Є. Є. КАМІНСЬКИЙ
УКРАЇНСЬКИЙ БУРЖУАЗНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ
В ПСИХОЛОГІЧНІЙ ВІЙНІ АМЕРИКАНСЬКОГО ІМПЕРІАЛІЗМУ
АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНСЬКОЇ РСР
ІНСТИТУТ СОЦІАЛЬНИХ І ЕКОНОМІЧНИХ ПРОБЛЕМ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
Є. Є. Камінський
УКРАЇНСЬКИЙ БУРЖУАЗНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ в психологічній війні американського імперіалізму
КИЇВ НАУКОВА ДУМКА 1983
Развернув широкомасштабную психологическую войну против СССР, американский империализм прибегает к услугам украинских буржуазних националистов, многие из которьіх являются воєнними преступниками, нашедшими убежище в США, а также отщепенцами, изменившими своей родине. В монографии подробно рассматривает-ся подрьівная деятельность националистических злементов, находя-щихся на содержании спецслужб США, в частности «радиорупоров» ЦРУ — «Голоса Америки» и радиостанции «Свобода».
Для научних работников, пропагандистов, всех, кто интересуется вопросами идеологической борьбн на современном зтапе.
Розгорнувши широкомасштабну психологічну війну проти СРСР, американський імперіалізм вдається до послуг українських буржуазних націоналістів, багато з яких — воєнні злочинці, що знайшли притулок у США, а також відщепенці, які зрадили своїй батьківщині. В монографії докладно розглядається підривна діяльність націоналістичних елементів, що перебувають на утриманні спецслужб США, зокрема «радіорупорів» ЦРУ — «Голосу Америки» і радіостанції «Свобода».
Для наукових працівників, пропагандистів, усіх, хто цікавиться питаннями ідеологічної боротьби на сучасному етапі.
Відповідальний редактор В. П. Чередниченко
Рецензенти М. М. Варварцев, В. М. Ткаченко, Д. М. Філіпенко
Редакція літератури з соціальних проблем зарубіжних країн, археології та документалістики
.. 0302030900-485
К М221(04)-83
16-83
© Видавництво «Наукова думка», 1983
ВСТУП
Сучасний Історичний період позначений небувалим за своєю інтенсивністю й гостротою протиборством двох протилежних світоглядів, двох політичних курсів — соціалізму і імперіалізму. Він характеризується дальшим розвитком світового революційного процесу, змінами в співвідношенні сил на користь соціалізму, новими перемогами національно-визвольних рухів у країнах Азії, Африки і Латинської Америки, посиленням впливу соціалістичного і комуністичного будівництва в СРСР та інших країнах соціалістичної співдружності на свідомість людей. Невпинно зростає авторитет зовнішньої політики КПРС і Радянської держави. Останні роки, відзначалось у Звітній доповіді ЦК КПРС XXVI з’їздові партії, були позначені насамперед «інтенсивною боротьбою двох напрямів у світовій політиці. З одного боку, курс на приборкання гонки озброєнь, зміцнення миру і розрядки, на захист суверенних прав і свободи народів. З другого боку, курс на підрив розрядки, роздування гонки озброєнь, політика погроз і втручання в чужі справи, придушення визвольної боротьби» !.
Особливої гостроти набула ідеологічна боротьба, що є цілком об’єктивним явищем з огляду на існування протилежних соціально-економічних систем і антагоністичних класів. Однак якщо ідеологічне протиборство у власному значенні слова передбачає співставлений точок зору, ідейних позицій класів, соціальних груп, партій, то наш супротивник веде не чесну і відверту боротьбу за вплив на маси, а здійснює проти Радянського Союзу та інших соціалістичних країн запеклу підривну діяльність, однією з форм якої є ідеологічна диверсія. Суть її становлять підривні акції імперіалістичних розвідок, ідеологічних центрів та інших спец-служб, спрямовані на те, щоб викликати в соціалістичному суспільстві масовий ідейний розлад, стимулювати розходження і зіткнення протилежних точок зору і світоглядів. Мета ідеологічної диверсії — сіяти серед населення соціалістичних країн аполітичність, невпевненість, сумніви в правильності комуністичної
з
ідеології, в перевагах соціалізму, штовхати нестійкі елементи на антидержавні, антиконституційні дії.
Ідеологічна диверсія — своєрідна замаскована агресія в галузі суспільної свідомості. їй властиве ігнорування міжнародного права і колективних домовленостей між державами, насадження ворожнечі, відокремленості у стосунках між народами.
Ідеологічна диверсія, відзначав товариш Ю. В. Андропов, будується цілком і повністю на брехні, на підтасовуванні і найгрубішому спотворенні фактів... вона здійснюється не звичайним пропагандистським апаратом, а спеціально організованими службами. Ці служби, звичайно, використовують буржуазний пропагандистський апарат, використовують всі засоби масової інформації, однак основну ставку роблять на спеціальні диверсійно-підривні засоби2.
Основний зміст ідеологічних диверсій, спрямованих сьогодні проти Радянського Союзу,— це спроби дискредитувати і очорнити миролюбну зовнішню і глибоко демократичну внутрішню політику КПРС і Радянського уряду. При цьому, як відзначалось на Всесоюзному семінарі-нараді ідеологічних працівників (20—25 квітня 1981 р.), очевидні спроби зробити ареною ідеологічних диверсій територію Радянського Союзу та інших соціалістичних країн. Одним з прикладів цього є діяльність західних спецслужб під час Олімпіади-80 у Москві, провокації проти ПНР, серед яких можна виділити хоча б використання для підривної пропаганди радіопередавачів консульств США у Кракові й Познані.
В усіх проявах і спрямуваннях ідеологічна диверсія є формою втручання у внутрішні справи суверенних країн і тим самим повністю суперечить багатьом міжнародним домовленостям і угодам. Наприклад, у 1970 р. в своїй резолюції 16-а сесія Генеральної конференції ІОНЕСКО заявила про заборону використання засобів масової інформації «для пропаганди війни, расизму і ненависті між народами». Але апологети імперіалізму, зокрема американського, мають з цього приводу свою думку. Ось як висловила її газета «Нью-Йорк тайме»: «Для американців не може бути свободи слова чи «збалансованої» інформації, якщо тим, хто виступає за расизм і апартеїд, а також і за війну, теж не буде надана свобода слова» 3.
Вдаючись до ідеологічних диверсій проти Радянського Союзу, американська сторона порушує положення Спільного америка-но-радянського комюніке (червень 1979 р.), де зазначено, що стосунки між двома країнами повинні будуватися на принциповій основі «повної рівності», «невтручання у внутрішні справи один одного», «сприяння розрядці», «зміцнення тим самим міжнародної стабільності і миру у всьому світі» 4. Дії підривного характеру відкидає і Заключний акт Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі5.
4
В приватновласницькому суспільстві ідеологія покликана обгрунтовувати «правомірність» і «законність» експлуатації людини людиною й всіляко маскувати глибоко несправедливу антигуман-ну суть капіталізму. Вже цим визначається намагання імперіалізму, його спецслужб та ідеологічних центрів позбавити людей можливості осмислено сприймати явища дійсності і розвиток міжнародних відносин, давати їм логічні оцінки. Звідси ж — навмисна фетишизація емоційного фактора у спробах впливати на маси, доведення до абсурду таких характерних для обивателя в капіталістичному світі почуттів, як, скажімо, страх і крайній егоїзм. Замість логічно обгрунтованої аргументації робиться орієнтація на емоції об’єкта ідеологічної обробки, на вироблення в нього не твердих переконань, базованих на знанні, а, так би мовити, безумовних позитивних і негативних рефлексів.
Саме неспроможність вести відкриту ідеологічну боротьбу з комунізмом привела його ідейних і класових ворогів до пошуків неідеологічних засобів, до підміни «ідеологічної боротьби як боротьби за переконання людей безпосереднім впливом на їхню поведінку», що має сприяти «опосередкованому розповсюдженню і закріпленню буржуазних ідей» 6.
Одним з основних засобів ідеологічного впливу на маси є, як відомо, пропаганда 7. Причому в імперіалістичних країнах засоби масової інформації використовуються згідно з «концепцією», висловленою свого часу керівником гітлерівського пропагандистського апарату Геббельсом: засоби інформації — це зброя війни. Завдання преси полягає в тому, щоб вести війну, а не в тому, щоб інформувати 8.
До політичних словників твердо увійшло поняття «ідеологізація міжнародних відносин». Це значить, що багато проблем міжнародного співжиття стали ідеологічними за змістом і суттю. В цьому відбивається одна із сторін зіткнення різних суспільних устроїв і світоглядів. На рубежі 80-х років відбулось різке посилення ролі і значення ідеологічних компонентів у зовнішній політиці, зокрема, американського імперіалізму. Дедалі частіше не лише організаторами, а й учасниками і навіть виконавцями окремих пропагандистських акцій проти СРСР стають високопоставлені чиновники Білого дому, держдепартаменту, конгресу. Сфера зовнішньополітичної пропаганди взагалі стала самостійною ділянкою діяльності державного апарату США.
«Імперіалістична реакція, насамперед правляча верхівка США,— говориться в постанові червневого (1983 р.) Пленуму ЦК КПРС «Актуальні питання ідеологічної, масово-політичної роботи партії»,— виношуючи маячні плани світового панування, своєю агресивною політикою підштовхує людство на грань ядерної катастрофи. Проти Радянського Союзу, країн соціалізму ве
5
деться безпрецедентна за своїми масштабами і шаленістю психологічна війна. Не гребуючи брехнею і наклепами, буржуазна пропаганда намагається очорнити соціалістичний лад, підірвати соціально-політичну та ідейну єдність нашого суспільства» 9.
Корінна протилежність між ідеологічною боротьбою як такою і підривною діяльністю імперіалізму, скерованою на загострення міжнародних відносин, була знову підкреслена на листопадовому (1982 р.) Пленумі ЦК КПРС. Зокрема, Генеральний секретар ЦК КПРС Ю. В. Андропов зазначав: «КПРС проти того, щоб спір ідей перетворювався в конфронтацію між державами і народами...» 10.
Підривна пропаганда, ідеологічні і політичні диверсії проти країн соціалізму дістали на Заході назву «психологічної війни». Вона є комплексною формою антикомуністичної, антирадянської діяльності імперіалізму і охоплює практично всі галузі життя сучасного суспільства. «Багато хто думає,— говорив колишній президент США Д. Ейзенхауер,— що психологічна війна означає лише пропаганду, яку веде, наприклад, «Голос Америки». Звичайно, використання пропаганди, усного і друкованого слова та інших способів поширення ідей є суттєвим елементом залучення інших народів на наш бік. Але пропаганда не найголовніше в цій боротьбі. Економічна допомога, торгівля і спорт, дружні зв’язки з використанням поїздок і поштового листування — все це політичні засоби, які повинні служити здійсненню важливих програм воєнної допомоги і колективної безпеки» 11. Об’єктами психологічної війни, пише радянський дослідник В. Чередниченко, стали питання політики, ідеології, економіки, науки, культури, а також галузей, безпосередньо пов’язаних з боєздатністю збройних сил і державною безпекою Радянського Союзу 12.
Таким чином, психологічна війна — це своєрідна система дій з використанням пропаганди, економічного і дипломатичного тиску, а також розвідувально-диверсійних акцій (аж до воєнних операцій), метою яких є управління поведінкою людей, розклад ідейно-політичної і моральної єдності громадян соціалістичних країн, прихильників соціалізму в усьому світі. Для організаторів психологічної війни, справедливо відзначає відомий радянський дослідник В. Артемов, «придатні» всі засоби: воєнні демонстрації, терористичні і диверсійні акти, дипломатичні демарші, політичний тиск, економічний саботаж, дезинформація тощо 13.
З боку імперіалізму ідеологічне протиборство трактується як такий стан відносин між державами, що начебто передує воєнному конфліктові, є своєрідною підготовкою до здобуття перемоги в наступній «неминучій» війні. «Тут,— пише радянський вчений Г. Шах-назаров,— і полягає різниця між ідеологічною боротьбою і «психологічною війною»: першу ведуть, щоб досягти своїх цілей без
6
війни, другу — щоб підготувати якомога кращі позиції в наступній війні» 14.
Психологічна війна як «на внутрішньому, так і на зовнішньому фронтах» 15 антикомунізму, без сумніву, посідає особливе місце в системі реакційної зовнішньої політики і дипломатії імперіалізму, інших засобів апології буржуазного способу життя. Це війна, спрямована на відродження і стимулювання антикомуністичних, мілітаристських і націоналістичних поглядів і тенденцій, в першу чергу тих, що набирають форми антирадянщини. Така війна розрахована на підрив підвалин соціалістичного ладу, його розклад і ліквідацію, а також на розповсюдження і закріплення серед населення капіталістичних країн негативного стереотипу щодо соціалізму. Це війна, складовою частиною якої є ідеологічні диверсії з обов’язковими для них спробами експорту контрреволюції, «жовта пропаганда» з використанням різного роду відщепенців— вихідців з соціалістичних країн. Психологічна війна характеризується широким використанням явищ і закономірностей загальної та соціальної психології.
У підривних антикомуністичних акціях американський імперіалізм, його розвідувальні та ідеологічні служби активно використовують організації українських буржуазних націоналістів у США та інших країнах капіталістичного Заходу. Участь націоналістичної контрреволюції в ідеологічних диверсіях — одна з основних форм їх використання в антирадянській психологічній війні. В свою чергу, як складова частина психологічної війни ідеологічна диверсія відбувається в таких двох основних напрямах: «Перший— це підривна пропаганда з використанням радіо, періодики, усної пропаганди. Другий — це розвідувально-організаційна підривна діяльність, метою якої є створення в нашій країні всіляких легальних і підпільних ворожих груп для боротьби з існуючим ладом, керівництво ними, їх політична, моральна і матеріальна підтримка» 16.
Науковий марксистсько-ленінський аналіз діяльності апарату психологічної війни американського імперіалізму зроблено рядом відомих радянських дослідників 17. Внесок у цю важливу справу зробили і українські науковці, які, зокрема, особливу увагу приділяють розвінчанню підступної ролі ідеології і практики українського буржуазного націоналізму в психологічній війні імперіалізму проти Радянського Союзу 18.
Реакційний, підривний, протиправовий характер психологічної війни визнається і в дослідженнях американських буржуазних істориків, політологів, «радянологів» тощо. Теоретик американської буржуазної пропаганди П. Лайнбарджер вмістив в одній із своїх книг визначення цього поняття, взяте з директиви для підрозділів психологічної війни армії США. «Психологічна війна,—
7
говориться у директиві,— полягає в планомірному використанні пропаганди і споріднених з нею інформаційних заходів з метою вплинути на погляди, почуття, стосунки і поведінку груп іноземців ворожих та інших країн таким чином, щоб сприяти реалізації національної політики і воєнних планів (США.— Є. А.)»19.
В свою чергу конгресмен-«яструб» М. Фейган заявляв, що психологічна війна націлена «на відверте підбурювання» націоналістичних поглядів, антирадянських, антидержавних дій з боку нестійких елементів всередині Радянського Союзу та інших соціалістичних країн20. Таким же чином, хоч і більш завуальовано, висловлювався і колишній помічник президента США з питань національної безпеки 3. Бжезінський 21.
Не випадково організатором пропагандистських фальшивок з арсеналу психологічної війни часто виступає Центральне розвідувальне управління США. А якщо взяти до уваги рішення адміністрації Р. Рейгана фактично повністю розв’язати руки ЦРУ в реалізації імперіалістичних устремлінь Вашінгтона, надавши йому практично необмежені права, то можна передбачати дальшу активізацію цього центру міжнародних провокацій і підступів.
У 1975—1976 рр. американський конгрес під тиском громадськості розслідував підривну діяльність ЦРУ і виявив, зокрема, що за його завданням працювали сотні американських журналістів. З тих пір змін не сталося. «Вони (ці журналісти.— Є. А.) сприяли перекрученню фактів як в США, так і за кордоном. Чому ж ми повинні вірити, що цій практиці покладено кінець?» — таке логічне питання ставлять автори збірника «Брудна робота. ЦРУ в Західній Європі», виданого в Нью-Йорку у 1978 р.22
І сьогодні ЦРУ як організатор і натхненник багатьох акцій психологічної війни продовжує користуватися в своїх діях прийнятою ще в 1948 р. директивою Ради національної безпеки США 10/2, в якій говориться, що ведення таємних операцій в рамках психологічної війни є основною метою розвідувального управління. В директиві, зокрема, сказано, що «таємні операції полягають у пропаганді, економічній війні; превентивних прямих діях, включаючи саботаж». Далі в директиві як завдання ЦРУ визначена «підривна робота проти іноземних держав», спрямована на підтримку контрреволюційних сил, культивування антикомуністичних настроїв у соціалістичних країнах. Передбачалось широке використання для цього «емігрантських антикомуністичних груп» 23. Всю діяльність, говорилося в директиві, планується провадити так, щоб приховати її джерело — уряд Сполучених Штатів. Таким чином, у випадку розвінчання подібних таємних операцій уряд США, мовляв, матиме можливість заперечувати свою причетність до них.
Не чим іншим, як засобом обману громадської думки, є широко вживаний адептами психологічної війни термін «вільний об
9
мін інформацією», оскільки тут йдеться про забезпечення безперешкодного доступу друкованої та іншої продукції підривного характеру в різні країни. Мета — нав’язати іншій стороні буржуазний спосіб життя і відповідну ідеологію.
В розрахунку на внутрішнього споживача організатори психологічної війни роблять ставку на насаджування ворожого ставлення до радянської внутрішньої і зовнішньої політики, поширення серед населення західних країн наклепницьких вигадок про економічне і соціально-політичне становище радянських людей. Йдеться про те, щоб приховати від трудящих справжню глибоко демократичну суть заходів КПРС і Радянського уряду по підвищенню' матеріального рівня життя населення СРСР, перекрутити зміст радянського демократизму.
Виходячи з того, що українські буржуазно-націоналістичні організації в США активно використовуються американськими спецслужбами, а також високопоставленими членами вашінгтон-ської адміністрації у здійсненні операцій психологічної війни, і враховуючи загальне висвітлення проблеми в радянській науковій літературі, автор пропонованого конкретно-історичного дослідження робить спробу вирішити кілька завдань. Серед них — визначення місця і ролі зарубіжних організацій українських буржуазних націоналістів у психологічній війні американського імперіалізму проти СРСР, передусім в умовах загострення міжнародної обстановки наприкінці 70-х — початку 80-х років; розгляд питань використання націоналістів та їх антирадянської «аргументації» співробітниками Білого дому, держдепартаменту, членами обох палат американського конгресу. Адже саме в умовах штучної, перебільшеної «ідеологізації» зовнішньої політики офіційні кола США дедалі активніше вдаються до послуг націоналістичних кіл,, передусім з метою створення видимості «масової підтримки» імперіалістичної політики Вашінгтона, в тому числі й з боку етнічних груп, а також для розширення кількості учасників психологічної війни проти Радянського Союзу.
КПРС приділяє значну увагу викриттю психологічної війни проти Радянської країни. «Від працівників суспільних наук,— говориться в постанові ЦК КПРС «Про заходи по дальшому розвитку суспільних наук і підвищенню їх ролі в комуністичному будівництві»,— вимагається принциповість і твердість у боротьбі, проти імперіалістичної ідеології, проти буржуазних і реформістських фальсифікаторів марксизму-ленінізму. Викриття професіональних антирадянщиків і антикомуністів... один з найважливіших обов’язків радянських вчених. їм належить відповідальна роль у боротьбі проти ревізіонізму і націоналізму» 24.
Конкретні настанови щодо цього містить і постанова ЦК КПРС «Про 60-у річницю утворення Союзу Радянських Соціалістичних
9>
Республік». В ній, зокрема, сказано: «...враховуючи, що націоналізм є одним з головних засобів у підривній діяльності імперіалізму проти реального соціалізму, необхідно вести послідовну, наступальну боротьбу з спробами розпалити націоналістичні передсуди у окремих людей... Аргументовано викривати буржуазних фальсифікаторів історії нашої країни, національної політики КПРС» 25.
Підтримувати постійну політичну пильність, заздалегідь розвінчувати ворожі підступи, протидіяти і запобігати їм, не допускати в середовище трудящих буржуазної ідеології вимагав В. І. Ленін. «Раз про самостійну, самими робітничими масами в самому ході їх руху вироблювану ідеологію не може бути й мови, то питання стоїть тільки так: буржуазна або соціалістична ідеологія,— писав він.— Середини тут немає (бо ніякої «третьої» ідеології не виробило людство...). Тому всяке применшення соціалістичної ідеології, всяке відсторонення від неї означає тим самим посилення ідеології буржуазної» 26. В. І. Ленін вчив, що буржуазний націоналізм має значні можливості, щоб розбещувати робітників, сіяти серед них ідеї роз’єднання й роздроблення. Для того щоб ліквідувати перешкоди на шляху до соціалізму, писав В. І. Ленін, комуністам України і Росії слід «терпеливою, наполегливою, упертою спільною роботою перемогти націоналістські підступи всякої буржуазії, націоналістські передсуди всякого роду»27. Закликаючи до безпощадної боротьби з- буржуазним націоналізмом, В. І. Ленін наголошував, що викриття буржуазно-націоналістичних підступів, «боротьба з цим злом, з найбільш закоренілими дрібнобуржуазними-національними передсудами, тим більше висувається на перший план, чим злободеннішим стає завдання перетворення диктатури пролетаріату з національної... в інтернаціональну» 28.
РОЗДІЛ І
БУРЖУАЗНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ — ЗНАРЯДДЯ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ВІЙНИ
У післявоєнний період Сполучені Штати Америки, за висловом Генерального секретаря Компартії США Г. Холла, стали «ідеологічним штабом імперіалістичного світу» У другій половині 70-х років, особливо з приходом у 1977 р. до влади в Білому домі адміністрації на чолі з Дж. Картером, почалась чергова фаза зростання питомої ваги ідеологічних факторів у формуванні зовнішньої політики США. Була відкинута популярна на рубежі 60—70-х років теорія «кінця ідеології». Знову, як, наприклад, на початку 50-х років, зовнішня політика Сполучених Штатів більшою мірою почала визначатись ідеологічними мотивами, ідеологічний за своєю суттю характер мали, зокрема, численні зовнішньополітичні заходи і акції американського імперіалізму.
Нинішнє американське керівництво та ідеологи, яким доручено обгрунтувати агресивний зовнішньополітичний курс адміністрації Р. Рейгана, виходять з того, що загострення міжнародної обстановки наприкінці 70-х — початку 80-х років було викликане значною мірою ідеологічними розбіжностями між Сполученими Штатами і Радянським Союзом. Суспільство переживає один з тих періодів, коли ідеологія антикомунізму особливо помітно впливає на американську зовнішню політику. Саме антикомуністичними мотивами викликані ті численні зовнішньополітичні акції, зокрема економічні «санкції» проти СРСР, які повністю суперечать навіть національним інтересам США. В одному із своїх інтерв’ю О. Хейг, який в той час займав посаду державного секретаря США, заявив з цього приводу: «В історичному плані ми, можна сказати, почали розуміти джерела найбільшої загрози міжнародному мирові сьогодні, і це — марксистсько-ленінський рух» 2.
З точки зору багатьох інших представників адміністрації Білого дому вищим критерієм оцінки будь-яких зовнішньополітичних акцій слід вважати їх здатність служити антирадянщині і антико-мунізмові взагалі. Американський журналіст X. Сміт писав у «Нью-Йорк тайме мегезін» від 16 листопада 1980 р., тобто одразу після перемоги Р. Рейгана на президентських виборах, що
И
новий керівник Білого дому «дивиться на світ з філософських позицій 50-х років, коли Америка не мала рівних щодо могутності... Йому близький біполярний світ початку перших років холодної війни. Для Рейгана значно більшою мірою, ніж для інших американських президентів останнього періоду, боротьба з Москвою за вплив у світі (цими словами буржуазний автор маскує агресивні наміри Вашінгтона.— Є. К.) не тільки служить живильним джерелом зовнішньополітичних ідей, але значною мірою є тією призмою, через яку він дивиться на світ».
У виступах представників адміністрації Р. Рейгана виразно проглядають нестримний антикомунізм і ворожість до світового соціалізму. Це повною мірою виявилося у проголошенні президентом США «хрестового походу» проти комунізму. Так, у травні 1982 р. Р. Рейган оголосив зовнішньополітичну директиву, яка, за визначенням газети «Філадельфія інкуайрер», «дає сигнал до розгортання економічного, політичного, дипломатичного і пропагандистського наступу проти Радянського Союзу»3. Таким чином, було дано сигнал до глобального протиборства з соціалізмом. Згодом, на початку червня 1982 р., президент виступив перед депутатами англійського парламенту з програмною промовою, в якій, ніби розкриваючи зміст згаданої директиви, закликав розпочати «хрестовий похід» проти комунізму 4.
Одним з проявів небезпечного для справи миру курсу Вашінгтона стало проведення восени 1982 р. держдепартаментом США «конференції з питань демократизації комуністичних країн»5. З промовою на ній виступив державний секретар США Дж. Шульц. Відзначаючи провокаційний характер «конференції», оглядач газети «Нью-Йорк тайме» Гверцман стверджує, що «наскільки можна пригадати, вперше державний департамент офіційно скликав конференцію для обговорення шляхів зміни структури комуністичних країн». Це вже не просто ідеологічна диверсія, а пряма, санкціонована найвищими чинами Вашінгтона і проведена за їх безпосередньою участю агресія в галузі політики й ідеології.
Ще одна (з багатьох) спроба обгрунтувати «ідеологізацію» зовнішньополітичного курсу США на початку 80-х років була зроблена провідним ідеологом американського консерватизму Н. Под-горецом. У журналі «Комментарі» (1981, квітень, с. 39) він, зокрема, писав: «Представляючи Радянський Союз конкуруючою з нами супердержавою, з якою можливо укласти мирні угоди замість того, щоб представляти його комуністичною державою, ворожою нам за своєю природою... адміністрації Ніксона, Форда і Картера позбавили радянсько-американський конфлікт його морального й ідеологічного змісту, задля чого уряд міг би обгрунтовано вимагати жертв, а народ — з готовністю їх терпіти».
12
Саме на основі антикомунізму відбувається використання спец-службами США, ідеологічними центрами американського імперіалізму організацій українських буржуазних націоналістів як в самих Сполучених Штатах, так і в інших країнах поселення зарубіжних українців. «В кожному конкретному випадку і в загальному спрямуванні,— визнає націоналістична газета «Свобода» (Джерсі-Сіті, США), — йдеться про діяльність, скеровану проти СРСР». Як вже зазначалося, націоналізмові в антикомуністичних, анти-радянських планах імперіалізму відводиться особливе місце.
Націоналізм є тією психологією й ідеологією, тією політикою й соціальною практикою, які протистоять пролетарському інтернаціоналізмові, проповідують вороже ставлення до інших соціально-етнічних спільностей, що відповідає інтересам експлуататорських класів і веде до послаблення позицій трудящих в боротьбі за свої класові інтереси6. «Поміщицький і буржуазний націоналізм,— писав В. І. Ленін,— намагається цькуванням «інородців» роз’єднати і розбестити робітничий клас, щоб легше було приспати його» 7. Ленінські характеристики шовіністичного курсу царизму також нагадують нам, що імперіалізм завжди організовує «чорні сотні» з дрібної буржуазії, намагається згуртувати «всі реакційні елементи», щоб нацьковувати одні національні групи на інші 8.
Ідеологи імперіалізму, його спеціальні служби сподіваються, за висловом одного з теоретиків антикомунізму, що саме націоналізм має стати тією «греблею», яка зупинить дальший поступ комунізму 9. При цьому вони подають національне питання як «однаково невиліковне» в умовах капіталізму і соціалізму. «Я глибоко впевнений,— писав буржуазний дослідник,— що сучасні націоналістичні рухи є всесвітнім феноменом» 10. А впливова американська газета відзначала навіть, що «боротьба за визволення» народів СРСР повинна стати центральною ланкою зовнішньої політики Вашінгтона ”.
Теза про «невиліковність» національного питання, обумовленість історичного прогресу «виключно міжнаціональними відносинами» активно мусується й українськими буржуазно-націоналістичними «ідеологами». При цьому вони, як і їхні хазяї з ідеологічних центрів та спецслужб імперіалізму США, нерідко ставлять на одну дошку соціалізм і капіталізм. Один з таких «ідеологів» у статті «Хвора цивілізація» нещодавно писав: «Живемо наче на вулкані, що розхитує основи нашої суспільної системи. Міські метрополії вражені паралічем страйків, розгулами, насиллям, вбивствами, порушенням спокою». Здавалося б, все ясно: автор визнає невиліковні болячки капіталізму. Однак основне, те, для чого писались попередні слова, він висловив у підсумку: «Все це симптоми хворої цивілізації... Це все — не криза капіталізму, а криза
13
індустріального суспільства, незважаючи на його політичну форму» («Свобода», 1980, 4 вересня).
Таким чином, коли мова йде про український буржуазний націоналізм, слід завжди враховувати його апологетичну по відношенню до сучасного капіталізму суть.
Буржуазний націоналізм як зброя психологічної війни проти соціалістичних країн, проти сил прогресу взагалі є одним з найне-безпечніших засобів в руках буржуазії. Справа в тому, що «пережитки націоналізму особливо живучі, стійкі в сфері побутових, міжособових стосунків». З іншого боку, «ворожа пропаганда Заходу у боротьбі проти реального соціалізму докладає особливо значних зусиль до того, щоб завдати шкоди дружбі народів нашої країни, підживити націоналістичні настрої»,— писав секретар ЦК КПРС Б. М. Пономарьов у статті «Ленінська національна політика КПРС та її міжнародне значення» 12.
У нинішній складній міжнародній обстановці американський імперіалізм робить ставку на націоналізм у спробах «відкинути комунізм», що було характерно для періоду «холодної війни». Знову на озброєння береться висловлювання відомого американського політолога С. Сульцбергера: у таких ворожих районах, як Радянський Союз і його блок — Організація Варшавського Договору, ми натхненно підтримуємо націоналізм. Це, на його погляд, повинно сприяти ворожнечі між росіянами і представниками інших націй і народностей нашої країни, між народами інших країн соціалістичної співдружності13.
Засобам масової інформації відводиться особливо важливе місце як в розповсюдженні шовіністичних і націоналістичних ідей «американського месіанізму» серед населення США, так і в спробах провокувати буржуазно-націоналістичні настрої серед населення Радянського Союзу та інших країн соціалізму.
Новій хвилі активних маніпуляцій націоналістичними гаслами в зовнішньополітичних акціях американського імперіалізму на рубежі 80-х років передувало широке використання буржуазно-націоналістичного за своєю суттю гасла «американізму» в розрахунку на внутрішню аудиторію. Демагогічний заклик «повернення до патріотизму» перебував на вістрі передвиборної кампанії кандидата у президенти США Р. Рейгана в 1980 р. Він одразу ж був підхоплений засобами масової інформації. Українські буржуазні націоналісти теж всіляко вихваляють курс імперіалізму США на створення «світу по-американськи», намагаючись при цьому дати ідеологічне і пропагандистське обгрунтування хвилі шовінізму, що активно насаджується сьогодні в Сполучених Штатах.
Окремі американські автори не без підстав вважають, що чергова хвиля шовінізму і націоналістичних інсинуацій в США почала зароджуватись ще в період найвищого розвитку розрядки між
14
народної напруженості. Журнал «Тайм» називає датою народження «нового американського патріотизму» 1976 р., тобто рік підготовки і святкування 200-річчя незалежності країни. «Після В’єтнаму і Уотергейту,— пише відомий оглядач Л. Морроу в статті. «Повернення патріотизму»,— 1976 р. був позначений широкою шовіністичною церемонією самовибачення». І далі: «Патріотизм відродився разом зі своїми єдиноутробними неохайними близнюками— ксенофобією і шовінізмом... В своєму крайньому прояві американський патріотизм дегенерував в огидний різновид національного самовихваляння» 14.
Що стосується українських буржуазних націоналістів, то вони використали 200-річчя незалежності США, з одного боку, щоб підкреслити свою відданість американському імперіалізмові, а з іншого,— щоб спробувати притягти до поріділих лав націоналістичних організацій бодай якесь поповнення з числа представників української етнічної групи.
Підхоплене буржуазною і буржуазно-націоналістичною пропагандою гасло «нового американізму» і «повернення до патріотизму» одразу ж набуло антирадянського забарвлення, почало використовуватись В боротьбі Проти комуністичної Ідеології, СТЯЛО' знаряддям психологічної війни проти СРСР. Вершиною спекуляцій навколо «американізму» стали різного роду передбачення «швидкого кінця» комунізму і, звичайно, «стабілізації» капіталізму. «Ідеологічна спокуса комунізму гасне, стаючи жертвою націоналізму»,— так, видаючи бажане за дійсне, писав журнал, що висловлює погляди воєнно-промислового комплексу США 15.
Тепер американський імперіалізм і його пропагандистський апарат, весь механізм психологічної війни відводять націоналізмові особливо значне місце якраз у спробах реалізації своїх антикомуністичних амбіцій у міжнародному масштабі. Це з усією* очевидністю підтвердила діяльність спецслужб США проти соціалістичної Польщі.
В своїх підривних акціях проти ПНР американський імперіалізм відверто підігріває «великопольські» тенденції, підтримує реакційну польську еміграцію, використовуючи створені нею націоналістичні контрреволюційні організації як своєрідну ширму в проведенні антидержавних провокацій проти ПНР. Пропагандистські служби США активно спекулюють на таких поняттях, як «національна свідомість поляків», «національна спільність», «національний польський характер», тим часом докладаючи значних зусиль,. Щоб розбити єдність польського суспільства. Зусилля американського імперіалізму спрямовані і на дискредитацію принципу пролетарського, соціалістичного інтернаціоналізму, характеру братньої допомоги соціалістичних країн польському народові.
15>
Характерно, що правляча буржуазія особливо активно використовує націоналізм, в тому числі й різного роду антирадянські емігрантські угруповання, тоді, коли бачить свою неспроможність подолати політичну боротьбу мас іншими традиційними методами, коли зазнає щораз відчутніших поразок у протиборстві з соціалізмом і змушена шукати нових форм протидії революційному процесові в світі.
Буржуазний націоналізм посідає дедалі вагоміше місце в арсеналі засобів психологічної війни в міру того, як в несоціалістич-ній частині світу спостерігається дальше загострення національного питання. Це з одного боку. З другого — надії на буржуазний націоналізм посилюються за умов, коли для все ширших кіл світової громадськості стає очевидним той факт, що лише реальний соціалізм здатний забезпечити розвиток і розквіт матеріальних і духовних сил всіх націй і народностей, ліквідувати міжнаціональні бар’єри і передсуди. Що ж до капіталістичної системи, то вона незмінно подає приклади того, що за її умов неможливо розв’язати національне питання.
Підтвердження щодо цього ми знаходимо у щоденному житті багатонаціональних буржуазних держав, де тривають національні •і расові конфлікти, як це має місце у США; або жорстоко придушуються виступи населення за свої соціальні і національні права, як, наприклад, у Північній Ірландії; або у відповідь на справедливі вимоги етнічних меншостей лунають постріли поліцейських, як в Англії; чи панує жорстокий режим апартеїду, як у Південно-Африканській Республіці.
Нинішній український буржуазний націоналізм, що втратив соціальну базу на території України й існує виключно у формі зарубіжних організацій буржуазних націоналістів, є одним з тих загонів і знарядь антикомунізму, які виконують волю імперіалістичних кіл і в усьому підтримують реакційний курс нинішньої американської адміністрації. Характерне щодо цього висловлювання націоналістичної газети «Свобода» (1982, 13 січня): «Засадниче становище президента Рейгана на сто відсотків правильне». Таких оцінок антирадянського курсу Вашінгтона і закликів зробити його ще агресивнішим в націоналістичній пресі безліч.
Як уже зазначалось, головним інструментом буржуазної ідеології є антикомуністична, антирадянська пропаганда, серед завдань якої — ідеологічне та психологічне забезпечення зовнішньополітичного курсу імперіалізму. Реалізується імперіалістична пропаганда насамперед через засоби масової інформації. Щоб хоч незначною мірою уявити собі кількість ідеологічної отрути, яку з дня на день виливають вони на читачів американських газет і журналів, радіослухачів, телеглядачів, пригадаємо деякі цифри. В Сполучених Штатах видається близько 1700 щоденних газет,
16
функціонує понад 7 тис. радіостанцій та близько тисячі телестанцій 1в. Щорічно США продають зарубіжним телевізійним компаніям програми обсягом 200 тис. годин. При цьому апологети американського імперіалізму постійно докладають значних зусиль щодо підвищення ефективності буржуазної пропаганди. Особливого значення вони надають поширенню за межами США своїх трактувань міжнародний подій.
Ще 15—20 років тому важко було навіть передбачити можливість нинішніх величезних витрат на ведення ідеологічної війни. Наприклад, колишній президент США Д. Ейзенхауер свого часу заявляв: «Якщо ми збираємося виграти холодну війну, ми повинні витрачати на цю роботу (інформаційну діяльність ЮСІА — Інформаційне агентство США) півмільярда чи навіть мільярд доларів щороку, якщо це буде потрібно»17. Сьогодні ж Білий дім виділяє кожного фінансового року близько 2,5 млрд. дол. на пропаганду «американського способу життя». І ці асигнування постійно зростають 18.
Організації українських буржуазних націоналістів у Сполучених Штатах при матеріальній і моральній підтримці спецслужб видають— хоч і мізерними тиражами — десятки газет, бюлетенів, журналів. Розраховуючи привернути на свою сторону бодай якусь частину американської молоді українського походження, значною мірою асимільованої і байдужої до антирадянського політикуван-ня націоналістичної верхівки, дедалі більше контрреволюційних українських видань у США переходять на англійську мову. Завдяки цьому, як передбачається, можна буде поширити антирадян-ські наклепи за межі української етнічної групи.
Цій же меті служать і такі форми участі українських буржуазних націоналістів в антирадянській обробці американців українського походження (а при нагоді не лише їх), як виступи в передачах місцевих американських радіостанцій. Нерідко окремі націоналістичні ватажки, що працюють в різних «радянологічних» центрах, одержують також можливість виступати в антирадян-ських програмах місцевого телебачення. Фінансується все це спец-службами США. Так, націоналістичний журналіст І. Овечко писав у газеті бандерівців «Українська думка» (Англія) від 5 лютого 1981 р., що збанкротували б всі наші газети та журнали, якби вони були залишені виключно на поталу читачів-передплатників або якби життя кожного українського пресового органу залежало виключно від того, чи даний орган сам себе оплачує, тобто чи прибутки з передплат і оголошень покривають всі видатки. Автор не називає джерело фінансування своїм іменем. Однак з його тону, завуальованості і таємничості висловлювання ясно, що маються на увазі секретні служби імперіалізму.
2 з-юіз
17
Прагнучи розширити ідеологічну експансію, офіційний Вашінг-тон, його спеціальні служби, ідеологічно-пропагандистський апарат на сучасному етапі роблять ставку на організації контрреволюціонерів, що склалися на базі різних етнічних груп. Саме з цієї точки зору слід розглядати спроби імперіалістичних спеціальних відомств примирити між собою — а при нагоді і створити антира-дянський альянс — українських буржуазних націоналістів, сіоністів, литовських, естонських, польських та інших націоналістів.
Тут варто зазначити: якщо націоналізм правлячої буржуазії взагалі служить інтересам капіталістичного способу виробництва безпосередньо, спрямований на те, щоб перемогти суперників в умовах жорсткої конкуренції, і часто набуває характеру шовінізму, расизму і фашизму на практиці, то український буржуазний націоналізм, викинутий українським народом за межі Радянської України, є суто маріонетковим явищем. Він виступає в ролі підспівувача і виконавця волі імперіалістичних сил, новітніх паліїв війни. Вбачаючи єдину можливість для здійснення своїх планів у розв’язанні нової світової війни, націоналістична контрреволюція сподівається повернутися на Україну слідом за новими агресорами, цього разу американськими.
При потуранні офіційних властей українські націоналістичні угруповання прагнуть втягувати американських українців у чужі їхнім інтересам антирадянські дії, спрямовані перш за все проти держави українського народу — Радянської України. Шалений ан-тикомунізм, шовінізм і расизм, ненависть до будь-якої демократії і мілітаризм єднають буржуазний націоналізм з фашизмом і неофашизмом.
Лідер італійських комуністів П. Тольятті свого часу відзначав: «Крайній націоналізм (а саме таким можна назвати український буржуазний націоналізм в цілому.— Є. К.) — скрізь є складовою частиною фашистських рухів» 19.
Класова, апологетична по відношенню до американського капіталізму сутність українського буржуазного націоналізму виявляється у виправдовуванні націоналістичною пропагандою грабіжницької, антидемократичної діяльності монополій, штучному підігріванні ворожнечі між американськими трудящими, що належать до різних етнічних груп, вихвалянні експансіоністського зовнішньополітичного і реакційного внутрішнього курсу Вашінгтона тощо.
Прикладом антинародної, зрадницької щодо трудящих американців діяльності українських буржуазних націоналістів є їх ставлення до прогресивних профспілок. Вже стало традицією, що націоналістичні верховоди і їх преса всіляко чорнять тих, хто, на їх думку, «безпідставно» страйкує, «підкопуючи економіку і господарське життя». Все це, мовляв, грає на руку Москві, а не служить поліпшенню умов життя трудящих. Робітник, заявляють во
18
ни, повинен бути «благонадійним», він має ставити інтереси капіталу вище власних.
У ворожості націоналістичного конгломерату щодо американських трудящих можна переконатися на прикладі «профспілкової діяльності» українського націоналіста з Детройта Я. Стасика, члена профспілки машинобудівників. Жодного разу його ім’я не згадувалося у зв’язку з вимогами поліпшення умов праці і життя робітників, підвищення їх заробітної плати. Зате добре відомо, що під час засідань керівних органів профспілки та її відділень він постійно розповсюджував наклепницькі пасквілі про життя в Радянському Союзі та інших соціалістичних країнах.
Прогресивна громадськість всього світу була справедливо обурена розправою адміністрації Р. Рейгана над профспілкою авіади-спетчерів. Що ж до українських націоналістів, то вони не приховують радощів з приводу того, що «Білий дім зламав цей страйк і тим самим вдарив по робітничих профспілках взагалі». Злобну реакцію з їх боку викликав той факт, що страйкарі під час демонстрації йшли з піднятими догори кулаками — «символом воюючого комунізму». Водночас як унікальну (в позитивному розумінні слова) розцінили вони антипрофспілкову акцію американських властей, не приховуючи особливого задоволення тим, що ця розправа «кинула чорну тінь на профспілковий рух і негативно позначиться на його дальшому розвитку».
Постійно з’являється на сторінках буржуазно-націоналістичних видань теза про те, що робітники повинні терпіти, не висувати економічних вимог. Адже, твердять буржуазно-націоналістичні апологети капіталізму, Білий дім повинен нарощувати воєнні приготування, а вони, мовляв, вимагають постійних жертв від трудящих. То ж і рясніють сторінки націоналістичних видань закликами до американських трудящих, в тому числі й українського походження, працювати за меншу зарплату, не боротись за поліпшення умов життя. Характерно, що заклики жертвувати ніколи не бувають звернені до експлуататорських класів.
