АЛЬФРВД
 БРЕМ
 ЖИТТЯ  ТВАРИН

АЛЬФРЕД
 ССАВЦІ
 ПТАХИ
 /  РЕПТИЛІЇ
ЗЕМНОВОДНІ
 РИБИ
 КОМАХИ
 шк#ла
 ВИДАВНИЧИЙ  ДІМ

ББК  28.69/я2
Б  87
 ISBN  966-8182-07-3
 Охороняється  Законом  України
«Про  авторське  право  та  суміжні  права».
Передрук  книги  або  будь-якої  її  частини
забороняється  без  письмового  дозволу  видавця.
Будь-які  спроби  порушення  закону
переслідуватимуться  у  судовому  порядку.
 Науковий  редактор  М.  Любченко
Науковий  консультант  канд.  біол.  наук  О.  Наглов
Підготовка  тексту  О.  Татаринової
Оформлення  обкладинки  О.  Шамрай
 Брем  А.
 Б  87  Життя  тварин.  —  X.:  Видавничий  дім  «ШКОЛА»,  2004.  —  712  с.,  іл.
ISBN  966-8182-07-3.
 Ім’я  Альфреда  Брема  втілює  магію,  пов’язану  з  авторитетом  відомого  з  дитинства
знавця  тваринного  світу,  мандрівника  й  чудового  оповідача.  Його  історії  про  звірів,
птахів  та  комах  завжди  сповнені  тонких  спостережень  й  щирих  людських  емоцій.
Найбільші  труднощі  у  практичному  використанні  цього  найцікавішого  зібрання
спостережень,  фактів  та  невигаданих  історій  пов’язані  з  певними  незручностями.
По-перше,  шість  або  навіть  три  томи  Брема  міг  дозволити  собі  далеко  не  кожен.
По-друге,  знайти  цікаву  для  вас  істоту,  не  розбираючись  у  типах,  родинах  та  інших
мудрих  речах,  не  дуже  просто.
 Це  зумовило  врешті-решт  появу  унікального  видання  —  словника  тваринного
світу,  що  ґрунтується  на  багатотомному  виданні  Альфреда  Брема.  У  результаті  вий¬
шов  універсальний  довідник,  що  охоплює  всіх  значущих  представників  земної  фау¬
ни,  чудовий  путівник  по  морях,  пустелях,  саванах  та  джунглях.  Статті  про  тварин,
розміщенні  за  алфавітом,  проілюстровано  неповторними  «бремівськими»  малюнка¬
ми,  виконаними  зі  знанням  справи  видатними  рисувальниками-натуралістами.  Ця
книга  справжній  подарунок  для  кожного,  чиє  серце  хоч  інколи  відгукується  на  за¬
клик  матері-природи.
 ББК  28.69/я2
 ©  Сучасна  версія.  Видавництво  «Око»,  2002
©  ВД  «Школа»,  переклад,  2005
©  ВД  «Школа»,  2005

ПЕРЕДМОВА
 Світ,  у  тому  числі  і  тваринний,  змінюється  із  калейдоскопічною  швидкістю.  Багатьох  видів
ми  не  побачимо  вже  ніколи,  уявлення  про  деякі  настільки  розширились,  що  саме  час  починати
знайомитися  з  ними  заново.  Але  в  цьому  всесвіті  нескінченно  змінних  величин  є  свої  маяки,
непідвладні  моді  орієнтири,  про  які  кожен  із  нас  знає  з  дитинства.  Той,  хто  захоплюється  тва¬
ринами  чи  іншими  живими  істотами,  не  забуде  хвилювання  і  таємного  трепету,  які  відчував
біля  книжкової  полиці  з  темними  масивними  корінцями,  на  яких  тьмяним  золотом  мерехтіли
слова  «Альфред  Брем».
 Магія  цього  імені  полягає  не  тільки  в  незаперечному  авторитеті,  що  саме  по  собі  дивно  —
так  довго  репутації  зазвичай  не  зберігаються,  тим  більше  в  спеціалізованій  літературі.  І  справа
тут  далеко  не  в  самій  лише  науковій  цінності.  Брем  завжди  викликав  у  своїх  читачів  якщо  не
любов,  то  дружні  теплі  почуття:  так  душевно,  десь  навіть  по-домашньому  умів  він  описати
стосунки  в  родині  качконосів,  проблеми  з  живленням  у  старезних  індійських  тигрів,  наректи
мимохідь  на  тупість  деяких  безхребетних  і  висловити  щире  захоплення  витонченістю  мініатюр¬
ної  мавпочки.
 Труднощі  у  практичному  використанні  цих  найцікавіших  зібрань,  спостережень,  фактів  і
невигаданих  історій  пов’язані  з  певними  незручностями.  По-перше,  шість  або  навіть  три  томи
Брема  міг  собі  дозволити  не  кожен.  По-друге,  знайти  цікаву  для  вас  істоту,  не  розбираючись  у
типах,  родинах  і  тому  подібних  мудрих  речах,  було  не  так-то  й  просто  (якщо  вас  цікавила,  на¬
приклад,  хохуля,  —  навряд  чи  хто-небудь,  не  маючи  спеціальної  освіти,  з  ходу  назвав  би  клас  і
підтип  цього  симпатичного  й  цікавого  звірка).
 Ці  й  подібні  до  них  гуманні  міркування  і  спричинили  врешті-решт  появу  цього  унікального
видання  —  словника  тваринного  світу,  що  ґрунтується  на  багатотомних  зібраннях  Альфреда
Брема.  У  результаті  вийшов  універсальний  довідник,  що  охоплює  найбільш  значущих  пред¬
ставників  земної  фауни,  чудовий  путівник  по  морях,  пустелях,  саванах  і  джунглях.  Статті  про
тварин,  розташовані  за  алфавітом,  проілюстровані  славетними  «бремівськими»  малюнками,  ви¬
конаними  із  знанням  справи  прекрасними  художниками-натуралістами.
 Кілька  слів  про  самого  німецького  дослідника,  праці  якого  давно  стали  класикою  науково-
популярної  літератури  про  тварин.  Альфред  Брем  народився  2  лютого  1829  року  в  сім’ї  сіль¬
ського  пастора,  що  пристрасно  захоплювався  орнітологією.  Бреми  жили  в  селі  Рентендорф,  що
загубилося  серед  лісів  і  горбів  Тюрінгії  (Німеччина).  З  раннього  дитинства  Альфред  ходив  із
батьком  навколишніми  лісами,  допомагав  йому  у  великій  роботі  визначення  й  систематизації
птахів,  яка  пов’язувала  Хрістіана  Людвіга  Брема  з  ученими  всієї  Європи.  Достатньо  сказати,  що
кількість  пташиних  чучел  у  колекції  Брема-старшого  сягала  дев’яти  тисяч  штук.
 Початкову  освіту  Альфред  дістав  разом  із  братами  та  сестрами  в  місцевій  школі;  крім  того,
батько  самостійно  займався  з  дітьми  науками,  а  мати  читала  їм  вечорами  Шіллера  і  Ґете.  Завдя¬
ки  батьківським  турботам  діти  гармонійно  розвивалися;  Альфред,  який  мав  приємний  голос,
чудову  пам’ять  і  талант  виразного  читання,  назавжди  зберіг  у  своєму  серці  любов  до  мистецтва,
зокрема  до  поезії.  З  1843  по  1847  рік  Альфред  вивчав  архітектуру  в  Альтенбурзі.  Одержав¬
ши  атестат,  18-річний  архітектор  і  орнітолог-любитель  несподівано  прийняв  пропозицію  взяти
участь  у  африканській  експедиції  відомого  любителя  природи  і  полювання  з  рушницею  (у  той

■  ПЕРЕДМОВА  ■
 час  в  такому  сполученні  ніхто  не  бачив  суперечності)  барона  Джона  фон  Мюллера.  6  липня
1847  року  Альфред  Брем  сів  на  корабель  в  Трієсті.  Так  почалася  подорож,  якій  судилося  зміни¬
ти  все  його  життя  і  в  результаті  дати  світові  блискучого  популяризатора  і  діяльного  дослідника
живої  природи.
 Приїхавши  до  Каїра,  мандрівники  вирушили  вгору  по  Нілу  разом  із  партією  католицьких  мі¬
сіонерів.  Діставшися  до  Хартума,  вони  здійснили  низку  експедицій  по  берегах  Голубого  і  Білого
Нілу,  в  суданські  пустелі,  де  добули  чимало  рідкісних  екземплярів  тварин  і  зібрали  унікальну
інформацію  про  їхні  звички  та  місця  проживання.  Жорстокий  і  нездоровий  клімат  раз  у  раз
укладав  мандрівників  в  ліжко  через  яку-небудь  чергову  лихоманку,  але  вони  навіть  не  думали
про  повернення  до  Німеччини.
 На  початку  1849  року  барон  фон  Мюллер  виїхав  до  Європи  по  гроші  для  нової  експедиції,
а  Брем  залишився  в  Єгипті,  де  присвятив  себе  вивченню  тваринного  світу  дельти  Нілу,  старо¬
винних  пам’яток  Каїра  та  Александрії,  а  також  зайнявся  арабською  мовою  і  почав  перекладати
Коран.  У  листопаді  до  Єгипту  приплив  брат  Альфреда,  Оскар,  фахівець  з  ентомології,  який
привіз  із  собою  частину  грошей  та  спорядження.  Вони  знову  вирушили  вгору  Нілом,  і  тут  екс¬
педицію  спіткало  перше  нещастя  —  під  час  купання  на  очах  Альфреда  потонув  Оскар  Брем.
У  Хартумі  засмучену  експедицію  наздогнала  звістка  про  банкрутство  фон  Мюллера.  Залишив¬
шись  без  його  підтримки,  Брем  самостійно  організував  кілька  експедицій,  позичаючи  гроші  у
своїх  друзів-мусульман,  які  дуже  цінували  його  дар  приручати  тварин.  У  дворі  дома  вченого
було  влаштовано  цілий  звіринець  із  ручних  тварин:  зграя  ібісів,  мавпа,  кілька  грифів  і  навіть
лев  і  крокодил.  За  визнанням  Брема,  по-справжньому  він  відпочивав  і  знаходив  розраду  тільки
в  компанії  своїх  улюбленців,  які  відповідали  йому  щирою  прихильністю  й  подякою.
 Лише  в  липні  1852  року  змучений  нескінченними  нападами  лихоманки  Брем  зміг  дістатися
до  рідної  оселі.  Освоївшись  на  батьківщині,  він  вирішив  ліквідувати  прогалини  у  своїй  природ-
ничонауковій  освіті  і  вступив  до  університету  —  спочатку  Йенського,  згодом  Віденського.  Вод¬
ночас  публікував  орнітологічні  нариси  в  спеціалізованих  журналах  і  став  одним  із  засновників
німецького  Орнітологічного  товариства.  1855  року  він  видав  три  томи  «Дорожніх  нарисів  про
Північно-Східну  Африку»  —  блискучий  зразок  «фірмового»  бремівського  стилю,  де  розповіді
про  тварин  перемежаються  із  багатими  етнографічними  спостереженнями  за  життям  населення
територій,  які  він  відвідав.  Одержаний  гонорар  дозволив  Альфреду  Брему  здійснити  1856  року
подорож  Іспанією  разом  із  братом  Рейнольдом  —  лікарем,  мисливцем  і  натуралістом.  Невдовзі
після  цього  Брем  познайомився  також  із  тваринним  світом  Норвегії  і  Лапландії.
 1861  року  в  Лейпцігу  вийшла  друком  книга  Брема  «Життя  птахів»;  її  випуск  збігся  з  74-річ-
ним  ювілеєм  першого  наставника  Альфреда,  його  батька  Хрістіана  Людвіга  Брема.  Цього  ж
року  він  одружився  з  Матильдою  Рейц,  що  стала  вірною  супутницею  і  помічницею  в  усіх  не¬
легких  працях  молодого  вченого.  До  речі,  медовий  місяць  молодята  провели  в  Африці,  у  новій
абіссінській  експедиції.
 Альфред  Брем  прожив  ще  23  роки,  сповнених  кипучої  та  різноманітної  діяльності.  Він  був
директором  зоопарку  в  Гамбурзі  (1863—1866),  створив  Берлінський  акваріум  (1867),  здійснив
велику  подорож  Західним  Сибіром  і  об’їздив  Південну  Угорщину,  виступав  з  публічними  лек¬
ціями  в  США,  став  батьком  п’ятьох  дітей.  Але  головне,  що  цей  невтомний  мандрівник  і  уче¬
ний  створив  і  опублікував  грандіозну  працю,  якою  з  того  часу  зачитується  не  одне  покоління
любителів  природи,  —  шеститомне  «Життя  тварин»  (перше  видання  в  1863—1869).  З  того  часу
і  живе  на  книжкових  полицях  цей  дивний  світ,  де  тварини  веселяться,  сумують,  вражають  нас
своїм  лукавством  чи  капосним  характером,  а  невтомні  мисливці-натуралісти  діляться  своїми
спостереженнями,  здобутими  у  реальних  польових  експедиціях  у  глиб  незвіданих  континентів
та  загублених  в  океані  островів.
 Вадим  Татаринов

АВДОТКА,  або  лежень  (Burhinus  oedicnemus),  належить  до  родини  Ав-
доткові;  досягає  довжини  45  см,  розмах  крил  —  80,  довжина  крила  —  25,
хвоста  —  13  см.  Оперення  верхніх  частин  тіла  такого  ж  самого  кольору,
як  у  жайворонків;  пера  іржаво-сірі  з  чорно-бурими  смужками;  нижній
бік  тіла  жовтувато-білий;  махові  і  стернові  пера  —  чорні.  Батьківщина
цих  птахів  —  Південна  Європа,  Північна  Африка  і  Центральна  Азія.  Це
мешканка  степів  і  пустель,  котра  дуже  полюбляє  самотність,  аніскільки
не  піклується  про  подібних  до  себе  і  погано  зживається  з  іншими  твари¬
нами.  Вдень  її  можна  побачити  лише  випадково,  оскільки  вона  набага¬
то  раніше  помічає  людину,  ніж  люди  її.  На  великій  рівній  місцині  вона
щільно  притискається  до  землі  і  стає  абсолютно  непомітною  завдяки  ко¬
льору  свого  оперення,  що  зливається  з  поверхнею.  Вночі  вона  жваво  бігає
туди  й  сюди,  видає  крики  і  так  майстерно  літає,  що  диву  даєшся.  їжу  її
складають  комахи,  равлики,  жаби,  ящірки,  миші  і,  ймовірно,  яйця  інших
пернатих.  У  кінці  квітня  можна  побачити  гніздо  —  невелику  заглибину  в
піску,  в  якій  лежать  2—3  яйця  завбільшки  з  курячі.
 АГАМОВІ,  родина  Agamidae.  Зовнішній  вигляд  ящірок,  що  належать
до  цієї  родини,  надзвичайно  різноманітний:  тулуб  іноді  короткий,  іноді
видовжений,  іноді  сплюснутий  зверху  вниз,  іноді  стиснутий  з  боків,  але
взагалі  досить  дебелий,  голова  коротка  і  широка,  хвіст  неламкий,  довгий,
гострий  або  короткий  і  товстий,  кінцівки  добре  розвинені.  Голова  вкрита
численними  маленькими  плоскими  або  трохи  опуклими  щитками  різних
розмірів.  Язик  товстий,  прикріплений  по  всій  довжині  до  нижньої  частини
порожнини  рота,  на  кінці  заокруглений  або  з  невеличкою  виїмкою  і  не
може  висуватися  з  рота.  Зуби  зрослися  з  внутрішнім  краєм  щелеп,  і  на
кожній  щелепі  видно  декілька  зубів,  більших  за  інших  і  схожих  на  ікла.
 Зона  поширення  агам  починається  в  Південно-Східній  Європі,  на
південь  тягнеться  до  мису  Доброї  Надії,  на  схід  —  до  Китаю  і  включає
південноазійські  острови,  Австралію  і  Полінезію.  Більшість  з  них  жи¬
виться  різноманітними  комахами,  а  деякі  —  і  рослинною  їжею:  плодами,
травами  і  листям  дерев,  які  вони  збирають  на  землі  або  на  гілках  дерев.
Усі,  мабуть,  без  винятку,  кладуть  яйця,  з  яких  згодом  вилуплюються  ди¬
тинчата,  і  жоден  з  відомих  видів  не  народжує  живих  дитинчат.
 АГУАРА,  або  єнот-крабоїд  (Procyon  cancrivorus),  водиться  на  півночі
Південної  Америки,  особливо  на  східному  її  узбережжі.  Має  сіро-чорний
або  жовто-сірий  колір  тулуба,  нижня  частина  тулуба  світліша,  на  хвос¬
ті  помітні  жовті  кільця,  мордочка  темна.  Над  очима  розташована  світла
смужка.
 Поживу  його  складають  птахи,  яйця,  ящірки  і  плоди,  але,  як  кажуть,
він  із  особливим  задоволенням  ловить  крабів  на  березі  моря  і  в  прибереж¬
них  болотах.  Подібно  до  північноамериканського  полоскуна,  він  легко
приручається,  але  має  неприємний  запах,  який  навіть  індіанців  примушує
утримуватися  від  вживання  його  м’яса.
 АГУТІ  БРАЗИЛЬСЬКИЙ,  або  заєць  золотий  (Dasyprocta  aguti),  нале¬
жить  до  родини  Агутієві,  ряд  Гризуни.  Один  із  найкрасивіших  видів  з
усієї  родини,  має  густий,  щільно  прилеглий  волосяний  покрив.  Волосся
жорстке,  товсте,  майже  щетинисте,  з  сильним  полиском.  Хутро  червону¬
вато-лимонного  кольору,  перемішане  з  чорно-бурим.  Морда  і  кінцівки
вкриті  тільки  коротким  волоссям,  задня  частина  тіла  —  довшим,  на  кри¬
жах  і  на  стегнах  довжина  волосся  доходить  до  6  см;  горло  голе.  Загальне
 Авдотки,  родина  Птахи,  ряд  Сив-
коподібні.  Довжина  тіла  становить
40—55  см.  Дев'ять  видів,  в  основно¬
му  в  тропіках  і  субтропіках  (окрім
Півн.  Америки),  в  пустелях  і  степах,
по  берегах  річок  і  морів.  Активні  в
сутінках  і  вночі;  добре  бігають  і  лі¬
тають.
 Агами  —  ящірки  з  родини  Agamidae,
котра  включає  близько  300  видів.
Агами  поширені  в  теплих  регіонах
Старого  Світу,  а  також  в  Австра¬
лії.  Це  типові  ящірки  з  добре  розви¬
неними  кінцівками;  у  більшості  видів
є  досить  довгий  хвіст.  Спосіб  жит¬
тя  різноманітний:  є  наземні,  скель¬
ні  і  деревні  форми.  До  деревних  на¬
лежать  летючі  дракони  і  плащоносні
ящірки.  Звичайно  агам  легко  знайти
в  їхніх  місцепроживаннях  завдяки  ак¬
тивності  в  денний  час  доби  і  демон¬
стративній  поведінці  деяких  видів,
таких,  як  бородата  ящірка  (Amphibo¬
lous  barbatus)  і  плащоносна  ящірка
(Chlamydosauus  kingii).

