Текст
БІБЛІОТЕКА ЧАСОПИСУ
“ФІЛОСОФСЬКА І СОЦІОЛОГІЧНА ДУМКА*
серія
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ
ТОМАС
ГОББС
БЕГЕМОТ
Київ
Видавництво гуманітарної літератури "Абрис*
1996
ББК 87.3
Г 57
Редакційна колегія:
В.Ф.Жмир (головний редактор)
В.С.Горський,
В.СЛісовий,
М.В.Попович
Ш
Гоббс Том ас
Г 57 Бегемот: Пер. з англ.— К.: ♦АБРИС», 1996.— 336 с.—
(Б-ка часопису «Філософ, і соціол. думка». Сер. «Класики
світової суспільно-політичної думки»).
За участю видавництва «М.П.Коць» (Нью-Йорк).
ISBN 5-86828-043-1
У своєму творі «Бегемот» видатний англійський філософ
Томас Гоббс (1588—1679) передає бачення причин, рушій¬
них сил та наслідків Англійської революції XVII ст.
Трактат побудовано у формі діалогу між молодим до¬
слідником історії та представником старого покоління,
очевидцем подій, котрий висловлює ставлення до револю¬
ції самого автора.
ББК 87.3
О «Філософська і соціологічна
думка», редакція, оформлення,
макет, 1996
О Білас JI., переклад з англ.,
упорядкування, передмова,
примітки, 1996
„ 0301020000 _
Г 96 Б0
ISBN 5-86828-043-1
ВІД РЕДАКТОРА
Читач, який візьме в руку цей перший український переклад
Томаса Гоббса, чільного англійського філософа XVII сто¬
ліття, може дивуватися: чому Гоббс, а не який-небудь сучасний
філософ? Або: якщо Гоббс, то чому менш відомий його «Бегемот»?
Тому, що вважаю Гоббса достоту сучасним, а його «Беге¬
мота» — актуальним. Гоббсові ключові проблеми, як приміром:
«Навіщо потрібна держава» або «В чому полягає смисл і де межі
законної влади», намітили рамці політичної філософії теперішньої
доби. Його визначення політичної влади як інстанції, яка від¬
повідає на питання «Хто вирішує і хто судить?» («Quis interpre-
batur, quis iudicabit?»), що становить суть суверенітету, зберегло
вагомість по нинішній день. Його наполягання на тому, що
сутнім завданням інтелігенції є навчити народ впізнавати дійсні
мотиви його спокусників (які намагаються накинути йому доктри¬
ни, здійснення яких створить, мовляв, рай на землі, а які на
ділі ведуть світ до катастрофи) — якими є їхня непогамовна
пожадливість влади, багатства, їхнє надмірне честолюбство —
примінюючи до кожної нової доктрини питання: «Сиі Ьопо?» —
(«В чиєму інтересі?») є перевести її в життя; коли б це завдан¬
ня, яке Гоббс поставив перед кожною політичною верствою,
було нею сприйняте серйозно, то це могло б надати історії
інший напрям.
Гоббс, інакше як великий його попередник Арістотель, не
вважав державу за щось самозрозуміле, що необхідно виникає з
людської природи «суспільної тварини» («зоон політикон»), лише
1
III
за свідомий, раціональний акт, результат децизії громадян (звідси
назва для прибічників цієї філософії — «децизіоністи»), продукт
договору між громадянами. Така «договірна» держава, громадяни
якої міняють безконечну свободу на особисту безпеку й охорону
з боку суверенного володаря, не лише зберігає їх від нищівної
громадянської війни «всіх проти всіх», але й дає їм можливість
мирно збагачуватися й розвивати свою культуру. Цим чином
Гоббс не тільки обгрунтовує необхідність модерного «Левіафа¬
на» — держави, що посідає монополію влади, але фактично від¬
межовує «державу» від «суспільства» («civil society»), з усіми не¬
обхідними консеквенціями.
Актуальність Гоббса, починаючи від кінця 1950-х років, за¬
свідчують сучасні поборники концепції «політичного договору»,
які, байдуже, чи прямо покликуються на Гоббса — як Джеймс
Бюкенен *, чи воліють в першу міру покликуватися на більш
шанованого в демократичній Америці Джона Локка, все ж таки
є безсумнівними спадкоємцями Гоббса, як прим. Джон Равальс
або Роберт Ноцік 2. Намагаючися вдосконалити та усучаснити
концепцію суспільного договору, вони, як колись Гоббс, прагнуть
цим чином знайти нову базу для політичного життя нашої кри¬
зової доби.
У «Бегемоті» — філософській історії, чи радше інтерпретації
Англійської Революції 1640 —1660 pp. Гоббс концентрується на
її причинах, які вбачає, з одного боку, в патологічному стані
англійського суспільства, зумовленому захитанням, а згодом бан¬
кротством його дотеперішніх авторитетів, а разом з цим перео¬
цінкою суспільних цінностей, яка результувала з ломки і пере¬
будови суспільних, господарських та політичних умовин, причому
кожний стан, ба, кожний індивід керувався виключно власним
інтересом і домагався збільшення своєї влади. З другого боку —
в нетямущості народної маси, зумовленої її непоінформованістю
і збаламученої «спокусниками», які, використовуючи це, нама¬
галися її руками осягнути свої цілі — добиватися влади. Ця «не¬
свідомість» народу щодо своїх обов’язків супроти держави, як і
зажерливість революціонерів, що* намагалися накинути іншим
свої доктрини, при допомозі яких вони прагнули закріпити своє
панування, спочатку підготовили грунт, а потім призвели до
1 Buchanan J.M. The Limits of Liberty.— Chicago, 1975; відзначений Но¬
белівською нагородою в ділянці економіки.
2 Rawls J. A Theory of Justice.— 1971; The Calculus of Consent.— 1962;
Nozick R. Anarchy, State and Utopia.— 1974.
IV
кривавої громадянської війни, яка коштувала величезних жертв
і довела країну до повної руїни.
Читача, який очікував би від редакції звичної «критичної
оцінки» позицій Гоббса з якого-небудь «об’єктивного» філософ¬
ського (а може навіть партійного) становища, просимо взяти до
уваги, що кожний «критичний підхід» мусив би, в моїм розумінні,
наперед піддавати критичній оцінці позиції критика, тобто (не¬
потрібно) доводити умовність кожної філософської (тим більше
політичної) позиції, або абсолютизувати своє становище.
Що ж до Гоббсової повної неґації демократії, яка спеціально
гнівить усіх його демократичних критиків, то треба сказати, що
я, хоч, так і як вони, вважаю демократичне правління за найкраще
з усіх досі відомих — при наявності обставин, що вможливлюють
його функціонування,— проблема, яку Гоббс намагався розв’я¬
зати, була: як забезпечити мир в умовах наростання революції,
тобто як створити передумови для мирного людського співжиття
в умовах краху дотогочасних цінностей і авторитетів. На користь
того, що пропонована ним розв’язка нового «суспільного дого¬
вору» не була зовсім фальшивою, промовляє те, що вона намітила
шлях для все нових спроб у тому напрямі також в останніх роках.
Цей переклад базується на найкращому, під нинішню пору,
виданні тексту «Бегемота», здійсненому М.М.Ґольдсмітом (Лон¬
дон, 1969) на підставі видання Тенніса з 1889 p., який перевірив
його з манускриптом.
позначають доповнення до тексту «Бегемота», зроблені
на підставі манускрипту, яких немає в попередніх виданнях,
(...) пояснення Гоббса,
[...] пояснення перекладача або англійський термін Гоббса.
Л.Б.
«БЕГЕМОТ» Т.ГОББСА НА ТЛІ ЙОГО
ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ БІОГРАФІЇ
1. Життя і творчість
Томас Гоббс 1 прийшов на світ — передчасно, як потім
писав, бо його мати перелякалася чутками про втор¬
гнення іспанської Армади 2 - 5 квітня 1588 р. в селищі
Вестпорт біля Мелмсбері (Malmesbury) у графстві Вілшіір
(Wiltchire). Його батько, також Томас, малописьменний
священик, недовго після народження сина зчинив бійку
з одним із своїх парафіян, після чого счез із села і слід
1 Прізвище Гоббса сучасники писали «Hobbes* або «Hobs».
2 Гоббс у своїй віршованій автобіографії пише про це так:
«Fama ferebat enim, sparsitque per oppida nostra .
Extremum genti classe venire diem;
Atque metum tan turn concepit tunc mea mater
Ut pareret geminos meque metumque simul.*
(Див.: Aubrey J. Brief Lives. Ed. by Andrew Clark. Oxford, 1898.— Vol.l.—
P.328). Між pp. 1669 і 1696 Обрі зібрав усі матеріали про житія Гоббса
(Див.: Там же.— С.321 — 403). Гоббс залишив також дві короткі автобіог¬
рафії: прозову і віршовану, надруковані згодом у І томі його латиномовних
творів Молсвортом: «Thomas Hobbes Malmesburiensis opera philosophic a
quae latine scripsit omnia* (Лондон, 1839—1845). Якщо йдеться про новіших
дослідників, то його життєпис займає важливе місце в монографіях Ро-
бертсона ( Robertson G.C. Hobbes.— Edinburgh, 1886), Теніса (Tonnies F—
Thomas Hobbes.— 1896.— 3 rd ed.— 1925) і Лерда (Laird J. Hobbes.—
London, 1934). Найновішою, і подекуди, найкращою, біографією є: Веік
М.М. The Golden Lands of Thomas Hobbes.— Detroit, 1977.
VI
по нім загинув. Його мати походила з вільного селянства,
т. зв. йоменів (yeoman). Вирішальним для дальшої долі
малого Томаса було, що ним заопікувався його дядько
Френсіс, заможний рукавичник з поблизького містечка
Мелмсбері.. Чотирилітній хлопець вступив до школи у
Вестпорті, а потім продовжував навчання в Мелмсбері.
Восьмирічним хлопцем Гоббс повернувся до Вестпорта і
навчався у молодого випускника (бакаляра) Оксфордсь¬
кого університету, Роберта Летімера (Latimer), який зажив
слави блискучого знавця грецької мови і заробляв на
життя навчанням дітей. Йому сподобався незвичайно здіб¬
ний хлопчина, тому він, разом з двома-трьома іншими
дітьми, навчав його додатково у вечірніх годинах латин¬
ської і грецької граматики, синтаксису, етимології, потім
також риторики і композиції. Про те, яким добрим учнем
був Томас і скільки він скористав із науки Летімера
засвідчує, що закінчуючи навчання в Летімера в віці 14 ро¬
ків, він подарував своєму вчителеві ямбічний переклад
Еврипідової «Медеї» латинською мовою 1.
В Оксфордському університеті Гоббс перебував від почат¬
ку 1603 року 2 до 5 лютого 1607 року, здобувши ступінь бака¬
ляра гуманітарних наук. Навчанням Гоббс не був вдово¬
лений, якщо вірити його запевнянням пізнішого часу:
окрім курсів граматики, риторики, діалектики і логіки, ві¬
домих іще в середньовіччі як «трівіум», він імовірно слухав
також протягом п’ятьох курсів лекції про Арістотеля і Пор-
фирія 3 та виклади арифметики, музики, фізики і філософії
природи, і також вивчав умілість дискутування. Хоч Гоббс
уважався добрим диспутантом, однак він надавав перевагу
1 Див.: Aubrey. I. Op.cit.— Р.328 —29. Цей переклад, на жаль, не зберігся.
Міф Медеї зустрічаємо також у пізніших творах Гоббса.
2 В Англії XVII століття рік розпочинався навесні, 25 березня.
3 Див.: Reik М.М. Op.cit.— Р.27 —28. Порфирій (310 p.), учень Плоііна,
написав вступ до Арістотелевої логіки («Ісагогу»), яка, згодом перекладена
Боецієм на латану, стала основним підручником середньовічних універ¬
ситетів.
VII
поглибленню знання грецьких і римських класиків, з
якими він передше встигнув побіжно обзнайомитися К Все-
таки годі переоцінити значення досконалого вивчення Гоб-
бсом риторики і діалектики для його пізнішої творчості.
Сподівання дістати працю випускникам університету,
які не мали наміру прийняти духовне посвячення, не
були рожеві. Але Гоббсові пощастило, бо директор його
ліцею, Джон Вілкінсон, доручив його баронові Віліямові
Кавендішеві (Cavendish), котрий якраз шукав молодого
домашнього вчителя (потора) для свого, двома роками
молодшого від Гоббса, сина Віліяма ІІ-го. Гоббс дістав
це становище і, практично, майже протягом всього життя
залишився на службі того дуже заможного роду.
1610 р. старий Кавендіш послав свого сина, в супроводі
Гоббса, на звичну тоді для молодих аристократів «велику
подорож» (grand tour) по Європі. Молоді подорожники
перебували понад три роки, в основному, у Франції та в
Італії, причім Гоббс добре обзнайомився як із французь¬
кою й італійською мовами, так і з новими гуманітарними
напрямами, панівними тоді на континенті. Що саме гу¬
манітарні науки лежали тоді в центрі його інтересу, видно
також із того, що в тому часі появилися «Sidereus Nuntius»
Ґалілея (1610) і Кеплерова «Діоптрика» (1611), які тоді
не притягнули Гоббсової уваги. Це засвідчує також об¬
ставина, що, повернувшись до Англії, Гоббс, далі вико¬
нуючи функції вчителя, секретаря і бібліотекаря, взявся
за вдосконалення свого знання латини «ut latine posset
scribere» (щоб уміти писати латиною), як він згодом від-
мічує в автобіографії2. Наскільки добре він опанував ла¬
тину може засвідчити факт, що, ймовірно в роках 1621 —
1626, він працював також секретарем у відомого філософа
і державного мужа Френсіса Бекона (Bacon, 1561 — 1626),
1 Opera philosophies (див. прим. 2).— Vol.l.— P.LXXXVII. Цит. за:
Reik М.М.— Op. cit.
2 Opera philosophica.— Vol.l.— P.XIV.
VIII
допомагаючи йому в перекладі його «Есеїв» на латинсь¬
ку мову 1. Тим часом барон Віліям Кавендіш дістав (ку¬
пив) від короля (1618 р.) титул графа (Earl of Cavendish),
а 1625 р. помер король Яків І, і на англійський престол
вступив його син Карл І. Скоро між ним та англійським
Парламентом відносини зіпсувалися, і Парламент не за¬
хотів затвердити мита на вовну і вино (tonnage and poun¬
dage), гроші з якого традиційно йшли до королівської
скарбниці. Як наслідок, король розпустив Парламент і
став збирати податки без його згоди. В тому ж часі помер
граф Кавендіш, і головою роду і графом став учень Гоббса
Віліям II. Гоббса вважали вже неначе за члена цього
впливового роду і він мав змогу спілкуватися з передовими
англійцями тієї доби, прим, лордом Шербері (Herbert
of Cherbury), та ін.2.
А втім 1628 р. несподівано помер граф Кавендіш-мо-
лодший, залишаючи сина, який був іще дитиною, так,
що Гоббс, після 20-літньої служби в Кавендішів, мусив
шукати нового хлібодавця і залишити дім, у якому прожив
найщасливіший період свого життя, як потім згадував.
Йому мало тоді сповнитися вже 40 років, і хоч він досі
ще нічого не опублікував, однак готувався випустити в
світ першу свою книжку — переклад Фукідідової «Пело¬
поннеської війни», яка вийшла в Лондоні 1629 рЯ
Дослідники Гоббса згадують цей його перший твір
лише кількома рядками, як з уваги на його переклад¬
ницький характер, так і тому, що він, мовляв, не має
відношення до його пізніших філософських і наукових
творів. Але сам факт, що Гоббс взявся за переклад Фукідіда
(який, до речі, блискуче виконав), засвідчує, треба дума¬
ти, певну програму з його боку. Фукідід, близько ЗО років
1 АиЬегу J. Op.cit.— Vol.l.— Р.331.
2 Автор твору «De veritate* (1624 p.), який Гоббс високо цінував.
3 The History of the Grecian War by Thucydides.
IX
старший за Платона, був у певнім сенсі його антиподом К
Коли, в розумінні Платона, політика повинна служити
вдосконаленню людини, то Фукідідові йшлося про пра¬
вильне застосування політики, причому він виходив не з
онтології, а з антропології людини, з її природи, на якій
повинна базуватися політика. Тому, що кожна річ має
дві сторони, жодна сторона не може бути повною істиною.
Відповідно до цього положення, історія в Фукідіда є
побудована як діалектична гра антитез і антологій: коли
причинами воєн є страх і гін до влади, а право і мораль
є формами вияву цього гону, то головне завдання історика
зводиться до того, щоб уміти відрізнити зовнішній привід
людської поведінки, який насправді є оманою, від справ¬
жнього наміру, за яким є все приховане намагання по¬
більшити обсяг своєї влади.
Гоббс захоплювався блискучою формою «славетної істо¬
рії» Фукідіда, і його вмінням виявляти історичну правду, що
находить вислів у його словах: «Sed mihi pro reliquis Thucy¬
dides placuit»2. He можна сумніватися в тому, що Гоббс заду¬
мав свій переклад Фукідіда як фактичний зв’язок з тодіш¬
ньою політичною дискусією в Англії супроти вимушеної
Парламентом згоди Карла І з т.зв. «Петицією прав» (Petiti¬
on of Right). Вона була виявом нової інтерпретації Парла¬
ментом англійської неписаної конституції, за якою він
уважав себе за справжнього правного представника англійсь¬
кої нації, якій має служити також король, згідно зі старою
формулою «salus populi suprcrma Іех». Це означало, на думку
Гоббса, замах на монархію, прибічником якої був Гоббс —
який у цій справі вбачав у Фукідідові однодумця — й могло
довести до громадянської війни. В колишній афінській
демократії, як її представив Фукідід, Гоббс убачав приклад
1 Див.: MunklerH. Im Namen des Staates.— Frankfurt а/М., 1987.— S.23 —76.
2 Див.: Opera philosophica.— Vol.l.— P.IXXXVIII. Вступ до перекладу
Фукідіда, поміщеного в 8 і 9 томах «The English Works of T.Hobbs» (Vol.8.—
P.36 - 52). Крім цього: Reik MM. Op. cit.- P.36-52.
X
розпаду єдності держави, спричинений внутрішньою гриз¬
нею і розпадом на партії, що грунтувалися на особистих
інтересах їх демагогічних провідників. Цей розклад загро¬
жував тепер політичному існуванню Англії. Гоббс прагнув
йому протидіяти, обстоюючи необхідність королівської
влади, яка єдина може гарантувати функціонування по¬
літичного життя, в якому все йдеться про те, хто має
наказувати, а хто слухатися, чого, як показав на думку
Гоббса Фукідід, не може гарантувати демократія.
Визначаючи історію як «правду і красномовство» («truth
and elocution»), Гоббс виходив із риторики Арістотеля,
яку раніше вивчав в університеті, тобто від риторики,
котра складалася із п’ятьох частин: 1. «inventio», тобто
встановлення головних пунктів предмету, 2. «dispositio» —
диспозиції предмету, 3. «eloqutio» — презентації тексту,
сформулювання, 4. і 5.— «шешогіа» і «pronuntiatio» — за¬
пам’ятання і виголошення. Дві останні знаходили засто¬
сування тільки в промовах, тому відпадали для історіо-
писання. Другу і третю частину: «dispositio» і «eloqutio»
Гоббс об’єднав і назвав «elocution» — красномовство, в
якому відрізняв «стиль» і «метод», під час коли «inventio»
перетворив на «truth» — «правду», надаючи йому нової
якості, якої не мало «inventio». Як знаємо, риторику ви¬
найшли і розвинули софісти як здатність переконувати
слухачів у правоті того, в що промовець — ритор — хоче,
щоб вони повірили, або від чого вони б здержувалися.
Аргументи промовця, підкріплені логікою та діалектикою,
повинні діяти на розум і на почуття слухачів. У своїх
школах (пізніше університетах) софісти вчили застосуван¬
ня логіки у риториці, упрощуючи аргументацію так, що
замість розгорнутих силогізмів, приміняти ентимеми \ які
масова аудиторія легко сприймає. Включно з підібраними
історичними прикладами, промовці посіли цим чином
1 «Ентимем» (досл. «думка») — цс вкорочений силогізм, у якому від¬
сутність засновку і висновку треба доповниш «подумки*.
XI
ідеальні політичні інструменти, щоб накидати масовому
слухачеві потрібні для них погляди.
Замінюючи традиційний термін «invention терміном
«правда», Гоббс прагнув перешкодити перебуванню історич¬
ної аргументації у сфері давньої риторики, та щоб її далі
визначили емоційність і реторичні витівки партійних писак,
щоб вона знаходилася у сфері їхньої маніпуляції. Тому
він настоював на тому, щоб діалектика історичної аргумента¬
ції була правдивою. Осягнути цю ціль можна з допомогою
красномовства, яке становить другу частину його дефініції
історії і відноситься до її першої частини — правди,— як
душа до тіла К Стиль історика повинен бути — як у Фу-
кідіда — стислий, ясний, доцільний, гнучкий, повинен
мати належне («proper») і адекватне відношення до пред¬
мету («subject matter»), бо це дає запоруку правдивості.
Складовою частиною красномовства є також метод істо¬
рика, який торкається питань про хід історії, її початок
і кінець, розположенням подій у часі, добором матеріалу
і впорядкуванням його в формі причин і наслідків. Метод
повинен сприяти тому, щоб хід подій став ясним («pros-
picuous»), а оповідання було так скомпоноване, щоб істо¬
рик не потребував від себе пояснювати його моралі («print
of moral»), тільки щоб події самі говорили за себе. Історіо¬
графія повинна, отже, бути, з одного боку, осмисленою
риторикою, що вчить і описує ріст і падіння держав, а
з другого боку, повинна вчити про причини подій. Її цілі
є, отже, філософські, бо вона полягає на правді і має за
завдання відкривати правду політичних подій.
Важливу роль у досягненні цієї мети відіграють у Фу-
кідіда фіктивні промови дієвих осіб, які Гоббс не вважає
незамінними в рамцях правдивої, об’єктивної історії, не
лише тому, що вони є «правдоподібні», як думало багато
його сучасників, але й тому, що вживаючи метод пре¬
1 Opera philosophica.— Vol.l.— P. XX; див. також: стор. XV— XXXII
передмови до Фукідіда.
XII
зентації різних подробиць, Фукідід допомагає висвітлити
історичну правду. Бо ж із цих промов довідуємося, якими
аргументами користувалися лідери, щоб переконати своїх
громадян і здобути їхню піддержку для своєї політики.
Очевидно, що мотиви, які вони подавали, не завсіди
відповідали їхнім дійсним мотивам, але вони все-таки
становлять інтерес для історика, бо «без претексту немає
війни»1. Одверто декларовані мотиви обох воюючих сторін
показують подвійну причиновість: інші причини подають
прихильники Афін, а інші — їхні вороги, і ця риторична
мотивація подій є їх складовою частиною. Крім цього,
Гоббс знайшов у Фукідіда концепт каузальності, встанов¬
лений на підставі самої логіки подій.
Іншим відкриттям, як Гоббс завдячує Фукідідові, є ро¬
зуміння мови як елементу політичного контролю 2. Віртуозна
вмілість риторів розпалювати пристрасті юрби в бажаному
ними напрямі і нею маніпулювати, викликали в Фукідіда
недовір’я до демократії, а в Гоббса упередження до демо¬
кратичної ідеї, як рушійної сили, що може довести до на¬
стання революційної ситуації і громадянської війни в Англії.
Гоббс сприйняв історію Фукідіда також як студію про про¬
вал риторики, як знаряддя політичної думки та про її пере¬
творення в знаряддя політичного підбурювання, що довело
до суспільної дезінтеграції. В основі цієї дезінтеграції
добачав Гоббс провал належної функції мови, а разом з
цим розпад спільних суспільних цінностей, які мова має
стабілізувати. Згодом це привело його до проблем зв’язку
між мовою і долею суспільства та держави, й погляду,
що «демократія є насправді аристократією промовців»3.
Того ж 1629 року, в якому з’явився переклад Фукідіда,
Гоббс став виховником сина сера Джервіса Кліфтона (Ger-
vase Clifton) із Нотінггемшіру, з яким також відбув велику
1 Ibid.-- P.XXVII-XXVIII.
2 На цс слушно вказує Рейк (M.M.Reik— Op. cit.— Р.42 і далі).
3 В «Elements of Law» (1640 p.), 2, II, 5.
XIII
подорож по Європі, яка завела його спочатку до Парижа,
а потім, через Женеву і Венецію, назад до Парижа, де
вони перебували аж до початку 1631 р. Ця подорож
виявилася для розвитку його філософії тим дуже важли¬
вою, що в бібліотеці одного вченого (мабуть у Женеві)
Гоббс угледів на столі примірник Евклідової геометрії
(«Elementa geometriae»), розгорнутий на книзі 1,47. «Це
неможливо!» — вигукнув Гоббс, побачивши цю теорему 1.
Прослідивши у зворотньому порядку теорему за теоремою,
виток Евклідової логічної демонстрації і пересвідчившися
у правильності його висновків, Гоббс був прямо приго¬
ломшений і одночас зачарований логічно-методичною по¬
будовою його розумування, яке було для нього одкровен-
ним. У нього зародилася ідея застосувати тотожний метод
у філософії і цим способом поставити її на нову базу,
яка не підлягала б оспоренню чи фальсифікації. Не ви¬
падково назвав він згодом свій головний філософський
трактат «Elementa Philosophiae», перекликуючися тією на¬
звою з Евклідом: бо ж за спільною назвою «Елементи»
знаходимо спільний метод: «ars rationandi»2, яке то мис¬
тецтво, шляхом логічного розумування, вможливлює на
підставі відомого висувати невідоме, керуючися тим, що
певні «непомильні заложення» («certain infallible rules»)
гарантують осягнення строгої правди («rigid truth»). Стисло
беручи, ішлося поки що тільки про логіку, але логіка
стала наріжним каменем нового методу, бо ж вона заду¬
мана як засіб для нормування операцій висновування.
Але ж треба взяти до уваги факт, що Гоббс, не маючи
власних засобів для прожитку, був приневолений заробля¬
ти гроші, і те, що він, не будучи пов’язаний ні з універ¬
ситетами, ні з духовним станом, потребував могутнього й
інтелектуально зацікавленого протектора, аби спілкуватися
1 Див.: Aubrey J— Vol.l.— Р.332. Також: Автобіографія // Opera latina.—
Vol.l.- P.XIV.
2 Див.: Автобіографія.— Там же.
XIV
з передовими людьми свого часу і користуватися їхніми
зв’язками й бібліотеками. Тому, повернувшися назад до
Англії, Гоббс радо скористався з обставини, що графові Ві-
ліямові Кавендішові (1593—1676), пізнішому герцогові
Н’юкаслу (Newcastle), знадобився тітор для III графа Де-
вонширського Віліяма Кавендіша (1617—1634), сина по¬
переднього ученика Гоббса, і поступив до нього на службу.
Це становище, яке знов — цим разом на все життя,—
пов’язало Гоббса з родом Кавендішів, відкрило йому також
шлях у науковий світ, у якому старший Віліям сам був
сильно зацікавлений, засвідчуючи це заснуванням науко¬
вого кружка в абатстві Велбек (Welbeck), до якого нале¬
жало чимало видних англійських учених і поетів (зрештою
також і дружина Віліяма, Маргарита), з якими Гоббс
скоро зав’язав дружні взаємини. Між ними були також
видні математики, як Віліям Отред (Oughtred), Джон Пель
і ін., під впливом яких, можна думати, Гоббс зацікавився
математикою і фізикою, і, як знаємо, намагався 1633 р.
придбати примірник Галілеєвого «Діалогу»1, який інший
член гуртка, др. Вебб (Webbe), пізніше переклав англій¬
ською мовою. Гоббс міг також користатися зв’язками з
закордонними вченими, прим, французьким монахом Ма-
ріном Мерсенном (Mersenne), математиком Мідоржем та
ін. Ці листовні знайомства Гоббса поглибила і поширила
його третя «велика подорож» до Франції та Італії, яку
він провів зі своїм новим вихованцем Віліямом III у
1634—1636 pp., сином Віліяма II. У Парижі він поглибив
дружбу з Мерсеном (1588 — 1648) і його науковим круж¬
ком, до якого належали П’єр Гасенді (1592—1655), Самуїл
Сорб’єр (1614—1670) і Рене Декарт (1596—1650), а у
Флоренції з Галілео Галілеєм (1564—1642). Усі ці зна¬
йомства засвідчують нові заінтересування Гоббса: геомет¬
рією, математикою, оптикою, фізіологією, природознав¬
чими науками тощо. Не маючи змоги, в рамцях нашої
1 «Dialogo sopra і due massimi sistemi del mondo*.
XV
теми, увійти в них докладніше, необхідно відзначити їх
хоч настільки, наскільки вони заважили на розробці й
розвитку його науково-філософської системи політики.
Хоч, від моменту відкриття Евкліда в 1629 p., Гоббс «був
залюблений у геометрію», як формулює його приятель
і пізніший біограф Джон Обрі \ але справжнім двигуном
усіх його енциклопедичних зацікавлень і студій були фі¬
лософські питання. Це можемо виснувати на підставі
його «Короткого трактату про перший принцип»2, на¬
писаного на початку 1630-х років, але опублікованого
тільки 1889 р. Теннісом, як додаток до нового, звіреного
з манускриптом, видання «Бегемота». У цьому трактаті
виходить Гоббс від перцепції «віддалених тіл» («distant
bodies») і твердить: «Тіло, яке не було доторкнене іншим
тілом, нічого до нього не додало, нічого не відняло, (тому)
залишається в тому самому стані, в якому перебувало».
(І, 1) Це положення, що кожна зміна може бути спри¬
чинена тільки поштовхом («push»), стало під ставовим
твердженням його філософії3. Із того, що кожна зміна
має причину в поштовху, висновує Гоббс, що «добром»
для кожного тіла є те, що має силу («power») його при¬
тягати, а «злом» те, що його відштовхує. «Апетит» є, отже,
рухом у напрямі об’єкту: він є достатньою причиною
(«agent») хотіння. Уважаючи людину за частину природи,
Гоббс думає, що її поведінку треба пояснювати цими
самими каузальними принципами, якими пояснюємо при¬
родні явища. Із цього виходить, що Гоббс уже в 1630-х pp.
відкинув панівні ще тоді філософські позиції арістотелізму
і став на нові позиції, які однак треба було ще підкріпити
не метафізичними, а науковими аргументами, бо ж саме
тоді народжувалася новочасна «наука», яка готувалася за¬
1 Aubrey J. Op. cit.— Р.332.
2 A Short Tract on First Principles. Ed. by F.Tonnies.— London, 1889.
3 Див. Watkins J.W.N/ Philosophy and Politics in Hobbes // Hobbes Studies.—
Oxford, 1965.- P.240.
XVI
йняти чільне місце в інтелектуальному житті Європи. Ото
ж Гоббс, у пошуку аргументів, які могли б підкріпити
його філософію, незабаром знайшов їх у тих своїх сучас¬
ників, якими особливо захоплювався: Галілео Галілея і
свого приятеля Віліяма Гарвея 1.
Коли Галілей 1632 р. опублікував «Діалог про дві най¬
головніші світові системи», який мав такий великий вплив
на новітню науку, то в момент його публікації лише біля
двох десятків вчених було, в головних рисах, обзнайомлено
з його науковими результатами. До них належав і Гоббс,
який у листі до Галілея повідомляв того ж року, що його
«Діалог» уже перекладений англійською мовою 2.
Можна сказати, що центральною науковою проблемою
XVII століття було пояснення всесвіту, ключем до якого
вважали універсальну силу руху. Коли до того часу, йдучи
за Арістотелем, намагалися пояснити процеси змін, роз¬
витку й занепаду, то наукова думка XVII століття виходила
з існування однакових і незмінних матеріальних частин,
які беруть участь у різноманітних і змінливих рухах, при
чому одноманітність всесвіту віддзеркалює незмінність ма¬
терії, а її зміни — мінливість руху 3, бо ж ніщо не пере¬
буває у стані спокою. Тому наука про рух стала грунтовою
наукою, бо ж пояснення всіх подій у природі неодмінно
мусіло вести до опису рухів тих незмінних матеріальних
частин, з яких складаються. Справжньою новизною було
положення про універсальність руху, тобто, що скрізь
ідеться про той самий рід руху, який є виявом однакових,
незмінних законів. Це мусіло призвести до намагання,
експериментально виявити функціонування тих законів і
математично їх описати.
1 Галілео Галілей (1564 — 1642), Віліям Гарвей (1578— 1657). Гоббс, у
присвяті свого трактату «De Согроге» («Про тіло») графові Віліямові Де-
вонширському, покликується на нову науку і на цих П протагоністів.
2 Hall A.R. From Galilei to Newton. Німецьке вид., 1965.— S.53, 61.
3 Там же.- S.49.
2-1978
XVII
Це пояснює, чому в науковій революції, яка тоді на¬
мічалася, визначну роль відіграв т. зв. «резолютивно-
композитивний» метод *, яким вперше стали користувати¬
ся на початку XVI ст. в Падуанському університеті, де зго¬
дом викладав Галілей, а Гарвей відбував свої студії. Вона
зводилася до того, що розглядане явище, виходячи з
обсервації, «розкладали» (тому «резолютивна») на складові
частини чи причини, аж доки не знаходили т.зв. специ¬
фічну причину; після цього будували гіпотезу, з якої знову
можна було виводити обсервації. Із зроблених на підставі
цих висновків задумували експеримент, щоб цю гіпотезу
перевірити. Галілей перейняв цей метод без особливих
змін, але вперше став застосовувати експериментальні і
математичні методи для дослідження всього фізичного
світу 2 Не вдаючися до дискусії про «суттєву природу»
даного явища, бо ж такі «вияснення» є лише «назвою»3
для помічених правильностей, він настоював на тому, що
такі правильності треба порядкувати і шукати їхні при¬
чини, які, за даних умов, незмінно призводять до того
самого наслідку. Деякі аспекти його методу нагадують
схоластичний метод «reductio ad absurdum», але ж Галілей
наполягав на необхідності опиратися на точних вимірах
і експериментах, щоб встановити регулярності і щоб опи¬
сати їх за допомогою математики. А це викликало рево¬
люцію в світі науки.
Також Віліям Гарвей, хірург Якова І і Карла І і приятель
Гоббса, застосував у своїх дослідженнях резолютивно-ком-
позитивний метод. Встановивши вже в 1618 році, що
1 Від лат. «resolvere» — розчиняти, розбивати на складові частини, і
«сотропеге* — збирати разом.
2 Див.: Crombie А.С. Augustine to Galileo.— 1959.— Р.261. Цей подвійний
процес «резолюції» і «композиції* був прозваний «регресом».
3 У Галілеєвім «Діалозі», день другий, Сальвіяті так відповідає Сімпліцієві
на його слова, що «кожний знає, що це гравітація спричинює падіння
тіл»: «Я не питаю тебе про назву, лише про суть справи», а далі: «В дійсності
ми не знаємо, що за принцип, або що за сила порушує ірмінь вділ».
xvm
мембрани жил і людського серця функціонують як вен¬
тильні клапани і відчиняються так, що кров могла плисти
з легенів до серця, але не могла плисти назад, що, отже,
кров «кружляє вколо» з артерій до жил і знову назад до
серця і легенів, Гарвей присвятив наступних 10 років
свого життя дослідженню функціонування серця і легенів
у тварин. 1628 р. він опублікував результат своїх студій
у невеликій книжці «De motu cordis» («Про рух серця»),
яка є взірцем наукової аргументації, побудованої на екс¬
периментальному методі. Не вдовольняючися заприміче¬
ними ним аргументами на користь циркуляції крові в
тварин і в людини, Гарвей хотів установити їх абсолютно
переконливо, щоб не залишити можливості для будь-яких
сумнівів. Тому в своїй книжці він докладно спиняється
над поясненням функції серця, її мети і над засобами,
необхідними для осягнення цієї мети, послуговуючися
при цьому ілюстративними, демонстративними і кванти¬
тативними аргументами, так що читач не в силі проти¬
витися його висновкові, що «всі ці феномени, які спо¬
стерігаємо при секції, і багато інших, якщо їх правильно
оцінити, повністю виясняють і підтверджують правду, яку
я перед тим сконстатував»1.
Знайшовши цим чином у своїх знайомих і приятелів
передовий науковий резолютивно-композитивний метод,
Гоббс постановив застосувати його до філософії. Бо ж,
хоч зацікавився він природознавчими науками, що за¬
свідчують його численні публікації в різних ділянках науки
і його жваве спілкування з передовими тогочасними вче¬
ними, все-таки незмінним побудником його інтелекту¬
ального життя залишився інтерес до філософії, а головно
філософії політики, який позначився уже в його «Корот¬
кому трактаті» з початку 1630-х років. Годі не зауважити
в цьому його схожості з найбільш відомим філософом
1 De motu.— Ch.17.— Р.ІІІ. Цит. за: Boas М. The Scientific Renaissance
1450—1630.— Р.307 (німецьке вид., 1965 p.).
2*
XIX
доби Декартом. Але Декарт, хоч цінував Ґалілея, оціню¬
вав його наукові осяги критично, пишучи прим, в листі
до Мерсена: «Але він безустанно пояснює речі, які у
всіх відношеннях є безінтересні. Це свідчить, що він не
досліджував комплексно і не брав до уваги останні при¬
чини природи, шукав лише причини певних поодино¬
ких наслідків, тобто що він будував без фундаментів»1.
А місяць згодом до Мерсена: «Він (Ґалілей) дуже до¬
бре пояснює, що діється („quod ita fit"), але не пояс¬
нює, чому це діється („cur ita fit“), як я це зробив у
моїх ,,Ргіпсіріа“»2.
У цій критиці Ґалілея проявляється негативний (щоб
не сказати «ідеологічний») підхід Декарта до нової нау¬
ки, яка не відповідала його філософській концепції, по¬
будованій на двох принципах: природного розум, та ме¬
тафізичному заложенні Божої всемогутності. Бог, ко¬
ли створив нескінчений світ, увів його в рух; кожна зміна
є лише зміною місця, і кожне тіло залишається в ста¬
ні прямолінійного руху, який є найпростішою геомет¬
ричною формою, як довго не діє на нього ззовні будь-
яка інша сила. Реальний світ був для Декарта здій¬
сненою геометрією.
Гоббс, на противагу Декартові, принципово виключав
з філософії релігію і метафізику. «Завданням філософії є
раціонально пізнавати (тобто обраховувати) наслідки або
явища з відомих причин або викликаючих їх приводів,
і навпаки, можливі призвідні причини з відомих наслід¬
ків»,— формулює Гоббс згодом у «De Согроге»3. «Пред¬
метом філософії є кожне тіло, постання якого може¬
мо вложити в поняття і яке в цім відношенні можемо
порівняти з іншими тілами... тобто кожне тіло, прикмети
1 Лист Декарта до Мерсена з 1638 р. Цит. за: Crombie А.С. - Op. cit.—
Р.395.
2 Ibid. Декарт мас на увазі, очевидно, свої «Аіпсіріа Philosophiae* (1644 p.).
3 Ibid.- I, 2.
XX
і постання якого нам відомі»1. Це значить, що «філософія
абстрагується не лише від будь-якої фальшивої, але також
від будь-якої недостатньо обґрунтованої доктрини; бо ж
те, що ми побачили на підставі правильного висновування,
не може бути ні фальшиве, ні сумнівне». (Там само).
Після вилучення Бога, Гоббс вилучає з філософії і мета¬
фізику, яку редукує до фізики. Коли це називати «мате¬
ріалізмом», то треба взяти до уваги, що його відмова
послуговуватися терміном «materia ргіша» — який він ува¬
жає науково безглуздим, бо наділяючи матерію якоюсь
метафізичною властивістю, подібно до «ідеї» або до «Бо¬
га» — і її зведення до «другої матерії», яку він називає
«Тіла» («corpus»), доводить, що він оту метафізичну суб¬
станцію матеріалізму розуміє зовсім неметафізично, як
«тіло», яке дефініює як фізичний об’єкт: «Тілом є все,
що, незалежно від нашого мислення, збігається з якоюсь
частиною простору або поширюється разом із нею»2. По¬
няття «субстанції», яке панувало до того часу в філософії,
для Гоббса непридатне. Обмежуючися в (науці) філософії
фізикою, Гоббс зовсім не неґує існування трансценден¬
тних, переступаючих філософію природи, релігійних або
ж антропологічних питань, уважаючи, прим., релігійні
правди можливими, але такими, які не даються довести
методично-експериментальною наукою.
Фундаментальним поняттям філософії Гоббса є тіло
{corpus, body), головними атрибутами (не точно названими
ним «accidence», бо ж вони є тривалі) є величина і ви¬
мірність. Тілом є все — і всесвіт є розлогим тілом, або
ж сумою всіх тіл, які в ній находяться.
1 Ibid.— І, 8. Поняття «generation» (яке перекладаю «постання») належить
до ключових понять Гоббса. Воно означає: «(щось) робити, твориш*. З
ніш пов’язане переконання Гоббса, що дійсно «знаємо» тільки те, що ми
самі створили.
2 Ibid.— VIII, І. На це слушно вказує м.і. Ульріх Вайс (Див.: Weis U.
Das philosophische System von Thomas Hobbes.— Stuttgart, 1980.— S.41 і далі).
XXI
Другим фундаментальним поняттям (аксіомою) є рух
(motus, motion), «бо ж різноманітність усіх форм постає з
різноманітності рухів, які їх творять, а причиною руху
може бути тільки рух»1. Комбінація обох вищих аксіом
дає Гоббсову «світову формулу»: «тіла в русі» («matter in
motion»). Світ (всесвіт) — це визначена, скінченна кількість
«тіл у русі», зміни (відхилення) рухів яких, у кожнім випадку,
є спричинені впливами інших рухів. Гоббс віддає належне
Ґтлілеєві, пишучи: «Ґалілей перший відкрив нам двері до
фізики всесвіту, показавши нам природу руху»2.
Універсальний вплив руху на інший рух закладає існуван¬
ня строгої каузальності, яка є третьою категорією філосо¬
фії Гоббса. Принцип каузальності стверджує, що причина
(causa) і наслідок (effectus) є невідлучно з собою пов’язані,
що вможливлює застосування в науці методу дедуктивного
висновування, в смислі стислого обчислення. Кожний
стан світу чи його частини — якогось тіла — є результатом
діяння (effect), тому вияснити цей стан значить найти
його причини. До кожної дії (effect) належать певні прикме¬
ти (акциденції) як у тілах активних, так і в тілах пасивних:
суму всіх необхідних прикмет в активному тілі називаємо
«дійовою причиною» (causa effeciens), суму необхідних
прикмет в пасивному тілі — «матеріальною причиною»
(causa materiaiis). Але це тільки назви для окремих причин,
які разом дають «властиву причину», з якою виключно
пов’язаний певний ефект або наслідок; це значить, що
кожний наслідок має властиву причину.
Це філософське спрощення має чималі наслідки. Бо
ж кожна властива причина може перебувати щойно в
стані можливості, «то кожна можлива подія скоріше або
пізніше здійсниться. Бо ж якщо вона ніколи не здійсни¬
лася, то ніколи не наступило б разом усе необхідне до
1 Ibid.- VI, 5.
2 Ibid.— Присвята.
XXII
її виникнення, а це означало б, що вона була, згідно з
дефініцією, неможлива, що протирічить передумові»1.
Тим чином Гоббс встановив філософію як точну науку,
спроможну охопити своїми категоріями дійсність, застосо¬
вуючи для цього належний метод. Усі області знання, які
знаходяться поза сферою застосування добутих при допомозі
розуму категорій, належать до сфери здогадів, тобто про
них існують різні думки, тому вони не об’єднують людей
(як наука), тільки роз’єднують. Тому в випадках, коли
постає екзистенціальна потреба зайняти в тих областях
чітке становище, потрібний суверен, довести необхідність
якого стане предметом Гоббсової політичної філософії.
1 так, ще до того, як Гоббс у 1636 — 37 р. повернувся
до Англії, головні риси його філософської системи були
вже чітко зарисовані, правдоподібно навіть певні її час¬
тини були вже зафіксовані на папері. У першій частині
буде мова про природу, підставою якої є постійні, але
нерівномірні рухи тіл; у другій — про людину як природне
тіло, наділене розумом; предметом третьої частини буде
політика як витвір людини.
Повернувшися до Англії, Гоббс подався до Велбека, де
існували найкращі умовини для продовжування його
філософських починань. Але працював він також над
іншими справами, про що свідчить його (скорочений)
переклад Арістотелевої «Риторики» 1637 р.2. Однак істо¬
ричні події великої ваги, свідком яких він був, не могли
його, людину наскрізь політичну, залишити байдужим, бо
ж тоді (1637 р.) відбувся вагомий для майбутнього процес
у справі «корабельного податку», а архиєпископ Лауд
намагався накинути шотландцям англіканський молитов¬
ник («Prayer Book»), викликавши в них велике обурення.
У наступному, 1638 p., шотландці створили національний
1 Ibid.- X, 4.
2 The Art of Rhetoric.— 1637.
XXIII
союз («Covenant»), після чого Карл І вирішив зламати їх
опір військом; але збройна інтервенція Короля 1639 р. не
мала успіху, тому він був змушений набирати нову
армію, а не маючи на це грошей, вирішив скликати на
1640 рік вибори до Парламенту. У зв’язку з цими вельми
важливими виборами, граф Н’юкасл, який, як і всі члени
панівної верстви, брав чинну участь у політичному житті
Англії, запропонував Гоббсові написати політичний трак¬
тат, який показав би нестійкість позицій противників
королівської партії. Цікаво в цьому контексті згадати, що
в певний момент навіть Гоббс носився з думкою кандиду-
вати в виборах, але її закинув, бо ж це засвідчує масштаб
його заанґажування в цім питанні. То ж Гоббс напевно
радо взявся за діло. На початку 1640 р. трактат, про який
Гоббс згодом згадує як про «little treatise» («малий трак¬
тат») 1, був готовий, і в рукописах курсував між членами
т. зв. «Короткого Парламенту» («Short Parliament»). Він
являється першим нарисом його філософської системи
політики.
Щоб належно оцінити «революційність» позиції Гоббса, а
також сутність конфлікту між Королем і Парламен¬
том, спробую проаналізувати їхню докорінну розбіжність
поглядів на чотири проблеми: а) що являє собою англій¬
ський Парламент, головно його «Палата Громад» («House
of Comons»), б) що є «свобода», в) що є «приватна влас¬
ність» та г) що є англійське «звичаєве право» («Common
Law»). З’ясувавши спершу ставлення до цих проблем Пар¬
ламенту і керованої ним суспільної думки, які мотивували
його дії в конфлікті з Королем і які довели згодом до
ультимативних вимог Парламенту супроти Короля, а також
до збройного конфлікту, представлю потім погляд Гоббса на
ці проблеми, що дасть змогу краще проникнути в сутність
його філософії політики.
1 Цей трактат, опублікований Теннісом з манускрипту в 1889 p., дістав
від нього назву «Elements of Law Natural and Politic».
XXIV
Чи мав Парламент «право» вважати себе за представ¬
ника англійського народу, точніше: політичного народу?
Як відомо, скрізь в Європі існували в середньовіччі пред¬
ставництва станів, називані «assembles of estate» і подібно,
завданням яких — з точки зору центральної влади — було
ухвалювати податки і збирати гроші на надзвичайні дер¬
жавні потреби. Однак ці представництва рідко набирали
політичного значення. Винятком була Англія, мабуть тому,
що вона не знала справжніх регіональних територій, бо ж
сильна феодальна англійська монархія безпроблемно упра¬
вляла своїми графствами за допомогою звичаєвого права
(«common law»), навчання якого, як і адміністрації, було
сконцентроване в Лондоні. В ході історичного розвитку,
адміністрація і суди були доповнені Парламентом із су-
дівничими функціями, який потім, у XIV столітті, набрав
функцію національних зборів (асамблеї), а в XVI ст. фун¬
кцію державної леґіслативи, якщо він був до цього упо¬
вноважений Королем (формула: «King in the Parliament»).
Цю останню функцію здобув Парламент під впливом
реформації, яка могла відбутися лише в тісній співпраці
між Королем, Парламентом і духовенством. Скоро вия¬
вилося, що як ведення закордонної політики, з необхід¬
ними для цього флотом і армією, так і зростаючі потреби
в ефективності державного апарату, вимагають чим раз
більших фінансових засобів, а це все більше узалежнювало
Короля від Парламенту, який, розуміючи своє Дедалі біль¬
ше значення, ставав чим раз більш самопевний і, трима¬
ючи руку на гаманці, показував Королеві межі його влади.
Члени Парламенту початку XVII ст. вважали себе пред¬
ставниками англійського народу, забезпеченими спеціаль¬
ними привілеями: побіч «перів» (лордів), які представляли
себе самих, та єпископів, які представляли духовенство, це
були «свобідні мужі Англії», т.зв. «commons», тобто «зви¬
чайні», вибрані у виборах усіми (правда, не скрізь) свобід-
ними англійцями, річні прибутки яких становили не мен¬
ше 40 шилінгів, отже між 1/4 і 1/3 населення Англії. Це,
XXV
разом із новою інтерпретацією звичаєвого англійського
права, призвело до того, що в 1620-х pp. члени Палати
Громад стали вважати себе представниками всього англій¬
ського народу і гарантами його свободи і відвічних прав.
Головним пунктом у дебатах Палати Громад під час
«Короткого Парламенту» 1649 року була «свобода». Де¬
путатам ішлося спочатку про зафіксування різниці між
свобідними англійськими громадянами — т.зв. «freemen»,
і несвобідними, т.зв. «tennants», яких називали також «не¬
вільниками». Виходячи з гарантії свободи для «всіх свобід-
них людей нашого королівства», про яку говорилося у «Ве¬
ликій Хартії» 1215 p., Парламент твердив^ що, інакше як
в інших країнах, кожний свобідний англієць, від світанку
історії, користувався вродженими правами («birthrights»),
які постійно доповнювалися шляхом усе нових надань,
«звільнень» і привілеїв. Щоб засвоїти цей, типово середньо¬
вічний, спосіб мислення, треба усвідомити собі, що «сво¬
боду» не розуміли тоді абстрактно, тільки все конкретно,
як певну конкретну свободу від чогось: прим, від якогось
податку тощо. Тому, чим більше «свобід»,— які були по
суті привілеями — людина мала, тим вище було її стано¬
вище в суспільний ієрархії. Будучи гордими зі своїх «сво¬
бід» і пильно дбаючи, щоб їх захистити і поширити, члени
Палати Громад закидали Карлові І, що він зазіхає на
«деспотичну владу», з метою їх обмежити, чи то накла¬
даючи незаконні (тобто не затверджені Парламентом) по¬
датки, чи то готуючи себе дорадниками, не вибраними
(тобто не затвердженими) Парламентом, чи то намагаю-
чися змінити існуючі, «відвічні», мовляв, порядки, чи то
ведучи політику, не узгоджену з Парламентом, тощо.
Розуміння «свободи», яке висувала Палата Громад, було
нерозлучно пов’язане з «приватною власністю» («property»)
вільних громадян, бо ж усім було ясно, що громадяни
можуть лише так довго бути свобідні, як довго вони є
матеріяльно незалежні, тобто розпоряджаються незалежно
великим приватним майном, яке вможливлює їм боро¬
XXVI
нитися проти всіх сторонніх запосягань на їхні «свободи».
Не випадково тоді вперше з’являється в Англії дефініція
власності в юридичному словнику Джона Кауля 1, який
пояснює її так:
«Власність» (property) є найвищим правом, яке людина
має, або може мати, до якоїсь речі, яке ніяк не є залежне
від чиєїсь увічливості («courtesie»). У нашому королівстві —
читаємо далі — ніхто не має такого права... тільки Ко¬
роль... Бо ж усі посілості... мають характер винагороди
(«fee») і належать чи то посередно, чи то безпосередно
до Короля... А все ж таки це слово є присутнє в звичаєвому
праві (common law) і вживається для означення того права
на землю або на орендування майна, яке звичайні люди
мають і яке стільки для них значить, тобто до права
користуватися речами («dominium utile»), хоч і не до права
їх дійсно посідати («dominium directum»). Подібні, навіть
дослівно, пояснення власності находимо в інших правни-
ків початку XVII століття 2. Але таке традиційно феодальне
розуміння приватної власності, як часової оренди в англій¬
ських королів, які здобули її на підставі завоювання всієї
країни Вільгельмом Завойовником, не відповідало вже
новому світосприйманню джентрі в пореформаційній Ан¬
глії. Тому в «Витязі англійського права», складенім у
1656 р. Віліямом Шепардом 3, вже після перемоги Пар¬
ламенту, читаємо під гаслом «приватна власність» (pro¬
perty): «Приватна власність є право якоїсь людини до
якоїсь речі, яке не є залежне від чиєїсь ввічливості; той,
хто це право має, зветься власником. Власність може бути
на землю, на товар, або на рухоме майно... На її підставі
1 Cowell J. The Interpreter.— 1607.
2 Прим, у Джона Растелла, див.: Rastell J. The Expositions of the Terms
of Laws in England.— 1624. У попередніх виданнях гасла «property» не
було, як відмічає Манфред Брокер у «Arbeit und Eigentum» (Darmstadt,
1992.- S.84.
3 Sheppard W. An Epitome of all the Commons & Statute Laws of the
Nation.— London, 1656.
XXVII
людина може чинити з цією річчю, що їй подобається.
І це її право на ту річ є таким, що не залежить від
будь-кого іншого».
Важливо від ноту вати, що під «власністю» розуміли тоді
не лише рухоме й нерухоме майно, але й привілеї, уряди,
почесті й титули тощо, все те, що надавало людині пре¬
стижу. Не дивно, що справу податків «для Короля» були
схильні розглядати як замах на це своє право, на свій
гаманець, і Парламент висунув популярний погляд, що
Король повинен вдовольнятися прибутками зі своїх влас¬
них посілостей.
Кати до кінця XVI ст. офіційно панувала думка, що
кожна приватна власність, головно земельна, належить Ко¬
ролеві, який колись надав її як феод котромусь зі своїх
підданих і тому вона має характер «підвласності» (dominium
utile), через що король має право, коли юна йому знадо¬
биться, зажадати її повернення на свої (= державні) потреби,
то на переломі XVI і XVII століть цю офіційну юридичну
доктрину постаалено під знак запиту при допомозі нової
інтерпретації «звичаєвого права», а 1610 р. Парламент її
прямо відкинув1. У петиції Палати Громад від 23.5.1610
говориться, що побирання Королем мита на закордонні
товари загрожує стати прецедентом і «в кінцевім висліді,
знівечить право громадян на свободу і власність... і доведе
до повної руїни старої свободи цього королівства і права її
громадян на власність над рухомим і нерухомим майном
(lauds and goods)». Тому «Король не може відібрати приват¬
ного майна у будь-якого свого підданого без його згоди»2.
1 Джеймс (Яків) І у своєму трактаті «The Trew Law of Free Monarchies*
із 1598 p. (The Political Works of James I. Ed. by C.H.Mc Ilwain.— N.Y.,
1965) підкреслював, що лише королі Англії і Шотландії є справжніми
власниками своїх країн, бо ж вони їх здобули. Про петицію Палати Громад
від 23.5.1610 див.: Sommerwille J.P. Politic and Ideology in England, 1603 —
1640.- 1986.- P.153.
2 Foster E.G. Proceedings in Parliament, 1610.— London, 1966.— Vol. 2.—
P.192.
XXVIII
У цій аргументації, і взагалі в своїй боротьбі з «коро¬
лівським деспотизмом», Парламент і суспільна думка, яку
він репрезентував, спиралася на звичаєве право, отже на
специфічне англійське «common law», як його тоді інтер¬
претували деякі чільні англійські юристи. Щоб його зма¬
лювати, а це значить представити його міф, що мав такий
величезний вплив не тільки на події того часу, але й на
всю новітню англійську історію, не без інтересу, думаю,
буде коротко з’ясувати, з позиції безстороннього спосте¬
рігача, чим було насправді англійське звичаєве гїраво і
звідки воно взялося.
Після здобуття Англії Вільгельмом І («Завойовником»)
1066 p., там діяли різні суди: сільські, графські, («shires»),
міські, великих феодалів, церковні і королівські, з різними,
хоч переважно точно не розмежованими, компетенціями.
Спочатку законодавча діяльність королів була невелика.
Перелом принесло правління Генріха II (1154—1189 pp.),
який, наслідуючи папське і сицілійське законодавство,
створив нові правові інститути в формі (передусім) нового
королівського судівництва, репрезентованого судами для
цивільних і карних справ, т.зв. «Common Pleas» та «King’s
Bench», і цим дав почин не лише до постання суддейських
шкіл і кваліфікованих суддів, які підлягали канцлеру коро¬
лівства, але й до розроблення раціонального права, яке при
судових процесах передбачало також співдію присяжних,
тобто сусідів підсудного і ін.1 В результаті всіх цих реформ,
вишколені королівські судці були в стані перебрати на се¬
бе судівництво всієї країни — якщо не числити церковно¬
го права, компетентного в справах категорії «гріхів»,— хоч
і не в усіх справах, лише тих, які торкаються певних ка¬
тегорій злочинів. Але також в інших справах можна було
апелювати до королівських судів на підставі спеціальних
1 У цьому тлумаченні постання англійського ♦common law* іду за но¬
ваторською працею: Berman H.J. Law and Revolution.— Harvard, 1983.
XXIX
королівських правних наказів, т.зв. «writs». Такі королівські
розпорядження, що наказували судам розпочати слідство
в певній справі, спричинилися поступово до розроблення
королівськими юристами теорії про предмет скарги і про
хід судового процесу, при чому в ході незвичайного зро¬
стання схематизму розпоряджень мала місце величезна
законодавча діяльність на підставі судових процесів. По¬
ширення королівського судівництва на всю країну в добі
Генріха II було фактично початком англійського звичає¬
вого права, хоч сама назва «common law» (тобто «jus
commune») походить від церковного, канонічного права
й окреслює ту його (більшу) частину, якою скрізь в Європі
користувалися церковні суди. Також римське право на¬
зивали тоді «jus commune», вважаючи його повсюди дій¬
сним корпусом теоретичних правил. Що все це в Англії
призабулося, засвідчує її відірваність від європейських
процесів, що в свою чергу вможливило постання різних
острівних міфів, включно з міфом специфічно англійсь¬
кого «звичаєвого права». Як ми однак бачили, воно мало
початок в Італії, було витвором королівського судівництва,
а своєю специфічною формою завдячує королівським на¬
казам (writs), які правові заходи королівські суди мають
у даному випадку застосовувати.
Однак англійці кінця XVI — початку XVII століть ува¬
жали це своє «чисто англійське» право не лише за най¬
старше право на світі. Його теоретик сер Джон Девіс
писав в 1612 p., що «звичаєве право (common law) є нічим
іншим, тільки загальними звичаями (common custom), які
ніколи не змінилися... і прийняли форму права». Воно
не могло бути створене якимось статутом чи Парламентом,
бо ж воно було споконвіку «записане в народній пам’яті»1.
Якщо якийсь звичай від непам’ятних часів безперервно
зберігається в народній пам’яті, він набуває сили закону.
1 Цит. за: Рососк J.GA. The Ancient Constitution and the Feudal Law.—
Cambridge, 1957.- P.32-33.
XXX
Тому звичаєве право є найбільш досконале, бо ж ніякий
звичай не стане правом, зобов’язуючим увесь народ, якщо
його належно не випробували і не прийняли як право
вже в прадавню добу.
Ще далі пішов згодом найвищий суддя, сер Ецуард
Коук (Coke, 1552—1634), один із чільних поборників
концепції «старовинної англійської конституції» («ancient
constitution»), заоснованої на звичаєвому праві, яке він
інтерпретував як антитезу до неповноцінного, бо пізні¬
шого, писаного права. Його слушно можна назвати іде¬
ологом англійської революції 1640-х pp. Вирішальним для
розуміння звичаєвого права як непомильного, тому з при¬
таманним йому найвищим авторитетом, була його інтер¬
претація народних звичаїв, як незмінних, що споконвіку
зберігають свою непорушну сутність. Щоб це довести,
сер Коук аргументував таким способом, що відомі правові
накази («writs») нормандських королів Англії (треба ду¬
мати, що такі накази існували вже від непам’ятних часів,
тільки не збереглися) були скеровані до шерифів (коро¬
лівських урядовців), і це засвідчує, що і шерифи відвічно
існували; так само відвічної давності мусять бути суди
присяжних, бо ж королівські накази наказують шерифам
їм предсідати, як також суди канцлера, від яких ці накази
виходили. Словом, уся інституція і практика звичаєвого
права, яка виробилася в XII—XIII століттях, доказує,
згідно з ученими юристами XVII століття, споконвічність
звичаєвого права («common law»); що навіть доводить,
що вже перед приходом нормандців існував в Англії Пар¬
ламент, отже — і члени Палати Громад. Це нове вчення
англійських юристів базується на середньовічному розу¬
мінні права, яке в свій час панувало в усій Європі і
розглядало його як запоруку «доброго ладу» і кінцевої
перемоги справедливості. Однак форма, яку це розуміння
прийняло в пореформаційній Англії, означає, що йдеться
про нову ідеологію, з допомогою якої Парламент і англій¬
ські юристи могли узурпувати будь-які права, аргументу¬
XXXI
ючи, що вони належали їм уже від непам’ятних часів, бо
ж вони на ділі є найбільш авторитетним, відвічним англій¬
ським звичаєм. Цим чином позиція короля, як правителя
і як праводавця, була рішуче поставлена під загрозу.
Надзвичайна вага, яку приділяли тоді в Англії понят¬
тю «свободи», вселяє надію, що й Гоббс приділив їй
велике значення в своїй політичній філософії. І справді,
перший розділ третьої частини його найбільшого фі¬
лософського трактату, «Про Громадянина» («De Cive»),
що з’явився весною 1642 р. в Парижі, має назву «Про
свободу» («Libertas») 1
Але ж «свобода» Гоббса в нічому не нагадує «свободи»,
за яку боровся Парламент. У філософському розумінні
Гоббса «свободою є відсутність усього, що обмежує рух»,
читаємо там. «Кожний має більше або менше свободи, в
залежності від того, чи має більше або менше простору
для руху...»2. Це значить, що «людина має тим більше
свободи, на чим більше шляхах вона може порушитися
(тобто, чим більше має поле для діяльності)... на цьому
полягає громадянська свобода». «Різниця між свобідним
громадянином і рабом полягає в тому, що свобідний
служить тільки державі, тоді як раб служить також ще
якомусь співгромадянинові. Кожна інша свобода є сво¬
бодою від законів держави, і належить тільки володарям»3.
Якщо в державі свобода громадян є таким чином обмежена
законом, то в «стані природи», тобто там, де немає дер¬
жави, свобода людини не обмежена: кожний може робити,
що захоче, і «має право на всі речі» («natura dedit omnia
1 Цей трактат, задуманий Гоббс ом як третя частина «Елементів філософії»
(за аналогією «Елементів геометри» Евкліда), з огляду на політичну акту¬
альність порушених проблем, був виданий наперед і з’явився лише два
роки після ненадрукованого тоді ще «Малого Трактату». Тому, що «De
Cive* повніше висловлює тодішню концепцію політичної філософії Гоббса,
притягаю його для кращого з’ясування.
2 De Cive.- II, 9, 9.
3 У «Левіафані» (І, 21) читаємо: «Свобода означає відсутність спротиву».
XXXII
omnibus») K Наслідком цього є велике загальне недовір’я
і загальний острах, бо ж пожадливість багатьох є скерована
на один і той самий предмет, який може здобути тільки
сильніший, що вирішується боротьбою. Тому з необхід¬
ністю виникає боротьба кожної людини проти всіх інших
людей — «bellum omnium contra omnes»2, в якій вбивають
одне одного «і той, хто хоче жити в такому природному
стані свободи і права всіх на все, сам собі суперечить,
бо ж кожна людина бажає собі добра, отже такий стан
мусить бути їй противний»3 Розум наказує їй шукати
миру, передумовою якого є, щоб кожний зрікся свого
права «на все», що є причиною загальної війни, і передав
його іншій людині або асамблеї людей.
Ця передача свого права іншій (-им) людині (-ям) на
постійно означає, що той, хто його передає, зобов’язу¬
ється, що не буде чинити їй ніякого опору, не буде їй у
нічому перешкоджати, отже йдеться про договір4. До
нього немає альтернативи, бо ж коли громадяни не були
в цій справі однієї думки, тоді повернулася б назад без¬
конечна громадянська війна і право меча, що є гіршим
за будь-яке підданство 5. Тому розум наказує людині до¬
бровільно зректися необмеженої, але безкорисної свободи,
яку вона мала в стані природи; бо ж хто хотів би робити
все, що йому заманеться, мусів би, через таке саме право
інших людей, терпіти все від інших. Після створення
держави кожному громадянинові залишається лише стіль¬
ки свободи, скільки йому необхідно для доброго і мирного
життя, і він не мусить боятися інших 6. Але коли поза
державою ніхто — хоч кожний має право на все — не
1 Elements of Law.— і, XIV, 10.
2 Ibid.- 1, XIV, 3-5.
3 Ibid.- 1, XIV, 10-14; 1, XV, 1-3. ~
4 Ibid.- 1, XIV, 8.
5 De Cive.— II, 7, 4.
6 Ibid. - II, 10, 1.
3-1978
XXXIII
може втішатися своєю власністю, то в державі кожний
має змогу безпечно користуватися своїм обмеженим пра¬
вом власності, або, як Гоббс змістовно формулює: «Поза
державою кожний може бути кожним пограбованим і
вбитим, у державі тільки одним»1.
Згідно з Гоббсом «свобода громадян не полягає ні в
свободі від державних законів, ні в тому, щоб носії дер¬
жавної шіади не могли робити законів, які захочуть. Але
тому, що закони не приписують — і не можуть приписа¬
ти — громадянам усього, що вони мають і чого їм не
вільно робити, залишається безконечно багато ненаказа-
ного і незабороненого, яке кожен може робити або за¬
лишити, згідно з власною вподобою. В цім смислі треба
розуміти користування свободою, і так треба її розуміти,
як частину природного права, яку закони людям дозво¬
ляють і залишають... Чим більше справ закони не об¬
хоплюють, тим більше свободи мають громадяни... Мі¬
рилом свободи має бути добро громадян і держави»2.
Хоч суверен є справжнім власником усього майна в
державі, а її громадяни користуються тільки обмеженою
власністю, то ж ця розв’язка справи є для громадян
найбільш корисною. «Тому, що перед постанням держа¬
ви,— аргументує Гоббс,— все належить всім, то з цього
виходить, що власність постала разом з державою і що
кожному належне тільки те, що він може мати згідно з
законами того, кому передано найвищу владу; тобто, що
кожний має право на те, на що не має права ніякий
інший його співгромадянин, бо ж усі підлягають тим
самим законам. Але ніхто не може мати такої власності,
на яку не мав би права носій найвищої влади, бо ж
запони є його наказами, а його хотіння (= воля = „will",
,,voluntas“) вміщує в собі хотіння поодиноких громадян,
1 Ibid.
2 Ibid.- II, 13, 15.
XXXIV
які вибрали його і найвищим суддею»1. І якщо дехто
добачує неслушність у тому, що «влада відбирає від лю¬
дини ту річ, якою вона звикла користуватися», то не має
рації, бо ж ця людина не мала на неї іншого права, як
лише звичку користування нею («dominium utile») 2. Тому
«власністю» не можна послуговуватися як претекстом про¬
ти найвищої влади, бо ж вона від неї походить, і в момент,
коли б щезла суверенна влада, щезла б уся власність, бо
ж усі опинилися б у стані війни. Тому податки, які
державна влада збирає з майна підданих, є нічим іншим,
як ціною за мир і за охорону, яку вона їм гарантує3.
Також щоб встановити, що таке «право», послугову¬
ється Гоббс резолютивно-композитивним методом. «Пра¬
вильне і точне пояснення складників природного і полі¬
тичного права, які я тут маю на увазі,— пише Гоббс у
вступі до своїх „Елементів права"4,— є залежне від пі¬
знання 1) суті людської природи, 2) суті державного орга¬
нізму, 3) того, що називаємо законом». Тому що в без¬
державному або природному стані фактично немає права,
бо кожна людина має право на все, то про право можемо
говорити тільки тоді, коли постала держава, тобто коли
шляхом договору люди встановили свого суверена — най¬
вищу владу. Непомильною ознакою «абсолютної влади»,
яку може мати якась людина або якась асамблея, є,
по-перше, що ніхто інший крім неї не має права її
покарати або (асамблею) розпустити: бо ж той, кого не
можна покарати, тому не можна також правно противи¬
тися, а кому не можна противитися, той має силу примусу
над усіма іншими; по-друге, що вона може робити і
1 Ibid.- II, 6, 15.
2 Elements of Law.— 2, V, 2.
3 Ibid. Див. також: De Cive.— 2, XII, 7: «Твоє право власності і твоя
власність (на твої речі) належать тобі лише настільки і так довго, як довго
Король (= держава) захоче».
4 Elements of Law.— 1, I, 1.
З*
XXXV
касувати закони на підставі свого власного права згідно
зі своєю волею 1.
Закони є по суті наказами верховної влади 2. Звичаї,
будь вони навіть старинні й «освячені» великою кількістю
«прецедентів», якщо вони противляться розсудливості, не
в силі надати будь-якому вчинкові сили закону. Також
зміна обставин може справити, що те, що колись було
розсудливе, стало згодом нерозсудливим 3. Те, що кожна
людина має різне уявлення про те, що є справедливе, що
є добре, що є «моє», а що «твоє» і ін., засвідчує, що
немає «правильного розуму» («ratio recta»), як більшість
думає, тільки що кожний уважає свій власний розум за
«правильний». Тому необхідно, щоб розсудливість одної
людини або якоїсь групи людей зайняла місце розсудли¬
вості поодиноких людей, і цією людиною взгл. групою є
той (ті), що має (мають) верховну владу. Ухвалені нею
закони стають для підданих мірилом для їх вчинків, ви¬
значаючи, чи вони поступають правильно чи ні4.
Тому що встановлені закони не можуть передбачити
всіх можливих випадків і конфліктів, з бігом часу виникає
необхідність ухвалити нові закони. Сам звичай, як було
сказано, не творить закону, хоч, за певних умов, може
набрати законної сили, якщо думають, що суверенна влада
визнала його за правильний. Бо ж коли б звичай був
достатнім для того, щоб законові надати силу, тоді кожен,
кого назначили суддею в якійсь справі, міг би надати
сили закону своїм помилкам 5. Насправді, однак, вироки
знатоків права не тому стають законами, що проголосили
їх знатоки, а лише тому, що на них погодився король.
1 Ibid.- 2, І, 19.
2 Ibid.- 1, XVII, 12.
3 Ibid.- 1, XVII, II.
4 Ibid.- 2, X, 8.
5 Ibid.- 2, X, 10.
XXXVI
Якщо ж тепер монархії ставлять у вину те, що вона
має впаду зміняти закони, то треба знати, що «така влада
є необхідна, бо ж закони мусять бути достосовані до
зміни звичаїв і мінливої кон'юнктури всіх обставин внутрі
і ззовні політичного суспільства (commonwealth)»1. Що ж
до прав народу, то треба мати на увазі, що під поняттям
«народ» («нація») розуміємо різні речі: 1) суму людей, які
живуть на певній території, прим, нація Англії, та 2) певну
особу або асамблею, яка об’єднує в собі волю («will»)
кожного окремого громадянина, як прим. Палата Громад
волю Третього стану (як довго вона радить згідно з за¬
коном) 2. Але, після розпущення (Королем), вони вже не
є нацією (в сенсі 2), ні Третім станом, лише зборищем
приватних людей, тому вони не мають більше права за¬
ступати націю (в сенсі 1), бо ж це право, яким наділила
їх державна влада, вона ж знову від них відібрала.
В полеміці Гоббса з партією Парламенту йшлося не
тільки про суттєву різницю поглядів на ключові політичні
питання доби. Після кінцевої перемоги Парламенту в т. зв.
«Славетній Революції» 1688 року в Англії, а згодом у всій
Європі, закріпився погляд, що ця подія знаменувала пере¬
могу новітнього, свободолюбного лібералізму і демокра¬
тизму і що противники цієї перемоги, а головно Гоббс, були
реакційними консерваторами, а Гоббс до того ж — мате¬
ріалістом і атеїстом 3. Цей погляд був частиною міфа, ство¬
реного приклонниками Парламенту в інтересах джентрі і
тих верств населення, які стояли за новими порядками, а
також інтелектуальної еліти Франції, очоленої Монтеск’є,
Вольтером та іншими діячами французької просвіти, які, гос¬
тро критикуючи французький абсолютизм, протиставляли
1 Ibid.- 2, V, 7.
2 Ibid.- 2, III, 11.
3 До цих традиційних поглядів схиляється останньо Арнолад Рогов (див.:
Rogow A. Thomas Hobbes. Radical in the Service of Reaktion.— N.Y., 1986).
XXXVII
йому англійський парламентаризм, як взірець до наслі¬
дування. Не збираючися встрявати в цю давню ідеологічну
боротьбу, належить сконстатувати факт, що світогляд про¬
відних діячів англійського Парламенту першої половини
XVII століття був, в основному, середньовічно-статич-
ний — на відміну від Гоббсового. Згідно з їхнім розумін¬
ням, Бог сотворив світ за певним зразком («pattern»),
який проникає у всі форми буття і надає всесвітові гомо¬
генності, як у сфері макрокосмосу, так і у сфері мікро¬
космосу, або в політичному житті. Тому в парламентських
дебатах часто посилалися на аналогію між людиною і члена¬
ми й органами її тіла, і державою та її органами, і з цієї
аналогії робили висновок про необхідність синхронізації
земних порядків із космічним порядком 1. Так само їхнє
розуміння права і правного порядку було по суті середньо¬
вічне, бо ж вважали їх незмінними і споконвічними, і нова
політична система, яку вони хотіли завести в Англії, була
в їхньому уявленні відновленням споконвічного правово-
політичного ладу, що був частиною космічного ладу, на
який зазіхався деспотичний Король. 1 так, активно прово¬
дячи політику захоплення впади до рук джентрі, в ідео¬
логічній сфері Парламент спирався на середньовічний по
суті світогляд. Тому для характеристики філософії Гоббса
Парламент і духовенство послуговувалися епітетами: «ате¬
їзм», «матеріалізм», «єресь» і ін. Його філософія, яка спи¬
ралася на передові континентальні ідеї, на «нову науку»,
була їм зовсім чужою; вони бачили в ньому лише захис¬
ника «королівського деспотизму». Бо ж Гоббс рішуче за¬
перечував як існування «космічного порядку» («ordo»), так
і ідею «зразку», за яким було створено дійсність 2. Відкида-
ючи вчення про землецентровий, телеологічно скерова¬
ний всесвіт, Гоббс не лише сприймав астрономію Коперни-
1 Це античне розуміння світу було відновлене в середньовіччі під впливом
рецепції Арістотеля (прим, його «Політики»: 368 Е, 464 В та ін).
2 Elements of Law.— 1, V, 6. («That the tilings themselves are universal»).
XXXVIII
ка, але й тезу Джордано Бруно про множинність світів 1;
також заперечував наявність природної гармонійності між
людським духом і всесвітом, і Арістотелеве положення про
те, що людина є суспільною істотою, твердячи, що «згода
між людьми є штучна і створена договорами»2, і що дер¬
жава не є організмом, тільки «штучним творивом» («ar¬
tificial man») індивідів, покликаним до життя приватними
інтересами. Вибравши геометрію за модель філософського
дослідження світу людини і користуючися механічни¬
ми принципами і резолютивно-композитивним методом,
Гоббс створив політичну філософію, придержуючися якої,
на його думку, громадяни зможуть зажити в добробуті і
в мирі, який він, живучи в добі релігійних воєн і захитання
всякого авторитету, вважав за найвище добро, задля якого
варто пожертвувати навіть частиною «свободи».
Політичний лад (чи може політична утопія) Гоббса,
сконструйований «more geometrico», за геометричним прин¬
ципом, був зовсім несприятливий не лише для прибічників
Парламенту, але, як незабаром виявилося, також і дія при¬
бічників Короля. Коли Карл І, опинившися у вельми скрут¬
ному становищі після неуспішної війни з шотландцями, ви¬
рішив знову скликати Парламент на 3 листопада 1640 p.,
щоб дістати від нього гроші на ведення війни, Гоббс —
наляканий розпорядженням Парламенту вкинути до Тауера
єпископа Манверінґа за проповіді, в яких той висловлював
погляд тотожний з ученням Гоббса, а саме, що Король
має право, в разі потреби, користуватися майном своїх
підданих,— прийшов до переконання, що «настав для ме¬
не час подбати про самого себе», і подався до Франції3.
Одинадцять наступних років свого життя провів Гоббс на
еміграції в Парижі. Це був, либонь, найбільш продуктивний
1 Гоббс «De Mimdo examined», стор. 43, 153. (Ціп. за: Metzger H.D.
Thomas Hobbes.— P. 47).
2 Elements.— 1, XIX, 5.
3 Aubrey J. — Op. cit.— Vol. 1.— P.334.
XXXIX
період в його житті. Він повернувся" до своїх математичних
і фізичних студій і займався оптикою \ однак не покидав
також роботи над Єйоєїо системою філософії, і при фі¬
нансовій допомозі своге> приятеля, сера Кепельмана Дігбі
(Digby) видрукував весною 1642 р. латинською мовою
першу (насправді другу, але перша, згадані вгорі «Еле¬
менти», тоді не була ще надрукована) синтезу своєї по¬
літичної теорії під заголовком «De Cive» («Про громадя¬
нина»), не без гордості твердячи, що цим покликав до
життя науку політики.
Ця публікація принесла Гоббсові чималу славу в ученому
світі. Навіть Декарт, негативно до нього наставлений не
лише з огляду на критику Гоббсом його «Медитацій», що
тоді появилися 2, неохоче висловив своє визнання. Вели¬
кою підтримкою для Гоббса в тих роках була приязнь з
друзями, в першу міру з Мерсеном, Ґассенді3, англійським
асторономом Віліямом Петті, також біженцем, та іншими.
1625 р. у Парижі з’явився сер Шарль Кавендіш, який пі¬
сля невдалої для Короля битви біля Мерстон-Мура, поки¬
нув Англію разом із лордом Ньюкаслом. На його бажання,
Гоббс провів дискусію з єпископом Джоном Бремгелем
(Bramhall, 1594—1663) про «свободу і конечність»4, публі¬
кація якої — проти волі Гоббса — викликала згодом, у
1660-х роках, безконечні контроверсії. Незабаром після
того до Парижу прибув також королівський англійський
двір, а в його почеті — великий струмінь англійської аристо¬
кратії, і Гоббс знову опинився в аристократичному сере¬
довищі і мусів відмовитися від свого наміру переїхати до
свого приятеля і перекладача Франсуа Діверці (Du Verdus)
1 «Tractatus opticus* І і II. {T.I опубл. в 5-му томі латинських творів Гоббса,
виданих Молешотом, т. II — в «Rivista critica di storia della filosofia», 1963.
2 Rene Descartes «Meditationes de Prima Philosophia», 1641 і Гоббса «ОЬ-
jectiones ad Cartesii Meditationes», 1641.
3 Монах Марі Мерсен (Mersenne, 1588—1648) і абат П’ер Ґассенді
(Gassendi), 1592—1655, французькі вчені.
4 Of Liberty and Necessity.— 1654.
XL
до Монтебана, де задумував у спокої попрацювати над за¬
кінченням своєї філософської системи. Натомість, в наслі¬
док клопотання своїх знайомих, Гоббс дістав доручення
навчати математики англійського престолонаслідника, бу¬
дучого Карла II, і мусів залишитися в Парижі. Все-таки
його обов’язки при дворі залишали йому досить часу,
щоб підготувати друге, розширене видання «Про грома¬
дянина» англійською мовою, яке вийшло 1647 р. в Ам¬
стердамі і було скоро розкуплене, а також трактат про
оптику !, після чого він розпочав писати нову синтезу
своєї політичної системи, славнозвісного «Левіафана».
У тому ж часі Гоббс важко захворів, так що виникла
небезпека для його життя і англіканський єпископ Козін
забезпечив його навіть св.Тайнами. Симптоми його хворо¬
би, які примусили його аж до кінця життя користуватися
послугами особистого секретаря, були схожі на паркінсо¬
нізм, але через півроку він міг знову повернутися до своїх
занять. З листів Гоббса до приятелів у роках 1647—48 зна¬
ємо, що він уже тоді став думати про можливість повер¬
нутися до Англії2. До цього спричинилися, з одного боку,
смерть Мерсена і від’їзд з Парижа Ґассенді на лікування;
а з другого боку — інтриги його неприятелів при коро¬
лівському дворі, головно, духовенства і також світських
прибічників Карла II, в першу чергу Едуарда Гайда, які
закидали Гоббсові атеїзм, оппортунізм і нелояльність щодо
Короля. Після провалу шотландської експедиції Карла II
1650—51 років Гайд став його найбільш довіреним до¬
радником і використав це для того, щоб зробити стано¬
вище Гоббса при дворі нестерпним. Але Гоббс цього
немов не помічав, і позірно повний оптимізму і свідомості
своєї лояльності, коли Король повернувся До Парижа
1 «А Minute or Fiist Draught of the Optiques*. Англійські видання «De
Cive* і 1647 і 1651 pp. мали заголовок: «Philosophical Rudiments Concerning
Government and Society».
2 Листи до Ґассенді (у 1647 р. і 1649 р. Див.: Opera Philosophica.—
Vol.5.— P.307) і до Сорб’єра (у pp. 1647 і 1651. Див.: De cive.— Р.311).
XLI
після поразки в битві під Бустером, підніс йому щойно
надрукований, люксовий примірник свого «Левіафана».
Коли незабаром Гоббсові було відмовлено в аудієнції
Короля, він прийшов до переконання, що його життя є
під загрозою, цим разом зі сторони королівської партії1.
У зв’язку з появою «Левіафана» і подібним до втечі
поворотом Гоббса до Англії під кінець 1651 року насу¬
ваються два питання: 1) Чому публікація цієї книги, про
яку Гоббс думав, що вона здобуде королівське схвалення,
викликала такий гнів королівського двору і королівської
партії, що примусила Гоббса притьмом покинути Париж
і повернутися до Англії, яку він був покину?, побоюючися
репресій з боку Парламенту? і 2) Чим пояснити факт,
що Гоббс, який щойно (весною 1651) опублікував англій¬
ський переклад свого трактату «Про громадянина», того
ж самого року опублікував нову — третю філософську
синтезу політики англійською мовою, а саме «Левіафана»?
Відповісти на це друге питання відносно легко: ознайо¬
мивши науковий світ із своєю політичною філософією за
допомогою публікації «Про громадянина» і здобувши ви¬
знання наукових кіл, Гоббс прагнув ознайомити з нею і
своїх земляків, для яких вона в першу чергу була при¬
значена. Як знаємо, вона була задумана як третя частина
його «Елементів філософії», над якою він продовжував
працювати 2. Але ж є підстави гадати, що в тому часі
Гоббс уже не був повністю вдоволений всіма тезами,
положеннями і навіть порядком аргументації «Про гро¬
мадянина» і його композицією, як видно зі змін і роз-
положення матеріалу, що він зробив у «Левіафані», не
враховуючи збільшення обсягу твору і того, що в «Про
1 До цього, безумовно, спричинилися вбивства послів англійського Ком-
монвелту прибічниками Короля: в Мадриді Антона Ешема (Asham), а в
Парижі доктора Доріслава в 1650 році.
2 «Elementomm Philosophiae Sectio Tertia De Cive». B 1655 вийшла перша
частина п.н. «De Corpora» («Про Тіло»), а в 1658 — друга «De Нотіпе»
(«Про Людину»).
XLII
громадянина» бракує розділів про людську природу, які
увійшли до другої частини «Елементів» під заголовком
«Про людину» (1648). Впадає в око, що в «Левіафані»
Гоббс найбільше місця присвятив проблематиці відно¬
шення політики до релігії, а саме 315 із усіх 646 сторінок
у той час, коли в «Громадянині» тільки 92 із 327 сторінок.
Коли візьмемо до уваги, що в своїй першій публікації
«Елементи права» (1640 р. цьому питанню присвятив
Гоббс тільки 22 із 180 сторінок), то стане ясним, що
це питання з ходом громадянської війни в Англії стало
в його переконанні чим раз важливішим. Також закиди
чи зауваження його противників вимагали переформулю-
вання деяких думок або навіть їх перегляду, як прим,
якщо йдеться про свобідну волю, після дискусії з єпис¬
копом Брамголем 1.
Наголошення службового становища Церкви стосовно
світського політичного суверенітету, обґрунтуванню якого
присвячена велика частина «Левіафана», пояснює, чому
його публікація викликала таку негативну реакцію в кругах
духовенства, яке мало великий вплив при дворі Карла II.
Логічно розвиваючи раціонально-наукову аргументацію
на користь суверенної держави як фундаментальної люд¬
ської організації, суверенові якої мусить бути підпоряд¬
кована Церква 2, Гоббс, не зважаючи на свої запевнення,
що він є вірним сином Англіканської Церкви (які зрештою
відповідали його суб’єктивному переконанню), не міг не
викликати величезного обурення більшої частини ду¬
ховенства, яке звинувачувало його в усіх можливих єресях,
а також в атеїзмі та матеріалізмі.