Фарисейські заяви націоналістичних контрреволюціонерів про «вірність» Україні, їх удаваний «український патріотизм» і тому подібне теж виявляються не чим іншим, як пропагандою капіталізму (принципи якого, мовляв, найбільше підходять Україні), вихвалянням культу наживи, спробами поширювати уявлення про американські «свободи».
Певну роль виконують українські буржуазні націоналісти і в ідеологічній та психологічній обробці американських трудящих, насамперед, звичайно, українців за походженням. Націоналістична верхівка прагне будь-що стримати їх соціальну активність, не допустити участі в загальнодемократичній боротьбі американських трудящих, в русі борців за мир.	_
Ґ7__
2*
19
«Таємною зброєю» буржуазно-націоналістичного крила етнічних груп американські дослідники називають їх здатність «емоційно» впливати на американців, зацікавлюючи останніх становищем в країнах, звідки походять ті чи інші націоналістичні відщепенці. Йдеться при цьому про їх використання для створення серед американської громадськості фальшивого образу соціалістичних країн, насамперед Радянського Союзу20. «Одним із засобів обробки мас стала діяльність ультраправих расистських сил, які відверто пропагують фашистські ідеї»,— справедливо зазначає в цьому зв’язку газета американських комуністів21.
Ідеологія і практика українського буржуазного націоналізму, як і всякого буржуазного націоналізму, мають об’єктивну основу: капіталістичний спосіб виробництва. При цьому слід підкреслити, що в умовах еміграції діяльність кожного (за етнічною приналежністю) з буржуазно-націоналістичних угруповань має специфічні риси. Зокрема, представники українського націоналізму змушені вдаватися до тези про «два патріотизми», в даному випадку — про американський і український. Мета цих просторікувань полягає в спробах маскувати антидемократичну суть націоналізму взагалі, його ворожість людям праці всіх націй і національностей, в тому числі і трудящим Сполучених Штатів, його несумісність зі всяким патріотизмом.
Численні спроби переконати громадськість у «подвійному» патріотизмі буржуазно-націоналістичних контрреволюціонерів робляться не лише націоналістичними «ідеологами». Діють у цьому напрямі і їхні ідейно-політичні «наставники», тобто представники спецслужб, ідеологічних центрів імперіалізму, його засобів масової інформації.
Американські політичні і державні діячі, пише, наприклад, Ч. Мак-Матіас у статті «Етнічні групи і зовнішня політика», постійно змушені брати до уваги проблему громадян «з подвійною лояльністю — до Америки і почуттям любові до тієї чи іншої зарубіжної країни», вихідцями з якої вони є22. Інший американський буржуазний автор взагалі називає іммігрантів «найбільш нестримними патріотами» 23. В кожному з наведених висловлювань йдеться, звичайно, про тих іммігрантів, що проявляють лояльність до приватної власності, до експлуатації людини людиною. В цьому відношенні українські буржуазні націоналісти дійсно «патріоти», оскільки є запеклими апологетами агресивного міжнародного і антиробітничого внутрішнього курсів у політиці Вашінгтона.
Що ж до трудящих Радянської України, то оунівський журнал «Сучасність» (Мюнхен) у лютому 1980 р. слушно висловлював сумнів з приводу доречності самого співставлення понять «ОУН» і «робітники». При цьому автор публікації з гострим невдоволенням нарікав на те, що робітничий клас України завжди був і
20
залишається вороже настроєним до націоналістичних ідей. Трудове населення України, з гіркотою визнає він далі, ніколи не розділяло ідей оунівців, ніколи не підтримувало їх. І це дійсно так. Адже український буржуазний націоналізм завжди робив основну ставку на сільських багатіїв, куркульство, а нині в умовах зарубіжного животіння теж орієнтується насамперед на дрібну буржуазію українського походження.
Варто підкреслити вкрай провокаційний, цілеспрямований характер антирадянських акцій, які за дорученням своїх босів з американських спецслужб виконують українські буржуазні націоналісти. Ось яскравий приклад однієї з них. Наприкінці 1980 р. деякі органи західної буржуазної преси опублікували листівку, сфабриковану бандерівцями і «адресовану» воїнам Радянської Армії. Про її характер свідчить хоча б той факт, що вона містила відвертий заклик «не виконувати наказів» командування24. При цьому наголошувалось, нібито вона була передана афганським бандитам для розповсюдження на території Демократичної Республіки Афганістан. Враховуючи повну залежність бандерівської верхівки від спецслужб США, а також факт прямого втручання Вашінгтона у внутрішні справи суверенного Афганістану і спроби чинити тиск на Радянський Союз, щоб змусити його припинити надання допомоги афганському народові, цю акцію бандерівців важко розцінити інакше, як намагання Білого дому будь-що довести до краю загострення міжнародної ситуації шляхом провокацій і підступів, діючи при цьому «чужими руками».
При посередництві націоналістичних контрреволюціонерів відбувається своєрідна апробація найбільш упередженої і явно брехливої «інформації», що згодом підхоплюється тією чи іншою офіційною особою, яка, до речі, часто-густо і є дійсним ініціатором і творцем вигадки. Згодом «інформація» з’являється на сторінках преси, тобто поступово стає зброєю в руках тих, хто стояв за лаштунками такої вигадки.
Деякі з американських організаторів психологічної війни використовують українські націоналістичні видання для здійснення власних провокаційних антирадянських виступів. При цьому вони часто виявляють свої дійсні наміри, які в інших випадках досить ретельно маскуються демагогією. Розрахунок, очевидно, робиться на «неофіційний» характер подібних публікацій. Статті таких «авторів» з’являються на сторінках, зокрема, журналу «Юкрейніен куотерлі» (орган так званого Українського конгресового комітету Америки) та уніатсько-бандерівської газети «Америка» (Філадельфія).
Щоб скласти собі певну уяву про спрямування згадуваних виступів, досить познайомитися з одним із них. Йдеться про панегірик ядерній війні, що вийшов з-під пера генерал-майора Фуллера.
21
В плані підготовки ядерного нападу на СРСР цей «стратег» використав як трибуну журнал «АБН кореспондент — орган так званого Антибільшовицького блоку народів, керованого бандерівцями та іншими колишніми колабораціоністами гітлерівської Німеччини. Він закликав негайно об’єднати всі антикомуністичні сили (це, як відомо, давня мрія імперіалістичних спецслужб).
Фуллер пропонував значно активізувати підривну діяльність проти Радянського Союзу і навіть створити для цього «генеральний штаб по веденню психологічної війни», який би «зміцнив зуби» антикомуністичних сил («АБН кореспонденс», 1969, № 5). До посилення психологічної війни в найбільш крайніх її формах генерал закликав і в інших виступах на сторінках цього видання (1969, № 3). Подібні публікації з’являлися і в інших правих, в тому числі й буржуазно-націоналістичних, виданнях. А згодом вони перейшли на сторінки «великої» буржуазної преси і, можливо, саме в результаті цієї психологічної підготовки і виник у рамках НАТО спеціальний центр по веденню психологічної війни проти Радянського Союзу та інших соціалістичних країн, про що мова далі.
Протягом останніх років дедалі частіше трибуною антирадян-ської психологічної війни стає американський конгрес, а законодавці Сполучених Штатів Америки — її безпосередніми учасниками. Видання протоколів конгресу «Конгрешнл рекорд» нерідко стає, в свою чергу, пропагандистським рупором. При цьому широко використовуються представники організацій буржуазних націоналістів США та деяких інших капіталістичних країн як «свідки», «першоджерела» тощо.
У конгресі США з суто ідеологічними намірами висуваються проекти резолюцій, про які заздалегідь відомо, що затверджені вони не будуть за явно недостатньою кількістю конгресменів, що їх підтримують під час попередніх «проштовхувань» і обговорень. Проте члени обох палат конгресу виступають з антирадянськими заявами, явно розрахованими на те, що їх підхоплять засоби масової інформації. Авторство деяких заяв підбурювального змісту, що з’являються у виданні конгресу, навіть опосередковано не належить американським законодавцям—під ними стоять підписи різного роду реакційних «громадських» діячів і лише вказується прізвище конгресмена-опікуна, тобто того, хто допоміг організувати публікацію.
У палаті представників конгресу США на початку 1980 р. був розповсюджений, а згодом надрукований у протоколах лист одного з націоналістичних ватажків, у якому в спотвореному світлі інтерпретувалась історія України 25. Згодом там же було вміщено заяву запеклого націоналіста Л. Добрянського з наклепами на зовнішню і внутрішню політику КПРС і Радянської держави, за-22
кликами до Білого дому значно активізувати втручання у внутрішні справи Радянського Союзу26.
Влаштовуючи подібні публікації, американські законодавці планують надати вигляду «більшої об’єктивності» нагнітанню ан-тирадянської істерії, тобто показати, нібито вона є результатом «тиску знизу», «вимог мас». Ці акції, таким чином, мають на меті створити враження, що існує широка підтримка реакційного курсу Вашінгтона, його політики балансування на грані війни. їх організатори сподіваються, що ніхто не зможе звинуватити уряд Сполучених Штатів в недозволених діях.
Проте, з іншого боку, вдаючись у багатьох випадках до послуг буржуазних націоналістів, в тому числі й осіб, скомпрометованих прислужництвом гітлерівській Німеччині, офіційний Вашінгтон ще раз підтвердив, що він поставив себе на одну дошку з патологічними людиноненависниками, расистами, ворогами мирного врегулювання міжнародних проблем.
Вже згадувані події в Афганістані, що згодом були використані Вашінгтоном як «привід» для дальшої активізації антира-дянського зовнішньополітичного курсу, стали йому у пригоді для «аргументації» безпідставних спекуляцій щодо становища Радянської України в братній сім’ї радянських народів, вигадок про «експорт» революції Радянським Союзом. З пропагандистських анналів імперіалізму США було піднято фальсифікації політики більшовиків на Україні періоду Великої Жовтневої соціалістичної революції та громадянської війни. І тепер знову, як багато років тому, мають місце спроби очорнити братню допомогу трудящих Радянської Росії українському народові в його боротьбі з іноземними інтервентами та націоналістичною контрреволюцією. Ця допомога кваліфікується як «втручання» у внутрішні справи. Водночас замовчується дійсний факт іноземного втручання — намагання імперіалізму задушити соціалістичну революцію на Україні, реставрувати капіталізм.
За активізацією нападок на пролетарський, соціалістичний інтернаціоналізм, характерною для американського імперіалізму на початку 80-х років, теж криється прагнення підтвердити тезу про те, що начебто Радянський Союз, Соціалістичний В’єтнам, Республіка Куба «експортують революцію». Це, мовляв, відбувається в Афганістані, Сальвадорі, Кампучії. За браком власних аргументів на підтвердження цієї абсурдної вигадки «яструби» з конгресу США шукають їх в історії, в тому числі й історії українського народу, перекрученій і фальсифікованій націоналістами. І от, щоб «аргументувати» свої інсинуації з приводу подій в Афганістані, конгресмен Ф. Аннунціо посилається на контрреволюційні постанови Центральної ради27. Вони, мовляв, свідчать про «агресивність» Радянської влади. При цьому конгресмен
23
твердить, що антинародні акції, в тому числі й жорстокі й криваві погроми, організовані українською націоналістичною контрреволюцією в роки громадянської війни, мали «демократичний» характер, були «гуманними діями». З подібною заявою виступив згодом інший реакціонер член конгресу США Е. Дервінський, який надзвичайно активно контактує з ватажками буржуазно-націоналістичних організацій у США. «Роковини» проголошення контрреволюційною Центральною радою одного з її «універсалів» він називає кращою нагодою для обговорення в конгресі США внутрішніх справ суверенного Афганістану28.
Ще далі в своїй ненависті до соціалізму і боротьби народів за своє національне і соціальне визволення пішов сенатор Р. Доул. Він всіляко вихваляє банди так званої Української повстанської армії (УПА), що, як відомо, прислужничали гітлерівцям29. Проте в одному сенатор має рацію, вболіваючи за націоналістичних вбивць: як колись бандитами УПА, так нині головорізами з контрреволюційних банд, що діють в Афганістані, керувала ненависть до народних мас, до їх прагнення жити мирним життям, в якому не було б місця експлуатації людини людиною.
Підтримка представниками американської еліти українських буржуазних націоналістів і використання їх в антирадянській підривній діяльності носять досить різноманітний характер. Наприклад, деякі конгресмени, високопоставлені представники американської адміністрації (зокрема, 3. Бжезінський, Н. Рокфеллер, О. Хейг та ін. під час перебування у Білому домі), чиновники держдепартаменту не відмовляються від особистої участі у націоналістичних зборищах з нагоди «ювілеїв» Центральної ради, провокаційного «тижня поневолених націй» і т. д. Один із співробітників держдепартаменту, Гендерсон, кілька років тому навіть виступив на «з’їзді» бандерівської Організації чотирьох свобод України, в складі якої переважають колишні гітлерівські агенти, найманці з банд УПА, нацистських каральних формувань тощо.
З іншого боку, саме з допомогою таких і подібних їм впливових американських діячів націоналістичні антирадянщики одержують можливість виступати на всіляких збіговиськах, що організовуються в кулуарах конгресу США і держдепартаменту.
15 липня 1981 р. конгрес США відзначив 40-річчя з дня проголошення бандерівцями у Львові так званого «акта ЗО червня 1941 р.» — своєрідної присяги українських буржуазних націоналістів гітлерівському нацизмові. На «святкуванні» побувало кілька десятків американських законодавців і співробітників Білого дому. Тим самим всі вони, по суті, висловили свої симпатії оунів-ським маріонеткам.
Колишній агент нацистських спецслужб, а нині ватажок бандерівської ОУН Я. Стецько, який очолював групу націоналістичних 24
провокаторів на цих «урочистостях», скористався нагодою, щоб закликати конгрес США до дальшої активізації ідеологічних диверсій проти Радянського Союзу. Він, зокрема, наголосив на «необхідності» для Заходу посилювати націоналістичну пропаганду. Далі Стецько благав законодавців надати «матеріальну і навіть збройну допомогу» буржуазним націоналістам30, які здійснюють запеклу антирадянську діяльність у капіталістичних країнах.
При загальній одіозності цієї проголошеної в стінах конгресу США промови привертає все ж особливу увагу остання її частина — в ній міститься явний натяк на необхідність посилити підготовку збройних терористів з числа оунівців... І можна бути-певним, що спецслужби Сполучених Штатів відгукнуться: адже тероризм став невід’ємною частиною «американського способу життя», про що свідчить сама американська дійсність.
Проте провокаційні акції гітлерівських недобитків, здійснювані при сприянні вашінгтонських опікунів, на цьому не закінчились. Тоді ж, в липні, американська журналістка М. Рікардо опублікувала на сторінках «Вашінгтон пост» інтерв’ю з Я- Стець-ком, в якому цей нацистський лакуза характеризується як «мученик гітлерівських концтаборів», мало не «борець проти фашизму»31. Автор інтерв’ю і газета, в якій воно було надруковане, явно всупереч фактам, всупереч правді історії твердять, що Львів «був захоплений» 1941 р. оунівцями, а не гітлерівськими загарбниками, слідом за якими в’їхали до Львова націоналістичні прислужники «третього рейху». Вони називають Львів «колишньою столицею України» (?!), говорять про «національне зібрання», яке нібито відбулося у Львові ЗО червня 1941 р. Що ж до останнього,, то добре відомо — саме в той час український народ разом з іншими братніми народами Союзу РСР давав героїчну відсіч нацистам, а на так званому «зібранні» насправді ніхто, крім бандерівських головорізів, представлений не був.
Вмістивши таку публікацію, «Вашінгтон пост» зробила і свій брудний внесок у спроби вибілити націоналістичних колабораціоністів гітлерівської Німеччини, їх антинародну, криваву діяльність. Слід сказати, що з приходом до влади нинішньої адміністрації Білого дому використання українських націоналістів, в, тому числі й тих, що прислужувались нацистам, в акціях психологічної війни проти СРСР набуло ширшого, ніж будь-коли, розмаху. Так, уперше за увесь повоєнний час на з’їзді націоналістичного так званого Українського народного союзу в травні 1982 р. виступив віце-президент США Дж. Буш. Він закінчив свою промову обіцянкою сприяти антирадянським провокаціям націоналістичних ватажків («Свобода», 1982, 2 червня). Відзначимо, що: серед присутніх на з’їзді було чимало колишніх гітлерівських прихвоснів, в тому числі й воєнних злочинців.
25
19 липня 1982 р. поблизу Білого дому відбулось підписання президентом США чергової провокаційної антикомуністичної прокламації стосовно так званого тижня поневолених націй... в присутності колишніх есесівців з дивізії СС «Галичина», українсько-німецьких поліцаїв тощо. Коментуючи цю зловісну акцію психологічної війни, бандерівська газета «Шлях перемоги» 29 серпня 1982 р. писала, що це — важливий показник політичної атмосфери у Вашінгтоні, а також промінь надії на більш дійову підтримку буржуазних націоналістів.
Українські буржуазно-націоналістичні ватажки вбачають у наростанні подібних антирадянських провокаційних акцій за участю високих представників американської адміністрації «значний крок уперед» і навіть свідчення «переорієнтації» американського імперіалізму на більш активне маніпулювання «національною проблематикою» в акціях антирадянської психологічної війни. Використовуючи в своїх антирадянських виступах «аргументацію» українських буржуазних націоналістів, деякі діячі Вашінгтона тим самим вдаються до послуг так званої жовтої пропаганди, що базується на виробленні брехливої інформації. Підкреслимо, що така пропаганда особливо характерна для періодичних націоналістичних видань.
Українські буржуазні націоналісти часто діють за таким принципом: якщо факти не відповідають заздалегідь підготовленим «висновкам» — тим гірше для фактів. Вони, наприклад, активно «доводять» наявність на Україні якихось «переслідувань» в галузі літератури і мистецтва, твердять навіть про «заборону» вживати українську мову, «відсутність» українських видань, зокрема газет. Ось як «аргументується» подібна нісенітниця.
Нещодавно на Україні завершено чергове видання багатотомного «Словника української мови». Передплата на нього була вільною, придбати його можна було практично всім бажаючим. Та в «Альманасі» так званого Українського народного союзу (США) за 1979 р. сказано, що Україна взагалі ніколи не мала і не має такого словника. Розрахунок тут зроблено на необізнаність читача, недоступність для багатьох зарубіжних українців інформації з Радянського Союзу.
В деяких випадках українські буржуазно-націоналістичні фальсифікатори вдаються до замовчування небажаних фактів. Особливо активно цей метод вживається у «відгуках» на зовніШ’ ньополітичні заходи Радянського Союзу, радянські мирні ініціативи. Так, наприклад, було практично з усіма радянськими мирними пропозиціями, з текстом Заключного акта Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі. Націоналісти ніколи не друкували жодного рядка з цих документів. Вони ніколи не згадували, що саме Радянський Союз був ініціатором переговорів, спрямова
26
них на повну і загальну заборону випробувань ядерної, радіологічної зброї та ряду інших її видів. На шпальтах буржуазно-націоналістичних видань і згадки не було про заклики Радянського Союзу до уряду США про взаємну відмову від виробництва нейтронної зброї та інших нових видів зброї масового знищення людей. Якщо ж замовчати щось не вдається, з’являється на світ облудна теза про «односторонню користь», яку, мовляв, здобуває наша країна від миру на землі.
Починаючи з першої половини 50-х років щорічно у грудні — січні верховоди українських контрреволюційних угруповань США поштою та іншими каналами розповсюджують серед співробітників Білого дому і Капітолію, держдепартаменту, урядів окремих штатів і керівників муніципалітетів звернення, в яких у спотвореному вигляді зображується революційна боротьба трудящих України, зводяться несусвітні наклепи на сьогоднішнє життя українського народу. Провокаційного, антирадянського змісту листи і «меморандуми» направляються також до редакцій багатьох газет, журналів, радіо- і телепрограм. Крім того, націоналістичні ватажки розсилають за даними їх хазяями адресами періодичні видання, зокрема згадуваний квартальний «Юкрейніен куотерлі» і газету «Смолоскип». їх заснування — журналу в 1944 р., а газети в 1978 р.— було інспіроване американськими спецслужбами. Обом редакціям доручається доводити наявність на Україні «переслідувань» з ідейно-політичних мотивів. Обидва видання друкуються англійською мовою («Смолоскип» — двомовна газета) і розсилаються не лише українцям.
Щодо останніх виступів американських ідеологічних диверсантів та їх націоналістичних маріонеток, то вони характеризуються особливою провокаційністю. Це викликано спробами адміністрації Рейгана ліквідувати все те позитивне, що було досягнуто в американо-радянських відносинах у 70-і роки. Націоналізмові в цій кампанії відводиться далеко не останнє місце. Так, конгресмен Лангрен виступив у «Конгрешнл рекорд» зі статтею, в якій фактично повторювалась націоналістична інтерпретація створення Української Радянської Соціалістичної Республіки. Його колега Страттон вважає, що народові Радянської України ніщо в світі так не потрібне, як «рішуча й ідейна Америка», покликана «рятувати демократію» в усьому світі32. В подібному тоні висловлювався член палати представників Роу 33.
Знову і знову в конгресі в різних варіантах лунають заклики «розбити» монолітну єдність радянського народу, підірвати союз і дружбу радянських республік. Про це ще взимку 1964 р. писав «АБИ кореспонденс» — ця єдність «мусить бути розбита... Виконання цього завдання історією поставлене перед США — країною, яка залишається вірною своїм традиціям великої нації і наддер
27
жави. І США виконають це завдання належним чином». Подібні заклики сьогодні можна знайти мало не в кожному номері націоналістичних періодичних видань. 23 січня 1969 р. конгресмен Дж. Рарік заявляв: «Ми повинні... усвідомити, що вільна і незалежна (тобто капіталістична.— Є. К.) Україна може бути важливим здобутком для Америки і цілого вільного світу» («Свобода», 1969, 6 лютого).
Як повідомили націоналістичні видання, в липні 1980 р. конгресмен Г. Хайд подав на розгляд палати представників підготовлений ватажками реакційних емігрантських угруповань проект резолюції, який містив явно провокаційну вимогу до держдепартаменту добиватись від Радянського Союзу «в обмін на збереження розрядки» ряду поступок політичного характеру. Отже, політичні спекулянти навіть питання про мир намагаються зробити предметом торгу.
Таких виступів, заяв, декларацій, проектів резолюцій, в яких виявляється мета психологічної війни проти Радянського Союзу, багато. Спільним для них е те, що всі вони мають відверто провокаційний і підбурювальний характер і спрямовані проти розрядки міжнародної напруженості, є формою втручання у внутрішні справи нашої країни, суперечать загальноприйнятим принципам міжнародних відносин.
РОЗДІЛ II
УКРАЇНСЬКІ БУРЖУАЗНІ НАЦІОНАЛІСТИ В ОПЕРАЦІЇ «АНТИРОЗРЯДКА»
Верховоди буржуазно-націоналістичних угруповань добре усвідомлюють (і неодноразово про це заявляли), що розрядка міжнародної напруженості, прагнення народів і урядів держав до мирного співробітництва становлять велику небезпеку для них. Недарма наприкінці 60-х — початку 70-х років новим мотивом націоналістичної пропаганди поряд з традиційними нападами на радянську зовнішню політику стали нарікання на урядові кола провідних капіталістичних країн, насамперед США, за їх «коекзистенційну» (тобто в напрямі розрядки) політику щодо Радянського Союзу. Звідси — гарячкові намагання зробити якомога більший внесок в брудну справу гальмування цього процесу.
Чи не основним методом у такій їх діяльності на початку 70-х років стали наклепницькі нападки на марксизм-ленінізм і практику реального соціалізму. Була, зокрема, розгорнута злобна антикомуністична кампанія у зв’язку з 100-річчям з дня народження В. І. Леніна. Націоналістичні ідеологи всіх мастей включилися в цю кампанію, намагаючись «скомпрометувати» марксизм-ленінізм, довести «неможливість» будь-яких контактів і мирних взаємовідносин з комуністичними «безбожниками». Марксистсько-ленінській ідеології і практиці реального соціалізму націоналісти приписують притаманну насправді капіталізмові агресивність. «Українські націоналісти всіх напрямів — від найкрайніших бандерівців аж до «поміркованих» — йдуть єдиним фронтом у злісній наклепницькій кампанії проти В. І. Леніна і його вчення» \— відзначав у дні святкування ленінського ювілею один з керівників прогресивної української громади в Канаді П. Кравчук.
Оскільки тодішня адміністрація Білого дому додержувалась порівняно стриманих позицій в питаннях оцінки зовнішньополітичних акцій Радянського Союзу та інших соціалістичних держав, в націоналістичній пресі розгорнулася запекла наклепницька кампанія (характерна і для правих американських буржуазних видань), якій було притаманне невдоволення позитивними кроками, на які
29
пішла на початку 70-х років адміністрація Р. Ніксона, що, зокрема, взяла курс «на деяку активізацію радянсько-американських економічних і науково-технічних зв’язків»2.
Особливо активізувалась наклепницька кампанія українських буржуазних націоналістів проти розрядки міжнародної напруженості після появи повідомлення про візит президента Р. Ніксона в Радянський Союз (22—ЗО травня 1972 р.). Націоналістичні видання одразу ж включились у кампанію проти цього візиту, розгорнуту деякими органами «великої» буржуазної преси, насамперед тими, що висловлюють погляди представників воєнно-промислового комплексу США. Вони критично висловлювались з приводу рішення адміністрації Білого дому вступити в переговори з Радянським урядом, називали це грубою помилкою, закликали президента відмовитися від поїздки в Москву, попереджали про уявні підступні наміри радянської сторони (так, до речі, націоналістичні провокатори називають радянські мирні ініціативи і тепер). Зрозумівши, що правим силам в США не вдасться зірвати радянсько-американські переговори на найвищому рівні, українські націоналісти друкували песимістичні прогнози щодо їх можливих результатів. Найбільш екстремістські — насамперед оунівські — видання, явно видаючи бажане за дійсне, передбачали, що результатом зустрічей керівників двох країн буде американо-радянська війна.
Тоді ж антирадянщики, і не лише українського походження, яким вдалося зайняти певне становище в американському соціально-політичному житті, використовували свої зв’язки для здійснення впливу на оточення Р. Ніксона. Вони сподівались при нагоді спонукати самого президента до спрямування переговорів у Москві на обговорення внутрішніх справ Радянського Союзу і поставити в залежність від цього успішне просування основних питань. Коли ж стало ясно, що їх зусилля марні, українські націоналісти почали всіляко вихваляти діяльність тих членів уряду і конгресу США, які зводили всілякі перешкоди на шляху успішного завершення переговорів у Москві. Чималою мірою саме внаслідок метушні буржуазних націоналістів (звичайно, не лише українських) палата представників конгресу США схвалила резолюцію, яка пропонувала президентові під час розмов з представниками радянської сторони вимагати від них різного роду поступок, в тому числі й політичних, «взамін» на згоду Білого дому розширити американо-радянські контакти.
Коли ж переговори в Москві в травні 1972 р. завершилися прийняттям цілого ряду конструктивних домовленостей, націоналістичні видання, знову ж таки в унісон з усією правою пресою США, заговорили про «провал» переговорів, оскільки їх результати, мовляв, не відповідали інтересам американського народу.
ЗО
Один з реакційних емігрантських авторів цинічно назвав помилкою американської делегації відмову говорити з позиції сили, з позиції воєнної переваги. Його доповнював Я. Стецько, який закликав націоналістів боротися за розрив всіх зв’язків Заходу з радянським Союзом, за «припинення процесу розрядки» 3.
Підхопивши висунуту деякими американськими «радянолога-ми» тезу про «односторонні вигоди розрядки», більшість націоналістичних авторів погоджувалися на тому, що переговори в Москві були нібито вигідними лише для Радянського Союзу, що Р. Нік-сон, підписавши «Основи взаємовідносин між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Сполученими Штатами Америки», діяв за радянським рецептом, оскільки, мовляв, фактично визнав, що в ядерний вік немає іншої альтернативи, окрім мирного співіснування. Націоналістичні палії війни піддавали злобним нападкам також підписані в Москві Договір про обмеження систем протиракетної оборони і Тимчасову угоду про деякі заходи в області обмеження стратегічних озброєнь, домовленості про розширення економічних зв’язків між США і СРСР.
Роздратовано критикувала націоналістична пропаганда інші американо-радянські документи, підписані адміністрацією Р. Нік-сона. З крайнім цинізмом якийсь Р. Могильницький писав: «Жодна розумна людина не може вважати, що міжнародні домовленості, особливо ті, які стосуються воєнних питань, дійсно чогось варті» 4.
Характерною рисою кампанії, розгорнутої реакційною емігрантською пропагандою у зв’язку з вищевказаними діями республіканської адміністрації Білого дому, стала запекла психологічна обробка виборців українського походження, спрямована на те, щоб відмовити американських українців від голосування за кандидатуру Дж. Форда на президентських виборах 1976 р. Слід підкреслити, що робилося це незважаючи на традиційну ставку українських буржуазних націоналістів на республіканську партію, передусім її праве крило.
Участь буржуазно-націоналістичних апологетів капіталізму в операції «антирозрядка», розв’язаній в другій половині 70-х років представниками воєнно-промислового комплексу (в тому числі і в самій американській адміністрації), а також правими політиками і буржуазними засобами масової інформації, стала логічним продовженням кампанії кінця 60-х — початку 70-х років за ведення агресивної війни у В’єтнамі до «переможного кінця». Тоді у В’єтнам відправлялись все нові й нові контингенти військ, гинули сотні й тисячі американських громадян.
Та у країні розгорталися виступи за негайне припинення війни. Молодь засуджувала агресивну, антигуманну війну проти багатостраждального в’єтнамського народу, все частіше відмовлялася
Зі
йти на безглузду смерть. До вікон Білого дому долітали слова демонстрантів, кількість яких в окремі дні досягала сотень тисяч:
Хей, хей, хей, еЛ Бі Джей *, Скільки ще ти вбив дітей?!
У відповідь реакція посилювала переслідування, поліція вдавалась до зброї 5, терміново вдосконалювалось репресивне законодавство. На в’єтнамську проблематику переключались соціологи, громадські діячі, психологи, намагаючись дискредитувати антивоєнний рух, насамперед молодіжний, оскільки молодь — далеко не останній фактор в агресивних планах американського уряду, важливий контингент і головне джерело поповнення збройних сил. Активізувався весь апарат психологічної війни.
На самому високому рівні протягувалась провокаційна теза про те, що нібито учасники молодіжного руху не представляли американську молодь в цілому, а були всього лише «групою злочинців». Вся гігантська машина американського імперіалізму — зокрема апарат психологічної війни — прагнула ізолювати учасників антивоєнного руху молоді. Деякі члени американського конгресу вимагали прийняття спеціального закону, який би заборонив надання стипендій і кредитів студентам, що беруть участь в антивоєнних демонстраціях, і навіть закрити фонди для тих вищих учбових закладів, керівники яких неспроможні «налагодити дисципліну». Серед активних організаторів угамування молодих борців за мир був і нинішній президент США, а в ті часи губернатор штату Каліфорнія Р. Рейган 6.
За цих обставин українські буржуазні націоналісти, як і завжди, опинилися на крайньо правому крилі, кинулися щодуху прислуговувати силам реакції і мілітаризму, тим колам американського імперіалізму, які домагались продовження агресії у В’єтнамі і рішучого приборкання учасників антивоєнних демонстрацій. При цьому націоналістична пропаганда не приховувала антикомуністичної суті своїх позицій стосовно американської агресії, відверто заявляла, що в’єтнамську війну вважає «не локальною, а в її глибокому принципі війною проти світового комунізму». Подібна ж позиція цілком і повністю відповідала стратегії Вашінгтона, що прагнув шляхом агресії врятувати диктаторський режим у Південному В’єтнамі і водночас придушити боротьбу народу цієї країни за свою соціальну і політичну незалежність. Не випадково на адресу націоналістичних ватажків влітку 1970 р. було надіслано листа-подяку з канцелярії Білого дому.
Окремі націоналістичні верховоди підтримували особисті контакти (звичайно, за дорученням спецслужб США) з представника
* Ініціали тодішнього президента США — Ліндона Б. Джонсона.
.37
ми південнов’єтнамської кліки Нгуєн Ван Тхієу, відверто демонстрували свою ідейну спорідненість з нею. Наприклад, на «X конгресі» Українського конгресового комітету Америки (УККА) побував представник Південного В’єтнаму в ООН. Тодішній президент УККА Л. Добрянський в грудні 1968 р. взяв участь у нараді кліки Ван Тхієу в сайгонському готелі, який охоронявся військами диктатора. Темою порядку денного її було: «Як протидіяти народній війні?» Добрянський на тій нараді керував спеціальною дискусією на тему організації дальших воєнних операцій проти борців за свободу в’єтнамського народу. Про реакційний характер цієї наради і прийнятих на ній резолюцій свідчать вже назви деяких з них: «Проти політики так званої коек-зистенції» (тобто співіснування), «До питання про підтримку борців за свободу Куби» (читай — кубинських контрреволюціонерів) і т. п.
З Нгуєн Ван Тхієу та його оточенням зустрічався й інший націоналістичний верховода Я. Стецько. Про зміст розмов представників південнов’єтнамської кліки з відщепенцями з очолюваного Стецьком так званого Антибільшовицького блоку народів висловився генерал Као Ван В’єн. Він, зокрема, закликав США «перенести війну на північ В’єтнаму і бути готовими до ширшого конфлікту, який може привести до третьої світової війни» 7. Захоплені такою перспективою, учасники профашистського збіговиська сфотографувалися на пам’ять. І фото вийшло не без підтексту: на ньому поруч з кривавим диктатором Тхієу стояв колишній гітлерівський прислужник Я. Стецько...
В той період націоналістичні видання продемонстрували, вже вкотре, свою органічну спорідненість з ультраправими рухами. Так, повторюючи тезу американських правих, які скрізь шукають «руку Москви, Гавани, Ханоя», вони раз-по-раз просторікували: «Антивоєнні демонстрації в Америці є водою на комуністичний млин». Висловлюючи вірність диктаторам і диктатурам, націоналістична преса закликала до участі у війні проти в’єтнамського народу американську молодь українського походження. Верховоди націоналістичних угруповань вихвалялись «подвигами» своїх дітей, які служили у В’єтнамі, примушували їх «добровільно» записуватись в американські війська, що відправлялись в Індокитай. Серед тих, хто прославився кривавими акціями проти в’єтнамців, був Юрій Степаненко, батько якого свого часу, перейшовши на бік гітлерівців, брав участь у каральних операціях проти населення окупованих українських територій, передусім Полтавщини. Не відстав і син покійного нині гітлерівського прислужника Б. Крав-Ніва Микола, що за свої «заслуги» у В’єтнамі був відзначений нагородами Пентагону. Вбивав в’єтнамців представник нинішньої верхівки українських буржуазно-націоналістичних угруповань у
З з-юіз
33
США Р. Купчинський. Сьогодні він цинічно виставляє себе «борцем за права людини», «ворогом тероризму».
Щоб набити собі ціну в очах американської імперіалістичної реакції та спецслужб, націоналістичні ватажки зчинили галас з приводу того, що сержант військово-повітряних сил США В. Сте-паняк протягом двох тижнів воював у В’єтнамі з жовто-блакитним прапором в рюкзаку і, повернувшись до США, передав його націоналістичним ватажкам на збереження. І слід сказати — за адресою. Адже саме з жовто-блакитними знаменами, позначеними нацистською свастикою, націоналістичні «боївки» йшли на бій проти українського народу в складі гітлерівських військових і каральних формувань. А в 60—70-х роках, підтверджуючи свою антидемократичну суть, відданість ідеології і практиці фашизму, колишні прислужники «третього рейху» посилали на війну проти свободолюбного в’єтнамського народу своїх дітей.
В роки другої світової війни редактори націоналістичних видань І. Базарко, Мстислав (Степан Скрипник), М. Степаненко та інші прославляли «подвиги» гітлерівців і свої власні в боях проти Червоної Армії і в каральних операціях проти мирного населення (докладніше про це йтиметься у наступному розділі). В роки агресії Сполучених Штатів у В’єтнамі вони та їхні молодші послідовники вихваляли «героїзм» армії США на території суверенної країни, саме так кваліфікуючи вбивства мирних громадян, знищення домівок в’єтнамців.
У цей дуже важкий для В’єтнаму час верхівка націоналістичних угруповань стала на бік тих сил у США, які виступали проти будь-яких переговорів уряду з в’єтнамськими борцями за волю і закликали Білий дім не погоджуватись на переговори, а «повністю використати воєнне мистецтво».
Учасники «X конгресу» УККА, який відбувся у 1969 р. саме в дні найзапекліших боїв у В’єтнамі, заявили, що вони «протиставляються всім тим намаганням окремих елементів американської громадськості, які вимагають залишити В’єтнам без всяких передумов». Підспівуючи імперіалістичним устремлінням американської реакції, українські буржуазні націоналісти закликали дати «повну свободу рухів» військовим, не обмежувати їх у засобах ведення війни.
Провал американської агресії у В’єтнамі сили реакції і неофашизму в США та їх націоналістичні маріонетки, в тому числі й українські націоналісти, використали для посилення нападок на миролюбні кола, прихильників мирного співіснування держав з різним соціально-економічним ладом. «Дісталося» й буржуазній демократії, бо праві вбачали і вбачають в ній систему, неспроможну виявити «рішучість», відстояти «інтереси» США будь-якими засобами. Окремі видання націоналістичних ультра прямо тверди-
34
ли про «необхідність» встановлення в США воєнної ' диктатури фашистського зразка.
Рішення припинити війну у В’єтнамі, писала в редакційній статті «Війна і вибори» газета «Свобода» (від 16 лютого 1972 р.), «це ще один приклад, що демократія з її свободами і виборами не завжди і не в усіх обставинах служить інтересам країни, оскільки відкриває широкі ворота демагогії і деструктивній роботі».
Про те, що саме з метою підриву розрядки міжнародної напруженості, дискредитації курсу на нормалізацію становища в світі спрямовують націоналістичних маріонеток організатори і натхненники психологічної війни проти Радянського Союзу, американські спецслужби, свідчить діяльність ватажків націоналістичного конгломерату напередодні і під час загальноєвропейської наради в Хельсінкі (1975) і особливо після підписання в столиці Фінляндії Заключного акта. Тут можна простежити дві основні тенденції, принципових розходжень між якими втім немає.
Отже, тенденція перша. Вона характерна для виступів українських буржуазних націоналістів напередодні наради в Хельсінкі, а згодом під час підготовки наступних зустрічей представників країн-учасниць в Белграді і Мадріді. Основний зміст цих виступів— спроби очорнити саму ідею переговорів, перешкодити досягненню домовленостей мирним шляхом. Всупереч інтересам всіх народів, в тому числі й американського, націоналістична «еліта» виступила проти участі США в нараді, закликала Дж. Форда не їхати до Хельсінкі і не підписувати Заключний акт. «Виступаймо проти конференцій миру і роззброєння». «Детант (тобто розрядка.— Є. К.) — це катастрофічна політика». «Мирна коекзистен-ція — це підступи Москви». Такими настирливими закликами і сентенціями були заповнені націоналістичні «свободи», «америки», «вісники», «квартальники» напередодні хельсінкської наради.
Замість підготовки до цього форуму, замість підтримки курсу на переговори емігрантські палії війни закликали уряд США збільшувати видатки на гонку озброєнь незважаючи на протести американської громадськості. Треба озброюватись, демагогічно просторікувала «Свобода», дарма що гонка озброєнь суперечить інтересам народних мас, озброюватись до зубів навіть за рахунок «таких близьких і потрібних народові життєвих об’єктів, як школи, житлові будинки, шпиталі і шляхи». Це, мовляв, хоч і «непопулярно, але мудро».
Чим ближчою ставала дата загальноєвропейської наради в столиці Фінляндії, тим злобніше і активніше виступали проти розрядки націоналістичні видання. Самостійницькі адепти психологічної війни ні на хвилину (навіть в період найбільших успіхів політики миру і співробітництва) не припиняли провокаційних, підривних виступів проти розрядки міжнародної напруже-3*	35
ності. Більше того, кожний успіх справи миру вони зустрічали ще більш запеклими войовничими коментарями та діями.
У червні 1974 р. в телеграмі на адресу агресивного воєнного блоку НАТО ватажки націоналістичних організацій не без участі канадського сенатора, члена мельниківської ОУН П. Юзика, який постійно представляє Канаду на нарадах НАТО, закликали Захід посилити втручання у внутрішні справи Радянського Союзу та інших соціалістичних країн, виступити за «ревізію» кордонів європейських держав *, відмовившись від самої ідеї розрядки.
А за тиждень до наради з’явився на світ «меморіал», автори якого — ватажки так званого Світового конгресу вільних українців (СКВУ) —заявляли, що єдино позитивним рішенням форуму в Хельсінкі була б зміна кордонів, встановлених в результаті розгрому гітлерівців. З іншого боку, текст цієї фальшивки містив вимогу до західних делегацій, насамперед до делегації США, виступити з трибуни наради за «вільний обмін інформацією» з Радянським Союзом, що означало б дозвіл на розповсюдження в СРСР мілітаристської, різного роду підривної антикомуністичної літератури, журналів, фільмів тощо.
Коли ж силам реакції і мілітаризму не вдалося зірвати нараду або принаймні перетворити її в арену конфронтації, проявилася друга тенденція в діяльності українських націоналістів проти розрядки. Вона прямо випливала з попередніх їх виступів і була викликана тією ж причиною: ненавистю до самої ідеї миру і співробітництва. До того ж, націоналістична «команда» апарату психологічної війни і тут виявила повну одностайність з американськими правими. Тенденція ця полягала в спробах приховати від широких кіл громадськості зміст хельсінкських домовленостей (слід підкреслити, що ця кампанія, схожа на змову, була характерна практично для всього пропагандистського апарату американського імперіалізму), очорнити Заключний акт, не наводячи його тексту, не цитуючи його положень, а лише тенденційно «коментуючи» їх. Націоналістичними учасниками цієї пропагандистсько-психологічної кампанії був одразу ж підхоплений і широко використаний лозунг правоекстремістських кіл про те, нібито розрядка— це «вулиця з одностороннім рухом» і від неї, мовляв, виграє лише Радянський Союз. Слідом йшов відповідний висновок: оскільки Захід «втрачає від детанту», необхідно повернутись до політики «холодної війни» як більш вигідного міжнародного становища.
* Нагадаємо у цьому зв’язку, що українські націоналісти, які сьогодні підключилися до психологічної війни проти Польщі і навіть видають себе за «друзів» польського народу, на «X конгресі» УККА висловилися за відрив частини польських територій, очевидно, на користь «самостійної» капіталістичної України, яка, за їх планами, «виникне на ядерних руїнах третьої світової війни».
36
Ставлення до «холодної війни» як до своєрідної панацеї взагалі характерне для українських буржуазних націоналістів. Так було практично завжди. Наприклад, ще в квітні 1969 р. націоналістичний журналіст Я. Курдидик в непристойній формі лаяв «професійних пацифістів» і «миролюбних голубів» у США за те, що вони відмовляються підтримувати астрономічні видатки Білого дому на гонку озброєнь, домагаються припинення «холодної війни», закликають до «зговорення з Москвою за всяку ціну».
