ВИДАВНИЦТВО
РАНОК

УДК 82-93
А80
Арєнєв Володимир
А80 Сапієнси / Володимир Арєнєв. — Харків : Вид-во «Ранок»,
2019. —224 с.
І5ВМ 978-617-09-5776-4
2178 рік, Київ, світ далекого майбутнього. Одного квітневого
дня звичайнісінький школяр Михайло Неборак познайомився
з новачком на ім'я Олександр Ненарок. У нього дві мами,
дідусь-некромант і залізне серце. Але це — лише початок карко-
ломних пригод у довгоочікуваній науково-фантастичній повісті
для підлітків від знаного в Україні та Європі письменника
Володимира Арєнєва.
УДК 82-93
І5ВМ 978-617-09-5776-4
© Арєнєв В., текст, 2019
© Квітка Л., іл., 2019
©ТОВ Видавництво «Ранок», 2019
Світлій пам'яті Сергія Семеновича Іванюка
УВАГА! Не намагайтеся повторити дії персонажів в умовах невагомості,
у Вирії тощо — це вимагає спеціальної підготовки й може завдати шкоди
вашому життю. Також нагадуємо, що реактивними наплічниками- треба
користуватися, суворо дотримуючись правил безпеки й повітряного руху.
Усі збіги імен та прізвищ із реальними особами невипадкові, оскільки
герої цієї історії насправді існують*.
*Чи існуватимуть.
ЧАСТИНА ПЕРША.
ХЛОПЕЦЬ ІЗ ЗАЛІЗНИМ
СЕРЦЕМ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. ПИТАННЯ ЖИТТЯ І СМЕРТІ
Це небезпечна справа, Фродо, — ступати за власний поріг.
Більбо Торбин
Ще ніколи Мишко Неборак так не квапився після школи
додому. Довелося навіть вибачитися і скасувати похід на ви-
ставку марсіянських хижих орхідей, про який вони позавчора
домовилися з Алісою Шелдон.
На щастя, Шелдон не образилася. Аліса була справжньою
подругою: однією з тих небагатьох, кому Мишко розповідав
майже все — і не боявся прохопитися зайвим слівцем.
«Майже», бо лишалася-таки одна тема, яку він не міг об-
говорювати ані з Алісою, ані з кимось іншим: справжня робота
його батьків. А сьогоднішнє скасування походу на виставку
безпосередньо стосувалося саме цієї теми. Замість того, щоб
милуватися хижими орхідеями, Мишко мусив якнайшвидше
зупинити клятого повуча — створіння, спроектоване якраз для
того, аби ніхто не міг стати між ним і його метою.
Неборак вдягнув наплічник і побіг на дах школи, а по до-
розі вкотре спробував викликати батька по фродику. Мишкова
модель була не з надсучасних, але підтримувала всі осно-
вні функції: багатоканальний мобільний зв'язок, активізація
до трьох віртуальних екранів водночас, доступ до всесвітньої
Грибниці, трансляція звуку та відео...
От тільки зараз Мишкові потрібно було одне: додзвонитися
до батька. А той, звісно ж, не відповідав.
Зі стартового майданчика на даху він устиг побачити, як
вистрибують з вікна учительської стрімкі чорно-помаранчеві
7
силуети, схожі на суміш павука та оси. У кожного було вісім
еластичних ніг і надміцний корпус із камерами.
Повучі приземлилися на подвір'ї, на мить завмерли, а по-
тім порскнули хто куди. Кожен біг згідно з координатами, які
надав їм директор. Кожен ніс свою сувору звістку відповідним
адресатам.
Узагалі-то Попередження-Від-Учителів виписували в школі
нечасто. Але ж і на великій перерві народ зазвичай розва-
жався чимось простішим, ніж глобальна руйнація тропічної
оранжереї.
Мишко поглянув туди, де неквапливі роботи-скляри сова-
лися вздовж голих металевих ребер каркасу, продукуючи нові
вікна замість розбитих.
На шкільне подвір'я двоє старшокласників заводили шабле-
зубого тигра Рікарда. Рікард був уже старий: він не дуже добре
бачив, їв переважно фарш, але дітей любив. Тобто — катати
на спині чи підставляти сиві бакенбарди, щоб їх розчісували.
І ще він дуже любив прогулянки, тож не відмовив собі
у задоволенні залишити оранжерею, коли сталася катастрофа.
Тепер, певно, йому доведеться переночувати в одному з класів,
а там не дуже зручно і пальми затишно не шелестять.
Мишко Неборак зітхнув, роззирнувся, чи хто, бува, не ба-
чить, увімкнув двигун — і стрибнув з даху.
Реактивний наплічник після недавнього падіння чмихав
і підозріло гуркотів, але часу чекати на шкільний бус у Мишка
не було. Він мусив за будь-яку ціну випередити свого повуча.
Чесно кажучи, Мишко не знав, що потім робитиме. Повучі
завжди потрапляли туди, куди їх послали, — і завершували
справу до кінця.
8
Та хіба в нього лишався вибір? Якщо повуч знайде батька,
той щонайменше залишиться без роботи — або й узагалі
загине!
РОЗДІЛ ДРУГИЙ. ЯК ПАДАЮТЬ КОТИ
Що я запам'ятав з дитинства, які уроки засвоїв? Хіба насамперед
відразу до цих-от офіційних формулювань на кшталт «засвоєних
уроків дитинства». Ми жили, розважалися, переживали свої власні
трагедії — і найменше думали про те, аби чогось спеціально
навчитися для «подальшого життя». А ще ми щиро вірили,
що все буде добре й попереду в нас світле майбутнє.
Сергій Оксеник. На чолі Дірявої ескадри
Мишко мчав уздовж траси, позначеної мерехтливими ма-
ячками, кожен розміром із тенісний м'яч. Школярі називали
їхсничами й інколи виштовхували за силову лінію, щоб пограти
в поттербол. Звісно, сничі нявкотіли, немов голодні кошенята,
й намагалися повернутися на місце. На додачу — легенько
билися струмом, тому всі використовували дерев'яні бити
й гумові рукавички.
Воротами в поттерболі слугували верхівки дерев, що рос-
ли за школою, біля стадіону. Матчі тривали недовго, хвилин
десять-п'ятнадцять. Для цього треба було відволікти увагу
Сауронового Ока — робоняні, що нагадувала, правду кажучи,
не око, а велику перезрілу диню. Вона кружляла над школою
і стежила, аби ніхто не бешкетував.
Школярі зазвичай кидали жереб, хтось один підлітав
до Ока та крутився навколо нього, наче хотів зробити па-
норамну тривимірну фотку. Рано чи пізно ставалося одне
з двох: або Око ввічливо просило не заважати й повідомляло,
що от-от викличе охорону, або снич із нявканням переходив
на гарчання — аж з оранжереї відгукувався старий Рікард.
Це було сигналом: матч закінчено, час відпускати маячок
і повертатися в класи.
Сьогодні біля Ока випало чергувати новачкові з паралель-
ного «В». Це був його перший день у школі, і ніхто до ладу
з хлопцем ще не познайомився. Мишко навіть не знав,
як його звуть, чув тільки від Аліси, що він страшенно нудний
і зазнайкуватий.
І от — змагання було в розпалі, рахунок «один-один»,
«В»-шники заблокували «А»-шників, снич вислизнув з рука-
вичок Верджила Фінлея, його намагався перехопити Стефан
Грабінський — та марно, — і на шляху в маячка лишився один
тільки Мишко Неборак.
Це була його зоряна мить. Вправним, наче недбалим, по-
рухом він підхопив снич, ворухнув лівим плечем, розверта-
ючись. Наплічник тоді дзижчав майже нечутно, тихо й рівно.
Надійно дзижчав.
І от Мишко рвонув до воріт — верхівок двох марсіянських
гостролистих дубів. їх висадив ще попередній директор школи.
— Обережно! — гукнув за спиною Верджил. І потім
одразу: — Кидай, кидай!
Маячокуруці нявкав дедалі гучніше, от-от готовий загарча-
ти. Але навіть він не міг заглушити гудіння, що лунало в Мишка
за плечима, — таке, ніби позаду мчав імперський бомбарду-
вальник із двадцять восьмого епізоду «Зоряних воєн».
Неборак точно знав, хто зараз сів йому на «хвіст»: Андрій
Фесюк, найвправніший ловець противника.
1О
Мишко зробив мертву петлю, потім рвонув спіраллю вбік,
але від Фесюка так просто було не втекти. Бомбардувальник
наближався, швидкий і невблаганний.
Усі друзі були далеко позаду, один Верджил не покинув
товариша по команді. Він мчав збоку й горлав:
— Мені! Давай передачу! Сюди, Небораче! Давай, Небо-
раче, не тягни, буде пізно!
До марсіянських дубів було вже рукою подати.
І тут снич загарчав — куди там зграї шаблезубих тигрів!
За правилами, його треба було негайно відпускати й роз-
літатися. Але ж рахунок «один-один», ворота — от просто перед
Мишком.
Мишко намірився вже жбурнути снич, коли хтось з усього
маху врізався йому в плече.
Це було не так боляче, як образливо.
Хай би Неборака наздогнав Фесюк! Спорт є спорт, чесна
перемога не ображає (ну, майже).
Але бути торпедованим новачком-занудою!..
Який, між іншим, мав відволікати Сауронове Око!
Те, що сталося потім, Мишко запам'ятав назавжди. Вра-
ження було — наче ти опинився у тривимірному фільмі,
на уповільненій прокрутці.
І спершу йому здалося, що звук у цьому фільмі барахлить,
бо чув він тільки гудіння Фесюкового наплічника. Ну і ще гар-
чання снича, що вислизнув у Мишка з рук і тепер неквапливо
розвертався, щоб полетіти назад до траси й стати на своє місце.
Новачок тримався за плече Мишка лівою рукою, а правою
намагався вхопити снич — і саме цієї миті в них врізався бом-
бардувальник Фесюк.
11

Потім згори пролунала сирена: Сауронове Око зафіксувало
кричуще порушення шкільної дисципліни й техніки безпеки.
Порушень було кілька. Це, коли все закінчилося, їм докладно
пояснив Анатолій Георгійович, директор школи.
По-перше, незаконне вилучення маячка з повітряної тра-
си. По-друге, перевищення швидкості під час користування
реактивними наплічниками на, точніше над територією шко-
ли. По-третє, спроба перешкодити функціонуванню робо-
няні.
— І ще, — додав тоді Анатолій Георгійович, — падіння
з небезпечної висоти.
— Так ми ж були в наплічниках, — почав був виправдо-
вуватися похмурий Фесюк. Він запустив пальці у свої чорні
жорсткі кучері, намагаючись вичесати з них залишки рожевої
піни. — Що б із нами сталося?
Пан директор похмуро всміхнувся та склав руки на грудях.
Це був знак — і знак недобрий.
За спиною в директора на величезному моніторі було вид-
но, як двірник, пан Тимофій, розгрібає руїни, що лишилися
після катастрофи. Новенький робот, яким керував пан Тимофій,
акуратно змітав сміття й уламки скла та зсипав усе в контейнер.
— Кіт! — раптом промовив пан директор. — Ви колись
бачили, як падає кіт?
— На всі чотири лапи, — пробурчав Верджил Фін-
лей. — Вони так хитро влаштовані, що завжди приземляються
на лапи.
— Не завжди, — раптом тихо промовив новачок-зану-
да. — Якщо кіт падає з невеликої висоти, він не встигає роз-
вернутися в повітрі. І тоді може розбитися.
13
Пан директор наставив на нього вказівний палець:
— От, власне! Якби не Фесюк, ви б двоє загинули — і жоден
наплічник вас не врятував би.
Але, звісно ж, за чверть години до розмови з директором,
у мить, коли стався повітряний інцидент, вони цього не знали^
Вони не знали, що Фесюк зіштовхнувся з ними так, що трош-
ки — на кілька секунд — мимоволі уповільнив падіння.
І лише завдяки цим секундам вони не перетворилися
на трьох котів-невдах, а панові Тимофію не довелося відсор-
товувати їхні залишки до окремого контейнера.
Наплічники встигли зреагувати. Себто — вибухнули.
Повітря навколо Мишка загусло, потьмяніло. Він побачив,
як завмер із виряченими очима й розкритим ротом новачок.
Як кудись угору стрімко полетів Верджил. І як земля так само
стрімко рвонула їм назустріч.
Вони впали, усі втрьох: Фесюк, Неборак і нездара-новачок.
А потім підскочили.
І знову впали.
І знову підскочили.
Кожен наплічник, відчувши падіння, миттєво випустив
«розумну» гумопіну, що оточила хлопців, загусла в таку собі
пружну кулю та вберегла їх від удару.
Вона була майже прозорою — і Мишко навіть пошкодував
про це. Надто вже хутко світ крутився навколо, надто швидко
злітала й опускалася земля, коли їхня спільна куля по інерції
стрибала шкільним подвір'ям.
Потім вони влетіли в оранжерею — з усього маху, під при-
тлумлений дзенькіт скла, під хрускіт екзотичних чагарників,
що їх попривозили з різних планет колишні випускники школи.
14
Куля з гумопіни пройшлася по всіх доріжках, перетворила
на мотлох усі двадцять моделей Здається-Все-Таки-Вічних
двигунів, розтрощила клітку шаблезубого Рікарда і зрештою
зупинилася — якраз посеред басейну.
А постоявши ще кілька секунд, розсипалася на м'які роже-
венькі шматочки.
Тільки тоді хлопці помітили, що новачок досі стискає в руці
злощасний снич.
— Ну, — сказав він, намагаючись перекричати гарчання
маячка, — принаймні ми виграли.
І от тоді за ними прибігли чергові й повели в медпункт,
а потім до директора.
15
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. ХЕЙЛУНЦЗЯНСЬКЕ МОЛОКО
ТА ОСТАННІЙ ТУР ЕЛВІСА
Заборонено створювати аварійні ситуації в повітряному просторі.
Порушники будуть покарані за законами воєнного часу.
Пріоритет надається засобам повітряної безпеки, а також каретам
швидкої допомоги, машинам пожежної охорони тощо.
Правила безпеки повітряного руху
(версія 2119 року, наразі неактуальна)
Тепер Мишко мчав трасою і час від часу вмикав клаксон.
Сьогодні він завантажив гарчання ягуара, тож інші, неквапливі
літуни звільняли дорогу миттєво.
Щоправда, час від часу це гарчання переривалося реклам-
ними вставками, які радили купувати молоко «Хейлунцзянське».
«Молоко "Хейлунцзянське": тільки в наших корів питомо укра-
їнський геном знаменитої сірої української породи!»
Мишко навіть підозрював, що літунів не так лякає ягуаро-
ве гарчання, як оця нестримна рішучість молочної реклами.
Та зрештою, головне, що вони не затримували його.
Він поглянув униз і не побачив повучів. Запустив скануван-
ня місцевості й одразу ж засік обох: вони значно відставали,
але Мишко знав, що це тимчасово.
Повучі були ідеально пристосовані до пересування містом.
Вони могли у два стрибки перетинати магістралі з пришвид-
шеним рухом. Могли приліпитися до безпілотної вантажівки,
щоб подолати частину шляху, потім відклеїтися й бігти далі.
Навіть Дніпро не був для них серйозною перешкодою: повучі
просто пірнали й ішли собі під водою, наче химерні краби,
викопні й страхітливі.
16
І зрештою — завжди досягали мети.
«От він — зворотній бік прогресу, — з досадою подумав
Мишко. — Людині вже чхнути не можна, щоб про це не пові-
домили її батькам. І де справедливість? Де шанс виправитися
без зовнішнього впливу, без обов'язкових виховних заходів
і безглуздих обмежень?»
За його спиною раптом пронизливо засурмили слони,
а потім дзвінкий бадьорий голос повідомив, що той, хто
не придбає квитки на концерт Елвіса Преслі, шкодуватиме
впродовж усього свого життя, бо це ж — останнє світове турне,
термін ліцензії на відродження закінчується, не проґавте свій
шансі..
І знову засурмили слони, наче вони якраз квитки не при-
дбали й тепер не могли собі цього пробачити.
Мишко зрештою озирнувся — просто, щоб поглянути, хто
це там такий меломанистий. А може, подумав, це швидка, хоча
вони взагалі-то літають окремою трасою.
І — так, його наздоганяв не лікар. Його наздоганяв набри-
да-новачок. Він постукав вказівним по вуху, а коли Мишко
прийняв-таки запит, під'єднався до його фродика й повідомив:
— Є розмова!
Мишко посміхнувся:
— Про те, які ми всі негідники? Порушуємо дисципліну,
ще й тебе, бідосю, втягнули?
Новачок похитав головою.
— Про них, — він махнув рукою вниз і перекинув Мишкові
для певності голоекран, на якому мчали дві знайомі восьми-
ногі тіні.
— Ти ж не хочеш, щоб повуч потрапив до твоєї квартири?
17
Якби ж то! Мишко був би тільки радий. Але повучі шукали
батьків за їхніми фродиками, а тато Мишка зараз працював
не вдома. Відповідно, і повуч біг туди, куди вхід суворо забо-
ронений, — та ж новачкові цього не розкажеш.
З іншого боку, може, він має якісь ідеї щодо знешкодження
цих тварюк?
Мишко зітхнув і повів плечем, відлітаючи, щоб не висіти
на шляху в інших.
— Кажи, — кивнув новачкові. — І вимкни вже своїх слонів,
а то зараз понабіжать фанати за квитками, не відмахаємось.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ.
ЛЮДИНА, ЯКА НОСИТЬ НОСОВИЧОК
Чудовий Дніпро у тиху погоду, коли вільно і плавно мчить крізь
ліси й гори повні води свої. Ані ворухнеться; ані прогримить.
Дивишся і не знаєш, іде чи не йде його велична широчінь,
і здається, неначе увесь вилитий він із скла і неначе блакитний
дзеркальний шлях, без міри в ширину, без кінця в довжину,
плине і в'ється по зеленому світу. Любо тоді й жаркому сонцю
глянути з височини і опустити промені у холод скляних вод,
і прибережним лісам яскраво відбитися у водах. Зеленокудрі!
вони припали разом з польовими квітами до вод і, схилившися,
дивляться у них і не надивляться, і не намилуються світлим зраком
своїм, і посміхаються до нього, і вітають його, киваючи гіллям.
В середину ж Дніпра вони не сміють глянути: ніхто, крім сонця
й блакитного неба, не дивиться в нього. Мало який птах долетить
до середини Дніпра. Розкішний! немає рівної йому ріки на світі.
Микола Гоголь. Страшна помста
Новачка звали Сашко Ненарок — і в нього були дві мами,
дідусь-некромант і металеве серце.
Або принаймні так він казав.
18
— Співчуваю, — обережно відгукнувся Мишко. — Непросто
тобі, мабуть, живеться. Моя мама зараз на Марсі, то вона навіть
звідти примудряється мене дістати: розпитує чи поїв, чи при-
готував уроки. А в тебе їх цілих дві — це ж повний і тотальний
контроль! Я б збожеволів.
— їх удома майже не буває, — відмахнувся Ненарок.
Історія Ненарокової сім'ї виявилася заплутаною та спов-
неною таємниць. Або принаймні такою він її представив
Мишкові.
Усе почалося сім років тому. Мама Ненарока взяла участь
у черговому експерименті, і щось там пішло не так. Малий
Ненарок тоді не дуже знався на всіх цих речах, він більше ціка-
вився побутовою технікою: реактивними наплічниками різних
моделей, імпами й усяким таким. Та коли Сашка одного дня
просто поставили перед фактом, що тепер у нього є мама-ІІ,
абсолютний клон першої, усе змінилося. Тобто — букваль-
но все. От як кажуть, життя його ніколи вже не було таким,
як раніше.
Наступні пів року обох мам ретельно досліджували в Інсти-
туті планетарної археології, проводили якісь тести, розпитува-
ли про те і про се...
— Чекай, а до чого тут планетарна археологія? — не втри-
мався Мишко.
— Бо вона... вони — фахівчині саме з планарху. Я й сам
звідти в дитинстві не вилазив: батьки часто не мали на кого
мене залишити, то брали із собою. Гадали, я чемно сиджу
в інститутському музеї, розглядаю артефакти та годую в зоо-
куточку снарків... Я й розглядав, але коли все змінилося...
ну, я знайшов для себе цікавіше заняття, ніж годівля снарків.
19
Ти навіть не уявляєш, скільки всього можна дізнатися, коли
тобі п'ять-шість років і ти син співробітників: ніхто не звертає
на тебе уваги, заходь до будь-якої лабораторії, стій під дверима
будь-якого кабінету...	7
Мишко якраз дуже добре собі уявляв, але втримався від
коментарів. Замість цього спитав:
— І багато тобі вдалося дізнатися?
— Менше, ніж варто було б. — Здавалося, Ненарок вирішив,
що й так розповів чимало зайвого, і тепер намагався пере-
вести розмову на інше. — Я просто не встиг: настав час іти
до школи, і мами серйозно поговорили з моїм дідусем...
— Із тим, який некромант?— уточнив Мишко. І подумав,
що це він даремно. Не варто намагатися впіймати людину
на відвертій брехні й заганяти її в глухий кут. Ну хочеться йому
видаватися значнішим і цікавішим, навигадував собі одразу
й усього, не знає почуття міри. Хай уже.
— Так, із ним. Дідусь погодився, що мами мають рацію,
а він — має нарешті подбати про єдиного внука. Своєї роботи
він не кинув, але взяв мене жити до себе. Із ним теж цікаво:
літаєш на давні кладовища, викопуєш домовини... Хоча зреш-
тою це приїдається.
— Чекай, а тато в тебе є?..
Ненарок спохмурнів.
— Не знаю. Тобто він у мене був, але якраз під час того
експерименту щез, — і досі неясно, що з ним сталося. Власне,
я переїхав до дідуся ще й тому, що мами не полишали надії
знайти тата — і незабаром вирушили в експедицію.
— А серце?
Ненарок знизав плечима.
20
— Наслідок нерозсудливих вчинків буремного минулого.
Коли мені було чотири роки, знайшов на горищі в дідуся стару
модель, одну з перших. Гумопіну в них іще не додавали. Але
приклади про котів, здається, наводили вже тоді: дідусь мені
потім його стільки разів повторював...
Мишко захоплено похитав головою. Він бачив різних фан-
тазерів, але Ненарок перевершував їх усіх.
— І як воно —жити з механічним серцем? — обережно
уточнив він.
— Спершу складно було спати. Ну, бо цокало дуже голосно.
А потім, знаєш, звик. Лікар Яценко сказав, що воно навіть краще
за звичайне: витриваліше й не змушує відволікатися на різні
несуттєві дрібниці.
Увесь цей час вони не просто теревенили, а перелітали
на правий берег Дніпра. Хоча Мишко назвав би це «пере-
повзали»: товкотнеча на всіх повітряних рівнях тут була
колосальна. І вирватися за межі траси ніхто не ризикував —
це тобі не шкільне подвір'я, тут будь-якого порушника на раз-
два зупинить повітруля — себто патруль повітряної поліції.
— Слухай, а ми встигнемо? — взагалі, Мишко не зби-
рався ставити таких очевидних і дитячих запитань — але
не втримався.
Це, зрештою, краще, ніж запитувати себе, чи має хоч якийсь
зв'язок із реальністю план, що буцімто придумав Ненарок.
Дивний хлопець із залізним серцем навіть оком не змор-
гнув.
— Встигнемо. Це тільки пташки літають над Дніпром
туди-сюди без перешкод, а повучі — обмежені правилами, —
він почав загинати пальці. — «Не можна провокувати ситуації,
21
що загрожують життю чи здоров'ю людей». «Не можна пере-
шкоджати руху міського транспорту». «Слід уникати ситуацій,
у яких повуч зазнає шкоди...» Розумієш?	/
— То нас у школі обманюють, коли кажуть, що їх ніщо
не зупинить?
— Просто не розповідають усієї правди. Бо інакше хто б
утримався від спокуси їх розібрати або перепрограмувати.
Але якщо точно знати, як це робиться...
«Сподіваюся, — похмуро подумав Мишко, — ти справді
знаєш».
На тому боці Дніпра вони рвонули вздовж берега. Ненарок
летів так, ніби його вів супутниковий маршрутизатор.
— Звідки ти взагалі знаєш, де вони?
— Жартуєш? Я п'ятнадцять хвилин кружляв біля Сауроново-
го Ока — по-твоєму, просто з великої любові до спорту? Сам
подумай: Око не просто стежить за подвір'ям, воно під'єднане
до шкільної Грибниці. Береш носовичок, за допомогою жуйки
фіксуєш на корпусі, щоб прикривав камери, потім через ава-
рійне гніздо під'єднуєшся до системи.
— У тебе є носовичок?'.
— Дідусь вважає, що є речі, які обов'язково має носити
з собою будь-яка вихована людина. І я поважаю його
Думку.
Ненарок сказав це таким тоном, що Мишко одразу зрозу-
мів: Сашків носовичок —не найкраща тема для жартів. Він
і сам не раз страждав через упередження батьків та бабусь
із дідусями — старші покоління мислять шаблонами, що з них
візьмеш, — тож чудово розумів Ненарока.
От тільки...
22

— Чекай, ти ж тоді не знав, що Анатолій Георгійович розі-
шле повучів! То навіщо?..	'
— Люблю мати уявлення про те, що відбувається довкола.
Особливо там, де мені доведеться проводити багато часу.
— Усе одно не розумію! Чому ж, якщо отримав доступ
до Ока і здатен їх відстежувати, ти їх просто не вимкнув? Ну,
повучів. Із пульта вчительської напевно можна скасувати
наказ.
Чи не вперше Мишко побачив, як Ненарок знітився.
— Бачиш, я не встиг зламати всі рівні захисту. Твій снич
почав гарчати, це відволікло мене. А потім той каплову-
хий — Верджил, еге ж? — із якогось дива почав гукати:
«Ненароче! Ненароче!..»
— Жартуєш?! Верджил кричав мені. Не «Ненароче» —
«Небораче»!
Вони помовчали, висячи в повітрі. Було тихо, тільки з ріки
долітали самотні крики заблукалих імпів-рекламівок, а ще гар-
чали і чмихали наплічники хлопців.
— Круто, — сказав нарешті Сашко. — Комусь розпові-
си — не повірять. Сашко Ненарок і Мишко Неборак. Як пер-
сонажі дешевої комедії, чесне слово.
Але цієї миті з берега пролунав спершу плюскіт, потім роз-
пачливий крик — і стало ясно, що комедією тут і не пахне.
24
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ.
ЗАГРОЗА ЛЮДСЬКОМУ ЖИТТЮ
Навіть у моєму дитинстві ніхто вже не вірив у казки: у всі ці
«постав мені три запитання», у прокляття злих відьом, в обітниці,
що змушували вас іти в залізних чоботах на край світу.
І в казкових персонажів теж ніхто вже не вірив: у перелесників,
сирен, чугайстрів, єдинорогів, гоблінів. Вони відійшли в минуле,
стали настільки ж умовними, наскільки й карикатурними.
Несерйозними. Нестрашними. Я? Я теж не вірив —
та й до сьогодні не вірю. Вірять лише в те, в існуванні
чого ти не можеш переконатися на власні очі.
Сергій Оксеник. На чолі Дірявої ескадри
Повучі вийшли на берег не там, де на них чекав Ненарок,
а трохи далі. Тут, під вербами, стояв собі рибалка — з тих,
що намагалися дотримуватися традицій. Його вудки були
з позначками «без імпів», і, певно, усі його наживки теж були
без імплантованих блоків штучного розуму.
Здавалося, рибалка стояв тут останніх років двісті, відволі-
каючись хіба на сон. Бовванів собі, мов лелека, пильно вдив-
лявся в поплавець, чекав на здобич — худорлявий, загорілий,
із довгим носом і пишними сивими вусами.
Хоча от просто зараз від умиротвореності рибалки не ли-
шилося й сліду. Він водночас кричав, намагався змотати вудку
й вийти з води. Виходило це в нього так собі. Хіба з криком
усе було норм.
І Мишко Неборак рибалку ще й як розумів. Адже трохи далі,
на самому березі, лежало перекинуте відро, а в траві викручу-
валися дві чималенькі щуки — немов уже передчували своє
майбутнє на розжареній пательні.
25
Поряд з відром завмер повуч — мокрий, обліплений во-
доростями, незворушний. Третя щука, найбільша, виявилася
й найбільш невдячною: вона вгризлася в одну з ніг гювуча
з очевидним наміром проковтнути свого визволителя.
Судячи з криків рибалки, якби їй це вдалося, він би тільки
зрадів.
Повуч, щоправда, на всі ці крики й намагання його обез-
ножити відповідав одним і тим самим.
— Перешкода при виконанні завдання, — проказував він
тихим сумирним голосом. Дівчачим, між іншим. — Прошу
негайно припинити. Інакше буде вжито відповідних заходів.
І так по колу, раз за разом: «Перешкода при виконанні...
Прошу негайно... Інакше буде вжито...»
На його чорно-жовтому корпусі точно по центру тьмянів
круглий екранчик, а там висвічувалися цифри: 9. 8. 7. 6.
— Вибухне? — навіщось пошепки спитав Мишко.
Ненарок похитав головою, але відповісти не встиг.
По-перше, рибалка нарешті виборсався з очерету та власної
волосіні й вийшов на сухе.
По-друге, з води вибрів і другий повуч. Теж у водоростях
і мулі, він, не зупиняючись, попростував собі просто вперед.
Себто — на двох менших щук, що вже дещо стомилися ви-
танцьовувати на траві й лежали, вирячивши очі та мляво
смикаючи щелепами.
На екранчику в першого повуча одиниця перетворилася
на нуль. І одразу ж цей екранчик відкинувся, як люку підвод-
ному човні, — от тільки назовні виринув не акванавт-ліліпут,
а невеличкий шпичак. Цей шпичак розвернувся, націлився
на більшу щуку й вистрелив.
26
Запахло смаженою рибою. Щука впала на почорнілу траву
й розвалилася на окремі шматки.
Рибалка з криком відчаю кинувся просто на другого повуча,
який уже наступив на меншу щуку.
Другий повуч таким самим дівчачим голосом почав був:
«Перешкода при виконанні...» — але коли рибалка підняв його
над головою, певно, збираючись жбурнути назад у воду, голос
замовк. На екранчику цифра 9 миттєво згасла, а сам екранчик
відкинувся.
— Бережіться! — гукнув Мишко. — Він зараз...
Повуч вистрелив.
Чолов'яга так і завмер із розкритим від подиву ротом. Потім
він почав завалюватися на спину —але, звісно ж, не зава-
лився. Гумопіна загусла, перетворилася на такий собі напів-
прозорий екзоскелет. Чи на гамівну сорочку — це вже
як дивитися, ззовні чи зсередини.
Другого повуча теж залило гумопіною. Проте він вправ-
но пропалив собі вихід з неї — і рушив далі, слідом за пер-
шим.
Діяти треба було швидко. Неборак і Ненарок — герої
аж ніяк не комедії — жили поряд: Сашко — на вулиці Станіслава
Лема, а Мишко — на проспекті Дірявої ескадри, з його вікон
було видно пам'ятник жертвам Першого удару і, власне, вулицю
Лема. От тільки тато Мишка зараз працював у лабораторії —
і його повуч одразу за площею Короліва-Старого мав повер-
нути на південний захід.
Хлопці мусили зупинити обох до того, як ті розділяться.
Мишко подумав, що в них хвилин п'ять, максимум — десять,
аби вигадати якийсь притомний план.
27
А Ненарок просто взяв і приземлився перед повучами, коли
ті дерлися по схилу до автостради. За його спиною мчали одна
за одною наземні машини — переважно безпілотні вантажівки.
Тож у разі чого годі було сподіватися на чиюсь допомогу, тим
більше — оперативну.
— Стійте! — гукнув Сашко повучам. — Негайно припиніть
будь-який рух. Ситуація критична, існує загроза людському
життю!
Мишко подумав, що єдина загроза — це та, на яку зараз
наражається Ненарок. Але ж не можна було кидати приятеля
в біді.
Зітхнувши, Неборак приземлився поряд із Ненароком.
І сказав рішуче й переконливо:
— Уточнюю: існує загроза навіть двом життям!
Повучі пригальмували і дівчачими голосами хором нака-
зали:
— Поясніть!
— Або, — додав перший із них, — про вашу спробу пе-
решкодити виконанню нашого завдання буде повідомлено
в координаційний центр.
А другий уточнив:
— І щодо вас будуть негайно вжиті відповідні заходи.
28
РОЗДІЛ шостий.
РОКІРУВАННЯ В ІМПЕРАТОРСЬКІЙ
СКАРБНИЦІ
Олімп — найвища з відомих гір у Сонячній системі. На схилах
цього згаслого вулкана можна відвідати чимало унікальних
споруд — залишків давньої марсіянської цивілізації. Утім ще більше
напевно лишається невідкритим і досі чекає на своїх дослідників.
Путівник «Марс за тиждень» (останнє оновлення — 4 квітня 2178 р.)
— Загроза пов'язана з так званим «Рокіруванням в Імпера-
торській Скарбниці», — заявив Ненарок.
— Уточніть, — зажадав перший повуч. — Нам нічого
не відомо про такий інцидент.
А його колега додав:
— Пошук видає посилання тільки на поему маловідомого
автора, у якій побіжно згадується «скоромовка в друкарській
спідниці».
— Попереджаємо, — сказали вони обидва хором, — зволі-
кання і спроба виграти час не призведуть до жодних резуль-
татів.
Ненарок навіть оком не зморгнув.
— За дві-три хвилини ви все зрозумієте, — пообіцяв він.
А потім почав нести таке, що в Мишка аж голова пішла обер-
том.
— Рокірування, — розповідав Ненарок, — відбулося п'ять
років тому під час Дванадцятої експедиції. У Скарбниці Сліпих
Пінгвінів було знайдено дивні споруди — вони нагадували
величезні престоли, створені з невідомого надміцного ма-
теріалу. Професори Світлана й Антон Ненароки висловили
29
припущення, що це таємничі Престоли Спокою, які побіжно
згадуються в Малому барсумському літописі. Зокрема, у літописі
йдеться про певний ритуал, пов'язаний із ними. Професори
спробували його відтворити, однак під час експерименту
стався потужний сплеск енергії невідомої природи. Антон
Ненарок зник, хоча деякі факти лишають надію, що він досі
живий і здоровий.
— Ми не знайшли жодних підтверджень того, що все
це сталося насправді, — негайно відгукнувся перший по-
вуч. — Імовірно, ви намагаєтеся нас дезінформувати.
— Зрештою, це несуттєво, — додав другий. — Адже інци-
дент, про який ви говорите, жодним чином не пов'язаний
із виконанням нашого завдання.
— Ще й як пов'язаний! — обурився Сашко. — За останні сім
років ніхто не спромігся розв'язати таємницю зникнення про-
фесора Ненарока. А мені лишився останній крок — ну, може,
два кроки — і я знатиму відповідь!
— У чому полягає загроза людському життю? — спитав
перший повуч.
— Відповідайте негайно! — наказав другий.
Екранчики в них на спинах відкинулися, назовні вигулькну-
ли знайомі шпичаки.
— Перед експериментом у фродик професора заванта-
жили додаткову програму, яка відстежувала стан його орга-
нізму. Всі ключові показники передавалися на базу... Власне,
передаються й досі: зв'язок із цим фродиком не урвався, хоча
на виклики професор не відповідає. Мало того, остан-
нім часом стан Антона Ненарока значно погіршився. Його
треба знайти — і якомога швидше. Ніхто, крім мене, не зміг
ЗО
просунутися в розв'язанні цієї загадки. А якщо ви сьогод-
ні передасте дідусеві догану від пана директора, мене по-
карають. Насамперед — обмежать доступ до Грибниці —
і це не просто уповільнить мої дослідження, а практично
зупинить їх! Отже, поставить під загрозу життя мого батька,
Антона Ненарока.
Повучі мовчали, їхні мінігармати були спрямовані просто
на Мишка і Сашка.
Мишко не міг похвалитися тим, що здатен читати імпові
думки, але мовчання повучів бриніло вельми промовисто
й однозначно. Тож він похапцем додав:
— І не забувайте про загрозу ще одному життю! Адже один
із вас зараз біжить до мого тата, правда ж? Себто — на те-
риторію Голосїївського експоцентру, в закритий павільйон
№ 18, у так званий «об'єкт Тушканчик». Ви хоч уявляєте, куди
збираєтеся вдертися?
— Ми, — байдужо повідомив другий повуч, — не обтяжені
зайвими здібностями на кшталт уяви. Натомість ми маємо пра-
во заходити на будь-яку територію. Наше завдання: передати
повідомлення безпосередньо адресатові. Ми не завдаємо
шкоди. Ми не втручаємося в приватне життя. Ми діємо на під-
ставі чітких інструкцій.
— Ви, — тихо сказав Мишко,— тупі бляшанки, по вінця
набиті спамом! Те, куди ви прямуєте, потаємний об'єкт. Про
який мало хто взагалі знає, що він потаємний! Під час експе-
риментів увесь «Тушканчик» герметизують. Якщо ви спробуєте
туди зайти, вас будуть змушені зупинити — і таким чином роз-
секретять те, що об'єкт засекречений.
Ненарок аж присвиснув із повагою.
31
А повуч тільки й відповів:
— Нас неможливо зупинити. Ми — зайдемо. Але...
— А якщо ви зайдете, — перебив його Мишко, — ви пору-
шите герметичність лабораторії — і це поставить під загрозу
життя принаймні мого батька. А він, до вашого відома, працює
зараз над унікальним винаходом: першим двомісним тели-
ком!
— Оригінально, — сказав Ненарок, навіть не намагаючись
говорити тихіше. — Трошки перебір із мелодраматизмом,
але фантазія в тебе на рівні, клас.
— Що значить «фантазія»?! — обурився Мишко. — Я, між
іншим, на відміну від декого...
— Маємо справу, — перервав його другий повуч, —
із типовою спробою поставити нас перед суперечливим ви-
бором. Який тільки видається суперечливим. Адже ми не зби-
раємося...
Дівчачий голос урвався.
Друзі перезирнулися.
Повучі стояли, настовбурчивши мінігармати, але жодних
ознак життєдіяльності не проявляли.
— Чудово! — Ненарок без жодного остраху присів перед
ними, запустив руку кудись під черево першому, чимось там
клацнув...
— Ти впевнений, що це хороша ідея? — про всяк випадок
уточнив Мишко. Звісно, він не боявся повучів. Просто не хотів
ще раз вичищати з волосся залишки гумопіни.
— Вони вирубилися. — Ненарок навіть не озирнувся. Уже
активізував свій фродик і тепер вивчав нутрощі обох імпів
не тільки фізично: щось там зчитував, щось нашвидкуруч
32
розшивав, — тому говорив із паузами. — Це справді було
дотепно —твоя історія з батьком-винахідником. Добре, що
ти здогадався й виборов потрібний нам час.
Повуч, у череві якого він порпався, раптом зігнув дві лапи
й завалився на бік.
Мишко ледве не підскочив з несподіванки. І подумав,
що в цього зазнайкуватого Ненарока напевно в жодній
зі шкіл, де він навчався, не було друзів. Принаймні не лишалося.
І Мишко розумів чому.
— Та яка там дотепність! — сказав він Ненарокові. — І жод-
ної по-справжньому цікавої вигадки тут не було — куди мені
до історій про залізне серце, дідуся-некроманта чи тата, який
начебто щез посеред марсіянських руїн.
Він увімкнув двигун наплічника, кивнув:
— Гадаю, далі ти й сам чудово впораєшся. Якщо знову
оживуть, розважиш їх новими історіями. По-справжньому до-
тепними.
Ненарок відмахнувся, навіть не оглядаючись:
— Вони не оживуть. Те, що я їм розповів, — надсекретна
інформація. Щойно вони почали сканувати Грибницю
в пошуках підтверджень, ввімкнулися запобіжні механізми,
їх вирубило, їхню пам'ять було відформатовано. — Він зухва-
ло посміхнувся і додав: — У цьому й полягав мій план, якщо
хочеш знати.
Мишко навіщось озирнувся на потік безпілотних ван-
тажівок, що мчали в нього за спиною. Він подумав, що за-
раз вони стоять самі-самісінькі посеред густо населеного
міста. І попри всі рекламівки та напіврозумні авто, якими
аж кишить Київ, якщо зараз щось із ними станеться —
33
щось по-справжньому погане, — ніхто про це не дізнається.
Або дізнається, коли вже буде запізно.
— Чекай, — повільно сказав він. — А якщо доступ до цієї
твоєї надсекретної інформації отримає не імп, а людина?
Що буде з нею?..
Ненарок відвів погляд:
— Ну, я живий, як бачиш... І взагалі, ти ж хотів їх зупинити,
це було питання життя і смерті, хіба ні? —Тут він затнувся
й запитав: — Чекай... натякаєш на те, що ти також казав їм
правду?
Мишко зухвало всміхнувся. Принаймні сподівався,
що зухвало.
— Рахунок «один-один», сапієнсе.
— Щоб мене марсіянська п'явка засмоктала!.. —Тут
Ненарок знову затнувся і сказав геть іншим, тихим і спокійним
тоном: — Слухай, у нас проблемка. Навіть дві. Я тут уважніше
глянув на їхні записи... Схоже, ми зламали чужих повучів. Той,
що стоїть, мав повідомити про порушення батькам Фесюка,
а другий — бабусі Фінлея.
Мишко зрозумів, що це поразка, повна й безкомпромісна.
Вони згаяли час, нейтралізуючи чужих повучів, і тепер,
як би не намагалися, уже не мали жодного шансу наздогнати
власних.
— Що робитимемо? — спитав Ненарок. — Якщо ти не жар-
тував щодо власного батька...
Цього разу Мишко навіть не образився. Просто не було
на це часу.
Треба було вживати надзвичайних заходів. Виняткових.
Дуже ризикованих.
34
Він увімкнув канал прямого зв'язку, надіслав виклик татові.
Тато не відповідав, натомість сухий металевий голос повідо-
мив, що абонент зараз заблокований, інформація про дзвінок
надійде йому, щойно це буде можливо.
— Допомогти? — спитав Ненарок. Він уже обома руками
щось шив на своєму фродику — повісивши в повітрі один
з голографічних екранів, смикав за щось, переплітав, вкручу-
вав.