Що ж до аристократії, то її обурення Гоббсом було
спричинене запереченням її «спеціяльного становища» в
суспільстві, бо ж він твердив, що всі люди є рівні відносно
1 Див.: Hood F.C. The Divine Politics of Thomas Hobbes.— Oxford, 1964.
2 Левіафан.- Ill, 39, 498.
XLIII
обдарованості тіла і духу 1 і що кожний аристократ, як
і будь-яка людина, може просуватися на верхи суспіль¬
ної ієрархії лише завдяки своїм індивідуальним зусиллям,
хіба що втішається якоюсь особливою ласкою свого су¬
верена 2, і що претензії аристократії на спеціяльну неза¬
лежність від державної впади, які вона виводить із успад¬
кованих привілеїв, на даються погодити з державним
суверенітетом.
Але найважчий закид, який піднімали Гоббсові непри-
ятелі в зв’язку з «Левіафаном», спирався на його додаток
п.н. «Перегляд» («А Review») 3, в якому Гоббс дав допов¬
нення до XV розділу про «Права природи». Абзац, який
послужив джерелом для його звинувачень, звучить (з мали¬
ми скороченнями) так: «Природа зобов’язує кожну людину
захищати у війні ту владу’ яка дала їй захист під час миру.
Бо ж той, хто посилається на природне право збереження
свого тіла, не може посилатися на право знищити того,
чия алада його захищала, бо ж це було б явне протиріч¬
чя»... «Людина стає підданим переможця („Conqueror") у
моменті, коли вона, маючи свободу йому підкоритися,
погоджується на це підданство чіткими словами або ін¬
шими достатніми виявами... Якщо засоби, необхідні цій
людині до життя, находяться в руках ворога, тоді вона
не дістає більше захисту від Нього (свого дотеперішнього
суверена), тільки від ворожої партії, якщо вона плататиме
їй податок („for his contribution"). З огляду на те, що така
співпраця всюди там, де вона є необхідна, вважається
правосильною, хоч вона є підтримкою ворога, то ж повної
покори, хоч вона є підтримкою ворога, не можна вважати
неправною. Окрім цього треба взяти до уваги, що ті, які
покорилися, допомагають ворогові лише частиною свого
1 Там же.— І, 13, 183: «Of the Natural Condition of Mankind*.
2 Там же.- II, 27, 341; II, 29, 393.
3 Там же.— A Review and Conclusion.— P.718 —719.
XLIV
майна 1, під час, коли ті, які не підкорилися, допомагають
йому всім своїм майном; тому не є резонно називати їхнє
підкорення і плачення відчіпного допомогою, в радше —
втратою для ворога».
Хоч фактично Гоббс не сказав у наведеному абзаці нічого
іншого, крім того, чого він постійно навчав, а саме, що
кожна влада лише так довго має право на покору і лояльність
своїх підданих, як довго вона є спроможна захищати їх від во¬
рогів і забезпечити мир, то ж Підкреслення в існуючій полі¬
тичній, критичній для Короля, ситуації, цього моменту його
філософії мусіло викликати з боку ідеологічно найбільш*
палких її прибічників різку негативну реакцію. Вона мусіла
ще скріпшати, коли, користуючись Гоббсовою аргументаці¬
єю, чим раз більше королівських прибічників, услід за Гоб-
бсом, стали повертатися з еміграції до Англії 2 По суті
Гоббс заступав у цій справі знову модерний принцип полі¬
тичної поведінки, мотивованої особистим інтересом, під
час коли прим, його головний політичний противник по боці
Короля, сер Едуард Гайд, підтримував старий принцип вір¬
ності королівській особі, який, не керуючись особистим
інтересом, вимагав захищати короля до останку, не зважаючи
на зв’язані з цим втрати і небезпеку для життя. Для Гоббса
особа Короля була неважна 3, принаймні другорядна: «су¬
верен» був абстрактною величиною, яка заради особистого
1 Гоббс має на увазі те, що в аристократичних прибічників Короля, які
підкорилися Парламентові, відбирали (в формі контрибуції) одну десяту
частину майна, а тим, які залишилися за кордоном і не хотіли підкоритися,
конфіскували все їхнє майно.
2 У р.1655 Гоббс приписував собі заслугу, що він переконав тисячу
джентльменів піти під опіку «теперішнього правительства». Пишучи так,
він, очевидно, хотів запевнити своїх нових володарів у своїй лояльності.
(Див.: «Six Lessons» у VII томі його англомовних творів, стор. 336. Цит.
за: Metzger H.D. Op. cit— P. 161).
3 Вже в «Передмові» до «De Cive» (1647 р.) Гоббс заявляє, що «я
намагався показати і навів на це кілька прикладів, що монархія є найбільш
зручною формою правительства, але, признаю, це одинокий недоведений
пункт у цій книжці, який я міг лише зробиш правдоподібним» (quam
rem imam in hoc lihro non demonstratam sed probabiliter positam esse confiteor).
XLV
інтересу кожного підданого вимагає абсолютної слухня¬
ності — як довго вона дає йому охорону і гарантує не¬
обхідний мир.
Повернувшися наприкінці 1651 р. до Англії і підкорив¬
шися Державній Раді, Гоббс оселився в Лондоні, але не¬
вдовзі скористався з запрошення графа Девонширського і
переїхав до його маєтності в Дербішир (1652 p.), де прожи¬
вав аж до своєї смерті, хоча весною і літом кожного року
навідувався до Лондона. До вужчого кола його приятелів
належали в тому часі відомий нам уже лікар і анатом
Віліям Гарвей, правникДжон Сельден, поет Абрагам Каулі
(Cowley, 1618—1667), прибічник королівського двору, що
перебував з ним на еміграції в Парижі, де заприязнився
з Гоббсом, за прикладом якого повернувся до Англії; поет
Едмунд Воллер (Waller); дипломат сер Роберт Ганівуд
(Honywood); любитель науки Віліям Бреретон; публіцист
Джон Голл; католицький духовний і публіцист Томас Вайт
(White), публіцист Генрі Стуббе та інші.
Гоббс перебував на висоті своєї слави і як філософ, і як
відомий в усій Європі вчений. Він був свідомий того, що іс¬
торія Англії досягла критичного пункту, з якого дальший її
хід міг взяти новий напрям; бо ж Кромвель здобув станови¬
ще, яке могло стати початком нової монархії. В цій ситуації,
треба думати, Гоббс задумав скористатися обставинами, що
склалися, і зреалізувати свій улюблений намір, який був час¬
тиною його політичної теорії — домогтися реформи універ¬
ситетів. Бо ж, на його думку, однією з найважливіших при¬
чин, через що Англія зазнала страхіття громадянської війни й
скотилася до анархії, було намагання духовної і світської ін¬
телігенції перебрати владу до своїх рук Вирішальну роль у ре¬
волюції відіграли університети, які були розсадниками воро-
хобницької ідеології інтелектуалістів, які намагалися знищити
авторитет традиційної і легітимної королівської влади. Щоб раз
і назавжди покласти край їхній шкідливій пропаганді, необхід¬
но було зреформувати університети і надати їм нової, по¬
зитивної функції: оборонця легітимної влади і суспільного
XL VI
миру. Тому, коли стало відомо, що Кромвель задумує засну¬
вати новий університет у північній Англії і коли виник спір
про університетську реформу, Гоббс був одним із перших, хто
кинувся у вир полемічної боротьби за необхідність і на¬
прям цієї реформи. Гоббсів проект пропонував чисто світсь¬
кий університет, який складався би з самих світських профе¬
сорів, у якому не вчили б богослов’я, тільки математики,
фізики, етики, політики і геометрії, яка «спеціяльно надається
до досконалого пізнання правди», в якому отже геомет¬
ричний метод мав бути протиотрутою проти ідеологічного
запаморочення умів теологами. Синам аристократів радив
Гоббс вивчати якесь практичне ремесло («trade») 1.
Ця університетська полеміка додала Гоббсові чимало но¬
вих ворогів, бо ж, оскільки головним завданням університетів
у тому часі було вишколення майбутніх священників, то
ж більшість університетських професорів були богослова¬
ми, які опинились у той час між двома вогнями: Гоббсом
і його прибічників і конкуруючих зі собою за переможний
вплив інших протестантських конфесій, в першу міру
індепендентів, які уважаючи пресвітеріянців за ненадійний
елемент, визначили спеціальну комісію, завданням якої
була «чистка» університетів від адептів інших конфесій.
Атаку університетських професорів проти Гоббса очо¬
лили пресвітеріанські духовні, водночас відомі математики*
Сет Ворд і Джон Волліс (Ward, Wallis) 2, пропонуючи
Гоббсові, щоб він опублікував свої «геометричні відкрит¬
тя» і вможливив цим піддати їх науковій експертизі. Гоббс
не міг і не хотів відмовитися від цього виклику і в першій
частині своїх «Елементів філософії» п.н. «Про тіло» («De
Согроге»), яку він опублікував 1655 p., помістив роз¬
діл, у якому пропонував вирішення проблеми квадратури
1 «Six Lessons to tlie Profifessors of Mathematics». (English Works.— VoLVII.—
P.345).
2 Сет Ворд (1617—1689), Джон Волліс (1616 — 1703), видні математики
і богослови, Ворд був навіть єпископом. їхній памфлет мав назву «Elenchus
geometiiae Hobbianae» (1654).
XLVII
кола1. Однак спроба Гоббса була абсолютно невдалою, те
ж саме — друга його спроба, зроблена в англійському ви¬
данні цього твору, яке з’явилося наступного року, в додат¬
ку до якого, затитулованому «Шість уроків для професорів
математики», він різко виступив проти своїх критиків 2.
Полеміка між Гоббсом і його критиками-математиками
не переривалася аж до смерті філософа, і треба сказати,
що ці його опоненти, які надто в Англії мали значний
науковий престиж, зуміли там сильно, захитати його авто¬
ритет як знавця математики й геометрії. Це й було їх
метою, як одверто заявив Волліс у «Hobbiani Puncti Dis-
puctio» (1657 p.) — знищити його авторитет безстороннь¬
ого науковця і теоретика; бо ж оскільки, згідно з Гоббсом,
його система політики була побудована «more geometrico»,
на непорушних наукових підвалинах, то ж довести його
некомпетентність у геометрії означало, на їхню думку, її
скомпрометувати. Цей самий момент змушував Гоббса
завзято боронити свої математичні і геометричні досяг¬
нення, причім його карти в цій грі були погані, бо ж він
ні на полі математики, ні на полі геометрії не був блис¬
кучим умом, яким він був як філософ. У цьому ж часі
єпископ Брамгол повів на Гоббса атаку з іншого боку,
центр якої був націлений на його розуміння свобідної
волі3. Каменем спотикання для цього, особисто знайо¬
мого з Гоббсом богослова, було центральне для його
філософії, каузальне пояснення людської поведінки. Згід¬
но з Гоббсом, можливості, які розкриваються перед кож¬
ною людиною, постають незалежно від неї, в наслідок
каузальної пов’язаності причин і наслідків, які як стимули
діють на розуміння, при чому її волею («will») він називає
1 У той час думали, шо квадратура кола можлива, і чимало математиків
намагалося П розв’язати.
2 «Six lessons».
3 Bramhall J. A Defence of True Liberty.— 1655.
XLVIII
схильність («appetit»), яка в ході осмислення врешті пе¬
ремогла і спричинила вчинок 1.
БраГмол назвав це розуміння детерміністичним і заки¬
нув Гоббсові, шо він зводить нанівець дану Богом людині
свобідну волю й узалежнює її від сліпих інстинктів і
глухого веління долі. Бо ж, якщо злочинець діє з необ¬
хідності, то ж як же ми можемо вимагати його покарання?
Чи ж тоді Бог не є ініціатором гріха? І чи ж злочинець
не в праві тоді думати, що він може чинити все, що хоче,
й однак бути праведником? — Гоббс це в дискусії запе¬
речив і твердив, що «раціональна людина» не збочить зі
свого шляху, але визнав, що дехто міг би ці теоретичні
міркування про каузальність неправильно зрозуміти і тому
він жалкує, що вони були опубліковані і стали предметом
прилюдної полеміки 2.
Але кампанія богословів проти Гоббса посилювалася.
Його звинувачували в усіх можливих єресях 3, і невдовзі
склалася ситуація, в якій кожний богослов, який мав
добру репутацію, вважав доцільним кинути у нього ка¬
менем. Найбільше обурення викликали його раціональне
пояснення містерії Св. Трійці, «деградація» Ісуса Христа,
його вчення, що есхатологічне царство Христа буде зем¬
ним з центром у Єрусалимі4, його (досить поширене в
той час) твердження про одночасну смерть душі з тілом5,
1 Левіафан.— І, 6, 127—128.
2 «Questions concerning Liberty, Necessity and Chance», 1656. (Циг. за:
Metzger H.D. Op. cit.- P.251 — 252).
3 Боул Дж. Hobbes and his Critics.— London, 1951) обмежується аналізом
десятьох (на його думку) найважливіших критиків Гоббса, але їх було
багато більше, прим. Ґ.Кокіс, Р.Кемберленд, К.Кортхолт, Дж.Тайрелл,
Дж.Давел, Пірк, Тенісон і ін.
4 Левіафан, III, 38, 492 (спираючися на Ісаю, 33, 20 — 24 й інакше його
інтерпретуючи.
5 Metzger H.D. Op. cit.— P.241—247, який подає також огляд і аналіз
політичних памфлетів, які засвідчують вплив Гоббса на політичну думку
своєї доби (Див.: Ibid.— Р.164—171). Крім нього див: Zagorin P. A History
of Political Thought in the English Revolution.— 1954.
4-1978
XLIX
а також його заперечення активного втручання Бога в зем¬
ні справи, в існування ангелів, диявола і пекла. Бо ж
у своєму прагненні раціоналізувати богослов’я Гоббс всі
незрозумілі в світлі розуму місця Св. Письма пояснював
як метафори. Все це в очах духовенства зробило його
вособленням атеїзму і єресі.
Не зважаючи на всі атаки, 1650-ті роки, а зокрема
доба Кромвелевого протекторату 1653— 1658, коли, за до¬
помогою преси і публіцистики, вперше сформувалася в Ан¬
глії суспільна думка, була добою репетиції Гоббсівських
ідей, у першу міру його погляду на необхідність встанов¬
лення абсолютного суверена для встановлення й збере¬
ження миру, при чому головно важить успіх, а не традиції
і заслуги предків. Популярним стало також змалювання
страхіть анархічного «стану природи», який можна оми¬
нути тільки ціною повного підкорення своєму суверенові,
посилаючися на особисті інтереси кожного громадянина.
Ідеями Гоббса користувалися також для вербування ро¬
ялі ста чнщ біженців на повернення до Англії, де панував
Кромвелів Протекторат, і також на боротьбу з ідеями
республіканців, пропагованими Джеймсом Геррінґгоном 1
і іншими. Проте ІДЄ19 «суспільного договору», яку під¬
тримував Гоббс, усі часткові пристосовувачі Гоббса від¬
кидали як нереальне, фантастичне уявлення, бо ж вона
постулювала рівність усіх людей як контрагентів договору,
а це пахло надто революційно 2
Не зважаючи на цькування, Гоббс 1658 р. закінчив
свою філософську систему публікацією другої частини
«Елементів філософії» п.н. «Про людину» («De homine»),
а наступного року розпочав писати «Історію Церкви» та
«Історичне оповідання про єресь», яке одначе, через за¬
1 Harrington J. Oceana.— 1656. Ця республіканська утопія мала згодом
знатний вплив на Сполучені Штати.
2 Ідеться головно про твори, Альберта Воррена (1653), Джона Голля з
Річмонду (1654), Майкла Говка (1657), Мет’ю Врена (1657 і 1659).
L
борону їх опублікувати, змогли з’явитися тільки після
його смерті К Зате з’явилося декілька його полемічних
творів, в першу міру проти Волліса.
Покликання Парламентом у травні 1660 року Карла II
Стюарта на англійський трон започаткувало добу Рестав¬
рації, яка тривала до 1688 p., коли дійшло до т.зв. «Сла¬
ветної Революції» і на англійський трон покликано Віль-
гельма Оранського. Хоч Гоббс із становища своєї полі¬
тичної філософії і своїх суб’єктивних симпатій не міг не
вітати цієї події, то об’єктивно розпочалася для нього
важка доба, бо ж до влади прийшли його завзяті проти¬
вники: Едуард Гайд, давній неприятель Гоббса, піднесений
Королем до рангу графа Кларендонського, став прем’єр-
міністром, а цілий ряд англіканських духовних, які ще
на еміграції вороже ставилися до Гоббса, стали єписко¬
пами реставрованої Англіканської Церкви.
У цій ситуації від найгіршого — бо ж скоро розпочалися
судові процеси проти найзавзятіших ворогів монархії —
зберегла Гоббса запланована його другом і біографом
Джоном Обрі (Aubrey) «випадкова» зустріч з Королем,
який відразу ж упізнав свого колишнього вчителя, ввіч¬
ливо його привітав і навіть надав йому річну платню у сто
фунтів (яка, правда, через фінансові клопоти Корони,
рідко була виплачувана). Найважливішим аспектом цієї
зустрічі було, що Гоббс, в разі потреби, мав можливість
звернутися до Короля за протекцією.
Хоч Гоббс цим чином поки що зумів забезпечити себе
від фізичного переслідування, однак психічно він не міг
добре почуватися, бо ж атаки його недругів на нього
посилювалися, що гірше, закиди, що він псує і деморалізує
суспільство, почали навіть набирати ґрунт під ногами. Бо
ж оточення Короля, яке здебільшого складалося з молодих
1 Historia ecclesiastica, 1688; An Historical Narration Concerning Heresy,
1680.
4*
U
людей, ба навіть сам монарх, не грішили моральністю і по¬
божністю, а коли критикували їх легкі звичаї, саркастично
покликувалися на Гоббса, філософію якого знали, очевид¬
но, тільки з нападок і наклепів його противників, головно
духовенства. Тим чином постало прізвисько «гоббіст», яке
набрало значення «розпусник» і видатно причинилося до
дискредитації Гоббсової філософії. Постать «гоббісга» уві¬
йшла навіть до програм театральних комедій, популяризу-
ючи, у негативному смислі, його ідеї. А коли 1655 року
Лондон навістила пошесть чуми, а незабаром страхітлива
пожежа, які викликали паніку серед населення, то консер¬
вативне духовенство, що представляло їх як Божу кару, ви¬
рішило, що настав підгожий момент, щоб розпочати проти
Гоббса судове слідство, закидаючи йому поширювання
книжок, пропагуючих атеїзм з метою зруйнувати суспільну
мораль. 1 цим разом від найгіршого (бо ж можливою була
навіть смерть на вогнищі) зберіг Гоббса Король, а також
колишні його учні, що займали високі становища, і процес
було припинено. Однак, щоб позбутися дальших клопотів
із Гоббсом, Карл II заборонив йому публікацію політико-
філософських книг. Хоч як це важко йому приходилося,
Гоббс незмінно дотримувався королівського наказу, на¬
слідки якого важко оцінити. Якщо йдеться про добу ре¬
ставрації, то, як знаємо зі звісних мемуарів Семюеля Піпса
(Pepys) \ заборона друкувати Гоббса мала той ефект, що
ціна на антикварні примірники «Левіафана» дуже піднес¬
лася. Велика небезпечність, яку Гоббсові, дуже чутливому
на всі небезпеки, як знаємо з біографії, вдалося оминути,
послужила йому не лише стимулом до дослідження свого
правного становища, але також англійської юриспруденції.
Результатом цих занять була спочатку його розвідка про
юридичний аспект єресі та її покарання 2, в якій він
1 Memories of Samuel Pepys, Comprising his Diary from 1659 to 1669.—
Cambridge, 1893- 1899.- Vol.l - 10.
2 An Historical Narration Concerning Heresy.
LII
доводить некомпетентність тогочасних судів і необхідність
встановити юридичну безкарність у цих справах. Другим
плодом його правничих студій був незакінчений «Діалог
між філософом і студентом англійського звичаєвого права»
(«А Dialogue between a Philosopher and a Student of the
Common Law in England»), написаний наприкінці 1660-х
років, але опублікований щойно по смерті автора. Його
вістря було скероване проти англійських юристів, тієї
групи англійської інтелігенції, яка партійною* інтерпрета¬
цією звичаєвого права видатно спричинилася до спалаху
громадянської війни. Про те, що останнім часом інтерес
до «діалогу» сильно зріс, засвідчують його численні пе¬
ревидання і переклади в різних країнах 1. Як у «Бегемоті»,
так і в «Діалозі» йдеться Гоббсові про розправу зі спри-
чинниками революції, яка в його очах була найбільшим
лихом і яку він інтерпретує як боротьбу за владу зі своїм
законним володарем з метою обмежити його владу (або
й скинути його) на користь партикулярності, репрезен¬
тованої в данім випадку станом юристів.
Для Гоббса, який усе своє життя боровся за сувере¬
нітет влади, що гарантувало б усім громадянам загаль¬
ний мир, усі партикулярні інтереси, які виступають у
формі ідеологій, є смертельною небезпекою для суспіль¬
ства, бо ж вони штовхають його до війни, отже до анархії
«стану природи»; тому він у своїх філософських творах
постійно повертається до цієї теми. Але коли в «Левіафані»
він представляє лише своє становище відносно взаємо¬
відносин права і суверенності (розділ XXVI), то в «Діа¬
лозі» він намагається представити цю проблематику в про¬
цесі її становлення і показати, як система звичаєвого
права, яка все ще залежала від випадковості судейських
рішень, зумовленої історичними умовинами, і вмілістю
1 В Мілані — 1960 p.; в Парижі — 1966 p.; в Лондоні — 1971 p.; в
Німеччині — 1992 р. Джон Кропсі (Cropsey), який видав згадане вище
(1971), поправлене видання «Діалогу», вважає його за «пожтичний заповіт»
Гоббса (у вступних завваженнях до видання). - *
L1II
судців видавати самостійні вироки, уґрунтованої на ко¬
лективній пам’яті юридичного стану,— в умовинах гро¬
мадянської війни мусила призвести до безмежної інстру-
менталізації права і праводавства з боку воюючих між
собою сторін К Єдиний вихід із цього нестерпного стану
інструменталізації права поодиноким фракціям чи партіям
бачить Гоббс у відновленні законного суверенітету, який
трансцендує (знімає) всяку партійність.
Форма діалогу, яку Гоббс застосував у двох своїх по¬
літичних трактатах: «Діалозі між філософом і студентом»
і «Бегемоті»,— вможливлювала трактувати порушені в них
проблеми доступні широкому колу читачів, а в подаль¬
шому відкрила шлях до кращого розуміння питання, яким
чином прийшов Гоббс до своєї філософії, яку переважно
вважають щонайменше догматичною.
Закінчивши в 1668 році «Бегемота», 80-літній Гоббс в
особистій аудієнції з Карлом II пробував добитися дозволу
на його публікацію, однак безуспішно. Правдоподібно
Король не бажав провокувати нових бурхливих контро-
версій і атак численних Гоббсових противників, які при¬
мусили б його до нових інтервенцій і які йому самому
могли придати нових ворогів. Коли, отже, тим чином в
Англії Гоббса не можна було читати, в цьому ж році в
Амстердамі вийшло збірне видання його творів латинсь¬
кою мовою (між ними також «Левіафан»), яке видатно
причинилося до популяризації його філософії на конти¬
ненті, про що засвідчує м.ін. захоплений лист молодого
Лейбніца до Гоббса з 1670 року і також безсумнівний
вплив його філософії на «Теологічно-політичний трактат»
Баруха Спінози 2. Також трактат Самуїла фон Пуфендорфа
1 На це слушно вказує Б.Вільямс у передмові до німецького видання
«Діалогу» (1992), сюр. 7 — 9.
2 Листи Лейбніца див.: Топпіез F. Studien zur Philosophic u. Gesellschaf-
tslehre im 17. Jahrhundert— Stuttgart, 1975.— S.45 —167; Spinoza B. Tiactatus
theologico-politicus.— 1670.
LIV
«Про право природи і народів» 1673 р.1 є, по суті, по¬
лемікою з Гоббсом і є повністю від нього залежний,
тільки «приручує» його і робить спринятливим для уні¬
верситетської науки.
На початку 1670-х років Гоббс продовжував завзяту
полеміку проти Воліса і публікував найважливіші резуль¬
тати своїх студій з геометрії («Rosetum geometricum», 1671)
і математики («Lux mathematical, 1672), написав також
свою віршовану автобіографію латинською мовою, яка
з’явилася вже після його смерті.
Під кінець свого довгого і плодовитого життя, Гоббс,
не маючи змоги публікувати те, що хотів, але не в силі
жити бездіяльно, повернувся до перекладів улюблених
ним стародавніх авторів і 1675 р. видав переклад Гомерової
«Одісеї», а наступного року також переклад «Іліади», до¬
кументуючи свій тісний зв’язок зі світом європейського
гуманізму також цікавим вступом до обох цих перекладів
на тему «Достоїнства героїчної поеми»2. У тому ж році
Гоббс остаточно’покинув Лондон і переїхав до маєтності
свого протектора й учня, третього графа Девонширського
у Дербішірі, який надзвичайно його цінував і робив усе,
щоб уприємнити йому останні роки життя. Гоббс пильно
додержувався розробленої ним програми фізичного тре¬
нування, щоб якнайдовше зберегти фізичну справність:
багато мавдрував, грав у м’яч, голосно співав, щоб тре¬
нувати легені, але під кінець майже зовсім осліп.
У жовтні 1679 р. стан його здоров’я раптово дуже
погіршився, а 4 грудня того ж року Гоббс помер.
У складеному ним епітафі на своїй могилі відмічено
зі скромністю, що тут спочиває «Муж безсторонній і
1 Samuel von Pufendorf (1632 — 1694): «De jure naturae et gentium». Ще
більше помітний вплив Гоббса в його ранішому творі «Elementorum juris-
prudentiae universalis libri duo» (1660).
2 «Concerning the Virtues of en Heroic Poem», 1677; перевиданий 1979 p.
в Нью-Йорку (A.M.S.Press).
LV
славнозвісний із своєї ерудиції як у батьківщині, так і за
кордоном»1.
Але чимало його сучасників покладали на нього куди
більші сподівання, вважали, що він відкрив перед люд¬
ством обрії нового світу, започаткував нову добу в історії
філософії. Дуже популярний тоді англійський поет, при¬
ятель Гоббса, Абрагам Каулі висловив їх у своїй оді «До
пана Гоббса» (1656), характерний уривок з якої подаю в
перекладі2:
«Ти, великий Колумбе золотих країн нових
філософій,
Твоє завдання було багато важче від його,
Бо ж твоя вперше відкрита Америка
Не лише вперше тобою винайдена
1 брутально полишена будучому запалові праці,
Тільки твоє красномовство і твій розум
Її запроектували, залюднили, створили і
цивілізували».
2. «Бегемот»
Хоч Гоббсові не пощастило дістати від Карла II дозволу
на публікацію свого «Бегемота», то ж, як ми знаємо від
його приятеля і біографа Джона Обрі, вже в 1673 році
один лондонський букініст продавав копію його рукопису,
а декілька місяців перед смертю Гоббса, в 1679 році,
з’явилися в продажу, без його дозволу, аж чотири видання
1 Aubrey J. Op. cit— Vol.2.— p.386.
2 A. Cowley: «То Mr. Hobbes»
«Thou great Columbus of the golden lands of new philosophies.
Thy task was harder much than his,
For thy learned America is
Not only found out first by thee,
And rudely left to future industry,
But thy eloquence and thy wit
Has planted, peopled, built, and civilized it».
LVI
«Бегемота»1, зроблені на швидку руку з якоїсь поганої ко¬
пії. Щойно видання з 1682 року було здійснене на підставі
рукопису Гоббсового секретаря, і воно увійшло згодом до
VI тому Молсвортового видання англійських творів Гоббса,
здійсненого в 1839—45 роках 2. Численні видання «Бегемо¬
та» 1679 і 1680-х років свідчать про чималий інтерес англій¬
ців кінця XVII століття як до самого Гоббса, так і до подій
1640— 1660-х років, які вони або самі пережили, або знали
з оповідань своїх родичів, знайомих тощо. Це природне
зацікавлення сучасників викликало великий попит на книги
з тієї тематики, між якими, окрім «Бегемота», видне місце
належало також об’ємистій історії Революції Гоббсового
недруга, Едуарда Гайда, лорда Кларендонського 3. Згодом
заінтересування добою громадянської війни послабло, а
крім цього, в нових обставинах, які склалися після 1688 ро¬
ку, Гоббс став своїм землякам чужим і одіозним, то ж і
«Бегемот» попав помалу в забуття 4. Коли в процесі деміфо-
логізації релігії та звичаєвого англійського права — двох го¬
ловних світоглядових опор англійського «віґгізму»5— духовна
1 Див.: Лист Дж Обрі до ДжЛокка: Hobbes Т. Works.— Vol.4.— Р.411 —
412. Рік 1679 позначився в Англії крахом цензури. Див. також: Gilivrari
R.Mc. Thomas Hobbes’s History of the English Civil War. A study of Behemoth
11 Journal of the History of Ideas.- 1970.-Vol. 31.- P.181.
2 Cep Віліям Молсворт (Molesworth, 1810— 1855), ліберальний англій¬
ський політик, прихильник Бентамівського утилітаризму.
3 Йдеться про твір Е.Гайда (Edward Hyde, earl of Clarendon) «History of
Rebellion and Civil War» (Oxford, 1702-1704.- Vols 1 -3; 2nd ed.- 1888.—
Vols 1 — 6). Цей твір цікавий не лише як першоджерело з руки провідного
діяча королівської партії, але й тому, що знаменито віддзеркалює ідеологію
«віґгізму» (див. прим. 5 на цій сторінці).
4 «Бегемот» був перевиданий у 1750 р. у збірці «Moral and Political Works
of T.Hobbes», а в p. 1815 у збірці «Select Tracts relating to the Civil Wars
in England».
5 «Whiggism» — ідеологія «віґґістів*, що в другій половині XVII ст. офор¬
милася в політичний рух, який став неначе прототипом пізніших полі¬
тичних (парламентських) партій. За доби Вільяма III і королеви Анни
(1689—1714), під проводом групи лордів, прозваної «Junto», а потім до
половини XVIII ст. віґґісти визначали напрям англійської політики.
LVII
атмосфера Англії на початку XIX століття почала мінятися
і до голосу прийшли «філософські радикали», як Джеймс
Міль (1773—1836), Джеремі Бентам (1748 — 1832) або зга¬
даний вище сер Віліям Молсворт, і прим. Міль дійшов
висновку, що «характер сучасної філософської думки у ве¬
ликій мірі був визначений творами Гоббса»1, наспіла пора
для реабілітації Гоббса як великого, неслушно призабутого,
англійського філософа. У цих нових обставинах було здій¬
снене повне видання відомих тоді творів Гоббса під редак¬
цією Молсворта, який пожертвував на нього чимало грошей.
Однак реабілітація Гоббса як філософа майже не тор¬
кнулася його творів «історичних», отже в першу міру
«Бегемота», щодо якого панувала думка (яку в 1969 році
знову повторив М.М.Ґольдсміт) 2, що він є лише «ілюс¬
трацією» Гоббсової системи, «повторенням» того, що він
сказав уже в 29 розділі «Левіафана», а раніше вже в
12 розділі «Про громадянина» чи навіть уже в «Елемен¬
тах права» (II, 8). Подібну думку відстоював спочатку
також німецький дослідник Гоббса Бернард Вільмс у сво¬
їй студії про Гоббса з 1970 року3, в якій писав, що
«Бегемот» не додає до політичної думки Гоббса нічого
сутньо нового: як історичне джерело є він ненадійний,
його метою є переконати читачів у правильності і корис¬
ності Гоббсової науки.
Ця негативна оцінка «Бегемота» спиралася на аргумен¬
тації, що Гоббсова філософія за його власним свідченням
побудована на «геометричному принципі» (more geometric)
і на резолютивно-композиційному методі, є по суті про-
тиісторична. Якщо, отже, Гоббс подається на історич¬
ний ґрунт, непридатний для його методу — як це довів
уже Арістотель, для якого історія є протиріччям філософії
1 Цт\ за: Lard J. Hobbes.— London.— Р.271.
2 Behemoth or the Long Parliament— Ed. by F.Tonnies. Introd. by M.M.Gol¬
dsmith.- 2nd ed.- 1969.- P.X, XIV.
3 Willms B. Die Antwort des Leviathan.— Neuwied, 1970.— S.32 —33.
Lvm
і не може стати наукою, бо ж займається поодинокими
і скороминучими фактами, знання яких ніколи не веде
до пізнання, предметом якого можуть бути лише трива¬
лі, реальні речі і проблеми — тому він згори прирече¬
ний на невдачу.
Передумовою до перегляду цього апріорного ставлення
до «Бегемота» була докорінна зміна перспективи, що все
є результатом переломових зрушень у світогляді, які вмож¬
ливлюють нову інтерпретацію дійсності. Приводом до ре¬
несансу політичної філософії Гоббса на Заході стала І, а
ще більше II Світова Війна і викликані нею (або усві¬
домлені під її впливом) проблеми, перед якими опинився
Захід. У процесі нового засвоєння політичної філософії
Гоббса мусів, можна думати, прийти момент, коли назріли
передумови для кращого розуміння його «Бегемота».
Заслугу в «відкритті» «Бегемота» як важливої ланки
Гоббсової філософії треба приписати американському до¬
слідникові Ройсові Мак-Ґіліврові, який у 1970 році опуб¬
лікував про нього статтю в журналі «Journal of the History
of Ideas»1, в якій висловив погляд, що «Бегемот» був досі
неслушно нехтуваний наукою, хоча він заслуговує на пиль¬
не вивчення не лише як причинок до історіографії доби
Англійської Революції 1640—1660 pp., але й як важливий
елемент Гоббсової філософії політики.
Що стаття Мак-Ґілівра дійсно дала поштовх до пере¬
оцінки «Бегемота», найкраще засвідчує факт, що, поси¬
лаючись на неї, згаданий уже Бернард Вільмс у двох
статтях за 1975 і 1977 pp.2 повністю зревізував свою оцінку
«Бегемота» 1970 року. Тепер він вважає «Бегемота» за
1 Me Giliway.— Op. cit.
2 Willms В. Staatsrason und das Problem der politischen Definition. Bemer-
kungen zum Nominalismus in Hobbes’ ’Behemoth’; Staatsrason. Studien zur
Geschichte eines politischen BegrifTs / Hrsg. von R. Schnur.— Berlin, 1975.—
S.275 — 300; Idem. Systemuberwindung und Burgerkrieg. Zur politischen Bede-
utung von Hobbes ’Behemoth’ 11 Freiheit und Sachzwang. Beitrage zu Ehren
Helmut Schelskys / Hrsg. von H.Baier.— Opladen, 1977.— S.277 —293.
LIX
один з важливих творів Гоббса, завданням якого було
історичне обгрунтування його теорії політики, бо ж у
«Левіафані» і в «Про громадянина» він обгрунтував її
лише в теоретичній площині. У «Бегемоті» йому йшло¬
ся про те, щоб продемонструвати практичне застосуван¬
ня каузального аналізу історії, тобто довести придат¬
ність розвиненої ним методології для встановлення ним
науки політики.
Щоб повніше представити перелом у розумінні «Бе¬
гемота», який відбувся в 1970-х — початку 1980-х ро¬
ків, треба згадати ще дві статті: Ешкрафга та Крайнака
1978 і 1982 років. Ешкрафг у статті присвяченій ролі
«Ідеології і класу в політичній теорії Гоббса»1, проана¬
лізував відношення між «Левіафаном» і «Бегемотом», по¬
в’язуючи це питання з відношенням між «наукою» та
«історією» в Гоббсовій теорії. Тому що в Гоббсовому
розумінні наука полягає в пізнанні причин, то ж історія
є також каузальною наукою, бо ж коли щось робимо, то
маємо для цього причини, які можна виявити. Це закладає
близький зв’язок між наукою політики та історією, як
теж між «Левіафаном» і «Бегемотом», на епістомологіч-
ному і політичному ґрунті.
Знову ж Роберт Крайнак у статті про «Гоббсів „Бе¬
гемот" і аргумент на користь абсолютизму»2 підкреслює
той момент, що Гоббс у «Левіафані» й у «Про громадя¬
нина», послуговуючись резолютивно-композитивним ме¬
тодом, дійшов висновку, що всі дотеперішні суспільства
були докорінно недосконалі («defective») і що тільки не¬
похитний політичний авторитет (суверена) зможе забез¬
печити тривалий суспільний мир у майбутньому. Але за¬
стосований у цих політичних трактатах метод дозволяв
1 Ashcraft R. Ideology and Class in Hobbes’ Political Theory // Political
Theory.- 1978, Vol.6.— Nq2.- P.27-62.
2 Kraynak R.P. Hobbes’s Behemoth and the Argument for Absolutism //
The American Political Science Review.— 1982, Vol.76.— №3.— P 837 —847.
LX
лише показати розв’язку проблеми, але не давав змоги її
емпірично довести. Для цього необхідно було представити
проблематику в історичному аспекті, тому Гоббс написав
«Бегемота». Щойно представивши «теорію» і «практику»
проблеми, пов’язавши теорію з історією, дістаємо повний
образ Гоббсової філософії політики.
Перед читачем, який вперше бере до рук «Бегемота»,
неодмінно постає питання: Що таке «Бегемот»? Або ж,
якщо він добре ознайомлений із Св.Письмом: Чому саме
так назвав Гоббс свою книжку?
«Бегемот», як і «Левіафан», це біблейна потвора, згадана
в книзі Йова, розд. 40, 15 — 32, поруч із Левіафаном. Як
знаємо, «Левіафаном» назвав Гоббс «штучну людину», яку
творять всі громадяни держави, встановивши шляхом до¬
говору свою суверенну владу, тобто державу. Тому є всі
підстави думати, що назвою «Бегемот» окреслює Гоббс —
як каже підзаголовок — не лише «Довгий Парламент»
1640— 1660-х років, а також викликану ним громадянську
війну, яка довела до повного розвалу держави. Все ж таки
не маємо достатньої певності, чи назва «Бегемот» дійсно
походить від Гоббса, а чи від видавця, бо ж у листі до
Джона Обрі від 18.8.1679 р.1 Гоббс висловив своє невдо¬
волення з приводу того, що «Бегемота» надрукували всу¬
переч королівській забороні, а не тому, як він зазначив,
що його погано надрукували і що дали йому «дурний
заголовок». Однак є підстава думати, що заголовок таки
походить від Гоббса і що його заввага в листі мала функцію
алібі — засвідчити його непричинність у переступленні
королівської заборони.
Іншим питанням, яке може насунутися читачеві, є,
чому Гоббс надав «Бегемотові» форму діалогу, зовсім не¬
звичну для історичного твору. Щоправда діалогічна форма,
починаючи від Платона, була в Європі дуже популярною,
1 Aubry J. Op. cit.— Vol.l.— Р.380 —381: «lias a foolish title set to it».
LXI
головно в філософії, як методичний засіб до виявлення
правди. Вже на цій підставі можна гадати, що Гоббс
вважав «Бегемота» по суті за філософський твір, а не
(лише) за твір історичний.
Діалог у «Бегемоті» ведеться між «А» і «Б», при чому
«А» є людиною старшою, досвідченою, яка в зрілому віці
була сучасником революційних подій і яку читач відразу
ідентифікує з Гоббсом, а «Б» є його учнем або (і) молодим
приятелем, який просить «А» розказати йому про «тодішні
відносини і вчинки», як теж про «їх причини». Інакше,
отже, як у Платонових діалогах, або, прим., у політичному
«Діалозі» Гоббсового земляка, номіналістичного філософа
і богослова Вільяма Оккама х, в яких дієві особи засту¬
пають різні точки зору, в «Бегемоті» завданням «Б» не є
опонувати «А», а лише ставлячи йому відповідні питан¬
ня — в смислі сократівського «маієтіке» (акушерства) —
причинитися до вияснення подій, доповняти оповідання
«А» своїми, деколи різкими, коментарями, або вислов¬
лювати думки, які «А» в такій різкій формі не вважав
відповідним від себе робити, що давало йому подекуди
нагоду від них відмежуватися.
Про філософський характер «Бегемота» свідчить також
та обставина, що Гоббс, який усе життя перебував у
близькому контакті з провідними кругами королівської
партії, отже розпоряджав усіма даними, щоб самому на¬
писати історію громадянської війни, і який блискучим
перекладом Фукідіда і своїм цікавим вступом до нього
довів своє зацікавлення історіографією, при написанні
«Бегемота» послуговувався «хронікою пана Пта»2, нічим
1 Okham G. Opera Theologica et Philosophica.— N.Y., 1967 —1988. «Dialogues»
цього англійського франкісканеького богослова (бл. 1285—1348) є, мабуть,
найважливішим політичним трактатом пізнього середньовіччя, в якому автор
критично аналізує папські претензії на світську (політичну) владу.
2 Ідеться, треба думати, про книжку Джеймса Гіта (Heath) «А Brief
Chronickle of the Late Intestine War» (London, 1663). Див.: Me Gilltvre.—
Op. cit— P. 182.
LXII
не помітною компіляцією, з якої перебрав хронологічний
кістяк подій, засвідчуючи при цьому вміння належно
послуговуватися потрібним фактажем.
Про свою справжню ціль при писанні «Бегемота» Гоббс
не залишає читача в сумніві: «Моїм наміром було роз¬
повісти про їхню (революціонерів) несправедливість, на¬
хабство і лицемірство... якщо йдеться про перебіг війни,
відсилаю тебе до історії...» (Гіта) *. В іншому місці «Б»
це підтверджує і доповнює: «Твоєю ціллю було познай¬
омити мене не стільки з історією подій... як з їхніми
причинами, а також з порадами і хитрощами, якими вони
були здійснені»2. Інакше сказавши, йому йшлося про
вияснення, яким чином Карл І, «муж, якому не бракувало
жодної чесноти тіла й духу, який не прагнув нічого іншого,
окрім виконання свого обов’язку... добре правити своїми
підданими»3, бувши членом роду, що панував в Англії
протягом більше ніж шістьсот років, зазнав повної невдачі
і втратив корону і життя в кривавій революції, яка кош¬
тувала Англії величезних жертв? Годиться також згадати,
що після того, як Мак-Ґілівр, докладно перевіривши «Беге¬
мота», знайшов у ньому лише одну фактичну помилку 4,
прийшлося зревізувати панівний погляд про нього, як на —
фактографічним оглядом — ненадійний історичний твір.
Висвітливши в першому і другому діалозі поставлене
перед собою питання, в третьому і четвертому діалозі
«Бегемота» Гоббс обмежується переказом подальшого роз¬
гортання революції, яка в кінцевім результаті довела до
реставрації королівської влади. «Я спостеріг у цій рево¬
люції,— підсумовує Гоббс,— кругообіг верховної влади,
1 Бегемот (далі: Бег.), С. 140.
2 Там же.— С. 56.
3 Там же.— С. 3.
4 Йдеться про місце на стор. 37: «Король вступив до Единбурга і там
провів парламентський закон, який їх задовольнив», тобто погодився на
ліквідацію шотландського єпископального управління.
LXIII
від покійного Короля, почерез двох узурпаторів (батька
і сина), до його сина. Бо ж — залишаючи на боці владу
Ради офіцерів, яка була лише тимчасовою і переданою
їм не інакше, як тільки під опіку,— вона перейшла від
Карла І — до Довгого* Парламенту; від нього до Охвістя;
від Охвістя — до Олівера Кромвеля; а потім від Річарда
Кромвеля назад до Охвістя; звідтіль до Довгого Парла¬
менту; а звідтіль до короля Карла II»1.
Тезу про «кругообіг державних устроїв (конституцій)»,
яку Гоббс тут заступає, вперше виразно сформулював
Платон, а потім розвинув і докладно описав Полібій 2,
який надав її назву «метаболє політеіон». Для Фукідіда,
на якому, як було згадано, Гоббс у багатьому взорувався
в своєму розумінні • історії, такий погляд на історію не
був прийнятний, бо надто механістичний. Зрештою Фу¬
кідідові не дозволяв цього його метод, запозичений ним,
треба думати, від його сучасника, лікаря Гіппократа, до¬
тримуватися якого він, шляхом важкого («халепон») і
мозольного («епіпонон») дослідження («цетесіс», «геуре-
ін») намагався встановити правдоподібні («ейкос») при¬
чини подій і людських вчинків, враховуючи можливість
помилок, які спричиняє час («хронос»), кволість людської
пам’яті («мнеме») і людська симпатія, з одного боку,
і невизначеність («паральоґос») таких факторів, як ви¬
падковість («тихе»), людська спонтанність та необхідність
1 Бег.— С. 238.
2 Полібій з Меґаполісу (бл. 200 — бл. 120 до н.е.), автор «Загальної
історії» в 40 книгах, з яких лише частина збереглася. Його теорія «метаболє»
міститься в 6 книзі. Тоді як Платон (у «Політеї») встановив таке чергування
«змін»: 1) «Базілія» (влада королів) або «аристократія»; 2) «Тімократія»
(форма правління, в якій права громадян залежать від їхнього майна);
3) «Олігархія» — коли влада належить небагатьом; 4) «Демократія», 5) «Ти¬
ранія», то в Полібія 1) «базілія» вироджується в 2) «тиранію», з якої постає
3) «аристократія», що згодом вироджується в 4) «олігархію», після якої
приходить 5) «демократія», яка вироджується в «охлократію». Після знову
приходить 1) — «монархія». (Див.: Ryffel Н. Metabole politeon.— Bern, 1949).
LXIV
(«ананке»), з другого боку. Для Фукідіда історична кау¬
зальність могла тому бути лише часткова, це значить, що
хід історії не був визначений. Знову ж для Гоббса, озбро¬
єного геометричним і резолютивно-композитивним мето¬
дом, справи виглядали інакше вже тому, що для нього
історія є частиною світу природи і тому підлягає стислій
каузальності. В наслідок іманентної дефектності людської
вдачі і спричиненої нею дефектності державної організації,
вся історія світу є пасмом революцій, бо ж усі держави
існують під постійною загрозою спалахів бунтів. До за¬
вдань політичної філософії, яку він створив, належало то¬
му: а) виявити справжню причину цих революцій, так би
мовити, «прабатьківський гріх» усіх існуючих державних
систем, щоб б) запобігти їм на майбутнє, тобто вказати
шлях до конструкції державної системи, відпорної на
революційну заразу. Англійська революція 1640— 1660-х
років служить Гоббсові за модель, на якій він демонструє
вищі політико-філософські тези, добуті, як він наголошує,
на підставі резолютивно-композитивного методу.
Вже Фукідід виходив від тези* про незмінність людсь¬
кої вдачі («антропея фізіс»), притаманними для якої є
певні сталі тенденції чи гони, які керують поведінкою
людей, як користолюбство («офелія»), страх («деос»),
гордість і стремління збільшити свій престиж («тіме»),
стремління придбати для себе якомога більше благ («пле-
онексія») та заспокоїти ненаситну амбіцію («філотімія»).
«Гонові до влади» відповідає, однак, у Фукідіда гін до
свободи, статевий гін («ерос») і схильність до ілюзій («елfa¬
me»), які до певної міри зрівноважуються обережністю,
відвагою, дисципліною й іншими інтелектуальними та
моральними якостями. Згідно з Гоббсом, людина керу¬
ється у своїй поведінці пристрастями («passions») і по¬
жадливістю («desire»), при чому головною пристрастю є
більш або менш сильна пожадливість влади («power»)
багатства, знання і почестей. Всі вони коріняться в по¬
жадливості влади. Бо ж багатства, знання і честь є лише
5-1978
LXV
різновидом впади 1. Тому що люди живуть у постійному
страху перед невідомим майбутнім, знаючи, що ніхто не
може бути певним, чи те, що він зараз посідає, належатиме
йому завтра, «спостерігаємо нахил всього людства, його
постійну, невгамовану пожадливість здобути все більшу
владу, пожадливість, яка скінчиться тільки зі смертю»2.
Влада вможливлює людям заспокоїти всі свої пристрас¬
ті, то ж постійне намагання збільшити свою владу в
багатьох перетворюється в пристрасть, яка, переростаючи
межі резонної самооборони, вироджується в безумство
(«madness») 3. Причинами такого безумства є переважно
інші пристрасті, як пиха (vanity), лицемірство (hypocrisy),
самозакоханість (self-conceit), честолюбство (ambition), ха¬
рактерні головно для освічених і заможних людей, при¬
страсті, які Гоббс називає збірним окресленням «інтелек¬
туальна пиха» — «intellectual vainglory», і які він уважає
за головну психологічну чи антропологічну причину гро¬
мадянської війни і революції. А «метод честолюбства, —
пише Гоббс,— від самого початку був такий: наперед
знищити, а тоді вже думати, що поставити на це місце»4.
Пиха (vainglory), яку Гоббс дефініює як «стимулювання
або припущення здібностей, яких насправді не маємо»5,
призводить до почуття власної вищості, побудованій на
фальшивій оцінці власних здібностей і умінь, тому вимагає
постійного підтвердження з боку інших людей, безупин¬
них їх похвал, лестощів і схвалення. До спеціально не¬
безпечних форм інтелектуальної пихи належить «духовне
безумство» («intellectual madness»), коли людина думає,
що вона є інспірована Богом, прим, «священник... що
його майстерність у латині, у грецькій або в європейській
1 Левіафан.— 1, 8, 139.
2 Там же.- 1, 11, 161.
3 Там же.— 1, 8, 140.
4 БЕГ.- С. 224.
5 Левіафан.— 1, 6, 125.
LXVI
мовах дає йому привілей накидати всім... свою власну
версію кожного темного місця Св.Письма», або коли він,
«знайшовши якесь прегарне тлумачення, до якого інші
досі не додумалися, гадає, що він дістав його через на¬
тхнення»1.
Іншу форму інтелектуальної пихи помічає Гоббс у фі¬
лософів і богословів, які в університетах навчилися схо¬
ластичних «трюків нав’язування своїм читачам чого за¬
вгодно і підмінювання сили точного розуму діалектикою»
або які примінюють «розрізнення, які нічого не означають,
тільки служать до того, щоб викликати подив нетямущих
людей»2, щоб «заплутувати і обмотувати людей словами,
що не мають насправді жодного значення»3. Гоббс уважає
їх за «безумних», які сприймають свої високопарні і без¬
змістовні дискурси за ознаку своєї інтелектуальної вищості
або ж навіть за доказ своєї обраності Богом і які, коли
інші не хочуть визнати їх «божеської інспірації», мудрості,
вченості й ін., попадають у роздратованість і в запамо¬
рочення; або коли це пов’язане в них із заздрістю — в
лють. Знову ж їхнє палке переконання про правильність
якоїсь речі, яку інші заперечують, приводить їх до люті4.
Гоббс пов’язує інтелектуальну пиху з риторикою, якої
навчали в тодішніх університетах, де замість привчати
студентів власним розумом доходити суті справ і проблем,
вчили їх покладатися на «природні» і «надприродні» авто¬
ритети і, використовуючи вміння гарно промовляти і
писати, вговорювати і переконувати інших, менш освіче¬
них, та накидати їм свої погляди. Таке послуговування
риторикою уважав Гоббс катастрофічним для людського
суспільства ще й тому, що філософи й богослови вірили,
що людські слова не є лише умовними назвами, тільки
1 БЕГ.- С. 65.
2 Там же.- С. 49.
3 Elements.— 1, 10, 9.
4 «Spiritual Madness»: Левіафан.— 1, 8, 139—140.
5*
LXVII
відповідають дійсності, і що тому з поміч’ю словесної
діалектики можна проникнути в природу речей і виявити
їх взаємну пов’язаність. Відповідно до цього вважали та¬
кож у політичних справах, що державою можна керувати
на підставі авторитетних промов, посилаючися на «вищі
права», що, отже, слова віддзеркалюють «правильну роз¬
судливість, установлену природою», при чому як само¬
зрозуміле приймали, що ця «правильна розсудливість» є
тотожна з їх власною розсудливістю 1.
Цю надто високу оцінку мови зі сторони філософів і
богословів, які, засобом слів без значення, хотіли виявити
правду й досягти загальної згоди і миру, керуючися при
цьому — свідомо чи несвідомо — своєю пристрастю до
влади, пихою і амбіцією, уважав Гоббс за головну причину
революції. Кожна революція є, можна сказати, «продук¬
том» властолюбних людей, яких Гоббс називає «спокус¬
никами» (seducers) — які стремлять до знищення існуючої
політичної системи і її представників, і до створення
нової системи, яку вони хотять очолити.
У випадку Англійської Революції 1640—1660 років Гоббс
розрізнює наступні категорії «спокусників» (революціоне¬
рів), які переслідували свої партикулярні (тобто партійні)
цілі: 1. Пресвітеріанські (пуританські) духовні2, які, звик¬
нувши управляти сво’іми парафіями, захотіли управляти ці¬
лою нацією. 2. Папісти, які хотіли, щоб Англією управляв
папа. 3. Індепендтти та інші протестантські секти, які
відстоювали повну свободу релігії від держави. 4. Гума¬
ністично освічені представники джентрі й інтелігенції, які
в університетах захопилися стародавніми грецькими і рим¬
ськими філософами і політиками та їх республіканськими
ідеями. 5. Представники великокупецької верстви Лондона
1 «А right Reason constituted by Nature»: Левіафан — 1, 5, 11.
2 Як більшість сучасників, Гоббс називає їх «пресвітеріанцями», хоч
ідеться не лише про пресвітеріанців у вузькому розумінні, а загалом про
«пуританців».
LXVIII
й інших великих торговельних міст Англії, що заздрили
голландцям на їхні багатства, які приписували це демок¬
ратичному політичному устроєві і які тому стреміли такий
самий устрій завести в Англії, надіючися, що таким чином
також стануть могутніми. 6. Всі ті, які в умовах війни і
революції сподівалися збагатитися, наживаючися на чу¬
жому. Врешті, підкреслює Гоббс обставину, що всім під¬
даним невідомі були їхні обов’язки, що ніхто з них не
розумів, навіщо взагалі їм потрібний король (держава) і
яке право має він збирати від них податки. За слушне
вони вважали тільки те, що представляло слушним зви¬
чаєве англійське право на підставі прецедентів 1.
Можна б сумніватися, чи «папісти» справді заслугову¬
ють на те, щоб попасти в категорію «спокусників», бо ж
їхній вплив на англійську політику першої половини
XVII століття був невеликий, він існував, переважно, лише
в уяві їхніх ненависників. Однак треба думати, що Гоббс
не тільки з цієї психологічної причини приписує їм таку
важливу роль. Йому ідеться про владу римо-католицької
Церкви, яка «перечить право (законних світських воло¬
дарів) на абсолютну владу, розрізняючи владу духовну від
світської»2, і тому залишає «королеві й іншим світським
суверенам» тільки «дуже обмежену владу». «Ця влада (па-
пів) звільняти підданих від послуху» перед їхніми воло¬
дарями, «як теж друга (їхня влада) — бути суддею в спра¬
вах моралі і науки, є абсолютною суверенністю» й означає,
«що в одній і тій самій країні... існують дві держави, і
що ніхто не може знати, котрому з двох володарів він
має коритися»3. Своєю доктриною папи кинули зерно-
революції в християнський світ, підмінили суверенну вла¬
ду світських християнських володарів вимогою безоглядної
слухняності щодо духовних властей з боку їх підданих у
1 БЕП- С. 5-6.
2 Там же.— С. 7.
3 Там же.— С. 10.
LXIX
всіх духовних і моральних справах та фактично примусили
монархів стати своїми слугами, а якщо ці не хотіли при¬
миритися з утратою суверенності, погрожували їм бунтом
їхніх підданих, анафемою тощо. Крім цього, щоб зміцнити
свій авторитет, папи засновували університети, які нама¬
галися перетворити релігію на науку і які, «при допомозі
диспутів і... філософії Арістотеля» мали завдання «захи¬
щати всі ухвали Римської Церкви»1. їнструменталізуючи
в боротьбі за скріплення свого авторитету науку і людські
сумління проти законної світської влади, папи зреволю-
ціонізували політичні стосунки і викликали на кінець
проти себе бунт, який прийняв постать Реформації.
В Англії могутність і багатство католицьких духовних
і ченців, які в наслідок цього стали «зухвалими і розбе¬
щеними» і вели «скандальний спосіб життя»2, тому втра¬
тили в народі весь духовний авторитет, викликали за¬
здрість на свою владу і майно в «джентрі й освіченій
верстві суспільства.., яка була з охотою готова відібрати
у них владу». З цього скористався Генріх VIII, відібрав
від них їхні маєтності і роздав їх видним аристократам
після того, як спільно з Парламентом законом скасував
римську віру. Тому папісти, які опинилися в підпіллі,
стали потенційними революціонерами і не могли «бути
засмучені, якщо тут виникнуть які-небудь заворушення»,
думає Гоббс, називаючи їх з цієї причини «однією з недуг
англійської держави в добі покійного Короля Карла»3.
До категорії спокусників зараховує Гоббс також — у
першу міру — пресвітеріанських духовних, які «посилали¬
ся на Богом (їм) дане право управляти своєю парафією,
а їхнім зборам — цілою нацією»4, за чим, не сумнівається
Гоббс, крилася їхня «cupido dominandi» — жадоба влади.
1 Там же.- С. 20.
2 Там же.- С. 23.
3 Там же.— С. 26.
4 Там же.- С. 4.
LXX
У колисці всіх пуританців був переклад Біблії англійською
мовою, який справив, що кожний, хто вмів читати, думав,
що він «розмовляє з Всевишнім», і тому втратив «пошану
і послух до своїх єпископів»1. Це призвело до виникнення
великої кількості різних сект, а згодом також до «заво¬
рушень в усій державі»2.
Англійські протестанти, які під час католицької реакції
за панування королеви Марії (І, 1553 — 58), утекли від
переслідування за кордон і запізнилися там з кальвініс-
тичними порядками, прагнули, повернувшись потім до¬
дому, також у себе завести пресвітеріансько-синодальну
церковну конституцію. Але це вдалося здійснити тільки
шотландцям, які дістали для своїх планів підтримку своєї
аристократії. Все ж таки в Англії «на початку минулої
війни пресвітеріанці були дуже могутні, бо служила їм
більшість міщанства» і сприяло багато аристократів, які
«не менше бажали народоправства в державі, ніж ці ду¬
ховні в Церкві»3.
Пресвітеріанські священники «хотіли повної і необме¬
женої влади і зміни монархічної влади на олігархічну».
Керуючись бажанням, щоб їх синоди встановлювали ду¬
ховні закони, вони хотіли, щоб «також цивільні закони
встановлювала Палата Громад, якою вони думали керу¬
вати. В цьому однак ошукалися,— додає Гоббс — бо ж
їхні учні перевершили їх... розумом»4. Тому вони «несуть
вину за всіх, хто в цій (громадянській) війні загинув»5.
Відповідь на питання «Яким чином („при допомозі яких
штучок“) стали пресвітеріанці такими сильними?», нале¬
жить до основних місць «Бегемота».
1 Там же.— С. 28.
2 Там же.— С. 28.
3 Там же.— С. 29.
4 Там же.- С. 90.
5 Там же.- С. 111.
LXXI
Пресвітеріанські духовні принесли свою богословську
науку до своїх церков—подібно як джентльмени свою
світську науку до Парламенту — з університетів. Це були
духовні, які «заздрили владі єпископів, яких вони вважали
менш ученими від себе»1 і бажали мати участь у правлінню
Церквою, «отже в можливості відплатити всім, хто не
захоплюється їхньою вченістю і не помагає наповнити
їхнього гаманця»2. Тому на початку XVII століття вони
«розбрелися» по всій Англії, щоб «прищепити народнім
масам любов до своєї науки і добру думку про них самих»,
у чому мали великий успіх. У проповідях пресвітеріанських
духовних розрізняє Гоббс «манеру» (форму) і «зміст».
Відносно «манери», він відмічає їхній «вираз обличчя»,
«експресивність жестів», «тонацію голосу» тощо, які спра¬
вляли, що «ніякий трагічний актор на світі не зумів би
краще від них зіграти роль справді побожної людини»,
так що ніхто «не міг запідозрити честолюбної інтриги»,
яку вони мали на умі. Якщо йдеться про зміст їхніх
проповідей, які зверталися головно «проти тих особли¬
востей римської релігії; яких єпископи (англійські) досі
ще не засудили», то вони намагалися в них кинути на
єпископів підозріння, що вони ще «не звільнилися до¬
статньо від ідолопоклонства». Проповідники «тримали го¬
ловно проти двох гріхів: плотських похотей і 'марних
прокльонів», так що «простий народ був схильний думати,
що ніщо інше не є гріхом». Тому «народ не відчував
великих докорів сумління, поступаючи обманно і підступ¬
но». Проповідуючи проти гноблення, вони спонукали на¬
род «вважати себе пригніченими Королем і єпископами»
і тим чином схилили його на свій бік. Однак вони ніколи
«не виступали проти тих гріхів торговців або ремісників,
які давали їм прибутки, як маскування, брехливість, шах¬
райство або інші жорстокості», чим вельми їх собі по-
1 Там же.- С. 29.
2 Там же.- С. 106.
LXXII
зискали, і що приносило їм від них «чималий зиск». З
цього бачимо, що Гоббс добре розумів зв’язок між ростом
ринкової господарки в Англії і початком капіталізму, з
одного боку, та успіхами пресвітеріанців, з другого боку.
Іншим моментом, вартим відзначення, на який вказує
Гоббс, є те, що пресвітеріанці в своїх проповідях «ви¬
словлювали погляд, що люди можуть бути впевнені в
своїм спасінні (яке тоді дуже всіх непокоїло), завдяки
свідоцтву їх „приватної думки “ („private spirit"), що утвер¬
джувало людей у переконанні, що в них живе Св. Дух»,
тобто в переконанні своєї праведності.
Ця «приватна думка» є, безумовно, тісно пов’яза¬
на з «приватною інтерпретацією» («private interpretation»)
Св.Письма, тобто явищем «приватності», яка тоді по¬
ставила і яка дала вирішальний поштовх іншому фено¬
менові новітньої доби: намаганню накинути свої «приватні
переконання» іншим, що на ділі започаткувало народжен¬
ня доби ідеологій, послуговуючися якими прибічники
поодиноких «партій» — сект, фракцій — намагалися на¬
кинути суспільству своє «партійне» панування, владу су¬
спільної меншості.
Одним із головних засобів для цієї мети, на який Гоббс
як номіналіст звертає увагу, було «переіменування» слів,
надання їм іншого змісту, який відповідав інтересам даної
партії, як приміром переіменування «монархії» на «тира¬
нію»1, або на «деспотичну владу», при чому йшлося про
слова, які в античних авторів були обтяжені пейоративним
значенням і тому примінювалися «спокусниками» з на¬
міром знецінення монархічної влади в очах народу. Таку
ж мету мало стосування до противників епітетів «зрада»,
«зрадливість» або «злочинець», «злочинний»2 тощо, щоб
їх дискредитувати, хоч логічно беручи застосування цих
слів супроти політики Короля і його приклонників не
1 Там же.— С. 29.
2 Там же.— С. 84.
LXXIII
мало сенсу, якщо не прийняти, що це вони були суве¬
реном, а не Король, чого вони іще тоді не сміли твердити.
Але, як каже Гоббс, вони (партія революції) ніколи не
зважали на значення слів у своїх звинуваченнях, тільки
на вагу, яку вони матимуть для загострення звинувачення
для нетямущої юрби, яка .вважає всі промахи огидними,
якщо їх висловити огидними словами, коли вона нена¬
видить звинувачувану особу, вже попередньо зогиджену
всіма засобами демагогії, якою тоді вміло послуговувалися.
Цими прийомами користувалася також інша категорія
«спокусників», згадані вище «властолюбиві джентльмени»
та світські інтелектуали, які, запізнившися на універси¬
тетах із «славетними історіями про моралізаторську полі¬
тику стародавніх народних урядів греків і римлян, котрі
ненавиділи королів», і набравшися подиву для грецьких
і римських філософів принесли звідти цю політику до
Парламенту, і в своїх промовах у Парламенті та в бесідах
із народом на провінції «постійно прославляли свободу
й таврували тиранію» і «привчали народ любити демо¬
кратію»1. Також їхнім головним мотивом була заздрість:
вони «заздрили Державній Раді і чільним придворним»,
яких уважали немудрими, та мали «високу думку про свої
власні політичні вмілості, яких королі, на їхню думку, не
вміли належно оцінити».
Університети, які «випродукували» і цих «демократич¬
них» джентльменів, і пресвітеріанських духовників, були
для «нації тим, чим був дерев’яний кінь для троянців»2:
інакше сказавши,— «серцевиною революції». Тут духовен¬
ство, яке «керувало всіми справами», користувалося на¬
укою і сумлінням на те, щоб настроювати уми проти
законної світської влади і прищіплювати їм демократичні
та бунтарські ідеї. Вони займалися там такими «куріоз-
ними питаннями богослов’я» як: «Що таке (Св.) Трійця?»,
1 Там же — С. 29.
2 Там же.- С. 49.
LXXIV
або «Як Бог міг стати плоттю?», або «Як ця плоть може
бути одночасно присутня в різних місцях?», або ще «Чи
людина має вільну волю?» і подібними, які є «причиною
всіх наших недавніх лих, причиною, чому прості люди,
яких Св.Письмо вчило в Христа, любові Бога, покорі
Королеві — все це забули і ставлять релігію поміж сумнівні
доктрини»1. Там постали всі ті політичні питання відносно
прав державної і церковної шіпди, там же постачали аргу¬
менти на користь свободи, зачерпнені із творів Арістотеля,
Платона, Ціцерона, Сенеки та з історії Греції і Риму для
полеміки проти необхідної влади своїх володарів. «Через
це я втратив надію на більш-менш тривалий мир у нас,—
продовжує Гоббс,— доки тутешні університети не змінять¬
ся і не скерують своїх зусиль на заспокоєння справи...»2,
тобто на збереження суспільного миру.
Хоч «демократичні джентльмени» і частина світської
інтелігенції, в спілці з пресвітеріанськими духовними, за¬
хопили провід у Палаті Громад і намагалися відібрати від
Короля суверенну владу і завести в Англії «демократичне
управління» чи радше олігархію Палати Громад, більшість
лордів і джентрі «воліли монархії, ніж народного уряду,
хоч не хотіли й чути про абсолютну владу Короля, тому...
схилялися до її обмеження і перетворення на змішану
монархію (mixed monarchy)»3, тобто до поділу влади між
Королем, Палатою Лордів і Палатою Громад. Вони «не
були спроможні зрозуміти,— закидає їм Гоббс,— що при
поділеній владі не може бути миру»4. Політики того табору,
деякі з них члени Парламенту, «коли побачили, що Пар¬
ламент іде в своїх домаганнях далі, ніж вони вважали за
доцільне, ...перейшли до партії Короля»5 і, ставши його
1 Там же.— С. 67.
2 Там же.— С. 68.
3 Там же.— С. 41.
4 Там же.- С. 146.
5 Там же.— С. 136.
LXXV
дорадниками, не бажали, щоб Король «здобув повну пере¬
могу в війні», тому «спонукували Короля до декларацій і
переговорів», «даремність яких кожний міг передбачати»,
та «зі страху, щоб не покоритися Королеві в абсолютній
слухняності»1 «постійно дораджували йому заключити з
Парламентом договір і компроміс». Як і інші джентльмени,
вони також вийшли з університетів, де одушевилися ідеєю
змішаної політичної конституції грецьких і римських фі¬
лософів, яку Гоббс погірдливо називає «міксархією», і
хотіли перевести її в життя, Гоббс був, очевидно, рішучим
противником їхньої політики й уважав її згубною, а поділ
суверенності за прямий шлях до анархії. З іншого, мо¬
дерного штандпункту, можна б їх уважати за провісників
англійського лібералізму і конституціоналізму.
До іншої категорії «спокусників» належали «індепен-
денти» й інші пуританські секти, прозвані їх противниками
«фанатиками». Гоббс приписує їх поширення пресвітері-
анцям, тому називає їх «їхнім виводком, який вони самі
висиділи»2, бо ж усі вони при розповсюднюванні своїх
«дивовижних і згубних наук» покликувалися «не лише на
Боже право, але й на Боже натхнення» і «намагалися
встановити таке правління, при якому вони могли б па¬
нувати»3, байдуже, чи це були бравністи, анабаптисти,
індепенденти, віруючі в п’яте царство, квакери чи інші.
Хоч Гоббс, як прихильник монархії, підкреслює, а
навіть деколи перебільшує негативну роль, яку відіграли
індепенденти в справі присудження на смерть Карла І,
однак іще більшу вину у тій справі він бачить по боці
пресвітеріанців. При всій негативній оцінці Гоббсом ролі
індепендентів в історії англійської революції, годі опертися
враженням, що він відчуває до них деяку симпатію, при¬
наймні менше антипатії, ніж до пресвітеріанців. Причина
1 Там же.— С. 146.
2 Там же.— С. 158.
3 Там же.
LXXVI
не може лежати виключно в тому, що індепенденти були
наскрізь прямолінійні в своїй політиці, не лише супроти
Короля,— інакше ніж пресвітеріанці. Справа мабуть у то¬
му, що ще в 1651 році Гоббс вітав тодішній успіх інде-
пендентів у революційній боротьбі, думаючи, що тепер
«ми доведені до стану індепендентизму (independency)
первісних християн, що є мабуть (для нас) найкраще»1.
Гоббс думав тоді, що це призвело суспільство — в релі¬
гійній площині — до «початкового» (анархічного) стану,
якому відповідав тодішній «початковий» стан держави —
без Короля й уряду,— тобто, що настали пригожі обста¬
вини, щоб заключити новий «суспільний договір», в якому
Король зможе стати політичним і духовним сувереном
англійської нації2. Звідси Гоббсова прихильність до «ін-
депендентів», з якими пов’язувала його також спільна
боротьба проти засилля пресвітеріанців на університетах.
Ці ліві протестантські секти прийшли до голосу тільки
починаючи від 1645 року, як опозиція проти могутніх
пресвітеріанців, які, опанувавши Парламент, намагалися
накинути всім свою владу. Опозиція проти них вийшла
від «Новосформованої (переможної) Армії» і загострилася
ще, коли Парламент у 1647 р. задумав від неї позбутися
і розпустити частину армії до дому, а частину послати
до Ірландії, щоб на її місце сформувати власне військо.
Коли в тому часі в Парламенті постала переходово про-
типресвітеріанська більшість, яка підкорила пресвітеріан¬
ську лондонську міліцію армії, це призвело в Лондоні до
повстання під проводом пресвітеріанських духовних, яке
примусило Парламент відкликати це своє рішення. Тоді
група членів Парламенту попросила захисту армії, інтер¬
венції якої — в 1647 і 1648 pp.— почерез «чистку Прайда»
призвели до постання Охвістя, яке означало перемогу
індепендентів і маркувало апогей революції. «Бог дав їм
1 Левіафан.— IV, 47, 711.
2 На це правильно вказує Г.Мецгер: Metzger H.D.— Op. cit.— S. 180 —81.
LXXVII
тс,— коментує з іронією Гоббс,— за чим вони постили і
молилися»1. Армія, «заражена агітаторами, стала розмиш¬
ляти, як розділити землю між благочестивими, розуміючи
під цим себе саму і тих.., яких називали левелерами».
У цій ситуації провід армії, який складався переважно
з поміркованих протестантів і переслідував власні цілі,
рішився придушити ліве крило пуританців і знищив ле-
велерські військові загони. З цього часу армія перестала
бути рушійною революційною силою, а стала знаряддям
своїх амбітних провідників. Це призвело Гоббса до інте¬
ресного зауваження, що «той, хто при помочі армії хоче
завести демократію, мусить мати армію, щоб цю демо-
4 кратію відстояти: але ті люди (Парламент) робили це тоді,
коли армія знаходилася в руках людей, які намірилися
демократію знищити»2.
Але ж існувало ще Охвістя, яке складалося переважно
з індепендентів і «фанатиків» і яке «прокламувало свободу
совісті для сектантів», чим «вирвало в пресвітеріанців
жало, яке полягало в ... накиненні народові чудних по¬
глядів, які не мали нічого спільного з релігією, тільки
вели до зміцнення алади пресвітеріанських священни¬
ків»3,— не без сатисфакції коментує Гоббс. Лавіруючи і
використовуючи для своїх цілей ворожнечу протестантсь¬
ких сект і парламентських фракцій і спираючись на зрос¬
таюче в цій ситуації число своїх прихильників, Кромвель
розпустив 1653 р. Охвістя і став Лордом-Протектором
Великобританії, чим закінчив фазу «революції індепен¬
дентів». До п’ятої категорії «спокусників» зараховує Гоббс
місто (City) Лондон та інші великі англійські міста, які
в тому часі, на початку XVII ст., переживали велику
кризу, зумовлену конкуренційною боротьбою з іншими
європейськими містами, які продукували тоді вже кращі
1 БЕГ.- С. 187.
2 Там же.- С. 181.
3 Там же.— С. 198.
LXXVIII
товари (текстилі!*) і дешевше, тому витиснули ЇХ З північ-
но-європейських ринків. Це примусило англійців до пе¬
реорієнтації, з вислідом, що, замість продукувати згідно
з потребами продуцентів, вони почали орієнтуватися ви¬
ключно на потреби ринку 1. Тим часом, Англія почала
перетворюватися на «конкуруюче ринкове‘суспільство»
(«державу» («competitive market economy») за висловом
Макферсона)2 і здобувати нові ринки збуту для своїх
продуктів, прим, на Близькому Сході. У тому ж часі
почала зароджуватися в Англії «нова свідомість» купців і
підприємців, що не обійшлося без негативних наслідків
для працеємців. Попередній, довгий період стагнації, вмо¬
жливив зменшувати і диктувати їм заробітну платню, що
зумовило «структурну несправедливість», характерну для
ринкового принципу раннього капіталізму. Цей новий
елемент суспільного життя мусів викликати невдоволення
і протест великої частини міського суспільства, які не
важко було скерувати проти Короля і його правління. Не
лише цей останній момент, але й підваження тогочасного
розуміння справедливості і належності — не лише про¬
стими людьми, але й філософами — зумовлене зарод¬
женням нового суспільно-економічного принципу вільної
конкуренції, не міг не примусити Гоббса, чільного ми¬
слителя своєї доби, передумувати їх і зайняти до них
становище.
«Для приватної людини є передбачливо збагачувати¬
ся»,— пише Гоббс, але, додає,— «в чесний і поміркований
спосіб»3. Для Гоббса є вже очевидним, що «людська праця,
як кожна інша річ, є товаром, який можна проміняти на
зиск»4. «В жадобі багатств» бачить Гоббс, з одного боку,
1 Див.: Supple В.Е. Commercial Crisis and Change in England, 1600 — 1642.—
Cambridge, 1959.— P. 146 etc.
2 Див.: Me Pherson.— Op.cit
3 БЕГ.— C. 55.
4 Левіафан, II, 23, 295.
LXXIX
щось позитивного («honourable») — оскільки вона засвід¬
чує, що «людина почувається достатньо сильною, щоб їх
здобути»1. Але, з другого боку, «жадоба багатств (як кожна
жадоба) є зажерливістю (,,couvetousness“), яку треба гань¬
бити або дозволяти, в залежності від засобів, якими ці
багатства намагаються осягнути»2. Бо ж фактом є, що
«люди завсіди є схильні задержати для себе речі, які для
них є непотрібні, зате є необхідні для інших людей»3.
Тому «безмежній погоні за грішми» необхідно покласти
певні межі, вже хоч би тому, що вона ладна знищити
суспільний мир між людьми, прим., якщо «купці спону¬
кують убогих продавати їм свою працю по їхніх, торговців,
цінах», а вислідом, що «вбогі краще живуть в виправних
домах, ніж із прядіння, ткання... (тощо) хіба що полегшать
собі працю недбалою роботою — на шкоду нашої ману¬
фактури»4. Безмежна жадоба зиску і грошей належить до
великих пороків, якщо вона служить виключно для за¬
спокоєння власної ненажерливості, тим більше, що вона
перешкоджає людям скерувати свої зусилля на позитивні
цілі, як пізнання законів природи і інших форм знання,
або на пізнання Бога, як теж заважає розвинути, необхідну
для державного життя, політичну свідомість 5. Надмірна
жадоба збагатитися, помітна в купців і ремісників англій¬
ських міст, призводить до того, що «більшість багатих
людей, які збагатилися своїм ремеслом або торгівлею..,
не бачуть нічого іншого, крім своєї хвилевої користі і є
сліпі у відношенні до всього, що не находиться у тому
напрямі»6. Гоббс висказується тому про Лондон, як про
1 Там же.— 1, 10, 156.
2 Там же.- 1, 6, 123.
3 Левіафан, цит. за Thompson И— Op.cit.— Р.217.
4 БЕГ.- С. 147.
5 Thompson К. Op.cit— Р.218 і далі, який посилається на різні Гоббсові
тексти.
6 БЕГ.- С. 164.
LXXX
«велике черево», яке «не має ні смаку, ні уявлення про
те, що справедливе, а що ні»1, і приходить до висновку,
що «якби не Лондон, Парламент ніколи не міг би вести
війни, а Охвістя убити Короля»2, що, отже, «там, де немає
якогось величезного міста... ледве чи зможе виникнути
довготривала або небезпечна революція». Бо ж «ці великі
міста мусять стояти на боці повстанців, якщо повстання
вибухне під приводом існування зловживань. Бо ж ці
зловживання — це податки, смертельними ворогами яких
і, за своєю природою, міщани, тобто купці, професія яких
вимагає особистого зиску: іхньою єдиною гордістю є яко¬
мога більше збагачення шляхом вмілої купівлі і продажу»3.
Всіх тих, хто «розтратили свої маєтності» або вважали,
що посідають замало, як і тих, які «маючи міцні тіла»,
не знали, «як чесним шляхом здобувати прожиток» і тому
«тужили за війною», в якій «сподівалися добре влашту¬
ватися» і служити тим, «хто міг їм добре заплатити»4,—
зачисляє Гоббс до шостої категорії «спокусників».
їх вигідно можна окреслити поняттям солдатів, тобто
людей, які живуть із війни: не лише зі своєї платні, до¬
волі мізерної і плаченої нерегулярно, але й з грабунку во¬
єнної здобичі.
Становище Гоббса до солдатів мусило бути амбівален¬
тне: бо ж, з одного боку, його ціллю і мрією був трива¬
лий мир і він ненавидів війну, насилля і все, з цим пов’язане;
з другого боку, як знаємо, передумовою тривалого миру
уважав Гоббс суверенність, а суверенність була для нього
немислима без засобів примусу, без якого всі закони
нічого не варті. Тому: «Хто розпоряджається військом, є
паном Королівства, отже розпоряджається необмеженою
1 Там же.— С. 121.
2 Там же.— С. 235.
3 Там же.- С. 147.
4 Там же.- С. 5.
6-1978
LXXXI
суверенністю»1. Коли ж у вирах Революції перестала іс¬
нувати Держава, армія, яка в час миру була знаряддям
державного Суверена і мала мирозберігальну функцію,
перемінилася в інструмент Парламенту, а потім його пар¬
тій, отже в меч, який у заіснувавшій ситуації мав тен¬
денцію усамостійнитися. Це означало велику небезпеку
для суспільства: не лише із-за грабунків або тому, що
в ході Революції армія, «заражена агітаторами, міркува¬
ла, як розділити між благочестивими землю»2, отже наявні
були признаки зростаючої анархії. З моментом, коли
лояльність армії супроти Парламенту, якому вона пе¬
рестала довіряти, перейшла у лояльність супроти свого,
вславленого перемогами, Головнокомандуючого (Кром-
веля), ситуація радикально змінилася, бо ж постала загроза
диктатури війська, яке «відділилося» від народу і стало
окремою партією.
Перспективу нової політичної ситуації креслить Гоббс
так: «Головнокомандуючий генерал, великий успіх якого
викличе любов і подив до нього його вояків.., зможе
захопити ачаду в свої руки або встановити правління
згідно з власним бажанням. У випадку, якщо він не візьме
її для себе, його вважатимуть за дурня; а якщо візьме,
йому напевно заздритимуть його підлеглі офіцери, які
зазіхатимуть на участь у керівництві або відразу, або як
його спадкоємці. Бо ж вони скажуть: „Чи ж він свою
владу здобув сам один, а чи завдяки нашій рискованості,
відвазі і нашим порадам? 1 чи ми, хто поміг йому цю
владу здобути, маємо бути його невільниками?“»3.
Ставши головнокомандуючим, Кромвель, який вже пе¬
ред ше добився «ліквідації» Короля, зумів позбутися і Пар¬
ламенту, з якого Гоббс тому глузує: «Ті, що маючи армію,
1 Там же.— С. 115.
2 Там же.— С. 187.
3 Там же.- С. 127.
LXXXII
не вміють її собі підкорити, мусять їй коритися, так само
як той, хто тримає в своєму домі лева»1.
Після смерті О лівера Кромвеля події розвивалися в на¬
прямі (який українському читачеві нагадує ситуацію пі¬
сля — майже рівночасної з Кромвелевою — смерті Богда¬
на Хмельницького) передбаченім Гоббсом. Спочатку група
офіцерів проклямує Лордом-Протектором Оліверового си¬
на, Річарда,— людину без власних заслуг і без харизми
свого батька. Коли інша група офіцерів конспірує проти
Річарда, який у цій ситуації шукає опертя в Парламенті,
Гоббс характеризує нову ситуацію словами: «Тут є наявні
три партії: Протектор, Парламент і армія: Протектор проти
Парламенту і армії; Парламент проти армії і Протектора; і
армія проти Протектора і Парламенту»2. Примусивши
Річарда до зречення, армія розігнала спочатку також Ох¬
вістя, а потім проголосила його 42 «надійних» членів
(частина з яких приналежала до армії) Парламентом. Але
внутрішня гризня між чільними офіцерами, кожний з
яких завидував іншим владам, призвела кінець-кінцем до
передачі влади законному англійському суверенові — Кар-
лові II.
Таким чином «кругообіг влади... від Карла І до Довгого
Парламенту; від нього до Охвістя; від Охвістя до Олівера
Кромвеля; а потім від Річарда Кромвеля назад до Охвістя;
звідтіль до Довгого Парламенту; а звідтіль до Карла II»3 —
закінчився. Йому відповідали змінні одна по другій фази
революції, кожна з яких була спробою одної з названих
Гоббсом партій «спокусників» закріпити за собою держав¬
ну владу (при чому «функцією» приклонників «змішаної
монархії» було ослабити Короля в боротьбі з Революцією):
від влади «пресвітеріанців», яка спиралася на міста, до
влади «індепендентів» і інших «фанатиків», почерез вій¬
1 Там же.- С. 226.
2 Там же.- С. 226.
3 Там же.— С. 238.
6*
LXXXIII
ськову диктатуру Кромвеля, до влади армії, в якій люди,
шо мали «міцні тіла, надіялися в війні влаштувати себе»,
і яка тому перетворилася в боротьбу за владу армійських
офіцерів. Зневірена боротьбою за владу і вичерпана гро¬
мадянською війною нація, почерез Парламент, рішилася
врешті покликати на престол законного монарха.
Передумовою (матеріальною причиною) того, що «спо¬
кусники» були спроможні підбурити народ до громадян¬
ської війни і революції, було, згідно з Гоббсом, що «люди
не знали своїх обов’язків» супроти Короля і Держави, не
знали, навіщо вони їм потрібні, не розуміли, чому мають
їм платити податки, думали, що «кожний є володільцем
усього, що має», тощо'1. Бо ж «коли б на початку кожного
повстання народ... знав... принципи справедливості, то
амбітні люди ніколи не могли б надіятися на те, що
скинуть владу... Бо ж саме честолюбство не може вдіяти
без рук, а рук було б мало, коли б простий народ був
ретельно поінформований про... свої обов’язки»2.
Однак Гоббс знає, що «якщо йдеться про їхні обов’язки
перед суспільством, то люди все були і будуть темними,
тому що вони ніколи про ніщо інше не думають, окрім
своїх особистих справ... або йдуть за своїми безпосеред¬
німи провідниками, якими є або проповідники, або най¬
більш впливові аристократи, які живуть серед них»3. Зна¬
чить, ідеться не лише про поінформованість, але й про
добрий приклад провідників. Бо ж, якщо «простий народ,
на підставі власного міркування» не спроможний впізнати
«що праве, а що неправе» і «його треба навчити підстав
його обов’язків, як і причин, чому непокора своїм за¬
конним володарям призводить до лиха»4, то ж знаючи,
що «кожна людина... в усіх своїх діях керується користю,
1 Там же.— С. 5.
2 Там же.— С. 85.
3 Там же.— С. 48.
4 Там же.— С. 167.
LXXXIV
яку сподівається своєю поведінкою здобути»1, ідеться про
те, щоб народ переконати, що шлях до миру й добробуту
веде не крізь бунт і громадянську війну, а крізь слухняність
до своєї законної влади.
Але ж «хто може навчити народ того, чого ніхто не на¬
вчився?» Бо ж навіть «якщо існує така виняткова людина,
яка вивчила науку про справедливість і безсторонність,
чи ж вона може її безпечно навчати, коли це противиться
інтересам тих, які мають силу заподіяти їй шкоду?»