17 квітня того ж 1969 р. «Свобода» опублікувала статтю під красномовним заголовком «Чи припинялася холодна війна?». Автор її впадав у відчай від того, що в той час «на Заході почали все більше покладати надії на політику мирного співіснування».
Характерно, що вже тоді праві органи преси, в тому числі й українські буржуазно-націоналістичні, маніпулювали взятою нині на озброєння адміністрацією Рейгана тезою, згідно з якою допомога Радянського Союзу національно-визвольним рухам в країнах Африки, Азії, Латинської Америки класифікується як підтримка міжнародного тероризму.
Напередодні наради в Хельсінкі українські буржуазні націоналісти свої розумування на тему зовнішньополітичного курсу США звели в цілому до таких висновків: а) Сполучені Штати повинні трактувати свій провал у В’єтнамі «лише як програну битву, після якої треба ще більш настирливо готуватися до ведення політичної, дипломатичної, економічної війни, а також воєнних дій в усьому світі»; б) Захід «мусить відмовитися» від всяких переговорів з Радянським Союзом, особливо на теми скорочення гонки озброєнь.
Отже, в той час, коли розрядка стала провідною тенденцією в міжнародних відносинах, націоналістичні антирадянщики продовжували активно вести пропаганду на користь світової війни.
Після загальноєвропейської наради в націоналістичній пресі продовжували домінувати матеріали з підбурювальним, відверто провокаційним щодо справи миру змістом. Психологічна війна проти розрядки на правому полюсі не вщухала. Ватажок мельників-ської ОУН Д. Квітковський (нині покійний), повторюючи тезу американських правих, у своїй ненависті до миру дійшов до абсурдного твердження про те, що нібито Заключний акт — це «капітуляція Америки», оскільки, мовляв, американському народові мир не потрібний.
Однією з провідних тем націоналістичних видань і після успішного завершення наради в Хельсінкі залишалася тема «несправедливого розділу кордонів в Європі» після закінчення війни. На 1Х думку, учасники форуму в столиці Фінляндії допустилися «помилки», «визнавши сучасні кордони в Європі за непорушні». Так, настирливо домагаючись «перегляду» європейських кордонів, націоналістична верхівка висловлює свою підтримку прибічникам
37
реваншизму і неофашизму, що мріють про новий «дранг нах остен» з метою «розширення життєвого простору».
Як засіб реалізації цієї несусвітньої ідеї («перегляду кордонів») націоналістами, як і завжди, пропонувалась світова війна, агресія проти Радянського Союзу. Українські «самостійники», бідкались, зокрема, бандерівці, «не можуть зрозуміти, чому світ не організує хрестового походу проти [СРСР]. Кожну мирову декларацію, хоча б це був вульгарний передвиборчий [лозунг], трактують як неприязний акт».
Пропагандистські стереотипи, до яких вдавалась українська буржуазно-націоналістична верхівка в США у своїх виступах проти розрядки міжнародної напруженості в ході і після завершення Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі і до яких вдається сьогодні, стали ще одним підтвердженням того, що «самостійники» у всьому копіюють (лише прикриваючись «українськими» гаслами) американські правоекстремістські об’єднання. Адже всі без винятку ультраправі, справедливо відзначав радянський історик В. О. Нікітін, вважають принципи мирного співіснування і розрядки «згубними... вони вимагають знищення соціалізму збройним шляхом, не зупиняючись перед використанням атомної зброї» 8.
Існує чимало свідчень, що саме з таких, ультраправих, позицій виступають націоналістичні відщепенці всіх мастей. Окремі з них, пропагуючи війну як «універсальний засіб» вирішення всіх проблем людства, нерідко прагнуть виставити себе «більшими католиками, ніж папа римський», тобто виступають з найбільш екстремістських правих позицій. На їх думку, не існує абсолютно ніяких можливостей встановити міцний і тривалий мир на нашій планеті, переговори не дають і не можуть дати реальних результатів. Саме з таких позицій коментували націоналістичні палії війни горезвісний вислів колишнього державного секретаря США О. Хей-га про те, що «існують речі, важливіші за мир». Тому на сторінках націоналістичних видань з тези про «неможливість» переговорів робиться такий висновок: «Єдиний вихід — це війна».
Слід підкреслити, що подібні публікації традиційно зустрічаються навмисно спокійно, якось навіть байдуже, нібито мова йде зовсім не про воєнне лихо, не про сотні мільйонів людських життів. Гігантських розмірів досяг нині постійно зростаючий воєнний бюджет США, а українські буржуазні націоналісти воліли б, аби Білий дім щорічно збільшував ці безглузді витрати більш швидкими темпами.
Відзначимо, що всі подібні виступи повністю спрямовані проти принципів і духу Хельсінкі. Врешті-решт, націоналістичні недобитки і не приховують цього, висловлюючись з характерними для правих ультра демагогією і цинізмом. «Ми були проти підпису
38
Президента Форда під хельсінкським остаточним документом... Але його підписано, і тепер нам треба робити все можливе, щоб перекреслити або, бодай, зменшити шкоду, вчинену підписом того документа»,— просторікували вони після наради в столиці Фінляндії.
В світлі притаманної українським націоналістам «войовничості», їх намагань підлити і своєї олії у полум’я воєнного психозу, розв’язаного і під’юджуваного силами імперіалізму і реакції, особливо необачними є спроби впливових кіл США використовувати їх в підривних акціях кампанії «антирозрядка». Що то за «свідки», на яких посилаються представники Білого дому і Капітолію, залишимо судити самому читачеві: всі оті добрянські, куляси, по-тапенки ніколи не були на Україні або ж були вивезені з України їх батьками в ранньому дитинстві, не мають нічого спільного з українським народом, виховані в переважній більшості на оунів-ських «традиціях» людиноненависництва. В їх інтересах лише одне — і воно повністю відповідає вимогам, які ставлять перед націоналістичними відщепенцями організатори і натхненники психологічної війни,— шляхом перекручень і фальсифікацій зірвати економічні, культурні та інші види міжнародних зв’язків, не допустити втілення в життя принципів Хельсінкі, нагнітати антикомуністичний і мілітаристський психоз, домагатися від уряду США активізації втручання у внутрішні справи Радянського Союзу.
Що ж до політики розрядки, яку зобов’язалися проводити держави — учасниці загальноєвропейської наради, то тут, наприклад, погляди згадуваного націоналістичного адепта психологічної війни Л. Добрянського яскраво ілюструються його заявами про те, що «найбільшою помилкою» Білого дому слід вважати «припинення холодної війни», потепління в американо-радянських відносинах на початку 70-х років, підписання різних двосторонніх угод між США і СРСР. Коли, скажімо, американський президент Л. Джонсон заявив, що «не в інтересах Америки вступати в конфлікт з радянським народом в будь-якій точці землі» 9, Добрян-ський прокоментував ці слова таким чином: «Хто б не написав це Для президента, його слід потурити з роботи» 10.
Ставлення ще двох «свідків», яких американські впливові прибічники психологічної війни використовують «на підтвердження» своїх антирадянських вигадок,— Ю. Куляса і Б. Потапенка до розрядки міжнародної напруженості, проблем миру і війни визначається вже самою їх приналежністю до бандерівської ОУН, ватажки якої вважають, що «значно розумніше» погодитися з неминучістю ядерної війни і необхідністю широкомасштабної підготовки до неї, аніж «дурити себе, своє суспільство і решту західного світу можливостями порозуміння... Закони вічні і природа людини Не міняється. Ми стоїмо напередодні світового конфлікту».
39
Таку і подібні «філософії смерті» бандерівські та інші націоналістичні злочинці намагаються поширювати за межі середовища американських українців.
На сторінках найбільш правих націоналістичних видань, в яких друкуються і вищеназвані бандерівці — маріонетки американських спецслужб, злобній критиці піддаються американські прихильники миру і добросусідських відносин між державами з різним соціально-економічним ладом. Вони вважають, наприклад, що мільйони чесних американців, які розгорнули широку кампанію боротьби за мир і припинення гонки озброєнь, а також борці за мир в західноєвропейських країнах, всі люди, що вимагають сісти за стіл переговорів з Радянським Союзом і вести їх з конструктивних позицій, «свідомо прагнуть до самознищення». Порятунок мовляв, можна знайти лише в війні.
Боротися за мир, за логікою націоналістичних паліїв війни, значить прагнути «знищити» Сполучені Штати. Це і є, за відомим висловом західнонімецького державного діяча Е. Бара, «логіка абсурду», «логіка», за допомогою якої сили реакції намагаються виправдати нові види зброї масового знищення людей, представити «гуманною» нейтронну зброю, ствердити «неможливість уникнення» світових воєн.
Наприкінці 70-х — початку 80-х років, коли Білий дім відійшов від курсу на розрядку міжнародної напруженості, став на шлях нагнітання антикомуністичного, передусім антирадянського, психозу, почалася, наче за вказівкою диригента, нова хвиля виступів української буржуазно-націоналістичної пропаганди проти позитивних змін у світі. Повертаючись до маккартизму у внутрішній і зовнішній політиці, в цей період американський імперіалізм з метою створення видимості «масової підтримки» свого реакційного курсу посилався на підтримку з боку організацій різного роду ультра, серед яких політика на грані війни завжди знаходила недвозначну підтримку н. Не забули і про таких апологетів міжнародної напруженості і нової світової війни, як українські націоналісти.
З приходом до влади у Вашінгтоні Дж. Картера, й особливо Р. Рейгана, урядові кола країни, спецслужби, які завжди контролювали діяльність націоналістичних організацій і спрямовували їх у потрібне русло, почали ставити перед останніми більш конкретні завдання.
Саме в згаданий період українські буржуазні націоналісти значно активізували традиційні для них нападки на дружбу народів, які населяють Радянський Союз, на національну політику КПРС взагалі. На цей період припадає нова хвиля виступів націоналістичної пропаганди, спрямованих на дискредитацію принципу пролетарського, соціалістичного інтернаціоналізму (це було
40
скоординовано американськими спецслужбами в масштабах всієї країни і повністю відповідає нинішнім стратегічним планам американського експансіонізму). Активізували ідеологічні диверсії, спрямовані на насадження недовір’я між окремими націями і народностями Радянського Союзу, підривні радіоголоси.
11 січня 1980 р. президент Дж. Картер запросив для інструктажу 175 так званих громадських активістів країни, яким було доручено розгорнути якомога активнішу кампанію на підтримку нової хвилі антирадянської і антиафганської істерії, розв’язаної Вашінгтоном. Саме на цій зустрічі державний секретар в адміністрації Картера С. Венс відверто проголосив, що уряд Сполучених Штатів займе обструктивну позицію на Мадрідській зустрічі представників країн — учасниць загальноєвропейської наради а питань безпеки і співробітництва і бойкотуватиме Олімпійські ігри в Москві. Аудиторія несамовитими оплесками зустріла ці повідомлення. Це й не дивно. Адже на інструктаж зібралися керівники української, польської, угорської, прибалтійських та ряду інших реакційних емігрантських організацій. Саме за їх участю Білий дім вирішив розпочати масований психологічний наступ, спрямований на створення серед американців стереотипу про «традиційний агресивний курс» Радянського Союзу, проявом чого, мовляв, стало-його «втручання» в Афганістані.
Що ж до українських націоналістів, то їх позиція на інструктажі була висловлена в редакційній статті однієї з націоналістичних газет, надрукованій практично водночас з проведенням цього-збіговиська. Стаття називалась «Кінець розрядці — холодна війна». В ній, як у дзеркалі, відбились основні прагнення націоналістичної верхівки, зокрема бажання бачити світ у стані постійної напруженості і конфронтації.
Буквально за кілька днів до згадуваного інструктажу адміністрація Дж. Картера оголосила про створення посади «спеціального помічника президента в етнічних справах», явно в розрахунку на загравання з більш широкими колами «етніків», аніж реакційна верхівка емігрантських організацій. Інша мета, яка переслідувалась при цьому спецслужбами США,— спроби об’єднати контрреволюційні, антисоціалістичні кола різних груп в боротьбі проти Радянського Союзу, всіх країн соціалізму.
Серед численних причин катастрофічної для демократичної партії поразки на виборах 1980 р. радянські і зарубіжні спеціалісти, політичні оглядачі, науковці досить часто з відповідною переконливою аргументацією називають той факт, що президент Картер і його оточення зробили основну ставку на завоювання голосів, консервативної частини виборців, на відмову від ліберальних традицій партії, безпідставно вважаючи підтримку своїх постійних прихильників гарантованою. Свідченням «нової ставки» демокра-
41
•тів стали численні факти загравання «команди» Картера з екстремістами з націоналістичних організацій. Наприклад, напередодні первинних виборів в американських штатах син президента за дорученням батька зустрівся з бандою українських націоналістів і позитивно висловлювався про їх підривну антарадянську діяльність.
Розрахунок виключно на ультра став однією з причин фіаско на виборах не лише самого Дж. Картера, а й демократичної партії в цілому. Адже демократи втратили не лише Білий дім, а й вперше з 1952 р.— більшість в сенаті, де співвідношення між двома головними партіями з 59 у демократів проти 40 у республіканців змінилося на, відповідно, 46 проти 53. Різко зменшилося представництво демократів і в палаті представників.
Тим часом спецслужби Вашінгтона слідкували за тим, щоб кожне з роздрібнених націоналістичних угруповань виконувало свою «специфічну» партію в антирадянському хорі. За реакціонерами українського походження і надалі залишалося як головне завдання виступати з наклепами на національну політику КПРС, розповсюджувати вигадки про «підневільне» становище українського народу, організовувати «пікетування» радянських представництв у США. Адже зовсім не випадково саме українські націоналісти, переважно найбільш праві з них, очолюють такі підривні загальноамериканські й міжнародні організації, як Американці за визволення поневолених націй, Антибільшовицький блок народів (АБИ), Американські приятелі АБИ та ряд інших антикомуністичних об’єднань, сформованих в основному з буржуазно-націоналістичних недобитків — вихідців з територій соціалістичних країн.
Слід відзначити, що в спробах використовувати представників реакційних еміграцій для підриву розрядки високопоставлені діячі адміністрації Дж. Картера повністю ігнорували інтереси американського народу, демонстрували зневагу до існуючих міжнародних норм і принципів. Це особливо яскраво виявилося в діях на той час помічника президента США з питань національної безпеки 3. Бжезінського. Так, у вересні 1980 р. він, виступаючи на збіговиську, організованому уніатськими і націоналістичними ватажками у Вашінгтоні, назвав українських націоналістів з паспортами американських громадян «представниками українського народу», запевнив їх, що американська делегація на Мадрідській зустрічі не захищатиме інтереси розрядки, а виступить ініціатором підривних, провокаційних акцій проти Радянського Союзу. Тим самим представник вашінгтонської адміністрації пішов на підтримку інтересів відщепенців, недобитих гітлерівських прислужників, зацікавлених у нагнітанні міжнародної напруженості, і обіцяв перетворити Мадрідську зустріч на арену конфронтації з Радян
-42
ським Союзом. Він фактично підбурював їх до посилення підривних акцій проти СРСР.
Цілком закономірним на цьому фоні слід визнати той факт, що вхе у перший же рік перебування при владі адміністрації Рейгана в країні було прийнято кілька законодавчих актів, які полегшували і фактично легалізували провокаційну діяльність антирадян-ських емігрантських угруповань. Безпрецедентним в міжнародному правопорядку було також узаконення наприкінці 1980 р. властями і верховним судом штату Нью-Йорк проведення націоналістичними та іншими підривними, реакційними організаціями біля радянської місії при ООН войовничих хуліганських збіговиськ і демонстрацій. З того часу подібні акції не вважаються порушенням громадського спокою.
Мотивуючи таке рішення, судові інстанції заявили, ніби тим самим вони виявили турботу про права американців, гарантовані їм конституцією США. Що насправді ховається за цією «турботою», показує хоча б той факт, що рішення суду було прийняте проти волі мешканців будинків, розташованих поблизу радянського представництва, які вимагали утихомирити учасників анти-радянських провокацій 12. Таким чином, можна з впевненістю говорити, що це рішення було санкціоноване зверху. Віддавши поліції наказ «підтримувати» націоналістичні збіговиська і гарантувати безпеку їх учасників, серед яких чимало затятих терористів, писала «Правда», «власті США до кінця викрили себе як фарисеї, відкрито взяли під захист ультраправі і сіоністські угруповання, підштовхують їх до посилення й без того нестримної антирадян-ської провокаційної діяльності» 13.
Без сумніву, новий акт властей штату Нью-Йорк ще більше розв’язав руки і українським буржуазним націоналістам. Мета цих узаконених провокацій визначалася на Всесоюзному семінарі-нараді ідеологічних працівників як «здійснення впливу на радянських людей». Саме для цього «в ряді капіталістичних країн систематично організовуються провокаційні демонстрації біля радянських установ» 14. Відверто антирадянський характер стосунків представників Білого дому з націоналістичними відщепенцями, серед яких чимало недобитих гітлерівських воєнних злочинців, стає особливо очевидним, якщо зважити на те, що реакційні емігрантські угруповання, в тому числі й українські, протягом багатьох років заважають нормально працювати радянським установам в США, організовують вибухи біля приміщення «Аерофлоту» і радянського представництва при ООН, влаштовують всілякі «пікетування» тощо.
Діяльність нинішньої адміністрації Білого дому на чолі з Р. Рейганом дає всі підстави говорити про те, що для націоналістичних угруповань створено всі умови для ведення антирадянсь-
43
кої підривної діяльності. Повною мірою це стосується і українських націоналістів. Ще в січні 1980 р., будучи тоді лише претендентом на президентський пост, Р. Рейган у явно провокаційній формі висловлювався про обраний українським народом соціалістичний шлях розвитку, заявляв про свої симпатії до контрреволюційних сил, що діяли на Україні в роки громадянської війни, а також до так званих дисидентів 15, погляди яких абсолютно суперечать інтересам українського народу. В такому ж дусі під час передвиборної кампанії він висловлювався і в травні—червні 1980 р., виступаючи на збіговиськах українських націоналістів, які створили в кількох штатах спеціальні «комітети за обрання Ро-нальда Рейгана президентом США».
Все це свідчить, що нинішні виступи представників американської адміністрації, витримані в дусі психологічної війни, зовсім не випадкові. Як уже зазначалось, передвиборні заяви несли очевидне ідеологічне навантаження, були спробами втручатися у внутрішні справи Радянського Союзу шляхом підтримки ворожих йому контрреволюційних сил. Участь у подібних провокаціях брав і колишній державний секретар США О. Хейг. Про це свідчить хоча б його коротка, проте явно пропагандистського характеру промова (напередодні президентських виборів 1980 р). на збіговиську українського націоналістичного конгломерату в США. Тоді ж, до речі, було зачитане вітання націоналістичним маріонеткам від самого Рейгана.
З новою силою активізувалась підривна діяльність буржуазно-націоналістичних угруповань напередодні і в ході спочатку Белградської, а згодом Мадрідської зустрічей представників країн — учасниць загальноєвропейської наради. Без сумніву, першим за значенням «аргументом» націоналістів проти розрядки була теза про те, що вона нібито нічого не дала Сполученим Штатам. З арсеналу ідеологічних диверсій пропагандистського апарату американських монополій було почерпнуто й іншу тезу: про «необхідність» зв’язувати проблеми миру і співробітництва з вимогами до Радянського Союзу в галузі економіки, науки, культури, прав людини і т. ін. На цьому етапі деякою мірою ще проявлялась конкуренція двох тенденцій в зовнішній політиці США: з одного боку, розширення домовленостей з Радянським Союзом, а з іншого — тенденція до їх скорочення і припинення. Як маріонетки імперіалістичних спецслужб українські націоналісти теж змушені були враховувати кон’юнктуру, хоч і віддавали перевагу огульному запереченню переговорів і співробітництва між двома країнами.
Другим «аргументом» проти розрядки стала теза про те, що Радянський Союз, мовляв, використав її можливості для якоїсь «ідеологічної експансії». Багато в чому ця теза за своїм змістом збігається з узятою нині на озброєння Білим домом вигадкою про
44
те, нібито Радянський Союз «експортує» революцію. В цьому «аргументі» як у дзеркалі відбився страх українських націоналістів та їх імперіалістичних «хлібодавців» перед успіхами радянської внутрішньої і зовнішньої політики, перед незворотними змінами на користь соціалізму на міжнародній арені.
Щоб зробити ці лжеаргументи більш дієвими, в хід пішли нові вигадки, інсинуації, фальсифікації. Сили психологічної війни не гребували жодним засобом, щоб очорнити Радянський Союз, дискредитувати його справжні цілі і наміри. Виконували своє брудне завдання і українські націоналісти. Вони, зокрема, передавали делегаціям США на Белградській і Мадрідській зустрічах провокаційні «матеріали» про «переслідування» національних груп в Радянському Союзі, закликали винести на розгляд обох форумів так зване українське питання. Йшлося про перетворення їх в ан-тирадянський фарс.
Як ідеологічну диверсію проти розрядки слід розглядати прибуття до столиці Югославії групи українських буржуазних націоналістів з США і їх спроби організувати там антирадянські провокації. Планувалось, що вони розповсюджуватимуть антирадянські листівки, «меморандуми», періодичні видання тощо. Однак югославські власті видворили націоналістичних провокаторів за межі країни і тим самим зірвали їх підривні плани.
Передбачаючи «більшу свободу дій» в Мадріді, націоналістична верхівка при сприянні американських спецслужб і офіційних властей організувала більш активну підготовку до проведення підривних акцій під час зустрічі. Для цього всіляко використовувалися видворені за межі Радянського Союзу відщепенці. Один з них, П. Григоренко, на кошти спецслужб відвідав Францію, Англію, Швейцарію, Норвегію, Данію, Нідерланди і ФРН, де напередодні Мадрідської зустрічі мав можливість зустрітися з деякими високопоставленими антирадянщиками: в Англії — з прем’єр-міністром М. Тетчер, в ФРН — з міністром баварського уряду Ф. Пірклом. Крім того, йому було надано можливість виступати по телебаченню з наклепами на радянську зовнішню і внутрішню політику. Погляди цього маніяка видавались організаторами провокацій за погляди мало не всіх радянських людей.
Виконуючи завдання своїх босів з американських спецслужб, Націоналістичні адепти психологічної війни направляли делегаціям західних країн ще задовго до зустрічі спеціальні випуски англомовних антирадянських журналів, відомих спрямованістю проти Миру і співробітництва між народами (наприклад, журнал «Юк-рейніен куотерлі»), та інші публікації організацій українських націоналістів у США.
В буржуазну пресу, у передачі радіо, телебачення різними шляхами проштовхувались виступи про «поневолену» Україну, «забо-
45
року» української культури і мови в УРСР, «нищення» української літератури та інші нісенітниці.
Активізація виступів реакційної емігрантщини проти зустрічі в столиці Іспанії відбувалась при очевидній підтримці і потуранні місцевих властей. Ще задовго до неї, навесні 1980 р., представник США в Комісії ООН з прав людини Дж. Шестак зустрічався у Філадельфії з націоналістичними ватажками і, порушуючи елементарну етику дипломата, під’юджував націоналістичних ан-тирадянщиків до проведення провокацій в Мадріді. До речі, в присутності Шестака про «права людини» просторікував колишній нацистський прихвостень Петро Стерчо, нині титулований «професором». Той самий Стерчо, що був спочатку стенографістом у маріонетковому нацистсько-хортиському «уряді Закарпатської України» 16, а згодом і його членом. Нині він один з керівників так званої Організації державного відродження України, угруповання, що «відверто підтримувало країни осі» і діяло «або в співдружності з міністерствами пропаганди і розвідками країн осі, або ж під їх безпосереднім керівництвом» 17.
Організатори ідеологічних диверсій проти розрядки доручили ватажкам профашистської організації—УККА підготовку спеціального антирадянського «меморіалу» для використання делегацією США як «документального» свідчення. Ця акція, як і ряд інших, мала явно маскувальний характер, оскільки насамперед мала показати, що «інформація», якою користувалась американська делегація, носила не урядовий, а «громадський» характер.
Саме з цієї точки зору слід розглядати і дозвіл колишньому ватажкові УККА Л. Добрянському виступити 16 вересня 1980 р. перед підкомісією міжнародних організацій Комісії закордонних справ палати представників конгресу США. У своєму короткому виступі він встиг висловити головне: заклик до американської делегації в Мадріді перейти від боротьби за «права людини» до більш «безпосередніх» виступів проти Радянського Союзу, зокрема до акцій, спрямованих на розбиття непорушного союзу радянських республік 18.
До акцій психологічної війни в столиці Іспанії офіційний Вашінгтон, знову ж таки з метою створення видимості «масової підтримки» свого курсу, підключав представників «громадськості», як з деякого часу почали називати ватажків реакційних емігрантських угруповань 19.
Характерно, що того ж дня, коли Добрянський виступав у конгресі США, радіо «Свобода» повідомило про виступ на збіговиську українських націоналістів в столиці США 3. Бжезінського, який обіцяв, що американська делегація в Мадріді виступатиме з антирадянських позицій. Привертає увагу ще один факт: склад американської делегації на Мадрідській зустрічі обговорювався
46
з представниками «етнічних груп», в тому числі й з українськими націоналістами. В результаті в делегацію були включені просіоні-стськи та націоналістично настроєні особи, зокрема бандерівець М. Смородський. 12 серпня 1980 р. він заявив, що в Мадріді американці в обмін на розширення торгівлі вимагатимуть від Радянського Союзу «поступок» в його політиці і будуть нав’язувати дискусію про «права людини», щоб таким чином відвертати увагу від обговорення життєво важливих для майбутнього людства проблем. 9 листопада, всього за два дні до початку зустрічі, Смородський виступив в Ірвінгтопі перед українськими націоналістами з ідентичними запевненнями.
Позитивно висловлювався про провокаційну вовтузню націоналістів перед Мадридською зустріччю один з керівників делегації США М. Кампелман. Підтримку націоналістам обіцяв керівник так званої хельсінкської групи конгресу США, член делегації Сполучених Штатів Д. Фассел.
Для виправдання деструктивної позиції адміністрації Дж. Картера в процесі підготовки до Мадридської зустрічі і в ході її, як і для виправдання нової хвилі нападок на національну політику КПРС (про це вже йшлося у І розділі), урядові діячі, члени конгресу, засоби масової інформації США вдавалися до спекуляцій навколо «афганського питання». Одним з аргументів при цьому стало демагогічне твердження про те, начебто введення обмеженого контингенту радянських військ є «відвертим порушенням принципів загальноєвропейської наради»20. Проте добре відомо, що це була акція, зроблена на прохання законного уряду Афганістану і у відповідності з міжнародним правом.
Українські націоналісти починаючи з січня 1980 р. закликали Вашінгтон до бойкоту Мадрідської зустрічі і анулювання Заключного акта. В цьому їх дії співпадали з діями американських ультра 21. Коли ж стало ясно, що зірвати форум в столиці Іспанії не вдасться, вони підхопили ідею про те, що єдиним питанням, яке слід обговорити на зустрічі, має бути підбиття підсумків виконання Заключного акта Радянським Союзом та іншими соціалістичними країнами. Схвально зустріли українські націоналісти негативну позицію США щодо конструктивних миролюбних пропозицій СРСР.
Для виконання інших акцій психологічної війни в дусі «анти-розрядки» ще напередодні Мадрідської зустрічі в Іспанію прибула група бандерівців на чолі з Я. Стецьком. Вони розповсюджували серед західних журналістів і окремих членів делегацій антирадян-ські листівки, організовували «походи» вулицями Мадріда, під час яких розкидали антикомуністичні пасквілі.
Не знаходячи підтримки у реалістично мислячих представників західних делегацій і журналістів, широких кіл громадськості
47
Іспанії, позбавлені аудиторії, яка б виявила бажання слухати наклепницькі вигадки, бандерівські послідовники Гітлера влашту. вали прес-конференцію, на яку з’явились представники заснованої у 1977 р. неофранкістської організації «Народний альянс» Тієї самої, що виступає за реставрацію в Іспанії диктаторською режиму, бере участь в нагнітанні в країні атмосфери страху і напруженості. Один з неофранкістів, Кірпатрік, 10 листопада 1980 р відкрив бандерівську прес-конференцію в готелі «Мінданао» е Мадріді. Показово, що після нього виступив згадуваний вище Я. Отецько.
Ідеологічні диверсії проти розрядки організовували в Мадрі ді й інші групи українських націоналістів, утримувані і спрямову вані спецслужбами імперіалізму США. Націоналістична «програ ма» щодо Мадрідської зустрічі фактично співпадала з вимогами, які виставляли «чисто» американські ультра. Ось вона: а) відхід США від «в’єтнамського комплексу» (тобто проголошення і дотримання курсу на збройне придушення національно-визвольних рухів); б) активізація дій американського імперіалізму з позицій «жандарма світу» («така роль не опоганювала б американських громадян, а приносила б їм честь і славу»); в) «...не миролюбні фрази, не змагання до миру за всяку ціну, а створення належної збройної сили».
Крайня провокаційність проголошуваних українськими націо налістами гасел, підривний характер їх діяльності в Мадріді є ще одним свідченням того, що антикомуністична засліпленість тих, хто їх використовує, не несе і не може нести нічого доброго і корисного рядовим американцям. Так і участь керівників американської делегації М. Кампелмана, Г. Белла, Дж. Шестака в прес-конференції націоналістичних відщепенців в мадрідському готелі «Кастелляна» 20 листопада 1980 р. ще більше компрометує і дискредитує позицію США. Зайвий раз підтверджується той неспростовний факт, що спроби американської делегації втручатися у внутрішні справи суверенних держав, намагання зірвати роботу цього важливого міжнародного форуму, ставити перешкоди на шляху до приборкання гонки озброєнь, ігнорування зусиль миролюбних країн, спрямованих на поліпшення міжнародного становища, вимагають дій в дусі психологічної війни і відповідний виконавців.
Контактуючи з представниками націоналістичних організацій, в тому числі й профашистського гатунку, використовуючи їхню «інформацію», американська делегація на Мадрідській зустрічі підтвердила, що в Іспанії вона не збиралася виступати з конструк тивних позицій, які б враховували інтереси всіх сторін і сприялі продовженню процесу, що почався Нарадою з питань безпеки -співробітництва в Європі. Адже націоналістичні ватажки були 48
проти того, щоб Мадрідська зустріч розробила і прийняла додаткові до затверджених в Хельсінкі міри довір’я, спрямовані на скорочення озброєнь і підготовку конференції по реальному роззброєнню. І в питаннях іншої важливої галузі міжнародного співробітництва — економічній — націоналісти виступають за нагромадження всіляких перешкод, за припинення торгівлі взагалі, за відмову американської сторони від раніше підписаних угод і контрактів з Радянським Союзом.
Імперіалізм США засобами психологічної війни прагне торпедувати майже всі хельсінкські домовленості, починаючи з питань безпеки в Європі і завершуючи співробітництвом в гуманітарних та інших галузях, продовжує жити ілюзіями про «право» Вашінг-тона самочинно привласнювати собі функції контролера над діями суверенних держав, тим самим ламаючи багатосторонній процес розрядки.
Проте часи зараз інші. Не дивлячись на всі потуги найбільш запеклих ворогів розрядки, зустріч в Мадріді закінчилась успішно. Було прийнято підсумковий документ, який голова радянської делегації А. А. Громико розцінив як «збалансований і змістовний»22.
4 з-юіз
РОЗДІЛ III
КАДРИ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ВІЙНИ — НАЦИСТСЬКІ КОЛАБОРАЦІОНІСТИ ПІД ОПІКОЮ АМЕРИКАНСЬКОГО ПРАВОСУДДЯ
Проблема кадрів, які використовуються імперіалізмом в психологічній війні проти Радянського Союзу та інших соціалістичних країн, в цілому досить грунтовно проаналізована в роботах ряду радянських авторів, особливо в працях С. К. Цвігуна та М. М. Яков-лєва. «В боротьбі проти комунізму і світового революційного руху об’єднуються найбільш різнохарактерні типи,— писав, зокрема, С. К. Цвігун.— Важко уявити собі більш зловісне і різношерсте за суспільним становищем, державною, національною і партійною приналежністю, освітою, фахом і минулою діяльністю зборище людей, що становлять собою ідеологічні диверсанти, які перебувають на службі імперіалізму. їх ріднить класова ненависть де соціалізму і комунізму, до всіх трудящих, людиноненависницька ідеологія антикомунізму» ’.
Серед найбільш запеклих організаторів ідеологічних диверсії" радянські дослідники виділяють насамперед представників монополістичного капіталу, членів конгресу США, співробітників держ департаменту, лідерів провідних американських політичних буржуазних партій. Саме вони визначають стратегічні напрями психологічної війни, організують її фінансування в цілому, виділяють кошти на утримання кадрового апарату. Щодо останнього, важливе місце в ньому посідають співробітники ЦРУ, інших розвідувальних і контррозвідувальних відомств.
«Теоретичні» питання стратегії психологічної війни розробляються в різного роду «радянологічних» центрах, де водночас обгрунтовується «законність» дій ідеологічних диверсантів, розробляються форми і методи ідеологічно-психологічних акцій проти СРСР.
До числа постійних і надзвичайно активних учасників психологічної війни належать співробітники буржуазних і буржуазно-націоналістичних засобів масової інформації, письменники, публіцисти, інші представники буржуазної інтелігенції, які перебувають на службі великого бізнесу. До найчисленнішої групи адептів психологічної війни — її нижчих щаблів, тобто безпосередніх ви
50
конавців ідеологічних диверсій, підривних пропагандистських акцій— відносяться буржуазні націоналісти, серед яких і сьогодні, майже через 40 років, що минули після війни, значне місце займають колишні гітлерівські колабораціоністи, в тому числі і воєнні злочинці. Решта — це представники молодшого покоління, здебільшого штатні співробітники американських спецслужб.
З послабленням позицій американського імперіалізму на нинішньому етапі загальної кризи капіталізму, зменшенням питомої ваги США в системі світового капіталістичного господарства, розпадом колоніальної системи, наростанням агресивних тенденцій в міжнародному курсі Білого дому, з проведенням ним політики на грані війни ідеологія і практика правих ультра нерідко практично співпадають з політикою Вашингтона. В таких умовах всередині 70-х років, пише радянський дослідник О. О. Кокошин, перейшли в контрнаступ воєнно-промисловий комплекс і зв’язані з ним праві реакційні сили, серед яких чималу роль зіграли буржуазно-націоналістичні організації2. Ультра одержали нині практично необмежені можливості для розширення своєї діяльності, на них робиться певна ставка і в психологічній війні як на внутрішньо-, так і зовнішньополітичному напрямах.
Історія свідчить, що посилення агресивності зовнішньої політики Вашінгтона традиційно супроводжується активізацією ультраправих і різного роду буржуазно-націоналістичних організацій всередині країни. Так, у 1946 р., саме тоді, коли у Фултоні У. Чер-чілль виступив із своєю горезвісною промовою, якою часто датується початок «холодної війни», в Атланті було відновлено ку-клукс-клан. У всьому штаті тоді запалали хрести, які згодом, завдяки мовчазному потуранню адміністрації президента Трумена, перекинулися й на інші райони країни (лише в Джорджії кількість членів цієї організації підскочила до майже 50 тис. осіб, всього ж ку-клукс-клан ожив у 14 американських штатах). У 1948 р. виникло крайньо праве угруповання «Християнський хрестовий похід», в програмі якого на першому місці стояла «ліквідація комуністичної змови». На цей час припадає і створення з числа недавніх гітлерівських прислужників нових та розширення існуючих емігрантських буржуазно-націоналістичних угруповань.
І все ж в перші повоєнні роки, коли «холодна війна» ще тільки набирала сили, фашизм і правий екстремізм помітно втрачали свої позиції, скрутними виглядали перспективи неофашистів 3. Це значною мірою пояснювалось антифашистськими настроями громадськості, з пам’яті якої ще не стерлося лихоліття найжахливі-шої з воєн. Змушені були (бодай, про людське око) маскуватися 1 гітлерівські виученики — оунівці. В той час як оунівські ватажки типу Бандери, Стецька, Ленкавського, Штуля-Ждановича продовжували відверто повторювати профашистські гасла, в середо
вищі інших українських націоналістів — також недавніх гітлерів. ських колабораціоністів — з’явилися особи, що деякою мірок; враховували ненависть широких мас до фашизму. Тому серед пев. ного числа оунівських прислужників «третього рейху» тоді сталі популярними словесні заперечення зв’язку ОУН з нацизмом і мас кування, м’яко кажучи, не зовсім привабливої діяльності псевдо демократичними вивісками.
Прикладом такого «перетворення» може служити створення оунівцями у 1946 р. Української революційно-демократичної партії (з числа самих таки оунівців), яку очолили колишні бандерівці, нацистські прислужники І. Багряний та В. Гришко, Організації обо рони чотирьох свобод України, що була і залишається бандерівською і підпорядковується ватажкам ОУН-бандерівців (очолю? її колишній гітлерівський прислужник І. Білинський) та ряду інших.
Коли ж «холодиа війна» була в розпалі, проголошування пра воекстремістських гасел знову стало «популярним». Адже за таки?; умов екстремізм знайшов відверту підтримку офіційних властей, всіляко пропагувався буржуазною пресою, відповідав принципам психологічної війни проти СРСР. По війні, слушно зазначає О. А. Галкін, у розгромлених фашистських державах «коріння фашизму було ліквідоване не повністю. Період «холодної війни» з характерним для нього маккартизмом як крайньою формою анти комунізму привів до помітного пожвавлення фашистських сил не тільки в колишніх фашистських країнах, але й в державах, ще в минулому входили до складу антигітлерівської коаліції» 4.
Активізація правоекстремістських угруповань, в тому числі її емігрантських, в період «холодної війни» значною мірою пояснюється і зростанням попиту на них у організаторів психологічної війни проти соціалізму. Адже саме тоді з’явився цілий ряд центрів по здійсненню ідеологічно-психологічного наступу проти СРСР. зокрема таких пропагандистських радіорупорів, як «Свобода», «Вільна Європа» та ін. А їх кадри, як відомо, комплектувались значною мірою з членів буржуазно-націоналістичних організацій. Беручи їх на штатну службу до апарату психологічної війни, американський імперіалізм тим самим легалізував діяльність профашистських організацій.
Характерним у плані активності правоекстремістських угруповань у США був початок 60-х років. Основою для нової хвилі правого екстремізму стало чергове посилення агресивних тенденцій в політиці Вашінгтона. Адже саме тоді капіталістична Америка, прагнучи знищити кубинську революцію, зупинити об’єктивний процес революційних перетворень у світі, поставила людство нз межу ядерної катастрофи. І робилося це під традиційний акомпанемент посилених маніпуляцій міфом про «радянську воєнну за
52
грозу», ОДНОГО з основних знарядь психологічної війни проти СрСР. Лише протягом 1961 р. у США виникла 121 організація ультраправих елементів 5. Активізувалось праве крило українських напі°налістів- «УККА,— писав згодом оунівський журнал «Український самостійник» (листопад 1966 р.),— під керівництвом Л. Доб-рянського став організацією з програмою, живцем запозиченою від американських правих екстремістських кіл».
На цьому історичному фоні зовсім не випадковим виглядає той факт, що тоді, коли Дж. Картер на весь світ волав про «порушення прав людини» в СРСР, «агресію» в Афганістані, погрожував бойкотом Олімпіади-80, розривав торговельні, наукові, культурні контакти з СРСР, в США з новою силою активізувались ультраправі. В Плейнсі, рідному місті Дж. Картера в штаті Джорджія, ЯК і в роки «холодної війни», відверто і без всяких обмежень з боку поліції марширували куклукскланівці. А в той час як нинішній глава Білого дому Р. Рейган демагогічно висуває на адресу Радянського Союзу звинувачення в «потуранні міжнародному тероризму», обіцяє за п’ять років витратити на озброєння близько 1500 млрд. дол., тисне на західноєвропейські, канадський і японський уряди з метою приєднання їх до мілітаристської колісниці Пентагону, повертається до політики маккартизму всередині країни, солідаризуються з такою позицією і активізують свою діяльність ку-клукс-клан, американські нацисти, буржуазні націоналісти всіх гатунків, сіоністи тощо.
Американське правосуддя, надзвичайно жорстоке щодо громадян, чиї погляди не відповідають буржуазним стандартам, практично не вживає будь-яких заходів щодо нацистських воєнних злочинців та їх прислужників. Мовчало і мовчить воно, коли йдеться про тих, хто брав участь у винищуванні українців і росіян, білорусів і євреїв, поляків і словаків, народів Югославії під час нацистської окупації, про тих, хто й сьогодні хизується своєю причетністю до окремих терористичних акцій в країнах капіталістичного Заходу6, веде пропаганду терору на сторінках своїх періодичних видань.
«Тим часом, як власті заявляють, що терористичні прояви в США відбуваються не так часто, як за морями,— писав з цього приводу журнал «Ю. С. ньюс енд уорлд ріпорт»,— ця країна... неодноразово ставала сценою кривавих подій»1. І далі американський автор нарікає на активізацію терористів з буржуазно-націоналістичних організацій, які, на його думку, «приносять значно більше турбот», аніж інші правоекстремістські угруповання 8.
На хвилі ультраправого тероризму і екстремізму, фактично насаджуваного і підтримуваного Білим домом, піднялись такі край-ньо праві організації, як «Національний консервативний комітет Політичної дії», «Херітедж фаундейшн», «Рада за врятування віль
53
ного конгресу», «Вашінгтонський юридичний фонд» та ін.9 В країні дедалі зухваліше діють терористичні організації кубинських, сальвадорських, нікарагуанських контрреволюціонерів, забезпечених сучасною зброєю та інструкторами із складу «зелених беретів», що пройшли криваву практику на в’єтнамській землі 10. Це, відзначається в публікаціях Компартії США, викликано передусім обстановкою істерії в дусі «холодної війни» и. Один з організаторів Національної негритянської політичної партії Р. Даніелс вважає, що саме загальна атмосфера в сьогоднішній Америці сприяє тому, що в країні «набирають силу ку-клукс-клан, нацисти та інші екстремістські угруповання» 12. Дії властей об’єктивно зміцнюють позиції правих, гарантують їм безкарність.
В середині 1981 р. Верховний суд США надав властям повноваження позбавляти закордонних паспортів окремих американців, Йшлося про борців за громадянські права, проти мілітаризму і гонки озброєнь. Воєнних злочинців постанова обходила. Прийняття її стало ще одним проявом активізації наступу на права американців. Першою жертвою став Ф. Ейджі, який посмів виступити з критикою підривної діяльності ЦРУ 13.
Організаційним затвердженням маккартизму стало призначення головою юридичної комісії конгресу США расиста з Південної Кароліни С. Термонда. Того самого, що свого часу висувався кандидатом в президенти від «партії за права штатів», кредо якої містилося у фразі: «Ми стоїмо за сегрегацію і за чистоту кожної раси». За ініціативою Термонда в складі комісії було створено підкомісію з питань безпеки і тероризму. Судячи з її акцій, вона успадкувала патологічний антикомунізм від таких своїх реакційних попередниць, як підкомісія юридичної комісії сенату США (що протягом 1919—1920 рр. провела цілий ряд погромницьких актів проти профспілок, демократичних і демократично-ліберальних сил в США) та горезвісна комісія по розслідуванню антиаме-риканської діяльності тощо. На спадковий характер цих комісій вказують американські дослідники. Один із них визнає, що нині в конгресі США є сили, які збираються «відновити колишній комітет внутрішньої безпеки — наступника комісії палати представників по розслідуванню антиамериканської діяльності, що в 50-х роках провів досить дискусійне розслідування проти осіб, які висловлювали свої симпатії комуністам» 14.
