ЮРІЙ  РУДНИЦЬКИЙ

Юрій  Рудницький
 Ієрємія  Еишневєцький:
 спроба  реабілітації
 (Есеїстична  розвідка)
 А®
 А
 ЛІТЕРАТУРНА  АГЕНЦІЯ
ПІРАМІДА
 Львів-2008

ББК63.3
Р  83
 «На  фоне  народной  дикости  и  шляхетской  распущенности
17  ст.  резко  выделяется  героическая  личность  Иеремии,  -  писав
К.  Бочкарьов  у  своїх  «Очерках  Лубенской  старины»,  -  и  безвре¬
менно  погибший  противник  Хмельницкого  еще  ожидает  своего
историка,  который,  «не  ведая  ни  жалости,  ни  гнева»,  очистил
бы  его  имя  и  от  патриотических  клевет,  и  от  преувеличенных
католических  панегириков».  Авторові  важко  сказати,  чи  він  став
саме  тим  дослідником.  Але  він  щиро  сподівається,  що  бодай  дещо
вдалося  зробити  у  спробі  зрозуміння,  а  значить,  і  очищення  в  очах
українців  імені  й  постаті  Ієремії  Михайловича,  князя  Корибута-
Вишневецького.
 І  добре  було  б,  якби  герой  цієї  книжки,  який  досі  роз’єдну¬
вав  українців  і  поляків,  причому  не  лише  у  їхньому  ставленні  до
нього,  зміг  зблизити  їх.  Адже  його  життя,  його  діяння,  його  доля
належать  обом  народам  однаково.  Хоча  дехто  після  прочитання
цієї  книжки  може  вирішити,  що  українцям  -  навіть  більше.
 Фотознімки  в  цій  книзі  використані  з  дозволу
Ірини  Пустинникової  (Блекі)  (http://www.castles.com.ua),
Андрія  Івченка  (http://www.photoukraine.com),
 Якуба  Пончека  (http://www.jarema.art.pl),
 Радослава  Сікори  (http://www.husaria.jest.pl).
 ридавець  Василь  ГУТКОВСЬКИЙ
 Ш*цаащ)на  агенція  «Піраміда»  зберігає  за  собою  всі  права,
зокрема  й  позакнижкові.
 Будь-яке  використання  тексту  чи  уривків  з  нього,
а  також  художньо-технічного  оформлення  без  письмової  згоди
літературної  агенції  -  заборонено!
 ©  Юрій  Рудницький,  текст,  2008.
 ©Дмитро  Конюхов,  дизайн  обкладинки,  2008.
ISBN  966-8522-83-4  ©ЛА  «ПІРАМІДА»,  2008.

ПвРЄДМОВА
 Ієремія  Вишневецький  (1612-1651).
 Скульптор  Анджей  Лє  Брун.
 Бронза,  XVIII  cm.
 Рицарський  зал  Варшавського  королівського  замку
 І
 У  спільній  історії  Польщі  та  Руси-України  ледве  чи
знайдеться  суперечливіша  постать.  Навіть  з-поміж  поляків
князь  Ієремія,  цей  чи  не  найзапекліший  противник  укра¬
їнського  гетьмана  Богдана  Хмельницького,  ніколи  не  мав
однозначної  оцінки  ані  за  життя,  ані  по  смерті.  З-поміж
українців,  у  чиїй  свідомості  він  і  дотепер  «зрадник»,  «пере¬
вертень»,  «кат  свого  народу»  -  й  поготів.
 Якщо  викреслені  за  радянської  влади  з  нашої  історії
Іван  Виговський,  Іван  Мазепа,  Пилип  Орлик  уже  давно
стали  «своїми»  (настільки,  що  досить  сумнівної  якості  і
подібності  портрет  одного  з  них  посів  своє  місце  в  фінан¬
совій  системі  нової  Української  держави),  то  з  Ієремією
Вишневецьким  справа  складніша,  з  огляду  на  його  славу
cossacorum  terror  (постраху  козацтва).  Природно,  виникає
запитання:  а  навіщо  реабілітувати  князя  Ієремію  (Ярему)?
 З

Чи  зможе  він  постати  в  очах  українців  якщо  не  героєм,  то
видатним  діячем,  гідним  поваги?  І  що  спричинилося  до
утворення  його  майже  хрестоматійного  образу  в  нашому
уявленні?
 Аби  відповісти  на  ці  запитання,  потрібно  поставити
інше:  що  ми,  власне,  знаємо  про  князя  Ієремію?
 І  ось  тут  виникає  таке  враження,  що  українську  істо¬
ріографію  ця  знакова  постать  нашої  минувшини  зовсім  не
цікавить.  Можливо  тому,  що  досліджувати  тих,  кого  ми
вважаємо  ворогами,  у  нас  якось  не  заведено.
 Автор  не  є  професійним  істориком.  Пропонована  розвід¬
ка  -  усього  лише  результат  його  особистої  цікавості  до  непе¬
ресічної  персони  князя,  викликаної  статтею  львівського  авто¬
ра  Юрія  Винничука  «Малоросійський  мазохізм».  Тоді  навіть
не  спадало  на  думку,  що  розпочате  «по  гарячих  слідах»  тієї
публікації  своєрідне  журналістське  розслідування  з  перервою
в  три  з  половиною  століття  приведе  до  чогось  більшого.
 II
 В  Україні  узвичаєною  є  думка:  мовляв,  князь  Ієремія
тільки  для  поляків  герой,  а  для  нас  -  ворог.  Однак  з  поля¬
ками  не  все  так  просто,  як  здавалося  б.  Упродовж  остан¬
ніх  півтора  століття,  відзначає  польський  дослідник  Ян
Відацький,  суспільно-політична  кон’юнктура  породжувала
щораз  інакші  погляди  на  князя  Ярему  у  польській  історіо¬
графії  (ми  не  беремо  до  уваги  різні  панегірики).  В  60-х  pp.
XIX  ст.  борці  за  відновлення  польської  державності  почина¬
ють  бодай  символічно  зважати  на  українське  питання,  тож
героїзувати  постать  Ієремії  Вишневецького  було  недоречно
і  невигідно.  Представник  так  званого  «позитивістського»
напряму  у  польській  історіографії  Кароль  Шайноха,  від¬
даючи  належне  відвазі  й  заповзятості  князя  І.  Вишневець¬
кого,  не  обходить  увагою  його  сваволі,  що  не  зважала  ані
на  закон,  ані  на  короля.  «Історія  благословляє  лише  мужів
творчого  духу,  -  писав  К.  Шайноха,  -  а  Ієремії  Вишневець-
кому  не  була  властива  жодна  іскра  творчості».  Сучасник
К.  Шайнохи,  представник  «краківської  історичної  школи»
 4

Юзеф  Шуйський,  хоч  і  писав  про  князя  ніби  не  без  симпа¬
тії,  зазначав  однак:  «Непоодинокі  бузувірства  сплямували
пам’ять  удатного  Ієремії».  Зигмунт  Качковський,  полемі¬
зуючи  з  Г.  Сенкевичем,  позбавляв  князя  взагалі  будь-яких
чеснот,  презентуючи  його  як  одного  з  найвидатпіших  типів
олігарха-свавільника  з  тією  лише  різницею,  що  був  винятко¬
во  жорстоким  -  цілком,  як  бачимо,  згідно  з  позицією  україн¬
ської  «народницької»  історіографії,  що  отримала  своє  про¬
довження  в  радянській.  В  30-ті  pp.  XX  ст.  польський  історик
Ольгерд  Гурка  не  лише  наголошував  на  сваволі  й  жорстоко¬
сті  князя,  а  й  висував  гіпотезу...  змови  І.  Вишневецького
з  Б.  Хмельницьким.  Однак  у  ті  ж  таки  30-ті  з’являються
праці  професора  Владислава  Томкевича,  присвячені  князю
Ієремії,  -  перші  справді  наукові  дослідження,  результати
ретельного  аналізу  історичних  джерел.  У  книзі  В.  Томкеви¬
ча  «Jeremi  Wisniowiecki»  (Warszawa,  1933)  простежується
думка  про  духовне  переродження  князя  І.  Вишневецького
під  впливом  особистих  нещасть  через  козацьку  «ребелію»  зі
свавільника  на  патріота,  який  жертвує  власною  амбітністю
заради  захисту  вітчизни.
 1984  р.  виходить  книга  Яна  Бідацького  «Князь  Ярема».
Її  автор  на  момент  появи  першого  видання  книги  працював
завідуючим  кафедрою  криміналістики  Шльонського  універ¬
ситету  (Катовіце).  Книга  ця  містить  не  лише  багатий  фак¬
таж,  але  й  роздуми  про  історичну  долю  Польщі  та  її  народу,
про  непрості  стосунки  поляків  і  українців.  Варто  відзначити
доброзичливе  ставлення  Яна  Відацького,  незаперечного
польського  патріота,  до  українського  народу.  Той  факт,  що
книга  витримала  два  перевидання,  свідчить  про  стійкий
інтерес  поляків  до  її  героя.  «Однак  одна  справа  -  масові
сентименти,  -  зазначав  у  листі  до  автора  цих  рядків  секре¬
тар  громадської  організації  Zwi^zek  Szlachty  Polskiej  Мартін
Міхал  Вішоватий,  -  інша  -  наука...  Більшість  поляків  і  досі
має  уявлення  про  князя  Ієремію  з  трилогії  Сенкевича,  а  не  з
наукових  книжок».
 Так  само  більшість  українців  має  уявлення  про  1.  Виш¬
невецького  з  мистецьких  творів,  зокрема,  відомої  трилогії
 5

Герб
 Корибутів-Вииіневецьких
 Михайла  Старицького  «Хмельницький»  або  роману  Івана
Нечуя-Левицького  «Князь  Єремія  Вишневецький».  Вони
подають  князя  в  «хрестоматійному»  образі  відчайдуха,
свавільника  й  бузувіра,  подекуди  із  задатками  до  психічних
відхилень.  Проте  хоча  Нечуй-Левицький  опрацював  чимало
джерел,  зокрема,  Олександра  Лазаревського,  роман  видався
поверхово-примітивним  -  фабула  на  рівні  поганенького
«лубка»,  чітке  розмежування  на  «наших»  і  «не  наших»,  на
«хороших»  козаків  та  селян  і  «поганих»  шляхтичів  тощо.
Така  прямолінійна,  сказати  б  навіть,  нав’язлива  подача  авто¬
ром  своєї  точки  зору  не  лишає  місця  для  аналізу  й  роздуму
і  сама  по  собі  здатна  відштовхнути  сучасного  читача.  Роман
цей  так  і  не  був  опублікований  за  життя  письменника  -  його
відкинули  навіть  прихильні  до  «української  ідеї»  видання.
Щодо  М.  Старицького,  то  він  подекуди  гідно  оцінював
рицарські  якості  князя  Ієремії,  чим  викликав  нарікання  дея¬
ких  українських  критиків.  Доречно  згадати  і  про  живописне
полотно  М.  Самокиша  «Бій  Максима  Кривоноса  з  Яремою
Вишневецьким  під  Махнівкою».  В  його  основу  був  покла¬
дений  епізод  з  літопису  Самійла  Величка.  Але,  як  зазначає
Ян  Відацький,  жодний  відомий  наразі  історичний  документ
не  засвідчує  того,  що  ці  два  ватажки  зустрічалися  в  бою
віч-на-віч  -  отож,  найімовірніше,  Величко  змалював  цей
 6

епізод  лише  за  народними  переказами,  не  підтвердженими
документально  (варто  зазначити,  що  Михайло  Грушевський
не  приховував  свого  скептичного  ставлення  до  Величкового
літопису).  Крім  того,  як  свідчать  тогочасні  польські  хро¬
ніки  і  спогади  учасників  тих  подій,  військами  повстанців
командував  полковник  Іван  Гиря,  тоді  як  Кривоноса  взагалі
не  було  під  Махнівкою.  «Таким  чином,  -  вважає  Ян  Біда¬
цький,  -  увесь  цей  епізод  разом  з  його  іконографією  можна
спокійно  віднести  до  байок».
 Таким  же  однозначним  було  трактування  постаті  І.  Виш-
невецького  в  українській  історіографії  -  як  «народницькій»
(М.Аркас,  М.  Костомаров),  так  і  «державницькій»  (В.  Ли-
пинський,  І.Крип’якевич).  Князю  традиційно  інкримінува¬
лися  «національна  зрада»  у  формі  зречення  і  переслідування
православної  віри,  української  мови  (чомусь),  насадження
католицизму,  експлуатація  простолюду,  жорстокість  до
повстанців  тощо.  Втім  жодної  ґрунтовної  праці,  від  початку
до  кінця  присвяченої  князю  І.  Вишневецькому,  ми  в  укра¬
їнській  історіографії  не  знаходимо.  Згадки  про  нього  ми
зустрічаємо  лише  в  контексті  тих  чи  інших  творів  -  скажімо,
праці  Ф.  Миколайчика  «Початок  і  зростання  полтавських
володінь  князів  Вишневецьких  за  даними  Литовської  метри¬
ки»,  для  котрого  князь  був  суто  загарбником  чужих  земель.
Не  обійти  увагою  і  відому  монографію  Олександра  Лазарев¬
ського  «Лубенщина  и  князья  Вишневецкие».  Чимало  фактів,
наведених  у  ній,  суперечить  «народницькій»  традиції,  а  то  й
взагалі  спростовують  її.  Однак,  мабуть,  віддаючи  належне,
так  би  мовити,  «середовищу  існування»,  вчений  висловлює
наприкінці  своєї  праці  докір  князеві  у  «зрадництві».  При
всьому  своєму  об’єктивізмі  не  утримується  від  «шпильок»
на  адресу  Ієремії  і  М.  Грушевський,  відомий  своєю  науко¬
вою  нещадністю  до  «народних  героїв»  України.
 Виняток  становить  хіба  що  праця  полтавського  вченого
Кирила  Бочкарьова  «Очерки  Лубенской  старины»  (М.,1-
900).  І  дивна  річ:  саме  К.  Бочкарьов  у  своїх  нарисах,  при¬
свячених  приблизно  на  третину  князеві  Ієремїі,  на  тридцять
років  раніше  від  поляка  В.  Томкевича  недвозначно  визнав
 7

за  І.  Вишневеньким  моральний  потенціал,  до  того  ж,  не
лише  як  за  воїном,  але  насамперед  як  за  будівничим,  котрий
зробив  значний  внесок  в  освоєння  й  розбудову  українських
земель.  «Хозяйственная  ретивость  князя,  необычная  в  среде
разгульного  польского  панства  того  времени,  его  личное,
непосредственное  участие  в  упорядочении  края  указывают,
что  намерения  юноши-магната  преследовали  не  личный
интерес,  но  благо  народа  и  культуру  края».  В  нашій  країні
«Очерки...»  замовчувалися,  бо  ж  про  який  моральний  потен¬
ціал  визнаного  «ворога  України»  могло  йтися?  Адже  в  них
«ворог»  набирав  рис  такого  собі  невдахи-експериментатора,
чиї  спроби  побудувати  під  впливом  західної  освіти  острі¬
вець  «просвіщенної  Європи»  на  кордоні  з  напівазійською
Москвою  звела  нанівець  невдячна  чернь.  Не  таким  уже  й
чужим  для  України  виявлявся  в  такому  разі  вірний  рицар
Речі  Посполитої  князь  Ярема.
 Сучасні  українські  автори  так  само  обходять  увагою
його  персону,  якщо  не  мати  на  оці  статтю  Леоніда  Мель¬
ника  «Князь  Ярема  Вишневецький»,  або  вже  згадане  есе
львівського  автора  Юрія  Винничука  «Малоросійський  мазо¬
хізм».  У  останньому  простежується  думка  про  можливість
відродження  руської  (української)  монархії  з  князем  І.  Виш-
невецьким  на  троні.  Однак  відома  дослідниця,  доктор  істо¬
ричних  наук  Наталя  Яковенко  побачила  в  цій  версії  лише
«постмодерністський  перегин».
 Залишається  тільки  здогадуватися,  наскільки  далеко
сягнули  б  сепаратистські  аспірації  князя  І.  Вишневенького.
Втім,  гадається,  їх  було  достатньо,  якщо  відомий  польський
історик  Олександр  Яблоновський  був  схильний  вважати
Задніпров’я  скоріше  «окремим  уділовим  князівством,  аніж
звичайною  магнатською  латифундією».  То  що  ж  таки  явля¬
ла  собою  Україна  -  Вишневеччина,  і  як  її  трактувати?  Як
втрачений  шанс  (як  то  вважає  10.  Винничук)?  Чи  як  занад¬
то  нетипове  породження  магнатської  сваволі?  Чи  якимось
іншим  побитом?
 У  своїх  пошуках  автор  прагнув  керуватися  тим,  що
будь-яка  історична  особа  є  породження  своєї  епохи  і  свого
 8

часу.  І  річ  не  в  тому,  що,  скажімо,  суперечка  про  те,  хто
кого  перевершив  у  жорстокості  -  козаки  шляхту  чи  навпа¬
ки  -  насправді  не  має  сенсу  (як  справедливо  зазначив  один
розумний  поляк,  «поняття  прав  людини  в  XVII  ст.  не  існу¬
вало»).  Просто  слід  уникати  оцінок  минувшини  категоріями
сучасності,  що  так  само  абсурдні,  як  і  спроби  деяких  наці-
онал-патріотів  оцінювати  сьогодення  критеріями  минуло¬
го  -  позаяк  кожен,  хто  не  жив  у  ті  чи  інші  часи,  має  про  них
лише  приблизне  уявлення.

Розділ  перший
БАТЬКІВСЬКА  СПАДЩИНА
і  «л/іатєринська  КЛЯТВА»
 І
 Року  1605  князь  Михайло  Михайлович  Корибут-Вишне-
вецький,  чию  генеалогію  М.  Грушевський  простежує  до
турово-пинських  Рюриковичів,  бере  шлюб  із  донькою  мол¬
давського  господаря  Ієремії  Могили  Раїною.  На  трон  Мол¬
давії,  васала  Туреччини,  Ієремія  був  посаджений  1595  р.
коронним  гетьманом  Речі  Посполитої  Яном  Замойським
(дідом  Гризельди  Замойської,  дружини  князя  Яреми)  за
умови  визнання  подвійного  протекторату  -  з  боку  як  Туреч¬
чини,  так  і  Польсько-Литовської  держави.  З  господарства
однак  він  був  скинутий  1599  р.  воєводою  волоським  Михай¬
лом  (Михаєм  Хоробрим).  Уряд  Речі  Посполитої  у  відповідь
посилає  в  Молдавію  коронне  військо  під  командуванням
Станіслава  Жолкевського.  Але  цього  явно  не  досить,  тож
Ян  Замойський  звертається  по  допомогу  до  польських  та
руських  магнатів.  Об’єднані  сили  Речі  Посполитої  розбива¬
ють  чисельніші  війська  воєводи  Михайла  під  Тирговіштами
 19 	жовтня  1599  р.  Це  дало  змогу  Янові  Замойському  вже
наступного  року  не  лише  повернути  престол  І.  Могилі,  а  й
осадити  на  сусідньому  Волоському  господарстві  його  брата
Симеона*.  Згодом,  пише  М.  Грушевський,  «Михайла  потім
ще  раз  погромив  сам  Могила  з  полишеним  при  нім  поль¬
ським  військом,  і  тим  припечатав  справу».
 Серед  тих  магнатів,  котрі  йшли  на  виправу  із  Замой¬
ським,  а  пізніше  залишилися  з  Ієремією  Могилою  в  скла¬
ді  польського-руського  «обмеженого  контингенту»,  був
і  князь  Михайло  Вишневецький.  У  молдавському  поході
М.  Вишневецького  брали  участь  і  козаки,  навербовані  у
задніпровських  володіннях  князя.
 Ієремія  Могила  помер  30  червня  1606  p.,  і  престол
успадкував  його  старший  син  Костянтин.  Але  брат  Ієремії  -
Симеон  (дядько  Костянтина  і  батько  митрополита  Петра
 10

Молдавський  господар  Ієремія  Ян  Залюйський  (1542-1605),
 Кінець  XVI-  початокXVII  cm. 	Національний  музей,  Варшава
 Зберігається  в  Україні
 Могили),  позбавлений  ще  у  вересні  1602  р.  волоського
воєводства  в  результаті  повстання,  зміг  за  підтримки  турків
скинути  Костянтина.
 Симеон  Могила  протримався  у  Молдавії  до  2  жовтня
1607  р.  і  був  отруєний  внаслідок  заколоту.  Не  останню
участь  у  ньому  брала  участь  дружина  його  брата  Ієремії,
Єлизавета  Чамартівна  -  мати  Раїни  Вишневецької.  Якщо
вірити  М.  Грушевському,  у  заколоті  не  обійшлося  і  без
участі  поляків.  Боярська  рада  осадила  на  молдавському
престолі  старшого  сина  С.  Могили,  шіснадцятирічного
Михайла.  Хворобливий  від  народження,  хлопець  помирає
вже  27  грудня  1607  p.,  а  наступного  року  двоє  зятів  Ієремії  -
Михайло  Вишневецький  і  кам’янецький  староста  Стефан
Потоцький  повернули  трон  Костянтинові.
 Конфлікт  між  братами  Могилами  став  фактично  зіткнен¬
ням  пропольсько-литовської  і  протурецької  партій  у  Молда-
 Могила,  батько  Раїни  Вишневець¬
кої,  з  сином  (Костянтином?).
Полотно,  олія.
 короннии  гетьман
Речі  Посполитої.
Полотно,  олія  Початок  XVII  cm.

вії,  що  особливо  загострилося  після  відмови  Костянтина
Могили  сплачувати  Стамбулу  харач  (данину).  Так  трива¬
ло  до  січня  1612  p.,  коли  Костянтин  був  скинутий  іншим
турецьким  ставлеником,  Стефаном  Томшею,  і  втоплений  у
Дністрі.  На  захист  інтересів  нащадків  І.  Могили  став  Сте¬
фан  Потоцький,  швагер  Костянтина.  Однак,  розгромлений
влітку  1612  р.  турками  під  Сасовим  Рогом,  потрапив  до  них
у  полон.  Відтак  Речі  Посполитій  довелося  зректися  впливів
на  молдавські  й  волоські  справи,  а  ще  докласти  чимало
дипломатичних  зусиль,  аби  утримати  турків  від  рішучіших
дій.  Сейм,  крім  того,  ухвалив  постанову  («конституцію»),
що  забороняла  свавільні  виправи  -  як  козацькі,  так  і  при¬
ватні  магнатські.
 1  все  ж  1615  p.,  всупереч  згаданій  «конституції»,  Михай¬
ло  Вишневецький  разом  зі  свояком  Самійлом  Корецьким
вибираються  на  власну  руку  в  похід  на  Молдавію,  щоб
осадити  на  молдавський  трон  другого  сина  Ієремії  Моги¬
ли-  Олександра.  Насилу  укладений  мир  із  Туреччиною
знову  опинився  під  загрозою  зриву.
 II
 Михайла  Вишневецького  не  було  помітно  на  мол¬
давській  арені  відколи  він  узяв  шлюб  зі  старшою  дочкою
І.  Могили  Раїною  і  до  1615  р.  Здавалося,  що  Молдавія
давно  мала  бути  князеві  байдужа.  Свою  справу  він  зро¬
бив  -  допоміг  Ієремії  Могилі  утримати  трон,  одержав
«розрахунок»  у  вигляді  господаревої  доньки,  і  подався  на
Задніпров’я,  де  й  своїх  проблем  вистачало.  Та  й  від  короля
подалі  -  сам  собі  хазяїн  у  задніпровських  маетностях.  Вже
цього  було  достатньо  для  відчуття  власної  окремішності
від  загальнодержавного  тіла.  Натомість,  князь  активно
займався  освоєнням  своїх  задніпровських  маетностей,  що
нерідко  супроводжувалося  бурхливим  з’ясуванням  стосун¬
ків  із  сусідами.
 Ііце  до  свого  одруження  М.  Вишневецький  активно
обсаджував  даровані  його  предкам  лівобережні  землі  посе¬
лянами  -  головно  втікачами  з  Поділля,  Полісся,  Червоної
 12

Русі.  За  поширеним  у  ті  часи  звичаєм,  поселяни  на  10-20
років  звільнялися  від  панщини.  У  відповідь  навколишні
пани  засипали  сеймові  суди  скаргами  на  князя*  за  зманю¬
вання  їхніх  хлопів.  Але  марно.  Практика  ця  тривала  й  за
його  наступників  -  брата  Юрія  і  за  Раїни  Вишневецької,
далі  -  за  опікуна  Ієремії,  князя  Костянтина,  а  потім  уже  і  за
самого  Ієремії.  Помітна  частина  втікачів  складала  населення
Лубен,  Лукомля,  Пирятина,  Сенчі,  Жовнина.
 На  часи  князя  Михайла  припадає  й  заснування  перших
на  Задніпров’ї  православних  монастирів  -  Густинського  і
Підгірського,  або  Ладинського.  1614  p.  М.  Вишневецький
видав  два  привілеї  на  їх  побудову,  а  Ладинський  з  1618  p.,
згідно  з  привілеєм  княгині  Раїни  Вишневецької,  стає  жіно¬
чим  монастирем.  Намагаючись  обмежити  вплив  Москов¬
ської  держави,  куди  ченці  могли  податися,  остерігаючись
накидання  католицизму,  провадженого  королем  Сигізмун-
дом  III,  вихованцем  ієзуїтів,  князь  надіслав  з  Вишневця
наказ  своєму  адміністраторові,  князеві  Семенові  Лику,
зробити  все,  аби  ті  «до  чужої  землі  не  влазили».  Для  цього
Михайло  Вишневецький  дарував  Густинському  монасти¬
реві  млинове  коло  й  десяток  вуликів  з  прилуцької  міської
пасіки.  Він  також  доручив  С.  Лику  збудувати  греблю  через
Удай,  щоб  густинські  ченці  збудували  на  ній  ще  один  млин
для  своїх  потреб.  Тож  на  1615  р.  господарства  обох  монас¬
тирів  були  вже  досить  облаштованими.  Найбільші  ж  міста
Вишневеччини  на  середину  десятих  років  XVII  ст.  мусили
вже  мати  бодай  невеличкі  храми.
 Князь  Михайло  не  оминув  можливості  розширити  свої
володіння  й  коштом  Московської  держави**.  Користаючи
тим,  що  вона  була  втягнена  в  авантюру  з  Лжедмитрієм
(затіяну,  до  речі,  кузеном  Михайла,  Адамом  Вишиевець-
ким,  спільно  з  майбутнім  опікуном  малого  Ієремії,  князем
Костянтином),  М.  Вишневецький  протягом  п’яти  років  (до
1609-го),  змобілізувавши  надвірні  війська  й  козаків,  встиг
захопити  Путивль,  Прилуки,  Сенчу,  Ромни,  Лохвицю  та
інші  поселення  у  верхній  течії  Сули  (Путивль,  щоправда,
пізніше  довелося  повернути).
 13

Полюбляв  князь  Михайло  також  захоплювати  міста
і  села,  що  належали  іншим  магнатам.  Це  ставало  при¬
чиною  численних  судових  позовів.  Але  окрім  судових
справ,  мав  він  іще  один  клопіт:  його  задніпровські  маєт¬
ності  часто  ставали  об’єктом  нападу  то  татар,  то  мос-
ковитів.  Давали  про  себе  знати  й  запорізькі  козаки,  які,
шарпаючи  Вишневеччину,  в  такий  спосіб  зганяли  злість
на  князеві  Михайлові,  чий  брат  Олександр  брав  участь
у  придушенні  бунтів  Криштофа  Косинського  і  Северина
Наливайка.
 Церковне  будівництво,  здійснюване  М.  Вишневець-
ким  в  умовах  тиску  уряду  короля  Сигізмунда  III  на
«схизматиків»,  зачіпки  із  землевласниками-сусідами,  що
переважно  були  католиками,  заохочення  переселенців  з
Правобережжя,  які  шукали  рятунку  від  соціального  та
національно-релігійного  пригнічення  -  усе  це,  гадається,
і  витворило  образ  М.  Вишневецького  як  «стовпа  право¬
слав’я»  в  очах  відомих  православних  кліриків  -  Івана
Вишенського  та  Ісайї  Копинського.  Тим  разючішими
були  відміни  між  князем  Михайлом  і  його  вишколеним  по
європах  покатоличеним  сином.  Що  вже  казати  про  запо¬
рожців,  чиє  неприйняття  молодого  Ієремії  Вишневецько¬
го  було  зумовлене  наперед.
 III
 1615  p.  М.  Вишневецький  повернувся  до  подій  навко¬
ло  молдавського  трону.  Хай  там  як,  то  була  його  сімейна
справа  -  підтримати  збройно  брата  своєї  дружини.  Тож
разом  з  іншим  зятем  І.  Могили,  князем  Самійлом  Корець-
ким,  він  вирушає  в  похід  і  садить  Олександра  Могилу  на
молдавському  господарстві.  Щоправда,  не  надовго:  вже
наступного  року  Михайло  Вишневецький  помирає,  від
С.  Корецького  люди  йдуть  через  несплату  грошей  за  похід,
а  його  самого  турки  беруть  у  полон,  і  С.  Томша  знову  стає
господарем.  Олександр  Могила  разом  зі  своїм  молодшим
братом  Богданом  потрапляє  в  бран  до  турків,  а  потім  обоє
.приймають  іслам.
 14

В  «Хроніці»  Якима  Єрлича  згадується,  що  Михайла
Вишневсцького  отруїв  під  час  таїнства  причастя  православ¬
ний  чернець,  нібито  підкуплений  противниками  князя.  Але
ким  саме?  Кому  могла  бути  вигідна  смерть  М.  Вишневець-
кого?  Перше,  що  спадає  на  думку,  -  протурецькій  партії  в
Молдавії,  і  звідси  самим  туркам.  Занадто  ревно,  мабуть,  від¬
робляв  зять  покійного  І.  Могили  руку  господарівни...
 Виглядає  однак  на  те,  що  не  менш  зацікавленою  в
смерті  князя  могла  бути  й  Варшава.  І  не  тільки  з  погляду
збереження  миру.  Осадження  М.  Вишневецьким  Олексан¬
дра  Могили  на  господарстві  не  лише  підсилювало  позиції
князя  на  молдавській  політичній  сцені  порівняно  з  іншими
магнатами,  посвояченими  із  покійним  Ієремією  Могилою.
Руський  князь  Михайло  в  даному  випадку  не  просто  підно¬
сив  свою  сімейну  справу  понад  державні  інтереси.  Він  фак¬
тично  перебирав  на  себе  «повноваження»  вищої  державної
влади  в  Речі  Посполитій  -  осаджувати  володарів  на  тронах
інших  держав.  Король  Сигізмунд  III  волів  бачити  Молдавію
 Король  Речі  Посполитої
Сигізмунд  III  (1566-1632).
Художник  Мартін  Кобер.
Полотно,  олія.  Рік  1590.
Національний  музей,  Варшава.
 Княгиня  Раїна  Вишневенька
(бл.  1589-1619),
мати  І.  Вишневенького.
Копія  з  прижиттєвого  (?)  порт¬
рета  початку  XVII  cm.
Полотно,  олія.  Національний
музей  історії  України,  Київ
 15

в  денній  залежності  від  Речі  Посполитої,  але  ажиіяк  -  від
одного  з  його  підданих,  хай  навіть  і  князя  з  такого  потуж¬
ного  і  впливового  роду,  як  Вишневецькі.  А  князь  Михайло
немовби  ставив  себе  на  один  щабель  з  королем,  створюючи
прецедент  для  інших  магнатів.  Це  вже  було  занадто!
 Однак  жодні  факти,  що  слугували  би  доказами  причет¬
ності  варшавського  двору  до  смерті  князя  наразі  не  відомі.
Зате  видимий  факт  отруєння  Михайла  Вишневецького,  зна¬
ного  поборника  православ’я,  духовною  особою  «благочес¬
тивого  східного  обряду»  частково  пояснює,  на  наш  погляд,
і  вибір  його  сина  Яреми  на  користь  католицької  віри,  і  ту
жорстокість,  з  якою  він  немилосердно  катував  православ¬
них  священиків  під  час  подій  1648  р.
 IV
 Через  два  роки  після  смерті  М.  Вишневецького  коро¬
лівська  канцелярія  пригадала  його  вдові  судові  справи  і
борги  покійного.  11  червня  1618  р.  королівським  указом
Раїна  Вишневецька  була  засуджена  на  баніцію  (вигнання).
За  законами  того  часу,  баніція  поширювалася  й  на  дітей
Михайла  і  Раїни  -  Ієремію  та  Анну.  Так  малолітній  Ієре¬
мія  Вишневецький,  майбутній  «задніпровський  державця»,
вперше  в  житті  опинився  поза  законом  -  разом  зі  своєю
матір’ю,  яка  невдовзі  померла  (1619  p.).
 Зі  смертю  княгині  Раїни  пов’язується  переказ  про  так
звану  «материнську  клятву»  щодо  вірності  православній
вірі,  начебто  порушену  Ієремією.  Переказ  цей  часто  обігру-
ваний  і  в  українській  «народницькій»  науковій  традиції,  і
в  художній  літературі.  Проте  подібні  мотиви  були  широко
розповсюджені,  починаючи  з  XVI  ст.,  за  часів  релігійних
полемік  між  новонаверненими  католиками  і  уніатами  з
одного  боку  і  прибічниками  «старожитнього  благочестя»  -  з
іншого.  Але  в  основу  легенди  про  клятву  княгині  Раїни,
гадається,  покладений  цілком  реальний  документ,  так  зва¬
ний  «фундуш»  від  18  січня  1619  p.,  даний  удовою  князя
Михайла  у  Вишневці  під  заснування  Мгарського  монастиря,
де  княгиня  Раїна  записала  зокрема  таке:  «И  хто  ба  колвек
 16

тую  фундацію  нашу  наруиштн  і  касоватн  в  напотомніє
часи  міль,  або  одііімовати,  що-с  ми  раз  надали,  або  на
старожитную  благочестивую  восточного  православія  віру
нашу  наступовати,  отміняти,  теди  нехай  будет  на  нем
клятва  святих  отець,  иже  в  Никеи,  и  разсудитися  со  мною
мает  пред  маєстатомь  Божіим».
 Та  навіть  якщо  й  справді  княжич  давав  таку  клятву,
то  ледве  чи  її  пам’ятав,  бо  мав  тоді  не  більше  шести-семи
років.

Розділ  другий
НАВКОЛО  УКРАЇНСЬКОГО  ШФ\  ЯРЄЛЛИ
 ї
 Які  б  обставини  й  мотиви  не  привели  Ієремію  до  прий¬
няття  католицтва,  той  факт,  що  син  відомого  православного
магната  (наближеного,  як  припускав  Іван  Франко,  до  кола
Івана  Вишенського  та  його  друга  Іова  Княгиницького,
заприязненого  з  Раїною  Могилянкою)  відступився  від  «бла¬
гочестя»,  не  міг  не  стривожити  значну  частину  православної
церковної  верхівки  Речі  Посполитої.  Стривожитися  було
чого:  «грецьке»  духовенство,  чий  рівень  освіти  й  загальної
культури  набагато  відставав  від  католицького,  продовжува¬
ло  втрачати  авторитет  серед  магнатства  й  шляхти.  Не  остан¬
ню  роль,  щоправда,  відігравав  і  тиск  на  «благочестиву»  віру
з  боку  короля  Речі  Посполитої  Сигізмунда  III.
 Спробуймо  однак  замислитися:  а  чи  міг  молодий  князь
залишитися  православним?  При  цьому  відсунемо  на  деякий
час  його  європейське  виховання  і  фактор  смерті  батька,
котрий  хоч  і  міг  бути,  на  наш  погляд,  досить  істотним  у
зміні  віри  Ієремією,  все  ж  ледве  чи  був  основним.
 Погляньмо  ближче  на  ситуацію,  що  склалася  на  1631  p.,
коли  Ієремія  перейшов  на  католицтво*.  Старий  король
Сигізмунд  іще  живий.  Печерський  архімандрит  Петро  Моги¬
ла  лише  починав  свою  діяльність:  наробивши  вже  досить
галасу  із  братською  школою,  він  поки  що  не  мав  достатньо
влади.  «Благочестива»  ж  ієрархія,  потаємно  висвячена  за
сприяння  козацького  гетьмана  Петра  Сагайдачного,  так  і  не
була  визнана  королівським  двором  і  залишалася  в  напівле¬
гальному  становищі.  А  серед  православного  магнатства  вже
не  було  крупних  фігур,  котрі  би  повели  за  собою.  Воєвода
брацлавський  Адам  Кисіль,  деякі  князі  Четвертинські  хоча  й
були  впливовими  особами,  але  погоди  не  робили.
 За  цих  обставин  Ієремія,  зберігши  вірність  клятві  (якщо
він  її  таки  давав),  міг,  можливо,  стати  надією  православних.
Але  водночас  він  ризикував  опинитися  зі  своїми  вели-
 18

Вишневецъ.  Родовий  маєток  князя  Ієремії.
Публікується  з  дозволу  І.  Пустинникової.
 чезними  спадками  один  на  один  супроти  всієї  тодішньої
ідеологічно-репресивної  машини  Речі  Посполитої,  розкру¬
ченої  Сигізмундом  III.  Судячи  з  листа  Ісайї  Копинського,  на
Ієремію  й  справді  робили  певні  ставки  руські  православні
ієрархи  («З  великою  охотою  очекивалисмо  пожаданной
ymtxu  наиюй,  але  вмісто  того,  над  cnodteanie,  в  смутокь
ея  намь  оборачаеть...  На  имя  Божіе,  все  духовенство,  все
христіанство  униженіє  а  пласливо  (слізно.  -  Ю.  Р.)  проси¬
мо,  не  горди,  в.  к.  м.,  вірою  своєю»).  Але,  по-перше,  ледве
чи  він  сам  думав  про  якусь  свою  особливу  місію.  По-друге,
стати  повноцінним  «стовпом  віри»  за  тих  умов,  подібно  до
батька,  княжич  би  не  спромігся:  занадто  довго  відірваний
від  православного  середовища  і,  маючи  лише  20  років,  не
зміг  би  ані  стати  для  того  середовища  авторитетом,  ані  спер¬
тися  на  когось  для  противаги  католицтву.  По-третє,  могли
з’явитися  проблеми  з  успадкуванням  Ієремією  добр,  котри¬
ми  опікувався  старий  князь  Костянтин.  Король  Сигізмунд,
«з  розказання  і  придания»  якого  була  засуджена  на  баніцію
мати  Ієремії,  вже  й  так  роздавав  своїм  наближеним  землі
з  лівобережних  володінь  Вишневецьких  -  зрештою,  чому
княжич  мав  зустрічати  власне  повноліття  жебраком?
 19

Одне  слово,  Ієремії  в  тодішніх  умовах,  здається,  просто
не  лишалося  іншого  вибору.  Власне,  не  можна  вилучати  й
того,  що  спрацював  простий  інстинкт  самозбереження.
 І.  Колимський  цілком  природно  апелював  до  молодо¬
го  князя  як  до  потенційного  спадкового  «хранителя  віри».
Тодішні  моральні  установки  накладали  на  людину  певні
обов’язки  вже  з  огляду  на  її  походження,  в  тому  числі  й  у
питаннях  віри.  Та  перш  ніж  стати  героєм,  потрібно  бодай
вижити,  зміцніти.  Ситуація  героя-одинака,  єдина  можлива
в  становищі  Ієремії  Вишневецького  на  той  час,  можливо,
виглядала  б  для  тодішніх  ревнителів  православ’я  (на  взір
І.  Копинського),  або  й  нинішніх  осудників  князя,  настільки
ж  привабливою,  наскільки  й  безальтернативною.  Проте  для
самого  Ієремії  вона  не  могла  бути  ані  доречною,  ані  доціль¬
ною,  ані,  врешті-решт,  перспективною.  З  таким  же  успіхом
можна  кидатися  з  шаблею  на  кам’яний  мур.
 Популярний  пропагандистський  стереотип  «Яре¬
ма  Вишневецький  -  войовничий  католик»,  що  склався  в
традиційній  українській  свідомості,  якнайкраще  зафіксова¬
ний  французьким  письменником  Проспером  Меріме:  «Він
вже  віддавна  викликав  до  себе  ненависть  з  боку  грецького
духовенства  та  селян  надмірною  ревністю  новонаверненого
католика.  Його  батько  помер  у  грецькому  обряді.  Ярема
будував  костьоли,  допомагав  кляшторам,  фінансував  релі¬
гійні  місії».  Спробуймо  з’ясувати,  наскільки  цей  стереотип
є  достовірним.
 Видатний  український  учений  Олександр  Лазаревський,
критикуючи  працю  Пантелеймона  Куліша  «Отпадение
Малороссии  от  Польши»,  характеризує  наведені  її  автором
повідомлення  про  будівництво  І.  Вишневецьким  католиць¬
ких  костьолів  як  «більш  ніж  сумнівні»,  посилаючись  на
брак  у  відомих  йому  друкованих  чи  письмових  джерелах
будь-яких  даних  про  спорудження  костьолів  у  Ромнах,
Лохвиці  чи  Хоролі.  По-перше,  вважав  історик,  це  завадило
б  Ієремії  приваблювати  нових  поселян  у  свої  маєтності,
особливо  після  придушення  козацько-хлопських  виступів
1637-1638  pp.  По-друге,  «по-видимому,  не  для  кого  было
 20

их  строить,  так  как  католиков  в  Лубенщине  много  быть
тогда  не  могло,  кроме  «дворни»  Вишневецкого,  разных  его
старост  и  прочих  слуг».  Отже,  робить  висновок  дослідник,
окрім  бернардинського  кляштора  в  Лубнах,  побудованого
1635  p.,  інших  католицьких  культових  споруд  у  Вишневеч-
чині  не  існувало.
 Ієремія  не  раз  обдаровував  православні  монастирі,  осо¬
бливо  Мгарський,  який  звільнив  від  багатьох  поборів.  Хоча
мав  досить  підстав,  щоб  повестися  із  Мгарською  обителлю
в  зовсім  інший  спосіб.  За  іронією  долі,  деякі  ченці  монас¬
тиря,  заснованого  на  кошти  Раїни  Вишневецької,  взяли
1637  р.  активну  участь  у  підготовці  «кизимівського»  погро¬
му  Лубен  -  «задніпровської  столиці»  її  сина.  Але  коли
десятеро  з  них  були  викриті  у  співучасті  в  бунті  Кизима
(виготовляли  порох  для  ребеліантів)  і  засуджені  до  страти,
Ієремія  скасував  смертний  вирок.
 Зрештою,  саме  княжа  опіка  давала  змогу  мгарському
ігуменові  Калістрату,  майбутньому  засновнику  полтавсько¬
го  Хрестовоздвиженського  монастиря,  успішно  відстоювати
«столичну»  та  інші  задніпровські  обителі  від  зазіхань  ксьон¬
дзів  і  грабіжницьких  нападів  польських  жовнірів.  Густин-
ський  літопис  згадує,  як  уже  після  придушення  повстання
 Впшневець.  Замкова  церква.
 Фото  М.  Жарких

Яцька  Острянина  Калістрат  з  усіма  мгарськими  ченцями
силою  зупинив  спробу  лубенських  бернардинів  розібрати
деякі  будівлі  Густинського  монастиря  для  відбудови  зруй¬
нованих  хлопами  кляштору  й  костьолу.  Густинські  й  інші
«благочестиві»  ченці  на  той  час,  остерігаючись  переслі¬
дувань  за  співучасть  у  повстанні,  повтікали  у  Московщину,
а  сам  монастир  встиг  зарости  травою  й  бур’янами.
 Відбудувавши  зруйновані  хлопами  Михайлівський  кос¬
тьол  і  бернардинський  кляштор,  князь  піклувався  про  повер¬
нення  з  Московщини  ченців  православних  монастирів.  Вод¬
ночас  знаменним  виглядає  факт  появи  у  1640  р.  в  чималому
містечку  Срібному  (1830  дворів)  православного  братства,
згуртованого  навколо  Хрестовоздвиженської  церкви.  Зрозу¬
міло,  що  цього  не  могло  статися  без  сприяння  Ієремії  -  адже
братство  виникло  на  території  його  приватного  землеволо¬
діння.
 Збереглася  точна  копія  пам’ятного  запису  в  тогочасно¬
му  напрестольному  Євангелії,  яке  використовувалося  при
богослужіннях  у  срібнянській  Хрестовоздвиженській  церк¬
ві.  З  її  тексту  видно,  що  до  заснування  того  храму  безпосе¬
редньо  причетні  православний  митрополит  Петро  Могила  і
його  двоюрідний  племінник,  князь  Ієремія  Вишневецький,
католик.
 Впадає  в  око  факт  заохочення  Ієремією  цехового  устрою
в  своїх  містах,  особливо  на  тлі  релігійної  ситуації  в  усій  Речі
Посполитій.  Цехи  в  Лубнах  та  інших  великих  містах  задні¬
провських  володінь  князя  були  православними.  В  той  же
час  у  коронних  землях  Речі  Посполитої,  зокрема  Галичині,
православним  ремісникам  було  надзвичайно  важко  проби¬
тися  в  цехи,  де  чисельно  переважали  майстри-католики.  Як
видно  з  акту  І.  Вишневецького  «на  цехи  кравецький,  швець¬
кий,  кушнірский  и  ковальський  в  Прилуках»,  датованого
 20 	січня  1633  p.,  князь,  надаючи  ремісникам  нові  права  й
волыюсті,  гарантував  недоторканість  їхньої  віри  і  цехових
звичаїв,  пов’язаних  зі  «східною»  церквою.  Відомо,  що  цехи
в  ті  часи  були  не  лише  виробничими  об’єднаннями.  Вони
згуртовували  цеховиків  «не  только  в  гражданском  единстве,
 22

но  и  в  отношении  к  своей  приходской  церкви,  при  которой
они  состояли...  При  существовании  церковных  братств
союзы  ремесленных  цеховых  имели  еще  большую  связь  с
церковью  и  располагали  средствами  парализовать  иезуит¬
ский  прозелитизм»,  -  зазначає  К.  Бочкарьов.
 Про  віротерпимість  Ієремії  можна  також  скласти  уяв¬
лення  на  прикладі  його  війська,  де  служили  не  тільки  като¬
лики  чи  православні  («благочестивих  русинів»  можна  було
зустріти  в  козацьких,  драгунських  і  гусарських  хоругвах
князя)  а  й  антитринітарії  (аріани).  В  той  час  як  аріани  були
переслідувані  в  усій  Речі  Посполитій,  їм  заборонялося  від¬
правляти  службу  за  власними  обрядами,  до  них  з  погордою
ставилися  не  лише  католики,  а  й  протестанти-кальвіністи,
на  Задніпров’ї  вони  почувалися  вільно.
 Але  не  можна  не  помічати  й  те,  що  у  своєму  запо¬
віті,  написаному  напередодні  битви  під  Берестечком,
І.  Вишневецький  жалує  отцям-ієзуїтам  60  тисяч  злотих  на
фундацію  колегії  в  Ромнах,  і  при  цьому  заповідає  їм,  аби  ті
«терни  недовірства,  відщепенства  світлом  і  трудом  професії
своєї  викорінювали;  більше  науками  в  класах  риторики  і
діалектики  молодіж  тамтешніх  обивателів  і  дітей  слуг  моїх
(княжих.  -  Ю.  Р.)  оздоблювали».  Можна  припустити,  що
такий  радикальний  проект,  як  відкриття  роменської  като¬
лицької  колегії,  міг  виникнути  у  князя  після  придушення
повстань  1637-1638  pp.  Оскільки  у  їх  розпалюванні  не
останню  роль  відіграли  деякі  ченці  задніпровських  монас¬
тирів,  зрозуміло,  що  з  того  часу  у  Ієремії  поменшало  приво¬
дів  до  толерування  православних.  Втім,  ані  наступу  на  їхні
права,  ані  репресій  на  релігійному  ґрунті  після  придушення
«ребелій»  Павлюка  і  Острянина  у  Вишневеччині  не  спосте¬
рігалось.  Але,  можливо,  саме  тоді  І.  Вишневецький  почав
замислюватися  над  зміцненням  у  своїх  володіннях  пози¬
цій  католицтва  -  для  забезпечення,  слід  розуміти,  певного
конфесійного  «балансу  противаг»  у  краї,  де  «грецька»  віра
домінувала.  Проте  навіть  у  тому  заповіті,  коли  від  минулої
релігійної  толерантності  лишилися  в  Речі  Посполитій  хіба
що  спогади,  Ієремія  ставить  в  обов’язок  своєму  синові  всі¬
 23

ляко  доглядати  за  православною  «церквою  вишневецькою»,
де  покоїлися  його  батьки  -  Михайло  і  Раїна.
 Усі  ці  дії  князя  свідчать  про  наявність  у  нього  доброї
волі,  хай  навіть  зумовленої  прагматичними  міркуваннями.
Що  ж  до  заповіту  матері,  то  наведені  нами  документи  свід¬
чать,  що  Ієремія  жодним  чином  його  не  порушив.  Агресивне
ж  нав’язування  ним  католицтва  й  переслідування  право¬
славної  віри  слід  віднести  до  того,  іцо  Кирило  Бочкарьов
називав  «патриотическими  клеветами».
 На  жаль,  майже  нічого  не  відомо  про  культурні  вподо¬
бання  князя,  якщо  не  брати  до  уваги  згадки  про  наявність
у  його  розкішному  палаці  в  Лубнах*  полотен  і  скульптур
італійських  майстрів.  Але  усі  вони  безслідно  втрачені  у
вогні  нашої  війни  за  незалежність.  Взагалі  простежується
сентимент  Ієремії  до  Італії,  що  й  не  дивно  -  свою  універ¬
ситетську  юність  він  провів  у  Римі,  Болоньї  і  ГІадуї.  Навіть
палац  князя  в  Лубнах  і  замок  в  Білому  Камені  були  зведені
архітекторами  з  Апенінського  півострова.
 Складається  враження,  що  питання  культури  все  ж  не
були  чужі  Ієремії,  якщо  навіть  йому  було  й  не  до  меценат¬
ства.  Так,  відомо,  що  1  травня  1648  p.,  І.  Вишневецький  зби¬
рався  відвідати  Києво-Могилянський  колегіум,  заснований
 Фрагмент  мармурової
колони  з  палацу
І.  Вишневецького.
 Лубни,  краєзнавчий  музей.
Фото  автора
 24

його  дядьком,  митрополитом  Петром  Могилою,  але  вибух
повстання  Б.  Хмельницького  зруйнував  ці  плани.
 «Каталог  стародруків,  виданих  на  Україні»,  що  вийшов
у  Львові  1984  p.,  згадує  шість  книг  з  присвятами  князю  Ієре¬
мії.  Цілком  можливо,  що  вони  могли  бути  в  його  особистій
бібліотеці.  Серед  їх  авторів  -  Петро  Могила,  Кирило  Став-
ровецький  (його  збірка  проповідей  «Учительне  Євангеліє»
була  засуджена  на  Соборі  єпископів,  у  складі  якого  був,
зокрема,  Ісайя  Копинський),  Миколай  Лавринович.  Книги
ці  являли  собою  не  лише  панегірики,  а  й  проповіді,  прозові
статті  і  вірші  повчально-релігійного  характеру.
 І  тут,  гадається,  було  би  доречно  дослідити  стосунки
І.  Вишневецького  з  інтелектуальною  елітою  того  часу,  осо¬
бливо  з  його  дядьком  П.  Могилою.  Адже  відомо,  що  Ієре¬
мія  Вишневецький  не  залишився  осторонь  боротьби  свого
родича  з  митрополитом  Ісайєю  Копинським  за  київську
митрополію.  Боротьби,  що,  на  нашу  думку,  безпосередньо
вплинула  на  подальшу  долю  князя.

Розділ  третій
ПЄТРО  МОГИЛА  ПРОТИ  ІСАЙЇ  КОПИНСЬКОГО.
ЗАДНІПРОВСЬКІ  відлуння  КИЇВСЬКИХ  ПОДІЙ
 І
 Конфлікт  між  Петром  Могилою  та  Ісайєю  Копинським
був  певною  мірою  «сімейним».  Княгиня  Раїна  мала  І.  Копин-
ського  за  духівника.  По  смерті  Раїни  неформальні  контакти
Ісайї  з  Вишневецькими  і  Могилами  припинилися.  Княжича
Ієремію  забрав  на  виховання  його  далекий  родич  князь  Кос¬
тянтин,  уже  давно  покатоличений,  а  далі  хлопець  отримував
освіту  в  Європі,  де  й  сам  навернувся  до  «римської»  віри.
 Європейське  виховання  й  освіта  Ієремії  відіграли  вирі¬
шальну  роль  у  майбутньому  «відступництві».  Додамо  до
цього  й  смерть  батька,  покровителя  православ’я,  від  руки
православного  священика.  Тож  нічого  дивуватися,  що  доко¬
ри  митрополита  Ісайї  у  відступництві  були  Ієремією  про¬
ігноровані.  Зрештою,  Ієремія  і  нічим  не  був  зобов’язаний
Копинському  -  натомість  лише  Костянтину  Вишневецькому.
Князь,  а  не  Ісайя,  дав  йому  прихисток,  князь  же  й  опікувався
спадщиною  Яреми  до  досягнення  ним  повноліття...
 Історик  Аркадій  Жуковський  вбачав  у  конфлікті  між
П.  Могилою  та  І.  Копинським  світоглядну  основу.  Один
репрезентував  ліберальну  течію  в  руському  православ’ї,
інший  -  консервативну.  «Перша  прагнула  піднести  освітній
рівень  населення  за  допомогою  методів  і  зразків,  взятих  від
своїх  конфесійних  противників,  прямувала  до  зв’язку  з  куль¬
турою  Західної  Європи...  Натомість,  консервативна  група
відкидала  будь-який  контакт  з  іновірцями,  вороже  ставилася
до  світської  науки».
 Відкриття  Петром  Могилою  (з  1627  р.  -  печерським
архімандритом)  1631  р.  в  Києві  лаврської  школи-колегіума,
відправлення  ним  здібних  ченців  у  Європу  для  навчання
хоча  й  отримали  благословення  константинопольського
патріарха,  були  зустрінуті  вороже  як  мирянами,  так  і  час¬
тиною  духовенства,  котрі  боялися  поширення  серед  учнів
 26

«латинських  єресей».  Крім  того,  проектований  за  ієзуїтськи-
ми  зразками  православний  навчальний  заклад  П.  Могили
ставав  «конкуруючою  фірмою»  з  «греко-словенською»  шко¬
лою  Київського  Богоявленського  братства  (1615  p.),  до  фун¬
дації  якої  був  безпосередньо  причетний  Ісайя  Копинський
(на  той  час  уже  архієпископ  Смоленський  і  Чернігівський).
Проти  П.  Могили  була  й  та  обставина,  що  митрополит  Іов
Борецький  у  своєму  передсмертному  заповіті  «під  страхом
неблагословіння»  наказував  не  навчати  православних  дітей
у  жодних  інших  школах,  крім  братських.  За  таких  обставин
для  архімандрита  залишався  «запасний  варіант»  -  з’єднати
колегію  з  Київською  Богоявленською  школою.  П.  Могила
нібито  й  збирався  це  зробити  -  в  обмін  не  лише  на  визнання
його  старшим  «богоявленським»  братчиком,  але  також,  роз¬
раховуючи  на  підтримку  «богоявленцями»  своєї  кандидату¬
ри  на  митрополичу  вакансію.
 Кандидатура  П.  Могили  однак  не  пройшла:  10  липня
1631  р.  митрополитом  був  обраний  І.  Копинський.  Тим
часом  Могила  ще  до  висвячення  Ісайї  поїхав  до  Львова,
щоб  привезти  звідти  викладачів  для  лаврської  школи,  а
заодне  випросити  у  патріарха  додаткового  благословіння
для  неї.  Вважаючи,  що  після  провалу  своєї  кадидатури  в
нього  тепер  руки  розв’язані,  а  також,  напевне,  користаючи
з  того,  що  новий  митрополит  так  і  не  був  затверджений
королем,  печерський  архімандрит  повертається  до  Києва  і
відбирає  силою  під  школу  приміщення  для  старих  і  хворих
ченців  Троїцького  монастиря.  Та  не  встигла  колегія  розпо¬
чати  навчальний  процес,  як  збурилося  київське  суспільство,
під’юджуване  реакційним  духовенством  та  козаками  -  через
відмову  об’єднати  лаврську  школу  з  братською,  та  «у  зв’язку
з  тлумаченням  викладів  нових  професорів,  яких  підозрюва¬
ли  в  симпатіях  до  унії»,  -  зазначає  А.  Жуковський.
 Але  не  лише  за  це.  Невідомий  автор  «Відповіді  на  сен¬
тенцію  про  заспокоєння  Війська  Запорозького»  від  1649  р.
повідомляє:  «Небіжчик  отець  Могила,  київський  митропо¬
лит,  ледве  втік  з  Києва,  коли  козаки  хотіли  його  втопити  за
те,  що  напроти  кафедральної  церкви  св.  Софії  в  Києві  поста-
 27

Київський  митрополит 	Герб  Петра  Могили
 Петро  Могила  (1595-1647). 	(з  гербовнику
 Копія  з  прижиттєвого  (?) 	Каспара  Несецького)
 портрету
 вив  незвичне  для  Русі  розп’яття;  що  на  тій  же  церкві  поста¬
вив  [розп’яття]  на  кшталт  костьольного;  що  синод,  котрий
відбувся  в  Києві,  постановив,  аби  перед  тілом  померлого,
а  не  за  ним,  йшли  попи;  щоб  ані  вночі,  ані  п’яним  людям,
ані  п’яні  попи  шлюбів  не  реєстрували.  Попів,  котрі  вели
розпусне  життя  і  одружилися  вдруге,  приймали  таїнства
всупереч  звичаю  й  повинностям,  Могила  саджав  у  в’язницю
й  інші  встановлював  канони.  Однак  ці  канони,  хоч  і  святі,
не  були  сприйняті  грубим  і  киплячим  плебсом.  Внаслідок
намови  тих  же,  котрим  була  до  вподоби  сваволя,  і  за  їхньою
порадою  легко  темні  низи  здійснили  цю  річ,  запідозривши
Могилу  у  впровадженні  в  Києві  унії,  котра  для  тамтешнього
плебсу  є  одіозною».
 Під  загрозою  фізичної  розправи  гордий  печерський
архімандрит  змушений  був  «добровільно»  погодитися  на
об’єднання.  Причому  цього  разу,  як  свідчить  грамота  І.  Ко-
пинського  від  5  січня  1632  p.,  на  тій  принизливій  умові,
.«щоб  у  навчальному  монастирі  при  виголошеннях  і  ектеніях
 28

поминалося  ім’я  митрополита».  Щоправда,  архімандри¬
тові  вдалося  відстояти  загальне  керівництво  з’єднаними
школами,  нагляд  за  ними,  а  також  організацію  й  методику
викладання.  Тобто  ситуація  була  навіть  більше,  аніж  50/50,
на  користь  П.  Могили.  І.  Копинський  спромігся  лише  на  те,
щоб  зайвий  раз  нагадати,  «хто  в  хаті  хазяїн».
 Братська  школа  формально  поглинула  лаврську,  після
чого  подобрішали  й  козаки.
 II
 Події  в  Києві  навколо  митрополичої  вакансії  мали  гучне
відлуння  за  межами  Речі  Посполитої.  29  вересня  1631  р.  в
Разрядний  приказ  на  Москву  прийшла  відписка  севського
воєводи  Степана  Стрешнєва,  у  якій  той  зі  слів  ченців  Новго-
род-Сіверського  Спаського  монастиря,  «чорного  попа»  Іони
і  «старця»  Авраамія,  розповідав  про  репресії  поляків  проти
козаків  за  те,  що  ті  без  їх,  поляків,  відома  поставили  на
місце  Іова  Борецького,  померлого  навесні  1631  р.,  «владыку
Лувенского  Исаия».  Звістка  та  була  небезпідставна  -  король
Сигізмунд  III,  виходячи  зі  свого  «права  подання»,  висував
на  митрополичу  вакансію  Германа  Тишкевича,  родича  київ¬
ського  воєводи  Януша  Тишкевича,  а  самому  воєводі  застері¬
гав  у  листі,  аби  козаки  «без  волі  та  подання  нашого  не  стави¬
ли  собі  митрополита».  Однак  ані  королівський  кандидат,  ані
Петро  Могила  митрополичу  кафедру  не  посіли.
 «И  ныне  де,  государь,  в  Киеве  только  за  крестьянскую
(християнську.  -  Ю.  Р.)  веру  стоит  адын  лубенскіш  владыка
Исайя,  а  козаков  запорозких  наговаривает,  чтоб  она  стоячи
крепко  за  крестьянскую  веру»,  -  писав  С.  Стрешнєв.  Через  три
місяці  після  появи  тієї  «відписки»,  в  грудні  1631  p.,  козацький
загін  на  чолі  з  полковником  Дем’яном  Гарбузом  виштовхав  з
Михайлівського  монастиря,  резиденції  київських  митрополи¬
тів,  його  настоятеля,  Філофея  Кизаревича,  відданого  печер-
ському  архімандриту,  і  впровадив  туди  І.  Копинського.
 Хай  там  як,  «силовий  фактор»  мав  вирішальну  роль  у
наставленні  Ісайї  митрополитом.  У  противному  разі  тиск  на
П.  Могилу  виявився  б  не  таким  дієвим.
 29

У  цьому  немає  нічого  дивного.  Ісайя  був  одним  із  п’я¬
тьох  єпископів,  яких  1620  р.  з  ініціативи  козацького  гетьмана
Петра  Конашевича-Сагайдачного  «підпільно»  висвятив  доро¬
гою  з  Москви  патріарх  єрусалимський  Феофан.  Для  козаків
І.  Копинський  залишався  «людиною  Сагайдачного»  навіть  по
його  смерті,  маючи  з-поміж  них  неабиякий  авторитет,  на  від¬
міну  від  П.  Могили.  «А  в  Печерском  де,  государь,  монастыре
архимандрит  киевский,  и  тот  поддаетца  к  ляхом  в  лядскую
ж  веру,  и  стоит  против  козаков  заодно  с  ляхами»,  -  читаемо
повідомлення  козака  I.  Павлова  в  іншій  «відписці»  С.  Стреш¬
нева,  писаній  в  кінці  жовтня  1632  р.  Ісайя  встиг-таки  осла¬
вити  конкурента  за  межами  Києва  як  поміж  світських,  так  і
духовних  осіб.  Та  й  розправа  з  ігуменом  Арсенієм,  забитим
до  смерті  під  час  реквізиції  приміщень  під  лаврську  школу,
не  додавала  симпатій  печерському  архімандритові.
 Першу  сутичку  з  І.  Копинським  П.  Могила  програв-
навіть  попри  виторгувані  для  себе  вигідні  поступки.  Однак
і  становище  переможця  не  було  тривким.  Насамперед,  «бла¬
гочестива»  ієрархія  Речі  Посполитої  з  часів  Сагайдачного
все  ще  перебувала  офіційно  невизнаною.  Але  якщо  за  життя
козацького  гетьмана,  завдяки  його  військовим  заслугам,
держава  змушена  була  бодай  якось  зважати  на  неї,  то  після
його  смерті  (1622  р.)  перестала  рахуватися  з  православними
та  їхньою  церковною  верхівкою.  Настановлення  ж  Ісайї
Копинського  митрополитом,  до  того  ж,  усупереч  королів¬
ській  волі,  ставило  православних  під  іще  більший  удар  через
його  явну  промосковську  орієнтацію.
 Активні  зносини  з  Москвою  І.  Копинський  почав  невдо¬
взі  по  смерті  Сагайдачного.  Хоча  спілкувався  з  верхівкою
московського  кліру  і  раніше.  Мережа  церков  і  монастирів  на
Задніпров’ї,  розбудована  Ісайєю,  перетворилася  поступово,
за  словами  В.  Томкевича,  на  «вузол,  що  пов’язував  київську
митрополію  з  православною  Москвою».  І  рамота  І.  Копин¬
ського  від  4  грудня  1622  р.  московському  патріархові  Філа-
рету,  поряд  із  традиційними  ламентаціями  на  «умалення»
православ’я  і  проханням  допомогти  церковним  начинням
(«не  имамы  откуда  что  нужных  взяти»)  містить  відверті  й
 ЗО

неприховані  прояви  вірнопідданства.  Мало  того,  що  єпископ
Ісайя  робив  реверанси  московському  цареві  як  «прибежищу
и  пристанищу»  упосліджених  у  Речі  Посполитій  «схизмати¬
ків»  -  він  відкритим  текстом  іменував  Філарета  «Патріархом
Великої  і  Малої  Росії».  Тобто  підкидав  йому  ідею  взяти  під
юрисдикцію  московського  патріархату  православ’я  в  Речі
Посполитій.  При  цьому  він  «скромно»  відводив  собі,  як  видно
з  підпису,  роль  «єпископа  і  екзарха  Малої  Росії».  Детальніші
переговори  точилися,  очевидно,  через  священноінока  Геде¬
она,  якому  І.  Копинський  доручив  передати  Філарету  дещо
на  словах.  Не  виключено,  що  згаданого  листа  Ісайя  написав
«під  диктовку»  чинного  тоді  митрополита  Іова  Борецького,
котрий  так  само  шукав  контактів  із  Москвою.  Хоча  після
смерті  П.  Сагайдачного,  здавалося  б,  не  мав  сенсу  зайвий
раз  «дражнити  звіра»  -  католицьку  верхівку  Речі  Посполи¬
тої,  не  маючи  сили  належно  відповісти.  Адже  за  таких  умов
будь-які  «самодіяльні»  контакти  з  Москвою,  стосунки  якої  з
Польсько-Литовською  державою  залишалися  на  межі  миру  й
війни,  виглядали  такими,  що  провокували  католицьку  реак¬
цію.  Тим  часом,  як  свідчить  відписка  путивльських  воєвод
на  Москву  від  6  грудня  1622  p.,  Ісайя  зондував  в  розмові  з
ними  можливість  масової  міграції  українців  до  Московсько¬
го  царства  «от  гоиеиья  веры  крестьянской»  з  подальшим
переходом  у  підданство,  в  тому  числі  й  ченців  Мгарського
монастиря  в  повному  складі  (150  чоловік).
 На  відміну  від  Конашевичевих  загравань  з  Москвою,
що  мали  радше  тактичний  характер,  аби  Річ  Посполита  була
зговірливішою  стосовно  забезпечення  релігійних  вольно¬
стей  православним,  І.  Копинський  відверто  хилився  в  бік
ворожої  держави.  Наскільки  керували  Ісайєю  в  цьому  разі
міркування  особистої  вигоди  -  важко  сказати,  хоча,  мабуть
і  такий  момент  не  варто  виключати.  Втім,  за  ситуації,  що
склалася  на  той  час,  він,  найімовірніше,  щиро  вважав  узятий
ним  курс  єдино  можливим  для  православ’я  України-Руси.
 Саме  ці  обставини,  врешті,  спрацювали  проти  І.  Копин-
ського.  А,  опріч  того,  на  сейм  до  Варшави  з  нагоди  коронації
королевича  Володислава  Ісайя  змушений  був  відправити
 31

замість  себе  не  абикого,  а  Петра  Могилу  -  занадто  старий  і
хворий  був  митрополит  для  довгих  подорожей.  І  тут  П.  Мо¬
гилі,  завдяки  своїм  численним  зв’язкам  у  колах  польсько-
литовської  державної  ієрархії,  вдалося  зробити  те,  про  що
його  противник  і  думати  забув.  По-перше  -  домогтися,  щоб
новообраний  король,  всупереч  опору  католицьких  радика¬
лів,  повернув  православним  втрачені  після  Берестейської
унії  права.  По-друге,  П.  Могила  нарешті  домігся  законного
визнання  «східної»  ієрархії,  а  для  ліпшого  забезпечення
її  відновленого  юридичного  статусу  повністю  оновив  її
склад,  замінивши  «немічних  старців,  висвячених  з  легкої
руки  П.  Сагайдачного,  людьми...  енергійними,  діяльними,
сильними  своїми  зв’язками»  (А.  Жуковський).  По-третє,
підтриманий  королем*,  православною  делегацією  корона¬
ційного  сейму  і  патріархом  константинопольським  (котрий,
вочевидь,  не  міг  не  оцінити  гідно  того,  що  вдалося  зробити
не  так  давно  поставленому  архімандриту  печерському),
сам  посів  митрополичу  кафедру.  Усуваючи  І.  Копинського,
патріарх  призначав  П.  Могилу  екзархом  святого  апостоль¬
ського  константинопольського  трону.
 Повноваження  нового  митрополита  підтвердив  королів¬
ський  привілей  від  14  березня  1633  p.,  в  якому  зазначалося,
що  король  «вважає  печерського  архімандрита  вповні  достой¬
ним  митрополичого  сану,  бо  члени  роду  Могил  завжди
відзначалися  відданістю  польській  короні».  Це  й  був  той
чинник,  що  спрацював  на  користь  кандидатури  П.  Могили,
порівняно  з  І.  Копинським,  більш  ніж  активне  москвофіль¬
ство  якого  було  вже  загально-відомим.  Варто  додати,  що  на
час  підтвердження  королем  обрання  П.  Могили  Річ  Поспо¬
лита  вже  перебувала  в  стані  війни  з  Москвою,  а  це  робило
позицію  І.  Копинського  надто  непевною.
 Відтепер,  маючи  подвійний  карт-бланш  -  і  від  короля,
і  від  патріарха  (той  навіть  висвятив  церковне  начиння  для
колишнього  печерського  архімандрита),  -  П.  Могила  міг  не
зважати  на  козаків,  які  підтримували  І.  Копинського.  Хіро¬
тонію  він,  про  всяк  випадок,  відбув  у  львівській  Волоській
церкві,  остерігаючись  зайвих  для  себе  хвилювань  київських
 32

прихильників  Ісайї  (у  цей  час  люди  П.  Могили  відбирали
в  уніатів  Софіївський  собор).  Але  коли  І.  Копинський  від¬
мовився  добровільно  скласти  митрополичі  повноваження,
слуги  П.  Могили,  «перекинувши  (Копинського.  -  Ю.  Р.)
через  коня,  як  який-небудь  мішок,  відвезли  його  до  монас¬
тиря  печерського»  (М.  Грушевський).  Там  П.  Могила  змусив
старого  зректися  чину  в  письмовій  формі.  А  влітку  1633
року,  не  чекаючи,  доки  розлючені  козаки  вдеруться  до  нього
в  митрополичі  палати*,  він  сам  несподівано  вирушив  до
їхнього  табору  під  Переяславом,  куди  Ісайя  втік  після  під¬
писання  зречення.  У  присутності  посередника  -  воєводи
брацлавського  Адама  Киселя,  щирого  прихильника  нового
митрополита,  П.  Могила  спочатку  відповів  на  всі  закиди
суперника,  а  потім  звинуватив  його  у  державній  зраді.  Під¬
тримувати  І.  Копинського,  коли  проти  нього  тепер  висува¬
лися  подібні  звинувачення  на  вищому  державному  рівні,  та
ще  й  у  розпал  війни  з  Москвою,  було  для  козаків  справою
ризикованою.  І  невдячною  стосовно  П.  Могили,  котрий
домігся  повернення  православним  релігійних  вольностей.
 І, 	крім  того,  показав,  що  може  протиставити  уніатам  силу,
відібравши  у  них  Святу  Софію.  Відправивши  в  козацькому
обозі  службу  й  допустивши  запорожців  до  цілування  хреста
й  руки,  П.  Могила  повернувся  до  Києва.
 Таким  чином,  козацтво,  яке  чимало  крові  попсувало
П.  Могилі  на  початку  його  духовної  кар’єри,  залишилося
нейтралізованим.  І.  Копинський  змушений  був,  згідно  з  умо¬
вами  «почесної  капітуляції»,  виторгуваних  для  нього  коза¬
ками,  задовольнятися  посадою  настоятеля  Свято-Михай¬
лівського  монастиря.  Однак  він  продовжував  опікуватися
справами  Мгарського  й  Густинського  монастирів,  що  знахо¬
дилися  на  території  Вишневеччини.  Але  недовго  -  до  1635
року,  коли  П.  Могила  за  допомогою  князя  Ієремії  Вишне¬
вецького  і  їх  відібрав  з-під  опіки  Ісайї.  Цей  факт  -  поки  що
одне  з  небагатьох  свідчень  на  користь  певної  спільності  дій
Петра  Могили  та  Ієремії  Вишневецького.
 Саме  з  цього  моменту,  коли  у  протистояння  між  П.  Мо¬
гилою  та  І.  Копинським  втрутився  двоюрідний  племінник
 33

Густинсъкий  монастир.  Листівка  кінця  XIX  ст.
 Надана  Михайлом  Барановим
 митрополита,  князь  Ієремія,  витворюється  його  репутація
активного  переслідувача  православ’я  -  спочатку  в  очах
задніпровської,  а  пізніше  й  української  спільноти.  Репута¬
ція,  що  пережила  Ярему  Вишневецького  на  цілі  століття.  І
річ,  либонь,  не  в  тому,  що,  скажімо,  дядечко  звернувся  до
племінника,  а  той  «по-родственному»  не  міг  відмовити.  Не
забуваймо,  що  Ієремія  і  його  дядько  належали  до  різних
гілок  роду  Могил,  які  свого  часу  перебували  в  суперництві
щодо  влади.  Не  забуваймо,  що  бабця  Яреми  отруїла  батька
митрополита  Могили.  Що  могло  підштовхнути  князя  до
участі  в  сутичці  між  дядьком  і  його  противником?
 Виявляється,  що  своєю  агітацією  серед  козаків  Ісайя
встиг  наприкритися  й  самому  Ієремії...

Розділ  четвертий
ІЄРЄЛ\ІЯ  І  КОЗАЦТВО:
ВИТОКИ  Й  ПОЧАТОК  ПРОТИСТОЯННЯ
 І
 Зерно  підозри  й  ненависті,  посіяне  Ісайєю  Копинським,
впало  на  благодатний  ґрунт.  Як  довідуємося  з  «расспрос-
ных  речей»  в  Разрядному  приказі  колишнього  реєстрового
козака  Павла  Худого  від  31  липня  1632  p.,  у  майбутній  сто¬
лиці  Вишневеччини,  Лубнах,  козацькі  полковники  Тетеря  та
Сорока  провадили  не  вельми  приємну  процедуру  укладання
козацького  реєстру.  Згідно  з  Переяславською  угодою  від
8  червня  1630  р.  між  козаками  й  урядом  Речі  Посполитої,
реєстр  було  обіцяно  збільшити  з  6000  до  8000  чоловік.
Однак  сейм  відмовився  підтвердити  цю  угоду,  а  в  період
міжкоролів’я  козаки  отримали  від  «ляхів»  листа  з  вимо¬
гою,  «чтобы  они  пописались  меж  себя  и  учинили  бы  черкас
6000  человек,  а  болыии  б  того  не  быть»;  «випищики»  ж,
кількість  яких  сягала  4000,  мали  повернутися  до  стану
звичайних  підданих.  «И  тех  де  выметных  черкас  («випи-
щиків».  -  Ю.  Р.)  разобрали  в  городе  урядники  и  насилованья
де  им  чинят  великое,  а  чает  (П.  Худий.  -  Ю.  Р.)  того,  что
их  учнут  приводить  в  свою  ляцкую  веру,  и  во  многих  городех
русские  церкви  поломали»,  -  йдеться  далі  у  «расспросных
речах»  П.  Худого.
 Ім’я  Яреми  Вишневецького  у  зв’язку  з  цими  подіями
не  зустрічається,  оскільки  на  цей  момент  княжича  точно  не
було  в  Лубнах.  Тож  прикре  для  козаків  укладання  реєстру
відбувалося  без  його  відома.  Але  за  рік  до  цього  княжич  при¬
йняв  католицтво.  Мабуть,  Ісайя  повідомив  про  це  козакам,  у
котрих  були,  як  знаємо,  і  без  того  непрості  стосунки  з  Вишне-
вецькими.  Це,  своєю  чергою,  могло  сприяти  поширенню  не
тільки  серед  «випищиків»,  але  й  серед  реєстровців  чуток  про
нібито  майбутнє  примусове  покатоличення  і  їх  самих.
 Чутки  ці,  іцо  зародилися  іще  за  життя  короля-ієзуїта
Сигізмунда  III,  поширювалися  й  під  час  елскційного  сейму,
 35

Ієремія  Вишневецький.
Прижиттєвий  (?)  портрет  XVII
Львівський  історичний  музей
 cm.
 що  мав  обрати  його  наступника  на  троні.  З  інших  «рас-
спросных  речей»,  цього  разу  -  козака  Івана  Павлова,  який
перейшов  у  московське  підданство,  дізнаємося,  що  в  разі
обрання  сина  Сигізмунда  Яна  Казимира  козацтво  очікувало
на  продовження  релігійних  репресій.  Питання  це  стояло  й  на
великій  козацькій  раді  під  головуванням  Андрія  Діденка,  яка
зібралася  в  кількості  2000  чоловік  28  вересня  1632  р.  в  Кор¬
суні.  Серед  полковників,  котрі  брали  в  ній  участь,  згадується
й  полковник  лубенський  Лаврінко.  За  словами  І.  Павлова,
так  само  учасника  ради,  за  три  дні  до  Покрови  (тобто  11
жовтня)  на  ній  з’явився  посланець  Ісайї  Копинського  Андрій
Зеленський  з  листами  від  митрополита.  «И  приговорили  в
раде,  чтоб  им  от  крестьянские  веры  не  отступить»,  а  в
разі  продовження  репресій  -  проситися  «под  государскую
руку».  Митрополит  І.  Копинський,  висловивши  через  свого
посланця  підтримку  лінії  ради,  обіцяв  козакам  клопотатися
на  найвищому  рівні  щодо  їхнього  московського  підданства
(«Потому  в  раде  и  приговорили,  чтобы  бить  челом  госуда¬
рю»,  -  свідчив  І.  Павлов).
 Якраз  на  цей  час  і  припадає  перша  документально
зафіксована  звістка  про  появу  князя  Ієремії  Вишневецького
 36

у  своїх  задніпровських  маєтностях  після  набуття  повно¬
ліття.  Сталося  це,  як  зазначається  у  відписці  в  Разрядний
приказ  воєвод  А.  Литвинова-Мосальського  і  Г.  Уварова  від
5  листопада  1632  р.,  «сее  же  осени  перед  Покровом».  Тобто
десь  12-13  жовтня.  Принаймні  на  козацькій  раді  його  ім’я  не
згадується,  а  така  подія,  як  перша  поява  князя-спадкоємця
у  своїх  володіннях  (та  ще  й  такого  знаного  роду,  як  Вишне-
вецькі)  не  могла  б  залишитися  не  поміченою.
 Як  повідомляли  воєводи,  князь  прибув  на  Задніпров’я
прямо  з  родового  гнізда  на  Вишневці,  де,  мабуть,  відпочивав
після  повернення  з  Європи  і  робив  перші  кроки  на  шляху
вступу  в  права  батьківської  спадщини.  Там  же,  найімовір¬
ніше,  визріла  в  нього  ідея:  спільно  з  тамтешніми  козаками
йти  в  здобичницький  похід  на  татар.  Для  підготовки  походу
князь  Ієремія  здійснив  поїздки  до  Пирятина  й  Лубен.  Але
даремно:  «черкасы  ево  не  послушали,  с  ним  не  поголи».
 Чому  козаки  відмовилися  йти  в  похід,  можна  розтлу¬
мачити  по-різному.  Скажімо,  вони  просто  розцінили  задум
Ієремії  як  безперспективну  молодечу  авантюру,  зумовлену
звичайною  для  юного  віку  гонитвою  за  славою.  Або  посла¬
лися  на  те,  що  суть  не  княжим,  але  запорізьким  військом,  а
значить,  не  підлягають  приватній  юрисдикції,  хоча  й  живуть
на  території  його,  князя,  маетностей.
 Одне  слово,  перший  візит  Ієремії  Вишневецького  в
задніпровські  маєтності  розпочався  з  непорозуміння  з  міс¬
цевим  козацтвом  -  при  тому  що  молодий  князь  не  встиг  ІІЦЄ
зробити  у  своїх  успадкованих  володіннях  ані  чогось  хорошо¬
го,  ані  поганого.  Однак  перший  камінь  до  стіни  майбутньої
запеклої  ворожнечі  між  ним  і  козаками  був  закладений  саме
тоді.  Закладений,  на  наше  переконання,  не  без  участі,  прямої
чи  опосередкованої,  митрополита  київського  Ісайї.
 II
 До  подальшої  конфронтації  з  козаками  призвели  події
Смоленської  війни,  у  якій  Ієремія  взяв  активну  участь.
Війна  почалася  пізньої  осені  1632  p.,  коли  Річ  Посполита
ще  не  встигла  обрати  короля  після  смерті  Сигізмунда  III.
 37

У  жовтні  московський  воєвода  Бутурліп  після  невдалого
штурму  Чернігова  починає  спустошувати  Задніпров’я,  бере
штурмом  Миргород.  Організувати  відсіч  зголошується  воє¬
вода  брацлавський  Адам  Кисіль.  Для  цього  були  залучені
його,  воєводи,  власні  люди,  підрозділ  І.  Вишневецького  під
орудою  княжого  поручика  Длотовського,  а  також  лубенські
козаки  під  проводом  полковника  Лаврінка.  Длотовський
ударив  однак  на  Бутурліна  раніше  розробленого  Киселем
плану  і  був  розбитий.  Стратегічний  план  А.  Киселя  взяти
неприятеля  «у  два  вогні»  був  зірваний.  Іти  ж  на  допомогу
Длотовському  означало  дати  розбити  поодинці  з  трудом
зібрані  й  без  того  малі  сили.  Козацький  же  підрозділ  Лав-
ріпка,  що,  очевидно,  виконував  роль  лубенського  гарнізону,
розбрівся  по  хатах,  залишивши  Лубни  без  оборони.  Тим
часом  Бутурлін  спустошив  ііце  Батурин,  Борзну  і  Ромни,
якимось  дивом  обминувши  Лубни,  котрі  також  могли  стати
його  легкою  здобиччю.
 Наприкінці  грудня  підрозділи  Ієремії  за  сім  верст  від
Путивля  б’ються  з  московськими  частинами  -  щоправда,  не
досить  вдало.  А  27  лютого  наступного  року  князь  Ієремія
вперше,  і  притому  безуспішно,  намагається  взяти  Путивль,
колись  здобутий  Михайлом  Вишневецьким  «правом  меча».
 Нові  неприємності  з  козаками  почалися  тоді,  коли
Ієремія  спільно  з  каштеляном  кам’янецьким  Олександром
ІІісочинським,  з  яким  разом  вів  бойові  дії,  був  втягнутий
козаками  Дорошенка  (батька  гетьмана  Петра  Дорошенка;
звали  його  Дорош)  у  другу  облогу  Путивля,  яка  розпочалася
24  травня.  На  здобутті  Путивля  наполягали  саме  козаки.
Запевняли,  що,  мовляв,  у  іншому  разі  під  удар  московитів
може  потрапити  вся  задніпрянська  й  сіверська  Україна,  а
так,  добре  повівши  справу,  путивльську  фортецю  можна
взяти  за  два-три  дні.  Обом  вождям  довелося  погодитися  на
цю  заздалегідь  безплідну  авантюрну  пропозицію  -  хай  там
як  було,  але  козаки  становили  головну  силу  об’єднаного
війська.
 Військо  те  однак  виявилося  непридатним  ані  до  штур¬
му,  ані  до  тривалої  облоги,  бо  складалося  тільки  з  кінноти
 38

і  не  мало  навіть  артилерії  для  обстрілу  міських  мурів.  Тим
часом  путивльці,  пам’ятаючи  минулу  облогу,  добре  зміцни¬
ли  міські  оборонні  споруди,  а  в  самому  ГІутивлі  знаходився
20-тисячна  залога,  половину  з  якої  становила  московська
регулярна  армія.  Тому  не  дивно,  іцо  друга  спроба  оволодіти
містом  скінчилася  так  само  невдало,  як  і  перша.
 Судячи  з  реляції  ГІісочинського,  козаки  не  виявляли
обіцяного  ентузіазму.  Навпаки,  нерідкими  були  «сходки  й
розмови»  з  жителями  міста,  а  штурми  -  радше  «імітацією
бурхливої  діяльності»  перед  очима  командування.  До  того
ж,  виникли  фінансові  непорозуміння:  козаки,  отримавши  20
тисяч  злотих  на  «поправу  артилерії»,  почали  вимагати  іще
грошей  -  цього  разу  «на  почти  й  амуніцію».  Про  облогу,  на
якій  вони  самі  ж  наполягали,  за  таких  умов  не  могло  йтися.
О.  Гіісочинському  і  І.  Вишневецькому  доводилося  обмеж¬
уватися  сутичками  з  дрібними  загонами  московських  військ,
а  також  випалювати  навколишні  села.  До  цього  залучалися
місцеві  хлопи,  котрі,  напевне,  були  не  проти  поквитатися  з
московськими  кріпосниками.  Врешті-решт,  ГІісочинський
вирішує  облишити  Путивль  і  рушити  під  Смоленськ  -  як  і
планував  раніше,  перш  ніж  погодився  на  путивльську  аван¬
тюру.  Проте  козаки,  котрі  на  місце  Дорошенка  встигли
обрати  старшим  Яцька  Острянина,  дізнавшись  про  намір
ІІісочинського,  запротестували  і  заявили,  що  підуть  на  Смо¬
ленськ  тільки  через  територію  Великого  Князівства  Литов¬
ського.  Коли  ж  ГІісочинський  не  погодився,  то  вночі  потайки
залишили  обоз  з’єднаних  військ,  незважаючи  на  каштеляно¬
ві  вмовляння.  19  червня  1633  р.  облога  ГІутивля  була  знята
остаточно.  І  хоча  сили  ГІісочинського  і  Вишневецького
істотно  зменшилися,  обидва  командувачі  рушили  вглиб  Росії
миль  на  тридцять,  завдали  шкоди  містам  Рильську,  Севську,
навколишнім  селищам  та  ще  й  розбили  кілька  дрібних  мос¬
ковських  підрозділів,  відійшовши  затим  на  Задніпров’я.
 Після  цього  Ієремія  на  деякий  час  зникає  з  театру  бойо¬
вих  дій  -  напевно,  пішов  у  свої  правобережні  володіння
за  поповненням  живої  сили.  Але  вже  в  лютому  1634  р.  ми
бачимо  його  з  4-тисячним  загоном  у  черговій  виправі  в
 39

район  Севська  з  метою  диверсії  по  московських  тилах,  голо¬
вним  чином  -  задля  вибирання  провізії  й  пересилання  її  на
головний  фронт  під  Смоленськ.  У  виправі  брав  також  участь
староста  калуський  Лукаш  Жолкевський  з  2000  вояків,  а  іце
6000  козаків,  яких  Адам  Кисіль  умовив  повернутися  на  поле
битви.  Під  Севськом  на  чолі  козацьких  підрозділів  знову
бачимо  полковника  Яцька  Острянина.
 Зброя  запорізьких  козаків  Х\ЧІ  cm.
Дніпропетровський  історичний  музей  ім.  Д.  Яворницього
 40
 Обладунок  крилатого  гусара
XVII  cm.
 Варшавський  королівський  замок

І  знову  непорозуміння  з  козаками  вносять  дезорганіза¬
цію.  То,  замість  облягати  Севськ,  вони  вважають  за  краще
самовільно  піти  на  Муравський  шлях  проти  татар;  то,  всу¬
переч  наказу  Ієремії,  йдуть  не  під  Смоленськ  на  допомогу
королю  Володиславу,  а  обмежуються  невдалою  облогою
Брянська,  після  чого  самовільно  залишають  театр  бойових
дій  і  повертаються  додому.  Але,  зазначає  О.  Лазаревський,
Ієремія  «за  то  их  непослушание  велел  их  грабить  и  в  городы
не  велел  их  пускать».  Тобто  відреагував  так,  як  і  годиться
воєначальникові  при  невиконанні  його  наказу.
 Автор  цих  рядків  схильний  вбачати  в  цьому,  як  і  в  попе¬
редніх  непорозуміннях  Ієремії  з  козаками,  прояви  наслідків
описаного  вище  конфлікту  П.  Могили  та  І.  Копинського,
коли  прибічники  останнього  цілеспрямовано  вдавалися  до
неприхованого  саботажу  в  умовах  бойових  дій.  Вчинок  же
Острянина  переповнив  чашу  терпіння  молодого  князя.  Від¬
так,  як  нам  здається,  Ярема  в  особі  «ображеного»  козацького
полковника  нажив  собі  смертельного  ворога,  який  через
чотири  роки  підійме  у  Вишневеччині  заколот,  відомий  в
історії  як  «повстання  Острянина».
 Тим  часом  4  лютого  1634  р.  бойові  дії  припинилися,  а
27  травня  між  Москвою  і  Річчю  Посполитою  була  укладена
Поляновська  угода.  Результатом  її,  відзначає  В.  Томкевич,
стало  «збагачення  руських  земель  одним  новим  воєвод¬
ством  -  Чернігівським».  У  травні  Ієремія  повернувся  в
Лубни,  де  одразу  наказує  «урядникам,  старостам,  полякам,
німцям  і  козакам  з’їхатися  на  раду».  В.  Томкевич  припускає,
що  це  мав  бути  перегляд  військових  сил  напередодні  черго¬
вої  війни  проти  турків.  Ієремія  збирався  виставити  тисячу
своїх  людей,  представляючись  як  новопризначений  ротмістр
гусарської  кварцяної  хоругви.
 Але  війні  зашкодила...  та  ж  Поляновська  угода.  Річ  у  тому,
що  Москва  ще  під  час  Смоленської  війни  нацькувала  Туреч¬
чину  проти  Речі  Посполитої.  Тепер,  коли  Московське  царство
й  Польсько-Литовська  держава  знову  уклали  мир,  а  коронний
гетьман  Станіслав  Конецпольський  завдав  туркам  кілька
поразок,  останнім  не  було  сенсу  зачіпатися  з  Варшавою.
 41

Погоджуючись  з  думкою,  що  панегіристи  І.  Вишневець¬
кого  явно  перестаралися,  представляючи  його  дії  в  Смолен¬
ській  війні  як  «пасмо  великих  і  безперервних  звитяг»,  не
можна  однак  обійти  увагою,  що  перша  хвиля  популярності
Ієремії  серед  шляхти  бере  свій  початок  саме  звідти.  Пояс¬
нити  це  можна  не  так  військовими  успіхами  молодого  князя
(на  перший  раз,  як  для  полководця-дебютанта,  непогани¬
ми,  але  загалом  не  надто  видатними,  хоча  й  відзначеними
королем  Володиславом),  як  тим,  що  він  був  наймолодшим
з  воєначальників  Речі  Посполитої,  котрі  брали  участь  у  тій
війні.  Якщо  врахувати  її  успішне  завершення,  то  не  дивує
фурор,  що  його  викликав  Ієремія  Вишневецький  серед  вели¬
косвітської  верхівки.  Був  у  цього  успіху  і  зворотний  бік,  що
виявився  з  усією  силою  за  Хмельниччини:  зерно  майбутньої
непримиренної  ворожнечі  між  Ієремією  та  козаками  було
посіяне  саме  в  час  першого  військового  тріумфу  князя.
Агентом-провокатором  цієї  ворожнечі  став  немічний  ста¬
рець,  колишній  «друг  сім’ї»  Вишневецьких,  скинутий  з
митрополичого  престолу  -  Ісайя  Копинський.