Висновок може бути тільки один: в існуючих умовах
ніяка приватна людина не в силі змінити ситуації, бо ж
маємо до діла з інтересами людей, які є достатньо сильні,
щоб її діяльність припинити. А якщо мова про «освічених
людей» взагалі, які могли б взятися за це завдання, то
«їх є мало у порівнянні з рештою людей, з яких багато
хто не вміє читати. А інші, хоч і вміють, не мають
дозвілля.., бо ж більша частина людей зосереджує всі свої
розумові зусилля на приватній професійній діяльності і
на розвагах. Таким чином неможливо, щоб народ коли-
небудь навчився своїх обов’язків інакше, як із амвона і
під час свят» від духовних, які для цього призначені. Але
в часах, які передували Революції, «було так, що звідтіля
вони вчилися непослуху»2. Якщо люди керуються в своїй
поведінці власного користю, то треба їх навчити — бо ж
«не недостача розуму» довела народ до громадянської
війни і революції, тільки «недостача знання» — що в їх¬
ньому інтересі є «визнати право одної людини ними
керувати», і що їхнім обов’язком є її слухатися. Бо ж у
справах державного життя, так само як і в області релігії,
через відсутність справжнього знання, існують різні думки
щодо різних справ, що роз’єднує націю і робить її по¬
датливою для партійної пропаганди всіляких «спокусни¬
ків». До цього спричинився також переклад народною
1 Там же.— С. 66.
2 Там же.— С. 49.
LXXXV
мовою Св.Письма, яке тепер кожний читає і «переважно
тлумачить на свій лад»1, не будучи спроможний самотужки
«простежити справжній його смисл». «Тому нема іншої
дороги,— каже Гоббс,— щоб дізнатися зовсім певно й у
всіх випадках, що Бог наказує нам діяти, як тільки на
підставі рішення... тих, кого Король призначив для вста¬
новлення смислу Св. Письма.., тобто загально відомих
єпископів, священників або зборів.., підпорядкованих йо¬
му або тим, які мають суверенну владу»2.
Вчення філософів про принципи людської поведінки
викликали лише багато диспутів про «чесноти і пороки»,
але не принесли людям «жодного добра», бо не з’ясували,
«чим вони є, не дали якогось методу, як досягти цнотли¬
вості і зберегтися від пороків», то ж викликали тільки за¬
мішання. Згідно з Гоббсом, поодиноким критерієм оцінки
поведінки і звичаїв, як «добрі» або «погані», можуть служи¬
ти їхні наслідки і користь для держави, а не похвали або
догани інших, заінтересованих людей, чи інші критерії. От¬
же — лише їхня згідність або незгідність з законами, якщо
йдеться про людей, які підлягають цим законам 3. «Пови-
нуватися законам,— учить Гоббс,— є справедливо і слуш¬
но» не лише тому, що це відповідає праву природи,
але також тому, що «є передбачливо для підданого, бо
ж без його слухняності, Держава, яка гарантує йому без¬
пеку і захист, не може існувати». Тому «хитро скрива-
ти перед Державою або віднімати від неї частини май¬
на, які їй законно належать, не є виявом мудрості, тіль¬
ки свідчить про відсутність розуміння того, що є необхідне
для власної безпеки»4.
Обов’язки підданих є нескладні. Вони повинні «так
довго підпорядковуватися всім законам, проголошеним
1 Там же.— С. 64.
2 loc. cit.
3 Там же.— С. 54.
4 Там же.- С. 55.
LXXXVI
авторитетом Короля (або іншого Суверена), аж доки він
їх своїм авторитетом не відкличе». їх треба привчити, що
«державні закони є законами Бога, тому що ті, що їх
встановлюють, є для нього призначені». Далі, що «народ
і Церква є одне і мають тільки одну голову: Короля, і
що ніхто не має права правити від його імені, якщо не
дістав від нього цього права», як також, що «Король
завдячує свою корону тільки Богові, і що релігія — це
терпеливе очікування майбутнього приходу нашого Спа-
сителя, а тим часом — рішучість слухатися законів Ко¬
роля»1. Коли це вдасться осягнути, відпаде податливість
народу на підбурювання «спокусників». Але, щоб пере¬
рвати пасмо революцій, яке тягнеться від старинної доби
аж до наших днів і загрожує всім, зокрема християнським
державам, необхідно є, з одного боку, встановити абсо¬
лютну владу Суверена, з другого,— внеможливити репро¬
дукцію все нових «спокусників» в університетах, які на¬
лежить так зреформувати, щоб їх випускники стали про¬
світителями народу і служили Державі.
Щоб правильно розуміти аргументацію Гоббса, треба
взяти до уваги головну духовну проблему історичної доби,
в якій він жив і для якої він найбільший її мислитель,
намагався знайти розв’язку: проблему необхідної легітим-
ності влади, яка постала в обличчі кризи всякого авто¬
ритету. Бо ж у цих нових обставинах, посягалося на неї
багато людей, які хотіли «заспокоїти своє властолюбство»,
покликаючися при цьому на авторитет Бога, Розуму, При¬
роди, на Загальне Добро тощо.
Гоббс був сучасником подій, які знаменували поглиб¬
лення процесів дезінтеграції колишнього «corpus christia-
num» — християнського західного світу — процесів, що
розпочалися найпізніше в XV ст. Головним їх виразником
була Реформація, яка остаточно поклала край духовній
єдності, створеній і репрезентованій католицькою (тобто
1 Там же.— С. 71.
LXXXVII
«загальною») Церквою, як і всезагальній «Правді», в ім’я
якої цей Порядок («Ordo») зберігався.
Глибока духовна криза, в якій опинилася в обличчі
цього факту європейська людина, охопила не лише ду¬
ховне життя, а й пов’язані з ним інші життєві сфери:
суспільну, політичну, філософську тощо. Під час коли
одні шукали нової життєвої бази, нової Правди, якої не
можна б оспорити, в новій «стислій науці», побудованій
на чистім розумі; інші, ще глибоко віруючі християни,
покликуючися на особисте натхнення чи «Божий голос»,
хотіли свою, «приватно» об’явлену їм «Правду», накинути
іншим, щоб зробити її також загальною, всеохопною,—
що невідклично мусіло вести до війни й революції, тим
більше, що й прибічники старої Церкви ще далеко не
зрезигнували зі своїх намагань відновити старий Порядок.
Гоббс зі страхом стежив за «війною» усіх цих часткових,
«партійних правд», у якій добачував величезну небезпеку
для загального миру. Так ті, хто покликуються на Боже
натхнення, з якого виводять право накидати свою «правду»
всім іншим; як і ті, хто думають, що природа наділила
людей непомильним розумом, при чому твердять, що саме
їх «приватний» розум є цим «правильним розумом»1, з
якого виводять натуральні і очевидні принципи, яких усі
мають придержуватися: всі вони не тільки можуть поми¬
лятися, але насправді не є зацікавлені в придбанні, «мо¬
зольним» шляхом упертого шукання, справжнього знання
і пізнання, а лише в тому, щоб накинувши іншим свої
погляди, заспокоїти цим свою амбіцію і закріпити своє
панування. В обставинах, коли «правда» стала партійною,
єдиним виходом з безперспективної боротьби приватних
поглядів, яка не лише може, але мусить все наново вести
до воєн і революцій, є передача (делегація) рішень у всіх
кардинальних справах релігійного і суспільного життя,
1 Левіафан, 1, 5, 111.
LXXXVIII
«одному судді чи арбітрові, якого присудові сторони му¬
сять підкоритися»1.
До завдань цього арбітра належатиме не тільки видавати
обов’язкові для всіх жителів держави закони, але й у першу
міру дефініювати значення певних слів, різна інтерпре¬
тація яких (як і «діалектика») часто вела світ до революцій.
Треба пам’ятати, що Гоббс ніколи не передбачував втру¬
чання абсолютного арбітра (Суверена) в справи науки,
бо ж як у природознавчих науках, так в логіці й математиці
можливе є безпомильне пізнання, втручання в яке й усякі
арбітральні рішення з боку Суверена були б недоречними.
Але в ділянках політики й суспільного життя, в яких
панують «приватні погляди», які люди намагаються на¬
кинути іншим, щоб над ними панувати, необхідні в спір¬
них справах арбітральні рішення Суверена, щоб зберегти
мир у державі й запобігти громадянській війні.
Аргументуючи на користь абсолютного Суверена, якого
кожен громадянин має слухатися, Гоббс ніяк не вимагав від
освічених людей (до яких його аргументація спрямована)
принесення «жертви власного розуму» (sacrificium intellec¬
ts). Гоббс знав, що «Держава може змусити до слухняності,
але не може ні переконати в помилковості, ні змінити
думки тих, які вірять, що вони знають краще. Придушення
доктрини тільки об’єднує та огірчує, тобто лише збільшує
злобу і силу тих, які вже в це вірять»2. «Приватно» кожний
може вірити в те, що хоче, що вважає правильним. Але
намагатися накинути свою віру, свої «приватні переко¬
нання» іншим, значить накинути їм своє панування, а
це неминуче веде до війни. Щоб вберегтися перед пар¬
тійним пануванням інтелектуальних «спокусників», яке
мусово веде до війни і революції, пропонує Гоббс передати
владу суверенному безпартійному арбітрові, слухняність
законам якого вможливить суспільний мир.
1 loc. cit.
2 БЕГ.- С. 76.
LXXXIX
Гоббсова політична філософія не вимагає вправді від
освічених людей жертви власного розуму, але може хіба
ше більшої жертви: зречення з амбіції панування над
іншими. Зглибивши справжні мотиви — в чому допомо¬
жуть їм твори Гоббса,— якими вони кермуються, коли
знайдену ними «правду» намагаються накинути іншим,
вони повинні виснувати з цього єдино правильну кон-
секвенцію і замість стати «спокусниками» й вести державу
до руїни, стати виховниками народних мас і слугами
справжнього просвічення. Передумовою для цього є —
визнати ключову, миротворчу функцію свого суверена і
абсолютно йому підкоритися.
Це вможливить інтелігенцію скерувати всі свої інтелек¬
туальні сили і здібності на духовні, суспільні й інші
позитивні цілі, як також на піднесення освіти народних
мдс, які стануть спроможні впізнавати дійсні, егоїстичні
мотиви майбутніх «спокусників», які б захотіли викорис¬
тати їх для своїх цілей. Для цього кожну нову політичну
доктрину належить зіставити з питанням: в чиєму інтересі
є перевести її в життя («сиі Ьопо»)?
Така «реформа» просвіченої верстви не є можлива без
реформи університетів. «Як довго самі університети не
будуть зреформовані... не матимемо тривкого миру»1,—
твердить Гоббс. «Проповідники і джентльмени, які замо¬
лоду засвоїли в університетах вірні принципи, повинні
привести людей до любові і слухняності». Хоч Гоббс
розумів труднощі «здисциплінування університетів»,— «бо¬
юся, що це неможливо привести університети до такої
податливості стосовно держави»2,— він усе ж не втрачав
надії на проведення такої реформи, вважаючи її найваж¬
ливішою передумовою для збереження миру.
Попробуймо підвести підсумки.
1 Там же.- С. 72.
2 Там же.- С. 70.
ХС
Якщо, згідно з відомою Геґелевою тезою, «філософія —
це збагнена думкою доба», то справжнім предметом Гоб¬
бсової філософії мусіла бути громадянська війна і рево¬
люція, які вже від 1630-х років повисли над Англією.
Дійсно, від того часу його мислення кружляло коло про¬
блеми, як у світі, загроженому маривом громадянської
війни й анархії (якій він дав назву «стан природи»), можна
б забезпечити мир, необхідну передумову суспільного жит¬
тя. Гоббсів «стан природи» — це не фікція або утопія, як
дехто думав і думає, тільки назва для постійного стану
загрози, в якому знаходиться світ, який перебуває на
порозі катастрофи «війни всіх проти всіх».
«Бегемот» є філософським («науковим») аналізом од¬
ного конкретного прикладу вторгнення «стану природи»
в «цивілізований» англійський світ, вислідом якого була
громадянська війна 1640—1660 pp. Аналізуючи її причини,
Гоббс намагається виявити механізми, які неминуче до
неї призвели, для того, щоб зробити нас «мудрішими на
наступний раз», хоч висловлює побоювання, що люди
ніколи не змудріють — «вони нічого не навчилися»1 — і
тому одиноким засобом запобігти будучим революціям є
реформа університетів і кропітке просвічення умів з метою
встановлення нового суспільного договору, внаслідок яко¬
го постане визнаний усіми новий суспільний і політичний
Авторитет.
Справжньою причиною постійного загроження суспіль¬
ства «станом природи» є «рознуздана свобода», яка ви¬
водиться з фальшивого її розуміння, наявного в «простому
народі, який розуміє свободу як дозвіл робити, що хто
забажає»2. Тим часом насправді кожна громадянська сво¬
бода є обмежена, бо ж усі живемо в суспільстві рівних
індивідів і кожне «більше» свободи одного означає «мен¬
ше» свободи другого. Тому розгул модерних індивідів, які
1 Там же.- С. 236.
2 Там же.— С. 184.
ХСІ
через вроджені пристрасті, свою пожадливість влади, ба¬
гатств і почестей, безупинно намагаються побільшити
свою владу коштом слабших, оправдуючи це ідеєю сво¬
боди, і які послуговуються для досягнення своєї мети
всіма засобами, які мають у своєму розпорядженні, є
властивою загрозою, яка веде світ до катастрофи.
Як уже знаємо, одинокий вихід із ситуації, що склалася,
бачив Гоббс у заснуванні нового порядку, угрунтованого
не на якій-небудь ідеології або «правді» — бо ж усі «пра¬
вди» вже оспорені і вільно конкурують між собою на
світовому ринку, являються знаряддяхми заспокоєння при¬
ватних, партійних амбіцій — тільки на необхідності — не¬
обхідності для громадян домовитися між собою і делегу¬
вати остаточні рішення у всіх спірних політичних, су¬
спільних і ін. справах — тобто свою суверенність — в руки
інстанції, яка стоїть понад частковими приватними інте¬
ресами і партіями, яка репрезентує всіх громадян, їхню
«volonte generate» (загальне хотіння) згідно з висловом
Ж.Ж.Руссо, якій всі мусять підкоритися.
ХСИ
До Ясновельможного Пана Генрі Беннета, барона Арлінґгон-
ського 1.
Мій Пане!
Дозвольте за презентувати Вашій Вельможності чотири короткі
діалоги, в яких мова про незабутню Громадянську війну 1640-х
до 1660-х років у державі Його Королівської Величності. У пер¬
шому діалозі йдеться про засів конфлікту, про деякі теологічні
та політичні погляди. У другому — про зростання конфлікту в
деклараціях, ремонстраціях та інших публікаціях, які курсували
між Королем і Парламентом. Обидва останні є коротким оглядом
перебігу війни, зробленим на підставі хроніки пана Гіта. Якщо
йдеться про лояльність підданих і справедливість, не може бути
нічого більш повчального, як тривала пам’ять про цю війну.
Ваша Милість можуть вчинити з цією книгою що завгодно. Я
не прошу її опублікувати. Я тільки прошу Вашу Милість зали¬
шитися до мене і надалі таким прихильним, як Ви були завжди.
Найпокірніший і найвідцаніший слуга Вашої Милості
ТОМАС ГОББС*
1 Генрі Беннет, лорд Арлінґгонський (1618 —1685), роялістський політик,
брав активну участь у громадянській війні на боці Карла І, тому був
змушений утекти до Франції, де Гоббс під час своєї еміграції зав’язав з
ним близькі стосунки. Після реставрації Карла II, Беннет, що став видатним
державним діячем, неодноразово захищав Гоббса в 1660-х роках від пе¬
реслідувань із боку його ворогів.
1
ДІАЛОГ ПЕРШИЙ
А. Якщо б, подібно як у просторі, Градація висоти і
глибини існувала також у часі, я переконаний в тому,
що вершиною часу були б роки між 1640-м і 1660-м. Бо
коли б хто тоді, немов із гори Спокуси, споглядав на
світ і спостерігав людські вчинки, зокрема в Англії, він
бачив би панораму всіляких видів несправедливості і глу-
поти, на які був здатний світ, а також, які породжували
їх лицемірство і пиха, перше з яких є подвійною неспра¬
ведливістю, а друга — подвійною глупотою.
Б. Я б також дуже радо порадувався такою панорамою.
Тому прохаю Тебе, що жив у цьому часі і переживав усе
в віці, коли людина звичайно найкраще бачить добро і
зло: постав і мене — що не міг тоді так добре бачити —
на цю саму гору і розкажи мені про тодішні відносини
і вчинки, свідком яких Ти був, як теж про їх причини,
приводи, справедливість, порядки, лукавства й успіхи.
А. У році 1640 Англія була монархією. Нею правив
король Карл, перший, що носия це ім’я, на підставі
спадкоємності роду, який панував протягом понад шести
століть, а ще старшого права на престол як король Шот¬
ландії, і від часу свого предка короля Генріха II, як король
Ірландії. Король Карл був мужем, якому не бракувало
2
жодної чесноти тіла і духу, який не прагнув нічого іншого
окрім виконання свого обов'язку перед Господом Богом:
добре правити своїми підданими.
Б. Яким чином міг він тоді зазнати невдачі? Адже ж
він мав у кожнім графстві стільки навчених вояків, що
зібрані разом, вони становили б армію понад 60 тисяч і
розпоряджався численними складами зброї в укріплених
місцях.
А. Коли б ці вояки знаходилися в розпорядженні його
Величності нарівні з усіма іншими підданими, тоді мир
і гаразди у трьох королівствах тривали б дачі, як було за
короля Якова І. Аче народ був, загалом, зіпсутий, і не¬
покірні вважалися найкращими патріотами.
Б. Аче ж окрім оцих недоброзичливих напевно було
ше досить інших людей, які могли поставити на ноги
армію, що зуміла б перешкодити цим людям об'єднатися
в опозиційний блок, спроможний противитися Королеві.
А. Я впевнений, що коли б у Короля були гроші, він
мав би в Англії достатньо солдатів. Бо ж між простим
народом було дуже мало таких, котрі багато розпитували
про те, котра сторона є права; вони брали сторону того,
хто платив гроші або дозволяв грабувати. Однак королів¬
ська скарбниця була сливе порожня, а його вороги, які
буцімто хотіли звільнити народ від податків і обіцяли
йому ще багато дечого, розпоряджачися фінансами міста
Лондона та більшості \Тіст і корпоративних 1 містечок
Англії, як теж багатьох приватних людей.
Б. Але як сталося, що народ став такий зіпсутий? І
що ж то були за люди, які зуміли його так спокусити?
А. Спокусники були різних видів. До них належачи,
по-перше, духовні, які називачи себе слугами Христовими
або, в інших випадках, у своїх проповідях до народу,
післанцями Божими. Вони посилалися на Богом дане
1 Корпоративнігми містами називали в Англії міста, які, маючи міські
права і самоуправу, могли творі ті політичні союзи.
З
право кожному з них управляти своєю парафією, а ’їхнім
зборам (assembly) — цілою нацією. По-друге, дуже багато
людей — хоч і незрівнянно менше від згаданих вище —
незважаючи на те, що постановою Парламенту в Англії
було скасовано церковну і світську аладу Папи римського,
і далі вірили в те, що нами повинен правити Папа, який
у їхніх очах був заступником Христа і, на правах Христа,
повинен бути володарем усіх християн. їх називали па¬
пістами, в той час коли попередньо згаданих священиків,
загально називали пресвітеріанцями.
По-третє, було чимало таких, які на початку повстання
були непомітні, але невдовзі виступили за свободу релігії,
причому між ними виявилися розбіжності щодо цього.
Деяких з них називали індепсндентами тому, що вони
бажали, шоб усі релігійні спілки були вільні і незалежні
одна від одної. Інших, які вважали хрещення дітей і тих,
що не могли його зрозуміти, недійсним, прозвали ана¬
баптистами. Ще інших, які вважали, шо саме тепер роз¬
починається на землі Царство Христове — людьми «п’я¬
того царства» (fiflh-monarchy-men) К Крім цього існували
різні інші секти, такі як квакери, адаміти тощо, імен
яких, як і їхніх доктрин, я вже добре не пригадую. Все
це були вороги, які повстали проти його Величності на
1 «Людьми П’ятого Царства» (Filth-Monarchy-Men) називали членів дуже
впливової тоді в Англії протестантської* хіліастичної секти, поширеної
головно між міськими ремісниками, які, посилаючися на книгу Даниїла
(Старші Заповіт), очікували скорого приходу «п’ятого царства» (після того,
як упало асирійсько-вавилонське, перське, македонське і римське) Ісуса
Христа. Під час Англійської Революції вони конспірували проти Парла¬
менту з метою передати владу в руки своєї теократії і завести диктатуру
«святих» — тобто своїх 70-ти провідників (Див.: Сарр В. The Fifth Monarchy
Men.— London. 1972). Йшлося про те, шоб при помочі політичної «чис¬
тки» — згідної з їхніми моральними критеріями - підготувати ґрунт для
моральної досконалості, наприклад, караючи смертю переступлення Мой¬
сеевого закону. При цьому вони були прибічниками зовнішньої експансії
Англії, вважаючи її війною проти Антихриста. Речником цієї політики
був генерал-майор Томас Гар ріс он. а вершиною їхнього впливу — доба
т. зв. Парламенту Бербонса, 4.7.1653— 11.12.1653.
4
підставі особистого тлумачення Св. Письма, що є для кож¬
ного відкрите для осмислення рідною мовою.
По-четверте, було надзвичайно багато людей із вищих
суспільних гал, вихованих на книгах славетних грецьких
та римських державних мужів, у яких розповідалося про
тодішні політичні порядки і їх великі діяння. У цих творах
народна влада прослаалялася славетним іменем свобода,
а монархія ганьбилася назвою тиранія. Це визначило їхні
політичні вподобання. Більшість членів Палати Громад
(House of Commons) було обрано власне з цієї групи, і,
якщо вони навіть не становили більшості, то на підставі
свого красномовства вони зуміли повести за собою решту.
По-п’яте, Лондон та інші великі торговельні міста,
заздрячи великому добробутові Голландії після здобуття
нею незалежності і виходу з-під влади свого монарха,
іспанського Короля, були схильні думати, що і в Англії
зміна форми правління стане запорукою такого ж про¬
цвітання.
По-шосте, було багато таких, які розтратили свої ма¬
єтності або вважали, що посідають замало, коли взяти до
уваги їхні здібності. Ще більше було таких, які, маючи
міцні тіла, не знали, як чесним шляхом здобути прожиток.
Ці тужили за війною і сподівалися вдалим вибором партії
добре влаштуватися і забезпечити собі життєві блага. Від¬
повідно до цього вони служили, як правило, тому, хто
міг їм добре заплатити.
Врешті, люди загалом так мало знали про свої обо¬
в’язки, що невідомо, чи один із десяти тисяч усвідомлю¬
вав, яке право на те мав той, хто давав йому накази,
або навіщо потрібні Король або Держава, що їх він мусів
утримувати грішми всупереч своїй волі. Люди думали,
що кожний з них є безроздільним володільцем усього,
що має, і що без його дозволу ніхто не сміє нічого від
нього взяти навіть під приводом загальної безпеки, хіба
що за його особистою згодою. На їхню думку Король
був лише найвищим почесним титулом у шерезі інших,
7-1978
5
що розпочиналися джентльменом при чому лицар, ба¬
рон, Граф і герцог були ступенями до нього, які здобу¬
валися за допомогою багатства. Вони не знали інших
засобів добиватися своєї належності, як тільки шляхом
прецедентів і звичаєвого права. За найрозумнішого і най¬
більш гідного бути обраним до Парламенту вважали того,
хто найрізкіше висловлювався проти субсидій або інших
публічних податків.
Б. При такій спрямованості народу, Короля, на мою
думку, вже позбавлено влади і по суті немає вже сенсу
вдаватися до зброї. Тому мені важко уявити, яким чином
Король міг би їм противитися.
А. Це було насправді дуже важко у такому положенні.
Аче про це я подам Тобі докладніші дані в курсі моєї
розповіді.
Б. Але на початку я б хотів дізнатися про різні об¬
ґрунтування претензій, як з боку Папи, так і з боку
пресвітеріанців, на підставі яких вони виводили право
управляти нами, як це робиться на ділі; а згодом про те,
звідкіля і відколи вплелася в претензії згаданого Довгого
Парламенту вимога демократії2.
А. Якщо йдеться про папістів, то вони виводять це
право з місця у Св.Письмі, у Второзаконні XVII, 12, та
в інших подібних місцях, де в старих латинських пере¬
кладах стоять слова: «А хто б у зарозумілості насмілився
чинити, не слухаючися священика, який там поставлений,
щоб служити Господові Богу твоєму, то такого чоловіка
присудом судді скарати смертю». А тому, що, як тоді
1 Слово джентльмен мало в тому часі два різні значення: 1) Ним називали
членів вищої аристократії, які володіли повнотою політичних прав, та 2)
Так називали також найнижчий прошарок джентрі (див. прим. 1 на С. 23).
Тут воно вжите в першому значенні.
2 «Довгий Парламент» (Long Parliament) був прозваний так для відріз-
нення від «Короткого Парламенту» (Short Parliament). «Короткий» тривав
з 13.4.1640 р. по 5.5.1640 p., «Довгий» засідав з 3.11.1640 по 20.4.1653,
коли був розпущений Кромвелем. У 1659 році він зібрався знову, щоб
провести вибори до нового Парламенту, після чого розійшовся остаточно.
6
євреї були Божим народом, так тепер ним є християни,
то вони на цій підставі твердять, що всі християни під
карою смерті повинні коритися Папі, який у їхньому
переконанні є архіпастирем усіх християнських народів.
1 ще тому, що в Новім Заповіті Христос сказав (Матвій
XXVIII, 18—20): «Дана Мені всяка влада на небі й на
землі. Тож ідіть і навчайте всі народи, христячи їх в ім’я
Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все
те, що Я вам заповів»; із цього вони виводять, що треба
було коритися наказам апостолів, з чого виходить, що
апостоли мали правити народами, а зокрема голова апо¬
столів, св. Петро, як і його наступники — римські Папи.
Б. Якщо йдеться про текст із Старого Заповіту, то не
розумію, як можна тлумачити наказ Божий євреям ко¬
ритися своїм священикам у такий спосіб, що він стосу¬
ється також інших християнських народів, а надто не-
християнських (бо ж увесь світ є Божим народом). Хіба
що прийняти, що Король з поганина доти не може стати
християном, дфси не підпорядкується законам того апо¬
стола або священика, який має його навернути. Євреї
були обраним Божим народом, створили жрецьку державу
і були зв’язані клятвою не мати іншого закону, окрім
того, який спершу Мойсей, а згодом кожний первосвя¬
щеник приймав з уст Бога на горі Синай, у священному
Ковчезі й у святеє святих храму. А якщо мовитися про
текст св.Матвія, то знаю, що там не стоїть «ідіть і на¬
вчайте», а тільки «ідіть і зробіть учнями». Є велика різниця
між підданим і учнем, між навчанням та наказуванням.
А якщо ці цитати треба розуміти саме так, то чому всі
християнські Королі не зречуться від своїх титулів, ма¬
єстату і суверенності, і не назвуть себе папськими наміс¬
никами? Але отці римської Церкви, вочевидь, заперечать
право на абсолютну владу, розрізняючи владу духовну і
владу світську; цю різницю я не зовсім розумію.
А. Під духовною владою вони розуміють владу вирі¬
шувати у справах віри, бути судцями у внутрішньому суді
7*
7
сумління у справах моральних обов'язків, а також — кладу
карати засобом церковної цензури, тобто анафеми (від¬
лучення від Церкви) тих, які не слухаються 'їхніх приписів.
Цю шіаду, кажуть вони, Папа одержав безпосередньо від
Христа, тому він не є залежним від будь-якого Короля
або суверенної Асамблеї, піддані яких підлягають анафемі.
Але якщо йдеться про світську владу, яка полягає в тому,
щоб судити й карати за злочини проти громадянського
(державного) права, то, за їхніми словами, вони не замі¬
ряються на неї прямо, а тільки опосередковано, тобто
лише тією мірою, якою ті вчинки суперечать релігії і
добрим обичаям, які вони мають на увазі, коли кажуть
in ordine ad spiritualia (згідно з порядком духовних справ).
Б. Яка ж шіада залишається тоді Королеві й іншим
світським суверенам, якої Папа не зміг би домагатися у
своїх in ordine ad spiritualia?
А. Ніяка, або дуже обмежена. (*І цієї влади вимагає
не тільки Папа в усьому християнському сріті, але також
більшість єпископів у своїх єпархіях на підставі iure divino
(Божеського права), тобто безпосередньо від Христа, не
виводячи його від Папи*) 1.
Б. Але що станеться, коли хтось відмовиться коритися*
цій узурпованій аладі Папи або його єпископів? Яку
шкоду може спричинити йому анафема, надто коли він
є підданим іншого суверена?
А. Дуже велику шкоду, бо ж на вимогу' Папи або
єпископа, скеровану до цивільної влади, він буде достат¬
ньо покараний.
Б. Тоді той, хто насмілився б усно або на письмі ви¬
ступити на захист громадянської (світської) алади, зазнав би
лиха, бо мав би бути покараний тими, чиї права він боро¬
нив, подібно до Уззи, якого стратили за те, що він, не про¬
шений, простягнув руку, щоб уберегти відпадіння Ковчег
1 Це місце в манускрипті (*...*) викреслене рукою Гоббса.
свідоцтва. Але коли б уся нація 1 відступила від Папи
нараз, який вплив могло б мати на націю відлучення?
А. Що ж, їм не правили б більше богослужінь, при¬
наймні це не робили б папські священики. Крім цього
Папа більше нічого з ними не вчинив би, тільки зрікся
б їх, тобто вони потрапили б у таке становище, як нація,
якої зрікся Король і залишив її, щоб вона упраатяла сама
собою, або щоб нею управляв хто-небудь, кого юна захоче.
1 Словом Nation користувалися сучасники Гоббса для означення різних
понять, подібно зрештою до римлян — які словом natio називали «на¬
родження», «походження», «рід», «плем'я», а також «народи» (в множині),—
від яких вони ного перейняли. «Нація» означала сукупність людей, по¬
в’язаних між собою спільним походженням, мовою або історією; 2) Деяке
число осіб, що вважали себе за її представників; 3) Пейну країну чи
державу; 4) Якусь національність (коли вжите без артикля); 5) Все насе¬
лення якоїсь країни (коли з артиклем); 6) Окрему верству або расу. Крім
цього, в англійській Біблії називали цим словом як окремі поганські
народи, так і все населення землі (Oxford English Dictionary, 1934).
Гоббс уже в «Елементах Права» (1640) наголошує на двох значеннях
слова: неполітичнім і політичнім. У першому мається на увазі «певне
число людей, які різняться між собою тим, що живуть у ТІЙ 431 ІНШІҐІ
країні, прим, нація (народ) Англії, Франції тощо, без того, щоб існували
між ними означені зв’язки або договори». В другому смислі йдеться про
«цивільну особу... в хотінні якої підсумовані хотіння всіх інших осіб
(даного народу), прим. Нижча Палата Парламенту є в цім сенсі виразником
хотінь третього стану (commons), але лише так довго, як довго воші радять
згідно з законом», тобто доки цю функцію їм довірив король (EL. 1,11,11).
«Нація,— дефініює Гоббс згодом (De Cive.— 1,2,8),— це об'єднання людей
з одним хотінням і здатністю до дії... Нація панує в кожній державі, навіть
у монархії, бо ж у ній народ виявляє своє хотіння через одну людину;
натомість юрба {multitudo) складається з громадян, тобто з підданих. У
демократії й аристократії громадяни є юрбою, а (їхнє) представництво є
нацією. В монархії піддані є юрбою, а Король є нацією (хоч це видається
парадоксом). Прості люди, які цього не розуміють,— продовжує Гоббс,—
називають велику кількість людей нацією, тобто державою.., тому кажуть,
що народ (нація) хоче те або тамте; при цьому воші насправді нацьковують
(у власнім інтересі) юрбу проти нації
Це становище Гоббса робить його одним із засновників модерної
нації, якщо не головним її засновником. Бо ж він перший закладає
існування політичного народу рівних індивідів, які, саме завдяки своїй
рівності, здатні скласти між собою політичний договір, у якому делегують
свої хотіння і права своєму суверенові (королеві або асамблеї). Вислідом
цього політіічного договору є національна суверенність — невід’ємна при¬
кмета політичної нації.
9
Б. Це була б кара не стільки для народу, скільки для
Короля. Тому, якщо Папа піддасть анафемі всю націю,
то, на мою думку, він радше відлучить самого себе, ніж
її. Але розкажи мені, прошу, на які права претендував
Папа в інших королівствах?
А. По-перше, щоб усі священики, братчики і монахи
були звільнені від світського судочинства в кримінальних
справах.
По-друге, щоб бенефіціями наділяли тих, які йому
подобалися, місцевих або чужинців, і щоб платили деся¬
тину, податок від «перших плодів» і інші К
По-третє, на право апеляції до Риму в усіх справах,
пов’язаних, на думку Церкви, з її компетенцією.
По-четверте, щоб бути найвищою судовою інстанцією
в справі законності шлюбу, тобто в справі спадковості
Королів і в справах, що торкаються перелюбства і роз¬
пусти.
Б. Гаразд, значить, на монополію в жіночих справах.
А. По-п’яте, на аладу звільняти підвладних від обо¬
в’язку послуху і присяги вірності стосовно їхніх законних
володарів, якщо Папа вважатиме це за потрібне для ви¬
корінення єресі.
Б. Оця алада звільняти підвладних від послуху, як і
та друга — бути суддею в справах моралі і (християнської)
науки, є абсолютною суверенністю. Виходить, що в одній
нації мусять існувати дві держави, і ніхто не може знати,
котрому з двох володарів він має коритися.
А. Про мене, то я скоріше схильний коритися тому
панові, хто наділений правом встановлювати закони і
накладати кари (штрафи), ніж тому, хто тільки твердить,
що має право встановлювати канони (canons), себто цер¬
ковні правила, без примусу або іншого покарання, окрім
відлучення.
1 Податок із бенефіцій (див. прим, на С. 77) у висоті приблизного
доходу з перших жнив, плачений спочатку римському Папі, а після Ре¬
формації англійському королеві.
10
Б. Але ж Папа твердить, шо його правила є законами;
а якщо йдеться про можливість карати, то чи може іс¬
нувати більша кара, ніж анафема, якщо прийняти, що
дійсно є так, як каже Папа, і шо той, хто вмре під
анафемою — осуджений (на пекельні муки)? Виглядає,
що ти в це не віриш, інакше ти радше вирішив би
покоритися Папі, який може кинути твоє тіло і душу до
пекча, ніж Королеві, який в силі вбити тільки твоє тіло.
А. Правду кажеш. Було б дуже безсердечно з мого
боку вірити в те, що за винятком жменьки папістів, всі
англійці, народжені в Англії після Реформації і яких
зовуть єретиками, мають бути осуджені.
Б. Аче що з тими, що вмирають, прокчяті Англікан¬
ською Церквою, в наш час; думаєш, вони теж осуджені?
А. Безумовно той, хто вмирає нерозгрішений, без ка¬
яття, є осуджений, а той, над ким тяжить анафема за
непослух проти духовних або світських королівських за¬
конів, є під анафемою за свої гріхи, і коли він умирає в
цім стані і без примирення, він умирає як нерозкаяний.
Ти бачиш, що звідси випливає. Але вмерти в непослусі
до приписів і вчень тих людей, які не мають над нами
ні ачади, ні юрисдикції,— зовсім інша річ, і не пов’язано
з такою небезпекою.
Б. Аче що це таке — єресь, яку Римська Церква так
суворо переслідує, що навіть скидає з престолів тих Ко¬
ролів, які, завізвані нею, не виганяють із своїх держав
усіх єретиків?
А. Слово єресь, коли його вжити безпристрасно, озна¬
чає приватний погляд. Так єресями називали різні школи
стародавніх філософів: академіків, перипатетиків, епіку¬
рейців, стоїків і т.д. Аче християнська Церква вбачала в
єресі ще й гріховний опір проти того, хто був найвищим
суддею у вченні, що стосувалося спасіння людських душ.
Тому можна б сказати, що єресь має таке саме відношення
до духовної влади, як бунт — до влади світської, і тому
11
доцільно її поборювати тому, хто бажає зберегти духовну
владу і панування над сумлінням людей.
Б. Оскільки всім нам дозволено читати Святе Письмо
і ми зобов’язані зробити його дороговказом для своїх
громадських і приватних учинків, було б дуже добре, якби
поняття єресі було визначено законом і якби було пред¬
ставлено різні думки, за які людину належить засудити і
покарати як єретика. Інакше не тільки пересічні люди,
але навіть наймудріший і найбільш ревний християнин
може впасти в єресь, не маючи найменшого наміру про¬
тиставитися Церкві: бо Святе Письмо важке, а його ро¬
зуміння різними людьми різне.
А. Значення слова єресь пояснюється Парламентським
Актом першого року правління Королеви Єлизавети. Ним
встановлено, що особи, на підставі королівських привілеїв
наділені духовною владою, тобто Висока Духовна Рада,
не мають права кваліфікувати яку-небудь справу як єресь,
за винятком тих, які вже раніше були визнані єрессю на під-
ставі авторитету канонічних Писань і тих, які вже були
засуджені чотирма першими загальними Соборами або ін¬
шим загальним Собором, де це саме було засуджено як єресь
ясними і недвозначними словами канонічних Писань; або,
врешті, ті справи, які високий суд Парламенту усієї де¬
ржави визнав за єресь за згодою Зборів духівництва.
Б. Скидається, отже, на те, що коли постане будь-яка
нова хибна думка, яку досі не визнали за єресь (що може
трапитися будь-коли), то без Парламенту її не можуть
засудити як єресь. Незважаючи на тягар такої помилки,
її не можуть засудити як єресь на підставі Святого Письма,
ні на підставі Соборів, бо про неї ніхто досі не чув.
Виходить, що не може бути помилки, за винятком хули
на Бога або зради Короля, за яку можна б було людину
законно покарати. Зрештою хто в силі сказати, що об’¬
явило Святе Письмо, яке кожен в праві читати і сам
тлумачити? Більше того, котрий протестант із світських
12
або духовних осіб не був би вже осуджений, якщо б
кожний загальний Собор міг бути компетентним суддею
в справах єресі? Бо ж різні Собори проголосили багато
різних наших учень єресями, все посилаючися на авто¬
ритет Святого Письма.
А. Які саме тези на перших чотирьох вселенських
Соборах були проголошені єресями?
Б. Перший Вселенський Собор у Нікеї проголосив
єрессю все те, що перечило нікейськохму віросповіданню,
складеному під час боротьби з єрессю Арія, який запе¬
речував божественність Христа. Другий вселенський Со¬
бор у Константинополі проголосив єрессю вчення Маке¬
донія, який твердив, що Святий Дух є сотворений. Третій
вселенський Собор, що зібрався в Ефесі, засудив вчення
Несторія, згідно з яким у Христі поєднано дві особи.
Четвертий собор, Халкедонський, засудив помилку Євти-
хія про те, що Христос має тільки одну природу. Мені
невідомі інші тези, засуджені цим it чотирма Соборами,
окрім тих, які стосуються церковного управління або ж
тих самих вчень, яких іншими словами навчали інші. І
всі ці Собори скликали Цісарі L, котрі ж і схвалювали
їхні рішення своїми декретами на прохання самих Соборів.
А. З цього бачу, що як і скликання Собору, так і за¬
твердження його вчення та церковного упрааління, черпа¬
ли свою примусову силу тільки з авторитету Цісаря. Тож
на яких підставах вони тепер претендують на законодавчу
1 В українській мові новішого періоду замінено староукраїнське (і ста¬
рослов'янське) слово «цісар» (див.: Словник староукраїнської мови XIV —
XV століття.— Київ, 1978: «цесарь». старосл. «цЬсарь») словом «імператор»,
мабуть під впливом російської мови. А втім значення обох термінів:
«імператор» і «цісар» -- не однакове. Імператором назігвалп римляни го¬
ловнокомандуючого армією під час війни. Згодом цей термін став почесним
титулом. Слово цісар (Caesar), що було спершу іменем (cognomen) роду
Юліїв — з якого походив Ґаи Юлій Цезар — від часу цісарства Адріана
(117-138 pp.) стали назіпзати призначеного або спадкового наступника
римського володаря. Звідси пішли слова: цісар, цар. кайзер, якими іден¬
тифікувався носій найвищої влади в державі, який не обов’язково мусів
бути Імператором на полі бою.
13
владу і наполягають на тому, що їхні правила (canons) є
законами? Місце Св. Письма Дана Мені всяка влада на
небі й на землі мало таку саму силу тоді, як тепер, і
надавало Соборам законодавчу владу не тільки над хрис¬
тиянами, але й над усіма народами світу.
Б. Вони це заперечують, оскільки владу, на яку пре¬
тендують, вони виводять звідти, що Король при навер¬
ненні з поганства до християнства, скорявся владі свого
єпископа, який його навернув, і ставав однією з його
овечок. Тому цього права він не міг мати стосовно будь-
якої нації, яка не була християнською.
А. А чи попередив Сильвестр — що був римським Па¬
пою за часів Константна Великого, якого він навернув —
свого вінценосного ученика, що коли він стане христи¬
янином, то мусить бути папським підданим?
Б. Не думаю. Бо ж коли б він це так прямо йому
сказав, або навіть на це натякнув, то Цісар найправдо-
подібніше або взагалі не став би християнином, або став
би ним тільки про людське око.
А. Але якщо він йому цього виразно не сказав, то чи
не була це нечесна гра з його боку, не тільки як священика,
але як і християнина? А якщо вони виводять свої пра¬
ва, посилаючись на згоду Цісаря, то звідси виходить ли¬
ше те, що вони не сміють ані кидати виклик законодав¬
чій владі, ані називати свої правила законами в будь-
якому християнському королівстві, якщо Королі їм цього
не дозволили. Але коли в Перу королем був Атабалі-
па (Atahuallpa), один монах йому сказав, що Христос,
який царює над усім світом, віддав у розпорядження Папи
всі королівства, і що Папа передав Перу римському Ці¬
сареві Карлові V, і зажадав, щоб Атабаліпа тому посту¬
пився йому владою... Коли ж Атабаліпа не поступився,
то його захопило іспанське військо, яке там знаходилося,
і вбило. З цього можеш бачити, чого вони вимагають,
якщо мають силу.
14
Б. Коли ж Папи вперше почали вимагати для себе
такої влади?
А. Після того, як повінь північних народів затопила
західні частини Імперії і захопила Італію, мешканці міста
Риму в усіх світських і духовних справах підпорядкову¬
валися своєму єпископові. Тоді вперше Папа став світ¬
ським володарем і вже не мусів так сильно боятися Цісарів
у далекому Константинополі. З цього часу Папа, поси¬
лаючись на свою духовну аладу, почав посягати на світські
права всіх інших володарів Заходу. Таким чином він по¬
ступово став вивищуватися над ними, аж доки його алада
не досягла апогею, приблизно з VIII по XI століття, тобто
з Папи Лева III до Папи Інокентія III, позаяк тоді Папа
Захарій І скинув із престолу Хільдеріка короля Франції
і віддав королівство одному з його підданих, Піпінові. А
Піпін відібрав у ланґобардів велику частину земель і пе¬
редав їх Церкві. Коли внедовзі потім ланґобарди відво¬
ювали ці землі, Карл Великий відібрав їх знову і передав
Церкві. За це Папа Лев III зробив Карла Цісарем.
Б. Але яке право мав Папа надавати титул Цісаря?
А. Він твердив, що має на це право, будучи заступником
Христа. Те, що міг би дати Христос, може дати також
його заступник, а відомо, що Христос був царем над усім
світом.
Б. Так, як Бог; і таким чином він роздає королівства
всього світу, які без уваги на це постають з волі народу:
чи то зі страху, чи то з надії.
А. Але цей дарунок цісарської влади було зроблено в
особливий спосіб, подібно тому, як Мойсей одержав владу
над Ізраїлем, або вірніше, як дістав владу Ісус Навин,
котрий показувався перед народом і ховався відповідно
до вказівок первосвящеників. Треба думати, що так була
задумана алада Цісаря, а саме під наглядом Папи. Бо ж
коли Папа наділив його ознаками королівської алади,
весь народ загукав «Deus dat», тобто «Це Бог дає», і Цісар
з задоволенням прийняв їх. І відтоді всі або майже всі
15
християнські Королі долучили до свого титулу слова «Dei
gratia» — «з ласки Божої», а їхні наступники все ще при¬
ймають корону і скіпетр від єпископа.
Б. Це безумовно дуже гарний звичай, він постійно
нагадує Королям про те, хто подарував їм ачаду. Але з
цього звичаю не можна зробити висновку, що вони ді¬
стають королівство за посередництвом Папи або іншого
духовенства, бо ж Папи самі дістали свій престол від
Цісаря. Перший, хто був обраний на римського єпископа
без цісарського дозволу після того, як Цісарі стали хрис¬
тиянами, виправдувався в листах до Цісаря тим, що рим¬
ське населення і духовенство примусити його взяти єпис¬
копський стан і просив Цісаря його затвердити, на що
Цісар погодився, висловивши однак догану за цей вчинок
і забороняючи чинити так на майбутнє. Цим Цісарем був
Лотар, а Папою — Калі кет І А.
А. Як з цього бачиш. Цісар так і не визнав, що цей
дар Бога був даром Папи, натомість не відступав від того,
що папство було даром Цісаря. Аче з часом через недба¬
лість Імператорів — бо ж велич Королів не дозволяє їм
опускатися до темного і обмеженого способу мислення
амбітного духовенства — вони знайшли засоби змусити
народ повірити в те, що він повинен радше підкоритися
авторитетові 2 Папи і духовенства, ніж наказам аіасних
1 Згадані події, пов’язані з вибором папи римлянами за панування цісаря
Лотара І (817 — 855), відбулися в роках 844 і 847 п.Хр. у зв'язку з вибором
Сергія II (844) і Лева IV (847). Гоббс помилково ідентифікує їх з папою
Калікстом І (217— 222).
2 Слово Authority мало (і має) в англійській мові — як і я латинській,
з якої виводиться,— різні значення. Словом auctoritas називали римляни
1) повагу’ і пошану, якою втішається певна , особа з огляду на свій вік,
суспільне становище (статус), вмілості і поведінку (стиль життя), чиї
поради мають вплив на рішення інших людей. Цю її здатність вплітати
на інших, було протиставлено владі, що грунтується тільки на урядовій
посаді -- potestas. Як auctoritas senatus (2) окреслювано спосіб виконування
влади Римського Сенату, який своїми порадами (consilium) виконував
політичні пі вплив, апробуючи рішення народних зборів (comitium). Згодом
формула ex auctoritate principis (на підставі авторитету Цісаря) окреслювала
16
Королів у випадках, коли між ними дійде до конфлікту.
З цією метою вони розробили й ухвалили багато нових
релігійних правил, спрямованих на приниження королів¬
ської влади, на роз’єднання їх за їхніми підданими і на
тісніший зв’язок останніх з Римською Церквою. Ці пра¬
вила не зазначені у Святому Письмі і не витікають з
нього, як приміром перше, про те, що «священикові не
дозволяється брати шлюб».
Б. Який вплив могло це мати на королівську владу?
А. Чи не зауважуєш, що таким чином Король неодмінно
втрачав або своє священство, яке забезпечувало йому
особливу пошану з боку найбільш побожних підданих,
або — своїх законних наступників? Бо ж коли його не
вважатимуть головою Церкви, тоді при будь-якому спорі
з Папою, власний народ буде проти нього.
Б. Чи ж християнський Король не є нині так само
єпископом, як були віддавна ними поганські королі? Бо
ж між ними назва єпископ була спільна для всіх королів.
Чи ж тепер не той є єпископом, кому Бог довірив пік¬
лування усіма душами своїх підданих, як світських, так
і духовних? 1 хоч він є лише вівцею перед очима нашого
Спасителя, який є начальним пастирем, але ж стосовно
його підданих, світських і духовних, котрі є тільки пас¬
твою, він єдиний є пастирем. А коли ж християнський
єпископ є лише християнином, наділеним владою над
правно не зовсім ясне політичне становище римського цісаря. В серед¬
ньовічному (західному) християнському світі від часів св.Августина на¬
трапляємо на формулу (3) auctoritas divina (святий авторитет), якою Церква
висловлювала право і дійову силу християнської правди.
В Англії (як загалом у країнах, на яких позначився сильний вплив
Католицької Церкви), значення слова авторитет прибрало різні нюанси,
при чому суттєвими є два основні значення: 1) Здатність примусиш
слухатися, що є рівнозначна з (політичною) владою, правом видавати
накази і робити остаточні рішення; так називають також групу людей, які
мають владу. 2) Здатність виконувати вплив на поведінку і дії, а також
на думки інших людей. У цім смислі авторитетом є особа, погляди якої
інші люди приймають за свої, бо думають, що вона має здатність остаточно
вирішувати спірні питання.
17
духовенством, то з цього випливає, що кожний христи¬
янський Король є не тільки єпископом, але архієписко¬
пом, і що вся його держава (dominion) є його єпархією.
1 хоч усі визнавали необхідність рукоположення свяще¬
ником, але ж оскільки Королі мають владу над духовен¬
ством, то воно є їхніми підданими і до хрещення. Саме
хрещення, після якого людину вважають християнином,
є достатнім рукоположенням, так що той, хто досі був
лише єпископом, стає тепер християнським єпископом.
А. У цьому я з Тобою згідний: ця заборона духовенству
женитися постала за часів Папи Григорія VII і Вільгельма
І, Короля Англії; таким чином Папа мав в Англії на своїй
службі як між монахами, так і між звичайними свяще¬
никами, багато здорових неодружених людей.
По-друге, що для спасіння є необхідною тайна сповідь.
Правда, ще до того сповідалися перед священиком, зі¬
знаючись переважно у своїх гріхах на письмі. Але цей
звичай був скасований за царювання Едуарда III, і свя¬
щеники дістали розпорядження приймати сповідь з уст
сповідальників. Загалом вірили, що ніхто не може бути
спасенний, якщо покинув цей світ, не висповідавшися і
не одержавши розгрішення, і що ті, які дістали від свя¬
щеника розгрішення, не можуть бути осуджені. З цього
можеш бачити, якою великою пошаною втішалися в них
Папи і духовенство, більшою, ніж Король, і яку турботу
справляло державі те, що її піддані сповідалися про свої
приховані думки перед шпигунами.
Б. Правда, оскільки вічні муки є страшніші за смерть,
то люди боятимуться священиків більше, ніж Короля.
А. 1 хоча римський клір не збирається, мабуть, твер¬
дити, що священик має необмежену владу відпускати
гріхи, а тільки під умовою справжнього каяття, але вони
ніколи не говорили цього народові, тільки залишили його
у вірі, що коли тільки хто одержав відпущення гріхів, то
йому простилися і всі його попередні прогрішення, якщо
він відбув свою покуту, яку народ ототожнював з каяттям.
18
У той же час постала правда віри про переєствлення.
Тривалий час уже сперечалися про те, яким способом ми
споживаємо тіло нашого Спасителя Ісуса Христа, бо ж
людині було дуже важко це зрозуміти і чітко собі уявити;
але тепер це просто з’ясовано, а саме, що хліб перетво¬
рюється в тіло Христове і вже не є хлібом, а натомість —
тілом (англ. flesh, тобто м'ясом).
Б. Здається, отже, що Христос має багато тії і перебуває
одночас у стількох місцях, скільки є причасників. Гадаю,
що духовенство було тоді настільки зухвале, що насміха¬
лося не лише з недолугості народних мас, але й із Королів
та ’їхніх дорадників.
А. Тепер я налаштувався на розповідь, а не полеміку;
тому я хотів би, шоб Ти розглянув тільки те, який наслідок
мусило мати це вчення на Королів і їхніх підданих у
стааленні до духовенства, яке єдине виявилося спромож¬
ним зробити з куска хліба тіло нашого Спасителя, і таким
чином спасти їхні душі в годину смерті.
Б. На мене воно мало б той ефект, шо я став вважати
їх за богів і глибоко вшановувати, як самого Господа
Бога, якщо б він став видимим.
А. Окрім цих та інших догматів, спрямованих на під¬
тримку папського авторитету, вони мали ще багато пре¬
гарних тез у своїй церковній політиці, які провадили до
цієї ж мети. З них хочу згадати тільки ті, які було вста¬
новлено тієї ж доби. Тоді виникли жебрацькі чернечі
ордени, члени яких мандрували світом, проповідуючи
скрізь на зібраннях, де їм було до вподоби, і які напевно
не навівали людям нічого, що могло б принизити авто¬
ритет Римської Церкви, а навпаки — тіаьки те, шо могло
надати їй перевагу перед світською аладою. До того ж,
вони потихеньку вкрадалися в довір’я до легковірних
людей, зміцнювали їхню відданість Папі, а в час їхньої
недуги намоаіяли бути доброчинними і жертвувати Церкві
гроші, чи будувати церкви, або творити благочестиві діла,
необхідні для відпущення гріхів.
19
Б. Не пригадую, шоб я колись читав про королівство
або державу на світі — за винятком християнських країн —
де б кожна приватна особа користувалася правом скликати
народні збори і часто або будь-коли на них промоатяти,
не маючи попередньо дозволу від держави. Думаю, що
поганські Королі передбачали, що кілька таких промовців
були б спроможні зчинити великий заколот. Дійсно Мой-
сей наказав читати Св.Письмо і роз’ясняти його в бож¬
ницях щосуботи. Але Св.Письмо було тоді нічим іншим,
як тільки законами народу, які сам Мойсей йому вручив.
На мою думку, не завадило б, шоб і закони Англії часто
прочитували і пояснювали на особливих зборах англійців
у визначений час, аби люди знали, що мають робити: бо
ж у що вірити, вони вже знають.
А. Мені здається, шо проповіді братчиків і ченців або
парафіяльних священиків не мали на меті навчити людей,
у що вони мають вірити, тільки кому мають вірити. Бо
ж алада сильних не має іншої основи крім переконання
і віри народу. Отож метою, що її переслідував Папа,
збільшуючи кількість проповідей, було ні що інше, як
зміцнення і поширення свого авторитету на всі христи¬
янські королівства і держави.
У той же час, тобто між добою Цісаря Карла Великого
та добою Короля Едуарда III в Англії*, розпочалася інша
політика, яка полягала втому, щоб перетворити релігію на
науку і таким чином захищати всі ухвали Римської Церкви
за допомогою диспутів, не тільки на підставі Св.Письма,
але також на базі — моральної та природознавчої — філо¬
софії Арістотеля. З цією метою Папа листовно вмоаляв
вищезгаданого Цісаря відкривати школи для вивчення різ¬
них знань. Звідси бере початок заснування університетів.
Невдовзі з’явилися університети в Парижі та Оксфорді.
1 Ь'дуард III, король Англії (1327— 1377), сіш Едуарда II (1307— 1327),
одіш з наішнзначніших аітіінськнх королів-воїнів, розпочав Столітню
Війну у Франції (1337 — 1453). користуючись впгасненням династії Капе-
ТІНГІБ.
20
Щоправда, вже раніше існували в різних місцях Англії
школи для навчання дітей латинської мови, тобто мови
Церкви. Аіе справжнього університету ніхто доти не за¬
снував, хоча, правдоподібно, існували окремі вчителі філо¬
софії, логіки й інших наук у різних монастирях, бо ж мо¬
нахи, крім наукових студій, не мали багато інших занять.
Піс.ля того, як побудували кілька колегій із цим наміром,
незабаром до них долучилося багато інших, що утримува¬
лися побожними вельможами і єпископами, а також інши¬
ми заможними людьми, а їхній внутрішній устрій затвер¬
джувався Папами. Туди направляли мнозтво школярів при
сприянні їхніх покровителів, як до місць, звідки стелилася
легка дорога до високих посад у Церкві й державі. Користь,
яку Римська Церква від них очікувала — і дійсно отриму¬
вала — полягала у підтримці університетськими теологами
папського вчення і папського авторитету над Королями і
їхніми підданими. Намагаючись роз'яснити чимало незро¬
зумілих питань віри і звертаючись за допомогою до філосо¬
фії Арістотеля, вони писали грубі схоластично-богословські
книги, яких ніхто, включно з ними самими, не був спро¬
можний зрозуміти, в чому може переконатися кожний,
хто спробує розглянути писання Петра Ломбардського,
або Скота, який писав до нього коментарі, або Суареса А,
1 Петро Ломбардські їй (к. 1095— 1160), католицький богослов і компі¬
лятор. Склав теологічний підручник «Сентенцій», у якому зібрав тисячі
шпат із Св.Письма й отців церкви, яким користувалися аж до XVII сто¬
ліття. Йоан Дуне Скот (тобто шотландець), (1277— 1308), один із най¬
більш впливових філософів пізнього середньовіччя, вчився в Парижі й Окс¬
форді і там же згодом викладав. Окрім коментарів (схолій) до Арістотеля,
написав «Диспутації про вибрані питання», «Коментарі до Петра Ломбар¬
дського» та ін.
Франиіско Сварес (Suarez, 1548— 1617), видатний учений і теолог
«золотого віку» Іспанії, який заклав підвалини інтернаціонального права
(«права народів»). З його численних праць до найбільш відомих належать
«Defensio lidei adversus regem Angliae» (1613, «Оборона віри проти короля
Англії*), яку Яків 1 велів спалити, бо вона «підбурює народ проти свого
природного короля», та «De legibus ас Deo legislatore», юридичний трактат
\ заіальнюючого характеру.
8-1978
21
чи першого — ліпшого схоласта пізнішої доби. Ученість
того сорту все ж вельми шанували два типи людей, в чому
іншому розсудливі: з одного боку, ті, які були дуже віддані
Римській Церкві і щиро її любили, бо вірили ще дотіль
в її доктрину і схвалювали ці аргументи тому, шо хоч і
їх не розуміли, але висновки були їм цілком до душі; до
другого роду належали люди нерозсудливі, які радше під¬
даються захватові разом з іншими, ніж докладають зусиль,
щоб розібратися в справі. Таким чином усі були твердо
переконані, що папське вчення є правдиве, і що папський
авторитет не перевищує того, що йому належить по праву.
Б. Я розумію, що християнський Король чи христи¬
янська держава, навіть у випадку' дуже доброго забезпе¬
чення грішми і зброєю, при наявності такої великої алади
у Римської Церкви, буде мати великі труднощі у боротьбі
з нею за людей: бо ж буде їм дуже важко змобілізувати
своїх підданих на боротьбу і змусити їх мужньо боротися
всупереч власному сумлінню.
А. Це правда, що ініціаторами великих повстань у
спорі папства з королями були духовні, як у Англії проти
Короля Йоана (Безземельного) ], або у Франції проти
Генріха IV, коли Королі мали більшу частину народу на
своїм боці, ніж Папи. 1 так буде завжди, якщо вони
матимуть гроші, бо ж небагато таких, котрі мають таке
вразливе сумління, щоб відкинути гроші, якщо їх потре¬
бують. Але найгірша кривда під приводом релігії завда¬
ється Королям тоді, коли Папа дає уповноваження одному'
Королеві напасти на іншого.
Б. Мене дивує, що Король Генріх VIII зміг цілковито
знищити в Англії папську владу, і це без якихось внут¬
рішніх заворушень або інвазії ззовні.
1 Йоан Безземельний, король Англії (1199 - 1216), був підданий анафемі
(нгтердикт) напою Інокеїпієм III після тою, як відмовився визнати кар¬
динала Ленґгона архігпископом Кентерберійським. Згодом відзпскав повну
папську підтримку, віпнавшп Англію папським феодом (бенефіцією)
1213 р.
22
А. По-перше, священики, ченці і духовні братчики,
будучи на вершині своєї могутності, здебільшого стали
зухвалими і розбещеними, і через цю скандальність їхнього
способу життя їхнє вчення втратило свою переконливість,
що добре розуміли джентрі1 й освічені члени суспільства.
Тому Парламент, який складався з таких людей, був
настроєний позбавити їх влади, а простий народ, який
здавна звик до Парламенту і любив його, не виявляв
загалом невдоволення з цього приводу.
По-друге, вчення Лютера, що вже раніше почало ши¬
ритися, так добре сприймалося великою кількістю най-
розсудливіших людей, що не залишилося жодної надії
повернути назад владу Папи при допомозі повстання.
По-третє, прибутки з великих і малих монастирів, які
таким чином припали Королеві і які він роздав найбільш
знатним аристократам у кожному графстві2, спонукали
їх направити всі свої зусилля, щоб закріпитися у цих
володіннях.
По-четверте, Король Генріх був запальної вдачі і суворо
карав тих, хто насмілювався очолити спротив його намі¬
1 Суспільна піраміда Англії XVII століття виглядала так: на її вершині
стояв король, під королем — дійсна (юридично визначена) аристократія,
що налічувала біля 160 родів (1640 p.), голови яких мали право засідати
в Палаті Лордів. Нижчим шаром аристократії (т.зв. nobilitas minor), який
становив близько 3% населення Англії, були «джентрі* (gentry), до якої
входили барони, сквайри (squires), рицарі (knights) і звичайні «джентль-
мени*. Її прикметою було, що між нею і нижчими верствами не було
юридичної перегородки. Вирішальним критерієм належності до джентрі
вважався відповідний стиль життя, зумовлений головно належним земле*
володінням, та спільна політична культура (див.: Stone L. The Crisis of the
Aristocrasy 1558 —1641.— London, 1965). Між найнижчим прошарком джен¬
трі — джентльменами — та найвищим прошарком не-джентрі — «йоме-
нами» (yeomen), заможним селянством, а також купцями, ремісниками і
ін., розпростиралася велика соціальна прірва.
2 Слово «каунгі» (county) є латинізованою формою староанглійського
«шаєр» («shire», від «scir») = обсяг діяння відомства. Мова йде про адмі¬
ністративні райони, на які було поділено (спочатку тільки південну) Англію
вже на початку XI століття, і які збереглися, загалом, аж до нашого часу.
В українській мові слово «каунті» передають словом «графство».
8*
23
рам. Що врешті стосується інвазії ззовні у випадку, коли
б Папа передав королівство іншому володареві, то вона
не мала б успіху, бо Англія є королівством іншого типу,
ніж Наварра К Крім цього, французькі та іспанські війська
були тоді зайняті взаємною боротьбою; та навіть коли б
вони були вільні, то правдоподібно не добилися б кращого
успіху, ніж згодом іспанці у 1588 році. 1 все ж, незважаючи
на зухвальство, пожадливість і лицемірство тодішнього
духовенства і без огляду на вчення Лютера, в Англії міг
би був зберегтися папський авторитет аж до настання
якогось іншого конфлікту, якби Папа не роздратував був
Короля намаганням перешкодити його шлюбові з другою
дружиною.
Б. Чи не противилися цьому тодішні єпископи, шо
все ж склали присягу, в якій була між іншим мова про
те, що вони мають боронити і підтримувати царські права
св. Петра (дослівно: Regalia Sancti Petri, хоча дехто доводив,
що має бути vegulas Sancti Petri, тобто правила або вчення
святого Петра, а згодом духовенство, може тому, що слово
було написане скорочено, помилково читало regalia, тлу¬
мачачи його на папську користь) 2. Чи ж, повторюю,
єпископи не противилися згаданому парламентському ан-
типапському закону і складенню присяги на користь вер¬
ховної аіади Короля? 3
1 Гоббс має на увазі події, які відбувалися в королівстві Наварра на
зламі XII і XIII століть після того, як пала Целестин III відібрав коро¬
лівські їй ті п ул у короля Санчо VII.
2 Слово «реґалія» походіггь від «рекс» — король; ким означали сукуп¬
ність прав, що належали королеві, як прибутки тощо, головно його права
стосовно Церкви.
? Йдеться про т.зв. «Закон верховної влади» (Act of Supremacy), яким
англійський король Генріх VIII 1534 р. остаточно відлучив англійську
Церкву від Риму і підпорядкував її (своїй) королівській владі, принево¬
люючії англійське духовенство до складення присяги на документ за цією
ж назвою, в якому були сформульовані різні постанови з цим пов’язані,
як прим., важливі привілеї короля в правній і податковій сферах.
24
А. Не можу сказати, щоб багато єпископів чинили
опір Королеві; бо ж не маючи влади без нього, було б з
їх сторони дуже нерозсудливо збуджувати його гнів. Крім
цього, на той час існувала суперечка між Папою і єпис¬
копами, з яких більшість обстоювала, шо вони користу¬
ються своєю єпископською аладою згідно з божеським
правом так само безпосередньо, як це чинить Папа над
усією Церквою. Оскільки їм було ясно, що на підставі
цього Королівського Закону, ухваленого Парламентом
вони не зможуть у подальшому отримувати аладу з рук
Папи і не можуть навіть думати про те, шоб дістати її
від Короля Едуарда VI, вчення Лютера так закорінилося
в Англії, шо відкинуто було також багато нових папських
догматів, які його наступниця, Королева Марія (Тудор),
згодом знову повернула назад разом із усім тим, що
скасував Генріх VIII, окрім монастирів, яких уже не можна
було відбудувати; а єпископи і духовні Короля Едуарда
або були спалені як єретики, або повтікали, або відмо¬
вилися (від своїх переконань). А ті, що втекли, подалися
до тих заморських країн, де алада або підтримувала, або
не переслідувала реформовану віру. Після смерті Королеви
Марії, за Королеви Єлизавети, вони знову були з почес¬
тями і підвищенням прийняті на службу, бо ж вона
відновила релігію свого брата Едуарда, і так залишилося
дотепер, за винятком перерви у зв’язку з останнім по¬
встанням пресвітеріанців та інших демократично настро¬
єних людей. Але хоча римську віру тепер законом скасу¬
вали, сила-силенна людей, між ними багато аристократії,
1 Дослівно «Act of the King's in Parliament*. Ця формула «Король у
Парламенті», яка тоді (1534) з’явилася вперше, проголошувала, що зако¬
нодавча суверенність королівства Англії знаходиться в руках Короля, Лордів
і Парламенту, які разом її репрезентують. Генріх VIII висловив це згодом
(1543) словами: «Нас повчили наші судді, що ми ніколи не буваємо так
високо в нашому королівському становищі, як під час зібрання Парламенту,
в якому ми є головою і де ми, разом, становимо політичне тіло» («Body
Politic». Див.: Elton G.R. The Tudor Constitution.— Qimbridge. I960.-
P.270).
25
все ще трималася релігії своїх предків, які, бо ж їм не
надто докучали в справах сумління, зі свого боку не надто
докучали цивільній аладі. Але таємна діяльність єзуїтів та
інших емісарів Римської Церкви призвела до того, що
вони не поводилися так спокійно, як їм належало, і що
деякі з них наважалися на найбільш жахливий учинок,
про який хто-небудь досі чув: я маю на увазі «порохівний
заколот» (gunpowder treason або plot) l. З огляду на це в
Англії папістів стали вважати за людей, які не будуть
засмучені, якщо тут виникнуть які-небудь заворушення,
що могло б дати поштовх до відродження папської влади.
Тому і назвав їх однією з недуг англійської держави в
добі нашого покійного Короля Карла.
Б. Бачу, що панове Морне дю Плессі і доктор Мортон2,
єпископ Даргемський обидва мають рацію, коли пишуть
про зростання папської алади і називають свої книжки,
1 «Порохівною змовою* (Gunpowder Plot) прозвано спробу повстання
англійських католиків, снгналом для якого мало бути висадження в повітря
англ. Парламенту під час ного відкриття королем Яковом І (5.11.1605).
Для цієї мети було заміновано його підвал. Змову було викрито, а його
провідників: Фокса, Кейтсбі, Трешена, Персі та ін. страчено або вбито.
2 Філіп Дюплессі-Морне (Duplessis-Momay), 1549— 1623, якого народ
поважав як «останнього рицаря»», був французьким аристократом на службі
короля Генріха Наваррського й автором — імовірно, разом зі своїм при¬
ятелем Губертом Лянґе (Languet), 1518 — 1581 — трактату «Vindiciae contra
tyrannos» («Оборона від тиранів»), написаного 1579 р. під псевдонімом
Стефана Юлія Брутуса. Темою цього, дуже поширеного в свій час твору,
було дослідження гопань (questions): а) чи треба коритися володареві,
який проірішився проти Божих заповідей, б) чи вільно чиниш спротив,
якщо влада порушує закони і руйнує Церкву, в) чи існує право на спротив,
і якими засобами вільно користуватися, якщо володар пригнічує суспіль¬
ство і г) чи вільно користуватися допомогою з-за кордону в випадку
релігійного переслідування. Дюплессі-Морне належав до т.зв. французьких
монархомахів.
Може здивувати, що Гоббс ставить його в один ряд із єпископом
Мортоном, який обстоював думку, що «ми не сміємо ворохобитися, якщо
не бажаємо зректися нашого християнства». Гоббс чинить це ймовірно
на тій підставі, що в поглядах обох було все ж таки багато спільного,
прим., що король завдячує свою владу народові, або у виведенні спільних
для обох принципів із геометрії.
26
одну «Тайна несправедливості», а другу — «Великий об¬
ман». Бо ж, на мою думку, в світі ніколи не було другого
такого обману, і мене дивує, що Королі і держави хрис¬
тиянського світу так його і не помітили.
А. Очевидно, вони його помітили. Бо ж інакше вони
не провадили б війни з Папою, *як це вони в дійсності
зробили,* і деякі з них не вивезли б його з Риму, як
в’язня. Аіе щоб звільнитися від його тиранії, вони мусили
б дійти згоди між собою, і кожний з них очолив би
Церкву в своїй країні, як це вчинив Генріх VIII. Але, не
погодившися між собою, вони залишили йому владу,
причому кожен сподівався, що на випадок потреби, він
зможе послужитися нею проти- свого сусіда.
Б. Ну, а що стосовно іншого політичного заколоту7,
спричиненого пресвітеріанцями: як сталося, що вони над¬
бали такої великої сили, хоча самі по собі були здебільшого
убогими вченими?
А. Ця суперечка між папістами і реформованими Цер¬
квами не залишила нікому можливості вибору, а змушу¬
вала, згідно з власними можливостями, самому досліджу¬
вати Св.Письмо, (щоб вирішити), хто з них має рацію.
З цією метою його перекладали простонародними мовами,
тоді як раніше нікому не було дозволено його ні пере¬
кладати, ні читати, за винятком тих, хто мав на це спе¬
ціальний дозвіл. Бо ж Папа вчинив із Св. Письмом те
саме, що Мойсей з горою Синай. Мойсей нікого не
допускав на неї, щоб ніхто не почув і не побачив Бога,
за винятком тих, кого він привіз із собою; а Папа не
дозволяв розмовляти з Богом у Св.Письмі нікому, хто не
мав у собі якоїсь частки папського духа, дякуючи якій
йому можна було б довіряти.
Б. Мойсей, чинячи це, діяв, звичайно, дуже розумно
і згідно з Божою заповіддю.
А. Без сумніву, й успіх справи показав, що це не так.
Бо ж після того, як було перекладено Біблію англійською
мовою, кожний чоловік, ба навіть кожний парубок і кожна
27
молодиця, які вміли читати англійською, думали, що вони
розмовляють із Всевишнім і розуміють, що він сказав,
якщо кожного дня раз або двічі прочитають кілька розділів
із Св.Письма. *Таким чином,* пошана і послух належні
’їхнім єпископам і пасторам, були в Реформованій Церкві
відкинуті, і кожна людина стала для себе суддею в справах
релігії й інтерпретатором Св.Письма.
Б. Чи ж сама Англіканська Церква не мала наміру,
щоб так було? Яку ж іншу мету могла вона мати, пору-
чаючи мені (читати) Біблію, окрім тої, щоб я зробив її
нормою для моїх вчинків? Інакше вони могли залишити
її для себе, все ж таки вона була для них відкрита, а для
мене (схована) під сімома замками: по-єврейськи, по-
грецьки і по-латині, і могли зробити мене слухняним
тією мірою, як це потрібно для спасіння моєї душі і для
церковного миру.
А. Визнаю, що свобода тлумачення Св. Письма була
причиною виникнення великої кількості різних сект, які,
будучи невідомими аж до початку правління покійного
Короля 1, з’явилися потім і спричинили заворушення в усій
державі. Але повернімося назад до оповідання. Ті, хто за
Королеви Марії втік через релігію, проживали, переважно,
в країнах, де населення відверто сповідувало реформовану
релігію і де релігією правили священичі збори, що нерідко
відали також у справах цивільного упрашііння, за браком
кращих державних діячів. Це так дуже сподобалося англій¬
ським і шотландським протестантам, які між ними прожи¬
вали, що, повернувшися назад, вони забажали, щоб і в
їхній країні священики користувалися такою ж шаною і
повагою. *1* в Шотландії — Король Яків 2 був тоді ще мо¬
лодий — вони невдовзі це здійснили за допомогою деяких
впливових аристократів. А ті, що на початку царювання
Королеви Єлизавети повернулися до Англії, намагалися
1 Карла І, 1625 - 1649.
2 У Шотландії Яків (Джеймс) VI, в Англії Яків І. 1567— 1625.
28
також це здійснити, але так і не змогли цього домогтися,
аж до останнього повстання — і то тільки за допомогою
шотландців. Але як тільки вони це здійснили, їх перемогли
інші секти, що дуже розмножилися завдяки проповідям
пресвітеріанців і приватнохму тлумаченню Св.Письма.
Б. Я, звичайно, знаю, що на початку минулої війни
пресвітеріанці були такі могутні, що їм служили не тільки
всі лондонські міщани, але й велика частина городян
інших міст і ярмаркових містечок Англії. Але ти не роз¬
казав мені ще, за допомогою яких хитрощів і яким чином
вони стали такими сильними.
А. Вони досягли тієї мети не тільки завдяки аласним
хитрощам, але й при участі багатьох шляхетних аристо¬
кратів, які не менше бажали народоправства в державі,
ніж ці духовні в Церкві. І як одні з амвона схиляли народ
до своїх поглядів і до відрази проти церковного начальства,
церковних канонів і «Загального Молитовника», так другі
своїми промовами у Парламенті і бесідами та спілкуван¬
ням з народом у провінції, навівали любов до демократії,
постійно вихваляючи свободу і гудячи тиранію і залиша¬
ючи самому народові дійти висновку, що власне, тепе¬
рішня державна влада є тиранією. І подібно тому, як
пресвітеріанці перенесли з собою богословську науку з
університетів до своїх церков і університетів, так само
багато джентльменів принесли свою політику до Парла¬
менту. Але за часів Королеви Єлизавети ніхто не робив
цього надто сміливо. І хоча є неправдоподібним, щоб усі
вони робили це зі злоби, бо багато з них лише помилялося,
все ж ясно, що керівниками були властолюбні священики
і властолюбні джентльмени: священики заздрючі аладі
єпископів, яких вони вважали менш ученими, і джент¬
льмени заздрючі Державній Раді і чільним придворним,
думаючи, що останні менш мудрі від них. Бо ж людей,
котрі дуже високої думки про свої розумові здібності, і
котрі, до того ж, здобули університетську освіту, дуже
важко переконати в тому, що їм бракує вміння правити
29
державою, тим паче, що вони ознайомилися зі славетними
та повчальними оповіданнями про політику народовладдя
давніх народних урядів греків і римлян, які ненавиділи
королів і затаврували їх, як тиранів, а народну владу
прослаатяли як свободу — хоча жодний тиран ніколи не
був таким жорстоким, як народні зборища. На початку
праачіння Королеви Єлизавети, пресвітеріанські свяще¬
ники не насмілювалися публічно *й відверто* проповіду¬
вати проти церковних порядків. Але трохи згодом, під¬
тримувані, мабуть, деякими впливовими можноатадцями,
вони розбрелися повсюди, проповідуючи ранком у робочі
дні майже по всіх торгових містечках Англії, подібно до
того, як це робили давніше жебрацькі монахи. У сво’іх
проповідях вони, нарівні з усіма іншими, що притриму¬
валися цієї доктрини і займалися душпастирством, спря¬
мовували всю увагу на те, щоб прищепити народним
масам любов до їхнього вчення і добру думку про них
самих, послуговуючися для цього як манерою своїх про¬
повідей, так і їхньою тематикою.
По-перше, стосовно їхньої манери проповідувати: під¬
німаючись на кафедру, вони надавали такого виразу сво¬
єму обличчю, вживали таких жестів та тонації голосу під
час молитви і проповіді, і так користувалися цитатами із
Св.Письма,— незважаючи на те, чи народ їх розумів, чи
ні,— що ніякий трагічний актор на світі не зумів би краще
від них зіграти роль насправді побожної людини. А надто
людина необізнана з цим мистецтвом, ніколи не могла
б запідозрити в цьому честолюбної інтриги з метою під¬
бурити до повстання проти держави, як вони тоді замиш¬
ляли. Або хто ж міг сумніватися в тому, що пристрасність
їхнього голосу — бо ж ті самі слова, нормально виголо¬
шені, не справили б того враження — і експресивність
їхніх жестів і поглядів, можуть корінитися де-інде, крім
в ревному бажанні служити Богові? 1 завдяки таким хит¬
рощам вони здобули таке довір’я, що юрмиська людей у
робочі дні залишали свої парафії і міста і ачасні заняття,
ЗО
а по неділях — свої церкви, щоб слухати їхні проповіді
в інших місцях, нехтуючи своїми й усіма іншими проповід¬
никами, які не вміли так добре грати комедію. А тих свя¬
щеників, які звичайно не проповідували, лише замість про¬
повідей читали народові повчання, призначені (на цей день)
Церквою, вони окреслювали прізвиськом німих собак.
По-друге, щодо змісту їхніх проповідей: з огляду на
незгаслий гнів народу, спричинений недавніми безпід¬
ставними домаганнями Риму, вони не бачили для себе
нічого ліпшого, ніж проповідувати проти тих особливостей
римської релігії, яких єпископи досі не засудили, тож
відходячи від папської релігії далі, ніж єпископи, вони
вважали, що не тільки заживуть слави, але й кинуть
підозріння на єпископів, котрі, мовляв, ще достатньо не
звільнилися від ідолопоклонства.
По-третє, їхня молитва перед проповіддю була, чи
радше видавалася, імпровізацією, бо ж вони вдавали, що
їм підказує її присутній у них Дух Божий, і багато хто в
це вірив, або вдавав, що вірить. Бо ж кожна розсудлива
людина бачила, що вони не готувалися ретельно до того,
що скажуть у своїх молитвах. Звідси походила нехіть до
Загального Англіканського Молитовника, який мав усталену,
заздалегідь продуману форму, щоб люди знали, до чого
мають сказати амінь (тобто, «хай буде так»).
По-четверте, у своїх проповідях вони майже ніколи
(щонайбільше ледь-ледь) не напосідалися на жахливі грі¬
хи, притаманні торговцям або ремісникам, які давали їм
прибутки, як нещирість, брехливість, шахрайство, лице¬
мірство або інше немилосердя, лише скаржилися на брак
християнської любові до своїх пастирів і єдиновірців. Це
давало велике полегшення загалові громадян і мешканцям
торговельних міст, а їм самим приносило чималий зиск.
По-п’яте, висловлюючи в своїх проповідях погляд, що
віруючі можуть бути впевнені в своїм спасінні завдяки
свідченням їхнього особистого духа, вони хотіли цим
сказати, що в людях живе Дух Святий. Виходячи з цього,
31
слухачі, відчуваючи в собі певну ненависть до папістів і
здатність повторити вдома проповіді цих людей, не су¬
мнівалися в тому, що володіють усім необхідним, незва¬
жаючи на те, як обманно і недобросовісно поводилися
вони з тими із своїх сусідів, яких вони не зараховували
до святих, ба, часом також із цими.
По-шосте, вони справді часто з великою серйозністю
і суворістю засуджували два гріхи: плотську похіть і марні
прокльони, що було, безумовно, дуже потрібно. Але через
це простолюд був схильний до думки, що нішо інше не
є гріхом, окрім того, що заборонено третьою і сьомою
заповідями, (бо ж мало хто розуміє під словом хіть 1
будь-яку іншу хтивість опріч забороненої сьомою запо¬
віддю; бо ж зазвичай не кажуть, що люди похітливо
бажають чужої худоби, або чужого добра чи аласності).
Тому народ ніколи не відчував великих докорів сумління
через обман і підступ, а тільки намагався вберегтися від
нечистоти або, принаймні, пліток з цього приводу. 1 коли
вони у своїх проповідях і писаннях обстоювали і при¬
щеплювали, що вже найперше душевне зворушення, тобто
захоплення, яке відчувають мужчини і жінки, коли по¬
бачать одне одного, навіть якщо вони тримають себе під
контролем так, що з цього ніколи не зродився би який-
небудь задум — все-таки це вже є гріх; цим вони доводили
молодих людей до розпачу, які вважали себе приреченими
тому, що не могли — бо цього ніхто не може й воно є
противне законам природи — без захоплення дивитися на
чарівний об’єкт. Використовуючи такі засоби, вони стали
сповідниками тих, кого в цих справах мучило сумління,
і ці стражденці слухалися їх, як своїх духовних лікарів,
у всіх справах сумління.
Б. Однак деякі з них часто проповідували проти гноб¬
лення.
1 Англійське слово «lust» означає як «хіть», так і «хтивість».
32
А. Правда, про це я забув згадати; аіе вони робили
це перед тими, хто був від цього досить вільним: маю на
увазі простий народ, що звідси є схильний вважати себе
гнобленим, але ніколи не вважає себе гнобителем. І тому
ти можеш зарахувати до їхніх хитрощів те, що вони
спонукали народ вважати себе пригніченим Королем, або,
можливо, єпископами, або одним і другим, щоб таким
чином схилити підліших з-поміж них на свій бік, коли
б постала до цього нагода. Але вони рідко це робили за
Королеви Єлизавети, грізності і недовірливості якої бо¬
ялися. Вони не мали тоді також великої сили в Парламенті,
щоб піддавати сумніву її прерогативи за допомогою «Пе¬
тицій прав»1 та інших засобів, як вони це робили потім,
коли демократично настроєні джентльмени допустити їх
до своїх рад з наміром замінити монархічну ачаду народ¬
ною, називаючи це свободою.
Б. Хто ж міг думати, що такі гидкі плани так довго і
так легко могли таїтися під машкарою побожності? Бо ж
той факт, шо вони були вельми нечестиві лицеміри, ясно
видно з війни, до якої призвела їхня поведінка, та з
нечистивих учинків, заподіяних у цій війні. Але коли
вперше намітилася в Парламенті спроба встановити на¬
родну аіаду, і хто стояв за нею?
А. Стосовно часу, коли з’явився намір провести зміну
аіади з монархічної на демократичну, то тут необхідне
уточнення.. Вони не оспорювали верховної ачади відкрито
і не називали речі своїми іменами доти, доки не вбили
Короля; також не оспорювали його прав по окремих
пунктах доти, доки за допомогою піднятих проти нього
1 «Петицією прав» (Petition of Right) названо постанову обох Палат
Парламенту 1628 р. (на яку Король дав свою письмову згоду), яка засу¬
джувала королівську політику попередніх років і вимагала, щоб ніхто без
спеціальної згоди Парламенту, не був примушений платити будь-які по¬
датки, давані державі позики тощо. Ця петіплія була інспірована лідером
парламентської опозиції проти королівської політики, сером Едуардом
Kovkom (Coke), 1552 — 1634. Свою думку про цю петицію Гоббс висловив
на наступній сторінці «Бегемота».
33
заворушень не витіснили Короля з Лондона, і він не
відступив, з огляду на свою безпеку, до Йорку. Не пробув
він там і кількох днів, як вони надіслали йому дев’ят¬
надцять заяв, з яких близько дюжини становили вимоги
різних повноважень, що становлять невід’ємні частини
суверенної влади К Вже раніше вони домагалися декількох
з них у петиції, прозваній «Петицією права». Це їхнє
прохання Король був задовільнив у попередньому Пар¬
ламенті, хоча цим він позбавив себе змоги не тільки
збирати податок без їхнього дозволу, але й утримувати
свої звичні прибутки з корабельного мита і мита з ваги2,
а крім того свободи ув’язнювати людей, які, на його
думку, могли б порушити мир у королівстві і підняти
бунт.— Але якщо йдеться про людей, які це чинили, то
досить сказати, що вони були членами останнього Пар¬
ламенту і деяких інших Парламентів на початку правління
1 Щоб зрозуміти це центральне поняття політичної філософії Гоббса,
важливо усвідомиш, яке значення він надає «суверенності». У передмові
до «Левіафана» читаємо: «Великий Левіафан, якого називають державою
(лат. civitas) є створений штучно і являє собою ніщо інше, як штучну
людину, тільки набагато більшу і сильнішу від натуральної людини, захист
якої має своїм завданням. Його штучною душею є суверенність, яка надає
його тілу житія і руху». (Цит. за: McPherson’a. Pinguin Books.— 1968.—
Р.81). Держава постає таким чином, що «юрба людей зобов’язалася (кожен
кожному взаємно) довірити свої дії одній особі (або якомусь зібранню =
assembly), з метою, щоб могла використати всю свою силу і засоби для
збереження миру і спільної оборони». При чому «кожен із цієї юрби, як
той, що голосував ^за“, так і той, що голосував япроши, мусить автори¬
зувати всі вчинки і рішення цієї особи чи цього зібрання, неначе б вони
були його власними, щоб уможливити мирне людське співжиття і щоб
бути захищеним від інших людей» (Там же.— 2, XVIII.— С.228 —229). Як
бачимо, Гоббс не передбачає договору між виборцями і обраним ними
володарем, як це згодом зроблять Джон Локк та інші, а тільки договір
між виборцями. Тому виборці не можуть денонсувати (скасувати) договір
зі своїм володарем чи відібрати від нього якусь частину належної йому
суверенності — під умовою, треба думати, що вони хочуть бути і зали¬
шишся одною нацією (див. прим, на С. 9).
