/
Текст
СЕРІЯ «СВІТ ШКІЛЬНОЇ ЧИТАНКИ»
книжка четверта
За сприяння
ї О. ІОІІИ
Львівської обласної
держа вної адміністрації
Мирона Янківа
ГЕРОЇЧНИЙ ЕПОС
ПІСНЯ
ПРО мого
СІДА
ПІСНЯ
ПРО
РОЛАНДА
«Червона Калина»
Львів-2002
Середньовічна Європа, така багата на герсіічні подїі й
незвичайні воєнні походи, залишила нам частину своєї
духовності й ідеалів в епічних поемах. Пропонуємо Чи¬
тачам «Пісню про мого Сіда» з Іспанії та «Пісню про
Роланда» з Франції, які стали справжніми перлинами в
культурній скарбниці цих країн.
До речі, переклад українською мовою «Пісні про мого
Сіда» в Україні друкується вперше.
Упорядник ЛАРИСА ФЕДОРІВ
Героїчний епос
П 346 Пісня про мого Сіда. Пісня про Роланда. Епічні
поеми. — Львів:
«Червона Калина», 2002. — 276 с.
ISBN 5-7707-0743-7
УДК 398.22(4)
ББК Ш3(4)—611.0
ISBN 5-7707-0743-7 © «Світ шкільної читанки»
видавництва «Червона Калина»
© Лариса Федорів,
літературний редактор
«Пісні про мого Сіда»
Героїчний епос
Із всіх жанрів середньовічної народної літерату¬
ри найкраще зберігся героїчний епос. Виник він на
вищих ступенях варварства і остаточно оформився
на ранніх етапах рабовласницького і феодального
суспільства.
Творцями і носіями епосу спочатку були дружинні
співці під враженням якоїсь значної події в житті
роду чи племені, котрі теж брали участь у подіях,
битвах, походах. Десь у X столітті носіями, вико¬
навцями, а великою мірою й авторами народної поезії
стають бродячі співці, які відігравали значну роль у
формуванні національної свідомості кожного наро¬
ду. У Франції їх називали жонглерами, в Німеччині
— шпільманами,* в Іспанії —хугларами.
Аж до XIV ст. в іспанській народній поезії домі¬
нував героїчний епос, в якому чітко проглядаються
три теми: засудження феодальних міжусобиць, бо¬
ротьба з маврами (тема реконкісти)** та боротьба за
свободу та політичну незалежність Кастилії — запо¬
руки національної єдності і розгрому ворога.
Серед національних героїв Іспанії на чільному
місці оспівується Руй (Родріго) Діас де Бівар (1040?—
1099), прозваний Сідом, що у перекладі з арабської
означає пан. Сід — історична постать, а невідомі
достовірно автори описували справжні події з його
життя. Хоча ще за життя Сіда каталонський поет
прославив його в своїй латинській поемі «Кармен
Кампідокторіс», а вже після його смерті, дослідни¬
ки називають близько 1140 рік, й постала «Пісня
про мого Сіда». Однак оригінал поеми не зберігся, її
переписували, згідно з тодішнім звичаєм, не раз і
не два, а до нас дійшла єдина копія з 1307 року, яку
* Див.: «Пісня про Нібелунгів» — Київ, «Веселка», 1989.
** Реконкіста — процес відвоювання іспанцями своєї тери¬
торії (королівство Кастилія).
— 5 —
переписав Пер Аббат. Збережена копія рукопису це
книга ін кварто, що має 74 пергаментні листки та
дві обгортки. Копію Пер Аббата видав уперше дру¬
ком Т.А.Санчес у 1779 році. А найцінніше й найбільш
майстерне видання належить Мендесу Підалю.
З усіх героїчних епосів Європи найбільш значним
є французький, який зберігся у вигляді близько 90
поем в записах XII—XIII ст. Поеми декламувались
співучим голосом під акомпанемент маленької арфи
або примітивної скрипки. їх можна поділити на три
групи, так звані цикли: королівський, в якому цен¬
тральною постаттю є Карл Великий, до цієї групи і
належить «Пісня про Роланда»; у циклі Ґарена де
Монґлана прославляється ідеальний васал на ім’я
Ґійом д’Оранж, який вірно служить королю і врято¬
вує державу від ворогів. Цикл Доона де Майанса
представлено піснями про міжусобиці феодальних
лицарів.
Вершиною французького героїчного епосу є поема
«Пісня про Роланда», складена близько 1100 р. Збе¬
реглася вона у декількох записах, найкращий з них,
так званий оксфордський, датовано 1170 роком.
У центрі уваги автора* пісня — історична основа,
сутичка басків чи то гасконців у серпні 778 року з
ар’єргардом Карла Великого після його невдалого
походу в Іспанію. Сьогодні немає чіткої впевненості,
чи Роланд є історичною постаттю, хоча віддаємо на¬
лежне правдивості змалювання ідеї цілковитої відда¬
ності васала своєму королю. Для Роланда та його
друзів патріотизм та інтереси Франції вищі за жит¬
тя. Саме в проголошенні патріотичної ідеї і полягає
висока народність поеми та її глибокий громадський
смисл.
^Проблема авторства поем героїчного епосу залишається по¬
лемічною. Слово «автор» вживається тут у значенні останнього
переписувача та упорядника тексту.
— 6 —
ПІСНЯ
ПРО мого
СІДА
Із староіспанської мови переклав
проф. д-р БОГДАН І. ЛОНЧИНА
(з видання УКРАЇНСЬКОГО КАТОЛИЦЬКОГО
УНІВЕРСИТЕТУ ІМ. СВ. КЛИМЕНТА ПАПИ,
РИМ, 1972)
літературний редактор
ЛАРИСА ФЕДОРІВ
Титульна сторінка «Хроніки славного
лицаря Сіда Руй Діаса Кампеадора»,
яка вийшла в місті Бурґосі у 1512 р*
Перша частина
ВИГНАННЯ СІДА
Король Дон Альфонсо1 послав Руй (Родріго) Діаса,
мого Сіда, по данину, що її правителі Кордови й Севільї
платили йому кожного року. На той час Альмутаміс —
король Севільї та Альмудафар — король Гренади були
великими ворогами й смертельно ненавиділи один одно¬
го. А були тоді в Альмудафара такі вельможі, що допо¬
магали йому: граф Дон Гарсія Ордоньєс і Фортун Сан¬
чес, зять короля Дон Гарсії з Наварри, і Льоне Санчес,
його брат, та Дон Дієґо Перес, один із найкращих ли¬
царів у Кастилії. Кожен із цих вельмож допомагав із своїм
військом Альмудафарові. І пішли вони походом на Аль-
мутаміса, короля Севільї.
Коли Сід довідався, що вони вирушили на короля
Севільї, який був васалом і ленником короля Дон Аль¬
фонса, вважав це за лихо і дуже зажурився; вислав до
всіх листи від себе з проханням, щоб вони залишили дум¬
ку вирушати походом на короля Севільї чи нищити його
землю, з уваги на зобов’язання, яке мали стосовно коро¬
ля Дон Альфонса, бо якщо б хотіли вчинити щось інше,
хай знають, що не може бути, щоб король Дон Альфонсо
не допоміг своєму васалові.
Король Гренади й вельможі зовсім злегковажили лис¬
тами від Сіда та всі гуртом пішли війною і знищили коро¬
лю Севільї всю землю, аж по замок у Каврі.
Коли Руй Діас це побачив, зібрав стільки війська
з-поміж християн та маврів, скільки лиш міг, та пішов
війною проти короля Гренади, щоб прогнати його з землі
короля Севільї. А коли король Гренади й вельможі, що
були з ним, довідалися, що Сід іде з таким наміром, по¬
слали йому повідомлення, що не залишать землі задля
1. У збереженій копії “Пісні” бракує першого листка. Щоб
впровадити читача в поему, сучасний іспанський філолог
Р. Менендес Підаль розпочинає своє видання поеми фраг¬
ментом із староіспанської “Хроніки Двадцяти Королів”, вва¬
жаючи, що він покривається приблизно із втраченим по¬
чатком поеми. Цією частиною хроніки розпочинаю і я пе¬
реклад “Пісні”. (Тут і далі прим. перекладача.)
нього. Коли Руй Діас Сід почув про це, вирішив, що не
було б добре, якщо б він не пішов на них і не боровся з
ними на полі битви. А бій їхній тривав від третьої години
до полудня; загинуло там багато маврів і християн з та¬
бору короля Гренади, але переміг їх Сід та примусив уті¬
кати з поля битви. У цьому бою взяв Сід у полон графа
Дон Гарсію Ордоньеса і вирвав йому кусень бороди, і Льоне
Санчеса, і Дієґо Переса, і багато інших лицарів, та стільки
всякого іншого народу, що й не міг їх порахувати. Три¬
мав їх Сід у полоні три дні, а згодом звільнив усіх. Коли
брав їх у полон, наказав своїм воїнам забрати добро й
багатство, що залишилося в таборі; опісля повернувся
Сід з усім своїм військом та всіма своїми багатствами до
Альмутаміса, короля Севільї, та дав йому й усім його
маврам усе те, що вони розпізнали як їхнє, а навіть з
іншого стільки, скільки хотіли взяти. Від того часу мав¬
ри і християни називали цього Руй Діаса з Бівара Сідом
Кампеадором — що значить переможцем.
Тоді Альмутаміс дав йому багато гарних дарунків і
данину, по яку він приїхав; згодом вони підтвердили мир¬
ний договір, який існував між королем Дон Альфонсом і
Альмутамісом. А Сід повернувся з усією даниною до ко¬
роля Дон Альфонса, свого сеньйора. Король прийняв його
ввічливо, був дуже задоволений ним, радів із зробленого
Сідом. Через це численні лицарі заздрили йому, старали¬
ся нашкодити та врешті-решт оббрехали перед королем.
Коли Сід прибув до короля Дон Альфонса, той мав
уже зібране велике військо, щоб піти війною на землю
маврів... І Сід хотів піти з ним, але захворів важко й не
міг рушити з місця; тоді король залишив його на сто¬
рожі своєї землі. Король Дон Альфонсо перейшов через
територію маврів, знищив їм багато земель та завдав ба¬
гато шкоди. Коли король перебував в Андалузії і робив
те, що хотів, великі військові сили маврів зібралися по
другій стороні, пішли на його землю й обложили замок
Гормас, — билися там дуже завзято і завдали багато
лиха цій землі.
Саме тоді Сід уже видужував і коли почув, що маври
виробляють в околиці Сан Естевану, зібрав стільки лю¬
дей, скільки міг, і пішов на землю маврів; набіг і знищив
усю околицю Толедо й узяв у полон сім тисяч маврів і
мавританок. Згодом повернувся до Кастилії з почестями,
;і (шгптством та великою здобиччю.
— 10 —
Як тільки про це довідався король Дон Альфонсо, дуже
йому заболіло серце. Коли вельможі, що перебували з ним,
побачили це, та ще й тому, що дуже заздрили Сідові,
наговорили на нього королеві багато злого, кажучи:
“Сеньйоре, Руй Діас Сід зламав мир, що його ви заклю¬
чили й підтвердили з маврами; він зробив це хіба лиш
для того, щоб вони вас і нас убили”. Король розлютився
і, розгніваний на Сіда, повірив наклепникам, бо недо¬
люблював його через присягу, що її він узяв був від нього
в місті Бурґос щодо причини смерті короля Дон Санчо,
свого брата, — і зараз же вислав Сідові листа з доручен¬
ням, щоб він покинув територію його королівства. Після
того, як Сід прочитав листа, то хоч цим дуже зажурився,
не хотів нічого робити в цій справі, бо мав тільки наказ
протягом дев’яти днів залишити територію королівства.
І 1а
Послав він по своїх родичів і васалів, і сказав їм,
як то король наказав йому забратися з його землі, та
що дав йому тільки термін у дев’ять днів, і що він
бажає знати, хто з них хоче іти з ним, а хто хоче
залишитися.
“І тим, хто піде зі мною, хай Бог
дасть винагороду,2
а від тих, що тут залишитися бажали б,
хочу відійти як приятель”.
Тут мовив слово Альвар Фаньєс,
родич його чи не найближчий:
“З вами підемо, Сіде, через степи й оселі,
ніколи вас не залишимо, поки ми живі й здорові,
з вами поділимо мули й коні,
і гроші, й тканини,
Iа. Римськими цифрами відділені поодинокі асонантичні
групи “Пісні”. Кожна група має в ориґіналі той самий асо¬
нанс, зн. кожний рядок у групі закінчується тим самим на¬
голошеним голосним звуком.
2. Тепер іде дванадцять рядків, що взяті з пізнішої пере¬
робки поеми, які збереглися в старих хроніках. Вони мабуть
безпосередньо попереджували текст, збережений в мануск¬
рипті Пер Аббата.
— 11 —
завжди служити вам будем, як друзі й васали”.
Тоді погодилися з тим, що мовив Дон Альвар;
дуже вдячний мій Сід за все, що там говорили...
З Бівара вирушив Сід мій на Бурґос,
залишає покої свої пусткою.
З очей йому сльози ряснії ^екли,3
він повертав головою і дивився на них.4
Побачив відкриті портали та без колодок хвіртки,
порожні, без шуб шкіряних і пелерин, вішаки,5
без соколів і яструбів опірених сідала.6
Зітхнув мій Сід від великої журби.
І мовив мій Сід розумними словами:
“Подяка Тобі, Господи Отче, що єси на небесах!
Ось що затіяли вороги лихі мої”.
II
Тоді вуздечки попустили, ось пришпорили сміло,
При виїзді з Бівара ворона справа летіла,
а як в Бурґос прийшли, полетіла наліво.7
Здвигнув плечима мій Сід, похитав головою:
“Агей, Альвар Фаньєсе,
з рідної нас прогнали землі!
Та в шані великій повернемося ми у Кастилію”.
3. Тут починається збережена копія “Пісні”, яку перепи¬
сав Пер Аббат у 1307 р. Виправляючи копію і стараючись
наблизити її до втраченого оригіналу, Р. Менендес Підаль
попереставляв деякі рядки, інші поділив на два; рядки, що
повторювалися, вважав за доцільне усунути зі свого видан¬
ня.
4. Сід виїздить на вигнання і востаннє дивиться на свій
замок.
5. Шуба — тут одяг із шкіри горностая, кролика або яг¬
няти, який носили лицарі й дами. Під шубу вбирали вони
камзол, а на шубу пелерину.
6. Звичай послуговуватися ловчими птахами на полю¬
ванні був дуже поширений в Середньовіччі. Лицар держав
птаха на плечі. В покоях тримали їх на сідалах. Опірений
це — птах, що змінив пір’я; тоді він ставав дуже цінним.
7. Ворона, що летить справа наліво, це добрий знак, а
зліва направо — злий. Цей римський забобон був дуже роз¬
повсюдженим в Середньовіччі.
— 12 —
III
Мій Сід Руй Діас в’їхав у Бурґос.
В його товаристві — шістдесят прапорців;8
щоб побачити Сіда, виглядають жінки й чоловіки,
у вікнах стають міщани й міщанки
з очима в сльозах, такий біль вони мали великий.
Устами своїми всі одностайно казали:
“Боже, що за добрий був би васал,
будь сеньйор його добрий!”9
IV
Вони б запросити раді його, та ніхто не посміє:
король Дон Альфонсо — у великому гніві.
Перед вечором до Бурґоса
лист від нього прийшов
За міцною печаттю, із забороною суворою:
щоб моєму Сідові Руй Діасові
ніхто притулку не давав,
а той, хто дасть, хай певно знає,
що втратить він своє майно,
а то і очі на своїм обличчі,
і окрім цього — тіло й душу.
Великий біль християнські люди відчували;
поховалися від Сіда,
бо не наважаться й слова сказати йому.
Переможець подався до свого нічлігу;10
Порівнявся з дверима й побачив: зачинені міцно,
через страх перед королем Альфонсом,
вирішено так було:
не відчинять йому, хай хоч виб’є двері.
8. Прапорець, що прикрашає кінець списа. Цього слова
вживає автор часто в значенні “лицаря”.
9. Вони знають Сіда, мають до нього велику пошану і
розуміють добре, що, проганяючи його, король, або як звер¬
талися, сеньйор, поступив дуже несправедливо.
10. Ісп. мовою звучить як “кампеадор”. Походження і
точне значення цього епітету Сіда непевне. Це слово, ма¬
буть, означає “борець”, “переможець” або “ратоборець,”
“войовник”. Маври прозвали його Сідом, що по-арабськи
означає “пан”.
— 13 —
Сідові люди сильним гукають голосом,
ті, що всередині, словом не обмовилися.
Дав шпори мій Сід, до дверей він під’їхав,
ногу із стремена розпростав, нею вдарив по них;
не відчиняються двері, бо добре замкнені кимось.
Дев’ятирічне дівча йому показалось на вічі:
“О, Компеадоре, в щасливу годину
до пояса ви меч припнули! 11
Король нам заборонив,
лист від нього вчора надійшов
За міцною печаттю, із забороною суворою,
ми б не наважились вам відчинити,
ані вас прийняти;
інакше ми втратимо майно й маєтки,
та очі, що на обличчі.
Вам, о Сіде, не додасться добра від нашої смерті;
хай вам Творець допоможе
всім серцем ласкавим, святим”.
Сказало це дівча й у домі своєму зникло.
Сід бачить, що пощади не матиме він в короля.
Від дверей відійшов, по Бурґосу помчався,
прибув до церкви Пресвятої Марії
та миттю зліз з коня;
упав навколішки, сердечно молився.
Молитву відмовивши, зараз від’їхав;
браму минув він і через Арлянсон переїхав.13
Біля самого міста на шутровім полі отаборився,
шатро він розбив, як тільки зліз з коня.
Мій Сід Руй Діас, що в годину щасливу
припнув до пояса меч,
на полі шутровім розбиває табір,
коли ніхто в хату його не приймає.
11. Епітет Сіда, що часто вживається у “Пісні”. Це натяк
на ритуал, коли юнак ставав лицарем і діставав меч. Це
вважали за хвилину нового народження, початком нового,
лицарського життя. Подібний, синонімний епітет Сіда, це
вислів: “ви народилися в щасливу годину”.
12. Катедра П.Д. Марії в Бурґосі (півн. Іспанія).
13. Річка, що протікає через Бурґос.
— 14 —
Зате товариство славне довкола він бачить!
Так мій Сід табір розбив,
неначе в пустинній ущелині.
Заборонили йому на базарі в Бурґосі купувати
усі ті страви, що з м’яса;
йому б не наважились продати харчів ні за який гріш.
V
Тут бурґосець Мартін Антолінес, муж знатний,14
моєму Сідові і тим, хто з ним, хліб і вино прислав,
не купує нічого, бо все це у себе він має;
усіляких харчів доволі він їм доставив.
Задоволений був мій Сід, Переможець чудовий,
та інші всі, хто на його службі військовій.
Слово мовив Мартін Антолінес,
послухайте, що говорив він:
“О, Кампеадоре, в щасливу ви народились годину!
Цієї ночі спімо та виїжджаймо вранці,
бо впаде обвинувачення на мене за те,
що вам слугував я,
у гнів короля Альфонса я попаду.
Якщо я з вами живий і здоровий втечу,
то король скоріш чи пізніше
за приятеля схоче мати мене;
а як не схоче, то зовсім байдуже за те, що залишаю”.
VI
Слово мовив мій Сід, той,
що в годину щасливу припнув до пояса меч:
“Мартіне Антолінесе, ви — спис хоробрий! 15
Якщо житиму я, то подвою вам платню.
Я роздав золото і срібло все,
ви добре бачите, що нічого з собою я не везу,
потрібно лише грошей на харчі товариству моєму;
їх по неволі я роздобуду, по волі ж я не маю змоги.
За згодою вашою дві скрині ми облаштуєм,
піском їх наповним, чим ваги їм додамо,
Обшиємо їх ґадамеською шкірою і добре заб’ємо.16
14. Вірний васал Сіда.
15. Значить “лицар”.
16. Шкіра, прикрашена рельєфними фігурами. Її назва
походить від міста Ґадамес на Сагарі, в Триполітанії.
— 15 —
VII
Шкіра ґадамеська яскраво-червона хай буде,
замки золочені.
До Ракеля й Бідаса скачіть-но швиденько мені:17
Коли купувати в Бурґосі заборонили
і я у немилість попав короля,
не можу ж я везти з собою ті скрині,
бо дуже важкі вони,
Під добру позику нехай візьмуть їх для застави,
Щоб не знали християни,
візьміть тишком-нишком порою нічною.
Творець з усіма святими мені свідком,
Що хитрую по нужді, не по своїй волі”.18
VIII
Не барився Мартін Антолінес,
за Ракелем і Бідасом питав щохвилини.19
Через Бурґос переїхав, до замку дістався, 20
Ракеля і Бідаса голосно кличе.
IX
Ракель і Бідас сиділи разом у крамниці,
Свій гендель лічили, нажиті достатки.
Увійшов Мартін Антолінес, тямуща людина:
“Де ви, Ракелю й Бід асе, друзі мої давні?
Поговорити довірливо з вами обома бажав би”.
Вони не баряться, набік всі троє відійшли.
“Ракелю й Бідасе, обидва в тому ви руки подайте мені,21
що не зрадите ні християнам, ні маврам мене.
17. Це два жиди, мешканці Бурґоса. У наступних рядках
Сід каже, що саме Мартін Антолінес має переказати обом
жидам.
18. Обставини примушують Сіда піти на хитрощі, хоч йому
це не до вподоби. Він кличе Бога за свідка, що не має іншо¬
го виходу та що має добру волю віддати жидам цю “позич¬
ку”.
19. Рядок цей непотрібний, це повторення рядка нижче.
20. Жидівські ґетта були звичайно біля замку.
21. Значить “обіцяйте мені”.
Зроблю назавжди вас багатими,
щоб не знали ви ніколи нужди.
По данину мій Кампеадор поїхав,
дістав добра він чимало, велике багатство,
все, що вартість мало якусь, у Сіда залишилось;22
тому й до того прийшло, за що обвинувачений був.
Дві скрині повні захопив він чистого золота,
Недаром, бачите, король Альфонсо
так розгніваний на нього.
Він земельні залишив наділи, хати та покої.
Та скринь цих з собою не може взяти,
щоб не було розголосу;23
їх залишити хоче у ваших руках Переможець,
ви ж позичте грошей йому у вигляді закладу.
Ці скрині заберіть під свою охорону;
І клятвою величною обидва обіцяйте,
що до них не зазирнете за рік жодного разу”.
Ракель та Бідас радитися почали:
“Якось би треба було щось заробити.
Добре й нам це відомо, що Сід тут нажив,
коли на землю маврів ступив,
велике майно він здобув;
не спить той спокійно, хто майно у монетах везе.
Візьмемо ці скрині ми під охорону,
у місці, що його і не знайдуть, сховаємо.
Скажіть нам від імені Сіда, чим він вдовольниться,
та процент який за цілий рік нам дасть?”
Відповів Мартін Антолінес, тямуща людина:
“Скільки захоче мій Сід, справедливо те буде;
від вас він жадатиме мало,
щоб тільки в безпечному місці ті скрині лишились.
До нього люди в потребі приходять звідусіль,
він шість сотень марок потребує ”.24
Мовлять Ракель і Бідас: “Радо йому ми дамо їх”.
22. Щоб жиди не сумнівалися у правдивості його слів,
Мартін Антолінес використовує тут очорнення, що його
несправедливо кинули на Сіда заздрісні дворяни.
23. “Цих” відноситься до слова “скрині”.
і півфунта золота або срібла.
“Добре ви бачите, що ніч вже надходить,
а Сідові Кампеадору спішно,
треба, щоб зараз ви марок нам дали”.
Сказали Ракель і Бідас: “Ніхто так угоди не робить,
а тільки спершу товар, а потім вже плата”.
Тут Мартін Антолінес: “ Ви маєте рацію.
Так їдьмо ж туди, де світлий наш Сід,
Переможець славний,
і ми допоможемо вам, як по совісті треба,
принесемо скрині й у вашому домі сховаємо їх,
щоб ігро це не довідались ні маври, ні християни”.
Сказали Ракель та Бідас: “На це пристаємо.
Коли принесете ви скрині, беріть шість сотень марок”.
Поскакав Мартін Антолінес швидко,
а з ним Ракель та Бідас, по волі й охоче.
Не їде на міст він, а шукає броду,
щоб не побачила їх з Бурґоса жодна живая душа.
Ось вони в наметі світлого Переможця;
як тільки ввійшли, Сіда в руки поцілували.
Мій Сід усміхнувсь, став до них говорити:
“Ну, Дон Ракеле й Бідасе, давненько ми не бачилися!
Тепер на вигнання я їду,
бо в короля я в неласку попав.
Видно вже, на мені нажитися вам вдасться:
До самої смерті ви не знатимете нужди”.
Ракель і Бідас поцілували мого Сіда в руки.
Приготував угоду Мартін Антолінес,
що в запоруку за скрині марок йому шість сотень дадуть,
і аж до кінця року їх зберігатимуть добре;
бо так вони обіцяли й на це присягали йому,
що якби перед тим відчинили,
то брехунами стануть вони,
мій Сід ні зламаного гроша не дасть їм як процент.
Сказав Мартін Антолінес: “Скрині скоро ладуйте.
Беріть їх, Ракеле й Бідасе, у домі вашім лишіть їх;
я поїду з вами, щоб принести марки,
бо Сід мій вирушати мусить до півнів ранніх”.
При вантаженні скринь, ви б побачили, —
— 18 —
піднімають їх з радістю невимовною.25
Ледве їх підносять вони, хоч кремезні були.
Радіють багатству Ракель та Бідас,
бо до кінця свого життя багатими будуть.
X
У руку цілує Ракель мого Сіда:
“О, Переможцю, в щасливу годину
ви до пояса меч припнули!
З Кастилії вирушаєте крізь народи чужі.
Така ж то ваша доля, великі є ваші прибутки.
Яскраво-червону славну мавританську шубу,
Сіде, цілую вашу руку, — прошу,
її в дарунок привезіть”.
“Згода, — Сід мовив, — обіцяю непорушно,
або її відтіль я привезу, або цілу її до боргу дорахуйте”.
(Повезли скрині Ракель та Бідас,
з ними Мартін Антолінес за грошима їде.
До свого дому обережно прибувають);26
посередині світлиці килим розстеляють,
на ньому ніжноткане простирадло сніжно-біле.
Негайно відсипали срібних марок вони триста,
порахував їх Дон Мартін, узяв без ваги;27
других три сотні в золоті дали йому.
П’ять зброєносців має Дон Мартін, усіх навантажив.28
Коли він зробив це, почуйте, що говорив:
25. Автор пісні звертається прямо до слухачів. Таке пря¬
ме звернення (“почуйте”, “знайте”) зустрічається в поемі
дуже часто.
26. У дужках подаю слова чи рядки, що їх нема в манус¬
крипті “Пісні”, але які P.M. Підаль впроваджує в своє ви¬
дання на основі різних хронік (що часто прозифікували цілі
поеми, а часом і передавали їх дослівно), стараючись набли¬
зити якнайбільше текст копії Пер Аббата до втраченого ори¬
гіналу.
27. Мартін Антолінес висловлює довіру до жидів тим, що
не важить монет. Тоді не було одного стандарту щодо вели¬
чини монет, тому можна було ошукати когось, даючи йому
монети з меншою вагою.
28. Молодий шляхтич, що служить у лицаря і готується
до лицарського звання.
— 19 —
“О, Дон Ракеле й Бідасе, скрині вже в ваших руках,
я, що угоду такую уклав,
добре й собі заслужив на дарунок”.
XI
Разом Ракель і Бідас набік відійшли:
“Даймо дарунок гарний йому, бо ж він нам добув це.
Мартіне Антолінесе, бурґосцю поважний,
ви цього варті, нагороду вам дати хочемо гарну,
штани щоб пошили собі, і шубу пишну,
і пелерину чудову.
Тридцять марок даємо вам* в дар;
заслужили це ви, і так справедливо.
Ви поручителем будете того, до чого договорилися ми”.29
Подякував гарно за це Дон Мартін і марки прийняв;
попрощався з обома та вийшов із дому.
Залишив він Бурґос і переїхав Арлянсон,
прибув у шатро до того,
що народився в щасливу годину.
З відкритими обіймами прийняв його Сід:
“Ви тут, Мартіне Антолінесе, васале мій вірний!
Аби то день той прийшов,
щоб ви від мене щось дістали!”
“Прийшов я, Переможцю, із добрими вістками;
ви — шість сотень марок, а я — тридцять здобув.
Скласти шатро накажіть і скоро відходьмо,
щоб півень нам заспівав в Сан Педро де Кардена.30
Вашу дружину, розумну дворянку, відвідаємо.
Тоді не будемо довго баритись
і королівство залишимо;
Треба квапитися, бо вже близько до строку”.31
29. У документах XII і XIII ст. була звичайно стаття, на
основі якої той, хто укладав договір, зобов’язувався теж і
поручитися за його виконання.
30. Монастир св. Петра в Кардені, біля Бурґоса, де пере¬
ховувалася жінка Сіда, Хімена.
31. Строк, термін 9 днів, протягом якого Сід мав покину¬
ти територію короля.
— 20 —
XII
Як тільки сказав так — склали шатро.
Від’їжджає швидко мій Сід і загін його.
Озирнувся на храм Пресвятої Марії,
правицю підніс він свою і хреститься:
“Вдячний за все я Тобі, Боже, землі та неба володарю;
Своїми ласками допомагай мені,
Преславна Пресвята Маріє!
Прогнівив я короля, йду геть із Кастилії.
Не знаю, чи додому я повернусь ще за свого життя.
Хай захищає мене Ваша ласка,
Преславна, у моєму вигнанні,
та вдень і вночі допомагає мені й сприяє!
Якщо Ви це зробите і доля щасливо складеться моя,
для вівтаря вашого дарунки я пожертвую
гарні й багаті.
Присягаюсь, що тисячу Служб Божих
відслужать до єдиної”.
XIII
Попрощався сердечно та щиро
бездоганний цей лицар.
Віжки попускають, мчаться ґалопом.
Сказав Мартін Антолінес (бурґосець той вірний):
“На дружину свою подивлюся я радо,
подам їй пораду, як жити без мене має.
Нехай позбавить король мене спадщини,
сумувати не буду.
Сонце не зійде, як повернуся до вас я”.
XIV
Вернувся у Бурґос Дон Мартін, а Сід мій
у напрямі Сан Педро Де Кардена
так скоро помчав, як лише міг,
із тими лицарями, що служать йому, як годиться.
Безупинно півні співають і небо палає на сході,
коли Переможець шляхетний прибув до Сан Педро.
— 21 —
Ігумен Дон Санчо, Господній слуга32,
утреню відправляв, як світало.
Була там Донья Хімена
з п’ятьма благородними дуеньями,33
молячись до святого Петра і до Творця:
“Ти, що правиш світом,
захисти Компеадора, мого Сіда”.
XV
Застукали в браму. Гукнули монахів;
Боже, який був веселий ігумен Дон Санчо!
Із світлом-свічками надвір мерщій кинулися,
вітали з найбільшою радістю того,
що народився в щасливу годину.
“Богові дяка хай буде за це, мій Сіде,—
сказав ігумен Дон Санчо;
— Оскільки бачу вас тут, моїм гостем ви будьте”.
Промовив Сід (той, що в годину щасливу родився):
“Спасибі, отче ігумене, від щирого серця вам вдячний;
харчів я для себе й васалів моїх хочу взяти;
вітчизну я покидаю; п’ятдесят даю вам марок,
А як лишусь живим, подвою вам їх.
Монастиреві не хочу зробити ні на гріш я збитків;
ось тут марок сто для Доньї Хімени даю вам;
займіться ви цей рік нею й дочками, й її дуеньями.
Доні дві маленькі теж залишаю під вашу охорону;34
тут передаю їх під вашу опіку, Дон Санчо, ігумене;
ними й дружиною моєю піклуйтесь у всьому.
Якщо вийдуть ці гроші або вам щось забракне,
добре ними піклуйтесь, а я обіцяю
за кожну марку, видану вами,
32. Постать не історична. “Дон” — титул, уживаний в
іспанській мові перед чоловічим іменем, а перед жіночим —
“донья”.
33. Дуенья — служниця.
34. Сід мав сина Дієґо і дві дочки, Крістіну і Марію. Ав¬
тор “Пісні” не згадує зовсім про сина, а дочкам дає імена
Ельвіра і Соль.
— 22 —
монастиреві дам я чотири”.
Ігумен дав радо на це свою згоду.
Аж ось Донья Хімена з своїми дочками з’явилась;
дуеньї дві —
(кожна по малій донечці Сідовій тримає на руках).
Перед Переможцем Донья Хімена на коліна упала.
З очей текли їй сльози, у руки його цілувати хотіла:
“Милости прошу, мій Переможцю,
в щасливу ви народились годину!
З батьківщини ви прогнані
через наклепників поганих.
XVI
Милости прошу, о Сіде, бородо предосконала!
Ось перед вами я і ваші дочки,
діти вони, маленькі віком,
і ції дуеньї мої, що мені помагають.
Бачу я добре, що ви до від’їзду готові,
і з вами в житті розлучитися мусимо.
Пораду нам дайте, на милість Марії святої!”
Прекраснобородий простягнув свої руки,35
дочок своїх на руки узяв,
до серця тулив їх, бо дуже їх любив.
З очей течуть йому сльози, він важко зітхає;
“О, Донья Хімено, люба моя дружино,
люблю я вас щиро, як душу свою.
Вже бачите, що мусимо у житті розлучитись,
я геть відійду, а ви залишайтесь.
Коли Бог дозволить і свята Марія,
щоб дочок моїх ще я заміж віддав,
власноруч обвінчавши,
як доля хоч трохи дасть днів життя нам,
то вам, дружино чесна, я послужу ще!”
XVII
Шляхетному Переможцеві прийняття велике готують.
Голосно дзвони в Сан Педро гудуть.
По Кастилії вістку голосять,
35. Прекраснобородий — епітет Сіда.
— 23 —
як то мій Сід-ГІереможець з рідної землі виїздить.
Одні хати залишають, а спадщину — інші. 36
Дня того на Арлансонському мості
сто п’ятнадцять лицарів зібралось;
усі за моїм Сідом Кампеадором питають;
Мартін Антолінес до них приєднався.
В Сан Педро вони виїжджають до того,
що народився в щасливу годину.
XVIII
Коли довідався Сід, той, що родом з Бівара,
що росте його товариство,
через яке він матиме більше пошани,
поспішно на коня сідає, назустріч їм виїжджає;
(як тільки їх побачив), почав посміхатись;
всі до нього підходять, його в руку цілують.37
Мій Сід щиро так промовив:
“Благаю Бога й нашого Духовного Отця,
щоб усім вам, хто залишив наділи свої і хати,
До смерті міг зробити вам добро якесь:
те все, що втратили, я міг віддати вам подвійно”.
Радів мій Сід, що зросли його загони,
раділи й інші всі мужі, що були разом з ним.
Шість днів визначеного строку проминуло,
три залишаються, і, знайте, не більше.
Король наказав за моїм Сідом простежити,
Якщо після терміну того не пройде він рубіж,
ні за золото, ні за срібло не міг би він врятуватись.
День скінчився; насунулась темінь,
Сід своїх лицарів скликав разом:
“Слухайте, мужі, не журіться,
що везу я з собою мало майна,
36. Обов’язком васала було йти із своїм сеньйором навіть
на вигнання. Одначе ті, що не були васалами вигнанця, втра¬
чали свої маєтки, якщо йшли з ним на вигнання.
37. На знак, що стають його васалами. Коли хтось ста¬
вав чиїмось васалом, це була обов’язкова церемонія.
— 24 —
та вашу частку я вам дам.
Вчиніть же розумно, як і личить бійцям:
вдосвіта, коли півні заспівають,
не баріться, сідлайте коней;
до Сан Педро на утреню шляхетний ігумен покличе,
нам Службу Божу Пресвятої Трійці відправить ;38
по утрені повинні поскакати,
бо термін вже кінчається, а дорога далека”.
Виконують усі, що мій Сід наказав.
Минає ніч, надходить світанок;
півні заспівали вдруге, — коней осідлали.
Поспішно на утреню дзвонять;
мій Сід з дружиною до церкви йдуть.
На коліна перед вівтарем упала Донья Хімена,
прохає Творця, як тільки могла,
щоб Сіда Кампеадора врятував він від зла.
“О, Господи Преславний, Отче, що єси на небесах,
сотворив Ти небо і землю, і море третього дня;
Ти сотворив зорі і місяць, і сонце, щоб гріло;
Ти став чоловіком у лоні Матері Марії святої,
у Вифлеємі Ти народився по волі Твоїй;
пастирі Тебе славили, Тобі хвалу віддають,
три королі арабські прийшли Тебе почитати,
Мельчор, Гаспар і Бальтасар,
золото, кадило й миро принесли Тобі радо у дар;
Йону Ти спас, коли він в море упав,
Урятував Даниїла із страшної ями із левом,
у Римі Ти врятував Сан-Севастіяна,
Врятував від брехливого суду святую Сузанну;
по землі Ти ходив тридцять і два роки,
і чуда ти сотворяв, є про що розповісти:
вино Ти зробив з води, а з каменю хліб,
воскресив Ти Лазаря, бо така була Твоя воля;
Ти дав себе жидам схопити; на місці,
яке горою Кальварією називають,
Тебе розіп’яли на хресті, на Голгофі;
з Тобою розбійників двоє з обох боків висіли,
38. Служба Божа на честь Пресвятої Трійці була дуже
поширена в Середньовіччі.
— 25 —
один пішов у рай, та другий туди не ввійшов;
на хресті знемагаючи, Ти чудо дуже велике вчинив:
Лонхінос був сліпцем, що ніколи не бачив,
він списом пробив Тобі бік, і кров потекла,
по дерлсаку бігла вниз, й руки змочила йому,
він їх угору підніс, до свого лиця притулив,
очі відкрив, і глянув навкруг.
У Тебе повірив тоді, від погибелі врятувався;
із мертвих воскрес Ти у гробі,
до аду зійшов, з волею згідно Твоєю;
Ти його двері розбив і святих забрав отців.
Королів Ти король і всьош світу батько,
Тебе я почитаю і з серця всього вірю в Тебе,
і Петра я святого молю,
щоб молитись мені допоміг
за Переможця, Сіда мого,
щоб Бог від лиха його схоронив.
Коли розлучаємось нині, дай,
щоб ще ми зійшлися у житті”.
Молитву відмовили, Служба Божа скінчилась,
вийшли із церкви, вже хочуть сідати на коней.
Пішов і обняв Сід Донью Хімену востаннє,
а Сіда в руку вона цілує,
з очей течуть сльози, не знає, що зробить з собою.
А він з дівчаток не зводить очей:
“Богові й Духовному Отцеві я вас віддаю,
тепер ми розлучаємось,
Бог знає, коли ще зійдемося знову”.
Течуть з очей його сльози,
ніколи такого не бачили ви,
як ніготь від м’яса, так вона від нього відірвалась.
На коней сідає мій Сід і васали його,
повертає він головою назад, щоб на всіх поглянути.
Дуже мудро промовив Міная Альвар Фаньєс:39
39. Міная Альвар Фаньєс був швидше небожем, ніж дво¬
юрідним братом Сіда. У “Пісні” він товаришує своєму дядь¬
кові під час його вигнання. Насправді він або взагалі не був
з ним на вигнанні, або був дуже недовго. Він відзначився як
знаменитий воїн на службі короля Альфонса.
- 26 -
“Сіде, відвага де ваша,
в годину щасливу з матері ви народились;
збираймося швидше в дорогу,
пора нам поквапитись.
Ще всі ці страждання навернуться у радість;
Бог, що душу нам дав, дасть нам і захист”.
Знову ігуменові Дон Санчові нагадують,
щоб Донью Хімену з дочками охороняв,
і всіх дуеньїв, що поруч із ними;
хай добре затямить ігумен,
що гарну за це винагороду дістане.
Ще повернувся Дон Санчо,
а Альвар Фаньєс промовив:
“Ігумене, якщо побачите людей, які приходять,
щоб долучитися до нас,
скажіть їм, щоб ішли по нашому сліду,
доженуть нас у пустелі або в якійсь оселі”.
Попустили вони попруги, їхати починають;
Зближається ж термін, щоб залишити королівство.
До Еспінасо Де Кап мій Сід на нічліг прибув;40
до нього пристало в ту ніч багато воїнів з усіх сторін.
Наступного ранку знову в дорогу,
вірний Переможець рідну землю покидає,
їде наліво від Сан Естевана, великого міста, 41
через Алькувілью переїхав,
а там Кастилії уже кінець;42
минув гостинець Кінеайський,43
Дуеро, поблизу Навапальос, убрід перейшов,44
у Фігеруели на ніч мій Сід отаборивсь.44
Постійно долучаються до нього воїни з усіх сторін.
40. Місцевість сьогодні незнана.
41. Сьогодні Сан Естеван де Гормас — місцевість над рікою
Дуеро.
42. Алькувілья Дель Маркес — місцевість в провінції Со-
рія.
43. Ля Кальсада Де Кінеа — римський гостинець.
44. Містечко над рікою Дуеро.
— 27 —
XIX
Приліг спати мій Сід, як темна запала вже ніч,
солодкий сон зморив його міцно.
(У сні) йому ангел з’явився Гавриїл:
“Скачіть, Сіде, Переможцю шляхетний,
бо ніколи ще жоден муж з такою вдачею не виїжджав,
допоки будете жити,
здійснюватися будуть щасливо
починання ваші усі”.
Збудився мій Сід і перехрестився.
XX .
Перехрестився він і Богові себе поручив,
щасливий був дуже сном, який приснився йому.
На другий день вранці починають їхати верхи;
день це останній, знайте, терміном визначений,
ні одного немає вже більше.
В сьєрі Медес отаборилися на ніч,45
Праворуч вони від твердині (Атієнса) —
мавританського оплоту.46
XXI
Ще день не промчався, ще сонце не зайшло,
зробити перегляд війська свого вирішив
Переможець мій Сід:
піхоти не рахуючи та інших вояків кремезних,
він триста списів нарахував,
і кожен з них — з прапорцем.
XXII
“Дайте раненько ячменю коням,
хай Творець вас порятує!
Хто їсти хоче, хай собі смакує; хто ні — на коня!
Через сьєру ми поїдемо, що дика та стрімка,
сьогодні землі Дон Альфонса покинути
45. Сьєра Де Мієдес — гірський хребет між провінціями
Гвадалахара і Сорія.
46. Атієнса знаходиться в сьогоднішній провінції Гвада¬
лахара.
— 28 —
до вечора ми зможем.
І хто б нас не шукав опісля,
знайти нас зможе без труда”.
Переїхали гірський хребет вночі;
ось світанок прийшов,
з’їжджають із пагорбів.
Посередині пречудового схилу
отаборитися мій Сід наказав,
і дати коням ячменю.
Сказав він усім, що вночі не зійти нам з сідла;
вірні васали пристають на це радо,
наказ свого сеньйора виконати мусять.
Знову поскакали, тільки-но опустилась пітьма,
це робить Сід тому, щоб його ніхто не вистежив,
їхали всю ніч без відпочинку і сну.
У місті, що його Кастехон називають,
над рікою Енарес,47
мій Сід у засідку засів із загоном своїм.
ХХІТІ
Всю ніч (мій Сід) у засідці пролежав,
як їм порадив Альвар Фаньєс Міная:
“О Сіде, в годину щасливу
ви до пояса меч припнули!
Ви та воїнів сотня з загону нашого,
Коли на Кастехон ударимо із засідки,
(як тильна охорона там лишайтесь;48
мені ж дві сотні дайте, щоб пішов я в аванґарді;
при Божій допомозі та вашій добрій волі
дістанемо здобич велику”.
Переможець промовив: “Добре, Мінає, ви сказали);
ви та двісті воїнів йдіть в аванґард;
хай Альвар Альварес і Альвар Сальвадорес
з вами поїдуть,49
47. Сьогодні Кастехон Де Енарес, над річкою Енарес.
48. Після цього рядка щось пропущено в манускрипті
Пер Аббата. Видавець заповняє цю прогалину з власної фан¬
тазії, бо жодна хроніка не згадує, що саме радив Міная.
49. Альвар Альварес — це небіж і васал Сіда. Альвар
Сальвадорес — васал Сіда.
— 29 —
і спис відважний, Галіндо Гарсія,50
хай з ними будуть лицарі добрі Мінаї.
Сміливо напад ви робіть,
поживу забирайте без остраху.
Від Іти в долину через Гвадалахару 51
але до Алькал я загін хай передній дійде,52
і добре хай здобич усю забере,
Нічого не кидайте через страх перед маврами.
Тут я залишусь із сотнею в тилу,
Втримаю Кастехон, оплот наш й охорону.
Якби якась небезпека чатувала на вас в аванґарді,
Вісточку в тил надішліть ви одразу;
ціла Іспанія заговорить про цей наліт”.
Тих назвали поіменно, хто піде в переднім загоні,
і тих, що з Сідом моїм залишаться в тиловій охороні.
Світає, вже й ранок приходить,
сходить чудовеє сонце, Боже, як гарно зринає воно!
У Кастехоні встають усі рано,
відчиняються брами, виходять за огорожу,
щоб доглядати поля та луги всі свої
вийшли усі; брами — відкриті
і обмаль людей, що в Кастехоні лишились;
і ті, що назовні, розійшлись як попало.
Сід Кампеадор із засідки вийшов,
Довкола Кастехона поживу збирає.
Взяли мавританок і маврів, як здобич воєнну,
і всю ту худобу, що паслась навкруги.
Мій Сід Дон Родріґо до брами подався;
ті, що боронять її, побачивши напад раптовий,
страху набралися й геть утекли.
Мій Сід Руй Діас у браму в’їжджає,
меч оголений в руці він тримає,
маврів п’ятнадцять убив з тих, що зустрілись йому;
здобув Кастехон він, і золото, й срібло.
Лицарі його прибувають з воєнним майном,
50. Не знана в історії постать.
51. Іта — твердиня на північ від містечка Гвадалахара.
52. Алькаля — містечко.
— ЗО —
Сідові моєму усе віддають,
без приховування та досади.
Ось вам тих двісті й три вершники,53
що без страху зробили наліт
(територію всю грабували);
аж до Алькаля Мінаї прапор дійшов;54
звідтіля вертаються із здобиччю чималою,
вгору Енаресом і через Гвадалахару.
Привозять з собою здобич багату,
велику кількість овець і корів стадо,
силу одежі та інше багатство.
Гордо майорить прапор Мінаї;
не сміє ніхто навіть в тил їм ударити.
З цим всім добром дружина повертається;
ось вони в Кастехоні, де Сід перебуває.
Залишив він замок у повній безпеці,
сів верхи Переможець,
назустріч їм виїхав з дружиною своєю,
З обіймами відкритими вітає Мінаю:
“Ось ви, Альвар Фаньєсе, списе відважний!
Де б не послав я вас, завжди розраховувати на вас можу.
Хай це і те зберуть разом, (із усієї здобичі)55
п’яту даю вам частину, як її ви, Мінає, захочете”.
XXIV
“Щире спасибі за це вам, Переможцю мій світлий.
З тієї п’ятої частки, яку мені ви присудили,
Кастилійський Альфонс нехай буде вдоволений.
Зрікаюся з неї і вас від зобов’язання звільняю.
Всевишньому Богові я обіцяю:
допоки на коні баскім буде добре мені,
воюючи з маврами в боях,
як довго спис в руці тримати буду
і кластиму руку на меч,
обливаючись кров’ю від ліктя донизу,
перед Руй Діасом, світлим борцем, обіцяю,
53. Ті, що згадані в попередніх рядках.
54. Міная мас свій власний прапор.
55. Те добро, що його здобув Сід, і те, що привіз Міная.
— 31 —
від вас марно я не візьму ні гроша.
Ви чимось путящим для мене розживіться;
А решту все в руки свої візьміть”.
XXV
Воєнну всю здобич докупи зібрали.
Розсудив мій Сід, той,
що в годину щасливу (припнув до пояса меч),
якщо до короля Альфонса прийдуть його загони,
на дружину Сіда він вдарить своїми військами.
Наказав він добро це все розділити,
Казначеям велів все записати на пергамент.
Лицарі його мають прибуток гарний,
кожному з них припадає сто срібних марок,
а піхотинцям — справедлива того половина;
ціла п’ята частина моєму Сідові залишилась.
Тут він не може продати її, ні дати в дарунок;
вести не хотів він з собою
ні жінок полонених, ні чоловіків.
З мешканцями Кастехону поговорив він
та послав до Іти й Гвадалахари,
за скільки б вони цю п’яту частину купили,
нехай за нею приходять, не будуть в накладі.
Маври її оцінили в три тисячі срібних марок.
Вдоволений був мій Сід з пропозиції цієї.
На третій день неодмінно вони їх йому заплатили.
Вирішив Сід мій з усім товариством військовим своїм,
що далі ніяк не можуть залишатись у цім замку, 56
Втримати — то втримає, але помруть від спраги.
Та піде на нас король з усією своєю раттю.
Тут мирні маври, бо договір мають підписаний,57
“Слухайте, панове-товариство і Мінає!
Залишити Кастехон я хочу.
56. Кілька наступних рядків — це мішанина непрямої і
прямої мови, що проходить часто в “Пісні” та в інших се¬
редньовічних авторів.
57. Договір з королем Альфонсом боронив маврів, що
були його підданими, навіть перед християнами. Тому й
Сід боїться короля.
— 32 -
XXVI
Те, що скажу вам, не вважайте за лихо:
у Кастехоні ми залишитись не можем;
близько — король Альфонсо, прийде він нас шукати.
Та й зруйнувати не хочу я замок;
сто маврів і сто мавританок залишити там хочу, 58
хай не говорять злого нічого про мене.
Всі ви вдоволені й покривдженого
немає нікого серед вас.
Завтра рано-вранці ми сідаємо на коней,
з Альфонсом, сеньйором моїм,
воювати я б не хотів”.
Те, що Сід розказав, — до вподоби усім.
Із замку, що здобув він, всі виїжджають з добром;
А маври та мавританки його благословляють.
Мчать Енаресом угору поспішно,
Алькаррію минають і вперед вони їдуть,59
проїжджають попри печери Ангіти,
переїхали через річку,
на Таранську вступили рівнину,
через ці землі в долину як тільки можуть
так поспішають.
Поміж Арісою й Сетіною мій Сід намет розклав.
Він здобич велику здобув на землі, якою іде;
Про їхні иаміри маври нічого не знають.
Наступного дня вирушає мій Сід, що родом з Бівара,
переїхав через Аляму, Оським їде яром,
минув Бувєрку й Атеку, що дещо подалі,
і над Алькосером отаборився мій Сід,60
на круглім пагорбі, великім та міцним для оборони;
близько пливе Халон — воду вже не відріжуть йому.
Мій Сід Дон Родріґо має намір здобути Алькосер.
58. З военного полону.
59. Алькаррія, а далі Ангіта, Аріса, Сетіна, Аляма Де Ара¬
гон, Ля Ос, Буверка, Атека, Террер, Калятаюд — це все села
й містечка над річкою Халон.
60. Мавританський замок над Халоном, сьогодні не зна¬
ний.
з 400-2
— 33 -
XXVII
Міцно отаборившись, військом зайняв увесь пагорб,
І до річки, і до сьєри він виставив охорону.
Переможець шляхетний,
що в годину щасливу припнув до пояса меч,
довкруги пагорба, близенько ріки,
усім своїм лицарям викопать рів наказав,
щоб ні вдень, ні вночі ніхто не сполохав зненацька,
щоб тільки й знали, що там мій Сід розбив свій табір.
XXVIII
Розносились вісті по цілій околиці,
що Переможець, Мій Сід там розташувався,
християн покинув, до маврів прийшов;
ніхто з околиці вийти в поле не наважується.
Радіє мій Сід із усіма васалами своїми —
Алькосерський замок уже платить данину.
XXIX
Мешканці Алькосера моему Сідові
данину вже платять,
і ті з Атеки теж, і ті з Террера-міста;
а мешканці Калятаюда, знайте, горювали.
Тижнів цілих п’ятнадцять там мій Сід залишався.
Як побачив мій Сід, що Алькосер йому не піддався,
хитрість придумав одну і з нею він не зволікав:
один залишає розбитий намет, а інші він поскладав,
пішов з піднесеним прапором Халоном вдолину,
з людьми у панцирях та з припоясаними мечами,61
він муж тямущий, у засідку їх заманити схотів.
Побачили це мешканці Алькосеру,
Боже, як зраділи вони!
“Забракло Сідові ячменю й припасів.
Один намет залишив, інші з собою забрав.
Так гейби після розгрому він утікав;
нападьмо на нього і матимем здобич велику.
Попадись він террерцям
61. Це шкіряний панцир, довжиною по коліна, з отвора¬
ми спереду і ззаду, щоб можна було сідати на коня.
— 34 —
(бо якщо вони схоплять його), не дадуть нам нічого;
данину, яку узяв, заберемо вдвічі більше від нього”.
