Автор: Ващенко Г.  

Теги: еміграція   видавництво на варті   ренесанс   культурна спадщина   історія української культури  

Год: 1953

Похожие

Де шукати наших історичних традій. Проект зі збереження спадщини української еміграції

Історія української еміграції. Проект зі збереження спадщини української еміграції

Ясир. Проект зі збереження спадщини української еміграції

Карпато-українська держава. Проект зі збереження спадщини української еміграції

Текст 
                    

ПРОФ. Г тАЩЕНКО
^КкАіМІАМ Н?ЕЕ ІЛЧІУЕЕЗІТУ
ГОМОАТІОМ, Іпс.
Р.і). ВОХ 1028
ГО УОЕК, М.У. 10276
УКРАЇНСЬКИЙ РЕНЕСАНС
X' століття
Проект зо збереження
спадщини
української еміграції
ВИДАВНИЦТВО „НА ВАРТІ”
Торонто 1953.

Дві концепції українського ренесансу
Дехто з українців на еміграції називає .період в історії
України з 1917 приблизно до 1932 р- українським ренесан-
сом.
Але є дві концепції в розумінні цього ренесансу. Перша
зв нізує його з українськими традиціями, що беруть свій
початок з часів- княжого періоду й ідуть через часи козач-
чини, а потім через Шевченка й визначніших предст авчиків
нашої літератури. Особливої ваги цей рух національного
відродження набуває після лютневої революції 1917 р., але
приблизно після 1924 р., коли большевики придушили ви-
звольні змагання України й усе її життя взяли в свої руки,
культурний національний рух починає занепадати. В 1929-
1930 рр-, після процесу СВУ він, придушений большевика-
ми, на якийсь час занепадає зовсім.
Друга концепція українськоіго ренесансу зв’язує його
з жовтневою большевицькою революцією. На думку пред-
ставників! цієї концепції, Україна до жовтневої революції
жила примітивним життям. Це був період .щіараварщини”,
„просвітянщини”,.,хуторянщини”, „каганцівки”. Після боль-
шевицької революції починається потужний культурний
рух: розгортається індустріалізація країни, розвиваються
науки й мистецтва, з’являється плеяда видатних письмен-
ників. Ідейним виразником нього руху й разом в тим духо-
внім провідником українського народу на майбутнє буїв
Хвильовий.
Що таке ренесанс?
Щоб вирішити, котра з цих двох концепцій українсь-
кого ренесансу правдива, треба з’ясувати, що таке рене-
санс-
В історії прийнято називати ренесансом період XIV-
XV стор., що характеризується в- першу чергу пишним роз-
3

квітом мистецтва й науки. Найтиповішою формою його
буїв ренесанс італійський. Аналізуючи його їй ті умови, се-
ред яких він виник і розвивався, проходимо до таких ви-
сновків:
1.	Ренесанс не є явище раптове. його не можна п-ідвес-
ти іпід другий закон марксистської діялектики про перехід
кількості!, в якість, або закон стрибко образного розвитку.
Пишний розквіт італійської культури, вміст і форма її були
наслідком порівняно довгото підготовчого періоду. Кажу-
чи образової, він будувався не на піску, а на досягненнях
старої кіпясичної грецько - римської культури й християн-
ського середньовіччя. Зародки ідеологи, характеристичної
д..я епохи ренесансу, з його прагненням поставити їв центрі
уваги людину, можна вже бачити в філософії номіналістів1,
а цікавість до природи з її законами виявили іще середньо-
вічні альхеміки.
Великий італійський поет, шо жив на межі середньовіч-
чя й епохи ренесансу, Дайте, у своїй „Божественній Коме-
дії” дав- мистецький підсумок ідеології середньовіччя, а
водночас був передвісником епохи ренесансу.
2.	Минуле, з яким зв’язаний ренесанс і на ґрунті якого
він розвивається, є в першу чергу минуле свого народу, йо-
го національні традиції. Тому справжній ренесанс завжди
має національні форми- І так, нап-р., італійський ренесанс
дуже відрізняється від ренесансу німецького.
3.	Ренесанс є звичайно синтезою декількох початків.
Ця синтеза властиво і дає великий поштовх культурному
рухові. Так італійський ренесанс був синтезою культур се-
редньовічної і клясичної греко - римської. Ця синтеза, між
іншим, дуже яскраво виступає в італійському мистецтві-
ГСаргани РафаеїЛ'я, Леонардо да іВінчі, Тчціяна, статуї Мікел^
Анджело мають зміст релігійний і цим вв’язані з -середньо-
віччям, а форму ідеалізовану — земну, близьку до форм
грецького мистецтва.
4.	Ренесанс обхоплює собою всі галузі культурного
життя-народу. Епоха італійського -ренесансу характеризу-
ється розвитком торгівлі, мореплавства, іпромисіловости,
філософи, науки й мистецтва, виховання. Багато італійців
у той період ретельно вивчали грецьких філософів і пое-
тів, студіювали природничі науки, римське право Відомий
4

італійський '.педагог Вікторію де Фельтерс, .використовуючи
твори й досвід великих грецьких педагогів у своєму знаме-
нитому коледжі, розташованому серед природи, ставив зав-
данням гармонійне виховання молоді, здібної розуміти й
відчувати 'красу природи й мистецтва- Великим зацікавлен-
ням італійців до науки й мистецтва пояснюється поява в
той період таких широко й усебічно освічених людей, як
Леонардо де Вінчі, що буїв великим мистцем, а разом з тим
великим фізиком, математиком, архітектом.
5.	Однією з найважливіших умов ренесансу є < воібода
людини. Де існують терор і рабство, там не може розквіта-
ти творчість, гам не можуть формуватися могутні характе-
ри людей-творців.
Справжній український національний ренесанс. Культурний
рух на Україні від 1905 до 1917 р-
В аспекті поданої вище аналізи поняття ренесансу роз-
гляньмо культурний рух на Україні в першу четвертину XX
СТОЛІТТЯ.
Ми .вже відзначили, що ренесанс не є якесь раптове я-
вище; навпаки, він має коріння в минулому народу. Тому
в дуже 'коротких рисах розглянемо', ЩО' діялось на Україні
до 1917 р. Всі без винятку хвильовисти стоять на тому, що
Україна до жовтневої революції була дуже відсталою краї-
ною з примітивним господарством, без руху їв напрямі яко-
гось прогресу. Таке твердження, а особливо заперечення до
руху вперед, цілком не вірне. Революція 1905 р. великою
мірою спричинилася до зростання національної свідомосте
українців і до культурного руху на Україні- Тому можна
сказати, що саме в 1905 р. починається український рене-
санс, який потім потужно росгорнувся після лютневої ре-
волюції.
Твердити, що і в. той період на Україні виключне пажу,
вали „шараварщина” й „хуторянщина” в розумінні крайньо -
го примітивізму, можуть тільки люди, що не мають прав-
дивого уявлення про той -період і тому просто фантазують,
або навмисно з якоюсь метою свідомо перекручують наше
минуле. Особливо абсурдним є приписування українському
народові, і в тому числі українській інтелігенції, якоїсь „ша-
5

раварщини”. Як безпосередній співучасник громадського
життя того часу, запевняю, що, обертаючись серед україн-
ських педагогів, лікарів, агрономів, земських діячів, я не
зустрічав людини, яка б суть України й українства вбачала
в шаразарах, вишиваних сорочках, яка нічого б не бачила
в майбутньому крім вишневих садків. Любили люди укра-
їнським одяг, українські звичаї, як люблять їх і тепер най-
культурніші народи Европи (.між іншим, звертаю увагу на
те, як шанують свій національний одяг і свої національні
традиційні звичаї німці й англійці), але разом з таїм думали
про розвиток своєї національної культури, про' свою шко-
лу, про' піднесення добробуту українського народу. Мало
того, у той період розпочався ііклмітний національний рух
у всіх галузях культури До цього в першу чергу спричини-
лася революція 1905 р. Вона захитала царський трон і по-
слабила тиск царської влади. Над поневоленими Москвою
народами повіяв дух свободи. Щоправда, іце був тільки по-
дих її, проте і він збудив у народів якусь надію на волю, і
.це спричинилося до помітного розвитку національних куль-
тур. Великою мірою це стосується і до Украли. Тут дійсно
розпочався рух, що обхопив майже всі галузі культури, як
матерііяльної так і духової. Почну з господарства на Украї-
ні- Я не економіст, але втом час дуже близько стояв ДО' села
взагалі й до сільського господарства зокрема. Отже, не на-
водячи статистичних даних (це мають зробити наші еконо-
місти) поділюсь своїми безпосередніми враженнями, що я
їх мав у галузі сільського господарства на Україні. Почну
з рільництва. В цій галузі після 1905 року помічався знач-
ний поступ. Селяни почали заводити в себе новіші сільсько-
господарські знаряддя. Трудно було вже яа Полтавщині зу-
стрінути дерев’яні плуги, що застосовувалися ще в XIX ст.;
їх у багатьох випадках замінив зручний і міцний саківсь-
кийплуг. На зміну дерев’яних борін прийшли борони заліз-
ні, а заможніші селяни почали заводити навіть борони ,,зіґ-
заґ” і пружинні .борони; замість раж з’явилися екстірпато-
ри; дехто з заможніших селян придбали собі ручні котки.
Косу і серп почали замінювати жниварки. В роках 1912-14
вже рідко хто з селян молотив ціпами; їх замінили молотар-
ки, при чому одна молотарка обслуговувала кілька госпо-
дарств.
6

Поліпшувалася також сама техніка плекання сільсько-
господарських рослин. Трьохпільна система сівозміни поча-
ла поступатися перед системою чотиоьохпільною, а іноді
навіть багатопільною. 'Селяни починають сіяти кормові тра-
ви, як віка, клевер, люцерна, пцо давало можливість краще
годувати худобу й забезпечувало ґрунт від виснажування.
Значний прогрес помічався і в галузі скотарства. Кра-
щі господарі почали заводити такі породи рогатої худоби,
як симентали, ішвіци; ширилася т. вв. ангельська порода,
невелика на зріст, але імолошна й витривала до нашого під-
соння.
Те ж саме треба сказати про садівництво. Крім старик
сортів овочевих дерев, як путівка, глива, наші селяни по-
чали розводити такі сорти, як пелінка, ренет і т. ін.
Із технічних культур селяни на Роменіщині, Лохвиччи-
ні, північній Прилуччині, на Конотопщиніі велику увагу звер-
нули на культивування махорки, що давала великі прибут-
ки з матоії площі землі (напр., добрі господарі під урожай-
ні роки одержували з десятини махорки до 600 золотих
карбованців, що було тоді дуже великими грішми, бо за
таку суму можна було збудувати селянську хату). Велику
ролю в покращанні сільського господарства на Україні ві-
догравало земство. Це була своєрідна форма місцевого са-
моврядування. Серед членів земств були й селяни. Але ке-
рівну ролю тут івідотравала місцева інтелігенція. Серед неї
було немало високоідейних людей, що дивилися на свою
працю не як на джерело заробітку, а як на службу народо-
ві. Зокрема багато ідейних людей було серед земельних лі-
карів і агрономів. Немало було серед іземських діячів сві-
домих українських патріотів.
З метою піднесення стану сільського господарства
земтва організували й підтримували агрономічні досвідні
станції, досвідні дільниці, заводили розсадники овочевих
дерев, тримали склепи сільсько - господарських машин і
знаряддя. Агрономи давали селянам сільсько - господарські
поради і т. д.
Завдяки працьовитості селян і діяльності земств зрос-
тав матеріальним добробут селіян. Про те, щоб селяни тер-
піли1 якусь недостачу в' їжі, не може б^ти й мова. Так само
не ходили наші селяни обідраними, або без взуття.
7

Нарешті про розвиток сільськоігс господарства на Ук-
раїні 1905 .р. свідчить збільшення цін на землю. На Роменщ-и-
ні й у північній Прилуччині, де була розвинута культура
тютюну, ціна орної землі доходила до 400 карб за десяти-
ну, а ціна сінокосів, що лежали близько до сета, навіть до
700 карб.
Поліпшувались на Україні і житлові умови. Знову ж
таки тут велику ролто втдси раївало земство, що по дешевин,
цінах відпускало селянам черепицю, бляху і т. ін.
Поліпшення житлових (умові було рівнозначним полііп-
шеінню гігієнічних умов життя нашого селянства. Але особ-
ливо .велику ролю в цьому м'яла медична допомога, органі-
зована земствами. В багатьох селах були збудовані лікар-
ні; крім того лікарі регулярно івідвідуївали хворих в їх осе-
лях- В наслідок цього значно знизилася кількість захвору-
вань взагалі- особливо на такі епідемічні хвороби, як віспа
шкарлятина й інші.
Своєю чергою .все це не могло не відбитися на. психіч-
ному стані нашого селянства, на його настроях. Відомий
український археолог В. Щербаківський ;в розмові зі мною
згадував' про те враження, яке зробило на нього наше се-
лянство під час розкопок на Пмрятинщині в 1914 р. Він ска-
зав, що його .вразили бадьорі, веселі обличчя селян, а особ-
ливо співи, що вечорами до ночі лунали над селами.
Про стан, промисле вости на Україні не буду казати-:
шро це .мають подати відомості фахівці. Я хотів би лише
відзначити широкий розвиток п.ромиа овости на Україні-
Найбільшими цукровазо дишка,ми у нас були тоді Харигго-
н епіко й Терещенко, талановиті українці, що стали великими
підприємцями ВИКЛЮЧНО’ тільки завдяки своїм здібностям
і енергії. При цьому маю -відзначити, що Харитої енно й
Терещенко- були ви-ходцями з бідних українських родин,
однак мали риси промисловців 'нового типу. Вони розуміли
велике значення для промиїс ювости науки й наукових до-
слідів. Харитоненко, наприклад, заснував на Харківщині
прекрасну досвідну станцію, що діяла потім і за большеви-
кіїв. Розвиток цукрової іпромислювости на Україні сприяв
підвищенню платні сільсько-господарським робітникам.
А проте, коли ми кажемо про розвиток на Україні піс-
ля 1905 р. сільського господарства і промисловосте-, ми хо-
8

Ч'СМО ЦИМ довести неправду тверджень ХВИЛЬОВИСТІїВ і боль-
шевиків, що Україна в той іперіод була в стані повного за-
стою, щоі господарство в ній мало примітивний характер
без тенденцій до йото- удосконалення. Але при безперечно-
му прогресі їв галузі сільського господарства, Україна не
піднялася до того рівня, на якому 'б вона стояла. Коли тіль-
ки подих свободи спричинився до піднесення економічного
стану України, то до якого високого рівня піднеслося б її
господарство, якби .вона'була вільною!
Переходячи тепер до характеристики духової культу-
ри на Україні після 1905 р., маємо зазначити, що і тут помі-
чався значний поступ. З’являються українські часописи,
про що раніше не можна, було м мріяти, ширяться україн-
ські видавництва, друкуються журнали й наїуїково-поіпуляр-
ні статті, особливо в галузі сільського господарст ва. Широ-
ко розгортають свою діяльність українські меценати, між
якими безперечно перше місце посідав Чикаленко, що сво-
їми коштами підтримував: українську пресу й письменників.
Можливість друкувати українські твори в своїй рідній
пресі, а також зростання національної свідомости серед ук.
раі'.ііського населення, спричинилося до того, що в той пе-
ріод з’являється плеяда видатних українських письменни-
ків, як Олесь, Чупринка, Васиїльченко, Тичина та інші. Ши-
роко розгорнула тепер свою письменницьку діяльність Ле-
ся Україніка- Всі .вони, а особливо Олесь і Леся Українка,
мали великий вплив на читачів, запалюючи в них дух укра-
їнського- патріотизму. З’являються і видаються українською
моївото також твори кращих європейських письменників, як
Ібсен, .Гауптман, Метерлінк. Велика заслуга в .цьому нале-
жить Б. Грінченкозі, якого так знеславили хвильовисти а
також його дружині.
Нарешті зупинимося на стані освіти в Україні в опису-
ваний нами пері од. Відомо, що до 1917 р. у школах усіх ти-
пів в Україні викладання провадилося російською мовою
г-га основі російських підручників. До 1905 р. українці, за
дуже невеликими винятками, мирилися з таким станом осві-
ти. Революція 1905 р. розбудила, національну свідомість у
багатьох українців. Зони починають усвідомлювати всю не-
нормальність такого- становища, коли українські діти в най-
молодших років примушені вчитись чужою мовою 3 вели-
9

кою переконливістю 'це доводить, між іншим, Б. Грінченко
у своїй з івеликим дотепом написаній брошурі „На безпро-
светном путі”. Але оправа не обмежувалася тільки виступа-
ми в пресі. іВ 1906 р- на зборах Полтавського" Земства'висцу-
пив Леонтовичі вимагав української бодай початкової шко-
ли. Але українцям так і не пощастило домогтися своєї шко-
ли.
А проте українські національні настрої ширилися по
школаїх на Україні. Це треба в першу чергу сказати про
середні духовні школи: духовні семінарії та епархіяльні жі-
ночі школи. Національний рух панував у цих школах ще до
1905 р. Так у Полтавській духовній семінарії великий вплив
на учнів щодо виховання в них національної свідомости мав
учитель співів і відомий диригент, Микола Ризенко, учи-
тель Сиімона Петлюри, професорів Щипотієва й Чаленка та
багатьох відомих українських діячів. Такий же національ-
ний рух після 1905 р. почав" ширитися і серед учнів учитель-
ських семінарій, що в своїй виключній більшості були діть-
ми українських селян Так у церковно - учительській школі
на Шведській Могилі під Полтавою учні не тільки ставили
на своїй сцені українські п’єси, не тільки на своїх вечірках
співали українських пісень, як народніх, так і в композиції
М. Лисенка, і декламували українські вірші, а й .видавали
свій (учнівський журнал, їв якому містили статті й оповідан-
ня. написані українською мовою. Щоправда, в 1906 р- з на-
казу оберпрокурора Синоду в семінарії була зроблена реві-
зія, в наслідок іякої директор і кілька педагогів були звіль-
нені зі своїх посад і переведені на північ, а проте національ-
ний дух у ШКОЛІ ПІСЛЯ ТОГО' ще посилився.
Подібний же рух розгортався й посилювався і в інших
школах на Україні, особливо в тих, де вчилися діти україн-
ських селян, напр., у школах сільсько-господарських і ре-
місничих, яких немало тоді було" їв Україні.
Розгортався він і в клясичних гімназіях і реальних шко-
лах, хоч був слабшим нііж у духовних і учительських семі-
наріях. Але можливо найбільшу ролю в українськім націо-
нальнім русі відограли високі школи і то- не тільки ті, що
були їв Україні, як Київський і Харківський університети, а
й високі школи в Московщині, в. яких училися студенти
українці. По всіх цих школах існували українські громади,
10

в яких формувалися майбутні національно овідом діяч? на
ниві громадської, політичної й наукової роботи.
Отже національні настрої серед української шкільної
молоді .в період з 1905 до 1917 рр. мали велике значення у
визвольній боротьбі українського народу, що набрала по-
тужних форм у 1917 і їв дальших роках.
Визвольний Рух на Україні в період 1917 до 1930 рр-
Усе те, про що ми згадували в попереднім розділі, бу-
ло тільки прелюдією до подій, які розгорнулися на Україні
після лютневої революції 1917 р. Невдала війна, що почала-
ся 1914 р-, безладдя на фронті й у середині держави, і на-
решті повалення царату — роїзхитали царську Росію і ра-
зом з тим спричинилися до політичного й культурного від-
родження поневолених Москвою народів. В Україні ще вес-
ною 1917 р. утворилася Центральна .Рада, як революційний
український 'парламент, а івліті був створений Генеральний
Секретаріят на чолі з Володимиром Винниченком. Але їв
жовтні 1917 р. на Московщині вибухла большевицька рево-
люція. Большевики, захопивши в свої руки владу, не хотіли
помиритися з фактом незалежної української держави. Роз-
почалася боротьба українців за свою державну незалеж-
ність Ми не будемо зупинятися на ній, бо основне завдання
цієї праці - відродження національної української куль-
тури. Маю тільки відзначити, що в цій боротьбі українці
виявили багато завзяття й навіть героїзму. Особливо це
треба сказати про нашу молодь- Це ж 300 студентів висту-
пили проти численного большевицького війська, що сунуло
на Київ, і всі під Крутами лягли смертю героїв. Багато нашої
молоді пішло в повстанські загони, що боролися з больше-
вицькими бандами, і там знайшли собі смерть-1 взагалі мож.
на сказати, що рідко'який з поневолених Москвою народів
боровся проти большевиків з такою впертістю, як українці.
І все ж таки ця боротьба скінчилася поразкою: Україна зно-
ву .попала в московське рабство, далеко жорстокіше, ніж
рабство царське. Значно довше і з більшим успіхом боро-
лася Україна, за свою національну культуру, виявивши при
цьому великі творчі сили свого народу.
У часи „військового' комунізму'’ сільське господарство
11

на Україні значно «підупало. Больїпєвицькі «банди ходили і
їздили по селах, нещадно грабували селян й руйнували їхнє
господарство. Найбільше терпіли (при цьому кращі госпо-
дарі; большевики відбирали .в них хліб і худобу, грабували
одіж, а часто й убивали їх. У селян, як кажуть, опускалися
руки, бо не було сенсу працювати: все -одно прийдуть боли-
шевиїцькі банди й усе заберуть. І в наслідок цього Україні
загрожував голод, що особливо тяжко відчувався по міс-
тах. Становище ускладнювалося тим, що (справжній голод
розпочався на Поволжі, звідки населення сунуло на Украї-
ну. Ботьшевики побачили, що їхня політика може привести
до катастрофи, і тому зробили ,,крок назад”- Розпочався
період НЕП-у, .коли„,продріазвьорстка” була замінена „прод-
іналогом’’. Треба було л ивитися, як завдяки великій праце-
здатності нашого селянства швидко відродилось на Україні
сільське господарство- На базарі з’явилась маса продуктів,
ціни на які швидко .впали: чималий глек молока можна бу-
ло їв Полтаві купити за. 15 копійок. Але відчувалась велика
недостача в промислових товарах, бо фабрики й загоди
стали, іа частина їх була зруйнована. Утворились, як тоді
казали, ^ножиці” між цінами на сільсько-господарчі про-
дукти і продукти промисловосте, тобто — неспівмірно ви-
сокі «ціни на промисловий крам і низькі — на сільсько-гос-
подарський.
Але й тут наш нарід .знайшов вихід. Почалася швидко
розвиватися кустарна промисловість: кустарі виготовляють
полотна, сукно, посуд. Пишно розквітає мистецька (промис-
ловість; наприклад — на Полтавщині е Опішні й Миргороді
виготовлялись чудові глиняні вироби, що вража їй своїм
мистецьким виглядом.
Широко розгорнувся на Україні кооперативний рух.
По містах і селах було засновано багато кооперативів, спо-
живчих і виробничих. З’явилось немало самовідданих і та-
лановитих кооператорів, як, вдпр , голова .Полтавської спіл-
ки споживчих товарів Шуліга- Кооперативи на Україні не
були лише комерційними підприємствами, — вони широко
допомагали і нашим культурним установам Так, напр-, коли
лід час денікінщини вийшов відомий наказ генерала Май-
Маєвського про те, що уряд буде утримувати на Україні
лише школи з .російською викладовою .мовою, спілки спо-

