М.Д.ПІСТУН
основи
СУСПІЛЬНО!
ГЕОГРАФІЇ
МІЖНАРОДНИЙ ФОНД "ВІДРОДЖЕННЯ"
ПРОГРАМА "ТРАНСФОРМАЦІЯ ГУМАНІТАРНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ"
М.Д.ПІСТУН
ОСНОВИ
ТЕОРІЇ
СУСПІЛЬНОЇ
ГЕОГРАФІЇ
ДОПУЩЕНО МІНІСТЕРСТВОМ ОСВІТИ УКРАЇНИ
ЯК НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК ДЛЯ СТУДЕНТІВ
ГЕОГРАФІЧНИХ ФАКУЛЬТЕТІВ
УНІВЕРСИТЕТІВ
КИЇВ
“ВИЩА ШКОЛА”
1996
ББК 60.55я73
П 34
УДК 301.193(07)
Редакція літератури з медицини, біології та географії
Редактор В. І. Бузун
Пістун М. Д.
П34 Основи теорії суспільної географії: Навч. посібник. — К.:
Вища шк., 1996. — 231 с.
І8ВК 5-11-004675-1.
У навчальному посібнику розглянуто основні теоретичні та методо
логічні проблеми суспільної географії: сутність і особливості теоретично-
го знання, методологічна база, об’єкт і предмет вивчення та методи
дослідження, основні відношення та процеси наукового знання і сформо
вані на їх основі теоретичні концепції; напрями розвитку української та
зарубіжної науки; елементи прогнозу, особливості регіональної політики
і завдання суспільної географії в Україні.
Для студентів географічних факультетів університетів.
п 1805010000-028
211—96
I8ВN 5-11-004675-1
ББК 60.55я73
© М. Д. Пістун, 1996
Цей навчальний посібник визнано одним з кращих
серед поданих на конкурс, організований Міністер-
ством освіти України та Міжнародним Фондом “Від-
родження ” в рамках Програми “Трансформація гу-
манітарної освіти в Україні".
Головне завдання Програми полягає в сприянні
гуманізації освіти через створення умов для розробки
та впровадження нової генерації підручників і навчаль-
них посібників, зорієнтованих на цінності вітчизня-
ної та світової культури, притаманні сучасним сус-
пільствам демократичного типу.
Міністерство освіти України та Міжнародний
Фонд “Відродження "'якийрепрезентує всесвітню ме-
режу фондів, заснованих відомим американським під-
приємцем та громадським діячем Джорджем Соро-
сом, будуть щиро вдячні за відгуки, пропозиції та
зауваження щодо цього видання під час його експери-
ментальної перевірки в навчальних аудиторіях.
ВІД АВТОРА
Традиційна економічна географія за своїм змістом
впродовж останніх десятиріч трансформувалася спочатку в еко-
номічну і соціальну, а згодом поступово і неухильно — в суспіль-
ну географію, яка вивчає територіальну і комплексно-пропор-
ційну організацію матеріально-речовинних і духовних складни-
ків людської діяльності.
Головною частиною наукового знання, базою організації на-
вчально-методичної, науково-дослідної та прикладної діяльності
є теорія. Значення теорії суспільної географії зумовлено потре-
бами регіональної політики в практичному застосуванні резуль-
татів наукових досліджень, а також внутрішньою логікою її ро-
звитку, яка передбачає необхідність географічного пізнання ролі
окремої людини і суспільства загалом. Отже, існує гостра потре-
ба в теоретико-методологічному синтезі багатої і різноманітної
за змістом інформації на підгрунті власної позиції викладача. Оп-
тимальною формою цього синтезу є навчальний посібник як за-
сіб належної теоретичної суспільно-географічної підготовки мо-
лодих фахівців в університетах, педагогічних та економічних ви-
щих навчальних закладах.
На молодших курсах географічних факультетів університетів
як загальногеографічну дисципліну викладають “Вступ до еко-
номічної і соціальної географії”, на старших курсах студенти вив-
чають поглиблений спеціальний курс “Основи теорії суспільної
географії”. В окремих університетах України проводяться семі-
нарські заняття з проблем економічної і соціальної географії, в
тому числі й теоретико-методологічних. Такий спецкурс запро-
ваджений також на географічних факультетах педагогічних уні-
верситетів та інститутів.
У Київському національному університеті студенти суспіль-
но-географічних спеціалізацій вивчають цей спецкурс на III курсі
4
денної форми навчання і на V курсі заочного відділення. Сту-
денти ПІ курсу стаціонару зобов’язані системно опанувати осно-
вами теорії суспільної географії — базою засвоєння наступної
суми знань з суспільної географії, формування власної обгрунто-
ваної теоретико-методологічної позиції на підгрунті критичного
ставлення до існуючих наукових концепцій. Головними форма-
ми засвоєння цих знань є лекції (36 год), семінарські заняття (18
год) та підготовка реферату.
Студенти V курсу заочного відділення повинні систематизу-
вати і поглибити набуті теоретичні знання, навчитись правильно
орієнтуватися в стрімкому і складному потоці інформації. Наста-
новчі лекції (18 год) і одне семінарське заняття в цьому разі є
основою для самостійної роботи студента і підготовки відповід-
ної контрольної роботи.
Методичну допомогу при грунтовному засвоєнні матеріалу
надасть ознайомлення з тематикою семінарських занять зі спи-
сками рекомендованої літератури, які також стануть в пригоді
студентам при виконанні рефератів і контрольних робіт (додатки
1І2).
Запропонований навчальний посібник є основою для пода-
льшого поглибленого вивчення і практичного застосування на-
укових відомостей з окремих тем суспільної географії.
ВСТУП
1. Сутність, особливості та чинники розвитку тео-
ретичного знання. 2. Структура теоретичного знан-
ня. 3. Теоретичний рівень наукового знання.
Особливістю сучасного життя людства є посилення ролі на-
уки і техніки як стратегічного напряму інтенсифікації виробниц-
тва, задоволення зростаючих потреб населення. Сучасна наука є
безпосередньою продуктивною силою. Нині формується новий
тип науки, що дедалі активніше звертається до людини, тісно
пов’язаний з практикою людської діяльності, соціально-етични-
ми нормами, культурою.
Науково-технічний прогрес висунув науку в ряд провідних
чинників суспільного розвитку. Це передбачає необхідність грун-
товного дослідження і знання основних особливостей її функціо-
нування і розвитку. Новим аспектом інтеграції науки в усі цари-
ни суспільного життя є пошук універсальних закономірностей
у поведінці складних систем. Саме такі складні системи вивчає
географія, зокрема суспільна географія.
Випускники географічних факультетів університетів, як про-
відних центрів навчання і виховання молоді, повинні мати влас-
не професійне, тобто суспільно-географічне, уявлення про світ,
власну науково-обгрунтовану позиціїо, сформовану на основі кри-
тичного опрацювання існуючих концепцій суспільної географії.
Потрібно не тільки озброїти випускників певним обсягом знань
на широкому теоретичному підмурку, але й прищепити кожному
майбутньому спеціалістові прагнення навчитись правильно орі-
єнтуватися в стрімкому потоці наукової і політичної інформації.
Завдання спецкурсу — на початку спеціальної підготовки (да-
ний спецкурс читається у 5-му семестрі і доповнюється семіна-
ром) студента забезпечити формування сучасного теоретико-
методологічного підгрунтя суспільно-географічного знання на
6
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географи
основі аргументовано критичного ставлення до існуючих науко-
вих розробок.
Розроблення і викладання цього спецкурсу в Київському уні-
верситеті здійснюється автором з 1973/74 навчального року.
1. Кожна з розвинених галузей наукового знання складається
з іеорії і методології, методики і техніки досліджень та практики
(реалізації наукових результатів).
Наукова теорія є головною, типовою і найскладнішою фор-
мою знань, яка відтворює сутність об’єктивної дійсності за
допомогою власних логічних конструкцій. Отже, без грунтовно
розробленої теорії неможливе проведення наукових досліджень і
одержання практичних результатів.
Засновник економіко-математичної і економіко-кібернетич-
ної школи акад. В. С. Немчинов влучно стверджував, що немає
нічого практичнішого, ніж добра теорія.
Визначення поняття теорії відбувалось історично шляхом сис-
тематизації наукових знань, створення нових логічних понять і
уявлень про дійсність, формування засобів пояснення і прогнозу-
вання цієї дійсності через пізнання загальних властивостей речей
і явищ.
Теорія — це достовірне знання, система логічних понять і уяв-
лень про загальні, сутнісні й необхідні внутрішні зв ’язки певної пред-
метної галузі знань.
Отже, теорія є адекватною, найрозвиненіїїіою і найдосконалі-
шою формою наукового відображення об’єктивної дійсності. Вона
створює логічну структуру понять, суджень, термінів і категорій,
надаючи їм характеру цілісної системи знання. Водночас вона є
засобом пояснення особливостей розвитку і перетворення дійс-
ності. Інколи термін “теорія” неправильно використовують як
відзначення будь-якої розумової діяльності або як гіпотезу, деяку
концепціїо, яка може бути й ненауковою.
Теоретичне знання суттєво відрізняється від буденного (емпі-
ричного). Особливості теоретичного знання такі:
А.	Воно завжди має загальний і необхідний характер, оскільки
містить відомості про внутрішні зв’язки явищ, які досліджуються
(структуру об’єкта вивчення).
Б. Є достовірним, тобто істинність його логічно доведена і
перевірена суспільною практикою.
В.	Завжди є системним, тобто цілісним, логічно зумовленим.
Г. Отримують його переважно за допомогою наукових методів
7
© Пі ступ М. Д. Основи теорії суспільної географії
дослідження з широким використанням абстракцій, формалізації,
ідеалізації, моделювання, насамперед логічного. При цьому ши-
роко використовують такі форми абстрактного мислення, як по-
няття, судження, логічні висновки, гіпотези, закони і закономір-
ності. Прикладом такого абстрактного ідеалізованого об’єкта може
бути географічна оболонка (сфера) Землі. Вміння будувати тео-
ретичні моделі об’єкта дослідження і логічно обгрунтовувати їх
зміст — одна з важливих передумов розвитку теорії.
Д. Повинно мати практичне значення. Практично втілюються
лише ті ідеї, які відповідають принципам доцільності, економіч-
ності, гуманності.
Основні чинники розвитку теоретичного знання такі:
А. Вагоме соціальне замовлення на використання результатів
наукових досліджень. Таким замовленням для суспільної географії
є необхідність наукового обгрунтування комплексного соціаль-
но-економічного розвитку окремих територій, складання схем і
проектів районних планувань, генеральних планів міст, обгрун-
тування галузевих і народногосподарських територіальних ком-
плексів, аналіз і впорядкування процесів урбанізації, руралізації
тощо.
Б. Внутрішня логіка розвитку науки, її теоретичний розвиток
і взаємозв’язок із суміжними науками, що зумовлює постановку і
розв’язання низки теоретико-методологічних питань, що часто
значно випереджує їх практичну реалізації©.
В. Розробка системи методів наукових досліджень, насампе-
ред загальнонаукових і спеціальних, як інструменту для отриман-
ня нового теоретичного знання.
Г. Наявність великого обсягу багатопланової емпіричної інфор-
мації, яка є експериментальним матеріалом для розробки до-
сконалих теоретичних концепцій, залежностей чи емпіричних
законів.
Д. Поява здібних (талановитих) і працездатних фахівців, що
розуміють важливість теоретико-методологічних проблем і вмі-
ють їх опрацювати;
Е.	Належна поінформованість про стан розробки теоретико-
методологічних питань у світі, тут особливо важливим є своєчас-
ний переклад з іноземних мов наукових матеріалів.
2.	Поняття структури теоретичного знання є складним і бага-
тоаспекгним: воно розкриває спосіб закономірного логічного зв’яз-
ку, сукупність істотних теоретичних відношень між її складовими
8
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
частинами, внутрішню її будову. Практично теоретичний рівень
кожної науки визначається належним рівнем розробки її понят-
тєво-термінологічного апарату (ПТА). В свою чергу, ПТА харак-
теризується будовою (структурою), яка складається з окремих
понять і суджень у вигляді певних термінів і категорій, принципів
і постулатів, що є підвалинами при виробленні окремих концеп-
цій, парадигм, законів і закономірностей. Останні можуть бути
достовірними чи гіпотетичними.
Теоретичними цеглинками є спеціальні терміни (лат. іег-
т і п и 8) — слова або словосполучення, якими називають спеці-
альні поняття науки, техніки, мистецтва чи суспільного життя,
наприклад: “геосфера”, “трудові ресурси”, “мігрант” тощо. Тер-
міни охоплюють невеликий обсяг інформації, вони виражають
конкретне розуміння окремих предметів, явищ і процесів, уза-
гальнюють їх сутнісні риси. Розроблена логічна система термінів
називається термінологією.
Е. Б. Алаєв вважає, що кожен термін повинен відповідати та-
ким вимогам: мати правильну змістовну орієнтацію, систематич-
ність, дериватність, лаконічність, унікальність, граматичну пра-
вильність і благозвучність.
Основна наукова термінологія є інтернаціональною, інакше
наукова мова була б малозрозумілою або навіть незрозумілою.
Виняток становлять нові терміни, значення яких ще точно не
встановлено, тому виникає потреба їхньої конкретизації. До речі,
згідно з Алаєвим, саме суспільно-географічна термінологія по-
требує значного впорядкування, оскільки відзначається багато-
значністю (полісемією), синонімією, неправильно орієнтуючими
і громіздкими термінами, відсутністю фіксованих значень та екві-
валентів у термінології найбільш поширених іноземних мов, “за-
брудненістю” термінологічного середовища. (Алаєв Е. Б. Еконо-
ммо)-географічна термінологія. — М.: Мисль, 1977. — С. 8—12).
Деякі фахівці з економічної географії часто використовують за-
мість суспільно-географічних термінів і категорій економічні (“еко-
номічний район”, “економічне районування” тощо). Ще Декарт
попереджував: “Встановлюйте значення слів і ви позбавите світ
від половини його помилок”. Отже, за допомогою понять і термі-
нів, що їх позначають, пізнають сутність явищ і процесів, уза-
гальнюють їхні істотні риси.
Іншим важливим елементом теорії є наукові категорії, що
формуються на основі складних понять. Наукова категорія — це
9
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
форма наукового мислення, що відображає універсальні (фунда-
ментальні) властивості, відношення і процеси об’єктивної дій-
сності. Якщо філософські категорії виконують світоглядну функ-
цію, то спеціальні (наприклад, суспільно-географічні) відобража-
ють конкретну царину природи чи суспільства. Система катего-
рій суспільної географії весь час збагачується, якнайповніше
розкриваючи сутність суспільно-географічного знання. Такими ка-
тегоріями є, наприклад, “географічний поділ та інтеграція праці”,
“суспільно-географічний комплекс”, “розміщення продуктивних
сил”, “суспільно-географічний район”, “система розселення”
тощо.
Терміни і категорії суспільної географії пов’язані з певним
рівнем її розвитку, виконують цілком визначені методологічні
функції, мають відповідну сферу застосування, постійно збагачу-
ються і конкретизуються в процесі еволюції науки. Тому історія
ідей, виражених у термінах і категоріях науки, є обов’язковим
елементом будь-якої теоретичної роботи. Аналіз наукових шкіл
засвідчує, що вони формуються не тільки на підгрунті єдності
поглядів на досліджуваний предмет, а й на основі спільності по-
няттєвого апарату.
Одне з найважливіших завдань науки полягає в постійному
вдосконаленні поняттєво-термінологічного апарату, визначенні
сутності й змісту наукових абстракцій, що дає змогу домагатися
повнішого й глибшого відображення дійсності. Така здатність до
повнішого відображення дійсності на основі наукових абстракцій
забезпечується спеціальними науковими дослідженнями апарату
понять та їх змісту.
Наука, що має добре розвинений поняттєво-термінологічний
апарат, значно ефективніше створює теоретичні концепції — сис-
теми поглядів, об’єднаних певною основною науковою ідеєю.
Прикладами цього є концепції єдності системи географічних наук,
системного підходу в географії і суспільній географії, суспільно-
географічного комплексу тощо.
Панівну на певний час концепцію називають парадигмою. Ста-
ріння парадигми не означає, що вона втрачає своє абсолютне
значення, вона залишається правильною, але вже не стимулює
відкриття нового в реальному світі. Наприклад, такою парадиг-
мою в географії є системна.
Теоретичні концепції за своїм змістом можуть бути достовір-
ними чи гіпотетичними. Гіпотеза є формою ймовірного науково-
10
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
го знання, основою якого є припущення про суть речей і явищ
або причини, що їх зумовлюють. Гіпотеза виникає тоді, коли на-
буте знання не забезпечує розуміння сутності явища, проте по-
дальше дослідження цього явища неможливе без уявлення про
цю сутність. Підтвердження висунутої гіпотези перетворює її на
вірогідну теорію або навіть закон. Ядром теоретичного знання
є науковий закон, що відображає загальні, істотні й необхідні для
цієї предметної сфери знання, об’єктивні процеси і відношення
між явищами дійсності. Науковий закон — це відображення у
свідомості людини об’єктивних відношень і процесів матеріаль-
ного світу. Проте він не може охопити всіх форм прояву явища.
Конкретне явище завжди багатше, ніж закон. Абстрагування від
окремих, випадкових властивостей і зв’язків явиш дає змогу осяг-
нути його внутрішню сутність. Людина, пізнаючи цю сутність,
поступово наближається до неї за допомогою абстракцій, понять,
законів, наукової картини світу тощо. Кожен науковий закон
повинен грунтуватися на таких основних критеріях, як необхід-
ність і універсальність, а також на їх співвідношенні.
З категорією закону тісно пов’язана категорія закономірності,
яка виражає сукупну дію багатьох спеціальних законів, тобто ві-
дображує цілу систему загальних, стійких і необхідних відношень,
кожний з яких становить окремий закон. Є міркування, що від-
мінність між поняттями закону і закономірності суто гносеоло-
гічна: на початкових щаблях пізнання відповідна залежність між
речами виступає як закономірність. Найефективнішими метода-
ми вдосконалення змісту ПТА є монографічний, хрестоматійний,
розробка попереднього (робочого) визначення та опитування ко-
рифеїв.
3.	Теоретичний рівень наукового пізнання визначається єдністю
теоретичного знання і теоретичної діяльності. А. М. Колотієвсь-
кий виокремив три рівні наукового знання географічної науки:
теоретичний, емлірико-теоретичний і емпіричний. Теоретичний
рівень включає філософію, світоглядну методологію і загальну
теорію географії та її складових частин. Сутнісною частиною на-
укового дослідження є аналіз діалектики теоретичного та інших
рівнів наукових знань, насамперед емпіричного. Постійні проти-
річчя між цими рівнями є одним з рушійних чинників розвитку
науки.
Теоретичне дослідження, на відміну від емпіричного, відтво-
рює сутність дійсності, яка вивчається за допомогою розроблен-
ії
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
ня власних логічних конструкцій. Якщо емпіричне дослідження
безпосередньо спрямоване на реальні об’єкти, дані спостережень
та експериментів, то теоретичне вивчає дійсність опосередкова-
но. Проте, хоч би якої високої стадії теоретизації досягла наука,
вона завжди потребує живого спостереження явищ дійсності, ек-
спериментального її дослідження.
Власне стадія теоретичного дослідження починається тоді, коли
побудовані логічні конструкції, які в науковому дослідженні ві-
діграють роль ідеалізованих об’єктів. Теоретична модель прямо
не зумовлена емпіризмом. Водночас виникнення теоретичної
моделі стає можливим завдяки внутрішньому розвиткові емпі-
ричної науки. Отже, теоретична модель є не реальним предме-
том, а поняттєвою конструкцією, вираженою в певній знаково-
символічній формі. Визначені шляхом розумового експерименту
співвідношення і залежності між елементами ідеалізованого об’єкта
є теоретичними законами, що утворюють вихідне ядро певної те-
оретичної дисципліни. Існування теоретичних моделей ідеалізо-
ваних об’єктів дозволяє створити теоретичну дослідницьку сис-
тему. На теоретичній стадії науки порушується безпосередній
зв’язок поняттєвого змісту науки з дослідними даними. Здатність
наукового мислення на теоретичній стадії науки розвивати апа-
рат понять, які випереджали б процес їх інтерпретації, визначає
активний, спрямовуючий характер теоретичного дослідження по-
рівняно з емпіричним.
Розгортання теорії без звернення до емпіризму, тобто лише
засобом уявного експерименту, є частковою, попередньою фазою
розвитку теоретичної науки. Воно переважає при формуванні
вихідного ядра теоретичної системи. Подальший процес розгор-
тання теоретичної системи як дослідної програми передбачає
постійне звертання до дослідних даних, асиміляцію їх і відповід-
но збагачення, конкретизацію самої теоретичної системи.
На теоретичній стадії наукового дослідження наочно про-
являється та принципова обставина, згідно з якою емпіричне
дослідження не є чимось зовнішнім щодо теоретичного мис-
лення, тобто дослідження природи самих понять. Отже, емпі-
ричне і теоретичне знання виступають як два однаково необ-
хідних і взаємозумовлених напрями діяльності наукового мис-
лення. Протиріччя між цими двома нерозривно пов’язаними
сторонами наукового мислення становлять одну з рушійних сил
його розвитку і є, власне, формою виразу внутрішнього проти-
12
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
річчя між суб’єктом та об'єктом пізнання (ідеальним та матері-
альним).
Все викладене дозволяє сформулювати загальну принципову схему
теоретичного дослідження з суспільної географії, яка включає:
вибір і обгрунтування абстрактного об’єкта суспільно-геогра-
фічного вивчення;
вивчення особливостей суспільно-географічних відношень
(зв’язків) і процесів;
визначення нових понять, їх термінів і категорій;
обгрунтування концепцій (гіпотетичних чи достовірних), а
потім відповідних законів і закономірностей;
розробку конструктивних аспектів дослідження (прогнозу,
планування, конструювання).
Лише таке глибоке розуміння теоретичного рівня суспільно-
географічного дослідження дозволить успішно розвинути всі ос-
новні напрями наукової діяльності — пізнавальний, конструк-
тивний, педагогічний та виховний.
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Розділ 1
МЕТОДОЛОГІЧНА БАЗА
СУСПІЛЬНОЇ ГЕОГРАФІЇ
1. Методологія науки: суть, рівні й принципова схе-
ма наукового дослідження. 2. Світоглядна функція
філософії і економічної теорії. 3. Методологічні прин-
ципи суспільної географії.
1. Принциповим компонентом теоретичної діяльності є ме-
тодологічна орієнтація суб’єкта дослідження, тобто точка зору
фахівця, відповідно до якої розв’язуються головні теоретичні пи-
тання науки (методологічний підхід).
За найбільш загальновизнаним тлумаченням термін “методо-
логія” означає вчення про принципи побудови, форми і способи
науково-пізнавальної діяльності. Якщо теорія узагальнює кон-
кретне наукове знання про об’єктивну дійсність, то методологія
характеризує процес отримання цього знання; тут має місце від-
ношення мети і засобів її пізнання. Результатом злиття теорії і
методології є висока наука.
Отже, в широкому філософському розумінні термін “методо-
логія” означає світогляд ученого, а у вузькому — сукупність ме-
тодів і засобів дослідження, що застосовуються в даній галузі
знань. В. С. Стьопін вважає, що методологія є способом усві-
домлення будови науки і методів її праці (Степин В. С. Методо-
логия 11 Знание — сила. — 1980. — № 10).
І.	В. Блауберг і Е. Г. Юдін, що досліджують системний підхід
як методологічний прийом сучасної науки, визначили чотири рівні
методологічного знання.
Перший (вищий) рівень — це філософська методологія, що вив-
чає загальні принципи пізнання і категоріальний устрій науки
загалом. Цей рівень є змістовною підвалиною кожного конкрет-
ного методологічного знання, оскільки на цьому рівні форму-
ються пізнавальні завдання дослідника.
Другий рівень включає загальнонаукові принципи і форми
дослідження (системний підхід, структурний аналіз і синтез,
14
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
кібернетична методологія тощо). Системний підхід не може бути
віднесений до вищого методологічного рівня пізнання, оскільки
він не пов’язаний безпосередньо ні з розробкою світоглядної про-
блематики, ні з виконанням функції критики форм і принципів
наукового пізнання (Блауберг І. В., Юдін Е. Г. Становлення і
сутність системного підходу. — М.: Наука, 1973).
Третій рівень — це конкретно наукова методологія, тобто су-
купність принципів, методів, прийомів та процедур досліджен-
ня, що застосовуються в певній спеціальній галузі знань, зокре-
ма в суспільній географії.
Четвертий рівень визначають методика і техніка досліджень.
Особливо важливим і складним теоретичним завданням є про-
стеження процесу впливу взаємозв’язків цих рівнів у суспільно-
географічному знанні.
Кожен процес наукового дослідження включає такі складни-
ки: суб’єкт, об’єкт, предмет, методи, підхід, засоби пізнання, ре-
зультати дослідження, практичне використання цих результатів.
Кожне наукове дослідження має три головні стадії: 1) дескрип-
тивну (описову) — інвентаризацію і систематизацію досліджува-
ного матеріалу (класифікацію, типізацію, районування тощо);
2) інтерпретивну — пояснення досліджуваного явища в статиці
і динаміці, його аналіз за допомогою сучасних методів та прогно-
зування; 3) конструктивну — цілепокладання (розробка опти-
мальних цілей і рекомендацій для управління, зокрема суспільно-
географічними процесами).
2.	Найважливішим науковим аргументом необхідності і жит-
тєвості суспільної географії є трактування її методологічної бази,
яку складають такі розділи філософського знання, як діалектика
і соціальна філософія, що вивчають суспільство як цілісну систе-
му; економічна теорія і регіональна економіка, а також ті наукові
принципи, що розроблені і сформульовані вітчизняними та за-
рубіжними фахівцями з суспільної географії. Філософсько-мето-
дологічна орієнтація дослідника значною мірою визначає спосіб
узагальнення емпіричного спеціального матеріалу, формулюван-
ня важливих вихідних положень, категорій, принципів, законів і
закономірностей. Поки що матеріалістична діалектика залиша-
ється аналогом і методом пояснення процесів розвитку, що від-
буваються в природі, загальних зв’язків природи, переходу від
однієї області дослідження до іншої. Отже, вона значною мірою
є змістовною підвалиною спеціалізованого методологічного знан-
ня, знаряддям теоретичного пізнання і перетворення дійсності.
15
© ГІістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
З розвитком філософії змінювався також її вплив на геогра-
фічну науку. Метафізичний матеріалізм, який виражав стихій-
ний матеріалістичний світогляд, сприяв покомпонентному вив-
ченню елементів географічної оболонки Землі. Поступовий ро-
звиток діалектично-матеріалістичної філософії з притаманним їй
системним баченням світу призвів до виокремлення географіч-
них ландшафтів, обгрунтування сутності географічної оболонки
Землі, способом існування якої є географічна форма руху ма-
терії. Перехід геологічної, біологічної і соціальної форм руху ма-
терії у географічну дозволив реально дослідити таємницю наро-
дження географічної реальності.
Три основних закони матеріалістичної діалектики, теорія ві-
дображення дійсності дозволили географам розв’язати основні
методологічні проблеми: глибше пізнати об’єкт і предмет вив-
чення, зрозуміти географічний аспект взаємодії природи, люди-
ни і суспільства на основі взаємодії законів суспільства і приро-
ди; пізнати географічні особливості відношень (зв’язків) і проце-
сів (явищ); розкрити шляхи перетворення географії у безпосе-
редню продуктивну силу суспільства, чіткіше зрозуміти практич-
не значення географії, тобто перетворити географію на одну з
фундаментальних наук сучасності.
У процесі мислення людина переходить від явища до суті,
пізнає складні властивості, зв’язки, виявляє їх типи, будує їх мо-
делі, піднімається до абстрактних суджень і понять, які дозволя-
ють зрозуміти природу глибше, правильніше, повніше.
Так, філософський принцип об’єктивності (визнання зов-
нішнього світу, існування речей поза нашою свідомістю і неза-
лежно від неї) дозволив сформулювати і обгрунтувати об’єкт вив-
чення географії на планетарному, регіональному і елементарно-
му рівнях (географічна оболонка Землі, географічні та суспільно-
географічні комплекси), визначити його відмінність від предмета
вивчення географії, зокрема, суспільної географії, показати його
матеріально-речовинний склад (будову чи структуру). Філософські
принципи монізму і детермінізму дозволили географам обгрун-
тувати цілісність об’єктів вивчення географії і суспільної геог-
рафії.
Положення матеріалістичної діалектики про первинність ру-
хомої матерії, яка може існувати тільки в просторі і часі, зумови-
ло розвиток вчення про географічну форму руху матерії і на цьому
підгрунті дало змогу пояснити предметну сутність географії, об-
грунтувати систему географічних наук і місце в ній суспільної
16
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
географії; сформулювати поняття про динамічні просторові ком-
плексно-пропорційні системи природи і суспільства. Водночас
розробка географією категорії простору збагатила філософію і
все наукове знання конкретною інформацією про просторову різ-
номанітність об’єктивної дійсності, дала можливість розробити
могутній міжпредметний метод пізнання і систематизації спеці-
альної інформації — районування, створила вчення про терито-
ріальні системи продуктивних сил. Суспільна географія є прак-
тично єдиною наукою, що має грунтовно розроблену теорію про-
сторових аспектів життя суспільства, систему методів досліджен-
ня і яка нагромадила досвід вивчення різних територіальних сис-
тем продуктивних сил і їх взаємодії. Отже, сучасні суспільно-
географічні дослідження відіграють важливу роль у зміцненні вза-
ємозв’язків суспільних, технічних і природничих наук.
Необхідність пізнання всіх процесів всесвіту в їх саморусі,
реальному існуванні зумовила розробку вчення про географіч-
ний і суспільно-географічний процеси. Аналіз всіх відношень
об’єктів дозволив розробити систему географічних і суспільно-
географічних зв’язків, згідно з якою сутність явиш і об’єктів роз-
кривається через пізнання їхніх структур.
Відображення природи (об’єктивної дійсності) в мисленні
людини повинно здійснюватись на підгрунті пізнання протиріч,
їх виникнення і розв’язання. Так, на основі пізнання дії закону
єдності і боротьби протилежностей було визначено концепції вза-
ємодії природи і суспільства, географічного середовища і сус-
пільства, ролі праці як рушійної сили цієї взаємодії, розкрито
специфіку та значення способу виробництва матеріальних благ.
Цей закон пояснює також внутрішню цілісність географічного і
суспільно-географічного комплексів, їх структуру, функціональ-
ну впорядкованість компонентів та елементів.
Положення філософії про те, що зовнішній світ, природа не-
змірно більші і могутніші, ніж сфера людської діяльності, не про-
тиставляє закони природи і закони суспільства; ці два класи зако-
нів ми можемо відокремлювати один від одного в нашій уяві, але
в дійсності вони нерозривні. Це дає підставу сподіватися на вияв-
лення єдиних географічних законів розвитку географічних об’єк-
тів або принаймні взаємодії природничо-географічних і суспіль-
но-географічних законів. Такий науковий підхід дозволив в теорії
і на практиці подолати вульгарний географізм, закласти основи
теорії раціонального природокористування, обгрунтувати геогра-
фічні аспекти взаємодії природи, людини і суспільства. Філософські
17
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
категорії одиничного, особливого і загального дали можливість
географам пояснити співвідношення і взаємозв’язок філософсь-
ких, географічних і суспільно-географічних об’єктів (підприємств,
галузей, територіальних соціально-економічних комплексів), типи
суспільно-географічних зв’язків, дослідити їх необхідність (стій-
кість) і випадковість (стохастичність, епізодичність).
Закон заперечення заперечень дає можливість простежити
висхідний розвиток теоретико-методологічної думки, визначити
діалектичну єдність диференціації та інтеграції географічного і
суспільно-географічного знання, аналізу і синтезу на різних рів-
нях досліджень, а також потребу в розвитку теоретичної і мета-
географії.
Методологічно важливим для суспільної географії є положення
про вищість практики за теоретичне пізнання, оскільки практи-
ка відображає не лише загальні закони розвитку, а й безпосеред-
ню дійсність. Це означає, що слід усемірно пов’язувати теорію з
практикою, розвивати прикладні аспекти науки — управління
розвитком регіону, районне планування, містобудівництво, ре-
сурсознавство, а також організовувати комплексні географічні ек-
спедиції.
Для суспільної географії принциповим є вчення про спосіб
виробництва матеріальних благ як єдності продуктивних сил і
виробничих відносин у процесі виробництва. Єдність слід розу-
міти як безперервно відновлюваний процес обміну речовин та
енергії між людиною і природою.
Категорія “продуктивні сили" відображає в цілому ставлення
людей до природи в процесі життєдіяльності, а категорія “вироб-
ничі відносини” — ставлення людей один до одного через фор-
ми власності і розподілу виробленого продукту, через місце
різних соціальних верств населення у виробництві та взаємовід-
носини при цьому. Результатом взаємодії продуктивних сил і
виробничих відносин є кооперація і поділ праці, а також їхні
географічні (територіальні) форми. Результатом географічного
поділу праці є створення різних територіально-господарських,
соціальних комплексів як матеріально-речовинного вираження
продуктивних сил, які, в свою чергу, являючи собою форми спіль-
ної діяльності людей, відображають існуючі виробничі відноси-
ни. До поняття економічних відносин належить також геогра-
фічне підгрунтя, на якому ці відносини розвиваються.
Якщо об’єктом виробництва є природа, то суб’єктом вироб-
ництва виступає людина. Це дає підставу вважати населення,
18
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
характер його розселення найактивнішим компонентом суспіль-
но-географічного комплексу. Процес обміну речовини між сус-
пільством і природою, тобто характер виробництва, відбувається
за суспільними і суспільно-географічними законами, які визна-
чаються опосередкованим впливом виробничих відносин. Отже,
розгляд господарських і соціальних явищ є науковим лише в тому
випадку, коли вони аналізуються в історичному плані, в процесі
розвитку, в розрізі певної суспільно-економічної формації.
Соціальна філософія обгрунтувала суспільно-географічну ці-
лісність об’єкта вивчення суспільної географії, його компонент-
ну структуру, дала можливість виявити нові напрями розвитку
цієї науки, суттєво доповнити систему суспільно-географічних
зв’язків і явищ.
Методологічна роль економічної теорії (раніше політичної
економії) у вивченні виробничої діяльності передбачає викорис-
тання основних економічних законів і системи економічних по-
казників при регіональному аналізі порівняльної ефективності
варіантів розміщення виробництва та рівнів економічного ро-
звитку територій, оцінці використання технологічних процесів,
організації конструктивного співробітництва з регіональною еко-
номікою, використанні господарського розрахунку на різних рів-
нях регіонального управління, виявленні впливу ринкових від-
носин на територіальну організацію людської діяльності.
Вчення про продуктивні сили і виробничі відносини дозво-
лило розрізнити предметну сутність економічної теорії і суспіль-
ної географії, зрозуміти тісний методологічний зв’язок між ними.
Адже економічна теорія вивчає виробничі відносини в різних
аспектах, в тому числі й територіальному, а суспільна геогра-
фія — продуктивні сили в їх матеріально-речовинному вигляді,
територіально і комплексно-пропорційно. Термін “суспільна гео-
графія” означає якнайміцніший зв’язок цієї науки з суспільними
науками і географією, яка вивчає територію. Використання за-
конів економічної теорії дозволяє оптимально враховувати еко-
номічний ефект розвитку суспільно-географічного процесу, об-
грунтовано, відповідно до суспільних потреб визначати соціаль-
не замовлення на дослідження суспільно-географічних об’єктів.
Методологічне значення політичної економії для суспільної
географії визнається багатьма провідними ученими в галузі сус-
пільної географії. Так, В. В. Покшишевський писав: “Закономір-
ності, з якими має справу економічна географія, належать до
суспільних, в основній своїй масі економічних, але вони не вхо-
19
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
дять в готовому ВИГЛЯДІ до політичної економії, а повинні бути з
неї виведені як специфічно пов’язані з просторовими аспектами
їхнього прояву, з просторово-територіальними зв’язками госпо-
дарських і соціальних явищ” (Покшишевский В. В. О самом глав-
ком в зкономической географии // Вопр. географии. — М.,
1974. - Сб. 95. - С. 39).
“...Політична економія, — відзначав Б. М. Семевський, — не
займається і не може займатися врахуванням місцевих умов, впли-
вом географічного середовища і трудових навичок населення на
конкретне розміщення виробництва, на характер господарсько-те-
риторіального комплексу, що формується, на територіальні
поєднання продуктивних сил, тим самим не може і планувати по-
дальший розвиток виробництва за даних умов, досліджувати наро-
дногосподарські проблеми і шляхи їх розв’язання, що формують
економічний район” (Семевський Б. М. Питання теорії економіч-
ної географії. — Л.: Вид-во Ленінгр. ун-ту, 1964. — С. 23—25).
Ю. Г. Саушкін стверджував, що “без знання об’єктивних за-
конів економічного розвитку, кожного окремого історичного сту-
пеня розвитку виробництва... не можна зрозуміти і закономір-
ності географії виробництва в різних країнах і районах, не мож-
на зрозуміти різні типи ставлення людей до природи, не можна
зрозуміти поділ праці між країнами і всередині них, не можна
зрозуміти процес спеціалізації господарств, формування і розвитку
економічних районів, бо всі ці закономірності, процеси, що вив-
чає економічна географія, історично обумовлені, визначаються
економічними законами того чи іншого конкретного устрою сус-
пільних відносин людей” (Саушкін Ю. Г. Вступ до економічної
географії. — М., 1970. — С. ЗО).
Базування теорії не на політекономії, — вважають А. М. Ко-
лотієвський, С. Б. Лавров, М. Т. Агафонов, — приведе до теоре-
тичного примітивізму, застарілості, відсутності професійних тео-
ретичних знань в області теорії, бідності висновків. Конструк-
тивне значення при комплексних географічних дослідженнях має
лише подальша “економізація” суспільної географії, — пишуть
вони. Отже, вплив економічної теорії на суспільну географію не
прямолінійний, а опосередкований територією, впливом терито-
ріальних поєднань природних умов і ресурсів, а також впливом
соціальних, економічних факторів, історичних особливостей. Сус-
пільна географія досліджує суспільні явища на конкретній тери-
торії, у певних природно-економічних і соціальних умовах. Вик-
ладені положення свідчать про подвійний характер змісту сус-
20
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
пільно-географічних законів і закономірностей. Отже, методоло-
гічне значення філософії та економічної теорії для суспільної гео-
графії є незаперечним.
3.	На необхідності пізнання всієї суспільно-географічної ці-
лісності об’єктів і явищ наголошували ще класики науки. Так, на
початку XX ст. академік С. Л. Рудницький, розкриваючи зміст
антропогеографічного аналізу, зазначав, що його завданням є
вивчення різних ступенів культури людства в їх географічному
поширенні, а також політичних організмів в їх відносинах із зем-
ною поверхнею. Дещо пізніше М. М. Баранський писав, що ком-
плексні географічні характеристики не повинні обмежуватися
природою і господарством, а повинні охоплювати також історію,
культуру, побут, політику. Саме він запровадив поняття “соціо-
географія” (географія соціуму, тобто суспільства). В. М. Гохман,
а пізніше М. Т. Агафонов, М. Д. Шаригін, А. 1. Чистобаєв,
Б. С. Хорєв та інші цілком логічно стали широко використовува-
ти термін “суспільна географія”.
В Інституті географії НАН України створено відділ теоретич-
них проблем суспільної географії, а в Київському національному
університеті ім. Тараса Шевченка багато років читається спец-
курс з основ теорії суспільної географії.
На основі аналізу і синтезу проведених методологічних
досліджень географів можна визначити основні принципи сус-
пільної географії.
Принцип системності (цілісності) дослідження суспільно-
географічних об’єктів на різних ієрархічних рівнях. Ці об’єкти
діалектично єдині за змістом і формою та зумовлені людською
діяльністю. їх функціонування обумовлене відповідною структу-
рою — системою суспільно-географічних зв’язків між компонен-
тами, яка охоплює всі внутріїнні і зовніїпні процеси, а також їх
взаємозв’язки, пояснює ці процеси і зв’язки, забезпечує можли-
вість прогнозування, планування, конструювання і управління
цими процесами.
Для реалізації цього принципу потрібні сукупність загально-
наукових і спеціальних методів дослідження та розроблений апа-
рат їх практичного використання.
Принцип територіальності (регіоналізму) передбачає раціональ-
ну територіальну впорядкованість усіх компонентів суспільно-
географічних об’єктів (комплексів), які формують суспільно-ге-
ографічний простір. В цьому просторі здійснюється щоденна жит-
тєдіяльність людини, формуються і розвиваються різні суспіль-
21
© Пістуи М. Д. Основи теорії суспільної географії
но-географічні комплекси (від елементарних до районних і за-
гальнонаціональних). Ефективним методом організації цих ком-
плексів є метод суспільно-географічного районування (галузево-
го, міжгалузевого та інтегрального). Практичне застосування цього
методу є невід’ємною складовою оптимізації територіальної ор-
ганізації суспільства, конструктивним інструментом об’єктивно-
го виявлення районів різного ієрархічного рівня, визначення їхніх
кордонів.
Цей метод використовують в сукупності з іншими конкрет-
ними методами — картографічним, типізації явищ і процесів,
балансовим, потенціалів поля тяжіння, що дозволяє проаналізу-
вати всю систему суспільно-географічних зв’язків.
Принцип комплексності і пропорційності процесів суспільного
відтворення передбачає відтворення людських ресурсів, госпо-
дарства, послуг, ідей тощо, які базуються на взаємозв’язках різ-
ноякісних компонентів суспільно-географічних об’єктів. При
цьому широко застосовують методи ресурсних, енерговиробни-
чих. енергоречовинних і соціальних циклів. В суспільно-геогра-
фічних дослідженнях використовують конкретні, абстрактні та
генералізовані енерговиробничі цикли. Особливо ефективними
тут є метод графів і методи формування міжгалузевих комплек-
сів, їх моделювання.
Принцип раціонального природокористування, згідно з яким лю-
дина і суспільство створюють для себе оптимальний природно-
ресурсний потенціал і не ускладнюють, а поліпшують при цьому
довколишнє природне середовище.
Принцип поліпшення соціальних умов життя населення (або ан-
тропоцентризму і соціальних пріоритетів). За цим принципом
центром функціонування суспільно-географічних комплексів виз-
нається людина з її потребами, інтересами, можливостями. Для
вивчення територіальних спільнот людей і систем їх розселення
широко використовують методи анкетування, соціальної статис-
тики — кореляційний, регресійний, графоаналітичний.
Принцип історизму. Відповідно до нього всі суспільно-геогра-
фічні явища і процеси розглядаються в динаміці (в часі), але без
акценту на класовий підхід. На основі цього принципу виявля-
ють залежності і тенденції у функціонуванні суспільно-геогра-
фічних комплексів, у визначенні шляхів їх подальшого розвитку.
Він лежить в підгрунті розуміння понять суспільно-географічно-
го часу, мобільності та інерційності, ритмів, стадій, циклів ро-
звитку об’єктів дослідження.
22
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Принцип перспективності. Його дотримання дозволяє визна-
чити траєкторію розвитку і майбутній стан територіальної орга-
нізації і комплексно-пропорційного розвитку людської діяльності.
При цьому часто поєднують два підходи — дослідницький і нор-
мативний, а також використовують методи: екстраполяції, ек-
спертних оцінок, аналогії, моделювання. Розвиток суспільно-ге-
ографічних об’єктів, як правило, прогнозується в кількох варіан-
тах, з яких вибирають оптимальний.
Принцип картографування суспільно-географічних явищ і об’єк-
тів. Спочатку економічна, потім соціально-економічна, а за нею
суспільно-географічна карта є наочними моделями досліджува-
ного об’єкта. Суспільно-географічна модель найповніше відоб-
ражає його структуру, функції і зв’язки, володіє значною самос-
тійною інформацією, має широкий діапазон практичного вико-
ристання в наукових, навчальних, країнознавчих, краєзнавчих
дослідженнях та оперативному керівництві суспільними проце-
сами.
Принцип керованості суспільно-географічними об’єктами, їх
зв’язками і процесами, що в них відбуваються. Його мета — під-
вищення ефективності людської праці і поліпшення умов життя.
Принцип економізації, соціологізації, екологізації суспільно-
географічного знання.
Принцип інтеграції вітчизняної суспільно-географічної науки
з світовою.
Теоретико-методол'огічна і практична реалізація зазначених
принципів дасть змогу всебічно усвідомити сутність суспільної
географії.
Розвиток кожної науки може бути представлений як процес
послідовного формування і розвитку поглядів перш за все на об’єкт
і предмет вивчення.
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Розділ 2
КОНЦЕПЦІЯ ОБ'ЄКТА
ВИВЧЕННЯ ГЕОГРАФІЇ
ТА СУСПІЛЬНОЇ ГЕОГРАФІЇ
1. Структура географічної оболонки (геосфери) Землі.
2. Географічний аспект взаємодії природи і суспіль-
ства. 3. Суспільно-географічний комплекс — інва-
ріантний об'єкт вивчення суспільної географії.
Теорія кожної науки базується насамперед на уніфікованому
розумінні таких категорій, як об’єкт і предмет вивчення. Нечіт-
кість в цьому питанні може зумовити безперспективність окре-
мих її напрямів, дублювання досліджень з дослідженнями суміж-
них наук, суб’єктивність в класифікації знань, а також недоліки
в структурі й організації процесу навчання.
Об’єкт наукового дослідження у розумінні
гносеології — це незалежні від людини матеріальні предмети,
явища чи категорії об’єктивної дійсності, які входять у сферу
людської діяльності і опановуються суб’єктом пізнавально і прак-
тично. Стосовно географії Е. Б. Алаєв конкретизує об’єкт до-
слідження як природне чи створене людиною цілісне і відносно
стабільне утворення, що характеризується певним положенням
на поверхні Землі, участю у формуванні ландшафту і підлягає
картографуванню.
Кожному об’єкту наукового дослідження притаманна діалек-
тична єдність його змісту і форми, які становлять його суть. Зміст
об’єкта відображає матеріально-речовинні, енергетичні та інфор-
маційні зв’язки між його компонентами (структуру), а форма пе-
редає рівень стійкості і впорядкованості (організації) цих компо-
нентів.
Об’єкти наукового вивчення є не лише чисто природними чи
суспільними, а й суспільно-природними, до останніх належить
спільний об’єкт вивчення географії — географічна оболонка Землі.
Вона є матеріально-речовинним виразом діалектичної взаємодії
натуросфери і антропосфери, ця взаємодія в основному і стано-
вить об’єктивну реальність світу.
24
1.	Об’єкт вивчення географії дуже складний і поступається в
цьому відношенні хіба шо філософії. З метою наукового пізнан-
ня він може вивчатися на різних рівнях — глобальному (планетар-
ному), регіональному (територіальному) і локальному (елементар-
ному).
Розглянемо його структуру спочатку на глобальному рівні. Гео-
графічна оболонка (сфера) Землі як система всіх приповерхневих
її сфер грунтується на цілісній системі взаємозв’язків між окреми-
ми сферами. Лише генетичний аналіз розвитку цих зв’зків між
різними компонентами (окремими сферами) є аргументом для
сучасного розуміння її структури. Отже, систематика об’єкта вив-
чення географії базується на діалектиці розвитку як природних,
так і суспільних компонентів географічної оболонки Землі. Осно-
вою класифікації цих компонентів є їх генетична схема, тобто чер-
говість виникнення і розвитку різних сфер геосистеми (рис. 1).
Кажучи про розвиток і будову геосистеми Землі, слід відзна-
чити, що її сучасний стан формувався протягом багатьох істо-
ричних епох під впливом різноманітних фізичних, хімічних в
межах тропосфери та геологічних трансформацій і переміщень,
що створили умови для зародження живих організмів, верши-
ною еволюції яких є людина.
Генетично первинною сферою Землі була неорганічна (не-
жива) природа, що була представлена речовиною в трьох агре-
гатних станах — верхньою частиною літосфери, атмосферою в
межах тропосфери та гідросферою. В цій сфері діяли прості фі-
зико-хімічні закони, на основі яких зародились прості геогра-
фічні зв’язки у вигляді тепло- і вологообміну.
Конкретно цей генезис почався з утворення Землі (4,6—
5 млрд років тому), коли під впливом гравітаційної сили і геофі-
зичних процесів у Сонячній системі відбулося нагромадження
маси Землі — утворення літосфери (террасфери). Цим була за-
кладена основа для всіх процесів розвитку в географічній обо-
лонці Землі. Потім утворились атмосфера і гідросфера.
Новою якісною сторінкою в історії Землі було виникнення
життя, що започаткувало формування органічної, чи біологічної,
сфери (3,5—3,8 млрд років, не пізніше раннього докембрію). Тут
основними діючими законами були біологічні, які охоплювали
дію “в збираному вигляді” фізико-хімічних. Тепло- та вологооб-
мін стали основою розвитку величезної різноманітності органіч-
ного життя у вигляді прадавнього і сучасного рослинного покри-
ву і тваринного світу.
25
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Рівні розвитку геосфери
		Тсхносфера Культур осфера								Індустріально- технічний прогрес
									Цивілізація, культурні інституції	культура, поширення освіти
										
		Еконосфера						Землеробство і тваринницт- во, початок обміну продукції	Виробнича	Розширене машинне відтворення, товарообіг.
									спеціалізація, торгівля і ремесла	
		Соціосфера					Первісне людське суспільство	Початок розпаду первісно- общинного	Поява класів, міст, держави (рабовласниць- кої і феодаль-	Утворення капіталістичного і соціалістичного укладів
										
		Біосфера				Еволюція організмів, покриття ними Землі	Зміни в складі і поширенні тварин та рослин	Використання природних ресурсів у сільському господарстві	Антропогенні зміни флори та фауни	Незворотні зміни природи, екологічна криза
		Гідросфера Атмосфера Т еррасфера (літосфера)	Утворення земної	Утворення повітряної оболонки Літосфера, барисфера.	Утворення водяного покриву Дощова циркуляція атмосфери Осадові породи	Поширення організмів у водойми- Газообмін організмів Біогенні грунто- творення	Первинні хімічного складу води Первинні структури повітря Антропо в пухких	Локальне використання Формування сучасної повітряної оболонки Землі енні сліди прошарках	Масове мореплавство Локальне забруднення повітря Антропогени шарі, висн	Гідротехнічні споруди, забруднення вод Техногенне забруднення атмосфери зміни у верхньому іження корисних
Близько	Близько Близько Близько Близько Близько Хронологія
4-5 млрд	2 млрд 2 млн	10 тис.	5 тис. 180 років розвитку
років тому	років тому років тому років тому років тому тому геосфери
Рис. 1. Генетична схема геосфери Землі (за М. Вабаром, 1981)
Живі організми (біота), взаємодіючи між собою, створюють
біологічні сукупності — біоценози, які взаємодіють з навколиш-
нім середовищем і формують біогеоценози (екосистеми) — специ-
фічні системи живих і неживих компонентів природи, пов’яза-
них між собою обміном речовин і енергії. Якщо біоценози вив-
чаються біологічними науками, то біогеоценози — екологією як
наукою про умови життя живих організмів; територіальні відмін-
ності цих умов вивчає геоекологія. Геоекологія свідчить, що гео-
графічна якість ускладнилась взаємодією неживої і живої приро-
ди. Отже, біосфера — це тонка “плівка”життя на поверхні нашої
планети, яка в своєму функціонуванні пов'язана з літо-, гідро- і
тропосферою. Одночасно біосфера у вигляді географічного сере-
довища з його природними умовами і ресурсами є матеріальною
основою життя людства. Біосфера, за В. 1. Вернадським, сягає в
літосферу до 3 км завглибшки, охоплює гідросферу на глибині до
12 км і.нижній шар атмосфери — тропосферу до 10—15 км зав-
вишки.
Внаслідок розвитку і взаємодії біосфери з конкретною тери-
торією виникають матеріальні системи — ландшафти, сукупність
яких і утворює ландшафтну сферу Землі — сферу активної взає-
модії і глибокого взаємопроникнення приповерхневих концен-
тричних сфер нашої планети — неорганічної сфери, грунту і живої
речовини (Ю. Єфремов, Г. Хозін). Ландшафтна оболонка Землі за
вертикаллю охоплює всю біосферу і окремі компоненти літо-,
гідро- і тропосфери, тобто це система комплексного типу, в якій
взаємодіють механічні, хімічні, геологічні й біологічні компоненти,
що мають територіальні відмінності.
Ландшафтна сфера вивчається фізичною географією, вона є
частиною географічної оболонки Землі. За.Ф. Мільковим, ланд-
шафтна сфера Землі — це обмежена за вертикаллю (від декількох
до 200 м і більше) зона прямого зіткнення і активної взаємодії
літосфери, атмосфери і гідросфери, шо збігається з біологічним
фокусом географічної оболонки (1967 р.).
Найактивнішим новим етапом в історії Землі було виникнен-
ня живої матерії, що мислить, носієм якої стала людина (2,6—
З млн років). Здатність людини до самопізнання, шо проявилась
у формах суспільної праці як особливого обміну речовин з при-
родою, призвела до створення людського суспільства і розвитку
нової сфери — антропосфери (існують й інші назви —
“соціосфера”, “техносфера” тощо). Елементом антропосфери є
соціум — предметно-духовний світ людини з її свідомістю, діяль-
27
ністю і спілкуванням (спосіб її життя). Сукупність конкретних
соціумів на поверхні Землі формує ойкумену з її компонентами —
основними видами людської діяльності. До антропосфери нале-
жить життя людей, оскільки головними тут є суспільні закони,
які включають в цьому разі біологічні, фізико-хімічні та інші за-
кони. Антропосфера є складним утворенням, що складається з
ряду окремих компонентів (сфер), об’єднаних діяльністю люди-
ни. До них належать: а) природно-ресурсна сфера (природно-ре-
сурсний потенціал), що тісно пов’язана з життєдіяльністю лю-
дей; б) соціосфера — сукупність людей з їх життєвими відносина-
ми, до якої належить демосфера (процеси відтворення населен-
ня і формування систем розселення) та адміносфера, яка здійс-
нює функції влади, управління, постійно відновлює державні
інститути (утворилась близько 40 тис. років тому); в) еконосфера
як сукупність виробничих відносин і продуктивних сил. точні-
ше, сукупність технологічних процесів матеріального і нематері-
ального виробництв (утворилась близько 10 тис. років тому); вона
в поєднанні з соціальною сферою створює відповідні соціально-
економічні формації; г) культуросфера, що відтворює культурні
цінності (матеріальні й духовні), якісні властивості суспільного
життя (утворилась близько 5 тис. років тому); д) техносфера —
найскладніша частина антропосфери, що охоплює взаємодію тех-
нічних засобів виробництва з природно-ресурсним потенціалом
території на основі науково-технічного прогресу; д) політосфе-
ра — сфера діяльності людини, що пов’язана з класовими, на-
ціональними та іншими суспільними відносинами, основою яких
є проблема завойовування, утримання і використання влади.
На думку акад. В. І. Вернадського, антропосфера поступово
перетворюється в ноосферу— сферу людського існування, розум-
ного регулювання біосоціальних процесів, морально-гуманістич-
ної єдності людини і природи. Ноосфера є результатом взаємодії
еволюцій біосфери і соціуму. В. В. Анненков вважає ноосферу
новим станом біосфери, шо формується географічно та історич-
но взаємодією людських суспільств і природи, що постійно змі-
нюються. Сам процес трансформації біосфери під впливом су-
купної діяльності людини він називає ноосферогенезом. Ноосфер-
ний підхід, на думку М. Ф. Глазовського, по суті об’єднує в єдине
ціле галузі фізичної і економічної географії, поглиблює геогра-
фічний аналіз території. Таким чином, географічні зв’язки між
основними сферами Землі стають ще складнішими внаслідок ді-
яльності тієї їх частини, шо пов’язана з життєдіяльністю людини
28
і суспільства в цілому. Цікаво, що акад. С. Л. Рудницький ще в
1905 р. справедливо відносив до сфери інтересів географії “шість
царств природи” — тверду землю, повітря, воду, рослинний і
тваринний світ та людину. Людина, на його думку, з усіх земних
істот найбільш досконало психічно організована, створила засо-
би для життя, посідає панівне становище в світі. Він вважав, що
географія стане “мостом” між природничими і гуманітарними
науками лише тоді, коли ми визнаємо їх цілісність.
Отже, географічна оболонка Землі є потужним (20—35 км)
шаром взаємопроникнення і взаємодії згаданих сфер — неорга-
нічної, органічної та суспільної. Це дає логічну підставу для та-
ких теоретико-методологічних висновків:
А. Географічна сфера Землі є цілісним природно-суспільним
утворенням, в якому взаємодіють різні закони “чистої” природи
і суспільства. В широкому розумінні людина є складовою части-
ною природи. При цьому людство, існуючи та організовуючи свою
діяльність відповідно до законів суспільного розвитку, не пере-
стає бути частиною природи, сукупністю організмів, які диха-
ють, харчуються, ростуть, розмножуються і вмирають. Тому є
логічна підстава сподіватися на виявлення і формулювання сис-
теми загальногеографічних законів, що описуватимуть географічну
оболонку Землі як природно-суспільну цілісність.
Б. Філософськими аргументами цієї цілісності виступають
принципи монізму (матеріальної єдності світу) і детермінізму (за-
гального зв’язку між компонентами природи).
В. Цілісним є процес освоєння всієї поверхні Землі, в основі
якого лежать цикли обміну речовин, енергії та інформації
(Т. В. Звонкова, Ю. Г. Саушкін, 1967), тобто йдеться про наяв-
ність розвитку геотехнології як територіально орієнтованої га-
лузі суспільного виробництва (К. М. Дьяконов, 1988).
Г. Цілісним є також процес вивчення і спостереження Землі
за допомогою космічних методів. При цьому розпізнають різні
явища в динаміці як цілісні системи різних масштабів, здійс-
нюють порівняльний аналіз природних і антропогенних явищ
(А. Григор’єв, К. Кондратьєв, 1980). Виникла навіть ідея адап-
тивної географії як науки про територіальну організацію суспіль-
ства, про комплексне управління взаємодією природи і суспіль-
ства з метою його оптимізації (Г. І. Швебс, 1991). Додатковою
ознакою цілісності геосфери Землі є її граничність як вираз за-
критості системи, її автаркічності (Е. Б. Алаєв). Геосфера як
надзвичайно складний об’єкт вивчення характеризується також
29
поліструктурністю. Отже, міркування переважної більшості геог-
рафів зводяться до того, що методологічну базу географії слід
шукати передусім у розв’язанні проблеми взаємовідносин сус-
пільства і природи, лише після того географія має перспективу
стати лідером наук про їх взаємодію.
Викладена концепція сучасного розуміння структури облонки
Землі є методологічною базою єдності системи географічних наук,
яка є противагою концепції “розірваної” географії. Значний вне-
сок у розробку моністичної концепції географії зробили В. О. Ану-
чин, М. Ф. Глазовський, Ю. К. Єфремов, Б. М. Ішмуратов,
Ю. П. Михайлов, Н. К_ Мукитанов, У. Мересте, С. Я. Ниммик,
В. С. Преображенський, Ю. Г. Саушкін, І. Р. Спектор, Б. Б. Родо-
ман та багато інших вчених. Найпалкішими прихильниками
концепції' “розірваної” географії є академіки А. О. Григор’єв і
В. Б. Сочава і особливо проф. А. Г. Ісаченко.
Нарешті, правомірність використання терміна “геосистема”
є логічною лише тоді, коли об’єкт дослідження складається з
усіх компонентів об’єктивної дійсності — неорганічних, органіч-
них і антропогенних. У зв’язку з тим що цей термін часто непра-
вильно вживається лише в природно-географічному розумінні,
замість нього слід користуватися термінами “інтегральна геосис-
тема”, “інтегральний ландшафт”. Дійсно, окремими геосистема-
ми (геосферами) є природна і суспільна. Звідси неправомірність
суджень А. О. Григор’єва і його послідовників, які вважають гео-
графічну оболонку Землі лише навколишнім середовищем людсь-
кого суспільства і називають її основним об’єктом вивчення (до-
слідження) лише фізичної географії.
В Україні, на жаль, такої точки зору дотримуються В. О. Бо-
ков, І. Г. Черваньов та ряд інших фахівців.
2.	З виникненням людського суспільства ландшафтна сфера
Землі стає його географічним середовищем. Географічне середо-
вище — це та частина земного простору, з яким людське суспільст-
во перебуває на даний час у безпосередній взаємодії, тобто воно
пов ’язане з процесом життєдіяльності людей. Конкретно геогра-
фічне середовище виступає у вигляді природних умов і ресурсів.
В. С. Лямін географічне середовище поділяє на дві групи: фі-
зико -географічне і суспільно-географічне. До першого він відносить
елементи природи, які на певному історичному етапі розвитку
суспільства існують як матеріальні умови і розвиваються на основі
дії природних законів, до другого — елементи природи, які ство-
рені лише матеріальним виробництвом. Отже, природні умови і
ЗО
ресурси є матеріальними субстратами суспільства, їх можна на-
звати географічними засобами виробництва (життєдіяльності лю-
дини). Технологія взаємодії природи і суспільства змінюється з
розвитком науково-технічного прогресу і особливостей способу
виробництва матеріальних благ. Ця взаємодія здійснюється шля-
хом пізнання людьми законів природи і активного пристосування
їхньої діяльності до існуючих природних умов і ресурсів з метою їх
доцільного використання. На цій основі розвиваються природно-
антропогенні процеси. Змістом цієї взаємодії є праця — як про-
цес, в якому людина своєю власною діяльністю опосередковує,
регулює і контролює обмін речовин між собою і природою. Фор-
мою виразу цього природно-суспільного процесу є природокорис-
тування — сукупність усіх впливів людства на природу, яка включає
заходи з її освоєння, перетворення і охорони.
У цьому процесі людина відіграє величезну роль. Ми пережи-
ваємо переломну епоху в історії Землі, коли стійка еволюція
біосфери поступається місцем свідомому, цілеспрямованому її
регулюванню, коли відкриваються можливості для управління біо-
сферою на основі певних геотехнологій. З розвитком суспільства
його залежність від природи слабшає, але зростає і ускладнюєть-
ся процес обміну речовин і енергії між ними, оскільки до вироб-
ництва (точніше, до процесу життєдіяльності людини) залуча-
ються все нові природні ресурси.
Процес пізнання взаємодії природи і суспільства (праці, при-
родокористування) має міжпредметний характер. За які сторони
його вивчення відповідає географія? Для відповіді на це питання
формується геопросторова парадигма.
Так, ше на початку XX ст. акад. С. Л. Рудницький писав, що
географія повинна виконувати чотири завдання: морфографічне
(зовнішній опис явиш і процесів), структурне' (опис матеріаль-
них складових), динамічне (опис розвитку явиш і процесів за ча-
сом) і генетичне (розкриття причинних зв’язків між явищами і
процесами). Свій погляд на суть геосистемної парадигми висло-
вили Е. Б. Алаєв (1981) та деякі інші вчені. Синтез цих поглядів
дозволяє сформулювати такі складові географічного аспекту взає-
модії природи і суспільства:
А. Територіальна організація (впорядкованість) взаємодіючих
компонентів природи. Вона бере свій початок ше від хорологічної
концепції А. Гетнера, розвинута і доповнена в працях інших фі-
1 Авторський термін — "гильольогічне”.
31
зик о- і економіко-географів. За Е. Б. Алаєвим, важливими озна-
ками територіальності є поліформізм (величезна різноманітність
форм і структур речовини на поверхні Землі, яких немає у най-
ближчих областях космосу) і зональність (зміна енергетичного
потенціалу від екватора до полюсів).
Б. Комплексний розвиток взаємодіючих компонентів геосфери,
що грунтується на системі природно-антропогенних зв’язків і
процесів. Важливою ознакою комплексності є циклічність (пері-
одична зміна енергетичних і геотехнологічних процесів різних
ділянок поверхні Землі).
В. Пропорційність взаємодіючих компонентів геосфери, що ха-
рактеризує якісні й кількісні їх співвідношення.