— Ну, — невесело всміхнувся Мишко, — якщо ти зламаєш
блокування...
— Уже зламав, — відгукнувся Ненарок.
І одразу ж після цього Мишко почув у вусі довгий гудок,
а потім здивоване татове:
— Михайле? Це ти? Зачекай-но, бо тут реве сирена й тебе
майже не чути, зараз вийду... Це син! — гукнув він комусь. —
За хвильку повернуся. Готуйте прилади до наступної сесії,
так-так...
Мишко слухав усе це й намагався хоч трохи зібратися
із духом.
— У тебе все гаразд? — запитав батько. Він справді вийшов
кудись, де сирена вже не так верещала.
— Привіт, — сказав Мишко. — Вибач, що відволікаю,
тут така справа... Тільки ти не засмучуйся, гаразд? І якщо можна,
не розповідай мамі, щоб вона теж...
— Вступ багатообіцяючий, — засміявся батько. — Та кажи
вже, не муч, інквізиторе!
І тоді Мишко зізнався в усьому, коротко й без надмірних
подробиць— людина ж працює, від роботи мусила відірва-
тися...
35
Він говорив — і бачив, що Ненарокові хтось зателефонував.
І судячи з виразу Сашкового обличчя, той хтось жодних обна-
дійливих новин теж не повідомив, радше навпаки.
Ненарок почервонів і дивився собі під ноги, наче йому було
соромно, хоча Мишкові здавалося, що його новий приятель
не з тих, хто зазвичай відчуває сором за свої вчинки.
— Ясно, — сказав тим часом батько. — Ну... Дякую за від-
вертість — і за те, що турбувався про мене. Усе гаразд, мені
нічого не загрожує. А з приводу цього повуча... я сам зв'яжуся
з паном Костецьким і все поясню. Зачекай-но...
Потім батько повернувся туди, де досі гула сирена, і гукнув:
— Гей, Антоне! Скажи Людмилі Павлівні, я знаю, кого кілька
хвилин тому знешкодили її ґандальфи. Відбій тривоги! Так-так,
жодної загрози, я тобі зараз поясню...
Мишко перезирнувся з Ненароком, і вони обидва важко
зітхнули.
— Принаймні, — сказав новий приятель, — одну добру
справу ми зробили: урятували дуписька Фесюка та Фінлея.
— І зрештою, — додав Мишко, — так чи інакше, але все
це закінчилося.
Він навіть не підозрював тоді, наскільки помилявся!..
36
ЧАСТИНА ДРУГА.
ТАЄМНИЦІ
«СТРІЛЯНОГО ГОРОБЦЯ»

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. АДМІРАЛІВ АВТОГРАФ
Коли все починалося, я й гадки не мав, до чого це призведе.
Та й не дуже замислювався, чесно кажучи.
Просто робив те, що мусив.
Сергій Оксеник. На чолі Дірявої ескадри
Про те, що планетології не буде, стало відомо після великої
перерви.
— Сьогодні, — сказала Ілона Едуардівна, — до нас у гості
завітав адмірал Сергій Семенович Оксеник. Зустріч за п'ять
хвилин у актовій залі.
Настрій у Мишка Неборака миттю зіпсувався. Оксеник
був його улюбленим космонавтом, Мишко зібрав усі фігурки
з ювілейного набору: Оксеник у зорельоті, Оксеник на огля-
довій вежі Рейвілля, Оксеник відстрілюється від люстерників.
І всі адміральські щоденники він зібрав, перші паперові
видання, найрідкісніші! Якби знав заздалегідь — приніс би
на автограф.
Адмірал виявився сивим і невисоким, схожим на Мишко-
вого дідуся Леоніда, а не на фігурки з «кіндерів». Він вийняв
із внутрішньої кишені свій знаменитий сріблястий футляр
і вдягнув старовинні окуляри. Таких давно ніхто не носив:
сучасні фродики мали набагато більше функцій, а вади зору
можна було швидко й надійно відкорегувати в будь-якій клініці.
Окуляри були фірмовою фішкою адмірала, за ними його всюди
впізнавали, навіть без кітеля.
— Усім привіт, — сказав пан Оксеник.— Є серйозна роз-
мова. От хто з вас колись мріяв бути зореплавцем?
39
Звісно, мріяли всі — крім Мишка. Він вважав, що це надто
мейнстримово, отже — нецікаво. Набагато цікавіше займатися
біологічним проектуванням: створювати нові види динозаврів,
наприклад. Чи оживляти мамонтову фауну: печерних ведмедів,
сайгаків, волохатих носорогів.
— Ну і правильно кажеш, — погодився з ним адмірал. —
Я в дитинстві теж не про космос мріяв. Я хотів розслідувати
злочини, як Шерлок Голмс.
Він почекав, поки учні засерфлять у Грибниці, хто це такий.
Тільки Неборак із Ненароком не серфили. Тато Мишка й Нена-
років дідусь виявилися образливо одностайними в обмежен-
ні прав і свобод. Вихід до Грибниці їм залишили — та лише
на кілька довідникових ресурсів і не в навчальний час.
Про чати, форуми, віртуальну реальність, тривимірні фільми
чи хоча б про довоєнні пласкі — навіть мови не було.
Але не це — на Мишковий подив — дратувало його най-
більше. І навіть не заборона використовувати реактивний
наплічник.
Через обмежений доступ до Грибниці Мишко не міг
перевірити, збрехав йому новачок із паралельного «В»
чи хоча б частково розповів правду. Залізне серце —
ну хай, сьогодні медицина крокує вперед стрімко й невпин-
но. Але водночас таке серце, дідусь-некромант і дві мами,
що виникли внаслідок дослідження унікальних марсіянських
артефактів?! Та ну! Про це б усі знали, такі речі не приховаєш.
Звісно, якщо ця історія із засекреченою інформацією не ви-
гадка. Але як це перевіриш? Зрештою, повучі могли зламатися
з будь-яких інших причин. У школі про них узагалі не згадува-
ли, наче нічого особливого не сталося. Фесюка з Верджилом,
40
щоправда, це від каральної педагогічної десниці не врятувало:
їм теж обмежили доступ до Грибниці, хоча й на менший час.
Мишко думав звернутися до когось із друзів — от хоча б
до Аліси Шелдон — із проханням пошукати потрібну інфу,
але не насмілився. Не хотів наражати інших на небезпеку,
хай навіть суто позірну. Та й останніми тижнями вони мало
спілкувалися: попереду були іспити, усі підтягували «хвости»
й готувалися до першої фахової спеціалізації.
Власне, адмірал був не першим їхнім гостем: тільки з цього
понеділка до них уже приходили з нейроконструкторського
бюро «Телесик» і з Академії юних терраформаторів.
І справді, поки Мишко міркував над усім цим, пан Оксе-
ник уже повідомив, що вперше в історії оголошується набір
до Школи зореплавства. А потім спитав, чи хтось із них хоче
подати туди документи.
І питаючи, він якось дивно глянув на Мишка з Сашком,
та вони тоді не звернули уваги. Мишко із сумом думав про на-
плічник: якби його не відібрали, можна було б відпроситися
нібито до туалету й гайнути в найближчу книгарню, щоб було
на чому взяти автограф.
Ненарок активізував на фродику конспект, щось туди писав
і водночас гортав інтерактивний підручник із квантової фізики.
Над столом знай спалахували й гасли якісь моделі, формули,
схеми. Ненарок удавав, буцімто розуміється на цій абракада-
брі. Ілона Едуардівна йому, здається, навіть вірила, а Оксеник
особливої уваги не звертав.
— Жодних вступних іспитів, — сказав пан адмірал. — Тіль-
ки співбесіда. Але ви ж розумієте, що ми обиратимемо най-
кращих? Бо інші в космосі просто не виживуть, а нам немає
41
сенсу вкладати сили й кошти у тих, хто загине в першій же
подорожі.
Він говорив це наче жартома, але Мишкові стало трохи
не по собі. Він навіть здивувався, коли побачив, скільки народу
попіднімало руки.
З іншого боку, сказав собі Мишко, буде чудова можливість
узяти автограф. А саму співбесіду він точно не пройде, з усіма
тими доганами хто його візьме...
Тож Мишко взяв і собі підніс руку.
Потім адмірал додав, що практику юні зореплавці прохо-
дитимуть на орбіті Марса. Ненарок відірвався від підручника,
щось подумки зважив і теж підніс руку.
Отак вони і вляпалися в цю історію.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ. СІРІ ШКІЛЬНІ БУДНІ
Ти певен, що ти людина?
Симон Сюзан Кальвін, імп другого ступеня.
Третій лист до братів далеких і близьких
Навантаження в Школі зореплавства були нелюдськими.
Щойно учні прилетіли туди й зібралися в кают-компанії, пані
Джудіт Мерріл, адміністраторка, ознайомила їх із розкладом
на найближчі тижні — й уже тоді пролунали перші мученицькі
вигуки. Та Мишко на них і на сам розклад уваги не звернув: він
радів, що в Школі знову мав необмежений доступ до Грибниці
й міг користуватися наплічником. А ще ж, думав він, попереду
ціле літо, сповнене пригод!..
Легкі недобрі підозри охопили його, коли він знайшов-
таки час і вчитався у програму. Раніше Мишко думав, що май-
42
бутні зореплавці вчитимуться пілотувати орбітальні човники,
сонячні яхти, міжпланетні вантажівки, а на старших курсах —
і зорельоти. І очікував він уроків, присвячених анатомії дви-
гунів і сердець, роботі з імпами, маневруванню, правилам
космічного руху...
Аж ні! Від першокурсників чекали речей дивних, часом,
здавалося б, жодним чином із зореплавством не пов'язаних.
Креслити тривимірні карти зоряного неба — це ще хай,
це зрозуміло. Але грати у волейбол у невагомості чи за умов
збільшеної сили тяжіння? Відпрацьовувати надання першої
медичної допомоги? Засинати за командою, наче ти леген-
дарний індійський йог, а не звичайний український школяр?!
їм показували фільми з новітньої історії, навчали майстру-
вати заміну деталям двигуна з того, що було під рукою, ви-
рощувати картоплю на суміші гальки й піску, якнайшвидше
знімати одяг і вдягати скафандр у невагомості.
І весь час змушували працювати в командах, раз за разом
змінюючи склад, ролі, завдання. Мишко швидко перезна-
йомився з усіма — навіть з тими школярами, що прилетіли
з інших країн. Завдяки фродикам спілкуватися було легко, але
багато хто волів вимикати перекладачі й засвоювати чужі мови:
мало що станеться під час подорожі, раптом імп накриється —
не на мигах же тоді спілкуватися...
Якось так само собою склалося, що із Алісою Мишко майже
не розмовляв: то їх розкидало по різних командах, то він був
надто зайнятий. Учителі Школи задали надто високий темп,
Мишко навіть здивувався, коли четвертого червня, в останній
випробувальний день ніхто з учнів не відмовився продовжу-
вати навчання.
43
А потім вже й не лишилося на це шансів. Правила є прави-
ла: повна ізоляція, жодного попусту. Зрештою всіх поперед-
жали — і батьки теж добре знали, куди відпускають своїх дітей.
Рідні, звісно, підтримували їх як могли. Бачитися з ними
зоряним джурам дозволяли раз на тиждень, виключно за
розкладом. Більшу частину таких сеансів Мишко відповідав
на запитання, чи добре він харчується, чи вдягає зв'язані
прабабцею шкарпетки під скафандр і чи добре замотує шию
шарфом, коли працює в неопалюваних відсіках корабля.
Шкарпетки, до речі, виявилися дуже помічними, і Мишко
був страшенно за них вдячний. Прабабуся зв'язала їх дві пари,
зелені (з єдинорогами) та чорні (зі сніговиками). Чорні Мишко
подарував Ненарокові, бо тому ніхто шкарпеток не зв'язав;
певно, дідусь-некромант переважно думав про вічне і такими
дрібницями голову не забивав.
Не сказати, щоб Неборак із Ненароком стали друзяками
нерозлийвода: узагалі складнувато дружити з тим, хто прирік
тебе на знання справжньої й небезпечної таємниці. З іншого
боку, Мишко віддячив йому тим самим — ну, може, хіба небез-
пека його таємниці була не такою зловісною.
Звичайно, він досі сумнівався, чи не вигадав Ненарок усю
ту історію з двома мамами й таємничим зникненням батька.
Клонування загалом давно було заборонене, клони мали
обмежені права, плюс — ну от якби щось таке сталося —
невже в жоднісінькому чуткарі не лишилося б згадки? А він,
коли мав вільний час, шукав по всій Грибниці вздовж і впо-
перек — і не знаходив нічого, от просто нічогісінько.
Спокуса поділитися таємницею з кимось ставала де-
далі нестерпнішою. Мишкові тільки й лишалося, що радіти
44
шаленим навантаженням на уроках і триматися осторонь від
колишніх своїх найкращих друзів. Він боявся не втриматись
і прохопитися, хай і випадково, слівцем-двома. Просто не хотів
нікого наражати на небезпеку.
Тому й спілкувався в основному з Ненароком — хоча важ-
ко було назвати це повноцінним спілкуванням, радше —
грою в питання й відповіді, короткі й лаконічні. І звісно, жод-
ним чином не дотичні до таємниць їхніх батьків.
Але й такі розмови були винятком із правил. Зазвичай
Ненарок тримався від усіх на відстані й чітко давав зрозуміти,
що не має часу та бажання відволікатися на дурниці.
Адже Ненарок досліджував. Ненарок гриз граніт науки.
Ненарок самовдосконалювався.
Будь-яку вільну хвилинку він використовував для того,
щоб зависати в бібліотеці, будь-які розмови, не пов'язані
з навчанням, намагався якнайшвидше скінчити.
Винятком став один з уроків пана Оксеника — і випадок
цей добряче здивував усіх зоряних джур. Адмірал, сказати
направду, сильно відрізнявся від інших учителів, бо, власне,
не навчав, а просто вів бесіди з вами. І раптом ви з цих бесід
з'ясовували багато важливих речей про світ і про себе в ньому.
Мишко дивувався: виходило так, начебто він усе це знав сам,
давним-давно, а тепер ці знання лягали на окремі полички
й ставали частиною його досвіду.
Адмірал говорив про те, що Всесвіт складний і безкінечний,
і сповнений загадок, інколи вкрай небезпечних. Ще шістдесят
чотири роки тому ніхто не сподівався зустріти розумних іншо-
планетян, навіть знайти ознаки розумного життя в Ближньому
космосі. Та потім людство зіткнулося з люстерниками й мусило
45
відчайдушно боротися навіть не за збереження певних прав
чи свободу, а, власне, за виживання.
Тоді й виявилося, що Всесвіт населений, і доволі щільно.
Різні види розумних істот укладають між собою альянси, і кожен
намагається досягти власних цілей, часто за рахунок слабших,
менш розвинутих чи позбавлених потрібного ресурсу видів.
Ця боротьба триває мільйони років поспіль, точиться всюди:
у Ближньому космосі й на планетах, віддалених настільки,
що нинішнім зоряним джурам туди ніколи в житті не потра-
пити.
— Типова боротьба видів за виживання! — підсумував
того разу Гарлан Еллісон — невисокий, гострий на язик,
задерикуватий, але неймовірно обдарований одноліток
Мишка. — Нічого нового! їж сам, або з'їдять тебе!
— Точно! — охоче погодився адмірал. — Головне — ви-
значитися, кого саме їсти та в яких кількостях, правда? Інакше
переїси і страждатимеш від болю в животі.
Перш ніж клас почав сміятися, пан Оксеник підняв руку:
— Слухайте, а це ж серйозна тема. От дивіться: люди здав-
на порівнювали себе з тваринами. Байдужих чи недалеких
називали стадом, хитрих — лисами, сміливих — левами... І те,
як вони поводилися один з одним... ну, це теж часто нагадувало
швидше поведінку тварин. Але люди водночас вважають себе
інакшими, не подібними до тварин. Чому?
— Бо ми від них відрізняємося! Починаючи від ДНК і закін-
чуючи способом існування.
— А ще ми здатні усвідомлювати, що існуємо. Вони ж — ні.
— Чекай, Пітере, а собаки, шимпанзе, дельфіни? Кожен
з них відрізняє «себе» від «інших», чи не так?
46
— Так — і їх от-от визнають розумними й наділять правами.
У нас у Канаді дельфінів, між іншим, уже визнали.
— Та все ж вони лишаються собаками, шимпанзе й дель-
фінами? Жоден не перетворюється на людину?
— Мова, Сергію Семеновичу! Річ утому, як саме ми мислимо
й формулюємо свої думки... ну, щоб донести їх до інших.
— Мова, Борисе, є й у дельфінів, і в шимпанзе. Навіть му-
рашки спілкуються між собою, тільки переважно за допомогою
хімічних сигналів, а не звуків. Хто ще має версії?
— Ми не просто розумні — у нас є ще й матеріальна куль-
тура.
Оксеник задоволено кивнув:
— І навіть нематеріальна, Ігорю. Між іншим, імпи високого
ступеня теж сприймають її, часом навіть створюють власні
легенди, байки, пісні. Але чи стають вони завдяки цьому при-
належними до нашого з вами виду Ното заріепз? А клони —
ті нечисленні, які все-таки з'явилися з тих чи інших при-
чин — чи вони теж мають право зватися саме людьми?
Врахуйте: тоді вони можуть претендувати на все, чим воло-
діють їхні, так би мовити, прообрази. На ім'я, на обліковий за-
пис у Грибниці, на фродик, на дітей і батьків — от буквально
на все. Що скажете, друзі? Так, Олександре?
На більшості уроків адмірала Ненарок поводився стрима-
но: відповідав, коли його запитували, але сам руку не тягнув.
Зараз, однак, він рішуче підвівся і сказав голосно, щоб почули
всі:
— Клони й імпи з'являються не з власної волі. Люди ство-
рюють їх... принаймні, найчастіше — саме люди. Тому робити
їх безправними... це, як на мене, не по-людськи.
47
— Ну бачиш, ми знову повернулися до питання про ви-
значення. 1_Цо ж таке «людина» і чим таким особливим вона
відрізняється від інших видів, розумних і не дуже? Що значить
«поводитися по-людськи»?
Гарлан Еллісон з сусідньої парти реготнув:
— Це значить провадити боротьбу за виживання на вищо-
му рівні! Ефективніше!
— А ти, Ненароче, теж так вважаєш?
— Я, — тихо сказав Ненарок, — вважаю, що ми навряд чи
зараз вигадаємо щось нове. Визначення людини можна по-
дивитися в Грибниці, але якщо хочете, щоб я озвучив, прошу
дуже: від інших тварин нас вирізняє спосіб формулювання
думок, володіння мовою, здатність до почуттів і спосіб пове-
дінки. Підсумовано вченими, які працювали над цим питанням
трохи довше, ніж один урок.
У класі загомоніли: мало хто мав підстави та сміливість роз-
мовляти в такому тоні з адміралом. Однак той жодним чином
не виявляв невдоволення: знай усміхався собі у вуса й чекав,
поки Ненарок закінчить свою думку.
А Ненарок, як на зло, не вгавав:
— І я вважаю, що Гарлан теж має рацію. Бо всі ці гучні слова
про людяність, самовідданість, милосердя мало важать, коли
доходить до виживання. Коли нам здається, що імпи захоплять
владу над світом, ми обмежуємо їхній розвиток і практично
забороняємо тих, хто має інтелект третього ступеня й вище.
Коли ми винаходимо спосіб клонувати людей, нам треба не-
гайно це заборонити або суттєво обмежити — щоб хтось
не відібрав у нас того, що ми маємо. І водночас — розводи-
мося про людяність. Але скажіть, адмірале, коли ви летіли
48
на чолі Дірявої ескадри випалювати місячні бази люстерни-
ків — чи думали ви про людяність? Про милосердя, альтруїзм,
цінність кожної розумної істоти, якою б вона не була? Хто цін-
ніший — люстерник, який винищив одним махом кілька міст,
чи клон, який винний тільки в тому, що от просто існує?
Тепер у класі вже не гомоніли — мовчали так, наче щойно
дізналися про нову епідемію венеріанської лихоманки.
Тільки Оксеник виглядав цілком задоволеним.
— Чудово, — сказав він. — Олександр озвучив пробле-
му—і проблему важливу. От і маємо основне завдання
на цей триместр: визначитися з тим, що саме для вас озна-
чає «бути людяним». Від кожного чекатиму по есею, обсяг —
десять тисяч знаків. З обмежень маєте тільки одне: не цитува-
ти визначення з Грибниці. А Ненарок отримує додаткові бали
за нешаблонність мислення — звісно, з вирахуванням десят-
ки за неприпустимий тон у спілкуванні зі старшими за зван-
ням.
На наступні кілька днів цей урок став основною темою
в розмовах між зоряними джурами. Сам Ненарок, звісно, по-
водився так, наче нічого особливого не сталося, та це тільки
ще більше збуджувало цікавість. Фінлей, Еллісон і Росоховат-
ський по черзі намагалися розпитати Мишка, що це, мовляв,
було, — але він розводив руками. Хоча добре розумів, чому
Ненарок так завівся через згадку про клонів.
Подальші уроки Оксеника виявилися не менш цікавими,
хоча й не настільки сенсаційними. З понеділка він узявся роз-
повідати про Марс — про його загадки, руїни, палаци, фрески,
скарбниці — і про те, що й досі не знайдено жодного скелета,
жодного зображення марсіянина. Чому? І куди поділися всі
49
тубільці, що жили на планеті сотні тисяч років тому? Відповідей
наразі не було.
Слухаючи його, Мишко усвідомив: якщо батьки Ненарока
досліджували якийсь марсіянський артефакт, з ними справді
могло статися будь-що. От просто що завгодно.
То може, питав він себе, дійсно існують причини, з яких усе
це «будь-що» засекретили? Адже буває таке: хтось щось невчас-
но дізнається, коїть дурниці — і від того всім стає тільки гірше.
І чи мусить тоді Мишко покинути спроби розібратися в цій
історії? Звісно, цікавість і всяке таке... але — чи не зашкодить
він комусь, намагаючись докопатися до відповіді?
Він думав про це, доглядаючи за своєю ділянкою карто-
плі в саморобній оранжереї. Думав, коли вдягав скафандр
і коли прав прабабчин подарунок. Думав, розв'язуючи задачки
з етики для пана Паровського і пробігаючи корабельними
коридорами під час традиційних щотриденних перегонів, які
влаштовував пан Лі. Думав, снідаючи, обідаючи й вечеряючи, —
ще й примудрявся жартувати з Фінлеєм, Шелдон і Винничен-
ком.
Знайти відповідь він, звісно ж, не зміг — але несподівано
для себе зрозумів, чому Ненарок усі ці дні в школі так пово-
диться. Чому гризе граніт науки з ранку до ночі й намагається
не витрачати часу на зайві розмови.
Спершу Мишко думав, що залізне серце — попри всі за-
певнення лікарів — призводить до певних побічних наслідків.
(Простіше кажучи, робить з нормальних людей чваньків, хай
і з непоганими мізками.)Та нарешті його осяяло.
Просто Ненарок готувався до візиту на Марс. Перед ним
не стояло питання, чи варто розгадувати таємницю зникнення
50
його власного батька. Це був його останній шанс — і Ненарок
збирався використати його на всі сто.
А часу в Сашка лишалося дедалі менше, адже Школа
розташовувалася в зорельоті під назвою «Стріляний горо-
бець»—у зорельоті, який стартував два тижні тому і тепер
мчав до Червоної планети.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ.
ПРЯМУЙ ЗА ГАБОНСЬКОЮ ГАДЮКОЮ
Хто володіє інформацією, той володіє світом.
Натан Черчіль. Скажи це першим
Якби хтось ще в травні сказав Мишкові, що він піде
до бібліотеки й опиниться в кублі змій, він би нізащо в це
не повірив.
Себто самі змії — норм, це ж залежить виключно від того,
який різновид пошуковика інстальовано. А от щоб усе літо на-
вчатися за власним бажанням та ще й при таких навантажен-
нях віртуалитися по бібліотеках!.. Абсолютно неможлива річ!
Тим більше в бібліотеці з настільки старим, хіба ще довоєн-
ним інтерфейсом, який не просто переносить тебе в лабіринт
із нескінченних коридорів, заставлених потемнілими від часу
дерев'яними книжковими шафами, — ні, ти тут ще й мусиш
за кожним томом дертися драбиною нагору, гортати сторінки,
ба навіть читати!
Рівень занурення тут був пропрацьований із нещадною
надмірністю: Мишко відчував прохолоду від мармурової
підлоги, запах древніх фоліантів — і звісно, голод, якщо
51
засиджувався надовго. А ще бентежили звуки: весь час здава-
лося, що хтось ходить неподалік, пересуває книжки або просто
зараз стоїть позаду й дихає тобі в потилицю. Озирнешся ж —
нікого!
Але він на це не зважав. Зрештою, саме тому сюди й пішов:
бібліотека в Школі зореплавства була стара, а її інтерфейс
настільки відстав від новітніх розробок, що оновлювати його
не бачили сенсу.
Відповідно, тут могла зберегтися інформація, яку в пла-
нетарній Грибниці хтось чи щось із певних міркувань під-
чистив. Наприклад, дані про інцидент, який стався на Марсі
сім років тому. Про так зване «Рокірування в Імператорській
Скарбниці».
На щастя, якою б старою бібліотека не була, вона мала
більш-менш притомну систему пошуку. Після того як лягав
у колиску — себто в капсулу, що під'єднувала тебе до локаль-
ної Грибниці,— ти опинявся на вході, просто в кублі різно-
кольорових і переважно чималих змій. Змії миттю здіймали
голови: кобри роздували свої капюшони, гримучники тріщали
брязкальцями, решта просто шипіла. Треба було торкнутися
голови тієї, що подобається тобі найбільше, і сказати ключові
пошукові слова.
Наприклад: «марсіянські артефакти».
Тоді змія вислизала з кубла, а ти мусив іти за нею крізь ряди
височенних дерев'яних шаф, що тяглися вдалечінь і танули
в темряві, підсвічені лише тривимірними символами й напи-
сами, котрі позначали ту чи іншу тему.
Звісно, Мишко не сподівався одразу знайти в шкільній бі-
бліотеці відповідь на всі свої запитання — але хоча б натяк,
52
навіть білу пляму. Порожнє місце в потоці інформації, просто
замовчування вже свідчили б, що Ненарок не збрехав.
Першого ж дня, коли Мишко завітав сюди, він знай-
шов — авжеж! — Ненарока. Сашко сидів, скинувши капці, просто
на підлозі під шафою, до якої привела Мишка товстелезна
габонська гадюка, і гортав по черзі одразу три книжки.
— А я думав, чи швидко ти здогадаєшся, — сказав він так,
ніби нічого особливого не сталося. Навіть голови не під-
вів.
— Ти знав, що я прийду, — Мишко звинувачувально вказав
на Ненарока. — І що, важко було просто сказати? Типу, «давай
поговоримо» чи «мені потрібна твоя допомога»?
Ненарок перегорнув чергову сторінку. Тепер Мишко бачив:
це були три однакові підручники з історії.
Ні, майже однакові. Судячи з розташування ілюстрацій
і з того, яким шрифтом було набрано заголовки, це були ви-
дання різних років.
— Давай визначимося раз і назавжди, — майже байдуже
сказав Ненарок. Майже, бо голос у нього все-таки трошки
тремтів. — Я змушений був розповісти тобі те, чого за інших
обставин ніколи б не розповів. Ця таємниця — вона не тільки
моя, від неї залежить життя мого батька. Я взагалі досі не певен,
що саме відбувається. І втягувати в таке друзів... або навіть
просто приятелів — це було б з мого боку нечесно.
Він машинально почухав великим пальцем лівої ноги п'ятку
правої. Сидів Ненарок у чорних шкарпетках зі сніговиками.
Ліва вже порвалася, і він її заштопав — не дуже вдало, але
старанно.
Мишко зітхнув, теж скинув капці й сів навпроти нього.
53
— Я пропущу всі пафосні промови, гаразд? І так ледве
живий сьогодні після гімнастики від пана Лі. Просто скажи,
чим я можу допомогти. І що ти взагалі шукаєш.
Ненарок відвернувся від нього й довго вдивлявся в підруч-
ники перед собою. Мишко подумав, що за цей час їх можна
було напам'ять завчити. Але вирішив, що особисто він нікуди
не поспішає і може почекати.
— Я, — нарешті озвався Ненарок, — дякую за пропозицію.
Це якщо без пафосу. А щодо допомоги...
Він знизав плечима, наче йшлося про звичайне списування
домашки.
— Для початку я хочу впевнитися, чи не помиляюся.
На мить Мишкові здалося, що стара віртуальна бібліотека
глючить. Або в колисці щось зламалося, і через це Ненарокові
слова передаються неточно.
Або й узагалі перед Мишком зараз сидить не Ненарок,
а хтось інший, чужий.
— Бачиш, — спокійно провадив далі цей несподіваний
Ненарок, — коли все сталося, мені було п'ять років. Я чув, про
що говорили люди в Інституті планетарної археології, але
чи правильно я їх зрозумів? Чи правильно запам'ятав те, про
що дізнався?
— Чекай, а коли ти казав повучам, буцімто стан твого батька
погіршився?.. Якісь датчики, два кроки до розгадки?..
Ненарок зітхнув. Він розстібнув сорочку, і стало видно,
що в грудях у нього ліворуч, де має бути серце, вживлено
чорні дверцята. На дверцятах була картинка: череп із пере-
хрещеними кістками.
— Залізне серце, — здогадався Мишко.
54
— Не тільки воно. — Ненарок відкрив дверцята, і Мишко
побачив, що з того боку до них причеплено кругленький
амулети к.
Звісно, він стикався з такими ж: їх дарували одне одному
закохані, мовляв, щоб серця билися в унісон. Шмаркливі штуч-
ки, він сам ніколи до цього не опустився б.
А ще такі амулети залишали фронтирники — ті, хто вирушав
у далекі рейси досліджувати невідомі планети, — щоб їхні рідні
знали, що з ними все в порядку.
Певно, і Ненароків батько лишив по собі таку штукенцію.
— Дивись, — Сашко зняв амулетик, натиснув — і з нього
розгорнулася тривимірна проекція. Модель людського тіла,
причому підсвічена різними показниками: температура,
тиск, пульс, рівень гормонів, склад крові й рівень цукру в ній
та безліч інших, які Мишко не впізнав. Деякі було позначено
жовтим, мовляв, стан ще не критичний, але на межі. Деякі —
червоним.
Обличчя в моделі не було, і це чомусь вразило Мишка най-
більше
— Це єдине, що я зараз маю, — сказав Ненарок. Він згорнув
проекцію, повісив амулет на дверцята, закрив їх. Застібнув со-
рочку. — Усе інше — мої спогади та здогадки, розумієш?
Мишко рішуче хитнув головою:
— Жартуєш?! У тебе замість однієї мами з'явилося дві! Твій
батько щез, а його амулет досі показує, що він живий! Цими над-
секретними даними ти зламав повучів! І ти ще сумніваєшся?!!
— Людині властиво сумніватися, — усміхнувся Ненарок.
Він говорив це так, наче йшлося про речі несуттєві: завтраш-
ню погоду в Рейвіллі чи торішнє меню в шкільній їдальні. —
55
Сам поміркуй: я отримав цей амулет від тата, коли той летів
на Марс. Тоді мені було три роки, я мало що пам'ятаю... люс-
терникові шмарклі! — та я навіть не певен, що його обличчя
запам'ятав насправді, а не «згадав», дивлячись відео тих часів!
У жодній книзі, у жодній базі даних немає ані слова про цей
інцидент. Шість років тому я натрапив на згадку про Престо-
ли Спокою, але коли спробував скопіювати її, мене вибило
з Грибниці. А вдруге зайти на той чуткар не зміг, колиска
не хотіла під'єднувати, навіть не зберегла адреси. І ніхто ніде
ніколи не чув про «Рокірування в Імператорській Скарбниці».
— Крім твоїх рідних.
— Мам я, вважай, не бачу, вони більше часу проводять
на Марсі, намагаючись знайти сліди батька. А дідусь... він
принципово не хоче обговорювати зі мною цю тему. Вважає,
що в мене психотравма. І сам більше занурений у власні до-
слідження, якщо вже чесно.
Мишко почухав лікоть, поміркував.
— Ну, — сказав, — але ще ж є Інститут планетарної архео-
логії. Там мають знати правду. А ти... ну, не стороння людина,
у тебе є право ставити запитання.
Сказав — і сам затнувся. Усе це добре звучало, та Мишко
знав, як воно виходило насправді. Власні батьки про свою
роботу йому майже не розповідали, а коли вже заходила про
неї мова — годували казочками, усю правду дізнавався він сам.
Коли був дрібний, Мишко якось пробрався в Голосіївський
експоцентр, навіть знайшов павільйон № 18... ну, чесно кажу-
чи, він скористався простеньким дроном-розвідником, який
потай стежив за батьком і майже довів Неборака-молодшого
до цілі. Дрон мав усі шанси пробратися й у саму вісімнадцятку,
56
але на підльоті його збила сіра ворона (як тоді думав Мишко,
абсолютно випадково).
Той канал для зв'язку, за яким Мишко в квітні намагався
сконектитися з батьком, виділили їм спеціально, за батьковим
же проханням — і був він не сказати щоб надійний. Під час
експериментів канал просто глушили, Мишко в цьому жодної
миті не сумнівався.
Такий уже цей світ: нікого не хвилює, чи поводишся ти
по-дорослому. Якщо не маєш шістнадцяти років, можеш згор-
нути в трубочку всю свою самостійність і відповідальність
та згодувати шай-хулудам. От просто згорнути і згодувати.
— Слухай, — осяяло раптом Мишка, — а може, адмірал?
Давай із ним поговоримо.
— Глухий номер, забудь.
— Чому?! Якщо хтось і сприймає нас всерйоз, без жодних
поправок на вік — це він. Зайдемо якось так здалеку, прома-
цаємо ґрунт...
— Я йому не вірю. — Ненарок помовчав і додав незворуш-
но: — Забагато знає.
— Та ну! Він герой війни! І що значить «забагато»?
— А ще, — продовжував Сашко так, наче не чув Небо-
рака, — він нам бреше. Тобто не він один, усі вчителі,
але він — найбільше. І він точно знає, де і в чому бреше.
Та й у будь-якому випадку, — додав він, наче втомився від
усіх цих розмов, — давай спершу проведемо первинний збір
даних без залученнях додаткових осіб. Зрештою, хіба ти сам
не для цього сюди прийшов?
Мишко подумав, чи варто казати правду, але вирішив,
що такий уже сьогодні день.
57
— Узагалі-то,— зізнався він, — я прийшов поговорити
з тобою начистоту. А от чому ти зависаєш саме в цій олдскуль-
ній бібліотеці...
Ненарок дивився на нього з цікавістю. Нічого не сказав,
лише ледь помітно кивнув.
— Це просто, — раптом зрозумів Мишко. — Якщо ти
вже шукаєш відомості, що видалені в усій земній Грибниці,
де ж іще вони могли зберегтися? Хіба що в бібліотеці, яка
до неї не під'єднана. Навіть якщо ті, хто подбав про зачистку
інформації, знали про існування цієї конкретної бібліотеки,
вони могли вирішити, що надто обтяжливо під'єднуватися
до неї й зачищати її... Зрештою, хто шукатиме тут правду?
Це ж... — він затнувся і потім незграбно додав: — Це ж просто
навчальний корабель, так?
Вони подивилися один одному в очі, та жоден не встиг і сло-
ва сказати. Габонська гадюка під ногами Мишка раптом ожила,
повернула голову до темряви між шафами й гучно засичала.
— Привіт! — промовив звідти знайомий голос. — А я оце
думаю: хто так пізно після занять ще ходить до бібліотеки.
Як ви тут, хлопці? Може, чимось допомогти.
І з темного проходу до них вийшов адмірал Оксеник.
Він чомусь був у скафандрі — наче щойно виводив клас
відпрацьовувати очистку корпусу від зоряниці й не встиг
перевдягнутися.
— Дякуємо, — незворушно відповів Ненарок. — Ми самі
впораємося. Це... просто дослідження.
Мишко розгубився. Уроки Оксеника він любив — і вза-
галі вважав його найкращим учителем у Школі. Це по-
перше. А по-друге, якщо вже існувала людина, яка могла —
58
от суто теоретично — знати відповіді на запитання про те,
що трапилося в Імператорській Скарбниці, — то це якраз був
адмірал.
Звісно, сам Ненарок ніколи не наважиться попросити
в нього про допомогу — на те він і Ненарок. Але хіба не для
того існують друзі, щоб вчасно дати тобі мудру пораду, вказати
на помилку чи просто підтримати заохочувальним стусаном?
— Чекай, — сказав він Ненарокові. — Насправді допомога
нам не завадить! Сергію Семеновичу, я-от давно хотів спитати...
Сказав — і затнувся.
«Просто навчальний корабель», згадав він. І ще подумав
про сичання гадюки й дивний скаф на адміралі — тут, у вірту-
альній бібліотеці, де ніщо й нікому не загрожує.
— Знаєте, — сказав Мишко з усією можливою недбаліс-
тю, — ми тут з Ненароком трохи посперечалися. Про люстер-
ників і про Марс. Дивіться, у підручниках... покажеш, Сашко?
Це була чистої води імпровізація: Мишко й гадки не мав,
чи єтам щось насправді важливе в тих трьох книжках. З іншого
боку — чого б Ненарок стільки часу витріщався в них? Не для
того ж, щоб позлити Мишка.
Ненарок незворушно кивнув:
— Прошу дуже. От: у першому підручнику читаємо про те,
що вчені змушені були переглянути свою думку про Всесвіт.
Про перших прибульців, які виявилися страшенно схожими
на людей. Про те, що вони були мирними й доброзичливими,
і всі раділи, що ми знайшли братів за розумом.
Він відклав перший підручник і взяв наступний.
— Отут йдеться про те, що ми в облозі. У Всесвіті виявле-
но ще один розумний вид істот — і як передбачали вчені, він
59

ворожо до нас налаштований. Ціною неймовірних зусиль ми
втримуємо агресорів, але невідомо, чи довго це триватиме.
Та зрештою ми переможемо, бо інакше й бути не може.
Оксеник слухав Ненарока уважно, сяк-так склавши на грудях
руки в товстелезних скафандрових рукавах. Слухав, усміхався
крізь закрите скло і мовчав.
— А от, — сказав Ненарок, — остання версія. Ну, остання
з тих, що тут присутні, бо ж ми вчимося вже за наступною.
І в цій-от сказано, що Всесвіт складний і сповнений небезпек
і нас оточують вороги. Кожен хоче тільки одного: загарбати
нашу Сонячну систему, викачувати звідси ресурси, підкорити
нас своїй владі. Ми перемогли люстерників, але це тільки
перший крок до справжньої незалежності людства в межах
Галактики.
— А за нашим підручником, — на ходу підхопив Миш-
ко,—усе ж геть по-іншому! Люстерники були винятком
із правил, а в цілому ми живемо серед дружніх цивілізацій,
які піклуються одна про одну і про мир у Галактиці.
Вони перезирнулися, і потім Ненарок спитав:
— То кому ж вірити? Яка версія правдива?
Адмірал Оксеник усміхнувся до них — от тільки Мишко
якось не спостеріг особливої веселості в його усмішці.
— А ви вмієте здивувати, — сказав Сергій Семенович. —
Гаразд, переконали. Завтра до занять, одразу після сніданку,
чекатиму вас у Колодязі Спогадів. Буде вам правда, справжня
і повна, усе, як хочете.
Він відсалютував їм правою рукою, а лівою натиснув
кнопку, що відкривала щиток на скафі, і раптом розтанув — пев-
но, вивіртнувся з Грибниці.
ОЛ
Гадюка знову засичала й ударила в те місце, де щойно стояв
адмірал. Потім розчаровано згорнулася в строкате ковбасне
кільце й завмерла, схоже, добряче збита з пантелику.
— Це було дотепно, — після короткої паузи визнав Ненарок.
Він підвівся й почав збирати книжки. — Але я б сказав — надто
ризиковано.
— Слухай, та фраза про клонів... ну, було ж ясно, що він
не мав на увазі твою маму. Тобто обох мам.
Ненарок тільки відмахнувся:
— Це тут зовсім ні до чого. Хіба ти не бачиш? Адмірал увесь
час грає з нами. Він не каже й половини того, що знає. Про
люстерників, про війну, про нашу перемогу... Всюди замовчу-
вання, таємниці, брехня.
— Як і у випадку з Рокіруванням...
— І ще багато з чим, повір. Подумай сам: людина, яка пе-
режила стільки, скільки пережив він, людина, яка очолювала
Діряву ескадру, вела перемовини про капітуляцію люстерни-
ків, — раптом стає вчителем у Школі зореплавства. Серйозно?
— То може, він готує всіх нас до чогось? Тому поки всього
й не розповідає, хоче, щоб ми самі дійшли до певних висно-
вків. Слухай, — похопився Мишко, — як гадаєш, а завтра він
нам справді розкаже, як усе було?
— Звісно, ні. Він заманить нас у Колодязь Спогадів, уб'є,
а потім викине у відкритий космос.
Мишкові спало на думку кілька влучних і дотепних відпо-
відей, але він вирішив, що буде вищий за все це, — і втри-
мався від коментарів.
62
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ. КОЛОДЯЗЬ СПОГАДІВ
Існує дві ймовірності: або ми самотні у Всесвіті, або ні.
Обидві вони однаково жахливі.
Артур Кларк
У Колодязі Спогадів було темно й холодно. І весь час зда-
валося, нібито падаєш — безкінечно, уже тисячі років поспіль.
Навколо літали планети та їхні супутники. Мчали кудись
космічні кораблі.
Адмірал вдягнув окуляри й розвернувся так, щоб бачити
обох хлопців. Здавалося, він висить тут, у чорному космосі,
давно — аж від початку часів.
— Всесвіт, — сказав він, — суворий і невблаганний. Життя
не з'являється в ньому нізвідки, а розумне життя не зароджу-
ється просто так. Для цього потрібні певні умови.