З предивним поспіхом вийшли вони з Алькосера.
Як побачив їх Сід, утікав, як від облави.
ГІо Халону спустився,
(іде) без жодного порядку зі своїми.
Мешканці Алькосеру горланять:
“Здобич від нас утікає!”
Дорослі й діти вийшли із замку,
Забули про все, крім бажання пограбувати,
залишають відкритими брами,
познімали всю охорону.
Обернувся назад Кампеадор мій славний,
бачить — вже далеко є вони від замку;
наказав повернути прапор,
швидко вони пришпорили коней.
“До наступу, лицарі! Без жодного страху;
здобич є наша із ласки Творця!”
Ударили на маврів посеред рівнини.
Боже, яка цього ранку радість велика!
Мій Сід і Альвар Фаньєс помчали вперед;
коней добрих мають, знайте, уміло ними правлять;
швидко опинились між ворогами і замком.
Васали Сіда мого їх били без пощади,
в короткому часі вбивають триста маврів.
Гукають сильно ті, що вийшли із засідки,
минають своїх, на замок повернули,
з витягненими мечами перед брамою спинились.
Тут і всі до них підійшли, бо завершена битва.
Через хитрість таку, знайте, здобув мій Сід Апькосер.
XXX
Прибув Педро Бермудес, він прапор держить у руці,62
повісив його на найвищому місці.
Промовив мій Сід Руй Діас,
той, що в щасливу народився годину:
“Подяка Небесному Богові й усім Його святим,
житло людям і коням тут знайдемо надійне.
62. Педро або Перо Бермудес, небіж Сіда.
— 35 -
XXXI
Мене ви послухайте, Альвар Фаньесе і лицарі всі!
У замкові цьому здобули майно ми велике;
мертві лежать маври, живих бачу мало.
Маврів і мавританок не зможемо продати,
Хіба їх обезглавимо, —
та від цього не збагатимося анітрохи;
Пустімо їх до замку, раз ми тут як сеньйори;
І нехай вони нам послужать як челядь”.
XXXII
Мій Сід зі здобиччю такою, в Алькосері залишився;
по намет наказав послати,
що його залишив, де був отаборився.
Горюють мешканці Атеки,
і террерцям не до вподоби,
і ті з Калятаюду, (знайте, біль відчувають).
До короля Валенсії вони повідомлення посилають,
що той, якого називають Сідом Руй Діасом з Бівара,
“потрапив у гнів до короля Альфонса,
і той його прогнав із свого королівства,
прийшов й отаборився над Алькосером для оборони.
Напав із засідки й хитрістю замок їхній здобув;
якщо не дасиш допомоги, Атека й Террер пропали,
утратиш Калятаюд, що небезпеки не омине,
всі землі по Халону тоді візьмуть іспанці,
так само буде й з Хілоки околицями,
що по другому її боці”.63
Коли король Тамін це почув, розгнівався,
мовив такими словами:64
“Трьох королів мавританських я бачу тут біля себе.
Не зволікайте, двоє хай йдуть туди,
три тисячі маврів із зброєю бранною
з собою візьміть;65
63. Хілока — притока Халону.
64. Не історичне ім’я.
65. Це різні частини зброї — до оборони і до наступу,
напр, шкіряний панцир, капуза (капюшон), шолом, дере¬
в’яний щит, шкіряний щит, меч, спис.
— 36 —
та ще допоможе вам прикордонна сторожа,
схопіть мені Сіда живим і сюди приведіть;
тому що на землю мою він вступив,
змушений буде відшкодування дати мені”.
Три тисячі маврів на коней сідає, без втоми скачуть,
під ніч у Сеґорве прибули й отаборились.66
Наступного ранку з зорею далі помчались,
під ніч у Селью прибули й там заночували.
Гінців посилають до прикордонних маврів;
щоб без вагань йшли з усіх сторін.
Виїхали із Сельї, яку називають ще й Селья де Каналь,
день цілий їдуть без жодного відпочинку,
в ту ніч в Калятаюді їх рать заночувала.
По всім околишнім землям накази розсилають;
Щоб до них пребагато народу зібралось
під проводом цих двох королів,
що Фаріс і Гальве звались:67
відважного Сіда мого в Алькосері
йдуть брати в облогу.
XXXIII
Вони там намети розбили й отаборились,
їх сили ростуть, і рать у них величезна.
Сторожі передні, що маври їх виставляють,
і вночі, і вдень не сходять з коней;
міцна у них охорона та військо велике в таборі.
Уже Сіду моєму відрізали доступ до води.
Дружина Кампеадора до бою вийти хотіла,
той, що в годину щасливу родився,
суворо їм це заборонив.
Повних три тижні в облозі тримали його.
XXXIV
Три тижні минуло, четвертий якраз починався,
нараду мій Сід влаштував з лицарями своїми:
“Від води нас відрізали, і хліба немає більше,
66. Сеґорве, а далі Селья або Сельда — невеликі місце¬
вості.
67. Не історичні імена.
- 37 —
якби ми вночі відійти хотіли,
вони нам на це не дозволять;
їх сили військові великі, щоб битися з ними;
скажіть мені, лицарі, що нам робити”.
Перший промовив Міная,
лицар із всіх знаменитий:
“З благородної Кастилії сюди ми прийшли,
як воювати не будемо з маврами,
хліба нам не дадуть.
Шість сотень нас тут, а може й більше трохи;
та не буде інакше, во ім’я Бога Творця:
На них ми підемо завтра уранці”.
Сказав Переможець:
“До вподоби мені ви промовили;
честь вам, Мінає,
треба було сподіватися цього від вас”.
Маврів усіх і мавританок наказує прогнати з замку,
щоб не довідавсь ніхто про його задуми.
День цілий і ніч споряджає він військо.
На другий день рано-вранці, саме сонце сходило,
мій Сід вже озброєний і вся його дружина;
Сід мій промовив, ви зараз почуєте це:
“Виходьмо всі з замку, щоб ніхто тут не лишився,
крім двох піхотинців на сторожі брами.
Як загинемо в полі, маври в замок увійдуть,
якщо ж у борні переможемо, кожен стане багачем.
А ви, Перо Бермудес, мій прапор візьміть;
ви дуже хоробрі і вірно його збережете;
та не мчіться з ним в битву,
поки вам цього не накажу ”.
Сіда той в руку поцілував, прапор у руки бере.
Відчинили брами вони, із замку виїжджають;
побачила це сторожа маврів, поскакала назад.
Тривога між маврами! До зброї майнули;
від грому барабанів земля розступиться,
здавалось;68
68. Мавританські війська використовували барабани під
час військових дій. їх звук справляв величезне враження
на християн.
- 38 -
ось гляньте на маврів,
як зброяться і в лави швидко стають.
По їхньому боці — дві головні корогви,
а менших прорізних прапорців
не в силі ніхто ПОЛІЧИТИ.69
Лави озброєних маврів вже вирушають вперед,
Сіда мого й васалів в полон узяти хочуть.
“Дружинники, стійте спокійно на місці,
аж поки не дам наказ, із строю — ні на крок”.
Витримати Перо Бермудес не зміг,
прапор держить у руці, пришпорив коня:
“Хай вам поможе Творець,
Переможцю вірний, мій Сіде!
у лаву найбільшу маврів
я з прапором вашим увірвуся за мить;
гляну, як ваші васали будуть вас рятувать”.70
“Ні, стривай, на милість Бога-Творця ”, —
сказав Кампеадор.
Перо Бермудес гукнув: “Уже пізно чекати!”
Коня він пришпорив й помчав у лаву найбільшу.
Маври дорогу йому заступають,
щоб прапор здобути,
сильних ударів йому завдають,
та все ж не пробили щита.
Вигукнув Переможець:
“Рятуйте, на милість Бога-Творця!”
XXXV
Груди прикрили бойовими щитами,
з прапорцями списи поопускали,
над кульбаками лиця схилили,
сміливо наступом на них пішли.
Голосом сильним гукає той,
що в годину родився щасливу:
“На них наступайте, лицарі, на милість (Творця)!
69. Це прапорці, що належать до людей з прикордонної
смуги.
70. Йдеться про обов’язки васала щодо свого сеньйора.
- 39 —
З вами я, Руй Діас, Переможець, Сід із Бівара!”
Усі наступають на лаву, де Перо Бермудес,
триста списів у них, мають усі прапорці;71
з них кожний за кожним ударом маврів вбивав;
завертаючи, стільки само (трупів) лишав.72
XXXVI
Побачили б ви, скільки списів підносять і опускають,
щит шкіряний не один побачили б ви
проколений, прошитий,
не один панцир пробитий (і) роздертий,
скільки ж то білих прапорців червоніє від крові,
Скільки ж то гарних коней
без свого сеньйора лишилось.
Маври Магомета волають, а Сантіяґа — християни.73
Впало (на полі битви) в короткому часі
мавританців вже тисяча триста.
XXXVII
Як славно б’ється в сідлі позолоченім
мій Сід Руй Діас, борець знаменитий;
Міная Альвар Фаньєс, що в Суріто був сеньйором,
Бурґосець бравий, Мартін Антолінес,
Муньо Густіос, що Сіда вихованцем був,
Мартін Муньос, той, що в Монте Майор управляв,74
Альвар Альварес і Альвар Сальвадорес,
Галіндо Гарсія, достойний лицар з Араґона,
Фелєс Муньос, Переможця племінник!
Потім всі інші, скільки було народу,
Зібрались під прапором Сіда Переможця.
71. Спис з прапорцем вартував удвічі більше, ніж без
нього. У битві прапорець входив у тіло пораненого й вихо¬
див червоним від крові.
72. Пробившися через ворожі лави, лицарі завертають і
знову атакують з тилу.
73. Сантіяґо, дослівно — святий Яків. Тут — воєнний
оклик іспанських християн. Звичай послуговуватися цим
окликом походить від того, що св. Яків з’явився іспанцям в
одній битві, що дало добрий знак.
74. Монте Майор — місцевість у Португалії.
— 40 —
XXXVIII
Убили коня Мінаї Альвар Фаньєсові,
та прийшли на допомогу християнські дружини йому.
Спис зламався йому, схопився він за меча,
хоч пішим він б’ється, та рубає щосили.
Побачив його мій Сід Руй Діас, кастилієць,
під’їхав до альґвасіля одного, що доброго мав коня,75
мечем замахнувся — сильний удар правицею,
навпіл його розсік, упав той додолу.
До Мінаї Альвар Фаньєса зумів з конем пробитися:
“Рука права моя, Мінає, сідайте в сідло,
Сьогодні ви мені ще знадобитеся;
Твердо тримаються маври, не сходять з поля бою,
(нам треба знов піти у наступ на них)”.
Помчав Міная з мечем у руці,
посеред військових сил ворога б’ється відважно,
до кого добрався — усі перебиті.
Мій Сід Руй Діас, той, що в годину щасливу родився,
По королю Фарісові тричі ударив;
Двічі не влучив, за третім разом його досягнув,—
по панцирю королівському стікає кров;
повіддя той завернув, щоб з поля бою втікати.
Цим ударом його сила розбита.
XXXIX
Мартін Антолінес маврові Гальве такого удару завдав,
що з шолому карбункули йому повилітали,76
пробив його шолом, дійшов аж до черепа;
той, знайте, не наважився другого удару чекати.
Розбиті королі — Фарі с і Гальве;
такий то день славний для християнства,
бо на всі боки маври втікають!
Лицарі Сіда мого за ними женуться і б’ють,
75. Альґвасіль — судовий урядовець при королівськім
дворі, що мав право арешту й судочинства.
76. Шоломи були часто прикрашені дорогоцінним камін¬
ням.
— 41 -
у Террері сховався Фаріс-король,
а Гальве-короля не впустили туди;
в Калятаюд поспішно втікає.
Услід за ним гнався мій Сід Переможець,
аж до Калятаюда-міста тривала погоня.
XL
Під Альваром Фаньєсом кінь скаче баско,
маврів убив він тридцять чотири;
меч гострий у нього, скривавлене плече,
стікає по ліктеві кров аж на землю. 77
Каже Міная: “Тепер я вдоволений,
бо до Кастилії добра вістка піде,
що Сід мій Руй Діас (виграв) бій головний”.
Маврів убитих стільки лежить,
що залишилось мало в живих,
Християни без страху мчаться вслід за ними.
Повернулися воїни того,
що народився в щасливу годину.
їде верхи мій Сід на своїм гарнім коні,
з зім’ятою шапкою. Боже! яка борода в нього гарна!78
на плечах з капузою, з мечем у руці.
Побачив він своїх людей,
що повернулися з набігу:
“Подяка Богові Всевишньому за перемогу у битві”.
Воїни Сіда мого табір ворожий пограбували;
Фетиш щитів, зброї і численного іншого добра;
Захопили вони, коли в той табір прибули,
Мавританських коней п’ять сотень і десять.
Розходиться радість велика між християнами.
77. Коли Міная підносить меч вгору, ворожа кров стікає
по його мечі, а потім по плечу.
78. Лицар вбирав на голову полотняну шапку-чепець, а
на неї капузу (капюшон), що була з’єднана з панцирем і
закривала йому голову й шию, залишаючи лиш отвори для
очей; на капузу йшов шолом. Коли лицар завдав противни¬
кові удару мечем у голову, меч проходив по черзі через шо¬
лом, капузу, шапку-чепець, волосся і доходив до черепа.
— 42 -
Та п’ятнадцятеро їх все ж загинуло.
Золото й срібло зносять і ліку не знають йому;
збагатились усі християни
тією здобиччю, (яку там знайшли).
Маврів до замку свого вони повернули,79
мій Сід наказав, щоб і їм щось дали.
Велика радість у мого Сіда та його васалів.
Повелів розділити гроші і добро велике;
як п’ята частина, Сідові припало сто коней.
Боже, як щедро він нагородив усіх васалів своїх,
і піхотинців, і вершників усіх!
Справедливо усім поділився той,
що в щасливу родився годину,
Усі, хто з ним, задоволені дуже.
“Послухайте, Мінає, моя права рука ви!
З багатства того, що дав нам Творець,
що вам завгодно, рукою своєю беріть.
Послати вас хочу в Кастилію з вістю
про битву, що виграли ми;
королеві Альфонсові, що ласки своєї позбавив мене,
тридцять коней у дарунку бажаю послати,
усіх із сідлами й вуздечками добрими дуже,
і кожний з мечем, що з кульбаки спадає”.
Сказав Міная Альвар Фаньєс: “Я радо це зроблю”.
XL1
“Ось тут вам золото й (чистеє) срібло,
повний чобіт його, наповнений вщерть;80
у церкві Марії святої у Бурґосі
замовте Божих тисячу Служб;
те, що залишиться, дочкам і дружині віддайте моїй,
щоб молились за мене й ночами, й днями;
як житиму, будуть вони дамами багатими”.
79. Тих маврів, яких перед тим прогнали із замку.
80. Тут мова йде про високе взуття, що хоронило ногу від
холоду, дощу чи болота під час подорожі, ловів або воєнно¬
го походу; часом воно було дуже пишне. Тут високі чоботи
з халявками служать для того, щоб везти гроші.
— 43 —
XLII
Міная Альвар Фаньєс цьому був безмірно радий;
Відрахували людей тих, хто піде з ним назад.
Тільки коням ячменю дали, ніч підійшла.
Мій Сід Руй Діас нараду з своїми почав;
XLIII
“У благородну Кастилію йдете, Мінає.
Приятелям нашим сказати можете сміло:
Нам Бог допоміг і ми виграли битву.
На зворотнім шляху нас тут знайдете знову;
як ні, то шукайте нас і явіться до нас швидше.
Списами й мечами ми мусимо на життя заробляти,
бо ж не зможемо по-іншому жити
на цій неродючій землі
(і думаю я, що звідси забратися будемо змушені)”.
XLIV
Так порішили. Уранці Міная від’їхав,
а Переможець зі своєю дружиною (там залишився).
Ця неродюча земля надзвичайно ворожа.
Кожного дня за Сідом моїм стежили
маври із прикордоння і чужі якісь люди.
Як видужав король той Фаріс,
з ним нараду робили вони.
Мешканці Атеки й містечка Терреру,
і з Калятаюду, що з них найславніше,
разом вони все оцінили і виклали на письмі:
щоб продав Сід їм Алькосер
за три тисячі срібних марок.
Мій Сід Руй Діас продав Алькосер;
як щедро нагородив він васалів своїх!
Лицарів і піхотинців багатіями зробив,
між усіма мужами його
не знайшли б ви одного бідаки.
Хто служить сеньйорові доброму,
завжди у достатках живе.
- 44 —
XLVI
Як Сід мій підійшов до воріт Алькосера,
мавританки і маври сумувати почали:
“Від”їжджаєш, мій Сіде,
а наші молитви за тобою ідуть!
Задоволені тобою, о, сеньйоре наш, назавжди”.
Як Сід мій, що родом з Бівара,
Алькосер залишив,
маври і мавританки здійняли плачі.
Піднісши свій прапор угору,
Переможець відходить,81
Халоном спускається, прискорив свій крок,
коли з Халону він виїздив,
побачив добрий лет птиць.
До душі було террерцям, а калатайудцям — ще й як!
І мешканці Алькосера жалкували:
багато їм добра вчинив.
Помчав мій Сід, уперед поскакав галопом,
На пагорбі, що над Монреалем, зупинився;82
високий це пагорб, чудовий, великий;
нападу він, знайте, не боїться з ніякого боку.
Даниною спочатку обложив Сід Дароку,
а потім Моліну, що з другого боку,
і третє місто — Теруель, що навпроти лежало;
тримав під владою своєю і Селью де Каналь.
XLVII
Хай над моїм Сідом Руй Діасом буде
ласка Господня!
Ось вже й в Кастилії Альвар Фаньєс Міная,
коней тридцять передав королеві;
побачив їх король, гарно всміхнувся:
“Хто їх прислав мені? Бог у поміч вам, Мінає!”
“Мій Сід Руй Діас,
що в годину щасливу припнув до пояса меч.
(Потім, як в гнів ваш попав,
81. Піднесений прапор — знак виїзду для війська.
82. Місцевість над Хілокою, сьогодні Монреаль Дель
Кампо.
— 45 -
він хитрістю Алькосер здобув;
до короля Валенсії пішли про те доноси,
в облогу велів взяти Сіда і відрізати воду,
Сід мій вийшов із замку, боровся з ним в полі),
двох королів переміг мавританських у тому бою.
Сеньйоре, здобич воєнна його величезна.
Цей дар він вам шле, достойний королю;
стопи ваші цілує та руки, просить,
щоб ви змилосердилися над ним,
хай вам Господь допоможе”.
І мовив король: “Чи це не завчасно?
Щоб вигнанця, що ласки не має сеньйора свого,
знову прийняти по трьох тижнях прихильно?
Та я цей дарунок приймаю,
бо належав він маврам;
Навіть радію, що Сід здобич таку воєнну здобув.
Вас же, Мінає, прощаю я охоче,
володіння земельні ваші назад вам повертаю,83
йти і повертатися —
вас ласкою я відтепер наділяю своєю;
та що ж до Сіда Кампеадора, — нічого вам не скажу.
XLVIII
Крім цього, (Альвар Фаньєсе), сказати вам хочу:
Коли в королівстві моєму є ще відважні
та сміливі лицарі,
що Сідові моєму бажатимуть допомоги,
дам я їм свободу, і їхні земельні посілості їм залишу”.
Поцілував його в руки Міная Альвар Фаньєс:
“Подяка і вдячність вам, королю,
сеньйоре наш Богом даний;
раз милостиві тепер,
так і в майбутньому краще буде;
83. Лицар, що діставав землеволодіння від короля, скла¬
дав йому присягу на вірність і управляв одержаною зем¬
лею, судив, збирав податки. В заміну за це він зобов’язував¬
ся висилати своїх васалів до королівської військової служби
три місяці на рік та оплачувати їх перебування. Землеволо¬
діння було дідичне і його не можна було відібрати без по¬
важної причини чи без судового вироку; але таке трапляло¬
ся, напр, у випадку Сіда.
- 46 -
(з Богом від’їдемо, бо так наказуєте”.
“Облиште, Мінає, — король заявив, —)
по Кастилії їдьте сміливо, без перешкоди,
без жодного страху повертайтеся до Сіда”.
XLIX
Тепер сказати вам хочу про того,
що в годину щасливу припнув до пояса меч:
він отаборився на тому пагорбі;
допоки жити будуть маври й християни,
пагорбом Мого Сіда будуть називати його на письмі.
Звідти сплюндрував він багато довколишніх гір,
(Долину) річки Мартін цілу собі підкорив. 84
До Сараґоси вісті про нього дійшли,
маврам таке не подобається, не до серця таке.
Перебув там мій Сід п’ятнадцять тижнів цілих;
коли побачив неперевершений,
що Міная забарився,
з усім своїм військом у нічний відбув марш;
покинув він пагорб, усе залишив,
пішов Дон Родріґо походом за Теруель,
у гаю сосновому Теварськім
Руй Діас на нічліг отаборивсь;
усіх, хто там жив, він пограбував,
Сараґосу собі підкорив.
Коли ж данину на місто наклав,
після трьох тижнів рівно
Міная з Кастилії прибув,
дві сотні із ним, і всі носять при поясі меч;
знайте, не рахується у них піхота.
Як побачив мій Сід, що підходить Міная,
ґалопом мчить на коні, щоб його обійняти,
в очі його цілував та уста.
Той все розповідає йому,
ні словечка перед ним не утаїв.
Мило всміхнувсь Переможець:
“Богові подяка та ласкам Його святим;
благо мені, Мінає, допоки здорові ви!”
84. Притока ріки Евро.
- 47 —
L
Боже, яке все те військо веселе було,
бо прибув-таки Міная Альвар Фаньєс,
передаючи їм привіт від родичів, братів,
товаришів та жінок, що їх залишили вони.
LI
Боже, який веселий Прекраснобородий,85
що Альвар Фаньєс тисячу замовив Служб Божих,
та що привіт він йому привіз від жінки і дочок.
Боже, який був вдоволений Сід;
як радість велику свою він виявляв!
“О, Альвар Фаньєсе, многая вам літа!
LII
Той не барився, в щасливу що народився годину
(лицарів двісті узяв, тих,
що вибрав він власноручно,
маршируючи з ними вночі,
нападав він на ворога нишком);
землі пустошить він альканіські,86
і довкруги усе плюндрує.
А на третю добу повернувся назад.
LIII
По всій території вісті розходяться,
На горе Уеси та маврам із Монсона;87
вдоволені ж мешканці Сараґоси з того,
що тільки данину платять,
від Сіда мого Руй Діаса вони ж бо
кривди жодної не бояться.
LIV
З цією здобиччю вони повертаються в табір,
веселі всі: велику поживу несуть із собою;
85. Епітети Сіда.
86. Альканіс — місто на території мусульманського коро¬
лівства, столицею якого була Сарагоса.
87. Монсон — місцевість і замок біля села Уеса, в провінції
Теруель.
48 -
мій Сід був вдоволений,
і над усе радів Альвар Фаньєс.
Всміхнувся Неперевершений, стриматися не міг:
“Гей, лицарі, скажу вам правду:
той, що завжди перебуває на місці одному,
своє добро протратити може;
на коней сідаймо завтра вранці,
залишайте цей табір, підемо вперед”.
Тоді помчав мій Сід в Алюкатський видолинок;88
на Уесу й Монтальван мій Сід звідтіля подався;89
Повсюди рознеслися про це вістки,
що лиха їм стільки наносить вигнанець з Кастилії.
LV
Повсюди розійшлися вістки.
До Барселонського графа теж ця новина дійшла,90
що Сід Руй Діас налітав на всю його землю;
зажурився він дуже
й вважав це великою наругою над собою.
LVI
Тож граф дуже бундючно й хвалькувато сказав:
“Дуже мене мій Сід, що родом з Бівара, ображає.
На самому ж моєму дворі зневагу від нього потерпів:
небожа зранив мого й пеню не заплатив;
тепер набігає на землі, що під опікою моєю;
не прагнув я війни, ні дружби з ним не порушив.
Та годі вже, вимагатиму від нього відповіді за кривду”.
Великі сили військові граф поспішно збирає,
Маври і християни до нього пристають у дружину;
Навздогін за моїм Сідом Шляхетним з Бівара,
три дні та дві ночі йшли маршем,
в Теварськім гаю сосновім
вони мого Сіда наздогнали.
88. Алюкат — незнана місцевість. Можливо, це Ольокав
Дель Рей.
89. Монтальван — село в провінції Теруель.
90. Йдеться про Рамона Веренґера II, прозваного Бра¬
товбивець, володаря Барселони, якому маври платили да¬
нину.
4 400-2
— 49 —
Приходять сміливо,
неначе узяти в неволю хотіли б його голіруч.
Мій Сід Дон Родріґо велику здобич везе,
з сьєри вниз він зійшов, прибувши в долину одну. 91
Про графа Дон Рамона дійшла до нього вістка;
коли її Сід мій почув, вислав посланця до нього:
“Графові ви передайте,
щоб він не прийняв за образу,
бо не везу нічого із його добра,
хай залишить нас із миром”.
Граф відповів: “Не бути цьому ніколи.
За попереднє, за теперішнє,-
за все він мені заплатить;
дізнається, прогнаний, кого він образив”.
Повернувся посланець, — скакав з усіх сил.
Тоді зрозумів остаточно мій Сід, що родом з Бівара,
що без битви не зможуть вони відійти.
LVII
“Гей, лицарі, ховайте-но здобич в місці далекому;
готуйтеся швидко й броню на себе вдягніть;92
граф Дон Рамон нам битву велику нав’язує,
масу велику з собою він має маврів і християн, —
не обійдеться без битви ніяк.
Щоби за нами далі не пішли вони,
хай буде бій ось тут —
Огляньте коней і одягайте зброю.93
З пагорба вони йтимуть,
і всі одягнуті лиш у штани;94
непевні в них сідла і не підтягнуті попруги;
на ґалісійських сідлах поїдемо ми,
91. Сьєра — гірське пасмо.
92. Значить, панцир.
93. Значить, стягнути коневі пас, яким прикріплюється
сідло. Така дія звичайно попереджувала битву.
94. Каталонські вояки мають на собі лише штани (т.зв.пан-
чохи), а воїни Сіда взуті ще й у чоботи. Каталонія — про¬
вінція в схід. Іспанії; її столиця — Барселона.
— 50 —
а чоботи в нас поверх панчіх;95
Сотня наших лицарів
загони їхні мусить перемогти.
Поки ще з’їдуть на рівнину, їх атакуймо списами;
за вашим кожним ударом три сідла їх спорожняться.
Побачить Рамон Беренґер, за ким він погнався,
Щоб в гаю під Теваром відібрати моє добро”.
LVIII
Як тільки Сід закінчив цю промову, —
усі озброїлися,
за зброю вхопились і скочили в сідла.
Бачать: пагорбом вниз сходять каталонські
військовії сили;
У підніжжя пагорба, близько уже рівнини,
мій Сід, що в годину щасливу родився,
по них ударити звелів.
Завзято та охоче рубиться дружина;
прапорцями й списами орудують майстерно,
ранять одних, з коней інших скидають.
Виграв цю битву отой,
що в годину щасливу родився;
Графа Дон Рамона в бою полонив він;
І здобув Коляду, що більше тисячі марок вартує. 96
LIX
Переміг він у цій битві, свою бороду прославив,97
взяв графа в полон і в намет свій забрав;
довіреним своїм мужам наказав його стерегти.
Вийшов з намету мій Сід,
мужі його з усіх боків зібрались;
Сід мій радів, бо велика дісталася здобич.
Сідові моєму Дон Родріґо
м’ясо печене смачне приготували.
95. Каталонські сідла мали бути гірші від ґалісійських,
бо не давали сильного опертя при ударі списом, Галісія —
провінція в півн.-західній Іспанії.
96. Коляда — так звали меч графа Барселонського.
97. Слово борода тут вжите у значенні лицаря.
— 51 —
Та графу Дон Рамону ніщо не до душі, —
приносять і ставлять їжу перед ним,
не хоче він їсти, усіх відштовхнув:
“Не з’їм я ні кусня за всі багатства цілої Іспанії,
Краще тіло я втрачу і душу залишу,
Раз в бою мене перемогли такі обідранці”.
LX
Послухайте, що Сід мій Руй Діас на те все сказав:
“їжте, графе, цей хліб і пийте вино.
Як підкоритеся нам, з неволі вийдете,
як ні, то не бачити вам землі християнської”.
LXI
“їжте то ви, Дон Родріґо, їжте й відпочивайте,
на смерть я буду чекати, і їсти нічого не хочу”.
Три дня поспіль не могли його переконати,
розділяючи тую велику здобич воєнну, —
Не змусили його з’їсти ні крихітки хліба.
LXII
Сказав на те мій Сід: “З’їжте що-небудь, графе,
бо як не будете їсти,
людей християнських більш не побачите;
а як будете їсти, з чого я буду радий,
вас, графе, і двох шляхтичів
з полону звільню і відпущу на волю”.
Зрадів граф, такі слова почувши:
“Сіде, якщо ви дотримаєте свого слова,
дивуватися цьому не перестану допоки живу”.
“Так їжте ж, графе, а коли вже пополуднуєте,
вас і двох інших на волю я випущу.
Але з усього того, що втратили ви,
а я здобув на полі бою,
знайте, не дам вам ні цента марного;
бо його для тих я потребую,
що ділять недолю зо мною. 98
98. Видавець усунув рядок, а два наступні з’єднав в один
з уваги на непотрібні повторювання.
— 52 —
Ми вдоволитися мусимо тим,
що від вас чи інших здобудем;
так жити ми будем, як довго це Богу угодно,
як мусить той робити, що в гніві короля
та прогнаний із батьківщини”.
Зрадів граф, на руки води попросив, 99—
приносять та швидко йому подають.
Із лицарями, що Сід їх дав йому до товариства,
їсти почав граф, — Боже, як смачно!
Той, що народився в щасливу годину,
сидить поруч з ними:
“Якщо не будете їсти, графе, так,
щоб був я вдоволений, —
тут ми і будем, один із одним не розлучимось”.
Сказав на те все граф: “Охоче й радо”.
Полуднує поспішно він із цими двома лицарями;
вдоволений Сід мій, очей з нього не зводить:
швидко руками граф Дон Рамон справується. 100
“Якщо ви дозволите, Сіде, ми в дорогу готові;
накажіть нам дати коней і ми від’їдемо хутко;
від дня, коли я графом став,
так смачно я не частувався,
тож не забуду я приємності такої”.
Трьох скакунів дають їм, осідланих препишно,
і вбрання гарне — шуби шкіряні та пелерини,
їде граф Дон Рамон між лицарів двох.
Аж до краю табору відпровадив їх Кастилієць:
“Ось ви їдете, графе, тепер як вільна людина,
за те, що ви залишили мені тут,
покірно вдячний вам я.
Якби охота прийшла вам і ви помститись хотіли б,
якби вирішили мене відшукати іще раз,
то спершу попередьте мене;
тоді або залишите мені щось з вашого добра,
або щось із мого собі заберете”.
99. Миття рук завжди попереджувало застілля.
100. Граф зголоднів і тому їв дуже скоро й захланно.
Автор “Пісні” кепкує собі з нього, бо досі він ставився з
повною погордою до кастилійців.
— 53 —
“Не переймайтеся, мій Сіде, я більше вас і не рухну.
Я відкуп заплатив вам за цілий цей рік;
іти вас шукати не спаде навіть на думку мені”.
LXIII
Поскакав Дон Рамон, пришпорив коня,
Обертається часто, все назад озирається;
Він-бо боявся,
що Сід мій за вчинок свій пожалкує,
та на таке ні за що в світі не здатний
Неперевершений,
такого зрадливого вчинку він би ніколи не зробив.
Ось і від’їхав граф;
а Сід, що родом з Бівара, повернувся назад.
До товариства свого приєднався й радіти почав
з воєнної здобичі, яку дістали, — чудову й велику;
такі ж бо багаті воїни його,
що і не порахують багатства свого.
Друга частина
ВЕСІЛЛЯ СІДОВИХ ДОЧОК
LXIV
Тут починаються діяння Сіда мого,
що родом з Бівара.
Отаборився мій Сід
в Алюкатській улоговині гірській,
він Сараґосу лишив і землі довкола,
Уесу залишив та землі Монтальванські.
У напрямі моря солоного він почав наступати.
Сходить сонце на сході, в той напрям він і подався.
Сід мій Херіку здобув і Онду й Альменару,
Бурріянські всі землі він відвоював.
LXV
Поміг йому Творець, Господь, що на небі.
Крім цього зайняв він Мурвіедро;1
Добру надію мій Сід має, що Бог йому допомає.
Великий панує у Валенсії страх.
LXVI
Розізлилися мешканці Валенсії,
їм, знайте, це не до вподоби;
порадились вони, що підуть його облогою брати.
Усю ніч вони скакали,
а як тільки вранішня зійшла зоря
розбивають намети довкола Мурвіедро.
Побачив це Сід мій, почав дивуватись:
“Подяка Тобі, о, Отче Духовний!
На їхній ми землі і коїмо їм стільки зла,
їхнє п’ємо вино і їхній хліб їмо;
Мають право за це вони осадою нам пригрозити.
Без боротьби воно не скінчиться;
хай повідомлення йдуть до наших міст,
1. Історична неточність. Сід зайняв твердиню Мурвіедро
в 1098 р. Мурвіедро, Херіка, Онда, Альменара і Бурріяна —
це місцевості на північ від Валенсії.
— 55 —
у Херіку надішлемо, відправим і в Алюкат,
потім до тих, що в Онді, і тих, що в Альменарі,
і ті, що в Бурріяні, хай зараз сюди прибувають;
Почнімо цей бій головний,
надіюсь на Бога, що все на нашу користь вийде”.
На третій день усі зібрались,
той, що в щасливу годину народився,
почав говорити:
“Послухайте, панове-товариство,
хай вас Творець спасе!
Відколи землі правдивих християн ми покинули,2
не було це нам до вподоби, та зарадити цьому нічим
не могли ми, — бо в тому провина не наша,
Та, дякувати Богу, велось нам незле,
наше збільшилось добро.
І ось обложила нас валенсійська рать;
якщо не хочемо ми йти з цих країв,
то добряче вартує їх провчити.
LXVII
Хай ніч проминає і ранок приходить,
готові будьте мені на конях і в зброї;
у наступ підемо на те їхнє військо.
Вигнанці ми на землі чужій,
Покажіться-но там, хто заслуговує на свою плату!”.
LXVIII
Послухайте, що сказав Міная Альвар Фаньєс:
“Ми все, Кампеадоре, зробимо, як вам завгодно.
Мені ви сто лицарів дайте, про більше не прошу;
ви в лоб нападайте із рештою дружини.
Рубіть валенсійців без страху всіх підряд,
я з другого боку нападу із сотнею своєю,
надію маю на Бога — наша буде перемога”.
Подобаються дуже Переможцеві такі його слова.
Ранок настав і вони готуються до бою,
кожен знає, що має робити.
З вранішньою зорею мій Сід на них ударив:
2. На противагу до новонавернених християн.
— 56 —
“Во ім’я Творця й апостола Сантіяґа,
бийте їх, лицарі, з запалом та охотою,
тут я, Руй Діас, Сід з біварського дому!”
І бачили б ви, як рветься тоді
не один шнур шатровий,
кілки як вискакують, як ті стовпи валяться.3
Відбиваються маври, але надто їх багато.
Та вдарив по них Альвар Фаньєс з другого боку.
Довелося тікати їм по волі чи неволі —
Справжнім ґалопом понеслися ті,
що трималися ще на ногах.
Двох мавританських королів у цій гонитві вбили,
аж до Валенсії погоня тривала.
Велику здобич воєнну тут Сід мій здобув;
пограбували табір і повернулися знову.
Увійшли в Мурвіедро з поживою величезною;
Великая радість несеться по цій місцевості.
Вони здобули Севолью і все, що довкруги,4
Переляк стоїть у Валенсії,
та що робити — не знають;
всюди лунає, знайте, слава про Сіда мого.
LXIX
Всюди лунає про нього слава, за море (йде);
радів же Сід і все військове його товариство,
що Бог йому допоміг, дарувавши цю перемогу.
По ночах не сплять вони, здійснюють набіги,
до Гухери добралися й до Хатіви,
і далі на південь до фортеці Денії;
землю маврів до моря пограбував він.
Здобули й Пенью Кадієлью,
розгромив все доокруж.5
3. Шатро розбивати починали зі стовпа, поставленого на
землі, за допомогою шнурів: один кінець шнура був зачіпле¬
ний за вершок стовпа, а другий — прибитий киями до землі.
4. Севолья — місцевість на північ від Валенсії; сьогодні
вона називається Пуйґ.
5. Гухера (сьогодні Кульєра), Хатіва, Денія і твердиня Пе¬
нья Кадієлья (сьогодні Бенікадель) лежать на південь від
Валенсії.
— 57 —
LXX
Коли ж мій Сід Переможець Пенью Кадієлью здобув,
Зажурилися в Хатіві й Гухері,
а біль Валенсії — безмежний.
LXXI
На землі маврів, її здобуваючи й покоряючи,
Весь день спочиваючи, всю ніч — на облаві,
Провів Сід три роки, міста здобуваючи.
LXXII
Валенсійцям урок він показав зразковий,
Не тільки що бояться, а й вийти не наважаться;
Сади він нищив їм і шкоди багато заподіяв,
Що не рік — то мій Сід залишає їх без хліба.
Гірко плачуть в Валенсії, та що робити, не знають,
З жодної сторони не підвозять їм хліба;
і батько синові, і син батькові ніяк не зарадять,
приятель приятеля нічим не потішить.
Погана це доля, сеньйори, хліба не мати,
Коли бачиш, як з голоду вмирають діти й жінки.
Біду свою бачать та допомогти собі не посміють,
В Марокко до короля послали вісті;
та цей із володарем Монтес Клярос
завзяту провадив війну,6
не зарадив їм, ні з допомогою не прибув.
Довідався Сід мій про це, з усього серця радіє;
вийшов він з Мурвієдра маршем нічним, —
вдосвіта мій Сід з’явився на землях Монреальських.
По Араґоні і по Наваррі клич гукнути він звелів,
Гінців послав і у Кастилійську землю:
Кому любе багатство і набридла біднота,
хай прибуває до Сіда мого, що готується до січі;
хоче Валенсію він християнам віддати у спадок.
LXXIII
“Хто хоче йти на облогу Валенсії зі мною?
хай добровільно кожен прийде,
6. Місцевість на південь від гір Атлас в півн. Африці.
— 58 —
нікого не примушую до цього, —
три дні в Каналь Де Селья я буду чекати на нього”.
LXXIV
Сказав таке мій Сід (Кампеадор де Бівар).
До Мурвіедро вернувся, що сам завоював.
Заклики його розійшлися, знайте, по всіх-усюдах,
При думці про наживу ніхто зволікати не став,
Із земель християнських подалася до нього юрба;
У Сіда із Бівара примножилась казна;
як прибулих він побачив, вельми розвеселився.
Мій Сід, Дон Родріґо, зволікати не став,
подався в Валенсію, під містом він став,
в облогу узяв — не схитрувати ніяк.
Немає звідки вийти і як до міста зайти.
На сторони всі розходяться вісті про нього;
більше людей приходить до Сіда мого, знайте,
ніж відходить від нього.
Він строк дав Валенсії,
щоб хоч хтось прибув їм на поміч.7
Облягає він місто, знайте, дев’ять місяців повних.
А як десятий прийшов, довелось його здати.
Радість велика довкола розходиться,
коли Валенсію завоював мій Сід
і в місто увійшов.
Хто був піхотинцем, той вершником став;
А золото й срібло! Хто може порахувати?
Багатим став кожен, хто там побував.
Мій Сід, Дон Родріґо, п’яту частину собі відібрав,
тридцять тисяч марок грошима йому припадає,
а іншого скільки добра, хто ж міг би порахувати?
Веселий був Переможець і все його військо,
коли корогва його головна
здійнялася над алькасаром.8
7. Після довгої облоги Валенсії Сід визначає обложеним
строк, щоб вони могли послати по допомогу та перекона¬
тись, що їм ніхто не може допомогти.
8. Алькасар — найвища башта в твердині; в ній звичай¬
но жив власник замку і на ній вивішували його корогву.
— 59 —
LXXV
Уже мій Сід спочивав із усією своєю дружиною,
Коли до короля Севільї вістка дійшла,
що впала Валенсія, що не боронять її;
пішов Сід на неї із тридцятьма тисячами вояків.
Біля городів відбулася битва,9
розгромив їх Сід мій, Довгобородий.10
Аж до Хатіви погоня тривала.
Потішилися кастільці,
коли через Хукар переходили,11
Немало маврів в тій річці потопили.
король той втікає в (Севілью), три діставши удари.
Мій Сід повернувся із здобиччю великою.
Здобич валенсійська добра була,
коли то місто здобули,
Із більшим доходом, знайте, ця перемога стала:
самим тільки піхотинцям
по сто срібних марок припало.
Дивіться, як таланить славному Сіду.
LXXVI
Радість велика між усіма християнами,
що пліч-о-пліч з моїм Сідом Руй Діасом,
тим, що в годину щасливу родився.
Росте тепер його борода і стає щораз довша;
(бо) недаремно сказав мій Сід устами своїми:
“З любові до короля Альфонса,
що з батьківщини мене прогнав,
ні ножиці її не доторкнуться, ні жодна волосина
з неї вирвана не буде, —
й нехай про це говорять у маврів і християн”.
Мій Сід Дон Родріґо у Валенсії відпочивав,
з ним Міная Альвар Фаньєс,
що від нього й на крок не відходить.
9. Валенсійський Город — просторе місце біля Валенсії.
10. Бпітет Сіда. Довга борода була ознакою болю. Коли
король прогнав Сіда з Кастилії, він обіцяв собі, що не
зголить бороди на знак суму.
11. Ріка поблизу Валенсії.
— 60 —
Ті, що пішли на вигнання,
багатства мають тепер доволі,
їм (Переможець світлий) усім подарував у Валенсії
хати і землі для повного задоволення;
милість Сіда мого тепер кожен
на собі відчував васал.
Ті, що пізніше прийшли, теж задоволені всі;
Та бачить мій Сід, що з добром, яке вони здобули,
Кожен був би радий чкурнути назад і подалі.
За порадою Мінаї мій Сід наказав:
Із тих, хто з ним нажив хоча б небагато добра,
Якщо не відпросився, з ним не попрощавшися
й не поцілувавши в руку його,12
і буде захоплений чи спійманий в бігах,—
добро йому відберуть і посадять на палю.
Так привів до порядку всі такі він діла.
Радиться він з Міная Альвар Фаньєсом:
“Якщо ви згідні, Мінає, хочу знати число
тих, кому прибуток я дав;
записати їх мушу і перерахувати,
бо як хтось крадькома втече
або ж тут я його не знайду,
він мусити буде добро віддати своє
для тих васалів моїх,
що бережуть Валенсію та її охороняють”.
На це Міная сказав: “Ось розумний наказ”.
LXXVII
Наказав їм зібратися в залі нарад,
коли всі з’явились, ретельно порахувати велів:
три тисячі шістсот мужів стало у Сіда,
що родом з Бівара;
радіє серце його, усміхається він:
“Богові дяка, Мінає, і Матері Марії Святій!
Менше нас було, коли ми вийшли з Бівара.
Тепер ми багаті, а будемо ще багатшими.
12. Ніхто не міг покинути свого сеньйора й перестати вва¬
жатися його васалом, якщо не попрощався з ним і не по¬
цілував його в руку.
— 61 —
Якщо, Мінає, вам не важко й до вподоби таке,
То послати вас хочу в Кастилію, де дідизни наші,
до короля Альфонса, Богом даного мого сеньйора.
З тієї здобичі моєї, яку здобули тут,
дати сто коней я хочу йому, а ви їх завезете;
від імені мого поцілуйте в руку і безупинно просіть,
щоб жінку мою (Донью Хімену) і (рідних) дочок моїх,
якщо така буде ласка, дозволив забрати мені.
Пошлю я лицарів по них,
а ви пам’ятайте послання:
про жінку мою й моїх дочок малих.
Прибудуть вони із почестю великою
у землю чужу цю, яку ми зуміли завоювати”.
Сказав Міная тоді: “Я радо це зроблю”.
По цій розмові й почали збиратись.
Сто воїнів латних мій Сід дав Альвар Фаньєсові,
щоб служили йому в дорозі
(і волю виконували його),
і доручив він тисячу марок срібних
до Сан Педро завезти,
щоб (п’ятсот) ігуменові Дон Санчові віддати.
LXXVIII
І поки вони жили весело й вільготно,
із сходу духовник прийшов богомольний;
єпископ достойний на ім’я Дон Херонімо.13
Він дуже учений і дуже розторопний,
на коні чи пішки — був дуже сміливий.
І там він з’явився для Сідової користі.
Спав і бачив, що зустрінеться з мавром у полі:
якби ж дали можливість поборотися з маврами
своїми руками доволі,
навіки б позбавив християн він від горя.
Коли про це Сід мій довідався,
вдоволений тим він був дуже:
13. Дон Херонімо прибув із Франції, щоб провести ре¬
форму кастилійської церкви. Він став єпископом Валенсії
після Саламанки й Самори. Вислів, що він прийшов “із
сходу”, не має географічного значення.
— 62 —
“Слухайте, Мінає Альвар Фаньєсе, —
заради Всевишнього Бога,
коли Бог помагає, подякуймо Йому за це:
на землях Валенсії єпархію хочу я заснувати,
і дати її Дон Херонімо,
благородному християнинові;
поїдете ви у Кастилію з такою вісткою доброю”.
LXXIX
Сподобалося Альвар Фаньєсу,
що сказав Дон Родріґо.
Без вагань Дон Хероніма тоді єпископом і обрали;
дали йому наділ у Валенсії,
де він без нужди жити може.
Боже, які щасливі були всі християнськії люди,
що на землях Валенсії
розташувався сеньйор—єпископ!
Був веселий Міная, тож попрощався й від’їхав.
LXXX
На землях Валенсії мир і спокій царюють,
до Кастилії подався Міная Альвар Фаньєс.
Обмину я затримки його та нічліги в дорозі, —
не про те моя оповідь.
Питав він за Альфонсом, де б міг короля розшукати.
Кажуть, у Сааґуні він побував незадовго перед тим,
повернувся вже в Карріон, там можна його застати.14
Радий був з цього Міная Альвар Фаньєс,
з подарунками пишними подався туди.
LXXXI
Із Служби Божої повертається король Альфонсо,
і ось Міная Альвар Фаньєс тут доречно нагодився;
перед народом усім він впав на коліна,
14. Сааґун — місцевість у Леонськім королівстві, в якій
був славний відпустовий монастир. Король мав велику по¬
шану до цього монастиря. Карріон — місто в Леонськім
королівстві.
— 63 —
до стіп Альфонса-короля припав
із смутком великим,
у руки поцілував його й промовив без вагань:
LXXXII
“Милости прошу, пане Альфонсо, заради Творця!
Цілує вас у руки Сід мій, ратоборець,
і ноги, і руки, як доброму сеньйору,
щоб ви над ним змилосердились,
Хай допоможе вам Творець,
Прогнали ви його з батьківщини,
він вашої ласки не має;
хоч він на чужині, та йому ведеться добре:
він Херіку здобув, і Онду,
взяв Альменару і Мурвібдро, краще місто,
Севолью теж узяв, опісля ж Кастехон,
та Пенью Кадієлью, твердиню скеляну;
крім цього, над Валенсією став він сеньйором,
владою своєю єпископа там він поставив,
і п’ять відбув він боїв головних та виграв усіх їх.15
Велику здобич воєнну має з ласки Господньої,
ось докази вам, що я правду кажу:
сто коней міцних бігунів,
з сідлами й вуздечками та іншим реманентом,
цілує Сід вам руки і просить, щоб їх ви прийняли;
він вашим васалом себе признає,
а вас — своїм сеньйором”.
Підніс правицю король і перехрестився:
“Здобичі такій надзвичайній,
яку Переможець здобув,
клянуся святим Ісідором! — радію я невимовно,16
і ділами радію, що їх Переможець чинить;
приймаю тих коней,
що він у дарунок мені шле, охоче”.
15. Помилка автора, бо поема згадує тільки про чотири
головні бої, в яких Сід переміг королів Фаріса і Гальве, гра¬
фа Барселони, оборонців Валенсії та короля Севільї.
16. Святий Ісидор — єпископ Севільї протягом 599-636 p.p.,
до якого король мав велике набожне ставлення.
— 64 —
Хоча радий король,
та насупленим був Гарсія Ордоньес:
“Здається, що на землі мавританській
нема жодного араба живого,
коли собі Сід витворяє, що хоче!”
Король до графа сказав:
“Перестаньте таке говорити,
бо як би там не було, краще, ніж ви,
він мені служить”.
Промовив Міная, як і личить мужеві:
“Ласки Сід у вас просить, якщо буде вам завгодно,
для жінки своєї Доньї Хімени й обох своїх дочок:
вони могли б вийти з монастиря, де він залишив їх,
і до шляхетного Переможця в Валенсію поїхати ”.
Тоді сказав король:
“Із щирого серця погоджуся на це;
велю харчів їм дати на дорогу
та берегти від кривди, лиха і ганьби;
а коли за кордон мого королівства ці дами поїдуть,
тут ви вже самі про них потурбуйтесь із Сідом.
Послухайте ж мене, дружино і челядь придворна:
Не хочу, щоби пропало добро Кампеадора;
Дружинникам усім, що сеньйором його називають, 17
яких я позбавив маєтків, все назад повертаю;
їх вотчини — за ними, допоки вони в поході,
забезпечую їх від усякого лиха та шкоди,—
нехай вірно та без страху служать сеньйору”.
Міная Альвар Фаньєс поцілував його в руки.
Всміхнувся король і привітно промовив:
“Ті, що хотіли б у службу піти до Переможця,
відпускаю я їх, нехай вирушають із Богом.
Це краще для нас, ніж гнів та незгода”.
Між собою говорили Карріонські інфанти:18
17. Прощення короля та повернення майна відноситься
в першу чергу до тих 115 лицарів, що добровільно виїхали з
Сідом на вигнання, не будучи його васалами. Васали Сіда
мали обов’язок виїхати з ним і через це не тратили своїх
маєтків у Кастилії.
18. Інфант — син (дочка—інфанта) вельможі. Від XIII ст.
ця назва стосується тільки до синів короля.
5 400-2
— 65 —
“Дуже розрослося багатство Кампеадора,
от би одружитись з дочками його заради доходу.
Та соромно все ж це запропонувати всенародно,
Адже Сід — із Бівара, а ми — з графів Карріонських”.
Про це не говорять нікому, на цьому й замовкли.
Попрощався Міная Альвар Фаньєс
з королем благородним.
“Вже, Мінає, відходите? Так ідіть же із Богом!
Візьміть палатного старшину,
гадаю, він стане в пригоді;
якщо візьмете жінок із собою,
хай служить їм охороною,.
до города Медіни я сам їх забезпечу усім19
й про них попіклуюсь,
опісля ж хай Переможець ними займеться”.
Попрощався Міная з королем та з двору відходить.
LXXXIII
Карріонські інфанти (між собою порадившись),
Мінаю Альвар Фаньєса проводжали:
“У всьому ви майстерні, так зробіть і далі належно:
поклоніться від нас ви Сіду, що родом з Бівара,
ми скрізь, де "Зуміємо, прислужити йому раді;
з нами заприятелювавши, про це він не пожалкує”.
Міная сказав: “За цим не бачу труднощів”.
Від’їхав Міная, повернулись інфанти.
Подався він у Сан Педро,
де Хімена з доньками лишилась,
Була великою їх радість, коли він там з’явився.
Зліз із коня Міная, до церкви св. Петра йде молитись,
коли молитву скінчив, звернувся до дам:
“Кланяюсь вам, Донья Хімено,
хай Бог береже вас від лиха,
так само й обох ваших дочок (інфант).
Мій Сід шле вітання відтіля, де перебуває
у добрім здоров’ї і з багатством великим.
Король із ласкою вас зі мною відпускає,
19. Медіна — скорочена форма назви міста Медінаселі,
що лежало на кордоні території короля Альфонса.
— 66 —
Щоб завезти вас до Валенсії, земля та — наша.
Якби вас Сід у здоров’ї та вільних побачив,
щасливий би був й перестав тяжко журитись”.
Сказала Донья Хімена: “Допоможи нам, Творець!”
Міная Альвар Фаньєс вибрав трьох лицарів,
до Сіда мого послав їх в Валенсію,
де той так на них чекав.
“Скажіть Переможцеві, —
хай Бог від зла хоронить його, —
що жінці його та дочкам
дозволив король вільно відійти зі мною,
і нам до кордону дав охорону.
За днів п’ятнадцять, як Бог берегтиме нас від зла,
Привезу йому дружину й дочок, Богом даних,
і дуеньї шляхетні, що з ними живуть”.
Від’їхали лицарі, готові про все подбати належно,
в Сан Педро залишився Міная Альвар Фаньєс.