Г. Необхідність оптимізації, а згодом і управління (регулювання)
взаємодією компонентів. Право географії на лідерство серед наук,
що вивчають взаємодію природи і суспільства, визначається спе-
цифікою та складністю об’єкта вивчення, до якого належать вза-
ємодіючі сфери — натуро- і антропосфера; найповнішою інфор-
мацією про взаємодіючі сторони. При цьому використовується
комплексний підхід у процесі дослідження і розробки методів
пізнання територіальної диференціації земної поверхні — райо-
нування, прогнозування і конструювання. Все це свідчить, що
географія може забезпечити достатній синтез знань про глобаль-
ну взаємодію природи і суспільства.
3.	На регіональному і локальному рівнях пізнання поверхні Землі
об’єктами вивчення географії є географічні комплекси. В зарубіжній
літературі ці природно-суспільні утворення часто називають ланд-
шафтами (Е. Нееф, 1974). Географічні комплекси є результатом
диференціації та інтеграції матеріально-речовинних компонен-
тів навколишнього середовища, реальними територіальними по-
єднаннями компонентів усіх сфер Землі. Географічні комплекси,
в свою чергу, за особливостями структури і характером функ-
ціонування поділяють на природно-географічні (ПГК) та суспіль-
но-географічні комплекси (СГК).
На глобальному рівні пізнання суспільно-географічні комплекси
називають ойкуменою, яка є заселеною, освоєною чи якимсь іншим
чином віднесеною до орбіти життя суспільства частиною геогра-
фічної облонки Землі з її просторовими структурами господарства
і формами організації життя суспільства (Е. Б. Алаєв, 1983).
Отже, суспільно-географічні комплекси почали формувати-
ся внаслідок діяльності людей, яка має великі територіальні
відмінності і залежить від способу виробництва матеріальних благ
32
© Пістун МД. Основи теорії суспільної географії
Рис. 2. Структура інтегрального СГК:
компоненти:	З
1 — територія, 2 населення, його роз .
селення, 3 матеріальне виробництво,
4 — невиробнича сфера, 5 інфраструк-
тура, О об’єкт	2 / X.
1 т Горизонтальні зв'язки І
і рівня розвитку науково-техніч-	о
ного прогресу. Вони мають всі класичні ознаки географічності,
причому насамперед керованість властива цьому виду комплек-
сів. Суспільно-географічні комплекси є конкретним результатом
дії основних суспільно-географічних законів.
Таким чином, суспільно-географічний комплекс — це виокрем-
лена на основі суспільно-географічних зв ’язків територіальна і ком-
плексно-пропорційна структура матеріально-речовинних і духовних
компонентів діяльності людини.
Кожен інтегральний СГК характеризується таким компонент-
ним складом (рис. 2): територією, матеріальною базою, що є при-
родно-ресурсним потенціалом (ПРП), і відповідними парамет-
рами (площею, протяжністю, конфігурацією, положенням тощо);
населенням і характером його розселення (це найактивніший
компонент СГК, від якого залежать інші його компоненти); ма-
теріальним виробництвом як основною формою діяльності лю-
дини з її різноманітною галузевою структурою; невиробничою
сферою, яка з розвитком суспільства набуває все більшого зна-
чення (окремі види цієї діяльності відіграють самостійну роль —
культурна, політична і адміністративна); інфраструктурою (ви-
робничою і соціальною).
Цілісність, взаємодія компонентів СГК забезпечується зв'яз-
ками. Досі фахівці основну увагу приділяли вивченню горизон-
тальних (внутрішньокомпонентних) суспільно-географічних
зв’язків, насамперед виробничих (технолого-економічних). На
цій основі розвинулось вчення про територіально-виробничі ком-
плекси (ТВК) — інтегральні, міжгалузеві й галузеві, що були
об’єктами вивчення економічної географії. Пізніше акцент до-
сліджень був перенесений на соціальні сторони територіальної
організації життя суспільства, що ускладнило об’єкт вивчення
економічної і соціальної географії. Спеціальні дослідження куль-
турної, політичної, військової, медичної та інших сторін органі-
зації життя суспільства ще більше ускладнили об’єкт вивчення
вже суспільної географії.
33
Однак з пізнавальної і конструктивної точок зору більш важ-
ливими є вертикальні (міжкомпонентні) суспільно-географічні
зв’язки в кожному пункті освоєної земної поверхні, що забезпе-
чують цілісність функціонування суспільно-географічних об'єк-
тів. Технолого-економічна комплексність тепер доповнюється
системою зв’язків між природно-ресурсним потенціалом, особ-
ливостями розселення населення та різними вилами діяльності
людини. Найхарактернішою ознакою такої комплексності об’єк-
тів є їхній рівень пропорційності (ше Арістотель назвав пропор-
ційність ознакою прекрасного поряд з визначеністю і впорядко-
ваністю).
Вертикальна пропорційність потребує також врахування особ-
ливостей соціального і екологічного підходів, комплексного те-
риторіального управління суспільно-географічним розвитком пев-
ної території. Тільки в діалектичній взаємодії горизонтальних і
вертикальних зв’язків у науковому дослідженні можна всебічно
пізнати всю різноманітність суспільно-географічних комплексів,
їх функціональну структуру (див. рис. 2). Критерієм для оптимі-
зації функціональної структури СГК є рівні продуктивності праці
людини й умов її життя.
Розрізняють СГК різних типів, масштабів і класів. Найваж-
ливішими ознаками їх типізації є такі: масштаб і народногоспо-
дарське значення, які дозволяють виділити макро-, мезо-. і мік-
роутворення; характер впливу поєднань природних умов і різно-
манітних суспільних факторів, що дає змогу виявити зональні,
приміські, агломераційні та інші утворення; спеціалізація діяль-
ності людини, рівень її комплексно-пропорційного розвитку;
форми територіального зосередження цієї діяльності; рівень ро-
звитку ринкових відносин тощо.
У спеціальній літературі зустрічаються й інші назви суспіль-
но-географічних об’єктів: “суспільно-територіальний комплекс"
(Р. М. Кабо, М. М. Паламарчук, О. М. Паламарчук), "територі-
ально-господарська система” (І. Т. Твердохлєбов). “територіаль-
на суспільна система” (М. Д. Шаригін). Наприклад, змістовна
недостатність терміна “суспільно-територіальний комплекс" поля-
гає в недооцінці таких сторін суспільно-географічної якості, як
комплексність і пропорційність функціонування СГК.
Все викладене дає змогу фахівцеві методологічно чітко від-
різнити, зрозуміти і глибоко пізнати свій об’єкт дослідження.
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Розділ 3
КОНЦЕПЦІЯ ПРЕДМЕТА
ВИВЧЕННЯ ГЕОГРАФІЇ
ТА СУСПІЛЬНОЇ ГЕОГРАФІЇ
1. Предмет вивчення географії. 2. Розвиток поглядів
про предмет вивчення суспільної географії. 3. Ос-
новні суспільно-географічні закони і закономірності.
4. Місце суспільної географії в системі географічних
наук. 5. Співвідношення суспільної географії з інши-
ми науками. 6. Структура суспільно-географічної
науки.
1.	Зміст предмета науки визначається суб'єктом пізнання і обу-
мовлюється вимогами практики. Тому предмет вивчення, на відмі-
ну від об’єкта пізнання, може змінюватися, тобто розширюватися.
А. М. Колотієвський під предметом вивчення справедливо
розуміє властивість, відношення, сторону об’єкта, які входять у
практичну пізнавальну діяльність людини. В. С. Лямін під пред-
метом науки розуміє закони будови, розвитку і функціонування її
об’єкта вивчення (1978). Розрізняють два рівні пізнання предмета
науки: а) коли вивчаються переважно зовнішні властивості і зв’язки
об’єктів; б) коли досліджується суть об’єктів, розкриваються за-
кони їх будови і розвитку.
Аналізуючи погляди на предмет географії (з часів Варена
(XVII ст.) і до наших часів), відзначимо, шо вона завжди вважа-
лася наукою про поверхню заселеної людиною планети Земля.
Метою географічних досліджень було відкриття і опис різнома-
нітності того матеріального світу, з яким пов’язане життя люди-
ни. З цією метою вживався термін “землеопис” (В. М. Татіщев).
М. В. Ломоносов цю суть сформулював так: географія є самостій-
ною наукою, яка вивчає природу і економічну діяльність людей.
К. Ріттер предметом географії вважав простори на земній поверхні.
П. П. Семенов-Тян-ИІанський також вважав географію наукою,
шо вивчає переважно поверхню земної кулі. За А. Гетнером, гео-
графія — хорологічна наука про земну поверхню, шо вивчає земні
35
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Механічна
Фізична
Хімчна
основні форми руху матерії <за Ф. Енгельсом)
- перехідні форми руху матері і
Рис. 3. Взаємодія форм руху матерії
простори за їхніми відмінностями і просторовими взаємовідно-
шеннями. С. Л. Рудницький (1905) писав, що географія є наукою
про поверхню Землі, яку треба вивчати з математичної, фізичної,
біологічної та антропогеографічної позицій.
Уже в XX ст. М. М. Баранський вважав, що в географії най-
важливішим є врахування відмінностей місця від місця. На його
думку, географічне мислення прив’язане до території, “кладе” свої
судження на карту, зв’язне, комплексне (1960). Завданням гео-
графії, на думку К. К. Маркова, є вивчення зв’язків між компо-
нентами географічного середовища. М. М. Колосовський в 60-х
роках писав: “Географічна наука вивчає, з одного боку, природне
середовище (фізична географія), а з другого — продуктивні сили
людського суспільства (економічна географія) в їх взаємному зв’яз-
ку, територіально — на земній кулі в цілому, по країнах і рай-
онах”. За О. Ф. Асланікашвілі (1975), предметом пізнання геог-
рафії взагалі є універсальний процес просторових відношень явищ
природи і суспільства просторово-часової планети Земля в межах
ландшафтної оболонки. Пізніше Ю. Г. Саушкін писав, що гео-
графія вивчає територіальні системи, а кожна з географічних наук
має власний предмет дослідження.
Деякі вчені (В. С. Лямін, Б. М. Ішмуратов, Б. М. Семевський
та ін.) висловили логічну точку зору, що географія вивчає геогра-
фічну форму руху матерії як специфічний спосіб існування якіс-
но особливого матеріального об’єкта. Однак щодо фізичного її
виразу існують різні точки зору. Географічна форма руху матерії є
складною, оскільки виникла на базі геологічної, біологічної і со-
ціальної форми (рис. 3).
36
Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Геологічні, біологічні й соціальні утворення входять в геогра-
фічну форму руху матерії в “збираному вигляді”, доповнюючи
географічні елементи геологічним, біологічним і соціальним зміс-
том. Матеріальним виразом цієї форми на глобальному рівні є
географічна оболонка Землі, а на регіональному і локальному —
географічні комплекси. Б. М. Ішмуратов носієм даної форми вва-
жає райони як матеріальне втілення історичного етапу розвитку
земної поверхні (1979). В. С. Ля мін її носієм вважає лише тепло-
вологообмін між елементами гідро- і тропосфери.
У 80-х роках І. Р. Спектором висловлена думка, шо географія
вивчає екосистему людини як особливий тип єдності та взаємо-
залежності людини, суспільства і природного середовища, засно-
ваний на процесах обміну між ними речовиною і енергією, що
постійно відтворюються.
На думку Б. С. Хорєва. предмет вивчення географії полягає у
вивченні територіальних поєднань і взаємодій у природі та суспільстві.
Ю. П. Михайлов більш узагальнено визначає суть геогра-
фії — як науки про організацію земної поверхні. М. М. Паламар-
чук також вважає географію наукою про територіальний розви-
ток природи і суспільства в їх єдності.
Отже, виходячи з перелічених визначень, можна дійти вис-
новку. що географія є природничо-суспільною наукою, що вивчає
територіальну і комплексно-пропорційну організацію обміну речовини,
енергії та інформації між суспільством і навколишнім середовищем.
2.	Суспільно-географічні відомості належать до найдавніших
часів, будучи частиною загальногеографічної інформації. Таку
інформацію надавали мандрівки, великі географічні відкриття,
потім країнознавчі й державознавчі роботи, камеральна статис-
тика, комерційна географія тощо. Однак визначити розвиток те-
оретичної думки, зокрема про предмет вивчення цієї науки, на-
віть сьогодні непросто.
У XVIII ст. значний внесок в зароджувану суспільну геогра-
фію зробили М. В. Ломоносов і його попередники І. К. Кирилов
і В. М. Татіщев. М. В. Ломоносов був автором терміна “економіч-
на географія", він обгрунтував зміст і границі нової галузі геогра-
фічної науки і поставив питання про створення економіко-геог-
рафічних характеристик, де б господарство розглядалось у тісно-
му зв’язку з природними передумовами його розвитку.
Вершиною розвитку економіко-географічної думки тоді були
праці К. Ф. Германа, К. І. Арсеньєва, М. П. Огарьова,
37
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Д. П. Журавського, К. Ріттера, Й. Тюнена. Характерною рисою
розвитку географії в першій половині XIX ст. була диференціація
досліджень на фізико- і економіїсо-географічні.
Одним з перших теоретиків у галузі статистики був К. Ф. Гер-
ман, автор першого підручника, а також схеми економічного рай-
онування. Праці К. І. Арсеньєва становили основу загальногео-
графічного і економічного районування Росії. В роботах
М. П. Огарьова вперше були викладені методологічні основи еко-
номічного районування, методологічна роль політичної економії.
Першу концепцію розміщення виробництва висунув Й. Тюнен.
Регіональні економіко-географічні дослідження були представлені
в роботах Д. П. Журавського (“Статистичний опис Київської гу-
бернії”, 1852), Д. А. Мілютіна, П. І. Кеппена, В. П. Андросова.
У другій половині XIX ст. економіко-географічні дослідження
набули поширення, як і сам термін “економічна географія”. Скла-
лись такі її напрями, як галузево-статистичний, районний, ко-
мерційно-географічний, антропогеографічний.
Галузево-статистичний напрям був представлений роботами
В. Е. Дена, О. Ф. Фортунатова, О. І. Скворцова, П. Крюкова,
П. П. Семенова-Тян-Шанського, Д. І. Менделєєва та ін. Комер-
ційна географія розвивалась в працях В. П. Безобразова,
В. І. Чеславського, А. П. Суботіна (перший підручник),
В. П. Семенова-Тян Шанського та ін. Видатними антропогеогра-
фами були Д. М. Анучин, О. І. Воєйков, В. П. Семенов-Тян-
Шанський. На цей період припадає діяльність К. Ріттера, Е. Рек-
лю, Л. І. Мечникова, Ф. Ратцеля, X. Д. Макіндера, П. Відаль де
ла Блаша, А. Гетнера, А. Вебера.
Стосовно предмета вивчення економічної географії ціїсавою є
думка засновника першої в Росії (1902) кафедри економічної гео-
графії в Петербурзькому політехнічному інституті В. Е. Дена, який
визначив його як вивчення “сучасного стану окремих галузей гос-
подарського життя... в їх географічному поширенні, а також тих
фізичних і культурних умов, які впливають на кожну з цих галу-
зей”. Економічну географіїо він розглядав як складову частину
політекономії, або науки про господарство.
В Україні проф. С. Л. Рудницький в 1905 р. писав, що
“антропогеографія досліджує причинні відношення людини
до всіх головних географічних явищ”. Потребують поглибле-
ної уваги методологічні погляди українських економіко-географів
В. Кубійовича, В. Гериновича, К. Воблого, М. Іванчука та інших.
38
Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
За радянський період погляди на предмет економічної гео-
графії можна умовно розділити на чотири періоди.
Перший період (з 1917 р. до середини 30-х років) характеризу-
вався гострими дискусіями щодо суті економічної географії, ста-
новленням районного напряму її. Тоді визріла позиція: еконо-
мічна географія вивчає розміщення виробництва. Так,
М. М. Баранський писав, що суть (“душа”) цієї науки полягає в
дослідженні просторового розміщення і просторового поєднан-
ня господарських явищ. У резолюції І Всесоюзного географіч-
ного з’їзду (1933) зазначалось, що “економічна географія — це
наука про розміщення виробництва, особливості економічного
розвитку окремих країн і районів”. У постанові уряду “Про вик-
ладання економічної географії у вузах і втузах” (1934) від-
значалось, що специфіка економічної географії, розміщення
продуктивних сил, економічне районування повинні бути в
центрі уваги професорсько-викладацького складу. Основний
зміст економічної географії повинен даватися в районному ви-
гляді.
Другий період (друга половина ЗО-х — початок 60-х років) ха-
рактеризувався зміцненням позицій економічної географії як
науки про розміщення виробництва і умови його розвитку в
окремих країнах і районах (М. М. Баранський, 1940, 1944).
М. М. Колосовський дещо конкретизував визначення М. М. Ба-
ранського, вказавши, що економічна географія вивчає продук-
тивні сили людського суспільства у зв’язку з природним середо-
вищем, територіально. Фактично йшлося про територіальну ор-
ганізацію продуктивних сил. Синтезом поглядів з цього питання
були рішення II з’їзду Географічного товариства СРСР (1955),
згідно з яким ”...економічна географія є суспільною наукою про
географічне розміщення виробництва (яке розуміється як єдність
продуктивних сил і виробничих відносин), умови і особливості
його розвитку в різних країнах і районах”.
Наприкінці 50-х років Ю. Г. Саушкін, розвиваючи ідеї
М. М. Баранського, зазначав, що економічна географія є сус-
пільною географічною наукою, яка вивчає географію виробниц-
тва, насамперед географії© продуктивних сил. Головне завдання
економічної географії він вбачав у вивченні територіально-ви-
робничих комплексів різного масштабу, їх формування, історії,
шляхів подальшого розвитку, закономірностей розміщення, взає-
модії.
39
Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
До цього періоду належить положення І. М. Маєргойза про
те, що економічна географія є наукою про територіальну структу-
ру цілісної системи народного господарства.
Третій період (60—80-ті роки) характеризувався подальшою
диференціацією і формуванням цілісної системи економіко-геог-
рафічних наук. На початку 60-х років була опублікована моногра-
фія “Методологічні питання економічної географії” (1962), в якій
її автори — викладачі переважно економічних вузів — стверджу-
вали, що економічна географія — це економічна наука, яка вив-
чає розміщення суспільного виробництва.
Однак насправді розміщення виробництва є складною,
комплексною прикладною проблемою, яка повинна розв’язу-
ватись зусиллями багатьох наук, і лише загальна теорія розміщен-
ня виробництва повинна розроблятися економічною географією.
Головним змістом цього періоду є розширення предмета до-
сліджень науки в бік вивчення елементів невиробничої сфери, те-
риторіальних аспектів усього процесу суспільного відтворення
(Б. М. Семевський, П. М. Алампієв, В. В. Покшишевський та ін.).
Подією був вихід книги Ю. Г. Саушкіна “Економічна географія:
історія, теорія, методи, практика” (1973), в якій він зазначив, що
економічна географія — це наука про процеси формування, роз-
витку і функціонування соціально-економічних систем і про уп-
равління цими системами. Підставою для такого твердження ста-
ли дослідження процесу урбанізації, систем міст з їх приміськими
смугами, міських агломерацій, взагалі систем розселення, мігра-
цій населення, рекреаційних систем, територіальних систем на-
уки, освіти, охорони здоров’я, сфер обслуговування і споживан-
ня. Інакше кажучи, розпочався активний процес соціологізації
науки. Економічна географія трансформувалась у соціально-еко-
номічну (офіційна назва спеціальності — “Економічна і соціальна
географія”). Цю теоретико-методологічну позицію поділяють біль-
шість сучасних фахівців (С. Я. Ниммик, Е. Б. Алаєв, Б. С. Хорєв,
С. Б. Лавров, М. Т. Агафонов, М. Д. Шаригін, А. І. Чистобаєв,
О. І. Шаблій, А. Т. Хрущов та багато інших).
Четвертий період (початок 90-х років) характеризується розу-
мінням економічної географії як суспільної географії. Дехто з
фахівців механічно називає її соціально-економічною, але фак-
тично в своїх публікаціях трактує її (за предметом вивчення) як
суспільну географію (Е. Б. Алаєв, Б. С. Хорєв, М. Д. Шаригін,
А. І. Чистобаєв та ін.). Так, Е. Б. Алаєв пише: “Соціально-еконо-
40
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
мічна географія — наука, що вивчає особливості й закономір-
ності територіальної організації життя суспільства (роз-
рядка наша. — М. П.) в різних країнах, районах, місцевостях,
природних зонах”. В останній своїй книзі “Економічна і соціальна
географія: новий етап” (1990) А. І. Чистобаєв і М. Д. Шаригін
пишуть, що “...економічна і соціальна географія як цілісна інтег-
рально-синтетична наука вивчає просторову організацію суспіль-
ства в конкретних умовах природного середовища. Основним пред-
метом (читай об’єктом. — М. П.) її дослідження є територіальні
(просторові) суспільні системи — ТСС”. Тут предмет науки ро-
зширюється за рахунок вивчення політичної, культурної, адмі-
ністративної, військової, медичної складових територіальної ор-
ганізації суспільства. Таким чином, вона за своїм змістом є сус-
пільно-географічною.
Однак для того щоб остаточно визначити предмет даної на-
уки, слід розглянути зміст основних суспільно-географічних за-
конів, які й є логічно-пізнавальними аргументами щодо цієї суті.
При цьому треба мати на увазі справедливе твердження
Т. М. Калашникової, що економіко-географи досліджують зако-
ни територіальної організації продуктивних сил з їх натурально-
речовинної сторони (1982).
3.	Функціонування всіх суспільно-географічних об’єктів і явищ
підпорядковане дії основних законів, які відображають найбільш
загальні, істотні й необхідні внутрішні просторові відношення і
процеси між матеріально-речовинними компонентами суспільст-
ва, насамперед між продуктивними силами.
Закон раціональних територіальних зв ’язків, що відображає ди-
намічний процес відбору у вигідних пунктах діяльності людини
просторових взаємодіючих агентів (сировини, енергії, трудових
ресурсів, пунктів збуту продукції і отримання послуг, центрів уп-
равління тощо) для нормального функціонування об’єктів (ком-
плексів). Дія цього закону проявляється в принципах цілісності
об’єкта вивчення і вигідності суспільно-географічного положен-
ня цього об’єкта.
Закон територіальної спеціалізації (диференціації) діяльності
людини обумовлює вибір на освоєній території населених пунктів
підвищеного і економічно вигідного рівнів концентрації певного
виду діяльності людини, виходячи з наявних відмінностей умов,
ресурсів та інших факторів. Він характеризує участь данного об’єкта
в географічному поділі суспільної праці.
41
9 Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Закон територіальної концентрації (інтеграції) діяльності лю-
дини характеризує вибір вигідних локаційних пунктів для агломе-
рування, комбінування і кооперування всіх видів діяльності лю-
дини з метою підвищення продуктивності суспільної праці і охо-
рони навколишнього середовища. Він є основою формування
інтегральних елементів функціонально-територіальної структури
господарства досліджуваної території.
Закон територіальної комплексності компонентів діяльності лю-
дини обумовлює не тільки формування раціональних ланок еконо-
міко-географічного процесу на основі повного використання тери-
торії, а й передбачає тісний зв’язок цієї діяльності людини з особ-
ливостями розселення та інфраструктурою. Конкретним виразом
дії цього закону є раціональні цикли життєдіяльності людини.
Закон територіальної пропорційності функціонування компонен-
тів суспільно-географічного комплексу передбачає найбільш раціо-
нальний обмін речовини, енергії та інформації в кожному пункті
господарсько-освоєної території. Конкретним виразом його дії є
кількісна динамічна рівновага між природними, соціальними,
виробничими і технічними компонентами певної території, а ре-
зультатом — оптимальна функціональна структура досліджувано-
го об’єкта.
Сумарним результатом дії цих законів є створення різнома-
нітних суспільно-географічних комплексів різних форм, типів і
рангів (глобальні, регіональні, локальні тощо). Діалектична вза-
ємодія цих законів проявляється в закономірності територіальної
і комплексно-пропорційної організації матеріально-речовинних ком-
понентів суспільства. Конкретна дія законів проявляється через
відповідні принципи, критерії, фактори і показники.
Викладене дає підставу для висновку, що суспільна географія є
наукою про територіальну організацію і комплексно-пропорційний
розвиток матеріально-речовинних і духовних компонентів діяльності
людини.
4.	На основі реалізації функціонального принципу (або об’єк-
тивності й розвитку) виділено такі основні групи наук: суспільні,
в тому числі науки про пізнання, природничі і технічні. З середи-
ни XX ст. принцип функціональності поступився місцем прин-
ципу цілісності об’єктів, згідно з яким всі сторони таких об'єктів
повинні вивчатись одночасно всіма науками.
На думку С. В. Калесника, під впливом основних наук сфор-
мувалась система географічних наук, яка включає дві чітко
42
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
розмежовані групи (група — це сукупність наук, що вивчають
однорідні закони і закономірності) природничо-географічних і сус-
пільно-географічних наук, що вивчають взаємодію різних зако-
нів. Третю групу становлять синтетичні географічні науки (краї-
нознавство, краєзнавство, медична географія, військова геогра-
фія тощо); четверту групу — картографія з її підрозділами. Під
впливом технічних наук останнім часом успішно почала розвива-
тися п’ята група — інженерно-географічні науки. Шостою гру-
пою є теоретична географія (рис. 4).
До суспільно-географічних наук належить економічна гео-
графія, соціальна географія, географія культури, політична гео-
графія, історія географії, топоніміка тощо. У своїх взаємозв’яз-
ках з фізичною географією суспільна географія користується не
законами фізичної географії, а фактичними даними, отримани-
ми фізичною географією на основі пізнання цих законів, тим,
як ці закони використовуються суспільством відповідно до своїх
інтересів (Б. М. Семевський, 1974). Йдеться про оцінку навко-
лишнього середовища з його умовами і ресурсами, що є матері-
43
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
альною основою процесу життєдіяльності людини, про оцінку
аспектів процесу природокористування. Отже, система геогра-
фічних наук є складною, внутрішньо суперечною, вона вивчає
об’єктивну єдність матеріально-речовинних компонентів об'єк-
тивної дійсності.
Оригінальну концепцію класифікації наук на основі застосу-
вання принципу рівнів наукового пізнання запропонували
О. Ф. Асланікашвілі і Ю. Г. Саушкін. На їхню думку, науки, шо
вивчають певну сторону об’єктивної дійсності, слід поділити на
три групи: 1) аналітичні, куди входять фундаментальні науки і
суміжні; 2) синтетичні, шо вивчають синтез взаємопов’язаних ма-
теріальних тіл, явища, які, в свою чергу, поділяються на ті, що
вивчають: фізико-хімічні процеси, процеси всієї неживої приро-
ди, процеси всієї природи на рівні біосфери, процеси всієї дій-
сності на рівні ноосфери (до останніх автори відносять геогра-
фію, антропологію, психологію, медицину, технічні та сільсько-
господарські науки, археологію, етнографію тощо); 3) філософські
науки. Отже, на їхню думку, географія є цілісною наукою, що
вивчає процеси просторових відношень на ноосферному рівні
розвитку ландшафтної оболонки Землі.
На жаль, в літературі ще можна знайти необгрунтовані твер-
дження, що суспільна (економічна) географія є економічною на-
укою, що вона є результатом інтеграції — синтезу економіки і
географії, нібито вона є одночасно економічною і географічною
наукою.
5.	Суспільна географія тісно взаємодіє не тільки з фізичною
географією, а й системою економічних знань, які пізнають особ-
ливості виробничих відносин у різних сферах діяльності людини
у вигляді економіки різних галузей. Процес диференціації еконо-
мічної науки явно позначився на галузевій структурі сучасної сус-
пільної географії (рис. 5). При цьому слід відзначити важливу роль
демографічної і економічної статистики, які дають суспільній гео-
графії впорядковану статистичну інформації©. Однак суспільно-
географічне знання не міститься в готовому вигляді в економіч-
ній теорії і окремих видах економіки, воно повинно враховувати
особливості регіону з різноманітністю його умов і факторів, що
впливають на локалізації© матеріально-речовинних компонентів
діяльності людини.
Особливо дискусійною є проблема взаємодії суспільної географії
і регіональної економіки, основним завданням якої є систематич-
44
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Рис. 5. Зв’язок суспільної географії з економічною наукою (за А. М. Коло
тієвським)
не вивчення економічних закономірностей і соціального прогресу
в усій системі регіонів країни. Точніше, вона вивчає регіональні
відмінності в національному доході, продуктивності праці, основ-
них фондах, цінах і тарифах. Розміщення продуктивних сил розгля-
дається як основа регіональної економіки, яка вивчає лише еконо-
мічні закономірності, економічну суть явищ і процесів, пов’язаних
з розміщенням продуктивних сил. Отже, регіональна економіка є
новим напрямом розвитку економічної науки, покликаним до життя
потребами територіального планування народного господарства.
Конструктивно суспільна географія повинна максимально взаємо-
діяти з регіональною економікою, але вона є скчадовою частиною
географічної науки, має свій об’єкт і предмет дослідження. Непра-
вильно розглядати формування регіональної економіки як “напад“
на суспільну, насамперед економічну, географію.
45
О Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Суспільна географія має одночасно зв'язки з історичною
географією, історією народного господарства, етнографією, що
допомагають суспільній географії глибше пізнати розвиток до-
сліджуваних процесів і явищ.
Від технічних і сільськогосподарських наук суспільна геогра-
фія отримує відомості про технологічні основи виробництва,
норми і правила проектування складних об’єктів тощо. Матема-
тична географія дозволяє обробляти статистичний матеріал ма-
тематико-географічними методами.
6.	Суспільна географія характеризується складною структу-
рою дисциплін, які можна систематизувати як за повнотою
відображення її змісту (функціонально-генетичний принцип), так
і за співвідношенням методів дослідження, які використову-
ються.
За повнотою відображення змісту суспільна географія поді-
ляється на загальні дисципліни (основи теорії суспільної гео-
графії, суспільно-географічна картографія, управління розвит-
ком регіону, основи районного і міського планування, методи і
методика суспільно-географічних досліджень); економіко-гео-
графічні (галузеві і регіональні); соціально-географічні (галузеві і
регіональні); політико-географічні; культурно-географічні; управ-
лінсько-географічні; інфраструктурно-географічні тощо (рис. 6).
Одночасно сучасна система суспільно-географічних наук є ре-
зультатом співвідношення аналізу і синтезу, що проявляються в
процесах диференціації та інтеграції суспільно-географічного
знання. Вивчення суспільно-географічного об’єкта починаєть-
ся з аналізу його окремих аспектів, який полягає в роз-
членуванні цілого чи якогось складного явища на його скла-
дові, більш прості елементарні частини і виявленні окремих
сторін, властивостей, зв’язків. Аналітичні дослідження дифе-
р єн цію вали суспільну географію, наслідком чого є сучасна сис-
тема її аналітичних (галузевих) дисциплін: географія природних
ресурсів, географія населення і розселення, географія промис-
ловості, сільського господарства, транспорту, торгівлі (внут-
рішньої та зовнішньої), послуг, будівництва (будівельної
індустрії), зв’язку, грошового обігу, культури, політики, рекре-
ації, інфраструктури, адміністративного управління тощо
(рис. 6, 7).
Проте аналіз не є кінцевою метою наукового дослідження, яке
має відтворити цілісність об’єкта, виявити його внутрішню струк-
46
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Рис. 6. Структура суспільної географії:
1. Основи теорії суспільної географії. 2. Суспільна картографія. 3. Управління
розвитком регіону. 4. Основи районного і міського планування. 5. Методи
суспільно географічних досліджень. 6. Методика суспільно географічних до
сліджень. 7. Методика викладання суспільної географії. X. Економічна геогра
фія природних ресурсів. 9. Географія промисловості. 10. Географія сільського
господарства. 11. Географія транспорту. 12. Географія будівельної індустрії.
13. Економічна географія України. 14. Економічна географія зарубіжних
країн. 15. Економічна географія Світового океану. 16. Географія населення.
17. Географія населених пунктів. 18. Географія праці. 19. Географія сфери
обслуговування і споживання. 20. Рекреаційна географія. 21. Медична геогра
фія. 22. Соціальна географія України. 23. Соціальна географія зарубіжних країн.
24. Політична географія суші. 25. Політична географія Світового океану.
26. Географія культури. 27. Географія органів управління. 28. Географія інфра-
структури
туру, характер функціонування і розвитку. Ця мета досягається за
допомогою наукового синтезу — методу дослідження, що полягає
у відтворенні зв’язків окремих частин (компонентів, сторін) складно-
го явища, в пізнанні цього явища та його єдності. Умовно можна
допустити, що на стадії дослідження об’єкта переважає аналіз, а
на стадії прогнозування, планування і конструювання процесів —
синтез, аналіз завжди повинен бути підпорядкований синтезу.
На основі інтеграції суспільно-географічного знання утво-
рилась інша велика група дисциплін — синтетичних (країноз-
47
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Суспільна географія
1			1		1
1. Аналітичні (галузеві) дисципліни		2. Синтетичні ДИСЦИПЛІНИ		3. Методичні дисципліни
		1		1
Оцінювання природних умов і ресурсів		Основи теорії суспільної географії		Техніко- економічні основи виробництва
Г еографія населення і поселень		Історія суспільно- географічної думки		
Географія праці		Основи наукових досліджень		Математико- статистичні методи
Географія промисловості		ТВК і господарське районування		Суспільно- географічна картографія
Г еографія сільського господарства		Прогнозування виробничо- географічних систем		Методи і методика суспільно- географічних досліджень
Географія транспорту		Управління розвитком регіону		
Географія будівельної індустрії		Основи районного і міського планування		Методика викла- дання географи у загальноосвітній школі
Г еографія сфери обслуговування		Суспільна географія України		
Географія торгівлі Географія зв'язку		Географія світового господарства Суспільна географія зарубіжних країн Економічна і політична географія Світового океану		Методика викладання суспільної географії у вищій школі
Політична географія Географія культури				Зміст і організа- ція навчально- виховного процесу в загальноосвіт- ній школі
Географія грошового обігу		Глобальні проблеми сучасності		
Рис. 7. Структура суспільно-географічних дисциплін
навчих, в тому числі районних, конструктивно-прикладних, те-
оретико-методологічних). Суспільна географія за своїм змістом
є синтетичною, складною наукою. У свій час відомі економіко-
географи (М. М. Баранський, М. М. Колосовський, Ю. Г. Сауш-
кін, В. О. Анучин та багато інших) йшли по лінії синтезу, вивча-
ючи окремі сторони об’єктивної суспільно-географічної дійсності.
Однак для успішного розвитку суспільно-географічного синтезу
потрібна теорія, виразом якої стала теоретична географія і мета-
географія. Теоретична географія, на думку більшості географів,
48
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
є основою зв’язку всіх географічних ДИСЦИПЛІН, ШО ВИНИКЛИ в
процесі диференціації географії. Її завданням, на думку
В. М. Гохмана, є встановлення просторових закономірностей,
що об’єднують окремі географічні дослідження в єдину інтег-
ральну систему (1976). Метагеографія розкриває можливості
управління взаємовідносинами і зв’язками географії з іншими
областями знань в загальній системі наук. Існують два шляхи
географічного синтезу: 1) виявлення і обгрунтування єдиних гео-
графічних законів і закономірностей; 2) виявлення законів і за-
кономірностей взаємодії природничо-географічних і суспільно-
географічних знань. Більш перспективним у логічному і кон-
структивному відношенні є перший шлях.
Окрему групу суспільно-географічних дисциплін становлять
методичні (курси-методи, різноманітні методики вивчення і на-
вчання).
Таким чином, лише взаємозв’язаний розгляд згаданих про-
блем дає системне розуміння предмета сучасної суспільно-гео-
графічної науки.
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Розділ 4
РОЛЬ СУЧАСНИХ
МІЖПРЕДМЕТНИХ МЕТОДІВ
У РОЗВИТКУ ТЕОРІЇ
СУСПІЛЬНОЇ ГЕОГРАФІЇ
1. Пізнавально-теоретичні можливості системного
підходу. 2. Роль структурного аналізу. 3. Значення
інших методів (формалізації, моделювання, логічних
тощо).
1.	Однією з особливостей теоретико-методологічних знань є
можливість отримання їх за допомогою наукових методів дослі-
дження, передусім загальнонаукових, які дозволяють проникнути
в суть процесів, явищ та об’єктів у цілому. Методи збагачують
теорію, а добре розвинута система теоретичних знань може стати
методом дослідження.
Першим з таких методів є системний підхід —
логічний механізм, який охоплює сукупність існуючих методів і
прийомів, що використовуються для досягнення певної мети.
Точніше, це спосіб упорядкування і найповнішого використання
знань, суджень та інтуїції спеціалістів у процесі вивчення пробле-
ми і прийняття рішень. Одночасно він не вирішує конкретних
наукових завдань, це лише логічне вчення про процес отримання
нових наукових знань.
Головна теоретико-методологічна функція системного підхо-
ду — це створення взаємопов’язаної системи понять і методів
дослідження. Він передбачає цілісний підхід до об’єктів і предме-
тів дослідження, їх прогнозування, планування і конструювання.
Системний підхід складається з аналізу і синтезу. Отже, систем-
ний підхід — це шлях поділу складних об’єктів і явищ дійсності
на підсистеми і наступне їх об’єднання, тобто синтез.
За Л. Берталанфі, М. В. Садовським, В. С. Тюхтіним,
О. В. Ларміним, С. Л. Оптнером та іншими науковцями с и с т е-
м а — це множина компонентів з відношеннями і зв’язками між
ними, які утворюють певну цілісність. Кожна система має такі
50
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
ознаки: множину первинних компонентів (елементів), що мають
певні властивості; зв’язки між цими компонентами із заданими
властивостями; інтегральні властивості й функції множини (емер-
джентність).
В теоретико-пізнавальному і методологічному аспектах сис-
тема розглядається відповідно як спосіб мислення і як сукуп-
ність методів пізнання і перетворення дійсності. Отже, систем-
ний підхід є певною дисципліною мислення і практичної діяль-
ності, яка встановлює порядок вирішення проблеми за допомо-
гою системних понять (схема, компонент, елемент, структура,
функція, організація). Кожна система, її функція визначаються
метою дослідження. Для досягнення цієї мети створюється схе-
ма системи.
Схема системи — це сукупність її складових частин (засобів,
методів), що беруть участь в реалізації функції (вхід, компонент,
елемент, зв'язки, процес, організація і вихід). Вхід системи озна-
чає сукупність тих умов, ресурсів і факторів, що зумовлюють її
функціонування. Компоненти системи — частини об’єкта, його
властивості, стани, фази і стадії, етапи, що утворюють у своїй
сукупності нову якість — структуру. Елемент — неподільна час-
тина системи, що при заданому способі членування об’єкта має
всі його властивості. Структура системи — це сукупність внут-
рішніх стійких зв’язків між її компонентами і елементами. Струк-
тура фактично відображає закони функціонування об’єкта до-
слідження.
Функція системи — це спосіб функціонування (дії) компонен-
тів системи, спрямований на її збереження і розвиток. Функціо-
нування системи — це впорядкованість функцій її підсистем і
елементів. Організація системи — це поступовий процес поліп-
шення її структури, який здійснюється на основі управління (зво-
ротних зв’язків). Вихід системи — це досягнення мети в резуль-
таті функціонування системи.
Теоретичний синтез полягає в створенні нових концептуаль-
них підходів, залежностей, дисциплін, методів, використання яких
дозволяє глибше зрозуміти досліджуваний об’єкт або процес, тобто
якийсь фрагмент об’єктивної дійсності. Результатом синтезу по-
винна бути побудова спрощеної логічної моделі та підбір відпо-
відних методів і прийомів дослідження, перехід до добре струк-
туризованого утворення.
Методично системне дослідження повинно включати такі
етапи:
51
Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
А. Встановлення цілісності системи, її характеру (відкрита чи
закрита); цілісність проявляється в її функціональності, емер-
джентності, автономності, інтегрованості та гомеостазисі.
Б. Структуризація системи, тобто виділення її компонентів
(підсистем) та елементів. Вона повинна охоплювати системоут-
ворюючі, атрибутивні, ієрархічні та функціональні відношення.
В. Параметризація і формалізація системи. Під першою слід
розуміти кількісну характеристику структури на основі поперед-
нього якісного визначення (концентрація і її форми прояву —
точкова, ареальна, лінійна, лінійно-ареальна, сіткова; диферен-
ціація, інтеграція, композиція), під другою — процес подання
основних положень процесів і явиш у вигляді формул і спеціаль-
ної символіки. Параметризація завжди націлена на типологіза-
цію досліджуваних структур.
Г. Оптимізація системи — впровадження результатів дослі-
дження у вигляді нових залежностей, гіпотез, законів, рекомен-
дацій та емпірики (графіків, рисунків, карт, планів тощо).
2.	Наступним за своїм пізнавальним значенням методом до-
слідження є структурний аналіз об’єктів, який полягає
у виділенні окремих структур, що дозволяє всебічно вивчити
складні суспільно-географічні об’єкти, їх функціональну струк-
туру.
Функціональна структура — це сукупність зв’язків між ком-
понентами цілого, внутрішні властивості предметів і явищ. Вона
є інтегральною категорією, що розкриває спосіб дії компонентів
об’єкта, спрямований на її збереження і розвиток.
Для порівняно глибокого пізнання суспільно-географічного
об’єкта слід проаналізувати три головні структури: компонентну,
територіальну і управлінську.
Компонентна (точніше, функціонально-компонентна) струк-
тура об’єкта — це склад, сукупність його функціональних ком-
понентів (галузей, видів діяльності, інтеграцій, агрегацій), які
розкривають його роль в процесах спеціалізації і комплексоутво-
рення (зовнішній і внутрішній аспекти функції).
Територіальна (функціонально-територіальна) структура —
це співвідношення і взаємне розміщення різних форм терито-
ріального зосередження діяльності людини; такі форми ще на-
зивають елементами територіальної структури (зони, райони,
вузли, центри, пункти тощо). За своїм змістом ці елементи те-
риторіальної структури можуть бути інтегральними, міжгалузе-
вими та галузевими. Елементи територіальної структури можуть
52
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
бути зональними, регіональними і локальними: зональні (зона,
район) поділяють на інтегральні і спеціалізовані, регіональні —
це ті, що мають державні політико-адміністративні кордони,
локальні представлені господарськими вузлами, центрами, пунк-
тами, агломераціями, “кущами” тощо. За композиційною озна-
кою елементи територіальної структури бувають точковими,
лінійними і вузловими утвореннями. Регіонально вони форму-
ють відповідний тип територіальної структури (радіально-кіль-
цевий, прямокутно-регулярний, лінійно-вузловий, багатоядер-
ний, приморський тощо).
Управлінська (функціонально-управлінська) структура об’єк-
та — це ієрархічно впорядкована система органів управління жит-
тєдіяльністю людей на відповідній території. Вона територіально
реалізує механізм прийняття рішень, від яких залежить стратегія
і тактика діяльності людини, досягнення певних суспільно-гео-
графічних цілей. Можуть бути виділені й інші структури — еко-
номічна, соціальна, екологічна тощо, які мають аналітико-пізна-
вальне значення.
Економічна структура — це сукупність тих виробничих відно-
син, що впливають на ефективність розміщення виробництва і
реалізації кінцевої (готової) продукції (система економічних по-
казників, ціни, кредити, пільги тощо).
Соціальна структура — це сукупність показників існування
громадських і соціальних груп населення в різних за формою
власності господарствах (рівень соціального розвитку дослі-
джуваної території, зближення умов життя та праці населення
тощо).
Екологічна структура — це сукупність екологічних зв’язків
відповідної території, їх кількісна і якісна оцінка.
3.	Серед міжпредметних методів слід виділити методи форма-
лізації, моделювання, логічні, ідеалізації тощо.
Завдання формалізації — представити змістовні об’єкти у виг-
ляді (формі) абстрактних ідеалізацій. При формалізації користу-
ються поняттями спостереження і ознаки. Спостереження — це
сукупність операцій з присвоєнням кожному із об’єктів певних
значень (ознак). Ознака — це зовнішній вираз, прояв властивос-
тей об’єкта. Ознаками можуть бути кількісні та якісні сторони
об’єкта. У формалізованій уяві їм відповідають рахунок, впоряд-
кування і вимірювання. Місце формалізації у науковому дослі-
дженні визначають такою схемою: реальний об’єкт — абстрак-
ція — змістовна інтерпретація.
53
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Специфічно географічною проблемою формалізації є враху-
вання просторових, топологічних властивостей географічних ком-
плексів.
Суспільно-географічні комплекси мають переважно дискрет-
ний характер, вони більш динамічні, мають меншу жорсткість і
однозначність зв’язків і відношень, їм, як правило, задається ці-
льова функція.
Математична формалізація здійснюється за законами відпо-
відності між реальними об’єктами і формальними образами. Роз-
різняють чотири види математичного подання (відображення,
відповідності): 1) експліцитне — у формі функціональної залеж-
ності; 2) сагітальне — у формі графа; 3) табличне; 4) матричне з
елементами у вигляді нулів і одиниць.
Наведемо приклад математичної формалізації системи (за
Ю. І. Черняком):
де 5" — система; ♦=« — рівнозначно; 0 — відображення; О —
об’єкт; р — задача; п — спостерігач (суб’єкт С); І — мова.
Об’єкт виражений відношенням г між компонентами к.
Системи є закритими: 5 ?=*	[к, гр, а коли об’єкт розби-
вається на власну 5 і її середовище а, то ми маємо відкриту сис-
тему 5:
’	с --. пп Гі- -
де к — компоненти; г — відношення між ними; а — елементи
середовища.
Якщо системні відношення дуже складні, то Ц можна замі-
нити поняттям структури об’єкта сг; коли остання є дуже склад-
ною, то вводиться поняття великої системи 5, яку можна дати
частинами:	«

де — /-та підсистема; N — метаспостерігач; ро — велика
задача, що розпадається на підзадачі р^ра — Т.р)\ а(1) — розши-
рена метамова.
Якщо ми маємо справу з 5, придатною для розв’язання бага-
тоцільової задачі, коли підсистеми відображають різні незрівняні
характеристики О і для їх опису потрібні різні мови, то таку сис-
тему слід вважати складною:
$»’=*
де —у-та модель з власною мовою і задачею; (р — відношен-
54
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
ня моделей; Ь — об’єднана і розширена метамова, що включає
суму І/, М— метає постерігай; рскл — складна задача.
Складні системи призначені для розв’язання колективних
задач, коли використовуються різні критерії для дослідження
багатофункціональних об’єктів. Суспільно-географічні об’єкти є
відкритими, великими або складними динамічними територіаль-
ними системами.
Метод моделювання має універсальне застосування. Модель —
це спрощена конструкція реальної дійсності, що зберігає струк-
туру об’єкта і дозволяє збагнути його суть. Під суспільно-геогра-
фічною моделлю слід розуміти спрощений вираз процесу взає-
модії природи і суспільства у вигляді функціонування і розвитку
суспільно-географічних об’єктів, які регулюються, контролюються
і спрямовуються діяльністю людини.
Залежно від об’єкта дослідження цілей і завдань, які при цьому
вирішуються, використовуються різні види моделей — макетні,
фізичні, математичні, функціональні, статистичні, картографічні.
В суспільній географії найчастіше використовують математичні,
функціональні, статистичні та картографічні моделі.
Математична модель об’єкта (системи) — це його опис на
одній з формальних мов, що дозволяє робити висновки про певні
риси цього об’єкта за допомогою формальних процедур. Мате-
матичні моделі не можуть бути застосовані безпосередньо до об’єк-
тивної дійсності, а тільки до її моделей. При математичному
моделюванні досліджується не сам об’єкт, який нас цікавить, а
штучна система (квазіоб’єкт), що перебуває в певній об’єктивній
відповідності з пізнавальним об’єктом, здатна замінити його на
окремих етапах пізнання та дає при дослідженні нову інформа-
цію про модельний об’єкт. Таким чином, воно грунтується на
ідентичності математичного опису оригіналу і моделі. Ідентич-
ність полягає в однаковій формі рівнянь і наявності однознач-
них співвідношень між змінними в рівняннях оригіналу і моделі.
Математичне моделювання може базуватися на прямій і не-
прямій аналогії. При цьому використовуються різні математичні
засоби (диференціальні або іїїтегральні рівняння, теорія множин,
лінійна алгебра, математична логіка та ін.). Математичні моделі
можуть бути статичними детермінованими і стохастичними, ди-
намічними детермінованими і стохастичними. Прикладом дина-
мічної детермінованої моделі є модель процесу розселення, а
динамічної стохастичної — модель відтворення населення, мо-
дель використання земельних ділянок тощо. Математичний ви-
55
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
раз можуть мати гіпотези, наукові прогнози, що розкривають
причинно-наслідкові зв’язки в досліджуваних явищах (В. Бунге,
Д. Харвей, В. М. Гохман, Л. І. Василевський, О. І. Шаблій).
Функціональні моделі використовують при дослідженні склад-
них процесів і явищ, суть яких з тих чи інших причин не може
бути розкрита дослідником (балансові, матричні, математичної
статистики).
Статистичні й картографічні моделі також давно використо-
вуються суспільними географами.
Традиційно в теоретичних дослідженнях широко використо-
вується метод абстрагування, тобто нехтування другорядними
фактами з метою зосередження уваги на найважливіших особли-
востях досліджуваного явища.
Часто також використовується метод ідеалізації, коли на ос-
нові ідеального об’єкта встановлюються його найважливіші риси
і виявляються всі відхилення в реальному об’єкті (ідеальний про-
стір, ідеальна держава тощо).
Традиційними методами теоретичних досліджень є логічні, які
дозволяють на основі теоретичних висновків осягнути явища і
процеси, знайти шляхи їх пізнання. Сюди ж відносять методи
індукції і дедукції', перший полягає у встановленні загальних прин-
ципів і законів на основі окремих фактів; другий дозволяє окремі
положення виводити із загальних. Близьким до логічних методів
є аксіоматико-дедуктивний метод, тобто спосіб побудови і орга-
нізації теорії чи наукової дисципліни, коли за основу беруться
деякі вихідні положення (аксіоми, постулати), а закони, теореми
виводяться з них шляхом доказу (обчислення) за відповідними
правилами.
Спеціальні (суспільно-географічні) методи використовують для
отримання різноманітної аналітичної інформації, необхідної для
теоретико-методологічних висновків. Серед спеціальних теоре-
тичне значення мають методи рангування, типізації, “мозкової
атаки”, експертних оцінок тощо.
Вміння повністю і цілеспрямовано використовувати всю сис-
тему методів для пізнання теоретико-методологічної якості об’єкта
чи системи є свідченням високого рівня наукової підготовки сус-
пільного географа.
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Розділ 5
СУСПІЛЬНО-ГЕОГРАФІЧНІ
ВІДНОШЕННЯ І ПРОЦЕСИ
1. Суспільно-географічні відношення і зв'язки.
2. Суспільно-географічні процеси і явища.
Якщо чітко визначено об’єкт дослідження, його матеріально-
речовинний склад, а також предмет вивчення науки, то створю-
ються умови для вивчення всієї системи відношень і зв’язків, а
також процесів і явиш, що розкриваються на основі цих зв’язків.
Можливість вивчення зв’язків і процесів є свідченням досить
високого рівня розвитку науки. За допомогою пізнаних суспіль-
но-географічних зв’язків і процесів можна: а) повно описувати
цілісність і структуру досліджуваних об’єктів; б) поповнювати
поняттєво-термінологічний апарат науки; в) адекватно відобра-
жати об’єктивну дійсність. Теоретично це дасть можливість осяг-
нути всю різноманітність взаємодії термінів, категорій, гіпотез,
концепцій і законів.
1. У філософському плані відношення відображають взаємо-
дію (об’єднання) сукупності речей (ідей) в єдиному цілому пев-
ної галузі знань.
Конкретним виразом відношень є зв ’язки, які вивчаються від-
повідною галуззю знань. Логічним засобом пізнання суспільно-
географічних відношень і зв’язків є рівні їх вивчення (їх ієрархія
за змістом) — рід, клас, вид і тип, що відповідають відповідно
географічним (суспільно-географічним), внутріїпнім (горизонталь-
ним чи вертикальним) або зовніїннім зв’язкам і, нарешті, кон-
кретним за своїм змістом.
З виділенням суспільної географії в окрему галузь знань фа-
хівці свідомо чи стихійно почали пізнавати відношення і зв’язки
між матеріально-речовинними компонентами її об’єктів вивчен-
ня, а також між цими об’єктами. Наслідком цього є вже достатньо
сформована (сформульована) система суспільно-географічних
термінів і категорій, однак ще недостатньо систематизована за
своїм змістом.
57
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Суспільно-географічні зв’язки слід поділяти на зовнішні та
внутрішні: зовнішні є первинними, оскільки зумовлюють виник-
нення і функціонування об’єктів і проявляються в територіаль-
ній спеціалізації діяльності людини; натомість внутрішні мають
комплексоформуюче значення, забезпечують глибоке пізнання
як окремих компонентів (галузей, видів діяльності), так і їх взає-
модії.
Першу і досить вдалу спробу систематизації відношень і про-
цесів здійснив Е. Б. Алаєв у своїй книзі “Економіко-географічна
термінологія” (1977), яку він пізніше доповнив і перевидав під
назвою “Соціально-економічна географія. Поняттєво-терміноло-
гічний словник” (1983), де цим питанням присвячені 13-та і 14-та
глави. Він вважає, шо в географії, в тому числі суспільній гео-
графії існують три основних класи відношень: 1) територія — об’єкт,
2) територія — територія, 3) об’єкт — об’єкт, які в цілому відобра-
жають предмет науки. При цьому він справедливо підкреслює, що
відстані і площі були і залишаються мірами в суспільно-географіч-
них відношеннях. Однак сучасний рівень пізнання предмета на-
уки і коло реально розв’язуваних нею конструктивних завдань
свідчать, що цих класів недостатньо для адекватного відображен-
ня суспільно-географічної якості. Не конкретизовано Е. Б. Алає-
вим компонентний склад матеріальних елементів суспільно-гео-
графічних об’єктів, відношення між якими є дуже важливими, бо
вони дають змогу пізнати не лише їх теригоріальність, а й ком-
плексність та пропорційність. Тому всі внутрішні суспільно-гео-
графічні відношення і процеси можна віднести до двох великих
класів — горизонтальних і вертикальних.
Горизонтальні відношення і зв’язки властиві окремим компо-
нентам суспільно-географічних комплексів, одному виду діяль-
ності чи галузі. Однак лише горизонтальні (територіальні) відно-
шення і зв’язки не можуть повністю розкрити всю суспільно-
географічну специфіку досліджуваних об’єктів (явиш). Напри-
клад, дуже важливими є зв’язки між особливостями розселення
людей, розміщенням видів їх діяльності та інфраструктурою — з
одного боку, а також навколишнім середовищем — з другого,
тобто йдеться про необхідність вивчення зв’язків, що описують
рівні комплексності й пропорційності взаємодії компонентів сус-
пільно-географічного комплексу; такі види міжкомпонентних
зв’язків називають вертикальними. Отже, суспільним географам
слід наполегливо вивчати й четвертий клас відношень і зв’яз-
ків — між компонентами суспільно-географічних комплексів.
58
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
У сучасній науковій літературі має місце вузьке тлумачення
горизонтальних зв’язків, яке охоплює переважно виробничу, мен-
ше соціальну і практично не охоплює інших сфер суспільної ді-
яльності. Тому очевидним і логічним є такий науковий підхід
при вивченні суспільно-географічних об’єктів і явищ, шо охоп-
лює діалектичну взаємодію вертикальних і горизонтальних зв’яз-
ків. Звідси значна складність і недостатність сучасних класифі-
кацій і типізацій суспільно-географічних зв’язків.
Найповнішу систематизацію суспільно-географічних зв’язків
на основі соціально-економічної сутності нашої науки здійснив
Е. Б. Алаєв. На його думку, ці зв’язки є дуже різноманітними і
охоплюють потоки речовини, енергії, інформації та людей на від-
повідній території. У їх формуванні основну роль відіграють три
головних агенти: І) людина, краще сукупність людей (суспільст-
во); 2) виробництво, логічніше вся діяльність людини — вироб-
нича і невиробнича; 3) природа, краще навколишнє середовище,
що описується таким поняттям, як територія (акваторія). На нашу
думку, четвертим агентом є інфраструктура (виробнича і соці-
альна). Звідси, на думку Е. Б. Алаєва, існують три види горизон-
тальних зв’язків — виробничі, соціальні і природні, які, в свою
чергу, формують міжвидові (вертикальні) — виробничо-соціальні,
виробничо-природні і соціально-природні зв’язки (рис. 8).
Виробничі зв’язки у цілому характеризують
відношення людини до природи, засобів виробництва і предме-
тів праці в процесі її діяльності, забезпечують функціонування
виробництва. Вони, в свою чергу, поділяються на такі типи —
технологічні, відтворювальні і управлінські зв’язки.
Технологічні зв ’язки об’єднують окремі елементи суспільного
виробництва по лінії зміни станів, властивостей, форм чи розмі-
рів сировини, матеріалу чи напівфабрикатів в процесі отримання
готового продукту. До них належать також всі види централізо-
ваних матеріальних поставок одного підприємства іншому (за
винятком готових виробів, шо стають засобами виробництва, а
не предметами праці). Технологічні зв’язки, в свою чергу, по-
діляються на зв’язки з комбінування і кооперування виробниц-
тва. Технологічні зв’язки найповніше проявляються в циклах
виробництва.
Відтворювальні зв ’язки мають нетехнологічний характер, за-
безпечують безперервність процесу суспільного виробництва (за-
гально-виробничі. транспортно-економічні, виробничо-інфра-
структурні зв’язки).
59
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Адміністративні
Політичні
| Виробництво
Ресурсні
—|	Виробничо-екологічні
[ Трудові |---------
Культурно-
побутові
н——
[ Відтворювальні
Інформаційні
Демографічні
Людина, суспільство
Технологічні |
Управлінські —
Соціально-природні
____о
-----| Рекреаційні [
Соціально-
екологічні
| Фізико-географічне |
Природні зв'язки
Потоки:
---- речовини і енергії
• — інформації
----людей
Рис. 8. Схема суспільно-геоірафічних зв’язків
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Управлінські (виробничо-інформаційні) зв’язки спрямовані на
забезпечення виконання виробничої програми, на досягнення
певної виробничої мети.
Соціальні зв’язки характеризують взаємовідносини
людей поза матеріальним виробництвом. Вони поділяються на
такі типи: демографічні, інформаційні, культурні, політичні та
адміністративні. Демографічні зв ’язки характеризують всі види пе-
реміщення людей, зумовлені різними сімейними обставинами.
Інформаційні зв ’язки — це потоки інформації невиробничого ха-
рактеру (різні види кореспонденції, телеграми, телефонні роз-
мови, грошові перекази, посилки тощо). Політичнізв’язки харак-
теризують національні, класові та інші суспільні відношення, що
спрямовані на завоювання, використання і утримання держав-
ної влади. Адміністративні зв’язки спрямовані на здійснення влади,
управління державними інститутами. В свою чергу, вони можуть
бути внутрішньо- і міжвідомчими.
Природні зв’язки вивчає система фізико-географіч-
них наук.
В суспільній географії природні зв’язки між матеріальними
компонентами неживої природи і біосфери є матеріальною ос-
новою виробництва і життєдіяльності людей взагалі.
Вертикальні зв’язки мають такі види: виробничо-природні,
соціально-виробничі та соціально-природні.
Виробничо-природні зв’язки характеризують
зв’язки між виробництвом і природою, вони представлені таки-
ми типами: ресурсними, що характеризують потоки речовини і
енергії від природи до виробництва; виробничо-екологічними, що
йдуть від виробництва до природи і впливають на охорону на-
вколишнього середовища.
Соціально-виробничі зв’язки реалізують як
соціальні, так і виробничі потреби людей, вони представлені та-
кими типами: трудовими, культурно-побутовими, соціально-
інфраструктурними і розподільчими. Трудові зв’язки характери-
зують регулярні переміщення людей, викликані територіальним
розривом між місцем проживання і місцем прикладання праці.
Культурно-побутові зв’язки здійснюються між місцем проживан-
ня людей і місцем отримання різноманітних культурно-побуто-
вих послуг. Соціально-інфраструктурні зв’язки — це сукупність
зв’язків з обслуговування людей. Розподільчі (реалізацій™) зв’яз-
ки характеризують потоки кінцевих споживчих продуктів від сус-
пільного виробництва до населення (споживачів).
61
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Соціально-природні зв’язки характеризують
роль природи у задоволенні позавиробничих потреб населення.
Найважливішим їх типом є рекреаційні, що характеризують пере-
міщення людей від місця проживання до місця відпочинку. До
цього виду ще відносяться соціально-екологічні, що характеризу-
ють весь потік речовини та енергії від людей до природи, а також
біологічні, що мають зворотний напрям цих потоків; останні вив-
чаються біологією.
Розроблена Е. Б. Алаєвим і доповнена в цій книзі схема зв’язків
(див. рис. 8) дає можливість повніше відобразити суспільно-гео-
графічний зміст досліджуваних об’єктів та процесів.
Суспільно-географічні зв’язки можуть бути систематизовані
за різними ознаками. За територіальними масшта-
бами вони можуть бути внутрішньообласними, внутріш-
ньоміськими, внутрішньорайонними, міжрайонними, міжнаціо-
нальними (міждержавними). За формами територі-
ального зосередження діяльності людини —
зв’язками окремих господарських центрів, вузлів, агломерацій,
районів, зон тощо. Зв’язки окремих центрів можуть, в свою чер-
гу, поділятися на моноцентричні, радіальні, поліцентричні, кущо-
ві, парні тощо. Взаємодія центрів (міст) з прилеглою територією
проявляється як сукупність виробничо-економічних, соціально-
економічних, адміністративно-політичних та екологічних зв’яз-
ків. Завдання дослідника полягає не тільки у вивченні цієї систе-
ми суспільно-географічних зв’язків, айв оптимізації їх на основі
критеріїв мінімуму витрат і поліпшення умов життя людей.
2. Категорія “суспільно-географічні зв’язки” логічно пов’язана
з категорією “суспільно-географічні процеси”. Суспільно-геогра-
фічні процеси є конкретним матеріально-речовинним виразом
зв’язків, їх динамічним проявом. Філософи під процесом розумі-
ють послідовну зміну станів і стадій розвитку об’єктів матеріаль-
ної чи духовної сфери, що має певну цілісність і спрямованість.
Суспільно-географічні процеси зумовлені основним своїм
протиріччям — діяльністю людини, її географічним аспектом.
Географічна функція людської праці полягає у сприянні обміну
речовини, енергії та інформації в межах географічних комплек-
сів. Процеси грунтуються на ознаках розвитку і руху суспільно-
географічних явиш (фіїссований стан суспільно-географічного
процесу називається явищем).
Під розвитком розуміїоть зміну структури суспільно-геогра-
фічних утворень, а під рухом — подолання простору, тобто пере-
62
Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
міщення речовини, енергії, інформації та людей від однієї гео-
графічної точки до іншої. Загальною ознакою всіх географічних,
в тому числі й суспільно-географічних процесів, є те, що вони
можуть фіксуватися, передусім картографуватися.
Загальновідомо, шо без чіткого розуміння суті процесу, його
циклів і стадій не може бути системної уяви про дійсність, яку
вивчає суспільна географія. Цикл— певна послідовність функ-
ціонування матеріально-технічних компонентів об’єкта (явища)
в просторі та часі. В його складі виділяють підцикли і стадії.
Підцикли є функціональними частинами циклу (агропромисло-
вий. обслуговуючий, промисловий тощо). Стадія — це виражена
в просторі та часі частина суспільно-географічного циклу.
Суспільно-географічні процеси є дуже складними, різнома-
нітними і одночасно недостатньо вивченими (систематизовани-
ми). Логічно, що в суспільно-географічному процесі беруть участь
головні компоненти СГК: матеріальне виробництво, невиробни-
ча сфера, інфраструктура, населення і природні ресурси та умо-
ви. Суспільно-географічний процес відображає ту сторону загаль-
ного кругообігу речовини, яка забезпечує обмін речовини між
природними і суспільними компонентами геосфери, що зумов-
лений людською діяльністю. їх сучасна систематизація може бути
здійснена за такими ознаками:
А. За рівнем (повнотою) відображення суспільно-географіч-
ної якості (інтегральні, складні й прості (окремі) процеси).