— Ми знаємо, — відгукнувся Ненарок. Він завис нижче
й праворуч від Мишка і сьогодні, схоже, був більш-менш
налаштований на діалог з адміралом. Чи принаймні успішно
це вдавав. — Пан Ґолд змушує нас відпрацьовувати по сто
годин на симуляторі еволюції. І постійно повторює: життя
без сприятливих умов не зароджується, потрібні ресурси, щоб
живі організми могли розвиватися, ускладнюватися. Звідкись
вони мають брати енергію, і чим складніший організм, тим
більшеїї потрібно. Класична ж ситуація, підтверджена сотнями
прикладів з різних куточків Галактики.
Пан Оксеник засміявся:
— Чудово звучить! І як просто, правда ж? От тільки на ділі
все виходить не так легко. Знаєте чому?
63
Мишко подумав, що якби знали, навряд чи висіли б отут,
у Колодязі, намагаючись утримати сніданок у шлунку. Але ко-
ментарі вирішив притримати при собі.
— Уявіть, — тихо сказав адмірал, — іще шістдесят чоти-
ри роки тому наші вчені не могли знайти у Всесвіті жодних
ознак життя. Не розумного, а будь-якого. Ми виявили поклади
підземної води на Марсі, складні органічні макромолекули
на Енцеладі — але це й усе. Меркурій, Венера, Юпітер,
Сатурн, Уран, Нептун, усі їхні супутники, а також пояс Койпера
з карликовими планетами й іншими об'єктами — жоден не мав
навіть натяку на те, що там колись існували живі організми.
Говорячи, адмірал змахував руками десь угорі, над хлоп-
цями, — і відповідні планети підлітали ближче, зупиняли свій
рух, розкривалися, наче перезрілі сливи, й показували свої
надра — красиві, щедрі, але — мертві, щоразу мертві.
— Чекайте, — втрутився Мишко. — А Марс? Ми ж точно
знаємо, що там колись існувала могутня, високорозвинута
цивілізація. Усі ці палаци, дороги, мавзолеї... Як можна було
не помітити їх у телескопи? Не зафіксувати жодним супутни-
ком, що пролітав повз нього чи сідав на Марсі? У нас же були
«Вікінги», «Телесики», «Вояджери», «Барсуми». Вони просто
не могли проґавити руїни імператорського палацу чи знаме-
ниту Долину Тисячі Царів.
Пан Оксеник поправив свої антикварні окуляри, примру-
жився, наче намагався розгледіти щось там, у далечині космосу,
у надрах планет.
— Не могли, — погодився він. — Але проґавили. Не тільки
на Марсі — у всій Сонячній системі та за її межами ми не ба-
чили жодних ознак того, що десь існує життя. Усе змінилося
64
в сто дванадцятому, коли такий собі Олесь Чурюмов, учень
одинадцятого класу, юний винахідник, узявся за проектуван-
ня нової — удосконаленої й багатофункціональної—версії
радіоприймача.
— А насправді зробив перший телик, — кивнув Нена-
рок. — Себто телепортаційний куб. І завдяки телику ми... тобто
людство... змогли побачити Вирій.
— Правильно, — погодився пан Оксеник. — Завдяки
телику —а точніше, завдяки знаменитій аварії тринадцятого
року — наші дрони вперше потрапили до Вирію. Ми зрозуміли,
у чому полягає принцип телепортацїї, відкритої Чурюмовим:
дрони не «стрибали» з місця на місце, а переходили в інший
різновид простору. І отам, утому іншому просторі, вони минали
потрібну відстань за набагато меншу кількість часу, — а потім
поверталися в наш.
Мишко неуважно кивнув: поки все це не скидалося на сер-
йозні таємниці всесвіту, радше на короткий переказ того, про
що вони чули на уроках — і тут, і в Києві.
— Попереду, — провадив тим часом Оксеник, — було чи-
мало роботи, адже ми ще не вміли будувати телики настільки
великі, щоб переправляти через Вирій навіть одну людину.
З іншого боку, для дослідження Марса чи Сатурна нам свого
часу вистачило машин, і навіть не імпованих. А Вирій дозволяв
долати колосальні відстані за неспівставно малий час: от наче
ми раніше кругом мандрували пішки, а потім взяли й надягли
реактивний наплічник. Тепер людство мало можливість до-
сліджувати віддалені планети, шукати на них життя...
— Але, — тихо промовив Мишко, — перш ніж ми це зроби-
ли, життя саме знайшло нас.
65
Адмірал кивнув, і хлопці побачили, як заграли жовна в нього
на обличчі.
— Знайшло, — погодився він. — Люстерники прилетіли
до нас у чотирнадцятому, і якраз крізь Вирій. Вони вже вміли
будувати телепорт-двигуни та жадали спілкування з братами
по розуму. Про те, що сталося далі, ви самі мені вчора читали
з підручників. Спершу ми раділи: знайшлися давні родичі,
з якими ми походимо від спільного пращура, — бо з яких
би ще причин ми з ними були настільки схожі?.. Ми дозволи-
ли їхнім послам оселитися між нами, довіряли їм, сподівалися
на їхню допомогу.
Ненарок слухав його, щось шукаючи у фродику.
— Не ображайтеся, — сказав, — але це задачка з основ
екології для четвертого класу. Якщо є два види, які займають
одну й ту саму життєву нішу, вони залізно конкуруватимуть.
Невже ніхто цього не розумів?
— Чому ж? Багато хто розумів. Були скептики, які попереджа-
ли про можливу небезпеку. Всесвіт, нагадували вони, суворий
і невблаганний, а ми майже нічого не знаємо про цих дивовиж-
них «братів». Звідки вони взялися, чому настільки схожі на нас?
І якщо мають аж стільки спільних з нами рис — чи стосується
це в тому числі й уміння обманювати задля власної користі?
Зрештою, де гарантія, що вони знайшли нас от тільки зараз,
а не багато років до того? Де гарантія, що не жили між нами
весь цей час, вивчаючи наші звичаї, шукаючи наші слабкі
сторони? Може, навіть потай впливаючи на нашу історію...
— А чому ніхто не дослухався до цих питань? Як можна
було настільки наївно поводитися?! — Раніше Мишко над
цим не замислювався: у оповідях про війну його більше

цікавили історії про звитяги наших. Атепер раптом він поглянув
на Землю, що її підкликав до них порухом пальців адмірал, —
і жахнувся.
Земля-бо нагадувала яблуко, яке підгнивало на сонці:
в одному місці з'явилася пліснява, в іншому чорна пляма.
— Люди, — сказав адмірал, — не завжди поводяться розум-
но. Інколи над ними бере гору цікавість. Часом — безглузда
надія на краще, сподівання, що ті, з ким маєш справу, дотри-
муватимуться домовленостей, будуть чесними й відвертими.
Подеколи це справді стається. Але у випадку з люстерниками
не сталося. Вони атакували першими, без жодних поперед-
жень чи пояснень. І тривалий час навіть не було ясно, чи ми
втримаємося. Чи збережемо Землю. Вони захопили Місяць,
почали вивозити лід з Антарктиди, перетворили Австралію
на болотисті джунглі... Наші сили були неспівставними.
На додачу земні держави надто довго з'ясовували стосунки
між собою й не змогли швидко домовитися, щоб діяти зла-
годжено. Кожен тягнув ковдру до себе: хтось сподівався
домовитись, хтось — лишитися непомітним у загальному
хаосі.
Адмірал говорив, і яблуко Землі продовжувало чорніти
з одного боку й вкриватися буро-зеленою пліснявою з друго-
го. Крихітна кулька Місяця, що крутилася навколо неї, час від
часу спалахувала вогниками, які летіли до Землі, — і робили
її дедалі чорнішою.
— Нас, — сказав пан Оксеник, — врятувало тільки одне:
дехто все-таки збагнув, що відсидітись не вдасться. А люстер-
ники з невідомих причин не поспішали застосовувати зброю
масового ураження, били точково, хоча й напрочуд дієво.
67
— Чекайте! А наші союзники? — здивувався Мишко. —
Евоки, жовті унтоніанці, жукачі, щезники?..
— А вони, — раптом озвався Ненарок, — тоді ще
не були союзниками. Чи не так, пане адмірале? Вони з'явилися
в Сонячній системі, але трималися осторонь. Як потім писали
в підручниках: «намагалися зорієнтуватися в непростій ситу-
ації» і «були дуже збентежені побаченим».
Він висмикнув з фродика кілька цитат і підвісив їх у пові-
трі між собою та Оксеником, розвернувши так, щоб Мишкові
теж було видно. Це були фрагменти з тодішніх чуткарських сай-
тів, деякі з роликами, утім Мишкові вистачило й самого тексту.
А Ненарок продовжував:
— Усі наші союзники вичікували. І хоча пан адмірал ба-
гато разів казав нам про альтруїзм та інші чесноти, властиві
розумним видам, ніхто не поспішав втручатися. Потім, звісно,
виявилося, що всі вболівали саме за нас. Усі хотіли підтрима-
ти нас проти підступних люстерників. Просто чи не встигли
втрутитися, чи не могли, бо це суперечило їхнім релігійним
заповідям, чи боялися зруйнувати хистку рівновагу сил
у Дальньому космосі.
— Чудово, Олександре, — зі щирим захопленням сказав
адмірал. — Я гадав, що хтось із вас дійде цих висновків десь
через місяць після початку навчань, не раніше.
— Чекайте, — Мишко нічого не розумів. — То ця одно-
стайність братів по розуму, про яку нам говорили... підтримка,
розуміння, обурення... їх не було?!
— Чому ж? Були, Михайле. Просто не одразу. І не в усіх.
Але коли ми самі спромоглися об'єднатися, коли довели, що
гідні цієї підтримки та розуміння, особливо коли до наших рук
68
потрапили перші кораблі з телепортаційними двигунами!..
Повір: миттєво кількість прихильників Землі серед співдруж-
ності розумних видів сягнула небачених висот. І тодішні пе-
дагоги мусили відзначити це в підручниках, чи не так, хлопці?
— Це якось... підло.
Ненарок криво посміхнувся і сказав:
— Це лише закони, за якими існує Всесвіт, суворий
і невблаганний, — правда ж, пане адмірале? Те, що лежить
в основі всього. Можна скільки завгодно висміювати Гарлана,
але якщо копнути глибше... якщо подивитися на всю історію
людства... Ми побачимо лише холодний розрахунок і бажан-
ня вижити, жодних милосердя, самопожертви, альтруїзму.
Це розкіш, яку може собі дозволити не кожен — і не за будь-
яких умов. Тільки коли достатньо надлишкових ресурсів і пи-
тання не стоїть руба: або ти, або тебе. Чи я помиляюся?
— Ні, — спокійно відповів адмірал,— ти все правильно
кажеш. Найчастіше саме так і відбувається.
Він схилив голову трохи вбік і дивився на них обох із ціка-
вістю, наче чекав чогось.
— До чого ж тоді всі ці розмови про людяність? — запи-
тав Мишко. — Ваше завдання щодо есею — який у ньому
сенс?
Адмірал мовчав. Навколо них пливли планети, й одні зоряні
кораблі атакували Землю, інші ж — хоч нічим не відрізнялися
від перших — летіли назустріч, стріляли, вибухали самі, про-
ривалися кудись і навіщось.
Мишко згадав уроки Горація Ґолда — як метушилися ство-
рені ним і однокласниками істоти: комахи, риби, динозаври, —
і так само жерли одне одного, суворо й невблаганно.
69
Жоден із зоряних джур не спромігся поки створити
аналог розумного життя. Сем Діленні казав, що це через
обмеження в часі: ста годин не вистачає, має бути більше.
Але Мишкові здавалося, справа в іншому.
І тепер він нарешті збагнув, у чому саме.
— Розум з'являється не замість усього, що притаманне
тварині. Не замість — а поряд, наче надбудова на фундаменті, —
і часом вони заважають одне одному. Це як мати два різні
двигуни в одному кораблі... або двох учителів, які радять тобі
хоч і корисні, але протилежні речі. Часом мусиш довіряти
одному, часом другому. І людяність... думаю, це не вигадка,
як вважає Гарлан. Але й не те, що нам усім притаманне від на-
родження. Людяність — це... це те, чого ми мали би прагнути.
Те, що дозволяє якось примирити розум з нашою тваринною
частиною.
Ненарок, який слухав усе це з дивним виразом обличчя,
заплескав у долоні.
— Соковито, — сказав він. — І переконливо, Небораче.
Аж до сліз.
— Ти думаєш по-іншому? — повернувся до нього Оксеник.
— Я думаю, пане адмірал, що в чотирнадцятому році нас
урятувала не людяність. Та ви й самі це знаєте: якби ви тоді
намагалися поводитись «цивілізовано», нас би тут зараз
не було. Я бачив фільми. І мій дідусь... він розповідав, як усе
тоді було.
Адмірал на це лише похитав головою. Він зняв окуляри,
висмикнув з кишені хустинку й заходився їх протирати.
— Знаєш, Сашко, — сказав він тихо, — взагалі, саме
людяність нас і врятувала. Але це окрема розмова, довга
70
й непроста. Ми до неї повернемося — тільки, боюся, не зараз.
Ви ж пам'ятаєте, у нас за кілька годин стрибок у Вирій, декому
треба підготуватися до керування кораблем.
Вони в один голос підтвердили: аякже, пам'ятають. І зда-
ється, навіть були достатньо переконливими, щоб адмірал
повірив.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ. СТРИБОК. БЕЗ ДВИГУНА
...атакували нас у момент переходу, це був їхній улюблений спосіб,
діяло безвідмовно. Ніхто не розумів, як вони дізнаються,
де ми маємо вистрибнути. Багато хто підозрював, що люстерники
підіслали до нас шпигунів, але жодного ми так і не виявили.
Сергій Оксеник. На чолі Дірявої ескадри
Лівий двигун «Стріляного горобця» вийшов з ладу — пев-
но, його підбив невідомий корабель, коли вони розвертали-
ся. Але виходу не лишалося, мусили стрибати.
— Шелдон, ще раз прожени всі обчислення, — наказав
капітан. — Винничук, поступово збільшуємо навантаження
на робочому двигуні. Екіпаж прошу зайняти місця у кріслах,
пристебнутися й приготуватися до стрибка.
Усе відбувалося на капітанському містку, який, звісно ж,
нічим не нагадував місток, а був величезною круглою залою
у вигляді амфітеатру. На галереях, що розміщувалися вздовж
стін, були робочі місця для команди, з реальними та гол о мо-
ніторами, а також із кріслами, що фіксувалися в кількох поло-
женнях і під час стрибка вприскували коктейль Подлєвського.
У центрі зали на телескопічному стеблі стримів май-
данчик, який, власне, можна було б назвати капітанським
71
містком. Майданчик цей при потребі міг піднятися чи опуститися,
а також обертатися по колу, щоб капітан бачив усіх підлеглих
і швидко реагував на будь-які ускладнення, — та зазвичай для
цього вистачало кількох голоекранів, що висіли над стеблом,
наче пелюстки екзотичної квітки.
Капітаном, звісно, був Ненарок. Усі вони чесно тягнули
жереб — та бувають люди, яким просто судилося капітанити.
Мишко навіть не був упевнений, чи він сам хоч трохи заздрить
через це Ненарокові. Ухвалювати рішення, від яких залежить
майбутнє всього екіпажу? Дякуємо, хай цією високою місією
тішиться хтось інший.
Мишко махнув рукою, виводячи на екран перед собою по-
точну статистику, збільшив навантаження в правому двигуні,
побіжно глянув на показники енергії в серці «Стріляного го-
робця» та в котигорошкових вежах. Перегорнув одну за одною
трансляцію з камер, що показували відсіки корабля, упевнився
ще раз, чи всі готові для переходу, чи немає десь живої істоти.
Під час стрибка вештатися «Горобцем» було не найвдалі-
шою ідеєю. Якщо ви в цей момент заблукали та знехтували
правилами безпеки, якщо не встигли потрапити до спеціально
обладнаних відсіків і не отримали порцію розчину, винай-
деного Подлєвським, — ви просто щезали. Подальша ваша
доля могла стати приводом для численних теорій — самі ж
ви мали унікальну змогу дізнатися єдину правдиву відповідь.
Та от навряд чи нею з кимось поділилися б.
Зараз усе було в нормі: клас у повному складі зібрався
на містку, вчителі — також.
Це мало б заспокоювати: усе-таки не аварійний стрибок,
а звичайнісінький навчальний — плановий, прописаний
72
у розкладі. Але ж ні, не заспокоювало. Коли за кожним тво-
їм рухом стежать прискіпливі очі бодай одного вчителя —
уже не по собі. А коли це робить увесь педагогічний склад
Школи — годі й казати! Навіть якщо вони в ролі «екіпажу»
позаймали місця в кріслах на другій галереї і начебто жодним
чином не долучаються до маневру.
Певно, це збивало з думки не одного Мишка.
— Капітане, у нас відхилення від курсу.
— Франческо, підключіться з Доржем, поможіть Алісі.
Томасе, на тобі поетапна активізація захисних щитів. Томасе?
Томас Діш розгублено натиснув на кілька іконок, струснув
головою, обернувся до телепорт-крісел.
— Пані Мерріл! Вибачте, я не пам'ятаю, у якому порядку
вмикати вежі... Я тренувався, чесно... Просто все надто швидко,
я не встигаю!
Мишко не витримав — краєм ока глянув на вчителів.
Усі вони за сумісництвом були справжньою командою «Гороб-
ця» й мали втрутитися, якби щось пішло не так. Якби треба було
рятувати корабель і школярів від справжньої, не навчальної
загрози.
От тільки їм самим вирішувати, яка саме загроза буде
справжньою. І в усіх інших випадках... ну що ж, це означатиме
дискваліфікацію для тих, хто запанікував і не впорався із зав-
данням.
Пані Мерріл подивилась на Томаса і значущо похитала
головою. Вказала поглядом на Ненарока. Та Діш, здається,
не зрозумів, про що йдеться.
Зрозумів Ненарок. Порухом лівої кисті він висмикнув То-
масів екран до себе, відмінив попередню команду, швидко
73
і впевнено задав потрібний алгоритм. Символи котигорошко-
вих веж засяяли спершу зеленим, потім жовтим.
Ненарок перекинув екран Томасу, кивнув.
Цього разуДіш не гальмував, кивнув у відповідь і натиснув
на іконку вводу.
— Михайле, підключися до обчислень, — кинув Нена-
рок. — Подивись, що пропонують Дорж із Франческою,
скажи, чи витягнемо на одному двигуні.
Хай і навчальне, але виведення з ладу лівого двигуна
вплинуло на можливості корабля. Це, відповідно, позначилося
на траєкторії: корабель входив у потрібну точку — тобто вікно
для стрибка — під іншим кутом. Здавалося б, дрібничка, проте
Вирій карав за недбалість суворіше, ніж будь-який учитель.
Через мінімальну похибку в обчисленнях траєкторії ви мали
шанс вистрибнути з Вирію не біля Марса, а, наприклад, біля
внутрішньої межі пояса Койпера, — себто на чотири мільярди
кілометрів далі від своєї мети.
Зазвичай усі обрахування на кораблях робили імпи. За-
лежно від технічних вимог і правил безпеки на кожен зоре-
літ встановлювали імплантати штучного розуму від п'ятого
до сьомого ступеня. Такий імп був і на «Стріляному горобці»,
однак зараз працював у фоновому режимі, діяли лише най-
простіші підпрограми.
Мишко пройшовся по даних, які вони надіслали, порівняв
із прогнозами Франчески й Доржа — і підтвердив: можемо
стрибати, похибку мінімалізовано.
— Краще, — додав, — не буде. Але ми знаємо, наскільки
відхилилися, і у Вирії проблему залагодимо: підправимо тра-
єкторію й вийдемо в потрібній точці.
74
— Команді увага, — спокійно сказав Ненарок. — Стрибаємо.
Мишко сотні разів читав про те, що відчуваєш, коли пере-
ходиш у Вирій. Бачив тридешки про часи війни з люстерника-
ми та фантастичні фільми, де герої стрибали туди-сюди легко
й невимушено, абсолютно буденно — наче літали на реактив-
них наплічниках чи навідувалися у віртуальний простір.
Та є речі, до яких, скільки не старайся, готовий не будеш.
Ненарок натиснув на кнопку, капітанський місток охопило
сяйво — спершу синє, майже блакитне, потім насичене, з пе-
ретіканням у густий фіолет.
Мишко чув про те, що коли тобі загрожує загибель, усе
життя “наче пролітає перед очима. Він завжди сприймав це
не буквально: ну пригадує людина якісь важливі миті, ну роз-
мірковує над тим і сим. Хоча дивно: якщо ти за крок від загибелі,
логічніше діяти, ніж витрачати час на ностальгійні спогади.
От, наприклад, коли вони з хлопцями падали на шкільну оран-
жерею, нічогісінько він не встиг згадати.
А тут — наче прорвало. Тільки бачив він у цій синьо-фіоле-
товій безодні не те, що з ним відбувалося, а те, що відбудеться.
Якісь окремі уривки, дивні шматки життя, якого не було і яке
водночас належало саме йому, Мишкові Небораку.
Він бачив гору — таку велику, що коли стоїш біля її схилів,
око не здатне охопити її всю поглядом.
Бачив укритий снігом ліс і сліди на снігу — дивні, величезні,
з відбитками гострих пазурів.
Бачив сузір'я космічних дерев — і там, у їхній глибині, щось
загрозливо виблискувало...
А може, сказав собі Мишко, усе це — лише моя розбурхана
уява. Так-так, напевно вона — що б іще це могло бути?..
75
Це тривало лише мить. Чи всього-на-всього вічність.
У синьо-фіолетовій безодні складно було сказати напевно: час
там наче відмінили, взяли й вилучили, як вилучають у людини
хвору руку чи ногу, аби замість неї приєднати штучну кінцівку.
Точно Мишко знав лише одне: зрештою це скінчилося.
— Стрибок завершено. Вітаю команду з успішним перехо-
дом... — Ненарок затнувся, зрозумівши, що поквапився, і перш
ніж хтось з учителів устиг його виправити, додав: — Але маємо
ще визначити наші координати у Вирії, протести™ всі системи
корабля, упевнитися, чи добре почуваються пасажири.
— Пасажири почуваються прекрасно, — відгукнувся пан
Оксеник. — Перший серйозний іспит ви склали. Молодці,
вітаю! Перевіряйте стан корабля, розбирайтеся з координа-
тами, корегуйте вектор руху —і маєте пів доби відпочинку.
Потім займемося зоряницею та вирушатимемо прямим ходом
на Марс.
Поки він це говорив, Мишко вже розгорнув екран і вивчав
дані, що надходили з усіх відсіків «Стріляного горобця»: ціліс-
ність обшивки, склад повітря і вмісту ньому вуглекислого газу,
медичні показники всіх членів екіпажу, робота систем забезпе-
чення життєдіяльності... Він ішов по звичному переліку, маши-
нально проговорюючи звичні формулювання: завантаженість
генераторів, рівень енергопостачання, кількість відсіків...
Потім зморгнув, не вірячи самому собі, та ще раз перегля-
нув дані.
Двісті вісім відсіків, кожен при потребі може перейти
на автономний режим. На уроках Сергій Семенович раз у раз
повторював: маєте достеменно знати розташування і функції
кожного, із заплющеними очима повинні знаходити шлюзи-
76
переходи й «рятівні валізки» зі скафандрами. Від цього може
залежати ваше життя й життя ваших колег. Ні, Гарлане, про-
сто завантажити інформацію у фродик — не вихід, у критичну
мить фродик може зламатися чи ти не матимеш часу її шукати.
Так, Ігорю, усі двісті п'ять відсіків, кожен назубок.
Двісті п'ять, не двісті вісім.
Мишко хотів був повідомити про цю похибку капітанові
Ненароку, але йому якраз звітували інші — й виходило, що жод-
них відхилень немає. Мишко кинув швидкий, недбалий погляд
на «пасажирів»: ті підводилися з крісел, стиха перемовлялися,
пан Паровський навіть вийняв свій антикварний фотоапарат,
щоб зробити спільний знімок на пам'ять.
Мишко вирішив, що він просто перенервував. Неправиль-
но порахував кількість відсіків, а тепер панікує. Він читав про
такі випадки, зокрема й у щоденниках адмірала Оксеника.
Усі вже підвелися й стали на фоні панорамного екрану,
на якому грала хвилями фіолетова безодня. Чекали тільки
на Мишка.
Він не наважився їх затримувати.
77
РОЗДІЛ ШОСТИЙ. ЖНИВА ТА ВРОЖАЙ
Де розумна людина ховає листок? Звісно, у лісі.
отець Браун
— Алісо, прийом. Маєш хвилинку?
Серед безглуздих запитань це мало б посісти почесне
перше місце. Але ж Мишко мусив якось почати розмову,
правда?
їхній клас крокував по корпусу «Стріляного горобця» —
усі в скафандрах, із лазерними мачете в руках. Пан Воллгейм
розбив клас на кілька команд, кожна мала, обробивши певну
ділянку корпусу, звільнити корабель від паростків зоряниці.
Хто впорається першим, отримає додаткові бали. Хто остан-
нім — керуватиме на камбузі попелюшками.
Зрізати зоряницю було не так важко, як нудно. Робота
не настільки складна, щоб заважала розмовляти: знаходь,
підрізай, жбурляй у відкритий Вирій. Не пропусти й наймен-
шого паростка.
Про природу зоряниці сперечалися відтоді, як уперше
стрибнули до Вирію. Дехто вважав її чимось на кшталт місцевої
форми життя — єдиної наразі відомої. Хоча існувало чимало
легенд про інших тутешніх мешканців: бабаїв, кораблі-при-
види, вогненних зміїв, — так, направду, жодного з них ніхто
не бачив. Або, принаймні, ніхто з нині живих.
Вирій у цьому сенсі був тотожний звичайному космосу:
не надто придатний для існування живих істот.
Згідно з іншими теоріями, під час стрибка кораблі долали
щось на кшталт перетинки між нашим простором і Вирієм.
78
Зоряниця ж була залишками тієї перетинки — шматтям,
уривками. Як твердили прибічники цієї теорії, мембрана між
світами (якщо вона справді існує) повинна хутко оновлюватися
й заростати. А зоряниці саме так і поводилися: росли із шале-
ною швидкістю. Якщо ви не встигали їх вчасно викорчувати,
вони обсідали весь корабель, а це впливало на його швидкість
і здатність маневрувати, — хоча жоден учений не міг поки
пояснити, чому саме.
Мишко очікував, що зоряниці виглядатимуть якось солідні-
ше, іншопланетніше. А в реальності вони виявилися чимось
на кшталт кукурудзи чи соняшників, тільки на довгому й міцно-
му стеблі в них росли такі собі безбарвні напівпрозорі штукен-
ції. Не було й двох однакових зоряниць. В одної відросток мав
формулюдського тіла, у другої — величезної сокири, відросток
третьої нагадував модель атома, четвертої — перевернутого
догори лапами пінгвіна...
Зрубувати зоряниці треба було обережно, під корінь.
Бо їхні уламки починали кружляти навколо тебе, лізти під ноги,
стукати в скло скафандра.
Власне, це було найскладнішою частиною роботи: втримати
рівновагу, не розгубитися і не загубитися посеред нескінчен-
ного поля стеблин.
— Алісо? Прийом?
— Невже це сам Неборак? Згадав про старих друзів, знай-
шов-таки час?
Він аж розгубився:
— Шелдон, ти образилася?
— Та ні, щиро дивуюсь: ти ж зазвичай такий заклопота-
ний. І якщо маєш теми для обговорення, то переважно для
79
розмов із нашим капітаном Ненароком. Аж тут раптом звер-
нувся, ще й у таку відповідальну мить. Капітан надто зайнятий,
не може тебе вислухати?
— Не знаю, він мовчить, — ляпнув Мишко — й одразу збаг-
нув, що варто було промовчати.
— То ти просто хотів поцікавитися, чи з ним усе в порядку?
На той випадок, якщо карта у твоєму фродику не працює, до-
повідаю: бачу Ненарока біля сектору.!І_В-86, між котигорошко-
вою вежею та куполом анабіозника. Капітан доблесно б'ється
із зоряницею — і звісно ж, перемагає, як це і личить капіта-
нові. Переказати йому від тебе привіт?
— Алісо, будь ласка, припини. Мені справді потрібна твоя
порада.
— Та без проблем. Якщо більше звернутися нема до кого,
кажи, вислухаю.
— У тебе шерлоківська пам'ять, і ти працювала з моделлю
«Горобця», з усіма його відсіками. Можеш сказати, скільки
їх повинно бути? І чи...
— Небораче? — пролунало раптом у нього з іншого дина-
міка. Це Ненарок вийшов на зв'язок — так само по приватному
каналу. — Ти тут?
— Небораче? — луною відгукнулася Аліса. — Ти тут?
І що в тебе за дивні запитання?
Тепер Мишкові доводилося водночас перемикати канали
зв'язку й боротися з черговою зоряницею. Ця мала вигляд
величезної порції солодкої вати, липла до рук і під лезом мачете
горіла яскраво-рожевим полум'ям.
— Сашко? Не можу пригадати, ти радив якусь книжку про
змій... не підкажеш, як вона назива...
80
— Забудь про книжки, — відрубав Ненарок, ігноруючи
секретну фразу і нехтуючи всіма заходами секретності. —
Ти мені терміново потрібний у секторі _|І_В-86.
— Небораче, ти там заснув? Чи вирішив мене подратувати?
Дешевий трюк із твого боку. Знай, я не піддамся.
— Сашко, зачекай хвилинку. Я...
Ненарок чекати явно не збирався:
— Якщо боїшся, що нас прослуховують учителі, — даремно.
По-перше, вони для цього надто чемні. По-друге, я ізолював
наш канал.
— Та в мене тут Шелдон на лінії. Зажди, я переговорю
з нею й повернуся. — Мишко перемкнув канали. — Алісо?
Вибач, передавач глючить.То про відсіки...Ти пам'ятаєш, скільки
їх було?
— Скільки й лишилося: двісті вісім. Навіщо питати в мене?
Тебе знову відрубил и від Грибниці? А якщо шукаєш привід по-
говорити і, наприклад, вибачитися, скажи вже напряму.
— Ти впевнена? Тобто — про двісті вісім.
— Так, Небораче, вона впевнена, — втрутився раптом
Сашко. — Шелдон, вибач, він мені терміново потрібний. До-
говорите потім, гаразд?
— Ненароче?! Що ти тут робиш, це, взагалі-то, приватний
канал!
— А ми, якщо ти забула, на завданні — і я поки що вико-
ную обов'язки капітана. Хоча, звісно, ти можеш поскаржитися
панові Воллгейму чи самому адміралові.
Це був заборонений прийом. Звісно, Аліса нікому не скаржи-
лася б. Вона сухо побажала, щоб їх обох засмоктали марсіянські
п'явки, — і вимкнулася.
81
Усі подальші спроби з'єднатися з нею вона повністю
ігнорувала. Якби Мишко не бачив на карті її фігурку — як вона
рухається, планомірно зрізаючи стебло за стеблом, — він би
почав за неї хвилюватися.
Хоча він і так переживав: по-перше, згорав від сорому,
що останніми днями майже з нею не спілкувався, по-друге,
уявляв, як образило її втручання Ненарока.
— Не знаю, навіщо я тобі так терміново знадобився,
але мушу сказати: це було підло з твого боку, — заявив Мишко,
підходячи до сектору _|І_В-8б.
Ненарок незворушно поглянув на Мишка і, здається, знизав
плечима в скафандрі.
— Коли все скінчиться, стану перед нею на коліна й пере-
прошу за свою нечемність. А тепер, якщо ми закрили це пи-
тання, чи не будеш ласкавий звернути увагу на те, задля чого
я тебе покликав?
— Принаймні не для того, щоб зрізати зоряницю, — бурк-
нув Мишко.
Сектор)І_В-86 лежав у такій собі низинці. З носової частини
його прикривала котигорошкова вежа (одна з тих, що генеру-
вали силовий щит), а з кормової — купол анабіозника. Зоря-
ниця тут росла щільно, і Мишко з Ненароком стояли, оточені
нею зусібіч. Деякі стебла були зрізані й літали над галявинкою,
інші стояли неушкоджені.
Ненарок присів і взявся за металеву скобу, що нічим осо-
бливим не вирізнялася: таких на поверхні «Горобця» були
десятки.
— Що там? — спитав Мишко.
— Те, чого не знає Шелдон. Твої нові відсіки.
82

Ненарок поглянув знизу вгору на Мишка і додав:
— Берися, я один так і не зміг підважити.
— Ти підслуховував!
— Я помітив, як ти нервував на капітанському містку після
стрибка. І як раз за разом переглядав одне й те саме: схему
корабля. Потім я звернув увагу, що кількість відсіків змінилася,
хоча згідно з усіма планами й документами вона має бути саме
такою. Двісті вісім, не двісті п'ять.
— І ти мовчав?!
— Я — на відміну від тебе — вирішив не втягувати в цю
історію інших. Почав переглядати відсік за відсіком, намагався
збагнути, яких раніше не було.
Він за звичкою хотів був почухати потилицю, але натомість
пошкріб скло шолома.
— Це, — пояснив Ненарок, — дуже дивна ситуація.
Якщо вірити моїм спогадам, відсіків завжди було двісті вісім,
це абсолютно точно. Водночас я точно знаю... тобто думаю,
що знаю, — буцімто раніше їх було двісті п'ять. І я навіть
не можу згадати, які саме з'явилися нещодавно! А вся доку-
ментація...
— Я знаю, — сказав Мишко. — Я ж перевіряв. Усюди пропи-
сано двісті вісім, навіть у моїх конспектах на фродику. Я створив
для нього карантинну зону, двічі прогнав повну діагности-
ку—-жодних ознак зовнішнього втручання. Таке враження,
що я одразу записував у фродик інфу по всіх двохстах восьми,
але цього не може бути!
— Отже, у нас лишається один — найочевидніший ви-
хід, — підсумував Ненарок.
Він помовчав, уважно дивлячись на Мишка.
84
— Гадаєш, варто лізти туди самим? — спитав той. —
Не попередивши адмірала чи пана Воллгейма?
— Гадаєш, вони не стежать за всіма системами корабля?
Не перевіряли всю інфу після стрибка? Подумай: вони так само
не помітили, що відсіків стало більше! А ще, — додав Ненарок,
стишивши голос, — подумай от про що: усе це надто схоже
на історію, яку розповів нам адмірал. Руїни на Марсі, яких
не було — і які несподівано з'явилися.
— І в яких щез твій батько.
— Якщо саме щез, — сказав Ненарок. Він відмахнувся рукою
від зрізаного стебла зоряниці, що літала над його головою,
і спитав: — То як, допоможеш мені відкрити цей «неіснуючий»
люк?
Мишко кивнув і вхопився за скобу. Вона була як новень-
ка: блискуча, пофарбована у веселий помаранчевий колір.
От наче вчора приварили.
Люк натомість повністю зливався з обшивкою «Горобця».
І лежав непорушно — так, наче був частиною корпусу.
Зрештою довелося взятися за мачете. Щоправда, лазерним
лезом пропалити люк вони не змогли, але коли скористали-
ся руків'ям як додатковим важелем, металева плита раптом
зрушила з місця. Без жодного звуку вона піднялася так, щоб
у отвір могла прослизнути недуже велика людина в робочому
скафандрі.
Звісно, саме цієї миті про них згадали.
— Капітане, прийом! Як успіхи в команди?
Вони перезирнулися. Мишко підняв брову, мовляв, каза-
тимемо правду?
Ненарок похитав головою й відповів:
85
— Працюємо, пане Воллгейме! Дещо затрималися, бо
на цій ділянці густо вродило.
— Зрозумів. Не поспішайте даремно — але й сильно
не зволікайте. Будуть проблеми — негайно повідомляйте.
Кінець зв'язку.
Вони помовчали кілька секунд, дивлячись на чорну щілину
входу.
— Тепер, — зауважив Мишко, — якщо, наприклад, суто
випадково цей люк закриється, коли ми будемо під ним, нас
можуть і не знайти.
— Значить, зробимо так, щоб він не закрився! — Нена-
рок підклав руків'я свого мачете під люк. А потім додав: —
Але якщо хочеш, постій тут. У разі чого покличеш на до-
помогу.
— Дешевий прийомчик, — з гідністю відповів Мишко.—
Я на нього не піддамся. Тобто, піду, але не тому, що ти нама-
гався мною маніпулювати.
— Головне — результат, — відгукнувся на це Ненарок
і першим поліз у люк.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ. КУТАСТІ ЛІТЕРИ
Будь уважним. Аналізуй. Передбачай наслідки. Не зупиняйся.
ЦинДралліг. Настанови юному фехтувальнику
Вони йшли один навпроти одного: по підлозі та по стелі.
Чи взагалі по правій і лівій стінах — вони тут були гладкі, без
світильників, сходів, вікон чи дверей. Тільки довгий коридор,
підсвічений лампами з їхніх шоломів.
86
Потім коридор повернув, і вони опинилися біля входу
до величезної зали.
Зала була аж до самої стелі (не до підлоги ж!..) заставлена
якимись лискучими кубами різних розмірів і кольорів. Деякі
розбилися, і їхні частини плавали в просторі між штабелями
цілих контейнерів.
А судячи з того, що вивалилося з кубів, — так, вони були
контейнерами. Для дуже дивних, варто зазначити, речей.
Першими Мишко побачив уламки від глиняного посуду,
потім ногу, яка раніше могла бути частиною екзоскелета
(чи реального створіння, завбільшки зі схильного до обжерли-
вості тиранозавра). Трохи далі літали, повільно обертаючись
навколо власної осі, меч зі скла й дерев'яний револьвер, чийсь
чорний череп, зубчасте колесо розміром зі стіл у їхній кают-
компанії та кілька сувоїв смарагдового, схожого на очерет
матеріалу...
Коли друзі минали їх, усі ці килими, сідла, абордажні ша-
блі підсвічувалися й над ними з'являлися примарні написи,
зроблені кутастими значками. Абетки, яка б мала такі значки,
Мишко не знав, хоча свого часу цікавився різними алфавітами.
— І що все це робить у Школі зореплавства? — спитав
він. — На навчальне приладдя не тягне, погодься. Хоча... якщо
вони в кінці другого триместру планують нам влаштувати осо-
бливий іспит...
Ненарок присів біля найближчого куба — яскраво-черво-
ного, із такими ж кутастими значками, що одразу спалахнули
на одній зі стінок.
Він торкнувся по черзі кожної з граней — і найближча сто-
рона раптом плюнула просто в нього жовтуватою рідиною.
87
Ненарок відсахнувся, рідина повисла перед його облич-
чям — краплі повільно дрейфували, деякі зливалися одна
з одною.
Мить —і один із боків куба відпав. Закрутився, змітаючи
краплі; світло ліхтарів відбивалося на гострих, наче леза,
краях.
Ненарок недбало ухилився від яскраво-червоної пласти-
ни — а сам не відводив погляду від того, що лежало всередині
куба.
Від маленької, розміром із кулак, голови.
— Навряд чи, — сказав він, — усе це наслідки невда-
лих іспитів. Коли ви лінуєтеся чи бешкетуєте, пані Мерріл
чи той таки Воллгейм, звісно, ладні вам голови повідривати.
Але не певен, що вони прибічники аж настільки радикаль-
ного підходу до цього питання.
— Та я й не чув, щоб вони планували найближчим часом
брати до Школи представників інших видів, — погодився
Мишко.
Вони намагалися жартувати, але насправді обом було
не до сміху.
Голова явно належала розумній істоті: вона мала три ока
і ніс, що нагадував тапірячий хобот. У її вусі похитувалася
сережка: дві переплетені спіральки, а між ними бурштинові
намистини.
— Як жива, — сказав Мишко. — Майстерна робота.
— Аж занадто. — Ненарок трохи посунувся, наче чекав,
що голова от-от стрибне крізь суперскло шолома й відкусить
йому ніс. — Тепер би зрозуміти, навіщо всі ці скарби тримають
на шкільному кораблі.
88
Роззирнувся, висячи ногами догори (чи стоячи на підлозі?..).
— Чекай, — сказав Ненарок, перш ніж Мишко встиг відкри-
ти рота. — А знаєш, твоя версія... уній теж є логіка. Навчальне
знаряддя, щоб влаштувати нам надскладний іспит... а написи
спеціально розробленою таємною мовою, щоб ми — якщо
раптом сюди потрапимо, — не прочитали...
Він похитав головою і сам собі заперечив:
— Та ну, маячня. Ставиш кодовий замок —і все, ніхто
не прочитає, бо ніхто не увійде. Тут має бути щось іще. Щось,
що дасть нам відповідь, розумієш?
І тут Мишка осяяло:
— А якщо це і є іспит?! Поміркуй сам: історія із зоряницю
виглядає надуманою, невже вони не могли за стільки років
винайти пристрій, який сам її випалюватиме? А може, це тільки
привід? Перевірка на уважність: знайде хтось люк чи ні?..
Вони говорили і йшли далі, повз різнокольорові куби, у яких,
певно, лежали численні скарби. Чи, подумав Мишко, голови.
От просто чиїсь голови.
— Якщо це перевірка, — твердо сказав Ненарок, — має бути
підказка. Ключ до всього. Але як його знайти?
— Авжеж, — хмикнув Мишко. — Потрібна підказка, щоб
знайти ту підказку. От тільки ми йдемо по нескінченному кори-
дору, а навкруг — різнокольорові куби з написами невідомою
абеткою. Блукай хоч сто років — усе марно!
На це Ненарок хляснув його по спині й вигукнув:
— Геніально! Написи!
Мишко якраз робив наступний крок, сили магнітних чо-
біт не вистачило, щоб втриматися, і він вирушив у політ.
А коли повернувся, Ненарок уже рішуче крокував назад
89
по коридору, зазирав у бокові тунелі, завмирав, щось нотував,
танцюючи пальцями по віртуальній клавіатурі фродика...
— Отже, — сказав так, наче нічого й не сталося, — наразі
маємо робочу версію: ці написи щось значать. Розшифрувати
абетку ми не встигнемо, у нас є хвилин п'ять, поки пан Волл-
гейм не почне хвилюватися. Лишається одне: шукати написи,
які відрізнятимуться від більшості. І потім дивитися, що в тих
контейнерах.
— За п'ять хвилин ми не оглянемо й десяту частину напи-
сів, — зауважив Мишко.