І бачили б ви, як лицарі з усіх сторін приходять,
до Сіда мого, що родом а Бівара,
у Валенсію іти бажають,
Щоб взяв їх з собою — прохають Альвар Фаньєса;
Міная сказав: “Охоче приймаю”.
Лицарів шістдесят і п’ять до загону долучилось,
та й Міная мав з собою сто тих,
яких привіз з Валенсії;
Зібралася для жінок непогана охорона.
Міная ігуменові дав п’ятсот марок,
скажу вам, що робить він
із п’ятьма другими сотками:
Доньї Хімені та дочкам її,
й іншим дуеньям, що служать їм пильно,
шляхетний Міная вирішив їм прикупити
одежу найкращу, яку тільки міг у Бурґосі знайти,
І мулів, і коней з вигляду непоганих.
Коли він цих дам спорядив, як годиться,
шляхетний Міная зібрався в дорогу.
Як раптом Ракель і Бідас до ніг йому припали:
“Змилосердіться, Мінає, лицарю знаменитий!
Обездолив нас Сід, і все у нас пропало;
— 67 —
ми прощаємо проценти,
щоб тільки віддав він наш капітал”.
“Про це я з Сідом поговорю,
якщо мені Бог дозволить дістатися туди.
За те, що зробили ви,
вам нагорода таки буде велика”.20
Сказав Ракель і Бідас: “Хай це підтвердить Творець!
Як ні,'залишимо ми Бурґос, підемо до нього самі”.
Виїжджає з Сан Педро Міная Альвар Фаньєс,
мужів пристало до нього багато;
він вже на коня сідає,
ігумен, прощаючись, затужив при розлуці:
“Хай береже вас Творець, Міная Альвар Фаньєс!
Від мене поцілуйте ви Переможця в руки,
просіть, щоб монастир цей не забув;
підтримуючи постійно нас, Переможець впродовж
свого життя ще сильніше себе прославить”.
Міная відповів: “Я радо це зроблю”.
Ось і з ігуменом попрощалися й виїхали вранці,
з ними палатний старшина,
що піклуватися ними має;
у королівській землі харчів їм багато приготували.
Із Сан Педро до Медіни п’ять днів йшли справно;
ось в Медінаселі вони, і дами, і Альвар Фаньєс.
Розкажу вам про лицарів,
що вістку наперед понесли:
як тільки почув її мій Сід, що родом з Бівара,
від щирого серця радіє і тішиться;
Із уст його такі слова ллються:
“Хто шле добрії вістки, той сам їх і отримує.
Ти, Муньо Густіос, і Педро Бермудес хоробрий,
і Мартін Антолінес, бурґосець вірний,
єпископ Дон Херонімо, духовник шановний,
ви їдьте із сотнею лицарів в латах,
Санта Марію минайте,21
20. Цією обіцянкою Мінаї автор дефінітивно полагоджує
справу позички, вважаючи, що Сід напевно поверне жидам
борг; тому й більше не повертається до цієї справи.
21. Санта Марія Де Альваррасін — містечко, залежне від Сіда.
— 68 —
до Моліни ви їдьте, що далі на захід,
нею Авенґальвон управляє, мій приятель,
що з ним я у мирі.
Із другою сотнею лицарів приєднається й він
до провідників.
їдьте чимдуж до Медіни та не баріться,
жінку мою й дочок з Мінаєю Альвар Фаньєсом,
як мені сказали, знайти там ви зможете;
з великою шанобою їх хутко мені привезіть.
А я залишуся в Валенсії,
що коштувала мені так багато;
Нерозумний був би, залишивши без охорони її;
залишусь я у Валенсії, бо вона у моєму володінні”.
Як тільки сказав Сід, ті відразу — в дорогу,
вперед поспішають, не баряться ні на хвилину.
Минули Санта Марію
й на нічліг прибули у Брончалес,
а другого дня до Моліни аж доскакали.
Мавр Авенґальвон, коли про це вістку дістав,
вийшов напроти і їх з великою радістю привітав:
“Чи тут ви, друга сердечного васали?
Ваш приїзд мені не тягар, а, знайте, це радість”.
Промовив Муньо Густіос, не став вичікувати:
“Поклін вам шле мій Сід і просив передати,
щоб із сотнею лицарів до нас приєдналися;
жінка його і дочки в Медіні нас чекають;
їдьте за ними й сюди їх привезіть,
І до самої Валенсії від них ви не відступайте”.
Сказав Авенґальвон: “Я радо зроблю це, як треба”.
Того вечора зібрав він охорону, дав багато харчів,
І вранці в дорогу вони вирушають;
Сотню просили, — дві сотні він дав.
Переїжджають вони через гори,
що дикі й великі,
(опісля) через поле Таранське
без найменшого їхали страху,
в долину Арвухуело спускаються посланці.
Бачать, перед Медіною військо стоїть насторожі;
(побачивши їх, злякався Міная Альвар Фаньєс),
— 69 —
тут же лицарів двох послав,
щоб розвідали, що там й до чого;
Не зволікають мужі, бо охоче на таке погодилися;
один залишився із ними,
а другий до Альвар Фаньеса повернувся:
“За нами приїхали від Сіда васали:
ось перед вами Педро Бермудес,
і Муньо Густіос, що любить вас вірно,
і Мартін Антолінес, що родом з Бурґоса,
і Дон Херонімо, єпископ, превірний духовник,
й Авенґальвон, ґубернатор, з дружиною ратною,
щоб Сіду догодити такою честю немалою.
Всі разом у Медіну вони прибувають”.
Мовив Міная: “Назустріч їм поскачемо”.
Не барились вони, відразу поскакали.
Повна їх сотня виїхала у пишнім убранстві,
на конях добрих з шовковою збруєю,
з дзвіночками попруги, й щити в них на шиї,
а в руках списи з прапорцями,
щоб знали усі — ось їде Альвар Фаньєс,
сімейство Сідове з Кастилії проводжає.
Ті, що спереду, як розвідка, їхали,
за зброю хапаються для втіхи
і гарцювати починають;
вздовж річки Халон розходиться радість велика.
Тут під’їхали гості, ідуть поклонитись Мінаї.
Коли Авенґальвон прибув, Міная побачив,
обняв його з усміхом на вустах,
цілує його у плече, бо такий звичай у маврів:
“Ну, добрий же ж вам день,
коли я із вами, Мінає Альвар Фаньєс!
Везете ви жінок (і для нас це теж шана), —
жінку Кампеадора і дочок рідних його;
Всі ми вшануєм вас заради Сідового щастя
Навіть якщо б зла йому бажали,
не могли б чинити інакше.
У мирі чи на війні завжди візьме він наше;
По-моєму, дурник той, хто правди цієї не знає”.
— 70 —
LXXXIV
Всміхнувся Міная Альвар Фаньєс:
“Авенґальвоне, ви справді приятель йому!
Якщо до Сіда Господь мене заведе
і при житті його я побачу
Не будете в програші за таке ваше діло.
Ходімо ж у дім, бо вже готова вечеря”.
Авенґальвон сказав:
“Тішить мене уважливість ваша —
три дні не мине — віддам я вам її подвійно”.
До Медіни вступили вони, служив усім Міная,
були всі веселі з прийняття, що його влаштував,
навіть старшина палатний
за нього звелів заплатити король, овва!
Вшанований Сід мій, що у Валенсії перебував,
такою гостиною славною,
яку подали в Медінаселі;
Міная без грошей нагодували щедро.
Минула ніч, і ранок заблищав,
вислухавши Службу Божу, негайно від’їхали,
Медіну залишили, через Халон перебрались,
Вниз по Арвухуело швидко поскакали,
через Таранське пустище проїхали миттю,
прибули до Моліни, якою правив Авенґальвон.
Єпископ Дон Херонімо,
добрий християнин, благородний,
днями й ночами він дам пильнував;
а гарний кінь воєнний по його правиці
перед зброєю йде.22
І він, і Альвар Фаньєс пильнують жіноцтво
і вдень, і вночі.
В Моліну в’їхали, славне й багате містечко,
мавр Авенґальвон їх прийняв бездоганно,
чого тільки не побажають — подається відразу,
і навіть підкови поміняти наказав.
Мінаю і дам, Боже, як вшановував їх!
22. Під час походу лицар вживав подорожнього коня. А
його бойовий (воєнний) кінь все йшов по його правиці, і на
нього він пересідав тільки перед боєм.
— 71 —
На другий день уранці від’їхали вони швиденько.
Мавр вірно служив їм аж до самої Валенсії;
Там з ними розпрощався, не взяв із них ні гроша.
З таким пошанівком і радісним настроєм
Наблизилися вони до Валенсії на три милі якраз.
Моєму Сідові, що в годину щасливу
(припнув до пояса меч),
вістку послали в Валенсію.
LXXXV
Веселий був Сід мій, як ніколи,
бо про тих, кого найбільше, любив,
вістка до нього прийшла.
Лицарів двісті він вислати вмить наказав,
щоб привітати Мінаю і дам благородних стрічать;
сам залишився в Валенсії, оберігаючи її міць,
бо добре знав, що Альвар Фаньєс усе зробить сам.
LXXXVI
І вийшло назустріч Мінаю дві сотні найкращих,
Назустріч і дамам, і дочкам, і всій їхній варті.
Наказав Сід тим, що на службі у замку,
берегти алькасар та інші вежі високі,
і брами усі та виходи і входи,
і щоб йому Бавьєку привели — коня свого,
що недавно здобув 23
(у короля Севільї, якого переміг славно);
Не знав мій Сід, той,
що в годину щасливу припнув до пояса меч,
чи буде кінь баский
та добре слухати вершника руку;
Та хоче перед брамою міцної своєї огорожі,
Потішити жінку та дочок військовою забавою.24
Приймали жіноцтво з великою шаною.
Єпископ Дон Херонімо давно обігнав всіх,
зіскочив з коня, до каплиці подався;
23. Бавьєка — ім’я Сідового коня.
24. Щоб показати свою майстерність у володінні зброєю,
лицарі змагалися в цьому, виявляючи таким чином радість,
або з нагоди різних святкувань.
— 72 —
Скільки міг, духовенства в той час запросив
в стихарях білосніжних, із срібними хрестами, —
зустрічають жінок і доброго Мінаю.
Той не барився, що в щасливу годину народився:
у дорогий убір вбрався; має він бороду довгу;
Бавьєку йому осідлали, поклали збрую на неї,
скочив верхи мій Сід і зброю узяв дерев’яну.25
Проскакав на коні, що зветься Бавьєка,
Проїхався раз, — що за дивний біг,
Усі подивляють такий його біг небувалий;
Вихваляє коня з тих пір увесь люд іспанський.
Сід мій зіскочив з коня,
Підійшов до дружини, дочок Богом даних.
Як побачила Донья Хімена його,
до ніг чоловіка припала:
“Милосердний Кампеадоре,
в годину щасливу ви до пояса меч припнули!
Врятували ви нас від ганьби та великого лиха;26
ось тут я, сеньйоре,(і) ваші дочки обидві перед вами,
з Божою поміччю й вашою волею
гарно я їх виховала”.
Хімену й дочок сердечно обняв,
Від радості сльози котились з очей.
І вся його дружина — весела і рада.
Хизувалися зброєю й збивали дошки.27
Послухайте, що сказав той, що в годину щасливу
(припнув до пояса меч):
“О, Донья Хімено, дружино шановна й дорога,
і ви, обидві дочки мої — серце наше й душа,
ввійдіть зі мною до Валенсії-міста,
до замку того, що його здобув вам я”.
Мати і дочки поцілували в руки його.
В шані великій вони вступили в Валенсію.
25. Дерев’яний щит і спис.
26. Згідно історичних даних, король ув’язнив був жінку й
дітей Сіда. Автор натякає тут на це, але не згадує ясно про
таку жорстокість.
27. Це було високе риштовання з дошок, в яке лицарі,
їдучи верхи, кидали списи та старалися влучити й збити з
нього поодинокі дошки.
— 73 —
LXXXVII
До алькасару подався Сід мій із ними,
відпровадив їх там на місце найвище.
Прекрасними очима весь край вони обводять;
Бачать: простелилась Валенсія-місто,
а з другого боку — перед очима море,
Милуються рівниною, широкою, плодючою,
(й іншими видами, що радують погляд);
підносять руки і дякують Богу
за здобич ту воєнну, що добра й велика.
Мій Сід і дружинники надзвичайно вдоволені.
Минула зима і березень стукає в браму.
Про новини з-за моря вам хочу сказати,
про короля Юсуфа, що правив у Марокко.28
LXXXVIII
Злий був мароккський король
на Сіда мого Дон Родріґо:
“Ось в землю мою він врізався клином,
І хіба лиш Ісуса Христа визнає своїм сеньйором”.
Король той мароккський зібрав своє військо —
повних п’ятдесят тисяч озброєних людей,
поплив в човнах по безодні морській,
на Валенсію їдуть, на Сіда мого, Дон Родріґо.
Кораблі до порту прибули, вони ступили на землю.
LXXXIX
Прибули в Валенсію, що Сід мій завоював,
шатра розбили й отаборились невірні.
Ця вістка до Сіда мого надійшла.
ХС
“Хвала тобі, Боже, Творець наш небесний!
Все — тут переді мною, що нажив я чесно;
із трудом здобув я Валенсію,
вона домівкою мені вже стала.
28. Це перший володар альморавідів (1059-1106). Згідно
з історією він ніколи особисто не воював проти Сіда, але
зате послав свого небожа.
— 74 —
Не можу її віддати нікому,
хіба що лиш в смертну годину;
подяку складаю Творцеві й Матері Святій Марії,
за те, що дочки мої і дружина разом є зі мною.
Та бачу, араби з-за моря до нас наспіли,
Доведеться у бій йти, раз кровопролиття неминуче;
побачать дочки мої та дружина, як боремось ми;
Нехай знають, як живеться в чужій стороні,
І побачать на власнії очі, як заробляється на хліб”.
До алькасару повів і дочок, й Хімену,
Аж очі до неба піднесли, побачивши, як ставлять
ворожі шатра цієї раті незліченної:
“Що це, мій Сіде? Порятуй вас, Царю небесний!”
“О, дружино моя, хай обминає жура вас!
То йде нам багатство, предивне й велике;
ви щойно прибули, а вже вам дарунок підносять:
на виданні наші дочки, тож буде їм посаг”.
“Подяка вам, Сіде, й Силі Небесній”.
“Тут в алькасарі будьте безпечні,
страху не майте, що йду я до бою,
зі мною — милість Бога й Святої Матері Марії,
зростає відвага моя, бо ви поруч зі мною;
із Божою поміччю цю битву виграю я”.
ХСІ
Шатра розбиті. І настав вже світанок,
Межує із громом арабів барабанний дріб;
Сід мій зрадів і сказав:
“Який же сьогодні день прегарний!”
Боїться жінка Сіда мого,
серце їй мало що не розірветься.
Страшно їй, і дочкам, і дуеньям;
вони від народження не чули ще шуму такого.
Бороду Сід мій погладив і мовив:
“Не бійтеся нічого, то ж бо — наші доходи;
не мине й днів п’ятнадцять,
якщо Творець наш захоче,
(здобудем ми) ті барабани,
й перед вами до ніг покладем,
побачите, з якої вони шкіри змайстровані.
— 75 —
потім віддамо їх єпископу Дон Хероніму, —
повісить їх у храмі Марії Святої, Матері Творця”,—
склав обітницю таку Сід Переможець.
Повеселішали дами, страху позбулися трохи.
Маври з Марокко скачуть стрімко верхи,
Нахабно в’їжджають в сади, на городи.
ХСІІ
Баштовий сторож, як тільки такеє побачив,
відразу у дзвін вдарив дужо;
Не гаючи часу, зібрались загони (Руй Діаса),
Для вилазки відважної зброю вбирають старанно.
Де тільки маврів стрічають,
відразу на них нападають,
З ганьбою їх із садків та городів проганяють;
Рівно п’ять сотень в день той перебили.
ХСІІІ
Аж до самих наметів триває погоня,
З перемогою дружина повертається із бою.
Та в полон потрапив Альваро Сальвадорес.
До Сіда мого повернулись його годованці;
Хоч і бачив на власні очі він битву,
вони детально про це йому доповіли.
Задоволений Сід їхньою працею:
“Мене послухайте, лицарі,
не може бути інакшого слова;
день гарний сьогодні, ще кращий буде завтра:
удосвіта будьте озброєні всі,
єпископ Дон Херонімо відпущення дасть нам гріхів,
відправить нам Службу Божу, і ви на коней сідайте;
на ворогів ми ударимо, (не може бути по-іншому),
во ім’я Творця й апостола Сантіяґа.
Виженемо ворога, щоб він хліб наш не забрав”.
Тоді сказали усі: “Це радо й охоче ми зробимо”.
Відізвався Міная, не хотів він баритись:
“Якщо такого бажаєте, Сіде, мені доручіть це;
дайте мені сто тридцять лицарів, вишколених в бою;
коли в наступ на арабів підете,
— 76 —
я вдарю по них з другого боку;
нехай Бог допоможе нам двом чи, бодай, одному”.
Сказав тоді Сід: “Гаразд”.
XCIV
Минув день і ніч наступила,
із підготовкою не зволікають християнські війська.
При других півнях, перед світанком,
єпископ Дон Херонімо їм Службу Божу прочитав;
по Службі Божій відпущення гріхів усім дав:
“Хто загине в бою обличчям до ворога, —
тому гріхи я відпускаю, а Бог до себе душу його прийме.
За вас, о Сіде, Дон Родріґо,
в годину щасливу ви до пояса меч припнули,
за вас я цього ранку Службу Божу теж прочитав;
прохаю вас про дар один і хай він буде мені даний:
щоб за мною у цій битві був перший удар”.29
Переможець сказав: “Віддаю його вам”.
XCV
Через баштову браму (Куарто) виїжджали вони,
Сід мій васалів своїх вишикував на славу.
На брамах міста залишають надійну сторожу.
Мій Сід на Бавьєку скочив, на свого коня;
Блищить його зброя, міцний в нього панцир.
Ось вийшли із Валенсії і винесли прапор
Без тридцяти чотири тисяч хоробрих
Поспішають ударити на п’ятдесят тисяч маврів;
Альвар Альварес і Міная — з іншого боку.
Господь їм допоміг, і ворога вони погнали.
Списом ранить мій Сід, вправно орудує мечем,30
стільки маврів побив, — навіть не беріться рахувати;
Ворожая кров по ліктю йому стікає.
Королю Юсуфові три завдав він удари,
утік араб з-під меча, бо мав прудкого коня,
29. Виїжджаючи з лави свого війська, лицар завдавав
ворогові перших ударів і цим починав битву. Було це по¬
чесне завдання і багато лицарів бажало виконати його.
30. Коли Сідові зламався спис, він бився мечем.
— 77 —
до Кульєри, до славного замку,
Сід мій, що родом з Бівара, туди аж в погоні прибув,
І услід за ним — його добрі васали.
Той, що в щасливу народився годину,
повернувся назад,
вдалою здобиччю був вдоволений чимало;
Оцінив Бавьєку від голови до хвоста.
Незліченная здобич до рук його прийшла.
П’ятдесят тисяч маврів на полі залишилось:
всього сто чотири втекло, врятувалось.
Загони мого Сіда табір пограбували;
взяли сріблом і золотом аж три тисячі марок,
іншій здобичі не знати числа.
Веселий був мій Сід і всі його васали,
що Бог їм допоміг виграти битву.
Коли короля Марокко вони вигнали з краю,
Для підрахунку здобичі він залишив Мінаю;
із сотнею лицарів сам він в Валенсію повернувся;
скинув шолом — а обличчя аж сяє,
так і в’їхав він на Бавьєці, з мечем у руці.
Вітають його дами, що з хвилюванням чекали;
зупинився мій Сід перед ними,
коня попругою втримав:
“Вам кланяюсь, пані! Примножив я славу;
Валенсію ви берегли, а я у бою переміг;
цього побажав собі Бог з усіма своїми святими,
коли здобич такую із вашим приїздом нам дав.
Погляньте на меч закривавлений та на коня,
що весь в милі, —
Ось чим на полі розправляються з мавром.
Моліть Творця, щоб я прожив ще літ так багато,
здобудете ви шану і руки ваші будуть цілувати”.
Таке мій Сід сказав, злізаючи з коня.
Як побачили його на ногах, що він зіскочив з коня,
дуеньї і дочки, і жінка — золота його варта,
навколішки впали перед Кампеадором:
“Живіть много літ, ми всі — у вашій власті!”
Пішли вони разом і вернулись в покої,
і з ним на пишних лавах посідали.
— 78 —
“Тепер же, о жінко, Донья Хімено,
чи не просили мене ви про те,
щоб жінок, що служать вам роками,
я заміж віддав за моїх васалів?
Кожній з них даю я по двісті марок,
щоб знали в Кастилії, кому так добре служили вони.
А про наших дочок говорити ще рано”.
Жінки всі повставали і в руки його цілували,—
великая радість, що швидко розійшлася по замку.
Як Сід мій сказав, так зробили відразу.
За городом в полі лишився Міная Альвар Фаньєс,
Зі своїм загоном, рахуючи здобич.
Коштовного одягу і зброї, й палаток
знайшли всього стільки (вони), що й ліку немає.
Назву лише те, що було найважливіше:
Нема ліку коням, що без вершників скачуть,
з сідлом та із збруєю — не зловиш ніяк;
маври місцеві теж щось роздобули собі;
проте світлому Переможцеві
добрих і вибраних тисяча коней припало;
якщо ж Кампеадору стільки дісталось,
то й інші поживились немало.
Скільки ж пишних наметів й усякого скарбу
мій Сід здобув з васалами своїми!
Шатро короля Марокко, між іншими, є найбагатше,
його два підтримують стовпи, прикрашені золотом;
мій Сід наказав, (Переможець пресвітлий),
шатро це залишить, щоб ніхто на нього не спокусився:
“Шатро те, що прийшло від марокканців,
Кастилійському хочу послати Альфонсу,
щоб повірив він чуткам про Сідові достатки”.
Із цим величезним багатством
вони до Валенсії прибули.
Єпископ Дон Херонімо, духовник бездоганний,
як сильно боровся він обома руками!
Скільки маврів побив, їх не рахували;
Його частка у здобичі, знайте, величезна:
мій Сід Дон Родріґо,
той, що в годину щасливу народився,
— 79 —
із цілої своєї п’ятої частини
дати йому доручив десятину.
XCVI
Тріумф у Валенсії й радість безмежна,
У християн є добро, і зброя, і коні;
радіє Донья Хімена й обидві дочки її,
та інші всі дуеньї, що заміж виходять.
Сід мій шляхетний зовсім не зволікав:
“Де ви, Мінає? Підійдіть-но сюди, благородний;
Власного силою всього здобули собі вдосталь;
з п’ятої частки моєї, кажу вам щиро,
беріть, що бажаєте, лишіть, що завгодно.
А завтра вранці підете походом
з кіньми з тієї п’ятої частини, яку я здобув, —
з сідлами й попругою, із мечем при кожному з них.
За Хімену мою й моїх обох дочок,
за те, що їх проводжав з пошаною й без перешкод,
коней цих двісті в дарунок королю відведіть,31
щоб погано не думав король Альфонсо про того,
хто Валенсією володіє”.
Послав Сід Бермудеса Мінаї на допомогу.
Другого дня уранці на коней вони швидко посідали,
двісті скакунів ведуть у своїм товаристві,
поклін від Сіда везуть, що в руки цілує його:32
з битви тієї, що виграв (мій Сід),
двісті коней посилає своєму сеньйору:
“І допоки живий, служитиму вірно”.
XCVII
Вирушили вони з Валенсії швидше,
стільки здобичі везуть, що варто подивитись.
Ідуть і вдень, і вночі, (і все без відпочинку),
і переїхали сьєру — рубіж, що чужі землі відділяє.
За королем Дон Альфонсом питати починають.
31. Поет забув тут згадати про шатро короля Марокко, так
як забув перед тим про справу повернення боргу жидам і про
те, як Альваро Сальвадорес звільнився з полону.
32. Поклін королю.
— 80 —
XCVIII
Минають сьєри, і гори, і води,
до Бальядоліду прийшли,
де саме був Дон Альфонсо;
Міная і Бермудес йому гінців посилають,
щоб прийняти їх наказав король,—
бо мій Сід з Валенсії дарунок свій пересилає.
ХСІХ
Зрадів король, таким не бачили ви його,
наказав всім дружинникам зібратись юрбою,
сам серед перших назустріч поїхав,
їде статечно послів Кампеадора вітати.
Карріонські інфанти, знайте, були там присутні,
і граф Дон Гарсія, лютий ворог (Сіда).
Так як Сід одним любий, а другим — немилий.
Уздріли людей вони того,
що в щасливу годину народився,
здається їм, що військо то, а не посланці;33
Перехрестився король Альфонсо.
Міная й Бермудес під’їхали моторно,
на землю з коней зіскочили поспішно;
на коліна упали перед королем Альфонсом,
землю цілують і ноги обидві:
“Милості просим, Альфонсе, королю достойний!
Від імені Сіда ноги ваші цілуєм;34
Васал він ваш вірний і шанує як свого сеньйора,
дуже цінує Сід ласку, якої йому ви вділили.
Кілька днів тому, королю, битву він виграв:
Поразку наніс нечестивцю, королю Марокко,
і п’ятдесят тисяч маврів розгромив він на полі бою.
Добро, що його Кампеадор здобув, велике, аж дуже,
стали багатими всі його васали,
а вам двісті коней він посилає й цілує вам руки”.
Сказав король Альфонсо: “Приймаю їх радо.
33. Відділ Сіда видавався дружинникам короля схожим
швидше на вороже військо, ніж на посланців з дарунками.
34. Мається на увазі земля, по якій ступав король, і його
стопи.
6 400-2
— 81 —
Я дякую моєму Сідові, що дар такий мені прислав;
Вже година приходить примирення з Переможцем”.
Це багатьом до вподоби
й вони до руки короля підходять.
Та графа Дон Гарсія аж розпирає від злоби;
відступив він набік з десятьма родичами своїми:
“Що за дивина з тим Сідом,
що прославився так швидко!
Принижені будемо славою, що він здобуває, —
так легко королів на полі бою розбиває
і, ніби у мертвих, коней їхніх забирає,
все, що не чинить він, йде нам на шкоду”.
С
Промовив король Дон Альфонсо
(послухайте, що він сказав):
“Подяка Творцеві й Ісідору, сеньйору святому,
за двісті тих коней, що їх мені мій Сід прислав.
Державу кастильську віднині він посилив.
Ви, Мінає Фаньєсе та Педро Бермудесе, слухайте:
У пишну одежу доручаю вам вбратись,
Беріть із зброї — що тільки бажаєте,
щоб перед Руй Діасом ви гарно з’явились на очі;
даю вам трьох коней — з двохсот їх візьміть.
Думаю я й серце так каже мені,
Видно, що все це на добро піде нам”.
СІ
Вони його в руки поцілували й відпочивати пішли;
він наказав подати їм все, що лиш душа забажає.
Про Карріонських інфантів я хочу вам розказати,
Як зійшлися вони один з одним,
таємну мають розмову:
“Все гучніші й гучніші Сідові перемоги,
так попросімо рук його дочок,
щоб одружилися з ними;
в шані ми зростемо й заживемо безжурно”.
Ідуть до Альфонса після таємної наради.
- 82 -
СИ
“Милості вашої благаємо, як у короля і сеньйора;
і вашої доброї допомоги ми просимо покірно,
щоб ви посватали нас дочкам Кампеадора;
одружитися хочемо з ними, для нього — це честь,
а користь — для нас”.35
Замислився король і роздумував довго;
“Прогнав я із рідного краю Переможця шляхетного,
і лихо вчинив я йому, а він — мені користь велику,
не знаю, чи шлюб такий буде йому до вподоби;
але оскільки ви просите,
то почнімо переговори про це”.
Мінаю Альвар Фаньєса й Педро Бермудеса
король Дон Альфонсо покликав тоді,
і до кімнати окремої їх запросив:
“Послухайте мене ви, Мінає і ви, Бермудесе:
вдоволений я службою Сіда Кампеадора дуже,
За заслуги такі буде він мати прощення моє;
хай переді мною стане, якщо є бажання у нього таке.
Та тут при дворі ще й інша є новина:
Дієґо й Фернандо, Карріонські інфанти,
одружитися мають охоту з двома дочками Сіда.
Добрими будьте ви посланцями, і прошу я вас двох,
шляхетному ви Переможцеві це передайте:
зросте його слава і честь його роду,
якщо він порідниться з інфантами із Карріону”.
Промовив Міная, а Бермудесові теж сподобалось це:
“Що ви сказали — про те Сіда ми попросимо,
а потім хай вирішує сам, як душа його захоче”.
“Передайте Руй Діасові, тому,
що народився в щасливу годину,
що на зустріч піду я з ним,
де лиш буде догідно йому;
35. Карріонські інфанти походили з родини вельмож, зна¬
чить належали до класу, з якого формувався королівський
двір. Хоч зубожілі, вони відчувають вельможну гордість і тому
вважають, що принесуть честь Сідові — звичайному вель¬
можі, інфансонові, — якщо одружаться з його дочками. Ясно,
що вони в першу чергу думали про багатство Сіда.
- 83 -
там, де він скаже, там і буде зустрічі місце.
Сідові хочу піти я назустріч в усьому”.
З королем посланці попрощались,
до Валенсії їдуть знайомою дорогою.
Коли довідався про це Переможець шляхетний,
Миттю сів на коня,
виїхав привітати васалів своїх добрих;
Посміхнувся мій Сід і щиро їх обійняв:
“Чи ж ви то, Мінає й Бермудесе, тут переді мною!
Не скрізь і знайдуться такі славні мужі.
Як здоров’я Альфонса, мого сеньйора?
Чи вдоволений він, чи дари мої прийняв?”
Сказав Міная: “Душею і серцем
вдоволений він і вам повертає свою прихильність”.
Сказав мій Сід: “Творцеві подяка!”
Після цих слів починають розмову
про те, що Альфонсо з Леона просить його,
щоб він своїх дочок за Карріонських інфантів віддав,
що цим він здобуде пошану і честь свого роду,
що це він радить йому від серця всього та душі.36
Коли це почув мій Сід, Переможець шляхетний,
довго він думав і міркував:
“Христові, сеньйору моєму, дяка за це.
Із батьківщини прогнали мене з безчестям, ганьбою.
Великим зусиллям здобув я те, що зараз маю;
Богові дяка за те, що (любов) короля повернув,
і просить мене про жінок для Карріонських інфантів.
(Скажіть, Мінає і ви, Педро Бермудес,
яка ваша думка про такі шлюбні пута?”
“Вирішуйте, як хочете; не будемо ми сперечатись”.
Сказав мій Сід: “Із славного роду Карріонські інфанти),
дуже вони горді й мають силу придворну,
Та цим сватанням не вельми я тішусь;
Та якщо радить той, хто всіх нас найдорожчий,
порозмовляймо про це, зробімо нараду довірливу.
А там Бог найкращу раду нам дасть”.
“Крім цього, переказав вам Альфонсо,
що на побачення з вами приїде туди він,
36. Він — значить король.
— 84 —
де вам завгодно;
він вас хотів би зустрінути і ласку вам повернути.
Як краще чинити, домовтеся вдвох”.
Сід сказав тоді: “Радо на це я погоджуюсь”.
“Про те, де побачення мати б бажали, —
Міная сказав, — вирішуйте самі”.
“Не зле було б знати рішення короля Альфонса,
туди, де він буде, і ми прийдемо охоче,
і віддамо йому шану, як королю і сеньйору.
Та оскільки так хоче, будемо покірними:
На березі Тахо, ріки повноводної,
Зустріч влаштуймо, коли так хоче мій сеньйор”.
Листа написав, і добре його запечатав,
Відправили з ним двох лицарів кінних:
Виконає Кампеадор бажання свого сеньйора.
СІП
Достойному королеві листи вручили;
коли побачив він їх, радіє серцем усім;
“Вітайте Сіда мого,
що в годину щасливу припнув до пояса меч;
Назначимо зустріч тижнів за три;
якщо буду живий, обов’язково там буду”.
Не баряться гінці, до Сіда мого повернулись.
Приготування іде з обох сторін на це побачення;
хто ж у Кастилії бачив стільки мулів безцінних,
і стільки коней для відмінного бігу,
міцних скакунів і баских бігунів,
стільки чудових прапорців на списи гарно припнуто,
щитів із золотою то срібною оздобою,
пелерин і шуб шкіряних
та одежі пишної з андрійського шовку? 364
Король послати наказав харчів багато
над води Тахо, де встановлено місце.
Із королем численна дружина скаче.
Карріонські інфанти їдуть дуже веселі.
Щось узяли у борг, а щось і за гроші;
Думають, жде їх пожива без міри,
і матимуть скільки лиш захочуть добра,
— 85 —
і золота-срібла вдосталь.
Король Дон Альфонсо швидко їхав верхи,
За ним графи і потентати, і відділи дуже великі. 37
Карріонські інфанти мають з собою великий конвой.
Ідуть з королем леонці та ґалісійські полки,
і кастилійці, знайте, рахунку яким немає;
попруги звільняють, до місця побачення поспішають.
CIV
У Валенсії мій Сід Переможець
не бариться, для побачення все приготував.
Там стільки мулів товстих
і стільки чудових верхівців,
стільки зброї прекрасної
й стільки пишних коней-скакунів38
стільки чудових накидок і пелерин, і шуб шкіряних;
Дорослі й малі — барвисто всі вбрані.
Міная Альвар Фаньєс і той Педро Бермудес,
Мартін Муньос, (той, що в Монтемайор управля),
і Мартін Антолінес, бравий бурґосець,
єпископ Дон Херонімо, світлий духовник,
Альваро Альварес і Альваро Сальвадорес,
Муньо Густіос, лицар відвалений,
Галіндо Гарсія з Араґона прибув, —
Усі приготувалися з Сідом в похід
та інші васали, (що тільки) там є.
Та Альвару Сальвадоресу,
та арагонцю Галіндові Гарсії
обидвом наказав Переможець,
щоб берегли Валенсію душею і серцем.
36а. Острів Андрія (сьогодні Андрос) на Бгейськім морі
був славний шовковими виробами.
37. Потентати — вельможі, нижчі ранґом за графів, вони
управляли якоюсь частиною королівської території.
38. Мули везли вантажі. Що ж до коней, то на одних
лицарі подорожували (верхівець, подорожний кінь), інших
використовували до бою (воєнний чи бойовий кінь, бігун).
Саме цих везли лицарі Сіда на побачення з королем, хоч їх
не потребували, але вони були обов’язковим атрибутом
повного обладунку лицаря.
- 86 -
Під владою їхньою буде весь інший народ.
Брами алькасару (мій Сід наказав),
не відчиняти ні вдень, ні вночі;
всередині ж жінка його й дочки обидві,
за них душу й серце готовий віддати,
й інші дуеньї, що їм служать давно;
він наказав, як муж дуже розсудливий,
щоб з алькасару жодна не виходила,
доки не вернеться той,
що в годину щасливу родився.
Виїхали вони з Валенсії, остроги пришпорюють.
Скільки коней, міцних бігунів, що справа їх ідуть,39
це мій Сід здобув їх собі, ніхто не дав їх в дарунок.
Так він їде на місце, де чекає на нього король.
На день скоріше король Дон Альфонсо прибув.
Коли побачили, що Переможець під’їжджає,
з великою почестю виходять його привітати.
Короля як вгледів той,
що в годину щасливу родився,
усім васалам своїм затриматися наказав,
їдуть з ним лиш п’ятнадцять найвірніших бійців.
Разом з ними він зіскочив з коня, —
так це спланував той,
що в годину щасливу народився;
коліна й долоні притиснув до сирої землі,
зубами вкусив польову ковилу,40
Щиро заплакав від радості великої, —
Так зумів поклонитись сеньйору мій герой.
Таким самим способом до ніг він йому припав;
І ніяково стало королю Дон Альфонсо:
“Станьте на ноги, о Сіде Переможцю,
у руки мене поцілуйте, тільки не в стопи;
як цього не зробите ви, ласки моєї ви не будете мати”.
Та все на колінах стоїть Кампеадор:
39. Це бойові коні, що їх вела челядь по правій руці ли¬
царя, коли той подорожував на верхівцю.
40. Це залишок давніх ґерманських звичаїв. Лицарі бра¬
ли траву в уста чи в руки на знак відданості сеньйору, або
щоб просити в нього милосердя.
- 87 -
“Милості прошу у вас, мій сеньйоре природний,
ось так перед вами, преклонивши коліна,
нехай буду прощений я,
щоб чули це (всі) ті, що стоять тут доокруж”.
Король сказав: “Це зроблю я від душі, і серця;
При всіх вам прощаю і ласку-любов повертаю мою,
і в цілім моїм королівстві даю від сьогодні вам місце”.
Промовив мій Сід, (таке) він сказав:
“Спасибі, Альфонсо, сеньйоре, прощення приймаю;
за це я дякую Богу небесному та вам опісля,
і тим дружинникам, що зібрались довкола”.
Руку Альфонсу цілуючи, Сід з землі не встає,
а підвівшись на ноги, в уста його поцілував.
Присутні всі з цього раділи;
лиш Альваро Діас і Гарсія Ордоньес
в душі затаїли зло.41
Промовив мій Сід, таке він сказав:
“Дяка за це (Отцю) Творцеві,
коли маю повернену ласку Альфонса, сеньйора мого;
Значить, допоможе мені Бог і вдень, і вночі.
Прошу, будьте гостем сьогодні моїм,
любий сеньйоре”.
Сказав король:
“Не личить сьогодні наш звичай міняти:
ви тільки що прибули,
а ми приїхали учора ввечері;
моїм ви гостем будьте, о Сіде Переможцю,
а завтра по-вашому зробити я готовий”.
Поцілував його мій Сід у руку, і погодився на це.
Тоді вклонилися йому Карріонські інфанти:
“Клянемось вам, Сіде,
в щасливу ви народились годину!
Наскільки це лиш у нашій силі,
ми до ваших послуг”.
Відповів мій Сід: “Допоможе нам Бог!”
Мій Сід Руй Діас,
що в годину щасливу народився,
41. Альваро Діас, ворог Сіда, чоловік сестри Гарсії Ор¬
доньеса.
— 88 —
дня того гостем був короля;
Полюбив його сердечно, надивитися не міг,
Подивляв, що бородою швидко так мій Сід заріс.
Подивляє Сіда люд увесь, що там зібрався.
День минув і ніч настала.
Уранці другого дня ясне сонце зійшло,
Мій Сід Руй Діас скликає кухарів,
Щоб бенкет готувати для вельмож та бійців;
так-то гостить їх мій Сід Переможець,
всі веселі були і зійшлися в одному:
так смачно вони не їли ось в лее третій рік.
На другий день уранці, як тільки сонце зійшло,
єпископ Дон Херонімо відспівав Службу Божу.
Із Богослужби вийшовши, всі зібралися разом;
король не барився, мову почав:
“Послухайте мене, дружино, графи та інфансони!42
З проханням до Сіда, мого Переможця, звертаюсь;
Христос хай вчинить, щоб у цьому був толк.
Про ваші дочки прошу,
про Донью Ельвіру й Донью Соль;43
щоб дали ви їх за дружин інфантам де Карріон,
Мені видається, що шлюб цей почесний, корисний,
вони вас просять про це, а порада моя така:
всі ті, що тут зійшлися з обох сторін
і ваші, й мої хай сватами будуть;
віддайте за них їх, мій Сіде, хай допоможе вам Бог!”
“Не маю я ще на виданні дочок, —
відповів Переможець, —
почекати б їм трохи, небагато їм років.
Із знатного роду інфанти де Карріон, —
добрі вони для моїх дочок і навіть для кращих від них.
42. Інфансони — рід вельмож. Вони нижчі від графів і
потентатів, але вищі ранґом від звичайних вельмож. Сід був
інфансоном.
43. Хресні імена дочок Сіда, історично задокументовані,
— Крістіна й Марія. Та в той час жінки часто вживали
подвійні імена, отже Бльвіра й Соль — це другі, не дані
при хрещенні імена, або їх ще називали поетичними.
— 89 -
Обом я життя дав, а виховали їх ви,44
і я, й вони вам підвласні до гробу;
передаю в ваші руки Донью Ельвіру й Донью Соль,
віддайте їх, кому лиш захочете,
не перечитиму в цьому”.
“От усім і спасибі”, — промовив король.
Карріонські інфанти зараз же встали,
ідуть і в руки цілують того,
що в годину щасливу родився;
і обмінялись мечами перед королем Дон Альфонсом.45
Промовив король Дон Альфонсо, як добрий сеньйор:
“Подяка вам, Сіде, як доброму дуже мужеві,
а перш за все подяка Творцеві
за те, що дочок віддаєте інфантам де Карріон.
Зараз беру в руки Донью Ельвіру й Донью Соль,
Нехай будуть дружинами інфантам де Карріон.
Видаю ваших дочок і благословляєте їх ви,
Дай Бог, щоб вінчання вам радість принесло,
Віддаю в ваші руки інфантів де Карріон,
хай їдуть з вами вони, бо я повертаюсь додому.
Триста марок на кошти їм даю я сріблом,46
щоб їх вони видали на весілля своє,
чи там, де захочете ви;
їм стати опікою вашою в Валенсії великій судилось,
зяті та дочки, — всі вони ваші діти:
що схочете, робіть, Переможцю, із ними”.47
Мій Сід марки приймає, у руки його поцілував:
“Дуже вам вдячний, королю мій і сеньйоре!
Ви заміж дочок моїх віддали,
нема тут моєї провини.48
Згоду склали вони, (обіцянку святочну дали),
44. Згідно з тодішнім звичаєм сини й дочки вельмож ви¬
ховувалися в королівських покоях.
45. На знак приязні та щоб скріпити печаттю їхнє по¬
свячення.
46. Обов’язком сеньйора було дати гроші своєу васалові
на весільні видатки.
47. Значить, з грошима.
48. Сід не був радий з того, але, шануючи волю короля,
не противився виданню своїх дочок за інфантів.
- 90 -
бо вранці другого дня, як тільки сонце зійде,
повернеться кожний туди, звідкіля і прийшов.
Тут незвичайне вчинив щось мій Сід Переможець:
не одного товстого мула і не одного пишного верхівця,
не один прекрасний одяг, що дуже в ціні,
роздавав мій Сід тим,
хто тільки хотів взяти дар його;
що лиш попросить хтось, нікому він не відмовить.
У подарунок коней роздав мій Сід шістдесят.
Всім людям на радість була така зустріч;
виїжджати хочуть вони, бо вже ніч підступає.
Король інфантів обох за руки узяв,
під владу Переможця Сіда мого їх віддав:
“Нехай будуть зятями замість синів,
ви знаєте, що з ними робити, Переможцю, тепер;
(хай служать як батькові вам та бережуть як сеньйора)”.
“Дякую, королю, за це і дар ваш приймаю;
Сторицею за цс нехай воздасть вам Господь.
CV
Прошу вашої ласки, королю мій, Богом даний:
раз ви заміж дочок моїх видали за своїм бажанням,
повновласника ви назначіть, що їх віддасть,49
бо своєю рукою я їм дочок не передам ні за що”.
На це король: “А ось тут Альвар Фаньєс;
візьміть їх за руки й віддайте інфантам,
так і зробив би, коли б був я там з вами.50
То будьте ви їм батьком посадженим на вінчанні;
коли ми стрінемось знову, щоб розказали всю правду”.
Сказав Альвар Фаньєс: “Із цим я згідний, сеньйоре”.
CVI
Все полагодили, з толком і розумінням.
Королю, Дон Альфонсе, сеньйоре високоповажний,
49. Повновласник забирав молоду від батька та передавав
її чоловікові. Сід не хоче передати своїх дочок власними рука¬
ми, щоб підкреслити, що це король, а не він, віддає їх заміж.
50. Король виконує акт передачі Сідових дочок повно-
власникові, так ніби він був фізично присутній у Валенсії.
— 91 —
“на спомин про побачення
прийміть ви щось від мене.
(Тридцять) нав’ючених верхівців,
вони у гарній збруї,
та тридцять бігунів, вони в дорогоцінних сідлах;
це ви прийміть від мене, — і руки вам цілую”.
Мовив король Дон Альфонсо:
“Зворушили мене ви дуже.
Від вас я дар цей приймаю;
Пошли ж вам, Творець з усією силою небесною,
Значне надолуження за дар пречудовий.
Мій Сіде, Руй Діасе, мене вшанувати зуміли,—
мені ви служите добре, і задоволений я з цього;
якщо жити буду, добром відповім вам!
Богові вас поручаю, і звідси я від’їжджаю.
А Бог, що на небі, хай це все оберне в добро”.
CVII
Осідлав Сід мій Бавьєку, свого коня;
“Перед моїм королем Альфонсом я тут заявляю:
хто на весілля вибратись хоче,
чи дар від мене дістати,
хай звідсіля зі мною поскаче;
гадаю, кожному це піде на користь”.
Тоді попрощався мій Сід
із своїм сеньйором Альфонсом,
провідників він не просить, у дорогу зібрався хутко.
Побачили б лицарів ви! Як усі задоволені дуже!
У руки цілують короля Альфонса:
“Як буде ваша милість — відпустіть нас,
зробіть ласку:
Хочемо у Сіда, у Валенсії високій
побенкетувати на весіллі Карріонських інфантів
з дочками Сіда, Доньями Ельвірою та Соль”.
Подобалось це королеві і всім він дав відпустку;
росте дружина Сіда,
а королівська розтанула на очах,
Іде з Переможцем незліченний натовп.
Прямують до Валенсії,
— 92 —
яку він в хвилині щасливій здобув.
Фернандом і Дієґо він наказав зайнятись51
Педрові Бермудесові й Муньові Густіосові, —
Двом кращим слугам біварського дому, —
Щоб розвідали норов інфантів з Карріона.
І їде там Ансур Гонсалес, крикун галасливий,52
він довгий мав язик, до інших справах — не охочий.
Везуть з пошаною інфантів з Карріона.
Ось вони у Валенсії, що Сід мій здобув;
коли їх там вгледіли, радіють безмірно.
Мій Сід звернувся до Дон Педра й Муня Густіоса:
“Дайте покої інфантам з Карріона,
(і) ви будьте біля них, так наказую я вам.
Як ранок настане і сонце зійде,
своїх жінок нехай побачать,
Донью Ельвіру й Донью Соль”.
CVIII
Усі до покоїв своїх розійшлись на нічліг,
мій Сід Переможець у алькасар увійшов;
Донья Хімена його привітала й дочки обидві:
“То ви, Переможцю!
В щасливу годину ви до пояса меч припнули
і щоб днів багато ми вас оглядали очима своїми!”
“Тут я, слава Богу, жінко шановна!
зятів вам привів я, на честь нам і славу;
Кланяйтесь, дочки мої, бо видав вас заміж”.
СІХ
Поцілували його в руки і жінка, і дочки,
і дуеньї всі, (що в їхньому служать оточенні):
“Дяка Творцеві й вам, Сіде Гарнобородий!53
все, що ви робите — розумно й відмінно.
Не бракуватиме їм нічого упродовж вашого життя!”
“Як ви нас заміж видасте, заживемо безбідно”.
51. Імена Карріонських інфантів.
52. Мається на увазі, мабуть, старший брат інфантів.
53. Епітет Сіда.
— 93 —
сх
“Жінко, Донья Хімено, нехай славиться Бог.
Вам заявляю я, дочки мої,
Донья Ельвіро й Донья Соль:
цим вашим подружжям зростемо ми в честі;
та знайте всю правду, — я тут ні при чім:
просив про вас і сватав вас сеньйор мій Альфонсо,
так сильно просив і стояв на своєму,
що відмовити не міг я ні в чому.
Я вас віддав у руки його, дочки мої обидві;
щиро повірте мені, що посватав не я, а король”.
СХІ
Почали тоді покої прикрашати,
килимами вислали гарно підлогу та стіни;
там стільки тканин пурпурових, шовкових,
парчі дорогої.
Мило вам було б в залі головній бенкетувати.
Всі лицарі Сіда зібралися швидко.
По Карріонських інфантів тоді послали,
їхали верхи інфанти, вперед до покоїв прямували,
в одежі препишній, причепурені гарно,
пішки вони входять, — о Боже,
як скромно вони увійшли!
Сід мій з васалами їм вийшов назустріч.
Схилились вони перед Сідом і дружиною поважною,
відійшли та посідали на оздобленій лаві.
Всі Сідові люди вишколені зразково,
на того глядять, що в годину щасливу народився.
Переможець піднявся із місця:
“Як чинити так суджено, так чому ж зволікаєм?
Сюди прийдіть, о Альвар Фаньєсе,
якого я люблю й шаную!
Ось обидві дочки мої, передаю їх у ваші руки;
знайте, що королю так це я обіцяв зробити,
не порушу домовленості ні за що я на цім світі.
Карріонським інфантам їх власноручно ви дайте,
завершімо цю справу — і підуть вони до церкви”.
Тоді сказав Міная: “Це я з приємністю зроблю”.
Ось встали дівчата, узяв він за руки обох.
- 94 —
До Карріонських інфантів Міная промовляє:
“Ось ви перед Мінаєю, оба ви брати.
Рукою короля Альфонса, що мені це доручив,
Вручаю цих дам, — обидві вони панянки, —
щоб ви їх взяли за жінок із пошаною
і згідно з законом”.
Обидва вони їх приймають з любов’ю й радо,
ідуть та Сіда мого й його жінку у руку цілують.
Коли це зробили, вийшли із замку,
і скоро попрямували до церкви святої Марії;
єпископ Дон Херонімо давно вже у ризи убрався,
при брамі церковній на них вже чекав;
благословення шлюбне їм дав,
Службу Божу співав.
Вийшовши із церкви, скочили швидко на коні вони,
на шутрове поле поїхали, що коло Валенсії;
Боже, як гарно зброєю гралися Сід і васали його!
Трьох коней змінив той,
що в годину щасливу родився.
Мій Сід задоволений із такої забави;
добре їхали верхи інфанти Карріонські.
Повернулися до Валенсії з жінками разом;
пишне весілля було в алькасарі достойнім,
а на день другий мій Сід наказав
сім риштовань поставить:
поки ще полуднувати, всіх їх подовбали.
Повних п’ятнадцять днів весілля тривало,
А на третій тиждень лицарі додому захотіли.
Мій Сід Дон Родріго,
той що в щасливу годину народився,
і верхівців, і мулів, і коней бігунів,
Крім усього іншого, роздав сотню, не менше;
пелерини й шуби шкіряні роздав, ще іншу одежу;
а карбованим грошам не було там рахунку.
Васали Сіда мого ввічливі дуже,
Дарунки несли вони кожен окремо. 54
Тут всякий, хто хотів, обдарований щедро;
54. Не тільки Сід, але й його васали, свояки та приятелі
молодих роздали багато дарунків запрошеним гостям.
— 95 —
багатими повертаються в Кастилію ті,
що на весіллі гуляли.
І ось уже гості готові від’їжджати,
прощаються з Руй Діасом, тим,
що в годину щасливу народився,
і з дамами усіма, і Сідовим сімейством;
задоволені всі Сідом й васалами чемними.
Добром їх тепер згадують, як і слід, по честі.
Дуже веселі були Дієґо й Фернандо;
були це два рідні сини графа Дон Гонсало.55
поїхали гості в Кастилію,
Сід із зятями лишились в Валенсії.
Живуть там інфанти два роки, не менше.
Догоджають їм ласкою і великою честю.
Веселиться мій Сід з васалами разом.
Хай пошле богоматір і Господь милосердний,
Щоб той шлюб був для Сіда щасливий, веселий.56
І доходять кінця рядки цієї пісні.
Поможи вам, Творець, з усіма своїми святими.
55. Граф Гонсало Ансурес — батько інфантів.
56. Мається на увазі — для короля.
Третя частина
НАРУГА В ЛІСІКОРПЕС
СХІІ
У Валенсії мій Сід, і з ним весь його дім,
І обидва його зяті, інфанти де Карріон, також з ним.
На лаву приліг Сід, заснув Кампеадор.
Коли ж бо, знайте, лиха їм трапилась пригода:
лев вийшов із клітки, розтрощив він засов.
Усім страху нагнав, перелякався весь двір.
Повідкидали накидки усі, хто спав тут кругом,
оточили і лаву, де лежав їх сеньйор.
Фернандо Гонсалес (інфант де Карріон),
не знав, де сховатись, — не бачив ні башти, ні воріт;
від великого страху під лаву заліз.
Дієґо Гонсалес з дверей вийшов геть,
Кричав на все горло: “Прощавай, Карріон!”
Від страху в винодавильні заліз він на стовп;
Забруднив весь свій плащ, пелерину, камзол.
Від такого гамору пробудився Кампеадор;
Довкола лави бачить хоробрих, що оточили його:
“Що ж сталося тут, чи не потрібно вам чого?”
“То через лева, о сеньйоре наш, стався переполох”.