живчих товариств узяли- на своє утримання .всі украінсьв'ї
школи на Полтавщині й утримували їх значно краше, ніж
денікінський уряд утримував російські школи.
Але особливо великі успіхи мала Україна в галузі ду-
хової культури й ушершу чергу в галузі шкільництва. Неза-
баром після лютневої революції заснувалося -в Києві това-
риство шкільної освіти. Перш за все воно взяло на себе
завдання- перет ворити .зрусифіковані школи на Україні на
справжні українські школи, що були б такими не тільки за
мовою викладання, а й за змістом виховної навчальної ро-
боти 3 цією метою літом 1917 р. були організовані в Києві
інструкторські курси, що мали підготувати лекторів для кур
сів ілереіквал.фікаці'ї українського вчительства. Такі курси
мали бути організовані по всіх .великих і малих містах Ук-
раїни На інструкторських курсах читали проф. Михайло
Грушевський, Науменко, Софія Русова, Супицький та інші-
Після закінчення курсів у липні слухачі роз’їхалися по ц -
лій Україні і -пр -вели велику роботу серед учительства.
Майже всі вчителі на Україні не тільки початкових а й се-
редніх шкіл .пройшли курси перепідготовки; вони .прослу-
хали курси української мови й літератури, української істо-
рії, педагогіки й психології, засвоїли українську математич-
ну термінологію. Як лектор, що працював на цих курсах,
маю засвідчити дуже велику зацікавленість слухачів. Як
видно, українізація школи припала до серця виключний
більшості вчительства.
Коли восени 1917 р. школи на Україні розпочали новий
навчальний рік, усі вони, за винятком шкіл для національ-
них меншин, були українськими як за формою, так і за зміс-
том навчання. Це безперечно велике досягнення. Велич йо-
го -ми особливо зрозуміємо- тоді, коли візьмемо на увагу,
що більше як століття українська молодь училась росій-
ською мовою. Таким досягненням Україна в першу чергу
зобов'язана українському вчительству, що у відповідний
момент нашої історіч’ виявило велику національну свідо-
мість.
Перехід нашої школи на рідну мову навчання до жовт-
невої революцій -відіграв велику ролю і їв подальшому роз-
витку нашого шкільництва- Він поставив большевиків пе-
ред доконаним фактом, проти якого вони піти не могли
13

Але помимо цього ми маємо великі досягнення і ,в са-
мому змісті навчально-виховної роботи. Уже в 1918-1919
роках серед наших педагогів визначалось немало талано-
витих особистостей з широкою освітою й великими педа-
гогічними здібностями. Між іншим, у першу чергу маю на-
зва^и Дурдуківського, директора 1-ої (української гімназії
в Києві, Голобородька, директора гімназії імени Стешенка
в Полтаві. Обидві ці гімназії зуміли високо піднести рівень
навчально-виховної роботи; обидві вони, стоячи на націо-
нальному і рунті, широко використовували досягнення евро
пейської та американської педагогіки, зокрема системи та-
ких педагогів, як Кершенштайнер, Дюї, Шарельман, Ганс-
берґ та інші. Але кожна з них мала своє власне обличчя. У
гімназії ім. 'Стешенка особливо велика увага зверталася на
естетичне виховання молоді. Сам шкільний будинок гімна-
зії мав дуже привабливий вигляд. У шкільних приміщеннях
завжди підтримувалась зразкова чистота, шкільні меблі бу-
ли однотипні й цілком відповідали вимогам шкільної гігіє-
ни, у шкільній залі висіли прекрасно виконані картини ук-
раїнських М'истців, у клясах висіли малюнки менших розмі-
рів, прикрашені (українськими рушниками; на вирізьблених
поличках стояли прекрасні керамічні вироби, зроблені в О-
пішнянських і Миргородських майстернях- Поряд з такими
дисциплінами, як українська мова й література, історія, ге-
ографія, латинська імова, математика та інш., у навчальний
плян була включена пластика, яку викладала талановита
вчителька Ада Рікторіон. Школа часто влаштовувала мис-
тецькі раики й вечірки з широкими й різноманітними про-
грамами. Дух естетизму, що проймав усе життя школи, зба-
гачував психіку учнів тонкими переживаннями, виховував
у них здібності відчувати красу природи й мистецтва, ушля-
хетнював й урівноважував їхню вдачу.
Благодійний вплив мала школа, і на околишнє населен-
ня. Гімназія ім. Стешенка містилась на Павленках. Це було
передмістя Полтави, населене ремісниками, дрібними кра-
марями, робітниками. Воно вславилось частими п’янками,
бійками, хуліганством.
Під впливом гімназії поведінка мешканців Павленок
різко змінилася на краще- Для Павленок школа стала дій-
сно культурним осередком.
14

У перші роки революції українські середні школи існу-
вали не тільки в містах, але й у .багатьох селах- Заснувались
вони з ініціативи селян, що своїми коштами забезпечували
утримання пкіл і вчителів. У ньому виявилось традиційне
прагнення українців до науки, .про яке писав ще Павло Алеп-
ський.
Не менший успіх мали1 українці .в описуваний нами пе-
ріод і в галузі високої оювіти. У 1918 р. крім університетів
Київського, Харківського- та Одеського відкрились два но-
вг університети: у Полтаві й у Кам’янці-Подільському. По-
ділюсь своїми спогадами про1 Полтавський університет, як
колишній доцент його. В університеті викладали декілька
харківських професорів, .між ними Баталій і Когаров, було
декілька колишніх професорів Петерсбурзького й Казан-
ського університетів. Із місцевих науковців у Полтавському
університеті викладали крім мене, Щепотієв, Чаленко, Щер-
баківський. Тут же почала свою професорську кар’єру Н.
Мірза Авакіянц, що потім була заступницею проф- Баталія
в Харківському університеті. Маю відзначити той великий
ентузіязм, з яким працювали студенти університету- Авди-
торії дослівно не вміщали слухачів. І це дало добрі наслід-
ки: з молодого Полтавського університету вийшло чимало
висококваліфікованих науковців, що потім .викладали не
тільки в Полтавських високих школах, а і в Харківських.
Розвинулась тоді на Україні і позашкільна освіта. По
містах і селах засновувались товариства ,,Просвіти”, при
деяких з них, як, напр., при Полтавській „Просвіті”, працю-
вали народні університети. Читали в них лекції переважно
професори високих шкіл. Часто вони, як, напр., проф. Ще-
потієв, виїздили і на села-
Значно ширилось тоді на Україні і видавництво: збіль-
шилась кількість українських газет і журналів, видавали
твори старих українських письменників і нових, що почали
писати перед самою революцією і після неї-
Великі досягнення мала Україна і в галузі науки. У
1918 р. було відкрито' Українську Академію Наук, п.пи якій
було створено в декількох містах філії в формі наукових
товариств.
Були організовані в Києві Національна Бібліотека, На-
ціональний Архів, Національна Валерія Мистецтв. Розгор-
15

нули діяльність музеї. Українські науковці з ентузіазмом
узялись за розбудову української науки в галузі історії, ет.
нографії, археології, історії літератури. При полтавському
музеї, де працювала група науковців, було зібрано більше
сотні наукових праць. що* чекали на видання.
Такі ж досягнення мала Україна і в галузі мистецтва,
зокрема в галузі письменства. З’явились нові твори Павла
Тичини і між ними „Сонатні клярнети”, що мають у собі
не тільки ознаки високої талановитости, а майже й геніяль.
ности- У творах Тичини ми маємо чудову синтезу елементів
української народньої творчости і найкращих досягнень
нової європейської поезії- У „Сонатних кларнетах” ми ні-
би чуємо* передзвони старих київських церков і потужні
гасла української національної революції.
Крім того, виступила група поетів і письменників-нео-
клясиків, як Зеров, Рильський. Филипювич, Філянський.
Гаслом їх було повернення „до джерел’’, себто до класич-
ної греко-римської культури, що разом із християнством
лягла в основу культури європейської.
Відродження почалось і в українському церковному
житті. У 1921 р. була організована Українська Автокефаль-
на Православна Церква, незалежна від церкви московської.
Очолював її митрополит В. Липківський, палкий українсь-
кий патріот, людина глибокої віри й мудрости, що поНм
був замучений болшевиками.
Насильницький занепад українського національного руху
Потужний культурний рух, повище зображений, ми ма-
ємо повне право назвати українським ренесансом. Як і рене-
санс італійський, він обхопив собою всі галузі національно-
го українського* життя: політику в формі боротьби за сво-
боду й державну незалежність, культуру матеріальну й ду-
хову- У ньому ми маєм,о синтезу наших кращих традицій,
з досягненням європейської культури, як старої клясичної,
так і нової. Він характеризується піднесенням і широким
розмахом творчих сил українського народу. Як і в часи іта-
лійського ренесансу, на Україні з’явилась велика плеяда та-
лановитих людей у галузі матеріальної, а особливо духової
культури. Тому ми маємо повне право стверджувати, що
16

коли б цей рух протривав якихось 20-30 років, Україна, була
б однією з 'передових країн Европи. На високому рівні сто-
яло б наше сільське (господарство, озброєне найкращими
машинами українського виробництва. Коли й раніш Укра-
їна своїм хлібом і цукром годувала Росію та Вироку, то
тепер би вона, крім того, постачала з великій кількості м’я-
со, яйця, тютюн, вовну, добрих коней, рогату худобу.
Потужно розвинулась би на Україні також індустрія: видо-
буток вугілля, заліза, нікелю, марганцю, алюмінію; розви-
нулось би машинобудівник,тво, ткацька промисловість. По-
тужні електричні станції працювали б у першу чергу для
України, а не для її .поневолювачів.
Але цього не сталося. Холодний і сморідний вітер з
півночі побив квіти нашого відродження, затроїв больше-
вицьким брудом душі частини українського народу, опас-
кудив наші кращі традиції, приніс із собою тяжке рабство
як фізичне так і моральне.
У першу чергу большевики завдяки нашій роз’єднанос-
ті, з допомогою зрадників українців типу Скрипника, Щор-
са, Ю. Коцюбинського, придушили нашу збройну бороть-
бу зл незалежну Українську Державу. Перемога в галузі
культури давалась большевикам не так швидко і не так
легко- Українські письменники, а особливо науковці, ще
кілька років боролися за право творити свою національну
культуру. Це дійсно була боротьба і при тому свідома. Цен-
тром її були Київ і Полтава.
Пам'ятаю, літом 1924 р., коли вже чітко визначився
большевицький наступ на українську школу, науку й пись-
менство до Полтави приїхав декан історично-філологічного-
факультету київського ІНО, відомий письменник Филиіпо-
вич. Він мав нараду з найбільш впливовими професорами
Полтавського ІНО в справі спільної боротьби київських
і полтавських науковців проти большевизації школи й на-
уки на Україні. Ця нарада дала позитивні наслідки- Полтав-
ські науковці до 1929 р. як у своїх викладах, так і в науко-
вих працях міцно тримались на національних засадах. Пол-
тавське Наукове Товариство при Академії Наук видавало
свій збірник, що- не мав нічого спільного з офіційним боль-
шевицьким марксизмом, при Полтавському ІНО видавались
17

наукові записки, що, теж /були незалежними від больше-
вицьїкої ідеології.
Головним бастіоном національної боротьби українців
був „Союз Визволення України”, заснований у Києві, при
ньому була організована „Спілка Української Молоді”
(СУМ). До СВУ увійшли найиидатініші українські науковці
і громадські діячі не тільки з Києва, але й з інших міст Ук-
раїни-
Але боротьба була нерівна. Большевики мали в своїх
руках велику армію й безоглядне в своїй жорстокості ЧК,
до того ще йому допомагали численні українці, свідомі й
мимовільні зрадники своєї батьківщини. Ьольшевики діяли
терором, підступом, затягуванням на свій бік людей — без-
принципових, ласих на матеріальні блага, високі станови-
ща. Багато укря інських науковців, письменників, коопера-
торів, церковних діячів було заарештовано і знищено. У
1929-1930 рр. було розгромлено' СВУ- Це був тяжкий удар
по українському відродженні, після якого воно занепало.
Але не можна сказати, що культурний український націо-
нальний рух зовсім зник. Ідеї українського ренесансу зали-
шилися в душах національно свідомих українців і тепер зно-
ву оживають на еміграції і ширяться серед нашої молоді,
що в майбутньому їх буде реалізувати на вільній Україні.
Український псевдоренесанс XX ст.
Поряд з культурним рухом, що ми його назвали справ-
жнім українським ренесансом, на Україні існував після жовт-
невої революції другий протилежний йому рух, побудова-
ний на засадах політики та ідеології большевизму.
Розгорнувся він приблизно з 1924 року, коли больше-
вики, придушивши українське збройне повстання, взяли в
свої руки все культурне життя на Україні- Як бачимо, цей
рух починає входити в силу тоді, коли занепадає справжнє
українське відродження.
Саме цей рух і називають деякі українські письменни-
ки і навіть деякі науковці українським ренесансом XX ст.
Ми будемо називати його псевдоренесансом.
Як зазначено вище, одною з найважливіших умов на-
ціонального відродження є свобода. На нашій батьківщи-
18

ні, а також в інших поневолених Москвою країнах, націо-
нальне відродження розпочалось 'саме тоцу, ЩО’ народи від-
чули бодай відносну свободу. Коли ж свобода придушуєть-
ся, коли діє терор, національна творчість підупадає і нареш-
ті гасне. Коли у поневолених народів є бодай слаб прояви
творчости, то це тому, що зовсім знищити свободу людини,
зробити її абсолютним рабом ніяким терором не можна.
Отже той рух, що- йоіьо деякі з наших письменників на-
зивають ренесансом і зв’язують його з гаслами жовтневої
революції, проходив під великим тиском ВКП(б) і совєт-
ської влади, при чому цей тиск все збільшувався і збільшу-
вався.
Прибічники концепції, що її ми називаємо псевдорене-
сансом, проводять різку лінію між поглядами і напрямком
політичної діяльности Леніна і Сталіна.
Мовляв, Сталін порушив гасла жовтневої революції,
що відбила в собі погляди Леніна. Це є велике і шкідливе
непорозз’міння, причиною ЯКОГО' є відсутність ґрунтовних
знань творів Леніна. Сталін нічого істотного свого в теорію
большевизму не вніс; фактично він виконував те, що було
накреслено Леніним- Саме Ленін розгорнув до' подробиць
теорію диктатури пролетаріату з її жахливим терором. Зро-
зуміло, що диктатура виключає вояку свободу. Про, це з
цілковитою відвертістю пише Ленін у своєму зверненні до
мадярських робітників. „Щоб знищити кляси, потрібен пе-
ріод диктатури одної кляси, а саме тієї з пригнічених кляс,
яка здібна не тільки скинути експлуататорів, не тільки зда-
вити нещадно (сік!) їх спротив, але й порвати ідейно зо всі-
єю буржуазно-демократичною ідеологією, зі всім міщан-
ським фразерством щодо свободи (підкреслення наше) і
рівности взагалі” (Збір творів XXIV т., ст- 315).
Мало того, Ленін розробив програму повного понево-
лення суспільства, в тому числі не тільки ,,буржуазії”, а й
самих робітників. З цього погляду дуже показова стаття
Леніна „Як організувати соцзматання”, написана 1918 р.
(т. XXII, ст. 158-167). В ній Ленін писав: „Тисячі форм і за-
собів практичного обліку і контролі за багатими шахраями
(жуліками) і дармоїдами повинні бути вироблені на прак-
тиці самими комунами, дрібними' комірками (ячейками) в
селі і в місті- Різноманітність тут є запорукою життєвосте,
19

вад о рукою в досягненні загальної єдиної мети: вичищення
землі російської від всяких шкідливих комах, від блох-
жуліків, від блощиць-багатих і т. ін. В одному місці поса-
дять до тюрми десяток багатих, дюжину жуліків, півдюжи-
ни робітників, що- уникають праці..- В другому поставлять
їх чистити клозети. В третьому видадуть їм після відбуття
карцеру жовті паш порти, щоб увесь нарід, до їх виправлен-
ня стежив ,за ними, як за шкідливими людьми. В четвертому
розстріляють на місці одного з десяти винних в дармоїд-
стві”...
-Кидається у вічі безмежна жорстокість цих всіх засобів
поневолення суспільства, що їх радить Ленін. Ті, що не
можуть бути визнані з його погляду за справжніх пролета-
рів - це не люди, а блохи, блощиці, взагалі комахи, яких
без жалю слід нищити.
Але винищити всіх „буржуїв”, а особливо інтелігенцію,
не то що було неможливо, а невигідно для самих больше-
виків, бо без неї не було мо-жливости розбудувати держав-
не життя. Це добре усвідомлював Ленін. А тому він радить
ставити буржуазних фахівців у такі умови, щоб вони хо-
чеш - не хочеш працювали для большевиків. Він вимагає
створення масових обставин, „при яких буржуазний фахі-
вець бачить, що йому нема виходу (підкреслення наше),
іцо до старого суспільства вернулись не можна, а що він
єзо-є діло може робити тільки з комуністами'.. („Успіхи
і труднощі совєтської влади”, т. XXIV, ст. 67). „Організацій-
на творча дружня праця повинна -стиснути буржуазних фа-
хівців так, іцо-б вони примушені -були іти е рядах пролетарі-
ату, як би вони не опирались і боролись на кожному кро-
ці”. (Промова на VIII з’їзді РКГІ(б) 1919 р., т. XXIV, ст. 124).
Інакше кажучи, Ленін радить організували масове сте-
ження за фахівцями і зв’язані з ним доноси. Але крім того,
він радить діяти на фахівців і ,,рубльом”... На його думку,
притягнення буржуазних фахівців на службу до бо-льше-
виків — така сама важлива справа, що ,,для цього- іти на
жертви необхідно. Для цього заплатить хоч два мільярди
-- дурниця Боятися цієї жертви було б дивацтвом, бо це
означало б не розуміти тих завдань, що стоять перед на-
ми” (т. XXIV, ст- 143) Всі ці засоби тиснення на суспіиьство,
розстп’ли, ув’язнення, примусова праця, доноси, моральним
20

тиск, переманювання на свій б_к обіцянками всяких благ,
.застосовувались большевиками ь СССР, а особливо на
Україні, ще з того часу, як вони захопили в свої руки вла-
ду
Сталін нічого нового не вніс У частини українського
суспільства існує думка, що Сталін впровадив у практику
підсовієтських робітників соцзмагання і зв’язане з ним удар-
ництво. Але й це твердження не відповідає дійсності. Як ми
бачили вище, Ленін навіть написав спеціальну статтю про
соцзмагання.
Єдине, що належить Сталйюві в галузі большевицько-
го терору, це те, що Він в кінці періоду НЕП-у, що був від-
пруїженням після військового комунізму, кинув клич поси-
лити клясову боротьбу.
Це було’ 1928 р., коли Сталін виступив з промовою на
УПІ-му з’їзді комсомолу- Приводом до виступу був т. зв.
Шахтінський судовий процес, жертвами якого була група
інтелігентів, що їх обвинуватили в саботажі і шпіонажі на
користь буржуазних держав. Сам факт діяльносте такої ор-
ганізації Сталін у своіій промові пояснював оіосла&ренинм
больпіевиїцьїкої ПИЛЬНОСТИ і боротьби з „класовим воро-
гом” з боку комуністів іпартійців і комсомольців. Тому він
закликає іпосиїлити клясову боротьбу й організувати на ви-
робництві й у совєтських установах контролю не тільки
зверху, але й -знизу, себто тотальне взаємне стеження всіх
громадян СССР і доноси. Виступ Сталіна мав дуже тяжкі
наслідки: коли й раніше доноси були дуже поширені в со-
вєтському суспільстві, то тепер вони1 набули неймовірних
розмірів. Мало того, донос тепер розглядається, як велика
чеснота, особливо донос на рідних -і близьких людей: чоло-
віка-на жінку, жінки на чоловіка, дітей на батьків і навпаки.
Донощики стають героями. Таким героєм, напр., став підлі-
ток Павлік Морозов, що доніс на свого батька, який в часи
голоду приховував декілька кілограмів збіжжя і за це був
заарештований і знищений большевицькою владою-
Другою рисою большевицького- руху в описуваний на-
ми період був його антинаціональний характер. В перші
роки революції большевики ніби стояли на засадах інтер-
націоналізму, але за ним фактично крився російський шо-
вінізм, прагнення росіян підкорити собі цілий світ. Леніна
21

звичайно уявляють послідовним і переконаним інтернаціо-
налістом. Але в нього інтернаціоналізм був тільки тонень-
кою оболонкою, а насправді не 'був типовий москаль, що
любив тільки своє, московське. Ось що про нього пише в
своїх спогадах Н. Крупська: „Володя мало не напам’ять ви-
учував Надсона і Некрасова, розрізнений томик „Анни Ка-
рениної” перечитував в сотий раз. Ми белетристику нашу
(нікчемну частину того, що було в Пітері) залишили в Па-
рижі, а тут ніде дістать російської книжки. Іноді з заздріс-
тю читаємо об’яви букіністів про 28 томів Успенського, 10
томів Пушкіна і т- ін. Володя щось став, як навмисне, вели-
ким белетристом. І націоналіст відчаянний (підкреслення
наше). На польських мистців його і калачем не заманеш, а
підібрав, напр., у знайомих викинутий ними каталог Тре-
тяковськоі галереї і занурюється в нього неодноразово”.
(В. Крупська. Спогад про Леніна. 1932, ст- 205).
Після жовтневої революції інтернаціоналізм у погля-
дах і політиці большевиків поступове відходив на задній
плян уступаючи місце російському націоналізмові. Разом
з тим посилюється тиск на поневолені країни. Особливо це
треба сказати про Україну, ще її найбільше з усіх поневоле-
них країн експлуатували й експлуатують большевики. Мож-
на з певністю сказати, що большевицька українізація була
ь першу чергу вимушеним кроком, до якого спричинилися
успіхи поневолених народів у галузі національної політики
й культури, які вони здобули в петлі роки революції. Крім
того, українізація була підступним засобом виявити актив-
них українців-інтеліґентів, щоб потім зліквідовувати їх-
Зрозуміло', що жорстока й підступна політика боль-
шевиків не могла сприяти добробутові українського наро-
ду й розвиткові його культури. І коли якийсь розвиток все
ж таки був, то цим Україна зобов’язана не большевикам,
не жовтневій революції, а національному рухові, про який
ми писали вище і який діяв всупереч большевикам. Діяв
він і через українців-патріотів, що свідомо працювали для
своєї батьківщини, і через тих, що пішли у службу до боль-
шевикіб, а стихійно були вв’язані .з українськими традиці-
ями. Відповідно' ж до послаблення українського національ-
ного руху й посилення руху большевицьїкого1, падала й ук-
раїнська культура як матеріальна, так і духова.
22