Розділ  п’ятий
 вишнєвєччина  з  погляду  економіки
 І
 Прийнявши  у  володіння  задніпровські  «добра»,  Ієре¬
мія  Вишневецький  успадкував  і  практику  заселення  їх  на
правах  «слобід»  утікачами  з  Правобережжя,  а  заодно  і
судові  позови  до  своїх  попередників,  пов’язані  з  цим.
До  старих  позовів  час  від  часу  додавалися  й  нові,  цього
разу  -  вже  до  нього  самого.  А  оскільки  повернення  хлопа
до  пана  було  справою  довгою,  нелегкою  і  невдячною,  то
не  дивно,  що  переселенці  з  Правобережної  України,  Біло¬
русії  і  навіть  польської  «глибинки»,  де  залежність  хлопів
була  набагато  більшою,  ніж  на  «кресах»  Речі  Посполитої,
становили  основний  «людський  резерв»  Вишневеччини.
Затягнення  нових  переселенців  княжими  осадчими  досить
достовірно  описав  І.  Нечуй-Левицький  в  романі  «Князь
Єремія  Вишневецький»:  «Єремія  привіз  з  собою  шляхтичів
католиків  Яна  Бесядовського  і  Криштофа  Сіножацького,
чернігівського  хорунжого,  настановив  їх  старостами  та
осадчими  і  звелів  їм  правити  маетностями  й  заселяти  осада¬
ми  порожні  степи.  Осадчі  викликали  людей  з  Київщини  та
Подолу,  з  Полісся,  з  Мінщини  і  закладали  тут  нові  осади».
 Син  Михайла  Вишневецького  у  справі  колонізації
Задніпров’я  пішов  набагато  далі.  Деякі  міста  й  села  заново
виникали  на  місці  осад,  зруйнованих  монголо-татарами  ще
в  XIII  ст.,  -  Горошин,  Лукомль  тощо.  Інші,  як-то  Варва,
Чорнухи,  Сенча,  Хомутець,  Лохвиця,  Журавка  були  зве¬
дені  або  розбудовані  на  спірних  із  Московським  царством
прикордонних  територіях.  їх  свого  часу  відбив  у  Москви
М.  Вишневецький,  а  Москва  потім  після  довгих  і  важких
переговорів  визнала  за  Річчю  Посполитою.
 Процес  колонізації  тривав  невпинно:  доки  прикордонні
комісари  упродовж  десяти  років  після  Смоленської  війни
займалися  демаркацією  кордонів,  лубенські  й  роменські
міщани,  яким  ставало  затісно  у  своїх  містах,  закладали  нові
 43

осади  навіть  на  тих  землях,  які  Москва  вважала  своїми.
Після  того  уряд  Речі  Посполитої  брав  їх  під  свій  захист.
Так,  московські  посли  в  червні  1635  р.  безуспішно  скаржи¬
лися  на  підданих  Польсько-Литовської  держави  (фактич¬
но  -  Ієремії  Вишневецького),  які,  не  чекаючи  на  завершення
розмежування  земель  після  Смоленської  війни,  побудували
у  путивльському  повіті,  що  на  той  час  відійшов  до  Москви,
15  міст,  10  острогів,  2  посади,  19  слобід,  32  села  і  21  весь.
Причому  навіть  коли  прикордонні  справи  були  вирішені  і
князь  1.  Вишневецький,  згідно  з  укладеними  пактами,  мусив
евакуювати  своїх  підданих  з  Охтирки,  Вільшаної,  Городища
Кам’яного,  Недригайлова,  що  були  визнані  за  Москвою,  ці
міста  й  далі  фактично  перебували  під  княжою  юрисдикцією.
Переселення  з  уже  освоєних  місць  -  справа  досить  довга,  а
Ієремія  не  надто  й  квапив  своїх  підданих,  натомість  вимагав
від  короля  рекомпенсації  за  втрачені  землі.  Тож  насправді
нічого  не  змінювалося,  і  передвоєнний  «статус-кво»  збері¬
гався  майже  до  початку  повстання  Б.  Хмельницького.
 У  реєстрі  маетностей  І.Вишневецького,  що  його  подав
М.  Грушевський,  нараховується  52  населених  пункти  -  від
невеличких  сіл  до  значних  промислово-торгових  центрів.
В  11  з  них,  зокрема  в  Ромнах,  Хоролі,  Лохвиці,  Ічні,  Варві,
Срібному,  Пирятині  кількість  господарств  разом  з  при¬
леглими  волостями  перевищувала  тисячу,  а  в  п’яти  сягала
тисячі.  За  підрахунками  К.  Бочкарьова,  кожне  господарство
в  середньому  нараховувало  5  осіб.
 Найбільшим  економічним  осередком  Вишневеччини
стали  Ромни.  Відбивши  1644  р.  це  містечко  в  коронного
маршалка  Адама  Казановського,  Ієремія  побудував  у  ньому
твердиню  замість  старих  оборонних  споруд,  розмістив
гарнізон,  активно  почав  розвивати  торгівлю  й  ремесла-
ковальське,  кравецьке,  ткацьке.  Кількість  господарств  у
місті  і  прилеглих  волостях  сягнула  6000.  Був  побудований
двір  для  приїжджих  купців.
 Показовим  також  є  приклад  Красного,  де  за  станом  на
1628  р.  мешкало  менш  ніж  10  чоловік,  а  за  1.  Вишневецького
воно  за  кількістю  господарств  разом  з  околицями  перевищу-
 44

вало  тодішню  Полтаву  (995  господарств  і  4  млини  -  проти
812  господарств  і  11  млинів  у  Полтаві).  Не  була  винятком  і
князівська  столиця  Лубни,  навколо  якої  на  той  час  гуртува¬
лося  2646  господарств  і  40  млинів.
 О.  Лазаревський  відзначає  зростання  населення  Лубен-
щини  за  часів  Вишневеччини  більш  ніж  удесятеро.  «При
этом,  -  пише  вчений,  -  ...видим  поселения,  в  которых,  зна¬
чатся  до  1000  дворов  (Монастырище,  Ичня,  Глинск,  Среб-
ное,  Чернухи,  Корибутов)».  Жителі  Ічні  й  Корибутова  вели
жваву  торгівлю  з  прикордонними  містами  Московського
царства  -  кіньми,  дьогтем  тощо.
 За  різними  оцінками,  якщо  на  кінець  20-х  -  початок
30-х  pp.  XVII  ст.  населення  України-Вишневеччини  стано¬
вило  4,5-4,6  тис  жителів,  то  за  часи  Яреминої  колонізації
воно  зросло  до  230  тисяч  (за  станом  на  1646  p.).  До  набуття
 Герб  міста  Прилуки
(XVI  cm.)
 45

J.  Виїїшсвсцьким  прав  па  задніпровську  спадщину  лише
Лубни,  Лукомль,  Хорол  і  Нирятин  можна  було  вважати
більш-менш  повноцінними  містами  в  краю,  оскільки  вопи
мали  свій  міський  уряд  і  ремісничий,  хай  і  невеличкий,
прошарок.  Напередодні  ж  Хмельниччини  в  задніпровських
володіннях  князя  знаходилося  вже  ЗО  міст  (із  них  20  форти-
фікованих)  і  численні  села.
 II
 Промислове  виробництво  в  задніпровських  містах
Яреми  було  зосереджено  в  цехах.  На  той  час  у  найрозвину¬
тіших  країнах  Західної  Європи  цехову  систему,  що  в  епоху
раннього  середньовіччя  значно  вплинула  на  становлення
й  розвиток  промисловості,  поволі  витісняли  мануфактури,
які  ставали  осередками  капіталістичних  відносин.  Однак  у
Вишневеччині  цехи  відігравали  роль  не  лише  виробничих
об’єднань,  але  й  осередків  «грецької  релігії».
 Наявність  суто  православних  цехів  в  Україні-Вишне-
веччині  мала  виглядати  привабливою  для  руських  майстрів
з  Правобережжя,  особливо  з  коронних  земель,  де,  як  зазна¬
чає  Н.  Яковенко,  «теоретично  членами  цехів  мали  ставати
лише  католики,  як  зрештою  і  застерігається  в  багатьох
уставах».  Зрештою,  якщо  вже  князь  Ієремія  прагнув,  аби
люди  нормально  працювали,  а  маєтності  давали  стабільний
прибуток,  то  він  не  міг  не  розуміти,  що  тягти  ремісників  і
взагалі  простолюд  (не  кажучи  вже  про  шляхту,  тим  більше
козаків,  які  були  в  нього  на  службі)  притьмом  і  силоміць  до
католицької  віри  було  просто  економічно  невигідно.
 У  Рум’янцевському  описі  збереглися  копії  актів  князя,
що  дають  змогу  не  лише  переконатися,  наскільки  ретельно
вникав  молодий  Ієремія  в  деталі  цехового  життя,  але  також
скласти  певне  уявлення  про  економічно-соціальні  реалії
міського  життя  у  Вишневеччині.  Розгляньмо  ближче  акт
від  20  січня  1633  p.,  виданий  21-річним  Ієремією  Вишне-
вецьким  стосовно  кравецького,  шевського,  кушнірського  і
ковальського  цехів  у  Прилуках.  Уже  те,  що  князь  видав  його
.в  розпал  війни  з  Москвою,  свідчить,  що  питання  економіч¬
 46

ної  розбудови  краю  цікавили  його  не  менше,  ніж  воєнна
слава.
 Керуючись  бажанням  мати  свої  «українні»  міста  «в  якь
наилутшомь  порядку»,  князь  Ієремія  писав:  «...цехи  разные
при  давних  обычаях  зоставляю,  также  права  и  вольности
надаю,  якь  н  місту  моєму  столичному  Лубнямь».  Отож,
цехи  існували  у  містах  Вишневеччини  ще  до  того,  як  їх
успадкував  Ієремія.  Виникнути  вони  могли,  ймовірніше  за
все,  у  період  опікунства  князя  Костянтина  -  католика  й,
назагал,  людини  західної  орієнтації.  Причому,  як  нам  зда¬
ється,  ніяк  не  раніше  -  князеві  Михайлу  Вишневецькому
було  просто  не  до  того,  а  княгиня  Раїна,  мабуть,  настільки
перебувала  під  впливом  своїх  «старожитніх»  і  «благочести¬
вих»  пастирів,  що  не  вважала  за  потрібне  впроваджувати  у
своїх  задніпровських  володіннях  якісь  західні  новації.
 Цікаво,  що  подимні  тарифи  Київського  воєводства  від
1628  р.  навіть  не  виділяють  серед  жителів  Прилук  реміс¬
ників  як  окрему  верству  -  на  відміну  від,  скажімо,  Мошен,
Хорола,  Снятина,  Лукомля,  або  й  Лубен.  Однак  буквально
п’ятьма  роками  пізніше  Ієремії  доводиться  мати  справу  з
чотирма  «готовими»  прилуцькими  цехами,  причому  нада¬
вати  їм  права  й  вольності,  «якь  и  місту...  столичному
Лубнямь».  Тобто,  наскільки  можна  судити  з  цього  фраг¬
менту  -  за  аналогією  зі  схожими  цехами  в  Лубнах,  що  вже,
мабуть,  існували  раніше  і  користувалися  певними  привіле¬
ями,  зумовленими  статусом  Лубен  як  «міста  столичного».
Можливо,  опікун  Ієремії,  князь  Костянтин,  почав  поширен¬
ня  цехової  системи  саме  з  Лубен  як  міста,  де  стартові  умови
для  цього  були  найзручнішими:  кількість  ремісників  у
ньому  за  станом  на  1628  р.  була  найбільшою  -  18  чоловік  (із
них  шевців  -  4,  кравців,  ковалів,  різників,  музикантів  -  по
 2, 	риболовів  -  4)*.  Але  не  виключено,  що  ініціатором  упро¬
вадження  цехової  системи  міг  стати  і  сам  Ієремія.  На  жаль,
брак  відповідних  документів  не  дає  змоги  докладніше  уяви¬
ти  початок  цього  процесу...
 Далі  в  акті  йде  звичне  в  тодішній  практиці  викладення
затверджених  Ієремією,  як  сувереном  Прилук,  положень
 47

типової  цехової  устави,  котрою  належало  керуватися  всім
чотирьом  цехам.  Устава,  зокрема,  забороняє  їхнім  робітни¬
кам  займатися  ремеслом  поза  цехом  або  скуповувати  сиро¬
вину  деінде  без  відома  цехмістра.  Регламентувалося  також
скуповування  сировини  заїжджими  («обцими»)  кравцями,
шевцями,  кушнірами  й  ковалями,  а  також  торгівля  з  їхнього
боку  готовою  продукцією.  Обмежувалася  діяльність  поза¬
цехових  майстрів,  так  званих  «партачів».  Порушники  спла¬
чували  штраф  не  лише  до  цехової  скарбниці  («скриньки»),
а  навіть  більшу  в  окремих  випадках  суму  -  «на  уряд  замко¬
вий»,  «на  замок»,  «на  намісника»,  тобто  князеві,  якого  пред¬
ставляла  замкова  адміністрація.  Випадки  порушень  устав
служили  князеві  додатковим  джерелом  доходу  -  такою  була
своєрідна  плата  цехів  за  гарантії  їхньої  виробничої  монопо¬
лії.  Крім  того,  княжий  намісник  мав  повноваження  чинити
суд,  якби  між  цеховиками  доходило  до  бійки.  Дія  устави
поширювалася  як  на  безпосередньо  прилуцьких  ремісників,
так  і  на  тих,  які  мешкали  в  приміських  хуторах.
 «На  замок»  ішла  й  частина  виробленої  продукції  за  котру
намісник  мусив  їм  платити  «по  надлежитости»  (за  твердими
розцінками,  слід  розуміти.  -  Ю.  Р.).  При  цьому  князь  звільняв
цеховиків  «от  податей  и  повинностей  менъиіих  і  частих»,  а
також  від  обов’язків  ставити  підводи,  «изды  с  листами»  або
за  викликом.  Виняток  становили  «гвалтовние  (термінові.  -
Ю.  Р.)  подати  и  повинности»  -  або  ремонт  греблі  на  випадок
її  прориву,  або  повинності  оборонного  характеру  («Также,
сохрани  Боже,  неприятеля  -  повинны  все  быть  с  ружьем
готовы  и  тотчас  до  замку,  когда  дадуть  вѣдати»).
 Аналогічно  був  облаштований  у  грудні  1636  р.  різниць¬
кий  цех  у  Прилуках  -  на  прохання,  як  зазначалося  у  відпо¬
відному  указі,  самих  міщан  «цеху  резничого».  Причому  як
зразок  цехової  організації  знову  ж  таки  згадуються  Лубни
{«так,  яки  в  протчих  містах  моих,  то  єсть  в  Лубнах»).
 Наведені  фрагменти  княжого  указу  дають  підстави
оцінювати  твердження  авторів  «Історії  міст  і  сіл  України»,
буцімто  Ієремія  «експлуатував  ремісників  (прилуцьких.  -
Ю.  P.),  змушуючи  їх  нести  службу  по  охороні  міста,  стягу-
 48

Прилуки.  Базарна  площа.  Листівка  кінця  XIX  cm.
Надана  Михайлом  Барановпм
 ючи  з  них  плату  товарами»,  як,  м’яко  кажучи,  необгрунто¬
ване.  «Плата  товарами»  насправді  являла  собою  оплачуване
замовлення  князя.  Логічно  припустити,  що  такі  замовлення
мали  виконувати  й  інші  цехи,  будучи,  до  речі,  в  них  заці¬
кавленими.  Що  ж  до  оборонних  повинностей,  то  в  умовах
постійної  татарської  загрози  з  боку  Дикого  Поля  вони  були
цілком  зрозумілі  й  виправдані.  Тож  трактувати  їх  як  прояв
князівських  надужить  просто  недоречно.  До  того  ж,  як  від¬
значає  О.  Яблоновський,  «для  самої  лише  оборони  панських
замків  разом  з  прилеглими  до  них  територіями  не  вистачало
почту  «слуг»,  «служебників»;  утримування  «люду  пеняжно-
го»  (найманого  війська.  -  Ю.  Р.)  було  взагалі  коштовним,
тим  часом  як  нові  осадники  самі  були  в  цій  обороні  може
найдужче  зацікавлені.  Тому  звернення  до  місцевої  люд¬
ності  по  співучасть  у  ній  було  природним  і  необхідним».
Цей  фрагмент,  щоправда,  стосується  більше  проблематики
виникнення  козацтва  у  магнатських  приватних  володіннях
(включаючи,  зрозуміло,  й  Вишневеччину),  однак  у  даному
випадку  цілком  виправданий  і  щодо  військового  обов’язку
 49

цеховиків,  який,  за  тим  же  О.  Яблоновським,  був  «не  стіль¬
ки  тягарем,  скільки  неодмінною  потребою  КОЖНОГО,  ІДО
виникала  з  умов  навколишнього  становища».
 З  указу  на  ті  чотири  прилуцькі  цехи  також  видно,  що
вже  1633  p.,  якщо  не  раніше,  Ієремія  бачив  Лубни  своїм
столичним  містом.  Отже,  намір  оселитися  на  Задніпров’ї
у  нього  існував  іще  давніше  -  можливо,  навіть  до  набуття
повноліття.  Якщо  так,  то  хтозна,  може  і  ранні  роки  життя
Ієремії  якимось  чином  були  пов’язані  з  Лубнами.
 ГІри  всьому  браку  документів  щодо  економічної  діяль¬
ності  князя  Ієремії  на  Задніпров’ї,  особливо  її  раннього
етапу,  навіть  ті,  що  збереглися,  допомагають  скласти  певне
уявлення  про  формування  і  розвиток  цехового  ремісництва
в  Україні-Вишневеччині.  Отож,  центром  його  виникнення
у  краї  слід  очевидно  вважати  Лубни.  Саме  цьому  місту,
як  найзначнішому  на  той  час  у  задніпровських  «добрах»
Вишневецьких  і  з  найбільшою  кількістю  ремісників,  найліп¬
ше  пасувала  роль  першоосередку  цехівництва.  При  цьому,
однак,  слід  враховувати,  що  «подимні»  тарифи  1628  р.  зга¬
дують  лише  ремісників,  які  жили  у  межах  міст,  не  беручи  до
уваги  тих,  хто  мешкав  у  хуторах  поблизу  -  а  такі,  судячи  з
текстів  наведених  вище  княжих  актів,  були.  Отже,  як  гада¬
ється,  розпочалося  об’єднання  ремісників  у  цехи  з  Лубен,
а  надалі  нова  для  цих  країв  система  поширилася  й  на  інші
міста  за  лубенським  зразком  («якь  и  місту  моєму  столич¬
ному  Лубнямь»,  «так,  як  и  в  протчих  містах  моих,  то  єсть
в  Лубнах»).
 Станом  на  грудень  1636  р.  цехова  система  була  вже
досить  поширена:  «А  они  (цеховики.  -  Ю.  Р.)  тую  повин¬
ность  на  замок  отдавать  будут,  якую  в  других  мѣстах
моих»,  -  читаємо  в  указі  на  різницький  цех.  Тобто,  слід
розуміти,  наприкінці  1636  р.  цехи  існували  не  лише  в  Луб¬
нах  або  Прилуках,  а  і  «в  других  містах».
 «На  процветание  культуры  того  времени,  -  читаємо
також  в  «Очерках  Лубенской  старины»,  -  указывает  изоби¬
лие  существовавших  тогда  (в  Лубнах  часів  Ієремії.  -  Ю.  P.)
цехов  и  ремесел:  кравцов,  кушнирей,  Шевцов,  слесарей,
 50

гутпиков,  котляров,  лимарсй,  костырсй,  скляров,  лучников,
бердников,  цагелыіиков,  муравщиков,  стельмахов  и  пр.»  У
Ромнах,  найбільшому  місті  Виншсвсччипи,  поруч  із  тради¬
ційними  ковальським,  кравецьким  і  ткацьким  ремеслами
розвивалася  ювелірна  справа.  Ромеиські  майстри  золотих
справ  стали  відомими  за  межами  Вишневеччини.  В  містах
встановився  звичай,  коли  вулиці,  на  яких  мешкали  реміс¬
ники,  які  виробляли  одні  й  ті  ж  вироби,  називалися  Гончар¬
ними,  Ковальськими,  Чоботарськими  і  т.  п.  Цехова  система
вкорінилася  в  краї  настільки  міцно,  що  в  Лубнах  її  залишки
зберігалися  до  першої  половини  XIX  ст.
 ІП
 З  нечисленних  документів,  що  дійшли  до  нас,  маємо
певне  уявлення  про  торгово-економічні  зв’язки  Вишневеч¬
чини.  Щедрі  на  природні  багатства  задніпровські  колонії
ставали  насамперед  джерелом  поставки  сировини  до  корон¬
них  земель.  Ііце  1566  р.  дід  Ієремії,  староста  черкаський  і
канівський  Михайло  Олександрович,  поставляв  до  Кракова
боброве  хутро,  а  в  обмін  закупляв  там  «коріння  і  речі  єдваб¬
ні».  Ієремія  Вишневецький,  як  видається  логічним,  продо¬
вжував  практику  свого  попередника,  додавши  до  неї  тради¬
ційний  для  великих  латифундій  продаж  поташу.  Виробни¬
цтво  його,  судячи  з  контракту  князя  зі  львівським  купцем
Боїмом,  було  в  Задніпров’ї  налагоджено  досить  широко  вже
в  середині  30-х  років  XVII  ст.  Згідно  з  текстом  контракту,
що,  говорячи  сучасною  мовою,  становить  щось  на  зразок
прототипу  ф’ючсрсної  угоди,  князь  запродавав  Боїмові
поташ,  «який  вийде  з  фабрикації  1636р....  в  будах  моїх  влас¬
них  українських  -  з  усіх  буд  моїх»,  зобов  \язуючись  «відста¬
вити  той  поташ  своїм  коштом  до  Фастова»  (Сучасною
мовою  -  самовивозом.  -  Ю.  P.).  Частину  поташових  буд,
зокрема,  ті,  що  знаходилися  поблизу  Ромен,  Ієремія  від¬
дав  на  відкуп  гданським  купцям  Даніелю  Рипі  та  Генріху
Маркварту.  Вже  1637  р.  Вишневеччина  вийшла  на  одне  з
провідних  місць  у  Речі  Посполитій  з  продажу  поташу.  Зро¬
зуміло,  що  його  виробництво  було  справою  вигідною,  але
 51

й  екологічні  наслідки  такого  «бізнесу»  були,  м’яко  кажучи,
невтішними.  Втім,  у  ті  часи  про  екологію  мало  хто  думав.
 Віск,  шкіра,  хутро  -  ці  традиційні  ще  з  часів  Київської
Русі  статті  руського  експорту,  так  само  як  і  згаданий  поташ,
поставлялися  на  Захід,  як  нам  здається  цілком  логічним,  і  за
князя  Ієремії.  Ймовірніше  за  все  -  по  «трипільському  гос¬
тинцю»,  або  «Гончій  дорозі».  Користувалися  нею,  судячи
з  назви,  не  лише  купці,  а  й  гінці  -  як  татарські,  так  і  литов¬
сько-руські.  Той  «гостинець»,  як  зрозуміло  з  назви,  йшов
через  Трипілля,  від  якого  до  Києва  вже  було  рукою  подати;
звідти  -  до  земель  коронних,  а  там  і  на  захід  пряма  дорога.
Водночас  той  же  шлях  (або,  як  зараз  сказали  б,  «транзитний
маршрут»)  поєднував  Трипілля  з  Каневом  та  Черкасами
вздовж  узбережжя  Дніпра,  а  потім  так  само  йшов  через
Дике  Поле  до  головного  перевозу  низового  в  бік  Перекопу
і  Тавані.  «Ця  гілка  «трипільсьского  гостинця»,  -  вважає
 О. 	Яблоновський,  -  йшла  правдоподібно  тими  ж  самими
місцями,  що  й  «соляний  шлях»  часів  Київської  Русі,  і  відома
вже  в  XV  ст.  так  звана  «дозволена  дорога»,  через  яку  регу¬
лярно  підтримувалися  зв’язки  з  Кримом  і  Туреччиною».  По
цій  дорозі  міг  Ієремія  безпосередньо  отримувати  товари  як
європейського,  так  і  східного  походження.
 «Дозволені  дороги»  являли  собою  установлені  зако¬
ном  маршрути,  прямуючи  якими  купецькі  каравани  мали
сплачувати  різні  збори  й  мита  в  державну  казну,  «упри-
вілейованим»  містам,  і,  звичайно,  старостам-державцям.
Слід  розуміти,  що  практику  Михайла  Олександровича  був
зацікавлений  продовжувати  і  його  онук  Ієремія.  Тим-то
й  становило  інтерес  для  князя  канівське  староство  вкупі
з  «волостю  Домонтовою»,  що  їх  він  відбив  у  коронного
стражника  Самійла  Лаща,  а  також  переправа  через  Дніпро
поблизу  Кременчука,  якою  користувалися  проїжджі  купці.
 Інший  шлях  до  Криму  -  «дорога  Переяславська»,  що
вела  з  Києва,  пролягала  через  переправу  Горошин  Брод  на
Сулі.  Горошин  і  сусідній  з  ним  Сліпород  були  об’єктом
суперечок  Вишнсвецьких  спочатку  із  коронним  гетьманом
Станіславом  Жолкевським,  а  потім  з  його  донькою,  Софією
 52

Даниллович.  Зацікавленість  у  тих  територіях  Ієремії  та  його
суперників  по  судах  зрозуміла:  різноманітні  мита  і  виплати,
що  стягувалися  з  купців  на  Переяславській  дорозі,  становили
неабияке  джерело  прибутку  як  для  «упривілейованих»  маг-
дебургією  міст,  так  і  для  магнатської  казни,  надто  коли  сло¬
боди  з  новоприбулими  поселенцями  ще  не  давали  доходу.
 Оскільки  в  обхід  «дозволених»  доріг  практикувалися  й
«недозволені»  -  з  метою  уникнення  витрат  на  митні  й  інші
платежі  -  певно  що  були  такі  й  у  Вишневеччині.  Правда,
контрабандні  ескапади  нерідко  завершувалися  нападами
татар  або  козаків.  «Одні  й  інші  жили  переважно  з  грабун¬
ку...  в  широкому  виразі  цього  значення,  а  каравани  купецькі
являли  собою  найпожаданішу  поживу»,  -  відзначає  О.  Ябло-
новський.  Логічно  припустити,  що  й  «дозволені»  дороги  не
завжди  могли  гарантувати  безпеку;  князь  же  Ієремія,  як
чоловік  діяльний  і  господарський,  навряд  чи  міг  залишити
випадки  пограбування  купців  поза  увагою,  налаштовуючи,
можливо,  тим  проти  себе  «гультяїв».  Щоправда,  тут  дово¬
диться  обмежуватися  лише  здогадами,  бо  поки  що  не  вдало¬
ся  натрапити  на  цей  час  на  документи,  що  фіксували  б  якісь
каральні  акції  Ієремії  проти  караванних  грабіжників.
 Через  кілька  років  після  Смоленської  війни  активізуєть¬
ся  торгівля  Вишневеччини  з  Московською  державою.  Від¬
писка  у  Посольський  приказ  севського  воєводи  Яна  Толо-
чанова  від  13  листопада  1636  р.  вміщує  виписку  з  «явочних
книг»  митної  ізби  міста  Севська,  де  згадуються  пирятинські
«торгові  люди»  Борис  і  Сидор  Іванови,  котрі,  прямуючи  в
Калугу,  заплатили  в’їзного  мита  за  4  вози  селітри.  Цікаво,
що  в  жовтні  того  ж  року  ці  ж  таки  Іванови,  всупереч  посоль¬
ському  договору  і  царському  указу  про  обмеження  торгів
«литовським»  купцям  лише  прикордонням  і  заборону  їм
доступу  в  Москву  і  «замосковні»  міста,  вже  продавали  свою
селітру  не  десь,  а  в  «білокам’яній».  Своєю  чергою,  частими
гостями  в  Києвському  воєводстві  стають  путивльські  купці.
Щоразу  перетинаючи  Вишневеччину  на  шляху  до  Києва,
вони  сплачували  різні  збори  «на  замок»,  а  також  вели  торг
у  Прилуках,  Ромнах,  Лубнах  та  інших  містах  Задніпров’я.
 53

І  Іутивльсько-севський  напрямок  стає  основним  у  торго¬
вельних  зносинах  Виншевеччиїїи  з  Московським  царством.
Водночас  купці  ті  були  джерелом  розвідувальної  інформації
для  прикордонних  воєвод  про  події  в  «Литовській  землі».  Зі
слів  купців  російські  прикордонні  воєводи  писали  свої  доне¬
сення  в  Москву.
 На  важливий  торгівельний  вузол,  що  пов’язував  Вишне-
веччину  з  прикордонними  містами  Московщини  -  Білгоро-
дом,  Курськом  тощо  поступово  перетворилися  Ромни.  При¬
чому  торг  вели  як  купці  (відписка  білгородського  воєводи
Федора  Хілкова  від  21  квітня  1645  р.  згадує  купця  Григорія
Гришкова,  який  поставляв  у  Білгород  сіль),  так  і  окремі
жителі  Ромен,  у  яких  росіяни  купували  дьоготь,  сіль,  коней.
Ці  ж  товари  поставляли  в  Московію  мешканці  Сенчі,  Ічні,
Лубен,  про  що  свідчать  записи  в  «Приходних  книгах»  кур¬
ської  митниці.
 Не  обходилося,  правда,  без  випадків  пограбувань  торго¬
вих  людей  з  Московщини  князівськими  слугами  і  «вишне-
вецькими»  міщанами.  Такі  випадки  згадуються,  зокрема,
в  листі  російського  уряду  від  18  вересня  1647  р.  до  Адама
Киселя,  котрий  тоді  виконував  обов’язки  великого  й  упо¬
вноваженого  королівського  посла.  Серед  потерпілих  назива¬
ються  відпущені  з  Рильська  для  промислу  в  Литву  пушкар
Костянтин  Мурзін  та  козак  Родіон  Постригічев,  у  котрих  в
різні  роки  (1641  і  1644)  прилуцький  урядник  Адам  Марко¬
вич,  слуга  князя  Ієремії,  разом  з  міщанами  і  бурмистрами
грабунком  узяв  хутра  й  коней.  У  того  ж  К.  Мурзіна  1644  р.
лохвицький  урядник  Горбалевський  відібрав  коня  й  хутра
білки.  Не  маючи  достатньої  документальної  бази,  важко
дійти  певного  висновку,  чи  були  то  прояви  звичайного  міс¬
цевого  самоправства,  до  якого  була  причетна,  як  бачимо,
міська  верхівка,  чи  відповідь  на  якусь  недружню  акцію  з
боку  московських  властей*,  чи  «литовські  люди»  здогаду¬
валися  про  потаємну  розвідувальну  місію  гостей  з  того  боку
кордону.
 У  тому  ж  листі  до  А.  Киселя  московські  урядовці  згаду¬
ють  також  якихось  Івана  Фролова  і  Григорія  Замятіна  (ймо¬
 54

вірніше  за  все,  купців),  у  яких  «міщанин  Костя»  і  староста
лубенський  вилучили  віск  і  сукно.  Цей  випадок  можна  було
би  трактувати  як  звичайний  грабунок,  проте  в  листі  міс¬
титься  буквально  наступне:  «И  тот  де  лубенскіш  староста
вони  її  мещанин  Костя  роспись  им  дали  за  своими  руками
польским  письмом».  Тут,  на  наш  погляд,  йдеться  про  кон¬
фіскацію  майна,  до  того  ж,  задокументовану  протокольно.
Причому  «протокол»,  як  бачимо  далі  з  тексту,  був  вручений
 I. 	Фролову  і  Г.  Замятіну  до  рук.
 В  листі,  на  жаль,  не  повідомляється,  за  яких  обставин,
або  ж  за  які  провини  були  піддані  таким  санкціям  (чи  гра¬
бункам?)  ті  російські  купці  -  чи  часом  не  за  користування
«недозволеними  дорогами»?  Оскільки  вилучення  здійсню¬
вав  лубенський  староста,  тобто  чиновник,  поставлений
Ієремією,  то  частина  конфіскату  відійшла  князеві,  частина  -
старості  і  «громадському  контролерові»  міщанину  Кості.
Згадані  щойно  інциденти  з  К.  Мурзіним  і  Р.  Постригічевим
теж  дещо  схожі  на  конфіскацію,  бо  ж  відбувалися  за  участю
міських  урядовців.  Одначе,  «протоколів»  до  рук  московитам
не  було  надано.  Принаймні  про  це  не  згадується.  Але  поза-
як,  повторимося,  ми  не  знаємо  ближче  природи  цих  випад¬
ків  і  чим  вони  були  зумовлені,  то  не  слід  відкидати  й  момент
самоправства,  якому  був  наданий  «легітимний»  вигляд.
 IV
 Продовжуючи  тему  доходних  статей  Ієремії  Вишне¬
венького  в  Задніпров’ї,  не  зайве  знову  звернутися  до  при¬
мітки  у  поданому  М.  Грушевським  списку  володінь  князя
Ієремії  (відомому  історикам  як  «список  Пшездєцкого»  -  по
імені  польського  вченого,  який  його  віднайшов),  згідно  з
якою,  кожен  господар  сплачував  щорічний  чинш  5  талерів*
(К.  Бочкарьов  тлумачить  це  як  «податок  за  господарське
право»)  замість  відробітку  панщини,  а  оренда  млинового
колеса  коштувала  2  золотих  червінці.  Список  цей  датується,
як  правило,  передднем  Хмельниччини  -  якраз  під  цю  пору
термін  пільг  для  поселян  Задніпров’я  добігав  кінця.  Репута¬
ція  Ієремії  як  доброго  господарника  дає  підстави  стверджу-
 55

Гріш  литовський  Сигізмунда  Августа.
1563  р.
 вати,  хоча  й  не  без  застережень:  князь  не  міг  не  розуміти,  що
то  значить  перевести  знову  на  панщину  селянина,  котрий
тікав  від  неї  на  Задніпров’я  і  за  більш  ніж  десять  років  звик
до  волі.  Певно  що  Ієремії  не  потрібні  були  зайві  приводи
для  заворушень  у  масах.  Та  й  від  чиншу  він  міг  отримати
значно  більше.
 Серед  інших  статей  доходу  «пізніша  примітка»  до
«списку  Пшездєцкого»  називає  «кабак»  -  панську  монопо¬
лію  на  виробництво  і  продаж  горілки  (пиво  міщани  варили
вільно).  Список  не  деталізує  цю  статтю  в  цифрах,  тому
важко  зробити  щодо  неї  якісь  остаточні  висновки.  Але  про
роль  корчми  у  прибутках  Ієремії,  особливо  в  той  час,  коли
терміни  «слобід»  для  поселян  іще  діяли,  можна  скласти
 56
 Талер  коронний  Сигізмунда  III.
1629  р.

уявлення,  аналізуючи  люстрації  1616  р.  староств,  котрими
володіли  як  попередники  І.  Вишневецького,  так  і  згодом
він  сам.  Овруцьке  староство  за  станом  на  1616  р.  принесло
доходів  батькові  Ієремії  2071  флорин,  з  них  2050  припада¬
ють  на  «млини,  корчми  й  мита».  У  старостві  канівському,
котре  колись  належало  предкам  І.  Вишневецького,  весь
річний  дохід  1500  фл.  становила  оренда  корчем,  мит  і  сімох
млинів.
 Шинкарством  у  Вишневеччині,  так  само  як  і  по  всій
Речі  Посполитій,  займалися  переважно  євреї,  котрі  з’явили¬
ся  на  Задніпров’ї  ще  за  часів  батька  Яреми  -  князя  Михай¬
ла.  Велика  частина  їх  була  торговцями  й  посередниками.
Значні  осередки  єврейської  діаспори  знаходилися  в  Лубнах,
Хоролі,  Горошині.  У  Пирятині  за  часів  Ієремії  вже  існувала
синагога.
 За  даними  «списку  Пшездєцкого»  українські  вчені
намагалися  вирахувати  загальний  щорічний  дохід  князя
Ієремії.  За  їхніми  оцінками,  він  становив  приблизно  190-200
тисяч  злотих  (К.  Бочкарьов  подає  цифру  195  тисяч).  Логіка
українських  учених,  здається,  зрозуміла:  загальна  кількість
господарств  у  Яреминих  володіннях  становить  38295  (згід¬
но  з  варіантом  «списку  Пшездєцкого»,  поданого  М.  Гру-
шевським),  і  якщо  помножити  цю  кількість  на  5-талеровий
чинш,  виходить  сума  191475  талерів.
 При  цьому  однак  залишилися  поза  увагою  доходи  з
оренд,  торговельних  операцій  на  зовнішньому  ринку,  мит¬
них  зборів  на  Трипільському  гостинці  та  Переяславському
шляху  -  тим  часом  як  саме  вони,  на  наше  переконання,
становили  основну  частину  доходів  князя  у  період,  коли
із  селян,  осаджених  на  «слободах»,  поки  що  нічого  було
взяти.
 У 	той  же  час  В.  Томкевич,  посилаючись  на  нотатки
одного  із  соратників  Ієремії,  Міхала  Калушовського,  наво¬
дить  іншу  цифру  -  600  тисяч  злотих,  котру,  втім,  Ян  Біда¬
цький  вважає  перебільшеною.  Більшу  частину  доходів  князь
витрачав  на  утримання  свого  війська.  Як  згадує  у  своїх
мемуарах  один  із  соратників  Ієремії,  Міхал  Калушовський,
 57

загалом  на  військо  князь  витратив  10  млн  злотих  (на  думку
В.  Томкевича,  теж  небеззаперечна  цифра).  Тільки  одна
гусарська  хоругва  коштувала  йому  щороку  30  тисяч  злотих.
Крім  того,  1.  Вишневецький  узяв  на  часткове  утримання
одну  гусарську  кварцяну  хоругву,  яка,  не  підпорядковую¬
чись  йому  безпосередньо  і,  вже  маючи  плату  з  державного
скарбу,  отримувала  від  «задніпровського  державці»  додат¬
ково  15  тисяч  злотих  на  рік.  Про  структуру  і  чисельність
збройних  сил  самого  князя  учені  не  мають  єдиної  думки.
Однак  колишні  вояки  Ієремії  у  своїх  мемуарах  згадують  дві
гусарські  хоругви  («одна  чорна,  а  друга  червона»),  однією
з  яких  командував  сам  І.  Вишневецький,  іншою  -  ротмістр
Ян  Барановський;  крім  того,  в  складі  Яреминого  війська
його  слуги  називають  козацьку,  татарську,  волоську,  чужо¬
земну  піхотну  (німецьких  найманців)  і  драгунські  хоругви.
Останні  набиралися  як  зі  шляхти,  так  і  з  задніпровських
селян.  Були  також  артилерійські  підрозділи.
 Виходячи  з  цих  даних,  щорічні  військові  витрати  Ієре¬
мії,  за  дуже  приблизними  оцінками  автора,  могли  станови¬
ти  від  120  тис.  до  150  тис.  злотих  щороку.  Тож  загальний
щорічний  обсяг  доходів  І.  Вишневецького  напевне  становив
істотно  більше,  ніж  200  тисяч  чиншових,  бо  ще  й  самому  за
щось  треба  було  жити.
 V
 Бракує  даних  і  про  те,  як  велося  сільське  господарство  у
Вишневеччині  -  які  повинності  мали  нести  ті,  у  кого  термін
слобід  вичерпувався,  яким  був  обсяг  панщини  (якщо  вона
взагалі  була  в  цьому  краї)  тощо.  Однак  зростання  кількості
слобожан  свідчить,  що  умови  проживання  на  Задніпров’ї
були  прийнятні  для  переселенців  з  Правобережної  Украї¬
ни  -  як  для  селян,  так  і  для  городян.  Жителі  ж  прикордонних
міст  і  волостей,  таких  як,  приміром,  Чигрин-Дубровський,
взагалі  звільнялися  від  будь-яких  податків  на  20  років,
однак,  в  умовах  близькості  Дикого  Поля,  були  зобов’язані
підтримувати  у  справності  оборонні  споруди  і  нести  службу
з  охорони  міста.  Щоправда,  станом  на  1647  р.  серед  лубен-
 58

ців  уже  побутувала  поволовіцина,  про  яку  згадується  в
контракті  між  І.  Вишневеньким  і  О.  Замойським  про  оренду
Лубен  від  1  листопада  цього  ж  року  (до  нього  повернемося
пізніше).  Але  цю  повинність  ледве  чи  можна  віднести  до
тяжких  -  від  поселян  вимагалося  лише  відгодувати  раз  на
рік  вола  до  панського  двору.
 В  одній  з  пізніх  приміток  до  «списку  Пшездєцкого»
йдеться  і  про  «фільварки  виділені».  Фільварки,  як  відомо,
становили  невід’ємну  частину  господарського  комплексу
крупного  землеволодіння  в  Речі  Посполитій,  і  Вишневеччи-
на  не  була  винятком.  Управлялися  вони  княжими  представ¬
никами,  або  ж  Ярема  «видержавлював»  їх,  тобто  надавав
своїм  слугам  у  короткотермінове  володіння.  Але  дати  їм
докладнішу  характеристику,  так  само  як  і  визначити  бодай
приблизно  їхню  частку  в  господарському  комплексі  Вишне-
веччини,  досить  важко.
 59

В  люстрації  1616  р.  в  овруцькому  старостві,  що  нале¬
жало  батькові  Яреми,  згадується  лише  один  невеликий
фільварок.  Fla  той  час  він  був  лише  «першою  ластівкою»
і  великої  ролі  не  відігравав.  «Подимні  тарифи  воєводства
Київського»  1628  р.  взагалі  не  містять  згадки  про  будь-які
фільварки  у  власне  приватних  задніпровських  володіннях
Вишневецьких.  Натомість  контракт  на  здачу  Ієремією  в
оренду  Лубен  коронному  стражнику  О.  Замойському  ясно
дає  зрозуміти,  що  на  той  час  фільварки  вже  були  звичним
явищем  -  зокрема,  навколо  Лубен  і,  мабуть,  не  тільки  навко¬
ло  них.  Напевне,  різке  збільшення  попиту  на  східно-євро¬
пейське  зерно  у  Західній  Європі  сприяло  поширенню  цієї
форми  ведення  господарства  в  Україні-Вишневеччині,  як  і  в
усій  Речі  Посполитій.  Але  через  недостатню  документальну
базу  (на  що  постійно  скаржиться  той  же  О.  Яблоновський,
особливо  на  брак  відповідних  інвентарних  записів*)  визна¬
чити  точніше  час  масового  розповсюдження  і  характер  філь¬
варків  у  Вишневеччині  не  видається  можливим.  Чи  були
вони  справді  формою  панщини,  що  ламала  визначені  раніше
«слободи»?  Чи  працювали  в  них  ті,  хто  свої  «слободи»  вже
«висидів»?  Чи  може  мали  вони  щось  спільного  з  ранньо-
капіталістичним  сільськогосподарським  виробництвом  на
зразок  згадуваного  М.  Грушевським  фільварку  «держави
Романівської»  на  Раставиці,  який  оброблявся  здебільшого
працею  найманих  робітників,  ніж  підданих  селян?
 О. 	Яблоновський,  перераховуючи  повинності  хлопів
«волості  звягельської»  князів  Острозьких  на  Волинському
розграниччі  станом  на  1620  p.,  вважає  їх  лише  за  приклад
найтяжчого  варіанта,  і  хоча  в  Південно-Східній  Україні  теж
простежувався  потяг  до  подібних  форм  експлуатації,  але
вони  туди  не  дійшли.  Коли  так,  то  ледве  чи  повинності  селян
Яреминої  «задніпровської  держави»  були  занадто  обтяж¬
ливими,  як  це  намагалися  представити  радянські  історики,
оперуючи  документами,  що  стосувалися  переважно  облас¬
тей  північно-західних,  ближчих  до  коронних  земель  (Брас-
лавщина,  Поділля  тощо).  «Близькість  татар  і  постійна  з  тієї
сторони  небезпека,  -  зазначає  О.  Яблоновський,  -  змушу¬
 60

вали  їх  (магнатів  Задніпров'я.  -  Ю.  Р.)  навіть  збільшувати
пільги,  оскільки  інакше  неможливо  було  утримати  людність
на  місці.  Врешті-решт,  безпосереднє  теж  сусідство  козаків
роз’їдало  непомалу  залежність  селян,  підштовхуючи  їх  до
безкарної  втечі  в  разі  зазнавання  утисків».  Якщо  Ієремія  й
справді  був  розумним  господарником,  він  не  міг  не  врахо¬
вувати  ці  моменти.
 ГІопри  те,  що  скласти  детальнішу  картину  статків  жите¬
лів  Вишневеччини  не  надто  легко,  можна  не  без  упевненості
стверджувати,  що  вони  не  бідували.  Пільгове  осадження
поселянами  нових  земель  з  їх  багатими  природними  ресур¬
сами,  вважає  О.  Яблоповський,  «можливість  різних  занять
і  заробків,  легкість,  з  якою  люди  віддавалися  різним  видам
господарської  діяльності,  навіть  при  зародковому  стані
рільництва,  не  могло  не  задовольнити  достатньою  мірою
потреби  селянина,  більше  того  -  при  бодай  невеличкій  запо¬
взятливості  з  його  боку  забезпечувало  йому  достаток».  Що
ж  до  міщан,  то  якоюсь  мірою  уявлення  про  рівень  заможно¬
сті  деяких  з  них  дає  запис  в  «Книге  пошлинным  деньгам»
курської  митниці,  де  згадується  «иноземец  города  Сенчи
Семен  Алексеев»,  який  21  липня  1647  p.,  рушаючи  в  Курськ
по  крам,  представив  на  митниці  грошей  на  суму  124  рублі.
 VI
 Контракт  І.  Вишневецького  з  коронним  стражником
 О. 	Замойським  про  передачу  Лубен  в  оренду  подає  ще  деякі
деталі  економічної  структури  України-Вишневеччини,  що
склалася  незадовго  до  вибуху  війни  Хмельницького.  Дізна¬
ємося  з  нього  також  дещо  про  повинності  підданих  на  той
момент,  коли  частина  їх,  слід  вважати,  «висиділа»  свої
пільги.
 Згідно  з  контрактом,  князь,  залишаючи  на  підданих
«свіжо  накладену»  повинність  (мабуть,  внаслідок  вичерпан¬
ня  якихось  пільг),  скасовує  деякі  інші  -  зокрема,  «роботизну
в  ужинці  двох  коп»,  а  також  обов’язок  надавати  підводи
для  звезення  сіна.  Князь  також  застерігає  стражника  від
накладення  на  міщан  інших  повинностей  понад  ті,  що  зазна¬
 61

чаються  у  його,  княжих,  універсалах.  Очевидно,  подібні
прецеденти  дозволяли  собі  Яремині  слуги  чи  намісники,  і
можна  припустити,  що  князь,  хоча  й  не  мав  змоги  услід¬
кувати  за  всіма,  прагнув  усе  ж  не  допускати  серед  своїх
людей  таких  неподобств;  інша  справа  -  якою  мірою  йому
це  вдавалося.  Щоправда,  на  підданих  накладалася  повин¬
ність  привезти  стражникові  дров  скільки  потрібно,  а  також
надавати  вози  для  перевезень  збіжжя  до  млина  «на  потребу
власну  його  милості  пана  стражника  домову,  оскільки  їм  то
при  близьких  млинах  не  завдаватиме  великих  прикростей».
Отже,  бачимо,  що  коли  йшлося  про  розподіл  чи  накладання
повинностей,  Ієремія  не  міг  хоч  якось  не  брати  до  уваги
«людський  фактор»  -  навпаки,  прораховував  можливість
соціальних  напружень  і  вдавався  до  конкретних  кроків  аби
їх  запобігти.  «Якщо  би  хтось  із  підданих,  -  зазначається  в
контракті,  -  через  зловживання  («dla  win  zbytecznych»),  через
побиття  і  значні  кривди  з  боку  його  милості  пана  стражника
пішов  геть,  має  бути  відшкодований  за  розцінками  права
посполитого  («taksq  prawa  pospolitego  ріасопу  та  bye»)».
 Слід  додати,  що  О.  Замойський,  як  і  його  сестра  І  ри-
зельда,  дружина  Ієремії,  походив,  як  відомо,  з  коронних
земель,  точніше  -  з  Замостя,  де  у  поводженні  з  піддани¬
ми  більш  ніж  вистачало  зловживань.  Тож  князь  немовби
давав  зрозуміти  шурину:  тут,  на  Задніпров’ї,  усе  це  може
вилитися  в  прямі  економічні  збитки,  покривати  які  пану
стражнику  доведеться  з  власної  кишені.  Полтавський
дослідник  Лев  Падалка  вважав  це  проявом  турботи  князя
Ієремії  про  своїх  підданих,  пояснюючи  її  водночас  з  еконо¬
мічної  точки  зору:  «Володарі  маєтностей  «на  кресах»,  аби
уникнути  запустіння  своїх  володінь,  тобто  у  своїх  власних
інтересах,  повинні  були  утримуватися  від  усякого  роду
утисків  поспольства,  яке  легко  знімалося  з  місця  -  будь
то...  міщани  чи  селяни».
 «Мостове,  вагове,  вільне  варення  пив  за  міщанами  князь
його  милість  зберігає»,  -  йдеться  далі  в  тексті  контракту.
«Мостове»  і  «вагове»  були  муніципальними  податками,  на
які  ні  сам  князь  не  претендував,  ні  коронному  стражнику  не
 62

вимовляв  виключення  з  цього  правила,  взявши  з  нього  обі¬
цянку  «того  так  дотримати».  Однак  під  час  ярмарків  кожен
шинкар  повинен  був  виробити  певну  кількість  пива  до  орен¬
ди  стражника,  хоча  й  не  безкоштовно  -  проте  не  дорожче,
ніж  за  12,5  злотих.  І.  Вишневецький  також  передавав  О.  За-
мойському  деякі  інші  статті  свого  доходу  -  горілчану  моно¬
полію,  торгові  та  ярмаркові  збори.  Натомість  поволовщину
залишав  за  собою.
 Контракт  також  згадує  повинність  по  дотриманню  в
порядку  міської  греблі,  що  її  несли  як  міщани,  так  і  жителі
прилеглих  сел.  На  відміну  від,  скажімо,  акту  на  прилуцькі
цехи  20  січня  1633  p.,  де  «гребльова»  повинність  віднесена
до  розряду  «ґвалтовних»,  тобто  зумовлених  терміновою
необхідністю,  за  станом  на  1647  р.  вона  набуває  характеру
перманентних  обов’язкових  профілактичних  робіт,  коли
за  кожним  сусіднім  з  Лубнами  селом  була  закріплена  своя
ділянка.  Передаючи  Лубни  з  прилеглими  волостями  в  оренду
 О. 	Замойському,  Ієремія  покладав  на  нього  відповідальність
щодо  забезпечення  цих  робіт.  У  противному  разі  селяни  під¬
лягали  за  невихід  на  роботу  штрафу  в  6  грошів  або  осьмачку
вівса,  «а  пан  державця  (орендатор.  -  Ю.  P.),  -  застерігав
Ієремія,  -  неласкою  моєю  караний  буде».
 У 	контракті  окремою  статтею  згадуються  і  стації  -  побо¬
ри  на  утримання  війська.  Але  визначити  час  їх  упроваджен¬
ня  докладніше  неможливо.  Втім,  судячи  з  того,  що  Ієремія
знімає  зі  стражника  відповідальність,  коли  б  через  ці  побори
підданим  «довелося  би  значно  розійтися»,  то  були  порівняно
свіжі  інновації  -  зрозуміло,  непопулярні  в  населення,  хоча  й
зумовлені  закінченням  терміну  визначених  «слобід».
 Застави  міст  князь  практикував  і  раніше  -  як  гарантії
значних  грошових  позичок.  Зумовлені  вони  були  браком
готівки,  що  виник  у  нього  після  придушення  повстання
Я.  Острянина  в  1638  p.,  коли  стала  потреба  відбудови  розо¬
реного  краю.  Становище  ускладнювали  й  татарські  набіги,
яких  Вишневеччина  почала  зазнавати  з  1640  р.  Відновлення
постраждалих  міст  і  поселень,  а  також  утримання  і  збіль¬
шення  власної  армії  вимагали  від  князя  неабияких  інвести¬
 63

цій.  Іще  1642  р.  Ієремія  позичив  12  тисяч  злотих  у  підстолія
чернігівського  Павла  Божецького,  заставивши  йому  при
цьому  на  три  роки  місто  Золотоношу,  колишнє  володіння
князів  Домонтів,  «з  навколишніми  селами  й  млинами,  дохо¬
дами,  орендою  корчемною,  з  шинком  горілчаним,  медовим
і  пивним  і  всілякого  напою».  В  розпорядження  кредитора
також  надавалася  військова  сила  міста  і  волості  («з  піддани¬
ми  боярами,  стрільцями»),  право  користувати  з  уже  накла¬
дених  на  поселян  чиншів  і  робіт,  а  також  самому  накладати
на  них  нові  повинності  («які  собі  вимислити  може»).  В  разі
якщо  би  князь  не  викупив  через  три  роки  місто  з  волостями,
П.  Божецький  отримував  право  володіти  містом  іще  три
роки,  впродовж  котрих  князь  не  мав  право  його  викупати.
Кредитор  також  брав  на  себе  сплату  податків  до  держав¬
ного  скарбу,  а  князь  зобов’язувався  повернути  підстолію
чернігівському  всі  кошти,  вкладені  ним  у  волость  за  роки
володіння  нею  як  заставою.  Якщо  би  за  час  оренди  під¬
дані  розбіглися,  або  волость  спустошив  неприятель,  князь
зобов’язувався  заново  заселити  її.
 Умови,  як  бачимо,  для  поселян  були  тяжчі,  порівняно  з
тими,  на  яких  князь  пізніше  здав  у  оренду  своєму  шурину
 О. 	Замойському  «столичне  місто»  Лубни.  Чи  Ієремія  встиг
до  того  часу  зрозуміти,  що  даремно  дозволив  пану  Божець-
кому  накладати  на  селян  нові  повинності?  Принаймні  в
контракті  з  О.  Замойським  на  оренду  Лубен  князь  застерігає
стражника  від  того.  Хоча,  можливо,  в  цьому  випадку  дався
взнаки  сантимент  Ієремії  до  Лубен  як  своєї  задніпровської
столиці.  Так  чи  інакше,  але  за  станом  на  1648  р.  Ієремія
встиг  повіддавати  в  «держання»  чимало  своїх  волостей
(Пирятин,  Чорнухи,  Держикрай  тощо)  -  чи  то  як  застави
кредиторам,  чи  на  певний  термін  за  плату,  чи  своїм  сорат¬
никам  з  огляду  на  їхні  заслуги.  Одним  із  кредиторів  Ієремії
була  вдова  страченого  козацького  ватажка  Івана  Сулими,  у
котрої  князь  позичив  4000  злотих  під  заставу  села  Пулинці
під  Лубнами.
 Ясна  річ,  поселяни,  які  за  часів  «волі»  встигли  досяг¬
нути  певного  рівня  заможності,  ледве  чи  змирилися  б  з
 64

думкою,  що  «слободи»  колись  мають  закінчитися  -  навіть
якщо  то  була  частина  умов,  на  яких  їх  сюди  переманили
княжі  осадчі.  Тим  менше  мало  подобатися,  що  після  віддан¬
ня  князем  міст  і  волостей  в  оренду  вони  мусили  виконувати
повинності  не  на  нього  самого,  а  на  його  слуг  чи  кредиторів.
Ті  ж  бо  могли  накласти  на  хлопів  нові  повинності  на  власну
користь.  В  усякому  разі  декому  з  них  таке  право,  як  бачимо,
надавалося.  Привид  «правобережної»  панщини,  пам’ять  про
яку  ще  була  жива,  не  менш  ніж  страх  перед  репресіями  після
придушення  козацько-хлопських  повстань  1637-1638  pp.,
змушував  поселян  зніматися  з  обжитих  місць  і  рухатися
або  в  Московщину  «на  государеве  ім’я»,  або  далі  в  степ,  у
напрямку  Дикого  Поля  й  Січі.  1  цей  рух  був  досить  поміт¬
ний  -  недарма  князь  у  контрактах  враховує  його  можливі
наслідки.  Свідомість  же  тих,  хто  залишались,  ставала  бла¬
гим  грунтом  для  поширення  антикнязівських  настроїв.  Який
би  вихід  із  ситуації  підказав  би  князеві  його  господарський
геній  -  відповідь  на  ці  запитання  назавжди  поховала  Хмель¬
ниччина,  перекресливши  навесні  1648  р.  всі  його  орендні
контракти.

Розділ  шостий
«ЗАХОПИВ»,  «ВІДБИВ»,  «ЗАГАРБАВ»,
«ВІДІБРАВ»...
 і
 Історики  ніколи  не  шкодували  подібного  лексикону,
пишучи  про  міжмагнатські  сутички  й  судові  процеси,  у  яких
Ієремія  брав  не  менш  активну  участь,  ніж  у  війнах  з  мос¬
ковитами,  козаками  чи  татарами.  Дивно  однак:  чому,  коли
йшлося  про  ці  сутички  -  невід’ємну  реалію  Речі  Посполитої
XVII  ст.,  за  приклад  бралися  переважно  справи,  у  які  був
втягнутий  саме  І.  Вишневецький?  У  той  же  час  інші  могли
би  похвалитися  не  меншою  кількістю  «подвигів»,  хоча  б  той
же  Самійло  Лащ.  Хай  там  як,  але,  мабуть,  нічиї  судові  спра¬
ви  не  набували  такого  розголосу  на  найвищому  державному
рівні,  як  справи  князя  Яреми  -  «роменська»,  «гадяцька»  та
інші.  Та  й  ледве  чи  кому  вдавалося  для  цього  зробити  біль¬
ше,  ніж  нашому  «задніпровському  державці».
 Схильність  Ієремії  до  силового  розв’язання  спірних
питань,  відзначена  як  його  сучасниками,  так  і  згодом  істори¬
ками,  виглядає  успадкованою  по  лінії  Могил  -  бо  ж  тим  про¬
славився,  як  відомо,  і  його  дядько,  митрополит  київський.
Варто  лише  згадати  перебіг  його  протистояння  зі  «старо¬
житньою»  опозицією  на  чолі  з  І.  Копинським  або  конфлікти
з  уніатами  за  земельні  володіння  «підопічних»  храмів.  У
випадку  з  Ієремією  ця  схильність,  змішавшись  із  авантюр-
ністю  й  нестримною  відчайдушністю  Корибутовичів  (почи¬
наючи  з  князя  Федора  Несвицького  -  далекого  предка  всіх
Вишневецьких),  утворила  справді  гримучу  суміш,  дія  якої
не  піддавалася  передбаченню.
 Участь  у  Смоленській  війні  (1632-1934  pp.)  І.  Вишне¬
вецький  суміщав  не  лише  з  облаштуванням  цехів  у  Прилуках
та  інших  своїх  «українних»  містах,  але  також  із  сутичками
за  спадщину  по  лінії  роду  Могил.  Саме  під  таким  претек-
стом  Ієремія  разом  із  каштеляном  сєрадзьким  Максиміліа-
ном  Пшерембським,  чоловіком  його  рідної  тітки  по  матері,
 66

Анни  Могилянки,  взяв  участь  у  нападі  на  містечко  Устьє  в
Руському  воєводстві,  звідки  вивіз  багату  здобич  -  коштов¬
ності,  зброю,  одяг,  худобу  тощо.  Ієремія  потім  повернувся  на
війну,  а  пан  1  ішерембський  згодом  змушений  був  покинути
Устьє  з  усією  здобиччю  після  тривалої  облоги,  влаштованої
ротмістром  Крусинським.
 Напад  на  Устьє  був  немовби  попередженням,  що  Річ
Посполита  іще  зазнає  проблем  із  молодим,  але,  як  виявиться
пізніше,  «зубастим»  сином  колись  банітованої  княгині.  Так
і  сталося.
 II
 В  середині  вересня  1638(?)  p.*  Ієремія  Вишневецький
допомагає  Полонії  (Аполонії)  Домонтовій,  вдові  по  князю
Григорію  Домонту,  та  її  онукам  вибити  з  їхнього  родового
гнізда,  містечка  Домонтова  вояків  улюбленця  коронного
гетьмана  Станіслава  Конецпольського,  його  «правої  руки»
Самійла  Лаща,  який  14  травня  1635  р.  незаконно  загарбав
вдовині  волості.  Серед  учасників  наїзду  у  вироці  сеймового
суду  називаються  не  лише  онуки  покійного  князя  Г.  Домонта,
Олександр  і  Богуфал  Олекшичі-Гераиовські,  а  й  сама  княги¬
ня  Полонія.  У  акції  брали  участь  1000  вояків  князя  Ієремії,
котрих  він  надав  Олекшичам  на  прохання  Домонтової.
 Захищаючи  вдовицю-княгиню,  котра  іще  1607  р.  позива¬
ла  до  суду  на  його  батька  Михайла  Вишневецького  за  пере¬
манювання  її  хлопів,  Ієремія  водночас  забезпечував  захист
південно-західних  кордонів  своїх  задніпровських  добр,  з
якими  сусідували  загарбані  Лащем  володіння  Домонтів.
Тут  же  під  боком  знаходилося  канівське  староство,  на  той
час,  так  само  як  і  овруцьке  (урядом  на  які  колись  володіли
Ієреміїні  предки),  віддане  С.  Лащу.  Сусід  такий,  як  видно
з  характеристики,  даної  хроністом  Якимом  Срличем,  був
для  Ієремії  небажаним  -  «ані  на  Бога  не  уважав,  ані  права
публічного  не  боявся,  ані  людей  поважних  не  стидався  -  на
маєтності  шляхетські  наїздив  і  на  доми,  насильства  чинив,
забивав,  вуха  й  носи  обтинав,  силоміць  панни  і  вдови  заби¬
раючи,  віддавав  їх  за  своїх  розбійників,  що  при  нім  для
 67

розбою  й  шарпанини  пробували;  негідники  баніти,  волохи,
татари,  розбійники  і  злодії  -  чесного  чоловіка  ані  питай,
а  кількасот  людей  все  при  боці  його  знаходилися.  Вони  й
дорогу  до  Києва  були  забили,  і  через  розбої  й  шарпанини
ніхто  по  дорогах  уже  не  їздив.  Мав  на  собі  засудів  на  баніцію
236,  на  інфамію  (позбавлення  шляхетства.  -  Ю.  Р.)  за  різні
ексцеси  37,  але  у  всіх  виступах  і  злостях  своїх  мав  великого
оборонця  своїх  розбоїв  і  наїздів  -  його  милість  пана  кра¬
ківського  каштеляна,  гетьмана  Конецпольського,  що  його
заступав».  Серед  найкривавіших  злочинів  С.  Лаща  -  розпра¬
ва  з  жителями  містечка  Лисянки,  де  той  зі  своєю  командою
«з  пекла  родом»  вирізав  на  Великдень  усіх  прихожан  там¬
тешньої  церкви  разом  зі  священиком.
 Ймовірно,  втручання  у  справу  вдови  Домонтової  було
також  відповіддю  Ієремії  на  наїзди  С.  Лаща  в  землі  князя
або  його  кревних.  Про  ці  наїзди  ми  майже  нічого  не  знаємо.
Хіба  що  Львівський  літопис  повідомляє,  що  люди  коронного
стражника  вимордували  населення  містечка  Димер  -  маєт¬
ності  «ксюнженца  Вишневецького»,  але  не  уточнює,  кого
саме  з  них.  Крім  того,  Я.  Єрлич  повідомляє,  що  Лащ  «з  кня¬
жатами  Вишневецькими,  Корецькими,  київським  воєводою
Тишкевичем  великі  мав  війни  -  насилав  на  їх  маєтності,  гра¬
бував,  забирав,  нищив  -  кільканадцять  літ».  Таким  чином,
молодий  Ієремія  виявився  єдиним,  хто  зважився  оружною
рукою  відповісти  на  безчинства  Самійла  Лаща  ще  за  життя
його  покровителя.  Решта  ж  на  чолі  з  воєводою  Тишкевичем
«відігралися»  на  Лащеві  лише  в  середині  жовтня  1646  p.,
після  смерті  гетьмана  Ст.  Конецпольського,  вигнавши  сім’ю
стражника  з  його  маєтку  в  Макарові.
 Наліт  на  Домонтів  був  несподіваним  і  коротким.  Доче¬
кавшись  від’їзду  С.  Лаща  в  Люблін  на  сеймовий  трибунал,
люди  Ієремії  в  ніч  з  13  на  14  вересня,  «с  пятници  на  суботу»
оточили  містечко  і  після  артпідготовки,  у  якій  були  застосо¬
вані  «органки»  -  багатоствольні  гарматки,  вдерлися  в  нього,
перебивши  Лащевих  гайдуків  і  «яничарів».  Така  ж  доля
очікувала  й  сусідні  містечка  -  Піщане  і  Золотоношу.  Цікаво,
що  більшу  частину  (близько  20  чоловік)  списку  поранених
 68

і  вбитих  спільників  С.  Лаща,  поданому  в  рішенні  сеймового
суду  про  «суспенсу»  (відстрочку  розгляду.  -  Ю.  Р.)  справи
про  Домонтів,  складали,  як  не  дивно  це  може  здавати¬
ся,  українці  -  Васько  Клименко,  Десько  Воренко,  Гриць-
ко  Стопаченко,  Іван  Локосенко,  Кирило  Іривач,  Себастян
Трохименко,  Дахно  Косченко,  Томаш  Коваленко,  Кузьма
Кривошейко,  Процик  Стефаненко  та  інші.  Серед  забитих
репрезентантів  Лащевої  «пекельної  команди»  лише  вісьмох
можна  з  більшою  чи  меншою  впевненістю  віднести  до  поля¬
ків,  а  трьох  -  до  литвинів  (білорусів).
 Справа  розглядалася  двічі  -  9  листопада  1639  р.  і  ЗО  ве¬
ресня  1641  p.,  і  обидва  рази  сеймовий  суд  відкладав  її  -  «до
наступного  вального  сейму».  Чи  то  представники  Олекши-
чів  і  Яреми,  Ян  Бобицький  і  Якуб  Квасневський,  досить
переконливо  захищали  інтереси  своїх  господарів,  чи  доводи
Богуфала  Олекшича,  який  заявився  на  суд  власною  персо¬
ною,  були  взяті  судом  до  уваги.  А  може,  судочинці  десь  в
глибині  душі  були  задоволені,  що  нарешті  на  С.  Лаща  бодай
якась  управа  знайшлася.  Зрештою  суд  спустив  справу  на
гальмах  а  потім  і  взагалі  благополучно  її  «поховав».  Домон-
тові  ж  волості  Ієремія  згодом  викупив.
 Відомо  також,  що  люди  І.  Вишневецького  брали  участь
і  в  каральній  акції  київського  воєводи  Януша  Тишкевича
проти  коронного  стражника.  По  її  закінченні  воєвода  київ¬
ський  оголосив  через  возного  вирок  люблінського  трибу¬
налу  на  «генеральну  інфамію»,  позбавлення  «честі  й  віри»
і  відібрання  у  С.  Лаща  овруцького  й  канівського  старосте.
Щоправда,  останнє  Ієремія  захопив  кількома  тижнями  рані¬
ше,  оскільки  вже  3  жовтня  в  листі  з  розпорядженнями  до
тамтешнього  підстарости  титулує  себе  «старостою  канів¬
ським»*.  Наступного  року  король  затвердив  за  князем  цей
титул.  Приватні  добра  С.  Лаща  Ярема  віддав  своєму  шурину
Олександру  Замойському,  за  котрим  невдовзі  король  затвер¬
див  титул  коронного  стражника.
 Пізніше  Богдан  Хмельницький  спробував  пригадати
С.  Лащеві  старі  образи  від  І.  Вишневецького.  У  листі  до
колишнього  стражника  від  29  липня  1648  р.  український
 69

гетьман  писав:  «Отак  і  вашу  милість,  нашого  великомилос-
тивого  пана,  не  вважаючи  на  старість  літ  і  криваві  заслу¬
ги  в  різних  експедиціях  його  королівської  милості  і  всієї
Речі  Посполитої,  з  дідицтв  і  староств  в.  м.,  н.  м.  п.  вибив
(І.  Вишневецький.  -  Ю.  Р.)  і  в  неласку  його  королівської
милості  і  всієї  Речі  Посполитої  ввів.  За  що,  так  розуміємо,
його  невдовзі  Господь  Бог  скарає.  Однак  ми,  пам'ятаючи
те,  що  в.  м.,  н.  м.  п.  і  приятель  наш,  коли  ми  під  нещас¬
ливий  випадок  подалися  до  пана  хорунжого  коронного  (в
оригіналі:  «pod  nieszczqsliwy  wypadek  і  udanie  nasze  do  рапа
chorqzego  koronnego».  -  Ю.  P.),  коли  вже  йшлося  про  те,  аби
нам  з  цим  світом  попрощатися,  поклопоталися  за  нас,  за  що
Господь  Бог  в.  м.,  м.  м.  пану  і  добродію  нагородою  вічною
нехай  буде,  що  іще  з  ласки  Божої  здоровий.  То  ми,  маючи
таку  милість  від  в.  м.,  м.  м.  п.,  послугами  нашими  віддячити
готові,  а  з  погляду  на  неприязнь  велику  князя  Вишневецько¬
го  до  нас  і  війська  Запорізького,  котрий  і  вашій  милості,  н.  м.
п.,  неприятель,  зичимо  собі  того,  аби  в.  м.,  м.  н.  пан  і  добро¬
дій,  з  огляду  на  старість  літ  своїх  і  криваві  заслуги  і  відвагу
міг  спокійно  жити,  замість  дідицтв  і  староств  своїх  став
би  панувати  на  Лубнах  і  всьому  Задніпров’ю,  в  маетнос¬
тях  князя  Вишневецького,  і  до  нас,  приятелів  своїх  вічних,
поспішився;  ну,  а  ми  дамо  в.  м.,  м.  м.  пану  як  козаків  гідних
з  війська  нашого  і  з  гарматою,  так  і  орди,  скільки  в.  м.,  м.  м.
пану  потрібно  буде,  аби  той  неприятель  вашої  милості  і  наш,
князь  Вишневецький,  котрий  над  усією  Річчю  Посполитою
і  їх  милостями  панами  сенаторами  заноситься,  не  мав  втіхи
від  своєї  зради».
 Але  невже  й  справді  український  гетьман  всерйоз  роз¬
раховував  на  якусь  співучасть  у  своїй  справі  з  боку  цього
бандита?  1  як  би  поставилися  до  цього  самі  козаки,  котрі
не  раз  і  не  два  ставали  свідками  або  й  жертвами  численних
«кривавих  заслуг»  С.  Лаіца?  Правда,  за  переказами,  під  час
своєї  першої  баніції  1618  р.,  С.  Лащ  переховувався  на  Січі,
однак  це  не  завадило  йому  пізніше  стати  ледь  не  найлюті¬
шим  ворогом  козацтва.  Ледве  чи  із  С.  Лаща  вийшов  би  Бог¬
данів  союзник,  надто  однодумець.  Хмельницький,  виглядає,
 70

це  й  сам  розумів.  Хотів  він,  найімовірніше,  відживити  Лаще¬
ну  давню  ворожнечу  з  Ієремією,  аби  зіштовхнути  цих  двох
між  собою,  а  при  необхідності  й  справді  заохотити  С.  Лаща
зброєю  й  людьми.
 Цікаве  й  інше.  Якщо  вірити  цьому  листу,  С.  Лащ  уряту¬
вав  життя  Б.  Хмельницькому  -  факт,  який  історики  чомусь
обходять  увагою.  1647  р.  люди  О.  Конецпольського  принай¬
мні  двічі  хапали  Б.  Хмельницького.  Чи  не  про  один  з  таких
випадків  ідеться  в  наведеному  фрагменті  з  Богданового
листа?  Але  коли  так,  то  оприлюднювати  факт  свого  звіль¬
нення  саме  С.  Лащем,  або  ж  з  його  «подачі»,  українському
гетьманові  було  на  момент  повстання  недоречно.  Та  якщо
С.  Лащ  врятував  життя  Б.  Хмельницькому,  то  чи  не  пов’язу¬
вало  цих  двох  щось  більше,  не  відоме  нам  ближче?  А  може
С.  Лащ  просто  чогось  не  догледів?  Або  керувався  якимось
миттєвим  почуттям  чи  настроєм?  Або,  скажімо,  підказав
 О. 	Конецпольському,  коли  той  вдруге  схопив  Богдана  в  селі
Бужині  (невдовзі  після  козацької  ради  «в  діброві»  поблизу
Чигирина),  відпустити  чигиринського  сотника  з  тим,  щоби
прослідкувати  його  подальші  дії,  а  при  нагоді  ліквідувати?
 Спроба  розіграти  «карту  Лаща»,  як  відомо,  виявилася
безуспішною.  Колишній  коронний  стражник  і  воєвода  русь¬
кий,  всупереч  давнім  рахункам,  воювали  за  Хмельниччини
по  один  бік  барикад.
 III
 «Справа  роменська»,  що  виникла  внаслідок  відбиття
Ієремією  Вишневецьким  14  травня  1644  р.  міста  Ромен  з
волостями  у  королівського  улюбленця,  надвірного  маршал-
ка  Адама  Казановського,  наробила  чимало  галасу  в  Речі
Посполитій.  Ромни  були  взяті  свого  часу  князем  Михайлом
Вишневецьким  у  Москви  «правом  меча»,  ним  же  розбу¬
довані,  а  потім  відібрані  за  малолітства  «задніпровського
державці»  в  королівщину,  незважаючи  на  протести  його  опі¬
куна,  князя  Костянтина.  Відновлення  Ієремією  суверенітету
над  цим  містом  виразно  показало,  що  він  живе  виключно
за  власними  законами  і  що  правове  поле  Речі  Посполитої
 71

Надворный  маршалок
Адам  Казановський
(1599-1649).
 Портрет  XVII  ст.
 Національний  музей,  Варшава.
 цікавить  його  лише  тією  мірою,  якою  воно  забезпечує  його
власні  інтереси.
 Частину  своєї  «роменської  спадщини»  -  містечко  Грай-
ворон  з  прилеглими  до  нього  слободами  Димитрівкою,
Липовим  і  Почапковим  -  І.  Вишневецький  відбив  1641  р.  у
їхнього  нового  власника,  старости  городельського  Кшишто¬
фа  Харлінського.  Незважаючи  на  протестації  пана  Харлін-
ського,  Ієремія  продовжував  утримувати  Грайворон  зі  сло¬
бодами,  і  зрештою  староста  у  своєму  заповіті,  складеному
1646  p.,  визнав  втрачені  території  за  князем.
 Із  Казановським  І.  Вишневецький  вчинив  у  інший  спо¬
сіб.  Спочатку  уклав  з  надвірним  маршалком  угоду,  що  той
може  володіти  Ромнами  «доживотно»  і  лише  після  його
смерті  Ієремія  може  повернути  собі  своє  «дідичне»  місто.
 Ромни.
 Сучасний  вигляд.
Фото  надане
Михайлом  Барановим
 72

Пильність  пана  Адама  була  приспана.  Аж  несподівано  на
початку  травня  1644  р.  пішла  гуляти  чутка  про  його  смерть  -
хоча  направді  помер  не  А.  Казановський,  а  його  кузен,
староста  богуславський.  Так  чи  інакше,  в  князя  з’явився
формальний  привід  для  повернення  силою  міста,  відібра¬
ного  у  його  батька.  Принаймні  коли  потім  усе  з’ясувалося,
то  логіка  дій  Ієремії  виглядала  таким  чином:  якщо,  мовляв,
Ромни  відібрані  помилково,  то  не  віддавати  ж  їх  назад.
 А. 	Казановський,  оцінивши  завдані  йому  збитки  в  150
тисяч  злотих,  одразу  поскаржився  королю,  а  той  уже  12
червня  послав  І.  Вишневецькому  гнівного  листа  з  вимогою
пояснити  свій  вчинок  у  королівському  асесорському  суді.
Князь  негайно  вирушає  до  Кракова,  де  в  цей  час  знаходився
король,  однак  Володиславу  IV  було  не  до  Яреми  -  у  монарха
померла  дружина,  і  в  місті  тривали  жалобні  урочистості.
Та  й  після  них  І.  Вишневецький  не  зміг  добитися  королів¬
ського  правосуддя  -  Володислав  уникав  зустрічі  з  князем.
Тим  часом  А.  Казановський  вистарався  на  початку  жовтня
1644  р.  для  князя  в  суді  заочного  вироку  на  баніцію  з  вимо¬
гою  покрити  збитки.
 Тоді  Ієремія  довів,  що  здатний  домогтися  свого  за  най-
несприятливіших  для  нього  умов,  навіть  коли  закон,  здава¬
лося  б,  не  на  його  боці.  Для  початку  він  розіслав  по  сейми¬
ках  листи  з  викладенням  суті  справи  і  скаргами  на  короля,
котрий  не  погодився  його  вислухати,  хоча  й  сам  закликав
стати  до  суду.  Переконана  князем  за  допомогою  докумен¬
тальних  підтверджень  його  прав  на  Ромни  волинська  шлях¬
та,  у  якої  він  користувався  шаленою  популярністю,  висунула
 І. 	Вишневецького  на  луцькому  сеймику,  всупереч  вироку
і  протестам  представника  А.  Казановського,  своїм  послом
на  «вальний»  сейм,  що  мав  зібратися  13  лютого  1645  р.
Волиняни  в  сеймиковій  постанові  дали  зрозуміти,  що  готові
зірвати  сейм  в  разі  невиконання  вимог  Ієремії,  а  коли  вже  під
час  сейму  А.  Казановський  відмовився  розпочати  процедуру
виборів  коронного  маршалка,  вимагаючи,  аби  баніта  зали¬
шив  перед  тим  сеймову  ізбу,  довели,  пославшись  на  сеймову
уставу  1598  p.,  що  для  вигнання  князя  немає  жодних  підстав.
 73

«Якщо  хтось  скаже,  що  не  будемо  обирати  маршалка,  доки
не  уступить  князь  його  милість,  відповідайте  гречно,  що
кого  право  з  цього  зібрання  не  виганяє,  того  голос  диктатор¬
ський  виганяти  не  може»,  -  навчав  волинян  сенатор  Адам
Кисіль.  Громадська  думка,  крім  того,  була  на  користь  Ієре¬
мії  завдяки  його  минулорічному  тріумфу  над  татарами  під
Охматовим.  Крім  волинян,  князя  підтримала  шляхта  русько¬
го  і  люблінського  воєводств  -  тамтешні  сеймики  домагалися
припинення  практики  роздачі  королем  приватних  дідичних
маетностей,  а  також  повернення  тих,  що  були  вже  роздані  за
фальшивими  привілеями.
 Під  тиском  усіх  цих  обставин,  король  і  сенатори  визна¬
ли  права  Ієремії  на  батьківське  місто.  Сеймовий  суд  23
березня  1645  р.  виніс  відповідний  декрет,  котрий  анулював
привілей  А.  Казановському  як  такий,  що  був  виданий  Сигіз-
мундом  III  всупереч  конституції  1613  p.,  згідно  з  якою  при¬
ватні  добра  не  могли  роздаватися  королем.  Тим  же  декретом
створювалася  сеймова  комісія,  яка  мала  на  місці  провести
розмежування  роменських  добр  І.  Вишневецького  від  коро-
лівщин.  А  Ярема,  погодившись  покрити  А.  Казановському,
аби  відчепився,  збитки  від  втрати  Ромен  на  суму  100  тисяч
злотих,  влаштував  своїм  прибічникам  пишний  бенкет.  Кня¬
зівські  урядники  Ян  Бесядовський  і  Кшиштоф  Сіножацький
(останній  під  час  захоплення  І.  Вишневецьким  Ромен  був
підстаростою  роменським,  а  потім  перейшов  до  Яреми  на
службу)  одразу  ж  заходилися  закладати  нові  осади  в  ромен-
ській  волості.
 Відомий  діяч  Речі  Посполитої,  литовський  канцлер  Аль¬
брехт  Радзивілл,  у  своєму  щоденнику  прирівняв  перемогу
в  «роменській  справі»  до  охматівської  «вікторії»:  «Вміє
Вишневецький  і  вітчизни,  і  своїх  неприятелів  звитяжати».
Можна  вважати,  що  Ієремія  цього  разу  отримав  моральну
(і  не  тільки)  компенсацію  за  свою  першу  баніцію,  зазнану
ним  від  королівського  дому  Вазів,  зневаживши  другу.  Був
однак  у  того  переможного  для  Ієремії  сейму  зворотний  бік:
те  питання,  заради  якого  власне  той  сейм  збирався,  а  саме
ідея  зачіпної  війни  з  татарами,  так  і  не  було  розглянуте.  І
 74

то  було  тим  більше  прикро,  що  саме  Ієремія  в  січні  1644  р.
доклав  чи  не  найбільше  зусиль  на  полі  бою,  аби  воно  поста¬
ло  на  порядок  денний.
 Вже  залагоджена  справа  «роменської  спадщини»  пізні¬
ше  стала  офіційним  приводом  для  Ієремії,  аби  відмовитися
йти  в  черговий  похід  на  татар  під  проводом  Станіслава
Конецпольського.  В  липні  1645  р.  стало  відомо,  що  турець¬
кий  султан  дав  санкцію  на  вторгнення  кримчаків  у  Річ
Посполиту.  Татарські  сили  попередньо  обраховували  в  120
тисяч.  Король  Володи  слав  IV  надіслав  кілька  листів  князеві,
закликаючи  його  ставитися  на  Україну  до  обозу  коронного
гетьмана.  Ієремія,  який  тоді  був  на  Волині,  запевняв  у  від¬
повідь  монарха  у  цілковитій  відданості,  однак  переконував
його,  що  татарська  загроза  не  така  страшна,  як  здається,  і
до  Ст.  Конецпольського  не  вирушив.  У  листах  до  коронного
гетьмана  І.  Вишневецький  мотивував  свою  відмову  спочатку
тим,  що,  на  його  думку,  місце  розташування  обозу  -  урочи¬
ще  Плоске  -  не  видається  йому  вдалим,  а  потім  послався  на
очікуваний  приїзд  сеймової  комісії  для  розмежування  його
роменських  добр  від  королівщини.
 Чим  насправді  керувався  Ієремія,  не  зрозуміло.  Ймовір¬
но,  між  коронним  гетьманом  і  князем  сталися  якісь  приватні
непорозуміння  -  на  нашу  думку,  не  виключено,  що  й  через
С.  Лаща.  Можливо,  саме  вони  змусили  князя  відмовитися
від  участі  в  поході  очолюваного  Ст.  Конецпольським  кварця-
ного  війська  проти  татар,  попри  те,  що  у  Ієремії  з  ними  були
особисті  рахунки  ще  з  лютого  1640  р.  Тоді  кримчаки  добря¬
че  поясирничали  у  Вишневеччині,  особливо  в  Прилуках.  А
може  Ієремія  хотів  показати,  що  й  сам  здатний  упоратися
з  татарською  загрозою,  заодно  зайвий  раз  натякнувши  на
свою  «задніпровську»  окремішність.
 Версія  польського  вченого  В.  Томкевича  полягає  в  тому,
що  розвідники  І.  Вишневецького  (а  розвідка  у  нього  була
добра)  донесли  йому,  що  основний  удар  припаде  на  Задні¬
пров’я,  а  тому  князеві  не  було  сенсу  вирушати  зі  своїми
силами  до  гетьманського  обозу,  розташованого  на  Право¬
бережній  Україні.  Але  і  звістку  про  ворожі  наміри  князь  без
 75

уваги  не  залишив:  21  липня  1645  р.  відправив  листа  своєму
намісникові  на  Задніпров’ї  з  дорученням  пильнувати  ситу¬
ацію,  а  крім  того,  послати  «когось  справного»  до  фортеці
Кодак  для  отримання  додаткової  інформації  про  неприятеля.
Залежно  від  обставин,  намісник  мусив  або  вести  війська  до
Кодаку  і  там  зустріти  татар,  або,  в  разі  їхнього  вторгнення  на
Задніпров’я,  організувати  відсіч  на  місці.
 Татари  так  і  не  напали.  Але  відмова  «охматівського
героя»  від  військової  виправи  проти  них  у  складі  об’єдна¬
них  сил  Речі  Посполитої  подавала  його  не  в  найкращому
світлі  -  принаймні,  в  очах  коронного  гетьмана.  В  листі  до
князя  від  28  серпня  1645  р.  Ст.  Конецпольський  з  гіркотою
дорікав  Ієремії,  що  він  поставив  приватні  інтереси  вище  від
державних:  «Хто,  бачучи,  що  вітчизна  у  вогні,  не  волів  би
радше  до  погашення  того  полум’я  бігти,  аніж  робити  те,  що
належить  йому  по  праву?»
 Наступного  дня  після  вирішення  «роменської  справи»,
24  березня  1645  p.,  Ієремія  домігся  відстрочки  до  найближчо¬
го  сейму  чергового  розгляду  справи  про  урочища  Горошин  і
Сліпород,  за  які  через  канцелярську  плутанину  з  привілеями
свого  часу  між  собою  сперечалися  батько  Ієремії  і  тодішній
коронний  гетьман  Ст.  Жолкевський.  Цього  разу  позивачкою
виступила  Теофіла,  дружина  воєводи  руського  Якуба  Собєсь-
кого.  Доводилася  вона  сестрою  Станіславу  Данилловичу,
зятеві  короного  гетьмана  Станіслава  Жолкевського.
 В  цьому  випадку  Ієремії  довелося  розсьорбувати  стару
судову  кашу,  заварену  ще  покійним  татусем.  Причому  відпо¬
відачем  у  трибуналі  по  справі  Горошина  він  вперше  висту¬
пав  1631  р.  -  чи  не  одразу  після  повернення  з-за  кордону
й  не  досягнувши  навіть  двадцятилітнього  віку,  а  тому  не
встигнувши  увійти  у  права  задніпровської  спадщини.  То  був
фактично  перший  публічний  судовий  процес  у  його  житті.
Княжич  домігся  перенесення  розгляду  справи  на  1635  р.  до
сеймового  суду,  котрий  однак  не  ухвалив  по  ній  жодного
рішення.
 Поступатися  Горошиним  і  Сліпородом  І.  Вишневець-
кому,  звичайно,  не  було  сенсу  -  містечка  й  села,  закладені
 76

Ill  Литовський  статут
(1588  p.).
 Головний  архів  давніх  актів,  Варшава
 ще  Михайлом  Вишневецьким,  встигли  розростися  й  давати
стабільний  доход,  втрачати  який  не  дуже  хотілося.  Що  вже
казати  про  «Переяславську  дорогу»,  яка  сполучала  Україну-
Вишневеччину  з  Кримом  і  проходила  через  Горошин  Брід.
Справа  ця  отримала  несподіваний  розвиток...  після  смерті
Ієремії,  аж  1654  р.  Тільки  перед  сеймовим  трибуналом  сто¬
яли  як  позивач  і  відповідач  два  майбутні  королі  Речі  Поспо¬
литої  -  Ян  Собєський,  син  сестри  зятя  Ст.  Жолкевського,  і
Міхал  Вишневецький,  син  Ієремії.  Але  Посулля  вже  було  під
козацькою  владою.
 Отож  ця  справа  виявилася  найтривалішою  в  роду  Ієре¬
мії.  Тривала  вона  загалом  53  роки.
 IV
 В  подібний  же,  як  у  випадку  з  Ромнами,  спосіб  князь
Ієремія  вирішив  відібрати  й  Хорол,  котрий,  хоча  й  нале¬
жав  коронному  хорунжому  Олександру  Конецпольському,
однак,  згідно  з  «подимними»  тарифами  Київського  воєвод¬
ства  1628  p.,  вважався  володінням  нащадків  князя  Михайла
Вишневецького*.  Знаючи  з  власного  досвіду  неповорот¬
кість  і  тяганину  в  судовій  системі  Речі  Посполитої,  князь  і
цього  разу  вирішив  піти  коротшим  шляхом,  аби  повернути
 R  О  Z  D  Z  I  A  L
 (  /  w  A  R  І  у,
 vkVo.mnl):  II  0
smah.