Інтегральні суспільно-географічні процеси відображають обумов-
лену діяльністю людини послідовну зміну станів і стадій обміну
речовини, енергії та інформації між природними та суспільними
компонентами геосфери. Розвиток інтегрального суспільно-гео-
графічного процесу повинен здійснюватися в просторі та часі.
В. С. Абрамов (1988) під економіко-географічним процесом ро-
зуміє адекватний потребам суспільства процес господарського ос-
воєння і раціонального перетворення географічної оболонки в
географічне середовище, перетворення останнього в ноосферу.
На думку ученого, суть його полягає у збереженні стійкості гео-
графічного середовища, адекватної відповідному ступеню розвитку
суспільства, і сам процес здійснюється на основі взаємодії і взає-
морозвитку функціональних його компонентів. На нашу думку,
тут має місце звуження змісту інтегрального суспільно-геогра-
фічного процесу, який нібито повинен лише забезпечувати під-
тримку і розвиток географічного середовища, адекватного умо-
вам і потребам суспільства, тобто має переважно природно-ре-
63
& Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
сурсний і екологічний зміст. Насправді інтегральний суспільно-
географічний процес охоплює всю сукупність динамічних зв’яз-
ків між компонентами та елементами СГК. Він означає зміни в
просторі та часі відносно стійкого щодо середовища кругообігу
речовин, які здійснюються в суспільно-географічних комплексах
під регулюючим впливом суспільної праці і опосередкованим
впливом енергії перетворюваної природної основи (С. С. Мох-
начук, 1978).
Складні суспільно-географічні процеси переважають, вони ві-
дображають функцію міжгалузевих утворень, агломерацій, вели-
чезних і великих міст. До них можна віднести такі процеси, як
районування і зонування території, вирівнювання рівнів соці-
ально-економічного розвитку території, урбанізацію, природо-
користування тощо.
Кожен із складних процесів може поділятися на окремі проце-
си. Наприклад, процес урбанізації, що виражається в інтенсив-
ному зростанні міських поселень, концентрації в них населення
і поширенні міського способу життя, передбачає такі окремі його
випадки — гіперурбанізаціїо, гіпоурбанізацію і субурбанізацпо.
Б. За суспільно-географічним змістом, що відповідає типу від-
повідних зв’язків. За цією ознакою виділяють виробничі, соці-
альні, соціально-виробничі та виробничо-природні процеси. Се-
ред виробничих процесів виділяють насамперед технологічні (ком-
бінування і кооперування), матеріально-технічного постачання,
транспортно-економічні, управлінські; серед соціальних — демо-
графічні, культурні, політичні, адміїїістративні; соціально-вироб-
ничих — розподільчі, трудові, культурно-побутові; виробничо-
природних — природокористування, екологічні; соціально-природ-
них — рекреаційні.
Крім енергії людини, решта енергії в процесі праці надходить
із зовнішнього середовища, від суспільних умов і факторів (спо-
сіб виробництва матеріальних благ, особливості управління го-
сподарством). Тому цю групу процесів ще можна назвати зов-
нішніми, від них залежить формування суспільно-географічних
об’єктів. Внутрппні комплексоформуючі процеси забезпечують
цілісність функціонування об’єктів та явищ і, в свою чергу, по-
діляються на горизонтальні і вертикальні.
В. За територіальними масштабами — на глобальні, регіональні
та локальні процеси. Регіональні, у свою чергу, можуть поділятися
на міждержавні, внутрішньодержавні, міжрайонні та внутрішньо-
районні, обласні і внутріїнньообласні процеси.
64
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Рис. 9. Компонентно структурні процеси:
А, Б суспільно географічні об’єкти та зв’язки між ними; а, б, в, г, д, с, ж, з
галузі (види діяльності)
Г. За рівнем пізнання функціональної структури об’єкта —
на компонентно-структурні, територіально-структурні, вертикаль-
но-структурні й хроноструктурні (Е. Б. Алаєв).
Компонентно-структурні процеси
бувають кількох різновидів. Найбільш поширені — диверсифі-
кація, інтеграція та поляризація. Диверсифікація — це процес
ускладнення функціонально-галузевої структури СГК внаслі-
док виникнення і розвитку нових компонентів. Інтеграція —
це процес посилення зв’язків між суспільно-географічними ут-
вореннями, який супроводжується збільшенням кількості за-
гальних ознак. Менш поширений процес поляризації, який ві-
дображає функціональний зв’язок ділянок із зворотними яви-
щами, розміщеними на протилежних ділянках певної території.
Отже, в цілому компонентно-структурні процеси характеризу-
ють зміни в галузевій (компонентній) структурі досліджуваних
об’єктів чи явищ (рис. 9).
Територіально-структурні процеси в цілому
спричинюють зміни в функціонально-територіальній структурі
цих зв’язків чи явищ. До них належать такі часткові процеси, як
диференціювання, концентрування та агломерування. Диферен-
ціювання — це процес ускладнення територіальної структури сус-
пільно-географічного об’єкта. Концентрування — це процес по-
3 б-ізі	65
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Рис. 10. Територіально-структурні процеси
силення інтенсивності певного явища на одній ділянці порівня-
но з іншою, окремими його випадками є процеси стягування і
дисперсії. Агломерування — це процес розширення ядра кон-
центрації, шо зрештою приводить до утворення агломерації
(рис. 10). Ці процеси бувають моно- і поліцентричними.
Вертикально-с т руктурні процеси
характеризують зміну вертикальної структури суспільно-геогра-
фічного утворення. Наприклад, їх результатом є вертикальна зо-
нальність господарської діяльності.
Хроноструктурні процеси характеризують зміни
стадій розвитку суспільно-географічних утворень в часі.
Д. За рівнем розвитку процеси можуть бути екстенсивними
та інтенсивними. Екстенсивний процес характери-
зується лише просторовим поширенням (розширенням) певного
явища, а інтенсивний процес — швидким зростанням
66
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
концентрації якогось явища і згущенням суспільно-географіч-
них об’єктів.
Е. За участю в географічному поділі та інтеграції праці сус-
пільно-географічні процеси можуть бути спеціалізовани-
м и (зовнішніми) або комплексоутворюючими
(внутрішніми).
До географо-екологічних процесів, які вивчають географи-
суспільники, належать деструкція і амеліорація
ландшафту. Перший означає фізичне руйнування природ-
ного ландшафту внаслідок виробничої діяльності людини, а дру-
гий — систему заходів з поліпшенням навколишнього середо-
вища.
На основі пізнання змісту і форми суспільно-географічних
відношень (зв’язків) і процесів (явиш) сформувалась певна сис-
тема основних суспільно-географічних категорій, аналізу яких
присвячені наступні теми.
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Розділ 6
СУСПІЛЬНО-ГЕОГРАФІЧНЕ
ПОЛОЖЕННЯ ЯК КАТЕГОРІЯ
НАУКИ
1. Суть категорії "суспільно-географічне положення".
2. Типізація суспільно-географічного положення
об’єктів.
1. Категорія “суспільно-географічне положення” найзагаль-
ніше відображає всю гаму суспільно-географічних відношень, на
базі яких можуть розвинутись суспільно-географічні зв’язки і
процеси.
“Географічне положення” як поняття відоме з кінця XVIII ст.
Поняття “економіко-географічне положення” було запропоно-
ване І. Г. Алкіним. Однак як поняття теорії економічної гео-
графії воно було сформульоване лише в 1929 р. М. М. Барансь-
ким. Аналізу цієї категорії присвячено понад двісті публікацій,
однак окремі важливі її аспекти ше досі недостатньо вивчені.
Найбільший внесок у її вивчення зробили М. М. Баранський,
Є. Є. Лейзерович, І. М. Маєргойз, Б. Б. Родоман, О. Г. Топчієв
та інші учені.
Розширення предмета вивчення суспільної географії зумов-
лює використання категорії “суспільно-географічне положення”.
Практично ця категорія застосовується переважно як фактор те-
риторіальної організації діяльності людини, як своєрідний регіо-
нальний ресурс.
Поняття “положення” характеризує об’єкт чи явище, його
відношення до інших об’єктів чи явищ. Поняття “географічне
положення” означає адресність географічного об’єкта в системі
географічних координат або розміщення об’єкта відносно інших
об’єктів і явищ на земній поверхні. Е. Б. Алаєв під географічним
положенням розуміє характеристику об’єкта, що показує його
зв’язок з оточенням. Іншими словами, місце об’єкта в географіч-
ному просторі можна назвати його географічним положенням.
Категорії “економіко-географічне положення” (ЕГП) і “сус-
пільно-географічне положення” (СГП) вивчаються лише суспіль-
68
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
ною географією. Цим положенням "володіють” інтегральні сус-
пільно-географічні об’єкти. Суспільно-географічне положення є
категорією історичною, в цьому полягає її відмінність від поло-
ження математичного чи фізико-географічного. Спостерігається
порівняна стабільність СГП протягом певної суспільно-історич-
ної формації. Суспільно-географічним положенням володіють усі
об’єкти, що пов’язані з діяльністю людини: країни, райони, міс-
цевості, поселення, окремі підприємства чи їх територіальні су-
купності. Взаємодіючі об’єкти можуть бути природничого, соціаль-
но-історичного, економічного, культурного, політичного і адміні-
стративного змісту. Фізико-географічна основа (територія) є
матеріальною передумовою можливої єдності цих об’єктів.
Суспільно-географічне положення певного об'єкта ойкумени є
сукупністю важливих для його функціонування просторових відно-
шень до інших суспільно-географічних об'єктів (ознак).
М. М. Баранський під ЕГП розумів відношення даної тери-
торії (об’єкта) до суспільно-історичних ознак інших об’єктів чи
територій. Інтенсивність цих відношень між об’єктами залежить
від економічної відстані між ними, ступеня їхнього сусідства і
характеру границь. М. М. Баранський (1956), оцінюючи ЕГП,
фактично мав на увазі його суспільно-географічну суть, оскільки
рекомендував брати до уваги не лише економіку, а й політику,
стратегію і культуру. Економічна відстань, на відміну від геомет-
ричної чи географічної, визначається грошовими і часовими за-
тратами. можливостями суспільних контактів тощо (Д. Харвей).
Ю. Г. Саушкін вважає, шо ЕГП об’єкта ше не означає наяв-
ності конкретних економічних зв'язків. Це складне поняття спря-
моване значною мірою на аналіз можливих (потенційних) еконо-
мічних та інших зв’язків, розкриття потенціалу даного об’єкта щодо
можливих нових функцій на основі перспективних зв’язків з інши-
ми об’єктами. Суспільно-географічне положення характеризує не
тільки зв’язки об’єктів, а їх існуючі та перспективні відношення
до інших об’єктів. Тут закладено тісний методологічний зв’язок
даної категорії з категорією “географічний поділ праці”, оскільки
перша категорія є логічною передумовою другої. Місце будь-яко-
го об’єкта (країни, району, міста, підприємства тощо) в географіч-
ному поділі та інтеграції праці визначається його суспільно-гео-
графічним положенням, вмінням використати його потенціал. При
цьому, як правило, має місце певна формалізація об’єкта, коли
він розглядається як цілісність (місце, точка), шо пов’язана свої-
ми відношеннями з іншими об’єктами. На думку О. О. Мінца,
69
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Рис. 11. Суспільно-географіяне положення об’єкта:
О - об’єкт, Н — центр науки, СГР — суспільно-географічний район
В. С. Преображенського, Б. Б. Родомана, кожен географічний
об’єкт володіє функцією місця (місцеположенням), яка є істот-
ною внутрішньою його характеристикою. Тому категорія “суспіль-
но-географічне положення” за своїм змістом є складною і систем-
ною, бо передбачає не ізольоване положення окремого об’єкта, а
його відношення і навіть можливий зв’язок з іншими об’єктами,
які функціонують в певній системі.
2. Суспільно-географічне положення можна класифікувати за
певними видами і типами:
А.	За масштабністю охоплюваної території (таксонів): мак-
ро-, мезо- і мікроположення (рис. 11).
Мікроположення характеризує відношення даного об’єкта з
найближчим оточенням. Найчастіше величина об’єкта (його мас-
штаб) відповідає певному типу СГП. Встановлено, що для малих
і середніх міст (приблизно до 50—100 тис. жителів) формується
70
Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
мікроположення; для великих міст (від 100 до 500 тис. жителів) —
мезоположення і для найбільших міст — макроположення. Ве-
ликі міста на основі створення міст-супутників, ускладнення тран-
спортної мережі можуть трансформувати своє мезоположення у
макроположення.
Макроположення характеризує положення об’єкта на націо-
нальному чи міжнаціональному рівні; це найважливіший тип СГП,
зокрема дуже важливий його потенціал. Мезоположення відобра-
жає положення об’єкта на регіональному рівні, а мікроположення
характеризує відношення об’єкта до найближчого оточення, тобто
на локальному рівні. Зрештою, СГП об’єкта є сумою його поло-
жень, де найвагомішим є макроположення. Ці таксономічні рівні
СГП відображають майбутні (можливі) географічні поля і про-
стори досліджуваних об’єктів.
Роль окремих пунктів (центрів) чи таксонів в географічному
поділі праці різна. Тому сила СГП виявляється в формуванні
певних територіальних фокусів діяльності людини (міжсільські і
міжрайонні базари (“уявні міста”), багаторазове відродження зруй-
нованих міст (Карфаген — Туніс), виникнення нових міст —
Санкт-Петербург, Одеса тощо).
Б. За композиційним відношенням, тобто місцем зосередже-
ності об’єкта людської діяльності, СГП може бути центральним,
периферійним (ексцентричним), глибинним, суміжним, вузло-
вим тощо.
В. За спеціалізацією об’єктів діяльності людини СГП може
бути: транспортно-географічним (ТГП), промислово-географіч-
ним, агрогеографічним, соціально-географічним, політико-гео-
графічним, еколого-географічним. Транспортно-географічне по-
ложення поділяється на підтипи — приморське, вузлове, при-
кордонне тощо. Соцільно-географічне положення може охоплю-
вати відношення об’єктів до соціальних явищ (центрів культури,
науки, політики, вогнищ війни тощо). Промислово-географічне по-
ложення характеризує відношення промислового підприємства
до джерел сировини (родовищ корисних копалин), ринків праці
й збуту продукції. Агрогеографічне положення об’єкта характери-
зує його відношення до агроресурсів, споживачів продукції, по-
стачальників засобів виробництва тощо.
Найповніше вивчено транспортно-географічне положення об’єк-
тів, оскільки економічні відстані між взаємодіючими об’єктами, про-
кладені до них реальні шляхи сполучення є важливою умовою реа-
лізації переваг СГП досліджуванного об’єкта. Точніше,
71
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
ТГП — це положення якогось об’єкта відносно шляхів сполучення з
урахуванням їхньої потужності, завантаженості, вартості перевезень
і надійності життєво важливих зв’язків. Переважна більшість відно-
шень між об’єктами здійснюється через транспорт і зв’язок.
В.	М. Бугроменко характеризує ТГП об’єкта як надійність
його життєво важливих зв’язків, що здійснюються транспортом.
Обрахунок вартості оцінки надійності господарських зв’язків він
рекомендує виконувати за такою формулою:
тгп = X ~	’
у=і Ч
де 1^— вартісний обсяг зв’язку, млн крб.; у — число зв’язків; т] —
коефіцієнт надійності шляхів сполучення (від 0,5 — по бездоріжжю
до 0,99 — залізницею); і — число типів шляхів сполучення
(т є {а/}); Я — вартість перевезення; ( — конфігураційний кое-
фіцієнт, що відображає топологічні особливості транспортної
мережі (пересіченість, зв’язність тощо). ТГП, на його думку, є
регіональним ресурсом, що використовується галузями; він харак-
теризує конкретну міру участі тієї чи іншої галузі у вирішенні
регіональних проблем. Іншими словами, тут реалізується пози-
ційний принцип для підвищення продуктивності суспільної
праці.
М. В. Григорович вважає транспортно-географічним положен-
ням відношення економіко-географічних об’єктів (територіаль-
но-виробничих комплексів і систем розселення або окремих їхніх
компонентів) до шляхів сполучення, транспортних пунктів і тран-
спортних вузлів, які належать до головних факторів розвитку цих
об’єктів внаслідок суспільної важливості їх зв’язків і відношень,
а також великої участі їх у географічному поділі праці.
Б. Б. Родоман під позиційним принципом розуміє залежність
суттєвих властивостей об’єктів від положення їх в просторі. Він
вважає, що всі об’єкти володіють фізичними і функціональними
властивостями, між цими властивостями бажана тотожність. Якщо
така тотожність відсутня, відбувається “тиск місця”, виразом якого
є міграції людей, зміна функцій об’єкта, його деградація чи навіть
фізичне переміщення. Таким чином, місце є істотною внутрішньою
характеристикою об’єкта, фактором його функціонування.
Е. Б. Алаєв оперує терміном “економіко-географічне тяжіння”,
під яким розуміє раціональну перевагу у доборі агентів зв’язку пев-
ного об’єкта; воно є одним з важливих комплексе- і районоформу-
ючих факторів. За своїм змістом суспільно-географічне тяжіння є
72
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географи
формою виразу (реалізації) суспільно-географічного положення, пе-
редумовою формування транспортно-географічного положення.
Гострою методологічною проблемою залишається кількісна оцін-
ка СГП, а також методика встановлення (обчислення) потенціалу
СГП конкретних об’єктів, особливо великих і найбільших міст,
міських агломерацій, господарських вузлів. З цією метою застосо-
вується метод потенціалів, для обчислення якого Є. Є. Лейзерович
запропонував відповідну формулу, яка враховує параметр і особли-
вості об’єкта, економічну відстань між об’єктами, коефіцієнт про-
сторових перешкод і відстані, на яких діють ці перешкоди:
", а :Р:
Еі = аіРі + Хт— при/=1,2, ...
/=1 Кі/'у
де Е — ЕГП об’єкта; Р— параметр об’єкта і, найбільш істотний
для оцінки даної сторони положення; а — коригуючий коефіці-
єнт, що відображає особливість об’єкта у, найістотнішу з точки
зору даної сторони положення; г — економічна відстань між об’єк-
тами; кІЛ — коефіцієнт просторових перешкод (/у — відстані, на
яких діють перешкоди).
В. Й. Лажнік пропонує створити синтетичні показники СГП
шляхом конструювання узагальненого параметра, який всебічно
характеризував би це положення. Цей підхід можна здійснити лише
за допомогою факторного аналізу. Отриманий синтетичний показ-
ник можна використовувати для обрахунку інтегрального показни-
ка потенціалу СГП пункту (чи таксона) за формулою
де Е — інтегральний потенціал СГП пункту (чи таксона); Е — син-
тетичний показник обсягу об’єктів, розташованих у пункті (так-
соні) у, репрезентативний для пункту (таксона) у; Е — синтетич-
ний показник обсягу об’єктів, розташованих в пункті (таксоні) /;
£.. — відстань між пунктами (чи таксонами) і та у.
Методику кількісної порівняльної оцінки транспортно-гео-
графічного положення економічних районів колишнього СРСР
запропонував О. Г. Топчієв у своїй праці “Терміни і поняття в
економічній географії” (1982).
Таким чином, глибоке розуміння категорії “суспільно-геогра-
фічне положення” як інструменту загального підходу до пізнання
суспільно-географічної якості дає логічну підставу перейти до оцінки
складніших і конкретніших категорій суспільної географії.
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Розділ 7___________________
ГЕОГРАФІЧНИЙ ПОДІЛ ПРАЦІ
ЯК ОСНОВНА СУСПІЛЬНО-
ГЕОГРАФІЧНА КАТЕГОРІЯ
1. Суть і науково-пізнавальне значення. 2. Умови і
фактори розвитку. 3. Територіальна спеціалізація і
обмін, їх показники. 4. Види і масштаби. 5. Катего-
рія "географічна інтеграція праці".
1.	Категорія “географічний поділ праці" найповніше відобра-
жає суспільно-географічну суть відношень і процесів, тобто є сус-
пільно-географічним аспектом взаємодії природи і суспільства.
Точніше, ця категорія розкриває механізм дії законів територіаль-
ної спеціалізації і комплексно-пропорційного розвитку людської
діяльності. Тому не випадково ще М. М. Баранський назвав геог-
рафічний поділ праці основним поняттям економічної географії,
а Е. Б. Алаєв — основоположним принципом і стимулом розвитку
всіх господарських територіальних процесів, джерелом зростання
продуктивності суспільної праці, що стоворює умови, за яких про-
дукт і його виробник удосконалюються. Це територіальна форма
розвитку суспільного поділу праці, який за змістом охоплює та-
кож поділ праці всередині підприємства, між фізичною і розумо-
вою працею, професійний поділ праці тощо. У спеціальній літера-
турі категорії “географічний поділ праці” і “територіальний поділ
праці” найчастіше вживаються як синоніми, хоча перша з них має
більш загальний (філософський) зміст, а друга застосовується при
аналізі національних господарств, їх ринків.
Вся реальна різноманітність виробничої і невиробничої ді-
яльності населення окремих місцевостей, центрів, підприємств
значною мірою формується як результат суспільно-географічно-
го процесу, який називають географічним поділом праці. Він фор-
мується внаслідок поєднання місцевостей з господарством та
характером розселення, виражає їх суспільно-географічні зв’яз-
ки і є процесом господарського взаємодоповнення неоднакових
за спеціалізацією діяльності людини територій, їх господарських
вузлів, окремих центрів і пунктів.
Географічний поділ праці є незворотним об’єктивним проце-
сом розвитку продуктивних сил, при якому відбувається виок-
74
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
ремлення різних видів трудової діяльності, спеціалізація окре-
мих виробляючих одиниць, обмін між ними продуктами своєї
діяльності. Чим глибший рівень поділу праці всередині нації (краї-
ни), тим вищий рівень розвитку її продуктивних сил. Географіч-
ний поділ праці виражається в закріпленні окремих галузей за
певними районами, в спеціалізації цих районів на виробництві
одного продукту, іноді одного сорту продукту і навіть певної час-
тини продукту.
Отже, географічний поділ праці є процесом спеціалізації певної
території (групи країн, однієї країни чи її районів та місцевостей) на
виробництві певних видів продукції і послуг на основі розвинутого
обміну. Тому спеціалізація і обмін є основними ознаками і наслід-
ками його розвитку. Цей процес втягує території у взаємний об-
мін товарами, послугами, надбаннями культури, що дає додаткову
вигоду державі, тим чи іншим групам суспільства, які беруть участь
в цьому процесі. Він, з одного боку, індивідуалізує ці території, а
з другого — “нівелює” їх внаслідок взаємозв’язків, взаємодопов-
нення. Практично цей процес відбирає на кожній території серед
наявних галузей і виробництв лише найвигідніші, тобто він реалі-
зує вигоди суспільно-географічного положення. Тому М. М. Ба-
ранський справедливо писав, що категорія “географічний поділ
праці” є системою понять, шо пов’язує галузі і райони, тобто весь
“інвентар” економічної географії. Ця категорія робить суспільну
географію точною наукою, вона є об’єктивною основою для за-
стосування системного аналізу, тобто це інструмент для пізнання
цілісних складних суспільно-географічних систем.
Найбільш розвинуті форми географічного поділу праці влас-
тиві товарному виробництву. Однак В. О. Анучин справедливо
стверджує, шо цей поділ виник на зорі людської історії і може
зникнути лише разом з людським суспільством, оскільки терито-
ріальна диференціація є однією з постійних і необхідних умов
життя суспільства. Отже, географічний поділ праці є категорією
історичною, її зміст поглиблюється, наповнюється з розвитком
науково-технічного прогресу і просторовою диференціацією на-
вколишнього середовища.
Ю. Г. Саушкін пропонує рівень розвитку географічного поді-
лу праці матеріально виражати в транспортній мережі, рухомому
складі, в обсягах регулярних поставок готових товарів, в складах,
елеваторах, торговій мережі; це ознаки розвитку цього процесу.
Категорія “географічний поділ праці" призначена для пояс-
нення процесу районоутворення, формування різних суспільно-
75
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
географічних комплексів, для обгрунтування основного стимулу
розміщення продуктивних сил — підвищення продуктивності
суспільної праці та поліпшення умов життя населення; це показ-
ник ступеня освоєння території та рівня розвитку продуктивних
сил країни, ступеня територіальної диференціації національного
господарства, його зв’язків із зарубіжними країнами. При цьому
слід мати на увазі, що розвиток географічного поділу праці й
рівномірне розміщення продуктивних сил поняття несумісні.
Однотипна структура виробництва в різних районах здорожує
виробництво, бо позбавляє його переваг концентрації, спеціалі-
зації і вигод суспільно-географічного положення. Нові освою-
вані території не є ознакою рівномірності розміщення діяльності
людини, а лише розвитку географічного поділу праці вшир
(Ю. Г. Саушкін); його розвиток вглиб означає включення до об-
міну нових видів спеціалізованої продукції та послуг.
2.	В. О. Анучин відзначав, що територіальна різноманітність є
постійною основою і передумовою для виникнення цінностей про-
дуктивних сил. Початковими факторами розвитку географічного
поділу праці є відмінності в самих людях і в навколишній природі.
Природні відмінності початково є основним фактором ро-
звитку цього процесу, однак ця причина впливає на виробницт-
во і діяльність людини в цілому не безпосередньо, а через існу-
ючі виробничі відносини (спосіб виробництва матеріальних благ).
Однак з розширенням суспільного життя, ростом населення, тобто
наростанням в процесі історії відмінностей суспільного порядку
між різними країнами і районами, примножуються також сус-
пільні причини розвитку географічного поділу праці, які пе-
рекривають причини, що лежать в природних відмінностях, але
не нівелюють їх. Природа надає об’єктивну можливість для ді-
яльності людини. Реалізація цієї потенційної можливості підпо-
рядкована вже суспільним, а не природним законам. Отже, при-
рода — це зовнішній простір і комплекс зовнішніх умов для ро-
звитку матеріальних, соціальних, культурних та інших атрибутів
суспільного життя. Територіальна диференціація природних умов
і ресурсів завжди матиме значний вплив на рівень розвитку гео-
графічного поділу праці, її треба детально, якісно і кількісно вив-
чати з точки зору загальної калькуляції товару (послуги).
Серед суспільно-географічних факторів розвитку цього про-
цесу найбільшу роль відіграють економічний ефект, рівень ро-
звитку науково-технічного прогресу, раціональна спеціалізація
діяльності людини. Отже, необхідною умовою його розвитку є
76
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Рис. 12. “Механізм” географічного по
ділу праці: Я радіус раціонального ареа-	/
лу споживання продукції	_
с» 1 і	<
праця одних районів (територій) ---------------------1 і \ і ,
на інші, розрив між місцем вироб-	\ ~	3
ництва і місцем споживання, тоб-
то перевезення результатів праці з одного місця в інше (рис. 12).
За М. М. Баранським, економічний ефект є головним рушієм
розвитку географічного поділу праці, який можна отримати від його
здійснення. Для його визначення він запропонував таку формулу:
Су > Ср + /, або Су — Ср > і + <і,
де Су — ціна товару в місці його продажу (реалізації); Ср — ціна
товару на місці його виробництва; і — транспортні витрати; сі —
інші витрати.
Це означає, що ціни на товар на місці його виробництва та
на місці збуту повинні перебувати між собою в такому співвідно-
шенні, щоб різниці між ними вистачило на покриття витрат на
перевезення та ін. Чим більша різниця між цими цінами і дешев-
ший транспорт, тим вигідніший географічний поділ праці. Тому
треба максимально знижувати Ср і /, лише за таких умов геогра-
фічний поділ праці може стати додатковим джерелом фінансу-
вання господарства, в тому числі в районах нового освоєння.
Отже, економічний ефект конкретно складається з просторових
відмінностей в рівнях продуктивності праці, шо залежать від при-
чин як природного, так і суспільного порядку.
Передумовою для економічно вигідної реалізації є науково-
технічний прогрес, який дозволяє залучати до виробництва нові
джерела і види сировини, нові землі, кваліфіковані трудові ре-
сурси тощо. Найважливішими аспектами науково-технічного
прогресу є розвиток нових технологій і транспорту, які дозволя-
ють розвивати географічний поділ праці як вглиб, так і вшир.
Отже, за допомогою технічно-транспортних засобів слід скоро-
чувати час обігу товару. Засобами цього скорочення є концен-
трація виробництва і магістралізація транспорту.
Географічний поділ праці, який існує тривалий час, накладає
відбиток на заняття людей в різних країнах, районах, центрах,
місцевостях, пунктах. Тому раціональна спеціалізація праці (ді-
яльності людини) стає важливим фактором подальшого поглиб-
лення географічного поділу праці. Таку роль висококваліфіко-
вані трудові ресурси відіграють в Центральному районі Росії,
77
Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
в Англії, Чеській Республіці та ін. Додатковими характеристика-
ми цього процесу може бути статевий, віковий чи національний
склад населення, традиційна специфіка споживання товарів,
інтенсивність міграції в інші райони тощо.
Окремими факторами поглиблення цього процесу є форми
землеволодіння, відстані до центрів споживання продукції, зви-
чайна густота населення, митні платежі та ін.
3.	Результатами географічного поділу праці є територіальна
спеціалізація діяльності людини і міжрегіональні зв’язки.
Територіальна спеціалізація означає переважний розвиток
на певній території найефективніших видів діяльності людини,
шо зумовлюють її господарський напрям. Вона характеризується
підвищеною концентрацією виробництва певних видів товарної
продукції і послуг на базі спеціалізованої технології і становить
основу формування суспільно-географічного комплексу певної
території. Спеціалізованими вважаються ті види діяльності, які
дають найбільше продукції і послуг на основі раціонального ви-
користання природних і соціально-економічних ресурсів, і які
йдуть на задоволення міжрайонних потреб.
Для визначення територіальної спеціалізації використовують
три основні групи показників: 1) коефіцієнти (індекси) локалі-
зації даного виду діяльності на території; 2) індекси подушного
виробництва і споживання продукції; 3) індекси міжрайонної
товарності продукції.
Індексами локалізації є: а) відношення частки виробництва ок-
ремих видів продукції даної території (району) до частки цієї про-
дукції в країні; б) відношення вартості товарної продукції даної
території (району) до сумарної вартості валової продукції цієї тери-
торії (рівень товарності); в) відношення частки виробленої про-
дукції даної території до частки її населення, національного доходу
чи сукупного продукту. Всі індекси локалізації (>І) є кількісним
виразом процесу територіальної спеціалізації діяльності людини.
Індекси подушного виробництва і споживання продукції харак-
теризують відношення цих показників певної території до ана-
логічних загальнодержавних показників.
Індексами міжрайонної товарності продукції є; а) частка виво-
зу даної продукції досліджуваної території (району) в обсягу всього
вивозу країни; б) співвідношення вивезеної і довезеної продукції
даної території як за вагою, так і за вартістю (або ж різниця між
вивезеною і довезеною продукцією).
Територіальна спеціалізація повинна бути ефективною, тобто
забезпечувати максимальну економію праці і в найкоротші стро-
78
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географи
ки вирішувати поставлену проблему. Одним з методів розрахун-
ку ефективності територіальної спеціалізації є виявлення раціо-
нального ареалу споживання продукції будь-якого виробництва
(О. Ю. Пробст). Межа (відстань) такого радіуса /? визначається
за формулою	.	_	_
'	_ Су+ІТ-Ср ,	„ . £ , Су-Ср
або л	27*
2Т
де Т — собівартість (ціна) перевезень одиниці продукції на 1 км;
Ь — відстань між пунктами Су і Ср.
Показником рівня розвитку міжрайонних зв’язків є індекс,
що характеризує відношення частки даної території в країні з
міжрайонного вивозу даної продукції до частки території у всьому
міжрайонному вивозі. Наведені показники і формули дають змогу
визначити ареали (території) найефективнішої діяльності люди-
ни (передусім виробництва), на які треба орієнтуватися при ро-
зміщенні нових підприємств.
4. Свідченням глибшого пізнання внутрішньої структури ка-
тегорії “географічний поділ праці” є його види і масштаби, або
рівні. Основа для їх розуміння була закладена М. М. Барансь-
ким. Крім основних територіальних рівнів (всесвітнього, міжна-
родного. міжрайонного і внутрішньорайонного), він ще розріз-
няв абсолютний і відносний його види. Абсолютний поділ праці
виникає тоді, коли на даній конкретній території неможливе ви-
робництво певної (потрібної) продукції, а відносний — коли ви-
робництво товару в спрйятливих районах значно дешевше, ніж в
районах споживання цього товару.
Ю. Г. Саушкін розвинув вчення про географічний поділ праці,
насамперед в плані обгрунтування його видів і масштабів (1973).
До основних його видів він відніс:
а)	генеральний (всезагальний), який виникає і практично здій-
снюється між економічно цілісними територіями (країнами і еко-
номічними районами та зонами);
б)	між окремими центрами (великими містами, промислови-
ми вузлами), при якому можна не брати до уваги поділ праці на
розміщених між ними територіях;
в)	у просторовому полі економічного центру (міста, комбінату
чи великого заводу);
г)	постадійний, при якому територіально роз’єднані (розмі-
щені в різних пунктах чи місцевостях) окремі стадії того чи іншого
виробничого процесу;
д)	фазовий, коли одна й та сама продукція надходить до цент-
рів споживання протягом року з різних місць;
79
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
е)	епізодичний, коли окремі країни вирішують обмінятися то-
варами внаслідок певних політичних чи економічних міркувань,
хоча це не завжди відповідає традиціям чи економічній вигоді.
До основних масштабів (рівнів) розвитку географічного поді-
лу праці належать:
а)	всесвітній, який охоплює всі держави світу, його треба під-
тримувати і розвивати. Глибоке суспільно-географічне досліджен-
ня всесвітнього поділу праці було здійснене 1. О. Вітвером в його
оригінальній монографії “Історико-географічний вступ до еко-
номічної географії зарубіжного світу” (1963);
б)	міжнародний, що здійснюється в рамках соціального об’єд-
нання держав (країни ЄЕС, країни — виробники нафти на Близь-
кому Сході, країни-метрополії і слаборозвинуті країни, постко-
муністичні країни тощо);
в)	міжрайонний, який регулярно здійснюється між господарсь-
кими районами певної країни; внаслідок цього створюється спе-
ціалізація господарських районів на виробництві певних видів
товарів чи послуг; основою міжрайонного обміну є міжрайонні
суспільно-географічні зв’язки;
г)	внутрішньорайонний, що здійснюється всередині господарсь-
кого району країни (між підрайонами, областями, воєводствами,
округами тощо);
д)	внутрішньообласний, що здійснюється між спеціалізовани-
ми частинами областей (штатів, воєводств), між центром і реш-
тою території;
е)	локальний, що здійснюється між частинами певної невели-
кої території (між господарськими місцевостями, між містом і
приміськими районами, між низовими адміністративними райо-
нами тощо).
Географічний поділ та інтеграція праці проявляються також
через різні форми зосередження людської діяльності — госпо-
дарські вузли; центри, територіально-виробничі, суспільно-гео-
графічні комплекси, господарські райони, країни тощо.
Одночасно Ю. Г. Саушкін розробив типізацію міст за їх учас-
тю в географічному поділі праці, вважаючи міста однією з основ
розвитку цього процесу. В основу цієї типізації ним була покла-
дена функціональна структура міст, насамперед структура зайня-
тості працездатного населення. Це дало логічну підставу підійти
до розуміння процесу інтеграції діяльності людини.
5. Діалектично поряд з процесом географічного поділу діяль-
ності людини йде процес інтеграції цієї діяльності в місцях з
вигідним суспільно-географічним положенням. В результаті цієї
80
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
інтеграції виникають господарські агломерації, найбільші і ве-
ликі міста, господарські вузли тощо.
Процес інтеграції діяльності людини був сформульований
М. М. Баранським у вигляді концепції опорного каркаса терито-
ріальної структури народного господарства, яка була розвинута
Г. М. Лаппо, М. П. Поляном та іншими.
Опорний каркас — це механізм територіально-господарської
інтеграції, роль якого зростає в міру росту масштабів господарст-
ва країни і ускладнення її функціонально-територіальної структу-
ри. Опорний каркас складають міста і зв’язки між ними, переду-
сім транспортні магістралі.
В. С. Нємчинов писав, що територіальна концентрація наро-
дного господарства відіграє не меншу роль при розміщенні
суспільного багатства, ніж дислокація природних ресурсів, адже
великі міста є високоефективними формами функціонування про-
дуктивних сил, це рушії науково-технічного прогресу, центри соці-
ального тяжіння, вузли шляхів сполучення, з’єднані полімагістра-
лями. На основі взаємодії великих міст і зв'язуючих їх магістралей
виникає так званий каркасний ефект як сума ефектів агломеру-
вання, магістралізації і композиції. Тут має місце поєднання еко-
номічного і соціального аспектів розвитку території у вигляді
різноманітних інтегральних суспільно-географічних утворень, пе-
редусім господарських вузлів і районів. Таке “каркасне мислення”
є основою для розуміння територіальної будови діяльності людини.
Таким чином, опорний каркас формується об’єктивно, як ме-
ханізм внутрішньорайонної і міжрайонної взаємодії. На основі його
глибокого вивчення можна розв’язувати такі конкретні завдання:
а) виявляти і використовувати потенціал великих міст; б) обгрун-
товано вивчати елементи територіальної структури народного гос-
подарства; в) глибше пізнавати механізм процесу районоутворення;
г) встановлювати ареали діяльності людини, шо формуються нав-
коло міст і магістралей. Отже, територіальна інтеграція діяльності
людини є таким же важливим процесом, як і його спеціалізація.
Як бачимо, процеси географічного поділу та інтеграції праці
лежать в основі таких складних процесів, як розміщення продук-
тивних сил і суспільно-географічне районування. Процес райо-
ноутворення повільніший, стійкіший і складніший від процесу
географічного поділу праці. В свою чергу, процес географічного
поділу праці всередині країни повинен спиратися на перспек-
тивне господарське районування.
Теоретичні проблеми категорії “розміщення продуктивних
сил” розглядаються в наступних темах.
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Розділ 8
РОЗМІЩЕННЯ
ПРОДУКТИВНИХ сил
ЯК СУСПІЛЬНО-
ГЕОГРАФІЧНА КАТЕГОРІЯ
1. Розміщення продуктивних сил як суспільно-гео-
графічне відношення. 2. Розміщення продуктивних
сил як суспільно-географічний процес. 3. Фактори
розміщення продуктивних сил. 4. Принципи і голов-
ний критерій розміщення продуктивних сил. 5. Те-
риторіальні форми розміщення продуктивних сил.
6. Стадії розміщення продуктивних сил. 7. Концеп-
туальні моделі розміщення продуктивних сил. 8. Те-
риторіальна організація продуктивних сил та сус-
пільства в цілому.
Категорія “розміщення продуктивних сил” є широко вжива-
ною і порівняно грунтовно вивченою. Вона відображає, конкре-
тизує географічний поділ праці; це матеріально-речовий його ви-
раз. Найчастіше ця категорія вживається в таких значеннях:
а) як форма територіальної організації суспільно-географічних
об’єктів; б) як процес зрушень в розподілі продуктивних сил;
в) як сфера управління держави економічним, соціальним і полі-
тичним розвитком країни, тобто як один з напрямів регіональної
політики. Отже, розміщення продуктивних сил є складною (фун-
даментальною) категорією, що відображає головні суспільно-гео-
графічні відношення і процеси. Зміст цієї категорії в цілому полягає
в розподілі на території компонентів суспільно-географічного
комплексу і у зв’язках між ними, а форма характеризує їх розмір-
ність, конфігурацію, густоту, взаємне розташування, тобто рівень
впорядкованості.
Отже, розміщення продуктивних сил — це динамічний стан, що
характеризує їх розподіл на території відповідно до природних, соціаль-
них і економічних умов та факторів, який визначається особливос-
тями географічного поділу праці (Е. Б. Алаєв). Загальною формою
прояву розміщення продуктивних сил є їх територіальна структу-
82
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
ра. Ця категорія поділяється на розселення і розміщення сфер
діяльності людини, насамперед виробництва. Як бачимо, вона
відображає основну суспільно-географічну діяльність, є основою
д ля розуміння закономірності територіальної організації суспіль-
ства.
Лише діалектична єдність процесів розселення і діяльності
людини з відповідною територією може повно розкрити особли-
вості розміщення продуктивних сил. При цьому населені пункти,
як правило, є ядрами зосередження діяльності людини.
Навколо цих ядер формуються певні елементи територіальної
структури господарства. Такою первинною ланкою суспільства є
соціум — територіальна спільність людей, об’єднаних спільним
проживанням на території в рамках одного чи кількох поблизу
розміщених поселень. На базі населених місць формуєтья сітка
розселення, яка є, в свою чергу, основою системи розселення —
локальної чи регіональної.
Сітка розселення (сітка поселень) — це вся сукупність посе-
лень таксона, яка має територіальну впорядкованість, розмірну
класифікацію і основну типізацію (поділ на міські та інші посе-
лення). Система розселення (система поселень) — це територіальна
спільність поселень, між якими існують чіткий розподіл функцій,
а також виробничі, соціальні та інші зв’язки.
Локальна система розселення об’єднує в рамках контактної те-
риторії сітку поселень, між якими існують різноманітні зв’язки,
вона є матеріальною основою соціуму. Регіональна система розсе-
лення об’єднує в рамках великої неконтактної території сітку по-
селень, між якими існують різноманітні зв’язки, але відсутні умо-
ви для щоденного спілкування активного населення.
Складною і типовою формою розселення є агломерація, яка
формується на базі великого міста, характеризується високою
концентрацією населених місць і всіх видів діяльності населення.
Агломерації разом із магістралями, що їх з’єднують, складають
опорний каркас не тільки системи розселення, а й народного гос-
подарства в цілому, тобто системи розселення є матеріальною
базою, на якій формується розміщення більшості елементів про-
дуктивних сил.
1.	Розміщення продуктивних сил як суспільно-географічне
відношення класу територія — об'єкт є найпоширені-
шим, включає такі міри цих відношень як віддалі і площі.
Базою формування цього класу відношень є територія — об-
межена ділянка земної поверхні з притаманними їй природними
83
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Рис. 13. Схема розміщення продуктивних сил класу “територія — об’єкт".
Ареали активності населення:
а — виробничої, б — соціальної, в — екологічної
і привнесеними людиною (антропогенними) властивостями, ре-
сурсами та параметрами. Територія є важливим фактором (ресур-
сом) розвитку, ареною діяльності, об’єктом колективного корис-
тування, носієм багатьох функцій й прив’язаних до території пред-
метів і засобів праці. Її параметрами є протяжність, конфігурація,
площа, місцеположення тощо. Зрештою територія є базою тери-
торіального розвитку (рис. 13). Поняття "територія” охоплює по-
няття “акваторія” і “аероторія”; сукупність їх позначається тер-
міном “геоторія”.
На території у пунктах Ах і А7 з вигідним суспільно-гео-
графічним положенням і максимальною продуктивністю праці
розміщуються певні об’єкти. Пункти і А2 є їх суспільно-
географічною адресою, або локацією. Об’єкти АІ і А2 формують
свої суспільно-географічні поля, кожне з яких є сумою ареалів
виробничої, соціальної та екологічної активності населення.
Взаємодія цих об’єктів і їх полів формує суспільно-географічний
простір.
Потрібно коректно користуватися термінами “територіальний”,
“просторовий”, “регіональний” і “географічний”. Термін "тери-
торіальний” характеризує конкретну територію чи територію дер-
жави. Термін “просторовий” вживається для підкреслення на цій
території взаємодії об’єктів чи динамічної характеристики явища.
Термін “регіональний” бажано вживати, коли досліджувана те-
риторія має адміністративні границі і підкреслюється її струк-
84
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
турність. Термін “географічний” синтезує в собі всі згадані вище
характеристики території.
Цей клас відношень характеризують такі ознаки: густота роз-
міщення — ступінь насиченості даної території суспільно-геогра-
фічними об’єктами; ємність розміщення і потенціал розміщен-
ня. Ємність розміщення — це здатність території здійснювати в
своїх межах розширене відтворення на основі наявних ресурсів
шляхом інтенсифікації їх використання, без додаткових капіта-
ловкладень (або ємність території — це відношення між фактич-
ною і граничною (максимальною) густотою об’єктів при незмін-
них умовах). Потенціал розміщення — це максимальна продук-
тивна можливість території або відношення між фактичною і гра-
ничною густотами при змінних умовах (додаткових затратах,
організаційних заходах, використанні нових ресурсів, досягнень
технічного прогресу тощо).
Розміщення об’єктів на території може бути рівномірним,
кореляційним, розсіяним, зональним, ареальним та антропо-
номним.
Рівномірне розміщення характеризує незмінну густоту суспіль-
но-географічного явища. Кореляційне розміщення — це коли гус-
тота одного явища перебуває в територіальній відповідності до
густоти іншого явища, коли між цими явищами існує функціо-
нальна залежність. Якщо такої залежності немає, то має місце
розсіяне розміщення об’єкта. Зональне розміщення об’єкта є тоді,
коли воно зумовлене зовнішнім фактором. Ареальне розміщен-
ня — коли досліджуване явище займає невелику цілісну терито-
рії©. Антропономне розміщення — це коли густота досліджуваного
явища корелюється з густотою населення.
Відношення класу територія — територія можуть
мати такі типи розміщення: кратне, ієрархічне, суміжне та кон-
центроване (концентричне).
Кратне розміщення означає територіальне суміщення (співпа-
дання) таксонів різних таксономічних сіток (чи таксонів різних
порядків однієї і тієї самої сітки), коли зовнішні границі таксо-
нів збії-аються (однократне 1:1, двократне 1 : 2 і т. д.).
Ієрархічне розміщення — коли таксон одного порядку входить
до таксона вищого порядку і сам, у свою чергу, ділиться на так-
сони нижчого порядку.
Суміжне розміщення — коли таксони мають спільну границю,
але територіально не накладаються.
85
0 Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Концентроване (концентричне) розміщення характеризується різ-
ним ступенем густоти розміщення на ділянках таксона.
Відношення класу об'єкт — об'єкт проявляються як
еквівалентне і спільне (сумісне) розміщення. Перше означає строге
кількісне відношення між двома об’єктами, друге — коли два об’єк-
ти розміщуються в одному місці (пункті) або в межах будь-якої
малої території (окремими випадками несумісного розміщення є
відштовхування і витіснення).
Відношення між компонентами суспільно-географіч-
ного комплексу характеризуються комплексуючим і пропорцій-
ним розміщенням. Комплексуюче розміщення відновлює пору-
шену територіальну комплексність, а пропорційне розміщення
характеризується динамічною рівновагою кількісних відношень
між компонентами суспільно-географічного об’єкта.
Отже, відношення, що характеризують розміщення продук-
тивних сил. зусиллями Е. Б. Алаєва та інших вчених уже досить
повно вивчені.
2.	Процес розміщення продуктивних сил є складним і недо-
статньо вивченим з практичної точки зору. Процес розміщення (по-
ширення) — це цілеспрямований чи стихійний перерозподіл на
території об’єктів і явиш, який супроводжується структурними
або функціональними змінами. Коли такі структурні і функ-
ціональні зміни розглядаються стосовно території, їх називають
територіальним розвитком.
Процес розміщення продуктивних сил характеризує різноманітні
структурні зрушення суспільно-географічного ландшафту (комплек-
су) за певний час. Він є об’єктивним незалежно від того, чи роз-
вивається стихійно, чи регулюється державним планом, охоплює
процеси розселення і розміщення виробництва та інших видів
діяльності людини.
Процес розміщення продуктивних сил може характеризува-
тися такими ознаками:
повністю змінюється функціонально-територіальна структура
народного господарства, тобто зміни захоплюють розміщення га-
лузей і міжрайонні виробничі зв’язки;
територіальна структура залишається без змін, але змінюється
функціонально-компонентна структура одного чи декількох ра-
йонів;
структури незмінні, але відбувається переорієнтація міжра-
йонних зв’язків;
86
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
міжрайонні зв’язки не змінюються, але змінюється їх інтен-
сивність.
Об’єктами розміщення можуть бути цілісні окремі суспільно-
географічні утворення чи їх поєднання, що відповідають вимогам
дискретності, технологічної чи соціальної самостійності. Однак у
практиці територіального планування доводиться розмішувати не
стільки окремі підприємства, скільки нові потужності на вже існу-
ючих підприємствах.
Мірою розвитку процесу розміщення продуктивних сил є
територіальне зрушення — ординарне чи кардинальне. Зрушен-
ня супроводжуються зміною за досліджуваний період порядко-
вих номерів об’єктів спостереження, впорядкованих відповід-
но до інтенсивності спостережуваної ознаки. Якщо ці зміни
спостерігались у невеликого числа таксонів чи у таксонів з най-
меншими значеннями ознаки, то такі територіальні зрушення
є ординарними, якщо у значної частини таксонів чи у
таксонів з найбільшим значенням ознаки, — кардиналь-
ними.
Формами прояву процесу розміщення продуктивних сил є
освоєння території і поширення нововведень (інновацій). Сту-
пінь (рівень) освоєння територій характеризує розвиток діяль-
ності людини на раніше незмінному ландшафті. Поширення но-
вовведень означає розширення території, охопленої новою техні-
кою і новими технологіями; це територіальний аспект розвитку
науково-технічного прогресу.
Процес розміщення виробництва складається з індивідуаль-
них актів локалізації, кожен з них охоплює об’єкт розміщення,
мету цього розміщення, аргументацію цього процесу розміщення
і локацію, тобто місце розміщення. Найскладнішим у процесі
локалізації об’єкта є його аргументація, шо включає кількісний
аналіз аргументів і факторів, що розкривають технологію цього
процесу. Аргументація тут діалектично поєднується з обгрунту-
ванням. Якісний аналіз рекомендованої локалізації називають об-
грунтуванням розміщення (регіонального розвитку), а кількісний
аналіз і доказ — аргументацією розміщення.
Вже на початку розвитку економічної географії було поміче-
но, що між конкретним об’єктом і місцем його розміщення існує
певний зв’язок, взаємозалежність, а на вибір локації впливають
особливості самого об’єкта і території, де він розмішений чи буде
розмішений. Пізніше була виявлена третя група причин, шо впли-
87
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
вають на локалізацію, але не належать ні до об’єкта, ні до тери-
торії розміщення — серед них часовий фактор.
Процес локалізації передбачає розуміння не тільки факторів,
принципів і критеріїв розміщення, а й основних його територі-
альних форм, стадій, концепцій та моделей.
3.	Концепція факторів розміщення продуктивних сил нале-
жить до числа фундаментальних, оскільки вона є інструментом
(технологією) для вирішення кожного конкретного питання ло-
калізації об’єктів, тобто є досить конструктивною. Конструктив-
ність її посилюється ще й тим, що майже всі фактори можуть
бути формалізовані і працювати в найсучасніших методиках до-
сліджень. Тому аналіз і оцінка факторів розміщення становлять
основний зміст (роботу) суспільної географії.
Факторами розміщення продуктивних сил називають усю сукуп-
ність аргументів (причин), що зумовлюють вибір локації об’єкта.
Точніше — це сукупність територіальних нерівноцінних умов і
ресурсів (аргументів), що визначають оптимальну (раціональну з
точки зору певних критеріїв і поставленої мети) локацію об’єкта.
Ресурс території, який по відношенню до об’єкта виступає як
фактор розміщення, є фактором територіального розвитку, їх су-
купність є потенціалом територіального розвитку. Ресурси та іїіші
явища, що визначають територіальний розвиток, але перебува-
ють за межами даної території, є умовами територіального роз-
витку.
Фактори, ланки причинно-наслідкових зв’язків та умови, що
регулюють кількісні і якісні характеристики процесу розміщення
продуктивних сил, складають разом механізм цього процесу.
З метою аргументації факторів розміщення Е. Б. Алаєв реко-
мендує локаційну характеристику об’єкта і локаційний показник.
Локаційна характеристика — це кількісно виражений ресурс
даної території, від якого залежить локалізація об’єкта. Якраз ці
характеристики становлять ємність території.
Локаційний показник — це кількісне відношення об’єкта роз-
міщення до даного ресурсу (техніїсо-економічна характеристика
об’єкта). Локаційні показники, шо визначають локалізацію об’єкта,
називають критичними.
Локаційні характеристики і показники пов’язують між собою
об’єкт і території© з її ресурсом, тому вони є аргументами факто-
рів розміщення і територіального розвитку. Отже, аргумент є
формалізованим фактором. Чим більшу кількість факторів можна
88
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
перевести в клас аргументів, тим імовірніше отримати оптималь-
не рішення, тим вагоміша аргументація.
Всі фактори розміщення можна класифікувати як природно-
географічні (природно-екологічні), суспільно-географічні та інші.
Природно-географічні фактори оцінюють кількісні запаси і якіс-
ний склад природних ресурсів, геологічні і орографічні умови, тобто
весь природно-ресурсний потенціал (ПРП). ПРП на ранніх ета-
пах індустріалізації був визначальним, найновіші наукові техно-
логії менше залежать від такої орієнтації. Однак для розміщення
видобувних галузей ПРП продовжує залишатись головним факто-
ром. Він. у свою чергу, поділяється на такі складові: паливно-
енергетичний, мінерально-сировинний, земельний, водний тощо.
Екологічний аспект цих факторів охоплює охоронні й конструк-
тивні заходи з ощадливого використання природних ресурсів і за-
безпечення здорових умов життєдіяльності населення. В найбільш
індустріалізованих і урбанізованих районах він став важливою при-
чиною обмеження подальшої концентрації в них виробництва і
населення. В окремих випадках частину “брудних” виробництв
переміщують до інших районів або взагалі демонтують.
Суспільно-географічні фактори — це економічні (господарські),
соціально-демографічні, історичні, політичні, управлінські тощо.
Господарські фактори включають потребу в
продуктах чи послугах, площу території, оцінку її СГП; рівень
територіальної концентрації основних виробничих фондів, по-
рівняльну ефективність виробництва продукції, її призначення і
якість; транспорт і характер територіальних господарських зв’яз-
ків; виробничу інфраструктуру. Територіальна концентрація ви-
робництва, що виражається у збільшенні розмірів підприємств, у
формуванні їх територіальних поєднань, дає значний ефект, ос-
кільки сприяє зниженню собівартості продукції і зростанню про-
дуктивності праці за рахунок ефекту агломерування. З виробни-
чою концентрацією тісно пов’язана територіальна концентрація
населення в господарських центрах, вузлах і районах, промисло-
во-портових комплексах та ін. Функціонально і територіально з
цим фактором тісно пов’язаний фактор впливу виробничої інфра-
структури.
Порівняльна ефективність розміщення виробництва — один з
головних результуючих факторів, який виявляється аналізом ряду
показників: продуктивності праці, фондовіддачі, матеріаломісткості,
якості продукції, індексу ефективності використання промислово-
89
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
виробничих основних фондів, індексу мінімально допустимого рівня
фондовіддачі при заданому рівні фондоозброєності праці.
Транспортний фактор до епохи НТП мав вирішальний вплив
на розміщення продуктивних сил, передусім виробництва. Вдос-
коналення шляхів сполучення і засобів транспорту, запроваджен-
ня контейнеризації призвели до значного зменшення транспорт-
них затрат і зробили економічно вигідними навіть далекі переве-
зення. Це відкрило можливості для збуту продукції великих спе-
ціалізованих підприємств у радіусах багатьох тисяч кілометрів,
для зростання рухомості населення, зрушення виробництва до
моря, економічного перекидання природних ресурсів, формуван-
ня районів нового освоєння. Новим фактором є ринкові відноси-
ни, в тому числі митна політика.
Соціально-демографічні фактори включають
густоту населення, трудові ресурси, соціальну інфраструктуру,
особливості історичних і політичних умов.
Трудові ресурси продовжують суттєво впливати на територі-
альну організацію продуктивних сил. Цей вплив у епоху НТП
проявляється двояко: по-перше, ряд галузей народного господар-
ства держав СНД та інших країн потребують додаткової робочої
сили, що зумовлює міграцію трудомістких галузей від високороз-
винутих районів і країн до джерел трудових ресурсів; по-друге,
загальна чисельність населення є фактором забезпечення його
товарами і послугами соціальної інфраструктури.
Історичні фактори дозволяють прослідкувати
розвиток досліджуваних об’єктів і господарства певної території
в часі з урахуванням особливостей розміщення сфер діяльності
людини.
Інколи політична ситуація, розстановка класових сил, стан
національних відносин, центри управління можуть теж бути фак-
торами розміщення окремих видів діяльності людини.
До інших факторів розміщення продуктивних сил відносять
рівень розвитку науково-технічного прогресу (особливо техніки і
технологій), наукоємність. Головними напрямами НТП у вироб-
ництві є електронізація, комплексна автоматизація, виробництво
нових матеріалів, прискорений розвиток енергетики і біотехно-
логії, космічної промисловості і повсюдне створення інституцій-
ної інфраструктури та інформаційних банків даних.
Наукоємність стає все важливішим фактором розміщення про-
дуктивних сил, він діє у великих містах і міських агломераціях,
містах науки, технологічних парках, технополісах.
90
О Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Підприємства первинної обробки сировини розмішують в ос-
новному в районах і центрах з поєднаннями паливно-енергетич-
них, водних і трудових ресурсів, а також на резервних територіях.
Верхні поверхи виробництва готової продукції за умов НТП
орієнтуються на зосередження кваліфікованих кадрів, науково-
технічних баз з розвинутою інфраструктурою, з вигідним суспіль-
но-географічним положенням. Все більшого значення набуває
екологічний фактор.
В умовах ринкових відносин фактором розміщення продук-
тивних сил на державному (макроекономічному) рівні є капіта-
ловкладення в господарство та інфраструктуру. Інфраструктура є
синтетичним показником особливостей конкретного географіч-
ного середовища, який відображає значною мірою дію агломера-
ційних факторів; це необхідна, але недостатня умова економіч-
ного розвитку відсталих районів. Одночасно слід пам’ятати, що
інфраструктура характеризується великою капіталоємністю і за-
безпечує дуже повільну віддачу вкладених засобів. На нижчих ста-
діях регіональної політики першоосновою є транспортна система
і водо- та енергопостачання, потім — соціальна інфраструктура і,
нарешті, система інформації і зв’язку.
На мікроекономічному рівні таким головним фактором при роз-
міщенні приватних підприємств є максимальний прибуток, який
залежить значною мірою від податкових пільг, заходів кредитної і
субсидійної політики, видачі сертифікатів господарського розвитку.
У майбутньому слід серйозно зважати на фактор просторової
диференціації цін та особистих контактів.
4.	Якщо визначені фактори розміщення продуктивних сил і
поставлені цілі та завдання територіального розвитку, то необхід-
но в процесі розміщення об’єктів користуватися відповідними
принципами і критеріями.
Принципи розміщення визначаються економічними і суспіль-
но-географічними законами певної суспільної формації і відоб-
ражають об’єктивні потреби соціально-економічного розвитку в
територіальному аспекті. За О. Г. Топчієвим, принципи — це пра-
вила діяльності та управління економікою, економічна політика
держави в реалізації законів розміщення.
Головними принципами раціонального розміщення продук-
тивних сил є такі:
а)	максимальна економія суспільної праці, яка досягається
наближенням виробництва до джерел сировини і палива, трудо-
вих ресурсів, районів споживання готової продукції;
91
З Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
б)	першочергове освоєння найефективніших природних ре-
сурсів, що грунтується на ощадливому і комплексному їх вико-
ристанні;
в)	планове узгодження і гармонійне поєднання спеціалізації і
комплексного господарського розвитку районів, тобто розміщен-
ня виробництва як територіально-виробничих комплексів з ура-
хуванням міжнародного поділу праці;
г)	систематичне підвищення господарського потенціалу
всіх районів, територіальне зближення обробної промисло-
вості з видобувною на основі раціоналізації територіальних
зв’язків;
д)	обмеження надмірної концентрації промисловості і населення
у великих містах, переважне розміщення нового промислового бу-
дівництва в малих і середніх містах та робітничих селищах;
е)	досягнення однакового рівня соціального розвитку районів
(територій), що спряє поступовій ліквідації відмінностей між міс-
том і селом;
є) максимальне врахування досягнень науково-технічного про-
гресу;
ж)	охорона природи і науково обгрунтоване природокористу-
вання, забезпечення здорових гігієнічних умов життя та праці
населення;
з)	зміцнення обороноздатності країни.
Таким чином, практична реалізація згаданих вище принципів
є сукупністю науково обгрунтованих заходів — економічних, тех-
нологічних, соціальних і організаційно-управлінських, додержання
яких забезпечує максимальний економічний ефект від викорис-
тання території.
Ефективність реалізації принципів розміщення залежить від
його критеріїв, які охоплюють конкретні змістовні положення
(правила), що розкривають дію принципів розміщення продук-
тивних сил. Вони розробляються в процесі конкретної роботи з
“конструювання” території.
Головним таким критерієм раціонального розміщення про-
дуктивних сил є висока економічна ефективність виробництва та
поліпшення умов життя. Висока економічна ефективність — це
максимальна продуктивність праці при мінімальних затратах за-
собів виробництва і праці.
У практиці територіального планування і проектування роз-
міщення продуктивних сил найуживанішим універсальним по-
92
Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
казником суспільних затрат є мінімальні сумарні (приведені) за-
трати, які визначають за такою формулою:
П = С + КЕ,
де П — приведені затрати; С — повна собівартість продукції (за-
водська плюс транспортні затрати); К — питомі капіталовкладен-
ня; Е — нормативний коефіцієнт окупності капітальних вкладень.
Подібні розрахунки і порівняння здійснюються також за пи-
томими затратами на одиницю виробленої продукції чи послуги.
5.	До основних територіальних форм розміщення продуктив-
них сил, які розкривають процес їх локалізації, належать:
А. Територіальна концентрація, що характеризується зростан-
ням кількості великих підприємств і населених пунктів на певній
території, зосередженням в них більшої частини засобів вироб-
ництва, робочої сили і виробленої продукції. Її' показниками є
обсяг валової продукції, кількість працюючих, середньорічна вар-
тість основних фондів, що припадають на великі підприємства,
на одиницю площі; коефіцієнти територіальної спільності,
показники, що характеризують параметри різних форм зосере-
дження людської діяльності. Виша територіальна концентрація
людської діяльності дає можливість краще використовувати єдині
джерела сировини й енергії, природні і трудові ресурси, загальні
інженерні комунікації та систему розселення, вигоди суспільно-
географічного положення. Ядрами процесу територіальної кон-
центрації є господарські центри, особливо великі міста та зони їх
впливу. Посилення тісноти суспільно-географічних зв’язків між
вищезгаданими об’єктами на відповідній території характеризу-
ють рівень розвитку територіальної інтеграції людської діяльності.
Однак концентрація діяльності людини (антропогенний вплив)
на певній території має свій критичний поріг.
Б. Територіальна спеціалізація (див. характеристику вище). Крім
територіальної, спеціалізація може бути галузевою (внутрішньо-
галузевою), постадійною (технологічною) тощо. Територіальна
спеціалізація найчіткіше виявляється через форми зосередження
людської діяльності (господарські, промислові і агропромислові
та транспортні вузли, різні територіально-виробничі та суспіль-
но-географічні комплекси (районні і зональні)).
В. Територіальне кооперування — організація всіх видів зв’яз-
ків, насамперед економічних, між економічно і юридично самос-
тійними підприємствами певної території для виготовлення кін-
цевої продукції (поставки деталей, вузлів, готових комплектую-
93
В Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
чих виробів, напівфабрикатів, енергії та палива для виготовлення
кінцевої продукції). При цьому виділяються головні підприємст-
ва і суміжні. Кооперування може бути внутрішньогалузевим, між-
галузевим, внутрішньорайонним і міжрайонним, внутрішньооб-
ласним тощо. Показниками рівня кооперування є відношення
кількості суміжних підприємств до головного підприємства та
коефіцієнт кооперування — відношення частки кооперованої
продукції до загальної вартості продукції. Найекономічнішим є
внутрішньорайонне кооперування, оскільки воно не вимагає знач-
них транспортних затрат. Засобом для посилення кооперативних
зв’язків є стандартизація, що забезпечує обмін продукції з точно
визначеними властивостями, якістю і розмірами. Територіальне
кооперування добре розвинуте в матеріальному виробництві, воно
можливе в соціальній, культурній та адміністративно-управлінсь-
кій діяльності.
