим воно рятується від зла іще більшого - панування «бан- дер», «западенців» та інших «націоналюг» (чи, як це по-вче- ному витлумачує Тетяна Журженко, чинить «опір моральному розмежуванню за етнолінґвістичним критерієм»). А проте мені важко збагнути позицію багатьох російських і російськомовних інтелектуалів, котрі, схоже, теж щиро вірять, ніби суть тої «національної ідеї», котру безуспішно «продають» націонал-демократи і котру мудро не «купують» схід- ноукраїнці, справді полягає в якійсь мовно-етнічній ексклю- зивності, а не в цілком, здавалося б, актуальній і важливій для кожного програмі модернізації, здійснити яку Україна може лише на євроатлантичному, а не якомусь євразійському чи євроафриканському напрямку.
Стратегічно важливим, на мою думку, є саме це питання - «з ким ми», а не «хто ми». Ми, за великим рахунком, поки що майже ніхто (досить проглянути рубрику «Україна» в каталогах найбільших бібліотек чи бодай в Інтернеті, або приглянутись до гримас найдрібніших західних клерків - прикордонних, посольських та інших - при вигляді наших «тризубих» паспортів). І до того ж, як показує досвід останніх десяти років, ми маємо дедалі кращі шанси цим великим ніким і нічим залишитися. Для цього не треба навіть приєднуватися до Росії областями, як порадив недавно російський диктатор білоруському. Досить законсервувати ту суспільну амбівалентність, що зумовлює загальну стагнацію, звану «стабільністю», - і процеси марґіналізації та бантустанізації України стануть необоротними.


266
Дві України
Я вже казав, що не демонізую Росії; додам, що я також не ідеалізую Заходу. Я добре знаю його найзавзятіших критиків - від Чомського і Саїда до Ґлюксмана і Волерстайна, і визнаю, що багато в чому з ними згоден. Ми можемо багато й слушно говорити про цинізм і лицемірство західних політиків, про застосування ними у багатьох випадках подвійних стандартів і, зрештою, про загальну несправедливість світового устрою, а економічного - особливо. Але той таки Імануїл Волерстайн переконливо показав, що сьогоднішній світ чи, радше, світо- система («світ-економіка», як він його називає слідом за Бро- делем) складається із ядра, периферії й напівпериферії, - і всебічний розрив між цими частинами з року в рік більшає. Фактично жодна країна не може потрапити з периферії в ядро самотужки, без згоди і допомоги країн ядра. Так трапилося з Японією, Сингапуром, Тайванем, Південною Кореєю - в умовах «холодної війни»; так трапилося й зі східноєвропейськими країнами - після її закінчення.
Змінити цю систему чи бодай якось на неї вплинути можна, лише перебуваючи у її ядрі. Хоч би скільки ми нарікали на несправедливість економічного світоустрою, нерівноправність торгового обміну, непаритетність цін, відплив мізків, митну дискримінацію, надумані демпінгові переслідування тощо, нас ніхто з нашої периферії не почує, а якщо й почує, то сприйме це як чергові ремствування ледарів і невдах. Тому що might makes right, charity begins at home, and beggars cannot be choosers.
Україна після розпаду CCCP мала певні, хоча й невеликі шанси пробитися до ядра разом з іншими східноєвропейськими націями, але для цього їй слід було послідовно «продавати» (себто подавати) себе на міжнародному «ринку» як країну Центрально-Східної Європи, повсякчас наголошуючи своє «польсько-литовське» та «австро-угорське» минуле й водночас марґіналізуючи та екстерналізуючи минуле росій- сько-совєтське. Енергійне підкреслювання своєї європейської «генеалогії» було однаково важливим для всіх кандидатів у євроатлантичний світ, але для України воно було особливо істотним з огляду на її тривале історичне неіснування у свідо¬


Замість післямови
267
мості Заходу й глибоко там закорінену звичку сприймати Україну як частину Росії.
Тетяна Журженко, звісно, помиляється, коли стверджує, що «для українського націоналізму політична ідентифікація з Заходом стала можливою лише з початком “холодної війни” та радикальної поляризації двох політичних систем та ідеологій». Насправді український націоналізм у всі часи був вимушений, відштовхуючись від неприхильної до нього Росії, шукати політичної підтримки на Заході, а отже й volens-no- lens переймати його цінності. Найвідвертіше про це йдеться у програмових політичних статтях Грушевського («Наша західна орієнтація», 1918), памфлетах Хвильового, літературно- критичних (нібито) статтях Зерова; до цього схилялися, зрештою, й кирило-методіївці - принаймні у своєму наївному «американофільстві» та запозиченні гасел французької революції (liberté, égalité, fraternité) для своїх нібито «слов’янофільських» утопій.19 Навіть у міжвоєнний період, який ставить на карб українським націоналістам Тетяна Журженко (маючи, вочевидь, на увазі переважання інтегрального націоналізму в Галичині), авторитарна позиція насправді не була одинокою (крім ОУ Н, у Галичині діяла впливова ліберальна УНДО), та й ОУН, строго кажучи, не була антизахідною - просто вона взорувалася «не на той» Захід, на що, зрештою, були об’єктивні причини.20
В кожнім разі, Україна мала приблизно той самий шанс, що й Туреччина, зачепитися за крихітний клаптик своєї безсумнівно європейської території (шматочок Балкан зі Стам- булом-Константинополем в одному випадку, уламок Габ- сбурзької імперії з Лембергом-Львовом в іншому) для легалізації і леґітимізації своїх європейських амбіцій. Звичайно, всі ці претензії та риторичні жести слід було доповнити рішучими внутрішніми змінами (на які поки що турки спромоглися краще від українців), але якість, і швидкість, і характер цих змін, безперечно, великою мірою залежали від відповіді «з ким ми», тобто ким ми насправді хочемо стати.21
В цьому контексті суть мого «міфу про “дві України”» полягає не в тому, що «лише одна, “справжня” Україна має пра¬


268
Дві України
во на існування», як стверджує (від мого імені) Тетяна Жур- женко. Право на існування має будь-яка Україна - хоч «євразійська», хоч «сахалінська», хоч «мадагаскарська». Але шанс на гідне існування у першому світі має лише У країна, яка ідентифікує себе з Європою - і то не на рівні безглуздих кучмів- ських декларацій, а на рівні послідовної політичної, економічної, культурної трансформації за європейською (не російсько-колумбійською) моделлю.22 Саме цю «Україну», себто модель я пропоную вважати справжньою, себто перспективною, і саме для втілення цієї моделі я пропоную мобілізувати усі наявні символічні ресурси, актуалізувати саме «європейську» складову української амбівалентної (поки що) ідентичності й спробувати максимально інтерналізувати саме європейський досвід - як це роблять не набагато від нас «європей- ськіші» румуни, болгари і навіть турки.
Я переконаний також, що досягти цього неможливо без послідовного подолання совєтської спадщини - хай повільного й поступового, з огляду на специфічно важкі обставини, а все ж неухильного. Я згоден, що значна частина населення України інтерналізувала совєтський досвід, поклавши його в основу, як пише Тетяна Журженко, певної «регіональної версії української ідентичності» (ідентичності, яку все ж, гадаю, правильніше було б назвати загальносовєтською: «ук- раїнськість» у ній виконувала функцію переважно «регіональної», а не національної ознаки). Але чи випливає з цього, що за подібну екстерналізацію не слід і братися? За відповідною логікою, не слід було, мабуть, братися й за денацифікацію у повоєнній Німеччині, - адже там теж значна частина населення цілком добровільцо інтерналізувала нацистську спадщину, поклавши її в основу специфічної версії німецької ідентичності... І тоді для збереження національної злагоди та з поваги до національного минулого (хоч би яким воно було...) слід було б зберегти і пам’ятники нацистським вождям, і вулиці та підприємства їхнього імені, і нацистські свята, ювілеї, нагороди, розмаїті привілеї для ґебістських (перепрошую, гестапівських) ветеранів, і т.д., і т.п.
На жаль, ні Росія, ні Україна після поразки в «холодній війні» не були окуповані (чи, краще сказати, по-справжньому


Замість післямови
269
визволені) альянтами, а відтак і система совєтського комунізму не отримала, як нацизм, належного міжнародного осуду. Не входячи тут у дискусію, чи був комунізм злочиннішим від нацизму, наважуся все ж припустити, що ретроградний, імперсько-шовіністичний, імпліцитно ксенофобський (зокрема й українофобський та антисемітський) характер совєт- ської спадщини робить її вельми сумнівною складовою нової національної ідентичності. Зрештою, прогресуюча фашизація сьогоднішньої Росії досить наочно показує небезпечні мутації (пост)совєтської ідентичності в умовах незавершеної декому- нізації.
«Хто винен?» і «що робити?»
Я не хотів би виглядати наївнішим, ніж є насправді, і вдавати, ніби ефективна десовєтизація, декомунізація та деколонізація могли відбутися в Україні після 1991 року швидко й безболісно. Українська незалежність була здобута великою мірою завдяки зусиллям місцевої партноменклатури, котра вчасно збагнула всі вигоди свого власного унезалежнення від Москви - з усіма пароплавами, руротягами та доменними печами. В цьому сенсі я цілком згоден із Романом Шпорлюком, що «Україна не здобула б незалежності (принаймні у своїх совєт- ських кордонах) без підтримки місцевої партійної еліти». Але для справедливості слід також визнати, що ця територіальна еліта ніколи б не зважилася озвучити своїх потаємних прагнень до особистої незалежності від московського сюзерена, коли б цього не зробила за неї еліта національна, мобілізувавши певний масовий рух на підтримку незалежності - хай не такий масовий, як у Прибалтиці, а все ж достатньо потужний, щоб територіальна еліта змогла належно приготуватись до усамостійнення, граючи роль своєрідного посередника між «місцевими радикалами» та «московськими консерваторами».
Ця еліта не була «до великої міри російською за етнічним складом», як вважає Роман Шпорлюк, тому що десь від 50-х років вона практично не відрізнялася за етнічним складом від населення УССР.23 Інша річ, що за мовою і культурою


270
Дві України
(якщо тут можна вжити це слово) ця еліта була цілком російською чи, точніше, совєтською, а тим більше - за своєю ментальністю, і тому обговорювати її етнічний склад мені видається такою самою марною справою, як і вибудовувати якісь глибокі концепції довкола «п’ятої графи» Кагановича, Дзер- жинського, Сталіна чи, скажімо, Катерини II. Я не зустрічав в Україні жодного фахівця, котрий би всерйоз припускав, що совєтські територіальні еліти тут «могли розколотися після здобуття незалежності на ворогуючі українську й російську групи», спричинивши тим самим «подальший розкол усієї країни». Легше, бігме, уявити їхній розкол на нафтогазову, металургійну, банківську та інші подібні групи (що врешті і відбулося), аніж розкол за етнічним (прости господи) принципом між, скажімо, Азаровим і Потебеньком, Кравчуком і Фокіним, Кучмою і Волковим, Табачником і Поплавським.
Я припускаю, звісно, що навіть стовідсоткові «гомо со- вєтікуси» можуть згадати за певних обставин про свою і своїх суперників «п’яту графу», мобілізуючи таким чином маси на підтримку своїх нафтогазових, вугільних, санаторно-курортних та інших регіонально-галузевих версій «національної ідеї», але в 1991-1992 роках ця «еліта» все ще потребувала підтримки націонал-демократів для розбудови своєї приватної «незалежності», і все ще з тих самих причин не потребувала підтримки Москви, заклопотаної, зрештою, власними проблемами. Українська посткомуністична еліта, на відміну від югославської, не стала покладатись на силу не надто їй зрозумілих «національних ідей», довіряючи більше силі особистих зв’язків, грошей та - в окремі, особливо складні моменти «державотворення» - майстерності професійних кілерів.
Нездатність Москви ефективно підтримати кримського Мєшкова стала для регіональних еліт в Україні сигналом про те, що від Києва можна більше добитися хитрощами, ніж прямою конфронтацією. Місцеві князьки почали грати з Кравчуком ту саму роль, яку він грав з Горбачовим: роль посеред- ників-миротворців у стосунках між Центром та місцевим населенням, невдоволеним тепер уже «радикальними реформами», недостатнім «соціальним захистом» та, звісно, «при¬


Замість післямови
271
мусовою українізацією». Зрозуміло, що у змаганні з Києвом, найбільших концесій вдалося добитися тим регіональним елі- там, котрі наймасштабніше зімітували, а почасти й використали, себто скерували в потрібне їм русло «невдоволення мас». Плекання совка і його нутряної неприязні до всіх цих «реформ», «демократій» та «украинской мовы» стало улюбленим бізнесом регіональних еліт, особливо на півдні та сході. «Специфіка регіону» перетворилась для них не лише на виправдання своєї професійної недолугості, а й на засіб шантажування Києва та вибивання із нього грошей у чорні діри т.зв. «вільних економічних зон» і рецесійної, божевільно енер- гомісткої й абсолютно безперспективної промисловості.
Після взяття цими «елітами» Києва регіональний шантаж припинився, а точніше - його ефективно нейтралізував розбудований Кучмою апарат податкового та іншого «централізованого» контр-шантажу. Але плекання совка (чи, коли хочете, амбівалентного, дезорієнтовного, аполітичного, авторитарного негромадянина) не припинилося. Йому тепер відводиться інша роль - шантажувати непокірливих націонал- демократів погрозами узаконення російської мови як ще однієї державної (а фактично - як єдиної державної: див. приклад сусідньої Білорусі) та дружно голосувати за представників влади на нібито «демократичних» виборах.
В цьому контексті варто зазначити, що «різке зменшення симпатиків лівих сил», про яке пише за підсумками виборів 2002 року Джеймс Шерр і на яке посилається Роман Шпор- люк, жодною мірою не засвідчує розширення електоральної бази реформаторів та демократів. Просто на електоральному полі лівих, зокрема у Донбасі, цього разу добряче «погуляв» провладний олігархічний блок «За ЄдУ!», причому методи «політичної» боротьби були вельми специфічними - про що мої опоненти можуть докладно довідатися з веб-сайту (www.hq.org.ua) Комітету виборців України. (Коли б не ця «кривда», порушення не лише законів і правил, а й «понятій», комуністична верхівка, ймовірно, так би й не перейшла у табір непримиренної антикучмівської опозиції, задовольняючись і далі тією кишеньковою роллю «страшилки для демократів»,


272
Дві України
яку їм відвела олігархічна влада). Що ж до відзначених і Шер- ром, і Шпорлюком успіхів реформаторів, то проста арифметика свідчить: блоки Ющенка і Тимошенко набрали разом 30% - приблизно стільки ж, скільки 1991 року набрали разом три «націонал-демократичні» кандидати у президенти - Чор- новіл, Юхновський та Лук’яненко. Та сама проста арифметика показує, що згадані два блоки мають сьогодні в парламенті 130 депутатів - приблизно те саме, що мала демократична «Народна рада» в парламенті 1990 року.
Відновлення позицій десятилітньої давності, безумовно, є для націонал-демократів великим успіхом - після руїни й занепаду, спричинених як зусиллями влади, так і власною недолугістю. Але говорити про якесь істотне розширення їхньої електоральної бази та, як це роблять пп. Шерр і Шпор- люк, а також про «поступ у формуванні громадянського суспільства» немає, на жаль, переконливих підстав. Так, Україна є нині державою більшою мірою, ніж у 1991 році (було б, зрештою, дивно, коли б за десять років формальної незалежності цього не сталося). Але «інтегруючий вплив совєтської системи» (та й постсовєтської) на українське суспільство був далеко не таким значним, як вважає Роман ІІІпорлюк, і аж ніяк не таким, яким міг би і мусив би бути, коли б ця система справді дбала про інтеграцію та консолідацію суспільства, а не про його поділ на регіональному рівні та атомізацію на індивідуальному.
Бюрократична централізація держави не тотожна суспільній інтеграції (і навпаки, брак держави не завжди веде до суспільної дезінтеграції - що підтверджує поступова консолідація польського суспільства саме після розподілів Польщі, а також існування численних діаспорних суспільств, насамперед єврейського). Цей парадокс влучно спостеріг Всеволод Тихонович, досліджуючи регіональні відмінності сучасної України: «Здавалося, населення західних областей, які впродовж століть були у складі різних держав, мало б відчувати більше перепон для сприйняття всієї України як своєї Батьківщини; тут могли активізуватися сепаратистські тенденції “окремішності” від України в цілому. Однак наше досліджен¬


Замість післямови
273
ня не підтверджує таку гіпотезу. Це знову засвідчує суб’єкти- візаційну дію чинників, безпосередньо не пов’язаних з об’єктивними реаліями історичного процесу, а конкретніше їхню підпорядкованість у системі інших детермінант. Всеукраїнська домінанта в соціальному самопочутті “західняків” долає
і 	неґативістські стереотипи щодо них, які ще побутують в інших областях України».24
Попри енергійно розпропаговану «розбудову» («роздубо- ву») держави під гаслами «єдності» й «злагоди», соціологічні дослідження показують, що українське суспільство, населення, нація нині у багатьох відношеннях такі самі поділені, а в деяких навіть іще більш амбівалентні, двозначні, невизначені, як 11 років тому.25 Олігархічна влада сумлінно («і словом, і ділом») працює на цьому напрямку, доводячи суспільну шизофренію до клінічних меж і водночас позбавляючи націю практично останніх шансів на інтеграцію в «перший», євроатлантичний світ, а відтак і на повноцінне - людське і національне - буття.
Усвідомлення того, що ми перебуваємо на останній межі - і то не якійсь «гантінґтонівській», до якої я ставлюся загалом скептично, а на значно серйознішій і нездоланнішій - «волер- стайнівській», робить мою позицію максимально жорсткою, за що я заздалегідь своїх опонентів перепрошую. Я, звісно, не фаталіст і не стверджую, що перемога кандидата-кучміста на президентських виборах наступного року остаточно закриє усім нам шлях із периферії до ядра світосистеми, званого «першим світом». Якийсь шанс в українців (сомалійців, гвінейців, сьєрралеонців), вочевидь, завжди залишатиметься, беручи до уваги непередбачуваність історії, а проте в історично передбачуваних межах про будь-які шанси, гадаю, варто забути.
Питання «хто винен?» не є головним ані в цій моїй статті, ані в попередній. Проблематизуючи метафору «двох У країн», я анітрохи не намагався протиставити «кращих» західних українців «гіршим» (начебто) східним, і таким чином зняти з одних відповідальність за невдачу національного проекту (провал «національної ідеї», як пише Тетяна Журженко) та перекласти на інших. Насправді я намагався лише протиста¬


274
Дві України
вити «кращий» національний проект «гіршому», цивілізацій- но перспективний шлях розвитку - цивілізаційно (на мій погляд) безперспективному. І робив це я зовсім не для того, щоб «допомогти Заходові розібратись нарешті, хто в цій країні насправді заслуговує на підтримку» (як, можливо, й небезпідставно підозрює моя опонентка). Насправді я робив це два роки тому в іншій своїй статті, закінчуючи її словами: «Україна, безумовно, потребує підтримки, але спершу слід чітко собі усвідомити, котрій зі згаданих “двох У країн” така підтримка може бути справді корисною. Новонародженому, слабкому, причавленому політичним гнітом та економічною несвободою громадянському суспільству? Чи - корумпованій, дисфун- кціональній державі, котра під облудною вивіскою вільно- ринкової демократії намагається зберегти стару совєтську систему авторитарного типу? В цьому, власне, і полягає вибір - між Україною європейською і євразійською, демократичною й авторитарною, майбутньою і минулою».26
Захід, схоже, прислухався до моїх порад, заявивши про згортання допомоги українському урядові і водночас підтвердивши свою готовість і далі допомагати неурядовому секторові. При цьому ніяких обмежень для східних українців та привілеїв для західних впроваджено не було, - що, власне, цілком відповідає духові (якщо не букві) моїх порад. В кожнім разі, я радий, що мій «національний міф» було куплено на Заході за правильну ціну й інтереси моїх російськомовних колег від цього не постраждали.
Мені, звісно, прикро, що Тетяна Журженко сприйняла основний зміст мого виступу як шукання винних, а не шукання оптимального шляху розвитку для України. Про оптимальний шлях розвитку я вже сказав що міг; ну, а про винних мушу ще дещо сказати, аби остаточно зняти з себе підозри в донба- софобії та харковоненависництві.
Перемога, кажуть, має багато батьків, а поразка - жодного. У нашому випадку поразка теж має багатьох батьків, серед яких можна згадати й бездарну політику Заходу щодо України, і талановиту (на свій лад, звісно) політику Росії, і нікчемність паразитичних захланних істот, званих українською