Характерно, що ні в рішеннях Верховного суду, ні в планах комісії Термонда і згадки немає про необхідність вести боротьбу із справжнім тероризмом та його апологетами, що знайшли притулок в США. Більше того, атмосфера насилля і страху, характерна сьогодні для США, виявилась дуже сприятливою для активізації прсвих екстремістів, зокрема з числа націоналістів. Оскільки це відбувається не просто при мовчазному потуранні властей, але
54
й подекуди відверто підтримується ними, можна зробити висновок, що діяльність націоналістичних та інших ультра повністю співпадає з політикою оскаженілого антикомунізму, яку провадить нинішня вашінгтонська адміністрація. «...Професійний антикому-нізм,— відзначає відомий радянський публіцист-міжнародник Е, Генрі,— тепер явно починає роздмухувати неофашизм... В якомусь варіанті повторюється маневр початку 30-х років, коли професійні антикомуністи повсюди звертали в сторону гітлерівських і пронацистських організацій. Цього разу фашистів до того ж підштовхують на шлях тероризму, а також на змову з впливовими мілітаристськими колами, які замишляють державні перевороти» 15.
В Сполучених Штатах, чий уряд розгорнув кампанію звинувачень Радянського Союзу в причетності до «міжнародного тероризму», немає законів, які б суттєво обмежували терористичну пропаганду і діяльність. Більше того, американське законодавство сприяє безкарному існуванню правих екстремістів, надає їм якнайширші права. Ось який висновок робить з цього приводу Генеральний секретар Компартії США Г. Холл у статті «Розповідь про дві системи»: «ККК і нацистська партія вільно організовують, провадять походи і тренування, а також навчання своїх расонена-висників у великих і малих містах нашої країни» 16.
Всього в США діє близько тисячі ультраправих профашистських груп і організацій 17, які займають правий фланг і в психологічній війні проти СРСР. Серед найбільш реакційних — СКВУ та УККА.
Виник Світовий конгрес вільних українців (СКВУ) в 1967 р. на хвилі психологічної війни як творіння американських спецслужб. Це була одна з багатьох їх підривних акцій напередодні 50-ї річниці Великого Жовтня. «За задумами міжнародних реакційних кіл та їх лакеїв — ватажків української націоналістичної контрреволюції, кульмінаційним пунктом «ювілейної» (йдеться про спробу протиставити ювілеєві Жовтневої революції так зване 50-річчя «відродження української державності».— Є. К-) антикомуністичної, антирадянської вакханалії повинен був стати СКВУ» 18.
За роки існування цієї організації відбулося три її «конгреси». Кожен з них був своєрідним підтвердженням невідповідності Діяльності СКВУ інтересам української етнічної групи в країнах поселення, свідченням дальшого загострення кризових явищ в націоналістичному середовищі, штучності його як «координаційного» Центру реакційних емігрантських організацій. СКВУ став ще одним об’єднанням націоналістичних політиканів-антирадянщиків, які всіляко прислужуються західним, передусім американським, спецслужбам.
Останнім часом домінуюче становище в ньому зайняли бандерівці, а їх представник із США І. Базарко влітку 1981 р. очолив
55
СКВУ. Те, що їм вдалося взяти СКВУ в свої руки, подолати всіл конкурентів, пояснюється рядом причин. По-перше, антикомуніс. тичний екстремізм бандерівців об’єктивно знаходить для себе баз'; на тлі реакційного курсу Вашінгтона, коли дедалі більшого роз маху набуває психологічна війна проти СРСР, в якій представни кам реакційної еміграції, особливо правим, відводиться роль виконавців найбрудніших, найпровокаційніших завдань, в тому числі таких, що суперечать внутрішньому законодавству США і прийнятим ними міжнародним домовленостям. По-друге, найбільш правими в урядових колах і Капітолії, місцевою реакцією і спецслужбами оунівський екстремізм, як і екстремізм інших різновидів, використовується в слушні моменти для створення враження «масової підтримки» реакційного курсу Вашінгтона, тобто своєрідного маскування їх не зовсім привабливої діяльності.
Відчувши, що в нинішній Америці проголошувати себе екстремістом та діяти відповідним чином не лише безпечно, але й вигідно з точки зору кон’юнктури, бандерівці активізували дії, спрямовані на затвердження своєї «монополії» в СКВУ. Хизуючись, бандерівські ватажки заявляють, що без них неможливо «ефективно» провадити антирадянські підривні акції.
Саме рештки гітлерівських прислужників, серед яких в свою чергу кількісно переважали бандерівці, восени 1978 р. зібралися в нью-йоркському готелі «Американа» на свій «III конгрес», який, як і попередні два, слід розглядати як акцію спецслужб США в рамках психологічної війни, спрямовану на консолідацію націоналістичних організацій різних етнічних груп з метою ефективнішого використання їх в антирадянських діях. Організатори «III конгресу» СКВУ «ставили собі за мету — намітити спільну програму підривних дій не тільки українських, але й білоруських, литовських, латвійських, естонських, сіоністських та інших антирадянських організацій, а також притягти увагу світової громадськості до порушень хельсінкських домовленостей, які нібито допускаються Радянським Союзом» 19.
Бандерівці та інші колишні прислужники Гітлера верховодили на засіданнях «III конгресу» (вони, за визнаннями націоналістів, проходили «навкулачки»), розробляли плани нових антирадянських акцій. Врешті-решт, саме з їх числа було обрано керівників СКВУ. 16 грудня 1978 р., коментуючи хід цього збіговиська, «Свобода» зазначала: «На III конгресі СКВУ комбатанти * стано-
* Рештки колишніх есесівців з дивізії СС «Галичина», бандити з так званої Української повстанської армії, карателі з легіонів «Нахтігаль» і «Роланд», німецько-українські поліцаї тощо. В США діє кілька «ветеранських» організацій, які об’єднують колишніх гітлерчуків. Одну з них очолює Р. Дражньовський, есесівець під час війни, нині далеко не остання особа в націоналістичній «ієрархії» в США. Члени «комбатантськпх» організацій є серед керівників практично всіх
56
рили значний відсоток делегатів із усіх країн. Це не дивно, борони є активом, який часто стоїть в проводі політичного та громадського життя».
А щоб, бодай, хтось не подумав, що бандерівські ватажки цураються свого прогітлерівського минулого, їх представниця одразу після «III конгресу» СКВУ закликала всіх націоналістів «побоятися, що [вони] будуть непопулярні або стрінуться з епітетами «екстремісти», «націоналісти» чи „фашисти”».
Вся атмосфера на «конгресі» була витримана в дусі запеклого антикомунізму, людиноненависництва, антидемократизму. Колишні-нацистські прислужники, зокрема есесівці, які нині здебільшого проживають у США, захопили левову частку посад в керівництві СКВУ. Самі націоналістичні автори визнавали, що до нового керівництва СКВУ не потрапив «ніхто із старої» (трудової) еміграції. Немає в ньому і дійсних представників молодшого покоління-українців за кордоном (за винятком співробітників спецслужб США).
Тут варто зауважити, що ті, хто нині заправляє в СКВУ, ті,, кого імперіалізм використовує в психологічній війні проти Радянського Союзу, є злобними ворогами трудящих країн поселення,, виразниками інтересів великого бізнесу. Верховоди СКВУ заперечують проти будь-яких поступок буржуазії перед вимогами трудящих, висловлюють своє невдоволення «надто ліберальними» політиками на Заході і водночас захоплення «неконтрольованим: світом бізнесу». Окремі націоналістичні автори так визначають суть класової позиції ватажків СКВУ: «...що добре для американського капіталізму — добре для американського народу».
Безсоромними шахраями, спекулянтами на закономірному інтересі зарубіжних українців до України, неробами, що наживаються з подачок спецслужб, зарекомендували себе практично всі верховоди націоналістичних організацій. З точки зору ідеології ватажки СКВУ — це закляті антикомуністи, апологети експлуататорського суспільства, вороги демократії і свободи народів, расисти. «...Небагато, а то й нічого не змінилося в цих людей з часу «тріумфу» берлінсько-римської вісі (тобто з 30-х років.— Є. к.) в світовідчуванні нових часів і нових подій»,— визнають націоналістичні автори.
Наче на підтвердження свого профашистського екстремізму окремі представники молодшого покоління, які використовуються епецелужбами США в антирадянських підривних акціях, демон-
чаціоналістичних організацій. Маючи на увазі якраз ватажків СКВУ та його складових організацій, канадська прогресивна газета «Життя і слово» писала: *3 розгромленням гітлеризму демократичними силами світу ці пани, влаштувавшись в різних капіталістичних країнах, при підтримці усякої реакції продовжують, свою ганебну діяльність».
57
-стративно підкреслюють СВОЮ «спорідненість» З КОЛИШНІМИ ПрИ-служниками «третього рейху», називають членів організацій, в яких об’єднуються колишні учасники дивізії СС «Галичина», бандити з «Української повстанської армії», карателі, палії,— бойовим ядром, основою українського буржуазного націоналізму.
Не припиняються, однак, і спроби українських буржуазних націоналістів показати «демократизм» і «свободу вибору» ідеології в контрреволюційному таборі. При цьому націоналістичні видання раз-по-раз звертаються до прикладу все того ж СКВУ. Це, мовляв, організація, що об’єднує в собі як крайніх націоналістів з ОУН, так і нібито «демократично настроєних». Та ось як повели себе •оунівські «делегати III конгресу» СКВУ, коли дехто з молоді у своїх виступах заявив, що в залі сидять «фашисти», і прямо вказали, зокрема, на учасників гітлерівських воєнних формувань, воєнних злочинців. Більшість не лише не обурилася, але навпаки, не приховувала своєї радості з приводу того, що їх величають фашистами, і називала таку характеристику «великою почестю» для себе. Один з націоналістичних ватажків, І. Кедрин, назвав «кращою рекламою для СКВУ» (!) звинувачення громадськістю його організаторів у співробітництві з гітлерівцями. Похвальна відвертість, нічого не скажеш!
Знайшлося серед «делегатів III конгресу» кілька осіб, які на кожному кроці про людське око ладні були кричати про свою «лівизну», «демократичність», «гуманність». Ці так звані демократи твердять, що називати фашистами справедливо лише бандерівців та мельниківців. Якщо ж тут йшлося про представників так званого «Українського демократичного руху», то нагадаємо, що в його складі перебувають колишні гітлерівські агенти, карателі М. Лебедь, І. Гриньох та багато інших. Характеризуючи цих «лівих» в СКВУ, бандерівська газета «Гомін України» 7 січня 1979 р. у статті «Враження від конгресу» писала: «...це все-таки досить комічно, коли «лівими» визнають себе представники колишнього найправішого крила». А з приводу їх «антинацистської» маски газета іронізувала: «Знов же дивно слухати, як деякі вчорашні колаборанти називають фашистами інших».
Не менш активно американськими спецслужбами використовується в акціях психологічної війни проти Радянського Союзу інша буржуазно-націоналістична організація — Український конгресовий комітет Америки (УККА), створений як координаційний центр української контрреволюції в США. Хоч офіційно це угруповання вважається американським, його членство здебільшого •складається з так званої повоєнної еміграції (тобто осіб, що служили гітлерівцям і втекли по війні за океан). Використовуючи «американізовану» вивіску, ватажки УККА, однак, постійно заявляють про «право» говорити не лише «від імені» американських -58
українців, але й від імені українського народу. Насправді ж вони не мають жодного права виступати як від імені всіх американців, так і від імені американських українців, а тим більше — від імені народу Радянської України. Переконатися в цьому допомагає й знайомство з недалеким минулим цієї організації.
Виник УККА як продовження підпорядкованого нацистам і розпущеного за диверсійно-терористичну діяльність на території Сполучених Штатів Об’єднання українських організацій у США. Воно було знаряддям психологічної війни гітлерівської Німеччини, особливо проти США. УККА ж став знаряддям психологічної війни імперіалізму США проти Радянського Союзу. І це не парадокс, а характеристика як самого українського націоналізму, так і його «опікунів». До УККА увійшли ті ж особи, що входили до Об’єднання, а також профашистської Організації державного відродження України (ОДВУ), створеної гітлерівськими агентами Коно-вальцем і Сеником-Грибівським.
...Після приходу до влади в Німеччині нацистів американські ультра теж плекали надії організувати путч у США. Одну з перших його спроб встановила Комісія по розслідуванню антиамери-канської діяльності. Вона, зокрема, констатувала, що генерал-майор Батлер одержав пропозицію очолити таємні армійські формування, які мали здійснити переворот. При всьому нахабстві і авантюризмі його організаторів одне залишається незаперечним — путч готувався досить грунтовно, а його організатори мали в своєму розпорядженні близько 700 крайньо реакційних і відверто фашистських організацій: «Тевтонія», «Ліга свободи», «Американський легіон», «Хрестоносці американізму», «Німецько-американський союз» та ін. «Фашистський рух в країні набирав сили — відзначає радянський вчений М. І. Лапицький,— оскільки монополії використовували його для боротьби проти прогресивних сил, проти робітничого руху» 20. Лише масовий рух трудящих «загородив фашизмові шлях у США»21.
Антинародні, фашистські об’єднання в Сполучених Штатах створювались свого часу за участю гітлерівських властей і спецслужб. Вже у 1934 р., відзначає буржуазний дослідник Земан, під керівництвом нацистів за межами Німеччини діяло 350 пронацистських груп. У 1937 р. в берлінській штаб-квартирі, що керувала ними, працювало 700 осіб. «Деякі з цих організацій,— пише Далі Земан,— існували ще до приходу Гітлера до влади; жодна з них, однак, не могла б продовжити свою діяльність без принаймні мовчазного схвалення нацистського уряду; багато з них одержували офіційну фінансову підтримку. Ці організації спеціалізувалися здебільшого на антисемітській, антимарксистській і антира-Дянській пропаганді» 22. І хоч, безумовно, всі ці визначення автор Насамперед відносить до характеристики німецьких іммігрантських
59
організацій в США, вони певною мірою дозволяють скласти уявлення і про діяльність українського буржуазно-націоналістичного конгломерату, тісно пов’язаного з гітлерівськими спецслужбами.
Невдовзі після того, як владу в Німеччині захопили нацисти, міністерство закордонних справ цієї країни надіслало своїм дипломатам циркуляр, який зобов’язував їх сприяти створенню агентурних відділень гітлерівської таємної поліції за кордоном, зокрема в США. Такі відділення почали діяти з 1 липня 1933 р. і були безпосередньо підпорядковані Берліну. Одне з них відкрилось у Нью-Йорку23. Йшлося про створення в США нацистської агентури (і не лише з числа осіб німецького походження) для проведення диверсійної та підривної ідеологічної діяльності. Аналізуючи ці процеси, які слід розглядати виключно в плані підготовки гітлерівців до майбутньої війни, американський публіцист А. Кан писав: «Перша фаза німецької змови в Америці полягала в тому, щоб створити з мільйонів німців і пронімецьких елементів у США таємну армію, яка перебувала б у безпосередньому відомстві німецького генерального штабу» 24.
Певна роль в реалізації цих підривних планів гітлерівськими спецслужбами відводилася українським націоналістам, згуртованим передусім в Об’єднанні українських організацій в США і в ОДВУ. Розмах і цілі їх діяльності були на той період досить значними. А найголовнішим в їх планах і діях була підтримка, в тому числі й фінансова, оунівської агентури Гітлера в Польщі і на західноукраїнських землях. У такий спосіб нацистські спецслужбп підтримували підривну діяльність оунівців проти Радянської України і буржуазної Польщі начебто і «чужими руками», хоч, звичайно, продовжували фінансувати і озброювати терористичні групи ОУН безпосередньо.
Збір грошей на проведення диверсійно-терористичної роботи проти Радянської України був однією з основних функцій Об’єднання українських організацій в США. З другого боку, не проти такої діяльності (якщо не сказати більше) були і американські спецслужби — і таким чином націоналістичним ватажкам дуже легко було маскувати свої антиамериканські акції.
За трохи більш як десять років свого існування Об’єднання надіслало оунівським ватажкам, що діяли як нацистські агенти на території Західної України і Польщі, близько 250 тис. дол.25 Інша гітлерівська прислужниця, ОДВУ, в ті роки також надіслала їм кілька сотень тисяч доларів, щоб сприяти передусім якомога швидшому розв’язанню війни. Водночас це було висловленням вірності нацистам і підтримкою їхніх планів загарбання України. Все це у націоналістів і називалось «визвольною боротьбою».
Є всі підстави говорити, що українські націоналісти в США одержували тоді значну підтримку з боку спецслужб США, які
60
прагнули не допустити нормалізації американо-радянських відносин і всіма засобами сприяли наближенню війни між Німеччиною і СРСР. В багатьох випадках у зв’язку з такою позицією спецслужб фашистська агентура в Сполучених Штатах одержувала можливість діяти фактично безкарно, шпигуни і диверсанти гітлерівської Німеччини наводнили країну.
Створена тодішнім директором Федерального бюро розслідувань Гувером (за наказом президента Рузвельта) «гігантська машина для боротьби з п’ятою колоною запрацювала вхолосту... Гувер і його сподвижники систематично вводили в оману американський народ»26. Тільки протягом останніх чотирьох місяців 1940 р. нацистська агентура, зокрема українські націоналісти — мешканці США або закинуті туди з Німеччини, організувала 18 диверсійних актів па американській території. Було виведено з ладу заводи в Кенвілі і Ньюкастлі, два заводи компанії «Юнай-тед рейлвей» в м. Вудбрідж, авіаційний завод і т. д. Виникали пожежі в приміщеннях воєнного і морського міністерств США, горіли військові судна і літаки. Це тривало практично впродовж всієї війни.
Розвідка гітлерівської Німеччини, нацистський апарат психологічної війни з допомогою своєї агентури прагнули також послабити антифашистський рух в країні, внести розкол в лави борців за мир, а в роки війни — тих сил, що вимагали якомога швидшого відкриття другого фронту в Європі і надавали допомогу Радянському Союзові. «Ця поведінка,— пише націоналістичний «історик»,— не співпадала з офіційною політикою уряду Сполучених Штатів, політикою допомоги Радянському Союзові в його боротьбі проти Німеччини»27. За таких обставин, продовжує він, громадська думка в США «була холодна» до українських націоналістів.
Це й не дивно. Адже вони робили все, щоб якомога справніше виконувати завдання гітлерівських спецслужб. Досить згадати діяльність такого собі Я- Гайваса, який тривалий час працював у газеті «Свобода», був навіть її головним редактором. Нині він постійно друкується на її сторінках.
Народжений у сім’ї багатих колоністів, які мали у Львові кілька будинків і крамниць, Гайвас уже в 20-ті роки став учасником націоналістичних диверсійно-терористичних банд, що діяли на території Польщі. Рано ступив він на шлях терору. Двадцятирічним юнаком на чолі «чорної сотні» він не раз проникав на територію Радянської України для здійснення терористичних актів.
Коли фашисти загарбали польські землі, Гайвасові було доручено очолити у Кракові референтуру розвідки та зв’язку головного проводу ОУН. Редактор нині вже неіснуючої газетки «Юнак» Гилета так описав тодішню діяльність Гайваса: «В Кракові,
61
працюючи референтом розвідки проводу ОУН, [він] тримав безпосередній зв’язок з німецькою розвідкою, контролюючи роботу філіалів ОУН в країнах Західної Європи, виконував завдання німецької розвідки по добору і підготовці розвідників і диверсантів з оунівців, яких гітлерівці напередодні і під час війни використовували проти Радянського Союзу».
Коли ж фашистські загарбники окупували Україну, винищували міста і села, Гайвас зайнявся вербуванням агентів для німецької розвідки вже на українській землі. Та війна скінчилась крахом нацистів і їх прислужників, і нинішній співробітник «Свободи» Гайвас кинувся шукати порятунку в Іспанії. В 1946 р. його прийняв диктатор Франко.
Перейшовши згодом у підпорядкування американських спецслужб, Гайвас залишився гітлерчуком за способом мислення, світоглядом. У січні 1974 р. з’явилася його стаття із закликом до націоналістів перейти до «рішучіших» методів антирадянської боротьби. А що саме малося на увазі, він згодом роз’яснив, заявивши, що оунівці, яким вдалося врятуватися від Радянської Армії та її союзників, повинні, як і в довоєнні та воєнні роки, організовувати і провадити диверсійно-терористичні акції проти радянських людей, користуючись «методом пістоля і гранати». У статті «Доба жорстока, як вовчиця» він пророкував близький наступ «жорстоких ударів», що, мовляв, ставить перед ОУН вимогу вже сьогодні «не перебирати у засобах».
До походу на Схід, писав влітку 1974 р. мельниківський журнал «Самостійна Україна», українські націоналісти у США готувалися «дуже пильно й старанно». А викладач історії націоналізму в Східноіллінойському університеті С. Горак, який, за його власною оцінкою, «стоїть на позиціях бандерівців», у виступі на конференції Американської асоціації істориків наприкінці 1977 р. говорив: «Вони шукали друзів в Берліні, ворогів у Москві... Берлін був місцем надій для націоналістів». Що ж до США та інших країн, спецслужби яких сьогодні використовують українських «самостійників», Горак заявив: «Західні демократії до уваги не брались» 28.
В свою чергу націоналістичний тижневик «Український голос» 8 листопада 1978 р. визнав, що прислужництво українських націоналістів нацистській Німеччині почалося з самого початку війни, а в 1944 р. «розгорілося на добре» і «тривало далеко по скінченні другої світової війни». Журнал «Самостійна Україна» у вищезгаданій статті запевняв навіть, що по війні «присяга, складена Гіт-лерові, не була відкликана, вона далі зобов’язувала...». Отож, «зобов’язувала». А тим часом колишніх нацистських прислужників і далі використовують в найбільш ворожих акціях проти Радянського Союзу, зокрема у виконанні ідеологічних диверсій.
62
Передвоєнний період діяльності українських буржуазних націоналістів дає змогу краще визначити і їхню класову суть, показує їх ворожість інтересам не лише радянського народу, а й трудящих Америки і тим самим значною мірою викриває антинародний зміст діяльності спецслужб США. В своїй антикомуністичній засліпленості вони не гребують послугами злочинних елементів.
Одним з тих, хто в’їхав до США в обхід існуючих законів, був професійний терорист, гітлерівський прислужник, відомий як Днтон Драган. Своє ж справжнє ім’я і прізвище (Андрій Луців) він вважає за краще не називати, адже за ним ховається надто багато злочинного. Головне ж те, що на боці гітлерівців він воював не тільки проти українського, а й проти американського народів. Були в нього й інші підстави боятися гласності. Відомо, наприклад, що закон Сміта про реєстрацію іноземців вимагав виселення із США емігранта з іншої країни, якщо той перебував колись в організації, діяльність якої, на думку властей, суперечила інтересам Америки. Луців-Драган до таких організацій належав і належить нині.
Ще юнаком вступив він до ОУН і відразу запопадливо взявся виконувати завдання її ватажків. Луців був одним з головних організаторів і керівників нападу оунівців на радянське консульство у Львові, в результаті якого 21 жовтня 1933 р. було вбито співробітника консульства О. Майлова. Безпосередній вбивця Лемик на суді визнав, що був «лише виконавцем замаху, підготовленого іншими особами», в тому числі й Луцівим 29.
Оунівські терористи діяли під безпосереднім керівництвом і за наказом гітлерівців. На це вказує зміст статті, вміщеної в польській газеті, що виходила у Львові, одразу ж після замаху на Майлова. «Берлін завжди першим знає прізвище терориста чи вбивці!» — так називалася стаття. «Великою сенсацією,— говорилося в ній,— став той факт, що недільні берлінські газети повідомили прізвище вбивці працівника радянського консульства у Львові. Зокрема, гітлерівська «Локаль анцайгер» повідомляє з Берліна, що прізвище вбивці Ніколаус Лемик. «Прийняв він,— пише німецька газета,— Майлова за радянського консула Голуба,, якому українська терористична організація (ОУН.— Є. К.) винесла смертний вирок». Слід сказати, що ні в суботу, ні навіть в неділю ніхто у всій Польщі, крім кількох осіб, що брали участь у слідстві, не знав прізвища вбивці. Тому виникає припущення, що Українські терористи тісно зв’язані з німецькими властями. І хто знає, чи не гітлерівці були ініціаторами... замаху. Треба враховувати й той факт, що українські терористи постійно використовують німецьку зброю — пістолети системи «Оргес». Хто дав їм зброю, той, мабуть, знає, проти кого вона має бути спрямова-
63.
За приналежність до терористичних оунівських банд ЛуцІва влітку 1935 р. було засуджено до п’яти років ув’язнення і десяти років позбавлення громадянських прав. Та прийшла друга світова війна і Луців продовжив свою підривну «роботу» на користь гітлерівської Німеччини — тепер як редактор газети «Українець», що видавалась у Берліні (!) за вказівкою і з дозволу гестапо. «З величезним ентузіазмом,— писала прогресивна нью-йоркська газета «Громадський голос» (1975, червень),— та фашистська рептилька вихваляла панцерні дивізії Гітлера».
У 1946 р. через франкістську Іспанію під чужим прізвищем Драган приїхав до США. Тепер колишній гітлерівський агент займає посаду «почесного», тобто довічного, редактора націоналістичної газети «Свобода», що виходить у Джерсі-Сіті, поблизу Нью-Йорка.
Створені в США гітлерівським агентом Сеником-Грибівським націоналістичні угруповання, недвозначно підкреслюють американські дослідники, мали одну спільну рису — «їх очолювали українсько-німецькі націоналісти, які займалися нацистською агітацією і шпигунством для того, щоб в потрібний момент приступити до диверсій за завданням третього рейху»31. Однією з найважливіших •своїх акцій Сеник-Грибівський вважав організацію спільно з іншими гітлерівськими агентами «авіаційної школи» з власним літаком, придбаним на кошти ОДВУ (!) 5 липня 1935 р. і названим «Націоналіст». Нацистські прислужники, що навчалися в тій «школі», носили воєнну уніформу гітлерівського зразка, брали участь у військових маневрах.
«Авіаційна школа» служила агентурі нацистів з ОДВУ також прикриттям для підготовки шпигунів і диверсантів, що мали діяти і згодом діяли на території Радянської України. Крім того, при фактичному потуранні ФБР на чолі з Гувером ця група націоналістів вчинила чимало диверсій на американській території. Сам Сеник-Грибівський незабаром повернувся в Європу і приєднався до гітлерівців, що напали на СРСР.
2 листопада 1938 р. поліція, здійснивши наскок на так званий український національний центр в Нью-Йорку, в підвалі -будинку, де він знаходився, знайшла кімнату для катувань. Стіни її були побиті кулями. Там же було знайдено зброю німецького виробництва, а під підлогою — людські кістки. Терористи — це були члени ОДВУ — ліквідували чимало прогресивно мислячих американців. Це вони, зокрема, спалили Артура Фріда з м. Уайт Плейнс. І хоч американські автори, які наводять такі дані, пишуть, нібито тоді «і в голову нікому не приходило, що ці звірі були зв’язані з нацистською організацією шпигунства і диверсій в США» 32, є всі підстави вважати: українські буржуазні націоналісти діяли при потуранні американських спецслужб, які розглядали жовто-
•64
блакитників виключно як антирадянську силу і тому всіляко сприяли їм.
Самі ці автори у своїх дослідженнях наводять незаперечні докази вірності такого висновку. Наприклад, коли 16 березня 1941 р. український націоналіст Возняк разом із своїми дружками організував диверсію на залізниці Клівленд — Піттсбург, в результаті якої загинуло п’ятеро американців, а 121 був поранений 33, спецслужби і юридичні органи, незважаючи на вимоги преси і громадськості покарати злочинців, не вжили більш-менш рішучих заходів. Націоналісти продовжували діяти безкарно, і лише деяких з них було притягнуто до відповідальності. Проте це були винятки. Так траплялось лише тоді, коли прізвища диверсантів і терористів — учасників найбільш зухвалих акцій, їх адреси ставали відомими широким колам американців. Десятки років чинив на американській землі терористично-диверсійні акти Возняк і лише в липні 1942 р. був арештований агентами ФБР.
Про небажання спецслужб США всерйоз займатися розслідуванням підривної діяльності націоналістів говорять і численні інші факти. Наприклад, всім було відомо, що ватажки українських буржуазно-націоналістичних організацій підтримували зв’язки з японськими мілітаристами. Так, ватажок ОУН Є. Коновалець, який неодноразово відвідував США з метою створення терористичних груп і координації діяльності оунівської команди у «п’ятій колоні» Гітлера в США і Канаді, мав тісні і досить постійні контакти з японськими спецслужбами. З їх допомогою він засилав у Маньчжурію агентів і провокаторів, організовував там не лише антирадянську, а й антисоюзницьку пропаганду взагалі. Самі націоналістичні «ідеологи» визнають, що тільки воєнні дії Радянського Союзу і США проти Японії влітку — восени 1945 р. припинили діяльність оунівців на користь японського монархо-фа-шизму.
Чисто фіктивним і короткотривалим був розпуск пронацистської ОДВУ в результаті розслідування її антиамериканської діяльності. Далі цього справа взагалі не пішла. Не було проведено арештів керівників цієї агентурно-диверсійної організації і їх пронацистська діяльність тривала, але в новій формі: вони відмовляли українців від служби в американській армії, самі уникали призову, всіляко перешкоджали тим американським українцям, які Допомагали радянським людям. Секретар Українсько-американської секції Міжнародного робітничого ордену В. Рибак писав тоді: «Протягом короткого часу члени Українсько-американської секції ордену спільно з членами Ліги американських українців зібрали Поверх 40 тис. дол. на медичну допомогу для наших братів і сестер в Радянському Союзі. Інші українські організації або нічого не роблять і сидять тихо, а провідники деяких з тих україн-5 з-юіз	65
ських організацій, що довгі роки служили Гітлерові, хоч і заяв-ляють на словах, що вони з Америкою та її альянтами, на ділі радуються тому, що Гітлер напав на наш народ, і чекають, коли-то він вже покличе їх панувати над українським народом в окупованих Гітлером територіях».
УККА, ОДВУ та інші націоналістичні організації, в тому числі й розпущені за пронацистську діяльність, невдовзі знову активізувались на старих, профашистських засадах. «Провідний актив» націоналістичних організацій в США, хизуються сьогодні націоналістичні «ідеологи», «стоїчно тримається на своїх позиціях». І саме цей «актив» продовжує сьогодні очолювати СКВУ, УККА, ОДВУ. Саме йому доручено бути коліщатком в проведенні ідеологічних диверсій, підривних пропагандистських акцій тощо.
Ось що писав один з критиків УККА про його «XII конгрес», що відбувся 1976 р.: «Ті самі «незаступимі заслужені народні діячі», та сама нудна атмосфера!.. Самі збори пройшли «по плану», наміченому «визвольним фронтом» (бандерівцями.— Є. К.)... Люди не з цього світу,— такі думки приходять, коли читаєш перебіг нарад УККА... Читаєш і дивуєшся, чи це був з’їзд діячів української спільності США, чи... політичних емігрантських центрів?.. Ні одного слова про потреби та проблеми нашої спільності в Америці, лише пуста, нікого ні до чого не зобов’язуюча політична бом-бастика. Наболілі справи, живі, актуальні проблеми нашої етнічної групи тут зігноровано майже зовсім» («Українське життя», 1976, 15 листопада).
За антикомуністичними, явно антидемократичними рецептами пройшов восени 1980 р. останній, «XIII конгрес» УККА. І знов не було сказано жодного слова, яке б стосувалося дійсних інтересів американських українців: ті ж самі заклики до «розвалу» СРСР (судячи з того, що вони домінували і на «III конгресі» СКВУ, можна зробити висновок, що таке завдання покладено сьогодні на всі буржуазно-націоналістичні організації), до війни, виступи проти культурних контактів американських українців з Радянською Україною, наклепи на внутрішню і зовнішню політику КПРС і Радянської держави. «Підготовка до конгресу та стиль його проведення,— писав націоналістичний авт&р,— були заздалегідь препаровані, підтасовані та зфальшовані і зовсім не віддзеркалювали стану української громади в США та її справедливі нарікання».
На згадуваному антирадянському збіговиську виступили з промовами тодішній помічник президента США з питань національної безпеки 3. Бжезінський і О. Хейг, який займав посаду державного секретаря. Провокаційний антирадянський характер їх виступів лише підкреслив антикомуністичний, підривний зміст націоналістичного шабашу,
66
Як підготовка, так і хід «конгресу» УККА нагадували швидше таємні збори шпигунів, мафіозі чи торговців наркотиками, аніж громадської організації. «У 40-літній історії УККА,— відзначив 'навіть націоналістичний коментатор,— не подибуємо паралелі, щоб такі конгреси приготовлялися у якомусь такому дивному засекреченні».
Ще задовго до початку збіговиська стало ясно, що повну перемогу на ньому здобудуть бандерівці. З керівних органів місцевих ВІДДІЛКІВ УККА поступово були усунуті особи, погляди яких хоча б на йоту відрізнялись від їхніх. Горезвісний ватажок ОУН-бандерівців Я- Стецько дав вказівку своїм «мафіозі» в США «монопольно опанувати всі ключові позиції» в націоналістичних угрупованнях, а УККА «взяти штурмом». З цією метою почали створюватися фіктивні «клуби» і «доми», які мали посилати на «конгрес» своїх «делегатів», звичайно ж з числа бандерівців. Справа дійшла до того, що від одного з відділків УККА в Каліфорнії, що складається з 6 осіб, було обрано 8 «делегатів» (всі — бандерівці, нестачу заповнили мешканці інших міст).
На самому збіговиську байдужа більшість мовчала, деякі «обійдені» галасували, але їх голосу ніхто не слухав. Махінації Я. Стецька знайшли підтримку з боку закулісних організаторів «конгресу» і тому мали абсолютно відвертий характер. Наприклад, на одне з передконгресових засідань верхівки УККА «забули» запросити деяких націоналістичних ватажків, які не є бандерівцями. Тому під час голосування шанси цих запеклих екстремістів стали явними. І коли в ході «конгресу» представники близько двох десятків організацій залишили зал, де він проходив, зовні створювалось враження, начебто нічого не трапилось, бо більшість становили бандерівці.
На «XIII конгресі» 26 осіб було обрано до складу виконавчого органу УККА, з них переважна більшість — бандерівці. Головував на ньому ставленик Стецька Б. Футей, який, за висловом одного з «ображених», «як кліщ тримав віжки», не допускав відступів від розробленого спецслужбами США сценарію. Що ж до представників кількох небандерівських організацій, які залишилися на «конгресі», то й вони не мають нічого спільного з інтересами більшості Українців у США. З приводу ідеологічної приналежності націоналістичних «середовищ» один з ватажків контрреволюційної еміграції І. Кедрин слушно стверджує, що «як у розламі ОУН у 1940 р. не було мови про розбіжності в ідеології (мова йшла лише про форми і методи прислужництва нацистам.— Є. К-), так само в сучасній ситуації у ...вільній громаді не йдеться про розбіжності в ідеології».
Правомірність такого висновку підтверджується багатьма фактами. Наприклад, кілька років тому розгорілася лайка між банде
5*
67
рівською верхівкою і керівниками так званого Українського народного союзу (УНС), викликана фінансовими міркуваннями і намаганнями кожної з сторін, що вислужуються перед американськими «хлібодавцями», показати свою «важливість». Коментуючи цю міжусобну бійку, націоналістичний автор з Трентона називав безпідставними твердження про якісь антипатії між УНС чи його виданням (газета «Свобода») і бандерівцями. Він навів красномовний приклад: коли тривали згадані чвари, «Свобода» продовжувала позитивно оцінювати антирадянські виступи бандерівців. І це зрозуміло, бо ця міжусобиця між українськими націоналістами, як і чимало інших, ведеться навколо досить практичного питання — як побільше увірвати від так званих визвольних фондів і подачок спецслужб. Ніяких «ідейно-політичних» розходжень тут немає.
Не традиції українського народу, а профашистське політику-вання, не українська мова, а ідеологічне одурманювання, не українська пісня, а антирадянське галасування, не українська культура, а ні до чого не зобов’язуючі викрики про «відданість» їй, не демонстрація досягнень української етнічної групи в США, а провокаційні вуличні збориська під мілітаристськими гаслами — такий зміст діяльності бандерівських ватажків УККА. Система тотального залякування і погроз перетворила його в замкнену групу неофашистського зразка.
Що ж до запевнень націоналістів про «масове» представництво в УККА різних соціальних верств населення, то вони неспроможні приховати той незаперечний факт, що ця організація є лише купкою бандерівських ватажків, які нічого спільного ні з народом України, ані з народом США чи з представниками більшості американських українців не мали і не мають.
Існує чимало свідчень того, що вже в роки війни американські спецслужби готувались до прийому по війні нацистських прислужників, зокрема воєнних злочинців, яких вже тоді планувалося використати в антирадянських підривних цілях, насамперед у шпигунсько-диверсійній діяльності проти СРСР. Одним з кроків у цьому напрямі стало створення у 1944 р., тобто коли в Європі тривала найжорстокіша із воєн, так званого З’єднаного українсько-американського допомогового комітету (ЗУАДК) з метою переселення за океан оунівських прислужників Гітлера.
Включення до назви цієї організації слів «українсько-амери-канський» є блефом, оскільки ЗУАДК ніколи не діяв на користь ні українського, ні американського народів. В той час коли всі прогресивно і патріотично настроєні американці, в тому числі й представники етнічних груп, допомагали радянському народові в його важкій боротьбі з нацизмом, ЗУАДК, протегований спецслужбами США, заходився рятувати від покарання націоналіс
68
тів—прислужників «третього рейху», тобто ворогів українського і американського народів. Його зусилля по війні були спрямовані на розшуки нацистських недобитків українського походження до таборах для «переміщених осіб» в Італії й інших західних країнах для їх відправки спочатку в Англію, а згодом і в США. Один з гітлерівських вірнопідданих, співорганізатор дивізії СС «Галичина» В. Кубійович, відзначає, що ЗУАДК тоді «здійснив низку заходів з метою юридичної оборони українських переміщених осіб» *.
Виконавши «переселенську місію», ЗУАДК заходився допомагати колишнім есесівцям з дивізії «Галичина» міцніше вкоренитися в США, «робити бізнес», використовуючи як «початковий капітал» коштовності, награбовані серед мирного населення Східної Європи, де підопічні ЗУАДК виконували каральні функції.
При всебічному сприянні американських спецслужб ЗУАДК допомагав у переїзді за океан і влаштуванні на новому місці крім есесівців багатьом іншим гітлерівським прислужникам і бандитам. Допомагав він «залучати до бізнесу» награбоване і колишнім поліцаям, які, як змушені визнати під тиском незаперечних фактів і самі націоналістичні автори, безвідмовно виконували відведену їм гітлерівцями роль карателів, убивць, паліїв. В усій «красі» вони показали себе в акціях по ліквідації євреїв.
ЗУАДК завжди очолювали особи, зацікавлені у розпалюванні воєнних конфліктів, нагнітанні напруженості у відносинах між державами. Не становить винятку з правил і нинішній президент ЗУАДК О. Білик, хімік за фахом, який кілька разів представляв США на міжнародних наукових симпозіумах, де щоразу більше говорив на антикомуністичні і значно менше на хімічні теми, всіляко намагався схилити своїх колег до участі в антирадян-ських провокаціях 34.
Сьогодні Білик — один з активних учасників ідеологічної і психологічної обробки наукової громадськості. В цій ролі він розповсюджує антирадянські фальшивки, використовуючи досвід, набутий у гітлерівців. Адже освіту він здобув в окупованому ними Львові. Після війни тривалий час мешкав у франкістській Іспанії, куди втікали від покарання найбільш закляті нацистські воєнні злочинці. Білик — член бандерівської ОУН, що свого часу організаційно підпорядковувалась нацистському «бюро по підготовці війни за допомогою національних меншостей» 35, у якому бандерівцям відводилась роль виконавців диверсій, саботажу і терористичних акцій проти радянських громадян.
З’їзд бандерівського об’єднання в США, яким керував Білик, Нещодавно різко критикував тих політиків на Заході, які намага-
* Маються на увазі виключно колишні гітлерівські прислужники.
69
ються уникнути термоядерної війни, «засуджував і відкидав усяку політику співіснування, розрядки, рівноваги сил». Що ж до буржу-азної демократії, то ось як ставляться до неї Білик та інші бандерівці: «...конституції США й інших вільних націй є непридатні. Щоб мати успіх, вони мусять бути змінені з урахуванням вимог глобальної війни».
Характерно, що найбільша активність ЗУАДК припадає на період «холодної війни». Той же Кубійович писав, що саме «холодну війну», «зростання напруженості між західними державами і СРСР слід вважати сприятливою атмосферою для політичної активності» ЗУАДК. А час, позначений розрядкою в міждержавних відносинах, є для нього несприятливим. Не випадково з потеплінням міжнародного політичного клімату в першій половині 70-х років він майже припинив свою активність. У 1977 р. ЗУАДК не мав коштів навіть на утримання власної канцелярії в складі, бодай, одного працівника. Головна причина — зменшення зацікавленості в діяльності цього реакційного угруповання з боку американських спецслужб.
Коли ж адміністрація Картера почала відходити від курсу на розрядку, ігноруючи той факт, що під Заключним актом загальноєвропейської наради стоїть підпис американського президента, ЗУАДК знову почав випливати на брудній поверхні антирадян-ського політиканства. 24 січня 1979 р. представників ЗУАДК прийняли в держдепартаменті США і провели з ними відповідний інструктаж. Активізація психологічної війни проти СРСР, ідеологічні диверсії з використанням вигадки про «порушення прав людини» в СРСР вимагали виконавців, для яких антикомунізм, наклепницькі нападки на нашу країну, ненависть до радянських людей — своєрідна «професія».
Перевантажені «державними справами» урядові діячі у Ва-шінгтоні багато часу приділили ЗУАДК аж ніяк не для того, щоб вивчити антиамериканське минуле українських націоналістів. Не збиралися вони також притягти його керівників до відповідальності за благодійництво щодо військових злочинців та інших гітлерівських колабораціоністів, хоч саме це відповідало б справедливості і законності. Не в прокуратуру і не в суд, і навіть не в службу імміграції і натуралізації викликали представників ЗУАДК. Стали вони потрібними «чинникам держдепартаменту» і діючої під егідою конгресу США «хельсінкської комісії», що всю свою діяльність звела до втручання у внутрішні справи суверенних держав, до нагнітання антирадянського психозу в США.
Газета «Свобода», пояснюючи, чому ж так «радо вітали» націоналістичних ватажків, в тому числі й воєнних злочинців, високопоставлені американські діячі, серед інших причин назвала «зростання напруженості у світі». Саме тому, мовляв, ЗУАДК 70
«повинен відіграти знову велику роль». А щоб вивести його із хронічної кризи й таким чином зробити «діяльною» антира-дянською установою, в держдепартаменті обіцяли фінансову підтримку.
