Агапій Гончаренко
СПОМИНКИ
1
славута
Агапій Гончаренко
СПОМИНКИ
СЛАВУТА
1965
ЕДМОНТОН
А. НопсЬагєпко
МЕМ0ІК8
(1п ІІкгаіпіап)
„Споминки” о. Агапія Гончаренка, „українського козака-і вящсн-ника”, вперше видав книжкою М. Павлик у Коломиї 1891 р. Передруковуємо їх тут повністю, зберігаючи особливості мови, але виправляючи тодішній правопис на сучасний. Зокрема робимо такі зміни: аі (тип) змінюємо на ї (ісіпи), мані — на мені, -ньск- — на -нськ-, з Кінва — на з Києва, жнтє і житті. — на життя, шо іноді трапляється і в книжні. Видко, М. Павлик пристосовував правопис до галицьких обставин, але робив це не послідовно. У місцевому (й данальвому) відмінку додаємо закінчення й до присвійних займенників. в свої гаті своя правда змінюємо на в своїй латі... і т. п. Останньої зміни зроблено дуже багато. Приросток рос- (роснинали) змінюємо на роз- (розтіпала). Правопис імен, географічних назв та деяких слів залишаємо без змін.
Передруком „Споминок” відзначаємо 100-фіччя приїзду о. Гончаренка до Америки.
Я. С.
ЗІауцІа РсіЬіібйєгб, 1С920 - бОїЬ Аує., Есітопіоп, АІЬєгІа
Ргіпієсі іп Сопасіа
0. Агапій Гончаренко на тлі зробленої ним яскині, що служила йому за вівтар.
ПЕРЕД МОВОЮ
Чи буде моя пісня вам весільна про колішне? Пері бачдйге міні, люди добрі.
Я ВТ1К із московської тюрми, в широкий СВІТ, бо чув в моїх жилах вільну крів. І розказую вам.брати мої. по правді, що було зо мною, де і як, щоб ви знали, кого, коли, за що і про що розпинали.
( лово-титло. Мій батько Гончар, а я його син, Гончар і кашовар. Горшки ліплю і кашу щ них варю дітей годувати. Діти кажуть: „Каша наша, а батьків борщ".
Марта 1 1894.
Каліфорнійська Країна.	Аіапій Гончаренко.
Пмспня мого татуся Онуфрій, діда Герасим. Мій татко роцівія іюиія 12, 17*)9 року, в селі Кам’янці, близько міста. Фастова, ( квир-ського повіту, Київської губернії. В Кам’янці жили люди вільні, не під паном. Дід Герасим мав достаток, любив науку, і оддав сина Опу-фрія в древню київську академію, на свій кііпт. По скінчанні шкіл мій татко женився на. Евдоьії. дочці Алексія ІПтефана, в селі Кривині, недалекої міста Брусинова. де стояв Каховський 1824 р. Алексій Штефан був < вященником, і оддав свою парафію за точкою. Віл був вдовець, і постригся в чернеці, його перейменували Апаетасієм: він був митропо.іитанським економом 1830 р„ при мптропоіиті Евп нії в Києві, і вмер ігуменом Ви ногр а деякого мапастпря, в 1858 р. Жив 107 літ.
Як я був хлопцем п’яти літ, дід Герасим приїхав до вас і заставив мі не читати Часловець. Я читав борзо. Столітні очі заплакали над моєю головою: „Дитя моє, ти будеш перевертнем! Ііам’янецькі люди вільні козаки!’’ Ця річ глибоко запала в мою душу, я її добре заховав, і ніколи не полузив її.
Ще раз я бачив діда Герасима, як я був сі ми років, і ніколи не бачив його більше.
Моєї матері рідня — но матері Богуни, старожили київські на Глибочині. Мій тато змалжався 1820 року, і я був їх первородппй син — родився августа 19. 1832 року, і наречеп Апдрей, во ім’я ев. мученика Андрея стратилата. Після мене ще родилікь: сич Василій, дочки Евдокія, Марія. Александра і син Петро.
( ентября 1. 1810 рок\. мене опреділилп в київську бурсу.
На святки і на вакації, завше брали мене додому. На вакаціях я надивився, як поляки-панп обходились з нашим православним лю іом; як на панщину гонив дівчат вражий соцький, і як бив їх батогами. Дуже жаль мані було, бо я бачив щирих і прихильних меж ними.
Я думав: ,.Ми всі вийшли в світ одною дорогою, і одійдем єдпо-ю же дорогою. На що пани? Всякий чоловік повинен працювати на своє життя, і рівномірно обмінятись з братом другою працею, щоб всякий мав сівою повну і добру міру. І тут буде в роді людськім задоволення. Бо як чоловік живе працею і крів’ю другого чоловіка, він є людоїд, ходить, як скажений во всіх ділах своїх. Подивітеї ь па його твар, він виглядає як навіжений. Я не хочу строїти остроги і
4
замикати себе од ворогів: натура учить мене, що як я нікому не вчинив зла, - - лютость не буде ганяти мене. Я не хочу купувати гармати — бити людей, що я не володію ними і що вони вільні, так як і я; я не лютий звір, а чоловік. У мене єсть розум, на. моє життя, а не роги, або зуби. Я тілько зоставлю після мене, щоб було ліпше жити людям, як мені було жити. Так все лежить в натурі”.
Мій татко, опріч одвірка в Кривині, мав гарний хутір, де була велика пасіка в липовім лісі, і я правив ухід за пчолами, — мене називали пасічником. Я любив ліпше жити на хуторі, як в селі на одвірку. Там я читав життя святих, співав, як духу брало, богомільні пісні, всю Псалтир і Четверо Євангеліє лепетав напам’ять. Часто пробував їсти тільки в неділю і в середу, м’яса і риби не їв, і часто їв сиру картоплю, моркву і другу огородину сиру. Ніччю тихенько падав із ліжка на холодну підлогу спати, щоб мало хто знав, копав з дідом пасічником в огороді, і бачив: це все робило мене мінним і крило від всякої хвороби. Я ніколи в моїм віку не вживав тютюну, пив трошки горілки і вина, і ні разу не був ошелемоняним. Ніяких гулянок: ні в онуку, швайку, або карти не правив, а завше в вільний час я любив втікати од людей в садок або в ліс, і учитися.
Люди кажуть мені часто тепер, що я старий, — а утіха моя в серці і тепер, як у молодого, я хочу учитися ше і знати ще що коль-век більше, я чую в серці, що я не старий.
1853 року, пеня 23, по скінченні курсу в київській семінарії, з аттестатом богослова, я поступив во святую Києво-печерську Лавру спасатися од мира і яже в мирі. В бурсі і семінарії, я часто любив ходити в Печери молитися святим печорським. Читавши Патерик, я хотів і сам бути таким подвижником.
Як я ігмтуїіив у Лавру, братія чернеці були дуже цікаві і госте-прш.мні для мене. Бувши в мирі, я був постником, а між чернецямп чого не зобачив! Вони їли ввечері, що називається „чай чити”. поросята і карасята всякого манеру, надзівані і начиняні риби, і гасили тлусті їди всякими пуншами: слив’янками, орабиновкамп, малинниками, - всіх пазвиськів не перекажеш! В шкапах, де одежа, там робили ліжка, і часто я бачив там зачинянпх жінок, що чернеці держали по тижням в своїх келіях для похоті.