Сід мій на лікоть сперся і встав Кампеадор,
З плащем на плечах так на лева й пішов;
Присоромився лев, як побачив його,
перед Сідом моїм голову схилив
і пащею до землі принишк,
мій Сід Дон Родріґо за гриву його схопив,
повів його в клітку й зачинив на засов.
Дивуються всі, що були там кругом,
Вернувся в покої мій Сід Кампеадор.
Про зятів запитав, та знайти їх не годен,
хоч кличуть їх, не відгукується жоден.
Нарешті знайшли, блідих, як полотно.
Послухати б вам, як сміявся весь двір,
Допоки не обірвав насмішок мій Сід Переможець.
Мало не згоріли від сорому інфанти де Карріон,
Образились за те, що у всіх животи надривались.
7 400-2
— 97 —
CXIII
Серед таких-то обставин, дуже прикрих для них,
Обложив місто Валенсію марокканський султан;
(на полі Куарто) шатро вже стоїть його,
п’ятдесят тисяч наметів великих розбили вони;
був це король Букар, може про нього вже чули ви.1
CXIV
Радів наш Сід і всі його мужі,
що їх здобич воєнна ростиме, Творця восхвали!
Та, знайте, камінь на серці у інфантів де Карріон;
Не до вподоби їм мавританських наметів стрій.
Тоді обидва брати набік відійшли:
“Хосен ми рахуємо, а не бачимо втрату;2
тепер у цю битву вступити будемо змушені;
ось так і навіки можна більше не побачити Карріона,
залишаться вдовами дочки Кампеадора”.
Розмову цю потаємну почув тут Муньо Густіос,
прийшов до Кампеадора й промовив уголос:
“Ну, ваші зяті, видно, кожен хоробрий барон,
перед самою битвою потягло їх в Карріон.
Втовкмачте ви їм заради Господа Бога,
Щоб нишком сиділи, нема від них толку.
Ми з вами здолаємо все, бережи нас Творець”.
Мій Сід Дон Родріґо, посміхаючись, в покої зайшов:
“Бог в поміч, зяті, Карріонські інфанти,
з вами сплять мої дочки, біліші за сонце.
Я прагну боїв, а ви — Карріон;
Відпочивайте в Валенсії й тіште свій гонор,3
а з маврами цими я вже впораюсь сам;
розбити наважуся їх, коли ласка Творця... ”
1. Це, мабуть, альморавідський генерал Абу-бекер, одна¬
че історія не знає, щоб він брав у облогу Валенсію. Абу-бекер
пережив Сіда і не загинув під Валенсією.
2. Значить, коли одружилися з дочками Сіда.
3. Протягом року від дня свого весілля лицар був звільне¬
ний від війни. Хоч тут минуло вже два роки від весілля
інфантів, Сід все ж таки хоче застосувати до них цей звичай.
— 98 —
cxv4
Доки вони так розмовляли, прислав король Букар
сказати Сідові, щоби він віддав йому Валенсію і сидів
сумирно, інакше розкається у всьому, що наробив. А Сід
відповів тому, хто приніс цю звістку: “Ідіть і скажіть
Букарові, тому вражому синові, що не минуть і три дні,
як я дам йому те, про що просить”. На другий день Сід
наказав своїм озброїтися і рушив на маврів. Тут Каррі-
онські інфанти попросилися йти першими у наступ. А
коли Сід вишикував свої лави, Дон Фернандо,один з
інфантів, виїхав уперед, щоб атакувати мавра по імені
Алядраф. Коли мавр побачив свого супротивника, теж
виїхав уперед. Та інфант із великого страху перед ним
завернув попруги та втік, не наважившись навіть дочека¬
тися його.
Коли Педро Бермудес, що скакав поруч нього, поба¬
чив це, кинувся на мавра, поборов і вбив його. Опісля
вхопив за попруги коня мавра й поїхав за інфантом, що
втікав, і сказав йому: “Дон Фернандо, візьміть цього коня
й скажіть усім, що ви вбили мавра, якому належав цей
кінь, і слова ваші я підтверджу”. Інфант сказав йому:
“Дон Педро Бермудес, я дуже вам вдячний за це...
Коби то час прийшов,
щоб я подвійно вам за це все заплатив”.
І тут обоє разом повернулись.
Так про все свідчив Дон Педро,
як Фернандо хвалився.
Сідові моєму сподобалось це і всім васалам також;
“Як Бог допоможе, Отець наш небесний,
героями ще будуть обидва мої зяті на полі бою”.
Так вони гомоніли, а вороги наближались.
У війську маврів б’ють у барабани;
дивувалися цьому багато з тих християн, —
ніколи ж бо не бачили такого, вони ж — новоприбулі.
Ще більше дивуються Дієґо й Фернандо,
Будь на то їхня воля, їх би тут і не бачили.5
Послухайте, що промовив той,
4. Тут бракує однієї сторінки збереженої копії “Пісні”. Її
зміст передається за “Хронікою Двадцяти Королів”.
5. Значить, на полі бою.
— 99 —
що в годину щасливу народився:
“Гей, Педро Бермудес, небоже мій любий!
Дієґо мені бережи, бережи і Фернандо,
зятів моїх обидвох, що дорожчі золота,
на полі, дасть Бог, не утримаються маври”.
CXVI
“Клянуся вам, Сіде, любов’ю Господа нашого,
що опікуном у інфантів не буду сьогодні я;6
хай ними піклується, хто хоче, — не маю до них діла.
Зі своїми рубати нині повинен;
ви ж з вашими стійте в тилу напоготові;
як буде нужда, покваптеся на допомогу”.
Під’їхав Міная Альвар Фаньєс і мовив:
“Послухайте, о Сіде, Переможцю благородний!
Ця битва вирішиться по милості Бога,
а ви гідні його ласки і завжди під його опікою.
Самі, як потрібно, керуйте цим боєм,
А кожен із нас свій обов’язок виконає належно.
Побачимо, що буде, — з вашим везінням і Божим”.
Сід мій сказав: “ То чого ж ми очікуємо далі?”.
Аж раптом єпископ Дон Херонімо, озброєний добре,
Передвісник удачі, з’явився перед Кампеадором.
“Сьогодні за вас я Службу Трійці Пресвятої відправив.
Із рідної землі лише за тим прийшов я до вас,
Щоб боєм з невірними потішитися досхочу,
чин мій і руки мої хотів би прославить,
і в перших рядах мені дозвольте боротись.
Герб маю на латах та зброю із знаками,7
якщо Бог дозволить, я випробую її,
щоб серце моє пораділо досхочу,
а ви, мій Сіде, мною б залишилися задоволені.
Якщо послуги такої мені ви не зробите,
покинути вас я готовий”.
6. Опікун — це досвідчений воїн, що веде в бій та опі¬
кується молодим лицарем, який перший раз бере участь у
війні.
7. Зброя єпископа була позначена певними знаками для
того, щоб його можна було розпізнати в бою.
— 100 —
Тоді сказав мій Сід: “Те, що бажаєте,
мені до вподоби.
Ось перед нами маври, ідіть у наступ на них.
Звідсіля ми й побачимо, як-то ігумен воює”.8
CXVII
Єпископ Дон Херонімо пришпорив коня
і з боку ворожого табору вдарив.
Завдяки щастю своєму і Богові, що його любив,
ударами першими двох маврів відразу убив.
Древко зламалось йому,
він вхопився рукою за меч.
Постарався єпископ, Боже, з якою відвагою!
Двох він списом убив, а мечем аж п’ятьох.
Та маврів багато, довкола його оточили,
сильних ударів йому завдавали,
та не проб’ють його лати.
Той, що в годину щасливу народився,
з нього очей не спускав,
Щитом він прикрився і спис спрямував,
Бавьєку пришпорив, що мчиться так славно,
Від душі і серця ударив він маврів.
Просто в гущу арабів врізається Кампеадор,
сімох скинув додолу, а вбив чотирьох.
На те Божа воля — його перемога.
Мій Сід в погоню пустився із військом;
ви б бачили, як рвуться численні шнури
та вискакують киї
і стовпи вивертаються, — на них стільки прикрас,9
вояків Букара погнали з наметів за раз.
CXVIII
З наметів погнали, пустились наздоганяти.
Бачити б вам, як панцир відлітає з рукою,10
скільки голів із шоломами валяються в полі,
8. Єпископ був ченцем з Клюні, що у Франції. Сід нази¬
вав його ігуменом, мабуть, у значенні “духовника”.
9. Все це стосується наметів.
10. Це, очевидно, шкіряний панцир.
— 101 —
як скачуть повсюди без хазяїв коні.
Повних сім миль погоня тривала.
За королем Букаром Сід мій погнався:
“Ану, повернися, Букаре! Ти ж із-за моря прийшов,
Так зустрінься ж із Сідом довгобородим,
Поцілуємось, чуєш, й потоваришуємо до скону”.
Відповів Букар Сідові: “Хай покарає Господь
таку приязнь!
Меч тримаєш у руці і, бачу, острогами б’єш ти коня;
так видається, на голові моїй бажаєш
його спробувати.11
Та як кінь мій не спотикнеться, чи не впаде піді мною,
Хоч до моря скачи, не доженеш ти мене”.
Тут мій Сід і гукнув: “Не так воно буде!”
Добрий кінь у Букара, й скаче він проворно,
та Бавьєка Сіда мого наздогнав його скоро.
Догнав Сід Букара сажнів три від моря,
Розмахнувсь Колядою і рубанув з усіх сил,
карбункули вибив із шолома він, 12
шолом він розсік, навпіл розколов, —
і далі дійшов аж до пояса меч.
Він Букара вбив, короля із-за моря,
і Тісона здобув, що тисячу злотих марок вартує.13
Виграв він битву предивну й велику.
Тут увінчав себе славою Сід мій і всі,
що з ним (бувають).
СХІХ
З цією здобиччю повернули назад всі;
Всенький, знайте, табір геть-чисто сплюндрували.
До наметів прибули (з) тим,
що в годину щасливу народився.14
Мій Сід Руй Діас, Переможець пресвітлий,
11. Прийменник “його” відноситься до меча.
12. Карбункули — це рубіни, що прикрашали шолом.
13. Тісон — назва меча.
14. Видавець поєднує два рядки в один, усуваючи з пер¬
шого рядка два слова, що затемнюють значення рядків, та
додаючи на їх місце прийменник “з”.
— 102 —
з двома мечами, що їх він дуже цінував,
через поле бою по трупах він скаче,
чоло мав у зморшках, капюшон знятий,
шапка на голові поморщена дуже.
З усіх сторін з’їжджаються його васали.
Побачив мій Сід щось і собі на радість:
підвів очі, пильно глянув на намети,
за ними, бачить, їдуть Фернандо й Дієго;
зяті його, діти графа Дон Гонсало.
Мій Сід зрадів, всміхнувся гарненько:
“Приходьте, зяті мої, обидва ви є сини мої!
Я знаю, ви боролись й цим дуже вдоволені;
добрі вістки про вас підуть аж до Карріона,
про те, як Букара-мавра ми тут розгромили.
Тому що на Бога й святих Його всіх покладаю надію,
ми всі задоволені будем з перемоги цієї”.
Тоді прибув Міная Альвар Фаньєс,
щит висить на ремені, весь побитий мечами;
ударам списа він рахунку не знає;
Та ті, хто наніс їх, дорого за це заплатили.
Вздовж ліктя кров стікає йому;
понад два десятки маврів убив він;
“Всевишньому Отцю і Господу слава,
і вам, о мій Сіде, що в годину щасливу народились.
Ви Букара вбили і ми перемогу здобули.
Все добро це — ваше і ваших васалів.
А ваші зяті тут сили спробували свої,
Здорові вони в полі з мавром побитись”.
Сказав мій Сід: “Мені це — у радість;
коли тепер вони добрі, пізніш будуть славні”.
Хоча від серця сказав він, брати подумали — на сміх.
Все здобуте добро в Валенсію відіслали;
веселий був Сід і всі його васали,—
на брата прийшлось шістсот марок срібла.
Коли свою частку дістали інфанти,
Й надійно сховали добуту платню,
Подумали: у своєму житті ніколи біди не зазнають.
Живуть у Валенсії, харчуються смачно:
є харчі пречудові, добрі шуби шкіряні та пелерини.
Дуже радіє мій Сід і його васали.
— 103 —
схх
Великий був день це (на) дворі Переможця,
бо виграли цю битву вони і він короля Букара убив;
підніс він руку й за бороду взявся:
“Подякуємо Христові, що панує над світом,
Сьогодні я бачив, що миліше всього:
разом зі мною на полі бою бились зяті мої обидва;
добрі вістки підуть про них до Карріона.
І їм буде слава, а нам від них —радість”.
СХХІ
Воєнна здобич величезна, яку всі получили;
Про запас частину відкладено, решту вже поділили.
Мій Сід наказав, той, що в годину щасливу народився,
щоб з битви тієї, яку вони виграли,
всі ті дістали, що їм справедливо належить,
і щоб п’ятої частки (Сіда мого) не забули.
Так і зробили усі: бо порядок там шанували.
Шість сотень коней дісталося Сіду,
ще й інших мулів і численних верблюдів, —
так багато всього, що не можна й числити.
СХХІІ
Всю цю здобич воєнну здобув Переможець.
“Дякую тобі, Боже, ти над світом сеньйор!
Був колись бідний я, тепер же — багатий,
бо маю рухоме майно і землю, і золото, й срібло,
в зяті собі взяв я інфантів де Карріон;
я битви виграю, бо того хоче Творець,
маври і християни тремтять переді мною.
Марокканці в мечетях вже трусяться давно,
Чекають набігів загонів моїх кожної ночі,
Хоча досі мені таке до голови не прийшло:
не піду їх шукати, мені й у Валенсії тепло,
та данину вони заплатять, як допоможе нам Бог,
мені будуть платити або тому, кого я призначу”.15
Радість панує у Валенсії (великій)
15. Сід мріє про завоювання північної Африки — як по¬
дальший крок у боротьбі проти маврів.
— 104 —
Торжествує дружина і з нею Кампеадор,
Згадують поле битви й арабів розгром;
і радіють безпечно обидва зяті його:
на п’ять тисяч марок їм здобичі привалило;
багатими вже чуються інфанти де Карріон.
Ось разом із іншими йдуть на дружинний збір;
тут Дон Херонімо й Сід Кампеадор,
шляхетний Альвар Фаньєс, лицар-борець,
й інших багато, яких виховав Переможець;
Коли Карріонські інфанти ввійшли,
Міная заради мого Сіда перед ними вклонився:
“Через вас, свояки, більш вартує наш рід”.
І Сіду Кампеадору видався милим їх прихід:
“Тут я, зяті, з благородною жоною
і дочки обидві мої, Донья Ельвіра й Донья Соль;
хай щиро вас обіймуть, сердечно пошанують.
Дяка Марії Святій, Матері нашого Господа Бога!
Із шлюбу такого ви славу будете мати.
Про вас добрі вістки підуть в Карріон”.
СХХІІІ
Фернандо (інфант) відповів на слова ці:
“Дяка Творцеві і вам, Сіде шановний,
стільки багатства ми маєм,
що його порахувати не можем;
заради вас ми воювали й здобували славу,
перемагаємо ми в полі, вбиваємо маврів.
І порубаний нами Букар, зрадник нікчемний.
Про інше ви дбайте, а наше все при нас”.
Васали Сіда мого весь час підсміхались:
Знали, хто був найхоробрішим в бою та погоні;
Тільки не бачили там ні Дієґо, ні Фернандо.
Через ті насмішки, що їх мали вони від васалів,
і вночі, і вдень бо ж над ними сміялись, —
недобру справу задумали інфанти.
На бік пошепотітись вони відійшли,
справді ж бо — рідні брати;
Хай буде суддею за це їм Всевишній:
“Ходімо в Карріон, тут пожили — і досить.
Добро, яке повеземо, — велике й багате”.
— 105 —
CXXIV
“У Сіда попросимо наших жінок,16
скажемо, що повеземо їх у Карріон,
Треба, мовляв, показати і вотчину, й дім.
Заберемо з Валенсії, з-під влади Кампеадора,
по дорозі що завгодно можемо з ними зробити,
скільки ж можна дорікати тим, що сталось із левом.
Ми ж з роду графів де Карріон!
Заберемо з собою багато майна,
поглузуємо скільки завгодно з дочок Сіда”.
“Із добром таким завжди будем багаті, вельможні,
з дочками королів чи імператорів
зможемо одружитись,
бо ми ж із знатного роду графів де Карріон!
А дочок Кампеадора віддамо на ганьбу,
Бо чого ж нас усі лають за те, що з левом було”.
І так порішивши, обидва вони повернулись у дім,
промовив Фернандо Гонсалес, — й занімів увесь двір:
“Як Господь побажає, мій Сіде Переможцю,
за згодою Доньї Хімени і вами, сеньйор,
та Мінаї Альвар Фаньєса й усіх, що тут є:
законних, благословенних жінок нам віддайте,
заберемо ми їх в наші землі, в Карріон,
побачать той дар весільний, який ми їм передали;
і дочки ваші знатимуть, яке наше добро,
покажемо їм спадщину наших майбутніх синів”.17
(Наруги мій) Сід Переможець не передбачав;
“Я передам вам дочок моїх і дещо з мого добра;
в дар весільний дали їм у Карріонських землях,
я хочу їм дати посаг (вартості) трьох тисяч марок;
я дам вам мулів і верхівців, годованих і знаменитих,
і коней, що по правиці йдуть, сильних бігунів,
багато вбрання із тканин та золототканого шовку;
мечі два вам дам, Коляду і Тісон,
16. Це говорить другий інфант; опісля знову перший.
17. Чоловік передавав жінці “весільний дарунок”, що,
згідно з Леонським законом, становив половину всього не¬
рухомого майна і половину здобичі інфантів. Якщо були
діти, то цей дарунок переходив опісля до них.
— 106 —
добре ви знаєте, що я їх здобув як личить воїну;
Раз я віддав вам дочок, ви мені — замість синів;
частину серця мого забираєте ви туди.
Хай Галісія знає, і Кастилія, і Леон,
з багатством яким відсилаю я моїх зятів обидвох.
Наших дочок шануйте, законних ваших жінок;
Як їх збережете, не розкаєтеся в тому”.
Обіцяли йому це інфанти де Карріон.
Тут дочок віддав їм мій Сід Кампеадор;
Приймають інфанти віддане їм двом добро.
Коли вже вони предостатньо набрали його,
Вантажити мулів почали інфанти де Карріон.
У Валенсії великій розхвилювався народ,
усі зброю вбирають і швидко на коней сідають,
бо Сідових дочок до землі Карріон випроваджають.
Ось у дорогу зібрались,
прощаються з матір’ю, батьком
сестри обидві, Донья Ельвіра й Донья Соль,
навколішки впали перед Сідом Переможцем:
“Помилуйте, батьку, хай допоможе вам Творець!
Ви нам життя дали, ви — наша кров;
Ось дві ми перед вами, сеньйор і сеньйоро.
Тепер ви далеко нас відсилаєте, аж у Карріон,
що ви накажете, те виконаємо як закон.
Та, як милості лише, просимо вас про одне:
щоб ви вісті про себе у землю прислали Карріон”.
Мій Сід обидві їх обійняв та поцілував.
CXXV
Дочок батько обіймав, а мати прощалась ще довше:
“Ідіть, о дочки, хай відтепер вас Творець береже!
Моя і батьківська любов нехай буде над вами,
їдьте у Карріон, де ваші землі та замки,
В добрий час, так гадаю, вас видала заміж”.
Батька і матір у руки дочки поцілували;
вони ж обоє їх поблагословили з любов’ю та ласкою.
Мій Сід та інші виїжджати верхи почали,
у пишних одежах, на конях та в зброї.
З Валенсії ясної виїжджали інфанти,
— 107 —
із дуеньями дочки Сіда теж попрощались.
Виїхали з міста, проїхали огорожу.
Мій Сід їде наче бадьоро
з усіма дружинниками своїми.
Хоч по знаках побачив той,
що в годину щасливу припнув до пояса меч,18
що не буде добра їм від такого шлюбу.
Та раз видав їх заміж, — не взяти ж назад.
CXXVI
иДе ти, мій небоже, Феліксе Муньосе,
ти ж двоюрідний брат обом моїм дочкам,
дорогим і любимим.
Наказую тобі поїхати з ними аж у Карріон,
побачити ті землі і замки, що їх моїм дочкам дали;
з цими вістками до мене повернешся”.
Фелікс Муньос сказав: “Від душі й серця зроблю це”.
Міная Альвар Фаньєс тут до Сіда підходить:
“Повернемось негайно в Валенсію, Сіде;
як допустить Всевишній, Отець наш Сотворитель,
ми самі в Карріон навідаємось в гості”.
“Ми Богові вас поручаемо,
Донья Ельвіро й Донья Соль.
Живіть на радість вашим кровним”.
Відповіли зяті Сіда: “Хай дасть Бог вам здоров’я!”
Великий їх біль був при розставанні,
Зажурено плачуть і батько, і дочки,
плакали так само лицарі Кампеадора.
“Послухай-но, небоже, Феліксе Муньосе!
Поїдете через Моліну, там заночуйте;
вклоніться приятелю моєму, мавру Авенґальвону;
хай прийме він моїх зятів,
як тільки лиш зможе, — найкраще;
скажи йому, що в Карріонську землю
дочок посилаю,
чого потребуватимуть, хай їм дасть у дорогу,
опісля, заради мене,
18. Забобон. Ці знаки — це політ птахів, що віщував не¬
щастя. Тому Сід кличе Фелікса Муньоса.
— 108 —
хай їх аж до Медінаселі відпровадить.
За все, що зробить він,
я втричі більше йому поверну”.
Як ніготь від тіла, так болісно вони розлучились.
Повернувся до Валенсії той,
що в годину щасливу народився.
Поїхали далі інфанти Карріонські;
біля Санта Марія де Альваррасін заночували вони,
скачуть так швидко, як можуть,
Карріонські інфанти;
ось вони у Моліні з мавром Авенґальвоном.
Як побачив їх мавр, зрадів він сердечно;
виїхав їх привітати серед великих веселощів;
Боже, як гарно їх погостив, усе їм робить до вподоби!
Вранці другого дня поїхав верхи із ними,
і двостам лицарям звелів їх проводжати;
переїхали вони через кряж лісистий,
що його Люсоном називають,
минули долину Арвухуельо,
до річки Халон прибули,
у містечку, що його Ансарера називають, заночували.
Щедро мавр обдарував дочок Сіда,
Карріонським інфантам —
кожному по гарному коневі;
усе це мавр зробив, догоджаючи Сіду.
Бачать брати — у мавра величезне багатство.
Зраду злочинну придумали обидва брати:
“Отож тепер, коли ми дочок Сіда залишаємо,
тож уб’ємо заодно й мавра Авенґальвона.
Все, що є у нього, стане нашим — без суперечки.
Його берегтимемо, як те, що в в Карріоні;
ніколи за це нас не спитає Сід Переможець”.
Коли цю нікчемність задумували карріонці,
мавр один зрозумів, про що йдеться,
бо знав по-іспанськи;
тримати у таємниці не став, сказав усе Авенґальвону:
“Начальнику, бережися цих двох, мій сеньйоре;
почув я, що Карріонські інфанти
смерть твою замишляють”.
— 109 —
CXXVII
Мавр Авенґальвон був дуже сміливий,
На чолі своїх двох сотень їхав він верхи;
зброєю граючись, перед інфантами він зупинився;
те, що мавр той сказав, інфантам не до вподоби:
“Якби себе не опанував я, ради Сіда мого,
що родом з Бівара,
я б вам такеє вчинив,
що вість про це гуділа б від краю до краю,
і завіз би я дочок до вірного Переможця назад;
ніколи б ви не побачили землі Карріона.
CXXVIII
Скажіть мені, Карріонські інфанти, що я вам зробив?
Я служу вам без лукавства,
а ви вирішили смерть завдати мені.
Тут я йду геть від вас, як від поганців-зрадників.
За вашим відійду дозволом,
Донья Ельвіро й Донья Соль;
А до цих карріонців мені немає більше діла.
Хай Бог, що Владикою є світу всього,
захоче й допустить,
щоб із подружжя цього вдоволений був Переможець”.
Таке він сказав їм, і мавр розвернувся;
як розторопна людина, до Моліни він повернувся.
Тоді з Ансаррери рушили інфанти Карріонські,
стараються їхати і вдень, і вночі,
по лівому боці Атієнса лишилась —
гостроверха скала,
через Сьєру Мієдес тоді переїхали,
швидко проскакали через Монтес Клярос;19
залишають Грісу по лівому боці,
яку Алямос заселив,
там є печери, де Ельфу замкнув він;20
19. Це частина гірського пасма, що розділяє східну і за¬
хідну Іспанію. Не плутати назви з назвою гір в Африці.
20. Гріса — місцевість, сьогодні не знана. Алямос — осо¬
ба, не знана в історії. Ельфа — жіноче ім’я, часто вживане
в Середньовіччі; тут воно зв’язане з якоюсь не знаною нам
місцевою леґендою.
- 110 -
по правому боці Сан Естеван залишають,
та він далеко лежить.
Ввійшли інфанти в ліс дубовий Корпес,
там дерева високі, галуззя пнеться до небес,
а дикі звірі бродять довкола.
Знайшли вони галявину із чистим джерелом;
Там намет розбити Карріонські інфанти звеліли,
ніч там проводять з усім своїм оточенням,
жінок своїх обнімають і любов’ю їх гріють;
та горе жде бідних, коли сонце зійшло!
Ладувати мулів вони наказали (численним) добром,
І склали намет, де ніч провели,
Далеко вперед відійшла уся челядь, —
так наказали їй інфанти де Карріон, —
щоб не лишався ніхто там, ні жінка, ні чоловік,
окрім їхніх жінок, Доньї Ельвіри й Доньї Соль:
веселитися хочуть із ними так, як це їм до вподоби.
Ось вони вчотирьох, ну а решта — далеко,
лихо велике задумали Карріонські інфанти:
“Донья Ельвіро й Донья Соль, хай буде вам відомо,
тут ви залишитесь на глум у диких лісах цих.
Сьогодні розлучимось з вами і вас ми покинемо;
На землях Карріонських не бачити вам частки.
Підуть про це вісті до Сіда Переможця;
За жарт той із левом дочекались ми помсти”.
Здирають тоді пелерини і шуби шкіряні із них,
лишають на їхньому тілі сорочки і туніки шовкові.
Носять гострі шпори зрадники-злодії,
в руках у них сильні та тверді батоги.
Коли це побачили дами, промовила Донья Соль:
“На Бога, просимо вас, Дон Дієґо й Дон Фернандо!
Ви два мечі маєте сильні та гострі,
Коляда один зветься, а Тісон ось цей другий,
зітніть ви нам голови, вінець ми приймемо в смерті.
Маври і християни осудять цей вчинок,
бо не за наші гріхи таку муку ми терпимо.
Таких поганих діл супроти нас ви не чиніть:
як вихльостаєте нас, то принизитеся навік;
зганьблять за це вас у суді ,чи в кортесі королівськім”.
— 111 —
Скільки не просили, не послухалися їх злодії.
Тоді Карріонські інфанти починають їх бити;
батогами розпущеними
жорстоко хльостають їх, сильно;
і гострими шпорами топчуть, порвали сорочки,
спливала кров чиста по їхніх шовкових туніках,
А образа проросла у жіночих серцях.
Що то за щастя було б, якби дозволив Творець,
щоби з’явився тут Сід Переможець!
Так сильно вихльостали їх, мало не до смерті;
скривавлені їхні сорочки і туніки шовкові.
Биттям цим змучились обидва брати,
Вони ж бо змагались, хто дужче ударить.
Донья Ельвіра й Донья Соль від болю оніміли,
їх, майже мертвих, покинули в дубовому лісі Корпес.
СХХІХ
Забрали їм пелерини і горностаєві шуби,
та понівечених у туніках і сорочках залишають
лісовим птицям на поталу і звірям диким.
Кинули їх швидше мертвих, знайте, ніж живих.
Яке б то щастя було, якби тоді з’явився Сід (Руй Діас)!
СХХХ
Карріонські інфанти як мертвих їх залишили,
Не допоможуть одна одній, лежать бездиханні.
А чоловіки по горах, вихваляючись, скачуть:
“За подружжя наші тепер ми помстились.
Ніколи й у любки ми б їх і не взяли,
якщо б не просили,
Якби не примусив нас король до нерівного шлюбу21.
За жарт із тим з левом ми поквитались вповні”.
21. “Любка”— цебто жінка нижчого суспільного поход¬
ження, ніж її чоловік. Вона мала менші права, ніж жінка, що
своїм родом була рівна свому чоловікові. Тут показується
нікчемність інфантів: це ж вони хотіли одружитися з дочка¬
ми Сіда, вони просили короля про висватання їх, а тепер
твердять, що це їх повинні просити, щоб вони прийняли до¬
чок Сіда хоч би за любок, а не за повноправних собі жінок.
— 112 -
ХХІ
їхали й хвалилися Карріонські інфанти.
Та розповім я вам про того Фелікса Муньоса;
небожем був він Сіда Переможця;
Неохоче, за наказом, поїхав він вперед,
Серце його віщувало лихо в дорозі, якою їхав він.
Від усіх він відбився, повернув з дороги вбік,
у місці однім серед лісової гущі Фелікс Муньос заліг.
Чекає там, чи не побачить двоюрідних сестер,
або що робитимуть інфанти де Карріон.
Побачив, як надходять брати і почув їх розмову,
його ж вони не бачили і не підозрювали нічого;
знайте, якби вони побачили його, —
не минув би смерті.
Ось скачуть інфанти, летять з усіх сил.
По їхньому сліду Фелікс Муньос вернувся,
Сестер своїх знаходить непритомних і без слів.
Гукаючи “Сестри, сестри двоюрідні мої!”,
він скоро зіскочив з коня,
прив’язав і миттю до них підбіг.
“О сестри, сестри мої, Донья Ельвіро й Донья Соль,
як гірко вас образили інфанти де Карріон!
Хай Бог воздасть їм за такий гріх!”
Він до тями почав приводити їх, як міг.
вони ж так обезсилились, що не мають і слів.
Від болю краялось серце йому,
він гукав: “Сестри двоюрідні, сестри,
Донья Ельвіро й Донья Соль!
На милість Творця, сестри, до тями прийдіть!
Поки світить нам сонце і не стелиться ніч,
щоб дикі звірі не з’їли нас у гущі цій!”
До свідомості повертаються
Донья Ельвіра й Донья Соль,
відкрили очі й Фелікса Муньоса бачать перед собою.
“Кріпіться, сестрички, хай помагає вам Бог!
Як не побачать Карріонські інфанти мене,
з великим поспіхом будуть шукати мене;
як Бог не допоможе нам, ми тут загинем втрьох”.
Ледве ворухнула вустами Донья Соль:
8 400-2
— 113 —
“Якщо вам дорогий наш батько Кампеадор,
дайте води нам, хай нагородить вас Господь”.
Шапкою, новою і ладною, що із Валенсії привіз,
набрав він води, і сестрам своїм двоюрідним підніс;
він їх обидві напоїв.
Вмовляв потім довго й підняв із трудом,
Підбадьорює, тішить, як може, обох.
Трохи сили вернулись, їх він обидві узяв
і швидко їх посадив у сідло, на коня;
плащем своїм закутав тепло обох,
коня взяв за віжки і скоро залишив Корпес.
Коли стало сутеніти, вони вийшли з гір.
До берега Дуеро дійшли невеликим манівцем,
у Торре Де Донья Уррака він їх залишив.
До Сан Естеван Фелікс Муньос поспішив,
і Дієго Тельєса знайшов,
що Альвар Фаньєса васалом був;
коли цей вчув, що сталося, серце його заболіло;
взяв він одежу добротну і мулів під сідлом,
по Донью Ельвіру й Донью Соль поїхав;
у Сан Естеван привіз їх в ту ж ніч.
Як тільки умів, пошану виявив їм.
Мешканці Сан Естевану, завжди співчутливі,
коли про все довідались, від жалю немовби похворіли;
дають дочкам Сіда даниною усілякі харчі,
доглядають їх,22
щоб до видужання жили без турбот у них.
Хваляться вдома інфанти де Карріон.
(По землях всіх про розправу відомість розійшлась);
сильно зажурився добрий король Дон Альфонсо.
У Валенсію велику посилають гінців;
коли сповістили про це Сіда Переможця,
він довгий час думав, так, наче занімів.
Нарешті підніс руку, за бороду узявся:
“Подяка Христові, що світу є сеньйор,
22. Крім Дієґо Тельєса, мусили там бути ще й інші васа¬
ли Альвар Фаньєса, і вони теж дають данину дочкам свого
сеньйора.
— 114 —
за честь, що мені виявили інфанти де Карріон;23
Клянусь бородою (не вирвав її ще ніхто),
не минеться так просто це інфантам де Карріон;
я ще моїх дочок добре видам заміж!”
Був засмучений мій Сід і вся його дружина,
і Альвар Фаньєс — душею й серцем.
Верхи поїхав Міная з Педром Бермудесом
і з бурґосцем бравим, Мартіном Антолінесом,
з двома сотнями кінноти, що мій Сід їм дав.
сильно їм наказав, щоб їхали і вдень, і вночі,
і привезли його дочок в Валенсію додому.
Не зволікають вони з дорученнями сеньйора свого,
швидко скачуть, днями їдуть й ночами;
прибули до Гормас, дуже міцного замку,
там, знаю я достеменно, провели вони ніч.
До Сан Естеван вістка прийшла,
що їде Альвар Аньєс, щоб взяти своїх сестер.
Мужі із Сан Естеван, як розумні васали,
приймають Мінаю й усіх його двісті бійців.
Принесли Мінаї того вечора велику данину
м’ясом та збіжжям;
Прийняти її не захотів, та дуже їм дякував, як міг:
“Подяка вам, мужі із Сан Естеван, ви є мудрий народ,
за шану ту, яку віддали нам у часі незгод.
Дуже вам вдячний, хоча і далеко,
мій Сід Переможець,
так само і я, тут на місці, від імені його.
Господь наш небесний нехай воздасть вам за це!”
Всі йому вдячні, задоволений народ.
Розійшлись по домівках, щоб ніч переспати.
Пішов туди Міная, де сестрички його.
Дивляться — не надивляться
Донья Ельвіра й Донья Соль:
“Так ми вам раді, ніби Бог до нас прийшов.
І ви подякуйте Йому за те, що ми ще не в гробу.
А потім, у вільний час, коли повернемось у свій дім,
Розповісти ми вам зможемо про всю нашу ганьбу”.
23. Зрозуміло, що це сказано іронічно.
— 115 —
схххи
Сльози з очей текли цим дамам і Альвар Фаньєсові,
а Педро Бермудес так їм мовить, сльозу витираючи:
“Донья Ельвіро й Донья Соль, ви не сумуйте,
коли здорові й живі ви, і хоч
не вийшов ваш шлюб, — кращий не за горами.
Щоб ми дочекали дня,
щоб за вас могли помститись!”
Проспали ту ніч. О, як були раді!
На другий день вранці на коней сідають.
Мешканці Сан Естевану їх проводжають,
аж до Ріодамор їм дали охорону;24
там з ними попрощались і повернулися назад,
Міная ж з дамами поїхали вперед, додому.
Минули Алькосеву, праворуч Іормас залишають,25
у місці, що Бадоррей зветься, річку перейшли,
в містечку Берлянґа затрималися на ніч.
На другий день вранці вирушають в дорогу,
до місцевості, яку Медіною називають,
на ніч прибули,
з Медіни до Моліни заїхали за один день;
мавр Авенґальвон сердечно їх вітає,
виїхав їм назустріч охоче, залюбки,
заради Сіда Кампеадора пригостив їх на славу.
Звідтіль подаються вони на Валенсію.
До того, що в годину щасливу народився,
вістка прийшла,
швидко він на коня сідає, їх виїздить привітати;
грався він зброєю і дуже радів.
Мій Сід своїх дочок обняв,
цілуючи їх, усміхатись почав:
“Чи ж то ви, дочки мої? Хай Бог береже вас від лиха!
Я погодився на ваше подружжя,
нічого я іншого сказати не смів.
Хай пошле Творець, що на небі,
щоб колись побачив я вас у кращім шлюбі.
І затям карріонським відплатив би ганьбою”.
24. Ріодамор — назва річки, яка до сьогодні не збереглася.
25. Алькосева — сьогодні пустельна місцевість.
— 116 -
Дочки у батька руки цілували.
Пишаючись зброєю, вони в’їхали в місто;
Як Донья Хімена донькам своїм рада!
Той, що в годину щасливу народився,
не хотів зволікати,
Порадився довірливо з васалами своїми, —
до короля Альфонса в Кастилію гінця він посилає.
СХХХІІІ
“Де ти, Муньо Густіосе, мій бравий васале,
в щасливу годину виховав тебе я на моїм дворі!
Завези послання до Кастилії, до короля Альфонса;
за мене поцілуй його в руку від серця й душі, —
я ж є васалом його, а він моїм сеньйором, —
хай та ганьба, яку мені Карріонські інфанти
заподіяли,
заболить в душі і серці шляхетного короля.
Це ж він мої дочки заміж посватав, не я їх віддавав;
Але чоловіки їх у великій ганьбі покинули,
якщо неслава спадає тут на нас,
то за все у відповіді мій сеньйор.
Моє добро вони собі забрали, а воно величезне;
це мене також болить, окрім усього іншого.
Хай, прошу, їх покличе до суду,
чи на королівський кортес,26
щоб відповіли за образу інфанти де Карріон.
Бо у серці моїм зачаїлося зло”.
Муньо Густіос на коня скоро сів,
з ним лицарі два, щоб служити йому при нагоді,
з ним зброєносці, вихованці Переможця.
Виїхали вони з Валенсії та женуть, що мають сил,
не дають собі відпочинку ні вдень, ні вночі.
Короля (Дон Альфонса) у Сааґун вони знайшли.
Підвласна йому Кастилія, підвласний і Леон,
і Астурій аж ген до Сан Сальвадору,
аж до Сантіяґа — всього він сеньйор,
26. Королівський кортес (трибунал) — це зібрання ко¬
ролівського двору для вирішення важливої справи, на яко¬
му головував король.
— 117 —
і графам ґалісійським він теж король.
Як тільки з коня той Муньо Густіос зліз,
святим поклонився і до Творця помолився;27
подався до палацу, де був двір,
а з ним поруч два лицарі — то васали його.
Як тільки вони насередину зали ввійшли,
побачив їх король і Мунья Густіоса впізнав;
Встав йому назустріч, привітав його.
Перед королем Альфонсом на коліна упав,
поцілував його ноги той Муньо Густіос:
“Змилуйтесь, королю, багатьох королівств
вас називають сеньйором!28
Ноги і руки ваші цілує Переможець;
Він вірний васал ваш, а ви — його сеньйор.
Ви заміж дочок його віддали за інфантів де Карріон,
весілля було величаве, бо його захотіли ви!
Що за честь нам віддали, відомо вам, король, —
Осоромили біварця інфанти де Карріон;
дочок Сіда Переможця вихльостали батогом;
побитих і нагих, на велику ганьбу
самих їх залишили в дубовому лісі Корпес,
диким звірям на поталу й птахам лісової гущі.
Та дочки його вже в Валенсії, в батьківському домі.
Тому він вас просить, як васал — сеньйора,
щоб ви привели інфантів на суд чи на кортес
хоч він і зганьблений, та ви — більше нього,
прийміть його до серця (ви знаєте закон);
нехай відповідають за наругу інфанти де Карріон”.
Довгий час король мовчав, роздумував:
“Відверто скажу, дуже важко мені,
і правду, Муньо Густіосе, ти кажеш у всьому,
бо це я посватав дочок Сіда за інфантів де Карріон;
Сподівався, що від цього Сіду буде користь якась.
Краще б не було вінчання того!
Як Сідове, так і моє болить серце.
Допомогти йому я мушу, як помилує нас Господь!
27. Тоді був звичай поклонятися в молитві перед небом.
28. Це провінції, що колись були незалежними королів¬
ствами.
— 118 —
Того не думав робити я весь нинішній рік.
Та тепер розішлю я повсюди гінців,
з оголошенням, що до Толедо на кортеси король
Скликає з усіх держав графів та решту вельмож;
я накажу, щоб туди з’явились інфанти де Карріон,
щоб відповідали за злочин перед Кампеадором.
Все зроблю, що можна, аби лише не гнівався він.
CXXXIV
Скажіть Переможцеві,
що в годину щасливу народився,
щоб тижнів за сім готовий він був з васалами своїми
приїхати до Толедо, — такий йому даю я строк.
Цей кортес скликаю з любові до Сіда мого.
Поклоніться скривдженим, нехай забудуть печаль;
Ще воздадуть їм честю за наругу”.
Попрощався Муньо Густіос, повернувся до Сіда мого.
Так, як я вам сказав, так і зробив повелитель:
Альфонсо Кастилійський зовсім не зволікає,
доручення свої в Леон і Сантіяґо висилає,
до португальців, ґалісійців,
і до графів Карріонських, і до мужів кастилійських,
що до Толедо на кортес
шановний той король скликає,
за тижнів сім, щоб там вони зібрались;
Той йому не васал, хто насмілиться не з’явитись.
По всіх землях його готуються васали так,
Щоби дотримати наказу короля.
CXXXV
Тоді затрусились із ляку Карріонські інфанти,
Це ж у Толедо скликає король кортес;
бояться, що прибуде туди Сід Переможець.
Радяться вони між собою, зібрали свій рід,
і просять короля, щоб їх звільнив від кортесу.
Сказав король: “Нізащо, хай бачить це Бог!
Бо там буде мій Сід Переможець;
Відповідь ви дасте на скаргу його.
А хто не захоче, на кортес не прийде,
— 119 —
хай залишить моє королівство, не годиться він мені”.
Довелося підкоритися інфантам де Карріон.
Радяться вони між собою, зібрали свій рід,
на цій нараді граф Дон Гарсія з ними заодно,
він — ворог Кампеадора, все робив йому на зло,
І він же — радник інфантам де Карріон.
Зібрались на кортес у призначений строк;
серед перших прибув король Дон Альфонсо,
з ним граф Дон Енріке і граф Дон Рамон,29 —
батьком був він доброму королю, —
граф Дон Фройля і граф Дон Бірвон.30
Прибули численні інші знавці права,—
з цілої Кастилії найкращі мужі всі.
Граф Дон Гарсія, (Кучерявий де Граньон,
і Альваро Діас, що над Окою сеньйор),
і Асур Гонсалес, і Гонсало Ансурес,
(і Педро Ансурес, знайте, був там заодно),31
і Дієґо, і Фернандо є там обидва брати,
а з ними людей великий загін,
який вони на кортес привели:
задумують вони виставити Сіда мого на ганьбу.
Звідусіль приїхали лицарі туди.
Не приїхав лиш той,
що в годину щасливу народився,
Забарився Сід — король у тривозі.
На п’ятий день прибув мій Сід Кампеадор;
він наперед Альвара Фаньєса послав,
щоб короля, його сеньйора, в руки поцілував:
хай знають, що до ночі Сід з’явиться на збір.
Коли король це вчув, то щиро зрадів;
29. Дон Енріке і Дон Рамон — це зяті Альфонса VI. Дон
Рамон був батьком короля Альфонса VII, народженого 1105 р.
30. Граф Фройля Діас — брат Доньї Хімени, жінки Сіда.
Граф Бірвон — не знана досі постать в історії; можливо, що
автор має на думці графа Бельтрана, але він був відомий
своєю активністю щойно після смерті Сіда.
31. “Кучерявий” — це прізвисько графа Гарсії. Альваро
Діас — чоловік сестри графа Гарсії. Асур Гонсалес — ма¬
буть, старший брат Карріонських інфантів. Гонсало Ансу¬
рес — батько інфантів, а Педро Ансурес — їх дядько.
— 120 —
з дружиною король на коня сів
і зустрічає того, що в годину щасливу народивсь.
Сід їде зі своїми, гарно споряджені всі, —
Така в них дружина, такий у них і сеньйор.
Коли до нього наблизився шляхетний король
Дон Альфонс,
зіскочив із коня мій Сід Переможець;
він хоче поклонитися і вшанувати пана свого.
Коли король це побачив, то зараз сказав суворо:
“На Ісідора святого, такого не буде сьогодні!32
Сідайте, Сіде, на коня, інакше розгніваюсь я;
Обнятися повинні ми тепло і щиро.
Від вашої журби і мені болить серце;
Приїзд ваш для кортесів — і слава і честь.”
“Амінь!” —мій Сід сказав, (шляхетний) Кампеадор;
поцілував його в руку, і обняв його потім;33
“Господу дякую за те, що бачу вас, сеньйоре.
Кланяюсь вам і графові Дон Рамонові,
і графові Дон Енріке, й усім тим, що тут є;
Усіх друзів помилуй, Господи, а першим вас,
мій сеньйор!
Жінка моя, Донья Хімена, — дама це славна, —
цілує ваші руки, благає, — і дочки обидві мої, —
щоб те, що трапилось кам, і у вас викликало біль”.
І відповів король: “Так воно й є, хай Бог чує мене!”
CXXXVI
До Толедо король повернув скакуна;
ночі тієї мій Сід перейти ріку Тахо не захотів:
“Милости, королю, хай Творець вас спасе!
Дозвольте, сеньйор, повернутись назад
і я зі своїми поскачу в Сан Сервандо:34
мої дружинники приїдуть цієї ночі.
32. Король хоче вшанувати Сіда й бажає, щоб той при¬
вітав його, як рівного.
33. Як васал,Сід цілує короля в руку; опісля, на знак при¬
язні, цілує його в обличчя.
34. Це будівля базиліка біля Толедо, але по другім боці
ріки Тахо, присвячена іспанським мученикам Сервандові
й Херманові.
— 121 —
Я в цім святім місці помолюсь з усіма;35
завтра уранці вирушу до міста,
ще до полудня прибуду туди”.
Сказав король: “Згідний я з цим”.
Король Дон Альфонсо їде назад у Толедо,
мій Сід Руй Діас — на молитву у Сан Сервандо.
наказав свічки засвітити і на вівтарі поставити;
щиро молиться у святих тих місцях,
сповідується Творцеві, в тиші німій розмовляє.
Міная, як і всі хоробрі, що прийшли з ним туди,
готові в дорогу, як тільки зірниця зійшла.
CXXXVII
Утреню відслужили і молились до схід сонця,
Закінчилася служба — тут і визирнуло сонце.
Принесли вони багато подань гарних і (цінних) .36
“Мінає Альвар Фаньєсе, моя ви права руко,
зі мною ви підете, і єпископ Дон Херонімо,
і Перо Бермудес, і оцей Муньо Густіос,
і Мартін Антолінес, бравий бурґосець,
і Альвар Альварес, і Альваро Сальвадорес,
і Мартін Муньос, що в щасливу хвилину народився,
і небіж мій Фелікс Муньос;
зі мною піде Маль Анда, правник пречудовий,
і Галіндо Гарсія, шляхетний лицар із Араґона;
до них треба сотню додати із васалів шляхетних,
що тут є.
Камзоли надіньте, щоб могли витримать зброю, 37
панцирі — зверху, як сонце блискучі;
горностаєвими шубами кольчугу прикрийте,
щоб не бачили лат, добре затягніть все шнурами;
під плащ заховайте меч загартований добре та гострий;
35. Сід проведе ніч у монастирі навколішки або стоячи,
та проситиме Бога про поміч. Так проводили лицарі ніч пе¬
ред важливими подіями.
36. Нічне моління кінчалося утренею Службою Божою і
пожертвою на церкву.
37. На сорочку лицарі вбирали камзол, щоб охоронити
тіло від шкіряного панцира чи іншу оборонну зброю-одежу.
— 122 —
так то я хочу йти на кортес, 38
щоб своїх домагатися прав і сказати своє слово.
Якщо Карріонські інфанти зачіпки будуть шукати,
зовсім не матиму страху я там,
де буду сотню таку мати”.
Всі відповіли: “Наш сеньйоре, ми готові”.
Всі приготувалися так, як він сказав.
Не бариться ніяк той,
що в годину щасливу народився:
штани із парчі дорогої надів,
на них — черевики, пишно прикрашені.
Сорочка на ньому з полотна ніжнотканого,
біла, як сонце,
Із золота та срібла йдуть по ній узори,
Рукавиці розшиті, бо він так забажав;
Зверху — комзол із найпишнішого шовку,
золотом витканий, прикраси мерехтять як вогонь.
Золоті паски на шубі багровій,
мій Сід Переможець вбирає завжди її.
Шапка на голові з пишного лляного полотна
прикрашена золотом, відповідного фасону,
щоб ніхто не смикнув за волосся шляхетного Сіда.
свою бороду довгу шнуром підв’язав,39
аби досягти свого, зібрався, як треба.
Зверху пелерину накинув дуже коштовну,
Є на що подивитись, подивуватись народу.
Із сотнею тією, що її він приготувати казав,
сідає хутко на коня, виїхав із Сан Сервандо;
зі свитою в’їжджає в Толедо.
При брамі зовнішній злізає із коня, як годиться;
статечно крокує мій Сід з усім своїм конвоєм:
він — посередині іде, а сто дружинників довкола.
Побачивши, що входить той,
38. Сід не мав довіри до зрадницьких інфантів і бажає
бути заздалегідь підготовленим на таку зустріч.
39. Щоб уникнути усіляких несподіванок з боку інфантів,
Сід забезпечує своє волосся на голові шапкою, а бороду стя¬
гує шнурком, що ніхто не вирвав її. Це все надало йому
величного й грізного вигляду.
— 123 —
що в годину щасливу народився,
на ноги встає шляхетний король
Дон Альфонсо з трону,
і граф Дон Енріке, і граф Дон Рамон,
і, знайте, опісля всі інші, (що були на кортесі):
з великими почестями, стоячи, приймають того,
що в годину щасливу народився.
Не хотів встати Кучерявий із Граньона,
Та інші родичі інфантів з Карріона.
Король (мого) Сіда (за руки узяв):
“Сідайте ось тут (коло мене), Переможцю,
на лаві тій, яку ви дали мені в дар;40
хоч декому це не до вподоби, — ви кращі, ніж ми”.
Тоді гарненько подякував той, що Валенсію здобув:
“Сідайте на лаву, як король мій і сеньйор;
а я сяду тут з усією своєю сотнею”.
Сильно сподобалось те королю, що Сід сказав.
Тоді на лаві пишній мій Сід примостився,
Навколо нього сотня стоїть для оборони.
Всі дивляться на Сіда, скільки було там народу,
на його довгу бороду, підв’язану шнуром;
в одязі пишнім він виглядає як справжній барон.
Із сорому не можуть підвести очей
інфанти де Карріон.
Тоді встав шляхетний король Дон Альфонсо;
“Слухайте, васали, Господь нам опора!
Двічі скликав я кортеси як король:
один у Бурґосі, а другий — в Карріон,
на третій в Толедо прибув я сьогодні,
з поваги до Сіда, що в годину щасливу народився,
щоб покликав до відповідальності інфантів Карріон.
Його вони образили, ми всі знаєм про це;
суддями хай будуть граф Дон Енріке
і граф Дон Рамон,41
та інші ті графи, що не належать до роду інфантів.
40. З “Пісні” нічого не відомо про цей дарунок.
41. Тут мова йде про окремих суддів, призначених коро¬
лем для вирішення справ, переданих до кортесу. Такими
суддями могли бути тільки вельможі, в першу чергу графи.
— 124 —
Ви вникніть у справу, — вам відомі закони,
По правді вирішуйте, — я кривди не дозволю.
Сторони нехай тримаються мирно і скромно.
Клянусь святим Ісидором, хто почне тут сварку,
покине моє королівство, втратить любов мою, ласку.
Захищу я того, чия справа законна.
Нехай тепер Сід Кампеадор мовить своє слово:
Почуємо, що відповідатимуть Карріонські інфанти”.
Мій Сід поцілував руку короля і встав швидко:
“Я дуже вдячний вам, королю і сеньйоре,
за те, що скликали ви кортес з любові до мене.
Ось чого вимагаю від Карріонських інфантів:42
за мої дочки, яких вони покинули,
ганьбу хочу змити,
ви їх заміж видали, вам доведеться таке і зробити;
коли із Валенсії родом карріонці,
я обох їх полюбив у душі та серці.
Я дав їм два меча — Коляду і Тісон, —
їх я здобув, як годиться мужеві, —
щоб прославилися зяті та вірно служили сеньйору;
та дочок моїх покинувши і Корпеському лісі,
наругу вчинили над моєю любов’ю.
Хай віддадуть мої мечі, бо не зяті мені більше”.
Судді розсудили: “Так буде по закону”.
Сказав граф Дон Гарсія: “Тепер за нами слово”.
На бік інфанти Карріонські відійшли тоді
із своєю свитою, із своїм родом;
скоро все порішили, і погодилися так:
“Велика нам милість від Сіда Переможця,
коли не вимагає від нас розрахунку за неславу
своїх дочок;
легко домовимось із королем Дон Альфонсом.
Мечі віддамо Сіду й позов закінчим на тому.