 А  к.  і  і  к,  її  і  і.
 ! 	0 	|p* 	. 	IP
 ■ 	v.. 	.
 'Лі-4*.*--  ffC  '  v  r/V-1'  Х.ГГ-.
 77

свою  законну  спадщину.  Що  й  сталося  -  ймовірно,  восени
1646  р.
 Розгляд  справи  розпочався  того  ж  року  1  грудня.  І.  Виш¬
невецький,  досі  тричі  поспіль  зігнорувавши  виклики  до
суду,  змушений  був  під  загрозою  вічної  баніції  прислати
свого  уповноваженого  Станіслава  Косцельського.  Під  час
розгляду  був  оприлюднений  документ,  що  посилив  позиції
відпвідача;  справді,  король  Сигізмунд  III  своїм  декретом
(дату  його  судова  постанова  від  3  грудня  1646  p.,  правда,  не
згадує)  відібрав  Хорол,  так  само  як  і  Ромни,  у  королівщину,
хоча  до  того  Вишневенькі  спокійно  собі  володіли  Хоролом
близько  40  років,  і  скарб  коронний,  до  якого  вони  сплачували
податки  з  тієї  волості,  не  заявляв  жодних  претензій.  Цікаво,
що  коли  близько  1638  р.  з  невідомої  причини  з  Хорольської
волості  перестали  надходити  податки,  інстигатор  коронний
оскаржив  за  це  перед  судом  не  О.  Конецпольського,  а  І.  Виш¬
невецького.  Крім  того,  Ієремія  іще  1645  р.  здав  Хорол  в  орен¬
ду  шляхтичу  Яну  Блендовському  за  1773  злотих.
 Однак  у  цьому  випадку  сеймовий  суд  став  на  бік  О.  Ко¬
нецпольського  -  на  тій  підставі,  що  задніпровські  землі,  які
ще  у  другій  половині  попереднього  століття  були  передані
предкам  князя  Ієремії,  охоплювали  лише  територію  Посул-
ля.  Оскільки  ж  річки  Хорол  і  Оржиця  (Ржиця)  в  Сулу  не
впадають  і  в  привілеях  Вишневецьким  на  задніпровські
володіння  не  згадуються,  то  на  цій  підставі,  зазначалося  в
судовій  постанові,  Хорол  з  прилеглими  волостями,  відне¬
сеними  до  Переяславського  староства,  цілком  правомірно
відійшов  у  «королівщину»  і  так  само  правомірно  був  пере¬
даний  коронному  хорунжому.
 Ієремія  таким  чином  втрачав  волость,  котра  йому  давала
40  тисяч  злотих  річного  доходу.  Ухвалою  сеймового  суду  був
також  визначений  склад  комісії  для  розмежування  володінь
двох  магнатів,  котра  однак  роз’їхалася,  так  і  не  ухваливши
жодного  рішення.  Зрештою  Хорол  залишився  за  О.  Конец-
польським,  однак  йому  довелося,  згідно  з  рішенням  травне¬
вого  1647  р.  сейму,  сплатити  Ієремії  компенсацію  100  тисяч
польських  злотих*.  Однак  1649  р.  Хорольська  волость  була
 78

Герб  міста  Хорол. 	Герб  міста  Гадяч.
 XVIII  ст. 	XVII 	ст.
 визнана  довічною  власністю  Ієремії  як  компенсація  за  втра¬
чений  після  Смоленської  війни  Недригайлів.  Та  визнання
це  було  хіба  що  символічним  (сумнівно,  щоби  сам  Ієремія
сприймав  його  всерйоз),  оскільки  Хорол,  як  і  все  Задніпров’я,
знаходилося  тоді  вже  в  руках  козаків  Б.  Хмельницького.
 V
 Але  найгучнішою  справою,  що  розглядалася  на  тому
сеймі,  була  суперечка  між  І.  Вишневецьким  і  О.  Конец-
польським  щодо  Гадяцької  королівщини,  або  так  званого
«гадяцького  ключа».  І  хоча  вона  достатньо  описана  в  істо¬
ричній  літературі,  проте  дозволимо  собі  зупинитися  на  цій
справі  якнайдокладніше.
 Гадяч,  на  відміну  від  Ромен  або  Хорола,  ніколи  не
належав  до  спадкових  володінь  Вишневецьких.  Проте  дуже
короткий  час,  приблизно  з  1634  p.,  Ієремія  був  відомий
як  «староста  гадяцький».  Згодом  ця  волость  опинилася  в
«доживотному»  володінні  коронного  гетьмана  Ст.  Конец-
польського,  після  смерті  якого  Ієремія  виклопотав  у  короля
привілей  на  неї.  Привілей  датований  4  квітня  1646  р.  Отри¬
 79

мавши  його  з  королівської  канцелярії,  І.  Вишневецький
записав  12  червня  відповідний  акт  до  київських  гродських
книг.  Королівський  секретар  Станіслав  Карневський  прибув
до  Києва  для  оформлення  процедури  прийняття  Ієремією
нового  надання  (інтромісії).  Але  з  Гадяча  його  вигнали
слуги  Олександра  Конецпольського.  Виявилося,  що,  надаю¬
чи  привілей  І.  Вишневецькому,  король  «забув»,  що  покійний
коронний  гетьман  ще  за  життя  (1637  р.)  випросив  у  нього
ж  Гадяцьку  волость  для  свого  сина  -  так  само  в  «доживо-
тне»  володіння.  А  коронна  канцелярія,  котра  мусила  вести
реєстр  видержавлених  «королівщин»,  не  попередила  вчасно
короля,  що  його  надання  Ієремії  недійсне*.  Забудькуватість
короля  Володислава  вкупі  з  нехлюйством  канцелярських
служок  коштувала  йому  чергової  проблеми  з  І.  Вишневець-
ким.  Мабуть,  найнеприємнішої  за  все  його  життя.
 Олександр  Конецпольський,  аби  показати,  що  тільки
він  має  право  на  Гадяч  і  навколишні  волості,  видержавив  їх
якомусь  Мартіну  Нурському.  У  відповідь  Ієремія  12  липня
 1646 	р.  взяв  Гадяч  штурмом  на  чолі  7-тисячного  війська  з
використанням  артилерії  та  інших  засобів  «до  буреня  обо-
ронь  вшеляких».  Затим  княже  військо,  розділившись  на
дрібніші  групи,  «таковым  же  способомъ  кгвалтовнымъ
и  военьным»  захопило  Полтаву,  Зигмунтов,  Кременчук,
Глинськ,  Лютеньку,  Зіньків  та  інші  містечка  й  села.  Завдані
Ієреміїним  наїздом  збитки  були  обраховані  в  500  тисяч  зло¬
тих  польських.
 О. 	Конецпольський  склав  протест  до  київської  гродської
канцелярії  і  до  короля.  Однак  Ієремія  зміг  переконати  київ¬
ський  грод  в  обґрунтованості  своїх  дій  і  22  вересня  довів  до
кінця  відкладену  процедуру  інтромісії.  Король  однак  напо¬
лягав  на  судовому  розгляді  справи**  -  не  для  того,  мовляв,
князеві  надали  сенаторський  титул,  аби  він  порушував  громад¬
ський  спокій.  Далі  справа  розвивалася  майже  за  «роменським»
сценарієм  -  після  триразового  ігнорування  князем  викликів
возного  на  розгляд  справи,  призначений  на  1  грудня  1646  p.,
сеймовий  суд  поставив  Ієремії  в  обов’язок  покрити  півміль-
йонні  збитки  О.  Конецпольському  під  загрозою  інфамії.
 80

Ніколи  раніше  князь  не  заходив  настільки  далеко,  аби
йому  світило  позбавлення  шляхетства.  Але  представники
Ієремії  домоглися  перенесення  розгляду  справи  під  тим  пре-
текстом,  що  князь  захворів.  Суд  погодився,  проте  зобов’язав
Ієремію  протягом  двох  тижнів  письмово  присягнути,  що  він
справді  хворів.  Ієремія  підкорився,  надіславши  до  сейму
«листь  хоробы»,  датований  16  листопада  1646  р.  При  цьому
в  тексті  присяги  князь  відкидав  факт  насильницького  захо¬
плення  Гадяцької  волості*,  очевидно,  маючи  на  увазі  те,  що
діяв  на  підставі  згаданого  вище  королівського  привілею.
 Не  такої  думки  однак  був  Олександр  Конецпольський,
заявляючи,  що  не  стане  до  розгляду  справи  на  травневому
 1647 	р.  сеймі,  доки  Ієремія  не  складе  повторної  присяги
щодо  своєї  хвороби.  Цього  разу  громадська  думка,  репре¬
зентована  королем,  сенатом,  посольським  колом  і  мало-
польськими  сеймиками,  як  писав  один  із  сучасників,  була
на  боці  коронного  хорунжого.  До  того  немало  спричинилася
недавня  смерть  його  батька,  шанованого  в  усій  державі.  У
відповідь  князь  вдався  до  нечуваного  в  Речі  Посполитій
кроку  -  демонстрації  військової  сили  як  аргументу  в  судовій
суперечці.  І  не  десь  -  у  серці  країни!
 Якщо  раніше  возні  кликали  князя  Ієремію  до  суду  по
декілька  разів,  а  той,  в  кращому  випадку,  обмежувався  над¬
силанням  своїх  представників,  то  цього  разу  підштовхувати
нагадуваннями  його  не  довелося.  29  квітня  1647  p.,  ще  до
початку  травневого  сейму,  Ієремія  в’їхав  до  Варшави  в
супроводі  власного  4-тисячного  військового  ескорту.  Муси¬
ло  це  справити  неабияке  враження  як  на  обивателів,  так  і  на
сенат,  і  на  королівський  двір,  котрим  певно  що  було  відома
манера  Ієремії  вирішувати  силою  зброї  спірні  питання.  Але
щоб  на  рівні  Варшави  -  цього  раніше  ніколи  Річ  Посполита
не  знала.  Не  дивно,  що  іноземні  дипломати  у  своїх  листах
писали  про  конфлікт  двох  магнатів  більше,  ніж  про  перспек¬
тиви  війни  проти  турків.  Довга  й  важка  дорога  однак  завади¬
ла  Ієремії  дотягти  з  Вишневця  до  столиці  артилерію.  Олек¬
сандр  Конецпольський  також  прибув,  але  пізніше  -  5  травня.
Розгляд  справи  був  призначений  на  20  травня.
 81

Один  із  слуг  Ієремії,  Богуслав  Маскевич,  у  своїх  мемуа¬
рах  наводить  вказівки  князя  своїм  людям,  які  мали  характер
чіткої  інструкції:  якщо  його,  Ієремію,  змусять  присягати,
то  він,  згідно  з  планом,  має  вдарити  О.  Конецпольського
шаблею,  а  потім  його  прибічники  повинні  «всіх  сікти,  котрі
б  його  (О.  Конецпольського.  -  Ю.  Р.)  підтримували,  хоч
би  й  короля  самого...»;  інші,  котрі  в  цей  час  знаходилися
поза  залом  сейму,  мали  в  разі  потреби  підтримати  тих,  хто
розпочав  би  бучу  в  залі.  Врешті-решт,  литовський  канцлер
Альбрехт  Раздивілл  і  коронний  гетьман  Миколай  Потоцький
змушені  був  силою  притягнути  пана  коронного  хорунжого
до  князя  і  в  присутності  короля  змусити  О.  Конецпольського
не  наполягати  на  повторній  присязі.
 23  травня  «гадяцька  справа»  вирішилася  на  користь
гетьманича  -  Гадяч  залишився  за  ним  на  підставі  старішого
надання,  а  І.  Вишневецький  мусив,  згідно  з  постановою
суду,  покрити  збитки  від  своїх  наїздів  та  ще  й  звільнити
зі  служби  його  найактивніших  учасників  (сумнівно  однак,
що  він  і  справді  когось  звільнив).  Того  ж  дня  вирішилася  й
«хорольська  справа».  Крім  того,  28  травня  1647  р.  король
видав  диплом  на  підтверждення  О.  Конецпольському  прав
на  уряд  переяславського  староства  разом  з  Гадячем,  Мирго¬
родом,  Полтавою,  Краснополем,  Зигмунтовим  і  Лютенькою,
котрі  тримав  його  покійний  батько.
 VI
 Мабуть,  ніколи  раніше  Річ  Посполита  не  стояла  так
близько  над  проваллям  державного  перевороту,  як  під  час
тієї  суперечки  за  Гадяч.  Для  українського  читача,  котрому
подобаються  модні  нині  пошуки  втрачених  можливостей
або  «альтернативного»  шляху  розвитку  історії  (так  звана
«якбитологія»),  пристрасті  навкого  Гадяча  й  справді  можуть
видаватися  поживою  для  моделювання  ситуації:  якби,  ска¬
жімо,  Яремі  достало  рішучості,  він  скинув  би  безвільного
короля,  збройно  захопив  сеймову  ізбу  -  благо,  зібрати  вій¬
ська  проти  несподіваного  4-тисячного  Яреминого  ескорту
було  на  той  час  нелегко,  а  коронний  гетьман,  котрий  зна¬
 82

ходився  тут  же  в  ізбі,  був  фактично  у  князя  в  руках;  міг,
мабуть,  Ієремія  розраховувати  й  на  волинську  шляхту,  яка
довела  свою  відданість  під  час  «роменської»  справи;  та  й
взагалі  в  шляхетському  середовищі  він  знайшов  би  чимало
симпатиків.  Кінець  анархії,  кінець  свавіллю,  держава  стає
міцною,  як  ніколи  -  ні  тобі  Хмельниччини,  ні  Руїни,  ні  роз¬
поділів  Речі  Посполитої...
 Але  історія,  як  відомо,  не  визнає  умовного  способу.  При
цьому,  однак,  відомо  досить  випадків,  коли  чиїсь  приватні
примхи  або  забаганки,  бажання  вирішити  власні  пробле¬
ми  стають  тими  поштовхами,  завдяки  яким  історія  почи¬
нає  рухатися  в  найнесподіваніших,  найнепередбачуваніших
напрямах.  Той  же  Богдан  Хмельницький  (автор  свідомий
нерядоположності  цього  порівняння)  якийсь  час  воював,  за
його  ж  словами,  виключно  за  власну  кривду,  вдало  викорис¬
тавши  при  цьому,  соціальне  невдоволення  козацької  верст¬
ви.  Ідея  ж  «вибити  з  лядської  неволі  весь  народ  руський»
з’явилася  пізніше,  коли  Богдан  опинився  в  новій,  ледве  чи
очікуваній  ним  самим  ролі...  Так  що  питання,  як  би  повівся
далі  Ієремія,  і  наскільки  б  далеко  він  пішов,  якби  сповнив
свій  гарячковий  намір  влаштувати,  за  висловом  М.  Грушев-
ського,  «криваву  баню  в  сенаті»,  виглядає  й  справді  досить
спокусливим.
 Але  чи  сповнив  би?  Ян  Бідацький,  наприклад,  впевне¬
ний,  що  Ієремія  просто  «грав  на  публіку»,  аби  натиснути
через  сенат  на  позивача.  Тиск  у  підсумку  виявився  вда¬
лим,  а  інцидент  вичерпався  -  принаймні  про  око.  З  іншого
боку,  нотатки  Б.  Маскевича  зафіксували  цілком  недвозначні
інструкції,  що  й  кому  робити.  А  це  може  свідчити  про  наяв¬
ність  у  князя  Ієремії  конкретного  плану  дій,  доведеного  до
всього  війська:  частина  його  мала  зайняти  сенаторську  ізбу,
гуртуватися  навколо  свого  вождя  і  чекати  сигналу  до  дій,
котрим  мав  стати  удар  шаблею  по  коронному  хорунжому
(«...аби  всі  при  ньому  стояли,  і  на  його  початок  дивилися,
а  потім  закінчили  те,  що  він  почне.  Бо  заявив  так,  що  якщо
присягне,  одразу  вставши,  хорунжого  шаблею  мав  стяти  і
всіх  сікти,  котрі  б  за  нього  стояли,  хочби  й  самого  короля»);
 83

решта,  «двірські  слуги  й  молодіж»,  мали  втиснутися  в  роз¬
пал  бою  в  зал  і  допомогти  завершити  справу.
 «І  так  було  б,  якби  присягав»,  -  пише  далі  Б.  Маскевич.
Чоловік  цей,  гадається,  не  надто  був  наближений  до  «таєм¬
ниць  лубенського  двору»,  однак  за  час  своєї  служби  встиг
достатньо  познайомитися  з  характером  і  схильностями
свого  пана.  А  значить,  міг  знати,  що  чекати  від  нього,  і  від¬
так  скласти  власне  уявлення  про  те,  наскільки  серйозними
були  його  наміри.
 Повертаючись  однак  до  питання  про  ймовірність  дер¬
жавного  перевороту  в  Речі  Посполитій,  варто  зазначити:
судячи  з  того,  що  поставлений  за  рік  до  злощасного  сейму
коронним  гетьманом  М.Потоцький  і  литовський  канцлер
 А. 	Радзивілл  фактично  силоміць  змусили  Олександра  Конец-
польського  відступитися  від  своєї  вимоги,  вони,  а  також  сам
король  Володислав  IV,  сприймали  таку  перспективу  досить
серйозно.  В  усякому  разі,  могли  її  не  виключати.  Ієремія  і
так  викликав  у  Варшаві  «цікавість,  змішану  з  переляком»
(Я.  Відацький).  Але  ось  іще  запитання:  наскільки  сам  Ієре-
 Литовський  канцлер
Альбрехт  Станіслав  Радзивілл
(1595-1656).
 Портрет  1640  р.
 (з  ресурсу  pl.wikipedia.org)
 84

мія  був  свідомий  того,  що  він  робить  (або  що  наробив)?  І
взагалі,  чи  справді  замірювався  він  сам  на  щось  більше,
аніж  гадяцька  королівщина?  Чи  вона  була  саме  тією  ціллю,
заради  якої  Ієремія  вдався  до  таких  екстремістських  дій,  чи
тільки  формальним  приводом,  зачіпкою  для,  скажімо  так,
чогось  більшого?  Чи  був  тут  лише  запальний  шал,  коли  під
гарячу  руку  й  не  таке  можна  сказати  і  зробити,  чи  над  усім
цим  панував  тверезий  розрахунок?
 Якщо  навіть  визнати,  що  в  основі  дій  Ієремії  лежало
лише  задоволення  власницьких  амбіцій  і  не  більше,  то
потрібно  зазначити  ось  що.  Справді,  у  Речі  Посполитій,  осо¬
бливо  за  часів  Володислава  IV,  ігнорувати  короля  з  його  й  без
того  обмеженими  правами,  чинити  перепони  його  планам,
звинувачувати  його  в  зраді,  намірах  обмежити  «золоту  воль-
ність»,  ба  навіть  погрожувати  йому  вигнанням  чи  обранням
когось  іншого  на  його  місце  було  справою  звичною.  Але
про  те,  щоб  підняти  руку  на  свого  государя,  ледве  чи  могло
йтися.  Тому  своїм  кроком  Ієремія  відкрито  протиставив  себе
фактично  всій  Речі  Посполитій,  хай  навіть  він  лише  грав  на
зовнішній  ефект,  аби  добитися  вигідного  для  себе  рішення.  І
не  віриться,  щоб  князь  і  сам  цього  не  усвідомлював.
 Врешті-решт,  якби  він  здобув  владу  насильницьким
шляхом,  що  б  він  з  нею  робив?
 Гаразд,  дозволимо  собі  «умовний  спосіб»  бодай  раз.
Але  результати  нашого  «якбитологічного»  моделювання
виявляються  не  досить  втішним:  якби  Ієремія  й  справді
захопив  владу,  хтозна  чи  довго  б  її  утримав.  По-перше,  між¬
народна  реакція  ледве  чи  була  б  на  його  користь.  По-друге,
чи  заприсяглися  би  всі  піддані  в  Литві  й  Короні  на  вірність
узурпатору?  Сумнівно.  По-третє,  навіть  «виїхавши»  на
репутації  захисника  «золотої  вольності»,  Ієремія,  аби  не
опинитися  в  ситуації  Володислава  IV,  мав  перетворитися
на  диктатора  і  в  такому  випадку  першим  почати  наступ  на
цю  вольність,  яка,  в  разі  здобуття  влади,  ставала  б  йому
кісткою  в  горлі.  Можливо,  це  спірна  теза,  але  все  ж:  подібно
до  Хмельницького,  котрий  навіть  не  очікував,  як  вважають
деякі  історики,  саме  таких  наслідків  своїх  перемог  1648  p.,
 85

Ієремія,  здійснивши  свої  гарячкові  погрози,  опинився  б  у
аналогічному  становищі  -  в  тому  розумінні,  що  відступати
далі  вже  було  би  нікуди.  Країна  могла  таким  чином  увійти
у  хаос  громадянської  війни.  Можливо,  ще  більший,  ніж  той,
який  принесла  Хмельниччина.

Розділ  сьомий
КНЯЗЬ  І  КОРОЛЬ
 І
 Повернувшись  з-за  кордону  і  ще  не  повністю  всту¬
пивши  в  права  спадщини,  20-річний  князь  Ієремія  був
прийнятий  до  двірського  почту  короля  Сигізмунда  III,
а  пізніше  -  Володислава  IV.  Після  Смоленської  війни
 І. 	Вишневецький  став  королівським  наближеним,  тому  під¬
став  для  майбутнього  охолодження  стосунків,  здавалося  б,
не  було.  Князь  попервах  досить  часто  гостював  у  Варшаві
(хоча  при  дворі  його  було  майже  не  видно).  До  того  ж,
король  Володислав  був  закоханий  у  сестру  Ієремії,  Анну
Вишневецьку.  Можливо,  то  й  була  справжня  причина,  що
тримала  її  брата  в  польській  столиці:  якби  сестра  стала
«крулєвською  малжонкою»,  для  Ієреміїної  придворної  й
політичної  кар’єри  годі  було  б  шукати  ліпшого  старту.  Але,
як  кажуть,  не  склалося.
 Восени  1635  р.  23-річний  І.  Вишневецький  з’являється
на  сеймі  як  посол  від  воєводства  руського  (уряд  на  яке  він
отримає  з  рук  короля  через  11  років),  однак  проявить  себе
там  лише  через  три  роки,  втягнувшись  у  так  звану  «сеймову
війну»  щодо  «старожитніх»  князівських  титулів.  «Війна»  ця
пізніше  відіграє  свою  роль  у  взаємному  відчуженні  короля
і  князя  -  не  без  допомоги  Єжи  Оссолінського,  майбутнього
коронного  канцлера,  котрий  власне  її  спровокував.
 Але  це  станеться  пізніше.  Поки  що  князь  Ієремія  цілком
лояльний  щодо  свого  монарха  і  не  легковажить  його.  Чого
не  можна  було  сказати  вповні  про  його  дядечка  -  митропо¬
лита  київського.  Коли  1634  р.  під  тиском  католицьких  ради¬
калів  король  Володислав  видав  указ,  що  забороняв  мати  в
Києві  й  інших  руських  містах  латинські  школи,  де  навчання
ставилося  за  західними  зразками,  Петро  Могила  не  тільки
пропустив  указ  повз  вуха,  а  ще  й  створив  нові  колегії  в  Гощі
та  Винниці.  Це  не  на  жарт  збурило  католицьку  реакцію,  і
Володислав  IV  іншим  указом,  від  18  березня  1635  p.,  обме¬
 87

жив  навчальну  програму  Київської  колегії  філософським
курсом  -  діалектикою  і  логікою.
 Володислав  IV,  котрий  іще  недавно  своїми  ліберальни¬
ми  стосовно  православних  кроками  заохочував,  як  здавало¬
ся  Петрові  Могилі,  його  починання,  немовби  віднімав  лівою
рукою  те,  що  надавав  правою.  П.  Могила,  й  сам  монаршої
крові,  ледве  чи  міг  прийняти  душею  такі  рішення  Володис-
лава,  навіть  розуміючи  його  реальне  становище,  яким  і  були
викликані  згадані  укази.  З  іншого  ж  боку,  ігноруючи  волю
короля,  підтримки  якого  він  іще  не  так  давно  потребував,
П.  Могила  мало  чим  відрізнявся  від  решти  магнатсько-шля-
хетського  загалу  і  фактично  наслідував  його  манеру  легко¬
важити  верховну  і  судову  владу,  так  само  як  і  використову¬
вати  аргумент  сили  у  вирішенні  суперечок  з  опонентами.
Це  яскраво  проявилося  у  протистоянні  не  лише  з  Ісайєю
Копинським,  а  і  з  тими,  хто  зазіхав  на  добра  підопічних
П.  Могилі  православних  монастирів.  З  вовками  жити  -  по-
вовчому  вити:  аби  захистити  свої  інтереси  і  справу,  Петро
Могила  не  мав  іншого  вибору,  як  засвоїти  закони  оточення  і
використовувати  їх  потім  на  свою  користь.  Тим  же  шляхом
йшов  і  Ярема  Вишневецький.
 Розходження  між  королем  і  князем  Ієремією,  якщо  віри¬
ти  Яну  Бідацькому,  почалися  саме  через  князівну  Анну.  Точ¬
ніше,  через  нездійснений  проект  шлюбу  її  та  Володислава
IV.  Проект  такий  певно  що  існував  -  ідею  короля  одружити¬
ся  не  з  іноземною  принцесою,  а  з  підданою  Речі  Посполитої,
підтримували  особливо  завзято  всі  Вишневецькі,  а  також
магнати,  пов’язані  з  ними  родинними  узами.  Але  віддання
переваги  одному  з  родів  інші  магнати  сприймали  як  умален¬
ня  своїх,  тому  сенат  відхилив  такий  варіант  королівського
шлюбу.  Врешті-решт,  Володислав  IV  звернув  свій  погляд  на
австрійську  династію  Габсбургів,  союзи  з  якими  ставали  вже
традицією  для  дому  Вазів,  звідки  походив  тогочасний  король
Речі  Посполитої.  У  вересні  1637  р.  він  одружився  з  донькою
цісаря  Фердинанда  II  Габсбурга,  Цецилією  Ренатою.  Беручи
за  себе  цісарівну,  Володислав  обіцяв  австрійцям  військову
допомогу  проти  Туреччини  й  дозволяв  вербувати  польських
 88

Король  Володислав  IV
(1595-1648).
Портрет  невідомого  майстра
XVII  ст.
 найманців  для  війни  з  Францією.  Натомість  цісар  зобов’язу¬
вався  допомагати  Володиславу  в  здобутті  шведської  корони,
повернути  й  досі  не  виплачені  посаги  дружин  покійного
короля  Сигізмунда  III,  Хелени  і  Констанції,  а  також  гроші,
позичені  колись  у  самого  Сигізмунда.
 Цецилія  Рената  Габсбург
(1611-1644),
дружина  короля  Володислава  IV
Гравюра  XVII  ст.
 89

Шляхта,  однак,  знов  була  нсзадоволена.  «В  Габсбур¬
гах,-  писав  М.  Грушевський,  -  з  їхнім  культом  самопо¬
ваги  і  престижу  бачили  злих  духів  польського  двору,  які
під’юджують  королівську  власть  до  самовластя  і  обмеження
шляхетських  вольностей».  Але  король  цього  разу  вже  не
хотів  відступати.
 Якби  все  ж  таки  Володислав  IV  мав  наполегливішу
вдачу  і  відстояв  свій  «вибір  серця»,  то,  напевне,  незалеж¬
но  від  подальшого  перебігу  подій,  здобув  би  в  особі  сина
банітованої  його  батьком  княгині  свого  прихильника  і  в
майбутньому  не  меншого  абсолютиста,  ніж  Єжи  Оссолін-
ський  -  вихованець  Габсбургів  і  один  з  «авторів»  шлюбу
Володислава  з  Цецилією  Ренатою.  А,  виходячи  з  перспек¬
тиви  трону  для  свого  можливого  племінника,  Ієремії  так
чи  інакше  довелося  б  підтримувати  короля.  Та  ледве  чи
Є.  Оссолінський,  котрий  уже  тоді  посідав  видне  місце  при
королівській  особі,  мав  зацікавленя,  щоб  хтось  іще,  крім
нього  самого,  був  наближений  до  монарха  настільки,  аби
мати  вплив  на  нього,  а  значить,  і  на  державу.
 Вибір  Володислава  IV  фактично  означав  крах  шансів
Ієремії  досягти  в  юному  віці  якщо  не  всього,  то  багато  чого,
і  якщо  не  негайно,  то  порівняно  швидко.  Князь  залишив  двір
і  з  головою  поринув  у  облаштування  своїх  задніпровських
володінь,  з’являючись  у  Варшаві  лише  під  час  сеймів.
 Проте  невдовзі  після  шлюбу  Володислава  IV  з  цісарів-
ною  Ієремія  просить  монарха  сватати  за  нього  доньку  вели¬
кого  коронного  канцлера  Томаша  Замойського,  Гризельду
Констанцію,  з  почту  королеви  Цецилії  Ренати.  Молоді
люди  познайомилися  на  урочистостях  з  нагоди  її  коронації.
Король  сватає  Гризельду,  однак  на  саме  весілля  (27  люто¬
го  1639  р.)  монарше  подружжя  не  приїздить.  Замість  себе
король  прислав  своїх  послів  -  Григорія  Кнапського  і  ксьон-
дза-каноніка  Мацея  Любинського.  Не  можна  виключати,  що
Володислав  міг  розгледіти  -  за  допомогою  Є.  Оссолінського
чи  без  неї  -  в  усій  цій  церемонії  з  «королівським  сватан¬
ням»  чергову  спробу  Ієремії  наблизитися  до  найвищих  сфер
політичного  олімпу  Речі  Посполитої,  використавши  сімейні
 90

зв’язки.  Мовляв,  не  вийшло  стати  королівським  шурином  -
чому  б  не  стати  зятем  великого  коронного  канцлера?  Тим
більше,  що  Томаш  Замойський  явно  симпатизував  Ієремії.
Восени  1634  р.  він,  зважаючи  на  прохання  молодого  героя
Смоленської  війни,  взяв  на  себе  турботу,  щоб  при  розме¬
жуванні  земель  Речі  Посполитої  і  Москви,  чим  на  виконан¬
ня  умов  Поляновського  миру  займався  Адам  Кисіль  (у  ті
часи  -  чернігівський  підкоморій),  не  постраждали  задні¬
провські  володіння  Вишневецьких.  Щоправда,  коли  перего¬
вори  щодо  спірних  територій  почали  заходити  в  глухий  кут,
 А. 	Кисіль  змушений  був  за  наполяганням  короля  відступити
на  користь  Московського  царства  Путивль  з  прилеглими  до
нього  містечками  -  Городищем,  Недригайловом  та  іншими.
Певно,  що  це  теж  не  могло  не  відбитися  на  стосунках  Ієремії
й  короля  Володислава.
 Т.  Замойський  помер  7  січня  1638  р.  Якщо  припустити
наявність  у  князя  якогось  розрахунку,  то  смерть  ця  була  для
нього,  що  називається,  «невчасною»,  оскільки  позбавляла
молодого  Ієремію  протекції  у  просуванні  на  вищі  щаблі
державної  ієрархії.  Втішати  могло  хіба  те,  що  питання  його
шлюбу  з  Гризельдою  було  вирішеним.  У  заповіті  Т.  Замой¬
ський  серед  вимог,  що  стосувалися  його  майбутнього  зятя,
вказував  на  те,  що  чоловік  його  доньки  мав  відзначитися
мужністю  на  війні  і  вмінням  вести  господарство.  Цим  він
віддавав  Ієремії  явну  перевагу  у  порівнянні  з  іншими  пре¬
тендентами  на  руку  Гризельди*.
 Так  Ієремія  був  вдруге  відтіснений  з  тронного  оточення.
Абсолютистом,  отже,  він  не  став,  узявши  натомість  опози¬
ційний  курс  стосовно  короля  та  Є.  Оссолінського,  котрий,
за  іронією  долі,  посяде  уряд  покійного  тестя  князя  -  велико¬
го  коронного  канцлера.  Першим  відкритим  проявом  цього
курсу  стала  «сеймова  війна»  за  «старожитні»  князівські
титули  (березень-квітень  1638  p.),  у  яку  І.  Вишневецький
уплутався  невдовзі  після  заручин  з  Гризельдою  (13  лютого
1638  р.).
 Війну  цю  споводував  Єжи  Оссолінський,  на  той  час
надворний  підскарбій.  Споряджений  1633  р.  королівським
 91

послом  у  Ватикані,  він  не  зміг  виконати  доручення  сейму  -
добитися  у  папи  заборони  польським  духовним  особам
купувати  світські  земельні  володіння.  Натомість  вистарався
для  себе  у  папи  і  в  цісаря  Фердинанда  II  титул  князя  Свя¬
щенної  Римської  Імперії  і  почав  уживати  його  публічно.  Іно¬
земні  титули  мали  й  інші  магнати  Речі  Посполитої,  і  в  цьому
нічого  дивного  не  було.  Але,  згідно  зі  звичаєм,  від  публічно¬
го  їх  ужитку  вони  утримувалися.  Те,  що  Єжи  Оссолінський
зламав  звичай,  викликало  невдоволення  шляхетського  зага¬
лу.  Послу  закидали,  що  він  ставить  власні  інтереси  вище
за  державні  (титул  надавав  Є.  Оссолінському  можливість
купувати  землі  в  Німеччині  на  кордоні  з  Річчю  Посполитою
і  утворювати  одноосібні  володіння  -  «ординації»),  а  також
порушує  шляхетську  рівність  -  не  приведи  Боже,  нащадки
посла  почнуть  наполягати  на  офіційному  визнанні  своїх
княжих  титулів!
 Через  п’ять  років,  на  весняному  сеймі  1638  p.,  Є.  Оссо¬
лінському  пригадали  цю  справу  в  зв’язку  з  невдачею  коро¬
лівського  проекту  Ордену  Непорочного  Зачаття,  до  якого
він,  уже  в  ранзі  підканцлера,  доклав  також  чимало  зусиль.
На  чолі  Ордену  мав  стояти  сам  король.  Проти  цього  про¬
екту  виступила  шляхта,  причому  не  лише  православна  і
«дисидентська»  (протестантська),  яка  вважала  замахом  на
свободу  віросповідання  пункт  уставу  Ордену  про  захист
«римської»  віри  (що  й  так  була  панівною  в  Речі  Посполи¬
тій),  а  і  католицька,  котра  звинувачувала  короля  -  зятя  Габс-
бургів  -  укупі  з  їхнім  вихованцем  підканцлером  в  намірі
запровадити  в  перспективі  absolutum  dominium  (абсолютну
владу).  От  тоді  й  пригадали  підканцлерові  вдруге  його
поїздку  до  папи.
 Довелося  Є.  Оссолінському  зректися  княжого  титу¬
лу,  але  він  зажадав  того  ж  від  «старожитніх»  литовсько-
руських  князів,  чиї  титули  були  підтверджені  Люблін¬
ською  унією  1569  р.  Ті,  своєю  чергою,  стали  в  опозицію.
Очолив  її  26-річний  Ієремія  Вишневецький.  В  підсумку
була  прийнята  сеймова  постанова  про  скасування  чинністі
всіх  іноземних  титулів.  Визнавалися  лише  затверджені
 92

Люблінською  унією  1569  p.,  незалежно  від  того,  чи  були
воні  успадковані,  чи  набуті.  Остаточне  врегулювання  цієї
справи  було  перенесено  на  наступний  сейм,  призначений
на  5  жовтня  1639  р.
 Виїжджаючи  лише  на  своїй  популярності  серед  шляхет¬
ства,  князь  Ієремія  розгорнув  бурхливу  агітацію  у  воєвод¬
ствах,  особливо  на  Волині,  де  позиції  Вишнсвецьких  були
традиційно  сильними.  Луцький  сеймик  налаштовував  послів
на  обстоювання  на  жовтневому  сеймі  «старожитніх»  литов¬
сько-руських  князівських  титулів.  Учасники  того  сейму
місяцем  пізніше  стали  свідками  пишного  в’їзду  І.  Вишне¬
вецького  до  Варшави  -  в  компанії  з  Домініком  Заславським-
Острозьким,  теж  «старожитнім»  литовсько-руським  князем.
Обох  супроводжували  численні  почти.  В  будь-якому  разі,
такий  «аргумент»  ледве  чи  міг  сподобатися  підканцлсру.
Тим  більше  -  королю,  котрий  не  міг  собі  дозволити  поді¬
бного  особистого  ескорту.  Тож  для  Єжи  Оссолінського
налаштувати  Володислава  IV  проти  Ієремії  було  лише  спра¬
вою  часу.  Оскільки  саме  Є.  Оссолінський  був  співавтором
більшості  проектів  Володислава  IV,  антагонізм  між  князем  і
підканцлером  (а  згодом  і  канцлером)  автоматично  втягував
у  свою  орбіту  й  короля  -  зрозуміло,  не  на  боці  Ієремії.  Надто
після  літнього  1641  р.  сейму,  коли  І.  Вишневецький  та  його
прибічники  фактично  виграли  справу  княжих  титулів  -  по¬
станова  весняного  сейму  1638  р.  була  підтверджена.  Тому
Є.  Оссолінський,  чиє  самолюбство  було  вражене,  мусив
назавжди  розпрощатися  з  папсько-цісарським  угоноруван-
ням,  а  І.  Вишневецький  нажив  відтоді  ворога  в  його  особі.
 Те,  що  в  суперечці  за  «старожитні»  князівські  титули
Ієремія  згуртував  навколо  себе  литовсько-руські  княжі
роди,  деякі  українські  вчені  тлумачать  як  останній  прояв
литовсько-руського  сепаратизму  напередодні  зміни  суспіль¬
ної  формації  в  Русі-Україні,  спричиненої  Хмельниччиною.
 Інші  схильні  вважати,  що  після  утворення  Речі  Поспо¬
литої  княжі  роди  взагалі  не  брали  жодної  участі  в  її  політич¬
ному  житті,  займаючись  натомість  утворенням  держав-уді-
лів  з  незалежною  юрисдикцією.
 93

Великий  коронний  канцлер
Єжи  Оссолінський
(1595-1650).
Гравюра  на  міді  Єреміяша  Фалька
(1610-1677)  за  портретом  роботи
Бартоломея  Стробеля  (1591-1650).
 Приватна  колекція.
 Герб  Єжи  Оссолінського
«Топор».
 Мабуть,  частково  із  цими  «сепаратистськими»  тлума¬
ченнями  можна  погодитися.  Принаймні  з  двох  міркувань.
 Перше.  Справді,  хоча  після  Люблінської  унії  1569  р.
минуло  досить  багато  часу  і  литовсько-руська  верхівка  вже
встигла  великою  мірою  інтегруватися  у  політико-юридичну
систему  і  культурне  середовище  Польської  держави,  котра
все  ж  таки  була  ближче  до  Європи,  засвоїти  польські  звичаї,
культуру  і  мову,  однак  почуття  окремішності  -  занадто  стій¬
ка  річ,  аби  зникнути  років  так  за  вісімдесят.  Тодішні  руські
роди  були  вже  значною  мірою  спольщені,  але  назвати  їх
польськими  в  повному  розумінні  ледве  чи  можна.  Навіть  їх
пов’язаність  шлюбними  зв’язками  з  родами  польськими  не
завжди  здатна  була,  гадається,  до  кінця  винищити  це  почут¬
тя  «руськості».  Недаремно  ж  руська  мова  функціонувала  в
діловодстві  Речі  Посполитої  практично  нарівні  з  польською.
Наша  магнатерія,  образно  кажучи,  хотіла  вміститися  одним
задом  на  двох  стільцях:  користуватися  всіма  політичними
 94

й  культурними  благами  «польського»  походження,  у  тому
числі  й  для  власних  «держав»,  мати  вплив  на  долю  всієї
Польсько-Литовської  держави,  але  водночас  вона  (в  особі
короля,  канцлера  і  сейму)  не  мала  заважати  їм  бути  само-
власними  панами  у  своїх  приватних  володіннях.
 Друге.  Цікаво,  що  пропозицію  Є.  Оссолінського  про
знесення  княжих  титулів  підтримувала  переважно  шляхта
польська,  особливо  з  Малої  Польщі  й  Мазовша.  Найбільш
пристрасно  атакував  князівські  титули  руських  панів  воє¬
вода  познанський  Кшиштоф  Опалінський.  Поляків  певно
що  не  влаштовував  «рівень  інтеграції»  Волинського,  Київ¬
ського  і  Брацлавського  воєводств  у  Корону  Польську,  до
якої  ці  воєводства  відійшли  за  Люблінською  унією  1569
року.  Якщо  в  Польщі  на  той  час  князів  як  таких  не  було,  то
для  тодішньої  руської  князівської  магнатерії  Волині,  Київ¬
щини  і  Брацлавщини  «війна  за  титули»  була  не  лише  спра¬
вою  гонору.  В  разі  програшу  їй  справді  було  що  втрачати.
«Володіючи  отчинами  «со  всим  правом  і  панством»,  тобто
на  князівському  праві  (jux  ducale),  -  зазначає  Н.  Яковен¬
ко,  -  князі,  склавши  присягу  вірності  великому  князю  (або
королю.  -  Ю.  Р.)  і  зобов’язавшись  допомагати  йому  зброй¬
но  під  час  війни,  у  решті  питань  не  підлягали  місцевій  адмі¬
ністрації.  Відтак  на  території  їхніх  володінь  витворювались
мікродержави  в  державі,  з  власними  податками,  власними
військовими  повинностями,  своїм  васалітетом  і  субвасалі-
тетом,  традиціями  служби  тощо».
 Тому  зрозуміло,  що  І.  Вишневецький,  так  само  як  інші
литовсько-руські  князі,  не  хотіли  ось  так,  з  доброго  дива,
втрачати  свої  права  на  виключність.  А  невдалі  спроби  Ієре¬
мії  зробити  швидку  кар’єру  при  дворі  і,  як  наслідок,  його  від¬
далення  від  двору  тільки  підштовхували  його  заповзятість
на  поприщі  «війни  за  титули».  Та  й  загалом,  схоже,  князь
дедалі  більше  сприймав  сам  інститут  Польсько-Литовської
держави  як  вимушену  реальність,  з  якою  в  одних  випадках
доводилося  рахуватися,  в  інших  -  можна  було  використо¬
вувати  у  вирішенні  якихось  своїх  справ,  головним  чином
судових,  у  третіх  -  просто  зігнорувати.  За  всіх  цих  умов
 95

підданство  Ієремії  польській  короні  перетворювалося  на
просту  формальність.
 II
 З  1641  по  1646  р.  про  Ієремію  при  дворі  не  згадують,
а  він,  своєю  чергою,  не  бере  жодної  участі  в  державному
житті  Речі  Посполитої.  Хіба  якщо  не  брати  до  уваги  його
призначення  1642  р.  пограничним  комісаром  у  справах
кордону  між  Річчю  Посполитою  і  Молдавією.  За  цей  час
він  з’являється  у  сеймі  чи  перед  очі  короля  лише  двічі.
Вперше  -  восени  1641  p.,  коли  після  смерті  свого  опіку¬
на,  77-річного  воєводи  руського  Костянтина  Вишневець-
кого,  вплутався  у  справу  опіки  над  п’ятьма  дітьми  його
померлого  раніше  брата  -  конюшого  коронного  Януша
Вишневецького.  До  того  ними  опікувався  покійний  князь
Костянтин.  Вдруге  -  на  лютнево-березневому  1645  р.
сеймі,  що  розглядав  «роменську  справу».  Князь  займався
господарством,  з’ясовував  через  суди  стосунки  з  сусідами,
успішно  воював  з  татарами.  Остання  обставина  змусила
Володислава  IV  знову  звернути  свій  погляд  у  бік  «задні¬
провського  державці».
 Саме  Ієремія  Вишневецький  зіграв,  за  оцінкою  багатьох
істориків,  вирішальну  роль  у  розгромі  польсько-козацькими
силами  орди  Тугай-бея,  майбутнього  союзника  Б.  Хмель¬
ницького,  в  битві  під  Охматовим  ЗО  січня  1644  р.  Роком
раніше  князь  у  відповідь  на  вторгнення  ординців  Омер-аги  в
його  володіння  здійснив  рейд  на  територію  Кримського  хан¬
ства  і  розбив  татарські  чамбули  біля  річки  Сури.  Перемоги
ці  підштовхнули  Річ  Посполиту  до  перегляду  своєї  політики
щодо  Кримського  ханату.
 29  лютого  1644  р.  таємна  нарада  сенату  постановила
припинити  виплату  щорічних  «упоминків»  хану.  Власне
про  це  Володислав  IV  говорив  і  раніше,  однак  сенат  лише
тепер,  поставлений  перед  фактом  перемог  Яреми,  спромігся
на  рішучішу  позицію.
 У  голові  коронного  гетьмана  Ст.  Конецпольського  на
хвилі  переможного  ентузіазму  шляхти  починає  визрівати
 96

план  масштабної  антитатарської  кампанії.  Але  тільки  через
рік  -  на  лютнево-березневому  сеймі  1645  р.  -  король  Воло¬
дислав  виступає  із  закликом  до  рішучої  боротьби  з  Кримом.
Заклик  той  пролунав  у  порожнечу.  По-перше,  сейм  головним
чином  змушений  був  займатися  «роменською  справою»,  а
по-друге,  шляхта,  як  зазначає  М.  Грушевський,  вже  на  той
час  «мало  була  прихильна  таким  рицарським  планам».
 Саме  Ст.  Конецпольському  належить  ідея  скерувати
притлумлене  ним  же  козацтво  проти  татар  -  доки  воно
само  не  поєдналося  з  ними,  як  то  планували  деякі  прово¬
дирі  попередніх  козацьких  виступів.  Станіслав  Освєнцим,
близький  слуга  коронного  гетьмана,  повідомляв  у  своєму
щоденнику,  що  гетьман  мав  агентурні  дані  про  переговори
козаків  з  татарами  з  метою  «якось  вибитися  з  того  ярма,  як
вони  казали,  і  вернути  собі  давню  свободу».
 Нема  сумніву,  що  не  хто  інший,  як  Ст.  Конецпольський
запропонував  королю  надати  козакам  гроші  на  побудову
човнів  для  морського  походу,  чому  пізніше  так  опирався
його  наступник  на  гетьманстві  Миколай  Потоцький  -  що
й  стало  формальним  приводом  до  козацького  повстання
 1648 	р.  Знаючи  наміри  татар  після  неотримання  «упомин-
ків»  вдертися  в  Річ  Посполиту,  коронний  гетьман,  аби  дати
можливість  королю  підготуватися  до  бойових  дій  взимку,
висилає  20  серпня  1645  р.  листа  до  турецького  візиря  з
попередженням:  якщо  татари  нападуть,  у  відповідь  козацькі
«чайки»  будуть  вислані  на  Чорне  море.  Лист  подіяв:  сул¬
тан  наказав  кримському  ханові  облишити  приготування  на
Польсько-Литовську  державу,  але  дозволив  йому  пошарпа¬
ти  Московщину.
 Зрозуміло,  що  така  серйозна  погроза  коронного  не  мала
бути  пустопорожньою.  Тож  король  Володислав,  резонно
вважаючи,  що  від  зачіпки  з  Кримом  в  будь-якому  разі  не
залишиться  осторонь  і  Туреччина,  а  також,  очевидно,  врахо¬
вуючи  донесення  агентури  Ст.  Конецпольського,  вирішив,
що  краще  мати  козаків  у  такій  серйозній  справі  союзника¬
ми,  аніж  противниками,  і  зробив  відповідні  розпорядження.
Сталося  це  вже  в  другій  половині  квітня  1646  p.,  після  таєм¬
 97

ної  нічної  наради  з  козаками.  Ст.  Конецпольський  на  той
час  відійшов  у  кращий  світ,  зустрінувши  смерть  11  березня
1646  р.  в  обіймах  молодої  дружини,  Софії  Опалінської,
через  два  місяці  після  власного  весілля...
 Річ  Посполита  також  уклала  угоду  з  Москвою  про  взає¬
модопомогу  в  боротьбі  з  татарами.  Однак  втілити  її  фактично
не  вдалося.  Наприкінці  1645  р.  орди  хана  Іслам-Гірея  під  про¬
водом  нурадин-султана  вдерлися  в  Комарицьку  волость,  діс¬
тавшись  Путивля  й  Рильська.  На  допомогу  московитам  поль-
ний  гетьман  Миколай  Потоцький  зібрав  військо  з  панських
почтів,  але  по  дорозі  від  Охтирки  в  напрямку  річки  Мерлі
люди  й  коні  почали  тисячами  гинути  від  тяжкого  морозу.
 Князеві  Ієремії  поталанило  більше.  Маючи  всю  необхід¬
ну  інформацію  від  М.  Потоцького,  він  1  січня  1646  р.  вислав
до  Путивля  на  розвідку  роз’їзд  з  волоських  підрозділів,  а  4
січня  із  4-тисячним  військом,  переправившись  на  територію
Московського  царства  через  Ворсклу,  напав  біля  річки  Мерль
на  татарські  війська.  Відбивши  після  короткого  нічного  бою
 «Складання  прапорів»  (1905  p.).
 Полотно,  олія.  Художник  Юзеф  Брандт  (1841-1915).
Національний  музей,  Варшава.
 98

ясир,  частина  якого  однак  перемерзла,  Ієремія  відіслав  поло¬
няників  російському  цареві.  Пізніше  дрібні  татарські  чамбу-
ли  також  не  раз  вдиралися  на  Задніпров’я  і  сусідні  території,
але  зустрічали  відсіч  княжих  хоругов  під  орудою  Ієремії  або
ж  його  слуг.  «Вишневчани»  відповідали  рейдами  проти  татар
під  Перекоп,  Очаків,  Запоріжжя.  Князь  викликав  у  татар  не
лише  пострах,  але  й  пошану,  завдяки  військовому  таланту  і
особистій  відвазі.  Тодішні  татарські  хроніки  з  повагою  писа¬
ли  про  нього  як  «славного  і  видатного  мужа»,  -  згадує  в  своїй
книзі  Ян  Бідацький,  в  той  час  як  інших  прикордонних  панів
титулували  виключно  «невірними  псами».
 Якраз  коли  розгорталися  драматичні  події  під  Мерлю,
коронний  гетьман  виступив  перед  сенатом  із  планом  анти-
татарської  кампанії  -  так  званим  «Дискурсом  про  знесення
кримських  татар».  Згідно  з  планом,  пропонувалося  укласти
угоду  з  Москвою  для  спільних  дій,  а  згодом  віддати  моско¬
витам  Крим  для  колонізації.  Після  цього,  міркував  гетьман,
«легшою  була  би  справа  з  турками,  бо  коли  б  від’єднати  від
них  татар,  одразу  без  жодних  труднощів  зробили  б  ми  собі
кордон  по  Дунай  і  вище».  Крим  Ст.  Конецпольський  пропо¬
нував  Речі  Посполитій  компенсувати  Волощиною,  Молдаві¬
єю  і,  якщо  поталанить,  Семиграддям.
 Як  один  із  співавторів  проекту  війни,  Ст.  Конецполь¬
ський,  на  відміну  від  короля  і  канцлера  (з  1643  р.  ним  уже
був  Є.  Оссолінський),  тримався  того,  що  цей  проект  обов’яз¬
ково  потрібно  провести  через  сейм.  Коронному  гетьману
вдавалося  суміщати  в  одній  особі  придворного  і  захисника
шляхетських  вольностей  -  «легаліста»,  здатного,  разом  з
тим  знаходити  спільну  мову  з  шляхетською  масою,  корис¬
туючись  своїм  військовим  і  життєвим  досвідом,  а  також
особистою  популярністю.  Він  був,  за  оцінкою  В.  Томкевича,
єдиним  чоловіком,  «котрий  фантастичні  королівські  плани
міг  прихилити  до  потреб  держави  і  перевести  їх  на  грунт
реальний».  Ст.  Конецпольський  справедливо  міг  розрахо¬
вувати,  що  йому  вдасться  схилити  сейм  на  свій  бік.  Але
його  смерть  поставила  хрест  на  можливості  «легалізувати»
виплеканий  план.
 99

Король  спільно  з  канцлером  вирішили  діяти  через
голову  сейму.  Однак  зі  шляхтою  все  одно  якось  треба
було  домовлятися.  Володислав,  мабуть,  і  сам  відчував  це.
Свідченням  того,  на  наш  погляд,  якраз  і  є  спроби  повторно
наблизити  князя  Ієремію  до  двору:  аби  переконати  шляхту  в
необхідності  війни,  потрібна  була  фігура  не  менш  популяр¬
на,  ніж  покійний  коронний  гетьман.  Ієремія  Вишневецький,
безперечно,  такою  фігурою  був.
 Королівське  оточення  почало  звертати  увагу  на  князя
Ієремію  іще  до  того  січневого  1646  р.  походу  в  Московщину.
Після  Охматівської  битви  Ст.  Конецпольський  готовий  був
забути  старі  рахунки,  керуючись  державною  необхідністю.
В  одному  з  листів  до  Ієремії  влітку  1645  р.  він  висловлював
готовність  прислухатися  до  його  порад  і  міркувань  у  справі
спільних  антитатарських  акцій.  А  вже  в  березні  1646  p.,  невдо¬
взі  після  смерті  коронного  гетьмана,  між  І.  Вишневецьким,
який  виїхав  до  Варшави  наприкінці  лютого,  аби  домогтися
у  короля  компенсації  за  землі,  що  відійшли  до  Москви  за
умовами  Поляновського  миру,  та  Володиславом  IV  відбува¬
ється  несподівана  таємна  зустріч.  Несподівана  бодай  тим,  що
король  до  цього  часу,  як  відомо,  уникав  будь-якого  спілку¬
вання  з  князем.  Отже,  відбулася  вона,  скоріше,  з  ініціативи
короля.  І  хоча  деталі  цієї  зустрічі  невідомі,  можна  впевнено
припустити,  що  то  був  перший  крок  з  боку  монарха  у  пошуку
замирення.  4  квітня  1646  р.  Ієремія  Вишневецький  так  само
несподівано  отримує  з  королівської  ласки  уряд  воєводи  русь¬
кого.  Під  час  номінації  на  уряд  князеві  раптом  пригадали  його
попередні  заслуги  перед  Річчю  Посполитою,  досі  замовчувані
або  применшувані.  Мабуть,  саме  до  тих  часів  слід  віднести  і
переказ,  згідно  з  яким,  у  розмові  з  московськими  послами,  які
скаржилися  на  порушення  І.  Вишневецьким  кордону  з  Мос¬
ковщиною  під  час  прокладання  дороги  в  районі  Роменських
лісів,  король  Володислав  IV  відповів:  «Князь  Ієремія  має  біль¬
ше  прав  на  Москву,  ніж  московський  цар  на  Ромни».
 До  нього,  раніше  оголошуваного  банітою  за  спроби
повернути  батьківську  спадщину,  замовчуваного  охматів-
ського  героя,  визнаного  грозою  татар  самими  «бусурманами»,
 100

нарешті  зверталися  по  допомогу.  У  ньому  відчули  потребу,
коли,  як  кажуть,  припекло  -  6  тисяч  найкращих  в  усій  Речі
Посполитій  надвірних  військ  таки  щось  важили.  Сенатори,
навіть  непримиренний  ворог  князя  Єжи  Оссолінський,  почали
замовляти  за  Ієремію  слово,  аби  надати  йому  якусь  вакансію
на  уряд.  Нарешті  князя  разом  з  усім  його  двором  допустили
до  аудієнції  і  цілування  королівської  руки.  Що  ж,  самолюб¬
ство  Ієремії  Вишневецького  певно  що  було  потішене.  Але  дії
тих,  хто  ще  вчора  від  нього  сахався,  як  від  чуми,  а  тепер  хотів
його  використати,  мали  видатися  князеві  лицемірством.
 III
 Отож,  20  квітня  1646  р.  до  короля  у  Варшаву  з’являєть¬
ся  козацьке  посольство  з  чотирьох  чоловік,  серед  яких  був  і
Богдан  Хмельницький.  На  таємній  нічній  нараді  за  участю,
як  припускають  деякі  дослідники,  коронного  канцлера  Єжи
Оссолінського  король  наказує  козакам  готуватися  до  мор¬
ського  походу,  дає  на  будівництво  човнів  частину  грошей,
отриманих  від  венеціанського  посла  Тьєполо  (Річ  Поспо¬
лита  на  той  час  уклала  угоду  з  Венецією,  яка  воювала  проти
Туреччини)  і  велить  ладнати  до  походу  артилерію.  Козаки
погодилися  на  морську  експедицію  і  гарантували  виста¬
вити  50  тисяч  збройного  люду.  Володислав  IV  пообіцяв,
своєю  чергою,  повернути  козакам  давні  привілеї,  втрачені
після  придушення  повстання  1637-1638  pp.  і  впровадження
«ординацій»,  а  також  збільшити  реєстр  до  20  тисяч  чоловік
(що  взагалі-то  належало  до  прерогатив  сейму).  Він  також
прозоро  натякав  на  виділення  території  під  козацьку  само¬
управу  і  виведення  з  України  за  Білу  Церкву  злощасних
коронних  військ,  які  з  1629  р.  явно  затрималися  на  «лежах»
в  козацькому  краї.  Все  це  свідчило,  що  король  всерйоз-таки
ухопився  за  ідею  покійного  Ст.  Конецпольського  стосовно
козацьких  «сил  швидкого  реагування»  на  морі.  Відмінність
полягала  в  тому,  що  в  планах  Володислава  IV  козацькій
флотилії  відводилася  не  стільки  роль  цербера  на  підхваті
в  разі  втручання  Туреччини  в  конфлікт  з  Кримом,  скільки
диверсійно-ударна  функція.
 101

Плани  війни,  яким  передувала  посилена  дипломатична
активність  на  московському,  семигородському  і  молдав¬
ському  напрямках,  формувалися  після  смерті  гетьмана
Ст.  Конецпольського  поспіхом,  у  гарячковій  атмосфері.
Нарешті  у  другій  половині  квітня  1646  р.  вони  набрали  яки¬
хось  чіткіших  обрисів.  Вже  23  квітня  король  Володислав  IV
виклав  їх  у  листі  до  кардинала  Матеї.
 «З  одної  сторони,  -  писав  Володислав,  -  ударить  наше
військо  на  татар,  з  другої  московське.  Заразом  господарі
молдавський  і  мультянський  рушать  на  береги  Дунаю,  і  ми
власною  особою  на  чолі  12  тисяч  пішого  війська  і  18  тисяч
коней,  окрім  охотницьких  відділів,  підтримаємо  їх  з  тим,
щоб,  перейшовши  за  ту  ріку  (Дунай.  -  Ю.  P.),  пуститися
в  глибину,  в  середину  турецьких  країв.  В  тім  самім  часі
рушать  також  за  наказом  нашим  козаки  на  Чорне  море.
Додамо  ще,  що  декотрі  патріархи  і  християнські  племена,
підвласні  туркам,  бажаючи  схопитися  за  зброю  і  скинути
ярмо  неволі,...  повідомили  нам  про  ці  свої  бажання...,  що
вони  сповнять  все,  що  до  них  належить,  зараз  як  тільки
почують  про  наш  похід».
 В. 	Томкевич  водночас  згадує  про  дві  версії  плану
війни,  котрі  фактично  не  дуже  відрізняються  як  від  тієї,
що  викладена  королем  у  листі  до  кардинала  Матеї,  так  і
поміж  собою.  Згідно  з  першою,  король  мав  повести  армію
на  Поділля.  Причому  частина  набраного  війська  разом  з
козаками  і  приватними  магнатськими  підрозділами  під
командуванням  Миколая  Потоцького,  на  той  час  польного
гетьмана,  мала,  об’єднавшись  на  Дніпрі  з  московськими
військами,  вдарити  на  Крим.  Король  же  з  рештою  набраного
війська  чисельністю  45  тисяч  чоловік,  переважно  піхотою,
за  підтримки  молдавських  господарів  атакує  прикордонні
турецькі  фортеці  в  Подунав’ї.  Друга  версія  відводила  зачіп¬
ну  функцію  козацькій  флотилії  з  1000  чайок  -  цим  вона
відрізнялася  від  першої,  а  також  тим,  що  ударним  угрупо¬
ванням  з  козацьких,  господарських,  приватних  магнатських
і  московських  сил,  спрямованим  на  Крим,  мав  керувати...
Ієремія  Вишневецький.  Йому  відводилася  роль,  ні  багато  ні
 102

мало,  польного  гетьмана.  Відтак  і  король  мав  почати  наступ
з  рештою  армії  на  нижньодунайському  напрямку.  За  різ¬
ними  відомостями,  військові  дії  повинні  були  розпочатися
наприкінці  липня  -  на  початку  серпня.
 Істотне  місце  в  обох  планах  кампанії  відводилося  при¬
ватним  військам  магнатів,  серед  яких  вирізнявся  як  чисель¬
ністю  своїх  підрозділів,  так  і  бойовим  досвідом,  славою
і  популярністю  князь  І.  Вишневецький.  Надання  Ієремії
уряду  воєводи  руського  тодішнє  суспільство  Речі  Посполи¬
тої  і  справді  тлумачило  як  перший  крок  до  булави  польного
гетьмана.  Наприкінці  квітня  в  одному  з  листів  з  Варшави  до
польного  гетьмана  литовського  Лева  Сапєги  йшлося  про  те,
що  булаву  ту  має  отримати  «найближчий  воєвода  руський».
На  той  час  Ієремія  ним  уже  був.  Попередній  воєвода  русь¬
кий,  Якуб  Собєський,  отримав  уряд  каштеляна  краківсько¬
го  -  наступним  кроком,  за  звичаєм,  мало  стати  призначення
його  коронним  гетьманом.
 9 	травня  1646  р.  король  Володислав  IV  заскочив  Річ
Посполиту  оголошенням  війни  Туреччині.  Крок  короля  був
тим  більше  несподіваним,  що  термін  перемир’я  з  Оттоман-
ською  Портою  ще  не  вийшов  -  і  це  була  причина,  зазначає
Львівський  літопис,  чому  «сенаторове  і  Річ  Посполитая
того  не  допустили,  войни  з  турчином  міти  не  зезволили».
Сподіваної  підтримки  Володислав  IV  не  знайшов  ні  від  най¬
ближчого  оточення,  навіть  прихильного  до  проекту  війни  з
татарами  (котрий  несподівано  і  завчасно  переріс  в  антиту-
рецький),  ні  від  свіжономінованих  каштеляна  краківського  і
воєводи  руського.  Примас  Мацей  Лубенський  вимагав  скли¬
кання  сейму,  краківський  воєвода  Станіслав  Любомирський
прохав  короля  не  приховувати  свої  наміри  «від  тих,  кому
про  них  відати  належить».  А  каштелян  краківський  Я.  Со¬
бєський  настільки  гостро  сперечався  з  Володиславом  IV,  що
невдовзі  помер  від  серцевого  нападу.
 Що  ж  до  І.  Вишневецького,  то  свою  номінацію  на  воє¬
воду  руського  він  міг  радше  трактувати  як  запізніле,  хоча
й  належне  визнання  своїх  заслуг.  Король,  бажаючи  заручи¬
тися  підтримкою  магнатерії  своїх  воєнних  планів,  взагалі
 103

не  скупився  на  нові  надання  й  уряди:  Домінік  Заславський
отримав  воєводство  сандомирське,  Лев  Сапєга  -  польне
гетьманство  литовське,  Єжи  Тишкевич  став  маршалком
литовським.  Однак  усі  намагання  Володислава  IV  при¬
вабити  на  свій  бік  Ієремію  виявилися  марними.  Коли  на
таємній  нараді  в  містечку  Уяздові  19  червня  1646  р.  монарх
почав  з’ясовувати  його  ставлення  до  проектів  антитурецької
кампанії  (і,  мабуть,  там  же  й  виклав  свій  план,  що  перед¬
бачав  польне  гетьманство  Ієремії),  між  Володиславом  IV  і
 І. 	Вишневецьким  виникла  суперечка.  Зі  скупих  повідомлень
сучасників  дізнаємося,  що  князь  на  всі  пропозиції  короля
висунув  свої  контраргументи,  а  потім,  висловивши  йому  у
вічі  своє  невдоволення,  покинув  монаршу  резиденцію.
 На  тому  розмова  і  скінчилася.  Це  означало,  що  Ієремія,
котрому  завжди  не  щастило  з  придворною  кар’єрою,  добро¬
вільно  ставив  на  ній  хрест.
 Відмову  Ієремії  В.  Томкевич  пояснює  небажанням  іти
всупереч  громадській  думці  -  інакше,  мовляв,  постраждала
би  його  популярність  серед  шляхти,  чим  він  дорожив.  На
думку  дослідника,  якщо  князь  міг  собі  дозволити  нехту¬
вати  приватним  правом  і  королівським  двором,  то  лише
завдяки  підтримці  шляхетської  «братії»,  бо  та  завжди
бачила  в  ньому  захисника  «золотої  вольності»,  до  якої
 І. 	Вишневецький  в  разі  потреби  завжди  апелював.  Вод¬
ночас,  припускає  дослідник,  князь  міг  так  само,  як  і  інші
магнати,  що  були  на  таємній  нараді  в  Уяздові,  поставити
вимогу  винести  питання  про  війну  з  Туреччиною  на  сейм
і  не  робити  необдуманих  вчинків  без  погодження  зі  шлях¬
тою.  Ян  Відацький  мотивує  вчинок  Яреми  стратегічними
міркуваннями:  «З  родинного  сумного  досвіду  він  бачив,  які
оманливі  союзники  з  молдаван  і  волохів.  З  досвіду  війни
Смоленської  знав,  якими  клопітними  товаришами  по  зброї
бувають  козаки.  Знав  і  те,  що  війна,  яка  не  користується
підтримкою  всього  народу  (а  брак  тієї  підтримки  був  у
червні  1646  р.  вже  фактом),  не  може  завершитися  успіхом.
Саме  тому  в  справі  турецької  війни,  попри  привабливу
перспективу  булави,  Ієремія  Вишневецький  мав  мужність
 104

відповісти  «ні»».  Попри  те,  що  князеві  ані  амбітності,  ані
військового  завзяття  було  не  позичати.
 На  наш  погляд,  отримання  гетьманського  уряду  прису¬
вало  князя  не  просто  ближче  до  трону,  а  утворювало  можли¬
вості  для  майбутнього  його  осягнення  -  а  надто,  коли  в  Речі
Посполитій  вистачало  прибічників  осадження  Ієремії  коро¬
лем.  Згадаймо,  пізніше  саме  через  гетьманський  уряд  дістався
престолу  Ян  III  Собєський  -  талановитий  полководець,  один
із  найвидатніших  королів  Речі  Посполитої.  Що  ж  до  питання
крові,  то  генетичній  суміші,  що  нуртувала  в  жилах  Ієремії,
можна  було  лише  позаздрити:  по  материнській  лінії  -  наща¬
док  молдавських  господарів  Могил,  чий  родовід,  за  легендою,
походив  від  славетного  римського  войовника  Муція  Сцеволи;
по  батьківській  -  один  з  Ольгердовичів,  кров  яких  змішалася
з  нащадками  роду  Рюриковичів.  До  того  ж,  брат  великого
князя  Ольгерда,  Дмитро-Корибут,  родоначальник  лінії  Кори-
бутовичів,  до  якої  належав  Ієремія,  доводився  також  рідним
братом  Ягайла  -  першого,  хто  поєднав  титули  великого
князя  литовського  і  короля  польського.  Солідний  послужний
список  військових  заслуг,  популярність  поміж  шляхетських
мас,  багатство,  економічна  завзятість,  віротерпимість,  та  ще
й  додати  залізну  волю  і  організаторські  здібності  -  те,  чого
бракувало  тому  ж  Володиславу  IV.  Саме  такі  якості  стали  б  у
нагоді  діячеві  вищих  владних  ешелонів,  аби  ефективно  управ¬
ляти  такою  складною  державою,  як  Річ  Посполита.
 Інтуїтивно  вимальовується  приваблива  картинка:  на
троні  -  «просвіщенний»  ліберал  Володислав  IV,  толерант¬
ний  до  «схизматиків»,  покровитель  фізики  й  астрономії,
друг  і  прихильник  переслідуваного  ієзуїтами  Галілея;  вій¬
ськова  влада  (чи  на  рівні  «польному»,  чи  «коронному»  -  яка
різниця)  в  руках  хороброго,  удатного,  толерантного  і  т.  п.
Ієремії.  Тандем  «король  Володислав  -  гетьман  Ієремія»  міг
би  напевне  спрацювати  -  з  людиною,  чиї  амбіції  задоволені,
домовитися  зазвичай  легше.  При  такому  розкладі  позиції  і
вплив  митрополита  Петра  Могили,  міцні  й  без  того  своїми
зв’язками  і  знайомствами  у  вищих  ешелонах  влади,  зміцню¬
ються,  як  ніколи  -  вплив  Русі  в  Речі  Посполитій,  відповідно,
 105

зростає;  для  втілення  ідеї  окремого  київського  патріархату,
виношуваної  П.  Могилою  вже  досить  давно,  годі  було  б
шукати  кращої  нагоди.  З  козаччиною,  стурбованою  питан¬
нями  віри,  в  такому  разі  дійти  порозуміння  було  б  легше,  а
як  ні  -  то  припинити  всі  свавільні  бунти  в  зародку  (це  вже
по  частині  Ієремії).  А  там  князеві  й  до  трона  рукою  пода¬
ти  -  король  не  вічний.  Правда,  і  вибори  короля,  в  разі  якби
на  трон  претендував  Ієремія,  відбувалися  би  бурхливо,  і  ще
не  відомо,  на  що  пішов  би  князь,  аби  отримати  корону...
 Тут  виникає  іще  одне  запитання:  наскільки  був  зацікав¬
лений  київський  митрополит,  щоб  його  племінник  посів  одну
з  гетьманських  вакансій?  Відповідь  на  нього  можна  було  б
дати,  якби  ми  мали  більше  прямих  фактів,  що  свідчили  б  про
більш  тісні,  ніж  досі  відомо,  стосунки  між  Ієремією  і  П.  Мо¬
гилою  -  одного  епізоду  з  відібранням  у  Ісайї  Копинського
монастирів  явно  не  досить.  Але  відомо,  що  митрополит
П.  Могила  активно  проштовхував  проект  антитурецької  ліги
на  молдавському  напрямку,  бажаючи  бачити  свою  батьків¬
щину  вільною  від  турецького  васалітету.  Одним  з  ланцюгів
у  цьому  проекті  мав  стати  шлюб  доньки  молдавського  гос¬
подаря  Василя  Лупула  Марії  з  литовським  князем  Янушем
Радзивіллом.  Мета  цього  шлюбу  була  залучити  В.  Лупула,
господаря  залежної  від  Туреччини  Молдавії,  до  антитурець-
кого  союзу,  проектованого  Володиславом  IV.  Однак  жодна  з
булав  Ієремії  не  дісталася,  бо  той  відверто  висловився  проти
війни  -  отже,  не  завжди  збігалися  інтереси  дядька  і  племін¬
ника.  А  через  кілька  тижнів  після  грудневого  1646  р.  сейму,
де  розглядалися  «гадяцька»  і  «хорольська»  справи,  а  про
війну  з  турками  не  було  ні  слова,  іще  не  старий  митрополит
П.  Могила  помирає.  Сталося  це  1  січня  1647  р.
 Була,  на  наш  погляд,  іще  й  прихована  причина  Ієре-
міїного  афронту  стосовно  короля.  Провалля  між  князем  і
королівським  двором  було  на  той  час  уже  досить  глибоким,
а  його  відмова  від  булави  лише,  так  би  мовити,  подієво
оформила  становище,  що  вже  склалося.
 Тим  часом,  Володислав  IV,  зустрівши  опір  магнатів
планам  турецької  війни,  поспішив  переконати  їх,  що  проти
 106

Туреччини  не  піде  і  повертається  до  попередніх  проек¬
тів  -  виключно  антитатарських.  Король  також  пообіцяв,
що  нічого  без  згоди  Речі  Посполитої  не  вчинить,  а  питання
війни  буде  винесене  на  найближче  засідання  сенату.
 Засідання  це,  в  якому  брав  участь  і  князь  Ієремія,  від¬
булося  18-19  липня.  Сенат  дав  коронному  канцлеру  Єжи
Оссолінському  переконати  себе  в  доцільності  війни  з  тата¬
рами.  А  може,  зробив  вигляд,  що  дав  переконати.  Що  ж  до
масштабнішої  антитурецької  кампанії,  то  сенатори  постано¬
вили  винести  це  питання  на  жовтневий  сейм,  немовби  знали
заздалегідь,  що  воно  буде  «поховане».  Так  і  сталося.
 «Осінній  1646  р.  сейм,  -  пише  В.  Томкевич,  -  став  фак¬
тично  інквізиційним  судом  над  королем».  Звинувативши
Володислава  IV  у  спробах  перевороту  з  метою  встановлення
absolutum  dominium,  погрожуючи  рокошем,  шляхта  поста¬
вила  вимоги:  навербовані  війська  розпустити,  козакам  вихід
в  море  заборонити,  королівську  гвардію  зменшити  до  600
чоловік.  Делегати  сейму  відверто  говорили  про  невигідність
війни  з  турками  з  усіх  поглядів:  у  разі  невдачі  Речі  Поспо¬
литій  загрожує  турецька  неволя,  в  разі  перемоги  -  зміцнення
королівської  влади  і,  як  наслідок  -  загроза  «золотій  вольнос-
ті»,  в  разі  невизначеного  результату  війни  -  розграбування
країни  власними  жовнірами.
 За  два  місяці  до  того  злощасного  сейму  (19  серпня
 1646 	р.)  король  Володислав  IV  після  огляду  вже  навербо¬
ваних  військ  у  Львові,  вчиненого  всупереч  домовленостям
з  сенатом  (оглядати  було  мало  що:  через  брак  коштів  вер¬
бування  йшло  слабо,  а  приватних  почтів  магнати  не  надси¬
лали),  завітав  до  Ієремії  Вишневецького  у  його  резиденцію
Білий  Камінь  на  Правобережжі.  Сам  вирішив  завітати  чи
на  запрошення  Ієремії?  Відомо,  що  в  той  час  булава  поль-
ного  гетьмана  й  досі  була  вакантною  і  воєначальники  Речі
Посполитої  всіляко  намагалися  її  осягнути.  Для  цього  най¬
ліпшим  засобом  вони  вважали  задобрити  Володислава  IV,
влаштувавши  йому  прийом  у  своїх  володіннях.  Проте
Ієремії,  оскільки  він  своєю  відмовою  підтримати  військові
плани  короля  фактично  вирікся  уряду  польного  гетьмана,
 107

не  було  сенсу  запобігати  перед  монархом.  Тому  поява  Воло¬
дислава  IV  в  Білому  Камені  могла,  гадається,  мати  на  меті
ще  одну  спробу  вмовити  гордого  князя  прийняти  булаву.
Королю  таки  багато  що  залежало  на  І.  Вишневецькому  з
його  військовим  талантом  і  популярністю  серед  шляхти,
в  той  час  коли  або  першого,  або  другого,  або  того  й  того
бракувало  іншим  претендентам  на  булаву.  А  серед  них  були
і  подільський  воєвода  Станіслав  «Ревера»  Потоцький,  і  чер¬
нігівський  воєвода  Мартін  Каліновський,  і  коронний  хорун¬
жий  Олександр  Конецпольський,  і  чимало  руських  панів.
 Ієремія  влаштував  з  нагоди  приїзду  королівської  сім’ї
розкішний  прийом,  а  наступного  дня  обдарував  усіх  гостей
коштовними  презентами.  Король  отримав  від  Ієремії  поро¬
дистого  коня  зі  збруєю,  оздобленою  коштовним  каміням,
шаблю  й  буздиган.
 Хтозна,  чи  не  крився  в  подарунку  Ієремії  певний  зну-
щальницький  підтекст:  мовляв,  ваша  королівська  величність
тут  на  війну  зібрались,  то  ось  вам  від  нас  коника,  буздиган  і
шабельку  -  дивись,  і  в  поході  знадобляться.  Особливо  крас¬
номовним  видається  авторові  дарування  новопоставленим
воєводою  руським  буздигану  (читай:  «булави».  -  Ю.  Р.)
тому,  кому  він  присягав  на  вірність  і  хто  сам  має  ті  бузди-
гани-булави  роздавати.  Складається  враження,  що  князь
немовби  хотів  показати  дещо  більше,  аніж  те,  що  йому  була¬
ва  польного  гетьмана  ні  до  чого.
 Вишукане  приниження  королівської  сім’ї  довершило
те,  що  покоївки  королеви  під  впливом  розкоші,  побаченої  у
Ієремії,  захотіли  наступного  дня  перейти  до  почту  княгині
Гризельди.  А  п’ятитисячний  військовий  ескорт,  вишику-
ваний  Ієремією  під  час  від’їзду  Володислава  IV,  мав  вза¬
галі  довершити  його  моральне  знищення,  показавши,  чого
насправді  варта  королівська  влада  та  й  сам  король  у  Речі
Посполитій.  Усе  це  відбувалося  на  очах  послів  Франції,  на
допомогу  якої  розраховував  Володислав  IV  у  проектах  своєї
війни.  Отже,  й  вони  мали  зробити  певні  висновки.
 У 	жовтневому  1646  р.  сеймі  Ієремія  участі  не  брав  через
хворобу.  Однак,  перебуваючи  на  лікуванні  у  Вишневцю,
 108

цікавився  його  перебігом.  Булава  ж  польного  гетьмана  діс¬
талася  сватові  коронного  канцлера  Єжи  Оссолінського,  воє¬
воді  чернігівському  Мартінові  Каліновському*.  Найвищим
його  військовим  «досягненням»  стане  поразка  добірних
військ  Речі  Посполитої  1652  р.  під  Батогом.
 IV
 Жовтневий  1646  р.  сейм  виразно  показав  Володисла-
вові  IV,  наскільки  глибоким  є  антагонізм  між  королем,  і
магнатсько-шляхетським  загалом  Речі  Посполитої.  Король
виявився  один  проти  всієї  країни.  Його  прохання  й  накази
ігнорувалися  магнатством,  а  система  судочинства  була  без¬
силою  проти  сваволі  на  місцях.  Його  толерантна  політика
стосовно  «різновірів»  дратувала  як  непримиренних  церков¬
них  і  світських  радикалів,  так  і  римську  курію.
 На  міжнародну  підтримку  теж  розраховувати  не  дово¬
дилося.  Ще  1637  р.  Європа  стала  свідком  повного  фіаско
спроби  Володислава  забезпечити  собі  фінансову  незалеж¬
ність  від  сейму  шляхом  запровадження  морського  мита  на
балтійському  узбережжі.  Шляхта  фактично  підтримала  дії
бунтівного  міста-порту  Гданська,  яке  за  допомогою  датської
інтервенції  захопило  польські  митні  кораблі;  зібраний  же
 10 	березня  1638  р.  сейм,  до  якого  Володислав  IV  звернувся
по  захист  у  конфлікті  з  Гданськом,  уже  тоді,  за  висловом
М.  Грушевського,  «виразно  показав  цілому  політичному
світу,  що  Володислав  не  може  рахувати  ні  на  яку  підпору  в
своїй  державі,  і  що  за  його  політичними  ходами  нема  ніякої
реальної  сили.  В  таких  обставинах  на  ніщо  сходило  все  його
дипломатування».
 Конфлікт  між  Володиславом  IV  та  його  нечисленни¬
ми  прибічниками,  з  одного  боку,  і  анархічною  шляхтою,  з
іншого,  був  тісно  пов’язаний  із  конфліктом  між  помислами
короля  і  його  нездатністю,  чи,  радше,  небажанням  врахо¬
вувати  як  законодавство,  так  і  життєві  реалії  країни,  якою
йому  довелося  правити.  В  результаті  навіть  найкращі,  спо¬
внені  здорового  глузду  плани  цього  непересічного  монарха
розбивалися  об  нерозуміння  й  спротив  загалу.  Спроби  ж
 109

Володислава  «переступати»  через  сейм,  щоб  потім  щоразу
наштовхуватися  на  його  протидію,  не  додавали  йому  авто¬
ритету  ані  в  Речі  Посполитій,  ані,  тим  більше,  за  її  межами.
Тому  навіть  прихильні  до  короля  діячі,  такі,  як  литовський
канцлер  А.  Радзивілл,  не  могли  підтримати  його  явно  уто¬
пічні  плани  війни  з  турками,  а  міністри  й  сенатори,  вважає
М.  Грушевський,  з  цієї  ж  причини  «рішуче  не  хотіли  своїм
авторитетом  покривати  королівські  вчинки,  противні  кон¬
ституції».  З  іншого  боку,  шляхта  заради  збереження  власно¬
го  спокою  і  «золотої  вольності»  (у  своєму  розумінні)  згодна
була  навіть  на  непочесні  для  держави  кроки,  як-то...  відно¬
вити  сплату  упоминків  хану.  І  це  після  блискучої  Охматів-
ської  перемоги  Ієремії  Вишневецького!
 Король  з  обмеженими  владними  і  фінансовими  можли¬
востями  не  міг  викликати  бодай  якогось  серйозного  став¬
лення  до  себе  з  боку  своїх  можновладних  підданих  -  хоча
формально  і  пов’язаних  з  троном  присягою,  але  здатних
перевищити  монарха  і  багатством,  і  впливом,  і  військом.  І
мабуть,  саме  Ієремія  Вишневецький  дав  Володиславові  IV
найболючіше  відчути  своє  безпорадне  становище  у  власній
 Ієремія  Вишневецький.
Портрет,
 приписуваний  пензлю
Даніеля  Шѵл  ь  ц  а-молодшого
(6л.  1615-1683).
 Національний  музей,  Варшава.
 110

державі.  Вперше  -  під  час  візиту  до  Ієреміїної  резиденції  в
Білий  Камінь,  вдруге  -  на  травневому  1647  р.  сеймі,  де  най-
гучнішою  подією  стала  згадана  вище  «гадяцька  справа»  між
 І. 	Вишневецьким  та  О.  Конецпольським.
 За  іронією  долі,  комісію,  що  мала  замирити  двох  роз¬
лючених  магнатів,  очолював  не  хто  інший,  як...  Ян  Казимир,
рідний  брат  Володислава  IV.  Напевне,  саме  з  тих  часів  і
незлюбив  гонорового  Ярему  майбутній  король  Речі  Поспо¬
литої.
 Плани  війни  з  мусульманським  світом,  хоча  й  розва¬
лювалися  на  очах,  ставали  Володиславовою  «ідеєю  фікс».
Щоправда,  канцлер  Єжи  Оссолінський  і  коронний  гетьман
Миколай  Потоцький  посилено  агітували  за  війну.  Але
М.  Потоцький,  можливо,  просто  «відробляв»  надану  за  рік
до  того  булаву  коронного  гетьмана,  не  сумніваючись,  що
сейм  не  дасть  згоду  на  виправу.  Всупереч  постанові  сейму,
король  військ  не  розпускав  -  навпаки,  продовжував  таємні
приготування,  розраховуючи  поставити  шляхту  перед  фак¬
том  початку  війни.  Коли  ж  після  чергового  вибуху  шляхет¬
ського  невдоволення  все  ж  довелося  війська  розпустити,
Володислав  IV  продовжував  дипломатичну  активність  з
метою  будь-що  залучити  європейських  государів  до  своїх
планів.  Ті  однак  обмежувалися  загальними  обіцянками.
 Останній  шанс  врятувати  справу  дав  Володиславу  IV,
як  не  дивно,  саме  той  травневий  сейм  1647  р.  з  його  «гадяць-
кою  справою».  Стараннями  насамперед  Є.  Оссолінського
прибічники  короля  домоглися  від  сейму  збільшення  повно¬
важень  уряду  в  питаннях  оборони  -  зокрема,  згоди  на  утри¬
мання  війська  «в  такій  кількості,  як  і  минулого  разу».  Для
короля  канцлер  також  добився  важливої  поступки  -  дозволу
на  утримання  армії  з  погляду  на  «публічну  небезпеку  з  боку
підозрілих  сусідів».  Зрозуміло,  що  такими  сусідами  вважа¬
лися  на  той  час  саме  татари.
 Наприкінці  червня  1647  р.  сталася  подія,  яка  дала  коро¬
лю,  пригніченому  спротивом  сейму  його  планам  і  смертю
єдиного  сина  -  королевича  Сигізмунда  Казимира  (9  серпня
 1647 	p.),  додаткову  підставу  сподіватися,  що  справу  війни
 111

проти  «бусурманів»  можна  відживити.  Володислав  IV  у
черговий  раз  відправив  посла  кримського  хана  з  відмовою
в  сплаті  грошових  упоминків.  На  його  погрозу,  що  в  тако¬
му  разі  хан  за  допомогою  султана  сам  до  Варшави  прийде,
король  відповів,  що  Річ  Посполита  прийме  непрошених
гостей  як  належить.
 Розрахунок  полягав  у  тому,  щоб  спровокувати  татар¬
ський  напад,  після  чого  війна,  за  задумом  короля,  стала  б
неминучою.  Було  укладене  перемир’я  з  Москвою.  Згідно  з
його  умовами,  обидві  сторони  зобов’язувалися  відбити  цей
напад  разом;  після  цього  Річ  Посполита  мала  відправити
козаків  у  морський  похід,  чим  змусити  втягнутися  в  справу
турецього  султана.  Таким  чином,  край  був  би  поставлений
перед  фактом  турецької  загрози,  і  далі  сейм  уже  б  не  міг
опиратися.  В  серпні  1647  р.  до  козаків  несподівано  вирушає
Є.  Оссолінський.
 Татари  однак  вирішили  цього  разу  не  рипатися,  і
справа  обмежилася  дрібними  сутичками  пізньої  осені  з
підрозділами  О.  Конецпольського  під  час  його  походу  під
Очаків.  Дещо  раніше  у  похід  під  Перекоп*  виступив  Ієре¬
мія  Вишневецький.
 Той  похід,  під  час  якого  князь  виставив  26  тисяч  змобілі-
зованого  війська**  (6  тисяч  «слуг»  плюс  20  тисяч  озброєних
поселян)  відбувся  наприкінці  жовтня  -  на  початку  листопа¬
да  1647  р.  Поголоски  про  нього  дійшли  й  до  Московського
царства,  щоправда,  із  запізненням  на  три  місяці.  Хотмизь-
кий  воєвода  Семен  Волховський  у  відписці  в  Разрядний
приказ  від  17  лютого  1648  р.  зі  слів  «литовських  торгових
людей»  з  містечка  Корибутова  (у  відписці  вона  називається
«слободою»),  зокрема,  якогось  Савки  Ігнатьєва,  повідомляє
про  мобілізацію  княжих  військ  в  «українних  містах»  -  «про¬
тив  крымских  и  ногайских  людей»,  причому  із  залученням
артилерії.  «А  слышали  де  оне,  литовские  торговые  люди,  от
вешневеїіких  ратных  людей...,  что  крымские  де,  государь,  и
ногайские  люди  стоят  в  степи  за  рекою  за  Днепром  около
Чорново  леса  на  2  полка  на  Очаковском  шляху  против  Запо¬
рожья  города  Кадака...  А  слышали  де  они  от  вишневетцких
 112