Замість післямови
275
посткомуністичною елітою, і безвольність (безхребетність) совєтизованого населення (не лише східноукраїнського - адже совєтизації зазнали всі, хоч і різною мірою), і недолугість націонал-демократичної опозиції, котра просвистала за без- цінь свою «золоту акцію» в 1992 році, та й у 1999-му не спромоглася поставити на кого завгодно - хоч на Мороза, хоч на Марчука - аби лише покласти край безнадійно прогнилій і деґрадованій «кучмократії». Винен і я - бо не зумів вплинути ані на згадане населення, ані на представників «еліт», ані на Захід, ані на Росію, ані - що найсумніше - на націонал-демократів, із якими великою мірою політично себе ототожнюю. Не зумів я порозумітися і з близькими мені, здавалося б, російськими та російськомовними лібералами в Україні, хоч заради справедливості, себто часткового самовиправдання мушу визнати, що і з їхнього боку ніяких посутніх жестів у цьому напрямку зроблено не було. Хоч припускаю, що без їхньої допомоги, без їхнього впливу - на певну частину населення, певну частину еліт, певних представників Заходу і Росії - ми нічого у цій країні і в этой стране не змінимо.
Чужа війна
Я не знаю, чи зумію у чому-небудь переконати Тетяну Жур- женко і чи наша полеміка взагалі матиме яке-небудь діалогічне продовження. Завжди хочеться вірити в краще, але є одна річ, одна тенденція, яка сильно мене непокоїть і пробуджує значні сумніви у можливості та ефективності українсько-ро- сійського діалогу ліберальних інтелектуалів. Не ідеалізуючи жодною мірою ліберального україномовного середовища, хочу все ж зауважити, що в останні роки тут розгортаються надзвичайно гострі дискусії про шляхи розвитку України, роль і місце інтелігенції, її відповідальність, її провини, помилки, невикористані можливості. Я не бачу, на жаль, нічого подібного в середовищах російськомовних: жодних серйозних рефлексій, жодних дискусій на тему власної вини і відповідальності за те, що маємо таку Україну, яку маємо. Припускаю, що коли б не залишки єврейської інтелігенції в У краї¬


276
Дві України
ні, котра до певної міри рятує честь свого середовища, ангажуючись в українські справи саме на українському боці, ми не мали б узагалі серед русофонів партнерів для діалогу. А тим часом російськомовна інтелігенція в Україні значно чи- сельніша за україномовну, - тож важко повірити, щоб їй бракувало інтелектуальних ресурсів. Імовірніше, бракує іншого - зацікавленості, небайдужості, усвідомлення, що це їхня країна не лише за паспортом і місцем прописки, а й за причетністю до її долі та почуттям відповідальності.
Я б хотів помилятися, але поки що більшість сигналів, які надходять із цього табору, відчитується як «це не наша війна», «не наша країна», «не наші проблеми». Питання про «нашу вину» у такому контексті взагалі не ставиться.
Я не маю підстав сумніватись у тому, що «російськомовні українці та росіяни Східної України політично лояльні щодо української держави» (як пише Тетяна Журженко), але ця «лояльність» видається мені вельми специфічною: це лояльність підданих, які терплять усяку владу, тому що вона від Бога, а не лояльність громадян, які самі цю владу вибирають, контролюють і самі за неї, себто за свій вибір відповідають. Не існує, як я вже казав, жорстко детермінованого зв’язку між національністю, мовою та політичними, громадянськими орієнтаціями. Але статистично значущі відмінності між росіянами й українцями постають із соціологічних опитувань досить виразно. Так, наприклад, «дорожать своїм українським громадянством 72% [опитаних] українців і 46% росіян, а готові поміняти його 11% українців і 29% росіян». Серед опитних українців 38% однозначно вважають себе патріотами України (11% однозначно не вважають), натомість серед росіян патріотами України себе однозначно вважають 26%, однозначно не вважають 19%. Серед україномовних громадян ототожнює себе насамперед із жителями України 41% респондентів (з населенням колишнього СССР - 10%), серед російськомовних - лише 24% (зате з населенням СССР - 29%). Подібним є й ставлення обох груп до державних свят України: «своїми» їх вважає 47% опитаних українців (серед українофонів таких іще більше - 53%), і лише 30% росіян.2'


Замість післямови
277
(Чужими їх вважають лише 8% опитаних українців і 12% росіян, решта - відповідно 43% українців і 54% росіян - ставляться до них індиферентно; в цьому, власне, на мою думку, і полягає негромадянска лояльність різноетнічних жителів України до своєї держави).
Якщо говорити про маси совєтизованого населення, то подібну «феодальну» лояльність можна легко пояснити його політичною затурканістю (такого роду лояльність підданих властива, зрозуміло, не лише росіянам та російськомовним, і не лише на сході). Та якщо говорити про інтелектуалів, то їхню негромадянську лояльність навряд чи можна пояснити політичною малосвідомістю; йдеться, скоріш за все, про ту саму байдужість, яка ще в совєтські часи утримувала росіян від участі в правозахисному русі (в Україні він складався в основному з українців, частково євреїв); байдужість, яка під час перестройки утримувала більшість росіян і русофонів від участі в Русі, в акціях протесту, в боротьбі за незалежність, і яка й сьогодні утримує їх від справді активних і справді громадянських учинків. Як наслідок - виникає враження, ніби боротьба з Кучмою та його режимом - це проблема самих лише українців, частково євреїв; демонтаж монументів Леніну та інших пам’ятників тоталітаризму - це теж виключний клопіт «націонал-патріотів»; та й протести проти безмежного хамства якого-небудь російського Черномирдіна чи проти не менш хамського й образливого для нормальних людей святкування ювілею Щербицького теж чомусь доводиться складати самим українцям - без участі лояльних і ліберальних російських та російськомовних побратимів.
Я не кажу вже тут про одіозні референдуми, зорганізовані в південно-східних областях місцевою номенклатурою для надання так званого «офіційного статусу» російській мові, - ця блазенада, на жаль, не лише не зустрічає осуду з боку наших ліберальних російськомовних колег, а й, схоже, викликає у багатьох щирий захват. Тетяна Журженко, у кожнім разі, без жодних лапок пише про «рух на захист (sic) російської мови» і без жодних коментарів повідомляє, що 83% учасників місцевого референдуму в Харкові «підтримали пропозицію


278
Дві України
надати російській мові офіційний статус», підтверджуючи таким чином суб'єктивну важливість цього питаня для східних українців - хоч насправді «важливим» (і то в специфічному сенсі, про який - далі) воно є лише для місцевої номенклатури.
Для іноземного читача, який поняття не має, що там насправді діється в тому Харкові і, взагалі, в Україні, наведені авторкою слова слугуватимуть, поза сумнівом, переконливим доказом агресивності українського націоналізму, котрий допровадив сердешну російську мову до такого стану, що її вже доводиться захищати (особливо в Харкові, де без «офіційного статусу» ніхто, зрозуміло, й слова по-російському пискнути не сміє, всі тільки по-українському й спілкуються - либонь, під наглядом автоматників з україномовного «Беркута»). Щоб розвіяти подібні ілюзії, пошлюся на зовсім недавній виступ ліберального (найліберальнішого) українського «націоналіста», колишнього дисидента, а теперішнього академіка Івана Дзюби на парламентських слуханнях з питань культури28, а ще краще - наведу суто житейський приклад, який, на мій погляд, дає дуже добре уявлення про мовно-культурну ситуацію на півдні та сході (якраз там, де проводяться описані п.Тетяною Журженко «референдуми»), а заразом і про ті «дискурси», які насправді панують в «государстве Украина» - від провінційної «мєнтярні» до адміністрації президента.
2 	листопада співробітники міліції із Запоріжжя жорстоко побили помічника-консультанта народного депутата України В’ячеслава Кириленка, голову Орджонікідзенської райорга- нізації У НР Дмитра Котова. Повертаючись додому, хлопець зустрів патрульних, які вирішили перевірити у нього документи. Дмитро показав їм посвідчення голови районної організації Руху. Реакція на це була неординарною: міліціонери на очах у власника порвали та викинули його документ. Зі словами “Так ты Кучму не любишь?!” вони забрали Дмитра Котова у Жовтневий райвідділ нібито для встановлення особи. Там на нього одягли наручники, зв'язали ноги та волочили по підлозі райвідділу. Періодично, коли хлопець приходив до тями, його били ногами по голові. На вимоги припинити тортури “правоохоронці” відповіли: “Викинемо тебе на дорогу, а скажемо, що машина збила”. Врешті, ледве живого,


Замість післямови
279
Дмитра Котова привезли до 5-ї міської лікарні в міліцейському “бобику” та наручниках. У приймальному покої лікарні “представники закону” ще кілька разів ударили його ногами по голові. Сьогодні потерпілий перебуває у відділенні нейрохірургії з діагнозом струс мозку, з гематомами на очах і переломами пальців.29
Коли хтось вважає описаний епізод якоюсь надзвичайною подією, а не типовим для «государства Украина» явищем, я готовий видобути зі свого архіву ще кільканадцять подібних історій, котрі, зрештою, є лише провінційними клонами центральної матриці, описаної недремним майором: «ебнуть» депутата Єльяшкевича, «чтоб не встал»; «подвесить судью за яйца, хай повисить»; «отдать оборзевшего, блядь, грузина чеченцам», чи «отвезти в Грузию и выкинуть на хер», - ну, і так далі.
Українські мєнти переважно дурні, але хитрі: вони нюхом чують, які паскудства робити можна, а які - ні; за що начальство їм вріже по шарабану, а за що - дасть зайву личку чи зірочку. Умовно кажучи, логіка тут проста: якщо головний начальник усіх українських мєнтів Леонід Кучма офіційно вшановує головного українофоба, невтомного борця з «українським буржуазним націоналізмом» В.В.Щербицького, то чому би й дрібним «мусорам», лояльним підданим Леоніда Даниловича, не віддухопелити принагідно якогось «буржуазно-націоналістичного» недобитка - во славу того ж таки Даниловича та його духовного батька Щербицького? Реакцію самого Даниловича та інших мєнтівських начальників на здорову народну ініціативу знизу передбачити загалом неважко. У найгіршому випадку - якщо «орлы боевые» перестараються і націоналюга гигне в процесі ідейного перевиховання - разом думатимуть, як зам’яти скандал:
У нас возникает напряжение по Львову. Я вам докладывал [Кравченко - Кучмі], что был избит Билозир. Это такой народный артист, алкаш. Избит был работником оперативной войсковой части СБ. Конфликт вышел из-за украинского языка. “Ты почему поешь на украинском языке?” Белозир пел. Ну, короче, тот его ударил головой. Он долго был в


280
Дві України
реанимации, вчера умер... Один из тех, кто бил... значит, сын заместителя начальника УВД Львова, 27-28 лет парню. Ну, я не знаю. Для отца, ну что ж, двадцать восьмой год. Ну, совершил сын. Но отец тут при чем?.. Поэтому сейчас там большая часть таких средств делается, чтобы это “причесать”...30
У Львові «причесати» не вдалося, борці з «буржуазним націоналізмом» таки сіли на лаву підсудних - надто вже сильним виявився тиск суспільства. Але в Запоріжжі, де українського суспільства майже немає, а російське якщо і є, то «чужою війною» не переймається, подібні «борці», найімовірніше, нікуди не сядуть - хіба що в крісло начальника місцевої міліції, місцевої ДПА, місцевої прокуратури і т.д., і т.п.
В цьому контексті я ще можу якось зрозуміти побажання проф. Шпорлюка «будівникам демократичної, прозахідної України» - «бути достатньо мудрими, щоб не відступити від засад 1991 року», себто, серед усього іншого, не позбавляти етнічних росіян можливості «вільно користуватися своєю мовою, плекати свою культуру і зберігати неполітичну прив’язаність до Росії», почуваючись таким чином «повноцінними членами української нації». Американський професор може просто не уявляти собі всіх реалій сьогоднішньої України, перебуваючи у полоні своєрідного wishful thinking, сформованого десять років тому на хвилі постнезалежницького ентузіазму. Але Тетяна Журженко не може не знати, хто в Харкові й більшості інших міст України має змогу «вільно користуватися своєю мовою й плекати свою культуру», а хто такої змоги практично не має; і хто почувається в Харкові (Сімферополі і т.д.) «повноціннішим членом» - зачуханий україномовний колгоспник із Куп’янська та його діти-«лімітчики» чи представники найзаможніших, найвпливовіших соціальних груп, котрі, як я припускаю, аж ніяк україномовністю не зловживають. Тому мені, щиро кажучи, важко збагнути її нарікання на те, що «російськомовна Східна Україна... виявилася раптом марґіналізованою на новій символічній карті країни». В чиїй уяві перебуває ця карта? Леоніда Кучми? Рената Ахметова? Юхима Звягільського? Віктора Януковича? Непойменованого куп’янського колгоспника? Зґвалтованих


Замість післямови
281
«примусовою українізацією» харківських інтелектуалів, що й дихнути не можуть без «офіційного статусу» для російської мови?
Що офіційно святкує сьогоднішня Україна - ювілей УПА чи День Совєтської армії (цнотливо перейменований на День захисника Вітчизни)? День перемоги у Другій світовій війні (якою вона була для всіх) чи День перемоги у Великій Вітчизняній війні (якою вона була лише для певної частини нації)? День народження Бандери чи Щербицького?
Специфіка національної амбівалентності, якій я присвятив не одну статтю і, врешті, цю книгу, а точніше - специфічна політика влади, спрямована на плекання й поглиблення цієї амбівалентності, власне, в тому і полягає, щоб не існувало ніякої єдиної символічної карти, а щоб було їх безліч, і щоб кожному вона уявлялась інакше, і щоб кожен на цій своїй карті почувався марґіналізованим. Щоб бути лояльними підданими, а не громадянами, народ не повинен знати, ба навіть цікавитися, хто насправді править країною, що ми будуємо, що святкуємо, куди рухаємось, ким ми є, а для цього йому потрібно казати одного дня одне, другого інше, й так аж до повного очманіння, цілковитої розгубленості, абсолютної апатії.
Я згоден із твердженням Р.Шпорлюка, що «посткомуністичні еліти давно вже не монолітні» («олігархи... не є чимось однорідним», писав і я наприкінці статті, із якою мій шановний колега полемізує), - хоч і не знаю, яким чином він виводить із цього середовища Віктора Ющенка, котрий і в совєт- ські, і в постсовєтські часи виконував суто технічну, не політичну функцію. Я не скидаю з рахунку й аргументів іншого мого опонента, Володимира Кулика, про те, що чинна влада насправді неоднорідна - і в Києві, і в регіонах, а тому й владні дискурси неоднорідні, «амбівалентні»; я не проти навіть «враховувати роль регіональних і місцевих влад у негативній реакції російськомовного населення на заохочувані центральним урядом націоналістичні репрезентації історії або націоналі- заційні заходи в сфері освіти».31 Але я переконаний, що справді істотну роль ця неоднорідність відігравала лише в першій половині 90-х років. Від другої половини і до сьогодні, мірою


282
Дві України
зміцнення суперпрезидентського авторитаризму, відновлення старої «цековської», по суті, системи державного управління (обком-райком/обл-райдержадміністрація) та вдосконалення й урізноманітнення терористичних засобів шантажистської держави, всяка місцева «ініціатива», яка б суперечила волі Києва й не була ним санкціонована, зробилася справою надто ризикованою.
Як характерний приклад можна навести недавню «ініціативу» кримських парламентаріїв - порушити в Києві питання про узаконення російської мови як «другої офіційної» (хоч у Криму вона і без того є «офіційною», і то аж ніяк не «другою»). 15 листопада кримська газета «Слава Севастополя» простодушно повідомила, що ця ініціатива аж ніяк не є опортуністичною та дестабілізаційною, навпаки - вона цілком відповідає побажанням Києва: сам Віктор Володимирович Мед- ведчук, виявляється, попрохав їх виступити з такою ініціативою, гостюючи у Криму.32 Віктор Володимирович, звісно, спростував це твердження: він говорив, виявляється не те і не так, - але раз уже згадана «народна» ініціатива з’явилася, то гріх було б її не розглянути, себто не використати (а заразом і питання про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов та мов меншин33) для чергової колотнечі в парламенті та ефективного шантажування занадто конозистих націонал- демократів.
Не беруся стверджувати, що всі ці механізми шантажування були винайдені й застосовані українськими правителями свідомо (не хотілось би, справді, їх ані демонізувати, ані переоцінювати їхніх інтелектуальних здібностей). Скоріш за все, олігархічні еліти на певному етапі інтуїтивно відчули й практично пересвідчилися, що наявна в Україні посттота- літарна й постколоніальна амбівалентність може бути ефективно використана для маніпулювання населенням і втримання влади. По-своєму це, звісно, талант: вигравати формально демократичні вибори, не маючи практично жодної популярності у населення, жодних позитивних ідей, програм, перспектив, - натомість будуючи всю свою «національну політику» на ляканні рухівців комуністами, а комуністів рухів-


Замість післямови
283
цями, русофонів - українізацією, а українофонів - русифікацією, совєтофілів - вступом у НАТО, а західників - вступом у ЄврАзЕС, і всіх разом переконуючи не в тому, що влада хороша (це безнадійно, з лайна цукерки не зробиш), а в тому, що опозиція - ще гірша.34
Тож поки ми всі - і україномовна інтелігенція, і російськомовна - не збагнемо механізмів цього державного «лохо- трону» і не пояснимо його дії якомога ширшим масам населення, нами й далі будуть маніпулювати політичні шахраї, нацьковуючи нас і водночас «рятуючи» одне від одного.
Laissez faire vs affirmative action
Для початку я хочу запевнити Тетяну Журженко, що ані я у своїй статті, ані будь-хто з моїх колег, причетних до «панівного», як її здається, дискурсу про «дві України», не нав’язуємо східним українцям ніякої неприйнятної для них «версії національної ідентичності з етнолінґвістичною домінантою та неминучою русофобією». Навіть коли б така «версія» існувала, я, щиро кажучи, не бачу жодних технічних можливостей її будь-кому «нав’язати»: ні ліберальний, ні інтегральний, ні будь-який інший український націоналізм не має на сході жодних ресурсів (адміністративних, медійних, культурно-ос- вітніх), щоб комусь що-небудь нав’язувати; власне, й у Києві його ресурси доволі обмежені; найбільше, на що український націоналізм може сподіватися на півдні і сході, це захистити свою, українську (україномовну) меншину, політично, культурно, економічно, психологічно упосліджену й марґіналізовану.
По-друге, я навіть не уявляю, в яких українських текстах та «дискурсах» Тетяна Журженко подибувала «версію національної ідентичності з етнолінґвістичною домінантою». Український націоналізм ніколи не відзначався етнічною екск- люзивністю: навіть інтегральні націоналісти не цікавилися етнічністю, а цікавилися лояльністю, прихильністю (чи неприхильністю) до «української справи». Те саме стосується й мови: за всієї важливості цього питання (що, зрештою, й зрозуміло, зважаючи на її марґіналізований та загрожений


284
Дві України
стан), українські націоналісти завжди вважали набагато істотнішим ставлення до української мови (шанобливе і співчутливе чи - злостиве й зневажливе), аніж формальне нею володіння. І нарешті, як я вже казав, те, що російські шовіністи й імперіалісти називають «русофобією», найчастіше є лише захисною реакцією на російський шовінізм та імперіалізм. Мені шкода, що Тетяна Журженко не розрізняє цих явищ чи, принаймні, некритично послуговується термінами й уявленнями (зокрема й про «український націоналізм»), що їй їх і справді нав’язує справді панівний московський та місцевий російськомовний дискурс.
Припускаю, що саме з цього «дискурсу», а не з «першоджерел» (за часописом «Критика», наприклад, чи журналом «Сучасність», чи бодай за коректним прочитанням моєї статті в «Транзиті») робить Тетяна Журженко наведені вище висновки про «етнолінґвістичну домінанту» в українському націоналізмі та про «моральне розмежування за етнолінгвістич- ним критерієм, що його криє в собі міф про “дві України”». Насправді це не моя версія «міфу», а московська, приписувана демонізованим («взбесившимся», як казав у парламенті один депутат зі Сходу) галичанам і нав’язувана через панівні мас-медії простодушним східним українцям.
Український націоналізм - принаймні, його найвпливо- віша, політично інституціалізована націонал-демократична версія - не проповідує жодної етнолінґвістичної ексклюзив- ності, не нав’язує нікому української культурної ідентичності і навіть не вимагає від більшості громадян (за винятком відносно невеликого прошарку державних службовців) володіння українською мовою. Задля міжнаціонального миру і спокою українські націоналісти погодилися 1991 року з наданням українського громадянства всім, хто на момент здобуття незалежності проживав в Україні; погодилися з автономним статусом для Криму - єдиного регіону, де етнічні росіяни становлять більшість; погодилися з надзвичайно м’якими вимогами щодо офіційного застосування української мови в Україні у відповідному законі (властиво, жодних покарань для порушників Закону про мови й досі не передбачено).