Як і в першому розділі Нашої праці, почнемо з сіль-
ського господарства. Вище ми відзначили, що' сільське гос-
подарство на Україні в перші роки НЕП-у почало дуже
швидко розвиватися. Такий розвиток тривав лише до 1926-
1927 рр. Ьольшевики починають поступово прибирати до
своїх рук село; сільське господарство починає занепадати-
Якраз у 1927-1928 рр. большевики посилено вивозили з Ук-
раїни рогату худобу. Через Полтаву до (Північної станції пе-
реганялись величезні гурти худоби, переважно старої укра-
їнської породи, яка потім майже вивелась на У кращі.
Є всі підстави твердити, що політика большевиків у
галузі сільського господарства в Україні мала протиукраїн-
ський характер.
Україну большевики експлуатували незрівняно більше,
ніж Московщину. Крім того, про це се дчить факт „зати-
рання” і навіть переслідування наших винаходів у галузі
сільського господарства. Ще до жовтневої революції .ведиг-
ку й корисну рободу провадив славетний ученим садовод
Семиренко, що вивів декілька нових сортів овочевих де-
рев. Він деякою мірою нагадував відомого американського
садовода Бербанка- Після революції большевики відібрали
в нього садівництво. В пресі з’явились статті, в яких Семи-
ренко виставлявся, як буржуй, що захопив селянську зем-
лю і тяжкО’ експлуатував селян. Кшець-кінцем Семиренко
був заарештований і безслідно зник. А тимчасом большевш
ки вивели мало не в генії садовода Мічуріна, що зовсім не
був ученим і багато дечого запозичив у Семиренка
Але справжній поі ром сільського господарства на Ук-
раїні почався з 1929 р., коли большевики запровадили т. зв.
колективізацію. Першими жертвами її, як і в початку боль-
шевицької революції, впали заможні селяни, і не тільки ті,
що буцни заможними перед революцією, а й ті, що стали та-
кими після неї- Це були кращі господарі, що1 багато, й ро-
зумно працювали й завели в себе добрий реманент. Зрозу-
міло, що вони не хотіли йти в колгоспи. Большевики їх
розікуркулювали, себто забирали в них майно й викидали
з родинами з їх власних осель, а частинно й вивозили за
межі України в концентраційні табори. Але далі жертвами
„розкуркулювання” стають і незаможні селяни, що не хо-
тіли й ги в колгоспи. Тому вже в перші роки колективізації
23

в Україні було багато людських жертв. Насильна больше-
вицька колективізація призвела до катастроф альн ого па-
діння сільського господарства. По перше, протягом декіль-
кох років большевики не змогли організувати праці в кол-
госпах. Кращі господарі частково були вивезені з України,
частково самі покинули свої оселі їй переселились на Дон-
бас, на Волгу та в інші місцевості, де вони могли почувати
себе безпечніше. А ті, що залишились у колгоспах, працю
вали дуже неохоче- Крім того, на Україні значно зменшилась
кількість і пог фшилась якість робочої худоби — коней та
волів- Як сказано вище, большевики почали масово виво-
зити з України рогату худобу ще перед колективізацією, а
в часи колективізації вивіз цей набув характеру безогляд-
ного грабунку. Кр.м-того, багато худоби гинуло в самих
колгоспах через відсутність належного догляду. Нарешті,
зменшилась в Україні і кількість сільсько-господарських
машин. Перед революцією більша частина їх була зосере-
джена по економіях і заможніших селянських господарс-
твах. Уже в перші роки революції частина іх була знищена,
частина попала в неналежні іруки й була зіпсована. Нищен-
ня й псування сільсько - господарських машин ще більше
мало місце в часи большевицької колективізації. В наслідок
цього всього частина землі на Україні залишилась необроб-
леною, а частина була оброблена дуже недбалю. Наші родю-
чі поля були густо вкриті бур’яном-
На дуже низькому стані наше сільське господарство
перебувало не тільки в перші роки колективізації, а і в 1934
році, себто п’ять років пізніше. Для ілюстрації цього твер-
дження наведу деякі факти із своїх спостережень. В 1912
р. мені довелось проїздити зі станції Карлівки на Полтав-
ицині ДО' села Орчикова Чернещина. Це терени можливо най-
кращої в світі чорноземлі. Був кінець липня. З обох боків
дороги розляглися широкі лани пшениці. Вона вже була
вижата, і землю вкривала стерня... Товсті стеблини, майже
в мізинець завтоівіщиви і між ними жодної травички, тіль-
ки чорна, як сажа, земля. Ниви були вкриті довгими і гус ги
ми рядами кіп. Як мені казали потім, коло ЗО кіп на десяти-
ні, і з кожної копи по 8 пудів пшениці. Тією ж самото доро-
гою довелось мені йти літом 1934 р,. Хліб ще стояв на пні.
Але який жалюгідний вигляд він мав Збіжжя було вкрите
24

бур’янами: волошками, осотом та ін- Стеблини пшениці бу-
ли тоненькі й низькі, колосочки маленькі. Проходячи села-
ми, я звернув увагу на те, що я рідко зустрічав у них людей
і зовсім не бачив собак. Перед самою Чернещиною, по течії
річки Орчиїка, розіслався широкий луг. Колись перед рево-
жеціею на ньому паслись великі отари овець і стада рогатої
худоби. Серед літа трава на ньому була витоптана так, що
в багатьох місцях чорніла земля. Тепер я не бачив тут жод-
ної тварини, а луг був вкритий високою травою, між якою
рясніли квіти... Буяла природа, але людської руки тут не бу-
ло видно. В самій Чернешині я побачив силу розвалених
хат, мало зустрічав на вулицях людей і зовсім не бачив ко-
рів і овець і навіть собак і котів. А ввечері я не чув співів,
що до революції звичайно розлягалися по наших селах. Се-
ло вимерло: із 5 тисяч мешканців залишилася тисяча, та й
їм було не до співів.
Освіта на Україні в період 1924-1932 рр.
Блііьіш докладно зупинимось на стані духової культури
на Україні в описуваний нами період. Після 1923-1924 рр. на-
ша духова національна культура якийсь час ще розвивала-
ся на тих засадах, на які вона опиралася до цього часу. Але
большевики все міцніше й міцніше тиснули на Україну; з
кожним роком посилювалась большевизація всього нашого
життя і нашої духової культури 'зокрема. Цей тиск призво-
див до зниження і навіть руйнації нашої культури.
Розглянемо в першу чергу стан освіти на Україні від
1924 до 1932 рр- Большевики часто в своїх пропаганди вник
виступах підкреслюють свої великі досягнення в галузі осві-
ти і шкільництва. Не будемо заперечувати кількісних до-
сягнень большевиків у цій галузі. Число шкіл н.а Україні за
період в 1924 до 1932 рр. значно збільшилось; селянські й
робітничі діти одержали тепер можлив’сть учитись не тіль-
ки в початкових, але й у високих школах. А проте можемо
з певністю сказати, що коли б большевики не поневолили
України, у нас було б не менше шкіл .і вони були б постав-
лені в значно кращі умови, ніж при большевиках. Було б
далеко більше шкільних будинків, при тому добре збудо-
ваних; школи далеко краще були б устатковані навчальни-
25

ми приладдями й підручниками, учителі не жили б у таких
злиднях, як при большевиках. Право так твердити дають
нам факти, які свідчать про велике прагнення українського
селянства до освіти, що воно виявило. вже в перші роки ре-
волюції, а також велика допомога нашим шкодам з боку
української кооперації.
Але, визнаючи все ж таки кількісні досягнення больше-
ВИКІІВ у галузі освіти, ми мусимо ствердити якісне зниження
її-
Основне завдання большевицької освіти й виховання
чітко визначене в 12-ому параграфі програми комуністич-
ної партії та полягає в тому, щоб „виховати покоління,
здібне остаточно затвердити у світовому масштабі кому-
нізм”. Інакше, основне завдання совєтської школи зводить,
ся ДО' того, шоб виховати з молоді покірне знаряддя кому-
ністичної партії. Отже, ідеалом больїшевицького виховання
є не повновартісна людська особистість з властивими їй
індивідуальними рисами, а бездушний робот, що думає,
відчуває і діє так, як йому наказує керівництво комуністич-
ної партії. Що це є великий регрес у галузі освіти й вихо-
вання молоді, іце зрозуміло для кожного, хто знайомий з
історією педагогіки.
Крім того, слід відзначити антиукраїнський характер
освіти й виховання в школах на Україні. У молоді всіма за-
собами виховувалась зневага до минулого України, до її
культури, до її видатних діячів. Це в большевицькій шкоді
треба шукати джерела таких образливих епітетів на адресу
нашого' минулого, як „шараварщина”, „грінченківщина”,
„каганці'вка” та ін. Дореволюційну Україну учні мусіли були
уявляти, як вкрай відсталу країну з примітивним сільським
господарством і зовсім нерозвиненою промисловістю- На-
ших кращих громадських і політичних діячів школа трак-
тувала виключно, як жорстоких експлуататорів народу, а
наших письменників, як покірних сліуіг експлуататорських
кляс суспільства. Взагалі ж учням усіх типів шкіл давалися
перекручені відомості з усіх дисциплін: історії, літератури,
природознавства, філ ософії.
Дуже знизився і методичний бік навчання в школах на
Україні. Приблизно з 1923-1924 рр. в СССР починається пе-
ріод у шкільній теорії і практиці, що його моїжна назвати
26

періодом експериментів. Партійні керівники освіти в СССР
різко засуджували російську дореволюційну школу і по-
ставили своїм завданням використати в шкільній практиці
найновіші досягнення європейської і американської педаго-
гіки. Але разом з тим вони робили це так, щоб нові систе-
ми й методи навчання, запозичені з Заходу, відповідали
ідеям марксизму, зокрема вченню Маркса про політичне
навчання. В наслідок цього запозичені з Заходу системи,
форми й іметоди навчання були перекручена іноді до абсур-
ду- Не опиняючись на всіх большевицькиїх експериментах у
галузі освіти, бодай коротко зупинимось на лябораторно-
бригадній формі навчання і комплексно - проектній систе-
мі. Лабораторно - бригадна форма являє собою перекру-
чення т. зв. Дальтонсьїкого лабораторного пляну, автором
якого' є американський педагог Олена Пархерст. Лаборатор-
ний плян розрахований на 'максимальну самостійність учня
в процесі навчання. З цією метою зовсім усувається лек-
ційне навчання і зв’язаний з ним розпис лекцій. Кляси пе-
ретворюються в лабораторії окремих шкільних дисциплін,
устатковані книжками й приладдями (лабораторія історії,
географії, фізики, хемії і т. ін-), а вчитель стає, так би мови-
ти, інструктором. Спочатку шкільного року він розбиває
курс певної дисципліни на розділи, або завдання, чи, як їх
називає Пархерст, замовлення. Кожне з цих замовлень пе-
дагог деталізує, розбиваючи на окремі точки, додає до них
методичні поради й вказівки щодо літератури. Щоб учні з
більшою цікавістю приступали до виконання завдання, пе-
ред тим вміщується декілька зауважень щодо актуальносте
його. Після короткої вступної промови педагог роздає зав-
дання учням, і нони приблизно протягом місяця працюють
самостійно. Одержавши завдання з декількох дисциплін,
учні самі вже планують свою працю, вибираючи для себе
ту чи іншу лабораторію і графічним способом відзначаю-
чи в опещяльних зошитах кількість зробленої праці з кож-
ної дисципліни. В процесі виконання завдань учень може
звертатися за порадами й вказівками до педагога, але мо-
же працювати й зовсім самостійно-
Коли завдання виконане, педагог перевіряє працю уч-
ня й дає 'йому нове завдання. Так організовується навчання
за Дальтонським лабораторним пляном. Але большевики
27

побачили В ньому ту хибу, ЩО- він ніби то сприяв розвитку
індивідуалізму і не привчав до колективної праці.
Тому вони переробили Дальтонський плян по-своєму
і створили т. зв. лябораторно-бригадну форму навчання
В ній вони поєднали елементи звичайного класного навчан-
ня з лябораторним планом Олени Пархерст. іВід клясно-
лекційної форми вони взяли розподіл навчання по лекціях
з чітко визначеними для них годинами, від лабораторного
пляну — самостійні заняття учнів, а крім того внесли своє
колективну форму занять- Для цього учні чи студенти роз-
поділяються на т. зв. бригади по 6-8 чоловік у кожній. Учи-
тель дає учням наперед сформульовані завдання зі своєї
дисципліни і вказує літературу, після чого учні приступа-
ють до н.би самостійної праці над завданням. Праця поля-
гала їв тому, що хтось з членів учнівської бригади читав, а
інші слухали (а могли й не слухати). За інструкціями, учи-
тель мусів був допомагати учням у їх роботі, але лише то-
ді. коли вони до нього самі звертались. Але такі звертання
були рідкими випадками, і учитель був лише пасивним і
навіть зайвим асистентом при їх заняттях. А весною і літом
бували навіть такі випадки, що учні прохали у педагога
дозволу студіювати в саду або. парку, і там просто собі ле-
жали на сонці й розмовляли- Після закінчення терміну, при-
значеного для виконання даного завдання (тижнів 4-5),
організовувалась заключна конференція, на якій учні чи сту-
денти відчитувались за свою роботу. Відчитувався звичай-
но бригадир, і в затежності від якости його „відч-иту” одер-
жувала оцінку вся бригада. Отже часто бувало таке, що у-
чень чи студент одержував оцінку за свої знання з тієї чи
тієї дисципліни, не будучи протягом року ні разу перевіре-
ним у своїх знаннях.
Бригадно - лябораторна форма вживалась у високих
школах і старших клясах середніх шкіл. Уже з опису її вид-
но, що, вона зовсім не забезпечувала знань учнів і виробля-
ла поверхове ставлення до науки
Одночасно з тябора^ооно-бригадною формою навчан-
ня большевики застосували комплексну і комплексночпро-
єктну систему його.
За браком місця обмежимось лише короткими харак-
теристиками цих систем- Обидві вони запозичені больше-
28

виками з Заходу і до ікарикатурности .перекручені. Ком-
плексне навчання було введено' .в совітські школи 1923
року разом з програмами ГУС-а (Государствений Учений
Совет). Сутність його полягає в тому, що учні вивчають
не окремі дисципліни (арифметика, географія, історія та
інші), а певні явища трудового життя навколішнього на-
селення (осінні роботи на селі, підготовка до зими й ін.).
Дисципліни при цьому відограюти допоміжну ролю, як ті
аспекти, з яких вивчається те чи інше явище. Таїка система
відповідає особливостям мислення дітей молодшого віку,
для яких окремі дисципліни ще вдаються трудними для
зрозуміння абстракціями. Але большевики застосували її
іу всіх клясах загально-освітньої школи. Зрозумію, що
комплексна система зразу ж привела до знижання рівна
знанні* і шкільній,х навичок учнів (писання, рахунок і ін.).
На це звернули увагу сумлінні педагоги, в наслідок чого
1927 р. були де в чому змшені програми ГУС-а і введені в
молодших клясах школи спеціальні години для навчання
грамоти, рахунку і т. ін Але ці зміни не задовольнили ні
прибічників звичайної предметної системи навчання, ні пе-
дагогів марксистів, що хотіли за всяку ціну реалізувати і-
дею Маркса про політехнічне навчання, в якому засвоєння
науки з’єднується з виробничою працею. Так виникла ком;-
плексно-проєктна система навчання, ініціаторами й най-
активнішими пропаґаідистами якої були Шульгін і Н. Круп-
ська. Ця система в основу шкільного навчання кладе без-
посередню працю учнів у сільському господарстві або на
фабриці чи заводі. Навчання і тут відбувається за певними
комплексними темами, але різниця порівняно із поперед-
ньою комплексною системою та. що там діти вивчали тру-
дове життя навколішнього населення, а тут вони самі пра-
цюють на тій же роботі, як і дорослі- Тому й формульовка
комплексних тем тут інша, а саме: „Поможім нашому кол-
госпові в посівній кампанії!”, „Уберім стільки то гектарів
колгоспних буряків!” і т. д. За комплексно - проектної сис-
теми школа перестає бути спеціально навчально - виховним
закладом, а робиться цехом заводу чи частиною колгоспу.
В початку навчального року вона знайомиться з „промфік-
пляном” виробництва і складає з ним „соцугоду” на вико-
нання силами учнів якоїсь частини цього пляну. Взяте на
29

себе зобов’язання школа розподіляє між клясами, а ті в
свою чергу розподіляють його між ..виробничими брига-
дами”. Прапя в школі починається з того, що учні по бри-
гадах складають проект її. Далі йде попередня теоретична
й практично-технічна підготовка до виконання проекту.
Наприклад, коли за проектом учні мусять засіяти весною
певну кількість гектарів пшеницею чи іншим збіжжям, во-
ни 'Знайомляться з тією чи тією культурною рослиною, бу-
довою зерна, хемічними речовинами., що вживаються при
протруюванні посівного матеріялу- Технічна підготовка по-
лягала в тому, що учні ознайомлювались з сівалкою, роби-
ли спроби з протруюванням насіння і т. ін. Після цього вже
йшла безпосередня праця на виробництві, себто посів зер-
на. Заключною частиною у виконанні проекту були відпи-
ти перед 'кп'ясою, школою, іноді навіть перед ширшим гро-
мадянством і виставка з експонатами, діяграмами та ін. Та-
ка система мало залишала часу для теоретичного навчан-
ня. Б)вало так, особливо на селі, що діти місяцями працю-
вали на полі на чорній роботі, не зазираючи до книжки.
Крім того, учні були завантажені всякою громадською ро-
ботою. що входила або й не входила в шкільні програми.
Вони збирали дня держави всяку ,.утільсировину”, себто
іпокидьки заліза, шмаття, ловили ховрахів і т- ін. З цього
погляду дуже характеристичний рапорт української піоще-
рії VIII з’їзду ЛКСМУ.
Наводимо уривки з цього дуже характеристичного (до
речі, тепер знищеного большевиками) документу:
,,Промфінплян — основна ділянка нашої роботи. „На
виробництво!” було наше гасло'. Ми боролися проти прогу-
лів і крадіжок робітничого часу, проти недбальства, проти
простоїв, летунства, лінивства та симуляції, проти пияцтва,
за продуктивність праці.
Ми склали 55.000 соціялістичних угод із батьками за
першість у роботі. У цехах піонерські пости сурмили три-
вогу про зри/в промфінпляну, про брак. За рік ми завербу-
вали до ударницьких лав 100.000 батьків. Воюючи за раціо-
налізацію ‘промисловості!, ми повернули заводам 8.000 тон.
Ми передплатили на 1,000.000 карбованців позики ^п’яти-
річки за чотири роки”. Большевицьку весну ми зустріли о-
зброєно, кинувши кращих із нас у піонерські бригади- їх
ЗО

було близько 5.000. Ми агітували поруч із комсомольцями
за комуни, артілі, союзи, втягаючи до них батьків. Силами
ЮП протруєно 35.000 засівного матеріалу. Брали участь у
боротьбі за хліб, виявляючи лишки (підкреслення наше).
Ми 40.000 карбованців зібрали на МТС імени 1-го Всеукра-
їнського Злету ЮП- Ми дбаємо разом з комсомолом за м’я-
со: розплоджуємо кролів, дбаємо за сілос... 900.000 дітей
міста й села ми допомогли владі засадити за книжку. Ми
з усією молодою впертістю боролись за нову політехнічну
школу. 9.000 піонерів ми за цей час надіслали до ФЗУ. На
подарунок УПІ-му З’їзду Л>КСМУ ми ліквідуємо неписьмен-
ність 125.000 трудящих”.
Не менш цікаві зобов’язання „пі он ер її” на 3-ій рік п’я-
тирічки.
.,...завербувати до лав ударників на заводах, фабриках,
радгоспах та колгоспах 300.000 чоловік. Скласти з батька-
ми 325.000 соціалістичних угод на краще виконання завдань
3-го року п’ятирічки. Взяти шефство над дошками соцзма-
гання 6.500 промислових підприємств, радгоспів та колгос-
пів. Організувати по школах 7.500 куточків виконання
промфінпляніїв підшефних підприємств. Скласти 9.600 дого-
ворів загонів та шкіл із заводами, фабриками, радгоспами
та колгоспами. Завербувати до технічних гуртків, виробни-
чих курсів та інших форм піднесення кваліфікації 60.000 ро-
бітників та колгоспників. Кожному затонові взяти шефство
над паротягами, тракторами та рубовими машинами. Реалі-
зувати на 600.000 карбованців серед дітей „позику п’яти-
річки за 4 роки”,завербувати силами дітей 750.000 дорослих
передплатників. Зібрати 3.600 тон утілю Перечистити та
протруїти силами дітей 45.000 тон засівного матеріалу під
час кампанії 1931 року. Зібрати попелу на угноєння полів
3.460 т. Знищити по 5 ховрахів на піонера або школяра. Ор-
ганізувати 10.000 піонерських кролятників. Організувати
облік нестчости 60.000 курок. Організувати 15.500 дослідних
городів. Організувати 12 дитячих бригад на проведення
контрактації зернових і технічних кутьтур і худоби. Орга-
нізувати 2.500 червоних валок з хлібом та зібрати 275.000
мішків. Посадити 3-го року п’ятирічки 3,000.000 дерев та
розвішати 300.000 шпаківниць та годівниць дл.я птахів”.
Коли глибоко вдуматися в цей, з одного боку комічний,
31