— Але обстежимо більше, якщо розділимось.
Якби вони були у фільмі жахів, Мишко, звісно, на таке
не погодився б. Але що могло з ними трапитися посеред мало-
дослідженого Вирію, на космічному кораблі, у якому виявилися
додаткові відсіки?..
Він рушив коридором до виходу, Ненарок — углиб зали.
— Я, — говорив він Мишкові, — бачу, що тут є якась зако-
номірність. Але поки не можу збагнути, яка саме.
— Це обнадіює, — відгукнувся Мишко. — Тобто, що законо-
мірність усе-таки є.
Сам він жоднісінької закономірності не бачив: написи
навкруг нього спалахували й гаснули — довгі та короткі, чер-
воні, жовтуваті, зелені, сині, у три та в п'ять рядків. Сенсу в них
було менше, ніжу предметах, що літали навкруг.
Зрештою, щоб не вертатися з порожніми руками, Мишко
прихопив дерев'яний револьвер, а потім ще невеличкий
циліндрик, схожий на хлопавку. Принаймні ці знахідки можна
було сховати в кишеню — на відміну від крісла з шоломом
на спинці чи гібрида саней із гільйотиною.
90
Біля голови з хоботом тапіра Мишко затримався, усерйоз
розмірковуючи, чи не додати її до своїх трофеїв. Це був би
чудовий подарунок для Шелдон — і переконливий аргумент
на доказ того, що вони з Ненароком хай і образили Алісу
(взагалі-то, переважно Ненарок!), але цінують дружбу з нею
й не хочуть її втратити (принаймні Неборак!).
От тільки куди і в чому її нести — ще й так, щоб не пошко-
дити і щоб не помітили вчителі?
— Слухай, у тебе там немає невеличкої коробочки чи мі-
шечка?.. — почав був питати Мишко. Він навіщось повернувся
до Ненарока, хоча той і так чудово його чув.
Повернувся й побачив, що Ненарока там немає. Чорний
прохід між штабелями вів кудись углиб зали — і жодної іскри,
найменшої дрібки світла там не було.
— Не найкращий час для жартів, — сказав Мишко. Хоча,
звісно ж, розумів, що Сашко ніколи так не жартував би —
не його стиль. — Слухай, годі вже. Ти де?
— Та тут я, нікуди не дівся, — раптом відповів Ненарок
і постукав Мишка по плечу.
— Я й не помітив, як ти повз мене прослизнув...
— Нікуди я не прослизав, — здивувався Ненарок.
Але Мишко вже й сам бачив. Він розвернувся — і там, по-
заду, був, звісно ж, не Сашко.
Там на рівні його плеча плавало руків'я лазерного мачете.
На щастя, вимкненого. На жаль, того самого, яке вони лишали
під люком.
Звісно, Мишко скрикнув. Не сказати, щоб якось особливо
гучно. Коротенько так — не від страху, від несподіванки, —
та й хто б утримався?..
91
— Що там у тебе?! — гукнув Ненарок.
— У нас проблеми, — прошепотів Мишко.
Він ухопив мачете, ретельно його оглянув. Там, де вони
підкладали руків'я під люк, лишилися ледь помітні подряпи-
ни — але це й усе. Ніякого іншопланетного слизу чи залиш-
ків протоплазми. Та й звідки б вони взялися, правда? Просто
Мишко вважав за потрібне перевірити. Про всяк випадок.
Він навіть увімкнув мачете — лезо виходило із запізненням,
але різало так само легко — принаймні одну з пластин від куба
розтяло на раз-два.
— Ти живий?!
Він помітив краєм ока рух, машинально розвернувся,
тримаючи мачете перед собою, — і ледве не став причиною
передчасної втрати людством одного з найбільш розумних
(і нестерпних) його представників.
— Збожеволів, Небораче?!
— А хто бере й отак підкрадається ззаду?!
— Чого кричиш!
— Я?! А ти чого!..
— Ти горлав так, що я вирішив: тебе тут живцем їдять.
Мишко показав Ненарокові мачете, але той тільки від-
махнувся:
— Певно, невдало зафіксували — от і випало. О, а куди
поділася...
Але закінчити він не встиг. Знову пролунав сигнал викли-
ку — і пан Воллгейм поцікавився, чи довго ще на них чекати,
решта-бо вже впоралася із завданням.
— Вибачте, — сказав Ненарок. — Зараз будемо, уже
на підході.
92
Вони вирушили назад до люка, Сашко на ходу теж щось
ховав до кишені.
Сам люк справді виявився закритим, але не замкненим.
Достатньо було штовхнути — і хлопці опинилися назовні.
— Так, швидко зрізаємо зоряницю — і бігом до шлюз...
Тепер уже Мишко затнувся на півслові. Бо його простий
і ефективний план зазнав поразки, зіткнувшись із суворою
реальністю.
Там, де раніше росла зоряниця, тепер було чисто, лише
кілька окремих паростків крутилися над кораблем. Паростків,
припалених лазерним мачете.
— Привіт, — сказала їм Аліса Шелдон, виходячи з-під
коти горошкової вежі, із затінку. — Не треба нічого зрізати
й нікуди бігти. Підемо без поквапу, ви якраз устигнете мені все
розповісти.
Побачивши, що вони збираються сперечатися (а вони зби-
ралися, принаймні Неборак!), Аліса похитала головою:
— Ви мені заборгували. Попередження про те, щоб повер-
талися, — це раз. Прибрана зоряниця — це два. Не кажучи вже
про нехтування дружбою й відверте хамство.
— Я збирався перепросити, — буркнув Ненарок. —
Це по-перше. А по-друге...
— Чекай, — втрутився Мишко, — яке ще попереджен-
ня?!
Аліса пирхнула:
— Мачете, звісно. Наш відважний капітан ізолював мій
канал, зв'язатися з вами я не могла, а сама мусила лишатися
назовні й подбати про зоряницю. Поки ви там грали в роз-
крадачів гробниць, тут виросли справжні джунглі!
93
— Звучить переконливо, — сказав Ненарок. — Особливо,
з вуст людини, у якої відрубили канал приватного зв'язку.
Чи ти вже навчилася телепатії?
— Просто знайшла ту ж дірку в системі, що й ти, — від-
рубала Аліса. — А тепер — якщо у вас більше не лишилося
питань — час відповісти на мої.
— Ми не будемо... — почав був Мишко, але Ненарок просто
поклав руку йому на плече і сказав:
— Гаразд, Шелдон. Ми все розповімо.
А потім узяв і справді розповів.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ. ПОПЕЛЮШКИ І ТОРГИ
Що знають двоє, знає і свиня.
Німецьке прислів'я
— Це серйозна справа, — заявила Шелдон. — А ви до неї
ставитеся, як до забавки. По-перше, треба розробити систе-
му потаємних знаків. І ще назву. Щось скромне, але вагоме.
«Союз трьох інтелектів». «Таємне товариство зоряних джур».
Чи ні, «Лицарі космічних трас». І ще план дій! Нам неодмінно
потрібен чіткий і продуманий план дій.
— І він у нас є, — сказав Ненарок. — Полагодити ще трьох
попелюшок, відзвітувати Молодшому й нарешті перегорнути
цю ганебну сторінку в нашій біографії.
Вони сиділи в ремонтному відсіку й виконували завдан-
ня, яке їм доручив імп-майстер, пан Мацей Паровський,—
украй прискіпливий, але насправді добрий і шалено ерудова-
ний учитель.
94
їхнє пізнє повернення не лишилося поза увагою: пан
Воллгейм повідомив, що невчасно прибрана зоряниця погано
вплинула на швидкість і маневреність «Стріляного горобця»,
тож позірний ворог (той самий, що вивів з ладу лівий двигун)
наздогнав їх і завдав наступного удару. Внаслідок потужного
пострілу було пошкоджено не тільки кухонний мультикомбайн,
а й усю армію попелюшок.
Така підступна вибірковість ворога позбавляла школярів
(себто чинну команду «Горобця») жодних надій на печену кар-
топлю, рис, рибні котлетки та десерт із розморожених лісових
ягід. Точніше — надія лишалася, але для цього комусь треба
було взяти на себе роль кухарів.
А комусь — подбати про клятих попелюшок.
— «Перегорнути ганебну сторінку»?! Ви не розумієте?
У нас на борту незареєстровані відсіки! Як можна бути такими...
безвідповідальними! Байдужими! Байдикуватими!
З усього класу пан Воллгейм відзначив тільки Шелдон. Вона,
мовляв, повелася розумно, не покинула колег, а отже, дбала
не лише про себе, але й про всю команду.
Тож виявилося, що влучний удар позірного ворога на до-
дачу до інших катастрофічних наслідків ще й тимчасово по-
збавив працездатності капітана. Віднині й на невизначений
термін Шелдон мала виконувати його обов'язки.
Мишко підозрював, що існує певна логічна лакуна між цими
твердженнями і їхнім відрядженням у ремонтний відсік (один
капітан мав би відпочивати, другий — керувати кораблем,
натомість обидва вправлялися в лоботомії умовно розумних,
а нині виведених із ладу корабельних багатофункціональних
прибиральниць). Підозрював, але дипломатично втримувався
95
від коментарів. На Ненарока він злився, бо той розкрив Алісі
таємницю неіснуючих відсіків. На Алісу... ну, зрештою, тому,
що вона тепер знала цю таємницю.
Тож у ремонтному вони розійшлися по кутках і кожен пра-
цював сам-один.
І от тепер лишилося три останні попелюшки, тому словес-
ний і зоровий контакт став неминучим. Чим Аліса й скориста-
лася.
— У нас, — сказав їй Ненарок, — немає плану. Але є версія.
Ми вважаємо, що всі ці відсіки — частина іспитів. Перевірка.
Поміркуй сама: цей корабель... на ньому літають уже багато
років. Перед тим якзробити з нього школу й відрядити на Марс,
тут напевно все перевіряли від кінчика антени до найглибшого
трюму. Зрештою, вони б не ризикували нами, правда ж?
Аліса хотіла була заперечити, але тільки спохмурніла й цілих
дві хвилини зосереджено перепрограмовувала попелюш-
ку.
Ненарок, здається, навіть повірив, що проблему вирішено,
і розслабився. Та Мишко знав: так не буває.
І дійсно:
— Гаразд! — сказала Шелдон. — Але якщо це перевір-
ка — що ми повинні робити? Чого вони від нас чекають? Якщо
помилимося...
— Ми не помилимося, бо не поспішатимемо, — заявив
Ненарок. — Почнемо з пошуку решти відсіків, перевіримо
кожен із них — якщо зможемо туди потрапити. Це по-перше.
По-друге, уважно переглянемо те, що ми принесли із собою...
Ні, Алісо, вибач, але цим завданням ми тебе не завантажува-
тимемо. Ти тепер капітан — і маєш поводитися бездоганно.
96
А ми вже в разі чого подбаємо, щоб ти лишилася поза всякими
підозрами.
— Як благородно з твого боку!
— Та ні, просто нам не завадить мати когось, кому довіря-
тимуть і на кого ми зможемо розраховувати.
— Це непросте завдання, — зауважила Шелдон, не спус-
каючи очей з Ненарока. — І я, звісно, візьмуся за нього. Але...
Мишко на це тільки сумно всміхнувся.
А за годину, коли вони вже вдвох поверталися до кімнат,
чесно сказав:
— Ми ще вигідно сторгувалися. Хоча дерев'яного револь-
вера, звісно, шкода, я сам його толком і не роздивився.
Ненарок на це зауважив, що їм вистачить інших артефак-
тів, а Шелдон справді може допомогти. Мишко пробурмотів
упівголоса щось про людей, які надто швидко змінюють свою
думку, і про стокгольмський синдром, але Ненарок вирішив
усе це милостиво проігнорувати.
їхню однобічну й не дуже плідну суперечку перервало по-
відомлення, яке надійшло на фродик Мишка.
— Адмірал, — прочитав він, — за п'ять хвилин чекає
на мене в кабінеті.
Вони перезирнулися.
— Збіг, — рішуче заявив Ненарок. — Головне, тримайся
так, наче нічого особливого не сталося.
Мишко хотів був зауважити, що легко казати, але саме
в цей момент динаміки в коридорі трохи переляканим голосом
Верджила Фінлея прогули:
— Наказую всьому екіпажу «Стріляного горобця» негайно
зібратися на капітанському містку. Повторюю: весь екіпаж
97
повинен якнайшвидше прийти на капітанський місток. Готу-
ємося до маневру. До нас наближається космічний корабель
класу «колібрі».
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ.
НАДСЕКРЕТНА ІНФОРМАЦІЯ
Жодні спогади — і ці в тому числі — не здатні розповісти
всю правду про минулу війну. І це добре.
Сергій Оксеник. На чолі Дірявої ескадри
— Привіт, — сказав адмірал.
Він сидів у кабінеті, повісивши перед собою кілька голо-
екранів: вдягнув окуляри й щось продивлявся. Обличчя у від-
блисках моніторів здалося на мить наче чужим, незнайомим,
але Сергій Семенович зняв окуляри, усміхнувся — і Мишко
мимоволі всміхнувся у відповідь.
— Заходь, сідай. — Адмірал змахнув екрани, лишивши
тільки один.
— Там... може, ви не чули — наближається якийсь корабель
класу «колібрі»...
Мишко сказав і знітився: звісно ж, Оксеник чув. І це озна-
чає, що розмова, задля якої він знехтував такою подією, буде
вкрай серйозна.
— Корабель почекає, до нього ще майже доба льоту, —
сказав адмірал. — За ті десять хвилин, поки ми з тобою
говоритимемо, точно нічого не станеться. До речі, не хочеш
мені нічого повідомити?
Мишко на мить замислився. Раптом це .частина іспиту,
як і ті потаємні відсіки, дерев'яний револьвер та інші штучки?
98
І от просто зараз — останній шанс Мишка зізнатися в усьому
й залишитися в школі?
Але-таким чином він підставив би Ненарока, а на додачу
ще й Алісу. Зрадив би їх.
— Я маю на увазі, — додав адмірал, помітивши його ваган-
ня,—чи не ставалося останнім часом на «Горобці» чогось
дивного.
Мишко стенув плечима.
— Ми летимо крізь Вирій, зрізаємо з корпусу штуковини,
які з'явилися на ньому невідь звідки, і щойно на зв'язок із нами
вийшов інший корабель. Це вважати дивним?
— Я би — вважав, — упівголоса зізнався адмірал. —
Та й досі вважаю, якщо чесно. Але гаразд, поговоримо про те,
задля чого я тебе покликав.
Він крутнув у повітрі вказівним і середнім пальцями, роз-
вертаючи екран до Мишка. А потім увімкнув ролик.
Мишко побачив власне обличчя, а поряд — Ненарока.
«...якщо ви зайдете, — говорив Мишко на екрані, — ви по-
рушите герметичність лабораторії— і це поставить під загрозу
життя принаймні мого батька. А він, до вашого відома, працює
зараз над унікальним винаходом: першим двомісним теликом!»
— Наскільки розумію, ця інформація вважається секрет-
ною? — уточнив пан Оксеник. — Чия помиляюся?
Мишко розгубився. У той момент, коли він намагався зу-
пинити повучів, Мишкові здавалося, що це була чудова ідея.
Навіть не так — єдина більш-менш толкова з усіх можли-
вих.
Та й хто, зрештою, дізнався про цю секретну інформацію?
Повучі, які одразу й зламалися?..
99
Ну, ще був Ненарок, але ж із ним вони, вважай, прове-
ли давній ритуал кревного братства — тільки обмінялися
не кров'ю, а найбільшими своїми таємницями. Було абсолютно
ясно, що Ненарок нікому нічого не розповість. Назвати його
базікалом — це все одно, що назвати Мишкову бабусю бай-
дужою і черствою.
І взагалі!..
— Якщо вона секретна, — сказав Мишко, — звідки ви зна-
єте про це?
Адмірал уважно подивився на нього, погладжуючи пишні
вуса.
— Звідти ж, — спокійно відповів він, — звідки й маю цей за-
пис. Я, бачиш, дбаю не тільки про вас, моїх учнів. І тому мушу
уточнити: чи ти уявляєш собі, над чим насправді працюють
твої батьки?
Уявляю, хотів сказати Мишко. Якби не уявляв, хіба міг би
про це сказати повучам?
Але це було очевидно, а Оксеник ніколи не витрачав час
на безглузді питання. Мало того, хоч Мишко і ставився
до адмірала прихильно, та не міг сказати, що довіряє йому
на всі сто.
Натомість він абсолютно точно знав: тато не має права
розповідати Мишкові подробиці про свою роботу. Якщо
стане відомо, що Мишко знає забагато, ніхто не цікавитиметь-
ся, звідки в нього ця інфа. А в історію про випадково підслухану
розмову тата з його вчителем, сивим і статечним академіком
Чурюмовим, просто не повірять. Чи, знову ж таки, звинуватять
їх із Чурюмовим у недбалості. Зрештою ж, позбавлять тата
допуску в лабораторію або просто звільнять.
1ОО
З іншого боку, Оксеник, як не крути, його вчитель, а ще —
герой війни. Звісно, Мишко часом не казав йому всієї прав-
ди,^але ж досі відверто не брехав. І не поділяв Ненарокових
підозр, між іншим!
Він навіщось роззирнувся. Кабінет в адмірала був невели-
кий і не сказати щоб сильно прикрашений. На столі стояла
моделька старого «Дронта», у кутку на стіні висів зліпок сліду
токородзавського тоторо, а ще — кілька голокартин, старих,
потрісканих, із дивними пейзажами. І не скажеш, що власник
цього кабінету колись урятував людство...
— Не знаю, — повільно сказав Мишко, — чому робота
моїх батьків аж такий секрет. Звісно, я уявляю, над чим вони
працюють. Це побутовий телепортер, який переправля-
тиме обсяг вдвічі більший, ніж звичайний. Тато якраз до-
працьовує в лабораторії експериментальну модель, а мама
на Марсі налаштовує параметри для перших позаземних
стрибків.
Адмірал кивнув так, наче Мишко щойно склав іспит або
й два.
— Добре, — сказав він. — Сподіваюся, ти пам'ятатимеш
про це, коли побачиш її. І не говоритимеш те, що іншим знати
не треба.
— Та звісно! Але до Марса нам ще летіти й летіти...
Сергій Семенович підвівся й змахнув останній монітор.
— До Марса — так. Але твою маму ми побачимо за добу,
а почуємо хвилин за п'ятдесят, на капітанському містку.
Він помітив подив Мишка й додав:
— Ти ж не думав, що ми зустріли корабель іншоплане-
тян? Вони давно залишили межі Сонячної системи й можуть
1О1
з'явитися тут, лише отримавши Сонячну візу. А це повертається
«Зухвалий колібрі» з твоєю мамою на борту.
— Значить, татові досліди вдалися?! Вони створили діючу
модель!..
Сергій Семенович подивився на нього з докором, і Мишко
затнувся.
— Ох, перепрошую! Так. Звісно. Жодних коментарів.
Дозволите йти, пане адмірале?
— Ідіть, джуро Неборак,— усміхнувся адмірал. — О п'ятій
двадцять сім чекатиму вас на містку.
Мишко вискочив з кабінету, відчуваючи, як палають щоки.
Він подивився на годинник: часу ще було достатньо для
того, щоб поговорити з друзями. Точніше, з Ненароком,
бо Шелдон напевно зараз на капітанському містку — віддає
команди й повільно закипає від люті.
Аліса обожнювала загадки, але ставилася до них як до по-
дарунків — кожну треба було без поспіху розгорнути та як слід
вивчити. А тепер у неї був дерев'яний револьвер, який вона
не встигла толком дослідити, таємниця цих клятих відсіків,
а на додачу — невідомий корабель, що от-от мав перетвори-
тися на звичайнісінького «Зухвалого колібрі».
Мишко не заздрив її підлеглим. І поки не планував з'являти-
ся на містку: навіщо ж зайвий раз наражатися на небезпеку?
Натомість він зв'язався з Ненароком:
— Ти з усіма? Можеш якось вшитися звідти і...
— Я в Колодязі Спогадів. — Ненарок, як завжди, не витрачав
час на зайві реверанси. — Давай сюди, чекаю.
Вхід до Колодязя ніколи не замикали, але вважалося,
що туди ходять лише в серйозних справах: відпрацювати впра-
102
ви в умовах нерухомості, підучити складний урок з астронаві-
гації. Аж ніяк не для того, щоб обговорювати потаємні плани.
Та Мишко вирішив не витрачати час на суперечки. Просто
пройшов крізь шлюз і стрибнув у чорну порожнечу.
Невагомість тут була, звісно ж, штучною. На всьому «Гороб-
ці» силу тяжіння створював потужний гравітаційний двигун,
а тут завдяки локальним антигравам можна було почуватися,
наче ти у відкритому космосі чи Вирії. Особливо, коли стінки
Колодязя перемикалися у відповідний симуляційний режим.
— Ненароче?
Друг висів десь унизу, по-йогівськи схрестивши ноги і три-
маючи перед собою якийсь невеличкий предмет. Почувши
голос Мишка, він задер голову — і стало видно, наскільки біле,
наче неживе в нього обличчя.
— Небораче, що ти знаєш про «Стріляного горобця»?
— Тобто? Міжпланетний корабель класу «розвідник»,
модель «стрибунець». Перебудований під першу Школу
зореплавства згідно із законом, ухваленим...
— Не треба, — тихо сказав Ненарок. — І про швидкість
і вантажність також. Нагадай мені краще його історію.
— Брав участь у Великій сонячній війнізлюстерниками. Був
виведений з ладу, потім відремонтований, але на той момент
війна закінчилася, тож використовувався в мирних цілях.
— Звучить недолуго, тобі не здається? — Ненарок змахнув
руками, розвертаючись так, щоб бачити Мишка й не задира-
ти голову. Той повільно поплив до нього, не розуміючи, про
що йдеться.
— «Перебудований», «був виведений», «відремонтова-
ний», «використовувався». Мертві слова, порожні. Хто його
103
перебудовував? Хто ремонтував? Хто використовував? І хто
власне побудував?
— Та звісно ж...
І тут Мишко закляк. Він згадав, як іще вчора адмірал казав
їм отут, у Колодязі: «...коли ми самі спромоглися об'єднатися,
коли довели, що гідні цієї підтримки та розуміння, особливо
коли до наших рук потрапили перші кораблі з телепортацій-
ними двигунами!..»
— Звісно ж, — відгукнувся Ненарок. Він ворухнув пальця-
ми, і чорні стіни навколо них ожили. З віртуального космосу
вистрибнули перші кораблі люстерників, вибухнули перші
постріли, спалахнули й посипалися з неба супутники, запала-
ли міста... — У Великій сонячній війні земляни воювали лише
чужими кораблями, — сказав він Мишкові. — Захопленими
чи тими, які нам позичили інші розумні види, коли вирішили,
що ми маємо право жити. Я не знайшов у хроніках точного
підтвердження, але за всіма ознаками виходить, що «Стріляний
горобець» належав люстерникам. І та абетка, якою підписані
контейнери, — це секретний алфавіт люстерників.
Він показав Мишкові деякі з записів, які відзняв у _|І_В-
86. Потім знову махнув рукою, і весь космос із кораблями
та планетами зіслизнув зі стін Колодязя, наче стара дірява
завіса.
Ненарок розплів ноги й підплив до Мишка. Показав йому
на люк — вхід до шлюзу. На екранчик із написом: «УВАГА!
Вихід у простір із гравітацією. Підлога тут» — і відповідною
стрілочкою.
Сашко підніс до екранчика свою персоналку, натиснув
на щось. Літери на екранчику заблимали.
104
А потім змінилися знайомими Мишкові кутастими значками.
— Круто, — сказав він. — Це попередня програмна про-
шивка? Я й не знав! Треба буде розповісти Алісі, це пояснює
багато речей...
— Ти не розумієш, — хитнув головою Ненарок.
— А що тут розуміти? Ми на колишньому кораблі люстер-
ників...
— На якому за всі ці роки ніхто не зауважив наявність
ще трьох відсіків? Сам у це віриш?
Мишко трусонув головою. Він розумів, до чого хилить
Ненарок, але не готовий був припустити це хоча б на мить.
— Та ну, — сказав, — це вже просто параноя. Кого ти підо-
зрюєш? Нашого міністра освіти? Пана Воллгейма і пані Мерріл?
А, чекай, звісно ж, адмірала, як я не здогадався!
— Усіх, — незворушно промовив Ненарок. І уточнив: —
Усіх дорослих, хоча декого з класу теж поки не виключаю.
— Люстерників давно перемогли! їх вигнали за межі Соняч-
ної системи! І те, що вони могли перетворюватися на людей,
нічого не доводить!
— Крім того, що будь-хто на кораблі може виявитися
люстерником. Люстерником, який переховується серед нас
усі ці пів сотні років, а тепер вирішив утекти до своїх і при-
хопити не тільки корабель, але й кілька десятків заручників.
Причому — глянь-но, який збіг! — звідкись у Вирії взявся
ще один корабель, який прямує саме до нас! Тобі правда
це не видається підозрілим?
— Ні, бо на цьому кораблі летить моя мама!
Ненарок сполотнів ще більше, хоча здавалося — куди вже
далі.
105
— Це точно?
— Мені сказав адмірал. Вони вийдуть на зв'язок за... —
він поглянув на годиннику персоналці, — сім хвилин.
— Два кораблі замість одного, — тихо прошепотів Ненарок,
наче радився сам із собою. — Або й захоплення в заручники
рідних людей науковця, який от-от винайде новий спосіб теле-
портації. Тепер ти розумієш?!
— Па-ра-но-я! Тобі треба на обстеження до пана Кемпбелла,
терміново.
— А якщо ні? Просто на мить припусти, що я маю рацію.
— Тоді, — повільно промовив Мишко, — ми повинні їх
зупинити.
— А ще ми повинні знайти і викрити справжнього люстер-
ника.
«Якому, — подумав Мишко, — принаймні пів сотні років,
який бився на міжпланетній війні й напевно ненавидить нас
усіх».
— І на це, — додав він уголос, — у нас менше доби.
106
ЧАСТИНА ТРЕТЯ.
ВИДОВЕ РІЗНОМАНІТТЯ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. КРОКОДИЛ У БІБЛІОТЕЦІ
Нападаючи, крокодил здатен вдаватися до нечуваних хитрощів і підступу.
Альфред Брем. Життя тварин
Першого крокодила Мишко побачив, щойно увійшов до
бібліотеки.
Цього разу вона змінилася: лампи горіли тьмяно, шафи наче
чогось перелякалися й упритул присунулися одна до одної,
а змій узагалі не було.
Натомість біля входу лежав здоровезний, розміром із ко-
лиску, крокодил. Помітивши Мишка, він стрімко підхопився
на ноги й посунув до нього.
Хоча все це відбувалося у віртуальному просторі, Мишко
вирішив, що не готовий аж так близько знайомитися з репти-
лією. Та й узагалі він мав поспішати: лишалося години півтори
до того часу, поки «Зухвалий колібрі» вийде на зв'язок і треба
буде поговорити з мамою.
— Цікаво. Ніколи не бачив, щоб крокодилів робили бібліо-
течними пошуковиками, — зауважив Ненарок.
Це було цілком у його дусі: щойно звіртуалізувавшись, пере-
йматися несуттєвими подробицями.
— Між іншим, — сказав Мишко, — це нільський. Вид, схиль-
ний до людожерства.
— То чому ми досі тут?
Питання було посутнє, а враховуючи швидкість пересуван-
ня рептилії — надзвичайно актуальне.
Воци рвонули просто вперед, у прохід між найближчи-
ми шафами, за дві секції звернули ліворуч, потім праворуч —
109
і зрештою, здається, позбавили тварюку спокуси стати
людожером.
— «Великі філософи», — прочитав Мишко напис на най-
ближчій шафі. — О, а там — «Велетні». Значить, якщо вони
стоять у алфавітному порядку, нам у протилежний бік?
— Необов'язково, — відмахнувся Ненарок. — У попередні
візити сюди я вже пересвідчився: тут весь час шафи й ряди
міняються місцями. Не знаю, від чого це залежить, не встиг
вирахувати, вибач.
— То що робитимемо?
— Розділимося. Шукай «іншопланетян», «новітню історію»
або, в ідеалі, «люстерників». Таймер у колисці налаштував?
Мишко кивнув.
— На півтори години. Хоча не знаю, що ми за цей час
устигнемо знайти...
— І стережися крокодилів, — кинув через плече Ненарок,
щезаючи за рядом із важезними старовинними книжками.
Звісно, Мишко розумів, що і ряди, і самі книжки тут були
умовними, але оптимізму це йому не додавало. Він рушив вузь-
ким проходом, під ногами доволі природно хрустіли камінці,
сухі гілки, шурхотіла трава.
Він не встиг здивуватися: а трава тут звідки? — аж раптом
побачив на наступному перехресті шафу, яка завалилася упе-
ред: дверцята безладно звисали, наче руки в лінивого зомбі,
а книжки і сувої висипалися й лежали в проході чималою
горою.
І на цій горі, наче Смоґу власній скарбниці, розлігся вели-
чезний крокодил. Напевно інший — хіба що той, перший, устиг
за цей час десь добряче від'їстися.
11О
Вгледівши Мишка, він підхопився на лускаті лапи й рушив
йому назустріч. Книжки посипалися з-під черева, гребінчас-
тий хвіст ляснув по дверцятах, із хрускотом потрощивши їх
на дрібні уламки.
Мишко йшов — не біг! — швидким, рішучим кроком і думав
собі: коли його попереджали про можливу шкоду від читан-
ня, згадували поганий зір, викривлений хребет, згорблені
плечі — і чомусь же ніхто жодним словом не прохопився про
крокодилів!..
Звісно, він знову втік від хижака, але тепер остаточно за-
блукав.
Секції бібліотеки тут виглядали ще більш занедбаними, на-
віть здичавілими. Шафи стояли без дверцят, просто по полицях
зміїлися справжні тропічні ліани з цупким листям і пишними,
м'ясистими квітками.
Вирізьблені на стінках шаф жіночі обличчя у віночках і чо-
ловічі — з рогами й бородами — дивилися на Мишка ворожо.
Одне навіть підморгнуло, вищиривши довгі дерев'яні ікла.
Утім, це могло йому просто здатися. Принаймні горобці,
що облаштували собі гніздо тут-таки, між двома словниками,
поводилися так, наче нічого особливого не сталося. Самичка
сиділа на яйцях, а самець час від часу прилітав до неї з черго-
вою комашкою й підгодовував.
Ще одна пташка — дрібна, схожа на великого браж-
ника, — зависла перед величезною сніжно-білою квіткою
й примірялася засунути в чашечку свого тоненького й довгого
дзьоба.
— І де логіка? — похмуро сказав їй Мишко. — Габон-
ська гадюка й нільський крокодил — це ще нехай: Африка,
111
спільна домівка, оце все. Горобці взагалі живуть де хочуть,
хіба тільки не в Антарктиді. Але колібрі — цежточно не Африка,
а Південна Америка. Чи хочете сказати, я опинився на ін-
шому континенті — себто в іншій бібліотечній секції? Стоп,
а це що?!
На верхній полиці, просто під квіткою тьмяно виблискувала
затягнута мохом табличка. З-під моху визирали окремі літери:
«Іншо...ане...ни».
Він поглянув на книжки: «Перші зоряні війни», «День триф-
фідів», «Гра Ендера», «Війна світів», «Лялькарі». Висмикнув
першу-ліпшу, відкрив...
І зітхнув з полегшенням, бо нарешті знайшов те, що шукав.
Коли вони пів години тому обговорювали з Ненароком план
дій, одразу стало ясно: у них проблемка, і чимала. Вони знали,
що люстерники отримали свою назву, бо здатні перетворюва-
тися на будь-кого, хто був плюс-мінус їхнього розміру. Звісно,
не йшлося про чарівне перетворення, радше про метамор-
фозу: люстерники перебудовували свої тіло та свідомість
залежно від зовнішніх обставин. Саме завдяки цій властивос-
ті їм вдалося в сто чотирнадцятому прикинутися своїми —
і виграти час.
І от перед Мишком і Сашком постало питання — просте
й страшне: коли ти не знаєш, хто саме перед тобою зараз, лю-
дина чи люстерник, — за якими критеріями визначатимешся?
Вони наразі не знали жодного.
Занудний Ненарок тоді уточнив: якщо взяти зразок тканини
люстерника й вивчити його під мікроскопом, напевно побачи-
мо різницю. Але як ти змусиш увесь екіпаж здати такі зразки?
І де візьмеш час, щоб їх передивитися? У нас лишилося менше
ТІ2
доби. І не забувай: ми повинні не тільки знайти справжнього
люстерника, нам потрібно буде переконати всіх на кораблі,
що це саме він.
Отже, про зразки тканин не йшлося — треба було шукати
інші параметри. Може, люстерники не вміють вимовляти
слово «паляниця»? Не розрізняють кольорів? Бояться кар-
тинок із котиками? Не здатні почути жодну із щедрівкових
мелодій?
Вони не знали. А коли почали з'ясовувати, що ж усе-таки зна-
ють, виявилося, що напрочуд мало. Люстерники, звісно ж, були
героями численних коміксів, фільмів, пісень, анекдотів — от
тільки це анітрохи не допомагало, швидше збивало з толку.
Хто, наприклад, повірить у те, що люстерник лишаєть-
ся живим, навіть якщо відрубати йому голову? Чи в те, що
вони можуть щезати на роки й повертатися, не постарівши
й на місяць?..
Усе це казки для діточок, користі від них жодної. Отже, якщо
хочеш викрити справжнього люстерника, мусиш шукати до-
стовірну інформацію.
У бібліотеці першої половини століття, до того ж
не під'єднаній до земної Грибниці, шансів знайти такі джере-
ла було набагато більше.
От тільки зараз Мишко в цьому сильно сумнівався. Чим далі
він вчитувався, тим сильніше підозрював якусь лажу. Якщо
вірити цій «Війні світів», Землю намагалися захопити задовго
до люстерників. Та ще й не будь-хто — марсіяни! Марсіяни!
У це Мишко просто не міг повірити! Хай би там як майстерно
не переписували підручники — хто здатен приховати правду
про вторгнення прибульців у Британію кінця дев'ятнадцятого
113
століття?! Зробити вигляд, що їх там не було, всерйоз казати,
що досі не знайшли жодних згадок навіть про те, який вигляд
мали марсіяни...
Та вони ж загинули тисячоліття тому, лишили по собі тільки
руїни й дивні артефакти!
Мишко взявся за іншу книжку, потім зняв з полиці ще одну.
З кожною новою він губився дедалі більше. Деякі були
захопливі, інші нудні, але жодна не мала нічого спільного
зі світом, у якому він жив.
Тоді він роззирнувся. Помітив пересувну драбинку, під-
тягнув її до найближчої шафи й почав підніматися нагору.
Намагався робити це обережно, щоб не сполохати пташ-
ку, яка сиділа на гнізді, — хоча й розумів, що це безглуздо:
вона ж тільки частина віртуальної оболонки, простенька про-
грама, недоімп, яка вийшла з ладу й замість того, щоб додавати
цьому місцю атмосфери, псує його. Якби хтось зараз спитав
у Мишка, чому ж він ускладнює життя, він, мабуть, толком
і не відповів би. Просто вважав, що так правильно.
Та зрештою, не настільки вже він собі його ускладнював!
Пташка наче відчула, що він не хоче завдати їй шкоди, і тихо
сиділа, стежачи за ним чорним оком.
Може, чекала, поки він упаде?
Шафи тут здіймалися вгору метри на три-чотири, але Мишко
швидко видерся на самісіньку верхівку драбини і, міцно три-
маючись, узявся розчищати від моху табличку.
Він устиг побачити повне «Іншопланетяни», коли почув
розпачливі крики вже обох горобців.
Мишко поглянув туди, заздалегідь знаючи, кого саме зля-
калися пташки.
114
Та ні, це був не крокодил, а вертке пухнасте звірятко,
що відбігло до протилежних полиць, підхопилося на задні
лапки й почало уважно придивлятися до гнізда й горобців.
Мить — і воно скочило на нижню полицю, знову завмерло,
наче оцінюючи, чи далеко до мети, потупцяло на місці, знову
стрибнуло...
Звірятко скидалося на тхора чи соболя, і лише коли воно
здолало ще дві полиці, Мишко збагнув: та це ж звичайний
мангуст! Родич сурикатів — тільки цей мешкає не в Африці,
а в Індії...
І що, скажіть-но, індійський мангуст робить у південноаме-
риканському секторі бібліотеки?
Відповідь Мишко дізнався дуже швидко: мангуст полював.
Ще один стрибок, і звірятко опинилося біля горобиного гніз-
да. Не зважаючи на крики обох батьків, мангуст заліз усе-
редину й заходився ковтати дрібні пістряві яйця одне
за одним.
Мишко вже збирався шуганути його, аж тут побачив дещо
дивне.
Горобці перестали кричати й сіли на краєчок гнізда, наче
нічого страшного й не відбувалося.
Мангуст розібрався з яйцями, повернувся до пташок і роз-
зявив рота.
Мишко подумав — це він так їх відлякує, але за мить сам
злякався більше за горобців.
Паща в мангуста була невеличка, але він роззявляв і роз-
зявляв нижню щелепу —і та відгиналася, водночас збіль-
шуючись — як і верхня. За кілька секунд голова мангуста
була вже розміром із Мишків кулак, зо два кулаки, зо три...
115
і зуби, між іншим, росли співмірно. Але навіть не ці довгі
гострі зуби змусили Мишка притиснутися до верхньої полиці
й зачаїтися.
Не зуби — горобці. Спершу одна, а потім друга пташка по-
стрибали просто вперед, у пащеку мангуста. Мить — і вони
щезли в горлянці. А тоді мангуст зробив ледь помітний рух
головою, наче ковтавїх,усе його тіло смикнулося — і роздуло-
ся. Під Мишком сиділа тварюка розміром з добряче вгодовану
кицьку.
Сівши на задні лапи, цей мангуст-переросток заходився
вилизувати шерсть у себе на плечі — недбало й ліниво, наче
просто хотів згаяти час.
Він, зрозумів Мишко, чогось чекає.
Або когось.
Щойно Мишко про це подумав, як десь здалеку пролунало
горлове, розкотисте гарчання. Воно долинало наче звідусіль:
то ставало притлумленим, то напрочуд голосним, наче хтось
під'єднався фродиком до аудіосистеми та грався з налашту-
ваннями динаміків.
Але Мишко точно знав, що про жодні налаштування
не йшлося. Якщо тут водяться горобці, колібрі й мангусти
(і крокодили!), чому не може трапитися лев чи тигр? Чи навіть
шаблезубий тигр?
Мишко поглянув на реальнізатор. Лягаючи в капсулу, він
поставив таймер, і тепер до вивіртнення лишалося тридцять
дев'ять хвилин.
А він досі не знайшов нічого, крім дивних історій.
Табличку можна було не чистити до кінця, але Мишко
все-таки дочистив — і побачив те, про що вже здогадався.
116
Над «Іншопланетянами» було два рядки: «Відділ художньої
літератури. Секція фантастики».
Він навіть не встиг засмутитися, коли побачив удалині,
між шаф рух. Тінь, що прослизнула, наче кулька ртуті, — хижа
й непримітна.
Добре її роздивитися здалося Мишкові зараз найважливі-
шим у житті.
Він обережно присів, притримуючись одною рукою за край
полиці, щоб не впасти.
Тінь промайнула ближче, праворуч від нього. Потім щось
ворухнулося з лівого боку — огрядне й вайлувате, аж ніяк
не схоже на велику кицьку. Воно вийшло на мить у просвіт
між шафами, і Мишко побачив справжнісінького бегемота.
Чорний і лискучий, той стояв, роззявивши пащеку й стріпуючи
вушками.
А за мить просто до цієї пащеки застрибнув мангуст —
причому відтоді, як поласував горобцями, він ще трохи
виріс.
Праворуч тим часом загуркотіло — це впала одна з шаф.
Під нею, розкидаючи книжки, пропхався чималий кабан. Став,
роззирнувся, надкусив найближчий фоліант і почав зосеред-
жено жувати.
Краєм ока Мишко зауважив рух біля своєї долоні, глянув
і підхопився на ноги. По полиці повзла, помахуючи довже-
лезними вусиками, сколопендра. Він зіштовхнув її, ледве
не втративши рівновагу, захитався, змахнув руками, спо-
діваючись ухопитися хоча б за щось у себе над головою,
за якийсь дріт чи трубу, — але втримався сам по собі.
На щастя — бо над головою в нього не було ані дротів,
117
ані труб. Стеля ледве проступала з темряви; складена з кам'я-
них блоків, вона нагадувала склепіння готичних соборів.
От тільки в жодному із соборів, що їх Мишко бачив у по-
дорожах з батьками та на фотках, по стелі не зміїлися ліани
з багряним листям. Тим більше — не складалися вони в літери,
які, щойно Мишко почав у них вдивлятися, замерехтіли, наче
ліхтарики в гірлянді.
Він перевів погляд на бібліотеку в себе під ногами й по-
бачив, що тварини були всюди. По полицях стрибали коники,
горобці та білки, на найближчу шафу рішуче дерся, вихляючи
пухнастим задом, хом'як, а далі, між секціями, блукали вед-
меді, рилися в розкиданих книжках росомахи, кенгуру пере-
стрибували через уламки полиць і жирафи поглядали на все
це зі зверхньою, відстороненою цікавістю.
Але коли випадала нагода, жирафи ковтали інших так само
охоче, як і носухи й пугачі.
Мишко ще раз поглянув на напис у себе над головою.
Багряне листя закликало: «Знайди вихід з бібліотеки. Врятуй
мене».
— Це якесь божевілля, — сказав сам собі Мишко. —
І я останній бовдур, якщо досі тут сиджу. Ненарок уже напевно
вивіртнувся.
Він натиснув на єдину кнопку реальнізатора, що носив
на лівому зап'ястку, — і вивіртнувся теж.
У колисці пахло, як завжди, гумою та штучним освіжувачем
повітря.
Мишко відкинув кришку, потер зап'ясток (на якому тепер,
звісно ж, нічого не було). І почув, як голос адмірала промовляє
в динаміках внутрішнього зв'язку:
118
— ...містку. Повторюю: джуро Михайле Неборак, негайно
підніміться на капітанський місток. «Зухвалий колібрі» от-от
вийде в ефір!