Як би всі ці служищиї олтарю з... в спілковім... з олтарем, працювали в землі, на благословеніє рода людського, і не веселились, співаючи на людських похоронах! Для чого на світі терпляться ці з... і лицеміри?! Куди я попав, — що це за святощі, на що і за що добрий працьовитий люд в мирі дає тим чернецям гроші, не п’янство і блудодійство?!
Швець в Києві, на Подолі, Філько Ковальчук мав бас. ледве грамоту слібі.зував, а його посвятили ієродіаконом в Лаврі „здорово кричати”, — назвали Флавіяном. Він одбирав кружки грошей 3,000 рублів в рік, і його товариші шевці кивають головою: „Якби Філько не бас, то він би свині пас”.
Петро Великий, скасувавши жінський манастир, через улито од Лаври, плакав і дуже плакав, подивившись на незчисленну лічбу дитячих головок в підвалах, що черниці з черницями рождали бай-струків дітей і вбивали їх.
Вог мене хранив, його свята воля була зо мною. Митрополит
5
Филарег взяв мене в свою канцелярію, і я ще був кпнгодержцем при всіх його митрополиташ-ьких службах, зо дня освяіценпя мосга на Дніпрі 1853 року, до .виї:цу за границю. Я полюбив святого старця і, щоб не прогнівати його, не нив ні горілки і нічого ШЄ.ІЄМОНЯЧОГО, не їв цибулі або оселедців і нічого такого смердячого: старав* я хра-пити чистоту тіла і душі.
Бувши на посилках в митрополита, я часто їздив по хуторах єн. Лаври і бачив, як штагпиї ман істпрські. або кріпоетпі манастпр< ькі живуть в пінцеті, а черниці, іакі ж холопи, во ві якій розкоші. Т часто рано, як ще темно, я падав перед чудовним образом Богородиці, і плакав, дуже плакав: ,,Божс! де Твоя святість і правда! Ліоні в пінцеті з голоіу мруть, а образ Твій в золоті і брилянгах! Чи Ти шануєш золото і бри.іяпти, і це глянеш своїм милостивим оком на пи щету людськую, на чоловіка, що носить образ і подобіс Твоє! Т черниці, священній п... , обманюють народ, на свої похоті, і гроші беруть на вічне помпновепіє! Тільки вічне їх лицемірії:! Боже! вічна перед Тобою святість і правда”.
В кримську війну цар Микола позичив у Лаврі п’ять мі.ілюнів рублів, срібла і золота, перекувати їх на. гроші, на. трату генералам в війну. Т цар Микола, не дождавшій ь кінця війни, отруївся, і як. його поховали син його Алекіапдр приїхав в Київ, з жінкою, окгября 1. 1857 року, на поклоненк: святощам древнього города. Митрополит Филарет підніс йому писульку батькову, і Алексапдр отповів Фила-рету: ,.Цю писульку писав мій батько Микола, а не я”. І позичка ззілась. Із царського каоїпету дали бриляптовіїй орден с.в. Аидрея первозванного з брилянтовою звіздою митрополиту-Фи.іарету. і митру казначею Лаври, отпу ігпатію. Де свята правда і милості.?!
Тепер в великій Ь'осії люд в ннщеті і голоді.. Чого б не взяїп з церквей і манастирів непотрібного золота, що лежить без діла в ризницях церковних, і одвернути народ православний па щасливе і мирне життя, здоров’я й спасеній і в усьому добрий поступ? ІСТЄІІ-нії поклонники Богу: духом і істинною: і Бог живе не в рукотворен-ііпх хмарах, ні в золоті і сріблі, а в добрім серці.
В сентябрі місяці 1857 року прийшов папір із Святійшого Синоди до митрополита Филарета: ..вибрати ієродиякона для Атепської посольської церкви, котрий би при гарнім образованню і добрій моральності був образцем для елладського духовеш т.ва”. І доля впала на мене. Така моя доля!
Я виїхав із Києва ноября 12, 1857 року, приїхав в Атени ноября 18. Митрополит Филарет вмер декабря 21. Якби він вмер перше, чим я виїхав із Києва, я пропав би в тяжкій праці в ісправительнім манастирі, а може б запивав би горе, бо я вже лузив віру в лицемірів чернецького життя. Може начав би очі випікати лицемірам, а. вони зрадили би мене. Таке моє щастя!
В Атенах аттична сіль посолила мене добре на ввесь мій вік. Я став учитися грецькій мові і думати по- філософськи. В єдин день я молився Богові в храмі Юпітера Олімпійського, в другий в храмі Мінерви, в третій в храмі Партенон. або Тезея. Так чимало було для мене чому учитися, що я часу не мав ні на які другі перебенді.
6
До наших панотців в місії я не був дуже вхожий. Все оридко було мені, що вони робили. Вони дуже пили, до п’янства, цілі ночі грали в карти за пуншами, я не маїв з ними утіхи..
Раз в Акрополісу я чертав в Ерихтеї; по моїй російській одежі, чужий чоловік привітав мене по російській мові. То був д. Давидов із Одеси. Він їхав в Англію закупити угіль для одеського статкового товариства. Ми познайомились. Я ему вияснив, що я вже знав об Акрополп і, і попрохав його до себе на вечір-чай. В моїй станції він зобачпв на столі Колокол, Полярную Звізду і другі видання лондонської вільної друкарні, і сказав мені, що він вже знайомий з Герценом і Огаревпм, і обіцяві я мати розмову з ними про меіп-. Таким шляхом я зійшовся з лондонською проповіддю і після писав їм дещо од себе.
Ваша посольська церків мала невеликий огород, на річці Еліс-сос. і для міциости в тілі, під камінною горою, я копав два роки печеру. і так велику, іцо як скінчив, скликав приятелів па обн, де поставив 1'2 стільців.
1860 року февраля 2, вранці, нппоііп піймали мни на гарячім учинку: я впустив в дірку пошти лист до Лондона. І в південь російський посланник в Атенах. Александр Петрович Озеров, приїхав до моєї ітанції в кареті і попрохав мене на обід, на статок „Русалку”. Я, не чувши нічого злого, поїхав з ним; і на статку він дав мені в руки папір, що я арештант і повинен їхати в Росію.
Я поїхав до Константинополя, де російський консул Чернясв посадив мене до кози з п’яницями І ЗЛОДІЯМИ росіянами-богомольцями чекати статки „Олег”, для одпра.вки в Росію і кричав мені: „Мол-чать! не разсуждать! я обязан отправить вас в Росію! не разсуждать! я обязан отправить вас в Росію с первьім пароходом!”. - бо я молив його, що мені дуже чадно в тюрмі >>д турецького мангалу. В февралі камінні стіни були дуже сирі.