а, з другого боку жахливий документ, то він викриває всю
злочинність большевицької освітньо- виховної системи. (Не
даром большевики потім знищили той документ). В період
1-ої совєтської п’ятирічки большевики безсовісно викорис-
товували молодь, починаючи з 8-ми років, як своїх аґентів.
Разом з комсомольцями молодь агітувала за колгоспи,
брала активну участь у ,.розкуркулюва,нні” селян, себто до-
помагала грабувати їх, викривала залишки збіжжя й орга-
нізовувала валки, іцо вивозили останній хліб із сіл, і цим
спричинилася до страшного голоду на Україні, стежила за
тим. як робітники й колгоспники виконують „промфш-
плян’’ і доносила на них, хоч би це й були їхні батьки. Це
буїв обдуманий, страшний моральний розк лад молоді, а ра-
зом з тим і розклад родини.
Загальний тон „рапорта” — нахабно самовпевнений.
Виходить, ніби „піонерія” й комсомольці найактивніша й
найівартісніша частина совєтського суспільства. Де ж таки!
Вони не тільки самі будують соціялістичне життя, а й до-
глядають за дорослими, щоб і вони найретельніше йото
будували. До речі, слід відзначити, що ця безпідставна са-
мовпевненість і зневага до старших так і залишилась у ба-
гатьох ,дітей октября”, особливо в тих, хто активничав у
часи копективізаїції в ролі піонера або комсомольця.
Згубно вплинула сопелська школа і на розумовий роз-
виток дітей. Системи, методи й форми нав*анчя, запозиче-
ні з Заходу й перекрз чені до абсурду большевиками, не за-
безпечували ні ґрунтовних знань, ні розвитку т. зв. ф зрмаль
них здібностей мислення. Особливо іце треба сказати про
зхарактеризовану винце комплексно - проектну систему
навчання. Залишаючи мало часу для теоретичних занять,
вона сприяла несисте-матичності й поверховості мислення
учнів, а разом з тим виробляла в них безпідставну само-
впевненість.
Що ж до студентів високих шкіл, то в них завдяки час-
тим змінам „генеральної лінії партії” в галузі політики й
ідеології вироблялась безпринциповість. Коли сьогодні за
істину визнається одно, а завтра щось протилежне до цьо-
го, то сама собою виникала думка, що взагалі якоїсь певної
істини нема, і людині залишається пильно стежити за змі-
нами генеральної лінії партії, шоб не спізнитися зі змінами
32

у своїх 'власних думках, переконаннях тай ділах.
Одною з важливих причин зниження освітнього рівня
вихованців совєтських шкіл в період від 1924 до 1932 р.р.
була слаба кваліфікація педагогів, особливо викладачів ви-
соких шкіїї. Багатьох науковців совєтська влада ліквідувала
й замінила їх викладачами партійними, що не мали солідної
підготовки, іноді навіть не мали й високої освіти, а виявили
себе виключно, як спритні партійна балакуни
Особливо слабі звання давала совєтська школаї в галу-
зі гуманітарних наук, що пояснюється пануванням у ній
марксо-ленінської догми, а почасти відсутністю в навчаль-
них плинах совєтських середніх і високих шкіл латинської
і грецької мов, без знання яких не можна бути справжнім
науковцем ні в історії, ні в мовознавстві.
Шкідливі наслідки своїх педагогічних експериментів у
фе рмі комплексно-проектної системи навчання і ляборатор-
но-бригадної форми його усвідомили й самі большевики.
5 вересня 1931 і 25 серпня 1932 р ЦК ВКП(б) видав на-
кази про ліквідацію їх у школах і про повернення до пред-
метної системи, ктясно-лекці'йної форми і старих метод на-
вчання Основним мотивом заборони комплексного і лябо-
раторно-бритадного навчання було те- що „загально-освіт-
ня н лота не готує цілком грамотних кандидатів до високої
школи”. В застосуванні ж названих вище систем і форм на-
вчання, ЦК ВКП(б) побачив „буржуазне перекручення’’ і
покарав за нього багато безпартійних педагогів, які були-
виг.Н'і тільки тим, що виконували накази партійних керівни-
ків освіти.
Не краще, а може й гірше стояла в описуваний нами
період і справа морального виховання молоді.
Ми не зупиняємося на боротьбі б-оьшевикпв з релігією,
що являється глибокою основою моралі. Така боротьба без
перерви провадиться протягом усього панування в СССР
большевицької влади. Але, крім того, в описуваний мами
період большевики посилено розкладали родину, підрива-
ли авторитет батьків і взагалі старших людей, прищеплюва-
ли молоді думку, що старше покоління, яке виросло й ви-
ховалось до революції, нездатне до творчої праці і т. ін.
Разом .з тим у молоді виховувалась безпідставна самовпев-
неність. Доручувався їй контроль над батьками й педагогаг
33

ми, навіть над виконанням т. зв. промфінплянів у колгоспах,
фабриках і заводах. А особливо розкладали молодь доно-
си, що дуже поширились у іпідсовєтському суспільстві після
промови Сталіна на VIII з’їзді комсомолу. Щоб зрозуміти
всю глибину морального падіння молоді в описуваний нами
період, досить порівняти ставлення її до доносів зі ставлен-
ням до них молоді перед большевицькою революцією. Тоді
доноси серед молоді, особливо студенстваь були рідкими й
винятковими явищами й надзвичайно гостро засуджувались
товаришами. В описуваний нами період доноси не тільки
стали звичайним і дуже поширеним явищем, а навіть роз-
глядалися частиною молоді як моральний обов’язок.
Отже, в галузі освіти й морального виховання молод’
в період від 1924 до 1932 рр. не тільки не було жодного ре-
несансу, а був великий занепад і нищення того, що зробила
українська школа за короткий період від 1917 до 1924 рр.
А шроте, даючи таку низьку оцінку освіти й морального
виховання молоді в описуваний нами .період, ми не хочемо
сказати, що вся молодь того часу була неосвіченою і амо-
ральною. Частина підсоветської молоді, особливо студент-
ської. розуміла безглуздя большевицьких експериментів у
галузі шкільного навчання і ретельно працювала над само-
освітою. Щодо морального стану молоді, то він великою
мірою залежав від того, як молода людина ставилася до
большевизму. іНайбільшоїму розкладові підлягала якраз та
частина молоді, що цілком піддалася большевцьким впли-
вам, допомагала совєтській владі заводити на Україні свої
порядки, брала участь у розкуркулюванні селян, в антирелі-
і ійній пропаганді і т. ін.
Навпаки, молодь, що в глибині .душі не співчувала
бп льшевіикам і навіть ненавиділа їх, зберігала високу мо-
раль і навіть морально загартовувалась, живучи в тяжких
умовах большевипького панування.
Педагогіка і психологія на Україні в період 1924-1933 рр.
В період від 1924 до 1933 рр. не мала на Україні значних
успіхів і наука, особливо в галузі гуманітарних знань. Коли
й з являлися якісь більш менш коштовні праці в галузі істо-
рії. літератури чи мовознавства, то вони належали майже
34

виключно старим ученим. Та коли вони й з'являлися, то
часто авторів їх обвинувачували в буржуазних перекручен-
нях, а іце вело за собою політичні переслідування. Так, на-
приклад, було з відомим мовознавцем Синявським, праця
якого зустріла гостру критику за ніби то буржуазний на-
прямок. З менш відомих учених можу назвати історика Кле-
пацького, який ретельно опрацьовував архівні матеріяли,
вивезені з Диканьки, і малограмотним критиком був обви-
нувачений у шкідництві, примушений був через це залиши-
ти Полтавський Інститут Народньої Освіти, перейти на по-
саду в інше місце, а потім безслідно щез.
Б.льш докладно зупинюся на галузі науки, над якою я
сам працюю, а саме над педагогікою і психологією. З пое-
мою відповідальністю можу сказати, ,що тут українські вче-
ні (коли їх можна так назвати) виявили дивовижно жалю-
гідне лакейство. Керуючу ролю в цій галузі взяли в свої ру-
ки три особи: Соколянський, Залужний і Попов. Це люди,
що так би мовити, захотіли себе показати більшими марк-
систами, ніж сам Маркс. У 1924 р. на Всеукраїнській Педаго-
гічній Конференції, де планувалась, між пішим, робота пе-
дагогічних шкіл, вони виступили із своєрідною декляраці-
єю. Основним у ній було заперечення .психології як науки.
Автори декларації стояли на тому, що психологія не на-
ука, а містика й поповщина, бо нема ніякої душі, а є лише
тіло з його фізіологічними процесами. Вони навіть вбача-
ли містику й поповщину в таких термінах, як пам’ять абс
увага. Замість терміну пам’ять, на їх думку, треба вживати
„репродукція", замість увага — „домінанта”. А взагалі
психологію і навіть педологію треба виключити з навчаль-
них плинів педагогічних шкіїт і замінити її рефлексологією,
як матеріялістичною, суто маоксистською наукою про по-
ведінку людини. Все, що в суспільстві звикли називати пси-
хічними процесами як мислення, почуття та ін. — є лише
рефлекси безумовні й умовні, себто діяльність нервової
системи людини. Але законам рефлексології підлягає не
тільки поведінка окремої людини, а й поведінка людських
колективів. Тому й рефлексологія поділяється на рефлек-
сологію особистосте й рефлексологію колективу.
На цих двох розгалуженнях рефлексології має базу-
ватися педагогіка, як наука про виховання людини. Вона
36

теж має поділятися на (педагогіку особистосте й педагогіку
колективу (Першу з них вибрав собі як спеціальність Соко-
лянський, другу — Залужний. Попов же спеціалізувався на
методах навчання, керівництві комсомольським і піонерсь-
ким рухом' та антирелігійній пропаганді.
Після конференції ці три особи стали фактичними дик-
таторами в галузі ідейного керівництва освітою на Україні.
Соколянський випустив свої тези про освіту й виховання
молоді. Він об’їздив з ними більші українськ і міста, виголо-
шував свої тези й вимагав, щоб педагоги неухильно керу-
вались ними в своїй праці. Проти тих, хто насмілювався не
згоджуватися з „тезами ’ Соколянського, вживались репре-
сії.
У дусі рефлексології провадилась на Україні й дослід-
ницька робота В Харкові було організовано Український
Науково-Дослідчий Інститут Педагогіки (УНДІП), в якому
керівну ролю відогравали названі вище Соколянський, За-
лужний і Попоїв. В Києві постала, як дослідча установа т,
зв. педагогічна станція, в якій керівну ролю мали відомий
проф. Во’юдимирський і доцент Мокіульськиїй. У 1925 році
я відвідав цю станцію з групою студент'в Полтавського ІНО
і міг побачити, яких ганебно смішних форм набрало на Ук-
раїні рефлексологічне лакейство. Пояснення щодо роботи
станції давав нам Мок_, іьський. Головну увагу звенув він
на рефлексологічні досліди з екраном Сорохтіна. Це при-
ладдя своїм зовнішнім виглядом нагадує тахістоскоп Вунд-
та, з допомогою якого звичайно досліджується увага. Воно
являє собою дошку, що сторч вроблена -в другу, поземну
дошку. В сторчовій дошці є декілька круглих дірок, через
які під час експерименту пропускається світло від жарівок
різного кольору. На поземній дошці з одного боку вробле-
ні включателі, через які пускається електричний струм у
приймачі, вроблені в дошку з другого боку. В Київській
станції екран Сорохтіна був вроблений у передню стінку
кабіни, ізольованої'від останньої частини кімнати. За допо-
могою такого устаткування станція робила перш за все
досліди над процесом утворення у дітей умовних реф.гексів
на ґрунт; рефлексів (безумовних. Техніка дослідів полягала
в тому, що дитину заводили в кабіну й наказували їй пш-
36

класти пальці рук на приймачі. Дослідник, сидячи на про-
тилежному боці за екраном, надавлював на включатель, що
спрямовував струм у руку дитини, і одночасно на включа-
тель, що слрям- 'Бував струм у жарівку певного', припустим,
червоного коліріу. Дитина, відчувши струм, віднімала руку
від приймача. Але після якоїсь скількосги подібних спроб
дитина починала віднімати руки тоді, коли струм пускався
лише в жарівку, і не пускався в приймач. Це означало, що у
дитини виховувався умовний рефлекс на якийсь колір жа-
рі вки.
Але Київська станція не обмежувалась дослідженням
рефлекторних процесів у дітей: з допомогою того' ж екрана
Сорохтіна вона виховувала їх. Зокрема станція, за словами
Мокульського, з великим успіхом виліковувала мокрунів,,
себто дітей, що не тримають уночі сечі. Це робилось так
мокруна саджали в кабіну й наказували йому покласти паль
ці на приймачі. На протилежному боці сідав дослідник ви-
ховник, пускав струм у руки й наказував: ,,Не мочись... не
мочись!’’ За словами Мокульського, після декількох таких
сеансів дитина дійсно переставала мочитись.
Захоплювався наслідками своєї роботи й широко ре-
клямував її і УНДІП. Так Соколянський дуже пишався на-
слідками своєї виховної праці за рефлексологічною мето-
дою над одним глухонімим і сліпим хлопцем. За його інфор
маціями. виходило, що цей хлопець завдяки рефлексоло-
гічному вихованню розумово був вище ровинений, ніж
нормальні діти. Дуже пишався своїми досягненнями в галу-
зі „педагогіки колективу” і Заьтужний.
Хоч це і неприємно для національного самолюбства, а
все таки м\шу сказати, шо названі вище українські учені
виявили перед большевиками більше підлабузництва й ла-
кейства, ніж російські вчені педагоги і пси хологи. В почат-
ку 1926 року я їздив зі студентами Полтавського ІНО в
екскурсії в Москву й Ленінград. Там ми відвідали високі
педагогічні школи і деякі дослідні педагогічні установи.
Тут теж була помітна тяжка большевицька рука, але не в
такій потворній формі, як на Україні В розкладах лекцій
педагогічних шкіл ми бачили загальну психологію, психо-
логію експериментальну, бачили й рефлексологію, але пб-
37

ряд з .психологією. Це значить, що рефлексологія виклада-
лась як вчення про діяльність нервової системи і не виклю-
чала (психології, як науки про психічні процеси. Так само
ми не чули, щоб у Ленінграді або в Мосві робились над
дітьми досліди подібні до тих, що їх робила Київська пе-
дологічна станція. Як видно, яничари більше намагаються
догодити своїм господарям, ніж тубільці.
Зрозуміло, що лакейська робота українських науковців
не .могла дати добрих наслідків. Не зважаючи на значну
кількість співробітників і порівняно велику кількість
витрачених грошей, УНДІ'П спромігся вмістити в ,,Шляху
Освіти’’ декілька статтів, що. не залишили якогось позитив-
ного сліду в науці, і видати декілька тестів для досліджен-
ня школярів, що являли собою жалюгідну копію тестів аме-
риканських. Крім того, Залужний видав механічну і до
краю беззмістовну класифікацію дитячих колективів. Яко-
їсь більш-менш капітальної праці ні Соколянський, ні За-
луїжний, ні Попов не видали. Вже в 1932 р. Залуїжний у спів-
робітництві з Волобуєвим (братом Волобуєва-економісга)
написали курс педології, але він так і не побачив світу. Не
кращі були досягнення і в галузі педагогіки. В „Шляху О-
світи” містились різними авторами статті на педагогічні те-
ми, такі ж статті містились в „Наукових Записках” різник
високих педагогічних шкіл. Павловський і Гарбуз, обидва
харківські педагоги, випустили декілька брошур на мето-
дичні теми.
Але єдиною синтетичною роботою з педагогіки, напи-
саною українською мовою, приблизно до 1938 р., була моя
книжка Загальні методи навчання”. З’явилась вона 1928 р.,
широко вживалась по педагогічних вузах, але в початку
1934 р буїта заборонена і знищена, як шкідницька.
Гір.ка доля спіткала і Соколянського з Залужним. Вони
були обвинувачені в „механістичних буржуазних перекру-
ченнях” і позбавлені своїх посад. Обидва вони ревно каяли-
ся в своїх .провинах. Залужний перейшов на якусь посаду
лід Москву і там писав по саянні брошури, а де дівся Со^
колянський — невідомо. Така доля більшосте українських
лакеїв, що, забувши честь і гідність, пішли служити боль-
шевикам.
38

Українська література з 1924 до 1933 р.
Прибічники концепції українського ренесансу з 1924
до 1933 р. часто говорять і пишуть про великі досягнення в
цей час (української літератури. Не можна заперечувати то-
го', що в період з 1924 до 1933 р. на Україні з’явилось не ма-
ло віршованих і прозаїчних літературних творів, що своєю
кількістю значно перевищують те, що мала українська літе-
ратура, приміром, другої половини XIX ст., або за період
1900 - 1917 рр. Не можна заперечувати і того, що між пись-
менниками описуваного нами періоду бул.и люди таланови-
ті, що при сприятливих умовах могли б дати високовартісні
твори, які збагатили б нашу літературу. Але чи дійсно вони
збагатили її такими творами і чи дійсно є підстави називати
період від 1924 до 1933 р. ренесансом бодай в історії україн-
ської літератури?
В початку своєї статті ми зазначили, що одною з най-
важливіших умов справжнього ренесансу в історії народу
є свобода в політичному і культурному житті його. І в пер-
шу чергу не стосується мистецтва, зокрема поезії. Поетич-
на творчість є вияв надхнення, особливого стану піднесення
творчих сил. Воно має чисто органічний характер, виникає
з глибин людського духу і тому неможливе, коли на люди-
ну тисне якась зовнішня сила. Тому у всіх культурних наро-
дів на поетів' дивились, як на людей покликаних і вільних у
своїй творчості. Такими у старовинних греків були рапсо-
ди, ,в середні віки на Заході трубадури. В „Слові о полку
Ігореві” згадується ,,віщий Баян” теж як вільний і надхне-
ний співець, ні від кого незалежний у своїй творчості. Таких
же поглядів на мистецтво, як на вияв вільної творчости, до-
тримувались і видатні письменники, поети й філософи но-
вого часу, як Шіллер, Ґете, Шелінг, Пушкін. Шевченко
(див. „Перебендя”).
В світлі цих тверджень розглянемо, що діялось в ук-
раїнській літературі в період від 1924 до 1933 р.
Як відомо, большевицька система є небувала й нечу-
вана ще в світі система насильства й терору. Большевики
поставили своїм завданням опанувати не тільки дії підвлад-
них їм людей, а й їхні душі, думки, прагнення, настрої й
почуття. Всі мусять думати й почувати так, як того бажає
39

комуністична .партія. Тому большевики не могли за, ііи.шити
поза своїми впливами мистецтва, зокрема письменства, що
має такий великий вплив на формування психіки суспіль-
ства. Навпаки, з самого початку свого панування вони на-
магалися цілком підкорити його собі через своїх агентів в
першу чергу з числа тих же письменників, через пресу, че-
рез конференції письменників, професійні організації, че-
рез органи безпосереднього терору. Як видно із писань і
виступів Леніна, письменники повинні писати про те, і так,
як того бажає комуністична партія і совєтська влада. Почи-
наючи з тридцятих років, большевицька влада давала і дає
письменникам чітко визначені соціялістичні замовлення, які
вони мусіли виконувати, інакше їх чекали жорстокі переслі-
дування. Наприклад, письменники через свої професійні ор-
ганізації зобов’язувались писати про стахановців, про „пе-
редових” колгоспників і т. п., і для. цього їздити по заводах,
фабриках і колгоспах і збирати відповідний матеріял. Щоб
переконатися в цьому, досить переглянути підсовєтські лі-
тературні журнали й газети, починаючи з 1924 р., а особли-
во статті таких „критиків’ як Хвиля. Дуже показові з цього
погляду виступи Постишева, в яких цей диктатор України
громить українських письменників за найменші ухили від
„генеральної лінії комуністичної партії”. Зрозуміло, що в
таких (умовах не тільки неможливий справжній розквіт
письменства, а й будьякий нормальний розвиток його.
Але, як ми зазначили вище, повне знищення свободи
неможливе: якась частина її залишається і в раба. Звідси,
не можна дощенту знищити й творчости. Коли ми в. аспекті
цих тверджень звернемося до української літератури періо-
ду 1924-1933 рр., то ми перш за все побачимо, що як у га-
лузі освіти, так і в галузі письменства большевики не могли
зрі : все взяти в свої руки. їм, як це зазначає й Ленін, бра-
ку ю партійній, що могли б керувати розвитком літерату-
ри в гажа.”ому комуністичній партії дусі. Тому деякі з укра-
їнських письменників продовжували писати в такому дусі,
як писали раніш, себто до 1924 р.. уникаючи тем, що дали б
підставу обвиігТ'ВЕчувати їх в ,,контрреволюції”. Таким, на-
приклад, був найбільш таганов.итий із наших поетів XX ст.
Павло Тичина. В 1924 р. він написав славетний твір .,Вітер
з України”, у якому він стоїть на чисто національних україн-
40

ських засадах і .в якому Україна веде перед в „азійському
ренесансі”. Тоді ж він приступив до філософічної поеми
„Сковорода”. Маючи на увазі великий талант Тичини і його
високу богословську освіту, можна було сподіватися, що
він дійсно напише геніальний твір, який «славить його і
Українку. Аі.е цього, на нещастя, не сталось. Він не витримав
большевицького тиску: зрадив батьківщину, зрадив себе і
став ганебним лакизою комуністичної партії і Сталіна. Гид-
ким підлабузництвом пройняті тепер його твори; в своєму
бажанні догодити своїм панам він доходить до людонена-
висництва і пише такі вірші:
„А чи ворог чорнобілий,
А чи з злости посивілий,
А чи жортоголубий.
Бий, бий. бий,
Просто, бий”.
В своєму особистому житті він став прикладом найжа-
люгіднішого боягуза, позбавленого найменшої «людської
ГІДНО.СТИ. Живучи, в Харкові в будинку „Слово”, він завше
тримав двері замкнутими, а коли хтось приходив до нього,
він обережно відчиняв їх і дивився, хто ДО нього йде. Після
самої убства Скрипника і Хвильового., декілька українських
письменників з переляку на сторінках київського „Комуніс-
та” свідчили свою вірність Сталіну і комуністичній партії.
Але найбільш жалюгідним блазнем виявив себе Тичина. Він
писав: „Чого мені боятися? Я партією провірений і переві
рений”.
Довше тримався Максим Рильський. В часи, коли боль-
шевики вже міцно забирали в свої руки керівництво укра-
їнським письменством, він ще писав такі твори, як „Крізь
бурю і сніг”, .Дуїмаки”, ,,Марина”, „Де сходяться дороги”.
Будучи 'Висом'истецькими, вони пройняті глибокою ЛЮ'бОи
в’ю до України, до її природи й .народу, вірою в українське
селянство, як основу нації. Але прийшов час і на Рильсько-
го. Подібно до Тичини, він зрікається себе й батьківщини,
стає жалюгідним рабом Сталіна і складає на його, честь
„Пісню про Сталіна”, що стала потім совє гським гімном
Так большевицький „жовтень” знищив найбільших
письменників, справжнього українського ренесансу. Але се-
ред українських письменників були ще такі, що залишились
41