■  АГУТІЄВІ
 Довжина  тіла  дорослих  агуті  дося¬
гає  62  см,  маса  —  4  кг.
 Агуті  пересуваються  на  кінчиках
пальців,  бігають  галопом  і  риссю.
 Основу  раціону  агуті  складають  со¬
ковиті  плоди,  насіння  і  горіхи,  рідше
використовується  зелень.  Поживу
звичайно  тримають  у  передніх  лап¬
ках,  як  білка.
 Після  близько  З  місяців  вагітності
самка  агуті  народжує  всього  1—3  ве¬
личеньких  дитинчат.
 Тривалість  життя  агуті  15—20  ро¬
ків.
 Аддакс  (Addax  nasomaculatus)
 У  холці  аддакс  досягає  115  см,  ва¬
жить  до  125  кг.
 Повелителі  кочівників  і  бедуїнів  вва¬
жають  мендес-антилопу  однією  з
найблагородніших  тварин  і  полюють
на  них  не  тільки  задля  м’яса,  а  й  для
того,  щоб  випробувати  швидкість
своїх  коней  і  прудких  собак,  а  також
щоб  добути  молодих  тварин  і  потім
приручити  їх.
 забарвлення  залежить  також  від  пори  року:  влітку  воно  світліше,  взим¬
ку  —  темніше.  Довжина  тіла  дорослого  самця  досягає  40  см,  а  довжина
куцого  хвоста  тільки  1,5  см.
 Гвіана,  Сурінам,  Бразилія  і  північ  Перу  є  батьківщиною  агуті.  В  бага¬
тьох  місцях  він  трапляється  часто,  але  найчастіше  —  в  низинах  по  берегах
річок  Бразилії.  Живе  в  лісах,  як  у  вологих  первісних,  так  і  в  сухих,  усе¬
редині  країни.  Вдень  він  лежить  собі  спокійно  у  сховку.  Із  заходом  сонця
виходить  чимось  поживитися  і  за  гарної  погоди  нишпорить  цілу  ніч.
 Агуті  цілком  сумирний,  боязкий  звір  і  тому  постійно  наражається  на
небезпеку.  Із  органів  відчуття  найбільш  розвинений  у  нього  нюх,  але  й
слух  також  дуже  чуткий,  зате  зір,  навпаки,  слабкий  і  смак  не  надто  тон¬
кий.  Поживу  агуті  складають  рослини,  які  вони  з’їдають  цілком,  від  ко¬
ріння  до  квітів  і  зерен.  Агуті  іноді  відвідує  плантації  цукрової  тростини
і  городи,  і  цим  заподіює  шкоду,  але  справжніх  збитків  він  завдає  тільки
там,  де  водиться  у  великій  кількості.
 Самка  народжує  дитинчат  двічі  на  рік:  перший  раз  у  жовтні,  на  по¬
чатку  дощової  пори,  або  весни,  а  вдруге  —  декілька  місяців  потому,  але
до  настання  засухи.  До  цього  часу  самець  обирає  самку  і  ганяється  за  нею
зі  свистом  і  рохканням,  поки  не  доб’ється  її  прихильності,  незважаючи
на  її  початкову  суворість.  Незабаром  після  спаровування  самець  і  самка
розходяться  і  живуть  окремо.
 Полюють  на  агуті,  окрім  людини,  великі  кішки  і  бразильські  собаки.
 АГУТІЄВІ,  родина  Dasyproctidae,  —  це  осадкуваті  гризуни  з  довгою  го-
стромордою  головою,  маленькими  круглими  вухами,  голим,  куцим  хвос¬
том  і  задніми  кінцівками,  що  набагато  довші  за  передні.  Передні  кінцівки
мають  чотири  пальці  і  маленький  зачаток  великого  пальця,  тоді  як  на
задніх  кінцівках  є  тільки  три  пальці,  відокремлені  один  від  одного  і  дуже
довгі.  Всі  пальці  озброєні  міцними,  широкими,  трохи  загнутими  копито¬
подібними  кігтями,  які,  особливо  на  задніх  лапах,  дуже  розвинуті,  зачаток
великого  пальця  має  невеликий  плоский  ніготь.
 Плоскі,  гладкі  різці,  верхня  пара  яких  забарвлена  в  досить  яскравий
червоний  колір,  а  нижня  —  в  жовтуватий,  дещо  заокруглені  корінні  зуби
мають  одну  серединну  смужку  і  декілька  окремих  острівців  емалі.
 АДДАКС,  або  мендес  {Addax  nasomaculatus),  належить  до  родини  По¬
рожнисторогі  підряду  Жуйні,  —  досить  незграбна  тварина;  тулуб  у  нього
осадкуватий,  біля  загривка  помітно  піднесений,  біля  крижів  дуже  заокру-
 58*

АЙ,  або  ЛІНИВЕЦЬ  ТРИПАЛИЙ  ■
 тягнеться  широка  поздовжня  смуга  бурого  кольору.  Решта  хутра  блідого
 Лінивці  живляться  листям,  брунька¬
ми,  молодими  пагонами.  Шлунок  у  лі¬
нивців  багатокамерний,  пристосова¬
ний  до  перетравлення  рослинної  їжі.
Для  випорожнення  кишечнику  і  сечо¬
вого  міхура  лінивці  ненадовго  спуска-
 Спаровування  і  пологи  відбувають¬
ся  у  лінивців  у  висячому  положенні.
Тривалість  вагітності  близько  5—6
місяців.  Єдине  дитинча  масою  близь¬
ко  300  г  з'являється  на  світ  добре
сформованим.  Приблизно  до  9-мі-
сячного  віку  воно  тримається  біля
матері  на  грудях,  а  розмірів  дорос¬
лої  тварини  досягає  у  2,5  року.  Три¬
валість  життя  лінивців  у  неволі  —
 20—30  років.

■  АЙ,  або  ЛІНИВЕЦЬ  ТРИПАЛИЙ
 Ай,  або  лінивець  трипалий
 (Bradypus  tridactylus)
 Лінивець  у  змозі  висіти,  вчепив¬
шись  усього  лиш  однією  лапою  за
гілку,  причому  він  не  тільки  може
утримувати  своє  тіло  на  одній  кін¬
цівці,  але  й  піднімати  його  вгору  до
місця  прикріплення.
 У  лінивців,  на  відміну  від  більшості
ссавців,  нестала  кількість  шийних
хребців:  6—7  у  двопалих  лінивців.
Шия  дуже  рухома,  і  тварини  мо¬
жуть  повертати  голову  на  270°.
Лінивці  характеризуються  невисо¬
ким  рівнем  метаболізму  —  темпе¬
ратура  їхнього  тіла  може  знижува¬
тися  до  25°С.  Тіло  вкрите  густою
шерстю,  яка  росте  в  напрямку  від
черева  до  спини,  тому  дощова  вода
вільно  стікає  з  тварини,  що  висить
униз  головою.  У  волоссі  часто  поселя¬
ються  одноклітинні  зелені  водорості,
надаючи  шерсті  тварин  буро-зелено¬
го  відтінку.
 Лінивець  непогано  плаває,  причому  рухається  у  воді  набагато  швид¬
ше,  ніж  по  гілках,  тримає  голову  високо  над  водою.
 Надзвичайно  важко  відірвати  лінивця  від  гілки,  за  яку  він  учепився.
Під  час  сну  і  відпочинку  лінивець  ставить  всі  чотири  лапи  одну  поряд  з
одною,  вигинає  тіло  майже  кулясто  і  нахиляє  голову  до  грудей,  проте  до
тіла  її  не  притуляє.  В  такому  положенні  лінивець  висить  цілий  день  на
одному  місці,  не  втомлюючись.
 Наскільки  ця  тварина  нечутлива  до  голоду  і  спраги,  настільки  ж  вона
чутлива  до  вологи  і  пов’язаної  з  нею  прохолоди.  При  найменшому  дощі
він  прагне  якомога  швидше  сховатися  під  склепінням  з  густого  листя  і
навіть  докладає  в  ту  мить  неабияких  зусиль,  котрі  не  відповідають  його
прізвиську.  Дощової  днини  лінивець  весь  час  сумно  висить  на  одному
місці,  зазнаючи,  напевно,  украй  неприємних  відчуттів  від  води,  що  стікає
з  нього.
 Досить  рідко,  звичайно  тільки  увечері  або  рано-рано  вранці,  або  ж
тоді,  коли  лінивець  стривожений,  можна  почути  його  голос.  Він  не  гуч¬
ний  і  складається  з  тужливих,  тривалих,  високих,  коротких  і  різких  звуків.
Усі  органи  чуття  у  лінивця  однаково  розвинені.  Очі  його  такі  слабкі  і  не¬
виразні,  як  у  жодного  іншого  ссавця.  Про  те,  що  у  нього  слабкий  слух,
можна  судити  вже  з  невеликих  розмірів  і  прихованого  положення  вушних
раковин.  Про  його  нерозвинене  відчуття  дотику  теж  відомо.  Щодо  нюху
ми  не  можемо  сказати  нічого,  і  лише  смак  можна  вважати  деякою  мірою
розвиненим.
 Лінивці  народжують  одне  дитинча.  Воно  з’являється  на  світ  повністю
вкрите  волоссям  і  навіть  вже  зі  значно  розвиненими  пальцями  і  кігтями  і
одразу  ж  після  народження  чіпляється  цими  кігтями  за  довге  волосся  ма¬
тері,  обхоплюючи  лапами  її  шию.  Мати  носить  його  таким  чином  усюди
за  собою.
 Не  можна  сказати,  щоб  поряд  із  цими  безпорадними  створіннями  було
багато  недоброзичливців.  Завдяки  життю  на  деревах  вони  уникають  най-
небезпечніших  для  них  ворогів  —  ссавців.  Крім  того,  їхнє  хутро  загалом
дуже  схоже  своїм  забарвленням  на  гілки,  на  яких  вони  нерухомо  висять,

±
 АКСИС  ■
 як  плоди  на  дереві,  тому  потрібне  звичне  соколине  око  індіанця,  щоб
відшукати  сплячого  лінивця.  Втім,  ці  тварини  не  такі  вже  й  беззбройні,
як  може  видатися  на  перший  погляд.  На  дерево  до  них,  звичайно,  важко
добратися,  але  якщо  лінивців  застати  зненацька  на  землі  і  спробувати
спіймати  їх,  то  вони  досить  швидко  перекидаються  на  спину  і  хапають
нападника  кігтями;  сила  їхніх  кінцівок  у  будь-якому  разі,  неабияка.
 Шкоди  ці  тварини  заподіяти  не  можуть.  Лінивці  мешкають  лише  в
найвіддаленіших  лісах,  і  поки  ще  зберігаються  величні  дерева,  що  забез¬
печують  їх  дахом  і  поживою,  доти  ми  матимемо  щастя  спостерігати  життя
цих  тварин.
 АКСИС  (Cervus  axis),  родина  Оленячі,  підряд  Жуйні.  При  довжині
тіла  135—150  см  досягає  у  холці  висоти  лише  90—95  см.  Його  видовже¬
ний  тулуб  стоїть  на  коротких  ногах,  тому  здається  досить  товстим;  шия
товста;  голова  коротка,  правильної  форми,  сильно  звужена  до  морди;
 хвіст  досить  до-
гарного  сірувато-
іині,  дуже  темна,
ііг  жовтувато-білі,
х  сім  рядів  нерів-
іішній  бік  хвоста
бік  стегон  досить
 включаючи  Пен-
як  рівнини,  так  і
;ьких  гір  і  низинах
 дельти  Гангу,  в  густих  лісах,  а  також  у  джунглях,  звичайно  поблизу  води.
Там,  де  умови  для  них  сприятливі,  вони  трапляються  часто  і  утворюють
великі  стада,  які  до  ранку  пасуться  на  відкритих  місцях,  а  вдень  звичайно
ховаються  в  лісах.  На  аксиса  полюють  як  місцеві  жителі,  так  і  англійці;
тому  в  тих  місцях,  де  його  переслідують,  аксис  такий  само  полохливий,
як  і  наші  олені.
 Аксис  поширений  в  Індії,  Шрі-Ланці,
Південно-Східній  Азії.  Акліматизо¬
ваний  у  багатьох  місцях  в  Австралії,
Південній  Америці  та  ін.  Мешкає  в
лісах.  Два  підвиди  занесені  до  Черво¬
ної  книги  Міжнародного  союзу  охоро¬
ни  природи  і  природних  ресурсів.
 Аксис  (Cervus  axis)
 Аксис  —  стадна  тварина;  групи  «га¬
ремного»  типу  налічують  до  ЗО  тва¬
рин,  іноді  об'єднуються  в  стада  до
сотні  голів.

■  АКСОЛОТЛЬ
 Аксолотль,  личинкова  форма  тигро¬
вої  амбістоми  (Ambystoma  tigrinum),
тварини  з  класу  Амфібії,  або  Земно¬
водні,  ряду  Хвостаті  (Caudata),  ро¬
дини  Амбістомові  (Ambystomidae).
Чудова  особливість  аксолотля  поля¬
гає  в  тому,  що  він  досягає  статево-
зрілості  і  може  розмножуватися,  не
перетворившись  на  дорослу  форму.
У  цих  личинок  добре  розвинена  щито¬
подібна  залоза,  але  їхні  тканини  зви¬
чайно  не  реагують  на  її  гормон,  що
індукує  метаморфози.  Проте,  якщо
перенести  аксолотля  в  більш  сухий  і
прохолодний  клімат,  він  перетворю¬
ється  на  дорослу  амбістому.
 Аксолотлі  мешкають  у  декількох  озе¬
рах  в  Мексиці,  у  тому  числі  в  Чалько
і  Хочимілько.  Відомо  дві  форми:  чер-
вонувато-бура  і  виведена  в  неволі  аль-
біносна.  Характерна  ознака  аксолот¬
ля  —  кущисті  зовнішні  зябра.  Хвіст  у
нього  сплюснутий  з  боків,  як  у  всіх  во¬
дяних  личинок  хвостатих  амфібій.
 Актинії  —  поодинокі  поліпи,  звичай¬
но  менше  5  см  у  довжину,  хоча  дея¬
кі  форми,  що  мешкають  на  корало¬
вих  рифах,  можуть  досягати  1  м  в
поперечнику.  Актинії,  особливо  ті,
що  живуть  у  тропічних  водах,  дуже
яскраво  забарвлені.
 Краплю  крові  в  «океані»  води  акула
чує  на  великій  відстані,  подібно  до
самців  метеликів-шовкопрядів  і  са¬
турній,  здатних  знайти  стотисяч¬
ні  частки  міліграма  пахучої  речовини
в  «озері»  атмосфери:  у  просторі  за¬
вширшки  в  сотні  метрів  і  завдовжки
3—4  км  і  більше.  Концентрація  «за¬
паху»  неймовірно  мала  —  молекула
в  кубометрі  повітря.
 АКСОЛОТЛЬ  належить  до  родини  Амбістомові.  Перші  спостережен¬
ня  за  цією  твариною  показали,  що  вона  залишається  в  стані  личинки  і  не
втрачає  зябер  усе  життя.
 Пізніше  виявилося,  що  іноді,  в  окремих  випадках,  аксолотлі  досяга¬
ють  статевозрілості  і  втрачають  зябра,  але  звичайно  вони  розмножуються
в  стані  личинки.
 Чудово,  що  при  штучному  розведенні  аксолотлів  удавалося  доводити
їх  до  повного  розвитку,  так  що  вони  втрачали  зябра  і  починали  дихати  ви¬
ключно  легенями.  З  численних  дослідів  з’ясувалося,  що  аксолотлі  можуть
нормально  розвиватися  при  достатньому  живленні  і  за  сприятливих  умов
життя.  Перетворення  і  заміна  зябрового  дихання  легеневим  прискорюєть¬
ся  також  у  тому  разі,  якщо  штучно  утруднюють  перебування  аксолотлів  у
воді  і  примушують  їх  більше  залишатися  на  повітрі.
 АКТИНІЇ,  або  анемони  морські  (Actiniazia).  Ці  тварини  поширені  по
всіх  морях,  живуть  поодинці  і  досягають  розмірів  декількох  сантиметрів.
Багато  з  них  яскраво  забарвлені  в  різні  кольори.
 Актинії  —  ненажерливі  хижаки  і  поїдають  дрібних  рибок,  молюсків,  а
в  акваріумах  їх  часто  годують  м’ясом.  Поживу  захоплюють  і  паралізують
щупальцями,  потім  вона  потрапляє  в  гастральну  порожнину,  де  й  пере¬
травлюється.  При  достатньому  живленні  вони  часто  міняють  зовнішню
шкіру  і  швидко  ростуть.  Личинки  актиній  розвиваються  усередині  мате¬
ринської  особини.  Однак  актинії  можуть  розмножуватися  також  безста¬
тевим  способом,  за  допомогою  маленьких  бруньок,  котрі  відділяються  від
ножного  диска  і  розвиваються  тижнів  за  два  в  маленьких  актиній.
 АКУЛА  ГІГАНТСЬКА  (Cetorhinus  maximus)  належить  до  родини  Гі¬
гантські  акули.  З  Льодовитого  і  Атлантичного  океанів  заходить  у  Північне
море,  досягає  12—15  м  у  довжину.  Колір  має  чорний,  злегка  синюватий.
За  словами  деяких  спостерігачів  і  відгуками  рибалок,  ця  акула  не  така
хижа  і  люта,  як  більшість  її  родичів:  гігантську  акулу  швидше  можна  на¬
звати  ледачою,  байдужою  і  нешкідливою.  Полювання  на  неї  дуже  небез¬
печне  і  стомливе;  рибалки  іноді,  щоб  здолати  її,  витрачають  цілу  добу.
Будучи  пораненою,  вона  так  сильно  б’є  хвостом,  що  може  розбити  на
тріски  великий  рибальський  човен.
 АКУЛА  ЗВИЧАЙНА  КОЛЮЧА  (див.  Катран).
 АКУЛА-МАКО  (Isurus  oxyrinchus)  найбільш  поширена  в  Атлантично¬
му  океані  і  в  Середземному  морі.  Довжина  її  тіла  3—4  м  і  навіть  більше.
Забарвлення  зверху  блакитнувате,  знизу  —  біле.  Плаває  вона  звичайно
недалеко  від  берегів  у  верхніх  шарах  води;  при  плаванні  частина  спини
підноситься  над  водою,  так  що  акулу  можна  помітити  здалеку;  плаває
дуже  швидко,  хоча  і  не  надто  спритно,  оскільки  повороти  даються  їй  не¬
легко.  Вона  чудово  бачить  і  чує,  у  неї  також  прекрасний  нюх.  Розумові
здібності  акул  розвинені,  мабуть,  дуже  добре,  що  виявляється  у  способах
полювання  і  в  турботі  про  потомство,  але  всі  їхні  розумові  здібності  пере¬
креслюються  надзвичайною  ненажерливістю,  яка  і  є  найголовнішою  від¬
мітною  рисою  їхньої  вдачі.  їх  постійно  доймає  ненаситний  голод,  через
що  акули  стають  надзвичайно  хижі,  зухвалі  і  дуже  винахідливі.
 Про  напад  акули  на  людину  існує  безліч  розповідей.  Розповідають,  що
людині  навіть  удається  іноді  вийти  живим  з  пащі  і  навіть  зсередини  аку¬
ли.  Часто  трапляється,  що  акула  випускає  з  пащі  схоплених  нею  людей,
якщо  вони  чинять  опір.  Що  стосується  трупів,  то  акули  пожирають  їх  за¬
любки.  Якщо  на  кораблі  лютує  яка-небудь  хвороба,  акули  цілими  зграями
супроводжують  судно  і  швидко  роздирають  трупи,  які  викидають  за  борт.
Кажуть,  що  під  час  морських  битв  вони  юрмляться  окремими  зграями  і
підстерігають  бійців,  що  падають  за  борт,  не  звертаючи  уваги  на  гарматні
постріли.
 Вилов  акул  проводиться  здебільшого  сітями  або  великими  гачками,
прикріпленими  до  товстого  ланцюга.  Як  приманку  можна  насадити  рибу,
шматок  сала,  в  крайньому  разі  —  пучок  паклі  або  щось  подібне,  оскільки
ненажерливе  чудовисько  хапає  все,  що  кидають  у  море.