„Русалка” йшла до Константинополя 12 днів, а пошта йде із Атеп 36 годин. Мої родаки-втікачі в Атенах, Лазаренко, Поповиченко, Солнцев і другі звістили наших родакіїв-втікачів в Константинополі, і ці зробили все, щоб визволити мене із московської держави. І я втік із тюрми в Константинополі февратя 16, 1860 року, і приїхав в Лондон марта 4.
Втік па вічну і святу волю козакувати на ввесь мій вік! ( лава Богу !
В Лондоні я давав уроки російського язика грекам, котрі мають кпмірцію в Одесі; працював класифікуючи нумізматику, в Британському Музесмі, і ще працював зецером в друкарні Л. Чернецкого.
З поляками в Лондоні мало мав стосунків: я не любив їх по< с-дзенів і галасу; вони дуже кричали, галасували, а я наровлю покійне життя. Самий щирий мій друг і товарній був Мартин Холод, галичанин, втікач з 1831 року. Я з ним жив, і він був моєю господинею. Я отримав скільки листів од його, на нашій українській мові, і всі їх дуже шаную.
Апріля 5 1861 на бенкеті в Герцена. в велике наше свято „осво-божденія крестьян” я був в козачці, а Огареву позичив мою свящеп-нпчеську рясу і клобук. До мене з Огаревим підступив Мацціні і зобачив Огарева в рясі. Що не таке? Огарев вияснив йому, то я козак і свящепнпк. і Мацціні оптовій: „Як Рим буде вільним од пап
7
ської управи, ліберали зроблять мене папою і даду гь мені папську тіару”. Ця розмова була оглашена. в італьянських часописах, і я завше, як спіткався з другими італьянцями, питаю їх: „Де мій старий капелюх?”
Як я втік в Лондон, застав там із Росії тільки Герцеиа Огарева і Кельцієва. Після мене приїхали Юрій Голицин, Трубецькпй, Долгоруков, Ван. Дубровіїн і другі. Рух піднявся в Росії, втікати па волю в Лондон, і Гернен став голосити в „Іїолоколі”: куди ви Гнете, тут нема чого вам робити!... Між втікачами були те: Нван [Іванов, жінка Вас. Іїельсісва — Варвара Тимотеєвна, Теодор .її веетап, [Гас. Дапич, Михайло Мпхайловський.
В мене було скільки грошей од видання іоглаїва,” і пд других праць, я напяв кватиру, щоб наші втікачі мали де < пати, а не в поліції. де Дубровіїн по волі і по неволі ходив спати, і щоб мали що певне їсти. Я все таки жив з Холодом, і тлькіг. бував з ними в неділю. Бо неділя в великий день для втікача. Він воркун, він не знав, що цс і як спіткалось з ним! Як дівчина, після першої ночі малженетвп, не знає, що робити з собою. В будень він вбитий працею, а в неділю оживає в нього все: жаль, злість, надія і віра. І щоб забутися, вій без розуму ввесь овій тпжньовий заробіток тратить, або па. горівку, або на. що зліще, і .зостається без грошей вмирати з голоду, і тут весь характер втікача гибне.
У нас в неділю були: поучення, театри — в нашій хаті, до самої ночі, і утомлені весіллям, ми йшли чесно спати, щоб буть міцними для праці на другий тиждень. В такім1 товаристві оше.темонянпй од гоньби втікач приходить до пантелику, що з ним зробилось: як воля Божа випхнула його на. цю дорогу, зоставити всі святощі - оатька-матку па віки, щоб на волі.на чужині працювати для волі свого народу дома. Він смиренно повинен слухати вітрів на цій святій дорозі, що воля Господня привела його. І ту виродиться і в нас Мздціні і Гаріба.іьді.
В нашім общежитії князь Николай Платоповпч Трубецькпй був кухарем, другі працювали, де роботу знаходили, і два-три із цього товариства працювали в друкарні Л. Чернецкого Всього було потрібно для життя п’ять злотих в тиждень, або 75 копійок. Страва була проста, ба здорова: борщ, каша, куліш. Герцен був напротив нього, він не хотів, щоб ми були в Лондоні. Ба, ми були задовольненім. бо мали добре виховання, і тоді буде міцність на всі невигоди.
Грошей не стало — і вівці розбрелись на їду вівшім.
В авгуїті 186] року впхір знімався в Греції протів короля От-тона, і як я любив греків і оільше часу мого в Лондоні мав діло з греками — в моїм серці закипіла крів. Я був жвавий, молодий хлопчик, і поїхав назад в Грецію, иа свято Маккавеїів.
Де моя доля спіткала мене мати, знаємство з греками, вони завше поважали мене і давали мені повне страннолюбіє.
Виїхавши із Лондона сентября 1, 1861 року, на кораблі грецькім св. Миколи, де капітаном був Микола Креізіс, я приїхав на впспу Сіру (місто Гермуполіо) сентября 20.
Для гонимого дуже добре мати гроші в кишені, на всякий час. Як я приїхав на Сіру, мій щирий приятель, професор Перідіс просив мене читати проби в його виданні латино-грецького лексікона, і я працював з ним до декабря 9. Як я був на Сірі, в той час в Госії
8
ог.іаша.іи. що злодій Гопч іренко розбиває церкви на Україні. 1872 року Е. Караулов в Сан Франціско одібрав лист од свого брата із Одеси: як це приходишя, що Гончаренко опинився в Сан-Фран-ціско? В Росії оглашали. ще» Гончаренка за злодійство і розбої, в спілці з Дубровиним, посадили в Петербурзі, в кріпості!... Ноября 18 1837 року, .як я сів в Одесі па пароход ..Херсонець” їх іти в Агени, моя йота ніколи не була більше в російській державі...
Декабря 9, 1861 року, я виїхав із Сірії до Смирни. В Смирні поляки зібрались і задали обід для мене.
Генваря 9, 1862 року, я приїхав на Атонську гору, зобачптшя з моїм дядьком Димптрієм (отцем Доремпдонтом) Богуном, поселившимся на келії святпя Трійці, при Сіавронпкиті, недалеко от Тверського монастиря. Мій дщько Д. Богхн, із київських старожилів, був народовцем з 1818 року, втік од арешту в Італію, жив у Венеції і під старість літ. перебрався на Атонську гору і купив маленький хутір (келію ов. Трійці). Ще в Лондоні я порішив поїхати на Атонську гору і прийняти рукоположеніє во священника — я мав певне право на цс, бо скінчив курс совершеппого богослова. Іенваря 25. 1862 року єпископ Мелетій Ловцу на Кореї рукоположив мене во священника і дав мені грамату. Моє руко положені є во і вящсніїпка запш апо в протяті Корейськім і в Ставропикитськім манастирі на Атомі. Незабаром була Паска, і мені хотілось їхати в Ієрусалпм, щоб почути щонебудь про Київ і моїх рідних. Я виїхав од дядька Богупа із Агон-ської гори марта 18 до Ісрусалпма.