2 «Tonnage» (також «tunnage») і «poundage»: назви головних мит, які
стягали (починаючи з XIII ст.) з кожної тонни вина і кожного фунта (к.
450 г.) інших продуктів.
34
Короля Карла і при кінці прааління Короля Якова. Не
має потреби їх перераховувати детальніше, ніж це вима¬
гається розповіддю Більшість з них була членами Палати
Громад, деякі також членами Палати Лордів. І всі вони
були високої думки про свої здібності щодо політики,
чого, як їм здавалося, Королі не могли належно оцінити.
Б. Як же міг Парламент наважитися розпочати війну,
якщо Король розпоряджався великим флотом, великим
числом підготоалених солдатів і всіма складами боє¬
припасів?
А. Король дійсно мав повне право усім цим роз¬
поряджатися; але цього виявилося замало, позаяк ті,
що упрааляли флотом і складами боєприпасів, разом з
усіма підготоаленими солдатами, отже, деякою мірою,
з усіма його підданими, завдяки проповідям пресвіте¬
ріанських священиків і бунтарським нашіптуванням ві¬
роломних і нетямущих політиків, стали його ворога¬
ми; і якщо Король не міг інакше дістати грошей, як
тільки через дозвіл Парламенту, то можеш бути пев¬
ний, шо їх не було достатньо для збереження його ко¬
ролівської алади, яку вони хотіли від нього відібрати. 1
все ж таки, на мою думку, вони ніколи не наважилися
б вийти на поле бою, якби не трапилася ота невдала
історія з шотландцями, яким, хоч усі вони були пресві¬
теріанці, було нав’язано наш англіканський Загальний
Молитовник. Я думаю, англійці ніколи не схвалили б
того, щоб Парламент через будь-яку провокацію розпочав
війну з Королем, хіба що для аласного захист\', коли б
Король перший пішов на нього війною. Тому вони на¬
магалися спровокувати Короля на щось таке, що могло
б бути розцінене як ворожий акт. У 1637 році сталося
так, що Король, за порадою, як думають, архієпископа
1 Мова про парламентську опозицію Королеві, очолену Джоном Пимом
(Рут. 1594— 1643), Джоном Гемпдсном (Hampden. 1594- 1643). Олівером
Сент-Джоном (St.John) та ін.
35
Кентерберійського *, надіслав до Шотландії Загальний Мо¬
литовник, який, по суті, не відрізнявся від нашого, хіба
тим, що слово «священик» (minister) було замінене словом
«пресвітер», і наказав, щоб священики відтак ним корис¬
тувалися під час звичайних богослужінь, для згідності з
нашим королівством. Коли про це оповістили в церкві в
Едінбурзі, там зчинилася така метушня, що той, хто це
проголосив, ледь спромігся втекти звідти живим, що знову
дало привід більшій частині аристократії та народу укласти
договір, який вони безсоромно назвали Союзом з Богом2,
з наміром скасувати єпископальне упрааління без згоди
на те Короля. Так вони відразу ж і вчинили, збуджені
аласною самовпевненістю, або запевненням деяких де¬
мократичних англійців, які в попередніх Парламентах були
найзавзятішими противниками королівського інтересу у
тому, що Король не зможе зібрати армію, щоб їх покарати,
не скликавши Парламенту', який, безумовно, буде їх під¬
тримувати. Бо ж демократам ішлося головно про те, щоб
примусити Короля скликати Парламент, чого він не робив
уже десять років, оскільки від Парламентів, які він скликав
у минулому, не дістав допомоги, а навпаки — тільки пе¬
решкоду своїм планам. Однак, всупереч їхнім сподіван¬
ням, Король за допомогою прихильних до себе підданих
з-поміж аристократії і джентрі зумів вирядити достатню
1 Ним був тоді Вільям Лауд (Laud, 1573 -- 1645), син торговця сукном.
Чільні англійські історики, приміром. Роберт Аштон, І'овард Тревор-Ропер
(Robert Ashton, Howard Trevor-Roper) уважають ного за головного винуватця
падіння династії Стюартів.
2 «Союз з Богом» (Covenant with God) прозвали шотландці, які переважно
були вже тоді ревними кальвіністами і будували на цьому свою окрему
національну ідентичність -- союз усіх своїх політичних сил. укладений
1638 року для захисту своїх національних інтересів. Ця назва має своє
джерело в їхньому релігіішому світогляді, згідно з яким Бог уклав договір
зі своїм народом. Це біблійне уявлення перенесено на стосунки між
Королем і його народом (подвії'їний союз). Підкреслюючи свій союз з
Богом, шотландці водночас звинувачували Карла І в намаганні запровадити
в Шотландії Англіканські їй Молитовник, чим він зламав свої зобов’язання
щодо них і звільнив їх віт обов’язку слухняності.
36
армію, шоб повернути шотландців до колишньої покори,
якшо б дійшло до битви. 1 з цією армією він вступив до
Шотландії, де проти нього вийшла шотландська армія,
так наче б вона мата намір воювати. Але потім шотландці
звернулися до Короля за дозволом вступити з ним у
переговори за посередництвом уповноважених з обох сто¬
рін, і Король, який хотів запобігти загибелі своїх підданих,
на це пристав. В результаті настав мир; після цього Король
вступив до Едінбурга і там провів парламентський закон,
який їх задовольнив.
Б. Чи ж він не затвердив тоді єпископальне упрашііння?
А. Ні, тільки погодився на його скасування; але це
розстроїло надії англійців на Парламент. Але згадані де¬
мократи, давні противники королівської шіади, і після
цього не припинили своїх зусиль спонукати обидва народи
до війни з метою змусити Короля заплатити за допомогу
Парламенту ціну не меншу від свого суверенітету.
Б. А яку причину мато те, що шотландська аристократія
і джентрі відчувати таку відразу до єпископального упра¬
вління? Бо ж важко мені повірити, що їхнє сумління було
так незвичайно вразливе чи вони були такими великими
богословами, щоб знати, який був насправді церковний
порядок, усталений нашим Спасителем і його апостолами;
також не любили вони аж так дуже своїх священиків,
щоб жадати їхнього цивільного і церковного прааління.
Бо ж у своєму житті вони були такі ж люди, як інші:
захисники своїх аласних інтересів і підвищень на службі,
а в цьому єпископи перешкоджали їм не більше, ніж їхні
пресвітеріанські священики.
А. Щиро кажучи, не знаю. Я не можу проникнути в
думки інших людей глибше, ніж це дозволяє розгляд
загальної людської природи. А цей розгляд, по-перше,
підказує, що люди з діда-прадіда багаті і родовиті не є
схильними терпіти, щоб убогі вчені були з ними за па-
нібрата, а це мусило б статися, коли б їх зробили єпис¬
копами. По-друге, з огляду на суперництво за славу між
9-1978
37
народами, вони могли бажати, щоб англійська нація по¬
страждала від громадянської війни, і могли сподіватися,
що допомагаючи тутешнім повстанцям, вони доб’ються
деякої влади над англійцями, принаймні настільки, щоб
установити пресвітеріанські порядки. Це було також од¬
нією з вимог, виконання яких вони почали згодом від¬
крито домагатися. Врешті вони могли розраховувати на
якусь велику суму грошей, як нагороду за їхню поміч у
війні, окрім великої здобичі, яку вони згодом одержали.
Але, хоч яка була б причина їхньої ненависті до єпископів,
повалення їх не було всім, чого вони прагнули. Бо ж
якби було інакше, то тепер, коли єпископальне упрааііння
було скасовано законом Парламенту', вони мусіли б за¬
спокоїтися. Аіе цього не сталося. Бо ж як тільки Король
повернувся до Лондона, англійські пресвітеріанці і де¬
мократи, за допомогою яких в Шотландії усунули єпис¬
копів, мали підстави гадати, що дістануть допомогу' від
шотландців, шоб скинути єпископів в Англії. Задля цього
вони, треба думати, вели з шотландцями таємні перего¬
вори, підбурюючи останніх не задовольнятися досягненим
замиренням, яким вони попередньо були вдоволені. Але,
хоч би як там було, невдовзі після повернення Короля
до Лондона, вони послали своїм прибічникам при дворі
відомий лист, де, як вони твердили, містилися параграфи
згаданого замирення; це був неправдивий і ганебний до¬
кумент, який, як я чув, за наказом Короля було публічно
спалено. Таким чином, обидві партії повернулися до того
ж становища, у якому вони перебували, заки Король
пішов із своїм військом (до Шотландії).
Б. Таким чином, багато грошей було витрачено на¬
марно. Аіе Ти не сказав, хто командував тією армією.
А. Я казав Тобі, що Король був там особисто. Коман¬
дував під його наглядом ґраф Ерендельський (of Arundel),
людина, якій не бракувало ні доблесті, ні розважливості.
Але вести війну чи укласти угоду про мир не входило до
його компетенції, тільки Короля.
38
Б. Це був муж із вельми шляхетного і вірного короні
роду, пращур якого завдав колись шотландцям великої
поразки на їхній же землі, і дуже правдоподібно, якби
дійшло до сутички, то він переміг би також.
А. Імовірно. Але його зробили полководцем на цій
підставі через якийсь забобон, хоча багато хто був обраний
командувачем у подібних випадках , завдяки успіхам своїх
предків. Під час довгої війни між Атенами і Спартою,
один атенський флотоводець здобув багато перемог над
спартанцями. Тому, після його смерті, атенці признали
флотоводцем його сина, але невдало. Римляни; які здобули
Картаген завдяки відвазі та воєнному таланту- Сціпіона в
африканській кампанії проти Цезаря, призначили коман¬
дуючим іншого Сціпіона, людину хоробру і розсудливу,
але він поліг у бою. Однак повернімося до нашої країни:
граф Ессенський (Essex) провів вдалу експедицію до Ка-
діса; але його син, якого туди послали згодом, нічого не
домігся. Це лише дурний забобон — сподіватися, що Гос¬
подь пов’язав успіх у війні з якимось ім’ям або родом.
Б. Що ж сталося відразу після зриву перемир’я?
А. Король послав до Шотландії герцога Гамільтона з
дорученням і настановами скликати там Парламент, засто¬
совуючи для цього всі можливі засоби, але все виявилося
безуспішним. Шотландці вирішили тепер зібрати армію і
вступити до Англії під приводом подання Королеві своїх
скарг у формі петиції. Бо ж Король, казали вони/знахо¬
диться в лабетах лихих дорадників і тому вони не можуть
іншим способом добитися свого права. Аіе в дійсності
l\ заохочували до цього англійські демократи і пресвіте¬
ріанці обіцянкою нагороди і перспективами грабунків.
Дехто казав, що також герцог Гамільтон радше заохочував
їх до цієї експедиції, ніж відмовляв, позаяк надіявся, що
скориставшись заколотом в обох королівствах, зуміє стати
королем Шотландії, в чому його раніше звинувачували..
Втім я вважаю, шо це було надто лихе і безпідставне
осудження людини, яка згодом наклала головою під час
9*
39
спроби здобути волю своєму Королеві і панові. Коли
стало відомо про намір шотландців вторгнутися до Англії,
Король, який потребував грошей, щоб виставити проти
них військо, був змушений, як цього і бажали його вороги,
скликати Парламент, що мав розпочати свою роботу у
Вестмінстері 13 квітня 1640 року.
Б. На мою думку, Парламент Англії в будь-якому
випадку повинен був забезпечити Короля потрібними
грішми саме тепер, для ведення війни з шотландцями,
через давню ворожнечу з ними, бо вони здавна тримали
сторону його ворогів — французів і вважали славу Англії
приниженням власної.
А. Справді, скрізь бачимо, що, загалом, сусідні з собою
нації заздрять одна одній на славу, і що слабша, як пра¬
вило, є більш злоблива. Але це не перешкоджає їм доходи¬
ти згоди у справах, яких вимагає спільне честолюбство. І
тому Король дістав від Парламенту тільки невелику допо¬
могу, а більшість депутатів у своїх промовах, здавалося,
дивувалося, чому Король хоче вести війну з шотландцями,
яких часом називали своїми шотландськими братами. За¬
мість того, щоб взяти до розгляду справу Короля, тобто
добуття грошей, вони дебатували про задоволення скарг, а
зокрема про такі способи збирання податків, які Король
був змушений застосувати під час минулої парламентської
перерви, як, наприклад, корабельні гроші, податок за ли¬
царське звання 1 й інші подібні любовні дарунки (якщо
їх так можна назвати) для королівського уряду, що юристи,
на підставі давніх королівських грамот, визнали законни¬
ми. Крім того, вони напосілися на діяльність різних дер¬
жавних міністрів, хоча останні діяли лише згідно з королів¬
ськими розпорядженнями і виконували королівські нака¬
зи. Так що, поки вони дійшли до справи, задля якої їх
було скликано — ухвалення коштів, необхідних для ве¬
дення війни (якщо б вони погодилися їх дати, чого вони
1 Йшла на користь короля за поев’ячування в лицарі.
40
зовсім не мати на думці) — було вже запізно. Правда,
там йшлося про грошову суму для Короля в вигляді
компенсації в разі його відмови від його права на кора^
бельний податок і деяких інших прерогатив, але тільки
зовсім принагідно і без згадки про якусь певну суму, тож
даремно було Королеві сподіватися на хоч якийсь успіх.
Тому він 5 травня розпустив Парламент.
Б. Звідкіля ж тоді Король дістав таки гроші, щоб
навербувати армію і їй заплатити?
А. Він був змушений вдруге звернутися до аристократії
і джентрі, які внесли більші або менші кошти, в залежності
від величини своїх маєтків. При цьому вони самі створили
вельми достатнє військо.
Б. Виглядає так, що ті самі люди, які звели нанівець
його плани в Парламенті, тепер, поза Парламентом, спри¬
яли йому в чому могли. Як це можна пояснити?
А. Переважна частина лордів у Парламенті і джентрі
в цілій Англії більше воліли монархії, ніж народного уря¬
ду, аіе не хотіли й чути про абсолютну шіаду Короля.
Тому під час Парламенту вони легко схилялися до її обме¬
ження і перетворення державного устрою, за їхнім визна¬
ченням, на змішану монархію 1. Згідно з цим, абсолютна
1 Поняття «змішаної монархії» (mixed monarchy) або «змішаного уряду*
(mixed government), яке зустрічаємо вже в античну добу, як і в Ніколо
Макіавеллі, було введене в Англії в дискусію авторами «Відповіді Його
Величності на 19 пропозиції!» Парламенту (His Majesties Answer to the Ni¬
neteen Propositions) від 21 червня 1642 p.: лордом Фалкландом (сером
Луцієм Kepi /Сагу/, 1610— 1643) і сером Джоном Кальпіпером (Соїеререг,
1660). які 1640/41 переішіли на бік Короля і стали його дорадниками.
У цій «Відповіді» автори в ім’я Короля окреслюють англійську конституцію
як таку, в якій оптимально поєднано монархічний принцип з аристокра¬
тичним і демократичним. Під час, коли правління державою знаходіпься
в руках Короля, то юридична влада разом з іншими функціями доручена
Парламентові. Гоббс, незважаючи на свої добрі стосунки з лордом Фаль-
кландом, був рішучим пронгоником цієї теорії. (Докладніше про неї і про
станові оце Гоббса див.: Weston С.С. English Constitutional Theory and
the House of Lords.— N.-Y., 1965.— P.25 і далі. Також: Pocock J.G.A.
The Machiavellian Moment.— 1975.- P.361 — 370. Див. також: Metzger H.-D.
Thomas Hobbes und die Englische Revolution.— 1991.— P.64—77).
41
суверенність повинна бути розподілена між Королем, Па¬
латою Лордів і Палатою Громад (House of Commons).
Б. Але як, якщо вони не могли в цій справі погодитися?
А. Думаю, що вони над цим не замислювалися. Але
певний, що вони не хотіли, щоб влада цілком належала
одній Палаті, або обом разом. Крім того, вони не хотіли
покинути Коро.ля напризволяще, коли на нього наступали
чужинці, бо ж шотландців вони вважали чужою нацією.
Б. Мені видається дивним, що Англію і Шотландію
можна вважати одну для другої чужими країнами: адже
ж обидві розташовані на одному острові, мають майже
однакову мову, і править ними один монарх. Римляни
панували над багатьма націями, і щоб міцніше зобов’язати
їх до покори едиктам і законам, скерованим з Риму, вони
вирішили за краще усіх їх зробити римлянами; і з різних
націй: іспанської, німецької, італійської, французької вони
висували тих людей, яких уважали достойними, навіть на
римських сенаторів, і кожній простій людині надавали
громадянство міста Рима, і в такий спосіб уберігали їх
на своєму місці проживання від образ інших націй. Чому
в подібний спосіб не були об’єднані в один народ шот¬
ландці та англійці?
А. Король Яків намагався це здійснити, як тільки дістав
Корону Англії, але безуспішно. Втім, незважаючи на це
все, думаю, що шотландці мають тепер в Англії такі ж
привілеї, як будь-яка нація в римській державі з тих, про
які ти сказав, що їх зробили римлянами. Бо ж усім їм
надали громадянство, і вони мають право купувати в
Англії землю для себе і для своїх нащадків.
Б. Це стосується тих, хто народився в Шотландії після
того, як Король Яків запанував в англійському' Королівстві.
А. Тепер вже дуже мало таких, які народилися раніше.
Але чому мають пізніше народжені більше прав від тих,
які прийшли на світ раніше?
Б. Тому, що вони народилися підданими Короля Ан¬
глії, а ті — ні.
42
А. Чи ж ті не народилися підданими Короля Якова?
1 чи ж він не був Королем Англії?
Б. Так, але тоді ше не був.
А. Не розумію тонкощів цього розрізнення. Аіе яким
законом обґрунтовується це розрізнення? Чи існує про
це якийсь закон?
Б. Не можу сказати, думаю, що ні. Аіе воно ґрунтується
на слушності.
А. Не бачу багато слушності у тому, шо нації, які
зобов’язані однаково коритися одному Королеві, не мали
однакових прав. А тепер, коли бачу, що так мало таких,
які прийшли на світ до коронації Короля Якова *виникає
питання*, хто одержав більші привілеї: нату ралізовані рим¬
ляни в римській державі, чи англійці порівняно з шот¬
ландцями в англійській?
Б. Ці з-поміж римлян, що жили в Римі, мали голос
в законодавстві.
А. А шотландці мають свої Парламенти, які мусять по¬
годитися на закони, які там ухваляють, а це також добре.
Чи ж численні французькі провінції не мають своїх парла¬
ментів і конституцій? Однак усі вони є рівними природ¬
ними підданими Короля Франції. Тому я особисто вва¬
жаю, що англійці і шотландці помиляються, називаючи
одні одних чужинцями. Аіе, хоч би як там було, Король
мав предостатньо велике військо, з яким він пішов проти
Шотландії, і коли він прибув до Йорка, шотландське вій¬
сько підійшло до кордону, готове вторгнутися до Англії,
що незабаром і було зроблено. Дорогою вони скрізь спові¬
щали, що їхній похід відбудеться без школи для країни і шо
їхнім завданням є лише вручення Королеві петиції з тим,
щоб він поклав край різним образам, які вони, моапяв, за¬
знали від придворних, правдами яких Король здебільшого
користується. Так вони мирно промаршували через Нор-
тамберленд !, підійшли до броду над річкою Тайн (Тупе),
1 Англ. «Northumberland», гііпнічно-аііглійське графство.
43
трохи вище Ньюкасла, де натрапили на спротив з боку
частини королівської армії, посланої, щоб їх затримати.
Шотландці легко його подолали і, як тільки перейшли
на другий бік, захопили Ньюкасл, пішли далі й зайняли
Дарем (Dumham). Після цього вони запропонували Коро¬
леві переговори, на що той погодився, й уповноважені з
обох сторін зустрілися коло Ріпона (Ripon). В результаті
зійшлися на тому, щоб усе передати Парламенту, який
Король мав скликати у Вестмінстері 3 листопада 1640 ро¬
ку. Після цього Король повернувся до Лондона.
Б. А військо було розпущене?
А. Ні; шотландську армію мали утримувати графства
Нортамберленд і Дарем, а Король *мав оплачувати свою
власну, доки Парламент не вирішить питання про роз¬
пущення обох.
Б. Отже, фактично обидві армії існували коштом Ко¬
роля, і вся суперечка мала бути вирішена Парламентом,
який був майже цілком пресвітеріанський, і до шотландців
ставився так, як тільки вони могли собі бажати.
А. І все ж, незважаючи на це, вони не наважувалися
вести війни з Королем. В серцях народу зберігалося до
нього ще стільки шанобливості, що вони стали б одіозні,
якщо б одверто обнародили свої наміри. Тому-то вони
мусили, вдаючись до тих чи тих мудрощів, створити вра¬
ження, що Король першим повів наступ на Парламент.
Крім того, вони в своїх проповідях і памфлетах ще не
встигли його достатньо знеславити і не усунули від нього
тих, хто, на їхню думку, міг бути йому найкращими
дорадниками. Тож вони вирішили вчинити з ним як
досвідчені мисливці: спочатку відособити його розсташіе-
ними по всіх боках людьми, які *своїм галасом* мали
загнати його у відкрите поле; а потім, у випадку, коли б
він хотів повернутися назад — назвати це оголошенням
війни Парламентові.
Передусім вони піддали сумніву всіх, хто проповідував
або писав на захист тих чи тих прав, які належали Короні,
44
і які вони мали намір відібрати від Короля і незаконно
узурпувати для себе. Після цього ув’язнили *або принево¬
лили до втгечі* кількох проповідників і авторів (памфлетів).
Коли Король їх не захистив, вони почали критикувати
деякі королівські акції в особах його міністрів, з яких де¬
кількох- ув’язнили, а дехто подався за кордон. 1 коли окре¬
мі особи, які в книжках і проповідях намагалися зворо-
хобити’ народ, а також вчинили інші політичні злочини
і тому були засуджені королівською радою Зоряної Кім¬
нати 1 та ув’язнені, то Парламент, на підставі свого авто¬
ритету наказав випустити їх на волю, щоб пересвідчитися,
як це сприйме Король і народ (бо ж це були незначні
особи). Це було здійснено під гучні оплески народу, який
у Лондоні тріумфально юрмився біля них. Коли це без
спротиву вдалося здійснити, *вони піддали сумніву* ко¬
ролівське право на корабельні гроші (ship money).
Б. Корабельні гроші! Що це таке?
А. Королі Англії могли, в цілях морської оборони,
накладати податок на всі англійські графства,— байдуже,
чи вони лежали над морем, чи ні,— за який будували
кораблі й корабельне устаткування. Цей податок Король
вирішив відновити, і Парламент запротестував проти цьо¬
го, як проти гноблення. Через одного члена Парламенту,
який відмовився заплатити 20 шилінгів податку (зваж
гноблення: член Парламенту з доходом 500 фунтів річно,
мав заплатити податок у сумі 20 шилінгів!), їм довелося
віддати справу до суду. Того, хто не хотів заплатити, було
засуджено. А коли потім усіх суддів Вестмінстеру попро¬
сили висловити думку стосовно законності цієї справи,
1 «Зоряною Кімнатою» (Star Chamber) називали кімнату в Вестмінстер-
ському палаці (зі стелею, розмальованою зірками, в якій з часів Едуарда
IV (1461 —1483) збиралися члени королівської ради (Council) для обгово¬
рення юридичних справ. 3 року 1540 її члени обговорювали, головно,
справи заколотів, захисту правової системи і впровадження в житія дер¬
жавних постанов. У першій половині XVIT ст. її вважали гнобительською,
тому вона була скасована постановою Довгого Парламенту в 1641 році.
45
десять із дванадцяти сказали, що вона законна. За це їх
не було покарано, але їх лякали Парламентом *.
Б. Що мав на увазі Парламент, протестуючи проти
цього вироку, як незаконного? Чи ж на думку його членів
він був проти статутного права (писаного закону) або
незгідний із давнішими рішеннями судців, які загально
звуть «звітами» судових рішень; а чи може вони гадали,
що він являв собою порушення справедливості, яка, на
мою думку, рівнозначна з природним правом?
А. Важко, навіть неможливо встановити, що думають
інші люди, зокрема, коли вони хитрі. Але я певний, що
там не йшлося про справедливість, коли вони претенду¬
вали на звільнення від королівського податку, а тільки
про особисте задоволення. Бо ж коли вони склали тягар
оборони і упрашііння всього королівства на якусь одну
особу, то де ж тут справедливість, якщо вона має залежати
від інших, щоб дістати для цього необхідні засоби? Бо в
такому разі вони є його сувереном, а не він їхнім. А
якщо йдеться про звичаєве право (common law), записане
в звітах судових рішень, то воно не має законної сили,
хіба що надасть йому її Король. Зрештою було б неро¬
зумно, якби коли-небудь несправедливий вирок якогось
продажного немудрого судді — байдуже, на як довго —
дістав авторитет і силу закону. Але поміж писаними за¬
конами є один, який називається Charter, або
«Велика Хартія вольностей англійців», у якій колись один
1 Мова про т.зв. «справу Гемпдена» (Hampden Case), в якій ішлося про
покарання судом 1638 р. Джона Гемддена, який відмовився заплатити
«корабельний податок». Більшість суддів була думки, що у випадку наці¬
ональної загрози Король має право вжити заходів, які вважає за необхідні.
Гоббс навряд чи має рацію, коли твердить, що Королі могли раніше
збирати «корабельний податок» з усіх графств; знавці англійського права
дотримуються думки, що раніше його збирали тільки в прибережних
(приморських) графствах. Однак через брак грошей у королівській скарб¬
ниці, зумовлений опором Парламенту, який не хотів дати їх Королеві,
Карл І був змушений, щоб роздобути гроші, вживати всі засоби. Невдо-
волений рішенням суду Парламент почав чим раз більше перебирати на
себе компетенції судів і проголосив «корабельний податок» незаконним.
46
Король погодився на те, що відтак нікого не можна
позбавити майна, хіба що на підставі державного закону.
Б. Чи ж це не було достатньою підставою для їх¬
ньої мети?
А. Ні. Це залишає нас у тому самому сумніві, про
який Ти думаєш, що воно його розвіює. Бо ж як стояло
тоді діло з державним законом? Чи мали вони на увазі
іншу Велику Хартію авторства іншого, іще давнішого
Короля? Ні, цей статут не мав на меті звільнити будь-кого
від державних платежів, а тільки те, щоб захистити кож¬
ного від тих, що зловживають тайкома королівською вла¬
дою і перебирають на себе її повноваження, щоб гнобити
тих, проти кого Король учинив судовий позов. Але для
кількох бунтівних індивідів у цьому Парламенті стало
вигідно інтерпретувати статут в перекрученому сенсі, що
також добре відповідало розумінню решти або більшої
його частини, тому вони його ухвалили.
Б. Ти робиш членів цього Парламенту вельми просто¬
душними людьми, але ж народ обирав їх як наймудріших
із усієї країни.
А. Як би хитрість була мудрістю, тоді вони були б
достатньо мудрі. Але мудрий (wise), як я розумію, є той,
хто вміє довести своє діло до успіху виключно за допо¬
могою своєї проникливості, без того, щоб вдаватися до
шахрайства і нечесних хитрощів. Навіть дурень може ви¬
грати у кращого гравця, користуючись фальшованими
іральними костями або крапле ними картами.
Б. Виходячи з Твого визначення, за наших часів є
дуже мало мудрих людей. Така мудрість є родом галант¬
ності, до якої привчені дуже нечисленні, а більшість
уважає безглуздям. Вишуканий одяг, великі пера, чемність
у спілкуванні з людьми, які не хочуть терпіти образ, зате
зневага до тих, які їх терплять — ось сучасна галантність.
Але коли Парламент згодом, після того, як уже взяв владу
в свої руки, збирав гроші на власні потреби — що сказав
на це народ?
47
А. Що ж крім того, що це законно, і що їх треба
заплатити, бо ж така була постанова Парламенту?
Б. Я часто чув, що слід платити податки, узаконені
Парламентом на потреби Короля, але ніколи не чув, щоб
ними оплачувалися власні потреби Парламенту. З цього
бачу, що легше обдурити мнозтво людей, ніж когось
одного з них. Бо ж котрого чоловіка, який не втратив
випадково своєї природної розсудливості, можна б було
так легко обдурити в справі, яка стосується його гаманця,
якби загальне захоплення інших не штовхнуло його на
вимогу зміни правління, або свободи для кожного інди¬
віда, управляти самим собою?
А. То ж оціни сам, кого, згідно з усякою правдопо¬
дібністю, обере депутатами до Парламенту від міст і від
графств така маса темних людей?
Б. Не можу дійти іншого висновку, окрім того, що ті,
яких обрали тоді, були такими ж, як і ті, котрих було
обрано до попередніх Парламентів, і як ті, котрих оберуть
до Парламентів у майбутньому. Бо ж люди були і будуть
темними, якщо йдеться про їхні обов’язки перед громад¬
ськістю, тому що ВОШІ ніколи ні про що інше не думають,
окрім своїх особистих справ; в інших випадках вони йдуть
за своїми безпосередніми проповідниками, якими є або
проповідники, або найбільш впливові аристократи, що
живуть серед них, подібно тому, якщо вони їх поважають.
Якщо, на Твій погляд, недавні нещастя зробили людей
більш тямущими, то переконаєшся, що це швидко забу¬
деться і надалі ми не станемо мудрішими як переділе.
А. Чому не можна навчати людей їхніх обов’язків,
тобто науки про справедливе і несправедливе, так, як на¬
вчають всяких інших наук: на підставі правильних прин¬
ципів і очевидних доказів? Це було б значно легше, ніж
навчати людей заколотів і зради, як це роблять деякі
проповідники й демократичні джентльмени.
Б. Але ж хто може навчати того, чого ніхто не навчився?
Або, якщо існує така виняткова людина, яка вивчила
48
науку про справедливість і безсторонність: чи може вона
її безперешкодно навчати, коли це суперечить інтересам
тих, які мають силу заподіяти їй шкоду?
А. Норми справедливості і несправедливості були до¬
статньо доведені й унаочнені на підставі принципів, які
могли зрозуміти навіть мало здібні і, незважаючи на не¬
відомість їх автора 1, присвячували добре освіченим людям
не лише в цій країні (Англії), але й за кордоном. Але
таких є мало порівняно з рештою людей, з яких багато-хто
не вміє читати. Інші, хоч і вміють, та не мають дозвілля,
а з тих, які мають дозвілля, більша частина зосереджує
всі свої розумові зусилля на приватній професійній ді¬
яльності і на розвагах. Таким чином неможливо, щоб
людський загал навчився своїх обов’язків інакше, ніж з
амвону і під час свят. Але тоді люди звідтілля вчилися
непослуху. 1 тому світло цього вчення було тут досі за¬
темнене і придушене хмарою противників, крізь яку не
могла пробитися добра слава одної приватної людини, не
підтриманої авторитетом університетів. Власне з універ¬
ситетів виходили всі ті проповідники, які вчили проти¬
лежного. Університети були для цієї нації тим, чим був
дерев’яний кінь для троянців. (...) 2
Б. Який задум мав Папа, засновуючи університети?
А. Який же інший задум, крім того, про який Ти чув
раніше: підняти свій авторитет у тих країнах, де засновано
університети. Там учили дискутувати на його користь і
неясними розрізненнями вводити в оману людей, у той
же час зазіхаючи на права Королів. Преконливим доказом
1 Гоббс має, безумовно, на увазі свої власні івори: «De Cive» (1642,
1647) і «Левіафан» (1651, 1670).
2 У виданнях «Бегемота» 1679 р. і 1682 p., як і в 6-томовому виданні
зібраних творів Гоббса, упорядкованого М.Молесвортом у Лондоні у 1839—
1841 pp., вміщено тут питання і відповідь, які в манускрипті були Гоббсом
закреслені, без сумніву тому, що воші становлять повторення сказаного
ним вище на С. 27. Дотримуючися видання М.Ґолдсміта 1969 p., в нашому
тексті ми їх випускаємо.
49
такого плану було те, що вони так швидко взялися до
діла. Бо ж першим ректором Паризького університету (як
я десь читав) був Петро Ломбардський, який перший
започаткував там вчення так званого схоластичного бо¬
гослов'я; йому допомагав Йоан Дуне Скот, що жив при¬
близно в той же час.1. Кожний вдумливий читач, несвідо¬
мий того, що йшлося про певний задум, мусів би вважати
їх за двох найбільших дурнів на світі* до того незрозумілі
й безглузді їх писання. І від них наступні схоласти на¬
вчилися штукарських методів нав'язування своїм читачам,
що їм було потрібно, і підмінювання сили точного розу'му
словесною діалектикою («verbal forks», дослівно словесне
роздвоєння). Маю на увазі розрізнення, які нічого не озна¬
чають, тільки служать для того, щоб викликати подив
товпи нетямущих людей. Що ж до розумних людей, то
їх було гак мало, що нові пихаті доктори не турбувалися
їхнім судженням. Ці схоласти мали обгрунтовувати всі ті
догмати віри, які Папа час від часу велів подати до
вірування, і між якими було багато несумісних з правами
Королів та інших світських володарів. Вони наділяли Папу
всією повнотою авторитету, шоб шо-небудь вони вважа¬
ли муть необхідним, на свій розсуд проголосити in опііпе
ad spiritualia, тобто в справах релігії.
Саме з університетів виходили всі проповідники, котрі
заполоняли міста і села, щоб залякуванням змусити народ
до абсолютної покори розпорядженням і наказам Папи,
які вони, побоюючись надмірного ослаблення Королів і
правителів, ще не наважувалися назвати законами.
Саме в університетах філософію Арістотеля було зроб¬
лено складовою частиною релігії, і вона стала підґрунтям
для багатьох абсурдних пунктів віри, дотичних природі
тіла Христа та умов існування ангелів і святих на небі.
Ці пункт вони вважали за відповідне проголосити до¬
гматами віри, бо ж вони приносили користь декому з
1 Петро Ломбардський помер 1160 року, а Дуне Скот 1308 року.
50
них, а іншим — благоговіння перед духовенством, навіть
найнижчим. Бо ж коли примусять народ повірити в те,
що найнезначніший із них може творити тіло Христа,
тоді не знайдеться нікого, хто б відмовив їм у пошані і
не був би щедрий до них і до Церкви, зокрема в час
хвороби, коли людина думає, що вони творять і приносять
їм Спасителя.
Б. А яку ж вигоду приносила їм у цім обмані доктрина
Арістотеля?
А. Вони користувалися більше його неясністю, ніж
самим вченням. Бо ж жодний твір античних філософів
не можна порівняти з творами Арістотеля, якщо йдеться
про зручність заплутувати й морочити людей словами та
розводити диспути, які в результаті мусіли закінчитися
рішеннями Римської Церкви. А все ж таки з доктрини
Арістотеля вони використовували багато чого, зокрема
вчення про окремішії сутності («essences», від лат. «essen¬
tiaгрецьк. «то ті єн ейнай»).
Б. Що це таке Окремішні Сутності?
А. Самостійні відокремлені буття.
Б. Відокремлені від чого?
А. Від усього, що існує.
Б. Я не можу зрозуміти буття якого-небудь предмета,
про який я думаю, що він існує К Але що вони з цього
виводили?
А. Дуже багато в питаннях, стосовних Божої природи
і стану людської душі після смерті — на небі, в пеклі і
в чистилищі. Ти ж знаєш, як і всі інші, якою великою
є покора простих людей, і скільки грошей від них вони
через це від них дістають. Оскільки Арістотель вважає
душу людини першоджерелом руху (first giver of motion)
тіла, а відтак і самої себе, вони використовують це в
доктрині про свободу волі. Чого вони цим досягають і
1 Гоббс критикує тут арістотелізм з точки зору свого крайнього номі¬
налізму.
51
яким чином, я не в силі сказати. Далі він стверджує, що
на цьому світі існує багато речей, які здійснюються не
на підставі доконечності причин, а завдяки чистій випад-
ковості, нещасливим або щасливим випадкам.
Б. Мені здається, що у такий спосіб вони роблять Бога
бездіяльним спостерігачем гри фортуни. Бо ж те, чого
причиною є Бог, мусить, на мою думку, здійснитися з
необхідністю — і ніщо інше. Позаяк мусить існувати якась
причина, що виправдовує вічні муки засуджених, то мож¬
ливо, на їхню думку, людське хотіння (wills) і людські
прагнення не знаходяться в руках Божих, а тільки в їхніх
власних. 1 в цьому я також вбачаю щось,. що сприяє
авторитетові Церкви.
А. Ба більше. Бо ж Арістотель не був у них у такій
великій пошані, щоб у випадках, коли його погляди су¬
перечили їхнім, вони не могли ним знехтувати. Все те,
що на його думку в природі є неможливим, вони можуть
переконливо довести як можливе, посилаючися на все¬
могутність Бога, який може зробити так, що багато тіл
одночасно знаходитимуться в одному й тому ж місці, а
одне тіло в різних місцях, якщо вимагає .цього догмат
переєствлення, хоч Арістотель це й заперечує. Мені не
подобається тенденція підганяти релігію під науку, тоді,
як вона має бути законом, і хоча вона не є в усіх країнах
однаковою, але ж у всіх країнах є безспірною. Також не
схвалюю, що вони вчать її так, як треба вчити науку,
наперед встановлюють значення її понять, а потім виво¬
дять із них ту істину, в яку вони хочуть, щоб ми повірили,
а також те, що їхні поняття є здебільшого незрозумілими.
Але, щоб виглядало так, ніби причиною цього є радше
недостача освіти у читача, ніж брак чесних прийомів з
їхнього боку, ці, переважно латинські і грецькі слова,
трохи було перекручено з метою, щоб наблизити їх до
рідної мови країни, де ними користуються. Але найбільш
нестерпним є те, що всі освічені люди вимушені вдавати,
що їм вірять, якщо потребують якоїсь прихильності з
52
боку Церкви, ключ до якої знаходиться в руках Папи. А
прості люди, незважаючи на те, що вони в ці заплутані
доктрини вірять, за їх вивчення; ніколи не вважаються кра¬
щими синами Церкви. Існує тільки один шлях до спасіння,
який веде крізь виняткову побожність і щедрість до Цер¬
кви, та готовність, коли вона цього вимагає, заради Церкви
боротися проти своїх природних і законних володарів.
Б. Бачу, як застосовують вони Арістотелеву логіку,
фізику і метафізику; але не розумію, яку послугу може
їм надати його політика 1.
А. Я також. Вона не дала їм нічого доброго, хоча нам
тут заподіяла мимохідь великої шкоди. Бо ж людям на¬
бридла врешті зарозумілість духовенства, і обмірковуючи
правдивість накинених їм доктрин, вони почали дошуку¬
ватися сенсу Св.Письма, збереженого в класичних мовах.
В результаті вони (вивчаючи грецьку та латину) позна¬
йомилися з демократичними принципами Арістотеля і
Ціцерона та після того, як захопилися їхнім красномов¬
ством, усе більше й більше почали захоплюватися їхніми
політичними переконаннями — доти, доки це не пере¬
йшло в революцію 2, про яку тепер ідеться, і яка Римській
1 Арістотелева «Політика*, яка належала до його «епістеме політіке»,
стала відома на Заході тільки в XIII столітті завдяки перекладові Вільгельма
фон Мербеке латиською мовою і від того часу як «наука політики» дала
привід до великого числа схолій (коментарів) і розвідок, як і до спроб
його продовжувати (прим. Марсілія Падуанського, 1275—1340). Шлях
етичних рефлексій покинув щойно Н.Макіавеллі, а потім, ще різкіше,
Томас Гоббс, декларованою метою якого було створити «справжню науку
про політику», побудовану на науковій підставі.
2 В оригіналі «rebellion*. У XVII столітті в Україні також користувалися
словом «ребелія» і «ребелізант>, які зустрічаємо в документах тієї доби, і
доводиться шкодувати, що воно вийшло з ужитку, бо ж воно знаменито
ілюструє — як зараз побачимо — одне з головних понять філософії Гоббса.
Це слово, латинського походження, складається з двох частин: слова
«bellum» — війна і префіксу «ге» із значенням: щось повториш, відновити.
Отже, «ребелія» — це повернення до (або відновлення) стану війни. Згідно
з філософією Гоббса, люди в первісному своєму «природному» стані
перебували в стані війни «всіх проти всіх» («Ьеіішп omnium contra omnes»,
див.: «De cive», Praefatio). Щоб покласти край цьому нестерпному стану,
Ю-1978
53
Церкві ніякої користі не принесла, а тільки ослабили нас,
над якими вони постійно намагаються відновити свою
аіаду від моменту, коли ми вирвалися з їхніх тенет за
панування Генрі VIII.
Б. Який вони мали зиск на тому, що навчали Арісто-
теля етики?
А. Ятя них було вигідно, що ні Арістотелева, ні жодна
інша мораль не завдала їм нічого шкідливого, а нам нічого
доброго. їхнє вчення викликало чимало диспутів про чес
ноти і пороки, але не з’ясувало, чим вони є і не дало яко¬
гось методу, як досягти чеснот і вберегтися від пороків.—
Метою філософської етики є навчати людей усіх станів
їхніх обов’язків, як перед суспільством, так і в стосунках
один до одного. Вони цінують чесноти почасти тому, що
вони помірковують людські пристрасті, почасти тому, що
їх звеличують. Тим часом не Багато або Мало (похвали)
робить дану поведінку доброчесною, тільки її причина; і
не Багато або Мало (догани) робить поведінку порочною,
а тільки її незгідність із законами, якщо йдеться про
людей, які підлягають цим законам, або її незгідність із
справедливістю або добродійністю у стааіенні до всіх
людей загалом.
Б. Мені здається, що Ти проводиш грань між етикою
підданих і етикою володарів.
А. Саме так. Смирення перед законами держави ціл¬
ком ототожнюється з чеснотами підданих. Покорятися
законам є справедливо і слушно, бо відповідає праву
природи і тому є цивільним правом усіх народів світу; а
несправедливість і неслушність не є нічим іншим, тільки
тим, що суперечить праву. До того ж, коритися законам
є розважливо для підданого, бо ж без цього держава, що
треба було укласти між собою договір і передані суверенну владу в руки
володаря, тобто створити державу (Левіафана), або політичне суспільство
(societatem civilem). Повстання (бунт) протії свого правното володаря є
тому «ребелісю», відновленням війни «всіх проти всіх» і поверненням до
первісного природного стану.
54
гарантує кожному безпеку і захист, не може існувати. 1
хоча також для приватної людини є розважливим збага¬
чуватися в чесний і поміркований спосіб, то ж навпаки
хитро вгаювати від держави або віднімати від неї ті частини
майна, які їй по праву належаться, не є виявом мудрості,
а тільки свідчить про відсутність розуміння того, що є
необхідним для власної безпеки. Чесноти володарів по¬
лягають у тім, щоб зберегти внутрішній мир та боронити
країну від іноземних ворогів. Мужність належить до ко¬
ролівських чеснот, і хоча вона потрібна людям, які стають
вояками, однак для інших людей краще менше ризику¬
вати — краще для держави і для них самих. Ощадливість,
хоч Тобі це може здатися дивним, є також королівською
цнотою, бо вона помножує суспільний капітал, який ні¬
коли не може бути надто великим, якщо йдеться про
загальну користь, як також не може бути надто ощадливим
той, кому довірено чуже добро. Також щедрість є коро¬
лівською цнотою, бо ж держава може бути добре забез¬
печена тільки винятково дбайливою службою своїх уря¬
довців і їхньою відданістю своєму володареві. Тому треба
їх заохочувати, зокрема тих, які служать йому на війні.
Одне слово, всі діяння і звичаї треба оцінювати як добрі
чи як погані з огляду на їхні наслідки і їхню користь для
держави, а не на підставі їх поміркованості або того, що
їх хвалять. Бо ж різні люди слашіять різні звичаї, і те,
що один уважає чеснотою, інші ганять; і навпаки, те, що
хтось називає пороком, інші називають цнотою, в залеж¬
ності від своїх хвилинних афекгів *.
Б. Мені здається, що Ти повинен зачислити до чеснот
ту, яка, на мою думку, є найбільша з усіх — релігію.
А. Я це зробив, хоча Ти, здається, цього не помітив.
Але куди ми збочуємо з нашого шляху?
1 Афективним учинком (affection) називає Гоббс ту категорію людських
ліії які люднна чннить під впливом емоцій, не передбачаючи наслідків.
10*
55
Б. На мою думку, Ти взагалі не відхилився від теми,
бо* припускаю, що Твоєю метою було познайомити мене
не стільки з історією подій, які відбулися під час минулих
заворушень, як їхніми причинами, а також порадами і
хитрощами, якими вони були здійснені. Про це писали
різні люди, з чого я міг довідатися про їхні діяння і про
їхні витівки; але я знайшов там не багато з того, що мене
цікавило. Тому що Ти на моє прохання ласкаво погодився
приступити до цієї бесіди, прошу Тебе інформувати мене
згідно з моєю методою і, з огляду на небезпеку плутанини,
яка може через це постати, я подбаю, щоб завести Тебе
назад до того місця, з якого я Тебе відвів, бо добре
пам’ятаю, де це було.
А. Гаразд. Тоді відносно Твого питання про релігію:
оскільки я сказав Тобі, що ця цнотливість полягає у
послуху державним законам, одним з яких є релігія, я
зарахував релігію до чеснот.
Б. Чи ж у такому разі релігія є державним законом?
А. Немає на світі народу, релігія якого не була б
встаноаіена і не черпала б свого авторитету з його законів.
Це правда, закон Божий не знаходить підтвердження в
людських законах. Але через те, що люди, на підставі
власної своєї мудрості, не можуть прийти до знання про
те, що Бог сказав і чого наказав додержуватися, а також
не можуть бути зобов’язані слухатися законів, творець
яких є їм невідомий, вони мусять мовчки повинуватися
тому або іншому людському авторитетові. То ж питання
мусить бути постааіене так; чи людина в справах релігії —
тобто коли йдеться про її обов’язки супроти Бога і Ко¬
роля — має покладатися на повчання своїх підданих спів-
горожан або сторонніх, а чи на букву закону?
Б. Відповісти на це питання не трудно. Бо ж між тими,
шо проповідують або принаймні, що повинні проповіду¬
вати,— тут або деінде,— немає інших, ніж такі, які мають
для цього уповноваження від того, або від тих, які ви¬
конують суверенну аіаду. Так, що коли Король дає нам
56
дозвіл, Ти або я можемо так само законно проповідувати,
як хтось із них; і, на мою думку, ми виповнили б цю
функцію багато краще за тих, які завели нас своїми
проповідями прямо в революцію.
А. Церковна мораль у багатьох відношеннях сильно
відрізняється від тієї, яку я тут виклав у формі вчення
про цноту і порок; і все ж вона не має жодної схожості
з вченням Арістотеля. Бо ж для Римської Церкви голов¬
ними цнотами є: підкорятися її доктрині, навіть коли
вона веде до державної зради, і це означає бути релігійною
людиною; буди щедрим до духовенства, що є, в її розу¬
мінні, побожністю і добродійністю; вірити їм на слово в
те, що людина своїм сумлінням визнала за фальшиве —
це і є віра, якої вони вимагають. Я б міг нарахувати ше
багато таких пунктів їхньої моралі, але знаю, що вони
Тобі вже відомі, бо ж Ти добре знаєшся на справах
сумління, про які пишуть богослови-схоласти, які міряють
добро і зло всіх учинків мірою їх узгодження з доктриною
римського духовенства.
Б. Але якою є моральна філософія протестантського
духовенства в Англії?
А. Та, яку вони вияапяють у своїм житті і в розмовах,
є здебільшого дуже добра і дає дуже добрий приклад,
значно кращий, ніж їхні писання.
Б. Не раз трапляється, що люди живуть чесно зі страху;
коли б вони мали штаду, то жили б відповідно до своїх
поглядів, тобто коли їх погляди були б неправильні, вони
жили б неправильно.
А. Чи духовенство в Англії претендує — як це робить
Папа або пресвітеріанці — на право панування над Коро¬
лем і над його підданими в усіх релігійних і моральних
справах, одержане, буцімто, безпосередньо від Бога? Якщо
так, тоді можеш не сумніватися, що коли б вони стали
достатньо чисельними і сильними (чого ніколи не станеться),
то вони намагалися б здобути аіаду, як це зробили перші.
5^
Б. Я радо познайомився б із системою, сучасної моралі
авторства якогось славетного й ученого богослова, який
належав би до прибічників покійного Короля.
А. Можу Тобі порадити найкращу, на мою думку (за
винятком кількох місць, які мені не подобаються), що
заслуговує на увагу. Називається вона: «Увесь обов’язок
людини, сформульований ясно і зрозумію» («The whole
Duty of Man laid down in a plain and familiar}r way»). І
все ж таки мушу Тобі сказати, що коли б пресвітеріанські
священики, навіть ті, які були найбільш активні пропо¬
відники минулого бунту, на його підставі мали бути су¬
джені, то довелося б вирішити, що вони невинні. Автор
поділив обов’язки людини на такі три великі групи: обо¬
в’язок перед Богом, перед самим собою і перед своїм
ближнім. За обов’язок перед Богом він кладе визнання
Його в Його сутності і шіастивостях та віру в Його слово.
Його властивостями є: всемогутність, всезнання, нескін¬
ченність, справедливість, істина, ласка й усі інші, які є
у Св. Письмі. Котрих з них ті бунтарські священики не
визнавали так само, як і найкращі християни? Слово
Боже передають книги Св.Письма, які в Англії були ви¬
знані канонічними.
Б. Вони сприймають слово Боже, але згідно зі своїм
тлумаченням.
А. На підставі чийого тлумачення сприймали його
єпископи і решта лояльної (Королеві) партії, якщо не
свого ачасного? — Як додатковий обов’язок кіаде він
слухняність і покірність Божій волі. Чи ж хто-небудь із
них чи взагалі яка-небудь людина, що коли-небудь жила,
вчинила що-небудь проти волі Божої?
Б. Припускаю, що під волею Божею він розуміє Його
об’яачену волю, тобто Його заповіді, які, цього я певний,
вони часом страшенно переступаїи, як своїми пропові¬
дями, так і в інший спосіб.
А. Якщо йдеться про їхню поведінку, то немає сумніву,
що всі люди достатньо завинили, шоб Бог їх осудив,
58
якщо він суворо з ними поведеться. А якщо йдеться про
їхні проповіді, то вони скажуть, що на їхню думку це
відповідало Божій волі, об’я&іеній у Св.Письмі. Якщо
вони так думали, то це не був непослух, а тільки була
помилка. А хто може довести, що вони думали інакше?
Б.Лицемірство має *дійсно* велику перевагу над ін¬
шими гріхами, що його не можна довести.
А. Інший обов'язок, на думку автора, є славити Бога
в його храмі (тобто в церкві), в Його володіннях, у Його
дні, в Його слові і таїнствах.
Б. Думаю, що вони здійснюють цей обов’язок так само
добре, як і будь-які інші священики; я маю на увазі
лояльну партію. Пресвітеріанці так само все дбали про
те, щоб зберегти Божий дім від опоганення, щоб десятина 1
була належно заплачена, а жертви прийняті; щоб святі
дні були святюокіні. Боже слово проповідуване і св.При-
частя і хрещення були належно подані. Але ж чи доде¬
ржання свят і постів не станошіять одного з тих обов’язків,
які належать до ставлення Бога? Якщо так, тоді пресві¬
теріанці тут підвели.
А. Чому ж? Вони відзначали деякі свята і мали між
ними також дні посту, хоча не в ті ж дні, що встановила
Церква, а тііьки в ті, які вони вважали за відповідні,
приміром коли Богові було вгодно дарувати Королеві
значну перемогу'. 1 в цьому вони керувалися Святим Пись¬
мом, коли вірити їхнім запевненням. А хто може довести,
що вони в це не вірили?
Б. Дозволь нам пропустити інші обов’язки і пере¬
йти до обов’язку, який маємо перед Королем, та зважити,
чи доктрина, навчана священиками, прихильними до Ко¬
роля, була в цьому пункті така, що могла виправдати
1 Десяті тою (decimatio, tcget, dime, tithe і ін.) називали, починаючи з
VI ст., найважливішу дань мирян Церкві, яка йшла головно на утримання па-
роха, усталену на підставі Мойсеевого закону. В дійсності розмір цього по¬
датку був ша»пю меншим, ніж десята частина від урожаю і від тпарішнніт».
59
пресвітеріанців, які підбурювали народ до повстання. Бо
ж це та справа, яку Ти ставиш під сумнів.
А. Щодо нашого обов’язку перед нашими правителями,
автор висловлюється так: «Мусимо виявляти їм слухняність,
як активну, так і пасивну. Активну — у випадках законних
наказів, тобто коли влада наказує те, що не суперечить
якійсь Божій заповіді, і тоді ми зобов'язані діяти відповідно
до цього наказу влади і чинити те, що вона вимагає. Але
коли вона наказує будь-що противне Божому наказові, то
ми не повинні виявляти їй активної слухняності; ми можемо,
навіть мусимо, відмовитися так чинити — але при цьому
ми мусимо бути дуже впевнені, що це противне Божій
заповіді і не вдавати, що йдеться про нашу впертість. У
цьому випадку ми радше прикладом пасивної слухняноапі:
мусимо терпляче зносити те, що на нас накладається за
таку відмову, і не сміємо повстати проти нього, щоб себе
забезпечити».
Б. Що ж у цьому є такого, що могло дати привід
до заколоту?
А. Вони скажуть, що вони це вчинили з покори Богові,
тому, що вірили, що це відповідає Св.Письму, з якого
охоче подадуть приклади: прим, про Давида і його при¬
хильників, який чинив опір Цареві Саулові, а потім про
пророків, які час від часу палко проповідували проти ідо-
лрпоклонних царів Ізраїля та Юдеї. Хоч Саул був їхнім за¬
конним царем, вони все-таки не виявляли йому ні актив¬
ної, ні пасивної слухняності, навпаки — чинили йому опір,
хоча сам Давид щадив його особу. Так робили і пресві¬
теріанці, які в розпорядженнях своєму командувачеві при¬
писували, що особа Короля має бути недоторкана. Але
попри це, можеш не сумніватися в тому, що ті, хто з
амвону надихав народ на оборону Парламенту зі зброєю
в руках, покликалися на Св.Письмо, тобто на слово Боже.
Якщо ж для підданих є законно противитися Королеві,
коли він наказує щось противного Св.Письму, тобто су¬
перечне між Божим наказом (заповідями), і бути суддею
60
в справі значення Св. Письма, тоді стає неможливим за¬
безпечити життя будь-якого Короля або внутрішній мир
будь-якого християнського королівства. Це вчення роз’¬
єднує державу зсередини, без огляду на те, чи його про¬
повідники є лояльні громадяни, а чи ворохобники. Отже,
як бачиш, якби отих ворохобних священиків судили на
підставі цього вчення, то їх було б виправдано.
Б. Я це знаю і дивуюся, чому люди, які ніколи не роз¬
мовляли зі Всемогутнім Богом і жоден з яких не знає біль¬
ше за інших, що говорив Бог, у випадках, коли закони і
-* проповідники суперечать одні одним, так завзято йдуть за
священиком, який є переважно невігласом, хоч при цьому і
язикатим схоластом, а не за законами, встановленими Ко¬
ролем за згодою (Палати) Перів і (Палати) Громад країни.
А. Дозволь розглянути дещо докладніше авторові слова.
Спершу ті, що стосуються пасивної слухняності. Як¬
що злодій переступив закон і був, згідно з правом, за
це страчений, то чи може хто-небудь зрозуміти, що це
його страждання можна трактувати як виконання зако¬
нів? Кожний закон є наказом щось зробити або від чо¬
гось утриматися; в жоднім випадку не досягаємо чогось
стражданням. Щоб чиєсь терпіння можна було назва¬
ти'слухняністю, воно мусить бути добровільне, бо ж ні¬
який недобровільний вчинок не можна вважати за під¬
порядкування законові. Той, хто вважає, що його стра¬
ждання треба вважати слухняністю, не тільки не повинен
чинити опору, але й не повинен втікати і ховатися,
щоб оминути покарання. А хто з тих, які говорять про
пасивну слухняність тоді, коли їхнє життя буде в не¬
звичайній небезпеці, схоче добровільно з’явитися перед
суддями? Чи ж ми не спостерігаємо, що всіх людей,
коли їх ведуть на страту, зв’язують і стережуть, бо ж
інакше, при змозі, вони звільнилися б і втекли? Така у
них пасивна слухняність. Христос сказав (Матвій, XXIII,
2,3): «На сидінні Мойсеевім усілися книжники та фарисеї.
61
Тому 1 усе, що вони скажуть вамробіть і виконуйте
це і є виконанням активної слухняності А все ж таки
біблійні книжники і фарисеї не виглядають такими бла¬
гочестивими, щоб ніколи не наказувати чого-небудь проти
об’явленої волі Божої.
Б. Чи й тиранів мусимо в усьому активно слухатися?
Або чи наказів законного Короля треба в усьому слуха¬
тися 2? Що, коли б він наказав мені власними руками
вбити мого батька, у випадку, якби він був законно
засуджений на смерть?
А. Це випадок, якого не треба підсувати. Ми ще ніколи
не читали й не чули про якогось Короля чи тирана, який
був би настільки нелюдом, щоб дати такий наказ. Коли
б це який вчинив, ми мусили б зважити, чи цей наказ
є одним із його законів. Бо коли говоримо про непослух
Королеві, то маємо на увазі непокору його законам, тим
законам, які стали чинними ще до їх застосування проти
будь-якої особи. Бо ж Король, хоч він, як батько (своїх)
дітей і як пан своїх слуг, *дає різні накази, які ці діти і
слуги зобов’язані виконати*, однак народові він не на¬
казує, загалом, ніколи інакше, як тільки на підставі по¬
переднього закону, і як політична, а не як природна
особа 3. 1 коли б такий наказ, як той, що ти сказав, йому
1 Слово «тому» (therefore) вжито в англійському лрскладі Біблії, цито¬
ваному Гоббсом. В українському перекладі (Рим, 1963) слова «тому» немає.
2 В оригіналі: «Is there nothing wherein a lawful King's command may be
disobeyd?»
3 Гоббс послуговується тут політично-юридичною термінологією англій¬
ських юристів, розвиненою за доби королеви Єлизавети (1558—1603), яка
ґрунтувалася на середньовічних попередниках. Згідно з тією докіриною
«Король має два тіла — природне (body natural) і політичне (body politic).
Його природне тіло є смертне і підпадає всім спокусам, спричиненим
своєю природою, приміром, нещасливим випадкам, кволістю ума з при¬
чини дитинства або старості та іншим вадам, які трапляються в природних
тілах всіх людей. Зате його політичне тіло є тілом, якого не можна ні
бачиш, ні доторкнутися. Воно складається з політики і з уряду і існує
для того, щоб управляти народом і задля суспільного добра. Це тіло зовсім
свободне від дитинства і від старості, як і від інших вад, притаманних
62
вдалося проголосити як загальний закон — чого ніколи
не було й не буде,— Ти був би зобов’язаний його вико¬
нати, хіба що покинув би це королівство після його
проголошення і перед вироком на Твого батька.
Б. Твій автор далі каже, що коли б хтось відмовився від
активної слухняності Королеві, який наказав щось супро¬
тивне Божому законові, він мусить бути дуже впевнений
у тому, що цей наказ дійсно такий супротивний. Я б був
радий дізнатися, як можна в цьому *добре* впевнитися.
А. Я не думаю, що Ти віриш, щоб будь-хто з тих
відмовників (refusers) дістав наказ — безпосередньо з Бо¬
жих вуст, або в інший спосіб від того, як Ти і я дістає¬
мо, тобто зі Св.Письма — супротивний наказові Коро¬
ля, який є Божим заступником. 1 тому, що люди пере¬
важно тлумачать Св.Письмо на свій лад, замість того,
щоб простежити справжній його смисл, тому немає іншої
дороги, дізнатися напевно й у всіх випадках, що Бог
наказує або забороняє нам, як тільки прийняти рішення
того або їих, кого Король призначив для встановлення
смислу Св.Письма, і після дослідження сумління в кож¬
ному випадкові. А кого призначено, є загальновідомі в
усіх християнських державах єпископи, священики або
збори, які правлять Церквою, підлеглі тому або тим, які
мають суверенну владу.
Б. З цього, що Ти сказав, можуть постати деякі сумніви.
Бо ж коли люди повинні вивчати свої обов’язки з по¬
станов, винесених іншими людьми стосовно значення
Св.Письма, а не на підставі свого власного розуміння, то
я не розумію, навіщо вони перекладали його англійською
мовою і не тільки дозволили, але й закликали кожного
його читати. Бо ж до чого ж це могло призвести, як не
природним тілам. Тому ніщо, що чинить Король як політичне тіло, не
може бути зневажене або перешкоджене вадою його природного тіла».
(Див.: Канторович Ернст Г. The King’s Two Bodies.— Прінстон, 1966.—
Вид. 2-ге.— С.31.) Як видно з цієї цитати, «політичне тіло» короля набрало
в англійських юристів «ангельського характеру» середньовічних богословів.
63
до розмаїття думок і, в результаті — бо ж така людська
вдача — до дискусій, порушення милосердя, непослуху і
в підсумковому наслідку, до бунту? Крім цього, якщо вже
дозволено читати Св. Письмо англійською мовою, то чому
ж його переклади не є такими, щоб зробити все прочитане
зрозумілим, навіть для людей з невеликими розумовими
здібностями? Чи ж євреї, які вміли читати, не розуміли
своїх законів єврейською мовою так, як ми розуміємо
наші по-англійському писані закони? А якщо йдеться про
такі місця у Письмі, що не є за своєю суттю законами,
то для обов’язків євреїв не мало значення, чи вони їх
розуміють, чи ні, з огляду на те, що ніщо інше не кара¬
ється, як тільки переступ якогось закону. Це ж питання
хотів би я поставити щодо Нового Заповіту, бо вважаю,
що ті люди, для яких мова оригіналу була рідною, до¬
статньо розуміли, які накази і ради давав їм наш Спаси-
тель і його апостоли та безпосередні учні. Як же ж від¬
повісти на питання, яке поставили св.Петро і св.Йоан
(Діяння, IV6 19), коли первосвященик Анна та інші з
єрусалимського синедріону заборонили їм надалі вчити
ім’ям Христа: «Чи воно справе&шво перед Богом вас більше
слухати, ніж Бога?»
А. Це різні речі. Петро і Йоан щоденно бачили нашого
Спасителя й говорили з ним, і через чуда, які він творив,
вони знали, що він є Бог і тому напевно знали, що їх
непослух наказам первосвящеників був обґрунтований.
Чи ж тепер який-небудь священик може сказати, що він
безпосередньо з Божих вуст дістав наказ не підкорятися
Королеві, або що знає з інших джерел крім Св.Письма,
що той чи той наказ Короля, який має форму і природу
закону, суперечить Божому законові, який в різних місцях
недвозначно і явно закликає слухатися його в усіх справах?
Місце, яке ти наводиш, не каже нам, що радше авторитет
священика, ніж християнського Короля має вирішувати
питання, що постають з приводу різного тлумачення
Св.Письма. 1 тому там, де Король є головою Церкви, і
64
через це — головним суддею в справах правильності
всіх тлумачень Св.Письма (не входячи в обставину, що
Св.Письмо саме не інакше було загально визнане, як
через авторитет Короля і держави) підкорятися королів¬
ським законам і громадським едиктам не значить бути
неслухняним Богу, а тільки — коритися Йому 1. Свяще¬
ник не сміє думати, що його майстерність у латині, грець¬
кій або єврейській мовах (якщо він її має), дає йому
якийсь привілей накидати всім співпідданим свою аіасну
версію або те, шо він уважає за свою версію кожного
неясного місця Св.Письма. Він також не повинен думати
(у випадку, якщо йому здається, що він знайшов якесь
прегарне тлумачення, до якого інші досі не додумалися),
що він дістав його через натхнення; бо ж він не може
бути цього певний, ані того, що це тлумачення, яке йому
видається таким штучним, не є фальшивим, бо тоді вся
його впертість і непокірність стосовно Короля і його
законів не була б нічиїй іншим, як пихою серця і често¬
любством, або ще й обманом. А якщо Ти думаєш, що є
зайвим, або навіть шкідливим, мати Св.Письмо англій¬
ською мовою, то я іншої думки. У Св.Письмі дуже багато
місць, які можна легко зрозуміти і які навчають як справ¬
жньої широї віри, так і доброї моралі (і це так вичерпно,
1 Йдеться про одне з центральних понять у філософії Гоббса. Він
виходить із засновку, що Церква, як інституція, то продовжує справу
Хрпста і Ггого апостолів, не може домагатися поліпгчної влади, тільки
підлягає мирським володарям, якщо володарі також є християнами (Леві¬
афан.- - Гл.42). Церква є отже (Там же.— Гл.39.-- С.498) «громадою (com¬
pany) людей, які відверто визнають християнську релііію і об'єднані в
особі одного володаря (Soveraign), за наказом якого вони мусять збиратися
і без дозволу (Authority) якого вони не сміють збиратися*. Далі, «З цієї
концентрації політичного і церковного права в руках християнського Ко¬
роля ясно виходить, що володарі мають усі роди влади над своїми підданим,
які тільки людині можна надати, щоб панувати над зовнішніми діями
людей в царинах політики і релігії, і що вони можуть оголошувати такі
закони, які вважають за найбільш доцільні для управління підданими,
однаково, чи воші становлять Державу чи Церкву: бо ж як Держава, так
і Церква складається з тих же людей'* (Левіафан.— Гл.42.— С.575).
65
як необхідно для спасіння), і яких жодний спокусник
не має змоги перекреслити з пам’яті пересічного чита¬
ча: тож його читання вельми корисне і не повинно бу¬
ти заборонене з огляду на небезпеку великої шкоди для
людей і держави.
Б. На мою думку, все необхідне для людського спа¬
сіння, як у вірі, так і у моралі записане у Св.Письмі так
ясно, як тільки можливо. Діпш, слухайтеся ваших батьків
у всіх справах; слуги, слухайтеся ваших панів; хай усі люди
будуть підданилш вищої влади, чи то Короля, чи то тих,
кого він настановив; любіть Бога всією вашою душею, а
ваших ближніх, як самих себе: це — слова Св.Письма, які
всі добре розуміють. Але ні діти, ні переважна частина
людей не розуміють, чому їхнім обов’язком є це робити.
Вони не бачать, що безпека держави, отже і їхня власна,
залежить від того, чи вони так чинять. Кожна людина
згідно з своєю природою (позбавлена самодисципліни) в
усіх своїх діях керується користю, наскільки може її пе¬
редбачити, яку матиме зі своєї слухняності. Вона читає,
що зажерливість (covetousness) є джерелом усього злого;
але вона мислить і часом переконується, що зажерливість
є джерелом її майна. Так само в інших випадках: Св.Пись-
мо говорить одне, а люди думають інше, зважуючи тільки
всі вигоди і невигоди цього нинішнього життя, що в них
перед очима і ніколи не кладучи на терези добро чи зло
прийдешнього життя, якого вони не бачать.
А. Все це, без перебільшення, трапляється, де смисл
Св. Письма щільно криється в грецьких і латинських тек¬
стах, і проповідники навчають з нього народ тих же
самих речей. Аче люди, які мають відповідні умови і
належний вік, щоб могти зрозуміти смисл того, що чи¬
тають, і які з охотою досліджують причини своїх обо¬
в’язків, найдуть їх не в інший спосіб, як тільки крізь
читання Св.Письма, та дійдуть висновку, що мають не
лише піддягати закону самі, а й спонукати до цього інших.
66
Бо ж звичайно людей старшого віку і високого станови¬
ща наслідують їхні близькі підлеглі, які більше зверта¬
ють увагу на приклад тих людей, яких поважають, і
яких вони не бажають розчарувати, ніж на розпоряджен¬
ня і закони.
Б. Людей згаданого Тобою становища і віку я вважаю
найменш придатними, щоб їм довіряти читання Св.Пись¬
ма. Я знаю, Ти маєш на увазі тих, які вивчали грецьку
і латину, або обидві ці мови, і які до того ж люблять
знання і тому мають насолоду в знаходженні сенсу в
найважчих текстах, або в думці, що вони його знайшли,
якщо це нове значення досі ще не було відкрите іншими.
Саме вони, пропускаючи легкі місця, які вчать людей
їхніх обов’язків, беруться тільки за вивчення містерій
релігії, як наприклад: як можна за допомогою розуму
з’ясувати, що таке Трійця, яка править на небі, коли ця
Трійця є лише один? Як Бог міг стати плоттю? Як ця
плоть може бути дійсно присутня водночас в різних міс-
цях? Де знаходиться пекло і які його муки? Або інші
метафізичні доктрини: Чи людина має свободу волі, а чи
нею керує воля Бога? Чи святість приходить через на¬
тхнення, а чи через духовенство, чи через Біблію до кож¬
ного, хто її читає і сам собі пояснює, чи через особливе
натхнення до кожної окремої людини? Ці й подібні пи¬
тання є науковими заняттями жадібних до знання і при¬
чиною всіх наших недавніх лих, причиною, чому прості
люди — яких Св. Письмо вчило вірі в Христа, любові до
Бога, покорі Королеві і розсудливої поведінки — все це
забули і ставлять свою релігію поміж сумнівні доктрини
отих Твоїх мудрих людей.
А. Я не вважаю тих людей здатними пояснювати іншим
Св.Письмо і не кажу, що інші повинні вважати їх тлу¬
мачення за слово Боже. Все те, що їм потрібно знати,
настільки просте, що не потребує пояснень; все по¬
верх цього не є для них добре. Але коли б якась із цих
67
непотрібних доктрин була авторизована Королем або дер¬
жавою, вважаю, що обов’язком кожного підданого було
б не виступати проти неї, оскільки обов’язком кожного
є покора супроти того або тих, хто має суверенну аіаду,
і що мудрість властей вимагає карати тих, хто оприлюднює
або навчає cbolx особистих тлумачень, якщо вони су¬
перечать законові, і правдоподібно схилять людей до бун¬
ту або до протизаконного спротиву.
Б. В такому разі муситимуть покарати більшість тих,
які здобули свою освіту в університетах. Бо ж такі куріозні
питання богослов’я спершу постали в університетах, на
рівні з усіма цими політичними питаннями щодо прав
державної і церковної аіади, і там з’яачялися аргументи
на користь свободи, запозичені з творів Арістотеля, Пла-
тона, Ціцерона, Сенеки, та з історії Греції і Риму, для
полеміки проти необхідної апади своїх володарів. Через
це я втрачаю надію на більш-менш тривалий мир у нас,
доки тутешні університети не зміняться і не скерують
своїх зусиль на заспокоєння справи, тобто, на вчення
абсолютного послуху законам Кйроля і його державним
едиктам, скріпленим Великою Державною Печаткою Ан¬
глії. Бо в мене немає сумніву, що ця тверда підстава,
підкріплена авторитетом стількох вчених людей, досягне
більше для збереження миру між нами, ніж перемога над
бунтарями. Аіе боюся, що це неможливо —привести уні¬
верситети до такої податливості державному впливові, як
це було б потрібно для справи.
А. Беручи до уваги, що університети досі час від часу
захищали авторитет Папи проти права нашого Короля
всупереч усім божеським, державним і природним правам:
чому ж вони не можуть також захищати права того,. хто
є як володарем держави, так і головою Церкви, ^маючи
на своєму боці всі правні передумови і справедливість?
Б. Чому ж вони тоді не були за аіаду Короля*: в усіх
питаннях відразу ж після того, як Король Генріх- Vllf був
68
у Парламенті проголошений головою Церкви, подібно до
того, як вони раніше обстоювали авторитет Папи?
А. Тому, що духовенство в університетах, яке керує
там усіми справами, і духовенство поза університетами,
а також єпископи і нижче духовенство думали, що знесен¬
ня (шіади) Папи (в Англії) означає поставлення їх на
його місце, і більша їх частина не сумнівалася в тому,
шо їхня духовна шіада, яку вони дістають шляхом ря¬
ду рукоположень від єпископа до єпископа, не похо¬
дить від Короля, тільки від Христа; незважаючи на ро¬
зуміння того, що її предача відбувалася через руки Папів
і єпископів, авторитет яких вони відкинули. Бо хоча
вони були вдоволені тим, що в Божеському праві, на яке
Папа посилався в Англії, йому мало бути відмоачено, але
вони не були згідні з тим, щоб його відібрати від Анг¬
лійської Церкви, представниками якої вони себе бачили.
Правдоподібно, вони не вважали резонним, щоб яка-не-
будь жінка чи дитина або який-небудь чоловік, які не
вміли тлумачити єврейську', грецьку або латинську Біблію
і, мабуть, не знали відміни і дієвідміни грецьких і латин¬
ських іменників і дієслів, мали б братися за керування
багатьма докторами в справах релігії, тобто в справах
богослов'я. Бо ж релігію довгий час вважали, а ще й
тепер більшість людей уважає, за те саме, шо богослов’я,
що дає духовенству багато користі.
Б. А надто тепер серед пресвітеріанців. Бо ж тільки
небагатьох вони вважають за добрих християн, окрім тих,
які можуть повторювати їхні проповіді й вести за них
суперечки на користь їхнього тлумачення Св.Письма, а
також боротися за них своєю кров’ю (bodies) або грішми,
якщо б настала для цього потреба. Віра в Христа для них
не має значення, якщо Ти не віриш так, як вони тобі
наказують. Добродійність для них не має значення, хіба
що йдеться про добродійність і щедрість до них і про
ділення з їхньою клікою. Як ми можемо встановити мир,
поки не є нашою релігією, не можу сказати. Haeret lateri
11-1978
69
Icthalis amndo l. Бунтарська доктрина пресвітеріанців так
міцно засіла в головах і в пам’яті народу (не можу сказати,
щоб у серцях, бо вони нічого в ній не розуміють, хіба
тільки, шо можуть законно бунтуватися), шо побоююся,
що ця держава ніколи не видужає.
А. Якби дві великі цноти, котрими нарізно володі¬
ли Генріх VII та Генріх VIII поєдналися в одному мо¬
нархові, то вони б легко вилікували державу. Достоїнст¬
вом Генріха VII було: не викликаючи невдоволення на¬
роду наповнити свою казну, достоїнством Генріха VIII —
завчасна суворість. Аче останньої не можна здійснити
без попередньої.
Б. Те, що Ти кажеш, скидається на пораду Королеві
залишити їх у спокої, аж доки він не нагромадить досить
грошей, шоб зібрати й утримати достатню армію, а потім
напасти на них і знищити.
А. Боже борони, щоб такий страшний, нехристиянсь-
кий і негуманний план коли-небудь запав Королеві в
серце. Я б бажав йому досить грошей, щоб набрати армію
і приборкати будь-яке повстання та позбавити своїх во¬
рогів жодної надії на успіх, щоб вони не посміли пере¬
шкоджати йому реформувати університети; але також,
щоб нікого не засуджували на смерть, хто дійсно не
вчинив таких злочинів, за які закон передбачає кару смер¬
ті. Серцевиною бунту, як бачиш зі сказаного і читав про
інші повстання, є університети, яких все ж не слід лік¬
відувати, тільки краще здисциплінувати. Це значить, що
теорія політики (politics), якої там навчають, (як кожна
справжня політика), повинна була здатна вселити в людей
переконання, що їхнім обов’язком є підпорядковуватися
всім законам, які Король скріпив своїм авторитетом, аж
доки він їх своїм авторитетом не відкличе; що державні
закони є законами Бога тому, що ті, хто їх встаноаіюють,
1 «У (нашім) боці стремить смертоносна стріла» (Птлііі Вергиій Марон.
Енеїда. Кн.4, рялок 73.).
70
є для цього Богом призначені. Далі, шо народ і Церква
є одне і мають тільки одну голову: Короля К і що ніхто
не має права правити від його імені, якщо не дістав від
нього права; що Король завдячує своєю короною не
якимсь церковним чи іншим людям, а тільки Богові, і
що релігія, якої вони там навчають, це терпеливе очіку¬
вання майбутнього приходу нашого блаженного Спаси-
теля, а тим часом — рішучість слухатися законів Короля
(які є також законами Бога). Нікому не шкодити; бути
милосердним до всіх людей; дбати про убогих і хворих,
і жити порядно і без бешкету, не змішуючи нашу релігію
з такими питаннями справжньої (natural) філософії, як
свобода волі, безтілесна нематеріальна речовина, безко¬
нечна теперішність, всюдисущість, іпостасії, чого народ
не розуміє і чим ніколи не стане перейматися. Коли
університети стануть так здисципліновані, то з них почнуть
виходити високопринципні проповідники, а ці безприн¬
ципні, шо є тепер, помалу відпадуть.
Б. Я вважаю це за дуже добрий напрям і, мабуть,
єдиний, який може забезпечити нам постійний мир. Бо
ж коли люди не знають свого обов'язку', що ж тоді змусить
їх коритися законам? Ги скажеш: армія. Але шо змусить
армію? Чи ж навчені банди є армією? Чи ж не були нею
яничари, які не так давно вбили Османа у власному
палаці в Константинополі? Тому я згідний з Тобою, як
щодо того, що проповідники і джентльмени, які замолоду
1 Гоббс. головним стимулом політичної філософії якого було спершу
перешкоді ті спалахові громадянської війни (в «Elements of Law», 1640).
а потім запобігти тому, щоб її страхіття скрізь і знову повторювалися
(«Левіафан». 1651 та ін.), наполягав на доконечності об’єднання світської
і духовної влади в руках світського суверена, обґрунтовуючи це так:
«Існування держави (civil society, шо можна також перекласти політичного
суспільства14) залежить від справедливості, а справедливість залежить від
влади над життям і смертю і від менш важливих нагород і кар, якими
розпоряджається той. хто має суверенну владу в державі. Тому не може
отриматися держава, в якій, всупереч володареві, не він сам. а хтось інший
може надавати більші нагороди, ніж життя, і більші кари, ніж смерть»
* Левіафан.— Кн.38.~ С.478).
11*
71
засвоїли в університетах вірні правильні принципи, по¬
винні привести людей до любові і покори, так і щодо
того, що доти не матимемо тривалого миру, доки самі
університети не будуть зреформовані у вказаний Тобою
спосіб, і доки духовенство не знатиме, що воно не має
іншого авторитету, крім того, що воно дістає від найвищої
державної ачади, а аристократія і джентрі не знатимуть,
що свобода держави не означає звільнення від законів
рідної країни, байдуже, чи вони встаношіені законодав¬
чими зборами, чи Монархом, а тільки звільнення від
утисків та зухваїьства сусідів. А тепер, будучи задоволений
у пій справі, хочу вернути Тебе назад до того місця,
звідки моя цікавість привела Тебе до цього довгого від¬
хилення від теми. Ми обговорювали питання про кора¬
бельний податок, одну із тих скарг, з якими Парламент
виступив, називаючи їх тиранією і деспотизмом (Короля),
щоб таким чином відокремити, як Ти зазначив, Короля
від його підданих, і створити проти нього партію, на
випадок потреби. А тепер можеш перейти, якщо Ти не
заперечуєш, до інших хитрощів, що їх вживали для цих
самих цілей.
А. На мою думку, ми краще припинимо на цьому
місці нашу розмову про ці спроби і перенесемо її на
інший день, зручний для Тебе.
Б. Згода. Певен, що це буде невдовзі.
ДІАЛОГ ДРУГИЙ
А. Ласкаво прошу; коли б Ти був, однак, залишив мені
більше часу, моя пам’ять краще б підготувалась.
Б. Байдуже, розкажи мені тепер те, що собі пригадуєш.
Що ж до решти, то я з задоволенням чекатиму, коли
матимеш час.
А. Спочатку Парламент переконав народ, що кора¬
бельний податок є незаконний, і через це люди були
схильні вважати його деспотичним. Далі, щоб збільшити
невдоволення народу його Величністю, його звинуватили
у намірі запровадити й узаконити в королівстві римську
релігію; а люди не знали нічого більше ненависного. Не
тому, що ця релігія була хибна — щоб це розсудити,
недоставало в них вченості і власної думки,— а тому,
що вони звикли до того, як її лаяли в своїх повчаннях
і диспутах проповідники, яким вони довіряли. Це був
справді найбільш ефективний наклеп, який лише можна
було вигадати, щоб відштовхнути людей від Короля. При¬
водом до цього наклепу було, по-перше, що в той час,
або дещо раніше, якийсь Розетгі був послом Папи до
Королеви, і що такий собі містер Джордж Кон, секретар
кардинала Франціска Барберіні і небіж Папи Урбана VIII,
був присланий зі схвалення і під протекцією Королеви,
73
як думали, для того, щоб перетягнути стількох знатних
осіб королівського двору, як тільки зможе, на шлях за¬
мирення з Римською Церквою. Мені невідомо, з яким
успіхом, але, мабуть, він мав деякий успіх, головно між
жіноцтвом, і при цьому більше важили не аргументи, а
надія на ласку Королеви.
Б. За обставин, що тоді склалися, було б, мабуть,
краще їх не висилати.
А. Також нарікали на зібрання ченців-капуцинів в
замку Сомерсет, хоча шлюбні статті на це дозволяли, і
пішов поголос, що єзуїтам незабаром дозволять заснувати
монастир у Клеркенвелі (Clerkenwell). А тим часом го¬
ловного секретаря, сера Френсіса Віндебанка (Windebank)
звинуватили у тому, що він самовільно звільнив деяких
англійських єзуїтів, яких схопили й ув’язнили за по¬
вернення з вигнання до Англії всупереч законові, який
це проголосив державним (capital) злочином. Також те,
що англійські католики знайшли притулок у хмолитовні
Королеви, дало привід ганити саму Королеву не лише за
це, але й за всю прихильність, яку вона показувала ка¬
толикам. Деякі йшли так далеко, що не вагалися відверто
говорити, що вона керує Королем.
Б. Яка дивовижна несправедливість! Королева була
католицької віри, і тому не могла чинити інакше, як в
міру своєї спроможності допомагати католикам, інакше
вона не була б справді тою, за яку себе відверто визнавала.
Але виглядає, що вони думали змусити її до лицемірства,
бо самі були лицемірами. Чи може хто-небудь вважати
злочином те, що побожна пані будь-якої віри шукає ласки
і благословення в тої Церкви, до якої вона належить? 1
1 У цій аргументації Гоббса на захист Королеви, яка відверто визнавала
свою католицьку віру, відмінну від протестантської й офіційної віри Короля
і великої більшості англійського народу, можна добачувати суперечливість
із його власною філософією, і неконсеквентність: бо ж, як відомо з його
інших творів (приміром «Левіафана», «De Cive»), Гоббс додержувався
думки, що хоч кожна людина приватно може вірити, у що хоче, офіційно
74
А. Щоб дати Парламентові ще один привід до звину¬
вачення Короля в намірі запровадити католицизм (Рорегу),
відбулася велика суперечка між єпископальним і пресві¬
теріанським духовенством щодо свободи волі. Спір спершу
розпочався в Нідерландах, поміж Ґомаром і Армініусом \
ще за Короля Якова, який передбачаючи, що це може
завдати клопоту Англіканській Церкві, робив усе, що міг,
щоб заспокоїти спір. З цього приводу зібралися богослови
в Дорті, і Король Яків послав туди одного чи двох бо¬
гословів, але вони не дійшли згоди. Питання так і зали¬
шилося невирішеним і стало предметом диспутів у міс¬
цевих університетах. Всі пресвітеріанці були однієї думки
з Ґомаром; але багато інших думали інакше. їх називали
мусить належати до віри і підпорядковуватися законам (також у справах
віри), якої дотримується і які проголошує П суверен (розрізнення між
«вірою» (faith) і «віровизнанням» (confession); (див. також: Munkler Н.
Thomas Hobbes: Behemoth.— Frankfurt a/M, 1991.— S.207 —208.) Але за¬
лишаючи на боці питання, чи був сенс Гоббсові — який майже все життя,
а зокрема в часі, коли писав «Бегемота» (у 1660-х pp.), перебував під
обстрілом з боку своїх ворогів, які таврували його як ворохобника та
атеїста, і які хотіли притягти його до суду, через що він мусів шукати
протекції в Короля,— чи був сенс йому наражуватися ще додатково Ко¬
ролеві, атакуючи його Матір, мусимо взяти під увагу, що він був філософом,
а не ідеологом чи догматиком; тому це його зрозуміння для Королеви,
навіть якщо воно було продиктоване його приватним життєвим інтересом,
не можна кваліфікувати як філософську інконсеквентність, бо ж тут ідеться
передусім про проблему справедливості, з якою контрастує намірена не¬
справедливість стосовно Королеви (а також і Гоббса), отже виняткове
протестує проти загального, тобто проти несправедливого в справедливості.
Інакше кажучи, тут практична впевненість, певна своєї справи, заступає
й уневажнює теоретичну істину.