Коли їх він отримає, розійдеться кортес;
42. Сід, що згідно з історією був добрим знавцем права,
сам ставить вимоги до інфантів та домагається покарання
за безчестя, яке вони йому спричинили, надуживаючи його
довір’ям і любов’ю. Справу покривдження дочок пересилав
він на короля.
— 125 —
Не знайти на нас управи Сіду Кампеадору”.
По слові цім вони вернулись до зали;
“Змилуйся, Дон Альфонсо, королю і сеньйоре наш!
Ми заперечити цього не можемо, бо два мечі нам дав;
коли домагається їх і бажає повернути,
їх йому хочемо віддати у вашій присутності”.
Вийняли вони мечі Коляду і Тісон,
їх передали в руки короля і сеньйора;
з піхов мечі виймають і зал увесь аж блищить,
головка й поперечки руків’я цілком із золота;
шляхетні члени кортесу милуються ними.
(Сіда мого король закликав, дав йому мечі);
мечі він прийняв, поцілував у руки його,
вернувся до лави своєї, де він і став.
Держить він мечі й очей з них не зводить;
не можуть брати їх замінити, бо Сід їх добре знає;
зрадів цілим своїм єством, сердечно всміхнувся,
руку підніс, за бороду взявся:
“Клянусь бородою, якої ніхто не торкнувся,
так будуть помщені Донья Ельвіра й Донья Соль”.
Він свого небожа Бермудеса по імені закликав,
Руку простягнув, Тісон-меч йому дав;
“Візьміть його, небоже, бо він від власника кращає”.
До бравого бурґосця Мартіна Антолінеса
він простягнув свою руку і меч Коляду йому дав;
“Мартіне Антолінесе, мій бравий васале,
візьміть Коляду, її від доброго я власника здобув,
від Рамона Беренґера із високої Барселони.
На те цей меч даю вам, щоб ви добре ним володіли.
Я знаю, що як (нагода) вам трапиться (чи прийде),
добудете ви ними велику славу й пошану”.
Його поцілував він в руку і меча прийняв.
Зараз же встав мій Сід Переможець:
“Подяка Творцеві і вам, королю-сеньйоре!
Тепер я з мечів вдоволений моїх, з Коляди і Тісону.
Та не все ще повернув я від інфантів Карріона:
коли вони з Валенсії забрали мої дочок кровних,
я дав їм марок три тисячі у золоті й сріблі;
і за таку мою ласку вони віддячили злобою;
— 126 —
хай повернуть гроші мої: не зяті вони мені більше”.
Тут побачили б ви,
як заголосили Карріонські інфанти!
Мовив граф Дон Рамон: “Так чи ні? Яке ваше слово?”.
Відповідають в ту пору інфанти із Карріона:
“Тому віддали ми мечі Сідові Переможцеві,
щоб більше не вимагав від нас і суд закінчився”.
(Тоді відповів граф Дон Рамон):
“Якщо король з тим згідний, ми кажемо таке:
відповідайте негайно на позов Кампеадора”.
Сказав шляхетний король: “Погоджуюсь з цим ”.
Встав з лави відразу Сід Переможець:43
“Поверніть мені гроші, що я дав тоді вам,
або у виправдання дайте якесь пояснення”.
Тоді Карріонські інфанти набік відійшли;
виходу не знаходять, бо про великі гроші йдеться:
розтринькали їх Карріонські інфанти.
Повернулись до кортесу, говорять в один голос:
“Дуже притискає нас той, що Валенсію здобув.
Коли наших грошей бажає він так дуже,
то заплатимо угіддями з земель Карріонських”.
Сказали судді, коли ці признали свій борг:
“Якщо з цим згідний Сід, не перечимо цьому;
та в нашім кортесі так ми велимо по закону,
щоб ви цю суму повернули тут Кампеадору”.
На ці слова промовив король Дон Альфонс:
“Ми добре розумієм ту заяву,
що справедливо Сід Переможець відшкодовує справу.
З цих трьох тисяч марок двісті — за мною;
дали їх мені Карріонські інфанти.
Повертаю їм гроші, раз їх справа так погана.
хай їх повернуть Сідові моєму,
тому, що в годину щасливу народився;
Як їм доведеться платити, не потрібні мені їх червінці”.
Фернан Гонсалес (почуєте, що він) сказав:
43. Згідно з тодішньою правничою практикою, позивач
мав виложити всі свої вимоги з місця, одну за одною, бо
інакше програвав справу. Та судді й король вирішили допус¬
тити на суд другу вимогу Сіда, якої важливість не передбачи¬
ли інфанти. Тому Сід встає і вдруге повторює свою вимогу.
— 127 —
“Карбованою монетою платити ми не можем”.
Хутко граф Дон Рамон відповів:
“Золото й срібло ви розтринькали двоє;
такий ось присуд видаємо
в присутності короля Альфонса:
Вам натурою платити, а приймати Кампеадору”.
Тоді побачили інфанти, що платити доведеться.
Побачити б вам, як приводять коней баских,
Скільки міцних скакунів, скільки мулів надійних,
Скільки мечів знаменитих із зброєю всією;
прийняв мій Сід все так, як це в кортесі оцінили.44
Окрім тих двох сотень,
що за королем Дон Альфонсом,
інфанти все заплатили тому,
що в годину щасливу народився;
Свого не вистачило, так допозичалися чужого.
Кепсько вони виходять, знайте, з цієї пригоди.
CXXXVIII
Все те добро мій Сід прийняв,
Віддав під охорону на догляд дружині.
Поіанчивши з одним, про друге заговорив:
“Змилуйтеся, королю, на милість Божу!
Ніяк з розуму не зійде найприкріша кривда.
Послухайте мене, кортеси, й біль відчуйте мій;
Від інфантів отримав я велику образу,
Не можу без бою з ними піти я відразу.45
СХХХІХ
Скажіть, інфанти (Карріонські), що злого зробив вам,
жартом, чи ділом, чи якимсь способом іншим?
Тут це направлю за вироком кортесу все.
Але чому ж моє серце ви поранили так глибоко?
Повезти з Валенсії дочок вам дозволив —
із шаною великою й значним багатством;
коли їх ви не любили, о пси зрадницькі,
44. Цю оцінку провели відповідні експерти кортеса.
45. Виклик до бою кидали тільки вельможі за зраду, чи
кривду й образу проти їх особи, а не їх власності. Виклик
відбувався в присутності короля.
— 128 —
чому забрали їх ви з Валенсії високої?
Чому ви так зранили їх батогами і шпорами?
Самих залишили ви їх у дубовому лісі Корпес,
диким звірам на поталу й птахам лісової гущі.
Через ту наругу, що вчинили, ви менше вартуєте.46
Якщо мені не відповісте, нехай рішають у кортесі”.
CXL
Граф Дон Гарсія з лави встав:
“Змилуйтеся, королю, найкращий в Іспанії!
Ось він, ваш Сід, на цей кортес званий;
Відростив собі бороду і ходить кошлатий;
одні бояться його, а інших він залякує.
Та із знатного роду карріонські інфанти:
Вони б цих дочок, народжених їм нерівня,
Не взяли б і за любок, не те що за жінок.
Якщо кинули їх, поступили по праву.
А все, що говорить Сід, не цінуємо ні на гроні”.
Тоді за бороду узявся Переможець:
“Подяка Богові, що небом і землею управляє!
Бороду відростив я собі на радість.
Чого ж вам, графе, від неї тепер треба?
До цих пір за неї не червонів я ніколи;
Ніхто із людей не смикнув її ні разу,
не рвав її ні син мавра, ні християнки,
як я вам, графе, її смикав у замку Кавра.
Коли я Кавру здобув і вас за бороду вхопив,
дер її по пасмах кожен хлопець миршавий;
До цих пір в ній залисини бачить кожний,
(а пасма видерті — ось тут, заховані в мішечку)”.
CXLI
Фернандо Гонсалес на ноги встав,
почуєте, що голосно він сказав:
46. Як вступ до виклику, Сід оскаржує інфантів в тому,
що вони “вартують менше”, себто, що вони “вкрили себе
ганьбою”. Сам він не викликає їх до бою, ні не проголошує
звичайних фраз виклику, бо зневажає інфантів. Виклик
проти інфантів перекладає на своїх васалів.
g 400-2
— 129 —
“Цю тяганину, о Сіде, пора вже закінчувати;
все ми вам повернули із вашого добра.
Нехай не буде між нами ні розладу, ні чвар.
Від графів Карріонських порода в нас пішла:
І родина короля, й імператора сім’я
нам би своїх дочок без вагань віддала,
і нам не до пари дочки інфансонів.
Від того, що ми по праву їх кинули там,
не більше, а не менше, знайте, ми себе за це шануєм”.47
CXLII
На Педро Бермудеса Сід глянув з усмішкою:
“Чого ж, Педро Німий, муж, ти вічно мовчиш?
Для мене дочки вони, для тебе ж сестри двоюрідні;
Мене сварять інфанти, але ж у тебе цілять.
Якщо я їм відповім, ти до бою не станеш”.
CXLIII
Педро Бермудес почав говорити:
язик йому крутиться, слова не може знайти,
та коли вже починає, знайте, за думкою не шукає:
“Скажу вам, Сіде, такий вже у нас характер,
на зборах завжди мене Німим Педром називаєте!
Добре ви знаєте, не моя в тому провина;
та справа за мною не чекає.
Брешеш у тому всьому ти, Фернандо:
завдяки Переможцеві зросла ваша ціна.
Про всі твої звичаї розповім я сповна:
пригадай собі, коли битва біля Валенсії була;
про перші удари просив ти вірного Переможця,
побачив ти мавра, пішов ти на нього;
І ще не під’їхавши, від нього ти втік.
Якби я не підвернувся, тобі — пропадати;
Я став між вами і на мавра напав,
за ударами першими його я переміг;
тобі я дав його коня і ніхто не побачив;
аж до дня цього я про це все мовчав.
47. Фернандо відкидав цим закид, що він “менше вартує”.
— 130 —
Ти ж перед Сідом і перед усіма вихвалявся й брехав,
ніби мавра убив ти, як відважний васал.
Кожен вірив тобі, так як правди не знав.
Ти гарний собою, але нахаба і боягуз!
Ти говіркий, та без рук, —
як смієш молоти язиком так?
CXLIV
Скажи, Фернандо, і признайся мені в тому:
Невже призабув ти все, що трапилось із левом,
як з клітки він вирвався, коли спав Кампеадор?
А ти що, Фернандо, зробив з переляку при тому?
Під лаву Сіда мого Переможця ти заповз!
Заповз ти, Фернандо, тому й ціна тобі — грош.
На захист сеньйора всі ми стали довкола,
аж поки не збудився мій Сід, той,
що Валенсію здобув;
він з лави встав і просто на лева пішов,
той голову опустив, чекаючи Сіда,
за гриву його взяв і завів до клітки.
Коли повернувся Переможець шляхетний,
васалів своїх він побачив довкола;
він про своїх зятів питав і не знайшов ні одного!
До бою тебе викликаю, зрадник ти й злодій.
Перед королем Дон Альфонсом тут я битись готовий,
за дочок Сіда, Донью Ельвіру й Донью Соль:
за те, що їх покинули, ціна вам буде гріш;
вони жінки, а ви чоловіча стать,
більше вас вони вартують, —
кожен мусить тепер сказать.
На цьому поєдинку, як допустить Господь,
як зрадник і злодій, ти признаєшся в цьому;
У всьому, що тут говорив, не збрехав я ні слова”.
Між цими двома і закінчилась розмова.
CXLV
Дієґо Гонсалес, почуєте, що він сказав пихато:
“Родом ми з графів самих родовитих;
— 131 —
о, якби ж то не було того шлюбу,
З Сідом Руй Діасом не варто було нам ріднитись!
Не каємось в тому, що з жінками ми розлучились,
Та вони хай зітхають до самої могили:
те, що ми учинили, випоминати їм будуть.
Хоробро й відважно вийду я на поєдинок:
бо через те, що їх ми покинули,
ми прославили наше ім’я”.
CXLVI
Встав зараз на ноги Мартін Антолінес:
“Мовчи, віроломний ти, язику брехливий!
Випадку із левом ти забути не повинен;
крізь двері ти вийшов і опинився надворі,
пішов ти і сховавсь за брус у давильні вина;
не одягнув ти зі страху ні камзола, ні плаща.48
З тобою будемо битися, — нікуди ти не втечеш:
Дочок Сіда ти кинув безсоромно,
Більше вас вони коштують, ви їм — не пара.
Під кінець поєдинку признаєш ти сам,
що зрадник ти і злодій, та в усьому збрехав”.
CXLVII
Між цими двома немає більше розмови.
Та тут Асур Гонсалес до кортесу заходить,
Плащ його багатий горностаєм оторочений;
Обличчя блищить — поснідав добротно.
У тому, що він сказав, мало глузду було:49
CXLVIII
“О мужі, хто бачив із вас лихо таке?
Щоб мали ми справу з якимось біварцем.50
Хай би собі йшов на ріку Увієрну жорна чистити
і за помол плату зерном забирати,
48. Бо він їх там дуже забруднив.
49. Поет представляє його в непривабливому світлі.
50. Значення цього рядка приблизно таке: “Хто ж мав би
нам сказати, що ми, Карріонські ірафи, мали б здобути честь
через Сіда”.
— 132 —
як він це має звичай робити!51
Хто дозволив йому з карріонцями поріднитись?”
CXLIX
Тоді встав на ноги Муньо Густіос:
“Мовчи, віроломнику ти, поганцю і зраднику!
Ти спершу снідаєш, поки йдеш на молитву,
тим, з ким цілуєшся, відригнеш у обличчя.52
Правду не кажеш ти ні приятелеві, ні сеньйору,
фальшивий ти перед всіма, а більше — перед Богом.
Дружби твоєї не ціную ніскільки.
Примушу я тебе визнати, що ти такий, як кажу”.
Сказав король Альфонс: “Сперечатися досить.
Ті, що викликали до бою, битися будуть,
хай Бог їх спасе!”
Не встигли закінчити цю розмову,
Як бачать: два лицарі до кортесу заходять;
То Охарра, а другий Іньїґо Хіменес достойний.
Від наваррського інфанта Охарру послали,
а другий — сватом (від) інфанта з Араґона;53
в руки цілують короля Дон Альфонса,
про його дочок просять Сіда Переможця,
щоб королевами стали Наварри і Араґона,54
і щоб король їх віддав заміж, як жінок законних.
Замовкли на це всі і слухають вельможі.
На ноги мій Сід Переможець устав:
51. Асур Гонсалес по-простацьки нагадує Сідові його по¬
ходження з дрібноземельної знаті, яка вміє займатися тільки
господарськими справами (мельники). Сід справді мав млин
над тією річкою, недалеко від Бівара.
52. Це іронічне посилання на поцілунок миру, що його
давали собі учасники латинської Служби Божої, коли свя¬
щеник вимовляв слова “Пакс Доміні”.
53. Слово “інфант” має тут значення — королівського
сина.
54. Згідно з історичною дійсністю, жодна з дочок Сіда не
стала королевою. Крістіна вийшла заміж за інфанта На¬
варри Дон Раміро, внука короля, а Марія — за графа Барсе¬
лони Рамона Беренґера III, небожа того графа, якого пе¬
реміг був Сід. Зате син Крістіни та пасинок Марії сиділи на
тронах Наварри й Араґона.
— 133 —
“Змилуйтеся, королю Альфонсе, сеньйоре мій!
Усім серцем молюся до Господа Бога,
Що сватів мені заслали із Наварри і Араґона.
Не я, а ви, сеньйор, їх видали в ту пору,
і ось мої дочки під вашою владою знову:
без вашого наказу не скажу я жодного слова”.
Устав король, у тиші залу велично наказав:
“По волі вашій, Сіде Кампеадор благородний,
Даю згоду на все, що буде вам завгодно,
хай будуть два весілля сьогодні в цій залі,
і зросте ваша честь, і маєтки, і землі”.
Мій Сід устав, до руки короля підійшов:
“Коли це вам до вподоби, даю на це я згоду”.
Тоді сказав король: “Бог воздасть вам належно!
Вам, Охарра, і вам, Іньїґо Хіменес,
передаю я згоду на цей шлюб
дочок Сіда мого, Доньї Ельвіри й Доньї Соль,
для інфантів Наварри й Араґона,
з благословенням і честю віддаю вам їх за жінок”.
На ноги встав Охарра й Іньїґо Хіменес,
поцілували руки короля Дон Альфонса,
а Сіда Переможця опісля;
обітницю зложили, склали святочную присягу,
що буде так, як сказано, або і краще.
Це багатьом на кортесі прийшлось до вподоби,
та не вельми сподобалося інфантам де Карріон.
Міная Альвар Фаньєс теж з лави встав:
“Милості вашої прошу, як короля і сеньйора,
і хай це не буде прикро Сіду Кампеадору:
за весь час кортесу я вас не турбував,
дещо від себе сказати б зараз я бажав”.
“Дуже радо, — король сказав, —
Кажіть, Мінає, все, що лиш вам до вподоби”.
“Прохаю вас, щоб ви послухали мене,
бо на інфантів Карріонських велику образу я маю.
Я передав їм сестер моїх двоюрідних
за наказом Альфонса,
З благословенням й шанобою вони взяли їх,
як і повинно;
— 134 —
велике їм багатство дав мій Сід Переможець,
та на зло вони відкинули дочок його з ганьбою.
Я в тому їх звинувачую, як зрадників, поганців.
Родом ви хоча з Бені-Гомес,
звідки вийшло багато графів, славних і шановних;
та добре знаємо їх нинішні заміри.
За це Творцеві я дякую,
що сестер моїх двоюрідних
Донью Ельвіру й Донью Соль посватали
інфанти з Наварри і міста Араґон.
А вам, карріонські брати,
були вони дружини законні та рівня,
тепер будете їх у руки цілувати і сеньйорами звати,
служити їм будете, на сором собі і злобу.
Подяка Богові на небі й королю Дон Альфонсо,
так примножилась слава Сіда мого Переможця!
Ви ж у всьому такі, як я щойно сказав;
якщо хтось заперечить або просто скаже слово,
нехай з Альвар Фаньєсом готується до бою”.
Гомес Пеляєс на ноги встав:55
“Мінає, до чого тут всі ці розмови?
Доволі супроти вас уже вийшло вельмож,
а хто більшого забажає, той матиме втрату.
Якщо дозволить Бог, ми живі звідси підемо й здорові,
побачите потім, що вартує ваше слово”.
Сказав король: “Перемовлятися доволі,
ніхто хай не зав’язує більше суперечок.
Завтра хай буде двобій, коли сонце зійде,
Троє проти трьох, що зголосились боротись”.
Промовили скоро Карріонські інфанти:
“Дайте нам, королю, якийсь строк,
бо завтра ми битись не можемо.
Зброю і коні ми Переможцеві дали,
Доведеться в Карріон їхати за новими”.
Промовив до Переможця король:
“Назначіть цей бій, де вам буде завгодно”.
Тоді сказав мій Сід: “їхати кудись не маю бажання;
55. Цс член родини Карріонських інфантів, історії ближ¬
че не знаний.
— 135 —
Валенсію волію, ніж Карріонськії землі”.56
“Добре, — каже король Кампеадору, —
Дайте мені лицарів ваших із зброєю всією,
зі мною хай їдуть, я їх опікуном буду;
я гарантую вам, як доброму васалові сеньйор робить,
що їх не образить ніхто з карріонців.
Призначаю кортесам строк і місце для бою,
за тижнів три в долинах Карріона,
хай цей поєдинок відбудуть у присутності моїй;
хто не прибуде у строк,
той буде визнаний винуватцем,
переможеним на полі і зрадником стане”.
Підкорилися рішенню Карріонські інфанти.
Мій Сід у руки короля поцілував:
“Трьох моїх лицарів у ваші руки віддав,
вам тепер я їх довіряю, як королеві й сеньйору.
Щоб виконати своє завдання, вони готові;
Зі славою їх поверніть, заради Господа Святого!”
Тоді король відповів: “Хай це дасть Бог!”
Зняв тоді шолом, мій Сід Переможець,
і шапку із полотна ніжнотканого,
що була біла, як сонце.
Зняв він шнурок, бороду випустив на волю.
Не можуть надивитися на нього всі в кортесі.
Подійшов він до графа Дон Енріке
й графа Дон Рамона;
обняв їх дуже щиро й від серця просить,
щоб узяли собі з його добра, скільки лиш забажають.
Тих і всіх інших своїх доброзичливців,
усіх він просив, щоб узяли,
скільки за потрібне вважають;
хто відмовився, а хто бере охоче.
Тих двісті марок вибачив Сід королю Альфонсо;
а з решти той взяв, скільки було завгодно.
“Милості в вас прошу, королю, заради Творця!
Коли так полагоджені всі ці наші діла,
56. Значення цих рядків приблизно таке: зроблю тільки
те, що ви накажете, і це рішення залишаю за вами; що ж до
мене, я волію поїхати до Валенсії, ніж до Карріона.
— 136 —
за вашим дозволом цілую ваші руки, сеньйоре,
і до Валенсії, яку з трудом здобув, від’їхати я хочу”.57
Тоді наказав Сід видати посланцям від інфантів з На¬
варри й Араґона коней та мулів і усього іншого, чого
потребували, й відіслав їх.
Король Альфонсо поїхав тоді верхи з усіма знатними
васалами відпровадити Сіда, який залишав місто. А коли
вони прибули до Сокодовера, — Сід їхав на своїм коні,
що його називають Бавьєка, — сказав йому король:
— Дон Родріґо, справді ви повинні б тепер проска¬
кати перед нами на тім коні, про якого я чув стільки
доброго.
Сід усміхнувся й сказав:
— Сеньйоре, тут у вашій свиті є багато достойних
вельмож, яким більше це пасує. Ви їм доручіть, щоб
позабавили вас скачками.
Король сказав йому:
— Сіде, сподобалося мені те, що ви кажете, та все ж
таки я бажаю, щоб ви проїхалися перед нами на тому
коні заради мене.
Сід пришпорив коня і так швидко погнався на ньому,
що всі зачудовані були такою їздою.
CL
Руку підняв король, перехрестився:
“За свідка мені Ісідор, леонський патрон,
що на нашій землі нема такого славетного мужа”.
Мій Сід на коні до Альфонсо під’їхав,
Руку цілував він у сеньйора свого:
“Вас потішити ви веліли Бавьєкою, моїм скакуном,
у християн та у маврів лише один він такий,
його вам даю у дарунок, сеньйоре,
забрати його доручіть”.
Тоді сказав король: “Не прийму нізащо;
Кращого господаря не знайти для нього.
Та кінь такий, як цей, — для такого, як ви,
57. Тут знову бракує однієї сторінки збереженої копії
“Пісні”. Зміст її переданий наступними рядками, що взяті з
“Хроніки Двадцяти Королів”.
— 137 —
щоб маврів на полі бою перемагати і гнати далеко;
хто б вам його забрати хотів, хай його Бог поб’є,
від вас і від Бавьєки наша слава росте”.
Роз’їхалися вельможі з кортесу додому.
Тих, що боротися мають,
Переможець дбайливо навчав:
“Мартіне Антолінесе, і ви Педро Бермудесе,
і Муньо Густіосе, васале мій дорогий,
твердо держіться в бою, як мужам і личить;
щоб поголос про перемогу у Валенсію прийшов”.
Сказав Мартін Антолінес:
“Чому це кажете, наш сеньйор?
Взяли на себе ми борг і заплатимо по ньому;
Ви почуєте про мертвих,
про переможених — нізащо”.
Радий був з цього той,
що в годину щасливу народився;
попрощався з усіма тими, хто стояв за нього.
Мій Сід до Валенсії їде, до Карріона — король.
Так проминуло тижнів три після кортесу.
Бійці Сіда з’явились точно у визначений строк,
по волі сеньйора, щоб виконати свій борг;
вони ж під опікою короля Альфонса;
чекали два дні на інфантів де Карріон.
На баских конях — інфанти, озброєні доскону;
З усією своєю ріднею зійшлися на тому,
що бійців Кампеадора захоплять зненацька
і уб’ють серед поля, їх сеньйору на ганьбу.
Лихий намір замислили, та не вийшло нічого,
бо Альфонсу з Леона не могли перечити вони.
Із зброєю в храмі молилися всю ніч.
Коли темінь минула, уже благословилось на ранок,
Багато туди з’їхалося шляхетних вельмож,
щоб побачити поєдинок та потішити свій зір;
крім того, з’явився і король Дон Альфонсо,
щоб дбати про справедливість, а про криву — нізащо.
Троє лицарів Сіда готуються до бою.
всі — у добрій згоді, бо один у них сеньйор.
— 138 —
Зброю одягають інфанти де Карріон;
граф Гарсія Ордоньес їм поради дає.
Королю Дон Альфонсу вони били чолом —
щоб Колядою й Тісоном не бився ніхто
та щоб лицарі Кампеадора не пускали їх в хід.
Жалкують інфанти, що їх віддали.
Короля вони просили; він таке не схвалив;
“Треба було в кортесі нас просити про те.
Бийтесь хоробро, і буде гострим ваш клинок;
Як Коляда і Тісон у ваших супротивників.
Ставайте до бою, Карріонські інфанти,
по-лицарськи бийтеся, хоч вам буде нелегко,
бо не забракне нічого тим, кого вибрав Кампеадор.
Якщо щасливо вийдете з бою, то прославите свій рід;
а як переможені будете, на нас зло не таїть,
бо знають усі, що самі напросились таке робить”.
Каються тепер Карріонські інфанти,
за тим, що вчинили, дуже шкодують;
щоб того не було, віддали б навіть Карріон!
Васали Переможця всі три озброїлись,
пішов на них поглянуть король Дон Альфонсо.
(Тоді йому) сказали лицарі Переможця:
“Прохаємо вас, як короля і пана,
щоби суддею ви були сьогодні їм і нам;
у справедливості нам поможіть,
не в жодній неправді, — нізащо.
Ось всю рідню свою тут мають Карріонські інфанти,
не знаємо, що вони ще придумають, а чого ні;
під вашу опіку нас віддав наш сеньйор;
хороніть наші права, допоможе вам Бог!”
Тоді сказав король: “Від душі та серця я готовий”.
Підвели їм коней, бойових бігунів,
вони сідла перехрестили й помчались у бій;
на шиї щити з хорошим шипом;
в руках мають списи з гостроносим кінцем,
на кожному списі є прапорець;
а довкола ще скаче багато шляхетних мужів.
Виїхали вони тепер на місце бою,
— 139 —
де були межові знаки. 58
Домовились всі три васали Переможця,
що кожний добре буде наступати
на противника свого.
Аж ось назустріч виїжджають інфанти де Карріон,
Зі свитою численною — багатолюдний їх рід.
Король присяжних призначив,
щоб судили правду і брехню;59
хай не перечить їм ніхто про вирок — так чи ні.
Як прибули на поле бою, промовив король:
“Послухайте, що скажу вам, інфанти де Карріон.
Якщо б не відмовилися ви, у Толедо був би бій.
Цих лицарів трьох Сіда мого Переможця
Під своєю охороною я привів у Карріон;
справедливості домагайтеся, зла не бажайте,
бо хто захоче зло вчинити, покараний буде суворо,—
у цілім моїм королівстві не буде місця для нього”.
Тяжко це слухати інфантам де Карріон.
Судді й король знаки межові показали,
всі залишили поле й стали кругом.
Ясно розтлумачили це усім шістьом,
що той, хто поза знак межовий ступить бодай крок,
той переможений — такий вирок.
Весь чесний народ розташувався довкола,
на віддалі списів шести,
щоби ніхто на знак межовий не ступив.
Жеребом поле визначили, тоді розділили їм сонце,60
віч-на-віч поставили, з кола вийшли бігом;
пішли лицарі Сіда мого проти інфантів де Карріон,
58. Місце поєдинку було визначене межею площі. Хто
вийшов поза ці межі, програвав двобій, його визнавали пе¬
реможеним.
59. Хоч король сам погодився бути суддею поєдинку, він
все ж таки визначив для об’єктивності й інших суддів, їх
завданням було признати, хто став переможцем у бою.
60. Судді кидали жереб і призначали кожній групі поло¬
вину поля двобою. Вони теж мали обов’язок “розділити
сонце”, тобто так поставити суперників, щоб світло сонця
однаково падало на них та не разило одних більше, а дру¬
гих менше.
— 140 —
а Карріонські інфанти — на біварських бійців;
кожний намітив противника свого.
Прикрили вони груди широким щитом,
Наперевіс вони взяли списи з прапорцем,
над кульбаками обличчя свої нахилили,
пришпорили коней,
аж земля загуділа від кінських копит.
Кожний із них намітив свого, —
тепер вони три проти трьох зустрілися:
жоден не вціліє, — так думають кругом.
Педро Бермудес, що перший виклик зробив,
з Фернандо Гонсалесом зійшовся віч-на-віч;
в щити вони вдарили без ніякого страху.
Фернандо Гонсалес щит (Дон) Педрові прошив,
Спис стирчить назовні, а тіла не зачепив,
Руків’я йому зламалося аж у двох місцях.
Навіть не похитнувся від удару Бермудес міцний;
один удар він прийняв, а другий сам наніс:
розбив він металеву середину щита, геть викинув її,
пройшов спис крізь тіло, тут і метал не допоміг.
Встромив йому списа у груди (близько серця);
Та потрійною була кольчуга, і Фернандо пронесло,
Два пласти спис пробив, а крізь третій не пройшов:
Камзол і сорочка, й всі кільця заодно, 61
Ввійшли йому в тіло на цілу долонь;
Із горла назовні пішла ротом кров,
порвались попруги, жодна не пригодилась йому,
Скинув його Бермудес із сідла через тіло коня.
Що смертельно Фернандо поранений —
вирішив весь народ.
(У) ньому Педро залишив списа і взявся за меч;
коли побачив Фернандо Гонсалес Тісон над собою;
не чекаючи удару, промовив: “Я переможений”.62
Коли судді признали, Педро Бермудес залишив його.
61. Це, мабуть, третій пласт кольчуги.
62. Цими словами Фернандо признає себе переможеним,
тим самим визнає правдивими всі ті оскарження, що їх
Педро Бермудес кинув проти нього, коли викликав на бій.
— 141 —
CLI
(Дон) Мартін і Діеґо Гонсалес списами вдарились,
такі удари були сильні, що оба поламались.
Мартін Антолінес меч рукою вхопив,
Заблищало все поле, такий він чистий і ясний;
Ударив Антолінес з розмаху, що мав сил,
вершок металевий шолома розсік йому навскіс,
всі зав’язки шолома враз розрубав він,
скинув там капюшон йому, аж до шапки дійшов,
зірвав йому цілком шапку і капюшон,
Меч волосся ріже, до шкіри дійшов,
Частина шолома впала, частина ще на голові.
Коли цей удар завдав Колядою, мечем знаменитим,
побачив Дієґо Гонсалес,
що не бути йому більше живим;
поводами коня завернув, показав тут же спину,
меч він держить у руці, та не вживає його.
Тоді Мартін Антолінес схопив його ззаду,
Не гострим кінцем, а навзнак з усієї сили.
Заверещав дуже сильно інфант той тоді:
“Захисти мене, Боже,
мене Ти від меча цього збережи!”
щоб втікти від Коляди, коня повернув він,
за межу втік, та тримається поля Антолінес.
Тоді сказав король: “Підійдіть ви до свити моєї;
через те все, що ви зробили, ви бій цей виграли”.
І судді підтвердили, що слова його правдиві.
CLII
Ті два перемогу здобули;
я вам про Муньо Густіоса розповім,
як з Асуром Гонсалесом він дав собі раду.
Вони один одного щити ударами б’ють сильними.
Асур Гонсалес, сильний і сміливий,
вдарив у щит Дон Муньо Густіоса,
за щитом зброю оборонну він йому пропоров;
спис його пройшов крізь щит і крізь кольчугу
та тіла не торкнувся і вийшов назовні.
Після удару того, удар у відповідь Густіос завдав:
металеву середину щита він йому розбив;
— 142 —
щит захистити його вже не міг,
і Муньо йому оборонну зброю пробив,
поцілив у бік, та не близько серця;
вбив йому списа із прапорцем глибоко,
із другого боку спис вийшов на лікоть,
ним шарпнув у бік він, той на сідлі захитався,
витягаючи списа, на землю скинув його;
І держак, і спис, і прапорець червоні від крові.
Думають всі, що Ансупу кінець приходить.
Муньо спис ухопив і навів його знову;
сказав Гонсальо Асурес: “ Не бийте, заради Бога!
Виступаємо з поля після бою такого”! 63
Сказали судді: “Ми почули це слово”.
Поле бою очистити наказав король Дон Альфонсо,
зброю, що там залишилась, забрав він собі. 64
З пошаною відходять лицарі шляхетного Переможця;
виграли бій цей вони, дяка Господу Богу.
Великий був смуток у землях Карріонських.
Король васалів Сіда мого вночі відіслав,
щоб ніхто на них не напав
та щоб нічого вони не боялись,
їдуть днями вони й ночами обережно,
ось у Валенсії вони із моїм Сідом Переможцем:
обезславили Карріонських інфантів,
виконали гідно свій обов’язок перед сеньйором;
радий був з цього мій Сід Переможець, —
велике приниження Карріонських інфантів.
Хто жінку безвинну образить і прожене,
Той діждеться такого чи ще гіршого уроку.
Залишімо справи Карріонських інфантів,
Що вони отримали, не до вподоби прийшлось їм.
Про того поговорімо,
що в годину щасливу народився.
Веселість велика в Валенсії славній,
бо лицарі Переможця із славою великою прибули.
63. Батько інфантів бачить, що важко поранений Асур
не піддається, тому сам втрутився в справу і заявляє замість
сина, що той переможений, рятуючи його від смерті.
64. Згідно з законом, король забирав зброю, що її зали¬
шили переможені на полі бою.
— 143 —
За бороду взявся Руй Діас благородний:
“Помстився я за дочок, спасибі, Отче Господній!
Тепер хай вільні будуть від Карріонської дідизни!
Без сорому видам їх заміж за кого мені завгодно”.
В переговори вступили інфанти з Наварри й Арагона,
своє побачення відбули знову з Альфонсом із Леона.
Своє весілля відгуляли Донья Ельвіра й Донья Соль;
перше пишне було, та друге — ще більше;
кращим, ніж перше, чоловікам їх віддав.
Дивіться, як прославився той,
що в годину щасливу народився,
Правлять його діти Наваррою та Арагоном.
Іспанські королі тепер його нащадки,65
усіх сягає слава через того,
що в годину щасливу народився.
Із цього світу відійшов (мій Сід, Валенсії сеньйор),
В день П’ятдесятниці;
хай від Христа прощення він має!66
Так і всім нам хай станеться, праведним і грішним!
Оце була розповідь про діла славні
Сіда мого Переможця;
на місці цьому кінчається це слово.67
65. Внук Сіда — Гарсія Рамірес, король Наварри, видав заміж
свою дочку Б’янку за Санчо — сина короля Альфонса VII; їх
син став королем Кастилії, як Альфонсо VIII (1158-1214).
66. Сід помер у 1099 році, за поетом — в день Пришестя
Св. Духа. В дійсності, справжній день смерті Сіда не відомий.
67. Після цього рядка в копії “Пісні” є ще 5 рядків, зміст
яких не зовсім зрозумілий. Між іншим, там сказано, що цю
книгу написав (це слово вжите в значенні “переписав”) Пер
Аббат у 1307 р. (Одне “С” з дати, написаної римськими чис¬
лами, вимазане, отже залишилась дата 1207 р. Одначе за¬
гально приймають, що ця копія походить з початку XTV ст.,
значить з 1307 p.).
e*ucfirtn»oc
Власноручний підпис Сіда, яким він вивіновує катедру
в Валенсії, 1098 р.
10 400-2
ПІСНЯ
ПРО
РОЛАНДА
Переклад ВАСИЛЯ ЩУРАТА
(Текст перекладу передруковано за виданням 1918
Ілюстрація ЮРІЯ ИАРШ'ТА до
українського видання
«Пісні про Роланда»
I
Великий Карл, володар наш славетний,
Сім повних літ в Іспанії провів,
До моря вкрай здобув гористу землю;
Нема вже замку, що не покорився б,
Нема ні города, ні муру цілих,
Крім Сарагоси на вершку гори.
Марсіль — король там, бузувір нечесний;
Він Аполіну служить, Магомету;
Гей, не минути вже йому біди!
II
А був король Марсіль у Сарагосі.
Ось він собі у сад тінистий вийшов,
На мармуровому престолі сів.
Народу з ним було там двадцять тисяч.
Він так сказав своїм князям та графам:
“Панове, чули ви, яке тут лихо?
Володар Франції, Великий Карл,
В цей край прийшов, щоб нас завоювати.
А тут ні військ, щоб мірятися з ним,
Ні сил таких, щоби його побити!
То ж радьте що, ви ж мудрі в мене люди,
Спасіть мене від сорому і смерті!”
Хоч би тобі один поганець слово,
Крім Бланкандріна з замку де Вальфонд.
III
А Бланкандрін — то був один з мудріших
І неабиякий, крім того, хват.
Постояти готов за свого пана.
“Не бійся! — каже він до короля. —
Обіцюй тільки гордому зухвальцю
Підданство, службу й вірну, щиру приязнь!
Пошли йому ведмедів, левів, псів,
Сімсот верблюдів, яструбів чимало,
Чотири сотні мулів з сріблом-злотом,
- 149 —
Щоб мав його на п’ятдесят возів,
Щоб плату війську дати він зумів.
Йому вже досить в цій землі сидіти,
Пора б йому до Франції, до Ахен.
Скажи, що підеш ти туди за ним,
І то в сам день святого Михаїла,
Прийняти там святий закон Христа
І стати ленником його з усім,
З всією честю і добром своїм.
Пошли йому й заложників, як схоче,
Десяток-другий, щоб він певність мав.
Пошли йому й дітей своїх в заставу.
А жде їх смерть, то я й свої пошлю.
Та ж ліпше їм позбутись там голів,
Ніж мали б ми маєтку й честі збутись,
Ніж мали б ми зійти на жебраків”.
IV
Він каже ще: “Клянусь на цю правицю,
На бороду, що вилягла на груди:
Побачиш — зараз рушить військо франків.
Вони в свою французьку землю підуть
І всякий стане у своїй господі.
Великий Карл у себе в Ахен буде,
На Михаїла пир завдасть гучний.
Мине цей день, хрещення строк пройде,
А він від нас не вчує слова й вісті.
Король бо гордий, гнів його страшний,
Він голови заложникам зітне:
Та ліпше їм позбутись там голів,
Ніж нам Іспанії навіки збутись,
Ніж нам набратися біди і горя”.
А всі невірні кажуть: “Може й так!”
V
Король Марсіль скінчив свою нараду.
Тут кличе він Кларіна з Балагету,
— 150 —
Естрамаріта й пера Евдропіна,
Гарлана-бородая й Бріамона,
Магея, дядька свого, й Мачінера,
Мальб’єна із-за моря і Джойнера,
І Бланкандріна — скаже їм свій намір;
Найповажніших кличе десятьох.
“Пани барони, ви до Карла йдіть;
Стоїть він табором тепер в Кордові.
До рук оливкові гілки візьміть!
Це буде знак примирення й покори.
Коли мене примирите із ним,
Я дам вам силу золота і срібла
І, скільки схочете, землі та лену”.
Поганці кажуть: “Тут цього доволі!”
VI
Король Марсіль скінчив свою нараду.
“Панове, — каже він ще раз, — підіть же,
Оливкові гілки узявши в руки,
До Карла короля й кажіть йому,
Щоб Бога ради милосердя мав,
Що я скоріш, ніж місяць цей мине,
Прийду за ним із тисяччю своїх,
Закон Христа прийму охоче й буду
Його підданим з тілом і душею.
Захоче, то й заложників дістане”.
А Бланкандрін: “Це все нам вдасться, пане!”
VII
Марсіль велів пригнати десять мулів,
Що їх король Сватілії прислав:
Із злота віжки, а сідельця срібні.
І сіли всі посли на білих мулів,
Оливкові гілки у руки взявши.
Зустріли Карла, франків короля.
Не встерегтись хіому цієї зради!
— 151 —
VIII
На радощах пирує наш володар.
Здобув Кордову, мури зніс дотла,
Своїм камінням вежі постручав.
Там рицарям його припало много
І срібла-злота й плаття дорогого.
Поганця в місті не було й одного,
Який живим зостався б без хреста.
Володар вийшов у великий сад.
З ним був Роланд, Самсон і Олівер,
З ним був і Ансеїс, був і Джефрей.
Хорунжий1 королівський із Анжу.
Крім них був там Джерін, був і Джер’єр;
А де ці два, там завжди й інших повно;
З одної Франції п’ятнадцять тисяч.
На білім шовку рицарі засіли;
Гуляючи, одні у кості грають,
Старі, поважні — в шахи, а меткі
Молодики стають до поєдинку.
Ріс під ялиною рожевий кущ,
Там сів на щирозолотому кріслі
Пан Франції солодкої, король.
Білобородий, сива голова,
І гордий стан і благородне тіло;
Коли б шукав, без труднощів пізнав би.
Посли тут разом позсідали з мулів,
Облесливо його вітають всі.
IX
Озвався перший Бланкандрін. Він каже
До короля: “Хай Бог тебе спасе,
Тебе, достойний слави і пошани!
Могутній цар Марсіль велить сказати,
Що рад би він закон Христа прийняти
І дати спорий пай своїх достатків:
Ведмедів, левів, швидконогих псів,
‘Прапороносець. — С. Щ.
— 152 —
Сімсот верблюдів, яструбів чимало,
Чотири сотні мулів з сріблом-злотом,
Щоб мав його на п’ятдесят возів,
А щирозлотих бізантинок стільки,
Що зможеш ти все військо оплатити.
Тобі вже досить в цій землі сидіти,
Пора піти до Франції, до Ахен,
Куди й мій пан збирається іти”.
Простяг до Бога руки наш володар,
Чоло склонив він під вагою дум.
X
Гей, та й понурив голову володар!
Ніколи він не квапився із словом,
А що сказав, роздумавши сказав.
Підводиться. — Який сміливий вид!
І каже: “Гарно ви, посли, сказали.
Король Марсіль — це мій завзятий ворог;
Так що ж мене запевнить в правді слів,
Що їх ви тут говорите мені?”
А сарацин: “Закладники запевнять;
Дістанеш десять їх, а хоч би й двадцять;
А жде їх смерть, свого я сина дам.
Та й матимеш, либонь, самих найкращих.
Коли ж в своїй палаті царській станеш,
Святкуючи святого Михаїла,
Тоді й мій пан готов туди прийти.
У нього думка: охреститись тамки,
У ваших божих купелях святих”.
На те король: “Він зможе ще спастись!”
XI
Був гарний вечір, ясно сяло сонце;
Король велів вести у стайню мулів,
Велів намет поставити в саду,
І всіх послів просити до намету.
Там рицарів дванадцять їх приймало;
До світу сонця провели там ніч.
— 153 —
Піднявся майже рівно з днем володар,
Прослухав утреню, прослухав службу,
А потім вийшов, щоб кінчати раду.
З баронами король рішає все.
XII
Володар вийшов під ялину й кличе
Своїх баронів, щоб кінчати раду.
Йдуть князь Одж’єр, Турпін архієпископ,
Старий Річард з племінником Анрі,
Хоробрий граф гасконський Ацелін,
Тедбальт із Реймс, свояк його Мілон;
Крім них був там Джер’єр, був і Джерін,
Прийшов із ними також граф Роланд
Із шляхтичем хоробрим Олівером.
Багато франків з Франції було.
Був Гане лон, якого ділом зрада;
Гей, почалася та злощасна рада!
XIII
“Пани барони! — каже їм король. —
Марсіль прислав своїх послів до мене;
Він спорий пай дає з майна свого,
Ведмедів, левів, швидконогих псів,
Сімсот верблюдів, яструбів чимало,
З арабським злотом кілька сотень мулів,
Що буде понад п’ятдесят возів;
Він просить, щоб до Франції вернутись,
А він в мою столицю прийде, в Ахен,
Там прийме наш спасительний закон,
Хрестившись, буде ленником моїм;
Так каже. — Скільки правди в цім, не знаю”.
На те всі франки: “Тут нам стерегтись!”
XIV
Сказав володар, що сказати мав.
Не згодний з ним лише один Роланд;
— 154 —
Він квапиться відповідати й каже
До короля: “Марсілеві не вір!
Сім літ, як ми в Іспанію прийшли.
Я Нобль здобув для тебе і Коммібль,
Здобув Вальтерну й Пінський край здобув,
Севілью і Туделу й Балагет.
Король Марсіль — він завжди був зрадливий!
Раз він прислав поганців щось п’ятнадцять.
У кожного була з оливки гілка
Й такі ж самі слова їх теж були.
У франків ти питав тоді поради.
Ну, та й нараяли ж вони тобі!
І ти послав двох графів до поганця:
Один Базаи був, другий був Базіль;
Він голови їм зняв біля Альтіль.
Кінчай війну, коли її почав,
Усі війська веди на Сарагосу
І облягай її хоча б весь вік,
Щоб лиш їх смерть на зраднику помстити!”
XV
Гей, та й понурив голову володар!
Він гладить бороду і крутить вус,
Ні сяк, ні так племіннику не каже.
Замовкли франки, тільки Ганелон
Зривається, іде до короля
І починає сміливо ось як:
“Гультяєві, — говорить він, — не вір!
Не мій це зиск, ні чийсь, а тільки твій,
Коли король Марсіль переказав,
Що хоче бути ленником твоїм
І всю Іспанію у лені прийме;
А надто ж прийме він і нашу віру.
Хто цій заяві ще не рад, байдуже,
Мабуть, йому, яка нам буде смерть.
Зухвальця рада послуху не варта.
Лишім нерозум, розуму держімся!”
— 155 —
XVI
По Ганєлоні виступив князь Найм —
Вірнішого нема вже при дворі.
“Ти чув гаразд, — озвавсь до короля, —
Що відповів тобі граф Ганелон;
І має слушність, щоб лиш послух мав.
Король Марсіль побитий у війні;
Ти в нього вже всі кріп ості забрав,
Ти повалив йому камінням мури,
Спалив міста, побив його війська.
Коли ж він просить милості у тебе,
Гріх мав би, хто б напастував його.
В поруку ж він заложника нам дасть.
Кінець завзятій цій війні, шабаш!”
А франки кажуть: “Князь незле сказав?”
XVII
Кого ж послати б нам, пани барони,
До короля Марсіля в Сарагосу?”
На те князь Найм: “Скажи, то я іду;
Лиш палицю і рукавицю дай”.
Король йому: “Ти чоловік розумний;
На бороду, на вус оцей клянусь,
Не йти тобі в цім році так далеко;
Іди й сідай, коли ніхто не кличе!”
XVIII
“Кого послати б нам, пани барони,
До сарацина, пана Сарагоси?”
Озвавсь Роланд: “Найкраще я піду”.
“Ніщо не втнеш! — сказав граф О лівер. —
У тебе вдача запрудка й загорда.
Боюся я, щоб ти не зняв там бучі.
Коли ж король звелить, то я піду”.
На те король сказав: “Мовчіть обидва!
Обом вам ніг не понести туди,
— 156 —
На бороду клянусь — вона вже сива:
Зле там приймати будуть перів, зле!”
XIX
Турпін із Реймс піднявся тут із місця.
“Остав ти франків. — каже Карлу він. —
Сім літ провів ти вже у цій землі.
Вони знесли вже стільки труду, горя...
Мені дай палицю і рукавицю,
Я йду в Іспанію до сарацина —
Хотів би бачити його, який він”.
Сердитий вже відказує володар:
“Сиди ти там на білому коверці;
Не говори, коли я не велю!”
XX
“Французькі рицарі, — озвавсь король, —
Назначте ж бо з моїх земель барона,
Щоб вість мою Марсілеві заніс!”
На те Роланд: “Вітчим мій, Ганелон!”
А франки: “Так, він справиться як слід.
Хай буде він; мудрішого не вишлеш!”
Та й защеміло ж серце в Ганелона!
Він роздягається з кожуха з кун,
Стає в однім каптані із атласу.
Блискучі очі, гордий вид у нього,
Широкі груди, благородне тіло,
А гарний — не надивляться всі пери.
Та до Роланда: “Що за злість, шалений!
Та ж звісно всім, що я тобі вітчим;
А ти б хотів, щоб я йшов до Марсіля.
Коли мені дасть Бог звідтіль вернутись,
Я наварю тобі за те такого,
Що вистачить і до кінця життя”.
На те Роланд: “Зухвальство, гордість чую.
— 157 —
Погроз я не боюсь! — Це кожний знає.
Однак нам треба мудрого послати.
Я виручу, щоб лиш король дозволив!”
XXI
А Ганелон: “Не йти тобі за мене!
Ти не васал мій, я тобі не пан.
Король мені велить сповняти службу, —
Я в Сарагосу до Марсіля йду.
Вперед, одначе, я тобі віддячусь.
Чей так розвіється мій лютий гнів”.
Коли Роланд почув таке та в сміх.
XXII
Граф Ганелон почув Роландів сміх;
Він мало що не тріс зі злості-гніву,
Він мало що ума був не позбувся.
Сказав до графа: “Не люблю тебе.
Ти зрадою звернув на мене вибір.
Володарю мій правий! Ось я тут,
Твої накази виповнять готов!”
XXIII
“Я знаю вже: мені йти в Сарагосу;
Туди ж піти -т- та чи звідтіль вернутись?
А я ж узяв сестру твою; у мене ж
Є син від неї — кращого немає —
Балдвін! Та й рицар буде, всі це кажуть.
Йому лишаю всі гонори й лен.
Піклуйся ним, бо я вже не побачу...”
На те король: “М’яке у тебе серце!
Коли тобі велю, то треба йти!”
XXIV
Сказав король: “Ходи ж бо, Ганелоне!
Ось палиця тобі і рукавиця!
— 158 —
Сам бачиш — франки вибрали тебе”.
А Ганелон: “Роландова це справа!
Його мені до смерті не любити,
Ні Олівера, бо він друг йому,
Ні перів, бо й вони його так люблять.
При тобі я кажу це їм, мій пане”.
На те король: “Завзятий ти не в міру...
Та що ж! Іди, бо я тобі велю!”
“Я йду, хоч захисту мені не буде;
Не мав Базіль, не мав Базан його...”
XXV
Цар подає з правиці рукавицю,
Та Ганелон в думках світами лине;
Бере її, вона паде на землю.
А франки кажуть: “Боже, що за знак?
Посольство це нам вийде на погибель”.
“Побачите!” — озвався Ганелон.
XXVI
“Пускай же, пане, — каже Ганелон. —
Коли вже йти, чого ж баритись довше?”
На те король: “В ім’я Христа й моє!”
Правицею його благословив,
А розрішивши, дав ціпок і лист.
XXVII
Граф Ганелон іде у свій намет
І починає вибирати одяг.
Бере, що ліпшого знайти лиш може:
До ніг чіпляє золоті остроги,
Свій меч, Морглейс, привішує до боку,
Сідає на коня, на Ташебруна,
А дядько Гвінемер трима присішки.
В сльозах було там рицарів чимало;
Всі кажуть: “Шкода нам тебе, наш пане!
- 159 —
Так довго ти служив у короля,
Вояком славним звали всі тебе;
Той, що тобі придумав цю дорогу, —
Його і Карл Великий не заступить!
Не завжди бачить добре граф Роланд,
З якої ти могутньої родини.
Бери і нас, — говорять далі, — пане!”
А Ганелон: “Нехай вас Бог боронить!
Згинь сам я ліпше, ніж хоробрих стільки.
Ви всі підіть у Францію солодку,
Поздоровіть від мене дома жінку
Й мого любимця, пера Пінабеля,
Й синка Балдвіна, — знаєте його.
Ідіть йомз', як панові, на поміч”.
Та ось і шлях, — він так і почвалав.
XXVIII
Ген-ген високе дерево оливне.
Він взяв туди й настиг послів-поганців;
Чекав на нього тамки Вланкандрін.
Та й дотепно ж вони там розмовляли!
“Чудний цей Карл! — говорить Вланкандрін.
Апулію й Калабрію здобув,
Солоним морем в Англію поплив,
Здер там подушне для Петра святого,
Чого ж йому у нашій ще землі?”
А Ганелон: “Такий зухвалець вдався!
І де є той, який би з ним рівнявся?”
XXIX
Тут Вланкандрін: “Ще франки дуже чесні.
Та графи їх, що королю своєму
Так радять, варті доброї догани.
Вони погублять і його, і інших”.
“Не знаю, — каже Ганелон, — хто інший,
Як не Роланд; та він ганьби діждеться.
От вчора вранці — сів володар в тіні,
Аж тут у панцирі іде племінник,
— 160 —
Що, саме, знищив місто Каркасону,
Рум’яне держить яблуко в руці.
На, гарний пане, — каже він, Роланд, —
Даю тобі всіх королів корони.
Ще гордість він спокутує свою,
Бо дня нема, щоб не пускавсь на смерть.
Коли його хто вб’є, в нас буде мир!”