Апріля 26 приїхав в Ієрусалпм. При російській місії б'в ієромонах Евкарпій. українець, із Києво-Печерської Лаври, мій щирий товариш. Він огласив мій приїзд, і зібрали поважний обід для мене Це зробилось звісно російському єпископу Кипрпяну, і російський консул задумав схватать мене, щоб одпраівить в Росію. Що мені робіни? Арештантом їхати в Росію! В Европі всю вагу і протекцію мають рекомендації: і ще в Лондоні я мав переписну з князем Іваном Гагарпппм. іезуітом в Парижі, він написав мені лист рекомендуючий в Сіру, якщо зле росіяни захочуть робити зо мною на Всході, то йти з його рекомендаціями туди і туди. В моїй кишені був лист до католицького патріарха в Ісрусалнмі, святійшого Валергп. Я втік в його будинок і він дав мені всю протекцію.
В той час було 15 булгарськпх дітей па Лпвапськпх горах в школі ієзуігів, в Газирі. І князь о. Гагарин. поки зібрався із Парижу їхати на Ливанські гори, учити цих дітей, прошв мене учити їх. поки вій не приїде. І я прийняв цю увап
Мая 8 приїхав в Газир, на Ливанські гори, де бели 15 цих болгарських дітей. Тут я був дуже спокійний. Ісзуїти не турбували мене прозелітизмом. Я все маїв для доброго життя, поки не приїхав о. Гагарин із Парижу. Я державі я моїї православної віри, в котрій я родиш-я і взріс.
О. Гагарин приїхав із Парижу, і октября 16 я оставив Ливан < ькі гори, путешествував по Палестині, і ноября 5 приїхав в Алск-сандрію, Єгипет. Я знав, що тут було чимало втікачів із царств і російського, щоб організувати товариство для спілки виходцям. Я мав рекомендацію до 8іг Затиеі Ваксг в Александріі, і через його л іеку
9
я одібрав мешкання в 8соіс1т 8с1тоо1 уагд, і через його знаємося, з поряднішими авгликами в Алексаидрії.
8іг 8ашиеІ Г.акег збудував для мене на станції залізно дороги в Каіро невеликий склепик, де я продавав для англпків, переїзжаю-чих во Всхідну Індію: книжіфі, газети, парасолі, медицину і ііроч. Англійське біблійське товариство в Алексаидрії дало мені скільки сотень євангелій російського друку в Лондоні. Я їх продавав прудко, богомольцям росіянам, ідучим на- ( ямайську гору. Це не осталось тайною, що якийсь росіянин продає фрапк-масоні ькі євангелія ро< іянам-бого-мольцям. Російський консул, поляк Литовський. дав гроші пінському греку, настрашити мене, щоб я покинув склеп на і танції. Февраля 22 1803 року в 3 годині після обіду, чоловік прийшов до мене, купив євангеліє, вирвав листа, вдарив палятуркамп мене в твар і всунув ніж в мою грудь. Я вмлів і впав на землю, по.ііціянт арештував розбійника; в моїй груді він трошки зачепив тіло моє. В суді грек признався, що російський консул дав йому гроші настрашити мене, щоб я покинув склеп і втік із Алексаидрії. Ба я все таки торгував в моїм склепу, я ніколи в моїм віку не жив жебранням.
Апг.тикам я давав карти готелю, триманого в А.ккслндрії моїм земляком із Таганрога Стефаном Тифиновим зі старою матір’ю. Готелі, був вищого клясу, в нім в кожну суботу ввечері ваші вихедці українці збирались і розмовляли про спілку і кохання між собою. В той час в Алексаидрії був шановний наш втікач доктор медицини Онуфрій Зеиипі, із Поділля, високо знаний доктор на Віході; за тим Іван Матвіїв із Києва, що втік із Пиколаєвського острога на Печорській, зробивши дірку в стіні, спустився в іюні 1857 р., і я ще в Києві дивився на ту дірку. Він був чиновником в губернаторській канцелярії в Києві і зарізав ієромонаха ЗІнхайловського манлетиря, піймавши його на гарячім учинку з своєю дівчиною. І ще других чимало із України в той час мешкало їв Алексаидрії. Ми зробили міцне братерство. В міністерстві внутрішніх діл і в святішім Спнщі лежить папір, написаний консулом .Іаговськпм, що я тримав .в Алексаидрії „корчму з дівчатами”. З першої ночі до остатної я жив у дворі 8іг 8атие1 Вакег.
Перезимував я в Алексаидрії, — бо моє здоров’я б\..о дуже слабе, — і укріпився, а весною одібрав лист од моїх друзів із А ген, що добрий час для мене їхати туди: росіяни не зачеплять мене, бо греки мене зроблять гражданином Атенським.
Апріля 23 я виїхав із Алексаидрії до Атен. Архнєпіпкоп грецький Амфилохій дав мені лист, що все життя моє в Алексаидрії було пере і його очима, і він свідком мого поведення там. Я шаную той лист. По дорозі я вступив на висну Патмос, помолитися в кивовії св. Івана Богослова, і приїхав до Атеп мая 1 1803 року. На моє щастя, в Атенах. на місто посланника А. П. Озерова. котрого князь Горчаков перевів в Швейцарію, був посланником граф Блудов, котрий в мій час в Лондоні був першим секретарем при посольстві. Пін знав моє поведення в Лондоні.
Другії мої греки офірували мені шановне місце в Пепделікосі --гостеприімщика туристів. Іюнія 6 вшанували мене Атепянином. Скит в Атенах!
10
В Пепделікосі часто бували обіди дипломатичних людей, і граф Блудив завше розмовляв зо мною но-російськп: як мені живеться в Неп (єлкосі і про моє лондонське життя. ЛІ а я 15 1864 року приїхали із Росії до Аген два учених: Данайський і Перцов. їх поіріоа була шукати остатки слов’янського елемшіту в Лівреї, і посланник Блудив просив мене путешествуватп з ними по Греції, бо вони не знали грецької мови, для вивчення їх цілей, що я і зробив.
В Лондоні я розмовляв з Огарчвим і опісля списувався з Баку-піним і Огаревим, що потрібно залежить російську друкарню і мінне товариство в Сан Франціско. Ба! я зачепився, бо бачив на вис.пах грецьких і в різних містах Всходу слободу нашого люду, втікшого од царської держави, щоб мати знання, чи можуть бути на чужині паші вільні слободи.
* * *
Октября 18 1861 року я виїхав із Аген до ( мирті спіткати бої-топський барк ¥агіп§1оп, пливучий до Америки. 1 приїхав в Бостон генваря 1 1865 року (н. ст.). Я мав зі < обою 35 рекомендацій до порядних людей в Америці.
Елладський консул в Нью-Порці кір. Днмитрій Ботассі прийняв мене щиро, бо греки страннолюбивий народ. Генваря 6 в. ст., по православному декабря 25, в свято Родин Яриста, в хаті кір. Ботассі одправлена мною перша православна служба на новій землі. Мої парафіяни були греки, всі — добрі мої приятелі.
З моїми рекомендаціями до священства. єпископальної церкви, мені дали учити грецькому язику богословських студентів в 81. Лоїіп’в всЬооІ. Я знаю працю гравірувати на металах і різьбу па дереві Думав: трошки зі школи і трошки з мого рукоділля, і буду мати чим жиги, а службу для моїх парафіян греків правити кожну неділю без валогу.