вірними батьківщині, не зважаючи на тоталітарний больше-
вицький терор. Такими були в першу чергу неокласики Зе-
ров, Филипович, Драй-Хмара, Могилянський. Всі вони кі-
нець-кінцем, як герої, загинули в ботьшевицьких катівнях.
Така ж доля судилася талановитому письменникові М.
Івченкові, членові СВУ. авторові романа „Робітні сили”,
Є. П іужнико'ві та Григорію Косинці. Тим часом, як Зеров і
всі взагалі неокласики були високоосвіченими людьми, Ко-
синка таким не був. Але він мав видатний письменницький
талант, палко любив і глибоко розумів Україну і в першу
чергу душу українського селянина. Чомусь в цей період
буквально щастило талановитому гумористові Остапу Виш-
ні. Ніхто так влучно і їдко не висміював совєтської влади,
партійних керівників, безладдя і безкультурностя, що існу-
вали тоді в українських селах, як він. І тільки потім, після
самогубства Скрипника, большевики заарештували його й
заслали ь концентраційний табір.
Можна думати, що Остапа Вишню якийсь час рятувала
форма його творів. Форма на деякий час дала можливість
приховувати український націоналізм та ворожість до боль-
шевицької влади талановитому письменникові Володими-
рові Гжицькому. В оомані „Чорне озеро’ він під виглядом
Алтая виводить Україну з її боротьбою за свою політичну
незалежність і свою національну культуру.
В національному українському дусі писали й інші пись-
менники. як Юрій Яновський, талановитий автор „Чотирьох
шабель”, Антоненко-Давидович, автор повісти „Смерть”,
Валеріян Підмогильний, автор романа „Місто’’ та ін.
Все це були люди безпартійні і навіть ворожі больше-
визмові й совєтській владі. Вони з великим успіхом продов-
жували в галузі письменства той потужний культурний рух,
що почався на Україні після (лютневої революції 1917 р. і
який ми з повним правом можемо назвати українським ре-
несансом
Але між українськими письменниками знайшлися люди,
які або з перших же років большевицької революції, або
після подавлений большевиками українських визвольних
змагань пішли на службу до переможців. Типовим з таких
перекінчиїків-зрадників був Андрій Головко. Син багатого
кобеляцького козака, він ще в 1918 р. брав участь в україн-
42

ській армії і боровся з большевиками. Але, коли стало яс-
ним, що переможуть большевики, Головко .перейшов на їх
бік і разом з большевипькими бандами грабував україн-
ських селян (Прим. — Маю точні відомості про його гра-
біжницькі „подвиги” на Констянтиноградщині). Познайо-
мився я з ним в с. Біликаїх в 1922 р., куди він бойьшевиць-
кою владою був призначений на посаду секретаря воілосно-
го виконкому. В скорому часі після знайомства зі мною Го-
ловко прочитав мені своє оповідання „Можу”. Маючи всі
ознаки талановитосте, воно зробило на мене жахливе вра-
ження своїм аморальним змістом. Незабаром після того ме-
ні довелось бути присутнім на зборах студентів білицьких
педкурсів, де Головко читав своє оповідання. Зміст його та-
кий: Загін українських повстанців тікає від чер в он оармій-
ців. Попереду мчить на коні командно затону Петленко
(символ Петлюри), а за ним його джура. Останній з люттю
дивиться на товсту шию Петленка, і в нього виникає жагуче
бажання рубонути по ній шаблею... Петлюрівський загін до-
бігає до села і ховається в хаті. Але ^ут слідом за ними влі-
тають червоноармійці і ломляться в хату. Джура власно-
ручно вбиває Петленка і відчиняє двері червоноармійцям...
Це зрадницьке оповідання зробило на мене ще огидні-
ше вражіння, ніж „Можу”.
Живучи в Бойках, Головко закохався в молоду, гарну
з себе виховательку дитячого будинку. Щоб без всяких пе-
репон зійтися з нею, він вирішив злочинним способом по-
збавитись дружини й дитини... В ясний літній день виїхав
з ними в напрямку до Полтави, висів на станції Головачі і
разом з родиною п'шов у лісок... Дружина прилягла спочи-
нути на траві. Головко- прикрив їй обличчя хусточкою, ви-
йняв револьвер і вистрелив їй у гоїлову. Потім він взяв на
руки дитину і поніс топити її в найближче 'Озерце. Але при-
бігли навколишні селяни і врятували дитину. Головка ареш-
тували, але він прикинувся божевільним і попав в психіят-
ричнуїлікарню. Як божевільного, суд його виправдав. Після
цього Головко переїхав до Харкова, вступив у спілку пись-
менників і продоівжував писати Головні твори його1: по-
вість „Бур’ян” і роман „Мати”. В цих творах він в угоду
большевикам паплюжить українське селянство й українську
інтелігенцію. Але в ньому незалежно' від його волі залиша-
43

єтьоя стихійний націоналізм, іщо й відзначає большезицька
критика.
Я зупинився на деяких 'подробицях життя й літератур-
ної праці Головка тому, що вбачаю в ньому типові риси
українця-зрадника, яких не мало було тоді серед україн-
ської інтелігенції.
Микола Хвильовий як письменник і людина
Подібний до Головка деякими рисами своєї вдачі і жит-
тєвим шляхом є другий український письменник Микола
Хвильовий. Мушу зупинитися на його особі й письменниць-
кій творчости тому, шо деякі українські письменники і кри-
тики зробили з Хвильового- не тільки видатного письмен-
ника не тільки великого українського патріота, а й цент-
ральну фігуру українського ренесансу 20-го століття і на-
віть духового провідника українського народу на майбутнє.
Почну з аналізи найхарактерніших його творів, але пе-
ред цим декілька слів про той час, коли з’явилися ці твори.
Це був час, коли лютий мороз з півночі почав нищити квіти
нашого ренесансу Темні, підступні сили жорстоко винищу-
вали найкращих і найактивніших наших діячів Скільки тоді
загинуло наших видатних людей, скільки було замордовано
української золотої молоді, що могла б згодом виставити
з-помнж себе багато' талановитих діячів і в галузі мистец-
тва та науки, і в галузі політики та громадської роботи! Ни-
щили наших людей, душили наш національний рух ЧК-істи
різних національностей: росіяни, лотиші, жиди, китайці, а-
ле багато було між ними й української підлоти. Що це були
за люди, які мотиви їхньої злочинної роботи? Між ними бу-
ло не мало професійних злочинців, що завдяки революції
вийшли на волю, були націонаїіьіно несвідомі робітники й
селячи, були й інтелігенти. Дехто з них раніш боровся в ря-
дах української армії, а потім вірною службою в каральних
большевицькиїх загонах загладжував свої „провини”, дехто
діяв з мотивів карієризму. дехто, будучи позбавленим на-
ціональної свідомосте, повірив большевицькій пропаганді.
Але хто б не блти ці люди, вони зробили для україн-
ського народу значно більше шкоди, ніж ЧК-істи інших на-
ціональностей. Вони краще, ніж останні, знали місцеві умо-
44

ви життя на Україні, легше могли впливати на нашу молодь
і розкладати її. Тому не дивне, що саме ці зрадники викли-
кали найбільше обурення і ненависть серед національно сві-
домої української інтелігенції.
В таких умовах з’явилось оповідання Хвильового ,,Я
(Романтика)” Згадую надзвичайний вибух обурення, ще
його викликало це оповідання у діячів задушеного україн-
ської о ренесансу... Пам’ятаю, як талановитий професор ук-
раїнської літератури Щ., обурений 'цим жахливим оповідан-
ням, знаючи, на яку небезпеку він наражується, виступив
перед студентами з найгострішою критикою проти Хвильо-
вого. Чи мав підставу цей смілий виступ «професора-патріо-
та? Таку підставу він мав. Оповідання написано таланови-
то. Це дійсно мистецький твір. Його гістеричний стиль ціл-
ком відповідає пстеричному змістові. Через цю гармонію
змісту й форми через повне злиття їх, оповідання справляє
на читача сильне враження. До глибини розкрита душа
,.героя” оповідання. Але яка ж темна ця душа! Яким огид-
ним садизмом тхне від кожного її подиху. Садизмом і ху-
ліганством. Особливо характеристична з цього погляду
сцена допиту, яка фотографічно відбиває те, що діялося
в ЧК.
Фактично це не допит, а знущання над жертвами те-
рору, бо чек:ста не цікавить дійсна провина жертви. Доля
людини вже вирішена, як тільки вона стала перед очі ката,
якому дає велику насолоду сама свідомість необмеженої
влади над беззахисними жертвами та їхня кров.
Поставивши нещасним заарештованим чоловікові
і жінці два-три запитання, „герой” скаженіє, по-хчлігансь-
кому „криє їх матом” і що сили б’є чоботом мужчину,
який наїзколюшках благає пощади,, а на благання нещасної
жінки: „Слухайте, я мати трьох дітей” несамовито кри-
чить: .,Розстрілять!” Після цього він підходить до столу,
одним духом випиває склянку вина й гукає: „Далі!”
„Я входив у ролю”, — пише Хвильовий. - „Туман
стояв перед очима, і я був в тім стані, який можна, квалі-
фікувати, як надзвичайну екстазу’... Я гадаю, що в такім
стані фанатики йшли на священну війну”.
Треба відзначити, що Хвильовий тут дуже помиляєть-
ся. Фанатики, що йшли і йдуть на священну війну, мають
45

зовсім інші переживання Вони віч-на-віч зустрічаються з
озброєним ворогом, а не вбивають з насолодою беззахис-
них людей. Але кульмінаційної точки цей чекістський са-
дизм досягає тоді, коли „герой” убиває свою рідну матір.
, Тоді я, — пише Хвильовий, — охоплений пожаром
якоїсь неможливої радости (підкреслено мною), закинув
руку на шию своєї матері і притиснув до своїх грудей. По-
тім підвів мавзер і натиснув спуск на скроні”.
У художній літературі трудно знайти таке вірне й
яскраве зображення садизму, цієї жахливої радости від
вбивства людини
В ім’я чого все це робиться? За словами автора, в ім’я
якоїсь „загірної комуни”. Але в самому оповіданні ця ко-
мі; на виступає, як якась далека, туманна абстракція, поз-
бавлена будьякого чітко визначеного змісту. Психологіч-
но неприпустимо, щоб такі невизначені абстракти могли
стати мотивом до вбивства рідної матері. Головну ролю
відігравали тут інші мотиви. „Герой” оповідання з якоїсь
причини (в оповіданні вони не вказані) вступає до кому-
ністичної партії і з наказу її стає чекістом. І тут у нього
„главковерха чорного трибуналу”, прокидається звірячий
інстинкт, він, -— як пише Хвильовий, віддається на волю
хижої стихії”. Вбивство й тортури стають основним змі-
стом його життя.
Він уже не знає, скільки на його сумлінню жертв: чи
шість сотень, чи шість тисяч, чи шість мільйонів. Як аль-
коголік не може жити без горілки, так він не може жити
без пролиття людської крови. Але тут, серед його жертв,
опинилась рідна мати. Завагався кат, але вагання помітив
ще більший кат, доктор Тагабат, і почав злісно кепкувати
з „героя”. Заговорена комуністична „честь”.
Погрозивши Тагабатоіві „штабом Духоніна” і назвав-
ши матір сволоччю (дивіться, мовляв, який я „салдат ре-
волюції”), він направляє її, разом з іншими черницями, на
розстріл. Так без прикрас виглядає психологія героя опо-
відання, як психологія більшости ЧК-стів.
Нарешті, маю зазначити, що в цьому жахливому опо-
віданні, крім мови немає нічого українського, немає навіть
ні згадки про Україну й українців. А головне те, що воно
46

чуже Україні з /погляду психологічно,то. Хуліганство і „ма- -
тюки” — риси зовсім не українські. А тим більше справж-
ній український письменник не наважився б написати опо-
відання, в якому убивство матері підносилося б на рівень
геройства. Це цілком суперечить самому духові і тради-
ціям українського народу, що в своїй пісні створив своє-
рідний культ матері. Але ці традиції навіть ворожі для
Хвильового. Він з „великою відвагою” і( а по нашому з ци-
нізмом) кидає своє оповідання в о'бличчя переможеним
і стероризованим українцям, іщо чекали часу, коли вони
попадуть у лапи „солдат революції”, що мріють про „за-
гірну комуну” і з такою насолодою катують український
нарід. Тому то з таким великим обуренням вони й зустріли
це оповідання.
Скінчилась „романтика жовтня”, в якій таку діяльну
участь брали командири большевицьких ватаг, Скрипник,
Юрій Коцюбинський, Щорс і „салдат революції” Хвильо-
вий. Почалось „сО'Ціялістичне” будівництво. Червона Мос-
ква все міцніше й міцніше затискала горло України. Поси-
лювався терор. Кожен день приходили вістки про нові й
нові жертви ГПУ. Занепадала шкільна освіта. На посади
директорів, деканів і викладачів високих шкіл большевики
частіше й частіше призначували напівосвічених людей. А
там почалась і страшна колективізація і „п’ятирічка за чо-
тири роки”. До соціялістичного будівництва були притя-
гнені в буквальному розумінні цього слова й „інженери
людських душ”, — українські письменники. Копиленки,
Кириленки, Микитенки, Кулики, Первомайські, Смоличі,
Головки, лізучи зі шкіри, виконували „соціалістичне за-
мовлення”. В той час, коли з голоду мерли мільйони укра-
їнських селян, вони славословили совєтську владу і „гені-
ального вождя народів” Сталіна, підносили на, щит „удар-
ників” і ганьбили „ куркулів”.
І серед цього лакейського галасу підлабузників з’яв-
ляються памфлети Хвильового. В них уже чітко виступає
розчарування в большевицькій Москві. Хвильовий крити-
кує большевицьку верхівку, що відійшла від гасел кому-
нізму й стала міщанською. Він кидає клич: „Геть від задрі-
панки Москви — обличчям до психологічної Европи” Це
свідчить про мужність письменника, а також про те> що
47

він став на український ґрунт. Щоправда, ця мужність да-
лека від того високого героїзму, який виявляла українська
молодь і навіть старші люди в початку революції ® часи
Визвольних Змагань. Хвильовий неодноразово кається іу
„своїх провинах" перед комуністичною партією, але все ж
таки для. того’ жахливого часу і найменшу критику боль-
шевизму треба трактувати, як мужність... Хвильовий 'пере-
живав тяжку трагедію, що сталася внаслідок розриву між
мріями „про. загірну комуну”, — в яік|у він з молодечим
запалом повірив і в ім’я якої розстрілював борців за волю
України, — із брудною большевицько-московською дій-
сністю Постріл з револьвера обірвав цю трагедію разом
з життям Хвильового. Цей постріл, як і памфлети пись-
менника, згладжують в українському суспільстві ненависть
проти чекіста, автора .,Я ('Романтика)”, як такий же по-
стріл Скрипника згладжує іпючуття обурення проти остан-
нього, як людини, що в початку революції громила укра-
їнський визвольний рух, а потім побачила, до якого жаху
допровадив большевизм Україну.
Як Хвильовий, так і Скрипник, мусіли б відійти в істо-
рію, як трагічні постаті, шо при своїх здібностях не зуміли
знайти вірного шляху життя і за це самі обірвали його>.
Але сталося щось несподіване. На еміграції певна група
людей не тільки 'хоче зробити з Хвильового національного
героя, що за Україну пожертвував своє життя, а й духо-
вого провідника, .що вказав нові шляхи розвитку (українсь-
кого' народу на майбутнє. І цю думку „хвильовисти” упер-
то намагаються через пресу й усні виступи прищепити
українському суспільству і в першу чергу українській мо-
лоді.
Чи є для цього підстави?
Щоб (відповісти на це питання, треба схарактеризува-
ти Хвильового, як людину, а також його погляди в галузі
політики, національного питання, етики і т. д. Знову ж та-
ки почнемо з йото творів.
Щоб уникнути закидів у суб'єктивізмі, дамо слово
,,героїні” „Вальдшнепів” Аглаї. Вона так характеризує Ка-
рамазова (Хвильового):
цЦе саме та людині, що, вискочивши з сіреньких гїм-
48

назіяльних штанців, одра зу ж ускочила в епоху війни та
революції. Отже поперше, Карамазов недоучка! Далі: він
опозиціонер!... Карамазови не можуть бути не опозиціоне-
рами, бо події вени прийняли крізь призму своєї роман-
тичної уяви про світ. Вони не можуть заспокоїтись, бо ЇМ
на роду написано тривожити громадську думку... Отже,
маємо безперечно здібного .недоучку з романтичним окла-
дом натури. Значить, маємо те, що прийнято називати щи-
рою натурою, і що можна підкупити щирістю і використа-
ти на всі 100%. Карамазова захопила соціальна революція
своїм розмахом, своїми соціальними ідеалами, що Їх вона
поставила на своєму прапорі. В ім'я цих ідеалів він іщо.в
на смерть і пішов би, висловлюючись його стилем, ще на
тисячу мертей. Але як мусів себе почувати Дмитрій Кара-
мазов, коли він, попавши ,в так зване „соціалістичне ото-
чення”, побачив, що з розмаху нічого не вийшло і що йо-
го комуністична 'партія потихесенько перетворюється на
звичайного собі „собіратєля землі рускої”, і спускається,
так би мовити, на тормозах до інтересів хитренького мі-
щанина-середнячка. Це вже занадто... Слозом, Дмитрій
Карамазов і Дмітрії Карамазови прийшли до жахливої
для них думки: немає виходу. З своєю партією рвати не
можна, бо це, мовляв, зрада не тільки партії, але й тим
соціальним ідеалам, що за них вони так романтично йшли
на смерть, це буде, нарешті, зрада самим собі. Але й не
рвати також не можна. Словом,, вони зупинились на яко-
мусь ідіотському роздоріжжі і от Карамазови почали
філософствувати і шукати виходу з зачарованого кола...
Коротко кажучи, ці недоучки остаточно заплутались і та-
ким чином прийшли до душевної кризи. Ці Карамазови за-
були, що вони Карамазеніки, що їм бракує доброго пасти-
ря. Вони (часто розумні й талановиті) нездібні бути офор-
МИТЄЛЯМи й творцями нових ідеологій, бо їм бракує ши-
рокої індивідуальної ініціативи і навіть відповідних термі-
нів, щоб утворити програму свого нового світогляду. Ці
загальн, діогени, .що їх використовують Маркси та Енгель-
си, але це не Маркси й Енгельси. Карамазов, завдяки ро-
мантичному складові своєї натури, і завдяки, мабуть, ре-
49

волюїції, хоче таки розв’язувати проблеми універсального
значення, але він їх розв’язує в хаосі своєї ідеологічної
кризи, в хаосі своїх недоношених іуяв іень про картини сві-
ту, і тому послідовно мусить прийти до розбитого кори-
та...
...Не ївсі Карамазови прийдуть до жовтого дому. Дмит-
рій випадково найшов собі оддушину в другорядній, на
йото погляд, ідеї відродження йото молодої нації і ця від-
душина може спасти його, йому тільки потрібний добрий
пастир, і такого пастиря він вже відчуває у мені”.
 В іншому місці роману Аглая називає Карамазова не-
щасною людиною. Нещастя його полягає не тільки в тому,
ЩО' в ньому сполучуються суперечності .між комунізмом,
а і в тому, що він має хаотичну натуру. Він типовий гісте-
рик. Полан визначив гістеричний характер, як такий, що
в основі його лежить асоціація за контрастами. Хвильо-
вий, що був обдарований великою психологічною спосте-
режливістю, змальовує моменти, коли в Карамазова раптом
блідне обличчя, обвисають щелепи, тремтять губи, і через
якусь хвилину він знову повертається до звичайного стану.
Іноді .він навіть доходить до маячення.
„Справа от у чому, — каже він дружині Ганні. — Іно
ді біжиш — і зупиняєшся. Зупиняєшся ,і стоїш. Навкруги
так прекрасно — озеро, небо, димок синьої далини, а „.він”
стоїть і вилупив на тебе баньки... Я говорю про наше чор-
не іпіяніїно... про те, що в Харкові. Це не піяніно, а якась
жахлива примара. Заплющиш очі і лежиш. І от, раптом
щось штовхне тебе, і ти дивишся, як із піяніна лізе на тебе
якась волохата істота. Підлізе — і сяде проти тебе. Я дов-
го мовчу і довго запевняю себе, що нічого нема. Тоді во-
лохата істота лізе на ліжко. Саме тоді, Ганнусько, я кри-
чу, щоб ти запалила електрику. А ти ніколи не встигнеш
запалити, бо волохата істота страшенно, метка і хутко хо-'
вається в піяніні. А ти, Ганнусько, спросоння страшенно
мамуловата.
— І ти серйозно віриш, що ця істота живе в піяніні?
—- спитав то зариш Вовчик.
— їй - Богу не знаю! — Якось жалібно всміхаючись,
50

сказав Карамазов. — Як комуніст, я їй не вірю, а як меш-
канець такої то кімнати в місті Харкові, я не можу не віри-
ти, бо майже кожного дня мені приходигься тривожити
дружину”.
Гістеризм Карамазова зв’язаний з різко визначеним
еротизмом, 'що має скрайньо хворобливі форми. Ввесь
зміст роману „Вальдшнепи” є хвороблива еротика, шал
статевої фізіології, в який час-від-часу вплітаються роз-
мови на політичні й світоглядові теми, що не мають аж
ніякого зв’язку з сюжетом твору.
В еротиці Карамазов прагне до найгосіріших пере-
живань. Звідси яскраво виявлений садизм, як поєднання
гострої еротики з такою ж жорстокістю. Це фактично є
атавізм, бо таке явище спостерігається в нижчих тварин,
зокрема в павуків (самиця павука після статевого акту
намагається -пожерти самця). Побачивши рожеве тіло
Аглаї, Карамазов хоче кусати його. Це садистичне бажан-
ня він і реалізує, залишившись на одинці з Аглаєю.
„Дмитрій майже несподівано для себе почав обереж-
но -гладити Аглаїне коліно і можливо тому, що вона ніяк
не реагувала на -це, він за кілька хвилин схопив в обійми
її ноги й, тихо скрикнувши, впився в її м’яке тіло”.
Тому Карамазов й ненавидить свою дріужину Ганну,
типову українку, витриману, спокійну, розумну й тактов-
ну, зі свідомістю своєї гідности, а до- того ще й гарну дру-
жину, що, знаючи хворобливий стан свого чоловіка, все ж
таки любить його- й чуло ставиться до нього. Характери-
стично, що одна з причин ненависти Карамазова до дру-
жини є те, що вона не може вбити людини Зате сам Кара-
мазов з насолодою вбиває людей і дуже охоче згадує про
це... Ненавидячи без розумних підстав дружину, Карамазов
всією істотою тягнеться до „флобері'вської да ми” Аглаї,
від якої чекає гострої, незвичної насолоди.
Карамазов ввесь час розмовляє про сильну -волю й
характер. Але сам він безвольна людина, бо там, де нема
суцільносте не може бути й сильної волі, а. тим більше
сильного1 характеру. Але й у цьому прагненні до сили й
могутн-ости значне місце посідає еротизм у своїй атавістич-
ній формі.
„І згадуючи її (Аглаїну) .вчорашню розмову про бе-
51