Добре відомо, що підтримувати подібні організації — значить стимулювати підступні, ворожі інтересам миру цілі. Однак, незважаючи на це, спецслужби американського імперіалізму вирішили «оживити» ЗУАДК. Під час інструктажу на тему «Як треба діяти з огляду на сучасні політичні ускладнення на міжнародній арені» офіційні співробітники держдепартаменту спрямовували націоналістів на вишукування в СРСР так званих інакомислячих, адже у західних майстрів ідеологічних диверсій на них великий дефіцит, їх призначення — здійснювати антидержавні і антигромадські вчинки, порушувати радянські закони.
Все це, без сумніву, свідчить, що наприкінці 70-х років діячі офіційного Вашінгтона, задовго до подій в Афганістані, активізували особисту участь в психологічній війні проти Радянського Союзу, використовуючи для цього і українських націоналістів.
Подібні дії є цинічним порушенням принципів Заключного акта, де чітко вказується: «Держави-учасниці утримуватимуться від будь-якого втручання, прямого чи посереднього, індивідуального чи колективного у внутрішні або зовнішні справи, що входять у внутрішню компетенцію іншої держави-учасниці, незалежно від їх взаємовідносин»36. І далі: «Відповідно вони будуть, в тому числі, утримуватися від подання прямої чи посередньої допомоги терористичній діяльності або підривній чи іншій діяльності, спрямованій на насильне повалення режиму іншої держави-учасниці» 37.
Що ж до ватажків ЗУАДК, як, до речі, й інших націоналістичних організацій, то вони здебільшого є членами злочинної ОУН, беруть участь у підривній діяльності проти Радянського Союзу — держави, підпис керівника якої, як і підпис американського президента, стоїть під Заключним актом, і домагаються ліквідації обраного радянськими людьми державного ладу...
Певну характеристику цій організації та особам, які приймали її представників, дає той факт, що згадувана зустріч в держдепартаменті була влаштована колишнім гітлерівським прислужником, а згодом співробітником держдепартаменту К. Варварівим. Саме він і добився фінансової допомоги «комітетові» від уряду США.
Проте не можна сказати, що за більш як 35 років, що минули після війни, в Сполучених Штатах зовсім не притягали до відповідальності колишніх воєнних злочинців, безпосередніх учасників Нацистського геноциду. Та більшість розслідувань і судових
71
процесів, що здебільшого провадились лише під тиском громадськості, найчастіше перетворювалися в фарс, оскільки існує чимало лазівок, з допомогою яких злочинці уникають справедливого покарання. Зокрема, йдеться про п’яту поправку до Конституції США, яка надає право звинуваченому не свідчити проти себе38. Вже близько сотні разів скористався цією лазівкою Сергій Ковальчук з Філадельфії *, винний у вбивствах в роки гітлерівської окупації великої кількості єврейського населення України і Польщі39. І зараз він користується всіма благами «американського способу життя».
Наприкінці 70-х років американська громадськість розгорнула активну кампанію, спрямовану на те, щоб спонукати власті до притягнення до відповідальності воєнних злочинців, а отже, й оунівських прислужників «третього рейху». Це був безпосередній результат періоду розрядки, коли розширення контактів з радянськими людьми, певний доступ до правдивої інформації про Велику Вітчизняну війну (що виявилося, зокрема, у показі фільму «Невідома війна» — під такою назвою демонструвалася у Сполучених Штатах і деяких країнах Західної Європи радянська кінострічка «Велика Вітчизняна війна») показали багатьом американцям, хто є хто, в тому числі й у таборі українських буржуазних націоналістів.
Згодом між органами юстиції СРСР і Верховним судом США було досягнуто угоди про співробітництво в галузі розслідування справ нацистських воєнних злочинців і обмін відповідними документами.
Деяких оунівських воєнних злочинців дійсно було притягнуто до суду і кілька з них депортовано за межі США. Це, зокрема, стосується Ф. Федоренка та І. Дем’янюка — колишніх охоронців з нацистського табору смерті Треблінка. Вони особисто брали участь у масовому винищенні в’язнів. До депортування було засуджено також В. Осідача — запеклого антисеміта, що служив поліцаєм в Раві Руській і особисто винищував євреїв 40.
Звиклі почувати себе в безпеці, українські націоналісти спочатку не відреагували на дії американських властей. їх уявлення про американське судочинство висловив у газеті «Нью-Йорк тайме» тодішній заступник керівника спеціального слідчого відділу міністерства юстиції США А. Райєн: «На початку і всередині 50-х років, коли слід було провести розслідування... був розпал маккартизму і антикомунізму... існувала тенденція визначати вартість громадянина на основі його антикомунізму, а не того, що він робив під час геноциду» 41.
* Проживає за адресою: 200 Ьіоск ої 67іИ ауе. іп ІЬе Базі Оак Ьапе 8е« сііоп ої РИіІадеІрЬіа.
72
Коли ж з’явилися перші повідомлення про судові процеси над федоренком, Осідачем, Дем’янюком та деякими іншими воєнними злочинцями, в першу чергу заговорила ненависть українських націоналістів до демократії, в тому числі й буржуазної. З’явилася злива антидемократичних публікацій в націоналістичних виданнях. Вони закликали до встановлення в США «більш твердого» режиму, поливали брудом ліберальних американських політиків,, юристів, журналістів. При підтримці своїх босів із спецслужб націоналісти розгорнули своєрідну «ідеологічно-психологічну війну»,, спрямовану на внутрішню американську аудиторію, з метою виправдати в очах американців оунівських воєнних злочинців. Водночас вони намагались дискредитувати представників тих кіл у США, які домагалися якнайшвидшого розслідування і покарання гітлерівських вбивць.
Наклепами і лайкою зустріли націоналісти заяву міністра юстиції в уряді Дж. Картера Б. Сівілетті про те, що міністерство юстиції має можливість і намір залучити як свідків кілька десятків радянських громадян, «переважно мешканців села, які на власні очі бачили злочини» націоналістів 42.
Звичайно, це не значить, що націоналісти критикували своїх: «хлібодавців». Зовсім ні. Більше того, саме при підтримці останніх вони всіляко вигороджували воєнних злочинців, заперечували власну участь у воєнних злочинах, намагалися будь-що дискредитувати свідків, представлені радянською стороною документи І факти. Що ж до нападок на конкретних представників американської юстиції, які виступали за покарання воєнних злочинців, то і тут відчувалась рука «координаторів» із спецслужб.
На допомогу націоналістам були мобілізовані реакційні американські адвокати українського походження, яких очолив запеклий бандерівець Аскольд Лозинський. З перших кроків їх діяльності стало ясно, що вони мають недвозначне завдання вигородити оунівських воєнних злочинців 43.
7 грудня 1979 р. ця група адвокатів подалася до держдепартаменту США. їх прийняв керівник спеціального слідчого відділу міністерства юстиції Б. Роклер, який, до речі, був обвинувачем від США на Нюрнберзькому процесі. Під час зустрічі націоналістичні адвокати висловили своє занепокоєння, що в результаті. Можливих процесів над оунівцями «буде обезголовлена зорганізована націоналістична громада». Тим самим було визначено, що Переважну більшість контрреволюційних угруповань в США очолювали колишні прислужники «третього рейху».
Переступаючи межі професійної адвокатської етики, тобто-стаючи на шлях порушення існуючих у США законів, адвокати під ОУН просили органи влади не вважати приводом для депор
73
тації те, що та чи інша особа при в’їзді до Сполучених Штатів замовчує факт власної діяльності на користь гітлерівців.
Дарма, що такого зізнання вимагають міжнародне право і американське судочинство. Націоналістичні «слуги» Феміди не керуються інтересами законності. Так, у відповідь на зауваження Роклера про те, що ОУН включено до списку «організацій поза .законом», складеного ще понад тридцять років тому Міжнародного організацією біженців, захисники гітлерівських недобитків покликали собі на допомогу... нацистські архіви.
Хто ж ці «адвокати», що так радо служать українському націоналізмові? Візьмемо хоча б А. Лозинського. Він, крім всього іншого, терорист, і не лише формальний. Лозинський брав участь у провокаційних пікетуваннях радянських представництв в США і вступав у сутички з американською поліцією, якій добряче-таки дісталося від адвоката-бандерівця. Отож, перша причина, яка покликала його до держдепартаменту США,— інстинкт самозахисту бандерівського терориста. Друга причина — намагання вигородити злочинну ОУН взагалі. Адже до її керівництва належав і батько Аскольда Євген Лозинський — гітлерівський прислужник, воєнний злочинець, який брав участь у погромах на окупованій нацистами Україні, зокрема у Львові, служив карателем в легіоні «Нахті-галь» та в німецько-українській поліції.
А чому взявся захищати воєнних злочинців адвокат Іван Флис? Передусім тому, що націоналістичний Український народний союз, де він заправляє, існує на членські внески націоналістичних організацій, в тому числі й бандерівської ОУН. Втратити хоча б одного сплатника, дарма що він воєнний злочинець, для адвоката Флиса означало б зменшення власних прибутків.
Конкретніше про підзахисних І. Флиса можна дізнатися, переглянувши численні фото в націоналістичних виданнях. Поряд з Флисом найчастіше можна бачити Івана Олексина та Степана Гавриша. Перший — член «секретаріату» СКВУ, один з провідних «діячів» УККА. Він — кадровий есесівець, служив у дивізії СС «Галичина». Нині вважає «кращим зразком» керівника лише особу, що пройшла вишкіл в гітлерівських воєнних формуваннях. Саме такі, каже він, підтримували націоналістичні угруповання «на належному рівні», а після смерті багатьох з них діяти стає «все складніше».
Не менш «заслуженою» особою є колишній вахман гітлерівсько-оунівської «чорної поліції» на Дрогобиччині С. Гавриш. На його совісті не один власноручно убитий або закатований єврей чи українець, поляк чи росіянин... В січні 1942 р. Гавриш разом з дружками Є. Біласом та І. Савкою взяв участь у розстрілі в Бро-ницькому лісі знесилених від голоду і жорстоких побоїв людей різних національностей. Потім оунівські кати «ходили по тілах
74
щойно вбитих людей, розшукували і добивали ще живих, одночасно виривали залізними кліщами золоті зуби у трупів. Ще живих людей кидали в яр і закопували» 44.
Понад 10 тис. чоловік закатували тоді нацисти і оунівці. Серед вбивць був і Гавриш — нині активний учасник антирадянської підривної діяльності українських націоналістів, підзахисний адвоката Флиса. Він — одна з діючих осіб «дикого четверга» 13 листопада 1943 р., під час якого в Дрогобичі було знищено понад 2500 чоловіків, жінок, дітей. В службовій характеристиці на Гав-риша, виданій шефом поліції безпеки в Дрогобичі Г. Гетцелем, сказано: «Степан Гавриш перебував на службі з 15.10.1941 р. Дисциплінований. Активно веде боротьбу з ворогами німецького нового порядку. Подає приклад іншим українсько-німецьким поліцаям зброєю і ділом».
Тепер Степан Гавриш має однакові права з тими Джоном, Пітером, Уільямом, Джеком, що билися з фашистами і, можливо, були поранені, зустрічалися з радянськими солдатами на Ельбі. Чи це не святотатство над пам’яттю тих, хто загинув у боях з гітлерівцями?!.. Чи не святотатство, що сьогодні гітлерівський вбивця, воєнний злочинець Гавриш спокійно живе на американській землі і його рятує американський адвокат?!
Побував у держдепартаменті також адвокат Іван Шандор. Мотиви, які привели його туди, також не оригінальні і не менш «поважні». По-перше, його батько, гітлерівський прислужник Він-цент Шандор, входив до складу створеного нацистами маріонеткового «уряду» так званої Карпатської України, брав участь у війні на боці гітлерівської Німеччини. Він причетний до нацистських воєнних злочинів. По-друге, сам І. Шандор — тісно зв’язаний з гітлерівськими недобитками в ОУН, разом з ними бере участь в ан-тирадянських провокаціях.
Легко зрозуміти і неабиякий переполох четвертого захисника воєнних злочинців Ю. Степаненка, він теж активіст націоналістичних організацій. На Україні йому вбивати не довелося (це робив його батько — воєнний злочинець), а сам Юрій, як ми вже зазначали у попередньому розділі, «відзначився» в боях з в’єтнамськими патріотами, коли в складі американських агресорів стріляв у в’єтнамських борців за свободу своєї країни. Таким чином, його лякає сам факт можливого осудження воєнних злочинів, яких на в’єтнамській землі було здійснено чимало. Тому, захищаючи свого батька, Миколу Степаненка, нині викладача Центрально-Мічі-ганського університету і далеко не останню особу в націоналістичній ієрархії, Юрій потенційно захищає всяку практику воєнних злочинців.
Під час окупації України гітлерівцями М. Степаненко служив їм із надзвичайною запопадливістю. Дезертир і зрадник, після
75
окупації Полтавщини він дослужився до посади редактора пронацистської газети «Миргородські вісті», на сторінках якої вів расистську пропаганду, вихваляв «подвиги» окупантів та їх оунівських прислужників, що полягали, зокрема, в знищенні сотень мирних мешканців Миргорода — українців, євреїв, росіян. Особливо старанно М. Степаненко відробляв свої зрадницькі срібники тоді, коли Радянська Армія погнала гітлерівських загарбників з України. І його старання були помічені хазяями. В 1943 р. він був підвищений до рангу заступника шефа Шишацької районної управи на Полтавщині і в цій ролі ще активніше закликав населення окупованої полтавської землі «не заважати» фашистам насаджувати «новий порядок». Відповіддю йому було презирство і ненависть земляків. Однак місце в нацистському обозі він заробив і втік на Захід, де одержав посаду в штабі нацистської роти пропаганди.
Тепер він виховує американську молодь... Погодьтеся, важко зрозуміти дії властей, які допускають гітлерівського виученика до викладацької роботи, до ідеологічної обробки юнаків і дівчат. Чому може навчити дезертир, зрадник, воєнний злочинець? Чому може навчити особа, причетна до гітлерівського геноциду?
Він мусить викручуватися, маскуватися, намагається не афішувати свою колишню діяльність і навіть відмовився від керівної посади в націоналістичній групі, яку очолював. Одне слово, ховається.
Щоправда, націоналістичні адвокати оунівських воєнних злочинців нерідко виправдовують своїх підзахисних тим, що, мовляв, власноручно вони не вбивали, а інші форми прислужництва начебто не підлягають осудженню. Аби розвінчати цю фальшивку, звернімось до американських юридичних збірників. В одному з них міститься цікавий документ. Процитуємо його: «Репатріація радянських громадян (мається на увазі на вимогу СРСР.— Є. К.) не полегшується, якщо вони того не побажають, за винятком тих, хто потрапляє до наступних категорій громадян:
1) піймані в німецькій уніформі;
2) хто служив в Радянських Збройних Силах 22 червня 1941 р. або пізніше і не був належним чином звільнений від цієї служби (тобто зрадники і дезертири.— Є. А.);
5) ті, чиє співробітництво з ворогом було очевидним, хто добровільно надавав допомогу ворогові і всіляко сприяв йому»45.
Домовленість, яку ми процитували, була підписана представниками урядів США і СРСР 11 лютого 1945 р. Під її дію потрапляють практично всі українські націоналісти, які в роки війни в тій чи іншій формі співробітничали з нацистами, а також особи, що стали на шлях зради і дезертирства. Напевне, Ю. Степанен-76
кові та іншим націоналістичним адвокатам відомий цей документ, якщо ж ні — вони можуть легко з ним ознайомитися...
Навесні 1978 р. у Сполучених Штатах було прийнято закон, який доручає міністерству юстиції позбавляти громадянства або депортувати з країни тих, хто «від 23 березня 1933 р. до 8 травня 1945 р. займався, або сприяв, або підбурював, або наказував будь-якій іншій особі займатися чи сприяти у переслідуванні іншої особи з причин релігійних поглядів, расового або національного походження — за наказом або у зв’язку з наказом нацистського уряду Німеччини чи будь-якого уряду, встановленого за допомогою або при співпраці нацистського уряду Німеччини, або ж якого-небудь уряду, що був союзником нацистського уряду Німеччини». Попри всю незграбність зробленого націоналістичною газетою «Свобода» (1982, 24 лютого) перекладу статті цього закону ясно, що практично всі колишні націоналістичні прислужники Гіт-лера підлягають згідно з ним покаранню.
Ці документи особливо актуальні сьогодні, коли націоналістичні прислужники гітлерівців докладають відчайдушних зусиль, щоб виправдатись і вибілитись, довести свою «непричетність» до злочинів геноциду. Нерідко вони навіть визнають, що дійсно «співробітничали» з нацистами, але, мовляв, тільки тому, що не знали про їхні справжні наміри, а самі «не катували і не вбивали».
Визнаючи свої зв’язки з нацистами і водночас граючи в «непричетність» до геноциду і воєнних злочинів, українські націоналісти досить точно враховують нинішню політичну кон’юнктуру в США. Бандерівці, просторікує, наприклад, Я. Стецько, «ніколи не стріляли і не стріляють, не карають невинних жінок і дітей». Запевнення Стецька в його «антифашизмі» надрукувала навіть така «солідна» газета, як «Вашінгтон пост» 46. Тому доводиться нагадувати, що союзницький, можливо американський, пілот поранив Я- Стецька наприкінці війни, коли той у складі абверівсько-го підрозділу тікав від наступаючої Радянської Армії47.
Прагнучи відвернути увагу від злочинів оунівців, націоналістична пропаганда — чи не вперше за післявоєнний період — почала зрідка визнавати звірства, що чинили гітлерівці над радянськими військовополоненими і мирними жителями окупованих територій. Але про участь ОУН у цих акціях — ані слова. Більше того, останнім часом усе частіше друкуються провокаційні матеріали про аморальність наклепів і необхідність «суворішого» ставлення до наклепників. Йдеться про те, щоб довести, нібито твердження про прислужництво оунівців нацистам — «вигадки», а тих, хто їх розповсюджує, чекає покарання. Типовий Метод мафіозі — злодій кричить: «Ловіть злодія!»
Українські націоналістичні видання докладають чимало зусиль, щоб спростувати звинувачення на адресу націоналістичних
77
«патріотів» в тому, що вони активно допомагали окупантам у їх «діяльності» на окупованих територіях. Однак досить часто самі во-ни в розпал міжусобних чвар підтверджують факти співробітництва українських націоналістів з фашистами і участь перших у масових вбивствах населення. Наприклад, бандерівський тижневик «Гомін України» 15 квітня 1981 р. твердив, що ОУН не співпрацювала з нацистами, а 22 квітня розповідав про перші кроки оунівців у прислужуванні гітлерівцям в роки війни. Але чи не найбільш повні визнання містить виступ колишнього командира ганебної пам’яті легіону «Роланд» Є. Побігущого («Рена»), який пише, що оунівські військові формування були створені фашистами, чинили каральні операції проти радянських партизанів і мирного населення, що керували ними гітлерівські офіцери, що німецьке командування розглядало оунівців як «сателітів» і «гарматне м’ясо» 48.
Дуже активно заперечується участь оунівців у масовому винищенні єврейського населення. Це пов’язано насамперед з тим, що створення націоналістично-сіоністського альянсу, про який давно мріють ватажки націоналістичних угруповань і який був би зустрінутий з прихильністю певною частиною сіоністів, наштовхується на серйозний опір передусім з боку тих євреїв, чиї родичі загинули від рук нацистів та їх прислужників. Тож, щоб прискорити створення такого альянсу, оунівська пропаганда не гребує жодними засобами, користуючись підтримкою своїх американських хазяїв. Розрахунок при цьому робиться на необізнаність американської громадськості про участь ОУН в нацистському геноциді, в результаті якого загинуло 6 млн. євреїв, а також про традиційний антисемітизм націоналістів. Деякі реакційні емігрантські автори задля «об’єктивності» додають: дійсно, були «окремі» випадки участі націоналістів у знищенні євреїв; дійсно, «дехто» з них власноручно катував, але робилося це нібито «під примусом», «не координувалось» оунівською верхівкою, «не мало загального для ОУН характеру».
Взагалі, навіщо говорити про «окремі» злочини, просторікують, наприклад, ватажки мельниківської ОУН. Адже суть справи полягає в тому, що антирадянський альянс «необхідний» обом сторонам. Навіть бандерівці — крайні антисеміти, і ті почали викручуватися, твердячи, що каральні операції проти євреїв у роки війни разом з гітлерівцями чинила лише «українська поліція», в якій, мовляв, не було оунівців.
І все ж перешкоди на шляху до організаційного завершення зловісного альянсу надто серйозні, щоб їх можна було так легко подолати. На це вказують деякі з останніх фактів. У американській пресі, наприклад, час від часу з’являються звинувачення на адресу українських націоналістів, щоправда узагальнюючого ха-
78
пактеру 49. Тут можна назвати вимушене створення оунівцями організації в Філадельфії, яка ставить перед собою мету — заперечення причетності ОУН до антиєврейського геноциду. Деякі вчителі українського походження в американських школах мусять активно виправдовувати минуле націоналістичних ватажків. З лекціями подібного змісту виступають і викладачі американських університетів, такі як Т. Гунчак, М. Степаненко, І. Овечко та ін.
Дещо менша група українських націоналістів, розуміючи свою неспроможність довести недоказове, тобто заперечити свою причетність до націоналістичних злодіянь, вирішила виключно всі злочини геноциду приписати бандерівцям: члени інших угруповань, мовляв, ні в чому не винні. Один з них лементує: «Ми несправедливо обмовлені... Наше ім’я і репутація заплямовані окремими екстремістами... Наші діти-школярі змушені оборонятися,, вони в небезпеці, їм бракує почуття самоповаги, багатьом притаманний комплекс неповноцінності» 50.
Саме ці слова були надруковані у виданні «Українського народного союзу», в керівництві якого засіло чимало воєнних злочинців, на чиїх руках кров мирних людей, в тому числі і євреїв. Це Білоцерковський, Гавриш і багато інших. Отже, визнання вимушені, проте — красномовні. Вони свідчать про те, що навіть за умов підтримки з боку уряду США український буржуазний націоналізм — занадто вже горезвісне явище у суспільному житті країни.
На фоні оунівського антисемітизму особливо цинічно виглядають випадки спільних антирадянських акцій, здійснюваних сіоністами і українськими націоналістами в рамках психологічної війни. Обидві сторони єднає, як уже зазначалося, класова ненависть до радянських людей. Отож, американські спецслужби, скориставшись з такої спільності, спромоглися досягти домовленості між українськими націоналістами, що проживають в Денвері, штат Колорадо, і місцевою єврейською фундацією «Бабин яр». У згаданій «угоді» йшлося про спільну побудову в Денвері пам’ятника розстріляним на околиці Києва, у Бабиному яру, євреям. Проте принаймні два важливих моменти залишились «поза увагою» організаторів цієї кампанії. По-перше, там були знищені не лише євреї, а й десятки тисяч киян та військовополонених інших національностей. По-друге, і це головне, безпосередню участь в екзекуціях разом з гітлерівськими окупантами брали також їх націоналістичні лакузи.
Протягом багатьох років у націоналістичній пресі ведеться Кампанія з метою очорнити тих представників єврейської громадськості, які домагаються розслідування і покарання оунівських виконавців злочинів геноциду. Особливо старається уніатська газета «Америка» (Філадельфія). Це й не дивно, адже в її редакції —
79>
колишні гітлерівські прислужники, терористи, диверсанти, есесівці, тобто ті самі, хто розстрілював, вішав, катував.
Наприклад, її редактор Шанковський (нещодавно помер) почав служити нацистам ще задовго до війни. Він брав участь у безпосередніх воєнних і каральних операціях гітлерівців, був диверсантом і провокатором. Про його діяльність у перші дні другої світової війни націоналістичний «історик» пише так: «В ніч з 11 на 12 вересня (1939 р.) озброєні боївки ОУН під проводом... проф. Льва Шанковського як військового фахівця роззброїли 500 польських вояків... Бої зорганізованих Організацією українських націоналістів самооборонних відділів з польською поліцією та... відділами польської армії відбулися у вересні 1939 р. майже в кожному повіті».
Всього ж, за підрахунками польських учених, оунівські прислужники гітлерівців в роки війни знищили близько 40 тис. поляків. Вбивав і Шанковський. Тому й намагався уникнути розслідування.
Не менше причин для страху і у керівника видання «Америка» І. Білинського. Детальніше про нього ми розповімо далі, а зараз лише нагадаємо, що він як колишня «права рука» Бандс-ри цілком поділяє кредо останнього щодо вирішення національних проблем. Ось воно: «Наша влада повинна бути страшною... рекомендується знищувати всіх, хто буде виявляти опір режиму: знищувати головним чином інтелігенцію, яку не слід допускать ні в які урядові органи і взагалі робити неможливою її підготовку. Євреїв ізолювати, викинути з установ, тим більше — москалів і поляків, керівниками можуть бути тільки українці. Національні меншості поділяються на: а) дружні нам і б) ворожі нам — поляки, москалі, євреї» 51.
Під таким керівництвом «Америка» перетворилася в орган пропаганди фашизму і расизму. Саме тому це видання використовується і підтримується американськими спецслужбами з метою нагнітання антирадянського психозу. Що ж, яка політика, такі й виконавці.
Назвемо ряд інших причин, які пояснюють наростання останнім часом хвилі невдоволених виступів націоналістичної пропаганди на адресу тих сил в США, в тому числі й представників єврейської громади, які вимагають покарання учасників гітлерівського геноциду.
По-перше, при детальному вивченні минулого оунівських ватажків стає ясно, що вони були і є ворогами не лише українського, а й американського народу. Наприклад, згідно з американською конституцією ті з них, хто в роки війни проживав у США, можуть бути віднесені до категорії державних злочинців. Адже у цьому документі вказується, що зрада Сполучених Штатів полягає не лише в участі у воєнних діях проти країни, айв інших
80
формах приналежності до її ворогів, зокрема в прямій допомозі і цілеспрямованому сприянні цим ворогам 52. Це і відмова служити в американській армії, і виступи проти союзницьких домовленостей Сполучених Штатів тощо.
По-друге, очевидною стає рішучість деяких американських юристів, представників єврейської громади довести справу до логічного кінця. Наприклад, голова комісії «Холокауст» (створеної для розслідування злочинів геноциду проти євреїв) Еліє Візель, перебуваючи в Києві, заявив: «Ми вважаємо, що в ім’я тих росіян, французів, євреїв, норвежців, датчан та інших, хто загинув ВІД РУК фашистів, ми повинні робити нові кроки для того, щоб ці жертви не були забуті. Якщо ми пам’ятатимемо минуле, то всі ми — американці, росіяни та інші народи світу — зможемо врятувати наступні покоління від страхіть війни». Його слова доповнює член цієї комісії Ф. Лаутенберг: «Байдуже, чи злочинцю тепер сто років чи менше, всі вони, всі до останнього мусять бути притягнені до суду, мусять понести відповідальність» 53.
По-третє, контакти американських юристів з їх радянськими колегами наприкінці 70-х — початку 80-х років значно полегшили ті завдання, які ставила собі американська сторона, сприяли глибшому ознайомленню громадськості США з дійсною роллю ОУН у другій світовій війні.
І по-четверте, за лаштунками антисемітської пропаганди криється побоювання націоналістичних верховодів, що засоби масової інформації назвуть адреси не лише безпосередніх вбивць, а й тих, хто організовує всілякі «фонди» для їх захисту, хто ллє бруд на американських євреїв взагалі.
У сучасній Америці є чимало осіб, які мають всі підстави боятися справедливого суду. Проте і сьогодні вони беруть щонайактивнішу участь в психологічній війні американського імперіалізму проти СРСР. І сьогодні вони вбивають в голови американської молоді нацистські постулати, засвоєні ними на практиці в роки другої світової війни. Крім вказаного раніше викладача Центрально-Мічіганського університету М. Степаненка назвемо ще декого.
Це декан економічного факультету університету в Нью-Гейвені Іван Телюк, який служив у дивізії СС «Галичина» і нині користується впливом в місцевому муніципалітеті, що не заважає йому входити до керівних органів УККА.
Це вже згадуваний гітлерівський прислужник Іван Овечко, що викладає сьогодні «науку» фашизму і екстремізму в університеті Північного Колорадо.
Це нацистський колабораціоніст Богдан Гнатюк, який, працюючи викладачем фізики в університеті Дрексел у Філадельфії (принаймні так було донедавна), водночас очолює ОДВУ, колись
6 3-1013
81
вже розпущену за антиамериканську діяльність і прислужництво ворогам США.
Нацистські і неофашистські постулати вбивають в голови американських студентів члени українських націоналістичних організацій в США Степан Горак, викладач історії націоналізму в Східно-Іллінойському університеті, бандерівець, який виступає з провокаційними промовами і доповідями на антирадянську тематику на конференціях Американської асоціації істориків; Костянтин Савчук, що вів провокаційний курс «Опозиція в СРСР» (?!) у Сейнт-Пітерс коледжі в Джерсі-Сіті, де він очолював відділ історії і давав націоналістичне трактування історії України. Таке він робив не лише в коледжі, а як член бандерівської ОУН — й у молодіжних націоналістичних організаціях; Тарас Гунчак, викладач історії в Ратгерському університеті, автор цілого ряду антирадянських «досліджень», в яких фальсифікується національна політика КПРС і Радянської держави; бандерівець Аскольд Скальський, який, викладаючи в Мерілендському коледжі, встигає критикувати «надто ліберальних американців», виступати на антирадянських збіговиськах націоналістів і при підтримці спецслужб видавати провокаційний квартальний «Ньюз фром Юк-рейн».
Можна було б назвати ще кілька десятків подібних «викладачів». Та чи варто? Суть у всіх випадках буде одна: члени профашистських організацій українських націоналістів (в тому числі і колишні гітлерівські прислужники) допущені до ідеологічної обробки американських студентів, до виховання їх в дусі анти-комунізму і шовінізму. Цю діяльність можна класифікувати як один з напрямів психологічної війни, що має на меті створення у американської молоді спотвореного образу Радянського Союзу.
Тривалий час секретарем і президентом СКВУ був Микола Плавюк. Нині він заступник президента цієї антидемократичної організації, а також голова «проводу» мельниківської ОУН, основне «досягнення» якої — участь у створенні в роки війни дивізії СС «Галичина». Саме він, хоч і був тоді досить молодим, на окупованій території України правив за «молодіжного референта» ОУН. По війні в італійському місті Ріміні, де знаходилися недобиті рештки дивізії СС «Галичина», відбирав есесівців до диверсійних банд, що мали діяти на звільнених Радянською Армією територіях УРСР. Тепер він канадський бізнесмен, був президентом великої фірми «Есекс пекерс». При кожній нагоді закликає до розширення ідеологічних диверсій, сам їх організовує, наголошуючи при цьому на необхідності ще більшої залежності націоналістів (а вона й так практично абсолютна) від спецслужб Заходу. Це у Плавюка називається «інтегруванням».
82
А щоб хто бува не подумав, що він та його підлеглі дуже відрізняються від бандерівських мафіозі чи цураються свого есесівського минулого, за місяць до «III конгресу» СКВУ (червень 1978 р.) мельниківський журнал «Самостійна Україна», де заправляє Плавюк, закликав націоналістичних відщепенців до «терористичних актів проти представників Радянської влади на Заході». «Для почину цього великого... діла,— просторікує журнал,— ніяка інша політична формація не має більшого морального кредиту, як Організація українських націоналістів з своїм проводом на чолі». Звідси закономірний висновок: в редакції цього оунів-ського журналу звили кубло відверті апологети терору, особи, для яких розбій — одна з форм вирішення ідеологічних питань.
«Президентом» СКВУ нині є член управи профашистської бандерівської Організації оборони чотирьох свобод України І. Базарно. Він організовує антирадянські демонстрації на вулицях американських міст, бере в них активну участь, виступає з антира-дянськими наклепами, ллє бруд на український народ, лютує у безсиллі перед успіхами Радянської України, закликає уряд США до посилення ідеологічних диверсій проти СРСР. Його підписи стоять під зверненнями СКВУ та інших націоналістичних організацій до американських українців із закликами до здійснення терористичних акцій проти радянських представництв у США.
Практику терориста Базарко пройшов, працюючи в «допомо-говому комітеті» у містечку Белзі на Львівщині, де гітлерівці створили табір смерті. У цьому таборі було розстріляно і спалено десятки тисяч людей 54. Мельниківська газета «Українське слово», що видається в Парижі, 18 лютого 1979 р. додавала, що після здійснення злочинів у таборі смерті нинішній ватажок СКВУ опинився на Заході, жив у містах Штраубінг та Регенсбург (ФРН), де продовжив свою, як відзначає газета, «заслужену діяльність».
Про те, що то були за «заслуги», свідчать деякі інші факти з біографії Базарка. Під час німецько-фашистської окупації він працював у системі створеного гітлерівцями Українського крайового комітету (УКК), головним завданням якого була всебічна допомога окупантам у пограбуванні галицького селянства, в насильному вивезенні молоді на каторжні роботи до «третього рейху» та веденні нацистської пропаганди. Як працівник «допомогових комітетів» не лише у Белзі, а й у Львові та Холмі (всі вони підпорядковувались ватажкові УКК К. Паньківському) Базарко брав Участь в облавах і арештах мирного населення, у реквізиціях зерна, худоби та теплих речей на потреби вермахту 55.
А щоб мати уявлення про суть діяльності Базарка як охоронця «фабрики смерті» в Белзі, звернімося до трагічної історії, яка нипала на долю цього галицького містечка в роки війни. Відо-6*	83
мо, наприклад, що тут напередодні війни дві третини мешканців становили євреї. Майже всі вони були розстріляні гітлерівцями та їхніми націоналістичними прислужниками частково у самому містечку, частково — в Сокальському гетто і Майданеку.
Та настав час, коли гітлерівські агресори і їх агентура, в тому числі й нинішній «президент» СКВУ, мусили втікати на Захід, У безсилій люті вони підірвали в Белзі унікальні пам’ятки архітектури: домініканський, костьол XV ст., синагогу і палату ра-бина 56.
На зрадницькому рахунку нацистського прислужника Базар-ка — редагування людиноненависницького профашистського листка «Сокальське слово» *, як його називали німці, на сторінках якого друкувалися панегірики Гітлерові, вихвалялась політика геноциду, яку провадили фашисти на окупованих територіях.
Виконуючи вказівки геббельсівської служби психологічної війни, Базарко писав про біснуватого фюрера як «рятівника» цивілізації, вів пропаганду на користь «нового порядку», закликав населення окупованої Львівщини служити нацистам і підтримувати всі заходи окупаційної адміністрації, добровільно здавати окупантам одяг, передусім теплий, харчі, їхати на роботу до Німеччини. Він погрожував патріотичним силам, які не змирилися з окупацією і чинили впертий опір, схвалював проведення каральних операцій проти мирного населення, особливо проти євреїв.
Антисемітизм завжди був його улюбленим «коником». Ненависть нинішнього «президента» СКВУ І. Базарка до євреїв була настільки патологічною, настільки нестримною, що нерідко перевершувала навіть патологічний антисемітизм гітлерівців. Так, 2 вересня 1941 р. він закликав у газеті «Українські вісті» помітити всіх євреїв спеціальними познаками і примусити працювати на Гітлера. Таку ж саму участь оунівський лакей «третього рейху» готував єврейському населенню і в омріяній ним «освобож-деній гітлерівцями» Україні. Через тиждень, 9 вересня, висловлюючись на підтримку німецько-українських поліцаїв, які чинили масові погроми в єврейських кварталах, розстрілювали і катували людей **, Базарко писав: «Суд, який їх (євреїв.— Є. К.) судитиме, буде страшний! Цей суд відбудеться без нашого уділу, але прийти він мусить! Як кулак відродженої Німеччини спав на голо
* Це профашистське, расистське, до краю антисемітське видання спочатку називалося «Українські вісті», а з березня 1942 р.— «Сокальське слово».
** Щоб стримати оунівських головорізів-антисемітів, які часто вбивали євреїв просто так, навіть без погодження з гітлерівським окупаційним режимом, що планував декого з них використати на каторжних роботах і лише згодом знищити, нацистське командування видало наказ, згідно з яким лише самі окупанти давали дозвіл на проведення каральних операцій проти єврейського населення.
84
ву цієї расової потвори, так тепер могутній кулак цілої Європи спаде на неї! Цей страшний удар без милосердя знівечить їх!»
Патологічний антисемітизм як одна з характерних рис політичного кредо нинішнього «президента» СКВУ з роками не пригас. Свою вірність антисемітським постулатам нацистів Базарко підтвердив незадовго до «III конгресу» СКВУ, очевидно, сподіваючись таким чином збільшити свої шанси на посаду ватажка цього конгломерату. Прагнучи виправдати злочини гітлерівців і українських націоналістів проти єврейського населення окупованих територій, він закликав до судової розправи над тими американськими євреями, які не забули злодіянь геноциду. Особливу лють Базарка викликає те, що завдяки засобам масової інформації антисемітизм українських націоналістів перестає бути таємницею для американської громадськості. У виступі на «конгресі» Базарко назвав важливою сферою діяльності українських націоналістів боротьбу з прогресивно настроєними євреями США.
Обрання Базарка, як і Плавюка, на «відповідальну посаду», стало лише зайвим підтвердженням посилення в СКВУ тенденції до перетворення останнього в філію ОУН.
І ще одна характерна деталь. Затверджуючи кандидатуру Базарка на посаду «президента» СКВУ, американські спецслужби ігнорували його явно антиамериканське минуле. В цьому випадку, як і в багатьох інших (коли до США в’їжджали воєнні злочинці, що згодом служили в апараті психологічної війни і використовувались на інших ділянках антирадянської діяльності, а за це одержували американське громадянство), спецслужби США показали, що інтереси трудящих американців їм абсолютно чужі. Головне — організація і проведення підривних акцій проти Радянського Союзу та інших соціалістичних країн. Дарма, чиїми руками це робиться, хоч і руками воєнних злочинців.
Та, мабуть, декому у Сполучених Штатах цікаво буде довідатись іще про деякі факти з біографії Базарка.
Вже коли США перебували в стані війни з гітлерівською Німеччиною, нинішній громадянин цієї країни Іван Базарко писав у «Сокальському слові» (№ 24, 1942 р.): «...Стоїмо ми всі. По одному боці, проти нас, стоять люди демократії, себто... капіталізму (малися на увазі США, Англія, інші розвинуті капіталістичні країни.— Є. К.), зі своєю парламентарною корупцією, зі своїми... трестами мозків, зі своїми... газетами, біржами і банками, спілка політичних та господарських спекулянтів найгіршого сорту, а по іншому боці — більшовицька держава».
• На «III конгресі» СКВУ ставленикові бандерівців Базаркові вдалося потіснити, здавалося б, єдиного кандидата на «президентський» пост — Плавюка. Чималу роль у цьому відіграв бандерів-
85
ський ватажок у США, уніат, націоналістичний редактор і, звісна річ, колишній нацистський прислужник Ігнат Білинський. Ми вже згадували про нього. Це під його «пильним оком» реакційні емігрантські видання в США перетворювалися, за влучним висловом одного з зарубіжних авторів, в «оркестри, якими пишався Мус-соліні». Як інструменти психологічної війни вони ведуть неприховану пропаганду фашизму, расизму, тероризму, зводять несусвітні наклепи на Радянський Союз. Чи не основним своїм досягненням Білинський вважає те, що керівні органи націоналістичного конгломерату в США здебільшого складаються з бандерівців.
Проте Білинському більше до вподоби роль «тихого конторника», особи, яка здійснює керівництво начебто з-за куліс. Не дуже він любить, коли його згадують у пресі. Типовий мафіозі. А маскувати йому є що. Уродженець Львівщини, до 1945 р. Білинський прислужував гітлерівцям, виконував особисті доручення агента гестапо С. Бандери. Як одного з основних організаторів підривної тактики націоналістів американські українці називають його «головним ненависником» серед ватажків СКВУ і УККА. Погодьтеся, що заробити такий «титул», перебуваючи поміж колишніх есесівців, бандитів Української повстанської армії, професійних терористів, нелегко. Для цього потрібні особливі якості. І вони у Білинського є. Це передусім ненависть до всього людського, обожнювання вбивств, тиранії, війни. В несамовитому екстазі він свого часу вихваляв маккартизм з його тотальним переслідуванням інакомислячих американців, домагався повного знищення В’єтнаму шляхом варварських бомбардувань з повітря.
Як запеклий антикомуніст, ворог людей праці всіх національностей Білинський у грудні 1972 р. виступив зі статтею, в якій, не перебираючи на висловах, домагався повалення уряду Народної єдності в Чілі на чолі з Сальвадором Альєнде, лаяв заходи уряду, спрямовані на націоналізацію частини земель і промислових підприємств у цій країні.
«Якщо він (Альєнде),— писав «тихий конторник»,— збереже владу, він може стати більш небезпечним для демократичного світу, ніж комуністи, які в минулому пропагували насильні революції».
Як представник правлячої екстремістської кліки в середовищі націоналістів Білинський постійно наголошує, що нинішня анти-радянська підривна діяльність жовтоблакитників «продовжує традиції» контрреволюційної боротьби петлюрівських банд у роки громадянської війни і банд УПА в роки німецько-фашистської окупації України. А якщо так, відзначає він, то «визвольну» боротьбу слід вести під гаслом «Словом і мечем!». Зарубіжну українську молодь він вимагає виховувати на таких ідейних засадах, висловлених Петлюрою: «...Не забуваймо про меч, учімося міц-86
ніше тримати його в руках!» Проти кого має бути спрямований той меч, Білинський не приховує: звичайно, проти українського народу, який живе під «комуністичною тиранією». Війна США з радянським Союзом для Білинського «необхідна», «обов’язкова», ^неминуча».
? Подібних поглядів дотримується і помічник Білинського С. Во-бкаківський, який хизується тим, що в роки війни був організатором бднієї з банд УПА. Керовані ним гітлерівські прислужники боролися з радянськими патріотами, знищували мирне населення окупованої Кіровоградщини.
Далеко не останню скрипку грає серед українських націоналістів у США В. Душник, редактор журналу УККА «Юкрейніен куотерлі», який надсилається високопоставленим американським діячам. Це той самий Душник, що напередодні війни підтримував найтісніші контакти з агентом нацистів Коновальцем, сприяючи йому у розповсюдженні прогітлерівських поглядів в середовищі американських українців.
У цьому зв’язку ще більш «дивною» виглядає позиція тих кіл, які вже у 1944 р. дозволили Душникові вести профашистську пропаганду на сторінках «Юкрейніен куотерлі», а в 1945 р. призначили його перекладачем при штабі генерала Маккартура під час американо-радянських переговорів, де він за дорученням американських спецслужб підігрівав антирадянські настрої серед членів делегації США. При сприянні тих же спецслужб 29 вересня 1946 р. Душник надрукував у газеті «Нью-Йорк тайме» листа, в якому вихваляв бандитські дії УПА на території УРСР. Інакше як акт ідеологічної диверсії цю публікацію розцінити важко.