ратных  людей,  что  де  чают  тех  татар  приходу  в  польские
и  литовские  города».
 Виправа  однак  закінчилася  нічим  -  татарських  кочовищ
ніде  не  було.  «Толкували  це  тим,  -  писав  М.  Грушевський,  -
що  султан  дозволу  на  похід  не  дав,  велів  Польщі  не  чіпати,
а  ті  воєнні  сили,  які  стріли  татари  на  Україні,  відібрали  їм
охоти  до  походу  до  решти».  Крім  того,  татарам  допомогла
погода.  Осінь  тоді  видалася  посушливою  -  трава  вигорі¬
ла  майже  до  коріння,  так  що  було  майже  нічим  годувати
коней,  а  суха  стерня  колола  їм  ноги.  Як  згадує  Б.  Маскевич,
Ієремія,  «нічого  в  полях  не  справивши  й  жодного  татарина
не  бачивши»,  повернувся  14  листопада  1647  р.  в  Лохвицю.
Подальші  сутички  княжих  (і  не  тільки)  військ  із  «бусурма¬
нами»  носили  дрібний  характер.
 Похід  І.  Вишневецького  справив  враження  в  Речі  Поспо¬
литій  бодай  тим,  що  вся  країна  не  могла  виставити  стільки
кварцяного  війська,  скільки  виставив  князь.  По  країні  навіть
пішли  поголоски  про  якісь  масштабні  сутички  Яреминих
підрозділів  з  татарами  під  час  того  походу.  На  думку  М.  Гру-
шевського,  вони  виникали  за  аналогією  з  дрібними  боями,
що  їх  приблизно  в  той  самий  час  вели  приватні  війська
Олександра  Конецпольського,  котрий  здійснив  виправу  на
Крим  теж  наприкінці  жовтня  1647  p.,  але  трохи  пізніше.  Ця
виправа  виявилася  дещо  результативнішою  -  війська  корон¬
ного  хорунжого  після  кількох  дрібних  зіткнень  захопили  під
Очаковом  кілька  десятків  бранців  і  пригнали  чимало  коней
та  іншої  худоби.
 Науковці  й  досі  не  дійшли  єдиної  думки:  чи  походи
 І. 	Вишневецького  і  О.  Конецпольського  були  самовільними,
чи  зі  згоди  й  відома  короля,  котрому  будь-що  треба  було
спровокувати  татар  на  зачіпні  дії?  Другу  версію,  можливо,
здатний  підтвердити  бодай  той  факт,  що  обидва  походи
відбулися  після  різкої  відмови  короля  платити  упоминки
татарам.  А  також  якраз  та  частина  повідомлення  вояків  Ієре¬
мії  «литовским  торговым  людям»,  «что  де  чают  тех  татар
приходу  в  польские  и  литовские  города»  -  у  відповідь,  слід
розуміти,  на  несплату  упоминок  (якщо  витлумачити  це  пові¬
 113

домлення  так,  що  до  війська  саме  таким  чином  була  доведе¬
на  мета  походу).  На  підтверждення  того,  що  обидві  виправи
не  були  самовільними,  В.  Томкевич  у  своїй  книзі  згадує
розмову  короля  з  венеціанським  послом  Тьєполо,  що  від¬
булася  наприкінці  квітня  1647  р.  -  незадовго  до  того  самого
скандального  травневого  сейму.  Володислав  IV  у  відповідь
на  запитання  посла,  на  які  війська  можна  розраховувати  в
разі  якщо  сейм  не  схвалить  цю  війну,  перерахувавши  деякі
підрозділи,  відказав  також:  «На  шість  тисяч,  що  завжди
готові  стати  на  заклик  князя  Вишневецького».
 Після  того  походу  князь  І.  Вишневецький  випросив  собі
на  початку  січня  1648  р.  у  короля  привілей  на  острів  Хор¬
тицю,  де  свого  часу  стояв  замок,  зведений  за  наказом  його
далекого  родича  -  князя  Дмитра  «Байди»  Вишневецького
(іноді  його  називають  «першою  Січчю»).  Наприкінці  1640-х
років  острів  пустував.  З  військової  точки  зору,  він  був  дуже
вигідною  територією,  оскільки  звідти  можна  було  заступити
татарські  наїзди  в  напрямку  з  Тавані  на  Чорний  Шлях.  Але
Хмельниччина  завадила  Ієремії  скористатися  належним
чином  останнім  королівським  наданням...
 В. 	Томкевич  припускає,  що  І.  Вишневецький,  котрий,
як  відомо,  був  противником  війни,  діяв  у  даному  випадку
на  підставі  якоїсь  невідомої  ближче  домовленості  між  ним  і
королем.  Виглядає  на  те,  що  єдиною  умовою,  на  якій  король
умовив  Ієремію  піти  в  похід,  було  саме  надання  йому  Хор¬
тиці  -  єдине,  що  цікавило  князя  в  цій  ситуації.  А  нечувана
досі  мобілізація  військ,  проведена  на  Вишневеччині,  була,
висловлюючись  сучасно,  своєрідним  піаром,  спрямованим
як  на  татар,  так  і  на  короля,  котрий  не  мав  такої  кількості  вій¬
ськових  сил.  Адже  для  провокування  прикордонної  зачіпки  з
татарами  не  було  сенсу  набирати  аж  26  тисяч  війська.
 V
 Дедалі  більше  взаємне  відчуження  Володислава  IV  і
його  підданих,  а  згодом  і  подальший  розвиток  подій,  зокре¬
ма,  від’їзд  польського  короля  в  Литву  чимось  нагадують
протистояння  короля  англійського  Карла  І  Стюарта  з  парла¬
 114

ментом  кількома  роками  раніше  (1640-1642  рр.)~  при  всій
відносності,  умовності  і  певній  нерядоположності  цього
порівняння,  вжитого  автором.  Різниця  також  полягала  в
тому,  що  сенат  Речі  Посполитої,  на  відміну  від  палати  лор¬
дів  у  Британії,  в  більшості  своїй  не  був  опорою  королю  (Єжи
Оссолінському  так  і  не  вдалося  втілити  проект  політичної
реформи,  згідно  з  яким,  сенат  разом  із  королем  становили
балансову  противагу  сейму).  Що  ж  до  сейму,  то,  на  відміну
від  палати  громад  у  Великобританії,  він,  хоч  і  не  випо¬
вів  послуху  своєму  королю,  однак  фактично  показав  свою
здатність  до  цього.  В  жовтні  1646  р.  у  відповідь  на  про¬
хання  Володислава  IV  про  дозвіл  виступити  проти  турків  із
чужим  військом,  найнятим  власним  коштом  (подиктоване
радше  амбітністю,  ніж  тверезим  урахуванням  внутрішньої
та  зовнішньої  політичної  ситуації),  сейм  пригрозив  обрати
іншого  короля,  щойно  Володислав  перетне  кордон.
 Втім,  ані  відмова  Володислава  IV  у  сплаті  упоминок
татарам,  ані  осінні  1647  р.  провокації  І.  Вишневецького  і
 О. 	Конецпольського  не  залишилися  поза  увагою  Бахчиса¬
раю.  Зберігання  спокою  було  вимушеним:  по-перше,  султан
заборонив  татарам  будь-які  зачіпки  з  Річчю  Посполитою,
по-друге,  ханові  Іслам-Гірею  й  так  було  не  до  неї  -  він  був
зайнятий  придушенням  бунту  в  Криму.  І  лише  коли  з  бун¬
тівниками  було  покінчено,  хан  разом  з  мурзами  ухвалив
похід  на  Польсько-Литовську  державу.  Виступ  призначався
на  початок  весни  1648  р.  Розгорнулася  мобілізація  сил,  вод¬
ночас  у  Стамбул  був  відправлений  посланець  по  санкцію
султана  на  похід  проти  «невірних».
 Здавалося,  що  цього  разу  королівський  план  почав
діяти.  Тепер  в  разі  виступу  кримчаків  цілком  слушно  було
задіяги  козацьку  флотилію  для  виконання  ударно-диверсій¬
них  завдань  в  тилу  ворога.
 Якщо  сейм  висловився  щодо  війни  з  турками  однознач¬
но  негативно,  то  особиста  зацікавленість  козацтва  у  зміні
свого  становища  на  краще  і  скасуванні  ненависних  «орди-
націй»  була  найліпшою  гарантією  готовності  надати  королю
обіцяну  збройну  допомогу.  Ще  навесні  1646  p.,  зазначає
 115

В. 	Томкевич,  «цифри  козацькі  (50  тисяч.  -  Ю.  Р.)  були  най-
реальніші,  в  той  час,  коли  хоругви  польські  й  волоські  були
здебільшого  на  папері».
 Українське  козацтво,  на  той  час  притлумлене  на  умо¬
вах  «ординацій»  1638  p.,  залишалося  єдиною  реальною
силою,  на  яку  упосліджуваний  крок  за  кроком  польський
монарх  ще  міг  розраховувати  у  своїх  воєнних  задумах.  З
іншого  боку,  як  пам’ятаємо,  прагнення  козацтва  вирватися
з  «лядської  неволі»  фіксували  ще  агенти  Ст.  Конецполь¬
ського.  Смерть  гетьмана  знову  збудила  їхні  надії.  Фактич¬
но  чергова  потреба  козацтва  в  «легалізації»  через  війну  з
турками  вже  тоді  мала  передумови  перетворитися  із  само¬
цілі  на  формальний  привід  і  прикриття  до  масштабнішого
заколоту.  Та,  незалежно  від  цього,  факт  залишається  фак¬
том:  козацтво  і  король  заманіфестували  взаємну  зацікав¬
леність.
 Але  чи  був  свідомий  Володислав  IV  своїх  вчинків,  чи
його  просто  засліплювало  бажання  будь-що  здійснити  свої
плани?
 Взаємозумовлені  і  взаємопов’язані  між  собою  схиль¬
ність  короля  Володислава  до  нелегітимних  кроків  для
реалізації  своїх  часом  непересічних,  часом  же  просто
фантастичних  планів,  і  зростаюче,  як  наслідок,  відчуження
від  трону  магнатсько-шляхетського  загалу  здатні  були  під¬
штовхнути  августійшого  «варшавського  мрійника»,  котро¬
му  не  склалося  сумістити  цікавість  до  природничих  наук  із
великою  політикою,  до  найвідчайдушніших  кроків,  після
яких,  як  кажуть,  хоч  потоп.  Принаймні  саме  на  тому  жов¬
тневому  1646  р.  сеймі,  коли  шляхта  майже  одноголосно
виступила  проти  війни  з  турками,  король,  від  початку  не
маючи  наміру  підкорюватися  сеймовим  постановам,  звер¬
тається  до  козацтва,  яке  мало  видаватися  йому  останньою
надією.
 Хоча  ступінь  порозуміння  Володислава  IV  з  козаками,
мабуть,  так  і  залишатиметься  загадкою,  однак,  на  думку
польського  історика  Ю.  Шуйського,  «надзвичайна  поблаж¬
ливість,  яку  навіть  в  часи  успіхів  зберігав  Хмельницький
 116

Особиста  печатка
короля  Володислава  IV
Головний  архів  давніх  актів,
Варшава
 до  короля  і  тих,  хто  здавався  продовжувачем  його  полі¬
тики,  надає  тим  поголоскам  (про  порозуміння.  -  Ю.  Р.)
правдоподібності».  Так  чи  інакше  будь-які  військові  при¬
готування  козаків  на  той  час  ішли  врозріз  із  «ординаціями»
1638  p.,  (як  відзначав  М.  Грушевський,  «тому  попросту,
що  без  конфлікту  з  режимом,  установленим  «ординацією»
1638  p.,  козаки  Володиславового  доручення  однаково  не
могли  сповнити»).  Отож,  відповідні  санкції  та  привілеї
від  коронованої  особи,  хай  навіть  видані  тільки  під  при¬
ватною  печаткою  короля,  а  не  державною  (нею  завідував
канцлер,  котрий  під  тиском  сейму  і  шляхти  відмовлявся
затверджувати  будь-які  королівські  акти,  що  стосувалися
набору  військ),  не  могли  бути  зайвими  для  козаків,  які
бодай  формально  проголошували  своє  підпорядкування
безпосередньо  і  виключно  королю.
 Так  що  тодішні  розмови  про  заохочення  Володисла-
вом  IV  козаків  до  збройного  обстоювання  своїх  прав  мабуть
усе  ж  таки  мали  під  собою  якщо  не  фактичне,  то  психологіч¬
не  підґрунтя.  Монарх  дедалі  більше  розумів  своє  безпорад¬
не  становище,  а,  отже,  за  великим  рахунком,  опинявся,  як
пізніше  й  Б.  Хмельницький,  у  такому  відчайдушному  стані,
коли  втрачати  було  вже  нічого.
 Так  само,  як  і  Ю.  Шуйський,  український  вчений  допус¬
кає,  що  король  і  справді  під  час  аудієнції  з  козацькими  деле¬
гатами  обмовився  про  свою  безсилість  проти  шляхетського
 REX  •  POL:  ЕТ  *  SVEC  *
 Штандарт  Володислава  IV
 117

загалу  і  порадив-таки  козакам  доходити  справедливості
власними  силами.  На  доказ  наводяться  перекази  як  учас¬
ників  тих  подій,  так  і  тих,  хто  безпосередньо  спілкувався
з  Богданом  Хмельницьким  уже  після  вибуху  повстання
 1648 	р.  -  Марека  Собєського,  який  у  той  час  був  посланцем
до  українського  гетьмана,  і  московського  гінця  Григорія  Клі-
мова,  перехопленого  татарами  й  козаками  Хмельницького.
М.  Собєському  козацький  гетьман  прямо  говорить:  «Король
хоч  би  й  хотів  учинити  справедливість,  та  ніхто  у  вас  його
не  слухає,  тому  казав  нам  вільності  шаблею  доходити».  Іншу
інформацію,  що  немовби  продовжує  попередню,  козацький
гетьман  доручає  передати  Г.  Клімову  у  московські  прикази
«тайным  делом»:  «Скажи,  что  королю  смерть  учинилась
от  ляхов;  сведали  то  ляхи,  что  у  короля  с  казаками  ссылка,
послал  де  от  себя  король  грамоту  в  Запороги  к  прежнему
гетману,  чтоб  сами  за  веру  християнскую  греческого  закону
стояли,  а  он  де  король  будет  им  на  ляхов  помощник».
 Так  чи  інакше,  але,  пише  Ю.  Шуйський,  «певно  що  кміт¬
ливий  Хмельницький,  бачачи  королівську  поразку,  зрозумів,
що  й  козакам  не  краще,  але  щоразу  гірше  ставатиме».
 Перекази  зберігають  повідомлення  і  про  пізніші  (вліт¬
ку  1646  р.  та  наприкінці  1646  -  на  початку  1647  р.)  візити
Б.  Хмельницького  до  Варшави  -  цього  разу  з  приводу  «субо-
тівського  інциденту»  з  Даніелем  Чаплінським.  Згідно  з  одним
із  таких  переказів,  що  його  оповідає  московський  купець
Кунаков,  який  перебував  у  Польщі  на  початку  1649  p.,  король
Володислав  санкціонував  козаків  на  самозахист,  якраз  бувши
в  гніві  на  тих,  хто  зривав  його  приготування  до  війни  з  тур¬
ками.  При  цьому  Володиславу  IV  вкладаються  до  вуст  такі
слова:  «Коли  час  прийде,  будьте  на  поганців  і  на  моїх  непос-
лушників  по  всій  моїй  волі»;  а  після  аудієнції  Володислав,
мовляв,  пожалував  Б.  Хмельницького  отаманством  і  обдару¬
вав  козацьку  делегацію  сукнами  і  адамашками.
 Однак  М.  Грушевський,  наприклад,  упевнений,  що
єдина  справді  реальна  зустріч  короля  з  Б.  Хмельницьким
до  втечі  останнього  на  Січ  була  на  тій  самій  таємній  нараді
20  квітня  1646  p.,  коли  власне  й  могла  прозвучати,  на  думку
 118

вченого,  ота  порада  -  так  би  мовити,  королівський  карт-
бланш.  Якщо  так,  то  лише  пізніша  традиція  на  підставі  тієї
єдиної  зустрічі  могла  породити  міф  про  ще  одну,  окрему
аудієнцію  Б.  Хмельницького  з  Володиславом  IV,  на  якій  у
відповідь  на  Богданові  скарги  на  Д.  Чагілінського  монарх
буцімто  кинув  крилату  фразу:  «Vel  non  habes  frameam,  stu-
pide?»  («Чи  в  тебе  немає  шаблі,  дурню?»).  Подібно  до  того,
як  знову  ж  таки  пізніша  традиція  на  основі  реального  «фун-
душу»  Раїни  Вишневецької  на  Мгарський  монастир  могла,
скажімо,  породити  міф  про  «материнську  клятву».
 Слід  врахувати  й  те,  що  на  той  час  Б.  Хмельницький
фактично  залишався  єдиним  виконавцем  козацьких  обіця¬
нок,  пов’язаних  із  воєнними  приготуваннями  короля.  Решта
козацьких  лідерів  -  Іван  Барабаш  та  Ілляш  Караїмович,  які
входили  до  складу  делегації,  прийнятої  Володиславом  IV
уночі  в  квітні  1646  p.,  відмовилися  займатися  військовими
приготуваннями  після  поразки  короля  на  осінньому  того
ж  року  сеймі.  Завваживши,  що  Богдан  і  його  однодумці  не
збираються  порушувати  домовленості  козаків  з  королем,
 І. 	Барабаш  та  І.  Караїмович  склали  донос  на  Б.  Хмельниць¬
кого.  За  розпорядженням  коронного  хорунжого  Олександра
Конецпольського,  за  чигиринським  сотником  був  встанов¬
лений  таємний  нагляд.  А  потім  Даніель  Чаплінський  вчинив
наїзд  на  його  маєтності.
 Маєткові  претензії  окремо  взятого  Д.  Чаплінського  до
майбутнього  козацького  гетьмана,  який  на  той  час  залишав¬
ся  єдиним  благонадійним  виконавцем  королівської  волі,
збіглися  з  намірами  всього  польсько-литовського  магнат¬
ства  будь-що  протидіяти  реалізації  королівських  воєнних
планів.  Отож,  свідомо  чи  ні,  Чаплінський  у  даному  випадку
виступав  у  ролі  важеля  тиску  на  вірного  королю  Б.  Хмель¬
ницького  з  боку  магнатської  верхівки.
 VI
 Обставини,  які  склалися  напередодні  вибуху  Хмельнич¬
чини,  немовби  підштовхували  Володислава  IV  і  козацтво  у
взаємні  обійми  -  хоча  б  із  того  міркування,  що  і  козаки,  і
 119

король  знаходилися  в  «притлумленому»  стані  (кожна  сто¬
рона,  звичайно,  по-своєму).  З  цього  погляду,  повідомлення
з  різних  джерел  про  жалі  монарха  козакам  на  магнатів  і  сейм
варті,  на  наш  погляд,  ретельнішого  погляду  і  серйознішого
ставлення.  Для  не  раз  цитованого  нами  Ю.  Шуйського  при¬
наймні  «не  підлягає  сумніву,  що  король,  бажаючи  поверну¬
ти  козакам  давні  свободи,  настільки  викликав  у  них  пошану
і  любов,  наскільки  у  шляхти  -  заздрощі  й  гнів».  Зрозуміло,
що  не  в  останню  чергу  це  бажання  було  зумовлене  планами
війни  з  Туреччиною.  Але  оскільки  козацтво  сприймалося
Річчю  Посполитою  як  «непослушна»,  хоча  й  притлумлена
сила,  а  король  був  дедалі  більше  зневажуваний  власними
підданими,  то  звідси  й  почали  виникати  версії  про  змову
короля  і  канцлера  з  козаками.
 Але  козаки  пішли  у  справі  захисту  своїх  вольностей
набагато  далі,  аніж  король,  причому  коштом  його  само¬
го  -  відкрили  бахчисарайському  двору  привілеї  Володисла¬
ва  IV,  які  санкціонували  напад  на  Крим.  Б.  Хмельницький  і
його  прибічники  поставили  хана  перед  вибором:  або  татари
допомагають  козакам,  або  козаки  з  волі  короля  нападають
на  татар.  Останніх  не  довелося  довго  умовляти  -  у  Бахчиса¬
рая,  як  уже  згадувалося,  й  так  були  плани  на  Річ  Посполиту
на  весну  1648  року.  Татарам  годі  було  шукати  ліпшого  (при¬
чому  добровільного  і  навіть  дещо  нав’язливого)  союзника.
 За  словами  В.  Липинського,  союз  із  «бусурманами»,
найстрашнішими  ворогами  Речі  Посполитої,  «одразу  надав
повстанню  антидержавного  характеру,  і  цим  самим  стало
воно...  передусім  політичною  революцією».  Деякі  укра¬
їнські  вчені  припускають,  що  для  більшої  впевненості
Б.  Хмельницький  заручився  також  підтримкою  турецького
султана.
 Образно  кажучи,  проблематику  стосунків  короля  й
козаків  на  цьому  етапі  можна  звести  до  афоризму  відомої
російської  поетеси  Марини  Цвєтаєвої:  «Хто  в  чиїй  руці  був
лише  м’ячиком?»
 Ще  одне  цікаве  питання:  наскільки  достовірним  є
повідомлення  Б.  Хмельницького,  передане  через  гінця
 120

Гетьман  України
Богдан  Хмельницький
(бл.  1595-1657).
 Boini  v\CiL\muJNicK'i  l-\bRcrn  s,  Гравюра  1651  р.
 S  R  м:'  Z\rOK.OHSCENWS  IV.  JJ'  EC  Ті  \s.
 «-*■ 	U+* 	<!•*■» 	<4>4)<L« 	u
 Автор  -  Вільгельм  Гондіус
J  (після  1597-1652)
 Г.  Клімова  в  Москву  в  тій  частині,  де  йдеться  про  факт  і
обставини  смерті  Володислава  IV  -  про  його  вбивство?
Або  гаразд:  наскільки  точно  зрозумів  і  передав  Г.  Клімов
слова  українського  гетьмана?  Хтозна.  Але  тоді,  в  середині
XVII  ст.,  архидиякону  Павлу  Алепському  залишалося  лише
зафіксувати  у  своїй  «Історії  Хмельниччини»  версію,  що,
мабуть,  уже  була  поширена  в  певних  колах:  «Король  дійсно
зносився  з  Хмельницьким  і  підтримував  його  в  початках
повстання  -  тоді  магнати,  довідавшись  про  це,  отруїли
короля,  і  він  умер».
 Прояснити  справу  могла  б  дати  сьогодні  хіба  що  екс¬
пертиза  Володиславових  останків.  Але  є  в  цій  історії  один
момент,  який  заважає  однозначно  погодитися  з  тим,  що
смерть  Володислава  IV  настала  природним  шляхом.  Як  і
відкинути  можливість  того,  що  комусь  уже  тоді  ймовірність
виступу  доведеного  до  відчаю  короля  разом  із  козацтвом
проти  магнатства  видавалася  досить  вірогідною,  незалежно
від  того,  чи  мав  Володислав  IV  щось  подібне  на  думці,  чи  ні.
Знову  звернемося  до  Ю.  Шуйського,  який,  описуючи  обста¬
вини  смерті  короля  Володислава  (20  травня  1648  p.),  зазна¬
чає,  що  вона  сталася  «посеред  подорожі  з  Вільна  на  південь,
 121

причиною  якої  стала  перша  звістка  про  вибух  український»
(себто  про  битву  під  Жовтими  Водами).
 Чим  би  завершилася  ця  поїздка  і  що  було  б  її  наслідком?
Напевне,  це  питання,  здатне  зацікавити  нас  зараз,  цікавило
ще  когось  іншого  тоді.  Але  кого?
 Та  зрештою,  для  того,  щоб  Володислав  IV  відійшов
у  кращий  світ  невдовзі  після  поразки  коронних  військ
під  Жовтими  Водами,  цілком  вистачало  його  тодішнього
морально-психологічного  стану.  Спротив  магнатів  і  шляхти
його  планам  війни  з  Туреччиною,  смерть  єдиного  сина,  усві¬
домлення  власного  безсилля  проти  великопанського  мож-
новладства  і  шляхетського  свавілля,  репрезентантом  яких,
вільно  чи  невільно,  мав  виступати  в  очах  Володислава  IV
і  князь  Ієремія  Вишневецький  -  усього  цього  було  цілком
достатньо  для  банального  серцевого  нападу.  Останньою
краплею,  що  добила  короля,  якраз  і  стала  козацька  «ребе-
лія».  То  був  остаточний  зрив  планів  антитурецької  кампанії.
Єдина  боєздатна  сила,  на  яку  король  міг  розраховувати  якщо
не  у  примарній  війни  з  турками,  то  принаймні  у  конфлікті  з
магнатами,  вийшла  з-під  контролю.  Точніше,  була  виведена
магнатами,  котрі  не  хотіли  зіткнення  з  «невірними».
 Замість  виправи  на  ворога  король  отримав  громадянську
війну.  Війну,  в  котру  були  втягнуті  «бусурмани»,  проти  яких
він  розраховував  спрямувати  козаків.  Поява  ординців  на
боці  Б.  Хмельницького  мусила  видаватися  Володиславу  IV
більш  ніж  красномовною:  прагнучи  повернути  відібрані
вольності,  козаки  «здали»  кримчакам  усі  його  плани...

Розділ  восьмий
КОЗАЦЬКІ  ВІЙНИ  НА  ЗАДНІПРОВ’Ї
 І
 Непорозуміння  з  українським  козацтвом,  успадковані
Ієремією  Вишневецьким  від  предків,  перейшли  у  проти¬
стояння,  а  вже  за  Хмельниччини  -  у  смертельну  ворожнечу.
Невдовзі  після  Смоленської  війни,  взимку  1634-1635  pp.
люди  «ображеного»  Ієремією  Яцька  Острянина  взяли  участь
у  низці  виступів  проти  місцевої  влади  на  Полтавщині.  Без¬
посередньо  Вишневеччину  вони,  схоже,  не  зачепили,  однак
приблизно  в  той  же  час  в  декількох  містах  Лівобережжя,  у
тому  числі  й  у  Лубнах,  помічається  скупчення  якихось  сво-
євільних  козацьких  ватаг*.
 У  липні  1637  р.  спалахнуло  повстання  під  проводом
Павла  Бута  (Павлюка),  товариша  страченого  двома  роками
раніше  козацького  ватажка  Івана  Сулими.  За  іронією  долі,
Павлюка  тоді  врятував  від  руки  ката  майбутній  тесть  Ієремії,
коронний  канцлер  Томаш  Замойський.  Милосердя  канцлера
було  кероване  значною  мірою  симпатією  великої  частини
шляхетського  загалу  до  І.  Сулими  -  хоча  й  засудженого
на  смерть,  але  визнаного  й  відважного  вождя  реєстрових
козаків,  відзначеного  за  свої  подвиги  проти  «бусурманів»
золотою  медаллю  з  портретом  папи  Павла  V.  Мабуть,  не
раз  пригадував  подумки  молодий  Ієремія  старому  Т.  Замой-
ському  той  його  вчинок:  починаючи  з  осені  1637  p.,  спалах
народної  люті,  іскру  до  якого  викресав  Павлюк,  охопить  і
Україну-Вишневеччину.
 Повстання  Павлюка,  а  за  ним  і  Острянина,  що  немов¬
би  були  «генеральною  репетицією»  Хмельниччини,  стали
не  лише  наслідком  багаторічної  недолугої  і  непослідовної
політики  Речі  Посполитої  стосовно  козацтва,  але  також  і
ситуації  в  руському  православ’ї.  Йдеться  не  стільки  про
загальну  релігійну  ситуацію  в  Польсько-Литовській  держа¬
ві,  скільки  про  конкурентну  і  світоглядну  боротьбу  всереди¬
ні  «благочестивої»  церковної  верхівки.  За  таких  умов  соці¬
 123

ально-становий  аспект  повстань  1637-1638  pp.  поєднувався
з  релігійним,  точніше  навіть  -  із  релігійно-національним.
Українська  революція,  розпочата  Б.  Хмельницьким,  впо¬
вні  успадкувала  цю  рису.  Разом  з  іншою,  що  є  неодмінним
атрибутом  будь-якої  революції,  її  зворотним  боком  -  коли
вир  соціальних  катаклізмів  піднімає  з  дна  суспільства  різно¬
манітних  покидьків,  єдина  мета  яких  зводиться  до  формул
«грабуй  награбоване»,  або  «взяти  все  та  поділити»,  для  яких
захист  віри  й  волі  -  не  більше  ніж  привід  для  грабунку  й  різа¬
нини.  Народне  дикунство  і  шляхетське  гноблення  -  лише
дві  сторони  однієї  медалі.  І  хоча  перше  уявляється  логічною
відповіддю  на  друге,  однак  із  месника,  як  правило,  поганий
будівничий.  На  жаль,  українців  занадто  довго  виховували  на
ідеалах  помсти  й  руйнування...
 Одначе  ми  відійшли  від  теми.
 Польський  історик  Юзеф  Шуйський,  описуючи  події
1637-38  pp.,  визнає,  що  хлопські  бунти  були  лише  наслід¬
ком  (сказати  б  точніше  -  неодмінним  побічним  ефектом)
виступів  козацьких.  Визнає  він  і  те,  що  у  козаків  таки  були
причини  і  приводи  для  відстоювання  своїх  прав  і  що  хлопи
ні  тоді,  ні  за  Хмельницького  не  були  рушійною  силою  тих
заворушень.  Те  ж  саме  відзначали  й  деякі  інші  польські
дослідники.  Так,  Олександр  Яблоновський  вважав  слушною
думку  українця  Пантелеймона  Куліша  про  оманливість  свід¬
чень  тодішніх  польських  джерел  щодо  хлопства  як  провідної
складової  власне  козацького  війська.  В  підсумку  це  створю¬
вало  хибне  уявлення  про  козацтво  у  самих  же  українських
авторів.  «Вони  забувають,  -  зазначає  вчений,  -  що  поль¬
ські  письменники  називають  неодноразово  словом  «хлоп»
плебс,  кожного  негербового;  а  відомо,  що  бояри  (в  розумін¬
ні  цього  слова  в  XVI-XVII  ст.  -  Ю.  Р.)  і  міщани  найчастіше
ставали  козаками».  Фактом  однак  залишається  й  те,  що  під
час  описуваних  подій  козаки  не  тільки  ніколи  не  були  проти
використання  у  своїх  цілях  хлопських  заворушень  (хоча  й
не  вважали  хлопів  рівнею),  але  й  самі  провокували  їх  своїми
універсалами  -  ідо  й  відбувалося  в  Україні-Вишневеччині
наприкінці  30-х  років  XVII  ст.
 124

Коронний  гетьман 	Герб
 Станіслав  Конецпольський  Станіслава  Конецпольського
(1590(1594?)  -  1646). 	«Побог».
 Копія  з  прижиттєвого  портрету.
 Опис  подій,  що  передували  повстанням  1637-38  pp.,
почнемо  з  кінця  1629  p.,  коли  спостерігався  масовий  наплив
польського  війська  на  Східну  Україну  після  закінчення
Шведської  війни.  Слідом  за  козаками-випищиками,  мало
того  що  «незаплаченими»  за  службу,  так  іще  й  приреченими
на  повернення  до  хлопського  стану,  тягнулося  й  коронне
військо,  котре  в  сенсі  платні  опинилося  в  однаковому  з
козаками  обділеному  становищі.  Неважко  зрозуміти,  що
жовніри,  з  котрими  держава  не  розрахувалася  за  кров,  про¬
литу  в  обороні  її  інтересів,  готові  якщо  не  до  рокоту,  то  до
того,  аби  взяти  своє  будь-що  і  в  кого  завгодно.  Але  урядові
Речі  Посполитої  було  легше  знайти  гроші  для  «упоминків»
кримському  ханові,  аніж  на  платню  власним  жовнірам  чи
козакам.
 Коронний  гетьман  Ст.  Конецпольський  мав  відчувати,
що  вирішувати  проблему  платні,  крім  нього  самого,  ніхто
в  уряді  не  буде.  Тож  мабуть,  і  не  бачив  іншого  виходу,  як
збути  подалі  від  коронних  земель  злих  і  голодних  жовнірів,
 125

розквартирувавши  їх  у  краї  цілішому  й  багатшому.  Таким
краєм  була  Східна  Україна.  А  оскільки  «незаплачений»
вояк,  які  б  чудеса  героїзму  не  виявляв  на  війні,  здатен  зара¬
дити  собі  в  умовах  затримки  урядом  законної  платні  єдино
через  грабунок  і  здирства,  жовніри  поволі  призвичаювалися
до  того,  що  ґвалтом  і  силою  можна  взяти  все.  Тож  конфлікти
з  «українним»  населенням  були  неминучі.  Надалі  грабунки
й  насильства  цілком  логічно  перетворювалися  з  вимушених
дій  польського  жовнірства  на  його  спосіб  життя  в  Україні.
 Зрозуміло,  що  рішення  коронного  гетьмана  було  по-
солдатськи  прямолінійним,  але  в  підсумку  провокативним
і  немудрим.  З  іншого  боку,  держава,  перетворивши  своїх
захисників  -  жовнірів  (а  самого  коронного  гетьмана  -  й
поготів)  на  заручників  ситуації,  фактично  «підставила»  їх,
зіштовхнувши  лобом  з  іншими  захисниками  -  українським
козацтвом.
 Як  результат,  баланс,  що  склався  після  Куруківської
кампанії  1625  р.  між  козаками  й  польським  військом,  що
вже  стояло  в  Україні  під  проводом  коронного  стражника
Стефана  Хмєлєцкого,  був  порушений.  На  відміну  від  страж¬
ника,  який  заслужив  повагу  як  серед  реєстровців  так  і  запо¬
рожців  своїм  шанобливим  ставленням  до  них  (йому  навіть
вдавалося  щоразу  мирити  їх  між  собою)  і  взагалі,  за  словами
М.Грушевського,  «на  козака  привик  дивитися  скорше  як
на  товариша  по  зброї»,  коронний  гетьман  не  відзначався
дипломатичним  тактом.  Розміщуючи  своїх  незаплачених
вояків  у  домах  нереєстрових  козаків,  котрих  Куруківська
«ординація»  позбавляла  станових  привілеїв,  Ст.  Конецполь¬
ський  спровокував  цілу  низку  конфліктів,  а  щонайменші
протести  українців  був  готовий  гасити  їхньою  кров’ю.
Коронного  гетьмана  турбувало  лише,  аби  не  ремствував
жовнір,  решта  -  справа  третя.  Більш-менш  стійка  польсько-
українська  рівновага,  до  встановлення  якої  стільки  зусиль
доклав  Ст.  Хмєлєцкий,  була  понівечена  безповоротно.
 Введення  жовнірів  на  «лежі»  в  Україну  сприймалося
тамтешньою  людністю  також  як  продовження  релігійних
репресій  щодо  Русі  загалом.  Проваждувана  королем  Сигіз-
 126

мундом  III  нетолерантність  щодо  православ’я,  з  одного  боку,
і  незрозумілі  широкому  загалу  дії  церковних  реформаторів
кола  Петра  Могили  (тоді  ще  архімандрита  печерського),  з
іншого,  навіювали  думки  про  нібито  силове  впроваджен¬
ня  унії  та  католицтва  в  козацьких  краях.  Жовніри  й  самі
почали  давати  привід  до  таких  висновків  -  представляючи
«панівну»  конфесію,  вони  привчалися  в  процесі  грабунків
дивитися  зверхньо  на  упосліджуваних  ними  «схизматиків»,
не  зважати  на  їхню  людську  гідність.  Тому  не  дивно,  що  до
соціально-національного  претексту  козацьких  заворушень
додається  й  «претекст  ламання  віри»,  котрим  козаки  корис¬
тувалися  для  підбиття  на  свій  бік  якнайбільше  випищиків,
поспольства  й  хлопства.
 У  реляціях  Ст.  Конецпольського  з’являються  повідо¬
млення  про  посилення  контактів  «своєвільного»  козацтва
з  деякими  духовними  особами  і  попередження  про  ведення
ними  серед  низовиків  промосковської  агітації.  Святі  отці
(поза  сумнівом,  то  були  священики  кола  Ісайї  Копинсько-
го*),  волаючи  про  нищення  «благочестя»  й  ламання  церков,
закликали  козаків  стояти  «за  віру»  слідом  за  єрусалимським
патріархом  Феофаном.  Той  іще  на  початку  1630  року  не
лише  звертався  до  козацтва  з  вимогою  захищати  право¬
слав’я,  але  й  закликав  до  підданства  московському  цареві.
Водночас  релігійний  і  соціальний  моменти  поєднуються
в  справі  «визволення  від  лядського  нашестя»,  надаючи
їй  характеру  «священної  війни».  Проте  гасло  «За  віру!»
оберталося  для  хлопської  голоти  і  люмпенів  у  щось  на  зра¬
зок  червоної  ганчірки  для  бика,  найкращим  приводом  для
нищення  будь-яких  ознак  цивілізації,  грабунку  й  різанини
шляхти  без  розбору  статі,  віку  й  віросповідання.  Показо¬
вими  в  цьому  плані  є  загибель  явного  «схизматика»,  князя
Януша  Четвертинського  під  час  погрому  його  Тульчин¬
ського  замку  хлопським  загоном  отамана  Остапа  в  1648  p.,
або  грабунки,  яким  періодично  піддавалися  Мгарський  і
Густинський  монастирі  в  розпал  Української  національної
революції.
 127

II
 Коронному  гетьманові  фактично  довелося  долати  труд¬
нощі,  ним  же  створені.  Незадоволене  жовнірськими  «лежа-
ми»  населення  чинило  опір.  Дійшло  до  партизанської  війни.
У  відповідь  Ст.  Конецпольський  нацькував  на  повстанців
коронного  стражника  Самійла  Лаща,  котрий,  на  відміну  від
свого  попередника,  С.  Хмєлєцкого,  відзначився  в  Україні  не
мудрістю  й  розсудливістю,  а  «кривавими  подвигами»  проти
мирних  людей.
 Повстання  під  проводом  Тараса  Федоровича  (Трясила),
що  завершилося  почесною  для  козаків  Переяславською  уго¬
дою  від  29  червня  1630  p.,  показало,  що  козацтво  здатне  за
себе  постояти.  Коронний  гетьман  змушений  був  пообіцяти
збільшити  реєстр  із  6  до  8  тисяч.
 На  час  повстання  Трясила  припадає  перший  випадок
свідомого  звернення  козацтва  за  допомогою  до  простолюду.
Ст.  Конецпольський  у  своїх  реляціях  повідомляв,  що  в  уні¬
версалах  повстанців  містився  заклик  не  лише  до  тих,  «хто
був  колись  козаком»  (тобто  «випищиків»),  а  й  до  тих,  «хто
хоче  ним  стати»  -  міщан,  селян  тощо.  Щоправда,  посоль¬
ство  приставало  ще  до  козаків  Криштофа  Косинського  і
Северина  Наливайка  наприкінці  1590-х  років,  але  то  була
радше  стихійна  підтримка.  Зазначимо,  що,  згідно  з  євро¬
пейською  становою  етикою,  «рицарським  людям»,  котрими
вважалися  і  вважали  себе  козаки  (принаймні  шляхти  серед
них  вистачало),  неприпустимо  було  зв’язуватися  з  черню
у  вирішенні  своїх  питань.  Порушення  цього  неписаного
правила  започаткувало  розмивання  граней  між  козацтвом  і
поспольством.  То  був  зворотний  бік  такого  масового  явища,
як  «покозачення»,  котре  сприяло  зниженню  соціальної
планки  козацького  прошарку  і  поступово  вело  до  його  люм¬
пенізації.
 Попри  перемогу,  козаки  продовжують  нарощувати
воєнний  потенціал,  остерігаючись  нового  нападу  коронно¬
го  війська.  Сміливіше  обстоюють  вони  свої  вимоги  і  перед
троном.  Саме  на  літо  1630  р.  припадають  перші  контакти
 128

королевича  Володислава  з  козаками.  Той,  на  відміну  від
свого  батька,  виявив  до  них  якесь  співчуття  -  бодай  у  тому,
що  обдарував  козацьких  послів  додатково  вбранням  і  гро¬
шима.
 Нічого  однак  не  змінилося.  Уряд  Речі  Посполитої  від¬
мовляв  козакам  у  збільшенні  й  без  того  нерегулярно  отри¬
муваної  платні,  одначе  й  на  море  ходити  суворо  забороняв.
Тим  часом  на  зимово-весняному  сеймі  1631  р.  дебатувалося
поставлене  Сигізмундом  III  питання  про  введення  додатко¬
вого  контингенту  коронних  військ  на  Подніпров’я.  І  хоча
сейм  не  підтримав  цю  ідею,  уряд  таки  ввів  війська.
 Напругу  дещо  зняла  Смоленська  війна,  коли  знову  зна¬
добилися  послуги  козацтва.  Сенат  уповноважив  новообра¬
ного  короля  Володислава  IV  навербувати  козаків  «якесь
число»  і  доручив  підскарбію  виплатити  їм  20  тисяч  злотих
«затяжних».  Козаки,  як  відзначають  тодішні  свідки,  заре¬
комендували  себе  на  тій  війні  якнайкраще,  але  за  участь  у
бойових  діях  не  отримали  ані  злотого.  А  навербовані  нереє¬
строві  після  закінчення  бойових  дій  мусили  знову  поверну¬
тися  до  хлопського  стану.
 Ситуація  повторилася  майже  точно,  як  1629  р.  після
Шведської  війни.  «Коли  з  весною  1634  p.,  -  пише  М.  Гру¬
шевський,  -  почала  сунути  маса  того  змобілізованого,  а
не  заплаченого  козацького  війська  з  московської  (Смо¬
ленської.  -  Ю.  Р  .)  війни,  горючого  матеріалу  збиралося
все  більше».  Питання  про  збільшення  реєстру  до  обіцяних
Ст.  Конецпольським  8  тисяч  зависло  в  повітрі,  а  уряд  замість
грошей  слав  на  Січ  накази  старшині  утримувати  козаків  від
морських  походів.  Аби  не  допустити  чергового  спалаху
незадоволення,  уряд  втретє  схвалює  рішення  розквартиру¬
вати  польське  військо  у  Подніпров’ї.  А  щоб  незаплачені
козаки  не  пішли  на  турецькі  береги  для  здобичі,  весняний
1635  р.  сейм  висунув  проект  побудови  замку  Кодак  в  районі
дніпровських  порогів.
 Щоправда,  сейм  погодився  збільшити  кількість  реєстру,
але  не  на  дві,  а  на  одну  тисячу,  хоча  іще  якісь  три  роки  тому
сам  Сигізмунд  III  обіцяв  восьмитисячний  реєстр.  У  козаків
 129

«Герб  власний»
 Івана  Сулими.
 це  викликало  чергову  хвилю  невдоволення.  Підсилила  її
поява  Кодацького  замку,  котрий  став  своєрідним  додатком
до  ще  однієї,  вже  третьої  хвилі  польського  «розквартиру¬
вання».
 У  серпні  1635  р.  козак-шляхтич  Іван  Сулима  зруйнував
Кодацьку  фортецю.  Гетьман  Ст.  Конецпольський  отримав
черговий  привід  для  репресій  проти  козацтва.  Тим  часом
комісія,  обіцяна  королем  для  списання  сьомої  тисячі  реє¬
стру,  затримувалася,  а  термін  заборгованості  уряду  з  виплат
козакам  сягнув  чотирьох  років.  До  Варшави  почали  дохо¬
дити  поголоски  про  контакти  колишнього  гетьмана  Тараса
 «Бунчужний».
 Полотно,  олія.
 Художник  Юзеф  Брандт  (1841-1915).
Національний  музей,  Варшава.
 130

Федоровича  з  Москвою  навесні  1636  р.  Водночас  набували
нового  розмаху  утиски  козаків  з  боку  старост  і  урядників.
Брацлавському  воєводі  Адамові  Киселю,  який  тоді  викону¬
вав  посередницькі  функції  між  урядом  і  козаками,  дедалі
складніше  стає  утримувати  останніх  від  бунту,  на  чолі  якого
висувався  соратник  Івана  Сулими  -  Павлюк.
 Наприкінці  травня  1637  р.  Павлюк  з  випищиками,  захо¬
пив  у  Корсуні  гармати,  які  у  запорожців  виконували  роль
клейнодів,  і  перетягнув  їх  на  Січ.  А  12  серпня  того  ж  року
виходить  універсал  Павлюка,  який,  подібно  до  закликів
Т.  Федоровича,  був  звернений  не  лише  до  козаків,  а  й  до
поспольства  і  наново  спровокував  на  Подніпров’ї  так  зване
«покозачення».  «Вибухнула  народна  війна,  якої  ще  не  бачи¬
ла  Польща»,  -  так  оцінює  М.  Грушевський  розмах  заколоту
Павлюка,  а  за  ним  і  Острянина.
 III
 Ієремії  Вишневецького  1637  р.  (принаймні  в  другій
його  половині)  в  Лубнах  не  було.  Щоправда,  поголоски  про
нібито  його  похід  на  схід  України  без  відома  короля  для
приборкання  повстання  ходили  серед  козаків.  Насправді
князь  сватався  до  Гризельди  Констанції  Замойської,  донь¬
ки  коронного  канцлера  Речі  Посполитої.  Але  його  землі
постраждали  тоді  чи  не  найбільше.  20  грудня  1637  р.  Лубни
відчули  вперше  всі  жахи  козацько-хлопського  погрому.
Ватага  під  проводом  Кизима-молодшого  взяла  княжий
замок,  бернардинський  монастир  і  Михайлівський  кос¬
тьол,  вчинивши  в  ньому  розправу  над  п’ятьма  ксьондзами  і
нечисленними  шляхтичами,  що  зібралися  на  службу  Божу.
Жменька  шляхтичів,  що  намагалися  боронитися,  а  також
євреї  були  вимордовані.
 1637  р.  козацька  сваволя  настільки  вільно  почувалася
у  Вишневеччині,  що  спільник  Павлюка,  полковник  Карпо
Скидан,  один  із  своїх  універсалів  писав  не  десь,  а  в  самі¬
сінькій  княжій  столиці  -  Лубнах.  В  тому  універсалі  від
 11 	жовтня  1637  р.  К.  Скидан,  звертаючись,  зокрема,  до
жителів  Ієреміїних  міст  -  Снятина,  Сенчі,  Лохвиці  -  іме¬
 131

нував  себе  не  інакше  як  «старшим  на  всій  Україні  та  Задні¬
пров’ю».  Насправді  це  означало,  що  Скидан  виступав  в
ролі  лише  «наказного  гетьмана»  від  Павлюка.  Однак  на
темних  посполитих,  «підданих  княжих  і  панських»,  до  яких
був  звернений  універсал,  така  титулатура  мала  справляти
неабияке  враження.  Попереджаючи  про  прихід  коронного
війська,  К.  Скидан  писав:  «Дійшла  до  нас  відомість  певна  і
несумнівна,  що  неприятелі  народу  нашого  християнського
руського  і  віри  нашої  старожитньої  грецької,  себто  ляхи...
ідуть  на  Україну  за  Дніпро».  Універсал  було  розраховано  на
жителів  не  лише  королівщин,  а  й  приватних  княжих  міст,  які
ще  не  так  давно  переселилися  з  правобережних  земель  на
задніпровські  «слободи»  в  пошуках  кращої  долі.  І  тут  релі¬
гійний  момент,  зачеплений  в  універсалах  Скидана,  мусив
спрацьовувати  -  адже  одним  з  мотивів  утечі  поспольства
на  Задніпров’я  були,  крім  економічних,  релігійні  утиски.
Із  наближенням  коронного  війська  здавалося,  що  все  знову
повертається.  А  оскільки  князь  Ієремія  в  той  час  був  дале¬
ко  від  Лубен,  прояснити  ситуацію,  а  тим  більше  -  схопити
автора  бунтівних  закликів  було  нікому.
 Агітацію  у  Вишневеччині  К.  Скидан  супроводжував
самовільним  пописанням  реєстру,  куди  зараховував  кого
завгодно,  аби  лише  були  здатні  носити  зброю.  Усе  це  відбу¬
валося  на  тлі  антишляхетського,  антикатолицького  терору.
Протягом  грудня  1637  р.  Вишневеччиною  сновигали,  паля¬
чи  поселення,  ватаги  Дукренка,  Кизимів,  Скребця,  Куклі.
 Цікава  деталь,  на  яку  звертає  увагу  М.  Грушевський:  з
1632  р.  і  до  повстання  Павлюка  козаки  в  усіх  своїх  зверненнях
до  короля  й  уряду  Речі  Посполитої  фактично  не  висувають
жодних  вимог  релігійного  характеру.  Виглядає,  що  тієї  поїзд¬
ки  П.  Могили  до  козаків  слідом  за  І.  Копинським  вистачило
порівняно  на  довгий  час.  Однак  з  осені  1637  р.  в  універсалах
козацьких  вождів  до  населення  знову  з’являються  заклики  до
захисту  «благочестя».  При  цьому  мотивів  економічного  утис¬
ку  в  закликах  немає:  як  вважав  Пантелеймон  Куліш,  «тодішні
селяни  ще  не  були  до  такого  ступіню  утискувані,  аби  кидати
родини  й  вирушати,  що  називається,  «лугів  потирати»».
 132

«Дуже  гультяйство  зміцнювалося  на  Задніпров’ї  -  справ¬
ді,  що  хлоп  то  козак»,  -  доносив  до  Варшави  польний  геть¬
ман  Миколай  Потоцький.  Козацтво  дедалі  більше  змикалося
 з 	черню.  «Не  всі  мають  самопали,  -  читаємо  далі  в  цьому  ж
донесенні,  -  декотрі  тільки  рогатини,  коси,  сокири,  але  йшли
дуже  сміло  й  сердито».  З  маєтностей  князя  Ієремії  до  бун¬
тівного  козацтва  приставали,  крім  випищиків,  могильники,
будники,  овчарі.  М.  Потоцькому  все  ж  вдалося  відвернути
об’єднання  павлюківців  із  задніпровськими  ватагами.  Після
кривавих  сутичок  під  Кумейками  24  грудня  біля  Боровиці
польний  гетьман  прийняв  козацьку  капітуляцію.  Однак  на
Задніпров’ї  бунти  не  вщухали.
 Звістка  про  зруйнування  «столичного  міста»  ватагою
Кизима-молодшого  застала  Ієремію  найімовірніше,  напере¬
додні  заручин.  Мусила  вона  бути  несподіванкою  для  князя,
котрий  іще  за  рік  до  повстання  Павлюка  займався  упорядку¬
ванням  своїх  лівобережних  маєтностей.  З  тих  часів  станов¬
лять  інтерес,  зокрема,  два  акти,  видані  Ієремією  в  Лубнах:
один  у  травні  1636  р.  -  на  підтвердження  прав  Мгарського
монастиря,  інший,  у  жовтні,  -  на  земельну  ділянку  («остро¬
вок»)  для  пасіки  якомусь  Федору  Проскуренку,  людині  явно
не  знатного  походження.  Указів  тих,  мабуть,  було  й  більше,
але  навіть  ті  два  дають  зрозуміти,  наскільки  широким  був
діапазон  господарських  питань,  що  їх  доводилося  вирішу¬
вати  князеві,  однаково  ретельно  ставлячись  до  економічної
сторони  життя  як  православного  монастиря  (при  всьому
католицизмі  Ієремії),  так  і  простого  поселянина.  Саме  тому,
на  наш  погляд,  у  І.  Вишневецького  були  підстави  вважати
виступи  своїх  підданих  безпричинним  бунтом  -  терміни
«слобід»  були  ще  далеко  не  вичерпані,  та  й  релігійна  полі¬
тика,  яку  провадив  князь,  здавалося  б,  не  давала  приводів
для  заворушень.
 Не  забуваймо  однак  і  того,  що  за  два  роки  до  повстання
Павлюка  Ієремія  Вишневецький  передав  Мгарський  і  Гус-
тинський  монастирі  під  владу  свого  дядька  Петра  Могили,
і  вже  цим  міг-таки  налаштувати  проти  себе  певну  частину
мешканців  тих  же  Лубен.  Не  дивно,  що  Кизиму-молодшому
 133

вдалося  без  особливих  зусиль  узяти  місто  -  не  без  участі
деяких  ченців  тих  же  Мгарського  і  Густинського  монасти¬
рів,  на  котрі  І.  Копинський,  хоча  й  скинутий  з  митрополит-
ства,  все  одно  мав  неабиякий  вплив.  Штучно  роздуті  страхи
перед  нібито  масовим  покатоличенням  на  тлі  поголосків  про
безчинства  жовнірів  на  «лежах»  в  Україні  збурили  і  козаків,
і  поселян.
 IV
 Товариші  Павлюка  -  Карпо  Скидан,  Дмитро  Гуня  і
вже  знайомий  Я.  Острянин,  всупереч  підписаним  грудне¬
вим  1637  р.  «ординаціям»,  підняли  у  березні  1638  р.  новий
заколот  невдовзі  після  того,  як  березневий  того  ж  року
сейм  скасував  усі  привілеї  для  «офіційного»  козацтва,  а
«випищиків»  оголосив  «у  хлопи  оберненим  ГІОСПОЛЬСТВОМ».
І  якщо  минулого  року  Вишневеччина  переважно  слугувала
поставником  заагітованих  мас  до  козацького  війська,  а  осно¬
вні  бойові  дії  проводилися  поза  її  межами,  то  тепер  бунти
спалахували  безпосередньо  у  володіннях  Ієремії  -  в  районі
Говтви,  Лохвиці,  Лукомля,  Сліпорода  і  самих  Лубен.  «На
Україні  козаки  броїли  і  ляхом  деспекти  чинили,  німцюв  як
мух  били,  міста  палили,  жидов  різали,  як  кур,  мніхов  у  кос¬
телах  палили*  сдні,  а  другії  гумна  молотили,  їздячи  стада
займовали,  м  \яса  до  бочок  солили,  живность  собі  готова-
ли»,  -  писав  укладач  Львівського  літопису  про  ті  події.  Так
Яцько  Острянин,  напевне,  брав  реванш  за  санкції,  накладені
на  козаків  І.  Вишневецьким  під  час  Смоленської  війни.
 Літопис  Самійла  Величка  вміщує  текст  універсалу,  при¬
писуваного  Я.  Острянину.  В  ньому  в  деталях  розповідається
про  знущання  поляків  над  братом  і  батьком  козацького
ватажка.  Але  українські  вчені  висловлюють  серйозні  сумні¬
ви  в  автентичності  цього  тексту,  хоча  й  відзначають,  що  в
цілому  він  не  суперечить  реальним  подіям.
 Ледве  чи  варто  переповідати  той  універсал,  але  у  авто¬
ра  цих  рядків  його  текст  викликав  дивне  відчуття.  Насам¬
перед,  привертає  увагу  якесь  гіпертрофоване,  сказати  б,
мазохістське  смакування  власних  кривд.  Адже  Острянин
 134

Герб  Яцька  Острянина
«Тонач».
 був  людиною  заможною,  заслуженим  козаком,  шляхтичем.
Терпіти  такі  приниження  себе  і  родителя  й  не  відповісти
на  них  оружною  рукою?  Ба  навіть  не  намагатися  відстояти
свої  права  через  суд?  Б.  Хмельницький,  приміром,  викликав
свого  кривдника,  Д.  Чаплінського,  на  поєдинок  і  хоча  той
прибув  з  двома  озброєними  слугами,  Богдан  змусив  тікати
усіх  трьох...
 «Ця  війна,  -  зазначає  російський  історик  Сергій  Солов-
йов,  -  примітна  вже  тим,  що  козаки  дивляться  за  лівий  берег
 «Повернення  козаків»  (1894  р.).  Полотно,  олія.
Художник  Юзеф  Брандт  (1841-1915).
Національний  музей,  Варшава.

Дніпра,  на  Московську  сторону,  як  на  безпечне  укриття
в  разі  невдачі».  Крім  того,  схоже,  саме  Я.  Острянинові
належить  ідея  залучення  на  свій  бік  донських  козаків,  з
якими  його  пов’язували  спільні  морські  походи  ще  з  1621  р.
Варто  також  згадати,  що  1625  р.  Я.  Острянин  був  у  складі
козацької  делегації  на  сеймі,  яка  порушувала  питання  про
затвердження  поставленої  ще  покійним  гетьманом  П.  Са¬
гайдачним  православної  ієрархії,  на  той  час  уже  зорієнто¬
ваної  на  Москву.  Це  дає  додаткові  підстави  вважати,  що  за
спиною  повстанців  і  цього  разу  стояли  скинуті  або  ображені
лояльним  щодо  Варшави  П.  Могилою  церковні  діячі  кола
І.  Копинського  -  одного  з  чотирьох  єпископів,  висвячених
за  допомогою  Сагайдачного.
 Нарешті,  ще  одним  підтвердженням  цього  є  покази
ченця  густинського  монастиря  Пафнутія,  зафіксовані  в
«расспросных  речах»  путивльської  «з’їжджої  ізби»  5  черв¬
ня  1638  p.,  коли  в  перебігу  повстання  Острянина  уже  від¬
бувався  перелом  не  на  користь  козаків.  Зі  слів  Пафнутія,
екс-митрополит  І.  Копинський  іще  у  великий  піст  того  ж
року,  тобто  незадовго  до  початку  повстання,  писав  листи
ігуменам  і  «братії»  Мгарського  й  Густинського  монастирів,
«что  де  одноконечно  король  польский  и  паны  радные  и  ляц-
кие  арцыбискупы  приговорили  на  сойме,  что  в  их  Польской  и
Литовской  земли  православной  хрестьянской  вере  не  быть,
и  хрестьянские  церкви  поломать,  и  книги  русские  вывесть».
В  тих  же  листах  містилися  звинувачення  на  адресу  митропо¬
лита  П.  Могили  у  буцімто  відході  від  православ’я  і  тоді  ж,  у
великий  піст  (!  -  Ю.  P.),  прийнятті  благословіння  від  папи  в
патріархи  (що  взагалі  мало  виглядати  блюзнірством  в  очах
православних).  Страхи  ченців,  безперечно,  передавалися  й
мирянам,  у  тому  числі  й  козакам.  Що  ж  до  Острянина,  то
кращого  знаряддя  помсти  Ісайї  було  не  знайти:  особиста
ворожнеча  щодо  князя  сусідствувала  в  цьому  козацькому
ватажку  з  релігійною  затятістю.
 Отже,  підводні  течії  в  протилежних  таборах  руського
«благочестивого»  духовенства  мали  найбезпосередніший
вплив  на  події  в  Задніпров’ї.  Стосовно  ж  «папського  бла-
 136

гословіння»  на  патріарха,  то  ситуація  стає  іще  більш  зро¬
зумілою,  коли  пригадати,  що  іще  на  початку  30-х  років
XVII  ст.  у  політично-релігійних  колах  Речі  Посполитої,  а
також  на  королівському  рівні  всерйоз  розглядалася  ідея
об’єднання  православних  і  уніатів  під  омофором  самостій¬
ного  Київського  (Руського)  патріархату.  Формально  він
мав  бути  підпорядкований  константинопольскому  патріар¬
ху,  але  на  умовах  визнання  верховенства  папи  римського.
Ідея  ця,  авторство  якої  належало  архієпископу  полоцькому
Мелетію  Смотрицькому,  викристалізувалася  в  результа¬
ті  тривалих  переговорів  між  двома  митрополитами,  уні¬
атським  Йосипом-Вельяміном  Рутським  і  православним
Іовом  Борецьким,  а  після  його  смерті  -  Петром  Могилою
(цікаво,  що  іще  наприкінці  1580-х  років  коронний  гетьман
Ян  Замойський  пропонував  перенести  головний  православ¬
ний  патріархат  з  захопленого  турками  Константинополя  до
Києва).  Вже  1635  р.  цей  проект  вперше  озвучує  волинський
воєвода  князь  Адам  Сангушко,  який  через  свого  послан¬
ця  намагається  здобути  дозвіл  Ватикану  для  уніатів  на
проведення  спільного  православно-унійного  об’єднавчого
собору  з  метою  створення  спільного  «грецького»  патріар¬
хату.  Доки  посланець  перебував  у  Римі,  у  вересні  1636  р.
Володислав  IV  видав  циркуляр  до  православної  й  уніат¬
ської  духовної  верхівки,  де  пропонував  обговорити  питання
об’єднання  на  найближчому  сеймі  (хоча  питання  про  єди¬
ний  патріархат  поки  що  не  було  сформульовано  відкритим
текстом).  Король-ліберал  вважав  М.  Грушевський,  «давав
зрозуміти,  що  православна  ієрархія  може  взяти  уніатів  під
свою  юрисдикцію,  поки  ті  ще  не  потонули  в  католицькому
морі»,  ціною  відмови  від  цілковитої  покори  Константино¬
полю.  Це,  за  його  задумом,  мало,  по-перше,  зняти  питання
унії  «взагалі  з  порядку  денного  в  силу  її  нежиттєздатності
і  більш  ніж  надмірної  суспільної  дражливості;  по-друге,
облегшити  національно-релігійне  заспокоєння  руських  і
тим  самим  послабити  впливи  Москви  й  Туреччини  на
руський  елемент  в  Польсько-Литовській  державі».  Монарх
також  сподівався,  що  такий  спосіб  «примирення  Русі  з
 137

Руссю»  задовольнить  і  католицькі  кола  Речі  Посполитої,  і
римську  курію.  І  хоча  Рим  заперечував  можливість  об’єд¬
навчого  собору,  вказавши  на  догматичні  розходження  між
православними  і  уніатами,  котрі  можуть  бути  вирішені
лише  на  вселенському  соборі,  усе  ж  Петро  Могила  вирішив
прискорити  справу.  1636  р.  він  закликав  до  примирення  з
уніатами  і  ретельнішого  розгляду  питання  про  патріархат.
А  вже  наприкінці  1637  -  на  початку  1638  pp.,  за  словами
тодішнього  патріарха  константинопольського  Партенія,
який  змінив  прихильного  до  митрополита  київського  Кири¬
ла  Лукаріса,  П.  Могила  демонстративно  «не  сповняв  при¬
йнятих  форм  покори»  стосовно  Константинополя.
 Безперечно,  вважав  О.  Яблоновський,  кандидатура
П.  Могили  на  руського  патріарха  була  найбільш  прийнят¬
ною  і  для  короля,  і  для  православного  магнатства.  Ревний
поборник  «благочестя»  -  і  ворог  Москви  (якось  на  запитан¬
ня  Андрія  Борецького,  брата  покійного  митрополита  Іова,
про  ставлення  до  ідеї  союзу  Русі  з  Москвою  П.  Могила  від¬
повів:  «За  одну  таку  думку  треба  на  палю  садовити»);  обо¬
ронець  прав  руського  народу  -  і  недвозначний  противник
козацької  сваволі.
 «Ім’я  П.  Могили  як  будучого  патріарха  ходило  по
устах»,  -  зазначав  М.  Грушевський.  Навесні  1638  р.  волин¬
ський  воєвода  А.  Сангушко  навіть  поспішив  відписати
І.  Копинському  про  призначення  П.  Могили  патріархом
руським  як  про  буцімто  вже  доконаний  факт.  Ось  після
цього  листа  Ісайя  і  почав  залякувати  братію  задніпровських
монастирів,  приодягаючи,  як  кажуть  журналісти,  непере-
вірений  факт  із  неофіційного  джерела  «в  таку  сенсаційну
форму,  щоб  докучити  своєму  супернику,  а  решту  докінчила
стривожена  уява  задніпрянських  старців,  і  без  того  підозрі¬
ло  настроєних  до  П.  Могили».  Не  зупинявся  Ісайя  і  перед
відвертою  брехнею:  писав,  буцімто  Києво-Печерську  лавру
вже  зайняли  бернардини,  а  Миколаївсько-Пустинський
монастир  -  домінікани.
 Враховуючи  давні  контакти  І.  Копинського  з  козацтвом,
а  також  промосковські  нахили  самого  Я.  Острянина,  можна
 138

сміливо  припустити,  що  й  тоді,  навесні  1638  p.,  вони  могли
настільки  порозумітися,  щоб  по  гарячих  слідах  павлюків-
ської  «ребелії»  скоординувати  спільні  зусилля  проти  пред¬
ставника  інтересів  П.  Могили  на  Задніпров’ї,  котрим  вигля¬
дав  князь  Ієремія  Вишневецький.  Отож,  гадається,  мета
заколоту  була  значно  ширшою  -  завдати  удар  по  проекту
створення  незалежного  київського  православного  патріар-
хата.  Відстоювання  прав  козацтва  було  лише  претекстом.
 V
 Князь  почав  збирати  сили  невдовзі  після  заручин  -  не
виключено,  що  іще  до  весняного  1638  р.  сейму.  Хоча  звістка
про  зруйнування  Лубен  застала  його,  напевне,  ще  раніше.
Могло  дещо  заспокоювати  хіба  те,  що  М.  Потоцький  скарав
руйнівника  Лубен  Кизименка  в  Києві  на  палі  разом  з  бать¬
ком  -  київським  козацьким  сотником.  До  середини  травня
князеві  вдалося  частково  найняти  за  власний  кошт,  частково
позичити  у  родичів*  та  інших  магнатів  (Замойських,  Ост¬
розьких  тощо),  за  різними  даними,  від  трьох  до  п’яти  тисяч
війська**  разом  з  15  гарматами.
 Виступивши  з  Бару,  він  прибув  після  двотижневого
маршу  29  травня  під  Лубни.  Загін  отамана  Бардаченка,  який
діяв  спільно  із  К.  Скиданом  на  Правобережжі,  намагався
зупинити  І.  Вишневецького  з  М.  ГІотоцьким  під  Києвом,  але
до  міста  підійшов  із  запізненням  на  цілу  добу.
 4 	червня  передові  загони  Ієремії  стали  в  Пирятині,  а
наступного  дня  князь  прибув  у  табір  Станіслава  Потоць-
кого  (пізніше  відомого  як  «Ревера»)  -  молодшого  брата
польного  гетьмана  М.  Потоцького.  Разом  з  І.  Вишневець¬
ким  прибули  гусарські  підрозділи,  близько  тисячі  піхоти,
лучники,  козацькі  гармаші.  За  наказом  польного  гетьмана,
Ст.  Потоцький  притлумлював  -  щоправда,  з  перемінним
успіхом  -  козацько-хлопські  сили  в  княжих  володіннях.
 Підхід  Яреминих  військ  був  як  ніколи  вчасним  -  козаки
встигли  оточити  табір  Ст.  Потоцького,  і  той  виявився  здатним
огризнутися  лише  парою  вилазок.  Острянин  перерізав  підве¬
зення  провіанту,  а  полковник  Секирявий  уже  був  готовий  на
 139

Подільський  воевода
Станіслав  «Ревера»  Потоцький
(1579-1667).
 Портрет  XVII  cm.  (wikipedia.org)
 чолі  півторатисячного  ударного  загону  зайняти  Лубни,  де
зберігалися  великі  арсенали  зброї.  Звідти  водночас  із  Ост-
рянином  він  мав  ударити  по  табору  кварцяних  військ  іще  до
підходу  підрозділів  І.  Вишневецького  і  М.  Потоцького.
 Прибувши  під  Лубни,  Ієремія  узяв  усю  справу  в  свої
руки,  про  що  свідчить  інтенсивність  подій,  які  розгортали¬
ся  далі.  Князь  був  явно  схильний  до  коротких,  швидких  і
несподіваних  ударів.  Раптовий  наступ  10  червня  об’єднаних
кварцяних  і  приватних  військ  на  табір  Я.  Острянина  під  Слі-
породом  при  підтримці  артилерії  І.  Вишневецького  заско¬
чив  козацького  вождя  зненацька.  Той  напередодні  розіслав
кілька  загонів  під  Лубни,  чим  розпорошив  свої  сили.  Тому
козаки  фактично  не  прийняли  бою.  Кинувши  табір  і  при¬
хопивши  лише  гармати,  вони  рушили  під  покровом  ночі  на
свою  базу  в  Лукомль,  а  звідти  на  Жовнин.  Коли  полковник
Секирявий  підійшов  до  Сліпорода  у  ніч  з  10  на  11  червня  із
півторатисячним  загоном  на  допомогу  своїм,  там  уже  хазяй¬
нували  люди  князя  і  гетьманового  брата,  а  самого  полковни¬
ка  пов’язали  реєстровці  і  віддали  князеві.
 Частина  об’єднаного  війська  була  залишена  для  роз¬
прави  з  людьми  Секирявого,  які  загрузли  в  сліпородських
болотах,  але  відбивалися  з  усіх  сил,  доки  Острянин  зміг
дістатися  Лукомля.  Того  ж  дня,  11  червня,  Ст.  Потоцький
вислав  вслід  за  Острянином  кінний  підрозділ,  а  вояки  Ієре-
 140

мії  почали  стинатися  з  окремими  козацькими  загонами,
що  спішили  за  своїм  отаманом.  Козаки  Острянина  змогли
відбити  атаку  Ст.  Потоцького,  однак  підхід  основних  сил
об’єднаних  військ  і,  очевидно,  звістки  про  долю  Секирявого
змусили  їх  відмовитися  від  тривалої  оборони  і  відходити
далі  на  Жовнин.
 Там  їх  і  наздогнали  вранці  13  червня  передові  підроз¬
діли  І.  Вишневецького  -  біля  того  місця,  де  Сула  впадає  в
Дніпро.  Не  чекаючи  підходу  кварцяних  сил,  Ієремія,  аби  не
дати  супротивникові  змоги  отаборитися  (хоча  позиція  коза¬
ків  і  так  була  малопридатна  для  оборони),  кинув  свої  війська
в  атаку.  Незабаром  підійшов  і  Ст.  Потоцький  з  рештою  сил.
Козаки  були  взяті  в  «лещата».  Я.  Острянин  з  частиною  своїх
прибічників  вирвався  і  подався  на  Слобожанщину.  Двоє
козацьких  старшин,  Пешта  і  Кудря*,  змогли  організувати
відсіч  об’єднаним  військам,  чим  забезпечили  відступ  своє¬
му  отаману  і  його  оточенню.
 «Лещата»,  в  які  потрапили  козаки,  тиснули  однак  нерів¬
номірно  -  ліве  крило  й  центр  не  встигали  за  правим  кри¬
лом,  очолюваним  Ієремією.  Князь  розбив  козацьку  піхоту,
яка  вийшла  наперед  табору,  а  потім,  увірвавшись  у  табір
і  користаючи  з  паніки  в  ньому,  захопив  8  гармат.  Коза¬
ки  однак  швидко  оговталися:  розбивши  загін  німецьких
найманців,  які  захопилися  грабунком  захопленого  обозу,
вони  замкнули  лінію  оборони  з  возів.  Князь  із  кіннотою,
котрі  захопилися  переслідуванням  козаків,  які  рятувалися
вплав,  виявилися  відрізаними  від  решти  об’єднаних  сил.
 Позаду  нього  тепер  була  річка  Сула,  попереду  -  козаць¬
ка  лінія  з  возів,  з’єднаних  ланцюгами.  Ієремії,  не  маючи  при
собі  ані  піхоти,  ані  артилерії,  довелося  тричі  йти  на  штурм
(під  час  одного  з  них  під  князем  був  убитий  кінь)  і  на  третій
раз  зробити  неможливе  -  надвечір  13  червня  прорвати  кін¬
ним  строєм  кордон  з  возів,  що  мало  кому  вдавалося  зробити.
Але  прорив  цей  коштував  великих  втрат  княжим  воякам.
 Наступного  ранку  невгамовний  Ярема  вже  вів  під  при¬
криттям  артилерії  піхоту  на  козацький  табір,  звідки  ледь
вирвався.  Аби  виграти  час  до  підходу  очікуваних  підкріп-
 141

лень  від  К.  Скидана,  козаки  запросили  про  переговори.
Князь  вислав  до  них  своїх  офіцерів.  Переговори,  як  і  слід
було  очікувати,  завершилися  нічим.  Козаки,  на  чолі  яких
тоді  перебував  Д.  Гуня  (обраний  замість  Я.  Острянина,  який
втік),  висували  заздалегідь  неприйнятні  вимоги  -  видати
реєстрову  старшину,  повернути  відібрані  під  Кумейками
гармати  і  затвердити  старшину,  обрану  ними  самими.  І  це
були  лише  попередні  умови  для  подальших  пертрактацій.
 Тим  часом  до  об’єднаних  сил  підходив  зі  своїми  під¬
розділами  сам  польний  гетьман  М.  Потоцький.  Не  чекаючи
його  наближення,  І.  Вишневецький  і  Ст.  Потоцький  кинули
частину  своїх  військ  на  К.  Скидана,  аби  не  дати  йому  поєд¬
натися  з  обложеними  козаками.  їм  вдалося  розпорошити
Скиданові  загони,  однак  деяким  з  них  вдалося  прорватися
до  соратників  Д.  Гуні.  Новий  штурм  козацького  табору,
який  розпочався  16  червня,  виявився  безрезультатним.
Об’єднаним  військам  почало  бракувати  набоїв.
 Отримавши  звістку  про  наближення  польного  гетьмана,
Д.  Гуня  побудував  міст  через  Сулу.  В  ніч  з  21  на  22  червня,
коли  між  козаками  і  об’єднаними  силами  точився  бій,  він  з
рештою  людей  переправився  по  мосту  і  став  за  три  милі  від
Жовнина,  в  урочищі  Старець,  де  Сула  впадає  в  Дніпро.  За
іронією  долі,  новий  козацький  табір  стояв  на  місці,  де  свого
часу  знаходився  обоз  їхніх  попередників,  котрий  доводило¬
ся  ще  в  XVI  столітті  здобувати  дідові  Ієремії,  черкаському
старості.  Укріплення  непогано  збереглися,  тож  козакам
залишалося  лише  зміцнити  і  вдосконалити  їх.  Поруч  було
досить  запасів  води,  паші  для  коней,  навколишні  дерева
могли  стати  матеріалом  для  побудови  укріплень,  а  береги
річок  слугували  природним  прикриттям  тилу.
 Ані  облога,  ані  штурми  цього  старовинного  козацького
укріплення  не  давали  жодних  результатів.  У  перерві  між
боями  точилися  переговори;  козаки  затягували  час,  чекаю¬
чи  на  підхід  по  Дніпру  підкріплень  під  командою  отамана
Філоненка.  4  серпня  польний  гетьман  віддав  наказ  про  гене¬
ральний  штурм.  Розпочався  він  з  артпідготовки,  потім  під
прикриттям  гарматного  вогню  в  атаку  пішла  кпяжа  кіннота,
 142

піхотинці  вдарили  з  другого  боку.  Козаки  трималися  міцно.
Частина  їх  вийшла  з  табору,  вдаючи  з  себе  вірних  об’єдна¬
ним  військам  реєстровців,  а  потім,  імітуючи  атаку,  стріляли
кварцяним  і  княжим  воякам  у  спину.  Однак  брак  пороху  й
живності  згодом  почав  даватися  обложеним  взнаки.
 Тим  часом  Філоненком  зайнявся  загін  з  кварцяної  кін¬
ноти  і  реєстровців  під  командуванням  Самійла  Лаща.  Опів¬
ночі  6  серпня  «філоненківці»  усе  ж  змогли  підійти  близько
до  обложених  козаків,  хоча  й  зазнали  чималих  втрат.  Але
до  табору  увійти  не  вдалося.  Тоді  Д.  Гуня  розділив  своїх
козаків  надвоє:  частину  кинув  для  диверсійної  вилазки  в
обоз  об’єднаних  сил,  частину  послав  на  допомогу  Філонен-
ку,  аби  забезпечити  йому  прикриття  для  проходу  в  табір.
В  обозі  козацьку  атаку  відбивали  піхота  й  артилерія,  зали¬
шені  М.  Потоцьким.  Перед  кіннотою  об’єднаних  сил  було
поставлене  завдання:  не  допустити  з’єднання  підрозділів
підкріплення  з  козаками  Д.  Гуні.  Частина  польсько-литов-
ських  кіннотників  обійшла  Філоненка  з  тилу,  решта  на  чолі
з  польним  гетьманом  та  І.  Вишневецьким  перегородили
ділянку  між  берегом  Дніпра  і  козацьким  табором,  не  даючи
«філоненківцям»  дістатися  обложених  козаків.  Битва  трива¬
ла  всю  ніч  до  ранку.  Козакам  усе  ж  таки  вдалося  з’єднатися
між  собою,  але  підкріплення  було  настільки  пошарпане  в
боях,  що  користі  з  нього  не  було  жодної.  З  тих,  хто  йшли  з
Філоненком,  в  живих  залишилося  кілька  сотень.  Всі  боєза¬
паси  були  витрачені,  а  провіанту  вистачало  ледь  на  два  дні.
В  такому  становищі  козаки  змушені  були  прийняти  всі  ви¬
сунуті  їм  умови  капітуляції.  Сталося  це  7  серпня  1638  р.
 VI
 Ось  так  і  сталося,  що  Ієремії  Вишневецькому  довелося
захищати  свій  край  від  якоїсь  частини  свого  ж  народу  -  ним
же  в  Задніпров’я  привабленого,  але  підбуреного  і  затягну¬
того  промосковськими  попами  у  вир  козацького  «джиха¬
ду».  Ситуація,  в  яку  був  поставлений  князь  тоді,  1638  p.,
змушувала  його  діяти  так,  а  не  інакше.  «Який  володар  із
повсталими  панькався?  Де,  в  якій  країні  не  карали  на  горло
 143

ребеліантів?»,  -  запитує  львівський  автор  Юрій  Винничук,
розмірковуючи  про  репресії  І.  Вишневецького  проти  збун¬
тованих  підданих.  Виходячи  з  тодішніх  права  й  моралі,
князь  не  міг  допустити  безладу  у  власних  володіннях.  Та
й  суто  по-людськи  його  можна  зрозуміти:  він  отримав  у
спадщину  Задгніпров’я,  почав  його  облаштовувати,  заохо¬
чував  ремесла  і  торгівлю,  захищав  православних  -  і  ось  на
тобі!  Якщо  нам  зараз  видається  цілком  природно,  що  кожен
господар  захищає  свою  власність,  то  з  цього  слід,  очевидно,
трактувати  й  дії  князя  Ієремії  -  як  з  погляду  тих  часів,  так,
до  речі  (хоча  це  й  не  історично),  і  сучасності.
 Певно  що  І.  Вишневецькому  не  вельми  приємно
було  дізнатися  про  роль  православних  ченців  у  підготов¬
ці  повстання  на  його  землях.  В  ролі  козацьких  емісарів,
що  роздмухували  вогонь  релігійної  непримиренності  на
Вишневеччині,  де  про  наступ  католицизму  не  могло  бути
й  мови,  успішно  виступили  попи,  ченці  й  навіть  черниці*
з  Ладинського  монастиря  (однією  з  перших  його  ігуменей
була  рідна  сестра  Ісайї  Копинського  Олександра).  Десять
років  потому,  напередодні  Хмельниччини,  вони  знову  вияв¬
лять  себе  у  цьому  вже  звичному  амплуа.
 Ладинський  монастир.
 Листівка  кінця  XIX  ст.  Надана  Михайлом  Барановим.
 144

Відтак  приводів  для  толерантного  ставлення  до  «благо¬
честивого»  духовенства  у  князя  поменшало.  Утримувало
його  від  рішучіших  дій  лише,  гадається,  три  обставини:
пам’ять  про  матір;  розуміння,  що  йому  все  ж  таки  тут,  на
Задніпров’ї,  ще  жити  якось  треба,  а  радикальні  кроки  від-
лякали  б  населення  і,  як  наслідок,  неминуче  відбилися  б  на
економіці  краю;  а  також,  звичайно,  авторитет  П.  Могили  і
родинні  стосунки  з  ним.
 Влітку  1638  р.  міста  й  навколишні  волості  на  всьому
шляху,  де  точилися  бої  між  козаками  і  об’єднаними  вій¬
ськами  Речі  Посполитої  (Говтва,  Лубни,  Лохвиця,  Хорол,
Лукомль,  Сліпород,  Жовнин),  лежали  в  руїнах.  Перед  кня¬
зем  Ієремією  стояло  завдання  ледь  не  заново  відбудува¬
ти  поруйновану  козацько-хлопськими  бунтами  економіку.
Справа  ускладнювалася  татарськими  наїздами,  що  почали
тривожити  Україну-Вишневеччину,  починаючи  з  1640  р.
Протягом  кількох  років  І.  Вишневецький  звертався  через
вірні  і  приязні  йому  сеймики  (воєводства  Руського,  луцький,
люблінський)  з  проханням  звільнити  його  задніпровські
володіння  від  сплати  податків  у  державну  скарбницю,  однак
безуспішно.  Натомість  князеві  доводилося  вдаватися  до
позичок  в  обмін  на  «видержавлення»  волостей.  Уже  1638  р.
Ієремія  позичає  у  якогось  шляхтича  Лосятинського  65  тисяч
злотих  під  заставу  половини  свого  правобережного  міста
Брагина  на  4  роки,  а  потім  починає  віддавати  під  заставу
фільварки  у  своїх  волинських  володіннях.
 Запорукою  попередження  на  майбутнє  нових  козацьких
виступів  було  для  Ієремії  повернення  довіри  людності,  яка,
наполохана  репресіями  проти  повстанців  і  примарою  релі¬
гійних  гонінь,  навіюваної  козацькими  агітаторами,  масово
тікала  за  московський  кордон.  Безперечно,  це  була  одна  з
причин,  яка  прискорила  рішення  князя  всерйоз  нарешті  взя¬
тися  за  облаштування  Лубен  як  справді  столичного  міста.
Доки  відбудовувався  княжий  палац,  Ієремія  мешкав  у  своїй
тимчасовій  резиденції  в  Лохвиці.
 «Не  разгонять  страхом  и  тягостями  народ  было  в
намерениях  Вишневецкого,  -  вважав  К.  Бочкарьов,  -  ...а,
 145

ознакомившись  на  месте  с  положением  тамошних  своих
маетностей,  лично  заняться  дальнейшим  их  устройством  и
развитием».  Для  цього  потрібно  було  не  лише  повернута
тих  поселян,  котрі  втекли,  але  й  закликати  нових.  А  оскільки
поселян  гнав  з  Вишневеччини  страх  не  лише  перед  репресі¬
ями  проти  винних  і  невинних,  а  й  перед  нібито  планованим
накиданням  католицтва  й  унії,  то  виникала  необхідність
також  заспокоїти  духовенство.  Зробити  це  виявилося  нелег¬
ко  і  до  кінця  так  і  не  вдалося,  хоча  князь  Ієремія,  схоже,
вирішив  не  мститися.  Щоправда,  ставлення  його  до  «благо¬
честивої»  чернецької  братії  змінилося.  Коли  ігумен  Тувин¬
ського  монастиря  Василій  звернувся  до  Ієремії  по  дозвіл
повернутися  і  підтвердження  попередніх  монастирських
привілеїв,  князь  відповів:  «А  мені  що  до  вас  -  живіть  до
ласки  моєї».
 За  тодішньою  термінологією,  володіти  чимось  «до
ласки»  означало  мати  в  тимчасовому  користуванні  без
визначеного  певного  строку.  Тобто  сеньйор  міг  відібрати
своє  надання  коли  завгодно,  без  попередження.  Можна  при¬
пустити,  що  Ієремія  таким  чином  скасував  якийсь  раніший,
можливо  «доживотній»,  привілей  монастиреві,  даний  його
предками  (ось  іще  одне,  до  речі,  ймовірне  джерело  міфу  про
порушення  «материнської  клятви»).  Або  принаймні  натяк¬
нув  ігумену  на  таку  перспективу,  враховуючи  виняткові
«заслуги»  Густинської  обителі  у  збуренні  його  підданих,
хоча  досі  князь  не  скупився  в  наданнях  на  її  користь.  Тож
Василій  правильно  зрозумів  хиткість  свого  становища.
«Ласка  кождого  пана  на  волоску  висить,  а  кгды  ся  урветь  -
прочь  оть  всего  изь  маетностей  до  дьябла»,  -  писав  він  у
листі  до  мгарського  ігумена  Калістрата.
 Відбудову  свого  «столичного  міста»  Ієремія  розпочав
з  Михайлівського  костьолу  і  бернардинського  монастиря.
На  тому  місці,  де  стояв  князівський  палац,  котрий  так  само
не  уникнув  сумної  долі  під  час  погрому,  бернардини  звели
з  дерева  новий  кляштор,  іще  більший  за  розмірами,  ніж
попередній,  розрахований  на  півсотні  ксьондзів  і  ченців.
При  кляшторі  відкрилися  філософічні  студії,  а  для  вояків-
 146

католиків  були  організовані  братства  святої  Анни  і  святого
Франциска.  На  користь  кляштору  князь  видав  кілька  приві¬
леїв,  а  пізніше,  коли  здав  Лубни  в  оренду  О.  Замойському,
поклав  тому  в  обов’язок  спрямовувати  бернардинам  щоріч¬
не  утримання  в  7000  злотих.
 Що  ж  до  густинського  ігумена,  то  стосовно  скороми-
нучості  «панської  ласки»  він  виявився  правим  -  принай¬
мні  щодо  свого  монастиря.  Облаштування  й  відбудову
Густинської  обителі  взяв  на  себе  Петро  Могила,  оскільки
після  того,  що  сталося,  від  Ієремії  годі  було  чекати  якихось
милостей  -  добре  вже  хоч  повернутися  дозволив.  Тож  по
кошти  київський  митрополит  звернувся  до  молдавського
господаря  і  московського  царя.
 Остання  обставина  пізніше  спрацювала  як  проти  само¬
го  П.  Могили,  так  і  проти  Ієремії:  в  обмін  на  «спонсорську
допомогу»  з  Москви  Густинська  обитель  стала  проводи¬
ти  розвідку  на  користь  «грантодавців».  Про  це  свідчить
чолобитна  густинських  ченців  від  16  травня  1642  p.,  де
московський  цар  титулується,  ні  багато  ні  мало,  як...  «созда¬
тель  обители  нашея»  (хоча  «создателем»  був  якраз  Михай¬
ло  Вишневецький,  батько  Ієремії).  Згадується  в  ній  також,
що  густинська  «братія»  взяла  на  себе  кур’єрські  функції  у
зносинах  між  московським  царем  і  молдавським  господарем.
«С  великим  страхом  cue  творим,  надеясь  на  твою  царского
величества  щедрую  милость»,  -  писав  Ілія  Торський,  який
на  той  час  змінив  на  ігуменстві  Василія.  З  цієї  причини  чи  з
іншої,  але  «ласка»  Ієремії  Вишневецького  щодо  Густинсько¬
го  монастиря  і  справді  «ся  урвала»  десь  того  ж  таки  1642  р.
Князь  оцінив  завдану  йому,  висловлюючись  сучасною  тер¬
мінологією,  моральну  й  матеріальну  шкоду  в  1000  єфимків  і
відібрав  на  умові  виплати  йому  цієї  суми  частину  монастир¬
ських  угідь  («деревни,  и  мельницы,  и  всякое  земляное  угодье,
и  пашни  к  сеянию  разных  семян»).  Зі  слів  автора  чолобитної,
Ієремія  виклав  свої  претензії  таким  чином:  «Для  чего  братия
ваша  изыдоша  безо  всякого  изгону  моего  и  много  нам  зла
сотвориша?»  Втеча  ченців  потягнула  за  собою  втечу  під¬
даних,  що  гальмувало  економічне  відновлення  краю  після
 147

бунтів  і  вносило  непотрібний  князеві  неспокій  серед  право¬
славних.  Крім  того,  декілька  густинських  ченців  були  взяті
на  допит  у  справі  організації  або  принаймні  «ідеологічного
забезпечення»  повстання  Острянина.
 Загалом  із  Вишневеччини  подалися  навтіки  в  бік  Путив¬
ля  90  «законників»  Густинського  монастиря  і  11  родин
приписаних  до  нього  селян,  50  ладинських  монахинь  і  16
монастирських  слуг,  а  також  14  ченців  Мгарської  обите¬
лі.  Завертати  їх,  а  також  підданих  князя,  на  яких  вплинув
загальний  переляк,  довелося  спільними  зусиллями  Ієремії-
них  слуг  та  ігумена  мгарського  Калістрата.  Не  було  в  цьому
жодних  ознак  репресій,  однак  повсюдне  шастання  княжих
слуг  і  урядників  у  пошуках  утікачів  (нібито  для  насильниць¬
кого  навернення  в  «латинство»)  мало  наганяти  пострах  на
людей.  На  тлі  недавно  придушених  бунтів  і  пов’язаних  із
цим  ексцесів  «образ  ворога»  в  особі  самого  князя  і  його  слуг
«ляхів»  дедалі  міцнішав.  У  стосунках  між  населенням  Виш¬
невеччини  і  її  володарем  зростала  взаємна  недовіра...
 Коли  перша  партія  густинських  переселенців  покинула
межі  Вишневеччини  і,  переживши  пограбування  людьми
конотопського  підстарости  Сосновського  («церковное  стро¬
енье  их,  рухледь  и  запасы  всякие  пограбил,  а  их  де,  старцов,
попускал  к  Путивлю  пеших»),  дісталася  Путивля,  ігумен
Василій,  попри  небезпеку,  вирішив  і  собі  знятися  з  рештою
«братії»  і  церковного  майна  з  насидженого  місця.  Прилуць¬
кий  підстароста  Адам  Маркович,  представники  прилуцького
духовенства,  міщани  з  війтом  почали  умовляти  Василія  не
залишати  Густинський  монастир.  У  справу  втрутився  осо¬
бисто  князь  Ієремія,  виславши  в  Прилуки  свого  коморника
Копчинського  зі  слугами,  аби  в  разі  необхідності  затримати
ігумена  з  рештою  «братії».  Однак  ті,  покинувши  більшу  час¬
тину  церковного  майна,  яке  вже  було  завантажено  на  вози,
чкурнули  в  ліс  в  напрямку  Путивля.  Коли  княжі  слуги  кину¬
лися  навздогін,  то  і  в  лісі  побачили  частину  возів  з  кіньми
й  церковним  майном,  покинуті  втікачами.  «И  те  де  возы  с
лошадьми  и  с  рухледыо,  догнав,  те  похолки  панские  погра¬
били  ж»,  -  писав  путивльський  воєвода  Никифор  Плєщеєв
 148