Як зробилось звісно в Несу ¥огк Пегакі, що я даю уроки по-грецьки, прийшов на. мою станцію російський консул барон Осіен-Сакеп і згодився зо мною учити ного по-грецьки. Я ЙОГО вчив як Гаїїіег Ао'а.ріив, а не як Гончаренко. Він подумав, що я із моло-цжі грецької, то учиться їв Росії, і знаю російську мову. Після, як дізнались в Росії, що я топ самий, що втік в Лондон, прпказалп д. Остей Саксиу гонити мене. Він подав в одпуск в Европу, щоб не робити гидке діло против мене. Я читав в часописах, що в 1891 року благо-р< упий чоловік іїстен-Сакеп покінчив життя — застрілився од духоти російського повітря.
В февралі місяці, на вечері в єпископа Поттера, спи. кальної цсрійзи, було чимало священства цієї церкви. Вони розказали мені, що як російський фліт був у Нью-1“1орці 1864 р. священство єпископальної церкви схотіло мати з ними приязнь, але ці останні згидились ними, кажучи: “3 єретиками ми не можемо знатись”. То питались мене: .,На якій підставі ви, православні, називаєте нас єретиками? По яким канонам?” Я їм одповідав, що ніяких вселенських соборів не було з часу будування вашої церкви, щоб ми мали рацію називати вас, єретиками. В вашій церкві можна вам молитися і вам можна з нами. Так я їм одповів.
11
Енискбй Иотгср, своїм листом до мене, офірував мені його церків для служби по православному обходу, І я не одмовив, бо бачив в цій службі международне братство.
ЛІ.ірта 2 п. ст. 1865 року, в день возшестівія на престол царя Алек-сапдра П, я одс.іужив в Нью-ҐІорці, в Тгіпііу Сіїигсії, 26111 81-гееі, пашу православну літургію про що було писано в часописах по світу. За мою службу я не .взяв ніякої плати, бо дивився, що це зоні ус мою репутацію в Америці. Па другим день учив в моїй школі і працював гр.гвируваниям па моє життя.
Православні християни в Нью-Ор.іеапсі поклик їли мене навідати їх і апрі.ія 1 я виїхав із Нью-Йорка до їх. Там охреї тив 50 дітей, сповідав і причащав. Благословив місце на православну церків, котра була зб’ сована і залежить од патріярха константинопольського. ЙІая 1 я вернути я до Нью-Порка. Мої парафіяни раді були зобачігіп мене, і заі дню мої школярі.
Мая 13 вранці, о десятій годині, я сіцжу в канцелярії консула кір. Ботассі, і читаєм з ним венеціанську часопис ь. Входить товстий, дьоггяппй чоловік і дає свою карту пік арю консула. Сей підніс її до Ботассі 1‘усскпї Поіланнпкь Барон-ь Стекель”. “Чого хоче ця свиня од мене? я вперше його бачу!” (Греки називають дьогтяних німців л вііпямп”).
Консул Ботассі пішов з російським поі лаиником в иотаснну комору. і там моя спілка з греками скінчилась.
Мая 18, в канцелярії Ботассі. греки пью-йоркські зійшлись на синедріон, і барон Стекель був президентом. ( текель завірив греків, що російське правитель! гво дасть гроші на будування церкви в Нью-ҐІорці й священника, тільки щоб не мали ніякої спілки з Агатом Гон-ч ірепком, бо він ворог Росії. Греки повірили його обіцянкам, російський Синод дав їм попа німця — Гаіііег ІМісІїоІан Вуеггіп#, котрий не знав ні російської. ні грецької мови І греки сміялись над ним. Для чого вся ця кумедїя? Госіґк ька церків в Нью-ҐІорці, 591 бесопії Ауепііе, була продана шерифом, і там тепер чобітнпй склеп. А я все таки зостав! я в церковній історії: ..Агапій Гончаренко, первпй Прес,-впіерПравославпо Іїатоличеі ької Церкви в Америці”.
В той час, в Нью-Поркськім Біблійнім Товаристві видавалась арабська Біблія, і так як я знав друкарство і всхідні мови, то гої ио-дар тої праці А ап Букс. знавший мене із Бейрута, дав мені працю в виданні арабської Біблії. В той же час приїхав другий добродій з Константинополя, .Іонґ, друкувати церковно-слов’янський Новий Завіт. І він даїв мені ще працю при слов’янськім друку. І я мав за-доволі роботи для мого певного життя.
Я був дуже* одинокий на чужій землі. Ні з ким щирого слова розмовній. І в серці все чув. щоб) поступувати па дорозі людства і бути чесним преовптером. Апостол Павло пише к Тимотею. „Подобает єпископу бьіги цілому дренну п святу, и едпньїя женьї мужу”. Щоб бути міцним в добродітелі, я взяв підмогу — жінку, сентября 28, 1865 року, уродженні ю в Філадельфії, од італьяж ьких родителів. Її ім’я АІЬіпа Сіііі. Праця її батька: склад італьянського мрамору в Філадельфії. їх хата була заходом для Бе Висііо, товариша Огвіпі, Агегяап і, Сагіііаісіі і других патріоті®. Т мій певний товариш був
12
для мене вірною Гаетаною. Під благословення я підійшов не попівське, а гражданське, Судді городського в Нью-ГІорській Думі,
Чимало було в Нью-Йорці против мене гоненій од московських шатанів, в моїх працях, ба воші мало кепства учинили мені: я був робітник, і знав мою працю.
Зібравши гроші, із моєї праці, я купив рої ійський шрифт, і виїхав із Нью-Йорка до Сан Франції ко, оснувати російську друкарню, щоб сибіряки слухали, через Тихий Океан, вільну і тиху пісню із вільної їмерики. Ще школярем, як я учився географії, я дивився на архп-нелагп російської Америки, як на архипелагп грецькі. І тепер бачу, що виспи Аляски виродять з ч ісом великих моряків — як грецькі вший. Дай тільки, Боже, алеутам волю і науку, по натурі воші розумні і добрі, вони ж наші крівні.
Октября 18, 1867 року, як російський флаґ спускали вниз і рес-пуоліканськпй піднімали на верх, княгиня Максютова, жінка остатнього російського губернатора в Алясці, обомліла і впала пі землю, — це було лицемірство. А хто обікрадав наших людей в Алясці і аукціонерів в Росії? чи не губернатори Алж кн зо своїми чиновниками ? Чи такі, чи сяк — Алж ка. з’єдналась з великою республікою, і русо-американці. хто мав хату: “в своїй хагі своя правда і сила, і воля”, зістались на своїй землі, де їх батьки млілії. Тільки бродяги, російські чиновники — їм не по нутру було йти до праці, — поїхали в Госію, або в Сибір, і опісля каялись.