РОЗДІЛ ДРУГИЙ. РЯТІВНА БРЕХНЯ
Усі брешуть.
Д-р Ґреґорі Хауз
— Як вас годують? — запитувала мама. — Не забуваєш пере-
віряти скафандр на герметичність перед тим, як виходиш у Ви-
рій? Спиш не менше восьми годин? Не залежуєшся в колисці?
Вона нахилилася вперед і крутила пальцями так, ніби
намагалася витягнути з Мишка нутрощі. А насправді ж — під-
кручувала налаштування передавача, який, певно, знаходився
десь у метрі над землею... чи, точніше, над однією з галерей
навігаційного містка на «Зухвалому колібрі» — саме там мама
зараз і перебувала. Стояла в центрі білого кола, що позначало
ретрансляційну зону, — і бачила Мишкову голограму. Бачи-
ла, як він вислуховує запитання, як намагається усміхатися
й бадьоро відповідати.
Сам він у цей час думав про однокласників, які сиділи
на галереях над ним. Робили вигляд, що працюють, але на-
певно ж дослухалися до розмови.
І ще він думав про те, що часом людині задля любові
до ближніх своїх на які тільки жертви не доводиться йти...
Врешті-решт його врятував адмірал.
— Мирославо Степанівно, — сказав він, — дозвольте
запевнити: Михайло —один із наших найкращих зоряних
119
джур. Він старанний, уважний і цілком самостійний. До того ж
відповідальний.
— О так, «відповідальний»! Коли не йдеться про гру
в поттербол над шкільним подвір'ям!
— Знаєте, Мирославо Степанівно, колись я був знайомий
з однією дівчинкою, що мріяла досліджувати космос. То вона,
уявіть собі, узяла та й попри всі правила безпеки зняла шолом
на цілих п'ять секунд — от просто у Вирії, уявляєте?..
Мишко одразу й не зрозумів, до чого тут якась дівчинка.
Мама, однак, на це, здавалося б, беззмістовне й недоречне
зауваження трохи знітилася і сказала, що тоді були геть інші
часи.
На мить її тривимірка блимнула, пішла хвилями: певно,
зв'язок був не стабільний. А Мишкові раптом спало на думку,
що це ж і мама зараз стоїть так само перед колом, у якому він,
Мишко, тремтить і блимає, а навкруг сидять її колеги й так само
роблять вигляд, що зосереджені на приладах.
Адмірал тим часом перепросив — на місток піднялася пані
Мерріл і щось прошепотіла Сергієві Семеновичу. Мишко краєм
вуха почув тільки: «Терміново!..»
— Гаразд, — сказав адмірал. — А тепер прошу весь екіпаж
звільнити місток на п'ять хвилин. Дамо людям поговорити
віч-на-віч, правда ж?
Вони всі вийшли, адмірал — останнім. Він поглянув на
Мишка, підморгнув і тихо зачинив двері.
На мить Мишко розгубився: просто не знав, що казати
мамі.
Але він знав, чого казати не повинен, — і чого зрештою
хоче добитися від «Зухвалого колібрі». Щоб вони пролетіли,
120
не стикуючись із «Горобцем», — і в Мишка з Ненароком
було б більше часу залагодити цю справу з люстерником.
— Вибач за ту історію зі школою, — зітхнув він.
— Проїхали, — усміхнулася мама. — І вибач, що сварила
тебе при твоїх колегах. Насправді я за тобою дуже скучила. Тато
пересилав мені ваші з ним повідомлення, але ми працювали
в зоні сильних буревіїв — зв'язок там був нестабільний, вони
надходили часто із запізненням чи з цифровим брудом.
—	Ну... скоро ж побачимося, — ляпнув Мишко.
Він ще не договорив, а вже збагнув, що накоїв, і спробував
був виправитися:
—	Я маю на увазі, ми ж...
—	Ні, синку, — сказала мама. — На жаль, ще не скоро.
«Колібрі» навряд чи стикуватиметься із «Горобцем»: це надто
сильно затримає і вас, і нас. У Вирії ж час плине по-іншому,
а ми поспішаємо.
—	Ну... — вичавив із себе Мишко. — Звісно, шкода, але я
розумію.
Він намагався говорити повільно та з легкою зажурою.
І сподівався, що мама не чує в його голосі того полегшення,
яке він зараз відчував.
А ще він відчував сором, що відчуває полегшення —
і що взагалі фальшує. Насправді він був би радий побачити
маму, хоч би й на годинку, — але не за таких умов. Не ризи-
куючи тим, що люстерник вирветься на волю.
—	Нічого, — сказала мама. — Ти й не зчуєшся, як канікули
скінчаться й ви повернетеся на Землю. Можливо, — додала
вона значуще, — шлях назад забере у вас набагато менше
часу.
121
Мишко мимоволі всміхнувся: попри всю секретність її до-
сліджень мама довіряла йому.
— Ну, то скоро побачимося, — сказав він.
І саме цієї миті на місток повернувся адмірал. Він увійшов,
не стукаючи, і Мишко за виразом його обличчя одразу збаг-
нув: щось сталося чи от-от станеться. Щось якщо не погане,
то принаймні дуже серйозне.
— Мирославо Степанівно, даруйте, але я змушений просити
«Зухвалого колібрі» відхилитися від маршруту. Схоже, нам буде
конче потрібна ваша допомога.
— Але жу них графік... — спробував був утрутитися Мишко,
та адмірал лише відмахнувся.
— Вибач, Михайле, зараз не час. Мирославо Степанів-
но, передайте екіпажу, щоб готувалися до стиковки. Хвилин
за п'ятнадцять я знову вийду на зв'язок.
Він вимкнув тривимірку мами і сказав, підвищуючи голос:
— Заходьте, не юрміться в коридорі. А тепер слухайте
уважно, — додав, коли хлопці й дівчата розгублено стали біля
дверей. — Відсьогодні на кораблі заборонено користуватися
віртуальними капсулами. Без жодних винятків, абсолютно.
Порушників я просто відраховуватиму зі школи.
—- А якщо нам треба в бібліотеку? — спитав Тео Старджон.
— Ви маєте на своїх читалках основний корпус підручників
і додаткової літератури, на фродикахтеж. На найближчий час
вистачить. Попереджаю: це не жарти, не навчальна позаштат-
на ситуація — усе дуже серйозно. Пан Воллгейм захворів —
і я маю підозру, що це може стати початком епідемії.
— Чекайте, — втрутилася Шелдон, — але як хвороба пана
Воллгейма пов'язана із забороною користуватися колисками?
122
— Слушне питання, Алісо. І відповідь очевидна, правда ж?
Він захворів якраз після того, як виходив у Грибницю. — Звіду-
сіль залунали здивовані вигуки, і адмірал підніс руку. — Годі,
годі! Маєте двадцять хвилин. Принесіть свої шоломи, здасте
їх пану Лі. Після цього ми позбавимо струму всі ваші колиски,
без жодних винятків. Питання?
У Мишка було одне, очевидне: навіщо здавати шоломи,
якщо струм можна й так вимкнути?
І відповідь напрошувалася теж очевидна: це означає,
що струму позбавлять тільки їхні колиски — а вчительські за-
лишаться активованими.
Зрештою, сказав він собі, той-таки пан Стен Лі може виру-
шити в Грибницю, щоб знайти інфікований сектор та ізолювати
його. У цьому є своя логіка: до Марса їм ще летіти й летіти,
а лишатися на кораблі без Грибниці надто ризиковано.
Проте щось бентежило Мишка в такому поясненні.
Він не встиг вирішити, ставити це запитання адміралові
чи зачекати.
А от Октавія Батлер не зволікала — і все одно ледве встигла.
— Якщо може початися епідемія, чому ми не оголошуємо
карантин?
Пан Оксеник уже стояв біля дверей, він обернувся й по-
глянув на Октавію з легким роздратуванням.
— Не оголошуємо, бо поки ситуацію тримаємо під контро-
лем. Пан Воллгейм ізольований і перебуває під постійним
наглядом, усі інші найближчим часом пройдуть повний мед-
огляд. Далі діятимемо залежно від ситуації.
Він поглянув на годинник — старовинний, механічний,
із римськими цифрами — і зауважив:
123
— Лишилося сімнадцять хвилин. Прошу не затримуватися!
Усі поквапилися до виходу. Лише Мишко стояв розгублений
і не знав, що робити.
Ця історія з таємничою хворобою й дивними наказами
адмірала йому страшенно не подобалася. Тут потрібна була
порада — хай би навіть і такого самозакоханого чванька,
як Ненарок.
От тільки за весь цей час Ненарок на містку так і не з'явився.
Спершу Мишко гадав, що він намагається розгадати таємницю
навали всіх тварин, потім просто забув про Ненарока.
А що ж відбувалося із Сашком насправді?
— Михайле, ти щось загубив? — запитала його пані Мерріл,
яка кілька хвилин тому зайшла на місток і тепер моніторила всі
основні системи «Горобця». Мишко бачив, як стрімко змінюють
одна одну схеми й таблиці. Відблиски їхніх ліній — рожеві, сині,
зелені — лягали на обличчя пані Мерріл бойовим візерунком
прадавніх дикунів.
На Мишка вона навіть не дивилася.
— Вибачте, — сказав він і вийшов.
Але далеко не зайшов. Проминув коридор, що вів
до зовнішніх шлюзів, спустився на рівень нижче. Роззирнувся,
чи не бачить його хто, потім легенько смикнув двері Нена-
рокової каюти.
Двері були незамкнені.
— Хоч у чомусь пощастило, — пробурмотів він і зайшов.
І тільки тоді побачив, що на нього’вже чекають.
124
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. НЕНАРОКОВА КОЛИСКА
Коли ви відкинете неможливе, те, що залишиться, —
хай навіть і неймовірне — буде правдою.
Шерлок Голмс
— Ти знав? — спитала Аліса. — Чи просто здогадувався?
їх було четверо: Шелдон, Фінлей, Батлер і Росоховатський.
Стояли вони біля колиски, крізь віконце якої було видно об-
личчя Ненарока. Ненарока, досі під'єднаного до локальної
Грибниці.
— Ти про що? — обережно уточнив Мишко. — І, до речі,
що ви робите в каюті Ненарока?
Шелдон тільки відмахнулася:
— Облиш. Я їм усе розповіла, ти ж сам бачиш, ситуація
надзвичайна. Я не певна, що ми втрьох з усім впорали-
ся б... — Вона поглянула на колиску й уточнила: — Себто, вже
удвох.
— Між іншим, — додав Фінлей, — могли й раніше розказати.
Чи я колись давав привід сумніватись, що вмію тримати язика
за зубами.
Батлер кивнула:
— Зрештою, це безвідповідально! Якщо ті ваші приховані
відсіки містять у собі щось небезпечне...
— А вони містять, — перебив її Росоховатський. — Інакше
звідки взялася б епідемія.
— Чудово! — сказав Мишко. — Усі начиталися улюбле-
них книжок адмірала і тепер мріють пограти в Шерлока, так?
Ну то ввімкніть уже мізки, сапієнси! Октавіє, ти ж сама казала:
125
це все підозріло! Якщо епідемія, навіщо стикуватися із «Зухва-
лим колібрі»? Навіщо забороняти вихід у Грибницю?
— Бо хвороба передається через неї,— знизав плечима
Росоховатський. — Хіба не очевидно?
— А при чому тоді секретні відсіки? Де логіка?
Вони нарешті розгубилися й замовчали.
Усі, крім Аліси.
— Логіка проста, — сказала вона. — Ви двоє були в одному
з них. Потім Ненарок вирішив навідатися в бібліотеку,
і одразу ж після цього адмірал повідомив про епідемію. Причо-
му зауваж: вважає за потрібне від'єднати колиски від локальної
Грибниці. Як на мене, відповідь очевидна: Ненарок підхопив
там щось, воно підсіло в його фродик, а потім перескочило
в Грибницю. І це щось встигло заразити принаймні пана
Воллгейма. Зауваж: адмірал сказав, що він ізольований і пере-
буває під постійним наглядом. За правилами, Воллгейма мали
перевести до медблоку, так?
Мишко кивнув.
— То уяви: його там немає!
— Впевнена?
Безглузде запитання. Знаючи хоч трохи Алісу, можна було
закладатися чим завгодно, що вона двічі все перевірила.
— Добре, добре... Хай так. Але щось тут не стикується...
Ненарок не знімав скаф: як би він це зробив у Вирії? Шлюзу
при вході у відсік не було, ти сама маєш пам'ятати...
— Ви, — втрутився Верджил, — весь час були з Ненароком
разом? Ти бачив, що саме він робив?
Вони все зрозуміли без відповіді — з виразу на Мишковому
обличчі.
126
— Ми повинні повідомити про це адмірала, — рішуче
сказала Октавія. — Інакше вони вимкнуть струм у Ненароко-
вій колисці, і він не зможе вивіртнутися. Годі вже грати в усі
ці змови, влаштували тут дитячий садок.
— Чекай, то і про секретні відсіки розповімо? — уточнив
Верджил. — Чи, може, спробуємо все-таки розібратися само-
тужки?
— Дехто вже намагався розібратися самотужки, — Росохо-
ватський присів біля колиски, постукав по склу. — Тепер-он
не може прокинутись.
— А ще, — спокійно продовжувала Октавія, — мені не по-
добається, що адмірал хоче зістикуватися з «Колібрі». Якщо
є загроза епідемії, навіщо наражати на неї ще один екіпаж.
— Він напевно знає, що робить, — відгукнувся Росоховат-
ський. — Якщо ми цього не розуміємо, значить, у нас просто
недостатньо інформації.
І тут Мишко зрозумів. Відповідь лежала на поверхні — і була
настільки неймовірною, а водночас і очевидною, що йому
аж стало моторошно.
— Напевно знає. І я, здається, знаю теж. — Він повернув-
ся до Аліси: — Вибач, що перепитую, але звідки в тебе інфа,
що пана Воллгейма немає в медблоці?
Вони всі, звісно, подивилися на Мишка ледве не зі співчут-
тям, як на імпа п'ятнадцятого ступеня.
ЛишеАліса виявилася достатньо терплячою, щоб пояснити:
— Камери стеження, Небораче. Під'єднуєшся — дивиш-
ся — бачиш порожнє приміщення. Елементарно.
— Отже, вони залишили його в колисці, — кивнув сам
собі Мишко. — Це звужує коло підозрюваних. Ще питання...
127
останнє — і я все поясню. — Він проігнорував кислі вирази
на їхніх обличчях, промовисті зітхання й складені на грудях
руки. — Скажіть, що ви знаєте про люстерників?
— Ти певен, що зараз саме час і місце?.. Ох, гаразд, гаразд!
Вони прилетіли наче з миром, але потім...
— Не про те, як вони поводилися, Алісо. Про них самих.
— Вони, — сказав Верджил, — належать до мімікроїдів...
власне, були та лишаються єдиним представником цього типу
істот. Себто — можуть змінювати зовнішність, віддзеркалювати
форму будь-якого створіння, яке побачили. Ну, ясно, що розмір
і вага оригіналу й копії мають збігатися.
— Іще! — вимагав Мишко.
— Кажуть, вони швидко засвоювали мови.
— І кажуть, уміли виживати у відкритому Вирії, але я завжди
думала, що це казочки.
— Вони вміли стрибати між Вирієм і космосом... тобто їхні
космічні кораблі.
— Ще!
Вони перезирнулися.
— Та, власне, і все, — повільно вимовила Октавія. — Не так
багато, це правда. Але...
— А тепер слухайте. «Стріляний горобець» колись належав
люстерникам. Наші захопили його, переробили під свої потре-
би, але чомусь залишили ті три кляті відсіки. Ми з Ненароком
підозрюємо, що причина проста: на кораблі досі переховується
люстерник. Точніше, не так: він давно видає себе за людину,
якось спромігся приховати наявність зайвих відсіків і вичіку-
вав чогось. А тепер збирається діяти: хоче захопити нас усіх
у заручники — а може, й заволодіти «Колібрі».
128
Тут Мишко затнувся: розповідати про телик він просто
не мав права.
— Словом, хтось тут, на кораблі, прикидається людиною,
і ми не знаємо, як відрізнити люстерника від справжньо-
го гомо сапієнса. Саме тому ми з Ненароком і під'єдналися
до Грибниці: треба було знайти хоч якусь додаткову інфор-
мацію. А тепер найцікавіше: я потрапив туди перший, ще
до нього, — і бібліотека вже була інфікована! — Він коротко
розповів їм про тварин і підсумував: — Я встиг вчасно ви-
віртнутися, він — ні. Підозрюю, йому просто не дозволили
піти, бо Ненарок знайшов те, що шукав. Якусь ключову інфу
про люстерників, розумієте? І Воллгейм «захворів» через те ж:
під'єднався до Грибниці, і його не випустили. Хоча, — додав
Мишко, — я спершу вирішив, що це він чужинець...
Октавія похитала головою:
— Вибач, але не сходиться. Припустимо, той самий люс-
терник, який буцімто є на кораблі, запустив у нашу Грибницю
вірус. І вірус цей спрацьовує, коли хтось намагається отримати
певну інфу про люстерників. Але чому наш люстерник про-
сто не знищив її? Чому він узагалі так довго вичікував і лише
тепер почав діяти? Що такого особливого в «Горобці»?! Чим
цей політ відрізняється від усіх попередніх?
Вони перезирнулися. Питання були складні й поки не мали
відповідей — усі, крім останнього.
— Цього разу, — тихо сказав Мишко, — тут є ми. Перша
Школа зореплавства, організована адміралом Оксеником,
героєм Великої сонячної війни.
Усі заговорили, перебиваючи одне одного: це ж очевидно,
та ні, не може бути, а ви звернули увагу, як іноді спотворюється
129
його обличчя, ох, і ти помітила, я гадав, це мені здається, слу-
хайте, ви хоч розумієте, про що говорите, як можна підозрю-
вати самого адмірала, та він, може, й не адмірал, а хтось, хто
ним прикидається, та ну, це абсурд якийсь, і тепер він хоче
захопити другий корабель, узяти нас усіх у заручники, невже
сам-один, а хто сказав, що в нього немає прибічників...
— Стоп! — скомандував Мишко. — Годі вже вам! Часу об-
маль — і ми направду нічого ж не знаємо. Не забувайте: люс-
терник може бути ким завгодно.
— Хіба що — не одним із учнів, — втрутився раптом Росо-
ховатський. — Поміркуйте: якщо вони перетворюються тільки
на істот відповідного розміру, ми для них замалі. А цей люс-
терник... він явно не підліток.
— Швидше старий — стільки років чекати...
Вони знову замовкли: саме адмірал був найстаршим з усьо-
го екіпажу.
Мишко відчув себе геть безпорадним. Ненарок би миттю
все проаналізував, зробив чіткі висновки і знав, що робити
далі. А вони вп'ятьох навіть не здатні вивіртнути його назад...
І тут Мишка осяяло:
— Пам'ятаєте, я казав про той дивний напис листям на стелі?
«Знайди вихід з бібліотеки. Врятуй мене». А що, як це Ненарок
так намагався нам щось переказати?
— Чекай, але який вихід він мав на увазі?
— Ха! — гукнула Аліса. — Власне вихід з бібліотеки!
Кілька останніх хвилин вона щось продивлялася на своєму
фродику і тепер зробила схему доступною для всіх.
— Знайомтеся: це — ПЕ-80, один із трьох таємничих відсіків.
І в ньому — аж раптом! — розташована корабельна бібліотека.
130
— Тобто — апаратна кімната із «залізом», на якому зберіга-
ється вся інфа?
— А от і ні! Справжнісінька олдскульна, із шафами, світиль-
никами, книжками. Навіть не питайте, хто і навіщо облаштував
таку річ на «Горобці» й чому саме в прихованому відсіку.
— На пусті запитання вже не лишається часу, — нагадала
Октавія. — За п'ять хвилин адмірал чекає нас усіх на містку —
і відключить від струму колиски. Що робитимемо?
Мишко зітхнув. Провів спітнілими долонями по штанях,
кивнув Алісі.
—- Кинь мені схему цього ІІЕ-80 на фродик. І спробуйте
затримати адмірала. Розкажіть про Ненарока, але при всіх —
і погляньте, як відреагують усі члени екіпажу. Хтось із них
фальшивка, і це необов'язково має бути Оксеник.
Верджил зухвало всміхнувся:
— Як собі хочете, а я — із Небораком. Утрьох ви чудово
з усім впораєтеся... а якщо ні, від мене вам користі буде менше,
ніж йому. Скажіть, що ми лишилися доглядати за колискою
Ненарока. Тягніть час: скоро почнеться стиковка з «Колібрі»,
їм буде не до того. Ну, не стовбич, сапієнсе! Погнали!
— Навіть не дивись на мене, — відмахнулася Аліса, — він
діло говорить. Удвох маєте більше шансів.
— Гаразд, — здався Мишко.
І вони з Верджилом погнали!
131
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ.
ТАМ, ДЕ СТРІЛЯЮТЬ І ГАРЧАТЬ
Навіть у джунглях справжній джентльмен лишається джентльменом.
Джон Клейтон
Вхід вони ледве знайшли: по-олдскульному вузькі, непри-
мітні двері губилися в затінку. Якби не знали, де шукати, про-
йшли б і не помітили.
Мишко приклав зап'ясток до замка, той кілька секунд мов-
чав, лише блимав кутастими літерами люстерницького алфа-
віту. Потім несподівано видав звук, що найбільше нагадував
ображене чмихання, і двері від'їхали вбік.
За ними, звісно, були ще одні: на «Горобці» всі відсіки по-
єднувалися між собою подвійною системою дверей, яка в разі
розгерметизації перетворювалася на шлюз.
Другі двері прочинилися з тим самим ображеним чмихан-
ням, і Мишко з Верджилом зайшли до напівтемного примі-
щення, у якому пахло не так старими книжками, як шкільною
оранжереєю. Світло не ввімкнулося, але Мишко сприйняв
це спокійно, навіть із полегшенням. Навряд чи в бібліотеці
є живі люди, але якщо (от суто теоретично) все-таки є, краще
не привертати їхньої (суто теоретичної) уваги.
Вони постояли на порозі, чекаючи, поки очі звикнуть
до сутінок. Бібліотека з потаємного відсіку «Горобця» на-
гадувала, як не дивно, саме бібліотеку. Ряди книжкових
шаф — масивних, із вирізьбленими на них масками — тягнули-
ся вдалечінь і вгору. Жодного руху, жодного звуку — лише десь
удалині щось наче скрадливо шурхотіло, але Мишко вирішив
132
вважати це слуховою оманою. Принаймні до появи фактів,
які свідчитимуть про інше.
Висока стеля губилася десь нагорі, і звідти лилося благеньке
світло, чомусь малинового кольору.
І хоча все тут нагадувало бібліотеку з Грибниці, жодна змія-
пошуковик до них із Фінлеєм так і не виповзла.
— Знаєш, — заявив Верджил, — це навіть образливо.
У нормальній пригодницькій історії ти, якщо ризикуєш,
то в давніх скарбницях або десь у джунглях. Словом, у нор-
мальній пригодницькій атмосфері. А тут що? Хіба книжка
на тебе впаде з полиці — то й усіх загроз життю.
Тут він засичав від болю, а Мишко зауважив, що навіть ба-
нальна довоєнна бібліотека сповнена значно більшої кількості
небезпек. Наприклад, гострими кутами, об які можна добряче
прикластися мізинцем.
Це змусило Верджила нарешті витягти з кишені тім'ячик.
Він стукнув ним по потилиці та підкинув у повітря. Тім'ячик
завис і почав випромінювати тьмяне жовтувате світло.
КолижФінлей рухався, тім'ячик летів за ним і тримався завжди
точнісінько над тім'ям.
— О, — сказав Верджил, — поглянь, якась давня шафа.
Це, мабуть, гардероб. І правильно: заходиш до бібліотеки —
залиш скаф, перевзуйся в капці...
Він з натугою відкрив дверцята чогось, що нагадувало чи
то чорний вхід до Нарнії, чи улюблений сховок графа Дракули.
— ...і візьмиЦнший скаф, — закінчив за нього Мишко,—
Це не гардероб, а звичайна РВ-шка.
Так вони називали «рятівні валізки» — насправді вели-
ченькі шафки, у яких зберігалися скафандри, вогнегасники
133
та линва на випадок розгерметизації. Згідно з уставом, РВ-шки
встановлювалися біля шлюзів, принаймні одна на відсік, —
і боцман, панТендюк, мав стежити за їхнім вмістом. У тому чис-
лі — оновлювати застарілий інвентар, але тут, схоже, такими
формальностями ніхто не переймався.
Фінлей хмикнув:
— Ще скажи мені, що це — не саркофаг. — Він присів біля
двометрової капсули, кришка якої була вкрита візерунками,
стилізованими під давньоєгипетські. Із помітним зусиллям
підважив її та зазирнув усередину. — Це ж колиска! І де логіка?
Який сенс іти в бібліотеку, якщо все одно збираєшся користу-
ватися Грибницею? І звідки в ній...
— Тихше. Чуєш?
Десь далеко крапала вода. Потім пролунав звук, що нагадав
Мишкові клаксон його реактивного наплічника. Себто щось
напрочуд схоже на ягуарове гарчання — причому без реклам-
них вставок про користь хейлунцзянських молочних продуктів.
А одразу після гарчання вони почули іще дещо. Цей звук
нагадував радше коротке сюрчання коника в траві — таке
трохи перелякане, несміливе. От тільки судячи з гучності
та інтенсивності звуку, це був здоровезний відгодований
коник.
Звісно ж, обидва вони одразу впізнали це сюрчання: усі
зоряні джури чули його двічі на тиждень, у тирі.
На зоряному флоті Сонячної системи існувало чимало
заборон, але найсуворіша стосувалася зброї: скористатися
вогнепальною чи лазерною можна було тільки один раз.
Потім тебе відправляли під суд —якщо ти, звісно, лишався
живим.
134
Бо перший-ліпший постріл міг порушити герметичність
обшивки чи вивести з ладу системи життєзабезпечення. Про-
стіше кажучи, убив би увесь екіпаж одразу чи за певний час.
Тому єдиною дозволеною зброєю були нейропаралізатори:
сили їхнього пострілу вистачало, аби знешкодити вас, якщо
ви мали необачність підхопити лихоманку Беннера чи Йонес-
ковий синдром у важкій формі, та не наражали на небезпеку
весь екіпаж.
І от щойно когось якраз знешкодили в дальніх секціях
бібліотеки.
Хлопці перезирнулися.
— Знаєш, — прошепотів Верджил, — якби хтось поціка-
вився моєю думкою, я б чесно сказав: йти туди видається мені
не найкращою ідеєю. — Він помовчав і додав: — Але ж ми
підемо?
— Пропоную, — сказав Мишко, — просто прогулятися
в той бік. Розвідаємо, що там і як, і діятимемо залежно від
обставин.
Він уже жалів, що вчора перезарядив свій тім'ячик: через
це той світився набагато яскравіше за Верджилів і міг при-
вернути зайву увагу тих, хто чаївся зараз десь між шаф
і полиць.
Вони перезирнулися і, не змовляючись, клацнули пальцями,
змусивши кульки спуститися нижче. Подумавши, Мишко навіть
вимкнув свою і сховав у кишеню.
— Однієї поки вистачить, — сказав він.
Верджил на це лише кивнув. Сам він сторожко ступав, роз-
зираючись навсібіч, і, здається, готовий був от-от дременути
звідси.
135
Але ж не тікав.
— Чекай! — Мишко раптом помітив те, на що вони мали б
одразу звернути увагу. — Подивись на таблички.
Металеві тьмяні прямокутники висіли на кожній шафі та міс-
тили написи на кількох мовах. Рядки англійською, китайською
й українською виглядали так, наче їх зробили вчора, макси-
мум — на минулому тижні. Але під ними, просто на дерев'яних
стінках шаф було відтиснено густо-чорним кольором інші
написи. Кутасті ламані літери скидалися на хворих тварин,
та викликали не співчуття, а чомусь — жах.
— Алфавіт люстерників, — прошепотів Верджил. —
Ви з Ненароком мали рацію.
— Ненарок мав рацію. Це він усе зрозумів, коли я навіть
і не підозрював, що саме коїться.
— Добре, якщо з бібліотекою він нічого не переплутав.
Хоча я особисто досі не можу збагнути, як ми звідси його
рятуватимемо, якщо він зараз у Грибниці. Хіба за допомо-
гою тієї довоєнної колиски, але тут на мене не розраховуй.
Не те щоб я сильно гидував, та користуватися чужою колискою,
у якій нещодавно хтось лежав...
— Жартуєш?!
— Та ні. Через колиску можна під'єднатися до Грибниці,
а значить, спробувати знайти там Ненарока й перепитати,
що він власне мав на ува...
— Там хтось нещодавно був?!!
— А, ти про це... Ну, я коли вдарився об неї, присів подиви-
тися, підняв кришку — і там усередині ще було тепло, і запах
стояв таки... дивнуватий. Наче в зоопарку. І ще всюди лежало
коротке сиве волосся... чи хутро, я не певен.
136
— І ти нічого не сказав?!
— Я намагався, але ти на мене шикнув. Це ж сталося якраз
перед тим, як пролунали пострі...
Саме в цю мить постріли пролунали знову — і значно ближ-
че. Щось прогуркотіло, почувся шурхіт.
— Знаєш, — сказав Мишко, — я абсолютно з тобою по-
годжуюся: краще б ми потрапили до скарбниці чи джунг-
лів.
Верджил мовчки прикликав і вимкнув тім'ячик— і тоді
вони побачили, що ця секція бібліотеки не така вже й темна.
Те благеньке малинове світло, що вони помітили, тепер стало
інтенсивнішим, ближчим до багряного.
Мишко підняв голову до стелі — і майже не здивувався, коли
побачив, що ж саме його випромінює: листя — широченне
пір'ясте листя ліани, яка зміїлася вздовж кам'яних блоків, чіпля-
лася за ікласті маски, за пазурі й дзьоби. Той, хто доклав руку
до оздоблення цієї стелі, мав дуже своєрідні таланти.
— Ну, — пробуркотів Мишко, — спасибі, що хоч без написів.
— До речі, про написи, — озвався Верджил. — Я тут помір-
кував... Ненарок же просив тебе знайти вихід з бібліотеки, так?
А на схемі, яку перекинула тобі Шелдон, цей вихід... ну, він
точно один? Немає якогось іншого — не там, де стріляють
і гарчать?
— Сам поглянь: вона надто умовна, але видно, що є лише
два шлюзи. Вони позначені умовними назвами — «Фараонів»
і «Венеріанський». Крізь перший ми зайшли, другий знахо-
диться в протилежному боці й виводить назовні, на обшивку
«Горобця».
Верджил пхикнув:
137
— Сподіваюся, ми врятуємо Ненарока, не виходячи у Ви-
рій. Згадай РВ-шку, яку ми бачили. Там же найсучасніше об-
ладнання — линва! А скаф?! Гадаєш, у такому взагалі реально
рухатися?
— Та ну, — відмахнувся Мишко. — До цього навряд чи дій-
де. Ненарок би якось про таке натякнув...
Але проблема полягала в тому, що вони не знали нічого
про стан Ненарока, а сам Мишко навіть не уявляв, як їм бути
далі. Раптом він не помітив чогось у Грибниці? А може, просто
надто звик покладатися на Ненарока, який завжди мав напо-
готові два-три запасні плани?
Тепер він сам опинився на місці Ненарока, але ж від цього
мислити як Ненарок не почав!..
Стоп, сказав він собі. А це ідея! Давай, уяви, як повівся б
Ненарок, якби зараз опинився тут, у бібліотеці?
— Слухай, — сказав Мишко, — ми знехтували очевидним!
Навіть якщо я помилився, навіть якщо Ненарок мав на ува-
зі якийсь інший вихід чи іншу бібліотеку — ми ж от просто
зараз перебуваємо в цій. І можемо пошукати те, задля чого все
це затіяли. Інфу про люстерників, розумієш?
Верджил скривився:
— Ти ж сам казав, що час спливає. Ми мусимо знайти той
вихід, зробити там щось — натиснути Велику Червону Кноп-
ку абощо — і вшитися звідси. Без образ, але я не любитель
швендяти секретними відсіками, у яких невідомо хто ходить
із нейропаралізатором, на стелі росте сяюче листя, а під ногами
шурхотить увесь цей гербарій.
Під ногами, сказати правду, і справді шурхотіло, та щей як.
Чим далі вони заходили в бібліотеку, тим щільніше лежало
138
на підлозі сухе листя, а ще просто між мармуровими плитами
пробивалися невеличкі кущики з цупкими гілками й дивними
плодами, що нагадували суміш каштана з бананом: видовжені,
руді й колючі, вони добряче штрикалися, навіть крізь штани
було боляче.
На додачу тут траплялися напівзогнилі колоди, а з полиць
уже звисали ліани, шмаття моху, листя папороті.
Мишко ледве не перечепився об чергову таку колоду,
не витримав і добряче копнув її черевиком. А потім замість
того щоб сперечатися з Верджилом, звернув праворуч
і підійшов до однієї з шаф — тієї, на якій помітив напис
«Аііепз / ЗФЖД / Іншопланетяни».
Цього разу він придивився уважніше: чи немає десь
на додачу фрази про наукову фантастику. Але ні, не було.
Мишко спершу обрав найгрубішу з книжок, проте сам
себе й зупинив: чекай, подумав, це ж тобі не електронна
версія. Там пошуком швиденько знайдеш потрібний розділ,
а тут гортатимеш сторінки години зо три. Бери тоншу, там буде
вижимка, найголовніше.
У результаті він прихопив дві: одну з назвою «Люстерники:
чи варто боятися?», другу — «Моє життя серед люстерників»
якогось Кілґора Траута.
— Ну що, принаймні з цим ми впоралися! — сказав Мишко,
повертаючись до Верджила.
Той, судячи з виразу обличчя, новині радіти не поспішав.
Стояв собі біля колоди, об яку перечепився був Мишко, і дивив-
ся на неї так, наче вона от-от накинеться на нього й проковтне.
Мишко підійшов ближче і зблід від побаченого. Бо коло-
да спокійнісінько могла накинутися на нього й проковтнути,
139
адже була — сюрприз! — гігантським крокодилом. На щастя,
крокодилом, якому хтось міцно зв'язав щелепи, а лапи при-
тиснув мотузкою до тулуба.
— Я тут подумав, — тихо промовив Верджил, — вихід
і вхід — це ж може бути одне й те саме, хіба ні? Ну, суто
теоретично.
Крокодил, що до цього часу лежав нерухомо, раптом роз-
плющив очі й подивився на хлопців. Погляд у рептилії був,
на думку Мишка, аж надто розумний, майже людський.
— Ходімо, — сказав він Верджилові. — Який сенс повертати
назад, якщо ми майже дійшли?
Пізніше він, звісно, шкодував про це своє рішення — та вже
нічого не міг змінити.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ.
ЗАСВОЄННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ
На щастя, люстерники не могли морфувати в кого завгодно.
Вони були обмежені простим правилом: маса того, на кого вони
перетворювалися, мусила бути такою ж, як маса їхньої справжньої
іпостасі, чи, як вони це називали, їхньої «еталонної стадії».
Усі погоджуються з тим, що саме це нас урятувало.
Це — і, звісно ж, наші зорельоти.
Сергій Оксеник. Но чолі Дірявої ескадри
Поки пробиралися крізь дедалі густіші хащі, їм ще двічі
трапилися зв'язані та приспані тварини.
Спершу це був величезний, наче кінь, ягуар. Хтось при-
мудрився вкласти його у візок, взагалі-то призначений для того,
щоб перевозити книжки. Поряд — просто у зеленому моху,
140
вологому й м'якому — лежали, наче панцирі велетенських
жуків, власне книжки, а сам ягуар мирно спав, тільки час від
часу смикав вусами.
Вони прокралися повз нього навшпиньках, затамувавши
подих.
Потім мусили перейти вбрід невеличкий струмок, що витікав
з-під полиць із товстелезними томами, обійти кілька завалів,
здолати чималий розлом у мармуровій підлозі.
За розломом Верджил помітив двох трубкозубів. Вони ле-
жали просто в проході, теж зв'язані, але не спали й дивилися
на хлопців уважними, аж ніяк не тваринячими поглядами.
— Не бібліотека, а якийсь звіринець, — пробуркотів Мишко,
коли вони змушені були повернутися, щоб обійти трубкозубів
по сусідньому проходу.
— І все це було приховане тут роками! — сказав Верд-
жил. — Тварини ці, струмки, ліани... І ніхто не звертав жодної
уваги! Можеш собі уявити?! Якась маячня!..
Мишко тільки похитав головою. Це і справді скидалося
на божевільний сон — і стіна, до якої вони зараз підходили,
чудово пасувала до цього сну: затягнута справжнісінькими
ліанами, із вузькими дверима, що ледве проступали крізь
гущавину багряного листя.
Листя це лежало й на мармуровій підлозі — сухе та по-
чорніле, з-під нього пробивалися пагони папороті, а між ними,
переплетені, зачаїлися дві чималенькі змії — чомусь волохаті.
Але варто було підійти ближче, і стало ясно, що це не змії,
а — звісно ж! — розірвані мотузки.
Лежали мотузки біля самісіньких дверей —таких само
довоєнних, як і на вході. Тільки тут на рівні очей у них було
141
вирізьблено маску дивної чи то комахи, чи то слимака: фасетко-
ві очі, щупальця, вусики, — словом, повний набір. У ротовому
отворі цієїслимахи було віконечко зі звичайнісіньким цифро-
вим замком: дев'ять опуклих кнопок різного кольору. Знизу ж
чорніла щілина, у яку, певно, треба було вставляти власний
ідентифікатор. Або руку — чи іншу кінцівку, — хтозна.
— І як це має працювати? — спитав Верджил, підходячи
до дверей упритул. — Ми повинні знати код? Розгадати голо-
воломку? Ненарок тобі з цього приводу точно додаткових вка-
зівок не лишав? Бо взагалі-то саме час на невеличку підказку,
як в історіях про Шерлока: стрілку, надряпану на підлозі, пляшку
з нечитабельною запискою, тривимірку з мудрими порадами,
але поганою трансляцією...
— А може, — промовив хриплий голос у них за спи-
ною, — вам треба звернутися до бібліотекаря?
Вони обернулися. Між двома височезними книжковими
шафами стояв типовий пошуковик із фентезійного сетінгу:
мініатюрний сивобородий дідок із ціпком, у сірому балахо-
ні, з накинутим на голову каптуром. Його добре і сповнене
мудрості обличчя дивилося на хлопців приязно, з розумін-
ням і співчуттям, навіть дивні хвилясті шрами на щоці й лобі
не робили його огидним.
— Соковито, — сказав Верджил. — Трохи шаблонно, та
чом би й ні. Гадаєш, Ненарок його мав на увазі? — І вже
до пошуковика: — Нам би знайти свого друга. Невисокий такий,
трохи чванькуватий. Прізвище — Ненарок. Не зустрічали рап-
том?
— Зустрічав, аякже, — кивнув пошуковик. Він хитро примру-
жився, ступив на крок уперед — і його чобіт металево стукнув
142
по підлозі підбором. — Ваш друг просив передати, щоб ви були
дуже обережні. Тут на вас чатує чимало небезпек. Ви оминули
більшість, але перед тим, як завершити свою місію... — Він
затнувся, наче в програмі стався збій. Або наче прислухався
до чогось, що хлопці поки не чули. — Вихід, — сказав нарешті
дідок. — Ви маєте знайти вихід звідси.
Хлопці перезирнулися.
— Та от же він, — сказав Верджил. — Просто в нас за спи-
нами, хіба ні?
— Де саме? — Дідок зробив до них ще один крок, і Мишко
відзначив для себе дивну річ: лише ліва нога стукала по під-
лозі, права рухалася майже нечутно. — Просто покажи мені,
де він.
— А ви самі не бачите? — обережно уточнив Мишко, від-
ступаючи назад і вбік.
Дідок безладно розвів руками.
— Очі вже не ті. Гублюся в цих коридорах, серед листя,
гілок, диких звірів.
— Ну, ясно, — сказав Верджил. — Вшитий у програмну обо-
лонку квест, простенький захист від ботів. Хоча це яким треба
бути обмеженим алгоритмом, щоб переплутати людину із —
я не знаю — кабаном чи лінивцем! Ідіть сюди, пане, зараз
ми доведемо, що не боти. Вам, власне, що показувати: двері
чи замок?..
Він рушив до дідка, Мишко не встиг і слова сказати.
Натомість з бокового проходу прогриміло:
— Стій, Фінлею! Ані руш!
Переступивши через напівзогнилий, вкритий мохом стов-
бур, до них вийшов адмірал Сергій Семенович Оксеник.
143
Він був одягнений у легкий скафандр, а в руках тримав
нейропаралізатор. Мить — і у Верджила на лобі засвітилася
яскрава червона цяточка.
Мишко дивився й не вірив власним очам. Адмірал Оксе-
ник —той самий, якого всі зоряні джури обожнювали, якому
беззаперечно вірили, чиї фігурки збирали з дитинства, щоден-
никами якого зачитувалися, — цілився з нейропаралізатора
у Верджила Фінлея, свого учня.
Якщо, звісно, це був справді Оксеник, а не іншопланетний
мімікроїд, що набрав його подобизни.
— Тікай! — гукнув Мишко, але запізно.
Тим часом дідок-пошуковик підскочив до Верджила й при-
крив його своїм тілом. А потім ухопив за руку й розвернув так,
щоб Фінлей стояв між ним і адміралом.
— Цього разу, — сказав дідок тим-таки миролюбним
і врівноваженим голосом мудреця, — не вийде! Кидай зброю,
люстернику.
— Це тобі не допоможе, — тихо відповів адмірал. — Ліпше
відпусти його. Я не дозволю скористатися хлопцем, щойно
спробуєш — стрілятиму.
А коли старий нічого не відповів, адмірал додав дивне:
— Сам знаєш: тебе надто мало, щоб опиратися.
— Гей, то ви не бот! — оговтався Верджил. — Мишко,
він справжня людина. Щоправда, хватка в нього залізна.