зумство хоробрих, йому до болю захотілось бути таким
же безумним. Йому захотілось схопити її в обійми і закри-
чати побідним криком дикого переможця”.
Такий же непослідовний, гістеричний характер має й
націоналізм Карамазова. Він, як зазначує Аглая, розчару-
вався у московському комунізмі. Переживаючи кризу, він
„випадково найшов собі оддушину в другорядній, на його
погляд, ідеї відродження його молодої нації”. Отже, на-
ціоналізм Карамазова — Хвильового — це тільки випад-
кова оддушина. Чудний це націоналізм і за своїм змістом.
Основна риса справжнього націоналізму --це глибока
пошана до своєї нації, до її кращих традицій, до її най-
видатніших діячів. Нічого цього у Хвильового немає.
Особливо це видно з його ставлення до Шевченка. Через
свою малу освіту він не міг зрозуміти всієї глибини твор-
чости Шевченка та його ролі в розвитку національної укра-
їнської культури, а через свою гістеричність глибоко зне-
навидів його.
„.-.за. те я його ненавиджу. - надмірно запалюючись,
казав він злим голосом, - що саме Шевченко кастрував
чашу інтелігенцію. Хіба це не він /виховав цього тупоголо-
вого раба просвітянина, тої йому ім’я легіон? Хіба це не
Шевченко, цей, можливо, не поганий поет і на подив ма-
'окультурна й безвольна людина, — хіба це не він навчав
писати вірші, сантиментальничати. „по-Катеринячи”, бун-
тувати „по-гайдамачому” безглуздно та безцільно' диви-
тись на світ і будівництво його крізь призму підсолодже-
ного страшними фразами паоіїзму? Хіба це ье він. цей крі-
пак, навчив нас лаяти пана, як то кажуть, за очі й пити з
ним горілку та холуйствуьати перед ним, коли той фамілі-
чрно потріпає нас по плечу й скаже: ,,а ти, Матюшо, все
таки талант". Саме цей іконописний батько. „Тарас” і за-
тримав культурний розвиток нашої нації і не дав їй своє-
часно оформитись у державну одиницю”. З таким нахаб-
ством і цинізмом недоучка Карамазов — Хвильовий вили-
ває помиї на Шевченка і брутально оббріхує того, хто
дійсно на довгі роки показав шляхи українського націо-
нального визволення. Отже, не дивно, що цей „націона-
ліст” і в той же час фанатик комунізму, захоплюється
„флоберовсьїкою дамою” московкою Аглаєю, що теж в
52

іде. відродження української нації найшла для себе відду-
шину, хоч з таким же успіхом, за її словами, могла знайти
і в кіргі-зському націоналізмі.
Як доказ українського націоналізму Хвильового, при-
клонники його вказують на його гасло: „Геть від Москви,
обличчям до Евроіпи!” Це гасло зовсім не нове: українські
ПОЛІТИЧНІ ДІЯЧ’ оголосили його більше, ЯК ДВ’СТІ років то-
му, а Шевченко обгрунтував його й показав, як треба від-
ходити від Москви: засвоювати здобутки західньої куль-
тури. А головне те, що вся письменницька й політична ді-
яльність Хвильового є запереченням цього гасла „Геть
від Москви!”, а головна героїня „Вальдшнепів”, що вті-
лює погляди автора, є московка Аглая; головний герой
має ім’я Дмитрій Карамазов, запозичене в Достоєвсько-
го; в самому стилі писань Хвильового також помітний
вплив Достоевського; мова його засмічена москалізмами
і то такими,, що він сам міг їх помітити, але не визнав, як
видно, за потрібне змінити: їх на українські вирази- А що
до „европейськости” Хвильового, то що за европейськість
може бути в. людини, яка закінчила лише 6 кляс гімназії,
не вчила ні клясичних мов, ні історії Европи. Отже, гасло
Хвиль твого це порожня й брехлива фраза.
В основі такої характеристики Хвильового лежать
його власні твори, що в> своїй більшості мають багато
авто біографічних елементів. Але деякі українські журна-
лісти, що хотять зробити з Хвильового духовного провід-
ника України на майбутнє, заперечують таку характерис-
тику його і намагаються виставити Хвильового, як бездо-
ганного' українського патріота і б езко ми ром і сов ого бор-
ця проти большевизму. В такому аспекті вони трактують
і його твори. Напр., вони твердять, що оповідання „Я” —
(Романтика)” написане Хвильовим з метою показати весь
жах большевизму і большевицької ЧК- Відповідно до цьо-
го вони намагаються довести:, ,що Хвильовий не працював
в ЧК .і не боровся проти українського визвольного руху.
Тому нам доведеться навести деякі факти із життя
Хвильового, що стверджують дану нами характеристику
його. Ці факти ми одержали від п. Ш„ що був дуже близь-
ким, до Хвильового1 за його юнацьких років і жив у сусід-
ньому з ним селі.
53

Справжнє прізвище Миколи Хвильового — Фітільов.
Батько його Григорій Фітільов,, шо походив з 'бідних дво-
рян, залишив дружину й 4 дітей і жив окремо- Мати Хви-
льового, сільська вчителька, справляла вражіння дуже
доброї, але забитої людини,. Вчителювала вона в с. Дем’я-
нівці, Рублівської волости на Харківщині.
Сам Хвильовий був дуже здібним, але нервовим хлоп-
цем, зі збудженим темпераментом і розвиненою фантазі-
єю. Учився він в Ахтирській (а не Богодухівській, як де-
хто твердить) гімназії, дійшов до шостої кляси і був звід-
ти виключений. Після цього Хвильовий з великим захоп-
ленням .працює <в Рубл.вд'і в „Просвіті”. Як член драматич-
ного гуртка., він бере жваву участь у виставах. Гурток ста-
вив виключно українські п’єси, як „Дай серцю волю”, „Не-
вільник”, „Доки сонне зійде, роса очі виїсть” та інші.
При цьому іМикола Хвильовий виявив видатні сценіч-
ні здібності він грав з успіхом перші ролі (напр. ролю Ми-
кити в „Дай серцю волю”), добре співав і грав на гітарі.
Особливо він захоплювався ліричними українськими піс-
нями. Але разом з тим він виявляв велику непосидючість.
З Рублівки він переходить до Богодухова і там продов-
жує попередню діяльність.
В 1916 році його покликано до армії. Деякий час зі
своєю частиною він був у Чугуєві і звідти часто писав
листи до родичів і знайомих. В них .він описував жахливе
салдатське життя: бруд і паразити в казармах, брутальне
'поводження ,,начальства” і т. ін На цей же час припадає
й початок його' літературної творчости. Першим його
твором були „Подорожні нотатки”- В ниїх він відбиває свої
переживання підчас подорожі по т. з. Гетьманських лісах.
У цих переживаннях переважають песимістично - ліричні
настрої, хоч Хвильовий у той час дуже любиїв жарти. В
тому ж таки 1916 р. Хвильовим був на фронті. В 1917 р-,
коли фронт почав залитися, він повернувся на батьківщи-
ну і брав жваву участь у революційному рухові. В 1918 р.,
коли на Україні існувала гетьманська влада, дядько Хви-
льового дідич Смаковський був старостою в Богодухові.
Сам Хвильовий працював тоді їв одній з боходухівських
канцелярій і був у великих неладах з дядьком. Щоб доса-
дити йому, він навмисно носив червоні штани, підкреслю-
54

ючи .цим свою революційність. В 1919 р. Хвильовий брав
участь в українському протибольшевицьком^ русі. Особ-
ливо вславились тоді повстанці —- партизани з ве тиково
села на Харківщині Мурахви. Більшість (чоловіків з цього
села .пішли в партизани й уперте та завзято бились з
большевицькими займаннями Пан Ш. припускає, що в ря-
дах цих по всі аніців боровся і Хвильовий. Але в. скорому
часі він перейшов на бік большевиків. На цьому кінча-
ються інформації про Хвильового, що ,я одержав їх від
пана III. Оповідання Хвильового „Я — романтика” дають
підставу твердити, що Хвильовий працював, у ЧК. Такі ж
відомості я мав від українських письменників, буваючи
в будинку „Слово”. Крім того, на еміграції є люди, які бу-
ли на допиті у Хвильового, як слідчого ЧК.
В 1924 році Хвильовий написав оіпові дання „Я — ро-
мантика”, яке набуло йому славу талановитого письмен-
ника, і з цього часу він розгортає свою письменницьку
працю, як письменник — комуніст. Про його дальшу пра-
цю, розчарування в московському большевизмі і трагічну
смерть ми згадували раніш.
Отже, зіставляючи наведені вище відомості про' Хви-
льного зі змістом його творів, ми приходимо- до виснов-
ку, що більшість з иих. особливо „Я - романтика” і „Вальд-
шнепи” мають автобіографічний характер. Слідчий чекіст
з оповідання „Я” і Дмитрій Карамазов із „Вальдшнепів”
це сам Хвильовий, може з деякими посиленнями й під-
кресленими рисами характеру-
Це — талановитий, емоційно збуджений недоучка,
що „.вискочив із сірих гімназіальних штанів” і „вскочив у
революцію”, захопившись її романтикою, або інакше
створивши цю романтику їв своїй занадто збудженій
уяві.
Це захоплення у Хвильового, як і героя оповідання
„Я”, доходило до екстази, до фанатизму, що виключав
спокійну аналізу большевицької дійсности. В такому стані
Хвильовий дійсно був готовий іти на всякі жертви, навіть
на вбивство рідної матері. Але в ім’я чого? В ім'я боль-
шевизму й жахливої совєтської влади, що принесла на Ук-
раїну море крони, нечуване насильство і нищення націо-
нальної культури.
55

Дехто з хви'іьовистів намагається довести, що ,,Я”
не має в собі жодних автобіографічних моменті®, що це
сатира на большевицьку систему з її терором, а не ґльо-
рифікація „героїв’’ ЧК. Вони заявляють, що деякі чи-
тачі просто не зрозуміли Хвильового'. Трудно повірити
у щирість хвильовистів, іколи вони так пишуть або гово-
рять- Стиль оповідання Хвильового зовсім не сатиричний,
а гістерико - патетичний. Крім того оповідання своїм змі-
стом співпадає з біографічними відомостями про- Хвильо-
вого; воно якраз відбиває той період в його житті, коли
він був гарячим адептом большевизму і беззастережно
ніриїв У революцію. Спідставляючи зміст „Вальдшнепів”
зі змістом оповідання „Я”> ми бачимо в ник дещо спільне,
а саме згадування Дмитрія іКарамазова ('без всякого са-
моосуду) про велику кількість забитих ним людей. На-
решті, коли з’явилось оповзання „Я”, ніхто не зрозумів
його як сатиру; навпаки, всі побачили в ньому повну від-
даність автора большевицькій системі з її жахливим те-
роре м. Так зрозумів її і видатний літературознавець проф.
В. Щепот’єв-
Хвильовисти твердять, що Хвильовий був дуже попу-
лярний серед української інтелігенції і що його самогуб-
ство глибоко сколихнуло українське суспільство, особ-
ливо молодь. Не будемо, заперечувати, популярности Хви-
льового серед харківської молоді, особливо студентської.
Але в інших містах України особливого захоплення Хви-
льовим не помічалося. Я стояв дуже близько, до студію-
ючої молоді, навіть деякий час жив у студентському .гур-
тожитку, і дуже рідко із уст студентів чув навіть згадку
про Хвильового. Самогубство Хвильового- викликало де-
які рефлексії серед суспільства, але значно більше врази-
ло його самогубство Сік)рипника. Тим, більше не може бути
мови про. ,хвильоіви.зм” як ідеологічну течію, що охопи-
ла собою більш - менш широкі кола українського -суспіль-
ства- (В тридцятих роках дійсно був серед студіюючої
молоді протибольш-евицький рух, але викликаний він не
Хвильовим і його- творчістю, а голодом 1932 - 1933 р. і
жахливим большевицьким терором. Частина антибольше-
вицької молоді, в першу чергу молоді Харкова, виставила
на своєму прапорі ім’я Хвильового, але цього- не можна
56

сказати про більшість молоді. Тому „хвильоівизм”, як
течія українського комунізму, є еміграційний утвір. Але
коли на Україні «є було, ,,хвильовизму”, то зате серед
інтелігенції був поширений тип людей, психологічно близь-
кий до Хвильового. Найближче до Хвильового з психоло-
гічного погляду стояли люди, ЩО' повірили в гасла жовт-
невої революції, стали большевиками, а разом з тим зрад-
никами; а іноді й катами українського народу. Яскравим
прикладом людей цього типу може бути добре відомий
мені український письменник Д- Б. Доля його така ж
трагічна, як і доля Хвильового; між ними є багато спіль-
ного і в психічних властивостях. Д. Б. мав живий темпе-
рамент- розвинену фантазію й авантурницькі нахили. Вчив-
ся він в духовній семінарії і ще на шкільній лаіві захопив-
ся революційними ідеями.
Не маю точних відомостей, чи закінчив він школу чи
ні. Знаю тільки, що після виходу з семінарії він вступив у
партію ес-ерів і за участь у революційному рухові був за-
сланий на Сибір- На засланні він поповнював свою освіту,
зокрема природознавство, що> в семінарії було'поставле-
но порівняно слабо. Революція принесла Б. свободу, і він
повернувся на Україну. Тут він взяв активну участь у виз-
вольному русі, звернув на себе увагу своїми зд’бностями
і революційним запалом і був посланий в Дан;ю, як пред-
ставник У.Н Р. Після розгрому української армії і опану-
вання большевиками України Б- деякий час залишався в
Данії. Але Захід скоро розчарував його своїм розміреним,
спокійним життям, що здавалося йому занадто’ міщансь-
ким. іБ.-ка потягло на батьківщину, йому здавалось, що
большевики, захопивши в свої руки владу, створять на
Україні справедливий соціалістичний лад і що під боль-
шевицькою владою буде вільно розвиватись українська
національна культура. Цю віру підтримувала, між іншим,
большевицька деклярація про права народів С.С-С.Р. на
незалежність включно ДО' відокремлення. Прибувши на
Україну, Б. оселився в Кам’янці Подільському і якийсь
час працював у сільсько-господарському інституті. Але
він скоро відчув, що йому не довіряють, за ним стежать.
На багатьох прикладах він бачив, що таке недовірство ча-
сто кінчається арештом аб навіть розстрілом. Шоб мати
57

спокій, треба було 'продемонструвати свою відданість
большевицькій владі і комуністичній партії- Тоді якраз
кінчається .боротьба проти українських партизанів, і Б.
пропонував органам ЧК свою участь в боротьбі з ними.
Так почалась Каїнова робота. Б. сам потім розповідав, як
він верхи на коні ганяв за партизанами і нищив їх. У своїх
розповідях він виставляв себе, як безмежно1 хороброго
борця з ворогами большевицької влади. Не всьому в цих
розповідях можна вірити, бо- Б- властиві були нахили до
хвастощів, але залишається безсумнівним, що участь у
кривавій боротьбі з українськими партизанами він брав.
Але цього мало. Щоб ще більше засвідчити свою вірність
большевизмові, Б. пише сценарій для фільму на тему про
боротьбу з повстанцями, включаючи в нього багато ав-
тобіографічних елементів. Фільм деякий час ішов по укра-
їнських кінотеатрах, але років через 2 був заборонений.
В ньому підозріле око большевицької цензури побачило
щось націоналістичне. Це схвилювало Б. Треба було якось
більше переконливо1 демонструвати свою вірність больше-
визімові Б. пише оповідання й повісті, в яких до небес ви-
хваляє совієтську владу і комуністичну партію, вихваляє
борців за большевиїзм і, на чому світ стоїть, картає воро-
гів його. Як герої в його оповіданнях виступають не тільки
червоноарміїйці й чекісти, а навіть діти, що виявляють чу-
деса хоробросте й спритносте. Його твори, без огляду на
їх зміст, свідчили про наявність письменницького таланту.
Доводиться пожаліти, що Б. так ганебно використав свої
здібності. Будучи членом спілки українських письменників,
Б. часто на зборах виступав проти своїх колег, вишукуючи
в їх творах всякі збочення від „генеральної лінії” комуні-
стичної партії- Об’єктом його нападів були навіть такі
письменники, як Микитенко і Кириленко, що із шкіри
лізли, щоб довести свою відданість большевицькій владі.
Коли в початку тридцятих років письменники, як „інжене-
ри людських душ” одержали наказ їхати на фабрики, й за-
води вивчати виробництво й прославляти в своїх тво-
рах „ударників” та картати „зриївщ.иків”, Б. один із пер-
ших поїхав виконувати „соціалістичне замовлення”. Така
поведінка Б. .викликала велике недовірство й ворожнечу
до нього з боку письменників. Майже всі -вони були раба-
58

ми комуністичної партії, але рідко хто з них дійшов. до та-
ких меж .підлабузництва, як Б. Але цим Б- врятував на
якийсь час своє життя. В початку 30-х років, коли йшла
жорстока розправа з українськими комуністами і письмен-
никами, коли були заарештовані або покінчили самогуб-
ством такі діячі, як Скрипник, Гринько, Шумський, Хви-
льовий та інші, — Б. сцілів. А проте це було лише тимча-
сове відтяженнія. Над головою Б. вічно висів меч безпо-
щадного^ кривавого і підозрілого ГПУ, і це він гостро
відчував- Заспокоєння він шукав у горілці, але й вона не
давала .йому спекото. Аж ось в кінці 1936 року виходить
„'Сталінська конституція”, „найдемократичініша” консти-
туція на цілому світі. Б. повірив їй і відчув себе так, ніби
знову на світ народився. Закінчився вічний страх перед
ГПУ, можна тепер вільно жити й працювати. В стані тако-
го захоплення Б виступав на зборах письменників з про-
мовою про сталінську конституцію. Після пеанів на честь
її, обхоплений екстазото, він вигукнув: „Коли б помилив-
ся тепер навіть геніяльний Сталін, то ми мали б право вка-
зати йому на його помилки”. Ця фраза вирішила долю
Б. З якихось мірку вань його зразу не заарештували, але
почали пильно за ним стежити, можливо, для того, щоб
він кудись не зник- іБ. опинився в становищі зацькованого
звіра В’н переїздить з міста до міста і нарешті вирішує
звернутися до засобу, що рятував, його раніш. З метою
найбільш переконливо довести свою повну відданість со-
вєтській владі і комуністи іній партії, він пише великий
донос на багатьох українських письменників, обвинувачу-
ючи їх в зраді большевизму, в протикоміуїні стичних настро-
ях і т. інше. Але тепер це вже не помогло. В 1938 соці Б.
арешті',івали, і після цього він зник- Можна бути (певним,
що його ліквідували. Так ганебно прожила коло двадцяти
років під совєтським режимом і закінчила своє життя лю-
дина, що повірила большевикам і піш ла до них на службу.
Але така ж доля багатьох українських зрадників, що піш-
ли на службу до большевиків і нищили або помагали ни-
щити своїх братів — українців.
Наведемо ще один приклад „науковця”, що має всі
знаки покоління „третього Харкова”. Це — Миоон Логвин.
Він походить з Кобиліяк, повітового міста на Полтавщині.
59

Батьки його — дрібнії міщани- Учився він у вищій (почат-
ковій школі. Після закінчення її вступ цв на службу до по-
вітової земської управи. Тут івін виявиг .велику улесли-
вість, угодниіцтво перед „начальством”. На його обличчі
завше грала така солодка, така улеслива усмішка, що, зда-
валось, він тільки й чекав наказу начальства, щоб зразу ж
кинутись -виконувати його, який би це наказ не був. Цим
він нагадував .пса, що вертиться коло господаря, зазирає
йому у вічі, махає хвостом і чекає, щоб господар, кину®
йо-му .кістку, або якусь річ, іщоб зразу ж принести її. Він
завше намагався бути на очах у начальства, щоб звернути
на себе його увагу. Коли голова земської управи .виходив
з приміщення, Логвин забігав йому наперед, щоб відчи-
нити двері- Познайомився я з Логвиїном літом 1918 р. в-
Полтаві на курсах передпідготовки вчителів. Майже на
кожній перерві між лекціями він підходив до мене з солод-
кою усмішкою на обіиччі й заводив розмову на педаго-
гічні теми, підкреслюючи цим свою зацікавленність мої-
ми лекціями. Як я довідався потім, він, здається, того ж
року вступив до (Київського народнього (університету.
Але, коли на Україні розгорнулася збройна боротьба, Ло-
гвин вступив до & країнської Армії. Підчас відступу остан-
ньої він повернувся на Кобеляччину і перейшов до боль-
шеїзиків. Літом 1922 року я знову .зустрівся з Логвином в
селі Білянках на Полтавщині, в приміщенні волосного ви-
конкому. Керівник (відділу освіти білецької ВОЛОСТ'И відре-
коменд, вав мені його, як політрука білецьких педагогіч-
них курсів, якими .я керував в той час- На обличчі Логвина
грала добре знайома мені улеслива собача усмішка, а в
тоні голосу і в виразі очей відчувалось щось нове. Логвин
усвідомлював, що він тепер сам став „начальством” і хо-
тів, щоб це відчув і я. Улесливо (усміхаючись, він, як справ-
жній „начальник”, ставив мені, як підлеглому, запитання
про стан навчання й виховання на курсах і настирливо ви-
магав точних відповідей. Зокрема він запитував мене, чи
є на курсах комсомол, чи викладається діалектичний мате-
ріалізм і т. інше. Коли я відповів йому, що комсомолу на
курсах нема і діямат не викладається, він з докором за-
значив, іцо це є річ неприпустима. На другий день, прий-
шовши на педкурси, я застав Логвина в лекторській кім-
60