АКУЛА-МОЛОТ  ЗВИЧАЙНА  ■
 Акула-молот  звичайна
 (Sphyma  zygaena)
 Морські  хижаки,  такі,  як  ця  аку-
ла-молот,  мають  набагато  більшу
свободу  дій,  ніж  хижаки  на  землі,
оскільки  у  пошуках  бажаної  здобичі
вони  здатні  оглядати  тривимірний
простір  збоку  і  позаду  себе.
Молотоподібно  розширена  форма  го¬
лови  і  злі  жовті  очі  характерні  для
акул-молотів  з  родини  Sphyrnidae.
Вони  досить  поширені  в  тропічних
водах  Світового  океану.
 Схопивши  приманку  і  потрапивши  на  гачок,  акула  звичайно  починає
щосили  кидатися  в  усі  боки  і  битися,  причому  завдає  такого  сильного
удару,  що  легко  може  вбити  людину  і  зламати  міцні  дошки;  тому  з  не¬
великих  суден  їх  ловити  небезпечно.
 АКУЛА-МОЛОТ  ЗВИЧАЙНА  (Sphyma  zygaena)  трапляється  тільки  в
теплих  морях,  але  в  струмені  Гольфстріму  заходить  і  далеко  на  північ;  до¬
вжина  її  тіла  3—4  м,  вага  200—300  кг.  Способом  життя  мало  відрізняється
від  інших  акул,  але  зовнішність  її  дуже  своєрідна,  оскільки  морда  має  ви¬
гляд  упоперек  поставленого  циліндра.  Це  надзвичайно  хижа  і  небезпечна
тварина.
 АКУЛА  ОСЕЛЕДЦЕВА  ЗВИЧАЙНА  (Lamna  nasus),  належить  до  ро¬
дини  Оселедцеві  акули,  способом  життя  нагадує  швидше  дельфінів;  до¬
вжина  її  тіла  3  м  і  більше;  водиться  в  Середземному  морі,  в  Атлантичному
океані,  а  також  біля  берегів  Нової  Зеландії.  М’ясо  її  смачніше,  ніж  в
інших  акул,  і  вживається  в  їжу.
 АКУЛИ  КОТЯЧІ,  родина  Scyliorhinidae.  До  них  належать  звичайна
котяча  акула  (Scyliorhinus  caniculus)  і  зірчаста  котяча  акула  (Scyliorhinus
stellaris)\  перша  завдовжки  від  15  до  70  см,  друга  близько  1  м.  Ці  акули
чинять  рибалкам  багато  неприємностей,  оскільки  роздирають  сіті,  по¬
ставлені  на  оселедця,  і  об’їдають  тріску,  котра  потрапила  на  гачок;  м’ясо
їхнє  уживається  в  їжу,  хоча  несмачне  і,  за  деякими  відомостями,  навіть
частково  отруйне.
 АКУЛИ  КУНИЦЕВІ  ЄВРОПЕЙСЬКІ  (Mustelus  mustelus)  належать  до  ро¬
дини  Куницеві  акули  (Triakidae).  Завбільшки  від  1  до  1,5  м.  Поширені  в  усіх
європейських  морях;  характеризуються  надзвичайною  ненажерливістю.
 АЛІГАТОР  МІССІСІПСЬКИЙ  (Alligator  mississipiensis)  належить  до  ро¬
дини  Алігатори.  Відрізняється  від  крокодилів  головним  чином  формою
 З  родини  Isuridae  (підряд  Galeoidei)
небезпечна  для  людини  акула-людо-
їд  (Carcharodon  carcharias)  із  зубами
завдовжки  3  см,  при  довжині  тіла
до  13  м.  Її  вимерлі  родичі,  відомі  з
відкладень  верхньокрейдяного  періоду
до  пліоцену,  досягали  довжини  ЗО  м,
мали  зуби  до  13  см  завдовжки.  Аку-
ла-людоїд  є  одним  з  небагатьох  без¬
умовно  агресивних  видів,  що  нападає
на  людину  і  на  невеликі  човни,  навіть
не  будучи  спровокованою.  Тому  пляжі
біля  берегів  Австралії  захищають  від
акул  спеціальними  загородженнями.
На  Атлантичному  узбережжі  США
також  траплялися  випадки  нападу
цих  акул  на  людей,  котрі  призводи¬
ли  до  загибелі  останніх.  Близький  до
згаданої  акули  інший  вид  —  акула-
мако,  менших  розмірів  (до  4  м),  що
живе  в  тепліших  морях.
 Без  руху  акули  задихаються  навіть
у  чистій  воді,  в  якій  кисню  достат¬
ньо.  Пелагічні  акули,  тобто  ті,  що
живуть  у  просторах  океану,  гинуть
в  океанаріумах.  Мабуть  тому,  що
вони  не  можуть  тут  розвинути  по¬
трібної  швидкості,  що  призводить
до  загибелі,  оскільки  лише  на  великій
швидкості  крізь  зябра  протікає  до¬
статня  кількість  води.

■  АЛЬБАТРОС-МАНДРІВНИК
 Алігатор  —  єдиний  представник  ряду
Крокодили  (клас  Рептилії).  Існує  два
види  алігаторів:  міссісіпський  алі¬
гатор  (Alligator  missi-ssipiensis),  що
мешкає  в  болотах  південно-східної
частини  США,  і  китайський  аліга¬
тор  (A.  sinensis),  поширений  у  доли¬
ні  нижньої  течії  річки  Янцзи;  обидва
належать  до  родини  Alligatoridae,
який  включає  також  кайманів.
 голови:  вона  у  нього  широка,  плоска;  колір  шкіри  звичайно  сірувато-зе¬
лений  з  темними  плямами;  нижня  частина  тіла  яскраво-жовтого  кольо¬
ру  (Брем  описує  забарвлення  молодої  тварини).  Живе  в  південно-східній
частині  Сполучених  Штатів  і  особливо  численний  у  Флориді  і  Луїзіані.
Довжина  тіла  алігатора  досягає  4,5  м.  На  суші  може  рухатися  тільки  дуже
повільно,  але  плаває  легко  і  моторно.
 Основна  пожива  алігаторів  —  риба.  Одюбон  розповідає,  що  алігатори
іноді  здираються  на  стовбури  дерев,  що  стоять  похило,  і  там  гріються  на
сонечку.
 АЛЬБАТРОС-МАНДРІВНИК  (Diomedea  exulans)  належить  до  родини
Альбатросові,  найбільший  представник  ряду  Трубконосі.  Має  чисто-біле
оперення,  за  винятком  чорних  махових  пер.  Батьківщина  його  —  океани
Південної  півкулі  і  між  50°  і  60°  пд.  ш.  Політ  альбатроса  завжди  викликав
захоплення.
 «У  його  рухах,  —  говорить  Беннет,  —  не  помітно  ані  найменшого  на¬
пруження,  є  тільки  сила  і  витривалість,  поєднана  з  красою.  Політ  його
такий  швидкий,  що  за  декілька  митей  після  того,  як  він  щойно  був  по¬
близу  корабля,  бачиш  його  вже  далеко  —  він  підіймається  і  опускається
разом  із  хвилями.  У  негоду  він  літає  як  за  вітром,  так  і  проти  нього,  ши¬
ряючи  життєрадісно  над  гребенями  хвиль,  що  здіймає  жахлива  буря».
 Голос  в  альбатроса  —  гучний,  крик,  що  видає  цей  птах,  надзвичайно
неприємний,  його  можна  порівняти  з  ревом  осла.
 У  тиху  погоду  альбатроси  їдять  різноманітних  головоногих  та  інших
м’якотілих,  яких  збирають  на  поверхні  води;  бурхливе  море  заважає  їм  ло¬
вити  рибу.  Вони  ніколи  не  кидаються  у  воду,  на  зразок  пірнаючих  птахів:
альбатроси  чекають,  поки  здобич  спливе  на  поверхню,  і  хапають  її  дзьобом.
Окрім  м’якотілих,  вони  живляться  також  падлом  великих  тварин.
 Для  побудови  гнізда  альбатрос  вибирає  схили  пагорбів;  воно  склада¬
ється  з  очерету  і  сухого  листя,  зжужмлених  разом.  Самка  звичайно  кладе
всього  одне  яйце,  котре  висиджує  дуже  терпляче;  вона  ніколи  не  зважить¬
ся  залишити  гнізда  доти,  доки  її  до  того  не  примусять.
 АЛЬПАКА,  або  пако  (Lama  guanicoe  pacos),  належить  до  родини  Вер¬
блюдячі  ряду  Мозоленогі,  зростом  трохи  менше  лами  і  будовою  тіла  дещо
нагадує  нашу  вівцю,  але  шия  у  неї  довша  і  голова  красивіша;  шерсть  її
 Альбатрос-мандрівник
 (Diomedea  exulans)
 Альбатрос  —  довгокрилий  (розмах
крил  2—3,5  м)  морський  птах,  яко¬
му  властивий  ковзаючий  і  ширяючий
політ.  До  родини  Альбатроси  (Dio-
medeidae)  належать  9  видів,  котрі
живуть  у  помірних  і  антарктичних
водах  Південної  півкулі,  і  3  тропічні
види  з  центральної  частини  Тихого
океану.  Всі  вони  живляться  рибою  і
кальмарами,  яких  ловлять  у  поверх¬
невих  водах;  розмножуються  на  ост¬
ровах,  які  продуваються  вітрами;  в
кладці  по  одному  яйцю,  як  і  в  їхніх
найближчих  родичів  —  буревісників.

АМАДІНА  ЧЕРВОНОГОРЛА  ■
 дуже  довга  і  дивовижно  м’яка;  на  деяких  ділянках,  наприклад  з  боків
тулуба,  довжина  її  досягає  10—12  см.  Колір  шерсті  або  зовсім  білий,  або
чорний,  проте  трапляються  і  строкаті  тварини.
 «Альпак,  —  говорить  Чуді,  —  тримають  великими  стадами,  які  цілий
рік  пасуться  на  високих  гірських  луках,  і  їх  женуть  униз  до  хижок  ін¬
дійців  тільки  на  час  стрижки.  Навряд  чи  існує  тварина  більш  уперта,
ніж  альпака.  Індіанці  ще  з  давніх  часів  виготовляють  з  шерсті  альпак
і  лам  ковдри  і  плащі».
 АМАДІНА  ЧЕРВОНОГОРЛА  (Amadina  fasciata)  належить  до  родини
В’юркові  ткачики.  Дзьоб  її  дуже  міцний,  довжина  його  трохи  більша  за
ширину  і  висоту.  Верхня  половина  дзьоба  біля  основи  плоска;  між  нею  і
лобом  помітна  деяка  угнутість.  Нижня  половина  дуже  широка.  Крила  се¬
редніх  розмірів,  друге  і  третє  махові  пера  найдовші  і  майже  однакової  до¬
вжини.  Хвіст  короткий  і  заокруглений.  Загальна  довжина  тіла  цієї  пташки
дорівнює  12,5  см,  розмах  крил  —  21,  довжина  крила  —  6,3,  хвоста  —  4  см.
Основний  колір  самців  приємного  блідо-бурого  кольору,  на  спині  темні¬
ший,  знизу  світліший.  Кожне  перо  з  хвилястим  чорним  малюнком  або,
як,  наприклад,  пера  верхньої  частини  грудей,  облямоване  чорною  об¬
лямівкою.  На  кінці  верхніх  покривних  пер  крила  є  велика  червонувата
пляма  з  сірим  відтінком,  що  особливо  виділяється  завдяки  чорному  пів-
місяцевому  малюнку.  Махові  пера  бурі  з  трохи  світлішою  облямівкою;
хвостові  пера  матово-чорні,  знизу  сіруваті;  зовнішнє  опахало  крайніх  пер
біле;  решта  пер  прикрашена  красивими  плямами  білого  кольору,  за  ви¬
нятком  двох  середніх,  які  повністю  чорні.  Самець  відрізняється  від  самки
більш  яскравими  кольорами  і  широкою  краваткою  розкішного  карміно¬
во-червоного  кольору.
 АМАЗОН  ВЕНЕСУЕЛЬСЬКИЙ  (Amazona  amazonica).  Довжина  пта¬
ха  —  35  см,  розмах  крил  —  56,  довжина  крила  —  19,  хвоста  —  10  см.
Оперення  його  темного  трав’янисто-зеленого  кольору.
 Навесні  амазонські  папуги  кладуть  у  дупла  дерев  3—4  яйця.  Пташе¬
нята,  вийняті  з  гнізда,  приручаються  дуже  швидко  і  вивчаються  чітко  і
виразно  вимовляти  слова.
 АМАРАНТ  ЗВИЧАЙНИЙ,  або  крихітний  (Lagonosticta  senega  la),  нале¬
жить  до  родини  В’юркові  ткачики.  Амарант  має  винно-пурпуровий  колір
оперення  з  рудуватими  плечима  і  нижніми  шийними  перами.  Кожне  перо
на  кінці  облямоване  пурпуром,  боки  грудки  поцятковані  білими  цятками;
нижні  покривні  пера  хвоста  блідо-бурі;  махові  хвостові  пера  бурі  і  об¬
лямовані  пурпуром.  Самочки  майже  суцільно  рудувато-бурі,  тільки  над¬
хвістя  забарвлене  в  червоно-пурпуровий  колір  і  груди  в  білих  цятках.  Очі
темно-карі,  дзьоб  червоний  із  темними  облямівками  по  хребту  і  боках.
Ніжки  червонуваті.  Довжина  тіла  птаха  досягає  10  см,  розмах  крил  —  12,
довжина  крила  —  4,5,  хвоста  —  3,5  см.
 Амарант  привертає  до  себе  увагу  не  тільки  розкішним  оперенням,  а  й
своєю  миловидістю  і  приємною  вдачею.  В  останні  спекотні  місяці  він
линяє  і  з  настанням  перших  весняних  дощів,  на  початку  вересня,  вже  по¬
думує  про  потомство.  До  цього  часу  амаранти  жили  у  зграйках,  які  тепер
розбиваються  на  парочки.  Перната  пара  довірливо  прилітає  в  село  і  тут
вибирає  собі  підхоже  місце  де-небудь  під  дахом  гостроверхої  солом’яної
хатини  або  чотирикутної  мазанки  тубільця.  Сюди,  в  яку-небудь  западину
або  інше  більш  зручне  місце,  пташки  наносять  купу  сухих  стебел.  У  ній
вони  ретельно  вимощують  ямку,  хоча  до  самої  споруди  ставляться  досить
недбало.  У  разі  потреби  амаранти  в’ють  свої  гнізда  на  деревах  і  навіть
біля  самої  землі.  В  цей  час  самець  ставиться  до  самки  особливо  дбайливо,
вельми  недружньо  зустрічає  суперників  і  висиджує  яйця  поперемінно  з
самкою.  За  11  днів  з  яєць  вилуплюються  пташенята,  яких  батьки  годують
комахами  і  розм’якшеним  у  волі  насінням.
 АМФІБІЇ  (див.  Земноводні).
 Альпака  в  загривку  заввишки  близько
94—104  см,  важить  55—65  кг.  Роз¬
водять  її  тільки  заради  шерсті,  як
в'ючну  тварину  її  не  використову¬
ють.  Понад  90  %  цих  тварин  зна¬
ходяться  в  Перу.  Характерна  шап¬
ка  волосся  на  голові,  «бакенбарди»  на
щоках,  густі  «начоси»  на  ногах.  Ва¬
гітність  в  альпаки  коротша,  ніж  у
лами,  складає  342—345  днів,  дитин¬
ча  важить  6—  7  кг.
 Амадіна  червоногорла  водиться  в  са¬
ванах  Африки;  пустелі  вона  уни¬
кає  і  рідко  трапляється  в  густих  не¬
займаних  лісах.  Амадіни  звичайно
живуть  зграями  і  сміливо  наближа¬
ються  до  сільських  хатин.
 Амаранти  поширені  по  всій  Серед¬
ній  Африці  —  від  західних  до  схід¬
них  її  берегів  і  від  22°  пн.  ш.  до  25°
пд.  ш.  Звичайно  амарантів  можна
побачити  поблизу  сіл,  де  вони  час¬
то  об’єднуються  у  великі  зграї  зі
своїми  родичами.  Проте  вони  жи¬
вуть  і  віддалік  людини,  у  степах,  і,
хоч  і  рідко,  але  трапляються  в  горах
на  висоті  до  1500  м.