1 Голландський теолог Якобус Армініус (власне, Германс, 1560—1609),
професор Лейденського університету, виступав проти науки Кальвіна в
неминуче призначення і твердив м.і., що католики також можуть бути
християнами, а головно, що віра і вчинки людини можуть мати вплив на
її вибраність. Його головним противником був теолог Франціскус Ґомарус.
3 їхнього диспуту виник т.зв. армініанський спір (1604 — 1619), у якому
громадськість Голландії поділилася на ліберальне міщанське і на консер¬
вативне аристократичне крила. Наближення армініанців до позицій като¬
ликів було трактоване їхніми противниками як «папізм».
75
армініянами і загалом ненавиділи, бо ж доктрину свободи
волі було засуджено, як папське вчення, і тому, що пре¬
світеріанці були в більшості і вже здобули собі прихиль¬
ність народу. Тому Парламентові було легко скрізь по¬
ширити наклеп серед народу, коли архієпископ Кентер-
берійський д-р Лауд став на бік Армініуса і, трохи раніше,
заборонив своєю церковною владою всім духовним про¬
повідувати до народу про призначення, і коли всі при¬
хильні до нього священики, які сподівалися на підви¬
щення в Церкві, почали з великим запалом навчати про
свободу волі, щоб довести свої здібності і зробити кар’єру.
Крім цього, декілька з них поширювали чутки, що архі¬
єпископ у своєму серці є папістом, і якщо йому пощастить
добитися толерантності для римської релігії, то він до¬
б’ється кардинальського капелюха. Це було не тільки
брехнею, але також безпідставною підозрою:
Б. Дивна річ, що студентам, незнатним людям і та¬
ким* які тільки завдяки державі могли отримати осві¬
ту, було дозволено переносити свої зайві дискусії, а з
ними і чвари, з університетів у суспільство; а ще дивні¬
ше, що держава ставала на чийсь бік, замість того, щоб
погамувати обох.
А. Держава може змусити до послуху, але не може
переконати в тому, що зроблено помилку, ні змінити
думки тих, які вірять, що вони знають краще. Придушення
доктрини тільки об’єднує та обурює, тобто збільшує злобу
і силу тих, які вже в це вірять.
Б. Але ж в яких питаннях вони не погоджуються? Чи
ж між єпископом і пресвітеріанцями існує якась суперечка
про Божу і людську природу в Христі? Чи ж хтось з них
заперечує (Св.)Трійцю або якийсь інший член Символу
Віри? Чи ж котрась сторона відкрито вчить чи прямо пи¬
ше, проти справедливості, добродійності, поміркованості
або проти якихось інших обов’язків, потрібних для спасін¬
ня, за винятком, може, обов’язку *який ми маємо* щодо
Короля, і це лише тоді, коли або наміряються панувати
76
над Королем, або його знищити? Господи, помилуй нас!
Чи ж не може бути спасенний той, хто не розуміє їхніх
дискусій? Чи може для спасіння одному потрібно більше
віри і чеснот, ніж іншому? Навіщо так багато проповіду¬
вати про віру нам, не язичникам, хто вже вірить у те, що
Христос і його апостоли подали нам все необхідне для
спасіння, навіть більше? Чому так мало проповідують
справедливість? Мені часто доводилося слухати, як напу¬
чують людей на праведний шлях, але рідко коли в їхніх
проповідях я чув слово справедшвість. Ні, хоча в латин¬
ській і в грецькій бібліях слово справедливість зустріча¬
ється дуже часто, проте в англійській, хоч це слово є кож¬
ному зрозуміле, його замінили словом праведність (righ¬
teousness), яке дехто вважає за тотожне, але яке розуміють
радше як правильність поглядів, ніж учинків або намірів.
А. Признаюся, що знаю дуже мало суперечок між
християнами про речі, необхідні для спасіння. Здебільшого
торкаються питання авторитету і влади над Церквою, або
користей, або честі духовних. Бо ж турбується, чи попадає
в незгоду з сусідом через спасіння моєї душі або чиєїсь
іншої душі, а не своєї власної? Коли пресвітеріанські
духовні та інші в проповідях наполегливо закликали до
повстання, а в недавній війні до бунту: хто з них не мав
бенефіції \ або, якщо мав, то не боявся втратити, або
якихось інших засобів свого існування, через зміну уряду;
хто з них добровільно, не маючи надії на нагороду, про¬
повідував так ревно проти заколоту, як ревно друга сто¬
рона кликала до нього? Признаюся, що з того, що я міг
помітити в історії і в інших писаннях поган, грецьких і
римських, ці погани зовсім не поступалися нам у справах
цнот і моральних обов’язків, незважаючи на те, що нам
так багато проповідували, а їм взагалі нічого. Також при¬
знаюся, що таке часте проповідування вважаю шкідливим,
1 Бенефіція (лат. beneficium) — добродійство в середньовічній Церкві,
це духовна посада, з якою було пов’язане право на будь-які прибутки
(лат. praebenda — дохід).
77
коли подумаю про шкоду, яку приносить свобода людей,
які кожної неділі, а то й частіше, в той же час промовляють
до всіх людей нації, а держава не знає, про що вони будуть
говорити. Нічого такого не дозволено в усьому нехрис-
тиянському світі, і тому там немає громадянських війн
за релігію. Все ж таки не думаю, що б можна було надто
часто повчати народ про його обов’язки перед Богом і
людьми; краще якщо б це робили статечні, стримані і
літні особи, яких народ шанує, а не легкодушні граючися
словами молодці, від яких не буде сприймати поучень
жодна, хоч і простодушна, громада (бо це було б проти
природне), і не буде їх ні шанувати, ні зважати на те,
що вони говорять, за винятком тих, яким подобається
їхнє дзеленчання. Я всім серцем бажаю, щоб було досить
стриманих і літніх людей для всіх парафій в Англії, і щоб
вони робили свою справу. Але це лише мрія. Залишаю
мудрості держави робити те, що вона вважає за потрібне.
Б. Що ж вони робили далі?
А. Коли король велів заслати далеко від Лондона
трьох людей *, засуджених за поширення бунтарських док¬
трин чи то на письмі, чи то в публічних проповідях,
Парламент (за згодою його Величності чи без, вже не
пригадую) спричинив їх звільнення і повернення до Лон¬
дона, думаю тому, щоб переконатися, як народ це сприй¬
ме, і таким чином побачити, як далеко вже їм вдалося
позбавити Короля прихильності народу. Коли ці троє
проїздили через Лондон, це було щось на зразок тріумфу:
народ юрмився, щоб їх побачити, і прийняли їх такими
вітальними вигуками, майже з захопленням, неначе вони
зійшли з небес; що означало, що Парламент мав тепер
1 Мова про Віліяма Прінна (Ргуппе, 1560 — 1669), Джона Баювіка (Вас-
twick, 1593—1654) та Генрі Бурто на (Burton, 1578—1648), завзятих пури-
танців, які за тривалу кришку Англіканської церкви та її армініанства
(див. прим, на стор. 75), як і королівського двору, були кількаразово
засуджені до важких кар, але 1640 р. були звільнені з в’язниці Довгим
Парламентом.
78
вірну йому велику і шумну партію на випадок потреби.
Впевнившись у цьому, вони перейшли до наступної змови,
метою якої було позбавити Короля тих дорадників, які,
як вони думали, своїм розумом, відвагою і авторитетом
могли б перешкодити або спротивитися їхнім подальшим
планам супроти Короля. Для початку, Палата Громад
вирішила звинуватити у державній зраді графа Страффор-
да (Earl of Strafford), лорда-намісника Ірландії.
Б. Ким був цей граф Страффорд до того, як зайняв
цю посаду? І чим він образив Парламент або дав привід
думати, що буде їхнім ворогом? Бо ж я чув, що в попе¬
редніх Парламентах він був таким же парламентарієм, як
і кожний інший.
А. Він звався сер Томас Вентворт (Wentworth) і був
джентльменом на підставі свого походження і знатного
землеволодіння в своїм графстві Йоркшир, а ще більше
славився своєю розсудливістю в громадських справах, не
тільки у своєму графстві, але скрізь у Королівстві. Тому
його часто обирали до Парламенту, чи як представника
від міста, чи від графства. А його принципи в політиці
були таю ж, як і всіх тих, про яких думали, що вони
будуть добрими членами Парламенту. Загалом вони були
такі: в юридичних справах і справах правління керуватися
вироками і рішеннями попередніх Парламентів, що на¬
зивалися прецедентами; намагатися охороняти народ від
поза-парламентських податків і надто великого обтяження
парламентськими податками; зберегти народові його ті¬
лесну свободу (liberty of body) від примхливої влади Короля
поза Парламентом; намагатися задовольнити скарги.
Б. Які скарги?
А. Скарги були звичайно такі: надто велика щедрість
Короля до деяких своїх фаворитів; надто велика влада
міністрів або державних службовців; погана поведінка
світських і духовних суддів; але, головно, стягування по¬
датків з підданих, незатверджених Парламентом. Зокрема
останнім часом, вони відмовляються, принаймні дуже
79
утруднюють, постачати Короля грішми, потрібними на
най конечніші державні цілі, доки ці скарги не будуть
полагоджені.
Б. Як же ж Король може належним чином виконувати
свої обов’язки, або звідки підданий може знати, котрого
пана слухати? Бо ж виразно існують дві впади, а їм обом не
можливо коритися у випадку, коли вони не погоджуються.
А. Це правда, але не часто були вони так гли¬
боко роз’єднані з небезпекою для держави, як це сталося
в тому Парламенті 1640 року. В усіх Парламентах покій¬
ного Короля Карла перед роком 1640, лорд Страффорд
був в опозиції до Короля, як і кожний інший, і тому
народ його високо поважав і говорив про нього, як про
доброго патріота і відважного оборонця своїх вільностей.
І з цієї причини його тим більше зненавиділи, коли він
намагався підтримати справедливий королівський автори¬
тет його Величності.
Б. Як же це сталося, що він так змінив свою думку,
як він це ймовірно зробив?
А. Коли після розпуску Парламенту, який дебатував у
роках 1627 і 1628, Король побачив, що не дістане від Пар¬
ламенту грошей, не заплативши за це кров’ю тих своїх
дорадників і урядовців, яких найбільше любив, то трива¬
лий час не скликав Парламенти, і утримався б від цього ще
довше, якби не примусив його до цього бунт шотландців.
Протягом того Парламенту Король надав титул барона се¬
рові Томасові Вентворту, рекомендованого йому завдяки
його великим здібностям, поміченим головно через шкоду,
якої він завдав Королеві під час попередніх Парламентів,
але які могли б стати Королеві в пригоді в майбутньому.
Незабаром Король включив його до Коронної ради, а піс¬
ля цього зробив намісником Ірландії — де він виконував
свої обов’язки на велике задоволення його Величності,—
і на цій посаді він перебував доти, доки заздрощі і при-
старсті Палат Лордів і Громад того нещасного Парламенту
1640 р. не довели його до смерті. Того ж року він став
80
командувачем королівських сил проти шотландців, які
вдерлися до Англії, а за рік перед тим — графом Страф-
фордом. Після замирення і розпущення війська, і після
дебатів у Парламенті у Вестмінстері не пройшло багато
часу, як Палата Громад звинуватила його перед Палатою
Лордів у державній зраді.
Б. Мало правдоподібно, щоб він зрадив Короля, з лас¬
ки якого він дістав своє високе становище і на протекцію
якого він розраховував. В якій зраді його обвинуватили?
А. Проти нього висунули багато статей, але всі вони
зводилися до двох: по-перше, що він віроломно намагався
повалити основні закони і уряд королівства і на його
місці завести деспотичний і тиранський лад, по-друге,
що він намагався знищити права Парламенту і старовин¬
ний перебіг парламентської процедури.
Б. Чи ж він зробив це без відома Короля?
А. Ні.
Б. Чому ж тоді, якщо це була зрада, сам Король не
притяг його до відповідальності через свого повіреного?
За яким правом Палата Громад, без королівського наказу,
звинуватила графа в Палаті Лордів? Вони могли внести
скаргу до Короля, якщо він нічого про це не знав. Таких
правових дій я не розумію.
А. Я також.
Б. Чи хоч якісь існуючі закони встановили це зрадою?
А. Про це я ніколи не чув, і не розумію, як що-
небудь може бути зрадою Короля, дізнавшись про що
Король не вважає це зрадою. Це було одним з тих шту-
карств Парламенту, вставляти слово зрадливість в пункт
звинувачення особи, життя якої вони бажали знищити.
Б. Чи ж не було якогось окремого випадку в його
поведінці або словах, на підставі якого вони могли до¬
вести, що він задумує підірвати основні закони Парла¬
менту, що могло стати причиною його звинувачення?
А. Так; вони сказали, що лорд Страффорд радив
Королеві підкорити Парламент при допомозі Ірландської
81
армії, яку він недавно набрав там на королівську службу.
Але так і не було встановлено, що він радив Королеві
вжити її проти Парламенту.
Б. Які закони називають основними? Бо ж я не розумію,
як якийсь закон може бути більш основним від іншого,
хіба за винятком закону природи, який усіх нас, хто би
хто це був, зобов’язує до покори тому, кому ми законно
і для нашої власної безпеки обіцяли коритися. А для
Короля немає іншого закону окрім salus populi, безпеки
та добробуту народу.
А. Коли цей Парламент кого-небудь звинувачував, то
ніхто ніколи не зважав на значення слів у своїм звину¬
ваченні, тільки на їхню вагу для загострення звинувачення
для нетямущої юрби, яка вважає всі промахи огидними,
якщо їх висловити огидними словами, коли вона нена¬
видить звинувачену особу, як в данім випадку, не тільки
за те, що вона була прихильна до Короля, але й також
за те, що була відступником від партії Парламенту.
Б. Скажи мені, прошу, також, що вони розуміють під
деспотичною владою, яку вони видимо так ненавидять?
Чи ж є десь на цім світі керівник якогось народу, якою
примушено ним керувати, або присилувано встановити
той або інший закон, без огляду на його бажання? Думаю,
що ні. А якщо є, тоді той, хто його примушує, напевно
встановляє закони і править деспотично.
А. Це правда, і Парламент справді думав, що не Ко¬
роль, а тільки вони повинні мати необмежену владу, і не
тільки в Англії, але й в Ірландії та — як показали події —
також в Шотландії.
Б. Кожному відомо, що Король отримав шіаду над
Англією та Ірландією на підставі свого походження від
своїх предків. Але якщо б Король Англії і його нащадки
зазнали невдачі — чого не дай Боже,— то не уявляю, який
правний титул міг би мати Парламент Англії до котрої-
небудь із цих націй.
82
А. Так; вони скажуть, що їх здобули в давні часи за
гроші англійських підданих.
Б. Правдоподібно, і це пасуватиме до всієї їхньої на¬
хабності.
А. В демократичних асамблеях майже все робиться
нахабністю; вона є богинею риторики, і сама це собою
доказує. Бо ж яка пересічна людина не зробить, на підставі
цієї самовпевненності, висновку про велику правдоподіб¬
ність того, що вони твердять на підставі цього звинува¬
чення, його (Страффорда) привели на суд до Вестмінс-
тер-голу перед Палатою Лордів, винесли рішення винний,
і відразу ж, окремим декретом Парламенту (bill of attain¬
der), проголосили зрадником.
Б. Дивно, що на такій слабкій основі можна було
спонукати лордів видати присуд, чи погодитися на зако¬
нопроект, такий шкідливий для них самих і для їхніх
нащадків.
. А. Це було немудро, але, здається, не сталося несвідомо;
бо ж в цьому самому законі є клаузула, щоб його не
брати за приклад, а це значить, що він не може стати
преюдикатом *.
Б. Це ж гірше, ніж сам закон, бо ж є прямим визнан¬
ням, що їхній вирок був несправедливий. Бо ж якої шкоди
може завдати приклад справедливого вироку? Крім цього,
якщо б подібний випадок трапився в майбутньому, тоді
цей вирок через таке застереження ніяк не втрачає силу.
А. Я справді вірю, що лорди, більшість яких, *згідно з
принципами войовничих і жорстоких людей, заздрили йо¬
го Величності, але все ж таки* самі не хотіли засудити його
за зраду; до цього спонукали їх голосні домагання простого
народу, який прибув до Вестмінстера з вигуками: «Судити,
судити графа Страффорда!» До цього спонукали людей
кілька членів Палати Громад, які, після тріумфального
1 Преюдикаїивний вирок (від лат. praejudicatio) є такий судовий вирок,
який становить прецедент для рішень судів у подібних випадках.
83
привітання Прінна, Буртона і Бактвіка, впевнилися в
тому, що з любої нагоди можуть довести людей до кипіння,
їх спонукало цього по часті сама Палата Громад, яка,
якщо бажала знищити якогось лорда, потребувала лише
проголосити його злочинцем.;
Б. Хто це: алочинець? Чи це не є грішник? Чи вони
хотіли вигубити всіх грішників?
А. Злочинцем вони вважали тільки того, кому вони
могли заподіяти якомога більше шкоди. Але припускаю,
що лорди все ще не підозрівали, що вони хотіли скасувати
всю їхню Палату.
Б. Дивно, що вся Палата Лордів не могла збагнути,
що зруйнування влади Короля і послаблення її, веде до
зруйнування і послаблення їх самих. Бо ж навряд чи вони
могли вважати правдоподібним, щоб народ хотів відібрати
в Короля суверенність на те, щоб передати її їм, так
малочисельним і слабшим, ніж багато людей з третього
стану, через те, що народ їх менше любив.
А. Але мені не видається це таким дивним. Бо ж,
якщо йдеться про особисті здібності, то лорди були хоч
не менше, але і не більше тямущі в громадських справах,
ніж рицарі (knights) 1 і міщани. Не&а причини думати,
що хтось, хто сьогодні є представником (knight) графства
в нижчій Палаті Громад, а завтра стане членом вищої
Палати Лордів, то через це стає мудрішим, ніж він був
перед тим. Всі вони, в обох палатах, належать до роз¬
важливих і здібних людей у цій країні, але тільки стосовно
свого майна, що не вимагає більшого, а тільки старанності
і вродженої дотепності, ні розважливості, ні пильності;
потрібні ще знання непорушних принципів і справжньої
науки про безсторонність і справедливість.
Б. Якщо це так, тоді неможливо, щоб яка-небудь держа¬
ва на світі, чи то монархія, чи аристократія, чи демократія,
1 Англ. «Knights* (рицарі):- у тому часі нобілітовані громадяни з титулом
«сер».
84
могла б довго проіснувати без змін уряду або без революції
з метою зміни чи уряду, чи керівників.
А. Це дійсно так; і жодна могутня світова держава не
була протягом тривалого часу вільна від повстань. Греки
мали деякий час своїх дрібних королів, а згодом, шляхом
повстань, перетворилися на дрібні республіки (сошшо
wealths); ці республіки виросли на більші, але шляхом
повстань знову перетворилися на монархії. А все це через
відсутність помітних для простолюду принципів справед¬
ливості. Бо ж, коли б на початку кожного повстання народ
ці принципи бачив (втіленими), то амбітні особи ніколи
не могли б надіятися на те, що скинуть владу, яка вже
закріпилася. Бо ж саме честолюбство не може багато
вдіяти без рук (які б йому допомогли), а рук було б мало,
коли б простий народ було ретельно поінформовано про
справжні принципи його обов’язків замість того, щоб
його залякувати і збивати з толку, як це робили пропо¬
відники безплідними і небезпечними доктринами про при¬
роду людської волі та іншими філософськими питаннями,
які нічим не причиняються до спасіння в будучому світі,
ні до полегшення на цьому, а тільки провадять до передачі
духовенству обов’язків, що належать Королеві.
Б. Якщо не помиляюсь, всі християнські держави бу¬
дуть проходити ті сп&іахи революцій, доки існуватиме світ.
А. Правдоподібно; а все ж цей гандж, як я сказав,
можна було б легко усунути реформою університетів.
Б. Як довго Парламент уже засідав?
А. Він розпочав (свою сесію) 3 листопада 1640 року.
Лорда Страффорда було засуджено лордами за державну
зраду 12 листопада, вкинено до Тауеру 22 листопада, а
суд над ним розпочався 22 березня і закінчився 13 квітня.
Після судового процесу Палата Громад визнала його вин¬
ним у державній зраді, потім це саме визнала Палата
Лордів 6 травня, а 12 травня йому відтяли голову.
Б. Дуже поспішно; а при цьому Король не міг його
врятувати амністією?
12-1978
85
А. Король стежив за всім, що діялося під час судового
процесу, і заявив, що не вважає вирок справедливим. І,
думаю, незважаючи на небезпеку для своєї особи від люті
народу і на поради не тільки найбільш довірених осіб,
але й самого графа Страффорда, щоб він не противився
екзекуції, він би його помилував, якщо б це моглсг за¬
хистити графа від розлюченої юрби, настрої якої підси¬
чував сам Парламент, щоб залякати тих, які, на його
думку, були графові прихильні. А все ж таки пізніше сам
Король не завагався визнати, що зробив помилку, не
помилувавши його.
Б. Це був довід (на користь) доброї вдачі Короля. Але
я ніде не читав, що імператор Август зробив помилку,
залишивши Ціцерона на поталу його ворогові Антонію;
може тому, що Ціцерон, який належав до партії, ворожої
батькові Августа, служив Августові не з прихильності, а
лише з ворожості до Антонія і з любові до Сенату, тобто
із самолюбства, бо ж він керував Сенатом. Зовсім мож¬
ливо, що граф Страффорд також перейшов на бік Короля
задля своїх власних цілей, бо ж в попередніх Парламентах
він був дуже настроєний проти Короля.
А. Ми не можемо з певністю оцінювати наміри людей.
Але я помітив, що ті, хто прагне підвищень по службі,
через свою завзятість не досягають мети. З другого боку,
володарі, змушувані підвищуваннями купувати слухня¬
ність своїх підданих, вже або невдовзі потраплять у скруту.
Бо ж на ринку, на якому почесті і владу можна купити
наполегливістю і впертістю, буде дуже багато людей таких,
як граф Страффорд,— здатних на це.
Б. Ти напевно читав, що коли Геракл боровся з гідрою
і відтяв одну з її багатьох голів, на її місці виростали по
дві голови; але ж, нарешті, він відтяв усі.
А. Цю історію оповідають неправдиво; бо ж Геракл ці
голови спершу не відтяв, лише відкупився від них, а
тільки згодом, коли побачив, що це не приносить йому
жодної користі, відтяв їх і здобув перемогу.
86
Б. Що ж вони зробили потім?
А. Після першого засудження графа Страффорда Палата
Громад 18 грудня звинуватила Архієпископа Кентерберійсь-
кого також у державній зраді, тобто в планах встановити
деспотичну владу і т. д., за що, 18 лютого, його було вкинуто
до Тауера. Але його процес і страту було відкладено на
деякий час, аж до січня 1643 p., щоб розважити шотлан¬
дців, які вступили до Англії з допомогою Парламентові1.
Б. Чому шотландці думали, що Архієпископ Кентер-
берійський настільки небезпечний? Він не був ні війсь¬
ковим, ні людиною, яка вміла б повести в бій армію. А
може він був знатним державним діячем?
А. Це не виявилося в якій-небудь його пораді, яка б
дала якийсь помітний результат. Я чув про нього тільки,
що він був дуже чесною людиною задля своїм моральним
принципам і дуже завзятим захисником єпископального
правління Церквою, який бажав щоб правити Службу
Божу і прибирати Доми Божі так, як належить для вша¬
нування Божої величі. Але те, що він переніс у державну
площину свої колишні спори — маю тут на увазі його
дрібні теоретичні університетські спори на тему свободи
волі — і його педантичне ставлення до молитовника і
Богослужінь, не є, на мою думку, доказом його здібності
в державних справах. Тоді ж було схвалено закон (на
який Король також погодився) про трирічний Парламент,
згідно з якими було встановлено, що після теперішнього
1 Віліям Лауд (див. прим, на стор. 36), з 1633 р. Архієпископ Кентер-
берійський, реформатор Англіканської церкви, який зміцнив її організацію
і владу єпископів, а при допомозі спеціального суду суворо карав незгідних
духовних і опозиційних пуритан. З літургійного боку, будучи приклонником
Армінія (див. прим, на стор. 75), наблизив англіканський обряд до като¬
лицького. Звертав більше уваги на св. Тайни, а не на проповідь (через
що відразу став пуританцям дуже підозрілим і ненависним), запровадив
у костелах звичай вклякати і хреститися. Гоббс звинувачував Лауда в тому,
що він користувався державою для впровадження в життя своїх особистих
поглядів на віру і цим чином значно спричинився до революції й убивства
Короля.
12*
87
Парламенту, Король повинен скликати Парламент про¬
тягом трьох років і надалі, від трьох до трьох років,
Парламент повинен збиратися у Вестмінстері певного дня,
визначеного законом.
Б. Але що сталося б, коли Король його не скликав,
вважаючи це невідповідним або шкідливим для безпеки
або миру свого народу, довіреного йому Богом? Бо я не
дуже розумію, як якийсь володар може добре тримати
народ в спокої, коли його руки зв’язані або коли на нього
накчадено які-небудь інші обов’язки, ніж дбати про добро
тих, якими він керує. Бо ж з усього цього, що Ти мені
оповів, виходить, що в той час вони визнавали Короля
своїм володарем (sovereign).
А. Не знаю; але такий був (парламентський) закон.
Крім того була ухвала, що коли Король не скличе (Пар¬
ламенту), то Лорд-Канцлер, або Лорд-Хранитель Держав¬
ної Печатки, повинні видати таке розпорядження; а якщо
відмовиться Канцлер — тоді шерифи 1 окремих графств
повинні самі, в палатах графських судів, напередодні при¬
значеної сесії Парламенту, провести вибори його членів.
Б. А коли б і шерифи відмовилися?
А. Думаю, що їх на це заприсягли; але щодо цього,
як і щодо інших подробиць, відсилаю Тебе до того пар¬
ламентського закону.
Б. Кому вони мають присягати, коли немає Парла¬
менту?
А. Без сумніву, Королеві, (без уваги на те) чи Парламент
засідає, чи ні.
1 Шерифами (sheriff) звали спочатку королівських урядників, які були
першими суддями й адміністраторами у графствах. Згодом, коли вони
стали залежними від станів (які їх часто призначали), а потім їхні посади
стали спадковими, Король обмежив їхні повноваження. В новітні часи
шерифи стали виконавчими органами високих судів, комісарами при
парламентських виборах і репрезентантами графств. Тому що шерифи не
діставали платні, Король призначав їх з членів заможної джентрі, а вони
в свою чергу призначали своїх повірених, т. зв. солісіторів.
88
Б. Тоді Король може їх звільнити від присяги. Крім
того, коли Король через їхню відмову на них розгнівається,
хто тоді (коли Парламент має перерву) боронитиме не¬
слухняного канцлера або шерифів?
А. Прошу Тебе, не питай мене про сенс постанов,
яких я не розумію краще за Тебе. Я згадав Тобі лише
про закон, ухвалений з цією метою і підписаний Королем
в середині лютого, невдовзі перед ув’язненням Архієпис¬
копа в Тауері. Крім цього закону, обидві Палати Парла¬
менту погодилися щодо іншого, в якому сказано, що
теперішній Парламент працюватиме доти, доки , обидві
Палати не висловляться за його розпуском. Цей закон
Король також підписав того ж дня, разом з дозволом на
страту графа Страффорда.
Б. Наскільки наблизився Парламент за такий короткий
строк до ♦своєї мети, або принаймні511 до кінцевої мети
найбільш бунтарських членів обох Палат! Його наради
розпочалися в листопаді, а вже був травень; за цей час,
всього за півроку, вони відібрали у Короля належну йому
вірність народу; прогнали від нього найвірніших слуг;
відтяли голову графові Страффорду; ув’язнили Архієпис¬
копа Кентерберійського; домоглися трирічного Парламен¬
ту після розпуску існуючого і продовження теперішньої
сесії на бажаний для них строк. Все це означало повне
скасування прав Короля у випадку, якби це його по¬
годження було законним. Однак, на мою думку, воно
таким не було, хіба що він прямими словами відмовився
від своєї суверенності; а цього не було.
А. Крім цього, вони добилися від Короля скасування
Зоряної Кімнати і судів Високої Комісії К
1 Про «Зоряну Кімнату» див. прим, на стор. 45. Судами Високої Комісії
(Court of High Commission) називали англійське відомство, усталене 1583 p.,
з метою нагляду за правовірністю духовних і мирян; однак вони опікувалися
також світськими справами. Проти їхніх вироків не можна було апелювати.
Ці суди урядували в графствах Кентербері і Йорк та в Дернгемській
єпархії.
89
Б. Але яку суму грошей дали вони за це Королеві —
шляхом субсидій, або інакше — як компенсацію за всі ці
великі поступки?
А. Ніяку. Але часто обіцяли, що зроблять його най-
славнішим Королем, який будь-коли правив Англією. Це
були пусті слова, які простий народ брав за щиру правду.
Б. Чи ж Парламент був цим вдоволений? Бо ж ніяк
не можу собі уявити, що він міг хотіти від Короля ще
більше, ніж те, на що Король вже погодився.
А. Авжеж; вони хотіли повної і абсолютної суверенності
і зміни монархічної влади на олігархічну. Тобто зробити
Парламент, який складався з небагатьох лордів і біля
чотирьохсот членів Палати Громад, зараз необмеженим
володарем, а невдовзі скасувати Палату Лордів. Бо такий
план мали пресвітеріанські священики, які вважали себе
за єдиних правомірних правителів Церкви на підставі
Божого закону, і таку саму форму влади намагалися за¬
провадити в світській державі. А тому, що духовні закони
повинні встановляти їх синоди, тому й цивільні закони
повинна встановляти Палата Громад, якою, як думали
вони, керуватимуть потім не менше, ніж керували дотіль.
В цьому вони однак ошукалися, бо їхні учні перевершили
їх, хоч не злобою, але розумом.
Б. Що ж сталося після цього?
А. В наступному (місяці) серпні, Король, думаючи, що
він вже досить зобов’язав Парламент, щоб він більше
проти нього не виступав, поїхав до Шотландії, щоб і там
задовольнити своїх підданих так, як це зробив в Англії;
сподіваючись, мабуть, прихилити їх до себе, щоб на ви¬
падок, коли англійський Парламент підійме проти нього
зброю, шотландці не надали б їм допомоги, але в цьому
він також обманувся. Бо хоча вони виглядали вдоволені
його поступками, до чого належала його згода на скасу¬
вання єпископального правління; але згодом вони всту¬
пили в спілку з Парламентом і, коли Король почав брати
гору, діставши гроші, послали військо до Англії, щоб
90
взяти участь в парламентському спорі. Але це сталося
роком чи двома пізніше.
Б. Перед тим, як Ти розповідатимеш далі, я хотів би
дізнатися про підставу і про першоджерело того права,
на яке посилаються, як Палата Лордів, так і Палата
Громад або й обидві Палати разом.
А. Це питання зачіпає такі давні події, що про них
вже ніхто не пам’ятає К До того ж не маємо нічого іншого,
на підставі чого можна було б робити припущення, окрім
документів нашої нації, і деяких невеликих і неясних
фрагментів римської історії; а з документів бачиш, що
вони звітують тільки про події — часом правильно, часом
неправильно,— то ж ніколи не можеш знати, яке право
в них було: знаєш тільки, на яке право вони претендують.
Б. Все ж таки скажи мені, яке світло кидає на це
римська історія.
А. Це завело б нас надто далеко і було б непотріб¬
ним відхиленням, коли б ми почали наводити всіх ста¬
родавніх авторів, які розказують про форми правління
тих держав, які існували в наших предків саксонців та
інших германців, а також в інших народів, від яких ви¬
водимо вживані тепер в Англії почесні титули. Також
неможливо вивести на підставі цього якийсь правний
доказ, а тільки приклади на те, що через честолюбство
могутніх людей, вони, частіше як де інде, були неспра¬
ведливі. А якщо говорити про тих саксів і англів, які в
стародавні часи своїми численними нападами зробили
себе панами цієї нації, то вони самі не творили одного
державного організму, лише союз різних малих герман¬
ських панів і державок, подібно до грецького війська за
часів Троянської війни, без якихось інших зобов’язань,
окрім тих, які випливали з їхнього власного страху і
1 Про тогочасний стан знань в Англії стосовно розвитку її правної
системи і політично-суспільної конституції, та про зародження теорії по¬
літичного конституціоналізму див.: Рососк J. G. A. The Ancient Constitution
and the Feudal Law.— London, 1957.
91
слабості. Ці пани не були також володарями у своїх
країнах, лише здебільшого їх обирали на полководців
війська, яке вони з собою привезли. І тому це було
несправедливим, що здобувши частину якоїсь країни і
зробивши одного з-поміж себе її Королем, іншим (дру¬
жинникам) надавали більші права і привілеї, ніж простому
народу і воякам. Між цими привілеями можна легко
впізнати такий: хто мав близьке знайомство з носієм
(суверенної) шіади, ті і діставали найвищі і найбільш
почесні посади, як під час миру, так і у війні. Але тому,
що не може існувати влада з більш ніж одним сувереном,
то ж не можна робити висновку, що вони мали право
насильно противитися наказам Короля або могли утри¬
мувати свої почесні становища, не залишаючися добрими
підданими. І довідуємося, що Королі Англії, при важливих
нагодах, скликали їх, як розважливих і розумних людей
королівства, вислуховували їх порад і віддавали на їхній
розгляд усі справи, які в часі нарад були їм пред’явлені.
Але тому, що Король скликав їх тоді, коли вважав це
потрібним, то ж міг і розпустити їх, коли бажав. Нормани,
які, подібно до нас, походять від германців, мали в цих
справах такі ж звичаї, і через це привілей лордів належати
до Великої Ради Короля і під час нарад входити до
найвищого королівського суду зберігся після завоювання
аж по сьогоднішній день. Але хоч між лордами існують
різні почесні титули, свої привілеї вони зберігають лише
завдяки титулу барона, успадкованому від стародавніх Гал¬
лів, між якими цей титул означав «людина Короля», чи
радше один з його вельмож. На підставі цього мені зда¬
ється, що хоча вони на бажання Короля давали йому
поради, але вони не мали права проти нього воювати,
коли він цими порадами не користувався.
Б. Коли ж Палата Громад вперше стала частиною
Великої Ради Короля?
А. Без сумніву, ще перед завоюванням Король скликав
деяких мудрих і відомих йому людей окремими повістками
92
до тієї ради, хоча вони не були лордами. Але це не
стосується Палати Громад. Представників графств і міст
(із самоуправою), якщо мені відомо, ніколи до Парламенту
не запрошували аж до початку правління Едуарда І чи
до кінця правління Генріха III, безпосередньо після не¬
гідної поведінки баронів А; і, як всім відомо, їх притягали
для того, щоб послабити силу лордів, які так недавно
нею надуживали. Перед Генріхом III більшість лордів
похоДйла від перів і спів-королів часів германських нападів
і завоювань, до того, як один з них став Королем над
усіма, а їхні орендарі (васали) стали їхніми підданими,
як все ще є у Франції. Але після часів Генріха III Королі
почали призначати лордів на місце тих, що не залишили
нащадків. Вони діставали тільки титул, без надання землі,
приналежної до нього, і тому їхні васали вже не були
зобов’язані служити їм у війні, через що вони ставали
все менше спроможні виступати проти Короля, хоча все
ще засідали в його Великій Раді. У той час, коли їхня
сила меншала, сила Палати Громад зростала; але не вва¬
жаю, щоб вона загалом була частиною королівської ради,
або щоб вони були суддями над іншими, хоча не можна
виключити можливості, що Король міг з ними радитися
так само, як і з будь-ким іншим. Але я не думаю, щоб
метою їхніх зборів було давати поради, а тільки, у випадках
якихось прохань в справі усунення надужить, мати їх
1 Барон є найнижчим щаблем в ієрархії рангів англійської аристократії
(peerage), яка починається герцогом (duke), за ним іде маркіз (marquis),
потім граф (earl) і віконт (viscount). 3 часів Генріха II (1154— 1189) роз¬
різняли «більших* баронів і «менших» (majores & minores): більші дістали —
на підставі Великої Хартії — право бути персонально запрошуваними до
Парламенту, менші мали на це право лише «в загальному» (in generali).
Згодом «більші барони» стали лордами (peeis), тоді коли «менші барони»
розчинилися в стані рицарів (knights). Після цього слово «барон» стало
означати лорда (пера), але перестало вживатися як (аристократичний)
титул.
«Негідною поведінкою баронів» називає Гоббс намагання баронської
опозиції за часів панування Генріха III (1216 — 1272), підпорядкувати Ко¬
роля своєму контролеві (головно в роках 1263— 1265).
93
напоготівлі, доки Король збере біля себе велику Раду.
Але ні вони, ні лорди не могли пред’явити Королеві
скарги на те, що Король самотужки встановляє закони,
добирає собі державних дорадників, стягає гроші і набирає
військо, обороняє мир і честь держави, назначає військову
старшину і командантів замків згідно зі своїм бажанням.
Бо це означало б сказати Королеві, що однією із їх скарг
є те, що він є Королем.
Б. Що робив Парламент, коли Король перебував у
Шотландії?
А. Король поїхав у серпні. Після цього Парламент
зробив перерву з 8 вересня по 20 жовтня, а Король
повернувся на початку грудня. Тоді ж найбільші бунтарі
обох Палат, які надумали змінити уряд і усунути монархію
(але не мали досить глузду, щоб на це місце поставити
іншу форму влади, тому залишили це воєнному щастю),
задумали змову. Вони планували, допомагаючи один од¬
ному, керувати Палатою Громад і, використовуючи її
вплив, підбурити королівство до повстання, називаючи
це оборонною позицією проти небезпеки з-за кордону,
яку вони самі хотіли видумати і розголосити. Крім цього,
коли Король був у Шотландії, ірландські папісти об’єд¬
налися у велику хартію з наміром перебити там протес¬
тантів, і склали план 23 жовтня захопити замок у Дубліні,
в якому перебували члени королівського уряду цієї країни.
Це їм би вдалося, якби цього не викрили попередньої
ночі. Про спосіб їх викриття і про вбивства, які вони
здійснили там згодом, немає потреби Тобі оповідати, бо
ж все це є ще в добрій пам’яті 1.
1 Ірландське повстання, що спалахнуло в листопаді 1641 р. під проводом
католицьких ірландських лордів, у ході якого вирізали близько 20 тисяч
англійських протестантів, звело нанівець усю англійську колонізацію Оль¬
стеру (Ulster). Тільки повстанці не зуміли здобути Дубліна. Різня ірланд¬
ського населення англійськими військами під командою Кромвеля мала
характер відплати з боку англійських протестантів.
94
Б. Мене дивує, чому вони, розпочинаючи в Англії спір
з Королем, не передбачили повстання в Ірландії і завчасно
не вжили заходів. Бо ж, чи був хто такий нетямущий,
щоб не знати, шо ірландські папісти так прагнули в себе
зміни релігії, як пресвітеріанці в Англії? Або, що загалом
ірландська нація не бажала бути залежною від Англії, і
тільки доти була спокійна, доки боялася каральної армії
з Англії? Чи ж могли вони вибрати кращий момент для
свого повстання, ніж той, коли їх заохочувала до того не
лише наша слабість, спричинена розламом між Королем
і Парламентом, але і приклад пресвітеріанців,' як у шот¬
ландській, так і в англійській націях? Але ж, що зробив
у цій справі Парламент за відсутності Короля?
А. Нічого. Але подумай тільки, як вони могли вико¬
ристати це для своїх цілей: частково приписуючи вину
за це поганим дорадникам Короля, а частково вимагаючи
з цієї нагоди для себе від Короля права набирати військо
і розпоряджатися ним; а кожний, хто має таке право,
безсумнівно користується повним суверенітетом.
Б. Коли ж Король повернувся?
А. Він повернувся 25 листопада, і простий народ при¬
вітав його так бурхливо, неначе б він був найбільш улюб¬
леним Королем зі всіх Королів перед ним. Але привітання
з боку Парламенту цьому не відповідало. Вони зараз
розпочали з ним нові спори, чіпляючись до кожного
слова, яке він до них сказав. 2 грудня Король скликав
обидві Палати Парламенту разом і звернувся до них лише
з порадою надати йому допомогу проти Ірландії.
Б. Які ж спори могли вони на цім тлі розпочати?
А. Ніякі; але, як вони твердили, для цього потрібний
був законопроект, який надавав би право набирати військо
обом Палатам, Лордів і Громад. Це означало ніщо інше,
як позбавлення Короля права на військо, тобто на всю
суверенну владу. Бо ж той, хто має владу набирати військо
і ним командувати, користується й усіма іншими правами
суверенності, які тільки бажає мати. Коли Король про це
95
почув, то скликав знову Палати Парламенту на 14 грудня,
і знову порушив справу Ірландії. Це стало необхідно, бо
за весь той час ірландці вбивали англійців і зміцнювалися
проти війська, яке вони очікували з Англії. При цьому
Король сказав, що він зацікавлений в законопроекті про
набір солдатів, і що згідний, щоб цей проект пройшов
зі «salwo jure» (з правним застереженням) для нього і для
них, бо ж даний момент не є сприятливий для дискусій.
Б. Що ж в цьому було нерозумного?
А. Нічого; що є нерозумним!, то це одне питання, а
про що вони спорили — інше. Вони спорили про те, що
його величність довідався про цей законопроект вже тоді,
коли ще його обговорювали в Палаті Лордів, отже ще до
того, як його було представлено йому в ході парламент¬
ської процедури, і про те, що він виявив своє невдово¬
лення тими, хто запропонував цей проект. Обидві справи
вони назвали порушенням привілеїв Парламенту, і про¬
сили Короля, щоб він залагодив шкоду, заподіяну тими,
чия погана порада створила таку ситуацію, і щоб їх було
за це належно покарано.
Б. Це був жорстокий учинок. Чи ж Королі Англії не
мали звичаю займати місце в Палаті Лордів, коли їм це
подобалося? І чи ж не обговорювався цей законопроект у
Палаті Лордів? Чи ж не дивна річ, щоб людина, яка за¬
конно могла бути присутньою в товаристві людей, в якому
вона не може не чути і не бачити, про що вони говорять і
що роблять, все ж не повинна звертати на все це уваги, як
інші присутні; бо ж хоча Король не брав участі в нарадах,
але ж законно кожний лорд міг його про них повідомити.
Кожний член Палати Громад, який не був присутній при
внесенні пропозиції або при її обговоренні, почувши про
неї від своїх співчленів, напевно міг не тільки нею заці¬
кавитися, але й узяти участь в дискусії на цю тему в Палаті
Громад. Але примусити Короля видати їм своїх приятелів і
дорадників, щоб засудити їх на смерть, вигнання або ув’яз¬
нення за їх доброзичливість, то це таке насильство над
96
Королем, якого ніякий Король ніколи не допускав над
своїми підданими, хіба що у випадках державної зради
або вбивства, і рідко навіть тоді.
А. З цього приводу розпочалася своєрідна війна між
писарчуками Парламенту і тими державними секретарями
і іншими здібними людьми, які стояли на боці Короля.
Бо ж, біля 15 ірудня, вони вислали Королеві меморандум
під назвою A Remonstrance of the State of the Kingdom
(Ремонстрація про положення в королівстві), а з ним і
петицію, і все це вони разом опублікували. В ремонстрації
вони скаржилися на якісь злосливі плани однієї шкід¬
ницької партії, що назріли, мовляв, перед відкриттям
Парламенту, і роз’яснювали, до яких засобів вдалися мудрі
люди з Парламенту, щоб цьому перешкодити, на які
труднощі вони при цьому натрапили, та який шлях є
доцільний, щоб відновити і врятувати колишню славу,
велич і безпеку Корони і нації. Ініціаторами і здійсню¬
вачами тих планів, казали вони, були:
1) єзуїтські папісти,
2) єпископи і ті духовні, які відстоювали (церковні) цере¬
монії для вдержання своєї церковної тиранії і незаконності,
3) дорадники і двірські, які, для власної користі, як
було сказано, намагалися просувати інтереси деяких чужих
володарів.
Б. Дуже можливо, що деякі єпископи, а також деякі
двірські, для власної користі могли вчинити щось нероз¬
важного, а може навіть нечестивого. Тому розкажи мені,
прошу, докладно про їхні злочини: бо ж мені здається,
що Король не повинен потурати нічому, що противиться
його найвищому авторитетові.
А. Парламент не ставився дуже строго до тих, хто
був за Королем 1 і не залишав місця для сумніву, що
все, що вони робили, відповідало наказам Короля; проте
1 Гоббс власною рукою виправив у манускрипті речення: «Keen against
them that were against the King» на «Keen against those that were for the
King».
97
звинувачував у цьому єпископів, дорадників і двірських
тому, що це був витончений спосіб звинуватити самого
Короля і знеславити його перед підданими. Бо ж по
правді, звинувачення проти цих людей були настільки
загальні, що їх не можна було назвати звинуваченнями,
а радше лайкою. По-перше, за їхніми словами, вони
обговорювали питання прерогативів і свободи в стосунках
між Королем і народом, з задньою думкою, щоб під
виглядом відданої служби його Величності, самим посісти
найбільш відповідальні і довірені становища в королівстві.
Б. Як можна назвати це звинуваченням, коли в ньому
немає жодних фактів, які обвинувачі або їхні свідки могли
б довести. Бо ж навіть якщо приймемо, що вони порушили
були питання прерогативів: хто може доказати, що їхньою
метою було захопити для себе, або своїх приятелів, до¬
вірені й відповідальні становища в королівстві?
А. Другим звинуваченням було те, що вони намагалися
порушити чистоту і міць релігії.
Б. То фрази; ніяка людина не є спроможна порушити
чистоту і міць релігії.
А. Вони мали на думці, що вони хотіли перешкодити
навчанню доктрини пресвітеріанців; тобто, дійсної основи
зрадницьких претензій тодішнього Парламенту.
Третім звинуваченням було те, що вони прихильники
армініанців, папістів і вільнодумців — маючи на увазі зви¬
чайних протестантів, які не встряють у спори,— з наміром
створити партію, яка була б постійно готова діяти згідно
з їхніми порадами і розпорядженнями.
Четвертим — що вони намагалися намовити Короля
збирати податки іншим способом, ніж звичайним, пар¬
ламентарним шляхом.
Суди сам, чи по правді можна це назвати звинуваченням,
а чи радше злобними закидами супроти врятування Короля.
Б. Мені здається, що цей останній закид був дуже
великою помилкою. Бо ж яка користь була б намовляти
Короля добувати гроші якимсь неправдивим способом,
98
коли Парламент добровільно давав йому все потрібне для
оборони держави або королівської честі?
А. Але ж я Тобі вже сказав, що вони нічого не хотіли
йому дати, хіба під умовою, що він зітне голови тим, хто
їм не до вподоби, без огляду на те, як вірно вони йому
служили. Але навіть коли б він пожертвував заради їхнього
честолюбства всіма своїми приятелями, вони б знайшли
інші приводи, щоб відмовити йому в субсидіях, бо ж
намірилися відібрати у нього для себе суверенну владу;
а цього не могли домогтися, не подбавши належно про
те, щоб він взагалі не мав грошей. Далі, у своїй ремон-
страції вони кваліфікували як промахи дорадників, яких
Король послухав, все те, що їм не сподобалося від самого
початку правління Короля, байдуже, чи це дійсно були
помилки, чи ні, бо ж про це вони не були спроможні
виробити собі думки, не знаючи причин, ні мотивів, які
спонукали Короля, бо знав їх лише він сам і ті члени
Державної Ради, яким він про це розповів.
Б. Які ж конкретно були ті здогадні промахи?
А. 1. Розпуск першого Парламенту в Оксфорді. 2. Роз¬
пуск другого Парламенту на другому році правління.
3. Розпуск Парламенту на четвертому році правління.
4. Невдала експедиція до Кале К 5. Мир з Іспанією, в
якому не було підтримано справи пфальцграфа, а зали¬
шено її гідним докорів і безнадійним договорам. 6. Від¬
рядження комісарів для роздобуття грошей шляхом позик.
7. Збір корабельного податку. 8. Збільшення лісових тере¬
нів, всупереч Великій Хартії. 9. Намір зосередити ввесь
стрільний порох в одних руках, і зберігати його в лондон¬
ському Тауері. 10. План запровадити мідні гроші. 11. Засуд¬
жування на підставі вироків «Зоряної кімнати» до штрафів,
1 Мабуть, помилка, бо англійської експедиції до Кале у той час не було;
Гоббс має, ймовірно, на увазі експедицію проти Кадіса або експедицію
з метою допомоги для Ля Рошелі. Неуспіх цієї (цих обох) експедиції (-ІЙ)
і викликані цим фінансові труднощі, змусили Карла І скликати Парламент,
Щоб дістати від нього необхідні гроші.
99
позбавлення волі, таврування, каліцтва, відшмагання, при¬
в’язання до стовпа ганьби, затички рота, ув’язнення і
вигнання. 12. Заміщення суддів. 13. Незаконні дії Дер¬
жавної Ради. 14. Самовільна і незаконна влада суду гра-
фа-маршала (Earl Marshall’s Court), 15. Надужиття в суді
канцлера (Chancery), фінансовім суді (Exchequer-chamber),
і в опікунському суді (Court of Wards). 16. Продаж по¬
чесних титулів, судейських і сержантських \ та інших
посад. 17. Зухвальство єпископів та інших духовних, яке
виявлялося у відставках, відлученнях від Церкви, позбав¬
леннях прав і понижуваннях різних працьовитих вчених
і благочестивих духовних.
Б. Чи ж якихось духовних понизили, позбавили посади
або відлучили від Церкви?
А. Не можу сказати. Але пригадую, що чув про погрози
покарати деяких злісних, невчених і бунтівних священників.
18. Надмірна строгість Найвищого Духовного Суду
(High Commission Court). 19. Проповіді у присутності Ко¬
роля проти власності підданих і про королівські преро¬
гативи, які, мовляв, стоять понад законом 2. Крім цього
різні інші дрібні спори, які вони затіяли з урядом, вину
за які вони складали на згадану кліку, знаючи, що гро¬
мадська думка звинуватить у цьому Короля, бо ж так про
це писали друковані летючки.
1 Сержантами (sergeant, від лат. servant = слуга) звали в Англії переважно
невільних, які володіли феодальними маєтностями (званими sergeanty), за
які вони не підлягали воєнній службі, а тільки іншій службі Королеві,
прим, у королівському господарстві. 3 часів Генріха II (1154— 1189) сер¬
жанти платили податок.
2 Цей пункт спрямований головно проти проповідників, які, як прим.
Роджер Менверінґ (Manwaring) у своїх проповідях 1627 p., заперечували
тезу Парламенту, що Король не сміє посісти власності своїх підданих
(йшлося про т. зв. «forced loan*, отже в принципі «позику*, якої Король,
однак, ніколи не віддавав), або, як віце-канцлер університету Кембрідж,
др. Віліям Біль (Beale), проповідували з амвона, що «все, що маємо,
належить Королеві*. Проти обох Парламент розпочав судовий процес.
Докладніше про становище Гоббса в цій справі інформує Мецґер, див :
Op. cit.— Р. 38 — 40, note 33.
100
Потім, після розпуску Парламенту 5 травня 1640, вони
знайшли ще інші промахи, а саме: сам факт розпуску,
ув’язнення деяких членів обох Палат, спроба примусової
позики в Лондоні, продовження Синоду після закінчення
парламентської сесіїі прихильність, яку державний сек¬
ретар Віндебанк та й інші вияачяли щодо папістів.
Б. Все це поширювалося серед простого народу як до¬
каз поганого правління і провин Короля, хоч дещо з цього
було лише невдачами; але ці невдачі* і погане правління
(якщо було) були провинами Парламенту, який, відмо¬
вивши дати Королеві гроші, не лише зірвав його зарубіжні
плани, але й змусив шукати грошей такими надзвичай¬
ними способами, що вони назвали незаконними.
А. Отже бачиш, як багато лиха вони накоїли, щоб
могти виставити уряд перед народом у поганому світлі,
скріплюючи це переліком різних послуг, що вони віддали
Королеві, щоб залагодити ці промахи (хоч і не всі), а
також в різних інших справах. За їхніми словами, незва¬
жаючи на їх заборгованість перед шотландцями у сумі
220 000 фунтів та згоду дати їм шість грошових субсидій
і, крім того, заплатити поголовний податок вартості шести
додаткових субсидій,— все ж Бог благословив зусилля
цього Парламенту так, що держава на цьому тільки ви¬
грала. Після цього подали реєстр всіх добрих діл, які
вони зробили для Короля та держави. Для держави вони
зробили таке: скасували корабельний податок * що обі¬
йшлося державі 200 000 фунтів річно*; скасували податок
на зброю і військові справи, що становило не набагато
менше, ніж корабельний податок; поклали край всім мо¬
нополіям, які, за їхніми розрахунками заощадили підданим
мільйон фунтів річно; усунули живі надужиття — маючи
1 «Конвокація» (Convocation) — провінційний церковний синод в Англії,
засідаючий від початку XV ст. на подобу Парламенту, який збирався у
двох палатах (Houses of Convocation) рівночасно з Парламентом, в справах
церковного права (articuli cleri), петицій (gravamina) і законопроектів (ге-
forma ta).
13-1978
101
при цьому на думці поганих дорадників і діячів,— стративши
лорда Страффорда, змусивши до втечі канцлера Фінча та
державного секретаря Віндебанка, ув’язнивши Архієпис¬
копа Кентерберійського і суддю Барлета, і звинувативши
у державній зраді інших єпископів і суддів; крім цього
вони ухвалили законопроект про трирічний Парламент і
законопроект про продовження теперішнього Парламенту
на строк, що визначатиметься самими парламентаріями.
Б. Це значить, назавжди, якщо їм це дозволять. Але
підсумовуючи всі справи, які вони здійснили для коро¬
лівства, треба сказати, що вони залишили його без уряду,
без сили, без грошей, без права і без добрих дорадників.
А. Вони ще до цього дорахували скасування Найвищого
Церковного Суду (High Commission); применшення влади
державної ради, єпископів і їхнього судівництва; скасуван¬
ня зайвих релігійних церемоніалів; усунення духовних з їхніх
пребенд (бенефіцій), якщо ті духовні не належали до їх¬
ньої партії, і поставлення на *їхні місця* тих, що належали.
Б. Все це відповідало їхнім інтересам, а не інтересам
держави.
А. Добром, що вони зробили Королеві, як вони казали,
був, першочергово, подарунок 25 000 фунтів місячно для
підтримки північних графств.
Б. Чохму північні графства більше потребувати допо¬
моги, ніж інші графства Англії?
А. Тому, що в північних графствах була розквартиро¬
вана шотландська армія, яку Парламент закликав проти
Короля, і тому треба було за неї платити.
Б. Правда; але платити повинен був Парламент, який
її призвав.
А. Але вони від цього відмовилися і твердили, що ці
гроші вони дали Королеві, бо ж його обов’язком є бо¬
ронити своїх підданих.
Б. Якщо вони не дають йому на це грошей, то це вже не
є його обов’язком. Це дуже велика безсоромність: вирядити
проти Короля армію, цією армією гнобити своїх співпідданих
102
і ще вимагати, щоб Король їм допомагав, тобто щоб взяв
на себе утримання армії, зібраної для боротьби проти нього.
А. Ба, більше: вони віднесли на рахунок Короля тих
300 000 фунтів, що дали шотландцям, без чого шотландці
не вторглися б до Англії. Крім цього було ще багато
інших справ, яких я тепер вже не пригадую.
Б. Я не припускав, що люди можуть бути настільки
безсоромні і негідні.
А. Ти ще не досить довго стежиш за світом, щоб
помітити всю його кривду. Оце була їхня ремонстрація,
про яку я Тобі оповів. Разом з нею вони вислали петицію
з трьома пунктами: 1. Щоб його Величність позбавив
єпископів права голосу в Парламенті, припинив утиски
в релігійних справах, в церковній адміністрації та в цер¬
ковній дисципліні, на які скаржаться. 2. Щоб усунув з
Державної Ради всіх тих, що дають привід до скарг, а
ведення великих державних справ доручав *тим*, яким
Парламент може довіряти. 3. Щоб не віддавав земель,
сконфіскованих Короною після повстання в Ірландії.
Б. Мені здається, що не було розумним на той час
порушувати цей останній пункт; з цим треба було поче¬
кати, доки не підкорили повстанців, проти яких до того
часу навіть ще не вислали військ. Це так, неначе продавати
шкуру невбитого лева. Але яку відповідь дістали вони на
дві інші пропозиції?
А. Звичайно, негативну. Приблизно тоді ж Король
пред’явив пункти обвинувачення проте шести осіб Пар¬
ламенту, п’ятеро з яких належали до Палати Громад, а
одна до Палати Лордів, закидаючи їм державну зраду; а
біля 4 січня (1642) він особисто прибув до Палати Громад,
вимагаючи, щоб цих п’ятьох видали К Але якийсь зрадник
1 Ініціатором тієї, не продуманої як слід з боку Короля, затії, вважали
сучасники його дружину, королеву Генріетгу-Марію, яка буцімто оповіла
про цей план своїй фрейліні, яка донесла про це Парламентові. Членами
Парламенту, яких Король хотів ув’язниш, були: Джон Пим, Джон Гемпден,
Денсіль Голлс, Артур Газельріґ і Віліям Сграуд.
103
з оточення Короля попередив їх про це, тому вони були
відсутні. Тим чином було перекреслено наміри його Ве¬
личності. А після цих відвідин Палата підняла жахливу
веремію, вбачаючи в цьому нечуване порушення своїх
привілеїв, і перевела свої наради до Лондона, де засідала
як генеральний комітет, посилаючися на те, що у Вест-
мінстері їм не гарантована безпека: бо ж коли Король
з’явився у Парламенті з вимогою видачі тих осіб, він мав
при собі дещо більший почет, ніж звичайно (але озброєних
не інакше, як звичайно). І не хотіли заспокоїтися (хоча
Король згодом відмовився від судового переслідування
тих осіб), вимагаючи оголосити їм імена тих, хто порадив
йому в той спосіб прийти до Парламенту, щоб їх заслужено
пократи. Цього слова вони вживали замість жорстоко.
Б. Це була різка вимога. Чи ж не досить було того, що
Король мав простити своїм ворогам, чи ж мав він крім цього
ще й зрадити своїх приятелів? Якщо вони так тиранізували
Короля ще до захоплення суверенної влади, то якби вони
тиранізували своїх півпідцаних, коли б її здобули?
А. Так, як це вони (згодом) чинили.
Б. Як довго цей комітет залишився в Лондоні?
А. Не довше ніж два-три дні; а потім, з великою
помпою їх відвезли водним шляхом з Лондона до Пар¬
ламентського будинку під охороною великого числа лю¬
дей, щоб там вони засідали в безпеці на злість Королеві
і ухвалювали проти нього зрадницькі закони, в такій
кількості і таких, як лише забажають; і щоб під охороною
збунтованих мас, залякуванням примусили покинути Па¬
лату Лордів усіх, хто не належав до їхньої партії. Бо в
той час голота була така зухвала, що мало хто з єпископів
відважувався прийти до Парламенту зі страху за своє
життя, і тому дванадцятеро з них перестали приходити.
В петиції до Короля, вони скаржилися, що їм не дозво¬
ляють спокійно виконувати свої обов’язки, тому всі рі¬
шення, які винесли в Палаті Лордів протягом їхньої ви¬
мушеної відсутності, є недійсні. Коли Палата Громад про
104
це довідалася, вона направила до лордів одного свого
члена, щоб звинуватити їх у державній зраді; після чого
десятеро з них було ув’язнено в Тауері. Від того часу про
державну зраду вже не говорили, але хвалили законопро¬
ект, на підставі якого їх було позбавлено голосу в Пар¬
ламенті, і на це Король дав свою згоду. А потім, на
початку вересня, вони проголосували за те, щоб єпископи
не могли втручатися в управління Церквою; але на це
вони вже не дістали згоди Короля, бо вже розпочалася
(громадянська) війна.
Б. Чому Парламент так неприхильно поставився до
єпископального управління, а головно Палата Лордів,
членами якої були єпископи? Бо ж я не бачу причини,
чому вони так хотіли задовольнити деяких убогих пре¬
світеріанських священників, які все одно не зробили б
лордам за це жодної послуги, хіба що, навпаки, всіма
силами старались би знищити їхню владу і підпорядкувати
їх своїм синодам і своїй верстві (classes).
А. Дуже мало лордів збагнуло наміри пресвітеріанців;
крім цього, на мою думку, вони не наважувалися проти¬
витися Нижній Палаті.
Б. Але чому Нижня Палата була так рішуче проти них?
А. Тому, що вони хотіли здійснити свої плани і, вдаючи
святих, знеславити Короля і його партію перед народом,
з допомогою якого вони збиралися встановити демократію
й усунути Короля, або залишити йому тільки титул, доти,
доки він служитиме їхнім цілям. Але, в якійсь мірі, не
тільки Парламент, а й увесь народ був проти єпископів,
з огляду на їхню, як говорили, надто погордливу поведінку.
*Бо ж більшість з них дійсно поводилися так, неначе б
вони завдячували своїм високим становищам не ласці
Короля і його повелінню, що надає їм владу, а своїй
уявній (кмітливості і ?) і вченості (і) приділяли не менше
уваги взаємним похвалам, чим проявляли роздратованість
в обороні гідності своєї юрисдикції і своїх обов’язків,
почуваючи себе постійно дуже скривдженими з боку всіх
105
тих, які відступили від їхнього духа і їхніх ідей; (і тому?)...
їх вважали за надто запопадливих у представлюванні себе
в доброму світлі* 1. Це було все, що, маючи вигляд правди,
призводило до їхнього обвинувачення; головною причи¬
ною їхнього приниження була заздрість пресвітеріанців,
які підбурювали народ проти них і проти єпископального
управління.
Б. Як же пресвітеріанці хотіли, щоб церквою управ¬
ляли?
А. Національними і провінційними синодами.
Б. Чи ж це не є те саме, що національні збори зробити
архиєпископом, а провінційні — стільки ж єпископами?
А. Так; але кожний священик повинен мати вдоволення
від участі і управлінні, отже від можливості відплати тим,
хто не захоплюється його вченістю і не сприяє наповнен¬
ню його гаманця, і могти здобути для своєї служби таких,
які б це робили.
Б. Недобре, коли існують дві фракції, що пошкоджують
державу, не маючи в ній іншого заінтересування, ніж має
кожна окрема людина; і що їхній спір іде тільюі про
погляди, тобто про те, хто найбільш вчений. Неначе б
їхня вченість мала бути принципом для правління світом.
У чому вони вчені? Чи в справах держави і державної
влади? Як відомо, їхню вченість називають богослов’ям;
але я не чув, щоб вони проповідували щось інше окрім
філософських питань. Бо ж справжня релігія не допускає
полеміки. Вона є законом держави і не потребує дискусій.
Я не думаю, що вони посилаються на те, буцімто роз¬
мовляють з Господом Богом, і що дізнаються про Його
волю в який-небудь інший спосіб, ніж всі ми, тобто з
читання Святого Письма.
А. Дійсно, деякі з них це роблять і видають себе за
пророків з надзвичайним натхненням. Але інші твердять
1 Це місце, викреслене Гоббсом з манускрипту з цензурних міркувань,
пощастило тільки недосконало відтворити.
106
лише (щоб добитися кращих пребенд і більшого числа
підопічних душ), що вони знають Св. Письмо краще від
інших, бо вчилися в університетах і там вивчили латинську
мову, а деякі навіть грецьку і староєврейську, на яких
Письмо було написане; крім цього знають натурфілосо¬
фію, якої там навчають відкрито.
Б. Якщо йдеться про мови латинську, грецьку і ста¬
роєврейську, то знання цих мов було колись дуже корисне,
чи радше потрібне для відкриття римського обману 1 і
для прогнання римської влади. Але тепер, коли це вже
зроблено і ми маємо Св. Письмо англійською мовою і
по-англійському проповідуване, то я не бачу великої по¬
треби в мовах грецькій, латинській і староєврейській. Я
б вважав себе більш підготованим, коли б добре розумів
мови наших сусідів французів, голландців та іспанців. На
мою думку, перед тим, як до влади прийшли папи, фі¬
лософія ніколи на світі не сприяла державній владі.
А. Але ж філософія, разом з богослов’ям, дуже сприяли
тому, що професори отримали найбільш авторитетні ста¬
новища, недалекі від авторитету самих Королів; це сталося
в більшості стародавніх королівств світу, як це ясно по¬
казала історія тих часів.
Б. Прошу, назви мені деяких авторів і джерела.
А. По-перше, ким були друїди в давніх часах, у Бре-
танії та у Франції? Який вплив вони мали, можна бачити
в Цезаря, Страбона та інших, а головно в Діодора Сіці-
лійського 2, мабуть, найвиднішого збирача старовинних
1 Гоббс має на увазі т. зв. «Дарчу грамоту Константна», типову підробку
середньовіччя, згідно з якою цісар Константин Великий (306 — 337), з
вдячності за одужання від прокази, подарував, мовляв, папі Сильвестрові
І Італію й усі європейські острови (отже й Англію). Що це була підробка,
довів італійський гуманіст Лоренцо Валла, послуговуючися філологічною
критикою тексту грамоти, в публікації «De falso credita et cmendita Con-
stantini donatione», 1440.
2 Діодор Сіціліанський (Siculus) з Агірону жив у І ст. до Христа і був
автором 40-томової «Всесвітньої історії» («Бібліотеке»), від початку світу
аж до Юлія Цезаря, яка збереглася тільки частково.
107
речей, який, маючи на увазі друїдів (яких називає саро-
відами) у Франції, каже: «Поміж ними є також філософи
і богослови, яких вони мають у великій почесті і уважають
також за пророків. Ті люди передбачають майбутність
завдяки своєму вмінню ворожити з лету птахів і з оглядин
нутрощів і кісток жертвенних тварин, і загал їм кориться».
А дещо далі: «У них є звичай, що ніхто, без філософа,
не повинен приносити жертви, тому що, кажуть вони,
люди не повинні самі приносити богам подяку, це повинні
робити ті, які знають божеську природу і, таким чином,
мають з ними спільну мову, тому саме вони повинні
молитися за те, щоб усе було добре».
Б. Мені важко повірити, щоб оті друїди мали великі
знання чи то в метафізиці, чи в етиці.
А. Мені також; бо ж вони навчали про мандрівку душ
з одного тіла в друге, подібно до Пітагора. Не знаю, чи
цю думку вони взяли від нього, чи він від них.
Ким же іншим були в Персії маги, як не філософами і
не астрологами? Ти знаєш, що вони прийшли, щоб знайти
нашого Спасителя при помочі зорі, чи то з самої Персії,
чи з якоїсь іншої країни на схід від Юдеї. Чи ж вони не
мали великого авторитету в своїх країнах? І чи в багатьох
країнах християнського світу їх не вважають царями?
Багато людей вважає Єгипет за найдавніше королівство
і найдавнішу націю на світі; єгипетські жерці мали най¬
більший вплив на державні справи, більший, ніж мали
піддані в будь-якій іншій нації. А ким же вони були, як
не філософами і богословами? Про них каже Діодор Сі-
цілійський: «Вся країна поділена на три частини, одна з
яких належить касті (body) жерців, тому що вони корис¬
туються найбільшим довір’ям у народі, як за їхню відда¬
ність богам, так і за їхнє знання, набуте через навчання».
І далі: «Бо ж загалом, ці люди є дорадниками Короля
в найважливіших справах, чи то виконуючи його дору¬
чення, чи то інформуючи його, чи дораджуючи йому; на
підставі знання астрології і вміння оглядати жертви, вони
108
передбачають майбутнє і читають йому із святих книг
про записані там події, які йому корисно знати. На відміну
від Греції, де священство має якийсь чоловік або якась
жінка, у Єгипті багато людей беруть участь у поминках
і жертвоприношеннях для богів, і цю службу передають
своїм нащадкам, що, крім короля, користуються найбіль¬
шим авторитетом і пошаною».
Стосовно судочинства між єгиптянами він свідчить
таке: «З найважливіших міст: Гієрополя, Тебів і Мемфісу,
вони вибирають суддів, з яких складається рада, не гіршу
від ареопагу в Атенах або сенату в Лакедемоні. Коли їх
збереться тридцять чоловік, то они обирають з-поміж себе
одного на верховного суддю, а місто, з якого він походить,
на його місце посилає іншого. Цей верховний суддя носив
на шиї на золотому ланцюгу прикрасу з коштовних са¬
моцвітів, що називалася „Правда”*. Коли верховний суддя
надягав цю прикрасу, то починалася судова справа, і т. д.;
а коли судді погоджувалися щодо вироку, то верховний
суддя вручав цей самоцвіт Правди одній із сторін». Тепер
бачиш, яку владу в державних справах осягнула сполука
філософії і богослов’я 1.
Перейдім тепер до держави євреїв. Чи священничий
уряд не був там пов’язанні! з родом (а саме з родом Левітів),
подібно, як було в Єгипті? І чи первосвященник не виро-
кував нагрудником з Урімом і Тумімом? Поглянь на ассі¬
рійське царство і на халдейських філософів. Чи ж вони не
мали земель і міст, які належали до їхнього роду, навіть за
часів Аврама, який жив, як знаєш, в халдейському місті Ур?
Про них той самий автор каже: «Халдейці є політичною
партією (sect), подібно до єгипетських священників: ті,
кого призначено служити богам, усе своє життя присвячу¬
ють філософії. їх надзвичайно цінують за знання з астро¬
логії, вони пророчать, шляхом самовдосконалення і жер¬
твоприношення передбачають майбутнє, заклинаннями
1 Наступне питання і відповідь викреслені в манускрипті рукою Гоббса.
109
відвертають лихо і прикликають добро. Вони також вміють
ворожити за льотом птахів і пояснювати сновидіння і чуда,
а також віщувати за нутрощами жертовних тварин. їхні
знання є інші, ніж у греків; у халдейців філософія традицій¬
но залишається в роді, і син переймає її від свого батька».
Від Ассирії перейдім до Індії і погляньмо, як цінують
філософів там. «Всі індійці,— каже Діодор,— поділені на
сім верств (каст), з яких першою є філософи. Вони най¬
менші числом, але перші щодо значення, бо ж звільнені
від податків, і хоч не панують над іншими, але й інші
не панують над ними. Приватні особи прохають їх при¬
носити (за них) жертви і відправляти похорон, бо думають,
що боги їх люблять і що вони розуміються на справах
пекла. За це вони дістають дуже щедрі дарунки і почесті.
Індійський народ має з них велику користь, бо на початку
року вони беруть участь у великих зборах і там віщують
про великі посухи, дощі, також про вітри і пошесті і
взагалі про все те, що добре було б знати наперед».
Той же автор свідчить про закони етіопів: «Закони
етіопів дуже різняться від законів інших націй, головно
щодо обрання їхніх Царів. Священники пропонують спи¬
сок найвпливовіших з-поміж себе осіб, і того, хто вгодний
Богові (якого, згідно зі звичаєм, проносять під час уро¬
чистості), загал обирає на свого Царя, і відразу же після
цього його почитають і шанують, як Бога, якому Про¬
видіння Боже вручило владу. Після обрання Царя, його
спосіб життя регламентується законом, і в усіх справах
він діє згідно зі звичаями країни, нікого не нагороджує
і не карає інакше, ніж це від початку було встановлено
законом. Вони також не вбивають нікого, навіть, якщо
його засудили на смерть, тільки посилають до нього служ¬
бовця зі знаком смерті. Побачивши цей знак, засуджений
поспішає до своєї домівки і чинить самогубство». І далі:
«Але найдивніше є те, що вони роблять у зв’язку зі
смертю своїх Королів. Бо ж священники, які живуть у
Мерое і повсякчасно вшановують і славлять своїх богів,
110
і які користуються величезним авторитетом, шлють, як
тільки ухвалять таку постанову, посланця до Короля з
проханням померти, бо така воля богів, а наказами без¬
смертних ніяк не сміють нехтувати ті, хто згідно зі своєю
природою є смертні. Вони дають йому ще й інші вказівки,
яким прості люди не вміють противитися, тому з ними
примирюються, бо ж вони виросли в пошані до цих
незмінних звичаїв. Тому, в давнину, Королі корилися
священникам не тому, що вони панували силою і зброєю,
а тому, що їх розум перебував під впливом забобону. Але
в часах Птолемея II етіопський Король Ергамен, що
здобув філософське знання на грецький зразок, був пер¬
шим, хто відважився презирливо відноситися до їхньої
влади, і набравшись духу, вирішив повестися так, як
належить Королеві: він прийшов з військом до місцевості
званої Абатон, де тоді зберігалася золота святиня етіопів,
повбивав усіх священників, скасував звичай і підпоряд¬
кував державу згідно зі своєю волею».
Б. Хоч вбиті були самозванцями, які заслуговували
осуду, все ж його дії були жорстокими.
А. Безумовно; але ж чи не були жорстокими священ¬
ники, які своїм Королям спочатку поклонялися як богам,
а потім примушували накласти на себе руки? Король убив
їх задля власної безпеки, вони ж вбивали його з често¬
любства або з бажання зміни. Вчинок Короля можна
виправдати бажанням добра для свого народу; священники
ж не мали закидів проти своїх Королів, які напевно були
добрими людьми, бо ж інакше ніколи не слухали б наказів
священників, принесених неозброєним посланцем, щоб
позбавити себе життя. Нашого покійного Короля, мабуть
найкращого Короля, який будь-коли жив, як знаєш, вбили
після того, як спершу переслідували його війною, до якої
підбурили пресвітеріанські священники; тому вони несуть
вину за всіх тих, хто в цій війні загинув. На мою думку,
йдеться про біля сто тисяч людей, в Англії, Шотландії
та Ірландії. Чи не було б набагато краще вбити тих
111
бунтарських священників, що становили разом може біля
одної тисячі, доки вони ще не розпочали проповідувати?
Правда, це була б велика різня; але вбивство сотні тисяч
людей було більшою різнею.
Б. Я вдоволений, що єпископи не брали в цьому
участі. Хоч дехто закидає їм честолюбство, але в цій
справі воно не виявилося, бо ж вони були ворогами тих,
які були до неї причетні. *Хоч вони посилалися на Боже
право (незалежне від дозволу Короля, виконуючи владу
в Церкві, але, будучи менше чисельними і не надто вті-
шаючися любов’ю народу, що ж іншого вони могли ви¬
брати (як тільки сторону Короля?)*
А. Наведеними цитатами не маю наміру схвалювати
ні віровчення, ні філософії тих язичеських народів. Хочу
тільки показати, до чого може призвести слава таких
знань серед людей. Бо ж їхнє богослов’я було лише
ідолопоклонством, а їхня філософія була дуже обмежена
(за винятком знань, до яких дійшли єгипетські жерці, а
від них і халдейські, на підставі спостережень і студій
астрономії, геометрії та аритметики); але й цими знаннями
зловживали великою мірою, використовуючи їх в астро¬
логії і віщувані. У той час, коли богослов’я духовенства
(англійської) нації є справжньою релігією, коли не брати
до уваги суміші (впровадженої Римською Церквою, яка
тут подекуди залишилася) балакучої філософії Арістотеля
й інших греків, яка не має нічого спільного з релігією і
служить тільки для поширювання невдоволення, незгоди,
а врешті бунтарства і громадянської війни, як ми щойно
переконалися на підставі дорогого досвіду протиріч між
пресвітеріанцями і членами Єпископальної Церкви. Але,
не зважаючи на ці різниці, обидві сторони, коли прийшли
до влади, не лише почали взаємно придушувати доктрини
своїх опонентів, але також кожне інше вчення, що на
їхній погляд суперечило їхнім інтересам, і тому також
придушували всю справжню філософію, зокрема політич¬
ну (civil) і моральну, які ніколи не сприяли честолюбству,
112
або звільненню від обов’язків щодо суверенної влади.
♦Слава, якої вони зажили в науці, не гніздилася на якихось
справжніх досягненнях, а тільки на невпевненості народу,
який нічого в цій справі не тямив і який нічого більше
не подишіяв як те, чого не розумів. Недавно було засно¬
вано товариство сприяння фізиці і математиці. Ще не
знаю, чого вони досягнуть, але певен, що авторитетом,
що цензуруватиме книжки, які писатимуть на ті теми,
будуть не вони, а якісь духовні особи, що матимуть не¬
великі знання фізики і взагалі ніяких з математики.*
Після того, як Король звинуватив лорда Кімбольтона
(Kimbolton), члена Палати Лордів, та Голліса, Газлеріґґа,
Гамдена, Піма і Стравда — п’ятьох членів Палати Гро¬
мад — у державній зраді, і після того, як Парламент ви¬
ключив єпископів з Палати Лордів, вони намагалися в
петиціях до його Величності домогтися, головно, двох
речей: по-перше, щоб Король об’явив, хто порадив йому
з‘явитися у Парламенті, і їх заарештувати, і щоб він
передав їх Парламентові для належного покарання. Цього
бажали вони для того, щоб наклеїти його Величності
ярлик, що він залишає своїх приятелів на поталу ворогам.
По-друге, щоб він дозволив їм мати охорону з міста
Лондона, під командою графа Ессекса, бо ж інакше,
мовляв, вони не зможуть безпечно засідати. По суті це
був йокір його Величності за те, що він з'явився у Пар¬
ламенті в супроводі більшого почету, ніж звичайно, щоб
заарештувати згаданих п‘ятьох бунтівних членів.
Б. Я не бачу причини, чому вони, просячи про сторожу,
вимагали, щоб вона була лише з міста Лондону і під
командою графа Ессекса, хіба що вони хотіли, щоб Король
сприйняв її як звернену проти себе.
А. Вони хотіли, щоб Король дійсно це так зрозумів,
і — про що я вповні переконаний,— щоб він відчував це
як образу; і Король це так сприйняв і відмовив дозволу,
хоча він, якщо б їх інакше не можна було вдовольнити,
дав би їм був таку охорону відповідав би за це перед
113
Всемогутнім Богом. Окрім цього, місто Лондон прохало
Короля — поза всяким сумнівом за ініціативою деяких
членів Нижчої Палати — віддати лондонський Тауер в
руки довірених осіб, розуміючи під ними таких, яких
затвердив би Парламент. Цей бунтарський спосіб вручати
петиції в присутності великої і галасливої юрби став звич¬
ним у Палаті Громад, честолюбство якої ніколи не могло
бути задоволене шляхом прохань і запитів без того, щоб
вдаватися до незвичного терору.
Коли Король припинив переслідування тих п’ятьох
членів (Парламенту), але відмовився повідомити, хто йому
порадив особисто з’явитися в Палаті Громад, вони стали
допитувати Генерального Прокурора, який, за наказом
Короля, висунув проти них обвинувачення, і визнали
його винним у порушенні привілеїв Парламенту. Без су¬
мніву він відчув би їхню жорстокість, якщо б не втік
швидко за кордон.
Наприкінці січня обидві Палати видали наказ, у якому
забороняли папістськи настроєним командирам перехо¬
дити до (на бік) Ірландії, не так зі страху перед цим, як
тому, щоб Король, обираючи для цієї послуги своїх офі¬
церів, не дістав цим чином з Ірландії допомоги проти
Парламенту. Але це було ніщо в порівнянні з петицією,
яку вони вислали його Величності тоді ж, тобто біля 27
чи 28 січня 1641 p., в якій на ділі вимагали абсолютної
влади в Англії, хоча слова «суверенність» ще не вживали,
поки Король був іще живий. Бо ж для того, щоб щезли
побоювання і загроза спокою в державі, а також, щоб
перешкодити зловисним планам ворогів миру, вони про¬
сять, щоб його Величність був так ласкавий і негайно
передав в руки тих осіб, яких поручать йому обидві Палати
Парламенту, по-перше, лондонський Тауер, по-друге, всі
інші укріплення, по-третє, всю міліцію (військо) коро¬
лівства. Це вони назвали необхідною петицією.
114
Б. Чи дійсно тоді панувала така атмосфера побоювань
і загроз, або ж з’явилися такі вороги з планами, про які
йдеться в петиції?
А. Так. Але були не інші побоювання і загрози, лише
ті, які мусила відчувати кожна розсудлива і чесна людина
з огляду на плани самого Парламенту, який був найбіль¬
шим ворогом миру в королівстві, якого можна тільки собі
уявити. Також варто відмітити, що ця петиція розпочи¬
налася словами «Найласкавіший Володарю» (Souvereign):
вони були настільки немудрі, що не відали, що той, хто
розпоряджається військом, є паном королівства, отже роз¬
поряджається необмеженою владою. Король перебував на
той час у Віндзорі, щоб уникнути безчинств простолюддя
перед воротами Уайтголлу, а також їхніх протестів і образ.
9 лютого він подався до Гемптон-Корта, а звідси, разом
з Королевою і своєю дочкою, принцесою Оранською, до
Дувра, де Королева і принцеса відпливли судном до Гол¬
ландії, а Король повернувся до Грінвіча. Звідси він ви¬
кликав принца Уельського і герцога Йоркського і разом
з ними подався до Йорка.
Б. Чи в тій петиції про міліцію лорди прилучилися до
думки членів Палати Громад?
А. Так виходить; але припускаю, що вони не мали
відваги зробити інакше. Палата Громад мала їх за ніщо,
лише за людей з титулами, без реальної влади. Може
також більшість з них думала, що коли у Короля відберуть
командування над міліцією, це зміцнить їх власну владу.
Але в цьому вони дуже помилялися, бо ж Палата Громад
ніколи не думала ділитися владою з ними.
Б. Яку ж відповідь дав Король на цю петицію?
А. «Що, коли він дізнається про компетенції влади, яку
думають надати тим особам, яких бажають зробити ко¬
мандувачами міліції в різних графствах, а також, на який
нас має бути застережено, що його Величність не може
сам, без узгіднення з Парламентом, виконувшпи владу; тоді
він осві&іить (щоб забезпечити їх від будь-якої загрози або
115
недовірливості), що його Величність згодиться з тим, щоб
всі укріплені місця в різних графствах передати під контроль
тих людей, на яких вони погодилися або яких вони реко¬
мендують, окрім таких осіб, проти яких він мав би випра¬
вдані і безумовні застереження».
Б. Якої влади, на який строк і для кого вимагав
Парламент стосовно міліції!
А. Тої ж влади, яку Король раніше давав своїм наміс¬
никам і їхнім заступникам в різних графствах і без об¬
межень в часі, на розсуд їх самих.
Б. Хто ж мав тепер дістати оту владу?
А. Існує друкований список отих імен. їх дуже багато,
і більшість з них — лорди. Немає потреби називати їх
поіменно, бо ж, на мою думку, це означало б таврувати
їх як нелояльних або недолугих. Коли склали той список,
то вислали його Королеві, з новою петицією щодо міліції.
Невдовзі вислали також його Величності листа з прохан¬
ням залишити їм Принца в Гемптон-Корті; але Король
ні з чим не погодився.
Б. Все ж таки було розважливо з їхнього боку дома¬
гатися від Короля закладників, поки він ще не виїхав.
А. У той же час, щоб роздобути гроші для підкорення
Ірландії, Парламент запропонував людям вдатися до таких
спекуляцій: 1. Щоб два мільйони п’ятсот тисяч акрів землі
і Ірландії передати спекулянтам за такими умовами:
За суму 200 фунтів — 1000 акрів в Ольстері (Ulster).
За суму 300 фунтів — 1000 акрів в Коннауті (Connaught).
За суму 450 фунтів — 1000 акрів у Мунстері (Munster).
За суму 600 фунтів — 1000 акрів в Ленстері (Leinster).
Все це згідно з англійськими мірами, включно з лугами,
полями і добрими пасовищами; до цього повинні бути
додані трясовини, ліси і неродючі гори. 2. Для Коро¬
ни застережено річні доходи від одного пенні до трьох
пенсів з одного акра. 3. Парламент мав вислати комісії
для побудови дворів, заселення пустищ і заснування гро¬
мадських вигонів, допомоги духовним проповідникам,
116
створення громадських властей і для проведення засівів.
Що ж до інших пропозицій, то в них йшлося лише про
терміни і способи сплачення сум спекулянтами. Його
Величність на все це дав згоду; але відмовив задовольнити
петицію в справах міліції.
Б. Якщо б він це вчинив, це б мене дуже здивувало.
Як діяв Парламент після цього?
А. Він вислав ще одну петицію, яку вручили Королеві в
Теобальді, по дорозі до Йорка. В ній відверто говорилося,
що «якщо він не зволить запевнити їх через посланців, яких
вони вислали, у своїй королівській згоді на їхні попередні
бажання, вони будуть вимушені, для безпеки його Величності
і його Королівства, підпорядкувапш міліцію обом Палатам
і т. д.» Вони також просять його Величність залишити
Принца в Сент-Джеймському або в якомусь іншому замку
його Величності, поблизу Лондона. Також сповіщають
йому, що право набирати міліцію, командувати нею і
розпоряджатися, не можна надати жодній установі, яка
не користується авторитетом і не затверджена Парламен¬
том, і що ті області держави, які оголосили стан оборони,
зробили це не інакше, а тільки згідно з вказівками обох
Палат і згідно з законами Королівства.
Б. Яку ж відповідь дав на це Король?
*А. Він дав їм категоричну відмову, не тільки стосовно
міліції, але й щодо перебування Принца поблизу Лондона.
Після цього вони негайно постановили таке: по-перше,
що ця відповідь його Величності є відмовою на їхні
вимоги відносно міліції; по-друге, що ті, які це дорадили
його Величності, є державними зрадниками; по-третє, що
ті частини держави, які привели себе в оборонний стан,
не вчинили ніякого переступу.