Г. Територіальне комбінування — це технологічне і організацій-
не поєднання на території одного підприємства (комбінату) кіль-
кох виробництв (різних галузей), між якими є безперервні і ста-
більні технологічні зв’язки і процеси.
Комбіновані виробництва мають, як правило, спільне палив-
но-енергетичне господарство, транспортну мережу, єдину систему
інженерних комунікацій (виробничу інфраструктуру). Економічна
ефективність комбінування зумовлена комплексною переробкою
сировини, використанням (утилізацією) відходів основного вироб-
ництва, технологічною завершеністю виробничого процесу. Тому
комбінати бувають з послідовною обробкою сировини, з утиліза-
цією відходів, з комплексною переробкою сировини, а також змі-
шаного типу. Суперкомбіїїати в основному характерні для мета-
лургії, нафтохімії, вуглехімії, деревообробної промисловості. Прак-
тично виробничо-технологічний аспект комбінування доповнюється
соціальним (сферою обслуговування) і екологічним (охороною на-
вколишнього середовища); всі вони територіально базуються на
відповідній мережі населених місць, перш за все міст. Територі-
альне кооперування і комбінування становлять основу процесу
комплексоутворення продуктивних сил, перш за все виробництва.
Отже, йдеться про територіальне поєднання виробничо-техноло-
гічного, соціального і екологічного процесів із системою розселен-
ня, що синтезуються в інтегральному процесі життєдіяльності лю-
дини, який є вищим рівнем територіальної комплексності. Кінце-
вою метою територіальної комплексності є забезпечення збалан-
94
З Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
сованого розвитку території, недопущення структурних і територі-
альних диспропорцій та пов’язаних з цим втрат в соціально-еко-
номічному та екологічному розвитку території.
6.	Процес розміщення продуктивних сил з точки зору діалек-
тичної єдності всіх форм суспільної організації діяльності люди-
ни має свої стадії розвитку (рис. 14).
На першій стадії підприємства розмішуються окремо, як пра-
вило, в нових населених пунктах. Таке розміщення називають
розосередженим, або штучним (а). Це дуже дорогий
вид розміщення, властивий районам нового освоєння. На цій стадії
в кожній галузі варіанти розміщення підприємств вивчаються га-
лузевими спеціалізованими науково-проектними установами. Тут
головним критерієм є мінімум галузевих витрат.
На другій стадії здійснюється перехід доагломерова-
н о г о, або групового (б), розміщення виробництв і населен-
ня. Таке територіальне соціально-виробниче групування має вже
спільну інфраструктуру як виробничу (транспортна мережа та її
вузли, база будівельної індустрії, система енерго-, водо-, газопос-
тачання, каналізація тощо), так і соціальну (система розселення
із спільним комунальним господарством, закладами сфери обслу-
говування, науки, освіти, охорони здоров’я і торгівлі, культури і
відпочинку тощо). Тому на цій стадії капітальне будівництво є на
20—ЗО % дешевшим, ніж при розосередженому варіанті.
На третій стадії встановлюються виробничо-технологічні,
соціальні та інші зв’язки між порівняно близько розміщеними
підприємствами і поселеннями, які не обмежуються спільним
використанням території та інфраструктури, а підтримують тісні
постійні зв’язки з кооперування і комбінування виробництва, що
дозволяють створювати завершені не тільки виробничі, а й жит-
тєві процеси. Таку стадію розміщення називають комплекс-
но ю (в), вона ілюструє нову концепцію територіальної органі-
зації життя людей. Комплекси можуть бути галузевими і міжгалу-
зевими, а також інтегральними, мати різні територіальні форми,
спеціалізацію, рівень комплексності тощо.
Методом вивчення територіальної організації виробництва є
енерговиробничий цикл як сукупність технологічно пов’язаних ви-
робництв різних галузей, що формуються навколо основного ви-
робничого процесу і на основі певного виду сировини і енергії.
Взаємодія на території енерговиробничих і соціальних циклів є
основою формування циклів життєдіяльності людей.
95
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
--гг о Водопроводи
_ Транспортні
= магістралі
_________Лінії електропе-
редач
•	•— Газопроводи
(§) База будіндустріі
Суспільно-географічні
зв'язки
Рис. 14. Стадії розміщення виробництва
0 Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Найуживанішою категорією повинен бути суспільно-географіч-
ний комплекс, поки що такою категорією є територіально-вироб-
ничий комплекс — таке економічне поєднання підприємств в одній
точці або в цілому районі, коли досягається певний економічний
ефект за рахунок вдалого підбору підприємств відповідно до при-
родних, соціальних і економічних умов, його суспільно-геогра-
фічного положення.
Отже, поняття “комплекс” передбачає строго визначений
набір взаємопов’язаних компонентів, що перебувають між со-
бою в генетичному і функціональному зв’язку. Якщо в систе-
мах акцентується увага на впорядкованості компонентів, то в
комплексах — на зв’язках, причинах і взаємообумовленості.
Поняття “комплекс” більш вузьке і чітке за змістом, ніж “сис-
тема”. Отже, комплекс — це система високого рівня організації зі
складною структурою і відношеннями взаємної обумовленості між
компонентами.
У спеціальній літературі можна зустріти також термін “кон-
грегат”, що означає поєднання підприємств, які мають загально-
державну спеціалізацію, на основі якої формуються завершені
господарські райони, але вони не є комплексними утвореннями.
Якісною стороною функціонування комплексів є пропорцій-
ність, яка передбачає оптимальні кількісні відношення між їх
компонентами та елементами. Пропорції' можуть бути господарсь-
кими, міжгалузевими, внутрішньогалузевими і територіальними;
останні характеризують співвідношення у соціально-економічно-
му розвитку між різними формами територіального зосереджен-
ня продуктивних сил (областями, агломераціями, зонами, райо-
нами, вузлами, центрами і пунктами).
7.	Розміщення продуктивних сил як важлива складова регіо-
нальної політики повинно оптимізувати і взаємно пов’язувати
територіальні тенденції з розвитком виробництва і зростанням
населення.
Однак досі немає загальноприйнятих концепцій — моде-
лей — територіальної організації продуктивних сил суспільства,
без чого значно нижча стратегічна спрямованість і ефективність
комплексу заходів, спрямованих на розміщення населення і гос-
подарства.
Створення і обгрунтування моделей територіальної оріанізації
продуктивних сил дасть можливість оціїїити сумарну ефектив-
ність (не лише економічну, а й соціальну та екологічну) окремих
4 б-із>	97
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Рис. 15. Концептуальні моделі розміщення продуктивних сил:
А — концентрична, Б — лінійна
її варіантів і сфокусувати методи управління регіональною полі-
тикою.
У спеціальній літературі пропонується дві гіпотези перспек-
тивного розвитку суспільства в регіональному аспекті — концен-
трична і лінійна (рис. 15).
Концентрична гіпотеза передбачає тенденцію до регулярної про-
сторової заміни однієї форми іншою у вигляді концентрично-гек-
сагональних площ. Центральні ділянки таких площ характеризу-
ються максимальною інтенсивністю насичення продуктивними
силами. Поступово у міру руху від центру до периферії кола ця
інтенсивність знижується і густонаселені індустріальні площі змі-
нюються сільськогосподарськими землями і заповідними ландшаф-
тами. Конкретним максимальним виразом цього процесу є агло-
мерація. Основу формування концентричної картини розміщення
продуктивних сил становлять економічні фактори об’єктивного
характеру — тенденції до концентрації елементів продуктивних сил
і мінімальності сукупних транспортних затрат на їх переміщення.
Лінійний розподіл основних форм організації діяльності люди-
ни на території визначається, головним чином, якісно новими
соціальними і екологічними потребами швидкого розвитку сус-
пільства і меншою мірою географічною зональністю. Це зумов-
лює на перспективу тенденцію до розосередженого розселення.
Лінійну форму розміщення продуктивних сил можна пояснити
насамперед соціальними, географічними і екологічними факто-
рами. Тут також враховується фактор обороноздатності країни.
98
З Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Найреадьнішою є гіпотеза виникнення лінійно-концентричної,
або змішаної, моделі територіальної організації продуктивних сил.
Якщо в розміщенні виробництва слід виходити з критерію
загальнодержавної ефективності, в тому числі з його стратегіч-
них завдань і цілей, то в регіональному розвитку соціально-еко-
номічного життя населення слід зважати на потребу створення
однакового соціально-економічного рівня життя населення у всіх
районах держави незалежно від виробничого потенціалу, харак-
теру господарської структури і рівня ефективності функціону-
вання галузей виробничої спеціалізації. Цілеспрямована соці-
альна орієнтація в регіональному розвитку суспільства суттєво
підвищує ефективність функціонування її економічної підсис-
теми. Отже, стратегічне спрямування регіональної політики по-
винно грунтуватися на прогнозі ідеального територіального зрі-
зу життя суспільства. Діалектичний взаємозв’язок соціальних і
економічних факторів передбачає на кожному етапі розвитку
певну орієнтацію. Сьогодні провідними є соціальні фактори і
критерії, це треба враховувати в процесі розміщення продуктив-
них сил.
Регіональна політика нашої держави на сучасному етапі по-
винна включати такі практичні заходи щодо удосконалення роз-
міщення продуктивних сил:
розробку програм удосконалення комплексно-пропорційного
соціально-економічного розвитку господарсько-територіальних
одиниць (областей, груп низових адміністративних районів, місь-
ких агломерацій і великих міст), реконструкцію старих індустрі-
альних районів, подальше удосконалення діючих природно-гос-
подарських комплексів;
прогнозування і планування нових міжобласних і міжгалузе-
вих утворень, ефективну координацію існуючих;
обгрунтування схеми соціально-економічного районування на
основі аналізу просторової локалізації головних зв’язків, удоско-
налення на цій основі політико-адміністративного поділу;
виявлення і узагальнення просторової диференціації демогра-
фічних процесів, їх впливу на окремі сторони соціально-еконо-
мічного розвитку регіонів;
узагальнення наукових основ формування регіональних і ло-
кальних єдиних систем розселення;
виявлення реальних рівнів соціального розвитку регіонів, в
тому числі рівнів споживання населення;
99
О Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
розробку наукових основ і структури регіонального управлін-
ня життям населення, в тому числі вивчення позитивного досвіду
зарубіжних країн, особливостей їх адміністративного територіаль-
ного устрою;
організацію і удосконалення підготовки висококваліфікованих
кадрів для регіонального управління, спеціальних наукових під-
розділів.
8.	З категорією “розміщення продуктивних сил” дуже тісно
пов’язана категорія “територіальна організація продуктивних сил”,
яка має ширший зміст. Якщо категорія "розміщення продуктив-
них сил” акцентує увагу на процесах локалізації населених пунк-
тів і різноманітних підприємств, то категорія “територіальна ор-
ганізація продуктивних сил” охоплює територіальні їх поєднання
(зв’язки) і управління цими елементами територіальної структури.
Отже, територіальна організація продуктивних сил — це науко-
во обгрунтоване розміщення взаємопов’язаних виробництв, підпри-
ємств сфери обслуговування, населення та об’єктів інфраструкту-
ри, яке дає значний економічний і соціальний ефект внаслідок ком-
плексування життєдіяльності людей і раціонального використання
території. Така організація продуктивних сил може бути здійс-
нена на основі реалізації ефективних принципів управління.
Новою формою територіальної організації продуктивних сил
є технополіси — поєднання підприємств на основі НТП, що пе-
редбачає впровадження передових технологій з гнучкими про-
мисловими підприємствами і комплексами. Це дає змогу досягти
максимального зближення науки і виробництва з метою підви-
щення ефективності використання досягнень НТП; сприяти струк-
турній перебудові економіки в плані підвищення наукоємності;
рівномірніше розмішувати продуктивні сили на основі ліквідації
диспропорцій в економічному розвитку; розвивати безвідходні
технології, застосовувати економічно чисті матеріали і джерела
енергії; давати власну продукцію у вигляді науково-технічних роз-
робок, кваліфікованих науково-технічних і організаційних кон-
сультацій.
Найсуттєвішою і основоположною закономірністю в суспіль-
ній географії є територіальна організація суспільства. На думку
Б. С. Хорєва, вона охоплює всі питання, шо стосуються територі-
ального поділу та інтеграції праці, розміщення продуктивних сил,
регіональних відмінностей у виробничих відносинах і розселенні
людей, а також проблем регіональної політики. Складовими час-
100
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
тинами цієї закономірності є такі категорії, як адміністративно-
територіальний устрій держави, регіональне управління вироб-
ництвом, формування територіальних соціально-економічних
комплексів та соціально-економічних районів, суспільно-геогра-
фічні зв’язки і взаємопов’язаність всіх компонентів суспільно-
географічних комплексів усіх рангів, ефективне використання
території.
За Е. Б. Алаєвим, територіальна організація суспільства — це
комплекс функціонуючих територіальних структур (розселення, на-
селення, виробництва, природокористування), об’єднаних структу-
рами управління з метою відтворення життя суспільства відповідно
до економічних законів.
За В. А. Поповкіним, територіальна організація суспільства —
це сукупність просторових зв’язків та структур, що визначають
вплив географічних чинників на життєдіяльність суспільства і вод-
ночас через певні організаційні важелі формуються, вдосконалюють-
ся суспільством у його інтересах. На його думку, ця категорія охоп-
лює територіальну організації© суспільного виробництва, зокрема
територіальний поділ праці, систему розселення, територіальну
організацію природокористування, науки і науково-технічної ді-
яльності; адміністративно-територіальний поділ; економічне, со-
ціальне, еколого-економічне районування; територіальний аспект
економічних відносин. Соціально-економічну концепціїо регіо-
нальної політики держави В. А. Поповкін висвітлив у монографії
“Регіонально-цілісний підхід в економіці” (1993).
Як бачимо, ця закономірність описує всю суспільно-геогра-
фічну якість науки, тобто має інтегральний суспільно-географіч-
ний зміст. Простіше, ця закономірність означає вміння при пев-
ному рівні розвитку продуктивних сил повністю використовувати
територію для потреб діяльності людини, яка проявляється у су-
купності всіх наявних форм територіальної і комплексно-пропор-
ційної організації та в системі практичних заходів з управління
регіональним розвитком.
Важливими методами для розв’язання питань територіальної
організації суспільства є регіональне прогнозування і планування
діїїльності людини, які повинні включати як загальну концепцію
регіонального розвитку держави, так і розробки щодо господарсь-
ких районів, окремих областей, агломерацій, міжобласних утво-
рень, великих міст і груп низових адміністративних районів. В
основу цих розробок мають бути покладені принципи регіональ-
101
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
ного госпрозрахунку, які передбачають встановлення прямої за-
лежності між кінцевими результатами діяльності людини в регі-
оні і наданими в його розпорядження засобами на розвиток гос-
подарства і соціальної сфери. Високі кінцеві результати передба-
чають максимальне задоволення потреб населення в товарах і
послугах, повне використання всіх наявних територіальних ре-
сурсів, прискорення науково-технічного прогресу, поліпшення
навколишнього середовища. Конкретні проблеми регіонального
розвитку мають розв’язуватись за допомогою прогнозно-плано-
вих заходів і створення ефективних ринкових відносин.
Нова територіальна організація суспільства України форму-
ється в умовах державної незалежності, економічної самостій-
ності, розвитку місцевого самоврядування, усвідомлення суспіль-
ством пріоритету регіональної соціальної і екологічної політики.
Розробка наукових основ регіональної політики є головним зав-
данням суспільно-географічної науки.
Одним з найважливіших завдань регіональної політики є про-
ведення суспільно-географічного районування.
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Розділ 9
ОСНОВИ СУСПІЛЬНО-
ГЕОГРАФІЧНОГО РАЙОНУВАННЯ
1. Суть суспільно-географічного районування, його
поняттєво-термінологічний апарат. 2. Фактори, при-
нципи і критерії процесу суспільно-географічного
районування. 3. Функціональна структура суспіль-
но-географічного району. 4. Стадії (рівні) розвитку
суспільно-географічного району. 5. Таксономічна сіт-
ка суспільно-географічних районів. 6. Практичне
значення суспільно-географічного районування.
1.	Поняття район і районування мають міжпредметне значен-
ня, хоча найповніше осмислені географічною наукою. Взагалі райо-
нування є могутнім методом наукового аналізу і синтезу склад-
них явиш і об’єктів, їх прогнозування, планування і управління
ними; це складний процес просторового впорядкування інфор-
мації, вид географічної таксономізації (поряд із зонуванням і аре-
алоутворенням), що дозволяє глибше зрозуміти особливості роз-
міщення досліджуваних явиш і об’єктів та їх територіальної орга-
нізації в цілому. За оцінкою М. М. Баранського, районування в
географії є таким же важливим, як і періодизація в історії. Сту-
пінь розробки вчення про райони свідчить про рівень розвитку
тієї чи іншої галузі географічного знання.
По-перше, треба вміти відрізняти район від звичайного ареа-
лу. Ареал — це ділянка поверхні, територія, однорідна за певною
ознакою, тобто гомогенна (рис. 16). Район завжди є територією з
цілісною системою зв’язків, він внутрішньо неоднорідний, тобто
має певну функціонально-територіальну структуру і внутрішню
організації©. Кожен район повинен мати певні ознаки об’єктив-
ності, специфіки і єдності (цілісності) своїх компонентів і еле-
ментів. Його визначають такі параметри, як міра компактності,
центральності і типовості частин.
По-друге, конкретні результати процесу районування зале-
жать від матеріально-речовинного виразу тієї якості, яка району-
ється. В міру пізнання цієї якості змінювався зміст категорії
103
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Рис. 16. Ареал і район:
ареал, б район
району — від економічного до
суспільно-географічного. Однак
в усіх випадках суспільно-гео-
графічний район повинен ха-
рактеризуватися такими специфічними ознаками, як спеціаліза-
ція і комплексність діяльності людини, а також наявністю пев-
ного органу управління цією діяльністю.
По-третє, основу кожного суспільно-географічного району
становить відповідний суспільно-географічний комплекс
Адекватною повинна бути наукова термінологія. Найбільш
змістовною є категорія суспільно-географічн ий
район, яка охоплює зміст категорій соціально-економічний ра-
йон і економічний район. Близькими за змістом до категорії сус-
пільно-географічний район є категорії еколого-економічний район
(М. Д. Шаригін, С. Б. Фоміних, 1987), господарський район. Однак
у спеціальній науковій і навчальній літературі іноді використову-
ють термін економічний район, яким повинні користуватися вик-
лючно економісти з метою відображення територіальних особ-
ливостей виробничих відносин. Тривале використання цієї кате-
горії економіко-географами пояснюється тим, шо в економічну
назву вони вкладали економіко-географічний зміст.
Категорію економіко-географічний район стосовно до вели-
ких господарських районів використовував М. М. Баранський
ше на початку 20-х років. Пізніше цей термін був широко вико-
ристаний в томах “синьої серії” для характеристики внут-
рішньообласних підрайонів. В офіційних документах 60-х ро-
ків теж знаходимо цю категорію. У 1965 р. під редакцією
В. М. Костенникова була видана російською мовою книга “Еко-
номіко-географічні райони СРСР”, яка пізніше під такою са-
мою назвою була перевидана. Концепція економіко-географіч-
ного районування була реалізована в книзі “Економічна гео-
графія СРСР. Районна частина” (1984). Нині суспільні геогра-
фи повинні користуватися лише власною термінологією, в тому
числі категоріями суспільно-географічний район, суспільно-
географічне районування.
Отже, в загальних рисах суспільно-географічний район є ді-
лянкою території, відносно цілісною ланкою суспільства, яка ха-
104
Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
рактеризується певною спеціалізацією і комплексно-пропорційним
розвитком людської діяльності.
2.	Процес суспільно-географічного районування є дуже склад-
ним, оскільки охоплює взаємодію різних за змістом факторів райо-
ноутворення.
Головними серед них є: рівень розвитку географічного поділу
праці, господарська вигода від нього, характер внутрішніх і зов-
нішніх зв’язків та особливості їх територіальної локалізації; рі-
вень розвитку матеріально-технічної бази і науково-технічної оз-
броєності праці (основні виробничі фонди, транспортна мережа,
будівельна база, регіональна технічна політика); наявність необ-
хідних природних умов і ресурсів як матеріальної основи діяль-
ності людини (рівень освоєності території); наявність трудових
ресурсів з певними трудовими навичками, кваліфікацією праці,
національними та етнічними особливостями (за Д. І. Богорадом
густота заселення); функціональні типи населених місць; рівень
урбанізованості території; рівень розвитку соціальної інфраструк-
тури. його територіальна локалізація; національні межі
Суспільно-географічне районування є процедурою структу-
ризації суспільної діяльності за її найважливішими ознаками і
властивостями, які виражаються в принципах, критеріях і показ-
никах. До таких принципів належать: об’єктивна суспільна ціліс-
ність території, що базується на взаємопов’язаності всіх компо-
нентів суспільства; перспективність діяльності людини, що до-
зволяє пов’язати інтереси району з державними; ефективна між-
районна спеціалізація, що характеризується вигідними зовніш-
німи зв’язками; комплексно-пропорційний розвиток на основі
внутрішніх зв’язків; єдність суспільно-географічного районуван-
ня і політико-адміністративного устрою; соціальна та екологічна
ефективність процесу життєдіяльності населення.
Конкретними критеріями процесу районування повинні бути:
наявність вузлової проблеми як єдності природи, виробництва і
волі людей (за В. М. Четиркіним); ефективність функціонування
енерговиробничих циклів, їх просторова локалізація; урахування
районоформуючого значення міст як ядер господарських вузлів,
центрів і пунктів; рівень сформованості та інтенсивності зв’яз-
ків; ймовірність великих новобудов, експлуатації нових видів при-
родних ресурсів, що призводять до формування нових локальних
суспільно-географічних утворень; вплив історичних особливос-
тей розвитку людської діяльності чи природних характеристик
105
Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географи
території (заболоченість, заліси еність, гористість тощо); рівень
життя населення.
Недостатньо розробленою є система показників суспільно-ге-
ографічного районування, які повинні відображати перелічені
принципи і критерії. Це повинні бути різні за змістом індекси
рівнів спеціалізації, концентрації, комплексності й пропорцій-
ності діяльності людини; тісноти зв’язків між компонентами сус-
пільно-географічного комплексу. При цьому слід використовувати
також палітру показників виробничого змісту, яка добре роз-
роблена економічною географією; соціальних показників — со-
ціальною географією, а також показників “нових” видів діяль-
ності людини — культурної, політичної, адміністративної тощо.
3.	Основний зміст суспільно-географічного району характе-
ризується функціональною структурою — сукупністю суттєвих
зв’язків між його компонентами, внутрішніми властивостями
предметів і явищ. Найважливішими її суспільно-географічними
ознаками є територіальні спеціалізація, комплексно-пропорцій-
ний розвиток та особливості управління. Як зазначалось вище,
функціональна структура має три аспекти: компонентний, тери-
торіальний й управлінський.
Функціональними компонентами суспільно-географічного
району є галузі чи види діяльності людини, насамперед виробни-
чої і соціальної. За своєю функціональною роллю вони поділя-
ються на головні, базові, супутні, додаткові, місцеві і обслуговуючі.
Головні галузі (види діяльності) визначають місце суспільно-
географічного району в системі географічного поділу праці краї-
ни, формують функціональний профіль району; часто господарські
пункти з головними виробництвами визначають контур району,
формують його границі.
Базові галузі (види діяльності) постачають сировину і паливо
головним та іншим галузям (видам діяльності). Розміщення ба-
зових підприємств уточнює границі району, окремі з них можуть
набирати значення головних.
Супутні галузі (види діяльності) формують побічні вітки го-
ловних виробництв на основі спільного і повного використання
сировини чи відходів при її переробці. Супутні види діяльності
посилюють комплексність господарства району.
Додаткові галузі (види діяльності) теж виробляють спеціалі-
зовану продукцію чи послуги, але технологічно не пов’язані з
головними чи супутніми виробництвами.
106
Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Місцеві (підсобні) галузі (види діяльності) задовольняють своєю
продукцією чи послугами потреби свого району, існують неза-
лежно від його спеціалізації в масштабі всієї країни та активно
впливають на підвищення рівня життя населення району.
Обслуговуючі галузі (види діяльності) постачають основним га-
лузям електроенергію, тепло, воду, будівельні матеріали і забезпе-
чують потреби в ремонті, транспортних засобах, послугах науки,
культури, охорони здоров’я тощо. Отже, обслуговуючі галузі пред-
ставлені переважно об’єктами виробничої і соціальної інфраструк-
тури. всі вони посилюють комплексність господарства району.
Зовнішній аспект функціонування цих галузей (видів діяль-
ності) проявляється в територіальній спеціалізації району, яка
визначається не стільки окремими виробництвами, скільки ком-
плексами взаємозв’язаних видів діяльності. Тому спеціалізацію
району слід формувати за циклами (виробничими, енерговироб-
ничими, ресурсними, відтворювальними) від видобутку, пере-
робки. обробки сировини до масового серійного виробництва про-
дукції і послуг та забезпечення ними споживача.
Внутрішній аспект функції району виявляється в рівні його
комплексно-пропорційного розвитку. Комплексний розвиток рай-
ону є планомірним процесом доцільного технолого-економічно-
го і соціального пропорційного і збалансованого розвитку всіх
галузей діяльності людини, який органічно пов’язаний з потре-
бами країни. Підкреслена М. М. Колосовським і Ю. Г. Саушкі-
ним роль планомірності в організації районних комплексів не
втрачає свого значення і за ринкових умов. Науково обгрунтова-
на комплексність дозволяє раціонально використовувати при-
родні, трудові та інші ресурси території, а також переваги сус-
пільно-географічного положення, отримувати значний додатковий
ефект за рахунок оптимального розміщення окремих об’єктів.
Таким чином, поняття комплексності охоплює всі аспекти
життєдіяльності населення району — матеріальне виробництво,
невиробничу сферу, інфраструктуру, розміщення і зайнятість на-
селення, природно-ресурсний потенціал. За поєднаннями цих
компонентів встановлюють рівень освоєності території і тип ді-
яльності людини (індустріальний, аграрно-індустріальний, агро-
промисловий тощо).
Функціонально-територіальна структура СГРхарактеризує спів-
відношення і взаємне розміщення різних форм територіального
зосередження діяльності людини. Ця категорія порівняно глибоко
107
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
розкрита в працях М. М. Баранського, 1. М. Маєргойза,
Ю. Г. Саушкіна, Г. М. Лаппо, М. М. Паламарчука, Л. І. Василевсь-
кого та інших авторів. За І. М. Маєргойзом, територіальна струк-
тура — це сукупність в певний спосіб взаєморозташованих і з’єд-
наних територіальних елементів, що перебувають в складній взає-
модії у процесі розвитку і функціонування народногосподарської
системи. На думку Г. М. Лаппо, територіальна структура характери-
зує просторову організацію господарства, просторові поєднання,
взаємодію ареалів, центрів, ліній різного соціально-економічного
значення. Вона визначає господарський каркас району, територі-
альні контури і риси загального поширення продуктивних сил.
М. М. Паламарчук під територіальною структурою суспіль-
но-територіального комплексу розуміє один з аспектів інтегра-
тивної (загальної) структури, що визначається сукупністю тери-
торіальних відношень між географічними об’єктами (взаємороз-
ташування і доступності, територіальної спільності підприємств,
територіальної концентрації і місцерозташування); вона відоб-
ражає територіальний принцип будови суспільного виробництва
країни, району, виробничого комплексу.
Е. Б. Алаєв територіальною структурою вважає динамічне роз-
міщення продуктивних сил по економічних районах, що функ-
ціонують в єдиній системі національної економіки.
Результатом конкретного аналізу територіальної структури ді-
яльності людини в районі (насамперед господарської і соціаль-
ної) є виділення її елементів, що виявляються (пізнаються) за
допомогою методу суспільно-географічного районування. В ме-
жах держави такими елементами є інтегральні зони, райони, а в
межах районів — підрайони, вузли, центри і пункти суспільної
діяльності людей. Аналітичне значення мають міжгалузеві та га-
лузеві райони. Отже, територіальна структура суспільної діяль-
ності дає інформацію про основні риси розміщення продуктив-
них сил, центри тяжіння суспільного життя, найважливіші траси
суспільно-географічних зв’язків, мозаїчність різних ареалів.
Генералізований вираз територіальної структури основних сус-
пільно-географічних районів у вигляді взаємозумовленого поєднання
господарських центрів і ліній Г. М. Лаппо (1978) називає опорним
каркасом, конфігурація якого в районі відображає основні риси
територіальної організації суспільного життя, взаємозв’язки госпо-
дарських і соціальних центрів різних рангів і територій, суспільних
ареалів і ядер, характеризує міру компактності району.
108
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географи
Господарсьні зв'язки
Рис. 17. Типи функціонально-територіальної структури господарства району
(за Г. М. Лаппо)
За конфігурацією опорного каркаса Г. М. Лаппо виділяє такі
типи територіальної структури (рис. 17).
А. Радіально-кільцевий з порівняно рівномірним розподілом опор-
них господарських центрів, доцентровими тенденціями у соціаль-
но-економічних зв’язках і розвитку, різким домінуванням голов-
109
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
ного центру з чітко визначеною центральністю його положення.
Такий тип територіальної структури мають Центральний район Росії,
Білорусь і обласні суспільно-географічні комплекси.
Б. Прямокутно-регулярний (решітковий), при якому соціально-
економічні центри і вузли транспортної мережі розміщені в районі
значно рівномірніше. Цей тип передбачає менші відмінності у рів-
нях розвитку центрів (ядер), які мають майже однаковий потен-
ціал. В цілому для району з таким типом територіальної структури
властиве більш рівномірне розміщення продуктивних сил. поліцент-
ричний характер його територіальної організації. Регіональні ліде-
ри суспільного життя (міста) сформувались не лише під впливом
вигідного транспортно-географічного положення, а й внаслідок дії
адміністративного фактору або давнього історико-господарського
розвитку. Такий тип територіальної структури мають Центрально-
чорноземний район Росії і Казахстан.
В. Лінійно-вузловий з потужною внутрішньою економічною віс-
сю (транспортною магістраллю, великою рікою, передгірними рів-
нинами, найбільш придатними для життя) і пучками чи смугою
інфраструктури. Такий тип мають Поволзький, Західносибірсь-
кий і Північнокавказький райони Росії, держави Середньої Азії.
Г. Приморський, коли елементи структури сформувались і роз-
міщені вздовж морського узбережжя, утворюючи морський фа-
сад району, країни чи навіть окремого великого міста. Він харак-
терний для Причорноморського району України, держав Балтії
(за винятком Литви), а також великих приморських портових
міст— Одеси, Санкт-Петербурга, Владивостока та інших. Цьому
типу властива наявність кількох потужних центрів вздовж узбе-
режжя, від яких йдуть зв’язки в глибину території. Поперечні
зв’язки між цими центрами виражені слабше.
Д. Багатоядерний з басейновою концентрацією продуктивних
сил, характерний для потужних вугільних районів з високим рів-
нем освоєння і переважним розвитком важкої індустрії. Такий
тип територіальної структури мають Донецький і Придніпров-
ський райони України, Кузнецький підрайон Росії.
Багато районів мають змішаний тип територіальної структу-
ри з поєднанням ознак і елементів перелічених основних типів.
Функціонально-управлінська структура СГР повинна бути ієрар-
хічно впорядкованою системою органів управління життям на-
селення в районі чи в країні в цілому. Вона повинна територі-
ально реалізовувати механізм прийняття рішень, від яких зале-
110
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
жить стратегія і тактика діяльності людини, досягнення певних
соціально-економічних та екологічних результатів (цілей). Цей
аспект функціональної структури держави і кожного району най-
менш практично виражений, адже деякий час були відсутні те-
риторіальні органи управління колишніми великими економіч-
ними районами, різними міжобласними господарськими утво-
реннями, великими господарськими агломераціями. Територія
областей, міст і низових адміністративних районів управлялась і
управляється радами народних депутатів. Для кожного з регіо-
нальних рівнів управління повинні бути визначені науково об-
грунтовані функції і відповідний механізм їх реалізації.
4.	Суспільно-географічний район як складне територіальне
утворення має свої стадії розвитку, тобто є динамічною систе-
мою, особливо коли йдеться про первинні її клітинки (розселен-
ня, нове будівництво, використання нових ресурсів тощо). Ці
часткові зміни, нагромаджуючись в районі, не завжди достатньо
виражені, оскільки в іншому разі треба було б безперервно змі-
нювати його границі. Однак одночасно має місце порогова ста-
білізація району^ — стадії його розвитку. М. М. Колосовський
(1970) виділив п’ять такий стадій:
А. Резервні території зі слабким розвитком продуктивних сил,
незначною участю в географічному поділі праці. Головною їх оз-
накою є великий природно-ресурсний потенціал, невизначеність
господарської спеціалізації і територіальне входження до складу
сусідніх розвинутих районів за принципом транспортно-геогра-
фічного положення.
Б. Піонерного господарського розвитку, це вже відомі природні
ресурси, є невелика чисельність населення для початкового ос-
воєння цих ресурсів. Заплановано створення територіально-ви-
робничого комплексу районного масштабу, визначена спеціалі-
зація в масштабі країни, але використання природних ресурсів
має вибірковий характер, що позначається початковими форма-
ми розселення і господарського розвитку.
В. Значного господарського розвитку, де вже склались вели-
кі промислові вузли і транспортні магістралі з прилеглими до них
економічно освоєними смугами; решта їх території припадає на ре-
зервні території, що поступово втягуються у господарське життя.
Г. Потужного господарського розвитку, де вже сформувались
великі господарські комплекси, хоч окремі їх ланки перебувають
в процесі будівництва або лише запроектовані.
111
Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Д. Комплексного розвитку господарства із стабільною структу-
рою виробництва, значним включенням в нього природних, тру-
дових та інших місцевих ресурсів, з чіткою загальнодержавною
спеціалізацією, наявністю багатьох верхніх поверхів розвитку
районного виробничого комплексу (обробна промисловість, наука,
сфера обслуговування).
Таким чином, найбільшими змінами характеризуються друга
і третя стадії, а стабільністю — четверта і п’ята.
Однак слід пам’ятати, шо могутнім стабілізуючим засобом є
великі капіталовкладення і потужні запаси природних ресурсів.
Кінцевою метою територіальної організації продуктивних сил
району є його п’ята стадія.
5.	Суспільно-географічні райони є об’єктивною реальністю,
вони формуються на базі відповідних суспільно-географічних ком-
плексів і мають різноманітні якісні і кількісні ознаки. Це
найповніше виявляється у видах і типах районів. До основних
видів суспільно-географічних районів належать інтегральні, між-
галузеві та галузеві.
Інтегральне районування і райони відображають просторову
взаємодію всіх компонентів суспільно-географічних комплексів
на певній території, вони є основною формою системно-струк-
турної впорядкованості діяльності людини в центрі і на місцях.
Інтегральне районування найповніше відображає суспільно-гео-
графічну якість і, в свою чергу, поділяється на такі типи, як мак-
ро-, мезо- і мікрорайонування залежно від масштабу, чисель-
ності населення і господарської значущості досліджуваної тери-
торії (рис. 18).
Найбільшої уваги в науковому, прикладному і навчально-піз-
навальному відношеннях заслуговує макрорайонування, яке охоп-
лює основні (великі) суспільно-географічні райони, їхні групи,
мегаполіси з прилеглою урбанізованою територією.
Основний суспільно-географічний район — це значна частина
території країни, цілісна ланка її господарства, що характеризу-
ється певною спеціалізацією і комплексно-пропорційним розвитком
діяльності людини.
Мезорайонування набуває все більшого значення для практи-
ки територіального прогнозування, планування і конструювання
суспільно-географічних районів середньої ланки. Воно охоплює
суспільно-географічні комплекси областей, автономних утворень,
конурбації, великі агломерації з прилеглою урбанізованою тери-
112
З Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
основних виробничих фондів та інфраструктури. На думку
М. Д. Шаригіна, такі локальні суспільні утворення є найпрог-
ресивнішою формою територіальної організації суспільства і ос-
новним об’єктом складання схем районних планувань. У межах
мікрорайону також розробляються перспективні плани і довго-
строкові програми. Лише локальні райони дають нам найдосто-
вірнішу інформацію про специфіку місцевого процесу приро-
докористування .
Міжгалузеве господарське районування делімітує міжгалузеві ком-
плекси як єдність декількох галузей (видів діяльності) на різних
рівнях територіальної спільності (О. І. Шаблій). Відмінністю між-
галузевих комплексів від інтегральних є менше число галузей (ком-
понентів) і вужча повнота зв’язків між ними. Прикладом таких
утворень є агропромислові, лісопромислові, еколого-економічні,
виробничо-торгові, транспортно-економічні та інші райони.
Необхідність вирішення питань техніко-економічної політи-
ки, керівництва виробництвом вимагає також вузькогалузевого
господарського районування (промислового, транспортного,
сільськогосподарського тощо).
Галузеве районування поряд з міжгалузевим є обов’язковою
аналітичною передумовою встановлення границь інтегральних
суспільно-географічних районів. Галузевий суспільно-географічний
район — це територія з підвищеною концентрацією виробництва
продукції чи послуг відповідної галузі, що характеризується спе-
цифічними місцевими умовами і структурою, проблемами і пер-
спективами розвитку, його територіальною організацією і поло-
женням в системі міжгалузевого господарського комплексу.
Галузеві райони в чистому вигляді не існують, але теоретично
використовуються при поглибленому вивченні галузевого райо-
нування. Галузеві райони можуть бути загальногалузевими і внут-
рішньогалузевими (райони машинобудування, зернового госпо-
дарства, культурно-побутового обслуговування тощо).
Крім наведених ознак, суспільно-географічні райони можуть
бути типізовані також за характером і рівнем спеціалізації діяль-
ності людини (індустріальні, агропромислові, транспортні, рек-
реаційні, науково-освітні та ін.).
З цим тісно пов’язані ознаки рівня їх комплексності і про-
порційності розвитку.
Рівень комплексності діяльності людини відображає ступінь
використання природних і трудових ресурсів, характер розселен-
114
З Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
основних виробничих фондів та інфраструктури. На думку
М. Д. Шаригіна, такі локальні суспільні утворення є найпрог-
ресивнішою формою територіальної організації суспільства і ос-
новним об’єктом складання схем районних планувань. У межах
мікрорайону також розробляються перспективні плани і довго-
строкові програми. Лише локальні райони дають нам найдосто-
вірнішу інформацію про специфіку місцевого процесу приро-
докористування.
Міжгалузеве господарське районування делімітує міжгалузеві ком-
плекси як єдність декількох галузей (видів діяльності) на різних
рівнях територіальної спільності (О. І. Шаблій). Відмінністю між-
галузевих комплексів від інтегральних є менше число галузей (ком-
понентів) і вужча повнота зв’язків між ними. Прикладом таких
утворень є агропромислові, лісопромислові, еколого-економічні,
виробничо-торгові, транспортно-економічні та інші райони.
Необхідність вирішення питань техніко-економічної політи-
ки, керівництва виробництвом вимагає також вузькогалузевого
господарського районування (промислового, транспортного,
сільськогосподарського тощо).
Галузеве районування поряд з міжгалузевим є обов’язковою
аналітичною передумовою встановлення границь інтегральних
суспільно-географічних районів. Галузевий суспільно-географічний
район — це територія з підвищеною концентрацією виробництва
продукції чи послуг відповідної галузі, що характеризується спе-
цифічними місцевими умовами і структурою, проблемами і пер-
спективами розвитку, його територіальною організацією і поло-
женням в системі міжгалузевого господарського комплексу.
Галузеві райони в чистому вигляді не існують, але теоретично
використовуються при поглибленому вивченні галузевого райо-
нування. Галузеві райони можуть бути загальногалузевими і внут-
рішньогалузевими (райони машинобудування, зернового госпо-
дарства, культурно-побутового обслуговування тощо).
Крім наведених ознак, суспільно-географічні райони можуть
бути типізовані також за характером і рівнем спеціалізації діяль-
ності людини (індустріальні, агропромислові, транспортні, рек-
реаційні, науково-освітні та ін.).
З цим тісно пов’язані ознаки рівня їх комплексності і про-
порційності розвитку.
Рівень комплексності діяльності людини відображає ступінь
використання природних і трудових ресурсів, характер розселен-
114
Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
ня, ступінь використання відходів, відповідності між виробничи-
ми і невиробничими процесами та завершеність стадій кожного
енерговиробничого чи життєвого циклу. Комплексність діяльності
людини може характеризуватися високим, середнім і низьким
рівнями; показники цих рівнів слід ще обгрунтувати.
Якісною стороною комплексності є пропорційність діяльності
людини, яка характеризується як повнотою набору компонентів,
так і раціональністю обміну речовиною, енергією, інформацією
та людьми, динамічною кількісною рівновагою між природними,
соціальними, економічними і технічними компонентами суспіль-
но-географічного району.
Додатковими ознаками класифікації СГР є рівень освоєння і
господарського розвитку, який проявляється практично в стадіях
їх формування і розвитку: резервні території, райони піонерного,
значного, потужного і комплексного розвитку господарства.
6.	В цілому суспільно-географічне районування дозволяє в
процесі комплексного планування діяльності людини на окремій
території тісніше пов’язати регіональні інтереси із загальнодер-
жавними.
По-перше, господарські райони є основою гармонійного по-
єднання галузевого, територіального і програмно-цільового ас-
пектів функціонування; вони є своєрідною формою географіч-
ного управління народним господарством. Соціально-економіч-
ний ефект від застосування цього методу полягає в досягненні
вищого рівня взаємопов’язаності виробничо-технологічних і со-
ціальних процесів, раціоналізації внутрішньорайонних і міжрай-
онних зв’язків, в ефективнішому використанні трудових ресур-
сів, багатоплановому використанні природної сировини, удоско-
наленні процесу природокористування.
Макрорайонування повинно бути науковим інструментом до-
вгострокового прогнозування, планування розміщення продук-
тивних сил і управління ними на державному рівні. В межах ве-
ликих суспільно-географічних районів створюються міжрайонні
господарські бази, забезпечується раціональна спеціалізація, ком-
бінування і особливо кооперування виробництва, встановлюються
господарські пропорції, проводяться балансові розрахунки. В
межах основного суспільно-географічного району відбувається
найповніше узгодження природно-ресурсної, виробничої, розсе-
ленської, інфраструктурної і адміністративно-політичної підсис-
тем і задаються стратегія і загальний темп їх розвитку. Ці райони
115
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
є основою глибокого суспільно-географічного вивчення нашої
держави.
Мезорайони (суспільно-географічні підрайони) є господарсь-
ко-адміністративною цілісністю, яка включає промислові цент-
ри і міста різної величини, місцеву промисловість, агропромис-
лову діяльність, роботи з районного планування. Одночасно тут
є можливості для маневрування робочою силою, транспортними
засобами і матеріальними ресурсами завдяки організуючій ролі
місцевих органів влади. Отже, мезорайонування є методом се-
ред ньострокового комплексного планування і координації діяль-
ності людини.
Мікрорайонування використовується для середньострокового і
особливо термінового планування, оперативного управління жит-
тям людей, а також територіального проектування. В межах мік-
рорайонів головними галузями є переважно сільське господарст-
во, місцева промисловість, підсобні підприємства, сфера обслу-
говування. Мікрорайони є надійною основою для встановлення
границь СГР вищого таксономічного рівня. Елементарні мікро-
райони є альтернативними одиницями місцевого самоврядуван-
ня, базою для організації регіонального госпрозрахунку. Найбіль-
ша їх кількість складає вузлові утворення, менша — промислові і
агропромислові, ще менша їх чисельність виділяється єдністю
суспільно-географічного положення, тяжінням до транспортних
магістралей, морського узбережжя тощо.
По-друге, суспільно-географічне районування є засобом удос-
коналення адміністративно-територіального устрою держави.
По-третє, воно є засобом глибокого суспільно-географічного
пізнання держави, адже районна частина такого навчального курсу
є синтетичною і розкриває функціонально-територіальну струк-
туру досліджуваної території, яка вивчається і дає змогу виявити
основні територіальні диспропорції, намітити перспективи по-
дальшого розвитку.
На основі аналізу проблем розміщення продуктивних сил
і господарського районування виникає логічна необхідність
у формулюванні теоретичної концепції цілісної регіональної по-
літики.
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Розділ 10
КОНЦЕПЦІЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ
ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ
1. Регіональна політика: суть і завдання. 2. Регіо-
нальний аспект інвестиційної діяльності. 3. Суспіль-
но-географічне макрорайонування і адміністратив-
но-територіальний устрій. 4. Рівні регіонального
управління.
1. В період поступового переходу економіки України до рин-
кових відносин зростає актуальність проблеми регіонального
управління суспільним життям, яке називають регіональною по-
літикою.
При розбудові унітарної децентралізованої держави потрібно
здійснити два головних завдання — розробити та реалізувати
систему раціонального використання інтегрального потенціалу
території України та надати регіонам можливість для переходу
до саморозвитку і до самоуправління, для самостійного форму-
вання в них ринкових відносин з урахуванням кожним регіоном
своїх особливостей.
Отже, регіональна політика — це діяльність держави, спрямо-
вана на забезпечення комплексного економічного, політичного,
соціального та культурного розвитку окремих територій країни.
Питання регіональної політики слід розв’язувати водночас з усім
комплексом питань суспільного розвитку нашої держави. Тери-
торіальні відмінності — це специфічний невичерпний ресурс в
інтегральному потенціалі України, ефективність якого забезпе-
чується науково обгрунтованим його використанням, адже тери-
торія — це не тільки полігон для розвитку і розміщення продук-
тивних сил, а й середовище життєдіяльності людей. Для окремих
видів підприємств територія є економічною категорією, що без-
посередньо впливає на його господарську діяльність. Звідси так-
тичним завданням регіональної політики є забезпечення збалан-
сованого комплексно-пропорційного розвитку окремих регіонів,
створення сприятливих умов для успішного функціонування гос-
подарських об’єктів та проживання населення, для розвитку
117
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
ринкових відносин. Стратегічним завданням регіональної полі-
тики є макросоціоекономічне обгрунтування та розробка опти-
мальної перспективної територіальної структури життєдіяльності
населення. Завдання регіональної політики можна розв’язати
лише цілеспрямованою державною прогнозно-плановою та ор-
ганізаційно-управлінською діяльністю, а не засобами ринкової
економіки. Внутрішній аспект регіональної політики повинен спо-
лучатись із зовнішнім, який полягає в раціональному включенні
України у міжнародний та світовий поділ та інтеграцію людської
діяльності, передусім економічної, соціальної, культурної, полі-
тичної, адміністративно-управлінської, військової.
В незалежній Україні теоретико-методологічні засади регіо-
нальної політики слід розробляти заново, оскільки радянський
багаторічний “досвід” її проведення був спрямований виключно
на потреби високомонополізованої імперії, а не окремих націо-
нально-державних утворень. Науково обгрунтована регіональна
політика має стати невід’ємною складовою майбутньої регульо-
ваної (змішаної) економіки.
Головною передумовою ефективної регіональної політики є
динамічний розвиток національної економіки, що дозволяє пе-
рерозподіляти розміщення виробництва на користь менш розви-
нутих районів та областей.
Сучасний стан регіональної політики в Україні має початко-
вий, переважно відомчий характер і за своїм змістом є переваж-
но екстериторіальним. Україна нині має низку міністерств (ві-
домств), що керують господарським комплексом при відсутності
навіть державного комітету регіонального розвитку — науково-
прогнозно-організаційної установи, яка б формувала і реалізову-
вала державні регіональні програми з урахуванням ініціативи
регіонів та використанням відомчих розробок. Залишаються до
кінця необгрунтованими рівні регіонального управління — за-
гальнодержавний, регіональний та локальний, не розроблені чіткі
методики та інструкції до них з прогнозування соціально-еконо-
мічного і екологічного розвитку областей, міст і районів, дер-
жавні установи не дбають про раціональне використання квалі-
фікації випускників університетів — економістів регіонального
розвитку. Галузевий підхід, що ігнорує інтереси регіонів, спри-
чинює соціальні суперечності, негативні екологічні зміни, неке-
ровану міграцію населення, а головне — стримує комплексно-
пропорційний розвиток території й ускладнює взаємодію розта-
шованих на ній підприємств різної відомчої підпорядкованості.
118
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
У віданні галузевих міністерств перебувають також підприємства
і організації загальногосподарського призначення, тобто суто те-
риторіального характеру — транспортні, будівельні, енергетичні
тощо. Продовжує панувати відомчий монополізм з його верти-
кальною структурою управління. В умовах кризової ситуації сти-
мули регіонального розвитку знецінюються інфляцією, частка
інвестицій областям та містам зменшується. Без реалізації спеці-
альних державних регіональних програм, державних субсидій,
пільгового оподаткування, обгрунтованих інноваційних заходів
окремі регіони деградуватимуть, що матиме не тільки економічні,
але й демографічні, міграційні і соціально-політичні негативні
наслідки.
Отже, регіональна політика має стати важливим резервом
поліпшення соціально-економічної та екологічної ситуації в
Україні.
Найважливішими аспектами регіональної політики є її кон-
кретний зміст, наукове і кадрове забезпечення. Успішне їх ро-
зв’язання забезпечує створення загальнодержавної концепції ре-
гіонального розвитку, яка передбачає забезпечення “територіаль-
ної справедливості”, є науковою основою бюджетного забезпе-
чення регіональних програм, на які повинно йти не менше 60 %
всіх державних капіталовкладень.
Основний засіб здійснення довгострокової стратегії регіональ-
ної політики — це створення регіональних програм соціально-
економічного розвитку окремих районів і областей. Розміщення
продуктивних сил має бути насамперед зорієнтоване на слабо-
розвинуті, депресивні, а також високоурбанізовані промислові
території та великі міста. Регіональні програми повинні бути не
лише засобом розв’язання регіональних проблем, загального впо-
рядкування розміщення продуктивних сил, а й інструментом ре-
алізації загальнонаціональної стратегії соціально-економічного
розвитку.
Конкретні завдання регіональної політики такі.
І.	Кількісна і якісна оцінка інтегрального ресурсного потенці-
алу — природного, трудового, фінансового, рекреаційного, науково-
технічного. транспортно-географічного, а також можливостей ро-
звитку внутрішніх і зовнішньоекономічних зв’язків. Практичне
використання вимагає узагальнення характеристик цих ресурсів,
створення відповідних ресурсних карт, розробки нормативів ви-
користання ресурсів. Ці документи повинні бути обов’язковими
для користування на всіх рівнях регіонального управління.
119
0 Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
2.	Аналіз специфіки просторової диференціації демографічних
процесів, оцінка наявних систем розселення та розміщення об’єк-
тів соціальної інфраструктури, сумарного впливу цих чинників на
окремі аспекти соціально-економічного розвитку регіонів. Особ-
лива увага має приділятись розробці та запровадженню заходів, які
б сприяли зростанню народжуваності населення. Потрібен також
аналіз структури зайнятості, рівня відповідності чисельності та ква-
ліфікації трудових ресурсів кількості робочих місць. Окремого вив-
чення вимагають міграційні процеси, їх причини, інтенсивність і
напрями. Все це дозволить дослідити регіональні соціально-еко-
номічні проблеми відтворення генофонду народу нашої держави,
забезпечити вирівнювання соціального розвитку регіонів незалеж-
но від спеціалізації людської діяльності.
3.	Вдосконалення комплексно-пропорційного соціально-еко-
номічного розвитку окремих природно-господарських регіонів,
областей, великих міст і міських агломерацій, реконструкція ста-
рих індустріальних районів, формування нових міжгалузевих і
міжобласних господарських утворень, виявлення депресивних
місцевостей і розробка заходів щодо їх розвитку. Адміністративні
області повинні мати загальнодержавну спеціалізацію людської
діяльності, зумовлену географічним поділом та інтеграцією праці.
Комплексні регіональні програми мають забезпечувати розвиток
і територіальну організацію макрорайонів, природно-господарсь-
ких регіонів, вільних економічних зон, міських центрів майбут-
ніх “земель”, малих міст, галузевих і міжгалузевих утворень. В
їхніх межах мають інтегруватись державні заходи, шо здійсню-
ються в інтересах районів, міських систем, навколишнього сере-
довища, об’єктів інфраструктури.
4.	Обгрунтування територіальних пропорцій в суспільно-гео-
графічному розвитку України за допомогою суспільно-географіч-
ного районування на основі даних аналізу функціональної струк-
тури людської діяльності і просторової локалізації головних зв’яз-
ків. При цьому потрібно мати дві сітки (схеми) суспільно-геогра-
фічного макрорайонування: одна повинна відображати сучасну,
а друга — перспективну (програмну) територіальну структуру
людської діяльності в регіоні. Програмні (перспективні) райони
також повинні бути об’єктами державного управління.
5.	Удосконалення на цій основі адміністративно-територіаль-
ного устрою (АТУ) України, що дасть змогу поліпшити управлін-
ня регіонами за рахунок оптимального поєднання державних інте-
ресів та місцевого самоврядування.
120
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
6.	Аналіз і ефективне використання соціально-економічного
і культурного потенціалу нового геополітичного положення те-
риторії України.
7.	Вивчення можливостей формування вільних економічних
зон, районів прикордонної (безмитної) торгівлі, зон і об’єктів
спільного підприємництва.
8.	Еколого-географічна оцінка території, її районування та
експертиза окремих регіональних проектів чи програм з метою
забезпечення здорових умов життєдіяльності людей за рахунок
зниження дії антропогенних факторів і гранично допустимих кон-
центрацій вмісту шкідливих речовин, підвищення комплексності
і ефективності використання природних ресурсів в регіоні.
9.	Удосконалення економічного механізму регіонального ро-
звитку засобами: а) зміцнення фінансової бази місцевих органів
самоврядування за рахунок територіального податку, штрафів,
цільових кредитів, інвестиційних та цінових заходів, пільг, дер-
жавної протекції; б) створення загальнодержавного фонду для
реалізації регіональних програм, допомоги при ліквідації стихій-
них лих, аварій тощо; в) впровадження принципу регіонального
госпрозрахунку*; г) розвитку ринкової економіки та підприєм-
ництва (спільних підприємств, вільних економічних зон, фінан-
сово-промислових груп); д) організації регіональних замовлень
на товари та послуги; е) організації внутрішньодержавного това-
рообігу при відкритості територіальних ринків і встановленні
зовнішньоекономічних’ зв’язків на базі світових і національ-
них цін.
10.	Комплексний підхід до впровадження досягнень науково-
технічного прогресу за рахунок активізації регіональних чинни-
ків у формах науково-технічних програм, технополісів, техно-
парків, технологічних, наукових та інноваційних центрів.
11.	Удосконалення управління регіональним розвитком за ра-
хунок розширення господарських та організаційних повноважень
обласної адміністрації, при поєднанні в регіонах державної і муні-
ципальної власності; надання низовому адміністративному райо-
ну, місту, селищу та селу статусу базових рівнів регіонального са-
моврядування при домінуванні муніципальної власності; збере-
ження за центром державного управління реалізації великих регі-
•Основою регіонального госпрозрахунку є не відношення між підприємствами, а
відношення, що виникають на базі регіональної власності (колективної чи тери
горіально ресурсних трест фондів).
121
Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
опальних програм на основі державної власності та контролю-
ючих функцій. Спеціальні управлінські заходи мають розробля-
тись для столичного регіону, господарських агломерацій та вели-
ких господарських вузлів, що являють собою міжобласні утворен-
ня. Обов’язковим центральним органом державного управління
регіонами повинен бути Державний комітет регіонального розвитку
України — науково-прогнозно-організаційна установа, яка б фор-
мувала і контролювала реалізацію державних програм з комплекс-
ного соціально-економічного та екологічного розвитку території з
урахуванням ініціативи низових ланок та відомчих розробок. Ор-
ганізаційною і матеріально-фінансовою базою цього комітету мо-
жуть бути відділи розміщення продуктивних сил і економіки районів
державних науково-дослідних установ. Голова цього комітету по-
винен керувати розробкою функціональних та організаційних його
структур в центрі і на місцях, науково і кадрово забезпечувати цю
роботу. Головою комітету повинен бути авторитетний учений з
регіональних проблем, знавець фактичної територіальної органі-
зації продуктивних сил держави, заступником — практик з питань
територіального прогнозування і планування соціально-економіч-
ного розвитку.
12.	Концентрація наукових сил, нині розпорошених по окре-
мих науково-дослідних та навчальних інститутах, на регіональ-
ній проблематиці. На базі нині діючої Ради з вивчення продук-
тивних сил слід створити Інститут регіонального розвитку, кот-
рому, як головній науковій установі тематично і організаційно
підпорядковувати всі регіональні підрозділи нині діючих науко-
во-дослідних установ.
13.	Кадрове забезпечення виконання конкретної регіональної
роботи на всіх рівнях управління. Цю функцію можуть і повинні
здійснювати кафедри економічної та соціальної географії укра-
їнських університетів. На такій кафедрі Київського університету з
1972/73 навчального року готуються фахівці зі спеціалізації управ-
ління регіональним розвитком, в основу якої закладено комплексне
територіальне, районне та міське планування. Фахівці такої квалі-
фікації повинні займати не менше 40 % штатних посад в облас-
них, міських і районних управлінських органах, з яких при їх фор-
муванні та реорганізації треба усунути малокваліфікованих чи-
новників, що не мають спеціальної підготовки.
Науковими засобами реалізації регіональної політики повинні
бути прогнози, схеми, програми та проекти регіонального роз-
витку, в тому числі інноваційні.
122
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Отже, регіональна політика повинна охоплювати всі сфери
життєдіяльності регіонів, бути спрямованою на реалізацію дер-
жавних регіональних програм, на впорядкування розміщення про-
дуктивних сил, здійснення загальнонаціональної стратегії соціаль-
но-економічного розвитку, використання регіональних можливос-
тей та їх резервів, формування в регіонах ринкових відносин.
2. Інвестиційна діяльність — як внутрішня, так і зовнішня,
повинна мати конкретно виражений регіональний напрям, тоб-
то інвестиції слід вкладати в регіональні об’єкти, спираючись
при цьому на маркетинг (або діагностику) території, а також на
малий та середній бізнес.
Нові соціально-економічні умови, зумовлені переходом до
ринкової моделі господарства, визначають і принципово нові під-
ходи до оцінки іїївєстиційного потенціалу регіонів, вимагають
аналізу, моніторингу та розв’язання проблем, пов’язаних з інвес-
тиційною діяльністю в регіоні.
Кризовий стан економіки України, практичне припинення
фінансування із центру змушують регіони існувати за рахунок
власного продуктивного потенціалу, вдосконалюючи механізм
його реалізації із залученням внутріїпніх і зовніїпніх його інвес-
торів.
Отже, територія регіону — це своєрідний об’єкт ринкових
відносин, з яким місцеві органи влади (“продавець”) виходять на
ринок інвестицій. Суб’єктами (“покупцями”) території є її жи-
телі як потенційні інвестори, а також державні органи обласного
чи центрального рівня. Враховуючи специфіку маркетингу тери-
торії, місцеві органи влади створюють її імідж як місця життєді-
яльності і об’єкта вигідного вкладення капіталу. При цьому
акцентуються переваги природних, економічних, соціальних, еко-
логічних, культурних та політичних елементів, зокрема, резуль-
татів людської діяльності. Всі ці елементи є потенційними об’єк-
тами вкладення капіталу інвесторів та купівлі-продажу, у сукуп-
ності вони визначають ціну “території як товару”. Різнопланова
інвестиційна діяльність є могутнім чинником високоефективно-
го соціально-економічного розвитку регіону.
Науковою базою вивчення та максимального використання
інтегрального потенціалу регіону є насамперед соціально-еконо-
мічна (точніше, суспільна) географія, регіональна економіка, ре-
гіональна соціологія, геополітика.
Інвестиційний маркетинг території передбачає: а) кількісну
та якісну оцінку її суспільно-географічного положення, насам-
123
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
перед транспортно-географічного; б) визначення видів і рівня
територіальної спеціалізації людської діяльності. її внутрішніх від-
мінностей; в) оцінку рівня комплексності та пропорційності
людської діяльності; г) оцінку наявних та перспективних можли-
востей обміну виробленою продукцією чи послугами з іншими
територіями; д) районування (інтегральне і галузеве) основних
видів людської діяльності на території регіону. У підсумку об-
грунтовуються полюси зростання регіону, що постійно відтво-
рюють свій потенціал і притягають інвестиції.
Методологічною основою розв’язання цих складних діагнос-
тичних завдань є концепція раціонального географічного (тери-
торіального) поділу та інтеграції людської діяльності, формуван-
ня територіальних соціально-економічних комплексів та соціаль-
но-економічного районування. Ефективне застосування цієї кон-
цепції вимагає врахування всіх регіональних чинників та вико-
ристання відповідних методів дослідження інтегрального потен-
ціалу області, міста, господарського чи адміністративного райо-
ну або території.
Висхідним моментом комплексного розвитку території є
поєднання регіональних чинників виробництва в єдиний орга-
нізм — соціально-економічний комплекс. Найголовнішими регі-
ональними чинниками є: засоби виробництва, тобто основні
виробничі фонди (ОФ) і оборотні засоби (03) підприємств; люди,
що проживають на території регіону, — виробники продукції та
послуг (трудові ресурси — ТР) та їх споживачі; соціальна сфера
(СС), спрямована на розширене відтворення населення регіону;
виробнича інфраструктура (ВІ), шо забезпечує безперебійне функ-
ціонування виробництва; балансові запаси природних ресурсів
(ПР), включених у виробництво.
Завдання розвитку регіону полягають у максимальному за-
безпеченні працездатності (П) регіональних чинників: П = С(ОФ,
03, ТР, СС, ВІ, ПР).
Головні складники процесу комплексно-пропорційного роз-
витку регіону — це: а) взаємодія регіональних чинників вироб-
ництва; б) формування регіональної та локальної інфраструкту-
ри; в) формування регіонального ринку; г) соціально-демогра-
фічне комплексування; д) раціональне природокористування і
охорона навколишнього середовища.
Наукове пізнання процесу регіонального розвитку складне і
багатоаспектне. Для країн з розвинутою ринковою економікою
зарубіжні економісти (Шумпетер, Кузнец, Вільямсон, Ван Дюйн,
124
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Амос) сформулювали теорію нерівномірного регіонального розвит-
ку, яка є синтезом теорії полюсів зростання Ф. Перру і довгих
хвиль М. Кондратьєва. Спочатку економічне зростання ініцію-
ється технологічними нововведеннями в експортному виробництві
регіону, який використовує природні та інші ресурси території.
Цим створюються полюси зростання та експорту регіону, що сти-
мулює розвиток його господарського комплексу. В процесі роз-
ширення виробництва формується приватний та громадський
капітал, інновації поширюються по всьому регіону, транспортна
система розвивається і вдосконалюється. У підсумку після по-
чаткового збільшення регіональної нерівності в доходах насту-
пає період її зменшення. Потім ця концепція була доповнена
теорією довгих хвиль, яка передбачає хвилеподібний розвиток
економіки з періодичним виникненням і розширенням техноло-
гічних інновацій.
М. Кондратьєв виділив три головних моменти теорії довгих
хвиль — інновації, життєвий цикл технологій та інвестиції в інфра-
структуру. їх реалізація вимагає двох-трьох десятиріч, після чого
настає період стагнації чи депресії, а потім знову починається
хвиля великого циклу. На початку підйомної хвилі підприємницька
активність стимулюється потребами у виробництві нових това-
рів. Інновації забезпечують розвиток нових галузей, які розосе-
реджуються по регіонах країни. Життєвий цикл інновацій сти-
мулює інвестиції в інфраструктуру полюсів росту. Завдяки ефек-
ту мультиплікатора посилюється економічне зростання регіону.
Із завершенням життєвого циклу інновацій розвиток поширю-
ється на периферійні території, довга хвиля переходить у стадію
спаду. На початку нової довгої хвилі формується полюс зростан-
ня, посилюються регіональна нерівність і незбалансованість ро-
звитку. Знов починається хвилеподібний розвиток, але з його
вищого ступеня. Полюс зростання необов’язково знаходиться в
тому місці, де він знаходився у попередній довгій хвилі. Його
місце залежить від нового продукту і ресурсів, які потрібні для
його виготовлення. Процес дифузії інновацій поширюється від
урбанізованих центрів регіону на нижчий рівень регіональної
ієрархії і поступово охоплює периферію, шо за часом збігається з
тривалістю спадаючої довгої хвилі. Питання розміщення в регіо-
нах виробництва важливих інноваційних товарів, які стимулю-
ють економічний розвиток і виводять економіку регіону на вис-
хідну хвилю великого циклу, є особливо складним і відповідаль-
ним.