■  АНАКОНДА
 Амазон  венесуельський
 (Amazona  amazonica)
 «В  усіх  регіонах  Східної  Бразилії,
де  я  був,  —  говорить  принц  фон
Від,  —  цей  папуга  був  одним  з  най¬
поширеніших.  За  винятком  періоду
розмноження,  вони  тримаються  за¬
вжди  групами,  часто  дуже  числен¬
ними.  Я  бачив  такі  зграї  в  лісах  Му-
курі  та  в  інших  місцях,  де  їх  було
дуже  багато  і  вони  наповняли  ліс
своїми  звучними  голосами.  На  цих
папуг  полюють,  оскільки  їхнє  м’ясо
смачне  і  ситне».
 Природа  економна,  і  десятиметро¬
ва  анаконда  може  здолати  будь-яко-
го  звіра  і  птаха  на  Американському
континенті  (тварини  тут  загалом
невеликі).  Довге  тіло  анаконди  —  бі¬
ологічно  невиправдана  надмірність.
 «Загальною  ознакою  всіх  великих  лі¬
сових  антилоп,  —  говорить  Селус,  —
яких  я  бачив  від  Капської  долини  до
Чобе,  є  гола  смуга  навкруг  шиї».
 АНАКОНДА  (Eunectes  murinus)  належить  до  родини  Псевдоногі  під¬
ряду  Змії,  підродини  Удави,  роду  Водяні  удави.  Цей  гігант  досягає  8,3  м
довжини,  а  6—7-метрові  трапляються  досить  часто.  Анаконда  живе  зви¬
чайно  у  воді  або  біля  води,  чудово  плаває,  може  дуже  довго  залишатися
під  водою  і  довго  лежить  на  дні,  відпочиваючи.  На  берег  вона  виходить,
щоб  погрітися  на  гарячому  піску  або  з’їсти  спійману  здобич.  Живиться
птахами,  невеликими  ссавцями,  а  також  рибами.  Серед  свійських  тварин
вона  часто  чинить  спустошення,  через  що  місцеві  жителі  її  дуже  ненави¬
дять.  Анаконда  народжує  дитинчат,  вагітність  триває  6—9  міс.
 АНТИЛОПА  ВЕЛИКА  ЛІСОВА  (Tragelaphus  scriptus  silvaticus)  живе  пе¬
реважно  в  Південній  Африці,  але,  за  повідомленням  Ноака,  трапляється
і  в  Західній;  зростом  вона  дещо  більша  за  бушбока.
 АНТИЛОПА  КІНСЬКА  (чала)  (Hippotragus  equinus)  належить  до  роди¬
ни  Порожнисторогі  підряду  Жуйні.  Названа  вона  так  тому,  що  на  потили¬
ці  і  шиї  у  неї  росте  густа  грива.  Роги,  котрі  є  в  особин  обох  статей,  сидять
на  лобовому  потовщенні,  заломлені  дугоподібно  назад  і  майже  до  гладких
кінців  вкриті  кільчастими  потовщеннями.  Формою  голови  ці  антилопи
нагадують  сарну,  вуха  у  них,  як  цілком  правильно  зауважує  Гарріс,  схожі
на  ослячі.  Шия  коротка  і  товста;  на  струнких  ногах  тримається  досить
дебелий  тулуб;  висота  його  в  загривку  більша,  ніж  біля  крижів;  хвіст  до¬
вгий,  з  великою  китицею;  слізних  ямок,  копитних  залоз  і  пахових  ямок
немає.  У  самки  два  соски.
 Ця  велика,  красива  тварина  2,9  м  завдовжки  і  1,6  м  заввишки  в  загрив¬
ку,  на  хвіст  припадає  близько  75  см;  переважне  забарвлення  хутра  —  ір-

АНТИЛОПА-СТРИБУН  ■
 Анаконда
 (Eunectes  murinus)
 Анаконда  —  одна  з  найбільших  змій,
що  нині  існують;  є  достовірні  дані
про  знахідки  шкіри  анаконд  завдовж¬
ки  до  11,4  м.  Анаконда  звичайно  грі¬
ється  на  сонці  в  калюжах  і  річках,  а
іноді  й  на  деревах  або  в  кущах  на  бе¬
резі.  Живляться  анаконди  переважно
ссавцями  і  птахами,  що  приходять
до  річки  на  водопій,  хоча  вони  мо¬
жуть  поїдати  і  водяних  тварин:  риб,
черепах  і  маленьких  кайманів.
 довжини  35  см,  гострі  і  загинаються  назад  і  вниз;  хвіст  вкритий  коротким
волоссям,  тільки  на  кінці  його  є  досить  велика  китиця.  Передня  частина
голови  чорнувата,  смуги  попереду  і  позаду  очей  і  пляма  між  рогами  —
білі.  Тулуб  рудувато-білий,  волосся  гриви  на  кінцях  буре,  пляма  на  грудях
чорнувато-сіра,  на  ногах  шерсть  темно-рудого  відтінку.  Як  повідомляють
Гартман  і  Селус,  трапляються  чалі  антилопи,  що  мають  бруднувато-жовте
забарвлення  з  рудуватим  або  чало-сірим  відтінком,  а  іноді  зовсім  сіре,  як  у
віслюка.  У  самця  досить  великі  роги,  що  досягають  85  см  у  довжину.  Вони
заломлені  назад,  розходяться  догори  і  майже  до  кінців  вкриті  кільчастими
потовщеннями;  вигин  і  нахил  рогів  у  різних  особин  різні.  У  самок  роги
коротші  —  близько  65  см,  і  вони  менш  загнуті,  ніж  у  самців.
 Спосіб  життя  і  місцепроживання  кінської  антилопи  схожі  з  чорною
антилопою  (див.  Антилопа  чорна).
 АНТИЛОПА-СТРИБУН,  або  сасса  (Oreotragus  oreotragus),  належить
до  родини  Порожнисторогі  підряду  Жуйні.  Ця  тварина  посідає  середнє
місце  між  сарною  і  деякими  маленькими  видами  кіз.  Тіло  стисле,  шия
коротка,  голова  з  тупою  заокругленою  мордою,  хвіст  дуже  короткий,  кін¬
цівки  низькі  і  дещо  незграбні;  дуже  довгі  широкі  вуха;  великі  очі.  Високі
роздвоєні  копита  на  кінцях  сплюснуті;  хутро  грубе,  жорстке  і  дуже  густе.
У  самця  короткі,  прямі,  чорні  роги,  що  досягають  довжини  10  см  і  прямо
стирчать  на  голові,  мають  біля  основи  чіткі  кільця.  Загальним  забарвлен¬
ням  сасса  схожа  на  нашу  козулю.  Довжина  тіла  тварини  —  близько  1  м,
висота  в  холці  —  близько  60  см.
 Обидва  види  кінських  антилоп  три¬
маються  табунцями  по  3—20  (зрідка
до  60)  голів.  У  групі  звичайно  один  до¬
рослий  самець,  декілька  самок  і  моло¬
дят.  Ведуть  порівняно  осідлий  спосіб
життя,  загалом  поблизу  води.  У  разі
небезпеки  можуть  бігти  зі  швидкіс¬
тю  50—70  км/год.  Розмножуються
незалежно  від  сезону,  вагітність  —
9  місяців,  народжується,  як  правило,
одне  дитинча.  Добре  витримують  не¬
волю,  доживають  до  17  років  (у  при¬
роді  —  12—15  років).
 Антилопу-стрибуна,  або  сассу,  мож¬
на  побачити  досить  високо  в  горах.
Вони  живуть  парами,  як  і  чубата
антилопа,  але  все-таки  утворюють
іноді  маленькі  стада,  що  склада¬
ються  з  трьох  і  навіть  чотирьох  го¬
лів.  Гарної  днини  кожне  таке  стадо
відшукує  по  можливості  найвищі
місця,  у  разі  тривалих  дощів  спус¬
каються  глибше  в  долину.

■  АНТИЛОПА  ШАБЛЕРОГА
 Антилопа-стрибун  відзначається  своє¬
рідною  будовою  копит  (вони  самі  за¬
точуються),  що  дає  можливість  їй  не
посковзуватися  на  гірських  схилах.
 Антилопа  шаблерога,
або  шаблерогий  орикс
 (Oryx  dammah)
 Антилопа  чорна  шаблерога  мешкає
на  території  Анголи  в  Західній  Аф¬
риці,  має  чуйний  слух  і  дуже  тон¬
кий  нюх,  тому  наблизитися  до  неї
украй  важко.  Незважаючи  на  те,  що
полювання  на  них  заборонено  уря¬
дом,  браконьєри,  як  і  раніше,  здо¬
бувають  їх  за  допомогою  пасток.  До
нашого  часу  збереглося  лише  де¬
кілька  сотень  особин.
 Усі  натуралісти  вважали  Південну  Африку  батьківщиною  антилоп-
сарн.  Згодом  Бем  знаходив  їх  також  у  Західній  Африці.  Поживою  анти¬
лопам  слугують  трави  і  соковиті  альпійські  рослини;  їдять  вони  вранці
і  пополудні  аж  до  пізнього  вечора.
 Зі  швидкістю  птаха  ці  моторні  створіння  перестрибують  з  одного  ви¬
ступу  на  інший,  по  найстрімкіших  скелях  і  над  страшними  прірвами,
здираються  з  однаковою  спритністю  вгору  і  спускаються  вниз.
 АНТИЛОПА  ШАБЛЕРОГА,  або  орикс  шаблерогий  (Oryx  dammah),  на¬
лежить  до  роду  Сарнобики  родини  Порожнисторогі  підряду  Жуйні.  Має
довгі  і  кільчасті  роги,  але  загнуті,  спрямовані  назовні  і  назад;  унаслідок
значного  вигину  їхні  кінці  дивляться  вниз.  Основний  колір  шерсті  жов-
тувато-білий,  який  на  нижній  частині  тіла  і  на  внутрішній  поверхні  ніг
стає  дещо  світлішим,  а  на  шиї  переходить  в  рудуватий.  На  голові  шість
матово-бурих  плям:  одна  між  рогами,  дві  між  вухами,  дві  між  рогами  і
очима  і  шоста  тягнеться  смугою  уздовж  перенісся.  Старі  самці  досягають
довжини  понад  2  м,  при  висоті  в  холці  1,3  м.
 Зона  поширення  шаблерогої  антилопи  охоплює  всю  північно-східну
частину  Центральної  Африки.
 Самці  шаблерогої  антилопи,  як  мені  доводилося  спостерігати  особис¬
то,  іноді  надзвичайно  незлагідні  і  в  поганому  настрої  бувають  дуже  небез¬
печні  для  інших  тварин.
 Вагітність  у  шаблерогих  антилоп  триває  248  днів.
 Способом  життя  всі  види  сарнобиків  схожі  між  собою  (див.  Орікс).
 АНТИЛОПА  ЧОРНА  (Hippotragus  niger)  —  вид  кінських  антилоп,  що
належать  до  родини  Порожнисторогі  підряду  Жуйні.  Зростом  чорна  ан-

АНТИЛОПА  ЧОТИРИРОГА  ■
 тилопа  майже  не  поступається  чалій  (див.  Антилопа  кінська),  довжина  її
тіла  разом  із  хвостом  —  майже  3  м,  а  висота  у  холці  —  1,5  м.  Вуха  завдовж¬
ки  до  25  см,  прямі  і  загострені;  грива  на  потилиці  і  спині  складається  з
м’якого  волосся,  на  шиї  вона  теж  добре  розвинена.  Голова  довга,  звужу¬
ється  до  морди;  на  кінці  хвоста  є  велика  китиця.  Переважне  забарвлення
темне,  лискучо-чорне,  тільки  місцями  має  бурий  відтінок.  З  обох  боків  на
морді  є  широкі  білі  смуги;  передня  і  нижня  частини  морди,  груди,  чере¬
во,  верхня  половина  внутрішнього  боку  стегон  і  внутрішня  поверхня  вух
також  білі.  Самки  помітно  менші  за  самців,  мають  темно-буре,  місцями
чорнувате  забарвлення.  Обидві  статі  мають  роги,  які  дуже  схожі  на  роги
чалої  антилопи,  але  вони  більші  і  ще  дужче  загнуті;  у  самців  досягають  у
довжину  110  см,  у  самок  —  85  см.
 Раніше  вважали,  що  батьківщиною  кінської  і  чорної  антилоп  є  ви¬
ключно  Південна  Африка;  тепер  ми  знаємо,  що  обидва  ці  види  наявні
і  у  внутрішній  частині  Східної  Африки,  де  вони  поширені  з  півночі  до
верхів’їв  Нілу.  Обидва  види  трапляються  як  у  відкритому  степу,  так  і  в  го¬
ристих  і  скелястих  місцевостях,  порослих  низьким  чагарником,  звичайно
вони  ходять  невеликими  стадами  по  6—12  голів.  Сильні  старі  самці  часто
живуть  поодинці.  Біг  у  них  прудкий,  але  вони,  мабуть,  досить  швидко
стомлюються.  Крім  того,  їхні  роги  служать  доброю  зброєю  для  захисту.
 АНТИЛОПА  ЧОТИРИРОГА  (Tetracerus  quadricornis)  належить  до  ро¬
дини  Порожнисторогі.  У  жодної  з  диких  тварин  не  трапляється  такої  ано¬
малії  в  зростанні  рогів,  як  у  цієї  антилопи.  Чотирирога  антилопа  —  не¬
велика  струнка  тварина.  Довжина  її  тіла  70—80  см,  хвіст  завдовжки  12  см,
висота  у  холці  60—65  см.  Відмітними  ознаками  тварини  є  великі  заокру¬
глені  вуха,  довгі  слізні  ямки,  широкий  голий  кінчик  носа,  стрункі  ноги  і
довге  хутро  —  буро-чалого  кольору  вгорі  і  білого  на  нижній  ділянці  тулу¬
ба.  Самки  забарвлені  світліше  за  самців.  Роги  є  тільки  у  самців.  Передня
пара  рогів  сидить  над  внутрішнім  кутиком  очей.  Роги  злегка  заломлені
наперед,  внизу  кільчасті,  кінці  гладенькі;  їхня  довжина  всього  3—3,7  см,
але  у  деяких  тварин  вони  представлені  ледве  помітними  гульками.  Задня
пара  рогів  досягає  довжини  10—12,5  см.  Чотирирога  антилопа,  мабуть,
поширена  по  всій  Ост-Індії  і  місцями  на  неї  можна  часто  натрапити;  її
улюблене  місцеперебування  —  пагорби,  порослі  лісом  або  чагарником.
 Самці  на  час  спаровування  ставали  настільки  лютими,  що  навіть  на¬
падали  на  сторожа,  який  щоденно  їх  стеріг.  Чотирирогі  антилопи,  що  на¬
лежали  Гардвіку,  плодилися  в  неволі.  Самка  народила  одразу  двох  телят.
М’ясо  чотирирогої  антилопи  сухе  і  мало  цінується.
 АНЧОУСИ  (Engraulis  encrasicholus)  високо  цінувалися  ще  стародавні¬
ми  греками  і  римлянами,  які  не  знали  ні  кільок,  ні  сардин;  їхній  тулуб
дуже  сплюснутий  з  боків,  рот  усаджений  гострими  зубами;  довжина  тіла
близько  15  см.  Рибка  ця  у  величезній  кількості  водиться  в  усіх  європей¬
ських  морях.
 АРА,  рід  Ага,  завбільшки  з  ворону.  Від  решти  папуг  вони  відрізняють¬
ся  дуже  сильним,  надзвичайно  великим  дзьобом  і  часто  надзвичайно  до¬
вгим  хвостом.  Ари  поширені,  починаючи  від  Півн.  Мексики  до  Парагваю
і  в  Андах  досягають  висоти  3500  м.  Характер  у  них  спокійний  і  в  деякому
розумінні  —  це  серйозні  птахи.  Живляться  вони  деревними  плодами  своїх
лісів,  але  часто  завдають  шкоди  полям.  Через  їхнє  розкішне  оперення  їх
переслідують  індіанці.
 Досить  поширений  вид  ар  —  Червоний  ара  (Ага  тасао).  Завдовжки
птах  86  см,  розмах  крил  —  1  м,  довжина  крил  —  40  см,  хвоста  —  32  см.
Дрібне  оперення  його  пурпурово-червоне,  задня  частина  спини,  надхвіс¬
тя  і  верхні  та  нижні  покривні  пера  хвоста  небесно-блакитного  кольору,
махові  пера  кольору  берлінської  лазурі,  рульові  —  червоні.  Птах  водиться
в  тропічних  лісах  Центральної  Америки.
 Інший  вид  —  Синьо-жовтий  ара  (Ага  агагаипа)  —  верхня  частина  тіла
забарвлена  в  небесно-блакитний  колір,  нижня  —  в  яскраво-оранжевий.
Очі  зеленуватого,  перлиново-сірого  кольору;  голі  бічні  частини  голови  —
бурого  м’ясного  кольору.  Дзьоб  чорний;  ноги  буро-чорні.
 Чотирирога  антилопа  трохи  менша
за  козулю  (маса  15—  25  кг)  і  єдина
порожнисторога  тварина,  самці  якої
мають  дві  пари  рогів.
 Ари  —  типові  птахи  незайманого
лісу.  Раніше  вони  водилися  побли¬
зу  великих  міст,  але  населення  кра¬
їни,  що  весь  час  збільшується,  да¬
леко  відтіснило  їх,  і  вони  зникають
там,  де  культура  винищує  первісні
ліси.