Б. Що вони називали оборонним станом (posture of
defence)?*
А. Вони озброїлися під командою офіцерів, яких на¬
значив Парламент. По-четверте, вони ухвалили, щоб ще
раз просити його Величність залишити Принца поблизу
14-1978
117
Лондона. Врешті, вони постановили вислати його Велич¬
ності заяву від обох Палат, в якій звинувачували його в
задумі змінити релігію, хоч це звинувачення не було спря¬
мовано безпосередньо на нього, лише на тих, які йому це
дораджують. їм також закидали, що вони викликали і роз¬
палили шотландську війну і спричинили шотландське по¬
встання. Далі знову докоряли Королеві за його звинувачення
проти лорда Кімбольтона і п’ятьох членів Парламенту і за
його обізнаність з планом використання набраної проти
шотландців армії проти Парламенту. На це Король при¬
слав свою відповідь з Ньюмаркета. Після цього обидві
Палати постановили, що в даному разі, при наявності
надзвичайної небезпеки і з огляду на відмову його Велич¬
ності, декрет про міліцію, на який погодилися обидві Па¬
лати, є дійсний на підставі основних державних законів;
також ствердили, що будь-яка спроба захопити команду¬
вання міліцією під претекстом будь-чийого уповноважен¬
ня, не маючи на це дозволу обох Палат Парламенту, буде
розцінена як заколот проти миру в державі. На це його
Величність вислав з Гандінґдону послання до обох Палат,
в якому вимагав покірності існуючим законам і заборонив
всім підданим, посилаючись на згаданий декрет (Парла¬
менту), вдаватися до будь-яких дій в справі міліції, цими
законами не дозволених. У відповідь на це Парламент по¬
становив, що буде додержуватися попередніх постанов, і
що Палати Лордів і Громад Парламенту, який є найвищим
судом в королівстві, мають проголосити державні закони;
коли хто не тільки ставить під сумнів, але й заперечує,
то це означає грубе порушення привілеїв Парламенту.
Б. Я думав, що той, хто створює закон, повинен і
пояснити його смисл. Бо що ж означає створити закон,
як не .пояснити, що він означає? Отже, вони не тільки
відібрали у Короля міліцію, але й законодавчу владу.
А. Це вони вчинили. Але, на мою думку, законодав¬
чу владу (і насправді кожну іншу владу) вміщує в собі
влада над міліцією. Після цього вони захопили гроші, що
118
належали його Величності на основі законів про корабель¬
ний податок, про мито, також про субсидії, щоб якомога
його послабити. Після прибуття Короля до Йорку вони
вислали йому ще багато інших нахабних послань і петицій,
в одній з яких говорилося: «Тому, що лорд-адмірал занеду¬
жав і не зміг особисто командувати флотом, він був би
радий передати команду графові Ворвіку (Earl of Warwick)».
Це послання вони вислали тоді, коли довідалися, що Ко¬
роль вже передав цю посаду серові Джонові Пеннінгтону.
Б. З якою метою розглядав Король так багато петицій,
послань, декларацій і протестів та удостоював їх своїми
відповідями, якщо він не міг не бачити, що вони мали
рішучий намір відібрати від нього королівську владу, а
заразом і життя? Бо ж, з огляду на власну безпеку, вони
не могли залишити життя ні йому, ні його нащадкам
після всіх тих образ, яких вони йому завдали.
А. Крім цього, тоді засідав в місті Йорку парламен¬
тський комітет з метою таємно стежити за всім, що робив
його Величність, і про все повідомляти до Парламенту,
а також, щоб перешкодити Королеві об’єднати навколо
себе людей того графства. Тому, коли його Величність
приймав там джентльменів, комітет підбурював проти ньо¬
го йоменів К Багато доклали рук до цього духовні, так,
що Король втратив у Йорку підтримку.
Б. Чому ж Король не захопив комітет у свої руки або
не прогнав його з міста?
А. Не знаю, але припускаю, що він знав, що партія
Парламенту більша, ніж його, не тільки в Йоркширі, але
і в Йорку. В кінці квітня на прохання населення Йорк¬
ширу для більшої безпеки північних земель склади амуніції
залишити в Гулі Король вирішив, що настав момент
прибрати його до рук Дещо раніше він призначив ко¬
мендантом цього міста графа Ньюкасла. Але городяни,
вже підкуплені Парламентом, відмовилися його прийняти,
1 Дрібних землевласників. Див. також прим. 1 на стор. 23.
14*
119
однак не відмовилися прийняти сера Джона Готама, якого
Парламент призначив комендантом. Коли Король прибув
до міста в супроводі почету із своїх службовців і декількох
джентльменів з провінції, сер Джон Готам, який стояв
на мурах, дав наказ його не впускати. За ці дії Король
негайно звелів проголосити Готама зрадником, і вислав
до Парламенту доручення з вимогою поставити згаданого
Готама перед судом і передати місто й амуніцію в його
(Короля) руки. Парламент на це не дав відповіді, натомість
проголосив ще одну декларацію, в якій не забув згадати
жодного із своїх попередніх наклепів на уряд його Ве¬
личності, і додав ще деякі пропозиції, що пояснювали
їхні надумані права, а саме: 1. Король не має права
піддавати під сумнів будь-який закон, ним проголошений.
2. Правні прецеденти 1 не можуть обмежувати їх постанов;
3. Для загального добра, Парламент може розпоряджатися
всім, до чого мають право Король або його піддані, і що
вони, без Короля, є цим Парламентом 2 і суддею в справі
загального добра, і що згода Короля не є обов’язкова;
4. Жодному членові обох Палат не можна закидати зради,
кримінального чи іншого злочину, хіба що цю справу
спершу представлять Парламентові, щоб він розглянув
цей вчинок і розпорядився про дальший розгляд, якщо
знайде для цього достатню причину; 5. Суверенна влада
належить обом Палатам, і Король не має права вето;
6. Набір війська всупереч особистим наказам Короля (на¬
віть в його присутності) не означає війни з Королем, а
тільки війну проти *його політичної особи* 3 його законів
1 Англійське звичаєве право (common law) базується на прецедентах,
тобто попередніх вироках судів у подібних справах.
2 Це було запереченням формули «King in Parliament», згідно з якою
Парламент складається з Короля, Палати Лордів і Палати Громад (див.
прим, на стор. 25), які тільки разом можуть проголошувати закони (statutes).
3 «Body politic* (політичне тіло) і «Body natural» (фізичне тіло) — це
поняття юридично-політичної теорії англійських юристів того часу: див.
прим. 3. на стор. 62.
120
і т. д., які, хоч не є •пов’язані з* його особою, є вій¬
ною проти Короля; 7. Особу Короля можна зрадити тіль¬
ки тоді, коли доручену йому відповідальність за державу
він виправдовує; і вони мають право вирішувати, чи він
це довір’я виправдовує чи ні; 8. Вони можуть скинути
Короля, якщо захочуть.
Б. Це вже відверта гра, без лицемірства. Чи місто
Лондон могло це проковтнути?
А. Так, і навіть більше при потребі. Як знаєш, Лондон
має велике черево, але не має ні смаку, ні уявлення про
те, що справедливе, а що ні. В парламентарних реєстрах
Генріха IV, поміж статтями присяги, яку Король складав
при своїй коронації, подибуємо таке: Concedes justas leges
et consuetudines esse tenendas; et promittes per te eas protegendas,
et ad hinorem Dei corrobordndas, quas vulgus elegrit («По¬
годжуєшся з тим, що будеш придержуватися справедливих
законів і звичаїв, і обіцяєш, що будеш їх всіма силами
охороняти, і для Божої слави затверджувати такі, які уста¬
новить народ»). На ці слова посилався Парламент, об¬
стоюючи свою законодавчу владу, і тому слова quas vulgus
elegrit пояснюють: які народ захоче собі вибрати; неначебто
Король повинен обіцяти охороняти і затверджувати за¬
кони, доки їх ще не ухвалено, незважаючи на те, чи вони
добрі, чи погані; тоді, як ці слова означають не більше,
а тільки те, що він буде охороняти і затверджувати такі
закони, які вже були ухвалені, тобто закони, які тоді вже
діяли. А між документами Суду Державної Скарбниці
(Exchequer) є таке місце: Чи обіцяєш придержуватися і
охороняти закони і звичаєве право, що має суспільство твого
королівства, і чи будеш їх підтримувати і захищати? і т.
д. Це була відповідь його Величності на цей пункт.
Б. Вважаю цю відповідь вичерпною і ясною. Але якби
пояснювати ці слова в іншому смислі, то я не бачу
причини, чому Король був зобов’язаний їх заприсягнути.
Бо ж Генріх IV дістав корону за згодою Парламенту, який
був не набагато нечестивіший, ніж той Довгий Парламент,
121
який скинув і стратив свого законного Короля; за ви¬
нятком того, що не сам Парламент убив Короля Річарда II,
а тільки узурпатор.
А. Приблизно через тиждень, на початку травня, Пар¬
ламент надіслав Королеві ще один меморандум, який
вони назвали покірливою петицією і повідомленням обох
Палат, що включав дев’ятнадцять пропозицій. Коли з
ними ознайомишся, зумієш сам оцінити, чи були вони
згідні залишити Королеві більше влади, ніж будь-кому з
його підданих. Пропозиції були такі:
1. Щоб лордів та інших членів Таємної Державної Ради
його Величності і всіх високих державних службовців *і
міністрів*, в Англії і за кордоном, усунути з їхніх посад
і з його ради, за винятком тих, яких затвердять обидві
Палати Парламенту, і щоб нікого не ставити на їхнє
місце, хіба що за згодою згаданих Палат. І щоб усі таємні
державні радники склали присягу, форму якої установлять
згадані Палати, на вірне виповнювання своїх обов’язків.
2. Щоб важливі1 справи королівства обговорювали, ви-
рішали і впроваджували в життя лише в Парламенті; і
щоб того, хто б намагався цьому противитися, було від¬
дано парламентському суду. Інші державні справи, що
належать до компетенції Таємної Ради (privy council) його
Величності, мають бути обговорювані і вирішувані осо¬
бами, яких для цього через певний строк обиратимуть
обидві Палати Парламенту; і щоб жодні державні акти,
які відносяться до справ королівства, і які належать до
компетенції Таємної Ради, не вважати правосильними на
тій підставі, що за ними стоїть авторитет Короля, якщо
на них не дала згоди більшість Ради і не підтвердила
цього підписами; і що Рада має складатися з не більше
ніж з 25 і не менше ніж з 15 членів; і що коли під час
парламентарної перерви звільниться в Раді місце радника,
його не можна зайняти без згоди більшості Ради, і що
таким чином вибраний заступник буде недійсний, якщо
його не затвердить найближчий Парламент.
122
3. Щоб найвищі урядовці (Головний Лорд-управитель
Англії1, Головний Конюший (Constable)2, Лорд-канцлер,
Лорд-хоронитель Великої печатки, Державний Скарбник,
Лорд-хоронитель малої печатки, ґраф-маршал, Лорд-ад-
мірал, командант П’яти Портів, Генеральний Губернатор
Ірландії, Канцлер Скарбниці, начальник Адміністрації Ко¬
ролівських Маєтків, державні секретарі, два найвищі судці,
і президент Скарбового Суду завжди призначалися за
згодою обох Палат Парламенту, а в часі парламентських
перерв — більшістю Таємної ради.
4. Щоб виховання дітей Короля доручити особам, яких
затвердять обидві Палати, а в часі парламентарних пе¬
рерв — Таємна державна рада; щоб вся їхня прислуга була
звільнена, якщо обидві Палати мають проти них випра¬
вдані застереження.
5. Щоб діти Короля не брали шлюб без згоди Парла¬
менту і щоб не провадилися про це преговори.
6. Щоб строго придержуватися законів, ухвалених проти
єзуїтів, священників і папістів, які відмовилися від при¬
сяги.
7. Щоб відібрати право голосу у папістських лордів у
Палаті Лордів і щоб ухвалити закон про виховання дітей
папістів у протестантській релігії.
8. Щоб Король зволив реформувати церковне єписко¬
пальне урядування і літургію в такий спосіб, який йому
порадять обидві Палати Парламенту.
9. Щоб він зволив задовольнитися тією лінією пове¬
дінки Палат Парламенту в справах організації війська
1 Тобто Lord High Steward of England. Від часів Генріха VII (1485 — 1509)
головний суддя в справах вищої аристократії («перів»), до компетенції
якого належала врочистість коронації; згодом також голова Палати Лордів.
2 У середньовіччі квартирмайстер армії і королівського двору, згодом
головнокомандувач (цю функцію відібрав від нього згодом маршал), потім
суддя військового суду (court of chivalery). В пізніші часи цю посаду
створювали тільки принагідно, для спеціальних функцій під час коронації.
123
(міліції), яку вони прийняли, і щоб скасував свої декла¬
рації і прокламації, звернені проти нього.
10. Щоб тих членів Парламенту, яких на початку сесії
було усунено з їхніх посад, повернути на місця або дано
їм відшкодування.
11. Щоб усі тайні державні радники і судці склали
присягу (форма якої буде встановлена і вирішена Парла¬
ментом) на захист Петиції Прав і законів, ухвалених цим
Парламентом.
12. Щоб всі судді і службовці, призначені на свої
посади за згодою обох Палат Парламенту, посідали їх
quam diu bene segesserint (як довго будуть добре виконувати
свої обов’язки).
13. Щоб всі злочинці відчули правосуддя Парламенту
без уваги на те, чи перебувають у Королівстві, а чи втекли
з нього; і щоб усі особи, викликані якою-небудь Палатою
Парламенту, з’являлись перед нею і підлягали стягненням,
накладеним Парламентом.
14. Щоб пропонована його Величністю амністія була
здійснена, з такими винятками, на які погодяться обидві
Палати Парламенту.
Б. Яка в’їдлива вимога! Всі інші випливають з често¬
любства, до якого часто схильні навіть люди доброї вдачі:
але ця випливає з нелюдської, диявольської жорстокості.
А. 15. Щоб укріплення і замки були передані під нагляд
осіб, яких призначить Король за згодою Парламенту.
16. Щоб демобілізувати надзвичайну гвардію Короля і
в майбутньому щоб її не набирати, хіба що у випадку
справжнього бунту або інвазії, згідно з законом.
Б. Мені здається, що ці пред’явлені Королеві пропо¬
зиції є фактично бунтом.
А. 17. Щоб його Величність *зволив* увійти в тісніший
союз з Об’єднаними Провінціями (Голландії) і з іншими
сусідніми протестантськими володарями і державами.
18. Щоб його Величність зволив провести закон Парла¬
менту, що виправдовував би лорда Кімбольтона і згаданих
124
п’ятьох членів Палати Громад в такий спосіб, щоб май¬
бутні Парламенти були забезпечені від наслідків цього
шкідливого прецеденту.
19. Щоб його Величність зволив дати згоду на закон,
який стримав би майбутніх лордів від участі в засіданнях
і голосуваннях Парламенту, доки на них не погодяться
обидві Палати Парламенту.
Якщо ці пропозиції будуть прийняті, вони обіцяють
зайнятися впорядкуванням доходів його Величності для
його максимальної користі і вжити їх для підтримання
його королівського титуту в честі і силі; також обіцяли
передати місто Гулль в руки того, кого його Величність
призначить за згодою Парламенту.
Б. Чи це не значить передати в руки того, кого Король
призначить за їхньою згодою, що є нічим іншим, як зали¬
шити її в їхніх руках, так як є? Чи їм недоставало здорового
глузду чи вони думали, що його недостає Королеві, щоб
не зрозуміти, що їхня обіцянка нічого не варта?
А. Після висилки оцих пропозицій Королеві і після
відмови його Величності їх прийняти, обидві сторони
почали готуватися до війни. У Йоркширі Король набрав
гвардію для своєї особистої охорони; а Парламент, який
закинув з цеї причини Королеві, що він задумує йти
війною проти свого Парламенту, видав наказ провести
набір війська і навчити людей користуватися зброєю і
звернувся з закликом (до населення), щоб приносили
йому готівку або столове срібло або щоб погодилися
таємно доставляти й утримувати певне число коней, вер¬
шників і зброї, для оборони Короля і Парламенту (розу¬
міючи під словом Король, як попередньо пояснили, не
його особу, тільки його закони); ці гроші обіцяли сплатити
з процентом 8 фунтів від 100, а за вартість посуду —
12 пенсів від унції, залежно від стилю (фасону). З другого
боку, Король вирушив до Нотінгему, там поставив свій
королівський штандарт і розіслав комісії для набору вій¬
ська, щоб зібрати до нього тих, хто за давніми законами
125
Англії, був зобов’язаний служити йому в війні. При цій
нагоді Король і Парламент обмінялися різними заявами
про законність цих воєнних приготувань, які занадто довгі,
щоб їх Тобі розповісти.
Б. Я теж не маю бажання познайомитися з цією аб¬
страктною дискусією (moothing). Бо ж вважаю, що загаль¬
ний закон про satus populi (благо народу) і право самооборони
проти тих, які відібрали від нього суверенну шіаду, до¬
статнім, щоб зробити законним усе, що він діяв з метою,
щоб повернути своє королівство або покарати бунтарів.
А. Тим часом Парламент набрав військо і призначив
графа Ессекса головнокомандувачем; цими діями вони ви¬
явили, що мали на думці раніше, коли пропонували Коро¬
леві гвардію під командою цього ж графа Ессекса. Тепер
Король розіслав свої прокламації, в яких заборонив слуха¬
тися розпоряджень Парламенту про міліцію, а Парламент
розіслав накази проти виконання розпоряджень комісій
набору. До того часу, хоч вже була війна, ще не пролилася
кров; вони обстрілювали одне одного тільки папером.
Б. Тепер я розумію, як Парламент зруйнував мир у
королівстві і як легко, при допомозі бунтарських пресві¬
теріанських священників і честолюбних, нетямущих про¬
повідників, він призвів цей уряд до анархії. Але я пере¬
конаний, що їм було б дуже важко відновити мир і
закріпити владу, чи то за собою, чи за якимсь іншим
володарем, або встановити якусь (іншу форму влади. Бо
ж навіть якщо припустити, що перемога у війні дістанеться
їм, то вони завдячуватимуть це відвазі, доброму керуванню
або щастю тих, кому вони передадуть команду над своєю
армією; зокрема своєму головнокомандувачеві, чий вели¬
кий успіх безумовно викличе любов і захват вояків; так
що він зможе захопити владу в свої руки або встановити
правління згідно з власним бажанням. У випадку, якщо
він не візьме її для себе, його вважатимуть за дурня; а
якщо візьме, йому напевно заздритимуть його підлеглі
командувачі, які зазіхатимуть на участь у керівництві, або
126
відразу, або як його спадкоємці. Бо ж вони скажуть: «Чи
ж він здобув впаду сам один, а чи завдяки нашій риско¬
ваності, відвазі і нашим порадам? І чи ми, хто поміг йому
цю владу здобути, маємо бути його невільниками? Або
ж на нашім боці немає стільки ж справедливості, скільки
було на його боці проти Короля?»
А. Так вони і вчинили, і це було причиною того, що
Кромвель, який зосередив у своїх руках необмежену владу
над Англією, Шотландією та Ірландією, назвав себе За¬
хисником (Protector) і так і не відважився прийняти титул
Короля і не мав можливості закріпити його за своїми
нащадками. Його офіцери цього не стерпіли б, бо ж
бажали стати його наступниками після його смерті. Армія
також не згодилася б, бо ж завжди висловлювалася проти
влади однієї особи.
Б. Але повернімся до Короля. Які засоби він мав у
своєму розпорядженні, щоб заплатити армії, як міг її
забезпечити зброєю, або як набрати військо, яке було б
спроможне встояти проти армії Парламенту, яку утриму¬
вав великий гаманець міста Лондона і податки від майже
всіх об’єднаних міст Англії і яка мала стільки зброї,
скільки хотіла?
А. Це правда, Король був у дуже скрутному становищі,
однак мало-помалу зібрав чималу армію, яка мала такі
успіхи, що він ставав з дня на день сильніший, а Пар¬
ламент слабнув; доти, доки вони діждалися шотландців,
які прийшли їм на допомогу з 21 тисячною армією. Але
тепер в мене немає часу, щоб увійти в подробиці перебігу
тієї війни.
Б. Гаразд, про це поговоримо при нашій наступній
зустрічі.
ДІАЛОГ ТРЕТІЙ
Б. Ми зупинилися на приготуваннях обох сторін до
війни. Коли я про цс думаю, то мені важко збагнути, які
шанси мав Король зрівнятися у цім змаганні з Парла¬
ментом, і на що він міг розраховувати щодо грошей,
війська, зброї, укріплених місць, флоту, дорадників і офі¬
церів у такім підприємстві проти Парламенту, який мав
у своєму розпорядженні стільки людей і грошей, скільки
могли дати Лондон разом з іншими об’єднаними містами,
що в сумі перевищувало потреби. А щодо людей, з яких
вони мали зробити солдатів, то майже всі вони були
переповнені злобою до Короля і всієї його партії, яких
вони мали за папістів, або за королівських ластунів, або
за охочих збагатитися грабівництвом у столиці і в інших
об’єднаних містах. 1 хоч я не думаю, щоб вони були
більш хоробрі або більш досвідчені у війні, або щоб були
кращими солдатами (ніж королівські); але вони мали те,
що в бою для здобуття перемоги важливіше від мужності
і досвіду разом, а саме: злобу в серцях.
А щодо зброї, то в їхніх руках знаходилися голов¬
ні склади боєприпасів, лондонський Тауер і місто Кінґ-
стон-он-Галл, а також майже весь порох і (гарматні)
ядра, нагромаджені в містах для використання навченими
128
військами. Більшість укріплених місць, яких в Англії тоді
було небагато, була в руках Парламенту. В їхньому роз¬
порядженні, під командою графа Ворвіка (Earl of Warwick)
знаходився весь військовий флот. Дорадників вони не
потребували, бо мали їх у своїх лавах; так що становище
Короля було гіршим від їхнього, хіба що, можливо, Король
мав дещо більше офіцерів.
А. Не можу порівняти головнокомандувачів. Зі сторони
Парламенту, після його рішення вести війну, було при¬
значено головнокомандувачем всім» військами в Англії
та в Ірландії графа Ессекса, наказів якого мали слухатися
всі інші офіцери.
Б. Що спонукало їх призначити головнокомандувачем
графа Ессекса? І з якої причини граф Ессекс був так
невдоволений Королем, що погодився на цю посаду?
А. Достоту не знаю, як відповісти на ці два питання.
Граф Ессекс брав участь у закордонних війнах і йому не
бракувало ні досвіду, ні розуму, ні мужності для такого
діла. Крім цього Ти напевно чув, яким великим любимцем
народу був його батько, а також які великі почесті припали
йому за його успіхи у Кале (Calais) і за інші воєнні
походи. До цього можу додати, що цього графа народ не
вважав за надто великого улюбленця королівського двору,
щоб не довірити йому своєї армії проти Короля. З усього
цього можеш мабуть скласти думку, чому якраз його
Парламент обрав на головнокомандувача.
Б. Але чому думали, що він невдоволений королівсь¬
ким двором?
А. Цього не знаю, і також того, чи так було справді.
Він з’явився при дворі, як інші двірські, принагідно, щоб
показатися Королеві, але, донедавна, не мав обов’язків,
які зобов’язували б його до постійної присутності. На¬
справді я думаю, що його невдалі шлюбні афери так
бентежили його при бесідах з дамами, що королівський
двір не міг бути для нього відповідним середовищем, хіба
що він втішався б там якоюсь надзвичайною ласкою, що
129
могла б зрівноважити цю невдачу. Але не думаю, щоб
він зазнав якоїсь особливої неласки з боку Короля або
хотів помститися йому за якусь здогадну кривду, бо такого
не було. Він також не захоплювався пресвітеріанськими
доктринами або іншими фанатичними науками щодо Цер¬
кви або держави; за винятком того, що його, як і всю на¬
цію, понесла течія переконання, що Англія не є абсолют¬
ною монархією, тільки змішаною. При чому не бралося до
уваги, що найвища влада завжди мусить бути абсолютною,
байдуже, чи це буде влада Короля, чи Парламенту.
Б. Хто був головнокомандувачем армії Короля?
А. Досі лише сам Король; хоч насправді він ще не
мав армії. Але в той час прийшли до нього два племінники,
принци Руперт і Моріс. Команду над кіннотою Король
віддав в руки принца Руперта, якого ніхто не міг би
перевищити мужністю, енергійністю і ретельністю при
виконанні доручень. Хоча він був тоді ще молодий, однак
йому не бракувало досвіду в керуванні військами, бо ж
він брав участь у війнах свого батька в Німеччині 1.
Б. Але ж як міг Король роздобути гроші, щоб заплатити
такій армії, якої він потребував проти Парламенту?
А. Ні Король, ні Парламент не мали в той час вели¬
ких коштів, а були змушені покладатися на допомогу
своїх прихильників. У цьому, визнаю, Парламент мав
велику перевагу. Королеві допомагали при тому лише
лорди і джентльмени, які, не погоджуючись із діями Пар¬
ламенту, добровільно взяли на себе утримання певного
1 Руперт (властиво Рупхерт), принц Пфальцу (1619—1682), син пфаль-
цського курфюрста Фрідріха V (1596—1632), який недовго, тільки одну
зиму (тому прозваний «Зимовим Королем»), 1619 — 1620, був королем
Богемії (Чехії), після чого втратив також свою пфальцську спадщину. Він
був здібним і досвідченим полководцем, тому Карл І доручив йому ко¬
мандування своєю кіннотою, як найважливішою тоді частиною армії. Але
його стратегічний план не міг бути здійснений, бо аристократичні верш¬
ники не мали охоти вести війну подалі від своїх маєтностей. Потім став
морським піратом, врешті, після реставрації Карла II 1660 p., командором
морського флоту.
130
числа вершників. Це не можна назвати великою поміччю,
бо ж їх не було багато. Про інші гроші в розпорядженні
Короля я не чув, хіба що про ті, які він позичив у Нідер¬
ландах, заставивши свої клейноти. А Парламент одержував
тоді значні контрибуції не лише від Лондону, а й взагалі
від усієї своєї партії з усіх кінців Англії на підставі ухва¬
лених постанов (проголошених Палатами Лордів і Громад
в червні 1642 p., після того, як вони заявили, що Король
готується до війни з ними), про збір грошей і столового
срібла на утримання коней і вершників та на придбання
зброї для збереження громадянського миру і для оборони
Короля й обох Палат Парламенту. Повернення цих грошей
і срібла мало гарантувати довір’я до держави (public faith).
Б. Яке ж державне довір’я може існувати там, де немає
держави 1? Що ж можна назвати державою, під час гро¬
мадянської війни, коли немає Короля?
А. Дійсно, ця гарантія нічого не вартувала, але вона
добре прислужилася для того, щоб обманути тих тупого¬
лових бунтарів, які більше прагнули перемін, ніж миру і
користі від нього.
Зібравши в той спосіб кошти від тих, хто сприяв їхній
справі, вони й потім користувалися тим, щоб примусити
інших до таких же внесків. Бо ж у листопаді вони видали
декрет, яким було визначено суму внесків і для тих, хто
досі ще нічого не вніс, або вніс не відповідно до свого
майна. Однак це суперечило обіцянкам і заявам Парла¬
менту, бо ж у першій заяві вони свідчили, що не можна
1 «What public faith is there, where is no public?» Слово «public* означало
тоді (див. Oxford English Dictionary) «the community or people as an organized
body; the nation; the state; the commonwealth*. Повшце речення можна б
тому перекласти також: «Яке ж може існуваш суспільне довір’я там, де
немає суспільства» і под.— Ідеться про одне з грунтовних положень фі¬
лософії Гоббса, яке коротко можна сформулювати так: Відсутність де¬
ржавної влади (civil government) означає повернення до стану природи
(state of nature), тобто стану війни кожної людини проти всіх інших людей.
Відмовивши послуху своєму законному володареві, збунтоване перестає
бути політичним суспільством, бо ж втрачає державу.
131
міряти чиєїсь прихильності величиною принесеної ним
жертви, і що кожний показує свою добру волю, допома¬
гаючи в такій формі, яка йому відповідає.
Крім цього, на початку березня вони ухвалили декрет,
яким наклали високий тижневий податок на кожне графс¬
тво, місто, кожну місцевість і майже кожну людину хоч з
якимось майном в Англії. Розмір тієї тижневої суми, як
видно з декрету, надрукованого і проголошеного в березні
1642 р. постановою обох Палат, становив близько 33 тисяч
фунтів стерлінгів, що дає понад мільйон сімсот тисяч стер¬
лінгів річно. Крім цього, вони мали прибутки з королів¬
ських маєтків і лісів, і з того, що залишилось невипла-
ченим з раніше ухваленої субсидії (Королеві), перебрали
собі корабельний та «фунтовий» податки, які звичайно
отримував Король. Також вони мали прибутки з конфіс¬
кацій майна високопоставлених осіб, яких захотіли про¬
голосити злочинцями, і прибутки з єпископських маєтків,
які вони привласнили собі приблизно роком пізніше.
Б. Бачучи, що Парламент має таку перевагу в грошах,
в озброєнні і в чисельності соддатів, а до цього ще й
королівський флот у своїх руках, не можу собі уявити,
як міг Король надіятися на перемогу або на самозбере¬
ження — хіба що віддав би в їхні руки суверенність. Бо
ж годі мені повірити, що він мав над ними хоч якусь
перевагу, якщо йдеться про дорадників, полководців або
рішучість своїх солдатів.
А. Навпаки, думаю, що в цьому відношенні він також
їм поступався. Бо ж хоча його офіцери були далебі не
гірші від парламентських, проте сумніваюся, щоб він мав
таких добрих дорадників, як було потрібно. А щодо сол¬
датів, то хоч вони й були такі ж відважні, як на проти¬
лежному боці, однак тому, що їхня мужність не була
підкріплена злобою, як у противників, вони не боролися
так заповзято, як їхні вороги, які мали в своїх лавах
багато лондонських підмайстрів, що не маючи достатнього
воєнного досвіду, здавалося, могли б боятися смерті й
132
поранення від блискучих табель, але, будучи нерозсу¬
дливі, не думали про смерть, яку несе невидима куля, і
тому було важко змусити їх до відступу.
Б. Але ж яку провину Ти закидаєш королівським до-
радниам, лордам та іншим особам високого рангу й знач¬
ного досвіду?
А. Лише ту, що була притаманна цілій нації: вони вва¬
жали Англію не абсолютною, а змішаною монархією, і те,
що якби Королеві дійсно вдалося підкорити собі цей Пар¬
ламент, то його влада стала б такою великою, а їхня такою
малою, як він захотів би: і саме це вони вважали тиранією. 1
хоча ця думка не послаблювала б їхніх зусиль здобути для
Короля перемогу в битві,,коли б битви ніяк не можливо
було уникнути, але юна послаблювала їхні зусилля здобути
для нього повну перемогу в війні. Тому, хоча вони бачили,
що Парламент твердо вирішив відібрати у Короля владу,
однак постійно дораджували Королеві укласти з Парла¬
ментом договір і компроміс і проголошувати декларації,
надаремність яких кожний міг передбачити 1. І не тільки
1 Гоббс має на думці нових дорадників Карла І, які ще недавно належали
до парламентської опозиції, але під враженням радикалізації Палати Гро¬
мад, що відбулася в 1641 p., на зламі 1641 — 1642 pp. перейшли на бік
Короля. До тих нових дорадників належали лорд Фалькланд (сер Луцій
Кері) і сер Джон Кальпепер (Соїеререг), автори відомої відповіді Карла
І на наведених вище «19 пунктів» Парламенту, п.н. «Його Величності
відповідь на 19 пропозицій» («His Majesties Answer to the Nineteen Propo¬
sitions») від 18.6.1642 p. Відкидаючи вимогу Парламенту, щоб йому під¬
порядкуватися, Карл І закидає Парламентові, що він підбурює народ до
громадянської війни. Коли б Король зрікся своїх суттєвих прерогатив
(привілеїв), він зрадив би доручення свого народу бути його опікуном
(trustee), опікуном загального добра (common-weal). Далі автори (від імені
Короля) обговорюють три можливі форми політичної влади: абсолютну
монархію, аристократію і демократію, а також позитивні і негативні риси
кожної з них, та, як колись Арістотель, а потім Макіавсллі, твердять, що
негативні риси кожної форми влади можна оминути при змішаній формі
правління, яка їх елімінує. Якраз Англія має таку «змішану» політичну
конспггуцію, бо ж у її випадку маємо діло з об’єднанням влади в руках
трьох конституційних елементів: Короля (який у ній небагато переважає),
Палати Лордів і Палати Громад. Поклавши свій підпис під цією «Відповід¬
дю», Карл І окреслив себе, як один із трьох основних політичних станів.
15-1978
133
це: вони заподіяли також багато шкоди діям Короля,
якими він міг би повернути собі Корону і зберегти життя.
Усе це підривало бойовий дух у найкращих і наймужніших
його солдатів, які очікували великих здобутків на свою
службу за рахунок маєтків бунтарів у разі перемоги, але
не мали б нічого, коли б боротьба закінчилася договором.
Б. Вони правильно думали, бо ж громадянська війна
ніколи не кінчиться договором, якщо не пожертвують
тими, які, по обох сторонах, були найбільшими паліями.
Добре знаєш, що трапилося при замиренні між Августом
і Антонієм у Римі. Але я думаю, що коли вони вже
почали набирати один проти одного солдатів, то вже не
повернуться назад до декларацій або до інших форм па¬
перової війни, які, якщо взагалі мали б до чогось доброго
привести, привели б до цього вже давно.
А. Але з огляду на те, що Парламент продовжував про¬
голошувати декларації до народу, в яких доводив незакон¬
ність набирання Королем війська, і що висилав Королеві
такі люті і бунтарські петиції, як і ран|ше, вимагаючи,
щоб він розпустив своє військо і погодився на жадання
Парламенту передати тих, кого Парламент назвав злочин¬
цями (а це були найкращі піддані Короля) на свою ласку
і неласку, і щоб (Король) проголосив такі закони, які
вони йому підкажуть: чи ж не було правильно, що Король
за тих обставин проголошував декрети і прокламації про
незаконність їхніх декретів, якими вони набирали проти
нього військо, і що відповідав на їхні нахабні петиції?
Б. Ні; це не дало йому нічого доброго в минулому і
було мало правдоподібним, щоб дало йому щось пізніше.
Бо ж простий народ, руками якого ця суперечка мала
вирішуватися, не розумів аргументів обох сторін; а ті, хто
через своє честолюбство забажав змінити форму шіади,
Гоббс був рішучим противником цієї теорії, яку погірдливо називав
«міксархією» (mixarchy), бо ж вона йшла в розріз із його теорією влади,
згідно з якою політичний суверенітет є неподільним, тому необхідно
мусить знаходитися в руках одного суверена.
134
не зважав ні на привід, на справедливість справи, а тільки
на те, яку силу можна здобути, підбурюючи юрби при
помочі ремонстранцій Парламенту або проповідей у цер¬
квах. А якщо йдеться про їхні петиції, то я зовсім на них
не відповідав би, або відповідав би так: якщо вони роз¬
пустять свою армію і віддадуться на його ласку, то він
буде для них більше милостивий, ніж вони сподіваються.
А. Це була справді прекрасна відповідь, якщо б вона
з’явилася після якоїсь надзвичайно великої перемоги на
полі бою, або на підставі надзвичайної впевненості в
остаточній перемозі в усій цій війні.
Б. Що ж могло трапитися гіршого від того, що він
зазнав наприкінці, незважаючи на свої м’які відповіді і
всі помірковані декларації?
А. Нічого; але хто міг це знати?
Б. Кожний міг бачити, що без перемоги йому, мабуть,
ніколи не пощастило б відзискати свої права. 1 якщо б
народ знав про таку його стійкість, він надав би йому
набагато більшу допомогу, ніж могли йому надати всі
аргументи на користь законності і сила красномовства,
що проявилися в деклараціях та в інших писаннях; і я
дивуюся тому типові людей, хто перешкодили Королеві
прийти до цього висновку.
А. Із самих декларацій, дуже довгих і переповнених ци¬
татами з протоколів і давніх актів, можеш зробити висно¬
вок, що їхні автори були або юристами (за професією), або
джентльменами, які бажали, щоб їх за таких уважали. Крім
цього, як я вже сказав Тобі раніше, ті, що мали найліпші
перспективи, щоб у цій справі питали їхньої поради, були
противниками як абсолютної монархії, так і абсолютної
демократії чи аристократії, бо ж усі ці форми влади вони
розцінювали як тиранію. їм подобалася «міксархія», яку
вони вихваляли під іменем змішаної монархії, хоча на
справді це було нічим іншим, як чистою анархією. 1 ті,
чиїм пером Король найбільше послуговувався в юридич¬
них і політичних суперечках (якщо я маю правдиві дані),
15*
135
були членами Парламенту, що висловилися проти кора¬
бельного податку та інших поза-парламентарних оподатку¬
вань, і так само гостро, як і інші; але коли вони побачили,
що Парламент іде в своїх домаганнях далі, ніж вони
вважали за доцільне, то тоді перейшли до партії Короля.
Б. Хто ж це були?
А. Немає потреби називати їх пбіменно \ бо ж я хотів
лише коротко розповісти про дурощі й інші людські
помилки під час цієї революції (trouble), а не мав на
меті — називаючи цих людей поіменно — дати Тобі або
кому-небудь привід до того, щоб їх менше шанували
тепер, коли провини обох сторін уже прощені.
Б. Коли напруження — через набір війська, захоплення
флоту, зброї і військових припасів — з обох боків сягнуло
краю, і ніхто не був настільки сліпим, щоб не бачити,
що обидві сторони перебували в стані війни; чому ж тоді
Король, прокламацією або дорученням, маючи на це без¬
перечне право, не розпустив Парламент, щоб цим якоюсь
мірою применшити авторитет їхніх розпоряджень стосов¬
но набору війська та інших несправедливих декретів?
А. Ти призабув, що, як я вже Тобі оповів, сам Король, на
той час, коли дав дозвіл на акт про страту графа Страф-
форда, погодився і на те, щоб не розпускати Парламенту
1 Ідеться в першу чергу про лорда Фалькланда та сера Кальпепера (див.
прим, на стор. 133), а також про Едуарда Гайда (Hyde, відомого також
як іраф Кларендон, 1609 — 1674). Фалькланда Гоббс знав уже з 1630-х
років, і ймовірно, принагідно брав участь у влаштовуваних ним зустрічах
видних англійських інтелектуалів у його маєтку «Great Tew». Якщо стосунки
Гоббса з Фалькландом можна було б назвати приятельськими, то його
стосунки з Гайдом склались складніше, бо ж, як знаємо, Гайд уже у
французькій еміграції інтригував проти Гоббса, а згодом опублікував гостру
критику його політичної філософії (п.н. «А Brief View and Survey of the
Dangerous and Pernicious Errors of Church and State in Mr.Hobbes Book ent.
Leviathan*). Всі вони були запеклими противниками королівського абсо¬
лютизму, але й противниками політики Парламенту, спрямованої на пе¬
рейняття влади в свої руки, головно мабуть тому, що боялися, що Пар¬
ламент мус ітиме ділити владу з простим народом, на який мусітиме
спертися в боротьбі за владу.
136
так довго, доки обі Палати самі не захочуть закінчити
сесію. Тому, якщо б він якоюсь прокламацією або звер¬
ненням до Палат їх розпустив, вони до своїх попередніх
наклепів на дії його Величності додали б ще й те, що
він не дотримує свого слова, і не тільки з презирства до
нього продовжували б свої засідання, але й використали
б це з метою збільшення і зміцнення своєї партії.
Б. Але чи те, що Король набирав проти них армію, вони
не розцінювали як намір розігнати їх силою? І чи розігнати
їх силою не було б таким вже недотриманням слова, як
розпуск їх своїм офіційним проголошенням? А ще я ніяк
не припускаю, що дозвіл на цей законопроект був заду¬
маний інакше, ніж умовно: на строк доки вони не ухвалять
чогось, що могло б противитися суверенному праву Коро¬
ля; а цю передумову вони вже зламали своїми численними
декретами. Я думаю, що навіть на підставі закону справед¬
ливості (equity), який є непорушним законом природи,
людина, яка посідає суверенну владу, навіть, якщо б і
хотіла, не може зректися права на будь-що, що є для неї
необхідним для доброго правління своїми підданими, хіба
що вона виразними словами освідчить, що не хоче більше
суверенної влади. Бо ж відмова від того, що логічно веде
до втрати суверенності, ще не означає, на мою думку, зре¬
чення суверенності, а тільки є помилкою, яка не має ін¬
ших наслідків, крім того, що робить саме зречення не¬
чинним. 1 так само було зі згодою Короля на законопроект
про продовження Парламенту на строк, визначений обома
Палатами. Але тепер, коли обидві сторони зважилися на
війну, навіщо було продовжувати дискусії писемно?
А. Не знаю, навіщо це їм було потрібно. Але обидві
сторони намагалися перешкоджати одна одній в наборі
солдатів, як лише могли. Тому Король розповсюджував
друковані декларації, щоб роз’яснити людям, що вони не
повинні коритися начальникам нової міліції, організованої
на підставі парламентського декрету, а також, щоб пере¬
конати їх у законності королівської комісії військового
137
набору. А Парламент, із свого боку робив те ж саме, щоб
виправдати перед народом згадані декрети, і щоб пред¬
ставити незаконними королівські комісії набору.
Б. Якщо Парламент набирав содцатів, чи ж не було
законно набирати солдатів Королеві, щоб боронити себе
і свої права, навіть, якби він не мав на це іншого права,
крім (права) на самозбереження !, і якби назви Комісія
військового набору ніхто досі не чув?
А. На мою думку, немає кращого виправдання війні,
ніж оборона людьми їхніх прав. Але народ під той час
думав, що Король не зможе діяти законно без відповідної
постанови Парламенту. Бо ж юристи — я маю на увазі
суддів вестмінстерських судів та декілької інших,— хоча
були всього-навсього адвокатами, але дуже повноважними
завдяки своїй обізнаності із звичаєвим і статутним правом
Англії, заразили більшість англійської джентрі своїми при¬
нципами і наперед вирішеними судовими процесами, які
вони називали прецедентами, і зуміли добитися такої
високої думки про свої знання права, що були дуже раді
скористатися нагодою застосувати це проти Короля і цим
зажити в Парламенті слави добрих патріотів і розумних
державних діячів 2.
1 Згідно з Гоббсом, нікого не можна примусиш добровільно зректися
свого житія: кожна людина в праві застосувати будь-які засоби для са¬
мооборони. Це, до речі, єдиний випадок, коли кожний індивід має право
чинити опір своїй законній владі (Левіафан, І, 14, стор. 190: «By all mean
we can, to .defend ouersetves»).
2 В англійському звичаєвому праві (common law), зокрема, в тій його
формі, що надав йому найвизначніший тодішній його представник, сер
Едуард Коук (Coke, 1552 — 1634), добачав Гоббсу одну з головних причин
нещастя громадянської війни. Функціонування держави, завданням якої
є Гарантувати тривалий міф, є можливе тільки тоді, коли влада, яка цей
мир оберігає, є суверенна. Тим часом коли право (англ. «law» значить як
«право», так «праводавство» і «закон») знаходиться в руках окремої касти
суддів, що використовують його знання і вмілість інтерпретації для того,
щоб пристосувати його до своїх поглядів, тобто інструменталізувати його
для своїх цілей — суверенність владі! не є можлива. Тому, згідно з Гоббсом,
юристи не сміюп» бути джерелом права, тільки володар (крилатим висло¬
вом Гоббса є: «auctoritas, non veritas fecit legem», тобто «авторігтет творить
138
Б. Що являла собою ця комісія набору війська?
А. Король Вільгельм Завойовник завдяки своїй перемозі
прибрав до рук всю землю в Англії, частину якої при¬
значив на ліси і на лови для своєї розваги, а частину
розділив між лордами і джентльменами, які йому допо¬
магали або бажали йому допомагати у війнах. Він наклав
на них військову повинність служити йому з більшим або
меншим числом людей у війні, залежно від кількості
землі, яку їм надав. На цій підставі, коли Король посилав
до них своїх уповноважених і жадав від них виконання
цього обов’язку, вони були зобов’язані з’явитися озброєні
і підтримувати Короля у війнах через певний час своїм
коштом; це й були ті комісії, за допомогою яких Король
набирав тоді військо.
Б. Чому ж тоді це було незаконним?
А. Безсумнівно, це було законним. Але яке ж це мало
значення для людей, які вже зважилися нічого не вважати
законним, що противилося їхнім планам скасувати мо¬
нархію і передати всю суверенність і абсолютну владу
Палаті Громад?
Б. Скасувати монархію і поставити на її місце Палату
Громад — це різні речі.
А. Це вони побачили потім, але не тоді.
Б. Перейдім тепер до воєнних справ.
право, а не істина»), який гарантує, що на право можна покластися. І в
залежності від того, який авторитет має державна влада, такий же авторитет
має і її право, яке вона встановлює і при допомозі якого Гарантує однакові
судові вироки в ідентичних випадках, чим вирішально сприяє збереженню
миру. Тим часом Коук учив, що ідея суверенності не знаходить підтвер¬
дження в звичаєвому праві, природному продукті суспільства, не створе¬
ному сувереном (владою), а такому, як воно розвинулося протягом три¬
валого часу; тому право стоїть для нього над Королем. Критиці англійського
звичаєвого права присвятив Гоббс свій останній, незакінчений «Діалог
між філософом і юристом про англійське право» («А Dialoque between а
Philosopher and a Student of the Common Laws of England»), що вийшов
друком 1681 p., через два роки після його смерті. (Найкраще видання
«Діалогу» підготував Кропсі (Joseph Cropsey) 1971 року.)
139
А. Моїм наміром було розповісти про їхню несправед¬
ливість, нахабство і лицемірство: тому, якщо йдеться про
перебіг війни, відсилаю Тебе до історії, яка докладно про
неї розповідає англійською мовою. Тут буду слідкувати
за ниткою подій лише настільки, наскільки це буде не¬
обхідним для того, щоб показати мерзотності і дурощі,
які можна завважити в їхніх різних діях.
З Йорка Король подався до Гулля, де були розташовані
його склади зброї для північної Англії, щоб упевнитися,
чи його там приймуть. Губернатором міста Парламент
призначив сера Джона Готама (Hotham), який наказав
зачинити ворота і з висоти мурів рішуче відмовився його
впустити. За це Король проголосив його зрадником і
скерував послання до Парламенту, щоб дізнатися, чи він
підтримує такі дії; *і він це підтвердив*.
Б. На яких підставах?
А. Під приводом, що ні це, ні жодне інше місто в
Англії не належало Королеві інакше, а тільки як опікунові
англійського народу.
Б. Але при чому тут Парламент? *Чи ж місто тому
належало йому?*
А. Так вони твердили, посилаючись на те, що вони є
представниками народу Англії.
Б. Я не можу визнати чинності цього аргументу: Ми
є представниками народу, ergo (отже) все, що належить
народові, є нашим. Мер міста Гулль репрезентував Короля.
Чи ж тому все те, що в Гуллі належало Королеві, було
меровим 1? Народ Англії, з деякими обмеженнями, можна
1 Характерне для Гоббса позіггивістично-правове розуміння власності
полягає в тому, що вона є для нього прикметою державної суверенності.
Саме «право на власність» є, на його думку, тільки «клаптем паперу*,
оскільки за ним не стоїть держава, яка володіє монополією сили і може
примусити шанувати встановлене право — також право на власність. Таке
розуміння власності чітко відрізняє Гоббса від його сучасників, стосовно
яких він є представником грядучої модерної доби, а вони — середньовічної.
Згідно з Гоббсом, Парламент не має права репрезентувати народу
Англії тому, що він не може суверенно діяти: сувереном може бути тільки
140
представляти, наприклад, вручати (за нього) петиції, або
подібне. Але чи ж з цього виходить, що ті, які вручають
петицію, мають право на всі міста Анріії? Відколи цей
Парламент став представником Англії? Чи часом не з
З листапада 1640 року? Хто ж мав право попереднього
дня, тобто 2 листопада, не впускати Короля до Гулля і
тримати місто для себе? Бо ж тоді ще Парламенту не
було. Кому ж належав Гулль тоді?
А. Я думаю, що Королеві. Не тільки тому, що він
називався «королівським містом над (річкою) Гулль», але
й тому, що саме Король тоді, як і завжди, репрезентував
і втілював англійський народ. Якщо не він, тоді ж хто,
коли Парламенту ще не було?
Б. Вони може на це сказали б, що народ тоді ще не
мав представників.
А. У такому разі не було держави; і тому, що всі міста
в Англії належали до народу, можемо, і Ти, і я, і будь-хто,
зажадати своєї частки. З цього можеш бачити, який це
був нерішучий народ, що таким розумуванням, яке вживав
Парламент, дав себе довести до бунту, і наскільки без¬
соромними були ті, що обманювали його такими хибни¬
ми висновками.
Б. Але їх напевно вважали наймудрішими в Англії, і
тому обрали їх до Парламенту.
А. А чи ті, які їх обирали, теж вважалися наймудрі¬
шими в Англії?
Б. Цього не можу сказати. Знаю тільки, що землев¬
ласники в графствах і купці та ремісники в містах і
містечках (зі самоурядуванням), звичайно обирають тих,
хто найбільше противляться субсидіям.
той (та асамблея), кого (якої) не можна розпустити («assembly, that is
dissolvable, is not sovereign*, див.: Elements, II, I, 19): тобто Король, який
скликає і розпускає Парламент, коли захоче, і який делегує йому на
певний час право репрезентувати націю, а потім, розпустивши його, від¬
бирає в нього це право.
141
А. Король на початку серпня поставив свій штандарт у
Ноттінґемі після того, як закликав до капітуляції місто
Гулль, і зробив спробу встановити, у чому графства могли
б йому допомогти. Але туди не прийшло достатньо людей,
щоб можна було створити сильне військо для битви з гра¬
фом Ессексом. Звідти він вирушив до Шрусбері (Shrewsbury),
де швидко запасся провіантом і, призначивши головно ко¬
мандувачем графа Ліндсея, вирішив йти на Лондон. Граф
Ессекс на той час перебував у Бустері (Worcester) з армією
Парламенту, і не намагався спинити Короля; але, як
тільки Король пройшов повз нього, почав іти йому вслід.
Тому Король, щоб не бути оточеним між армією графа
Ессекса і Лондоном, розвернувся проти графа і дав йому
битву під Еджгіллом (Edgehill). Він щоправда не домігся
повної перемоги, але мав перевагу (якщо хтось із них вза¬
галі мав перевагу), бо ж зміг продовжити свій марш на
Лондон. Наступного дня він здобув замок Бенбурі, а звід¬
ти пішов на Оксфорд і далі до Брентфорда, де розбив три
парламентські полки, після чого повернувся до Оксфорда.
Б. Чому ж Король не пішов далі з Брентфорда?
А. При першій звістці про вихід Короля з Шрусбері,
Парламент наказав стягнути всі навчені загони і допоміжні
формації міста Лондона (де запанував такий перестрах,
що купці позачиняли всі крамниці), так що граф Ессекс,
що якраз повернувся до Лондона, щоб їх очолити, отримав
у своє розпорядження дуже чисельну армію. Це було
причиною відступу Короля до Оксфорда. На початку лю¬
того принц Руперт захопив у Парламенту' Сісістер (Ci¬
rencester) з багатьма полоненими і зброєю, бо там відне¬
давна існував склад. Так стояли справи (в боротьбі) Короля
з головними силами Парламенту. Між тим Парламент
наладнав лінію зв’язку між Лондоном і передмістями за¬
вдовжки у дванадцять миль і призначив комісію для цієї
мети і для того, щоб привести в оборонний стан графства
Ессекс, Кембрідж, Суффолк і деякі інші. Одним з тих
142
комісарів став Олівер Кромвель, який з цієї посади під¬
нявся згодом до своєї пізнішої величини.
Б. Що ж діялося на той час в інших частинах країни?
А. На заході граф Стемфорд мав завдання втілити в
життя декрет Парламенту про міліцію, а сер Ральф Гоптон,
з боку Короля, керував комісією набору до війська. Між
ними відбулася битва біля Ліскерда (Liskeard) у Корнуолі
(Cornwall), при чому переміг сер Ральф Гоптон і невдовзі
здобув місто Сальташ, з великою кількістю зброї, арти¬
лерії, і багатьма полоненими. Тим часом сер Вілліям
Воллер захопив для Парламенту Вінчестер і Чічестер. На
півночі комісією для набору війська керував лорд Нью-
касл (Newcastle), а міліцією Парламенту — лорд Ферфакс
(Fairfax). Лорд Ньюкасл відібрав у Парламенту Тадкастр
(Tadcaster), де знаходилася велика частина війська Пар¬
ламенту з тієї частини країни, і тим чином став, так би
мовити, паном всієї півночі. Приблизно тоді ж, тобто в
лютому, Королева висадилася у Барлінґгоні (Burlington),
і лорд Ньюкасл та маркіз Монтроуз (Montrose) супрово¬
дили її до Йорку, а звідти через деякий час — до Короля.
Крім згаданих, партія Короля здобула на півночі ще різні
інші перемоги над Парламентом.
До великої сутички дійшло також між міліцією Пар¬
ламенту і королівськими військами в Стаффордширі, де
на боці Парламенту командував лорд Брук, а на боці
Короля — лорд Нортгемптон, при чому обидва команду¬
вачі загинули. Лорда Брука, який облягав Лічфілдз-Клоз
(Litchfield-Close), було вбито пострілом; і все ж облоги
не зняли, доки не взяли Клоз. Аче відразу ж після того
їх обложив знову лорд Нортгемптон, з боку Короля. Щоб
зняти облогу, до Лічфілда поспішили сер Вільям Бреретон
і сер Джон Ґель, яких біля Гіта перестрів і вщент розбив
граф Нортгемптон. Сам граф загинув, але його війська,
після перемоги, продовжували облогу, і невдовзі, підде¬
ржані принцом Рупертом, який також знаходився поблизу,
143
здобули цю місцевість. Це були головні події 1642-го
року, коли королівська партія ще незле трималася.
Б. Але тепер Парламент мав кращу армію. Якби граф
Ессекс відразу пішов був вслід за Королем на Оксфорд,
що ще не був укріплений, то мабуть його здобув би. Бо
ж йому не бракувало ні людей, ні боєприпасів, яких місто
Лондон, що стояло всеціло за Парламентом, мало доволі.
А. Про це важко судити. Незаперечно одне: беручи до
уваги, в якому становищі був Король під час свого пер¬
шого виходу з Йорку, коли він не мав ні досить грошей,
ні людей, ні зброї, щоб надіятися на перемогу, то цей
рік, попри все, був загалом сприятливий.
Б. Але яке велике шаленство або яку злісність спосте¬
рігаєш в цьому першому році в діях Парламенту?
А. Все, що в цій справі можна б проти них сказати,
можна б виправдати приводом війни, яку належить окрес¬
лити словом бунт; хіба що, коли вони закликали якесь міс¬
то до капітуляції, то завжди робили це від імені Короля і
Парламенту, хоча Король перебував у ворожій армії і не
раз відбивав їхню облогу. Я не бачу, як правом війни мож¬
на виправдати таке нахабство. Але вони посилалися на
те, що Король по суті є завжди присутній в обох Палатах
Парламенту, розрізняючи між його природною особою і
між особою політичною *; це тільки збільшує безсором¬
ність їхньої концепції, не дивлячись на її шаленство. Бо
ж це був лише університетський софізм, на зразок тих,
якими студенти послуговуються в школах, щоб боронити
твердження, яких вони інакше не можуть відстояти.
В кінці того року вони також спонукали шотландців
вступити з армією до Англії, щоб придушити владу графа
Ньюкасла на півночі. Це було виразне признання того,
1 Парламент, покликуючися на цю теологічно-політичну концепцію про
«два тіла Короля» (див. прим. 3. на стор. 62) в своїй резолюції від червня
1642 р. твердив, що справжній волевияв Короля находить свій вияв у
постановах Парламенту, а не в особистих рішеннях «королівського тіла»
(King’s body).
144
що в цей час сили Парламенту були слабішими від сил
Короля. Більшість думала, що коли б тоді граф Ньюкасл
пішов на південь і об’єднав свої війська з армією Короля,
то більшість членів Парламенту втекла б з Англії.
На початку 1643 року, побачивши, що сила графа
Ньюкасла на півночі так сильно зросла, Парламент звер¬
нувся до шотландців, щоб вони за винагородою вторглися
до Англії. Щоб прихилити до себе шотландців, вони перед
тим склали між собою договір, подібно, як шотландці ще
раніше змовилися проти єпископів і в усій Англії знищили
хрести й ікони (church windows) із зображеннями святих.
Також в середині року, вони уклали з цією нацією уро¬
чистий союз, який назвали Урочистою Ліґою (Solemn
League and Covenant) l.
Б. Чи ж шотландців не слід називати чужинцями так
само, як ірландців? З яким лицем вони могли призвати
шотландців проти Короля, коли самі ж засудили на смерть
графа Страффорда за те, що він порадив Королеві вжити
ірландську армію проти Парламенту?
А. Партія Короля могла в цьому легко розпізнати
їхній задум зробитися необмеженими володарями Ко¬
ролівства і скинути Короля з. трону. Іншим великим
нахабством, чи радше грубою нечемністю з їхнього боку
було те, що вони проголосили Королеву зрадницею че¬
рез її поміч Королю з Голландії боєприпасами та англій¬
ськими офіцерами.
Б. Чи ж могло бути, що все це коїлося, а люди не
бачили, що меморандуми і декларації не приносять ко¬
ристі, і що ніщо парламентарів не вдовольнить, крім
1 Головними пунктами мілітарного союзу між англійським Парламентом
і шотландцями, було, що Парламент оплачуватиме їх військовий похід
упшб Англії і зобов’язується зліквідувати в Англії єпископальне управління
та зреформувати Англіканську Церкву згідно з «Божим словом», тобто на
шотландський зразок і зробити її пресвітеріанською. Не підлягаючи дер¬
жавному контролю, Пресвітеріанська Церква могла тепер втручатися в
приватне життя вірних.
145
скинення Короля з трону на те, щоб самих себе поставити
на його місце?
А. Так,"дуже вірогідно. Бо ж хто з-поміж тих, хто знав,
що Король є наділений суверенною владою, усвідомлював
основні права суверенності? Вони мріяли про змішану
владу Короля і обох Палат Парламенту; вони не були
спроможні зрозуміти, що при поділеній владі не може
бути миру. Тому вони завжди спонукали Короля до де¬
кларацій і переговорів зі страху, щоб не покоритися Ко¬
ролеві в абсолютній слухняності. Це живило надії й відвагу
бунтарів, а Королеві давало мало доброго. Бо ж народ і
не розуміє, і не бажає перейматися письмовими супереч¬
ками, а тільки воліє, погодившися з думкою Парламенту
заспокоїти себе тим, що Парламент, мабуть, переможе в
цій війні. До того ж люди були схильні думати, що писарі
й автори цих меморандумів не вірили в те, що пишуть,
бо бачили, що вони раніше були членами Парламенту і
мали інші погляди, які тепер змінили тому, що не змогли
добитися в Парламенті того впливу, якого сподівалися.
А якщо йдеться про воєнні справи, то — щоб почати
від штаб-квартир,— принц Руперт захопив Бірмінгем, гар¬
нізон якого належав до Парламенту. Згодом, в липні,
королівські війська близько Дівайзіса, біля Равндвей-Дау-
на (Devizes) здобули велику перемогу над військами Пар¬
ламенту, і взяли 2000 полонених, чотири латунні гармати,
двадцять вісім прапорів і весь обоз. Невдовзі здався Ко¬
ролеві Брістоль через принца Руперта, а сам Король, що
просувався на захід, відвоював у Парламенту багато інших
важливих місцевостей.
Але ці успіхи дещо притемнила невдала облога Ґлостера
(Gloucester), що потрапив у надзвичайно скрутне стано¬
вище, але був звільнений графом Ессексом, армія якого,
що вже була дуже ослабла, несподівано поповнилася на¬
вченими загонами лондонських бюргерів.
146
Б. Не лише з цього, але також із багатьох інших історич¬
них прикладів можна зробити висновок, що довготривала
або небезпечна революція маловірогідна без якогось ве¬
личезного міста з одною чи двома арміями, які могли б
її розпалити.
А. Ба більше: ці великі міста неодмінно мусять стояти
на боці повстанців, якщо повстання вибухне під приводом
зловживань. Бо ж ці аловживання — це податки, смер¬
тельними ворогами яких є, за своєю природою, міщани,
тобто купці, професія яких вимагає особистого зиску;
їхньою єдиною гордістю є якомога більше збагачення
шляхом вмілого купна і продажі.
Б. Але кажуть, що з усіх професій, їхня найбільш ко¬
рисна для держави, бо ж вони дають убогим людям працю.
А. Це значить, що вони спонукають убогих продавати
їм свою працю, по їхніх, торговців, цінах; так що вбогі
люди можуть, на загал, краще жити працюючи в Брайд-
велліА, ніж з прядіння, ткання та з інших подібних родів
праці, які вміють виконувати; хіба що недбалою роботою
полегшать собі працю — на шкоду нашої мануфактури.
Але, якщо купці, переважно перші, що уповаючи на свою
силу, підбурюють до бунту, то вони, звичайно ж і перші, що
каються, обманені тими, які володіють їхніми ресурсами.
Але повернімся до війни. Король відступив з Ґлостеру,
але не для втечі, а для битви з графом Ессексом, яка мала
місце біля Ньюбері (Newbury) і була дуже кривавою; Ко¬
ролеві велося не погано, якщо не рахувати того, що граф
Ессекс за декілька днів до того по дорозі, здобув Сайренс-
тер. Але на півночі і на заході Король здобув перевагу' над
Парламентом. Бо ж на півночі, на самім початку року,
29 березня, біля Бренгем-Мура (Bramham Moor), графи
Ньюкасл і Камберленд завдали поразки лордові Ферфак-
1 Від «Bride’s Well», тобто «Джерело нареченої»: священне джерело в
Лондоні, поблизу якого король Генріх VIII мав своє житло. Едвард VI
пожертвував його на шпиталь, який потім було перетворено на виправний
дім прішусової праці.
147
сові, який командував військами Парламенту тієї області,
що спонукала Парламент підкріпити свої намагання ді¬
стати поміч від шотландців.
У червні граф Ньюкасл розгромив сера Томаса Фер-
факса (сина лорда Ферфакса) поблизу Аддертон-Гіта (Ad-
derton Heath) і, переслідуючи його до Бредфорду, полонив
і знищив дві тисячі чоловік, а наступного дня здобув
місто і ще дві тисячі полонених (сам сер Томас ледве
втік) з усією їхньою зброєю і боєприпасами; при цьому
він змусив лорда Ферфакса залишити Галіфакс і Беверлі.
Врешті принц Руперт звільнив Ньюарк, який облягав сер
Джон Мелдрун з боку Парламенту на чолі 7 тисяч солдатів,
з яких тисячу було вбито, а решті дозволено відступити,
залишивши свою зброю, з усім табором.
Щоб (частинно) зрівноважити ці успіхи, граф Манчес¬
тер, у котрого генерал-лейтенантом служив Олівер Кром-
вель, переміг роялістів біля Горнкаслу, знищив 400, взяв
800 полонених і здобув тисячу рушниць, а потім здобув і
пограбував місто Лінкольн. На заході (16 травня) сер
Ральф Гоптон переміг під Статтоном у Девонширі війська
Парламенту, при чому взяв 1700 полоненими, 13 гармат і
всю амуніцію: 70 бочок пороху і інші боєприпаси в місті.
Знову ж під Ленсдауном (Lansdown) між сером Ральфом
Гоптоном і військами Парламенту під командою сера
Вільяма Воллера відбувся лютий бій, у чому важко вста¬
новити переможця; все ж військо Парламенту вийшло з
нього з перевагою, бо ж після цього сер Вільям Воллер
переслідував сера Ральфа Гоптона до Дівайзіса (Devizes)
в Ультширі (Wiltshire); але дорого за це заплатив, бо ж
там потерпів поразки, як я вже згадував.
Після цього сам Король попрямував на захід і оволодів
Ексетером, Дорчестером, Барнстеблом та різними іншими
містами; і якщо б він на зворотному шляху не розпочав
облоги Ґлостеру і не дав таким чином Парламентові часу
на набір нового війська, то, на загальну думку, він міг
би зовсім розгромити Палату Громад. Але кінець цього
148
року був більше сприятливий для Парламенту. Бо ж у
січні шотландці вступили до Англії і 1 березня перейшли
(річку) Тін 1. Під час, коли граф Ньюкасл рухався їм
назустріч, сер Томас Ферфакс зібрав чимале військо в
Йоркширі, а граф Манчестер з Ліну просувався до Йорка;
так що граф Ньюкасл, який мав дві повстанчі армії в
тилу, а одну перед собою, мусів відступити до Йорка, де
ці три злучені армії його облягли. 1 це були найважливіші
воєнні події 1643 року.
У цьому ж році Парламент наказав виготовити нову
Велику Печатку. Попередню печатку Лорд-Хоронитель
(печатки) доставив до Оксфорду, після чого Король вислав
посланця до суддів у Вестмінстері з забороною її вжи¬
вати. Посланця спіймали, засудили військовим судом і
повісили як шпигуна.
Б. Чи це є воєнне право?
А. Не знаю; але здається, що коли вояк приходить до
табору неприятеля без попереднього повідомлення або
письма до головнокомандувача, то припускають, що це
шпигун. Того ж року виявилося, що деякі джентльмени в
Лондоні мали повноваження Король набирати там сол¬
датів на королівську службу; коли їх викрили, то засуди¬
ли, а деяких стратили. Цей випадок є досить схожий
на попередній.
Б. Чи ж виготовлення Великої (державної) Печатки не
є достатнім доказом того, що війну розпочато не з метою
усунути поганих дорадників Короля, тільки на те, щоб
усунути від влади самого Короля? Які ж надії можна було
тоді покладати на послання і договори?
А. Прибуття шотландців було несподіванкою для Ко¬
роля, якого постійно заспокоював його спеціальний упо¬
вноважений у Шотландії, герцоґ (duke) Гамільтон в листах,
що шотландці ніколи не планують якогось нападу. Коли
герцоґ потім з’явився в Оксфорді, Король, впевнившись,
1 В Англії, до року 1725, початок року припадав на 25 березня.
16-1978
149
що шотландці вступили до Англії, ув’язнив його в замку
Пенденніс у Корнуолі.
На початку 1644 року графа Ньюкасла, як я Тобі оповів,
облягли *в Иорку* об’єднані війська шотландців під ко¬
мандою графа Манчестера і сера Томаса Ферфакса; тому
Король вислав на захист міста принца Руперта, щоб він
якомога скоріше дав ворогові бій. Принц Руперт, просу¬
ваючись по Ланкаширі, здобув по дорозі бунтарське місто
БоЛтон, а ще Стокфорд і Ліверпуль, прибув 1 липня до
Йорка і зняв облогу; противник підійшов до місцевості
Марстон Мур (Marston Moor), віддаленої приблизно на
чотири милі, і там відбулася та нещасна битва, в результаті
якої Король втратив, так мовити, всю північну частину
країни. Принц Руперт вернувся тим самим маршрутом
назад, а граф Ньюкасл вирушив до Йорка, а звідти, з
деякими своїми офіцерами, подався морем до Гамбурга.
Славу за цю перемогу приписували головно Оліверові
Кромвелю, генерал-лейтенантові графа Манчестера. Вій¬
сько Парламенту вернулося після битви знову до облоги
Йорка, що незабаром здався на почесних умовах, і не
завдяки доброті Парламенту, а тільки тому, що Парламент
не хотів втрачати для облоги багато часу і людей.
Б. Це було велике і раптове послаблення успіхів Короля.
А. Так і є; але це було виправлено через якихось
п’ять-шість тижнів. Бо ж сер Вільям Воллер (після втрати
своєї армії під Раундвей-Дауном), створив другу з набору
в Лондоні, для утримання якої столиця наклала на кожно¬
го городянина тижневий податок у розмірі вартості однієї
м’ясної страви. Ця армія, разом з армією графа Ессекса,
мала облягти Оксфорд. Коли Король про це дізнався, то
відіслав Королеву на захід, а сам вирушив на Вустер. Це
спонукало їх знову розділитися: граф пішов на захід, а
Воллер подався вслід за Королем. Як наслідок, обидві
їхні армії було розбито. Бо ж Король повернувся проти
Воллера, розбив його армію біля Кропредібріджа (Сгор-
redybridge), захопив усю його артилерію і багато офіцерів,
150
і відразу ж пішов за графом Ессексом до Корнуолла, де
отримав над ним таку перевагу, що граф був радий, що
йому пощастило в малому човні втекти до Плімута. Щоп¬
равда, його кінноті вдалося вночі прорватися через роз¬
ташування військ Короля; але піхота мусила скласти
зброю, і тільки за умови, що вони ніколи більше не
піднімуть проти Короля зброї, їх відпустили на волю.
В жовтні відбулася друга жорстока битва біля Ньюбері.
Бо ж ця піхота, яка не мала докорів сумління за порушення
умови з Королем, взяла знову в руки зброю і, рухаючися
в напрямі Лондону, дійшла до Бесінґстоука, де до неї
долучилися деякі навчені загони *з Лондона*, і тому,
несподівано, граф Ессекс отримав таку велику армію, що
знову виступив проти Короля біля Ньюбері, і був близький
до повної перемоги цього дня, але їх розділила ніч. При
цьому виявилося, що жодна частина армії графа не бо¬
ролася так відважно, як ті, що склали зброю в Корнуоллі.
Це були найважливіші бої 1644 року, і Король ще
був — згідно зі своєю оцінкою, і оцінкою інших — в та¬
кому ж становищі, як і Парламент, який зневірився в
своїй перемозі з огляду на тодішніх своїх воєначальників.
Тому вони постановили реорганізувати своє військо, пі¬
дозрюючи графа Ессекса — хоч, на мою думку, безпід¬
ставно,— у надмірному роялізмі, і через те в цій другій
битві біля Ньюбері не досягтого, на що вони сподівалися 1.
Графи Ессекс і Манчестер, зрозумівши, до чого йдеться,
1 Якщо на початку війни Карл І, спираючися на підтримку джентрі і
кінноти з т.зв. «кавалерів», міг отримувати чималі успіхи, то з ходом війни
чим далі, тим більше давалася взнаки перевага людських і економічних
ресурсів на боці Парламенту, підтримуваного багатими містами і флотом,
а також пуританським запалом своїх прихильників. Остаточну військову
перевагу здобув Парламент, коли найздібніший полководець тієї війни,
Олівер Кромвель, провів військову реформу і зробив з парламентського
війська здисципліновану, регулярно оплачувану, і фанатично віддану сво¬
єму командувачеві армію, т.зв. «Новосформовану армію» (New Model
Army), що надихалася вірою в свою історичну місію створити новий
порядок.
16*
151
добровільно склали свої повноваження; а Палата Громад
ухвалила постанову, що члени обох Палат не повинні
посідати державних або військових посад чи команд. При
помочі цього прихованого удару вони позбулися тих, хто
так добре їм досі служив. Однак, поза діянням цього
декрету, вони залишили Олівера Кромвеля, чия мужність
і умілість керувати заслужила великого довір’я — вони
цього не зробили б, якщо вже тоді розпізнали б його
краще — і призначили його генерал-лейтенантом у війську
сера Томаса Ферфакса, якого призначили головнокоман¬
дувачем. У дорученні графа Ессекса мався один параграф
про недоторканість особи Його Величності, що в новім
дорученні було вилучено, хоча Парламент (так само, як
головнокомандувач), все ще був пресвітеріанський.
Б. Виглядає, що і пресвітеріанці, щоб досягти своєї
мети, радо бачили б вбивство Короля.
А. Щодо мене, то я в цьому не сумніваюся. Бо ж доки
законний Король живий, то незаконно захоплена влада
ніколи не може почувати себе вповні безпечною.
Цього ж року Парламент засудив на смерть сера Джо-
на Готама і його сина за таємні переговори з графом Нью-
каслом про капітуляцію міста Гулля і сера Олександ¬
ра Керю (Carew) за спробу віддати місто Плімут, де він був
губернаторм від Парламенту, а також Архієпископа Кентер-
берійського, тільки за те, щоб улестити шотландців: бо ж
загальні фрази про те, що він намірявся змінити основний
закон країни, не були звинуваченням, тільки лайкою. По¬
тім вони скасували Загальний молитовник 1 і наказали ко¬
ристуватися Книгою Вказівок, щойно складеною зборами
1 «Загальний молитовник» («The Book of Common Prayer*) був літургій¬
ною книгою Англіканської Церкви, складеною 1540 року Томасом Кран-
мером (1489 — 1556) і декілька разів переробленою. Пресвітеріанці замінили
її «Довідником Богослуження* («Directory of Worship*), укладеним Вест-
мінстсрським Духовним «Збором* (Westminster Assembly of Divines) і за¬
твердженим Парламентом у 1644 році. Однак в Англії «Довідника* не
вдалося впровадити в житія, і 1662 року повернулися до «Загального
Молитовника*.
152
пресвітеріанських духовних. А ще вони наробили бага¬
то галасу з приводу переговорів з Королем в Аксбріджі
(Uxbridge), в яких вони не відмовилися від жодних своїх
попередніх домагань. На той час і Король зібрав Парла¬
мент в Оксфорді, що складався з невдоволених членів
Вестмінстерської Палати, але небагато з них змінили свої
старі переконання, тому той Парламент не був багато
чого вартий. Мало того, оскільки вони нічого іншого не
мали на думці окрім послань і переговорів, то цим вони
перекреслювали надії содцатів на воєнну здобич; тому
багато хто думав, що вони завдають Королеві більше
шкоди, ніж користі.
Рік 1645 був для Короля дуже нещасливий, бо ж про¬
гравши одну велику битву, він втратив усе, що здобув
раніше, а наприкінці також своє життя.
Новосформована армія (New model army) після наради
про вибір між облогою Оксфорду і походом на захід для
звільнення Таунтона (тоді обложеного армією лорда Ґорін-
ґа і бороненого Блейком, який вславився згодом свої¬
ми морськими подвигами), зважилася звільнити Таунтон.
Кромвелеві залишили стежити за пересуванням Короля,
хоча він не був настільки сильним, щоб йому перешко¬
дити. З уваги на свою перевагу, Король вивів з Оксфорду
свої війська і артилерію. На це Парламент відкликав свого
головнокомандувача Ферфакса і наказав йому обложити
Оксфорд. Тим часом Король звільнив Честер, що був
оточений військами сера Вільяма Бреретона, і на зворотній
дорозі взяв штурмом Лестер (Leicester), важливу місцевість
з припасами артилерії і провіанту. Після цих успіхів па¬
нувала загальна думка, що партія Короля є сильніша.
Король сам так думав, а Парламент в деякій мірі це
визнавав, бо наказав Ферфаксові зняти облогу і спробу¬
вати дати Королеві бій. Бо ж успіхи Короля і розбіжності
думки та віроломство в їхніх лавах змусили їх спробувати
щасливого випадку, при чому біля Нейзбі (Naseby), ко¬
ролівську армію було повністю знищено, без надії набрати
153
її знову. Тому після цієї битви Король пересувався тільки
з невеличким військом, сюди і туди, завдавав тут і там
Парламентові болючих ударів, але ніколи вже не зміг
значно збільшити чисельність свого війська. Тим часом
Ферфакс спочатку відвоював Лестер, а потім, йдучи на
захід, підкорив його повністю, за винятком лише кількох
місцевостей, і великими зусиллями примусив лорда Гоп-
тона на почесних умовах розформувати своє військо і з
прицом Уельським переправитися на острови Сіллі (Stil¬
ly). Звідти, через деякий час, вони подалися до Парижа.
У квітні 1646 року генерал Ферфакс розпочав зворотний
марш до Оксфорда. Тим часом капітулював Вудсток, об¬
ложений Реінсборо. Тому Король, який також повернувся
до Оксфорда, звідки до Вудстока лише шість миль, не
сумніваючися в тому, що Ферфакс спробує його там
облягати, і не маючи війська, яке могло б його звільнити,
вирішив, перевдягтися, дібратися до шотландської армії,
яка стояла біля Ньюарка. Він прийшов туди 4 травня, і
шотландська армія, яка поверталася на батьківщину, взяла
його до Ньюкасл а, куди він прибув 13 травня.
Б. Чому ж Король поклався на шотландців? Вони ж
були першими, хто збунтувався. Вони були пресвітеріан-
цями, id est (тобто) жорстокими; крім цього вони були
бідні, і тому можна було припустити, що за гроші про¬
дадуть його ворогам. Врешті, вони були за слабі, щоб
його оборонити або захистити в своїй країні.
А. А що ж кращого міг він вчинити? Минулої зими
він намагався дістати від Парламенту перепустку для гер¬
цога Річмонда та інших, щоб передати пропозиції зами¬
рення: в цьому йому відмовили. Він спробував ще раз, і
знову йому відмовили. Тоді він хотів прийти до них
особисто, і в цьому також йому відмовили. Він старався
знову і знову—і все з таким же наслідком. вОднак замість
того, щоб вдовольнити його прохання, вони опублікували
декрет, в якому говорилося, що коли б Король спробував
перейти межу, за якою розпочинається обсяг компетенцій
154
лондонської міліції, то керівники міліції повинні були б
згромадити сили, які вважатимуть достатніми для приду¬
шення заколотів, ув’язнити тих, хто прийшов з Королем,
і загарантувати (тобто ув’язнити) його особі безпеку. Якщо
б Король наважився прийти і був ув’язнений, то що ж
Парламент міг би з ним зробити? Проголосувавши, вони
скинули б його з престолу, і через це, хоча він перебував
би у в’язниці, не почували б себе безпечними доти, доки
він залишався б живим. Можливо, що вони не засудили
б його на смерть через Високий Суд, тільки вбили б
потайки якимось іншим способом.
Б. Він повинен був спробувати втекти за море.
А. Це було б дуже важко (з Оксфорду). Крім цього
була загальна думка, що шотландська армія обіцяла без¬
пеку не лише його Величності, але і його огоченню, що
прибуло разом з ним, і то не тільки для їхніх осіб, а й
для їхньої честі і сумління.
*Б А. Це гарний трюк, розрізнювати між армією і окре¬
мими солдатами, щоб солдати обіцяли те, чого армія
мислить дотримати.
*А. 11 липня Парламент вислав свої пропозиції Коро¬
леві до Ньюкасла. Ці пропозиції, твердили вони, являють
собою єдиний шлях для встановлення тривалого і добре
забезпеченого миру. їх принесли граф Пембрук, граф
Сафек (Suffolk), сер Волтер Ірлі, сер Джон Гіппслі (Нір-
psley), пан Ґудвін і пан Робінсон, у котрих Король спитав,
чи мають вони мандат для переговорів; і коли вони за¬
явили, що не мають, то (він поцікавився) чому ці про¬
позиції не міг принести сурмач. Ці пропозиції, подібно
до всіх передніх, вели до позбавлення Короля престолу,
тому він не міг на них погодитися. Шотландці також
спершу їх не проковтнули, тільки висунули проти них
деякі застереження, здається тільки тому, щоб Парламент
1 Це зауваження (*А) і репліка (*Б) в інших виданнях «Бегемота» про¬
пущені, або вміщені в іншому місці.
155
зрозумів, що вони не думають передавати в їхні руки
Короля даром. Вреші вони сторгувалися, і за 200 000
фунтів передали Короля в руки уповноважених, яких по¬
слав англійський Парламент, щоб його відібрали.
Б. Як же ж підло виглядає цей вчинок, складений з
удаваної релігійності, зажерливості, боягузства, віролом¬
ства і зради!
А. Тепер, коли війна, яка могла виправдати багато
непристойних речей, закінчилася *, можеш бачити, що
цими бунтарями, побіч їхньої глупоти, керувала виключно
підлість і фальш.
В той час Парламент здобув уже решту королівських
Гарнізонів, з яких останнім був замок Пенденніс, в якому
Король ув’язнив герцога Гамільтона.
Б. А що ж діялося на той час в Ірландії і в Шотландії?
А. В Ірландії згідно з наказом його Величності, було
усталено перемир’я, яке через розбіжності між самими
ірландцями, було хистким. Папський нунцій перебував
тоді в Ірландії, і тому папська партія вирішила, що настав
момент, щоб звільнитися від англійського панування. Крім
цього, період перемир’я вже був закінчився.
Б. Наскільки були вони більшою мірою підданими ан¬
глійців, ніж англійці їхніми? Вони були підданими Короля
Англії: але й англійці були підданими Короля Ірландії.
А. Це розрізнення надто тонке для пересічного розуму.
У Шотландії маркіз Монтроз з дуже небагатьма людьми
здобув чудесні перемоги і підкорив для Короля всю Шот¬
ландію; почуваючись в абсолютній безпеці, багатьом сол¬
датам було дозволено на певний час від далитися від армії;
ворог про це довідався, раптово напав на них і примусив
їх втікати назад в гори за підкріпленням. Там маркіз став
набирати сили, коли Король, що находився тоді в руках
1 Гоббс має на увазі закінчення т.зв. «Першої Війни» (First War), 5.5.1646,
коли Карл І здався шотландцям (формально війна закінчилася капітуляцією
Короля в Оксфорді, 24.6.1646).
156
шотландців, наказав йому розпустити військо, і *так* він
покинув Шотландію і виїхав морським шляхом.
Наприкінці цього ж (1646) року Парламент звелів зламати
Велику Печатку Короля. Короля було привезено до Голмбі
(Holmeby), де уповноважені Парламенту тримали його в
ув’язненні. Тут закінчилася ця війна, якщо йдеться про
Англію і Шотландію, але не про Ірландію. Тоді ж помер
граф Ессекс, якого Парламент був ^раніше* звільнив.
Б. Тепер, коли в Англії настав мир, а Король був
ув’язнений, хто ж втілював суверенну владу?
А. Право було, напевно, на боці Короля, але її вико¬
нування — ще за ніким; за неї змагалися без бою, як при
грі в карти, всі ті роки 1647 і 1648, Парламент і Олівер
Кромвель, генерал-лейтенант сера Томаса Ферфакса.
*Б. Які карти (козирі) міг мати для цього Кромвель?*
А. Мусиш знати, що коли Король Генріх VIII скасував
тут папську владу і зробив себе головою Церкви, то
єпископи не лише не могли йому противитися, але й не
були цим невдоволені. Бо ж тому, що Папа не дозволяв
єпископам виконувати юрисдикцію в їхніх єпископствах
jure divinoy тобто на підставі безпосереднього права від
Бога, а тільки на підставі делегації влади від Папи, то ж
тепер, коли Папу усунено, вони не мали сумніву, що
Боже право находиться в них. Потім місто Женева і різні
інші заморські міста, збунтувавшися проти папства, вста¬
новили пресвітері!1 для правління своїми різними Цер¬
квами. Деяким англійським богословам, які, під час пе¬
реслідування в добі Королеви Марії подалися за море,
це правління дуже сподобалося, і повенувшись додому за
Королеви Єлизавети, а також потім, вони намагалися,
незважаючи на неспокій, який це спричинювало в Церкві,
і тут встановити таке правління, при якому вони могли
1 Пресвітеріями (лат. prcsbiterium) первісно називали колегії пресвітерів,
потім колегії пресвітерів і дияконів якоїсь церкви, головно якогось собору.
3 часів Реформації називали так церковну владу (синод), яка управляла
даною Церквою.
157
б панувати і втішатися своїм розумом і своєю вченістю.
Вони посилалися не лише на Боже право, але також на
Боже натхнення l. 1 тому, що їм потурали, а часом навіть
ставилися із симпатією до їхніх частних проповідей, то
вони впровадили різні дивовижні і згубні науки, переви¬
щуючи в тому за своїм власним свідченням Реформацію
Люгера і Кальвіна, та відійшли так далеко від давнішого
богослов’я (або церковної філософії, бо ж релігія є чимось
іншим), як Лютер і Кальвін відійшли від Папи і розпо¬
рошили своїх слухачів на велике число сект, таких як
брауністи 2, анабаптисти,
індепенденти 3, віруючі в п’яте царство, квакери і різні
інші, яких загально окреслюють назвою фанатики; так
що пресвітеріанці не мали більш небезпечних ворогів,
ніж цей виводок, що вони самі висиділи.
Це були найкращі тузи Кромвеля, з яких багато він
мав в армії, а деяких у Парламенті, причому його самого
також до них (сектантів) причислювали; але він не належав
1 Гоббс визнає вправді, що людина може пізнати Бога шляхом безпо¬
середнього досвіду (через інспірацію чи натхнення), але відразу ж обмежує
це визнання твердженням, що той, хто на цю особисту інспірацію поси¬
лається, мусить довести, що Бог об’явився саме йому (Левіафан, 32,
стор. 410 — 411). Тому що тепер чуда вже не трапляються, посилання на
особисте надихання нормативно безвартісне.
2 Засновником брауніст. Синодальної Церкви був Роберт Браун (б. 1581 p.).