125
Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
В Україні, де ринкові відносини дише формуються, пробле-
ми регіонального розвитку та регіональної інвестиційної політики
є дуже складними. Інвестиційна політика в цілому і регіональна
зокрема повинні перейти від адміністративно-командної
системи державних завдань зі створення нових і технічної
реконструкції діючих виробничих і невиробничих фондів до
системи альтернативних інвестиційних рішень з урахуван-
ням критеріїв відповідно загальнодержавного та регіонального
ринку.
Водночас організаційно формується диверсифікована систе-
ма інвесторів — агентів функціональних і соціально-економіч-
них структур ринкового інфраструктури ого середовища, а саме,
виробничих, посередницьких, біржових, суто інвестиційних та
інших підприємств. Приватні та державні інвестори в умовах
ринку при прийнятті та реалізації інвестиційних рішень керу-
ються переважно величиною наявної норми рентабельності ви-
робництва та макроекономічними перспективами її зростання в
майбутньому.
Методика здійснення регіонального інвестиційного процесу
передбачає визначення пріоритетних його напрямів та принци-
пів. Виходячи з важливості збереження здоров’я людей нинішньо-
го і майбутнього поколінь, забезпечення права людини на спри-
ятливі умови життєдіяльності, такими напрямами мають бути:
а) створення системи екологічної безпеки при соціально-еконо-
мічному розвитку територій та поселень регіону та розв’язання
пов’язаних з цим питань демографічної ситуації; б) розвиток нау-
коємних виробництв (галузей, видів діяльності), орієнтованих на
залучення висококваліфікованих кадрів і дешеві за світовими
вимірами трудові ресурси; паралельно в узгодженні з цим напря-
мом слід проводити конверсію оборонного комплексу регіону з
максимальним використанням унікального високотехнологічно-
го устаткування, передових технологій та висококваліфікованих
кадрів в комплексі наукоємних виробництв, що створюються в
регіоні; в) створення об’єктів інфраструктури — виробничої, рин-
кової, соціальної, інституційної та екологічної.
При цьому потрібно створити передумови для залучення іно-
земного капіталу. Вони такі.
1.	Формування сприятливого інвестиційного клімату, ство-
рення пільгових умов для іноземних інвестицій, для підвищення
ділової активності в регіоні та стимулювання розвитку малого та
середнього підприємництва. Саме малий та середній бізнес най-
126
З Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
більш прийнятні для використання інвестиційного потенціалу
невеликих територій, активізації діяльності населення, в тому числі
і підприємницької, створення конкуренто-ринкового середови-
ща. Підприємливість водночас сприяє розв’язанню соціальних
проблем, а саме, збільшенню зайнятості населення внаслідок
створення додаткових робочих місць; насиченню споживчого
ринку товарами і послугами; зростанню доходів населення на
основі додаткової зайнятості; збільшенню податкових надходжень
до місцевого бюджету; позитивному ставленню місцевого насе-
лення до ринкової економіки. Використання та розвиток малого
бізнесу визначаються його входженням до місцевого ринку та
ставленням до нього місцевих органів влади.
2.	Стан і рівень стабільності економіки країни та регіону;
ємність ринку, темпи і пропорції економічного розвитку та ста-
новлення ринкових відносин; криміногенна обстановка та інвес-
тиційна привабливість країни та регіону. Інвестиційна система
має заохочувати прямі виробничі інвестиції, зокрема в модерні-
зацію великих промислових підприємств, яка передбачає запро-
вадження прогресивних технологій, управлінські та лізингові
послуги, перехід на прямі зв’язки між підприємствами, міськими
поселеннями та окремими об’єктами.
Формою реалізації цих передумов є цільові договори, що га-
рантують створення сприятливих економічних умов для суб’єк-
тів діяльності, які мають реальні шанси зайняти провідне стано-
вище як на місцевому, так і на зовнішньому ринках.
Економічне та фінансове пожвавлення у функціонування ре-
гіонів привносить насамперед середній клас (середній підприє-
мець), що швидко реагує на зміни споживчих потреб і кон’юнк-
туру ринку. Його відсутність у регіоні стримує зростання вироб-
ництва. при цьому й надалі домінують великі підприємства-мо-
нополісти. об'єднані у промислово-фінансові групи, концерни,
корпорації, які організаційно не підпорядковані місцевій владі і
виробляють продукцію переважно не для потреб регіону. Вони
часто зберігають застарілу виробничу структуру, зорієнтовану на
сировинні ресурси та експортні поставки, шо не відповідає про-
веденню структурної перебудови регіонів.
Малий бізнес може відіграти вирішальну роль у перебудові
економіки регіону на ринкових засадах, якщо його головними
принципами будуть:
орієнтація на регіональну та місцеву специфіку;
включення регіональних структур малого підприємництва до
127
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
загальнодержавної мережі правового та інформаційного моніто-
рингу з питань малого бізнесу;
наголос на використання регіональних, міжрегіональних і
місцевих фінансових можливостей;
одержання підприємствами малого бізнесу державних і муні-
ципальних замовлень;
особлива активність малого бізнесу в сільському господарстві,
переробці сільськогосподарської продукції, її зберіганні та транс-
портуванні, будівництві (в тому числі й дорожньому), наданні
послуг населенню, особливо у малих містах, поселеннях і сільсь-
кій місцевості, у сфері юридичного і бізнес-консалтингу, а також
інноваційної діяльності;
формування розвинутого конкурентного середовища;
одержання малим бізнесом фінансової допомоги із держав-
ного фонду на основі експертизи бізнес-планів малих підпри-
ємств;
об’єднання малих підприємств у асоціації для полегшення
ділових стосунків з приватними банками, які воліють співпрацю-
вати з досить великими структурами, розраховуючи на значний
прибуток;
пільгове оподаткування;
підтримка зовнішньоторгових відносин малого бізнесу, а та-
кож його технологічна та інноваційна підтримка у формі ство-
рення технопарків, пільгових умов для співробітництва з інозем-
ним капіталом, виробництва спеціального устаткування для під-
приємств малого бізнесу тощо;
організація регіонального консалтингу, шо передбачає надання
кваліфікованих консультацій з питань, пов’язаних з діловим ри-
зиком, правових і фінансових.
Найважливішими об’єктами регіональної інвестиційної діяль-
ності повинні бути транскордонні регіони, вільні (особливі) еко-
номічні зони, технополіси і технопарки, інженерні центри, ве-
личезні та великі міста і міські агломерації як найбільш урбанізо-
вані території, депресивні та екологічно напружені місцевості,
міжобласні виробничо-територіальні та інфраструктурні комплек-
си, агропромислові консорціуми, комбінати та фірми, транспортні
вузли та магістралі, об’єкти ринкової інфраструктури, вищі на-
вчальні заклади, що готують фахівців з унікальних професій.
Об’єктами регіональної інвестиційної політики також мають бути
спільні підприємства, які успішно задовольняють потреби не тіль-
ки зовнішнього, але й внутрішнього ринку, а свої нагромаджен-
128
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
ня вкладають у розширення виробничої, а не торгово-посеред-
ницької діяльності. На основі визначення об’єктів регіональної
інвестиційної політики мають складатись інноваційні регіональні
проекти та бізнес-плани.
В Україні на інвестиційних засадах уже діють єврорегіони
“Карпати” та “Буг”, аванпорт Ковель, вільна економічна зона в
Закарпатті. Доцільно створити вільну економічну зону на базі
припортових підприємств Одещини, транскордонний регіон
“Прип’ять” між Україною і Білоруссю, а як окремі об’єкти роз-
глядати Київський столичний регіон; Донецьку та Придніпровську
агломерації; окремі рекреаційні райони, шо мають оптимальні
умови для туризму та оздоровлення; басейни великих річок, за-
бруднені промисловими, сільськогосподарськими і побутовими
стоками; зони радіоактивного забруднення; полі- та монофунк-
ціональні міста; депресивні райони з переважаючим розвитком
гірничовидобувних галузей; області з низьким рівнем соціально-
го розвитку тощо.
Ця система заходів повинна сприяти формуванню регіональ-
них ринків з високим товарним потенціалом. Розміри та струк-
тура ринкового потенціалу визначають місце регіону у міжрегіо-
нальних відношеннях і величину його зовнішньоторгового обігу.
Важливими складниками регіонального ринку є зони товарного
виробництва з об’єктами ринкової інфраструктури та розвину-
тою транспортною мережею. Відсутність мережі макрогосподарсь-
ких районів стримує/формування регіональних ринків.
Отже, регіональний аспект інвестиційної діяльності має кон-
кретний зміст, який обов’язково слід враховувати при розробці
регіональної політики.
3.	Науково обгрунтована регіональна політика може бути ус-
пішно і практично втілена лише за умови ефективної системи
управління регіоном, яка включає відповідні територіальні оди-
ниці та завдання, що поставлені перед цими одиницями, насам-
перед соціально-економічні, культурно-політичні, екологічні та
адміністративні.
Головною передумовою успішного регіонального управління
є чітко розроблена схема одиниць суспільно-географічного райо-
нування і адміністративно-територіального устрою (АТУ). На
жаль, в Україні офіційно прийнятої схеми макрорайонування
немає, що ускладнює проведення регіональної політики.
Цікаво, що Україна має історичний досвід макрорайонуван-
ня своєї території. Так, в період входження України до складу
129
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Російської імперії в її межах виділялись "простори", області та
“смуги” відповідно з природничо-господарськими, культур-
но-історичними та промислово-торговими ознаками. Офіційний
статус тривалий час мали три регіони, які включали дев'ять гу-
берній:
Південно-Західний край (Подільська, Волинська і Київська
губернії). Лівобережна Україна (Полтавська. Чернігівська і
Харківська губернії) та Новоросія (Катеринославська. Херсонсь-
ка і Таврійська губернії). Такий адміністративний поділ зберігав-
ся до 20-х років XX ст. На початку радянського періоду у 20-ті
роки в Україні було виділено спочатку Південний, а потім Півден-
но-Західний і Південний гірничопромисловий райони.
Грунтовне методологічне опрацювання цієї проблеми в СРСР
визначило, що економічний район характеризується власними
просторовими відмінностями в рівні розвитку і господарській
спеціалізації, має стабільні трудові і транспортно-економічні зв'яз-
ки, спільні для всіх його складників перспективи розвитку. На
цій основі Україна на початку 30-х років сформувалась у вели-
кий економічний район Радянського Союзу. Наприкінці 50-х років
в Україні було утворено спочатку 11, а потім 14 економічних
адміністративних районів, пізніше їх кількість скоротили до семи.
Слід відзначити, що на початку 50-х років співробітниками Інсти-
туту економіки АН УРСР під керівництвом акад. К. Г. Воблого в
межах України було виділено лише п'ять районів: Центральний,
Північно-Східний, Південно-Східний, Південно-Західний і За-
хідний.
З навчальною метою в суспільній географії майже чверть сто-
ліття використовувались внутрішньореспубліканські райони, ви-
ділені О. Т. Дібровою: Донбас, Промислове Придніпров’я. Пів-
нічно-Східний, Центральний, Західний і Причорноморський. Піз-
ніше О. Т. Діброва обгрунтував наявність восьми таких районів.
Проте, не зважаючи на ці наукові розробки, Держпланом СРСР
в кінці 60-х років в межах України було виділено три великих
економічних райони: Донецько-Придніпровський (вісім облас-
тей), Південно-Західний (тринадцять областей) і Південний (чо-
тири області). Такий поділ проіснував до початку 90-х років.
В незалежній Україні ці райони не відповідали потребам дер-
жави, оскільки вони визначались в орієнтації насамперед на єди-
ний народногосподарський комплекс колишнього СРСР, їх па-
раметри й межі були досить суб’єктивними і недостатньо відоб-
ражали рівні внутрішньодержавної диференціації людської діяль-
130
З Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
ності, історико-етнічні особливості населення та природничо-
ресурсний потенціал різних частин України.
З метою розробки нової мережі соціально-економічних райо-
нів України велику дослідницьку роботу провели співробітники
Національного інституту стратегічних досліджень під керівницт-
вом В. А. Поповкіна. У своїй монографії “Регіонально-цілісний
підхід в економіці” (1993 р.) В. А. Поповкін виділяє п’ять внут-
рішньореспубліканських макрорайонів: Центрально-Український,
Донбас і Придніпров’я, Слобідську Україну, Причорноморський
і Західноукраїнський. Значну аналітичну роботу з цієї проблеми
провели також Ф. Д. Заставний, А. П. Голіков та О. І. Шаблій.
Синтез даних наукової та навчальної літератури із соціально-
економічного районування України визначає оптимальність ви-
ділення дев’яти основних суспільно-географічних районів: 1) Сто-
личний (Київський) в складі Київської, Житомирської та Черні-
гівської областей; 2) Центральний в складі Черкаської та Кіро-
воградської областей; 3) Північно-Східний в складі Харківської,
Полтавської та Сумської областей; 4) Донецький в складі Донець-
кої та Луганської областей; 5) Придніпровський в складі Дніпро-
петровської та Запорізької областей; 6) Причорноморський в
складі АР Крим, Одеської, Миколаївської та Херсонської облас-
тей; 7) Подільський в складі Вінницької, Тернопільської та Хмель-
ницької областей; 8) Прикарпатський в складі Львівської, Івано-
Франківської, Закарпатської та Чернівецької областей; 9) Пів-
нічно-Західний (Волинський) в складі Волинської та Рівненської
областей. На VII з’їзді Українського географічного товариства
(1995 р.) ця мережа макрогосподарських районів України була
обговорена і схвалена.
Основу мезорайонування України складають суспільно-гео-
графічні комплекси 24 областей і АР Крим. Уточнити їхні кордо-
ни може аналіз територіальної локалізації технолого-економіч-
них, трудових, культурно-побутових і управлінських зв’язків в
низових адміністративних районах. До кінця нерозв’язаною в
Україні лишається проблема мікрорайонування. Делімітація мік-
рорайонів вимагає конкретного вивчення вузлових суспільно-гео-
графічних утворень, насамперед промислових, агропромислових,
транспортних, зокрема, особливостей їхнього розташування і тя-
жіння відносно транспортних магістралей. Промислові вузли
України грунтовно вивчені Л. М. Корецьким, а перші спро-
би мікрорайонування України здійснили Є. Є. Лейзерович та
Ф. Д. Заставний.
131
Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Чіткий АТУ України забезпечить на тривалий період ефек-
тивний рівень регіональної децентралізації влади. При цьому
спочатку потрібно розбудувати саму унітарно-децентралізовану
державу, яка через 10—15 років, вже досягнувши високого рівня
соціально-економічного розвитку, національної самосвідомості і
трудової дисципліни, може допустити певний рівень регіональ-
ного самоврядування.
Сучасна концепція АТУ визначається чіткими принципами.
Це: 1) комплексне врахування всіх регіональних соціально-еко-
номічних, історичних та природних особливостей; 2) соціально-
екологічна спрямованість регіональної політики; 3) паритетність
державних і регіональних цілей за рахунок децентралізації регіо-
нального управління, чіткого визначення повноважень та завдань
його рівнів; 4) максимальна відповідність АТУ соціально-еконо-
мічному, екологічному та іншим видам районування; 5) змен-
шення витрат на адміністративне управління за рахунок скоро-
чення функцій та апарату його центральних органів; 6) вибор-
ність керівних органів влади; 7) творче врахування досвіду зару-
біжних країн і максимальне використання власного, зокрема еле-
ментів — просторового розміщення основних фондів, врахуван-
ня наявної чисельності населення, складу сформованих управ-
лінських кадрів, обласних і районних центрів, потреби у терито-
ріальному зіставленні статистичної інформації, усталених про-
сторових зв’язків населення тощо. Найбільших змін АТУ вима-
гає районний (низовий) рівень, де потрібно впорядкувати такі
територіальні процеси, як характер тяжіння до райцентрів і особ-
ливості національного розселення, локалізацію зв’язків, взаємо-
дію із сусідніми районами, а також врахувати історичні особли-
вості, побажання населення тощо. Ці зміни частково вплинуть
на уточнення меж окремих областей. Отже, на цьому етапі регіо-
нальної політики виявиться ініціатива “знизу", а не розв’язання
цих питань “зверху”.
Конкретними чинниками формування АТУ України є: 1) рі-
вень соціально-економічного розвитку території, який найпов-
ніше виявляється при мікросоціально-економічному районуванні;
2) просторова диференціація природи, яка є найстабільнішим
чинником і виявляється в процесі природничо-географічного
районування; 3) національно-історичні та культурно-етнографічні
особливості регіону; 4) обгрунтоване визначення меж сучасного
АТУ, особливо на обласному рівні; 5) політичний чинник, який
враховує ідеї різних партій, рухів і груп населення. Водночас слід
132
З Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
враховувати, що територія України заселена за сивої давнини,
добре освоєна, природні умови та ресурси різних її частин знач-
но відрізняються.
Конкретна система одиниць АТУ має бути більш сталою, ніж
система одиниць суспільно-географічного районування. Опти-
мальною є чотириланкова система адміністративно-територіаль-
них одиниць: область, район, селище і село.
Повне врахування у системі одиниць АТУ територіальних
особливостей людської діяльності буде методологічною перева-
гою вітчизняного АТУ порівняно із зарубіжним адміністратив-
ним поділом. Наприклад, у США межі штатів “нарізано під лі-
нійку”, самі штати мають лише адміністративно-управлінський
зміст, хоча й відзначаються історичною сталістю.
В Україні впродовж сторіч одиниці АТУ були різними за пло-
щею і назвою: вічові збори (“віча”) в докнязівський період, кня-
зівства — у Київській Русі, старостинська та замкова адміністра-
ція — у середньовічних містах, воєводства та міські магістрати —
у XIV ст., козачі полки — сотні — громади — у XVI—XVII ст.,
губернії — повіти та міські думи — з XVIII—XIX ст., земські
начальники, комісари Тимчасового уряду та Центральної Ра-
ди — на початку XX ст.; за радянської доби — губернії, округи,
які поділялись на повіти і райони, а впродовж 1932—1954 рр.
склалася чотириланкова система АТУ: центр, область, район, село.
У другій половині 50-х років була спроба посилити територіаль-
ний принцип управління промисловістю у вигляді створення
економічних адміністративних районів, але цей досвід не був дос-
татньо узагальненим.
Кожна територіальна ланка повинна мати науково обгрунто-
вані функції, визначені згаданими принципами. Основною лан-
кою АТУ має стати область, статус якої слід посилити, оскільки
сучасні області відповідають світовим параметрам — близько
2 млн населення і понад 3 млрд вартості основних фондів.
Базовими адміністративно-територіальними одиницями зали-
шаться адміністративний район, місто, селище і село. На 1 січня
1994 р. в Україні нараховувалось 489 районів, 445 міст, у тому
числі 164 республіканського та обласного підпорядкування. 120
районів у містах. 911 селиш міського типу та 9982 сільські ради.
Окремо виділяються міста Київ і Севастополь.
4.	Успіх реформування економіки і перспективи соціально-
економічного розвитку України значною мірою залежать від ефек-
тивної діяльності державних органів влади на різних рівнях уп-
133
Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
равління — загальнодержавному (центральному), регіональному
і локальному (місцевому), а також від їх діалектичної взаємодії.
Управління на кожному з цих рівнів обов’язково повинне вклю-
чати такі етапи: 1) ретроспективний аналіз: 2) прогнозування всіх
сфер діяльності; 3) планування і конструювання соціально-еко-
номічного життя; 4) контроль за виконанням завдань. Кожен рі-
вень управління характеризується конкретними формами влас-
ності, функціями, складом управлінської документації та адмі-
ністративних органів.
Загальнодержавний рівень управління має залишатися голов-
ним. Йому належить забезпечити входження України до загально-
світового процесу, розповсюджувати економічні, політичні та
адміністративні нововведення з урахуванням територіальних від-
мінностей регіонів, визначати генеральний напрям соціально-
економічного розвитку країни та його основні регіональні від-
мінності, сприяти різнобічному розвитку регіонів. Центр має роз-
робляти великі регіональні програми державного управління на
основі державної власності та контролюючих функцій, а також
спеціальні управлінські заходи для столичного регіону, госпо-
дарських агломерацій та великих господарських вузлів, які є між-
галузевими утвореннями. За Центром зберігаються функції між-
державних відносин, оборони та оборонної роботи, екологічного
захисту, регулювання грошового або адекватного обігу, контро-
лю за банківськими операціями, оподаткування, розробки стратегії
регіонального планування (зокрема, містобудування), розвитку
освіти, зокрема, вищої школи, культури, підготовки й перепідго-
товки кадрів, розвитку загальнодержавних транспорту й енерге-
тики, космічних, океанічних і геологічних досліджень. На загаль-
нодержавному рівні й надалі різко переважатиме державна влас-
ність. Центр також повинен відповідати за відтворення націо-
нально-історичного та етнографічного середовища. Держава
поширює свою діяльність на всю територію країни в економіч-
ній, соціальній, культурній і політичній сферах у частині їх. шо
має загальнодержавне значення. Центр також зобов’язаний конт-
ролювати виконання своїх рішень нижчими рівнями управління.
Невід’ємними документами загальнодержавного управління
регіональною політикою мають бути: 1. Державна програма комп-
лексного соціально-економічного, екологічного розвитку та ро-
зміщення продуктивних сил як всієї країни, так і її великих
регіонів; 2. Державна програма розвитку міжрегіональної інфра-
структури. Органом загальнодержавного управління регіонами.
134
Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
як уже зазначалось, повинен бути Державний комітет регіональ-
ного розвитку України.
Регіональний рівень управління охоплює основний суспільно-
географічний (господарський) район та область. Необхідне прак-
тичне розв’язання питання управління соціально-економічною
діяльністю в основних (макро-) районах з їх величезними та ве-
ликими містами. В межах цих макрорайонів визначаються за-
гальна стратегія та темп їх розвитку на основі виконання дер-
жавних регіональних програм, узгоджуються природничо-ресур-
сна, виробнича та адміністративно-політична підсистема, фор-
муються міжобласні суспільно-географічні комплекси; тут також
переважатиме державна та колективна власність. Для кожного
макрорайону чи регіональної асоціації підприємств складаються
прогнозно-індикативний план і схема розвитку та розміщення
продуктивних сил. Ефективним органом управління основним
суспільно-географічним районом можуть бути міжобласні коор-
динаційні ради, яким Кабінет Міністрів делегуватиме повнова-
ження щодо реалізації регіональних програм.
Однак найважливішою одиницею регіонального управління
повинна стати область. Надання області такого статусу відповід-
них повноважень забезпечить створення належних умов для життя
людей, ефективного використання територіальних ресурсів, ро-
звитку взаємовигідних міжрегіональних виробничих відносин.
Саме тут реалізуватиметься принцип економічної самостійності,
оскільки саме на рійні області задовольняється значна частина
першочергових людських потреб. Більша ж частина засобів ви-
робництва може бути створена лише на основі міжрегіонального
обміну. Області мають бути відповідними соціально-економіч-
ними комплексами, збалансованими за головними функціональ-
ними підсистемами (природничо-ресурсною, розселенською. ви-
робничою, соціальною, демографічною й екологічною), шо ма-
тимуть відповідну місцевим умовам спеціалізацію.
Через фінансування з бюджету області і держави здійснюва-
тиметься управління розвитком виробничої інфраструктури —
енергетикою, будівельною індустрією та будівництвом, місцевим
транспортом і зв’язком, постачанням і збутом, місцевим госпо-
дарством. Область повинна надати комерційну спрямованість
підприємствам АПК, з виробництва товарів народного спожи-
вання, торгівлі та громадського харчування, рекреаційного гос-
подарства. Область стане основним замовником перспективних
прогнозів у відомчих і вузівських наукових закладах. За допомо-
135
Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
гою ринкових чинників регулюватиметься розвиток місцевого
господарства. Значно підвищиться відповідальність обласного
рівня при розв’язанні конкретних екологічних проблем на ос-
нові урядових дотацій та заохочень. До бюджету області мають
надходити платежі від підприємств за користування природними
ресурсами (регіональний податок). Органом регіонального уп-
равління в області також може бути Координаційна рада, яка
здійснюватиме контроль за виконанням державних програм і міс-
цевих індикативних планів. Управління обласними центрами (пе-
реважно великими та середніми містами) має здійснюватись на
загальноміському та районному рівнях.
Перший повинен включати управління землекористуванням,
охороною навколишнього середовища, функціонуванням загаль-
номіських енергетичних, транспортних та інформаційних сис-
тем, водо- і теплозабезпеченням, будівництвом муніципального
житла, охороною здоров'я на рівні всього міста, боротьбою з
правопорушеннями та соціальним захистом громадян. Витрати в
цих сферах несуть власне міський і державний бюджети.
Другий рівень повинен включати управління експлуатацією та
ремонтом житлового фонду, системою благоустрою, утриманням
закладів середньої освіти, дитячих дошкільних закладів, музичних
шкіл, дитячих дворових клубів, районних закладів охорони здо-
ров’я та соціального захисту, фізичної культури та спорту тощо.
Зазначені заклади та роботи фінансуються з районного бюджету.
Обласна ланка в системі державного управління повинна та-
кож координувати соціально-економічний розвиток сільських
адміністративних районів.
Основними документами обласного рівня управління мають
бути: І. Прогнозно-індикативний план соціально-економічного
розвитку; 2. Програма соціально-економічного розвитку; 3. Схе-
ма комплексної організації території; 4. Паспорт області та об-
ласного центру.
Прогнозно-індикативний план соціально-економічного розвитку
визначає варіант розвитку території, який найповніше поєднує
інтереси господарських суб’єктів області з інтересами її населен-
ня, тобто узгоджує технологічну, економічну, соціальну та еко-
логічну підсистеми із стратегічними лініями розвитку області.
Програма соціально-економічного розвитку включає комплекс
завдань і заходів, забезпечених ресурсами, виконавцями та стро-
ками виконання, спрямованих на розв'язання конкретних соці-
ально-господарських тривалих і поточних проблем.
136
Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Схема комплексної організації території включає аналіз наяв-
ної ситуації, визначення рівня такої організації, комплекс проб-
лем, постановку завдань щодо вдосконалення територіальної ор-
ганізації та механізм їх розв’язання. Організація території — це її
комплексне облаштування в аспекті природокористування, роз-
селення населення, розміщення продуктивних сил, розташуван-
ня і функціонального зонування території.
Паспорт області та обласного центру — форма інформаційно-
го забезпечення перших трьох документів. Бажано, щоб він був
електронним і виконував два головних призначення: а) був інфор-
маційною моделлю регіональної системи “природа — населення —
господарство — інфраструктура”; б) був способом конструювання
інформаційного потоку, орієнтованого на управління.
Локальний (місцевий, базовий) рівень управління є найскладні-
шим. Він має забезпечити конкретну реалізацію державних, мак-
рорайонних, обласних та власних рішень на підзвітній тери-
торії (сільський адміністративний район, мале місто, селище і
село). На цьому рівні управління повинно здійснюватися повне
регіональне самоврядування.
Найсутгєвіїш регіональні відмінності та особливості життєді-
яльності населення має сільський район з малим містом чи сели-
щем, які є центром цього району та ядром соціально-економіч-
ного комплексу, з яким функціонально взаємодіє прилегла до
них територія. Головними сферами управління в сільському районі
є агропромислова діяльність, державна та місцева промисловість,
сфера послуг, а також ефективне використання територіальних
ресурсів. Повноваження місцевих органів влади такі:
контроль використання природничо-ресурсного потенціалу
території, додержання права власності на землю та охорони нав-
колишнього середовища;
аналіз планів розміщення спеціалізації та розвитку підпри-
ємств, установ та організацій всіх форм власності;
складання необхідних для управління економічним і соціаль-
ним розвитком території балансів трудових ресурсів, місцевих
будівельних матеріалів, палива, доходів і видатків населення;
управління будівництвом;
контроль використання житлової площі та соціально-куль-
турних об’єктів;
організація прикордонної (прибережної) торгівлі;
розв’язання питань працевлаштування і призову на військову
службу;
137
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
здійснення заходів з охорони громадського порядку і бороть-
би ЗІ ЗЛОЧИННІСТЮ.
Бюджет районів і міст має формуватись за рахунок подоход-
ного податку з населення, а також цільових асигнувань з бюдже-
ту області на розв’язання конкретних проблем. Для формування
місцевого бюджету слід максимально використовувати економічні
важелі (ціноутворення, кредити, податки, пільги, санкції тощо).
Внаслідок формування низових ринкових ланок поступово
створюватимуться умови для формування ринків праці, засобів
виробництва та предметів споживання. При цьому мають зако-
нодавчо й організаційно виключатись хижацька експлуатація
природних ресурсів, екологічні злочини та порушення, гіганто-
манія при визначенні потужностей підприємств.
Основними документами локального рівня управління мають
бути: 1. Прогнозно-індикативний план соціально-економічного
розвитку району міста; 2. Схеми і проект районного і міського
планування; 3. Проекти технополісів, технопарків та інших інно-
ваційних форм територіальної організації господарства; 4. Пас-
порт району та районного центру.
Посилення самостійності та відповідальності місцевих орга-
нів влади за керівництво народним господарством в межах своєї
території слід поєднати з розв’язанням двох головних завдань.
Це: а) створення стабільної системи формування місцевих бюд-
жетів і надання місцевим органам влади прав на їх використан-
ня; б) формування комунальної власності та створення на цій
основі місцевого господарства.
Для уніфікації розробки прогнозно-індикативних планів, яка
включає блоки та етапи її конкретної реалізації на місцях, реко-
мендується принципова схема (рис. 19).
Зазначені рівні регіонального розвитку і управління гармоні-
зують структуру господарства, яка відповідатиме розширеному
відтворенню життєвого середовища населення. Це створить умови
для посилення соціально-економічної самостійності регіонів, їх
самоврядування та самофінансування, що сприятиме відтворен-
ню взаємозв’язку результатів праці та умов життя населення, за-
безпечить реальність прав місцевих органів влади.
Правовою основою для реалізації концепції регіональної полі-
тики в Україні повинен стати Закон про регіональний розвиток і
функції регіонального та місцевого самоврядування. Щодо до-
свіду місцевого управліїчня в зарубіжних країнах, то Україні на
перехідному етапі формування регіональної системи управління
138
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
А — керівна система;
О — керована система (СГК);
Е — вплив навколишнього
середовища на О;
і/ — канал передачі інформації про О;
/" — канал передачі управлінської інформації,
і — вплив навколишнього середовища на О:
а — вплив О на навколишнє середовище.
Рис. 19. Схема управління розвитком суспільно геоірафічного комплексу (СГК)
сільського адміністративного району
більше підходить досвід Нідерландів з деякою централізацією
регіональної політики, аніж досвід США, Канади, Італії та
Франції, де ці процеси глибоко децентралізовані на основі бага-
торічного досвіду його практичної реалізації.
Практична і термінова реалізація регіональної політики в роз-
глянутих тут напрямах дасть змогу значно оптимізувати розмі-
щення продуктивних сил і забезпечити пропорційність регіональ-
ного суспільного розвитку нашої держави.
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Розділ 1 1
РОЗВИТОК ВІТЧИЗНЯНИХ
АНАЛІТИЧНИХ ЕКОНОМІКО-
ГЕОГРАФІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
1. Оцінка розвитку географії природних умов і ре-
сурсів. 2. Оцінка розвитку географії населення.
3. Оцінка розвитку географії промисловості. 4. Оцін-
ка розвитку географії сільського господарства.
5. Оцінка розвитку географії транспорту. 6. Оцінка
розвитку міжгалузевих досліджень.
Економіко-географічне знання як традиційне, так і узагальне-
не, є основою формування і розвитку суспільної географії. Його
розвиток в цілому і зокрема в Україні можна простежити в загаль-
носвітовому і вітчизняному аспектах. Якщо до XV—XVI ст. геогра-
фічним вивченням території України займались переважно учені
та мандрівники з іноземних держав Європи та Азії, то вже у XVII—
XVIII ст. розпочалися грунтовні власні дослідження свого краю,
які з другої половини XIX ст. стали особливо інтенсивними.
В цілому, не зважаючи на політико-адміністративне розчле-
нування України сусідніми державами, економіко-географічна
думка в Україні у дорадянський період розвивалась у ритмі із
світовим процесом розвитку географії. Після встановлення ра-
дянської влади цей процес був позначений однобічним російсь-
ко-радянським впливом, зокрема з боку московської економіко-
географічної школи М. М. Баранського — М. М. Колосовсько-
го — І. О. Вітвера — Ю. Г. Саушкіна та ленінградської школи на
чолі з В. Е. Деном. Отже, після 1918 р. традиційна економічна
географія в Україні розвивалась у тісному зв’язку з радянською.
Тут ми насамперед маємо на увазі традиційні економіко-геогра-
фічні дослідження у 50—90-х роках.
До аналітичних економіко-географічних досліджень, що в цей
період мали значний розвиток, належать географія природних
умов і ресурсів, особливо географія населення, географія про-
мисловості, географія сільського господарства і географія транс-
порту.
140
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
1.	Географія природних умов і ресурсів, шо стада основою для
раціонального природокористування, має давні традиції, оскіль-
ки природні умови і ресурси є обов’язковою складовою части-
ною економіко-географічної характеристики будь-якої країни чи
регіону.
Теоретико-методологічні питання цього напряму були розгляну-
ті в працях М. М. Баранського, В. О. Анучина, І. В. Комара,
О. О. Мінца, І. Я. Блехцина, В. О. Мінеєва, О. Р. Назаревського,
Ю. Г. Саушкіна та ін. Ці та прикладні питання розробляються те-
пер їх послідовниками як ресурсний напрям (див. розділ 14, п. 4).
В Україні цей напрям був започаткований у 60-х роках і, зок-
рема, передбачав оцінку природних ресурсів як засобів вироб-
ництва і засобів для житгя (А. Т. Ващенко, О. М. Михайлова,
М. М. Паробецький).
Науково-методичні основи дослідження мінеральних ресур-
сів як фактора промислового комплексоутворення заклали
М. М. Паламарчук, І. О. Горленко, Т. Є. Яснюк. Агроресурсні
питання розглядались у працях П. М. Першина, Р. А. Івануха та
інших учених. Територіальні комплекси мінерально-сировинних
ресурсів України вивчались К. О. Суходольським, Н. Ф. Щерби-
ною, а водних — С. С. Левківським, А. П. Голиковим,
Л. Ц. Масловською. Комплексні дослідження з цього напряму у
90-х роках були здійснені О. 1. Шаблієм, М. 3. Мальським,
І. Д. Якушиком, М. Г. Ігнатенком та В. П. Руденком. Інститутом
географії НАН України видані узагальнюючі монографічні до-
слідження з теоретико-методологічних основ раціонального при-
родокористування та картографування різних його аспектів.
2.	Географія населення як галузь економічної географії почала
формуватись ще у довоєнний період. Основоположне значення
для становлення і розвитку цієї науки мали праці
М. М. Баранського, Р. М. Кабо, О. А. Константинова,
В. В. Покшишевського, М. І. Ляликова, Ю. Г. Саушкіна. Дослід-
ження з географії населення до кінця другої половини 50-х років
були пріоритетними. Географія населення вивчала територіальні
системи населення і населених пунктів (місць), зокрема, поглиб-
лено демографічні процеси, питання міського і сільського розсе-
лення, його типи і форми, розміщення трудових ресурсів і мігра-
ційні процеси.
Особливе значення мала геоурбаністика, основи якої були
закладені й розвинуті в працях М. М. Баранського, Л. Е. Іофа,
Р. М. Кабо, В. Г. Давидовича, О. А. Константинова, В. В. Пок-
141
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
шишевського, Ю. Г. Саушкіна, Г. М. Лаппо. Е. Н. Перцика,
О. П. Литовки, Б. С. Хорєва. Найбільша увага приділялась кла-
сифікації і типізації міст, історії розвитку міських поселень, ролі
соціальної інфраструктури, системам розселення. Узагальнюючі
роботи з географії населення написали В. В. Покшишевський,
Ю. В. Поросьонков, С. О. Ковальов і Н. Я. Ковальська. Голов-
ним об’єктом вивчення географії населення є закономірності і
процеси, шо відбуваються в динаміці, структурі, розмішенні і
переміщенні населення; географічні відмінності в культурі, по-
буті і навичках, в структурі і використанні трудових ресурсів;
населені пункти та їх територіальні системи.
Початок досліджень з географії населення в Україні було за-
кладено до війни у працях К. Г. Воблого та І. К. Вологодцева.
Однак інтенсивні дослідження цієї проблеми проводилися після
війни, особливо починаючи з 60-х років (Н. 1. Блажко,
Д. І. Богорад, Ю. І. Пітюренко та ін.). Українські фахівці з еко-
номічної географії взяли активну участь у підготовці і виданні
25-томної праці “Історія міст і сіл Української РСР”.
У розробці проблем географії населення в Україні переважа-
ли два напрями: а) дослідження структури і міграцій населення
(трудових ресурсів) областей, економічних районів, окремих місь-
ких агломерацій, міст, адміністративних районів; б) дослідження
систем розселення різних типів. Було здійснено функціональну
типізацію міст, ієрархічно-структурну типізацію систем розселення
(Л. М. Корецький, Ю. І. Пітюренко та ін.). Питання розвитку
геоурбаністики в Україні у 70—80-х роках розглянуті в моногра-
фіях Ю. І. Пітюренка і А. В. Степаненка, П. С. Коваленка,
М. Ф. Тимчука, І. А. Фоміна. Кафедра економічної і соціальної
географії Київського університету видала дві монографії, при-
свячені економіко-географічному комплексу Києва та трудовим
зв’язкам у великому місті (на прикладі Києва).
Питанню георуралістики в Україні присвячені праці
Г. М. Рогожина, Ф. Г. Фтомова, О. І. Кочерги, В. В. Загород-
нього, М. М. Паробецького. Г. М. Анісимової.
Проблеми структури, розмпцення і використання трудових
ресурсів та невиробничої сфери в Україні успішно розробляють-
ся в Раді з вивчення продуктивних сил (В. В. Оникієнко,
О. І. Кочерга, В. І. Куценко) та у відділі демографії Інституту
економіки НАН України (В. С. Стешенко, О. У. Хомра).
Прикладні питання з географії населення і розселення вив-
чались спеціалістами науково-дослідних та проектних інститу-
142
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
тів. Ради з вивчення продуктивних сил та окремих навчальних
закладів. При цьому розроблялись конкретні рекомендації з роз-
витку малих і середніх міст, з обмеження росту великих, з удос-
коналення систем розселення в промислових, агропромислових
і курортних районах, з формування супутників великих міст тощо.
Питання територіальної організації життєдіяльності населен-
ня успішно розробляються в Інституті географії НАН під керів-
ництвом М. І. Фащевського. Оцінку соціально-географічних ас-
пектів географії населення розглянуто у розділі 14, п. 3.
3.	Географія промисловості є найрозвинутішою і найбільш уза-
гальненою аналітичною ланкою економічної географії, тісно
пов’язаною з провідною галуззю народного господарства — про-
мисловістю.
Теоретико-методологічні основи географії промисловості виз-
начені в працях О. Ю. Пробста, П. М. Степанова, А. Т. Хрущова,
М. В. Алісова, П. Я. Бакланова, М. О. Шокіна. Ними зазначаєть-
ся, що предметом її вивчення є об’єктивні закономірності і спе-
цифічні особливості територіальної організації промисловості
відповідно до регіональних природних, економічних і соціаль-
них умов. Головною формою територіальної організації промис-
ловості є промислові комплекси, де переплітаються галузеві та
регіональні аспекти.
Досягненням географії промисловості є розроблений меха-
нізм проведення аналізу особливостей і факторів територіальної
організації промисловості в цілому, глибокі характеристики ок-
ремих її галузей, розроблені питання промислового районування
і комплексні характеристики галузей окремих регіонів.
Питання ефективності розміщення окремих галузей промис-
ловості є головним в працях фахівців з економічної географії та
економістів. Галузеві дослідження промисловості відзначаються
глибиною і конструктивністю та завершуються, як правило, га-
лузевим районуванням і рекомендаціями щодо поліпшення ро-
зміщення підприємств галузі.
Виявлено і обгрунтовано такі територіально-промислові ут-
ворення, як промислові угруповання та промислові комплекси,
останні вивчені досить повно (М. Т. Агафонов, М. М. Паламар-
чук, Н. П. Процько, Ю. М. Коваленко, М. І. Шраг, А. Т. Хру-
щов, О. І. Шаблій та ін.). Такий підхід дозволив системно роз-
в’язувати проблеми промислового районування, обгрунтувати
основні його таксономічні одиниці — промислові райони, вузли,
центри і пункти.
143
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Найповніше вивчені промислові райони і вузли. Якщо у про-
мисловому районі можуть поєднуватися комплекси і угрупован-
ня підприємств, то основою вузла є лише комплексні утворен-
ня, центру — угруповання, а пункту — окремі підприємства.
Отже, промисловий вузол є локалізованим виробничо-територі-
альним утворенням комплексного характеру, де підприємства
об’єднані між собою тісними виробничими (в тому числі вироб-
ничо-технологічними) зв’язками, спільністю транспортно-гео-
графічного положення, загальними системами інфраструктури і
населених місць, створеними з метою найбільш ефективного ви-
користання природних, матеріальних і трудових ресурсів
(А. Т. Хрущов, 1986). Розроблені також ознаки типізації про-
мислових комплексів і вузлів — генетичні, функціональні та
структурні. Найбільш повний структурний аналіз промислових і
господарських районів здійснив колектив фахівців під керівницт-
вом М. М. Паламарчука.
В Україні географічне вивчення галузей промисловості поча-
лося ще у 20—30-х роках комісіями АН УРСР, Радою з вивчення
продуктивних сил, Сектором економічної географії Інституту
економіки АН УРСР, кафедрами економічної географії універ-
ситетів.
У довоєнний період найпомітнішими були роботи К. Г. Воб-
лою (див. розділ з географії промисловості у книзі “Економічна
географія України” (1919)), зокрема, його трьохтомна праця “На-
риси з історії російсько-української бурякоцукрової промисловості”
(1928—1931). У післявоєнний період фундаментальні праці з цього
питання були написані Я. Н. Яснопольським, П. А. Хромовим.
Стан промисловості України, особливості її розміщення у після-
воєнний період були розглянуті у великій колективній роботі “На-
риси економічної географії України” (том 1 і 2, 1949—1952).
У 60—70-х роках питання географії промисловості України
розроблялись у багатьох монографіях і навчальних посібниках.
Ці питання висвітлювали Г. М. Градов, Л. М. Корецький,
І. А. Кугукало, М. М. Паламарчук, М. М. Середенко, Д. І. Бого-
рад, П. В. Волобой, О. П. Давиденко, В. П. Замковий,
В. М. Липський, Г. К. Макаренко, А. І. Шкуратов, Б. М. Ярем-
чишин, Ф. М. Трипілець, О. Т. Діброва, А. Т. Ващенко,
М. І. Шраг та ін. Пізніше питання географії промисловості до-
сліджували Ф. Д. Заставний, М. Г. Ігнатенко, В. В. Оникієнко,
І. О. Горленко, Я. І. Жупанський, Р. І. Литвиненко, Н. П. Проць-
ко, О. І. Шаблій, С. І. Іщук та інші учені.
144
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Найзначнішими роботами в цей період буди “Географія про-
мисловості Української РСР” М. М. Паламарчука і Л. М. Ко-
рецькоґо (1967) та колективні монографії “Теоретичні основи
функціональної структури промислового комплексу економічного
району” (1972) і “Територіальна структура промислового ком-
плексу економічного району” (1974), написані під керівництвом
і за участю М. М. Паламарчука.
Велика група спеціалістів вивчала географію окремих галузей
промисловості — машинобудування, електроенергетики, залізо-
рудної, будівельних матеріалів, виробництва мінеральних добрив,
лісової і деревообробної, легкої та харчової.
Роль промисловості у районних ТВК, великих, середніх і ма-
лих містах висвітлювалась співробітниками Ради з вивчення про-
дуктивних сил АН УРСР, науково-дослідних і проектних інсти-
тутів. Л. М. Корецьким було виявлено і досліджено 50 промисло-
вих вузлів в Україні, розроблено напрями їх удосконалення на
перспективу.
Значний науковий сенс мали дослідження промисловості
окремих районів і областей. Географію промисловості України
узагальнено у навчальних посібниках з економічної географії
та спеціальному посібнику С. І. Іщука “Географія промисло-
вих комплексів” (1993). Картографічному моделюванню про-
мислових комплексів була присвячена праця Я. 1. Жупанського
“Виробничо-територіальні комплекси і їх картографування”
(1975).
4.	Географія сільського господарства — традиційний добре роз-
винутий напрям економіко-географічних досліджень. Його тео-
ретико-методологічну основу склали праці А. М. Ракитникова,
В. О. Крючкова, І. Ф. Мукомеля, К. І. Іванова, М. М. Паламар-
чука, М. Д. Пістуна, Б. М. Ішмуратова, В. М. Тюріна та ін. Вони
визначили предмет вивчення, розкрили особливості територіаль-
ної організації сільськогосподарського виробництва, розробили
методику виявлення і конструювання виробничих типів сільсь-
когосподарських підприємств, методологію районування сільсь-
кого господарства і застосування сучасних методів дослідження,
насамперед системного підходу та структурного аналізу. Видані
навчальні посібники з географії цієї галузі. Результати досліджень
з аграрної географії широко використовуються при складанні
земельного кадастру, схем і проектів районних планувань, при
розв’язанні завдань міжгосподарського кооперування і агропро-
мислової інтеграції.
145
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
В Україні дослідження з географії сільського господарства
носили міжвідомчий характер (їх проводили спеціалісти акаде-
мічних науково-дослідних і проектних установ та вузівських ка-
федр). Розпочала ці роботи в 30-х роки комісія з вивчення народ-
ного Господарства України під керівництвом К. Г. Воблого, яка
проаналізувала розвиток і розміщення сільського господарства у
степовій зоні, склала план розвитку, розміщення і спеціалізації
сільського господарства України в цілому. Перший “Атлас Ра-
дянської України” (1928) включав також сільськогосподарські
карти. У 1930 р. в системі АН УРСР був створений Інститут соці-
алістичної реконструкції сільського господарства.
Після утворення кафедри економічної і соціальної географії
в Київському університеті (1933) активізувались дослідження з
географії сільського господарства. Спочатку їх проводив
К. Г. Воблий (див. розділ у його першому підручнику з економіч-
ної географії України), а потім Г. О. Кривченко (дослідження
сільського господарства Центрального Полісся), І. Ф. Мукомель,
який грунтовно вивчив як методологічно, так і практично сільсь-
когосподарські зони України (1954, 1961). Під його керівницт-
вом і за його активної участі був підготовлений і виданий “Атлас
сільського господарства Української РСР” (1958); вії< був також
автором сільськогосподарських карт в “Атласі Української і Мол-
давської РСР” (1963).
У 60—80-х роках ці традиції були продовжені автором цієї
книги, який поглиблено вивчав географію сільського господар-
ства центрально-північних областей України, розробив концеп-
цію аграрно-територіальних комплексів, застосував структурний
аналіз до їх вивчення, написав навчальний посібник. Аграрну
тематику в університетах розробляли Д. Т. Гук, І. М. Рибачок,
І. І. Сваричевський, М. В. Курилюк, М. С. Біїїчева, Н. І. Коно-
валова та інші.
У 60-х роках особливості розвитку і розміщення сільського
господарства степових районів України вивчались під керівниц-
твом П. М. Першина. Пізніше такі комплексні дослідження цієї
галузі були здійснені у Західному Поліссі. Паралельно йшло інтен-
сивне дослідження агрогеографічних проблем західних областей
України (А. Т. Ващенко, М. М. Паламарчук, К. Є. Сироцинсь-
кий, М. В. Лепеха, М. Д. Пістун, Р. А. Іванух та інші автори).
Однак найбільш фундаментальний аналіз сільського госпо-
дарства України по природно-господарських зонах був здійсне-
ний співробітниками АН УРСР в монографіях “Народне госпо-
146
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
дарство Радянської України” (1945), “Нариси економічної гео-
графії УРСР” (1947, 1952) та “Українська РСР” (1957, 1958). Нау-
кове обгрунтування розміщення сільського господарства Украї-
ни по природно-економічних зонах здійснили співробітники
Українського НД1 економіки і організації сільського господарст-
ва ім. О. Г. Шліхтера. Потім вони продовжили дослідження з
виробничої типізації сільськогосподарських підприємств, регіо-
нального прогнозування і планування сільськогосподарського
виробництва.
Розробкою економіко-математичних методів для потреб те-
риторіальної організації сільського господарства займались
М. Е. Браславець, Г. О. Колесник, М. Я. Кушвід, А. Г. Скрипка,
А. А. Богуцький, М. В. Возна, О. Г. Топчієв, О І. Шаблій,
С. С. Мохначук та інші.
У 70—80-х роках посилились роботи з вивчення географії
сільського господарства окремих областей України. Розпочалось
вивчення приміських аграрно-територіальних комплексів. Тери-
торіальну організацію зернового господарства досліджує
Г. В. Балабанов, а тваринницько-промислового комплексу України
вивчає В. П. Нагірна.
Питання картографування сільського господарства грунтов-
но розроблені в книгах А. П. Золовського, 1. Ю. Левицького,
Т. 1. Козаченко, А. Д. Шулейкіна та ін. Прикладний характер
мали дослідження сільського господарства в науково-дослідних
та проектних інститутах, де готувались схеми і проекти районних
планувань.
5.	Географія транспорту належить до давніх галузей економі-
ко-географічного знання і теж має високий рівень розвитку. Вона
вивчає закономірності розвитку та функціонування транспорт-
но-географічних явищ та процесів, визначає особливості розмі-
щення транспорту залежно від природних, історичних та еконо-
мічних умов. Ця наука вивчає транспорт як необхідну ланку ТВК,
як економічну передумову розвитку та розміщення підприємств
інших галузей (насамперед промисловості) і як одну з галузей
народного господарства. Завданням географії транспорту є вив-
чення як окремих його видів, так і їх поєднань у транспортній
роботі окремого району чи всієї країни, вивчення транспортно-
економічних зв’язків (вантажо- і пасажиропотоків).
Фундаментальні основи географії транспорту закладені
С. В. Бернштейн-Коганом, М. М. Галицьким, Г. Г. Ситниковим
та І. В. Нікольським. Чітке врахування територіальної диферен-
147
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
ціації господарства і одночасно інтеграційних процесів, всебічна
оцінка місцевих економічних і природних умов, регіональна взає-
модія між природою, виробництвом і транспортом притаманні
працям І. І. Білоусова, В. С. Харламова, М. X. Ганкіна,
М. М. Казанського, П. С. Семенова та інших.
У працях І. В. Нікольського вперше була обгрунтована кон-
цепція транспортно-економічного районування, запропонована
типізація транспортних вузлів. Однак найбільша кількість робіт
радянського періоду була присвячена географії окремих видів
транспорту, транспортно-економічним системам окремих регіо-
нів (республік, районів та областей).
В Україні географічні дослідження транспорту розвивали-
ся разом з усією економічною географією. Переважна біль-
шість робіт мали галузевий характер, вивчалися транспорт-
ні мережі і системи перевезень, їх лінійні і точкові елементи
менш висвітлені. У довоєнний і післявоєнний періоди розвиток
транспортно-географічних досліджень був незначним: відома
праця П. X. Зведенюка з географії залізничного транспорту
України.
Інтенсивно географія транспорту почала розвиватися, почи-
наючи з 70-х років, після утворення однойменного відділу в Сек-
торі географії АН УРСР. Працівники цього відділу (В. П. Пелих,
М. В. Григорович, К. Ф. Коценко та ін.) виконали ряд фунда-
ментальних досліджень залізничних станцій і вузлів Південно-
Західного району (К. Ф. Коценко), розвитку і розміщення авто-
мобільного і річкового транспорту України. Функціональна струк-
тура транспортних систем Донецько-Придніпровського і Півден-
ного районів досліджена Г. Л. Градовим, М. В. Багровим.
С. А. Булгаковим, Ф. Н. Сухопарою і В. І. Удодом.
Видову структуру транспортної системи України і її регіонів
вивчали спеціалісти відділу комплексних транспортних проблем
Економічного НДІ Держплану УРСР (Л. В. Шульпін, А. Г. Заха-
рова, М. П. Козак). їх підсумковою роботою була книга “Тран-
спорт України в єдиній транспортній системі СРСР" (1976).
Ю. М. Цвєтов і Н. К. Роздобудько в фундаментальних моногра-
фіях розглядали питання координації і взаємозв’язків різних ви-
дів транспорту з розвитком і розміщенням виробництва. Роль
транспорту в розвитку сільського господарства глибоко розкрита
в працях В. І. Котелянця.
Найбільш дослідженими в транспортному аспекті областями
є Київська, Чернівецька, Закарпатська, Львівська, Черкаська, Хар-
148
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
ківська, Одеська, області Поділля, а також Автономна Республі-
ка Крим.
Окремо досліджуються виробничо-транспортні зв’язки та гео-
графія пасажиропотоків.
Дослідження взаємозв’язків транспорту і систем розселення
виконані в Київському НДІ містобудівництва (М. М. Христюк,
Л. М. Пшенична, І. М. Сливак, Г. А. Заболоцький). А. А. Бакаєв
розробив економіко-математичні моделі процесів планування і
проектування транспортних систем. О. І. Шаблій застосував сис-
темно-структурний підхід до вивчення міжгалузевих господарсь-
ко-транспортних систем. Досліджені також проблеми взаємодії
транспорту і навколишнього середовища (М. В. Григорович,
К. Ф. Коценко).
Основу розвитку географії будівництва заклали праці
О. Г. Буренстама, Й. А. Бурки, 3. О. Маніва, Ю. Д. Качаєва.
6.	Географія міжгалузевих комплексів має як аналітико-пізна-
вальне, так і практичне значення. Дослідження з цього питання
набрали в Україні високого рівня розвитку.
Цей напрям досліджень започаткували М. М. Колосовський,
П. М. Алампієв, А. Т. Ващенко. В 70-х роках міжгалузеві територі-
альні системи вивчали В. Ф. Косів, Є. П. Маслов, Е. Т. Штангей та
інші.
В Україні перше монографічне дослідження міжгалузевих те-
риторіальних комплексів (МТК) здійснив О. І. Шаблій (1973). Як
метод дослідження виробничої структури регіону МТК вперше
застосував А. Т. Ващенко (1971). Структурний аналіз МТК за-
пропонував М. М. Паламарчук (1968, 1972). У монографії “Тео-
ретичні основи функціональної структури промислового комплек-
су економічного району” він запропонував виділяти міжгалузеві
інтеграції і районні цикли виробництв. Однак найповніший вик-
лад теоретичних проблем дослідження МТК здійснив О. І. Шаб-
лій в книзі “Міжгалузеві територіальні системи (проблеми мето-
дології і теорії)” (1976).
Найбільш різнобічно вивчені в Україні географічні аспекти
агропромислового комплексоутворення. Вони були започатковані
К. 1. Івановим в монографії “Територіальні системи суспільного
виробництва: географічні аспекти агропромислового комплексо-
утворення” (1975).
В Україні географічне вивчення АПК почалось в кінці 70-х
років (В. П. Жабіцька, Д. 1. Богорад, А. Т. Ващенко). Основна
увага дослідників зосереджувалась на вивченні спеціалізованих
149
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
АПК (М. М. Паламарчук, В. Д. Слюсар, Д. М. Стеченко,
Р. О. Язиніна, Г. В. Балабанов, В. П. Нагірна, О. М. Гуцуляк,
Б. В. Дасюк та ін.). Комплексні дослідження АПК областей особ-
ливо широко проводились на кафедрі економічної географії
Київського університету, а також в ряді дисертаційних робіт
(М. О. Білик, Є. Я. Бітаєва, С. М. Малюк, Л. К. Коротун,
І. М. Пушкар, Л. Ф. Жовнір, В. І. Малина та ін.).
У 80-х роках центром географічного вивчення АП К став Сек-
тор географії АН УРСР, де під керівництвом М. М. Паламарчука
виконувалась теоретико-методологічна розробка питань форму-
вання і функціонування АПК. їх територіальній структурі, класи-
фікації та типізації присвячена книга “Територіальна організація
агропромислових комплексів” (1985). Ше раніше було видано нав-
чальний посібник “Агропромисловий комплекс Української РСР"
(1980). Посібник для вчителів “Агропромисловий комплекс
сьогодні” викладачів Київського університету видано в 1985 р.
Дещо пізнане розпочалось вивчення приміських агропромис-
лових утворень (Н. І. Корольова, М. Д. Пістун, Я. Б. Олійник.
В. Г. Шабельська, В. О. Гуцал, Я. В. Кирпушко). У 90-х роках
тривало поглиблене вивчення окремих аспектів функціонування
і територіальної організації АПК (М. Р. Влах, Л. Ф. Гаврилюк,
М. І. Книш, В. А. Дорощук), а також нових форм агропромисло-
вої інтеграції (М. Д. Пістун, Н. І. Провотар). Великий внесок у
картографування як спеціалізованих, так і інтегральних АП К зро-
били Т. І. Козаченко, А. П. Золовський, Я. І. Жупанський,
О. І. Шаблій. Ця проблема глибоко узагальнена в монографії
співробітників Інституту географії АН України “Картографуван-
ня продовольчих комплексів” (1987).
Лісопромислові комплекси досліджені в монографіях
О. І. Шаблія (1967, 1973), а також в спеціальних статтях
С. І. Іщука, Д. М. Стеченка, К. О. Ташука, К. Г. Пироженко,
В. І. Пили, Н. Н. Коцан.
Зазначені аналітичні дослідження стали основою для вико-
нання комплексних робіт з різних напрямів територіального об-
лаштування території України.
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Розділ 12
РОЗВИТОК СИНТЕТИЧНИХ
ЕКОНОМІКО-ГЕОГРАФІЧНИХ
ДОСЛІДЖЕНЬ В УКРАЇНІ
1. Теоретико-методологічиий аспект. 2. Районно-комп-
лексний аспект. 3. Зародження інших аспектів.
1.	Теоретико-методологічні економіко-географічні досліджен-
ня в Україні завжди були в полі зору фахівців і мали високий
рівень розвитку. Головну базу цих досліджень становили полі-
тична економія, статистика і галузеві економіки. На працях відо-
мих учених М. Зібера, М. Туган-Барановського, М. Яснопольсь-
кого, К. Воблого, Й. Пасхавера, М. Птуха сформувався галузево-
статистичний напрям економіко-географічних досліджень, який
згодом очолив К. Г. Воблий. Були сформовані концепції пред-
метної сутності економічної географії, економічного районуван-
ня, господарського комплексоутворення.
Так, ще у 1919 р. К. Г. Воблий писав, що економічна геогра-
фія вивчає сучасний стан окремих галузей господарського життя
народу — сільського господарства, гірничо-заводської та оброб-
ної промисловості, торгівлі, шляхів сполучення і засобів спілку-
вання в їх географічному розповсюдженні. Я. Пілецький зазна-
чав, що економічна географія вивчає стан народного господар-
ства і зміну його шляхом зіставлення стану господарства різних
країн або різних районів однієї країни.
Другою висхідною базою теоретико-методологічних дослід-
жень в економічній географії були загальногеографічні ідеї.
С. Л. Рудницький та О. М. Смирнов заклали основи теоретизацїї
географії та економічної географії. Особливе значення в цьому
аспекті мають висновки О. М. Смирнова щодо проблем геогра-
фічного середовища, єдності загальних і регіональних досліджень,
цілісності географічних об’єктів та їх класифікації; вони послу-
жили базою розвитку теоретичної географії — основи географіч-
ного синтезу, розвитку вчення про систему географічних знань
(понять, категорій, законів). О. М. Смирнов вперше в Україні
151
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
запровадив в науковий обіг і обгрунтував такі поняття, як гео-
система, геоструктура, географічний простір.
Переважання антропогеографічних ідей у Європі, визначене
впливом німецької і французької шкіл, проявилась і в Україні в
творчості С. Л. Рудницького та його послідовників (В. О. Гери-
новича, В. М. Кубійовича та ін.).
З другої половини 30-х і до початку 90-х років в Україні виз-
начальним теоретико-методологічним напрямом в економічній
географії був районний напрям, започаткований у Москві
М. М. Баранським. Ще в 40-ві роки його палкими прихильника-
ми стали О. М. Смирнов, А. Т. Ващенко, О. Т. Діброва,
І. Ф. Мукомель, К. П. Пяртлі, Ф. Н. Трипілець, В. Д. Поданчук
та багато інших. У повоєнній Україні цей напрям крім названих
учених практично розвивали М. М. Паламарчук, Л. М. Корець-
кий, П. В. Волобой, Л. Г. Градов, І. А. Кугукало, Г. Л. Станке-
вич, А. М. Григор’єв. У 60—90-і роки цьому напряму було при-
свячено ряд оригінальних монографій, докторських та кандидатсь-
ких дисертацій.
Проблемою районування українські фахівці з економічної гео-
графії займалися постійно. Спочатку визначальними принципами
такого районування були природно-географічний та етно-істори-
ко-географічний, а у 40-50-х роках — економічний, національ-
ний, адміністративний і перспективності, визначені в наукових
розробках російських вчених І. Г. Александрова, Г. М. Кржижа-
новського, П. М. Алампієва, М. М. Баранського, В. Ф. Васютіна,
М. М. Колосовського, В. С. Немчинова, М. 1. Помуса, Ю. Г. Са-
ушкіна, Ф. Н. Сухопари, А. М. Колотієвського та інших.
Проблема економічного районування в Україні міцно пов’язу-
валась з народногосподарським плануванням, електрифікацією
країни, зокрема планом ГОЕЛРО, потребами управління життє-
діяльністю населення. У ЗО—50-х роках це знайшло відображен-
ня у працях К. Г. Воблого, Г. О. Кривченка, П. М. Першина,
І. О. Величка, О. Я. Рум’янцева, Я. Г. Фейгіна та їхніх молодших
колег. На початку 20-х років в Україні офіційно було виділено
два райони — Південний гірничозаводський і Південно-Захід-
ний, з 1924 р. Україна розглядалась як єдиний економічний рай-
он. У цей же період для оптимального задоволення потреб пла-
нування, розв’язання науково-пізнавальних завдань та навчаль-
них цілей К. Г. Воблий запропонував виділити в Україні три зони:
Полісся, Лісостеп і Степ. Цей варіант районування “страждав”
співставленням господарських районів з природними.
152
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Новий підхід до внутрішньореспубліканського районування
К. Г. Воблий запропонував у перші повоєнні роки. Він та його
співавтори у двотомній праці “Нариси економічної географії
УРСР” (1947, 1952) з урахуванням природно-географічних, істо-
ричних та економічних факторів виділили п’ять економічних райо-
нів України: Центральний, Південно-Східний, Північно-Східний,
Південний і Західний, які повно відображали тодішню просто-
рову диференціацію господарства.
На початку 60-х років з навчально-пізнавальною метою
О. Т. Діброва виділив сім підрайонів: Донбас, Промислове При-
дніпров’я, Степове Причорномор’я, Лівобережний Лісостеп, Пра-
вобережний Лісостеп, Полісся і Західні області. У цей же період
1. О. Величко, І. А. Кугукало та Л. М. Корецький за завданням
Держплану України та з урахуванням перспективи розвитку на-
родного господарства республіки на 1960—1980 рр. запропонува-
ли поділити її на три великих економічних райони: Донецько-
Придніпровський, Південно-Західний і Південний, що були ре-
ально утворені в 1963 р. і фактично проіснували до початку 90-х
років. Понад 27 років за цими районами здійснювалось плану-
вання, розміщення продуктивних сил, розроблялись перспекти-
ви їх розвитку до 2005 р., виходячи з інтересів єдиного народно-
господарського комплексу тодішнього СРСР.
Серед наукових досліджень загальнорайонних і внутрішньо-
районних проблем значний теоретико-методологічний інтерес ста-
новили дослідження питань спеціалізації і комплексного розвитку
районів різних рангів, яким присвячено колективну монографію
“Напрями спеціалізації і комплексного розвитку Київського еко-
номічного адміністративного району” (1962) та книгу М. М. Пала-
марчука “Основні напрями наукових досліджень спеціалізації і
комплексного розвитку крупних економічних районів” (1964). Ця
проблематика була визначальною, хоча одночасно вивчалась делі-
мітація підрайонів, розроблялись методи удосконалення обласних
народногосподарських комплексів та локальних утворень.