нат, де він з виглядом авторитетного вченого наставляв
викладачі® педкурсів іу марксівській мудрості- Але зразу
видно'було, що йоговласн. знання марксизму не виходять
за межі „Азбуки комунізму” Бухаріна, та й цю івін засвоїв
дуже поверхово, бо1 йому бракувало загальної освіти. А
проте він з захопленням неофіта аїросвіїщав своїх слухачів.
Я спитав Логвина, де він вчився, на що він відповів, що
вчився ,в Київському університеті. Коли я знову запитав
його, в якому саме, він відповів: „В якому ж? Звичайно, в
державному”.
Особливо широку комуністичну агітацію повів Лог-
вин серед студентів педкурсів. Засоби йото агітації були
вкрай демагогічні. Стаючи їв позу великого вченого —
марксиста, .який пізнав всю істину, івін зводив нанівець
„буржуазну науку” та її представників, називаючи їх ре-
акціонерами, що дотримуються й досі засуджених істо-
рією забобонів. До таких забобонів, як він твердив, на-
лежить (визнання ідей істини, добра й краси. Він .не тіль-
ки висміював їх у своїх лекціях, а навіть давав студентам
для писаних викладів теми, в яких вони мусіли розбити
ці „забобони" й довести їх буржуазну природу-
„Буржуазній” науці Лоїгвин протиставляв марксизм,
науку пролетарську, найвище досягнення людської куль-
тури. За його твердженнями виходило, що марксизм вза-
галі і зокрема діалектична метода — це й є якийсь магіч-
ний ключ,що відмикає двері .від всяких таємниць приро-
ди і життя людини. Пізнай марксизм, і ти пізнаєш все.
Будучи справді неуком, Логвин не церемонився з об'єк-
тивною істиною, яка для нього1 взагалі не  снувала. На-
приклад, він зовсім не знав; історії ймлософ ї, але з нахаб-
ством і самовпевністю критикував Канта, Геґеля та ін-
ших, (Приписуючи їм те, ЧОГО' вони ніколи не думали ,й не
писали. На зауваження, що його твердження суперечать
об’єктивній ІСТИНІ, він відповідав, що єсть дві істини,
буржуазна й пролетарська, і що- він стоїть за пролетарсь-
ку істину.
Серед студентів, що майже виключно складалися з
селянських дітей, Логвин розпалював „класову бороть-
бу”, себто дику ворожнечу на тій підставі, що у батьків
одного, студента є конова, пара волів і коняка, а в бать-
61

ків другого студента тільки корова і коняка, а вол(в немає.
Але ще небезпечнішим був моральний розклад на
основі статевих відносин. Висміюючи традиційну христи-
янську мораль, 'він ширив серед 'Студентів модну тоді
„теорію склянки води”. Цю „теорію”, легенько й повер-
хово., чисто в утилітарному аспекті засудив Ленін, але до
Лоїгвина тоді ще це, як видно, не дійшло. Суть цієї „те-
орії” .полягала в тому, що статеві відношення вона роз-
глядала .виключно як фізіологічний пре цес, подібний до
задоволення спраги. Коли людина відчуває спрагу, вона
випиває склянку води; коли в неї діє статевий інстинкт,
вона задовольняє його, вступаючи в стосунки з особою
іншої статі. Оце і все. Ніякої містики, нічого духовного,
ніякої моралі- Стримувати себе — це нічим не оправдана
дурниця.
Але Лоігівин не тільки проповідував теорію „склянки
води”, але реалізував її і на практиці, вибираючи, як
жертв, здорових і красивих студенток. На жаль, роз-
кладницька роїбота Логвина мала успіх серед студентів.
На педадогічних курсах учились хлопці і дівчата. До по-
яви Логвина в ролі політрука відношення мііж ними були
настільки 'Стримані й чисті, що це дивувало навіть селян,
що спочатку ставились негативно до коедукаційного нав-
чання. Але за рік „діяльности” Логвина все змінилось.
Серед студент а поширилась розпуста, що мала отвертий
цинічний характер- Коли настало літо., студенти масами
йшли купатись до- річки, що тече коло Білик. Які тут тво-
рились оргії, трудно описати. Голі, без всякого прикрит-
тя. студенти й студені ки кидались у воду, бризкались, об-
німались, кричали, верещали, пищали. 'Студентки сідали
верхи на студентів і з вереском підганяли. їх ногами. Від
всього нього селяни приходили в жах і скаржились у ви-
конкомі. Чутки про те, що діялось на Білицьких педкур-
сах, дійшли і до Полтавського відділу освіти. Там, як
видно-, зрозуміли, що большевизація школи зайшла вже
задалеко, й тому закрили Зілицькі курси, а більшість сту-
дентів і частину викладачів перевели до Полтави*
Перевели до Полтави й Логвина, але вже не на посаду
викладача педкурсів, а на посаду керівника катедри діа-
лектичного матеріалізму в Полтавський інститут сільсько-
62

господарського будівництва. Спритний Логвин швидко
придбав собі славу 'великого знавця марксизму і став
найавторитетнішою людиною в Полтаві в питаннях марк-
систсько. філософі Та це й не дивно, бо в той час ви-
кладачами діалектичного матеріалізму були ще більші
невігласи ніж Логвин, тому його скоро вибрали як члена
секції наукових робітників. Великим впливом користався
він і в Полтавському міському парт ійному комітеті, і у
(виконкомі. Всі ці впливи Логвин використовував, між ін-
шим, на те, щоб (якнайбільше шкодити чесним людям.
Він втручався їв справи всіх полтавських високих шкіл,
вишукуючи там ^контрреволюціонерів” і знаходячи їх
переважно серед старих наукових робітників. Як видно,
собача служба в Кобил яцько-му земстві, зниження і улесли-
вість перед начальством вимагали компенсації, і Логвин зна-
ходив її у можливості познущатися над людьми того типу,
перед якими він так по-рабському лебезив. Між іншим, од-
нією з жертв Логвина мало не став ректор сільсько - госпо-
дарського інституту Рекалоі якому тоді вже було більше
сімдесяти років. Логвина мабуть заїло- те, що полтавська
суспільність і в тому числі партійні орган зації урочисто
відзначили ювілей педагогічної й наукової діяльности Ре-
кала, а виконком, як подарунок ювілятові, надав йому пра-
во до смерти безкоштовно користуватися приміщенням, іу
якому він жив. Логвин вирішив знищити старого І З ЦІЄЮ
метою зробив на нього найпаскудніший донос. Лише енер-
гійне заступництво впливових партійці® врятувало життя
старому вченому.
У По ггаві Логвин жи,в приблизно років 3-4. Потім йо-
го, як видатного знавця марксизму, було переведено до
Харкова на посаду ученого секретаря інституту мархсизму-
ленінізму. Але років через 2 блискуча карієра Логвина о-
бірвалася. В Харкові знайшлися люди, що позаздрили Лог-
винові і зробили на нього донос. В наслідок цього Логвина
не тільки виключили із інституту марксизму-ленінізму, а і
з партії. Маю відомості, що він якийсь час працював на не-
значній посаді на Вороніжчині, а потім безслідно щез. Про
нього дійсно можна сказати: „пропав як собака в ярмар-
ку”.
Логвин це гапова фігура „покоління третього Хар-
63

нова”, себто покоління зрадників і катів українського на-
роді}1. Зокрема - це типовий представник „учених марксис-
тів” цього жахливого періоду, мало освічених- але дуже
нахабних. Але з морального погляду це, можливо, один
із гірших представників. Від всієї його істоти, а особливо
від його собачої усмішки, так і дихало чимось слизьким і
огидним. Єдиними мотивами в його поведінці були жад-
ність до матеріальних благ і жорстоке честолюбство. Коли
він був у Біликах, то разом з бандитами, членами виконкоі-
му, розкуркулював, а іноді й убивав заможніших селян, а
потім грабував їх майно. Будучи ,в Полтаві, він своїми до-
носами загубив немало чеоних українських інтелігентів.
Тому, коли ми можемо ще жаліти таких людей, як
письменник Б., що, силою обставин буїв загнаний у пастку,
коли ми можемо зм’ягшити свій присуд на адресу Ц., цього
МОЛОДОГО' і здібного вченого, що через відсутність стій-
косте пішов на ганебну службу до большевиків, то, най-
меншого співчуття не може викликати доля Логвина. цього
зрадника й лицеміра з природи.
Всі названі вище особи, ставши .в ряди комуністичної
партії, переставали бути українськими патріотами. Цього
вимагала сама програма ВКП(б), побудована на засадах
інтернаціоналізму. Тому такі люди, як Затонський, Люб-
ченко та їм подібні, були байдужі до проблеми розвитку
самостійної української культури і без вагання нищили
українських діячів. Можливо, що- винятком з цього був
Скрипник, .який щиро дбав про розвиток української мови,
науки й письменства. Із менш відомих комуністичних дія-
чів, що, будучи комуністами, все ж таки зберегли любов
до своєї батьківщини та її народу, можу назвати Лісо-
вика. Він був у червоній армії, але в боротьбі проти ук-
раїнських повстанців участи не брав, бо в двадцятому
році, коли розгорнулася ця боротьба, він уже був на по-
саді керівника полтавського відділу освіти Тут він вия-
вив себе справжнім українцем. Про це свідчила навіть
зовнішність Лісовика. В.ін одягався в синю чіумарку, но-
сив вишивані сорочки і смушеву шапку. Це не було під-
роблюванням під простонародній смак, а зовнішнім ви-
явом українських симпатій Лісовика. Він своїм зовніш-
нім виглядом ніби хотів показати, що, будучи керівни-
64

ком відділу освіти в комуністичній державі, він ставить
як своє завдання розвиток української національної шко-
ли й культури. Тому російські школи на Полтавщині в
часи керівництва Лісовика не мали в його особі підтрим-
ку а тим 'більше якихось привілеїв, як це було в подаль-
ші роки. Крім того, за часи йото керівництва жоден в
полтавських педагогів не терпів від нього будьяких у-
гисків за український патріотизм. Навпаки, він нерідко
допомагав тим, на кого впало підозріння з боку боль-
шевицької влади і навіть з боку ЧК, що свідчило про йо-
го мужність. У Полтаві Лісовик був не довго. Десь восе-
ни 1921 р. він був переведений їв Артем’ївськ на посаду
голови виконкому. Тут він якийсь час користувався ве-
ликим впливом, але в початку 30-их років був заарешто-
ваний .і, як це звичайно буває їв СССР, безслідно щез. Але
ще раз підкреслюємо, що Лісовик був рідким винятком.
Виключна більшість тих, що пішли до- большевиків, пові-
ривши в гасла жовтневої революції, робили Україні ба-
гато шкоди, а іноді навіть були її катами.
Але не менш шкідливими були й ті, що цілком від-
дали себе большевикам ізза карієри, або з метою заслу-
жи ги прощення за попередню антибольшеївицьку діяль-
ність Ці люди загубили всяку людську гідність і готові
були робити все, щоб заслужити ласку свого жорстокого
пана — комуністичної партії. Як ті пси, вони кидалися на
кожного, на кого тикнув пальцем цей пан.
Особливо ганебно виявили себе ці люди після відо-
мої промови Сталіна на 8-і-м з’їзді комсомолу. Промова
б-ула виголошена з приводу Шахтинського процесу. В
ній „геніяльпиїй вождь” і „батько народів” кинув у маси
два лозунги: „дайош свого совєтського фахівця із про-
летаріяту!*’ і „критика знизу”. Ця промова започатку-
вала собою одно з найганебніших явищ страшного боль-
шевицького режиму, яке зветься „критикою й самокрити-
кою”. Сутність його полягає в тому, що всі громадяни со-
вєтського союзу мусять стежити один за одним, і на випа-
док чогось непевного в праці на виробництві, чи в громад-
ській діяльності, в невиконанні або в недосконалому вико-
нанні дирооничих плинів або, навіть у приваї ній .розмові, —
мусять негайно ДОНОСИТИ про це ВІДПОВІДНИМ професійним
65

органі заїці ялі. комуністичним клітинам або навіть органам
ГПУ
Звичайно в таких випадках професійне начальство або
партійне керівництво призначає загальні збори працівни-
ків фабрики, заводу чи школи. На зборах звичайно .висту-
пають активісти, що помітили якісь дійсні чи вигадані про-
махи 'Своїх колег і „криють” їх на чОїМ^ .світ стоїть. У цих
виступах дозволяються, а іноді навіть схвалюються всякі
перебільшення або навіть очевидна брехня. Форма висту-
пів часто буває брутальна. Промовці називають своїх колег
по праці „ворогами народу”, „буржуазними прихвостня-
ми”, „зрадниками комуністичної батьківщини”, „запродан-
цями” і т. д. Лексикон лайок тут необмежений. І чим „хльо-
ще криє” промовець свою часто невинну жертву, тим біль-
ше схвалює його партійне й професійне начальство, вбача-
ючи в цьому віия-в великої і пильної відданости комуністич-
ній партії і совєтській 'владі. Особливо гострими бувають
виступи, коли жертви намічалися згори. А це звичайно
буває при всякого роду кампаніях, що їх започатковує
центральне партійне керівництво. Такі кампанії були, на-
приклад. зв’язані з різними судовими процесами, як на-
приклад. процес СВУ, зі зміною „генеральної лінії” пар-
тії та ін. Все це називалося критикою. Але останнє неод-
мінно поєднувалося з „самокритикою”. Як правило, жер-
тви „критики" не мусіли виправдовуватися, особливо, ко-
ли ініціятива її йшла згори. Це означало б, що обвинува-
чений заперечує непомильність комуністичної партії. Раз
партія сказала, що людина винна, значить, вона д.:йсно
винна. їй залишається лише визнати свою навіть вигадану
провину і покаятися в ній. Але під час таких ,,критик і са-
мокритик” часто бували випадки, що люди -не тільки ка-
ялися у провинах, що їм приписували різні активісти,
а навіть у своїх виступах посилювали ці провини, обіця-
ючи при цьому ніколи їх не повторювати і бути у всьому
вірними комуністичній партії та її вождеві Сталінові.
У всіх цих ганебних комедіях, що відбувались і від-
буваються на всіх фабриках і заводах, у всіх школах і
ссвєтських державних установах, в .союзах письменників
і науковців, і часто кінчалися арештом нівчому не повин-
них людей, найактивнішу участь брали ті, кого на еміїґра-
66

ції стали тепер називати „третім Харковом
Піп ж корисного могли дати ці люди українському
народові ?
Хвильовисти на еміграції уперто твердять, що саме
ці люди утворили український ренесанс 20-го століття,
що вони показали вірні шляхи культурного й політич-
ного розвитку України на майбутнє. Ми рішуче запере-
чуємо це твердження. Як це було зазначено в початку
нашої праці, справжній (український ренесанс, що був
продовженням прямої лінії розвитку, що починалась від
княжих часів, ішла через козацькі часи, а далі через Ско-
вороду, Котляревського, Шевченка, Франка, Лесю Україн-
ку й Олеся, мав буйний розвиток в період 'від 1917 року
приблизно до. 1923-1924 р., себто до того часу, коли боль-
шевики перебороли визвольні змагання українського наб-
роду і закували його в тяжкі кайдани. У цій насильниць-
кій, нечувано жорстокій роботі дуже активну участь брали
якраз представники т. зв. „.покоління третього Харкова”,
яке ми .вище схарактеризували.
Але було б помилкою думати, що. всі без винятку Н'ИСЬ-
менники-комуністи, крім шкоди, нічого позитивного не
принесли Україні. І так між українськими письменниками
була людина, що числилась членом комуністичної партії і
все ж таки залишила .після себе високоівмрггісніі твори як за
своїм змістом, так і за формою. Таким був Микола Куліш.
Одна із перших його п’єс „97” пройнята большевицькими
тенденціями і ідеалізує „комнезами”, які в дійсності ві-
діпрали дуже сумну й шкідливу робо гу в історії українсь-
кого села в перші роки большевицької революції. Але
Куліш увесь час залишався українським патріотом. Віл
швидко. зрозумів хиби советської влади і відбив це у своїй
творчості. З цього, погляду на найбільшу увагу заслуговує
його п’єса „Народній Малахій”. Герой п’єси, міщанин і
дрібний урядовець, захоплюється ідеєю шукання комуніс-
тичної правди, залишає родину, ходить із міста в місто, із
однієї (урядової установи до другої, нарешті попадає в дім
божевільних і ніде правди не знаходить. Автор ніби хотів
висміяти де революційне українське міщанство з його по-
бутом, віруваннями., мовою, і з цією метою вивів ряд пер-
сонажів, як приятель Малахія його кум, стара жінка, що
67

мріє про мандрівку до Єрусалиму. Але у вдумливого гля-
дача чи читача п’єси, можливо навіть всупереч намірам ав-
тора, створюється зовсім інше вражіння. Найсимпатичніше
враження справляє дочка Малахія, повна ніжної й самовід-
даної любови до батька. Щоб знайти його, вона теж пус-
кається їв мандрівку і кінець-кінцем, будучи обдуреною, по-
падає в дім розпусти. Але і тут вона не забуває свого бать-
ка. Таким альтруїстом, самовідданим другом виявляється
й кум Малахія. Він теж залишає свою родину й господар-
ство і йде шукати свого друга, хоч і знає, скільки непри-
ємностей і турбот чекає його в цих шуканнях. Симпатичне
вражіння на глядача справляє навіть бабуся, що мріє про
подорож до Єрусалиму. Автор ніби хотів виставити її, як
карикатурне втілення темряви: й забобонів дореволюційно-
го українського селянства. Але, коли глибше вдуматися в
цей образ, в ньому можна побачити щиру людяність і твер-
ду релігійну віру. Всі ці персонажі стоять незрівняно вище
самого Малахія, скрайнього еґоцентрика, що ізза своєї без-
ґрунтовної мрії забув найближчих до нього людей.
Любов’ю до України, свідомістю національної гідносте
пройнята п’єса Куліша „Мина Мазайло”. В особі головного
героя комедії він гостро висміює українських перевертнів,
що цураються свого рідного, втому числі й мови, і по-маїв-»
пячому намагаються копіювати москалів. Характерним для
творчосте Куліша є те, шо в п’єсах його зовсім нема ні бру-
тальносте, ні порнографізму, ні садизму, якими переповне-
ні твори Хвильового. Високо стоять п’єси Куліша і з чисто
мистецького погляду. Вони е ідзначаються оригінальністю
композиції, справжньою драматичністю, яскраіво окресле-
ними характерами дієвих осіб, живою мовою. Тому можна
з певністю сказати, що Куліш збагатив українську літерату-
ру й український театр івисоковартісними творами, що дов-
гі роки будуть зберігатися ,в скарбниці української культу-
ри разом з творами Шевченка, Карпенка Карого, Лесі Укра-
їнки та інших видатних наших письменників.
68

висновки
Вище ми розглянули дві концепції українського рене-
сансу. Одна з них зв’язує рої лвиток української культури
після занепаду її під .московським пануванням, з кращими
традиціями минулого. Тому початок ренесансу вона вбачає
в національно-культурному русі, -що почався 1905 р., коли
захиталася царська влада, а розквіт відродження — в пе-
ріоді від лютневої революції 1917 р., коли царська влада
впала остаточно, до 1924 р., коли большевики, після роз-
грому українських визвольник змагань, взяли в свої руки
культурне життя України і почали насильно переробляти
його на свій лад. Друга коніцепція, навпаки, стоїть на тому,
що, національно.-’культурнс відродження України приніс
большеївицький жовтень; що період українського рене-
сансу починається саме з 1924 р. і кінчається 1933 р., себто
самогубством Скрипника і Хвильового, коли Москва ос-
таточно зрадила гасла „жовтня”. Чільною фігурою рене-
сансу прибічники другої концепції визнають Хвильово-,
го.
Численними фактами із економічного, політичного й
й культурно-освітнього життя України до 1917 р. ми довели
поверховість і необґрунтованість запозичених у больше-
виїків тверджень, ЩО' Україна до жовтневої революції була
країною скрайнього примітивізму, без всяких внутрішніх
тенденцій до руху вперед.
На фактах ми довели й те, ЩО' після лютневої револю-
ції 1917 р. на Україні розгортається потужний рух в галузі
кооперації, освіти, видавництва, письменства. Цей рух бу-
дувався на кращих традиціях українського народу, щіо ве-
дуть свій початок ще з княжої доби, розвиваються і збага-
чуються власним досвідом українського народу і органіч-
ним засвоєнням кращого досвіду інших народів аж до ос-
таннього часу. Ми довели також, що большевицька систе-
ма в силу свого скрайнього тоталітаризму заперечує свобо-
ду окремої людини і окремих націй. А без свободи не може
бути жодної творчости. Тому по мірі зростання больше-
.вицького тиску на культурне життя України, воно швидко
занепадає. З особливою чіткістю це видно на большевиїць-
ких експериментах у галузі освіти, в наслідок яких школи
на Україні, як це визвав й ЦК ВК'П(б), перестали, випускати
69

грамотних людей. Процес большевизації і .зв’язаної з цим
денаціоналізації і деморалізації письменства на Україні
йшов дещо повільніше. Частина письменників ще й після
1924 рсіку продовжувала писати в тому ж дусі, як і до цьо-
го часу, і залишилась вірною українським національним і-
деям аж до їх ліквідації большевиками. Частина зрадила
Україну та її традиції, стала жалюгідними підлабузниками
комуністичної партії і з того часу вмерла для українського
письменства.
Нарешті, частина письменників з тих чи інших при-
чин і міркувань ще в 1924 році або й раніш пристала до
большевиюв і з власної волі стала провідниками больше-
вцзму. Серед них чільне місце посідали Микола Хвильо-
вий і Микола Куліш. Вартість їх як письменників не од-
накова. Твори Миколи Хвильового, при всій таланови-
тості його як письменника, переповнені садизмом, порно-
графією і безглуздим опоганюванням нашого- минулого і
навіть найбільшого українського генія Шевченка, — тво-
ри Куліша позбавлені цих брутальних рис і являють со-
бою коштовний вклад в українську літературу. Отже нема
ніяких підстав називати період в історії України від 1924
року українським ренесансом. А головне те, що- майже
все позитивне в господарському, культурно - освітньому
житті України в період від 1924 до 1933 р., а також в га-
лузі письменства має за своє джерело' потужний націо-
нальний український культурний рух що розпочався
після лютневої революції 1917 р. „Жовтень” був в корені
ворожим цьому рухові і всіма засобами нищив його.
Псевдоренесанс серед української еміграції
Здавалося б, що люди, які в часі другої світі ®оі війни
вирвались із страшної совєтської в’язниці народів, мусі-
ли б бути пройняті огидою й обуренням до всього того,
що принесла на Україну большевицька революція. І разом
з тим у неї мусіла б піднестися любов до своєї батьківщи-
ни, до її традицій, що- їх так брутально опоганювали
большевики. Значна частина української інтелігенції
дійсно пішла цим шляхом. Вона шанує українські традиції
і кращих діячів нашого минулого. Вивчаючи й використо-
вуючи досвід і досягнення Заходу і не сходячи з українсь-
70