20
 ■  АРАПАЙМА
 Гіацинтовий  ара
 Ара  —  великий  птах  родини  Папуго¬
подібні  (Psittacidae).  Населяють  Пів¬
денну  і  Центральну  Америку  (о-ви
Карибського  регіону).  Найбільш  відо¬
мі  ари  завбільшки  з  велику  ворону,  з
довгим  хвостом,  хоча  деякі  з  них  бу¬
вають  і  дрібніші.  Вони  дивовижно  за¬
барвлені  в  сині,  червоні,  жовті  і  зе¬
лені  кольори.  Мають  могутні  дзьоби,
якими  можуть  розбивати  крупні  горі¬
хи.  Ари  їдять  також  безліч  фруктів.
Гніздяться  в  дуплах  дерев  і  відклада¬
ють  білі  яйця.  Окремі  види  мають
дуже  обмежений  ареал  заселення  і
знаходяться  під  загрозою  зникнення.
 Завдовжки  птах  97  см,  довжина  його  крила  —  40,  хвоста  —  52  см.  По¬
ширений  у  Центральній  і  Південній  Америці.
 Тримати  ар  у  неволі  не  завжди  безпечно,  оскільки  вони  досить  часто
удаються  до  свого  страшного  дзьоба.  Проте  багато  з  них  стають  ручними,
чудово  відрізняють  знайомих  від  чужих  і  дуже  сильно  прихиляються  до
свого  господаря.
 Арапайма  —  тропічна  південно¬
американська  риба  (Arapaima  gigas),
одна  з  найбільших  сучасних  прісно¬
водних  риб,  яка  досягає  у  довжину
4  м.  В  арапайми  видовжене  струнке
тіло  з  плоскою  головою,  позбавленою
луски  і  вкритою  кістковими  плас¬
тинками;  спинний  і  анальний  плав¬
ці  знаходяться  біля  хвоста.  Плаваль¬
ний  міхур  арапайми  дуже  великий  і
здатний,  подібно  до  легень,  засвою¬
вати  кисень  безпосередньо  з  повітря.
Розмноження  відбувається  з  квітня
по  травень  у  чистих  ділянках  вод¬
ної  системи  Амазонки,  де  арапайми
влаштовують  гнізда  близько  У5  см  у
глибину  і  50  см  у  ширинуf  в  які  від¬
кладають  ікру.  Гніздо  охороняє  са¬
мець.  Арапайма  —  важлива  промис¬
лова  риба  для  тубільців  Амазонки,
зараз  у  багатьох  регіонах  стала  рід¬
кісною.  У  Бразилії  відома  під  назвою
піраруку.
 АРАПАЙМА  (.Arapaima  gigas)  водиться  в  прісних  водах  Гвіани.  Ця  гігант¬
ська  риба  належить  до  невеликої  родини  Кістковоязикові  риби;  довжина  її
тіла  досягає  4  м,  вага  до  200  кг.  Тіло  масивне,  вкрите  великими  лусками.
Ловлять  цю  величезну  рибу  або  на  вудку,  або  вбивають  стрілами  з  лука.
 АРАСАРІ  НАШИЙНИКОВИЙ  (Pteroglossus  torquatus)  належить  до  ро¬
дини  Туканові.  Основний  колір  його  оперення  —  темно-зелений  з  мета¬
левим  відливом;  груди  і  черево  —  блідо-жовті,  надхвістя  червоне.
 «Арасарі,  —  говорить  принц  фон  Від,  —  у  великій  кількості  водяться
в  усіх  незайманих  лісах  Бразилії  і  головним  чином  ведуть  такий  самий
спосіб  життя,  що  й  тукани.  Холодної  пори,  в  період  дозрівання  більшості
плодів,  вони  залишають  ліси  і  наближаються  до  плантацій,  де  в  цей  час
їх  забивають  у  великій  кількості  через  смачне  і  жирне  м’ясо.  Гніздо  їхнє
з  двома  яйцями  або  пташенятами  знаходиться  в  дуплі  дерева».
 АРГАЛІ  (див.  Архар).
 АРГУС  (Argussianus  argus)  належить  до  родини  Фазанові,  характеризу¬
ється  подовженими  перами  плеча  і  передпліччя.  Своєрідна  краса  оперення
цього  птаха  помітна  лише  при  розпусканні  крил  і  хвоста.  Пера  спини  жов¬
тувато-сірі  з  бурими  цяточками;  нижня  частина  тіла  рівномірно  забарвлена
у  буро-червоний  колір  із  чорними  і  жовтими  смужками;  довгі  покривні

АРНІ  ■
 пера  плечової  ділянки  крила  —  червоного  кольору  з  сіро-червонуватими
смугами  і  жовтувато-білими  плямами;  довгі  пера  хвоста  —  чорні.
 АРНІ  (див.  Буйвіл  водяний  азійський).
 АРРАУ,  або  тартаруга  (Podocnemis  expansa),  належить  до  роду  Щитоногі
родини  Пеломедузові,  підряд  Бокошиї,  ряд  Черепахи.  Тварина  ця  складає
шию  убік  і  не  здатна  її  втягувати.  Черепаха  численна  у  всій  тропічній  час¬
тині  Південної  Америки,  досягає  завдовжки  70  см;  живе  в  річці  Амазонці
та  інших  річках  Бразилії,  Гвіани,  Венесуели  і  Перу;  належить  до  роду  Щи¬
тоногі  черепахи,  оскільки  зовнішній  бік  задніх  ніг  у  неї  вкритий  лусками.
 На  початку  березня  величезні  стада  цих  черепах  пливуть  до  низо¬
винних  піщаних  острівців  для  кладки  яєць.  Ще  задовго  до  цього  вони
плавають  неподалік  від  берега,  витягають  шию  і  видивляються,  чи  не  за¬
грожує  їм  яка-небудь  небезпека.  Місцеві  індіанці  наперед  розставляють
на  берегах  варту,  щоб  ні  люди,  ні  тварини  не  могли  з’явитися  на  березі  і
розполохати  черепах;  навіть  людям,  які  пливуть  на  судах  річкою,  показу¬
ють  знаками,  щоб  вони  трималися  середини  річки  і  дотримувалися  тиші.
Нарешті,  після  заходу  сонця,  самки  у  великій  кількості  виходять  на  берег
і  починають  виривати  ямки  своїми  довгими  задніми  ногами,  озброєними
кігтями.  Ямки  вириваються  завглибшки  близько  60  см.  У  них  поспішно
кладуть  яйця  в  один  або  в  декілька  шарів.  Усі  поспішають,  тому  деякі
черепахи  кладуть  свої  яйця  у  чужі  ямки  другим  шаром;  багато  яєць  при
цьому  розбивається.
 Черепах  так  багато,  що  деякі  з  них  не  знаходять  місця  і  чекають  у
черзі;  тому  світанок  застає  декого  ще  на  березі;  тоді  вони  починають  по¬
спішати  ще  дужче;  про  себе  в  цю  мить  вони  не  піклуються  і,  зайняті  за¬
риванням  ямок,  дозволяють  схопити  себе  руками.
 Окрім  людини,  у  цих  черепах  є  ще  багато  ворогів.  Найголовніший  з
них  —  ягуар,  який  не  тільки  ловить  аррау  на  березі,  але  й  переслідує  їх
навіть  у  воді,  викопує  їхні  яйця,  пожирає  молодих  черепах,  які  щойно  ви¬
лупилися  з  яєць.  Утім,  у  молодняку  дуже  багато  ворогів  і  крім  цього  лю¬
того  хижака:  крокодили,  грифи,  чаплі,  орли  та  інші  хижі  птахи,  нарешті,
риби  пожирають  безпорадних  дитинчат  черепах.
 АРХАР,  або  аргалі  (Ovis  аттоп),  є  дуже  великим  бараном  завбільшки  з
дев’ятимісячне  теля.  Ноги  високі  й  стрункі,  копита  вузькі  та  короткі,  не¬
розвинуті  малі  копита  прикриті  вовною.  Могутні  тригранні  широкі  роги
в  розрізі  утворюють  трикутник.  Вузька  основа  цього  трикутника  обернута
вперед  і  вгору,  а  вершина  його  —  вниз;  біля  основи  роги  тісно  притиснуті
один  до  одного,  потім  загинаються  спочатку  назад  і  назовні,  потім  униз  і
в  сторони,  кінцями  знову  назад  і  вгору;  таким  чином,  якщо  дивитися  на
них  збоку,  то  здається,  що  вони  описують  майже  повне  коло.  Роги  вкриті
хвилястими  валиками,  що  рельєфно  виступають  і  переходять  один  в  один,
у  проміжках  між  якими  помітні  глибокі  борозенки  ростових  кілець.  Густе,
хвилясте  і  ламке  волосся  ості,  яке  трохи  подовжується  лише  на  підгрудді  і
на  зашийку,  і  тонкий,  короткий  підшерсток  складають  волосяний  покрив
тварини.  Він  розподілений  по  всьому  тілу  досить  рівномірно,  за  винятком
ділянки  тіла  позаду  верхньої  частини  плеча,  вкритої  коротким,  жорстким
волоссям.  Переважне  забарвлення  вовни  матове  блідо-сіре.  Загальна  до¬
вжина  аргалі,  включаючи  хвіст  завдовжки  11  см,  досягає  1,93  м,  висота  у
холці  —  1,12  м.  Довжина  рогів,  враховуючи  всі  вигини,  —  1,22  м,  відстань
між  кінцями  —  93  см.  Помітно  менша  статурою  вівця  аргалі  схожа  на
барана  забарвленням,  роги  у  неї  набагато  менші.
 Аргалі  поширені  від  Алтаю  до  гір  Алатау,  і,  мабуть,  трохи  далі  на
південь.  Аргалі  уникає  вологих  гір,  вкритих  лісом,  і  значних  висот.  Міс-
цепроживанням  йому  служать  гірські  хребти  заввишки  від  600  до  1000  м
над  рівнем  моря,  якщо  вони  багаті  на  голі  скелі,  мають  схили  з  дерева¬
ми,  що  обрідно  ростуть,  і  долини  з  широким  і  рівним  дном.  Майже  до
самого  періоду  спарювання  барани  бродять  окремо  від  овець.  Незадовго
до  спарювання  вони  об’єднуються  в  маленькі  стада  не  більше  15  голів.
Архари  —  тварини  денні.  Близько  полудня  стадо  збирається  на  стрімкому
схилі,  лягає  тут  і  пережовує  жуйку.
 Аррау  —  найбільша  з  бокошиїх  чере¬
пах,  довжина  панцира  досягає  90  см,
а  вага  —  90  кг.  Належить  до  родини
Pelomedusidae  і  поширена  переважно
в  притоках  pp.  Амазонки  і  Оріноко  в
Південній  Америці.  Місцеве  населен¬
ня  вживає  дорослих  черепах  і  яйця  в
їжу  і  одержує  з  них  жир,  тому  аррау
знаходяться  під  загрозою  зникнення.
 Бокошиї  черепахи  —  черепахи,  від¬
мітною  ознакою  яких  є  незвичай¬
ний  спосіб  ховання  голови  в  панцир.
На  відміну  від  «нормального»  верти¬
кального  згинання,  характерного  для
більшості  черепах,  вони  згинають
шию  убік,  таким  чином  голова  при
її  втягуванні  під  панцир  опиняється
збоку.  Існує  близько  50  видів,  поши¬
рення  яких  майже  повністю  обмеже¬
не  Південною  півкулею.
 Архар,  гірський  баран,  найбільший
дикий  баран  Євразії  (Ovis  аттоп),
поширений  на  високогірних  плато
Центральної  Азії.  Маса  тіла  —  до
158  кг,  довжина  рогів  —  1,5  м,  а  їх
маса  —  до  ЗО  кг.  Узимку  стада  жи¬
вуть  у  долинах,  а  влітку  пасуться  на
висоті  5500  м  і  вище.  У  разі  небез¬
пеки  архар  попереджає  інших  членів
стада,  різко  ударяючи  об  землю  ко¬
питами.  Окремі  особини  можуть  до¬
живати  до  6  років.
 Існує  25  підвидів  з  вагою  тіла  від  25
до  220  кг.

■  АСКАРИДА  ЛЮДСЬКА
 Архар,  або  аргалі
 (Ovis  аттоп)
 Рухи  архара  відповідають  його  силь¬
ному,  кремезному  і  не  позбавленому
грації  тілу.  Звичайний  біг  —  рись.
Під  час  втечі  вівці  аргалі,  об’єднані
в  стадо,  йдуть  майже  завжди  одна  за
одною  в  ряд.
 Улітку  аргалі  вживає  в  їжу  всі  ті
рослини,  які  їсть  і  свійська  ві¬
вця;  взимку  задовольняється  мо¬
хом,  лишайниками  і  сухою  травою.
Для  цього  забирається  на  вершини
скель,  з  яких  вітер  здув  сніг.  Щодо
водопою  він  розбірливіший,  ніж
у  їжі,  кожного  разу  приходить  до
певного  джерела.  Солончаки  вони
відвідують  дуже  часто,  бо  то  є  їхні
ласощі,  улюблені  всіма  жуйними.
 Аскариди  —  круглі  черви  з  роду  Ascaris,
кишкові  паразити  людини,  собак,  кі¬
шок,  свиней  і  багатьох  інших  хребет¬
них  тварин.  Людська  аскарида  (Asca¬
ris  lumbricoides)  схожа  на  гладкого,
блідого  дощового  черв  'яка  і  живиться
в  дорослому  стані  вмістом  кишечника
господаря.  Доросла  самка  може  дося¬
гати  довжини  35  см;  її  яйця  виходять
назовні  з  фекаліями  і  передаються  но¬
вому  господарю  із  забрудненою  їжею
або  водою.  Потрапивши  до  травно¬
го  тракту,  з  яйця  виходить  личинка,
яка  потрапляє  в  кровоносні  судини  і  з
током  крові  в  легені,  бронхи,  трахею
і  ротову  порожнину,  після  чого  по¬
вторно  заковтується  людиною.  Тіль¬
ки  з  таких  личинок  виростають  до¬
рослі  черви.
 Час  спарювання  точно  не  відомий.  За  відомостями,  які  Пржеваль-
ський  дістав  від  монголів,  самець  аргалі  на  південному  сході  Гобі  вже  в
серпні  готовий  до  спарювання;  за  свідченнями  киргизів  Південно-Захід-
ного  Сибіру,  —  не  раніше  середини  жовтня.  Старі  барани  в  цей  час  займа¬
ють  певні  місця  і  не  допускають  сюди  молодших  і  слабкіших.  З  рівними
у  силі  вони  стають  до  бою  за  місце  і  за  овець.  Бої,  якими  закінчуються
сварки,  схожі  на  поєдинки  свійських  баранів.
 Аргалі-самка  після  155—170  днів  вагітності  народжує  одного  або  двоє
ягнят;  молоді  самки  звичайно  приносять  тільки  одне,  старі  ж,  навпаки,
двоє.  Ягнята  помітно  більші,  ніж  у  свійських  овець:  довжина  доходить  до
65,  а  висота  в  холці  —  до  54  см.  Вже  за  кілька  годин  після  народження  яг¬
нята  здатні  добре  пересуватися  і  не  відстають  від  своїх  матерів.  Якщо  в  пер¬
ші  дні  життя  їм  загрожує  небезпека,  то  по  знаку  матері  вони  припадають  до
каміння  серед  скель,  притискуючи  шию  і  голову  до  землі,  і  наче  перетворю¬
ються  на  живе  каміння;  таким  чином  вони  ховаються  від  багатьох  ворогів.
 Зір,  слух  і  нюх  розвинений  у  них  однаково  добре.
 Полювання  на  цих  тварин  вимагає  неабиякого  мистецтва  і  влучності
мисливця  і  утруднене  тим,  що  аргалі  не  скрізь'можна  переслідувати.  Під¬
крастися  до  нього  ще  важче.  Дичина  ця  дуже  цінується  киргизами,  і  дій¬
сно,  м’ясо  аргалі  чудове,  хоча  має  дещо  гострий  смак.
 Дорослих  архарів,  окрім  людей,  переслідують  тигри,  вовки,  в  окремих
випадках  успішно.  Найжахливіший  ворог  молодняку  аргалі  —  беркут.
 АСКАРИДА  ЛЮДСЬКА  (Ascaris  lumbricoides)  належить  до  круглих  чер¬
вів,  завдовжки  16—18  см.  Значна  поширеність  аскарид  недивна,  якщо
взяти  до  уваги  незвичайну  їхню  живучість.  Знаходячись  у  великій  кіль¬
кості  в  нечистотах,  яйця  протягом  багатьох  років  розносяться  комахами
і  водою  по  поверхні  землі,  витримують  як  засуху  і  жару,  так  і  морози,
нарешті,  можуть  розвиватися  як  на  суші,  так  і  у  воді.
 АСПІД  ЄГИПЕТСЬКИЙ,  або  змія  Клеопатри,  гая,  єгипетська  кобра
 (Naja  haje),  належить  до  родини  Аспідові  змії.  Стародавні  єгиптяни  аспі-

АСПІД  КОРАЛОВИЙ  ■
 Аспід  єгипетський,
або  змія  Клеопатри,  гая
 (Naja  haje)
 Укус  аспіда,  безумовно,  смертель¬
ний,  людина  вмирає  вже  через  10—
20  хвилин.  Живиться  гая  різними
дрібними  тваринами:  мишами,  зем¬
ляними  зайцями,  ящірками,  жаба¬
ми,  а  також  птахами,  коли  зуміє  їх
зловити.
 Легендарний  «аспід»,  або,  інакше  ка¬
жучи,  єгипетська  кобра,  відома  та¬
кож  під  назвою  гая  (Naja  haje),  до¬
сягає  в  довжину  понад  2  м.  Тулуб
солом'яного  або  коричневого  кольо¬
ру  з  темними  поперечними  смугами  з
черевного  боку.  Отруйна  і  небезпечна
не  менше,  ніж  очкова  змія.  Мешкає
на  полях  і  в  пустелях,  оселяючись  у
норах  гризунів.  Як  і  всі  інші  кобри,
охоче  заходить  у  воду,  але  здатна
жити  і  на  дуже  сухих  ділянках.
 Отруйні  зуби  аспідових  змій  корот¬
кі  і  нерухомі,  тобто  примітивні,  на
відміну  від  довгих  і  рухомих  зубів  ям-
коголовьіх.
 да  дуже  шанували;  тварина  ця  вважалася  символом  піднесеності;  фараон
носив  зображення  аспіда  на  лобі  на  знак  своєї  могутності  і  влади.
 Довжина  єгипетського  аспіда  досягає  2,25  м,  забарвленням  гая  схожа
на  очкову  змію.  Гая  дуже  люта  і  не  втрачає  шансу  накинутися  на  людину.
Мандрівники  розповідають,  що  гая  ніколи  не  тікає,  а  одразу  обороня¬
ється:  із  загрозливим  виглядом  підносить  передню  частину  тіла,  сильно
роздуває  шию  і  зі  страшним  сичанням  нахиляє  свою  маленьку  голівку
вперед;  часто  вона  переходить  і  в  наступ.
 Африканські  заклинателі  здебільшого  використовують  у  своїх  фокусах
аспідів.
 АСПІД  КОРАЛОВИЙ  (Micrurus  corallinus),  поширений  в  Бразилії,
в  Аргентині  і  на  Вест-Індських  островах,  відзначається  дивною  красою.
Основний  колір  цієї  тварини,  що  досягає  довжини  60—70  см,  —  яскра-
во-червоний;  по  всьому  тілу  розташовані  чорні  кільця  із  зеленою  обля¬
мівкою  по  краях.  Голова  темно-блакитна,  а  на  потилиці  яскраво-зелена
смуга;  хвіст  чорний  з  білими  смужками,  а  кінчик  абсолютно  білий.
 АСПІДОВІ  ЗМІЇ,  або  аспіди  (Elapidae),  родина.  В  родину  аспідових
ми  об’єднуємо  змій  з  видовженим  тілом,  маленькою  головою,  валькува¬
тим,  на  кінці  помірно  загостреним  тілом,  на  спині  якого  виступає  гребінь.
 Найбагатша  на  коралових  аспідів
Центральна  Америка  (ЗО  видів),  на
півночі  і  півдні  їх  менше:  у  США  —
З  види,  в  Аргентині  —  4.  Життя  всіх
американських  аспідів  дуже  схоже,
екологічно  одноманітне.  Вдень  хо¬
ваються  під  корінням,  в  норах  гри¬
зунів,  в  опалому  листі,  зариваються
в  пухку  землю.  Змії  невеликі,  від  40
до  100,  поодинокі  екземпляри  150  см
або  трохи  більші.  Отруйні  зуби  дріб¬
ні.  Отрути  уприскують  мало,  мак¬
симум  200  мг.  Але  отрута  сильна:  без
медичної  допомоги  смертність  близь¬
ко  10  %.