Проблема господарського комплексоутворення була голов-
ною як для радянської, так і для української економічної геог-
рафії. Широкі теоретичні пошуки поєднувались при цьому з ро-
зробкою прикладних питань. Праці М. М. Колосовського,
Е. Д. Силаєва, Ю. Г. Саушкіна, Е. Б. Алаєва, В. В. Кистанова,
М. Т. Агафонова, В. І. Чалова, А. Т. Хрущова, М. Д. Шаригіна,
а в Україні — М. М. Паламарчука, А. Т. Ващенка, Ф. Д. Застав-
ного, Л. М. Корецького, І. Т. Твердохлєбова, О. І. Шаблія,
153
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
М. Д. Пістуна, О. Г. Топчієва та інших склали основу цього напряму.
В результаті цих досліджень були визначені типізація терито-
ріально-виробничих комплексів (ТВК.) і методичні основи їх до-
слідження в різних функціональних аспектах, обгрунтовані види
комплексності і територіальної спільності виробництв, виявлені
типи виробничо-територіальних систем. Була розроблена оригі-
нальна концепція функціональної структури виробництва та її
аспектів — компонентного, територіального та організаційно-уп-
равлінського; вивчені механізм взаємодії між раціональним при-
родокористуванням і формуванням промислових територіальних
комплексів; виявлені особливості функціонування аграрно-тери-
торіальних, агропромислових та лісопромислових комплексів. При
цьому успішно застосовувались нові методи досліджень — сис-
темний підхід, структурний аналіз, метод виробничих, енергови-
робничих і ресурсних циклів та математичне моделювання.
Велике наукове значення мають роботи з проблем поєднання
процесів виробничого комплексоутворення з формуванням сис-
тем розселення. Провідною організацією в розробці цих проблем
був Сектор географії АН УРСР, ними також займались кафедри
економічної географії університетів. Методи розв’язання цих
проблем в Україні були визначені у монографії П. В. Волобоя і
В. А. Поповкіна “Проблеми територіальної спеціалізації і ком-
плексного розвитку народного господарства Української РСР”
(1972). Найбільш узагальнюючою фундаментальною працею цього
напряму була монографія “Територіальна структура виробничих
комплексів” (1981), написана під науковим керівництвом і за
активної участі М. М. Паламарчука.
Все це дозволило значно доповнити понятійно-термінологіч-
ний апарат економічної географії, зокрема, такими категоріями,
як функціональна структура, галузева інтеграція, аграрно-про-
мислова територіальна система, аграрно-територіальний ком-
плекс, економічний вузол, територіальний міжгалузевий вироб-
ничий комплекс, міжгалузева територіальна система.
Швидкий розвиток економіко-географічної науки, шо мав ком-
плексний характер, спричинив необхідність широкого застосування
нових методів дослідження, насамперед системного підходу, струк-
турного аналізу і синтезу, економіко- і географо-математичних, мате-
матичного моделювання. Теоретико-методолоіічну розробку цих та
інших методів здійснили А. Т. Вашенко, Б. Л. Гуревич,
Н. 1. Блажко, М. М. Паламарчук, І. Т. Твердохлєбов, С. С. Мохначук,
А. П. Голіков, О. Г. Топчієв, О. І. Шаблій, О. М. Паламарчук та ін.
154
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
О. І. Шаблій, А. П. Голіковта Н. І. Блажко видали навчальні посібни-
ки з використання математико-статистичних методів в економічній
географії. Методи моделювання економіко-географічних об’єктів і про-
цесів були узагальнені львівськими ученими на чолі з А. Т. Вашен-
ком. Теоретико-методологічні питання комплексного картографування
опрацював Я. І. Жупанський, атласного картографування —
А. Т. Ващенко, О. 1. Шаблій, Л. Г. Руденко, І. Ю. Левицький.
Поняттєво-термінологічний апарат економічної географії на
початку 80-х років узагальнив О. Г. Топчієв у посібнику для вчи-
телів “Поняття і терміни в економічній географії” (1982).
2.	Конкретні районно-комплексні дослідження в Україні вклю-
чають складання характеристик економічних районів, адмініс-
тративних областей, окремих міст і підприємств.
Донецько-Придніпровський економічний район вперше був гли-
боко вивчений спеціалістами Інституту економіки АН УРСР.
Цьому питанню було присвячено другий том “Нарисів економіч-
ної географії УРСР” (О. Я. Рум’янцев, Я. Г. Фейгін,
К. Г. Воблий, Л. М. Корецький, 1. А. Кугукало, 1. П. Старовой-
тенко). У 50—60-ті роки окремі питання цього району вивчали
спеціалісти Харківського університету, узагальнену ж його ха-
рактеристику дав О. Т. Діброва. Економічний аналіз господарст-
ва району містила двотомна праця “Українська РСР” (1957—1958).
У монографії “Українська РСР. Економічні райони” (1972) роз-
діл про цей район написали О. 1. Шкуратов і В. 1. Удод. Еконо-
міко-географічне узагальнення щодо цього району було здійсне-
но колективом авторів у першому тематичному випуску міжві-
домчого збірника “Економічна географія” (1964). Спеціальне ж
його дослідження було проведене Ф. Н. Сухопарою і
В. І. Удодом у 1976 р. в монографії “Проблеми розвитку і розмі-
щення продуктивних сил Донецько-Придніпровського району”.
Комплексні характеристики цього району було подано у книгах
М. М. Паламарчука (1975, 1977), у вузівських навчальних посіб-
никах “Географія Української РСР” (1982), “Економічна геогра-
фія СРСР. Районна частина” (1984), де було охарактеризовано
також його підрайони — Донецький, Придніпровський і Північ-
но-Східний (Харківський) з господарськими вузлами і центрами.
Південно-Західний економічний район також грунтовно вивча-
ли науковці АН УРСР та колективи кафедр економічної географії
університетів. Ці дослідження було узагальнено в другому випус-
ку тематичного міжвідомчого наукового збірника “Південно-
Західний економічний район” (1964). Вплив мінерально-сиро-
155
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
винної бази на фукціональну структуру промисловості Півден-
но-Західного району охарактеризовано у книзі М. М. Паламар-
чука та І. О. Горленко “Мінеральні ресурси і структура районно-
го промислового комплексу” (1972). Економіко-географічний
аналіз територіальної структури промислового комплексу цього
району здійснили М. М. Паламарчук і К. О. Тащук у книзі “Те-
риторіальна структура промислового комплексу економічного
району” (1974). Значний внесок у вивчення окремих питань
територіальної організації господарства зазначеного району зро-
били А. Т. Ващенко, І. А. Кугукало, П. В. Волобой, О. П. Дави-
денко, Р. А. Іванух та ін. Однак найбільш узагальнюючою ком-
плексною працею з цього питання була монографія М. М. Пала-
марчука, В. 1. Пили та Д. М. Стеченка “Проблеми розвитку і
розміщення продуктивних сил Південно-Західного економічно-
го району” (1976).
У 60—70-ті роки центральні області району грунтовно вивча-
лись ученими Київського університету, а західні — співробітни-
ками Львівського, Чернівецького університетів, Тернопільського
фінансово-економічного і педагогічного інститутів.
У підручниках для вищих навчальних закладів (1982, 1984)
були охарактеризовані Київський, Волинський. Подільський та
Карпатський економічні підрайони, їх господарські вузли і про-
відні центри. Серед локальних тематичних досліджень слід від-
значити збірник наукових праць “Проблеми соціально-економіч-
ної географії Західного регіону України” (1993).
Південний економічний район грунтовно вивчали співробітни-
ки Ради з вивчення продуктивних сил та Сектора географії АН
УРСР, учені Сімферопольського та Одеського університетів,
Одеського інституту народного господарства.
Цьому питанню присвячені монографії Л. Г. Градова “Пів-
денний економічний район СРСР” (1970), М. В. Багрова і
Л. Г. Градова “Проблеми розвитку і розміщення продуктивних
сил Північного Причорномор’я” (1974), М. М. Паламарчука,
Ю. І. Пітюренка, Р. О. Язиніної “Територіальна структура наро-
дногосподарського комплесу Південного економічного району
СРСР та її вплив на розселення” (1974).
Комплексну характеристику Південного району в книзі “Ук-
раїнська РСР. Економічні райони” (1972) дали Л. Г. Градов,
Р. О. Язиніна та А. С. Орловська.
Територіально-виробничий комплекс Південного району був
охарактеризований І. Т. Твердохлєбовим; його міські поселен-
156
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
ня — Ю. І. Пітюренком, П. С. Коваленком, І. Г. Богомоловим;
легка промисловість — 3. М. Васильєвою; рекреаційна геогра-
фія — Д. Ф. Чухном, М. С. Мироненком і І. Т. Твердохлєбовим;
рибна промисловість — В. А. Романовою.
У зазначених підручниках (1982. 1984) комплексні характеристи-
ки районів та їх підрайонів — Причорноморського і Кримсько-
го — написали В. В. Шийко, Є. Й. Шипович та І. Т. Твердохлєбов.
Науково-методичне узагальнення матеріалу з вивчення еко-
номічних районів для вчителів географії здійснили Г. Л. Станке-
вич та С. І. І щук.
Науковий інтерес мали роботи М. М. Паламарчука, С. 1. Ба-
жана, П. В. Волобоя і В. А. Поповкіна, В. О. Білозерової з питань
вирівнювання рівнів розвитку економічних районів та областей.
Важливим напрямом економіко-географічних досліджень у 50—
70-х роках було вивчення обласних комплексів. Так. у 50-х роках
було написано і видано 14 книг з цього питання, у 60—70-х — 8.
Дві книги і три тематичних випуски наукового збірника “Еконо-
мічна географія” у 70—80-х роках були присвячені центральним і
північним областям України.
Серед останніх комплексних соціально-економічних досліджень
зазначеної проблеми слід відзначити монографію В. А. Поповкіна
“Регіонально-цілісний підхід в економіці” (1993), наукові допові-
ді — випуски, присвячені аналізу економічного районування та
рівнів соціально-економічного розвитку регіонів України (1993,
1994), навчальний посібник Ф. Д. Заставного “Географія України”
(1990, 1994) та колективний навчальний посібник за редакцією і уча-
стю 0.1. Шаблія “Соціально-економічна географія України” (1994).
Комплексна характеристика Києва була подана колективом
кафедри економічної географії Київського університету в книзі
“Економіко-географічний комплекс великого міста” (1989), До-
нецька — Ю. 1. Пітюренком, Одеси — Л. В. Гнатюк, Запоріж-
жя — Є. Й. Шипович.
Українські учені напрацювали певні традиції у розвитку еко-
номічної географії зарубіжних країн. Однак основу цього напря-
му заклали російські дослідники 1. О. Вітвер, Б. М. Семевсь-
кий, В. В. Вольський, М. В. Алісов, Е. Б. Валев, С. Б. Лавров,
Г. В. Сдасюк, В. М. Гохман, Я. Г. Машбіц, Л. В. Смирнягін та ін.
Теоретико-методологічні засади цього напряму в Україні у пово-
єнний період розробляв К. П. Пяртлі, у 50—60-х роках він був
співавтором серії посібників, що вміщували економіко-геогра-
фічні характеристики окремих країн. Викладачами Харківського
157
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
університету був виданий навчальний посібник з економічної
географії зарубіжних країн. Ряд публікацій з економічної гео-
графії зарубіжних країн було підготовлено Ф. М. Мачихіним,
А. Ф. Шолох, Д. І. Богуненком, Г. А. Зільбером.
У 80-х роках співробітниками кафедри економічної географії
Київського університету було видано три випуски навчального по-
сібника “Економічна географія зарубіжних країн” (капіталістичні,
соціалістичні країни і країни, що розвиваються). В. М. Юрківським
у 1988 р. була опублікована книга “Економічна географія США”,
Б. П. Яценком — ряд публікацій, присвячених Японії, М. І. Гона-
ком — монографія з економіко-географічних проблем інтеграції схід-
ноєвропейських країн і ряд статей з географічних проблем Словач-
чини. У Київському університеті створена кафедра країнознавства.
Підручники з економічної географії для загальноосвітньої
школи видали О. Т. Діброва, М. М. Паламарчук, П. О. Масляк,
А. Й. Сиротенко.
3.	В Україні добре розвинуті прикладні економіко-географічні
дослідження. їх основоположником був Д. І. Богорад — автор
піонерної монографії “Конструктивна географія району: основи
районного планування” (1965). Його учні і послідовники
(М. М. Дьомін, В. І. Нудельман, І. О. Фомін, Ю. І. Пітюренко,
Г. Й. Фільфаров, Б. В. Павлишин, А. О. Ткачов, М. Я. Мижега,
О. І. Драпіковський та ін.) зробили суттєвий внесок у розвиток
методології і методики конструктивно-географічних досліджень,
підвищили рівень техніко-економічних обгрунтувань передпро-
ектних і проектних ріїпень при визначенні параметрів розвитку і
розміщення виробничих об’єктів, населених пунктів тощо.
Економіко-географічні основи територіального планування
розробляли спочатку М. Д. Пістун, В. А. Поповкін, а пізніше
Д. М. Стеченко, який видав навчальний посібник “Комплексне
територіальне планування народного господарства” (1988). Кар-
тографічне обгрунтування робіт з територіального планування було
здійснене Л. Г. Руденком в його однойменній монографії (1984).
На початку 80-х років на кафедрі економічної географії Ки-
ївського університету розпочалась підготовка спеціалістів з кон-
структивної географії (тепер уже існує спеціалізація з управління
регіональним розвитком). Розвитку конструктивної географії в
Україні на сучасному етапі присвячено розділ 14, п. 2.
Отже, синтетичні дослідження з економічної географії українсь-
ких учених стали основою для формування і розвитку соціально-
економіко-географічного та суспільно-географічного напрямів.
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Розділ 13
ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ
ЕКОНОМІКОТЕОГРАФІЧНОЇ
ШКОЛИ
1. Етапи і наукові джерела української економічної
географії. 2. К. Г. Воблий і С. А. Рудницький — фун-
датори української економічної географії. 3. Лідери
і сучасні регіональні центри української соціально-
економічної географії.
1.	Ця проблема має не тільки науково-пізнавальне, а й дер-
жавне значення. Її розв’язання включає два аспекти: а) моногра-
фічно-хронологічний аналіз результатів досліджень, проведених
на території України, що сприяли розвитку економіко-геогра-
фічних ідей; він вимагає колективних зусиль для поглибленого
порівняльного вивчення архівної інформації; б) індивідуально-
аналітичний аналіз, що передбачає оцінку розвитку економічної
географії на основі застосування певних пізнавальних принци-
пів — якісних етапів розвитку географії, ролі окремих лідерів та
їх шкіл, що формували регіональні осередки географічної науки.
Як в усій Європі, так і в Україні економіко-географічні до-
слідження та їх виконавці визначали певні етапи розвитку еко-
номічної географії.
Стихійно-описовий етап (від античних часів і до кінця
XVI ст.) був представлений описами-враженнями учених, іно-
земних послів та мандрівників про діяльність людини на терито-
рії окремих частин сучасної України.
Цілеспрямовано-описовий етап (XVII—XVIII ст.) відзначався
нагромадженням цінної інформації внаслідок проведення і оцін-
ки реєстрів (переписів) населення міст і сіл, ревізій чоловічого
населення, описів тодішніх губерній, складання “Генерального
опису Лівобережної України’’, “Географічних лексиконів”, карт
межування земель. Цінну інформацію також залишили праців-
ники тодішніх навчальних закладів-колегіумів, Острозької ака-
демії, українського університету у Львові. Так, відомі описи
159
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
занять населення О. Шафонського, Я. Маркевича, С. Величка,
галузей господарства — С. Подолинського, В. Ляскоронського,
К. Германа, А. Бюшінга, І. Гекмана, І. Георгі та ін.
Економіко-географічний етап охопив усе XIX і початок
XX ст. і був представлений етнографічними і статистико-еконо-
мічними дослідженнями території України вітчизняними та
зарубіжними учасниками академічних експедицій (П. Кеппен,
Д. Ріхтер, П. Палас, Й. Гюльденштедт, С. Гмелін, В. Зуєв), спів-
робітниками університетських комісій (етнографи А. Метлинсь-
кий і М. Сумцов, економіст В. Левицький, статистик О. Рославсь-
кий-Петровський з Харківського університету, Д. П. Журавсь-
кий з комісії, що здійснювала статистико-економіко-географічні
описи губерній Київського навчального округу), членами науко-
вих товариств — економічного і географічного (П. Чубинський
та ін.) та закладів статистики. Проведенню таких досліджень спри-
яло утворення в 1858 р. Центрального статистичного кабінету,
а в 1873 р. — Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові та
Південно-Західного відділу Імператорського географічного това-
риства в Києві. Наукове узагальнення фактів здійснювалось шля-
хом розвитку камеральної, в тому числі й земської статистики
і комерційної географії. Наприклад, більшість майбутніх лідерів
економічної географії (К. Г. Воблий. Г. О. Кривченко,
О. М. Смирнов, О. Т. Діброва та ін.) мали вищу економічну
чи комерційну освіту. Грунтовні статистико-економічні описи
окремих регіонів України були виконані в працях В. Марчинсь-
кого, М. Арандаренка, А. Скальковського, Д. Журавського,
П. Чубинського та інших. Цінні матеріали зібрали земські ста-
тистики О. Русов, П. Червінський, В. Варзар, Г. Ротмістров та
ін. Ряд відомих спеціалістів з економіки, статистики, географії та
картографії (А. П. Заблоцький-Десятовський, Л. Синицький,
В. Каменецький та ін.), що були вихідцями з України, успіш-
но працювали в навчальних, наукових та державних закладах
Росії.
Теоретико-методологічні основи тодішніх економіко-геогра-
фічних досліджень склали праці таких відомих економістів, як
М. Зібер, М. Туган-Барановський, М. Яснопольський, О. Русов
та ін. На базі їх праць, а також під впливом В. Дена в Україні
сформувався галузево-статистичний напрям економіко-географіч-
них досліджень, який очолив К. Г. Воблий.
Другим джерелом формування української економіко-геогра-
фічної школи були антропогеографічні дослідження С. Рудниць-
160
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
кого, В. Гериновича, В. Кубійовича, О. Степанів, які власне й
започаткували антропогеографічну складову економічної геогра-
фії. К. Г. Воблий, Г. О. Кривченко та інші провідні географи
навчались і стажувались в університетах Європи. Отже, в цілому,
розвиток економіко-географічної думки в України формувався
на загальноєвропейському фоні. Розвиток власне української еко-
номіко-географічної школи розпочався в першому десятиріччі
XX ст. Її фундаторами стали К. Воблий і С. Рудницький. їх на-
вчальні посібники, книги та інші публікації містять справжні еко-
номіко-географічні узагальнення предмета дослідження, методо-
логічні засади вивчення економічної географії України, її окре-
мих регіонів. 20-ті і початок 30-х років в Україні відзначалися
швидким розвитком усіх видів географічних досліджень.
Створення Українського науково-дослідного інституту гео-
графії та картографії (1927) та науково-дослідних інститутів
кон’юнктури, демографії, соціалістичної реконструкції сільсько-
го господарства, а також кафедр економіки, статистики, еконо-
міки торгівлі й промисловості, сільськогосподарської економіки
та історії народного господарства України у Київському та Одесь-
кому інститутах народного господарства; організація економіч-
них товариств та комісій з вивчення народного господарства,
природних багатств та краєзнавства України, сільськогосподарсь-
кого наукового комітету та кабінетів з вивчення окремих регіонів
сприяли подальшому розвитку економіко-географічних дослід-
жень. Розпочалась підготовка кадрів вищої кваліфікації в аспі-
рантурі спочатку Харкова, а потім Києва.
К. Воблий, С. Рудницький, В. Геринович, Я. Піляцький,
В. Кістяківський видали оригінальні навчальні посібники з еко-
номічної географії України для вищої і середньої школи.
Однак у другій половині 30-х років внаслідок постанови ра-
дянського уряду “Про викладання економічної географії у вузах
і втузах” (1934) галузево-статистичний і антропогеографічний на-
прями в Україні були різко засуджені як буржуазні. Проте вони
створили належні умови для розвитку районного напряму. Слід
зазначити, що без грунтовних галузевих досліджень народного
господарства успішно розвивати районний напрям, який в той
час став переважаючим, було б неможливо.
Розпочалися роботи з економічного районування України
(П. Фомін, К. Воблий, М. Шраг, Р. Яновський, І. Зіберман).
Україна навіть стала розглядатися як самостійно функціонуючий
економіко-територіальний комплекс в складі СРСР, як частина
(7»+б) б-ізі	161
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
світового господарства, шо спирається на власний природний та
господарський потенціал.
Наприкінці 30-х років обсяг економіко-географічних дослід-
жень різко скоротився, зменшилась кількість публікацій статис-
тико-економічного змісту, були репресовані здібні, національно
свідомі працівники (спочатку С. Л. Рудницький, В. О. Герино-
вич, М. М. Кордуба, а згодом О. І. Степанів, М. М. Іваничук).
У Харкові був ліквідований НДІ географії і картографії (1934),
повноваження якого були передані географічному факультету
Київського університету.
Позитивний вплив на подальший розвиток економіко-гео-
графічних досліджень в Україні мали організація К. Г. Воблим у
1933 р. кафедри економічної географії у Київському (пізніше такі
кафедри були створені в інших університетах), утворення в 1934 р.
Ради з вивчення продуктивних сил України, а у 1936 р. — Інсти-
туту економіки АН УРСР з відділом економічної географії, який
теж очолив К. Г. Воблий. Крім К. Г. Воблого, важливі економі-
ко-географічні дослідження були виконані М. Яснопольським,
М. Васильївою, М. Птухою, Ю. Корчак-Чепурківським,
Й. Пасхавером, Г. Кривченком, В. Косинським, В. Кубійовичем.
2.	Якщо незаперечним фундатором всієї української геогра-
фічної науки є академік С. Л. Рудницький*, то основоположни-
ком економічної географії в Україні був академік К. Г. Воблий.
Костянтин Григорович Воблий (1876—1947), його творчий шлях
і доробок уособлюють особливості розвитку саме українського
напряму цієї науки.
К. Г. Воблий як оригінальний учений-економіст сформував-
ся ще у дореволюційний час, великим же ученим та організато-
ром економічної географії він став за радянський період.
Ще студентом Варшавського університету К. Г. Воблий на-
писав свою першу працю “Заатлантична еміграція, її причини і
наслідки” (1904), відзначену золотою медаллю. У Варшаві він
публікує ще три роботи: “Розвиток фабрично-заводської промис-
ловості в Царстві Польськім за останні ЗО років”, “Нариси з іс-
торії польської фабрично-заводської промисловості”, “Загальний
нарис про народне господарство Польщі у II половині XVIII ст.”
(1909), за яку в Київському університеті йому присвоїли звання
магістра.
•Цс аргументовано довів проф. О. І. Шаблій у монографії “Академік Степан Руд
ницький — фундатор української географії” (Львів; Мюнхен, 1993).
162
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
У Київському університеті К. Г. Воблий читав лекції з полі-
тичної економії, виїжджав у наукові відрядження до Берліна,
Мюнхена і Парижа. В 1911 р. в Київському університеті за
дослідження “Професійно-промисловий перепис в Німеччині
1907 р.” йому було присвоєно науковий ступінь доктора полі-
тичної економії та статистики. Потім він видав ряд праць
з економіки страхування, навчальний посібник “Основи стра-
хування” (1915), підручник із статистики, шо витримав шість
видань, підручник з політичної економії (1918), опублікував статті
про продуктивні сили Галичини і з аграрного питання, де
відстоював думку про стійкість дрібного селянського госпо-
дарства.
На основі вивчення економіки галузей народного господар-
ства України він став розробляти питання ефективного їх розмі-
щення. Цьому була присвячена оглядова праця з проблем госпо-
дарства України, яка пізніше була опублікована у вигляді підруч-
ника з економічної географії України (1919). У цьому ж році
К. Г. Воблого обрали академіком, а у 1920 р. — членом Президії
АН України. Одночасно він проводив велику викладацьку робо-
ту в Київському інституті народного господарства, а з 1933 р. —
у Київському університеті, де заснував кафедру економічної
географії, якою завідував до 1941 р., а після війни — з 1944 до
1947 р.
У зазначеному підручнику з економічної географії України
було відображено ідеї В. Е. Дена, тобто була розкрита географія
галузей виробництва України, але не було визначено економіч-
них районів. Господарство України справедливо розглядалось
К. Г. Воблим незалежно від розвитку господарства Росії.
У 1921 — 1927 рр. учений опублікував близько 60 робіт, його
підручник з економічної географії України витримав шість ви-
дань. Потім він написав статтю про райони Київщини, опубліку-
вав понад 20 статей про торгівлю України, її продуктивні сили,
окремі галузі промисловості, економічні взаємовідносини Укра-
їни і Царства Польського, необхідність створення власної тек-
стильної промисловості.
У 1928 р. К. Г. Воблий був обраний віце-президентом АН
УРСР. На цій посаді він перебував до 1930 р.
Наприкінці 20-х років К. Г. Воблий написав фундаментальну
багатотомну монографію про розвиток цукрової промисловості
України, для якої впродовж десяти років збирав матеріал. Перші
три томи вийшли у 1928—1931 рр.
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Починаючи з ЗО-х років він все більше уваги приділяє еконо-
міко-географічним питанням. Серед них значне місце належало
проблемі великого Дніпра, яка розроблялась ученим у 1932—
1936 рр. В 1934—1937 рр. він опублікував понад 20 статей, при-
свячених оцінці корисних копалин республіки, їх розробці, еко-
номіці та розміщенню підприємств з їх видобутку та переробки.
У 1937—1940 рр. регіональна проблематика переважає в його стат-
тях і нарисах з економіко-географічних проблем України, Кри-
му, окремих районів і міст.
З ініціативи К. Г. Воблого у 1939 р. в Інституті економіки АН
УРСР було створено сектор економічної географії, який він і
очолив. Під його керівництвом колектив молодих науковців з
економічної географії приступив до створення монографії з еко-
номічної географії України, яка у 1941 р. була здана до друку. В
евакуації (м. Уфа) К. Г. Воблий у скороченому вигляді опубліку-
вав колективну працю “Народне господарство Радянської Укра-
їни” (1943), відредагував науковий збірник “Народне господар-
ство Башкирської АРСР і мобілізація її ресурсів” (1943). Там же
опублікував книгу “Організація праці наукового працівника”
(1943), яка згодом була перевидана.
В другій половині 1943 р. учений перебував у Москві, де про-
водив велику громадську роботу, зробив доповідь на сесії
АН УРСР про перспективи розміщення промисловості республі-
ки після війни.
Повернувшись до Києва, К. Г. Воблий пише для видання в
США брошуру “Радянська соціалістична Україна” (1944), а та-
кож роботу “Економіко-географічна характеристика Закарпатсь-
кої України”, проводить активну планову роботу, публікує ряд
статей і брошур з відновлення цукрової промисловості.
За участю К. Г. Воблого в 1945 р. публікується монографія
“Нариси економічної географії України” (кн. 1, 2). Потім його
призначають членом Держплану республіки, де він займався пи-
таннями розвитку продуктивних сил України, зокрема, галузей
харчової промисловості.
Великому ученому належить понад 200 наукових праць. Він
був різнобічно освіченою людиною, глибоко ерудованою з про-
блем економіки та економічної географії, філософії, історії, гео-
логії та геоморфології, що відзначалася виключною працездат-
ністю і організованістю праці. К. Г. Воблий володів кількома іно-
земними мовами, мав дар ученого-публіциста. Його однодумця-
ми та послідовниками були відомі фахівці — Г. О. Кривченко,
164
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
П. М. Перший, Я. Г. Фейгін, О. Т. Діброва, І. П. Старовойтенко,
Д. 1. Богорад, О. Я. Рум’янцев, А. Т. Ващенко, І. А. Кугукало,
Л. М. Корецький та багато інших.
Степан Львович Рудницький (1877—1937) прийшов до антро-
погеографії від загальногеографічних знань, його вважали в той
час представником модерної географії.
С. Л. Рудницький на основі осмислення літератури із загаль-
ної географії тодішньої Європи (переважно німецької), а також
великого фактичного матеріалу вже в 1905 р. видав важливу тео-
ретико-методологічну працю “Нинішня географія", в якій роз-
глянув принципові питання географічної і суспільно-географіч-
ної науки.
Він вважав географію загальною просторовою наукою про по-
верхню Землі (географічну оболонку), розкрив роль структурно-
го аналізу і синтезу в географії, підійшов до розуміння необхід-
ності виявлення окремих законів.
Учений розробив досить повну і струнку на свій час структу-
ру географії, яка складається із загальної і і спеціальної частин.
Поряд з математичною, фізичною, біологічною географіями за-
гальна частина включає також антропогеографію. Антропогео-
графія, в свою чергу, включає географію людини, географію куль-
тури, економічну і політичну географію; вона, на думку
С. Л. Рудницького, досліджує просторові відносини держав і на-
родів та їх зв’язки з природою земної поверхні.
Можна припустити, що при створенні у 20-х роках у Києві
Географічного інституту як навчального закладу з відділеннями
(кафедрами) фізичної географії, географії культури та економіч-
ної географії було враховано погляди С. Л. Рудницького. Додана
до навчального плану цього інституту схема географічних наук
включала 79 дисциплін, у тому числі 23 фізико-географічних, 26
культурно-географічних і ЗО економіко-географічних. Це свідчить
про високий рівень тогочасного розвитку географічних знань, а
сукупність економіко- і культурно-географічних дисциплін близька
за змістом до сучасної суспільної географії. Наприклад, тоді до
складу економічної географії входили групи дисциплін з теорії,
політики, історії та статистики, описового товарознавства і гео-
графії народного господарства України; кожна з цих груп вклю-
чала ще 4—8 дисциплін.
Засновниками цього інституту були відомі на той час учені:
професори К. Г. Воблий, М. В. Довнар-Запольський, С. Є. Ку-
шакевич, В. 1. Лучицький, С. 1. Новаківський, Б. К. Совінський,
165
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
П. А. Тутковський, А. В. Фомін, А. І. Ярошевич, Е. Фогель, а
також приват-доценти Н. Д. Полонська і К. К. Хитрово*.
До дисциплін, що найчастіше взаємодіють з антропогеогра-
фією, С. Л. Рудницький відносив антропологію, етнографію, еко-
номіку, статистику, археологію та історію; історичну географію
він вважав генетичною частиною антропогеографії. С. Л. Руд-
ницький розробив термінологічний апарат географії і антропогео-
графії у книзі “Начерк географічної термінології” (1908), яку до-
повнив у 1913 р. Укладений ним термінологічний словник був
німецько-українським, оскільки в Німеччині на той час геогра-
фія була найрозвинутішою і найбільш систематизованою.
С. Л. Рудницький одночасно був фундатором географічного
українознавства. Він видав двотомну працю “Коротка географія
України” (1910, 1914), другий том якої був присвячений антро-
погеографії України.
Ряд його праць, виданих у 1915—1923 рр., заклали основи
геополітичної концепції України. Ці праці з оцінковою передмо-
вою до них професора О. І. Шаблія були перевидані у Львові під
загальною назвою “Чому ми хочемо самостійної України” лише
у 1994 р. В них С. Л. Рудницький заклав фундамент політико-
географічного напряму української географії, зокрема, українсь-
кої політичної географії.
В його фундаментальній праці “Проблеми географії Украї-
ни” (1919) було розкрито проблеми регіональної географії і
методології географічного районування України як природно-
географічної одиниці.
Під час еміграції С. Л. Рудницький викладав географію у ви-
щих навчальних закладах Відня, Праги, був одним із співзаснов-
ників Українського вільного університету (1921), проводив ін-
тенсивні географічні дослідження у Закарпатті. У Празі він видав
ще дві книги — “Основи землезнавства України. Фізична геогра-
фія України” (1924) і “Основи землезнавства України. Антропо-
географія” (1926), в якій він виділив три великих антропогеогра-
фічних райони — Правобережжя, Лівобережжя і Південну Укра-
їну. Книга “Історія землезнання”, ч. 1 (1925) започаткувала вив-
чення історії географічної думки.
У 1926 р. С. Л. Рудницький переїхав до Харкова, де у 1927 р.
створив Український науково-дослідний інститут географії і кар-
’Новаковский С. И. Записка о географичсском институтс. С приложснисм схеми
географичсских наук. — К., 1917 (Знайдена в архівах до». В. О. Гуцалом).
166
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
тографії, розпочав підготовку аспірантів, розширив спектр геог-
рафічних досліджень. У 1929 р. його обрали академіком АН УРСР,
роком раніше його було обрано членом-кореспондентом Геогра-
фічного товариства Німеччини.
На основі своєї педагогічної діяльності С. Л. Рудницький роз-
робив географічні принципи дидактики, порушив питання про
видання нових географічних карт і атласів.
На початку 30-х років учений розробив проспект 14-томної
праці “Система географічних знань”, у 1932 р. ним був підготов-
лений її перший том, свої статті для цього тому він публікував у
“Віснику природознавства”.
Після арешту в 1933 р. у 1934 р. С. Л. Рудницького позбавили
звання академіка, а створений ним НДІ географії у Харкові, як
уже зазначалось, був переданий Київському університету, де його
очолив О. Т. Діброва. Цей інститут проіснував при Київському
університеті до 1952 р. У 1937 р. С. Л. Рудницького розстріляли
на Соловках, а у травні 1965 р. вченого реабілітували. Його най-
ближчими послідовниками були В. О. Геринович, О. І. Степанів,
В. М. Кубійович, М. М. Кордуба та інші.
Отже, якщо в центрі економіко-географічних досліджень
К. Г. Воблого було виробництво, то С. Л. Рудницького — людина.
3.	З повоєнного періоду і до наших днів економіко-геогра-
фічні дослідження в Україні постійно тематично і територіально
розширювались, при цьому активізувалась підготовка кадрів усіх
кваліфікаційних рівніЬ. насамперед кандидатів і докторів наук. В
основі систематизації досліджень цього тривалого періоду лежав
принцип лідерства. Цьому сприяла діяльність висококваліфіко-
ваних спеціалістів та їх розподіл по регіональних центрах Украї-
ни. Слід також відзначити, що ряд відомих представників еконо-
мічної географії Росії та інших країн є вихідцями з України
(П. М. Алампієв, Я. Г. Фейгін, І. М. Маєргойз, А. М. Колотієвсь-
кий, О. Ю. Пробст, Р. М. Кабо, М. 1. Ляликов, В. Г. Давидович,
Г. Д. Кулагін, Д. М. Штейн, Н. 1. Блажко, Л. 1. Василевський,
Е. Б. Алаєв та ін.).
Після К. Г. Воблого у 50—60-х роках лідером української еко-
номічної географії стає О. Т. Діброва.
Олексій Тимофійович Діброва (1904—1973) — автор багатьох
навчальних посібників і книг, ініціатор і науковий редактор нау-
кових видань, талановитий педагог і організатор географічної ос-
віти, методист і громадський діяч — зробив значний внесок у
підготовку висококваліфікованих кадрів.
167
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
У 1927 р. він закінчив економічний і педагогічний факульте-
ти Київського кооперативного інституту, був рекомендований
до аспірантури Харківського НДІ географії і картографії, яку
успішно закінчив, і у 1936 р. одним з перших захистив канди-
датську дисертацію, присвячену комплексному вивченню Бес-
сарабії. Через 23 роки О. Т. Діброва захистив докторську дисер-
тацію з економіко-географічних проблем України, якими він
займався впродовж усієї творчої діяльності. Найзначнішими його
працями є “Географія Української РСР” — фундаментальний
навчальний посібник для студентів університетів та педагогіч-
них інститутів (1954, 1982), а також підручник “Географія Укра-
їнської РСР” для середньої школи, що витримав 11 видань
різними мовами.
Його перу належать такі науково-популярні видання: “Соціа-
лістичний Донбас” (1952), “Українська РСР” (1954), “Закарпатська
область” (1958, 1967), наукові і науково-популярні статті. Важли-
вим досягненням ученого була розробка сітки економіко-геогра-
фічних підрайонів УРСР.
О. Т. Діброва ініціював і редагував такі видання, як “Видатні
вітчизняні географи, мандрівники і мореплавці” (чотири випус-
ки, 1951—1957), “Географія в школі” (1948—1956), “Педагогічні
читання в школі” (1950—1957), а також ряд атласів та карт Украї-
ни та її областей. За його редакцією у 1953—1964 рр. підготов-
лено кілька збірників Українського географічного товариства, в
1966 р. у Києві видається науковий збірник “Економічна геогра-
фія”. О. Т. Діброва був консультантом, рецензентом і автором
ряду енциклопедичних статей.
Він очолював Інститут географії при Київському університе-
ті, а з 1959 по 1973 р. — кафедру економічної географії. Все своє
життя Олексій Тимофійович відстоював інтереси економічної гео-
графії. Його соратниками були В. Д. Поданчук, О. М. Смирнов,
А. Т. Вашенко, П. М. Першин, І. П. Старовойтенко, Н. Ф. Три-
пілець, Д. І. Богорад, А. П. Золовський, І. Т. Твердохлєбов,
Н. І. Блажко, Л. М. Корецький, І. М. Рибачок. А. Ф. Шолох,
І. А. Кугукало та багато інших, у тому числі вчителів географії.
У 60—80-ті роки дослідження з економічної географії очолив
М. М. Паламарчук.
Максим Мартинович Паламарчук (р. н. 1916) — економіко-
географ і економіст, зробив значний внесок у розробку теорії
територіальної організації виробництва і економічної географії
України. Йому належать близько 300 публікацій.
168
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
У 1939 р. М. М. Паламарчук закінчив географічний факультет
Київського університету, в 1951 р. — кандидат, а з 1959 р. —
доктор економічних наук. У 1973 р. обраний академіком АН УРСР.
Активну наукову діяльність поєднував з викладанням економіч-
ної географії у вищих навчальних закладах.
Основні напрями його науково-дослідної діяльності такі.
1.	Дослідження цукробурякового комплексу УРСР і економі-
ки її західних областей (1946—1964). У співавторстві ним була
видана книга “Успіхи економічного розвитку західних областей
Української РСР” (1960). В 1964 р. він видав монографію “Буря-
коцукрове виробництво Української РСР” і згодом захистив з
цієї теми докторську дисертацію. Одночасно учений розробляв
проблеми економічного розвитку районів і областей.
2.	Розробка теорії промислового комплексоутворення, струк-
турного аналізу і розміщення промисловості (“Географія про-
мисловості Української РСР” (1967)). М. М. Паламарчук вивчав
також вплив наявних мінеральних ресурсів на формування про-
мислових комплексів України (“Мінеральні ресурси і структура
районного промислового комплексу” (1972)). М. М. Паламарчук
і Н. П. Процько вивчали функціональну структуру промислового
комплексу, а разом з К. О. Тащуком М. М. Паламарчук дослід-
жував територіальну структуру промислового комплексу еконо-
мічного району (1974). Разом з В. І. Пилою і Д. М. Стеченком він
підготував книгу “Проблеми розвитку і розміщення продуктив-
них сил Південно-Західного економічного району” (1976).
3.	Теорія формування і територіальної організації агропро-
мислових комплексів (АПК). Результати багаторічного вивчення
М. М. Паламарчуком цієї проблеми викладені у колективних мо-
нографіях “Територіальна організація агропромислових комплек-
сів” (1985) і "Агропромисловий комплекс Української РСР” (1980).
За його науковим керівництвом з цієї проблеми було захищено
ряд кандидатських і докторських дисертацій.
4.	Питання типізації виробничо-територіальних комплексів,
що узагальнювала процеси комплексоутворення і застосування
логіко-математичної основи.
5.	Розробка концепції суспільно-територіального комплексу,
викладеної разом з О. М. Паламарчуком у статті “Суспільно-
територіальний комплекс в радянській географії” (1984), а також
в інших спільних публікаціях.
6.	Створення посібників для вчителів з економічної географії
України (1970, 1975, 1977), а також багато разів перевиданих і
169
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
перекладених на інші мови підручників для учнів загальноос-
вітньої школи “Географія Української РСР” і “Географія Украї-
ни”. Соратниками і співробітниками М. М. Паламарчука є бага-
то спеціалістів.
Докторами наук стали М. Г. Ігнатенко, А. П. Золовський,
А. Т. Ващенко, Ф. Д. Заставний, Л. М. Корецький, П. В. Воло-
бой, І. Ю. Левицький, М. Д. Пістун, В. В. Оникієнко, О. І. Шаб-
лій, В. А. Поповкін, О. Г. Топчієв, Я. І. Жупанський, І. О. Гор-
ленко, Ю. І. Пітюренко, А. П. Голіков, Л. Г. Руденко, Р. О. Язи-
ніна, В. І. Нудельман, Д. М. Стеченко, М. П. Крачило,
В. О. Дергачов, М. Ф. Голіков, О. М. Паламарчук, С. П. Писа-
ренко, А. В. Степаненко, О. У. Хомра, Р. А. Іванух, Т. І. Коза-
ченко, В. П. Руденко, Г. В. Балабанов, П. С. Коваленко.
М. І. Фашевський, П. О. Масляк, В. П. Нагірна. Професорами
без захисту докторських дисертацій стали А. М. Григор’єв,
І. Т. Твердохлєбов, В. М. Юрківський, М. О. Ковтонюк,
Є. П. Качан, П. В. Луцишин, М. В. Багров.
Нині в Україні на науковій і педагогічній роботі зайнято по-
над 150 фахівців з економічної і соціальної географії, в тому чис-
лі 37 докторів географічних і економічних наук, професорів. Про-
відними організаційними формами їх роботи є відділи суспіль-
но-географічних досліджень Інституту географії НАН, кафедри
економічної і соціальної географії вищих навчальних закладів та
державні установи.
Установи з економічної та соціальної географії розташовані в
кількох регіональних центрах.
Київський центр включає два відділи Інституту географії, ок-
ремі відділи Ради з вивчення продуктивних сил НАН, кафедри
Київського національного, педагогічного, економічного та тор-
гово-економічного університетів в Києві, окремі групи викла-
дачів Національного аграрного університету та відділи держав-
них управлінських і науково-дослідних установ, зокрема Інсти-
туту стратегічних досліджень, Інституту соціально-економічно-
го розвитку Києва. Він має найбільший науковий потенціал і
творчий доробок. Тут працює понад 20 фахівців вищої кваліфі-
кації.
Львівський центр включає дві університетські кафедри, окре-
мі групи фахівців філії НДІ економіки та кафедр вищих навчаль-
них закладів. Тут працює три доктори географічних наук.
Чернівецький центр теж об’єднує працівників двох універси-
тетських кафедр та інших установ, серед них є три доктори гео-
170
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
графічних наук, філії Інституту економіки та Інституту народно-
го господарства, серед них є два доктори географічних наук.
Одеський центр об’єднує працівників університетської кафед-
ри і філії Інституту економіки та Інституту народного господар-
ства, серед них два доктори наук.
Харківський центр об’єднує працівників університетської ка-
федри та педагогічного інституту; тут працює один доктор геог-
рафічних наук.
Успішно формуються нові центри — Сімферопольський (його
складають університетська кафедра та окремі спеціалісти НДІ),
Волинський (Міжнародний інститут суспільної географії і ме-
неджменту), Тернопільський (три вузівські кафедри), Східноук-
раїнський і Сумський (утворені на базі відповідних університетсь-
ких кафедр), Мелітопольський (дві інститутські кафедри), Він-
ницький, Ніжинський), Криворізький та Херсонський, що ма-
ють спеціальні або загальногеографічні кафедри.
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Розділ 14
НОВІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ
ВІТЧИЗНЯНОЇ СУСПІЛЬНОЇ
ГЕОГРАФІЇ
1. Проблемно-теоретичний. 2. Конструктивний (при-
кладний). 3. Соціально-географічний. 4. Ресурсний.
5. Рекреаційний. 6. Найсучасніші напрями.
Теоретичний аспект цієї теми полягає в систематизації вели-
кої суспільно-географічної інформації, зміст якої постійно ус-
кладнюється. Цей стрімкий потік інформації зумовлений міцним
зв’язком суспільної географії з господарською і культурно-полі-
тичною практикою, внутрішньою логікою розвитку всього ком-
плексу географічних дисциплін, застосуванням нових методів до-
сліджень. Швидкий розвиток суспільно-географічних знань при-
таманний країнам всього світу.
1.	Проблемно-теоретичний напрям є найважливішим, бо від
рівня його розвитку залежать всі інші види суспільно-географіч-
ної діяльності. В історичному аспекті його слід вважати тради-
ційним, однак впродовж останніх двох десятиріч він позначався
інтенсивною розробкою концепцій об’єкта і предмета вивчення,
суспільно-географічних відношень і процесів. Впровадження цих
концепцій дало змогу систематизувати поняттєво-термінологіч-
ний апарат науки, глибше пізнати сформовані категорії суспіль-
но-географічного положення, географічного поділу та інтеграції
праці, розміщення продуктивних сил і територіальної організації
суспільства.
Було оновлено основи суспільно-географічного районуван-
ня, напрями і перспективи розвитку суспільної географії.
Перегляд окремих методологічних аспектів із сучасних пози-
цій дозволяє об’єктивніше оцінити напрями і рівень розвитку
зарубіжної соціальної географії, зрозуміти значення окремих на-
укових шкіл і роль їхніх видатних представників.
Найяскравішим досягненням проблемно-теоретичного напря-
му є визначення основних суспільно-географічних законів і піз-
172
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
нання суті основної закономірності суспільної географії — тери-
торіальної і комплексно-пропорційної організації життя суспіль-
ства. Одночасно сформувалась система методів дослідження —
міжпредметних і спеціальних (тобто суспільно-географічних). Все
це знайшло відображення в монографіях, присвячених поглиб-
леному розгляду окремих теоретико-методологічних проблем
суспільної географії, в окремому спецкурсі “Основи теорії сус-
пільної географії”, а також в цьому навчальному посібнику.
Серед останніх теоретико-методологічних монографічних
досліджень слід відзначити книги О. Г. Топчієва “Просторова
організація географічних комплексів і систем” (1988), О. М. Па-
ламарчука — “Суспільно-територіальні системи” (1992) та “Про-
блеми комплексного розвитку території” (1994).
2.	Конструктивний (прикладний) напрям науково обслуговує
завдання раціональної територіальної організації діяльності лю-
дини. Він розв’язує завдання передпланового і передпроектного
етапів розвитку і розміщення продуктивних сил, які полягають в
оптимізації територіальних пропорцій. Цей напрям виник під
впливом вимог до географічної науки, породжених науково-тех-
нічним прогресом, і започаткований в працях Д. І. Богорада (1965)
та І. П. Герасимова (1966, 1976).
Досить чітко визначились його складники, що об’єднують еле-
менти теоретичних і практичних досліджень: а) раціональне при-
родокористування; б) територіальне галузеве і комплексне пла-
нування; в) районне планування. В сукупності вони становлять
суспільно-географічні основи управління життєдіяльністю люди-
ни. Конструктивне суспільно-географічне дослідження має вклю-
чати аналіз, синтез, прогноз, планування і конструювання об’єк-
тів і явищ на певній території. Отже, суспільна географія актив-
но займається розв’язанням питань управління регіональним
розвитком.
Природокористування — це сфера наукової та виробничої ді-
яльності, спрямована на комплексне вивчення, освоєння, вико-
ристання, відновлення, поліпшення й охорону природного сере-
довища, зокрема природних ресурсів, з метою розвитку продук-
тивних сил, забезпечення сприятливих умов життєдіяльності
людини (О. М. Маринич, 1993). Основними видами природоко-
ристування є промислове, агропромислове і рекреаційне. Раціо-
нальне природокористування як наука включає землекористуван-
ня, водокористування, лісокористування, використання мінераль-
них ресурсів тощо. Суспільно-географічний аспект раціонального
173
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
природокористування полягає в оптимальному використанні при-
родних умов і природних ресурсів у життєдіяльності людини. В
Україні ця проблема найповніше висвітлена в монографії "Кон-
структивно-географічні основи раціонального природокористуван-
ня в Українській РСР. Теоретичні й методичні дослідження” (1990).
Територіальне планування — важливий вид науково-приклад-
ної діяльності, що сприяє удосконаленню та раціоналізації тери-
торіальної організації продуктивних сил за рахунок ефективних
географічного поділу праці і регіонального комллексоутворення.
Воно передбачає розробку і координацію прогнозів і планів роз-
витку території, а також спеціалізацію та комплексність продук-
тивних сил окремих територій з метою встановлення раціональ-
них територіальних пропорцій.
Найбільшу роль суспільна географія відіграє на передплано-
вій стадії, коли складається найважливіший узагальнюючий до-
кумент — схема розвитку і розміщення продуктивних сил регіо-
ну. Потім на її базі розробляють концепцію економічного і соці-
ального розвитку території, в основі яких завжди має бути закла-
дений комплексний прогноз — своєрідна оцінка обстановки і
розвідка майбутнього з урахуванням досвіду минулого. Дослід-
ницька база плану дозволяє науково обгрунтувати мету соціаль-
но-економічного розвитку, виявити оптимальні шляхи її досяг-
нення, визначити потрібні ресурси, обгрунтувати місце і роль
території відповідно до генеральних цілей розвитку країни. З
одного боку, комплексний прогноз має визначати оптимальний
варіант освоєння, виробництва і використання природних ре-
сурсів, чисельності населення і використання трудових ресурсів,
розвитку і підвищення ефективності матеріального виробницт-
ва, соціального розвитку і підвищення рівня життя населення; з
другого — сприяти формуванню і розвитку районних комплексів
взаємопов’язаних виробництв, розвитку і раціоналізації
транспортно-економічних зв’язків і транспортної мережі, обгрун-
туванню розміщення будівництва нових підприємств, розселен-
ню населення у чіткому взаємозв’язку з потребами виробництва.
Екологічна складова таких прогнозів є обов’язковою.
Для розробки комплексних територіальних прогнозів можуть
бути використані генетичний і нормативно-цільовий підходи. Пер-
ший передбачає розвиток території, виходячи з оцінки досягну-
того його рівня і тенденцій, що намітилися, а другий визначає
розвиток соціально-економічних процесів відповідно до постав-
лених цілей. Методи розробки прогнозів поділяють на методи
174
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
екстраполяції, експертних оцінок, моделювання, складання між-
галузевого балансу виробництва і розподілу продукції тощо. На
основі прогнозів складають варіанти плану. Такі плани можуть
бути галузевими (техніко-економічні обгрунтування (ТЕО), регі-
ональні програми) та комплексними районними. Комплексні
плани можуть охоплювати весь суспільно-географічний комплекс
або його найважливіші складові — портово-промислові, гірни-
чопромислові, агропромислові, курортно-рекреаційні, столичні
та інші комплекси.
Отже, територіальне планування займається розробкою раціо-
нальної територіальної структури та організації господарства кра-
їни, всієї діяльності населення. Його суспільно-географічну ос-
нову складають концепції суспільно-географічного положення,
комплексоутворення, районування, прогнозування та експерти-
зи. Суспільно-географічні аспекти територіального планування
розглянуті в працях Б. С. Хорєва, А. 1. Чистобаєва, В. М. Лажен-
цева, В. А. Поповкіна, Д. М. Стеченка та інших учених.
Раііонне планування — це сукупність наукових основ і практич-
них заходів з розробки і реалізації довгострокових програм удос-
коналення територіальної організації продуктивних сил на рівні
мезо- і мікроекономічних районів (В. І. Нудельман, 1993). Це ме-
тод конструювання перспективної моделі території, визначення
шляхів і черговості її найефективнішої реалізації, обгрунтування
масштабів розвитку і раціонального взаєморозмішення виробни-
чих об’єктів, місць розселення, об’єктів виробничої і соціальної
інфраструктури, курортно-рекреаційних зон, природно-заповідних
територій та інженерно-транспортних магістралей. Районне пла-
нування виконується на період 20—25 років і подальшу перспек-
тиву. Крім географії (насамперед суспільної), районне плануван-
ня тісно пов’язане з економічними і містобудівними науками, біо-
логією, медициною, загальною теорією систем, кібернетикою тощо.
У системі управління регіональним розвитком районне плануван-
ня є зв’язуючою ланкою між територіальним прогнозуванням,
плануванням території та будівельним проектуванням.
Районне планування передбачає складання двох інженерно-
географічних документів — схеми і проекту. Схема визначає гос-
подарську структуру району, найсприятливіші пункти для розмі-
щення виробництва і розселення людей, функціональні зони,
спеціальне районування для складання проекту районних плану-
вань, містить кадастрову оцінку промислових ділянок. Проект
деталізує і конкретизує складові схеми найбільш цілісних в соці-
175
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
ально-економічному і просторово-планувальному аспектах час-
тин території. Для міських територій важливими конструктивни-
ми документами є генеральні схеми і плани міст. Суспільні гео-
графи також беруть участь у розробці деяких нормативних до-
кументів, здійснюють інвентаризацію ресурсів даної території,
складають паспорти, кадастри, довідки, виконують моніторинг
за станом соціо-економіко-екологічних систем.
Концепція районних планувань розглянута в працях
П. М. Першина, Д. І. Богорада, Є. Н. Перцика, В. В. Владими-
рова, М. М. Дьоміна, В. І. Нудельмана, Г. Й. Фільварова,
Б. В. Павлишина.
Розглянуті аспекти конструктивної суспільної географії є на-
уковою основою концепції управління регіональним розвитком,
яка є методом урахування і реалізації регіональної політики дер-
жави. Координація цих аспектів починається на стадії розробки
проектної документації.
Суспільна географія має також пряме відношення до реаліза-
ції принципу регіонального господарського розрахунку — систе-
ми економічних відношень, що поєднують загальнодержавні та
місцеві інтереси. Основними рівнями управління регіональним ро-
звитком є загальнодержавний, регіональний (макрорайон, область)
і локальний (місто та адміністративний район). Чим менша тери-
торія, тим більше управління нею залежить від специфіки місце-
вих природних, соціальних, економічних та екологічних умов.
3.	Соціально-географічний напрям передбачає впровадження
прогресивних підходів до географії населення і розселення, а
також формування нових наукових напрямів, передусім соціаль-
ної географії.
Характерною рисою розвитку економічної географії впродовж
70—80-х років була інтенсивна її гуманізація, яка виявлялась у
прискореному розвитку галузей соціальної географії (географії
населення і розселення, сфери обслуговування, науки, культури,
способу життя, політики тощо), а також в суттєвій зміні уявлень
про інтегральний об’єкт дослідження цієї науки.
Географія населення як наука, що вивчає
просторові закономірності формування і розвитку складу насе-
лення і населених місць в різних соціальних, економічних і при-
родних умовах, є складовою частиною суспільної географії. Чіт-
ко виділились два аспекти географії населення: 1) вивчення власне
населення; 2) дослідження населених місць (розселення), тобто
розподілу населення по території, його розміщення в населених
176
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
пунктах, функціональних територіальних зв’язків між цими пунк-
тами, зокрема міграції людей (С. О. Ковальов називає цю науку
географією населення і населених місць). В географічних дослі-
дженнях населення і населених місць важливою є проблема по-
єднання соціальних, економічних та екологічних аспектів.
Соціальна географія вивчає територіальну
організацію соціальних структур в конкретних суспільно-історич-
них і природних умовах. Її формування та розвиток забезпечили
А. О. Долінін, Р. М. Кабо, А. О. Анохін, О. І. Алексєєв,
М. Т. Агафонов. Основний зміст соціальної географії становлять
питання територіальної організації населення, характеру його роз-
селення, сфери обслуговування і споживання та місць прикла-
дання праці. Об’єктами її дослідження є територіальні спільності
людей, тобто групи людей, шо проживають і працюють на даній
території, їх слід називати соціально-географічними комплексами.
Завданням соціальної географії є дослідження рівнів соціального
розвитку території. Соціальні дослідження можуть бути комплес-
ними, міжгалузевими і галузевими.
На думку М. Т. Агафонова, до складу соціальної географії
повинні входити такі блоки: а) загальна соціальна географія (тео-
ретична і географія способу життя), яка повинна мати власні
методологічні основи, ПТА, сфери і границі застосування кон-
кретних методів; б) галузева соціальна географія (географія насе-
лення, розселення, сфери обслуговування, споживання, рекреа-
ції тощо); в) регіональна соціальна географія; г) соціальна гео-
графія зарубіжних країн.
Найактуальнішими науковими завданнями соціальної географії
є: соціально-географічне районування, виявлення порайонних
відмінностей в способі й рівні життя населення, вивчення регіо-
нальних факторів соціального розвитку, типізація соціально-гео-
графічних процесів і явиш, аналіз впливу наслідків НТП на соці-
ально-географічний розвиток території.
Практичним завданням соціальної географії є розробка
наукових основ для ліквідації певних соціально-територіальних
відмінностей в країні: деякі з них треба ліквідувати негайно (нор-
мативне обслуговування населення закладами соціальної інфра-
структури), інші — поступово (використання ручної і механізо-
ваної праці, недостатній рівень кваліфікації робітників і служ-
бовців тощо), а окремі з них необхідно підтримувати і розвивати
(національні традиції, культурну спадщину, трудові навички на-
селення тощо).
177
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Порівняно добре вивченою є проблема демогеографічної си-
туації (М. Т. Агафонов та ін.), подальшої розробки потребують
концепція єдиної системи розселення, районування розселення,
питання геоурбаністики, заселеності території, географія спосо-
бу життя, географія споживання, екологічні проблеми розселен-
ня. Тому не випадково зарубіжні учені під соціальною геогра-
фією розуміють всю суспільну географію.
Серед галузевих соціально-географічних досліджень найбільш
розвинутою є географія сфери обслуговування, яка вивчає терито-
ріальні відмінності потреб населення в послугах і рівень їх задо-
волення, а також територіальну організацію індустрії послуг в
цілому та її галузей.
Об’єктом вивчення географії сфери обслуговування є підпри-
ємства цієї сфери як об’єктивна реальність, як комплекс чи сис-
тема.
Географія сфери обслуговування міцно пов’язана з геогра-
фією населення і характером розселення та географією транспорту.
Найбільше точок дотику вона має з районним плануванням, міс-
тобудівництвом та територіальним плануванням. З 60-х років гео-
графія сфери обслуговування стала розвиватися швидкими тем-
пами завдяки науковим розробкам С. О. Ковальова, Ф. М. Ліс-
тенгурта, Л. А. Меркушевої, Б. Б. Родомана, П. Хармсона,
М. Ф. Тимчука, Г. М. Рогожина, В. М. Юрківського. О. О. Любі-
цевої, М. І. Білецького, Л. П. Запорожан, Т. І. Шпараги,
Є. М. Воронової, В. І. Дорошенка та інших фахівців.
До головних проблем цієї науки належать: а) подальша роз-
робка її теоретичних основ; б) територіальна організація сфери
обслуговування в містах; в) визначення рангів послуг і центрів
обслуговування; г) диференціація нормативів обслуговування на
території міста; д) визначення ролі загально-міського центру і
підцентрів міського значення; е) територіальна організація сфе-
ри обслуговування в сільській місцевості; є) створення місцевої
системи обслуговування; ж) виявлення територіальних відмін-
ностей у рівнях обслуговування.
Географія сфери обслуговування охоплює географію спожи-
вання, яка досліджує географічні відмінності в споживанні, ана-
лізує їхні причини і розробляє систему заходів для подолання
цих відмінностей. В Україні ця проблема найповніше дослідже-
на в працях Е. І. Калмуцької.
Нині виникло велике соціальне замовлення на дослідження з
географії політики і культури. Особливо інтесивно за останнє
178
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
десятиріччя розвивається політична географія. Існує чотири ме-
тодологічних підходи до предмета її вивчення: стратегічний (спів-
відношення військових потенціалів, країн і блоків); історичний
(вивчення політичних проблем минулих літ); морфологічний (вив-
чення політико-географічної одиниці в аспекті форми її терито-
рії, конфігурації кордонів); функціональний (співвідношення між
відцентровими силами держави — за Р. Хартшорном). До сфери
вивчення політичної географії належать власне політичні відно-
шення, система політичних закладів і особливих соціальних ін-
ститутів, політичні аспекти діяльності органів державної влади.
На основі узагальнення досліджень в цій галузі Г. А. Горбаце-
вича, О. В. Вітковського, В. А. Колосова, І. М. Маєргойза,
В. С. Ягьї та піших учених можна дійти узагальнюючого виснов-
ку, що політична географія вивчає просторову організацію полі-
тичного життя суспільства і територіальні поєднання політичних
сил (систему політичних, адміністративних границь, меж вибор-
чих округів, центри політичного керування і зв’язки між ними).
Об’єктом її вивчення є система політичних відношень у світі,
окремих країнах, районах і місцевостях.
Політико-географічні дослідження можна умовно поділити на
галузеві географії політичних сил і явищ та комплексні характе-
ристики розміщення політичних сил. За масштабом охопленої
території політико-географічні дослідження відносять до мак-
ро-, мезо- і мікрорівнів. До макрорівня належать політико-гео-
графічні дослідження всього світу, групи країн чи великих регіо-
нів; до мезорівня — дослідження окремих країн; до мікрорів-
ня — дослідження специфічних у політичному аспекті територій
(анклавів, ексклавів, ареалів, міст та їх кварталів тощо). Геополі-
тика — це поєднання географічних і політичних факторів, що
визначають положення держави чи регіону, з ухилом на вплив
географії на політику (3. Бжезинський, 1986).
Найменш вивченою як в теоретичному, так і в прикладному
відношеннях є географія культури. Термін культурна географія
вперше був використаний М. М. Баранським, який підкреслю-
вав важливість вивчення культури в комплексних географічних
дослідженнях. Розробкою теоретичних питань географії культу-
ри займався В. М. Гохман. Він обгрунтував її як особливу скла-
дову частину суспільної географії, показав відмінності між соці-
альним і культурним аспектами географічного дослідження.
Категорія культура є дуже складною за змістом, вона включає
сукупність різних форм творчої діяльності людини, матеріальних
179
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
і духовних результатів цієї діяльності (знаряддя праці, житло, одяг,
їжа, змінена працею природа, різні форми пізнання, зокрема лі-
тература і мистецтво, моральні ідеали, соціальні концепції, типи
організації суспільства).
Об’єктом вивчення географії культури є територіальні ком-
плекси (системи) культури. Предметом вивчення є територіаль-
на організація культури та її окремих компонентів — матеріаль-
них і духовних. Предметом цієї науки О. Г. Дружинін (1989) вва-
жає просторові закономірності відтворення суспільної людини
як всебічно розвинутої особистості в процесі формування, роз-
витку і функціонування територіальної суспільної системи. Скла-
довими географії культури є географія науки, освіти, видовищ
тощо.
Без глибокого і всебічного вивчення геокультурної проблема-
тики неможлива розробка питань регіональної політики та вдос-
коналення на її основі територіальної організації суспільства.
Головними завданнями географії культури є виявлення особли-
востей територіальної організації культури, розвитку і взаємодії
культурних об’єктів з іншими елементами територіальної органі-
зації суспільства, розробка наукових засобів управління просто-
ровими культурними процесами. Потребують поглибленого ви-
вчення і широкого наукового використання такі наукові катего-
рії, як геокультурна ситуація, територіальна система культури,
територіальна організація культурної інфраструктури, культур-
ний ландшафт. Географія культури — перспективний і складний
аспект соціальної географії.
Одним з найвагоміших за значенням та обсягом наукових пуб-
лікацій напрямом соціальної географії є географія рекреаційних
систем, яку далі буде розглянуто окремо.
Географія медицини, яка сформувалась на стику географії та
медицини, за соціальну мету має виявлення просторової органі-
зації різних видів і форм медичного використання природного і
соціально-економічного середовищ, вивчає їхній вплив на стан
здоров’я населення. До її завдань відносять також питання ви-
никнення і поширення окремих захворювань, виявлення факто-
рів, що впливають на санітарно-епідемічний стан в різних части-
нах країни, виявлення можливих шляхів занесення епідемічних
захворювань в межі країни. Одним із напрямів її розвитку є ме-
дико-географічне країнознавство.