В ноябрі 1867 року в мою друкарню найшло чимало людей із Аляски, розмовляючих по-російськії. Частина, креолів — дітей вп-ходців із Сибіру або Госії, вони любили свою землю, де родились і розказували мені, що там може бути, де золото лежить, де срібло, де ву-гіль, де (руті багатства. Я це все слухав і оглашав в ріжних виданнях. І це моє знання Аляски зробило мене звісним меж людьми зна-ходчивими. І до сього часу чимало людей дякує мені за мою науку, і прозивають мене АІавка-гпап (алясканський чоловік).
Вкласти капітал для приходу — потрібно знати діло, а русо-американці знали це все. І я їм часто промовляв: „брати, терпіте — будете отаманами над капіталом”; і вони, щиро працюючи для других, зробили певне добро і для себе. Я не ворог чесного добра: „хто дбає — той і мас”.
Губернатор Аляски Свінофорд, путеїпеї твуючп в 1885 року по влаї гній йому губернії, писав Конґресу в Ваніінгтош, “що він бачив в Алясці народ, їх життя в хаті і надворі, дуже порядне і в великій різниці од других народів”. А комісіонер Даївсон бачив алясканських людей “дуже цікавих до просвіти і поступу в науці і життю”.
Браття моравські із Пенсильванії. міста Витлесм, збудували школу для русо-амерпканців, що коштує 5,ООП долярів, і назвали місто Витлесм, на річці Нушагак.
Багатого миліонера Вапдербилта дочка зобачпла. людей в Алясці і взяла на свій кошт для науки в Филадельфію п’ять хлопчиків і п’ять дівочок, щоб опісля вернулись додому для просвіти своєї сторони. І ще дала на. школи 50.000 долярів.
Скільки зробив добра інспектор шкіл в Алясці Шелдон Жаксон (Зітеїйоп Яасквоп) — його добродійство вовіки не забуте.
13
* * *
З сдинством російської Америки до республіки проявились чудні стосунки в роді людськім, — людей, вроджених в деспотизмі, І ВІЛЬНИХ людей. Креоли були невольниками в часи російського обпадання, вони знали один хліб од праці, вони виросли в праці, єдно вони бачили — російські чиновники обкрадали їх; а вільні люди Америки чаще всього йшли в спілку з креолами. І скілько я знаю креолів, що в одно літо робили багатства, незавпсимі на все життя івоє!
Американські капіталісти, дававші радо працю креолам, не хотіли давати місця для пращ, ні на своїх статках, ні на своїх фабриках російським чиновникам, бо вони привикли управляти, а не працювати, і дуже розкази робити.
В цей час, марта ЗО, я читаю в американській газеті резолюцію по дуже важному процесі в Алясці. Це йде добре для поступу нашого народу.
На вп< пі св. Павла громадських грошей зібралось 3.325 доларів, вислати в С. Петербург в місійську касу. Світ і темнота, в Алясці дуже залежать од американських чиновників. Добродій Вилліяму, чиновник фінансового департаменту (таможенний) на. виспі св. Павла надивився на. добрих алеутів. І я надивився в мій довгий час, що сторож — добрий чоловік в собі, завше возлюбпв аляїканців. Добродій Впл.ііямс зробив процес. — не післати цих грошей в С. Петербург; народ трудящийся і бідний, для чого посилати ці гроші на російські місії? Алеути не мають ніякого діла фінансового з Росією, луччс построїти гарний шпиталь для старих і слабих.
Московський ненаситний сппскоп Микола в Сан-Франціско і по-снаппик всепожирающої Росії в Вашінґтоні її інтакузен протестували, щоб одібрати ці гроші. Ба суд приговорив: “Гроші належать гра-жданам виспи св. Павла (сіїігепв оР Ше Ііпііей Зіаіев), алеутам, і як вони хочуть строїти шпиталь, нехай буде так”.
Що таке громадські гроші? Я Вам послав книжку фіплшового чиновника Вардмапа про Аляску. Наше общежптійне козацьке джерело — гарно й чисто сохранплось на вис.пах в Алясці. Всяка робота громадська належить громаді, з рівним поділом: ловити рибу, дрова рубати, хати строїти, дороги робити, звірів ловити — бобрів, або котів —- це все належить до громади. Тптір (танін) оглашак: в такий день па промисли — бобрів ловити; і всі дужі повинні, бути готові з водою і харчами. Старійшин і найбільше шановний кропить їх св. водою в човнах ('байдарах') на боже діло: як тільки нема попа, і без попа можна обійтись, — кажуть алеути. Вони пливуть на два-три тижні і скільки при дбають, бобрів або риби, продають і рівно розділяють прихід. Стільки кожному: старому, слабому і малому; стільки на школу, на церіпв, на шпиталь, стільки в С. ІТеребург на мц ії. Добродію Вялліямсу показалось чудно, для чого ці 3,325 доларів посилати в Росію на місії, лучче збудувати гарний шпиталь.
„Хоч кол на голови теши, а хохол всегда хохол”, — москалі говорять. При пему і я. як хохол, все таки скажу, що москалі — якийсь навіженнпй скот, вони ще не люди, — далеко од людей.
В 1886 року єпископ всеросійської держави Владимір представ в Сітці перед губернатором А. П. Овінефордом і розкричався, по
14
російському звичаю: “Як не будугі. наші нони в американських школах учити а.іяікапців православному кателизіку, я не позволю пашим дітям ходити до школи!” Губернатор, як раціональний чоловік, одповіде ио-розумному єпископу: ‘По конституції, в наших школах не учать ніякої віри катехпзису, а тільки ділу: аритметики, географії, історії і проч”. Єпископ В.іадимір накричав і остався в дурнях. А поліція гонить дітей в американські школи.
1Це розкажу вам ідну річ. В Алясці тепер чимало всяких фабрик, а особливо рибних. Господарі не люблять празднпків (ліниве іва днів) московської віри, бо це псує, роботу і робить марної гь в матеріалі. Як компсіонер Народної Просвіти, Давши бсв па Алеутських шипах, в той час. незгода 'вийшла меж господарями і робітниками із-за праз-дппків. В п’ятую Суботу Великого носга „Похвала Богородиці” з ака-фпстом, що вона затопила скитів в Босфорі. Алеути з протоієреєм мали велику процесію по пристані, вмочали в море образ Богородиці, співали, кричали, як скажені, щоб потопили! ь в лимані всі поганці. Американцям господарям це не подобалось, що ті оставили роботу па таку навісну процесію, і вони скаржились добродію Давсо-ну. Учений чоловік народної просвіти внго.ікував розумним алеутам: ви звете себе козаками і не любите москалів, що вони вас окрадали, — це московська віра научає ваших попів проклинати ваших храбрпх і славних предків.” І алеути не виспівують більше в цей день “Взбранной Воеводе победительньїя!” — а працюють па життя своє.
* * *
Що учинили для православного народу в Алясці правої лавні єпископи (надзирателі)! В Нью-Йорці московська віра поставила кумедію, а на березі Тихого океану поставила трагедію.