А ось інша особа. Лука Мишуга. По війні він продовжував очолювати провідну в США націоналістичну газету «Свобода». Його «воєнні» заслуги — участь у психологічній війні нацистів проти США. Кредо Мишуги виявилось ось у якій події. Коли сп’янілі від легких перемог нацисти почували себе в окупованій Європі господарями, на стінах будинків бельгійських міст почала з’являтися літера «V». Таким чином бельгійські патріоти висловлювали свої національно-патріотичні почуття, оскільки ця літера — перша У фламандському слові «свобода». «Справою» цієї літери займався особисто Геббельс. Тим часом керована гітлерівськими спецслужбами націоналістична верхівка на сторінках «Свободи» пророкувала після загарбання гітлерівцями Бельгії: «Коли зникнуть міста і фабрики, пропаде половина європейського населення, люди дістануть нагоду будувати нові міста, нові фабрики. А понад Усе — не будуть душитися з браку території і життєвих просторів! Тепер при помочі куль, бомб, газів і пошестей вона (Європа.— Є. К ) зменшуватиме своє населення. Також при помочі вибухових матеріалів розв’язуватиме питання безробіття» 57.
87
Така писанина виглядає цілком закономірною, якщо врахува-ти, що «Свобода» на той час стала «центром, в котрий з Берліна—Токіо—Рима надходили директиви для шпигунів», а її редактор Мишуга в агентурних цілях, для одержання нових завдань і вказівок, неодноразово виїздив із США в Європу, де зустрічався з гітлерівськими босами 58.
Тим, хто сьогодні просторікує про «причетність Радянського Союзу до міжнародного тероризму», використовуючи цю безглузду тезу як засіб нагнітання антирадянського психозу серед американців, можна нагадати, що дійсні терористи знаходяться поруч з ними. Такими були, наприклад, всі останні редактори «Свободи». Вже згадуваний Мишуга був поборником терору і фашизму, за терориста-практика знали його наступника Антона Драгана. Не відстав від них ще один нацистський колабораціоніст, Я. Гай-вас, який певний час очолював газету і залишається в її штаті нині.
В руслі посилення психологічної війни проти Радянського Союзу варто розглядати призначення нещодавно редактором газети В. Тершаківця, який має неабиякий досвід організації ідеологічних диверсій. Набув він його за роки роботи в «українській редакції» «Голосу Америки».
Йдучи в фарватері імперіалістичної пропаганди, «Свобода» активізувала пропаганду терору, що стала вже на її сторінках традиційною. Газета завжди закликала дати повну свободу торговцям зброєю, дозволити носити зброю всім без винятку американцям. Вона відстоює право терористів-вбивць на безкарність. Наприклад, свого часу «Свобода» завзято виступила на захист Кабайди. (Це за його наказом у роки війни в окупованому Києві за кожну закатовану людину єврейської національності вбивцям видавали по кілограму борошна і сала.)
...В серпні 1981 р. на Волині побувала делегація американських юристів у справі розслідування злочинів мешканця Філадельфії С. Ковальчука в роки війни. У складі делегації перебувала жінка — прокурор відділу спеціальних розслідувань міністерства юстиції США. Вона так охарактеризувала злочини, скоєні нацистами та їх прислужниками з націоналістичного середовища на Волині: «Це страшні злочини. Це злочини, я б сказала, великого масштабу» 59.
Якщо це так, чому ж тоді ходять вільно по американській землі воєнні злочинці, учасники звірячих погромів на українській землі, чому потурають їм американські спецслужби, чому дозволено їм оббріхувати Радянську Україну, фальсифікувати життя українського народу, зводити наклепи? Нарешті, чому дозволено нацистським холуям та їх послідовникам виховувати американську молодь?
88
Проте питання це до певної міри риторичне. Відповідь на нього читач частково знайде вже у наступному розділі цієї праці, де показано, що українські буржуазні націоналісти в Сполучених. ЦІтатах, зокрема ті, що в роки війни були фашистськими прислужниками і брали участь у злочинах гітлерівців, по війні стали маріонетками спеціальних служб США. Зараз вони широко використовуються в антирадянських акціях, стали однією з ланок апарату психологічної війни. їм доручено виконання найбрудніших завдань імперіалістичних кіл.
РОЗДІЛ IV
НАЙМАНЦІ СПЕЦСЛУЖБ
«Історія, невблаганні закони класової боротьби з усією переконливістю підтверджують: всілякі відщепенці і зрадники свого народу неминуче опиняються по той бік барикад, скочуються в болото антикомунізму, стають платними найманцями імперіалістичних спецслужб»,— говориться у Звітній доповіді ЦК XXVI з’їздові Компартії України '. Це положення повною мірою стосується українських буржуазних націоналістів. До специфічних умов існування і антирадянської діяльності їх організацій у Сполучених Штатах Америки та інших країнах слід передусім віднести те, що зарубіжна українська контрреволюція не може орієнтуватись на власні сили і можливості. їй доводиться пов’язувати кожний свій крок з інтересами імперіалістичних держав та їхніх спецслужб. Саме в цьому значною мірою і полягає небезпека підривної діяльності організацій українських буржуазних націоналістів.
Розвідувальні та контррозвідувальні відомства імперіалізму Сполучених Штатів — одна з його ударних сил в організації ідеологічних диверсій та інших підривних акцій проти Радянського Союзу й інших соціалістичних країн,— зазначав С. К. Цвігун. «Спецслужби ворога і реакційні кола Заходу в проведенні ідеологічних диверсій проти Радянського Союзу й країн соціалістичної співдружності продовжують робити ставку на різні емігрантські націоналістичні формування»2. При цьому вони керуються принципом використовувати інших: окремих осіб, групи осіб чи навіть держави 3.
Американська розвідка залучає націоналістичних реакціонерів до контрабанди антикомуністичної, насамперед націоналістичної та клерикальної, літератури й іншої друкованої продукції до Радянського Союзу, організації провокацій проти радянських представництв за кордоном та радянських людей, які перебувають у США як туристи або ж у відрядженнях тощо. Українським націоналістам, особливо молодшим за віком, введено в обов’язок встановлювати і підтримувати контакти з так званими дисидентами, передавати їм гроші та різноманітне агентурне знаряддя.
1)0
Серед цілей, які ставляться перед виконавцями підривних акцій, Д. Болл, заступник держсекретаря в уряді Дж. Кеннеді, у свій час назвав сприяння контрреволюційним силам і настроям в середині соціалістичних країн, заохочування емігрантських настроїв серед населення, насадження міжнаціональної ворожнечі4.
Найбільш активно використовує буржуазно-націоналістичних відщепенців і зрадників в антирадянській діяльності американське ЦРУ. Як вже відзначалося, по війні розвідувальні служби Сполучених Штатів, діючи за ретельно розробленим планом, буквально негайно зуміли прибрати до своїх рук українських націоналістів— агентів гітлерівської Німеччини. Йшлося не про «забезпечення воєнних зусиль армій, які воювали проти фашистської Німеччини, а про порятунок тих, хто винен перед європейськими народами в найтяжчих злочинах, притягнення їх до своїх таємних сил, пособництво гітлерівцям в їх боротьбі з Радянською Армією, яка наступала» 5.
«З Алленом Даллесом,— пише аргентінський публіцист Г. Мар-донес,— співробітничали... агенти різних національностей, що полегшувало встановлення контактів з групами біженців... Ці особи одержували своєрідні «стипендії», їх оберігали і охороняли до відповідного моменту» 6.
Особливо масового характеру набуло вербування агентури серед українських націоналістів у перші повоєнні роки, коли відповідно до рішень американських властей в країну було відкрито доступ недавнім гітлерівським прислужникам. Йдеться насамперед про директиву президента Г. Трумена від 22 грудня 1945 р., згідно з якою переміщені особи, які перебували на території Німеччини, Італії, Австрії, одержали пріоритет при наданні імміграційних віз *. 1 липня 1948 р. конгрес США затвердив закон, який дозволяв у наступні два роки прийняти 205 тис. ** переміщених осіб 7.
Недавні гітлерівські диверсанти і шпигуни, провокатори і карателі, прислужники всіх розвідок нацистського блоку, воєнні злочинці і дезертири, що втекли з поля бою і стали на сторону гітлерівців, були прийняті спецслужбами США як бажані гості. Частині з них практично одразу, а більшості вже в розпал «холодної війни», було надане американське громадянство.
* До ЗО червня 1948 р. на підставі цієї директиви в країну в’їхало 40 тис. осіб різних національностей.
** Насправді ж в результаті ряду доповнень до цього закону в США було Допущено близько 400 тис. переміщених осіб, 132 тис. з яких, тобто третину, становили вихідці з Польщі й Західної України. (Детальніше про імміграційне законодавство США в повоєнний період див.: Филипов С. В. Иммиграция и граж-Данство.— М., 1973, с. 44—59.)
91
Крім вищенаведених законодавчих актів були прийняті й інші. Зокрема, у 1949 р. палата представників американського конгресу прийняла закон, що значно розширив повноваження розвідувальних служб, яким було надано право, незважаючи на існуючі обмеження щодо імміграції, щорічно ввозити до США 100 іноземців. Звичайно, мова йшла про осіб, потрібних американській розвідці. Цей же закон дозволяв спецслужбам направляти таємних агентів в громадські і приватні організації, як американські, так і зарубіжні8.
У 1950 р. сенат США дозволив міністерству оборони набрати 10 тис. іноземців віком від 18 до 35 років для допомоги американським генералам вести «бойові операції за кордоном» 9. Йшлося, отже, про найманих убивць...
Один за одним приймались закони, які дозволяли вільний в’їзд до США нацистським воєнним злочинцям. В жодному з них не було «й слова про судове переслідування прихильників країн осі та інших зрадників і ворогів воєнного часу, які, звичайно, підтримують законопроекти, що розглядаються (в конгресі і міністерстві юстиції.— Є. А.); й слова про отримання антисемітизму; й слова про захист мирних зборів населення від насилля хуліганів»,— говорив у лютому 1948 р. член Національного комітету Комуністичної партії США Б. Девіс в комісії по розслідуванню антиамериканської діяльності 10.
Гнівом сповнені слова полум’яного американського публіциста і письменника Ф. Боноскі, добре знаного в нашій країні: «Статуя Свободи в нью-йоркській гавані із своїм високо піднятим факелом закликає світ віддати їй принижені маси, що прагнуть свободи. Чи думала ця Свобода, що вона муситиме пережити те, що під її факелом проходитимуть вбивці, які вибивали своїм жертвам зуби і переплавляли їх в злитки? Як вона могла пережити те, що біля її ніг контрабандою проносять закривавлене золото з криками: „Я вбивав комуністів!11?» 11
Серед тих, про кого писав Боноскі, було чимало оунівських прислужників «третього рейху». Як і ряд інших воєнних злочинців, за допомогою американських спецслужб вони легко влаштовувалися в США, знаходили притулок, роботу. На відміну від прогресивно мислячих «осіб, які народилися за кордоном і для яких готувались концентраційні табори» 12, нацистським недолюдкам не доводилося боятись. Недавні агенти Гітлера клялися вірою і правдою служити інтересам американського імперіалізму. Цього було досить, щоб в спецслужбах США «забули» про минулі криваві злочини своїх нових підопічних.
Колишній оунівець Ю. Стефюк писав: «Я міг виїхати за океан до Америки. Але що я знайшов би там? Знову ж таки співпрацю з американською розвідкою. Про це досить докладно розповідав
92
нам Лопатинський Юрко *, та й дехто з моїх тодішніх товаришів писали мені про це з Америки.
Американська розвідка добре знала, що багато українців, виїжджаючи до Америки, прибрали різні вигадані прізвища, і ніяких перешкод цьому не робила. Тільки в консульстві від кожного українця брали присягу. Коли ці люди приїжджали до Америки, від них зажадали співпраці з американською розвідкою, загрожуючи в противному разі 5 роками тюрми начебто за порушення присяги, бо їм не тяжко було ствердити, що той чи інший емігрант живе під вигаданим прізвищем» 13.
Нібито в розвиток цих слів співробітник «Нью-Йорк тайме» Роберт Пієр додає, що з кінця другої світової війни із США був висланий... один нацистський воєнний злочинець. «Бо ж не було скоординованих зусиль в плані переслідування нацистських воєнних злочинців»,— наголошує він далі14.
Тут доречно відзначити, що саме злочинці можуть розраховувати на підтримку спецслужб США, адже на них покладається виконання багатьох підривних акцій. Ось яскравий приклад. Під час зимових ігор Олімпіади-80 у Лейк-Плесіді в ніч з 17 на 18 лютого 1980 р. націоналістичний терорист нелегально пробрався до прес-центру, який охоронявся поліцією, і розкидав у його приміщенні антирадянські листівки із закликами до бойкоту Олімпійських ігор у Москві. Прізвища організаторів цього злочинного акту були добре відомі. Націоналістична преса принаймні не приховувала їх. І здавалося, що їх, коли не покарають, то хоча б закличуть до порядку. Натомість представники муніципалітету і поліція вранці дозволили націоналістичним провокаторам провести в тому ж приміщенні своє антирадянське збіговисько за участю професійних диверсантів з радіостанцій «Свобода», «Вільна Європа» і «Голос Америки». А помічник Дж. Картера в справах етнічних поселенців подякував одному з націоналістичних ватажків за підтримку антиолімпійської позиції Білого дому 15.
Іноді трапляється так, що громадськість дізнається про причетність ЦРУ до воєнних чи кримінальних злочинів, скоєних націоналістами. Але і тут останнім боятися нічого: розголосу, а тим більше справедливого суду не буде. Адже за угодою, що діяла між ЦРУ і міністерством юстиції у 1954—1975 рр., розвідувальному управлінню надавалось повноваження самому розслідувати такі злочини... Нині ж адміністрація Рейгана практично зняла будь-які обмеження на підривну діяльність розвідувальних служб і тим самим фактично відновила дію цієї угоди.
Радянські автори багато і грунтовно писали про використання націоналістичних угруповань американськими спецслужбами, про
* Агент американських спецслужб, колишній оунівський ватажок.
93
їх тісний зв’язок. Проте націоналістична верхівка неодноразово намагалася дискредитувати аргументацію радянських дослідників. Наприклад, у відомій праці В. Чередниченка «Анатомія зради» кожне твердження ілюструється фактами, почерпнутими з офіційних американських джерел, висловлюваннями керівників спецслужб США, документами, цитуванням постанов і резолюцій, визнань колишніх оунівців, публікацій націоналістичних видань. Проте якийсь Л. Лиман, коментатор підривної радіостанції «Свобода», з демагогічною риторикою запитує-заявляє: «Чому за такий довгий час не спромоглися назбирати якихось подробиць, де-талів? Сторонні чинники не фінансують українських організацій за кордоном».
Що ж, звернімося до «Анатомії зради», висновки якої ставить під сумнів журналіст з радіостанції «Свобода». На підтвердження, наприклад, тези про те, що нинішній «президент» так званої Української національної ради М. Лівицький був агентом нацистських спецслужб, радянський дослідник посилається на Національний архів США, зокрема на мікрокопії Т-454 (рулон 88, кадри 1022, 1018, 1019, 1016) цього архіву. Посилається В. Чередниченко й на інші офіційні матеріали та публікації американської преси 16.
Інший радянський дослідник М. Яковлєв на підтвердження того факту, що націоналісти — зрадники своїх народів з Радянського Союзу та інших соціалістичних країн — служать американській розвідці, цитує газету «Нью-Йорк тайме» від 28 квітня 1966 р. В ній, зокрема, говорилося, що співробітники радіостанції «Свобода» як агенти ЦРУ «займаються вербуванням агентів в комуністичному світі, радіоперехопленням, організацією антикомуністичних виступів вчених на Заході» 17 і т. ін. З цією ж метою М. Яковлєв посилається й на таких американських авторів, як члени обох палат конгресу, колишні і діючі співробітники ЦРУ.
На західних, насамперед американських, свідченнях побудовано документально-публіцистичний збірник «Диверсія в ефірі», підготовлений спільно вченими СРСР, НДР, УНР, ПНР і НРБ. Вони, наприклад, наводять положення звіту спеціальної комісії по вивченню розвідувальної діяльності урядових установ США від 26 квітня 1976 р., а також п’ятого щорічного звіту Ради міжнародного радіомовлення США, матеріалів слухань комісії в іноземних справах конгресу США 18 тощо.
В одному з цих документів вказується, що до завдань агентів американських спецслужб, зокрема співробітників радіостанції «Свобода», входять «будь-які приховані дії, що мають характер пропаганди, економічної війни, а також превентивні безпосередні дії, що включають саботаж, знищення, втечі, відмови і заходи до
94
евакуації». Цей документ передбачає також підривні акції проти суверенних держав, включаючи допомогу «визвольним рухам» емігрантів, допомогу антикомуністичним елементам, плани і операції, спрямовані на обман 19, тощо. То ж і не дивно, що з огляду на такі завдання на радіостанції «Свобода» намагаються — бодай, на словах — «відсторонитися» від зв’язків із спецслужбами.
Націоналістичні організації, твердить згадуваний Лиман, «не фінансуються сторонніми чинниками». А підручний С. Бандери Б. Підгайний писав, що ОУН-бандерівців «підтримує співпрацю з відомими англійськими чинниками, отримує допомогу в навчанні, матеріально-технічному спорядженні й у формі такої помочі, яку може давати тільки сильна держава... В обмін за це ОУН повинна давати розвідницькі матеріали, які є необхідні для планування воєнних приготувань проти СРСР»20. Як же бути з цими словами, панове з радіостанції «Свобода»?
З іншого боку, той же С. Бандера свого часу писав, що так зване Закордонне представництво Української головної визвольної ради (ЗП УГВР), створене оунівськими ватажками наприкінці війни на ще окупованих гітлерівцями територіях для маскування фашистського характеру ОУН, скомпрометованої службою гітлерівській Німеччині, теж тісно контактує з «американською розвідкою в такому самому характері, як колись з німцями... залежне від американців матеріально і політично»21. Однак агенти ЦРУ, співробітники «української редакції» «Свободи», не бажають уступати в дискусію із своїм покійним кумиром.
5 Дбайливе ставлення до фактів і висновків характерне для робіт радянських науковців і саме тому свою «полеміку» з ними націоналістична псевдонаука і пропаганда обмежують наклепами і Лайкою.
Для переконливості звернімося до ще кількох робіт. В одній з них наводяться слова колишнього націоналістичного верховоди И. Крутія, який, зокрема, у 1954 р. відзначав: «Дев’ятирічне перебування в еміграції після війни остаточно переконало мене в тому, що після розгрому фашистської Німеччини українські «отамани» знайшли нового господаря в особі американського імперіалізму і стали його платними агентами. Інтригани та авантюристи типу Степана Бандери, Миколи Лебедя, Андрія Мельника, Свири-да Довгаля, Володимира Доленка, Тараса Боровця, Івана Багряного, Зенона Матли, Миколи Капустянського та інших їм подібних «політичних діячів» продалися іноземним розвідкам, за завданням яких намагаються організувати шпигунство, терор і диверсії на Україні. Як відомо, ці «отамани» та їх «організації» ніякої Політичної сили не являють, вони є тільки кадрами для американської та інших імперіалістичних розвідок»22. Процитоване — Уривок з книги К. Дмитрука «Безбатченки». В ній міститься та-
85
кож чимало свідчень оунівців — агентів американської та інших західних розвідок, наводяться факти, почерпнуті з книги американського агента Г. Розіцкі «Таємні операції ЦРУ».
Розіцкі із знанням справи розповідає про те, як з американських літаків на територію України закидали агентів з числа українських націоналістів. Перед ними ставилося завдання добути і передати по радіо дані про «радянські дивізії та інші військові об’єкти».
На підтвердження висновків про агентурну діяльність українських націоналістів окремі автори наводять також слова націоналістичного верховоди — агента ЦРУ В. Охрімовича, який, зокрема, так описує свої контакти із співробітниками американської розвідки: «Під час однієї з зустрічей Блейк тоном господаря запропонував мені після прибуття на Україну займатися збиранням відомостей, які цікавлять американську розвідку, і передавати їх за кордон. Найбільше його цікавлять відомості про кордон України, навіть подробиці: як зовні виглядає кордон, як організована охорона кордону тощо. Потрібні були відомості про важливі укріплення, аеродроми, військові бази... Паспорти, військові білети та радянські документи при першій можливості переправляти за кордон, бо вони мають велику цінність для американської розвідки» 23.
Але ці слова свого колишнього колеги по службі в ЦРУ на радіостанції «Свобода» не коментують. Адже це так би мовити першоджерело, а з нього виходить, що націоналістичні угруповання, які діють в США,— агентурні одиниці американської розвідки. І від цього голослівним «ні!», розрахованим на легковірних і необізнаних, не відректися.
Радянські історики на підтвердження того, що українські націоналісти є платними агентами американських спецслужб, наводять численні свідчення емігрантських авторів. І їх твердження на радіостанції «Свобода» теж не коментують. Так, радянський вчений М. Варварцев наводить заяву, зроблену націоналістичним автором у збірнику «Вільна Україна» (Нью-Йорк, 1964): «Закордонне представництво УГВР з його багатьма установами — це організація на еміграції, яка не звітує перед українським громадянством про джерела своїх прибутків, евентуальні (тобто випадкові.— Є. К.) внески своїх членів чи прихильників, про їхні пожертви чи взагалі дари своїх добродіїв. Хто ж ці добродії? Чому вони закриті таємницею? Вони ж бо визначають політичну лінію цього «представництва»24. В іншій своїй праці М. Варварцев посилається на визнання націоналістів, «зроблені ними у розпалі внутрішніх чвар» 25. А свідчать вони, і досить переконливо, про те ж: українські націоналісти — це агентура американської розвідки.
«6
Гадаємо, однак, що на радіостанції «Свобода» добре про це знають. Коментуючи ж подібним, м’яко кажучи, несумлінним способом роботи радянських авторів, вони лише виконують свою постійну «роботу», в основі якої є брехня, наклепи, інсинуації.
То ж і не дивно, що з такими коментаторами трапляються курйозні випадки. Наприклад, вищезгадуваний Лиман тривалий час був редактором, власником і автором більшості публікацій націоналістичного бюлетеня «Нотатник». Так от, кілька років тому, коментуючи діяльність верхівки УККА, «Нотатник» писав, що в так званому «інформаційному бюро» УККА (установа, що займається розповсюдженням серед американських урядовців, вчених, журналістів брехливої «інформації» про УРСР, отже, виконує завдання в руслі психологічної війни) аж ніяк не працюють особи, про яких можна було б сказати, що вони «репрезентують виключно інтереси своєї громади й не є таємними агентами неукраїнських розвідничо-поліцейських установ». З цього приводу газета «Українські вісті», що видається у ФРН, зазначала: «[Тут] є досить неясного і підозрілого. От уже була інформація, що ті, які працюють в бюро, працюють безкоштовно... Де це взялися такі патріоти та ще й серед відносно молодих людей, сформованих в умовах американського заробітчанського матеріалізму? Всім відомо, що ті організації, в яких працюють безкоштовно, •ледве клигають, і тепер «безкоштовників» важко знайти».
З свого боку додамо, що навіть ті націоналістичні ватажки, /які є штатними співробітниками спецслужб, заробітною платою в них не задовольняються і привласнюють левову пайку так званих «визвольних фондів», видурених в американських українців. Так, з трохи більше ніж 100 тис. дол., що збираються на рік у «фонд» УККА, близько 40 % йде на підгодовування «постійних і допоміжних працівників». Значна доля витрачається на різного роду бенкети. Наприклад, якось наприкінці 70-х років Л. Добрян-ський взяв з цієї суми 6 тис. дол. на організацію бенкету в свою честь і ще 7200 дол. на «репрезентаційні» витрати.
Решта коштів розподіляється таким чином: на організацію юридичного захисту націоналістичних воєнних і кримінальних злочинців, підкуп учасників антирадянських збіговиськ, як це було, наприклад, в Лейк-Плесіді, де «маніфестуючим» платили за «роботу», тощо.
Джерела фінансування, як вже зазначалося, взагалі є лакмусовим папірцем, який дає можливість виявити повну залежність націоналістів від спецслужб. Тому цілком логічним виглядає висновок американського дослідника, який пише: «Багато... ультраправих груп мають значно більші прибутки і тратять значно більші суми... які набагато перевищують ті, що їх міг би забезпечити обмежений кількісно склад цих організацій» 26.
7 з—юіз
97
Агентурний характер націоналістичних угруповань підтверджується недвозначно і характеристиками осіб, які їх очолюють. В одному із своїх випусків журнал УККА вмістив біографічні дані керівника вищезгадуваного «інформаційного бюро» УККА Б. Вин-ничка. Залишимо читачеві судити, яке відношення має Винничок до України і яке до спецслужб США...
Закінчивши Арізонський університет та два воєнних училища, він відправився у В’єтнам. Там за «бойові заслуги» в операціях проти мирних в’єтнамців був тричі нагороджений урядом США. З 1969 р. тоді 28-річйий Винничок став служити у Пентагоні як фахівець з питань В’єтнаму. Згодом, коли агресія у В’єтнамі безславно провалилась, містер Винничок став офіцером спеціального призначення НАТО в справах Греції і Туреччини27. Справився він там чи ні, важко сказати, але невдовзі був перекинутий в УККА...
Головою «бюро» УККА був іще один «спеціаліст» від НАТО — Дж. Нестерчук. Цей віце-президент «наукової федерації» НАТО у Вашінгтоні заробив собі «славу» фальсифікатора радянської дійсності, відомості про яку він черпає із засобів масової інформації американських ультра. Останні ж, як відомо, не вмістять й слова про Радянський Союз, якщо це буде слово правди. Таким, як Винничок і Нестерчук, не важить, де працювати, що очолювати. Діють вони за наказом, а накази, як відомо, не обговорюються. Особливо якщо ти офіцер спеціального призначення.
Один з аспектів підривної діяльності українських націоналістів у руслі психологічної війни — спроби, звичайно, за наказом хазяїв, схиляти радянських громадян до неповернення на батьківщину. Відомо, що офіційні власті США нерідко порушують принципи Заключного акта наради в Хельсінкі, які стосуються возз’єднання родин. «Зокрема,— пише радянський науковець,— особам єврейської національності в СРСР надсилаються фіктивні запрошення від неіснуючих родичів. Приїхавши до США, ці люди опиняються в біді. Коли ж вони, розчаровані в американській дійсності, виявляють бажання повернутися в Радянський Союз, щодо них організовується травля: їх звільняють з роботи, позбавляють житла, відривають від них дітей, піддають іншим приниженням і знущанням»28. Та подібні випадки трапляються не лише з громадянами єврейської національності.
Відома трагічна історія, що трапилась саме з українською родиною, підтверджує той факт, що подібні провокації є обов’язком націоналістичних агентів спецслужб США. Йдеться про долю Іллі Оверковича і Клавдії Євгеніївни Мирончуків, які після тривалої боротьби зуміли повернутися.
А трапилось це так. Батько Клавдії Євгеніївни — Дзикович в листах із США писав, що він одинокий, паралізований, обіцяв го
98
ри багатств29. Проте в США їх зустрів здоровий і енергійний Дзикович з групою антирадянщиків і двома священиками. «Зустрічаючі», а це були українські націоналісти, влаштували прес-конференцію, на якій вимагали від Мирончуків зводити наклепи ца Радянський Союз. Ті відмовилися. Виник конфлікт. їх почали називати «агентами», «провокаторами» тощо. І тут з’явився підполковник резерву американської військової розвідки, член ОУН Ю. Куляс. Він лякав Мирончуків переслідуваннями після повернення до СРСР, погрожував терористичними актами з боку бандерівців і т. д.
Напрошується закономірний висновок: українські націоналісти на чолі з професійним розвідником Ю. Кулясом останнім часом одержують все нові завдання. Йдеться про провокації проти радянських людей — їхніми руками американські спецслужби намагаються зробити певний внесок у брудну справу погіршення американо-радянських відносин.
; Ми вже згадували професійного розвідника Куляса. , Справа тут не в тому, що він надто вже популярна «зірка» на націоналістичному небосхилі. Йдеться лише про те, що, намагаючись мати повсякденний і прямий доступ до націоналістичного конгломерату, американські спецслужби, насамперед ЦРУ, призначають керівниками різноманітних націоналістичних угруповань саме таких людців. Дійшло навіть до того, що належність до спецслужб вважається кращою характеристикою будь-якого націоналістичного ватажка. «Колись вони співпрацювали з гітлерівцями ц різних абверах... щоб в кінці найти нових покровителів у вільному світі»,— визнає чікагська націоналістична газета «Українське життя».
Тридцять чотири роки очолював націоналістів США Лев Доб-рянський — уродженець Нью-Йорка, полковник резерву американської військової розвідки, професор економіки Джорджтаунського університету, консультант з економічних питань американських Центрів ідеологічних диверсій (свого часу він був на такій посаді в ЮСІА), автор антикомуністичних, расистських книг, статей і коментарів (нещодавно він був призначений послом США на Багам-ських островах. В УККА його тимчасово заступає І. Білинський). Варто відразу ж зауважити, «твори», які виходять з-під пера Л. Добрянського,— це низькопробні пасквілі, що не зустрічають схвалення з боку реально мислячих людей. Як приклад можна навести такий факт: тираж книги «Уразливі росіяни» скупив УККА, оскільки ця расистська писанина «через зміст і спосіб написання не знайшла збуту серед читаючої американської громади». З фонду УККА було субсидоване видання й іншої його антирадянської книги — «США і радянський міф». Характеризуючи положення, наведені у цій «праці», рецензент Г. Джонстон з
7*
99
Макмастерського університету (Канада) писав: «Хоч кожне з цих тверджень можна оспорювати, тон автора настільки нестримний, а стиль такий туманний, що виключається можливість дискутування... Ця книга не має будь-якої літературної вартості» 30.
Під керівництвом Р. Аллена, який певний час був помічником Р. Рейгана з питань національної безпеки (згодом усунутий як злісний хабарник), в ході передвиборної кампанії в США з 20 квітня 1980 р. діяли групи радників з питань внутрішньої і зовнішньої політики. До їх складу входили виключно поборники силового підходу до вирішення міжнародних проблем — члени Комітету з існуючої небезпеки, Коаліції за мир з позиції сили та інших організацій. Як співробітник Джорджтаунського університету — цього інтелектуального центру правих 31 — Л. Добрянський також був консультантом Р. Рейгана. Можна лише уявити, які поради міг давати ватажок націоналістичної організації, прихильник ядерної війни, член таких профашистських організацій, як товариство Джона Берча, Американський легіон, Ліга захисту прав євреїв та ін. Вся його діяльність присвячена наклепам на Радянський Союз, пропаганді війни і расизму. При його участі Американський легіон, для співробітників якого Добрянський читав курс лекцій, неодноразово приймав резолюції, що закликали Білий дім активізувати втручання у внутрішні справи СРСР32.
Засліплений антикомунізмом і расизмом, Л. Добрянський виступає на засіданнях так званої Всесвітньої антикомуністичної ліги, підтримує тісні зв’язки з тайванськими антикомуністами, свого часу навіть зустрічався з Чан Кайші33. Робив він це при підтримці колишнього заступника директора ЦРУ Р. Кдайна34. Саме Добрянський був ініціатором «відкритого листа Картерові» з вимогою поліпшити відносини з Тайванем 35.
Націоналістичні видання нерідко критикували «президента» УККА «за надмірне захоплення встановлюванням зв’язків у верхах й ігнорування специфічної націоналістичної діяльності», за надто вже відверті контакти з диктаторськими режимами. Що ж, вся ця вовтузня з «орієнтаціями» лише підтверджує антиукраїнський характер українського буржуазного націоналізму. Адже йдеться не про відмову якихось націоналістичних груп від ставки на чужі сили, а про те, щоб, орієнтуючись на них, менше афішувати свою продажницьку суть.
Як ворог нормалізації американо-радянських відносин, Доб-ряиський, протегований і керований спецслужбами, на одне з перших місць у своїх діях ставив фабрикування антирадянських послань співробітникам конгресу і держдепартаменту, губернаторам штатів і мерам міст. Як правило, такі фальшивки підписуються «від імені американських українців», щоб набити ціну націоналістам. Але той факт, що подібні заяви надходять не лише 100
рід українських, а й інших організацій буржуазних націоналістів, дише підтверджує організований характер таких «акцій», показує, що за ними стоять спецслужби США.
Особисті контакти з сенаторами і членами палати представників— республіканцями Б. Голдуотером, Е. Дервінським * (сам Добрянський — член республіканської партії) полегшують йому Проштовхування націоналістичних трактувань різних політичних проблем на високий рівень американського політичного життя. При їх сприянні Добрянському вдавалось навіть особисто пролазити на трибуну конгресу для антирадянських «свідчень». Він просторікував про «національний геноцид» в СРСР, закликав до припинення американо-радянських контактів, добивався прийняття антирадянських резолюцій, проведення політики на грані війни, без страху переступити цю грань. Така його діяльність знаходила цілковите розуміння і підтримку з боку ФБР, як це було, наприклад, наприкінці 70-х років, коли він з усіх сил виступав проти затвердження консульського договору між США і СРСР. Організатором кампанії проти цієї угоди тоді виступило ФБР 36.
/ Особливо настирливими були наскоки Лева Добрянського на Торгівлю США з СРСР. Тут його погляди теж вкрай реакційні. «Конгрес,— писав він в часи деякого пожвавлення американо-радянських економічних відносин,— має владу, щоб посилити обмеження в торгівлі, ставлячи економічний обмін в залежність від 'ПОЛІТИЧНИХ поступок» 37.
> Ще одне доручення Добрянського як активіста республіканської партії — складання заяв і декларацій про «поневолені на-іції». Звісна річ, тут маються на увазі народи соціалістичних країн. Всі ці писання будуються на основі його расистських, антикомуністичних поглядів.
На ультраправих, профашистських позиціях стоїть він в питаннях воєнної і зовнішньої політики США. Практично в кожному своєму виступі цей мракобіс називає «головним ворогом», «з яким не слід домовлятися», Радянський Союз. Демагогічно маскуючись «миролюбною» фразеологією (мовляв, «ми всі хочемо миру, але що тоді трапиться із справедливістю і свободою?»), Добрянський все ж здебільшого відверто закликає до війни і конфронтації.
Спеціалізуючись на підривній діяльності, він тісно співробітничав з діючими і відставними членами ЦРУ. Серед його друзів і опікунів — колишній директор ЦРУ У. Колбі. Відомо, що Добрянський значиться і серед засновників так званого спеціального громадського легального фонду оборони ЦРУ. Це лише один з
* На виборах 1982 р. був забалотований, що викликало невдоволення в середовищі націоналістів.
101
багатьох фондів, що виникли в середині 70-х років і ставили за мету протидіяти будь-яким законодавчим обмеженням підривних дій ЦРУ.
Нагадаємо у цьому зв’язку, що розслідування конгресом підривної діяльності ЦРУ, внаслідок широких протестів громадськості, викликало найбільше невдоволення саме серед прихильників агресивного зовнішньополітичного курсу Білого дому, ворогів національно-визвольних рухів, демократії і свободи. Та цілком напевне можна сказати, що справжній переполох викликало це розслідування у штатних співробітників і агентів ЦРУ. Колишній його директор У. Колбі писав, наприклад, що в ЦРУ просто шаленіли від того, що звинувачення на його адресу були визнані «правдивими» 38.
Сьогодні під куполом Капітолію і в Білому домі мусуються нові й нові законопроекти про надання ЦРУ абсолютної свободи дій. А націоналістична пропаганда намагається йти ще далі. Окремі українські націоналістичні видання закликають «дати ще більше свободи» розвідувальним органам, «ніяк не обмежувати їх можливостей». «Аргументи про «чесну гру», мораль чи міжнародне право можуть мати тільки другорядне значення і вплив» в оцінці дій ЦРУ, твердять націоналісти.
Двадцять три мільярди доларів—такої суми досяг бюджет американських розвідок наприкінці 70-х років 39. Лише ЦРУ, писав американський журнал «Де сентер мегезін» (1979, № 5), одержує на свою шпигунсько-підривну діяльність 10—13 млрд. дол. щорічно, раз-по-раз збільшуючи штат 40. А українські буржуазно-націоналістичні агенти ЦРУ закликають до ще значніших витрат.
Існують інші незаперечні факти, які підтверджують, що українські буржуазні націоналісти — агентура американських спеціальних служб. Прислужування розвідкам стало невід’ємною частиною самого їх існування. І це змушені визнавати окремі сучасні націоналістичні автори. Одні роблять це, щоб, справедливо звинувачуючи інших націоналістів у співробітництві з розвідками, спробувати вигородити себе, інші — в розпалі міжгрупових чвар. Трапляються випадки, коли націоналістичні видання друкують визнання осіб, що самі раніше служили іноземним розвідкам, а тепер розчарувалися в своєму минулому. Деякі органи преси, особливо молодіжні, вміщують нарікання на те, що ватажки націоналістичних угруповань за просторікуваннями про «визвольницьку місію» маскують справжнє своє єство.
Висновок тут можна зробити лише один. Прислужництво розвідкам є закономірним результатом зрадництва контрреволюційної еміграції, невід’ємною рисою існування антикомуністичних буржуазно-націоналістичних угруповань, позбавлених підтримки
102
з боку своїх співвітчизників. В середовищі американських українців спостерігаються асиміляційні процеси, масовий відхід їх від антирадянського політиканства буржуазних націоналістів. Розуміння дедалі ширшими колами українців у США антинародної, антидемократичної, ворожої не лише українському, а й американському народові суті діяльності націоналістичної верхівки — процес багатоплановий. З одного боку, він є об’єктивним фактором, що зумовлює звуження соціальної бази націоналістичних організацій, а з іншого — обумовлює можливість їх подальшого існування лише як маріонеток розвідувальних і контррозвідувальних та інших спеціальних відомств США. Об’єктивний, закономірний характер цього прислужництва є безперечним.
Один з націоналістичних журналістів визнає, що українські націоналісти — це «політичні невдахи, яким не вдалося [здійснити] свої ідеї чи системи на рідних землях». Тому, продовжує він, «місією» націоналістичної контрреволюції «є шукання союзників у світі, щоб хто-небудь з великих держав купив їх концепції».
Звичайно, як показує аналіз, запродуючись тій чи іншій імперіалістичній розвідці, стаючи платними агентами, націоналісти не відмовляються від планів реставрації капіталізму на Україні. Розуміючи, що без підтримки спецслужб довелося б різко звузити, а невдовзі і припинити контрреволюційну діяльність проти СРСР, націоналістичні верховоди вбачають у прислужуванні імперіалізмові США можливість, ймовірно останню для себе, відірвати Україну від братньої сім’ї радянських республік. Проте сподівання ці марні.
РОЗДІЛ V
НА СЛУЖБІ ПІДРИВНИХ РАДІОГОЛОСІВ
Відомо, що боротьба між антагоністичними класами має три основні форми — економічну, політичну та ідеологічну. Залежно від обставин наші ідеологічні противники намагаються нав’язати нам ту чи іншу з них. Психологічна війна, тобто агресія у сфері ідеології, «ведеться Заходом на найвищій, можна сказати, істеричній антирадянській, антикомуністичній ноті... Ми маємо справу із спробами організувати проти нас справжню інформаційно-пропагандистську інтервенцію, перетворити радіо- і телевізійні канали в знаряддя втручання у внутрішні справи держав і проведення підривних акцій» Тут доречно згадати закономірність, на яку вказував В. І. Ленін: «Чим ми більше перемагаємо, тим більше капіталістичні експлуататори вчаться об’єднуватись і переходять у більш рішучі наступи»2. Ми зараз є свідками неминущого значення ленінського вчення.
Останнім часом імперіалізм США особливо активно нарощує свій ідеологічний потенціал. Свідченням цього стало і розгортання в 1981 —1982 рр. пропагандистської кампанії під загальною назвою «Істина». Йдеться про намагання засобами дезинформації і наклепів, по-перше, виправдати мілітаристський курс американського імперіалізму, по-друге, очорнити миролюбну зовнішню політику СРСР, перекрутити зміст відповідних радянських ініціатив, і, по-третє, прикрасити капіталізм як систему.
Програма «Істина» — це ще одне свідчення того, що адміністрація Р. Рейгана не обмежується економічними, політичними чи торговельними «санкціями» проти Радянського Союзу, а робить все можливе для ескалації антикомунізму в сфері ідеології.
З приводу цієї програми висловлювалось багато офіційних осіб, в тому числі президент Р. Рейган, представники Білого дому і Пентагону, директор Управління міжнародних зв’язків Ч. Уїк, директор Ради міжнародного радіомовлення Ф. Шекспір та інші керівники апарату психологічної війни імперіалізму США. Всі вони
104
наголошували на тому, що «Істина» спрямована також проти руху прихильників миру.
Привертає увагу «антиінтелектуалізм» цієї програми. В її основу покладено печерний антикомунізм з повним атрибутом несусвітніх вигадок, фальсифікацій, перекручень, з традиційним для їх авторів намаганням представити весь процес історичного розвитку, прогресивні і революційні рухи в світі результатом «комуністичної змови» і «підступної» діяльності Радянського Союзу.
Ще одна характерна риса проекту «Істина», як і «хрестового походу» в цілому,— зображення політики Радянського Союзу та інших соціалістичних країн не лише джерелом провалів всіх агресивних намірів і планів американського імперіалізму на міжнародній арені, але й коренем «зла», від якого, мовляв, йдуть всі внутрішні біди Сполучених Штатів.
Отруйне «вістря» «Істини» спрямоване передусім проти радянських людей, а також проти населення інших країн соціалістичної співдружності. Головна ставка в її реалізації робиться на підривні радіостанції «Свобода», «Вільна Європа», «Голос Америки» та ін. Відомо, що вони завжди були центрами антирадянських ідеологічних диверсій, інших підривних акцій, підступів і провокацій. Спрямованість їх передач добре відома. Однак нинішні керівники американських служб психологічної війни досить невдоволено висловлюються з приводу попередньої діяльності цих аванпостів антикомуністичного фронту, вважаючи її не досить агресивною і жорсткою. На їх думку, програма «Істина» як програма нового раунду антирадянської психологічної війни має стати тим засобом,, що підвищить «ефективність» діяльності підривних радіоголосів, зокрема в плані створення «позитивного образу» внутрішньої і зовнішньої політики Сполучених Штатів Америки.
В жовтні 1981 р. з’явилась на світ записка Ф. Ніколайдеса, заступника директора «Голосу Америки» з передач політичних новин і коментарів. В ній з цинічною прямотою говорилось, що в минулі роки радіостанція передавала в ефір «всілякі сентиментальні нісенітниці», погано робила свою справу, яка, за його словами, полягає в тому, щоб «вбивати клин невдоволення і підозрілості у відносини між керівниками різних країн комуністичного блоку», «роздмухувати вогонь націоналізму», «сприяти відродженню релігійних почуттів» і т. п.3
Прелюдією до початку втілення програми «Істина» стала різка активізація підривних радіостанцій в їх діях проти народної Польщі після серпня 1980 р., коли мюнхенський центр ЦРУ під вивіскою «Свободи» і «Вільної Європи» виступив координатором ан-типольських акцій. Обсяг передач «Вільної Європи» польською мовою складав спочатку 18 годин на добу, з 1975 р.— 19 годин, а з серпня 1980 р. його передачі на ПНР ведуться цілодобово.
105.
Кількість відверто провокаційних передач на Польщу збільшив і «Голос Америки».