Історична географія сформувалась в результаті інтеграції геог-
рафії та історії. Вона вивчає історію географічних відкрить, гос-
180
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
подарського освоєння території, народонаселення (насамперед
заселення), природи та всієї географічної науки.
Соціальна географія в певних межах вивчає також і адмініст-
ративно-управлінську діяльність.
4.	Ресурсний напрям суспільної географії (суспільно-географіч-
не ресурсознавство) на основі робіт О. О. Мінца, І. В. Комара,
Т. С. Хачатурова, Г. А. Приваловської, О. Р. Лазаревського,
Е. Б. Лопатіної, М. Г. Ігнатенка, В. П. Руденка та інших учених
виділився в окремий напрям розвитку суспільної географії. Зго-
дом цей напрям розширився і сформував новий напрям — раціо-
нальне природокористування, що вивчає сукупність всіх впливів
людства на природу, заходи з її освоєння, перетворення, вико-
ристання, відновлення і охорони. Цей напрям сприяє взаємозв’яз-
ку природничо-географічних і суспільно-географічних наук.
До нових підходів розвитку ресурсного напряму слід віднести
розробку і систематизацію основних понять і методів ресурсних
досліджень, кількісний аналіз обсягу, структури і просторових форм
використання суспільством природних речовин. У суспільно-гео-
графічному аспекті господарська оцінка природних ресурсів полягає
у визначенні порівняльної ефективності їх використання при різ-
них варіантах просторової організації окремих галузей виробниц-
тва, видів невиробничої діяльності, розселення, а також територі-
альних господарських комплексів з урахуванням інтересів соці-
ального та екологічного розвитку відповідної території.
Найбільше наукової літератури видано з кількісної оцінки ок-
ремих видів ресурсів (мінерально-сировинних, земельних, водних,
лісових). Одночасно посилюється увага до інтегральної оцінки
територіальних природних ресурсів як природної основи форму-
вання виробничо-територіальних комплексів, до вивчення при-
родно-ресурсного потенціалу території.
О. О. Мінц дійшов важливого висновку, що варіантність форм
використання різних видів ресурсів значно різноманітніша, ніж
якісна неоднорідність природної ресурсної основи.
1. В. Комар розробив метод ресурсних циклів. Ресурсний цикл,
як вважає учений, — це сукупність перетворень і переміщень
певної природної речовини (чи її груп), що відбувається в про-
цесі її використання людиною (видобуток, переробка, спожи-
вання і зворотне повернення в природу) і протікає в межах сус-
пільної ланки загального кругообігу даної речовини на Землі.
Кожен ресурсний цикл перебуває в тісному зв’язку з відпо-
відним підрозділом суспільного виробництва, який використо-
181
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
вує певний основний вид природних ресурсів. У сучасному сус-
пільному виробництві виділяють шість генералізованих ресурс-
них циклів:
1)	енергоресурсів і енергії з енергохімічним підциклом;
2)	металорудних ресурсів і металів з коксохімічним підцик-
лом;
3)	неметалічної викопної сировини з підциклами — гірничо-
хімічним і мінерально-будівельних матеріалів;
4)	лісових ресурсів і лісоматеріалів з лісохімічним підциклом;
5)	земельно-кліматичних ресурсів і сільськогосподарської си-
ровини;
6)	ресурсів дикої флори і фауни з групою підциклів, що виз-
начаються на основі біологічних ресурсів.
Поєднання цих циклів формує їхню регіональну структуру,
яка має свої особливості в межах окремих суспільно-географіч-
них районів. Наприклад, якщо Донецько-Придніпровський регі-
он позначений більшою повнотою стадій і фаз ресурсних циклів
при помітно вираженому розвитку початкових ланок, то Півден-
но-Західний — підвищеною роллю циклу земельно-кліматичних
ресурсів і сільськогосподарської сировини при одночасному роз-
витку інших ресурсних циклів чи їхніх ланок.
Теоретико-методологічний синтез досліджень з цього напря-
му в Україні здійснив В. П. Руденко в монографії “Географія
природно-ресурсного потенціалу України” (1993).
Покомпонентному аналізу природно-ресурсного потенціалу
України присвятили свої праці І. О. Горленко, М. М. Паламар-
чук, Т. Є. Яснюк, С. А. Генсірук, Р. А. Іванух, А. П. Голіков,
С. С. Левківський та інші учені.
5. Рекреаційний напрям суспільної географії має такі цілі: ра-
ціональне використання вільного часу для відновлення сил лю-
дини, що витрачаються в процесі праці та при виконанні гро-
мадських, побутових та інших занять, створення умов для її ду-
ховного і фізичного розвитку. Він представлений географією
оздоровлення, відпочинку і туризму. Рекреаційні функції є не-
обхідною ланкою в процесі суспільного відтворення, вони од-
ночасно передбачають глибоку оцінку природно-географічного
середовища з медико-географічної і ландшафтно-естетичної
точок зору. Отже, сформувалась нова галузь соціальної геогра-
фії — рекреаційна географія, що займається розробкою теоре-
тичних і методичних засад територіальної організації сфери від-
починку і туризму.
182
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Наукову основу цього напряму становлять праці В. С. Преоб-
раженського, Ю. О. Веденіна, М. С. Мироненка, І. Т. Твердо-
хлєбова, М. П. Крачила, Н. Ю. Недашківської, О. О. Бейдика та
інших учених.
Об’єктами вивчення рекреаційної географії є територіальні
рекреаційні системи (ТРС), складовими яких є: групи відпочива-
ючих; природні комплекси; технічна інфраструктура; сфера об-
слуговування; виробнича сфера; трудові ресурси; системи розсе-
лення; органи управління. Найістотнішими властивостями ТРС
є цілісність, динамічність, стійкість і надійність. ТРС бувають
моно- і поліфункціональними. Сучасна рекреаційна діяльність
населення має такі тенденції: зростання різноманітності та ус-
кладнення комбінацій рекреаційних занять; посилення ролі ак-
тивних видів діяльності (спорт, складні туристські маршрути).
Головними завданнями рекреаційної географії є: а) оцінка
рекреаційних ресурсів; б) визначення рекреаційної ємності те-
риторії та максимально допустимих рекреаційних навантажень;
в) здійснення рекреаційного районування території; г) оптиміза-
ція розвитку і функціонування ТРС; д) розробка і впровадження
комплексу заходів з підвищення рекреаційного потенціалу, вдос-
коналення методів рекреаційних досліджень, вивчення внутріш-
нього і зовнішнього попиту на рекреаційні послуги.
Наукові дослідження з цього питання ведуться в науково-
дослідних і проектних інститутах, університетах та інституті гео-
графії НАН України.
На географічних факультетах деяких університетів (Київсь-
кого, Сімферопольського та ін.) організована підготовка фахів-
ців з рекреаційної географії. У 1981 р. М. С. Мироненко та
І. Т. Твердохлєбов видали перший навчальний посібник з цього
напряму “Рекреаційна географія”.
6. Економічна і політична географія Світового океану — один з
важливих напрямів суспільної географії, який почав успішно роз-
виватися лише останніми десятиріччями.
Соціально-господарським стимулом для її розвитку є перева-
жання акваторій на поверхні планети (71 %), необхідність осво-
єння господарських ресурсів Світового океану, його дешеві транс-
портні магістралі та використання його ресурсів в потребах
оборони. На жаль, традиційна географія склалась як наука пере-
важно з вивчення суходолу, хоча ще у XVIII ст. у книзі Варенія
“Географія генеральна” однакова увага приділялась і суші, і оке-
ану. Розвинулись лише океанологія і океанографія. Лише у
183
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
1960 р. з’явилась колективна монографія “Фізична географія Сві-
тового океану”, а у 1979 р. була опублікована монографія “Еко-
номічна географія Світового океану”.
Перший навчальний посібник “Економічна географія Світо-
вого океану” був виданий Б. С. Залогіним у 1984 р. Згодом були
видані унікальні атласи основних океанів.
Географія Світового океану вивчає взаємодію і взаємозв’язок
океанічних природних і соціально-економічних комплексів з ана-
логічними комплексами на материках.
Суспільно-географічний аспект вивчення Світового океану
переважає в працях С. С. Сальникова, С. Б. Слевича і Е. С. Ко-
роткевича, В. А. Дергачова та інших учених. Провідну роль тут
відіграє Санкт-Петербурзька школа, інші представники цього
напряму працюють в університетах приморських міст.
В. В. Покшишевський об’єктом вивчення економічної і полі-
тичної географії Світового океану запропонував вважати терито-
ріально-екваторіальні комплекси. Предметами її вивчення є про-
сторова організація і відмінності в морському господарстві, умо-
ви і характер розвитку просторових господарських структур в
океані та його узбережжях, їх поєднання і взаємозв’язки з анало-
гічними материковими структурами, а також міжнародна морсь-
ка політика.
Головними галузями морського господарства є освоєння та
експлуатація ресурсів Світового океану, морське та океанічне риб-
не господарство, морське хімічне виробництво, промислове оп-
ріснення морської води, розробка прибережно-морських родо-
вищ твердих корисних копалин, видобуток нафти, використання
припливної енергії, морський транспорт, створення приморсь-
ких оздоровчих комплексів.
Суспільна географія Світового океану є конструктивною, вона
розв’язує складні завдання, а саме:
здійснює оцінку природних ресурсів океану і визначає поря-
док включення їх у світове господарство;
характеризує і прогнозує розвиток та розміщення продуктив-
них сил в океані й узбережних зонах;
аналізує економіко-екологічні зв’язки між виробництвом і ха-
рактером розселення в океані та прилеглих до нього зонах сухо-
долу;
розробляє підходи до збереження і раціонального використан-
ня океанічних господарських об’єктів (транспортних артерій, ри-
боловного і звіробійного промислів, міжнародного туризму тощо);
184
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
обгрунтовує методику формування територіально-акваторіаль-
них комплексів, методологію їх еколого-економічного району-
вання (макро-, мезо-, мікрорайони);
аналізує політичні й економічні позиції окремих країн, що
мають вихід до океану (обгрунтування політичних кордонів в оке-
ані, просторові аспекти розміщення військово-стратегічних сил,
вплив політичної ситуації на розвиток продуктивних сил і управ-
ління ресурсами океану; політико-географічне районування тощо).
Елементами територіальної структури Світового океану можуть
бути територіальні води, економічні й риболовні зони, деміліта-
ризовані зони і зони най гостріших міждержавних протиріч. Таким
чином, економічна і політична географія Світового океану є на-
прямом суспільної географії, що швидко розвивається.
Поступово формується як цілісний напрям суспільної геогра-
фії географія інфраструктури, на результати досліджень якої є
великий суспільний попит. Інфраструктура поділяється на
виробничу (інженерно-технічну), соціально-побутову, соціально-
виробничу (санітарну), інституційну, коммунікаційно-інформа-
ційну тощо.
Регіональна організація об’єктів інфраструктури має організо-
вувати їх в єдине ціле, пов’язувати з різними виробничими комп-
лексами і сільськогосподарськими територіями, створювати ком-
фортні умови для праці, побуту, відпочинку населення регіону, а
також забезпечувати чітке управління ланками цієї системи.
Територіальна організація інфраструктури передбачає впоряд-
кування процесу розміщення (компоновки) її елементів та фор-
мування інфраструктурно-територіальних комплексів.
На стадії розвитку перебуває космічна географія, яка вивчає
супутникову інформацію про поверхню Землі, а згодом має вив-
чати просторову організацію всієї космічної діяльності людини.
Виникнення нових напрямів свідчить про те, що процес ди-
ференціації суспільно-географічного знання ще не завершився,
триває деталізація вивчення окремих аспектів суспільно-геогра-
фічних комплексів.
Потребують окремого спеціального дослідження та узагаль-
нення окремі напрями теоретико-методологічних пошуків в ца-
рині суспільної географії представників української школи, її ре-
гіональних осередків та видатних учених на різних етапах роз-
витку суспільної географії. Виникла нагальна потреба розробки
нового окремого спецкурсу “Розвиток суспільно-географічної
думки в Україні”.
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Розділ 15
ОСНОВНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ
ЗАРУБІЖНОЇ СУСПІЛЬНОЇ
ГЕОГРАФІЇ
1. Хорологічний напрям. 2. Соціально-політичні кон-
цепції. 3. Гуманістична географія. 4. Математико-
авангардисгський напрям. 5. Регіонально-науковий
напрям. 6. Радикально-географічний напрям.
Двадцяте століття позначене інтенсивною зміною уявлень про
сутність географії, її основні напрями, що обумовлено загострен-
ням екологічної, соціально-демографічної ситуацій, проблем роз-
селення, виробництва і територіальної організації суспільного
життя, посиленням прикладної ролі географічних досліджень.
В зарубіжній географії особливо швидко змінюються теоре-
тико-методологічні засади, з’являються нові напрями. Часто не-
обгрунтовані з методологічних позицій, ці напрями одночасно
супроводжуються розробкою нових елементів методики, впро-
вадженням сучасних методів досліджень.
Тому систематизація наукових досліджень зарубіжних учених
є складною і недостатньо вивченою проблемою. Нині чинниками
для такої оціїчки є наукові розробки відомих географів В. М. Гох-
мана, Ю. Г. Саушкіна, В. В. Покшишевського, Ю. А. Дмитревсь-
кого, С. Б. Лаврова., Б. М. Семевського, Г. В. Сдасюк, Я. Г. Машбіца
та ін., переклади книг зарубіжних учених, матеріали міжнародних
конгресів і симпозіумів, особисті наукові контакти учених.
Конкретна оцінка напрямів розвитку зарубіжної суспільної
(соціальної) географії найповніше була зроблена спочатку
Ю. Г. Саушкіним у його відомій книзі “Економічна географія:
історія, теорія, методи, практика” (1973), а потім Ю. В. Поросьон-
ковим і Н. І. Поросьонковою в монографії “Історія і методологія
географії” (1991).
Перш ніж охарактеризувати основні сучасні напрями зару-
біжної суспільної географії, слід відзначити, що 70-ті роки на
Заході стали переломними у розвитку соціально-економічної гео-
186
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
графії. Окремі виходи на соціологічну проблематику в географії
людини переросли у провідну тенденцію, традиційна “буржуазна
економічна географія” з її акцентом на теорію розміщення ви-
робництва перетворилась у соціально-економічну. Гострота со-
ціальних проблем в дослідженнях зарубіжних географів відтісняє
проблематику розміщення та ресурсів, а інколи навіть екологічні
питання; переважає аналіз гострих проблем — соціальної нерів-
ності, посилення відмінностей в соціально-економічному розвитку
на різних територіальних рівнях, в тому числі й у великих містах.
1.	У 20—30-х роках XX ст. в географічній думці на Заході
панівні позиції посідала хорологічна концепція у різних її варіан-
тах. Це зумовлювалось розвитком ідей німецького географа
А. Гетнера в Німеччині, Швеції, Фінляндії, Бельгії, Італії та Японії.
Однак поступово центр географічної думки перемістився до США,
де хорологічні ідеї пропагували Н. Фенемен, К. Зауер і
У. Девіс. У передвоєнний період на захист хорологізму виступа-
ли Ч. Колбі, В. Фінч і особливо Р. Хартшорн.
Річард Хартшорн — відомий американський теоретик геогра-
фії, професор Вісконсинського університету у м. Мадісон. У сво-
їх роботах “Суть географії” (1939) і “Суть географії майбутнього”
(1959) віїї привніс в американську географіїо хорологічні погляди
А. Гетнера. На його думку, хорологічна концепція в географії —
єдина історично виправдана, решту наукових напрямів віїї вва-
жав лише відхиленням від цієї генеральної лінії. Головне завдан-
ня географії, на думку Р. Хартшорна, полягає у вивченні терито-
ріальної диференціації земної поверхні, причому не в її пізнанні,
а лише в описі. Тому географіїо він вважав описовою, фактоло-
гічною наукою, яка не має ні власного предмета вивчення, ні
власного матеріалу, ні власних методів дослідження, за винят-
ком картографічних.
За Р. Хартшорном географія — це єдина наука, яка не може
поділятися на природні й соціальні відгалуження. Наслідком та-
кого підходу була відсутність об’єктивних меж географічних до-
сліджень, оскільки до сфери географії включались навіть ідеї,
погляди і почуття людини, манера мови, пісні, танці тощо. Вели-
ким недоліком описової хорологічної концепції є відсутність
об’єктивної основи районування, оскільки за Р. Хартшорном,
район являє собою ймовірніше інтелектуальну конструкції©, ніж
об’єктивний факт. Цінність географії, на його думку, полягає у
вивченні індивідуальних фактів. Географам не треба займатись
універсальними категоріями, оскільки кожна території! унікаль-
187
на. Отже, географія практично перетворювалась на країнознав-
ство.
Однак такий підхід настільки заводив географію у глухий кут,
що в 1930 р. сам А. Гетнер докоряв молодим географам за ігно-
рування загальної систематичної географії. Р. Хартшорн вважав,
що систематична і регіональна географія мають єдине завдання:
пізнання просторової диференціації, причому регіональна гео-
графія є головною наукою, а систематична має лише допоміжне
значення. Він відкидав історичний підхід у зв’язку із складністю
поєднання з хорологічним методом дослідження. В його розу-
мінні поняття генезису не застосовне до території чи регіону.
Описова хорологічна концепція зберігала свої позиції в аме-
риканській географії до середини 50-х років. У 1954 р. до 50-річ-
ного ювілею Асоціації американських географів була видана за
редакцією П. Джеймса і К. Джонса “Американська географія”, в
створенні якої взяли участь понад сто провідних американських
географів. Обговорення праці тривало понад чотири роки, їй було
присвячено шість університетських семінарів. Проте в основу цієї
підсумкової книги були покладені погляди Р. Хартшорна про гео-
графію як єдину науку, метою якої є опис просторових відмін-
ностей на поверхні земної кулі. Отже, головним у хорології є не
сутність предметів, а їх взаємне розміщення. Простір при цьому
відривається від самої матерії і від часу. Конкретним виразом
цього напряму є концепція унікальності території.
2.	Соціально-політичні концепції в зарубіжній географії вважа-
лись найбільш реакційними. Вони виникли на базі неомальтузі-
анства, соціал-дарвінізму, геополітики, кліматичного детермініз-
му і расизму. Найбільш поширеними є геополітичні концепції.
Геополітика — це біологізована інтерпретація міждержавних
відносин, засіб виправдання територіальних завойовувань. Її ос-
нови були закладені в роботах німецького географа Ф. Ратцеля,
передусім в його роботі “Політична географія”. Після другої сві-
тової війни геополітичні погляди розвивались деякими англійсь-
кими, шведськими і американськими географами. Термін “гео-
політика” був вперше вжитий проповідником пангерманізму шве-
дом Р. Челленом в книзі “Держава як форма життя” (1916), в
якій він виступив ідеологом імперіалістичних загарбань чужих
територій.
Найвищого розвитку геополітика досягла у фашистській Ні-
меччині, де вона стала теорією обгрунтування гітлерівської агре-
сії. Її ідеологом був відставний генерал Карл Гаусгофер, якому в
188
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
1921 р. було присвоєно звання професора Мюнхенського універ-
ситету.
Ще до війни геополітична концепція викликала критику з
боку видатних учених (Р. Хартшорна, М. М. Баранського,
Л. Я. Зімана, І. І. Лукашова та ін.). Однак відлуння геополітики
знаходимо в працях Ф. Осборна, К. Фогта та ін.
За нових умов існування нашої держави термін “геополіти-
ка” набуває нового політико-географічного змісту.
Кліматичний детермінізм був характерний для американської
географії 20—30-х років як один з напрямів вульгарного геогра-
фізму. Його засновником вважають Елсворта Хантінгтона, який
у 1924 р. опублікував книгу “Характер рас у світлі впливу природ-
ного середовища, природного відбору та історичного розвитку”.
Він наполягав на існуванні зв’язку між кліматичними циклами
розвитку Землі та історичними подіями. На його думку, посуш-
ливість клімату Азії була причиною вторгнення монгольських
завойовників в Європу, Китай, Індію. Центральною ланкою його
концепції було визнання кліматичної зумовленості економічно-
го, політичного і культурного життя народів.
Концепції вульгарного географізму дотримувався також ві-
домий американський географ Е. Сімпл, учениця Ф. Ратцеля. У
1933 р. вона видала велику працю “Американська історія і її
географічні умови”, в якій зробила спробу пояснити певні яви-
ща американської історії, фізіологічні, економічні й соціальні
особливості життя американців прямим впливом природних
умов.
Як соціальну і політичну науку географію обгрунтував амери-
канський географ початку XX ст. Ісайя Боуман. У 1917 р. він
очолив Американське географічне товариство, де було створене
спеціальне бюро, що об’єднувало близько 150 географів, істори-
ків, економістів, статистиків, етнографів, державознавців і юрис-
тів. Вони визначали основні напрями майбутньої перебудови
повоєнної Європи. В книзі І. Боумана “Новий світ: проблеми
політичної географії” (1921) територіальні проблеми країн світу
розглядались в аспекті інтересів США.
За освітою 1. Боуман був геоморфологом і біогеографом, ав-
тором географічних досліджень території США, Анд і пустелі Ата-
кама. Проте найвідомішою його працею була книга “Піонерна
границя” (1931), в якій він розглянув проблеми піонерного осво-
єння і заселення нових територій, розвитку господарства суміж-
них з неосвоєними територіями зон. Ця робота започаткувала
189
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
серію публікацій Американського географічного товариства з про-
блеми освоєння нових територій.
Концепцію географії як соціальної науки І. Боуман розвинув
у своїй книзі “Географія по відношенню до соціальних наук”
(1934), де в центр інтересів географії він поставив людину, яка
змінює себе в процесі перетворення природи. Він також вважав,
що географія має займатися не лише складанням карт, а й вив-
чати різні географічні процеси.
3.	Гуманістичний напрям посідає чільне місце в західній гео-
графії, вивчає людину в усій її цілісності і унікальності. Гуманістична
географія заснована на глибокій критиці робіт позитивістів, зай-
мається або вивченням окремих індивідуумів і середовища, яке
ними конструюється, або аналізом ландшафтів як сховищ людсь-
ких рішень. Конкретний його зміст відзначається різноманітними
течіями — від історико-географічних до орієнтації на внутрішній
світ людини, її світосприйняття, систему цінностей.
Цей напрям має давню історію, безпосередніми його поперед-
никами були французька школа географії людини і німецька шко-
ла антропогеографії. Від них географи гуманістичного напряму
запозичили антропоцентризм, прагнення до цілісності географіч-
ного знання і зближення географії з мистецтвом. Засновниками
гуманістичної географії стали американські географи Карл Зауер
(історико-географічна школа) і Джон Райт (гуманістична школа).
У сучасній зарубіжній науці склались дві історико-географіч-
ні школи — американська і англійська.
Засновником американської школи був Карл Зауер. Основну
освіту він отримав у Німеччині, а з 1923 р. його наукова діяль-
ність була пов’язана з університетом Берклі в штаті Каліфорнія.
Разом з X. Берроузом і І. Боуманом К. Зауер започаткував новий
напрям географії — екологію людини. Предметом географії він вва-
жав взаємодію природи і людини, підкреслюючи при цьому, що
географія вивчає не лише залежність людського життя від при-
родного середовища, а й взаємозалежність всіх живих істот. Отже,
географія — це загальна екологія.
Ще у 1925 р. К. Зауер опублікував книгу “Морфологія ланд-
шафту”, де розвинув ідею перетворення природного ландшафту
в культурний. Це привело його до визначення культурної геогра-
фії як соціальної науки про взаємодію людини і ландшафту в
умовах різних історичних культур. У 1952 р. вийшла в світ інша
класична його праця “Походження і поширення агрикультури”,
в якій він описав навички людини і творіння людських рук як
190
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
наслідок взаємодії людини з природою, широко застосував істо-
ричний метод дослідження, розглядав у взаємодії історію лан-
дшафту та історію людини. Він запровадив у географію такі нові
терміни, як інновація і дифузія нововведень.
К. Зауер загострював увагу на екологічних проблемах та на їх
впливі на долю людей, зокрема відзначав критичну ситуацію в
ряді районів США, хижацьке ставлення до землі, був ініціатором
детальних польових досліджень в США.
Англійська історико-географічна школа була заснована Генрі
Дарбі, професором Кембріджського університету. На основі дав-
ніх історичних матеріалів він простежив процес утворення культур-
них ландшафтів Англії, поступового нагромадження нових їх влас-
тивостей під впливом людської праці. При цьому він широко вико-
ристовував аерофотозйомку. В цьому напрямі працював і Д. Стемп,
який показав у своїх працях історію використання земель в Англії.
Історико-географічні школи зумовили процес екологізації гео-
графічних досліджень, на цьому фоні й виникла екологія люди-
ни, яка за наших часів набуває все більшої ваги.
Сучасна гуманістична географія Заходу передбачає інтуїтив-
ний підхід до вивчення географічних об’єктів, оскільки за її прин-
ципами строгий науковий метод не вичерпує пізнання предмета
географії. Засновником власне гуманістичної географії був Джон
Райт. У 1947 р. він видав книгу “Земля невідомості: місце уяви в
географії”.
Поставлені ним проблеми були безпрецедентними (напри-
клад, вивчення географічних уявлень минулих часів, зокрема пер-
вісних людей, персонального світу Дайте, Леонардо да Вінчі та
ін.). На думку Д. Райта, географія повинна вивчати суб’єктивний
внутріїдній світ людини, який є частиною загальної системи гео-
графічного пізнання, що об’єднує все географічне пізнання —
наукове і ненаукове — теософію.
У 60-ті роки ці ідеї в своїх працях “Географія розуму”, “Людсь-
кий досвід і географія” підтримав Д. Лоуенталь. Логіка гумані-
стичної географії полягає у відхиленні від об’єктивності й науко-
вості, в озброєнні ученого інтуїцією і вірою в цінність власного
суб’єктивного погляду, в орієнтації навіть на релігію. Простір і
час вважається суб’єктивно-особистісними категоріями. Цей на-
прям створює ілюзію гуманності західної суспільної науки, в ре-
альності він може бути лише доповненням до наукової позити-
вістської географії. Позитивною є також ідея цілісного дослі-
дження людини і суспільства.
191
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
4.	Математико-авангардистський напрям сучасної західної гео-
графії вважає своїм основним завданням дослідження просторо-
вих закономірностей і просторової організації. В основу цього
напряму спочатку було покладено розміщення виробництва, кон-
цепція якого створювалась зусиллями Й. Тюнена, А. Вебера,
О. Енглендера, Т. Паландера, Е. Гувера, В. Кристаллера, А. Льоша,
Ж. Шардонне, X. Боса та інших учених. Основою цієї концепції
були теорії штандорта (розміїцення). У 1826 р. Йорган Тюнен
виклав свої погляди в книзі “Ізольована держава в її ставленні до
сільського господарства і національної економії”. Він визначив
“залізний закон” зниження продуктивності сільського господар-
ства від міста до периферії внаслідок впливу фактора розташу-
вання сільськогосподарського підприємства. На цій підставі він
дійшов висновку про необхідність розміщення сільського госпо-
дарства концентричними колами навколо міського ринку.
В 1909 р. німецький учений Альфред Вебер написав книгу
“Теорія штандорта промисловості”, основна ідея якої полягає в
тому, що капіталістична промисловість має розмішуватись по те-
риторії за принципом найменших витрат. Він дійшов висновку,
що розміщення промисловості визначається трьома оріінтація-
ми — транспортною, робочою і агломераційною.
Рішучим прихильником теорії штандорта у нас був професор
А. Рибников, який у 1930 р. видав книгу “Основні питання еко-
номічної географії”, в якій вчення про штандорт розглядалось як
база для розробки методики вивчення економіко-географічних
явищ. Вже тоді учений ставив питання про географічно обумов-
лене розміщення господарсько-територіальних комплексів.
Інший німецький учений О. Енглендер намагався створити
загальну теорію штандорта. Розташування виробництва він обу-
мовлював функціональною залежністю від кількості товарів, ціни,
попиту, ціни пропозиції і вартості перевезення.
В книзі “Нариси теорії штандорта” шведський економі-
ко-географ Торд Паландер переоцінював роль природних умов,
навів методику обрахунків вигідного розміщення виробництва
для приватного власника на основі аналізу ціноутворюючих фак-
торів.
Теорію штандорта розвинув німецький економіко-географ
А. Льош, який у 1940 р. видав книгу “Географія розміщення гос-
подарства”, що в 1959 р. була перекладена російською мовою.
Єдиним імпульсом при розміїценні підприємства він вважав го-
нитву за максимальним прибутком, але не ігнорував також транс-
192
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
портних, сировинних та інших факторів. Головним районоутво-
рюючим фактором він вважав ринковий збут товарів.
Французький економіко-географ Ж. Шардонне у книзі “Типи
великих індустріальних комплексів” (1953) на перший план ви-
сував політичні й військово-стратегічні чинники, на засадах яких
будував схему штандорта. Нідерландський учений X. Бос
у 1965 р. видав книгу “Розміщення господарства”. В ній ав-
тор розглядав досить складні моделі національного господарства,
способи оптимального розміщення виробництва в центрах, різних
за розмірами і галузевою структурою. Він успішно поєднав теорію
оптимального планування і теорію центральних місць.
Увага до цих праць пояснюється тим, що проблематика роз-
міщення виробництва залишається основою територіальної ор-
ганізації життя суспільства. На Заході розміщення виробництва
визначається не техніко-економічними моментами, а соціальни-
ми та іншими чинниками: трудовими ресурсами та їх якістю,
відмінностями в рівні зарплати, тяжінням до науково-дослідних
центрів, екологічною ситуацією, переміщенням забруднених ви-
робництв до країн, що розвиваються. Діяльність міжнародних
монополій перетворює проблематику розміщення виробництва в
глобальну: окремі цехи єдиного виробничого процесу розкида-
ються по всіх частинах світу, використовуються значні відмін-
ності у рівнях зарплати і соціальних умовах. НТП на морському
транспорті змінив роль відстаней, девальвував просторові пара-
метри. Загострюються екологічні проблеми, що перебувають в
тісному зв’язку з ресурсною ситуацією, яка також дедалі більш
загострюється.
Концепція розміщення виробництва стала поштовхом для роз-
витку на заході регіональної науки.
Окремим напрямом розвитку ідей просторової організації жит-
тя людей було дослідження питань розселення. В 1933 р. німець-
кий учений В. Кристаллер опублікував працю “Центральні місця
в Південній Німеччині”, в якій описав абстрактну модель розсе-
лення і поняття центральних місць. Він зробив спробу пояснити
внутрішню структуру розселення, виявити закономірності спів-
упорядкування поселень. На його думку, рівномірне розміщення
дрібних поселень утворює трикутні ядра розселення, у зв’язку з
чим виникає ієрархія поселень, в якій до більшого населеного
пункту тяжіє шість менших поселень одного рангу. В межах од-
ного ієрархічного ступеня розміри всіх поселень рівні й склад
підприємств сфери послуг однотипний.
193
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Пізніше А. Льош в основу аналізу розселення поклав метод
транспортних затрат, згідно з яким на периферії ринкових зон
ціни на товари і послуги підвищуються, а попит падає. Він допус-
кав різноманітність в наборі підприємств сфери обслуговування в
межах поселень одного ієрархічного рангу. На думку Кристалле-
ра—Льоша, в основі розселення лежить не просторова організація
виробництва, а позаісторичний принцип найменших затрат для
задоволення потреб населення в різних видах обслуговування. До
того ж закон взаємного просторового розміщення ієрархічно спів-
упорядкованих населених пунктів має обмежене значення, оскільки
є застосовним до країн з рівномірним розселенням і перевагою
сільських чи напівсільських типів господарства.
Популяризатором ідей В. Кристаллера і А. Льоша в США був
Ф. Шефер, професор географії штату Айова. У посмертно опуб-
лікованій статті “Виключність в географії: методологічне дослі-
дження” він різко критикував описову хорологічну концепцію
Гетнера—Хартшорна. На його думку, географія повинна бути
спрямована на вивчення просторових структур, морфології гео-
графічних об’єктів і встановлення просторових законів.
Роботи В. Кристаллера і А. Льоша дали поштовх до форму-
вання нового напряму в американській, шведській і частково анг-
лійській географії, який отримав назви соціальна фізика, просто-
ровий біхевіоризм і був спрямований на дослідження просторової
поведінки людей. Більшість дослідників займались виявленням
законів просторового розміщення і взаємодії різних соціальних і
економічних явиш.
Американський географ Г. К. Зіпф виявив закон .залежності
величини міста від його рангу, шведський географ Т. Хагерстранд
встановив закономірності географічного поширення інновацій,
Б. Беррі — закономірності тяжіння до торгових центрів різного
типу і поведінку покупців. Лідером американської школи соці-
альної фізики був Д. Стюарт, астроном Принстонського універ-
ситету, який почав використовувати гравітаційні моделі в геогра-
фії, виявив певну аналогію між взаємним тяжінням фізичних тіл
і тяжінням економічних мас. Ю. Г. Саушкін зазначав обмежені
можливості таких моделей в географії, а Е. Б. Алаєв їх різко кри-
тикував.
Математико-авангардистський напрям включає також “кіль-
кісну революцію”, яка почалась у світовій географії з середини
50 — початку 60-х років. У роботах математиків, фізиків, еконо-
містів була визначена сума математичних прийомів, які застосо-
194
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
вуються до різних аспектів географічних (переважно економіко-
географічних) досліджень. Першими прибічниками “кількісної
революції” були американські географи У. Я. Гаррісон, Б. Д. Беррі
та У. Уорнтц. “Кількісна революція” почалась із широкого впро-
вадження математичної статистики. Видатну роль у створенні
математичної географії відіграв професор Вашингтонського уні-
верситету (м. Сіетл) Е. Ульман, який виступив з критикою по-
глядів Р. Хартшорна. На його думку, географія — це наука про
закони просторових взаємодій, або вужче — про переміщення на
земному просторі.
Американський географ Вільям Бунге в книзі “Теоретична
географія” (1962) зробив спробу обгрунтувати основні принципи
математизованої теоретичної географії. Теоретичну географію він
розумів як науку про просторові процеси і просторові структури
в їхньому найбільш загальному, абстрактному математичному
виразі. Формування математичного апарату географічних дослід-
жень є закономірним процесом, але при цьому неприпустиме
ігнорування сутності географічної методології. Абстрактна мате-
матична форма не може замінити зміст економічної географії
(Ю. Г. Саушкін).
Значна кількість робіт з математичної географії призвела до
необхідності їх систематизації, яку виконали англійські географи
Пітер Хаггет і Річард Чорлі. Професор Брістольського універси-
тету П. Хаггет у роботі “Просторовий аналіз в економічній гео-
графії” (1965) поставив питання про створення нового напряму в
географії на засадах її математизації — теорії просторової органі-
зації суспільства. До неї належать праці Річарда Морілла “Про-
сторова організація суспільства” (1970), Рональда Аблера, Джона
Адамса і Пітера Гулда “Просторова організація” (1971). Ці авто-
ри намагалися звести просторову організацію суспільства до про-
сторової поведінки мас людських індивідуумів, виходячи з інте-
ресів середньої людської особистості. Центральною темою в ма-
тематичній географії стало моделювання. Цій проблемі присвя-
чена колективна праця за редакцією П. Хаггета і Р. Чорлі “Мо-
делі в економічній географії” (1971), а математичному аналізу
різних географічних сіток (рік, доріг) — монографія П. Хаггета і
Р. Чорлі “Сітковий аналіз в географії” (1969).
Отже, всім цим роботам притаманний біхевіористський під-
хід, тобто в них робиться спроба визначити закономірності про-
сторової організації суспільства як мінімізацію витрат сил і часу
при переміщенні по найкоротших шляхах (відстанях).
195
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
5.	Регіональна наука є одним з важливих напрямів зарубіжної
теорії розміщення продуктивних сил, який виник в першій пол-
овині 50-х років. Його засновником був американський еконо-
міст Уолтер Ізард (Айзард), який очолював кафедру соціальної
регіональної науки в Пенсильванському університеті. Завдяки
йому в 1954 р. була утворена Асоціація регіональної науки з цент-
ром у Філадельфії. Її поява спричинила потребу в регіональному
підході до економічного розвитку. Поняття “регіональна наука”
ширше, ніж “регіональна економіка”. Регіональна наука вивчає
простори, регіони, локації та їхні системи.
На регіональній основі будується більшість глобальних моде-
лей (“Людство на роздоріжжі”, “Світова модель ООН” тощо).
М. Месарович і Е. Пестель вбачають стратегію виживання в різ-
ному, але збалансованому розвитку регіонів. Модель майбутньо-
го світової економіки підготовлена групої експертів ООН на чолі
з В. Леонтьєвим (США).
Регіональна наука є в основному синтезом багатьох тради-
ційних наук. В міру її становлення постало питання про підго-
товку спеціального ученого — “регіоналіста”.
У 1956 р. була опублікована книга У. Ізарда “Розміщення і
просторова економіка”, основна ідея якої полягала в зміцненні
просторової й регіональної основи окремих спеціальних дисцип-
лін за допомогою розробки більш адекватної загальної теорії роз-
міщення і просторової економіки, пов’язаної з теорією вироб-
ництва, ціноутворення і торгівлі. Автор акцентував увагу лише
на мікроекономічному принципі розміїцення підприємств.
У 1961 р. було опубліковано другу його книгу “Методи регіо-
нального аналізу: вступ до науки про регіони”. Її завдання поля-
гало в доповненні теорії прикладними методами регіонального
аналізу і в розробці методики їх оцінки за допомогою методів
основних параметрів просторової економіки. Регіональна наука
концентрує увагу на дослідженні просторових явищ, взаємозв’яз-
ків поза їх генезисом. На думку У. Ізарда, в цій науці центральне
місце має належати районним і міжрайонним структурам і функ-
ціям. Кількісні методи використовуються для вивчення просто-
рових взаємозв’язків, а не причинних залежностей. Практичним
виразом регіональної науки є регіональна економіка, наслідком
розвитку якої є теорія зростання (полюсів зростання), а також
аналіз агломераційного ефекту у розселенні.
У 50—60-х роках в Європі набула широкого поширення кон-
цепція “полюсів зростання”, розроблена французьким економіс-
196
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
том Ф. Перру. На його думку, великі фірми (підприємства), що
здатні сприймати і генерувати нововведення, утворюють полюси
зростання, які домінують в економічному просторі. В цій кон-
цепції поєднуються чинник нерівномірності поляризованого ро-
звитку та ідея генерування і запроваджування нововведень.
Практично поняття "полюси зростання” включало конгло-
мерат ідей та концепцій. Його зміст трансформувався із засобу
опису економічного розвитку в абстрактному економічному про-
сторі до розв’язання конкретних завдань вибору центрів кон-
центрації капіталовкладень та інших організаційних заходів. На-
прикінці 70-х років ця концепція вийшла з наукового обігу через
нерозв’язність регіональних проблем.
Т.	Хегерстранд створив географічну концепцію дифузії но-
вовведень — технічних, економічних, соціальних і культурних.
Дифузія охоплює поширення інформації і здатність сприймати
інновації.
Регіональному напряму присвячена також книга Е. Гувера “Ро-
зміщення господарської діяльності” (1948), яку слід вважати піо-
нерною в справі теоретичного аналізу впливу держави на розмі-
щення продуктивних сил; тут застосовувався макроекономічний
підхід до реалій процесу розміщення. У 1971 р. цей учений видав
основоположну працю “Вступ до регіональної економіки”.
В цілому регіональна наука відобразила успіхи американсь-
ких економістів у розробці методів дослідження внутрішньогалу-
зевих і міжгалузевих зв’язків, в застосуванні математичних мето-
дів до кількісного аналізу. Ще у 1958 р. була опублікована книга
американського економіста В. Леонтьєва “Дослідження структу-
ри американської економіки”, яку вважають значним досягнен-
ням у розробці методів вивчення міжгалузевих зв’язків і міжгалу-
зевого балансу за схемою витрати — випуск. З ім’ям Леонтьєва
пов’язана ера американської емпіричної економічної науки.
Регіональна наука пов’язана і взаємно переплітається з регіо-
нальною економікою, екологіію, теоретичною географією, а та-
кож з районним плануванням, адміністративним устроєм тощо.
У своєму аналізі У. Ізард виходить з примату попиту над ви-
робництвом, тому базою розміщення виробництва він вважає чи-
сельність населення.
Слабкою стороною концепції У. Ізарда є теорія районного
підходу, суб’єктивності та об’єктивності щодо виділення районів.
У 1968 р. У. Ізардом і його співавторами була видана книга
“Загальна соціальна і регіональна теорія”, в якій був зроблений
197
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
крок у наближенні регіональної теорії до соціології, аналізу бага-
торайонної соціальної системи. В 1972 р. У. Ізард у співавторстві
опублікував книгу “Еколого-економічний аналіз для регіонального
розвитку”, в якій на прикладі Кінгстонської затоки обгрунтував
новий спосіб розрахунку економічних і екологічних зв’язків.
Отже, ми можемо відзначити методологічну слабкість регіо-
нальної науки, але в той же час визнаємо цінність її конкретної
методики.
З середини 70-х років на Заході формується ідея розвитку
регіональної теорії знизу за принципом: “Мислити глобально —
діяти локально”.
Необхідність територіальної організації суспільства зумовила
поширення у повоєнний час регіонального планування. Ще на по-
чатку 80-х років у США діяли програми регіонального розвитку
окремих районів (р. Теннессі, Аппалачів). В основі розробки цих
програм лежала концепція Г. Одума про регіонально збалансова-
ну економіку.
За останні десятиріччя основною формою зарубіжної регіо-
нальної політики стало регіональне програмування, що має еле-
менти перспективності та орієнтованості в сфері розміщення про-
дуктивних сил. В центрі уваги таких програм перебувають слаб-
корозвинуті, депресивні чи нові райони.
Регіональне програмування повинно сприяти локальному ре-
гіональному розвитку. Однак невисока ефективність у створенні
нових робочих місць і відсутність критеріїв цієї ефективності зу-
мовила припинення фінансування регіональних програм. Голов-
ними завданнями нової концепції була спроба протистояння все-
могутності великих центрів, де концентруються влада, фінансові
ресурси, люди і де приймаються рішення великої політики.
Транснаціональні корпорації’ переводять за кордон старі тра-
диційні галузі, що втратили конкурентоспроможність, брудні та
трудомісткі ланки нових виробництв і галузей тощо. Однак сут-
тєвого підвищення ефективності розміщення продуктивних сил
розвинуті країни не добились.
У повоєнні роки в західних країнах (Великобританії, Фран-
ції, ФРН та ін.) активно розроблялись прикладні аспекти рай-
онування на локальному рівні в сукупності з міським і районним
плануванням.
Великими науковими центрами, що узагальнюють світовий
досвід регіонального розвитку і планування під егідою ООН, є
Женева і Нагоя.
198
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
6. Радикальна географія виникла на Заході наприкінці 60-х —
на початку 70-х років внаслідок поглиблення кризової ситуації в
капіталістичному світі, зокрема класової та регіональної нерів-
ності, експлуатації країн, що розвиваються, загострення пробле-
ми навколишнього середовища. Конгломеративність теоретич-
ної основи сучасної західної соціально-економічної географії,
відсутність провідної теорії, невдачі державно-монополістично-
го регіонального планування спричинились до різкої критики
існуючих концепцій географії. Посилення у 60—70-х роках соці-
альної тематики в економічній географії зумовило її трансфор-
мацію у соціально-економічну географію. Одночасно відбувалась
і радикалізація зарубіжної політичної економії, філософії і соціо-
логії.
Радикалізація поглядів учених-географів була притаманна саме
тим країнам, де проводилась активна державно-монополістична
регіональна політика (США, Великобританія, Японія, Франція,
ФРН, Скандинавські країни).
Характерною рисою радикальної географії є намагання до-
сліджувати життєво важливі для людства проблеми з позицій най-
більш приниженої і пригнобленої його частини — мешканців
гетто і бідняцьких кварталів міст Заходу, населення колишніх
колоніальних і залежних держав.
Радикали виступають з критикою старих теорій “буржуазної
географії”, не здатних бути основою для географічного дослід-
ження гострих проблем сучасності. Вони критикують емпіризм
“буржуазної географії”, ідеалістичний підхід до географічного до-
слідження простору, досить критично ставляться до досягнень
“кількісної революції” в географії, хоча й визнають її немину-
чість і користь на певному етапі розвитку науки, відзначають
крайню конгломеративність теоретичних основ географії на За-
ході. Іноді така критика супроводжується крайнощами навіть від-
носно тих методів, які зберігають своє значення для географії
(математичні методи досліджень, методи поведінкової географії
тощо).
Своєю теоретичною основою радикальна географія проголо-
сила діалектичний та історичний матеріалізм. Яскравим підтвер-
дженням цього є перехід Д. Харвея — одного з провідних амери-
канських географів — на марксистські позиції. Однак фактично
методологічною базою радикалів є еклектичний конгломерат марк-
систських, анархічних, маоїстських та інших ультралівих поло-
жень.
199
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
У 1971 р. В. Бунте опублікував соціально-географічну роботу
“Фітцжеральд: географія революції”, в якій дав детальний гео-
графічний, історичний, соціально-економічний і соціологічний
аналіз однієї з общин м. Детройта.
У 80-ті роки радикали зробили спробу розв’язати ряд загаль-
них методологічних проблем. Так, територіальним аспектом якості
життя присвячена праця Б. Девіса і Д. Харвея “Соціальна спра-
ведливість і місто”, де, зокрема, розробляється концепція тери-
торіальної соціальної справедливості. Д. Сміт (Великобританія)
розробляв питання соціального добробуту, в тому числі такі його
складові, як прибуток, зайнятість, життєве середовище, здоров’я,
освіта, соціальна приналежність, рекреація і відпочинок. Дехто з
учених займався питаннями історії і теорії імперіалізму та їхнього
впливу на природне середовище, розробкою концепції природи
в марксистському тлумаченні (Н. Сміт, Р. Піт). З’явились роботи
про регіональні зміни в процесі агломерації, роль транснаціо-
нальних корпорацій у регіональній перебудові. Проте доміную-
чою темою американських радикалів залишаються проблеми міст
та екології. Характерною рисою сучасної радикальної географії є
її намагання дослідити внутрішні механізми розвитку капіталіс-
тичної економіки. До цього напряму слід віднести також книгу
німецьких географів І. Майєра, Р. Рослера, К. Рупперта “Соці-
альна географія” (1977).
Французькі географи сприяли переростанню концепції гео-
графії людини у соціальну географію, оголошенню всієї геогра-
фії соціальною наукою, яка велику увагу приділяє людині, умо-
вам її життя, проблемам раціональної організації простору.
Інформаційною базою радикальної географії є журнали “Анти-
под” (США) і “Геродот” (Франція). Про популярність першого
говорить той факт, що цей журнал за частотою посилань на нього
у 1980—1982 рр. посів перше місце в західному світі. Однак вплив
радикалів на географію Заходу залишається відносно невеликим.
Зрозуміло, шо наведена оцінка напрямів зарубіжної географії
далеко не вичерпує проблеми в цілому. На Заході розвиваються
також традиційні аналітичні дослідження, геоурбаністика, районне
планування, країнознавство, шкільна географія тощо. Цікавою
була б оцінка теоретико-методологічних поглядів представників
суспільної географії у розрізі окремих національних шкіл — анг-
лійської, американської, французької, німецької, скандинавської,
східноєвропейської, азіатської, африканської та австралійської.
Однак це вже завдання майбутніх генерацій учених.
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Розділ 16
ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ
І ЗАВДАННЯ СУСПІЛЬНОЇ
ГЕОГРАФІЇ
1. Елементи прогнозу розвитку вітчизняної суспіль-
ної географії. 2. Завдання суспільної географії в
Україні.
1. Розвиток суспільно-географічної науки визначається нау-
ково-технічним прогресом, провідними науковими ідеями. Го-
ловна увага учених при цьому повинна спрямовуватись на інтег-
рований підхід, об’єднання географічних наук в єдину систему.
Географічні, або природно-суспільні, комплекси в наш час є об’єк-
тивною реальністю.
Інтеграція суспільно-географічних знань зумовлена усклад-
ненням завдань суспільної географії, серед яких найважливішим
залишається територіальна організація життя суспільства, а та-
кож міцними зв’язками її з суміжними науками (економікою,
соціологією, урбаністикою, демографією, екологією тощо).
Провідні учені вважають, що перспективи географії залежать
від уміння географів на високому науковому рівні і дійово очо-
лити теоретико-методологічне осмислення поєднання природних
і соціально-економічних процесів, чітко обгрунтувати гео-
графічні аспекти цієї взаємодії. Неминучою є теоретизація гео-
графії, яка повинна уточнити її сучасний поняттєво-терміноло-
гічний апарат.
До найважливіших елементів прогнозу розвитку суспільної
географії належить прогноз її окремих складових.
А. Прогноз об’єкта і предмета вивчення суспільної географії.
Суспільно-географічні комплекси (системи) на віддалену перспек-
тиву залишаються незмінним об’єктом її вивчення, зросте лише
різноманітність цих об’єктів.
Предмет вивчення суспільної географії розшириться вглиб за
рахунок дослідження не тільки проблем територіальної організа-
ції матеріально-речовинних компонентів суспільства, а й рівнів
їх комплексно-пропорційного розвитку.
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Цей аспект визначатиме прискорений розвиток теорії і мето-
дології. Зросте рівень узагальнення, абстрактності визначень до-
сліджуваних відношень, властивостей і процесів. Ширше буде
використовуватися термінологія філософії, математики і логіки.
На цій основі чітко організується система основних і часткових
суспільно-географічних законів, принципів, критеріїв і показни-
ків раціональної організації суспільно-географічних комплексів,
методів їх моделювання, прогнозування, планування і конструю-
вання. При цьому суспільно-географічний прогноз не буде стро-
го детермінованим, сто хаотичний підхід стане особливо ефек-
тивним. Прогнозне моделювання здійснюватиметься на основі
використання взаємопов’язаних різноякісних моделей (логічних,
математичних, картографічних, статистичних тощо). Найбільший
синтез конкретних результатів матиме місце при створенні на-
укових основ і методик удосконалення планів соціально-еконо-
мічного розвитку окремих територій, схем районних і міських
планувань, генеральних планів міст, міських і господарських аг-
ломерацій. При прогнозуванні і конструюванні СГК різних ти-
пів, рангів і масштабів будуть широко використовувати еконо-
мічний, соціальний і екологічні аспекти. З цією метою складати-
муться прогнозні карти такого рівня генералізації, що вони самі
являтимуть собою графокартографічні моделі.
Зросте значення малих комплексних суспільно-географічних
програм (дослідження окремих міст, промислових і транспорт-
них вузлів та центрів, агропромислових комплексів, виробничих
типів господарств чи їхніх груп, господарських місцевостей тощо).
Суспільно-географічні дослідження вшир будуть представле-
ні географією торгівлі, будівництва, зв’язку та інфраструктури,
міжгосподарських і міжгалузевих комплексів та об’єднань; ро-
зробкою перебудови технолого-економічних циклів на основі
замкнутого кругообігу води і безвідходного використання сиро-
вини; ширшим вивченням акваторіально-територіальних і при-
портових комплексів.
Б. На розвиток методів і методики досліджень все активніше
впливатиме математизація географії та суспільної географії у ви-
гляді широкого використання теорії і методів математичної логі-
ки для побудови логічних основ науки, абстрактних схем геосис-
тем і геоструктур; цілеспрямованого збору і обробки масової гео-
графічної (в тому числі й статистичної) інформації — основи для
автоматизації географічних досліджень; ширшого використання
ЕОМ (насамперед персональних комп’ютерів) і стандартних про-
202
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
грам з метою їх адаптації до суспільно-географічної проблемати-
ки. Слід також чекати тіснішого поєднання математичних теорій
з картографією і картометрією, шо дозволить за значно корот-
ший, ніж нині, час встановлювати територіальні зв’язки, регу-
лювати і управляти ними. Орбітальна зйомка поверхні Землі дасть
інформацію для автоматизованого складання динамічних синте-
тичних карт.
Різко зросте значення дистанційних методів дослідження і
приладів для збору і систематизації' динамічної інформації, що
дозволить створювати банки даних, які зможуть використовува-
ти планово-господарські, проектні й медичні науково-дослідні
заклади, вищі навчальні заклади та інші установи. Машинно-
обчислювальні прилади будуть описувати суспільно-географічні
об’єкти і давати прогноз їх поведінки у вигляді таблиць, графі-
ків, карт. Інтенсивніше триватимуть систематизація наукової ін-
формації, стандартизація та генералізація текстів і карт за допо-
могою алгоритмів оптимальних розв’язувань, глибше вивчати-
меться навколишнє середовище.
В. На зміну структури географічної науки і системи науково-
дослідних закладів. У перспективі ще більше зросте роль суспіль-
но-географічних наук в системі географічного знання, що відпо-
відатиме світовій тенденції. Суспільно-географічна постановка
задачі переважатиме в географічних дослідженнях. Зросте роль
інтегративних процесів суспільно-географічного знання на ос-
нові впровадження точних методів і методик. Роль суспільної
географії зростатиме за рахунок соціологізації життя і науки шля-
хом розвитку досліджень, прогнозування і оптимізації якості життя
людей; освоєння нових територій в екстремальних природних
умовах, що вимагатиме розробки заходів ефективного природо-
користування; подальшого географічного обгрунтування комп-
лексних прогнозів та планів соціально-економічного розвитку те-
риторій, схем районних планувань; прогнозу всіх антропогенних
змін тощо.
Одночасно поглибиться спеціалізація наукових центрів гео-
графічного профілю, серед яких найважливіша роль належатиме
проектно-дослідним, що розв’язуватимуть конструктивно-при-
кладні завдання регіонального характеру і збиратимуть потрібну
географічну інформацію. Наукові центри розроблятимуть питан-
ня теорії і методології суспільно-географічних досліджень. Вони
зберігатимуть інформацію щодо великих регіональних комплекс-
них проблем. Нині прикладом такого типу наукових центрів є
203
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Інститут географії НАН. Наукові центри матимуть потужні лабо-
раторні бази, засоби зв’язку і спеціальний транспорт, організа-
ційно вони входитимуть до науково-навчально-проектних об’єд-
нань.
Необхідна подальша мобілізація всіх географічних сил і їх заго-
нів, чітка координація зусиль на основі створення єдиної гео-
графічної державної служби, очолюваної єдиним загальнодержав-
ним відомством (типу Державного комітету з гідрометеорології і
контролю природного середовища, Державного управління з гео-
дезії і картографії). В Україні така служба має бути створена на базі
провідних підрозділів нинішньої Ради з вивчення продуктивних
сил та Інституту географії НАН, Міносвіти та інших науково-до-
слідних закладів, тобто бути засобом (формою) об’єднання вузівсь-
кої, академічної і галузевої географічної науки.
Сучасне розосередження географічних кадрів по різних уста-
новах суттєво знижує авторитет і пріоритет географії. В цих
закладах деякі фахівці із суспільної географії називають себе еко-
номістами, інженерами; геоморфологи — геологами; біогеогра-
фи — зоологами, ботаніками, медиками. Вони ефективно вико-
ристовують свої знання, ідеї і досвід, але одночасно втрачають
свій географічний профіль.
Г. На зміну структури вищої географічної і суспільно-географіч-
ної освіти. Насамперед вона інтегруватиметься за всіма головни-
ми показниками зі світовою географічною освітою як за змістом
навчально-виховного процесу, так і за його організацією. Оче-
видно, в майбутньому буде ідентифікуватися зі світовою укра-
їнська система наукових ступенів і вчених звань.
Зміст навчання характеризуватиметься, з одного боку, розши-
ренням обсягу знань про географічні аспекти взаємодії різних
видів діяльності людини з навколишнім середовищем, а з друго-
го — спеціалізацією випускників за видами діяльності: географи-
теоретики, географи-конструкгори та географи-експериментато-
ри, географи-плановики, та географи-планувальники, географи-
викладачі та вчителі географії. В університетах після одного-двох
додаткових років навчання випускники отримуватимуть перший
вчений ступінь магістра географії.
Вища географічна університетська освіта в Україні ще й досі
має певні диспропорції. Назвемо їх.
а)	. Невідповідність організаційного оформлення процесу ди-
ференціації фізико-і суспільно-географічного знання. На біль-
шості географічних факультетів є лише одна (рідше дві) суспіль-
204
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
но-географів на кафедра, а в педагогічних інститутах — переваж-
но одна загадьногеографічна кафедра.
б)	. Відсутність донедавна окремої фізико- і суспільно-геогра-
фічної спеціальностей, а не лише спеціалізацій в межах спеці-
альності “Географія”. Якщо навіть дочірні географічні напрями з
метеорології і кліматології та гідрології суші чи картографії ма-
ють ранг спеціальностей, то базовим географічним напрямам цей
ранг має бути присвоєний обов’язково. Суспільно-географічна
інформація становить меншу частку в загально-географічній під-
готовці студентів.
У Київському університеті суспільна географія має вже чоти-
ри спеціалізації на двох кафедрах: загальна економічна і соціаль-
на географія, управління розвитком регіонів, країнознавство і
туризм. У всіх університетах бажано створити кафедри географії
України.
Географи повинні мати високу географічну і картографічну
культуру, широкий гуманітарний світогляд, грунтовну психоло-
го-педагогічну підготовку, шо дасть їм змогу літературною укра-
їнською мовою викладати географічні науки, глибоко розуміти
теоретико-методологічні, методичні й виховні проблеми науки.
Посилиться авторитет географії у загальноосвітній школі в
аспекті підвищення наукового змісту її програм для учнів 5—11
класів, рівня знань про основні закономірності процесів терито-
ріальної диференціації та інтеграції природи і господарства, про
особливості формування і функціонування різноманітних геог-
рафічних комплексів, про конструктивну роль науки.
У майбутньому в загальноосвітній і професійній освіті на уро-
ках географії будуть ширше застосовуватися математичні методи
географічного аналізу, задачі частіше розв’язуватимуться за до-
помогою кількісних розрахунків, поглибиться географічна підго-
товка до майбутньої професійної діяльності.
Посиляться зв’язки географів вузів зі школами різних типів,
передусім з базовими, а також гімназіями, ліцеями, коледжами,
школами з поглибленим вивченням географії тощо.
Вдосконалиться також пропаганда географічних знань і гео-
графічного мислення для населення і керівників через Українсь-
ке географічне товариство, музеї, клуби та систему закладів з
перекваліфікації та перепідготовки господарників, шо не отри-
мали вищої географічної освіти.
2. Сучасний період суспільного розвитку відзначається поси-
ленням уваги до ролі суспільної географії, результатів її дослід-
205
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
жень. Держава потребує наукового обгрунтування регіональної
політики соціально-економічного розвитку на різних рівнях уп-
равління в умовах переходу до еколого-економічних методів уп-
равління, зокрема до регіональних госпрозрахункових відносин,
в умовах плати за природні й трудові ресурси. Це означає, шо,
нарешті, повинен насправді запрацювати такий чинник, як комп-
лексність соціально-економічного розвитку територій, що охоп-
лює взаємодію процесів раціонального виробництва та єдиної
системи розселення і охорони природи.
Виходячи із соціального замовлення на результати суспіль-
но-географічних досліджень та можливостей підготовки науко-
во-педагогічних кадрів країни, в нових соціально-економіч-
них відносинах головними завданнями суспільної географії є
такі.
А. Розробка суспільно-географічних засад державного відрод-
ження України, яка повинна передбачати:
визначення концепції збалансованого економічного, соціаль-
ного та екологічного розвитку території;
виявлення напрямів перебудови структури господарства, шля-
хів створення високоефективної та екологічно безпечної його те-
риторіальної організації; дослідження суспільно-географічних фак-
торів трансформації галузевої і територіальної структури вироб-
ництва, виходячи із можливостей суспільно-географічного поло-
ження та ресурсного потенціалу;
дослідження соціально-економічних та медико-географічних
проблем відтворення генофонду народу нашої держави; потріб-
на розробка регіональної соціально-демографічної політики, яка
б повніше враховувала конкретні історико-географічні та сучасні
суспільно-географічні особливості кожного району;
аналіз нового геополітичного положення України, її транс-
портно-розподільчої і транзитної функцій, можливостей вход-
ження України до системи світового ринку, обгрунтування ек-
спортно-імпортної політики України та її впливу на структурну
перебудову господарства;
виявлення можливостей створення вільних економічних зон,
районів прикордонної (безмитної) торгівлі, зон спільного під-
приємництва, технополісів і технопарків.
Б. Розробка історико-географічних проблем раціональної те-
риторіальної організації продуктивних сил України. Її складові:
розвиток історико-географічних досліджень формування те-
риторії України;
206
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
посилення етногеографічних досліджень і вивчення проблем
національно-етнічного розселення в Україні;
глибокий історико-географічний аналіз політичного та адмі-
ністративно-територіального устрою України з метою створення
оптимальної схеми адміністративно-територіального поділу дер-
жави;
суспільно-географічний аналіз суперечних національно-етніч-
них і прикордонних проблем.
В. Системне дослідження природно-ресурсного потенціалу,
яке повинно стати основою розробки комплексного географіч-
ного кадастру природних умов і ресурсів України. Воно включає:
оцінку впливу виробничих факторів на природно-екологічну
ситуацію;
аналіз територіальної структури виробничого природокорис-
тування;
розробку суспільно-географічних основ формування соціаль-
но-екологічної ситуації, її оцінку та прогноз.
Г. Комплексні еколого-суспільно-географічні дослідження те-
риторії України. До них входять:
оцінка та нормування антропогенно-техногенних навантажень
на території міст та регіонів;
аналіз сучасної соціально-економічної та медико-географіч-
ної ситуації в країні та окремих регіонах і містах;
теоретична і практична розробка схем раціональної, еколо-
гічно безпечної територіальної організації розселення і госпо-
дарства для різних типів природного та соціально-економічного
середовища;
узагальнення методики еколого-географічної експертизи ок-
ремих проектів, законодавчих та адміністративно-господарських
рішень.
Д. Аналіз проблем територіальної організації сучасних рин-
кових структур передбачає:
інвентаризацію сучасних форм ринкової економіки та під-
приємництва;
розробку теорії і методології форм ефективної територіальної
організації ринкових структур на різних рівнях поділу та інтегра-
ції праці (локальному, регіональному, національному та міжна-
родному).
Е. Розробка теоретико-методологічних проблем раціонального
поєднання галузевого і територіального управління народним гос-
подарством України. Виникла гостра потреба у фундаментальній
207
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
загальній концептуальній теорії територіальної організації життя
населення України, яка б містила методику оцінки раціональних
форм територіального зосередження продуктивних сил (концен-
тричної, лінійної чи змішаної), ефективності міжрайонного
та міжреспубліканського поділу праці, комплексного розвитку і
спеціалізації життєдіяльності населення держави в нових еконо-
мічних умовах.
Є. Розробка теоретичних і організаційних принципів функціо-
нування геоінформаційної мережі України.
Ж. Закладення в основу подальшої наукової діяльності кон-
цепції суспільної географії, що дозволить одержати цілісну кар-
тину територіальної організації і комплексно-пропорційного
розвитку життя суспільства за рахунок поглибленого вивчення
соціального, культурного, політичного і адміністративного аспек-
тів його існування. Адже сучасна дійсність свідчить, що нехту-
вання регіональними особливостями соціальних, культурно-іс-
торичних і національних процесів призводить до помилок в дер-
жавному управлінні країною. Триває теоретико-методологічна
робота з наукового обгрунтування інтегрального об’єкта вивчен-
ня — суспільно-географічного комплексу та його компонентів,
елементів, схем функціонування і розвитку, сутності відношень і
процесів, основних категорій, законів і закономірностей, прин-
ципів і критеріїв їх реалізації.
Логічно, що предметна сутність суспільної географії також
повинна ускладнитися внаслідок необхідності вивчення не лише
проблеми територіальної організації суспільства, а й його ком-
плексно-пропорційного розвитку, в тому числі культурної (ду-
ховної), політичної і адміністративної царин діяльності. Успішна
розробка теоретико-методологічних питань суспільної географії
передбачає її тісний логічний зв’язок з теорією географії взагалі.
3. Максимально повне враховування особливостей території
з її унікальними, універсальними і потенційними властивостя-
ми, які визначають її як специфічний невідновлюваний ресурс.