Густинсъкий  монастир.  Сучасний  вигляд.
 Фото  С.  Кифоренка
 у  відписці  в  Посольський  приказ  від  29  червня  1638  р.  Там
же,  в  Путивлі,  Василій  зустрівся  з  утікачками  з  Ладинського
монастиря  разом  з  ігуменею  Єлизаветою  Летинською,  котрі
також  зазнали  пограбувань  з  боку  Сосновського.  У  відписці
виразно  вказується  на  те,  що  втікачами  керував  переляк,
завданий  інформацією  від  І.  Копинського  про  нібито  бажан¬
ня  короля  і  уряду  Речі  Посполитої  викорінити  православ’я
і  перетворити  церкви  на  костьоли;  при  цьому  знову  ж  таки
повторювалися  закиди  на  адресу  П.  Могили.
 Тим  часом  ігумен  мгарський  Калістрат  намагався  по-
своєму  вплинути  на  втікачів.  «Чи  зь  рогами  вона  (унія.-
Ю.  P.),  чи  зь  голыпятими  ногами,  чи  з  усомь,  чи  зь  бородою
великою,  чи  піша,  чи  іздить?»,  -  звертався  ігумен  до  них.
«Следует  догадываться,  -  пише  О.  Лазаревський,-  что
мгарский  игумен  был  обласкан  Иеремией  и  перестал  боять¬
ся  унии».  М.  Грушевський,  своєю  чергою,  вважає,  що
Калістрат  також  збирався  навтікача  разом  із  іншими,  але
облишив  цей  намір  в  останній  момент.
 Насправді  ж,  гадається,  Калістрат  був  або  від  самого
початку,  або  ж  з  певного  моменту  людиною  Петра  Могили.
До  цієї  думки  схиляють  компіляції  з  відписок  Н.  Плєщеєва,
складеної  20  липня  1638  р.  для  доповіді  московському  царю.
 149

Відписки  задокументували  допит  ченців  Мгарського  монас¬
тиря,  які  втекли  разом  з  густинцями  й  ладинцями.  За  їхніми
словами,  мгарський  ігумен  пише,  по-перше,  «поневоле  от
ляхов»,  а,  по-друге,  він,  мовляв,  взагалі  «отпал  ныне  веры
християнской  и  похотел  быть  в  римской  вере».  Тобто  Калі-
страта  звинувачували  у  тому  ж  самому,  що  й  П.  Могилу*.
 Мгарський  ігумен  також  наполягав,  щоб  утікачі,  в  разі
якщо  вже  намірилися  залишитися  в  Московії,  хоча  б  не
оббріхували  би  його  самого  і  П.  Могилу  в  очах  Москви**,  з
якою  Київська  митрополія  підтримувала  церковні  стосунки
(митрополитові  були  потрібні  гроші  на  відбудову  київських
храмів).  Привертає  також  увагу  досить  різкий  тон  листа
Калістрата  -  цілком  в  стилі  П.  Могили.  У  категоричній
формі  ігумен  накладав  на  них  прокляття  «святых  отец,  иже
в  Никеи»  і  своє  неблагословіння  в  разі  неповернення.  Та
якщо  ж  лубенські  старці,  мовляв,  все  ж  таки  вирішать  зали¬
шитися,  то  хай  хоча  б  «животину  монастырскую  всю  из
Путивля  выгнали  на  имение  князя  Вишневетцкого,  а  именно
на  урочище  Вручки,  а  сами  где  хотят,  там  идут».  Лояльна
поведінка  ігумена  мала  додаткове  підґрунтя:  частину  кон¬
фіскованих  густинських  «добр»  князь  Ієремія  відписав  на
Мгарський  монастир.
 Масова  еміграція  населення  Задніпров’я  за  москов¬
ський  кордон  занепокоїла  урядові  кола  Речі  Посполитої,
зацікавлені  у  створенні  окремого  Київського  (Руського)
патріархату.  Зрештою,  Ієремії  вдалося  частково  завернути
людність,  частково  заселити  свої  землі  новими  піддани¬
ми.  Однак  відтік  населення  з  Вишневеччини  в  московське
царство  тривав  до  1648  p.,  хоча  й  повільнішими  темпами.
Царський  уряд  був  змушений  у  лютому  того  ж  року  перека¬
зати  князеві  через  новопоставленого  путивльського  воєводу
Юрія  Долгорукого,  щоб  той  до  кінця  зими  забрав  своїх  під¬
даних  з  російського  прикордоння;  воєводу  ж  було  зобов’яза¬
но  «князя  Еремея  Вишневецкого  подданых  с...  государевы
земли  ссылать  беспрестанно  тихостью,  а  бою  и  задору  с
ними  чинить  не  велеть».  Ті  ж,  хто  залишалися  в  Московщи¬
ні,  по  весні  оголошувалися  «за  государем».
 150

VII
 Десятиліття  «золотого  спокою»  не  було  спокійним  для
Ієремії  Вишневецького.  Сутички  з  сусідами-магнатами,  сей¬
мові  війни,  походи  проти  татар,  господарські  справи  -  усе,
за  що  брався  енергійний  князь,  поглинало  його  без  решти.
 Незважаючи  на  заворушення  на  Задніпров’ї,  справа
окремого  Руського  патріархату  набирала  обертів.  1645
року  Петро  Могила  знову  озвучив  проект  його  створення.
Римська  курія  зайняла  позицію  очікування,  не  вдаючись  до
якихось  конкретних  дій.  Це  іще  більше  розв’язувало  руки
П.  Могилі  і  підносило  надії  його  прибічників  на  якнайскорі¬
ше  вирішення  справи  патріархату.  «В  православних  кругах
сподівалися  його  до  останку,  -  пише  М.  Грушевський,  -  і,
полишаючи  на  боці  різні  мальконтентські  круги  вроді
Копинського*,  здається,  ставилися  до  нього  з  симпатією».
Надії  промогилівської  православної  ієрархії  будувалися,
додає  історик,  «не  на  організації  опозиційних  сил  серед
українського  громадянства..,  а  на  помочі  і  прихильності
правительственних  кругів».  Сам  П.  Могила,  як  потенційний
патріарх  руський,  був  прибічником  інтелектуально-легітим-
ного,  а  не  насильницько-ворохобного  методу  відстоювання
інтересів  православних  у  Речі  Посполитій.  Але  представни¬
ки  нижчих  верств  руської  суспільної  ієрархії,  як  світські,  так
і  духовні,  і  значною  мірою  козаччина  були  вже  під  таким
сильним  впливом  промосковських  кіл,  що  П.  Могила  про¬
сто  не  міг  на  них,  ці  верстви,  спиратися.  Залишалося  спо¬
діватися,  що  дарований  «згори»  православний  патріархат
послабить  традиційно  сильні  з  часів  Сагайдачного  впливи
Москви  серед  дрібної  й  середньої  шляхти,  а  козаки,  міщани
і  селяни  за  інерцією  й  самі  перестануть  використовувати
релігійний  претекст  для  своїх  виступів.
 Але  несподівана  смерть  Петра  Могили  1  січня  1647  р.
звела  нанівець  усі  плани  окремого  патріархату  для  Русі.
Послідовники  Йосипа-Вельяміна  Рутського,  котрий  пішов
з  життя  десятьма  роками  раніше,  не  змогли  продовжити  цю
справу,  а  обраний  на  місце  П.  Могили  Сильвестр  Косів  не
встиг,  на  жаль,  набути  рівного  йому  впливу  й  авторитету.
 151

Зрештою,  С.  Косіву  та  іншим  діячам  «могилянського  кола»
довелося  вже,  хоч-не-хоч,  прийняти  Хмельниччину  як  факт
і  з  цього  вже  будувати  відносини  з  новою  владою.  Проект
Київського  (Руського)  патріархату  перетворився,  за  влуч¬
ним  висловом  Наталі  Яковенко,  на  «такий  собі  музейний
експонат  -  доказ  того,  що  обидві  сторони  врешті-решт  усві¬
домили  розкол  Руської  церкви,  котрого  можна  позбутися,
лише  йдучи  на  взаємні  поступки».
 Зі  смертю  П.  Могили  посилився  вплив  промосковського
духовенства  на  Русі,  в  тому  числі  й  на  Задніпров’ї.  В  очах
конкурентів  П.  Могила,  цей  перший,  за  словами  А.  Жуков¬
ського,  український  екуменіст,  завжди  залишався  як  не  при¬
бічником  унії,  то  потаємним  католиком.  Судячи  з  того,  як
порівняно  швидко  впала  Вишневеччина,  промосковський
клір  навіть  через  десять  років  після  придушення  повстання
Павлюка-Острянина  і  далі  значно  впливав  на  населення
краю.  Не  змогли  зарадити  цьому  ані  гарантії  князя  Ієремії,
ані  вживані  ним  превентивні  заходи.  Його  розглядали  як
свого  ворога  і  козаки,  і  заагітовані  покійним  І.  Когшнським
попи,  для  котрих  князь  був  провідником  лінії  свого  дядька
буцімто  на  унію;  і  досить  значна  частина  населення  краю,
що  перебувала  під  впливом  тих  попів.  Очевидячки,  одні,
другі  й  треті  мали  відчути,  рано  чи  пізно,  взаємний  потяг.
 Надворі  стояв  1647  р.  Уряд  Речі  Посполитої  остаточно
завалив  плани  короля  Володислава  щодо  війни  з  мусульман¬
ським  світом,  позбавивши  в  такий  спосіб  задавлених  утис¬
ками  козаків  перспектив  повернення  відібраних  привілеїв.
Маса  невдоволеного  козацького  елементу  накопичувалася
на  Січі,  куди  наприкінці  року  прибув  чигиринський  сотник
Богдан  Хмельницький  -  вояк,  відомий  далеко  за  межами
Речі  Посполитої.  Духовенство,  пов’язане  з  козацтвом,  акти¬
візувало  свою  діяльність  особливо  після  смерті  П.  Моги¬
ли-  по  королівщинах  і  панських  маетностях  сновигали
козацькі  агітатори,  перевдягнені  у  «старців»,  і  підбурювали
населення.
 Сценарій,  за  яким  розвивалися  відомі  події  1637-1638
років,  немовби  повторювався,  тільки  в  масштабах  більших
 152

і  набагато  руйнівніших.  Надто  багато  виявилося  зацікавле¬
них  у  знищенні  «задніпровської  держави»  князя  Ієремії.
 Та  не  одним  лише  козакам,  попам  і  переляканим  під¬
даним  стояв  Ярема  поперек  горла.  І  тут  ми  підходимо  до
необхідності  виявлення  чинників,  що  призвели  до  краху
володаря  Задніпров’я.
 Якщо  все  ж  таки  починати  з  «українного»  чиннику,  то
слід  визнати,  що  Ієремія  від  початку  залишався  для  цих  країв
чужим  -  зі  своїми  європейською  освітою,  вихованням  і  като¬
лицьким  віросповіданням.  Хоча,  як  нам  гадається,  не  таким-
то  вже  й  спольщеним  був  наш  князь,  як  то  прийнято  й  досі
вважати.  Але  психологічний  стереотип  «ляха»  (чи  «недо-
ляшка»,  за  В.  Липинським),  очевидно,  спрацював  на  масову
свідомість  жителів  Задніпров’я  безвідмовно.  А  своїми  діями
(хоча  цілком  законними,  з  точки  зору  тодішнього  права)  під
час  придушення  бунтів  І.  Вишневецький  лише  зміцнював
його  в  очах  підданих,  котрі  знаходилися  під  впливом  орієн¬
тованих  на  Москву  попів,  пов’язаних  з  козацтвом.
 Релігійний  чинник  хоча  й  зіграв  свою  руйнівну  роль  у
долі  Вишневеччини,  але  не  безпосередню,  а,  радше,  опосе¬
редковану:  впливи  І.  Копинського  не  вдалося  подолати  навіть
по  його  смерті,  а  справа  руського  патріархату,  проваджувана
П.  Могилою  і  його  прибічниками,  лише  підживлювала  їх,  осо¬
бливо  після  придушення  заворушень  на  Задніпров’ї.  Автор  не
має  жодного  сумніву,  що  саме  І.  Копинський,  аби  дошкулити
П.  Могилі  капостями  щодо  його  племінника,  підігрівав  через
ченців  заснованих  батьками  Ієремії  монастирів  ворожість  і
підозрілість  до  князя  з-поміж  населення  краю.
 Відіграли  свою  роль  і  економічні  причини.  Зокрема,
наближення  терміну  закінчення  «слобід»  для  новоосілих
поселенців,  котрі,  втікши  з  Правобережжя  досить  давно,
боялися  повернення  старих  порядків.  Що  ж  до  тверджень
про  нібито  матеріальне  зубожіння  поспольства  Вишне¬
веччини  через  посилення  економічної  експлуатації  з  боку
князя,  то  їх  слід  відкинути  однозначно.  Загальновідомим
є  свідчення  літопису  Самовидця,  що  напередодні  Хмель¬
ниччини  «українні»  посполиті  «во  всем  жили  обфито  (в
 153

достатках.  -  Ю.  Р.)  в  збожах,  в  бидлах,  в  пасіках,  але  однак
чего  не  звикла  была  Україна  терпіти,  вимисли  великіе
были  от  старостов,  и  от  намістников  и  жидов».  Доречно
навести  слова  О.  Яблоновського:  «Пам’ятати  належить,  що
люд  завжди  повстає  не  там,  де  його  доля  обтяжлива,  а  там
власне,  де  користувався  він  більшою  свободою  самостійно¬
го  розвитку  життя  і  забезпечував  собі  певну  заможність».
І.  Вишневецький  пізніше  згадував,  що  з  його  маєтків  у
козаки  пішли  10  тисяч  підданих,  і  це  була  не  голота,  а  най-
заможніші  селяни  і  міщани.
 Недаремно  Ієремія,  котрий  свого  часу  багато  зробив  для
поширення  слобід,  пропонував,  уже  будучи  великим  корон¬
ним  реґіментарем,  скасувати  їх.  Складається  враження,  ніби
його  ненависть  до  «невдячної  черні»  стала  наслідком  роз¬
чарування  у  власній  економічній  політиці.  Але  коли  воно
настало?  Чи  не  після  придушення  повстання  Я.  Острянина,
коли  поселяни,  для  яких  він  створив  прийнятні  умови  про¬
живання,  пішли  проти  нього?  Цікавим  видається  авторові
також  уже  згадуваний  вище  документ  1649  р.  «Відповідь
на  сентенцію  про  заспокоєння  Війська  Запорозького».  Як
зазначає  український  історик  Юрій  Мицик,  котрий  власне
і  знайшов  цей  документ,  писаний  він  був  у  розпал  Хмель¬
ниччини  прибічником  «воєнного  сторонництва»,  уособлю¬
ваного  князем  Ієремією.  Можливо,  на  думку  автора,  навіть
особою,  близькою  до  князя,  оскільки  в  документі,  зокрема,
вказується  на  необхідність  придушення  «українських  коло¬
ній»  -  «бо  селянин  стає  гультяєм  у  слободах,  а  потім,  якщо
він  не  працює,  то  стає  бунтівничим  підданим».  Цей  же  лейт¬
мотив  звучав  у  виступі  І.  Вишневецького  на  сеймі  невдовзі
після  коронації  Яна  Казимира.  Князь  пропонував  скасувати
слободи,  що  ними  користувалися  «українні»  хлопи,  як  одну
з  причин  бунту,  натомість  накласти  на  них  такі  ж  повиннос¬
ті,  як  на  Волині  і  в  Червоній  Русі.
 Оскільки,  порівняно  з  Правобережною  Україною,
поспольство  Задніпров’я  користувалося  набагато  більшою
економічною  свободою,  то  цілком  логічно  виявляло  ціка¬
вість  не  лише  до  справ  «шлункового  характеру»,  а  й  духов¬
 154

них,  виказуючи  при  цьому  особливу  дражливість  на  ґрунті
віри,  з  чого  й  користали  певні  сили.  Що  ж  до  утисків  на
зразок  описаних  «Самовидцем»,  то  не  можна  однознач¬
но  стверджувати,  що  у  Вишневеччині  їх  взагалі  не  було.
Особливо  після  того,  як  князь  почав  здавати  розбудовані
їм  міста  в  оренду  або  закладати  їх  як  гарантії  позичок.  З
іншого  боку,  згадуваний  вище  контракт  Ієремії  з  братом
своєї  дружини  про  здачу  Лубен  в  оренду  свідчить,  що  князь
принаймні  намагався  запобігати  різним  надужиттям.  Але,
мабуть,  не  завжди  йому  це  вдавалося  -  як  кажуть  в  народі,
свічка  горить,  а  під  нею  темно.  Крім  того,  орендні  й  застав¬
ні  контракти  могли  самі  по  собі  викликати  незадоволення
поселян  -  виглядало  ж  бо  на  те,  ніби  Ієремія  й  ними  розпо¬
ряджався,  немовби  тими  ж  сіножатями  або  фільварками.
 Що  ж  до  всього  державного  механізму  Речі  Посполитої,
то  колишній  баніта  з  дитинства  фактично  поставив  себе
й  свою  задніпровську  державу  поза  ним,  інколи  викорис¬
товуючи  цей  механізм  лише  у  власних  інтересах.  Чинили
так  і  інші  магнати,  та,  очевидно,  ніхто  з  них  не  заходив  так
далеко,  як  Ієремія.  На  1647  р.  взаємна  неприязнь  польського
короля  і  задніпровського  «королика»  сягнула  апогею.  Саме
Ієремія  виявився  одним  з  найпалкіших  противників  планів
війни  з  турками,  саме  він  у  найдошкульніший  спосіб  давав
щоразу  зрозуміти  Володиславу  IV  чого  насправді  варта  його
королівська  влада.  Занадто  демонстративний  приклад  князя,
безперечно,  був  заразливий  і  для  інших  «крулєв’ят».
 Недолюблювали  І.  Вишневецького  й  окремі  магнати  -  і
за  його  гордовиту  незалежність  у  стосунках  із  ними,  і  за
його  багатство.  Годі  й  говорити  про  тих,  хто  потерпав  від
його  наїздів.
 Не  мали  підстав  бути  задоволеними  князем  і  представни¬
ки  католицької  церкви,  зокрема  отці-ієзуїти,  чий  вихованець
явно  не  відзначався  ентузіазмом  у  боротьбі  ні  зі  «схизмою»,
ні  з  «єретиками»  -  навпаки,  охороняв  їх.  Надії  ієзуїтів,  що
після  придушення  козацьких  повстань  І.  Вишневецький,
наслідуючи  приклад  покатоличених  магнатів  України,  звіль¬
нить  для  них  Мгарський  та  інші  монастирі  на  своїх  землях
 155

від  православних  ченців,  не  справдилися.  Так,  Ієремія  без
зайвих  церемоній  подав  у  травні  1647  р.  скаргу  до  сеймово¬
го  суду  на  Переяславську  ієзуітську  колегію  за  присвоєння
нею  села  Прохорівки,  приналежного  до  його  канівського
староства.  Завдані  Речі  Посполитій  (читай:  князю  Ієремії
Вишневецькому)  збитки  позивач  оцінив  у  досить  пристойну
суму  -  10  тисяч  польських  злотих.  Що  ж,  коли  справа  тор¬
калася  приватних  інтересів  Яреми,  він  міг  навіть  не  рахува¬
тися  з  могутнім  орденом  ієзуїтів,  котрі  свого  часу  дали  йому
виховання  у  Львівському  колегіумі.
 Не  зайве  буде  згадати  й  канцлера  Єжи  Оссолінсько-
го,  котрому  Ієремія  ще  замолоду  попсував  чимало  крові
в  суперечці  за  «старожитні»  князівські  титули,  і  котрий,
як  вважала  шляхетська  громадська  думка,  зробив  усе,  аби
посварити  князя  Ієремію  й  королівський  дім  Вазів.
 Нарешті  -  люмпенізована  голота,  якої  завжди  і  всюди
вистачало,  яка  залюбки  живилася  з  грабунків,  убиваючи  все,
що,  як  сказав  класик,  паном  звалось.
 Князь  Ієремія  Вишневецький  опинився,  таким  чином,  у
ситуації  «один  проти  всіх».

Розділ  дев’ятий
ПАДІННЯ  І  РуїНА
 І
 Богуслав  Маскевич,  який  перебував  на  службі  у  князя
Ієремії,  фіксує  від  15  лютого  1648  р.  поголоски  про  «якогось
Хмельницького»,  котрий  розбив  корсунський  полк,  залише¬
ний  поляками  для  нагляду  за  запорожцями.  Чигиринський
сотник,  зібравши  навколо  себе  кілька  прибічників  і  користа-
ючи  з  невдоволення  січовиків,  розпочав  «під’їздові  зачіпки»
з  корсунцями,  а  потім  виманив  їх  у  поле.  Поляки  були  пере¬
биті,  а  козаки-реєстровці  приєдналися  до  Б.  Хмельницького.
 Якщо  для  Маскевича  Б.  Хмельницький  і  справді  був
«якимось»,  тобто  невідомим,  або  маловідомим,  то  для  само¬
го  князя  -  ледве  чи.  Існують  припущення,  нібито  чигирин¬
ський  сотник  брав  участь  у  Смоленській  війні,  а  також  битві
під  Охматовим.  Крім  того,  і  український  гетьман,  і  воєвода
руський  посилаються  в  листах  один  до  одного  на  своє  давнє
знайомство  і  навіть  приязнь.  Детальніше  про  стосунки  цих
двох  непересічних  особистостей  невідомо,  але  не  можна
принаймні  виключати,  що  і  Ярема,  і  Богдан  могли  бачитися,
що  називається,  в  справі,  і,  відповідно,  скласти  певне  уяв¬
лення  один  про  одного,  перед  тим,  як  назавжди  розійтися
смертельними  ворогами.
 Перший  успіх  Б.  Хмельницького  привів  до  того,  пише
Б.  Маскевич,  що  до  нього  «почало  горнутися  все,  що  тільки
жило».  Знову,  як  і  10  років  тому,  почалося  масове  «покоза-
чення»,  знову  по  королівщинах  і  панських  маєтностях  пішли
попи-агітатори.  За  словами  бранців,  захоплених  поляками  в
полон  у  липні  1648  p.,  з  80-тисячної  армії  Б.  Хмельницького
(не  рахуючи  татар)  «доброго  війська»,  тобто  такого,  що  мало
вишкіл  і  досвід,  було  не  більше  ніж  20  тисяч.  Щоправда,  сам
козацький  гетьман,  на  відміну  від  Павлюка  чи  Острянина,
попервах  відзначався  розбірливістю  у  підборі  «кадрів».  Але,
як  зазначає  М.  Грушевський,  «репресії  останнього  деся¬
тиліття  звели  до  дуже  малих  розмірів  і  розпорошили  старі
 157

Герб  Богдана  Хмельницького
«Абданк»
 козацькі  контингенти  тридцятих  років  (XVII  ст.  -  Ю.  P.),  і
немало  треба  було  часу  й  заходу,  щоб  визбирати  його  остан¬
ки  й  доповнити  новими  відповідними  елементами».  І  хоча,
заради  справедливості,  належить  визнати,  що  Б.  Хмельниць¬
кий,  як  міг,  прагнув  припинити  свавільства,  однак  фактично
опинився  заручником  ситуації.  Для  «статечних»  козаків
було  цілком  достатньо  угоди  з  урядом  Речі  Посполитої  (хоча
про  яку  угоду  могло  йтися  тепер,  коли  за  козаками  йшли
татари?),  але  маховик  хлопського  насильства  вже  було  не
зупинити.
 «И  так  народ  посполитий  на  Україні,  послышавши  о
знесенню  войск  коронних  и  гетманов,  зараз  почали  ся  купи¬
ти  в  полки  не  толко  тіе,  которіе  козаками  бивали,  але  хто  и
нігди  козацтва  не  знал»,  -  занотовує  «Літопис  Самовидця».
На  наш  погляд,  саме  ця  обставина  спричинилася  до  форму¬
валося  уявлення  про  козацтво  в  очах  тодішньої  європейської
спільноти  як  про  «мужицьку  націю».  Недаремно  італієць
Мартіно  Манфреді  писав  у  своїй  «Хроніці  міста  Лукки»:
«Козаки  (вони  називаються  ще  запорожцями)  є  новою
нацією,  яка  походить  і  складається  з  землеробів,  скотарів
та  кріпаків».  «Такі  уявлення...,  поширювані  співвітчизни¬
ками  Мартіно  Манфреді,  -  пише  італійський  учений  Ренато
Різаліті,  -  можна  вважати  типовими  для  луккського  суспіль¬
ства».  Отож,  очевидно,  що  і  для  ширшої,  ніж  Лукка,  терито¬
рії  -  принаймні  тієї  ж  Італії.  І  не  тільки.  Імідж  Української
 158

національної  революції  XVII  ст.  як  чергової  «жакерії»,  до
якої  пристали  з  міркувань  «народолюбства»  деякі  представ¬
ники  привілейованих  верств  Русі,  був,  як  виглядає,  досить
поширеним  у  Європі.  Згадати  хоча  б  гравюри  голландського
художника  Вільгельма  Гондіуса,  які  використав  у  своїй  праці
«Війна  скіфсько-козацька»  гданський  історик  XVII  ст.  Іоакім
Пасторій,  пишучи  про  Берестецьку  битву.  На  одній  гравюрі
бачимо  зв’язаних  полонених  хлопів,  угорі  напис  латиною
«Назад  до  мотик»;  на  іншій  зображені  зв’язані  козаки  й
шляхтичі  і  напис  «Servis  dum  servio  perdor»,  воістину  гідний
рицарського  герба  і  поетично  перекладений  археологом  Іго¬
рем  Свєшніковим  -  «Гублю  себе,  коли  служу  рабам».
 Підбурення  черні  православними  священиками  на  ран¬
ньому  етапі  Хмельниччини  відбувалося  саме  за  «павлю-
ківським»  сценарієм  -  або  за  інерцією  перших  успіхів
Б.  Хмельницького  під  Жовтими  Водами  й  Корсунем,  або
паралельно  з  ними  керувалося  безпосередньо  з  Січі.  Водно¬
час  козацький  гетьман  гарячково  закидав  листами  вельмож,
які,  на  його  думку,  з  розумінням  могли  би  поставитися  до
виступу  козаків.  Попереджав,  радив  як  уберегтися  від  мож¬
ливих  ексцесів.  «Тепер,  коли  у  нас  велике  військо,  -  писав
він,  зокрема,  27  травня  1648  р.  до  білоцерківського  старо¬
сти  Зигмунта  Чорного,  -  не  можна  сказати,  аби  між  добрих
людей  і  злих  не  було.  По  селах  хай  люди  остерігаються  -  і  ті,
що  по  віддалених  селах  живуть,  і  ті,  кому  близько  до  міста,
хай  разом  з  худобою  своєю  вкупі  тримаються.  Худобу  не
займатимуть  (козаки.  -  Ю.  P.),  але  потрібно  буде  чимало  їжі,
так  що  нехай  хто  як  може  ховає  своє  добро».
 Подібні  гарантійно-застережні  листи  надсилав  Б.  Хмель¬
ницький  і  князю  Ієремії  Вишневецькому.  Самі  листи  не
збереглися,  але  про  них  згадується  в  посланні  козацького
гетьмана  до  С.  Лаща  від  29  липня  1648  р.  Український
літописець  Самійло  Величко  так  само  пише  про  «приязний
лист-відозву»,  відісланий  українським  гетьманом  до  «задні¬
провського  державці».  За  С.  Величком,  Ієремія  буцімто  стра¬
тив  на  шляху  від  Переяслава  до  Лубен  козацьких  посланців,
які  привезли  йому  того  листа.  Але,  визначає  М.  Грушев¬
 159

ський,  козацький  хронікер  помилково  вважав  посланцями
козацьких  «язиків»,  захоплених  і  потім  страчених  вояками
Ієремії  під  час  його  відходу  із  Задніпров’я  (цей  епізод  згадує
Б.  Маскевич).
 Загальновідомим  є  й  свідчення  отця  Петронія  Ласка
в  його  реляції  до  Адама  Киселя,  де  повідомляється,  що
Б.  Хмельницький  стратив  19  червня  в  Чигирині  двох  учас¬
ників  погрому  задніпровської  столиці  князя  Ієремії,  «а
двох  чи  трьох  послав  до  князя  його  милості,  пана  воєводи
руського,  освідчуючи,  що  не  козаки  то  роблять,  але  піддані
власні  князя  й.  м.  побунтовані».  «Певно  не  зробив  би  цього
(Хмельницький.  -  Ю.  P.),  -  вважає  М.  Грушевський,  -  коли
б  задніпрянський  бунт  організовано  його  висланцями,  його
військом».  27  липня  1648  р.  Б.  Хмельницький  видає  в
Паволочі  універсал,  «щоб  у  маєтках,  або  в  маєтностях
ясновельможних  і  вельможних  їх  милостей  панів  сенаторів
Великого  Князівства  Литовського  (Ієремія,  як  відомо,  був
одним  з  таких  сенаторів.  -  Ю.  P.),  панів  наших  милостивих,
від  Війська  Запорізького,  тобто  від  козаків,  жодної  крив¬
ди  не  діялося  під  суворістю  військовою  на  свавільного».
Щоправда,  на  момент  виходу  універсалу,  Вишневеччина  вже
була  поруйнована  хлопами.  Зрештою,  вже  під  Збаражем,  у
листі  від  2  серпня  1649  р.  до  князя  Ієремії  Б.  Хмельницький
нагадує:  «Ми  вашу  милість  не  зачіпали  і  в  цілості  в  панстві
задніпровському  хотіли  зберегти».
 Попри  всю  хитрість  і  непередбачуваність  Б.  Хмельниць¬
кого,  у  щирості  його  ставлення  до  Ієремії,  засвідченій,  тим
більше,  таким  конкретним,  хоча  й  кривавим  жестом  доброї
волі,  як  страта  учасників  лубенського  погрому,  важко  сумні¬
ватися.  Не  віриться,  чесно  кажучи,  що  Богдан  учинив  це  про
людське  око,  аби  справити  через  присутнього  в  його  ставці
П.  Ласка  враження  на  вельмож  Речі  Посполитої  і  тим  збити
їх  з  пантелику.  Підтверджує  це,  принаймні  побічно,  якраз
небажання  гетьмана  (на  той  час,  в  усякому  разі)  повторюва¬
ти  помилку  своїх  попередників,  Павлюка  й  Острянина  -  втя¬
гувати  чернь  у  козацькі  справи.  Бо  ж  саме  це  дискредиту¬
вало  свого  часу  їхні  повстання  в  очах  шляхетського  загалу
 160

(втім,  «ребелія»  1648  р.  й  так  була  дискредитована  тим,  що
Б.  Хмельницький  привів  у  країну  татар).  Частиною  цього
загалу,  не  забуваймо,  був  і  сам  Богдан.  Принаймні  вважав
себе  його  частиною,  попри  своє  сумнівне  шляхетство  -  інак¬
ше,  гадається,  він  не  обтяжував  би  себе  написанням  лис¬
тів  достойникам  Речі  Посполитої  з  поясненнями  причин
повстання.  І  саме  результатом  такої  «кадрової  політики»
українського  гетьмана  слід  вважати  досить  широку  участь
руської  шляхти  в  українському  повстанні.  Нарешті,  не  слід
відкидати  «смоленський»  і  «охматівський»  фактори,  попри
їхню  сумнівність.  Хоча  це  й  наводить  на  роздуми:  що  мусив
відчувати  Б.  Хмельницький,  домовляючись  про  спільні  дії  з
Тугай-беєм,  проти  якого  свого  часу  йшов  у  бій  під  Охмато-
вим  (якщо  подібний  факт  взагалі  мав  місце).  І  лише  те,  що
Б.  Хмельницький  перехопив  листи  князя  до  московських
воєвод  з  проханням  посприяти  протидії  повстанню,  вва¬
жає  В.  Томкевич,  змусило  його  змінити  своє  ставлення  до
Ієремії.  А  подальші  розправи  І.  Вишневецького  з  козаками
і  з  населенням  Погребища,  Немирова  й  інших  міст  тільки
роз’ятрювали  їхню  ненависть  до  князя,  на  що  козацький
гетьман  не  міг  не  зважати,  навіть  попри  своє  гіпотетичне
приязне  знайомство  з  Яремою.
 Не  можна  обминути  й  інші  обставини,  що  волею  чи
неволею  відсували  на  задній  план  приязнь  між  чигирин¬
ським  сотником  і  князем,  якщо  така  існувала.  По-перше,
Ієремія  був  швагром  Олександра  Конецпольського,  покро¬
вителя  Богданового  кривдника  -  Даніеля  Чаплінського.
По-друге,  козаки  могли  піти  за  Б.  Хмельницьким  не  просто
за  умов  відстоювання  їхніх  вольностей,  а  повного  розриву
чигиринського  сотника  з  магнатсько-шляхетським  загалом
Речі  Посполитої,  де  він,  не  будучи  рівним  за  своїм  станови¬
щем,  користувався  однак  неабияким  авторитетом  як  досвід¬
чений  воїн.
 Для  Ієремії  ж,  чиї  маєтності  ще  за  10  років  до  Хмель¬
ниччини  зазнали  руйнування  з  боку  козаків  і  збурених  хло¬
пів,  не  могло  бути  істотної  різниці  між  одними  й  іншими.
Під  час  заколоту  Павлюка-Острянина  йому  доводилося
 161

захищати  свої  володіння  і  від  сих,  і  від  тих.  Вже  тільки
ця  обставина  заздалегідь  визначала  сторонництво  Ієремії
Вишневецького  в  конфлікті  з  українством.  Тим  більше,  коли
козаки,  котрі  десять  років  тому  руйнували  його  маєтності,
цього  разу  уклали  союз  із  татарами  -  ворогами  як  самого
князя,  так  і  всієї  країни  -  він  міг  до  них  ставитися  тільки  як
до  зрадників  вітчизни,  не  інакше.  Саме  тому,  на  наш  погляд,
недоречні  й  некоректні  будь-які  докори  Яремі  в  так  званій
«національній  зраді».
 II
 Отримавши  15  лютого  1648  р.  звістку  про  перебування
й  дії  Б.  Хмельницького  на  Низу,  князь  Ієремія  наступного
ж  дня  вислав  Б.  Маскевича  до  міста  Богуслава  із  застереж¬
ним  листом  до  коронного  гетьмана  М.  Потоцького.  Опера¬
тивність,  із  якою  відреагував  Ієремія,  свідчить  про  те,  що
чигиринський  сотник  таки  не  міг  бути  невідомим  воєводі
руському.  А  надто  тепер,  коли  у  досі  притлумлюваних  ним
козаків  з’явився  такий  визначний  ватажок,  Ієремії  було  через
що  стривожитися.
 Коронний  однак  злегковажив  попередження  князя  -  неза¬
довго  до  приїзду  Б.  Маскевича  гетьмана  відвідав  татарський
посол  з  побажаннями  від  імені  хана  миру  і  здоров’я,  тож
заспокоєний  Потоцький  волів  радше  займатися  сімейними
справами,  ніж  готуватися  до  війни.  Дещо  пізніше,  у  березні
1648  p.,  татарське  посольство  з’являється  і  у  І.  Вишневець¬
кого,  котрий  на  той  час  перебував  у  Прилуках.  Під  пре-
текстом  встановлення  миру,  а  також  прагнучи  домогтися  у
Ієремії  видачі  трьох  ханських  послів  до  Москви,  затриманих
князем  два  роки  тому,  татарський  вельможа  (чауш-мурза)
передав  йому  подарунки  від  хана  -  гнідого  коня  і  турецький
лук.  Однак  Ієремія,  запідозривши  хана  в  намаганні  приспати
його  чуйність,  затримав  і  цього  посла  як  заручника.
 Тим  часом  почастішали  тривожні  звістки  про  дії
Б.  Хмельницького  і  його  спілку  з  татарами.  Про  останню
московські  бояри  повідомили  Адамові  Киселю  ще  на  почат¬
ку  квітня  1648  р.  Це  стало  також  відомо  І.  Вишневецько-
 162

му.  Пам’ятаючи  клопіт,  завданий  минулими  повстаннями,
Ієремія  вирішив,  доки  не  дійшло  до  чогось  подібного,
реквізувати  зброю  у  підданих;  кількість  відібраних  само¬
палів  джерела  обраховують  приблизно  60  тисячами.  Такий
занадто  прямолінійний  крок  міг  налаштувати  проти  Ієремії
навіть  цілком  лояльних  щодо  нього  поселян.  Носіння  зброї
було  в  ті  часи  однією  з  ознак  гідності  людини,  і  відібрання
самопалів  могло  бути  потрактоване  як  своєрідне  «ураження
в  правах»  щонайменше  чверті  населення  Вишневеччини.
 З  початку  травня  І.  Вишневецький  та  А.  Кисіль  вели
жваву  переписку  з  московськими  воєводами,  котрі,  згідно
з  умовами  договору  між  Річчю  Посполитою  і  Москвою  про
спільні  дії  проти  татар,  готові  були  виступити  на  допомогу  і
чекали  лише  сигналу  від  коронного  гетьмана  М.  Потоцько¬
го.  Коронний  тим  часом  не  поспішав  вдаватися  ані  до  мос¬
ковської,  ані  будь-якої  іншої  допомоги  і  взагалі  не  квапився
до  активних  дій.  Зрештою,  він  таки  був  змушений  відрядити
каральну  експедицію,  але  лише  після  того,  як  Б.  Хмель¬
ницький,  згромадивши  значні  сили,  в  ультимативній  формі
поставив  вимоги:  скасувати  ординації  1638  р.  і  вивести  з
України  польські  війська,  які  з  1629  р.  вже  встигли  напри¬
критися  українській  людності  більш  ніж  досить.
 Передовий  загін  кварцяного  війська  під  орудою  сина
коронного  гетьмана,  Стефана  Потоцького,  був  розбитий
козацько-татарськими  силами  під  Жовтими  Водами  6  трав¬
ня  1648  p.,  про  що  Б.  Маскевич,  висланий  князем  удруге
до  коронного  гетьмана,  дізнався  безпосередньо  від  нього  в
Чигирині.  У  відповідь  на  цю  звістку  Ієремія  евакуював  свою
сім’ю  до  Брагина  (у  мінське  Полісся),  а  сам  втретє  вислав
Б.  Маскевича  в  гетьманський  табір  під  Сахнівкою  з  листом,
у  якому  пропонував  збройну  допомогу  з  шеститисячним
військом.  На  той  час  М.  Потоцький  посунувся  з  поперед¬
нього  місця  дислокації  в  напрямку  Корсуня,  і  Б.  Маскевич
наздогнав  його  аж  під  Кумейками.
 У  таборі  М.  Потоцького  княжий  слуга  побачив  суціль¬
ний  безлад.  Коронний  гетьман,  доведений  до  відчаю  заги¬
беллю  сина,  доводив  себе  алкоголем  до  повної  «небоєздат-
 163

Коронний  гетьман 	Герб  Миколая  Потоцького
 Микол  ай  Потоцький  (1595-1651). 	«Пилява».
 Копія  з  прижиттєвого  портрету
XVII  cm.  (wikipedia.  org)
 ності»,  а  польний,  М.  Каліновський,  не  маючи  авторитету
серед  війська,  виявився  безсилим  внести  в  нього  бодай  якісь
елементи  організованості.  Ніхто  нічого  не  знав  про  дії  й
наміри  неприятеля,  ніхто  навіть  не  подбав  про  те,  аби  взяти
«язика».
 Тим  часом  московський  цар,  для  якого  вже  не  був  секре¬
том  розгром  під  Жовтими  Водами,  віддав  наказ  прикордон¬
ним  воєводам  іти  на  допомогу  Речі  Посполитій.  Оскільки
на  М.  Потоцького  розраховувати  не  доводилося,  московити
мали  взаємодіяти  з  А.  Киселем  і  І.  Вишневецьким.  Кількість
змобілізованого  царського  війська  на  відсіч  татарам  сягнула
 40 	тисяч,  із  них  6  тисяч  були  зосереджені  в  Путивлі.  Але
сигналу  від  Ієремії  й  А.  Киселя  так  і  не  надійшло:  Б.  Хмель¬
ницький  перехопив  їхню  кореспонденцію  до  московитів.
 Таким  чином,  корсунське  угруповання  кварцяного  вій¬
ська,  доукомплектоване  добровольцями  з  приватних  маєт¬
ностей,  в  тому  числі  з  правобережних  володінь  І.  Вишне¬
вецького,  було  кинуте  напризволяще  і  зрештою  розбите
26  травня.
 164

У  ніч  з  24  на  25  травня  І.  Вишневецький,  не  маючи  звісток
ані  від  М.  Потоцького,  ані  від  московських  воєвод,  із  6  тисяча¬
ми  війська  попрямував  переяславською  дорогою  на  допомогу
гетьманам,  не  чекаючи,  доки  ті  самі  зрозуміють,  чого  хочуть.
Лист-відповідь,  який  Б.  Маскевич  привіз  від  гетьманів  у  кня¬
жий  табір  під  Рудавкою,  де  війська  зупинилися  на  перший
нічліг,  не  містив  у  собі  нічого  певного.  В  середу  27  травня
І.  Вишневецький  дізнався  про  корсунську  поразку,  стоячи  з
військом  під  Яготином.  Звістку  приніс  пан  Поляновський,
товариш  кварцяної  гусарської  хоругви,  що  стояла  на  правобе¬
режних  землях  князя.  Діставшись  наступного  дня  Переяслава,
князь,  котрому  досі  не  вірилося  в  те,  що  відбулося  під  Корсу¬
нем,  почув  від  тих,  хто  вижив,  про  справжні  масштаби  однієї
з  найзначніших  військових  катастроф  Речі  Посполитої.
 Ієремія  прискорив  марш,  розраховуючи,  що,  перепра¬
вившись  за  Дніпро,  зможе  бодай  поповнити  своє  військо
тими,  хто  вцілів  після  корсунської  битви.  Проте  козаки  зни¬
щили  все,  що  могло  стати  в  нагоді  княжому  війську  при  спо¬
рудженні  переправи,  а  на  протилежному  березі  виставили
сильні  підрозділи.
 Становище,  в  яке  потрапив  Ієремія,  було  загрозливе:
чималий  шмат  правобережного  Низу,  суміжного  з  його  задні¬
провськими  володіннями,  опинився  під  контролем  Б.  Хмель¬
ницького.  На  той  момент  під  рукою  князя  було,  нагадаємо,
6  тисяч  вояків,  з  яких  половину  становили  козаки.  Але  цих
сил  було  вже  явно  недостатньо.  Крім  того,  до  хлопів  задні¬
провських  маетностей  Ієремії  вже  надійшла  звістка  про
події  під  Жовтими  Водами  і  Корсунем,  і  вони,  користаючи  з
від’їзду  князя,  зчиняли  бунти.  Перші  заворушення  в  районі
Секирної  й  Домонтова  фіксувалися  ще  на  початку  травня,
коли  Б.  Маскевич  їздив  з  листами  до  Потоцького.  Невдовзі
до  князя  почали  надходити  звістки  про  неспокій  на  ширших
теренах  краю,  у  тому  числі  в  самих  Лубнах.  Але  він  був  уже
занадто  далеко  від  своєї  столиці,  аби  належним  чином  від-
реагувати.  Попи-агітатори  разом  із  агентами  козаків,  які  з
часів  поразки  Я.  Острянина  тільки  чекали  слушної  нагоди
поквитатися,  зробили  свою  справу...
 165

Не  розраховуючи  більше  на  лояльність  населення*,  Ієре¬
мія,  порадившись  зі  своїми  офіцерами,  ЗО  травня  виступає  з
Переяслава  і  прямує  через  Нову  Басань  на  Чернігів,  збира¬
ючи  по  дорозі  шляхетські  та  єврейські  сім’ї,  що  рятувалися
від  погромів.  До  князя  також  збігалися  сім’ї  з  Миргорода  й
Переяслава,  котрі  лежали  поза  межами  його  володінь.
 Відтоді,  як  слід  розуміти  з  мемуарів  Б.  Маскевича,  Ієре¬
мія  в  Лубни  більше  не  повертався**.  Принаймні  в  них  про
це  не  йдеться.
 Розмах  всенародного  повстання  виявився  набагато  біль¬
шим,  ніж  міг  очікувати  Ієремія.  «Язики»,  захоплені  княжим
роз’їздом  під  Каневом,  повідомили,  що  збурилася  вся  Пра¬
вобережна  Україна.  І.  Вишневецький,  звичайно,  відпові-
дальніше,  ніж  обидва  гетьмани,  ставився  до  факту  козацьких
заворушень.  Однак,  мабуть,  вважав,  що  для  придушення
повстання,  йому  достатньо  буде  мобілізувати  військ  не  біль¬
ше,  ніж  на  чергову  виправу  проти  якогось  сусіда  по  маєт-
ностях.  Для  порівняння:  у  сутичці  з  О.  Конецпольським  за
Гадяч  та  інші  сусідні  міста  князь  задіяв  7  тисяч  війська.
 Коли  І.  Вишневецький  опинився  відірваним  зі  своїм  вій¬
ськовим  контингентом  від  столиці,  незмобілізовані  вояки,
слід  розуміти,  або  загинули,  або  перейшли  на  бік  повсталих.
І  лише  в  Лубнах  залишився  якийсь  боєздатний  гарнізон,
котрий  досить  довго  чинив  опір  15-тисячній  хлопській
«армії».  Тим  часом  князь  Ієремія  вже  не  просто  йшов  до
Чернігова,  а  пробивався  з  боями,  стинаючись  із  озброєними
хлопськими  ватагами;  ззаду  буквально  наступали  на  п’яти
козацькі  підрозділи.  Під  Любечом  нарешті  вдалося  перейти
за  Дніпро,  та  й  то  лише  тому,  що  козаки  відволіклися  на  здо¬
буття  Чернігова.
 Чи  намагався  Ієремія  Вишневецький  тоді,  1648  p.,  при¬
душити  виступи  хлопів  у  своїх  задніпровських  володіннях,
чи  оповіді  про  його  «криваві  подвиги»  стосуються  лише
«правобережного»  періоду?  Для  М.  Грушевського  немає
сумніву  в  тому,  що  і  Лівобережжя,  що  називається,  скушту¬
вало  свого.  При  цьому  український  учений  посилається  на
працю  Войцеха  Кояловича  «De  rebus  anno  1648»  і  на  записку
 166

Силуяна  Мужиловського,  посла  українського  гетьмана  до
московського  царя.  «Кгди  та  война  началась  на  той  сторо¬
не  Днепра  (на  Правобережжі.  -  Ю.  Р.),  княз  Вишневецкий  на
сюй  стороне  Днепра  (На  Лівобережжі.  -  Ю.  Р.)  не  только
в  маетностях  своих,  але  і  по  чужих  незноснис  кривди  хрес-
тияном  чинил»,  -  йдеться  в  записці.  Кривди,  згідно  з  цією
запискою,  датованою  4  лютого  1649  p.,  Ієремія  чинив  по
дорозі  з  Лубен  на  Чернігів  і  далі  -  «куда  колвек  ішол,  везде
кривду  чинил».
 О.  Лазаревський,  навпаки,  був  упевнений,  що  Ієремія
забрався  з  Лубен  «тихо  без  шуму».  В.  Томкевич,  своєю  чер¬
гою,  хоча  й  не  вважає  за  потрібне  цілковито  відкидати  пові¬
домлення  В.  Кояловича  про  придушення  князем  лубенських
заворушень,  але  піддає  їх  сумніву.  На  думку  дослідника,
Лубни  занадто  далеко  від  Переяслава,  аби  І.  Вишневецький,
котрий  перебував  там  28  травня,  встиг  протягом  двох  діб
«злітати»  в  свою  столицю,  заспокоїти  бунтівників,  а  потім
ЗО  травня  податися  до  Чернігова.  «Можливо,  що  екзекуцію
виконували  під’їзди  (князя.  -  Ю.  P.),  якщо  це  повстання
 Лубни.  Верхній  Вал.
 Місце,  де  стояла  фортеця  останніх  захисників  міста.
Фото  автора.
 167

справді  було»,  -  зазначає  В.  Томкевич,  однак  додає,  що
жодним  іншим  джерелом  повідомлення  В.  Кояловича  не
підтверджується.
 На  наш  погляд,  на  час  початку  повстання  Ієремія  був
більше  заклопотаний  питанням  допомоги  обом  гетьманам,
ніж  придушенням  хлопських  виступів  у  столиці,  куди  йому
було  й  справді  занадто  довго  діставатися  з  Переяслава.  Слід
врахувати  й  те,  що  князеві,  котрому  чисельна  перевага  коза¬
ків  була  на  той  час  певно  що  відома,  не  було  сенсу  відсилати
загони  з  Переяслава  в  Лубни  в  той  час,  коли  доводилося  під
тиском  козаків  з  тилу  якнайскоріше  рухатися  із  Задніпров’я
на  правий  берег  Дніпра,  а  дорогою  на  Чернігів  і  далі  про¬
биватися,  як  уже  згадувалося,  з  боями.  Адже  за  таких  умов
кожна  шабля  була  дорога.
 Мабуть,  саме  ці  сутички  і  мав  на  увазі  С.  Мужиловський,
пишучи  про  «незносні  кривди  християнам».  Зрозуміло,  що
в  противному  разі  «християни»,  за  законами  війни,  вчинили
би  те  ж  саме  з  Ієремією  і  він  не  прорвався  б  на  Правобереж¬
жя.  Але  тлумачити  цей  прорив  як  цілеспрямовану  каральну
акцію,  гадається,  не  можна.
 Проходячи  повз  Чернігів,  І.  Вишневецький  закликав
тамтешню  шляхту  приєднуватися  до  його  війська.  Він
також  розіслав  універсали  по  навколишніх  волостях  і  далі  із
закликом  про  допомогу  «до  всіх,  кого  єднає  спільна  любов
до  вітчизни».  Але  чернігівці,  котрих  козацькі  заворушення
досі  обминали,  вирішили  за  краще  відсидітися  за  міськими
мурами.  Як  згодом  виявилося  -  даремно...
 Подальший  шлях  князя  проліг  у  напрямку  Брагина,
куди  він  заздалегідь  відправив  свою  сім’ю.  Давши  війську
тижневий  відпочинок  у  місті,  І.  Вишневецький  заходився
лаштувати  сили  до  опору.  За  умов,  коли  країна  була  в  стані
шоку  після  повного  розгрому  коронних  військ  і  полону  обох
гетьманів,  війська  князя  Ієремії,  хай  навіть  не  такі  чисель¬
ні,  як  хотілося  б,  являли  собою  єдину  організовану  силу,
здатну  до  відсічі.  Невдовзі  І.  Вишневецький,  відправивши
в  черговий  раз  сім’ю  вглиб  країни  (цього  разу  -  до  Турова),
попрямував  на  Житомир,  де  в  цей  час  мав  зібратися  сеймик
 168

Київського  воєводства.  По  дорозі  Ієремія  сподівався  зібрати
додаткову  допомогу  живою  силою.  Але  закличні  універсали
воєводи  руського  виявилися  майже  безрезультатними.  На
Лівобережжі  їхні  адресати,  не  будучи  готовими  до  оборони,
просто  пішли  під  хлопський  ніж;  хто  встиг,  той  утік  на  захід.
Правобережні  пани,  піддавшись  загальній  паніці,  теж  тікали
вглиб  країни.  «Я  або  сам  виступлю  проти  неприятеля,  або  зі
жменькою  моїх  людей,  однак  боюся,  що  всі  (вороги.  -  Ю.  Р.)
підуть  проти  мене,  а  ніхто  не  допоможе»,  -  писав  у  розпачі
князь  в  одному  з  листів.  Так  воно,  власне  кажучи,  і  вийшло.
Щоправда,  деякі  шляхтичі  відгукнулися  на  заклик  князя,
але  не  знали,  де  він  знаходиться,  а  отже  -  куди  ставитися  зі
зброєю.
 Винятком  стали  хіба  що  львів’яни.  Чимало  тамтеш¬
ньої  шляхти,  щойно  з’явилися  універсали  Ієремії,  виявили
бажання  стати  під  команду  свого  воєводи.  Але  на  той  час
коронний  канцлер  Є.  Оссолінський  вже  призначив  трьох
головнокомандувачів  (реґіментарів)  військ  Речі  Посполитої,
і  один  з  них,  коронний  підчаший  Миколай  Осторог,  вже
почав  у  Львові  громадити  військо.
 По  дорозі  на  Житомир,  або  вже  в  самому  місті,  довідав¬
ся  Ієремія  про  катастрофу  своєї  задніпрянської  столиці.
9  червня  1648  р.  15  тисяч  збунтованих  хлопів  з  волостей
князя,  а  також  переяславського  і  ніжинського  повітів  під
орудою  свого  отамана  Лисенка-Вовгура  штурмом  узяли
Лубни.  Посланець  Адама  Киселя,  православний  священик
Петроній  Ласко  повідомляв  у  своїй  реляції,  що  повстанці
«отців  бернардинів  висікли  і  багато  шляхти  й  шляхтянок».
Єврейський  хроніст  Натан  Ганновер  називає  Лубни  й  Пиря-
тин  серед  найбільш  постраждалих  від  хлопської  різанини
задніпрянських  міст.
 Переказ  про  лубенську  трагедію  наводить  у  своїх  «Очер¬
ках  Лубенской  старины»  полтавський  учений  К.  Бочкарьов:
«Шляхта  польская  и  русская  со  своими  семействами  и
пожитками  и  католическое  духовенство  заперлись  тогда  в
крепости  на  валу  вместе  с  остававшимся  в  замке  гарнизо¬
ном,  где  и  держались,  отражая  нападение  черни...  Долго
 169

В  ’їзд  до  Лубен.
 Тут  у  XIX  ст.  були  знайдені  масові  поховання  жителів  міста,  які
загинули,  захищаючи  його  в  1648  р.  Фото  автора.
 длилась  осада,  и  сдача  крепости  последовала  после  того,  как
казаки  сделали  подкоп  под  крепостной  колодезь  и  спутили
из  него  воду.  Сдачу  ускорило  и  притом  обещание  казаков
пощадить  осажденных.
 Открыты  были  ворота,  и  через  опущенный  подъем¬
ный  мост  выступила  из  крепости  процессия  духовенства  в
полном  облачении,  за  ними  шли  женщины  и  дети,  шляхтичи
и  гарнизон.  Рассвирепевшая  чернь  кинулась  в  крепость  -  и
пощады  не  было  никому.  Трупы  наполнили  доверху  рвы,  а
накиданная  над  гигантской  могилой  насыпь  соединила  с  тех
пор  вал  с  городом».
 Переказ  цей  потім  підтвердився.  У  60-х  pp.  XIX  ст.  через
те  місце  будувалася  під’їзна  дорога  до  Лубен  (яка,  до  речі,
використовується  й  зараз).  Під  час  будівництва  робітники
біля  в’їзду  на  вал  знайшли  глибокі  ями,  всуціль  заповнені
людськими  кістками.  Між  ними  траплялися  уламки  зброї,
фрагменти  парчового  одягу,  гудзики,  коралове  і  бурштинове
намисто,  шпори  тощо.
 Відтоді  шлях  князеві  Ієремії  на  Лубенщину  був  відріза¬
ний  -  як  виявилося,  остаточно  й  назавжди.
 170

Ill
 Після  того  погрому  Б.  Хмельницькому,  хай  там  як,  дове¬
лося  прийняти  Вишневеччину  під  свою  юрисдикцію,  розпо¬
діливши  її  землі  між  прилуцьким,  полтавським  і  миргород¬
ським  полками.  В  Лубнах  розмістилася  штаб-квартира  мир¬
городського  полковника  Матвія  Гладкого.  Окрема  ж  само¬
управа  у  вигляді  лубенського  полку  постала  лише  через  10
років  після  описуваних  подій.  Перші  п’ять  полковників,  які
змінювали  один  одного  буквально  щороку,  не  вміли  навіть
читати  й  писати.  К.  Бочкарьов  наводить  їхню  характеристи¬
ку,  дану  літописцем  Григорієм  Грабянкою,  котрий  писав,  що
всі  вони  були  «з  гультяйського  запорозького  наставления,
которые,  з  голоти  ставши  на  началах,  ...имели  всегда  на
мысли  разграбление».
 Коли  1658  p.,  пише  Самійло  Величко,  війська  москов¬
ського  князя  Ромодановського  грабували  Мгарський  монас¬
тир,  перший  полковник  Лубенського  полку  Павло  Швець  і
його  оточення  «забрали  що  могли  зі  свого  добра  і  пішли  геть
з  Лубен,  розсипавшись  світ  за  очі  і  полишивши  в  Лубнах
самих  убогих»,  після  чого  безборонне  місто  спустошували
московити.  Тож  не  дивно,  що  за  правління  такої  «адміні¬
страції»  Лубни  ще  не  раз  ставали  жертвою  московських  і
татарських  нападів,  а  також  «розборок»  як  претендентів  на
гетьманську  булаву,  так  і  окремих  полковників.
 У  перші  ж  тижні  після  лубенського  погрому  жертвами
озброєних  люмпенів  стали  православні  монастирі,  ченці
яких  іще  не  так  давно  агітували  за  опір  нібито  силою  впрова¬
джуваному  Ієремією  «латинству».  За  іронією  долі,  особливо
дісталося  Густинському  монастиреві,  що  свого  часу  зіграв
не  останню  роль  у  роздмухуванні  антикнязівської  істерії.
Уже  17  червня  1648  p.,  невдовзі  після  падіння  Лубен,  Богдан
Хмельницький  змушений  був  видати  універсал  про  недотор¬
каність  монастирського  майна  й  угідь.  Однак  це  не  стримало
хвилю  руйнувань,  і  вже  в  наступному  указі  від  2  липня,
Б.  Хмельницький,  вимагаючи  кари  для  мародерів,  пише:  «З
великою  жалостю  дошло  до  нас  відати,  іж  от  безбожних
а  наддер  своєволних  людей,  а  барзій  поганов  місца  святис
 171

Густинський  монастир.
 Малюнок  Тараса  Шевченка  (1814-1861).
 Національний  музей  Т.Шевченка,  Київ.
 монастира  вніви  обернули,  дощенту  спустошили...  А  той
монастир  Густинский  іноков  велице  побожних  нападши,
своєволнис  Костя  Карпенко  і  Карп  Лихий  з  купою  немалою
зпустошили,  чернцов  окрутне  мордовавши,  збили,  а  інших
людей,  ктиторов  місца  того  святого,  насмерть  позабива¬
ли,  речи  и  спряти  церковные  кгвалтовне  пошарпали».
 Непереливки  виявилося  і  Мгарському  монастиреві.  Але
якщо  Густинський  потерпав  від  хлопського  свавілля,  то
мгарському  ігуменові  Калістратові  після  уходу  князя  Ієремії
довелося  терпіти  утиски  з  боку  «товариства».  Причиною
того  була  певно  що  лояльність  Калістрата  щодо  ненави¬
сних  козакам  князя  і  Петра  Могили.  Відверте  втручання  в
церковні  справи  супроводжувалося  жорстоким  побиттям
мгарських  ченців.  Лише  після  того,  як  мгарський  ігумен
направив  скаргу  митрополиту  Сильвестру  Косову,  Б.  Хмель¬
ницький  видав  23  лютого  1649  р.  охоронний  універсал  з
вимогою  припинити  знущання  над  святими  отцями  і  скарати
на  горло  винуватців.
 Хлопи  й  козаки,  крім  того,  могли  підозрювати,  що  мгар¬
ський  ігумен  переховує  шляхтичів  і  слуг  князя  Ієремії,  яким
пощастило  врятуватися  від  хлопської  різанини.  Справді,  Калі-
 172

страт  і  вірні  йому  ченці  Мгарської  обителі,  напевне,  пам’ята¬
ючи  милості  І.  Вишневецького,  давали  притулок  його  людям,
котрим  загрожувала  небезпека.  Серед  них  були  намісник
Варви  Габріель  Домарацький,  аріанин,  і  католик  Станіслав-
федір  Нагорецький.  Вдячні  за  порятування  життя,  ці  шляхти¬
 чі 	8  вересня  1650  р.  принесли  монастиреві  багаті  дари.
 Ігумен  Калістрат  після  краху  задніпровського  князівства
опинився  справді  в  незаздрісному  становищі.  Що  дово¬
дилося  терпіти  від  козаків  -  то  одне,  але,  як  видно  в  його
листі  до  московського  царя  (писаного,  до  речі,  вже  після
лютневого  1649  р.  «захисного»  універсалу  Б.  Хмельниць¬
кого),  колишній  ставленик  П.  Могили  всерйоз  остерігався  й
того,  що  «аще  преодолеют  наших  казаков,  и  тому  не  мощно
нам  быть  живым».  Невідомо,  що  могло  чекати  Мгарську
обитель  в  разі  повернення  І.  Вишневецького  -  ігумен  не
відкидав  найгіршого.  Певно  що  до  нього  вже  встигли  дійти
повідомлення  про  розправи  князя  над  православними  свя¬
щениками  в  Погребищі.  Отже,  міг  гадати  Калістрат,  Ієремія
не  обмине  можливості  звести  давні,  можна  сказати,  сімейні
рахунки  з  православ’ям  у  колективній  особі  «благочестиво¬
го»  духовенства  задніпровського  краю,  котре  було  причетне
до  збурення  людності  і  в  1637-1638  років,  і  напередодні
Хмельниччини.  Напевне,  саме  такі  міркування  і  змусили
мгарського  ігумена  прохати  в  листі  до  царя  дозволу  для
монастирської  братії  на  переїзд  у  Московське  царство.  Мос¬
ковський  уряд  уже  готовий  був  поселити  мгарських  ченців
або  в  районі  Новгороду  в  «безхозних»  монастирях  з  угід¬
дями,  або  в  Онофріїв  монастир.  Однак,  мабуть,  Калістрат
отримав  якісь  додаткові  гарантії  від  Б.  Хмельницького,  бо
планованого  масового  переселення  ченців  до  Московщини
так  і  не  сталося.  Правда,  українському  гетьманові  й  надалі
доводилося  не  раз  і  не  двічі  видавати  універсали  з  вимогами
до  своїх  полковників  припиняти  свавільства  стосовно  ченців
задніпровських  обителей,  а  до  монастирських  селян  -  від¬
давати  звичні  повинності.
 Такі  непевні  стосунки  між  духовенством  і  козаками  в
Україні  поєднувалися  з  виявами  православного  фундамен-
 173

талізму.  Примусове  хрещення  католиків  та  євреїв  за  право¬
славним  обрядом  (яке,  до  того  ж,  не  завжди  гарантувало
збереження  життя)  стало  явищем  повсюдним.  Водночас
затятість  у  «благочесті»  могла  набувати  справді  бузувір¬
ських  форм.  Архидиякон  Павло  Алепський,  подорожуючи
по  Україні  влітку  1654  р.  разом  зі  своїм  батьком,  антіохій-
ським  патріархом  Макарієм,  занотовує:  «У  кожній  козацькій
церкві  на  дверях  висить  залізний  ланцюг  -  подібний  до  тих,
яким  замикають  шиї  бранців.  Ми  спитали,  для  чого  він,  і
нам  пояснили,  що  його  вішають  на  шию  тим,  що  спізню¬
ються  до  церкви  -  приходять  після  дзвонів,  що  бувають  вдо¬
світа.  Вони  стоять  в  тім  ланцюгу  цілий  день,  наче  розп’яті
на  дверях,  не  можучи  навіть  рухатись»*.
 Колись  жвава  торгівля  на  прикордонні  Вишневеччини  й
Путивльської  сторони  занепала.  Тодішні  відписки  російських
воєвод  в  столицю  Московії  фіксують  лише  поодиноких  подо¬
рожніх  у  торгових  справах,  з  яких  можна  згадати  хіба  що
якогось  досить  багатого  купця,  «греченина»  Дмитрія  Юр’єва
з  міста  Красного.  Той,  переживши  розорення  Вишневеччи¬
ни,  дивним  чином  не  лише  зберіг  свої  статки,  але  невдовзі
подався  з  напарником  торгувати  худобою  в  Брянськ,  Калугу
й  Москву.  З  Московії  ж  у  червні  1649  р.  в  Ромнах  з’являються
 Село  Хомутець  Миргородського  району  Полтавської  області.
Палац  Муравйовш-Апостолів  (XVIII  ст.)  Фото  А.Івченка.
 174

в  торгових  справах  (а  заодно  певно  що  «для  провідування
вістей»)  «полковые  казаки  Гришка  Ефанов  да  Иваиіка  Пояр¬
ков»  з  міста  Рильська.  Відписка  тамтешнього  воєводи  Андрія
Солнцева  в  Разрядний  приказ  від  27  червня  1649  р.  фіксує
їхні  повідомлення  про  набір  до  війська  Б.  Хмельницького
усіх  чоловіків,  здатних  носити  зброю,  що  її  оголошував  у
Ромнах  за  наказом  козацького  гетьмана  його  посланець.
 Знову,  як  і  після  придушення  повстання  1637-1638  pp.,
посилилася  міграція  українського  люду  в  бік  Путивля.  Звіст¬
ки  про  мобілізацію  сил  Речі  Посполитої  для  відсічі  повстан¬
цям  змушували  жителів  Задніпров’я  шукати  притулок  у
прикордонних  повітах  Московського  царства.  Путивльський
воєвода  Никифор  Плєщеєв  доповідав  у  Посольський  приказ
про  неможливість  виконання  ним  царського  наказу  не  пус¬
кати  «черкасів»  та  інших  «литовських  людей»  в  Московію,
не  маючи  у  розпорядженні  досить  військових  сил,  котрі  або
були  забрані  з  Путивля  в  «новооддаточні»  (новоприлучені
після  Смоленської  війни.  -  Ю.  Р.)  міста,  або  розкидані  по
віддалених  гарнізонах.  «И  ныне,  государь,  -  писав  М.  Плє¬
щеєв  20  червня  1649  р.,  -  блюдяся  поляков  и  Немцов,  черкасы
и  мещане,  литовские  люди,  наехали  в  Путивль  и  Путивль-
ской  уезд...  Стало,  государь,  ныне  в  Путивле  и  Путивльском
уезде  литовских  людей  больше  твоих,  государевых,  людей.
И  в  смутное,  государь,  время  от  них  бы  какое  дурно  не
учинилося».  Втікачі,  однак,  рятувалися  не  лише,  і,  можливо,
не  стільки  від  поляків  та  німців,  скільки  від  тих  тотальних
мобілізацій  козацького  гетьмана.  Рятувалися  під  претекстом
дозволу  на  прикордонну  торгівлю,  виданого  царським  ука¬
зом  у  минулі  роки.  «А  высылать,  государь,  их...  без  твоего,
государева,  указу  я,  холоп  твой,  не  смею»,  -  писав  царський
воєвода,  прохаючи  у  Олексія  Михайловича  додаткових
інструкцій.  Бувало,  що  доходило  й  до  силових  ексцесів,  і
тоді  стосунки  українців  з  російськими  воєводами  доводило¬
ся  залагоджувати  самому  Б.  Хмельницькому.
 Торгівля  у  Вишневеччині  (тепер  уже  колишній)  починає
потроху  оживати  в  першій  половині  50-х  років  XVII  ст.,
причому  свою  роль  у  цьому  зіграли...  татари.  Наприкінці
 175

1650  р.,  писав  царський  дяк  Василь  Унковський,  12  тисяч
татар  з  перекопських  і  кальміуських  улусів  осіли  на  зиму
«мало  не  до  Днепра,  неподалеку  от  городов,  от  Потока,  от
Максимовки,  от  Хорола,  от  Лубен,  от  Лохвиц,  от  Глинска,
от  Миргородка,  от  Ром  на  верст  по  50,  по  40  и  по  ЗО  и  по  20
от  города...  А  велел  им  гетман  (Б.  Хмельницький.  -  Ю.  Р.)  в
тех  город  ех...  покупать  всякой  хлеб,  и  они  в  те  городы  при¬
езжают,  и  хлеб  всякой  покупают».  За  одними  даними,  тата¬
ри  рятувалися  від  недороду  в  їхніх  землях,  за  іншими  -  від
наступу  калмиків.
 В  лютому  1651  p.,  як  довідуємося  з  чолобитної  путивль-
ця  Семена  Дрюгііна,  знову  діє  ярмарок  у  Ромнах.  Українські
землі  поволі  стають  знову  цікавими  для  російських  купців:
влітку  якийсь  білгородець  Афанасій  Шеїнков  шість  тижнів
торгував  у  Веприку,  Гадячі,  Лохвиці  й  Ромнах.
 Однак  ледве  чи  можна  говорити  про  якийсь  економічний
розквіт  у  той  час.  Навіть  ознаки  стабілізації  були  непевні.
Задніпров’я  натомість,  як  бачимо,  служило  резервом  попо¬
внення  живою  силою  війська  Б.  Хмельницького,  насамперед
черню,  від  якої  козацький  гетьман  уже  й  не  відхрещувався.
Нерідко  містами  й  селами  краю  проносилися  татарські  союз¬
ники,  забираючи  у  населення  худобу,  хліб  і  одяг.  Козацькому
гетьману,  мабуть,  вдалося  з  ними  домовитися,  бо  людей  в
ясир  не  хапали.  Наприкінці  1652  р.  російські  воєводи  доно¬
сили  про  епідемію  чуми  («моровое  поветрие»),  що  охопила
«черкаські»  міста,  в  тому  числі  й  Прилуки,  Полтаву.
 Втім,  улітку  1654  р.  архидиякон  Павло  Алепський  відзна¬
чає  у  своїх  нотатках  значне  торговельне  пожвавлення,  зокре¬
ма,  описує  відновлений  у  Прилуках  ярмарок  на  Івана  Хрести¬
теля.  Судячи  з  опису  міста,  даного  архидияконом,  Прилукам,
на  відміну  від  Лубен,  вдалося  уникнути  значних  руйнувань.
На  ярмарок  знову  почали  приїздити  іноземні  купці  -  греки  з
Румелії  і  Караманії  «з  шовками,  шалями,  перськими  килима¬
ми,  білою  габою».  «В  козацькому  краї  ярмарки  відбуваються
безнастанно,  від  початку  до  кінця  року.  Кожного  свята,  кож¬
ної  пори  року  буває  ярмарок  в  тім  чи  іншим  місті,  як  повело¬
ся  ще  за  панування  ляхів»,  -  занотовує  архидиякон.
 176

Мгарський
монастир.
Сучасний  вигляд.
Фото  автора.
 Укладена  наприкінці  1649  р.  Зборівська  угода  між  уря¬
дом  Речі  Посполитої  й  козаками  передбачала  повернення
панів  у  свої  маєтності.  Ієремія  Вишневецький  також  нама¬
гався  повернутися  на  Задніпров’я.  Російський  посол  до
українського  гетьмана  Василь  Унковський  згадує  у  своєму
«статейному  списку»  під  13  жовтня  1650  р.  появу  слуг  князя
Ієремії  в  чигиринській  ставці  Б.  Хмельницького,  «чтоб  им
дал  листы,  чтоб  их  в  городах  и  в  селах  слушали  мужики,  и
гетман  велел  им  дать  листы,  опричь  казаков,  велел  мужикам
слушать».  Аби  випросити  собі  право  на  повернення  до  влас¬
них  маєтностей,  Ієремія  подарував  Б.  Хмельницькому  коня
під  сідлом,  а  його  синові  Тимошеві  -  коштовну  шаблю.  Вза¬
галі  козацька  старшина  непогано  заробляла  на  універсалах,
які  давали  права  панам  на  повернення  до  своїх  володінь.
«Форменно  торгували  цим  визволеним  народом,  і  це  дуже
дратувало  людність»,  -  писав  М.  Грушевський.
 Зрозуміло,  що  утримати  хлопів  у  покорі  самими  лише
гетьманськими  універсалами,  а  княжих  урядників  від  поби-
рання  чиншу  й  чинення  помсти  було  практично  неможливо.
Невдовзі  слуги  Ієремії  були  вигнані  або  ж  убиті.
 Дехто  однак  залишався  у  Вишневеччині.  Серед  них  був
і  шляхтич  Юрій  Русенович,  який  довгий  час  перебував  на
службі  у  Ієремії,  а  потім  освоївся  за  нової  влади.  4  червня
1660  р.  він  подарував  Мгарському  монастиреві  місце  для
млина  на  Лисогорській  греблі  (сам  млин  під  час  війни  зго¬
 177

рів),  а  незадовго  до  смерті,  9  грудня  1668  p.,  заповів  йому
села  Лозовок  і  Будища.  Його  син  Макарій  в  70-80-х  pp.
XVII  ст.  був  ігуменом  Мгарського  монастиря  і  зміг  орга¬
нізувати  великий  потік  пожертв  на  обитель.  При  ньому  на
території  монастиря  була  побудована  на  пожертви  гетьмана
Івана  Самойловича  перша  кам’яна  церква.
 Останніми  згадками  про  часи  Вишневеччини  в  пізніші
роки  залишалися  магдебургія  міст  краю  і  цехи.  В  Лубнах
магдебургія  була  чинною  іще  в  40-х  pp.  XVIII  ст.,  а  залишки
цехівництва  зникли  ще  на  століття  пізніше.

Розділ  десятий
ПОАЮТА.  ОМЄРТЬ
 І
 Війна  -  річ  далеко  не  стерильна.  Акти  виняткового  геро¬
їзму  завжди  сусідують  із  страхіттями  й  брудом  мілітарної
реальності,  з  найпотворнішими  проявами  людської  натури.
Війна  за  незалежність  України  середини  XVII  ст.  не  стала
винятком.  Правда  йшла  на  правду,  і  в  цьому  зіткненні  руй¬
нувалися  людські  долі,  людські  душі,  незалежно  від  того,
хто  на  чиєму  боці  воював  чи  просто  перебував.  Шал  помсти
настільки  захоплював  обидві  сторони,  що  «во  время  совер¬
шенного  озверения  панства  и  казачества,  когда  око  за  око
рассчитывалися  с  беспощадной  жестокостью,  а  остервене¬
лость  доходила  до  снимания  шкур  с  живых  людей»  (К.Боч-
карьов),  вже  й  не  мало  значення,  хто  перший  розпочав.
 В  таких  умовах  і  відбувалося  перетворення  руського
князя  Ієремії  Вишневецького  на  «національного  героя  Поль¬
щі».  Після  того,  як  виплекана  за  15  років  майже  на  голому
місці  Україна-Вишневеччина  була  зруйнована  козаками  й
голотою,  Ієремія  просто  не  мав  іншого  вибору,  як  відпла¬
чувати  сторицею  «вогнем  і  мечем»  за  свій  сплюндрований
край.
 Українські  прибічники  «народництва»  вбачають  саме  в
цьому  «національну  зраду»  князя  -  мовляв,  воював  проти
«своїх»  (залишимо  тут  питання  «патологічної  жорстокості»
окремо  взятого  Ієремії  -  бодай  тому,  що  він  не  являв  собою
винятку  із  загального  правила  «совершенного  озверения»).
Спробуємо  однак  поглянути  на  стан  речей  очима  Ієремії
(наскільки  це  взагалі  можливо):  чи  міг  він  вважати  «свої¬
ми»  тих,  хто  руйнували  його  маєтності  і  в  1637-1638  pp.,  і
пізніше?
 Потрібно  також  зазначити  ось  що.  Хоча  Ієремія  поста¬
вив  себе  поза  Річчю  Посполитою,  він  все  одно  залишався
її  дітищем  і,  в  певному  розумінні,  уособленням  Польсько-
Литовської  держави.  Але  таким  же,  як  не  дивно  це  звучить,
 179

«Повітання  степу»  (1874  p.).
 Полотно,  олія.  Художник  Юзеф  Брандт  (1841-1915).
Національний  музей,  Варшава.
 дітищем  і  породженням  тодішньої  системи  були  й  ті,  хто
пішов  за  Б.  Хмельницьким  -  «бувші  люди  Речі  Посполитої»,
за  влучним  висловом  М.  Грушевського.  У  революційному
полум’ї  в  середовищі  цих  «бувших»  народжувалася  нова
суспільно-державна  формація  з  її  новою  свідомістю,  осно¬
ви  якої  закладалися  в  часи  ранньої  козаччини.  Відомий
канадський  дослідник  Френк  Сисин  надзвичайно  дотепно
порівняв  цю  свідомість  із  тією,  що  панувала  серед  емігран¬
тів  Нового  Світу  в  XIX  ст.  Формація  та  йшла  на  зміну  попе¬
редній,  польсько-литовській,  з  її  затривалим  феодалізмом,
але  так  і  не  позбавилася  повністю  її  ознак,  попри  немину¬
чий  перерозподіл  власності  переможених  і  те,  що  в  новому
територіально-адміністративному  утворенні,  котрим  був
Український  Гетьманат,  етнічно  домінували  русини,  котрі  з
того  часу  стали  українцями.
 З  цього  погляду  Б.  Хмельницький  і  І.  Вишневецький
репрезентували  різні  типи  суспільно-державних  формацій,
різні,  вдаючись  до  визначень  Ф.  Сисина,  типи  політичних
націй  Русі:  перший  -  «нову  козацьку»,  тобто,  українську,
другий  -  «стару  шляхетську».  Зрозуміло,  що  кожна  з  цих
формацій,  кожна  з  цих  політичних  націй  мала  відмінні
 180

поняття  про  Вітчизну,  народ  і  вірність.  З  погляду  кожної  з
них,  той,  хто  належав  до  протилежної  формації,  був  воро¬
гом.  Оскільки  ж  сучасне  поняття  про  український  народ
складалося  в  ототожненні  не  з  Польсько-Литовською  держа¬
вою,  а  з  руською  (українською)  «козацькою  республікою»,
будь-хто  з  русинів  (українців)  за  походженням,  що  не  лише
воював  у  протилежному  до  українства  таборі,  а  просто
перебував  по  інший  бік,  неодмінно  ставав  як  у  ті  часи,  так
і  в  очах  дослідників  пізнішого  часу  «зрадником»  чи  «недо-
ляшком».  Що  вже  казати  про  князя  Ієремію  Вишневецького,
в  чиїх  жилах  не  було  жодної  краплини  польської  крові.  Тому
й  дісталося  йому  на  горіхи  від  наших  істориків  і  письменни¬
ків  найбільше  за  інших.
 Попри  повернення  Ієремії  Вишневецького  в  лоно  Речі
Посполитої,  стосунки  з  «маткою  ойчизною»  так  і  не  склали¬
ся.  Навіть  коли  шляхетський  загал  вбачав  у  князеві  єдиного
рятівника  Польсько-Литовської  держави,  король  Ян  Кази¬
мир  і  його  оточення,  які  занадто  добре  пам’ятали  Ієремію
«минулого»,  робили  все,  аби  князь  був  усунутий  від  прий¬
няття  важливих  стратегічних  військових  рішень.
 Ще  одне  питання,  яке,  до  речі,  й  досі  цікавить  поляків:
так  за  що  воював  Ієремія  Вишневецький  із  козаками?  За  Річ
Посполиту  чи  за  свої  маєтності?
 Доречно  пригадати  тут  фразу  з  роману  І.  Нечуя-Левиць-
кого  «Князь  Єремія  Вишневецький»:  «Польща  оборонялася
українською  головою  й  завзяттям  простого  на  вдачу  укра¬
їнського  князя».  Попри  досить  сумнівну  художню  цінність
роману,  письменник  точно,  на  наш  погляд,  відобразив  суть
становища.  Втративши  свою  Україну,  Ієремія  змушений  був
стати  «своїм  серед  чужих»,  котрим,  себто  всій  Речі  Поспо¬
литій,  він  протиставляв  себе  все  своє  свідоме  життя.  Однак,
як  показали  подальші  події,  «своїм»  остаточно  Ієремія
стати  так  і  не  зміг  (принаймні  серед  державної  верхівки),
попри  всю  свою  популярність  в  роки  війни.  Інакше  армія
Речі  Посполитої  була  би  довірена  саме  йому.  Або,  в  усяко¬
му  разі,  до  його  застережень  і  порад  більше  прислухалися
б  «нагорі».
 181

«Метою  князя  було  повернення  своєї  задніпровської
держави»,  -  вважає  Ян  Бідацький  (на  відміну  від,  скажімо,
Б.  Томкевича,  котрий  приписував  йому  патріотично-безко¬
рисливу  мотивацію).  Причому  не  виключалися  й  мирні  засо¬
би  -  недарма  ж  Ієремія  намагався  порозумітися  з  Б.  Хмель¬
ницьким  після  Зборівської  угоди,  коли  йшлося  про  повер¬
нення  княжих  урядників  до  Задніпров’я.  Князь  настільки
був  упевнений,  що  йому  або  його  кревним  вдасться  повер¬
нутися  в  Україну,  що  у  своєму  заповіті,  написаному  рівно  за
три  місяці  до  Берестецької  битви,  він  роздавав  щедрі  аванси
католицьким  патерам,  своїм  слугам  і  військам,  маючи  на  той
час  лише  борги  і  живучи  у  чужих  людей.
 Той  заповіт,  або  «тестамент»,  подає  нам  не  лише  інше
бачення  Ієремією  Вишневецьким  свого  Задніпров’я  як
невід’ємної  частки  Речі  Посполитої  (хоча  все  ще  під  «динас¬
тичною»  управою),  причому  частки  католицької  і  полоні¬
зованої.  Це,  на  нашу  думку,  також  документальна  фіксація
остаточного  усвідомлення  ним  своєї  «польськості».  Звертає
найперше  увагу  на  себе  наполягання  князя,  аби  заупокійна
служба  по  ньому  була  відправлена  «звичайно  ж,  за  церемо¬
ніалом  церкви  римської»  («owszem  wedlug  сегетопіі  ко  sc  iota
rzymskiego»).  Складається  враження,  немовби  Ієремія  від¬
рікався  від  своєї  минулої  толерантної  політики  щодо  право¬
славних,  вважаючи  її  прикрою  помилкою,  що  призвела  до
небажаних  наслідків.
 У 	заповіті  йдеться  також  про  надання  Ієремією  шіст¬
десяти  тисяч  польських  злотих  монастиреві  отців  кармелі¬
тів  босих,  який  фундувався  ним  при  костьолі  у  Вишневці.
Таку  ж  суму  князь  відписував  отцям-ієзуїтам  на  заснування
в  Ромнах  ієзуїтської  колегії,  іще  стільки  ж  -  лубенським
отцям-бернардинам  на  відновлення  зруйнованих  костьолу  й
монастиря.  Згідно  з  волею  князя,  його  син  і  виконавці  його
волі  повинні  були  також  фундувати  шпиталі  при  костьолах
у  Білому  Камені,  Вишневці  й  Лубнах  для  утримання  убогих,
поранених  і  покалічених  на  війнах.  При  цьому  в  заповіті
містилося  застереження,  що  до  шпиталів  мають  прийматися
лише  католики...
 182

Отож,  відповідь  на  запитання,  за  що  воював  І.  Вишне¬
вецький,  полягає  в  наступному:  осягнення  Ієремією  особис¬
тих  інтересів  було  вже  занадто  тісно  пов’язане  з  обороною
Речі  Посполитої,  і  від  цього  нікуди  було  подітися.  Князь
Ярема  і  Річ  Посполита  потребували  одне  одного.  Але  уряд
Польсько-Литовської  держави,  включно  з  королем,  сахався
від  князя,  немов  від  прокаженого.
 II
 Магнатсько-шляхетська  верхівка  Речі  Посполитої  опи¬
нилася  перед  вибором:  або,  поклавшись  на  Бога,  впоратися  з
Б.  Хмельницьким  самотужки,  або  віддати  справу  до  рук  Ієре¬
мії,  який  єдиний  виявився  здатним  виставити  організований
опір  козацькій  «ребелії».  В  другому  випадку  це  неодмінно
означало  посилення  позицій  князя  в  державі.  Тому,  мабуть,
і  була  сильною  за  часів  безкоролів’я  «партія  миру»,  яка
боялася  І.  Вишневецького  більше,  ніж  козаків  Б.  Хмельниць¬
кого  -  хоча  шляхетський  загал  виразно  обстоював  передачу
реґіментарства  воєводі  руському.  Тому  й  доводилося  князеві
Ієремії  тоді,  в  червні-липні  1648  p.,  бути  героєм  несамохіть.
Загальний  захват  шляхетської  публіки  може  й  тішив  гонор,
але  від  цього  воювати  не  ставало  легше,  бо  не  мав  ані  досить
власних  сил,  ані  підтримки  з  боку  держави.
 Від  початку  не  справдилася  надія  Ієремії  на  порозуміння
перед  лицем  небезпеки  з  коронним  канцлером  Єжи  Оссо-
лінським,  від  якого  багато  що  залежало  в  плані  організації
оборони.  На  часті  листи  І.  Вишневецького,  що  їх  він  писав
наприкінці  травня  -  на  початку  червня  1648  р.  з  проханнями
про  підкріплення  для  його  війська  і  порадами  якнайскоріше
мобілізувати  війська  для  відсічі  козацько-хлопської  навали,
той  сипав  компліменти,  висловлював  сподівання,  що  воє¬
вода  руський  не  кине  в  тяжкий  час  вітчизну  напризволяще,
запрошував  на  загальну  нараду  до  Варшави.  За  тим  крилося
бажання  Є.  Оссолінського,  в  чиїх  руках  після  смерті  короля
фактично  опинилася  вся  влада,  утримати  войовничого  князя
від  активних  дій  в  Україні,  аби  дійти  згоди  з  Б.  Хмельниць¬
ким  мирним  шляхом.  Але  проект  походу  спільно  з  козацтвом
 183

і 	Москвою  на  Крим,  для  якого  нібито  йому  був  потрібен  мир
з  повстанцями,  фактично  зійшов  на  пси.  Як  тепер  було  зму¬
сити  козаків  іти  на  Крим,  коли  вони  відкрили  «бусурманам»
королівські  плани,  пішли  спільно  з  ними  проти  кварцяного
війська  і,  розбивши  його,  віддали  обох  гетьманів  у  татар¬
ський  полон?  Не  віриться,  щоб  Є.  Оссолінський  не  розумів
усієї  гостроти  становища  -  цього  разу  козацтво  зірвало  з  шиї
ланцюга,  на  якому  його  тримали  «ординації»,  і  вписувати
його  в  попередні  плани  вже  було  запізно.  Розводити  теревені
про  можливість  морського  походу  на  турків  можна  було  хіба
що  аби  виграти  час  і  не  роздражнити  козаків  передчасно,
доки  не  будуть  зібрані  сили  для  відсічі.
 Можливо,  саме  в  цьому  полягав  задум  коронного  канц¬
лера.  А  заодно  -  зберегти  й  зміцнити  власне  становище  в
період  безкоролів’я.  Тому  не  в  його  інтересах  було  ані  ста¬
вити  на  реґіментарство  сильних  і  здібних  воєначальників,
ані  допускати  того,  щоб  вони  діяли  за  власною  ініціативою.
Негайна  військова  відсіч  козакам  і  хлопам,  прибічником  якої
був  І.  Вишневецький,  могла  поруйнувати  плани  канцлера.
А  раз  так,  то  князя  треба  було  тримати  подалі  від  східного
театру  воєнних  дій.  Тому-то  й  запрошував  Є.  Оссолінський
Ієремію  до  Варшави  на  нараду.
 Тим  часом  з  листів  Адама  Киселя  І.  Вишневецький
дізнався,  що  канцлер,  всупереч  звичаям  і  волі  шляхти,
призначив  замість  полонених  гетьманів  трьох  реґімента-
рів  -  воєводу  сандомирського  Домініка  Заславського,  корон¬
ного  підчашого  Миколая  Остророга  і  коронного  хорунжого
Олександра  Конецпольського.  Призначив  того  ж  самого  дня,
коли  писав  чергового  листа  до  Ієремії  із  закликом  приїхати
до  Варшави.
 Ані  Д.  Заславський,  ані  М.  Остророг  не  були  здатними
керувати  армією.  Правда,  коронний  підчаший  взагалі  не
хотів  реґіментарської  булави  і  пішов  на  це  лише  під  тиском
канцлера,  свого  особистого  приятеля.  Виняток  становив  хіба
що  О.  Конецпольський  -  хоча  й  молодий,  але  здібний  до
військового  ремесла.  Але,  по-перше,  для  керування  війська¬
ми  всієї  країни  йому  бракувало  досвіду,  по-друге,  як  слуш-
 184