Тут доцільно звернути увагу на те, що просторікування авторів програми «Істина» про не досить агресивну і жорстку позицію підривних радіостанцій в минулі роки не відповідає дійсності. Нагадаємо, що саме західні пропагандистські центри, зокрема підривні радіостанції «Голос Америки», «Свобода», «Вільна Європа», тривалий час підігрівали і врешті інспірували виступ купки контрреволюціонерів у Гданську в 1970 р. Газета «Дейлі уорлд» тоді зазначала: «Ні «Голос Америки», ні «Радіо Вільна Європа», ні ті, хто вдавався до пожеж і грабунків і застосовував зброю, не прагнуть створити в Польщі досконаліше соціалістичне суспільство. Об’єктом дій американських агентів контрреволюції є соціалізм у Польщі. Його проблеми вони використовують для розпалювання вогнищ пожежі» 4.
Антидержавні, антисоціалістичні сили в Польщі діяли за «сценарієм», розробленим американськими спецслужбами з участю найбільш високих представників Вашінгтона. Ще у 1978 р. комісією в закордонних справах сенату США був створений так званий «координаційний комітет» з питань Польщі, який, діючи під гаслом «захисту прав людини», фактично добивався легалізації дій антисоціалістичної опозиції. Адміністрація Р. Рейгана в своїх антипольських провокаціях пішла далі, оголосивши 13 грудня 1981 р. про створення «робочої групи» по Польщі на чолі з Дж. Д. Скенленом, працівником держдепартаменту і агентом ЦРУ водночас. Поряд з тим Рейган створив «спеціальну групу по вивченню ситуації» на чолі з віце-президентом Бушем. В її складі — директор ЦРУ У. Кейсі.
Про причетність ЦРУ до польських подій свідчать численні інші факти. Так, у травні 1975 р. під його егідою в Женеві відбулась зустріч групи емігрантів — «дисидентів» з соціалістичних країн. На ній розроблялись конкретні заходи по перенесенню підривних акцій на територію країн соціалістичної співдружності5.
У травні 1981 р. на прес-конференції міністра внутрішніх справ ПНР було відзначено, що становище в Польщі розглядалось розвідками країн НАТО як привід для підступних дій на її території. Почастішали спроби вербування польських громадян. У Пентагоні було створено спеціальну групу «слідкування за Польщею». В країну нелегально провозились друкарське устаткування, радіоапаратура, антикомуністична література тощо.
У зв’язку з подіями в Польщі американськими спецслужбами робились спроби підключити європейських партнерів Сполучених Штатів по НАТО до фінансування радіодиверсій проти соціалістичних країн. Аналіз передач підривних радіоцентрів показує, що вони виконують єдині для всіх вказівки Вашінгтона: дискредиту-106
вати нинішній польський уряд і керівництво ПОРП, протиставити партію народові, спровокувати контрреволюційні елементи до порушення існуючого в країні порядку, пропагувати ідеї екстремістів з «незалежних» профспілок, під’юджувати колишніх рядових членів спілки до нових страйків і висування нездійсненних вимог, насаджувати націоналістичні настрої серед населення. Водночас докладаються значні зусилля до поширення серед поляків недовір’я до політики Радянського Союзу відносно народної Польщі.
І в усіх цих планах підривним радіостанціям відведено першочергову роль. Як писала «Правда» 14 лютого 1981 р., в Польщі до введення воєнного становища діяло сім таємних провокаторів-Інформаторів «Свободи» і «Вільної Європи». Підтверджуючи свою агентурну і підривну роль в польських подіях, «Вільна Європа» і «Голос Америки» тривалий час майже безперервно, з дня на день, передавали для польських контрреволюційних сил зашифровані інструкції, лейтмотивом яких були заклики до «зміни політичної і економічної структури комуністичної системи».
Наче за помахом залаштункового диригента активізувались в цей період спроби консолідувати або принаймні примирити між собою українських і польських буржуазних націоналістів у США та інших країнах поселення. Так, вже восени 1980 р. відбулось засідання так званого Польсько-українського товариства, на якому представник польської емігрантської контрреволюції Є. Іранек-Осьмецький закликав до спільних дій польських і українських буржуазних націоналістів. Промовець, відверто пов’язуючи причини затяжної кризової ситуації в Польщі з діяльністю імперіалістичних спецслужб, насамперед підривних радіостанцій, закликав до збільшення обсягу провокаційної радіопропаганди на Україну з метою «деідеологізації» населення республіки, що, мовляв, сталося в Польщі. «До поляків у Польщі,— хизувався він,— Захід вже два покоління говорить через радіо, тим підтримує їх... і заохочує висувати нові вимоги».
Теза про «корисність» радіопропаганди була одразу ж підхоплена українськими буржуазно-націоналістичними виданнями в США. Приклад Польщі, просторікують вони, ілюструє, якими «ефективними» можуть бути радіопередачі.
Досвід останніх років показує, що в спробах ідеологічного проникнення в нашу країну американські спецслужби роблять ставку на радіо. Його функція, якщо підсумувати численні висловлювання високопоставлених чинів Вашінгтона і американських науковців на цю тему, полягає в тому, щоб «змінювати світогляд» аудиторії, на яку розраховані передачі. Колишній директор ЮСІА Е. Мерроу, наприклад, підкреслював, що «просте внесення сумнівів у мислення людей, твердо переконаних,— це вже великий
107
успіх». А в спеціальній інструкції ЮСІА говорилося і зовсім відверто: «Використовуйте радіо, щоб викликати у людей безсонні ночі, самовбивства, дезертирство, заворушення, сумніви, щоб створити турботи, викликати неспокій і підозри» 6.
Психологічна війна, розв’язана після другої світової війни імперіалізмом США і його союзниками, стала однією з основних форм зовнішньої політики Вашінгтона, спрямованої проти позитивних змін у світі. Політика американського імперіалізму після війни була спрямована на розширення діючого і створення нового зовнішньополітичного пропагандистського апарату. Він розрахований, за висловом екс-президента США Г. Трумена, на те, щоб стати «складовою частиною» агресивного курсу Білого дому, курсу в дусі холодної війни. «Ми повинні,— заявляв у тому ж дусі Д. Ейзенхауер,— пристосувати нашу зовнішню політику до стратегії „холодної війни”» 7.
Перед тим як конкретно перейти до аналізу американської радіопропаганди (точніше, діяльності двох її центрів — «Голосу Америки» і «Свободи») на зарубіжні країни, відзначимо, що засновником зовнішньополітичної пропаганди засобами радіо був німецький фашизм. Розроблені геббельсівським міністерством пропаганди провокаційні методи по війні були взяті на озброєння організаторами підривних передач проти СРСР та інших країн соціалістичної співдружності. Особлива увага при цьому, як раніше гітлерівськими спецслужбами, так згодом американськими, надавалась створенню спеціальних передач і програм мовами різних націй і народностей нашої країни, в тому числі й українською мовою.
Англійська дослідниця Д. Вудман відзначала, що вже в січні 1934 р. нацистське міністерство пропаганди розпорядилось про організацію передач українською мовою. Вже перші з них, що вийшли в ефір у 1937—1938 рр., пропагували антикомунізм, расизм і мілітаризм. Але найбільш настирливо повторювались заклики до боротьби за відокремлення України та інших республік від Союзу РСР8. Шляхом насадження націоналістичних тенденцій, провокування міжнаціональної ворожнечі гітлерівський пропагандистський апарат намагався послабити Радянську державу, що відповідало інтересам зовнішньої політики нацистів. Основою основ цих підривних передач на Радянський Союз, за висловом німецького соціолога К. Мангейма, була «цілеспрямована брехня» 9.
Гітлерівці досить активно використовували в радіопропаганді на Радянську Україну своїх оунівських прислужників, які нині виконують завдання спецслужб США. Як писав радянський дослідник Ю. Римаренко, з 1939 р. працював у спецгрупі абверу М. Лівицький, постійний представник міністерства пропаганди нацистської Німеччини, керівник радіопередач на Україну, що ве-108
лися з Кенігсберга. Тепер він один з ватажків організацій українського буржуазного націоналізму. Сьогодні його власні виступи або панегірики йому можна почути в передачах «Свободи»...
Направляючи антени своїх радіостанцій на СРСР, американські спецслужби багато в чому продовжують досвід нацистської Німеччини. Як в минулому нацистська пропаганда, так тепер американські радіоголоси вже перші свої передачі мовами народів СРСР спрямували на підрив стабільності Радянського Союзу, на втручання у внутрішні справи інших країн соціалізму, на насадження антикомуністичних, зокрема націоналістичних, поглядів серед їх населення. Робиться все, аби перемогти Радянський Союз «мирними засобами» або ж підготувати його поразку в наступній війні. Суть гітлерівської зовнішньої політики, дипломатії і пропаганди напередодні війни зводилась до створення у майбутньому «нового порядку» в Європі, до побудови «тисячолітнього рейху». А повоєнна американська зовнішня політика, дипломатія і пропаганда — це спроби «створення «Пакс американа», тобто світу по-американськи, всесвітньої американської імперії, в якій ніхто не посмів би поставити під сумнів зверхність американських політиків і монополістів» 10.
Як раніше нацистська пропаганда, зовнішньополітичний пропагандистський апарат США пішов проти об’єктивних законів історичного розвитку. Він завжди керувався і керується нездійсненними цілями знищення соціалізму як суспільно-політичної формації й ідеології. Як і нацисти, керівники уряду і пропагандистських установ США в повоєнний період не приховували своїх надій на те, що в деяких соціалістичних державах під впливом ідеологічного тиску з Заходу гору візьмуть націоналістичні, антирадян-ські тенденції.
Як свого часу нацистська пропаганда всіляко виправдовувала і вихваляла агресивні наміри, плани і дії німецького фашизму, так і американські засоби масової інформації, особливо підривні радіоцентри, підносили агресії США в Кореї, В’єтнамі, Домініканській Республіці, ряді інших країн як «визвольну місію», «справедливу війну за свободу».
Щоб виправдати мілітаризацію економіки і всього життя країни, гітлерівські майстри дезинформації постійно трубили про «радянську і комуністичну загрозу», лякали «можливою агресією» з боку СРСР. Нині сили реакції і «холодної війни» в Сполучених Штатах, ставши на курс оскаженілої антирадянщини, знову роздмухують міф про «радянську загрозу», приписують Радянському Союзові «агресивність» і «експансіонізм» з тим, щоб таким чином знайти виправдання власній агресивності і мілітаристським приготуванням.
109
На тлі посилення агресивних тенденцій у зовнішній політиці Білого дому в США все частіше і відвертіше порівнюють нинішню спрямованість підривної антикомуністичної діяльності американського імперіалізму з психологічною війною кінця 40-х — початку 50-х років. Вже згадуваний 3. Бжезінський прямо заявив, що сучасна пропаганда США «„аналогічна1* тій, яку ця країна провадила в період між 1945 і 50-ми роками» и.
Однак таке очевидно реакційне спрямування американської зовнішньополітичної пропаганди аж ніяк не повинно створювати враження про її примітивність і у цьому зв’язку послаблювати нашу пильність. На практиці все виглядає дещо складніше.
По-перше, навіть в умовах «хрестового походу» пропагандистські служби США нерідко відмовляються від лобових атак на соціалізм, ведуть підривну «роботу» в завуальованій словесною «доброзичливістю» формі. В пропаганді, розрахованій на радянських людей, вони, зокрема, не піддають прямим нападкам розрядку міжнародної напруженості і, більше того, виставляють себе її поборниками, опосередковано звинувачуючи СРСР та його союзників у погіршенні міжнародного політичного клімату на рубежі 80-х років.
По-друге, підривні пропагандистські центри США, насамперед їхні радіорупори, намагаються діяти немовби опосередковано, створюючи враження, нібито вони лише подають «інформацію». Таким чином, слухач поступово підводиться до тих чи інших висновків шляхом відповідного добору інформаційного та фактичного матеріалу, різного роду провокаційних співставлень і порівнянь.
По-третє, робиться все, щоб «враховувати» національні риси і традиції культури й життя потенціальних слухачів програм підривних радіостанцій. Американські майстри ідеологічних диверсій намагаються «оперативно» відгукуватися на найважливіші події1 в житті радянських людей, даючи їм свою інтерпретацію. Наприклад, водночас з листопадовим (1981 р.) Пленумом ЦК КПРС, на якому стояли питання економічного порядку і було висловлено ряд критичних зауважень на адресу окремих міністерств і галузей народного господарства, і одразу ж після його завершення в передачах чужих «радіоголосів» на нашу країну, зокрема українською мовою, збільшився обсяг виступів на «економічну» тематику (практично, йшлося лише про радянську економіку, яка висвітлювалася в явно перекрученому вигляді).
Нова наклепницька кампанія, розв’язана підривними радіо-голосами після листопадового (1982 р.) Пленуму ЦК КПРС, була спрямована вже на увесь народногосподарський комплекс СРСР, з наголосом на сільське господарство і розроблену партією Продовольчу програму.
ПО
По-четверте, в передачах «Свободи» і «Голосу Америки» більше половини часу займають програми на теми внутрішнього життя нашої країни взагалі. До участі в них залучаються колишні гітлерівські прислужники, відщепенці, махінатори, злочинці іншого роду, а також «втікачі». Щодо останніх, то їх минуле замовчується, натомість вони представляються «відомими вченими», «борцями за справжній соціалізм», «незаконно переслідуваними патріотами». Таким чином робляться спроби видати наклепницькі фальшивки про радянське життя за «інформацію з перших рук», почерпнуту з «життя», з «власних переживань». Передачі з-за кордону, пише американський автор, повинні замінити радянським людям внутрішні джерела інформації «не лише про зовнішній світ, а й про внутрішні новини» ,2.
І по-п’яте, насаджуючи атмосферу «холодної війни», американський імперіалізм постійно збільшує витрати на пропагандистські цілі, прагне поліпшувати «технічний і змістовий рівень» передач, зміцнює кадровий склад радіостанцій і розширює його кількісно. На 1983 бюджетний рік, як повідомила 2 листопада 1982 р. газета «Правда», Інформаційному агентству США (ЮСІА) * асигновано 640 млн. дол. Різко збільшився обсяг передач «Голосу ^Америки» — тепер він складає 950 годин на тиждень. Радіостанція веде передачі 41-ю мовою цілодобово.
Видатки федерального уряду на формування в країні і за кордоном громадської думки, сприятливої для американського імперіалізму, значно більші, ніж асигнування на допомогу потерпілим від стихій чи на заходи по економії енергетичних ресурсів і онкологічні дослідження разом узяті. «Промови, семінари, виступи на прес-конференціях, телепрограми, кінофільми — все це елементи словесної зливи, за яку Вашінгтон розраховується грошима платників податків» 13.
Звертає на себе увагу той факт, що асигнування на підтримку пропагандистських установ, насамперед тих, що спеціалізуються на ідеологічних диверсіях, значно зростають з активізацією воєнних приготувань Вашінгтона. Уряд Дж. Картера, наприклад, значно збільшивши і без того роздутий бюджет Пентагону, лише в 1977—1978 рр. збільшив видатки на зовнішньополітичну пропаганду на 80 млн. дол.
Під час правління адміністрації Дж. Картера стало очевидним й інше: скандальні викриття підривного, диверсійно-шпигунського .характеру діяльності радіостанцій «Свобода» і «Вільна Європа», їх повної залежності від ЦРУ (яке, як відомо, фінансує їх **) не
* У 1982 р. Управління міжнародних зв’язків США було знову перейменоване в ЮСІА.
** Детальніше про це див.: Диверсия в зфире : Документально-публицистичс-ский сборник.— М., 1980, с. 187—248.
111
супроводжуватимуться скороченням обсягу радіопропаганди проти Радянського Союзу чи хоча б пом’якшенням її ворожого характеру. Про це свідчать директивні настанови і нинішньої адміністрації США щодо завдань радіопропаганди. Вони спрямовують майстрів дезинформації на: послаблення єдності соціалістичних країн; використання з цією метою їх історичних і національних відмінностей; «розм’якшення» їх політичного устрою; «лібералізацію» системи народного господарства і створення «вільніших» економічних моделей; використання позицій «єврокомунізму» для дискредитації комуністичного руху і т. п.14
«Живою історією „холодної війни"» влучно назвав діяльність радіо «Вільна Європа» заступник директора цього центру ідеологічних диверсій А. Мічі 15. Подібна характеристика була б не менш точною і щодо радіостанцій «Голос Америки» та «Свобода». «„Голос Америки”,— писав, наприклад, ватажок українського націоналістичного конгломерату в США Л. Добрянський,— не лише технічний інструмент для передачі фактичної інформації. Він також є — або принаймні мусить бути — психологічно-політичною зброєю, основна мета якої полягає у здійсненні впливу на спосіб мислення і почуття» слухачів 16. Щодо цілей «Свободи», то вони були визначені ще у 1951 р. «координаційним комітетом боротьби проти більшовизму», який, зокрема, оголосив, що завданням радіостанції буде «допомога розсіяним по всьому світі російським і радянським (?!) емігрантам з національних меншостей в їхньому прагненні підтримати дух свободи (читай: контрреволюції.— Є. К.) серед народів СРСР» і ліквідувати Радянську владу 17.
В сучасних історичних умовах, враховуючи той факт, що можливості американського імперіалізму здійснювати політичний та воєнний тиск на Радянський Союз дорівнюють нулю, Вашінгтон намагається створити сприятливий грунт для досягнення своїх зовнішньополітичних цілей шляхом активізації пропаганди, насамперед засобами радіо, спрямованої безпосередньо на нашу країну. Йдеться про дальше розширення кількості передач підривних радіостанцій і збільшення їх технічних можливостей. Американський науковець визнає: «...нині радіопередачі ведуться протягом більшої кількості годин, більшою кількістю мов і за допомогою більш потужних передавачів, ніж це було в першому десятилітті спроб Заходу використати радіо, щоб розбити державну монополію на інформацію в комуністичних країнах» 18.
Характерно, що загальне керівництво американською радіо-пропагандою, особливо на закордон, завжди здійснювали найреак-ційніші представники Білого дому. Так, якщо натхненником організації «радіонаступу» на Радянський Союз та інші соціалістичні країни в 40—50-х роках було маккартистське оточення Г. Тру-мена, а згодом, при Д. Ейзенхауері, «куратором» американського 112
радіомовлення на зарубіжні країни став горезвісний директор ЦРУ А. Даллес, то під час перебування на президентському посту в Білому домі Дж. Картера «архітектором політики США в області радіомовлення» став не менш злобний антирадянщик, помічник президента з питань національної безпеки 3. Бжезінський. Перебуваючи на цій посаді, він особливо багато зробив для «перегляду пріоритетів мов» в американському зовнішньополітичному радіомовленні з натиском на мови народів СРСР, віддав розпорядження штатові радіостанцій «Свобода» і «Вільна Європа» збільшити в передачах на Радянський Союз кількість матеріалів з критикою зовнішньої і внутрішньої політики КПРС і Радянського уряду.
Адміністрація Р. Рейгана, прийшовши до влади, практично одразу оголосила про свої наміри далі розширювати антирадянську підривну радіопропаганду, збільшити, зокрема, обсяг передач на райони Середньої Азії в СРСР, а також на Афганістан і країни, розташовані поблизу Перської затоки. Вже під час передвиборної кампанії нинішній президент заявляв, що «наполегливо закликатиме «Голос Америки» та інші органи масової інформації» відвертіше вести пропаганду на користь американського капіталізму як «зразка економічного розвитку»19. З неприхованою радістю зустріли в підривних радіоцентрах, особливо в середовищі українських націоналістів, які працюють в них, призначення Р. Рейга-ном на посаду керівника Ради міжнародного радіомовлення фахівця з питань психологічної війни Ф. Шекспіра 20, відомого своєю участю в антирадянських емігрантських збіговиськах, прихильним ставленням до провокацій українських націоналістів, ворожістю до Радянської України. З не меншим задоволенням коментувала націоналістична преса факт призначення на посаду директора «Свободи» і «Вільної Європи» колишнього сенатора з числа найбільш заповзятих «яструбів» Дж. Баклі.
Вимоги зробити більш запеклою і настирливою підривну пропаганду проти соціалістичних країн, насамперед проти Радянського Союзу, і ширше використовувати при цьому буржуазно-націоналістичні гасла пролунали і на сесії НАТО, яка відбулася наприкінці 1979 р. Та й взагалі всі найважливіші, на думку керівників імперіалістичних кіл, повідомлення і новини, які передаються в ефір підривними радіоголосами, походять з одного джерела — служби інформації штаб-квартири НАТО в Брюсселі, своєрідного координаційного пункту багатьох пропагандистських кампаній, штабу психологічної війни.
Наведені вище факти свідчать про неспроможність намагань американської пропаганди довести, нібито посилення ідеологічних диверсій було викликане «афганськими подіями». Дійсною причиною цього насправді було прагнення реакційних кіл зірвати
і/4 8 з-юіз
113
розрядку міжнародної напруженості, не допустити дальшого розвитку позитивних змін у світі.
До цього можна додати лише, що імперіалістичні кола США звернулись саме до радіомовлення в спробах підірвати соціалізм ще й тому, що цей вид пропаганди найбільш мобільний, він дозволяє діяти оперативно, допомагає організовувати і провадити диверсії проти суверенних країн, «не порушуючи» їх державних кордонів.
На вістрі підривної пропаганди імперіалізму в ефірі перебуває «флагман» служби радіомовлення... «Голос Америки»21. Свої передачі ця радіостанція почала в перші місяці 1942 р. німецькою, англійською, італійською і французькою мовами. П’ять років по тому, восени 1947 р., в результаті зарубіжної поїздки групи членів палати представників американського конгресу виявилося, що за межами США мало місце зростання антиамерикан-ських настроїв. Це стало своєрідним поштовхом до розгортання підривної радіопропаганди. Головна її мета полягала у створенні більш привабливого образу американського імперіалізму, обмані міжнародної громадськості, якій прагнули вбити в голови переконання у «миролюбстві» США, їх «демократизмі», «готовності» до переговорів з соціалістичними країнами тощо. Не випадково невдовзі після згаданої поїздки вступив у силу закон Сміта-Мундта, що офіційно називається законом № 402 про інформацію і освітні обміни. Згідно з ним державному секретареві доручалось розповсюджувати інформацію про США і політику цієї країни засобами друкованої продукції, радіо, кіно, через інформаційні центри та інструкторів за кордоном. Згодом були створені спеціальні комісії, покликані реалізувати положення цього закону.
Фактично закон Сміта-Мундта відкрив доступ до радіоцентрів США реакціонерам з емігрантського середовища, насамперед вихідцям з країн Східної Європи і Радянського Союзу. Одним з конкретних наслідків цього заходу стало створення з допомогою «фонду Форда» так званого Східноєвропейського фонду для фінансування тих емігрантських організацій, що займаються підривними акціями проти соціалістичних країн.
Вже у перших програмах мовами народів СРСР «Голос Америки» взяв на себе не властиві державному рупорові функції виразника і захисника інтересів реакційних емігрантських кіл. Націоналістичний бюлетень «Нотатник» (1977, № 3) писав, що до «Голосу Америки» брали передусім тих осіб, які проявили «вірність розвідчим органам».
Посилення мілітаристських тенденцій в політиці Вашінгтона та прожандармський зовнішньополітичний курс у повоєнний період зіграли значну роль як в активізації пропаганди націоналізму підривними радіостанціями, так і у використанні в підривній діяль-114
ності проти соціалізму тих осіб, які ще донедавна перебували у ворожому Сполученим Штатам нацистському таборі. В такій ситуації в лютому 1947 р. «Голос Америки» починає передачі російською мовою, а в листопаді 1949 р.— українською. «Експерти» з радянських питань, писала А. Бюкар у своїй відомій книзі «Правда про американських дипломатів», створюючи відділи передач мовами народів Союзу РСР, сподівались, що «Голос Америки» «стане вечірньою колискою для мільйонів» радянських людей, допоможе «продавати американську «культуру» і зовнішню політику таким же чином, як внутрішнє радіомовлення продає мило американському народові». Одразу ж, продовжує компетентний у цих справах автор, налагодився тісний зв’язок «між американським шпигунством і радіопередачами «Голосу Америки»22.
Прагненням перенести психологічну війну на територію Радянського Союзу було обумовлене і створення радіостанції «Свобода», передачі якої почались 1 березня 1953 р. В ту пору ця станція називалась «Радіо визволення від більшовиків» (з 1956 р.— «Визволення», а з 1963 — «Свобода»). На початку 80-х років радіостанції «Свобода» і «Вільна Європа» вели передачі протягом 1017 годин на тиждень 23 більш як 20 мовами, в їх штаті працюють понад 1700 співробітників.
Важливо не забувати, що ця підпорядкована ЦРУ радіостанція надає значні можливості для «свободи дій» націоналістам, які аж ніяк не є нашими співвітчизниками, оскільки переважна більшість з них — колишні гітлерівські лакеї, закляті вороги соціалізму, націоналістично настроєні представники молодшого покоління, особи, що тісно співпрацюють в націоналістичних організаціях, їх мета, відзначав один з виконавчих директорів радіостанції «Вільна Європа» Ч. Джексон, «створювати умови для внутрішніх заворушень і безладдя в тих країнах, на які спрямовані передачі» 24. В першому офіційному програмному документі «Свободи», опублікованому майже через 20 років (у 1972 р.) після його появи на світ, націоналістам, в тому числі й українським, доручалось «вести непримиренну боротьбу проти комуністичної диктатури аж до її повного знищення» 25.
Проте ключові позиції на радіостанції як раніше, так і тепер займають американці, здебільшого штатні співробітники ЦРУ. У США виробляється політична лінія радіо «Свобода», установки якої щоденно по радіотелефону передаються в мюнхенські центри станції. Там же вирішується, на чому акцентувати увагу, що підкреслити, в якому обсязі вести ту чи іншу програму. Однак — і це стосується не лише радіостанції «Свобода», але й «Голосу Америки», хоч і в дещо меншій мірі,— націоналістичний «підрозділ» радіостанції має досить значні можливості для «самодіяльності» {звичайно, в рамках антирадянської програми, розробленої спец-
8+у4 з-юіз
115
службами), яка здебільшого проявляється у наданні передачам ще більшої люті і ненависті до соціалізму, а також у під’юджу-ванні буржуазно-націоналістичних настроїв і поглядів.
Дж. Конклінг, що певний час був директором «Голосу Америки», в 1981 р. прийняв рішення надати «більшу» і навіть «повну» свободу службам, які ведуть передачі іноземними мовами. На практиці це означало відмову від одного з основних положень статуту радіостанції, який був прийнятий 1976 р. і забороняв співробітникам «національних» редакцій вносити зміни у радіопрограми чи самим підбирати до них матеріал. Цей захід Конклін-га, на думку газети «Нью-Йорк тайме», має явно ворожий щодо Радянського Союзу характер, оскільки співробітники радіо з числа «емігрантів із Східної Європи енергійніше, ніж інші, домагались дозволу для себе спрямовувати передачі на ці країни у відверто антикомуністичне русло» 26.
Інша американська газета, «Нью-Йорк дейлі ньюз», писала, що ці співробітники «Голосу Америки» «дуже мало знають або зовсім нічого не знають про історію, географію і поточні справи США та різних інших країн на Заході, не володіють навіть добре англійською мовою»27. Натомість, пише це буржуазне видання, передачі спрямовуються на розповсюдження вигадок про Радянський Союз. «Навіть так звані «радянологи» з академічними титулами,— наголошує в редакційній статті прогресивна американська газета «Українські вісті»,— оцінюють передачі «Голосу Америки» про внутрішні проблеми СРСР як повністю спотворені внаслідок тенденційності інформації».
Новий шеф радіостанції тим часом дозволив своїм підлеглим «використовувати будь-які ідеї, за винятком гітлерівських»28. Та чи довго існуватиме це останнє обмеження?
Ряд керівних посад в редакціях, які ведуть передачі на Радянський Союз, зокрема на Українську РСР, займають українські буржуазні націоналісти. Відомо, наприклад, що колишній керівник так званої «української редакції» (тобто тієї, що веде передачі на Україну) «Голосу Америки» М. Терпак (нині він є заступником директора так званого радянського відділу) постійно і досить активно співробітничав в українських націоналістичних виданнях. Його попередник на цій посаді Д. Корбутяк був навіть редактором оунівського видання — газети «Народна воля» (Скрен-тон, штат Пенсільванія).
З 1968 р. і до останнього часу працював в «українській редакції» «Голосу Америки» колишній гітлерівський агент, співробітник нацистсько-оунівської газети «Краківські вісті» М. Доль-ницький. Одразу по війні він займав посаду у редакції філадельфійської ультрареакційної націоналістично-уніатської газети «Америка», яку певний час очолював. Закінчивши «роботу» в 116
«Голосі Америки», він знову повернувся в цю ж газету вже як «головний редактор».
Чимало років співробітничав в «Голосі Америки» один з постійних кореспондентів націоналістичної газети «Свобода» В. Со-хан. Редактором передач «української редакції» є активний український націоналіст Р. Ференцевич. Понад 25 років працює в «українській редакції» «спеціаліст по організації радіопередач», колись відповідальний працівник ЮСІА, Ст. Максимюк, активний діяч українських націоналістичних організацій у США. Він один з тих, кому доручено висвітлювати антирадянські акції, що провадяться на рівні американського державного апарату29.
Тримаючи на посадах представників старшого покоління націоналістів, Вашінгтон (зокрема адміністрація Дж. Картера) провів і ряд характерних для останнього часу кадрових змін. Йдеться про те, що замість деяких надто скомпрометованих прислужництвом нацистам і співробітництвом з розвідками осіб до складу редакцій вводяться представники молодшого покоління. Хоч їх політична платформа практично не відрізняється від поглядів їх попередників, їх «більш пристойне» минуле, зокрема відсутність в біографії фактів прислужництва гітлерівцям, є своєрідною маскою, прикриваючись якою спецслужби американського імперіалізму прагнуть створити враження «суто урядового» характеру «Голосу Америки».
Так, у 1977 р. «українську редакцію» цієї радіостанції очолила професійна журналістка, «знавець» східноєвропейської історії Оксана Драган, яка вже давно спеціалізується на фальсифікаціях і очорнюванні радянської дійсності. І хоч при кожній нагоді, виступаючи перед мікрофоном, вона переконує в своїй об’єктивності і неупередженості, її ставлення до Радянської України, на яку розраховані передачі, не просто упереджене, але явно вороже.
Відомі, наприклад, її симпатії до відщепенця О. Солженіци-на. О. Драган ще у 1974 р. виступила в передачах радіостанції з надзвичайно позитивними оцінками антиконституційних, антидержавних і антинародних дій Солженіцина. Відщепенця-сіоніс-та М. Штерна, який використовував своє становище лікаря, щоб злочинно наживатись на людському горі, Оксана Драган і керований нею підрозділ «Голосу Америки» називають «дійсним представником» українського народу.
Ненавистю до українського народу і його держави — Радянської України сповнені коментарі «української редакції» на тему економічного розвитку республіки. Виконуючи одне з найважливіших завдань, що стоять перед «Голосом Америки»,— рекламувати «переваги» буржуазної економіки, насаджувати споживацькі настрої і незадоволення соціалістичною дійсністю, О. Драган і її
8 + 'Л
117
підлеглі зводять наклепи на розвиток народного господарства України, твердять про його «відсталість», приписують йому вади, притаманні капіталістичному способові виробництва.
Сам факт призначення О. Драган на посаду керівника «української редакції» досить багатозначний. її аж ніяк не можна назвати виразником інтересів і поглядів американського народу. Своїми діями вона проявила себе насамперед апологетом українського буржуазного націоналізму, ворогом як американських, так і українських трудящих. Вже у 60-х роках, ще зовсім молодою, вона не приховувала свою ненависть до людей праці всіх національностей, охоче виступала на націоналістичних збіговиськах. У той час реакційні емігрантські видання особливо розписували її виступ на організованій ватажками УККА конференції «щодо боротьби з комунізмом». Саме УККА і рекомендував її для виступу на тому збориську тіней минулого.
Факти свідчать: керівник «української редакції» «Голосу Америки» О. Драган і кровно, і за своїми переконаннями тісно пов’язана з тими, хто в роки війни був на боці гітлерівських фашистів. її батько — це той самий Андрій Луців (по війні, втікши до США, змінив ім’я на Антон Драган), про якого вже йшлося у попередніх розділах. Нагадаємо лише, що з часів розгрому нацистської Німеччини, якій він служив «вірою і правдою», цей гітлерівський посіпака ще й донині веде людиноненависницьку пропаганду на сторінках газети «Свобода», «почесним редактором» якої він є. Саме ця газета найчастіше пише про підривні акції «Голосу Америки», і зокрема — Оксани Драган.
Під її керівництвом «українська редакція» останнім часом мало в чому відрізняється від радіо «Свобода», адже вона відверто пропагує різного роду буржуазно-націоналістичні акції, інформує про хід збіговиськ так званого Світового конгресу вільних українців і Українського конгресового комітету Америки.
Щодо ставлення О. Драган до відносин між народами і державами, то вона, як й інші співробітники «української редакції» «Голосу Америки» і ще більшою мірою — радіо «Свобода», робить основою своїх передач пропаганду буржуазного націоналізму та індивідуалізму. Намагаючись грати на національних почуттях населення Радянської України і водночас усвідомлюючи, що це саме населення добре обізнане із злочинною діяльністю українських націоналістів і не сприймає їх ідей, «Голос Америки» і «Свобода» часто вживають слово «національний» замість «націоналістичний» і спекулюють у тому ж плані на понятті «патріотизму».
Проповіді націоналізму, часто досить ретельно замасковані, використовуються американськими спецслужбами для дискредитації принципу соціалістичного інтернаціоналізму. Для посилення
1 18
впливу пропаганди коментатори подають проблеми, що стосуються тих чи інших сторін життя України або зарубіжних українців, в емоційній, нерідко драматизованій формі. Особливо це властиво радіопередачам про так званих дисидентів в СРСР. У таких ра-діотрюках використовуються інтерв’ю з видвореними за межі Радянського Союзу відщепенцями, що супроводжуються твердженнями про «відсутність» демократії і свободи в нашій країні.
Саме тема «прав людини» і «демократії» в останні роки особливо активно використовувалась «українськими редакціями» у спробах розпалювати націоналізм, протиставляти народи один одному. На світ знову з’явився міф про «русифікацію» України та інших національних республік. Вовтузня навколо «прав людини» все виразніше точиться навколо «прав націй і національностей».
Дедалі важливішу роль в передачах «українських редакцій» відіграють прямі нападки на соціалістичний інтернаціоналізм шляхом пропаганди немарксистських концепцій «національних моделей» соціалізму. Іноді «Голос Америки» чи «Свобода» навіть дозволяють собі похвалити економічні досягнення тієї чи іншої соціалістичної країни, при цьому протиставляючи її Радянському Союзові і твердячи, що ця країна, мовляв, «не скористалася радянським досвідом», а обрала «власний шлях» і саме тому зуміла досягти успіхів.
Всі ці прийоми радіопропаганди розраховані на те, щоб викликати серед населення Радянської України націоналістичні настрої й домогтися бажаних імперіалізмові США змін у світогляді людей, щоб паразитувати на антизаконній діяльності купки відщепенців та нав’язувати фальшиві оцінки радянської дійсності якомога більшому числу слухачів.
Саме на радіостанцію «Голос Америки» завжди робилася основна ставка в планах американської пропаганди проти СРСР. Однак до останнього часу як офіційна урядова установа вона змушена була до певної міри дотримуватись існуючих норм і правил міжнародних відносин. В результаті створення у 1978 р. Управління міжнародних зв’язків та проведення реорганізаційних заходів адміністрацією Р. Рейгана в 1981 —1982 рр. в передачах «Голосу Америки» все частіше диктор попереджає, що ті чи інші оцінки не є офіційною точкою зору. І все частіше, попираючи елементарні норми міжнародного права, «Голос Америки» відверто втручається у внутрішні справи нашої країни.
Посиливши підбурювальний характер передач «Голосу Америки», американські спецслужби прагнуть якось відмежувати цей крок від загального поправіння політики Вашінгтона. Та марно. Адже добре відомо, що ЮСІА, якому підпорядкована радіостанція, є складовою частиною пропагандистського механізму вашінг-тонської адміністрації.
119
Під час правління адміністрації Дж. Картера специфічного забарвлення набуло використання американськими спецслужбами в передачах «Голосу Америки», зокрема його «української редакції», представників реакційної емігрантщини. Це робилося на виконання вказівок, якими керується практично вся буржуазна пропаганда США. Свого часу вони були видруковані в газеті «Нью-Йорк тайме»: «У таких ворожих районах, як Радянський Союз і його блок — Організація Варшавського Договору, ми захоплено підтримуємо націоналізм... Сприяння націоналізмові в Східній Європі... пожвавлює приховану ворожість між росіянами та їх союзниками,— наприклад, українцями, латвійцями чи таджиками» 30.
Посилення провокаційності програм «української редакції» «Голосу Америки» знаходить широку підтримку в середовищі українських буржуазних націоналістів. Та особливе задоволення націоналістичної верхівки викликав, за висловом реакційного емігрантського видання («Українське слово», 1980, 2 травня), той факт, що їй вдалося «знайти задні двері до входів і виходів української редакції „Голосу Америки**».
Свого часу націоналістична верхівка реакційної емігрантщини була дуже роздратована діяльністю уряду США, який, підписавши Заключний акт хельсінкської наради, тим самим формально (бо на практиці цього не сталося) погоджувався збавити підбу-рювальний тон передач «Голосу Америки». Націоналістичні видання з відвертою ненавистю писали тоді про прихильника «спокійного тону» в радіопропаганді сенатора Фулбрайта. Тому націоналісти раділи, коли президент Дж. Картер став на шлях загострення американо-радянських відносин. Вони докладали і докладають чималих зусиль, спрямованих на те, щоб добитися збільшення потужностей «Голосу Америки» та кількості передач українською мовою. Як тільки американські власті і органи масової інформації почали спекуляції навколо так званого афганського питання, Л. Добрянський одразу ж звернувся до членів обох палат конгресу із закликом до них виступити в передачах «української редакції» «Голосу Америки» і розповісти про «поневолення українців й інших неросіян в СРСР» радянському слухачеві 31.
Багатьма мовами віщає «Голос Америки». Його передачі транслюють понад 5 тис. радіостанцій, розташованих в різних кінцях земної кулі, але, як висловився один з колишніх директорів цього центру антирадянських провокацій, «говорячи багатьма мовами», радіостанція «Голос Америки» говорить «одним голосом» 32. Не важко здогадатись, що мається на увазі голос антико-мунізму. Адже більше половини потужностей радіостанції використовується для ведення антикомуністичної, насамперед антира-120
дянської, пропаганди на країни соціалізму. Неухильно зростає тривалість передач «Голосу Америки» українською мовою. Так, у 1965 р. передачі «української редакції» велись протягом однієї години на добу, у 1971 —протягом двох годин, а з 1974 р. вони ведуться в подвійному обсязі33.
Ще більш реакційний і провокаційний характер носять передачі «української редакції» радіостанції «Свобода». Ми вже зазначали, що ключові посади на радіостанції, починаючи від директора і керівників відділів, завжди займали і займають сьогодні штатні співробітники ЦРУ, воєнні злочинці часів другої світової війни, карні злочинці і відщепенці. Поворот нинішньої адміністрації Вашінгтона від розрядки у відносинах з Радянським Союзом до конфронтації та ескалації психологічної війни проти соціалістичних країн значно підвищив попит на подібні кадри.
З 1959 р. працює на радіо «Свобода» Юрій Семенко. З тих пір він став одним з найактивніших коментаторів цього центру провокацій і наклепів. Кращою рекомендацією для нього при вступі на роботу до радіостанції було його минуле. Вже з перших днів окупації гітлерівцями Дніпропетровської області Семенко пішов до них на службу і співробітничав в організованих з дозволу окупантів націоналістичних виданнях «Вільна Україна» і «Колокол». На їх сторінках він вихваляв керівників «третього рейху» і закликав знищити на Україні все, що хоч трохи нагадувало про Радянську владу. Нагадували ж про неї, як відомо, насамперед люди, які не хотіли миритися з окупацією і вели боротьбу з фашистами та їх прислужниками. Ще Семенко дуже хотів, щоб гітлерівці з допомогою оунівців якомога швидше ліквідували всіх євреїв.
Варто нагадати про таке: працюючи на радіостанції «Свобода» в Мюнхені, Семенко продовжує закликати до знищення Радянської влади, а щодо свого минулого, то як води в рот набрав — боїться бути викритим і справедливо покараним. Адже він особисто відверто запевняв, що цілком і повністю поділяв політику геноциду, яку провадили гітлерівці на окупованих територіях. Про це чорним по білому написано в автобіографії, яку він представив гітлерівцям у квітні 1942 р. Тепер же Семенко виставляє себе «прихильником» євреїв, зокрема радянських, і поруч з ним перед мікрофоном радіо «Свобода» — сіоністські молодчики.
Ще один коментатор цієї ж радіостанції і цієї ж «редакції» Василь Гришко. Він називає себе «інтелігентом», та ще й неабияким, а «лівим». Характеризуючи своє «переродження» з бандерівця в «ліві», він заявляв: «...скільки б не забирали вправо, все одно ми будемо лівими». Вже з цих слів видно, що «демократична» фразеологія дається нацистському вигодованцю дуже важко. А став він «лівим» одразу ж після ганебного провалу гітлерів
121
ського «дранг нах остен» — прагнув приховати своє злочинне минуле гітлерівського прислужника.
Але зробити цього він неспроможний — даються взнаки ультрареакційні погляди. Ще й сьогодні у своїх виступах він намагається всіляко перекручувати історію другої світової війни, очор-нювати перемогу Радянського Союзу над фашизмом, вибілювати гітлеризм та неофашизм. Демагогія і брехня — ось основні компоненти його виступів на цю тему. Попираючи істину, він заявляє, наприклад, що на окупованій території України «не було опору» фашистським загарбникам... Дарма, що тисячі й тисячі радянських партизанів вдень і вночі нещадно били гітлерівців, знищували ешелони з боєприпасами та воєнним знаряддям. Дарма, що на боротьбу з ворогом піднявся весь український народ. На радіо «Свобода» правда попитом не користується, і це добре засвоїв Гришко.
Програмним документом «лівих» націоналістів, які, мовляв, тільки й працюють на радіостанції «Свобода», називає дехто на Заході статтю В. Гришка «Час на перегляд і час на зміни». При ретельному ознайомленні з нею чітко і недвозначно прослідко-вується відданість автора з «Свободи» тій же оунівській, профашистській ідеології, його ненависть до трудової людини. Так, якщо оунівці відверто закликають до «винищення всіх без винятку», то коментатор «Свободи» Гришко лише переконує Захід в «недорозвиненості» українського народу і закликає «рятувати» (?!) його...
Як і його колишні однопартійці, Гришко прагне війни. Однак пропагувати її, на його думку, слід прихованіше, оскільки робити так, як роблять бандерівці, йому «просто ніяково». Для прикладу наведемо одну з його заяв. «Спочатку,— зазначав Гришко,— у це щиро вірилося (що після розгрому гітлерівської Німеччини недавні союзники Радянського Союзу почнуть війну проти СРСР.— Є. К.) й до цього була дійсно щира готовність. Та з бігом часу ставало все менше надій на нашу безпосередню участь у тому майбутньому бої і самі слова про це стали лише символом віри». Іноді, проте, він висловлюється і більш відверто. Ось так. наприклад: «Остаточним вирішенням могла бути тільки воєнна катастрофа».