Замість післямови
285
Щиро кажучи, я не знаю, на які ще компроміси мали би піти українці, аби догодити братам-росіянам і зняти із себе підозри у «русофобії» та нав’язуванні «етнолінґвістичної домінанти». Хіба що - пристати на узаконення російської мови як «другої державної», але якось не дуже на це надихає реальне становище української мови в Україні (порівняно з російською),35 ані, тим більше, результати подібного експерименту у Білорусі.
Одна зарубіжна дослідниця, яку важко запідозрити в «українофільстві» чи «русофобії», нещодавно ретельно розглянула проблему «російського опору мовній українізації в Центральній та Східній Україні» й опублікувала на цю тему статтю в поважному британському часописі Europe-Asia Studies під назвою «Окреслення ідентичностей». Її висновки, як і слід було сподіватися, мало чим відрізняються від того, що ми знаємо з емпіричного досвіду: русофони, стверджує д-р Фурньє, «занепокоєні можливістю того, що використання української мови як державної применшить зверхній (superior) статус російської, а відтак і статус російськомовних»; домагання для України двох державних мов «спрямоване на відновлення панівного статусу російської, а не досягнення рівності з українською»; йдеться, власне, про «інституціалізацію домінування російської мови (як за царських та совєтських часів)».36
Тетяна Журженко хоч ніде прямо й не висловлюється з мовного питання, проте, як мені здається, поділяє стереотипні уявлення про «етнолінґвістичну» ексклюзивність українського націоналізму та, відповідно, потребу «захисту» російської мови (і то не десь у Львові чи хоч би в Києві, а саме в Харкові та Донецьку). В кожнім разі, пояснюючи, чому східні українці не «купують» «національну ідею», вона кладе наголос на ущербності, обмеженості цієї «ідеї», а не на її ущербному, фальшивому представленні у панівному російськомовному дискурсі, зокрема медіальному.
Тим часом, як я вже казав, головне в цій «ідеї» - проблема консолідації, модернізації та інтеграції в «перший світ». Що ж до мовно-культурної проблематики, то вона в ній цілком другорядна, вторинна, присутня лише остільки, оскільки


286
Дві України
століття колонізації та дискримінації завдали українській мові й культурі колосальних втрат, і тепер без певних підтрим- чих дій, «позитивної дискримінації» (що є цілком ліберальною і загальноприйнятою світовою практикою) неможливо відновити її повноцінне суспільне функціонування. Саме про це, як я розумію, а не про заборону російської мови чи російських книжок ідеться українським активістам:
Україномовна меншість і всі, зацікавлені в збереженні нашої національної ідентичності, так би мовити, “національно заклопотані”, як нас називають опоненти, - мають повне право на так звану позитивну мовну дискримінацію. Трьохсотлітні гоніння на нашу мову і багатовікова русифікація дають нам право на компенсаційний пакет, у т. ч. на пільгові економічні умови для україномовного інформаційного продукту. І не треба соромитися цього вимагати. Давайте розмовляти на цю тему з нашими російськомовними співвітчизниками. Впевнений, більшість із них зрозуміють проблему.37
До широкого розуміння проблеми, на жаль, ще далеко, - хоч ідея «підтримчих дій» (affirmative action) належить якраз до ліберального, а не націоналістичного дискурсу, і жодною мірою не суперечить «ідеям багатокультурності», що їх озвучував свого часу згадуваний Тетяною Журженко Володимир Гриньов. Програма «підтримчих дій» («позитивної дискримінації») потрібна майже в усій Україні, але особливо - на півдні та сході, де традиційна імперська «українофоно-фобія» підживлюється й досі на побутовому рівні панівним дискурсом і де мільйони україномовних українців, переважно мешканці невеликих містечок і сіл (а втім, і в самому Харкові їх щонайменше 17% - майже 200 тисяч осіб), не мають доступу ані до якісної освіти своєю мовою, ані до книжок і мас-медій, ані навіть не можуть спілкуватися зі своєю (нібито) державою - в особі її чиновників - рідною мовою.
Якщо це і є торжество тієї «надетнічної спільноти», про яку пише Тетяна Журженко, живе втілення «ідей багатокультурності та позаетнічної, політичної концепції громадянства», задля збереження якого слід узаконити постколоніальний


Замість післямови
287
статус-кво з домінуванням російської й подальшою марґіна- лізацією української мови та лицемірною «вільною конкуренцією» двох культур на засадах laissez-faire, то в багатьох українців виникає природне запитання: а навіщо їм узагалі була потрібна така незалежність - адже все це вони мали і в СССР, ба навіть більше, бо там існувала хоча й облудна, а все ж певна державна підтримка «національних культур»? Як наслідок - в українській публіцистиці з’являються паралелі між становищем українців та негритянської більшості у Південній Африці чи, скажімо, індіанців у Болівії та Перу, яким унезалежнення від Іспанії дало не так уже й багато.
Паралелі ці, звісно, умовні, бо в Україні українців і росіян не розділяють расові та цивілізаційні відмінності; для українців їхня «чорна шкіра» - це їхня мова, змінити її неважко - що, власне, багато хто й робить: ніхто не хоче бути «чорним» у Харкові чи Донецьку, всі хочуть бути як Майкл Джексон.
Перспективи креолізації
Хоч як це парадоксально, але Тетяна Журженко значно радикальніше за мене «ділить» Україну на «Захід» і «Схід», непрямим чином підтверджуючи, що «міф про дві України», за деконструкцію якого вона нібито взялася, походить не з мого тексту, а з якихось російських або й західних (як правило, вторинних щодо російських) джерел. Там, де я бачу взаємопроникнення «двох У країн» одна в одну між львівським «полюсом» і донецьким, вона виразно бачить лише два регіони; там, де я уникаю детермінізму, говорячи лише про певні, статистично значущі тенденції, що виявляються більшою мірою в східних регіонах чи, навпаки, західних, моя опонентка жорстко говорить про есенціалістську схему, в рамках якої «Західна Україна виявляється монопольним власником європейської ідентичності, тимчасом як Східна позбавляється взагалі будь-яких європейських традицій» (відповідний пасаж у моєму тексті виглядає насправді так: «’’дві України” злилися, сплавилися в одну... проникли, просочилися одна в одну так глибоко, що навіть у “європейському” Львові можна знайти


288
Дві України
доволі прикмет щонайпотворнішого совєтизму, а в безнадійно, здавалось би, совєтизованому Донбасі можна з подивом відкрити для себе щось цілком українське, а подеколи і цілком “європейське”»).
Найхарактерніше, однак, спрощення в тексті Тетяни Жур- женко (майже як ключова фройдистська обмовка) полягає в послідовній гомогенізації Східної України: східні українці постають з її тексту як щось цілком однорідне і монолітне - і в своїх мовних преференціях (Східна Україна в Тетяни Жур- женко однозначно російськомовна - без характерного для моїх дефініцій застереження «переважно»), і в політичних симпатіях (східні українці, за нею, одностайно відкидають «національну ідею» через її «антиросійський зміст» - хоч це не зовсім так і щодо ідеї, і щодо одностайності). А відтак вона пропонує «визнати за східними українцями право на іншу, дещо відмінну версію національної ідентичності», вважаючи мовби само собою зрозумілим, що всі вони цієї «відмінної версії» прагнуть, хоч, припускаю, багато кого цілком влаштувала б і «стандартна версія» - аби лиш на неї у Харкові було право бодай таке, як на версію «відмінну».
Взагалі, те, що Тетяна Журженко впритул не бачить на сході інших українців, окрім тих, які голосують за надання російській мові «офіційного статусу», є для мене, либонь, най- сумнішим враженням від тексту колеги. Нема людини, кажуть, нема проблеми. Якщо весь Схід просто і невибагливо окреслити одним терміном «російськомовний», без усяких там дріб’язкових уточнень на кшталт «переважно», то за дужки виноситься і проблема україномовної меншості в регіоні, і проблема реальної (не формальної) мовної рівноправності, і направду складна проблема співіснування «двох Україн» не поруч, а всередині одна одної.
Я писав статтю, щоб відштовхнутися від тривіальної метафори й проблематизувати її занадто очевидні й схематичні засновки. А моя опонентка запакувала мене назад у цю схему, у цю метафору, ще й висварила за надмірний схематизм і спрощення. Хоч насправді це зовсім не я, а Тетяна Журженко


Замість післямови
289
стверджує, що «російська мова виступає як синонім прокомуністичної орієнтації й постсовєтської ностальгії, загроз панславізму, євразійства та об’єднання з Росією» (відповідний пасаж у мене виглядає так: «російська мова - цей найочевидніший і, либонь, найтривкіший наслідок і засіб совє- тизації»). І зовсім не я, а моя опонентка пише: «громадянське суспільство й демократичні традиції - національні, українські; корупція, тіньова економіка й низькопробний маскульт - чужі, російські» (я міг би погодитися хіба що стосовно маскульту, та й то з певними застереженнями). І, звичайно ж, ніякими натяками чи півнатяками я не давав Тетяні Журженко підстав для твердження: «Міф про “європейську Україну” та її цивілізаторську щодо Росії місію є нині однією з чільних стратегій формування власної національної ідентичності». Нема насправді такої «місії» - принаймні від кінця XVIII ст., і нема в Україні такої «стратегії», тим більше «чільної», - хіба що за даними якого-небудь журналу «Молодая гвардия» чи газети «Донецкий кряж».
Ще в 1992 році, у «першій» версії «Двох Україн», я запропонував, замість тривіальних розмов про суто регіональні (мовні, етно-культурні, економічні, релігійні) відмінності між Східною Україною й Західною, глянути на проблему як на паралельне (синхронне) існування двох груп українського етносу на різних етапах історичного розвитку:
Якщо в Галичині формування української нації в основному завершилося ще на початку нинішнього століття, то на Наддніпрянщині цей процес через відомі історичні обставини затягнувся до наших днів... Україна, таким чином, демонструє нам нині унікальний приклад географічної себто просторової, локалізації історичного, часового, по суті, явища: спрощуючи й схематизуючи, можемо змалювати його як таке собі одночасне існування України ХХ-го й України XIX-го століть - України з розвиненим громадянським суспільством і високим рівним національної самосвідомості та України з зародковими елементами громадянського суспільства й напівфеодальною, регіоналістською свідомістю “тутешніх”, “місцевих”...38


290
Дві України
Ні тоді, ні тепер я не вважав, що вищий (чи нижчий) рівень національної самосвідомості (або й узагалі її відсутність) є якимсь моральним плюсом (чи мінусом), що робить людину або спільноту кращою (чи гіршою). Середньовічна людина зі становою (і конфесійною) ідентичністю не краща й не гірша від новочасної людини з національною ідентичністю; морально-етична аксіологія тут ні до чого. Але оскільки ми живемо в епоху націй (і націоналізмів), і націоналізаційні процеси є складовою частиною процесів модернізаційних, то збереження домодерної, «донаціональної» свідомості у певних груп видається мені в цих умовах нереальним. Практично це означає, що величезні маси українських (україномовних) селян із про- тоукраїнською протонаціональною самосвідомістю приречені, модернізуючись, набути певної модерної національної самосвідомості; із багатьох причин, яких тут не пояснюватиму, я вважаю логічним, доцільним і справедливим, що це має бути модерна українська національна самосвідомість. Те саме стосується і широких мас різномовного (українсько-росій- сько-суржикомовного) міського населення, котре донедавна ідентифікувало себе як місцеве та/або совєтське.
Тетяна Журженко, як я розумію, наполягає на праві цього населення (чи, принаймні, його більшої - російськомовної - частини) набути чи, власне, виробити собі якусь свою - «іншу, інакшу версію національної ідентичності». Ця «іншість, інакшість» ґрунтується на двох особливостях, набутих ще в попередні десятиліття: «прихильності до російської мови й культури» та «певній лояльності щодо совєтської системи» чи, принаймні, визнанні совєтського досвіду «легітимною часткою національної ідентичності».
Перша прикмета «інакшості» не викликає, у принципі, заперечень, хоча на практиці «прихильність до російської мови й культури» досить часто поєднується з неприхильністю до української, а «боротьба за права російської мови» на півдні та сході виявляється (зокрема й у всіляких місцевих референдумах) щонайбанальнішою боротьбою за право не знати й не використовувати ніде і за жодних обставин української. Соціологічні опитування, на жаль, підтверджують вельми


Замість післямови
291
специфічне розуміння «офіційної двомовності» серед русо- фонів: лише 47% опитаних росіян погоджуються, що всі росіяни, які живуть в Україні, мають знати українську мову; тоді як аж 62% з-поміж тих самих опитаних переконані, що українці в Україні зобов’язані знати російську.39
Що ж до другої прикмети «інакшості», то вона викликає поважні застереження з багатьох причин, зокрема, між іншим, і тому, що відзначена вище неприхильність багатьох русофо- нів до української мови й культури є загалом типовим виявом російського шовінізму, інтерналізованого в совєтські часи; подібної спадщини у совєтському досвіді є чимало, що наза- гал робить його вельми сумнівним матеріалом для творення нової національної ідентичності. Тетяна Журженко, схоже, усвідомлює сумнівність цього «совкового» матеріалу, коли пише, що «найбільша проблема Східної України та, зокрема, її інтелектуальної еліти полягає в нестачі символічних ресурсів для конструювання альтернативної версії національної ідентичності». Але ще резонніше, гадаю, було б не робити з цього проблеми (та ще й «найбільшої»), а просто скористатися вже наявною версією української національної ідентичності, що має досить багаті «символічні ресурси» - принаймні від середини XIX століття.40
Ця версія не передбачає ні «примусової», ні навіть добровільної «українізації», навпаки - вона пропонує усім меншинам, зокрема й найбільшій (17% за останнім переписом) російській, можливість «вільно користуватися своєю мовою, плекати свою культуру і зберігати неполітичну прив’язаність до Росії», словом, як пише Роман Шпорлюк, «вважатися (і вважати себе) повноцінними членами української нації - політичної, громадянської і культурної водночас». Єдина проблема, яка тут виникає і яку, можливо, не до кінця усвідомлює Роман Шпорлюк і не до кінця проговорює Тетяна Журженко, - це небажання самих росіян, котрі звикли бути домінантною групою, визнати себе меншиною. Саме це і є суттю того, що Тетяна Журженко називає «війною ідентичностей» і що я радше назвав би «війною дискурсів»: соціально й культурно (а донедавна й політично) панівна група намагається зберегти


292
Дві України
своє (пост)колоніальне - «креольське» - становище, тимча- сом як соціально й культурно марґіналізована група «тубільців» намагається відвоювати бодай рівні з «білими» позиції.
Роман Шпорлюк, безумовно, правий: усі нації є водночас і «громадянськими», й «етнічними»; кожна нація має певний мовно-культурний стрижень, певне ядро, хоч би якою «на- детнічною спільнотою» вона себе проголошувала (як СССР) і хоч би які (як США) «позаетнічні, політичні концепції громадянства» сповідувала. Навіть у найліберальніших багато- мовних-багатокультурних державах котрась мова й культура завжди виявляється трішечки «рівнішою» од інших, а що вже казати про нашу Муґабію, де переможених традиційно з’їдають - причому роблять це останнім часом на підставі цілком демократичного голосування.
«Війна дискурсів» (чи «ідентичностей») не є виявом «конфлікту політичних та економічних інтересів регіональних еліт», як вважає Тетяна Журженко. Ті «еліти», які мають реальну вагу і реальні «політичні та економічні інтереси» (донецькі, дніпропетровські, харківські, київські), мають приблизно однакову «ідентичність» (совєтсько-малоросійську) і однаковий «дискурс» («за єду!»). Мовно-культурні питання для цих «еліт» не мають принципового значення, і ставлення їхнє до цих питань - суто інструментальне: що ми з цього будемо мати - фінансово або політично (тобто теж фінансово, тільки не сьогодні, а післязавтра). А «війна дискурсів» та «ідентичностей» - це справа інших еліт, інтелектуальних. Це їм потрібен «народ», такий чи інший, - щоб було кого вести і просвіщати, рятувати й напучувати, любити і лаяти, і, звісно, бути любленими, шанованами і всенародно визнаними.
І коли українська інтелігенція захищає право куп’янського колгоспника навчати своїх дітей у Харківському університеті рідною мовою, купувати українські книжки у будь-якій книгарні, а українські газети й журнали - у будь-якому кіоску, знаходити українські телепередачі хоч би на одному телеканалі, а радіопередачі - хоч би на одній БМ-станції, то я знаю, що йдеться не тільки й не стільки про цього колгоспника, скільки про боротьбу за оту величезну «третю Україну», яка


Замість післямови
293
ще «не визначилася» і якій поки що, за великом рахунком, байдуже, якою мовою читати, слухати і навчатися. Вона поки що й справді лише «матеріал» для націетворення - хоч українського, хоч креольського.
І так само коли російська інтелігенція бореться за право донецького шахтаря говорити з дружиною чи з колегами у забої не просто російською мовою, а державною російською, і коли вона захищає його священне право навчати дітей, дивитися телевізор, розмовляти з начальством не просто по-ро- сійськи, а по-російськи-з-офіційним-статусом, я теж знаю, про що і про кого насправді йдеться.
Що ж до справжньої («конкретної») еліти, то їх ці проблеми не надто обходять. Хоча з іншого боку - тримати всіх у підвішеному стані вони вміють і люблять. Зайвий гачок у жабрах «націоналів» (чи «русотяпів») не завадить. Можна до берега підтягнути, а можна й на глибину пустити. Можна створити проблему, а можна - допомогти її вирішити.
Вони, звісно, не читали професора Шпорлюка, але вони знають, відчувають, як то кажуть, спинним мозком: «Одна із причин, чому Україна не схожа на Польщу або Угорщину чи навіть Румунію та Болгарію, якраз і полягає в тому, що її громадянське суспільство ще не зорганізувалося в загальнонаціональну силу - від Ужгорода і Львова до Луганська й Донецька, охопивши всю територію краю, контрольовану олігархічними елітами».
Саме про вміння «еліт» ефективно запобігати перетворенню (пост)совєтських підданих на українських громадян мені й ішлося у більшості публікацій останнього часу, зокрема й у цій книжці, а відтак і про можливість та необхідність протидіяти описаним «технологіям».
1 	Див. Mykola Riabchuk, “Die Ukraine: ein Staat, zwei Laender?"; Roman Szporluk, “Warum die Ukrainer Ukrainer sind”; Tatiana Zhurzhenko, “Ukrainische Mythologie”, Transit, no. 23 (Sommer 2002), pp. 172-202. Англомовні оригінали цих текстів уміщено в електронній версії часопису: www.iwm.at/transit; українські переклади - в Сучасності: Микола Рябчук, «Двоїстість чи двозначність? Україна як політична


294
Дві України
(де)конструкція», №11, 2002; Роман Шпорлюк, «Чому українці є українцями» та Тетяна Журженко, «Міф про дві України», №4,2003. Див. також Микола Рябчук, «Дві України», Критика, №10,2001; Ярослав Грицак, «Двадцять дві України», Критика, №4,2002; Станіслав Шумлянський, «Розкол України як віртуальна реальність», Критика, №11,2002.
2 Микола Шульга, «Національна і політична маргіналізація за умов системної кризи», Соціологія: теорія, методи, маркетинг, №1,2002, сс. 14,16.
3 Всеволод Тихонович, «Україна як суб’єктивна соціальна реальність», Соціологія: теорія, методи, маркетинг, №4, 2002, сс. 143,147.
4 Цит. за: Микола Рябчук, Від Малоросії до України: парадокси за- пізнілого націєтворення (Київ: Критика, 2000), сс. 125-126.
5 «Дві України», Критика, №10, 2001, сс. 10-11.
6 Див., напр., Анджей Валіцький, «Чи можливий ліберальний націоналізм?», Критика, №1-2,1999; Богдан Стефанеску, «Про “хороші” та “погані” націоналізми», Критика, №9,1999; Ernest Gellner, Conditions of Liberty. Civil Society and Its Rivais (New York: Penguin, 1994), ch. 13.
7 Обидві статті адресувалися зарубіжному читачеві, не надто обізнаному з реальною Україною, зате обізнаному з її певними стереотипними образами. Одна стаття була надрукована вперше по-англійськи: “Two Ukraines?” EastEuropean Reporter, vol. 5, no. 4 (1992); друга no- польськи: “Dwie ziemi і Wielki Brat”, Tygodnikpowszechny, 2 wrzeénia 2001.
8 Облудність цих ярликів, живцем запозичених із совєтської пропаганди, спростовують результати соціологічних опитувань. Східні регіони на свій лад теж є «націоналістичними» (російсько- чи, радше, совєтсько-націоналістичними), причому громадянська складова цього націоналізму є досить низькою, а ксенофобська - високою. Найнижчий рівень міжетнічної толерантності соціологи фіксують не в «націоналістичній» Галичині, а в «інтернаціональних» «Південно- Східному, Південному, Східному (Донецька обл.) регіонах». Див. Володимир Євтух, «Національні меншини між державною етнополі- тикою та самовизначенням», Соціологія: теорія, методи, маркетинг, №1-2,1998, с. 103.
9 Я, в кожнім разі, не вважаю, що «мовні та інші культурні відмінності неминуче зумовлюють розпад держав», і сподіваюсь, Роман Шпорлюк адресує ці слова не мені.
10 Пор.: «Брак однозначності в оцінках респондентів є типовим для стану суспільної свідомості за часів соціальної трансформації в напрямі проблематичному, коли стикаються різні спеціалізовані та