но  зауважують  польські  дослідники,  номінацію  коронного
хорунжого  слід  тлумачити  бажанням  канцлера  дошкулити
Ієремії,  котрий  із  О.  Конецпольським  мав  старі  рахунки  за
Гадяч  і  Хорол.
 Повідомляв  А.  Кисіль  і  про  плани  мирних  перегово¬
рів  з  Б.  Хмельницьким,  і  про  свою  місію  миру  до  козаків,
котрій  будь-які  військові  дії  лише  б  зашкодили.  Наприкінці
закликав  князя  ставитися  з  військом  до  Глинян  під  провід
регіментарів.
 Реакція  Ієремії,  котрий,  очевидно,  знаходився  під  впли¬
вом  звістки  про  падіння  своєї  задніпровської  столиці,  була
вибуховою.  «Якщо  після  поразки  кварцяного  війська  і
полону  гетьманів  Хмельницький  отримає  задоволення  своїх
вимог  і  при  давніх  вольностях  залишатиметься  з  тим  гуль¬
тяйством,  -  писав  князь  у  відповідь,  -  то  я  в  цій  вітчизні
волію  не  жити!  І  нам  ліпше  померти,  аніжби  поганство  й
гультяйство  над  нами  панували!»
 Ієремію  підтримав  житомирський  сеймик  Київського
воєводства,  скликаний  25  червня  напередодні  першого  кон-
вокаційного  сейму  після  смерті  короля  Володислава  IV.  Були
затверджені  інструкції  для  послів:  вимагати  від  влади  курсу
на  спротив,  збільшення  чисельності  кварцяного  війська,  а
також  надання  підмоги  князеві.  Були  також  розписані  місце¬
ві  податки  на  набір  війська  під  команду  воєводи  київського
Януша  Тишкевича.  Правда,  той,  хоч  і  був  у  приятельських
стосунках  з  князем,  але  не  поспішав  йому  на  допомогу.
 Не  чекаючи  доки  у  Варшаві  буде  ухвалене  якесь  рішен¬
ня,  І.  Вишневецький  разом  з  4-тисячним  корпусом  (решта
 2 	тисячі  або  розбіглися,  або  були  розпущені,  або  загинули)
прямує  з  Житомира  до  південної  частини  київського  воєвод¬
ства  і  на  Брацлавщину,  де  лежали  добра  його  племінників
та  інших  родичів.  Там  князь  сподівався  додатково  запастися
провіантом,  набрати  людей  і  врятувати  бодай  якесь  майно.
Першою  зупинкою  на  цьому  шляху  стало  містечко  Погреби¬
ще.  Так  почався  похід  Ієремії  Вишневецького  на  південний
схід  Правобережної  України,  відомий  українцям  як  «крива¬
вий  рейд  Яреми»...
 185

до  волинської  шляхти  про  початок
козацької  війни  і  з  наказом  ста¬
витися  до  табору  під  Луцьком.
 волинського  воєводи
А  дам  а  Сангушка
від  б  червня  1648  р.
 Ресурс  lutsk.art.ua
 Універсал
 Саме  події  цього  рейду  й  поклали  початок  формуванню
в  польських  колах  легенд  про  Ієремію  як  «збавителя  вітчиз¬
ни»,  а  в  українських,  відповідно,  як  «постраху  козацтва».  До
таких  українських  легенд  (певно  що  пізніших)  належить  і
та,  яку  відбив  у  своєму  романі  про  Ієремію  І.  Нечуй-Левиць-
кий,  коли  князь,  нібито  забризканий  кров’ю  мордованих  ним
жителів  міст  Погребища  й  Немирова,  під’юджував  своїх
жовнірів  до  катувань  (інколи  стверджують,  нібито  Ієремія  і
сам  брав  у  них  участь).
 Одним  із  джерел  цих  легенд  могли  бути  записки  хроніс¬
та  Рудавського,  репрезентанта  супротивного  Ієремії  середо¬
вища  прибічників  «партії  миру».  «Він  (І.  Вишневецький.  -
Ю.  Р.)  хотів  увійти  до  свого  власного  міста  Немирова,  -
писав  М.  Грушевський,  переповідаючи  цього  автора,  -  але
його  власні  міщани  не  пустили  його.  Сталася  битва,  велика
різня;  в  кінці  він  з  тріумфом  вступив  до  міста,  піддані  при¬
падали  до  його  ніг,  просячи  пробачення,  але  він  усіх  їх
велить  замучити  вишуканими  способами,  різними  дивними
муками,  зчасти  повторяючи  катові,  щоб  так  дошкуляв,  аби
вони  чули,  що  вмирають».
 С.  Твардовський,  автор  «Woyny  domowej»,  своєю  чер¬
гою,  свідчить,  що  Ієремія,  проводячи  слідство  в  Погреби-
 186

щах,  з’ясовував,  хто  допомагав  повстанцям  чинити  у  містеч¬
ку  розправу  над  шляхтою  і  євреями,  після  чого  «звелів  там
позабивати  на  палі  деяких  міщан  та  священиків,  які,  як  йому
здалося,  закликали  людей  до  тих  бунтів  і  були  найвинуваті-
ші».  Інші  польські  хроністи  додають  до  списку  страчених
також  міського  війта  з  членами  магістрату  (райцями),  чиї
туманні  відповіді  І.  Вишневецького  не  задовольнили.  Однак
жоден  з  них  не  наводить  ані  згадки  про  те,  що  Ярема  когось
насправді  особисто  закатував.  Усю  «чорну»  роботу  певно
що  виконували  жовніри  князя,  хоча  й  за  його  наказом.
 Зазначимо  лише,  що  всі  ці  екзекуції  були  цілком  право¬
мірні,  і  це  визнають  як  польські,  так  і  українські  історики.
По-перше,  за  тодішнім  правом,  І.  Вишневецький  мав  усі  під¬
стави  чинити  в  цих  містах  слідство  й  кари  на  тій  простій  під¬
ставі,  що,  будучи,  залежно  від  ситуації,  опікуном  володінь
племінників  або  ж  господарем  на  власних  правобережних
територіях,  він  мав  цілковите  право  життя  і  смерті  стосовно
підданих,  які  на  них  жили.  По-друге,  садіння  на  палю,  «най-
популярніша»  тодішня  кара  в  Речі  Посполитій,  застосову¬
валася  за  розбій  на  дорозі,  за  зраду  і  шпигунство.  Ієремія,
таким  чином,  виходив  з  тодішнього  правового  поля,  діючи
виключно  в  його  межах.  Що  ж  до  катованих  православних
священиків,  то  слід  пам’ятати,  яку  роль  певні  представники
«благочестивого»  духовенства  зіграли  в  організації  бунтів
на  Задніпров’ї,  а  також  те,  що  у  князя  могли  загостритися
на  цьому  ґрунті  ще  й  «сімейні»  рахунки  -  згадати  лишень,
хто  отруїв  його  батька.  Проте  не  можна  стверджувати,  що
для  Ієремії  всі  «грецькі»  духовні  під  час  війни  були  ворога¬
ми.  Львівський  райця  Самійло  Кушевич  в  одному  з  листів
згадує,  як  повстанці  стратили  одного  православного  ченця,
котрий  виконував  доручення  князя...
 Експедиції  в  Погребище  і  Немирів  не  планувалися  як
каральні.  Основною  їхньою  метою  було  поповнення  війська
добровольцями  і  заготівля  провіанту,  «доки  там  не  розпалило¬
ся  добряче  полум’я  бунту».  Та  оскільки  воно  вже  спалахнуло,
доводилося  діяти  виходячи  з  поточної  ситуації.  Крім  того,  дії
засліпленого  помстою  Ієремії  мали  видаватися  йому  цілком
 187

адекватною  відповіддю  на  різанину  і  грабунок  міщан,  шляхти
і  євреїв,  учинені  в  цих  містах  ватагами  козацького  полковни¬
ка  Максима  Кривоноса  на  початку  червня  1648  р.  Причому
вчинені,  що  називається,  «не  в  тему»,  -  як  визнає  М.  Грушев¬
ський,  «саме  коли  Хмельницький  збирався  годитися  з  Річчю
Посполитою».  «Костьоли  пограбовано,  тіла  мертвих  вики-
нені  з  домовин.  Це  було  вчинено  в  Переяславі,  Новгородку,
Погребищах,  Немирові,  нарешті  в  Костянтинові»,  -  писав
невідомий  автор  «Відповіді  на  сентенцію  про  заспокоєння
Війська  Запорозького».  У  підсумку,  як  винним,  так  і  невин¬
ним  жителям  цих  міст  довелося  розплачуватися  за  анархічні
дії  вождя  української  черні,  з  котрим  у  того  ж  Б.  Хмельниць¬
кого,  як  відомо,  були  далеко  не  прості  стосунки.
 Діаріуш  Б.  Маскевича,  безпосереднього  учасника  тих
боїв,  а  також  нотатки  С.  Твардовського,  на  які  посилається
М.  Грушевський,  описуючи  немирівські  події,  не  містять
згадок  не  лише  про  особисту  в  них  участь  Ієремії,  а  й  вза¬
галі  про  його  перебування  у  Немирові.  Містечко  це,  що
належало  його  племінникам,  було  значно  віддалене  на  пів¬
день  від  маршруту  князя  до  своїх  волинських  маетностей  -  в
напрямку  Збаража  і  Вишневця,  а  «пацифікацію»  в  ньому
чинив  висланий  Яремою  чотирисотенний  підрозділ  під
командуванням  полковника  Яна  Барановського.  Сам  князь,
повідомляє  Б.Маскевич,  розбивши  козацький  під’їзд  під
Вахнівкою,  попрямував  на  Прилуки  (правобережне  місто),
де,  завдавши  поразки  козакам  Уманського  полку,  стратив
кількох  повстанців  перед  костьолом  і  на  ринку.  Тим  часом
підрозділ  Я.  Барановського  по  дорозі  на  Немирів  розбив  ще
один  козацький  під’їзд.  Дізнавшись  зі  слів  полонених,  що  в
місті  знаходиться  близько  тисячі  козаків  і  хлопства,  полков¬
ник  послав  до  Ієремії  по  допомогу.  Дочекавшись  від  князя
загону  в  200  чоловік,  він  атакував  Немирів  з  двох  боків.  Час¬
тина  козаків  під  покривом  темряви  встигла  залишити  місто;
Барановський  кинувся  за  ними  слідом  і  багатьох  положив,
тільки  кільком  вдалося  втекти  в  ліси  в  напрямку  Брацлава.
«Силу  вирубавши  чоловіків  і  жінок»  (ото  мабуть  і  була  та
сама  «пацифікація»),  княжі  вояки  вивели  з  міста  вцілілих
 188

євреїв  і  шляхту,  а  також  прихопили  як  здобич  золоте  й  срібне
церковне  начиння.  По  дорозі  на  Прилуки,  де  на  той  час  стояв
Ієремія,  княжі  вояки  відбили  чергову  атаку  козаків.  Через
деякий  час  близько  сотні  княжих  драгунів  під  командуван¬
ням  двох  капітанів  прибули,  аби  визбирати  у  заспокоєному,
здавалося  б,  Немирові  та  його  околицях  продовольство.  Але
повстанці,  заздалегідь  попереджені  міським  війтом,  вранці  6
липня  напали  на  містечко.
 Чотири  доби,  вдень  і  вночі  драгуни  (усі,  до  речі,
«вибранці  з  України»,  як  зазначає  Б.  Маскевич  у  діаріуші)
витримували  безперервні  штурми  більшого  числом  непри¬
ятеля.  «Аж  на  останку,  -  пише  автор  діаріуша,  -  в  ніч  з
четверга  на  п’ятницю  три  штурми  стративши,  а  четвертий
удень,  старшина  козацька  напоїла  горілкою  чернь,  тобто
хлопів,  а  сама,  зіставишся  тверезо,  пустила  (їх.  -  Ю.  Р.)  на
штурм;  п’яне  хлопство  наосліп  лізло,  а  нашим  бідакам  куль
та  пороху  не  ставало.  Неприятель,  помітивши  це,  тим  більше
брався  до  паркану  і,  добившися  до  нього,  все,  що  живо  було,
полізло  до  замку».  У  нерівній  рукопашній  сутичці  драгуни
зробили  все,  аби  продати  своє  життя  якнайдорожче.  Вцілів
лише  один,  котрий  наздогнав  князя  дорогою  на  Волинь,  куди
той  пішов,  не  дочекавшись  своїх  драгунів.  Зі  слів  того  вояка
й  дізнався  Ярема,  що  сталося  в  Немирові.
 Висланий  розгніваним  князем  півторатисячний  кінний
загін  не  зміг  взяти  Немирів  штурмом  удруге.  Козаки,  на
відміну  від  минулого  разу,  були  напоготові  і  встигли  добре
уфортифікуватися,  а  в  жовнірів  не  було  ані  гармат,  ані  інших
пристроїв  для  штурму.  Не  було  й  часу  для  облоги  міста  -
Ієремії  довелося  знову  відхилитися  від  маршруту  на  Збараж
і  Вишневець.  Цього  разу  -  на  прохання  київського  воєводи
Януша  Тишкевича,  чиє  містечко  Махнівка  (Махновичі)  було
обложене  5-тисячним  підрозділом  «кривоносівського»  пол¬
ковника  Гирі*.  Тож  була  дорога  кожна  шабля.
 Звістку  про  облогу  Махнівки  принесли  І.  Вишневецько-
му  люди  воєводи  київського  17  липня,  коли  Ієремія  стояв  зі
своїми  вояками  табором  під  Острополем.  Покинувши  обід,
незважаючи  на  сильний  дощ,  князь  із  16  хоругвами  в  тисячу
 189

кінних  рвонув  до  містечка.  Але  Я.  Тишкевич  раптом  запа¬
нікував  і  почав  відмовляти  від  активних  дій  князя  (мовляв,
допомога  запізнилася),  котрий  заради  нього  змушений  був
змінити  свої  плани.  Поки  Я.  Тишкевич  і  І.  Вишневецький
сперечалися,  козаків  і  чернь,  які  штурмували  Махнівку,
стримували  дві  хоругви  воєводи  київського  під  командою
ротмістра  Стефана  Лева  і  одна  повітова  київського  воєвод¬
ства.  Врешті-решт,  пан  Лев  зі  жменькою  вцілілих  оборонців
Махнівки  приніс  звістку  про  взяття  містечка.
 Здавалося  б,  уже  нічому  не  зарадити.  Але  князь  вирішив
спробувати.  Було  прийняте  рішення  оточити  Махнівку,  а  голо¬
вний  удар  завдати  там,  де  козаки  його  менш  за  все  чекають.
 Опис  штурму  Махнівки  подає  Стефан  Савицький  у
своєму  перекладі  праці  Самуїла  Твардовського  «Woyna
Domowa»:  «Князь  із  великим  ґвалтом  напав  на  козаків,  що
грабували  по  будинках  та  костьолах,  і  стяв  їх,  а  вони  одразу
почали  тікати...  Він  визволив  з  облоги  шляхту  з  жінками  й
дітьми  і...  гнав  козаків  аж  до  самого  табору...  тут  він  заледве
не  зніс  і  його  всього  з  гарматами.  Але  від  такого  остаточ¬
ного  знищення  стримав  князя  київський  воєвода,  і  то  через
те,  щоб  дуже  роз’ярений  Кривонос  не  попалив,  відходячи,
гумен,  збіжжя  та  хуторів».
 Насправді  все  було  не  так  просто.  Насамперед,  вояками
князя  був  втрачений  момент  несподіваності,  оскільки  вони
передчасно  виявили  свою  присутність  криком  і  військовою
музикою.  Козаки,  покинувши  грабунки  в  місті,  прихопили
порожні  вози,  втікли  за  місто  через  річку  в  поле  і  отабори¬
лися.  Оточивши  табір  возами,  вони  вдало  відбивали  атаки
княжої  гусарської  хоругви  під  командуванням  Я.  Баранов-
ського,  загону  київських  найманців  С.  Лаща  і  підрозділу
німецьких  драгунів.  Природним  союзником  козаків  була  й
дощова  погода:  завдяки  їй  ґрунт  розмок,  і  це  зводило  нані¬
вець  атаки  гусарської  кінноти.  Пізно  вночі  облога  табору
була  знята  -  вояки  І.  Вишневецького  і  Я.  Тишкевича  пере¬
йшли  на  протилежний  берег  річки.
 «За  чиєю  радою  -  бодай  би  він  з  пекла  не  вийшов!  -  ми
на  це  пішли?  -  так  коментує  наказ  до  відступу  один  з  учас¬
 190

ників  штурму  козацького  табору.  -  За  справою  князя  його
милості  певно  що  ми  козаків  ще  з  вечора  захопили  б,  але
оскільки  тут  була  сила  непотрібних  панів  радних,  через  те  ці
гультяї  пішли».  Ініціатором  відступу  був  Я.  Тишкевич.  Нато¬
мість  Ієремія  був  упевнений,  що  козацький  табір  можна  було
б  узяти.  Але  у  відповідь  на  наполягання  Ієремії  повторити
штурм  воєвода  київський  наполіг  на  відступі,  погрожуючи
в  противному  разі,  що  вимагатиме  від  І.  Вишневецького
покриття  збитків,  завданих  його  маєтностям.  Князеві  дове¬
лося  відмовитися  від  свого  наміру,  і  це  дало  можливість
козакам  відійти  під  Погребище,  а  потім  з’єднатися  з  кінно¬
тою  білоцерківського  полку.
 Все,  що  зміг  зробити  Ієремія  наостанок,  -  захопити
«язика»  з  козацького  табору,  що  відходив.  Зі  слів  полоненого
стало  зрозуміло,  що  козаків  можна  було  б  розбити  саме  під
час  їхнього  відходу,  заскочивши  їх  у  чистому  полі  і  змусив¬
ши  стати  в  місці,  позбавленому  води.  Але  для  Ієремії  то
була  слабка  втіха.  Рушивши  з-під  Махнівки  на  Збараж,  князь
дізнався,  що  містечко  знову  захопили  кривоносівці.
 «Табір  запорожців».
 Полотно,  олія.  Художник  Юзеф  Брандт  (1841-1915).
Національний  музей,  Варшава.

20 	липня  ватаги  Кривоноса  взяли  в  облогу  містечко
Полонне,  що  належало  до  володінь  найбагатшого  магна¬
та  Речі  Посполитої  -  Єжи  Любомирського.  Посланці  від
обложених,  наздогнавши  Ієремію  на  марші,  звернулися  до
нього  по  допомогу,  обіцяючи  утримувати  його  військо  про¬
тягом  шести  тижнів  коштом  міста.  Ієремія  вже  був  готовий
рушити,  але  не  зробив  цього,  зваживши  на  малочисельність
і  виснаженість  своїх  вояків.
 Як  вважав  Є.  Твардовський,  князь  також  побоював¬
ся  зради  від  русинів,  оскільки  «до  Полонного  зібралося
втікачів  найбільше  з  самої  Русі,  а  поляків  мало».  Але  це
твердження  не  варто  сприймати  беззастережно.  Чернь  не
розбирала  «своїх»  і  «чужих»  за  національною  ознакою.  Крім
того,  у  княжих  військах  русинів,  так  само  як  і  поляків,  не
бракувало,  і  у  зрадництві  їм  не  можна  було  дорікнути.
 Князь  натомість  запропонував  полонцям  деякий  час
протриматися,  доки  він  підійде  з  Укріпленням.  Одразу
ж  послав  гінців  до  командирів  королівської  пішої  гвардії
та  приватної  піхоти  князя  Д.  Заславського,  котрі  стояли
поблизу  Костянтинова,  із  закликом  приєднатися  до  нього.
Але  командир  королівських  гвардійців,  литовський  обозний
Самійло  Осинський  відмовився,  пославшись  на  відсутність
реґіментарських  наказів  щодо  подібних  випадків.
 До  Ієремії  почала  доходити  недолугість  власного  геро¬
їзму  серед  загального  паралічу,  хаосу  й  нездатності  -  чи
небажання  -  магнатсько-шляхетської  верхівки  провадити
оборону  краю.  Четвертий  тиждень  він  зі  жменькою  своїх
людей  стинається  з  численнішими  силами  козаків  і  хлопів,
даремно  чекаючи  від  когось  допомоги.  Не  надійшло  й  під¬
кріплення,  обіцяне  князевим  швагром  Олександром  Конец-
польським  в  середині  липня,  на  яке  І.  Вишневецький  дуже
сподівався.  «Невже  я  сам  повинен  працювати  в  обороні
вітчизни  більше  за  всіх,  доки  ворог  не  сяде  на  шию  мені
самому,  а  інших  не  досягне,  бо  поховалися  й  криються  по
своїх  фортецях?»  -  таку  розпачливу  фразу  вкладає  до  вуст
князя  Є.  Твардовський.  Прагнучи  спокою  і  вирішивши,  що
«мусить  своїх  кутів  пильнувати,  а  не  чужих  стерегти»,  князь
 192

рушив  у  бік  Збаража.  Тільки  коли  Полонне  було  22  липня
взяте,  а  королівські  та  приватні  піхотні  підрозділи  самі
опинилися  під  загрозою  знищення,  їхні  командири,  не  від¬
чуваючи  себе  більше  пов’язаними  наказами,  приєдналися
до  Ієремії.
 На  спільній  військовій  раді  було  вирішено  дати  бій
військам  Кривоноса  під  Костянтиновом,  хоча  перевага  сил
була  на  боці  козацького  вождя  більш  ніж  уп’ятеро,  а  за  його
50-тисячною  армією,  як  стверджували  захоплені  напередодні
битви  козацькі  «язики»,  йшла  головна  армія  Хмельницького.
 Справа  видавалася  більш  ніж  безнадійною.  І  все  ж  що
взяло  гору  в  рішенні  Ієремії  дати  відсіч  Кривоносу?
 Був  тут,  безперечно,  елемент  відчаю,  змішаний  з  бажан¬
ням  помсти.  За  Кривоносом  йшло  те  саме  хлопство,  що
зруйнувало  Задніпров’я  (пізніше,  вже  під  Берестечком,
князеві  вдасться  схопити  Лисенка-Вовгура,  головного  при¬
звідця  лубенської  різанини,  і  стратити  його).  Однак  не  буде¬
мо  забувати,  за  яких  обставин  князь  відступив  від  того  ж
ГІолонного:  одна  справа  -  протистояти  50-тисячній  масі  з  4
тисячами,  які  були  у  Ієремії  (за  Б.  Маскевичем)  інша  -  коли
після  з’єднання  з  гвардійським  королівським  корпусом
чисельністю  1200  чоловік,  приватним  піхотним  підрозді¬
лом  Д.  Заславського  в  2500  чоловік  під  орудою  полковника
Суходольського  і  півторатисячною  костянтинівською  зало¬
гою  на  чолі  з  полковником  Кшиштофом  Корицьким  загальна
чисельність  війська  під  командою  Ієремії  сягла  майже  10
тисяч.  Співвідношення  сил  було,  таким  чином,  1:5  (додати
до  цього  вісім  гармат,  які  знайшлися  у  Суходольського),
і  це  давало  підстави  розраховувати  на  успіх.  По-перше,
І.  Вишневецький  мав  європейську,  найсучаснішу  на  той  час
військову  освіту  вкупі  з  бойовим  досвідом,  що  робило  його
здатним  вести  бій  з  чисельно  переважаючим  неприятелем.
По-друге,  доречно  буде  згадати  співвідношення  «добро¬
го  війська»  і  черні  у  військах  Хмельницького  (включаючи
певно  що  й  підрозділи  Кривоноса).  Чернь  явно  переважала,
але  навіть  справжнє  козацтво  не  завжди  було  здатним  довес¬
ти  битву  з  регулярними  військами  Речі  Посполитої  до  пере-
 193

моги.  Принагідно  згадати  Гійома  де  Боплана,  котрий,  за  його
словами,  бачив,  як  200  польських  вершників  розганяли  2000
кінних  козаків.  Навіть  при  ймовірному  тут  перебільшенні,
маємо  зважати  на  високий  в  Речі  Посполитій  рівень  вишко¬
лу  кавалерії,  що  вважалася  кращою  в  Європі  -  не  в  останню
чергу  завдяки  здатності  досягати  успіху,  воюючи  в  меншос¬
ті.  Що  ж  до  черні,  то  це  гарматне  м'ясо,  якого  у  Кривоноса
не  бракувало,  лише  «давило  масою»  і  було  здатне  більше  до
грабунку  й  насильств,  ніж  до  війни.
 Битва  під  Костянтиновом  увінчала  перший  етап  війни
Речі  Посполитої  проти  козаків.  І  безуспішною  для  Яреминих
військ  цю  битву  назвати  ажніяк  не  можна.  Щоправда,  про
неї  доводиться  судити  переважно  з  діаріушів  «вишневчан»,
оскільки  жодних  приватних  письмових  свідчень  учасників
цієї  баталії  з  іншої  сторони  наразі  не  відомо,  а  українські
хроніки  (складені,  до  речі,  помітно  пізніше),  описуючи
події  під  Костянтиновом  (як  правило,  на  користь  козаків),
користуються  документально  не  підкріпленими  переказами.
Мабуть,  і  польські  діаріуші  не  є  цілком  об’єктивними  доку¬
ментами,  але,  гадається,  вони  більше  варті  довіри,  оскільки
приватні  нотатки  пишуться  зазвичай  без  розрахунку  на
публічність.
 Отож,  26  липня,  тільки-но  на  правому  березі  Случі
почали  з’являтися  козацькі  кіннотники,  князь  вислав  з-за
укріплень  через  переправу  кількох  охочих  до  герців.  Біль¬
шість  поєдинків  складалася  на  користь  княжих  вояків.  З  під¬
ходом  основних  козацьких  сил  переможці  в  герцях  відійшли
назад  за  Случ.  М.  Кривонос  спробував  з  ходу  форсувати
річку,  але  повстанці  були  зустрінуті  шквальним  вогнем  муш¬
кетерів  Осинського,  підсиленим  двома  гарматами.  Водночас
з  правого  флангу  «вишневчан»  ударила  артилерія.  Частина
козаків  загинула  прямо  у  воді,  решта  змушена  була  відійти
від  переправи,  аби  не  потрапити  під  перехресний  вогонь.
Скориставшись  цим,  Ієремія  спрямував  частину  своїх  кін¬
нотників  через  брід,  а  коли  під  їх  напором  неприятель  почав
відходити,  особисто  повів  решту  кавалерії  в  бій.  «Вишневча-
ни»,  узявши  козаків  у  шаблі,  гнали  їх  з  півтори  милі  до  само-
 194

Рушниці,  пістолі  і  литаври
часів  Б.Хмельницького.
Дніпропетровський  історичний
музей  ім.  Д.Яворницького.
 го  табору.  В  таборі  повстанці  оговталися,  зайняли  оборону
і  зустріли  кінноту  І.  Вишневецького  сильним  гарматним
вогнем.
 Не  маючи  достатньо  сил  для  штурму,  Ієремія  наказав
зайняти  узвишшя  над  табором,  а  сам  послав  за  додатковими
підрозділами  піхоти.  Та  поки  він  їх  дочекався,  надійшов
вечір,  і  штурм  був  відкладений  -  як  зазначає  Б.  Маскевич,  не
без  наполягання  воєводи  київського.  За  словами  мемуариста,
того  дня  полягло  близько  двох  тисяч  козаків,  «а  наших  дуже
небагато».  Але  коли  ця  звістка  дійшла  до  Львова,  кількість
загиблих  повстанців  «зросла»  до  10  тисяч.  Саме  цю  цифру
називає,  посилаючись  на  самого  князя,  інший  його  слуга,
вже  знайомий  нам  Длотовський.  Можливо,  йшлося  про
загальні  втрати  козаків  за  два  дні  бою  -  та  й  то,  гадається,
перебільшені  принаймні  удвічі.  З  цього  погляду  кількість
втрат  козаків  26  липня,  що  її  наводить  Б.  Маскевич,  виглядає
реальнішою.
 Наприкінці  дня  26  липня  «вишневчани»  принесли  в
свій  табір  захоплені  бойові  штандарти.  Трофеями  їх,  правда,
можна  було  назвати  умовно,  оскільки  серед  них  переважа-
 195

ли  не  козацькі,  а  польські,  втрачені  під  Корсунем.  Серед
них  був  і  штандарт  польного  гетьмана  М.  Каліновського.
Командир  княжої  хоругви  Ян  Барановський  захопив  у  полон
сотника  Полуяна,  котрий  підтвердив  покази  попередніх
бранців,  що  за  М.  Кривоносом  ідуть  основні  підрозділи
Б.  Хмельницького.
 Якщо  «кривоносівцям»  іще  можна  було  протидіяти,  то
проти  всієї  козацької  сили  «вишневчани»  нічого  б  не  змогли
вчинити.  Підкріплень  чекати  було  нізвідки,  закінчувалися
запаси  хліба,  бракувало  паші  для  коней.  Тим  часом  костян-
тинівські  міщани  почали  постачати  неприятеля  харчами,
так  що  князеві  довелося  стратити  чоловік  40  з  них.  Відчай¬
душний  І.  Вишневецький  поривався  штурмувати  козацький
табір,  але  його  вдалося  відмовити  від  цього.  Між  тим  до
«кривоносівців»  підходили  значні  підкріплення  -  близько  20
тисяч  чоловік,  з-поміж  яких  були  не  лише  хлопи,  а  й  «козаки
старинні».
 27 	липня  весь  день  проминув  у  нарадах  і  аналізі  розвіду¬
вальних  даних.  Стало  відомо,  що  М.  Кривонос  мав  намір
зайти  І.  Вишневецькому  в  тил  до  підходу  основних  сил
Б.  Хмельницького,  затиснувши  його  таким  чином  «між
молотом  і  наковальнею».  Наступного  ж  дня  за  наказом
князя  Ієремії,  весь  обоз,  включно  з  піхотою  і  артилерією,
був  відправлений  до  містечка  Кольчина.  Біля  переправи
через  Случ  був  залишений  лише  драгунський  загін.  Поба¬
чивши,  що  «вишневчани»  відходять,  козаки  пішли  в  атаку.
Цього  разу  вони  змінили  тактику:  замість  атакувати  кін¬
ною  лавою,  пішли  вперед  табором.  Перестрілявши  здаля
оборонців  переправи,  «кривоносівці»  посунули  до  броду
широким  фронтом,  вишикувавшись  так,  що  на  правому
крилі  опинився  табір  з  піхотою,  всередині  -  артилерія,  на
лівому  крилі  -  кіннота.  Ієремія  розставив  людей  у  такий
спосіб:  на  правому  крилі  -  підрозділи  Я.  Тишкевича  і  К.  Ко-
рицького,  в  центрі  -  королівська  гвардія  С.  Осинського,  на
лівому  -  його  власні  люди.  Козаки  розпочали  з  потужної
артпідготовки,  основний  удар  якої  припав  на  королівських
гвардійців.  Ті  деякий  час  трималися,  але  потім  князь  наказав
 196

С.  Осинському  відвести  своїх  людей  від  річки.  У  відповідь
козацька  кіннота  почала  масово  переправлятися  через  Случ,
а  потім  вдарила  на  праве  крило  «вишневчан».  Аби  не  дати
атакуючим  зайти  з  тилу,  вояки  Я.  Тишкевича  і  К.  Корицько-
го  посунулися  назад;  ліве  крило  теж  почало  відходити.  Але
коли  кілька  тисяч  козаків  перейшли  Случ  і  кинулися  пере¬
слідувати  відступаючих,  ті  раптом  розвернулися  і  вдарили
на  «кривоносівців»  з  усієї  сили.
 План  І.  Вишневецького,  напевне,  полягав  у  тому,  щоб,
відрізавши  від  табору  тих,  хто  переправився  через  річку,  зни¬
щити  їх,  а  потім  узятися  й  за  табір.  Козаки,  які  переправили¬
ся,  чинили  відчайдушний  спротив  контратаці  «вишневчан»,
але  зрештою  не  витримали  і  почали  відходити  через  річку
назад  до  табору.  З  упертістю,  гідною  ліпшого  застосування,
М.  Кривоніс  іще  двічі  кидав  козацьку  кінноту  на  переправу,
і  обидва  рази  «вишневчани»  відкидали  її  за  Случ.  Останню
контратаку,  в  результаті  якої  були  розбиті  кінне  ліве  крило
козацького  фронту  і  центр,  де  знаходилася  артилерія,  очолив
особисто  Ієремія.
 Згідно  з  повідомленням  в  листі  Длотовського,  в  третій
день  битви  під  Костянтиновом  було  вбито  3  тисячі  козаків.
Вдвічі  меншу  цифру  подає  Б.  Маскевич.  За  іншими  джере¬
лами,  втрати  козаків  склали  близько  5  тисяч  убитими.  Так  чи
інакше,  але,  враховуючи  свідчення  мсьє  Боплана  про  кращий
вишкіл  шляхетської  кавалерії  порівняно  з  козацькою,  втрати
кривоносівців,  гадається,  мали  бути  значні.  Длотовський
також  повідомляє  про  захоплення  6  гармат  (за  іншими  дани¬
ми  -  5  великих  і  4  менших),  21  коронної  корогви  «та  інших
корогв,  булав  і  рицарських  інсиґній»,  узятих  козаками  як
трофеї.  С.  Твардовський,  своєю  чергою,  загальну  кількість
захоплених  у  козаків  хоругов,  серед  яких  знову  ж  таки  були
й  польські,  обраховує  чотирма  десятками.
 Опис  тих  подій  у  С.  Величка  менш  болісний  для  козаць¬
кої  сторони.  Більш  за  те,  за  його  словами,  князь  втратив
«близько  чотирьох  тисяч  свого  війська»  і  сімнадцять  хору¬
гов,  натомість  козаки  втратили  «кільканадцять  сот»  вояків  і
двадцять  сім  хоругов.  Але,  по-перше,  навіть  українські  вчені
 197

вважають  Величкову  цифру  втрат  військ  Ієремії  непевною,
по-друге,  тут  скоріше  йдеться  про  загальні  втрати  серед
усіх  військ,  що  під  час  битви  перебували  під  командою
князя  -  включаючи  підрозділи  Коряцького,  Осинського  і
Суходольского.
 Користаючи  з  психологічної  переваги,  князь  Ієремія,
як  вважають  його  сучасники-мемуаристи,  міг  «на  плечах
противника»  увірватися  в  козацький  табір.  «Чернь  уже  пори¬
валася  на  Кривоноса,  котрого  хотіла  живцем  князеві  видати,
на  нього  всю  вину  покладаючи,  -  пише  Б.  Маскевич,  поси¬
лаючись  на  «язиків»,  захоплених  уже  після  відходу  з-під
Костянтинова  основних  військ  «вишневчан»  в  короткому
нічному  налеті  княжого  під’їзду  на  вже  здобуте  козаками
місто.  -  ...Але  знову  чорт  припустив  воєводу  київського  з
його  нецнотливою  радою:  зі  всієї  сили  почав  відраджувати
князя  закінчити  битву  і  добився  свого.  Рвучи  на  собі  волос¬
ся,  відступив  князь  із  військом...  Дійсно,  можна  сказати  про
нього  старим  прислів’ям:  князь  золотом  написав,  а  воєвода
лайном  припечатав».
 Хтозна,  які  були  справжні  настрої  у  «кривоносівців».  Та
зрештою  й  київському  воєводі  не  можна  відмовити  у  логіці:
однією  кіннотою  прорвати  козацький  табір  з  возів  було  дуже
важко,  а  піхота  разом  з  обозом  знаходилася  під  Кольчином.
Та  й  гармат,  як  згадував  потім  С.  Осинський,  не  було  в  межах
найближчих  двох  миль.  Було  ухвалене  рішення  відходити  до
Кольчина;  козаки  ж,  своєю  чергою,  стали  окопувати  і  зміц¬
нювати  табір.  На  тому  власне  все  і  скінчилося.
 Суждения  дослідників  про  битви  під  Костянтиновом  26-
 28 	липня  1648  р.  часто  прямо  протилежні.  Проспер  Меріме,
наприклад,  вважає,  що  І.  Вишневецький  переміг  М.  Криво¬
носа.  Українські  вчені  В.  Смолій  і  В.  Степанков,  навпаки,
віддають  перемогу  козацькому  вождеві.  Однак  більшість
авторів  сходиться,  як  правило,  на  тому,  що,  по-перше,
і  «вишневчани»,  і  «кривоносівці»  виявили  себе  гідними
противниками;  по-друге,  навіть  визнання  підсумку  битви
успішним  для  військ  Ієремії  Вишневецького  не  може  запере¬
чити  того,  що  загального  поступу  українського  повстання  ця
 198

Копія  портрету  І.  Вишневецького.
 Виконана  Олегом  Подрезовим  (Полтава).
 З  експозиції  Полтавського  краєзнавчого  музею.  Фото  автора.
 перемога  не  стримала.  Недаремно  П.  Меріме  назвав  успіхи
Ієремії  в  цій  кампанії  безплідними,  а  польський  учений
К.  Шайноха  вважав,  що  І.  Вишневецький  тільки  роздражнив
козаків,  але  нічого  не  змінив  -  «хіба  що  козаки  сильно  роз-
зухвалилися  «завдяки»  йому  понад  рівень  своїх  первісних
намірів».  Справді,  Річ  Посполита  була  тоді  занадто  слабка,
а  запас  міцності  у  військ  князя,  якому  в  умовах  паралічу
державної  та  військової  влади  доводилося  практично  само¬
тужки  протистояти  набагато  більшим  силам  козаків  і  хлопів,
не  був  безмежним.
 Все,  чого  зрештою  зміг  досягти  Ієремія,  -  змусити  Кри¬
воноса  завернути  на  Поділля  і  хоч  на  якийсь  час  відтягнути
захоплення  козаками  східної  Волині.  «Втративши  немало
людей  і  не  маючи  жодних  підкріплень,  -  занотовує  у  своєму
листі  якийсь  пан  Хелмський  з  Тернополя,  -  довелося  йому
самому  (Ієремії.  -  Ю.  Р.)  бути  насторожі,  і  він  пішов  з  табо¬
ром  в  напрямку  до  Вишневця».  Козаки  ж  невдовзі  захопили
окрім  Костянтинова  старовинні  князівські  міста  Корець,
Заслав  і  Острог.
 199

Після  костянтинівських  боїв  Ієремія  мав  нагоду  зайвий
раз  переконатися,  наскільки  невдячною  є  роль  захисника
вітчизни,  у  якій  він  опинився.  На  конвокаційному  сеймі,  що
відбувався  якраз  у  той  час,  коли  І.  Вишневецький  стинався
з  численнішими  силами  козаків  і  хлопства,  питання  про
захист  східних  воєводств  навіть  не  стояло.  Будь-які  спро¬
би  порушити  його  не  мали  жодної  підтримки.  Щоправда,
зрештою,  сейм  ухвалив  набір  повітових  хоругов,  але  цього
було  аж  надто  замало.  В  сеймі  панували  угодові  настрої,
заохочувані  коронним  канцлером.  Героїзм  воєводи  руського
виявився  даремним:  воєвода  брацлавський  Адам  Кисіль,
отримавши  широкі  повноваження  від  сейму,  вже  клопотався
навколо  комісії  для  переговорів  із  козаками.  І  навіть  дрібні
зачіпки  князя  з  противником,  що  не  припинялися,  навіть
його  спроби  на  власну  руку  перешкодити  дипломатичним
зусиллям  уряду  не  могли  цьому  завадити.
 III
 Миротворчі  зусилля  Адама  Киселя  виявилися  марни¬
ми:  дії  1.  Вишневецького,  як  і  варто  було  очікувати,  значно
ускладнили  будь-які  переговори  з  козаками.  У  ставці  Ієремії
під  Чолганським  Каменем  «миротворцеві»  Киселеві  вика¬
зувалися  відверті  афронти  і  звинувачення  в  зраді.  В  таборі
князя  навіть  гуляли  плітки,  буцімто  воєвода  брацлавський
злигався  з  козаками  й  татарами,  аби  ті  допомогли  йому...
здобути  польську  корону.  Зрозуміло,  А.  Киселю,  котрий
навчався  разом  з  Томашем  Замойським,  покійним  тестем
Ієремії,  малоприємно  було  чути  подібні  закиди  від  його  зятя.
Разом  з  тим,  між  козаками  і  шляхтою  тривали  дрібні  зачіпки
навіть  під  час  пертрактацій.
 З  погіршенням  становища  на  козацькому  фронті  дедалі
більше  поглядів  зверталося,  бодай  і  вимушено,  в  бік  рішучо¬
го  й  войовничого  Ієремії.  Коли  саме  існування  Речі  Поспо¬
литої  опинилося  під  загрозою,  навіть  дехто  з  тих,  які  ще
донедавна  дивилися  на  нього  з  часто  небезпідставними  ост¬
рахом  і  підозрою,  відчули  в  ньому  потребу.  Джина,  котрого
покійний  король  Володислав,  як  дехто  вірив,  випустив  на
 200

своїх  «крулєв’ят»,  тепер  було  неможливо  просто  так  загнати
назад.
 Але  доля  руками  суперників  і  недоброзичливців  (насам¬
перед,  Єжи  Оссолінського,  а  пізніше  -  брата  зневажуваного
Ієремією  короля  Володислава  IV,  Яна  Казимира)  немовби
зводила  рахунки  з  улюбленцем  шляхетського  загалу  за  вчин¬
ки,  якими  він  заробив  собі  реноме  свавільника  до  1648  р.
Відкинута  свого  часу  булава  польного  гетьмана  була  б  дуже
доречною  князеві  зараз.  Але  тепер  один-єдиний  голос,  що
його  подав  на  конвокаційному  сеймі  на  користь  реґімен-
тарства  Ієремії  каштелян  хелмський  Збігнев  Горайський,
виявився  голосом  волаючого  в  пустелі.  За  відсутності  І.  Виш¬
невецького  сейм  відвів  йому  роль  одного  з  військових  комі¬
сарів  із  невизначеними  як  слід  повноваженнями  при  трьох
призначених  Є.  Оссолінським  реґіментарях.  На  тих  же  пра¬
вах,  без  будь-якого  вирішального  голосу  опинилися  й  такі
відомі  воєначальники,  як  Станіслав  «Ревера»  Потоцький,
Якуб  Щавінський,  Анджей  Фірлей.
 Тим  часом  козацька  загроза  ставала  дедалі  реальнішою,
аніж  ефемерні  «антибусурманські»  плани.  Після  того,  як
козаки  взяли  Бар,  старовинну  резиденцію  коронних  геть¬
манів,  навіть  коронний  канцлер,  здається,  нарешті  зрозу¬
мів:  настав  час  готувати  відсіч  козакам.  Та  й  А.  Кисіль  іще
задовго  до  початку  переговорів  з  Б.  Хмельницьким  почав
сумніватися  в  успіху  своєї  місії.  В  листі  від  9  серпня  1648  р.
він  докоряв  Є.  Оссолінському,  що  той  не  поспішає  збирати
військові  сили,  проте  продовжував  виконувати  покладене  на
нього  доручення.
 Шляхті  ж,  як  завжди,  бракувало  єдності.  Частина  воя¬
ків,  згідно  з  розпорядженнями  реґіментарського  тріумвіра¬
ту  «Заславський-Остророг-Конецпольський»,  ішла  до  їхніх
підрозділів;  інші,  прагнучи  радикальніших  дій,  поповнюва¬
ли  полки  Ієремії  Вишневецького,  всупереч  реґіментарським
наказам  ставитися  в  табір  під  Глинянами.  Один  з  прикладів
подав  свояк  князя  -  Збігнев  Фірлей,  котрий,  попри  погрози
реґіментарів  віддати  його  до  військового  суду,  привів  свої
підрозділи  в  табір  воєводи  руського.
 201

Регіментар  військ  Речі  Посполитої,
коронний  підчаший
Миколай  Остророг  (1593-1651).
Портрет  XVII  ст.  (wikipedia.org)
 Ієремії  вдалося  зробити  істотно  більше,  ніж  йому  дозво¬
ляли  дорадчі  повноваження  комісара  -  зібрати  до  кінця
серпня  1648  р.  під  свою  команду  в  таборі  під  Чолганським
Каменем  військо,  що  налічувало,  за  різними  даними,  15-18
тисяч  чоловік.  Князеві  однак  закидали,  що,  пропонуючи
закласти  табір  між  Чолганським  Каменем  і  Ляхівцями
він  таким  чином  прагнув  загородити  власні  правобережні
 Восвода  брацлавський
Адам  Кисіль  (1600-1653).
Портрет  XVII  ст.  (wikipedia.org)
 202

добра  -  Збараж,  Вишневець  тощо.  Проте  в  листі  до  М.  Ост-
ророга  І.  Вишневецький  пояснював  свою  пропозицію  необ¬
хідністю  запобігти  подальшому  просуванню  козаків  вглиб
країни,  в  той  же  час  як  закладення  обозу  в  Глинянах  від¬
криває  неприятелеві  всю  Волинь,  Поділля,  руське  і  інші  воє¬
водства  на  західному  напрямку.  Думку  князя  підтримували  й
інші  воєначальники  -  Станіслав  «Ревера»  Потоцький,  пред¬
ставники  люблінського  воєводства,  навіть  деякі  офіцери
реґіментарських  військ.  Оскільки  ж  у  «реґіментарському»
таборі  під  Глинянами,  що  за  140  км  від  Чолганського  Каме¬
ня,  не  набралося  на  той  час  навіть  півтори  тисячі  вояків,
це  остаточно  переконало  реґіментарів  послухати  поради
Ієремії  й  посунутися  зі  своїми  силами  ближче  до  його  став¬
ки  і,  відповідно,  до  супротивника.  Вірогідно,  зачувши  про
пересування  реґіментарів  у  бік  Чолганського  Каменя,  до  них
почали  приєднуватися  й  набрані,  згідно  з  постановою  сейму,
повітові  хоругви.
 Завдяки  добре  налагодженій  князем  розвідці  вдалося
відстежити  рух  козаків,  які  на  той  час  захоплювали  волин¬
ські  міста,  і  дізнатися  про  підхід  30-тисячної  татарської
орди.  Водночас  загони  Ієремії  розправлялися  з  дрібними
козацькими  і  хлопськими  ватагами.  Тим  часом  кварцяні,
повітові  й  приватні  війська,  які  продовжували  сходитися  в
табір  Ієремії,  рвалися  в  бій  саме  під  його  командою,  і  кня¬
зеві  ставало  дедалі  важче,  за  його  словами,  стримувати  їх.
Наприкінці  серпня  Ієремія  пише  лист  до  примаса,  в  якому
пропонує  нав’язати  козакам  битву  до  підходу  татар  Тугай-
бея,  підтягнувши  під  Ляхівці  бодай  ті  сили,  що  були  вже
набрані,  і  одним  ударом  покінчити  з  козацьким  гетьманом,  а
також  скликати  посполите  рушення.
 В  умовах,  що  склалися  напередодні  Пилявецької  битви,
деякі  дослідники  вбачають  нереалізовану  можливість  захо¬
плення  Ієремією  одноосібної  влади  у  війську.  На  їх  думку,
якби  князь  на  це  наважився,  результати  баталії,  що  увійшла
в  історію  як  «пилявецька  втеча»,  були  б  зовсім  іншими.
 Але  воєвода  руський  добровільно  передався  під  команду
Домініка  Заславського,  хоча  перед  тим  добряче  посварився  з
 203

ним.  Причиною  сварки  стало  затримання  князем  Домініком
кількох  вояків  І.  Вишневецького  за  незрозумілих  ближче
обставин  (відомо  лише,  що  вони  відвозили  до  князя  Домі¬
ніка  якийсь  лист),  а  також  зухвалі  висловлювання  на  адресу
Яреми  його  старого  знайомого  -  Самійла  Лаща.  Колишній
коронний  стражник  знайшов  собі  нового  покровителя  в
особі  Д.  Заславського,  тож  вважав,  що  може  дозволити  собі
розпустити  язика.  Князь  зажадав  видалення  С.  Лаща  з  вій¬
ська  і  звільнення  своїх  людей,  на  що  Д.  Заславський  не  пого¬
дився.  Доки  обидва  вожді  сперечалися,  остаточне  поєднання
«реґіментарського»  і  княжого  таборів,  котрі  стояли  за  півми-
лі  один  від  одного,  дедалі  відкладалося.  Тим  часом  частина
кварцяних  і  повітових  хоругов  почали  залишати  табір  князя
і  переходити  в  реґіментарський.
 Невдовзі  від  А.  Киселя  прийшли  повідомлення  про  ціл¬
ковитий  провал  його  миротворчої  місії  і  нові  воєнні  акції
козаків.  За  таких  обставин  регіментарі  постановили  рушити
на  табір  Б.  Хмельницького  в  бік  Костянтинова,  але  жодних
відомостей  про  сили  козацького  гетьмана  не  вдавалося  здобу¬
ти  -  той  заборонив  своїм  воякам  залишати  межі  обозу,  щоб  не
дати  можливості  під’їздам  об’єднаних  сил  захопити  «язика».
Відчувши,  що  без  допомоги  Ієремії  справу  не  зрушити  з
місця,  регіментарі  відрядили  до  нього  чергову  «мирову»
делегацію  і  після  дводенних  переговорів  І.  Вишневецький
дав  себе  умовити.  11  вересня  він  разом  зі  своїм  штабом  в’їхав
до  реґіментарського  табору  і  був  зустрінутий  особисто  Д.  За-
славським.  Поєднання  таборів  відбулося  на  тлі  примирення
(бодай  про  очі)  обох  вождів.  Загальна  чисельність  регуляр¬
ного  війська  Речі  Посполитої  склала  36  тисяч  чоловік,  без
урахування  озброєної  челяді,  обслуги  і  обозних  повій.
 Добровільне  поєднання  Ієремії  своїх  військ  з  реґімен-
тарськими  привело  до  того,  що  об’єднані  сили  Речі  Поспо¬
литої  залишалися  без  фактичного  лідера.  Формальний  же,
себто  Домінік  Заславський,  не  володів  ситуацією:  дисци¬
пліна  поступово  втрачалася,  багато  хто  з  шляхти  був  нала¬
штований  так,  ніби  йшлося  не  про  похід,  а  про  звичайний
перегляд  військ;  навколишнє  населення  зазнавало  грабунків
 204

від  жовнірів  не  менших,  ніж  від  «неприятеля  вітчизни».
Повітові  хоругви  не  слухалися  нікого,  крім  своїх  полковни¬
ків,  а  деякі  незаплачені  підрозділи  погрожували  розійтися
по  домівках.
 Взяти  ж  на  себе  раптово  й  самовільно  функції  головно¬
командуючого  воєвода  руський  не  міг.  По-перше,  узурпу¬
вавши  владу,  він  ризикував  бути  оголошеним  поза  законом.
По-друге,  значна  частина  шляхти  сприйняла  би  цей  крок  як
замах  на  «злоту  вольность»  (про  яку  вона  не  забувала  навіть
коли  саме  існування  країни  було  під  загрозою).  По-третє,
анархічні  настрої  у  війську  частково  споводував  і  сам  Ієре¬
мія,  коли  зголосився  підкоритися  Д.  Заславському  -  адже
саме  І.  Вишневецького  багато  з  вояків  бачили  своїм  коман¬
дуючим.  А,  передавшись  під  владу  воєводи  сандомирського,
Ієремія  фактично  зійшов  з  позицій  свого  морально-психо-
логічного  лідерства.  По-четверте,  одна  річ  -  командувати
вірним  і  дисциплінованим  військом,  інша  -  здеморалізо¬
ваним  набродом,  що  на  нього  поступово  перетворювалося
об’єднане  військо  Речі  Посполитої  на  початку  осені  1648  р.
 Все,  в  чому  зміг  переконати  Ієремія  командування
об’єднаних  сил,  -  це  спробувати  захопити  доброго  язика,  а
потім  якнайскоріше  рушити  на  козаків,  не  чекаючи  підходу
до  них  татар.  У  відповідь  лунали  кпини  недоброзичливців:
мовляв,  дехто  дуже  боїться  спізнитися  на  елекційний  сейм,
на  якому  мав  бути  обраний  новий  король.  Незважаючи  на
це,  Ієремія  зі  своїми  людьми  наполягав  на  рішучих  діях.
До  цього  спонукало  й  те,  що  13  вересня  на  бік  польсько-
литовських  військ  перейшов  якийсь  козак  Забузький.  Козак
повідомив,  що  Б.  Хмельницький,  який  стоїть  за  милю  від
Костянтинова,  мовляв,  нічого  не  знає  про  поєднання  таборів
«вишневчан»  і  реґіментарів;  що  війська  з  ним  близько  100
тисяч,  але  до  бою  непридатне  і  навіть  вогнепальної  зброї  на
всіх  не  вистачає;  що  козаки  й  хлопи  не  дбають  навіть  про
укріплення  свого  табору  і  ледь  не  щодня  пиячать.  Забузький
також  запевняв,  що  варто  буде  об’єднаним  військам  посуну¬
тися  ближче  до  неприятельського  табору,  як  близько  тисячі
реєстрових  козаків  перейде  на  їхній  бік.
 205

Ієремія  вирішив  форсувати  події.  Як  повідомляв  невідо¬
мий  автор  щоденника,  котрий  фіксував  події  в  таборі  об’єд¬
наних  військ,  «вишневчани»,  всупереч  думці  Д.  Заславсько-
го,  14  вересня  «пішли  з  двором  своїм  і  охочими  під  Кос¬
тянтинів,  де  близько  двох  годин  стиналися  з  неприятелем,
котрий,  не  бажаючи  вийти  в  поле,  відстрілювався  потужно  з
окопів».  Виявилося,  що  в  окопах  були  «кривоносівці»,  котрі
того  дня  втратили  близько  300  чоловік  убитими.
 Після  того  за  Ієремією  під  Костянтинів  змушений  був
посунути  кількатисячний  підрозділ  під  командою  М.  Ост-
ророга  і  О.  Конецпольського.  Розбивши  по  дорозі  неве¬
личкий  козацький  загін,  «реґіментарські»  вояки  дізналися
від  полонених,  що  в  місті  знаходиться  5-тисячна  козацька
залога.  М.  Остророг  вирішив  не  спокушати  долю:  Кос¬
тянтинів  був  добре  уфортифікований,  до  того  ж,  з  трьох
боків  оточений  річкою  Случ,  через  яку  було  нелегко  знайти
переправу,  аби  дістатися  до  табору  Б.  Хмельницького.  Тож
коронний  підчаший,  прагнучи  відшукати  інших  шляхів,
застрягнув  зі  своїми  людьми  біля  річки  і  став  чекати  на
підхід  основних  сил.
 Тим  часом  О.  Конецпольський  вирішив  сам  спробувати
щастя  з  Костянтиновим.  Після  бою  з  «кривоносівцями»  до
швагра  приєднався  князь  Ієремія.  Обидва  воєначальники
підвели  свої  підрозділи  під  стіни  Костянтинова,  дарем¬
но  намагаючись  спровокувати  когось  на  поєдинки.  Коза¬
ки,  позалягавши  в  навколишніх  урвищах,  вели  безладний
вогонь  з  мушкетів.  Оглянувши  місто,  І.  Вишневецький  і
 О. 	Конецпольський  вирішили  абищо  брати  його  штурмом.
Послали  гінців  по  підкріплення  до  М.  Остророга,  який
усе  ще  вовтузився  попід  Случчю.  Але  поки  від  підчашого
надійшло  кілька  драгунських  хоругов  і  гармат,  настав  вечір.
Штурм  був  відкладений  на  наступний  день.  Аж  раптом  уран¬
ці  17  вересня  командувачі  Речі  Посполитої  побачили,  що
козацька  залога  без  шуму  покинула  місто.
 Так  були  згаяні  три  дні.  Як  потім  (і  небезпідставно)
зазначали  українські  і  польські  історики,  Б.  Хмельницький
просто  затягував  польсько-литовські  війська  в  глибину  свого
 206

розташування,  щоб  потім,  дочекавшись  татар,  ударити  на
супротивника  з  усіх  сил.
 Зі  слів  бранців-козаків,  захоплених  під’їздом  ротмістра
Зацвіліховського,  ватажки  польсько-литовських  об’єдна¬
них  сил  дізналися,  що  Б.  Хмельницький  стоїть  з  обозом,
очікуючи  підходу  татар  за  півтори  милі  від  Костянтинова  -
поблизу  Пилявець  посеред  багнистої  місцевості.  Відтак
виникло  питання:  чи  йти  через  багнюку  вглиб  території,
захопленої  Б.  Хмельницьким,  чи  відсидітися  в  зайнятому
без  бою  Костянтинові  -  до  того  ж,  добре  уфортифіковано-
му.  Вирішено  було  рушити  на  Пилявці  усіма  силами.  Однак
було  пізно  -  козацький  гетьман  вже  фактично  перехопив
стратегічну  ініціативу,  і  ідея  випереджаючого  наступу,  яку
подавав  Ієремія,  була  в  підсумку  спрофанована.  Але  коман¬
дування  наполягало  на  наступі,  в  той  час  як  сам  Ієремія,  за
деякими  джерелами,  вже  давно  був  проти  нього.  Натомість
пропонував  стати  обозом  у  Костянтинові,  а  на  неприяте¬
ля  вдарити  кіннотою,  доки  ще  не  встигли  підійти  татари.
Позиція  князя  була  виправданою:  за  нових  обставин  йти
на  табір  Хмельницького  усіма  силами  ставало  не  лише  без¬
глуздо,  але  й  небезпечно  -  козацький  гетьман  поволі  зама¬
нював  об’єднані  війська  на  багнистий  лівий  берег  річки
Ікви,  підтоплений  після  недавніх  дощів.  Самі  ж  козаки
залишалися  на  правому  березі.  Перебратися  через  Ікву  або
просто  підійти  зачерпнути  води,  нестача  якої  дедалі  більше
давалася  взнаки,  можна  було  лише  під  вогнем  козацьких
мушкетів.
 Фактично  Ієремія  вже  не  відігравав  ніякої  ролі  в  роз¬
робці  концепції  битви,  а  отже,  не  міг  більше  впливати  на  її
перебіг.  Усі  його  дії,  навіть  з  огляду  на  абияк  зліплений  план
кампанії,  оберталися  у  чин  одинака  в  загальній  атмосфері
анархічного  маразму  -  з  тією  різницею,  що  під  Пилявцями
знаходилася  жива  сила,  гак  необхідна  князеві  раніше,  коли
козацьке  повстання  тільки-но  розпалювалося.  Але  боєздат¬
ність  тієї  живої  сили  була  вдало  визначена  Богданом  Хмель¬
ницьким  -  «діти,  в  залізо  вбрані».  Ані  єдиного  бойового
порядку,  ані  охорони  табору,  ані  роз’їздів...
 207

Роздратований  неповороткістю  регіментарів  воєвода
Януш  Тишкевич,  бачачи,  що  об’єднане  військо,  просува¬
ючись  далі,  може  виявитися  відрізаним  від  води,  розпочав
битву  на  власну  руку,  зчепившись  із  козаками  за  пере¬
праву  через  річечку  Ікопоть.  Переправа  була  міцно  укрі¬
плена,  у  козаків,  які  її  захищали,  були  гармати,  тому  князь
І.  Вишневецький  спільно  з  коронним  хорунжим  О.  Конец-
польським  змушений  був  прийти  йому  на  допомогу.  Разом
з  тридцятьма  кінними  хоругвами  вони  відігнали  козаків  від
греблі  до  самого  табору.
 Український  дослідник  В.  Голобуцький  вважає,  що
Б.  Хмельницький  навмисне  «здав»  об’єднаному  військові
Речі  Посполитої  цей  плацдарм,  аби  «заманити  частину  воро¬
жих  військ  на  правий  берег  і  таким  чином  розірвати  його
сили».  Забігаючи  наперед,  зазначимо,  що  захоплену  об’єд¬
наним  військом  (чи  віддану  козаками?)  переправу  втримати
так  і  не  вдалося...
 Опанування  греблі  додало  духу  об’єднаним  силам.
 21 	вересня,  по  обіді,  як  повідомляє  реляція  невідомого  учас¬
ника  Пилявецької  битви,  князь  Ієремія  на  бажання  війська
взяв  над  ним  команду  і  ладно  вишикував  армію  до  бою.  Але
на  тому  лідерство  князя  і  скінчилося.  «Вожді  і  пани  руські
радили  не  наступати  на  козаків,  мовлячи:  «Що  то  за  потіха
буде,  коли  своїх  хлопів  повибиваємо?»  З  тим  і  роз’їхалися
з  шиком,  а  вожді  із  знаками  своїми  розмови  за  обозом  при¬
ватні  чинили»,  -  читаємо  в  реляції.  В  навколишніх  селах,  що
були  власністю  Д.  Заславського,  була  виставлена  охорона,
щоб  з  княжих  добр  не  було  взято  жодного  снопа  поживи  для
коней  свого  ж  війська.
 До  генеральної  битви  того  дня  так  і  не  дійшло.  З  розхи¬
таним  внаслідок  браку  єдиного  командування  військом  про
реалізацію  будь-якого,  навіть  найгеніальнішого  плану  годі
було  думати.  «Розсердившись,  Вишневецький  вернувся  у
свій  табір,  -  пише  П.  Меріме,  -  і  поклявся  більше  не  зв’язу¬
ватися  з  такими  незугарними  полководцями».
 Виглядає  на  те,  що  вже  тоді  князеві  стало  зрозуміло:  спра¬
ву  загублено.  І  все  ж  він  мусив  залишатися  тут  до  кінця...
 208

Наступного  дня  волоські  підрозділи  Ієремії  добули
«язика».  Ним  виявився  якийсь  піп,  котрий  на  допиті  повідо¬
мив  про  прибуття  татарської  орди.  Та  регіментарі  не  пові¬
рили  князеві  й  не  взяли  цю  інформацію  до  уваги.  Вранці
23  вересня  на  правому  березі  Ікви  козаки  розпочали  гене¬
ральний  наступ.  В  таборі  об’єднаних  військ  забили  алярм,
але  на  то  майже  ніхто  не  зреагував:  сигнали  тривоги  пода¬
валися  й  раніше,  але  частіше  за  все  без  будь-яких  підстав
для  цього.  Частина  підрозділів,  не  чекаючи  наказу,  рушила
через  переправу  на  козаків.  Воєвода  брацлавський  Адам
Кисіль,  котрий  стояв  зі  своїми  хоругвами  на  передовій,  хотів
їх  стримати,  але  не  зміг,  тож  по  інерції  довелося  і  йому  іти
в  наступ.  На  допомогу  йому  кинулися  воєвода  руський  і
хорунжий  коронний.  І  тут  нарешті  стало  очевидно,  що  піп,
якого  захопили  «вишневчани»,  про  татар  не  брехав.  Правда,
пізніше  виявилося,  що  то  були  лише  передові  ординські  під¬
розділи  -  основні  сили  «бусурманів»  підійшли  вже  25  верес¬
ня,  коли  поле  битви  залишилося  за  козаками.
 Доки  хоругви  А.  Киселя,  І.  Вишневецького,  О.  Конец-
польського  та  деякі  інші  підрозділи  стиналися  з  татарами
й  козаками,  решта  з  «ляського»  обозу  не  квапилися  на
допомогу  своїм.  Хто  і  далі  стояв  у  обозі,  хто,  почувши  про
татар,  кинувся  навтіки.  Фактично  двоє  воєвод  і  коронний
хорунжий  зі  своїми  вояками  вже  лише  прикривали  загаль¬
ний  безлад  у  об’єднаних  військах.  «Тривала  ця  сутичка
кілька  годин  без  певного  результату,  тому  що  то  наші
наступали,  то  на  наших»,  -  виправдовувався  у  своїй  реляції
Д.  Заславський.
 Наступ  козаків  і  татар  ставало  стримувати  дедалі  важче.
Тільки  тепер  до  командування  об’єднаних  сил  дійшло,  що  з
Костянтинова  краще  було  не  потикатися.  Регіментарі  вирі¬
шили  відступити  вночі  назад  до  міста,  але  хтось  із  війська,
побачивши,  як  лаштуються  гетьманські  вози,  залементував:
регіментарі  втікають!  Паніка  передалася  всьому  війську.
Даремно  Ієремія  намагався  її  вгамувати  -  втечі  було  вже
не  зупинити.  Одначе  із  залишеного  об’єднаними  військами
обозу  князь  відійшов  останнім.
 209

Посеред  усього  цього  безладу  Ієремії  несподівано  запро¬
понували  реґіментарську  булаву.  Але  той  відмовився:  «Не
вчас,  панове,  шануєте  мене  цією  честю,  доношуйте  її  здо¬
рові,  як  охоче  бралися  були  за  неї».  В.  Смолій  і  В.  Степанков
припускають,  що  князь  «на  все  махнув  рукою  і  прагнув  лише
врятувати  власне  життя».  На  думку  ж  П.  Меріме,  регімента-
рі-невдахи  в  такий  спосіб  хотіли  зіпхнути  відповідальність
за  пилявецьку  поразку  на  князя.
 Що  ж  до  єдиного  реального  успіху  військ  Речі  Поспо¬
литої  в  цій  битві,  то  він  так  і  не  був  закріплений.  Ієремія  і
 О. 	Конецпольський  залишили  біля  захопленої  ще  20  вересня
переправи  через  Ікопоть  кілька  кінних  хоругов,  але  цього
було  явно  замало,  щоб  її  втримати.  Головний  реґіментар
так  і  не  надіслав  обіцяних  піхоти  й  артилерії,  а  в  тісняві
навколишньої  місцевості  польська  кавалерія  не  мала  змоги
розгорнутися.  Зрештою  після  запеклого  штурму  козаки
таки  взяли  греблю.  «Які  були  в  тому  бою  хоругви,  жодна
не  повернулася  ціла  до  лядського  обозу»,  -  писав  С.  Са-
вицький  в  своєму  перекладі  «Woyny  Domowej».  В  цей  час
головний  табір  об’єднаних  військ  був  атакований  з  тилу  під¬
розділами  М.  Кривоноса  з  метою  відрізати  «ляхам»  відступ
до  Костянтинова.  Але  запізно:  втікачі  дременули  раніше,  а
князь  Д.  Заславський  одним  із  перших  дістався  Львова.
 IV
 Можна  лише  уявити  собі  розпач  Ієремії,  який  із  решт¬
ками  війська  відходив  з-під  Пилявець  у  напрямку  Львова
в  супроводі  кількох  жовнірів,  сидячи  на  звичайному  возі.
Гіркий  тягар  поразки  лежав  і  на  ньому,  хоча  змінити  щось
князь  був  не  в  силах.  Повернення  в  Задніпров’я  відсунулося
ще  далі...
 У  Львові  Ієремія  зупинився  у  якогось  вірменина.  Той
зготував  князеві  вечерю  і  дав  прихисток  на  ніч.
 Тим  часом  хлопи  вже  хазяйнували  в  Яреминому  місті
Збаражі.  З  гробів  були  викинуті  кістки  князя  Криштофа
Збаразького  і  його  дружини,  така  ж  доля  спіткала  останки
конюшого  коронного  Януша  Вишневецького...
 210

Вже  вкотре  князь  вирішував  для  себе:  з  нього  досить!
Врешті-решт,  є  реґіментарі,  призначені  урядом  (чи  канцле¬
ром),  які  мають  керувати  військом,  -  скільки  можна  своїм
героїзмом  покривати  їхню  нездатність  до  оборони  краю!
Але  спокою  зазнати  не  довелося.  Під  час  воєнної  ради  у
Львові,  зібраної  М.  Остророгом  одразу  після  пилявецької
втечі,  шляхта  і  жовніри  довго  умовляли  Ієремію  взяти  в
свої  руки  реґіментарство,  а  міщани  пропонували  кошти  на
військо.  Князь  відмовлявся,  посилаючись  на  відсутність  від¬
повідних  повноважень.  Зрештою  погодився,  але  на  черговій
раді,  скликаній  28  вересня  коронним  підчашим  у  бернардин¬
ському  костьолі,  висунув  умову,  що  призначений  канцлером
М.  Остророг  добровільно  передасть  йому  регіментарську
владу.  Погодилися  на  те,  що  І.  Вишневецький  матиме  владу
чільного  реґіментаря,  а  М.  Остророг  буде  другим  після  нього.
Так  Ієремія  знову  (і,  як  відомо,  не  востаннє)  погодився  витя¬
гувати  на  собі  оборону  Речі  Посполитої.  13  жовтня  сенат
змушений  був,  незважаючи  на  острах  приходу  військової
диктатури  в  особі  воєводи  руського,  підтвердити  народний
вибір.  Примас  навіть  проголосив  Ієремію  Вишневецького
коронним  гетьманом  Речі  Посполитої.  Але  гетьманського
титулу  князеві  так  і  не  надали  -  тільки  реґіментарський,
а  крім  того  -  на  пару  з  іншим  полководцем,  каштеляном
белзьким  Анджеєм  Фірлеєм  (на  щастя,  кандидатура  далеко
не  найгірша).  Сенатський  універсал  визнав  за  Ієремією  геть¬
манські  повноваження,  але  до  того  однак  часу,  поки  новий
король  сам  не  призначить  коронного  гетьмана.  З  того  часу
і  доки  новообраний  король  не  перебрав  на  себе  верховне
командування,  князь  уживав  гетьманську  титулатуру  і  носив
гетьманську  булаву.
 Реґіментарство  Ієремії  тривало  до  9  лютого  1649  р.  Іще
до  офіційного  його  підтвердження  князь  почав  енергійно
мобілізувати  війська  на  пожертви  львів’ян  -  всього  їх  набра¬
лося  за  різними  підрахунками  від  900  тис.  до  1,2  млн  злотих
разом  з  великою  кількістю  коштовностей*.  Навіть  львівське
православне  ставропіґіальне  братство  пожертвувало  понад
8  тисяч  злотих  (для  порівняння:  пожертви  від  отців-домі-
 211

ніканів  склали  суму  вдвічі  меншу,  від  отців-кармелітів  -  З
тисячі  злотих).  Велася  підготовка  й  до  відбиття  можливої
облоги  Львова.  Станом  на  5  жовтня  1648  p.,  тобто  менш  ніж
за  місяць,  вдалося  набрати  640  гусарів,  2314  козаків,  200
драгунів  і  230  піхотинців.  Більшість  з  набраних  становили
втікачі  з-під  Пилявець.
 Невеликі  то  були  сили.  Великий  коронний  реґіментар  зміг
зібрати  лише  тих,  хто  не  встиг  втекти  вглиб  Польщі.  Водночас
він  гарячково  закидає  листами  сейм,  гнезненського  архієпис¬
копа  Мацея  Лубенського,  вимагаючи  підкріплень,  головним
чином  піхоти;  видає  універсали,  в  яких  наказує  воякам,  котрі
розпорошилися  по  краю  після  пилявецького  погрому,  стави¬
тися  під  його  команду,  погрожуючи  в  противному  разі  позбав¬
ленням  шляхетства  й  майна.  24  жовтня  сейм  видає  універсали
схожого  змісту.  Та  всі  ці  заклики,  накази  і  звернення  майже
ніяк  не  сприяли  збільшенню  кількості  війська.
 Ще  під  час  набору  вояків  у  Львові  Ієремія  отримав
звістку  про  наближення  до  міста  козацько-татарського  вій¬
ська  чисельністю  близько  40  тисяч.  Пізніше  виявилося,  що
то  були  лише  передові  підрозділи.  Потаємно  від  львів’ян
князь  вивів  більшу  частину  набраного  війська  за  міські  мури
і,  пробившись  крізь  сильні  татарські  заслони,  відійшов  до
Замостя,  де  пізніше  навербував  іще  1100  вояків.  У  Львові
залишилися  тільки  відділ  німецької  піхоти  і  п’ятдесят  душ
драгунів.  Сподівання  його  жителів  на  те,  що  князь  боро¬
нитиме  місто,  не  справдилися.  «Діставши  відомість  про
неприятеля,  дали  коням  остроги  і  попрощалися  зі  Львовом,
що  плакав  тоді  в  своїм  сирітстві,  або  краще  сказати  -  пішли
всі  безсоромно  навтеки  з  великим  жалем  і  розчаруванням
нашим,  бо  зосталися  ми  і  без  скарбів,  і  без  оборони»,  -  такі
настрої  жителів  міста  зафіксував  львівський  достойник  пан
Чехович  у  своїх  записках.
 М.  Грушевський,  згадуючи  цей  випадок,  докоряє  Ієре¬
мії  щонайменше  у  віроломстві.  «Гроші  панове  регіментарі
в  кожному  разі  забрали  зовсім  і  без  усякого  оправдання,  і
дурили  міщан  несумлінно»,  -  вважає  він.  Аналогічні  закиди
робили  й  деякі  польські  історики,  наприклад,  К.  Шайноха.
 212

«Богдан  Хмельницький
і  Тугай-бей  під  Львовом».
Полотно,  олія,  1886  р.
Художник  Ян  Матейко
(1838-1893).
Національний  музей,  Варшава.
 Сам  Ієремія  пояснював  «втечу»  з  військами  зі  Львова
в  листі  до  гнезненського  архієпископа  від  6  жовтня  1648  р.
таким  чином:  «Порадившись,  ми  вирішили  зберегти  решт¬
ки  того  війська,  що  залишилося,  аніж  замикатися  в  такому
місці,  до  оборони  якого  ми  не  бачили  жодного  способу,  не
маючи  піхоти,  живності,  возів  з  припасами  («opatrzonych
karow»),  і  беручи  до  уваги  безліч  інших  дефектів».  В  тому
ж  листі  князь  уже  вкотре  прохав  про  підкріплення  живою
силою.
 То  кому  ж  вірити?
 Звинувачення  у  боягузстві  слід  відкинути  одразу  -  в
цьому  князеві  не  могли  дорікнути  навіть  вороги  (були,
правда,  спроби  на  коронаційному  сеймі  закинути  Ієремії
втечу  з-під  Пилявець  «разом  з  усіма»  -  таки  недаремно
князь  тоді  відмовився  від  пропонованої  йому  булави).  Дис-
танціювавшись  від  невиправданого  і  нікому  не  потрібного
героїзму,  Ієремія  Вишневецький  зберіг  від  знищення  так
тяжко  навербоване  військо  -  іншої  збройної  сили,  зазнача¬
ють  учені,  Річ  Посполита  в  той  час  просто  не  мала.  В  разі
якщо  усе  ж  таки  набрані  князем  підрозділи  замкнулися  б
 213

у  місті,  Б.  Хмельницький,  залишивши  частину  війська  для
облоги  Львова,  рушив  би  основні  сили  на  Варшаву  і  далі
вглиб  держави.  В  той  же  час  Замостя,  котре  було  набагато
потужнішою  фортецею,  аніж  Львів,  являло  собою  своєрід¬
ний  ключ  до  Варшави.  Крім  того,  І.  Вишневецький  зміг  не
лише  поповнити  навербовані  у  Львові  війська  замостянця-
ми,  але  й  отримував  можливість  стягнути  до  себе  поодинокі
подрозділи  з  глибини  країни,  особливо  піхоту,  якої  йому
повсякчас  бракувало.
 Якби  ж  І.  Вишневецький  замкнувся  у  Львові,  то  ледве
чи  витримав  облогу  чисельніших  козацько-татарських  сил,  а
взявши  Львів,  Б.  Хмельницький  далі  розправився  б  із  Замос-
тям,  після  чого  його  вже  було  б  не  зупинити.
 Така  загальна  думка  відомих  польських  вчених  (Куба-
ля,  Томкевич,  Відацький).  Найближчою  ж  і  найзрозумі-
лішою  для  українського  читача  аналогією  (щоправда,  з
XIX  ст.)  може  бути  приклад  російсько-французької  війни
1812  p.,  коли  фельдмаршал  Михайло  Кутузов  заради
збереження  решток  боєздатної  російської  армії  відійшов
від  Москви  -  з  тією  хіба  різницею,  що  Б.  Хмельницький
до  Львова  не  входив  і  великих  пожеж  у  ньому  не  чинив.
Москвичі,  як  і  тодішнє  російське  суспільство,  були  не  в
захваті  від  плану  М.  Кутузова,  однак  подальший  перебіг
подій  підтвердив,  що  запропоноване  ним  рішення  було
єдино  правильним.
 Цікаво,  що  сам  М.  Грушевський  вважає  «втечу»  Ієремії
причиною  того,  що  Львів  уникнув  спустошень  і  руйнувань
козаками  й  татарами,  які  «мали  таке  завзяття  саме  на  споді¬
ваного  провідника  сеї  оборони  кн.  Вишневецького».  З  іншого
боку,  на  думку  історика,  козацький  гетьман  з  самого  початку
не  мав  жодних  ворожих  замірів  щодо  міста  своєї  юності,  і
взагалі  «явно  щадив  Львів»,  беручи  до  уваги,  крім  усього
іншого,  також  інтереси  руської  громади  міста,  «що  й  так
терпіла  від  поляків,  а  мусила  б  іще  більше  потерпіти,  коли
 б 	прийшлося  до  серйозного  здобування  Львова».  Взагалі  ж
свідки  тих  подій  відзначають  стриманість  Б.  Хмельницько¬
го:  він  не  дозволяв  нищити  передмістя  Львова,  застерігав  від
 214

руйнування  міського  водогону,  стримував  чернь  від  присту¬
пів  до  міста,  викликаючи  навіть  невдоволення  серед  своїх
людей.  М.  Грушевський  пояснює  це  бажанням  українського
гетьмана  «можливо  стримати  й  обмежити  руїнну  силу  свого
походу  всякими  способами  і  впливами.  З  тих  мотивів  він
мабуть  не  хотів  здобувати  Львова  воєнною  силою  -  щоб  не
віддавати  його  на  здобич  козацтву  й  тим  тисячам  черні,  що  з
усіх  сторін  напливали  до  нього».
 Домовившись  із  львівськими  міщанами  про  викуп,
Б.  Хмельницький  26  жовтня  відійшов  у  напрямку  Замостя.
Там  у  цей  час  знаходилося  два  піхотні  підрозділи  загальною
чисельністю  2300  чоловік,  не  рахуючи  міської  міліції;  була
також  фортечна  артилерія.  Протягом  трьох  тижнів  Ієремія
встиг  укріпити  фортечні  мури  і  поповнити  міську  залогу  сво¬
їми  людьми  Водночас  він  продовжував  набирати  військо.  З
1100  вояків,  навербованих  І.  Вишневецьким  у  Замості,  пере¬
важну  частину  складала  легка  козацька  кіннота.  Потім  князь,
залишивши  у  фортеці  4000  вояків  під  командуванням  каште¬
ляна  ельблонзького  Людвіка  Вейґера,  відійшов  з  міста  разом
з  кіннотою,  приблизно  такою  ж  за  кількістю.  В  разі  облоги
вона  була  би  малокорисною,  а,  вивівши  кіннотників  поза
міські  мури,  Ієремія  заступив  з  ними  єдину  дорогу,  що  вела
на  Варшаву.  Численні  листи  князя  до  столиці  з  проханням
про  підкріплення,  як  і  раніше,  залишалися  без  відповіді.
 З  точки  зору  тактики,  у  ситуації,  що  склалася,  Ієремія
зробив  цілком  правильний  хід.  Інше  питання,  наскільки
вистачило  б  у  нього  сил  для  спротиву,  якби  Б.  Хмельниць¬
кий,  який  уже  підійшов  до  Замостя,  діяв  рішучіше.  Але
Богдан,  по-перше,  не  брав  міста,  обмежившись  і  цього
разу  викупом;  по-друге,  не  йшов  на  Варшаву.  Щоправда,
невідомо,  чи  надовго  би  застрягнув  він  під  Замостям,  якби
козацько-татарські  сили  все  ж  таки  вдалися  до  штурму,  і
чи  надовго,  з  іншого  боку,  вистачило  б  сил  у  Л.  Вейґера  і
його  людей  на  спротив.  Крім  того,  з  такою  малою  кількістю
сил,  яку  вдалося  зібрати  князеві,  неможливим  виявилося
стримати  окремі  козацько-татарські  загони,  які  доходили  до
Любліна  і  Сандомира.
 215

Але  просування  основних  сил  козацького  гетьмана
вглиб  Польщі  зупинилося.  Причиною  того,  щоправда,  вия¬
вилися  не  стільки  превентивні  заходи,  вжиті  І.  Вишневець¬
ким,  скільки  те,  що  знайшли  спільну  мову  Б.  Хмельницький
і  один  з  претендентів  на  трон  Речі  Посполитої  -  королевич
Ян  Казимир.  У  передвиборній  кампанії  королевич  зробив
вдалий,  як  тоді  здавалося,  хід:  шукаючи  «позасеймової»
підтримки  своєї  кандидатури,  він,  за  деякими  даними,  іще  в
серпні  1648  р.  звернувся  до  Богдана  Хмельницького  з  про¬
ханням  не  перешкоджати  елекції,  обіцяючи  йому  в  разі  свого
успіху  якнайшвидше  розпочати  мирні  переговори.  Пізніше,
визнають  як  польські,  так  і  українські  дослідники,  підтрим¬
ка  Б.  Хмельницьким  Яна  Казимира  за  відсутності  у  Речі
Посполитої  достатніх  сил  для  спротиву  стала  вирішальним
фактором,  що  вплинув  на  результати  елекції.
 Тим  часом,  І.  Вишневецький,  не  відаючи  ні  про  що,
розробив  до  кінця  жовтня  свій  план  кампанії  проти  козаків.
Суть  його  зводилася,  коротко  кажучи,  до  трьох  пунктів.
Перший:  розірвання  козацько-татарського  альянсу  шляхом
перекупу  татар  упоминками.  Розрахунок  грунтувався  на
тому,  що  стосунки  Б.  Хмельницького  з  ханом  дещо  зіпсува¬
лися,  бо  Україна  була  вже  досить  спустошена  (не  без  участі
й  татар)  і  не  виглядала  для  ханського  війська  настільки
привабливою  в  плані  здобичі,  як  раніше.  Другий:  неза¬
лежно  від  результатів  переговорів  з  татарами  довести  кіль¬
кість  навербованого  війська  до  50  тисяч  (20  тисяч  піхоти
й  30  тисяч  кіннотників,  а  також  польова  артилерія).  Князь
цілком  міг  розраховувати,  спираючись  як  на  минулий,  так
і  на  теперішній  бойовий  досвід  (бодай  тих  же  сутичок  з
М.  Кривоносом),  розгромити  в  три-чотири  рази  меншими
силами  козацько-татарську  спілку,  котра,  за  різними  оцінка¬
ми,  нараховувала  150-200  тисяч  чоловік.  Третій:  нав’язати
козакам  і  татарам  рішучий  бій  узимку,  коли  їхня  боєздат¬
ність  була  меншою,  ніж  завжди  (взагалі,  як  відомо,  Ієремії
вдавалися  зимові  кампанії).
 Прагнучи  підштовхнути  до  розгляду  питань  оборони
сейм,  котрий  з  5  жовтня  був  зайнятий  виборами  нового
 216

короля,  I.  Вишневецький  3  листопада  прибув  до  Варшави.
Перед  тим  він  відправляє  до  сейму  своїх  посланців,  благаю¬
чи  через  них,  аби  сейм  якнайшвидше  приступив  до  елекцій,
ухвалив  набір  бодай  40  тисяч  вояків,  скликав  посполите
рушення.  Князь  також  закликав  литовських  гетьманів  до
спільних  дій  проти  неприятеля.  Але  практично  всі  висту¬
пи  і  звернення  князя  залишаються,  як  завжди,  без  уваги.
Більш  за  те,  приїзд  князя  до  Варшави  був  розцінений  як
ознака  того,  що  небезпека  не  така  й  велика,  раз  виконую¬
чий  обов’язки  коронного  гетьмана  зміг  залишити  військо  і
з’явитися  в  столиці.
 Найбільше,  на  що  спромігся  сейм,  -  ухвалити  набір
13  тисяч  жовнірів.  І.  Вишневецький  побільшив  вимоги,
наполягаючи  на  наборі  60-тисячного  війська.  У  відповідь
прибічники  канцлера  звинуватили  коронного  реґіментаря  в
тому,  що  він  заради  елекцій  залишив  військо  і  наполягали
на  притягненні  І.  Вишневецького  (хоча  його  ім’я  не  нази¬
валося)  до  відповідальності  за  «пилявецьку  втечу»  разом
з  іншими  її  винуватцями.  Ієремії  також  закидалася  спроба
узурпувати  верховну  владу  у  війську.  Прихильники  Яна
Казимира  почали  вимагати  від  князя  або  скласти  реґімен-
тарські  повноваження,  або  виїхати  назад  до  війська.  Вимога
князя  про  збільшення  набору  не  була  навіть  розглянута.  Не
вирішувалося  й  питання  збільшення  податків  на  оборону  і
набір  війська:  деякі  депутати  сейму  вже  знали,  що  Ян  Кази¬
мир  почав  переговори  з  Хмельницьким,  тому  не  поспіша¬
ли.  За  таких  обставин  Ієремія  в  останній  день  елекційного
сейму  заявив,  що  складає  з  себе  будь-яку  відповідальність
за  успішність  оборони  краю.
 V
 Новообраний  король  Ян  Казимир  невдовзі  після  коро¬
наційних  урочистостей  у  Кракові  позбавив  Ієремію  уряду
головнокомандуючого,  незважаючи  на  підтримку  багатьох
депутатів  сейму  і  сенаторів.  Нібито  бажаючи  примирити
«найчільніших»,  які  гризлися  між  собою  за  уряди,  король
оголосив,  що  перебирає  булаву  коронного  гетьмана  на  себе,
 217

Грамота
про  обрання  Яна  Казимира
королем  Речі  Посполитої.
Головний  архів  давніх  актів,
Варшава.
 Король  Речі  Посполитої
Ян  Казимир  (1609-1672).
 Портрет  роботи  Даніеія
Шул  ь  ца-м  олодшого
(бл.  1615-1683).
 Полотно,  олія,  1653  р.
 Замок  Гріпсхольм,  Швеція.
 щоби  самому  очолити  оборону  держави.  Останні  виступи
князя  як  великого  коронного  регіментаря  на  сеймі,  що  від¬
бувся  невдовзі  після  завершення  коронаційних  урочистос¬
тей,  стосувалися  справ  господарчих  і  військових,  зокрема,
розміщення  військ  на  зимові  лежі.  Ієремія  також  представив
на  королівське  ім’я  список  офіцерів,  які  найбільше  відзна¬
чилися  в  боях.
 Усунення  І.  Вишневецького  з  посади  головнокоманду¬
ючого  означало  зміну  курсу  офіційної  Варшави  стосовно
козацтва  на  примирення.  Не  міг  же  монарх  віддати  військо
в  руки  людині,  для  котрої  сама  ідея  будь-якого  компромісу  з
козаками  була  неприйнятною.  Зрештою  треба  було  викону¬
вати  «передвиборну  обіцянку»  козацькому  гетьману  зняти
І.  Вишневецького  з  реґіментарства,  дану  в  обмін  на  підтримку
під  час  елекцій.  За  дорученням  Б.  Хмельницького  тієї  обіцян¬
 218

ки  домігся  його  посланець,  ксьондз  Анджей  Мокрський.  Крім
того,  ледве  чи  король  міг  пробачити  Ієремії  підтримку  інших
кандидатів  на  трон  в  особі  угорського  короля  Юрія  Ракоці,  а
після  його  смерті  -  свого  молодшого  брата  Кароля  Фердинан¬
да  (щоправда,  проголошуючи  перед  сеймом  свої  воєнні  плани,
князь  жодним  чином  не  висловлювався  на  користь  «свого»
кандидата).  Ледве  чи,  до  того  ж,  Ян  Казимир  забув,  які  про¬
блеми  мав  із  князем  його  покійний  брат  Володислав  IV.
 Хто  іще  виграв  від  елекції  -  так  це  коронний  канцлер
Єжи  Оссолінський,  один  з  лідерів  «партії  миру».  Підтрим¬
ка  Яна  Казимира  Б.  Хмельницьким  дала  йому  можливість
не  лише  звести  на  трон  «свого»  кандидата,  але  й  зберегти
фактичне  кермо  влади  в  своїх  руках.  Так  чи  інакше,  але  Ян
Казимир  не  менш  ніж  Б.  Хмельницькому  зобов’язаний  був
троном  саме  Є.  Оссолінському  і  його  прибічництву,  котрі  за
умов  малочисельності  дієздатного  війська  в  Речі  Посполитій
змогли  умовити  Кароля  Фердинанда  зняти  свою  кандида¬
туру,  аби,  мовляв,  не  виник  новий  спалах  війни.  12  грудня
 1648 	р.,  через  три  дні  після  відібрання  у  Ієремії  реґімен-
тарських  повноважень,  король  Ян  Казимир  видав  універсал
про  припинення  бойових  дій.  Було  укладене  перемир’я  до
 22 	травня  1649  р.
 Виграв,  звичайно,  і  Б.  Хмельницький.  По-перше,  пока¬
зав,  що  він  -  сила,  з  якою  слід  рахуватися.  По-друге,  козаки
змогли  вільно  відійти  вглиб  України  зі  здобиччю  і  не  боя¬
тися,  що  Річ  Посполита  почне  проти  них  зимову  кампанію,
коли  татари,  обтяжені  ясиром,  пішли  на  Крим,  а  у  власних
військах  «доброго  козацтва»,  як  і  раніше,  бракувало.  По-
третє,  козацький  гетьман  домігся  офіційного  визнання  за
ним  гетьманського  титулу  і  формування  комісії  для  пере¬
говорів,  котрі  мали  розпочатися  в  середині  січня  1649  р.
Очолити  комісію,  як  і  минулого  разу,  випало  воєводі  брац-
лавському  Адамові  Киселю.
 Військовий  план  І.  Вишневецького,  таким  чином,  вия¬
вився  непотрібним.
 Але  все  ж  питання  набору  війська  сейм  не  зміг  обійти.
Підканцлер  Анджей  Лещинський,  не  вірячи  в  мирні  наміри
 219