3 Індепендентами («Independents», тобто «Незалежні») називали тих при¬
бічників децентралізованого кальвінізму, які боролися за крайню — в по¬
рівнянні з пресвітеріанцями — автономію окремих конірегацій від уряду
і за (релігійну) толерантність (там, де перебували в меншості). їхньою
головною прикметою була виключність, бо ж повними членами їхньої
Церкви («Covenant», дослівно: «Союзу») могли бути лише «видимі святі»
(saints), які перед зібраними членами Церкви дали показання своєї обра-
ності Богом. Характеними для індепендентів були хіліастичні переконання:
віра в недалекий прихід Царства Божого, задля якого необхідно було
збирати докупи святих і приготовляти їх на цей момент. Політично ін¬
депенденти відрізнялися від пресвітеріанців тим, що коли останні, в ході
війни з Королем, намагалися дійти з ним до порозуміння і таким чином
закріпити здобутки революції, індепенденти були рішучими противниками
всіляких компромісів і прагнули докорінної зміни суспільно-політичної
системи.
158
до жодної фракції, тільки прилучався завжди до тої, що
була найсильніша, і приймав її колір.
В армії було багато (якщо не більша частина) таких,
хто прагнув лише грабувати і ділити землю та майно своїх
ворогів; і вони вважали, що найлегше досягнуть своєї
мети разом з Кромвелем, з огляду на його відвагу і вміння
керувати. Врешті в самому Парламенті було, хоча й не
більшість, але все ж таки чимало фанатиків, які піддавали
сумніву або добивалися відкладення рішення Палати Гро¬
мад, а часом, корисгуючися обставиною напівпорожньої
Плати, ухвалювали резолюцію на користь Кромвеля, як
це трапилося 26 липня. Бо ж коли 4 травня Парламент
постановив, що лондонська міліція повинна знаходитися
під командою міського комітету, до якого повинен нале¬
жати і лорд-мер міста, то незабаром індепенденти, які
якраз випадково мали більшість, видали декрет, на підставі
якого команду міліцією передано тим, що були більше
прихильні до армії.
Найкращими козирями в картах Парламенту було місто
Лондон і особа Короля. Головнокомандувач, генерал сер
Томас Ферфакс, був вірним пресвітеріанцем, але нахо¬
дився в лабетах армії, а армія находилася в лабетах Кром¬
веля; але котра партія здобуде верх, залежало від перебігу
гри. Кромвель ще запевняв Парламент про свою відданість
і вірність, але навіть не мав на думці цього додержуватися,
а придумав спосіб, який дозволив би йому все, що він
робитиме суперечного (Парламентові), скинути на армію.
Тому він і його зять, генеральний комісар Айртон (Ireton),
що, як і він, умів затівати плани, але ще краще від нього
вмів говорити і писати, змовилися, як підняти армію
проти Парламенту. З цією метою вони *таємно* поширили
в армії чутку, що Парламент, маючи вже (в своїх руках)
Короля, задумує розпустити військо, щоб не виплатити
йому заборговної платні, і післали його до Ірландії, щоб
їх там знищили ірландці. Розлючених цим вояків Айртон
намовив набрати з-поміж себе раду, яка б дбала про добро
159
армії, брала участь у воєнній раді та дораджувала їй в
справах, що торкаються миру і безпеки Королівства. їх
прозвано агітаторами (adjutators) Таким чином, що
тільки Кромвель забажав здійснити, він потребував лише
приховано піддати цим агітаторам на думку, щоб їх до
цього спонукати. Результатом їхньої першої наради було те,
що вони забрали Короля з Гольмбі і привезли до армії.
Після цього головнокомандувач у листі до Парламенту
виправдував себе, Кромвеля і всю армію тим, що, мовляв,
вони нічого про це не знали і що Король прибув добро¬
вільно з тими солдатами, які його привезли. Він запевняв
їх, що вся армія не бажає нічого іншого, як лише миру
і що вона не є проти пресвітеріанців, не знаходиться під
впливом індепендентів і не є прихильницею якоїсь роз¬
бещеної релігійної свободи.
Б. Дивно, що сер Томас Ферфакс міг так піддатися на
Кромвелеві ошукання, щоб вірити в те, що сам тут пише.
А. Не можу собі уявити, щоб корнет Джойс з відділом,
складеним з одної тисячі соддатів, міг залишити армію,
щоб привести Короля, і ні головнокомадувач, ні генерал-
лейтенант, ні вся армія цього не помітили. А що Король
пішов *з ними* добровільно, то це — брехня, як свідчить
лист його Величності до Парламенту.
Б. Тут за віроломством наступає віроломство: спочатку
віроломство Парламенту щодо Короля, а потім віролом¬
ство армії щодо Парламенту.
А. Це перша витівка, яку Кромвель *їм* встругнув, і
яка, на його думку, дала йому над ними таку перевагу,
що він відкрито заявив, «що він має Парламент у своїй
кишені»; і дійсно мав, а до того ще й столицю. Бо ж ця
вістка внесла в Парламент і в столицю великий розлад,
тим більше, що разом із цим поширилася чутка, що армія
рухається на Лондон.
1 Слово «adjutator* постало шляхом вульгаризації (поганої вимови) лат.
слова «agitator» і перемішання його з відомим загально словом <ад*кяант»
(Див.: Oxford English Dictionary).
160
Доки ще не було встановлено для Короля постійну
резиденцію в Гемптен-Корті, його переводили з місця на
місце, не без деяких хвастощів; але йому було залишено
більше свободи і віддавано багато більше пошани, ніж
коли він знаходився в руках уповноважених Парламенту,
бо ж йому було дозволено мати власних капелянів, а його
дітям і деяким його приятелям було дозволено його від¬
відувати. Крім цього, перед ним дуже запобігав Кромвель,
який у серйозній і пристрасній манері обіцяв йому по¬
вернути назад його права проти Парламенту.
Б. Звідки він мав певність, що зможе це зробити?
А. Певності він не мав: але він був сповнений рішучості
йти на столицю і Парламент, щоб знову посадити Короля
на трон і стати другою особою (в державі), хіба що під час
цієї спроби він дістав би кращий шанс, ніж мав тепер, зро¬
битися першою особою, шляхом скинення Короля з трону.
Б. Яку ж поміч проти Парламенту і столиці міг Кром¬
вель очікувати від Короля?
А. Коли б він одверто висловився за Короля, то мав
би на своїм боці цілу королівську партію, яка тепер, після
нещастя (що спіткало) Короля, була значно численніша,
ніж будь-коли. Бо ж у самому Парламенті багато хто
відкрив лицемірство і корисні цілі своїх колег .багатьом
їхній природний розум велів навернутися на шлях обо¬
в’язку, а їхнє співчуття стражданням Короля викликало
загальне обурення діяннями Парламенту. Так, що коли
б їх, під охороною теперішньої армії зібрати разом і
об’єднати, то Кро\Фель зміг би зробити будь-що, по-пер-
ше, для Короля, а по-друге, для себе самого. Але, здається,
він спершу хотів спробувати, що може зробити без Короля,
і якщо б цього виявилося достатньо, позбутися його.
Б. Що робили Парламент і столиця, щоб встояти
проти армії?
А. Спершу Парламент звернувся до головнокоманду¬
вача з вимогою повернути Короля його (парламентським)
уповноваженим. Замість відповіді, армія надіслала Пар¬
161
ламентові вимоги, а заразом обвинувачення проти оди¬
надцятьох його членів, які були діяльними пресвітеріан-
цями. Ось деякі з тих вимог: 1. Палата Громад повинна
очиститися (may by purged) від членів, яким, на підставі
декрету про самозречення 1 не слід було до неї належати;
2. Унеможливити тим, що зловживали державою і загро¬
жували їй, робити це далі; 3. Призначити термін дії цього
Парламенту; 4. Скласти звіт державі за величезні суми
грошей, які отримали; 5. Негайно усунути з засідань зга¬
даних одинадцятьох членів.
Ці вимоги змусули їх козиряти, але на жодну з них
вони не відповіли, окрім тієї про усунення одинадцятьох
членів, чого, як вони сказали, з огляду на закон не
можуть виконати, поки не будуть представлені подробиці
звинувачення. Але їм відразу пригадали їхню судову про¬
цедуру проти Архиєпископа Кентерберійського і графа
Страффорда.
Коли таким чином Парламент вдалося трохи залякати,
а Король став почувати себе дещо впевненіше, Кромвель
узявся до столиці, домагаючися від Парламенту передачі
командування над міліцією Лондону в інші руки.
Б. В чиї інші руки? Я Тебе не зовсім розумію.
А. Як я Тобі розповів, 4 травня лондонську міліцію
віддали під команду мера Лондону й інших міщан, а
невдовзі під команду інших осіб, більш прихильних до
армії. А тепер мушу Тобі розказати, що 26 липня, на¬
сильства деяких підмайстрів і демобілізованих солдатів
змусили Парламент передати міліцію назад до рук мі¬
щан; після чого, обидва її представники (speakers) і дея¬
кі члени втекли до армії, де їх було запрошено — з пра¬
вом голосу — до військової ради, подібної до Парламенту,
1 Мова про декрет Парламенту від грудня 1644 р. п.н. «Self-Defending
Ordinance», яким членам Парламенту було заборонено поєднувані в одній
особі законодавчу і виконавчу посади. (Про цей декрет див. стор. 152).
162
і цим вони задовольнилися. І вони вимагали вилучити
міліцію з рук міщан, і передати знову під команду тих
осіб, що керували нею до 26 липня.
Б. Що ж сказала на це столиця?
А. Лондонці зайняли свої позиції, тобто комунікаційні
лінії, і в обсязі цих ліній зібрали військо, складене з
хоробрих вояків; вибрали добрих офіцерів, що горіли
бажанням вийти в поле і вступити в бій, як тільки столиця
дасть їм наказ; і в такому стані очікували ворога.
Тим часом солдати зобов’язалися жити і вмерти з сером
Томасом Ферфаксом, з Парламентом і з армією.
Б. Прекрасно! Вони наслідували те, що робив Парла¬
мент, коли вперше підняв зброю проти Короля, і послу¬
говуючись кличем «Король і Парламент», твердив, що
Король по суті все фактично присутній у своїм Парла¬
менті. Так тепер вчинила армія: ведучи війну проти Пар¬
ламенту, називала себе «Парламентом і Армією». Тільки
ж вони мали більшу підставу сказати, що, оскільки Пар¬
ламент знаходився в кишені Кромвеля, то ж в дійсності
він був і в армії.
А. У той же час вони вислали заяву про причину свого
походу на Лондон, у якій зайняли позицію суддів над
Парламентом, і стосовно того, хто заслуговує на те, щоб
керувати королівством; тільки не називали їх Парламен¬
том, лише джентльменами у Вестмінстері. Бо ж після
насильства, вчиненого над ними 26 липня, армія не ви¬
знавала більше Парламент законним. У той же час вони
вислали листа до мера і членів ради міста Лондона, в
якому дорікали їм за минулі бешкети, називаючи їх во¬
рогами миру, зрадниками Парламенту, неспроможними
оборонити Парламент і самих себе, і вимагали передачі
столиці в їхні руки, і це виставили причиною свого по¬
ходу. Головнокомандувач також вислав накази до сусідніх
графств, вимагаючи, щоб їхні навчені загони прилучи¬
лися до його війська.
163
Б. Чи ж ці навчені загони буди частиною армії го¬
ловнокомандувача?
А. Ні, вони не були на його платні і не могли бути
без відповідного наказу Парламенту. Але чого не може
зробити армія, яка підкорила собі всі закони країни?
Армія вже була дійшла до Ганслов Пта (Hounslow Heath),
віддаленого на десять миль від Лондону, і тому було
скликано міську раду Лондону, для прийняття рішення
що робити. Але віроломний офіцер, який мав команду
над укріпленнями передмістя Саутвек (Southwark), про¬
пустив через свої позиції малий загін ворога, який ді¬
йшов аж до (мосту) Лондон-Брідж; тоді міська рада,
втративши відвагу, капітулювала на таких умовах: роз¬
пустити міліцію; виключити одинадцятьох своїх членів;
передати армії укріплення і лінії комунікації, разом із
лондонським Тауером і з усіма складами військового спо¬
рядження та зброї; розпустити своє військо і звільнити
офіцерів без команди (reformadoes), тобто всіх солдатів
графа Ессекса; зняти охорону Парламенту. Все це будо
виконано, і армія пройшла з тріумфом по всіх головних
вулицях столиці.
Б. Дивно, що мер і міська рада, маючи таку армію,
так швидко здали позиції. Чи ж не могли вони встояти
проти загону неприятеля біля мосту своїм загоном, а
проти решти ворожої армії — рештою власної армії?
А. Не можу про це судити; але було б дивним, якби
вони вчинили інакше. Бо ж вважаю більшість багатих
людей, які збагатилися своїм ремеслом або торгівлею за
людей, які не бачуть нічого іншого, крім своєї хвилевої
користі і котрі сліпі у ставленні до всього, що не знахо¬
диться у тому напрямі, і котрі впадають у паніку на саму
думку про грабіж. Якщо б вони зрозуміли, якою цнотою
є зберігати своє багатство слухаючися свого законного
володаря, то ніколи не стали б на бік Парламенту, і тоді
не було б потреби вдаватися до зброї. Тому мер і міська
164
рада обрали, на мою думку, найрозумніший шлях, бо ж,
підкорившися, могли бути певні, що врятували свої ма¬
єтності; чого не були б певні, якщо б вибрали оборону.
А Парламент також був не менше смирний, ніж столиця.
Бо ж незабаром, 6 серпня, головнокомандувач, під силь¬
ною охороною, привів збіглих спікерів 1 і членів назад
до Палати (Громад) і повернув їм їхні місця. За це вони
дякували генералові не тільки в Палаті, але й призначили
день на подячний молебень, невдовзі його зробили гене-
ралісімусом усіх військ Англії, і констеблем (комендантом)
Тауеру. Але наслідком цього всього було вивищення Кром-
веля; бо ж хоча власність належала серові Томасові Фер-
факсу, але ж користь мав з неї Кромвель. Бо ж індепен-
денти відразу ж скасували всі лінії зв’язку, роздробили
попередньо об’єднану міліцію Лондону, Вестмінстеру і
Саутвеку, звільнили тих комендантів міст і фортів, які не
були за ними — хоча їх призначив Парламент,— а на їхнє
місце поставили людей з власної партії. Вони також при¬
неволили Парламент скасувати всі постанови, прийняті
з 26 липня по 6 серпня, і вкинули до тюрми деяких
лордів і деяких найвидатніших міщан, між ними і ме¬
ра (столиці).
Б. Кромвель став тепер настільки могутній, що міг
повернути Королеві трон. Чому він цього не зробив?
А. Його головною метою було, зайняти це місце са¬
мому. Реставрація Короля була лише резервом проти Пар¬
ламенту; а тому, що він прибрав тепер Парламент до рук,
то вже не потребував Короля, який стояв тепер йому на
заваді. Тримати його при армії було клопітливо; дозволити,
щоб він дістався в руки пресвітеріанців — було б обірвати
його надії; вбити його, не кажучи вже про жахіття такого
вчинку, тепер, коли він був ще тільки генерал - лейтена н-
том, викликало б до нього ненависть і нічим не помогло
1 Вибраний Палатою Громад її представник, функцією якого було пред¬
ставляти Королеві П погляди.
17-1978
165
б його планам. То ж ніщо не могло краще послужити
його цілям, як дати Королеві нагоду втекти з Гемптон-
Корту, де він знаходився надто близько до Парламенту,
до будь-якої заморської країни. Бо ж хоча Кромвель і
мав велику партію в Парламенті (до часу) доки там не
розгадали його прагнення стати їх паном, але, як тільки
вони про це дізналися б, то стали б його ворогами. Щоб
спонукати Короля до втечі, деякі з його охоронців згідно
з Кромвелевою вказівкою розповіли йому, що агітатори
задумують його вбити, і спричинили поширення цієї чутки
з наміром, щоб вона дійшла Королеві до вух, що і сталося.
Тому однієї темної і дощової ночі, коли, треба дума¬
ти, охорона, мабуть, умисне віддалилася, Король поки¬
нув Гемптон-Корт і вирушив до побережжя біля Саут-
гемптона, де на нього мало чекати замовлене судно,
щоб його забрати. Але судно не прибуло, тому Король
мусив довіритися полковникові Геммонду (Hammond),
комендантові острова Уайт (Wight). Може, він споді¬
вався від нього якоїсь прихильності з огляду на док¬
тора Геммонда, полковникового брата, який був улюб¬
леним капеланом його Величності. Але вийшло інакше,
бо ж полковник звернувся до своїх начальників у Пар¬
ламенті за інструкціями. Ця втеча на острів Уайт, ма¬
буть, не збігалася з планами Кромвеля, який не знав,
куди Король поверне і який шлях вибере; та й Геммонд
не знав би більше від інших, якщо б судно прибуло
на умовлене місце в належний час.
Б. Якщо б Король утік до Франції, чи французи по¬
могли б йому своїм військом відвоювати королівство і
таким чином зірвати плани Кромвеля і всіх інших во¬
рогів Короля?
А.Так, напевно; так само, як вони помогли і його
синові, теперішньому нашому найласкавішому Володаре¬
ві, який за два роки перед тим утік туди з Корнуолла.
Б. Мені здається, що то не є мудра політика, коли
сусідні володарі допомагають бунтівникам своїх сусідів,
166
як це часто буває, зокрема тоді, коли ці (бунтівники)
повстають проти самої монархії. Вони повинні радше
наперед укласти союз проти повстань, а потім, якщо
інакше не можна, воювати один з одним. Але і це не
допоможе християнським володарям, доки вони краще
не стежитимуть за проповідями; бо ж інтерпретація якоїсь
одної строфи в староєврейській, грецькій або латинській
Біблії багато разів приводила до громадянської війни і
до усунення і вбивства Помазанника Божого. А проте,
розмовляй з тими богословськими диспутантами, скільки
завгодно, і навряд чи знайдеш між ними одного зі ста
настільки розумного, щоб міг прислужитися в якійсь важ¬
ливій справі в час війни, або в час миру. Не право
володаря як таке, хоча б воно було визнане через виразну
згоду кожної людини \ уповноважнює його виконувати
свій уряд; це слухняність його підданих дає для цього
підставу. Бо ж навіщо здасться обіцяти відданість, а потім
(як це робили деякі духовні) закликати з амвона: «До
наметів, о Ізраїлю/» Простий народ, на підставі власного
міркування, не знає, що вірніше, а що фальшиве; тому
його треба навчити підстав до своїх обов’язків, а також
пояснити, чому непокора законним володарям усе при¬
зводить лиха. Але, всупереч цьому, наших бунтарів від¬
верто привчали з амвона до бунту і казали, що гріхом є
лише робити те, що проповідники забороняють або не
робити того, що вони наказують. Але тепер, коли Король
став в’язнем Парламенту, чому пресвітеріанці не діяли
згідно зі своїми інтересами і не повернули йому престолу?
А. Члени Парламенту, де все ще пресвітеріанці мали
перевагу над індепендентами, могли,б дістати від Короля,
поки він жив, усе, чого бажали, якби не перегородили
1 Гоббс хоче цим сказати, що кожна людина мусить підкорятися законам,
які установлює її володар (тобто правительство), не тому, що це є накази,
а тому, що це є накази її законного авторитету, які єдині гарантують
збереження суспільного миру, альтернативою якого є війна всіх проти
всіх.
17*
167
собі дороги до своєї мети надмірним і дурним честолюб¬
ством. Вони передали йому чотири вимоги, які він мав
підписати і визнати актом Парламенту, і сказали, що
коли він на них погодиться, то вони надішлють до нього
уповноважених на переговори про всі інші справи.
їхні вимоги були такі: перша, що Парламент пови¬
нен розпоряджатися військом (міліцією) і мати право
збирати гроші на її утримання протягом двадцяти років,
а після цього це право мало бути повернене Королеві,
якщо Парламент вважатиме, що від цього залежить без¬
пека держави.
Б. Цей перший пункт відбирав від Короля військо,
отже всю суверенність, назавжди.
А. Другою вимогою було те, щоб Король виправдав
дії Парламенту проти нього самого, і щоб об’явив неді¬
йсними всі свої заяви проти Парламенту.
Б. Це означало, зробити його винуватцем війни і всієї
крові у ній пролитої.
Б. Третьою було, щоб Король скасував усі надані ним
почесті, починаючи з травня 1642 p., коли йому передали
Велику Печатку.
Четвертою було, що Парламент може зробити перерву
в засіданнях, коли захоче, і перенести їх туди і на такий
час, як забажає.
Ці вимоги Король вдовольнити відмовився, бо ж мав
на це причини; але передав інші, власні пропозиції, не
багато менше корисні для Парламенту, і бажав на цю
тему особистих переговорів з Парламентом для стабілізації
миру в державі. Але Парламент відхилив їх як недостатні
для цієї мети і постановив, що не буде до нього більше
звертатися і не буде приймати від нього будь-яких послань,
тільки що вони самі, без нього, приведуть державу до
ладу. І це вони постановили до деякої міри під впливом
виступів і погроз військової партії, яка була тоді присутня
в Палаті Громад, один із членів якої дораджував прийняти
три такі пункти: 1. Тримати Короля під вартою в якомусь
168
замку, розташованому всередині країни; 2. Підготувати
проти нього судовий процес; 3. Усунути його (з трону) і
впорядкувати королівство без нього.
Інший сказав, що відмова (Короля) від чотирьох (пар¬
ламентських) вимог означає відмову від охорони своїх
підданих, і що вони, з огляду на це, можуть відмовити
йому підкорення, і додав, що доки Парламент не відмо¬
виться від армії, доти армія не відмовиться від Парламенту.
Це (вже) була погроза.
Наостанку Кромвель сказав їм, що тепер очікують від
Парламенту управління і оборони держави, і що народ
не може довше чекати захисту від людини, чиє серце, з
Божої волі, закам’яніло; а тих, хто так добре Парламент
захищали, не можна в майбутньому залишити на поталу
непримиренному ворогові, щоб вони не мусили в інший
спосіб шукати собі захисту. Це знову була погроза, як і
те, що мовлячи про це, він поклав свою руку на палаш.
Після цього, постанову про те, щоб не звертатися
більше (до Короля), було тверджено декретом. Згодом
Парламент її б скасував, але Кромвель примусив його
дотримати слова.
Шотландці не були цим вдоволені, почасти тому, що
їхні браття-пресвітеріанці значно втратили в Англії свій
вплив, а почасти і через те, що вони продали їм (Пар¬
ламентові) Короля.
Король звернувся тепер з пристрасною скаргою до
свого народу, з приводу такого жорстокого поводження;
це спричинило лише співчуття, але не призвело до по¬
встання заради нього.
Б. Чи ж не думаєш, що це був підхожий час для
Кромвеля, щоб захопити владу?
А. Аж ніяк. Ще треба було усунути багато перепон.
Він ще не був головнокомандувачем армії. Армія все
ще була за Парламент. Місто Лондон було невдоволено
з приводу своєї міліції. Шотландці надіялися визволи¬
ти Короля за допомогою армії. Його агітатори були
169
левелерами 1 і противниками монархії; хоч вони допо¬
могли йому підкорити Парламент, але — подібно до собак,
яких легко навчити принести зловлене, але не легко при¬
вчити його віддавати — не захотіли б зробити його Ко¬
ролем. Так що Кромвель ще до того, як зробитися суве¬
ренним володарем, мусив подолати такі щаблі: 1. Стати
генералісимусом, 2. Усунути Короля, 3. Придушити всі
бунти, 4. Протиставитися шотландцям, і, врешті, розпус¬
тити існуючий Парламент. Це були великі завдання, які
він ледве чи міг сподіватися здійснити. Тому не вірю,
щоб він уже тоді задумував стати Королем; тільки шляхом
наполегливої служби найсильнішій партії (що завжди було
його основною політикою) він міг піднятися так високо,
як ця його політика і щастя його заведуть.
Б. Парламент був, без сумніву, не менш безглуздий
ніж нечестивий, покидаючи Короля, доки ще повністю
прибрав до рук армію.
А. На початку 1648 року Парламент уповноважив графа
Філіпа Пембрука (Pembroke), щойно призначеного канц¬
лером Оксфорду, разом з деякими докторами, такими ж
1 В розвитку «Новосформованої Армії* (New Model Army) від суто
мілітарного інструменту Парламенту до важливого політичного чинника,
а врешті його головного супротивника, велику роль відіграла партія «ле¬
ве л єрів», тобто «зрівнювачів», яка в 1647—1649 роках досягла вершини
свого впливу. її можна було б порівняти з санкюлотами часів Французької
Революції ще й тому, що вони також спиралися, головно, на великоміських
ремісників, невдоволених своїм залежним становищем від великих купців,
в якому вони опинилися в XVII стол. їхня політична програма поєднувала
в собі радикалізм релігійний і політичний. В армії, де левелери творили
окремі загони, їхній вплив вперше позначився в політичній програмі у
т.зв. «Solemn Engagement of the Army* від 5.6.1647 p. і досягнув зеніту в
т.зв. «Putney Debates*, у жовтні того ж року. Як правильно помітив Гоббс,
ця їхня політична програма виводилася з вимоги основних прав свободи
сумління, віри і незалежності Церкви, та переносила ці принципи в
політичну площину: вимогу загальних політичних прав, при чому Парла¬
ментові — як перед тим Королеві — закидали тиранське правління, без¬
законні ув’язнення, примусове введення пресвітеріанської церковної сис¬
теми тощо. При цьому левелери покликалися на народ і проповідували
народний суверенітет.
170
як і він добрими богословами, провести чистку універ¬
ситету 1. На цій підставі вони прогнали всіх, хто не на¬
лежав до їхньої партії, а також і тих, хто санкціонував
вжиток Загального молитовника (Common-prayer-book).
Крім цього, вони прогнали різних скандальних духовних
і вчених (тобто таких, які звично без потреби клялись
Богом, або послуговувалися сороміцькими словами, або
часто перебували в товаристві непристойних жінок). За
це останнє можу їх лише похвалити.
Б. А я — не можу, бо ж це саме такий приклад по¬
божності, як прогнати людей з лікарні тому, що вони
кульгають. Де ж може людина наймовірніше набутися
побожності і де найкраще виправити свої пороки, як не
в університетах задля цього заснованих?
А. Можливо, що Парламент мислив інакше. Бо ж мені
часто доводилося чути нарікання батьків на те, що їхніх
дітей там спокушають до пияцтва, розпусти, азартних ігор
та до інших, витікаючих з цього пороків. Та це не може
дивувати при такім великім числі юнаків, що один одного
зводить на злу дорогу, не зважаючи на тюторів 2, які часто
ж не на багато старші. Тому думаю, що Парламент не
дуже поважав університетську установу, якщо йдеться про
умілість виховати цнотливих молодих людей; хоча багато
з них навчилося там проповідувати, і завдяки цьому змогли
1 Перемога Парламенту над Королем означала прихід до влади прибіч¬
ників пресвітеріанської церковної системи. Щоб її забезпечиш, необхідно
було закріпиш за собою університети. З цією метою Парламент у 1647 р.
призначив для нагляду над університетами інспекторів з далекосяжними
компетенціями, які вимагали від викладацького персоналу переходу на
пресвітеріанські позиції. Тих, що не хотіли скласти присяги Церкві («Co¬
venant»), усунили. До усунених належали такі визначні вчені, як Генрі
Морлі, Генрі Геммонд, Герберт Торндайк, Джозеф Седвік, Сед Ворд і ін.
На їхнє місце прийшли переконані пресвітеріанці, як Джон Вілкінс, Джон
Валліс, Ральф Садворт тощо. Як одні, так і другі, були здебільшого
запеклими противниками Гоббса.
2 Тюторами (tutors) називали в XVII стол. в університетах Оксфорду і
Кембріджа молодих випускників із вченим ступенем, яким доручено нагляд
за навчанням студентів.
171
робити службові кар’єри і добиватися пребенд. А деяких
посилали туди батьки, щоб позбавитися клопоту керувати
ними вдома, на той час, коли дітей найважче виховувати.
Також не думаю, щоб Парламент більше дбав про клір
ніж інші люди. Однак університет, безумовно, віддає ду¬
ховенству велику прислугу, а духовенство, якщо пильно
на нього не вважати,— через розбіжності в справах віри,
і через вигоду, яку приносить йому відкрите поширювання
розбіжностей його думок,— є прекрасним засобом роз¬
бити державу на партії.
Б. Але ж, коли бачимо, що в цій частині світу немає
місцевості, де б не цінували високо філософії та інших
гуманітарних наук: де ж можна їх краще навчитися, якщо
не в університетах?
А. Яких інших наук? Чи ж богослови не зачисляють
до богослов’я всієї політичної (civil) і моральної філософії?
А що ж до філософії природи, то чи ж не перенесли її
з Оксфорда і Кембріджа до Ґрешемського (Gresham) ко¬
леджу в Лондоні, і треба її вивчати за їхніми програмами?
Але ми відійшли від теми.
Б. Ні, але ми справді відійшли від більших справ
держави; якщо ласка, дозволь до них повернутися.
А. Першим повстанням, чи радше бунтом, було те, що
підняли підмайстри 9 квітня. Але вони виступили не за
Короля; бунт виник з їхнього звичного скупчення задля
розваги в Мурфілдсі, звідки деякі запальні офіцери вій¬
ськового вишколу силою хотіли їх прогнати, але їх самих
прогнали камінням. Учні відібрали від них прапор, який
носили вулицями, і погрозами примусили мера заховатися
у своєму домі. Тут вони захопили гармату, звану драконом,
а відтак поставили сторожу перед деякими воротами і
всю решту дня провели, бундючно, по-дитячому про-
ходжаючи сюди і туди. Але наступного дня до міста
прибув сам генерал і скоро їх розігнав. Це був незначний
випадок, але достатній, щоб побачити, що Парламент не
користувався любов’ю народу.
172
Після цього проти них підняли зброю валійці. В Уельсі
керували три полковники, Ланґгорн, Пойер і Пауел, які
раніше добре прислужилися Парламентові, а тепер дістали
наказ розпустити військо; вони відмовилися це зробити
і, щоб зміцнити свої сили, заявили про свою підтримку
Королеві. їх було біля восьми тисяч.
В той же час в Уельсі вибухнуло інше повстання, під
проводом сера Ніколяса Кейміша (Keymish), а крім того ще
одне, на чрлі якого стояв сер Джон Оувен (Owen); так що
весь Уельс повстав проти Парламенту. 1 все ж всі ці по¬
встання Кромвель зі своїми офіцерами придушив протягом
одного місяця, однак ціною великої крові з обох боків.
Б. Я не дуже жалкую з приводу смерті людей, які
ставлять у провину Королеві те, що роблять самі в сво¬
їх чварах.
А. Відразу ж деякі жителі Сарі (Surrey) вислали Пар¬
ламентові петицію, прохаючи особистих переговорів між
Королем і Парламентом; але їхніх посланців побили і
прогнали солдати, розташовані на квартирах біля стаєнь
на околиці Вестмінстера. Коли жителі Кенту, які також
хотіли вислати подібну петицію, побачили, як їх можуть
зустріти, то облишили цей план і взялися за зброю. Вони
мали багато хоробрих офіцерів, а за генерала — графа
Норіджа (of Norwich), і їхня чисельність щодня зростала
за рахунок підмайстрів та старих розформованих солда¬
тів. Тому Парламент охоче привернув столиці її міліцію
і поставив охорону з боку Темзи; а потім Ферфакс ви¬
рушив на ворога.
Б. Тоді ж лондонці, на мою думку, могли б легко і
зненацька подужати спочатку Парламент, потім вісім ти¬
сяч солдатів Ферфакса, а наостанку армії Кромвеля; або
ж могли хоча б дати нагоду шотландській армії без перепон
іти на Лондон.
А. Це правда, але столиця ніколи не любила робити
ризикові кроки. Крім цього, ні вони, ні шотландці, прин¬
ципово не бажали мати Короля над собою, а тільки під
173
собою. Ферфакс, який рухався зі своїми 8000 солдатів
назустріч роялістам, розбив одну їхню частину біля Мед-
стона (Maidstone); інша частина зайняла більш віддалені
місцевості в Кенті; а граф Норідж, з рештою, підійшов
до Блекгіта (Blackheath), і звідтіль зажадав від міста, щоб
йому дозволили перейти через нього, шоб об’єднатися з
повстанцями в Ессексі під проводом сера Чарльса Люкаса
і сера Джорджа Лайла (Lisle). Коли в цьому було відмов¬
лено, більша частина його кентських солдатів розбіглася,
а з рештою, не більше 500, він переправився через Темзу
і через острів Айл оф Доґз (Isle of Dogs) пішов на Бов,
а звідсіль на Кольчестер. Коли про це довідався Ферфакс,
він переправився через Темзу біля Ґрейвсенду (Gravesand),
наздогнав їх і оточив у Кольчестері. Крім наносного брус¬
тверу місто не мало іншої оборони, а все ж трималося
два місяці, надіючися на допомогу від шотландської армії.
Коли вони довідалися про поразку шотландців, то мусіли
здатися. Графа Норіджа було вислано в’язнем до Лондону.
Сера Чарльза Люкаса і сера Джорджа Лайла, лояльних і
хоробрих вояків, розстріляли. Тоді вибухнуло також ще
одне мале повстання біля Кінгстона під проводом графа
Голланда (Holland), яке швидко придушили, а самого
графа взяли в полон.
Б. Що ж трапилося, що так швидко покінчили з шот¬
ландцями?
А. Кажуть, що головно через відсутність керівництва,
їхньою армією командував герцоґ Гамільтон, який вийшов
на волю, коли замок Пенденніс, у якому було його ув’яз¬
нено, здобули війська Парламенту. Він вступив до Англії
з 15-тисячним військом, що складалося з кіннотників і
піхотинців, до якого долучилося 3000 англійських рояліс¬
тів. Проти них, з Уельсу вирушив Кромвель з 11 тисячами
кінноти і піхоти, і розбив їх біля Престона в Ланкашірі
майже за дві години. Причиною цього був, думають,
бойовий шик шотландської армії, через що не всі змогли
взяти участь в боротьбі, щоб допомагати своїм товаришам.
174
Після поразки, вони не мали іншої можливості втікати,
як тільки вглиб Англії, так що після погоні майже всіх
їх взяли в полон і вони втратили все, що армія може
втратити, бо ж із тих небагатьох, які повернулися додому,
не всі принесли навіть свої шаблі. Схопили герцога Га-
мільтона, і незабаром відіслали до Лондона. Але Кромвель
рухався далі на Едінбург (Edinburgh), де, за допомогою
ворожої Гамільтонові фракції домігся, що йому не роби¬
тимуть перепон у його планах. Наперед він дбав про те,
щоб при помочі Парламенту позбавити Короля життя.
У той час, коли це діялося на півночі, Парламент (за
відсутності Кромвеля) оговтався і, касуючи свою постано¬
ву, що не буде звертатися до Короля, надіслав йому нові
вимоги, дещо (але не багато) легші від попередніх. Одер¬
жавши від Короля відповідь, вони вислали до нього упо¬
вноважених на переговори до Ньюпорта, на острові Уайт.
Там так довго сперечалися про дрібниці, що скоріше ніж
закінчили, Кромвель повернувся до Лондона, на згубу Ко¬
роля. Бо ж армія була вже повністю віддана Кромвелеві,
який знову направив своїх агітаторів, щоб вони передали
ремонстрацію до Палати Громад, у якій вимагали: 1. Від¬
дати Короля під суд. 2. Принца (престолонаслідника) і
герцога Иоркського позвати до суду в призначений день
і судити їх, відповідно до вини, яку за ними визнають.
3. Парламент має вирішити справу миру і майбутнього
уряду, і •потім* призначити резонний час на свої наради,
та визначити одно- або дворічні терміни майбутніх сесій.
4. Стратити достатнє число осіб, які були чільними зна¬
ряддями політики Короля. 1 це Палата Громад має за
свідчити своїми підписами разом з народом у формі за¬
гального договору. Не дожидаючи відповіді, вони негайно
поставили військову варту при вході до Парламенту, а
інших солдатів — перед Вестмінстер-Голломг які не впус¬
кали до Парламенту нікого, крім своїх людей. Всіх інших
залякали або ув’язнили, а декого з приводу різних супе¬
речок позбавили членства: з них — біля дев’ятдесять осіб
175
тому, що вони були відмовилися голосувати проти шот¬
ландців, а інших через те, що голосували проти поста¬
нови про заборону звертатися до Короля. Вся решта бу¬
ла Палатою
Кромвеля 1. А фанатики у столиці, заохочувані армією,
сформували нову міську раду, в якій біля сорока членів
стояли вище мера; першою їхньою акцією було скласти
петицію, у якій жадали справедливості (покарання) для
Короля, яку мер Тікборн (Tichbome) передав Парламен¬
тові, втягаючи столицю, таким чином, у царевбивство.
В той же час, з таким же насиллям, перевели Короля
з Ньюпорту, на острові Уайт, до Герст-Каслу (Hurst Castle),
поки ще не все було готове до процесу. Тим часом
Парламент, щоб уникнути віроломства, декретом (ordi¬
nance) анулював присягу про верховну владу (Короля) і
васальну вірність 2, і відразу ж ухвалив новий декрет про
віддання Короля під суд.
Б. Це такий рід права, про який я раніше не чув: що
багато людей, які клялися поодинці, якщо зберуться в
гурт і забажають, можуть звільнитися від клятви.
А. Укладений декрет було запропоновано Парламенто¬
ві, який після трикратного читання, вирішив, «що Палати
1 Військовий загін, який 6 грудня 1648 р. захопив Парламент і зааре¬
штував 45 (із 47) його членів, а 95 (за іншими даними 186) не допустив
до Парламенту, знаходився під командою полковника Томаса Прайда
(Pride); тому цю подію названо «чисткою Прайда» (Pride’s Purge). Парла¬
мент, що залишився — приблизно 80 членів — було прозвано «Тулубом»
(the Rump). Можна порівнювати цю революційну подію, яка знаменувала
чергову фазу революційного процесу, з усуненням із Конвенту «фейянів»
(Feuilants) і «жірондистів» у 1793 — 1794 pp., або російських «кадетів»,
соціал-революціонерів і меншовиків у 1917 —1918 pp. (як це робить КБрін-
тон (Brinton С. The Anatomy of Revolution.— N.Y., I960.— P. 132), але, як
правильно відагічує Шредер (Schroder H.Ch. Op. cit— P. 114), індепенденти,
що стояли за цією чисткою, були, на відміну від якобінців і більшовиків,
більш ліберальними, а можливо й більш консервативними від своїх про¬
тивників.
2 Англ. «allegiance» (від франц. «allegeance»): (васальна) вірність підданих
їхньому законному володареві.
176
Лордів і Громад Англії, зібрані в Парламенті, заявляють,
що на підставі основних законів королівства, якщо Король
розпочинає війну проти Парламенту, то це є зрадою».
Цей вотум надіслали лордам, а коли вони з цим не
погодилися, то Палата Громад склала в гніві іншу поста¬
нову: «Що всі члени комісій (Парламенту) можуть про¬
голошувати декрети і виконувати їх, незважаючи на те,
чи лорди дали свою згоду чи ні; і що народ, під Божим
Провидінням, є джерелом усієї справедливої влади; і що
Палата Громад має найвищу владу в нації, і що все це,
що вона постановить, має силу закона». Все це пройшло
петіпе contradicente (без усякого спротиву).
Б. Ці постанови було спрямовано не лише проти Ко¬
роля Англії, а й проти всіх Королів світу. Було б добре,
якщо б вони над цим подумали. Але я все-таки вірю, що,
згідно з Божою Волею, джерелом усіх законів був народ.
А. Але ж народ, за себе і за своє насліддя, почерез
свою згоду і клятви, поклав уже давно найвищу владу в
руки своїх Королів, отже й у руку цього Короля, свого
визнаного і законного володаря.
Б. Але чи ж Парламент не репрезентує народу?
А. Так, у деяких справах: у таких, як спрямовувати
петиції до Короля, коли мають на це дозвіл і почуваються
покривджені; але не для того, щоб скаржитися на владу
Короля. Крім цього, Парламент ніколи не репрезентує
народу, хіба що Король його до цього закличе. Також
годі собі уявити, щоб він скликав Парламент (на те), щоб
він скинув його з престолу. Припустимо, що кожне граф¬
ство і кожна виборча округа дали тому Парламентові, з
доброзичливості, певну суму грошей, і що кожне графство
на зборах у своєму графському суді або деінде, і кожна
виборча округа на зборах у ратуші, вибрали *певних*
людей, щоб вони занесли ці гроші до Парламенту. Чи ж
ці люди не репрезентували б усю націю?
Б. Так, безумовно.
177
А. Чи ж думаєш, що Парламент вважав би розсудливим,
щоб ці представники вимагали від нього розрахунку?
Б. Напевно ні; але ж, все-таки мушу визнати, що
йдеться про такий же випадок.
А. У цьому декреті було вміщено: по-перше, підсумок
обвинувачень проти Короля, тобто по суті, що він, не
вдовольнившися замахами своїх попередників на свободу
народу, планував завести деспотичну владу, і з цією метою
підняв і вів у країні громадянську війну проти Парламенту,
чим її вкрай було спустошено, державну скарбницю ви¬
черпано, вбито тисячі людей, і вчинено безліч іншого
лиха. По-друге, основний закон, що передбачав установ¬
лення високого суду, складеного з певного числа уповно¬
важених, з яких біля двадцяти мали б владу судити Короля,
винести вирок відповідно до важності справи та швид¬
ко його виконати.
Уповноважені засідали в суботу, 20 січня у Вестмін-
стер-Голлі, і до них привели Короля, де він, сидячи на
кріслі, слухав читання обвинувачення, але відмовився від¬
повісти на питання: винен чи невинен, доки не дізнається,
на підставі якого законного авторитету його сюди при¬
ведено. Голова (суду) відповів, що Парламент настоює на
своїм авторитеті; а Король уперто відмовлявся відповідати
на звинувачення. Хоча він з президентом обмінялися
багатьма словами, але така була сутність сказаного.
У понеділок, 22 січня, суд зійшовся знову, і тоді (де¬
ржавний) прокурор (solicitor) заявив, що якщо Король і
далі вперто відмовлятиметься визнати авторитет суду, тоді
звинувачення можна визнати pro confesso (за визнання);
але Король і далі заперечував їхню компетенцію.
22 січня суд знову засідав, і прокурор формально по¬
ставив вимогу, щоб суд виніс вирок; на це зажадали від
Короля остаточної відповіді, якою знову було заперечення
їх компетенції.
Наприкінці 27 січня вони зійшлися знову, і тоді Ко¬
роль висловив бажання, щоб його вислухали члени обох
178
Палат у залі Painted Chamber 1, обіцяючи, що після цього
підкориться вирокові суду. Уповноважені віддалилися на
півгодинну нараду, а коли повернулися, веліли привести
Короля до бар’єру підсудних і сказали йому, що його
пропозиція є тільки новим запереченням юрисдикції суду;
і якщо він не має нічого більше сказати, то вони про¬
довжуватимуть процес. Після того, як Король відповів,
що не має нічого більше сказати, голова (суду) мав довгу
промову, щоб виправдати судове переслідування Парла¬
менту, наводячи приклади пребагатьох Королів, яких уби¬
ли або усунули нечестиві Парламенти, давні чи новітні,
в Англії, Шотландії та в інших частинах світу. Все це вш
намагався виправдати на підставі того єдиного принцицу,
що найвищу владу має народ, і що Парламент є народ<зм.
Коли закінчив промову, Королеві було зачитано смертний
вирок, який було виконано у вівторок, ЗО січня, перед
входом до його власного палацу Уайтголл 2. Кому справляє
приємність перечитати, як мерзотно поводилися з ним
солдати між винесенням вироку і стратою, той може
заглянути до хроніки. З неї він переконається, яку муж¬
ність, терпеливість, мудрість і доброту проявив цей во¬
лодар, якого члени того єхидного Парламенту звинува¬
чували у тиранстві, зраді і вбивстві.
В день смерті Короля, вони проголосили закон Пар¬
ламенту про те, що оскільки на корону можуть мати
претензії різні претенденти і т.д., то ж теперішній Пар¬
ламент постановляє на підставі власної компетенції, що
ніяка людина не сміє висловлюватися чи заступатися, або
1 «Розмальована камера* в (старому) Вестмінстерському палаці з зобра¬
женнями воєнних баталій.
2 Прилюдна страта Карла І 28 січня 1649 року викликала майже однос¬
тайне обурення в народі, про що свідчить те, що навіть багато індспендентів
відмовилося брати участь у цьому процесі. Із 135 призначених Кромвелем
членів суду тільки третина фактично взяла в ньому участь; при чому деякі
тільки з великою неохотою, під сильним тиском з боку Кромвеля. Деяких
суцдей, що підписали смертний вирок, після реставрації Карла II (1660 р.)
було притягнуто до відповідальності за царевбивство і засуджено на смерть.
179
в який-небудь інший спосіб сприяти Карлові Стюартові,
синові покійного Короля Карла, загально званому при-
нцем Уельським, чи якій-небудь іншій особі стати Ко¬
ролем Англії, Ірландії і т.д.
Б. Коли Короля вже було страчено, а його наступника
виключено; на підставі чийого визнаного авторитету збе¬
рігався мир *?
А. У своїм гніві на лордів, вони вже раніше заявляли,
що найвища влада нації належить Палаті Громад, а тепер,
5 лютого, проголосили Палату Лордів зайвою і небезпеч¬
ною. Таким чином монархія змінилася демократією, чи
радше олігархією: бо вони відразу ж ухвалили закон, що
жодний з членів Парламенту, виключених за спротив
актові про незвертання до Короля з пропозиціями, не
може бути коли-небудь знову до нього допущений. Таких
загально називали виключеними членами; а всіх інших деякі
називали Парламентом, а інші Тулубом (Rump).
Я не думаю, що Ти потребуєш мати список усіх пороків,
злочинів, або глупств переважаючої частини тих, що на¬
лежали до Довгого Парламенту, бо ж більшого не можна
знайти в усьому світі. Які ж можуть бути більші пороки,
ніж безбожність, лицемірство, пожадливість і жорстокість,
які так виразно позначилися в поведінці пресвітеріанських
членів і пресвітеріанських духовних? Що ж може бути
більшим злочином, ніж зганьбити і вбити Помазанника
Божого? Це зроблено руками індепендентів, але із-за ду¬
рощів і початкової зради пресвітеріанців, які видали і
продали його вбивцям. Також зі сторони лордів було
великою глупотою не бачити, що позбавляючи Короля
влади, вони цим самим втрачають свої привілеї; або думати
про себе, що вони є значною допомогою для Палати
Громад завдяки своїй чисельності або своїй мудрості. А
1 Коли Короля не стало, його піддані, згідно з Гоббсом, повернулися
до «стану природи», тобто загальної анархії і боротьби «всіх проти всіх»,
бо не було (не могло бути) ніякого іншого авторитету, який міг би
встановии суспільний мир і відновити «політичне суспільство» (civil society).
180
люди тямущі в юриспруденції не виявили розуму, не
збагнувши того, що закони держави встановлює Король,
щоб зобов’язати своїх підданих до миру і справедливості,
а не на те, щоб зобов’язати того, що їх установив. І
врешті, загалом кажучи, дурнями є ті, які нищать те, що
становить їхнє добро, доки не поставили на це місце
чогось кращого. Той, хто при помочі армії хоче завести
демократію, мусить мати армію, щоб цю демократію від¬
стояти; але ті люди (Парламент) робили це тоді, коли
армія знаходилася в руках людей, які вирішили демократію
знищити. До цих дурощів я міг би додати безглуздя тих
благородних людей, які, начитавшися Ціцерона, Сенеки
та інших антимонархістів, уважають себе достатньо до¬
свідченими політиками, і виявляють невдоволення, коли
їх не запрошують до керування державою, і які переходять
з одного боку на інший, якщо думають, що чи Король,
чи його вороги, ними нехтують.
18-1978
ДІАЛОГ ЧЕТВЕРТИЙ
А. Ти бачив Тулуб Парламенту, виконуючий — на їхній
погляд — верховну владу над обома націями Англії й Ір¬
ландії і над армією, яка служила. А хоча Кромвель думав
інакше, він служив їм ретельно, щоб здійснити свої власні
плани. Тому зараз хочу показати Тобі їх подальше посту¬
пування.
Б. Спершу скажи мені, як назвати той рід влади, яку
представляв Тулуб, або Огузок Палати Громад?
А. Без сумніву, це олігархія. Бо ж верховна влада
неодмінно мусить належати одній людині або багатьом
людям. Якщо одній людині, то це монархія; тому Тулуб
не був монархом «монархією». Якщо влада належить
більш ніж одному, тоді вона належить або всім, або
менш ніж усім. Коли всім, то це демократія, бо кож¬
на людина може тоді взяти участь в асамблеї, яка є осід¬
ком суверенного правління: а цього тут не було. Тому
ясно, що влада належача небагатьом, тобто, що держава
була олігархією.
Б. Чи ж народ не може мати доброго правління, якщо
він мусить підкорятися не одному панові, а багатьом?
182
А. Як Тулуб, так і інші суверенні асамблеї: якщо во¬
ни мають тільки один голос, є по суті лише одною осо¬
бою, хоча складаються з багатьох осіб. Бо ж супереч¬
ливі накази не можуть бути поєднані в одному і тому
самому голосі, який є голосом більшості; тому вони мо¬
жуть зовсім добре керувати, якщо лише мають достат¬
ньо честі і розуму.
Першим учинком Тулуба було виключення тих членів
Палати Громад, яких раніше були усунули насильно, щоб
просунути декрет про процес над Королем; бо ж ці члени
висловилися проти декрету про незвертання листовно до
Короля, і тому треба було їх виключити, щоб вони не
могли перешкодити їм на майбутнє.
Б. Чи ж це не сталося радше тому, що будучи владою
небагатьох, вони думали, що чим їх є менше, тим краще,
як стосовно їхньої пайки, так і стосовно більшого на¬
ближення кожного з них до королівської гідності?
А. Безумовно, це було їхньою основною метою.
Б. Чому графства і міста із самоурядуванням не вибрали
інших на місце тих, яких було виключено?
А. Вони не могли цього зробити без розпорядження
Парламенту. Після цього вони призначили раду зі сорока
осіб, яку назвали Державною Радою (Council of State), з
завданням виконувати розпорядження Тулуба.
Б. Якщо не було ні Короля, ні Палати Лордів, то вони
не могли називати себе Парламентом; бо ж Парламент
є зустріччю (meeting) Короля, Лордів і Третього Стану
(Commons) щоб разом обміркувати справи держави. З
ким же проводив свої наради Тулуб?
1 Якщо слово «Commons* перекладаємо українською мовою «Палата
Громад», то не треба забувати, що в англійській мові XVII ст. це слово
означало «звичайних (або простих) людей», тобто всіх тих, які не належали
до аристократії. Коли йдеться про їхнє політичне представництво, то
мається на увазі «третій стан», що знаходить вираз у фразі: «Король, лорди
і ^commons**», тобто, і третій стан.
18*
183
А. Люди можуть називати свої збори, як хочуть 1, не
зважаючи на те, яке значення та назва мала в минулому,
і Тулуб прийняв назву Парламенту, як найбільш підходящу
для їхніх цілей, і ця назва, яка була в народній пошані
вже протягом століть, підсоложувала і пом’якшувала суб¬
сидії й інші податки, яких піддані, звичайно, дуже не
люблять. Пізніше вони прийняли також іншу назву, а
саме Опікуни Свободи Англії (Custodes Libertatis Angliae),
яку вживали однак тільки в судових справах.
Б. Не розумію, як підлеглий законом підданий, мо¬
же мати більше свободи під одною формою правління,
ніж під іншою.
А. Хочи би там як, але для народу, який розуАміє
свободу як дозвіл робити, що хто забажає, ця назва не
була неприємна.
їхнім наступним вчинком було проголошення публіч¬
ної декларації про свою тверду рішучість зберігати ос¬
новні закони нації щодо охорони життя, свободи і влас¬
ності народу.
Б. Що ж вони розуміли під основними законами нації?
А. Нічого, крім знущання над народом. Бо ж єдиним
основним законом кожної держави є, час від часу, під¬
корятися законам, які установив той, кому народ віддав
верховну владу. Чи ж правдоподібно тоді, що основний
закон захищатимуть ті, хто вбив того, кого вони ж самі
так часто називали своїм законним володарем? Причому,
в то же час, ухваливши цю декларацію, вони призначили
той Високий Суд, який позбавив життя герцога Гаміль-
тона, графа Голландського і лорда Кейпла (Сареї). Без
уваги на те, що вони розуміли під основним законом,
створення цього суду було його порушенням, бо ж не
грунтувалося на жодному давнішньому законі і не мало
в Англії прецеденту.
1 Зразок номіналізму Гоббса, для якого слова є лише назвами без
значення. Цей номіналізм с важливою складовою частиною його філо¬
софського методу.
184
В той же час вони збирали податки при допомозі
солдатів і надали війську безкоштовні квартири та зробили
багато такого, що коли б це зробив був Король, то вони
назвали б це порушенням свободи і власності підданих.
Б. Якими ж нехитрими бідолахами є прості люди, яких
можна так грубо обдурити!
А. А який же прошарок народу відрізняється в цьому
відношенні від простого народу? Найхитріші негідники з
усього Тулуба не були мудрішими від тих, яких вони
обдурювали. Бо ж майже всі вони — зокрема, великі про¬
мовці і ті, що мали претензії на велику вченість — вірили,
що ті погляди, які вони накинули загалові, є справедливі
і розумні. Бо ж як можна бути добрим підданим монархії,
взявши свої принципи від таких ворогів монархії, як
Ціцерон, Сенека, Катон та інші римські політикани або
Арістотель з Атен, які Королів рідко коли називали інакше,
ніж вовками і іншими хижими звірями? Може, думаєш,
що людина, щоб зрозуміти свій обов’язок перед володарем
і те, яке право має володар йому наказувати, потребує
лише доброго природного розуму; але насправді все ді¬
ється по-інакшому. Бо ж ідеться про науку, побудовану
на безпомилкових і ясних принципах, яку можна вивчити
в ході глибоких і інтенсивних студій або навчитися від
учителів, що вивчили її до глибини. А чи ж був хтось
такий у Парламенті або'в нації, що зумів би віднайти ті
очевидні принципи і вивести з них конечні норми спра¬
ведливості і конечну залежність між справедливістю і
миром? Народ має тільки один день із семи днів дозвілля,
щоб одержати повчання, і для цього призначені духовні,
щоб навчити їх обов’язків. Але ж як ті духовні виконували
свої функції? Велика їх частина, а головно пресвітеріанські
священники, протягом усієї війни підбурювали людей
проти Короля; це ж саме робили індепенденти та інші
фанатичні духовні. Решта, вдоволена своїми пребендами,
проповідувала в своїх парафіях про контроверсійні пункти
віри, які не мають нічого спільного з релігією, але які є
185
дуже зручні для того, щоб порушити любов до ближнього;
або красномовно проповідували про вишукані проблеми,
яких народ не розуміє або які його не обходять. Цей рід
проповідників приносив мало користі, але й мало шкоди.
Шкоду приносили виключно пресвітеріанські проповід¬
ники, які добре вивчивши акторське ремесло, сильно й
могутньо проповідували бунт.
Б. З якою метою?
А. З тією, що якщо держава стане народною, такою
ж може стати й Церква, якою будуть керувати збори; а
в результаті (думали вони) — з огляду на те, що політика
підлягатиме релігії,— вони будуть панувати, і таким чином
не тільки задовольнять свій нахил до багатства, але й
заспокоять свою злобу спроможністю знищити всіх тих,
що не захоплюються їхньою мудрістю. Тим, що Ти назвав
народ нехитрими бідолахами, спонукало мене, відхиляю¬
чись від теми, показати Тобі, що до цих заворушень довів
їх не брак розуму, а брак наукового знання про справед¬
ливість. Переконай, якщо можеш, людину, що розбагатіла,
або збільшила своє майно, або красномовного промовця
чи захопленого поета, або ж вправного юриста, доброго
мисливця чи спритного картяра — що він не має доброго
розуму; а все ж між ними всіми було так багато нехитрих,
що дались обдурити Тулубові, і *все ж були* членами
цього Тулуба. їм бракувало не розуму, а знання причин
і основ, чому одна людина має право керувати, а всі інші
зобов’язані коритися. Про цих причин треба людей на¬
вчати, бо ж інакше вони не зможуть довго жити між
собою в мирі.
Б. Повернімося, прошу, якщо ласка, до засідань Тулуба.
А. Наприкінці того року вони постановили карбувати
нову монету. Вони також задумували відрядити послів до
іноземних держав, а діставши невдовзі від армії похвалу
за свою роботу у Високому Суді і за охоту цю роботу
продовжувати, вони створили інший Високий Суд, в якому
судили герцога Гамільтона, графа Голландського, лорда
186
Кейпла, графа Норіджського і сера Джона Овена, з яких,
як я вже був згадав, трьом першим відтяли голови. Це
злякало різних прибічників королівської партії, і вони
покинули країну; бо ж не лише задані, але й інші, котрі
підняли зброю на захист Короля, на той час мали всі
підстави дуже остерігатися за своє життя. Бо ж армія на
воєнній нараді поставила на обговорення питання, чи
всіх їх знищити чи ні; при чому відповідь «ні» переважила
лише двома голосами. Врешті, 24 березня, вони зняли з
посади мера Лондону, наклали на нього штраф 2000 фун¬
тів, позбавили його громадянських прав і засудили на два
місяці ув’язнення в Тауері за те, що він відмовився спо¬
вістити закон про скасування королівської влади. Так
закінчився 1648 рік і місячний піст: Бог дав їм те, за чим
вони постили *і молилися*, смерть Короля і володіння
його спадщиною. Цими своїми вчинками вони втрати¬
ли, щоправда, прихильність більшості населення і не мог¬
ли нікому більше довіряти, за винятком армії, яка була
не в їхніх руках, а в руках Кромвеля. Він же ніколи
не оминав нагоди, щоб обтяжити їх всіма такими вчин¬
ками, через які народ їх міг зненавидіти, щоб у май¬
бутньому мати змогу їх розігнати, коли б це було для
нього корисним.
На початку 1649 року шотландці, невдоволені висту¬
пами Тулуба проти покійного Короля, почали набира¬
ти військо, щоб знову вторгнутися до Англії. Ірландські
повстанці страшенно чисельно зросли, оскільки Англія
своєчасно проти них не виступила; а англійська армія,
яка залишилася в країні, заражена агітаторами, міркува¬
ла, як розділити землю між благочестивими *, розумію¬
чи під цим словом себе саму і тих, хто їй подобався, яких
тому називали левелерами (тобто зрівнювачами — див.
прим, на С. 170). Крім того, Тулуб вже не розпоряджався
1 В оригіналі: «godly* — «божеські*, тобто ті, що сірого додержуються
Божих Заповідей. Гоббс має на увазі ексклюзивне крило пуританців —
індепендентів, яких називали часто «святими*. Див. прим. З на стор. 158.
187
великими коштами, і тому першим його актом стало
накладання на людей податку у розмірі 9000 фунтів мі¬
сячно на утримання армії.
Б. Чи ж в одній їхній суперечці з Королем не йшло¬
ся про те, що він накладав податки без дозволу Пар¬
ламенту?
А. З цього можеш зробити висновок, чому Тулуб назвав
себе Парламентом. Бо ж податки накладені Парламентом
завжди вважилися схваленими народом, тому законні.—
Щоб заспокоїти шотландців, вони 1 вислали до них по¬
сланців з улесливими листами, щоб стримати їх від під¬
тримки теперішнього Короля, але даремно. Бо ж ті не хо¬
тіли мати справу з «Палатою Громад у Вестмінстері» (як
їх називали), без Короля і лордів. Натомість вони вислали
уповноважених до Короля, щоб повідомити його, що вони
для нього роблять: бо ж вони постановили набрати військо
(для своїх цілей) з 17 000 піхоти і 6000 кінноти. Щоб
звільнити Ірландію, Тулуб постановив вислати туди оди¬
надцять полків війська, що знаходилося в Англії. Це
вельми відповідало Кромвелевим планам, бо ж левелери
між його солдатами, яких було багато в кожному полку,
а в деяких становили більшість, що замість розподіляти
землю вдома, вони мають ризикувати своїм життям в
Ірландії, категорично відмовилися туди йти; а один полк,
біля Солсбері (Salisbury), усунув свого полковника і ви¬
рушив на з’єднання з трьома іншими з такими же пере¬
конаннями. Але недалеко від Бурфорду на них наскочили
головнокомандувач і Кромвель, ущент їх розбили і відразу
ж навели у всій армії порядок. Тим самим знову було
усунено ще одну перешкоду на шляху Кромвелевого про¬
сування. Після цього вони прибули до Оксфорда, а звідтіль
до Лондона. В Оксфорді їм обом, головнокомандувачеві
1 Щоб де тільки можливо не називати Тулуб Парламентом, Гоббс за¬
любки говорить про нього «вони». Цей прийом застосовував Гоббс зрештою
деколи і до попередніх, «збунтованих» проти Короля — свого суверена —
Парламентів.
188
і Кромвелеві, надали звання докторів цивільного права,
а в Лондоні їх вшанували й обдарували.
Б. Чи ж не зробили їх спочатку магістрами, а потім
вже докторами? 1
А. Вони самі вже зробили себе магістрами, як щодо
законів, так і щодо Парламенту. Тепер, коли армія стала
слухняною, Тулуб вислав цих одинадцять полків до Ір¬
ландії під командою доктора Кромвеля, якому було надано
титул губернатора того королівства, під час коли лорд
Ферфакс і далі залишився головнокомандувачем всьо¬
го війська тут і там.
Маркіз (тепер герцоґ) Ормондський був намісником
Короля в Ірландії; бунтарі створили конфедерацію і склали
щось на зразок договору з намісником, у якому домови¬
лися, що в обмін на свободу їхньої релігії вони будуть
вірні Королеві і йому допоможуть. До них прилучилися
деякі війська, що набрали ірафи Каслгевен, Кіанрікар
та лорд Інчікін (Castlehaven, Clanricarde, Inchiquin), так
що вони були найбільшою об’єднаною силою на острові.
А між ними було багато інших папістів, які ніяк не хотіли
підкоритися протестантам: їх називали партією нунція, а
інших називали партією конфедератів. Тому, що ці партії
одна одну не терпіли і що партія конфедератів порушила
пункти договору і намісник побачив, що вони готуються
облягти його в Дубліні, який йому не було змоги оборо¬
няти; він, щоб зберегти його для протестантів, здав йо¬
го Парламентові Англії, а сам прийшов до Короля у той
час, коли армія перекидала його з місця на місце. З
Англії від подався до Принца (тепер Короля), який пе¬
ребував тоді в Парижі.
1 Гоббс був великим майстром слова і любив тонку іронію, яку часто
важко передати в перекладі. В даному контексті вона живиться тим, що
слово «master* має два значення: одне означає учений ступінь (звання
«матістер», а друге «пан*. Звідси гра слів: стати спочатку магістром, а
потім доктором, або також стати відразу паном.
189
' Але конфедерати, перелякані звісткою, що Тулуб по¬
силає проти них армію, листовно упрохали Принца при¬
слати назад лорда Ормонда, обіцяючи повністю підкори¬
тися королівському авторитетові і слухатися лорда Ор¬
монда як королівського намісника. На це його було
відіслано назад. Це сталося приблизно за рік до прибуття
туди Кромвеля.
У той же час, через чвари в Ірландії між партіями
конфедератів і нунція і через скарги на командування,
ця сама по собі серйозна військова сила не досягла нічого,
і врешті 22 серпня її розбила вилазка з обложеного ними
Дубліну. Декілька днів потому прибув Кромвель, який з
надзвичайною ретельністю, страхітливими екзекуціями за
безмала дванадцять місяців свого перебування підкорив
цілу націю в той спосіб, що вбив або винищив більшість
її мешканців і залишив свого зятя Айртона, щоб підкорити
решту. Але Айртон там помер від пошесті ще до того,
як закінчив справу. Це був іще один крок Кромвеля до
захоплення престолу.
У яке ж нещасне становище попала Ірландія через
римську доктрину, так само як Англія почерез науку
пресвітеріанського духовенства!
А. Під кінець попереднього року прибув з Парижа до
Гааґи Король (Карл II); невдовзі прибув туди посол Тулуба
Дорислав, доктор цивільного права, послугами якого ко¬
ристувався при складанні звинувачення проти покійного
Короля. Але першого ж вечора після його приїзду, ко¬
ли він вечеряв, група кавалерів \ біля дюжини, ввійшли
до його кімнати, вбили його і пішли. Незабаром і їх¬
нього посла в Мадриді, якогось Ешема (Asham), який
писав на захист своїх хлібодавців, убили в такий же спосіб.
1 «Кавалерами» (cavaliers) називали тих, що воювали на боці Карла І
(первинне значення слова: вершник, лицар). Тих, що воювали на боці
Парламенту, звали «круглоголовцями» (roundheads), через те, що вони, як
загалом нижчі верстви населення, носили коротке волосся.
190
Приблизно тоді ж з’явилися дві книжки, одна авторства
Сальмасіуса, пресвітеріанця, направлена проти вбивства
Короля; іншу написав Мільтон \ англійський індепен-
дент, як відповідь на першу.
Б. Бачив ту й ту. Обидві написані дуже доброю лати¬
ною, і важко сказати, чия краща; і в обидвох аргументація
дуже погана, так що важко сказати, котра гірша. Вони
схожі на врочисті промови «за» і «проти» (pro and contra),
які одна й та ж людина складає як шкільну вправу в
школі риторики. Так схожі між собою пресвітеріанець і
індепендент.
А. У тому році Тулуб багато не вдіяв в країні, хіба що
на його початку проголосив Англію вільною державою 2
1 Мова про книжку Клода де Сомеза (Claude de Saumaise, лат. Claudius
Salmasius), французького філолога (1588—1653), знавця римського права
і професора Лейденського університету, п.н. «Defensio Regia pro Сагоіо І»
(1649), в якій він відстоював божеське право монарха й відобразив обурення
і жах європейських урядів, як реакцію на страту Карла І. Джон Мільтон,
призначений тоді секретарем Державної Ради (Council of State), вис тупіш
проти Сомеза з книжкою «Pro populo anglicano defensio contra Claudu
Anonymi alias Salmasii Defensionem Regiam» (1651, «Оборона англійського
народу проти Клав дія Аноніма або Сальмасія Оборона Короля4**), у
якій — як і в попередній своїй публікації п.н. «Еіконоклястес» (1649),
звернений проти автобіографії Карла І п.н. «Еікон Базіліке», котра пред¬
ставляла Короля як праведного мученика і здобула в Англії величезну
популярність,— намагався протидіяти зростаючому обуренню європейської
суспільної думки на англійський Парламент. Мільтон дотримувався думки,
що джерелом кожної політичної влади є народ, і тому «влада всіх королів
і магістратів виводиться з народу, який передав її їм тільки довірчо (in
trust)... (тому) народ може короля обмежити, може його скинути з престолу
або скасувати королівську владу, залежно від того, що він (народ) уважає
за доцільне*. Проблема, перед якою стояв Мільтон, полягала в тому, що
не весь Парламент засудив на страту Карла І, а тільки Тулуб Парламенту
разом з армією. Тому він був змушений зайняти більш радикальну позицію,
що кожний має право вбити тирана.
2 Назви «Free State* («Вільна держава*) і «Commonwealth* (І значення:
«загальне добро* і «добробут*, II значення: «держава всього народу*)
віддзеркалювали на ділі заклопотаність і нерішучість нового уряду, який
не міг рішитися на назву «республіка*, що не мала в Англії традиції, у
той час, коли поняття «commonwealth* мало таку традицію з XVI ст., і
тому дозволяло наголошувати на історичній наступності.
191
постановою, яка звучить так: «Парламент на підставі свого
авторитету постановляє і проголошує, що народ Англії і
всі приналежні до нього області і території тепер і на
майбутнє перетворюється отсим на Республіку і назива¬
ється Республікою і Вільною Державою (Commonwealth and
Free-State)», і т.д.
Б. Що ж вони розуміли під словами «Вільна Держава»
і «Республіка»? Чи ж те, що народ уже більше не повинен
підкорятися законам? Цього вони не могли мати на думці,
бо ж Парламент хотів управляти ними при помочі своїх
законів і карати тих, хто їх порушать. Хотіли вони цим
сказати, що Англія не повинна підлягати якомусь чужому
королівству чи республіці? На це не було потрібно по¬
станови Парламенту, бо ж не було ні Короля, ні народу,
які б посягали на панування над ними. Що ж вони, отже,
хотіли цим сказати?
А. Вони мали на думці, що ні цей, ні будь-який інший
Король, ні будь-хто інший не сміє володіти народом,
тільки вони самі, і вони висловили б це прямими словами,
якби зрозумілими словами можна було б так легко об¬
дурити народ, як незрозумілими.
Після цього вони розділили між собою гроші та ма¬
єтності, які дісталися їм від прихильників роялістів. Вони
також прийняли постанову, що кожний має взяти на себе
наступне зобов’язання: Маєш дати обіт, що будеш вірний
і відданий Республіці Англії за її теперішнім устроєм, без
Короля і Палати Лордів К Вони також прогнали на від даль
двадцять миль від Лондону всіх, хто належав до партії
роялістів, і заборонили кожному з них віддалятися від
свого дому більше, ніж на п’ять миль.
1 Парламентська постанова про т.зв. «Engagement» (тобто «Зобов’язання»)
вимагала присяги на вірність Парламентові спочатку лише від функціонерів
уряду, а потім (з січня 1650 р.) також від усього населення. Парламент
керувався при цьому думкою, щоб громадськість чітко висловилася за
новою державою. Кожному, хто не хотів підписати заяви, загрожувала
втрата громадянських прав.
192
Б. Може, вони хотіли мати їх під рукою, для того,
щоб у разі потреби їх вирізати. Але що ж робили в той
час шотландці?
А. Вони обдумували, як вивести з командування армії,
яку вони набирали для Короля, всіх тих, хто вірно служив
його батькові, і всіх індепендентів, а також всіх, які мали
командні посади в армії герцога Гамільтона. І це були
головні події, які трапилися того року.
Маркіз Монтроз, який у 1645 році з малим військовим
загоном за короткий час досяг у Шотландії майже не¬
ймовірних успіхів проти ворогів покійного Короля, на
початку 1650 року знову висадився на півночі Шотландії
з повноваженими теперішнього Короля, надіючись так
добре йому послужити, як раніше служив його батькові.
Але обставини змінилися; тоді шотландські війська зна¬
ходилися в Англії, на службі Парламенту; а тепер вони
знаходилися в Шотландії, і було їх багато більше, з огляду
на задуману інвазію. Крім того, солдатів, яких привів
маркіз, було мало і вони були чужинцями, а жителі гір
до нього не долучилися, як він сподівався; так що йо¬
го швидко розбили, невдовзі взяли в полон і — повів¬
шися з ним більш жорстоко, ніж можна було виправдати
помстою — його стратили прибічники конвенту 1 в Едін-
бурзі 2 травня.
Б. Що ж доброго міг Король сподіватися від об’єднання
з людьми, які під час переговорів виявили так багато
злоби стосовно одного з його найкращих слуг?
А. Немає сумніву (ними верховодили тоді їхні духовні),
що вони заподіяли б цьому Королеві те саме, що англій¬
ський Парламент заподіяв його батькові, якби вони тим
способом могли дістати те, що в своїй глупоті намагалися,
а саме владу над нацією. Не думай, що індепенденти
були гірші ніж пресвітеріанці: одні і другі наважилися
1 «Конвенторами* («convenanters») звали прибічників шотландського на¬
ціонального союзу («Convent») із 1638 р. (див. прим. 2 на стор. 36), а
також «Урочистої Ліґи і Союзу* («Solemn League and Covenant») із 1643 p.
193
знищити все, що стояло на шляху до заспокоєння їхнього
честолюбства. Але необхідність змусила Короля радше
залишити все це і багато інших образ поза увагою, ніж
недбалим пильнуванням своїх прав в Англії довести до
їх втрати.
Б. Я також переконаний, що королівство, якщо до¬
зволити йому стати старим богом, ледве чи можна буде
відзискати назад. Крім цього, Король був певний, що
куди б не схилилася тереза перемоги, він не міг втратити
у війні нічого, окрім ворогів.
А. В час смерті Монтроза, яка сталась у травні, Кром¬
вель ще перебував в Ірландії, і його робота не була ще
закінчена. Але, дійшовши до висновку, може під впливом
своїх приятелів, що його участь у війні проти шотландців,
яку тепер підготовляли, буде вкрай необхідною для здій¬
снення його планів, він спитав у Тулуба, що вони думають
щодо його повернення. Але з усього того, що він знав
або припускав, він не вважав потрібним дожидати їхньої
відповіді, тож покинув Ірландію і прибув до Лондону
6 червня, де Тулуб його з вдячністю прийняв. Але генерал
Ферфакс, який в дійсності був тим, за кого себе видавав,
а саме пресвітеріанцем, був так катехіхований пресвіте¬
ріанським священником, що відмовився воювати проти
своєї братії в Шотландії; ні Тулуб, ні Кромвель не про¬
бували розвіяти його сумнів у цій справі. І коли з цього
приводу Ферфакс склав свої повноваження, головноко¬
мандувачем усіх військ Англії й Ірландії призначили Кром-
веля, що було ще одним кроком до суверенної влади.
^Залишився останній крок: підкорення Шотландії. Туди
він вирушив 12 червня з армією, яка нараховувала 16 ти¬
сяч піхоти і кінноти, і прийшов до Бервіка 21 червня.*
Б. Де ж був (тоді) Король?
А. У Шотландії, куди він якраз прибув. Він висадився
на півночі і був з почестями приведений до Едінбурга,
хоч іще не домовився з шотландцями щодо всіх справ.
Бо ж хоча він погодився на такі ж важкі умови, як
194
покійний Король на острові Уайт, але вони все ще намага¬
лися дещо додати, аж поки Король, не будучи в силі цього
більше стерпіти, знову їх покинув і вирушив на північ.
Але вони вирядили за ним посланців, прохаючи, щоб він
повернувся, але дали їм також досить солдатів, щоб при¬
вести його назад (силоміць) у разі відмови. Врешті вони
порозумілися; але не могли згодитися (з тим), щоб Король
або якийсь рояліст отримали командні пости в армії.
Б. Все це вказує на те, що Король був там в’язнем.
А. З Бервіка Кромвель надіслав шотландцям заяву, в
якій говорилося, що в нього немає приводу до ворожнечі
проти народу Шотландії, а тільки проти шкідливої партії,
яка ввела Короля, щоб порушити мир між двома наро¬
дами; і що він хоче або в переговорах дати і прийняти
їхній виклик (satisfaction), або добиватися справедливості
на полі битви. У відповідь на це шотландці заявили, що
вони не будуть заступатися за справу Короля, поки він
не визнає прогріхів свого дому (династії) і своїх шіасних,
і поки не сплатить боргу Божому народові в обох коро¬
лівствах. З цього можеш судити, чи теперішній Король
не був там у такому ж скрутному становищі, як колись
його батько в Англії в руках пресвітеріанців.
Б. Пресвітеріанці всюди однакові; вони хотіли б бути
необмеженими володарями над усіма, з ким спілкуються,
не маючи на це жодного іншого виправдання, окрім того,
що там, де вони панують, не панує ніхто інший, лише
Бог. Але помічаю дивну вимогу, що Король повинен
визнати прогріхи свого дому; бо ж я думав, що всі бо¬
гослови були завжди в тому згідні, що ніхто не зобов’я¬
заний визнати гріхи іншої людини, хіба що свої власні.
А. Коли Король погодився на все те, чого вимагала
Церква !, шотландці розпочали задуману війну. Кромвель
продовжував рухатися на Ецінбург, провокуючи їх, як
1 Цс не лігше іронія, коли Гоббс називає шотландський уряд «Церквою»,
бо ж його справжніми керівниками були церковні наставники і воно
керувалося церковним правом.
195
тільки міг, прийняти битву; тому, що вони від неї ухи¬
лялися, а забезпечення англійського війська харчами по¬
гіршилося, втрачаючи надію на успіх, Кромвель відступив
до Дунбара (Dunbar), задумуючи морем або сушею вер¬
нутися до Англії. Отак цей вславлений своєю вмілістю
командування полководець довів свою армію до такого
стану, що вся його слава скінчилася б соромом і пока¬
ранням, коли б щастя і помилки ворогів не прийшли б
йому на поміч. Бо ж коли він відступав, шотландці пе¬
реслідували його на близькій відстані всю дорогу, аж до
(місця, що лежало на відстані) однієї милі від Дунбара.
Там знаходиться пасмо пагорбів, яке звивинами тягнеться
за Едінбургом до моря і біля села Копперспіт перетинає
битий шлях, що веде з Дунбара до Бервіка, де прохід є
настільки утруднений, що коли б шотландці вислали туди
своєчасно декількох людей для захисту, то англійці ніколи
б звідти не вибралися. Бо ж шотландці обсадили б пагорби
і тому знаходилися б у вигідному положенні для боротьби,
причому в відношенні два на одного. Кромвелева армія
знаходилася на підніжжі цих пагорбів, на північній сто¬
роні, і поміж нею і пагорбами простягався великий рів,
насправді русло гірської річки; так, що він у ніякому разі
не зміг би повернутися додому сушею і не зміг би, не
ризикуючи повної загибелі свого війська, пробувати пе¬
ревезти його суднами. Також не міг він там залишитися,
бо ж не мав харчів. Коли ж Кромвель дізнався, що прохід
вільний і вислав сильний загін кінности і піхоти, щоб
його зайняли, шотландці мусіли або його пропустити,—
хоча вже хвалилися, що його оточили,— або ж мусіли
дати йому бій. Тому вони заатакували англійців найкра¬
щою своєю кіннотою і спочатку дещо їх відкинули. Але
коли вступила в бій англійська піхота, шотландцям до¬
велося тікати, а втікаючі кіннотники перешкодили своїй
піхоті вступити в бій. Тому вони кинулися тікати, а за
ними решта кінноти. Так глупота шотландських воєна¬
чальників звела всю їх перевагу до рівноваги між двома
196
малими і однаково сильними партіями, а тоді форту¬
на дала перемогу англійцям, яких було не на багато
більше, ніж убитих і полонених шотландців; Церква
втратила артилерію, обоз з 10 000 рушницями і майже
всю свою армію. Тих, що залишилися, зібрав Леслі біля
Стерлінгу.
Б. Ця перемога послужила Королеві. Бо ж, як би
перемогли шотландці, тq пресвітеріанці і тут і там зно¬
ву шіадарювали б і Король потрапив би в те ж становище,
в якому перебував його батько в Ньюкаслі, а саме в
руках шотландської армії. Бо ж в наслідок цієї перемо¬
ги, англійці дещо привчили нарешті шотландців до слух¬
няності, якою зміг би скористатися Король, якби коли-
небудь відзискав свої права.
А. Намагаючись використати перемогу, англійці всту¬
пили до Едінбурга, покинегіого шотландцями, укріпили
Лі (Leith), здобули всі важливіші укріплення і замки по
цій стороні морського рукава, який тепер став межею
між обома націями. А шотландські священники стали
приходити до тями і постановили, щоб у новій армії, яку
мали намір набрати, допустити до командування деяких
роялістів. З Цдінбурга Кромвель вирушив на Стерлінг,
щоб заманити ворога до битви, але вирішивши, що це
небезпечно, повернувся до Едінбурга і обложив тамошній
замок. Тим часом він спрямував один загін до західної
Шотландії, щоб підкорити Стрейкена і Керра (Strachan
and Кегг), двох відважних пресвітеріанців, які там наби¬
рали солдатів до нової армії. Тоді ж шотландці коронували
Короля в Скуні (Scone).
Решту того року Кромвель провів у Шотландії, де
здобув Едінбурзький замок, і пробував перебратися через
лиман або якимось іншим шляхом дібратися до шотланд¬
ських військ; а шотландці намагалися прискорити набір
війська на півночі.
19-1978
197
Б. А що робив у той час Тулуб в Англії?
А. Він проголосив свободу совісті для сектантів; це
значить, що вони вирвали в пресвітеріанців жало, яке
полягало в суворому накиненні народові чудних поглядів,
які не мали нічого спільного з релігією, тільки вели до
зміцнення влади пресвітеріанських священників. Вони на¬
брали також ще більше солдатів, керівництво над якими
довірили Гаррісонові, із секти віруючих у П’яте Царство
(Fifth-monarchy-man), якого піднесли до ранґу генерал-
майора; два полки цього війська становила кіннота, а
один — піхота, а складалися вони з віруючих у П’яте
Царство та з інших сектантів, що доказували цим свою
вдячність за визволення з-під пресвітеріанського ярма.
Вони знищили статую покійного Короля, яка знаходилася
в (будинку) біржі, і в ніші, де вона знаходилася, було
зроблено напис: Exit tyrannus, Regum ultimus, etc. (Помер
тиран, останній король, і т.д.).
Б. Навіщо це було їм потрібно і чому вони не зруй¬
нували статуй усіх інших Королів?
А. Таке пояснення можна дати вчинкам, які не походять
з розуму, а тільки зі злості і з подібних пристрастей?
Крім цього, вони прийняли послів з Португалії і з Іспанії,
які визнали їхній уряд. А в самому кінці року вони
задумали вирядити послів до Нідерландів, щоб запропо¬
нувати їм приязнь. Все, що вони окрім цього зробили,
зводилося до переслідувань і екзекуцій роялістів.
На початку 1651 року прибув до Шотландії генерал
Дін (Dean), а на 11 квітня скликали шотландський Пар¬
ламент, який ухвалив декілька декретів з метою встановити
кращу єдність та більшу покірливість Королеві, що пе¬
ребував тепер зі своїми шотландськими солдатами в Стер¬
лінгу, сподіваючися, що їхнє число збільшилося з нового
набору. Кромвель декілька разів виходив з Едінбурга в
напрямі Стерлінга, щоб спровокувати шотландців на бій.
Там не було броду, щоб переправити його військо на
другий бік; врешті з Лондона і Ньюкасла прибули кораблі,
198
і полковник Оувертон (Overton) — спочатку поволі (бо ж
був уже липень) перевіз 1300 людей своєї піхоти, а потім
інший полк піхоти і чотири загони вершників і окопався
на протилежному боці в Нортфері (Northferry); і доки
могла наспівати якась допомога із Стерлінґа, було пере¬
правлено також генерал-майора Ламберта зі стількома ж
людьми. В той час прибув їм на відсіч сер Джон Браун
(Browne) із 4500 солдатами, але англійці завдали їм по¬
разки, вбили 2000, а 1600 взяли полонених. Після цьо¬
го, коли було переправлено на другий бік стільки вій¬
ська, скільки Кромвель вважав за потрібне, він вирушив
на Сент-Джонстон (StJohnstone) — звідки шотландський
Парламент на звістку, що він переправився через лиман,
було переведено до Дунді (Dundee) — і вимагав від міста
капітуляції. Того ж дня дістав він звістку, що Король
просувається з Стерлінґа до Англії, що було правдою.
Але хоча Король випередив йрго триденним маршем, він
вирішив здобути місто перед тим, як погнатися за ним,
і таким чином здобув його наступного дня.
Б. На що ж надіявся Король, прямуючи до Англії,
коли він не мав ні перед, ні за собою нікого, хто б його
збройно піддержував, лише своїх ворогів?
А. Так, (але) перед ним була столиця Лондон, яка
назагал ненавиділа Тулуб і де можна було б помірковано
розраховувати на 20 000 добре озброєних вояків; при чому
майже всі думали, що вона буде на його боці, якщо він
тільки до неї наблизиться.
Б. Що ж говорило на користь цього? Чи ж думаєш,
що Тулуб не хміг покладатися на вірність мера і тих,
хто командував столичною міліцією? Якщо б вони дій¬
сно були прихильниками Короля, чому ж вони мали б
чекати, аж доки він прийде до Лондона? Вони ж мог¬
ли, якби тільки захотіли, захопити Тулуб, який не мав
можливості себе боронити; або ж могли, принаймні, про¬
гнати його з Палати.
19*
199
А. Вони цього не зробили, навпаки, дозволили попов¬
нення армії Кромвеля і набирання солдатів, щоб перешко¬
дити країні 1 прийти Королеві на поміч. Король розпочав
свій похід зі Стерлінга в останній день, а 22 серпня шля¬
хом, що вів через Карлайл (Carlisle), прийшов із втомленим
військом біля 13 000 чоловік до Бустера (Worcester). Кром¬
вель ішов услід за ними, і, об’єднавшися з новонабраними
солдатами, оточив Вустер 40 000 вояками, і 3 вересня
повністю розгромив армію Короля. Тут загинув герцог
Гамільтон, брат того Гамільтона, якому відтяли голову.
Б. Що ж трапилося з Королем?
А. Коли настала ніч, він залишив місто, ще перед тим,
як його повністю здобули: було темно, і в місті не було
ворожої кінноти, яка могла б його наздогнати, бо ж
піхота, грабуючи, держала міські ворота зачиненими, щоб
не дісталася туди кіннота, що захотіла б дістати свій пай
з грабунку. Ще вдосвіта Король дістався до Уорвікшира
(Warwickshire), віддаленого на 25 миль від Бустеру, і там
деякий час переховувався, а потім вештався сюди-туди,
будучи в великій небезпеці виявлення, затим врешті з
Брайт-Гемстиду (Bright-Hempsted) у Сассіксі (Sussex) пе¬
реправився до Франції.
Б. Що ж діялося в Шотландії, коли Кромвель її по¬
кинув?