Замість післямови
295
повсякденні ідеології та системи декларованих і визнаних цінностей, коли їх інтерналізація і перетворення в цінності реалізовані ще не відбулись остаточно, коли орієнтацію на принципи та цінності економічного життя, безпосередньо пов’язані із задоволенням життєвих потреб і буденних інтересів, коригує практика повсякдення, а інші, політичні та соціокультурні цінності, коригує наявний стан успадкованого від тоталітарного минулого відчуження мас від політичної практики, через що вони інтерналізуються в кращому разі на рівні визнання, але не стають регуляторами практичних соціальних дій на політичному полі». (Володимир Оссовський, «Громадська думка про соціополітичний устрій України», Соціологія: теорія, методи, маркетинг, №4, 2000, сс. 120-121).
11 «Наявність переважно традиціоналістських конструктів у сприйнятті соціального простору, попри їхню позитивну функцію як захисного засобу за умов невизначеності й суспільної нестабільності, спричиняє загальмованість дії інтеріоризаційних феноменів, що базувалия б не так на емоційно-буденному, як на раціональному сприйнятті навколишнього світу». (Всеволод Ти- хонович, «Україна як суб’єктивна соціальна реальність», Соціологія: теорія, методи, маркетинг, №4, 2002, с. 154).
12 «Перепрошую за цинізм, але гріх було б не скористатися з такого “людського матеріалу”. У певному сенсі він просто ідеальний для владно-олігархічного жирування: в міру слухняний, в міру наляканий, в міру освічений, в міру недоінформований, чи то пак - дезінформований. Надійно захищена об’єднаними загонами силовиків і братви, “національна еліта” користає як може з “особливого соціо- психологічного розкладу”. їй залишається доділити між собою останні шматки і законсервувати наявний статус-кво на довгі десятиліття вперед - щоб і внукам, і правнукам. При цьому вона далебі чи здогадується, що і її шлях - аутсайдерський, позаісторичний, поза- цивілізаційний, шлях в нікуди». (Юрій Андрухович, «Чи не погодитися з Яворським?», Дзеркало тижня, 14 грудня 2002, с. 19).
13 «Що ж до орієнтацій прихильників третього шляху, то їхня орієнтація та її символізація - річ нелегка й неоднозначна, бо модель третього шляху ніде, незважаючи на низку спроб, не була успішно реалізована». (Володимир Оссовський, «Громадська думка про соціополітичний устрій України», Соціологія: теорія, методи, маркетинг, №4, 2000, с. 119).
14 «Сюрпляс по-українськи», Дзеркало тижня, 18 січня 2003, сс. 1-2.
15 У Росії, наприклад, неможливо уявити собі ситуацію, щоб третина опитаних не назвала жодного (!) прізвища людей, котрих можна вважати національними лідерами в останні двісті років (а соціологи про¬


296
Дві України
понували назвати до п’яти таких прізвищ!). Шевченка згадали 25% опитаних, Грушевського 21%, Чорновола 16%, - так виглядає трійка «лідерів». «Уже сам статистичний розподіл відповідей і невизначе- ностей окреслює зі специфічного боку “національну проблему” України, додає до неї нового виміру, вельми важливого й історично, й суспільно-політично, й етнокультурно, - коментує ці результати опитувань Всеволод Тихонович. - Масова невизначеність щодо власних національних лідерів відкриває принаймні два аспекти проблеми: один аспект корелює зі станом масової свідомості (національної самосвідомості), інший - із самим процесом національного існування, його історією та сучасністю, з умовами, які уможливлювали чи, навпаки, внеможливлювали функціонування постатей-особистостей загальнонаціонального масштабу, здатних саме своєю діяльністю консолідувати досить невизначену спільноту - народ - в націю». (Соціологія, №4, 2002, с. 148). Принципову відмінність між суспільно- культурною ситуацією в Україні й Росії дотепно показав на матеріалі сучасної масової літератури Костянтин Родик, звернувши увагу на те, що «герої [російських бойовиків] асоціюються “з Вальтером Скот- том” - тобто з імперською (нехай і з префіксом нео-) ідеєю. Служіння “отєчєству” - над усе, включно з беззастережною підтримкою колоніальних воєн, котрі й постачають головний матеріал для сучасної мітології... В нас - усе не так... Українські [супермени] “асоціюються з Толкієном”, з грою приватної доброї волі, не цікавої державі». («Ігри доброї волі», Книжник-геиіет, №1, 2003, с. 19).
16 Див. блискучу статтю Вадима Скуратівського на цю тему: «История одного преступления», Столичньїе новости, 17 декабря 2002, с. 11.
17 Подібну думку, тільки в контексті політики західних держав щодо України висловив нещодавно Віталій Портников: «Без впливової і політично незалежної України взаємини Заходу і Росії завжди будуть кульгавими і конфліктними, бо живитимуть нереалістичні амбіції східного партнера». (Дзеркало тижня, 11 січня 2003, с. 11).
18 У принципі, я й сьогодні не відмовляюся від слів, написаних 1992 року: «Україні скоріш за все визначено роль країни помірковано- консервативної, неквапливої і доволі стабільної. Жоден занадто крайній, радикальний рух не матиме тут шансів на успіх, оскільки для перемоги у загальноукраїнському масштабі неминуче муситиме рахуватися з українською багатоманітністю і з необхідністю знаходити компроміси». Тоді, однак, я не міг передбачити, до якої міри посткомуністичні еліти навчаться маніпулювати українською різнорідністю, перетворюючи бажану для всіх стабільність на вигідну особисто для них стагнацію.
19 Докладніше про це у моїй статті «Західники мимоволі: парадокси українського нативізму», Сучасність, №5,2000.


Замість післямови
297
20 Див. Alexander Motyl, The Turn to the Right: The Ideological Origins and Development of Ukrainian Nationalism, 1919-1929 (Boulder: Westview Press, 1980).
21 «Самоідентифікація з демократичною ідеєю... відбувається на основі не “сутнісного” принципу “хто ми?”, а радше функціонального - “що нас об’єднує і як ми вирішуємо спільні соціальні проблеми?”» (Віктор Степаненко, «Етнополітичні проблеми соцієтальної трансформації в Україні», Соціологія:теорія,методи,маркетингу №2,2002, сс. 106— 107).
22 Я цілком згоден зі згаданим вище Віталієм Портниковим, котрий стверджує, що «наше завдання - не так вступити до ЄС, як побудувати європейську країну - країну, у якій відповідальні громадяни матимуть усі можливості для економічного розвитку». «І якщо в такій країні, - пише він, - євроентузіасти змагатимуться з євроскеп- тиками, якщо в такій країні із європейським чи хоча б напівєвропей- ським рівнем життя солідні політики будуть доводити, що краще не вступати до Євросоюзу, а утримувати позицію між ним та Росією, - тоді ми матимемо серйозний і поважний вигляд, а зовсім не такий дивний, як тепер...» (Дзеркало тижня, 11 січня 2003, с. 11). Іншими словами, розмови про «третій шлях» матимуть сенс лише тоді, коли ми інтерналізуємо європейський досвід; лише тоді цей шлях означатиме щось ближче до Норвегії та Швейцарії, ніж Росії та Казахстану.
23 «XVIII з’їзд КПУ, що відбувся у березні 1954 року, показав істотне проникнення українців на керівні позиції... їхнє представництво в ЦК зросло з 62 до 72 відсотків». Bohdan Krawchenko, Social Change and National Consciousness in Twentieth-Century Ukraine (New York: St.Martin’s Press, 1985), p. 244.
24 Всеволод Тихонович, «Україна як суб’єктивна соціальна реальність», Соціологія: теорія, методи, маркетинг, №4, 2002, с. 144.
25 Якщо, наприклад, у 1995 році 35% опитаних хотіли бачити Україну у складі відновленого СССР, 37% хотіли бачити її схожою на розвинені країни Заходу, а решта хотіла нового, відмінного від інших шляху розвитку (або взагалі не могла визначитися з відповіддю), то в наступні роки чисельність «совєтофілів» дещо зменшувалась (32% у 1997 p., 28% у 1999), чисельність «західників» істотно не змінювалась (33% у 1997,36% у 1999), зате помітно зростала чисельність прихильників «третього шляху» (від 19% у 1995 р. до 24% у 1997 та 25% у 1999). Подібне опитування, проведене серед т. зв. «лідерів громадської думки», показало, що 1995 року лише 1% не визначився щодо бажаної моделі майбутнього устрою країни, в 1997 р. - 9%, у 1999 - 13%. (Володимир Оссовський, «Громадська думка про соціополітич- ний устрій України», Соціологія: теорія, методи, маркетинг, №4,


298
Дві України
2000, сс. 110, 121). За даними іншого соціолога, і в 1992, і в 2000 р. з населенням колишнього СССР себе ототожнювало 12% опитаних;
із 	населенням України - 46% у 1992 р., 41% у 2000; з населенням району чи міста проживання - 24% в 1992 р., 31% у 2000. (Віктор Степаненко, «Етнополітичні проблеми соцієтальної трансформації в Україні», Соціологія: теорія, методи, маркетинг, №2,2002, с. 113). Щойно наприкінці 2002 року соціологи радісно повідомили, що, за їхніми даними, «чисельність прихильників незалежної України вперше за останні десять років перевищила показник референдуму в грудні 1991 року». Тоді за незалежність висловилися 76% усього дорослого населення (90% «за» від 84% громадян, які взяли участь у голосуванні). Тепер прибічниками повного суверенітету Києва від Москви назвали себе 77% опитаних. (Данило Іванів, «Раді, що незалежні. Ще б Сталіна на президентство...», У країна молода, 19 грудня 2002, с. 3).
26 «Дві України», Критика, №10, 2001, с. 13.
27 Усі ці дані взято зі статті, на яку посилається й Роман Шпорлюк: Микола Шульга, «Національна і політична маргіналізація за умов системної кризи», Соціологія: теорія, методи, маркетинг, №1, 2002, сс. 14,17-19. Подібні дані, однак, наводять і інші соціологи. Володимир Оссовський, наприклад, у згаданій вище статті (Соціологія, №4,
2000, 	с. 123) стверджує, що серед прихильників «західного» шляху розвитку етнічних українців на 35% більше, ніж росіян. Володимир Тихонович (Соціологія, №4,2002, с. 142,147) пише, що серед українців 91% опитаних вважає Україну своєю Батьківщиною (серед украї- нофонів цей показник іще вищий - 94%), тимчасом як 1% не вважає
і 	8% вагаються з відповіддю. Натомість серед росіян Україну вважають своєю Батьківщиною 60% опитаних, не вважають 15%, і 25% вагаються з відповіддю. Гімн України схвалюють серед опитаних українців 51%, серед росіян 20%; байдужих серед них відповідно 27% і 45%. Гімн Росії натомість схвалює лише 30% українців і 56% росіян, не схвалює відповідно 9% і 1%. Для всіх цих відмінностей, зрозуміло, є об’єктивні причини: росіяни/русофони значно більшою мірою ідентифікували себе з СССР, ніж українці/українофони, і тепер, після розпаду СССР, їм важче виробити нову ідентичність і нову лояльність. Варто при цьому зазначити, що абсолютна більшість із них навіть суб’єктивно не відзначає ніяких утисків на мовно-етнічному ґрунті: 82% опитаних росіян однозначно відповідають, що їм не доводилося стикатися з неприязню з боку українців, 13% - досить рідко, 4% - постійно або часто. (Володимир Євтух, «Національні меншини між державною етнополітикою та самовизначенням», Соціологія: теорія, методи, маркетинг, №1-2,1998, с. 104).


Замість післямови
299
28 «Конфронтаційний підхід [у мовній сфері] ініціюють, по-перше, малокультурні обивателі з обох, так би мовити, мовних таборів, агресивно реагуючи на мовну поведінку один одного. Але ще більшу небезпеку становить цілеспрямована і потужна пропаганда рафінованих, але недалекоглядних... політиків, які через підконтрольні їм ЗМІ та регіональні владні структури нав’язують суспільству свою версію про нібито придушення російської мови в Україні. Є дуже простий спосіб перевірити істинність цієї версії. Для цього не треба навіть їхати до Луганська, Донецька, Харкова, Дніпропетровська чи Сімферополя, досить, скажімо, завтра вийти на вулиці столиці незалежної України Києва і полагоджувати різні свої справи, користуючись тільки українською мовою. Якщо такий пошукач істини витримає роль україномовного протягом усього експерименту, - а це буде нелегко, - то вже до шостої-сьомої години вечора він пересвідчиться, яка мова панує в незалежній Україні, а з якою в незалежній Україні не проживеш...» (Іван Дзюба, «Притча во язицех», День, 24 грудня
2002, 	с. 4).
29 Тетяна Циба, «Людолови», Свобода, 12 листопада 2002, с. 7.
30 Николай Мельниченко, «Кто єсть кто на диване Кучмьі», Свобода,
14 	січня 2003, с. 4.
31 Володимир Кулик, «Тягар спрощень», Український гуманітарний огляд, №3, 2000, с. 169.
32 Див. Ігор Зінченко, «Адміністрація Кучми проти української мови: попереду Медведчук», Шлях перемоги, 21 листопад 2002, с. 3.
33 Аргументи політиків на користь ратифікації, як і кілька контр-арґу- ментів, викладені зокрема у газеті «День» («Хартія розколу», 28 листопада 2002, с. 4). Один із учасників обговорення, Павло Мовчан, слушно зауважує, що «питання ратифікації у нас перетворилося із чистої формальності в політичне питання. Як і взагалі мовне питання в Україні завжди перетворюється із загальноконсолідуючого в роз’єднуюче. Це політична карта, яку висмикують, коли потрібна “димова завіса”, коли потрібно відвернути суспільну увагу від актуальних проблем».
34 Один із російських політтехнологів, що обслуговує одночасно обидва режими, московський і київський, пояснив українцям, чому їм треба підтримувати «поганого» Кучму й остерігатися ще «поганіших» опозиціонерів: «Кучма, власне кажучи, це символ контролю, в сутності, майже єдиний реальний символ державності в розколотому українському суспільстві. І якщо він піде чомусь, то ось цей комплекс - це, скажімо так, Ґодзілла, а її не так просто буде приручити. Симоненко, Ющенко в кращому разі можуть розраховувати на статус Хаміда Кар- зая... їх це, може, і задовольнить, але Росія не може опинитися поруч


300
Дві України
із 	некерованою Україною... Росія не може дозволити собі отримати поруч країну охоплену революційним хаосом, який рине до нас через відкриті кордони... При спробі подальшого тиску на центральну владу Україна просто розпадеться і до влади прийде, швидше за все, третя сила - або це будуть військові, або це буде група східних регіонів, що знову-таки спираються на силу». (Гліб Павловський, «Революція означає невдачу суверенітету України», День, 19 жовтня 2002, с. 4).
35 «Особисто я обома руками голосував би за державність російської мови, - заявив на згаданих парламентських слуханнях Іван Дзюба, - але тільки після того, як українська урівняється з нею у реальному функціонуванні» («День», 24 грудня 2002). Схоже, що Іван Дзюба справді не лише «націоналіст», а й архіліберал («архисапоги в архисмятку», як сказав би пан Малинкович), або ж він просто не вірить, що українська мова коли-небудь урівняється у реальному функціонуванні з російською.
36 Anna Fournier, “Mapping Identities: Russian Resistance to Linguistic Ukrainisation in Central and Eastern Ukraine,” Europe-Asia Studies, vol.54, no. 3 (2002), p. 426-428.
37 Олег Медведєв, «Тернистий шлях до свободи слова в Україні», Національна безпека і оборона, №11, 2002, с. 57.
38 Цит. за: Микола Рябчук, Дилеми українського Фауста (Київ: Критика, 2000), с. 74.
39 Володимир Євтух, «Національні меншини...», с. 103.
40 Таке «навернення» в українство не конче передбачає зміну мовної ідентичності, але неодмінно - певну роботу душі, інтелекту й сумління. Відомий телеведучий Юрій Макаров розповів нещодавно зворушливу історію своєї «українізації», котра могла б бути парадигматичною для сучасної України -- коли б не була, на жаль, винятковою: «Мене виховували в російськомовній родині спершу в Софії, потім в Луганську... Вперше нормальну українську мову я почув лише з радіоточки... Я ніколи не жив в україномовному середовищі... [Але] у мене було дві вчительки, яких досі пам’ятаю... І вже закінчуючи школу, я на якомусь підсвідомому неартикульованому рівні відчув, що тодішнє становище з українською мовою є ненормальним. Тому вивчити українську для мене стало справою честі (курсив мій. - М.Р.)... В мене було прагнення перейти навіть удома на українську, але я відчув, що це буде фальшем. Є якась внутрішня органіка, якій не можна зраджувати... Я переконаний, що можна бути добрим українцем і спілкуватися російською». (Книжник-review, №1, 2003, с. 5).


By Way of Summary: Ambivalence to Ambiguity
or Why Ukrainians Remain Undecided?
Given that Ukraine faces a presidential election in October 2004, once again it is becoming intellectually fashionable to discuss Ukraine's two- way geopolitical split, bringing out the maps and pointing to the allegedly "nationalistic" West and the "Russian dominated" East, and to speculate in all due seriousness on the chances of seeing Ukraine split in half. However, it seems that no one can identify which political force would bring about such an event, let alone less situate the demarcation line along which the rift would take place.
As the author who introduced the concept of “two Ukraines” in 1992,11 must recognize its ambiguity: it may explain and clarify as much as confuse and obscure.
Anybody who visits extreme eastern and western Ukraine-for example, Donetsk and Lviv-inevitably feels the profound differences between the two regions, as if in reality they belonged to two different countries, two different worlds, two different civilizations. Architectural dissimilitude is the most immediately evident indicator. Lviv is a typical Central European city, having been governed under Magdeburg Law for centuries. French classicism and Austrian “moderne” eventually supplemented German Gothic, Italian Renaissance and Polish Baroque. Today the faithful fill the numerous churches on feast-days, and little cafes have always attracted people wanting to meet and chat, even during Soviet times.
Beneath the surface the differences are no less substantial. Western Ukrainians have never internalized communism, never perceived the Soviet Union as “their own” country, and never believed that the Soviet Army had come to liberate them (as it claimed) rather than to replace some other occupants. They defiantly continued to have their children baptized in the officially banned, underground Greek Catholic “Uniate” church, and to transmit the traditional sophisticated culinary recipes from grandmothers to young ladies. But this habit disap¬


302
Дві України
peared from eastern Ukraine due to permanent food shortages and the total pauperization of everyday life. Western Ukrainian peasants who put on their suits and white shirts and ties and polished shoes every Sunday for church are rather difficult to imagine in eastern Ukraine. In a sense, they are the “bourgeois”, members of some bürgerliche Gesellschaft that had long ago been completely destroyed in the East by the Bolsheviks.
Donetsk represents what was built instead: the brave new world of victorious revolution and proletarian internationalism. A typical Soviet city, it is indistinguishable from the myriad of other industrial monsters stretching for thousands of kilometers from Donbass to Kuzbass and from Norilsk to Karaganda. Their major attractions remain the towering monuments to Lenin, the streets and squares and factories bearing his name, and of course the ugly pseudo-classic buildings in the style popularly referred to as “Stalin Repressance.” Here people speak a different language, which they think is Russian, attend different churches (when they attend at all), watch different TV channels and vote for different political parties. They are “proletarian” exactly in the same sense in which western Ukrainians tend to be “bourgeois”: too many people here, including the top-level nomenclatura or the so-called “businessmen,” simply cannot produce a sentence without a dirty word or endure a day without a bottle of vodka.
Statistical data impartially confirms the striking differences between the “two Ukraines” (a smaller Donbas region of Luhansk rather than Donetsk is taken here, as more comparable with Lviv in terms of both population and industrialization-urbanization):2
% of total
Lviv region
Luhansk region
Population
5.5
5.3
Divorces
3.9
6.1
Children out of wedlock
2.5
5.2
Criminals sentenced
3.6
7.5
Teen-age criminals
4.2
7.1
Alcoholics
3.9
6.9
Drug addicts
2.0
4.4
Syphilis
2.7
7.2
Gonorrhea
2.7
6.7
AIDS
0.5
2.4