Б.  Хмельницького,  наполягав  за  підтримки  «партії  війни»
на  громадженні  війська  в  Україні  і  оголошенні  посполитого
рушення.  Зрештою  канцлер  змушений  був  поставити  на
порядок  денний  питання  набору  30-тисячіюї  армії  і  платні
війську.  Але  під  час  дебатів  прибічники  канцлера  звину¬
ватили  Ієремію  в  тому,  що  він  вербував  військо  у  Львові  і
Замості  без  відома  Речі  Посполитої,  що  положив  воякам  і
реґіментарям  занадто  високу  платню,  що  залишив  Львів  без
оборони.  Втім,  ті  невеликі  тисячі,  що  їх  набрав  князь,  сей¬
мові  волею-неволею  довелося  зарахувати  до  проектованого
набору  -  інших  готових  до  бою  вояків  на  той  момент  країна
не  мала.  А  коли  від  посольства  А.  Киселя  до  Б.  Хмельниць¬
кого  надійшли  тривожні  звістки  про  наміри  козацького
гетьмана  «вибити  з  лядської  неволі  весь  народ  руський»,
сейм  погодився  додатково  збільшити  чисельність  армії  до
кількості,  пропонованої  Ієремією,  і  проголосував  за  надання
королю  права  скликати  посполите  рушення.
 Але  від  того  князеві  було  не  легше.  З  Кракова  морально
знищений  Ієремія  виїхав  до  маркграфа  Мишковського,  у
якого  на  той  час  мешкала  його  сім’я.  Він,  який  зробив  усе
можливе  й  неможливе  для  оборони  Речі  Посполитої,  опи¬
нився  без  булави,  без  маетностей,  без  королівської  ласки.  І
те,  що  громадська  думка  була  на  його  боці,  мало  втішало...
 Події  у  Варшаві  тим  часом  розвивалися  далі  своїм
шляхом.  Козаки,  незважаючи  на  перемир’я,  продовжували
воєнні  приготування  і  невдовзі  на  порядку  денному  знову
постало  питання  про  скликання  посполитого  рушення.
 Постало  воно  однак  не  одразу.  Річ  Посполита  жила
перемир’ям,  не  турбуючись  прийдешнім  днем;  відкинувши
свого  часу  план  війни,  розроблений  Ієремією,  не  обтяжувала
себе  розробкою  нового.  А  тим  часом  Богдан  Хмельницький,
котрий  спочатку,  як  вважають  українські  історики,  сам  не
розраховував  на  такі  наслідки  повстання,  цілком  успішно
освоював  нове  для  нього  амплуа  військового  диктатора.
Крім  того,  «козацька  карта»  як  дестабілізуючий  фактор  все¬
редині  Речі  Посполитої  виявилася  занадто  спокусливою  для
розіграшу  зовнішніми  силами.  З  гетьманом  почали  заграва¬
 220

ти  угорський,  московський,  волоський,  шведський  монархи,
чим,  як  зазначає  «Самовидець»,  «до  болшого  заятреня  и
пихи  Хмелтщкого  побужали  и  задля  того  (Хмельницький.  -
Ю.  Р.)  слушной  згоди  з  монархою  полским...  не  чинил».
 І  тільки  під  тиском  підканцлера  А.  Лещинського,  до
котрого  доходили  повідомлення  королівського  посла  Смя-
ровського  про  нові  мобілізації  козацького  гетьмана,  9  травня
 1649 	р.  король  усе  ж  таки  оголосив  перший  і  другий  заклики
на  посполите  рушення.  При  майже  повній  відсутності  боєз¬
датного  війська,  це,  звичайно,  виглядало  краще,  аніж  взагалі
нічого.  Але  в  Речі  Посполитій  було  загальновідомо,  що  про
бойові  якості  посполитого  рушення  можна  було  говорити
лише  в  контексті  злого  гумору.  Проте  на  остаточний  третій
заклик,  що  означав  сигнал  до  збору  шляхти  в  спеціально
визначених  воєводами  місцях,  король  не  наважувався.  І
справа  була  навіть  не  в  канцлерові  з  його  впливом  на  Яна
Казимира,  а...  в  звичайному  переляку.  Причиною  його  став
знову  ж  таки  князь  Ієремія  Вишневецький.
 Річ  у  тому,  що  воєвода  руський  вів  якісь  незрозумілі
Варшаві  переговори  з  угорським  королем  Юрієм  Ракоці-
молодшим.  Той,  як  уже  згадувалося,  спочатку  сам  претен¬
дував  на  корону  Речі  Посполитої,  а  потім  прагнув  її  здо¬
бути  для  свого  молодшого  брата  Сигізмунда,  використавши
незгоду  між  Яном  Казимиром,  з  одного  боку,  і  частиною
польсько-литовсько-руської  магнатерії  -  з  іншого.  Причому
Ю.  Ракоці  налагодив  контакти  як  з  І.  Вишневецьким,  так  і
з  Б.  Хмельницьким  -  очевидно,  розраховуючи  в  разі  необ¬
хідності  і  залежно  від  обставин  задіяти  як  важелі  тиску  то
одного,  то  іншого.  Варшавський  двір  почав  побоюватися
чергового  рокошу  -  тим  більше,  що  військо,  як  повідомляли
з  місць,  нікого  слухати  не  хотіло,  крім  воєводи  руського,  тож
посполите  рушення  могло  теж  перейти  на  його  бік.
 Гірш  за  те:  ЗО  травня  1649  р.  Ієремія  сам  призначив
шляхті  свого  воєводства  збір  у  містечку  Вишні  на  12  червня.
Причому  під  провід  князя  вирішили  віддати  свої  сили  й  два
інших  екс-реґіментарі  -  князь  Домінік  Заславський  і  корон¬
ний  хорунжий  Олександр  Конецпольський.  Ян  Казимир,
 221

Герб
 королівської  династії  Вазів.
 розцінивши  такі  кроки  з  боку  приниженого  ним  Ієремії  як
початок  очікуваного  «рокошу»  (а  до  Варшави  вже  встигли
дійти  чутки  про  нібито  проголошення  І.  Вишневецького
гетьманом  руською,  волинською  і  подільською  шляхтою),
пише  до  князя  листа,  умовляючи  його  поєднатися  з  рештою
війська,  аби  не  згубити  країну  незгодою.  Водночас  він
гарячково  починає  вмовляти  папського  нунція  де  Торреса
стримати  князя  від  розв’язування  громадянської  війни.
Переляк  новообраного  короля  був  таким,  що  він  не  виклю¬
чав  необхідності  звернутися  з  проханням  втрутитися  в
справу  не  лише  примаса,  а  й  цісаря,  навіть  папу  римського!
Де  Торрес  поспішив  однак  заспокоїти  істеричного  монарха:
мовляв,  у  князя  й  думки  немає  про  рокош,  навпаки,  предста¬
вив  його  як  вірного,  але  незаслужено  скривдженого  вояка,  і
порадив  королю  більше  не  провокувати  Ієремію  на  неперед-
бачувані  дії.
 І.  Вишневецький  тим  часом,  не  очікуючи  закінчен¬
ня  термінів  перемир’я,  знищив  кілька  козацько-хлопських
ватаг  під  Баром,  Острополем  і  Звягелем.  Щоправда,  на  тому
його  дії  й  обмежилися.
 Наприкінці  червня  -  на  початку  липня  король  таки  зму¬
шений  був  оголосити  мобілізацію  приватних  військ.  Яким
би  заспокійливим  не  був  тон  нунція,  побоювання  можливої
конфедерації  з  боку  окремих  воєводств  не  покидали  Яна
 222

Казимира.  Збір  був  призначений  у  Любліні.  Але  мобілізація
йшла  мляво:  до  20-х  чисел  липня  1649  р.  під  королівські
прапори  вдалося  набрати  лише  20  тисяч  вояків,  у  той  час  як
козацько-татарські  сили  були  раз  у  сім-вісім  чисельнішими.
 Новопризначені  реґіментарі  -  каштелян  белзький
Анджей  Фірлей  і  каштелян  каменецький  Станіслав  Лянцко-
ронський  -  не  мали  спільної  концепції  ведення  війни.  Кожен
діяв  на  власну  руку:  А.  Фірлей  вважав,  що  основний  удар
козаки  завдадуть  по  Волині,  С.  Лянцкоронський  -  по  Поді¬
ллю.  Там  кожен  з  них  відповідно  знаходився  з  весни  1649  р.
з  наказу  короля  -  для  забезпечення  прикриття  демаркаційної
лінії  з  територією,  зайнятою  військами  Б.  Хмельницького,
оскільки  строк  перемир’я  добігав  кінця.
 Щоправда,  іще  на  початку  червня  1649  p.,  провівши
серію  успішних  бойових  дій  проти  козаків,  очолювані
реґіментарями  підрозділи  звільнили  територію  в  міжріччі
Горині  й  Случі,  зайняли  Костянтинів,  Остропіль  і  рушили
назустріч  одні  до  одних.  Однак  коли  40-тисячний  козаць¬
кий  корпус  полковника  Данила  Нечая  взяв  у  облогу  місто
Меджибіж,  а  захоплені  поляками  «язики»  повідомили  про
скорий  підхід  під  оточене  місто  Б.  Хмельницького  з  осно¬
вними  силами  й  татарами,  Ст.  Лянцкоронський,  аби  «дати  з
всього  того  спокій  Нечаєві»,  вивів  з  Меджибожа  залогу  до
свого  обозу.  Затим  усе  військо  рушило  на  захід.  Паніка  була
така,  що  ледь  не  повторилася  масова  втеча,  подібна  до  пиля-
вецької.  Пізніше  виявилося,  що  захоплені  «язики»  просто
дезінформували  поляків  -  Хмельницький  був  іще  занадто
далеко.  Або,  точніше,  корпус  Д.  Нечая  занадто  відірвався  від
основних  сил  українського  гетьмана.  Масового  характеру
набуло  дезертирство:  якщо  з  самого  початку  реґіментарські
війська  нараховували  близько  10  тисяч  вояків*,  то  за  ста¬
ном  на  кінець  червня  1649  р.  воно  скоротилося  до  6  тисяч.
Вояки,  що  залишалися,  не  хотіли  слухати  реґіментарів  і
висловлювалися  за  те,  щоб  обрати  собі  нових.
 Було  вирішено  закласти  спільний  табір  під  Збаражем.
«Правда,  коли  нарешті  прийшло  у  них  до  порозуміння,  -
пише  М.  Грушевський,  -  приспів  наказ  від  короля:  зібратися
 223

під  Костянтиновом;  але  цього  вже  рішили  не  слухати,  щоб
не  дражнити  до  решти  війська  і  так  тяжко  знеохоченого  без¬
кінечними  ваганнями  й  переходами  і  вже  сильно  деморалі¬
зованого».
 Можливо,  саме  тому  регіментарі  й  постановили  розта¬
шувати  свої  війська  у  самому  місті  і  там  уже  самим  чекати
на  підкріплення  від  короля.  Але  з  військової  точки  зору  це
був  невдалий  крок.  По-перше,  фортечні  мури  були  значною
мірою  поруйновані  черню  ще  попереднього  року.  По-друге,
вже  те,  що  регіментарі  й  король  на  той  час  не  дійшли  згоди,
хто  ж  до  кого  мусить  іти  для  об’єднання,  давало  можливість
Б.  Хмельницькому  більшими  силами  розбити  по  частинах
усі  війська,  що  їх  мала  на  той  час  Річ  Посполита  і,  зрештою,
безборонно  піти  вглиб  Польщі.  Саме  це,  гадається,  козаць¬
кий  гетьман  і  збирався  зробити,  і  тільки  те,  що  Збараж
прикував  до  себе  майже  всі  козацько-татарські  сили,  стало
цьому  на  заваді.
 В  розпачі  А.  Фірлею  і  Ст.  Лянцкоронському  (до  яких  піз¬
ніше  приєднався  М.  Остророг)  не  залишалося  нічого  іншого,
як  благати  відторгнутого  королем  І.  Вишневецького,  котрий
на  той  час  відійшов  від  справ,  узяти  на  себе  місію  рятівни¬
ка.  Для  цього  до  князя  з  проханням  прийняти  командування
з’єднаними  силами  був  висланий  Ст.  Лянцкоронський.
 Ієремії  на  той  час  і  самому  було  нелегко:  йому  так
само,  як  і  реґіментарям,  доводилося  вирішувати  проблему
дезертирства  у  власних  військах.  Князь  влазив  у  борги,  а
незаплачені  вояки  йшли  від  нього  (з-поміж  тих,  хто  залишив
князя  в  той  період,  був  і  Б.  Маскевич).  Але  на  звістку  про
скрутне  становище,  в  яке  потрапили  регіментарі,  Ієремія  в
супроводі  200  слуг  вирушає  з  Білого  Каменя  до  свого  родо¬
вого  замку  у  Вишневці.  По  дорозі  до  нього  приєднуються  дві
сотні  князя  Чарторийського,  а  у  Вишневці  на  воєводу  русь¬
кого  чекала  тисяча  його  власних  бійців.  Зі  своєї  резиденції
князь  розсилає  в  усі  боки  роз’їзди,  котрі  в  дрібних  сутичках
з  передовими  роз’їздами  козаків  виручають  регіментарські
сили,  а  також  збирають  інформацію  про  неприятеля.  Актив¬
ні  дії  «вишневчан»  породжують  у  козаків  чутки,  нібито  з
 224

І.  Вишневеньким  прибуло  щонайменше  15  тисяч  вояків,  і
змушують  їх  відійти  до  основних  сил.  Схоплені  княжими
військами  «язики»  повідомили,  що  Б.  Хмельницький,  став¬
ка  якого  на  той  час  знаходилася  в  Чолганському  Камені,
з’явиться  з  усіма  силами  під  Збаражем  не  раніше  10  липня.  А
 7 	липня  Ієремія  з’явився  в  реґіментарському  обозі  і  прийняв
командування  обороною  міста.  Реґіментарських  жовнірів  це
настільки  сповнило  ентузіазмом,  що  вони  готові  були  служи¬
ти  під  орудою  воєводи  руського  шість  місяців  задарма.
 Ієремія  однак  відмовився  від  реґіментарської  булави,  яку
йому  підносив  Ст.  Лянцкоронський:  «Не  я  вашим  милостям
давав  булаву,  і  відбирати  її  теж  не  буду».  Підрозділи  воєводи
руського  на  той  час  поповнилися  сімома  хоругвами  Д.  Заслав-
ського  і  Яна  Замойського,  а  невдовзі  до  нього  приєдналися
недавні  вихованці  і  підопічні  племінники  -  16-річний  Костян¬
тин  Кшиштоф  і  19-річний  Димитр  Єжи  (майбутній  великий
коронний  гетьман,  один  із  претендентів  на  руку  доньки  мол¬
давського  господаря  Василя  Лупула,  Домни  Росанди,  котру
пізніше  взяв  за  себе  син  Б.  Хмельницького  Тиміш).  Отож,
Ієремія  привів  із  собою  загалом  близько  3  тисяч  вояків.
 За  наполяганням  князя,  посилилися  фортифікаційні
роботи  (ось  коли  знадобилися  знання,  отримані  в  Голандії),
розпочалася  додаткова  заготівля  харчів.  В  усі  сторони  були
розіслані  розвідувальні  під’їзди.  Доки  була  можливість,
стримували  козацькі  й  татарські  війська,  що  надходили.
10  липня  І.  Вишневецький  відбив  атаку  передового  татар¬
ського  підрозділу,  який  намагався  захопити  його  табір,  що
не  встиг  відійти  за  стіни  Збаража.  Наступного  дня  основні
сили  Б.  Хмельницького  підійшли  до  міста  і  оточили  його,
встановивши  навколо  фортечного  муру  30  гармат.  Ієремія  в
цей  час  давав  учту  воякам,  палкими  промовами  спонукаючи
їх  до  бою.  Так  почалася  героїчна  Збаразька  епопея...
 Автор  не  береться  переповідати  її  перебіг  -  занадто
невдячна  це  справа  при  такій  кількості  літератури,  присвя¬
ченої  цій  драмі.  Доречно  буде  лише  зазначити,  що  видатний
український  історик  М.  Грушевський  віддавав  належне  обом
сторонам  -  як  обложеним  (чиї  сили  він  оцінював  як  «всього
 225

Збараж.  Замковий  вал.
Фото  І.  Пустинникової.
 9-10  тисяч  властивого  війська  і  мабуть  значно  більше  челя¬
ді»*),  так  і  тим,  хто  вів  облогу  («Гетьман  мав  з  собою  70  тис.
козацького  війська  і  дещо  більше  орди  та  більші  й  менші
дружини  українських  повстанців»),  визнаючи  за  ними  рів¬
ною  мірою  «прояви  високого  героїзму  і  посвячення».  Зага¬
лом  обложені  відбили  17  штурмів.  Що  ж  до  воєводи  русько¬
го,  то  у  Збаражі  він  розкрився  і  як  полководець,  і  як  людина.
Практично  все  залежало  від  Ієремії,  і  він  виклався  повні¬
стю,  зробивши  можливе  й  неможливе.  Дії  І.  Вишневецького
в  Збаражі  давали  привід  для  роздумів  як  його  сучасникам,
 Збараж.  Палац  І.  Вишневецького.
Фото  І.  Пустинникової.
 226

так  і  пізнішим  дослідникам  про  те,  яким  би  шляхом  пішла
далі  війна,  якби  за  князем  усе  ж  таки  залишилася  булава
коронного  гетьмана.
 Зносячи  нарівні  з  обложеними  бій,  спрагу  й  голод,  князь
Ієремія  в  найскладніші  хвилини  неодноразово  стримував
захисників  міста  від  утечі,  а  регіментарів  від  капітуляції;
ночував  на  бойових  позиціях,  особисто  відвідував  поране¬
них,  брав  участь  в  усіх  вилазках.  Хроніки  наводять  слова
князя,  що  прозвучали  у  відповідь  на  чергову  пропозицію
регіментарів  скласти  зброю:  «А  куди  подінете  слуг,  міщан,
простолюдинів?  Вони  ж  християни,  гріх  їх  покинути.  Хіба
вам  життя  дорожче  за  честь?  Але  ми  збережемо  і  життя,  і
честь,  якщо  боронитимемося».  Під  час  одного  з  найтяж¬
чих  штурмів,  коли  основний  удар  припав  на  позиції  князя
і  військо  запанікувало,  І.  Вишневецький  вийшов  навперей¬
ми  утікаючим  жовнірам  з  оголеною  шаблею  зі  словами:
«Якщо  хтось  посунеться  назад,  той  сам  загине,  або  мене
положить!»  -  і  повів  військо  у  контратаку.  «Історія  русів»
повідомляє,  що  в  одному  з  боїв  у  Збаражі  Ієремія  був  важко
поранений  у  ногу  «і  віднесений  в  місто  на  плащі  жовнір¬
ському»,  однак  продовжував  керувати  військовою  радою
захисників  фортеці...
 VI
 Цього  разу  король  не  міг  пройти  повз  явні  заслуги  Ієре¬
мії,  котрий  практично  витяг  на  собі  цю  майже  безнадійну
справу.  Приймаючи  збаразьких  героїв  у  Львові  після  битви
під  Зборовом,  де  короля  від  поразки  і  полону  врятував  лише
татарський  хан,  перекуплений  обіцянками  канцлера,  Ян
Казимир  виявляв  князеві,  чия  слава  розрослася  неймовір¬
но,  всілякі  почесті.  Справжня  вартість  королівської  уваги
виявилася  пізніше,  коли  І.  Вишневецький  отримав  за  свої
подвиги  з  усіх  вакантних  староств  таке,  що  давало  наймен¬
ший  річний  дохід  -  всього  лише  4  тис.  злотих  (було  то  старо¬
ство  пшасниське).  Цікаво,  що  придворному  королівському
скрипалю  Ґрембошевському  під  час  тієї  ж  роздачі  перепало
староство,  що  давало  дохід  вчетверо  більший.
 227

Щоправда,  пізніше,  в  королівській  інструкції  на  сейми¬
ки  напередодні  скликання  чергового  вального  сейму  діяння
князя  Ієремії  отримали  найвищу  оцінку.  Однак,  як  зазначає
Ян  Бідацький,  «аби  одразу  потім  на  рівних  (з  ним.  -  Ю.  Р.)
прославити  невдах  з-під  Зборова».
 Великий  коронний  канцлер  Єжи  Оссолінський,  зрозу¬
мівши,  що  його  позиції  захиталися,  змушений  був  шукати
примирення  з  Ієремією,  вдавшися  до  посередництва  короля.
 У 	Львові  в  присутності  Яна  Казимира  канцлер  попросив
пробачення  у  воєводи  руського,  після  чого  між  ними  встано¬
вилася  якась  подобизна  християнського  прощення*.
 Вже  після  укладення  Зборівського  миру,  Ієремія,  живучи
в  Кжешові,  надсилає  звідти  в  столицю  звістки  про  військо¬
ві  приготування  і  зовнішні  зносини  Б.  Хмельницького,  які
отримує  від  семигородського  монарха  Юрія  Ракоці  II,  сина
покійного  претендента  на  польський  трон;  той,  так  само
як  і  його  батько,  підтримував  стосунки  як  з  українським
гетьманом,  так  і  з  воєводою  руським.  Іншими  джерелами
інформації  служили  князеві  його  власні  люди  в  Україні,  а
також  ті,  хто  поверталися  з  козацького  чи  татарського  поло¬
ну.  Інформація,  яку  відсилав  Ієремія,  цього  разу  була  взята
до  уваги.  З  минулого  досвіду  двір,  та  й  сам  Ян  Казимир,
уже  встигли  переконатися,  що  буває  в  противному  разі.  До
вже  розісланої  інструкції  на  сеймики  король  пише  додаток,
у  якому  йдеться  про  «непевність  укладеного  з  козаками
миру»,  причому  джерелами  інформації  вказуються  ті,  «котрі
раніше  ніколи  не  підводили»  -  воістину  вияв  королівської
мудрості  по  шкоді.
 Налагодивши  постачання  дворові  й  королю  свіжих  даних
розвідки,  Ієремія  вирішує,  що  настав  час  поправити  свої
фінансові  справи.  Князь  розсилає  листи  з  проханням  про  під¬
тримку  на  сеймики  різних  воєводств  Речі  Посполитої.  Реакція
була  навіть  більша,  аніж  він  очікував  -  сеймики  прохали,  бла¬
гали,  вимагали:  не  залишити  подвиги  князя  без  уваги,  оплати¬
ти  з  державної  скарбниці  його  військо,  надати  йому  староства
взамін  земель,  відступлених  Москві  ще  з  часів  Смоленської
війни  (як  то  обіцяв  йому  ще  покійний  Володислав  IV).
 228

Двір  сполошився.  По-перше,  очікуваний  у  другій  поло¬
вині  листопада  1649  р.  сейм  мав  розглядати  ратифікацію
Зборівського  мирного  договору:  Ієремія  ж,  як  відомо,  був
одним  з  лідерів  «партії  війни».  Нова  хвиля  популярності
І.  Вишневецького,  на  брак  якої  він  і  так  ніколи  не  скаржився,
могла,  на  думку  королівського  оточення,  зірвати  ратифіка¬
цію.  По-друге,  так  і  не  заплачене  після  Збаража  і  Зборова
військо  було  на  грані  рокошу,  вбачаючи  гарантом  своїх  прав
того  ж  таки  князя  Ієремію.
 Цього  разу  Ян  Казимир  відчув  необхідність  тримати,
що  називається,  носа  за  вітром.  Насамперед  аби  домогтися
згоди  «воєнної  опозиції»  на  ратифікацію  Зборівських  пак¬
тів.  Крім  того,  треба  було  зробити  крок  назустріч  симпатіям
шляхетського  загалу  до  воєводи  руського,  а  заодно  підняти
в  променях  слави  І.  Вишневецького  і  власний  авторитет,
котрий,  як  показало  відкриття  сейму,  був  істотно  розхита¬
ний.  Особливо  це  проявилося  14  грудня  1649  p.,  коли  Ієре¬
мія  Вишневецький  в’їхав  до  Варшави  в  супроводі  кінної
хоругви,  200  піхотинців  і  500  збройних  слуг.  Майже  вся  Вар¬
шава  вийшла  зустрічати  князя.  Делегати  сейму  покинули
посольську  ізбу  і  виїхали  кінно  за  міські  стіни,  аби  зустріну¬
ти  воєводу  руського.  За  повідомленнями  очевидців,  Ієремію
вітали  немов  короля,  ба  навіть  сильніше.  Усе  це  відбувалося
на  очах  іноземних  послів.
 Ян  Казимир  змушений  був  проковтнути  цю  уразу  влас¬
ного  самолюбства  -  з  князем  треба  тепер  було  шукати
спільної  мови.  Трапилося  неймовірне:  23  грудня  1649  р.
Ієремія  Вишневецький  вдруге  стає  коронним  гетьманом  Речі
Посполитої  -  цього  разу  офіційно  призначеним.  Щоправда,
тільки  до  повернення  з  полону  гетьманів  М.  Потоцького
і  М.  Каліновського.  Цього  однак  виявилося  досить,  щоб
Ієремія  погодився  на  ратифікацію  Зборівських  пактів.  Згода
князя  була  також  здобута  наданням  йому  староств  -  ново-
тарського  і  перемишльського,  а  також  визнанням  за  ним  «на
вічність  і  право  дідичне»  колись  спірного  Хоролу.
 Надання  ці  однак  виявилися  скоріше  символічними:
Хорол  уже  був  в  руках  козаків,  новотарське  староство  вже
 229

через  два  тижні  Ієремія  на  прохання  короля  відступив  А.  Ки¬
селю,  а  перемиськс,  хоча  й  було  багатим,  лежало  на  території
його  ж  воєводства  Руського,  що,  згідно  з  тодішнім  правом,
унеможливлювало  для  князя  володіння  ним.  Однак  відо¬
мо,  що  вже  навесні  1651  p.  І.  Вишневецький  «видержавив»
на  три  роки  половину  перемиського  староства  Миколаю
Оссолінському  за  52  тисячі  злотих.  Отже,  для  Ієремії  був
зроблений  виняток,  хоча  це  й  викликало  низку  протестів.
Щоправда,  згодом  князь  вирікся  й  цього  надання.
 Що  ж  до  Ієреміїного  гетьманства,  то  за  час  перебування
на  цій  посаді  князеві  доводилося  головним  чином  займатися
вибиванням  платні  для  війська  (а  на  той  час  борг  держа¬
ви  перед  вояками  перевищив  2,2  млн  злотих  -  за  станом
на  грудень  1649  p.),  на  збір  коштів  для  викупу  польного  і
коронного  гетьманів,  на  підтримання  боєготовності  жовні¬
рів  з  огляду  на  нові  воєнні  приготування  козаків  і  татар.  За
деякими  даними,  князь  також  робив  спроби  порозумітися  з
ворожою  для  Криму  ногайською  ордою,  які  однак  виявилися
безуспішними.
 За  два  тижні  до  передачі  повноважень  коронного  геть¬
мана  Миколаю  Потоцькому,  котрий  невдовзі  мав  повернути¬
ся  з  полону,  І.  Вишневецькому  довелося  виступити  в  дещо
незвичній  для  нього  ролі  дипломата.  Москва,  користаючи
з  тяжкого  становища  Польсько-Литовської  держави,  вирі¬
шила  компенсувати  свої  втрати  під  час  Смоленської  війни.
Посли  російського  царя  висунули  за  привід,  нібито  в  Речі
Посполитій  друкуються  книжки  образливого  для  Москов¬
ської  держави  і  її  самодержця  змісту,  а  воєвода  руський  і
коронний  хорунжий  О.  Конецпольський  в  листах  до  госу¬
даря  Олексія  Михайловича  вживали  неповних  титулів  щодо
нього.  Москва  вимагала  знищити  весь  тираж  тих  книжок,
стратити  Ієремію  та  його  швагра  на  палі,  а  ще  повернути
Смоленськ  і  виплатити  50  тисяч  дукатів.  Король  звернувся
до  сенаторів  по  пораду  І.  Вишневецький  у  своєму  листі
до  Яна  Казимира  висловив  міркування,  що  за  цим  стоїть
Б.  Хмельницький,  котрий  прагне  використати  замирення  з
тим,  щоби  втягнути  у  війну  з  Річчю  Посполитою  іноземні
 230

держави.  Воєвода  руський  порадив  продовжувати  воєн¬
ні  приготування,  спрямувати  війська  Великого  князівства
Литовського  під  Смоленськ,  задобрити  подарунками  татар¬
ського  хана  і  нацькувати  його  на  Москву.  Водночас  Ієремія
рекомендував  продовжити  роботу  комісії  щодо  узгодження
спірних  питань  зі  Швецією,  а  воєводі  київському  поставити
завдання  пильніше  слідкувати  за  Хмельницьким.  Що  ж  до
московського  посла,  то  його  пропонувалося  затримати.
 Поради  Ієремії  були  прийняті  варшавським  двором.
Посла  московського  затримали  під  приводом  припинення
його  повноважень,  переговори  з  ханом  пройшли  вдало;  крім
того,  Б.  Хмельницький  був  на  той  час  ображений  на  царя
Олексія  Михайловича  за  зволікання  з  допомогою  козакам.
Москва,  остерігаючись  козацько-татарського  наїзду,  змуше¬
на  була  взяти  свої  претензії  назад,  задовольнившись  дрібни¬
ми  поступками  в  справі  царської  титулатури.
 ЗО  березня  1650  р.  князь  Ієремія  на  виконання  королів¬
ського  наказу  передав  М.  Потоцькому  верховну  владу  над
військом.  При  цьому  король,  остерігаючись  із  того  чергового
вибуху  невдоволення  серед  жовнірів,  звернувся  до  князя  в
квітні  того  ж  року  з  проханням  утримати  військо  від  нових
«конфедерацій».
 VI
 Від  чого  король  не  міг  утримати  самого  Ієремію  -  так
це  від  бажання  покінчити  з  Б.  Хмельницьким  якнайскорше.
На  травень  1650  р.  припадає  легенда  про  одну  таку  спробу.
Легенда  ця  наводиться  М.  Гру  шевським  у  вигляді  переказу
історії,  повіданої  в  Москві  якимось  київським  постриженцем
Марком  зі  слів  подорожнього,  якогось  черкаського  сотника
(у  даному  випадку  -  з  міста  Черкаси.  -  Ю.  Р.)  невідомому
московському  дякові.  Мовляв,  якийсь  козацький  полковник
(називається  ім’я  Силуяна  Мужиловського)  передався  до
 І. 	Вишневецького,  розповівши  принагідно,  як  можна  захо¬
пити  Б.  Хмельницького.  Далі  Ієремія,  погодивши  питання
з  польним  гетьманом,  відрядив  300  «рейнджерів»  під  Чиги¬
рин  на  пасіки,  де  знаходився  козацький  гетьман.  Однак
 231

«посилыдикам»  I.  Вишневецького  вдалося  лише  захопити
двох  козаків  із  супроводу  Богдана,  сам  же  гетьман  встиг
переправитися  до  своїх  вплав  через  водоймище.  На  сполох
з’явилися  козаки  й  пов’язали  всіх  Яреминих  людей...
 Легенда  ця,  як  вважає  М.  Грушевський,  є  відбитком
«козацьких  балачок  про  магнатів  як  ворогів  Хмельницького,
що  чигають  на  його  душу  по-давньому»,  незважаючи  на
Зборівський  мир.  Якогось  іншого  документального  підтвер¬
дження  описаного  в  легенді  випадку  історик  не  наводить.
Але  що  цікаво:  про  схожий  випадок  (правда,  без  згадки  про
 І. 	Вишневецького)  повідомляв  хотмизький  воєвода  Кирило
Арсеньєв  у  відписці  в  Разрядний  приказ  від  5  травня  1650  р.
Оповідь  про  спробу  фізичного  усунення  Б.  Хмельницького
поляками  К.  Арсеньєв  записує  зі  слів  «сина  боярського»
Семена  Постоялкіна,  котру  той,  своєю  чергою,  чув  від  яко¬
гось  козака  («черкашенина»)  Власька,  коли  той  гостював  у
його  приятеля,  теж  «боярського  сина»  Василя  Сподарюхіна.
За  словами  Власька,  «после  де  мира  накупили  было  их  же
братыо,  черкас,  ляхи  убить  етмана  Богдана  Хмельницкова,
и  приехали  де  было  те  накупные  черкасы  в  пасеку  ево  ж
етманову,  ждать  в  той  пасеке,  как  бы  де  он,  етман,  в  ту
пасеку  приехал,  и  в  той  пасеке  ево,  етмана,  убить  было.  И  с
той  де  пасеки  ушел  пасечник  к  етману,  и  сказал  де  ему;  что
приехали  на  пасеку  от  ляхов  накупные  люди,  их  же  черкасы,
и  хотят  де  тебя,  етмана,  убить  до  смерти.  И  он  де,  етман,
собрався  с  людьми  своими,  и  тех  людей,  которые  ево  хотели
убить,  переимал».
 Розходження  в  деталях,  як  бачимо,  мінімальне.  Щодо
полковника,  з  подачі  якого  І.  Вишневецький  начебто  при¬
ймає  рішення  захопити  (чи  ліквідувати)  козацького  гетьмана,
то  ним  певно  що  не  міг  бути  один  з  найближчих  соратників
Богдана  Силуян  Мужиловський,  як  то  припускає  оповідач
версії  про  замах,  наведеної  М.  Грушевським.  Побічним  же
свідченням  ймовірності  спроби  викрадення  (вбивства)  укра¬
їнського  гетьмана  І.  Вишневецьким  могла  би  слугувати  вже
згадувана  спадкова  авантюристичність  князя,  помножена  на
його  заповзятість  і  почуття  помсти.  Але  звідки  у  звичайного
 232

сотника  з  Черкас  така  конфіденційна  інформація?  Чи  він
просто  передавав  постриженцеві  Маркові  те,  що  сам  уже
чув  від  когось?  Тоді  нове  запитання:  від  кого?  Від  якогось
безпосереднього  учасника  подій  під  Чигирином?  Чи  від
того,  хто,  своєю  чергою,  сам  десь  щось  чув  від  когось,  а
той  іще  від  когось...  Одне  слово,  за  принципом  «зіпсованого
телефона».  При  цьому  звичайний  перебіжчик  (якщо  такий
був)  обернувся  на  «цілого»  козачого  полковника,  та  ще  й
Силуяна  Мужиловського.  Так  чи  інакше,  але  епізод  із  невда¬
лим  замахом  на  Б.  Хмельницького  вельми  ймовірний.  Інша
справа  -  наскільки  ймовірною  є  участь  у  ньому  воєводи
руського.
 Якщо  спроба  Ієремії  (коли  така  була)  усунути  Б.  Хмель¬
ницького  завершилася  невдало,  то  його  концепція  силового
вирішення  «козацького  питання»  з  плином  часу  брала  гору,
а  особливо  після  смерті  лідера  «мирного  сторонництва»
Єжи  Оссолінського  (9  серпня  1650  p.).  Наприкінці  листо¬
пада  1650  р.  був  скликаний  черговий  сейм,  на  якому  король
оголосив  про  необхідність  набору  45-тисячного  війська.
Ієремія,  чий  авторитет  навіть  після  передачі  булави  був  неза¬
перечним  (князь  залишався  на  посаді  одного  з  комісарів  при
гетьманах),  знову  наполягав  на  60  тисячах.  Нарешті  була
 «Виправа».
Акварель,  1858  р.  Художник
Артур  Гроттгер  (1837-1867).
Національний  музей,  Вроцлав.
 233

ухвалена  сеймова  постанова,  згідно  з  якою  Польща  мала
виставити  36  тисяч  вояків,  Литва  -  18  тисяч.  Крім  того,
сейм  дав  згоду  на  скликання  посполитого  рушення.  Відтак
лінія  «воєнного  сторонництва»  остаточно  перемогла,  а  князь
Ієремія  отримав  командування  переднім  краєм  фронту.  Вже
слідом  за  ним  гетьмани  мали  вести  головні  сили,  доповнені
посполитим  рушенням.  Постановою  сейму  збір  війська  було
визначено  під  Львовом  на  24  лютого  1651  р.
 Позиції  князя  в  очах  двору  ще  більше  зміцнилися.  Хоча
фінансові  його  справи  залишали  бажати  кращого.  Жодним
із  старостинських  надань  воєвода  руський  так  і  не  зміг  ско¬
ристатись  повною  мірою,  а  нових  староств  так  і  не  отримав.
Однак  коли  Ян  Казимир  запропонував  князеві  (як  на  тому
наполягали  деякі  сеймики  невдовзі  після  збаразької  епопеї)
взяти  його  приватні  війська  на  державне  утримання,  Ієремія
відмовився.
 Князь  іще  не  знав,  що  вступав  у  останній  рік  свого  вій¬
ськового  тріумфу,  котрий  також  став  останнім  роком  його
життя.  А  тоді,  мабуть,  у  нього  знову  зажевріла  думка  про
повернення  до  свого  Задніпров’я...
 VII
 У  зимово-весняній  кампанії  1650-1651  років  Ієремія
Вишневецький  помітної  участі  не  брав,  але  передав  один  зі
своїх  полків  у  розпорядження  польного  гетьмана  М.  Калі-
новського.  Тим  княжим  полком  з  трьох  гусарських  і  шести
козацьких  хоругов,  узятих,  всупереч  волі  князя,  на  державне
утримання,  командував  племінник  і  вихованець  Ієремії,
юний  герой  Збаража  Димитр  Єжи  Вишневецький.
 У  Кжешові,  де  містилася  тоді  його  тимчасова  резиден¬
ція,  Ієремія  склав  заповіт  і  заходився  вербувати  й  оснащува¬
ти  свої  війська.  Для  цього  на  додаток  до  вже  існуючих  боргів
він  втрапив  у  нові,  іще  більші.  Позичав  гроші  навіть  у  своїх
слуг  і  офіцерів.  Попри  те,  Ієремія  зібрав  одне  з  найкращих
на  той  час  приватних  військ  у  Речі  Посполитій.
 1  червня  1651  р.  воєвода  руський  в’їхав  разом  із  пле¬
мінниками  до  королівського  обозу  під  Сокалем,  привівши
 234

з  собою  три  козацькі,  одну  татарську  і  одну  волоську  кінні
хоругви,  драгунський  і  піхотні  підрозділи  загальною  кіль¬
кістю  600  чоловік  (інший  документ  називає  800).  В’їзд
князя  обоз  зустрів  аплодисментами.  «Усі  звернули  на  нього
увагу,  -  писав  автор  донесення  з  табору  об’єднаних  військ
Речі  Посполитої  5  червня  1651  p.,  -  а  до  вождів  серця  ані
найменше  не  мають,  бо  один  великий  (М.  Потоцький.  -
Ю.  Р.)  хворий  і  слабкий,  на  коня  його  підсаджувати  треба,  а
менший  (М.  Каліновський.  -  Ю.  Р.)  хворіє  на  очі».
 На  той  час  війська  Б.  Хмельницького  повернулися  з
походу  на  Молдавію,  а  сам  козацький  гетьман  уклав  новий
союз  із  татарами.  Заносилося  на  рішучу  битву,  що  пізніше
стане  відомою  в  історії  як  битва  під  Берестечком  і  стане,
поряд  зі  збаразькою  епопеєю,  найбільшим  виявом  військо¬
вої  слави  Ієремії  -  хоча  і  не  тією  мірою,  на  яку  сподівався
певно  що  і  сам  князь,  і  його  сучасники,  і  пізніші  дослідники.
«Під  Берестечком  настав  би  кінець  козацькій  війні,  якби
його  рада  мала  належне  місце»,  -  вважав  польський  історик
Войцех  Коялович.
 Не  вдаючись  у  детальний  аналіз  тієї  битви,  автор  поста¬
вив  собі  за  мету  відтворити  якнайповніше  роль  і  місце  в
ній  воєводи  руського  на  підставі  як  тогочасних  історичних
документів,  так  і  пізніших  досліджень  польських  і  україн¬
ських  учених.
 ...Коли  до  королівського  обозу  все  ще  прибували  при¬
ватні  почти  магнатів  і  посполите  рушення,  збунтувалося
незаплачене  коронне  військо,  приведене  польним  гетьма¬
ном.  Казна  була  порожня,  отож  король  реквізував  шляхет¬
ські  скарби,  складені  в  сокальському  кляшторі.  Обуреним  їх
господарям  пояснили,  що  король  бере  у  них  у  такий  спосіб
позичку,  котру  пообіцяв  повернути.  Сучасники  відзначали,
що  Ян  Казимир  при  цьому  наслідував  «львівський»  при¬
клад  Ієремії  Вишневецького.  Грошей  усе  ж  не  вистачило,  і
на  заплату  війську  довелося  «скинутися»  магнатам  і  шляхті
«хто  скільки  зможе».
 Військова  рада,  котру  провадив  король,  не  чекаючи  поки
підійдуть  усі  підрозділи,  виявила  традиційну  відсутність
 235

Король  Ян  Казимир  (1609-1672).
Полотно,  олія.  Портрет  роботи
невідомого  гданьського  майстра.
60-ті  роки  XVII  ст.
 не  те  що  єдиного  плану  -  бодай  навіть  спільного  уявлення
про  те,  як  слід  діяти.  Розвідка  була  поставлена  абияк,  а  з
«язиками»  тривалий  час  не  щастило  навіть  Ієремії.  Зрештою
княжий  роз’їзд  захопив  сімох  козаків  десь  між  Зборовим  і
Залозцями,  але  на  допитах  ті  повідомляли  звістки,  що  не
збігалися  між  собою.  Висланий  князем  роз’їзд  під  орудою
ротмістра  Стемпковського  взагалі  замість  пошуку  «язика»
пиячив  по  сусідніх  селах,  полохаючи  козаків  і  грабуючи
шляхетські  маєтки.
 Бажання  короля  самому  очолювати  армію  лише  дода¬
вало  хаосу  в  командуванні.  Нездатність  гетьманів  керувати
різношерстим  військом  король  прагнув  компенсувати  влас¬
ним  небагатим  військовим  досвідом  і  порадами  іноземних
офіцерів,  а  його  намагання  впровадити  західні  порядки  в
польській  армії  викликали  невдоволення  магнатів.
 Поступово,  однак,  викристалізовувалися  думки,  куди
вести  військо.  Частина  вождів  пропонували  стати  у  Берес¬
течка  -  з  тих  міркувань,  якщо  Хмельницький,  місце  знахо¬
дження  якого  точно  не  було  відомо  (припускали,  що  він  десь
під  Вишневцем),  вирішить  наступати  на  об’єднані  сили,  то
неминуче  мав  би  йти  через  те  містечко.  Крім  того,  в  разі  якби
дійшло  до  битви,  захистом  для  обозу  була  би  річка  Стир.
Інші  радили  йти  під  Глиняни;  по-перше,  там  було  багато
 236

паші  для  коней,  по-друге,  звідти  можна  було  заступити  доро¬
гу  Б.  Хмельницькому,  якби  той  намірився  разом  з  татарами
йти  на  Краків,  користуючись  заворушеннями  в  Польщі  під
проводом  Костки  Наперського.  А  крім  того  -  захистити  пів¬
денний  напрямок  від  можливих  атак  з  боку  семигородського
володаря  Юрія  Ракоці  II,  змову  з  яким  на  той  час  приписува¬
ли  вже  не  І.  Вишневецькому,  а  Б.  Хмельницькому.  По-третє,
так  само,  як  і  Берестечко,  Глиняни  вважалися  зручною  пози¬
цією  для  атаки  на  козаків.
 Серед  розмаїття  думок  одиноко  прозвучала  пропозиція
воєводи  руського,  керована,  як  завжди,  його  прагненням
коротким  і  швидким  ударом  покінчити  з  противником.  Ієре¬
мія  пропонував:  доки  татари  не  з’єдналися  з  Б.  Хмельниць¬
ким,  сили  якого,  за  даними  князя,  на  той  час  перебували  під
Тарнополем,  швидким  маневром  відрізати  козаків  від  татар,
нав’язати  козацькому  гетьману  генеральну  битву,  а  потім
узятися  й  за  «бусурманів».  Однак  перемогла  думка  Адама
Киселя,  який  наполягав  залишитися  під  Сокалем,  доки  не
підійде  все  посполите  рушення.  Ті,  хто  підтримували  цю
думку,  пропонували  також  вислати  наперед  20  тис.  кін¬
нотників  на  чолі  з  І.  Вишневецьким,  Ст.  Лянцкоронським  і
О.  Конецпольським,  а  далі  вже  діяти  залежно  від  обставин:
якщо  їм  поталанить  у  сутичці  з  козаками,  то  й  король  з  осно¬
вними  силами  має  йти  слідом  за  ними,  а  як  ні  -  то  відсту¬
пити  на  заздалегідь  визначені  позиції.  Ієремія  рішуче  запе¬
речував  проти  такого  розділення  військ;  тієї  ж  думки  був  і
коронний  гетьман,  навчений  гірким  досвідом  Жовтих  Вод.
Зрештою,  король  вирішив  залишитися  під  Сокалем.  На  його
рішення  вплинула  звістка  про  появу  татар  під  Винницею,  з
чого  був  зроблений  висновок,  що  хан  або  вже  з’єднався  з
Хмельницьким,  або  скоро  має  з’єднатися.  Виходило  так,  що
Ієремія  немовби  запізнився  зі  своїм  планом.
 Тим  часом  у  таборі  дочекалися  підходу  посполитого
рушення  і  розподілили  все  військо  на  10  полків,  або  «диві¬
зій»;  Яремина  «дивізія»  складалася  з  трьох  гусарських  і
дев’яти  козацьких  хоругов,  не  рахуючи  його  приватних  під¬
розділів.
 237

15  червня  командування  об’єднаних  військ  отримало
звістку,  що  Б.  Хмельницький  разом  з  татарами  рушив  на
сокальський  обоз  (хоча  татари  ще  не  підійшли).  Коро¬
лівський  штаб  вирішив  застосувати  «берестецький»  варі¬
ант  -  попри  опір  коронного  гетьмана,  Ян  Казимир  приймає
рішення  вести  військо  через  річку  Стир.  Передислокація
проходила  хаотично,  весь  порядок  був  порушений,  війська
не  слухалися  команд,  доходило  до  бійок;  король,  втихоми¬
рюючи  вояків,  вдавався  до  непристойної  лайки.  «Коли  б
Хмельницький  напав  був  серед  сього  переходу,  легко  зробив
би  амінь  цілій  кампанії»,  -  іронізував  М.  Грушевський.  Але
козаки  втратили  цей  шанс,  хоча  переправа  королівського
війська  проходила  у  них  на  очах;  натомість  вели  бої  з  навко¬
лишніми  польськими  роз’їздами  і  здобували  зовсім  поруч
містечко  Олику.  Хмельницький  з  рештою  сил  очікував  на
війська  хана,  що,  за  його  даними,  ось-ось  мали  підійти.  Тим
часом  19  червня  об’єднані  сили  Речі  Посполитої  стали  під
Берестечком*.
 Михайлівська  церква  (1610  p.).
 Тут  Богдан  Хмельницький  молився  перед  Берестецькою  битвою.
Фото  Ірини  Пустинникової.
 238

Певних  відомостей  про  козацько-татарські  сили,  як  і
раніше,  бракувало.  Лише  24  червня  бродський  підстароста
надіслав  звістку,  що  його  розвідники  зафіксували  прихід
хана  з  усіма  ордами  до  Б.  Хмельницького.  Козацькі  бранці
навпаки  повідомляли,  що  Богдан  відступає.  Цю  звістку  ніби¬
то  підтверджували  люди  з  роз’їзду  Стефана  Чарнецького,
які,  мовляв,  бачили  козацького  гетьмана  ледь  не  під  Ямпо-
лем.  Вночі  королівське  військо  рушило,  як  вважав  король
і  його  радники,  вслід  за  Б.  Хмельницьким  у  південному
напрямку  на  Дубно,  непомітно  для  себе  сходячи  з  вигідних
позицій  (певно  що  Б.  Хмельницький  спеціально  для  цього
й  розпустив  чутки  про  свій  відхід  в  напрямку  Дубна).  Аж
раптом  вояки  з  решток  висланого  Ієремією  роз’їзду  під
командуванням  пана  Бейдковського,  розбитого  татарами
під  Перенятином,  попередили  головні  королівські  сили,
що  Хмельницький,  по-перше,  з’єднався  з  ханом,  по-друге,
нікуди  й  не  думав  відступати,  навпаки,  сам  наступає.  Ці  ж
самі  відомості  підтвердив  іще  один  розвідник  воєводи  русь¬
кого.  Королівське  військо  встигло  відійти  з-під  Берестечка
лише  на  милю,  однак  цього  було  достатньо,  щоб  створити
можливість  козакам  і  татарам  атакувати  його  на  марші.
М.  Потоцький,  узявши  до  уваги  пересторогу  І.  Вишневець¬
кого,  підкріплену  його,  коронного  гетьмана,  власними  роз¬
відданими,  наполіг,  аби  королівські  війська  повернулися  на
попередні  позиції.  Власне  це  й  урятувало  об’єднані  війська
Речі  Посполитої  від  катастрофи.
 Цілу  ніч  з  27  на  28  червня  вояки  об’єднаних  військ  обла-
штовували  табір  і  насипали  шанці.  Безпосередньо  перед  бит¬
вою  волоський  полковник  Середа  з  «дивізії»  великого  мар-
шалка  Єжи  Любомирського  і  четверо  ветеранів  з  «дивізії»
князя  Ієремії  захопили  в  полон  чотирьох  ординців,  котрі  під¬
твердили,  що  козацько-татарські  сили  налаштовані-таки  на
битву,  а  також  повідомили  про  підхід  передового  підрозділу
гатар,  кількість  якого  вони  оцінили  в  10  тисяч  кіннотників.
 На  цьому  розвідувальні  функції  князя  Ієремії  скінчи¬
лися.  Безпосередню  участь  у  боях  він  бере  вже  28  червня,
прийнявши  разом  із  польним  гетьманом  М.  Каліновським
 239

командування  лівим  крилом  об’єднаних  сил  Речі  Посполитої,
підсиленим  сандомирським  посполитим  рушенням  на  чолі  з
воєводою  сандомирським  Володиславом  Мислішевським.
 У 	другій  половині  дня,  переправившись  через  річку
Пляшову,  з’явився  очікуваний  зі  слів  татарських  в’язнів
 10-тисячний  татарський  передовий  підрозділ*.  За  наказом
короля,  жовніри  вийшли  з  окопів  і  вишикувалися  перед
табором  на  випадок  можливої  татарської  атаки.  Зав’язали¬
ся  традиційні  поєдинки.  Вже  коли  день  став  хилитися  до
вечора,  близько  п’ятої  години,  командування  об’єднаних
сил  санкціонувало  атаку**,  котру  розпочали  підрозділи
О.  Конецпольського  і  Є.  Любомирського.  Татари,  вірні  своїй
багатовіковій  тактиці,  почали  удавати  відступ,  і  коли  поляки
опинилися  в  невеличкій  долині,  перейшли  в  контратаку  й
кинулися  на  ліве  крило  об’єднаних  сил.  Під  їхнім  тиском
кварцяне  військо  посунулося  назад***,  однак  на  допомогу
прийшла  решта  підрозділів  О.  Конецпольського.  В  цей  же
час  коронного  хорунжого  фланговим  ударом  зліва  підтримав
особисто  І.  Вишневецький  на  чолі  своїх  шести  легких  хору¬
гов  і  гусарська  хоругва  Стефана  Чарнецького,  поручника
великого  гетьмана.  За  князем  слідом  підійшло  посполите
 «Богородиця».
 Полотно,  масло,  1909  р.  Художник  Юзеф  Брандт  (1841-1915).
Національний  музей,  Варшава.
 240

рушення  з  Краківського,  Сандомирського.  Ленчинського  і
Руського  воєводств.  Противника  було  взято  в  шаблі,  і  після
годинної  січі  відігнано  на  милю  через  переправи  до  болот,  де
багато  татарських  вершників  або  потонуло,  або  були  поруба¬
ні.  Різанина  тривала  до  першої  години  ночі;  за  повідомлен¬
ням  «Віршованої  хроніки»  невідомого  польського  автора,  в
ній  брали  участь  навіть  місцеві  селяни.  У  королівський  табір
переможці  повернулися  з  мінімальними  втратами,  привівши
20  полонених,  у  тому  числі  двох  значних  татар.
 Перша  перемога  була  здобута,  як  бачиться,  згідно  з
розробленим  не  без  участі  І.  Вишневецького  планом.  Князь
певно  що  був  обізнаний  з  татарською  тактикою,  та  й  татар,
про  яких  було  відомо  зі  слів  «язиків»,  уже  чекали.  Бойовий
дух  об’єднаних  військ  піднявся.  Проте  хоча  князь  Ієремія
зіграв  у  цьому  явно  не  останню  роль,  вірний  королю  укладач
«Реляції  про  найславнішу  перемогу  найяснішого  й  наймо-
гутнішого  государя  Яна  Казимира»  «умудрився»  не  згадати
його  навіть  словом.
 Розгром  передових  татарських  частин  певно  що  не  був
приємним  сюрпризом  для  хана  Іслам-Гірея  III,  який  наступ¬
ного  дня,  29  червня,  сам  з’явився  на  полі  битви.  До  бою
лаштувалася  головна  татарська  орда  й  передові  козацькі
полки  з  тих,  що  встигли  переправитися  через  річку  Пляшову.
 Другий  день  битви  з  самого  початку  складався  не  на
користь  сил  Речі  Посполитої.  В  герцях,  підсумок  яких  тра¬
диційно  задавав  настрій  воюючих  сторін,  цього  разу  перема¬
гали  здебільшого  татари.  Воєвода  брестський  Симон  Щавін-
ський  запропонував  випустити  на  поле  більшу  кількість
герцівників  з  об’єднаних  військ,  однак  коронний  гетьман
М.  Потоцький,  підтриманий  І.  Вишневецьким,  вирішує  не
розпорошувати  сили  на  дрібні  зачіпки.
 Цього  разу  фланги  об’єднаних  сил  Речі  Посполитої  були
підсилені  піхотою  й  польовими  гарматами.  Князь  Ієремія
брав  участь  в  укріпленні  правого  крила.  Все  цс  дало  змогу
вдало  відбивати  по  обидва  боки  атаки  козаків  і  татар,  які
жадали  помсти  за  вчорашню  поразку.  Особливо  гаряче  було
на  тому  ж  таки  лівому  крилі,  котре,  за  словами  сучасників,
 241

принаймні  тричі  ризикувало  бути  відрізаним  неприятелем
від  основних  сил.  Усе  ж  князю  Ієремії  і  польному  гетьману
вдалося  відбити  наступ  численніших  сил  хана  і  Б.  Хмель¬
ницького,  хоча  й  не  без  допомоги  з  центру  і  правого  флангу,
які  зазнали  й  самі  шаленого  тиску.  Після  цього  князь  Ієремія
кинувся  на  допомогу  в  центр,  де  доля  битви  вже  готова  була
вирішитися  на  користь  козацько-татарської  коаліції;  за  ним
рушила  шляхта  Сандомирського  воєводства.
 В  центрі  татари  більш  успішно  застосували  тактику,  з
якою  їм  не  поталанило  минулого  дня.  Номер,  який  не  прой¬
шов  із  досвідченим  у  боях  з  татарами  Ієремією,  міг  мати,
якби  ще  трохи,  фатальні  наслідки  для  військ  центру.  Наступ
татар  був  зустрінутий  артилерією,  однак  коли  хоругви  з
центру  і  правого  флангу  під  проводом  воєвод  -  брестського
С.  Щавінського,  поморського  Людвіка  Вейґера,  браславсько-
го  Ст.  Лянцкоронського,  князя  Богуслава  Радзивілла  і  литов¬
ського  підканцлера  Леона  Сапєги  пішли  в  контратаку,  то  віді¬
рвалися  від  табору  основних  сил  настільки,  що  опинилися  в
оточенні.  На  його  прорив  поспішив  Ієремія  Вишневецький,
приєднавшись  до  полків  М.  Каліновського,  М.  Потоцького
і  Є.  Любомирського.  Насилу  оточення  було  прорване,  але
ціною  великих  страт.  Загинуло  багато  значної  шляхти*,  в
тому  числі  й  писар  польний  коронний  Казановський.  Чима¬
лих  втрат  зазнали,  визволяючи  оточених,  підрозділи  князя
Ієремії.  Майже  повна  безплановість  кампанії  з  боку  об’єд¬
наних  сил  Речі  Посполитої  дала  змогу  татарам  перехопити
ініціативу**.
 Взаємовиручка  «дивізій»  якоюсь  мірою  компенсувала
відсутність  єдиного  керівництва,  проте  хаос,  що  панував
у  командуванні  не  міг  не  вплинути  на  все  військо.  Після
невдачі  другого  дня  в  ньому  поширювалися  занепадницькі
настрої.  Жовніри  пригадували  гетьманам  і  королю  минулі
поразки  під  Корсунню,  Зборовом  тощо.  Становище  рятува¬
ло  лише  те,  що  козацький  табір  переправлявся  через  болота
річечки  Пляшової  вкрай  повільно,  і  тому  козацький  гетьман
не  міг  розгорнути  в  полі  всі  свої  сили.  Тож  основне  бойове
навантаження  несли  війська  Іслам-Гірея  III  -  що,  поряд  з
 242

усіма  іншими  чинниками,  мусило  в  майбутньому  знеохоти¬
ти  хана  до  битви.
 На  нічній  нараді  проти  ЗО  червня  Ієремія  наполягав  на
вирішальній  битві.  Обидва  гетьмани  були  проти,  але  князя
підтримав  король,  який  боявся,  іцо  козаки  й  татари,  зібравши
свої  сили  воєдино,  можуть  узяти  табір  об’єднаних  військ  у
облогу.  Тим  часом,  переправа  козаків  через  Пляшову  трива¬
ла.  Зранку  король,  як  повідомляє  «Віршована  хроніка»,  «за
порадою  генерала  Христофора  Хубальда  та  інших  воєначаль¬
ників»  (з  тексту  можна  зрозуміти,  що  не  обійшлося  там  також
без  участі  воєводи  руського  -  принаймні,  повідомляється,  що
під  час  шикування  війська  при  особі  короля  знаходилися
X.  Хубальд  і  князь  Ієремія)  наказав  вишикувати  об’єднані
сили,  піших  і  кінних,  у  досі  непрактикованому  шаховому
порядку,  застосовуваному  в  Голандії.  Кожне  «поле»  цієї
«шахівниці»  являло  собою  «ескадрон»  з  шести  кінних  хору¬
гов,  доповнений  піхотними  підрозділами,  зміцненими  польо¬
вою  артилерією.  На  ділянки,  куди  міг  припасти  сильний  удар
татарської  кінноти,  поставили  аркебузирів,  котрі  виконували
роль  снайперів  -  «бо  татарин  розсипкою  йде».  Правий  фланг,
 з 	метою  ефективного  відбиття  татарських  атак,  було  підсиле¬
но  драбантами  І.  Вишневецького  і  О.  Конецпольського.  Тил  і
обидва  фланги  додатково  захищали  річка  й  болото.
 Зранку  ЗО  червня  стояв  сильний  туман,  що  розсіявся
тільки  після  10-ї  години.  Козаки,  які  вже  встигли  переправи¬
тися,  стали  в  бойові  порядки,  але  не  рухалися.  Виглядало  на
те,  що  у  них  не  було  певного  плану  битви,  бо  жодної  ініціа¬
тиви  до  її  початку  вони  не  виявляли.  Можливо,  чекали,  що
неприятель  піде  першим  -  в  обороні,  як  відомо,  козаки  були
традиційно  сильні.  Не  можна  не  зважати  й  на  значну  кіль¬
кість  змобілізованих  Б.  Хмельницьким  міщан  і  селян,  узятих
на  війну,  що  називається,  «від  сохи»,  про  чию  боєздатність  і
говорити  не  варто.  З  такими  особливо  не  понаступаєш.
 Татари  безуспішно  намагалися  викликати  когось  із
вояків  об’єднаних  сил  на  герць  -  король,  либонь  нажаханий
вчорашніми  результатами  поєдинків,  заборонив  їх  під  стра¬
хом  смерті.  Щоправда,  як  повідомляє  «Віршована  хроніка»,
 243

План  розташування  об'єднаних  сил  Речі  Посполитої
під  Берестечком  (XVII  ст.)  Головний  архів  давніх  актів,  Варшава.
 поєдинки  все  ж  таки  були,  а  наказ,  який  віддав  не  король,
а  гетьмани,  стосувався  кіннотників  об’єднаних  сил,  аби  ті
не  вдарили  на  неприятеля  раніше  ніж  треба,  доки  тривав
обстріл  козацько-татарських  військ  з  усіх  видів  вогнепаль¬
ної  зброї.
 Обстріл,  що  тривав  кілька  годин,  почали  ополудні  арти¬
лерія  під  командуванням  Зигмунта  Пшиємського,  мушкетери
 і 	озброєна  челядь.  Але  оскільки  в  атаку  ніхто  з  об’єднаних
сил  Речі  Посполитої  не  йшов,  козаки  зміцнювати  на  очах  у
супротивників  свій  табір,  насипаючи  вали  і  стягуючи  вози.
Іще  трохи  -  і  сприятливий  для  атаки  момент  був  би  втраче¬
ний.  Роздратований  Ієремія  Вишневецький  шле  до  короля
сокальського  старосту  Зигмунта  Денгоффа  з  проханням
дозволити  атаку.  Король  дає  дозвіл,  хоча  його  радники  вже
почали  говорити  про  доцільність  відкладення  битви,  поси¬
лаючись  на  пізню  пору  й  вітер,  що  віяв  в  обличчя  переднім
рядам  об’єднаних  військ.  Обстріл  тим  часом  не  припинявся;
король  водночас  віддав  наказ  центру  і  правому  флангу  пово¬
лі  посуватися  вперед.
 244

Нарешті  Ієремія  Вишневецький  дочекався  можливості
відплатити  за  руїну  свого  князівства.  Шлях  до  Лубен  лежав
князеві  через  Берестечко.
 Звернувшись  до  своїх  вояків  з  короткою  промовою,  під
звуки  бойової  музики  Ієремія,  котрий  на  той  час  фактично
сам  командував  лівим  крилом*,  рушив  на  супротивника
12кварцяних,  6  козацьких  і  4  рейтарські  хоругви.  Князь
летів  на  чолі  своїх  військ  без  обладунку,  з  непокритою  голо¬
вою,  не  маючи  ніякої  зброї,  крім  шаблі.  По  боці  атакуючих
були  сонце  й  вітер,  котрий  ніс  куряву  в  очі  неприятелю.  Роз¬
почалася  атака,  яку  польські  дослідники  оцінюють  як  одну  з
найславніших  в  історії  польської  кінноти.
 Князя  підтримував  подільський  воєвода  Станіслав
«Ревера»  Потоцький,  з  яким  Ієремія  воював  проти  коза¬
ків  Острянина  ще  1638  р.  Ревера  вів  за  собою  посполите
рушення  з  Краківського,  Сандомирського,  Ленчинського  і
Перемиського  воєводств.  Наступ,  таким  чином,  вівся  з  двох
боків.  В  лобовому  зіткненні  князь  збив  піхоту  козаків  і  кли¬
ном  розчахнув  навпіл  їхні  кінні  лави.  На  допомогу  козакам
кинувся  нурадин-султан.  Король,  своєю  чергою,  послав
на  ліве  крило  ломжинське  і  сєрадзьке  посполите  рушення.
Нурадин  узявся  за  «посполитаків»  як  за  найменш  боєздатну
силу,  але  Ієремія,  який  до  того  часу  встиг  упоратися  з  коза¬
ками,  ударив  з  усієї  сили  на  його  ординців,  яких  відігнав  на
пагорби.
 Козаки,  тим  часом,  встигли  виставити  10  рядів  возів,
з’єднавши  їх,  за  своїм  звичаєм,  ланцюгами.  Однак  Ієремія,
котрий  мав  уже  досвід  здобування  таких  укріплень,  воюючи
проти  Острянина,  вирішив  не  зупинятися.  Змівши  на  своєму
шляху  хлопський  табір,  що  стояв  перед  возами,  кіннотники
І.  Вишневецького,  переслідуючи  відступаючих  козаків,  в
кількох  місцях  прорвали  три  лінії  возів.  Атака  Ієремії  була
підтримана  вогнем  артилерії  й  піхотою.  «Страшну  козаць¬
ку  потугу  запарили  аж  у  табір,  -  пише  автор  «Віршованої
хроніки».  -  Були  вже  й  такі  поляки,  що  аж  на  вали  вискаку¬
вали».  Козаки  відчайдушно  оборонялися,  відстрілюючись  із
гармат  і  рушниць;  в  хід  ішли  коси  й  голоблі.
 245

Козацькі  гарматки,  застосовувані  під  Берестечком.
 Захопившись  здобуванням  козацьких  возів,  князь  не
помітив,  як  відірвався  від  центру  й  відкрив  правий  фланг
свого  лівого  крила,  де  знаходилися  підрозділи  воєводи  С.  Лі¬
війського.  На  них  і  вдарив  нурадин-султан,  який  встиг  до  того
часу  зібрати  розпорошених  Ієремією  кіннотників.  Зім’явши
вояків  воєводи  брестського,  нураддин  добряче  пошарпав
посполите  рушення  краківської,  сандомирської,  ленчинської  і
сєрадзької  шляхти.  Стала  відчутна  небезпека  оточення.
 Драматично  складалося  становище  і  у  І.  Вишневець¬
кого.  Козаки  оговталися  й  перейшли  до  активної  оборони.
Додавало  їм  духу  й  те,  що  під  час  бою  в  їхньому  таборі  Ієре¬
мія  втратив  свій  прапор.  Залишивши  на  полі  боя  полеглих  з
хоругву  кінноти,  князь  мусив  був  облишити  вози  й  рятувати
центр  і  майже  знищений  правий  фланг  свого  лівого  крила.
Король,  тим  часом,  кинув  на  допомогу  Ієремії  німецьку
піхоту  генерал-майора  X.  Хубальда  і  підтримав  його  артиле¬
рійським  вогнем.
 Значення  атаки  Ієремії  Вишневецького  полягало  насам¬
перед  у  тому,  що  вся  козацька  кіннота,  виведена  в  поле  за
табір,  була  розбита.  Це  істотно  полегшило  просуванння
решти  об’єднаних  військ  по  всьому  фронту.  Як  наслідок,  вій¬
 246

ська  центру  і  лівого  крила,  котре  І.  Вишневецький,  вишику¬
вавши  заново,  знову  кинув  на  «бусурманів»,  почали  тіснити
татар,  і  цей  наступ  уже  було  не  спинити.  Тим  часом  частина
підрозділів  правого  крила  підтримала  своїх  товаришів,  час¬
тина  відбивала  спроби  козацької  піхоти  і  деяких  ординських
чамбулів  обійти  королівські  війська  з  боку  лісу  і  вдарити  в
тил  центру  та  лівого  крила  під  командуванням  Ієремії.
 Поранений  в  ногу  під  час  артобстрілу  Іслам-Гірей  III,
котрий  того  дня  втратив  рідного  брата,  дав  наказ  відходи¬
ти.  Побачивши  втечу  татар,  почали  відступати  й  козаки.
Б.  Хмельницького,  який  намагався  утримати  татар,  хан  нака¬
зав  зв’язати  і  взяв  із  собою  (за  версією  Ст.  Освенцима,  геть¬
ман  нібито  сам  пішов  з  ханом,  щоб  козаки  його  не  видали).
Тим  часом  козаки,  відгородившись  від  неприятелів  вигином
річки  Пляшової  й  болотами,  заклали  новий  табір.  Розпоча¬
лися  переговори,  під  час  яких  обложені  мостили  переправи
через  болота.
 2 	липня  король  Ян  Казимир  велів  І.  Вишневецькому  і
князеві  Богуславу  Радзивіллу  перейти  на  інший  берег  Пля¬
шової,  аби  замкнути  кільце  навколо  останнього  плацдарму
козацьких  військ.  Для  виконання  наказу  Ієремія  просив  15
тисяч  війська  («Віршована  хроніка»  подає  цифру  12  тисяч),
король  же  вважав,  що  вистачить  і  двох  тисяч.  Ієремія  не
зрушив  з  місця.  Так  минуло  ще  чотири  дні.  За  цей  час  пере¬
можці  сперечалися,  що  вчинити  з  козаками  після  здобуття
їхнього  табору,  а  переможені,  продовжуючи  мостити  пере¬
праву,  здійснили  кілька  вдалих  вилазок.
 6  липня  об’єднані  сили  почали  інтенсивний  обстріл
козацьких  укріплень.  Невдовзі  в  королівському  таборі  з’яви¬
лося  чергове  козацьке  посольство.  По  завершенню  перегово¬
рів  переможці  поставили  вимогу,  щоб  один  з  послів  залишив¬
ся.  На  це  добровільно  погодився  полковник  Михайло  Криса.
До  цього  Криса  вів  потаємну  переписку  з  І.  Вишневецьким,
прохаючи  його  в  листах  про  заступництво  за  козаків  перед
королем  і  обіцяючи,  що  ті  скоро  припинять  спротив.  В  коро¬
лівському  таборі  він  надав  інформацію  про  стан  справ  у
обложених,  за  що  наступного  року  отримав  шляхетство.
 247

Берестечко.
 Типи  табель,  знайдених  на  полі  битви.
 За  матеріалами  розкопок  І.  Свсшнікова.
 Через  суперечки  в  командуванні  об’єднаних  сил  Речі
Посполитої  і  неясні  дані  розвідки  про  місце  знаходження
Б.  Хмельницького  і  татар  штурм  козацького  табору,  запла¬
нований  на  10  липня,  так  і  не  починався.  І.  Вишневецький,
якого  ледь  не  послали  разом  з  полками  польного  гетьма¬
на  М.  Каліновського  і  брацлавського  воєводи  Станіслава
Лянцкоронського  в  погоню  за  татарами,  не  квапився  йти
в  тил  обложеним  на  той  берег  Пляшової.  Нарешті  воєвода
брацлавський  визвався  виконати  королівський  наказ  з  двома
тисячами  вояків,  яких  погоджувався  виділити  Ян  Казимир.
 «Зараз  неможли¬
во  з  'ясувати,  де
останки  польських
гусарів,  а  де  запо¬
рожців.  Смерть
зрівняла  усіх».
Фото  Ірини  Пус-
тинникової.
 248

Але  козаки  на  той  час  вже  встигли  приготуватися  до  прори¬
ву.  Ст.  Лянцкоронський,  побачивши,  що  не  зможе  втримати
вдесятеро  переважаючі  козацькі  сили,  відступив,  не  при¬
йнявши  бою.  Полковник  Іван  Богун  навіть  попри  паніку,  що
панувала  серед  козаків,  вивів  з  оточення  20  тисяч  війська  і
частину  артилерії.  Прикриття  Богунові  забезпечили  близь¬
ко  трьохсот  запорожців.  В  нерівному  бою  ці  герої  зробили
все,  аби  дати  можливість  врятуватися  основним  козацьким
силам.
 Ієремія  зі  своїми  підрозділами  також  брав  участь  у
останньому  штурмі  козацького  табору,  під  час  якого  рот¬
містр  його  волоської  хоругви  узяв  у  полон  і  передав  королю
посланця  від  патріарха  константинопольского.  При  послан¬
цеві  були  почесна  шабля  і  парадний  кинджал,  що  їх  він
привіз  Б.  Хмельницькому  з  Константинополя  разом  із  благо-
словінням  патріарха  на  війну  з  Річчю  Посполитою.
 VIII
 Закріпити  успіх  Берестецької  битви  так  і  не  вдалося.
Шляхті,  особливо  посполитому  рушенню,  здавалося,  що
розгром  козацького  табору,  здобуття  багатих  трофеїв  то  вже
є  остаточний  тріумф.  Князь  Ієремія  був  посланий  разом  із
Б.  Радзивіллом,  С.  Чарнецьким  і  М.  Каліновським  навздо¬
гін  за  рештками  розбитих  сил  Б.  Хмельницького,  але  вояки
займалися  здебільшого  тим,  що  грабували  всіх,  кого  зустрі¬
чали  по  дорозі.  Все,  що  їм  вдалося  -  це  наздогнати  і  частково
знищити  невеличкий  козацький  загін  поблизу  села  Рудки.
 Посполите  рушення  посилалося  на  те,  що,  за  тодішні¬
ми  звичаями,  воно  не  було  зобов’язане  воювати  довше  ніж
два  тижні.  Ні  умовляння  короля,  ні  гетьманів  на  «поспо-
литаків»  не  діяли.  Не  зміг  переконати  їх  залишитися  навіть
Ієремія  Вишневецький.  Після  триденних  безуспішних  пере¬
говорів  посполите  рушення  погодилося  залишити  в  розпо¬
рядженні  короля  не  більше  12  тисяч  чоловік,  інші  попро¬
стували  на  Польщу.  Король  із  рештою  об’єднаного  війська
рушив  у  напрямку  Києва.  Негода  розбила  дороги,  у  війську
почалися  хвороби.  Незаплачені  іноземні  найманці  не  при¬
 249

ховували  незадоволення.  Нарешті  17  липня  Яи  Казимир
вирішує  повернутися  додому.
 Польські  і  литовські  командувачі  й  сенатори  не  прихову¬
вали  свого  роздратування  від  такого  рішення.  Князь  Ієремія
навіть  не  втримався  від  грубощів.  Річ  тут,  як  бачиться,  була
не  лише  у  «моральному  факторі»,  що  його  забезпечувала
присутність  коронованої  особи  у  війську.  За  день  до  того
люди  Ієремії  зловили  кількох  «язиків».  На  допитах  ті  пові¬
домили,  що  в  навколишніх  лісах  і  гаях  ховаються  недобиті
козаки  і  хлопи,  які  за  кілька  днів,  скоріше  за  все,  вмруть  з
голоду,  а  в  Почаївському  монастирі  за  Кременцем  перехову¬
ється  чимало  козацької  старшини.  Негайний  марш  числен¬
нішими  силами  дав  би  можливість  якнайскорше  покінчити  з
рештками  розсіяних  козацьких  і  хлопських  загонів,  а  також
захопити  козацьких  воєначальників  (хоча  ченці  з  Почаєва
стверджували,  що  ті  лише  заходили  в  монастир  на  службу,
втікаючи  з-під  Берестечка).
 У  безплідних  суперечках  спливав  дорогоцінний  час.
Король  направив  листа  литовському  гетьману  Янушу  Радзи-
віллу  з  наказом  рухатися  на  Київ  і  сконтактуватися  з  корон¬
ними  військами,  а  сам  таки  рушив  18  липня  з  іноземцями  і
«посполитаками»  до  Варшави  святкувати  перемогу.  Пере¬
слідування  відступаючих  козаків  було  покладене  на  обох
гетьманів.  У  розпорядженні  їх  залишалося  ЗО  тисяч  війська,
але,  оскільки  по  дорозі  на  Україну  від  них  відходили  деякі
магнати  зі  своїми  почтами,  то  під  командуванням  М.  По¬
тоцького  і  М.  Каліновського  залишилося  16  тисяч  кіннотни¬
ків  і  8  тисяч  піхоти.  Невеличкі  то  були  сили  для  експедиції
на  територію,  зайняту  козаками.  Тим  більше,  Б.  Хмель¬
ницький,  швидко  оговтавшись  від  поразки,  знову  починав
громадити  військо.  Однак  Ієремія  нітрохи  не  сумнівався  в
доцільності  походу,  бо  йому  нарешті  відкрилася  можливість
повернутися  в  Задніпров’я.
 Через  спустошену  Волинь  під  майже  безперервним
дощем  виснажене  хворобами  й  голодом  військо  дісталося
київського  воєводства  в  перших  числах  серпня.  Кількаденні
поневіряння  по  волинських  «пустинях»  військо  компенсува¬
 250

ло  грабунками.  На  межі  Волинського  і  Київського  воєводств
нарешті  пощастило  знайти  нежаті  поля,  залишені  селянами-
втікачами.  Тим  часом  воєначальники  отримали  звістку  про
взяття  Києва  литовським  князем-гетьманом  Янушем  Радзи-
віллом.  За  порадою  Ієремії  Вишневецького,  було  вирішено
рухатися  на  Київ  для  об’єднання  з  литвинами.  Але  керувати
вояками,  котрі  поволі  перетворювалися  на  звичайних  маро¬
дерів,  ставало  дедалі  важче.  Люди  князя  ще  якось  зберігали
рештки  гідності  й  боєздатності.  Послані  ж  коронним  геть¬
маном  13  серпня  під  Білу  Церкву  хоругви  замість  здобуття
«язиків»  захопилися  грабунками  в  Паволочі.  Та  варто  було
їм  натрапити  біля  села  Таборівки  на  козацько-татарський
роз’їзд,  висланий  Б.  Хмельницьким  певно  з  тією  ж  метою  -
за  «язиками»,  як  поляки,  не  прийнявши  бою,  подалися
навтіки.  Козаки  й  татари  завдали  хоругвам  М.  Потоцького
чималих  втрат,  потім  напали  на  ар’єргард  серединного  крила
коронних  військ,  яким  командував  великий  гетьман.  Вояки  з
переляку  покидали  вози  з  провіантом,  кілька  з  яких  козакам
пощастило  захопити.  Але  поруч  трапився  ротмістр  князя
Ієремії  пан  Войніллович,  який  з  п’ятьма  княжими  хоруг¬
вами  (серед  них  були  й  татари,  що  знаходилися  на  службі
у  І.  Вишневецького)  порубав  і  розсіяв  козацько-татарських
розвідників,  а  також  захопив  у  полон  трьох  ординців.  Зі  слів
полонених  стало  зрозуміло,  що  Б.  Хмельницький  таки  пере¬
боров  шок  після  Берестечка  і  активно  почав  ставити  розвід¬
ку.  Бранці  також  повідомляли,  що  при  козацькому  гетьмані
2010  татар,  і  очікується  прибуття  ще  4  тисяч.
 Того  ж  дня  в  наметі  І.  Вишневецького  (що  може  свід¬
чити  про  те,  що  князь  знову  ставав  не  формальним,  а  фак¬
тичним  проводирем  війська)  зійшлися  на  військову  раду
полководці,  включаючи  обох  гетьманів.  Ідея  Ієремії  відтяти
Б.  Хмельницького  від  татар,  зігнорована  під  Пилявцями,
була  немовби  реанімована.  «Думка  одних  була,  аби  якнай¬
скоріше  атакувати  неприятеля  і  аби  на  самого  провідника,
тобто  Хмельницького,  який  стояв  на  Росаві,  наступати,  доки
до  нього  більш  грізна  орда  не  прийшла»,  -  писав  невідомій
автор  паволоцького  щоденника.  Сам  князь,  однак,  цього  разу
 251

був  іншої  думки  -  «йти  до  Фастова,  бо  там  нема  козацьких
сил»,  аби  потім  звідти  домовлятися  з  князем  Радзивіл-
лом  про  подальші  спільні  дії,  після  чого  «знищити  гніздо
війни»  -  себто  вдарити  на  ставку  Хмельницького.  Та  й  сам
Радзивілл  у  своєму  листі  до  воєначальників  королівських
військ  наполягав  на  об’єднанні.
 Однак  щодо  відсутності  козацьких  сил  у  Фастові  існував
сумнів.  Якщо  ж  оминути  Фастів  і  Білу  Церкву,  то  в  цьому  разі
поляки  остерігалися  нападу  козаків  і  татар  на  піхоту  і  арти¬
лерію,  які,  розтягнувшись  на  марші,  відстали  від  основних
сил.  Тому,  не  відмовляючись  від  об’єднання  з  литвинами,
коронний  гетьман  вирішив,  по-перше,  ретельніше  відслід¬
ковувати  всі  рухи  козаків  і  татар;  по-друге,  почекати,  доки
піхота  й  артилерія  не  підтягнуться  до  паволоцького  обозу.
 Фастів,  як  з’ясувалося,  справді  виявився  не  таким  уже  й
безпечним.  Поблизу  нього,  а  також  поряд  із  містечком  Трилі-
си  стояла  сильна  козацька  застава.  Над  правим  крилом  поль¬
ського  війська  козацькі  полки  нависали  з  боку  Білої  Церкви.
Становили  загрозу  також  підрозділи  зі  ставки  Б.  Хмельниць¬
кого  над  Росавою.  Крім  того,  у  Фастові  і  Білій  Церкві  стояли
сильні  козацькі  залоги.  В  польському  штабі  виникли  серйоз¬
ні  вагання,  які  підсилювалися  тим,  що  Я.  Радзивілл,  котрий,
здавалося  б,  так  наполягав  на  скорому  об’єднанні,  не  надто
поспішав  з  Києва  на  зумовлене  місце  зустрічі  коронних  і
литовських  військ  між  Паволоччю  й  Києвом;  князь-гетьман
остерігався  заворушень  у  себе  в  тилу.
 Точка  зору  Ієремії  все  ж  таки  взяла  гору,  і  коронний
гетьман  пристав  на  те,  аби  йти  на  Фастів  і  тим  самим  при¬
скорити  об’єднання  з  Я.  Радзивіллом  -  перед  тим  однак  під¬
тягнути  піхоту  й  артилерію  і  дати  війську  спочинок.
 На  тому  й  закінчилася  військова  рада,  яка  виявилася
останньою  в  житті  князя  Ієремії  Вишневецького.  Потому
воєначальники  влаштували  щось  схоже  на  бенкет,  на  якому
воєвода  руський  дозволив  собі  (мабуть,  уперше  -  і,  як  вияви¬
лося,  востаннє)  відійти  від  першої  частини  свого  правила
«ні  вина,  ні  жінок»  -  «напиваючись  з  їх  милостями,  скіль¬
ки  потрібно»,  як  писав  уже  під  Фастовом  невідомий  автор
 252

іншого  щоденника.  Що  дало  змогу  князеві  так  розслабити¬
ся?  Можливо,  віра  у  скоріше  розбиття  Б.  Хмельницького  і
повернення  в  свої  маєтності.  Можливо,  близькість  Києва,  де
був  похований  його  дядько  П.  Могила.  У  війську,  щоправда,
лютували  інфекційні  хвороби,  і  це  мало  викликати  у  князя
тривогу  -  досадно  було  би  через  це  програти  зіткнення  з
козаками  й  татарами,  коли  Задніпров’я,  хай  навіть  розорене
й  сплюндроване,  було,  здавалося,  майже  поруч...
 Похмільний  понеділковий  ранок  14  серпня  1651  р.
Спрага.  Ієремія  поїв  огірків,  запивши  їх  медом.  Наслідок
був  несподіваний  -  зіпсований  шлунок  і  лихоманка.  Зусилля
особистого  лікаря  брата  дружини  Ієремії,  Яна  Замойського,
ні  до  чого  не  приводили.  Князь  згасав  буквально  на  очах,
однак  до  останнього  моменту  залишався  гіри  свідомості,  і
лише  шкодував,  що  вмирає  в  ліжку,  а  не  в  битві  з  шаблею,
як  годиться  рицареві.
 В  польському  таборі  майже  одразу  почали  ходити  чутки
про  отруєння  князя  агентами  Хмельницького.  «Казали,  коли
це  дійсно  так,  що  коли  він  прочитав  лист  від  Хмеля,  то
швидко  на  нього  напав  сильний  біль»,  -  фіксує  один  з  таких
поголосків  «Віршована  хроніка».  Чи  велася  переписка  між
супротивниками  під  час  маршу  в  Україну?  Автор  «Віршо¬
ваної  хроніки»  спирається  лише  на  чутки,  отже,  ця  інфор¬
мація  не  є  зовсім  певною.  З  іншого  боку,  кожен,  хто  читав
«Королеву  Марго»,  може  пригадати  той  епізод  із  книгою
про  полювання  -  «мистецтво»  отруєння  людей  на  той  час
уже  набуло  досить  високого  рівня.  Відомо,  крім  того,  кіль¬
ка  спроб  замаху  повстанців  на  І.  Вишневецького.  Питання,
отже,  залишається  не  те  щоб  відкритим,  але,  на  нашу  думку,
остаточно  не  з’ясованим.
 20  серпня  1651  p.,  близько  о  пів  на  одинадцяту  ранку  в
ГІаволоцькому  замку  скінчив  свій  життєвий  шлях  воєвода
руський  Ієремія  Корибут-Вишневецький.  Помер,  не  маючи
ще  й  сорока  років.  Помер  не  так,  як  би  йому  хотілося.
Помер,  так  і  не  дійшовши  до  свого  Задніпров’я,  втративши
майже  всі  свої  статки  й  не  маючи  чим  сплатити  борги.
 Але  помер  непереможеним.
 253

Через  два  дні  військо  прощалося  з  князем.  22  серпня,
пише  невідомий  автор  «фастівського»  щоденника,  «все  вій¬
сько,  як  кінне,  так  і  піше,  з  великою  жалобою  проводжало
тіло  (князя.  -  Ю.  Р.)  між  двома  шеренгами,  а  полки  стояли
на  добру  чверть  милі».  З-поміж  промовців  над  труною  був
ксьондз  Чарноцький  -  той  самий,  який  кілька  років  тому
вітав  князя  Ієремію,  тоді  ще  молодого,  з  початком  його
шлюбного  життя.  Вояки  іще  кілька  миль  ішли  за  труною
князя.  І  хоча  це  було  небезпечно  -  адже  козаки  й  татари
знаходилися  зовсім  поруч  -  але  воєначальники  того  дня  не
картали  своїх  підлеглих  за  невиконання  наказів  повертатися
в  табір.
 Наступного  дня  військо  рушило  на  Фастів  -  так,  як  і
радив  покійний  князь  Ієремія.  Однак  смерть  найпопуляр-
нішого  вождя  далася  полякам  взнаки.  Під  Білою  Церквою,
куди  дісталося  їхнє  військо,  коронний  гетьман  М.  Потоць-
кий  не  використав  шанс  розгромити  козаків,  зіпхнувши
потім  усе  в  своїй  реляції  на  непогоду.  28  вересня  1651  р.  між
козаками  і  урядом  Речі  Посполитої  була  підписана  Білоцер¬
ківська  угода...