кого національного ґрунту, вона працює для дальшого
розвитку української культури і в першу чергу науки. В та-
кому ж дусі старше українське громадянство намагається
виховувати й молодь, при чому, слід це сказати, має їв цьо-
му значний успіх. Не тільки в Европі, а на всіх континентах
світу більша частина нашої молоді шанує звичаї українсь-
кого народу, з любов’ю ставиться до його пісні, визнає
історію України і з великою пошаною ставиться до її ви-
значних діячів і письменників. ї в. той же час ця молодь
здає сО'бі справу з того, що большевизм приніс на Україну
нечуваний в світі терор, знищив мільйони українців, вини-
щив велику частину її інтелігенції, науковців, письменни-
ків, кооператорів, жорстоким насильством зупинив і спо-
творив нормальний розвиток нашої культури, насадив на
наших землях ворожий і ненависний нашому народові
устрій політичний і господарський. І тому наша молодь
рішена на безкоімпоомісову боротьбу з большевизмом і
з тим, що большевики брехливо і безграмотно назива-
ють ..народньою демократією”.
Але чистина української інтелігенції на еміграції не
пішла цим шляхом. Якраз вона створила легенду про ук-
раїнський ренесанс з 1924 до 1933 р. і на чолі його постави-
ла Хвильового, як ідейного провідника України не тільки
в сучасному,а й на майбутнє. Як і для Хвильового, ідеалом
для них є „загірна комуна”.
Такі по суті комуністичні погляди цілком логічно й по-
слідовно приводили до негативного ставлення, навіть до
паплюження дожовтневої України. Особливо брутальний
характер мали антиукраїнські виступи в 1945-1947 рр. Тоді
в пресі і усних виступах завше зустрічалися на адресу ми-
нулого України такі вирази як ,,шараварщина”, „просві-
тянщина”, „хуторянщина”, „грінченківщина” та ін. Ці всі
вирази, як відомо, широко вживаються в совєтській пресі
і в совєтських школах. Але цього мало, один інтеліґент-
еміґрант, що одержав на еміграції звання професора, ви-
явив у цьому брутальному паплюженні минулого України
своєрідну винахідливість. До названих вище образливих
назв він ще додав назву „каганціщка”. Звертаю увагу чита-
чів на те, що між цими назвами зустрічаються назви ,,грін-
ченківщина” і „лросвітянщина”, як синоніми некультур-
71

насти й примітивізму. Виходить, що в устах хвильовистів
ім’я видатного українського діяча Грінченка і назва орга-
нізації, що так багато зробила для національного вихован-
ня і культурного піднесення українців, стали лайкою. О-
собливо дивною здається ця лайка в устах названого на-
уковця, що часто в прес виступає як літературний критик.
Невже йому невідомо, що Грінченко склав дуже добрий
(український словник і через це зробив цінну вкладку в ук-
раїнське мовознавство; невже йому невідомо й те, що Грін-
ченіко з своєю дружиною переклали багато творів найнові-
ших європейських письменників і сприяли поширенню їх
серед українського суспільства, а тому нема аж ніяких під-
став приписувати йому провінціяльну вузькість і приміти-
візм. Припустити такого неуцтва у науковця аж ніяк не мож-
на. Тому доводиться припустити, що згаданий науковець
або зовсім чужий українському народові, або тут відогра-
ютьролю інші й гірші причини. Свої антиукраїнські погля-
ди хвильовисти всіма засобами намагаються прищепити
українській молоді. Діється це за іпезнюю програмою. Зга-
даний вище науковець вмістив у студентському їжурналі
статтю про ,,чотири Харкови”. Перші ,,два Харкови” —
це українське суспільство до жовтнево, революції 3 див-
ною для науковця ненауковістю, не знаючи або навмисно
ігноруючи чи перекручуючи факти, автор характеризує
два перші Харкови, як період безнадійної ЕІдсталости й
примітивізму, коли українці кохались на хуторах у виш-
невих садках і нічим більше не цікавились. Але прийшла
жовтнева революція Столицею України став Харків. І ось
в нову столицю посунула українська молодь і з Харкова
зробила дійсну українську столицю, центр політичного й
культурного життя України. Почався розквіт української
культури Центральною фігурою стає Хвильовий. Але в
1932-1933 рр большевики зліквідували цей потужний рух,
створений поколінням „третього Харкова”. На зміну йо-
му прийшов „четвертий Харків”, себто молодь, що жи-
ла й виховувалася в умовах посиленого больїшевицько-
го режиму. Фактично1 це є покоління слимаків, що зам-
кнулися в межах особистих вузьких інтересів, молодь, по-
збавлена широких прагнень. Але тут виступає на сцену
чудодійна марксо-ленінська діялектиіка. За першим і ос-
72

ноївним законом її, що зветься законом єдности 'Супереч-
ностей, в кожному явищі є протилежні, або полярні влас-
тивості. Існують вони і в покоління ,,четвертого Харкове”.
Тільки слимаківств з-, вузький егоїзм перебувають у неї в
стані кінетичному, дієвому, а протилежні риси, як жертвен-
ніїсть, шляхетність, широчінь поглядів і стремлінь — пере-
бувають в стані потенціальному, прихованому. А для того,
щоб шляхетні риси перейшли в стан кінетичний, себто щоб
молодь стала жертвенною, ініціятивною — треба прище-
пити їй дух та ідеї ,третього Харкова”. Автор не з’ясовує
конкретно, в чім дей дух та ідеї „третього Харкова”, але з
того, іщо він паплюжить добольшевицьку Україну і ста-
вить на п’єдестали Хвильового, ми мусимо зробити висно-
вок, що це є дук і ідеї Хвильового. Це, по перше, „загірна
комуна”, до якої має прагнути українська молодь, а, по дру-
ге, це відмовлення від минулого України, від її традицій.
Сам автор концепції „третього Харкова” ,,прощається з
учора”, прощатись з ним він закликає й українську молодь.
В пропаганді своїх шкідливих антиукраїнських ідей
хвильовисти. —треба це визнати, —виявили велику актив-
ність і організованість. Перш за все вони захопили їв свої
руки пресу й видавництво. Навіть відома „Українська Три-
буна” перебувала під великим впливом хівильовистів. За-
ступником головного редактора в ній, що фактично давав
напрямок газеті, був завзятий і дуже спритний хвильо-
вист. Газета дуже охоче містила пеани. на честь Хвильово-
го, а в числі її співробітників, для яких дуже гостинно від-
кривалися- її шпальти, було' немало хвиль овистів. Зате во-
на зовсім не приймала статтів, спрямованих проти хвильо-
визму, і взагалі неохоче містила статті авторів-антихви-
льовистів. При чому літературний редактор робив це ду-
же хитро. Стаття ніби віддавалася на рецензію якійсь сто-
ронній особі. Проходило місяців 5-8, стаття губила свою
актуальність, і автор забирав її з редакції. Так само чіль-
ну ролю посіли хвильовисти в письменницьких органі-
заціях і захопили в свої руки видавництва. Зміст творів,
що -вони видавали, в багатьох випадках був антиукраїн-
ський, а іноді їй розкладницький.
У збірнику ,,Хорс” вміщена „Божественна лжа” Ігоря
Костецького. Це наскрізь цинічна й порнографічна річ. (Вся
73

вона пересипана такими „перлинами творчости”: „камбр-
бум — камбро — Рауль де Камбре—омбр — Льомбразо —
обри - кобри — кабрео — Ебро—цебро —цебрак - Ами-
еріс - А'мон — Ра УННРА, ндра — ндравити — Кінд-
рат — дратва — далі падає в непристойність”.
Яскраво виявленою аморальністю визначаються і пи-
сання Петрова — Бера — Домонтовича, що теж належав
до цієї гру,іпи письменників. В українському альманасі за
1946 р. він вмістив свої спогади під назвою ,,Болотяна люк-
роза”. Тут він, між іншим, згадує українських письменни-
ків і постів Олеся, Коцюбинського, М. Вороного, і дає їм
таку характеристику. (За браком .місця передаю скороче-
но. Автор).
Олесь, на „авторитетну” думку Домонтовича, —
не поет, а тільки ветеринар. Його вірші мають таке ж від-
ношення до поезії, як і ветеринарія. Коцюбинський — не-
доучка. Учився в Шаргородській бурсі, вступив до Кам’я-
не ць-П од ільської семінарії і звідти був виключений за
нездібність до науки. Микола Вороний не поет, а дивак,
що вдавав з себе поета; для цього носив широкий бриль,
довге волосся і якісь .особливе штани.
Таку характеристику дає Домонтович — Бер —-
Петров одному з найвидатніших українських поетів, од-
ному з найвидатніших прозаїків і Еіідомому нашому пое-
тові Миколі Вороному. Виходить, що до Домонтовича
Україна майже не мала справжньої літератури. А що він
сам дав для української літератури?
Широкого розголосу набув його роман з претенсій-
ною назвою „Доктор Серафікус”. Це винятково брудний
і цинічний твір. Головний герой його Комаха розв’язує
„проблему”, чи може чоловік родити дитину без жінки.
Роман переповнений цинічними сценами й розмовами і
мусить бути зачислений до найбільш розкладницьких тво-
рів.
Так здійснюється гасло „великої літератури”, що йо-
го урочисто оголосила письменницька організація, керо-
вана хвильовистами.
Хівильоівисти іі близькі до них своїми поглядами ук-
раїнські емігранти зуміли захопити в свої руки і позиції
у високих школах та наукових організаціях.
74

Успіхи хвильовистів значною мірою пояснюються тим,
що вони всякими способами підтримують один одного,
не зупиняючись перед перекручуванням фактів. Виходить
справжня кругова порука за рецептом байки „Зозуля і
півень”. З’являється якимсь твір хвильовиста або близь-
кого до хвильоівизму автора, зразу ж виступає його при-
ятель-критик і до небес славословить його, як неперевер-
шеного письменника. Так сталося, між іншим, з Домонто-
вичем. Його брудну „Болотяну люкрозу” найавторитет-
ніший між хвильовистами критик оголосив видатним, ви-
сокоталановитим твором; а другий критик у своїй великій
статті запевняв, що автор „Доктора 'Серафікуса” це все-
світнього масштабу письменник, Сервантес нового часу.
Беззастережно розхвалюючи іі підтримуючи своїх од-
нодумців, хвильовисти з такою ж беззастережністю опо-
ганюють своїх ідейних супротивників. Яких тільки лай-
ливих епітетів вживають вони на їх адресу: і фашисти, і
шовіністи, і реакціонери, і колаборанти. Коли ж незгідний
з хвильовистами автор має похилий вік, вони пишуть про
нього ,,мохом поріс” (Це цілком в дусіі большевизму, що
ввесь час прищеплював молоді непошану і навіть іпризир-
ство де старших). А одного старого заслуженого. україн-
ського науковця з європейським ім’ям один близький до
хвильовистів писака насмілився навіть назвати „викопав- .
щем”. Але найчастіше хвильовисти вживають на адресу
своїх ідейних ворогів виразів, що дискредитують остан-
ніх з погляду освіти й культури: „примітивісти”, „неуки”,
„розсадники примітивізму”. Навіть одна стаття в „Україн-
ських Вістях” мала назв)’ „Куди йдеш, примітиве?”. Дуже
пікантно звучать ці вирази в устах людей, що вчилися в
совєтськіїй школі в період приблизно від 1924 до 1935 р.,
і через погану постановку в ній навчання в своїй більшос-
ті винесли з неї дуже сумнівні знання. Який в дійсності рі-
вень знань цих людей, що інших називають примітивами,
про це свідчать їх писання, як, наприклад, статті Івана
М-ка в газеті „На чужині”, а особливо вміщена їв „Україн-
ських Вістях” стаття „Розсадники. неуцтва їй примітивіз-
му”. Автор її, ставши в позу великого вченого, повчає не-
уків, що справжня наукова філософія є марксизм. Взагалі
в науці й філософії він відрізняє дві течії: ненаукову іде-
75

ал.істичну і наукову матеріалістичну. Першу започаткував
ГІ іятои, другу Аристотель (?!). В нові в.іки представника-
ми ідеалістичної течії були Декарт, Кант та інші, пред-
ставниками течії матеріалістичної Спіноза(?1), Ляйб-
ніц (?!), Маркс, Енгельс та інші. Доводиться радіти з того,
що ця стаття самовпевненого неука залишається невідо-
мою чужинцям. А то був би справжній скандал.
Висновок зі всього написаного вище такий: хвильо-
визім є небезпечне для України й українців явище: він (під-
риває нашу національну свідомість, опаплюжіує наше мину-
ле, проповідує ідеї „загірної комуни”, морально розкладає
наше суспільство і в першу чергу нашу молодь. Із всіх на-
званих вище небезпечних рис хвильовизму, хоч це може
здаватися парадоксальним, найменш небезпечною є про-
повідь ,,загірної комуни”. Ьольшевики так ізуміли скомпро
мітувати саму ідею комунізму, що прибічників її стає все
менше й менше навіть серед робітничої кляси народів^ які
не Відчули безпосередньо на собі, ЩО' то є „совєтський
рай”. Про тих же, що ,лмали щастя” його відчути (а такою
є українська молодь або її батьки), про тих не моїже бути
й мови. Головне те, що багатьом вдумливим людям стало
ясно що комунізм в самій своїй основі є тоталітарна сис-
тема, що вона виключає свободу людини, обмежує її
творчість і робить рабським її життя. Тому навіть ті із
хвильовистів. іщо ще в 1946-1947 рр. виступали з пропо-
віддю комунізму, матеріялізму й атеїзму, тепер відходять
від своїх попередніх позицій.
Але найбільшою небезпекою хвильовизму, особливо
на еміграції, це опоганення нашого минулого, наших тра-
дицій і наших кращих діячів.. Ми згадували вже, як пап-
люжив ім’я (Шевченка сам Хвильовий, як паплюжили на-
ше минуле ЙОГО' послідовники - хвильовисти, що ^проща-
ються з учора”.
Це дуже небезпечне явище. Нація не є метелик-одно-
деніка. Здорові нації живуть тисячеліття. А коли нація по-
чинає жити тільки сьогоднішнім днем, івона, як той мете-
лик, вмирає. Недаром славетний. український педагог К
Ушинський майже сто років тому писав: „Коли народ гу-
бить свою мову, він вмирає”, себто івін губить своє облич-
чя й розкладається. Але цього мало. Як зазначає Ушин-
76

ський, народ, що вмирає й розкладається, разом з тим роз-
кладає й ті народи, серед яких цін живе. Кажучи про .мову,
Ушинський має на увазі не ЇЇ одну, а взагалі традиції на-
роду, бо мова на його думку є скарбниця народу, в якій
зберігається минуле, його світогляд, його здобутки в га-
лузі культури,
Мудр.і думки Ушинського стверджуються цілою історі-
єю України. Ще за часів польського панування значна час-
тина української шляхти зрадила свій народ, його мову й
традиції і пішла на службу до поляків. Служила вона
Польщі дійсно по-собачому. Найбільшими й найжорсто-
кішими катами українського народу були, як відомо,
Вишневецький і Потоцький, з діда-прадіда україніці. За
часів боротьби України з турками й татарами найлютіши-
ми, найненависнішими катами українських бранців були
потурнаки, себто українці, що зреклися свого народу та
його традицій і перейшли до турків, перейнявши їх віру,
мову та звичаї. В часи Руїни на Україні більше самих мос-
калів робили шкоду Україні люди типу Брюховецького, а
в початку 18го ст., коли вирішувалась доля України, як
самостійної держави, на перешкоді до здійснення планів
великого патріота гетьмана Мазепи стали всякі Кочубеї
та Галагани. Таке ж саме сталося і в часи большевицької
революції. Придушували наші визвольні змагання не хто
інший, як Скрипник, Щорс, Юрій Коцюбинський, солдат
революції Хвильовий. Коли б не ці зрадники, московські
більшовики не подолали б повстанців, і Україна була б
щасливою, дійсно квітучою державою, а не конала б у
страшній большевиїцькій в’язниці. А далі те ж саме. Це ж
українець Панас Люб ієнко в часи вигаданого хвильовис-
тами ренесансу був прокурором, коли большевики судили
відважних патріотів України, справжній мізок українсько-
го народу, членів СЗУ і разом з ними кращих представни-
ків нашої молоді, членів СУМ-у. Це їж українці Тичина й
Рильський, як вірні слуги большевизму, пишуть гімни
на честь Сталіна, а українець Хвиля, як той пес винюху-
вав, де в творах українських письменників пахне націона-
лізмом, і бігав доносити своїм панам І так робили все це
вони аж доти, поки не побачили, що залізли їв невилазний
кут. Тоді вони зрозуміли, що помилились і почали чухати
П

свої потилиці. А скінчилось все ТИМ, ЩО одним із них боль-
шевики пустили кулю в іпотилицю, а другі самі пустили її
собі в лоба.
Щоб зрозуміти психологію цього зрадництва та його
розкладницькі .виливи, слід, між іншим, зупинитися на тих
формах, яких воно набувало серед українського селянства
перед жовтневою революцією. На Прилуччині серед селян
широко -вживалась на адресу певної групи людей назва
„облежливі”. Це були волосні писарі і писарчуки, продав-
ці горілки ® „монопольках”, прикащиіки міських крам-
ниць, робітники, що побували в Одесі або на Донбасі, а
частково солдати, що повернулися додому після закін-
чення воєнної служби. Вони зустрічалися з іншою, неук-
раїнською культурою і вона здавалась їм незрівняно ви-
щою, панською, порівняно зі своєю селянською, ,,мужи-
чою”. Вони всіма силами намагалися переймати російську
мову, міську одежу, маніри і таке інше. І виходила зі всьо-
го -цього лише см шна карикатура. Розмовляли вони жах-
ливою покрученою мовою. Наприклад, про себе вони ка-
зали: „Ми люди облежливі” (перекручене російське слово
,,вєжлівий”). Носили вони городські „рубашки”, -пишні
кричучих кольорів „галстуки”, ,,-спініжаки”, а на ногах чо-
боти „бутилками”. В розмові з дівчатами вони вживали
,,купліменти”, при чому ,з особливою /вишуканістю” виги-
налися. До всього се іянського -вони ставились з великим
іпризирством. Це все для них було „сєрость”. Замість ук-
раїнських танків вони танцювали „польки та кадрелі”. Спі-
вали вони виключно московських пісень, перекручуючи
слова й мелодію. Часто були ,це -сороміцькі або хуліганські
нюні, занесені з фабрик, заводів або одеських іпритонів.
Серед , облежлигзих” багато було людей аморальних, п’я-
ниць, розпусників, було немало й злочинців; особливо' ба-
гато було (їх серед тих, що- довго жили в Одесі. Вплив їх на
селян був дуже негативний. Вони псували мову селянської
молоді, приіщіплювали декому з неї .зневагу до українських
звичаїв і т. ін.
Коли прийшли большевики, багато- ,,облежли-вих” по-
сунуло до них „на роботу”; стали головами сільських „ви-
конкомів”, головами „комнезамів”; не мало їх було і в місь-
ких большевицьких комітетах. Брали вони активну участь
78

в розкуркулюванні або грабунку селян і в боротьбі з укра-
їнськими повстанцями. І це не дивно. Людина безігринци-
пова, морально розкладена, (від’рвана від свого .народу, пі-
де до кого хочете, щоб мати якісь вигоди або задоволь-
нити свої амбіції.
І ось коли я думаю про українських емігрантів хвильо-
вистів, або тих, що своїми поглядами й настроями стоять
близько до них, а особливо про тих з них, що їх називають
,.європейцями”, вони мені мимоволі нагадують „облежли-
вих” людей нашого недавнього минулого. І справді, чи не
мають деяких спільних рис з „облежливими” людьми такі
письменники - емігранти, як Косач та Ігор Костецький? О-
бидва вони понюхали чогось європейського і тепер ім все
національне українське здається чимсь примітивним, »,м(у -
жицьким”, як кажуть, „меншвартісним”. Косач навіть не хо-
че сівоїх героїв, українських повстанців, називати такими і-
менами як Павло, Грицько, Василь та ін., а називає їх іме-
нами грецьких героїв.
А поряд з такою декоративною врочистістю в назвах
героїв своїх творів яке паскудство і бруд у самій природі
їх! Визвольні змагання українського народу, особливо під
час третьої світової війни й після закінчення її, дали цілу
плеяду справді героїчних чоловіків і жінок, хлопців і дів-
чат Скільки було героїчних упівок, що з’єднували в собі
безмежні, мужність та жертвенність з високими жіночими
чеснотами! Але для Косача все .це примітиви. І тому він ви-
водить в своєму оповіданні .,Чудесна балка”, як героїню,
жорстоку садистку проститутку, яка з насолодою без по-
треби власноручно убиває полонених і співає московські
большевицькі пісні.
Взагалі для письменників і літературних критиків типу
Копача все, що зв’язане з українськими традиціями, зокре-
ма наша, традиційна мораль, що, до речі, до большевиць-
кої революції стояла на дуже високому рівні, — все це, як
тим дореволюційним писарчукам і шевчукам, здається „сє 
ростю” і вони з призирством відвертаються від нього. Ми-
моволі згадується такий випадок. Один з наших літерату-
рознавців в розмові з другим літературознавцем, завзятим
хвильовистом, 'вжив' фразу: „Котляревський — це наш Дай-
те”. ,,Що ви, що ви?” —- замахав на нього руками хвильо-
79

вист. „Та це ж наш... варениколюб!” У цьому нап’вшстинк-
тсвнс му вибухові -— майже ївся природа хвильовистів і
близьких до них письменників і літераторів. У них все ук-
раїнське викликає відразу €аме тому, що воно є „наше”, ук-
раїнське. І тому вони намагаються на себе і на героїв своїх
творів надіти якісь, на їх думку, європейські шати. А вихо-
дить з цього лише жалюгідна карикатура. Багато карика-
турного є в творах Косача, але рекорд карикатурности по-
бив І. Костецький, про якого миі згадували раніш. Людям,
що відірвались від українського народу і паплюжать його
минуле, слід зробити лише один крок, щоб опинитися в
стані ворогів України.
Треба завжди пам'ятати мудрі слова геніального Коб-
заря:
,.І чужого научайтесь,
Свого не цурайтесь”.
Треба учитись у чужинців, засвоювати їх найкращі до-
сягнення в галузі науки, мистецтва, техніки; але засвоювати
не по-мавпячо,му, а органічно, відповідно до традиції, по-
треб і психології українського народу.
Перебуваючи на чужині, ми повинні, між іншим, учи-
тися в чужинців, особливо в німців, шанувати традиції сво-
го народу. Німці не цураються свого національного вбран-
ня, хоч воно де в чому різко відрізняється від загально-
європейського, шанують свої старовинні звичаї, в дні на-
ціональних свят організовують пишні процесії, живо від-
творюючи свою старовину, з великим пієтетом ставляться
до своїх письменників Це було б чимось нечуваним, щоб
вони як лайку вживали ім’я свого відомого письменника
подібно до того, як хвильовисти вживають ім’я Грінченка.
Коли б наша молодь пішла іншим шляхом, себто шля-
хом, на який її кличуть хвильовисти, це була б катастрофа
для неї самої, а почасти й для всієї України. Коли в минуло-
му українці, зрадивши свій нарід і його, традиції, ставали
„варшавським сміттям, гноєм Москви”, то тепер вони ста-
ли б американським, аргентинським чи канадійським сміт-
тям. Але ми твердо віримо, що цього не буде!
1951
------о------
80