В 1868 року єпископ Павел, в Сітці, був оскаржен перед г.іав-нокомандуючим генералом Я. С. Бахів в развраті молоденьких дів чат, і втік до Росії. Після його приїхав із Петерсбургу єпископ Іоапн. в 1870 року, і поселпві я в Сан франціско. Він скільки раз бу в а-рештован .в домах терпимості!, і і вятіщий (’пнод одкликав його в Москву. Третій єпископ Неетор, п’яний в деліріум, кинувся в море, і втопився. Четвертий єпископ Владимир запалив церкву свою в Сан Франціско, щоб івзятп застраховані гроші, і ще був оскаржен перед судом в Сан-Франціско. в содомії, і його одізва.іи в Росію. П’ятий єпископ (тепер) Николай, його часто поліція піднімає п’яним на улиці і штрафує за п’яні тво
Ці паїтирі московської віри подають злий образ православним християнам на. березі Тихого океану, через що молеце покоління в Алясці ходить в американські школи, де протестантські учителі подають добрий образ своїм шановним життям.
Бурлакуючи по світу, де тільки хвиля прибивала мене, найперше я розпитував, чи є в тім місці впходці із московської держави. В Сан-Франціско я спіткав, в єднім тютюннім склепі прикащпком, Александра. Ростовцева із Харківської губернії. Молодець вдоволі навчений, він називав себе студентом із Харківського університету Коли я випитав в його, чи є більше втікачів в Сан-Франціско із пар-
15
ської держави, він познайомив мене зо спільними. Завше я мислив, що в Сан-Франціско повинно бути вільно міцне російське товарнег во, здоровкатися з сусідами, каторжниками — сибірякіами. І я спіткав ще скільки втікших із ( ибіру зо штампами каторжника на чолі. Розсмакувавши з ними, ми збудували товариство спільної помочі. Як хто виб’ється сюди на волю — показати йому дорогу до шановного життя, щоб добрим нравом правити нашого стану виходців, перед другими націями в вільній Америці. Чим тільки — я думав і думаю тепер, — ми скасуємо царський деспотизм над нашим народом дома: “шановними товариствами на. чужині”. Царська управа хоче доконати людей по світу, що русский чоловік не може жити нігде, без царя і кнута.
Декабря 14 1867 року ми виходці в Сан-Франціско, скільки я спіткав їх. оснували “Товарні тво декабристів”, — на споминку де-кабря 14 1825 року в Росії. (Начальник ',с і. аористів Сергій Трубець-к.ий, в Києві, іюля 12 1857 року держав, мене за руку; я чув на со-бі його хиротонію і бачив в його очах благої ловеніє на мене). Президентом цього товариства ми вибрали капітана Іларіона Архимандри-това, секретарем Александра Ростовцева, казначеєм Григорія Грсго-вича.
В цей час я охрестив скільки слов’ян і греків. І все це зробилось звісно в С. Петербурзі. Гончаренко в Сан-Франціско збудував друкарню, товариство і будує єретичну церкву. Василів Іїельсісв, мій товариш рефюже в Лондоні, .в цей час вернувся в Росію і бігав кождии день, в (. Петербурзі, в ПІ Отдслснк. що Гончаренко з поляками в (’ан-Францк ко гарматує байдаки пливти в Сибір, робити революцію, і хоче - прохає 25,000 рублів на його чумачество Князь Горчаков знав мене лпчно і шанував мене, і сказав при князі Гага-рині. первому секретарі в Атенському посольстві, котрий був на той час в С. Петерсбурзі: “Якби Гончаренко не був священиком, я дав би йому од себе місце, по церковнім законі!” Я хороню це письмо од князя Григорія Гагарина. III. Отдєленіс. охолодило Вас иля Кельсі-єва їхати в Сан-Франціско побити революціонера. Гончаренка. Був-ши в мій час рефюже в Лондоні. В. Кельсіс.в вернувся назад в царську Росію, зробив» я шпіоном і вмер в великій недолі. Про його нещасну смерть писав мені мій друг Крижановськип із Слов’янського хору, котрий в час смерті Кельї ієна жив з ним в єднім домі в С Петербурзі.
Не зробило м< ні кепство ПІ Отдєленіс. святіший Синод підіслав шатанинську роботу. Предписано із Синоду священнику Нико-лаю Ковригину в Сітпі зараз їхати в Сан-Франціско, бо там Гончаренко заводить новую єресь (чигайте записки П. Огородникова по Америці). І священник Николай Ковригпн приїхав із Сітки в Сан-Франції ко з жінкою. Почав вечері з чаєм давати для росіян. Алек-сандер Ростовцев дуже часто навідував попа з попадею. І в марті місяці 1868 року Гончаренка, котрий організував товариство, виключили із товариства, “бо він не поважає святощів, дорогих всякому росіянину: царя і православія”. Частина, членів одстала од товариства. Вони заявили: “Ми оставили Росію, бо не поважаєм царя і хочем мати волю в нашій совісті.” Президент, капигап І. Архи-
16
мандритов, уроджений на виспі св. Георгія, в Алжці, вихований добре в С. Петербурзі, поїхав в Аляску, прогнівавшись, і одстав од товариства. В 1.875 року його підпоїли в Сан-Франціско, посадили ошелемоняного на статок і одіслали в Сибір, де він вмер в Благовіщенську. Секретар Ростовцев з казначесм Нпколаєм Грего-вичем вели діло, як знали. Шайтан приніс мари. Слов’янин адвокат Сеог^е Гівітег (Іванкоівич) ввійшов в товариство, ного вибрали президентом і перейменовали: “Русское и Пан-слаївянское Обшество”.
В августі 1869 року приїхав у Сан-Франціско із Ва-шінґтону російський посланник Катакозі і з Петербургу єпископ Іоанн; і порішили скасувати “во чтобьі не стало” це товариство, бо воно не під управою церкви русскої в Сан-Франції ко. Сентяб-ря 1 1869 року гроші нашого товариства взяли з банку на російську церків, посланник з єпископом покликали па обі ( президента Іванковича і явно скасували це товариство.
А члени, вірні джерелу, зосталися вірні братству і помочі, і завше на сторожі — готові підмогу давати (всякому втікшому із каторги на волю од чорного царя. Наше товариство зробилось потаємне; бо ми зобачили, що шатана не спить, як «всякий буде вхожий до нас, ми не будем міцні і поступові.
* # *
Пою російську друкарню я заклав ноября 1867 року. Перше, що я друкував: Ііиаао-Епрііаіі Рітгазе Воок для американських солдатів, ідучих в Аляску на станцію. 1 чимало, ще друкував комер-черського друку. Марта 1 1868 року я оснував регулярне видання: половина по-англійськи Аіавка НегакЗ і половина по-російськи Свобода. Може людям буде чудно, що я оспувавАІазка Неїдкі в Сан Франціско, а не в Алясці. Я бачив,  що вся комерція буде йти із Сан-Франпіско по всім висиам Аляски, із неї великої митрополії. 1 всі новини для часописі, що потрібно в Алясці народу, будуть приходити в Сан-Франціско.