XXX
А Бланкандрін: “Роланд не в міру лютий.
Він рад би цілий світ завоювати,
Він рад би землі зразу всі здобути.
З яким же ж військом він докаже це?”
“З французьким військом! — каже Ганелон.
Його всі люблять так, що й не покинуть.
Він дав їм стільки срібла, злота, шовку,
Багато зброї, коней, мулів дав.
Роланда волі слухає й володар;
Роланд йому здобуде все по Схід!”
XXXI
Так їхав Ганелон із Бланкандріном,
Аж подали собі взаємне слово,
Що будуть важити на смерть Роланда.
Так їхали дорогами, шляхами,
Аж і під тисом стали, в Сарагосі.
Там в тіні під ялиною було
Олександрійським шовком вкрите крісло;
Там був король, Іспанії володар,
А з ним щось двадцять тисяч сарацинів.
Хоч би один сказав, хоч писнув слово, —
Такі цікаві всі на те, що вчують.
Це Бланкандрін іде вже з Ганелоном.
XXXII
Йде Бланкандрін, перед царя ступає,
За руку держить графа Ганелона,
jj 400-2
— 161 —
І каже так: “Хай Аполін благ буде
I Магомет, що дав нам свій закон!
Твоє посольство, пане мій, сповнив я.
Карл тільки руки звів обидві вгору,
Свого прославив Бога — та й кінець.
А це прислав тобі свого вельможу —
Барона з Франції.— Удалець він!
Від нього вчуєш ти, чи мир, чи ні”.
На те Марсіль: “Я слухаю, хай каже!”
XXXIII
Граф Ганелон надумався гаразд,
Він починає мову дуже зручно,
Неначе б він у цьому майстер був.
Він каже так: “Хай Бог тебе спасе,
Тебе, достойний слави і пошани!
Переказав тобі Великий Карл,
Щоб ти прийняв святу Христову віру;
Він пів-Іспанії тобі дасть в лені.
Коли ж би ти не мав на це пристати,
Він візьме силою тебе, скує
І відведе в свою столицю, в Ахен,
А тамки суд назначить смерть тобі;
Умреш в ганьбі там, в муках та неславі!”
Король Марсіль перелякався зразу.
В руках він мав закутий в злото спис:
Коли б не люди, був би вбив його.
XXXIV
Король Марсіль зі злості аж мінився,
Аж деревищем списа замахнувся.
Коли це бачить Ганелон, за меч.
В два пальці з піхов видобув його
Та й так сказав: “Який ти гарний, ясний!
Гей, та й носив бо я тебе, носив
Такі часи на царському дворі!
Та щоб володар Франції не мовив,
— 162 —
Що я вмер сам один в чужій країні,
То знать сама за смерть мою заплатить!”
А всі невірні: “Не дамо їм битись!”
XXXV
На просьбу щонайкращих сарацинів
Сів рад не рад Марсіль на злоте крісло.
Тоді халіф: “Ти обійшовся зле,
Що франка вбити замишляв; ти б краще
Його до краю вислухав уважно”.
“Зваж, пане, — каже Ганелон йому, —
Що я за все-все золото у Бога,
За всі достатгси вашої землі
Ніяк не зміг би затаїть того,
Що Карл Великий донести велів
Тобі, смертельний вороже його”.
Пошивані олександрійським шовком
Були на нім соболі, — він їх кинув
На землю, відки взяв їх Бланкандрін;
Однак меча з руки не випускає.
За ручку щирозолоту трима.
Невіри кажуть: “Видатний барон!”
XXXVI
До короля наблизивсь Ганелон
Та й так озвавсь: “Ти сердишся неслушно.
Володар Франції, Великий Карл,
Сказав, щоб ти прийняв Христову віру;
Він пів-Іспанії тобі дасть в лені,
А другий пай його племінник візьме,
Роланд, — лихий і гордий це сусід.
Коли ж би ти не мав на це пристати,
Він Сарагосу облягати буде,
Він візьме силою тебе, скує,
В столицю, в Ахен прямо відведе.
Ні там тобі парадного коня,
Ні мула, щоб міг їхати, не буде;
— 163 —
Посадять там тебе на просту пікапу,
А суд накаже — голову зрубати.
Оце тобі й володаря є лист”.
XXXVII
Почервонів Марсіль із злості-гніву,
Переламав печатку, кинув віск,
Загляне в лист, а там таке стоїть:
“Великий Карл оцим мені велить,
Щоб я згадав його печаль і гнів
Із-за братів Базапа і Базіля,
Яких я стяв біля гори Альтіль;
Щоб я послав йому халіфа-дядька,
Коли спасати хочу душу в тілі.
Інакше не полюбить він мене”.
Ось тут і син Марсілів обізвався:
“Ну, та й наплів цей Ганелон дурниць.
Мені його! Я справлюсь з ним як слід”.
Лиш Ганелон це вчув, за меч хапає,
І вмить плечима сперся об ялину.
XXXVIII
Король пробрався звідси у свій сад,
А з ним його найліпшії васали.
Був там сивоголовий Вланкандрін,
Був Джюрфалей, його наслідник-син,
І дядько був — халіф —і інші вірні.
“Покличте й франка! — каже Вланкандрін.
Він слово дав, що буде нам служити”.
На те й король: “Веди його сюди!”
Він пальцями узяв його за руку
й веде його до короля в садок.
Тут цій поганій зраді початок!
XXXIX
“Мій любий пане, Гане лоне! — каже
Марсіль. — Я нерозважно поступив,
— 164 —
Що вбити бравсь тебе в великім гніві.
Ось на тобі від мене ці соболі!
Вони більш п’ятсот ліврів злотом варті;
Я завтра гарний викуп дам за них”.
“Нехай і так! — говорить Ганелон. —
Хай платить Бог тобі за це добром!”
XL
Тоді Марсіль: “Знай добре, Ганелоне,
Що я тебе любити щиро хочу.
Про Карла дещо вчути я б був рад.
Ну, та й старий він, вже прожив свій вік;
Йому, як знаю, двісті літ минуло.
Він стільки світу вже собою витер,
Своїм щитом відбив ударів стільки,
Пустив з торбами стільки королів!
Коли ж йому боїв цих досить буде?”
А Ганелон на те: “Наш Карл не з тих!
Його хто раз лиш бачив і пізнав,
Цей рад не рад казав: “Це бравий цар!”
Як не хвалив би я його, не славив,
Його честь, добрість вищі над усе.
А хто ж розкаже про його хоробрість?
Це Бог йому вже дав таку відвагу.
Я б швидше вмер, ніж відступив його”.
XLI
Поганець каже: “Тим воно й дивніш!
Та ж Карл оцей такий старий та сивий,
Йому, як бачу, двісті літ чи більш!
Він стільки світу різного об’їздив,
Не раз він списом, шаблею дістав,
Пустив з торбами стільки королів!
Коли ж йому боїв цих досить буде?”
“Цьому не бути, — каже Ганелон, —
Як довго житиме його племінник,
Якому рівного нема під небом.
— 165 —
І доки біля нього Олівер,
І пери всі, яких король так любить,
І їх дружина — двадцять тисяч франків,
Король спокійний! — Хто йому страшний?”
XLII
А сарацин: “Воно і тим дивніш!
Та ж Карл оцей так побілів, посивів;
Йому, як бачу, двісті літ чи більш!
Він стільки світу витязем пройшов,
Він гострим списом стільки раз дістав,
Могутніх королів багато вбив,
Багато їх у полі поконав;
Коли ж йому боїв цих досить буде?”
“Цьому не бути, — каже Ганелон, —
Як довго житиме його Роланд;
Такого рицаря шукай по Схід!
І доки біля нього Олівер,
І пери всі, яких король так любить,
І їх дружина — двадцять тисяч франків,
Король спокійний! — Хто йому страшний?”
XLIII
“Мій любий пане Ганелоне! — каже
Король Марсіль. — У мене ж стільки війська,
Що кращого не бачити тобі.
Я можу тисяч більш чотириста
В цю ж мить вести на франків короля”.
А Ганелон йому на те: “Не нині!
Ти втратив би своїх поганців много;
То ж кинь нерозум, хитрощів держися!
Даруй добра володареві стільки,
Щоб дивувалися йому всі франки:
Заложників хоч двадцять, а пошли.
Король в солодку Францію поверне,
За ним оддалеки сторожа піде,
А там, гадаю, буде й граф Роланд
— 166 —
І бравий та учтивий Олівер.
А пропадуть вони, — мені повір, —
То пропадуть і гордощі у Карла.
Не схоче він вже воювати вас”.
XLIV
“А як же ж, любий пане Ганелоне,
Як міг би я Роланда вбити, як?”
А Ганелон: “Я можу це сказати.
Як зайде наш король в Сізерський яр,
За ним оддалеки сторожа йтиме,
А в ній багач Роланд, його племінник,
І Олівер, якому він так вірить,
А з ними буде двадцять тисяч франків, —
Пошли на них сто тисяч сарацинів,
Хай заведуть відразу бійку з ними.
Зазнають франки там великих втрат.
Хоч жертвою немало й ваших ляже,
То потім виграєш із ними бій.
Не там, то тут не вимкнеться Роланд:
Ти матимеш хорошу перемогу
1, поки жив, не знатимеш війни”.
XLV
“Коли б Роландові зробив хто смерть,
Не стало б в Карла правої руки;
Він не зібрав би сил таких ніколи;
Спочила би Великая Земля”.
Коли це вчув Марсіль від Ганелона,
Поцілував його й послав по скарби.
XLVI
Марсіль сказав (що ж мав казати більше!)
“Лиш той порадник добрий, що і певний
Щоб наш Роланд був, присягай на зраду!”
А Ганелон: “Хай буде так, як хочеш”.
— 167 —
Присяг на святощі меча Морглейса,
Свою повинність потоптав ногами.
XLVII
Стояло там священне крісло з кості.
На нім велить Марсіль покласти книгу
З законом Магомета й Тервагана.
Присягу склав на неї сарацин,
Що, як зустріне де в бою Роланда,
Поб’є його з дружиною напевно,
А вдасться, то й Роланда там же вб’є.
А Ганелон: “Хай буде так, як хочеш”.
XLVIII
Тут виступив поганець Вальдабрін,
Що то виховував царя Марсі ля;
Всміхається й до Ганелона каже:
“Приймай цей меч! Чи є ще в кого ліпший?
Ця ручка варта тисячу мангунів;
Тобі її по приязні даю,
Зроби лише, щоб ваш барон Роланд
Попався нам в дружині нечисленній!”
“Гаразд!” — сказав на те граф Ганелон.
Ну ж цілуватись в бороди і лиця.
XLIX
Тут приступив поганець Кліморін,
Всміхається й до Ганелона каже:
“Прийми цей щит, ледь чи узриш де кращий,
Щоб тільки нам як-небудь допоміг
Позбавити Роланда честі раз”.
“Гаразд!” — сказав на те знов Ганелон.
Ну ж цілуватись в лиця і уста.
L
А там прийшла й цариця Брамімонда
Й до графа каже: “Дуже вас люблю,
— 168 —
Бо хвалять вас мій пан і всі васали.
Це вам для жінки дорогий браслет:
Самі яхонти, аметисти, злото,
Що варті більше всіх достатків Риму,
Яких не мав ніколи й ваш володар”.
Він взяв його й в кишеню заховав.
LI
Король послав за скарбником Мальдвіном.
“Готові вже дари для Карла в тебе?”
“їх досить, — каже той, — їх досить, пане.
Сімсот верблюдів з золотом і сріблом,
В поруку двадцять благородних душ”.
LII
Цар поплескав по плечах Ганелона,
І так сказав: “Та й бравий бо ти й мудрий!
Гляди ж на свій спасительний закон.
Я дам тобі незліченні добра,
З арабським злотом щирим десять мулів.
І стільки братимеш по всі роки.
Ось тут тобі й від города ключі.
Дай Карлу їх із цим добром великим,
А там вкажи мені Роланда, прошу.
Щоб я лише його в ярі заскочив,
То вже піду з ним у смертельний бій”.
А Ганелон: “Загаявсь я, мабуть”.
Сів на коня і рушив спішно в путь.
LIII
Володар рушив у свою столицю;
Походом він прибув у город Гальн,
Який здобув і знищив граф Роланд.
Сто років він стоятиме в руїнах.
Карл жде вісток від Ганелона й дачки
З великої іспанської землі.
— 169 —
З зорею, раннім ранком, скоро світ
Граф Ганелон добився до намету.
LIV
Піднявся майже рівно з днем володар,
Прослухав утреню, прослухав службу,
Став на траві зеленій під шатром.
Був там Роланд, був бравий Олівер,
Був там князь Найм, було чимало й інших.
Йде й віроломний зрадник Ганелон
І починає хитру-хитру річ
Він так цареві: “Бог тебе спаси!
Ось тут тобі ключі від Сарагоси,
А тут майна усякого багато
І двадцять душ, — кажи їх берегти.
Та ще ж бо каже цар Марсіль, щоб ти
Не зливсь на нього, що нема халіфа;
Бо сам я бачив це на власні очі,
Як триста тисяч сарацинів збройних,
А всі в кольчугах, всі в шоломах щільних,
При злотоглавих, різаних мечах,
Його до моря провожали враз.
Вони Марсіля кинули, щоб тільки
Христового закону не приймати,
Не ісповідувати поневолі.
Так ще ж бо миль чотири не впливли,
Коли заскочила їх буря з вітром;
Всіх затопила, — вже їх не побачиш.
А що король Марсіль, так той, вір, пане,
Прибуде у твоє французьке царство
І визнає закон той сам, що в тебе.
У нього руки зв’язані, — він твій...
Він прийме з рук твоїх іспанське царство”.
Король на те: “Так дякувати Богу!
За те, що справивсь, щедрий дар дістанеш”.
Посеред військ у сурми засурміли;
Знялися франки, осідлали коні,
Пославсь їм шлях у Францію солодку.
— 170 —
LV
Великий Карл іспанську землю знищив,
Взяв кріпості, поруйнував міста,
А там рішив: от тут кінець війні!..
Король в солодку Францію вертає.
Встромив Роланд у землю хоругов,
Стримить вона на пригорі ік небу,
А франки стали навкруги постоєм.
Рядами йде погане кінне військо,
Іде панцирне збитими рядами,
В шоломах щільних; ясний меч при боці,
На шиї щит, списи напоготові.
Затрималось воно на горах в лісі;
їх триста тисяч тамки ранку жде,
А франкам, горе, хоч би в здогад зрада!
LVI
Минувся день, настала темна ніч.
Заснув король, могутній наш володар.
Йому і сниться, наче б він в Сізерськім
Ярі був, наче б ясеневий спис
В руках держав. Аж тут граф Ганелон
Як вихопить його, об землю вдарить!
Спис розлетівсь трісками аж під небо.
Король, як спав, так спить, не пробудивсь.
LVII
А потім сниться ще йому, що десь
Його у Франції, в столиці, в Ахен,
Ведмідь вкусив у праве рам’я люто.
Глядить, аж тут і леопард з Арден
Біжить до нього, мечеться завзято;
Втім вибігає з залу дужий пес,
— 171 -
Навискоки примчався аж до нього,
Ведмедеві відгриз він праве вухо,
А там, гнівний, узявсь до леопарда.
“Жахлива боротьба!” — говорять франки.
Не знають ще, хто візьме верх над ким.
Король, як спав, так спить, не пробудився.
LVIII
Минулась ніч; ось зайнялась зоря.
Володар їде гордо на коні
Посеред військ і бачним водить оком.
“Мої пани барони, — каже Карл, —
Чи бачите міжгір’я це? Кажіть же?
Кому лишатись поза нами з військом?”
“Роландові! — говорить Ганелон. —
Та ж хоробрішого нема вже в тебе”.
Вчув це король, поглянув грізним оком
Та й так промовив: “3 тебе справжній чорт;
Та й вічний гнів вселивсь в твоєму тілі.
А хто ж передню поведе дружину?”
А Ганелон: “Одж’єр, наш датський рицар!
Бо й хто ж з баронів справиться з цим краще?”
LIX
Коли почув про вибір граф Роланд,
Промовив він, як рицарю пристало:
“Тобі, мій батьку, лиш любов я винен
За те, що вибір твій упав на мене.
Зате ж пан Франції, Великий Карл,
Не втратить, — зараз це сказати можу, —
Ручного, ні парадного коня,
Ні до їзди призначеного мула,
Ні огира, ні коника з-під шлеї,
Скоріш, ніж меч мій торгу не діб’є”.
А Ганелон додав: “Ти правду кажеш!”
— 172 —
LX
Коли почув про вибір граф Роланд,
У гніві так промовив до вітчима:
“Ей, боягузе кепської породи!
То ти гадав собі, що моясе в мене
Так рукавиця випаде із рук,
Як перед Карлом випала у тебе?”
LXI
“Володарю, — сказав барон Роланд, —
Дай лук мені, що держиш у руці!
Докір, надіюсь, не впаде на мене,
Що випав він мені на землю з рук,
Як рукавиця в графа Ганелона!”
Схилив, понурив голову волрдар;
Він гладить бороду, він крутить вус,
В очах не в силі приховати сліз.
LXII
От тут князь Найм зближається до нього,
Вірнішого немає при дворі, —
І так до короля: “Ти чув як слід.
Роланд хоробрий, бачиш, дуже лютий;
Йому припало йти за нами з військом,
А де же той, щоб відказався тут?
То ж дай йому вже раз напнутий лук
І вибери йому дружину гарну”.
Король дав лук, Роланд його прийняв.
LXIII
До себе зве Роланда наш володар:
“Мій любий графе, — каже, — знаєш що?
Тобі я лишу половину війська.
Бери його, безпечний будеш з ним”.
— 173 —
“Цього не вчиню, — каже граф, — хай Бог
Поб’є мене, як скривджу кров свою.
Візьму лиш двадцять тисяч бравих франків.
Міжгір’ям ти собі безпечно йди,
Нікого, поки я живу, не бійся”.
LXIV
Сів на коня хоробрий граф Роланд...
За ним іде товариш Олівер,
Іде Джерін і сміливий Джер’єр.
За ними Берандж’єр, Отон, Самсон,
Старенький Ансеїс; іде за ними
І рицарський Джерард із Руссілону,
І Енджельєр, відважний вождь гасконський.
Прийшов сюди Турпін архієпископ.
“Піду і я, — говорить граф Готьє, —
Роланд мій пан, Роланда не покину!”
Всіх двадцять тисяч рицарів зібралось.
LXV
Позвав до себе граф Роланд Готьє:
“До тисячі візьми з собою франків
І обсади усі міжгір’я й гори,
Щоб Карл не втратив жодного із наших”.
“Для тебе все зроблю”, — сказав Готьє.
І тисячу взяв франків із собою.
Розсіяв їх по горах, по міжгір’ях;
Що б не було, він з місця не подасться;
Сімсот мечів на знак тривоги блисне!
Тимчасом Альмаріс, король Бельферну,
Готовив їм страшний смертельний бій.
LXVI
Високі гори, темнії яри,
І сірі скелі і тіснин без ліку.
Ввесь день насилу просувались франки,
— 174 —
П’ятнадцять миль навкруг лунав їх гомін,
Зближались до Великої Землі.
Ось і Гасконія, вітчизна Карла.
Згадав тут кожний власні ленні землі.
Дівчат і гарних жіночок згадав,
Згадав, заплакав з туги-жалю кожний.
І Карл Великий також заридав:
В Іспанії лишивсь його племінник!
Король не в силі скрити сліз у тузі.
LXVII
Лишилася в Іспанії дружина,
Дванадцять перів, двадцять тисяч франків;
Не лячно їм, ні смерть їм не страшна.
Вертається до Франції володар,
Вертаючись, плащем лице закрив.
Зрівнявся з ним князь Найм і промовляє
До короля: “І відки ця журба?”
А Карл на теє: “Краще б не питав ти!
Як не зітхати в цім великім жалю?
За Гане лоном Франції не бути.
Цю ніч я мав зловіщий сон. Приснилось,
Що він цей спис в моїх руках зламав.
Це ж він Роланда вибрав до сторожі,
А я лишив його в чужій країні.
Коли й Роланда втрачу я, мій Боже,
Ніхто мені його вже не, заступить”.
LXVIII
Не в силі скрити сліз Великий Карл.
Сто тисяч франків смуток чують з ним.
Так сумно всім, так тужно за Роландом.
Продав його зрадливий Ганелон,
Взяв пишний дар в невірного царя,
Набрав одежі, злота, срібла, шовку,
Верблюдів, мулів, коней, псів набрав.
— 175 —
Марсіль позвав з Іспанії баронів,
Всіх полководців, графів і князів,
Емірів і синів своїх комтурів.
В три дні зібрав їх кругло триста тисяч
І в барабани вдарити звелів.
Ген-ген на вежу ставлять Магомета;
Поганці славлять там його і молять,
А потім, мов навзаводи, спішать
Верхи на конях, горами, ярами.
Аж глянь! — Французькі прапори стирчать:
Це йде сторожа, в ній дванадцять перів.
Гай-гай, без бою тут не обійтись!
LXIX
Зближається племінник до Марсіля,
Ціпочком мула підганяє він.
Всміхнувся любо й так до дядька каже:
“Мій любий пане, стільки я служу вже,
Зазнав для тебе стільки горя й бід,
І стільки в полі вже придбав побід...
Дай в лені честь мені — з Роландом битись.
Цим списом гострим я проб’ю його;
При помочі ласкавій Магомета
Усій Іспанії свободу дам
Від Піренейських гір по Дюрестан.
В боях охляне Карл, а з ним і франки.
Ти, поки жив, не знатимеш війни”.
Марсіль йому подав лиш рукавицю.
LXX
Коли племінник рукавицю взяв,
Він гордим словом так до дядька каже:
“Мій любий пане, дар це не малий!
Та дай мені й дванадцять ще баронів,
— 176 —
Із ними я поб’ю дванадцять перів”.
Тут зголосився перший Фальзарон,
Марсілеві доводився він братом.
“Удвох ходімо, любий пане! — каже. —
Будь там, що буде, розпічнемо бій,
Військ Карлових великую сторожу
Нам суджено побити, то й поб’єм”.
LXXI
А там озвався й Корсабліс, король
З Берберії, хитрун над хитрунами.
Озвався й каже, як васал хоробрий:
“За жодний скарб не стану боягузом!”
З Бріганту мавр Мальпрім прудкий прискочив.
І вигукнув знов так перед Марсілем:
“Я також з вами в Ронсеваль іду,
А де Роланда стріну, там і вб’ю”.
LXXII
Був там один емір із Балагету.
Стан благородний, гарний, гордий вид,
А сяде в повній зброї на коня,
Удвоє кращий і пишніший стане.
Той вдачею геройською прославивсь;
В Христовій вірі був би він бароном.
Він так перед Марсілем гомонів:
“Поїду й я в долину Ронсеваля;
Знайду Роланда — смерть йому нехибна,
І Оліверові і перам смерть!
Всі франки згинуть у ганьбі і муках.
Великий Карл знемігся, постарівсь;
Махне рукою він на цю війну
І лишить нам Іспанію в спокої”.
Король Марсіль подякував за слово.
LXXIII
Був там і мавританський полководець,
В Іспанії над зрадниками зрадник.
12 400-2
- 177 —
Перед Марсілем чванився він так:
“І я дружину в Ронсеваль веду.
Щитів, списів у мене двадцять тисяч;
Коли б зустрів Роланда, смерть йому.
Не буде дня у Карл а, щоб не плакав”.
LXXIV
Був граф Тургіс там з міста Тортелози,
Було ж те місто власністю його.
Бажаючи всім християнам згуби,
Він з іншими перед Марсілем став.
І так до нього: “Не журися! — каже. —
Наш Магомет то не святий Петро;
За службу він віддасть нам честь в бою.
І я йду на Роланда в Ронсеваль;
Його від смерті не спасе ніхто.
Чи бачиш меч? Який міцний він, довгий!
Я з Дюрандалем зміряю його.
Котрий з них візьме верх тоді, почуєш.
Здадуться франки нам на ласку, згинуть!
Великий Карл діждеться смутку й горя,
І не пишатись більш йому в короні”.
LXXV
І сарацинець Ескреміт там був —
Володар, пан вальтернської землі.
З юрби він так перед Марсілем править:
“Я в Ронсеваль іду смирити гордість,
Знайду Роланда — голову положить.
Положить голову і Олівер,
І перам всім судилось полягти.
Як згинуть франки, Франція в сирітстві;
Король собі васалів не знайде”.
LXXVI
А там іде й невірний Есторгант
З товаришем своїм Естрамарітом —
— 178 —
Два зрадники, яких не бачив світ.
“Ходіть, панове! — каже їм Марсіль. —
Удвох у ронсевальський яр ідіте,
В порядку військо поможіть вести”.
Вони на те: “Ти лиш наказуй, пане!
Йдем на Роланда і на Олівера;
Ніхто від смерті перів не спасе.
Мечі в нас добрі й гострі. Ці мечі
В червоній крові ми обагримо.
Всі франки згинуть. Буде в Карла туга.
Велику Землю в дар передамо
Тобі, наш пане. Сам це ти побачиш!
У дар і Карла ми тобі дамо!”
LXXVII
Сюди з Севільї й Маргаріт надбіг;
Цю землю держить він по берег моря.
Його краса для всіх жінок принада.
І де ж є та, яка б не спаленіла
На вид його й не усміхнулась вмить?
А рицар був, як мало хто з невірних.
Він, крізь юрбу пропхавшись, гомонів
Ось так Марсілю: “Не журися, пане!
Я в Ронсеваль іду, уб’ю Роланда,
З життям втекти не встигне й Олівер.
Дванадцять перів стріне люта смерть.
Чи бачиш меч, мій злотоглавий меч?
Ще нині кров його вкрасить червона.
Погибнуть франки, Францію жде сором.
У Карла, хоч похилий віком він,
Не буде дня без горя і журби.
А через рік ми й Францію здобудем,
Спочинемо на замку в Сен-Дені”.
Король йому лиш поклонився низько.
LXXVIII
Вкінці виходить і Чернубль з Монтнігри —
Волоссям землю замітати міг би.
Він, граючися, тягарі підносить,
-- 179 —
Які двигнути мулам трьом не в силу.
В країні, кажуть, звідки він походить,
Не світить сонце, ні земля не родить,
Нема дощів, не падає роса,
Там камінь чорний, білого й нема,
А дехто каже: “Там чорти живуть!”
“Є в мене добрий меч! — озвавсь
Чернубль. —
Зачервониться він у Ронсевалі.
Коли Роланда стріну по дорозі
І не уб’ю, будь я брехун навіки!
Мій меч над Дюрандалем візьме верх!
Жде франків смерть, а Францію сирітство”.
Знімаються усі дванадцять з місця,
Знімається сто тисяч сарацинів,
Усі спалахують, до бою рвуться.
В сосновий бір озброїтись ідуть.
LXXIX
На кожнім з них є сарацинський панцир,
Здебільшого у Сарагосі кутий,
У кожного шолом тугий, потрійний,
Сталевий меч — віенська славна сталь,
Порядний щит і валентійський спис,
Червоні, білі й сині хоругви.
Всі зсіли з мулів і з парадних коней,
В густих рядах всі на воєнних їдуть.
Був ясний день, світило пишно сонце.
Його промінням блискотіла зброя.
Щоб краще йти, в роги заграли й в сурми;
Пішла така луна, що й франки чують.
“Здається, друже, — каже Олівер, —
Що з сарацином випаде нам битись”.
“Дай Боже, — відповів йому Роланд, —
Постояти нам тут за короля!
За свого пана треба наразитись
На всю біду, на спеку і мороз,
А хоч би душу й тіло положити.
— 180 —
Хай кожний лиш глядить, щоб добре бив.
Щоб злих пісень про нас не заспівали.
За нами правда, за невірним зрада.
Я злого прикладу не дам нікому”.
LXXX
Став Олівер на шпилечку гори,
Глядить направо, луг зелений бачить,
А лугом тим погане військо йде.
“Товаришу! — промовив до Роланда. —
З Іспанії такий тут чути гомін!
Що там шоломів, панцирів мигоче!
Мабуть, не радість франків жде від них.
Знав добре це зрадливий Ганелон,
Як вибирав нас перед королем”.
А граф Роланд: “Мовчи бо, Олівере!
Ні слова більше, — він мені вітчим!”
LXXXI
Став Олівер на шпилечку гори,
Докладно бачить він іспанське царство,
Докладно бачить хмари сарацинів.
Горять шоломи злотом-самоцвітом,
Вогнем сталеві панцирі блискочуть,
Поблискують щити й списи зловіщо,
А прапорів і годі полічити.
Така їх сила-безліч там була,
Що Олівер аж сам забувся з дива.
Стривожений вернувся він до франків,
Прийшов до них і все їм розповів.
LXXXII
“Так много, — каже Олівер, — невірних,
Як я їх бачив, не узрить ніхто.
Сто тисяч буде щитоносців там,
А всі в шоломах, в панцирях блискучих;
— 181 —
Блищать у них мечі й списи сталеві,
Жде січа нас, якої не було.
Нехай вас Бог кріпить, пани барони!
Щоб не побили нас, держімся поля!”
Тут франки: “Горе боягузам всім!
Хоча б іти на явну смерть, ходім!”
LXXXIII
“Поганців много, — каже Олівер, —
А наших франків, бачу, мало дуже.
Гей, засурми хіба, Роланде-друже!
Почує Карл і вернеться тепер”.
На те Роланд: “Не мудро б я зробив;
В солодкій Франції позбувся б слави.
Волю щосил рубати Дюрандалем,
Хоч би по злоту ручку кров’ю сплив.
На горе зрадники в цей яр увійдуть.
Ручуся вам, їх жде нехибна смерть”.
LXXXIV
“Гей, засурми на Оліфанті, друже!
Почує Карл і вернеться ще з військом”.
На те Роланд: “Хай Бог мене боронить,
Щоб я свій рід неславою покрив,
Щоб сорому я Франції набавив!
Ні, я волю рубати Дюрандалем,
Оцим мечем, що тут при боці висить;
Побачите, це вістря кров сполоще.
На лихо постягалися поганці;
Ручуся вам, усіх зустріне смерть!”
LXXXV
“Гей, засурми на Оліфанті, друже!
Король міжгір’ям саме йде,
Ручуся, франки вернуться іще”.
“Хай Бог боронить, — каже граф
Роланд, —
— 182 —
Щоб мав сказати хто з людей, що я
Сурмив із боязні перед невірним.
Моїх батьків не стріне цей докір!
Коли вже раз піду в завзятий бій,
Я тисяч сімсот раз мечем ударю,
Кров попливе по вістрі Дюрандаля.
Хоробрі франки теж до бою добрі;
Ніщо від смерті не спасе іспанців”.
LXXXVI
“Який тут сором? — каже Олівер. —
Я ж бачив сам іспанських сарацинів.
Вони собою вкрили гори й доли,
Засіяли ліси, луги й поля.
У цих чужинців є велике військо,
А що ж у нас? Дружинонька мала”.
На це Роланд: “Зате ж завзяття більше.
Хай Бог і ангели мене боронять,
Щоб через мене Франція терпіла.
Цього б я мав дожити? Краще вмерти!
Хто добре б’ється, в ласці короля”.
LXXXVII
Роланд хоробрий, Олівер розумний,
В обох відвага неабияка;
Хто з них у зброї осідлав коня,
Будь там і смерть йому, не вийде з бою.
Хоробрі графи й горді їх слова!
В завзятті їдуть зрадники-поганці.
“Роланде, — каже Олівер, — дивись!
Вже й маєш їх, а наш король далеко,
Бо засурмити ти не ласкав був.
Коли б король тут був, не мали б шкоди.
Гляди-но там, на ці іспанські гори...
Чи бачиш? Гей, смутна дружина наша!
Хто зараз в ній, йому не бути в іншій”.
“Не лихослов так! — каже граф Роланд. —
— 183 —
Злий серцем, хто боязнь у грудях носить.
Ми сміливо на цьому місці станьмо,
Бо тут нам бій почати, тут нам битись!”
LXXXVIII
Коли Роланд узнав, що буде бій,
Він відважніший став від лева й тигра.
Скликає франків, кличе Олівера:
“Лиши цю мову, — каже, — друже-брате!
Володар, що цих франків нам лишив,
Він двадцять тисяч щонайліпших вибрав
І не гадав, що тут е боягуз.
За свого пана і найбільше лихо
Перетерпіти треба — холод, спеку,
А хоч би й кров пролити, трупом впасти.
Є в тебе спис, є в мене Дюрандаль —
Мій добрий меч, від Карла гарний дар.
Коли помру, то інший власник скаже
Колись про нього: “В добрих був руках”.
LXXXIX
Тут де не взявсь Турпін архієпископ.
Острогами коня б’є, мчиться полем,
Скликає франків і говорить так:
“Лишив нас тут король, пани барони!
Хороша й смерть за свого короля.
Христову віру нам спасати нині
У боротьбі, — без неї нам не бути,
Бо бачите, що сарацини близько.
Тож сповідайтесь, Богові моліться,
Спасения ради я вас розрішу.
Хто вмре, блаженним .мучеником буде,
До раю піде, там вінок здобуде”.
З коня зсів кожний, падає на землю.
Благословить Турпін всіх в ім’я Боже,
А за покуту каже лиш боротись.
— 184 —
хс
З землі на ноги франки всі знялись,
Опрощення гріхів всі прийняли
Та благословенство Боже з рук Турпіна.
На скоропадні коні посідали,
Озброєні, як рицарям і слід.
До бою всякий з них готовий був.
А граф Роланд озвавсь до Олівера;
“Ти, друже-брате, дуже добре знаєш,
Що всіх пас тут ізрадив Ганелон.
Взяв він за те незліченні багатства,
Одначе Карл за нас помститься певне!
Король Марсіль зробив собі з нас торг,
Та ми йому мечем і сплатимо!”
ХСІ
Роланд іспанським яром гордо їде
На борзому коні, на Вальянтіфі,
У повній зброї. — Гарно в ній йому!
В руці барон спис пальмовий тримає,
Що вістрям в небо звернений стримить.
На ньому білий прапорець мигоче,
А китиці вдаряють по руках.
Сам пишний, пишний! Вид погідний, ясний.
Услід за ним його товариш їде.
Спасителя в Роланд і бачать франки.
Завзято він глядить на сарацинів,
На франків дивиться він чемно й любо,
Ласкавим словом промовляє так:
“Залегкий хід у вас, пани барони.
Невіри ті ідуть собі на згубу!
Нас нині жде багате й гарне жниво;
Не мав такого ні один король”.
Сказав, а тут і вороги вже близько.
ХСІІ
“Пощо слова? — говорить Олівер. —
Коли не ласкав був ти засурмити
— 185 —
На Оліфанті, не спасе король.
Не зна, сердешний, тож тому й не винен.
Тих, що далеко, нам винити годі.
Тож далі, наперед, пани барони!
Галоп щосили, з поля не вступайтесь!
Я, пробі, вас молю, кріпіться духом,
Платіть ударом завжди за удар.
На тямці завжди майте гасло Карла”.
Тут франки всі могутньо закричали!
Хто б чув той крик, те “Монжуа” хто б чув,
Пізнав би тут же їх геройську вдачу.
І знову в путь. А як відважно, Боже!
Острогами щосили коней б’ють,
Щоб швидше битись; що ж робити мають?
Та сарацини також не злякались,
Вже з франками стрічаються невірні.
ХСІІІ
Поперед війська їде на коні
Свояк Марсілів Аельрот любимець.
Із наших франків так собі кепкує:
“Тепер вам з нами змірятись, нікчемні!
Хто мав спасати вас, той вас ізрадив.
Дурний ваш Карл, який вас тут лишив!
Утратить славу Франція солодка,
Не стане в Карла правої руки”.
Коли це вчув Роланд, спахнув від злості,
Острогами коня ударив; кінь
Помчавсь щодуху. Граф, як вдарить списом,
Пробив йому і щит і панцир наскрізь;
Прошивши груди й поламавши кості,
Хребетну кість від спини відділив
І душу з тіла списом вигнав геть.
А вдарив так, що труп, схитнувшись, впав
На цілий спис далеко від коня;
Зробилося з одної шиї дві.
Не призабув Роланд йому сказати:
“Так, голодранче, гинь! Король — не дурень,
— 186 —
Ніколи зради не любив і славно
Зробив, що вислав нас сюди, в цей яр.
Не втратить слави Франція солодка.
До бою, франки! Цей удар вже наш!
За нами правда, зрада за поганцем!”
XCIV
Був тамки князь, що звався Фальзарон;
Король Марсіль і він — це рідні браття.
Він у Дафані й Авіроні правив, —
Гультяй, яких під небом не було.
У нього так широко між очима,
Що доброго півліктя там пішло б.
Коли побачив смерть свого любимця,
З юрби сердитий вийшов сам один,
Гукнув своє погане гасло й франків
Лайливими словами привітав:
“Утратить славу Франція солодка!”
Вчув Олівер це, гнівом закипів,
Острогами коня щосили вдарив,
І справивсь, як баронові годилось:
У прах розбив йому і щит, і панцир;
По деревище в’ївся спис у тіло,
Бездушний труп впав стрімголов з сідла.
Глядить суворий Олівер на трупа,
Глядить і гордо так відповідає:
“Не лячно нам твоїх погроз, ледащо!
До бою, франки! Перемога наша!”
Знов Карла клич лунає: “Монжуа!”
XCV
Був і король там, — Корсаблісом звали,
З Берберії, з далекої країни.
До сарацинів він озвався так:
“Ми вийдемо звитяжно з цього бою.
Глядіть на франків, — їх же небагато,
Лякатися не маємо чого.
— 187 —
Карл ні одного не спасе від смерті,
Бо нині всім їм суджено умерти”.
Зачув цю річ Турпін архієпископ.
Ворогувати він не вмів ніколи,
А тут коня острогами вколов,
Пішов завзято, сміливо на нього.
Щит розтрощив йому, пробив і панцир,
Свій довгий спис втопив йому у тілі.
А вдарив так, що смерть ним захитала,
Що труп далеко покотивсь на шлях.
Турпін глядить, як шибеник цей в’ється,
Глядить і вслід йому промовив так:
“Гей, боягузе, ти брехню говориш!
Великий Карл нас завжди захистить.
Не в гадці нашим франкам утікати,
А вам ні кроком дальше не піти.
Кажу вам, всіх вас тут чекає смерть.
Рубайте, франки, не щадіте рук,
Удари перші — наші, слава Богу!”
І знов лунає в полі: “Монжуа!”
XCVI
Бивсь із Джеріном мавр Мальпрім з
Бріганту.
Щит не поміг йому ні за динара.
Розбив Джерін йому хрустальну галку
На дві частини, — впала з них одна, —
Пробив і панцир до самого тіла
І гострим списом груди проколов.
Поганець тут же впав на місці трупом,
Невірну душу в пекло чорт поніс.
XCVII
Джер’єр-товариш взявся до еміра,
Щит потрощив йому, розбив і панцир,
Свій добрий спис загнав у серце так,
— 188 —
Що геть його прошиб. На цілий спис
Далеко смерть ним кинула на поле.
“Та й славно ж б’ють!” — промовив Олівер.
XCVIII
А князь Самсон побився з Альмазуром,
Квітчастий щит у позолоті ламле.
І сильний панцир не поміг невірі.
Самсон пробив йому легені й серце,
Не дбав, чи буде лютий хто, чи ні.
Турпін сказав: “Оце мені барон!”
ХСІХ
І Ансеїс пустився на коні
Зустрінути Тургіса з Торте лози.
Він нижче галки щит йому розбив
І поламав міцний подвійний панцир.
Сталевий спис він так загнав у тіло,
Що вістря наскрізь геть його прошило,
Що труп на цілий спис далеко впав.
“Цей славно вдарив!”—граф Роланд сказав.
С
Гасконець Енджельєр з Бордо коня
Острогами б’є, поводи пускає,
У бій пішов з вальтернським Ескремітом.
На кусні щит розбив йому на шиї
І відірвав від панцира забрало.
Так між два ребра виміряв у груди,
Що той з сідла упав на землю трупом.
Сказав гасконець: “Ти прийшов по смерть!”
СІ
Отон допав невіру Есторганта.
Так в край щита вцідив, що той розпався
На дві частини — білу та червону;
— 189 --
У панцирі всі защіпки порвав,
А гострий спис втопив так зручно в тілі,
Що впав невірний з борзого коня.
Отой сказав: “Від смерті не втечеш!”
СІІ
А Берандж’єр допав Естрамаріта,
Розбив на ньому панцир, щит зламав
І вістрям довгий спис у тіло вбив.
Він трупом впав, як безліч сарацинів.
З дванадцяти вже десять перів впало,
В живих осталось тільки двох всього, —
Граф Маргаріт остався і Чернубль.
CIII
Та й бравий рицар вдався Маргаріт!
Красавець був, силач, меткий і жвавий.
Шпигнув коня, на Олівера вдарив,
Збив із щита у нього злоту галку.
Ось-ось і бік проб’є йому вже списом...
Та Бог так дав, що не влучив його;
Спис розколовся, не зайнявши тіла.
Він далі йти, — не спинював ніхто.
У ріг заграв, — щоб скликати своїх.
CIV
Скрізь, де не глянь, лютує сильний бій.
Ба й граф Роланд не криється за других;
Вдаряє списом, поки служить спис,
Аж і зламавсь з п’ятнадцятим ударом.
Тоді схопив за меч, за Дюрандаля,
Вколов коня й пустився на Чернубля.
Розбив шолом, брильянтами світючий,
Розтяв йому волоссям вкритий череп,
Розтяв надвоє і лице з очима,
З густими защіпками панцир ясний,
— 190 —
Враз із грудьми від шиї аж по стегна,
Враз із сідлом, що злотом мерехтіло.
Меч зупинився тільки на коні.
Та ще й хребет розтяв, усім на диво.
Граф, трупи два в траву зелену вклавши,
Сказав: “По лихо ти прийшов тут, мавре!
Твій Магомет тобі не допоможе,
Босяк, такий, як ти, не переможе!”
CV
По бойовищі їде граф Роланд
З мечем в руці, що славно тне й рубає
Й багато втрат наносить сарацинам.
Ах, бачити б, як клав за трупом трупа,
Як по землі пливла червона кров,
Зрошаючи у нього руки й панцир,
Його коневі гриву та лопатки!
І Олівер не лінувався бити,
І кожний пер не мав чого стида тись.
А франки теж як слід вдаряють, б’ються.
Невірні гинуть, інші з болю в’ються.
Архієпископ каже: “Слава нашим!”
Знов Карла клич лунає: “Монжуа!”
CVI
По бойовищі мчиться Олівер,
Спис потрощив, в руці.лиш деревище.
Помірявся з невірним Мальсароном.
Пробив у нього злотоквітний щит,
Пробив і вибрав з лоба очі й мозок,
Що так і виливсь там йому під ноги.
Поклав на сімсот трупів ще одного,
Вкінці Тургіза й Есторгуза вбив.
Зламав свій спис, лишивсь лиш кусень в
жмені.
“Що дієш, друже? — каже граф Роланд. —
На що в бою цім палиця здалася?
— 191 —
В залізі, в сталі сила вся тепер.
А де ж твій меч, що зветься Альтеклер,
А рукоять зі злота і хрусталю?”
“Не встиг добути, — каже Олівер, —
Бо за ударами не маю часу”.
CVII
Пан Олівер добув меча вкінці,
Як цього друг Роланд бажав собі.
З мечем в руці він справився, як рицар.
Ударивши Джюстина з Валь-Ферре,
Надвоє лоб розсік йому і груди,
Заковані в дамаськую кірасу;
Розтяв сідло, що злотом і камінням
Аж капало; в коня хребет розтяв
І положив на лузі пару трупів.
На те Роланд: “Тепер ти брат мені!
Володар рад нам за такі удари”.
Знов “Монжуа” гримить з усіх сторін.
CVIII
Ось граф Джерін на конику-капітанку,
І друг його Джер’єр на Пассе-Церфі.
Вкололи коней, поводи пустили
І вдарили на Тімозеля разом.
Один б’є в щит, а другий в панцир б’є,
Аж два списи в ламавши в тілі, трупа
Щитом у чорну борозну зіпхнули.
Того лише не знаю, бо не чув,
Хто з них обох в бою меткіший був.
Був там Авелів син, Еспреваріт;
У ньому Енджельєр втопив свій спис.
Турбін убив там мага Сігльореля,
Що завдяки своїй магічній штуці
І в пеклі вже з Юпітером бував.
“Його ми позбулись!” — Турпін сказав.
На те Роланд: “Поконаний вже клятий!
Оце удар був, Олівере-брате!”
— 192 —
СІХ
А втім кривавий бій лютує далі,
З обох сторін падуть важкі удари,
Один ударить, другий відіб’ється;
А що списів там зламаних, у крові,
Що прапорів і хоругов подертих,
Що франків юних пожило там смерті!
Не бачити їм матерів, жінок,
Ні франків тих, що дома їх чекають.
Великий Карл заплакав, зажурився.
Так що ж? На жаль, допомогти не може.
Це ж прислуживсь їм Ганелон, коли
Продати їх у Сарагосу вибравсь.
Наложить горлом він за те колись!
Його суд в Ахен вішати накаже,
Його і тридцять свояків його,
Хоч смерті з них не сподівавсь ніхто.
СХ
Страшний, завзятий бій лютує далі.
Роланд і Олівер хоробро б’ються,
Турпін більш тисяч раз уже ударив,
Стають до бою й пери без вагання,
І франки б’ються, — йде борня.
Невірних сотні, тисячі там гинуть.
Хто не втече, той смерті не мине:
Рад чи не рад прощається з життям.
І франки тратять рицарів найкращих,
Не бачить їм батьків та рідних вже,
Ні короля, що дожидає їх.
А в Франції знялася грізна буря:
За громом грім вдаряє, вихор виє,
Дощі та град ідуть без міри, без кінця,
І блискавки блискучі часто грають,
13 400-2
— 193 —
Помітно скрізь хитається земля:
Від Сен-Мішель і аж по води Сени,
Від Безансона до Вітзантських брам
Шматка землі нема, де б мур не падав.
У полудень вже темрява лягає,
А світу стільки, що прорветься небо.
Нікого не було, хто б не зжахнувся,
І не один казав, що це день суду,
Що це вже, певне, світові кінець.
Не відають вони, не знають правди,
Що це велика туга по Роланді.
СХІ
Вдаряли франки сміливо, завзято.
Невірних в лаві гинуло безліку,
Із всіх ста тисяч залишилось дві.
Сказав Роланд: “Наш брат хоробро б’ється,
Під небом ліпших вже й нема від наших.
Стоїть це вже в історії французькій,
Що бравих має рицарів володар!”
А потім йдуть своїх шукати в полі;
Сльозами плачуть очі з туги-жалю
За любою, сердешною ріднею.
Йде цар Марсіль з дружиною своєю.
СХИ
Долиною Марсіль іде вже з військом,
Зібрав при собі армію велику,
Полків у поле випровадив двадцять.
Блищать шоломи злотом-самоцвітом,
Блищать щити і панцири з Дамаску,
Сім тисяч сурм до бою разом грає,
Несеться гомін по усьому краю.
“Мій Олівере, — каже граф Роланд, —
На смерть нас, друже, видав Ганелон.
Та вже недовго зможе критись зрада.
За нас помститься люто наш володар.
— 194 —
А тут нас жде важкий і довгий бій,
Такої сили ще ніхто не бачив.
Я тут рубати буду Дюрандалем,
Ти Альтеклером, друже мій, рубай.
Ми стільки світу вже сходили з ними,
Боїв багато ними вже рішили.
Лихої пісні не складуть про них!”
СХІІІ
Коли Марсіль побачив гибель війська,
Як стій казав заграти в роги, в сурми,
З великим військом рушив він вперед.
З ним сарацинець був Абізм. Не знали
В його дружині зрадника над нього.
Він з віроломства й проступків мав славу.
Не вірить він в Маріїного сина.
Сам чориий, наче топлена смола.
Кровопролиття й зраду любить більше,
Як всі маєтки й золото галлійське.
Ніхто не чув від нього жартів, сміху;
Він знав одне — відвагу і шаленість;
За те й дружив з ним зрадник цар Марсіль.
В руці у нього знак війни — “Дракон”.
Турпінові з ним, певно, не любитись,
Бо лиш узрів його, забаг побитись,
І нишком так до себе говорив:
“Оцей, мабуть, це єретик великий!
Здалось би тут йому зробити смерть,
Бо не люблю таких страхополохів”.
CXIV
Почин до бою дав архієпископ.
Сів на коня, що взяв його в Гроссаля,
В царя, якого в Данії убив.
А коник був живий собі і бистрий:
Копита складні й гарні ноги, рівні,
Широкі груди і округла спина,
Боки блискучі і високий верх.
— 195 —
Хвіст білий мав, а далі жовтий волос,
Маленькі вуха й голову жовтяву.
Ніякий кінь не був йому під пару.
Турпін коня острогами як вдарив,
Так і спинився аж перед Абізмом
І вдарив списом у емірів щит,
Що аж горів від всяких самоцвітів,
Топазів, аметистів і брильянтів.
Прислав йому цей щит емір Галафр,
Що взяв його від чорта в Валь-Метас.
Не пощадив Турпін його в бою —
Розбитий щит не варт був і динара.
А там пробив також в Абізма серце.
Упав Абізм у чистім полі трупом.
“От вдача рицаря! — сказали франки. -
Надійний захист має хрест в Турпіні!”
CXV
Поглянуть франки, а невірних сили
З усіх сторін усі поля покрили.
Всім на устах Роланд і Олівер
І пери; їм спасати всіх тепер.
Тоді Турпін сказав, що мав на думці:
“Пани барони! Киньте злії мислі!
Молю я вас, щоб не втікали, пробі,
Щоб злих пісень про нас не заспівали.
В хвилині цій нам суджено померти,
До завтра вже не бути нам в живих.
А я за те одне ручатись можу,
Що нині рай стоїть для нас відкритий.
Там царювати станете з святими”.
Зогрілись франки всі словами цими,
І всім з грудей крик вирвавсь: “Монжуа!”
CXVI
Із Сарагоси був там сарацинець,
Що сам посів півгорода на власність;
Не дуже правий, — звався Кліморін.
— 196 —
Він слово взяв від графа Ганелона,
По приязні поцілувався з ним
І дав свій меч із дорогим камінням.
“Осоромлю Велику Землю! — каже. —
В володаря корону відніму!”
Сів на коня, що звався Барбамуш
І швидший був від ластівки й стріли;
Вколов його і, поводи звільнивши,
Пустивсь услід гасконця Енджельєра.
Кіраса й щит тут не допомогли.
Він вістрям спис всадив йому у серце,
Встромив і наскрізь сталлю проколов.
На цілий спис далеко кинув трупа
І вигукнув: “3 такими справа легка!
Вдаряйте, вірні, рвіте їх ряди!”
А франки: “Шкода рицаря нам, Боже!”
CXVII
Промовив граф Роланд до Олівера:
“Не стало в нас вже, друже, Енджельєра.
Вже рицаря нам кращого не мати”.
Вколов коня острогами зі злота,
В руці кривавий Альтеїслер підніс,
Що сили мав, ударив на поганця.
Один удар, — впав трупом сарацинець,
І вмить чорти забрали в пекло душу.
А там убив іще вождя Альфайна
Та голову зрубав у Ескабаби
І висадив з сідла сімох арабів.
До бою вже вони не придадуться.
“Сердитий друг мій! — каже граф Роланд. —
На славу справивсь він переді мною.
Король нас любить за такі удари”.
Сказав і крикнув: “Рицарі до бою!”
CXVIII
Був там іще поганець Вальдабрін.
Виховував колись царя Марсіля;
На морі мав чотириста суден,
— 197 —
І всіх гребців назвати міг своїми.
Він зрадою здобув Єрусалим;
Хрестильницю у храмі Соломона
Сплюгавив він, убивши патріарха.
Цей слово взяв від графа Ганелона,
Дав меч йому і тисячу мангунів,
А сам коня узявши, Грамімонда,
Що бігом славивсь більш, ніж сокіл льотом,
Вколов його острогами і прямо
На князя можного Самсона вдарив.
Розбивши щит, прорвав на ньому панцир,
Втопив у тілі спис по хоруговку
І мертвого геть викинув з сідла.
“Вдаряйте, вірні, наша перемога!”
А франки: “Боже, шкода нам барона!”
СХІХ
Коли Роланд побачив смерть Самсона,
Відчув пронизливий, нестерпний біль.
Коня вколовши, він із Дюрандалем,
Що більше варт; ніж злото щире, кинувсь,
На Вальдабріна. Вдарив, що мав сили,
В шолом, що капав злотом і камінням.
Зняв лоб йому, розсік кірасу, груди
Й сідло, що злотом-самоцвітом сяло.
Коневі теж завдав велику рану.
І вбив обох, — хваліть це, чи гудіть!
Невірні кажуть: “От удар був сильний!”
На те Роланд: “Та ж не такий, як ваш!
По вашім боці гордість і неправда”.
СХХ
І з Африки там африканець був,
Син короля Малькуда, Малькідант;
Увесь у зброї з кованого злота,
Він краще всіх полискується в полі.