■  АССАПАН
 В  Америці  родину  аспідів  представ¬
ляють  40—50  видів  коралових  аспі¬
дів.  Ця  молода  група  сформувалася  в
третинний  період,  і  тому  жоден  ко¬
раловий  аспід  не  заселив  Великі  Ан-
тильські  і  Багамські  острови,  які  від¬
ділилися  від  континенту  раніше.
 Коралові  аспіди  отруйні,  мають
отруйні  зуби,  а  їхнє  яскраве  забарв¬
лення  —  поєднання  червоного,  жов¬
того  і  чорного  кольорів  —  служить,
імовірно,  попередженням  потенцій¬
ним  хижакам.  Іноді  нешкідливі  змії
з  метою  захисту  наслідують  забарв¬
лення  отруйних  видів,  наприклад  мо¬
лочна  змія  (Lampropeltis  triangulum),
яка  насправді  є  одним  із  видів  коро¬
лівських  змій,  що  живуть  у  південно-
східній  частині  Північної  Америки.
 Ассапан,  ширяючи,  пролітає  22  м  за
12  с.
 пташок.

БАБАК  {Marmota  bobak)  належить  до  родини  Білячі  ряду  Гризуни  і
мешкає  на  рівнинах  Старого  Світу.  Довжина  тулуба  бабака  досягає  37  см,
хвіст  —  9  см.  Хутро  бабака  досить  густе,  чалого  іржаво-жовтого  кольору,  під-
шерсток  зверху  темний  сіро-бурий,  знизу  світло-бурий,  на  передній  части¬
ні  шиї  і  на  горлі  —  сіро-білий.  Дитинчата  забарвлені  темніше  за  дорослих.
 Зона  поширення  бабака,  починаючи  від  Південної  Польщі  і  Галісії,  до¬
ходить  на  сході  до  Амура  і  навіть  до  Камчатки,  а  через  Гімалайські  гори  —  до
Сиккиму.  Тут  він  живе  в  родючих  долинах,  де  влітку  виростає  пишна,  хоч  і
низькоросла  рослинність,  вишукуючи  серед  неї  голі  рівнини  і  схили.  Завжди
і  всюди  живе  численними  родинами,  котрі  утворюють  колонії,  і  залишає
по  собі  незліченні  погорби.  Так,  наприклад,  пагорби  в  зелених  степах  Цен¬
тральної  Азії  зобов’язані  своїм  походженням  цим  бабакам.
 Холод  їх  пригнічує.  В  степах  Південно-Східного  Сибіру  вони  заби¬
раються  в  зимові  квартири  майже  завжди  в  першій  половині  вересня,
причому  завалюють  отвори  головного  ходу  майже  на  метр  в  глибину  ка¬
мінням,  піском,  травою,  власним  послідом  і  там,  у  глибокій  норі,  до  на¬
стання  зими  продовжують  напівсонне  життя.
 Зовнішня  форма  нір  майже  завжди  однакова,  внутрішні  ж  розміри  її
різні,  узгоджуючись  загалом  з  якістю  ґрунту:  там,  де  він  твердіший,  нори
роблять  ширші.  Зарившись  у  нори,  бабаки  на  початку  осені,  мабуть,  ще
 Головним  природним  ворогом  бабака
є  степовий  орел,  що  звичайно  підсте¬
рігає  молодняк.
 Залежно  від  кліматичних  умов  спляч¬
ка  бабака  може  тривати  від  5,5  до
8  місяців.  В  одній  норі  зимують  до
12—15  звірків.
 Бабак  (Marmota  bobak)
 Дитинчата,  що  народилися  в  квіт¬
ні  або  травні,  до  літа  підростають.
Зі  сходом  сонця  вони  разом  із  стар¬
шими  виходять  з  нір,  жадібно  зли¬
зують  з  листя  росу  —  в  більшості
випадків  їхнє  єдине  питво  в  безвод¬
них  степах,  —  щось  їдять  і  весело
граються  до  полудня  на  скопаних
перед  норами  горбиках.

■  БАБАК  АЛЬПІЙСЬКИЙ
 досить  бадьорі  і  займаються  поїданням  зібраних  запасів,  про  що  свідчать
великі  купи  посліду,  що  залишаються  після  них.  Неспання  триває,  ймо¬
вірно,  ще  досйть  довго.  З  грудня  до  кінця  лютого  бабак  впадає  у  сплячку,
прокидається  ж  лише  в  березні.  Бабаки  належать  до  тварин,  котрі  перши¬
ми  прокидаються  від  зимівлі.
 Спочатку  їм  нелегко.  Єдиною  їжею  служать  їм  високі,  висохлі  стебла
кропиви,  що  стирчать  поблизу  входів  у  нори,  з  яких  вітер  давно  вже  зі¬
рвав  сухе  листя,  та  подекуди  уцілілі  стебла  ревеню.  Такий  «піст»  триває
аж  до  травня.  У  цей  час  вони  можуть  стати  жертвами  не  тільки  орла,
але  навіть  вовка,  який  вважає  за  краще  полишити  на  деякий  час  пере¬
слідування  худоби  і  ганяється  за  бабаками,  як  за  здобиччю,  котру  легше
спіймати.  До  цих  природних  ворогів,  які  тут  ще  не  всі  перелічені,  при¬
єднується  і  людина.  На  той  час,  коли  бабак  прокидається  і  готовий  вийти
на  поверхню  землі,  тунгуси  або  буряти,  які  живуть  полюванням,  сідлають
коня,  заряджають  гвинтівку  і  вирушають  на  полювання  на  бабаків.
 БАБАК  АЛЬПІЙСЬКИЙ  (Marmota  marmota)  належить  до  родини  Білячі
ряду  Гризуни.  Римляни  назвали  цю  тварину  альпійською  мишею,  савояри
називають  його  мармота.  Бабак  досягає  довжини  майже  62  см,  з  них  51  см
припадає  на  тулуб,  а  11  см  на  хвіст,  висота  в  загривку  15  см.  Шерсть,  що
складається  з  більш  короткого  підшерстка  і  довгого  остюка,  густа  і  досить
довга,  забарвлення  її  на  спині  буро-чорне.  На  потилиці,  біля  основи  хвоста
і  на  всьому  животі  шерсть  темного  червонувато-бурого  кольору,  на  кінців¬
ках,  з  боків  тулуба  і  на  задній  частині  тіла  ще  світліша,  а  на  морді  і  на  лапах
іржаво-жовта.  Очі  і  кігті  чорні,  передні  зуби  буро-жовті.
 Цей  звір  впадає  в  сплячку  на  дві  третини  року,  а  іноді  навіть  і  біль¬
ше,  тому  що  на  тій  висоті,  де  він  поселився,  його  активність  триває  іноді
всього  два  місяці.
 Літнє  життя  бабака,  за  Чуді,  надзвичайно  потішне.  На  світанку  перш  за
все  виходять  зі  своїх  нір  старі  бабаки;  вони  обережно  висовують  із  вхідних
отворів  голови,  озираються  довкола,  прислухаються  і,  тільки  переконавшися,
що  їм  нічого  не  загрожує,  наважуються  вилізти  остаточно.  Після  цього  піді¬
ймаються  на  гору,  сідають  на  задні  ноги  і  скубуть  невисоку  траву.  Слідом  за
ними  висовують  свої  головки  і  молоді  бабаки.  Перший,  хто  помітить  що-не-
будь  підозріле,  наприклад  хижого  птаха,  лисицю  або  людину,  видає  низький
і  гучний  носовий  свист,  інші  повторюють  його,  і  всі  в  одну  мить  зникають.
Замість  свисту  багато  бабаків  видають  гучний  гавкіт,  звідки,  ймовірно,  пішла
їхня  валлійська  назва  «мистбеллери»  («гнойовий  крикун»).
 Бабак  альпійський
 (Marmota  marmota)
 Альпійський  бабак  поширений  у  Єв¬
ропі,  Альпах,  Піренеях  і  Карпатах.
Тут  вій  мешкає  на  вершинах,  роз¬
ташовуючись  між  вічними  льодами  і
снігами,  і  рідко  спускається  до  межі
зростання  лісів.  Він  вибирає  відкри¬
ті  місця,  оточені  стрімкими  пря¬
мовисними  скелями,  або  невеликі
вузькі  гірські  ущелини,  що  лежать
між  поодинокими  вершинами.  Чим
відлюдніші  гори,  тим  частіше  його
можна  побачити.  Бабак  селиться
тільки  на  тих  плоских  узвишшях  і
схилах,  які  обернуті  на  південь,  схід
або  захід,  тому  що  він,  як  і  більшість
денних  тварин,  любить  сонячне  про¬
міння.  Тут  він  викопує  собі  декіль¬
ка  маленьких  простих,  але  глибоких
пір,  з  яких  одні  призначаються  для
літа,  інші  —  для  зими.

БАБАКИ  ■
 Улітку  бабаки  живуть  поодинці  або  парами  у  власних  літніх  примі¬
щеннях,  до  яких  ведуть  ходи  завдовжки  1—4  м,  що  мають  додаткові  бічні
проходи  на  випадок  втечі.  Вихід  нори  в  більшості  випадків  влаштовують
між  камінням.  Поблизу  його  часто  знаходять  безліч  неглибоких,  призна¬
чених  для  тимчасового  притулку,  нір  і  ходів.  Саме  лігво  досить  тісне.  Тут
тварини  спаровуються,  ймовірно  у  квітні,  тут  же  після  шеститижневої  ва¬
гітності  самка  народжує  двох-чотирьох  дитинчат,  які,  поки  не  підростуть,
рідко  виходять  з  нори  і  живуть  у  ній  постійно  разом  із  батьками.
 З  настанням  осені  бабаки  викопують  під  горою  особливі  глибокі  нори
для  зимової  сплячки,  які,  втім,  рідко  бувають  глибші  за  1,5  метра.  Ці
житла  розташовуються  трохи  нижче,  ніж  літні,  які  часто  досягають  висо¬
ти  2600  м  над  рівнем  моря,  тоді  як  зимові  знаходяться  зазвичай  у  смузі
найвищих  альпійських  пасовищ,  а  іноді  навіть  нижче  від  межі  зростання
лісів.  Приміщення  зимової  нори  розраховане  звичайно  на  цілу  сім’ю,  що
складається  з  5—15  членів,  і  тому  робиться  широким.  Мисливець  знахо¬
дить  жилі  зимові  нори  по  розкиданому  біля  них  сіну  або  по  тому,  що  вхід
у  нору  буває  ретельно  законопачений  сіном,  землею  і  камінням,  тоді  як
вхід  літньої  нори  завжди  відкритий.  Лігво  знаходиться  на  відстані  8—10  м
від  вхідного  отвору  і  набите  м’яким,  сухим  червонувато-бурим  сіном,  яке
щороку  частково  обновляється.  Вже  з  серпня  звірі  починають  запасати
траву  і  сушити  її,  а  потім  у  зубах  перетягують  до  нори.
 Окрім  цих  двох  жител,  бабак  має  ще  особливі  нори,  в  яких  він  хова¬
ється  під  час  небезпеки,  а  якщо  не  встигне  добігти  до  нори,  то  ховається
під  камінням  і  в  розколинах  скель.
 Набите  і  вистелене  довкруги  сухим  сіном  лігво  служить  загальним  ку¬
блом  цілій  родині.  Тут  вони  лежать  під  час  сплячки,  тісно  притиснувшись
один  до  одного.  Життєдіяльність  звірів  дуже  сповільнюється.  Температура
крові  знижується  до  температури  повітря  в  норі;  дихання  сповільнюється
до  п’ятнадцяти  дихальних  рухів  за  годину.  Якщо  під  час  сплячки  бабака
витягти  з  нори  і  занести  в  тепле  приміщення,  то  при  температурі  21  °С
його  дихання  стає  помітним,  при  25  °С  звір  починає  хропти,  при  27,5  °С
випростовує  кінцівки,  а  при  31  °С  остаточно  прокидається.
 БАБАКИ  (Marmota)  належить  до  родини  Білячі  ряду  Гризуни.  Від¬
різняються  від  білок  більш  незграбним  і  сплюснутим  тулубом,  коротким
хвостом  і  тим,  що  передні  верхні  кутні  зуби  хоча  і  маленькі,  але  однакової
довжини  з  іншими;  спереду  вони  дуже  заокруглені,  ззаду  ж  сильно  звуже¬
ні  і  на  їхній  поверхні  помітні  опуклі  складки  емалі.
 Різноманітні  види  бабаків  поширені  по  всій  Середній  Європі,  Північ¬
ній  Азії  і  Північній  Америці.  Більшість  живе  в  низинах,  деякі  ж,  навпа¬
ки,  на  найвищих  горах.  Сухі,  глинисті,  піщані  або  кам’янисті  місцевості,
рясні  травою  рівнини  і  степи,  поля  і  сади  є  їхнім  улюбленим  місцепро-
живанням,  і  лише  гірські  бабаки  віддають  перевагу  лугам  і  галявинам,  що
лежать  вище  за  межу  зростання  лісів,  а  також  окремим  ущелинам  скель
і  олинам  у  смузі  між  вічними  снігами  і  межею  лісів.  Усі  види  мають
свої  житла  і  ніколи  не  кочують.  Вони  влаштовують  глибокі  підземні  нори
і  живуть  в  них  колоніями,  іноді  навіть  дуже  численними.
 їхня  пожива  складається  з  трав,  злаків,  ніжних  пагонів,  молодих  рос¬
лин,  насіння,  овочів,  ягід,  коренів  і  цибулин,  і  лише  деякі  з  них,  що  насилу
підіймаються  на  дерева  і  кущі,  живляться  молоденьким  листям  і  брунь¬
ками.  Поза  сумнівом,  що  нарівні  з  рослинною  їжею  вони  не  нехтують  і
тваринною,  якщо  можуть  легко  дістати  її.  Ловлять  при  нагоді  комах,  ма¬
леньких  ссавців,  більш  неповоротких  птахів  і  розоряють  їхні  гнізда.  Під  час
їди  вони,  як  і  білки,  сидять  на  задній  частині  тіла  і  підносять  їжу  до  рота
передніми  лапами.  З  дозріванням  плодів  вони  починають  збирати  запаси
і  наповняють  комори  своїх  жител  травою,  листям,  насінням  і  зернами.  На
початку  зими  вони  зариваються  в  свої  нори  і  впадають  в  безперервну  і
глибоку  сплячку,  яка  значною  мірою  сповільнює  всі  їхні  життєві  процеси.
 Вони  видають  звуки,  схожі  на  свист  або  гавкіт  і  якесь  особливе  бур¬
чання.  З  органів  чуття  найкраще  розвинені  дотик  і  зір.  Бабаки  здатні
передбачати  зміну  погоди.  Вони  розумніші  за  білок.
 Самки  бабаків  народжують  всього  раз  на  рік,  зате  по  троє-десятеро
дитинчат,  які  вже  найближчої  весни  самі  здатні  до  розмножуватися.
 Пожива  бабаків  складається  зі  свіжої  і
соковитої  альпійської  рослинності,  трав
і  коріння.  На  водопій  вони  ходять  рід¬
ко,  та  зате  відразу  випивають  багато.  Всі
спостереження  підтверджують,  що  аль¬
пійський  бабак  може  правильно  перед¬
бачати  будь-яку  зміну  погоди.
 Бабаки  —  рід  (Marmota)  з  родини  Бі¬
лячі.  Довжина  тіла  досягає  70  см.
Одинадцять  видів  поширені  по  всій
Північній  Америці,  більшій  .  части¬
ні  помірного  поясу  в  Азії  і  в  окремих
частинах  Європи.  Виривають  великі
підземні  ходи.