In the Way of Summary
303
Political differences are no less striking. Opinion polls clearly show that western Ukrainians are predominantly anti-communist and antisoviet; they believe Russia is Ukraine’s main threat while America is its main ally; they favor private ownership and radical economic reforms, the revival of Ukrainian language and culture, democratization and, of course, Ukraine’s eventual membership in the EU and NATO. Easterners tend to prefer the opposite. They want Ukraine to join the Russia/Belarus union, re-establish a soviet-style economy, give more authoritarian power to the president and grant Russian language the constitutional status of “second state language” in Ukraine, which in practical post-colonial terms wrould make it (as the Belarus experience has graphically confirmed) the only officially functioning language in the country.
Indeed, this perspective leads many observers to conclude that, since western and eastern Ukraine are too different to coexist within the same country, the split between the two halves is inevitable. However, the main paradox is that nobody can say where one half ends and the other begins. Ukraine was russified (and, later on, sovietized) very gradually, region by region, over 300 years. In a sense, the “two Ukraines,” “Soviet” and “European,” have overlapped and fused. They permeate each other so deeply that even in Lviv one may find many remnants of sovietism, while in Donetsk some signs of “Ukrainianness” and “Europeanness” may equally be discerned. These two Ukraines co-exist like two symbols, two options for future de\elopment: “back to the USSR” or “return to Europe” (to which Ukraine has allegedly always belonged). Lviv and Donetsk indeed can be considered as the geographical and geopolitical symbols of these “two Ukraines.” Nevertheless, it would be inaccurate and deceptive to extrapolate the specific ideological implications of these two symbols onto any other significant part of the country.
Not only are the various Ukrainian regions between “Lviv” and “Donetsk” highly heterogeneous, each with its own peculiar combination of “Ukrainianness” and “Russianness,” “Europeanness” and “Sovietism”, but in addition each individual Ukrainian tends to be very ambivalent in his or her ideological preferences and orientations, thereby making even the identity of many Ukrainians quite vague and nebulous. This is another paradox concerning the “two Ukraines” that considerably prevents any split of the country into “two halves.” In reality, there are many more “Ukraines” than just two. Notwithstanding, it is these two wrhich are the most visible and clearly defined, while the im¬


304
Дві України
mense space between them remains rather fluid and heterogeneous in geographic, human and ideological terms.
We may define this space as the “third Ukraine”: for the most part invisible, mute, uncertain, undecided, ideologically ambivalent and ambiguous. It is more object than subject of the political struggle, the major battlefield and the major prize in the protracted contest between the two vociferating but minor Ukraines, the “Soviet” and the “European.”
Ambivalence to Ambiguity
Opinion polls confirm that Ukrainian society is not just radically divided on virtually every fundamental issue (with perhaps the one exception of territorial integrity3). They also show that both rival groups, “russophile” and “ukrainophile” (or, more precisely, pro-Soviet and pro- European) are minorities, while the real majority is an amorphous group of those who “do not care,” “are not interested,” “feel undecided,” and “failed” (or “refused”) to respond. Perhaps the best example of this ambiguity was revealed by the 1996 national survey in which 1,200 respondents were asked to define which political tendency they supported. It appeared that 13% favored promoters of capitalism and 20% those of socialism, 25% claimed they did not support anybody, 22% remained undecided and - nota bene! - 18% stated they would support both sides, that is, promoters of both socialism and capitalism, just in order to avoid conflict.4
In 1997, at the height of Ukraine’s flirt with NATO, as many as 38% of respondents were in favor of Ukraine’s putative membership in the Alliance, while 21% were definitely opposed, and 42% felt undecided. In the same year, 14% approved the putative admission of Ukraine’s East European neighbors into NATO, 10% disapproved, 30% had no certain opinion, and 46% (!) had no interest in the issue at all. Again, 25% of the respondents believed Russia was Ukraine’s biggest threat, 23% felt it to be the main ally, and the rest were unsure about either suggestion.5
In 1998, a nearly equal number of respondents agreed with (36%) and denied (37%) the suggestion that “a referendum should be carried out immediately and the union of brotherly soviet peoples re-established” (27% remained undecided). Another question, however, was addressed to the same respondents within the framework of the same survey: “Do you agree that Ukraine, all the difficulties notwithstanding, should remain independent?” 61% of respondents agreed, 19% disagreed, and 20% remained undecided.6 The number of people who want


In the Way of Summary
305
the Union to be re-established (36%) proved to be almost twice as high as the number of people who oppose Ukraine’s independence (19%). It means that nearly half of them believe that the renewed Soviet Union and Ukraine’s newly born independence can be somehow combined.
Some commentators dubbed this phenomenon “post-soviet schizophrenia,”7 and some play auto-ironical jokes at the daunting amor- phousness of the nation, “half of which, according to various sociological polls, have no certain answer to any question: do you approve or disapprove? Like or dislike? Want or don’t want? Do you live or simply survive? Do you exist at all?”8 Sociologists define this phenomenon still more accurately as “social ambivalence.” They claim it results from people’s commitment to opposite, incompatible views and values, and typically surfaces during any transition when two different political cultures, two different models of social behavior (political, economic and even linguistic), counteract. Ambivalent consciousness reconciles incompatible values and models in a mythical, irrational way; it works like a magic device bringing the individual a kind of psychological comfort in the uncomfortable circumstances when “the right to choose must be paid for with responsibility, freedom with uncertainty, equal opportunities with critical self-evaluation.”9
Of course, the “ambivalent consciousness” plays a positive role by protecting society as a whole and each person in particular from the untenable challenges of a ch?nging world and its inevitable psychological traumas. Yet in the long run it becomes an unbearable burden perse, a collective neurosis that lends itself to skilful manipulation by the new spin-doctors. Stability turns into nasty stagnation, ambivalence into ambiguity. People with a fluctuating identity and with only a vague idea of the country’s optimal choices are highly susceptible to brainwashing, and they quite naturally are targeted by official propaganda, authoritarian blackmail and political manipulation.
Needless to say, the post-soviet oligarchy has a vested interest in keeping society highly atomized, confused and alienated. They do all they can to prevent any civic democratic development within the country, since it could expose them to objective (and fair) political competition entailing, ultimately, the loss of political power and power-based economic privileges. People respond to an “anything goes” attitude on the part of the government by widespread cynicism and indifference to everything except daily survival alleviated by a few minor pleasures.
The real problem that post-soviet rulers faced in post-independence Ukraine was the lack of a founding ideology. Neither of the two nation¬


306
Дві України
alisms that exist in Ukraine is viable today since neither mobilizes the population at large. (Ukrainian political leaders are very prudent where nationalism is concerned, given that for 67% of the voters, a candidate’s “nationalistic orientation” is perceived as a deterrent.10) There is no Ukrainian counterpart to the Russian evolution in this respect, since in Russia, inversely, every political force can call upon two nationalisms: both the former, imperial (or soviet-imperial) kind and the new, totally Russian one. In Ukraine, with its divided and undecided politicum, native, ethnic nationalism is weak and marginalized by the dominant (post)Soviet discourse, and imperial nationalism, that legacy from the soviet past, is moribund and compromised/marginalized by communist monopolization. Of course, theoretically, the possibility of Ukrainian civic nationalism could at least have been considered. But to be viable, this option should have been rooted in strong civic institutions and democratic procedures; Ukrainian leaders should have promoted a full-fledged civil society and a genuinely transparent political and economic environment. Clearly, this would have translated into political suicide for the highly corrupt and incompetent post-soviet elite, a suicide which none of them was eager to commit.
Therefore in Ukraine w'e have the emergence of a peculiar ersatz- ideology which can be defined in the negative. It is primarily based on the assumption that things are going badly but could get much worse. So, the oligarchic media suggest, would it not be wiser to accept the status quo, rather than to rock the boat with all kinds of crazy demands and radical proposals? Our officials are corrupt? Yes, but there are corruption scandals everywhere! Just take a look at model western democracies like Germany or the USA! After all, please remember that our democracy is only ten years old. Did you say that our elections are a farce? Well, they are no more and no less imperfect than our society, only so recently emerged from totalitarianism. But things aren’t as bad as in Belarus or in Uzbekistan... You say, quality of life is deteriorating? Well, on the other hand, we’ve avoided warfare as in the Balkans, or Chechnya, or many other places...
In reality, the regime gets credit not for what it has done, but for what it hasn’t. It did not distort elections as cynically as Mugabe, did not steal as much as Mobutu or Marcos, and did not kill in the same proportions as Milosevic or Putin or Sharon. Social consent, so called “zlahoda,” is officially proclaimed to be the supreme objective and the government’s major achievement, but it has a clearly negative dimension: we don’t do much wTong because we don’t do much. A bad peace in Ukraine is certainly better than a good war, but the “peacekeeping”


In the Way of Summary 307
efforts of the Ukrainian oligarchy are rather peculiar. Their policy is aimed not so much against a “good war,” which actually is not a threat in Ukraine, but primarily against a “good peace,” which would constitute a real threat for the ruling regime. The fact that the latter exists as an alternative to a “bad peace” is deliberately silenced, while the former is propagandistically overemphasized.
In order to play the role of a “peacekeeper” in Ukraine, the postsoviet nomenclatura needs to maintain division, disorientation and intimidation within the state. Had Ukraine not had a colonial, communist legacy, the authorities would have invented it. The colonial legacy furnished the nomenclatura with the specific regions and local identities that could effectively be played against each other. The totalitarian legacy construed an “uncivil” and easily manipulable society. The objective of the post-soviet rulers was to preserve this legacy for as long as possible. Ten years of Ukrainian independence give a graphic example of how the consolidation of a nascent civil society and nation can variously be impeded. To expose the total process would require a voluminous study. But certain characteristics of the government’s artificial suspension of the nation in a “state of ambivalence” were particularly highlighted during the March 2002 legislative elections, and therefore deserve our closer examination.
Oligarchic “peacekeeping”
Democratic elections are a major headache for a good many authoritarian and semi-authoritarian regimes throughout the world. Most try to imitate democratic procedures and institutions, since it is preferable to be a member of the prestigious “western democracies club” rather than to be chastised as an international pariah. Democracy is fashionable and democracy has a price. But very few third-world leaders are prepared to pay it fully, fairly and on time. Many jostle for various waivers and discounts, “justified” by their local peculiarities, their temporary difficulties, their uniqueness as a civilization, and so forth. Some are granted a waiver because of their dimension and power, like Russia and China; others due to their strategic importance and their “honorable” status as “our sons of bitches” (according to the term used by an American president in justifying his support for some ugly Latin American dictators). Ukraine has no oil, no nuclear power and no significant role to play in fighting international terrorism. Ukrainian leaders have little choice but to “join Europe” (as they have never stopped declaring since independence) or to share the destiny of Milosevic or, at best, Lukashenko.


308
Дві України
Every election for them has turned into a sprint across a minefield. A careless step too far left or right, and their politico-economic setup may blow up. On the one hand, they are perfectly conscious that they can win the elections only through widespread, systematic and coordinated fraud, since the opposition is gaining in strength while their own popularity is plummeting to close to nil. Yet, on the other hand, they also realize that violations which are too brutal, too visible and too cynical, could entail harsh international sanctions, especially for the ruling elite. Juggling these considerations, they must adjust their implementation of electoral fraud in terms of scale, configuration and frequency in order to ensure national victory and to avoid international defeat. So far, the ruling nomenclatura in Ukraine has played the tricky game called “democratic elections” more or less successfully, although at each new and successive try, there is rather less success than more.
Throughout all these years of independence, the post-soviet nomenclatura has been selling itself to the electorate as the “lesser of two evils.” In western Ukraine they pretend to be the natural allies of the national democrats against the “red threat,” while in the East they imply that they are better than those crazy “western nationalists.” Still, their main electorate has traditionally been in central Ukraine where most people supported the “party of power” as a guarantor of a “bad peace,” usually presented as the only alternative to a “good war.” Despite not having a clear majority in parliament, the post-soviet nomenclatura was in a position to keep both the communists and national democrats at bay by playing them off against each other and, if necessary, blackmailing each side with threats of political coalition with the other. However much the communists and national democrats may have disliked the oligarchs, they hated each other even more, which resulted in their submitting to the government’s blackmail and, nolens- volenSy playing the “lesser of two.evils” game.
In 1994, Leonid Kuchma won the presidential election with the support of the communists against the allegedly “nationalistic” incumbent, Leonid Kravchuk. In 1999, by the same token, he beat his communist rival with the support of the national democrats. The communists did not have much sympathy for Kuchma in 1994 or the national democrats in 1999 when his popularity declined to a single-digit percentage. The same “lesser of two evils” game was successfully played in 2000- 2001 during the notorious “tapegate” scandal when the highly unpopular and compromised Kuchma avoided impending impeachment just because neither the communists nor the national democrats were de¬


In the Way of Summary 309
termined enough to push him into a corner. Each side was primarily concerned that the other would benefit from Kuchma’s departure.
But by 2002 the “lesser of two evils” game was becoming more and more problematic. Firstly, the Communist party lost a significant percentage of its popularity, in part through the gradual shrinking of its elderly electorate, in part through a dubious collaboration on certain key issues with the highly unpopular Kuchma regime. Secondly, a broad national democratic base was consolidated for the first time since 1991 under the leadership of the very popular former Prime Minister, Victor Yushchenko. Thirdly, the electoral law adopted in 1997 and modified in 2001 stipulated that half of the 450 deputies in the Ukrainian parliament would be elected under the proportional system and the other half directly under the “majority” system. This meant that the authorities have been able to practice electoral fraud in a significant way in the majority districts, but were confronted with insurmountable problems in rigging results decisively in the proportional districts. And finally, to make things even more complicated, after September 11 and Western rapprochement with Russia, for the most part Ukraine ceased being a geopolitical asset for the US, and to some degree its rulers lost the privileged status of “our sons of bitches.”
Kuchma was determined to win the battle at any price. Many observers believe that the recent parliamentary elections are just a prelude to the presidentials of 2004 when the problem of Kuchma’s succession must be solved. If it is true that the incumbent president has only two choices, the Milosevic option or the Lukashenko option, he would certainly choose the latter, as his recent election campaign has proved.
Government pressure on the political opposition, their supporters and sympathizers, and on the members of electoral commissions has been extremely strong, especially in certain regions, small towns and villages. Many people have been blackmailed and intimidated by officials or even harassed and beaten-up by unidentified civilians. On election day, in some eastern Ukrainian regions paramilitary groups went from poll station to poll station openly attacking opposition members and sympathizers in the presence of police forces.11 Here and there opposition headquarters have been demolished, billboards destroyed, newspapers confiscated. In one way or another, the authorities obstructed every other electoral meeting held by opposition candidates. Having monopolized all the TV channels and virtually all the newspapers, the government and pro-government oligarchs launched an extremely filthy disinformation campaign against opposition leaders, particularly Victor Yushchenko and Yulia Tymoshenko.12


310
Дві України
Ukraine’s ambivalence once again was the government’s major trump card. With little chance of success in western and central Ukraine, Kuchma and his supporters decided to make a last stand in the more sovietized and russophone Donbass and other eastern Ukrainian oblasts. As a Canadian observer aptly remarks, “They returned to traditional methods of mobilizing eastern Ukrainians by denouncing their opponents as ‘nationalists’.”13 It is important to remember that the very word “nationalist” has traditionally had a strong negative connotation in Ukraine. In Soviet times, the term “bourgeois nationalist” constituted a serious criminal accusation (entailing from 5 to 15 years of imprisonment); as the popular adage had it, “Ukrainian bourgeois nationalists are the worst enemies of the Ukrainian people” (and of all humankind, right up in the front line with “American imperialists” and “Zionists”). So, ironically, the pro-presidential party called “For a United Ukraine” embarked on Ukraine’s “disunification” by playing easterners against westerners and blindly relying on the propagandist^ support of Russian politicians and mass media. Once again, as during Kuchma’s 1994 campaign, horrible stories have been broadly circulated, stating that if Yushchenko’s Our Ukraine comes to power, the border with Russia would be immediately closed, visas introduced, gas and oil supplies cut off, enterprises inevitably shut down, and forceful “Ukrainisation” inflicted on all human beings!
Neither Yushchenko nor Tymoshenko were allowed to respond in the media to the most insulting accusations (such as, for example, that Yushchenko favors “western Ukrainian fascists” and that his father himself was a Nazi collaborator; or that his wife, a former American citizen, is a CIA agent). Sociologists estimate that this propaganda cost Our Ukraine some 5-6% in votes, mostly among the pensioners whose sympathies fluctuated between the communists (traditionally promising to raise pensions) and Yushchenko (who as Prime Minister did). Three more percent have probably been stolen from Yushchenko by various manoeuvres during voting and ballot counting. (The data appears reliable since both exit polls and parallel vote counting confirm it.)
Nonetheless, Yushchenko’s Our Ukraine came in first with 23% in a nationwide vote. For the first time in ten years, the communists finished second with 20%, and pro-presidential For a United Ukraine came third with a dubious 12% despite the incommensurable financial, media, and “administrative” resources employed to secure victory. Another pro-presi- dential group, the Social Democratic Party of Ukraine (United), which is in reality a party of major energy and media oligarchs, made only 6%, while the other pro-presidential oligarchic groups did not cross the 4%


In the Way of Summary
311
threshold. The two radical opponents of Kuchma’s regime, the Socialist Party of Ukraine and Yulia Tymoshenko’s coalition, won 7% each, despite having been completely blacklisted in the mass media and massively obstructed during their election campaign in the regions.
These results could indeed be seen as a triumph of the nascent Ukrainian democracy or, at least, as a clear sign that Ukrainian society is becoming more politically mature and less susceptible to official manipulations and propagandists brainwashing. However, the election results in the majority constituencies leave much less room for optimism. Here, the notorious “administrative resource” (i.e., all sorts of illegal administrative pressure on the participants) proved to be unbeatable, bringing a landslide victory to the FUU. Pro-presidential forces, including the so-called “independents” that were almost unanimous in joining the FUU faction, once again secured a relative majority in parliament and a convenient position for blackmailing both communists and national democrats and playing them against each other.
There are many reasons for this electoral twist: let us examine only two. Firstly, local authorities have more incentives to promote specific pro-government candidates in the majority constituencies rather than campaigning for some abstract party list. And of course, the candidates promote themselves much more actively than the party they represent. And secondly, people depend much more on the individual candidates personally, since it is at their discretion that decisions are made to bring gas to their district, give new jobs in the local factory, pay pension arrears, or purchase some urgently needed equipment for the local hospital.
Leonid Kuchma proved to be a perspicacious politician Favorable to a 100% majority system, last year he vetoed the new electoral law that would have implemented a 100% proportional election system in Ukraine. The “mixed system” was, therefore, voted as a kind of a compromise between the government and the opposition. In consequence, party lists account for half of the parliament’s 450 seats, while the remainder come from constituencies where deputies are elected on a first-past-the-post basis. One may easily calculate that if the proportional system had been adopted, the opposition parties could have created an anti-oligarchic majority in parliament even without the communists. Yet, if the majority system remained in place, the FUU with its allies would have had not just a majority in parliament but probably a qualified majority, habilitated to change the constitution, grant new powrers to president Kuchma whose second (and last) term expires in 2004, and perhaps even substitute a “referendum” for the elections, in the Central Asian style.