Не змінилося з часом і його ставлення до оунівських методів антирадянської боротьби. Так, у травні 1976 р. він зазначав, що тепер, зважаючи на успіхи Радянського Союзу в будівництві комунізму, зростаючу популярність його зовнішньополітичного курсу, тероризм і диверсії недоцільні лише... з тактичних міркувань. За умов могутності Радянської держави вони з самого початку приречені на провал. «Інша справа,— розумує цей коментатор, вихований гітлерівськими спецслужбами,— можливість збройної бо-122
ротьби в разі війни, та й то лише в разі невигідного для СРСР перебігу війни».
І таких, як Семенко та Гришко, на радіостанції «Свобода» досить багато. Не випадковим з цієї точки зору слід вважати той факт, що ця підривна радіостанція надзвичайно активно захищає колишніх воєнних злочинців, називаючи такі дії «боротьбою за права людини». Робить вона це значно відвертіше і цинічніше, ніж «Голос Америки».
Про двох «підзахисних» радіо «Свобода» розповів додаток до газети «Известия» тижневик «Неделя» (1980, № 27). В цілому ряді передач, в тому числі й «української редакції», її коментатори захищали В. Підгородецького та Д. Басараба, покараних радянськими судовими органами за скоєні ними тяжкі злочини проти людей і людяності.
Підгородецький народився в селі Крушельниця на Львівщині. По війні, коли гітлерівці втекли з України, він підключився до банд УПА, які після визволення західноукраїнських земель Радянською Армією продовжили злочинні дії проти обраного радянським народом шляху розвитку. Бандою, в якій служив Підгородецький, командував гестапівський агент Фурдзін.
Першою справою Підгородецького була участь у травні 1945 р. в жорстокому катуванні і вбивстві голови сільради В. П. Анд-рійківа. Бандит Підгородецький проявив себе і в знищенні господарських приміщень села Крушельниця, а потім були нові вбивства, грабунки, пожежі. Після розгрому банди Фурдзіна він служив в іншій злочинній банді і знову — вбивства, пограбування, катування.
Коли банди УПА були ліквідовані повністю, Підгородецький, підзахисний «Свободи», з чужим паспортом оселився в Молдавії, де продовжував свою діяльність вже як замаскований ворог Радянської влади. І все ж, врешті-решт, він був викритий і осуджений. Але на підривній радіостанції «Свобода» таких, як він, вважають «правоборцями», «несправедливо переслідуваними», «мучениками»...
А тепер дещо про Д. Басараба. Він також служив у банді УПА. її ватажок писав в одному з донесень на ім’я бойовиків ОУН про участь Басараба в розстрілі полонених у лісі. А голова сільради в Лопушанці на Львівщині І. М. Лопушанський розповів про «подвиги» Басараба таке: він брав участь у катуванні мешканців цього села — Феліча, Дуба й Дякуніна, яких оунівські головорізи після знущань розстріляли.
Підривна антирадянська діяльність радіостанції «Свобода» не обмежується радіопередачами. Як писав мюнхенський журнал «Кюрбіскерн», «вона відбувається на двох рівнях: пропагандистському і розвідувальному. Пропагандистська робота спрямована
123
на те, щоб постійно провокувати в соціалістичних країнах заворушення і напруженість. Головна мета — викликати в країнах соціалізму негативні настрої щодо СРСР». Крім цього, відзначає газета «Унзере цайт», здійснюється «велика робота, що носить характер шпигунства і саботажу» (пряме під’юджування контрреволюційних сил в Польщі — яскраве свідчення щодо останнього) 34.
Одне слово, ті розвінчання підривної діяльності радіо «Свобода», які мали місце в США та інших країнах Заходу на початку і всередині 70-х років, не привели до змін у характері її діяльності. Нова «Свобода» не вдалась — залишився той же центр фальсифікацій і наклепів на Радянський Союз, центр ідеологічних диверсій і втручання у внутрішні справи нашої країни, під’юджування контрреволюційних сил до антидержавної діяльності в інших країнах соціалізму, центр захисту воєнних злочинців.
Громадянин Туреччини Ізет Тавхан відвідав Радянський Союз. Згодом його прізвище було використане для наклепницького пасквіля проти СРСР. У своєму листі він пише: «Ця наклепницька передача — справа рук людей, які ненавидять нас і не хочуть, щоб ми зустрічались. Я можу без всякої соромливості назвати мюнхенську радіостанцію брудним гніздом покидьків. Я вживу всіх заходів для того, щоб знайти автора передачі, і подам на нього в суд за брехню».
* * *
Підбиваючи підсумок сказаному про головні центри антира-дянської радіопропаганди, зокрема їх «українських редакцій», доцільно визначити основні спільні риси щодо їх програм на нинішньому етапі антирадянської кампанії, організованої Вашінг-тоном.
По-перше, це фантастичні вимисли (підносяться вони в завуальованій формі) про «радянську воєнну загрозу», «багатократну перевагу» Радянського Союзу в ракетних та інших озброєннях. Звідси — виправдання мілітаристського курсу США та інших країн НАТО. Ці радіостанції більш або менш відверто намагаються переконати своїх потенційних слухачів у тому, що в разі розв’язання третьої світової війни вина за це лихо ляже саме на Радянський Союз. Поширюються твердження, що напруженість у відносинах між Сходом і Заходом нібито виникла у зв’язку з подіями в Афганістані і спробами Радянського Союзу «експортувати» соціалізм і соціалістичні революції. Що ж до підтримки Сполученими Штатами контрреволюційних банд в Афганістані та антинародних режимів в різних районах планети, то такі дії характеризуються як допомога «демократичним силам». Ніяк не ко-
124
ментуються конкретні кроки Заходу, насамперед США, на шляху нагнітання гонки озброєнь, а мирні пропозиції Радянського Союзу або фальсифікуються, або ж, в переважній більшості випадків, замовчуються.
По-друге, виконуючи своє безпосереднє і постійне завдання «національних» редакцій, вони фальсифікують національну політику КПРС і Радянського уряду, насамперед стосовно України, відверто намагаються поширювати націоналістичні погляди, сіяти ворожнечу між народами нашої багатонаціональної країни. При цьому все більшого значення (порівняно з попередніми роками) набувають спроби дискредитувати економічний курс партії в так би мовити національному ракурсі: твердять про «випомповуван-ня» з «найбагатшої» в СРСР республіки, тобто УРСР, її природних ресурсів, «відставання» України в багатьох галузях народного господарства порівняно з іншими республіками Радянського Союзу тощо. Тривають нападки на Комуністичну партію України.
По-третє, намагаючись схилити радянських людей до буржуазного мислення, радіостанції «Голос Америки» і «Свобода» все настирливіше твердять про «переваги» капіталістичного способу виробництва. Частішими стали розповіді про окремі американські сім’ї з детальним розкладом їх прибутків і витрат. При цьому, звичайно, беруться сім’ї робітників або представників творчої інтелігенції, але ті, де заробітки значно вищі, ніж в середньому серед представників цих категорій населення.
По-четверте, на нинішньому етапі міжнародних відносин «українські редакції» обох радіостанцій частіше почали розповідати про антирадянську діяльність українських буржуазно-націоналістичних організацій у США.
По-п’яте, пропагуючи націоналістичні, антирадянські погляди, радіоголоси твердять про курс партії на «ліквідацію» української культури, літератури, мистецтва. Автори цих фальшивок І. Коше-лівець, Л. Лиман, О. Драган та інші штатні і нештатні працівники радіостанцій, націоналістично настроєні «науковці» українського походження для дискредитації політики КПРС і Радянського уряду в цій галузі суспільного життя нерідко вдаються до маніпуляцій фактами з історії. Вони беруть інтерв’ю у видворених за межі нашої країни відщепенців-антирадянщиків, які несподівано проголошуються «видатними» критиками, письменниками, дослідниками художнього слова і т. ін.
І по-шосте, обидві радіостанції роблять все, щоб підірвати радянську соціалістичну державу і співдружність соціалістичних країн шляхом підштовхування потенційної аудиторії до націоналістичних настроїв і поглядів.
Обидві радіостанції докладають величезних зусиль, щоб вплинути на радянську молодь, вбачаючи в цьому ще одну можливість
9 3—1013
125
послаблення соціалістичного ладу. З цією метою ведеться замасковане проповідування буржуазного індивідуалізму, буржуазних стандартів і цінностей, «масової культури» тощо.
В радянській історіографії з усією очевидністю доведено, що пропагандистський апарат, всі служби психологічної війни імперіалізму США, зокрема підривні радіостанції, які діють з часів «холодної війни» і в її дусі,— це передусім своєрідна машина, створена для маніпулювання громадською думкою. Адже саме на цьому тримається панування монополістичної олігархії в США та інших капіталістичних країнах. Антикомуністичні стереотипи і наклепи на соціалізм, пропаганда буржуазного націоналізму і шовінізму мають на меті породжувати в людей байдужість до комуністичних ідеалів, до творчої праці в ім’я їх здійснення, всіма засобами нав’язувати негативне уявлення про соціалістичний інтернаціоналізм. Одне слово, йдеться про плани поступової «ерозії» соціалістичного суспільства.
На фронти психологічної війни, яку сьогодні веде проти нашої країни американський імперіалізм, кинуті величезні сили: озброєні новітньою технікою ідеологічні диверсанти, майстри провокацій і наклепів. Все це коштує Вашінгтонові мільярди доларів. Проте — марна праця! Ідеологам американського імперіалізму ніколи не вдасться нав’язати нам, радянським людям, мораль свого суспільства, де панують вовчі закони експлуатації. Імперіалізмові нічого протиставити непереможним ідеям марксизму-ленінізму, ідеям миру і соціалізму.
ПІСЛЯМОВА
В другій половині 70-х і на початку 80-х років імперіалізм Сполучених Штатів Америки розгорнув повномасштабну психологічну війну проти Радянського Союзу та інших соціалістичних країн, яка багато в чому повторює, а подекуди і перевершує своєю авантюристичністю і провокаційністю найгірші зразки тотальної ідеологічної війни періоду маккартизму. Все частіше така війна набуває характеру офіційних заходів на рівні уряду і конгресу США. Співробітники Білого дому, Капітолію і держдепартаменту, не кажучи вже про шпигунсько-диверсійні та спеціальні ідеологічні служби, розглядають підбурювальні антирадянські кампанії, ідеологічні диверсії та інші акції психологічної війни як необхідний елемент свого мілітаристського, агресивного курсу, спрямованого на підрив і ліквідацію всіх досягнень розрядки міжнародної напруженості.
Інша відмінна риса нинішніх підривних акцій американського імперіалізму полягає в їх спрямованості не тільки на потенційну аудиторію в соціалістичних країнах, але і в посиленні спроб створити і закріпити антирадянські стереотипи у свідомості американців і населення інших західних країн. Все відвертіше мова йде про спроби зупинити поступ сил прогресу і соціалізму, «відкинути» і врешті-решт знищити комунізм як ідеологію і практику революційного перетворення світу.
Великою мірою ставка в цих розрахунках робиться на націоналізм — особливо небезпечну зброю антикомунізму. В антира-дянських підривних акціях активно використовуються організації українських буржуазних націоналістів у Сполучених Штатах Америки та інших капіталістичних країнах, де проживають українці.
Протягом останніх років дедалі частіше в суто пропагандистських цілях використовуються трибуна конгресу і сторінки його офіціозу «Конгрешнл рекорд». Буржуазно-націоналістичним спекуляціям, використанню представників організацій буржуазних націоналістів відводиться при цьому також особливе місце. Ватажки
9*
127
українських буржуазно-націоналістичних організацій усвідомлюють, що розрядка міжнародної напруженості, дії, спрямовані на збереження міцного і тривалого миру, становлять для них найбільшу небезпеку. Звідси — постійні виступи проти розв’язання міжнародних проблем шляхом переговорів, спроби дискредитувати саму ідею мирного співіснування держав, що належать до різних соціально-економічних систем. Наприкінці 70-х років ніби за вказівкою невидимого диригента почалась нова хвиля виступів українських буржуазних націоналістів проти позитивних змін в міжнародних відносинах. Взявши курс на другу «холодну війну», намагаючись створити видимість «масової підтримки» з боку громадськості курсу «з позиції сили», Вашінгтон у підступах проти миру все активніше використовує організації різного роду ультра, в тому числі й буржуазно-націоналістичні.
Важливим напрямом ідеологічних диверсій американського імперіалізму проти Радянського Союзу є розвідувально-організаційна діяльність. В ній теж певне місце спецслужби США відводять зарубіжним організаціям українського буржуазного націоналізму. Найбільш активно вдається до їх послуг ЦРУ Сполучених Штатів, яке свого часу допомагало нацистським колабораціоністам уникнути покарання, а нині активно використовує їх та їхніх молодших послідовників у психологічній війні проти СРСР. Багато націоналістичних адептів психологічної війни є воєнними злочинцями.
Саме страхом перед можливим покаранням в результаті вимог громадськості викликана різка активізація намагань націоналістичної пропаганди відгородити український буржуазний націоналізм від кривавих злодіянь гітлерівців. До цієї кампанії підключаються кваліфіковані американські юристи, насамперед українського походження.
Однією з особливо небезпечних форм діяльності українських буржуазних націоналістів, керованих спецслужбами США, є ра-діопропаганда, зокрема та, яку ведуть радіостанції «Голос Америки» і «Свобода» проти Радянського Союзу. В їх діяльності, незважаючи на деякі розбіжності у статусах, дуже багато спільного. А саме, і там і там працює чимало воєнних злочинців, колишніх нацистських колабораціоністів, людей, яких об’єднує класова ненависть до трудящих. Діяльність цих радіостанцій повністю суперечить міжнародному праву, є формою втручання у внутрішні справи суверенних держав. «Голос Америки» і особливо «Свобода» — не лише пропагандистські, але й шпигунсько-диверсійні центри, що знайшло своє підтвердження в їх провокаційних акціях проти ПНР.
Проте, говорячи про місце і роль зарубіжних організацій українського буржуазного націоналізму в психологічній війні амери
128
канського імперіалізму проти Радянського Союзу, слід мати на увазі, що лише незначна частина зарубіжних українців безпосередньо пов’язана з контрреволюційними угрупованнями.
З кожним днем в таборі українських буржуазних націоналістів посилюється запекла міжусобна війна. Вона супроводжується вимушеними визнаннями того, що українцям за кордоном, особливо їх молодшому поколінню, остогидло так зване «визвольне» політикування ватажків антирадянських центрів і угруповань. Тому націоналістична верхівка змушена вести боротьбу не лише у своєму середовищі, але й проти переважаючої більшості зарубіжних українців. В арсеналі націоналістичної контрреволюції — залякування реально мислячих людей, звинувачення окремих осіб українського походження в «підігруванні» Радянському Союзові і байдужості до нібито «важливих» для західної громадськості антирадянських справ.
Видання українських буржуазно-націоналістичних організацій у США дедалі частіше змушені бідкатися, що навіть ті українці за кордоном, які раніше були членами контрреволюційних угруповань, тепер вступають в конфлікти з їх ватажками. Один з керівників націоналістичних організацій у США якось писав: «В серця людей, що сліпо вірили в так звану визвольну політику, прийшло розчарування і збайдужіння».
Окремі націоналістичні ватажки і журналісти змушені не тільки з гіркотою констатувати подібні явища, але й визнавати їх закономірність. Так, представник контрреволюційної еміграції І. Кедрин наголошував, що в середовищі рядових націоналістів все популярнішим стає принцип «моя хата скраю». Тепер ця тенденція стає все відчутнішою. Запобігти цим процесам верхівка антирадянських угруповань неспроможна.
Дедалі частіше лунають голоси молодих українців, які відверто висловлюють своє невдоволення антинародним політикуванням українських націоналістів.
Зрадницька, злочинна діяльність буржуазно-націоналістичної верхівки прискорює неминучий крах контрреволюційних угруповань. «Провал», «фіаско», «невдача» — ці слова все частіше лунають із сторінок буржуазно-націоналістичних видань, коли йдеться про результати дій буржуазно-націоналістичної верхівки. їй все важче стає обдурювати людей несусвітніми вигадками про життя в СРСР. На власному досвіді чимало американських українців переконуються, що буржуазний націоналізм і демократія — поняття несумісні. Істеричний розгул людиноненависництва, брехня, піднесена до рівня «моралі» і «політики», расизм під машкарою словесних шарад про патріотизм об’єктивно породжують у більшості американських українців почуття огиди. Більшість з них розцінює націоналістичні організації, їх плани і практичні дії як
129
такі, що не мають нічого спільного з інтересами української етнічної групи в США.
Відсутність єдності в українському буржуазно-націоналістичному таборі аж ніяк не влаштовує його імперіалістичних хазяїв. Ті, хто насправді керує підривною діяльністю націоналістичних контрреволюціонерів, намагаються згуртувати останніх в єдиний ан-тирадянський фронт, щоб їхня лакейська служба давала якомога більшу віддачу. Саме з цією метою створено такі націоналістичні «конгломерати», як СКВУ і УККА. Однак і в них панують розгардіяш і запекла міжусобна боротьба.
Таким чином, можна зробити висновок, що до буржуазно-націоналістичних організацій входить мізерна частина українців США, хоч ця обставина й не применшує тієї шкоди, якої завдають людям антирадянські, антидемократичні, провокаційні дії реакційної націоналістичної верхівки. Тому розвінчання буржуазно-націоналістичних підступів проти СРСР, інших країн соціалістичної співдружності залишається важливою і дуже актуальною проблемою інтернаціонального виховання радянських людей. Це викликане також необхідністю протистояти спробам імперіалізму насаджувати антирадянщину серед населення західних країн, зокрема осіб українського походження.
Взагалі ж численні факти, зокрема використання українських буржуазних націоналістів для здійснення найбільш ворожих акцій щодо Радянського Союзу, свідчать, що нині імперіалізм Сполучених Штатів Америки прагне у відношенні до СРСР та інших соціалістичних країн повернутися до політики «холодної війни». Йдеться не лише про те, щоб продовжити традиційні підступи проти соціалізму, але щоб значно активізувати економічний, політичний та ідеологічний наступ на країни соціалістичної співдружності. Це — прямий виклик прагненню людей до миру, безпеки, добробуту. Однак у США знаходяться бажаючі дати «наукове» обгрунтування курсу на посилення конфронтації з Радянським Союзом. При цьому все ставиться з ніг на голову, що, втім, не заважає представникам вищих ешелонів влади в США повторювати будь-які вигадки антирадянського спрямування. Так, на прес-конференції 20 січня 1983 р. президент Рейган, наприклад, закинув радянській стороні, нібито вона «зберігає за собою право порушувати обіцянки, міняти свій курс, бути нечесною і т. д., якщо це сприяє успіхові справи соціалізму». В таких випадках особливого значення набуває своєчасне і аргументоване викриття підступів наших класових ворогів, в тому числі й українських буржуазних націоналістів.
В умовах загострення ідеологічної боротьби особливої актуальності набуває питання ідейного виховання радянських людей. «В усій виховній і пропагандистській роботі,— наголошував Генеральний секретар ЦК КПРС Ю. В. Андропов на червневому
130
(1983 р.) Пленумі ЦК КПРС — слід постійно враховувати особливість історичного періоду, який переживає людство. А він позначений небувалим за весь післявоєнний період за своєю інтенсивністю й гостротою протиборством двох полярно протилежних світоглядів, двох політичних курсів — соціалізму і імперіалізму. Йде боротьба за уми і серця мільярдів людей на планеті. І майбутнє людства залежить великою мірою від результату цієї ідеологічної боротьби» *.
Випробуваною зброєю радянського народу в боротьбі проти антикомуністичної ідеології, проти підривних дій американських ідеологічних диверсантів та їх націоналістичних прислужників є марксизм-ленінізм. Незважаючи на величезні матеріальні витрати імперіалізму на підривні акції проти нашої країни, всі його намагання розбити єдність радянського народу, його згуртованість навколо КПРС, збити нас з шляху, вказаного великим В. І. Леніним, приречені. Ніколи ніяким силам не вдасться зупинити поступ соціалізму і прогресу, повернути назад світовий революційний процес.
ПРИМІТКИ
До вступу
1	Матеріали XXVI з’їзду КПРС.— К-, 1981, с. З—4.
2	См.: Андропов Ю. В. Избранньїе речи и статьи. 2-е изд.— М., 1983, с. 163.
3	Тке Ие\у Уогк Тітез, 1978, Моу. 29.
4	По пути, проложенному в Хельсинки.— М., 1980, с. 303.
в В ім’я миру, безпеки і співробітництва : До підсумків Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі, яка відбулась в Хельсінкі ЗО лип.— 1 серп. 1975 р,— К., 1975, с. 16.
6	Артемов В. Правда о неправде : Крит, очерки по империалист. антисов. про-паганде 70-х годов.— М., 1979, с. 129.
7	Див., наприклад: Беглов С. И. Внешнеполитическая пропаганда : Очерк тео-рии и практики.— М., 1980, с. 13; Вопросьі советской внешнеполитической пропаганди / Под ред. Ш. П. Санакоева.— М., 1980, с. 140.
8	Аргументи и факти, 1982, № 12, с. 20.
9	Матеріали Пленуму Центрального Комітету КПРС, 14—15 червня 1983 р.—К., 1983, с. 65.
10	Матеріали Пленуму Центрального Комітету КПРС, 22 листопада 1982 року.— К, 1982, с. 16.
11	Цит. за: Чередниченко В. П. Анатомія зради.— К., 1978, с. 256.
12	Там же.
13	Артемов В. Указ, соч., с. 141.
14	Шахназаров Г. Мирное сосуществование и разрядка международной напря-женности: общие вопросн теории.— Общественньїе науки, 1981, № 1, с. 102.
15	Живейнов Н. И. Операция «Р. XV.» «Психологическая война» американских империалистов.— М., 1966, с. 10—11.
16	Двигун С. К. О подрнвной деятельности спецслужб и идеологических цент-ров империалистических государств против СССР.— В кн.: За високеє ка-чество и действенность идеологической рабстві: Материальї Всесоюз. семина-ра-совещ. идеол. работников. Москва, 20—25 апр. 1981 г. М., 1981, с. 371.
17	Арбатов Г. А. Идеологическая борьба в современннх международннх отно-шениях : Доктрина, методи и орг. внешнеполит. пропаганди империализма.— М., 1970; Громьїко А. А. Внешняя политика США: уроки и действительность. 60—70-е годи.— М., 1978, с. З—34; Журкин В. В. США и международно-по-литические кризисн.— М., 1975, с. 70—150; Яковлев Н. Н. Идеология амерн-канской «империи».— М., 1967, с. 200—226; Овинников Р. С. Уолл-стрит и внешняя политика.— М., 1980, с. 69—84; Мифн буржуазной журналистики / Под ред. Я. Н. Засурского.— М., 1979, с. 9—45, и др.
18	Иванченко И. Г. Идеологическая диверсия империализма и украинекпй буржуазний национализм.— Киев, 1981, с. З—46; Чередниченко В. П. Анатомія зради, с. 251—292; Добрецова В. В. Буржуазний націоналізм — знаряддя реакції.— К., 1978, с. 162—187; Соломатін М. М. Безсилля приречених.— К., 1979, с. 115—158; Римаренко Ю. І. На службі у світової реакції.— К., 1968,
132
с. З—48; Варварцев М. М. Буржуазно-націоналістична пропаганда на службг антикомунізму.— К., 1974, та ін.
19	ЬіпеЬагдег Р. РзусЬоІо^ісзІ хуагіаге.—2пд едп.—\УазЬіп£Іоп, 1954, р. 317.
20	Ваііеу В. ТЬе сарііуе паііопз: оиг їігзі Ипе оі сіеїепзе.— СЬісацо, 1969, р. 175.
21	І). 8. апд АУогІсі Керогі, 1977, Мау 23, р. 19.
22	Цит. за: США: зкономика, политика, идеология, 1979, № 8, с. 94.
23	Див.: Яковлев Н. Н. ЦРУ — орудне психологической войньї.— М., 1980,. с. 5—6.
24	В. І. Ленін і КПРС про боротьбу з націоналізмом.— К., 1978, с. 178.
25	Про 60-у річницю утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік: Постанова ЦК КПРС від 19 лютого 1982 року.— К-, 1982, с. 22—23.
26	Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 6, с. 37—38.
27	Там же, т. 40, с. 45.
28	Там же, т. 41, с. 157.
До розділу І.
1	Наїї О. Ітрегіаіізт іобау.— Цеху Уогк, 1972, р. 152.
2	Тіте, 1981, МагсЬ 16, р. 19.
3	Цит. за: США : зкономика, политика, идеология, 1982, № 10, с. 53.
4	Правда, 1982, 10 июня.
5	Там же, 26 окт.
6	Современное революционное движение и национализм / Под ред. В. В. Загла-дина, Ф. Д. Рьіженко.— М., 1973, с. 86.
7	Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 24, с. 310.
8	Див.: Там же, т. 9, с. 319.
9	Известия, 1973, 29 марта.
10	Беіоп-^аізоп Н. Цаііопз апсі зіаіез : ап епдиігу іпіо іЬе огІ£Іпз о! паііопз. апд Діє роїііісз о! паііопаїізт.— Воиїдег, Сої., 1977, р. хііі.
11	ТЬе Цеху ¥огк Тітез, 1976, Осі. 18.
12	Проблеми мира и социализма, 1982, № 9, с. 7.
13	ТЬе Цеху ¥огк Тітез, 1970, Арг. 1.
14	Тіте, 1980, МагсЬ 10, р. 53.
15	І). 8. Цєхуз апсі ХУогІсі Керогі, 1981, Лиіу 6, р. 41.
18 Петров Д. Б. «Американизм»: идеологический ракурс.— М., 1980, с. 44.
17	\УазЬіп£Іоп Розі, 1965, Осі. 10.
18	Правда, 1981, 24 июля.
19	Тольятти П. Лекции о фашизме.— М., 1974, с. 16.
20	Рогеі^п АїГаігз, 1981, 8иттег, р. 996.
21	Е)аі1у \¥ог1сі, 1974, МагсЬ 2.
22	Рогеі&п АИаігз, 1981, 8иттег, р. 977.
23	Ц. 8. Цєхуз апсі ХУогІсі Керогі, 1981, Лиіу 6, р. 41.
24	Ье Мопде, 1980, Пес. 3.
25	Соп£гез5Іопа1 Кесогд, 1980, Лап. 22, р. Е 18, Е 42; Лап. 24, р. Н 233.
26	ІЬісі., р. Н 235—236.
27	ІЬісі., р. Н 100—101.
28	ІЬісі., р. Н 235.
29	ІЬісі., р. 760—761.
30	ТЬе Цєхуз ХУогІСі, 1981, Лиіу 16.
31	\УазЬіп&іоп Розі, 1981, Лиіу 21.
32	Цкгаіпіап ХУеекІу, 1979, Лап. 21.
33	Соп£геззіопа1 Кесогд, 1980, Лап. 22, р. Е 38; Лап. 24, р. Н 229—230,
133;
До розділу II.
1	Кравчук П. Націоналістичним наклепникам — зась! — К-, 1971, с. 17.
2	Громьїко А. А. Указ, соч., с. 263.
3	АБИ Соггезропсіепсе, 1972, N 3, р. 4, 8.
4	ІЬіб., N 4, р. 19.
5	Тігпе, 1969, Оес. 6, р. 4.
6	Соп^геззіопаї Кесогсі, 1969, МагсИ 18, р. Е 2085—2086.
7	АБИ Соггезропсіепсе, 1969, N 1, р. 18—19.
4	Никитин В. А. США: правий зкстремизм — угроза демократии.— М., 1971, с. 356.
9	\УазИіп§іоп Розі, 1965, Зипе 4.
10	ЦоЬгіапзкі Ь. Е. И8А апсі іИе 8оуіеі гпуіИ.— Оісі Сгеепшісії, 1971, р. 110.
11	Разрядка международной напряженности и идеологическая борьба.— М., 1981, с. 147.
12	Правда, 1980, 3 дек.
13	Там же.
14	Цвигун С. К. Указ, соч., с. 370.
15	Икгаіпіап АУеекІу, 1980, Зап. 27.
16	Закарпатська правда, 1971, 26 трав.
17	Кан А. Измена Родине.— М., 1951, с. 220—221.
18	Пкгаіпіап АУеекІу, 1980, 8ері. 28.
19	Див.: США: зкономика, политика, идеология, 1981, № 2, с. 85.
20	\УазІііп£Іоп Розі, 1980, 8ері. 3.
21	ТЬе Не\у ¥огк Тігпез, 1980, Мау 24.
22	Правда, 1983, 8 сент.
До розділу III.
1	Цвигун С. К. Тайньїй фронт. (О подрьівной деятельности империализма про-тив СССР и бдительности советских людей.) —М., 1973, с. 184.
2	Кокошин А. А. США: за фасадом глобальной политики.— М., 1981, с. 153.
3	Поморин Ю., Юнге Р. Неонацисти.— М., 1980, с. 5.
4	Галкин А. А. Социология неофашизма.— М., 1971, с. 6—7.
5	Детальніше про американські ультраправі організації повоєнного періоду див. в кн.: Никитин В. А. Указ, соч., с. 201—346.
8	Социалистическая мисль и практика, 1981, № 3, с. 51.
7	П. 8. Иєауз апсі АУогІсі Керогі, 1981, їипе 1, р. ЗО.
8	ІЬід.
9	Правда, 1981, 9 июля.
10	Воііетіа, 1981, Зипіо 26, р. 74.
11	Оаііу АУогІсі, 1981, Мау 14.
12	Правда, 1980, 27 ноябр.
13	Там же, 1981, 7 июля.
14	П. 8. Иєауз апд ^Уогісі Рерогі, 1981, Зипе 1, р. ЗО.
15	Генри 9. Профессиональннй антикоммунизм.— М., 1981, с. 364.
16	Оаііу АУогІсі, 1981, Мау 14, зиррі.
17	Правда, 1979, 27 авг.
18	Чередниченко В. П. Вказ. праця, с. 268—269.
19	Цвигун С. К. Указ, соч., с. 370.
20	Лапицкий М. И. Син трудовой Америки.— М., 1980, с. 84.
21	Бьїков В. Уильям Фостер.— М., 1979, с. 118.
22	7. етап 1. А. Иагі Ргора^апсіа.— Ьопбоп еіс, 1973, р. 8, 78.
23	Вудман Д. Германия вооружается.— М., 1935, с. 216.
24	Кан А. Заговор против мира.— М., 1961, с. 171.
25	НаїісН ІГ. Пкгаіпіапз іп іЬе Ипііед 8іаіез.— Неу/ ¥огк, 1970, р. 83.
134
26	Минаев В. Американское гестапо.— М., 1950, с. 107.
27	Сопсізе Епсісіореадіа.— Тогопіо, 1973, уоі. 2, р. 113,
28	ІІкгаіпіап АУеекІу, 1978, РеЬг. 5—12.
29	Вісті з України, 1977, № 44.
30	Ехргезз ііизіпжапу, 1933, 24.
31	Сейерс М., Кан А. Тайная война против Америки.— М., 1947, с. 98.
32	Там же, с. 90—91.
33	Там же, с. 19.
34	Вісті з України, 1979, № 16.
35	Там же.
36	В ім’я миру, безпеки і співробітництва, с. 18.
37	Там же, с. 19.
38	ТЬе СопзШиііоп о і іЬе ІІпііед Зіаіез о! Атегіса.— АУазЬіп^іоп, 1968, р. 20.
39	ТЬе Еуєпіп£ Виїїеііп, 1978, Липе 31.
40	ТЬе Нєау Уогк Тітез, 1979, Аи£. 8.
41	ІЬіб., 1980, РеЬг. 6.
42	СЬіса^о 8ип Тіте, 1979, N07. 8; ТЬе Ием Уогк Тітез, 1980, РеЬг. 6.
43	ІІкгаіпіап АУеекІу, 1981, МагсЬ 29.
44	їхнє справжнє обличчя.— К., 1975, с. 17.
45	Зійду ої рориіаііоп апд ітті^гаііоп ргоЬІетз. Адтіпізігаііуе ргезепіаііопз (11). Зресіаі зегіез N 10.— АУазЬіпціоп, 1963, р. 16.
48	АУазЬіп^іоп Розі, 1981, Лиіу 21.
47	Чумак В. Банкроти без маски.— К-, 1973, с. 52.
48	Вісті з України, 1981, № 27.
49	ТЬе Ие\¥ Уогк Цаііу №\¥3, 1980, Лап. 9; ТЬе Нєху Уогк Тітез, 1980, МагсЬ 28; ТЬе Еуєпіп£ Виїїеііп, 1978, Лиіу 31.
60	ІІкгаіпіап АУеекІу, 1980, МагсЬ ЗО.
61	Цит. за: Гомельський Л. В. Тризуб і «зірка» Давида.— К-, 1977, с. 143.
52 ТЬе Сопзіііиііоп ої іЬе ІІпііеб Зіаіез ої Атегіса, р. 14.
63	Вісті з України, 1980, № 14.
64	Дмитрук К. Безбатченки.— К-, 1980, с. 266.
65	Там же.
58 Історія міст і сіл Української РСР. Львівська область.— К-, 1976, с. 744.
67 Цит. за: Варварцев М. М. Тавровані свастикою.— К-, 1975, с. 29.
58 Сейерс М., Кан А. Указ, соч., с. 104.
69 Літературна Україна, 1981, 28 серп.
До розділу IV.
1	Матеріали XXVI з’їзду Комуністичної партії України.— К-, 1981, с. 54.
2	Цвиеун С. К. Указ, соч., с. 372—373.
3	Яковлев Н. Н. ЦРУ — орудие психологической войньї, с. 19.
4	Див.: Кунича А. Е. Идеологические основні внешней политики США.— М., 1973, с. 161.
6	Минаев В. Тайное оружие обреченньїх.— М., 1952, с. 71.
6	Мардонес Г. К. ЦРУ без маски.— М., 1979, с. 36.
7	Ромашкин П. С. Преступления против мира и человечества.— М., 1967, с. 200.
8	Минаев В. Указ, соч., с. 143.
9	Там же.
10	Прогрессивная Америка в борьбе. 1917—1973.— М., 1974, с. 238.
11	За рубежом, 1968, № ЗО, с. 9.
12	Оаііу ХУогкег, 1948, Арг. ЗО.
13	Яремко М., Жилавий І., Стефюк Ю. На світлу дорогу.— К., 1962, с. 36.
14	ТЬе Иєху Уогк Тітез, 1980, Лап. 6.
15	ІІкгаіпіап АУеекІу, 1980, РеЬ. 24.
18	Чередниченко В. П. Вказ. праця, с. 229—230, 241, 245—248.
135
17	Яковлев Н. Н. ЦРУ против СССР —М., 1982, с. 117, 264—278.
18	Диверсия в зфире: Документально-публицистический сборник.— М., 1980, с. 168, 184—185, 192.
19	Там же, с. 193.
20	Див.: Топольчук Л. За фальшивим мандатом.— К-, 1972, с. 15.
21	Там же, с. 17.
22	Дмитрук К. Вказ. праця, с. 235—236.
23	Там же, с. 241.
24	Варварцев М. М. Тавровані свастикою, с. 39.
25	Варварцев М. М. Рупори «холодної війни».— К.» 1973, с. 36.
28	Критика идеологии неофашизма.— М., 1976, с. 264.
27	Цкгаіпіап Оиагіегіу, 1979, 2, р. 213.
28	США: зкономика, политика, идеология, 1980, № 10, с. 8.
29	Известия, 1981, 4 июня.
30	Цит. за: Варварцев М. М. Рупори «холодної війни», с. 11,
31	Це\уз\уеек, 1980, Пес. 1.
32	Атегіса, 1977, Осі. 13; Цкгаіпіап УУеекіу, 1977, Диіу 3; Цкгаіпіап Атегісап, 1970, № 5.
33	Цкгаіпіап Оиагіегіу, 1971, N 1, р. 106.
34	США: зкономика, политика, идеология, 1980, № 10, с. 72.
35	ТЬе Цеду Уогк Тітез, 1977, Аи£. 14.
38 Соп£геззіопаі Кесогсі, 1980, Зап. 24, р. Н 235—236; 1979, Зиіу 18, р. Н 6184, Н 6187.
37 Цкгаіпіап Оиагіегіу, 1973, N 1, р. 97—98.
88 СоІЬу ІР., РогЬаік Р. НопогаЬіе теп. Му Ше іп іЬе СІА.— Пеллг Уогк, 1978, р. 412.
39 США : зкономика, политика, идеология, 1981, № 1, с. 14.
40 Там же, 1980, № 6, с. 121.
Розділ V.
1	Матеріали Пленуму Центрального Комітету КПРС, 14—15 червня 1983 р., с. 49.
2	Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 40, с. 234.
3	Алякринский О. А. Програма «Истина» — рецидив «холодной войньї».— США : зкономика, политика, идеология, 1982, № 4, с. 50.
4	Паііу АУогІсі, 1970, Пес. 19.
5	Правда, 1981, 25 дек.
8	Белов А., Шилкин А. Диверсии без динамита.— М., 1976, с. 124.
7	ТЬе Меду Уогк Тітез, 1952, Осі. 10.
8	Вудман Д. Указ, соч., с. 114.
9	Вопросьі советской внешнеполитической пропагандьі.— М., 1980, с. 19.
10	Громьїко А. А. Указ, соч., с. 7.
11	Ц. 8. ІМєауз апсі АУогІсі Керогі, 1977, Мау 23, р. 19.
12	Тіте, 1980, Арг. 21, р. 13.
13	Ц. 8. Кєчуз апсі АУогІсі Керогі, 1979, Аи§. 27, р. 23.
14	Диверсия в зфире, с. 33.
15	МісИіе А. Уоісез іИгои^Ь іЬе ігоп сигіаіп. ТЬе Касііо Ргее Еигоре зіогу.—• Пейс Уогк, 1963.
18	БоЬгіапзІгі Б. ТЬе уиІпегаЬІе Киззіапз.— Ке\у Уогк, 1967, р. 298.
17	Белов А., Шилкин А. Указ, соч., с. 134.
18	РгоЬІетз ої Соттипізт, 1980, Зап.— РеЬг., р. 68.
19	Тіте, 1980, Зипе 2, р. 17.
20	ТЬе Меду Уогк Тітез, 1981, Мау 16.
21	Секрети секретних служб США.— М., 1973, с. 250.
22	Бюкар А. Правда об американских дипломатах.— М., 1949, с. 82, 87.
23	Проблеми мира и социализма, 1981, № 11, с. 94,
136
24	ТЬе Цеху Уогк Тітез, 1951, РеЬг. 23.
25	Соп£ге85Іопа1 Кесогсі, 1972, МагсЬ 6, р. 3382.
26	Цит. за: Алякринский О. А. Указ, соч., с. 51.
27	ТЬе Цеху Уогк Цаііу Цєхуз, 1980, Цоу. 18.
28	Литературная газета, 1982, 24 марта.
29	Цкгаіпіапз іп ЦогіЬ Атегіса.— Сіеуеіапб, 1975, р. 196; Пкгаіпіап АУеекІу, 1979, Літе 3.
90	ТЬе Цеху Уогк Тітез, 1970, Арг. 1.
31	Соп£ге55Іопа1 Кесогсі, 1980, Лап. 21, р. Н 235.
32	Секрети секретньїх служб, с. 253.
33	Вачнадзе Г. Н. Антенньї направленьї на Восток.— М., 1977, с. 114.
34	Цит. за: Правда, 1981, 14 февр.
До післямови
1 Матеріали Пленуму Центрального Комітету КПРС, 14—15 червня 1983 р., с. 7,
ЗМІСТ
Вступ *............................................   З
РОЗДІЛ І
Буржуазний націоналізм — знаряддя психологічної війни . . Ц РОЗДІЛ II
Українські буржуазні націоналісти в операції «антирозрядка» 29
РОЗДІЛ III
Кадри психологічної війни — нацистські колабораціоністи під опікою американського правосуддя.................... 50
РОЗДІЛ IV
Найманці спецслужб...............................    90
РОЗДІЛ V
На службі підривних радіоголосів................  .	104
Післямова . ....................................... 127
Примітки . . ...................................... 132
Академия наук Украинской ССР
Институт социальньїх и зкономических проблем зарубежннх стран
Евгений Евменович Каминский
УКРАИНСКИЙ
БУРЖУАЗНИЙ НАЦИОНАЛИЗМ В ПСИХОЛОГИЧЕСКОЙ ВОЙНЕ АМЕРИКАНСЬКОГО ИМПЕРИАЛИЗМА
ЦНа украинском язьіке)
Киев, издательство «Наукова думка»
Затверджено до друку вченою радою Інституту соціальних і економічних проблем зарубіжних країн АН УРСР
Редактор Ю. В. Рисованний Оформлення художника Г. М. Б а л ю н а Художній редактор І. П. Савицька Технічний редактор С. Г. Максимова Коректори Є. Н. Межерицька, Л. В. М а л ю т а, Л. І. С е м е н ю к
Інформ. бланк № 5722.
Здано до набору 14.04.83. Підп. до друку 01.11.83, БФ 01998. Формат 6ОХ84’/ів- Папір друк. № 1.
Ум. друк. арк. 8,14. Ум. фарб.-відб. 8,37. Облік.-вид. арк. 9,04. Тираж 1250 пр. Зам. 3—1013. Ціна 1 крб. 40 к.
Видавництво «Наукова думка». 252601 Київ 4, вул. Рєпіна, 3.
Виготовлено Нестеровською міською друкарнею, м. Нестеров, Львівської обл., вул. Горького, 8, з матриць Головного підприємства РВО «Поліграфкии-га», 252057, Київ-67, Довженка, 3. Зам. № 4282.
У 1984 р. видавництво «Наукова думка» випустить у світ нові книги:
Зарубіжний світ: соціально-політичні і економічні проблеми: Респ. міжвід. зб.
Вип. 6. 10 арк. 1 крб. 50 к. Мова рос.
Зарубіжний світ: соціально-політичні і економічні проблеми: Респ. міжвід. зб.
Вип. 7. 10 арк. 1 крб. 50 к. Мова рос.
Висвітлюється широке коло актуальних проблем соціально-економічного розвитку і ідеологічного протиборства двох соціальних систем — соціалізму і капіталізму. Розглядаються зовнішньоекономічні зв’язки Радянського Союзу з країнами РЕВ, питання дальшого розвитку національно-визвольного руху в молодих незалежних державах, проблеми міжнародного робітничого руху на сучасному етапі. Для істориків, соціологів, пропагандистів, викладачів, студентів вузів.
Попередні замовлення на ці книги приймають магазини книготоргів, споживчої кооперації, магазини «Книга — поштою» і «Академкнига». Просимо користуватися послугами магазинів — опорних пунктів нашого видавництва: Будинку книги — магазину № 200 (340048, До-нецьк-48, вул. Артема, 147а), магазину «Книжковий світ» (310003, Харків-3, пл. Радянської України, 2)2), магазину видавництва «Наукова думка» (252001, Київ-1, вул. Кірова, 4), який надсилає книги іногороднім замовникам післяплатою.
1 крб. 40 к.