— Тільки імітація людини, — уточнив адмірал. — Поміркуй-
те самі: хіба справжня людина прожила б кілька десятків років
тут, у прихованій бібліотеці?
Старий закивав так, наче чекав цього багато, багато ро-
ків.
144
— Ти й сподівався, що я не проживу. Гадав, що без ноги,
позбавлений усіх зв'язків із зовнішнім світом, я сконаю на раз-
два. Але самотність дарує терпіння, а біль і час — гартують.
І я певен, що ці хлопці хай не розумом, але серцем відчують,
хто з нас бреше, а хто говорить правду.
Він відкинув плащ — і Мишко побачив, що в старого за-
мість лівої ноги дерев'яна милиця, підкована знизу якимось
темним металом.
— Як бачиш, ногу я замінив. І звідси рано чи пізно виберуся,
попри всі твої підступи.
На мить — одну-єдину, коротку, немов кліпання ока —
Мишкові здалося, що обличчя адмірала змінилося. Вилиці наче
загострилися, ніс трохи сплюснувся, а шкіра на вухах вкрилася
дрібною напівпрозорою лускою.
Тривало це лише уламок секунди, а потім минулося. Часом
у напівтемряві зір яких тільки фокусів не витворяє, подумав
собі Мишко.
— Маєш рацію, — сказав адмірал. — Розум у них обох
достатньо гострий, щоб відрізнити правду від брехні. І всі твої
хитрощі ні до чого: час спливає, а ти надто дрібний і безси-
лий, щоб вибратися звідси самотужки. Хоча визнаю: сховатися
в одному з відсіків Шредінґера — це було сміливо.
Фінлей здивовано озирнувся на старого, потім глянув
на адмірала.
— Чекайте, ви серйозно? Це ж байка часів Великої со-
нячної: хтось винайшов спосіб створювати замкнений про-
стір, який неможливо було зафіксувати жодним із приладів.
Але потім багато разів доводили: вони не існують, це супере-
чило б законам фізики.
145
— Це мене і збило з пантелику, — кивнув адмірал. — Я тіль-
ки нещодавно зрозумів, у чому справа. Адже ти маєш рацію,
Фінлею: відсік Шредінґера не може існувати в нашому просторі.
І не існує. Коли ми переходимо у Вирій, він тут оприявнюється,
а коли стрибаємо назад, знову щезає.
— Говориш так, наче не ти мене в ньому ув'язнив, — ста-
рий і далі промовляв неголосно, м'яко. З гірким здивуванням,
без злості. — Та ж цей відсік — ваш, люстерників, винахід.
І корабель так само ваш. Ти зневолив мене, понівечив
моє обличчя, позбавив мене самого себе — і став новим
Оксеником, героєм Першої сонячної. А коли про це дізнався
твій підлеглий, ти ув'язнив його свідомість у Грибниці. Потім
те саме сталося із хлопцем... як його звуть, Олександр? Не знаю,
навіщо ти тягнеш час... хоча ні, здається, знаю. Тебе викрили,
цього вже не зупинити, і єдиний твій шанс утекти звідси —
ці-от два хлопці. Сподіваєшся задурити їм голови і скориста-
тися їхньою подобою так само, як колись скористався моєю?
Але я тобі не дозволю. Не дозволю, щоб іще хтось постраждав.
— Звучить логічно, — зауважив Фінлей. — Ні, правда, пане
адмірале: усе чітко, з аргументами.
Вони кілька секунд мірялися поглядами — Фінлей і Оксеник,
а Мишко лихоманково думав: як же бути? Він уже здогадався,
хто саме бреше... Але як переконатися напевне?
— Гадаю, було так: після стрибка у Вирій, коли цей відсік
оприявнився, бібліотечна колиска автоматично під'єдналася
до корабельної Грибниці. А наш стражденний в'язень про
це дізнався і вирішив скористатися нею — єдиним на той
момент доступним для нього виходом. З допомогою колиски
він інфікував Грибницю, а потім почав захоплювати бранців:
146
Ненарока, затим пана Воллгейма. Це те, про що мало хто знає:
люстерники здатні розпорошувати свою свідомість. І саме тому
він, Фінлею, тримає тебе в заручниках... хоча ні, насправді
в нашого пана люстерника не одна, а дві проблеми,
чи не так?
— Красиво граєш, люстернику. Але все це звучало б пере-
конливіше, якби ти зараз не цілився в хлопця. Звісно, ти і це
зможеш пояснити: мімікроїди, мовляв, не здатні засвоюва-
ти новий матеріал, якщо взяли його в непритомної істоти.
І ти буцімто таким чином тримаєш мене на короткому повідку.
А я скажу тобі: гаразд, стріляй. Це тільки нейропаралізатор,
чи не так? Шкоди ти хлопцю не завдаси... принаймні смер-
тельної. То навіщо стільки зайвих балачок — стріляй. Може,
і в мене влучиш, зрештою.
Старий зробив паузу, а коли Оксеник нічого не відповів,
додав:
— Бачиш, у цьому й суть. Ти не насмілишся вистрілити,
бо вони — не моя, а твоя остання надія. Адже є просте
правило: той, під кого мімікруєш, має бути такої ж маси, як
твоя еталонна стадія, чи не так? Мені — якби я був люстер-
ником — вистачило б і одного, а от тобі буде замало. І тому
вони потрібні тобі обидва — і той, і цей.
— Вибачте, — втрутився Верджил.
— Так-так? — кивнув йому старий. — Сміливо запитуй,
я поясню, як раптом щось...
Договорити він не встиг — бо сталося одразу кілька подій,
і то серйозних.
По-перше, Мишко побачив, як із проходу за спиною
в пана Оксеника виходять два трубкозуби. Він не вважав себе
147
аж таким фахівцем з фізіогномики, тим більше трубкозуб'ячої,
але чомусь одразу збагнув: обидва вони страшенно розлючені.
Мишко хотів був гукнути адміралові, щоб той поберігся,
та не встиг.
Помітивши, що їх викрили, трубкозуби щодуху помчали
вперед.
Верджил тим часом не гаяв часу і вжив складний, але ефек-
тивний прийом «Хрущ злітає над вишнями», якого на уроках
самооборони їх навчив пан Жан-Антуан Фабр. Дідок добряче
прим'яв мох, що ріс на мармурових плитах підлоги, а на додачу
гучно клацнув об них підкованою милицею.
Верджил — хлопець ввічливий — повторив своє «Вибачте»
й хотів був для певності торкнутися точки над сонною артерією,
щоб приспати лукавого дідуся, та цієї миті зазнав атаки одного
з двох розлючених трубкозубів і сам полетів на підлогу.
Тйм часом другий трубкозуб уже відчув на собі силу роз-
ряду з адміралового нейропаралізатора і змушений був від-
мовитися від спроб розпанахати черево пана Оксеника своїми
пазуриськами.
Мишко кинувся до Верджила, аби прикрити його від проти-
вника, проте побачив, що вцілілий трубкозуб більше цікавиться
одноногим дідком. Він підтюпцем підбіг і, наче пес, тицьнувся
своєю видовженою мордою просто в обличчя старому.
Виглядало це гидкувато. Жодних упереджень проти трубко-
зубів Мишко не мав, але дідок виглядав зараз направду брид-
ко: він кривив губи, вишкіряв довгі жовтуваті зуби й дивився
на хлопців із ненавистю.
А потім розкрив рота так, що нижня щелепа от буквально
відвисла, обхопив трубкозуба обома руками й укусив за ніс.
148
На мить Мишкові здалося, що він знову потрапив до біблі-
отеки в корабельній Грибниці.
Голова діда виросла майже вдвічі — і тепер, здавалося,
складалась лише з рота. Повільно й рішуче дідок заковтував
бідаху трубкозуба одним шматком — наче удав, що вполював
кабана.
Мишко з Верджилом не могли очей відвести від цього ви-
довища. А от адмірал назбирався ним милуватися. Він поклав
у кобуру нейропаралізатор, відстібнув з пояса моток мотузки
і сказав хлопцям:
— Молодці, що не розгубилися.
— А я одразу зрозумів, що він бреше, — Верджил говорив
зі стриманою скромністю, але видно було, що він собою пи-
шається.
— Це коли він згадав про Сашка? Я теж потім зрозумів: якби
він сидів тут ув'язнений, сам-один, звідки б тоді знав, як звуть
Ненарока.
Фінлей хмикнув:
— Та ні, просто люстерник пропонував Сергію Семеновичу
в мене вистрілити, а той стріляти не став. Слухайте, але чому
він накинувся на трубкозуба? Остаточно поїхав дахом? Не по-
думайте, що боюся, але не хотілося б, щоб і на нас отак...
— Наступні п'ять хвилин нам це точно не загрожує — при-
наймні поки він не поглине й не засвоїть цю аватару, —
кинув через плече адмірал. Він уже присів біля тіла й заходився
в'язати на кінці мотузки зашморг.
— От і маєш. А я думав, це трубкозуб.
— Це справді трубкозуб. Але водночас — аватара люстерни-
ка. Пам'ятаєте, я розповідав про те, що в давній Індії божества
149
часом втілювалися в людей чи інших істот — і їх давні індійці
називали аватарами. Пізніше це ж слово, тільки в чоловічому
роді, використовували для позначення картинки, яку обирав
собі користувач довоєнної ще Грибниці.
— А до чого тут трубкозуб?
— Бачиш, Верджиле, усі знають, що люстерники здатні
перетворюватися на інших істот. І мало хто здогадується,
що деякі з цих мімікроїдів здатні при потребі розділятися
на кількох дрібніших. Я зву таких аватарами, бо кожна з цих
істот зберігає в собі частину свідомості люстерника.
— А потім він їх... себто самого себе... що, поїдає? —
уточнив Мишко.
— Так, і йому потрібен певний час, щоб поглинути їх, знову
зробити частиною свого організму. Саме тому я намагався зне-
шкодити всіх аватар у бібліотеці: ягуара, трубкозубів, горилу,
крокодила, — та, на жаль, не встиг. Втрутилися ви, і всі мої
плани пішли шкереберть.
— Але чому ви нікому слова не сказали?! — обурився Верд-
жил. — Чому пішли сюди самі? Ви ж нас учили: треба завжди
мати когось за спиною!
Пан Оксеник перевернув дідка, що вже наполовину по-
глинув трубкозуба й тепер ще більше нагадував величезного
удава, якого застукали під час вечері.
— Допоможете зв'язати? Потримайте за руки, щоб, бува,
сам собі не заподіяв шкоди. Чому я пішов сюди сам? Такий
люстерник, хлопці, схожий на заразу. Щойно бачить небез-
пеку, розпадається на десятки, інколи й на сотні організмів,
найдрібніших. Вони обсядуть вас — ви й не помітите. Звіс-
но, часточка люстерника у вигляді кліща чи мухи жодної
150
шкоди вам не завдасть — але йому це й не потрібно. Головне,
що він отримає шанс вибратися звідси. Я не хотів, щоб інші
ризикували: чим менше людей зайшло сюди, тим менше було
шансів у нашого багатоликого приятеля вирватися з пастки,
на яку перетворився для нього простір Шредінґера. І звісно ж,
я підстрахувався на той випадок, якби сам зазнав поразки.
— А чому, власне, цей простір став пасткою? Якщо зміг за-
йти, чому не міг взяти та вийти? Він не бачив дверей?
— Це й була одна з тих його проблем, про які я казав.
Гадаю, поки «Горобець» не стрибав у Вирій, цього відсіку
не існувало — і так само не існувало люстерника. Зізнаюся вам
чесно: не хотів би я опинитися на його місці. Навіть уявляти
не хочеться, що в цей момент переживаєш: от зараз ти був,
а от тебе не стало...
— А коли ми стрибнули у Вирій?
— Тоді, певно, щось сталося з ним у ту тривалу мить
неіснування. Може, стіни й двері злилися в одне і він не міг
їх розрізнити? Важко сказати. Та певно, тому він і розділився
на тварин, яких побачив, поки був на Землі: сподівався хоч
якось відчути, унюхати, намацати вихід. Певно, він і мене
не вбивав саме через це — вважав єдиним своїм шансом
на спасіння... поки не прийшли ви двоє.
— Вибачте, — сказав Верджил.
А Мишко промовчав. Увесь цей час, поки вони обмотували
мотузкою дідотрубкозуба, він намагався збагнути, що ж його
тривожить у сказаному адміралом.
І лише зараз збагнув.
— Чекайте, — прошепотів Мишко. — Горила? Ви сказали,
що він перетворився й на...
151
— Так, — промовив чийсь голос у них над головами,—
І на горилу.
Мишко згадав розірвані мотузки, що лежали біля дверей.
Він підвів погляд — і побачив над собою величезну сиву гори-
лу, що звелася на задні лапи й тримала в передніх виламану
книжкову полицю.
— А тепер, — сказала горила, — розв'яжіть мене... себто
його. Та спершу я, з вашого дозволу, візьму оце, — і вона,
нахилившись, одною лапою витягнула з кобури адмірала
нейропаралізатор.
РОЗДІЛ шостий, жодних УСКЛАДНЕНЬ
Запорука вдалих перемовин — холодна голова
і стриманість, аж ніяк не бездумна стрілянина.
Ган Соло
— Так-так, — говорив люстерник, посміхаючись, — жодних
ускладнень. Я в них не зацікавлений.
Він кивав, і величезні трубкозуб'ячі вуха смішно смикалися,
але Мишкові було зовсім не до сміху. Тим, хто зараз розмов-
ляв по адміраловому фродику з іншопланетянином, певно,
також.
— То відпустіть заручників, — сказала пані Мерріл. —
Доведіть, що маєте мирні наміри.
— Заждіть, шановна пані. Хіба я казав про мирні наміри?
Ні, лише про те, що волів би обійтися без ускладнень. Але по-
вірте: я готовий до них — і просто так здаватися не планую.
Отже, повторю: мені потрібен корабель. Переводьте екіпаж
152
у рятувальний човник, той «Колібрі» за пів доби вас підбере,
нікуди не дінеться. Маєте на евакуацію чверть години. Гадаю,
ви добре видресирували своїх зоряних джур? Значить, устиг-
нете всіх вивести. А щодо заручників...
Він знову смикнув вухами, проходжаючись туди-сюди.
Верджил, Мишко й пан Оксеник сиділи під стіною поряд
із виходом, зв'язані тими самими мотузками, якими раніше були
знерухомлені трубкозуби й горила.
Люстерник не поспішав поглинати всі свої частини після
того, як щось пішло не так із першим трубкозубом. Чи то від
хвилювання, чи через те, що йому доводилося розподіляти
увагу між стількома тілами одразу, — але після перетворення
він не просто збільшився в розмірах. З-під балахону в нього
тепер стирчав лисий хвіст, а каптур не налазив на голову через
видовжені волохаті вуха. Це неабияк дратувало люстерника,
хоча він намагався робити вигляд, начебто нічого страшного
не сталося.
Одна його аватара — горила — кудись пішла, а друга —
от власне другий трубкозуб — непритомна лежала там,
де її наздогнав заряд нейропаралізатора.
— Декого я відпущу, — сказав люстерник, задумливо обер-
таючи в руках адміралів фродик. — А ваших дорогоцінних пана
Воллгейма і юного Ненарока вже відпустив, перевірте. Бачите,
я проявляю добру волю — проявіть і ви.
Запанувала тиша. Було чути лише, як совається й сопе
приспаний трубкозуб. Люстерник чекав на відповідь і уважно
дивився на адмірала, Мишка й Верджила.
— Ми можемо поговорити з адміралом? — нарешті спитала
пані Мерріл.
153
Люстерник недбалим жестом простягнув розкриту долоню
з фродиком на ній:
— Адмірале? Допоможете вашому екіпажу ухвалити пра-
вильне рішення?
Пан Оксеник наїжачив вуса, кашлянув. Поглянув на хлопців,
кивнув їм заспокійливо.
— Чи добре мене чути? — спитав. А коли пані Мерріл під-
твердила, відчеканив: — Якщо він не збрехав щодо Воллгейма
та Ненарока і якщо відпустить Неборака і Фінлея, погоджуй-
тесь.
— А ви?! Що ж буде з вами?!!
— Хіба зв'язок погіршився, пані Мерріл? Може, ви мене по-
гано чуєте? — спитав він таким тоном, що Мишко б, наприклад,
ніколи в житті не насмілився після цього сперечатися. А потім
адмірал тихо додав: — Зі мною все буде добре, не хвилюйтеся
і робіть те, що мусите.
— Золоті слова, — посміхнувся люстерник. Він підморгнув
хлопцям і, артистично змахнувши рукою з фродиком, ска-
зав: — То що вирішуєте, шановна пані Мерріл?
— Ми пристаємо на вашу пропозицію. Відпускайте дітей,
і ми почнемо готуватися до евакуації.
— Е ні, не так швидко. Я випущу одного, через найближ-
чий вихід —той, що веде на обшивку. Другий хлопець піде
згодом, коли ви принесете до внутрішнього шлюзу ключ
від серця вашого зорельота. Тільки не подумайте, що я вам
не довіряю! Та хіба я можу піддавати вас спокусі лишити мене
на знерухомленому кораблі? Це було би з мого боку щонай-
менше не по-людськи. Пані Мерріл? Прийом?
Знову пауза, цього разу коротша.
154
— Ми згодні. За сім хвилин ключ від корабельного серця
буде біля входу в бібліотеку.
— Чудово! Це велика насолода — мати справу з усіма вами,
мої незмінні, напрочуд стабільні друзі.
Він вимкнув зв'язок і кивнув Верджилові:
— Вставай і скидай з себе все зайве, тебе я позбудуся першим.
— Він мусить вдягти скафандр, — нагадав пан Оксеник.
— Правда? А я гадав, йому стане снаги подолати відстань
до наступного шлюзу так. Чи він вправний тільки в боротьбі
зі старими? —Люстерник закотив очі й зітхнув: — Просто бачу
по ваших обличчях, що зараз мені доведеться вислуховувати
обурення, заперечення та звинувачення мене в негуман-
ному поводженні з гуманоїдами. Всеплинний Йнусь-Жикап,
та не сприймайте ж усе настільки серйозно!
Він узяв до рук нейропаралізатор, глянув на індикатор
заряду, зняв із запобіжника.
— Знову ці погляди! Годі вже, правда! Адмірале, вставайте,
допоможете хлопцеві вдягти скафандр. Ви все одно потай
розв'язали руки — гадали, я не помічу?
Пан Оксеник мовчки підвівся, скинув мотузку, яку справді
примудрився якось розплутати, і допоміг встати обом хлопцям.
— Запам'ятайте, — твердо сказав він їм, — цього разу без
жодних фокусів і несподіваних ініціатив. Спершу ти, Верджиле:
знімай одяг і проговорюй, що робитимеш, весь алгоритм, крок
за кроком. А ти, Михайле, дістань поки скафандри й реактивні
наплічники.
Роззуваючись, Фінлей слухняно тарабанив звичне: пройти
в шлюз, закрити зсередини двері, дочекатися повної гермети-
зації... — але потім уточнив:
155
— Сергію Семеновичу, але як відкрити двері?
— А це підкаже колишній капітан корабля — правда ж? —
повернувся адмірал до люстерника.
Той картинно зітхнув:
— Біда! Я не бачу дверей, а ви не можете їх відкрити...
Патова ситуація, правда ж? От якби ви підвели мене до них...
Звісно, двері я все одно не побачу, але навпомацки якось
та впораюся...
— Напис! — раптом осяяло Мишка. — Той напис у вірту-
альній бібліотеці, крик про допомогу — листям, на стелі —
це ж ви його зробили! Не Ненарок!
— Ваш найкращий учень, адмірале? Одразу видно: розу-
маха, усе ловить на льоту. До того ж сповідує загальнолюд-
ські цінності — як тільки вирішив, що друг у біді, все покинув
і полинув рятувати. Ваша школа, шаную! То — повертаючись
до зачинених дверей — на чому зупинимось?..
Мишко слухав його впівуха: скидалося на те, що люстер-
ник— скільки б суб'єктивного часу не провів у відсіку —
знудився без спілкування і тепер не міг замовкнути ані
на хвильку.
Поки він говорив, Мишко нарешті впорався із трохи заіржа-
вілими застібками на дверцятах шафки. Прочинив і остовпів:
там, де мали бути три комплекти скафандрів, лишився тільки
один.
Він озирнувся на пана Оксеника, той у відповідь спокійно
кивнув, наче саме такого результату й очікував.
— Розкажеш про це панові Воллгейму, коли поверне-
тесь, — наказав він. — Гаразд, Верджиле, тоді твоє завдання
ускладнюється. Ти лишився без наплічника й мусиш пішки
156
добігти до найближчого шлюзу. Переглянь карту й упевнись,
що на шляху в тебе не буде котигорошкових веж, санітар-
них каналів та інших ускладнень рельєфу. Повідомиш пані
Мерріл, де саме вони мають тебе перехопити... і доправити
на човник.
Мишко мовчки допомагав Верджилові вдягати скафандр
і відчував, як із кожним словом адмірала його аж до кісток про-
ймає морозний, лютий жах.
«Коли повернетесь». «Добігти».
Сергій Семенович завжди дуже уважно ставився до слів
і формулював усе максимально точно.
— Готово? Тепер ти, Михайле! — перервав адмірал
його роздуми. — Вдягай наплічник і готуйся стартувати,
щойно дасть дозвіл пан люстерник. Твоя мета — Фараонів
шлюз. І не забудь перед виходом прихопити із собою тер-
мос із кавою, бо хтозна, чи потім матимеш змогу її випити.
Розумієш?
Мишко розгублено кивнув. Це звучало безглуздо —
і не тільки для чужого вуха.
Термосами вони називали балони з дихальною сумішшю,
а саму суміш — кавою, бо вона була наближена за складом
до звичайного повітря й складалася з кисню, азоту, вуглекис-
лого газу та аргону. За першими літерами складників учителі
(а потім і зоряні джури) й називали суміш кавою.
От тільки навіщо Мишкові для того, щоб перейти з одного
відсіку до іншого, повний термос із нею?
Він міг придумати лише одне пояснення: усе пішло
шкереберть, і адмірал просто на ходу змінює свої потаємні
плани — якими б вони не були.
157
На щастя, Верджил теж це збагнув. Не чекаючи додаткових
наказів, він підійшов до дверей. На мить завмер перед слима-
шиною маскою, відстібнув рукавичку й вклав долоню просто
у вузьку щілину під клавіатурою. Озирнувся на них.
Адмірал голосно нагадував Мишкові, що головне — чітко
дотримуватися домовленостей, навіщось апелював до люс-
терника. Той на них не зважав: здійняв голову до стелі й наче
прислухався до чогось.
Двері тихенько чмихнули й сховалися у стіні.
Верджил кивнув Мишкові й пірнув у прохід, на ходу намага-
ючись натягнути рукавичку. Перш ніж за ним закрилися двері,
Мишко ще встиг побачити по той бік шлюзу такий самий за-
мок зі щілиною — і подумав, що розуміє логіку Верджила. Усі
ці кнопки з різнокольоровими миготливими вогниками мали
збивати з пантелику, не більше. Єдиний спосіб засвідчити,
що ти — розумна істота, полягав якраз у тому, щоб не реагува-
ти на них, просто дати системі зчитати твої дані — для цього
й були потрібні ті щілини.
І саме тому люстерник готовий був відкрити замок навпо-
мацки, хоч і не зміг би розгледіти колір кнопок.
— Ану стоп! — раптом гаркнув мімікроїд. Він відірвав на-
решті погляд від стелі — і роззирнувся. — Куди це подівся цей
ваш другий, позбавлений пошани до старих? Хіба я дозволяв
виходити? Клич його назад, адмірале, інакше всі домовленості
я вважатиму скасованими!
Пан Оксеник навіть бровою не повів.
— Чого б це? Пані Мерріл напевно робить те, що ви їй
звеліли. А хлопець не повернеться — чуєш мене, Верджиле?
Мій наказ: якомога швидше біжи до наступного найближ-
158
чого шлюзу. І ми з Мишком так само будемо дотримуватися
свого слова: він зараз вирушить до Фараонового виходу,
а ми з вами... гадаю, ви ж захочете, щоб я і вас вивів з бібліо-
теки, шановний?
Замість відповіді люстерник навів на нього нейропаралі-
затор.
— Забагато слів — і всі смердять брехнею. Давай, бери
мою іпостась — так-так, ту, яку ти ж і вирубив, — і вперед. Ми
підемо за серцем «Горобця» всі разом: хлопець по дорозі під-
хопить візок із ягуаром, а крокодил от-от і сам отямиться. І, —
додав він, — покваптеся. Я не бачу дверей, але бачу ці червоні
спалахи. Для вас обох буде краще, якщо мої погані передчуття
щодо них не справдяться.
Мишко поглянув на Сергія Семеновича. Той кивнув:
—.Роби, як він каже.
Але сам, говорячи це, наче між іншим вказав великим паль-
цем лівої руки вгору.
Тільки це й врятувало Мишка. Поки адмірал брав на руки
непритомного трубкозуба, Мишко потай увімкнув наплічник.
Саме тоді ввічливий жіночий голос над їхніми головами
повідомив:
— Увага! Від'єднання відсіку ІЗЕ-80 переходить до фіналь-
ної стадії. Відтепер процес можна зупинити лише з капітансько-
го містка. До від'єднання залишається п'ять хвилин. За три
хвилини...
— Бігом звідси! — гукнув Мишкові Сергій Семенович.
Він з натугою розмахнувся і жбурнув трубкозуба на люстер-
ника. Той вистрелив — і закричав від болю й досади, бо влучив
не в адмірала, а у власну аватару.
159

Мишко увімкнув двигуни й повільно, надто незграбно злетів
під стелю. Та це дало йому кілька секунд, щоб прийняти рішен-
ня. Точніше, щоб подолати страх — не так перед люстерником,
як перед адміралом.
Кілька секунд — а потім Мишко розвернувся й помчав
униз. Діяти треба було швидко, а перелякатися він встигне
й потім.
Звісно, жодних шансів підлетіти непоміченим у нього
не було. Старий наплічник гарчав, наче імперський вини-
щувач, на додачу виявилося, що він погано врівноважений.
Мишка весь час перехняблювало на лівий бік, а спроби ви-
рівняти політ тільки все погіршували.
Мишко промчав над люстерником метрах у трьох — той
стрімко розвернувся й вистрілив навздогін. Саме в цей момент
Мишко намагався вкотре щось зробити зі стабілізаторами —
і лише тому вижив. Він відчув на щоці легкий подмух гарячого
повітря, а потім, роблячи віраж, побачив, як падає зі стелі об-
палене листя.
— Ану забирайся звідси, дурню! — гаркнув знизу адмі-
рал. — Негайно!
Цього разу Мишко мусив підкоритись. Він чув, як чмихає
на спині старенький наплічник, і розумів: довго не протягне.
Зрештою, сказав собі Мишко, якщо в люстерника лишиться
тільки один заручник — простіше буде торгуватися.
Він помчав геть — у вузькому, задушливому просторі між
стелею та книжковими шафами. Очі сльозилися (звісно ж, від
вітру), але Мишко, блимаючи, уважно вдивлявся в темряву,
лише трохи розбавлену світлом, що випромінювали ліани
на стелі.
161
Він налаштував фродик на прямий канал зв'язку з адмі-
раловим, але чув по ньому лише постріли. Потім раптом за-
гарчав клаксон — і Мишко тільки за кілька секунд зрозумів,
що це ніякий не клаксон, а справжнісінький ягуар.
Раптом зв'язок урвався. Мишко спробував інші канали —
нічого. Суцільна тиша, ватна, мертва.
І от коли Мишко намагався перемкнутися на наступний
канал, щось пішло не так. Фродик самостійно перестрибнув
на іншу частоту, і знайомий голос сказав:
— Гаразд. Я вшився з медблоку й маю хвилини три, поки
вони мене не знайдуть. А тепер давай спробуємо витягти вас
усіх звідти.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ. ЗВОРОТНІЙ ВІДЛІК
Мабуть, дивнішим за конструкцію люстерникових кораблів
було те, як зреагували на неї люди. Себто — жодним чином. Нікого
не збентежило, наскільки — попри дивний вигляд — вони виявилися
комфортними для нас, людей. Звичайними. Буденними.
Сергій Оксеник. На чолі Дірявої ескадри
— Ти цілий? — запитав Мишко. — Тобто — чому в мед-
блоці? Вас же взагалі мають усіх евакуювати. Слухай, а ти
в курсі, що цей відсік з бібліотекою от-от від'єднається?! Це
пані Мерріл вирішила таким чином ізолювати люстерника?
Але ми... нас вона до розрахунку не бере?..
— Три хвилини, — нагадав Ненарок. — Фінлею, ти тут?
Чуєш нас?
— Чу! ю! — прохрипів той. Потім зупинився і пояснив,
відхекуючись: — Засмокчи мене всі п'явки Марса, тут таке!..
162
То стрибаєш вниз, то лізеш угору!.. Суцільна клята смуга
перешкод. Тому даруйте, розмову я толком підтримати
не зможу. Адмірал наказав не баритись.
— Не біда — біжи та слухай. Адмірал знав, про що каже.
Я перевірив: він сам і запустив процедуру від'єднання — от
якраз перед тим, як іти до бібліотеки.
— Жартуєш?! Це ж було більше години тому!
— Небораче, ти взагалі уявляєш, скільки треба часу, щоб
повністю ізолювати й відстрілити відсік такого розміру?!
Це тобі не кіно, де натиснув кнопку — і він уже летить у космос...
хоча незабаром ви таки летітимете. До речі, ти там приземлись
на найближчій шафі, далі не можна, ти вже майже біля виходу.
Мишко так і зробив — і одразу ж чемний жіночий голос
просто в нього над головою повідомив:
— ...три хвилини. Зупинити процес буде неможливо. За три
хвилини відбудеться повне...
— Що значить «далі не можна»? — уточнив Мишко. —
Чи гадаєш, я покинув адмірала й полетів сюди, щоб відсиджу-
ватися на шафах?
— А ти, певно, гадаєш, що ваш люстерник відпустив мене
та пана Воллгейма силою думки? Але ж ні: він мусив для цього
лягти в колиску.
— Логічно — та уяви собі: він від нас і на мить не відходив!
І він... — Тут Мишко нарешті збагнув, до чого веде Ненарок,
і відчув, як пітніє від жаху. — Сиве волосся! Те, яке бачив
у колисці Фінлей! Це горила, через неїлюстерник під'єднувався
до Грибниці!
— Небораче, зрозумій нарешті: горила — це він і є! Точні-
ше, одна з його частин — і вона десь там біля тебе. Я, звісно,
1ЄЗ
зламав систему — інакше ви б мене зараз не чули, — але тут
слабенькі датчики. Вони фіксують твоє й Верджила положення,
показують, де знаходяться інші живі істоти, але наразі це все.
Жодних подробиць, розумієш?
— І далеко від мене знаходяться... інші живі істоти? —
Та, через яку мусиш хвилюватися, — одразу біля твого ви-
ходу.
— Гей, сапієнси, вибачте, що втручаюся, але... — Верджил
дихав так, наче забіг сходами на принаймні десятий поверх
хмарочоса.— Я чую вас із перешкодами, певно, зв'язок
благенький через від'єднання... і карта барахлить. А цей клятий
скафандр... здається, його зробили століття тому: просто взяли
водолазний костюм і замазали стики герметиком.
— Вибач, що питаю: тобі обов'язково бігти? Он Неборак
активно користується наплічником...
— Так моїм і користується, там тільки один був! А двигуни
в скафі довоєнні: здохли на півшляху, просто взяли й накри-
лися. І, між іншим, я...
Мишко слухав їх, лежачи на шафі й обережно розглядаю-
чи проходи внизу. У напівтемряві, що панувала тут, він уже
міг розгледіти стіну, в якій мав бути шлюз, але самого шлюзу
не бачив, його затуляли інші шафи.
І горили він теж досі не помітив, що жодним чином
не додавало спокою.
— ...як це не треба шукати шлюз?!— лютився тим часом
Верджил.
— Тобі доведеться почекати, доки відсік від'єднається. Інак-
ше ми не врятуємо Неборака.
— А мені що робити? — втрутився Мишко.
164
— О, це ж очевидно: відволікти люстерникову авата-
ру, вдягти скафандр, дочекатися, поки Верджил відкриє
двері — бо вони вже заблоковані й зсередини ти їх не від-
криєш, — ну і потім разом із Фінлеєм летіть собі до «Горобця».
Якщо будуть проблеми з киснем, не забувайте, що в наплічнику
є піна, влаштуйте стрімке падіння — і спрацює запобіжник.
Так, за мною прийшли, я ще спробую...
Звісно ж, зв'язок саме цієї миті урвався.
— ...тридцять секунд, — повідомив чемний жіночий голос.
Мишко витягнув тім'ячик і активізував його віртуальне
меню.
Поради Ненарока були, як завжди, продуманими й посут-
німи, але цього разу ні до чого не придатними. Він просто
не знав, що наплічник у Мишка такий само антикварний,
як і скафандр Верджила, — і в ньому ніколи не було запобіж-
ника. А шолом треба було спершу знайти.
— Двадцять секунд...
Мишко примірився і жбурнув тім'ячик подалі від себе. У по-
льоті кулька спалахнула яскраво-червоним, але повертатися
до Мишка не поспішала. Відбившись від стелі, вона стриб-
нула вбік, ударила в корінець один із численних фоліантів,
а сама вже мчала до протилежної шафи, де штовхнула ще одну
книжку — та хитнулася й полетіла вниз, тріпочучи сторінками,
а тім'ячик знай стрибав собі далі.
Аж поки грубезна постать із величезними кулаками
не вискочила з темряви між шафами й не збила його долонею.
— Три секунди...
Перший стрибок горили був невдалим, але вона врахувала
свою помилку. Люстерникова аватара підскочила, вхопилася
165
лапою за одну з полиць, відштохнулася, підскочила, роз-
вертаючись...
Корабель відгукнувся на це низьким тремтливим скреготом.
Здавалося, кілька металевих щелеп зійшлися й намагаються
перетерти на порох невидимий горіх.
Потім пролунав приглушений вибух — і Мишко відчув,
як злітає в повітря. Довкола нього з полиць, не закритих
дверцятами, випливали книжки — наче великі тропічні риби
з підводних печер.
Відсік остаточно від'єднався від корабля — і тепер нічого
не підтримувало в ньому штучної сили тяжіння.
Саме цього моменту й чекав Мишко. Він бачив, як горила,
смішно змахуючи лапами, летить у повітрі — збита з пан-
телику, дезорієнтована.
У нього лишалося хвилини дві-три до того, як люстерник
зрозуміє, що відбулося. Мишко поки дуже умовно уявляв,
що робити далі, проте в одному не сумнівався: треба вшива-
тися звідси якомога швидше.
— Верджиле! — гукнув він, відштовхуючись і пірнаючи
вперед, до шлюзу. — Ти знайшов замок?
— Аякже! — прохрипів Фінлей. — І маю для тебе дві новини:
погану й хорошу. Хороша полягає в тому, що цей клятий відсік
відділився від «Горобця», от просто взяв і полетів собі геть,
наче ним вистрілили з гармати. Якби не магнітні підбори цих
клятих довоєнних чобіт... — Голос його раптом притлумило
густе сичання перешкод. — ...цьому клятому довоєнному ска-
фі... — І знову. — ...кружляв би десь у відкритому космосі. Тобто
я саме це зараз і роблю, тільки чіпляючись за цей клятий відсік.
І... я тобі казав, що ми дедалі більше віддаляємося від корабля?
166
— Це точно хороша новина?
— Так, бо тепер між тобою й виходом лишаються одні двері
замість двох. А погана полягає в тому, що їхній замок не реагує
на команди. Навіть не розпізнає мій фродик, хоча ми ж із тобою
заходили, і тоді все було норм.
Мишко зітхнув:
— Верджиле, сам поміркуй. Нас відстрілило від корабля,
ми не під'єднані до його серця — ясно, що замок нікого
не розпізнає. Інакше я би просто відкрив його зсередини —
та й по всьому!
— То що мені?.. А, чекай! Якщо пам'ять мене не зраджує,
десь тут має бути червона кнопка на випадок аварійного...
Мишко слухав його впівуха — сам він щойно долетів
до РВ-шки і тепер, зависнувши перед нею, намагався відкрити
дверцята. Звісно, він сотні разів робив це під час інструктажів
пана Тендюка, та й з гімнастики в невагомості мав «відмінно».
Але виявилося, що всі твої навички нічого не важать, коли
рахунок іде на секунди, а на тебе от-от вистрибне з темряви
розлючена й надрозумна горила.
Руки не слухалися, пальці зіслизали, і Мишко вже бачив
краєм ока, як рухається на стіні знайома чорна тінь.
Не витримав, обернувся — і спершу з полегшенням поба-
чив, що проходи між шафами порожні. Тільки окремі книжки,
що випали з відкритих полиць, плавали, розставивши сторін-
ки, наче плавці. Закладки ж тріпотіли в повітрі, як довгі зміїні
язики.
Потім Мишко усвідомив, що тінь продовжує рухатися
й джерело світла пересувається разом із нею, ближче і ближче
до виходу, — і поглянув угору.
167
Звісно, вона була там. Летіла під стелею, сріблястою спиною
вниз: у лівій лапі тримала тім'ячик, наче ліхтарик, а правою
час від часу відштовхувалася. І робила це без жодного звуку,
настільки плавно і вправно, що Мишкові стало моторошно.
Він смикнув застібку, дверцята нарешті відчинилися.
Скафандр був там — новісінький, але безнадійно застарі-
лий, із громіздким шоломом і таким самим корпусом. Яскраво-
жовтий, він немов знущався над Мишком: адже хоч і був поряд,
на відстані простягнутої руки, з таким самим успіхом міг зараз
стояти у вітрині київського Музею зореплавства.
Щоб одягти це жовтогаряче непорозуміння, Мишкові по-
трібно було хоча б хвилин десять. Аватара ж люстерника діс-
танеться до нього раніше — за кілька секунд.
Мишко знову поглянув угору: горила висіла просто
над ним, глузливо посміхаючись. Подумав недоречно: здава-
лося б, травоїдна тварина, а зуби он які великі й гострі.
Потім аватара підморгнула Мишкові й розчавила в пальцях
тім'ячик. Навкруги запанувала глупа ніч — чорна і сповнена
жахів.
Давай, сказав собі Мишко. Ти не маєш права схибити,
бо це означатиме, що адмірал ризикував даремно.
Він зробив глибокий вдих, змушуючи себе заспокоїтись.
Тут усе й почалося.
168
РОЗДІЛ восьмий.
ПЕРЕГОНИ В НЕВАГОМОСТІ
Спершу все завжди йде за планом.
Сергій Оксеник. На чолі Дірявої ескадри
Він діяв швидко й відсторонено: наче перетворився
з Мишка Неборака на когось іншого, старшого й мудрішого.
І набагато спритнішого.
Лівою рукою вдарив по маківці шолома, праву опустив
під пахву, відстібуючи пасок. Коли увімкнувся ліхтар на скафан-
дрі, Мишко вже зняв наплічник і тримав просто перед собою.
Чи точніше — між собою та горилою. Щойно потужний стру-
мінь світла з ліхтаря розтяв темряву, Мишко побачив аватару
на відстані простягнутої руки.
І горила зі зловісною посмішкою цю руку, звісно ж, простяг-
нула. Мить — і пальці її стиснулися на наплічнику.
Мишко побачив, як зминається під її хватом корпус, і ледве
не натиснув на «пуск», але втримався. Спершу закинув один
із наплічникових пасків горилі на голову, а вже потім наказав
фродику ввімкнути двигуни.
Люстерникова аватара якраз тягнулася другою рукою
до Мишкового плеча: вищирилася і, певно, хотіла була виго-
лосити типову промову переможця, згадати про свої підступні
плани, потішитися безпорадністю жертви — та якраз цієї миті
двигун спрацював.
Наплічник рвонув уперед і вгору, тягнучи горилу за собою.
Мишка реактивним струменем штовхнуло спиною на стінку
відсіку, і добряче.
169
Звісно ж, саме цю мить обрав Верджил, щоб повідомити
про свої успіхи.
— Є! — гордо проказав він. — Вибач, що так довго. Тут
після від'єднання такий ландшафт... суцільна плутанина з дро-
тів, металевих гаків та іншого мотлоху. А кнопка була чомусь
аж біля порогу, я на неї зараз...
— Стій! — просичав Мишко, намагаючись водночас зно-
ву повернути собі можливість нормально дихати й хапаю-
чись за двері, щоб не відлетіти назад у бібліотеку. — Нічого
не натискай, поки не скажу! Чуєш?!
— То шукай кнопку, то не натискай!.. Гей, сапієнсе, а що там
у тебе взагалі відбувається?
— Виконую улюблену вправу пана Воллгейма.
Попри свої нарікання Мишко зараз був невимовно вдяч-
ний усім вчителям Школи зореплавства. Якби пан Воллгейм
не змушував їх тричі на тиждень вправлятися в невагомості,
знімаючи й одягаючи уніформу та скафи, зараз Мишко б діяв
набагато повільніше.
А якби пані Квітка не змушувала їх «навіщось» вивчати істо-
рію скафандрів, від найперших до найсучасніших, Мишко просто
не знав би, як підступитися до цього жовтогарячого непоро-
зуміння. Звісно, він бачив, як Сергій Семенович допомагав
Верджилові влізти в такий самий — але ж сам у той момент біль-
ше переймався реактивним наплічником і думками про зброю
в руках люстерника.
Натомість зараз він на раз-два під'єднався фродиком
до примітивної, але досі живої системи скафа, дав команду —
і верхня його частина розкрилася, наче величезний тюль-
пан.
170
Чи як пащека дрібного шай-хулуда, подумав Мишко, вліза-
ючи туди.
Скафандр був відверто незручний: розрахований на до-
рослу людину, із застарілим інтерфейсом. Шолом довелося
під'єднувати вручну і двічі віддавати команду, поки він зрісся
з основним корпусом.
Увесь цей час Верджил сопів, покашлював і зітхав у ефірі,
натякаючи, що чекає там, назовні, у холоді й темряві, і вважає,
що не існує жодних підстав зволікати.
Та вони були — і вже наближалися з глибин бібліотеки.