— 198 —
Під ним був кінь, що звався Сальт-Пердут —
Бистрішого не бачив ще ніхто.
Він виміряв у Ансеїсів щит,
Розбив червоне й лазурове поле,
Розшматував міцний, сталевий панцир
І в груди спис всадив по деревище.
Барон поляг — йому не жити більше.
А франки кажуть: “Шкода нам барона!”
СХХІ
Йде полем і Турпін архієпископ.
Ніхто ще служби Богові не правив,
ІЦоб рицарем прославивсь так, як він.
“Бий сила Божа вас! — сказав невірі. -
Ти друга вбив мені, аж серце в’яне!”
Сказав і, доброго коня нагнавши,
У щит з Толедо вдарив так шалено,
ІЦо труп невіри впав в траву зелену.
СХХІІ
А там Грандоній-мавр, невірний син
Каппадокійського царя Кап’еля,
На конику, що звався Марморі
Й бистріший був від птаха під час льоту,
Остроги стиснув, поводи пустив,
З всієї сили на Джеріна вдарив.
Червоний щит розбив і вирвав з рук,
Розшматував гартовану кірасу,
Встромив у тіло синю хоруговку
І на холодну скелю кинув трупа.
А потім він убив іще Джер’єра
І Гіз з Сент-Антуан і Берандж’єра
Та ще й Австора, можного князька
Валенсії й Роданської землі.
Сконав Австор, зраділи всі невірні,
А франки кажуть: “Скільки наших гине!”
— 199 —
СХХІІІ
Трима в руці Роланд кривавий меч.
Міркує вже, що франки духа тратять,
Йому у грудях серце з жалю стигне.
Гукає мавру: “Бог тебе побив би!
За цього ти заплатиш ще мені!”
Остроги стиснув — вибіг кінь з юрби.
Розплата буде, — вже й зійшлись вони.
CXXIV
Грандоній був красивий і моторний,
У боротьбі завзятий і проворний.
Коли Роланда він зустрів віч-на-віч,
Пізнав його, хоч і не бачив зроду;
Пізнав його по стрункості постави,
По погляді і благороднім тілі.
Пізнав та скрити ляку не зумів.
Хотів втекти відразу, та даремно:
Барон на нього так завзято вдарив,
Що по забрало розрубав шолом,
Пробив у нього ніс, уста і зуби,
Пробив і панцир з защіпками й груди,
Й обвідку з срібла в золотім сідлі,
А врешті і в коня хребет розсік.
Убив обох, — для них нема вже ради!
Іспанці всі аж охнули з досади.
А франки кажуть: “Славно бивсь Роланд!”
CXXV
Кривавий бій кипить, лютує далі.
З завзяттям, з силою, вдаряють франки,
Рубають руки, ребра і хребти,
Рубають зброю до живого тіла;
В траві зеленій ясна кров скипіла.
Велика Земле, проклята аллахом,
Найхоробріший в світі твій народ!
Невірні стали кликати Марсіля:
“Прийди, наш царю, нам допомогти!”
— 200 —
CXXVI
Страшний та згубний бій лютує далі,
І кожний франк вдаряє списом довгим...
От там побачили б ви людську муку,
Там ранених ви бачили б і трупів!
Ниць-горілиць лежать усі на купі.
Невірні вже й устоятись не в силі;
Рад чи не рад хто, відступає з поля,
А франки дуже й дуже наступають.
CXXVII
Озвався граф Роланд до Олівера:
“Із цим ти, мабуть, згоден, пане-брате:
Архієпископ бравий рицар вдався.
Нема на світі кращого під небом;
Взяв спис чи меч, справляється як слід”.
На теє граф: “Ходімо ж помагати!”
Сказав, і знову в бій вступили франки.
Удари падають, іде різня.
Великих втрат зазнали християни.
Хто бачив би Роланда й Олівера,
Як тяли і сікли вони мечами,
Як списом теж вдаряв архієпископ!
Число погиблих нині добре звісно,
Воно у давніх хроніках стоїть:
Там маврів впало тисячі чотири.
Чотири рази нашим пощастило.
За п’ятим разом їх постигла смерть.
В бою погибли рицарі французькі,
В живих лишив Бог тільки шістдесят.
Колись за це заплатять ще невірні!
— 201 —
CXXV1II
Коли Роланд побачив гибель франків,
Він так озвавсь до друга Олівера:
“Мій вірний друже, радь, що хочеш, пробі!
Бач, скільки рицарів тут землю вкрило.
Аж сум, що Францію солодку, гарну
Баронів стільки разом опустило!
Гей, Карле-друже, де ти, володарю?
Що нам почати, Олівере-брате?
Яким би світом вість йому подати?”
“Не знаю, як, — говорить Олівер. —
Я над ганьбу волію смерть тепер”.
СХХІІ
Сказав Роланд: “Заграю в Оліфапт.
Та ж Карл у горах ще, сигнал почує.
Ручуся, франки вернуться на час”.
“Це був би сором! — каже Олівер. —
Твоїм батькам це стало б за докір.
Тебе на цілий вік ганьба постигла б.
Коли я радив, ти противний був;
Тепер я й сам вже радити не стану.
У ріг заграєш, ти не рицар більш.
А так ще в тебе руки кров’ю змиті”.
Барон на це: “Бо завдавали рани”.
СХХХ
“Завзята боротьба! — сказав Роланд. —
Я засурмлю, Великий Карл почує”.
А Олівер: “Не рицарське це діло!
Коли я радив, ти протививсь, друже.
Коли б тут був король, він спас би нас;
А так йому в докір це годі брати.
Клянусь тобі на бороду оцю:
Коли сестричку Альду ще побачу,
Не обійме її твоя рука!”
— 202 —
СХХХІ
“І звідки ж гнів цей?” — запитав Роланд.
А він йому: “Твоя це, друже, справа.
В розумного хоробрість не шалена,
Розсудок важить більше, ніж завзяття.
Твоя це легкодушність вбила франків.
Вже Карл із них не буде мати слуг.
Коли б мене ти слухав був, вернувся б
Володар наш і був би наш цей бій,
І був би наш Марсіль або поляг би.
А так побила нас твоя відвага,
В пригоді Карлу нам уже не бути,
І рицарем тобі не бути більше!
Ти згинеш! Францію чекає сором.
І нас і дружби нашої не стане.
Прийде розлука, поки ніч настане”.
СХХХІІ
Коли почув цей спір архієпископ,
Вколов коня острогами зі злота,
Став коло них і взявся їх корити:
“Гей, пане мій, Роланде, Олівере,
Лишіть цю сварку, дуже вас молю я.
Тут Оліфант нам вже не допоможе,
Та все ще, мабуть, краще засурмити,
Бо прийде Карл і зможе відомстити,
Не вернеться додому ворог радим.
А скоро наші франки, зсівши з коней,
Побачать нас порубаних на кусні,
Вони у домовини покладуть нас,
Вони заплачуть з туги-жалю ревно
І поховають по монастирях, —
Не їстимуть нас пси, вовки і свині”.
“Ви добре кажете”, — сказав Роланд.
СХХХІП
Узяв Роланд рукою Оліфанта,
Приклав його до уст і як заграв,
Відбивсь об гори голос, залунав,
— 203 —
На тридцять миль навкруг пішов луною.
Почув це Карл, почула вся дружина.
“Це наші б’ються десь!” — сказав король.
А Ганелон ось тут і зауважив:
“Скажи це інший хто, дурне сказав би”.
CXXXIV
Заграв Роланд так болісно й могутньо,
Так жалісно заграв на Оліфанті,
Що з уст його пішла червона кров,
А в голові виски аж затріщали.
А так далеко голос залунав,
Що серед гір почув його король,
Почув князь Найм, почули франки всі.
І каже Карл: “Я ріг Роланда чую.
Коли Роланд сурмить, то він в бою!”
А Ганелон: “Який тут, — каже, — бій!
Старий ти вже, давно сивоволосий,
А скажеш що, так наче ця дитина.
Та ж знаєш ти Роландову пиху.
І як це Бог його не покарає
Без дозволу твого він Нобль узяв.
Коли із города невірні вийшли, —
Шість графів проти можного Роланда,
Він, вбивши їх, водою з поля змив
Червону кров, щоб всякий слід затерти.
Було й зайців, ганяючи, сурмить,
А зараз він із перами жартує...
І де є той, щоб мірявсь з ним у полі!
Тож далі, рицарі, чого пристали?
Далеко до Великої Землі!”
CXXXV
Тече в Роланда кров червона з уст,
Болять з напруги втомлені виски —
Він смутно-тужно гра на Оліфанті.
Це чує Карл і чують франки всі.
— 204 —
“Протяжний голос цей!” — говорить Карл,
А Найм йому: “Це граф в розпуці грає.
Що боротьба там, я це добре знаю.
Втаїти рад це лиш Роландів зрадник.
До зброї ж, пане, хай твій клич лунає!
Спіши, спасай свій благородний рід!
Чи чуєш, як Роланд в розпуці грає?”
CXXXVI
Казав заграти в сурми наш володар.
Всі франки зсіли з коней; всі беруть
Шоломи, панцирі й мечі у злоті,
Міцні щити й кріпкі списи сталеві,
Червоні, білі й сині прапори.
А там на бойових сідають коней.
Вдаряючи острогами щосили,
Один із одним нишком говорили:
“Роланда б нам застати ще живим,
Ото рубати будемо всі з ним!”
На жаль, дарма, бо вибрались запізно!
CXXXVII
Прояснювалась ніч, робився день.
Поблискує до сонця ясна зброя,
Палають блиском панцирі й шоломи,
Горять щити, мальовані в узори,
І золотисті прапори й.списи.
Володар їде на коні гнівний,
А кожний франк зажурений, сумний.
І не було такого, щоб не плакав,
Такого, щоб Роландом не журивсь.
Король велить зловити Ганелона,
Велить його віддати кухарям,
І кличе їх начальника Бесгона:
“Пильнуй його, — говорить, — щоб не збіг;
Він зрадив рід мій, рицарів моїх”.
Цей взяв його і кухарям віддав,
— 205 —
Лихим і добрим, — мав їх більш, ніж сто.
Ці рвали вуса й бороду його,
А там ланцюг закинули на шию,
Сковали, наче дикого ведмедя,
І посадили на погану шкапу,
Щоб в слушний час його віддати Карлу.
CXXXVIII
Кругом сіріють пасма скель високі,
Кругом страшні яри, шпаркі потоки.
А сурми скрізь і грають і гудуть,
Роландові од віт вони дають.
Володар їде на коні гнівний.
А кожний франк зажурений, сумний.
Всі журяться і слізно Бога молять,
Щоб він зберіг Роланда аж до часу,
Коли вони у полі разом стануть.
Ото з їх рук важкі удари грянуть!
Та що ж? Дарма. Навіщо це здалось?
Барились довго. Не приїдуть впору.
СХХХІХ
В великій тузі їде Карл Великий,
Весь панцир вкрила сива борода.
А всі барони коней б’ють щосили,
І в тузі всі, і кожному боляче,
Що не з Роландом він в той час, коли
Роланд з іспанським сарацином б’ється.
Хай він впаде, то хто ж тоді спасеться
З хоробрих рицарів його. О, Боже!
Де ж цар, де князь, щоб військо мав так
гоже?
CXL
Глядить Роланд на гори та низи,
їх трупом вкрили Франції сини.
Він бачить їх і плаче рицар добрий:
— 206 —
“Хай вам заплатить Бог, пани барони!
Нехай він душі ваші прийме в рай!
Над вас васалів кращих не було!
Ви довгий час мені служили вірно,
Багато світу Карлові здобули.
Французька земле, любая країно,
Зробило горе з тебе вже руїну.
За мене мерли ви, пани барони,
А я не міг вам дати оборони!
Гей, Олівере, брате, я з тобою!
Я з туги вмру, коли в бою не згину,
Ходімо разом битись, друже мій!”
CXLI
Вернувсь на поле бою граф Роланд,
Вернувсь, як рицар, Дюрандалем вдарив;
Фальдрон де П’ю розрубаний надвоє,
Найхоробріших двадцять п’ять упало.
Так мститись певно вже ніхто не стане.
Як олень, псами гнаний, так поганці
Перед мечем Роландовим втікали.
“Та й гарно ж бо! — сказав архієпископ.—
Такої вдачі рицареві й треба,
Коли у зброї осідлав коня.
У боротьбі будь він твердий, завзятий,
А то не варт він чотирьох динарів,
А то волів би у монастирі
Ціліський день за грішних нас молитись”.
На те Роланд: “Рубайте ж без пощади!”
Сказав, і знову в бій вступили франки.
Гей, скільки ж втрат зазнали християни!
CXLII
Всяк знав, що тут пощади не зазнає,
То ж бивсь хоробро, бився до загину.
Тут кожний франк, як лев, кидався в бій
Тут і Марсіль поводивсь по-геройськи.
— 207 —
Острогами як слід вколов коня,
Що звавсь Геньон, і вдарив на Бевона,
Що в Белні та Діжоні держить скиптр.
Розбивши щит і панцир з нього здерши,
Його убив мечем, а за хвилину
Іворія з Івоном порубав,
А з ними теж Джерарда з Руссілону.
Тут граф Роланд надбіг на оборону.
“Побий же Бог тебе, — гукнув невірі, —
За друзів всіх моїх, за друзів щирих!
А на прощання ось тобі удар,
Щоб тямив, мавре, як мій меч зоветься”.
Гей! Як ударить граф, — недаром рицар, —
Вмить праву руку відколов Марсілю,
І вслід за тим зарізав Джюрфалея —
Русявого Марсілевого сина.
Невірні в крик: “Спаси нас, Магомете!
Спасіть, боги, нас! Карлу відомстіть!
Це ж він наслав на нас отих гультяїв,
Що згинуть, а не вступляться по волі.
Мерщій втікаймо!” — кажуть. І як стій
Сто тисяч маврів розбрелось по полі.
Нікому вже їх повернути в бій!
CXLIII
Втік цар Марсіль. Що з того? Ще лишивсь
Марсілів дядько Марганіц — володар
Гармалії, Альферни, Карфагена
Й проклятої країни ефіопів.
Живуть в його державі чорні люди
З великими носами, довговухі.
Було ж їх разом більш п’ятнадцять тисяч.
З своїм поганим гаслом на устах
Завзято й гордо їхали на конях.
“Отут і смерть нам! — каже граф Роланд. —
Я бачу вже, що нам не жити довго,
Та зрадник той, хто дешево продасться!
Вдаряйте ж добре ясними мечами
— 208 —
І бийтеся на смерть чи на життя,
Щоб Франція за вас не постидалась!
Хай Карл Великий, тут у полі ставши,
У зрить покоси сарацинських трупів:
На кожного із нас п’ятнадцять маврів.
Він певне нас незлим згадає словом”.
CXLIV
Коли Роланд побачив кляте плем’я,
Чорніше найчорнішого чорнила,
В якого зуби лиш біліли з тіла,
Промовив: “Знаю я те, добре знаю,
Що нині всіх нас певна смерть чекає.
Вдаряйте ж, франки, раджу вам тепер”
“Ганьба лякливим!” — каже Олівер.
Сказав, і кожний франк у бій вступає.
CXLV
Глядять невірні: франків дуже мало;
їм зараз легше, відрадніше стало.
“Дурний же Карл!” — говорять між собою.
Сів Марганіц на коника-каштанка,
Вколов його острогами зі злота
І О лівера в плечі ззаду вдарив.
Від тіла ясний панцир відірвавши,
Він списом наскрізь простромив його
Та ще й сказав: “Оце тобі удар!
На горе тут тебе твій Карл прислав.
Нашкодив нам, то хоч щоб не хвалився!
На тобі я за наших всіх помстився”.
CXLVI
Почув смертельну рану Олівер.
В руці його був ясний Альтеклер.
Як Марганіца вдарив по шоломі,
Розсипав злото й дороге каміння,
14 400-2
— 209 —
Розшматував надвоє лоб по зуби
І вбив його цілком, а вбивши каже:
“І ти від смерті не спасешся, враже!
Я не кажу, щоб Карл не мав тут втрат;
Однак і ти своїй дружині й дамам
Вже не похвалишся в своїй країні,
Що за динара верх взяв надо мною
Або зробив кому із нас що злого”.
Сказав і зве Роланда на підмогу.
CXLVII
Смертельну рану чує Олівер.
Тут ніколи в лее помсту відкладати;
Як рицар б’ється він в густій юрбі,
Списи ламає і щити з галками,
Рубає ноги, руки, ранить плечі.
Хто бачив би, як сік він сарацинів,
Як без утоми клав за трупом трупа,
Згадав би зараз доброго васала.
Він тямить Карла клич і раз у раз
Могутньо, дзвінко “Монжуа” кричить,
Взиваючи в Роланда допомоги:
“Пристань до мене, — каже, — пане-брате!
На жаль, нам скоро прийдеться
розстатись”.
CXLVIII
Роланд на друга Олівера глянув, —
Його лице без краски і бліде;
Він весь купається в червоній крові,
Що на траву струмочками тече.
“О Боже, Боже! — каже граф. —
Мій друже,
Геройська вдача знищила тебе.
Не буде рівного тобі ніколи.
Стоїш ти нині, Франціє солодка,
— 210 -
Без рицарів найкращих, честі й слави.
Володаря великий смуток стрів!”
Сказав Роланд і на коні зомлів.
CXLIX
Зомлів Роланд із горя преважкого.
Смертельну рану чує Олівер;
Мутніють очі в нього з браку крові;
Не бачить він, не пізнає нікого.
Коли з Роланд ом-другом стрівся, вдарив
Його так міцно по шоломі злотім,
Що розколов його аж по забрало,
Та щастя ще, що чашки не займив.
І здивувавсь Роланд цьому удару.
І так спитав його солодко, ніжно:
“Невже ж ти це насправжки, пане-брате?
Та ж я Роланд, що так тебе любив!
Хіба ж ти дружби не порвав зо мною?”
“Це ти говориш? — каже Олівер. —
А я й не бачу вже тебе, Бог свідок!
Прости мене, коли тебе я зранив”.
Йому Роланд: “Нічого ще не сталось.
Прощаю тут тобі і перед Богом”.
Таке сказавши, кинулись в обійми.
Сердечне ж те було прощання їх!
CL
В обіймах смерті Олівер почувся,
Очима страшно повертає в лобі
І тут же зовсім тратить зір і слух.
Він зсів з коня і до землі припав,
Простяг до неба руки та прохає
Всевишнього, щоб рай йому подав,
Щоб короля і Францію солодку
Помилував, а перше всіх Роланда.
Холоне серце, зсунувся шолом,
Він сам, як довгий, ниць упав на землю
— 211 —
І вмер хоробрий, більш йому не жити.
Роланд заплакав, затужив по ньому!
Вже ледве хто тужити так зуміє!
CLI
Побачив граф Роланд, що друг помер
І ниць лежить до сходу сонця;
Побачивши, так ніжно заридав:
“На горе, ти, відважний вдався, друже!
Багато літ у дружбі ми жили;
Ні ти мені, ні я тобі що вдіяв.
Коли ж ти вмер, життя для мене — горе”.
Так голосив Роланд, аж збувся сил
На конику своїм, на Вальянтіфі.
Його присішки держать золоті;
Щоб як подавсь, то впасти не дадуть.
CLII
А поки граф Роланд по цій нестямі
Прийшов до себе і опритомнів,
Його спіткало превелике горе,
Бо, крім Турпіна і Готьє із л’Ом,
Всіх франків втратив, — полягли в бою.
Готьє вернувсь із-за високих гір;
З іспанцями він там жорстоко бився.
Побив невірних, але й військо втратив,
І рад не рад, на доли втікши, кличе
Роланда, щоб давав йому підмогу:
“Гей, де ж ти, графе, рицарю могутній?
Де ти лиш був, там я не знав, що страх.
Я ж той Готьє, що Маельгут здобув,
Свояк старого, сивого Дроона,
По вдачі рицаря твій щирий друг!
Розбитий щит мій, зламаний мій спис,
І панцир мій розірваний, зім’ятий,
І списом тіло зоране моє, —
Хоч вмру, я дорого продам життя”.
Вчув це Роланд. Він, поводи звільнивши,
Шпигнув коня й пустивсь йому назустріч.
— 212 —
CLIII
Гей, гнівом закипів Роланд у горі!
Як кинувся в товпу, як став рубати, —
Іспанців двадцять трупом положив.
Готьє вбив шість, а п’ять архієпископ.
‘Та, зрадники! — розсердились невірні. —
Сміливо, друзі, щоб живі не вийшли,
Ганьба тому, хто їм втекти дозволить!”
І, мов на глум, понісся крик по полі,
З усіх сторін ударили невірні.
CLIV
Моторний, жвавий вдався граф Роланд,
Готьє із л’Ом відважний добрий рицар,
Турпін собі ж досвідчений та бравий, —
Ніхто із них товариша не кине.
Всі, як один, взялись невірних бити.
Хоч тисячу було там піхотинців,
Хоч сорок тисяч кінних там було,
Наблизитись до них вони не сміли,
А тільки здалеку списи метали,
Пускали стріли й ратища важкі.
Готьє упав від першого удару.
В Турпіна з Реймс пробили наскрізь щит,
Крізь сталь шолома голову зранили,
Кільчастий панцир знищили й на тілі
Чотири рани списом завдали,
А там убили і коня під ним.
Нещасна доле! На землі й Турпін!
CLV
Коли Турпін почув, що він побитий,
Що в нього ран у грудях аж чотири,
Схопився він як стій на рівні ноги,
Роланда відшукав і каже так:
“Мій милий друже, я ще не побитий!
— 213 —
Хоробрий рицар, поки жив, не здасться”.
Сказавши це, булатного Альмаса
Добув і разів тисячу ним вдарив.
Довідавсь Карл, що не щадив нікого:
П’ятсот лежало трупів біля нього.
Були порубані, були й побиті,
Були й такі, що в них голов не стало.
Так каже хроніка й наочний свідок,
Барон, святий угодник божий Джіль,
Що все в монастирі списав, в Лаоні.
Невіглас, хто перечити посмів би.
CLVI
По-молодецьки б’ється граф Роланд!
Піт облива його гаряче тіло,
А в голові важкий, пекучий біль:
Виски в ній трісли, ще коли сурмив.
Він рад би знати, чи надійде Карл;
Взяв Оліфанта й слабо-слабо грає.
І став володар, чує тихі звуки
І каже: “Горе нам, панове, горе!
Не стане нині в нас Роланда графа.
По грі цій бачу, що йому не жити.
Хто рад поспіти, хай же шпарко їде.
Заграйте в сурми, скільки їх знайдеться”.
Гей, як заграють в сорок тисяч сурм,
Заграли гори і яри озвались.
Невірні вчули, закричали враз:
“О, горе нам! Це Карл іде на нас!”
CLVII
“Іде володар! — гомонять невірні. —
Вже й чути, як французькі сурми грають.
Коли він прийде тут, ми всі пропали.
Роланд живе — нова війна настане!
Пропав наш край! Іспанія пропала!”
Так кажуть всі й чотириста в шоломах
-- 214 —
Найкращих рицарів до бою стало;
Пішли, щоб битися на смерть з Роландом.
Тут буде праці графові чимало!
CLVIII
Коли Роланд побачив їх, вступила
Така відвага в нього, бодрість, сила,
Що знову битися постановив.
Вколов коня острогами зі злота,
Вперед помчавсь на скорім Вальянтіфі
І кинувся у найгустіші лави,
А з ним Турпін, архієпископ бравий.
“Тут, друже, вдар! — Роланд йому гукає. —
Я чув, — щось грало. Це французькі сурми.
Це Карл іде! Від смерті нас спасе!”
CLIX
Роланд — він не любив страхополохів,
Ані людей лихих та гордовитих,
Ні рицарів, негідних честі лену.
Єпископу Турпіну він сказав:
“Я на коні, ти пішки ходиш, пане!
З любові я з тобою в парі стану.
Добром чи лихом — будемо ділитись,
З тобою нам тепер не розлучитись.
З невірними до бою ми спосібні;
Міцні удари — Дюрандаля гідні!”
“Я бою не боюсь! — сказав Турпін. —
Надійде Карл — за нас помститься він!”
CLX
“Навіщо ми родились? — кажуть маври. —
Оце для нас приходить день останній.
Пропали пери й полководці наші,
А тут ще Карл іде з великим військом.
Раз в раз французькі сурми грають дзвінко
— 215 —
І “Монжуа” кругом лунає грімко,
А граф Роланд набравсь такої сили, —
Нема таких, які б її зломили.
Ще раз хіба спробуймо і кінець!”
Ось ратища посипались в Роланда,
Посипались списи і піки й стріли,
Роландів панцир знищили, порвали,
Зламали щит, у прах його розбили,
Та рицаря усе ще не займали,
Хоч Вальянтіф дістав аж двадцять ран.
Під градом ратищ коник трупом впав.
Втекли невірні, — граф один лишився,
Вже без коня лишився й граф Роланд.
CLXI
Втікали люті, бішені невірні,
В свою іспанську землю всі втікали,
Та граф Роланд не гнався вслід за ними,
Бо Вальянтіфа-коника не стало.
Він, рад не рад оставшись піхотинцем,
Несе архієпископові поміч.
Знімає з нього золотий шолом,
Знімає ясний панцир обережно
І рве одежу цілу на шматки,
Обв’язує йому глибокі рани.
А там його до серця пригорнув,
Поклав легенько на траву зелену
І так просив його солодко, любо:
“Тепер піти мені дозволь, сердешний!
Товариші, що нам були так любі,
Лягли усі. Оставити їх годі,
Я рад би їх знайти і позбирати
І біля тебе гарно поскладати”.
“Іди й вертайсь, — сказав Турпін до
нього.—
Тепер вже поле наше, слава Богу!”
— 216 —
CLXII
Вернувсь Роланд, іде широким полем,
Глядить по долах він, глядить по горах,
Знайшов Джеріна-друга і Джер’єра,
А біля них Отона й Берандж’єра,
Знайшов і Ансеїса і Самсона
І сивого Джерарда з Руссілону.
Знайшовши всіх, по черзі забирав
І ніс туди їх, де Турпін лежав.
Тут рядом клав всіх близ його колін.
Не в силі скрити сліз гірких Турпін.
Знімає руки і благословить:
“Вас, друзі, горе стрінуло усіх!
Хай Бог до раю ваші душі прийме
І на святих квітках їх умістить.
До мене також смерть моя спішить,
Я Карла також не побачу вже”.
CLXIII
Вернувсь Роланд, іде й глядить по полі,
Свого знаходить друга Олівера.
Бере його, до серця пригортає
Й останком сил відносить до Турпіна.
Кладе його на злотом кутий щит;
Турпін його благословить, хрестить.
А графа туга-жаль за серце ловить.
Він каже: “Любий друже Олівере!
Хоробрий сину знатного Реньєра,
ІДо володів долиною Рів’єри!
Чи спис зламати, чи розбити щит,
Чи злих людей лякати і корити,
Чи спомогти мечем і словом добрих,
Ти першим був, мій рицарю хоробрий”.
CLXIV
Коли Роланд побачив мертвих перів,
А серед них і друга Олівера,
— 217 —
В нім защеміло серце й він заплакав,
Заплакав гірко й на лиці поблід.
З турботи-жалю встояти не міг,
Зомлів Роланд і повалився з ніг.
“На горе ти вродивсь!” — сказав Турпін.
CLXV
Глядить Турпін, як мліє граф Роланд,
І вчувши в серці превеликий жаль,
За Оліфантом простягає руку.
Плив потічок в долині Ронсеваля.
Щоб хоч води Роландові подати,
Пустився, йде дрібним, непевним кроком,
Та так охляв, що й не поступить далі.
Багато крові, сил багато втратив.
Ще й кілька кроків не пройшов, як серце
Застигло в нім. Він впав, а люта смерть
Тривогою прихід свій сповістила.
CLXVI
Коли Роланд, отямившись, підвівся
Й на ноги став, він біль важкий почув,
Бо, кинувши довкола бистрим оком,
Крім мертвих перів на траві зеленій,
Побачив благородного барона.
Турпін — і він поляг тут в ім’я Боже!
Ще в небо він глядить і сповідь чинить,
Обидві руки простягає вгору
І молить Бога, щоб йому дав рай.
Ось так помер хоробрий Карла рицар,
Що в лютих битвах, в казаннях чудових
Поборював противників Христових.
Нехай же й Бог помилує його!
CLXV1I
Роланд побачив на землі Турпіна:
Із тіла вже виноситься нутро
-- 218 —
І випливає мозок на чоло.
На знак хреста поскладані на грудях
Біленькі, гарні рученьки його.
Гей, заридав Роланд звичаєм франків:
“Мій рицарю прекрасної породи!
Небесному тебе вручаю нині;
Не буде в нього кращого слуги,
Як по апостолах нема пророка,
Щоб вчив людей, закон беріг, як ти!
Нехай душа твоя скорбот не знає,
Нехай навстіж отвориться їй рай”.
CLXVIII
Роланд почув, що смерть його вже близько,
Бо в нього мозок витікає з вух.
Ще ласки в Бога просить він для перів,
А в Гавриїла-ангела для себе.
Щоб бездоганно вмерти, Оліфанта
Бере у руку, Дюрандаля в другу
І йде не дальше, як стрілою з лука
Досяг би, полем по землі іспанській,
На горбику під деревом чудовим
Було стовпів чотири мармурових.
Тут обімлівши, на зелені трави
Упав Роланд: зближалась смерть помалу.
CLXIX
Із-за високих гір, дерев високих
Блищать стовпи чотири мармурові,
Де граф Роланд кона в траві шовковій.
Невірний там прикинувсь мертвим збоку,
Лежить та стежить графа пильним оком.
Дарма, що кров йому зливає тіло,
На ноги встав, біжить до графа сміло.
А гарний був і хоч куди юнак!
З пихи пустився на шалене діло.
Діткнувсь Роланда, меч бере та каже:
— 219 —
“Тебе я переміг, васале Карла!
Твій Дюрандаль в Аравію візьму”.
Та тут Роланд прокинувсь, мов зі сну.
CLXX
Роланд почув, що хтось меча схопив,
Почувши, глянув і промовив так:
“Наскільки бачу ще, то ти не з наших!”
І взявши ріг, що був йому так любий,
В шолом, прикрашений камінням, вдарив
Так, що зламав ним сталь та кість у лобі,
Що й очі з лоба геть повипливали.
До ніг його мавр трупом покотився,
А граф сказав: “Де ти такий вродився
Зухвалий, що посмів мене займати?
Хто це почує, скаже — біснуватий.
Та вже і ти розбитий, Оліфанте!
Розсипалось і злото й діаманти!”
CLXXI
Почув Роланд, що зовсім тратить зір.
Його лице без крові стало біле.
Та все ж він встав, добув ще трохи сили
І двадцять раз мечем завзято вдарив
Об сірий камінь. Сталь тверда дзвеніла,
Однак не вищербилась, ні зламалась.
І каже граф: “Дай сил мені, Маріє!
Ох, Дюрандале, лишенько твоє!
Коли я вмру, не будеш в пошанівку.
А стільки битв я виграв із тобою,
Такі світи широкії здобув
Для короля могутнього мого.
Не в будь-кого ти, Дюрандале, був;
Носив тебе васал хоробрий. Довго
Не буде вже у Франції такого!”
— 220 —
CLXXII
Ударив граф Роланд мечем об камінь.
Сталь не зламалась, тільки задзвеніла.
Коли побачив, що ніяк зламати
Йому меча, став плакати-тужити:
“Гей, мій ти добрий, ясний Дюрандале,
Як пишно ти блищиш, гориш до сонця!
Володар був в долині Марієни,
Коли Бог ангела послав до нього
З тим, щоб тебе хоробрий граф дістав.
Могутній Карл мені його віддав.
За те я з ним здобув йому Анжу,
Британську землю, Мен і Пуату,
Здобув я з ним Нормандію йому,
Прованс, а також Аквітанський край.
Ломбардію й Романію зайнявши,
Я Фландрію й Баварію підбив,
Завоював бургундів та поляків,
Над Царгородом власть його скріпив.
Що він захоче, те і роблять шкоти,
Ірландці, і англійці, і саксонці.
Підбив я з ним всі землі, всі народи,
Якими править Карл сивобородий.
Цей меч — моя журба, мої всі муки...
Вітчизну, Боже, від ганьби спаси!”
CLXXIII
І знов Роланд об сірий камінь вдарив,
Так сильно вдарив, що й сказати годі.
А меч дзвенить, не ламлеться, не гнеться,
Що вдарить ним, він вгору відіб’ється.
Коли побачив граф, що не зламати
Йому меча, став лагідно тужити:
“Мій ти священний, гарний Дюрандале.
Ти в злотій ручці цінні мощі криєш:
Петра святого зуб, Василія
Святого кров, Дениса волосок
— 221 —
Та непорочної Марії одіж.
Тобі в руках невірних бути годі!
Лиш християнам ти служити маєш.
Широкі землі я підбив з тобою
Для короля мого із бородою;
Скріпився ними Карл, забагатів!”
CLXXIV
В обіймах смерті чується Роланд:
Чоло та серце холод огортає.
Він спішно йде на пагорб під ялину,
Лягає доліниць в траву зелену.
І меч і ріг вкриваючи собою,
Він повернувсь лицем та головою
До сарацинів краю, бо бажав,
Щоб кожен рицар, щоб король сказав:
“Оце був граф! Як витязь умирав”.
А там, покаявшись своїх гріхів,
Він Богу в жертві рукавицю дав.
CLXXV
Роланд пізнав, що час його минувся;
Обличчям до Іспанії звернувся
І став рукою битися у груди:
“Вина моя перед тобою, Боже,
В гріхах моїх великих і малих,
Яких я від народження години
До нинішньої днини допустивсь”.
І він простяг до Бога рукавицю,
Й до нього з неба ангели зійшли.
CLXXVI
Конає під ялиною Роланд,
Звернувшись до Іспанії лицем,
Конаючи, нагадує собі
Країни ті, що взяв їх в боротьбі,
— 222 —
І Францію солодку і рідню,
І Карла-пана й батенька свого.
Як тут йому не плакати-зітхати!
Про себе теж не хоче забувати.
Він сповідь чинить, ласки в Бога молить:
“Правдивий батьку, що не знаєш ложі,
Що вивів з гробу Лазаря святого,
Що Даниїла львам не дав пожерти,
Збав і мене від кар і мук по смерті
За всі гріхи, яких я допустився”.
І Богу в жертві дав він рукавицю —
її архангел Гавриїл прийняв.
А сам на груди голову склонивши.
Він смерті ждав, навхрест зложивши руки.
Послав Господь до нього херувима
Й побідника злих духів Михаїла,
А з ним і ангел Гавриїл прийшов;
Прийшли забрати душу графа в рай.
CLXXVII
Помер Роланд, — Бог душу в рай прийняв.
Ось вже й володар в Ронсевалі став.
Нема тут шляху, стежки тут нема,
Нема пі ліктя, ні стопи землі,
Де б франк або невірний не лежав.
І каже Карл: “Де ж ти, Роланде любий,
Де Олівер, архієпископ де?
Де дівсь Джерін з товаришем Джер’єром,
Де ділися Отон із Берандж’ером,
Івон, Іворій, серцю дорогі?
Що сталося з гасконцем Енджельєром,.
З вождем Самсоном, Ансеїсом бравим?
Де є Джерард старенький з Руссілону,
Де пери всі, що я їх тут оставив?”
Даремний труд, не відповість ніхто.
“І що я, Боже, варт? — сказав король. —
Чому в цій битві не було мене?”
Він з горя-туги бороду всю рве,
- 223 —
А рицарі заплакали й собі ж.
їх двадцять тисяч на землі лежало.
Тут і старому Найму тужно стало!
CLXXVIII
І не було тут рицаря, барона,
Що з жалощів не заридав би гірко
За сином рідним, братом чи близьким,
За другом чи за ленником своїм.
Чимало їх лежало на землі.
Один князь Найм зберіг ще ум здоровий,
Він перпіе всіх ось так сказав спроквола:
“Дивися, Карле, бачиш, перед нами
Ще куриться дорога туманами.
Невірних військ доволі там, мабуть.
Ти відомстиш цю тугу, — далі в путь!”
“Як це далеко, — каже Карл, — мій Боже!
А рада добра й чесна. З первоцвіту
Вони солодку Францію обдерли”.
І кличе він до себе Джебоїна,
Тедбальта з Реймс, Мілоиа і Отона,
І каже їм: “Пильнуйте піль та гір!
Хай мертві так лежать, як і лежали.
Глядіть, щоб птах тут не закравсь, ні звір,
Щоб щитоносці й джури не зближались,
Щоб не зближавсь ніхто, аж поки я
Вернусь по волі Божій в ці поля”.
На це йому барони відповіли:
“Твоя, наш царю й пане любий, воля”.
І берегти взялися битви поля.
CLXXIX
Король велів у сурми всі заграти.
Він їде з військом на коні, хоробрий.
Знайшли іспанців. Всі тут як один
Пускаються за ними навздогін.
Коли побачив Карл, що вечір близько,
З коня зіскочив, став на траву зелену,
— 224 —
На землю впав і взявсь просити в Бога,
Щоб сонця біг для нього він звільнив,
Щоб стримав ніч і днини причинив.
І зараз ангел, Карла покровитель,
Із висоти приносить вість йому:
“їдь, Карле, — каже, — дня тобі не бракне!
Бог знає те, що ти цвіт франків втратив.
Пометися днесь на племені поганім”.
Сказав, а Карл вже й на коні сидить.
CLXXX
Для Карла Бог зробив велике чудо:
На небі сонце стало непорушно.
Пішли невірні врозтіч. Франки гнали,
І тільки в Валь-Тенебр їх наздогнали.
А звідси гнали їх до Сарагоси,
Вбиваючи ударами важкими;
Замкнувши потім всі стежки й проходи,
Зігнали разом всіх над Ебра води.
Ріка глибока, бистра і шумна,
А тут тобі ні човна, ні судна.
Невірні в поміч кличуть Тервагана
І в воду скачуть, — мало їх спаслось.
У кого зброя заважка була,
Пішов на дно, взяла його ріка.
А хто на берег виплив, не втопився,
Водиці забагато він напився,
І також гинув серед лютих мук.
А франки кажуть: “Це Роланд помстився”.
CLXXXI
Як тільки Карл побачив, що невірні
Одні мечем порубані, а інші
Втопилися, що здобичі багато,
Він, правий цар, з коня на землю скочив
І, впавши ниць, зложив подяку Богу.
Коли піднявсь з землі, спочило сонце.
7415 4°°-2
— 225 —
І каже Карл: “Тут табором нам стати;
Запізно нам вертатись в Ронсеваль,
Бо й коні вже потомлені, охляли.
Тож розсідлайте та, уздечки знявши,
Пустіть у луг скубти зелені трави”.
А франки кажуть: “Добре радиш, пане!”.
CLXXXII
Став табором володар на ніч. Франки
Розташувались миттю в чистім полі;
Вмить розсідлали коників своїх,
Вмить золоті уздечки поскидавши,
Пустили їх у луг на свіжі трави, —
Тут кращої їди нема для них.
Хто втому чув, на землю клавсь і спав.
Всю ніч ніхто сторожі не держав.
CLXXXIII
Володар ліг спочити на траві,
Свій спис поклав під голову собі.
Він не хотів в цю ніч без зброї бути;
Вдягнув квітчастий, ясний панцир, взяв
Шолом зі злота з дорогим камінням,
Узяв Джойоза, що рівні не мав,
Бо в ясний день мінився в тридцять барв.
Про спис, що ним розп’ятому Христові
Пробито бік, чув кожен з вас. А Карл
Мав, слава Богу, з цього списа вістря,
Що в злоту ручку вправлене було.
Отож для цеї честі і хвали
Джойоз мечеві ім’я надали.
Це франкам слід було на тямці мати.
Тому в бою їх клич був “Монжуа”,
Тому й ніхто не міг їм дорівняти.
CLXXXIV
Ніч ясна, місячна. Король лежить.
Він все ще смуток по Роланді чує;
— 226 —
По Олівері так на серці важко,
По перах, по усім французькім війську,
Що в Ронсевалі трупом полягло.
Гарячих слід не стримає король.
Він Бога молить, щоб їх душі спас.
Зазнав багато горя Карл ураз,
Втомився й сил не має вже. Він в тузі
Заснув. Заснули франки всі у лузі.
Нема коня, щоб на ногах стояв;
Хотів трави, то клавсь і лежма пасся.
Навчивсь чимало, хто біди зазнав!
CLXXXV
Заснув король, як всякий після праці.
А Бог послав до нього Гавриїла,
Щоб він беріг володаря у сні.
Всю ніч витав архангел понад ним
І в привидах показував йому
Важку й страшну, запеклу боротьбу.
Гей, та й страшні ж оці знаки були!
Карл повернув у сні до неба очі
І бачить він: за громом грім гогоче,
Град падає, і вихор-буря виє,
І блискавки мигочуть, і вогні
Б’ють раз у раз по воїнах страшні.
Горять щити зі злотими галками,
Вогнем осикові списи палають,
Дзвенять шоломи й панцирі зі сталі,
Велике горе рицарів спіткало.
А далі йдуть ведмеді й леопарди,
Йдуть тигри, демони, змії, гадюки,
І більш як тридцять тисяч чорних грифів;
Нема біди, щоб франків не чіплялась.
“Спасай життя нам, Карле!” — кличуть
франки.
Вже й Карла жаль зібрав, розпука ймилась;
Побіг би він, та перепони стрів.
Йому назустріч вибіг лев з лісів,
15 400-2
— 227 —
Великий лев, завзятий і страшний.
Ось-ось прискочить і займе його...
Та ні! Зчепились. Боротьба кипить.
Не знати, хто кого тут переможе.
Володар не пробуджується, спить.
CLXXXVI
А там йому приснилося, що він
У Франції, на сходах в Ахен держить
На ланцюгах прип’ятого ведмедя.
Втім бачить він — з Арден ще інших
тридцять
Біжать і всі по-людськи промовляють,
Говорячи: “Верни його нам, пане!
Не в праві ти його держати вже,
А нам ялося родича спасати”.
Тут де не взявсь, — з палати хорт надбіг
І на траві зеленій він при всіх
Береться до найстаршого ведмедя.
І бачить Карл: завзятий бій настав,
Однак не знає, хто з них переможе.
Це показав йому в сні ангел божий.
До дня, до світу Карл Великий спав.
CLXXXVII
Король Марсіль утік до Сарагоси,
Під деревом оливним в тіні спав,
Воякам панцир, меч, шолом віддав
І на траві зеленій ліг сумний.
Одну вже руку втратив він цілком,
Багато крові втратив, з болю гине.
Над ним його подруга Брамімонда,
Ридаючи, голосить без упину,
А з нею плаче тридцять тисяч люда.
Всі Карла й Францію клянуть уголос,
Всі до вертепу Аполіна йдуть
І ганьблять там його і зневажають:
— 228 —
“За що цей сором нам, проклятий боже,
За що Марсіля ти нам погубив,
За вірну службу лихом заплатив?”
Вони беруть корону-скіпетр в нього
Та до стовпа прив’язують його,
Ногами топчуть, палицями б’ють
І на дрібненькі кусники січуть.
А там зняли брильянти з Тервагана
І з Магометом в рів обох звалили,
Щоб рвали їх там пси і свині рили.
CLXXXVIII
Прокинувся з нестями цар Марсіль;
Казав мерщій нести себе в палату,
Розписану барвистими фарбами.
Заплакала цариця Брамімонда.
Ридаючи, волосся рве руками,
В тяжкому горі раз у раз голосить:
“Царя позбавлена ти, Сарагосо,
Царя, що був тобі ласкавим паном.
Гей, зрадили ж його боги погані,
Покинули самого в боротьбі!
Емір — він справжнім боягузом буде,
Коли не піде в бій з тим гордим військом,
Що грається життям в своїй писі!
А Карл, в якого борода цвіте,
Відважний він та сміливий на диво!
Мабуть, без бою не залишить нас...”
CLXXXIX
Великий Карл в могутності своїй
Сім повних літ в Іспанії провів,
Чимало міст і кріпостей здобув.
Але й Марсіль про себе не забув.
Вже в перший рік війни він розписав
У Вавілон листи до Баліганта,
Що там еміром був не відтепер, —
— 229 —
Старіший, ніж Вергілій та Гомер!
Він Сарагосі в поміч мав прийти.
Якщо б не йшов, Марсіль усіх богів
І всіх божків, яких він почитав,
Покинув би, закон Христа прийняв би,
З Великим Карлом в мирі жити став би.
Емір далеко! Забарився він,
Збираючи із сорока країн
Людей і направляючи дромони,
Галери, судна та чайки. І поки
Він в Олександрії, морському місті,
Свій цілий флот упорати спромігся,
Прийшла весна. У перших літніх днях
Він виплив з військом всім в далекий шлях.
схс
Погане плем’я йде з великим військом!
Пливуть по синіх хвилях кораблі,
А на високих щоглах ліхтарі
Та світочі, мов дороге каміння,
Таким яскравим блиском вгору б’ють,
Що море ніччю краще ніж за днини.
Коли ж вони прийшли в іспанську землю,
Країну всю осяяли цим блиском.
Дійшли про це аж до Марсіля вісті.
СХСІ
Не спиниться на мить погане плем’я.
Пливе із моря на солодкі води,
Марбріз, Марброз лишає за собою
І вгору Ебром править кораблі.
Блищить каміння, сяють ліхтарі,
Всю ніч яскраві кидаючи блиски.
Над ранком все було в Марсіля, в місті.
СХСІІ
Був ясний день і ясно сяло сонце,
Коли емір з судна на берег вийшов.
- 230 —
З ним праворуч ішов Еспанеліт,
А позад них ішло князів сімнадцять;
Вождів та знаті — вже не тямлю — сила.
Під деревом лавровим серед поля
Траву зелену килимом укрили —
Там був престол із дорогої кості.
Коли вже всі зібралися довкола,
Тоді невірний Балігант з престолу
Так перше всіх заговорив спроквола;
“Мої панове, рицарі могутні!
Володар Франції, Великий Карл,
Не буде їсти без моєї волі.
Він на Іспанію напав війною,
Я на солодку Францію піду
І весь мій вік не дам йому спокою,
Аж поки він не ляже головою”.
Сказавши це, зняв праву рукавицю
І, знявши, вдарив нею по коліні.
СХСІІІ
І довго чванивсь він, говорячи,
Що за всі скарби світу не залишить
На Ахен йти, де Карл Великий судить.
Йому це радять всі розумні люди.
І кличе він двох рицарів своїх,
Що звались Кларіфан і Кларіен:
“Сини мого васала Мальтраена,
Що скрізь було ходив послом охоче,
Я нині вас пошлю у Сарагосу.
Марсілеві скажіть про мій прихід.
Я йду йому на поміч проти франків.
Зустріну їх — завзятий буде бій.
Ось вам і шита злотом рукавиця,
Нехай на руку убере її.
Візьміть і булаву цю щирозлоту,
Щоб лиш прийшов і лен у мене взяв.
На Карла я у Францію піду,
І доки він до ніг мені не ляже,
— 231 —
Не випреться Христового закону,
Я з голови зідру йому корону”.
А всі невірні: “Добре, пане, кажеш!”
CXCIV
“В дорогу ж, — каже Балігант, — барони!
Візьміть цю булаву і рукавицю!”
А ті говорять: “Добре, любий пане”.
Поїхали вони до Сарагоси,
Минули десять брам, мостів чотири
І вулиці з палатами минули.
Коли ж приїхали в горішнє місто,
Почули біля замку крики й гомін.
Чимало там зібралося невірних.
Вони в розпуці плакали й кричали,
Ганьбили Магомета, Тервагана
Та Аполіна — зрадників-богів.
Всі кажуть: “Гей, на що звелись ми бідні!
Настав для нас, мабуть, останній день.
Не буде в нас володаря Марсіля, —
Врубав у нього руку граф Роланд.
Русявого немає Джюрфалея.
Іспанія в ворожі руки впала”.
От тут посли із коней позсідали.
CXCV
Стоять під деревом оливним коні,
Два сарацини поводи тримають.
Посли ж, побравшись за краї плащів,
У царський терем спішно повертають.
Коли прийшли в мальовану світлицю,
Вітають приязно царя й царицю:
“Хай бог наш Аполін із Терваганом
Та Магомет, що має власть над нами,
Царя з царицею в опіці держать!”
Тут Брамімонда: “Недоречна мова!
Оці боги у нас цілком невдалі.
— 232 —
Лихі були їх чуда в Ронсевалі,
Коли на смерть всіх рицарів дали
Й мого Марсіля так оберегли,
Що він позбувся правої руки.
Втяв граф Роланд її, — його вже власть!
Іспанію загорне Карл. О, горе!
Навіщо я на світ родилась, доле?
Чому мені хто смерті не завдасть?”
CXCVI
“Вгамуйтесь, пані, — каже Кларіфан, —
Бо нас послав невірний Балігант.
Марсілеві він поміч прирікає;
Ось тут вам булава і рукавиця!
Є в нас на Ебрі кораблів п’ять тисяч,
Є судна в нас, галери і чайки,
Дромонів, попросту, велика сила.
Могутнє військо в нашого еміра.
На Карла він у Францію іде,
І покорить його, а то й уб’є”.
“По лихо піде! — каже Брамімонда. —
А франків вам шукати недалеко.
Володар в них могутній та відважний,
Сім літ уже в землі воює нашій.
Він вмре скоріш, а з поля не відступить.
Під небом кожен цар йому малий.
Ніхто у світі Карлу не страшний”.
CXCVII
“Залиште це! — озвався цар Марсіль. —
Зі мною ви поговоріть, панове.
Смерть, бачите, моя вже за плечима,
А в мене ні доньки нема, ні сина;
Одинчик був, та вчора й той поляг.
Нехай ваш пан іде сюди, скажіть,
Іспанія в руках еміра нині.
А прийде він, я всю віддам йому,
— 233 —
Нехай її від франків оборонить.
На Карла теж йому я раду дам;
Поб’є його він певне через місяць,
Хай тільки вірить і приходить сам”.
На те посли: “Це ж щира правда, пане!”
CXCVIII
“Великий Карл, — продовжує Марсіль, —
Мої війська побив, спустошив землю,
Міста мої звалив, поруйнував!
В цю ніч над Ебром табором він став.
Туди, як чую, буде лиш сім миль;
Нехай емір туди провадить військо.
Скажіть йому — там буде бій, мабуть...”
І він їм дав ключі від Сарагоси.
Тоді посли йому поклін кладуть
І, розпрощавшись, рушили у путь.
СХСІХ
Сів на коня один посол і другий
І, сівши, з міста рушили як стій.
Стривожені перед еміром стали
Й ключі від Сарагоси віддали.
“Що ж бачили? — питає Балігант. —
А де ж Марсіль, що владу взяв від мене?”
Тут Кларіфан: “йому до смерті близько.
Вертаючи у Францію солодку,
Великий Карл учора йшов міжгір’ям,
Сторожею за ним вельможі йшли.
Був там племінник граф Роланд,
Був Олівер, було дванадцять перів,
А з ними двадцять тисяч збройних франків.
Король Марсіль на них відважно вдарив,
На полі тільки граф Роланд остався.
Він Дюрандалем так його утяв,
Що руку геть від тіла відрубав.
Впав син, якого так любив Марсіль,
— 234 —
Барони всі, яких туди привів;
Втікали всі, куди лише хто міг, —
А Карл далеко вслід за ними біг.
Марсіль проха допомогти йому,
Він дасть тобі Іспанію свою”.
Став Балігант важкі думки гадати, —
З журби він мало розуму не втратив.
СС
“Еміре, — каже бравий Кларіен,
Був лютий бій у Ронсецалі вчора.
Поліг Роланд, граф Олівер помер,
Та пери всі, що Карл їх так любив,
Лягло із ними двадцять тисяч франків.
Руки позбувся в битві цар Марсіль.
Володар маврів гнав чимало миль.
Вже й рицар в цій країні не лишився,
Щоб не поліг чи в Ебрі не втопився.
Стоять обозом франки вздовж ріки.
Недовго йти — так близько нас вони;
Слівце скажи — не вийдуть без біди”.
А Балігант на нього згорда глянув,
ІІомоторнів, зрадів, відвагу вчув
1 з крісла вмить на рівні ноги скочив:
“Не гаятись, барони, нам! — гукнув. —
Лишіть чайки! На коні всі і в путь!
Великий Карл не вимкнеться, мабуть.
Відомстимо царя Марсійя рани.
Замість руки він голову дістане!”
ССІ
І вийшли всі невірні з кораблів,
Хто на коня, а хто на мула сів.
Поїхали. Що ж їм осталось ще?
Емір, що всюди всім перед веде,
Гукнув на друга Джемальфіна: “Ти
Пильнуй, щоб вкупі всі війська були”.
— 235 —
Сам на коня, на свого Бруна сів,
З ним їхало на конях п’ять князів, —
Так в’їхав він аж в город Сарагосу.