■  БАБІРУСА
 Вагітність  у  бабіруси  триває  5  мі¬
сяців.  Звичайно  народжує  одне  одно¬
тонно  забарвлене  порося.
 Бабїруса  абсолютно  безшерста,  у  са¬
мок  тільки  два  соски  і  небувало  мала
для  свиней  плодючість:  одне  або  двоє
поросят  на  рік.  Живуть  бабіруси  в
густих  лісах,  на  болотах,  біля  річок  і
озер.  Прибережна  рослинність  —  їхній
корм.  Плавають  багато  і  дуже  добре.
 Бабіруса
 (Babyrousa  babyrussa)
 Ікла  у  бабіруси  величезні,  до  40  см,  за¬
гнуті  вгору  і  назад.  Причому  ікла  верх¬
ньої  щелепи  пронизують  верхню  губу.
 БАБІРУСА  (Babyrousa  babyrussa),  яка  належить  до  родини  Свинячі,  —
тварина  дуже  велика.  Загальна  довжина  тіла  дорослої  тварини  —  1,1  м,
хвоста  —  20  см.  Висота  в  холці  і  в  крижах  —  близько  80  см.  Тіло  довге,
округле  і  огрядне,  з  боків  трохи  сплюснуте,  спина  округла,  шия  коротка  і
товста,  голова  нерозмірно  з  тулубом  мала,  видовжена,  лоб  теж  заокругле¬
ний,  рило  дуже  тонке,  видається  над  нижньою  губою  і,  як  у  всіх  свиней,
закінчується  голим  хрящовим  п’ятачком  з  твердими,  мозолястими  краями;
на  цьому  п’ятачку  розташовані  ніздрі.  Ноги  у  цієї  свині  м’язисті,  але  до¬
сить  довгі;  на  всіх  кінцівках  по  чотири  копита;  на  передніх  вони  трошки
далі  відстоять  одне  від  одного,  ніж  у  інших  свиней;  хвіст  тонкий  і  висячий.
Ікла  верхньої  щелепи,  які  у  самця  дуже  довгі,  тонкі  і  гострі,  проростають
крізь  шкіру  морди;  спереду  вони  заокруглені,  з  боків  сплюснуті,  ззаду  з
тупим  ребром,  ростуть  догори,  одночасно  заломлюючись  назад,  так,  що  під
старість  вростають  в  шкіру  лоба  і  утворюють  таке  собі  півколо.  Коротші  і
товщі  бивні  нижніх  щелеп  прямі  і  спрямовані  в  різні  боки.  У  самки  ікла
дуже  короткі,  верхні  буравлять  морду,  як  у  самців,  але  стирчать  не  більше
ніж  на  2,5—3  см.  Різців  у  верхній  щелепі  чотири,  у  нижній  —  6  і  по  5  кутніх
зубів  вгорі  і  внизу.  Сосків  усього  два,  і  знаходяться  вони  в  паху.
 Тіло  вкрите  досить  обрідною  щетиною,  яка  дещо  густіше  росте  уздовж
хребта  на  спині,  між  численними  складками  тіла  і  на  кінці  хвоста,  де  вона
навіть  утворює  маленьку  китицю.  Шкіра  товста,  тверда,  груба  і  зморшку¬
вата,  а  на  морді,  біля  вух  і  на  шиї  утворює  глибокі  складки.  Спина  і  боки
ззовні  брудного  буро-сірого,  а  з  внутрішнього  боку  ноги  суцільного  іржа-
во-рудого  кольору.  Посередині  спини  йде  жовтувато-бура  смуга,  утворена
кінчиками  щетини.  Вуха  темні.
 Острів  Целебес  і,  на  думку  Розенберга,  лише  північна  його  частина
вважається  батьківщиною  бабіруси.  Болотисті  ліси,  очеретяна  поросль,
калюжі  й  озера,  де  є  багато  водяних  рослин,  —  ось  їхні  улюблені  міс¬
ця.  Тут  вони  збираються  великими  або  малими  стадами,  вночі  пасуться
і  їдять  усе,  що  трапляється  їстівного.  Бабіруса  ходить  досить  швидким
кроком,  бігає  швидше,  ніж  наші  дикі  свині.
 Доведено,  що  бабіруса  чудово  плаває,  і  не  тільки  в  прісних  водоймах,
але  й  перепливає  з  одного  острова  на  інший  через  морські  протоки.
 Із  органів  чуття  найкраще  розвинені  слух  і  нюх.  Бабіруса  протяжно,
слабко  хрюкає.  Розумовий  розвиток  такий  само,  як  і  в  інших  свиней.
 Говорять,  що  в  лютому  самка  приносить  одне  або  двоє  поросят  15
і  20  см  завдовжки.
 БАБКИ  (Odonata)  належать  до  ряду  Бабки,  дуже  привабливі  на  вигляд:
все  їхнє  тіло  струнке,  легке,  а  тонкі  прозорі  крила  здаються  наче  мере-

БАБУЇН  ■
 живами,  тому  французи  і  назвали  їх  «дівчатами».  Це  ненажерлива  і  хижа
тварина.  Помічено,  що  атмосферна  електрика  дуже  впливає  на  них,  вони
стають  дратівливі.
 Личинка  бабки  живе  у  воді,  вона  ще  ненажерливіша,  ніж  доросла  баб¬
ка  в  повітрі;  вона  дихає  зябрами,  які  в  різних  видів  влаштовані  неоднако¬
во.  Після  неодноразового  линяння  личинка  виповзає  назовні,  у  вигляді
крилатої  комахи.  Життя  у  вигляді  личинки  триває  понад  рік.
 Людині  бабки  приносять  користь,  оскільки  через  свою  дивну  нена¬
жерливість  вони  щодня  винищують  велику  кількість  комарів,  мошок  та
інших  дрібних  докучливих  комах.  Верхні  їхні  щелепи  озброєні  гострими
зубцями.  Задні  кінцівки  довгі,  рухомі  та  пристосовані  до  того,  щоб  хижак,
схопивши  здобич  на  льоту,  міг  зручно  притиснути  її  до  свого  рота.  Чо¬
тири  крила  майже  однакових  розмірів.  Середня  довжина  бабки  близько
14  мм.
 БАБУЇН  (Раріо  cynocephalus)  належить  до  собакоголових  мавп  родини
Мавпячі.  Хутро  його  гладке,  рівне,  зверху  зеленувате,  жовто-оливкове,
внизу  світліше;  на  щоках  жовтувато-біле.  Обличчя  і  вуха  сіро-чорного  ко¬
льору;  верхні  повіки  білі;  руки  буро-сірі,  а  очі  світло-коричневі.  Дорослі
самці  досягають  висоти  65—70  см  при  довжині  1,5  м,  третя  частина  якої
припадає  на  відносно  тонкий  хвіст.  Щелепи  потовщені.
 Бабуїн  живе  майже  там  же,  де  й  гамадрил,  але  проникає  далі  в  глиб
Африки.  Поширений  в  Абіссінії,  Кордофані  та  Середній  Африці.  Тра¬
пляється  теж  у  великій  кількості  далі  на  південь  від  озера  Танганьїка,  до
верхньої  течії  річки  Луалаба.
 Про  життя  бабуїнів  на  волі  Ноок  повідомляє  нам  таке:
 «Вони  трапляються  часто,  як  у  степових  гаях,  так  і  біля  річок,  до  озера
Танганьїка,  також  в  Уруа  і  Катанга.  Дитинчат,  що  сидять  на  спинах
матерів,  бачив  я  переважно  від  березня  до  травня,  але,  мабуть,  сам¬
ки  народжують  їх  в  різні  пори  року.  Великими  стадами  пробираються
вони  лісами  і  накидаються  під  час  жнив  на  маїсові  і  просяні  поля,  яким
 Комахи  ряду  Бабки  (Odonata)  у  ста¬
дії  личинок  живуть  у  прісній  воді.
Залежно  від  виду  розвиток  деяких
хижих  личинок  триває  цілих  п'ять
років.  Відомо  близько  3  тисяч  видів
бабок.
 Василь  Пєсков  повідомляє:  «Спостері¬
гаючи  їх  раз  по  раз,  починаєш  бачити
організацію  цих  бродячих  компаній:  в
середині  —  самки  з  дитинчатами,  на
чолі  —  готові  постояти  за  себе  і  за
всіх  самці-розвідники,  а  збоку  в  сере¬
дині  —  глава  цієї  згуртованої  групи,
ватажок-повелитель.  Одного  його  по¬
гляду  досить,  щоб  кожний  член  зграї
зрозумів:  сталося  порушення  порядку.
Самки  майже  вдвічі  менші  за  дорос¬
лих  самців.  Захист  і  заступництво  їм
необхідні  —  майже  біля  кожної  малюк.
На  вигляд  потворний,  але  потішний,
рухливий  і  допитливий,  він  або  ви¬
сить  під  черевом  матері,  вчепившись
у  її  шерсть,  або  їздить  верхи.
 Бабуїни  живуть  в  розріджених  лісових
зонах  і  в  трав'янистих  саванах,  про¬
ходячи  у  пошуках  корму  упродовж  дня
кілометрів  п  ’ятнадцять-двадцять,  но¬
чувати  залазять  на  дерева.  Сплять
мавпи  сидячи.  В  цьому  їм  допома¬
гає  пласка  сіднича  мозоль.  Своє  міс¬
це  в  житті  бабуїни  відстояли  завдя¬
ки  зграєвій  згуртованості  і  всеїдності.
(У  цьому  вони  не  поступаються  лю¬
дині.  Травний  тракт  бабуїнів  такий
самий,  як  у  людей.)  їдять  мавпи  все,
пристосовуючись  до  найрізноманіт¬
ніших  умов  життя:  траву,  коріння,
плоди  і  ягоди,  мишей  і  ящірок,  пташи¬
ні  яйця,  равликів  і  комах,  ловлять  рибу
на  мілководдях,  хоча  взагалі-mo  води
побоюються,  оскільки,  як  і  всі  мавпи,
не  вміють  плавати.  їхні  величезні  ікла
свідчать  про  те,  що  вони  можуть  на¬
пасти  і  на  крупних  тварин  —  на  ди¬
тинчат  антилоп,  на  зайців».
 Бабуїн  (Раріо  cynocephalus)
 «На  плоскогір’ї  Джебель-Гулі,  —
пише  Гартман,  —  бабуїнів  живе  до¬
сить  багато;  живиться  він  цибулина¬
ми,  винними  ягодами,  тамариндами.
Місцеве  населення  майже  не  звер¬
тає  на  них  увагу;  іноді,  втім,  ловлять
і  приручають  дитинчат».

■  БАГАТОНІЖКИ
 Багатоніжки  —  група  членистоногих,
розділена  на  чотири  класи.  Найбільш
поширені  з  них  два  класи:  Губоногі
(Chilopoda)  і  Двопарноногі  (Diplopo-
da).  В  цілому  включає  близько  10  500
видів  тварин.  Багатоніжки  харак¬
теризуються  наявністю  на  кожно¬
му  сегменті  однакових  кінцівок.  На
відміну  від  комах,  кутикула  у  них  не
покрита  восковим  нальотом  і  не  во¬
достійка,  а  тонкі  дихальні  трубочки
не  закриваються  клапанами.  Це  ро¬
бить  їх  дуже  чутливими  до  втрати
вологи,  тому  найчастіше  вони  жи¬
вуть  у  темних  і  вологих  місцях,  під
камінням  або  в  гумусі.  Для  орієнтації
у  просторі  використовують  запахи.
Більшість  багатоніжок  —  рослиноїд¬
ні  форми,  тільки  губоногі  —  хижаки.
 завдають  страшної  шкоди.  Вони  дуже  сміливі  і  хитрі.  Коли  сторож  ви¬
ганяє  їх  з  полів  голосними  вигуками  або  за  допомогою  списа,  вони
тільки  віддаляються  на  невелику  відстань  і  вичікують,  поки  небезпека
мине.  Жінок  зовсім  не  бояться,  часто  нападають  на  них  і  виривають
з  рук  їжу.  Добре  знають,  що  таке  вогнепальна  зброя.  Від  мисливців  ря¬
туються  не  поспішаючи,  час  від  часу  стрибаючи  на  невисокі  дерева  або
притуляючись  до  стовбурів  дерев,  щоб  оглянути  місцевість,  сидять  там
на  відстані  рушничного  пострілу,  але  негайно  ж  біжать  далі,  побачивши
спрямовану  на  них  рушницю.  Старі  досвідчені  самці  завжди  складають
ар’єргард.  Якщо  стадо  зупинилося  для  відпочинку  на  землі,  ці  самці
походжають  перед  стадом,  охороняючи  його;  якщо  воно  розташувало¬
ся  на  верхівці  дерева  —  ці  вартові  безстрашно  несуть  варту  на  дереві.
Бабуїни  здаються  важкими  і  незграбними,  але  дуже  легко  здираються
на  найвищі  дерева,  а  побачивши  небезпеку,  швидко  зістрибують  з  них.
Уночі  вони  сплять  на  високих  деревах,  проте  часто  кочують  з  місця  на
місце  і  темної  ночі.  Голос  у  старих  самців  нижчий  і  сильніший,  ніж  у
молодих,  і  схожий  на  уривчастий  гавкіт;  перелякане  стадо  кричить  про¬
низливо.  Коротке  і  грубе  «о!  о!»  виражає  здивування  і  незадоволеність;
протяжне  «о-о»  —  вияв  якого-небудь  бажання».
 Молоді  вони  дуже  потішні  і  легко  звикають  до  людей,  але  серед  них
мають  своїх  улюбленців,  яким  дозволяють  носити  себе,  до  інших  же  став¬
ляться  неприязно.
 Своїми  рухами  і  статурою  бабуїн  нагадує  решту  павіанів,  вдачею  ж
вигідно  від  них  відрізняється.  Це  розумна  тварина;  спіймане  маля  легко
звикає  до  людини.
 БАГАТОНІЖКИ  (Myriapoda).  їхнє  тіло  червоподібне,  або  таке,  як  у
стоног,  і  складається  з  безлічі  члеників  однакової  будови,  чим  вони  іс¬
тотно  відрізняються  від  комах,  у  яких  тіло  різко  розмежоване  на  три  різні
відділи,  тоді  як  у  багатоніжок  від  решти  тулуба  трохи  відділяється  тільки
голова.  На  ній  завжди  є  пара  ниткоподібних  сяжок  і  зазвичай  ціла  група
простих  очок,  хоча  в  деяких  видів  очей  зовсім  немає.  Рот  складається
з  гачкуватих  жувалець  і  нижньої  губи,  яка  розділена  на  чотири  частини;
з  них  бічні  відповідають  щелепам  комах,  а  середні  —  нижній  губі.
 Внутрішня  будова  багатоніжок  багато  в  чому  схожа  з  будовою  комах.
Це  помітно  в  системі  дихальних  органів  —  трахей,  у  будові  травного  ка¬
налу,  кровоносних  органів  і  нервової  системи.  Розмножуються  багато¬
ніжки  яйцями,  які  відкладають  у  вологих  місцях:  під  камінням,  в  старих
стовбурах  дерев  тощо.
 Личинки,  що  вилуплюються,  спочатку  не  мають  ніг,  але  вже  після
першого  линяння  з’являється  три  пари,  а  далі  кількість  їх  збільшується.
Так  само  з  кожним  линянням  збільшується  кількість  очей.  їжа  багатоні¬
жок  складається  частково  з  рослинних,  частково  з  тваринних  речовин.
 БАКЛАН  ВЕЛИКИЙ  (Phalacrocorax  carbo)  поширений  по  всій  Європі,
починаючи  з  Норвегії,  в  Азії  і  Північній  Америці,  а  взимку  трапляється  і
в  Африці.  Його  шия,  груди,  черево  і  нижня  частина  спини  —  блискучого
чорно-зеленого  кольору;  передня  частина  спини  і  крила  —  бронзово-бурі;
махові  і  рульові  пера  —  чорні.
 БАКЛАНИ,  родина  Phalacrocoracidae.  Тіло  в  них  масивне,  циліндричної
форми,  шия  довга  або  навіть  дуже  довга,  дзьоб  середньої  довжини  з  гачку¬
ватим  кінцем;  крила  довгі,  але  тупі;  хвіст  середньої  довжини,  трохи  заокруг¬
лений.  Баклани  живуть  повсюдно,  віддаючи  перевагу  помірним  і  жарким
країнам;  вони  трапляються  однаково  і  на  морі,  і  в  прісноводих  внутрішніх
басейнах.  Неповороткі  на  землі,  вони  з  дивною  спритністю  лазять  по  де¬
ревах,  літають  швидше,  ніж  цього  можна  б  було  чекати,  і  чудово  пірнають.
 Баклани  дуже  ненажерливі.  Вони  відпочивають,  мабуть,  тільки  для
того,  щоб,  зібравшись  із  силами,  знову  взятися  за  поживу.  Глотка  їхня
дуже  розтягується,  тому  вони  можуть  проковтувати  дуже  великих  риб,
які,  проте,  надзвичайно  швидко  перетравлюються,  і  спорожнілий  шлунок
вимагає  нової  їжі.
 Усі  види  бакланів  гніздяться  групами,  і  часто  колонії  їх  складаються
з  багатьох  тисяч  пар.  Якщо  їм  доводиться  будувати  гнізда  самостійно,  то

БАКТРІАН  ■
 Баклан  великий
 (Phalacrocorax  carbo)
 Баклан  —  тонкодзьобий  прибережний
або  річковий  птах,  забарвлений  зви¬
чайно  в  темно-коричневий  або  чорний
колір.  Родина  Phalacrocoracidae  скла¬
дається  з  38  видів,  які  поширені  по
всій  земній  кулі  від  тропіків  до  по¬
лярних  поясів.  Ці  водоплавні  птахи  —
витривалі  нирці,  з  перетинкою  на
пальцях  і  міцними  лапами;  часто  ба¬
клани  невеликими  або  більшими  гру¬
пами  полюють  на  риб,  креветок  та
інших  їстівних  водяних  тварин.  Перед
тим  як  пірнути,  вони  наскрізь  просо¬
чують  водою  оперення,  а  після  полю¬
вання  летять  на  скелю  або  гілку  дере¬
ва,  щоб  висушити  його,  розправляючи
при  цьому  свої  крила.  Гніздяться  ко¬
лоніями,  відкладаючи  від  2  до  5  яєць  у
неохайно  зроблене  гніздо  з  лозин,  мор¬
ських  водоростей  або  гуано.
 вони  зносять  докупи  товсте  суччя,  заповнюють  проміжки  очеретом,  не
даючи  навіть  йому  просохнути,  тому  яйця  часто  лежать  буквально  в  багні.
Пташенята  вилуплюються  голими,  безпорадними  і  залишаються  в  гнізді
досить  довго.
 БАКТРІАН  (див.  Верблюд  двогорбий).
 БАНАНОЇД-ПОДОРОЖНИК  СМУГАСТИЙ  (див.  Гугука).
 БАНДИКУТ  ДОВГОНОСИЙ  (Perameles  nasuta)  —  тварина  із  своєрід¬
ним  зовнішнім  виглядом,  яка  одночасно  схожа  на  кролика  і  на  землерий¬
ку.  Морда  в  неї  справді  довга.  Верхня  частина  її  подовжена,  і  кінчик  носа
далеко  видається  над  нижньою  губою.  Вуха  вкриті  дуже  коротким  волос¬
сям,  внизу  широкі,  очі  малі.  Видовжене  тіло  із  висячим  хвостом  середньої
довжини,  вкритим  короткою  шерстю,  підпирають  досить  товсті  ноги,  при
цьому  задні  ноги  майже  удвічі  довші  за  передні.  На  передній  парі  ніг  вну¬
трішні  і  зовнішні  пальці  лише  намічені  у  вигляді  бородавок  і  так  прикриті
шерстю,  що  їх  важко  знайти.  Решта  три  пальці,  якими  тварина  ступає,
мають  великі,  серпоподібно  загнуті  кігті.  Хвіст  зверху  чорно-бурий,  знизу
світло-каштаново-бурий.  Вуха  вкриті  по  краях  бурим  волоссям,  але  гола
шкіра  усюди  просвічує.  Доросла  тварина  завдовжки  понад  50  см  разом  із
хвостом  завдовжки  12  см;  висота  у  загривку  —  близько  10  см.
 Бандикут  довгоносий  живе  в  підвищених,  більш  прохолодних  гір¬
ських  місцевостях  Східної  Австралії,  особливо  в  горах  Нового  Південного