312
Дві України
Coping with a “Blackmail State”
However imaginary they may seem, the two Ukraines do exist in reality. Western Ukraine tends to support democratic parties and their candidates in both proportional nationwide voting and head-to-head contests in local districts. Irrespective of the electoral system, these people would always elect more or less the same parliament. Southern and eastern Ukraine tends to support kuchmists and communists in both the proportional and the majority framework. Their parliament would also be more or less the same regardless of the electoral system. Once again it is the “third” Ukraine which constitutes the real problem, since it tends to support democrats in the nationwide party list, but yields to the omnipotent “administrative resource” in the single-mandate districts.
Resistance is growing in strength. There are many signs that since the ruling regime is gradually losing ground in central Ukraine, in order to maintain its power base it is moving east into the heavily sovietized regions of traditional communist domination. This move might result in the eventual marginalization and decline of the semi-authoritarian system of government in Ukraine or, vice versa, it might lead to a brutal totalitarian restoration.
A region [warns a Ukrainian publicist, commenting upon the situation in Donetsk] with an important concentration of capital but totally devoid of any democratic parameters is a dangerous problem for a state which has learned to at least imitate civilized behavior and pretend that it formally recognizes the need for certain democratic values. But in Donetsk the authorities do not even appear to bother with appearances. These are the people who are the main bulwark of the declining president, his most reliable long-term partners. The party list (proportional) electoral results show the authorities’ real strengths, while their manner of implementing the elections in the individual (majority) districts show to what lengths they wfere willing to go in the agonizing struggle for their own political survival. They used violence, bribery, intimidation, and electoral fraud: the whole gamut. But even in this respect, Donetsk is an exceptional case in point. Totalitarian ‘values,’ which are so carefully preserved in this region in their practical, and not only historical, application as the foundation of its way of life, may very well become determinant for all of us. If all the other political forces, clans, and individuals do not fully apprehend this danger, it might turn into reality.14
The Donetsk region was the only one where the FUU scored highest in majority balloting. Our Ukraine won in 14 regions (center and


In the Way of Summary
313
west), the Communist Party in nine (south and east), and the Socialist Party in one (Poltava).15 The top scores of the FUU were in prisons, hospitals and military units with practically 100% of the voters supporting the pro-presidential coalition. The authorities must indeed sorely want to generalize the Donetsk and prison-army pattern to Ukraine as a whole.
This scenario will not appear so far-fetched if we remember the 1999 presidential, or if we just refer back to the alleged conversations between president Kuchma and his aides, as revealed by his former guard Mykola Melnychenko. Simply a few examples suffice to understand how to make electoral success happen, and how the notorious “administrative resource” works.
Kuchma (speaking over the phone to Interior Minister Yuriy Kravchenko):
Azarov [head of the National Tax Service] is here. This is the mechanism at work here. They have a case on virtually every collective farm head. They have to be collected in every rayon, so that every militia head and tax service head... And say: guys, if you don’t give, [expletive], the number (of votes), say it like that, that are needed, then tomorrow all of you will be where you should be...
Another fragment is very similar, although this time the president is speaking to Leonid Derkach, head of the SBU, the successor organization to the KGB:
The militia will have to work seriously... It’s necessary for a tax worker to go to every collective farm head in every village and say: dear friend, you do understand clearly how much material we have on you so that you could find yourself in jail tomorrow... And there is probably more than enough material on every collective farm head.
Yes or no? Probably yes. That’s why the militia... that is, the services... they all have to, that is, take (the task) and have a serious talk with every collective farm head.16
The American scholar Keith Darden who co-directs the Melnychenko Tapes Project (http://www.wcfia.harvard.edu/melnychenko) contends that the system that has been forged in Ukraine as in many other post-soviet republics can be defined as a “blackmail state.”
“Blackmail [he explains], as a tool for establishing state control and compliance, relies on three basic elements. The first is a permissive attitude of state authorities towards corruption. In Ukraine, corruption and illegality among the elite were accepted, condoned, and even encouraged by the top leadership, resulting in a general condi¬


314
Дві України
tion of impunity. The second element is extensive state surveillance. Even as the violation of the law is encouraged, the state (or rather the surveillance organs controlled by the President) continues to monitor and collect information on such illegal activities. Thanks to the surveillance organs, the state amasses a stockpile of files and criminal cases documenting the wrongdoings of office-holders as well as private actors. When compliance with state directives is required, this information is used for blackmail, with payment exacted — not in cash, but in political obedience.”17
Keith Darden believes that “once set in place, this type of corruption becomes particularly difficult to undo, since those who are in a position to alter this mechanism are precisely those who derive the most benefit from it. The president and his team gain power, the oligarchs gain wealth, the press is controlled, and the masses are threatened, fragmented, and repressed. In this manner, the informal mechanisms of state control continue to be sustained, and graft is unlikely to be eradicated so long as it remains àn essential tool of rule.”18
However acute these observations may be, they do not account for certain phenomena that render the Ukrainian reality even more complex. In fact, Darden very aptly describes one Ukraine, but tends to ignore the other. The press is indeed controlled, but not completely; the masses are threatened and fragmented but still able to resist; and the oligarchs, although greedy and selfish, are far from being a homogenous group, and more and more “dissidents” defect to the opposition. And finally, there is one more player on the Ukrainian scene, who can metaphorically be called international civil society and international public opinion. International government and non-government organizations try to encourage U Rrainian politics and economy towards a greater transparency and at the same time to dissuade authoritarian tendencies. None of these factors taken alone can bring about radical change; but working together, they could bring about the much-needed transformation of Ukraine’s crypto-soviet political system.
* This text is based on a paper presented by the author at a conference entitled “L’Ukraine et le monde extérieur dix ans après l’indépendance” at the Centre d’Études et Recherches Internationales, Institut des sciences politiques (Paris, April 5, 2002). Special thanks to Madame Maria Malanchuk for her editorial help in preparing this text.
1 “Two Ukraines?” East European Reporter, vol. 5, no. 4 (1992).
2 Volodymyr Voytenko, “Vechory na khutori poblyzu Aziyi,” Den, 2 March 2002, p. 8.
3 The earlier survey revealed that only 1% of respondents in Lviv and 5% in Donetsk agreed that Ukraine would be better off if divided into separate


In the Way of Summary
315
countries. See Yaroslav Hrytsak, “Shifting Identities in Western and Eastern Ukraine,” New School for Social Research. The East & Central Euivpe Program. Bulletin, vol. 5/3, no. 18 (February 1995), p. 7. The recent survey confirms these findings indirectly: 58% of the young respondents in Lviv and 47% in Donetsk answered positively to the question whether they would agree, if necessary, to defend their country with arms. (The national average for the positive answers was 51%, negative 16% and 33% remained undecided.) See Dzerkalo tyzhnia, 23 September 2001, p. 18.
4 Yevgeniy Golovakha, Transformiruyushcheyesia obshchestvo. Opyt sociologicheskogo monitoiinga v Ukraine. Kiev: Institute of Sociology, 1996, p. 102. Two years earlier, in another survey, 20% of respondents stated socialism would be the most desirable economic system for Ukraine, 18% preferred capitalism, 20% expressed uncertainty, while 42% rejected both systems and suggested that Ukraine should opt for its own way. All these results largely correlate with subsequent sociological findings. A number of surveys carried out in 2000-2001 proved that there are some 14-17% of respondents who support the communist ideology, 11-19% who support pro- Western national democrats, some smaller groups that support other political/ideological trends, and up to 40% who “don’t care.” See Den, 24 July
2001, 	p. 1.
5 Politychnyi portret Ukrayiny, no. 18 (Kyiv: Democratic Initiatives Center,
1997), pp. 111-118.
6 Den, 16 July 1998, p. 1.
7 The Economist, 4 February 1995, p. 27.
8 Yuriy Andrukhovych, Krytyka, vol. 6, no. 6 (June 2002), p. 2.
9 Yevhen Holovakha, “Osoblyvosti politychnoyi svidomosti: ambivalentnist suspilstva ta osobystosti,” Politolohichni chytannia, no. 1 (1992), pp. 24-39.
10 Politychnyi portret Ukrayiny, no. 8 (1994), p. 6.
11 See, e.g., Yevhen Stakh, “Khronika odnoho dnia z zhyttia vilnoyi Ukrayiny,” Ukrayinska pravda, 10 April 2002; www.pravda.com.ua.
12 The most extensive and impartial account of the election violations can be found at the web-site of the Committee of Ukrainian Electors, one of a few major NGOs that had monitored the election campaign in virtually every region with the financial and technical assistance of TACIS and some other international organizations. See wrww.hq.org.ua.
13 Taras Kuzio, ‘“Antinationalist’ Campaign to Discredit Our Ukraine,” RFE/ RL Poland, Belarus, and Ukraine Report, vol. 4, no. 14 (9 April 2002).
14 Tatiana Korobova, “Strana voskhodiashchego zastoya?” Grant, no. 13,2002; httpy/ww^v.grani.kiev.ua.
15 The colourful map of Ukraine that reflects the results of the voting in each region is available at www.hq.org.ua/electionresults/2423. See also Dzerkalo tyzhnia, 6-13 April 2002; http://ww'w.zn.kiev.ua/nn/show/388/34402.
16 “New Tape Translation of Kuchma Allegedly Ordering Falsification of Presidential Election Returns,” KPNews, 14 February 2001.
17 Keith A. Darden, “Blackmail as a Tool of State Domination: Ukraine Under Kuchma,” East European Constitutional Review, vol. 10, nos. 2-3 (Spring-Sum- mer 2001); http://www.law.nyu.edu/eecr/voll0num2_3/focus/darden.html.
18 Ibid.


Вибрана бібліографія
Adam, Frane and Matevz Tomsic: “Elite (Re)configuration and Poli- tico-economic Performance in Post-socialist Countries,” Euivpe- Asia Studies, vol. 54, no. 3 (2002).
Arel, Dominique: “Interpreting ‘Nationality’ and ‘Language’ in the 2001 Ukrainian Census,” Post-Soviet Affairs, vol. 18, no. 3 (2002).
—, “A lurking cascade of assimilation in Kiev?” Post-Soviet Affairs, vol. 12, no. 1 (1996).
— “Language politics in independent Ukraine: Towards one or two state
languages?” Nationalities Papers, vol. 23, no. 3 (1995).
— “Ukraine: The temptation of the nationalizing state,” in Vladimir Tismaneanu (ed.): Political Culture and Civil Society in Russia and the New States of Eurasia (Armonk, NY: M. E. Sharpe, 1995).
— and Valeri Khmelko: “The Russian factor and territorial polarization in Ukraine,” The Harriman Review, vol. 9, nos. 1-2 (1996), a special issue “Peoples, Nations, Identities: The Russian-Ukrainian Encounter”. New York: Columbia University.
Barrington, Lowell, Erik Herron and Brian Silver: “The Motherland Is Calling. Views of Homeland among Russians in the Near Abroad”, World Politics, no. 55 (2003).
Bilaniuk, Laada: The Politics of Language and Identity in Post-Soviet Ukraine. The unpublished dissertation. University of Michigan, 1998.
Bonusiak, Wiodzimierz (red.), Polska - Niemcy - Ukraina w Europie. Narodowe identyfikacje i europejskie integracje w przededniu XXI wieku (Rzeszöw: Wyd. Wyzszej Szkoly Pedagogicznej, 2000).
Boym, Svetlana: The Future of Nostalgia (New York: Basic Books, 2001).
Bremmer, Ian: “The Politics of Ethnicity: Russians in the New Ukraine.” Europe-Asia Studies, vol. 46, no. 2 (April 1994).
Bremmer, Ian and Ray Taras (eds.): Nation and politics in the Soviet successor states (Cambridge University Press, 1993).


Вибрана бібліографія
317
Breuilly John: Nationalism and the State (Manchester University Press, 1982).
Brubaker, Rogers: Nationalism Reframed. Nationhood and the National Question in the New Europe (Cambridge, New York, Melbourne: Cambridge University Press, 1996).
Brudny, Yitzhak: Reinventing Russia. Russian Nationalism and the Soviet State, 1953-1991 (Cambridge, MA: Harvard University Press,
1998).
Bulhakaw, Valer (ed.): The Political System of Belarus and the2001 Presidential Election (Minsk: Analytical Group, 2001).
Carothers, Thomas: “Western Civil Society Aid to Eastern Europe and the Former Soviet Union,” East European Constitutional Review, vol.
8, no. 4 (1999).
Casanova, Jose: “Ethno-linguistic and religious pluralism and democratic construction in Ukraine,” in Barnett R.Rubin and Jack Snyder (eds.), Post-Soviet political Order. Conflict and State Building {London and New York: Routledge, 1998).
Chinn, Jeff and Robert Kaiser: Rusians as the New Minority. Ethnicity and Nationalism in the Soviet Successor States (Boulder, Colo.: Westview Pres, 1996).
Connor, Walker: “Nation-Building or Nation-Destroying?” World Politics, 24 (1972).
Craith, Nic: “Politicised linguistic consciousness: the case of Ulster- Scots”, Nations and Nationalism, vol.7, no.l (2001).
D’Anieri, Paul: Economic Interdependence in Ukrainian-Russian- Relations (Albany: SUNY Press, 1999).
Darden, Keith: “Blackmail as a Tool of State Domination: Ukraine Under Kuchma,” East European Constitutional Review, vol. 10, nos. 2-3 (Spring-Summer 2001).
Diuk, Nadia: “Ukraine: A Land in Between Journal of Democracy, vol.
9, no. 3 (Ju\y 1998).
Dyczok, Marta: Ukraine. Movement without Change, Change without Movement (Amsterdam: Harwood Academic Publ., 2000).
Eberhardt, Piotr: “Ethnic Structure of Ukraine and Belarus,” in Ethnic Groups and Population Changes in Twentieth-Century Eastern Europe. History, Data, and Analysis ( Armonk, NY: M. E. Sharpe, 2003).
Fanon, Frantz: The Wretched of the Earth (NY: Grove Press, 1963).
Farnen, Russel (ed.): Nationalism, Ethnicity, and Identity. Cross National and Comparative Perspectives (London: Transaction Publ., 1994).
Fish, Steven: “The Executive Deception: Superpresidentialism and Degradation of Russian Politics”, in Valerie Sperling (ed.), Build-


318 Дві України
ing the Russian State: Institutional Crisis and the Quest for Democratic Governance (Boulder: Westview Press, 2000).
Flynn, M.K.: “Review Article. Reconstructing Ukraine: Memory and Imagining the Nation-State,” Ethnic and Racial Studies, vol.23, no. 1 (January 2000).
Fournier, Anna: “Mapping Identities: Russian Resistance to Linguistic Ukrainisation in Central and Eastern Ukraine,” Europe-Asia Studies, vol. 54, no. 3 (2002).
Gellner, Ernest: “Nationalism and Politics in Eastern Europe,” New Left Review, no. 189 (September-October 1991).
—, Nations and Nationalism (Ithaca: Cornell University Press, 1983).
Golovakha, Evhen: “Public opinion on observance of the rights and interests of national groups in Ukraine,” in A Political Portrait of Ukraine. Kyiv: The Democratic Initiatives Research and Educational Center, 1995, no. 7. [Public opinion poll, May-June 1995]
—, and Nataliya Panina: “The Development of a Democratic Political Identity in Contemporary Ukrainian Political Culture,” in Rassel F.Farnen (ed.), Nationalism, Ethnicity, and Identity. Cross National and Comparative Perspectives (London: Transaction Publ., 1994).
—, Natalia Panina and Nikolai Churilov: “Russians in Ukraine,” in Vladimir Shlapentokh, Munir Sendich and Emil Payin (eds.): The New Russian Diaspora: Russian Minorities in the Former Soviet Republics (Armonk, NY: M. E. Sharpe, 1994).
Grabowicz, Oksana: “The Legacy of Colonialism and Communism,” Perspectives on Contemporary Ukraine, vol. 2, no. 2 (March-April 1995).
Green, Andrew: “Comparative Development of Post-communist Civil Societies,” Europe-Asia Studies, vol. 54, no. 3 (2002).
Hagen, Mark von: Review of Russia, Ukraine, and the Breakup of the Soviet Union, by Roman Szporluk, The Harriman Review, vol. 13, nos. 1-2 (2001).
Hajda, Lubomyr (ed.): Ukraine in the World. Study in the International Relations and Security Structure of a Newly Independent State (Cambridge, MA:Harvard Ukrainian Research Institute, 1998).
Harasymiw, Bohdan: Post-Communist Ukraine (Edmonton and Toronto: CIUS Press, 2002).
Herron, Erik: “Causes and Consequences of Fluid Faction Membership in Ukraine,” Europe-Asia Studies, vol. 54, no. 4 (2002).
Hnatiuk, Ola: Pozegnanie z imperium. Ukrainskie dyskusje o tozsamosci (Lublin: Wydawnictwo UMCS. 2003).
Holmes, Stephen: “Can Foreign Aid Promote the Rule of Law?” East European Constitutional Review, vol. 8, no. 4 (1999).


Вибрана бібліографія
319
-/‘What Russia Teaches Us Now. How Weak States Threaten Freedom,” The American Prospect, no. 33 (1997).
Horowitz, Donald: Ethnic Groups in Conflict (Berkeley: University of California Press, 1985).
Huntington, Samuel: The Third Wave. Democracy in the Late Twentieth Century (Norman: University of Oklahoma Press, 1993).
Iivonen, Jyrki (ed.): The Future of the Nation State in Europe (Aldershot and Brookfield: Edward Elgar, 1993).
Ingrao, Charles: “Understanding Ethnic Conflict in Central Europe: An Historical Perspective” Nationalities Papers, vol. 27, no. 2 (1999).
Ishiyama, John and Ryan Kennedy: “Superpresidentialism and Political Party Development in Russia, Ukraine, Armenia and Kyrgyzstan”, Europe-Asia Studies, vol. 53, no. 8 (2001).
Ivashchenko, Olha et al. (eds.): Ukrainian Sociological Review, 1998- 1999 (Kyiv: Institute of Sociology, 2000).
Janowsky, Oscar: Nationalities and National Minorities (New York: Macmillan, 1945).
Janmaat, Jan Germen: Nation-Building in Post-Soviet Ukraine. Educational Policy and the Response of the Russian-Speaking Population (Universiteit van Amsterdam, 2000).
Jowitt, Ken: “Really Imaginary Socialism”, East European Constitutional Review, vol. 6, nos. 2-3 (1997).
Kamusella, Tomasz: “Language as an instrument of nationalism in Central Europe”, Nations and Nationalism, vol.7, no.2 (2001).
Kappeler, Andreas et al. (eds.): Culture, Nation, and Identity. The Ukrai- nian-Russian Encounter (1600-1945) (Edmonton and Toronto: CIUS Press, 2003).
Karatnycky, Adrian: “Meltdown in Ukraine”, Foreign Affain, vol. 80, no. 3(2001).
—, “Ukraine at the Crossroads.” Journal of Democracy, no. 6 (1995).
Khmelko, Valeri and Dominique Arel, “The Russian Factor and Territorial Polarization in Ukraine”, The Harriman Review, vol. 9, nos. 1-2 (Spring 1996).
Kis, Theofil and Irena Makaryk and Roman Weretelnyk (eds.): Towards a New Ukraine, I. Ukraine and the New World Order (University of Ottawa: 1997).
Kohut, Zenon: “History as a battleground: Russian-Ukrainian relations and historical consciousness in contemporary Ukraine,” in S. Frederick Starr (ed.): The Legacy of History in Russia and the New States of Eurasia (Armonk: M.E.Sharpe, 1994).


320
Дві України
Kranz, Jerzy i Janusz Reiter (red.), Drogi do Europy (Warszawa: Centrum Stosunköw Miçdzynarodowych, 1998).
Krawchenko, Bohdan: “Ukraine: the politics of independence,” in Ian Bremmer and Ray Taras (eds.): Nations and Politics in the Soviet Successor States (Cambridge: Cambridge University Press, 1993).
—, Social Change and National Consciousness in Twentieth-Century Ukraine (New York: St. Martin’s Press, 1985).
Krygier, Martin: “Traps for Young Players in Times of Transition”, East European Constitutional Review, vol. 8, no. 4 (1999).
Kubicek, Paul: “Civil Society, Trade Unions and Post-Soviet Démocratisation: Evidence from Russia and Ukraine”, Europe-Asia Studies, vol. 54, no. 4 (2002).
Kulyk, Volodymyr: Revisiting a Success Stoiy: Implementation of the Recommendations of the OSCE High Commissioner on National Minorities to Ukrainey 1994-2001. CORE Working Paper, no.6 (Hamburg: Centre for OSCE Research, 2002)
—, “The search for post-Soviet identities in Ukraine and Russia and its impact on relations between the two states,” The Harriman Review, vol. 9, nos. 1-2 (Spring 1996).
Kutuev, Pavlo: “Between Modernity and Neopatrimonialism: The Development of State and Political Society in Contemporary Ukraine,” Naukovi zapysky NaUKMA. Politolohiya [Scientific Proceedings of the University “Kyiv-Mohyla Academy.”Political Science], vol. 19(2001).
Kuzio, Taras: “‘Antinationalist’ Campaign to Discredit Our Ukraine,” RFE/RL Poland, Belarus, and Ukraine Report, 9 April 2002.
—, “Transition in Post-Communist States: Triple or Quadruple?” Politics, vol. 21, no. 3 (2001).
—, “‘Nationalising states’ or Nation-Building? A Critical Review of the Theoretical Literature and Empirical Evidence,” Nations and Nationalism, vol. 7, no. 2 (2001).
—, “History, Memory and Nation Building in the Post-Soviet Colonial Space”, Canadian Review of Studies in Nationalism, vol. 28, nos. 1- 2(2001).
—, Ukraine under Kuchma. Political Reform, Economic Transformation and Security Policy in Independent Ukraine (London: Macmillan,
1997).
—, “National identity in independent Ukraine: An identity in transition”. Nationalism & Ethnic Politics, vol. 2, no. 4 (1996).
—, Ukraine. The Unfinished Revolution. European Security Study, no. 16 (London: Institute for European Defence & Strategic Studies, 1992).