Мишко бачив, як за три чи чотири ряди від нього над шафами
злетіла горила — уже без наплічника й дуже розлючена. Вона
завмерла під стелею, а потім, відштовхуючись руками, помчала
просто до нього.
Саме в цю мить скаф просигналізував, що всі системи
перевірено й вони працюють як слід. Кава з термоса, звісно,
навівала думки про пралку, під зав'язку набиту брудним одя-
гом, але хіба зореплавці не мають долати труднощі та ставати
на прю з негодами?
— Готуйся, — гукнув Мишко. — Тисни, щойно скажу.
Шолом дивно спотворював звуки, голос лунав, неначе
чужий, але Верджил, певно, зрозумів, що справа серйозна, —
і втримався від дошкульних коментарів. Тільки сказав:
— Нема проблем. Чекаю.
Тим часом горила проминула ряди, що відділяли її від Мишка,
і зістрибнула на підлогу. Звелася на задні ноги та, вишкіривши
ікла, почала дубасити себе кулаками в груди. Після першого ж
удару вона відлетіла й уперлася спиною в найближчу шафу —
і так, притиснута до неї, продовжувала вибивати удар за ударом.
171
За інших умов це було б навіть смішно, але зараз, у світлі
скафандрового ліхтаря горила видавалася не звичайнісінь-
кою, загалом незлосливою твариною, а втіленням нічних
жахів. І це поєднання відвертої, затятої люті з мирною зо-
внішністю лякало навіть більше, ніж лункі глибокі звуки
від ударів.
Але лякатися в Мишка не було часу. Завдяки цим зайвим
секундам він мусив зробити ще дещо дуже важливе. Кожен
скафандр — навіть такий антикварний — мав на поясі кон-
тейнер із надміцною линвою, і зараз Мишко висмикнув її десь
на метр, щоб пристебнути кінець до скоби на корпусі РВ-шки.
Не найкраще рішення, та на інші часу не лишалося:
він ще мав відплисти від шафки й зависнути перед виходом,
за яким чекав на команду Верджил.
— Тисни! — гукнув Мишко, коли горила припинила нарешті
дубасити себе по грудях і повільно злетіла в повітря.
— Сміливець і зух, — сказала вона Мишкові. — Я вважатиму
за честь морфувати в тебе, так і знай. Хоча тоді тобі вже буде
все одно.
Вона стрибнула.
— Верджиле?
— Чекай, тут ще був запобіжник, уже тисну... Ну як?
Але Верджил і сам бачив.
Двері не відчинилися, хоча мали б. План не спрацю-
вав.
Мишко натиснув кнопку на дозаторі линви, і та почала
втягуватися назад. Мишка рвонуло до РВ-шки буквально
за мить до того, як його мала схопити горила: величезні кулаки
промайнули за склом шолома, пролунав розлючений скрик...
172
Мишко вгатився боком об шафку — і попри всі захисні шари
скафандра відчув сильний болючий удар. На мить перехопило
подих, він скрикнув, а сила інерції вже розвернула його —
і тепер Мишко бачив, що горила вчепилася в поруччя біля
входу й шкірить зуби.
— Верджиле!!!
— Я смикаю ці кляті двері, щось там, мабуть, заїло!..
— Хочеш пограти? — гарчала тим часом горила. — Гаразд,
шмаркачу, спроб!..
Кінець її фрази загубився в гучному ляскоті. Двері винесло
назовні, от просто вибило одним потужним рухом, наче корок
із пляшки.
Повітря почало стрімко витікати крізь отвір, горила розгу-
блено змахнула руками, але втриматися не змогла. Її потягло
назовні — на що, власне, Мишко і сподівався.
— Є! — прохрипів він. — Перемога!
Довелося вхопитися руками за дверцята РВ-шки, бо линва
линвою, а потік повітря збивав з ніг, засмоктував, наче у вир.
Стояти біля виходу було небезпечно, і Мишко планував най-
ближчим часом забратися звідси якнайдалі.
— Верджиле, чуєш мене? Усе вдалося. Я от тепер думаю:
а чи не спробувати нам пробратися назад і з'ясувати, що ста-
лося з адміралом? Якщо він у полоні, ми могли б... Верджиле?
Прийом?
Фінлей мовчав, хоча лишався в ефірі. Чути було лише роз-
мірене механічне постукування — і більше ані звуку.
— Якщо це жарт... — почав був Мишко, хоча вже розумів:
про жодні жарти не йдеться. Швидше за все сталося от що:
коли під тиском повітря двері вибило назовні, Верджила
173
зачепило ними, він ударився головою та знепритомнів.
Оце постукування давало шанс, що Фінлей лишився на корпусі
відсіку, а не мчить зараз у відкритий Вирій.
Інша річ — наскільки міцно він принайтувався до корпусу
й наскільки серйозні має ушкодження. І як довго протримається
без допомоги.
Діяти треба було негайно — це Мишко теж знав завдяки
урокам пана Фабра. По-перше, подбай про власну безпеку
(перевір, чи міцно тримає карабін линви, чи маєш достатній
запас кави в термосі, чи зможеш у разі чого повернутися
назад), по-друге, прихопи все потрібне для невідкладної до-
помоги (він пристебнув на пояс аптечку з РВ-шки), по-третє,
не панікуй, але й не вагайся — дій!
Мишко розвернувся до виходу, готовий стрибнути в пові-
тряну коловерть, — та й закляк.
Промінь ліхтаря вихопив з темряви те, про що на уроках
ніхто не згадував.
У отворі, тримаючись одною рукою за край, висіла горила...
чи радше те, що колись нею було.
Навесні клас Мишка возили на виставку східної мініатю-
ри, і там йому найбільше запала в пам'ять одна. Не сказати,
щоб найкрасивіша чи найвидовищніша з усіх, але точно —
найбільш загадкова. На ній невідомий арабський художник
зобразив тигра (на тигра, сказати правду, не дуже й схожого).
Здавалося б, тигр собі й тигр —та якщо придивитися, мож-
на було помітити, що він складається з інших тварин: собак,
мишей, одудів, змій, коней...
Тепер Мишко бачив те саме вживу. Колишня горила наче
несла в собі зародки інших істот: тіло спотворилося, шкіра
174
в одних місцях напнулася, в інших просіла — і з-під неї прогля-
дали дивні панцирі, довгі сегментовані лапи з гачками, крила,
щупальця, мушлі й ратиці. Права рука, наприклад, нагадувала
тепер двох переплетених восьминогів, а ліва саме зараз по-
чала розвалюватися на окремі шматки. На очах у закляклого
Мишка шкіра від ліктя до кінчика пальців горили розійшлася,
і звідти вигулькнули дві кальмароподібні істоти з мушлями
на спинах. Одну потоком повітря миттєво зірвало й понесло
кудись у відкритий Вирій, але друга, вправно хапаючись
щупальцями, вдерлася горилі на шию, а потім зістрибнула
на зовнішню обшивку та щезла з поля зору Мишка.
Гаразд, сказав собі він. Це ж люстерник, він мімікроїд — чому
тут дивуватися? Це навіть полегшує мені завдання: він зараз
розпадеться на шматки, і мені буде легше проскочити крізь
отвір. Зрештою, план лишається тим самим: знайти Верджила,
привести до тями, а потім вирушити на пошуки адмірала.
Він, звісно, пам'ятав наказ Сергія Семеновича, але покинути
тут учителя не міг. Навіть думати про це не хотів.
Від зайвих міркувань Мишка відволік якийсь рух ззаду
і збоку. Він розвернувся, сподіваючись побачити адмірала
й боячись, що це ягуар або трубкозуб.
Та це були не вони. У темряві між шафами рухалися не живі
істоти — а книжки з незакритих полиць і все інше, що лежа-
ло поряд: уламки гілок, сухе листя, бібліотечні візки, стільці,
таблички, безпечні світильники... Повітря вилітало з відсіку
й виносило все це геть — просто крізь отвір, у якому досі
висіла люстерникова аватара — наполовину позбавлена тих
створінь, у які вона морфувала і які сипалися з неї назовні,
наче горох зі стручка.
175
Можна було почекати ще трохи, хай би всі ці книжки, віз-
ки та гілки самі виштовхнули залишки аватари у Вирій, але
Мишко не мав на це часу. Мало того — з тим самим успіхом
і він міг опинитися під бомбардуванням бібліотечним знаряд-
дям.
Тож він ще раз перевірив, чи міцно тримається линва, при-
кинув відстань до отвору...
І раптом відчув, як щось підхопило його й швиргонуло
щосили праворуч і вгору. Ззаду пролунав гучний хрускіт, перед
очима все закрутилося, потім Мишка рвучко смикнуло назад:
це спрацювала линва, пристебнута до дверцят РВ-шки... влас-
не, тепер він летів просто на них.
На них і на величезного крокодила. Гігантська рептилія
крутилася в повітрі й вигиналася під світлом ліхтаря, наче спій-
мана на вудку щука-вампір. І пащеку він роззявляв так само,
як щука: клацав вузькими хижими щелепами, розриваючи
на шмаття щось жовтогаряче й напрочуд знайоме.
Уже знаючи відповідь, Мишко все одно завів руку назад
і торкнувся спини. Поглянув на пальці й не здивувався, по-
бачивши на них липку, клейку речовину.
На щастя, не червону.
Яким би старим не був скафандр, та він мав вбудований
резервуар із розумною живицею. Завдяки їй розрив уже
затягувався — але жодна живиця не відтворила б новий тер-
мос із кавою взамін відірваного крокодилом.
Тим часом самого крокодила невпинно затягувало у вир.
Він змахував лапами, звивався всім тілом, та це не допо-
магало. Намагаючись вирватися з коловерті, він зрештою
так угатив хвостом по залишках горили, що та, не закінчив-
ше
ши морфування, полетіла у Вирій. А за мить і він сам до неї
доєднався — оточений сухим листям, розшматованими книж-
ками, уламками гілок та шафкових дверцят...
Мишко на це тільки гірко всміхнувся. Тепер прохід був віль-
ний — от тільки Мишко залишився без запасів кави, а отже,
мав часу максимум хвилини дві-три.
Він дав команду —і скаф відкинув скло шолома. Мишко
зробив кілька глибоких вдохів-видохів, навпомацки пересвід-
чився, що живиця заклеїла розрив і поверхня загусла.
Потім наказав скафу опустити й загерметизувати скло, від-
штовхнувся від РВ-шки й поплив назустріч коловерті
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ.
КАВАЛЕРІЯ НА ГОРИЗОНТІ
...потім я побачив, як останній постріл зрізав — акуратно,
наче ланцетом, — верхівку його «джмеля». Антона висмикнуло назо-
вні до того, як спрацювала система безпеки. Без скафа, у тактичному
шоломі, який тут-таки злетів з голови. Далі все тривало кілька секунд:
смерть швидка і, як потім казали, героїчна. Але я не знаю, що вони мали
на увазі. Коли потрапляєш у відкритий космос, повітря рветься з твоїх
легенів назовні, клітини крові руйнуються, твій мозок не отримує кисню,
і зрештою повітря розриває на шмаття твої нутрощі й барабанні
перетинки. Якщо знепритомнієш раніше, тобі пощастило. Та в будь-
якому випадку хвилин за п'ятнадцять для тебе все скінчиться. Тоді
я вперше пошкодував, що ми билися не у Вирії. Там, думав я, Антон
принаймні мав би шанс, хай і малоймовірний. Пізніше я бачив те, що
робить з людьми Вирій, і зрозумів, що Антону насправді пощастило.
Сергій Оксеник. На чолі Дірявої ескадри
Спершу все йшло за планом. Він устиг вхопитися за край от-
вору, линва тримала міцно й не дозволяла потоку виштовхнути
177
Мишка назовні. Він мав час на те, щоб роззирнутися, знайти
Верджила і зрозуміти, як бути далі.
Мишко визирнув — і не повірив власним очам.
Поверхня відсіку нагадувала морське дно. Від краю до краю
її густо вкривали свіжі пагони зоряниці, а між ними стирчали,
тьмяно виблискуючи у світлі ліхтаря, металеві гаки й зубці,
колисалися, наче величезні водорості, обірвані дроти. По-
між ними плавали поодинокі книжки, які виштовхнуло сюди
струменем повітря, а знизу повзали рогаті мокриці, всіяні щу-
пальцями жуки, крилаті кліщі, черепахи з міцними й гострими
хоботками, багатоголові змії...
Люстерникове поріддя — точніше, він сам, розпорошений
на десятки дрібних тіл.
Мишко вперше замислився над тим, що стається з розумом
і свідомістю іншопланетянина, коли той морфує в кілька мен-
ших істот. Чи всі вони сполучені між собою? Чи кожна сприймає
себе як окрему й самодостатню?
І якщо при розподілі розум люстерника маліє, навіщо він
це робить?
«Всесвіт, — пригадав чомусь Мишко слова адмірала, —
суворий і невблаганний».
І раптом зрозумів, що саме відбувається!
Тут, назовні, жоден живий організм не мав шансів дов-
го протриматися. Звісно, Вирій не вбивав вас так швидко
й ефективно, як відкритий космос. Але зрештою все одно вби-
вав. Щоб пересвідчитися в цьому, достатньо було поглянути
на закляклого крокодила, що зараз плив у Мишка над головою,
повільно обертаючись навколо власної осі. Тіло його лишило-
ся майже неушкодженим, хоч зараз неси до зоомузею, — якби
178
не яскраво-фіолетові кристали, що проростали крізь ніздрі,
очі, стирчали в роззявленій пащі наче додаткові химерні
зуби.
Вирій не вбивав вас так, як відкритий космос, — він робив
це по-іншому. Ви ніколи не знали, скільки маєте часу: десять
секунд, сім, чотири... чи одну-єдину мить. Звісно, ходили чутки.
Кожен мав знайомого, який особисто знав людину, котра була
родичем чи добрим другом того, хто протримався у Вирії без
скафа цілих п'ять хвилин. Чомусь про п'ять хвилин ще вірили,
а варто було згадати про шість чи сім — і тебе вважали без-
совісним брехуном.
Та, зрештою, усе це не мало жодного значення: п'ять
хвилин чи п'ять секунд, наслідок був той самий. Щоб уціліти
в цих умовах, одного везіння було замало, до нього треба
було додати скаф із запасами кави. Або — надміцний панцир
і здатність максимально уповільнювати у своєму тілі всі про-
цеси життєдіяльності.
Збагнувши це, люстерник і морфував з горили в таких-от
створінь: дрібніших, захищеніших, примітивніших. Більшість
із них вилетіла геть, щоб загубитися й загинути. Але оці,
на корпусі, втрималися — і якщо дати їм спокій, мандрува-
тимуть Вирієм, аж доки не натраплять на корабель. Як кліщі,
що здатні роками чатувати на здобич, вони чекатимуть шансу
повернутися в Сонячну систему.
А єдина людина, яка знає про це, — Мишко Неборак. Мишко,
позбавлений запасів кави та з непритомним Верджилом, якого
треба негайно рятувати.
На щастя, Фінлей висів неподалік від отвору. Цей бовдур
знехтував правилами безпеки: не принайтувався линвою
179
до корпусу, хоча навкруги й було чимало зручних гаків і зубців.
Якби не випадковий дріт, що обмотався навколо його ноги,
Верджил уже склав би компанію крокодилові в його нескін-
ченній подорожі у Вирій.
— Просто чудово! — сказав сам собі Мишко, виринаючи
в бібліотеці й хапаючи ковток свіжого повітря, яке, втім, швидко
звідси витікало. — І що мені тепер робити?! Рятувати Верджила
чи намагатися зупинити всіх цих розумних мокриць?!
Він ухилився від чергового візка, що прагнув насолодитися
краєвидами назовні. Потім підтягнувся до РВ-шки й від'єднав
линву.
А тоді нарешті зрозумів, що не мусить самостійно ухвалю-
вати рішення й перемкнувся на загальний канал «Горобця».
Спробував викликати хоч когось: пані Мерріл чи пана Волл-
гейма, або Алісу Шелдон, Ненарока, Росоховатського. Відсилав
сигнал 805, раз за разом гукав у ефірі:
— Хтось чує мене? Це Мишко Неборак, ми разом із Верджи-
лом Фінлеєм і адміралом Оксеником лишилися у відсіку НЕ-80.
Повторюю, це Мишко Неборак...
— Вони тебе не чують! — промовив чийсь голос у нього
над вухом.
Мишко аж підскочив — його миттю підхопило й ледве
не затягло в коловерть, але він примудрився вхопитися рука-
ми за поруччя на стелі й завис там, слухаючи — і відчуваючи,
як його охоплює дедалі чорніша безнадія.
— І ніхто тебе не почує, — казав голос. — Ми відлетіли
надто далеко від корабля, і потужності ваших... фродиків?
так ви їх називаєте? — уже недостатньо. А на самому кораблі,
підозрюю, переймаються актуальнішими для них питаннями.
180

Упевнюються, що не сталося розгерметизації обшивки...
ну і взагалі намагаються зрозуміти, що ж, власне, відбулося.
— Радієш? — спитав Мишко. — Насолоджуєшся моментом?
Сам він намагався дихати якомога глибше й повільніше:
готувався до наступного кроку. Якщо люстерник не весь розпо-
рошився на примітивну дрібноту, варто будь-якої миті чекати
наступного удару.
Зрештою, якщо він заговорив, значить, уже випереджає
Мишка на крок чи два.
— Ну... трошки насолоджуюся. — Голос наче знітив-
ся. — Адже тепер у мене буде можливість себе проявити!
— О, ти вже проявив себе як слід!.. Ти... — І тут Мишка охо-
пили примарні підозри. — Чекай-но! А, власне, хто ти такий?
— Радий, що спитав! Зви мене просто: Кавалерія!
— Вибач, я не дочув. Це як «Валерія»?
— Це як «кіннота»! — гримнув голос. — Тільки не кажи,
що жодного разу не чув цього вислову: «І тут на горизонті
з'явилася кавалерія». Це стається, коли герої потрапля-
ють у найскрутнішу ситуацію, а чекати допомоги вже нема
звідки.
Мишкові здалося, що від надмірних переживань і кисневого
голоду він почав марити. От тільки з киснем тут ще було все
гаразд: він витікав, але його лишалося достатньо.
Потім він збагнув: це люстерник намагається відволікти
увагу. Тому й голос змінив, щоб Мишко нічого не підозрював...
Що ж, у цю гру можна грати вдвох.
— Не знаю... — протягнув Мишко. — Важко чекати, що
допомога з'явиться з-за горизонту там, де горизонту, власне,
немає.
182
Він мовчки закрив шолом і підплив до РВ-шки. У шафці
був комплект на одного: скаф (що був уже на Мишкові), линва
(на поясі), вогнегасник (мало на що придатний) і, звісно ж,
реактивний наплічник. Застаріла модель, але Мишко на неї
дуже розраховував.
Не вмикаючи двигун, він поплив до виходу. Треба було
рятувати Верджила й ушиватися звідси.
— Але це просто сюжетний прийом, — не вщухав го-
лос. — ЯкОеизех тасіїіпа — ну, коли в античному театрі в кінці
п'єси за допомогою простенької машинеріїзі стелі спускався бог
і розв'язував усі проблеми героїв. Тільки не кажи, що й цього
не чув! Чого вас там узагалі вчать?!
— То ти хочеш запропонувати свою допомогу?
— Я і пропоную'. Зрештою, я ж відповідаю за того, хто в мене
вдягнувся! А він уже хвилин десять як непритомний.
Мишко якраз випірнув назовні й обережно скрадався між
гаками, дротами й зубцями. Повітря в скафі було обмаль, лише
та дрібка, що лишилася в огризку від розтрощеного термо-
са, — але Мишко не втримався від наступного запитання:
— То ти — імп? Імп Верджилового скафа?! Чому ж ти раніше
мовчав?
— Намагався даремно не витрачати енергію. Та й ти,
наскільки пам'ятаю, був дещо зайнятий... Гаразд-гаразд,
визнаю, на додачу я хотів, щоб наше перше знайомство було...
е-е-е... ефектним.
— Тобі вдалося.
— Дякую! Узагалі, якщо точніше, я не імп, а екс-імп: екс-
периментальна модель, нас таких було троє на весь зореліт.
От твій скаф, наприклад, — звичайна шкарлупка... не подумай,
183
що хочу його чи тебе образити... Але якби Верджил вдягнув
його, за раз уже мандрував би десь між кораблем і цим відсіком.
Кавалерія зробив промовисту паузу, і Мишко, який якраз
розрізав дріт, що тримав Верджила, здогадався:
— Це ти прив'язав Фінлея, коли він знепритомнів.
— О, це було нелегко, енергії ледве вистачило, але я впо-
рався. Ну, на додачу він ще так вдало падав, що лишалося
тільки увімкнути двигуни й злегка... Перепрошую! Що це ти
намагаєшся зробити?!
— Під'єднуюся до Верджилового термоса... себто балону.
Навіть настільки консерв... гм... просунуті скафи, як мій, мають
таку функцію на випадок аварії.
— Не думаю, що це слушна ідея. Зрозумій мене правильно:
я маю дбати насамперед про мого підопічного, а запасів кис-
ню навіть йому одному, непритомному, вистачить ненадовго.
Мишко тим часом закінчив монтувати в гніздо на Верджило-
вому балоні перехідник і віддав команду «під'єднати». Фродик
повідомив, що сталася помилка й він не може цього зробити.
— Слухай, — сказав Мишко, відчуваючи, як пітніють скроні
й шия, — дихальна суміш рано чи пізно все одно закінчить-
ся. На кораблі нас не чують і не почують. Єдиний наш шанс:
летіти туди самим. Я приніс наплічник, який ми використаємо
як двигун, розумієш? І, до речі, Кавалеріє, чи ти не повинен
дбати про життя всіх, хто є поруч?
— Це суперечливе питання, — повідомив імп. — Але, —
додав похапцем, — я тут поміркував — і враховуючи всі об-
ставини, вважаю, що його ми можемо обговорити пізніше.
Невідомо, коли саме... е-е-е... словом, пропоную не затриму-
ватися й стартувати негайно.
184
Мишко з полегшенням вдихнув нарешті свіжого — хай
насправді й трохи застояного — повітря й помітив те, на що,
певно, уже звернув увагу Кавалерія. Усі ці трилобіти й багато-
ніжки, у яких морфував люстерник, повільно, але рішуче по-
взли до них із Верджилом. І деякі були надто близько, щоб їх
і далі ігнорувати.
Він причепив наплічник собі на спину, якраз на місце,
де був колись балон, підхопив Верджила й відштовхнувся так,
щоб потрапити в потік повітря, яке витікало з відсіку.
Один із вдягнених у хітин їжаків смикнувся був ухопити
Верджила за ногу чималими хеліцерами, але Мишко дав йому
добрячого стусана.
Потік підхопив їх і швиргонув подалі від відсіку, а потім Миш-
ко увімкнув двигуни наплічника й вони помчали до «Стріляного
горобця» — цяточки розміром з ніготь, не більше.
Укотре Мишко спитав себе, що ж там зараз коїться.
І де подівся «Зухвалий колібрі», і чи знає мама, у яку халепу він
втрапив...
— Слухай, Кавалеріє, — промовив він, — ти щось казав про
допомогу?
— Казав, авжеж! Я радий буду надати її тобі та Верджилові,
проявити себе з найкращого боку, кинути всі свої сили на ваш
порятунок.
— Можеш зв'язатися зі «Стріляним горобцем»?
— Звісно! Щойно ми опинимося на відповідній відста-
ні — залюбки зроблю це! Що саме ти хочеш передати?
— Чекай-но... А коли ми опинимося на відповідній від-
стані?
Кавалерія помовчав, мабуть, щось обраховуючи.
185
— Радий повідомити тобі, що маю точну й обґрунтовану
відповідь. Враховуючи нашу масу, потужність двигунів напліч-
ника й орієнтовну відстань до «Горобця», гадаю, це буде десь
за шість годин. Може, за сім з половиною.
— А ти певен, що палива двигунам вистачить на весь цей
час?
— О, я чекав на це запитання! І провів відповідні обрахун-
ки! Найімовірніше, лівий двигун вийде з ладу години за дві,
правий може протриматися хвилин на тридцять довше. Може,
на тридцять п'ять.
— А наші запаси кисню?
— Тут є варіанти. Якщо ти й далі нервуватимеш і багато го-
воритимеш, години за дві з половиною вони вичерпаються.
А от якщо я введу тебе в стан анабіозу, як зробив це з Верд-
жилом після того, як він знепритомнів... Ну, гадаю, тоді ми ви-
граємо щонайменше години чотири.
Мишко помовчав, економлячи запаси кисню.
Потім не втримався і спитав:
— Кавалеріє, ти ж розумієш, до чого все йде? Скажи,
чи є шанс, що нас врятують?
— Мої камери не настільки потужні... власне, як і засоби
зв'язку... Але з того, що я чув і бачив на «Горобці», поки ще міг
там щось чути й бачити... Чесно кажучи, я б на це не сподівався.
Вибач, — додав він після паузи. — Якщо хочеш щось передати
своїм друзям, я... Просто надиктуй мені. Я все передам.
Вони летіли крізь фіолетову порожнечу, і Мишко думав
про самоту, про дружбу і про надію. Чомусь він переймався
зараз найбільше тим, що відчуватимуть мама з татом, і чи
не каратиме себе зазнайкуватий Ненарок через те, що став
186
причиною цього всього. Що Мишко з Верджилом пішли
до бібліотеки рятувати його... і ще ж адмірал, не варто забувати
про адмірала...
Мишко думав про Кавалерію, який був створений для
допомоги іншим, але більшу частину свого життя простояв
у шафці, чекаючи на мить слави. А коли дочекався, виявилося,
що він здатен лише обчислювати те, скільки часу проживуть
його підопічні.
Від думки про це ставало сумно й самотньо, і Мишко
сказав:
— Ти готовий записувати?
І почав говорити все те, що хотів передати спершу мамі
з татом, потім бабусям і дідусям, Алісі та іншим однокласникам...
Ще він описав усе, що бачив і чув. Він намагався говорити
чітко й коротко, бо не хотів даремно витрачати час і каву
з термоса. Зрештою, думав, усяке може бути, ніколи не знаєш,
звідки прискаче справжня кавалерія ех тасіїіпа. Головне —
не втрачати надії. Боротися до останнього.
— Записав? — спитав він у імпа.
— Так-так. Хочеш прослухати, перед тим як...
— Ні. Хочу, щоб ти ввів мене в анабіоз. Знаю, шансів усе
одно небагато, але я не хочу нехтувати жодним.
Кавалерія нічого не говорив хвилин п'ять. Мишкові важко
було точно сказати: він не мав перед очима годинника, тіль-
ки пустку Вирію. Навіть щоб побачити «Горобця», він мусив
вивертати голову, бо двигунами наплічника через фродик
Верджила зараз керував імп.
— Знаєш, — промовив раптом Кавалерія, — у мене не-
великий досвід... принаймні власний, а не той, який я здобув
187
із книжок... і ще... ти дуже хоробрий, так і знай. Я пишаюся зна-
йомством з тобою.
— О, ще одне, ледве не забув! — сказав похапцем Мишко.
Він не хотів вислуховувати від Кавалерії всіх цих дурниць
і взагалі вважав, що не гідний їх. — Запиши обов'язково, на-
полягай на цьому, щойно долетиш до «Горобця»: нехай вони
наздоженуть відсік і повиловлюють усіх аватар люстерника.
Сергій Семенович попереджав, що це вкрай небезпечні
істоти... здається, раніше мало хто знав про цю їхню влас-
тивість — ділитися аж на таку дрібноту... а виловити треба
всіх-превсіх, чуєш?! І ще — книжки з бібліотеки! Хай уважно
погортають обидві, я поклав їх у внутрішню кишеню в скафі,
не можна, щоб вони загубилися!..
Він відчував, що поступово провалюється в сон, глибокий
і в'язкий, і страшенно боявся не встигнути переказати те,
що здавалося найголовнішим.
— Не можна пропускати жодного! Треба оглянути Вирій
у радіусі... я не знаю якому. Хай вирахують, як далеко могло
розкидати цих аватар... оглянути й зібрати всіх, бо інакше...
— Не вийде! — пролунав раптом у вухах знайомий го-
лос.— Хочеш звалити й лишити всю важку роботу на нас?
Навіть не сподівайся, Небораче!
Здається, цей голос говорив щось іще, але Мишко вже
не чув — сон оповив його численними щупальцями й за-
тягнув на ті глибини, де немає нічого, тільки чорна, а не фіоле-
това порожнеча...
188
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ. ВЕЛИКЕ ПРИБИРАННЯ
Мене часто питали, чи не шкодував я про те, що сталося.
Правду сказати — ніколи. Але завжди намагався робити
висновки і враховувати їх на майбутнє.
Сергій Оксеник. На чолі Дірявої ескадри
— Усе просто, — казав Ненарок. — Розбиваємося по
двоє-троє. Один тримає сітку, інший заганяє туди «м'яч». Про
те, що брати їх руками заборонено, ви й самі знаєте, навіть
не витрачатиму час на пояснення. Питання?
— Хто залишиться на човнику? Доглядати за Верджилом...
і взагалі.
— Я точно не лишуся! — одразу відгукнувся Мишко. — Там
від мене буде більше користі! Зрештою, я їх бачив на влас-
ні очі.
Насправді в нього була ще одна причина летіти, але він
сумнівався, що Ненарок сприйме її як вагомий аргумент.
Після того як їх із Верджилом підібрав човник, Мишко пе-
рекинувся з другом хіба кількома словами. Той був із головою
занурений у підготовку до десанту на ЦІЕ-80: підбирав осна-
щення, передивлявся креслення відсіку...
На книжки, що їх приніс Мишко, поглянув, кивнув схваль-
но — і далі шив собі пальцями в повітрі, затято посміхаючись
до невидимого противника.
— Вибач, — сказав він зараз Алісі. — Без образ, але бути
на човнику — прямий обов'язок капітана. На додачу нам по-
трібен хтось, хто б усіх нас координував. Хтось по-справжньому
відповідальний і...
Шелдон тільки махнула рукою:
189
— Ненавиджу вас усіх. Давайте, вимітайтеся, спритники.
— А чому саме швабри? — спитав Мишко в Ненарока, коли
вони слідом за іншими вилетіли назовні. Він зручніше пере-
хопив пластиковий держак і уточнив: — Не маю нічого проти
швабр, але розмахувати ними у Вирії, щоб загнати в сітку ава-
тари люстерника... трохи екзотично, як на мене.
Не найважливіша тема, правда, — але треба ж було з чогось
почати.
Ненарок ворухнув лівим плечем, вирівнюючи політ. Поки-
нутий відсік иЕ-80 був прямо по курсу — він тепер повільно
обертався навколо своєї осі, оскільки і другий шлюз виявився
відкритим, — і плив в оточенні чималої хмари з дерев'яних
уламків, книжкових сторінок, листя та іншого мотлоху.
При погляді на все це швабри вже не видавалися аж такими
недоречними.
— У нас, — сказав Ненарок, — не було особливого ви-
бору — та й часу, якщо чесно. Коротко, щоб ти зрозумів: ідучи
до «вісімдесятки», адмірал призначив старшою пані Мерріл.
Жодної посутньої інфи їй водночас не лишив: мовляв, повер-
нуся — тоді розповім, а якщо не повернуся, отримаєте з Гриб-
ниці подальші інструкції. Мерріл, відповідно, терпляче чекала...
ну, аж поки люстерник з нею не зв'язався й не почав шанта-
жувати заручниками, себто вами. На той момент я вже знав,
що він прорахував свої ходи на кілька кроків уперед.
Не розумієш?
Мишко справді не розумів. Та й думав зараз більше про
інше.
— Поміркуй сам: випускаючи мене з бібліотеки, люстер-
ник начебто втрачав перевагу. Я ж усе-таки дізнався про те,
190
що деякі з них здатні морфувати в кількох істот водночас. Отже,
вивіртнувшись, я б розкрив його секрет... і якщо він відпустив
мене, для нього це вже не мало значення.
— Ну, якщо він збирався поміняти нас із адміралом на ко-
рабель...
— Нічого не завадило б йому потім наздогнати й підбити
човник, перетворитися на когось із команди і врешті-решт
захопити «Колібрі»... з його вантажем. Тому, вивіртнувшись,
я не поспішав повідомляти про своє звільнення. Росоховат-
ський чекав біля колиски, приглядав, щоб зі мною не стало-
ся біди, поки я в Грибниці, — то він і розповів про ситуацію
на кораблі. Я негайно скористався своїм капітанським досту-
пом...
— Чекай, тебе ж його позбавили, капітан у нас Аліса. Як же
ти?.. А, безглузде запитання, забудь.
— Завдяки своїм напрацюванням, — незворушно прова-
див далі Ненарок, — я відстежив дії адмірала аж до моменту,
як він зайшов у бібліотеку. Потім я передав ключі керування
човником Ігорю, переказав Алісі, що саме нам знадобиться,
і під'єднався до датчиків «вісімдесятки». Ледве встиг: за мною
прийшов пан Лі й повів у медблок — уже звідти я зв'язувався
з тобою та Верджилом. Ну а поки я намагався допомогти
вам порадами, пані Мерріл подбала про наступну стадію
операції.
— То ти їй усе-таки розповів!.. А я чомусь вирішив,
що ви викрали човник і дієте на свій страх і ризик. Хоча
мусив би здогадатися: хто ж хоче, щоб його відрахували
зі школи без дозволу на поновлення!.. Але чекай... Чому тоді
на човнику немає нікого з учителів?
191
— У тій ситуації, — так само незворушно промовив Нена-
рок, — у нас не було часу на зайві пояснення. Пані Мерріл про-
сто виконувала обіцяне л костерникові: перевела зоряних джур
на човник і збиралася віддати ключ від «серця». Але спершу
за допомогою колег знеструмила двигуни й вирубила всі ко-
тигорошкові вежі.
— Логічно: тоді б люстерник, захопивши «Горобець», не зміг
одразу стартувати. І нас би в човнику теж не підбив.
— За цих умов нам лишалося тільки швидко і злагоджено
подбати про свою частину плану. До речі, про план... Момент.
Він на мить перемкнувся на загальний канал і сказав:
— Джури, завантажую схему операції. Перевірте, де хто
має бути і як рухатися. У нас украй мало часу... та ви й самі
знаєте. — Він знову перейшов у приват: — Усе тривало кіль-
ка хвилин. Щойно я ізолював фродики Воллгейма і Ґолда,
на човник прибіг Штерн і сказав, що обох негайно кличуть
на капітанський місток. Ми лишилися самі — і одразу стартува-
ли. До речі, твоя мама нам сильно допомогла: на той момент
якраз до корабля підлітав «Колібрі» — і зажадав у пані Мерріл
негайних пояснень, що, мовляв, тут відбувається.
— Можу' собі уявити... Мама навряд чи була в захваті від
новин.
— Особливо коли їй повідомили, що «Колібрі» не стикувати-
меться з нами і взагалі жодним чином не втручатиметься.
— Але... як? Чому?!
— Бо в них пріоритети. Коли ми відлітали, я чув, що саме
твоя мама відповідала своїм колегам... Чесно кажучи, деяких
слів я раніше навіть і не чув ... Ну а наші, з «Горобця»... вони
теж, як розумієш, були трохи знервовані.
192
— Вони вам цього не подарують, — тихо сказав Миш-
ко. — Навіть враховуючи те, що ти врятував нас... така кількість
порушень...
— Шість, якщо бути точним, — охоче втрутився Кавале-
рія. — Обман старших за званням. Змова. Захоплення орбі-
тального човника. Створення ситуації, що ставить під загрозу
життя інших (додамо: неповнолітніх). Ризик власним життям.
Ризик контакту з позаземними й позасонсистемними формами
життя. А, ще викрадення господарського інвентарю — значить,
не шість, а сім. Гадаю, враховуючи ваш вік, це тягне щонай-
менше на військовий трибунал.
— Ти трохи відстав від життя: у нас уже відмінили військовий
стан, років так пів сотні тому.
— О! Тоді просто: відрахування зі школи, догана, ймо-
вірно — переведення до інтернату з позбавленням доступу
до Грибниці, можливості спілкуватися з рідними та споживання
солодкого в більших, ніж потрібно для здорового харчування,
обсягах.
— Слухай, — сказав Ненарок, — ти певен, що це була вдала
ідея — скористатися саме цим скафом?
— Зауважу, що говорити про присутніх у третій осо-
бі — ознака браку виховання. І самоповаги. І дискримінації
імпів та екс-імпів. І...
— А хіба підслуховувати розмови інших не означає того ж
самого?
— Як я можу підслуховувати те, що й так змушений транс-
лювати?
— Припиніть уже! — гримнув на них Мишко. — Ви обоє
врятували мені життя, і я обох вас однаково ціную...
193
— Однаково?!
— Однаково?!
— Та стуліть уже пельки!
— У мене немає пельки!
— А знаєш, Небораче, він має рацію — принаймні в цьому
випадку.
— Гей, сапієнси, — втрутився Тео Старджон, — ми на позиції.
Один за одним інші теж підтверджували, що вони на міс-
ці. За планом зоряні джури мали оточити відсік ШЕ-80 зусібіч
і почати відловлювати спершу тих аватар, що літали серед
сміття по орбіті, а потім вже прочісувати весь цей ліс із дротів,
зубців і гаків.
Ненарок розкрив дрібновічкову металеву сітку, зухвало
посміхнувся і сказав:
— Поїхали!
Мишко вже запримітив першу аватару —щось шипасте,
кулеподібне, із гострим гребенем уздовж того, що могло бути
хребтом.
— Керуй наплічником, — наказав Кавалерії. — Упораєшся?
— Може, я і відстав від життя, але принаймні цьому дам раду.
Вистачило одного удару шваброю, щоб аватара опинила-
ся в сітці Ненарока. Той затягнув горловину, і вони полетіли
до наступної — мушлі з потужними (і чомусь ніжно-рожевими)
педіпальпами та хеліцерами. Її Мишко загнав у сітку так само
одним ударом — але щойно мушля вдарилася об шипасту
кулю, обидві наче прокинулися від сплячки. Мушля випусти-
ла додаткові кінцівки, куля розгорнулася й виявилась чимось
на кшталт подушки для голок. Голки були з гачками на кінцях,
і аватара охоче увігнала їх у хеліцери й педіпальпи панцирного
194
равлика. Вони завмерли на кілька хвилин, кружляючи в нева-
гомості та б'ючись у сітці, але зрештою подушечка для голок
перемогла й почала перетравлювати суперника.
— Ти певен, що варто продовжувати в цьому ж дусі? —
уточнив Мишко, коли вони заганяли в сітку вже четверту
аватару — гостродзьобу черепаху з двома головами. Подушеч-
ка до цього моменту встигла поглинути равлика, а її у свою
чергу майже засвоїла менша від неї рази у два риба, що
складалося переважно з шипів і зубів. — Кожен наступний,
перетравлюючи попередників, стає більшим. Ще двоє-троє
таких — і наша здобич не влізатиме в сітку.
— Вивантажимо її в анабіозник і почнемо набивати на-
ступну. Поки аватара засвоює іншу таку ж, вона стає без-
порадною, і чим більша здобич, тим довше триває процес.
Не забувай: ми маємо зібрати їх усіх — або принаймні стільки,
скільки встигнемо. А часу, — він скинув Мишкові на екран
циферблат зі зворотнім відліком, — лишається мало, хвилин
двадцять.
— Чекай, ти про що? Двадцять хвилин до чого?
— Жартуєш? Ти ж наче уроки зорельотобудування не про-
гулював...
— Пан Ненарок натякає, що після від'єднання, якщо не було
подано відповідної команди, відсік автоматично знищується.
Для цього повинно пройти не менше чотирьох годин —
або ж він має опинитися на достатній відстані від корабля, щоб
не завдати йому значної шкоди.
— Слухай, Кавалеріє, а там нічого не написано про живих
істот, які перебувають на відстані, з якої вони можуть зазнати
значної шкоди?
195
— Боюся, що ні. Хоча за останні пів сотні років мої дані
могли застаріти.
Ненарок стримано кашлянув у ефірі. Схоже було на спробу
притлумити сміх, та Мишко вирішив втриматися від безпід-
ставних звинувачень. Замість цього запитав:
— Інші знають?
— Звісно, — сказав Ненарок. — Усі попереджені, усі зголо-
силися летіти добровільно, розуміючи, чим ризикують. То як,
працюємо далі чи хочеш іще про щось запитати?
Він витримав паузу.
Мишко справді хотів. Запитати — чи, точніше, поговорити.
Але не знав, як почати цю розмову.
Тож вони взялися он за ту вкриту хітином медузу, потім
перейшли до гігантської мурахи з роговими ратицями замість
лап. Мураха активно пручалася, ледве не перекусила швабру,
але зрештою теж опинилася в сітці й накинулася ще з більшою
люттю на медузу, яка вже почала перетравлювати попередню
(теж морфуючу) аватару.
Весь цей час Мишко шукав правильні слова.
— Слухай, — сказав він нарешті, — а навіщо ми взагалі все
це робимо? Відсік вибухне? То й нехай собі. Значить, усі ава-
тари в радіусі кількох кілометрів будуть знищені, можна цим
не перейматися й витратити час на щось інше.
Він струснув сіткою, і мураха, відірвавшись від своєї жертви,
загрозливо здійняла передні ратиці.
— Ти не подумай, я не обманюю сам себе. Я розумію, він на-
вряд чи вижив. І пріоритети... нам потрібен бранець, потрібні
докази, що люстерники вкотре на нас напали. Але хіба ми мало їх
назбирали? Хіба не-можемо хоча б спробувати пошукати його?..
196
Ледве не сказав «його тіло», та затнувся, не зумів.
Це було перше, про що спитав Мишко, коли його затягли
в човник і привели до тями. «Що з адміралом?»
І на це запитання ніхто не відповів. Усі відводили очі, міц-
ніше стискали кулаки, і тільки Ненарок сказав: «Зв'язок із ним
урвався, щойно ти втік звідти. На карті, коли я намагався від-
стежити присутність живих істот... там усе було надто змазано
й незрозуміло». І потім додав спокійно: «Гадаю, він вийшов би
на зв'язок, якби міг».
Слово «втік» тоді зачепило Мишка — таке просте й таке
точне. Але він розумів: Ненарок не хотів його образити.