Вперше я думав поставити мою друкарню на виспі Сітці: ба я бачив, що буду в неволі воєнної управи, де стояла, глаївна квартира генеральська; що генерал скаже, я повинен друкувати. Опісля я думав поселитися на, річці Нушагак, на материку Аляски, де я мав доброго і міцного друга У шина; ба я бачив, що через рік не буду знати, що робиться на виспах і в других місцях Аляски, і зроблюся простим поселенцем, без всякої пригоди для других людей. Я чимало ізучував Нушагак і писав про це місце: і все таки рад, що моравські брати в Пенспльванії поставили там місію, прозвали Вит-леєм і збудували коштову школу. Во Нушагак місце дуже гарне.
Чого я бажаю, я часто одповідував в моїм виданні: щоб із слобід наших крівних, зоставшихся в Алясці, бачити вільних і заможних обивателів в цій великій Республіці і щоб з часом русо-амери ненці мали рух на волю невільників в Сибіру. В моїй російській половині Свобода я друкував Конституцію Соєдинених Спілок, щоб читачі по-російськи в Алясці знали, що народ управляє собою, а не цар.
Спочатку воєнна управа в Алясці офірувала мені субсидію в 50 доларів за кождий номер, щоб я танцював по їх дудці, і платили
17
скільки номерів. Ба знавши, що воєнна управа. тихим народом не є по конституції, я проповідував гражщннку у праву в Алясці, і сол-датщнна одняла од мене запомогу.
Опісля фінансовий департамент в Вашіттоні, як підмогу, дав мені місце інспектора при таможні в Сан-Франціско. Митарі і ли-хоїмці думали грошами задушити справедливе слово в мене. Ба я оглашав в друку таможенному генералу: "Пане, Бог зліпив мене з другої глини, як тебе!” Я надивився злодійству і контрабандам, і не захотів бути в спілці з злодіями. І як я мав моє власне місце для праці, свою друкарню, на моє життя, я пішов працювати в моїм друку і оповідував правду.
І! моїм віданні Аіазка Нсіаїй зо Свобооою я сам був редактором, зецером. рознощиком і зборщпком. Всю роботу працював сам, бо не находив нікого вірного взяти в мою по і земну роботу. І я посилав в гостинець 500 примірників із кождого видання в Аляску і Сибір дорогами, мені одному знад.мими. освіщатп людей і до пуття їх доводити.
Я завше вірив і вірю, що творити пращу - - Бог не оставить того чоловіка свої ю милостю.
В один день приходить .в мою друкарню купець із Лон цін і і дає мені в віру великий капітал закупувагп для його хутра, слонову кість і китовий ус. Я прийняв цю пропозицію, бо бачив, що я буду вільним в моїм виданні од ВСЯКИХ НСіВЗПД.
Сан Франціське купечество дуже шанувало мене, бо я одкри-вав їм очі моїм виданням АІавка Негаїд, як умножати їх гроші, а, па мою долю, робити поступ нашому народу в Алясці. І тепер як я часом буваю їв Сан-Франціско і хто із моїх читачів Аіавка Негаїй спіткає мене, завше дуже радий зобачитшь зо мною.
Як коротка жпзнь чоловіка, я бачив па моїм віку чимало поступів в Алясці для нашого народу. Я напав, як вірна сторож-собака, на солдатів американських в Алясці, за їх злодійства над нашим народом (смотри часописі американські 1869 року) і конгрес в Вашін-ґтоні відкликав їх назад, бо вони не були потрібні в Алясці, Наш народ тихий і дуже добрий. Довго я воював проти жидівської монополії в Алясці, більше чим 25 років, і зобачпв їх міцної ть зруйнованою.
В 1885 року А. П. Свінефорд. перший губернатор в Алясці, зробив великі поступи, з його помоччю заведені, публпчні школи по всій стороні. І по смаку народові ходити в школу або в церків. яку сподобалось. бо це є чуття совісті, а не понуда.
В 1872 року, в апрілі, моє здоров’я дуже ослабло і ніхто не спіткався вірний помогти мені, Я продав моє власне добро, англійські шрифти Генрі Жоржх (Непгу Сеог§е) бо я їх купив за гроші, а мені гроші потрібні були — мати свою хату, хоч і на чужині. Російські; шрифти зоставив при собі. Як моє здоров’я все таки не було ліпше, то я вибрався із городського повітря в гори; відкупив від мого родака Іосифа Крущевського (із Подолля) землю, всього 26 миль ві і Сан-Франціско і 5 миль од міста Гайвард (Пауиагсів) і перебрався жити в горах на чистім повітрі.
18
Російський шрифт віє таки думав уживати, ба я спіткав тяж ку працю в моїй камінній Країні. Ломивши каміння, я зламав руку і раз ногу, но все зажило; я тепер ні кривий, ні каліка. Міцний на працю без пі цдоги і до цього часу на моє житія. Карау.по велике свято ЗІаккавіїв меж ( ибір’ю і Америкою.
Часто од мене прохали рої ійського друку із Вашіиґтона і других міст. Я поділив російський друк на три частини — одну оддав в ^шіНізопіап ІпзШиіе в Вапіінґтоні, другу в Со§ге88Іопа1 ЬІЬіагу і третю в Вапсгоїі’з друкарню в Сан-Франціско. Я дуже заіоволен, бо свої вихощі із Росії зневіїцплп б моє добро з соромом і розтратою для мене.
Деякі виходці приходять до мене з вірою, напутствоватп їх таїнствами православної християн! ької церкви; я одправляю для них. Пресмственне рукопо.іоженіс од апостолів я не скинув із себе і маю при собі. Хто каже, що я розстрижений піп — бреше; хто мене розстригав і іе?
Хоч я сам па моїм віку не вживав тютюну ні в уста, ні в ніс (не нюхав), а. як хто приходить до мене в гості і я маю вдома тютюн, даю йому курити. Або як приходить до мене гість і я маю що випити: горілки, чи вино - живота ради, я частую його, щоб його серце звеселити, хоч сам не дуже люблю вживати ці трунки. Що таке є частування гістя? — чи не в иім таїнство - вечеря люйви?
Наш учитель повелів нам “мазати оливою рани, прокажених очищати, біси вигонити. — туне пріясте, туне дадите”. Хго приходить до мене з вірою — я курую його. І я ніколи не був оплачений за такі треби, бо то є потіха, а не праця.
* * *
Люди, гоним! з одної сторони в другу, втікавші на нову землю, хватали з собою одежу, кухарство, господарство і звичаї. Літа пройдуть і мої сусіди — тепер маленькі діти — скажуть комунебудь, як я баштани розводив, пасіку держав, мед києво-печерський варив, і вчив дітей мед пити і Бога хвалиш, за ту неньку стареньку, що їх научила пити помаленьку.
Очистив я каміння скільки сотень возів, це люди зобачать. Як прихворував, не йшов до ліжка рухляти, а йшов каміння ламані або дрова рубати: ця праця і віра робили мене здоровим. що ліпше життя людям буде після мене, бо на цю віру чоловік виродився.
Моя Ненька Україна і джерело коза цтва, якоже финикс, воскресне на добро людям, на вічну правду і волю. Поляки пекли нас живими, і тепер печуть їх москалі; небаром ввесь св:г встане: згубити і великого, і малого і ім’я московське — варварів-людомо-рів — з лиця землі. З нею вірою я в останній раз закрию мої очі, і зіпну навіки.