Потрібно фундаментально і конструктивно розкрити механізм
впливу місцевих умов і ресурсів на соціально-економічний роз-
виток для виявлення додаткових чинників інтенсифікації вироб-
ництва. Потрібні розробка системи нормативів і пріоритетів те-
риторіального розвитку, а також дослідження впливу масштабів
території на ефективність видів управління.
Найпильнішу увагу слід приділяти новим ринковим відноси-
нам, особливостям впливу науково-технічного прогресу і харак-
208
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
теру розселення. Важливість вивчення систем розселення обу-
мовлена впливом сітки населених місць як первинних ядер роз-
витку суспільно-географічного процесу. Гострою залишається про-
блема територіальної організації великих міст, сільської місце-
вості, якості життя населення. Необхідно визначити зміст і за-
вдання регіонального прогнозування, планування і управління
діяльністю людини на мікро-, мезо- і макрорівнях, виявити ре-
альні рівні соціального розвитку держави.
И. Посилене вивчення для удосконалення територіальної ор-
ганізації і комплексно-пропорційного розвитку матеріального ви-
робництва механізму формування територіально-виробничих ком-
плексів, окремих господарських агломерацій, старих промисло-
вих вузлів, нових агропромислових і транспортних утворень; ро-
зробка концепції удосконалення територіальних пропорцій і по-
силення територіального підходу до управління господарством.
Життя вимагає, щоб географи-суспільствознавці взяли на себе
відповідальність за обгрунтоване розв’язання питань комплек-
сного розвитку господарства областей, великих міст, низових
адміністративних районів; за обгрунтування вибору місць будів-
ництва нових господарських об’єктів. Для цього слід створити
досконалі методики прогнозування і планування комплексного
розвитку господарства на різних територіальних рівнях. При цьому
у практиці управління слід ширше використовувати науково-кон-
структивний потенціал соціально-економіко-екологічного мезо-
і мікрорайонування як одного з методів планування і управління
господарством. З цією метою потрібно насамперед за єдиною
методикою здійснити дрібне соціально-економіко-екологічне
районування території країни, практично встановити рівень від-
повідності політико-адміністративного поділу особливостям те-
риторіальної організації суспільно-географічних зв’язків. Одно-
часно це дасть змогу виявити міжобласні господарські утворен-
ня, поліпшити управління ними, виявити основні соціально-еко-
номічні райони, а також підійти до розробки основ методології і
методики природно-господарського (загальногеографічного) райо-
нування країни.
І. Необхідність орієнтації в процесі вивчення інтегральних
суспільно-географічних утворень на соціальні замовлення пла-
ново-господарських, наукових і проектних установ, виявлення
показників рівня кореляції територіальних структур природи, гос-
подарства і розселення, а також рівня впливу виробництва і лю-
дей на стан природи, виявлення та усунення негативних сторін
209
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
процесів концентрації і агломерування виробництва на основі
принципу мінімального ризику для людей і природи. Необхідна
розробка методики загальногеографічної оцінки збитків, запод-
іяних надмірним антропогенним навантаженням на певну тери-
торії©. Тут в центрі уваги повинні перебувати старі індустріальні
райони Донбасу, Придніпров’я, Карпатський і столичний та інші
агломераційні утворення.
ї. Посилення процесу переосмислення історії науки, зокрема
розкриття розвитку суспільно-географічних ідей, здійснення на
новій методологічній основі аналізу і синтезу не лише сучасних,
а й досліджень 20—30-х років. Настав час, зокрема, належно оці-
нити творчий доробок академіків С. Л. Рудницького і К. Г. Воб-
лого, інших видатних організаторів вищої і середньої географіч-
ної освіти, окремого дослідження потребує географія українсь-
кої діаспори. Слід розпочати також серйозне вивчення історії
зарубіжних географічних шкіл. Фахівці з суспільної географії по-
винні взяти активну участь у створенні Національного атласу дер-
жави.
Й. Розширення у нових геополітичних умовах досліїїжень з
економічної і соціальної географії зарубіжних країн, передусім
сусідніх з Україною, концентрації! уваги на проблемах розвитку
їхніх зовнішньоторговельних зв’язків з нашою державою. Така
робота проводиться в Київському і Львівському університетах,
мають великі можливості спеціалісти Одеського, Харківського,
Чернівецького, Сімферопольського та Ужгородського універси-
тетів, ряду педагогічних університетів.
К. Посилення уваги в нових економічних й суспільно-геогра-
фічних відносинах до географії внутрішньої і особливо зовнішньої
торгівлі, створення відповідних спецкурсів, вивчення за допомо-
гою географічних засобів кон’юнктури світового ринку. Надалі
слід також розвивати дослідження з географії туризму і науково-
го краєзнавства, виявляти рекреаційні можливості великих міст,
культурно-господарських центрів, обгрунтовувати нові туристсь-
кі маршрути до природно-господарських комплексів і об’єктіїз
матеріальної і духовної культури.
Л. Активна участь географів у створенні на базі Інституту гео-
графії НАН геоінформаційної системи з адекватним банком да-
них. Відповідна інформація має бути систематизована для забез-
печення стандартними і адаптованими програмами. Науковцям
слід грунтовно оволодіти сучасними методами досліджень з ви-
користанням ЕОМ.
210
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
М. Широке залучення до творчої наукової роботи на місцях
фахівців з економічної та соціальної географії з кафедр географії
педагогічних, економічних та торгових інститутів (участь в депу-
татських комісіях, наукових конференціях, комплексних експе-
диційних дослідженнях, розробка географічних аспектів ринко-
вої економіки, нових прийомів навчання студентів тощо).
Н. Створення при ВАК України для атестації суспільно-
географічних кадрів вищої кваліфікації 3—4 спеціалізованих (або
комплексних) рад із захисту дисертацій. Президії Українського
географічного товариства, спеціалізованим радам із захисту ди-
сертацій потрібно розробляти тематику докторських дисертацій
з найбільш перспективних напрямів (з історії розвитку суспіль-
но-географічної думки в Україні та з розвитку окремих наукових
шкіл, із розробки систем нових методів досліджень, з географіч-
них проблем урбанізації і сільської місцевості, розвитку столич-
ного регіону, з географічної експертизи тощо). Однією з вимог
до майбутніх аспірантів має бути володіння іноземними мовами.
О. Систематична розробка пропозицій для урядових органів з
удосконалення різних аспектів регіональної політики України, із
створення загальнодержавних органів з управління розвитком
регіонів, нових наукових лабораторій, кафедр, відділів тощо.
Виконання зазначених заходів дасть змогу підняти авторитет
суспільної географії на державному і міждержавному рівнях.
ДОДАТКИ
Додаток 1
Тематика семінарських занять
і рекомендована до них література
Семінарське заняття № 1
Тема: Поняттєво-термінологічний апарат (ПТА) суспільної географії.
1.	Структура наукового знання. Суть, значення і структура теорії науки
для розвитку суспільної географії.
2.	Оцінка і особливості ПТА сучасної суспільної географії.
3.	Оцінка книги Е. Б. Алаєва “Социально зкономическая география. По-
нятийно тсрминологический словарь”.
Рекомендована література
Основна:
1.	А л а е в 3. Б. Социально-зкономическая география. Понятийно
тсрминологический словарь. — М.: Мьісль, 1983. - С. 5-Ю.
2.	А л а с в 3. Б. Зкономико-географичсская терминология. М.: Мьісль,
1977. - С. 6-16.
3.	Г о х м а н В. М. Роль идей Н. Н. Баранского в становлений советской
общсственной географии // Региональнме проблеми развития социально
зкономичсских пространственних систем. Тарту, 1981. С. 17 18.
4.	Д’яконов К. М., Матрусов М. Д. Про основні поняття
економічної географії // Географічна наука на сучасному етапі. К.: Рад.
шк., 1977. - С. 73-92.
5.	П и с т у н Н. Д. Значение теории для развития зкономико географи
чсской науки // Зкон. география. — 1981. — Вин. 31. С. 81 88.
6.	Т о п ч і є в О. Г. Терміни і поняття в економічній географії. К.: Рад.
шк., 1982. - С. 3-4.
7.	X р у щ е в А. Т. Некоторне особенности понятийно-терминологичсс
кого аппарата в советской зкономической географии // Проблеми теорети
ческой географии. — Л., 1978. — С. 82-90.
Додаткова:
8.	Мукитанов Н. К. Методологи ческие проблеми теоретизации
географии. — Алма-Ата: Наука, 1979. — С. 73-84.
9.	С м и р н о в А. М. Система понятий зкономической географии // Тр.
212
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Одсс. ун-та. Сер. геол. и геогр. наук. — Одесса: Изд-во Одес. ун-та, 1955. —
Т. 145, вьіп. 3.
10.	Хоре в Б. С. Теория территориально-системной орган изации стра
ньі и роль географической науки // Теоретические проблемні географии. —
Л.: ГО СССР, 1983. - С. 18-24.
Семінарське заняття № 2
Тема: Методологічні основи сучасної вітчизняної суспільної географії.
1.	Світоглядна роль філософії для сучасної суспільної географії.
2.	Методологічне значення економічної теорії для суспільної географії.
3.	Основні методологічні принципи вітчизняної суспільної географії.
Рекомендована література
Основна:
1.	А н о х и н А. А., К о с т я е в А. И. Подход и метод в социально-
зкономической географии // Изв. ВГО. — 1984. — Т. 116, вьгп. 6. — С. 500-505.
2.	Баранский Н. Н. Научнме принципи в географии // Избраннме
труди. — М.: Мисль, 1980. — С. 111-141.
3.	Д з е н и с 3. Е. Методология и методика социально-зкономико
географических исследований. — Рига: Зинатне, 1980. — 258 с.
4.	Л я м и н В. С. География и общество. Философские и социологичес-
кие проблеми географии. — М.: Мисль, 1978. — С. 15—54.
5.	Мукитанов Н. К. Методологические проблеми теоретизации
географии. — Алма-Ата: Наука, 1979. — С. 73—84.
6.	Поросенков Ю. В., Поросенкова Н. И. История и
методология географии. — Воронеж: Изд-во Воронеж, ун-та, 1991. — 224 с.
7.	С а у ш к и н Ю. Г. Географическая наука в прошлом, настоящем,
будущем. — М.: Просвешение, 1980. — С. 102—125, 175—182.
8.	С а у ш к и н Ю. Г. История и методология географической науки. —
М.: Изд-во Моск. ун-та, 4976. - С. 112-128, 207-225.
9.	С а у ш к и н Ю. Г. Зкономическая география: история, теория, мето-
ди, практика. — М.: Мисль, 1973. — С. 3~46, 79—91.
10.	С е м е в с к и й Б. Н. Введение в зкономическую географию. — Л.:
Изд-во Лснингр. ун-та, 1972. — С. 5-26.
Додаткова:
11.	Алаєв 3. Б. Географическое мншление и геопространственная
парадигма // Изв. ВГО. — 1981. — Т. 113, вин. 5.
12.	И г н а т е н к о Н. Г., И щ у к С. И., Р у д е н к о В. П. Методоло
гическая основа совстской зкономической географии // Зкон. география. —
1980. - Вин. 29. - С. 3-8.
13.	К у л т а ш е в Н. Б. Особенности современного зтапа географическо
го познания // Вопр. географии. — М.: Мисль, 1980. — №. 115. — С. 36—39.
14.	Н н м м и к С. Я. О методологии социально-зкономической геогра-
фии // Вопр. географии. — Там же. — С. 24—31.
15.	С и ч и в и ц а О. М. Методи и форми научного познания. — М.:
Внсш. шк., 1970. — С. 68-87.
16.	Файбусович 3. Л. Критерии географичности исследований в
социальной и зкономической географии // Изв. ВГО. — 1984. — Г. 116,
вип. 6. - С. 515-518.
213
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
17.	X о р е в Б. С. Некоторше методологические вопросьі науковедения и
развития теории географической науки // География в системе наук. Л.:
Наука, 1987. - С. 53-61.
18.	III а р ьі г и н М. Д., Столбов В. А. Географическое мьішление:
новьіс грани проявлення // Изв. ВГО. — 1991. Т. 123, вьпі. 3.
Семінарське заняття № З
Тема: Об’єкт вивчення географії та суспільної географії.
1.	Географічна оболонка Землі, її структура та особливості вивчення на
регіональному і локальному рівнях.
2.	Суспільно географічний комплекс (СГК) інваріантний (інтеграль
ний) об’єкт вивчення суспільної географії.
3.	Структурний аналіз СГК, поняття про його часткові структури.
Рекомендована література
1.	А а с м я з X. Ю. Социально-зкономичсский территориальньїй ком-
плекс: сущность и методика изучения. — Л.: Изд-во Ленинір. ун та, 1981.
2.	А л а е в 3. Б. Социально-зкономическая география. Понятийно
терминологический словарь. — М.: Мнсль, 1983. — С. 11, 53, 145, 203 204.
3.	А н н е н к о в В. В. Ноосферогенсз: содержание, периодизация,
противоречия // Изв. АН СССР. Сер. геогр. 1989.	№ 2. С. 33 40.
4.	Б о к о в В. О., Черваньов І. Г. Географічна оболонка // Геоірафіч-
на енциклопедія України. — К.: Укр. енцикл., 1989. Т. 1. — С. 246.
5.	Б у д ьі к о М. И. Географическая оболочка и жизнь // Изв. АН СССР.
Сер. геогр. — 1984. -№2.
6.	К о л о с о в В. А. Структура, динамика, зволюция географичсской
оболочки // Изв. АН СССР. Сер. геогр. - 1989.	№ 4. - С. 38 41.
7.	Мересте У. И., Н ьі м м и к С. Я. Обьект социально зкономичс-
ской географии // Современная география: вопросьі теории. М.: Мьісль,
1984. - С. 142 145.
8.	М о х н а ч у к С. С. О сущности зкономико географических комплек
сов//Зкон. география. — 1985. — Вшп. 35. С. 18-83.
9.	II а л а м а р ч у к А. М. Обществснно территориальньїе системьі.
(Логико математическое моделирование). К.: Наук, думка, 1992.	270 с.
10.	Паламарчук М. М., Паламарчук А. М. Обществснно
территориальньїй комплекс в советской географии // Советская геоірафия.
Л.: Наука, 1984. - С. 82-94.
11.	Паламарчук М. М., П и с т у н Н. Д., III а б л и й О. И.
Зкономико-географический комплекс как обьскт исслсдования // Тез. докл.
IV сьезда ГО УССР (Ворошиловград, 1980 г., май). К.: Наук, думка,
1980. - С. 62-64.
12.	П о л я н П. М., Трейвиш А. И. Территориальньїе структури в
науке и практике // Науки о Земле. — М.: Знание, 1988.	№ 12.
13.	Проблеми комплексного развития территории. К.: Наук,
думка, 1994. — С. 8-14.
14.	С т о л б о в А. Г. О формировании территориальньїх социально
зкономичсских систем // Изв. ВГО. - 1988. Т. 120, вьш. 4. - С. 376 380.
15.	Твердохлебов И. Т. Территориально хозяйственная система как
обьскт изучения зкономической и социальной географии // Зкон. геогра-
фия. - 1982. - Вьіп. 32. - С. 3-11.
214
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
16.	Топчиев А. Г. Пространственная организация географиче
ских комплексов и систем. К.: Вища шк. Головнеє изд-во, 1988. —
187 с.
17.	Ч и с т о б а е в А. И., III а р м ги н М. Д. Зкономическая и
социальная география: Новий зтап. — Л.: Наука, 1990. С. 9 20.
18.	III а р ьі г и н М. Д. Основиьіе проблеми социально зкономической
географии. Пермь: Изд-во Перм, ун-та, 1982. — С. 6-13.
Семінарське заняття № 4
Тема: Предметна сутність суспільної географії.
1.	Розвиток поглядів про предмет економічної, соціально економічної і
суспільної географії.
2.	Місце суспільної географії в системі наук, її структура.
3.	Зв’язок суспільної географії з іншими науками.
4.	Практичне значення суспільної географії.
Рекомендована література
Основна:
1.	А г а ф о н о в Н. Т., Алаев 3. Б, Паламарчук М. М., X о
рев Б. С. Задачи гсоїрафии в связи с совершенствованием народнохозяй
ственного планирования // Современннс проблеми географии. Л.: ГО СССР,
1980. - С. 19-21.
2.	А л а е в 3. Б. Социально зкономическая география: Понятийно
тсрминологический словарь. М.: Мисль, 1983. — С. 13.
3.	А н о х и н А. А., К о с т я е в А. И. Подход и метод в социально
зкономической географии // Изв. ВГО. - 1984. Т. 116, вин. 6.
4.	А н у ч и н В. А. Георетические основи географии. М.: Мьісль, 1972.
429 с.
5.	Б а р а н с к и й П. Н. Краткий очерк развития зкономической географии
// Становление советской зкономической геоірафии. М.: Мисль, 1980.
С. 28 50.
6.	В а щ е н к о А. Т. К истории вонроса о предмете зкономико географи
ческой науки // Зкон. география. 1980.- Вип. 29. С. 8 16.
7.	Г е о г р а ф и я в системе наук / Отв. рел. В. С. Жекулин, С. Б. Лавров.
Л.: Наука. 1987.
8.	Д м и т р и е в с к и й Ю. Д. Очерк социально зкономической геогра-
фии. - Л.: Наука. Ленингр. отд ниє, 1990.
9.	Константинов О. А. Зкономическая география и региональная
зкономика // Изв. ВГО. 1974. - Г. 106, вин. 6.
10.	Л а в р о в С. Б. Структура географической науки: проінлме спори и
современннс познции // География в системе наук. Л.: Наука, 1987.
С. 21-31.
11.	Л а в р о в С. Б., С д а с ю к Г. В. Совремснная зкономическая и
социальная география. М.: Знание, 1980. С. 140.
12.	Л а в р о в С. Б., Т в е р д о х л е б о в И. Т. Связь зкономической
географии с другими науками // Зкон. география. 1980. Вин. 29.
С. 26-34.
13.	М е р е с т е У. И., Ниммик С. Я. Совремснная география:
вопросн теории. М.: Мисль, 1984. Гл. 6.
215
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
14.	Нм мм ик С. Я. О методологии социально зкономической геогра
фии // Вопр. географии. — М.: Мисль, 1980.	№ 115. — С. 24-31.
15.	П і с т у н М. Д. Суспільно географічні закони // Географічна енцик
лопедія України. — К.: Укр. енцикл., 1993. — Т. 3.
16.	Покшишевский В. В. О самом главном в зкономической
географии // Вопр. географии. — 1974. — Вип. 95. - С. 25—42.
17.	II р о б с т А. Е. Региональная зкономика и зкономическая география
// Теоретические аспекти зкономической географии. - Л.: ГО СССР, 1975.
С. 71-86.
18.	С а у ш к и н Ю. Г. Зкономическая география: история, теория,
методи, практика. - М.: Мисль, 1973. — С. З—11.
19.	С е м е в с к и й Б. Н. Место зкономической географии в системе наук
// Вопр. географии. — 1974. — Вип. 95. — С. 43-55.
20.	С с м е в с к и й Б. Н. Теоретическая зкономгеография. — Л.: Наука,
1981. - 171 с.
21.	Ш а б л і й О. І. Академік Степан Рудницький. — Львів; Мюнхен,
1993. - 222 с.
22.	Ш а р и г и н М. Д. Основише проблеми социально-зкономической
географии. Пермь: Изд-во Перм, ун-та, 1982. С. 6-19, 59-70.
Додаткова:
23.	О предмете зкономической географии, ее задачах и мес ге в
системе наук // Методологические вопросьі зкономической географии. М :
Зкономиздат, 1962. — С. 11-57.
24.	Ч е р т о в Л. Г. Об индивидуальном и типологическом в зкономико
географических исследованиях // Теоретические аспекти зкономической гео-
графии. - Л.: ГО СССР, 1975. С. 3-15.
25.	Ч и с т о б а е в А. И., Ш а р и г и н М. Д. Зкономическая и
социальная география // География в системе наук. — Л.: Наука, 1987.
С. 148-173.
26.	Ч и с т о б а е в А. И., III а р и ги н М. Д. Зкономическая и
социальная география: Новий зтап. — Л.: Наука, 1990. С. 10- 34.
Семінарське заняття № 5
Тема: Суспільно-географічні відношення і процеси.
1. Суспільно-географічні відношення і зв'язки.
2. Суспільно-географічні процеси і явища.
Рекомендована література
1.	А б р а м о в В. С. Об основних понятиях зкономико-географического
процесса // Изв. ВГО. — 1986. — Т. 118, вип. 1. - С. 38-43.
2.	А б р а м о в В. С. Форми и типи зкономико географического процес
са: Автореф. дис. ... канд. геогр. наук. — Л., 1988. — С. 16.
3.	А л а е в 3. Б. Социально зкономическая география: Понятийно
терминологический словарь. — М.: Мисль, 1983. — С. 76-96.
4.	Мересте У. И., Н и м м и к С. Я. Современная география: вопроси
теории. — М.: Мисль, 1984. - Гл. 1.5, 3.3, 3.4.
5.	М о х н а ч у к С. С. Сущность зкономико географического процесса
// Зкон. география. — 1978. - Вип. 24. — С. 12 24.
6.	Мукитанов Н. К. Методологические проблеми теорстизации
географии. Алма Ата: Наука, 1979. С. 98-114.
216
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
7.	Паламарчук А. М. Функциональньїе связи в общественно-
территориальном комплексе. - К.: СОПС УССР АН УССР, 1988. — 51 с.
8.	П і с т у н М. Д. Суспільно географічні зв’язки // Географічна енцик-
лопедія України. — К.: Укр. енцикл., 1993. — Т. 3.
Семінарське заняття № 6
Тема: Суспільно-географічне положення, географічний поділ та інтсгра
ція праці.
1.	Суть і значення суспільно географічного положення, його класифіка
ція.
2.	Суть і значення категорії "географічний поділ праці”. Умови і фактори
розвитку.
3.	Суть і значення категорії “геоірафічна інтеграція праці”. “Опорний
каркас” як вираз діі цієї категорії.
Рекомендована література
Основна:
1.	Б а р а н с к и й Н. Н. Географическое разделение труда // Становле
ниє советской зкономической географии. М.: Мьісль, 1980. — С. 96 159.
2.	В и т в с р И. А. Мсждународное разделение труда // Историко
географическое ввсдение в зкономичсскую географию зарубежного мира.
М.: Географгиз, 1963. — С. 227-232.
3.	Григорович М. В. Транспортно геоірафічне положення //
Географічна енциклопедія України. К.: Укр. енцикл., 1993. Т. 3.
С. 303-304.
4.	Маергойз И. М.К основам учення об зкономико-іеографическом
положений 11 Советские географи па XXI Междунар. геогр. конгрессе (Моск
ва, 1968 г ): Тез. докл. и сообпі. - М.: Наука, 1968.
5.	Методологическис вопросьі зкономической географии / Под
рсд. II. М. Алампиева, Я/Г. Фейгина. М.: Зкономиздат, 1962. - С. 58 87.
6.	Никольский И. В. Теоретические основи региональной зконо-
мической географии. Минск: Изд-во Белорус. ун та, 1976. С. 13 19.
7.	Паламарчук О. М. Економіко-географічне положення // Геогра-
фічна енциклопедія України. К.: Укр. енцикл., 1989. — Т. 1.	381-382.
8.	С а у ш к и н Ю. Г. Зкономическая география: история, теория, мето
ди, практика. М.: Мьісль, 1973. — С. 348- 377.
9.	Территориальное разделение труда и пуги его совершенство
вания (собеседование специалистов) // Плановое хоз-во. — 1987. - № 3.
10.	Т о п ч і є в О. Г. Терміни і поняття в економічній географії. К.:
Рад. шк., 1982. С. 5-16, 141 154.
Додаткова:
11.	Б у г р о м е н к о В. Н. Зкономическая оценка транспортно-геоіра
фического положення народнохозяйственньїх обьектов // Изв. АН СССР. Сер.
геогр. — 1981.	№ 5.
12.	Л а ж н и к В. И. Использование синтетических показателей в раечете
интегрального потснциала зкономико географичсского положення // Теоре-
тические проблеми социально-зкономической географии и совершенствова-
ние подготовки учителя: Тез. докл. Всесоюз. пауч.-практ. конф. Смоленск,
1991. Ч. 1. - С. 52, 53.
217
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
13.	Лейзерович Е. Е. ЗГП как понятие // Основньїе понятия
зкономической географии. — М., 1975. — С. 26—31.
14.	П а в л е н к о В. Ф. Герриториальнос разделение труда и региональ
ная зкономика // Изв. АН СССР. Сер. зкон. — 1971. — № 2.
15.	Р о д о м а н Б. Б. Позиционньїй принцип и давление места // Вести.
Моск. ун-та. Сер. геогр. — М., 1979. - № 4.
16.	Т р е й в и ш А. И. ЗГП и территориальная организация хозяйства
(соотношение понятий и направлений географических исследований) // Тер-
риториальная организация народного хозяйства СССР. — М.: ГО СССР,
1978. - С. 20-25.
Семінарське заняття № 7
Тема: Розміщення продуктивних сил як суспільно-географічна категорія.
1.	Суть категорії "розміщення продуктивних сил”, її трактування як сус-
пільно географічного відношення.
2.	Розміщення продуктивних сил як суспільно-географічний процес.
3.	Аргументи і фактори раціонального розміщення продуктивних сил.
4.	Принципи, головний критерій і показники раціонального розміщення
виробництва.
5.	Оцінка сучасної літератури про розміщення матеріального вироб-
ництва.
Рекомендована література
Основна:
1.	А л а е в 3. Б. Социально-зкономическая география: Понятийно терми
нологический словарь. — М.: Мьісль, 1983. — С. 77, 79~80, 191—193, 201.
2.	Б л е х ц и н И. Я. Зкологические аспекти размещения и территориаль
ной организации производительних сил: Автореф. дис. ... д-ра геогр. наук. —
Л., 1983. - 55 с.
3.	Павлов В.,Ч ерн и ков Д. Рациональное размещение производ
ства — важнейший резерв снижения транспортних расходов // Плановеє хоз
во. - 1984. - № 10. - С. 98.
4.	Территориальная структура производственних комплексов. —
К.: Наук, думка, 1981. — 311 с.
5.	Т о п ч і є в О. Г. Терміни і поняття в економічній географії. — К.:
Рад. шк., 1982. - С. 34-42.
6.	Удовенко В. Размещение производительних сил и зффективность
общественного производства // Вопр. зкономики. — 1983. — № 7.
7.	Чистобаев А. И., Шаригин М. Д. Зкономическая и
социальная география: Новий зтап. — Л.: Наука, 1990. — С. 129—147.
Додаткова:
8.	Л е ш А в г у с т. География размещения хозяйства. — М.: ИИЛ, 1959.
9.	Н и к о л а е в С. А. Межрайонннй и внутрирайонннй анализ разме-
щения производительних сил. — М.: Наука, 1971.
10.	Хендрикус Бос. Размещение хозяйства: Пер. с англ. — М.:
Прогресе, 1970. — 157 с.
П.Хорев Б. С. Понятия территориальной организации обіцества и
управлення как основнме понятия социально-зкономической географии //
Вопр. географии. — 1980. — № 115. — С. 75—86.
218
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
12. X о р е в Б. С. Территориальная организация общества: актуальніше
проблемні регионального управлення и планирования в СССР. М.: Мисль,
1981. С. 99 174.
13. Ч ало в В. И. Территориально-производственний комплекс: пробле-
мні формирования и управлення. М.: Мьісль, 1988.	160 с.
Семінарське заняття № 8
Тема: Взаємозв'язок територіального комплексоутворення і господарсь-
кого районування.
1.	Суть територіальних комплексів, їх види і типи (ТВК, ТСЕК, СГК).
2.	Суспільно географічне (соціально економічне) районування: суть про
цесу, види і типи районів.
3.	Спеціалізація і комплексний розвиток господарських районів у нових
економічних відносинах.
4.	Територіальна структура СГР.
5.	Практичне використання результатів суспільно географічного району
вання.
Рекомендована література
Основна:
1.	Агафонов Н. Т. Территориально-производственнос комплек
сообразование в условиях развитого социализма. - Л.: Наука, 1983.
С. 11 154.
2.	А г а ф о н о в Н. Т., Ч и с т о б а е в А. И. Зкономическое райониро
вание и территориально-производственное комплексообразование в СССР //
Сов. география. - Л.: Наука, 1984. - С. 117 130.
3.	Баклан ов 11. Я. Цикльї комплексообразования в тсрриториальной
организации общества. Алма-Ата: Наука, 1989. С. 78 80.
4.	Б у г а е в В. К. Территориальная структура зкономичсского района.
Л.: Наука, 1976. - С. 14 25, 122 146.
5.	Колотиевский А. М. Вопросьі теории и методики зкономиче-
ского районирования. Рига: Зинатне, 1967. - С. З 35.
6.	Н ьі м м и к С. Я. Проблеми социально-зкономичсского районирова-
ния//Советская география. - Л.: Наука, 1984. С. 131 141.
7.	П и с т у н Н. Д. Некоторьіе дискуссионньїе попроси зкономико
географического районирования // Теоретические проблеми географии.
Л.: ГО СССР, 1983. - С. 57 59.
8.	С а у ш к и н ІО. Г. Зкономическая геоірафия: история, теория, мето-
ди, практика. М.: Мисль, 1973. С. 412 440.
9.	Т е р р и т о р и а л ь н а я структура ііроизводствснньїх комплексов. -
К.: Наук, думка, 1981. — С. 70 78.
10.	Ч и с т о б а с в А. И. Развитие зкономических районов: Теория и
методи исследования. — Л.: Наука, 1980. С. 38-80.
11.	Ч и с т о б а е в А. И., III а р ьі г и н М. Д. Зкономическая и
социальная география: Новий зтап. — Л.: Наука, 1990. Гл. 111, § 3; Гл. IV,
§ і-з.
Додаткова:
12.	Калаш викова Т. М. Зкономическое районирование. М.: Изд-
во Моск. ун та, 1982. С. 8 20, 37-68, 91 120, 151 170.
219
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
13.	Колосовски й Н. Н. Теория зкономического районирования. —
М.: Мьісль. 1969. - С. 142-183.
14.	Л а в р о в С. Б., С д а с ю к Г. В. Совремснная зкономическая и
социальная география. — М.: Знание, 1980. — С. 27-33.
15.	Л аже н це в В. Н. Территориально-производственнме комплекси в
системе региональной зкономики (методологический аспект) // География и
природньїе ресурси. — 1982. — № 3. — С. 8-13.
16.	Проблеми комплексного развития территории. — К.: Наук,
думка, 1994. — С. 14-29.
17.	X о р е в Б. С. Территория и управление // География и управление
народним хозяйством СССР. — М.: Знание, 1984. — С. 7-11.
18.	Ш а р н г и н М. Д. Основнне проблеми социально-зкономической
географии. — Пермь: Изд-во Перм, ун та, 1982. — С. 27-33.
Семінарське заняття № 9
Тема: Проблеми конструїсгивної суспільної географії.
1.	Суть і завдання конструктивної (прикладної) географії.
2.	Територіальне прогнозування — важливий передплановий етап.
3.	Суспільно-географічні аспекти територіального планування.
4.	Суспільно-географічні основи районних планувань.
Рекомендована література
Основна:
І.	БогорадД. И. Конструктивная географиярайона: основи районной
планировки. — М., 1965.
2.	Географические исследования для целей планирования,
проектирования, разработки и реализации комплексних проблем. — Л.:
ГО СССР, 1985. - 205 с.
3.	Герасимов И. П. Советская конструктивная география. — М.:
Наука, 1976. - С. 5-21, 51-64.
4.	Козлов Л., Любовний В., Баткилина Г., Беспечная Д.
Совершенствование планирования и управлення территориальннм развити
ем // Плановое хоз-во. — 1986. — № 6. — С. 96—102.
5.	К о с м а ч е в К. П. Проблеми конструктивной географии // Геогра-
фия и природнне ресурси. — 1981. — № 4. — С. 177.
6.	Л а в р о в С. Б. Роль географии в управлений народним хозяйством
// География и управление народним хозйством СССР. — М.: Знание,
1984. - С. 3-6.
7.	Л а ж е н ц е в В. Н. Зкономико-географическая концепция террито
риального планирования. — М.: Наука, 1990. — С. 32-55.
8.	О с н о в н конструктивной географии / И. П. Герасимов, В. С. Пре-
ображенский и др. - М.: Просвещение, 1986. — 287 с.
9.	П е р ц и к Е. Н. Проблеми развития нових конструктивних направ-
лений и зкономической географии // Зкономическая география. — 1980. —
Внп. 29. - С. 92-100.
10.	П о п о в к и н В. А. Социально-зкономическая география тсрритори
альному планированию // Изв. ВГО. — 1985. — Т. 117, вин. 4. — С. 358-364.
11.	П р е о б р а же н с к и й В. С., А б р а м о в Л. С. Становление
конструктивной географии // Изв. АН СССР. Сер. геогр. — 1976. — № 1. —
С. 11-17.
220
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
12.	Р у д е н к о Л. Г. Картографическое обоснование территориального
планирования. — К.: Наук, думка, 1984. — 168 с.
13.	X о р е в Б. С. Территориальная организация общсства: актуальние
проблеми регионального управлення и планирования в СССР. - М.: Мисль,
1981. - С. 175-233.
14.	X о р е в Б. С. Территория и управление // География и управление
народним хозяйством СССР. — М.: Знание, 1984. — С. 7, 12-44.
15.	Ч и с т о б а е в А. И. Территориальное прогнозирование в СССР:
сущность, задачи, методи // Зкономическая и социальная география: про-
блеми и перспективи. — Л.: ГО СССР, 1984. — С. 11-27.
16.	Ш а р и г и н М. Д., Фоминих С. Б. Морфология и грани ци
зколого-зкономических районов // Изв. ВГО. — Л., 1987. — Т. 119, вип. 4.
С. 325-326.
Семінарське заняття № 10
Тема: Проблеми розвитку соціальної географії.
1.	Соціальна географія: об’єкт і предмет вивчення, зміст та головні зав-
дання.
2.	Географія способу життя та його елементи.
3.	Сучасна соціальна географія на Заході.
Рекомендована література
Основна:
1.	Агафонов Н. Т. О сущности и основних задачах советской
социальной географии // Изв. ВГО СССР. — 1984. — Т. 116, вип. 3. —
С. 205-210.
2.	Алексеев А. И., Ковалев С. А. Социально-географические
исследования и современний период ускорения развития страни // Вести.
Моск. ун-та. Сер. геогр. — 1987. — Вип. 3. — С. 3-8.
3.	А н о х и н А. А. Современная социальная география Запала: теория,
методология, предметнеє содержание // Вести. Ленингр. ун-та. Сер. геогр. —
1987. - Вип. 2. - № 4. - С. 84-93.
4.	Лейкина К. С.,Покшишевский В. В. География образа
жизни как особое направление зкономико географического страноведения //
Изв. АН СССР. Сер. геогр. - 1978. - № 2. - С. 136-150.
5.	М с ж е в и ч М. Н. Социальная проблематика в системо зкономи
ческой и социальной географии // Изв. ВГО. — 1982. — Т. 114, № 4. —
С. 281-290.
6.	Меркушева Л. А. География сфери обсл уживання: Теория и
методология. — Красноярск: Изд-во Краснояр. ун-та, 1989. — 183 с.
7.	П е т р о в А. В. Территориальная общность людей как обьект изуче
ния социальной географии // Изв. ВГО. — 1983. — Т. 115, вип. 1. — С. 72-78.
8.	Социальная география СССР. Проблеми мстолологии и тео
рии. - Л.: ГО СССР, 1984. - 146 с.
Додаткова:
9.	А л е к с е е в А. И. География сельской местности. — М.: Знание,
1989. - Вип. 3. - 46 с.
10.	А н о х и н А. А. Региональние проблеми социального развития. —
Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1986. — 133 с.
11.	Л а в р о в С. Б. Теоретические вопроси социальной зкологии и
221
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
география // Географо-зкологические аспектні зкономичсского и социально
го планирования. Я.: ГО СССР, 1980. - С. 3-11.
12.	Никольский И. В., Твердохлебов И. Т., Ю р к о в
с к и й В. М. Некоторьіе теоретические вопросьі географии непроизводствен
ной сфери // Зкон. география. — 1980.	№ 29. — С. 73-83.
13.	II і с т у н М. Д. Соціальна географія // Географічна енциклопедія
України. - К.: Укр. енцикл., 1993. - Т. 3.
14.	С а у ш к и н Ю. Г. Аспектні советской социальной географии. Зконо
мическая социальная география // Вопр. географии. — 1980. Вин. 115.
С. 17-24.
15.	Теоретичні питання економіки невиробничої сфери // Еконо
міка Рад. України. - 1983.	№ 9. — С. 18-24.
16.	Ф а іц е в с к и й Н. И., П а л и й Т. М., Немченко М. II.,
Старостенко А. Г. Территориальная организация жизнедеятельности
населення. К.: Наук, думка, 1992. — 135 с.
17.	Ф е д у л о в С. В. Р. М. Кабо один из основоположников
советской социальной географии // Изв. ВГО. 1987. — Т. 119, вип. 3.
С. 282-284.
18.	Ю р к о в с к и й В. М. География сфери обслуживания К.: Изд-
во Киев. ун-та, 1989. С. 4-8.
Семінарське заняття №11
Тема: Проблеми раціонального природокористування.
1.	Раціональне природокористування як об’єїсг вивчення суспільної гео-
графії.
2.	Територіальна організація природних ресурсів. Ресурсні цикли.
3.	Природокористування і територіально-виробниче комплексоутворення.
4.	Соціально економічні проблеми охорони навколишнього середовища.
Рекомендована література
Основна:
1.	А г а ф о н о в Н. Т., Ж е к у л и н В. С. О традиции комплексного
подхода к проблемам природопользования в советской географии // Геогра
фия в системе наук. — Л.: Наука, 1987. - С. 89* 101.
2.	А н у ч и н В. А. Основи природопользования: Теоретический ас-
пект. — М.: Мисль, 1978. — 290 с.
3.	И в а н у х Р. А. Природние ресурси сельскохозяйственного производ-
ства Украинской ССР. К.: Наук, думка, 1984.	223 с.
4.	И г н а т е н к о М. Г., Р у д е н к о В. 11. Природно ресурсний
потенциал территории. Географ, анализ и синтез. Львов: Вища пік. Изд-
во Львов. ун-та, 1986. — 163 с.
5.	К о м а р И. В. Ресурсние цикли, их планетарная и региональная
структура // Изв. АН СССР. Сер. геогр. 1972. — № 3.
6.	Конструктивн о-г еографические основи рационального
природопользования в Украинской ССР: Теоретические и методологические
исследования. — К.: Наук, думка, 1990. — С. 78, 32-36.
7.	Л а в р о в С. Б., А л и м о в А. А. Социально-зкономические пробле
ми охрани окружающей среди и наука // Охрана окружающей средьі. -- Л.:
ГО СССР, 1979. - С. 112-121.
8.	Нудельман В. И. Социально зкономические проблеми рекреа
ционного природопользования. - К.: Наук, думка, 1987.	130 с.
222
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
9.	Привал овская Г. А. Территориальная организапия использова-
ния природних рееурсов: зкономико географический аспект исследования //
Изв. АН СССР. Сер. геогр. 1989.	№2. - С. 55-65, 82-89.
10.	II р и р о д о п о л ь з о в а н и е и география (методологические
аспекти): Сб. науч. тр. Владивосток, 1989. С. 8 16, 150-152.
11.	Р у н о в а Т. Г. Рациональное природопользование как обьскт зкономи -
ко геоірафического изучения // Изв. АН СССР. Сер. геогр. — 1985.	№ 2.
Додаткова:
12.	Б а з и л е в а Н. В. Окономическис аспекти социалистического
природопользования. М.: Знание, 1983. Вип. 4. - 63 с.
13.	Б л е х ц и н И. Я., М и н е е в В. А. Производитсльние сили СССР и
окружаюіцая среда (проблеми и опит исследования). М : Мисль, 1981.	214 с.
14.	И с а ч е н к о А. Г. Геоірафические аспекти взаимодействия природи
и общества и перспективи интеграции в геоірафии // Изв. ВГО. 1987.
Т. 119.
15.	Мини А. А. Естественние ресурси как фактор формирования тер
риториально-производственних комплексов // Вопр. географии. 1970.
№ 80.
16.	Мини А. А. Зкономическая оценка естествснньїх рееурсов. М.:
Мисль, 1972.	302 с.
17.	II р и в а л о в с к а я Г. А., Р у н о в а Т. Г. Природопользование в
системе іеоірафических исследований // География в системе наук. Л.:
Наука, 1987. С. 117 131.
18.	Природопользование (географические аспекти) // Вопр.
географии. 1978. Вип. 108. С. 11 13,40 43, 104-111.
19.	Р е й м е р с Н. Ф. Природопользование: словарь-справочник. М.:
Мисль, 1990. С. 90-92.
20.	С а у ш к и н Ю. Г. Окономическая геоірафия: история, теория,
метоли, практика. М.: Мисль, 1973. — С. 311 347.
21.	9 к о н о м и к а ириродопользования / І Іод ред. Т. С. Хачатурова. -
М.: Изд-во Моск. ун-та, 1991.	269 с.
Семінарське заняття № 12
Тема: Проблеми рекреаційної географії.
1.	Об'єкт і предмет вивчення рекреаційної геоірафїї.
2.	Методи оцінки рекреаційних ресурсів території.
3.	Особливості організації ТРС. (на прикладі своєї країни і зарубіжних
країн).
Рекомендована література
Основна:
1.	Б с й д и к О. О. Геоірафія туризму. Тлумачний словник термінів. К.:
ВПЦ "Київ, ун-т”, 1993.	56 с.
2.	В е д є н и н Ю. А. Динамика территориальних рекреациоііііих систем.
М.: Мисль, 1982.
3.	География рекреационних систем СССР / В. С. Преображенский,
Ю. А. Всденин, Н. А. Данилова и др. М : Наука, 1980. - 219 с.
4.	К о т л я р о в Е. А. Геоірафия отдиха и туризма. - М.: Мисль,
1978.	240 с.
223
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
5.	КрачилоН. П. География туризма. — К.: Виша шк., 1987. — 207 с.
6.	Кривошеев Б. М. Социально физиологические основні организа
ции рскрсационной деятельности // Социально географичсские проблемні
повьішения зффективности туристско зкскурсион ного обслужи вания. М .,
1988. - С. 7-18.
7.	Мироненко Н. С., Твердохлебов И. Т. Рекреационная
география. — М.: Изд-во Моск. уп та, 1981.	208 с.
8.	Мироненко Н. С., Зльдаров 3-М. Новніс аспектні
рекрсационной географии // Изв. ВГО. — 1987. Т. 119, вині. 1. С. 75 81.
9.	Н с д а ш к о в с к а я Н. Ю. Рекреационная система Советских Кар
пат. — К.: Вища шк., Головное изд-во, 1983. — 117 с.
ІО.	Теоретические аспектні рекреационной географии / Под ред.
В. С. Преображенского. М.: Наука, 1975. — 285 с.
И.Теоретические проблемні рекреационной географии / Отв. ред.
Ю. А. Всденин, И. В. Зорин. — М., 1989. — 182 с.
Додаткова:
12.	В е д е н и н Ю. А. Методика определения избирательности систем
занятий во время отдніха по отношению к природним комплексам // Геогра
фические проблемні организации туризма и отдніха. М.: Турист, 1975.
Вніп. 1. С. 16-29.
13.	Л и х а н о в Б. Н. Рекреационное природопользование // Природо
пользование (географические аспектні) // Вопр. географии. 1978.
Вніп. 108. - С. 162 168.
14.	Н а у ч н ні е проблемні туризма и отдніха // Бюл. НГИ, № 6.
Сходня, 1989.	131 с.
15.	II и р о ж н и к И. И. Основні географии обслуживания. Минск:
Изд-во Белорус. ун-та, 1985. — 253 с.
16.	Преображенский В. С., Зорин И. В., В е д е н и н ІО. А.
Географичсские аспектні конструирования нових типов рекреационншх сис
тем // Изв. АН СССР. Сер. геогр. — 1972. - - № 1.
17.	Ф и л и п п о в и ч Л. С. Картографическос моделированис террито-
риальньїх рекреационншх систем. М.: Наука, 1983. — 77 с.
Семінарське заняття № 13
Тема: Нові напрями розвитку суспільної геоірафії.
1.	Структура суспільної географії.
2.	Політична географія: суть і завдання.
3.	Економічна і соціальна географія Світового океану: суть і завдання.
4.	Географія культури.
5.	Географія інфраструктури.
6.	Інші напрями.
Рекомендована література
Основна:
1.	А л а м п и е в П. М. Национальньїй вопрос в зкономико-географиче-
ских исследованиях // Географические аспектні зкономической географии.
Л.: ГО СССР, 1975. - С. 37-52.
2.	А н о х и н А. А. К проблемо структуризации общсствснной географии
// География в системе наук. — Л., 1987. — С. 174- 185.
224
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
3.	Витковский О. В. Политическая география и геополитика //
Вести. Моск. ун-та. Сер. геогр. — 1980. — № 6. — С. 16—23.
4.	Витковский О. В., Колосов В. А. Политическая география —
перепекти вное направление геоірафической науки // Вопросн зкономической
и политической географии зарубежннх стран. — М.: Изд-во Моск. ун-та,
1985. - Вип. 6. - С. 79-100.
5.	Гладкевич Г. И., Лебедева И. Д. Зкономико-географические
аспекти изучения марикультурьі // Вести. Моск. ун-та. Сер. геогр. — 1987. —
№ 6. - С. 74-79.
6.	Даринский А. В. Проблеми размешСния учреждений культури в
СССР // Зкономическая и социальная география: проблеми и перспективи. —
Л.: ГО СССР, 1984. - С. 102- 114.
7.	Д е р г а ч е в В. А. Портово-промьішленньїе комплекси и территори-
альная организация производительннх сил // Географические проблеми
Мирового океана. — Л.: ГО СССР, 1985. — С. 115—124.
8.	Дмитриевская Н. Ф., Дмитриевский Ю. Д. Проблеми
инфраструктурн в нових направленнях зкономической и социальной геогра-
фии. — Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1983. — С. 81-91.
9.	Дмитриевский Ю. Д. География, политика и культура. — Л.:
Наука, 1990. - 130 с.
10.	Дністрянський М. С. Кордони України: Територіально
адміністративний устрій. — Львів: Світ, 1992. — 142 с.
11.	Дружинин А. Г. География культури: теоретико-методологиче-
ский аспект. — Ростов-н/Д: Изд-во Рост. ун-та, 1989. — 100 с.
12.	З а л о г и н Б. С. Зкономическая география Мирового океана. — М.:
Изд-во Моск. ун-та, 1984. — 231 с.
13.	К о л о с о в В. А. Политическая география сегодня. — М.: Знание,
1985. - Вип. 4. - 48 с.
14.	М я г к о в С. М. Пуги развития инженерной географии // Вести.
Моск. ун-та. Сер. геогр. — 1986. - №6. - С 22—27.
15.	Н и к о л ь с к и й И. В. Зкономико-географические и социально
географические аспекти исследования внутренней торговли // Воігр. геогра
фии. - М.: Мисль, 1980. - Вип. 115. - С. 124-130.
16.	Покшишевский В. В. Зкономическая география Мирового
океана. — М.: Знание, 1982. — 48 с.
17.	Политическая география: современное состояние и пути
развития. - М.: ГО СССР, 1989. - 176 с.
18.	П о р т о в о-п ромншленнне комплекси: теория и практика
формирования. — К.: Наук, думка, 1988. — 127 с.
19.	Сальников С. С. Зкономическая география океана — новое
перспективнеє направление зкономической и социальной географии // Со-
ветская география. — Л.: Наука, 1984. — С. 231—243.
Семінарське заняття № 14
Тема: Елементи прогнозу розвитку вітчизняної суспільної географії.
1.	Міжнародне значення вітчизняної суспільної географії.
2.	Прогноз змін об’єкта і предмета вивчення суспільної географії.
3.	Проіноз змін методів, методики, структури і значення суспільної гео-
графії.
225
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Рекомендована література
Основна:
І.	АрмандД. Л., Герасимов И. II., Преображенский В. С.
Злементи пропюза развития географической науки // Изв. АН СССР. Сер.
геогр. 1974. - №4. -С. 5-10.
2.	Л а в р о в С. Б. Теоретизация зкономической и социальной географии
11 География и современность. — Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1985. Вип. 2. -
С. 14 21.
3.	Перспективи географии // Вопр. географии. М.: Мьісль,
1976. - Вип. 100. - 252 с.
4.	П и с т у н Н. Д., Плахута В. Я. Концепция географического
образования украинской ніколи // География в шк. 1991.	№ 5.
С. 24 -25.
5.	С а у ш к и н Ю. Г. Географическая наука в прошлом, настоящем,
будущем. М.: Просвещение, 1980. — С. 243-263.
6.	С а у ш к и н Ю. Г. История и методология географи чес кой науки.
М.: Изд во Моск. ун-та, 1976. — С. 379—422.
7.	Саушкин Ю. Г. Зкономическая география: история, теория, мсто
ди, практика. - М.: Мисль, 1973. — С. 508 518.
8.	Саушкин Ю. Г., П и с т у н Н. Д. Прогноз дальнейшего развития
советской зкономической географии // Зкономическая геоірафия. 1980.
Вип. 29. - С. 127-133.
Додаткова:
9.	Проблеми географічної науки в Українській РСР в період науково
технічного прогресу. -- К.: Вища шк. Головне вид-во, 1976.	314 с.
10.	Развитие географической науки в Украинской ССР. К.: Наук,
думка, 1990. - С. 86-117.
11.	Зкономическая география в перспективе // Вопр. геоіра
фии. - 1962. Вип. 57,- - 324 с.
Семінарське заняття N9 15—17
Тема: Основні напрями розвитку зарубіжної суспільної географії.
1.	Оцінка хорологічного і соціально-політичного напрямів.
2.	Оцінка математико-авангардистського напряму.
3.	Оцінка регіонально наукового напряму.
4.	Оцінка гуманістського і радикально-географічного напрямів.
5.	Оцінка наукових поглядів американо англійської соціальної географії.
6.	Суспільно-географічні проблеми в країнах Східної Європи.
7.	Загальна оцінка наукових праць зарубіжних фахівців із суспільної гео-
графії:
а)	У. Ізарда: Методи регионального анализа: введение в науку о регионах
(1966);
6)	В. Бунге: Теоретическая география (1967);
в)	II. Хаггета: Пространственний анализ в зкономической геоірафии
(1968); География: синтез современньїх знаний (1979);
г)	Д. Харвея: Научное обіяснение в географии (1974);
д)	Р. Дж. Джонстона: География и географи (1987);
е)	К. Іванічки: Социально зкономическая география (1987).
226
Рекомендована література
Основна:
1.	А б р а м о в Л. С., Дос кач А. Г., Ш л и х т е р С. Б. Обсуждение
заладнмх концепций в географии на методологическом семинаре ИГАН СССР
// Изв. АН СССР. Сер. геогр. - 1983. - № 3. - С. 158-160.
2.	А н о х и н А. А. Современная социальная география Запала: теория,
методология, предметное содержание // Вести. Ленингр. ун-та. Сер. геогр. —
1987. - Вмп. 2. - № 14. - С. 84-93.
3.	Б о ч к а р е в а Т. В., С д а с ю к Г. В. Американская география:
традиционньїе структури и современннй предмет // Изв. АН СССР. Сер.
геогр. - 1987. - № 3. - С. 133-136.
4.	Г о х м а н В. М., Л а в р о в С. Б., С д а с ю к Г. В. Современнме
тенденции развития зкономической и социальной географии Запада // Со-
временнме проблеми географии. — Л.: ГО СССР, 1980. — С. 46—55.
5.	И в а н и ч к а К. Социально-зкономическая география. — М.: Про-
гресе, 1987. — 392 с.
6.	Кулакова С. Б., Нечипоренко О. Л. Французская география:
поиск нових путей // Изв. ВГО. — Л., 1984. — Т. 116, вип. 4. — С. 362.
7.	Колосов В. А. Региональное программирование в СІЛА в начало
80-х годов // Вест. Моск. ун-та. Сер. геогр. — 1984. — Вип. 1. — С. 24-27.
8.	Л а в р о в С. Б. Аспекти западной социальной географии // Вопр.
географии. — М.: Мисль, 1980. — Вип. 115. — С. 53-64.
9.	Л а в р о в С. Б. Критическая оценка теоретических взглядов и концеп
ций зкономико-географов капиталистических стран // Окономическая гео-
графия. - 1980. - Вмп. 29. - С. 120-127.
10.	Л а в р о в С. Б. Некоторме вопросм теории в современной буржуаз-
ной зкономической географии // Теоретические аспекти зкономической гео-
графии. - Л.: ГО СССР, 1975. - С. 98-111.
П.Лавров С. Б. Послесловие к книго Р. Дж- Джонстона “География
и географи”. — М.: Прогресе, 1987. — С. 346—359.
12.	Л а в р о в С. Б., К р а в ч у к В. Н. Радикальная география Запада
80 х годов: поиск новой парадигми // Изв. ВГО. — 1988. — Т. 120, вмп. 3.
С. 214-221.
13.	Л а в р о в С. Б., Н е ч и п о р е и к о О. Л. Французская география:
поиск нових путей // Изв. ВГО. — 1984. — Т. 116, вмп. 4. — С. 362-368.
14.	Л а в р о в С. Б., С д а с ю к Г. В. Современная зкономическая и
социальная география. — М.: Знание, 1980. — С. 7—8.
15.	Л а в р о в С. Б., С д а с ю к Г. В. 9тот контрастний мир. Географи
ческие аспекти некотормх глобальних проблем. — М.: Мисль, 1985. — 207 с.
16.	Н и к о л а е н к о Д. В. Гуманистическая география Запада: критичес-
кий анализ: Автореф. дис. ... канд. геогр. наук. — Л., 1983. — 22 с.
17.	Н и к о л а е н к о Д. В. Логика развития современной западной
социально-зкономической географии // Изв. ВГО. — 1989. — Т. 121, вмп. 2.
С. 152-156.
Додаткова:
18.	Б л е х ц и н И. Я., Л и т о в к а О. П. П. Хагтет. География: синтез
современнмх знаний. — М.: Прогресе, 1979 // Изв. ВГО. — 1980. — Т. 112,
вмп. 4.
19.	Г е р а с и м о в И. П. Критика концепции П. Хаггета. География:
синтез современнмх знаний // Изв. ВГО. — 1980. — Т. 112, вмп. 6.
227
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
20.	Г о х м а н В. М. Региональное прогнозирование в США // Регио-
нальньїй зкономико географический анализ и прогнозирование. Фрунзе:
Киргизстан, 1980. — С. 187 199.
21.	Джонстон Р. Дж. География и геоірафн. Очерк развития англо
американской социальной географии. — М.: Прогресе, 1987.	368 с.
22.	Иваничка К. Социально-зкономическая география. М.: Про
гресс, 1987. — 392 с.
23.	И з а р д У. Методи регионального анализа: введение в науку о
регионах (сокр. перевод с англ.). М.: Прогресе, 1966. — 665 с.
24.	С а у пі к и н Ю. Г. Географическая наука в пропілом, настоящем,
булущем. — М.: Просвещение, 1980. — С. 183 198.
25.	С а у пі к и н Ю. Г. История и методология географической науки.
М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976. - С. 271-293.
26.	С а у ш к и н Ю. Г. Зкономическая география: история. теория,
методи, практика. М.: Мисль, 1973. — С. 245 255.
27.	С с м е в с к и й Б. Н. Теоретическая зкономгеография. Л.: Наука,
1981. - С. 101-157.
28.	С к о п и н А. Ю. О новой региональной парадигме в социаль
но зкономической географии // Изв. РАН. Сер. геогр. 1992.	№5.
С. 36-40.
29.	X а г г ет П. Пространственннй анализ в зкономической геоірафии:
Пер. с англ. М.: Прогресе, 1968. — 388 с.
30.	X а р в е й Д. Научное обьяснение в географии. М.: Прогресе, 1974.
З рекомендованої тематики викладач може вибрати ті геми, які, на його
думку, є найактуальнішими. Зрозуміло, що можуть бути й інші теми, напри-
клад, міжнародне співробітництво вітчизняних географів тощо.
Всі основні питання семінарських занять можуть бути одночасно окреми
ми темами контрольних робіт для студентів заочної форми навчання.
Додаток 2
Методичні вказівки дія написання контрольної роботи
Студенти V курсу заочної форми навчання згідно з навчальним планом
цього спецкурсу виконують контрольну роботу, яка за своїм змістом повинна
бути результатом опрацювання рекомендованої літератури і лекційних занять
з мстою узагальнення різних точок зору в межах однієї з вибраних принципи
вих тем теорії суспільної географії у формі обгрунтованої логічної концепції.
Успішне виконання студентом контрольної роботи £ одним із компонен
тів підготовки до семестрового іспиту, а також до написання теоретики мсто
дологічного розділу майбутньої дипломної роботи і складання державного ієни
ту зі спеціальності чи спеціалізації.
Завдання і першу консультацію з написання контрольної роботи студсн
ти отримують протягом весняної екзаменаційної сесії (дев’ятий семестр).
Вимоги до написання і оформлення контрольної роботи
Зміст і структура контрольної роботи передбачають: глибоке пізнання
основних проблемно-теоретичних питань теми: розвиток поглядів вітчизня-
них і зарубіжних учених з цих питань; формування власної позиції студента і
логічний її виклад.
Кожен студент вибирає одну тему, яка не повинна дублюватися іншими
студентами його курсу (академічної групи). 'Гему слід вибрати із рекомендо
ваної вище тематики семінарських занять.
228
© Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії
Успішне виконання контрольної роботи передбачає: а) аналіз літератури
з філософських аспектів даної теми; б) ознайомлення з монографічною літе
ратурою як в цілому, так і зі своєї проблеми; в) співставленим поглядів, запо
зичених зі спеціальної літератури, з викладеними в лекціях або висловленими
викладачем в посібнику чи в методичних розробках.
Прочитавши і зробивши необхідні витяги з відповідної науково методоло-
гічної літератури, студенту необхідно скласти план викладення матеріалу теми.
Лише після цього можна переходити до викладу змісту «• допомогою належно
оформлених витягів (назва джерела, рік видання, сторінка) і при обов’язковому
критичному ставленні до висвітлення кожного часткового питання.
Контрольна робота повинна бути правильно оформлена: надрукована чи
написана від руки на стандартних аркушах з доповненням тексту необхідни-
ми рисунками, виконаними в чорно-білому чи кольоровому варіантах, та по-
силаннями на використане джерело інформації. Сторінки тексту повинні бути
пронумеровані, мати поля для поміток рецензента. Титульну сторінку слід
оформити згідно зі зразком.
Міністерство освіти України
Київський національний університет ім. Тараса Шевченка
Кафедра економічної і соціальної географії
Назва теми
(великими буквами)
Контрольна робота з теоретичних
проблем суспільної географії
студ. V курсу заочного відділення
(прізвище та ініціали)
Київ 199. р.
На другій сторінці наводиться зміст (план) контрольної роботи, а потім
викладасться основний зміст теми.
Робота повинна бути написана літеразурною мовою з виділенням заго
ловків, пунктів, абзаців, а також посторінковими посиланнями на використа
ну літературу. Обсяг тексту і рисунків не повинен перевищувати 0,5 арк.
(12 сторінок машинопису). В кінці роботи наводиться список використаної
літератури, ставиться власний підпис і дата написання контрольної роботи.
Виконання контрольної роботи є обов'язковим, що дозволить студенту
взяти участь в осінньо зимовій екзаменаційній сесії. Належно виконана конт
рольна робота надсилається або передається на кафедру не пізніше 1 жовтня
для перевірки викладачем. На випадок незадовільної оцінки контрольна ро
бота повертається студентові на доопрацювання.
ЗМІСТ
Від автора......................................4
Вступ...........................................6
Розділ 1. МЕТОДОЛОГІЧНА БАЗА СУСПІЛЬНОЇ
ГЕОГРАФІЇ......................................14
Розділ 2. КОНЦЕПЦІЯ ОБ’ЄКТА ВИВЧЕННЯ
ГЕОГРАФІЇ ТА СУСПІЛЬНОЇ ГЕОГРАФІЇ...............24
Розділ 3. КОНЦЕПЦІЯ ПРЕДМЕТА ВИВЧЕННЯ ГЕОГРАФІЇ
ТА СУСПІЛЬНОЇ ГЕОГРАФІЇ.........................35
Розділ 4. РОЛЬ СУЧАСНИХ МІЖПРЕДМЕТНИХ
МЕТОДІВ У РОЗВИТКУ ТЕОРІЇ
СУСПІЛЬНОЇ ГЕОГРАФІЇ...........................50
Розділ 5. СУСПІЛЬНО-ГЕОГРАФІЧНІ ВІДНОШЕННЯ
І ПРОЦЕСИ.......................................57
Розділ 6. СУСПІЛЬНО-ГЕОГРАФІЧНЕ ПОЛОЖЕННЯ
ЯК КАТЕГОРІЯ НАУКИ..............................68
Розділ 7. ГЕОГРАФІЧНИЙ ПОДІЛ ПРАЦІ ЯК ОСНОВНА
СУСПІЛЬНО-ГЕОГРАФІЧНА КАТЕГОРІЯ.........74
Розділ 8. РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ
ЯК СУСПІЛЬНО-ГЕОГРАФІЧНА КАТЕГОРІЯ.......82
Розділ 9. ОСНОВИ СУСПІЛЬНО-ГЕОГРАФІЧНОГО
РАЙОНУВАННЯ............................103
Розділ 10. КОНЦЕПЦІЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ
В УКРАЇНІ..............................117
Розділ 11. РОЗВИТОК ВІТЧИЗНЯНИХ АНАЛІТИЧНИХ
ЕКОНОМІКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ....... 140
Розділ 12. РОЗВИТОК СИНТЕТИЧНИХ ЕКОНОМІКО-
ГЕОГРАФІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ В УКРАЇНІ............... 151
Розділ 13. ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЕКОНОМІКО-
ГЕОГРАФІЧНОЇ ШКОЛИ ............................. 159
Розділ 14. НОВІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ ВІТЧИЗНЯНОЇ
СУСПІЛЬНОЇ ГЕОГРАФІЇ...................172
Розділ 15. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ ЗАРУБІЖНОЇ
СУСПІЛЬНОЇ ГЕОГРАФІЇ..........................186
Розділ 16. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ
І ЗАВДАННЯ СУСПІЛЬНОЇ	ГЕОГРАФІЇ.......201
Додатки.......................................212
Навчальне видання
Пістун Микола Данилович
ОСНОВИ ТЕОРІЇ
СУСПІЛЬНОЇ
ГЕОГРАФІЇ
Обкладинка і титул художника В. І. Гайового
Художній редактор В. Д. Квітка
Технічний редактор А. А. Коркішко
Коректори Н. С. Корольова, Т. М. Глушко
Оператори Т. В. Овсяник, Н П. Довлетукаєва, О. М. Демура,
Г І. Беленок, Н. Г Савельєва
Підписано до друку 05.05.96.
Формат 60 х 84'^6. Папір офсетний № 2.
Гарнітура Тайме. Друк офсетний. Умови.-друк. арк. 13,48.
Умови, фарбовідб. 13,89- Обл. вид. арк. 14,10.
Вид. № 100135. Зам. 6-131.
Видавництво “Вища школа”
252054, Київ-54, вул. Гоголівська, 7.
Надруковано з оригіналу-макета, виготовленого у видавництві
“Вища школа”, на АТ «Книга», 254655, МСП, Київ-53, вул. Артема, 25.
ЕОРІЯ СУСПІЛЬНОЇ ГЕОГРАФІЇ
Є ОСНОВОЮ НАУКОВОГО
ОБГРУНТУВАННЯ РЕГІОНАЛЬНО?
ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ, СОЦІАЛЬНО-
ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ
ОКРЕМИХ ТЕРИТОРІЙ, СТВОРЕННЯ
ЄДИНОЇ СИСТЕМИ РАЦІОНАЛЬНОГО
РОЗМІЩЕННЯ ВИРОБНИЦТВА,
ОПТИМАЛЬНОГО РОЗСЕЛЕННЯ
ТА ОХОРОНИ ПРИРОДИ