ПІСЛЯМОВА
 I
 Автор  навмисне  перериває  свою  повість  на  цьому  місці.
Тема  «життя  Яреми  після  смерті»,  гадається,  заслуговує
окремого  дослідження  як  одна  з  найтаємничіших.  Адже
достеменно  місце  поховання  князя  й  досі  не  відоме,  хоча
вважається,  що  свій  останній  прихисток  він  знайшов  у  так
званій  «крипті  Олесницьких»  аббатства  Святого  Хреста  в
Новій  Слупі  (Польща).  Але  Ян  Бідацький,  котрий,  нага¬
даємо,  на  момент  написання  книги  «Князь  Ярема»  був  на
посаді  завідувача  кафедри  криміналістики  Шльонського
університету  і  проводив  дослідження  муміфікованих  люд¬
ських  решток,  що,  як  вважається,  належать  князеві,  піддав
сумніву  їхню  ідентичність.  А  позаяк  наприкінці  XVIII  ст.
 «Крипта  Олесницьких»  аббатства  Свя¬
того  Хреста  в  Новій  Слупі  (Польща).
Вважається,  що  саме  тут  похований
«задніпровський  державця».
Фото  Стефана  Свєтлічка  (Польща).
 255

аббатство  було  майже  повністю  знищене  пожежею,  дослід¬
ники  схильні  вважати,  що  рештки  князя  Ієремії  загинули  в
полум’ї.  Прихильники  воєводи  руського  в  сучасній  Польщі
вважають,  що  остаточну  відповідь  на  це  питання  могла  би
дати  порівняльна  генетичена  експертиза  решток  сина  Ієре¬
мії,  короля  Міхала,  і  людини,  похованої  в  крипті.
 «Смерть  князя  Ієремії  Вишневецького  остаточно  поста¬
вила  хрест  на  можливості  відродження  української  держав¬
ності  у  формі  класичної  монархії»,  -  писав  автор  цих  рядків
кілька  років  тому,  коли  ще  лишень  починав  цікавитися  істо¬
рією  Вишневеччини.  Доводиться  визнати,  що  написано  то
було  зопалу  й  без  достатнього  знання  фактів.  Втім,  у  статті
«Задніпров’я»  польський  історик  О.  Яблоновський,  характе¬
ризуючи  Вишневеччину  як  уділове  князівство,  констатував:
«Можливість  постання  чогось  подібного  в  її  (Речі  Посполи¬
тої.  -  ю.  Р.)  лоні  ще  на  початку  XVII  ст.  розглядає  історія».
В  цьому  плані  пересічному  українцеві  має  видатися  вкрай
несподіваним  повідомлення  К.  Шайнохи,  згідно  з  яким  на
початку  40-х  років  XVII  ст.  бралася  до  уваги  можливість
обрання  Ієремії  козаками  на  гетьмана,  навіть  попри  його
католицьке  віросповідання.  І  тільки,  мовляв,  інтриги  супер¬
ників  князя  цьому  завадили.  В.  Томкевич,  своєю  чергою,
звертає  увагу  на  документальну  непідкріпленість  цього  пові¬
домлення,  але  Ян  Відацький  вбачає  за  ним  якийсь  невідомий
ближче  проект  врегулювання  козацького,  а  при  оказії  взагалі
«руського»  питання.  «Традиція  Дмитра  Байди-Вишневець-
кого  була  у  козаків  жива,  звідси  правдоподібними  є  симпа¬
тії  до  молодого  представника  цього  роду,  котрий,  до  того  ж,
доводив  свою  відвагу»,  -  пише  автор  книги  «Князь  Ярема».
 У  продовження  теми  заслуговує  на  увагу  «копия  с  поль¬
ского  диалекта»  акту  Ієремії  на  різницький  цех  від  21  грудня
1636  р.  Копіювальник  Яків  Сергієнко,  описуючи  княжу
печатку,  занотовує  буквально  наступне:  «Место  печати,  на
которой  вкруг  вытиснено  польским  язиком  тако:  Иеремей
Михаил  Корибут,  гетман  Висневецке».  Чи  справді  слово
«гетман»  було  викарбуване  на  тій  печатці?  Чи,  може,  пере¬
писувач  не  особливо  уважно  дивився  на  неї,  а  його  запис
 256

є  лише  відлунням  короткочасного  коронного  гетьманства
Ієремії?  Якщо  перше  -  то  чи  не  могло  би  це  свідчити  про  те,
що  Ієремія  Вишневецький  іще  до  остаточного  переселен¬
ня  в  Лубни  уявляв  свої  задніпровські  володіння  ні  більше
ні  менше  як  гетьманатом,  а  себе  самого  -  не  нижче  рівня
литовського  князя-гетьмана  Януша  Радзивілла?  Хтозна,
хтозна...
 Повідомлення  ж  К.  Шайнохи,  хоча  й  викликає  ціка¬
вість,  але,  як  ми  вже  згадували  в  цій  книзі,  ставлення  коза¬
цтва  до  роду  Вишпевецьких  було,  м’яко  кажучи,  далеко  не
таким  однозначним.  Щоправда  й  козацтво  не  було  одно¬
рідним  -  реєстровці,  запорожці,  козаки  великопанських
почтів,  козакуючі  шляхтичі,  голота...  Черкаський  староста
Олександр  Вишневецький,  ліквідував  у  Черкасах  Криштофа
Косинського,  придушував  бунт  С.  Наливайка,  але  разом  з
козаками  ходив  у  походи  на  Крим.  Він  же  організовував  з
ними  спільні  походи  на  Москву,  розширюючи  таким  чином
свої  задніпровські  володіння.  Не  була  занедбана  і  сторожова
служба  проти  татар,  заради  якої  вчорашні  противники  готові
були  бодай  тимчасово  забути  свої  рахунки.
 Те  ж  саме  стосується  й  Ієремії  Вишневецького.  Ледве
чи  він  був  від  початку  налаштований  до  козацтва  вороже,
хоча  стосунки  князя  з  козаками,  так  само  як  і  його  предків,
були  далекими  від  ідеальних.  Так,  Ярема  придушував  зако¬
лот  Я.  Острянина  і  Д.  Гуні,  однак  мав  фінансові  справи  із
удовою  страченого  руйнівника  Кодацької  фортеці  І.  Сулими.
У  війні  проти  Москви  і  татар  козаки  були  його  спільника¬
ми,  з  якими  він  постійно  радився  (хоча,  як  відомо,  в  роки
Смоленської  війни  козацтво  декілька  разів  «підставляло»
князя),  а  козацькі  хоругви  складали  значну  частину  його
надвірного  війська.  В  часи  після  «ординації»  1638  р.  скла¬
даються  цілком  приязні  стосунки  між  князем  і  реєстровими
козаками  -  саме  вони  надали  вагому  допомогу  Ієремії  в  його
війні  проти  Я.  Острянина.  У  своїй  праці  Jeremi  Wisniowiecki
 В. 	Томкевич  наводить  фрагмент  з  реляції  одного  шведського
дипломата,  за  словами  якого,  Ярема  «є  великим  патріотом
вітчизни,  тому  його  любить  не  тільки  народ,  особливо
 257

козаки,  але  також  і  шляхта».  «Известно,  что  народ  любил
князя»,  -  зазначає  у  своїй  монографії  «Очерки  Лубенской
старины»  і  полтавський  вчений  К.  Бочкарьов.
 Цікавий  також  з  цього  погляду  один  з  листів  Ієремії
Вишневецького,  який  він  писав  до  Б.  Хмельницького  20
січня  1649  року,  незадовго  до  свого  зняття  з  посади  великого
коронного  реґіментаря.  Лист  той  був  очевидно  писаний,  аби
змусити  козацького  гетьмана  повірити,  що  король  не  вико¬
нає  Богданової  умови  позбавити  воєводу  руського  регімен-
тарської  булави  і  тим  самим  -  спровокувати  Б.  Хмельниць¬
кого  до  війни.  Але  цікавий  він  для  нас  наступними  рядками:
«Предки  мої  завжди  прихильні  війську  запорозькому  бували
і  допомагали  йому  набувати  всілякої  слави,  з  ним  кров  проти
неприятелів  наших  проливаючи...  Дивно  мені,  що  ваша
милість  пан  на  якусь  неприязнь  з  мого  боку  скаржишся,  а
військо  ж  запорозьке  іншої  завжди  по  мені  дознавало  охоти
(«завжди  прихильно  до  мене  ставилося».  -  Ю.  P.),  що  й  самі,
особливо  молодці  канівського  полку,  визнавали».
 Поряд  з  тим,  перечитуючи  документи,  що  фіксували
міжмагнатські  сутички  з  участю  Михайла  та  Ієремії  Вишне-
вецьких,  автор  цих  рядків  звернув  увагу  на  те,  що  жертвами
наїздів  як  батька,  так  і  сина,  були  переважно  поляки  за  похо¬
дженням  (за  винятком  хіба  що  Жолкевських-Данилловичів).
Але  ледве  чи  цю  деталь  можна  вважати  знаковою  рисою
збройного  руського  сепаратизму.  Останні  його  прояви  при¬
падають  на  часи  повстання  князя  М.  Глинського,  більша
частина  земель  якого,  за  іронією  долі,  увійшла  до  складу
Вишневеччини.
 «Вишневецький-молодший,  -  вважає  відомий  україн¬
ський  історик  Наталя  Яковенко,  -  належав  до  останньої  гене¬
рації  руських  можновладців,  котрі  ще  відчували  за  собою
голос  династичної  крові  й  моральне  право  влади  над  Руссю,
одночасно  і  розчиняючись  у  політичному  світі  Речі  Поспо¬
литої,  і  претендуючи  там  на  особливе  становище  першого
серед  рівних».  Тим  самим  дослідниця  визначила  сутність
Вишневеччини  як  явища  загалом,  акцентуючи  при  цьому
увагу  на  Ієремії  як  «уособленні  всіх  добрих  і  злих  інстинк¬
 258

тів  сучасного  йому  покоління».  Справді,  сепаратизм  Ієремії
явно  і  набагато  перевищував  за  своїм  рівнем  окремішність
різноманітних  магнатських  латифундій,  але  остаточно  вийти
за  рамки  Речі  Посполитої  Україна-Вишневеччина  не  змогла.
Вона  була,  понад  те,  її,  Речі  Посполитої,  породженням,  з
усією  своєю  як  «руськістю»,  так  і  «польськістю».
 Так  само  й  Річ  Посполита  не  була  лише  польським
державним  утворенням.  Наймогутнішу  й  найшанованішу
частину  її  аристократії  складала  якраз  литовсько-руська
магнатерія.  Оплотом  її  служила  князівська  верства,  права  на
титули  якої  так  гаряче  відстоював  Ієремія  Вишневецький.
Хмельниччина  ж,  по  суті,  сприяла  якнайскорішому  довер¬
шенню  інтеграції  руського  аристократично-магнатського
елементу  до  державного  тіла  Речі  Посполитої  і  його  подаль¬
шій  участі  в  націєтворчих  процесах  пізнішої  Польщі.  Ті,
що  залишилися  в  Гетьманщині,  поклали  початок  сучасній
українській  нації.
 II
 Історична  установка  голоти  «мир  халупам  -  війна  пала¬
цам»  народилася  не  в  якобинській  Франції.  За  140  років
до  Французької  революції  на  «кресах»  Речі  Посполитої  ця
установка  втілилася  з  усією  своєю  кривавою  реальністю.
Як  наслідок,  елемент  хлопства  виявився,  на  жаль,  досить
істотним,  якщо  не  домінуючим,  в  націогенезі  українців.
Тим-то,  мабуть,  і  можна  пояснити,  що  сучасна  Україна  так
болісно  позбавляється  спадщини  комуністичного  минулого
і  комуністичної  ідеології  з  її  гіпертрофованим  до  збочення
культом  «простого  народу»,  «народних  мас»  -  одне  слово,
культом  натовпу,  чи  то  пак  соціуму,  що  поглинає  особис¬
тість,  не  рахуючись  із  нею,  і  прагне  нівелювати  її  до  серед¬
нього  рівня.
 Аби  це  подолати,  Україна,  гадається,  має  ретельніше
придивитися  до  часів  й  ідеалів  Великого  Князівства  Литов¬
ського  і  Речі  Посполитої.  Саме  Велике  Князівство,  не  будучи
суто  литовським  державним  утворенням,  по-перше,  повер¬
нуло  Русі  втрачену  в  результаті  монгольської  навали  імпер-
 259

Анджей  Северин  в  ролі  Ієремії  Вишневецького.
Кадр  з  фільму  «Вогнем  і  мечем».
 ську  свідомість,  а,  по-друге,  ввело  її  в  рицарське  коло  євро¬
пейських  народів.  Стосовно  Польсько-Литовської  держави,
то  її  історико-культурницький  феномен  цікавий  для  нас
не  лише  бароковою  культурою  Руси-України.  В  державній
системі  Речі  Посполитої  руський  елемент  відігравав  далеко
не  останню  роль  на  всіх  рівнях,  незалежно  від  рівня  його
полонізації  -  інколи  ґрунтовної,  інколи  поверхової.
 Що  ж  до  сприйняття  українцями  особистості  Ієремії
Вишневецького,  над  яким  і  досі  тяжіє  якесь  незрозуміле  табу,
накладене  українською  народницькою,  а  згодом  і  радянською
історичною  міфологією,  то  за  останні  роки  воно  все  ж  таки
зазнає  змін,  і  навіть  на  побутовому  рівні.  В  цьому  не  останню
роль  відіграв  фільм  видатного  польського  кінорежисера  Єжи
Хоффмана  «Вогнем  і  мечем».  Фільм  цей,  попри  всі  його  чес¬
ноти  і  вади,  є  явищем  знаковим,  жестом  доброї  волі,  рукою,
простягнутою  до  примирення.  У  Лубнах,  колишній  княжій
столиці,  триденний  показ  цієї  кінострічки  навесні  2000  р.
 260

I.  Вишневецький  і  Ю.  Руд-
ницький.
Полтава,  1999  рік.
Обласний  краєзнавчий  музей.
 Фото  В.  Мокляка.
 проходив  при  переповненому  кінозалі.  Цікаво  не  лише  те,
що  за  ті  три  дні  кінотеатр  виконав  річну  норму  доходів  від
кіносеансів  -  серед  улюблених  героїв  глядачі  називали  двох:
Богуна  і...  князя  Ієремію,  котрий  в  образі,  втіленому  актором
Анджеєм  Северином,  немовби  повернувся  у  свою  задніпров¬
ську  столицю  після  довгих  поневірянь.
 Іще  за  рік  до  того  в  Полтавському  обласному  краєзнав¬
чому  музеї  відбулася  виставка  з  нагоди  1100-річчя  Полтави.
Тематика  Ієремії  Вишневецького  знайшла  своє  гідне  місце
в  експозиції  виставки,  одним  з  центральних  експонатів  якої
був  його  портрет*.  «Ієремія  Вишневецький  був  сином  свого
часу,  -  розповідав  відвідувачам  завідуючий  наукового  відді¬
лу  Полтавського  краєзнавчого  музею  Володимир  Мокляк.  -
Однак  він  був  не  лише  воїном,  але  також  будівничим  краю.
І  про  це  забувати  не  слід».
 Що  ж,  можна  вважати  цю  виставку  першою  ознакою
«офіційної»  реабілітації  ще  одного  «ворога  українського
народу».
 «На  фоне  народной  дикости  и  шляхетской  распущен¬
ности  17  ст.  резко  выделяется  героическая  личность  Пере-
 261

мии,  -  писав  К.  Бочкарьов  у  своїх  «Очерках  Лубенской
старины»,  -  и  безвременно  погибший  противник  Хмельниц¬
кого  еще  ожидает  своего  историка,  который,  «не  ведая  ни
жалости,  ни  гнева»,  очистил  бы  его  имя  и  от  патриотических
клевет,  и  от  преувеличенных  католических  панегириков».
Авторові  важко  сказати,  чи  він  став  саме  тим  дослідником.
Але  він  щиро  сподівається,  що  бодай  дещо  вдалося  зробити
у  спробі  зрозуміння,  а  значить,  і  очищення  в  очах  україн¬
ців  імені  й  постаті  Ієремії  Михайловича,  князя  Корибута-
Вишневецького.
 І  добре  було  б,  якби  герой  цієї  книги,  котрий  досі
роз’єднував  українців  і  поляків,  причому  не  лише  у  їхньому
ставленні  до  нього,  зміг  зблизити  їх.  Адже  його  життя,  його
діяння,  його  доля  належать  обом  народам  однаково.  Хоча
дехто  після  прочитання  цієї  книги  може  вирішити,  що  укра¬
їнцям  -  навіть  більше.
 Полтава  -  Ніжин  -  Київ,  1997-2004,  2005

Лист  подяки
 Моя  найссрдечніша  подяка  усім  моїм  друзям,  колегам
і  добрим  знайомим,  хто  мене  підтримав  у  роботі  над  цією
книгою  -  тим,  без  кого  вона  ніколи  б  не  побачила  світ:
 Україна
 Моя  особлива  вдячність  Юрію  Винничуку,  з  якого  все
почалося,  а  також  Івану  Андрусяку  і  Юрію  Бсдрику  -  за  під¬
тримку  перших  дилетантських  спроб.
 Олександру  Супрунснку,  Володимиру  Мокляку,  Сергію
і  Олені  Гавриленкам,  Миколі  Кульчинському,  Олегу  Пустов-
гару,  Наталі  Яковенко  (за  книгу  Яна  Бідацького,  добрі  пора¬
ди  й  побажання  посидючості),  Тамарі  Дяченко,  Олександру
Сидоренку,  Віталію  Ханку,  Людмилі  Шендрик,  Олександру
Яновичу,  Аллі  і  |Петру|  Ротачам,  Аллі  і  Петру  Киридонам,
Івану  Костенку,  Олексію  Нестулі,  Миколі  Лахижі,  Ользі
Ростовській,  |Якову  і  Галині  ГрозіJ  Сергію  Горбснку,  Євге¬
нії  Сторосі,  Аркадію  Жуковському,  Антоніні  Цвид,  Миколі
Пасічному,  Ірині  Пустинниковій,  Андрію  Івченку,  Михайлу
Баранову,  Сергію  Махуну.
 Польща
 Єжи  Хоффману,  Мартіну  Міхалу  Вішоватому,  Якубу
Пончеку,  Моніці  Лізак,  Яцеку  Рутковському,  Стефану  Свєт-
лічку,  Катажині  Чайковській,  Павлу  Байореку,  Радославу
Сікорі,  Юстині  Хижинській.
 Особлива  подяка  -  святим  отцям:  Патріарху  Київсько¬
му  і  всієї  Руси-України  Філарету,  митрофорному  протоіє¬
рею  Миколі  Храпачу  (Полтава),  настоятелю  Всехсвятського
храму  в  Ніжині  Олександру  Морозову.
 Мамі,  татові,  сестричці  Ользі,  Андрію  і  Галині  Голова¬
чам  -  за  їхню  любов,  підтримку  і  віру  в  мене.
 263

Маргариті  Спссивцсвій  -  моїй  першій  вчительці  історії.
 А  також:  Анастасії  Богуславській,  Володимиру  Скачку,
Вікторії  і  Віталію  Чуб,  Ірині  Гафіатулліній,  Олександру
Усачову,  Аллі  і  Артему  Гусак,  Галині  Білоус,  Олександру
Білоусько,  Інні  Снарській,  Ірині  Великій,  Миколі  Ляпанен-
ку  (за  те,  що  не  вигнав  з  роботи,  хоча  знав,  чим  займаюся),
Володимиру  Голубу,  Вікторії  Грицай,  Тамілі  Котляревській,
ІДанилу  Нарбуту|,  Олені  Одарич,  Олександру  і  Тетяні  Іва-
нинам,  Оксані  Колесниковій,  Василю  Магасу,  Володими¬
ру  Ейсмонту,  Зої  Коваленко,  Олександру  Келиму,  Віталію
Бородаю,  Тарасу  Пустовіту,  Віктору  Ревегуку,  Надії  Кочерзі,
Ірині  Авдєєвій,  Павлу  Стороженку,  Глібу  Плескачу,  Тетяні
Хорунжій,  Наталці  Тарченко.
 Заочна  подяка:
 Даніелю  Ольбрихському,  Малгожаті  Браунек,  Анджею
Северину,  Богдану  Ступці,  Кшиштофу  Ковалевському,  Іза¬
беллі  Скорупко,  Міхалу  Жебровському,  Олександру  Домо-
гарову.
 Іосифу  Бродському.
 Групам  Beatles,  Rolling  Stones,  Deep  Purple,  Led  Zeppelin,
Pink  Floyd,  Black  Crowes,  Blackmore’s  Night,  Кому  Вниз,  Плач
Єремії,  Тарасу  Компаніченку,  Машина  Времени,  Аквариум.
 Моєму  рідному  місту  Ніжину.

Примітки
 Стор.  10.  *  ...а  й  осадити  на  сусідньому  волоському  господар¬
стві  його  брата  Симеона.  -  М.  Грушевський  подає  іншу  хроно¬
логію  тих  подій.  Згідно  з  нею,  станом  на  кінець  травня  1600  р.
 І. 	Могила  був  позбавлений  трону  воєводою  Михайлом.  Вирішаль¬
ною  ж  битвою,  після  якої  Михайло  змушений  був  уступитися,
М.  Грушевський  називає  битву  під  Буковим  поблизу  Плоєшт,
в  якій  на  боці  війська  Речі  Посполитої  брали  участь  «козацькі
полки,  звербовані  різними  нанами».  Львівський  літопис  так  само
подає  ці  події  під  1600  роком:  «Мигаль,  воєвода  мультанський,
наїхавши  на  господарство  Волоськоє,  вигнал  Єремія.  Того  ж  року
от  Яна  Замойського  войсько  єго  поражено,  а  сам  през  гори,  яко
пес  утік».
 Стор.  13.  *  ...навколишні  пани  засипали  сеймові  суди  скаргами
на  князя...  -  О.  Лазаревський  згадує  три  випадки  таких  скарг,  що
припадають  на  1604  p.,  але  насправді  їх  могло  бути  й  більше;  до
того  ж,  напевне,  не  всі  факти  втеч  фіксувалися  в  скаргах.
 Стор.  13.  **  Близько  1609  р.  князь  не  обминув  можливості
розширити  свої  володіння  за  рахунок  Московської  держави.  -  Слід
однак  зазначити,  що  верхнє  Посулля,  дане  Олександру  Вишне-
вецькому  ще  в  1590  р.  відповідним  привілеєм,  було  фактично
окуповане  Москвою.
 Стор.  18.  *  ...ситуацію,  що  склалася  на  1631  p.,  коли  Ієремія
перейшов  на  католицтво...  -  таку  дату  наводить  Наталя  Яковен¬
ко  в  книзі  «Українська  шляхта»  -  її  й  дотримується  автор.  Саме
цим  роком  багато  дослідників  датують  відоме  послання  Ісайї
Копинського  до  молодого  Ієремії,  хоча  також  називаються  і  1632,
і  1634  pp.
 Стор.  24.  *...у  його  розкішному  палаці  в  Лубнах...  -  «Про  саму
резиденцію  Вишневецького  не  маємо  ближчих  даних.  Як  можна
припустити,  був  то  невеличкий  замок  з  дерева  («byl  to  zameczek
drewniany»)..,  хоча  наявність  мармуру  й  алебастру  в  тих  краях  дає
можливість  припустити,  що  ці  матеріали  частково  були  уживані.
По  давньому  замку  лубенському  й  донині  збереглися  уламки  мар¬
мурових  колон».  Один  з  таких  уламків  стоїть  біля  приміщення
 265

Лубенського  краєзнавчого  музею.  Що  ж  до  «наявності  мармуру
й  алебастру  в  тих  краях»,  то  на  Полтавщині  немає  покладів  цих
речовин,  тож  мармур  був  привозним.  Як  стверджує  О.  Супрунен-
ко,  кандидат  історичних  наук,  директор  Полтавського  обласного
Центру  охорони  та  досліджень  пам’яток  археології,  його  достав¬
ляли  з  Італії.  Цілком  ймовірно,  якщо  врахувати,  що  саме  італійські
майстри  зводили  палац  князя  в  Лубнах.
 Стор.  32.  *...а  сам,  підтриманий  королем...  -  «Вже  сам
факт,  -  пише  А.  Жуковський,  -  що  вибір  Могили  на  кандидата  в
митрополити  відбувся  перед  затвердженням  пунктів  релігійного
компромісу  з  королем,  вказує  на  те,  що  це  була  одна  з  передумов,
на  яку  більшість  з  православниїх  послів  погодилася  (Тобто,  що
саме  П.  Могила,  а  не  хто  інший,  очолить  руську  митрополію.  -
Ю.  P.),  а  Могила,  як  енергійна  й  амбітна  людина,  бажав  очолити
українську  церкву».
 Стор.  33.  *  ...не  чекаючи,  доки  розлючені  козаки  самі  вдеруть¬
ся  до  нього  в  митрополичі  палати..,  -  В  тому,  що  все  обійшлося
миром,  зіграла  свою  роль,  напевне,  й  та  обставина,  що  П.  Могила
був  хотинським  героєм  -  так  само,  як  і  П.  Сагайдачний,  з  подачі
котрого  був  затверждений  на  єпископстві  І.  Копинський.
 Стор.  47.  *  ...почав  поширення  цехової  системи  з  Лубен  як  з
міста,  де  стартові  умови  для  цього  були  найзручнішими  -  кіль¬
кість  ремісників  у  ньому  станом  на  1628  р.  була  найбільшою  -18
чоловік  (з  них  шевців  -  4,  кравців,  ковалів,  різників,  музикантів  -  по
 2, 	риболовів  -  4).  -  Тут,  правда,  виникає  питання:  за  якої  мінімаль¬
ної  кількості  ремісників  однієї  спеціальності  можливе  було  їхнє
об’єднання  в  цехи?
 Стор.  54.  *  ...чи  відповідь  на  якусь  недружню  акцію  з  боку
московських  властей...  -  Про  одну  з  таких  повідомляє  В.  Том¬
кевич.  І.  Вишневецький,  котрий  був  палким  любителем  соколи¬
ного  полювання,  якось  послав  своїх  слуг  за  соколами  в  степи
над  Волгою.  Частина  їх  була  вбита  московитами,  частина  взята
в  полон.  Розгніваний  князь  у  листі  до  царя  вимагав  сатисфакції,
погрожуючи  в  противному  разі  затримувати  й  ув’язнювати  купців
з  Московщини.
 266

Стор.  55.  *  ...кожен  господар  сплачував  щорічний  чинш  у  5
талерів.  -  «Неймовірно»,  -  зазначає  М.  Грушевський,  вважаючи
цю  примітку  «пізнішою  ремінісценцією».
 Стор.  60.  *  ...через  недостатню  документальну  базу  (на  що
постійно  скаржиться  той  же  О.  Яблоновський,  особливо  на  від-
сутність  відповідних  інвентарних  записів).  -  Взагалі,  статистичні
дані,  використані  О.  Яблоновським  у  цитованих  автором  роботах,
стосуються  переважно  середини  XVI  -  першої  половини  XVII  ст.
 Стор.  67.  *  14  вересня  1638  (?)  р.  Ієремія  Вишневецький  допо¬
магає  Полонії  (Лполонії)  Домонтовій...  вибити  з  їхнього  родового
гнізда...  Самійла  Лаща...  -  з  датою  нападу  Ієремії  на  містечка,
зайняті  С.  Лащем,  не  все  зрозуміло.  В  заочному  вироку  сеймового
суду  від  9  листопада  1639  р.  по  скарзі  Лаща  зазначаєтьтся,  що
напад  мав  місце  14  вересня  1635  p.,  але  в  рішенні  суда  від  30  верес¬
ня  1641  р.  про  відстрочку  розгляду  справи  подається  рік  1638.
Більше  того,  вказується  точний  час  нападу  -  «с  пятници  на  субо¬
ту»,  тобто  опівночі.  Крім  того,  у  вироку  від  9  листопада  1639  р.  ці
події  описуються  під  «прошлым  роком»,  тобто  знову  ж  таки  1638-
м.  Але  в  тому  ж  таки  документі  згадується  й  1635  рік!  Отже,  не
виключено,  що  одна  з  двох  дат  -  описка  секретаря-діловода.  Але
яка  саме?  Втім,  В.  Томкевич  подає  згадані  події  під  1638  роком,
невдовзі  після  придушення  козацьких  заворушень  на  Задніпров’ї.
 Стор.  69.  *  ...титулує  себе  «старостою  канівським»  -  Офі¬
ційного  акту  номінації  Ієремії  на  канівське  староство  не  зберегло¬
ся,  але  в  документах  королівської  канцелярії  він  титулується  як
староста  канівський  з  23  травня  1647  р.
 Стор.  77.  *...за  тими  ж  подимними  тарифами  Київського
воєводства  1628  р.  проходив  як  «володіння  нащадків  князя  Михай¬
ла  Вишневецького.  -  Олександр  Яблоновський  стверджує,  що
«Хорол  вже  в  1617  р.  (під  назвою  Ярослав)  знаходиться  в  руках
князів  Вишневецьких».
 Стор.  79.  *  ...сплатити  Ієремії  компенсацію  в  100  тисяч  поль¬
ських  злотих.  -  В.  Томкевич  посилається  на  документ  з  коронної
метрики,  згідно  з  яким  йдеться  про  200  тисяч.
 267

Стор.  80.  *  ...коронна  канцелярія...  не  попередила  вчасно
короля,  що  його  надання  Ієремії  недійсне.  -  Взагалі-то,  припускає
 В. 	Томкевич,  це  вже  по  лінії  Єжи  Оссолінського,  який,  на  його
думку,  навмисне  не  попередив  короля,  аби  спровокувати  ворож¬
нечу  між  до  того  дружніми  «шваграшками»  -  І.  Вишневецьким  і
О.  Конецпольським  (коронний  хорунжий  був  одружений  на  сестрі
Гризельди-Констанції,  дружини  князя  Ієремії).
 Стор.  80.  **  Король  однак  наполягав  на  судовому  розгляді
справи.  -  Наполегливість  Володислава  IV  виглядає,  на  нашу
думку,  своєрідним  тиском  на  І.  Вишневецького,  котрого  король  все
ще  прагнув  схилити  на  свій  бік  у  справі  турецької  війни.  Схоже,  то
була  своєрідна  політика  батога  й  пряника:  то  король  прагне  суду
над  князем,  то  визнає  за  ним  канівське  староство...
 Стор.  81.  *  ...князь  відкидав  факт  насильницького  захоплення
Гадяцької  волості  -  «...a  zajechanie  jakoby  gwaltownie  (Виділене
автором.  -  Ю.  P.)  dobr  Hadziaczaу  przynaleznosci...»
 Стор.  91.  *  ...іншими  претендентами  на  руку  Гризельди,
князем  Домініком  Заславським.  -  вважається,  що  одним  з  них  був
князь  Д.  Заславський.  Насправді  на  той  час  він  уже  був  одруже¬
ний.
 Стор.  109.  *  Булава  ж  польного  гетьмана  дісталася  в  підсумку
свату  коронного  канцлера  Єжи  Оссолінського,  воєводі  чернігівсько¬
му  Мартінові  Каліновському...  -  з  переписки  литовського  польного
гетьмана  JI.  Сапєги  відомо,  що  на  булаву  коронного  гетьмана  розра¬
ховував  Єжи  Оссолінський,  котрий  взагалі  не  мав  військового  досві¬
ду  (що  викликало  обурення  тодішнього  польного  -  М.  Потоцького),
а  булаву  польного  хотів  вистарати  для  свого  сина.
 Стор.  112.  *  ...під  Перекоп.  -  «...хоча  деякі  історики,  -  додає
Ян  Відацький,  -  в  цьому  сумніваються».
 Стор.  112.  **...26  тисяч  змобілізованого  війська...  -  «Звербо-
вано  6  тис.  слуг  (шляхти,  урядників  і  державців  княжих)  разом  з
почтами,  а  також  20  тис  хлопів  «вибранців»  -  ці  останні  служили
в  піхоті,  а  також  в  драгунії  і  хоругвах  козацьких»,  -  пише  Ян
Відацький.  Наталя  Яковенко  однак  подає  скромніші  цифри:  «На
 268

випадок  війни  в  найкоротший  термін  могло  бути  зібрано  (Ієремі¬
єю.  -  Ю.  Р.)  від  8  до  12  тисяч  вояків».
 Стор.  123.  *  ...приблизно  в  той  же  час  в  ряді  міст  Лівобе¬
режжя,  в  тому  числі  й  у  Лубнах,  помічається  скупчення  якихось
своєвільних  козацьких  ватаг.  -  їх  появу  Н.  Яковенко  текстуально
пов’язує  із  закликами  Тараса  Федоровича  Трясила  до  чергового
повстання,  що  прозвучали  на  Канівській  козацькій  раді  на  початку
1635  р.
 Стор.  127.  *У  реляціях  Ст.  Конецпольського  з'являються
повідомлення  про  посилення  контактів  «свосвільного»  козацтва  з
деякими  духовними  особами...  (поза  сумнівом,  то  були  священики
кола  Ісайї  Копинського).  -  В.  Томкевич  вважає,  що  І.  Копинський
писав  свої  антимогилівські  звернення  «на  гребні  хвилі»  повстання
Я.  Острянина.  Однак  контакти  «своєвільників»  Павлюка  з  ченця¬
ми,  про  які  пише  М.  Грушевський,  свідчать,  на  наш  погляд,  про
те,  що  скинутий  київський  митрополит  почав  використовувати
козацтво  як  силовий  важель  в  своїх  планах  реваншу  ііце  за  павлю-
ківської  «ребелії».
 Стор.  134.  *  «...мніхов  у  костелах  палили...»  -  На  Вишневеч¬
чині  костьолів,  нагадаємо,  тоді  не  було  (якщо  не  рахувати  невелич¬
ких  капличок),  за  виключенням  хіба  що  Лубен.
 Стор.  139.  *  ...частково  найняти  за  власний  кошт,  частково
позичити  у  родичів...  -  Це  може  свідчити  про  те,  що  на  той  час
особисті  війська  Ієремії  ще  не  були  такими  чисельними,  нарахову¬
ючи  принаймні  не  більше  2  тисяч.
 Стор.  139.  **...від  трьох  до  п'яти  тисяч  війська.  -  Ю.  Шуй-
ський  наводить  кількість  в  4200  осіб.
 Стор.  141.  *  Двоє  козацьких  старшин,  Пеіита  і  Кудря..,  -  Щодо
Кудрі:  можливо,  йдеться  про  згадуваного  у  відписці  М.  Плещеева
в  посольський  приказ  від  15  червня  1638  р.  козацького  сотника
Григорія  Кудрю,  котрий  по  тій  битві  подався  в  Путивль.
 Стор.  144.  *В  ролі  козацьких  емісарів...  успішно  виступили
попи,  ченці  й  навіть  черниці.  -  Але  разом  з  тим  О.  Яблоновський
 269

вказує  на  таку  цікаву  деталь:  «В  часи  виправ  1637  і  1638  років
козаки  найбільше  таїли  заміри  свої  перед  місцевими  парохами,  а
один  «благочестивий»  монах  слідкував  навіть  за  їх  рухом  і  давав
про  них  звістки  війську  коронному».
 Стор.  150.  *  ...на  адресу  Калістрата  повторювалися  ті  ж
закиди,  що  й  на  адресу  77.  Могили.  -  М.  Грушевський  згадує,  що
в  одному  з  листів  монахи-втікачі  дорікають  Калістрату,  що  той
«вирікся  Ісайї  та  його  благословіння  і  клятву  поплював».
 Стор.  150.  **  Очевидно,  мгарський  ігумен  мав  властивість
враховувати  політичну  кон’юнктуру:  по  передачі  І.  Вишневецьким
монастиря  П.  Могилі  тримав  його  сторону,  в  часи  Хмельниччини
намагався  бути  лояльним  новому  режиму,  а  пізніше  звернувся  до
московського  царя  з  проханням  про  підданство.
 Стор.  151.  *...  полишаючи  на  боці  різні  мальконтентські  круги
вроді  Копинського...  -  Ісайя  Копинський  на  той  час  уже  помер  (5-6
жовтня  1640  р.  в  Ніжині).
 Стор.  166.  *  Не  розраховуючи  більше  на  лояльність  насе¬
лення..,  -  Рядок  з  мемуарів  Б.  Маскевича  «Вирішено  було  йти  з
військом  кудись  за  Дніпро,  доки  не  встигли  збунтуватися  задні¬
прянські  хлопи»  трактується  по-різному.  М.  Грушевський  вважає,
що  йдеться  про  правобережних  «задніпрянських  хлопів»,  О.  Лаза¬
ревський  -  що  про  хлопів  Лубенщини.  Автор  схильний  більше  до
другої  точки  зору.
 Стор.  166.  **  Відтоді,  як  слід  розуміти  з  мемуарів  Б.  Маскеви¬
ча,  Ієремія  в  Лубни  більше  не  повертався.  -  О.  Лазаревський,  однак,
припускає  можливість  короткочасного  повернення  Ієремії  в  Лубни
з  метою  «забрати  звідти  все,  що  можна  було  взяти».  При  цьому  він
посилається  на  панегірик  Яна  Бялобоцького,  згідно  з  яким,  князь
повернувся  в  Лубни,  «аби  з  краю  огнистого  вивести  в  цілості  весь
люд  до  єдиного».  Хай  там  як,  але  відомо,  що  весь  люд  з  Лубен  за
князем  не  пішов  -  у  місті  залишився  невеличкий,  але  боєздатний
гарнізон.
 Стор.  174.  *  Вони  стоять  в  тім  ланцюгу  цілий  день,  наче
розп'яті  на  дверях,  не  можучи  навіть  рухатись.  -  Не  можна  з
 270

упевненістю  сказати,  чи  застосовувалася  така  кара  до  всіх  жителів
козацьких  міст,  чи  лише  до  «новонавернених»  із  колишніх  католи¬
ків  та  іудеїв.
 Стор.  189.  *  ...київського  воєводи  Януша  Тишкевича,  чиє  міс¬
течко  Махнівка  (Махиовичі)  було  обложене  5-тисячним  підрозді¬
лом  «кривоносівського»  полковника  Гирі.  -  В.  Томкевич  наводить
свідчення  московського  гінця,  котрий  на  початку  липня  1648  р.
перебував  у  Чигирині  і  був  свідком  того,  як  Б.  Хмельницький  «за
Вишневецьким  послав  Кривоноса»  -  гадається,  у  відповідь  на
повідомлення  про  «пацифікації»  Ієремії  в  Погребищах,  Немирові
й  Прилуках.  Виходить,  що  Кривонос  «застрягнув»  у  володіннях
Я.  Тишкевича  «по  дорозі»  до  воєводи  руського.
 Стор.  211.  *  ...від  900  тис.  до  1,2  млн  злотих  разом  з  великою
кількістю  коштовностей.  -  В.  Томкевич,  посилаючись  на  власні
обрахунки  на  підставі  списків  вояків,  навербованих  у  Львові  і
Замості  наводить  цифру  вдвічі  меншу  -  близько  570  тис.  злотих.
 Стор.  223.  *  ...якщо  з  самого  початку  коронні  війська  нара¬
ховували  близько  10  тисяч  вояків...  -  Н.  Яковенко  подає  цифру
15  тисяч.
 Стор.  226.  *  ...обложеним  (чиї  сили  він  оцінював  як  «всього
 9-10 	тисяч  властивого  війська  і  мабуть  значно  більше  челя¬
ді»  -  В.  Томкевич  подає  приблизно  такі  ж  цифри:  15  тисяч  чоловік
включно  з  обозною  обслугою,  в  той  час  як  регулярного  війська
було  не  більше  9  тисяч.
 Стор.  228.  *  ...після  чого  між  ними  встановилася  нетривала
подобизна  християнського  прощення.  -  Під  кінець  свого  життя
Є.  Оссолінський  остаточно  помирився  з  воєводою  руським.
 Стор.  238.  *...  19  червня  об  ’єднані  сили  Речі  Посполитої  стали
під  Берестечком.  -  Проте,  згідно  з  повідомленням  В.  Томкевича,
переправа  тривала  до  22  червня  1651  р.
 Стор.  240.  *  ...з’явився  очікуваний  зі  слів  татарських  в'язнів
 10-тисячний 	татарський  передовий  підрозділ.  -  Саме  на  таку
 271

чисельність  татарських  передових  сил  вказують  невідомий  автор
листа  єпископу  краківському  з  табора  під  Берестечком  від  1  липня
1651  p.,  а  також  ГГєр  Шевальє  в  своїй  «Історії  війни  козаків  проти
Польщі».
 Стор.  240.  **  ...командування  об’єднаних  сил  санкціонувало
атаку...  -  За  одними  джерелами,  наказ  віддав  король,  пізніші
автори  говорять  про  «дозвіл  короля»  на  атаку;  П.  Шевальє  пише,
що  такий  дозвіл  Є.  Любомирському  і  О.  Конецпольському  дав
коронний  гетьман.
 Стор.  240.  ***  Під  тиском  татар  кварцяне  військо  посунулося
назад...  -  Ю.  Бартошевич  вважає,  що  основний  удар  припав  якраз
туди,  де  стояв  1.  Вишневецький  зі  своїми  людьми.
 Стор.  242.  *  ...загинуло  багато  значної  шляхти...  -  П.  Шева¬
льє  обраховує  кількість  убитих  шляхтичів  у  300  чоловік,  а  крім
того  згадує  велику  кількість  загиблих  серед  шляхти  ленчинського
воєводства.  300  вбитих  з  польського  боку  подає  і  «Реляція  про  най-
славнішу  перемогу...»
 Стор.  242.  **...що  дозволило  татарам  перехопити  ініціати¬
ву.  -  Ян  Відацький  вважає,  що  «татари  утримали  поле  битви  і  самі
 з 	нього  відійшли,  коли  хотіли».
 Стор.  245.  *  ...Ієремія,  котрий  на  той  час  фактично  сам
командував  лівим  крилом...  -  Можливо,  М.  Каліновський  напере¬
додні  погодився  на  князеве  одноосібне  командування.
 Стор.  261.  *  ...його  портрет...  -  Точніше,  виконана  полтав¬
ським  художником  Олегом  Подрєзовим  копія  портрету  І.  Виш¬
невецького  з  галереї  Міхала  Сервація  Вишневецького.  Оригінал
зберігається  в  Києві  в  Національному  музеї  історії  України.

Література
 Хроніки  і  документи
 Львівський  літопис.  За  виданням:  Бевзо  О.  А.  Львів¬
ський  літопис  і  Острозький  літописець.  Джерелознавче
дослідження.  -  Київ,  1971.
 Острозький  літописець.  За  виданням:  Бевзо  О.  А.  Львів¬
ський  літопис  і  Острозький  літописець.  Джерелознавче
дослідження  -  Київ,  1971.
 Літопис  землі  Молдавії  від  господаря  Арона  в  цей  бік  //
«Український  історичний  журнал».  -  К.,  1992.  -  №  10-11.
 Софонович  Ф.  Літописец  албо  кройника  о  землі  пол-
ской...  http://litopys4.  freeservers.  com/sofon/sofl9.  htm
 Боплан  Г.  Л.  Описание  Украины  от  пределов  Московии
до  границ  Трансильвании//  Переклад  В.  Ляскоронського.
Вміщено  в  праці:  В.  Г.  Ляскоронский.  Гильйом  Левассер-де-
Боплан  и  его  историко-географические  труды  относительно
Южной  России.  -  К.,  1901
 Дневник  Симеона  Окольского.  1638.  //Летопись  собы¬
тий  в  Юго-Западной  России  в  XVII  веке.  Составил  Самоил
Величко.  Т.  IV.  Приложения,-  К.,  1864.  -  С.  183-296.
 Дополнение  дневника  Окольского,  составленное  Сте¬
паном  Лукомским.  1639-1648.//Летопись  событий  в  Юго-
Западной  России  в  XVII  веке.  Составил  Самоил  Величко.  Т.
IV.  Приложения.  -  К.,  1864.  -  С.297-313.
 Літопис  Самовидця  /  Підготував  Я.  І.  Дзира.  -  К.,  1971.
 Величко  С.  Літопис.  Т.  I  -II.  К.,  «Дніпро»,  1991.
 Савицький  Ст.  Повість  про  козацьку  війну  з  поляками...
//  Величко  С.  Літопис.  Т.  2  -  К.,  1991.
 Шевальє  П.  Історія  війни  козаків  проти  Польщі.  -  К.,
1960.
 Павел  Алеппский.  Путешествие  антиохийского  патри¬
арха  Макария  в  Москву  в  середние  XVII.  -  СПб.,  1898.
 «Віршована  хроніка»  (фрагмент).  Опублікована  Юрієм
Мициком  в  публікації:  Мицик  Ю.  Берестецька  битва  1651  р.
очима  її  сучасника  //  «Пам’ять  століть».  -  К.,  2001.  -  №2.
 273

Дневник  Станислава  Освенцима.  1643-1651.  Пер.  В.  Ан¬
тоновича.  //  «Киевская  старина».  -  К.,  1882.  -  №  9.  -  С.  504-
522,  №  12.  -  С.  329-348,  539-556.
 Кониский  Г.  История  русов.  -  М.,  1846  (репринт  «РИФ
«Дзвін»,  1991).
 Акты  «книг  записей  коронных  Литовской  метрики».
«Чтения  в  историческом  обществе  Нестора-летогіисца»  -  К.,
1900.-Кн.  14,ч.2.
 Цеховые  акты  Левобережной  Малороссии  1622-1645  гг.
//  «Чтения  в  историческом  обществе  Нестора-летописца»  -
К.,  1902.  -  Кн.  15,  вып.  IV.
 Воссоединение  Украины  с  Россией.  Документы  и  мате¬
риалы.  В  3-х  т.  -  М.,  1954.
 Документи  Богдана  Хмельницького.  1648-1657  pp.  /
Упор.  I.  Крип’якевич.  -  К.,  1961.
 Документы  об  освободительной  войне  украинского
народа,  1648-1654  гг.  -  К.,  «Наукова  думка»,  1965.
 Збірка  «1000  років  української  суспільно-політичної
думки».  -  К.,  «Дніпро»,  2001.  -  Кн.  II,  ч.  2.
 Zrodta  dziejowe.  Т.  V.  -  Warszawa,  1877.  Т.  XX.  -  Warsza¬
wa,  1894.  Т.  XXII.  -  Warszawa,  1897.
 «Фундуш»  княгині  Раїни.  Поданий  у  праці:  Астряб
М.  Лубенский  Мгарский  Свято-Преображенский  монастырь
//  «Труды  Полтавской  ученой  архивной  комиссии»  под  ред.
И.  Ф.  Павловского  -  Вып.  13.  -  Полтава,  1915.
 Лист  I.  Копинського  до  I.  Вишневецького.  Цитується
за  варіантом,  надрукованим  в  роботі:  Астряб  М.  Лубенский
Мгарский  Свято-Преображенский  монастырь//  «Труды  Пол¬
тавской  ученой  архивной  комиссии»  под  ред.  И.  Ф.  Павлов¬
ского  -  Вып.  13.  -  Полтава,  1915.  -  С.  35-36.
 Духовний  заповіт  Іова  Борецького.  Опубліковано:
«Киевские  епархиальные  ведомости».  -  К.,  1863.  -  №21.  -
 С. 	642-647.
 Указ  I.  Вишневецького  від  20  березня  1636  р.  опублі¬
ковано  Кирилом  Бочкарьовим:  Очерки  Лубенской  стари¬
ны.  -  М.,  1900.  -  С.  34,  прим.  3.
 274

Т.  зв.  «Універсал  Острянина»  надруковано:  Величко  С.
Літопис.  Т.  2  («Додатки»)  -  К.,  1991.-е.  292-296.
 Заповіт  (Testament  Jeremiego  Wisniowieckiego).  Опублі¬
кований  В.  Томкевичем:  Miesi^cznik  Heraldyczny.  -  Lwow,
1930.-R.  3.-S.  67-77.
 «Сентенція  про  заспокоєння  війська  Запорозького  одно¬
го  польського  шляхтича».  Текст  поданий  у  публікації:  Мицик
Ю.  Два  публіцистичні  трактати  про  причини  Національно-
визвольної  війни  у»Український  історичний  журнал».  -  К.,
«Наукова  думка»,  1999.  -  №6.
 «Відповідь  на  сентенцію  про  заспокоєння  Війська  Запо¬
розького».  Текст  поданий  у  публікації:  Мицик  Ю.  Два  публі¬
цистичні  трактати  про  причини  Національно-визвольної
війни  у  «Український  історичний  журнал».  -  К.,  «Наукова
думка»,  1999.  -  №6.
 Наукові  праці,  енциклопедії
 Астряб  М.  Лубенский  Мгарский  Свято-Преображен-
ский  монастырь//  «Труды  Полтавской  ученой  архивной
комиссии»  под  ред  И.  Ф.  Павловского  -  Вып.  13.  -  Полтава,
1915.
 Бочкарев  К.  Очерки  Лубенской  старины.  -  М.,  1900.
 Брехуненко  В.  Витоки  кримської  політики  Б.  Хмель¬
ницького  //  «Український  історичний  журнал».  -  К.,  «Науко¬
ва  думка»,  1995.  -  №4.
 Велика  історія  України  /  Під  ред.  М.  Голубця.  -  Т.  II.  -
К.,  «Глобус»,  1993.
 Голобуцький  В.  Запорозьке  козацтво.  -  К.,  1994.  -
 С.353-355.
 Грушевський  М.  Історія  України-Руси.  Т.  V-VIII.  -  К.,
«Наукова  думка»,  1995.
 Грушевський  М.  Історія  України-Руси.  Т.  IX,  кн.  1-2.-
К.,  «Наукова  думка»,  1997.
 Дорошенко  Д.  Нарис  історії  України.  Т.І  -  Варшава,
1932.
 Жуковський  А.  Петро  Могила  і  питання  єдності  цер¬
ков.  -  К.,  «Мистецтво»,  1997.
 275

Історія  міст  і  сіл  України.  Полтавська  область.  -  К.,
 1972.
 Історія  міст  і  сіл  України.  Сумська  область.  -  К.,  1973.
 Історія  міст  і  сіл  України.  Чернігівська  область.  -  К.,
 1973.
 К  истории  южнорусских  братств//  «Киевская  стари¬
на»-^,  1886.-Т.  16,  №9.
 Каталог  стародруків,  виданих  на  Україні.  -  Вид-во  при
Львівському  державному  університеті,  видавниче  об’єднан¬
ня  «Вища  школа»,  1981.
 Крип’якевич  І.  Історія  України.  -  Львів,  «Світ»,  1990.
 Лазаревский  А.  Лубенщина  и  князья  Вишневецкие//
«Киевская  старина».  -  К.,  1896.  -  №1-3.
 Лепявко  С.  Повстання  К.  Косинського  (1591-1593  pp.).
//  «Український  історичний  журнал».  -  К.,  «Наукова  думка»,
1994-№4-С.  121.
 Малама  П.  К  истории  села  Малые  Крынки  //  «Труды
Полтавской  ученой  архивной  комиссии»  под  ред.  И.  Павлов¬
ского,  Л.  Падалки.  -  Вып.  8.  -  Полтава,  1912.
 Мальцев  А.  О  малорусских  «шпиталях»//  «Труды  Пол¬
тавской  ученой  архивной  комиссии»  под  ред.  И.  Ф.  Павлов¬
ского  -  Вып.  4.  -  Полтава,  1907.
 Мацюк  О.  Замки  і  фортеці  Західної  України.  -  Львів,
«Центр  Європи»,  1997.
 Мельник  Л.  Князь  Ярема  Вишневецький//  «Киівська
старовина».  -  К.,  1994.  -  №2.
 Михальчук  Л.  Дилема  Адама  Киселя  //  «Український
історичний  журнал».  -  К.,  «Наукова  думка»,  1998.  -  №3.
 Мицик  Ю.  Максим  Кривоніс//  «Український  історичний
журнал»  -  К.,  1992.  -  №12.
 Мицик  Ю.  Два  публіцистичні  трактати  про  причини
Національно-визвольної  війни  українського  народу  серед¬
ини  XVII  ст.  //  «Український  історичний  журнал».  -  К.,
«Наукова  думка»,  1999  -  №6  -  С.  130.
 Мицик  Ю.  Берестецька  битва  1651  р.  очима  її  сучасника
//  «Пам’ять  століть».  -  К.,  2001.  -  №2.
 Мицик  Ю.  Коментарі  до  публікації  фрагменту  «Віршо¬
 276

ваної  хроніки»//  Мицик  Ю.  Берестецька  битва  1651  р.  очима
її  сучасника  //  «Пам’ять  століть».  -  К.,  2001.  -  №2.
 Мицько  І.  Острозька  Слов’яно-греко-латинська  акаде¬
мія.  -  К.,  «Наукова  думка»,  1990.
 Николайчик  Ф.  Начало  и  рост  полтавских  владений  кня¬
зей  Вишневецких  по  данным  Литовской  метрики//  «Труды
11-го  Археологического  съезда».  Т.  2.  -  М.,  1902.
 Омельченко  Н.  Роль  казачества  в  процессе  формирова¬
ния  украинской  политической  элиты  //  Нова  парадигма.  -
Запоріжжя,  1997  -  Вип.  5.
 Павловский  И.  К  вопросу  о  переводе  Ильинской  ярмар¬
ки  из  Ромен  в  Полтаву//  «Труды  Полтавской  ученой  архив¬
ной  комиссии»  под  ред.  И.  Ф.  Павловского  -  Вып.  5  -  Пол¬
тава,  1908.
 Падал  ка  Л.  В.  Прошлое  Полтавской  территории  и  ее
заселение.  Изд.  Полтавской  ученой  архивной  комиссии  -
Полтава,  1914.
 Плохій  С.  Наливайкова  віра.  -  К.,  «Критика»,  2005.
 Полонська-Василенко  Н.  Історія  України.  Т.  I.  -  К.,
«Либідь»,  1992.
 Полтавщина.  Енциклопедичний  довідник  /  Під  ред.
А.  Кудрицького.  -  К.,  1992.
 Рєзакевич  К.  Зв’язки  київського  архієпископа  Петра
Могили  з  молдавськими  князівствами//  «Український  істо¬
ричний  журнал».  -  К.,  «Наукова  думка»,  1996.  -  №3.
 Свербигуз  В.  Старосвітське  панство.  -  Варшава,  1999.
 Свєшніков  І.  Битва  під  Берестечком.  -  Львів,  «Слово»,
1993.
 Семчинський  Ст.  До  контроверзи  про  рік  народження
Петра  Могили//  «  Записки  Наукового  товариства  імені  Шев¬
ченка».  -  Львів,  1996.  -  Т.  ССХХХІ.
 Смолій  В.,  Степанков  В.  Гетьман  Петро  Дорошенко//
«Український  історичний  журнал».  -  К.,  1992.  -  №7-8.
 Смолій  В.,  Степанков  В.  Богдан  Хмельницький.  Соці¬
ально-політичний  портрет.  -  К.,  «Либідь»,  1995.
 Смолій  В.,  Степанков  В.  Українська  національна  рево¬
люція  (1648-1676  pp.).  -  К.,  «Альтернативи»,  1999.
 277

Соловьев  С.  История  России  с  древнейших  времен.
Т.  9-10,  кн.  5.-М.,  1961.
 Тис-Крохмалюк  Ю.  Бої  Хмельницького.  М.,  -  Мюнхен,
1954-Львів,  1994.
 Щербак  В.  Яків  Острянин  //  «Український  історичний
журнал»  -  К.,  1997.  -  №6.
 Щербак  В.  Базавлуцька  Січ//  «Пам’ять  століть».  -  К.,
1998.  -  №4.
 Франко  I.  «Позорище  мысленное»  і  лист  до  М.  Вишне¬
вецького//  Франко  І.  Зібрання  творів.  У  50-ти  т.  -  К.,  «Науко¬
ва  думка»,  1981.  -  Т.  30.
 Яковенко  Н.  Українська  шляхта  з  кінця  XVI  до  серед¬
ини  XVII  ст.  (Волинь  і  Центральна  Україна).  -  К.,  «Наукова
думка»,  1993.
 Яковенко  Н.  Нариси  історії  України  від  найдавніших
часів  до  кінця  XVIII  ст.  -  К.,  «Генеза»,  1997.
 Яковенко  Н.  Паралельний  світ.  -  Київ,  «Критика»,
2002.
 Яковенко  Н.  Нариси  історії  середньовічної  та  ранньомо-
дерної  України.  -  К.,  «Критика»,  2005.
 Меріме  П.  Богдан  Хмельницький//  Історичні  постаті
України.  Збірка.  -  Одеса,  «Маяк»,  1993.  -  С.  89.
 Різаліті  Р.  Доба  Хмельницького  в  Україні  у  світлі  істо¬
ричної  хроніки  міста  Лукки  //  «Український  історичний
журнал».  -  К.,  «Наукова  думка»,  1999.  -  №3.
 Сисин  Ф.  Хмельниччина  та  її  роль  в  утворенні  укра¬
їнської  нації  //  «Український  історичний  журнал».  -  К.,
«Наукова  думка»,  1995.  -  №4.
 Шайноха  К.  Домна-Розанда  //  Український  історичний
журнал.  -  К.,  «Наукова  думка»,  1997.  -  №1.
 Bartoszewicz  J.  Bitwa  pod  Beresteczkiem  /  Dziela.  Studja
historyczne  і  literackie.  Т.  Ill  -  Krakow,  1881.
 Dmochowski  F.  Krotki  zbior  historyi  polskiej.  -  Warszawa,
1887.
 278

Feldmanowski  H.  Wladyslawa  IV  stosunki  literackie  і
naukowe  z  Wtochami//  Biblioteka  Ossoliriskich.  Т.  II.  -  Lwow,
1868.
 Jablonowski  A.  Starostwa  ukrainne  w  pierwszej  polovvie
XVII  w.  //  Zrodla  dziejowe.  Т.  V.  -  Warszawa,  1877.
 Jabtonoswki  A.  Ukraina  //  Zrodla  dziejowe.  Т.  XXII.  -  War¬
szawa,  1897.
 Jablonowski  A.  Akademia  Kijowsko-Mohilanska.  Zarys
historyczny.  -  Krakow,  1899/1900.
 Jablonowski  A.  Ukraina//  Pisma.  Т.  III.  -  Warszawa,  1911.
 Jablonowski  A.  Historya  Rusi  Poludniowej  do  upadku  Rze-
czypospolitej  Polskiej.  -  Krakow,  Akad.  Umiej^tnosci,  1912.
 Kojalowicz  W.  Herbarz  rycerstwa  W.  X.  Litewskiego,  t.  zw.
Compendium.  -  Krakow,  1897.
 Korzon  T.  Dzieje  wojen  і  wojskowosci  w  Polsce.  Т.  II  -
Lwow-Warszawa-Krakow,  1923.
 Szujski  J.  Dzieje  Polski  podlug  ostatnich  badan.  Т.  III.  -
Lwow,  1864.
 Szujski  J.  Historya  Polski//  Dziela  J.  Szujskiego,  wydanie
zbiorowe,  serya  II.  -  Т.  IX.  -  Krakow,  1889.
 Tomkiewicz  W.  Jeremi  Wisniowiecki.  -  Warszawa,  «Wyda-
wnictwo  ksi^zek  szkolnych»,  1933.
 Tomkiewicz  W.  Jerzy  Ossolinski.  Warszawa,  «Wydawnict-
wo  ksi^zek  szkolnych»,  1939.
 Widacki  J.  Kniaz  Jarema.  -  Krakow,  «Wydawnictwo  liter¬
ackie»,  1997.
 Публіцистика,  художні  твори
 Винничук  Ю.  Малоросійський  мазохізм//  «Пост-
поступ»,  1993.  -  №№  44-46.
 Нечуй-Левицький  І.  С.  Князь  Єремія  Вишневецький//
Нечуй-Левицький  І.  С.  Зібрання  творів.  У  10-ти  т.  -  К.,
«Наукова  думка»,  1967.  -  Т.  8.

Покажчик  імен  та  географічних  назв
 Авраамій,  «старець»  29
Алексеев  Семен  61
Алепський  Павло  121,174,176
Аркас  Микола  7
Арсеній  ЗО
Арсеньев  Кирило  232
 Бар  139,201,222
 Барабаш  Іван  119
 Барановський  Ян  58,  188,  190,  196
 Бардаченко  139
 Батіг  109
 Батурин  38
 Бахчисарай  115,  120
 Бейдковський  239
 Берестечко  23,  193,  235-239,  245,  250,  251
Бесядовський  Ян  43,  74
Біла  Церква  101,251,252,  254
Білгород  54
 Білий  Камінь  24,  107,  108,  111,  182,  224
 Білорусія  43
 Блендовський  Ян  78
 Бобицький  Ян  69
 Богун  Іван  249,  261
 Богуслав  162
 Божецький  Павло  64
 Боїм  51
 Болонья  24
 Волховський  Семен  112
Борецький  Андрій  138
Борецький  Іов  27,29,31,  137,  138
Боровиця  133
Борзна  38
 Бочкарьов  Кирило  7,  23,  24,  44,  55,  57,  145,  169,  171,
 179, 	258,  262
 280

Брагин  145,  163,  168
Брацлав  188
 Брацлавське  воєводство  95
 Брацлавщина  60,95,  185
 Британія  (Великобританія)  115
 Брянськ  41,  174
 Будища  178
 Бужин  71
 Бутурлін  38
 Вази  74,  88,  156
Варва  43,  44,  173
 Варшава  15,31,41,81,85,87,90,93,  100,  101,  103,  112,
118,  119,  130,  133,  136,  183-185,214,215,217,218,  220-222,
229,  234,  250
 Василій  146-149
Ватикан  92,  137
Вахнівка  188
 Вейгер  Людвік  215,  242,  248
 Велике  Князівство  Литовське  (Литва)  39,  54,  85,  114,
160,  231,259
 Величко  Самійло  6,  134,  159,  171,  197
 Венеціанська  республіка  101
 Веприк  176
 Виговський  Іван  З
 Винниця  87,  237
 Винничук  Юрій  4,  8,  144
 Вишенський  Іван  14,  18
 Вишневець  13,  16,  37,  82,  108,  182,  188,  189,  199,  224,  236
Вишневецька  Анна  16,  87,  88
Вишневецька  Раїна  10-13,  16,  18,  21,  24,  26,  47,  119
Вишневецький  Адам  13
Вишневецький  Димитр  225,  234
Вишневецький  Дмитро  “Байда”  114,  256
Вишневецький  Ієремія  (Ярема)  3-8,  10,  13,  14,  16-26,
33-88,  90-93,  95,  96,  98-108,  110-114,  122,  123,  131-134,  139-
173,  180-251,253-262
 281

Вишневецький  Костянтин  13,  19,  26,  47,  71,  96
Вишневецький  Костянтин  Кшиштоф  225
Вишневецький  Михайло  Олександрович  51,52,  142
Вишневецький  Михайло  Михайлович  10-16,  24,  38,  43,
47,  57,  60,  67,71,76,  77,  147,  258
Вишневецький  Міхал  77,  256
Вишневецький  Олександр  14,257
Вишневецький  Юрій  13
Вишневецький  Януш  96,210
 Вишневевецькі  7,  16,  19,26,  35,  37,42,  53,  60,  66,  68,  78,
79,  88,91,93,257
 Вишневеччина  13,  14,  21,  23,  33,  35,  41,  43-47,  50,  51,
53,  54,  57-61,  123,  131,  132,  134,  144,  146,  148,  150,  152-155,
160,  163,  171,  174,  175,  177,  178,  256,  258
Вишня  221
 Відацький  Ян  4-7,  57,  83,  85,  88,  99,  104,  182,  214,  228,
255,  256
 Вільно  121
Вільшана  44
 Вішоватий  Мартін  Міхал  5,
 Власько,  козак  232
Войніллович  251
Волинське  воєводство  95
Волинь  75,  93,  95,  154,  189,  199,  203,  223,  250
Володислав  IV  31,  41,  42,  73,  75,  80-82,  85,  87-91,  93,  96,
97,  99-112,  114-122,  129,  130,  152,  155,  185,  200,  201,  219,  228
Волощина  10,  99
Воренко  Десько  69
Ворскла  98
Вручки  150
 Габсбурги  88,  90
 Гадяч  78,  80,  82,  166,  176,  185
 Галичина  22
 Галілей  Галілео  105
 Ганновер  Натан  169
 Гарбуз  Дем’ян  29
 282

Гданськ  109
 Гедеон  31
 Гиря  Іван  7,  189
 Гійом  де  Боплан  194,  197
 Гладкий  Матвій  171
 Глинськ  45,  80,  176
 Глинський  Михайло  258
 Глиняни  185,  201,  203,  236,  237
 Говтва  134,  145
 Голандія  225,  243
 Голобуцький  Володимир  208
 Гондіус  Вільгельм  159
 Горайський  Збігнев  201
 Горбалевський  54
 Горинь  223
 Городище  91
 Городище  Кам’яне  44
 Горошин  (Горошин  Брід)  43,  52,  57,  76,  77
 Гоща  87
 Грабянка  Григорій  171
Грайворон  72
Грембошевський  227
Гривач  Кирило  69
Гришков  Григорій  54
Гурка  Ольгерд  5
 Грушевський  Михайло  7,  10,  11,  33,  44,  55,  57,  60,  83,
90,  97,  109,  110,  113,  117,  118,  126,  129,  131,  132,  137,  130,
149,  151,  157,  159,  160,  166,  177,  180,  186,  188,  212,  214,  215,
223,  225,  231,232,  238
 Гуня  Дмитро  134,  142,  143,  257
 Даниллович  Софія  53
Даниллович  Станіслав  76
Данилович  (Собєська)  Теофіла  76
Денгофф  Зигмунт  244
Держикрай  64
Дике  Поле  52,  58,  65
 283

Димер  68
Димитрівка  72
Діденко  Андрій  36
Длотовський  38,  195,  107
Дмитро-Корибут  105
 Дніпро  52,  102,  112,  132,  136,  141-143,  165-168,  176
Дністер  12
 Долгорукий  Юрій  150
Домарацький  Габріель  173
Домна  Росанда  225
Домонт  Григорій  67
Домонти  64,  67
 Домонтів  (Домонтове)  67-69,165
 Домонтова  Полонія  (Аполонія)  67,  68
 Дорош  38,  39
 Дорошенко  Петро  38
 Дрюпін  Семен  176
 Дубно  239
 Дукренко  132
 Дунай  99,  102,
 Європа  (Західна  Європа)  8,  25,  26,  37,  46,  52,  60,  94,
 100, 	159,  194
 Єлизавета  Чамартівна  11,34
Єрлич  Яким  15,  67,  68
Єфанов  Григорій  175
 Житомир  168,  169,  185
Жовнин  13,  140-142,  145
Жовті  Води  122,  159,  163-165,237
Жолкевський  Станіслав  10,  53,  76,  77
Жолкевський  Лукаш  40
Жуковський  Аркадій  26,  27,  32,  152
Журавка  43
 Забузький  205
 Задніпров’я  8,  12,  13,  23,  30,  37-39,  43,  50,  51,  54-56,  58,
 284

61,  62,  70,  75,  76,  79,  99,  133,  136,  139,  140,  143-145,  150-153,
155,  160,  168,175-177,  182,  187,  193,  210,  234,  250,  253,  256
Залозці  236
 Замойська  Гризельда-Констанція  10,  62,  90,  91,  108,  131
 Замойський  Олександр  59-64,69,147
 Замойський  Томаш  90,  91,  123,  200
 Замойський  Ян  225,253
 Замойський  Ян  10,137
 Замостя  62,214,215,220
 Замятін  Григорій  55
 Заслав  199
 Заславський-Осгрозький  Домінік  93,  104,  184,  192,  193,
201,  203-206,  208-210,  221,  225
Зацвіліховський  207
 Збараж  160,  188,  189,  191,  203,  210,  223-227,  229,  234
 Збаразький  Криштоф  210
 Зборів  227-229,  236,  242
 Звягель  222
 Зеленський  Андрій  36
 Зигмунтов  80,  82
 Зіньків  80
 Золотоноша  64,  68
 Іванови  Борис  і  Сидор  53
Ігнатьєв  Савка  112
Іква  207,  209
Ікопоть  208,210
Іона  20
 Іслам-Гірей  III  98,  115,  241,  242,  247
Італія  24,  158
Ічня  44,45,54
 Казановський  Адам  44,  71-74
Казановський  242
 Каліновський  Мартін  108,  109,  164,  196,  229,  234,  235,
239,  242,  248-250
 Калістрат  21,22,  146,  148-150,  172,  173
 285

Калуга  53,  174
Калушовський  Міхал  57,  58
Канів  52,  166
Караїмович  Ілляш  119
Караманія  176
Карл  1  Стюарт  114
Карневський  Станіслав  80
Кароль  Фердинанд  219
Карпенко  Костя  172
Катовіце  5
 Качковський  Зигмунт  5
Квасневський  Якуб  69
Кжешов  228,  234
Кизаревич  Філофей  29
Кизим  139
 Кизим-молодший  (Кизименко)  21,  131-133,  139
Київ  26-30,  52,  53,  67,  80,  87,  137,  139,  249-253
Київське  воєводство  47,  53,  60,  77,  95,  169,  185
Київщина  43,  95
 Кисіль  Адам  18,  33,  38,  40,  54,  55,  74,  91,  131,  160,  162-
164,  169,  184,  185,  200,  201,  204,  209,  219,  220,  230,  237
Клименко  Васько  69
Клімов  Григорій  118,121
Кнапський  Григорій  90
Княгиницький  Іов  18
Коваленко  Томаш  69
Кодак  76,112,  130
Кольчин  196,  198
Комарицька  волость  98
 Конецпольський  Олександр  71,  77-82,  84,  108,  111,  113,
115,  116,  161,  166,  184,  185,  188,  192,  201,  206,  208-210,  221,
237,  240,  243
 Конецпольський  Станіслав  41,  67,  68,  75,  76,  80,  96-102,
112,  116,  125-130
 Константинополь  137,138,249
 Констанція  89
 Копинська  Олександра  144
 286

Копинський  Ісайя  14,  19,  20,  25-37,  41,  42,  66,  88,  106,
127,  132,  134,  136,  138,  144,  149,  151-153
Копчинський  148
Корець  199
 Корецький  Самійло  12,14
 Корецькі  68
 Корибутов  45,  112
 Корибутовичі  66,  105
 Корицький  Кшиштоф  193,  196-198
 Корсунь  36,  131,  159,  163,  165,  196,242
 Косинський  Криштоф  14,128,257
 Косів  Сильвестр  152,172
 Костомаров  Микола  7
 Костя  55
 Костянтинів  188,  192-194,  197-199,  204-207,  209,  210,
223,  224
 Косцельський  Станіслав  78
Косченко  Дахно  69
Коялович  Войцех  166-168,235
Краків  51,73,217,220,237
Краківське  воєводство  241,245
Красне  44,  174
Краснопіль  82
Кременець  250
Кременчук  80
 Кривоніс  Максим  6,  7,  188,  190,  192-194,  196,  197,
210,  216
 Кривошейко  Кузьма  69
 Крим  52,77,97,99,  101,  102,  115,  120,  184,219,230,257
 Кримський  ханат  96
 Крип’якевич  Іван  7
 Криса  Михайло  247
 Крусинський  67
 Кубаля  Людвік  214
 Кудря  141
 Кукля  132
 Куліш  Пантелеймон  20,  124,  132
 287

Кумейки  133,  142,  163
Кунаков  118
Курськ  54,  61
 Кутузов  Михайло,  російський  полководець  214
Кушевич  Самійло  187
 Лавринович  Миколай  25
Лаврінко  36,  38
 Лазаревський  Олександр  7,  20,  41,  45,  149,  167
Ласко  Петроній  160,  169
 Лаіц  Самійло  52,  66-71,  75,  128,  143,  159,  190,  204
 Лев  Стефан  190
 Ленчинське  воєводство  241,245
 Летинська  Єлизавета  149
 Лещинський  Анджей  219,221
 Лжедмитрій  13
 Лико  Семен  13
 Липинський  Вячеслав  7,  120,  153
Липове  72
 Лисенко-Вовгур  169,  193
Лисянка  68
 Литвинов-Мосальський  Андрій  37
Лихий  Карп  172
Лозовок  178
Локосенко  Іван  69
Лосятинський  145
 Лохвиця  13,20,43,44,  113,  131,  134,  145,  176
Лубенський  Мацей  103,  212
Лубенщина  7,21,45,  170
 Лубни  13,  21,  22,  24,  35,  37,  38,  41,  45-48,  50,  51,  54,  57,
59-61,  63,  64,  70,  123,  131,  132-134,  139,  140,  145,  147,  155,
159,  165-171,  176,  178,  182,  245,  257,  261
Лукаріс  Кирило  138
Лукка  158
 Лукомль  13,  43,  46,  47,  134,  140
Лупул  Василь  106,  225
Любеч  166
 288

Любинський  Мацей  90
Люблін  68,215,223
Люблінське  воєводство  74
Любомирський  Єжи  192,239,240,242
Любомирський  Станіслав  103
Лютенька  80,  82
 Лянцкоронський  Станіслав  223-225,  248,  249
Ляхівці  202,  203
 Львів  25,  27,  107,  169,  195,  210-215,  220,  227,  228,  234
 Мазепа  Іван  З
Мазовше  95
Макарів  68
Макарій  174
Максимівна  176
Мала  Польща  95
Манфреді  Мартіно  158
Марія  106
Маркварт  Генріх  51
Марко  231,233
Маркович  Адам  54,  148
 Маскевич  Богуслав  82-84,  113,  157,  160,  162,  163,  165,
166,  188,  189,  193,  195,  198,  224
Матея  102
 Махнівка  (Махновичі)  6,7,189-191
Меджибіж  223
Мельник  Леонід  8
 Меріме  Проспер  20,  198,  199,  208,  210
 Мерль  98,  99
 Миколайчик  Федір  7
 Михай  Хоробрий  10
 Миргород  38,  82,  166,  176
 Мислішевський  Володислав  240
 Мицик  Юрій  154
 Мишковський  220
 Мінщина  43
 Могила  (Могилянка)  Анна  67
 289

Могила  Богдан  14
Могила  Ієремія  10-12,  14,  15
Могила  Костянтин  10-12
Могила  Михайло  11
Могила  Олександр  12,  14,  15
 Могила  Петро  10,  18,  22,  25-30,  32-34,  41,  87,  88,  105,
 106, 	127,  132,  133,  136-139,  147,  149-153,  172,  173,  253
Могила  Симеон  10,  11,34
Могили  И,  26,  34,  66,  105
Мокляк  Володимир  261
Мокрський  Анджей  219
Молдавія  10-12,  15,  96,  99,  106,  235
Монастирище  45
 Москва  (Московська  держава,  Московське  царство,
Московщина)  8,  13,  22,  29-33,  41,  43-45,  47,  53,  54,  65,  66,
71,91,97-100,  112,  121,  131,  136-138,  145,  147,  150,  151,  153,
162,  163,  173-175,  184,  214,  228,  230,  231,  257
Мошни  47
 Мужиловський  Силуян  167,  168,  231-233
Мурзін  Костянтин  54,  55
 Нагорецький  Станіслав-Федір  173
Наливайко  Северин  14,  128,  257
Наперський  Костка  237
Недригайлів  44,  79,  91
Немирів  161,  186-189
Несвицький  Федір  66
Нечай  Данило  223
 Нечуй-Левицький  Іван  6,  43,  181,  186
 Німеччина  92
 Нова  Басань  166
 Новгород  173
 Новгородок  188
 Нурський  Мартін  80
 Олексій  Михайлович  175,  230,  231
Олекшич-Герановський  Богуфал  67,  69
 290

Олекшич-Герановський  Олександр  67
Олика  238
Ольгерд  105
Ольгердовичі  105
Опалінська  Софія  98
Опалінський  Кшиштоф  95
Оржиця  78
Орлик  Пилип  З
Освенцим  Станіслав  97,  247
Осинський  Самійло  192,  194,  196,  198
Оссолінський  Єжи  87,  90-93,  95,  99-101,  107,  109,  111,
112,  115,  156,  169,  183,  184,  201,219,  228,  233
Оссолінський  Миколай  230
Остап  127
Острог  199
Острозькі  60,  139
Остропіль  189,  222
 Остророг  Миколай  169,  184,  201,  206,  211,  224
Острянин  Яцько  22,  23,  39-41,  63,  123,  131,  134,  136,
138-142,  148,  152,  154,  157,  160,  165,245,  257
Охматове  74,96,  157,  161
Охтирка  44,  98
Очаків  99,  112,  113
 Павло  V  123
Павлов  Іван  30,  36
 Павлюк  (Павло  Бут)  23,  123,  131-134,  152,  157,  160,  161
 Паволоч  160,  251,  252
 Падал  ка  Лев  62
 Падуя  24
 Партеній  138
 Пасторій  Іоакім  159
 Пафнутій  136
 Перекоп  52,99,112
 Перенятин  239
 Перемиське  воєводство  245
 Переяслав  33,  159,  165-168,  188
 291

ГТешта  141
 Пилявці  207,210,212,213,251
Пирятин  13,  37,  44,  46,  57,  64,  139,  169
Пісочинський  Олександр  38,  39
Піщане  68
 Плещеев  Никифор  149,  150,  175
Плоске  75
 Пляшова  240-243,  247,  248
 Погребище  161,  173,  185-188,  191
 Поділля  12,  43,  61,  102,  199,  203,  223
 Подніпров’я  129,  131
 Подунав’я  102
 Полісся  12,43
 Полісся  мінське  163
 Полонне  192,  193
 Полтава  45,  80,  82,  176,  261
 Полтавщина  123
 Полуян  196
 Поляновський  165
 Польща  (Корона  Польська)  3,  5,  85,  86,  94,  95,  113,  118,
131,  179,  181,  212,  216,  224,  234,  237,  249,  255,  259
Постоялкін  Семен  232
Постригічев  Родіон  54,  55
Посулля  77,  78
Поток  176
 Потоцький  Миколай  82,84,97,98,  102,  111,133,139,  140,
142,  143,  162-165,  229-231,  235,  239,  241,  242,  250,  251,  254
Потоцький  Станіслав  “Ревера”  108,  139-142,  201,  203
Потоцький  Стефан  11,  12
Потоцький  Стефан  163
Почапкове  72
Поярков  Іван  175
 Прилуки  13,  22,  47,  48,  50,  54,  66,  75,  148,  162,  176
Прилуки  (правобережне  місто)  188,  189
Проскуренко  Федір  133
Прохорівка  156
Пулинці  64
 292

Путивль  13,  38,  39,  91,  98,  148-150,  164,  175
Пшездєцкий  Олександр  55-57,  59
Пшерембський  Максиміліан  66,  67
Пшиємський  Зигмунт  244
 Радзивілл  Альбрехт  74,  82,  84,  110,
 Радзивілл  Богуслав  242,  247,  249
 Радзивілл  Януш  106,250-252,257
 Ракоці  Юрій  219
 Ракоці  Юрій  II  221,228,237
 Раставиця  60
 Рильськ  39,  54,  98,  175
 Рим  24,  137,  138
 Рипа  Даніель  51
 Різаліті  Ренато  158
 Річ  Посполита  8,  10,  12,  15,  16,  18,  19,  22,  23,  29-32,  35,
37,  41-44,  46,  52,  57,  59,  60,  66,  67,  70,  71,  74-78,  81-85,  88,
90-101,  103,  105,  107-113,  115,  120,  123,  125,  129,  131,  132,
 137, 	138,  145,  149-152,  155,  156,  158,  160,  161,  163-165,  169,
 175, 	177,  179-183,  187,  188,  192-194,  199,  200,  204-206,  208,
210,  211,  213,  216,  219-221,  224,  228-230,  234,  235,  238-242,
244,  248,  249,  254,  256,  258-260
 Ромни  13,  20,  23,  38,  44,  51,  54,  71-74,  77-79,  100,  174-
 176, 	182
 Ромодановський  Григорій  171
Росава  251,  252"*
 Росія  39
Рудавка  165
Рудавський  186
Рудки  249
Румелія  176
Русенович  Макарій  178
Русенович  Юрій  177
 Русь  27,  105,  126,  137,  138,  151,  152,  159,  180,  192,258,260
 Русь  Київська  52
 Русь  Червона  12,154
 Русь-Україна  (Україна-Русь)  З,  31,  93,  260
 293

Руське  воєводство  67,  74,  87,  145,  203,  241
Рутський  Йосип-Вельямін  137,  151
Рюриковичі  10,  105
 Савицький  Стефан  190,  210
 Сагайдачний  (Конашевич)  Петро  18,  30-32,  136,  151
 Самойлович  Іван  178
 Самокиш  Микола  6
 Сангушко  Адам  137,  138
 Сандомир  215
 Сандомирське  воєводство  241,  242,  245
 СапєгаЛев  103,  104
 Сапєга  Леон  242
 Сасів  Ріг  12
 Сахнівка  163
 Свєшніков  Ігор  159
 Священна  Римська  Імперія  92
 Северин  Анджей  261
 Севськ  39-41,53
 Секирна  165
 Секирявий  139-141
 Семиграддя  99,
 Сенкевич  Генрік  5
Сенча  13,43,54,61,  131
Сергієнко  Яків  256
Середа  239
 Сигізмунд  III  13-15,  18,  19,  29,  35-37,  74,  78,  87,  89,  126,
127,  129
 Сигізмунд  Казимир  111
Сигізмунд  221
Сисин  Френк  180
 Сіножацький  Криштоф  (Кшиштоф)  43,  74
Січ  Запорозька  (Запоріжжя)  65,  70,  114,  118,  129,  131,
152,159
 Скидан  Карпо  131,  132,  134,  139,  142
Скребець  132
 Сліпород  52,  76,  77,  134,  140,  145
 294

Слобожанщина  141
Случ  194,  196,  197,206,223
Смоленськ  39-41,230,231
Смолій  Валерій  198,  210
Смотрицький  Мелетій  137
Смяровський  221
Снятии  47,  131
Собєський  Марек  118
Собєський  Якуб  76,  103
Собєський  Ян  77,  105
Сокаль  234,  237
Солнцев  Андрій  175
Соловйов  Сергій  135
Сорока  35
 Сосновський  148,  149
Сподарюхін  Василь  232
Срібне  22,  44,  45
Ставровецький  Кирило  25
Стамбул  12,  115
Старець  142
Старицький  Михайло  6
Стемпковський  236
Степанков  Віктор  198,  210
Стефаненко  Процик  69
Стир  236,238
Стопаченко  Грицько  69
Стрешнєв  Степан  29,  30
Сула  13,52,78,  141,  142
Сулима  Іван  64,  123,  130,  131,257
Суходольський  197,  202
Сура  96
 Сцевола  Муцій  105
 Таборівка  251
Тавань  52,114
Тарнопіль  237
Тернопіль  199
 295

Твардовський  Самійло  186,  188,  190,  192,  197
 Тетеря  35
 Тирговішти  10
 Тишкевич  Герман  29
 Тишкевич  Єжи  104
 Тишкевич  Януш  29,  68,  69,  185,  189-191,  196,  208
Толочанов  Ян  53
 Томкевич  Владислав  5,  7,  30,  41,  57,  58,  75,  99,  102,  104,
 107, 	114,  116,  161,  168,  182,214,  256,  257
Томша  Стефан  12,14
Торрес  222
Торський  Ілія  147
Триліси  252
Трипілля  52
 Трохименко  Себастян  69
 Трясило  Тарас  (Федорович)  128,  130,  131
 Тугай-бей  96,161,203
 Туреччина  (Оттоманська  Порта)  10,  12,  41,  52,  88,  97,
 101, 	103,  104,  106,  107,  120,  122,  137
Туров  168
Тьєполо  101,114
 Уваров  Григорій  36
Удай  13
 Україна  4,  8,  25,  38,  43,  58,  60,  75,  76,  101,  113,  125-128,
131,  132,  134,  154,  155,  163,  166,  173,  174,  181-183,  185,  189,
216,  220,  228,  250,  253,259
 Україна-Вишневеччина  8,45,46,  50,60,  61,  77,  123,  124,
145,  179,  259
 Український  Гетьманат  (Гетьманщина)  180,  259
Унковський  Василь  176,  177
Устьє  67
Уяздов  104
 Фастів  51,252,254
Феофан  30,  127
 Фердинанд  II  Габсбург  88,  89,  92
 296

Філарет  ЗО,  31
 Філоненко  142,  143
 Фірлей  Анджей  201,211,223,224
 Фірлей  Збігнев  201
 Франко  Іван  18
 Франція  89,  108,259
 Фролов  Іван  55
 Харлінський  Кшиштоф  72
Хелена  89
Хелмський  199
Хілков  Федір  54
 Хмельницький  Богдан  3,  5,  6,  25,  44,  61,  69-71,  79,  83,
86,  96,  101,  116-120,  122,  124,  135,  157-  165,  171-173,  175-177,
 180, 	182,  183,  185,  188,  193,  196,  201,  204-208,  214-221,  223-
225,  228,  230-233,  235-239,  242,  243,  247-253,  258,  262,  267
Хмельницький  Тиміш  177,  225
Хмєлєцкий  Стефан  126,  128
Хомутець  43
 Хорол,  місто  20,  44,  46,  47,  57,  77-79,  145,  176,  185,  229
 Хорол,  річка  78
 Хортиця  114
 Хоффман  Єжи  260
 Хубальд  Христофор  243,  246
 Худий  Павло  35
 Цветаева  Марина  120
Цецилія  Рената  Габсбург  88,90
 Чаплінський  Даніель  118,  119,  135,  161
Чарнецький  Стефан  239,  240,  249
Чарноцький,  ксьондз  254
Черкаси  52,231,233,257
Чернігів  38,  166-168
Чернігівське  воєводство  41
Четвертинський  Януш  127
Четвертинські  18
 297

Чехович  212
 Чигирин  71,  160,  163,231,233
 Чигрин-Дубровський  58
 Чолганський  Камінь  200,  202,  203,  225
 Чорне  море  97,  102
 Чорний  Зигмунт  159
 Чорний  ліс  112
 Чорнухи  43,  45,  64
 Шайноха  Кароль  4,  199,  212,  256,  257
 Швеція  231
 Швець  Павло  171
 Шеїнков  Афанасій  176
 Шуйський  Юзеф  4,  116-118,  120,  121,  124
 Щавінський  Симон  241,242,246
Щавінський  Якуб  201
 Юр’єв  Дмитрій  174
 Яблоновський  Олександр  8,  49,  50,  52,  53,  60,  61,  124,
 138, 	154,256
Ягайло  105
Яготин  165
 Яковенко  Наталя  8,  46,  95,  152,  258
Ямпіль  239
 Ян  Казимир  36,  111,  154,  181,  201,  216,  217,  222,  223,
227-231,  234,  235,  238,  241,  243,  244,  246,  247-250
 298

ЗМІСТ
 Передмова 	З
 Розділ  перший
 Батьківська  спадщина  і  «материнська  клятва» 	10
 Розділ  другий
 Навколо  українського  міфу  Яреми 	 18
 Розділ  третій
 Петро  Могила  проти  Ісайї  Копинського.
 Задніпровське  відлуння  київських  подій 	26
 Розділ  четвертий
 Ієремія  і  козацтво:  витоки  й  початок  протистояння 	35
 Розділ  п’ятий
 Вишневеччина  з  погляду  економіки 	43
 Розділ  шостий
 «Захопив»,  «відбив»,  «загарбав»,  «відібрав» 	66
 Розділ  сьомий
 Князь  і  король 	87
 Розділ  восьмий
 Козацькі  війни  на  Задніпров’ї 	123
 Розділ  дев’ятий
 Падіння  і  руїна 	157
 Розділ  десятий
 Помста.  Смерть 	179
 Післямова 	255
 Лист  подяки 	263
 Примітки 	265
 Література 	275
 Покажчик  імен  та  географічних  назв 	282
 299

Науково-популярне  видання
Юрій  Вадимович  РУДНИЦЬКИЙ
Ієремія  Вишневецький:  спроба  реабілітації
 Есеїстична  розвідка
 Видавець  Василь  Гутковський
Літературні  редактори
Антоніна  Цвид,  Олена  Стоцька,  Ірина  Школик
Художнє  оформлення  Миколи  Пасічного
Оригінал-макет  і  комп’ютерне  верстання
Сергія  Гавриленка,  Георгія  Беглярова
Директор  з  виробництва  Андрій  Василик
Директор  зі  збуту  Вожена  Ковальська
 Літературна  аґенція  «ПІРАМІДА»
 Україна,  79006,  а/с  10989
м.Львів,  вул.Промислова,  45
Тел./факс:  8(032)-242-31-31
E-mail:  piramida@ukr.net
E-mail  автора:  skield@bigmir.net
 Здано  на  складання  10.03.2008.  Підписано  до  друку  19.03.2008.
Формат  84x108/32.  Гарнітура  Times.
 Папір  офсетний.  Друк  офсетний.
 Умовн.  друк.  арк.  16,16.  Обл.-вид.  арк.  16,05.
Замовлення  №  64.
 РУДНИЦЬКИЙ  Ю.  Ієремія  Вишневецький:  спроба
Р  83  реабілітації.  -  Львів:  ЛА  «ПІРАМІДА»,  2008.  -  300  с.
 «На  фоне  народной  дикости  и  шляхетской  распущенности
17  ст.  резко  выделяется  героическая  личность  Иеремии,  -  писав
К.  Бочкарьов  у  своїх  «Очерках  Лубенской  старины»,  -  и  безвре¬
менно  погибший  противник  Хмельницкого  еще  ожидает  своего
историка,  который,  «не  ведая  ни  жалости,  ни  гнева»,  очистил
бы  его  имя  и  от  патриотических  клевет,  и  от  преувеличенных
католических  панегириков».  Авторові  важко  сказати,  чи  він
став  саме  тим  дослідником.  Але  він  щиро  сподівається,  що
бодай  дещо  вдалося  зробити  у  спробі  зрозуміння,  а  значить,  і
очищення  в  очах  українців  імені  й  постаті  Ієремії  Михайловича,
князя  Корибута-Вишневецького.
 ISBN  966-8522-83-4 	ББК 	63.3

«...що  ми,  власне,  знаємо  про
князя  Ієремію?»
 І  дивна  річ:  саме  К.  Бочкарьов  у  своїх
і.  нарисах,  присвячених  приблизно  на
£  третину  князеві  Ієремії,  на  тридцять
років  раніше  від  поляка  В.Томкевича
недвозначно  визнав  за  І.  Вишневецьким
моральний  потенціал,  до  того  ж,  не
лише  як  за  воїном,  але  насамперед
як  за  будівничим,  котрий  зробив
значний  внесок  в  освоєння  й
розбудову  українських  земель...
Не  таким  уже  й  чужим  для  України
являвся  в  такому  разі  вірний  рицар
Речі  Посполитої  князь  Ярема.»
 «Що  ж  до  заповіту  матері,  то  наведені  нами
документи  свідчать,  що  Ієремія  жодним  чином
його  не  порушив.  Агресивне  ж  нав'язування  ним
католицтва  й  переслідування  православної  віри  слід
віднести  до  того,  що  Кирило  Бочкарьов  називав
«патриотическими  клеветами».
 «Отримання  гетьманського  уряду  присувало  би
князя  не  просто  ближче  до  трону,  а  утворювало
можливості  для  майбутнього  його  осягнення  -
а  надто,  коли  в  Речі  Посполитій  вистачало  прибічників
 осадження  Ієремії  королем».
 А
 АІЇІИОТИМ  АГІИЦІЯ
ПІРАМІДА