Вибрана бібліографія 321
Kuzio, Taras and Paul d’Anieri: Dilemmas of State-Led Nation Building in Ukraine (Westport, CT and London: Praeger, 2002).
Kymlicka, Will: “Nation-building and minority rights: comparing West and East,”Journal of Ethnic and Migration Studies, vol. 26, no. 2 (2002).
Laffont, Robert (ed.): Le Livre noirdu communisme (Paris, 1997).
Laitin, David: Identity in Formation: the Russian-Speaking Populations in the Near Abroad (Ithaca, NY: Cornell University Press, 1998).
Liber, George: “Imagining Ukraine: regional differences and the emergence of an integrated state identity, 1926-1994,” Nations and Nationalism, vol. 4, no. 2 (1998).
Lieven, Anatole: Ukraine and Russia. A fraternal rivalry (Washington DC: US Institute of Peace, 1999).
Makeev, Serhiy and Oksamytna, Svitlana: “Sociological Aspects of the Political Geography of Ukraine,” A Political Portrait of Ukraine, no. 5 (1995).
Martyniuk, Jaroslaw: “Attitudes toward Language in Ukraine,” RFE/ RL Research Report, vol. 1, no. 37 (18 September 1992).
Matlock, Jack F., Jr.: “The Nowhere Nation,” New York Review of Books,
24 	February 2000.
Meyer, David J.: “Why have Donbass Russians not ethnically mobilized like Crimean Russians have?” in John S. Micgiel (ed.): State and nation building in East Central Europe: Contemporary perspectives (Columbia University: Institute on East Central Europe, 1996).
Michalski, Krzysztof (ed.): Tozsamosc w czasach zmiany. Romowy w Castel Gandolfo (Krak6w: Znak, 1995).
—, Europa і spoleczenstwo obywatelskie. Romowy w Castel Gandolfo (Krakdw: Znak, 1994).
Mitev, Petar-Emil (ed.): The Bulgarian Transition Challenges and Cognition (Sofia: Bulgarian Sociological Association, 1998).
Molchanov, Mikhail: “Borders of identity: Ukraine’s political and cultural significance for Russia,” Canadian Slavonic Papeis, vol. 38, nos. 1-2(1996).
—, “Political Culture in Transitions from Authoritarian Rule: The Post- Soviet Case,” The Harriman Review, vol. 9, nos. 1-2 (Spring 1996).
Moore, Margaret: “Normative justifications for libral nationalism: justice, democracy and national identity”, Nations and Nationalism, vol. 7, no. 1 (2001).
Motyl, Alexander: “After Empire: competing discourses and inter-state conflict in post-imperial Eastern Europe,” in Barnett R.Rubin and Jack Snyder, Post-Soviet Political Order. Conflict and State Building (New York & London: Routledge, 1998).


322
Дві України
—, and Bohdan Krawchenko: “Ukraine: from empire to statehood,” in Ian Bremmer and Ray Taras (eds.): New states, new politics: building the post-Soviet nations (Cambridge: Cambridge University Press, 1997).
—, Will the Non-Russians Rebel? (Ithaca, NY: Cornell U. Press, 1987).
—, The Turn to the Right: The Ideological Origins and Development of Ukrainian Nationalism, 1919-1929 (Boulder: Westview Press, 1980).
Motyl, Alexander (ed.): Thinking Theoretically about Soviet Nationalities (New York: Columbia University Press, 1992).
Mroz, John Edwin and Oleksandr Pavliuk: “Ukraine: Europe’s Linchpin,” Foreign Affairs, vol. 75, no. 3 (1996).
Nahaylo, Bohdan: The Ukrainian Resurgence (London: Hurst & Co., 1999).
Nivat, Georges et al. (eds.): Ukraine, renaissance d’un mythe national (Geneve: Institut europeen de l’Universite de Geneve, 2000).
Nordberg, Marc and Taras Kuzio: “Nation and State Building, Historical Legacies and National Identities in Belarus and Ukraine: A Comparative Analysis,” Canadian Review of Studies in Nationalism, vol. 26, nos. 1-2 (2000).
Panina, Natalya: “National tolerance and relations between nationalities in Ukraine”. A Political Portrait of Ukraine. Kyiv: The Democratic Initiatives Research and Educational Center, no. 7 (1995).
Panina, Natalia and Evhen Golovakha: Tendencies in the Development of Ukrainian Society (1994-1998). Sociological Indicators (Kyiv: Institut of Sociology, 1999).
Penrose, Jan: “Nations, states and homelands: territory and territoriality in nationalist thought,” Nations and Nationalism, vol. 8, no. 3 (2002).
Piontkovsky, Andrei: “Who Lost Belarus?” Prism, vol. 5, no. 2 (1999).
Pigenko, Vladimir, Charles Wise and Trevor Brown: “Elite Attitudes and Democratic Stability: Analysing Legislators’ Attitudes towards the Separation of Powers in Ukraine,” Europe-Asia Studies, vol. 54, no. 1 (2002).
Pirie, Paul: “National identity and politics in Southern and Eastern Ukraine,” Europe-Asia Studies, vol. 48, no. 7 (1996).
Ponarin, Eduard: “The Prospects of Assimilation of the Russophone Populations in Estonia and Ukraine: a Reaction to David Laitin’s Research,” Europe-Asia Studies, vol. 52, no. 8 (2000).
Pond, Elizabeth: “Poland Is Not Yugoslavia. Neither Is Ukraine,” The Harriman Review, vol. 8, no. 2 (1995).
Przebinda, Grzegorz: Wiqksza Europa. Papiez wobec Rosji i Ukrainy (Krak6w: Znak, 2001).
Prizel, Ilya: National Identity and Foreign Policy. Nationalism and Leadership in Poland, Russia, and Ukraine (Cambridge University Press, 1998).


Вибрана бібліографія
323
Rapawy, Stephen: “Ethnic Reidentification in Ukraine”, US Census Bureau Web Site, 1998; http://www.census.gov/ipc/www/ ebspr98a.html
Riabchuk, Mykola: “Culture and Cultural Politics in Ukraine: A Postcolonial Perspective”, in Kuzio, Taras and Paul d’Anieri: Dilemmas of State-Led Nation Building in Ukraine (Westport, CT and London: Praeger, 2002).
—, “Civil Society and Nation Building in Ukraine,” in Taras Kuzio (ed.), Contemporary Ukraine: Dynamics of Post-Soviet Transformation (Armonk, NY: ME.Sharpe, 1998).
Riabczuk, Mykola: “Niejasne pogranicze. Tozsamosc ukrainska na skrzyzowaniu Wschodu i Zachodu”, Przeglqd polity czny, no. 59 (2003).
—, “Trzeciorzedna kwestia o pierwszorzednym znaczeniu: jezyk ukra- inski jako czynnik polityczny,” Przeglqd dyplomatycznyf t. 3, nr. 1 (2003).
Rubin, Barnett: “Managing Normal Instability,” in Barnett R.Rubin and Jack Snyder (eds.), Post-Soviet political Order. Conflict and State Building (London and New York: Routledge, 1998).
Ryabchuk, Mykola: In Bed with an Elephant: Cultural Wars and Rival Identities in Contemporary Ukraine. Reuters Foundation Paper, no. 159 (Green College, Oxford: 2001).
—, “Ukrainian Case to iJkrainian Cause”, The Harriman Review, vol. 12, no. 1 (1999).
—, “Behind the Talks on ‘Ukrainization’: Laissez Faire or Affirmative Action?”, in Theofil Kis and Irena Makaryk (eds.), Towards a New Ukrainey II. Meeting the Next Centwy (University of Ottawa, 1999).
—, “Beyond the Fence of Metternich’s Garden”, in Taras Vozniak (ed.), Ukraine and Europe: Unity in Diversity (Lviv: 1998).
—, “The Nativist-Westernizer Controversy in Ukraine: The End or the Beginning?”, Journal of Ukrainian Studies, vol. 21, nos. 1-2 (1996).
—, “Ukraine Without Ukrainians?” in George Luckyj and Ralph Lind- heim (eds.), Towards an Intellectual History of Ukraine. An Anthology of Ukrainian Thought from 1710 to 1995 (University of Toronto Press, 1996).
Saunders, David: “Russia’s Ukrainian Policy (1847-1905),” European History Quarterly, vol.25 (1995).
Shils, Edward: ‘Nation, nationality, nationalism and civil society,” Nations and Nationalism, vol. 1, no. 1 (1995).
Shular, Leonid: “Ethnonational Aspects of National State Development in Ukraine,” International Journal of Sociology, vol. 29,no. 3 (1999).


324
Дві України
Shulman, Stephen: “The Cultural Foundations of Ukrainian National Identity”, Ethnic and Racial Studies, no. 22 (1999).
—, “Cultures in Competition: Ukrainian Foreign Policy and the ‘Cultural Threat’ from Abroad,” Europe-Asia Studies, vol. 50, no. 2 (1998).
Sleeboom, Margaret: “The power of national symbols: credibility of dragon’s efficacy”, Nations and Nationalism, vol. 8, no. 3 (2002).
Smith, Graham and Andrew Wilson: “Rethinking Russia’s Post-Soviet Diaspora: The Potential for Political Mobilisation in Eastern Ukraine and North-east Estonia,” Eumpe-Asia Studies, vol. 49, no. 5 (1997).
Smith, Graham et al.: Nation-building in the Post-Soviet Borderlands. The Politics of National Identities (Cambridge U. Press, 1998).
Solchanyk, Roman: Ukraine and Russia. The Post-Soviet Transition (Lanham, Boulder, New York: Rowman & Littlefield Publ., 2001).
Stewart, Susan: “Ukraine’s policy toward its ethnic minorities,” RFE/ RL Research Report, vol. 2, no. 6 (10 September 1993).
Stryjek, Tomasz: Ukrainska idea narodowa okresu miqdzywojennego (Wroclaw: Funna, 2000).
Szporluk, Roman: Russia, Ukraine, and the Breakup of the SovietUnion (Stanford: Hoover Institution Press, 2000).
— “Nationalism after communism: reflections on Russia, Ukraine, Be¬
larus and Poland,” Nations and Nationalism, vol. 4, no. 3 (1998).
—, “Reflections on Ukraine after 1994: The dilemmas of nationhood,” The Harriman Review, vol. 7, nos. 7-9 (1994).
— “Belarus, Ukraine and the Russian question: A comment,” Post-So- viet Affairs, vol. 9, no. 4 (1993).
Tempelman, Sasja: “Construction of Cultural Identity: Multiculturalism and Exclusion,” Political Studies, vol. 47 (1999).
Thompson, Andrew and Ralph Fevre: “The national question: sociological reflections on nation and nationalism,” Nations and Nationalism, vol. 7, no. 3 (2001).
Tinguy, Anne de (ed.): LVkraine, nouvel acteur du jeu international (Bruxelles:,Bruylant et Paris: LGDJ, 2000).
Tishkov, Valery: Ethnicity, Nationalism and Conflict in and after the Soviet Union (London: SAGE Publ., 1997).
Tolstov, Serhiy: “Dimensions of inter-ethnic relations in Ukraine,” The Ukrainian Review, vol. 40, no. 2 (1993).
Tolz, Vera: “Rethinking Russian-Ukrainian relations: a new trend in nation-building in post-communist Russia?” Nations and Nationalism, vol. 8, no. 2 (2002).
Thompson, Ewa: Imperial Knowledge. Russian Literature and Colonialism (Westport, CT & London: Greenwood Press, 2000).


Вибрана бібліографія
325
Velychenko, Stephen: “The Issue of Russian Colonialism in Ukrainian Thought”, Ab Imperio, no. 1 (2002).
Wanner, Catherine: Burden of Dreams. History and Identity in Post- Soviet Ukraine (University Park, PA: The Pennsylvania State University Press, 1998).
Weber, Eugene: Peasants into Frenchmen: The Modernisation of Rural France, 1870-1914 (London: Chatto & Windus, 1979).
White, Stephen, Ian McAllister, Margot Light, and John Loewenhardt: “A European or a Slavic Choice? Foreign Policy and Public Attitudes in Post-Soviet Europe,” Europe-Asia Studies, vol. 54, no. 2 (2002).
Wilson, Andrew: “Elements of a theory of Ukrainian ethno-national identities,” Nations and Nationalism, vol. 8, no. 1 (2002).
—, The Ukrainians. Unexpected Nation (New Haven and London: Yale University Press, 2000).
—, “Redefining ethnic and linguistic boundaries in Ukraine: indigenes, settlers and Russophone Ukrainians,” in Graham Smith et al., Na- tion-building in the Post-Soviet Borderlands. The Politics of National Identities (Cambridge University Press, 1998).
—, Ukrainian Nationalism in the 1990s. A minority faith (Cambridge: Cambridge University Press, 1997).
Wolchik, Sharon and Volodymyr Zviglyanich (eds.): Ukraine. The Search for a National Identity (Lanham, Boulder, New York & Oxford: Rowman & Littlefield Publ., 2000).
Wolczuk, Kataryna: “History, Europe and the ‘National Idea’: the ‘Official’ Narrative of National Identity in Ukraine,” Nationalities Pape?s, vol. 28, no. 4 (2000).
Wynar, Bohdan: Independent Ukraine: A Bibliographic Guide toEnglish- Language Publications, 1989-1999 (Englewood, Colo: Ukrainian Academic Press, 2000).
Zarycky, George: “A Resilient People,” The Freedom Review, vol. 26, no. 6 (1995).
Zimmerman, William: “Is Ukraine a Political Community?” Communist and Post-Communist Studies, vol. 31, no. 1 (1998).
Zon, Hans van: “Alternative scenarios for Ukraine”, Futures, no. 34 (2002).
Андрусяк, Іван та Євген Петренко: Блиск і злиденність української націонал-демократи (Київ: Смолоскип, 1999).
Андрухович, Юрій: Дезорієнтація на місцевості (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999).


326 Дві України
Баландьє, Жорж: Політична антропологія (Київ: Альтерпрес, 2002).
Безансон, Ален: «Амністія й амнезія», Критика, №5, 2002.
Валіцький, Анджей: «Чи можливий ліберальний націоналізм?», Критика, №1-2,1999.
Витковски, Андреас: Пятилетка без плана. Украина: 1991-1996 (Київ: Сфера, 1998).
Вишняк, Олександр: Електоральна соціологія: історія, теорія, методи (Київ: Інститут соціології НАНУ, 2000).
Ворона, В. та М.Шульга (ред.), Українське суспільство: десять років незалежності (Київ: Інститут соціології НАНУ, 2001).
Гарань, Олексій та ін. (ред.): Становлення владних структур в Україні (1991-1996) (Київ: День, 1997).
Головаха, Евгений: Трансформирующееся общество. Опыт социологического мониторинга в Украине (Киев: Институт социологии НАНУ, 1996).
—, Особливості політичної свідомості: амбівалентність суспільства та особистості, Політологічні читання, № 1,1992.
Головаха, Евгений и Наталья Панина, Социальное безумие. История, теория и современная практика (Киев: Абрис, 1994).
Готліб, Ґідон: Нація і держава. Новий підхід до етнічних конфліктів та обмеження суверенітету (Львів: Просвіта, 1997).
Грабович, Григорій: До історії української літератури (Київ: Критика, 2003).
—, «Україна: підсумки століття», Критика, №11,1999.
—, «Совєтизація совєтської гуманістики», Критика, №1-2,1997.
—, «Плоди колоніалізму та пастки постколоніалізму», Сучасність, №7, 1992.
Грабовський, Сергій: XX століття та українська людина. Виклики і відповіді (Київ: Генеза, 2000).
Грицак, Ярослав: «Страсті по Львову», Критика, №7-8, 2002.
—, Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття (Київ: Генеза, 2000).
—, «Чорні книі;и червоного терору», Критика, №5, 2000.
—, «Дилеми українського націотворення», Український гуманітарний огляд, №4, 2000.
Гриценко, Олександр (ред.): Нариси української популярної культури (Київ: Український центр культурних досліджень, 1998).
Грушевський, Михайло: Хто такі українці і чого вони хочуть (Київ: Знання, 1991).
Ґірц, Кліфорд: Інтерпретація культур (Київ: Дух і літера, 2001).
Дзюба, Іван: Інтернаціоналізм чи русифікація? (Київ: Видавничий дім «КМ Academia», 1998).


Вибрана бібліографія 327
Донченко, Олена та Юрій Романенко: Архетипи соціального життя і політика (Київ: Либідь, 2001).
Європа: ідеї та процеси. Матеріали наукового симпозіуму 4-5 червня 1998 р. (Чернівці: Прут, 1998).
Євтух, Володимир: «Національні меншини між державною етно- політикою та самовизначенням», Соціологія: теорія, методи, маркетинг; № 1-2,1998.
Журженко, Тетяна: «Міф про дві України», Сучасність, №4,2003.
Зам’ятій, Віктор та ін.: Європейська інтеграція: крок за кроком (Київ: Фонд «Європа XXI», 2001).
Зубрицька, Марія (ред.): Нова Україна і нова Європа: час зближення (Львів: Літопис, 1997).
Іщук, Володимир: Україна: проблема престижності та ідентичності. Масова комунікація і культура як суб’єкти формування громадянської та національної свідомості (Київ: Смолоскип, 2000).
Касьянов, Георгій: Теорії нації та націоналізму (Київ: Либідь, 1999).
Колодій, Антоніна: На шляху до громадянського суспільства. Теоретичні засади й соціокультурні передумови демократичної трансформації в Україні (Львів: Червона Калина, 2002).
Конечна, Йоанна: Польща - Україна: взаємний образ (Варшава: Інститут публічних справ, 2001).
Кравчук, Леонід: Маємо те, що маємо. Спогади і роздуми (Київ: Століття, 2002).
Кресіна, Ірина: Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси (Київ: Вища школа, 1998).
Кулик, Володимир та Леонід Фінберг (ред.): Діалоги на межі століть. Стенограми міждисциплінарних семінарів ім. Івана Лисяка- Рудницького, 1996-2000рр. (Київ: Дух і Літера, 2003).
Кулик, Володимир: «Тягар спрощень», Український гуманітарний огляд, № 3, 2000.
—, Український націоналізм у незалежній Україні (Київ: Центр досліджень національної безпеки при НаУКМА, 1999).
Кутуєв, Павло: «Глухі кути ленінізму», Критика, №11, 2001.
—, «Розклад лівого руху», Критика, №6, 2001.
Лисяк-Рудницький, Іван: Історичні есе. У 2-хтт. (K.: Основи, 1994).
Лісовий, Василь: Культура - ідеологія - політика (Київ: Вид-во ім. Олени Теліги, 1997).
Лісовий, Василь та Олег Проценко (ред.): Націоналізм. Антологія (Київ: Смолоскип, 2000).


328 Дві України
Майборода, Олександр: Російський націоналізм в Україні (1991-1998) (Київ: Центр досліджень національної безпеки при НаУКМА,
1999).
Майборода, Олександр та Іван Курас (ред.): Національна інтеграція в полікультурному суспільстві: український досвід 1991-2000 років (К.: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень, 2002).
Майборода, Олександр та ін.: Сприяння поширенню толерантності у поліетнічному суспільстві (Київ: Фонд «Європа XXI», 2002).
Максименко, Сергій та Ігор Студенніков: На шляху до Європи. Український досвід єврореґіонів (Київ: Лоґос, 2000).
Маринович, Мирослав: Україна: дорога через пустелю (Харків: Фоліо, 1993).
Міхнік, Адам: «Демон нашого часу», Сучасність, №7, 1992.
Мотиль, Олександр: «Як зрозуміти Україну», Критика, №1,1998.
Оссовський, Володимир: «Громадська думка про соціополітичний устрій України», Соціологія, № 4, 2000.
—, Громадська думка: спроба соціологічної інтерпретації (Київ: Інститут соціології НАНУ, 1999).
Павленко, Ростислав: Парламентська відповідальність уряду: світовий та український досвід (Київ: КМ Академія, 2002).
Павлишин, Марко: Канон та іконостас (Київ: Час, 1997).
Панібудьласка, В. Ф. (ред.): Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. Документи і матеріали. У 2-х тт. (Київ: Вища школа, 1997).
Патнам, Роберт: Творення демократії. Традиції громадянської активності в сучасній Італії (Київ: Основи, 2001).
Перехідний період в Україні та в Росії. Політика, економіка, соціальні процеси. Конференція українських і російських випускників освітніх програм СІЛА (Київ: Інститут Кеннана, 1999).
Пірен, Марія: Основи конфліктології(Київ: Товариство конфлікто- логів України, 1997).
Полохало, Володимир (ред.): Політологія посткомунізму (Київ: Політична думка, 1995).
Попова, Ирина: Повседневные идеологии. Как они живут, меняются и исчезают (Киев: Институт социологии НАНУ, 2000).
Попович, Мирослав: «Над Україною безхмарне небо», Критика, №4,2001.
—, Європа - Україна: праві і ліві (Київ: Київське братство, 1997).