А. Генерал-лейтенант Манк (Monk), якого залишив
там Кромвель із 7000 солдатами, здобув 14 серпня Стер¬
лінг, який капітулював, а 3 вересня взяв штурмом Дунді,
який чинив опір. Солдати пограбували його і захопили
багату здобич, бо ж шотландці передали туди задля безпеки
своє найбільш цінне добро з Едінбурга та із Сент-Джон-
стона. Так само, через капітуляцію, здобув він Ебердін
1 Слово «country» (у значенні «країна», «периферія») у XVII ст. проти¬
ставляли столиці Лондону (і королівському дворові). Первинно воно зву¬
чало «county» (див. прим. 2 на стор. 23) і пов’язувало з цією назвою
поняття стародавніх інслпугів і традицій у протиставленні до іновативної
столиці і королівського двору.
200
(Aberdeen) і Сент-Ендрус (StAndrew’s), ту місцевість, де
шотландські священники вперше навчилися строїти дурнів К
В нагір’ї (північна Шотландія) полковник Алюред (Alured)
взяв у полон також групу лордів і джентльменів, а саме
чотирьох лордів, і біля двадцяти рицарів і джентльменів,
яких вислав до Англії як в’язнів. Таким чином вже не
було чого боятися Шотландії: єдиною проблемою Тулуба
залишилося прийняти рішення, що з нею зробити. Врешті
вони постановили об’єднати її з Англією та Ірландією в
одну державу. З цією метою вони вислали туди Сент-
Джона, Вена (Vane) та інших уповноважених, щоб, згідно
з публічною заявою, запропонувати їм унію і закликати
їх вибрати своїх представників від графств і від міст із
самоврядуванням і відрядити їх до Вестмінсгеру.
Б. Це ж була дуже велика користь.
А. Я також так думаю; однак багато шотландців, го¬
ловно духовних і інших пресвітеріанців, її відкинули. Свя¬
щеники поступилися в справі оподаткування для заплати
англійським солдатам; але категорично відмовилися дати
згоду на декларацію англійських уповноважених.
Б. Мені видається, що їхня згода заплатити своїм
поневолювачам була ознакою їхнього рабства у той час,
коли приступ до унії робив їх вільними і давав їм однакові
привілеї з англійцями.
А. Причину відмови від унії пресвітеріанці ^священики*
пояснювали тим, що вона потягнула б за собою підпо¬
рядкування Церкви цивільній державі в найважливіших
справах Христа.
Б. Це є недвозначна заява всім Королям і державам
у загальному, що пресвітеріанський священник нікому з
них не буде вірним підданим у справах Христа; а які ж
це справи — про це вони вирішуватимуть самі. Тоді ж
1 Алюзія до того, що в Сен-Ендрус (St.Andrews), давній церковній столиці
Шотландії, з найдавнішим шотландським університетом, закладенім у 1410 p.,
завдяки проповідям і діяльності шотландського реформатора Джона Нокса
(Knox, 1514— 1572) в 1547 р. постав шотландський реформаційний рух.
201
ми виграли, звільнившися від папської тиранії, коли її
місце зайняли ці обмежені люди, які не мають в собі ні¬
чого, що могло б принести добро для громадськості, хіба
що мовчатимуть. Бо ж їхня вченість вичерпується недо¬
сконалим знанням греки і латини і набутою меткістю в
мові Святого Письма, з додатком відповідних жестів і мо¬
дуляції голосу. Але якщо йдеться про справедливість і лю¬
бов до ближнього, які є суттю релігії, то вони цього не
знають і не здійснюють, як видно з подій, про які я Тобі
оповів. Також розрізняють вони благочестивих від без¬
божних лише після того, чи — якщо йдеться про розсуд¬
ливих людей — вони поділяють їхні думки, а якщо йдеться
про простих — чи можуть переповісти їхні проповіді.
А. Але ця непокірливість шотландців була даремною.
Бо ж ті, (що) в Вестмінстері проголосили унію обох націй,
скасували в Шотландії монархію і веліли карати всіх, хто
переступатиме цей (парламентський) закон.
Б. Чим іще був зайнятий Тулуб у тому році?
А. Він вислав до Гааґи, як своїх представників, Сент-
Джона і Стрікленда, щоб запропонувати союз Об’єднаним
Провінціям (Нідерландії). їх прийняли на аудієнції 3 трав¬
ня; у своїй промові Сент-Джон вказав їм на користь, яку
вони матимуть з того союзу для своєї торгівлі і море¬
плавства, маючи доступ до англійських портів і гаваней.
Голландці, хоч не були в цій справі дуже заінтересовані,
але призначили уповноважених для переговорів. Але народ
був, загалом, проти цього, називаючи послів і їхній почет
зрадниками і вбійниками (чим вони і були), і вчинили
такий гармидер біля їхньої домівки, що їхній почет боявся
вийти (з домівки), аж доки їх не заспокоїли. Коли про
це довідався Тулуб, то негайно їх (послів) відкликав.
Люб’язні слова, якими Сент-Джон прощався з уповнова¬
женими при від’їзді, варто тут навести. Ви стежите, сказав
він, за подіями в Шотландії і через це відкидаєте нашу
приязнь, яку ми вам запропонували. Але ж можу вас
запевнити, що багато членів Парламенту мало думку, що
202
ми не повинні посилати до вас послів, поки ми не виріши¬
мо (separated) справи зі своїм Королем, а потім чекати на
ваших послів до нас. Тепер бачу нашу помилку, як і те,
що ці джентльмени мали слушність. Незабаром побачите,
як ця справа закінчиться, а тоді прийдете і проситимете в
нас того, що ми вам з власної волі пропонували, хоча буде
вам незручно, що ви раніше відкинули нашу пропозицію.
Б. Сент-Джон не був певний, що шотландські справи
так закінчаться, як закінчилися. Бо ж хоча шотландці зазнали
поразки біля Дандару, він не міг бути певним, який наслідок
матиме їхній похід на Англію, що виявилося тільки згодом.
А. Аче він добре вгадав, бо ж протягом місяця після бою
під Бустером було ухвалено закон, яким забороняло¬
ся ввезення товарів всіма кораблями, крім англійських. Ан¬
глійцям надокучила також їхня (голландців) риболовля
біля їхнього побережжя. Вони часто також обшукували їхні
судна (з нагоди нашої війни з Францією) і деякі з них
конфіскували. А тоді голландці вирядили своїх послів,
бажаючи того, від чого вони раніше відмовилися, але й
для того, щоб вивідати, які військово-морські сили мали
англійці в своєму розпорядженні і наскільки тутешні люди
вдоволені владою.
Б. Наскільки успішно це їм удалося?
А. Тулуб мав тепер так же мало охоти укласти союз,
як перед тим голландці, настоюючи на таких вимогах,
які не мали шансів, щоб їх прийняли. По-перше, ловити
рибу біля англійського побережжя вони могли б тільки
під умовою, якщо за неї плататимуть. По-друге, англійці
могли б вільно торгувати між Мідлборо (Middleburgh) і
Антверпеном, як це робилося ще перед повстанням (ні¬
дерландців) проти Короля Іспанії. По-третє, вони вима¬
гали відшкодування за давню (але ніколи не призабуту)
справу Амбойни 1. Таким чином війна вже була певною
1 Мова про страту голландцями десяти службовців англійської Східно-
Індійської Компанії на Молюкках (Індонезія) в 1623 p., що призвело до
послаблення там англійських впливів.
203
річчю, і тільки пора року стримувала їх аж до весни.
Дійсним приводом до ворожнечі з боку англійців було,
що до запропонованої ними дружби поставилися зневаж¬
ливо і що їхніх послів було ображено; а з боку голлан¬
дців — пожадливість захопити всю торгівлю, а також не¬
вірна оцінка нашої і їхньої сили.
Під час цих подій, не забували також про незакінчену
війну в Ірландії та в Шотландії, хоч остаточне прибор¬
кання цих обох народів настало тільки через два роки.
Продовжувалося також переслідування роялістів, при чому
стяли голову панові Лоу (Love) за листування з Королем.
Б. Я думав, що пресвітеріанський священник — а він
тоді ним був — не міг бути роялістом, бо ж вони обсто¬
юють погляд, що їхня асамблея має найвищу владу в
справах Христа, і тому вони в Англії, згідно зі статутним
правом, є (державними) зрадниками.
А. Ти можеш бути надалі тієї думки: бо ж хоча я назвав
пана Льоу роялістом, я мав цим на увазі тільки цей один
його вчинок, за який його засуджено. Це ж він, під час
переговорів в Аксбріджі (Uxbridge), проповідуючи перед
уповноваженими, сказав, що так само легко можуть по¬
годитися Король з Парламентом, як небо з пеклом. Він,
так само, як і всі інші пресвітеріанці, є й були ворогами
ворогів Короля, (тобто) Кромвеля і його фанатиків, через
свої причини, а не заради Короля. їхня лояльність була
схожою на лояльність сера Джона Готема (Hotham), який
не впустив Короля до Гулля, а після того мало не передав
це місто маркізові Ньюкаслу. Тому тих пресвітеріанців не
можна назвати справді лояльними, а радше подвійно ві¬
роломними; хіба що ти думаєш, що так, як два запере¬
чення дають підтвердження, так дві зради дають вірність.
Того ж року було підкорено Тулубові острови Сіллі і
Мен (Scilly, Man) та Барбадос і Сент-Крістофер. Однак
трапилася одна річ, яка їм не сподобалася, а саме, Кром¬
вель попередив їх, щоб вони закінчили свої засідання,
згідно з законом про прирічність парламентських сесій.
204
Б. Це, гадаю, дійсно було прикро.
А. 14 травня 1652 розпочалася голландська війна ось
яким чином: капітан Янґ (Young), який командував кіль¬
кома фрегатами, помітив три голландські кораблі, що су¬
проводили торговельні, які перепливали протоку (Дувр);
Янґ зажадав від їхнього адмірала, щоб він опустив флаг,
(що звичайно робили, як вияв признання англійської
зверхності над вузькими протоками), що він і зробив. Потім
надплив віце-адмірал, і коли від нього так само зажадали,
щоб він опустив флаг, він відповів, що цього не зробить;
але після обміну чотирма чи п’ятьма бортовими залпами
зі шкодою для обох сторін він флаг опустив. Але капітан
Янґ зажадав тоді, щоб або сам віце-адмірал, або його
корабель заплатили відшкодування за вчинену шкоду; на
це віце-адмірал відповів, що він флаг опустив, але буде
обороняти себе і свій корабель. Після цього капітан Янґ,
порадившися з капітанами своєї флотилії, щоб не при¬
писали йому вини за розпочаття війни, а також тому, що
настала ніч, вирішив за краще припинити на цім справу.
Б. Війна напевно тоді розпочалась. Але хто ж її розпочав?
А. Тому, що панування над морем належало англій¬
цям *, не може бути сумніву, що війну розпочали гол¬
ландці; а що панування належало англійцям, засвідчив
наперед сам адмірал миролюбно, а накінець і віце-адмірал,
опустивши свій флаг.
Приблизно за два тижні відбувся ще один бій із цієї
самої причини. Ван Тромп приплив із сорока двома вій¬
ськовими кораблями на тил піщаної мілини Ґудвіна (Go-
odwyn Sands) — майор Берн (Bourne) перебував тоді з
кількома кораблями Парламенту біля побережжя Кенту,
а Блейк (Blake) з рештою кораблів далі на захід — і вислав
двох своїх синів капітанів до Берна, щоб вибачитися за
своє прибуття. Берн відповів йому, що його повідомлення
1 Гоббс має на увазі (пишучи dominion of the seas) англійське панування
над проливом Ла-Манш, а не загалом «над морями», бо ж для останнього
в половині XVII ст. ще не було підстав.
205
ввічливе, але, щоб його вважати за щире, він мусить
віддалитися. Отже Тромп відплив з наміром, бо ж Берн
цим заспокоївся, плисти до Блейка, що і зробив. Але це
ж зробив і Берн, боячися найгіршого. Коли Ван Тромп
і Блейк наблизилися один до одного, Блейк зробив постріл
понад кораблем Ван Тромпа, як попередження, щоб Ван
Тромп опустив флаг. Це він зробив тричі, а тоді Ван
Тромп відповів бортовим залпом. Отак розпочалася битва,
в яку від самого початку втрутився Берн, що тривала від
другої години аж до ночі, при чому англійці мали пере¬
вагу !, а причиною спору, як раніше, був флаг.
Б. Навіщо так наполягати на відповіді на питання, хто
розпочав (війну), якщо обидві нації твердо вирішили воюва¬
ти? Бо ж якщо йшлося про здобуття приятелів і союзників,
то думаю, що це не дало бажаного результату, бо володарі
і держави в таких випадках не надто зважають на права
своїх сусідів, тільки на свій власний інтерес у цій справі.
А. Так звичайно буває; але в цьому випадку голландці
знали, що панування над вузькими протоками є галантним
титулом, чому заздрили (англійцям) усі прибережні нації і
чому вони завжди виявляли спротив; тому вони добре вчи¬
нили, зробивши цю справу предметом спору.— Після цієї
битви голландські посли, які перебували в Англії, вислали
листа до Державної Ради, в якому назвали цю останню
сутичку необдуманним вчинком, і твердили, що це відбу¬
валося без його відома і проти волі уряду Генеральних
Штатів 2, та висловили бажання, щоб нічого в цій справі
в гніві не ухвалювали, чого потім не можна буде випра¬
вити. Після цього Парламент ухвалив: 1. Що Генеральні
Штати повинні заплатити заподіяні (англійцям), як теж
1 В дійсності ця морська біпва, незважаючи на чисельну перевагу англій¬
ців, закінчилася внічию. Справжньою причиною війни був т.зв. «Act of
Navigation» англійського Парламенту (1651), ціллю якого було позбавити
голландців їх доходної торгівлі з колоніями.
2 Генеральними Штатами (гол. Generalstaaten) називали тоді (1579 —
1795) уряд сімох об’єднаних провінцій Нідерландів.
206
свої власні збитки. 2. Після заплати відшкодування має
настати припинення бойових дій і мусять бути повернені
обома сторонами всі захоплені ними кораблі і товари.
3. Якщо обидві держави на це погодяться, вони повинні
укласти союз. Цю постанову було передано голландським
послам у відповідь на їхній лист з додатком преамбули,
в якій мовилося про давню доброзичливість Англії до
Нідерландів і згадувалося про новий флот із 150 військових
кораблів, який не має, мабуть, жодного іншого призна¬
чення, окрім знищення англійського флоту.
Б. Яку ж відповідь дали на це голландці?
А. Жодної. Ван Тромп відразу ж відплив до Зеландії,
а Блейк із сімдесятьма військовими кораблями до Орк-
нейських (Orkney) островів, щоб захопити їхні (голландсь¬
кі) судна для ловлі оселедців і дожидати прибуття п’я¬
тьох голландських кораблів із Східної Індії. А сер Джордж
Еск’ю (Askew), який щойно повернувся з Барбадосу, при¬
був до кентського побережжя з п’ятнадцятьома війсь¬
ковими кораблями, де він дістав наказ дожидати по¬
повнень з боку Темзи.
Ван Тромп, поповнивши свої сили на 120 кораблів,
намагався проплисти між сером Джорджем Ескю і гирлом
ріки, але несприятливі вітри перешкодили йому в цьому,
і тому, з огляду на те, що купці чекали на його конвой,
повернувся назад до Голландії, а звідтіль поплив до Ор-
кнейських островів, де зустрівся зі згаданими 5 кораблями
із Східної Індії і відіслав їх додому. А потім намагався
нав’язати битву Блейкові, але сильний шторм примусив
його виплисти на відкрите море і так розсіяв його флот,
що лише сорок два кораблі повернулись додому в фор¬
мації, а інші — поодинці, як котрий міг. Блейк також
повернувся додому, але перед цим побував коло побе¬
режжя Голландії, де взяв 900 полонених і шість військових
кораблів, які були частиною з дванадцятьох, що охороняли
флотилію рибальських суден, які він там знайшов і за¬
хопив. Це була перша сутичка після проголошення війни.
207
У серпні, біля Плімута, відбулася битва між Де Руй-
тером, зеландським адміралом *, що мав п’ятдесят війсь¬
кових кораблів, і сером Джорджем Еск’ю, який коман¬
дував сорокома кораблями, в якій сер Джордж мав пе¬
ревагу і був би повністю переміг, якби у битві взяв весь
флот. Хоч би що було причиною цього, Тулуб (хоча його
за це нагородив) вже ніколи більше не доручив йому
завдань у морській службі. Однак наступного року було
призначено трьох генералів: Клейка, який уже був гене¬
ралом, Діна і Манка. У цей час ерцгерцог Леопольд
облягав Дюнкерк, а французи вислали флот, щоб зняти
його облогу; коли генерал Блейк натрапив на французів
біля Кале і здобув сім їхніх кораблів, це послужило при¬
чиною капітуляції міста. У вересні знову відбулася битва,
Де Вітт і Де Руйтер командували голландцями, а Блейк
англійцями, і знову голландці зазнали невдачі2.
При кінці листопада Ван Тромп з вісімдесятьма вій¬
ськовими кораблями з’явився на тилі піщаної мілини
Ґудвіна, де Блейк, хоча й мав зі собою тільки сорок
військових кораблів, відважився на битву і зазнав великої
поразки, а коли противників розділила ніч, сховався на
річці Темзі; тоді Ван Трамп, будучи паном моря, відібрав
від англійців декілька невеликих суден, і огорнений з
цього приводу, як розповідали, дитячою пихою, на го¬
ловній щоглі (свого корабля) вивісив мітлу, на знак, що
задумує вимести з морів усі англійські кораблі.
Після цього, в лютому, англійці під командою Блейка
і Діна, заатакували голландців під командою Ван Тромпа
1 Зеландія, це одна з двох (другою є Голландія) прибережних провінцій
Нідерландів.
2 Всупереч офіційній лінії англійської пропаганди, якої Гоббс тут до¬
держується, у війні з голландцями англійці, в основному, не мали успіхів,
принаймні аж до літа 1653 р. Це викликало невдоволення з боку армії (і
Кромвеля), які бажали, щоб Парламент, замість витрачати сили на війну
з «одновірними* Нідерландами, взявся за внутрішні реформи; це, в оста¬
точному результаті, призвело 20.4.1653 до розігнання Тулуба Кромвелем.
208
біля Портсмуту і завдали їм поразки. Це були усі сутички
між ними в протоці. А ще відбувся бій коло Ліворно
(Leghorn), де перемогли голландці.
Б. Я ще не бачу помітної переваги на чиємусь боці;
якщо вона й була, то на боці англійців.
А. Ніхто з них не був також надто схильний до миру. Бо
ж голландці вислали послів до Данії, Швеції, Польщі і до
ганзейських міст (від яких звичайно дістають смолу і таке¬
лаж), щоб повідомити їх про проголошення війни і залучи¬
ти їх на свій бік, а також відкликали своїх послів з Англії.
А Тулуб без затримки прийняв їх на прощальній аудієнції,
не пом’якшивши ні на крихту своїх попередніх строгих ви¬
мог, і відразу наклав на народ податок у сумі 120 000 фунтів
місячно для ведення війни в наступному році.
Б. Що ж трапилося тоді в Англії?
А. Кромвель завів тепер спір з Тулубом, останньою і
найбільшою перепоною в його планах. З тією метою
щоденно приходили від армії петиції, звернення, ремон-
страції та інші подібні документи; деякі з них жадали від
Тулуба, щоб він сам розпустився і поступився місцем для
іншого Парламенту. У відповідь на це Тулуб, що не хотів
поступитися, але також не наважувався виявити незгоду,
призначив кінцевий день своїх засідань на 25 листопада.
Але Кромвель не хотів так довго чекати.
Тим часом армія в Ірландії приймала заяви покірності,
засилала ірландців і засуджувала, кого бажала, через Ви¬
сокий Суд, створений для цієї мети. Серед страчених був
і сер Фелім О'Ніл (O’Neale), що перший розпочав по¬
встання: його було повішено. В Шотландії англійці по¬
будували декілька фортець, щоб загнуздати цю непіддат¬
ливу націю. Отак закінчився 1652 рік.
Б. Перейдім, отже, до 1653 року.
А. Кромвелеві потрібно було зробити лиш ще один
крок, щоб заспокоїти свої амбіції, а саме поставити свою
ногу на шию цього Довгого Парламенту, і це він зробив
23 квітня того ж 1653 року в дуже відповідальний момент.
209
Бо ж хоча з голландцями ще не впоралися, але їх сильно
послабили; а частково завдяки захопленим ворожим ко¬
раблям, а також через підданих шантажу роялістів, дер¬
жавна скарбниця була досить повна, а ще крім того почала
поповнятися податком у сумі 120 000 фунтів щомісяця.
Все це знаходилося в його руках для утримання армії.
Тому, без усяких церемоній, він з’явився у приміщенні
Парламенту в супроводі генерал-майорів Ламберта і Гаррі-
сона та деяких інших офіцерів, і з такою кількістю солда¬
тів, яку вважав за відповідну, і розпустив Парламент, про¬
гнав його членів і запечатав двері К За цей вчинок народ
хвалив його більше, ніж за будь-яку іншу переміну у війні,
а з членів Парламенту ще більше глузували і насміхалися.
Б. Хто ж посів найвищу владу в час, коли не стало
Парламенту?
А. Якщо під владою розумієш право управляти, то
ніхто його *у -цім випадку* не мав. Якщо ж розумієш
наймогутнішу силу (strength), то ясно, що вона належала
Кромвелеві, як головнокомандувачеві всіх військ Англії,
Шотландії та Ірландії.
Б. Чи ж на цьому грунтував він своє право?
А. Ні; але невдовзі вигадав собі таке право, а саме:
що він був змушений заради оборони справи, через яку
вперше Парламент підняв зброю (тобто, сказавши прямо,
збунтувався), вдатися до надзвичайних заходів. Ти ж зна¬
єш, що, для виправдання свого бунту, Довгий Парламент
посилався на salus populi (добро народу), безпеку нації
супроти небезпечної змови папістів і злобної партії в
країні; і що обов’язком кожної людини є, в межах своїх
можливостей, дбати про безпеку всієї нації (що може
1 Увійшовшії до Парламенту з капелюхом на голові, щоб показати цим
своє презирство до нього, Кромвель заявив переляканим його членам, що
Бог відкинув їх і вибрав собі інше знаряддя; після чого наказав усунути
з Парламенту жезл його суверенності, т. зв. «мейс» («шасе»). Варто звернути
увагу на аналогію між виступом в Парламенті Кромвеля і (невдалим)
виступом Карла І.
210
здійснити тільки армія, і що Парламент досі занедбав). Чи
ж тоді не було обов’язком генерала це зробити? Чи ж не
мав він на це права? Бо ж цей закон про sahis populi
стосується лише тих, що мають достатньо сили, щоб
оборонити народ; тобто тих, що мають найвищу владу.
Б. Гаразд, він дійсно мав на це таке ж саме право, як
і Довгий Парламент. Але ж Довгий Парламент репрезен¬
тував народ, і мені здається, що суверенна влада є суттєво
пов’язана з представництвом народу.
А. Так, якщо той, що створює представництво, тобто —
в нашому випадку — Король, скликає їх, щоб дістати
суверенну владу, і (коли) він її складає; в іншому випадку
ні. Також Нижча Палата Парламенту ніколи не була
представництвом всієї нації, тільки виключно третього
стану (commons — див. прим, на стор. 183), і не мала
повноважень, щоб своїми рішеннями чи декретами зо¬
бов’язати будь-якого лорда чи священника.
Б. Чи ж Кромвель прийшов до влади, посилаючись
виключно на добро народу (salus populi) ?
А. Ні, бо ж це право (title), яке розуміє дуже мало
людей. Він придумав такий шлях, щоб дістати верховну
владу від Парламенту. Тому він скликав Парламент і
передав йому найвищу владу під умовою, що вони пере¬
дадуть йому її назад. Чи ж це не дотепно? Тому він
насамперед оголосив декларацію про причини, чому він
розпустив Парламент. Вони зводилися до того, що пар¬
ламентарії замість того, щоб намагатися підвищити бла¬
годать Божого народу [, задумували з допомогою вже під¬
готованого закону поповнити Парламент і напостійно
закріпити за собою владу. Потім він призначив державну
раду з відданих людей, яка мала бути найвищою владою
в Англії, але тільки доти, доки буде вибраний і збереться
1 Пуританець Кромвель вірив у особливу місію обраного Богом англій¬
ського народу, «...здійснити речі... (які) ...Бог нам обіцяв, на очікування
яких Він наставляв серця свого народу* (3 промови Кромвеля 4.7.1653.
Див. Christopher Hill «God’s Englishman*, Лонд. 1970, стор. 139).
211
наступний Парламент. Врешті, він призначив 142 особи,
яких або він вибрав сам, або вибрали його довірені офі¬
цери, більшість яких були отримали вказівки як діяти.
Це були люди невідомі, переважно фанатики, хоча Кром¬
вель величав їх людьми випробуваної вірності і чесності,
їм передала державна рада найвищу владу, а незабаром
ці люди передали її Кромвелеві. 4-го липня цей Парламент
зібрався і вибрав своїм спікером якогось пана Рауса (Rous)
і від того часу називав себе Парламентом Англії1. Але
для більшої безпеки Кромвель призначив і державну раду,
яка складалася не з таких незначних осіб, як більшість
парламентаріїв, тільки з нього самого і його найвищих
офіцерів. Вони вели всі справи, громадські і приватні:
видавали декрети і приймали закордонних послів на ау¬
дієнціях. Але тепер він мав більше ворогів, ніж раніше.
Гаррісон, який був головою віруючих у П’яте Царство
(Fifth-monarchy-men), склав свої повноваження і не робив
нічого іншого, тільки підбурював проти нього своїх при¬
хильників; за це його потім було ув’язнено. Цей малий
Парламент ухвалив тоді такі безглузді і непопулярні за¬
кони, що поширилася думка, ніби він (Кромвель) вибрав
їх навмисне, щоб скомпрометувати всі діючі Парламенти
і знову привернути довір’я до монархії.
Б. Які ж це були закони?
А. Один з них був такий, що вінчати мали мирові
судці, а оповіщення мали бути зроблені за три дні, у
найближчий ринковий день; нікому не заборонялося брати
шлюб у священника, але він не був чинним без мирового
1 Т.зв. «Парламент Бербонса*, який засідав з 4.7. по 11.12.1653 p., був
так іронічно прозвагогії через те, що його першим (за алфавітом) членом
був лондонський торговець шкірами, батист Прайсґуд (тобто «хваліть
Бога*) Бербон (Barebone). Презирство противників Кромвеля (і аристо¬
кратів) до цього популістичного Парламенту, 140 членів якого призначив
Кромвель, не було виправданим хоч би тому, що, як показали пізніші
дослідження, під соціальним оглядом більшість його представників нале¬
жала до панівного класу (Див. A.Woolrych «Commonwealth to Protectorate*,
Oxford, 1982, P.193).
212
судці, так що багато обережних пар — щоб бути певними
одне одного, навіть, якщо їм потім доводилося розкаюва¬
тися,— одружувалися двома способами. Вони скасували
також обмеження, згідно з яким ніхто не міг звернутися
до суду (тобто стояв поза законом), хто не визнав (своїм
підписом) Тулуба.
Б. Ніщо з цього не заповідало Кромвелеві шкоди.
А. Вони обговорювали також законопроект про скасу¬
вання всіх існуючих законів і кодексів і про створення
нового кодексу, який відповідав би розумінню віруючих
у П’яте Царство, яких було багато в цьому Парламенті.
Згідно з їхньою догмою, не повинно було бути іншого
суверена, крім Царя Ісуса і ніхто не мав під ним (тобто
від його імені) володіти, лише святі К Але їхня влада
закінчилася ще до того, як вони ухвалили цей закон.
Б. Що це означало для Кромвеля?
А. Поки що нічого; але вони обговорювали також зако¬
нопроект, який мали вже ставити на голосування, що відте¬
пер Парламенти повинні засідати постійно, один за одним.
Б. Я цього не розумію, хіба що Парламенти можуть
породжувати один одного, наче тварини, або наче фенікс.
А. А чому ж ні? Чи ж кожний Парламент не може в день
закінчення (своєї сесії) розіслати про скликання нового?
Б. Чи ж не думаєш, що вони воліли б скликати знову
самих себе і щоб заощадити собі труду на повернення до
Вестмінстеру, воліли б залишитися і далі сидіти де вони
є? Бо ж, якби вони закликали країну до нових виборів
і відтак себе розпустити, то ж на підставі чийого авторитету
мають збиратися виборці в судах графств, якщо в цей
час не існуватиме найвища влада?
А. Все, що вони робили, було недоречним, хоча вони
цього не знали, як і того *що це завдавало обиду Кром¬
велеві*, чийого замаху на суверенність, автори цього за¬
конопроекту, здається, не помітили; але партія Кромвеля
1 Див. прим, на стор. 4; також прим. З на стор. 158.
20-1978
213
в Палаті добре це помітила. І тому, як тільки розпочалися
наради, один із членів встав і вніс пропозицію (яка по¬
лягала в тому), що республіка матиме, правдоподібно,
мало користі з їхніх нарад, тож хай вони краще себе
розпустять. Гаррісон і ті з його секти цим стривожилися
і виступали проти; але партія Кромвеля, до якої належав
спікер, покинули Палату нарад і, несучи перед собою
булаву головуючого, попрямували до Уайтголлу (Whitehall)
і передали свою владу Кромвелеві, що від нього ж і
дістали. Таким чином він домігся верховної влади на
підставі парламентського акту, а через чотири дні, 16 груд¬
ня його було призначено Протектором (захисником) трьох
націй, і він присягнув, що буде додержуватися певних
принципів урядування, написаних товстим шрифтом на
пергаменті і йому прочитаних. Цей документ був названий
Знаряддям (The Instrument) l.
Б. Яких принципів він присягав дотримуватися?
А. Одним з них було, щоб скликати Парламент кожного
третього року і що наступний має розпочати свою роботу
З вересня.
Б. Думаю, що він був дещо забобонний вибравши
З вересня, бо ж цей день приніс йому щастя в 1650 і
1651 роках біля Данберу і Бустеру. Але він не знав, як
щасливим буде цей день для всієї нації в 1658 році в
1 «Знаряддя Уряду» («The Instrument of Government») називалася писана
конституція від 16 грудня 1653 p., вироблена порівняно консервативною
радою офіцерів, очоленою генерал-майором Джоном Ламбертом, яку було
впроваджено в життя, коли виявилося, що реформи пуританського Пар¬
ламенту Бербонса ведуть у глухий кут, бо загрожують існуючим суспільним
порядкам. Її авторам ішлося про те, щоб нав’язати до традиційних і
правових форм політичної влади, в якій державну суверенність знову
репрезентувала б одна особа разом із Парламентом: тому вони повернулися
до принципу «змішаної монархії*. На чолі держави стояв тепер Лорд
Протектор (Кромвель), який разом із Державною Радою був не лише
виконавчою владою, але й законодавчою. Характерною ознакою того, що
революційна фаза закінчилася, було обмеження активного виборчого права,
яким відтепер могли користуватися тільки ті, що володіли приватним
майном вартістю понад 200 фунтів (досі 40 шилінгів).
214
Уайтголлі К Другий принцип голосив, що ніякий Парла¬
мент не можна розпустити скоріше, ніж після п’яти мі¬
сяців нарад і що законопроекти, які йому передаватимуть
на розгляд, він повинен затвердити протягом дванадцяти
днів, інакше вони стають чинними і без нього.
Третій принцип установляв, що він повинен мати дер¬
жавну раду (складену) не більше ніж з двадцяти однієї
особи і не менше ніж з тринадцяти, і що на випадок
смерті Протектора ця рада має зібратися і не розходитися
раніше, ніж вибере нового Протектора2. Існувало ще
багато інших принципів, але немає потреби їх згадувати.
Б. Як проходила війна проти голландців?
А. Англійськими генералами були Блейк, Дін і Манк,
а голландським — Ван Тромп; 2 червня (тобто за місяць
до відкриття того малого Парламенту) між ними відбулася
битва. Її виграли англійці, які прогнали ворога до його
портів, але втратили при цьому генерала Діна, що загинув
від пострілу гарматного ядра. Ця перемога була настільки
велика, що голландці вислали до Англії послів для пере¬
говорів; але водночас спорядили і випустили на море ще
один флот, якому в кінці липня генерал Манк також
завдав поразки. Ця перемога була ще більша, ніж попе¬
редня, так що після цього голландці настільки занепали
духом, що купили мир, відшкодувавши військові витрати
(англійців), і між іншими статтями, визнали, що англійці
мають право прапора. Цей мир уклали в березні, тобто
в кінці року, але проголосили тільки в квітні; мабуть,
щойно після надходження платежів. Коли нідерландська
війна закінчилася, Протектор вислав свого наймолодшого
сина Генрі до Ірландії, а дещо пізніше призначив його
там намісником, а Манка вислав генерал-лейтенантом до
Шотландії, щоб держати ці нації в покорі. Вдома (Англії)
1 Уїдлива алюзія на дату і місце смерті Олівера Кромвеля (6.9.1658).
2 Чотирнадцять членів цієї ради, між якими було сім офіцерів, були в
«Знарядді* названі поіменно.
20*
215
того року не сталося більше нічого вартого уваги, хіба
що було викрито, як казали, замах роялістів на життя
Протектора, який увесь той час знав про задуми Короля,
маючи при його дворі зрадника, якого потім на цьому
впіймали і вбили.
Б. Як же він здобув у Короля таке довір’я?
А. Він був сином полковника, який поляг на війні на
боці покійного Короля. А крім цього, він посилався на
те, що перебуває на службі лояльних і відданих королів¬
ських підданих, щоб передавати гроші для його Велич¬
ності, що вони час-від-часу бажали йому переказати; а
щоб це виглядало ймовірно, Кромвель наказав, щоб йому
передали гроші.
У наступному, 1654 році, не було ніякої війни; тоді
приймали рішення про цивільні декрети, в справах суддів,
запобіжних заходів проти змов (бо ж узурпатори недовір¬
ливі), екзекуцій прихильників Короля і продажу їхніх
маєтків. З вересня, відповідно до «Знаряддя», зібрався
Парламент, в якому не було Палати Лордів, а Палата
Громад, як раніше, складалася з рицарів і бюрґерів *; але
не так, як колись, по двоє бюрґерів від міста (зі самоу-
рядуванням) і по двоє рицарів від графства. Бо ж міста
здебільшого посилали тільки одного делегата, а деякі граф¬
ства слали шістьох або сімох. Причому було двадцятеро
членів від Шотландії і стільки ж від Ірландії. Так що
Кромвель не мав тепер нічого іншого робити, як показати
своє вміння правити шісткою нещодавно подарованих
йому каретних коней, які, такі ж уперті, як і він, скинули
його з козла і мало не вбили.
Б. Той Парламент, що бачив, як Кромвель повівся з
двома попередніми, Довгим і Коротким, напевно поро¬
зумнішав і краще знав, як себе з ним тримати, ніж
попередні?
1 Бюргерами («burgere») називали членів Парламенту, обраних містами
з самоврядуванням і університетами.
216
А. Так, зокрема після того, як Кромвель у своїй промові
на першому засіданні з натиском заборонив як окремим
особам, так Парламентові втручатися в справи правління
чи у військові справи або намагатися увічнити Парламент
чи скасувати свободу совісті. Він сказав їм також, що
кожний член Палати до початку нарад мусить визнати
його (Кромвеля) повновластя у різних справах. На це з
приблизно 400 членів спочатку прийшло біля 200; але
потім дехто переорієнтувався, і їх засідало вже біля 300.
Крім цього, коли розпочалися засідання, він (відразу ж)
опублікував деякі власні декрети, датовані минулим часом,
до початку засідань, щоб вони знали, що він уважав свої
декрети такими ж законними, як і їхні. Але все це не
призвело до того, що вони зрозуміли своє становище;
вони приступили до дебатів над кожною статтею визнання
(повновластя Кромвеля).
Б. Вони повинні дискутувати над ним ще до його
прийняття.
А. Але ж тоді їм ніяк не дозволили б засідати. Коли
повідомили Кромвеля про їхню неуступність, то він, втра¬
тивши надію на підтримку з їхнього боку, розпустив
Парламент К
Крім цього, того ж року Високий Суд видав вироки
деяким роялістам за участь у змовах.
У 1654 році близько 10 000 англійців висадилися в
Гіспаніолі (Гаїті), в надії на грабіж золота і срібла, яких,
думали, найдуть безліч в місті Санто-Домінґо; але їх
перемогли нечисленні іспанці, і втративши біля тисячі
вояків, вони подалися до Ямайки й оволоділи нею.
1 Цей Парламент, що засідав з 3 вересня 1654 по 22 січня 1655, уже з
першого дня своєї діяльності намагався розбити накинені йому нові кон¬
ституційні рамці і розширити свої права, при чому за весь час не ухвалив
жодного закону; тому Кромвель розпустив його в найближчий передба¬
чений строк. Таким чином провалилася спроба Кромвеля знайти компроміс
(і рівновагу) між цивільною і військовою владами.
217
Того ж року королівська партія зробила нову спробу
(захопити владу) на заході і проголосила там Королем
Карла II; але прилучилося до них небагато, а коли деякі
відпали, то їхній опір було швидко зламано, а багатьох
проводирів страчено.
Б. Своєю нетерпеливістю, яка призвела до цих числен¬
них повстань, роялісти, незважаючи на свої добрі наміри,
зробили Королеві погану послугу. Яку ж надію могли
вони мати встояти проти такої великої армії, яку мав у
своєму розпорядженні Протектор? Що ж могло бути при¬
чиною відчаю, беручи до уваги, що справа Короля виграє
супроти незгоди і честолюбства головних командирів тієї
армії, багато з яких поважали так високо, як Кромвеля?
А. Це було дещо непевно. Протектор, розчарований у
своїх надіях на здобуття грошей у Санто-Домінґо, вирішив
взяти у роялістів річно 1 десяту частину їхнього майна.
Головно з цієї причини вій поділив Англію на одинадцять
генерал-майорських округ і доручив кожному генерал-
майорові підготувати список імен усіх осіб, запідозрених
у приналежності до партії Короля і їхніх маєтностей в
його окрузі, а також попередити їх, щоб вони не кон¬
спірували проти держави і щоб доносили про всі змови,
які їм стануть відомі, і щоб зобов’язалися зробити це
саме стосовно своїх підлеглих. їх було уповноважено та¬
кож заборонити кінні перегони та народні збіговища і
збирати податки та дати рахунковий звіт про *збір гро¬
шей* цієї десятини.
Б. Таким чином узурпатор міг легко довідатися про
вартість усіх цих маєтків в Англії, і про поведінку і
слабості всіх знатних осіб; це вважали досі за велике
тиранство.
А. 1656 рік був, згідно із «Знаряддям», роком скликання
Парламенту. Між початком того року і днем відкриття
1 Ішлося про одноразовий податок, хоч окреслення «річно» (yearly)
можна зрозуміти інакше.
218
Парламенту, що припадав на 17 вересня, генерал-майори,
що були резидентами різних провінцій, вели себе вельми
деспотично. До їхніх тиранських методів належало заля¬
кування виборців, щоб виборці обирали їх і тих, що їм
були вигідні, та членів Парламенту; що, як думали, теж
входило в плани Кромвеля при призначенні їх на посади,
бо ж він потребував щедрого Парламенту з огляду на те,
що, уклавши нещодавно мир з французами, викликав
цим війну з Іспанією.
У тому ж році трапилося, що капітан Стейнер поблизу
Кадіса напав на іспанську флотилію зі сріблом, яка скла¬
далася з вісьмох кораблів, з яких два затопив, а два
здобув, при чому в одному знаходилося два мільйони
іспанських піастрів, що дорівнює 400 000 фунтів стерлінгів.
У тому ж році трапилося також, що в Брістолі (Bristol)
з’явився такий собі Джеймс Нейлор (Naylor), який бажав,
щоб його вважали за Ісуса Христа. Він мав роздвоєну
бороду, а його волосся було причесане на подобу портрету
Volto Santo (святе обличчя — італ.,); а коли до нього
зверталися з питанням, він часом відповідав: «Ти це ска¬
зав». Він мав також учнів^, які звичайно йшли обіч його
коня, по коліна в грязі. Його викликали до Парламенту
і засудили до стовпа ганьби, прохромили язик, а на чолі
випалили літеру В за блюзнірство (Blasphemy), а тоді
вкинули його до Брайдвелу 1. Ламберт, великий улюбле¬
нець армії, спробував його врятувати, почасти тому, що
він був його солдатом, а почасти, щоб здобути прихиль¬
ність сектантів у армії; бо ж він не був більше в ласці
Протектора, лише розмірковув, як би йому стати спад¬
коємцем Кромвелевої влади.
За якихось два роки перед тим у Корнуоллі з’явила¬
ся пророчиця, яка зажила великої слави завдяки своїм
1 Від «Bride’s Well», тобто «Джерело нареченої»: священне джерело в
Лондоні, поблизу якого король Генріх VIII Мав своє житло. Едвард VI
пожертвував його на шпиталь, який потім було перетворено на виправний
дім примусової праці.
219
сновидінням і візіям, і її відвідувало багато людей, між
ними і деякі видатні офіцери. Але відколи її та її спільників
ув’язнили, нічого більше про неї не чули.
Б. Я чував про іншого, такого собі Лілі (Lilly), який
проголошував пророцтва впродовж всієї дії Довгого Пар¬
ламенту. Що зробили з ним?
А. Його пророцтва були іншого роду; він писав альма¬
нахи й удавав, що визнається на псевдо-знанні розсудливої
(judical) астрології; це був звичайний дурисвіт, який бажав
поживитися на рахунок маси темних людей. Його напевно
притягли б до відповідальності, якби його пророцтва були
в чомусь несприятливі для Парламенту.
Б. Не розумію, чому сновидіння і провіщення боже¬
вільних — бо ж за таких уважаю всіх, хто передбачає
майбутні події — можуть завдати державі якоїсь вели¬
кої шкоди.
А. Авжеж. Як знаєш, ніщо не утруднює так людських
намірів, як непевність майбутнього; і ніщо не вказує так
добре людям шляху в їхніх роздумах, як передбачення
наслідків їхньої поведінки: пророцтво не раз було голов¬
ною причиною віщованої події. Якщо народ на підставі
якогось пророцтва твердо повірив би в те, що одного дня
Олівер Кромвель і його армія зазнає цілковитої поразки:
чи ж тоді кожний не старався б допомогти і прислужитися
тій партії, яка має йому цієї поразки завдати? Заради
цього так часто проганяли з Рима ворожбитів і астрологів.
Останньою пам’ятною подією того року була пропо¬
зиція, яку зробив один член Парламенту, що був членом
лондонського муніципалітету (яка полягала в тому), щоб
Парламент пропонував і радив Протекторові відкинути
титул Протектора і прийняти титул Короля.
Б. Це була дійсно смілива пропозиція, і якби її при¬
йняли, то вона поклала б край честолюбним намірам
багатьох людей і розбещенню всієї армії. Думаю, що цю
пропозицію було зроблено з задумом занапастити як са¬
мого Протектора, так і його честолюбних офіцерів.
220
А. Можливо. Найпершою річчю, яку зробив Парламент
у 1657 році, було складення тієї петиції до Протектора,
щоб він перебрав на себе владу над трьома націями, з
титулом Короля 1.
Як і у випадках попередніх Парламентів, так і в цьому,
більшість його членів або насильно не допустили до Па¬
лати, або вони самі утримувалися від участі в засіданнях,
щоб не стати винними у висуненні цього Олівера на
Короля. Але та незначна кількість, що взяла участь у
засіданні, передала свою петицію Протекторові 9 квітня,
в банкетній залі Уайтголлу; там спікер, сер Томас Від-
дрінґгон, вперше подав аргументи на її користь, а Про¬
тектор попрохав залишити йому час, щоб поспитати Бога,
бо ж справа була вагома. Наступного дня вони вислали
до нього делегацію, щоб дістати його відповідь, а тому,
що вона була не зовсім ясна, вони знову стали наполягати,
щоб він прийняв рішення; на це він відповів довгою
промовою, яка закінчилася безапеляційною відмовою.
Тобто, все ще залишаючи за собою титул Протектора,
він взяв на себе владу, відповідно до певних статей, які
вміщала в собі згадана петиція.
Б. Що ж зумовило його відмову від титула Короля?
А. Те, що він у той час не наважувався його прийняти;
армія була віддана своїм видатним офіцерам, між якими
багато було таких, що сподівалися стати його наступ¬
ником, а що наступництво було обіцяне генерал-майоро-
ві Ламбертові, то вони ймовірно збунтувались би проти
1 Т.зв. «Покірливе Прохання і Порада» («Humble Petition and Advice»)
від 25 травня 1657 р. являло собою збір пропозицій для зміни конститу¬
ційного устрою Великобританії. Після того, як Кромвель відкинув про¬
позицію прийняти корону — як з огляду на сподіваний опір з боку армії,
так через особисті вагання,— ця петиція, після деяких змін, лягла в основу
протекторатського устрою. Права Державної Ради, яка відновила свою
давню назву «Privy Council» (Тайна Рада), були обмежені, так як обмежено
свободу релігії на некористь релігійних сект. Зате було відновлено Палату
Лордів, яку евфемістично прозвали «Інша Палата» («Other House»)
221
нього. Тому він був вимушений дожидати більш догідних
обставин.
Б. Що ж це були за статті?
А. Найважливіші з них встановляли: 1. Протектор по¬
сідатиме пост найвищого урядовця (magistrate) Англії,
Шотландії та Ірландії з титулом Протектора і буде правити
ними згідно зі згаданою петицією і їхніми порадами, і
що за свого життя призначить свого наступника.
Б. Припускаю, що шотландці, коли вперше збунтували¬
ся, не мали навіть на гадці, що попадуть під таке абсо¬
лютистське правління, як правління Олівера Кромвеля.
А. 2. Протектор скликатиме Парламент через кожні
три роки. 3. Законно обраних членів Парламенту не мож¬
на буде з нього виключити без згоди Парламенту. По-
годжуючися на цю статтю, Протектор не помітив, що
виключені члени цього Парламенту тим самим є знову
допущені. 4. Члени Парламенту повинні бути придатні
(qualified). 5. Має бути визначена влада другої Палати.
6. Жодний закон не може стати правосильним, якого не
ухвалив Парламент. 7. Має бути призначений сталий річ¬
ний податок у розмірі одного мільйона фунтів для утри¬
мання армії і флоту, а 300 000 фунтів — на потреби уряду,
не рахуючи інших принагідних асигнувань, які Палата
Громад вважатиме за потрібні. . 8. Парламент має призна¬
чати всіх державних службовців. 9. Протектор має під¬
тримувати духовних. Нарешті, що він має спричинити
погодження віросповідань і його опублікувати. Були ще
різні інші статті менш важливі. Коли він підписав ці
статті, його зараз же, з великою урочистістю, знову офі¬
ційно призначили на цю ж посаду.
Б. Навіщо це було потрібно, якщо він і надалі лишався
тільки Протектором?
А. Але статті цієї петиції не були тотожні зі статтями
попереднього «Знаряддя». Бо ж тепер мала існувати ще й
друга Палата; і коли раніше його наступника мала призна¬
чати (державна) рада, то тепер він мав право сам це
222
зробити; так що він був необмеженим монархом, і якби
забажав, міг призначити своїм наступником власного си¬
на, а той свого, або ж передати владу тому, хто йому
сподобається.
Коли врочистість закінчилася, Парламент перервав своє
засідання до 20 січня; а тоді засідала також друга Палата;
*і виключені члени засідали, відповідно до згаданої статті
Петиції* разом зі своїми колегами.
Будучи тепер у комплекті, Палата Громад звертала мало
уваги на другу палату, в якій із 60 членів було не більше
дев’яти лордів, а почала ставити під сумнів все, що вчи¬
нили їхні колеги за час їхнього виключення; це призвело
б до анулювання влади, що недавно надали Протекторові.
Тому він пішов до Парламенту і виголосив там промову,
яку закінчив словами: «Іменем Бога живого, я мушу вас
розпустити, і тому вас розпускаю».
Того року англійці завдали іспанцям ще одного уда¬
ру коло Санта Круза, не набагато меншого від того, що
мав місце попереднього року біля Кадіса. Приблизно
під час розпуску Парламенту роялісти вчинили ще один
замах на Протектора, який полягав у тому, щоб ви¬
кликати в Англії повстання під час перебування Короля
у Фландрії, котрий готувався був прийти їм з армією
на поміч. Але й це викрили завдяки зраді, і нічого з
того не вийшло, хіба що загинули ті, хто брав у цьо^
му участь. На початку наступного року за вироком Ви¬
сокого Суду багато осіб було ув’язнено, а деяких страче¬
но. У тому ж році було також усунено генерал-майо-
ра Ламберта з усіх його посад, мужа, якого армія після
Кромвеля найбільше любила. Але тому, що він на цій
підставі або через обіцянки Кромвеля надіявся стати йо¬
го наступником у верховній владі, то ж залишати йо¬
му командний пост в армії було небезпечно, бо ж Про¬
тектор назначив своїм наступником свого найстаршого
сина Річарда.
223
З вересня 1658 р. Протектор поімер в Уайтголлі, пе¬
ребуваючи від часу свого останнього встановлення (Про¬
тектором) в стані розгублення,- спричиненім страхом} що
його вб’ють роялісти в якомусь відчайдушному замаху.
З огляду на те, що таємна рада під час його хво¬
роби настирливо домагалася від нього призначити сво¬
го наступника, він назвав свого сина Річарда, а остан¬
нього підбили дати на це згоду не власна амбіція, а
Флітвуд (Fleetwood), Десбре (Desdorough), Делоу (Thurlow)
та інші члени цієї ради; і відразу ж від військ Англії,
Шотландії та Ірландії наспіли звернення з заявами від¬
даності. Його першим заняттям був коштовний і велича¬
вий похорон батька. Таким чином на імператорському
троні Англії, Ірландії і Шотландії засів Річард Кромвель
як спадкоємець свого батька, висунутий на нього офіце¬
рами лондонського гарнізону і одушевлено вітаний з цього
приводу всіми частинами армії в трьох країнах; ледве чи
існував гарнізон, який не вислав би йому особливо під-
лесного листа.
Б. Дивлячись на те, що армія так його затвердила, як
же ж пояснити, що вона так швидко його покинула?
А. Армія була непостійна; а він діяв нерішуче і не
зажив воєнної слави. І хоча двоє найголовніших офі¬
церів були з ним у*близьких стосунках, але жоден з них
не був дуже популярним в армії, хіба що Ламберт. Лестя¬
чи Флітвудові, щоб він став Протектором і підкуповуючи
солдатів, Ламберт знову добився рангу полковника. Він
та інші офіцери відбули нараду в домі Веллінґфорда, де
проживав Флітвуд, з метою скинути Річарда; хоча тоді
вони ще не думали про те, як потім керувати націями.
Бо ж від самого початку бунту метод честолюбства був
постійно такий: наперед знищити, а тоді вже думати, що
поставити на це місце.
Б. Чи ж Протектор, чия резиденція знаходилася в
Уайтголлі, не міг дізнатися, що робили офіцери в домі
Веллінґфорда, що був так недалеко?
224
А. Так, про це звітувало йому декілька приятелів; деякі
з них — ті, що самі зробили б це — радили вбити ліде¬
рів змови, але він не мав досить відваги, щоб дати їм
відповідне доручення. Тому він пішов за порадою більш
м’яких осіб — скликати Парламент. Після цього негай¬
но розіслали повістки до тих, хто в останньому Пар¬
ламенті належав до Другої Палати, а інші повістки ви¬
слано шеріфам, щоб рицарі і бюргери зібралися на ви¬
бори 27 січня. Вибори провели старим способом й обрали
Палату Громад із справді англійським характером, яка
складалася приблизно з чотирьохсот членів, включно з
двадцятьма з Шотландії і стількома з Ірландії. Зібравши¬
ся, вони проголосили себе Парламентом, який без Про¬
тектора і без Другої Палати мав найвищу владу над цими
трьома націями.
Як своє перше діло, вони хотіли *підцати сумніву*
владу тієї Другої Палати; але тому, що Протектор, пер¬
шочергово рекомендував їм розглянути (вже підготова¬
ний) законопроет про схвалення його протекторської вла¬
ди, вони розпочали з цього і після двотижневих нарад
ухвалили, що треба скласти закон, частиною якого було
б це затвердження і що друга його частина мала б вста¬
новити межі влади Протектора і забезпечити привілеї
Парламенту та вільності підданих, і що все це треба
ухвалити разом.
Б. Чому ж ці люди зразу ж послухалисА Протектора і
зійшлися на сам його поклик? Чи ж це не означало, що
вони цілковито визнали його владу? Чому ж даючи такий
приклад, вони вчили народ, що йому (Протекторові) треба
коритися, а потім, обмежуючи його (владу) законами,
вчили протилежного? Чи ж не Протектор створив Пар¬
ламент? Чому ж вони не визнали свого творця?
А. Думаю, що бажанням більшості людей є мати вла¬
ду; але тільки небагато з них знає, наскільки один має на
225
неї більше право від іншого, коли абстрагуватися від
права меча.
Б. Якщо вони визнали право меча, то не було ні
обгрунтовано, ні мудро, противитися існуючій владі, ус¬
тановленій і визнаній всіма військами трьох королівств.
Принципи цієї Палати Громад були, безумовно, ті ж, що
й у тих, хто розпочав бунт; і якщо б вони могли зі¬
брати достатню армію, то вчинили б те саме проти
Протектора, а головнокомандувач їхньої армії так само
перетворив би їх на Тулуб. Бо ж ті, що маючи ар¬
мію, не вміють її собі підкорити, мусять їй коритися,
так само як і той, хто тримає в своєму домі лева. Ха¬
рактер усіх Парламентів від часів Королеви Єлизавети
був такий же, як і характер цього Парламенту, і за¬
лишиться таким доти, доки пресвітеріанці і люди де¬
мократичних принципів матимуть такий вплив на виборах.
А. Після *цього* вони винесли ухвалу стосовно Дру¬
гої Палати, що протягом теперішньої сесії вони вести¬
муть з нею переговори, не порушуючи прав лордів отри¬
мувати повістки до всіх майбутніх Парламентів. Після
цих ухвал, вони перейшли до іншої справи, а саме про
прийняття в свої руки командування над військом. А
щоб показати свою верховну владу, вони звільнили з
в’язниці декого з тих, кого (як вони казали) проти¬
правно ув’язнив попередній Протектор. Потім розпо¬
чали також розглядати деякі справи, що торкалися гро¬
мадянських прав і релігії, що дуже сподобалося наро¬
дові. Так що в кінці року Протектор був не менше
занепокоєний Парламентом, ніж радою офіцерів у домі
Веллінґфорда.
Б. Так буває, коли нетямущі люди беруться за пере¬
творення. Тут є наявні три партії: Протектор, Парламент
і армія: Протектор проти Парламенту і армії, Парламент
проти армії і Протектора, і армія проти Протектора і
Парламенту.
226
А. На початку 1659 року Парламент ухвалив різні інші
декрети 1. Одним з них була заборона засідань ради офі¬
церів без розпорядження Протектора і обох Палат; іншим,
що в армії не може посідати командного або відповіда¬
льного становища той, хто перед цим таємно не зобов’¬
язався, що ніколи не перешкоджатиме будь-яким членам
Парламенту там вільно сходитися і дебатувати. А щоб
задовольнити військових, вони ухвалили, що негайно шу¬
катимуть засобів, щоб виплатити їм заборговану платню.
Але коли вони над цим дебатували. Протектор, згідно з
першим із цих декретів, заборонив засідання офіцерів у
домі Веллінгфорда. Це призвело до того, що уряд, по¬
слаблений вже незгодою між Протектором і армією, роз¬
пався. Бо ж офіцери з дому Веллінгфорда з достатньо
великою юрмою солдатів прийшли до Уайтголлу і при¬
несли з собою приготовлені до підписання Протектором
повноваження, що надавало Десбре (Desborough) владу
розпустити Парламент; а тому, що він втратив відвагу і
його партія його підвела, Протектор його підписав. Все
ж Парламент продовжував- засідати. Але в кінці тижня
відклав своє засідання до наступного понеділка, 25 квітня.
Коли члени Парламенту прийшли в понеділок ранком,
двері Парламенту були зачинені, а переходи були зайняті
солдатами, які їм відверто сказали, що вони не можуть
більше засідати. Таким способом закінчилася влада і ді¬
яльність Річарда в місті, і він подався на село (country),
де за декілька днів (на обіцянку, що сплатять його борги,
які через похорон батька дуже зросли), він підписав ре¬
зигнацію з протекторства.
Б. На чию користь?
1 Гоббс називає ухвали Парламенту здебільшого словом «acts», що можна
перекласти словом «декрет Парламенту», щоб дати зрозуміти, що це не
були повноправні закони (які звалися «statutes»), бо ж повноправними
законами були (формально) тільки ті, які затвердив король. Це треба мати
на увазі, бо ж в українській мові такого розрізнення немає.
227
А. На нічию. Але після десятиденної відсутності вер¬
ховної влади деякі члени Тулуба, що перебували в Лондоні
разом із старим спікером, паном Вільямом Лентолем (Len-
thal), вирішили разом з Ламбертом, Гейзлеріґом і іншими
офіцерами, які також були членами Тулуба, всіх разом
було їх 42, піти до Парламенту. Так вони й зробили, і
армія проголосила їх Парламентом. В цей час деякі, ви¬
ключені армією в 1648 році члени Парламенту, яких
називали «виключеними членами», в приватних справах
також перебували в Вестмістер-Голлі. Вони, вважаючи
себе обраними на підставі того ж авторитету, були пере¬
конані, що мають таке ж право там засідати, а тому
спробували ввійти до Палати, але солдати їх не впустили.
Першим вотумом наново засідаючого Тулуба було, що ті
особи, які раніше були членами цього Парламенту, але з
1648 року в ньому не засідали, не можуть засідати в цій
Палаті, аж до особливого рішення Парламенту. Таким чи¬
ном Тулуб 7 травня 1659 р. відновив свій авторитет,
втрачений у квітні 1653 року.
Б. Тому що відбулося так багато переміщень найвищої
влади, прошу тебе, заради моєї пам’яті, перекажи їх ко¬
ротко в хронологічному порядку.
А. Перше: з 1640 р. по 1648 p., коли стратили Короля,
суверенна влада була предметом спору між Королем Кар-
лом І і пресвітеріанським Парламентом. Друге (перемі¬
щення): з 1648 по 1653 p., влада належала тій частині
Парламенту, яка ухвалила судити Короля та оголосила
себе носієм найвищої влади в Англії й Ірландії без Короля
і без Палати Лордів. Бо ж у Довгому Парламенті було
дві фракції, пресвітеріанська й індепендентська: перші
хотіли лише підкорити собі Короля, а не його прямого
знищення; другі просто намагалися його знищити, і цю
частину називали Тулубом. Третє: від 20 квітня до 4 липня,
коли найвища влада знаходилася в руках Державної Ради,
заснованої Кромвелем. Четверте: з 4 липня по 12 грудня
того ж року вона знаходилася в руках людей, призначених
228
Кромвелем, яких він назвав мужами довір’я і цноти і
яких зробив Парламентом, прозваним, з презирства до
одного з його членів, Парламентом Бербона (Barebone’s).
П’яте: з 12 грудня 1653 року по 3 вересня 1658 року вона
була в руках Олівера Кромвеля, який мав титул Протек¬
тора. Шосте: з 3 вересня 1658 р. по 25 квітня 1659 р.
мав її Річард Кромвель, як наступник свого батька. Сьоме:
з 25 квітня 1659 р. по 7 травня того ж року — безвладдя
(it was nowhere). Восьме: Тулуб, що був прогнаний з
Палати Парламенту в 1653 році, 7 травня 1659 відновив
свою владу, але незабаром знову її втратив на користь
Комітету Безпеки, потім знову її відзискав і знову її
втратив на користь її законного аласника.
Б. Хто і в який спосіб розігнав Тулуб вдруге?
А. Можна було думати, що їм ніщо не загрожує. Армія
розміщена в Шотландії, яка, коли ще була в Лондоні,
допомогла Оліверові придушити Тулуб, тепер підкорилася,
прохала прощення й обіцяла слухняність. Солдагам сто¬
лиці було підвищено платню, а коменданти скрізь повер¬
нулися до своїх колишніх обов’язків, чим визнали їхній
(Парламенту) давній авторитет. Вони самі дістали свої
уповноваження в Палаті Громад від спікера, яким був
генералісімус. Флітвуда підвищили до генерал-лейтенанта,
але із стількома обмеженнями, які Тулуб вважав за не¬
обхідне, який не забув, як повівся з ним генерал Олівер.
А ще Генрі Кромвель, лорд-намісник Ірландії, здавши
згідно з наказом свої повноваження, повернувся до Англії.
Але Ламберт, якому (як було сказано), Олівер обіцяв
наступництво і який, як і Тулуб, знав шлях, яким прямував
Олівер до протекторства, прийняв рішення ступити на
нього при першій нагоді. Ця нагода трапилася швидко,
опріч декількох роялістичних змов, знову переслідуваних
у давній спосіб, вибухло в Чеширі (Chechire) повстання
пресвітеріанців під проводом сера Джорджа Бута (Booth),
одного з «виключених членів». їх було близько 3000, а
їхньою вимогою було створення вільного Парламенту. На
21-1978
229
той же час багато говорили про інше повстання чи спробу
повстання в Девонширі і в Корнуоллі. Щоб придушити
повстання сера Джона Бута, Тулуб послав туди більш чим
достатню армію під командою Ламберта, який швидко
розбив партію з Чеширу і відібрав від них Честер, Лівер¬
пуль і всі інші місцевості, що вони були захопили. Та¬
кож — під час і після бою — взяли полоненими деяких
їхніх комендашів, між якими був і сер Джордж Бут.
Після цього подвигу Ламберт перед своїм поверненням
підлещувався до своїх солдатів, частував їх у своєму домі
в Йоркширі і дістав від них згоду на петицію, яку мали
подати до Парламенту, про його призначення головно-
комадувачем армії, тому що, мовляв, недоречно, коли
справи армії вирішує якась стороння до неї влада.
Б. Не бачу в цьому нічого недоречного.
А. Я також Але це була, як кажуть, аксіома сера
Генрі Вена *. Але це так не сподобалося Тулубові, що
вони постановили, що мати в армії ще більше генера¬
лів, ніж було на той час, було б для держави обтяжливо
і небезпечно.
Б. Це не була метода Олівера; бо ж хоча ця перемога
в Чеширі була так же славетна, як Олівера біля Данбера,
але ж не перемога зробила Олівера генералом, а відставка
Ферфакса і пропозиція Парламенту Оліверові (зайняти
його місце).
А. Але Ламберт був такої високої думки про себе, що
очікував її. Тому, повернувшись до Лондону, він з іншими
офіцерами, зібравшися в домі Веллінгфорда, склав фор¬
мальну петицію, яку назвали заявою. Її головним пунктом
була вимога мати головнокомандувача, але до неї додали
1 Сер Генрі Вен (Vane) молодший, 1613—1662, чільний індепенденг і
переконаний республіканець, противник Карла І, був сином одного його
дорадника. Прибічник політики Джона Пима (див. прим, на стор. 35),
він відіграв важливу роль у судовім процесі проти графа Страффорда, а
згодом у переговорах, які привели до складення «Урочистої Ліги і Союзу»
з шотландцями в 1643 р. Він був душею Тулуба; під час Реставрації проти
нього підняли судову справу і він був страчений в Лондонському Тауері.
230
чимало менш важливих, і генерал-майор Десбре (Desdo-
rough) 4 жовтня пред’явив її Парламентові. Це так сильно
їх (Парламент) налякало, що вони зробили добру міну й
обіцяли негайно її розглянути. Це вони зробили і 12 жов¬
тня, оговтавшися від страху, ухвалили, що офіцерські
патенти Ламберта, Десбре та інших учасників нарад в
домі Веллінґфорда мають бути анульовані, а також що
армією до 12 лютого має керувати у складі Флітвуда,
Манка, Газлеріґа, Волтоне, Морлі й Овертона. А щоб
застрахуватися від сподіваного спротиву з боку солдатів
Ламберта, вони наказали Газлеріґві і Морлі дати наказ
довіреним офіцерам наступного ранку привести своїх сол¬
датів до Вестмінстеру. Це було зроблено, але з запізнен¬
ням, бо ж Ламберт перший привів сюди своїх солдатів,
оточив Парламент і прогнав спікера, який якраз надійшов.
Але військо Газлершґа, промаршувавши навколо стіни
парку Сент-Джеймса, зайняло церковне кладовище Сент-
Маргарет, і таким чином обидві партії весь день стояли
віч-на-віч, неначе вороги, але в бій не вступали. Так
Тулуб втратив свою Палату засідань, а офіцери, як і
раніше, продовжували свої засідання в домі Веллінґфорда.
Там вони обрали комітет, що складався з декого з них і
з кількох представників, який назвали Комітетом Безпеки;
його співголовами були Ламберт і Вейн, які за згодою
загальної ради офіцерів мали право судити злочинців,
придушувати повстання, вести переговори з закордонними
державами тощо. Як бачиш, Тулубові прийшов кінець, а
найвищу владу (яка мала дбати про salus poluli) було пере¬
дано Раді Офіцерів. А все ж Ламберт надіявся напри¬
кінці на неї. Але в одному з їхніх обмежень говорилося,
що вони, протягом шести тижнів мають подати на роз¬
гляд армії нову модель влади. Якби вони так і зро¬
били, то, на Твою думку, вони радше віддали б най¬
вищу владу Ламбертові або комусь іншому чи воліли б
залишити її собі?
21* 231
Б. Думаю, що ні. Якщо Тулуб призначив до команду¬
вання армією, тобто керувати трьома націями, разом з
кількома іншими генерала Манка, який уже був голов¬
нокомандувачем армії в Шотландії і який здійснив у цій
війні більші подвиги, ніж Ламберт, то як же вони насмі¬
лилися не включити його до цього Комітету Безпеки?
Або як міг Ламберт думати, що генерал Манк це йому
простить і не буде намагатися знову зміцнити Тулуб?
А. Вони про нього не думали. Він проявив свою хо¬
робрість на віддалених місцях, в Ірландії і Шотландії.
Тут, у їхніх змаганнях за владу, його честолюбство не
проявилося; він поступився як Річардові, так і Тулубові.
Після того, як генерал Манк листовно виявив своє не¬
вдоволення діями Ламберта і його товаришів, вони були
дуже здивовані і прийшли до переоцінки його особи —
але було вже запізно.
Б. Чому ж? Його армія була надто мала для такого
великого завдання.
А. Генерал дуже добре знав свої і їхні війська, в якому
стані вони тоді знаходилися і як можна було б їх збільши¬
ти, як і те, чого загалом прагнули столиця і провінції, а
саме — повернення Короля. Щоб це здійснити, треба було
лише прийти з його армією (хоч і не дуже великою) до
Лондону. Єдиною перепоною на цьому шляху була армія
Ламберта. Що ж міг він зробити в цій справі? Якби він
відразу висловився за Королем або за вільним Парламен¬
том, то всі війська в Англії об’єднались би проти нього
і, під іменем Парламенту, забезпечили б себе грішми.
Після своєї листової суперечки з Радою Офіцерів ге¬
нерал Манк передусім взяв під варту тих офіцерів своєї
армії, що були анабаптистами і тому не були надійними,
а на їхнє місце назначив інших; потім стягнув докупи
свої війська і рушив на Берік (Berwick). Там скликав з’їзд
шотландців, від якого став вимагати, щоб вони вжили
заходів для захисту своєї нації на час його відсутності і
щоб доставили його війську харчі на час його маршу.
232
З’їзд обіцяв докласти всіх зусиль, щоб захистити націю,
і зібрав для нього невелику суму грошей, але достатню
для його мети, вибачаючися за свою теперішню вбогість.
З іншого боку, Комітет Безпеки вислав проти нього Лам¬
берта з найбільшою і найкращою частиною армії, щоб
його затримати і водночас за допомогою послань і при¬
мирителів намагався спонукати його до переговорів, на
які він погодився, і послав трьох офіцерів до Лондону
на переговори зі стількома ж офіцерами з їхнього боку.
Ці шестеро відразу ж домовилися (не маючи на це від
генерала повноважень) на такі пункти: Короля не допус¬
тять; буде встановлена вільна республіка; будуть підтри¬
мувати духовенство і університети тощо. Генералові це
не подобалося, і він ув’язнив одного із своїх уповнова¬
жених за перевищення повноважень. Після цього, по
п’ятеро уповноважених з кожного боку уклали іншу угоду.
-Але коли ще велися ці переговори, Гезлеріґ, член Тулуба,
захопив Портсмут, а солдати, відряджені Комітетом Без¬
пеки, щоб його відібрати, замість цього вступили в місто
й об’єдналися з Гезлеріґом. По-друге, в столиці знову
спалахнули заворушення заради вільного Парламенту. По-
третє, лорд Фурфакс, теж член Тулуба, який мав великий
вплив у Йоркширі, почав там набирати солдатів в тилах
Ламберта, який опинився тепер між двома арміями, і
тому його вороги бажали тепер боротися проти нього
разом з генералом. По-четверте, наспіли вісті, що Де-
воншир і Корнуол набирають військо. Врешті, армії Лам¬
берта недоставало грошей, і було ясно, що вона їх не
дістане від Ради Офіцерів, яка не мала ні авторитету, ні
досить сили, щоб зібрати гроші, тому в ній зростало
невдоволення і її ненавиділи в північних графствах за
безплатне квартирування.
Б. Мене дивує, чому шотландці так радо постачали ге¬
нерала Манка грішми; вони ж не були приятелями Тулуба.
А. Цього я не знаю; але думаю, що шотландці віддали
б ще більшу суму, аби тільки домогтися, щоб англійці
233
нам’яли одне одному вуха. Рада Офіцерів, яку тепер обсіло
так багато ворогів, швидко подала свою модель влади,
що передбачала вільний Парламент, що мав зібратися
15 грудня, але з такими обмеженнями, як без Короля,
без Палати Лордів, що ще більше роздратувало Лондон,
ніж раніше. Зі страху перед столицею вони не наважилися
послати військо на захід, щоб придушити тамошніх по¬
встанців, і не могли набрати інших солдатів за браком
коштів. їм не залишалось нічого іншого, як покинути
дім Веллінґфорда і подбати про себе самих. Коли про це
дізналася їхня армія, що була на півночі, то її солдати
покинули Ламберта, і 26 грудня Тулуб поновив засідання
в Палаті Громад.
Б. З уваги на те, що Тулуб знову засідав, відпав привід
для походу генерала Манка на Ловдон.
А. Хоч Тулуб засідав знову, але добре (ще) не закрі¬
пився, бо ж в умовах всіляких маніфестацій за вільний
Парламент так дуже потребував приходу генерала, як пе¬
ред ше. Тому він повідомив їх, що оскільки вони, на його
думку, не перебувають ще у достатній безпеці, він прийде
зі своєю армією до Лондону. Вони не тільки на це по¬
годилися, але й благали його це зробити і ухвалили, що
за його службу плататимуть йому тисячу фунтів річно.
Коли генерал рухався у напрямі Лондона, вся країна
слала йому петиції на підтримку вільного Парламенту.
Щоб звільнити в Лондоні місце для його армії, Тулуб
вивів звідти своїх солдатів. Незважаючи на все це, генерал
за весь цей час не сказав ні слова, з чого можна було б
виснувати його кінцеві плани.
Б. Як Тулуб помстився на Ламбертові?
А. Вони його не чіпали. Не знаю причини, чому вони
так лагідно з ним повелися; але Ламберт був з певністю
найбільш талановитим із усіх офіцерів, які їм служили,
коли вони мали матеріальні засоби і потребу в його
послугах. Після того, як генерал прибув до Лондону,
Тулуб зажадав від столиці внести свою частину податку,
234
тобто 100 000 фунтів місячно за шість заборгованих місяців
на підставі постанови Парламенту, ухваленої ним ще до
експропріації (desseisin) його Комітетом Безпеки. Але сто¬
лиця, вороже настроєна проти Тулуба і палка приклон-
ниця вільного Парламенту, ніяк не хотіла дати грошей
своїм ворогам на їхні цілі, несумісні з її власними. На
це Тулуб наказав генералові розбити міські ворота й опус¬
кні ґрати, й ув’язнити деяких перекірливих городян. Це
він виконав, і це була його остання зроблена їм послуга.
Приблизно в той же час закінчився термін уповнова¬
ження на командування армією, що генерал Манк та інші
(офіцери) одержали від Тулуба ще перед узурпацією ради
офіцерів; теперішній Тулуб його відновив.
Б. Таким чином він командував шостою частиною всіх
збройних сил держави. На місці Тулуба я б його призначив
головнокомандуючим. У таких випадках, як цей, не може
бути гіршого пороку, ніж скупитися. Честолюбство по¬
винно йти в парі з великодушністю.
А. Після проламання столичних воріт генерал написав
Тулубові листа, в якому дав їм зрозуміти, що така послуга
була *дуже* проти його вдачі, і нагадав їм, як добре
столиця служила Парламентові протягом усієї війни.
Б. Дійсно. Якби не столиця, Парламент ніяк не зміг
би вести війни, а Тулуб — вбити Короля.
А. Тулуб не брав до уваги ні заслуг Лондона, ні добродуш¬
ності генерала. Вони метушилися: давали доручення, ухва¬
лювали розпорядження про зречення від присяги Королеві
і його родові в користь давнього Зобов’язання (див. прим,
на стор. 192), вели наради зі столицею про заплату коштів.
Генерал також бажав бути присутнім на нараді між де¬
кількома членами Тулуба і декількома його виключеними
членами у справі правильності їх виключення і шкоди,
яку могло б принести повторне їх допущення: і на це
дали дозвіл. Після довгої наради генерал визнав претензії
Тулуба як нерозумні і честолюбні, і висловившися — ра¬
зом зі столицею — за вільний Парламент, прийшов до
235
Вестмінстеру з виключеними членами (яким він наказав
зібратися в Уайтголлі і там на нього чекати) і вказав їм
їхні місця в Палаті між «тулубцями» (Rumpers). Таким
чином ті ж самі тварюки, що знаходилися в Палаті Громад
у 1640 році, за винятком уже покійних і тих, які перейшли
були на бік покійного Короля до Оксфорду, там з’яви¬
лися знову.
Б. Але це, здається мені, не було доброю послугою
Королеві, хіба що вони навчалися кращих принципів.
А. Нічого вони не навчалися. Більшість знову була
пресвітеріанська. Правда, з вдячності до генерала Манка,
вони зробили його головнокомандувачем всіх військ трьох
націй. Вони добре також зробили, що проголосили не¬
дійсним Зобов’язання; але це сталося тому, що ці акти
були ухвалені зі шкодою для їхньої партії. Але вони не
скасували жодного із своїх бунтарських декретів і не
зробили нічого для того, щоб принести користь теперіш¬
ньому Королеві; навпаки, ухвалили заяву (в якій говори¬
лося), що це покійний Король розпочав війну проти обох
своїх Палат.
Б. Коли б ці дві Палати вважали за дві особи, то чи
ж вони не належали до підданих Короля? Якщо ж Король
набирає військо проти свого підданого, то чи законно з
боку цього підданого противитися йому силою, якщо (як
в даному випадку) він міг би зберегти мир шляхом свого
підкорення?
А. Вони знали, що вчинили підло і безглуздо; але тому,
що завжди претендували на непересічні розум і побож¬
ність, то не хотіли цього визнати. Пресвітеріанці вважали,
що саме настав час, щоб затвердити своє «Вірую», і подали
його Палаті Громад *; яке ця Палата, щоб показати, що
вони не змінили своїх принципів (після шестикратного
1 В іншому варіанті тексту читаємо: «...Палаті Громад, щоб показати...
принципи; які після... ухвалено надрукувати...».
236
читання), ухвалила надрукувати і один раз у рік публічно
перечитувати в кожній церкві.
Б. (Отож) повторю: відновлення Довгого Парламенту
не було доброю послугою Королеві.
А. Май трохи терпіння. їх було відновлено за двох
умов: першою, що закінчать свою сесію до кінця березня;
другою, що перед її закінченням розішлють виборчі по¬
вістки про нові вибори.
Б. Це було обмеження.
А. Це дало Короля: бо ж небагато (членів) цього Дов¬
гого Парламенту (бо ж країна відчувала гострий біль від
їхніх попередніх послуг) могло добитися, що їх обрали
знову. Цей новий Парламент розпочав свою сесію 25 квіт¬
ня 1660 р. Ти ж знаєш так само, як і я, як швидко вони
запросили Короля, з якою радістю і тріумфом його при¬
йняли, як гаряче його Величність вимагав від Парламенту
ухвалити закон про амністію і як мало (людей) не було
ним охоплено!
Б. Але я досі не помітив, щоб пресвітеріанці відмови¬
лися від своїх давніх принципів. Ми ж тільки повернулися
до того положення, в якому знаходилися на початку
революції (sedition).
А. Це не так: бо ж хоча Королі Англії завдяки своїй
суверенній владі мали право командувати військом і це
не підлягало сумнівові і не потребувало окремої постанови
Парламенту, то тепер, після цієї кривавої суперечки, на¬
ступний Парламент (тобто теперішній) неоднозначно й
виразно проголосив це виключним правом Короля, а не
котроїсь Палати Парламенту. Цей декрет Парламенту є
для народу більш повчальним, ніж будь-які аргументи,
виснувані з титулу суверенності, і через це краще згоди¬
тися для того, щоб на майбутнє розвінчати честолюбство
всіх бунтарських промовців.
Б. Молю Бога, щоб це підтвердилося. Незважаючи на
це, мушу визнати, що цей Парламент зробив усе, що
Парламент здатний зробити, щоб забезпечити нам мир:
237
думаю, що цього було б достатньо, якби проповідники
уважно стежили за тим, щоб не навіювати своїм слухачам
згубних принципів. Я спостеріг у цій революції1 кругообіг
верховної влади, від покійного Короля, через двох узур¬
паторів *батька і сина* до його сина. Бо ж — не беручи
до уваги влади Ради Офіцерів, що була лише тимчасова
і передана їм не інакше, як тільки під опіку,— вона
перейшла від Карла І до Довгого Парламенту; від нього
до Тулуба; від Тулуба до Олівера Кромвеля; а потім від
Річарда Кромвеля назад до Тулуба; звідтіль до Довгого
Парламенту; а звідтіль до Короля Карла II, в якого хай
залишається надовго.
А. Амінь. 1 щоб такого генерала він мав завжди, як
тільки буде потрібно.
Б. Ти розповів мені досі мало про генерала, хіба тепер
при кінці; але я справді думаю, що ґіривести цю малу
армію без втрат з Шотландії аж до Лондону було най¬
більшим військовим досягненням, яке знає історія.
1 Під «революцією» (revolution) Гоббс розуміє, як і велика більшість
його сучасників, з одного боку (під впливом давнього вчення Полібія),
кругообіг політичних конституцій: монархія, аристократія, демократія,
(знову) монархія; з другого боку — ротацію небесних тіл, прим. Землі
довкола Сонця (на підставі новітньої науки Коперника). Щоправда в добу
Гоббса вперше почали вживати поняття «революції» також стосовно по¬
літичних «революцій» у сенсі суспільно-політичного перевороту. Але ха¬
рактерно, що сучасники Гоббса ніколи не мали на увазі революції, яка
відбулася в Англії в роках 1640 —1660, а тільки т.зв. «Славетну Революцію»
(«Glorious Revolution») 1688 року, яка в нашому розумінні не була справ¬
жньою революцією, а тільки зміною Короля. Натомість революцію років
1640—1669 називали «ребеяією». Див. Karl Griewank «Der neuzeitige Re-
volutionsbegrifT» (1969), а також «Revolution und Gesellschaft», Інсбрук, 1980.
ЗМІСТ
ВІД РЕДАКТОРА III
«БЕГЕМОТ» Т.ГОББСА НА ТЛІ ЙОГО
ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ БІОГРАФИ VI
1. Життя і творчість VI
2. «Бегемот» LVI
ДІАЛОГ ПЕРШИЙ 2
ДІАЛОГ ДРУГИЙ 73
ДІАЛОГ ТРЕТІЙ 128
ДІАЛОГ ЧЕТВЕРТИЙ 182
Вийшло друком:
КІСТЯКІВСЬКИЙ Богдан, Вибране. — Редакція часопису
“Філософська і соціологічна думка” спільно з Видавництвом гума¬
нітарної літератури “АБРИС”. — Мова українська. Обкладинка
тверда.
Богдан Олександрович Кістяківський (1868 — 1920) — філо¬
соф і соціолог права, дійсний член Всеукраїнської Академії Наук
(1919 р.) належить до тої частини вітчизнянбї інтелігенції, яка
силою обставин була відірвана від України, від українських справ,
але повернулась до них на початку XX сторіччя.
Творча спадщина Б.Кістяківського, яка не вкладалась у рамки
офіційної марксистської ідеології, тривалий час лишалася поза
увагою. До “Вибраного” включені грунтовні праці вченого з філо¬
софії (“Проблеми й завдання наукового пізнання”, “На захисті
науково-філософського ідеалізму”), правознавства (“Реальність
об’єктивного права”, “Методологічна природа науки про право”,
“Держава правова й соціалістична”, ін.), а також праці з історії
суспільно-політичного та культурного життя України (“М.ПДра-
гоманов і питання про самостійність української культури”, ін.).
Для тих, хто цікавиться історією української філософії, питан¬
нями духовного життя, проблемами культури.
Адреса Видавництва.
Україна, 252001, Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4
Телефони (044) 228-71-23
229-31-63
229-25-48
Тел./факс (044) 228-48-55
Вийшло друком:
ТОЛОЧКО Петро. Київська Русь. — Видавництво гуманітарної
літератури “АБРИС”. — Мова українська. — 25 др. арк. Обкла¬
динка тверда. Подарункове видання.
Монографія відомого українського вченого академіка П.П.То-
лочка присвячена одному з найяскравіших періодів історії Украї¬
ни — Київській Русі. На підставі комплексного аналізу писемних
та археологічних джерел у ній відтворена широка картина полі¬
тичного, соціально-економічного і культурного розвитку від заро¬
дження східнослов'янської державності до часів монголо-татар-
ської навали включно.
Значне місце приділено проблемі походження Русі, яка ви¬
світлюється на тлі її взаємин з Хозарією, Скандинавією і Візантією
у VII — X століттях.
Окремі розділи присвячені політичній історії, соціально-еко¬
номічному розвитку і суспільно-політичним відносинам на Русі
IX — XIII ст., етнічному розвитку, місцю православної церкви у
житті давньоруського суспільства, культурі Русі IX — XIII ст.
Книга ілюстрована оригінальними фотографіями, картами, ар¬
хеологічними та архітектурними реконструкціями.
Розрахована на викладачів і студентів історичних факультетів
вузів, вчителів історії, на всіх, хто цікавиться історією нашого
народу.
Найближчим часом в серії “Бібліотека вітчизняної
суспільно-політичної і філософської думки” буде підго¬
товлено до друку видання:
ЧИЖЕВСЬКИЙ Дмитро. Твори в чотирьох томах. — Редакція
часопису “Філософська і соціологічна думка” спільно з Видавницт¬
вом гуманітарної літератури “АБРИС”. — Мова українська.
Дмитро Іванович Чижевський (1894 — 1977) — видатний істо¬
рик філософії, культуролог, філолог, дослідник слов'янських куль¬
тур, зокрема російської, чеської, словацької, польської. Особливо
велику увагу вчений приділяв світоглядним аспектам культури як
визначальним засадам спільноєвропейського гуманістичного по¬
ступу.
Пропонований чотирьохтомник є першою спробою зібрати і
науково впорядкувати праці Д.І.Чижевського різного періоду твор¬
чості, які досі розкидані по численних закордонних виданнях.
До першого тому включено грунтовні праці “Філософія Г.Ско-
вороди” та “Нариси з історії філософії на Україні”.
У другому томі зібрано праці “Гегель і французька революція”,
“Гегель і Ніцше”, “Поза межами краси”, “Міцкевич і українська
література”, а також низку статей з українського бароко, про
І.Вишенського, І.Величковського, Т.Шевченка, П.Куліша, ВЛи-
линського тощо.
Третій том включає твори, перекладені з німецької, чеської і
російської мов.
У четвертому томі подано відому працю “Гегель в Росії”, а
також матеріали з архіву Д.Чижевського.
Наукове видання
Бібліотека часопису “Філософська і соціологічна думка”
серія
“Класики світової суспільно-політичної думки”
ГОББС Томас
БЕГЕМОТ
(переклад з англійської)
Редактор І.В.Гарник
Художній редактор ВД. Квітка
Технічний редактор В І.Гломозда
Комп’ютерний набір В.І.Гломозда, А.І.Ключнікова
Комп’ютерна верстка С.І.Бичко
Підп. до друку 14.04.96. Формат 70x100 1/32- Папір офсетний.
Друк офсетний. Вид. арк. 15,80. Ум.-друк. арк. 13,65. Зам. №1978.
Видавництво гуманітарної літератури “Абрис”,
252001, Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4.
Видруковано з оригінал-макету,
виготовленого в редакції МП “ІНТЕРКРОК”,
252033, Київ-33, вул. Тарасівська, 6,
на ПВКП “Укртиппроект”.