Та й, зрештою, сказав правду: Мишко справді втік.
Але тепер — прилетівши до «вісімдесятки», виконавши те,
що конче треба було виконати, — він хотів принаймні віддати
пошану людині, яка їх урятувала. А не збирати замість того
дрібних аватар того, хто вбив учителя.
— Ми збираємо їх, — тихо сказав Ненарок, — бо інакше
вони загинуть.
— Хіба це погано? Вони — наші вороги! Точніше,— до-
дав Мишко, трохи розгублений цими складнощами, — точні-
ше — частини нашого ворога.
— Вони, — уточнив Ненарок, — частини злочинця. Гей,
Кавалеріє, даси юридичну оцінку діям люстерника?
— Спроба викрасти рухоме майно, що належить одній
із земних держав. Захоплення в заручники розумних гума-
ноїдів виду гомо сапієнс (одної повносправної особи та двох
осіб дитячого віку). Шантаж. Замах на вбивство. Спроба
уникнути відповідальності шляхом свідомого подрібнення
своєї особи на менші, позбавлені, власне, свідомості, а отже,
197
за законами, на такі, що не підпорядковуються юрисдикції...
— Дякую! — сказав Ненарок. І додав, звертаючись до Миш-
ка: — Тепер розумієш?
Мишко не розумів:
— Чудово. Тобі видніше, як правильно його називати.
Злочинець? — нехай. Якщо злочинець — значить, має бути по-
караний. То він і буде, за... тепер уже п'ятнадцять хвилин. Годі,
Ненароче, подумай сам: він навіть нічого не відчує, жодною
зі своїх аватар. Чому ми повинні гаяти на нього свій час?!
Чому замість цього не подбаємо про тіло адмірала?!
Так, він промовив це нарешті вголос і відчув полегшення.
На мить. Поки не поглянув у обличчя Ненарока — воскове,
мертве. Без тіні хоча б якоїсь емоції.
— Слухай, — сказав Мишко, — а може, ти досі не певний,
чи був він зрадником чи ні? Тобі ще не вистачає якоїсь дріб-
нички, беззаперечних аргументів, остаточного якогось свід-
чення? Чи навпаки? Якби ти думав, що він зрадник, ти, певно,
першим ділом відіслав би когось або й сам полетів шукати
тіло. Як речовий доказ. А якщо він лише людина, котра вряту-
вала нас усіх, — хай собі. Так? Ти ж керуєшся тільки розумом,
не серцем, серця ж у тебе немає, тільки той надточний, ідеаль-
ний механізм. А розум підказує...
— Розум, — перебив його Ненарок, — підказує, що
ми — розумні, цивілізовані істоти, представники виду «людина
розумна». Ми не вбиваємо інших розумних істот просто тому,
що можемо. І не вбиваємо просто тому, що хочемо помстити-
ся. Гадаю, — додав він тихо, — саме це намагався пояснити
нам адмірал. Що ми поводимось так насамперед задля самих
себе. Бо якщо...
198
Він на мить затнувся, наче не знав, чи варто продовжувати.
Чи він готовий уголос вимовити те, що думає.
Цієї миті вистачило. В ефірі раптом пролунав сигнал ви-
клику, а за секунду вони почули голос Аліси Шелдон:
— Сапієнси, у нас тут ускладнення. Щойно зі мною на зв'язок
вийшла пані Мерріл.
— Дуже сердита? — навіщось спитав Ділейні. Робив він
це, не відволікаючись від свого основного завдання — полю-
вав на двох крилатих ківсяків, що зараз намагалися сховатись
під величезним, схожим на чийсь ніс, гаком.
— Вона говорила тихим і майже лагідним тоном.
— Жодного разу не підвищила голос?
— Ще й двічі сказала: «якщо ваша ласка».
— Біда...
— Нам наказали негайно повертатися на човник. Просто
зараз, покинувши все. І там чекати на них, вони вже розверта-
ють корабель. Шкода, що саме в цю мить зв'язок погіршився,
а потім й урвався, я практично не чула цього останнього на-
казу. Але вони вже летять.
— Не переймайся, — сказав Ненарок. — Усе одно прибу-
дуть сюди пізніше, ніж відсік вибухне. На той час ми зберемо,
що зможемо, і вшиємося звідси. Тобто полетимо їм назустріч,
виконуючи наказ, який ти погано розчула. Дякую, що попере-
дила. Сапієнси, робімо своє, не відволікаймося!
— І це все? — спитав у нього Мишко. — На тому й кінець?
Зібралися й полетіли, питання закрите? Потім, звісно, вшануємо
пам'ять і всяке таке, як розумні цивілізовані істоти...
— Знаєш, — перебив його Ненарок, — це страшенно
дратує. Хочеш не хочеш, але щоразу перепитуєш себе: як би
199

вчинив на нашому місці він? Чим би знехтував? Що вважав би
справді важливим? І здається, інакше просто підведемо його...
розумієш?
Мишко кивнув.
— Слухай, — почав був, — вибач щодо серця, я не хотів...
— Час вантажити нашу здобич, — зауважив Ненарок. — Сіт-
ка повна, у інших, наскільки бачу, ситуація та сама. Ділейні,
чуєш мене? Підганяйте сани, готуйте анабіозники. Я зараз
до вас приєднаюся. А ти... — додав він, знову перемкнувшись
на приватний канал, — маєш трохи часу. Тільки ж не барися —
і вчасно повертайся, гаразд? Кавалеріє, приглянеш за ним?
— Вважатиму за честь, пане Ненарок!
— Десять хвилин, не більше! — гукнув той, ривком підхопив
сітку й полетів у фіолетову порожнечу. Дехто із джур теж уже
тягнув за собою здобич, інші виловлювали останніх аватар
люстерника.
Мишко стояв серед дротів і гаків, неподалік від «Фараоново-
го входу». Повітря з «вісімдесятки» вже витекло, і тепер він без
проблем заплив усередину — у темний, заповнений уламками
меблів простір. Кавалерія одразу ж увімкнув ліхтар, але крізь
усе це сміття світло майже не пробивалося.
— Мушу зауважити, що — враховуючи всі обставини —
це не найкраща ідея. Ми навряд чи зможемо пропливти відсік
з кінця у кінець за цей час, надто багато перешкод і...
— Просто летімо! — попросив його Мишко.
І вони полетіли — крізь усі ці обпалені паростки дивної
ліани, книжки, гамаки, лампи, довідкові скриньки...
Карта відсіку досі була в Мишковому фродику, однак не над-
то допомагала, бо ж не відображала затори. Та й те, що відсік
201
повільно обертався навколо власної осі, не полегшувало зав-
дання.
— Чотири хвилини, — зрештою промовив Кавалерія. —
Ще одна — і мусимо повертатися.
Мишко нічого не сказав: вони не здолали навіть половини
відстані. Навіщось перемкнув приймач фродика на той канал,
який завжди лишався за адміралом, хоч і розумів, що не почує
геть нічого.
Власне, так і було. Ані голосу, ані навіть дихання. Лише
короткі гудки, як тоді, коли канал зайнятий.
Минуло кілька тривалих секунд, поки Мишко зрозумів,
що це означає.
— Можеш відстежити, звідки йде сигнал?
— Перепрошую?
— Навіть не намагайся вдавати, що не розумієш. Давай,
чим швидше знайдемо джерело, тим швидше вшиємося
звідси.
Кавалерія помовчав, а потім висвітив на Мишковій схемі
точку. Вона була неподалік від них — але дрейфувала геть.
Минуло ще дві хвилини, і вони наздогнали її. Це був зна-
менитий сріблястий чохол для окулярів — така ж невід'ємна
частина адміралового образу, як його вуса чи довоєнний
фродик із змієм, що кусав власний хвіст.
Звісно ж, футляр не міг похвалитися більш-менш розви-
нутим імпом, але мав вбудований маячок на випадок, якщо
загубиться.
Певно, він випав з адміралової кишені й подрейфував
у невагомості, а потім увімкнувся маячок.
Мишко взяв футляр до рук, і маячок одразу ж вимкнувся.
202
— Слухай, Кавалеріє...
— Вибач, але час вичерпано. Ми повертаємося негайно.
— Та нам звідси ж ближче до іншого виходу. Я зараз... Гей,
що ти робиш?!
— Перебираю на себе керування. Так ми долетимо швидше.
При всій повазі, я маю трошки ліпшу реакцію й бачу в темряві
краще... Ох... Вибачте!
— Це було боляче.
— Навіть мої об'єктиви не ідеальні. Це не привід зайвий
раз дорікати мені. Зрештою, я вже вибачився. І я не очікував,
що той візок випливе з проходу так швидко...
— Небораче, де ви? Кавалеріє, чому ви досі у відсіку?!
— Ми вже майже...
— Роблю все можливе, пане Ненарок.
— Вилітаю вам назустріч! Женіть щодуху!
Вони випірнули з отвору — і ледве не зіткнулися з Нена-
роком. Той примчав на санях, з яких уже зняли анабіозники
зі здобиччю.
— Застрибуй, каскадере! І пристебнися. У нас хвилина.
Він розвернувся й погнав геть.
Мишко кинув погляд назад: відсік обертався, повільно
й велично, анітрохи не переймаючись усією метушнею на-
вколо нього, — і раптом з дальнього входу виплила чиясь
постать. Її видно було зі спини, і на мить — лише на одну
коротку мить! — постать плавно розвернулася. Мишкові зда-
лося, що він бачить знайоме обличчя, і вуса, і навіть здатен
розгледіти усмішку, — та, звісно ж, із такої відстані він би нічого
не побачив. Тим більше — не розгледів би деталей за ту дріб-
ку секунди, що минула до моменту, коли відсік почав рости
203
та розпускатись, наче орбітальне дерево в пришвидшеній
зйомці; а потім були спалах, вогонь, усі відтінки жовтого
й червоного, але звуку не було жодного, тільки Ненарок гукнув:
«Пригнися!» — і наддав швидкості, водночас піднімаючись
вище й вище, щоб утекти з лінії удару.
Спершу їм щастило: тільки кілька уламків зачепило сани
по дотичній, і жоден не пошкодив двигун. Потім щось штов-
хнуло його в плече, Кавалерія зойкнув, і Мишко відчув, як уся
ліва рука втрачає чутливість.
Ненарок навіть не озирнувся, тільки спитав:
— Втримаєшся? Кавалеріє, травма серйозна?
— Дякую, що цікавитеся. Пробило навиліт, якраз там, де пле-
човий сегмент переходить у рукав. Але не турбуйтеся, живиця
все затягнула. Що ж до пана Неборака, то там тільки подряпи-
на, однак я про всяк випадок уколов місцеве знеболювальне.
— Здається, я вирубаюсь, — прошепотів Мишко. Він від-
чував, як права рука, ноги, голова стають наче дерев'яними,
чужими.
— О! Перепрошую, здається, я трошки помилився з дозу-
ванням, але мушу запевнити...
Саме в цей момент Ненарок заклав крутий віраж, тікаючи
від ще одного уламка, — і тоді щось угатило в сани знизу, пе-
ревернувши їх кілька разів навколо осі та швиргонувши вбік.
Добре, подумав Мишко, що пристебнувся. А то б зараз летів
бозна куди.
— Усе, — сказав Ненарок. — Приїхали. Ділейні, пошлеш
когось, щоб нас звідси забрали?
Але замість Ділейні вони почули інший голос. Тихий,
спокійний. Загрозливо лагідний.
204
— Він уже вирушив до вас разом із Батлер, — повідомила
пані Мерріл. — Усі живі?
— Усі, — так само тихо відповів Ненарок. — Цього разу кіт
знову впав на всі чотири лапи.
А потім Сашко вимкнув двигун, і вони втрьох почали чекати,
поки за ними прилетять.
205
ЕПІЛОГ. ВИНЯТКИ ТА ВИКЛЮЧЕННЯ
— Відпусти мене, — попросив джура. — Удома
на мене чекають тато й мама і невивчені уроки.
Нічого не відповіла йому на це літавиця. Просто
взяла та й проковтнула джуру разом
із його кораблем.
Зі збірки «Фольклор Дальнього космосу»,
версія 2178 р., найновіша
Мишко думав, що це відбуватиметься у, сказати б, поважні-
шій атмосфері. Хоча б на капітанському містку, при всіх членах
екіпажу. З гучною промовою, мовляв, за порушення правил,
нехтування прямими наказами, ганебну поведінку —таких-то
і сяких-то відраховуємо зі Школи зореплавства без права
на поновлення. На Марс летітимете як звичайні пасажири,
а звідти вас доправлять на Землю — і бувайте здорові.
Але все сталося просто й буденно. Джури якраз сиділи
в кают-компанії та снідали. Позаду лишилися медична пере-
вірка й детальне перехресне опитування паном Воллгей-
мом і пані Мерріл. І ще двадцять годин «на відпочинок» —
наче нормальній людині потрібно на відпочинок стільки часу.
Щоб відіспатися, йому особисто вистачило й п'ятнадцяти,
а потім — намотуй кола в каюті.
Фродики в них, звісно ж, не відібрали, але максималь-
но обмежили функції, у тому числі комунікативні. Ні до кого
не звернешся, тільки можеш приймати виклик.
Мишко сподівався, що Ненарок знову скористається свої-
ми напрацюваннями й вийде на зв'язок, але ні — він мовчав.
Може, мав поспати довше, хтозна.
206
За сніданком говорили впівголоса, час від часу озиралися
на двері. Пані Мерріл, коли прибули на «Горобець», жодним
словом їм не дорікнула, навіть голосу не підвищила. Інші вчи-
телі дивилися з дивними виразами на обличчях.
І от — варто було їм доїсти, як двері відчинилися й до кают-
компанії зайшли та ж таки пані Мерріл, потім Сорока, Волл-
гейм і Паровський. Стали півколом, Мерріл кивнула джурам
і сказала:
— Рада, що ви живі й неушкоджені. Усі медичні показники
в нормі, жоден з вас не інфікований люстерником. Це означає,
що ми можемо вас негайно відіслати на Землю.
— А в чому нас, власне, звинувачують? — похмуро спитав
Фінлей. А коли пані Мерріл подивилася на нього так, як тільки
вона одна вміла, уточнив: — Ну, ми ж маємо право знати?
— А як ти сам гадаєш? — спитав пан Паровський із неуваж-
ною, трохи наче співчутливою усмішкою. — Винні ви чи ні?
— Та ясно... — Фінлей ще більше спохмурнів. — Треба
було самим не ризикувати, повідомити дорослих. Діяти згідно
з інструкціями.
— А от і ні! — раптом озвалася Аліса Шелдон. Вона підве-
лася з-за столу, і Мишко з подивом мусив визнати, що не впіз-
нає стару приятельку. Аліса наче стала вищою — і вже точно
дорослішою. — Ти, Верджиле, діяв згідно з інструкціями. Отри-
мав наказ капітана й виконував його, разом із Небораком. Якщо
хтось у чомусь і помилився — це я.
— То це ти наказала їм мовчати про відсіки з простором
Шредінґера? — зацікавлено уточнив пан Сорока. Він провів
своїми покрученими пальцями по сивій шевелюрі й озирнувся
на колег. Наче хотів пересвідчитися, чи вони слухають уважно.
207
— Так, — спокійно відповіла Аліса. — Неборак із Ненароком
доповіли мені, коли знайшли перший з відсіків. Я вирішила
не поспішати з висновками й усе дослідити.
— Ну, бачите, — сказав учитель екзобіології Микола Соро-
ка, і Паровський задоволено кивнув. — Хто б міг подумати...
— Я, — додала Аліса, — визнаю, що могла припуститися
помилки. Але як чинний капітан беру всю відповідальність
на себе. Це не їх — мене треба відраховувати зі Школи. Вони
діяли абсолютно в рамках інструкцій.
— Перепрошую, капітане, — втрутився Ненарок. — До-
звольте сказати?
Аліса кинула короткий погляд на пані Мерріл. Та лише во-
рухнула бровою, мовляв, ти ж капітан, то й вирішуй.
— Не дозволяю. Ти почнеш говорити різні... не дотичні
до справи речі.
Ненарок зітхнув:
— Тоді я змушений буду порушити субординацію і твій пря-
мий наказ. Пані Мерріл, панове Паровський, Сорока, Воллгейм.
Капітан Шелдон керується благородними міркуваннями, але
боюся, я не можу погодитися з нею. Те, що сталося, виключно
моя провина. Я запропонував дослідити потаємні відсіки, спро-
вокував на це джуру Ненарока, потім маніпулював капітаном
Шелдон, щоб вона не розголошувала інформацію. Усе це при-
звело до відомих подій і ледве не закінчилося катастрофою...
точніше, таки закінчилося.
Учителі перезирнулися. Шелдон від обурення почервоніла,
решта джур стиха про щось перемовлялися.
— Слухайте, — сказав Мишко, — це все страх як благород-
но, але геть несправедливо. Ненарок має потрапити на Марс.
208
Шелдон — одна з найкращих джур Школи. І головне — це ж я
заварив усю кашу. Я помітив зайві відсіки, щойно ми опинилися
у Вирії. Але не сказав ні слова. Через мене загинув адмірал,
мене й карайте відрахуванням. Я, зрештою, не дуже й хотів
у зореплавці, просто... пішов за компанію.
— Е ні! Що за маячня?! — гукнув Гарлан Еллісон. Решта
дівчат і хлопців підтримали його обуреними вигуками. — Ви,
троє, думаєте, вам повірять? Ми хто по-вашому? Імпи десято-
го ступеня, маріонетки, примітивні тварини, що нас начебто
можна отак взяти й обманути? От мені, наприклад, як пред-
ставнику виду гомо сапієнс образливо, коли з мене роблять
дурня. Офіційно заявляю: я брав участь у викраденні човника,
бо це могло врятувати двох моїх друзів, а не тому, що хтось
там мною проманіпулював. Багато береш на себе, Ненароче.
А тебе, Небораче, навіть не було тоді на кораблі, то й не пре-
тендуй на чужу славу. Тебе взагалі треба нагородити якимсь
орденом чи хоча б добрячим лонґрідом у чуткарі — ти ж
знайшов ті відсіки. А якби ні? Якби й ніхто інший їх не помітив?
Бо ж раніше не помічали, скільки б «Горобець» не літав. Якби
люстерник вибрався й перетворився на когось із нас? На-
віть адмірал пішов у відсік сам, нікого не попередивши! То за
що ж відраховувати Неборака? А якщо відраховуєте —
то й мене давайте, щоб було по-чесному.
— І мене теж!
— І нас!
Джури один за одним виходили з-за столів, ставали поряд
із Мишком, Ненароком і Алісою.
— А без пафосу ніяк не можна було? — упівголоса спитав
Еллісона Ненарок. — Влаштували тут...
209
Учителі дивилися на них із тими ж дивними виразами
на обличчях.
Нарешті пан Паровський похитав головою:
— Отже, так просто? Беремо й відраховуємо всіх, щоб ні-
кому не було образливо? І це єдине, що вас хвилює? Жодних
питань про подальшу долю «Горобця»? Про те, чи ми знайшли
щось у третьому потаємному відсіку? Чи щось узагалі загрожує
людству? Мова тільки про ваше відрахування?
— А ви хіба розповісте? — пхикнув Гарлан Еллісон. —
Ми ж для вас уже не джури, а так... цивільні. Пасажири!
— Поводитеся ви точно як пасажири — не як джури, —
пані Мерріл вказала на нього, а потім на решту хлопців та ді-
вчат. — Навіть не дослухали до кінця. Я сказала, що ми можемо
відіслати вас назад на Землю. І мали б це зробити, оскільки
після катастрофи, яка сталася на «Горобці», корабель мусив
би вирушити в карантинну зону на ретельний огляд. Але є
кілька «але». По-перше, абсолютно чіткі вказівки покійного
адмірала, по-друге, те, що ми зараз у Вирії й уже знаходимося
ближче до Марса, ніж до Землі. Тож «Стріляний горобець» ви-
рушить у карантинну зону Марса, а до того часу всі рішення
щодо екіпажу ухвалюватиму я. Усіх, хто хоче повернутися
на Землю, туди доправить «Зухвалий колібрі», ми наразі маємо
домовленість із ними.
— А хто не хоче? — уточнив Верджил.
— Той може залишитися. За, — вона трохи підвищила
голос, щоб вщухли перешіптування джур, — певних умов.
Усі ви порушили чимало правил і розпоряджень, і дехто
мав би бути відрахований зі Школи, а більшість — позбав-
лена права зватися зоряними джурами, знову стати по-
210
шукачами. Але... — вона зробила паузу, і вони всі нарешті
замовчали, — існують певні пом'якшувальні обставини.
Це Школа зореплавства, а зореплавці часто ризикують життям
і мусять приймати складні рішення. На той момент кораблем
формально керувала Шелдон, а ви повинні були виконувати
її накази. Це не позбавляє вас відповідальності за те, що стало-
ся... особливо за викрадення човника, але, повторюся, я роблю
виняток із правил і, беручи до уваги обставини, лишаю вас
у статусі джур. Ви можете повернутися на Землю й поновити
навчання після того, як Школа прилетить додому. Або мо-
жете лишитися тут, на «Горобці». Узагалі-то рішення про це
мали б ухвалювати ваші батьки, але — на ваше щастя —
зв'язку з ними немає.
Наступні кілька секунд у їдальні стояв гамір до небес —
аж поки Шелдон не наказала:
— Джури, тихо!
— Звісно, — спокійно продовжувала пані Мерріл, — це все
не стосується Неборака.
Вона поглянула на нього майже зі співчуттям і кивнула:
— Іди до себе в каюту, там на тебе чекають.
— Ти не мусиш із ними летіти далі, — сказала мама. Вона
чекала не в каюті — у коридорі. Стояла, склавши руки на гру-
дях, страшенно сердита; за її спиною повітря мерехтіло, наче
над вогнищем у спекотну днину. — Ми... маємо можливість
переправити тебе одразу на Землю. Це ж стосується і тих
із твоїх колег, хто захоче повернутися.
211
— Дякую, — сказав Мишко. — Ні, правда, я ж розумію,
умовити капітана «Колібрі» напевно ж було непросто.
Мама всміхнулася:
— Простіше, ніж ти собі думаєш. Видатним науковцям дуже
важко відмовити, особливо якщо йдеться про долю їхнього
сина.
За цією усмішкою він побачив те дівча, про якого згадував
адмірал: зухвале, непокірне, рішуче.
— І випереджаючи твої запитання — ні, я не прийму від-
мови. Після всього, що тут сталося, я не вважаю «Стріляний
горобець» тим місцем, де має перебувати мій син. На мою
думку — і я казала про це пані Мерріл — вас усіх треба негай-
но евакуювати! Та в неї розпорядження покійного адмірала...
і власне уявлення про те, як варто вести навчання. З нею
я не сперечатимусь, але тебе — забираю, це не обговорюєть-
ся. Батько не пробачить мені, а обидві бабусі з'їдять живцем.
— Ма...
— Жодних дискусій з цього приводу. Вибач, я розумію:
ти почуваєшся самостійним, дорослим... Та що я кажу, ти такий
і є! Але існують речі, щодо яких рішення мусять ухвалювати...
— По-справжньому дорослі люди, — підказав Миш-
ко. — Скажи, а якби твої друзі були в небезпеці, ти б погодилася
зал.ишити їх, бо в тебе з'явилася б така можливість і хтось би
взяв за це відповідальність на себе?
— Михайле...
— А та дівчинка? Та, яка на п'ять хвилин зняла шолом
у Вирії? Вона б погодилася на таке?
Мама мовчки дивилася на нього довго, дуже й дуже довго.
Потім повільно похитала головою.
212
— Вона б сказала, що ти впертий, підступний, але напро-
чуд розумний хлопчисько. І ще вона пишалася б тобою —
не менше, ніж пишаюся я. Але знай: якщо я почую про твої
нові пригоди...
— Не почуєш! — пообіцяв Мишко. Щиро, хоча, може, і трохи
зашвидко.
Мама на це тільки кивнула, а потім міцно-міцно притулила
його до себе.
Мишко не знав, яку цьому випадку має поводитися справ-
жній зореплавець, тож вирішив, що діятиме просто як син,
котрий ох і скучив за рідною мамою!..
Потім вона пішла в те повітряне мерехтіння, і за мить
коридор уже був порожній. Цікаво, подумав Мишко, чи хтось
на «Колібрі» взагалі знав про використання нововинайденого
телепорту?..
Але поміркувати над цим як слід йому не дали: за кілька
хвилин усіх джур пан Воллгейм покликав на капітанський міс-
ток. «Зухвалий колібрі» мав летіти далі, і це була чудова нагода
потренуватися у відпрацюванні процедури роз'єднання двох
кораблів.
— Радий, що ти лишився, — кинув Ненарок Мишкові, коли
вони йшли сходами до своїх робочих крісел. — Хоч це було
з твого боку не надто розумно.
— Тобто?
— Ти ж не думаєш, що все скінчилося?
— Я не настільки наївний! Пані Мерріл із нас напевно
всю душу витрусить найближчими тижнями, а потім ще цей
карантин... Але знаєш, я подумав: потім же все життя шко-
дуватиму, що пропустив найбільшу пригоду свого життя.
213
Корабель люстерників, таємничий вантажу потаємних відсіках,
а ще ж ти будеш шукати свого батька — і за цим теж стоїть
якась по-справжньому крутезна таємниця. Щоправда, — додав
він, трохи спохмурнівши, — я обіцяв мамі, що вона не почує
про мої нові пригоди... Доведеться зберігати високий рівень
секретності.
— Угу, — сказав на це Ненарок. — Чудова ідея.
Тут вони опинилися на галереї й пішли кожен на своє
місце.
Відстикувалися без проблем, наче на тренувальному
тренажері. (Хоча ні, подумав Мишко, на тренажері ж завжди
рано чи пізно щось та трапляється, щоб ми не розслабля-
лися).
— Порожнього Вирію! — побажав їм капітан «Колібрі».
— Порожнього Вирію! — відповіла Аліса Шелдон. А потім
сказала: — Екіпажу приготуватись до корегування курсу. Роби-
мо поправку на те, що ми тепер без «вісімдесятки», розрахову-
ємо маршрут до точки виходу над Марсом і... Так, Ненароче?
Це терміново?
— Якщо те, що зафіксували наші прилади, справді має такі
розміри... Гадаю, варто хоча б попередити...
— «Стріляний горобець»! Це «Колібрі». До нас наближаєть-
ся об'єкт невідомої природи. Судячи з розмірів і швидкості,
це може бути перелесник або навіть вогняний змій. За три
хвилини будемо змушені вдатися до позапланового стрибка.
Перепрошуємо за можливі ускладнення.
Кілька секунд на капітанському містку панувала тиша, суха
і мертва; джури розгублено перезиралися, а вчителі вже шили
в повітрі пальцями, щось вираховуючи.
214
— Смокчіть мене всі п'явки Марсу! Перелесників же не існує!
Тим більше — вогняних зміїв.
— Гарлане!
— Годі, Шелдон, не починай!.. Усі так говорять!
— Не гай часу, вмикай котигорошкові вежі. Усім пристебну-
тися! Закриємося від залишкових вихорів, що з'являться після
стрибка «Колібрі», а там подивимося, що це за... Пані Мерріл?
Хочете щось додати?
— Ми не будемо ні на що дивитися. Капітане, готуйте екіпаж
до аварійного стрибка, негайно ж.
— У нас ще навіть усі двигуни не ввімкнено... — обурено
зауважив Ігор Росоховатський. — І судячи з показників, воно
рухається достатньо повільно, немає сенсу поспішати.
Ніхто навіть не зробив йому зауваження. Пані Мерріл тіль-
ки махнула рукою Алісі, сама під'єдналася до «серця» й вони
в чотири руки почали віддавати накази.
Корабель не встигав стартувати в штатному режимі, тож
викручувалися, як могли. Мишко тестував надавачі коктей-
лю Подлєвського, а сам згадував усі натяки, жарти, легенди,
що ходили про Вирій. Він ставився до них поблажливо:
вважав себе надто дорослим, щоб вірити в казочки про фенік-
сів, чугайстрів чи химер.
Та от просто зараз екран перед ним демонстрував
фіолетову безодню, у якій висів маленький, уже з ніготь «Колі-
брі» — і велику жовтогарячу тінь, котра наче пливла до нього.
Очі відмовлялися вірити в те, що бачили. Бо Вирій — хай навіть
з усіма його вихорами, потоками, дивними кольоровими пе-
ретіканнями — здавався Мишкові завжди таким собі космо-
сом 2.0. А в космосі жодна жива істота не може існувати без
215
особливих пристроїв, які, по суті, створюють для неї окреме
середовище.
Ця — існувала. Більша за «Колібрі» разів у два, несподіва-
но схожа на людину, вона раз у раз змахувала ногами й наче
долала вмить чималі відстані. Ще кілька кроків — і опиниться
поряд із кораблем, на якому зараз мама Мишка.
Саме в цю мить «Зухвалий колібрі» затремтів, пішов хви-
лями. Перед його дзьобом розчахнувся райдужних вихор,
і корабель перетік у нього одним стрімким, майже не поміт-
ним оку рухом.
Вихор розкрутився й побільшав у розмірах. Якби «Колібрі»
не відлетів перед стартом трохи далі та якби на «Горобці»
не ввімкнули котигорошкові вежі, край вихору напевно за-
чепив би й їх. Мишко знав, що в такому випадку кораблі про-
сто розмазувало, перетворювало на космічний пил, — і от це
точно не були казочки чи легенди для маловірних.
Жовтогарячий велет зробив крок і опинився в самому серці
вихору.
— Маєш! — вигукнув Гарлан.
А Фінлей задоволено додав:
— Відбій тривоги. Зараз його розмотає на атоми, жоден
некромант не зможе відродити.
— Розмови на містку! — сказала пані Мерріл. — Алісо, стар-
туємо за тридцять секунд. Усім негайно зайняти місця!
Вона й сама сіла в крісло, решта вчителів уже чекали у своїх,
і тільки пан Сорока стояв впритул до голомонітора та вдив-
лявся в жовтогарячу постать. Стежив за кожним її рухом —
як вона схиляється до вихору й наче п'є з нього — немов з ка-
люжі, і вихор дрібнішає, вужчає, сохне...
216
— Чугайстер, — із гордістю й захватом повідомив пан
Сорока. — Справжнісінький дорослий, хай би мене за-
смокта... — він перехопив погляд пані Мерріл, кашлянув
і швиденько сів у крісло.
Мама встигла врятуватися, тільки й подумав Мишко.
Потім Аліса активувала процес переходу —і місток охо-
пило сяйво: спершу фіолетове, воно ставало дедалі м'якшим,
світлішим.
Ясно й чітко Мишко раптом зрозумів, що от вони стрибнуть,
а по той бік завіси не буде Марса. Й інших планет не буде,
а тільки чорний порожній космос на світові роки увсебіч,
скільки не лети.
Він і не знав, звідки виникло це передчуття, але від його
яскравості й неминучості аж сльози виступили на очах.
Крізь сльози Мишко ще встиг побачити, як чугайстер
випростовується й крокує просто до їхнього корабля. Потім
синій колір став нестерпно яскравим, сліпучим — і Мишко
заплющив очі.
І тоді «Горобець» стрибнув.
217
подяки
«Сапієнси» з усіх моїх книжок, мабуть, народжувалися най-
довше, тож і подяк за всі ці роки трошки набралося. Усе поча-
лося з пропозиціїЖе Васильєвої написати коротке оповідання
в дитячий журнал — «щось про космос». Так з'явилися Неборак
і Ненарок та Школа зореплавства. Утій історії вони теж летіли
на Марс, хоча зовсім з іншою метою.
Потім до того оповіданнячка додалося ще кілька — і склали-
ся в першу книжку можливої ди- чи трилогії. Я показав її Тетяні
Стус, і вона дипломатично сказала, що загалом книжка непо-
гана, проте варто трошки прописати минуле персонажів, фон
і всяке таке... Усі ці слушні зауваження я врахував і вирішив,
що за один-два місяці допрацюю книжку.
Рік по тому, озираючись назад і порівнюючи «Сапієнсів»
із ранньою версією, я розумію, що від неї, власне, майже нічо-
го не лишилося: тут інші герої, інша історія, навіть світ інший.
Цьому всьому книжка завдячує саме Тетяні Стус, її терпінню
та мудрості. Писати «Сапієнсів» водночас із геть іншими тек-
стами (зокрема, із «Драконовими Сиротами») виявилося цікаво
й продуктивно: зміна точки зору допомагає подивитися
на книжку відсторонено й побачити певні свої прорахунки —
хоча, звісно, уповільнює роботу над кожним з окремих проектів.
Утім замало створити тільки текст — оживає він тоді, коли
до нього допасовують ілюстрації. І я вдячний моїй дружині Ліні
Квітці, що вона пішла далі — за межі сказаного на сторінках,
і побачила світ «Сапієнсів» саме таким. А ще дякую за щоденну
підтримку й розуміння (і нагадування, що книжка сама себе
не напише).
218
Останні — найскладніші — етапи роботи стали можливи-
ми завдяки стипендії (Зайде Роїопіа від Національного центру
культури у Варшаві (Магосісм/е Сепігит Киїіигу). Дякую пані
Боґумілі Бердиховській за теплий прийом і поради, які допо-
могли швидко відчути себе тут як удома, а також господарю
нашої з Ліною квартири Войцеху Маньковському.
І окреме та щире «дякую» моїм друзям, які з року в рік
зголошуються читати мої книжки в рукописах і вказують на
численні мої помилки: Олександрові Курдюку, Сергію Легезі,
Юрію Морозову, Дарині Недозим, Сергію Пальцуну, Анатолію
та Катерині Пітикам. І звісно ж, у книзі було б набагато більше
помилок, якби не редакторка Юлія Підмогильна; спасибі їй
за справді посутні, але водночас делікатні зауваження. Те, що
в «Сапієнсах» помилок поменшало, — заслуга всіх цих людей,
а якщо все-таки якісь прослизнули — виключно моя провина.
Наостанок зізнаюся, що «Сапієнси» — це, мабуть, перший
мій досвід книжки, з якою разом ти мандруєш по вигаданому
світу, лише поступово розуміючи, що тут до чого. Це трохи
ускладнило автору життя, але маю надію, не вплинуло не-
гативно на прикінцевий результат. Принаймні тепер я знаю,
що чекає на екіпаж «Стріляного горобця» по той бік завіси.
Сподіваюся, незабаром розповім про це і вам.
Цитати з інших мов подані в перекладі автора, виня-
ток — фрагмент із Гоголя (переклад Івана Сенченка). І звісно ж,
цитати з мемуарів адмірала Оксеника подані за найповнішим
академічним виданням 2178 року.
Київ-Варшава, 20 листопада 2012 р. — 24 лютого 2019 р.
219
ЗМІСТ
Частина перша. Хлопець із залізним серцем
Розділ перший......7.......................Питання життя і смерті
Розділ другий......9..............................Як	падають коти
Розділ третій......1б..Хейлунцзянське молоко та останній тур Елвіса
Розділ четвертий...18...............Людина,	яка носить носовичок
Розділ п'ятий......25..................Загроза людському життю
Розділ шостий......29......Рокірування в Імператорській Скарбниці
Частина друга. Таємниці «Стріляного горобця»
Розділ перший......39.........................Адміралів автограф
Розділ другий......42...........................Сірі шкільні будні
Розділ третій......51..............Прямуй за габонською гадюкою
Розділ четвертий...63.........................Колодязь Спогадів
Розділ п'ятий......71........................Стрибок	без двигуна
Розділ шостий......78.........................Жнива та врожай
Розділ сьомий......86.............................Кутасті	літери
Розділ восьмий.....94.........................Попелюшки і торги
Розділ дев'ятий....98....................Надсекретна	інформація
Частина третя. Видове різноманіття
Розділ перший......109
Розділ другий......119
Розділ третій......125
Розділ четвертий...132
Розділ п'ятий......140
Розділ шостий......152
Розділ сьомий......162
Розділ восьмий.....169
Розділ дев'ятий....177
Розділ десятий.....189
....................Крокодил	у бібліотеці
...............................Рятівна.брехня
	Ненарокова колиска
	Там, де стріляють і гарчать
	Засвоєння нового матеріалу
	Жодних	ускладнень
	Зворотній	відлік
	Перегони	в невагомості
.................................Кавалерія....................на горизонті
..........................................Велике	прибирання
Епілог...........206....................Винятки	та виключення
Подяки
Літературно-художнє видання
Володимир Арєнєв
САПІЄНСИ
Для середнього шкільного віку
Іл юстрації 77//-/С/ Квітки
Керівниця видавничих проектів
«ВагаВоока» Тетяна Стус
Провідна редакторка видавничих
проектів «ВагаВоока» Юлія Підмогильна
Макет, верстка Анни Соцької
Технічне редагування Олени Румянцевої
В987007У. Підписано до друку 12.08.2019.
Формат 70x90/16. Папір офсетний.
Гарнітура Ореп 5апз. Друк офсетний.
Ум. друк. арк. 16,33.
ТОВ Видавництво «Ранок»,
вул. Кибальчича, 27, к. 135, Харків, 61071.
Свідоцтво суб'єкта видавничої справи
ДК № 5215 від 22.09.2016.
Для листів: вул. Космічна, 21а, Харків, 61145;
е-таіі: оГГісе@гапок.сот.иа
Тел./факс: (057)719-58-67.
З питань реалізації звертатися:
Харків, тел.: (057) 727-70-77;
е-таіі: с!е1:і@гапок.сот.иа
ДАВДИ КНИГОДРУЗЯЧИЇИСЯ!
«ВагаВоока. Простір української дитячої книги» —
це перший український універсальний інформаційний ресурс
про літературу для дітей та юнацтва.
Проект підтримки дитячого читання спрямований
на широке коло читачів: від батьків і дітей, які вже можуть самі
вирішувати, що почитати, до фахової спільноти науковців,
педагогів і бібліотекарів.
У центрі уваги БараБуки — вітчизняні автори, ілюстратори
й перекладачі. На сайті можна дізнатися про новинки книго-
видання для дітей і прийоми заохочення до читання, а також
почитати інтерв'ю з письменниками, ілюстраторами, психо-
логами й дітознавцями.
БараБука проводить невіртуальні зустрічі про книжки та
дитяче читання з 2013 року. А з 2018 також допомагає клас-
ним рукописам стати чудовими книжками!
ЧМІДИ ЩЕ!
Жахлива книжка
Збірник страшних історій
У страшній-престрашній кім-
наті на чорній-пречорній поли-
ці лежала жахлива-прежахлива
книжка... У ній вісім страшно
напружених історій про всякі
містичні, часом потойбічні та геть
несподівані явища і події. Читайте
оповідання Мїі Марченко, Воло-
димира Арєнєва, Лариси Андрі-
євської, Іванки Кравцової, Йожи
Коруна, Слави Світової, Юрія
Нікітінського та Марії Артеменко.
Оксана Лущевська.
Скелет без шафи
У житті підлітків бувають моменти,
коли вони почуваються так самот-
ньо... Друзів у Ані фактично немає,
через статуру її часто обзивають
і ображають однокласники, най-
краща подруга Кіра переїхала в інше
місто... Єдина відрада дівчинки —
це наука. Зокрема, анатомія. Аня
мріє стати експерткою з медицини
та веде анатомічний блог. А ще має
особливого таємного друга. Чи до-
поможе він їй стати впевненішою
та популярнішою?
ЧИЇЛИ ЩЕ!
Наталія Ясіновська.
Українка
по-американськи
Американка чи українка? На це
запитання хоче знайти відповідь
12-річна Марія, яка народилася
в Україні, а останні 6 років мешкає
в Америці. Дівчинка ходить в аме-
риканську школу, переймається під-
літковими проблемами... А ще має
цікаву й заплутану родинну історію.
І намагається розібратися в собі
та зрозуміти своїх рідних.
Саша Камінська.
Не кажи нікому
«Не кажи нікому» — це не тільки
назва книжки, це правило, за яким
живе багато дівчат і жінок. І пов'язано
воно з тілесністю, соромом, стресом
і наругою. Не в змозі поділитися
емоціями, проговорити проблему
та знайти вихід із ситуації, дівчата
й жінки опиняються в замкненому
колі своїх почуттів і переживань.
14-річна героїня повісті Саші Ка-
мінської бунтує проти батьків, ро-
бить безглузді вчинки, потрапляє
в небезпечні ситуації та намагається
зрозуміти й прийняти себе.

ВОЛОДИМИР АРЄНЄВ — АВТОР ЗО КНИЖОК.
ЛАУРЕАТ ПРЕМІЙ «ЄВРОКОН». «НОВІ ГОРИЗОНТИ».
«БАРАБУКА». «РЕЙТИНГ КРИТИКІВ», ПРОПОНУЄ
МОВУ СПОВНЕНУ ПРИГОД І НЕПРОСТИХ ПИТАНЬ
НАУКОВО-ФАНТАСТИЧНУ ПОВІСТЬ ДЛЯ ПІДЛІТКІВ
ЦЕ - КИЇВ. У ЯКОМУ ДІТИ ЛІТАЮТЬ ДО ШКОЛИ НА РЕАКТИВНИХ
НАПЛІЧНИКАХ І МОЖУТЬ ЗАПИСАТИСЯ ДО ШКОЛИ
ЗОРЕПЛАВСТВД
НЕ — СВІТ ДАЛЕКОГО МАЙБУТНЬОГО:
ЗАТИШНИЙ, ЯСКРАВИЙ. СПОВНЕНИЙ НАДІЙ ТА ОБІЦЯНОК

7
А ЦЕ — МИХАЙЛО НЕБОРАК. ЗВИЧАЙНІСНЬКИЙ ШКОЛЯР,
то одного квітневого ДНЯ ПОЗНАЙОМИВСЯ З НОВАЧКОМ
НА ІМЯ ОЛЕКСАНДР НЕНАРОК
ІЗ НОВАЧКОМ. ЯКИЙ ЗНАВ НАДТО БАГАТО
ДИВНИХ І НЕБЕЗПЕЧНИХ РЕЧЕЙ
У ЦЬОМУ ЗАТИІ1НСМУ. ПРЕКРАСНОМУ
СВІТІ МАЙБУТНЬОГО,.

СЛІПИМИ7 00-5776 4
Т ГТТГІ

РАНОК