Там зсів з коня на сходи мармурові;
Присішки там князі йому держали.
Відтак пустивсь по сходах до палати.
Цариця йде — біжить його вітати
І каже: “Доле ж ти гірка моя!
На лихо й сором пана втрачу я”.
Й до ніг йому припала. Він царицю
Підняв. Смутні обоє йшли в світлицю.
ССИ
Коли Марсіль побачив Баліганта,
Сказав до двох іспанських сарацинів:
“Візьміть мене під руки й посадіть!”
А сам він взяв рукою рукавицю
І каже: “Пане й царю мій, еміре!
Я віддаю тобі це царство ціле,
Всі ленні володіння й Сарагосу.
Пропащий я, пропащий мій народ!”
А Валігант: “І жаль мені тебе,
І годі нам тут довше говорити,
Бо, як відомо, — Карл на кас не жде;
Даєш, — прийму від тебе рукавицю”.
Він відвернувсь і сам заплакав з жалю.
А вийшовши по сходах із палати,
Сів на коня й помчавсь до свого війська.
Тут на коні скрізь вів усім перед
І скрізь ходив і всюди говорив:
“Спішіть, бо франк втікає вже домів!”
CCIII
Зайнявсь над ранком перший сонця світ.
Великий Карл зі сну збудивсь — не спить.
А Гавриїл, якого Бог послав,
Рукою знак хреста на нім поклав.
— 236 —
Володар, вставши, зброю з себе скинув,
Все в таборі за ним собі ж так само.
І кожний сів на коника, полинув
Дорогами й широкими шляхами
У Ронсеваль, де бій відбувсь завзятий.
Поїхали оглянути всі втрати.
CCIV
Великий Карл у Ронсевалі став,
Побачив трупів, плакати почав
І франкам каже: “Йдіть собі поволі!
Я наперед один поїду полем;
Свого Роланда віднайти б я рад.
Я в Ахен був під час різдвяних свят.
Хвалилися там рицарі усі,
В якій хто битві був, в якій вііші.
І чув я, як Роланд тоді сказав,
Що якби він на чужині вмирав,
То перевищить всіх васалів, перів;
Лицем до ворогів він буде там лежати,
Бо тільки так слід рицарю вмирати”.
Вмовк Карл. Як списом кинути, не далі,
Під гору їхав поперед васалів.
CCV
Гей, їде Карл, шукаючи Роланда.
Що квітів бачить в лузі, кожна квітка
Закрашена баронів наших кров’ю.
У тузі Карл сліз втримати не може.
Приїхав він під дві ялини гожі, —
На трьох стовпах Роландові удари,
А на траві лежить племінник бравий.
Почув король великий біль у серці!
Він зсів з коня, бігцем біжить до нього,
Бере його, на руки піднімає...
Гей-гей! І з туги сам над ним вмліває.
— 237 —
CCVI
Та ось Великий Карл прийшов до себе.
Тоді князь Найм із графом Ацеліном,
Джефрей з Анжу і брат його Тьєррі
Взяли його й оперли об ялину.
І бачить Карл — лежить його племінник;
По ньому гірко заридав він так:
“Хай Бог простить тебе, Роланде-друже!
Завзятий бій почати чи скінчити
Понад усіх ти рицар був єдиний.
З тобою вся моя могутність гине”.
Карл умліва, утриматись не може.
CCVII
Великий Карл прокинувся з нестями.
Під руки держать короля барони.
Сам гарний він, хоч на лиці поблід,
Запалі очі муттю затягло.
Сердечно, ревно затужив король:
“Роланде мій, твою пречисту душу
Бог прийме в рай святий, на райські квіти!
Чого тобі було в цей край ходити?
День в день тебе оплакувати мушу.
По славі вже, по радощах моїх;
Я не знайду вже друга. Є рідня
У мене. Що ж? Тобі вже не рівня!”
Руками він волосся рвати став;
Сто тисяч франків жаль великий вчуло...
І кожний тут заплакав, заридав!
CCVIII
“Роланде-друже! В Францію вернувши,
Я житиму в Лаоні. З різних царств
Чужі в мою палату прийдуть люди.
- 238 —
Де граф Роланд? — питати кожний буде.
Що ж я скажу? В Іспанії поляг!
Царствования моє лиш горем буде.
Не буде дня без туги-сліз в очах...”
ССІХ
“Роланде*друже, гарний мій молодче!
Чужі в столицю, в Ахен прийдуть люди,
Новин почути кожний тут захоче.
Що за страшна, зловіща вістка буде:
“Поліг Роланд, що світ здобув для нас!”
Збунтуються саксонці всі нараз,
Болгари, угри, — бунт постане всюди:
Повстануть Рим, Аиулія, Палермо,
Народи Африки і Каліферни...
Прибуде горя, мук мені прибуде.
Хто поведе могутньою рукою
Війська мої? Ти ж нас водив до бою —
І згинув... Франціє солодка, ти
Тепер в сирітстві! Вмерти б я волів!”
І став він сиву бороду скубти,
Волосся рвав руками з голови,
А франки всі хилились до землі.
ССХ
“Хай Бог спасе тебе, Роланде-друже,
Хай в рай святий твою він прийме душу!
Хто вбив тебе, цей нас осиротив.
Дожив я горя! Вмерти б сам волів,
Ніж щоб за мене мерли рідні всі.
Щоб дав так Бог, Маріїн син, мені,
Щоб, поки я зайду в Сізерський яр,
Моя душа покинула це тіло,
Зійшлась з душами дорогих осіб,
Щоб і мене поклали з ними в гріб!”
Так плакав Карл, волосся біле рвав...
“Великий жаль у нього!” — Найм сказав.
— 239 —
CCXI
“Мій царю! — каже тут Джефрей з
Анжу. —
Не доводи до краю туги-болю.
Зібрати з поля накажи всіх наших,
Яких іспанці повбивали тут.
А Карл сказав: “Давай же знак сурмою!”
ССХІІ
Заграв у ріг гучний Джефрей з Анжу.
На Карла знак всі франки з коней зсіли,
Побитих друзів швидко віднайшли
І позносили всіх в одну могилу.
Єпископи, ігумени-черці,
Каноніки і всякі панотці
Благословляють їх хрестом святим.
Несеться з мирри й фіміаму дим.
Коли ж усіх вже гарно обкадили,
З пошаною засипали могилу
Й оставили. Що ж їм лишалось більше?
ССХЇІІ
Роланда, Олівера і Турпіна
Володар каже набальзамувати.
При собі каже отворити трупи.
Серця їх в шовк обвити і сховати
У домовину біломармурову.
А потім тіло кожного барона
Велів пігментом і вином мастити
І гарно в шкури з оленів зашити.
А сам призвав Тедбальта й Джебоїна,
Ще й графів двох, Мілона та Отона.
Везти на возах трупи каже їм.
На гарних, вкритих шовком дорогим.
— 240 —
CCXIV
Великий Карл збирається в дорогу,
Як ось являються полки невірних.
Йдуть навпрошки до нього два посли,
Взивають битись в імені еміра.
“Гей, не ялось втікати, гордий царю!
Чи бачиш там? — Це їде Балігант;
З Арабії веде великі сили.
Побачимо, чи будеш нині смілий”.
Став бороду король скубти собі,
Згадав всі горя-лиха, втрати всі,
Оглянув гордим оком всі війська
И грімким, могутнім голосом сказав;
“До зброї, франки! Разом на коня!”
CCXV
Раніш усіх озброювавсь король:
Вдягнув кірасу, прив’язав шолом,
До боку причепив свого Джойоза,
Який за блиск і з сонцем не мінявся б,
Відтак припнув до шиї щит бітернський,
Спис в руки взяв, аж деревище хрясло,
Й сів на коня, на свого Тансандюра;
Спіймав його на болотах Марсони,
Коли впав трупом Мальгіалін з Нарбони.
Острогами вколов коня й басує, —
За ним війська у тисячних рядах,
А Бог і папа римський на устах.
CCXVI
Зіскочили у полі франки з коней,
Сто тисяч їх озброюватись стало.
Все гарне в них, на що лиш оком кинь:
І знову вміло всі на коней сіли,
Надійде ворог — підуть в бій як стій.
Поверх шоломів мають прапори.
— 241 —
Коли король побачив цю красу,
Призвав до себе зараз Джозерана
З Провансу і могунцького Антельма:
“На ці війська надія вельми певна!
Безумний той, хто ще боятись може.
Коли араби нас лише займуть,
То смерть Роланда відомщу, мабуть”.
Князь Найм додав: “І Бог нам допоможе!”
CCXVII
Тут Карл призвав Рабеля й Гвінемана:
“Панове, — каже, — заступіть Роланда!
І Олівера заступіть мені!
Один з мечем, а другий з Оліфантом
Поперед війська їдьте на чолі, —
П’ятнадцять тисяч франків буде з вами,
А других стільки вишлю вам услід
Під проводом Лоранта й Джебоїна”.
Князь Найм у парі з графом Джозераном
Полки у поле виряджають справно;
Де стрінуться з невірним, підуть в бій.
CCXVIII
На перші два полки зложились франки.
За ними йде у поле третій полк;
У цім полку були лише баварці,
П’ятнадцять тисяч рицарів було.
Де бій важкий не бракне їх ніколи.
Та й кращих вже над них не знав король,
Крім франків, що й баварців побороли,
їх поведе могутній граф Одж’єр.
Завзятих має рицарів тепер.
ССХІХ
Є три полки в володаря готові;
Князь Найм четвертий виряджає в поле:
Найзнатніших хоробрістю баронів,
— 242 —
Відважних Аллеманії синів.
Всіх їх було, як кажуть, тисяч двадцять.
Хороша зброя в них і коні добрі:
Хоча б на смерть, у бій ідуть хоробрі.
Князь траків Герман їх вести обрався;
Скоріш помер би, ніж в бою злякався б.
ССХХ
Князь Найм у парі з графом Джозераном
З нормандців п’ятий полк зложили гарно;
Як кажуть франки, двадцять тисяч їх.
Шпаркі в них коні, гарна зброя в них.
Піти на смерть готові всі, як треба;
Таких завзятих вже й нема під небом.
Річард старенький поведе їх сам.
Робота буде й рицарству й списам!
ССХХІ
На шостий полк зложилися бретонці,
Всіх рицарів було на тридцять тисяч.
Як рицарі вони на конях їдуть
Під справжнім лісом прапорів, списів.
Це ленники могутнього Отона,
Що вислав з ними графа Невелона.
Маркіз Отон з Тедбальтом з Реймс як стій
Говорять: “Що ж? Веди вже й нас у бій!”
ССХХІІ
Вже шість полків король готових має;
Князь Найм у поле сьомий виряджає;
Шле сорок тисяч рицарів хоробрих
З Овернської землі і з Пуату.
Всі в гарній зброї, всі на конях добрих
В долині разом стали на постою.
Благословляє їх король рукою,
їх поведуть Годсельм і Джозеран.
— 243 —
ССХХІІІ
Полк восьмий в поле вирядив князь Найм,
Полк рицарів фригійських і фламандських
Бійців було більш сорок тисяч в ньому.
Де бій кипить, туди вони ідуть!
І каже Карл: “Таких якраз потрібно!”
Аймон з Галісії з Рембо у парі,
Як рицарі, полк восьмий поведуть.
CCXXIV
Князь Найм у парі з графом Джозераном
Дев’ятий полк хоробрих виряджають;
У ньому тисяч п’ятдесят було.
Все рицарі бургундські й лотарінгські:
На голові шолом, в кірасі груди,
В руках і ратище і спис короткий.
Щоб лиш прийшли сюди араби певно,
Тож-то в бою вдаряти будуть ревно!
їх поведе аргонський князь Тьєррі.
CCXXV
Десятий полк — то з Франції барони,
Найвідважніших рицарів сто тисяч.
У всіх вид пишний, смілива постава,
Волосся сиве й борода білява.
Всі в панцирях і в кірасах подвійних,
Всі при мечах французьких та іспанських.
Щити у них мальовані, чудові, —
На коні сіли, в бій піти готові.
Веде їх Карл. Всі “Монжуа” кричать.
А стяг Петра святого, “Оріфлам”
В Джефрея у руках. — “Romaine” він
звався,
Та тут його назвали “Монжуа”.
— 244 —
CCXXVI
Великий Карл зсів повагом з коня
І на зелені трави ниць упав;
Лицем до сходу сонця обернувшись,
Він так сердечно, щиро молить Бога:
“Днесь заступи мене, правдивий отче,
Ти, що пророка Йону спас від смерті,
Ти, що царя Ніневи зберігав
І Даниїла львам не дав роздерти,
З якими він у ямі пробував,
А трьох молодців спас в гарячій грані,
Любов свою зверни й на мене, пане!
Будь ласкав нині, дай мені помститись
За смерть племінника мого Роланда!”
Король скінчив молитву, знявсь на ноги,
Могутній знак хреста поклав на собі,
А потім сів на бистрого коня.
Присішки Найм і Джозеран держали.
А там взяв щит і гострий спис із сталі.
Постава гарна й на коні він сміло
Сидить, — вид ясний, благородне тіло.
Він в чвал пустився. Перед ним, за ним
Скрізь сурми грають гомоном дзвінким,
Та краще всіх голосить Оліфант;
Всі франки плачуть-тужать: вмер Роланд.
CCXXVII
Володар їде гордо на коні,
Йому весь панцир борода вкриває.
Що робить він, те роблять франки всі, —
Борід сто тисяч вітер розвіває.
Минають франки скелі превисокі,
Вузькі долини та яри глибокі:
Минувши гори, де стрункі ялиці,
Прибули до іспанської границі
І в чистім полі на спочинок стали.
1 в “*00.2
— 245 —
Вернулась Балігантова сторожа.
Один посол сирійський каже так:
“Я бачив Карла, франків короля.
Відважних має рицарів! Пора
Озброїтись, бо він іде на нас!”
“Це добра звістка! — каже Балігант. —
Заграй же в ріг, щоб всі це знали вчас!”
CCXXVIII
Озвались бубни в таборі навколо,
Роги і сурми голосно заграли.
Невірні з коней зсіли й зброю брали;
Озброювався з ними і емір.
Вдягнув на себе він дамаський панцир,
Шолом увесь у злоті й самоцвітах,
Припнув до боку меч, якому ім’я
З пихи він дав “Прецьоз”; так звав його,
Дізнавшися про Карлів знаменитий меч.
Це ім’я стало гаслом в боротьбі,
Його все військо тямило собі.
Припнув емір до шиї щит широкий,
Весь злотом кутий, берег кришталевий,
А всі стьожки хороші, пурпурові.
До рук узяв він спис, що звавсь Мальтетом;
Там деревище, як дубчак здоровий,
Його заліза не підніс би й мул.
І на коня сів Балігант. Маркуль,
Що із-за моря був, держав присішки.
Мав Балігант міцні, могутні ноги,
Гладкі литки, м’ясисті й стан широкий;
Мав сильні груди, повні та дебелі,
Широкі плечі й дуже ясний вид.
А очі горді й кучерявий волос,
Що білий був, як яблуневий цвіт.
Не раз у битві мірявся вже він.
Щоб він ще, Боже, був християнин!
— 246 —
Вколов коня, аж вибризнула кров,
І миттю скочив через рів емір, —
А мав рівчак той стіп щось сорок вшир.
“Цей оборонить нас! — кричать невірні. —
Не буде франка, щоб живий втік з бою;
Де б він не був, там ляже головою.
Безумний Карл, що досі ще не втік”.
ССХХІХ
Емір — цілком на рицаря похожий.
Вся борода його, як цвіт той гожий;
В своїх законах вчений він як слід,
В бою завзятий і сміливий він.
Мальпрім — хоробрий вдавсь у нього син,
Великий був, міцний, як батько й дід.
“Отож, вперед! — юнак гукає бравий. —
Зустріти Карла дуже я цікавий!”
“Бо й рицар, — каже Балігант, — він
дійсний.
Великої діждався слави в пісні.
Однак Роланд, його племінник, вмер;
Не зможе нас перемогти тепер!”
ССХХХ
“Мій любий сину! — каже Балігант. —
В бою поліг учора граф Роланд,
Поліг могутній рицар Олівер,
Лягли всі пери, Карлові любимці,
І двадцять тисяч франків. Я тепер
За інших всіх не дав би й рукавиці.
Володар, певне, сам прибуде з військом.
Цю вість мені приніс посол сирійський.
Полків у Карла, каже, десять буде.
Могутній рицар грає в Оліфант,
Дзвінкою грою скликує він друзів
І їде перший на чолі всіх військ,
А з ним п’ятнадцять тисяч франків їде.
Всі юнаки — Карл зве їх діточками.
— 247 —
А других стільки їде вслід за ним.
Вдаряють міцно всі вони мечами”.
“Я перший йду на них!” — сказав Мальпрім.
ССХХХІ
“Мій любий сину! — каже Балігант. —
Я все зроблю, чого бажаєш ти,
В бій з франками, хоч зараз, можна йти.
Візьми царя левтійців, Дапаморта,
Візьми і перського царя Торлея,
Лиш цій писі великій чосу дай,
А дам тобі землі своєї пай
Від Чаріанта аж по Валь-Марчіс”.
А той: “Мій пане, дякую тобі!”
Він приступив і взяв від нього дар.
Держав цю землю досі цар
Флері. Та не судилося Мальпріму
Володарем землі цієї бути.
ССХХХІЇ
Емір пустивсь оглянути війська,
За ним його відважний, гордий син,
Ще й два царі, Торлей і Дапаморт.
Складалось військо з тридцяти дружин
Найхоробріших рицарів-борців.
Найменший полк сто тисяч їх числив.
Дружина перша з Бутентро була.
З Мікен наступна вслід за нею йшла —
З великими лобами. В цій дружині
Всі мали шерсть уздовж хребтів, як свині.
Із Блос та Нубль була дружина третя,
А з Бруні Есклавон була четверта;
За ними п’ята йшла із Сорбр та Сор,
І шоста з гір Вірменії та з Мор.
Дружина сьома вийшла з Єрихону;
З-над Нігру восьма вийшла, з Гро дев’ята,
Вкінці з землі Балідської десята.
— 248 —
Де ці прийдуть, там вже добра не ждати.
Емір душею всею в Магомета
Хоробрості собі й відваги молить:
“Французький Карл, немов безумний,
гонить!
Коли не вступиться, я в бій піду;
Не матиме на голові корони”.
ССХХХІП
І знов полків нових зложили десять.
У першім йшли погані канелійці, —
Прибули прямо з Валь-Флорі вони, —
У другім турки, в третім перси йшли.
Четвертий полк складався із пінсенів,
Полк п’ятий з мешканців Сольтра й аварів,
Полк шостий з ормалейців і ежійців,
А сьомий з Самуїлових підданих.
Полк восьмий з Брусси, з Есклавон
дев’ятий,
З пустині Окціанту був десятий.
Народ той Бога нашого не знає;
Ледь чи побачить хто таких гультяїв.
На кожнім шкура, як тверде залізо,
Шолом і панцир зайві в них. Завзяті
У боротьбі й великі горлорізи.
CCXXXIV
Полків ще десять вирядив емір.
Тут перший був гігантів полк з Мальпрози.
Полк гунів був, угорців — третій.
З широкої Балдізи був четвертий.
За ними йшов полк п’ятий з Валь-Пенози,
Хоробрий шостий полк людей з Марози,
Із Астрімонїї і Левза сьомий.
З Арголі восьмий, із Кларбон дев’ятий,
А з Фронди полк бородачів десятий.
Народ той Бога не любив ніколи;
— 249 —
Це каже нам французький літописець.
Заграли сурми всі й війська могутні
По-рицарськи на конях понеслися.
CCXXXV
Емір хоробрий вдався чоловік.
Свого “Дракона” він підняти каже,
Стяг Магомета, прапор Тервагана
І Аполіна образ препоганий.
А канелійці з коней біля них
Таку голосять проповідь до всіх:
“Хто від Богів бажає оборони,
Нехай їх молить, щиро б’є поклони!”
Спустили очі й голови униз
Поганці всі. Схилилися шоломи.
А франки кажуть: “Смерть чекає вас, гульвіс!
Для всіх вас день загибелі надходить.
Хай Бог святий в опіці Карла має!
Хай в ім’я Боже бій він починає!”
CCXXXVI
Емір до діла братись мудро вмів.
Призвав синка й дванадцятьох царів:
“Пани барони, їдьте ви вперід
І разом всі війська мої ведіть.
Собі лишу я три полки найкращі:
Один турецький, другий ормалейський,
А третій полк гігантівсько-мальпрезький.
Візьму я ще і полк із Окціанту, —
Зі мною піде проти Карла й франків.
Як тільки Карл зі мною схоче битись,
Із пліч йому я голову зніму, —
Не буде права кращого йому!”
CCXXXVII
Великі йдуть війська, полки стрункі.
Кругом нема долини, ні гори,
— 250 —
Дерев, ні лісу, де б укритись можна;
Все добре видно тут, на рівнині.
“Невірні люди! — каже Балігант. —
Пора вже йти у бій”. Воєнний стяг
Узяв Амбор, — і держить у руках.
“Прецьоз!” — невірне військо закричало,
А франки кажуть: “Лихо б вас напало!”
І грімко скрізь лунає: “Монжуа!”
Великий Карл заграти каже в сурми.
Найголосніше грає Оліфант.
Невірні кажуть: “Гарні й там війська!
Завзята буде боротьба, важка!”
CCXXXVIII
Широке поле, рівна рівнина.
Горять шоломи злотом-самоцвітом,
Блищать щити і панцирі з Дамаска,
Блищать списи, скрізь мають прапори,
А сурми грають голосом дзвінким,
Та найсильніше грає Оліфант.
Емір прикликав брата Канабея,
Який, царем у Флоредеї бувши,
Держав там землю аж по Валь-Севре;
На Карлові показує полки:
“Це Франції, бач, славної пиха!
Як гордо їде на коні сам Карл,
Он цей, останній серед бородатих,
Що бородами панцирі закрили,
А кожна біла, наче сніг той білий.
Хват кожний з них до списа чи меча.
Важка і довга жде нас боротьба,
Така, якої ще ніхто й не бачив”.
Як спис рукою кинути, так боком,
Попри війська верхи, конем він їде
І зогріває кожного словами:
“Глядіть, я перший їду перед вами”.
Помахуючи деревищем списа,
До Карла він прицілюється вістрям.
— 251 —
ССХХХІХ
Коли Великий Карл узрів еміра,
А потім стяг, “Дракона” прапори
Й арабських військ таку велику силу,
Що поле все вона собою вкрила,
Крім того місця, де емір стояв, —
Великий Карл могутньо закричав:
“Васали вірні, Франції барони!
Боїв чимало виграли ви в полі, —
Погляньте ось на нехристів он тих!
Вся віра їх не варта і динара.
Багато військ, — та що за користь з них?
Хто хоче йти, гуртуйтесь коло мене!”
1 він коня острогами вколов, —
Кінь Тансандюр зробив чотири скоки.
А франки кажуть: “Одчайдушний Карл!
їдь, пане, їдь! Усі з тобою їдуть!”
CCXL
Був ясний день, світило ясно сонце.
Війська хороші рушили полками
Й чолом в чоло з собою вже зійшлись.
Граф Гвінеман з Рабелем графом в парі
Враз бистрим коням поводи пустили;
Вдаряючи острогами щосили,
Враз вгору підняли свої списи.
CCXLI
Борець безстрашний рицар граф Рабел
Вколов коня острогами зі злота
Й на перського царя Торлея вдарив.
Не видержав удару щит. Крізь панцир
У серце вістрям злотий спис уївся.
Торлей впав трупом на низенький кущ.
А франки кажуть: “Це вже Божа ласка!
Король наш правий! Стіймо всі за ним!”
— 252 —
CCXLII
На пишного левтійського царя наважив
Граф Гвінеман. Розбив квітчастий щит,
У прах розбив йому булатний панцир
І хоруговку кров’ю закрасив.
Цар трупом впав, — хоч смійся тут, хоч
плач!
А після цього франки кажуть так:
“Пани барони, бийте, не лінуйтесь!
Перед невірним наш король є правий!
Найліпше це розсуджує сам Бог!”
CCXLIII
Мальнрім усів на білого коня
І кинувся на лави військ французьких.
Скрізь розсіває він важкі удари, —
За трупом труп кладеться перед ним.
І знову перший став емір кричати:
“Барони, довго я вас годував.
Дивіться! Карла взявсь мій син стрічати
Баронів він бере на спис умить.
Нема васала кращого у нас!
Йому ви списом гострим поможіть!”
Вперед усі невірні подались.
Важкі удари смертні сіють скрізь.
Страшний, кривавий бій лютує всюди;
Давно такого не було й не буде.
CCXLIV
Війська могутнії, полки відважні
Зійшлися разом в боротьбі поважній.
З невірних рук гримлять важкі удари.
І що списів тут, Боже, наламали!
Скрізь панцирі й порубані щити
Лежать на вкритій трупами землі,
Лежать на кров’ю зрошеній траві.
Емір гукає до своїх поганців:
“Ви без пощади бийте християн!”
— 253 —
Важкий, гарячий бій триває довго.
Ще не було й не буде вже такого.
Кінець йому положить смерть одна.
CCXLV
Емір до війська промовляє так:
“Рубайте їх, —на те ж прийшли сюди!
Я дам вам гарних, любих жіночок,
Землею й леном кожного відзначу”.
“Гаразд!” — озвалися невірних хмари
Й посипались нові, важкі удари.
Знов блиснуло більш тисячі мечів
І закипів завзятий бій, кривавий.
Тут бачив би борню, хто б лиш хотів!
CCXLVI
Великий Карл звертається до франків:
“Я вас люблю і вірю вам, барони.
За мене ви не раз ішли до бою,
Чимало ви й царів взяли в неволю.
За те, барони, вам віддячусь щиро
Землею й ленами, душею й тілом.
Пометіться за братів, синів-нащадків,
Що в Ронсевалі вчора полягли!
За нами правда, — будь вам всім це
звісно!”
А франки всі: “Це правда, пане, дійсно!”
І мав він двадцять тисяч там таких,
Що, як один, усі зв’язались словом
Хоча б на явну смерть піти в потребі.
Спис в руки брав, хто тільки жив, хто міг,
Мечами жваво всі сікли, рубали.
Кривавий, довгий бій настав для всіх.
CCXLVII
Несеться полем на коні Мальпрім,
Багато втрат наносить франкам він.
Князь Найм, на нього глянувши завзято,
— 254 —
По-рицарськи пішов його стрічати.
Він списом верх щита йому відбив
І всі пряжки від панцира віддер;
В бік спис по жовту хоруговку вбив, —
На сімсот трупів впав Мальпрім і вмер.
CCXLVIII
Цар Канабей, емірів рідний брат,
Мерщій вколов острогами коня,
Добув меча, — з кришталю ручку мав, —
І по шоломі ним рубнув князька.
Ударив так, що тріс шолом надвоє,
А гостре вістря п’ять пряжок розтяло.
Не придалося тут йому забрало,
Бо в тіло вже врубавсь мечем емір,
І півзабрала аж на землю впало.
По цім ударі втратив Найм притомність
І згинув би, коли б не Божа поміч;
Коневі він під шию полетів.
Коли б невірний вдарив був ще раз,
Пропав би добрий рицар. Та наспів
Великий Карл на допомогу вчас.
CCLIX
Князь Найм був сильно ражений ударом.
Невірний вдруге вдарити вже мав.
“Невіро, гинь!” — тут "Карл йому сказав
І міцно так почастував його,
Що щит пробив та панцир проколов,
Ще й відірвав від панцира забрало.
Він трупом впав, лишив пусте сідло.
CCL
Гей, зажурився важко Карл Великий,
Побачивши глибокі рани в Найма
І кров, що впала на зелені трави...
— 255 —
І радить так йому володар правий:
“їдь ти зі мною разом, любий пане!
Падлюка впав і, певно, вже не встане.
Загнав йому я гострий спис у тіло”.
Князь Найм промовив: “Вірю, пане, вірю!
Щоб жив лише, віддячуся тобі”.
Тут дружно в бій помчалися борці, —
За ними ж двадцять тисяч франків можних:
Рубати, битись добре вміє кожний.
CCLI
Пустивсь емір верхи конем по полі
І кинувся на графа Гвінемана.
Він проти серця в ясний щит ударив,
Повідривав від панцира пряжки
І ребра два зламав йому у боці;
Граф трупом впав із борзого коня.
Убив емір Лорана й Джебоїна
Й Річарда сивого, вождя нормандців.
І знов “Прецьоз!” кричать, ревуть поганці.
“Вперед! Вперед! За нашого еміра!”
CCLII
Хто був там, бачив рицарів арабських,
Борців з Арголі, з Окціанту, з Васкля,
Той надививсь, як списами вдаряли.
Та франки теж втікати не гадали.
Одних і других падало багато.
До вечора тягнувся бій завзятий.
Були у франків превеликі втрати,
Ще більше горя випаде зазнати!
CCLIII
Араби й франки б’ються без утоми.
Цей ломить спис, той меч булатний ломить.
Хто б ті щити поламані був бачив,
-- 256 —
Чув брязкіт ясних панцирів зі сталі
Або важкі удари по шоломі,
Хто б бачив, як униз валились коні,
Як з коней рицарі перевертались,
Як на землі що крок вони конали, —
Хто бачив би те все і все те чув би,
Повік того нещастя не забув би.
Емір на поміч кличе Магомета,
Він Аполіна й Тервагана молить:
“Я ж вірно вам служив, боги мої!
Я ж ставив вам ікони золоті!”
Втім друг його находить, Джемальфін,
Емірові несе злі вісті він:
“Біда, — говорить, — пане Баліганте,
Твій син сьогодні згинув, твій Мальпрім,
А Канабей, твій брат, поліг із ним.
Це франкам двом вдалося їх убити.
Один з тих франків був володар, бачу.
Він рицарську відважну має вдачу,
А борода у нього — білий цвіт”.
Униз склонив шолом емір похмурий,
Схилив лице, прибравши вид понурий.
Він кличе ще Джанглея із-за моря.
CCLIV
Емір сказав: “Джанглею, друже мій,
Вдавсь мудрий ти, великий розум твій,
Охоче слухав я твоєї ради.
Як ти гадаєш? Франки чи араби?
Хто витязем у полі буде нині?
А той сказав: “Ти, Баліганте, згинеш.
Боги тебе не зможуть захистити.
Хоробрий Карл, а франки вміють бити.
Я ще не бачив рицарів таких.
Скликай своїх баронів з Окціанту,
Скликай арабів, турків і гігантів, —
Що б не було, мерщій втікай від них!”
— 257 —
CCLV
Емір спускає бороду на груди,
Спускає білу, як терновий цвіт;
Що б не було, не криється з нічим.
До уст своїх бере могутній ріг
І грає дзвінко, щоб і франки вчули.
На голос рога всі війська прибули.
Війська з Арголі гавкали, як пси,
А з Окціанту, мов осли, ревли.
Ще раз шалено кинулись на франків
І в найгустіших лавах розбрелися.
Лягло тут франків водночас сім тисяч.
CCLVI
Не слабодух був Карлів граф Одж’єр.
Борця над нього не було ніде.
Побачивши розбиті лави франків,
Призвав аргонського вождя Тьєррі,
Джефрея із Анжу і Джозерана
Й до Карла він промовив гордо так:
“Дивись, як б’ють твоїх людей невірні!
Не дай тобі Господь корону одягти,
Не змивши кров’ю нашої ганьби!”
Ніхто на те і словом не озвався;
Острогами коня ударив кожний:
Як стій помчався в лютий бій з невірним.
CCLVII
Могутньо б’ється сам Великий Карл,
Завзято б’ється сивоглавий Найм,
Не відстає і граф Джефрей з Анжу,
Однак Одж’єр найхоробріше бився.
Вколов коня і, поводи пустивши,
Метнувсь до того, що з “Драконом” був,
І вдарив так, що повалив на місці
Невірного і королівський знак.
Коли емір побачив, що хорунжий
— 258 —
На землю впав зі стягом Магомета,
Йому аж тут потроху ясно стало,
Що прав не він, а Карл Великий правий.
Злякавшися, ідуть араби врозтіч...
І каже так володар: “Гей, барони,
Скажіть, чи допоможете мені?”
А франки: “Так тобі питати годі.
Той зрадник, хто не бився б до загину!”
CCLVIII
Минає день, іде помалу й вечір.
У полі б’ються з франками невірні,
Все військо бачить рицарів лиш двох.
На тямці гасло с своє в обох.
“Прецьоз!” — кричить невірний Балігант,
А Карл — преславне гасло “Монжуа!”
Пізналися по голосах дзвінких
І вмить один до одного прибіг.
І вже упали два важкі удари;
Списи два гострі в два щити попали.
З щитів зірвались срібні обручі,
Від панцирів пряжки відпали всі,
Однак до тіла вістря не дістались.
Порвався ремінь, зсунулось сідло:
На землю впав емір і впав король.
Та вмить на ноги позривались,
Обидва добули мечів.
Тоді хіба ця боротьба скінчиться,
Аж трупом хтось на землю повалиться.
CCLIX
Володар франків був хоробрий рицар.
Емір невірних теж не знав, що страх.
В обох мечі оголені в руках;
В щити обидва вдарили ураз.
Розтяли шкуру й дерево подвійне,
— 259 —
Аж випали навершники і цвяхи.
По панцирах ударили вони,
Аж впали іскри із шоломів ясних.
Цей бій, мабуть, закінчиться тоді,
Коли хтось з них позбудеться душі.
CCLX
“Подумай, Карле, — так озвавсь емір, —
І зваж, який у мене жаль до тебе.
Наскільки знаю, вбив мені ти сина
Й безправно хочеш край мені забрати.
Ти краще здайся і приймай від мене
Все в лені — відси аж по Оріснт”.
“Та й сором був би це! — сказав
король. —
Не для невірних в мене мир-любов.
Прийми закон наш Божий, охрестись,
Тоді й тебе любити я готов.
Вселенної цареві покорись!”
А Балігант: “Дурне на думці в тебе!”
І знов мечами вдарили на себе.
CCLXI
Емір відважний був. Як Карла вдарив
Мечем об сталь дамаського шолома,
У прах розбив шолом на голові,
Аж меч сховавсь у кучері густі
І шкури з лоба на долоню здер;
Була на ньому гола кість тепер.
Карл похитнувся, мало що не впав,
Та Карлу Бог померти ще не дав.
Йому явився Гавриїл в час бою.
“Великий Карле, — каже, — що з тобою?”
CCLXII
Як тільки Карл вчув ангельські слова,
Він смерті вже нітрохи не боявся.
— 260 -
Опритомнів і віднайшлася сила.
Мечем французьким вдарив він еміра:
Розбив шолом, що аж горів камінням,
І лоб розтяв, аж мозок з нього ллється,
Лице по білу бороду розтяв, —
Емірів труп на землю тут же впав.
І знову дзвінко “Монжуа” несеться.
Це гасло вчув князь Найм, — коня привів.
Великий Карл на Тансандюра сів.
Втекли невірні; сталась воля Божа.
Тут кожний франк знайшов, чого хотів.
CCLXIII
Втекли невірні; Божа воля в тім.
Король за ними гнався, франки з ним.
І каже Карл: “Тут горе відомстіть,
Сердець своїх ви муки усмиріть,
Бо бачив я, що плакали ви рано”.
А франки кажуть: “Помсти хочем, пане!”
Що сил мечем рубав тут кожний, сік;
З невірних мало хто живий утік.
CCLXIV
Велика спека, куряви встають.
Втекли невірні. Франки далі йдуть,
Женуть їх до самої Сарагоси.
На вежу йде цариця Брамімонда,
А з нею всі каноніки й весь клір
Противних Богові, поганих вір.
Нема у них тонзур, нема уставів.
Побачивши поконаних арабів,
Кричить цариця: “Магомете милий!
Мій царю любий! Франки нас побили!
Поліг на сором і ганьбу емір”.
Це вчувши, до стіни звернувсь Марсіль,
Заплакав; вид його покрило смутком;
Він з болю згинув. Грішну душу хутко
Поніс нечистий в пекло, як свою.
17 400-2
— 261 —
CCLXV
Що не втекло, все трупом полягло.
Здобув преславну перемогу Карл;
Казав розбити в Сарагосі брами, —
Знав, що ніхто противитись не стане.
Розбивши, з військом увійшов у город
І силоміць тут на ніч став обозом.
Сивобородий Карл удавсь завзятий.
Казав цариці вежі всі віддати, —
Великих десять, менших п’ятдесят.
Все може той, з ким Божа благодать.
CCLXVI
Скінчився день, настала темна ніч,
Та місяць ясний був, палали зорі.
Здобувши Сарагосу, Карл Великий
Послав своїх баронів, щоб ходили
По всіх мечетях і по всіх домах
З сокирою та молотом в руках.
Всі статуї божків вони звалили.
Карл вірить в Бога, Богу служить він.
Він каже всім єпископам своїм
Святити воду і поган хрестити;
А кожного, що опиравсь тоді,
Король вбивав, палив його в огні.
Одного дня хрестилось їх сто тисяч.
Одна осталась без хреста цариця.
Вона в солодку Францію поїде
І по добру всім правдам там навчиться.
CCLXVII
Скінчилась ніч і ясний день настав.
Король залогу в вежах полишав:
Більш тисячі найзнатніших баронів
Лишилось там, щоб берегти закону.
На Карлів знак рушає військо в путь
З царицею, яку в полон ведуть.
— 262 —
Не дав зробити кривди їй король.
Вертатися їм весело було.
Минувши жваво сонячну Нарбону,
В Бордо вступили, в кріпость оборонну.
У дар там для святого Северина
Карл дав Роландів ріг — мангунів повен.
Стрічали там його прочани всі.
Сів потім Карл на скорі кораблі
Й Жірондою до Бле Роланда віз,
Свого Роланда, друга Олівера
Й хороброго, розумного Турпіна.
Поклав їх він у гарні труни білі;
В ченців святих вони там залишились.
А франки дальше йдуть — важка дорога!
Аж ось палата! Скочив Карл з коня.
З палати миттю розіслав послів,
Щоб скликали до Ахек всіх суддів;
Всіх німців, саксів, фризів і баварців,
Бретонців, лотарингців і нормандців,
З Бургундії і з Пуату суддів.
Всі наймудріші франки будуть тут;
Над Ганелоном буде в Ахен суд.
CCLXVIII
Вернувся вже з Іспанії володар
В найкращий город франків Аквісгран.
В палаті ставши, він іде в світлицю.
Хороша Альда йде йому навстрічу
Й питає в нього: “Де ж є граф Роланд,
Що присягав мене за жінку взяти?”
Король за горем світу вже не бачить;
Він гірко плаче й бороду рве білу:
“Сестричко люба, не питай, бо згинув.
Я дам тобі ще кращого в заміну:
Мій син Люї! — Я ліпшого не маю.
Колись він буде королем в цім краю”.
І каже Альда: “Дивні це слова:
Не дай це Бог, ні ангели тепер,
- 263 —
Щоб я жила, коли Роланд помер!”
Поблідла вся і впала нежива
У Карла стіп; Господь, прости її
Заплакали у тузі франки всі.
CCLXIX
Знайшла красуня Альда свій кінець.
Король гадав ще, що вона зомліла;
Горює, тужить він, і плачуть очі;
В обійми взяв її, підняти хоче,
Однак на плечі звисла голова.
Король побачив: Альда нежива!
Він подає цю вість п’яти графиням;
Ті віддали небіжку монахиням,
Що стерегли її всю ніч до рана
І під престолом рано поховали.
Гей, похорон то був, що Карл їй справив!
CCLXX
Король вернувся вже до Аквісграну.
Там близ палати, посеред майдану
Стоїть закутий зрадник Ганелон.
Його кати прив’язують до палі,
Ремінням в’яжуть зрадникові руки,
Січуть різками, палицями б’ють.
На ліпше він не заслужив, мабуть.
Він суду жде і терпить люті муки.
CCLXXI
Ось що говорить давній літописець:
Король позвав людей із всіх країн;
В каплицю в Ахен всі вони зійшлися.
В Сильвестрів день святочний це було;
Великий празник справив там король
Й казав почати судову нараду,
Як покарати Ганелона зраду;
Казав під суд поставити його.
— 264 —
CCLXXII
І каже Карл: “Мої пани барони!
Судіть його по нашому закону!
Зі мною він в Іспанію ходив
І двадцять тисяч франків погубив.
Роланда вам не бачити тепер,
Загинув з ним відважний Олівер.
За гріш продав моїх всіх перів він”.
Тут Ганелон: “Чого б я крився з цим!
Роланд зрадливо ввів мене в біду,
За те я смерть підготував йому,
Однак про зраду я й не думав тамки”.
“Побачимо!” — озвались грізно франки.
CCLXXIII
Граф Ганелон став перед Карлом сміло.
З лиця він гарний був, вродливий тілом.
Коли б не зрадник, то б то був барон!
І дивиться на франків Ганелон,
На всіх суддів своїх, на свояків,
І голосом могутнім каже так:
“Послухайте, пани барони, пробі!
Володар наш держав мене при собі.
Я завжди щирим, вірним був йому.
Роланд мене ненавидів; тому
Й задумав горе, смерть мені знайти,
Казав послом у Сарагосу йти.
Там тільки розум мій мене зберіг.
Роланда слушно зрадити я міг
І Олівера й друзів всіх його.
Про це барони чули й чув король.
Помстився я, не думавши про зраду”.
А франки кажуть: “Починаймо раду!”
— 265 —
CCLXXIV
Граф Ганелон, побачивши, що суд
Почався вже, рідню збирає всю.
Був там один поважаний усіми,
З Соранса-замку, Пінабель на ім’я.
Вимовою своєю був він славний
І рицар добрий, в поєдинку вправний.
“Тобі я вірю! — каже Ганелон. —
Врятуй мене від засуду і смерті!”
А Пінабель: “На волі нині будеш!
Хто з франків тут на смерть тебе засудить?
Щоб тільки бій король назначив нам,
Меч не завдасть брехні моїм словам”.
Граф Ганелон припав йому до ніг.
CCLXXV
Зійшлись на раду франки і нормандці,
Баварці, німці, сакси й аллеманці,
Був з Пуату й Овернії народ.
При Пінабелі, як води у рот
Набрали. Шепчуть: “Треба уступити,
Лишити суд і короля просити,
Щоб Ганелона увільнив. Він буде
Йому служити вірно, без облуди.
Роланда вже не бачити, бо вмер,
За злото нам не вернеться тепер.
Хіба шалений тут за нього бився б”.
І всякий вже пристав на те, годився.
Та не згодивсь Джефреїв брат, Тьєррі.
CCLXXVI
Звернулися до короля барони
І кажуть: “Пане, просимо покірно,
Пусти на волю графа Ганелона!
Він рад тобі служити щиро й вірно.
Даруй життя йому, — він рицар добрий.
— 266 —
Роланд помер, не вернеться хоробрий,
Нізащо вже не купимо його”.
“Ви зрадники!” — розсердився король.
CCLXXVII
Побачив Карл, що всі його лишили;
Він став смутний і вниз чоло він хилить...
У смутку він нещасним зве себе.
Аж ось і рицар, сам Тьєррі іде,
Анжуйського Джефрея брат. Постава
Струнка собі, гнучка і величава,
Волосся чорне, на лиці смаглявий,
Сам ие малий і не високий — вдалий.
Він так промовив чемними словами:
“Чого ж тобі журитись, любий пане?
Я ж, знаєш, завжди вірним був тобі.
Я ради предків стану в боротьбі.
Граф Ганелон — будь там Роланд
і винен —
Тобі сповнити службу був повинен;
Та він, гультяй, тебе й Роланда зрадив
І, зрадивши, в біду тебе впровадив.
Я раджу, щоб повісити його,
Як зрадника за чорне, зрадне діло,
І псам на поле викинути тіло.
Коли ж рідня його на мене встане, —
Цей ясний меч при брці бачиш, пане? —
На захист слів моїх він блисне! Так же?”
Озвались франки: “Він розумно каже!”
CCLXXVIII
До короля приходить Пінабель,
Високий, сильний, сміливий, прудкий.
Кого ударить, попрощайся з світом!
Він каже: “Пане, тут тобі судити!
Тому скажи, щоб втихли всі ці спори.
- 267 —
Та чую я, Тьєррі щось тут говорить.
Що бреше, докажу це в поєдинку”.
Сказавши це, він скинув рукавицю.
Однак володар зажадав поруки.
Дав Пінабель йому всіх кревних в руки.
“Вам, — каже Карл, — за нього одвічати!”
А поки що казав їх пильнувати.
CCLXXIX
Коли Тьєррі узнав, що буде бій,
Він зараз Карл у рукавицю дав.
Великий Карл узяв її собі
Й поставити казав чотири лави,
Де свідки бою всі засісти мали.
Все відбуватись мало точно тут.
Одж’єр, князь датський, видавав свій суд.
А там по коні й зброю слуг послали.
CCLXXX
Ще поки мав початися цей бій,
Відбули сповідь, каялись обидва,
Запричащались в церкві в час відправи
Й монастирям дари зложили гарні.
А там явились перед королем.
В обох остроги щирим злотом сяли,
Світились легкі панцирі тривалі
Й на голові в обох світивсь шолом.
При боці в них позлотний меч звисав,
На шиї висів гарний, пишний щит;
Один і другий гострий спис узяв;
Один і другий на коні сидить.
На плач зібралось рицарям усім;
Всі за Роландом тужать, за Тьєррі.
Бог знає, як закінчиться цей бій.
— 268 —
CCLXXXI
Під Аквісграном-містом на луці
До бою стали рицарі-барони:
Моторні, браві, сміливі борці.
В обох були прудкі і борзі коні.
Вкололи їх і поводи пустили,
І вдарили на себе з усієї сили.
В обох щити розбилися у прах
І панцирі і паси при сідлах
Порвалися. На землю сідла впали.
А франки з жалю плакати всі стали.
CCLXXXII
На землю впавши, рицарі як стій
На рівні ноги піднялись обидва.
Пан Пінабель був жвавий і меткий.
Не стало коней, пішки йдуть у бій.
Мечами з щирозлотими ручками
Вони вдаряють сильно в сталь шоломів,
Вдаряють міцно, щоб розбити їх,
Аж жаль збирає рицарів усіх.
“Вкажи ж нам правду, Боже!” —
каже Карл.
CCLXXXIII
“Піддайся! — каже Пінабель Тьєррі. —
Служити щиро я готов тобі.
Добром віддячусь я тобі, бароне,
Коли примириш Карла з Ганелоном”.
“Даремна рада! — так Тьєррі сказав. —
За ким з нас правда, це покаже Бог”.
CCLXXXIV
Тьєррі сказав: “Хоробрий Пінабеле,
Велика сила й гарне тіло в тебе.
Тебе з відваги знає кожний пер.
— 269 —
Піддайся ти, лиши цей бій тепер.
Тебе із Карлом можу примирити,
А Ганелон, якраз доступить кари,
Про неї будуть завжди говорити”.
“Цього не дай Бог! — каже Пінабель. —
Я честь батьків пошанувати хочу
І не піддамся сам нікому в світі.
Волів би вмерти, ніж таке зробити!”
І знов рубати почали мечами
Поверх шоломів з дорогим камінням,
Що аж під небо сипалися іскри.
Закінчиться цей бій хіба тоді,
Коли один поляже в боротьбі!
CCLXXXV
Пан Пінабель хоробрий був і бравий.
Противника в шолом прованський вдарив,
Аж іскрами замиготіли трави.
А там ще раз мечем удар поправив,
Рубнув в саме лице блискучим вістрям.
Цілу щоку червона кров зросила.
Протяв до тіла панцир. Тут від смерті
Спасла Тьєррі лиш чудом Божа сила.
CCLXXXVI
Тьєррі почув, що кров спливає з рани
І свіжі трави зрошує кругом.
Як гострим вістрям ІІінабеля вдарив,
То аж по ніс розтяв йому шолом.
Весь мозок з лоба висипався геть.
Удар був сильний, — тут йому і смерть.
А франки кажуть: “Чудо Бог вчинив!
Хай Ганелона Карл повісить нині!
Хай буде смерть усій його родині!”
— 270 —
CCLXXXVII
Коли Тьєррі звитяжно вийшов з бою,
Прийшов до нього сам Великий Карл,
А разом з ним прийшли його барони,
Прийшов князь Найм і датський князь Одж’єр
Вільгельм із Бле та князь Джефрей з Анжу.
Тьєррі в обійми кинувсь Карлу тут.
Карл шубою втер кров йому з лиця,
І, скинувши замазану, взяв другу.
А з рицаря знімають зброю слуги
Й приводять мула. З трудом він усів.
Веселі йдуть барони всі домів.
Прийшли до Ахен: тут ще Ганелона
Й рідню його каратимуть барони.
CCLXXXVIII
Ось графів Карл призвав, призвав князів:
“Що ж буде тим, яких я ув’язнив!
На Ганелонів суд вони прийшли,
Порукою у мене всі були”.
Цар зве до себе тивуна Басбруна:
“Йди та й повісь їх на сухих гілляках!
Своєю я клянуся бородою:
Коли б хто втік, наложиш головою”.
Сказав Басбрун: “Зроблю, що кажеш,
пане!”
Взяв хлопців сто і всіх насилу тягне.
Повисло тридцять їх одного дня.
Хай гине зрадник і його рідня!
ССХХХІХ
А там прийшли баварці й аллеманці,
Прийшли бретонці, фризи і нормандці.
Із них усіх найбільше франки раді,
Що люта смерть кінець зробила зраді.
Зв’язали руки й ноги в Ганелона,
- 271 -
Чотири хлопці гнати стали коней
Туди, де в полі джерело дзюрчало.
Там Ганелона люта смерть спіткала.
Всі жили в нього витяглись, порвались,
Всі члени тіла в нього поламались, —
Зелені трави красить кров червона.
Як кожний зрадник, Ганелон вмирає.
Нехай він зради більш не похваляє!
ССХС
Коли володар суд свій закінчив,
Скликає всіх єпископів, попів,
Французьких, аллеманських і баварських.
“Є у неволі в мене жінка царська,
Що слухала б і казань і наук,
Бо хрест приймити хоче з ваших рук.
Вчиніть їй волю, Богу душу дайте!”
А ті говорять: “Лиш кумів питайте!”
Народа много прийняла столиця.
Приймає хрест іспанськая цариця,
Що нині ім’я Юлії дістала,
В Христовій вірі правду всю пізнала.
ССХСІ
Коли володар суд свій закінчив
І прояснив свій превеликий гнів,
Він наказав хрестити Брамімонду.
Скінчився день і ніч настала всюди.
Від Бога вість приносить Гавриїл:
“Час, Карле, знов тобі набратись сил
І йти мерщій у Бірську землю з ними
Цареві Вівіанові на поміч.
Його невірні в Іфі облягли.
Всі вірні кличуть там тебе; спіши!”
— 272 —
Король туди цілком вже йти не хоче.
“За що ж мене карає Бог-отець?”
Рве бороду король, і плачуть очі.
Тут пісні вже Турольдовій кінець.
ЗМІСТ
ГЕРОЇЧНИЙ ЕПОС (вступ) 5
ПІСНЯ ПРО МОГО СІДА
Перша частина
ВИГНАННЯ СІДА 9
Друга частина
ВЕСІЛЛЯ СІДОВИХ ДОЧОК 55
Третя частина
НАРУГА В ЛІСІ КОРПЕС 97
ПІСНЯ ПРО РОЛАНДА 147
ГЕРОЇЧНИЙ ЕПОС
ПІСНЯ ПРО МОГО СІДА
ПІСНЯ ПРО РОЛАНДА
Бпічні поеми
Упорядник Лариса Федорів
Коректор Марія Куравська
Комп’ютерна верстка Ірина Гарасимів
Технічний редактор Данило Тютюиик
Дизайн обкладинки Роман Галасливий
Здано до набору 15.07.2002.
Підписано до друку 15.08.2002. Формат 84x108 1/32
Папір офсетн. №1. Гарнітура Шкільна. Офсетний друк-
Умов.друк.арк. 1.6,5. Умов.фарбовід. 16,8.
Обл.-вид.арк. 16,5.
Тираж 7000 пр. Замовлення №400—2
Видавництво «Червона Калина»
79014, м.Львів, вул.Мечнікова, 27а.
Віддруковано з готових діапозитивів на ВАТ «ЛКФ
«Атлас» 79005, м.Львів, вул. Зелена,20.
Героїчний епос
П 346 Пісня про мого Сіда. Пісня про Роланда. Епічні
поеми — Львів:
«Червона Калина», 2002. — 276 с.
ISBN 5-7707-0743-7
УДК 398.22(4)
ББК Ш3(4)—611.0
Середньовічна Європа, така багата на героїчні
події й незвичайні воєнні походи, залишила нам час¬
тину своєї духовності й ідеалів в епічних поемах.
Пропонуємо Читачам «Пісню про мого Сіда» з Іспанії
та «Пісню про Роланда» з Франції, які стали справ¬
жніми перлинами в культурній скарбниці цих країн.
До речі, переклад українською мовою «Пісні про
мого Сіда» в Україні друкується вперше.