Вибрана бібліографія 329
«Про кількість та склад населення України за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року»; http: www.ukrstat.fov.ua / Perepis/PidsPer.html
Прохасько, Юрко: «Каканія чи Цеканія? (про “місію Галичини”)», Критика, №7-8,2002.
Ружмон, Дені де: Відкритий лист до європейців (Львів: Літопис,
1998).
Рябчук, Микола: «Кто самая крупная рыба в украиском пруду? Новый взгляд на отношения меньшинства и большинства в постсоветском государстве», Диаспоры, №2,2002.
—, Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення (Київ: Критика, 2000).
—, Дилеми українського Фауста: громадянське суспільство і «розбудова держави» (Київ: Критика, 2000).
Степаненко, Віктор: «Етнополітичні проблеми соцієтальної трансформації в Україні», Соціологія № 2,2002.
Стефанеску, Богдан: «Про “хороші” та “погані” націоналізми», Критика, №9,1999.
Стріха, Максим: «Українська націонал-демократія чи єразійський націонал-патріотизм?» Сучасність, №9, 2002.
Субтельний, Орест: Україна. Іторія (Київ: Либідь, 1992).
Сучасна Україна. Політичні, економічні і соціальні аспекти розвитку. Конференція українських випускників освітніх програм США (Київ: Інститут Кеннана, 2000).
Тихонович, Всеволод: «Україна як суб’єктивна соціальна реальність», Соціологія: теорія, методи, маркетинг; №4, 2002.
Томенко, Микола (ред.): Абетка української політики, 2001-2002. Довідник (Київ: Смолоскип, 2002).
—, Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії (Київ: Українська перспектива, 1995).
Транскордонне співробітництво у поліетнічнихрегіонах Східної та Південно-Східної Європи. Матеріали симпозіуму, 16-17 червня 1999 (Чернівці: Золоті литаври, 1999).
Україна в сучасному світі. Конференція українських і російських випускників освітніх програм США (Київ: Стилос, 2003).
«Федеративна Республіка Україна». Незалежний культурологічний часопис «/», № 23, 2002.
Фурман, Дмитрий (ред.): Украина и Россия: общества и государства (Москва: Права человека, 1997).
Фурман, Дмитро: «Східнослов’янські центри та периферії», Критика, №7-8,1999.


330 Дві України
Шаповал, Юрій: Україна XX століття: особи та події в контексті важкої історії (Київ: Генеза, 2001).
Шевченко, Ігор: Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до початку XVIII століття (Львів: Інститут Історії Церкви Л Б А, 2001).
Шпорлюк, Роман: «Чому українці є українцями», Сучасність, №4,
2003.
—, Імперія та нації. З історичного досвіду України, Росії, Польщі та Білорусі (Київ: Дух і Літера, 2000).
—, Комунізм і націоналізм. Карл Маркс проти ФрідріхаЛіста (Київ: Основи, 1998).
Шульга, Микола: «Національна і політична маргіналізація за умов системної кризи», Соціологія: теорія, методи, маркетинг, № 1,2002.
Шульга, Микола (ред.): Українське суспільство на порозі третього тисячоліття (Київ: Інститут соціології НАНУ, 1999).
Шульга, Николай: Этническая самоидентификация личности (Киев: Институт социологии НАНУ, 1996).
Яжембський, Єжи: «Знищення центру», Критика, №1-2,2000.
Яковенко, Наталя: Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні ХУІ-ХУНст. (Київ: Критика, 2002).
—, Нарис історії України. З найдавніших часів до кінця XVIII століття (Київ: Генеза, 1997).


Іменний покажчик
Аза, Лариса 54,94-95 Азаров, Ніколай 270,313 Александр II, цар 148 Андерсон, Бенедикт 48 Андрухович, Юрій 56,95,111, 134-135, 140,145,148,200- 202,204-205,214, 220-222, 224-225, 240-243, 295,315 Антонич, Богдан-Ігор 200 Арель, Домінік 94 Арнолд, Метью 232 Арон, Раймон 126 Ахметов, Ренат 262, 280
Бадрак, Валентин 190,192-193 Бажан, Микола 130,132 Бандера, Степан 116, 201,281 Баран, Володимир 145 Бахтєєв, Борис 53 Бахтін, Міхаїл 99 Бачинський, Юліан 197 Безансон, Ален 5,122,124,126, 129,131-135,137,147 Бердиховська, Боґумила 147 Берне, Ніколас 183,193 Бжезінський, Збіґнєв 160 Білоблоцький, Микола 192 Білозір, Ігор 279 Білоус, Андрій 241 Богуцька, Тереза 133, 147 Бондаренко, Кость 242 Бонусяк, Влодзімєж 245 Боренько, Ірина 242
Борковський, Антон 239 Бремер, Єйн91 Брєжнєв, Леонід 99,116, 125 Бродель, Фернан 266 Бутейко, Антон 190 Буш, Джордж 156
Вайнштейн, Ґріґорій 56 Вайт, Стівен 55-56 Валіцький, Анджей 294 Ваннер, Кетрін 96-97,145 Варфоломеев, Олег 190 Вебер, Юджин 61,91,218 Винниченко, Володимир 116 Винничук, Юрій 200 Вілсон, Ендрю 53-54,91,94, 250 Вільямс, Д. 52 Вільямс, Реймонд 232 Вітковський, Володимир 213, 241-242 Возняк, Тарас 224, 241-242 Войтенко, Володимир 53,314 Волерстайн, Імануїл 263,266, 273 Волков, Олександр 270 Володимир, князь 115 Волчук, Катарина 244 Ворона, Валерій 54-55,94 Восьмичастний, Фелікс 148 Врублевський, Віталій 146
Габсбурги, династія 12,195,200, 214
Гавел, Вацлав 123


332
Дві України
Ганн, Крістофер 243 Гантінггон, Семюел 38,56,263, 273
Гашек, Ярослав 200 Гімлер, Генріх 109 Гітлер, Адольф 125,131 Глущенко, Галина 103 Глядач, Олег 54 Гнатюк, Оля 147 Головаха, Євген 7,40,52, 55, 56, 94-95, 256,314-315 Голота, Любов 145-146 Гонгадзе, Георгій 226 Гончар, Михайло 192 Гончар, Олесь 128 Горбулін, Володимир 144 Гордєєва, Людмила 94 Грабович, Григорій 10,98,131,
135,145-147, 242 Грабович, Оксана 66,92 Грабовський, Сергій 147 Грач, Леонід 95 Григоришин, Костянтин 120 Гриньов, Володимир 286 Грицак, Ярослав 10,53, 55,122, 125,147,195, 200,211,213, 222, 238, 240-242, 246-247, 255, 294,314 Гриценко, Анатолій 146,180-181 Гриценко, Олександр 10,91, 244 Грушевський, Михайло 24, 27, 54, 111,115-116,120, 267, 296
Ґебельс, Йозеф 109,127 Ґелнер, Ернест 294 Ґерцен, Александр 110,141 Ґєдройць, Єжи 243 Ґірц, Кліфорд 96-97,145 Ґлюксман, Андре 266 Горбачов, Міхаїл 99,107, 125, 270
Данило, князь Галицький 195 Дарден, Кійт 51-52,57,94,313- 315
Дем’янишин, Валерій 202 Деркач, Андрій 176-177,193 Деркач, Леонід 50, 176,313
Джексон, Брюс 160,162 Джексон, Майкл 102,287 Джудт, Тоні 125 Дзержинський, Фелікс 138,148, 270
Дзюба, Іван 60,91,129-131,134, 147, 278, 299-300 Дмитричева, Ольга 56 Долішній, Мар’ян 241 Друль, Орест 238, 241-243 Дуцик, Діана 193 Дюре, Мішель 161,191
Еліаде, Мірча 219
Еліот, Томас Стернз 234, 245
Енгельс, Фрідріх 107
Євтух, Володимир 95, 294, 298, 300
Єльцин, Боріс 123 Єльяшкевич, Олександр 279
Жданов, Ігор 94 Журавський, Віталій 74 Журженко, Тетяна 10,246-253, 258-260, 262-265, 267-268, 273-278, 280,283-294
Зайцев, Юрій 245 Зам’ятій, Віктор 190-192,194, 245
Звягільський, Юхим 115,134, 262, 280 Зеров, Микола 267 Зінченко, Ігор 299 Зленко, Анатолій 179 Зон, Ганс ван 244 Зуєв, В. 138,140-141 Зущик, Юрій 241
Іванів, Данило 298 Іґрунов, Вячеслав 194 ївженко, Тетяна 190 Йованович, Марія 160
Каганович, Лазар 124, 270 Калинець, Ігор 199, 202, 240


Іменний покажчик
333
Карзай, Хамід 299 Касьяненко, Микита 191 Катерина II, цариця 270 Квасневський, Александер 227 Квіслінґ, Відкун 109 Кириленко, В’ячеслав 278 Кісь, Оксана 243 Кісь, Роман 245 Кйосев, Александр 243 Клаус, Вацлав 123 Клестіль, Томас 194 Княжанський, Віталій 192 Кобзон, Іосіф 115 Колодій, Антоніна 242 Кон-Бендіт, Деніель 244 Конечна, Йоанна 244 Коннор, Волкер 52,91 Коробова, Тетяна 49, 57, 154—
155.315 Косіор, Станіслав 148 Костенко, Ліна 134 Костирко, Володимир 5, 241 Костомаров, Микола 61 Котинська, Катажина 240 Котов, Дмитро 278-279 Кравців, Володимир 241 Кравченко, Богдан 91, 297 Кравченко, Юрій 50, 279,313 Кравчук, Леонід 11-17,101-102,
116,119,135,137,139,142, 144-145,162, 262, 270 Кранц, Єжи 228, 244 Крючков, Георгій 150 Кузьо, Тарас 38,40-41,52,56-57,
93.114.146.191.193.315 Кулага, 1.138,140-141 Кулик, Володимир 10,95,114,
127,134,145-147, 281,299 Куртуа, Стефан 123, 125 Кучма, Леонід 11-17,41,45,48, 50,57,94,102,116,118,136, 140,142,144,149,153-158, 165,169, 175-176,179,185,
190,193, 226-227, 258,268, 270-271,273, 275, 277-280,
299,308-311,313,315 Кшиштофек, Казімєж 244-245
Лазебник, Юхим 101 Лайт, Марґот 55 Левенгардт, Джон 55 Леві-Строс, Клод 235 Ленко, Ната 240 Ленін, Владімір 20,99-100,107, 129,132,148, 277,302 Линч, Темі 56,193 Лисяк-Рудницький, Іван 25, 54 Литвин, Володимир 118 Лозинський, Роман 241 Лукашенко, Аляксандр 43,142, 150,226,307,309 Лук’яненко, Левко 134,148, 272 Луценко, Юрій 155 Ляфон, Робер 146
Мазепа, Іван 115 Мак-Алістер, Єйн 55 Макаров, Юрій 300 Мак-Фол, Майкл 162 Маланчук, Валентин 109 Маланчук, Марія 314 Малинкович, Володимир 253,
300
Марков, Сергій 194 Маркс, Карл 107
Марчук, Євген 153-155, 158-159, 185,190-191,275 Махно, Нестор 116 Машкін, Олександр 148 Медведев, Олег 172,176,190—
192,300
Медведчук, Віктор 116, 134, 142, 282,299 Мейс, Джеймс 177, 193 Мельниченко, Микола 20,50, 94, 120,135,279,299,313 Мешков, Юрій 270 Миселюк, Андрій 190 Михайленко, Максим 190,193 Михальченко, Микола 54 Мілош, Чеслав 243 Мілошевіч, Слободан 43,306- 307,309 Міхнік, Адам 123,146 Мовчан, Павло 74, 299


334
Дві України
Молотов, Вячеслав 124 Морозов, Віктор 198 Мостова, Юлія 53, 257 Мотиль, Олександр 63,91-92,
238, 297
Мугабе, Роберт 292,306
Немчинов, Ігор 194
Овсієнко, Василь 110 Одайник, Володимир 66,92 Орел, Анатолій 180,190 Орлоф, Ева 245 Оссовський, Володимир 295, 297-298
Павел І, цар 53 Павлишин, Марко 115,146 Павловський, Глеб 300 Панібудьласка, Володимир 92 Паніна, Наталя 53,94-95 Паскуаль, Карлос 161-162 Патнам, Роберт 211-213 Пашков, Михайло 192-193 Перепелиця, Григорій 177 Петен, Анрі Філіп 109 Петлюра, Симон 116 Петренко, Любко 241 Петрова, Ольга 56 Пінчук, Віктор 176 Погорелова, Ірина 190 Поляков, Леонід 192-193 Пономарьов, Сергій 192 Попер, Карл 216 Поплавський, Михайло 270 Потебенько, Михайло 270 Портников, Віталій 222,243, 296-297 ‘
Почепцов, Георгій 190 Прибиткова, Ірина 93 Проді, Романо 244 Прохазько, Юрко 205, 216,223,
239, 241-242 Пурхля, Яцек 231, 244 Путін, Владімір 142,150,155—
156,169-170,177,190,216,
306
Пьотр І, цар 259
Реєнт, Олександр 148 Резнік, Олександр 54-55 Рибіцький, Аркадіуш 244 Рібентроп, Йоахім фон 127 Робертсон, Джордж 179,193, 216 Родик, Костянтин 296 Романови, династія 195 Романюк, Василь 63,238 Романюк, Сергій 241 Ружмон, Дені де 36,56 Рябчук, Микола 252-253, 263, 293-294,300
Савоскул, Сергей 93 Саїд, Едвард 266 Сивкович, Володимир 120 Силіна, Тетяна 182-183,190, 192-194 Симоненко, Василь 198-199 Симоненко, Володимир 241 Симоненко, Петро 17,299 Сіденко, Володимир 192-193 Скотт, Вальтер 296 Скуратівський, Вадим 296 Сміт, Р. 52
Соколовська, Яніна 94 Солана, Хав’єр 113, 263 Солженіцин, Александр 261 Солодкий, Сергій 191,194 Сольчаник, Роман 144,148 Сталін, Іосіф 19,99,107,125, 130-131,139,142,148,270, 298,302 Стах, Євген 56,315 Степаненко, Віктор 297-298 Стефанеску, Богдан 294 Стус, Василь 63,116-117,134 Субтельний, Орест 23,53 Суворов, Александр 148 Сунгуровський, Микола 94 Сушко, Олександр 53,191
Табачник, Дмитро 101,118,185, 270 Тарас, Рей 91
Тарасюк, Борис 154,160,184— 185,193


Іменний покажчик
335
Тарковський, Андрей 202 Тимошенко, Юлія 31,45-48,155,
272,309-311 Тихий, Олекса 63, 238 Тихонович, Всеволод 116,146, 272, 294-298 Тихончук, Оксана 53 Тичина, Павло 132 Tipp, Дейвід 161 Толкієн, Джон Роналд Роел 296 Толстов, Сергій 193 Тольц, Вера 52
Уліткіна, Лілія 55,191-192 Унгер, Леопольд 122-123,146— 147,160,191
Фанон, Франц 66,92 Фокін, Вітольд 270 Франко, Іван 116 Френкель, Михайло 145 Фуко, Мішель 17 Фурман, Дмітрій 93 Фурнье, Анн 285,300
Хавич, Олег 241-242 Хвильовий, Микола 267 Хмелько, Валерій 94 Ходжа, Енвер 143 Хрущов, Нікіта 99, 101
Циба, Тетяна 299
Чалий, Олександр 180,192 Чапаев, Васілій 99 Чаушеску, Ніколає 143 Черномирдін, Віктор 124, 150,
194, 277 Чиж, Іван 100 Чижевський, Віктор 93
Чижевський, Кшиштоф 245 Чомський, Ноам 266 Чорновіл, В’ячеслав 16,115-117, 119, 134,137, 272, 296 Чубай, Григорій 202
Шаповал, Юрій 136-137, 146— 147
Шарон, Арієль 306 Шварценеггер, Арнольд 189 Шевченко, Валентина 105, 146 Шевченко, Ігор 26,54 Шевченко, Тарас 61-62,116, 296 Шелест, Петро 101-102,104,108 Шерр, Джеймс 271-272 Шилз, Едвард 56 Шпорлюк, Роман 10, 246-247, 250-251,256, 269, 271-272, 280-281,291-294, 298 Шульга, Микола 54-55,94, 294, 298
Шумлянський, Станіслав 294 Шухевич, Юрій 208, 241 Щербицький, Володимир 67,98, 100-110,114-122,126-128, 132-133,137, 140,144-147, 277,279, 281
Юнг, Карл Ґустав 92 Юхновський, Ігор 272 Ющенко, Віктор 16-17,44-46, 116,120,122,154,165,167, 272, 281,299,309-310
Яворський, Володимир 295 Яжембський, Єжи 219-221, 242— 243
Ямпольський, Євген 147 Янмаат, Ян Ґермен 92-93 Янукович, Віктор 118,140,148, 262, 280 Ярослав Мудрий, 115


Науково-популярне видання
Микола Рябчук
Дві
України
реальні межі, віртуальні війни
Коректор Ірина Ґонсалес
Технічна редакція Майї Притикіної
Комп’ютерна верстка Ірини Масленнікової
Підписано до друку 26.07.2003.
Формат 60х90/1б. Гарнітура Петербург.
Папір сайма-бук. Друк офсетний.
Фіз. друк. арк. 21,0. Умовн. фарбонідо 21.5.
Обл. -вид. арк. 19,75. Зам. 3-106.
СП «Часопис “Критика”». 01001 Київ-1, а/с 255. Свідоцтво про реєстрацію КВ 2690 від 21.04.97.
Надруковано в ВПП «Техніка»
Київ-53, вул. Білоруська, 36-а


Микола Рябчук нар. 1953 р. в Луцьку. Закінчив Львівський політехнічний інтитут (1977) та Літературний інститут ім. Горькою в Москві (1988). Працював редактором, завідувачем відділу та заступником головного редактора журналу «Всесвіт», відповідальним редактором часопису «Критика», науковим співробітником Інституту культурної політики та Центру європейських гуманітарних досліджень Університету «Києво-Могиляиська Академія». Автор книжок «Потреба слова» (1985), «Зима у Львові» (1989), «Дилеми українського Фауста» (2000) та «Деінде, тільки не тут» (2002). Найбільший розголос досьої одні отримала збірка есеїв «Від Малоросії до У країни» (2000), відзначена першою нагородою в одній з номінацій акції «Книжка року» і перекладена польською, сербською, білоруською та французькою мовами.
«Якщо на якому-небудь телеканалі чи в газеті побачите програму чи статтю про фатальний, неподоланний, принципово непримиренний і т.д. і т.ін. мовно-культурно- політичний “двоноділ України”, то сміливо перемикайте канал або перегортайте сторінку - життя і так коротке, щоб марнувати його на старі й бородаті анекдоти».
Ярослав Грицак, «Двадцять дві України», Критика, ч.4, 2002
«Рябчук навіть із регіональних політичних відмінностей України робить висновок про її “національну недорозвиненість” та “африканськість”... Ну хай уже свої хахли Рябчукові не подобаються, але навіщо ж ображати водночас і Європу, й Африку?» Олександр Гриценко, «Парадокси запізнілого міфотворення», Критика, ч.9, 2000
«...ця книжка викликала чи не найбільший читацький інтерес із-поміж усієї продукції видавництва “Критика”. Можна, звісно, засмутитися, якщо навіть та мізерна частка нашого народу, що зберегла здатність читати серйозно й по-українському, воліє Рябчука понад... Домонтовича, - але можна й замислитися, яку потребу тих читачів книжка задовольняє».
Володимир Кулик, «Щирі українці та їхній “othering”», Критика, ч.12, 2000
«Diagnoza ta jest w rôwnym stopniu dramatyczna, co prawdziwa - zostala przeciez sformulowana przez ukrainskiego intelektualistç, ktôry nie wierzy w idealizacjç rze- czywistosci. То dobrze, gdyz odrzucaj<\c archaiczny pseudopatriotyzm, dziata w istocie rzeczy na korzysc racjonalnej idei narodowej Ukrainy, ukrainskiej kultury і samodzielnosci panstwowej».
Grzegorz Przebinda, «Zagrozona tozsamosc», Rzeczpospolita, 10-11 maja, 2003
C'est donc à un niveau de pensée élevé - encore rare, il faut l'avouer dans son pays natal - que se situent les analyses de Riabtchouk. Il n'hésite jamais à pourfendre les différentes mytholo- gies de Гhistoriographie nationale, toujours animé par une allégresse intellectuelle qui rend si stimulantes les pages qu'on va lire. Il me fait penser, par l'ironie et la liberté du ton, au meilleur de la litttérature polonaise récente. Il bouscule les catégories habituelles, les clichés les plus invétérés. Le tableau qu'il brosse de son pays est fort noir et les perspectives qu'il trace, fort inquiétantes. Mais qu'il existe en Ukraine un esprit aussi libre, aussi intelligent, est un sérieux motif de ne pas perdre l'espoir.
Alain Besançon, Préface à la traduction française "De la Petite Russie à l’Ukraine".