■  БАНДИКУТОВІ
 Вагітність  у  бандикутів  коротка:  у
північного  бандикута  (Isoodon  тас-
rourus)  і  довгоносого  бандикута  (Ре-
rameles  nasuta)  вона  триває  12—13
днів.  Характерною  і  нетиповою  для
сумчастих  особливістю  бандикутів
є  формування  примітивної  (позбав¬
леної  сосочків)  плаценти.  Мабуть,
внаслідок  цього  дитинчата  у  деяких
видів  народжуються  відносно  вели¬
кими  і  досить  швидко  стають  само¬
стійними  (у  вказаних  видів  —  через
два  місяці  після  народження).  В  сумці
самки  кролячого  бандикута,  що  від¬
кривається  назад,  або  більбі  (рід  Мас-
rotis),  є  8  сосків,  але  дитинчат  зви¬
чайно  всього  двоє.  Мати  носить  їх  у
сумці  приблизно  80  днів,  а  потім  ще
близько  двох  тижнів  догодовує,  зали¬
шаючи  на  ніч  у  норі.
 Бандикути  (Peramelidae),  родина  Сум¬
часті  ссавці.  Поширені  в  Австра¬
лії  і  Новій  Гвінеї.  16  сучасних  видів,
об'єднаних  у  7  родів.  Зовні  нагаду¬
ють  щурів  із  видовженою  мордочкою
і,  іноді,  досить  великими  вухами.  До¬
вжина  тіла  різних  видів  варіює  від
15  до  50  см,  довжина  хвоста  —  від
10  до  25  см.  Задні  кінцівки  довші  за
передні.  Два  пальці  на  задніх  кінців¬
ках  зростаються  між  собою,  проте
кігті  залишаються  вільними  (звірі
використовують  цей  «подвійний  кі¬
готь»  для  чищення  хутра).  Три  або
два  пальці  на  передніх  ногах  видо¬
вжені  і  мають  довгі  кігті.  Пересува¬
ються  на  чотирьох  ногах,  коротки¬
ми  стрибками.  Шерсть  коротка,  на
спині  сіра  або  жовтувата  до  темно-
бурого  кольору,  на  череві  світла.
 Чотири  види  бандикутів  —  більбі
(Macrotis  lagotis),  золотистий  (Isoodon
auratus),  західний  (Perameles  bougain-
ville)  і  східний  (Perameles  gunnii)  бан¬
дикути  включені  в  списки  Міжнарод¬
ної  Червоної  книги.  Три  види  вимерли
впродовж  XX  століття  —  малий  біль¬
бі  (Macrotis  leucura),  пустельний  бан¬
дикут  (Perameles  егетіапа)  і  пред¬
ставник  окремого  роду  свиноногий
бандикут  (Chaeropus  ecaudatus).
 Уельсу.  В  місцях  проживання  прориває  під  землею  довгі  ходи,  почасти
для  добування  їжі,  почасти,  щоб  влаштувати  собі  житло.  Мережа  доріжок
у  вигляді  борозенок,  що  ведуть  від  однієї  нори  до  іншої,  вкриває  часто
обширні  рівнини.  Бандикут  —  переважно  комахоїдна  тварина  з  невели¬
кою  домішкою  рослинної  їжі.
 БАНДИКУТОВІ,  родина  Peramelidae.  Навіть  неспеціаліст  легко  може
відрізнити  представників  родини  Бандикут,  або  сумчастих  борсуків.  Зна¬
чно  подовжені  задні  ноги  і  своєрідна  будова  пальців  цих  тварин  —  озна¬
ки,  які  упадають  в  очі  кожному.  З  п’яти  пальців  передніх  ніг  лише  два
або  три  середніх  великі,  вільні  і  мають  великі  серпоподібні  кігті.  Другий  і
третій  пальці  задніх  ніг  зрослі  між  собою  до  нігтів;  великого  пальця  немає
або  він  недорозвинений,  четвертий  палець  дуже  довгий.  Тіло  загалом  де¬
беле;  голова  і  особливо  морда  загострена;  хвіст  дуже  короткий  і  вкритий
обрідним  волоссям,  лише  в  окремих  видів  він  довгий  і  пухнастий;  вуха
в  одних  тварин  середніх  розмірів,  у  деяких  видів  досить  великі.  Сумка
відкрита  у  самки  ззаду.  Зубна  система  складається  з  чотирьох  або  п’яти
верхніх  і  трьох  нижніх  різців,  одного  ікла,  трьох  псевдокутніх  і  чотирьох
справжніх  кутніх  зубів  у  кожній  щелепі.
 Сумчасті  борсуки  живуть  в  Австралії  і  Новій  Гвінеї  в  норах,  які  вони
викопують  собі  в  землі  і  в  які  ховаються  дуже  швидко  при  щонаймен¬
шій  небезпеці.  Іноді  їх  можна  побачити  поблизу  плантацій  або  людських
осель,  звичайно  ж  вони  тримаються  оддалік  людини  —  найлютішого  во¬
рога  всіх  тварин.  Більшість  видів  живе  групами  і  веде  виключно  нічний
спосіб  життя.  їхні  рухи  досить  швидкі  і  своєрідні.  Живляться  головним
чином  рослинами,  особливо  соковитим  корінням  і  бульбами;  проте  по¬
їдають  також  комах  і  червів.
 Усі  сумчасті  борсуки  боязкі  і  полохливі,  украй  добродушні,  нешкідли¬
ві  і  миролюбні  тварини,  які  на  волі  лякаються  кожної  небезпеки  і  праг¬
нуть  втекти  від  людини.  В  неволі  вони  без  опору  підкоряються  своїй  долі
і  дуже  швидко  стають  ручними  і  довірливими.
 БАНДИКУТ  СВИНОНОГИЙ  (Chaeropus  ecaudatus)  дуже  нагадує  сло-
ноземлерийку.  Досить  тонке  тіло  підтримують  дуже  тонкі  та  довгі  ноги,
причому  задні  значно  довші  за  передні.  Морда  гостра;  вуха  дуже  довгі,
хвіст  середньої  довжини,  вкритий  обрідним  волоссям  і  має  невеликий
гребінь.  На  передніх  ногах  є  лише  по  два  розвинені  короткі  пальці  од¬
накової  довжини  з  короткими,  але  міцними  кігтями;  першого  і  п’ятого
пальців  немає,  четвертий  недорозвинений;  задні  ноги  мають  лише  по  од¬
ному  розвиненому  пальцю,  четвертому,  до  якого  прилягають  недорозви¬
нені  інші.  Через  цю  своєрідну  будову  ніг  тварині  й  дали  його  наукову  на¬
зву,  яка  означає  «свиноногий»,  хоча,  якщо  уважно  роздивитись,  схожість
його  ноги  з  ногою  свині  тільки  уявна.
 Тварина  завбільшки  приблизно  з  маленького  кролика;  довжина
його  —  близько  35  см,  з  яких  10  см  припадає  на  хвіст.  Довге,  пухнасте,
м’яке  хутро  на  спині  буро-сірого  кольору,  знизу  білого  або  жовтувато-
білого.  Хвіст  зверху  чорний,  кінчик  і  нижній  бік  буро-білий;  великі  вуха
вкриті  іржаво-жовтим,  а  їхні  кінчики  чорним  волоссям.  Передні  лапи
білі,  задні  блідо-руді,  великий  палець  брудного  білого  кольору.
 Відомо,  що  й  донині  свиноногий  бандикут  населяє  майже  всю  Ав¬
стралію,  можливо,  за  винятком  крайньої  півночі,  сходу  і  північного  сходу.
Головним  його  місцеперебуванням  служать  рівнини,  порослі  жорсткою
травою.  Загалом  він  живе  так  само,  як  і  сумчасті  борсуки,  але  досить
майстерно  робить  собі  гніздо  з  сухої  трави  і  листя,  так  добре  приховане
під  густим  чагарником,  що  навіть  досвідчений  мисливець  ледве  може  від¬
шукати  його.  Пожива  складається  з  різних  рослинних  речовин  і  комах.
Точніших  відомостей  про  спосіб  життя  цих  тварин  до  цього  часу  немає.
 БАНТЕНГ  (Bosjavanicus)  належить  до  родини  Порожнисторогі.  Голова
його  невелика,  але  широка,  лоб  високий,  опуклий;  морда  до  кінця  звуже¬
на  і  дещо  роздута  через  потовщені  губи;  гола  частина  носа  дуже  велика  і
опукла;  верхня  губа,  яка  займає  весь  простір  між  ніздрями,  посередині  роз¬
ділена  борозенкою.  Глибоко  посаджені  темно-карі  очі  великі  та  блискучі;

БАРАКУДА  ВЕЛИКА  ■
 вуха  великі,  овальні.  Шия  коротка,  безпосередньо  за  головою  стоншується,
а  потім  товщає;  тулуб  сильний,  але  не  масивний,  загривок  підноситься,
утворюючи  уздовж  спини  довгий  і  невисокий  горб;  спина  пряма,  задня
частина  тіла  злегка  заокруглена;  на  підборідді  помітно  невелике,  а  на  ниж¬
ньому  боці  шиї  досить  значне  висяче  підгруддя.  Хвіст  середньої  довжини,
тонкий,  до  кінця  звужується;  ноги  короткі,  але,  в  будь-якому  разі,  красиві;
копита  круглі  і  витончені.  Роги  потовщені  біля  основи  і  там  вкриті  рубця¬
ми,  але  на  першій  третині  своєї  довжини  вони  гладкі;  внизу  трохи  плоскі,  а
в  інших  частинах  круглі,  на  кінцях  досить  гострі.  Роги  досягають  довжини
від  40  до  50  см.  Всюди  рівномірно  і  густо  прилеглий  волосяний  покрив  має
темний  сіро-бурий  колір  з  червонуватим  відтінком  ззаду;  нижня  полови¬
на  ніг  білого  кольору.  Пляма  на  верхньому  куті  ніздрів  і  смуга  на  верхній
губі  блідо-жовтого  кольору.  У  стрункої  і  красиво  складеної  корови  замість
сірувато-бурого  забарвлення  переважає  світле  рудувато-буре;  по  спині  від
загривка  і  до  кореня  хвоста  проходить  темна  смуга;  теля  в  усьому  схоже  на
матір.  Загальна  довжина  тварини,  включаючи  хвіст  завдовжки  85  см,  до¬
сягає  2,9  м,  висота  в  холці  —  1,5  м.
 За  свідченням  Соломона  Мюллера,  зона  поширення  бантенга  охоплює
Яву,  Борнео  і  східну  частину  Суматри.  Бантенг  живе  невеликими  сім’ями,
які  складаються  з  ватажка-бика  і  4—6  корів.  Старі,  злі  бики  виганяють  зі
стада  дружними  зусиллями  молоде  покоління.  М’яка  і  соковита  трава,  що
вкриває  грунт,  квіти,  листя,  пагони  різних  дерев  і  кущів  складають  по¬
живу  бантенга;  особливо  ж  він  полюбляє  поласувати  молодими  пагонами
і  листям  бамбука  і  аланга.
 Дикість  і  лякливість  цього  бика  роблять  полювання  на  нього  небез¬
печним  і  важким.  М’ясо  молодого  і  напівдорослого  бантенга  навіть  євро¬
пейцям,  завдяки  його  ніжності  і  тонкому  смаку,  здається  чудовим.
 БАРАКУДА  ВЕЛИКА  (Sphyraena  barracuda)  належить  до  ряду  Кефале-
подібні  родини  Баракудові.  Водиться  в  морі  біля  Антильських  островів,  у
довжину  сягає  3  м.  Місцеві  жителі  бояться  цієї  риби  не  менше  за  акулу,
оскільки  баракуда  заходить  в  гавані  і  хапає  своїми  страшними  зубами
людей,  що  купаються.  М’ясо  її  досить  смачне,  але  їсти  його  небезпечно,
оскільки  іноді  воно  виявляється  отруйним;  правда,  вживання  її  м’яса  ні¬
коли  не  призводить  до  смерті,  але  викликає  тремтіння  ніг  і  дивні  напади,
які  повторюються  протягом  декількох  років;  крім  того,  результатом  отру¬
єння  є  випадання  волосся,  нігті  на  руках  і  ногах  також  відпадають.
 БАРАН  ГРИВАСТИЙ  (Ammotragus  lervia)  належить  до  родини  Порож¬
нисторогі,  підряду  Жуйні.  Тулуб  у  нього  більш  сплюснутий,  ніж  у  біль¬
шості  інших  баранів;  тіло  дуже  сильне;  шия  коротка;  голова  видовжена,
але  красива,  у  лобовій  частині  широка,  до  морди  поступово  звужується;
перенісся  пряме.  Очі  великі  і  виразні  завдяки  райдужній  оболонці  брон¬
зового  кольору,  з  якої  рельєфно  виступає  зіниця.  Вуха  маленькі,  тонкі  та  з
обох  боків  рівномірно  загострені.  Гола  частина  морди  дуже  мала  і  вузька,
на  краю  обмежена  ніздрями.  Роги  спочатку  нахиляються  вперед,  потім
поступово  загинаються  назад  і  назовні,  а  кінцями  трохи  вниз  і  всередину.
Середньої  довжини,  широкий  на  кінці  китицеподібний  хвіст  звішується
вниз,  так  що  волосся  китиці  досягає  суглоба  п’яти;  ноги  короткі  і  сильні,
копита  високі,  несправжні  копита  малі  і  прикриті  шерстю.  Хутро  утво¬
рене  міцним,  жорстким,  грубим,  але  не  дуже  густим  волоссям  остюка  і
тонким  кучерявим  підшерстком,  що  вкриває  все  тіло.  На  верхній  частині
шиї,  на  потилиці  і  на  зашийку  волосся  подовжується  у  вигляді  коротко¬
го  гребеня,  а  спереду  і  знизу  воно  спускається  до  самої  землі  розкішною
густою  гривою.  Самка  відрізняється  від  самця  більш  короткою  гривою;
роги  в  неї  також  досить  великі  та  сильні.  Дорослі  барани  досягають  дов¬
жини  1,8—1,9  м,  включаючи  хвіст  завдовжки  25  см;  висота  в  зашийку  від
95  до  100  см;  доросла  вівця  досягає  довжини  1,55  м  при  висоті  в  загривку
90  см;  роги  у  баранів  можуть  сягати  70  см  завдовжки,  враховуючи  всі  ви¬
гини,  а  у  вівці  —  40  см.
 Майже  весь  час  гривасті  барани  тримаються  поодинці.  Тільки  під  час
тічки,  яка  буває  в  листопаді,  декілька  овець  збираються  разом,  до  них
приєднуються  і  барани;  вони  проводять  спільно  якийсь  час.  Трапляється,
 Бантенг  —  дикий  лісовий  бик  Бірми,
Малайї,  Яви,  Борнео  і  Балі.  Від  усіх
биків  його  відрізняє  велика  біла  пля¬
ма  під  хвостом,  схожа  на  «дзеркало»
оленів.  Зростом  він  приблизно  заввиш¬
ки  з  гайяла,  темно-бурий,  без  підгруд¬
дя,  без  горба  на  холці,  і  роги  у  нього
не  загнуті  ліроподібно.  Ноги  нижче  від
колін  білі.  Стада  бантенгів  у  посуш¬
ливу  пору  року  спускаються  в  долини.
 Майже  через  160  днів  після  спа¬
ровування  самка  гривастого  бара¬
на  народжує  одного  або  двоє  ягнят.
Наступної  доби  після  народження
вони  із  задоволенням  здираються
на  всі  підвищення,  які  знайдуть  у
своїй  загородці.  За  сприятливої  по¬
годи  зростають  швидко;  вже  майже
з  восьмого  дня  починають  пощипу¬
вати  окремі  стеблинки  трави,  а  за
місяць  їдять  усякий  корм,  який  да¬
ють  батькам,  але  все  ще  смокчуть
матір  до  6-місячного  віку.

■  БАРАН  МАРКО  ПОЛО
 Баран  гривастий
 (Ammotragus  lervia)
 Баран  любить  найвищі  скелясті  кар¬
низи,  куди  може  проникнути  тільки
через  лабіринти  уламків  скель  і  на¬
громаджень  валунів.
 Самці  гривастого  барана  досягають
у  загривку  1  м  і  важать  до  140  кг.
Мешкає  в  кам  уянистих  пустель¬
них  нагір  ’ях  Північної  Африки  аж  до
Червоного  моряf  півдня  Судану  і  Ні¬
геру  у  вигляді  невеликих  ізольованих
популяцій.
 Барибал  —  чутлива,  рухлива,  силь¬
на,  спритна  і  витривала  тварина.  Біг
його  такий  швидкий,  що  жодна  лю¬
дина  не  може  наздогнати  його.  Пла¬
ває  він  відмінно  і  лазить  майстерно.
В  будь-якому  разі,  він  набага¬
то  спритніший,  ніж  бурий  ведмідь,
на  якого  він  абсолютно  схожий  в
усьому  іншому.  Він  рідко  нападає
на  людину,  здебільшого  квапливо
тікає,  побачивши  свого  найзлішого
ворога  і,  навіть  поранений,  майже
ніколи  не  захищається.
 що  в  цей  час  барани  зчиняють  бійки.  Араби  запевняють,  що  в  таких  ви¬
падках  не  відомо,  з  чого  більше  дивуватися  —  чи  то  із  завзятості,  з  якою
закохані  барани  по  півгодини  і  більше  стоять  один  проти  одного  з  нахи¬
леною  вниз  головою,  чи  то  з  сили  зіткнення,  з  якою  вони  ударяють  один
одного,  або  ж,  нарешті,  з  міцності  їхніх  рогів,  що  витримують  такі  удари,
які,  мабуть,  могли  б  розтрощити  череп  слону.  Пожива  барана  складається
влітку  з  соковитої  гірської  рослинності,  а  взимку  —  з  лишайників  і  сухих
трав.
 БАРАН  МАРКО  ПОЛО  (див.  Качкар).
 БАРАН  СНІЖНИЙ  КАНАДСЬКИЙ  (див.  Товсторіг).
 БАРИБАЛ,  або  ведмідь  чорний  (Ursus  americanus),  —  найвідоміший  аме¬
риканський  ведмідь.  Іноді  виділяють  в  окремий  рід  Euarctos.  Це  дуже  по¬
ширена  і  відносно  добродушна  тварина.  Досягає  довжини  2  м  при  висоті
в  загривку  1  м.  Від  звичайного  ведмедя  він  відрізняється  переважно  тим,
що  голова  його  вужча,  морда  гостріша  і  поступово  звужується  від  лоба  до
носа;  ступні  дуже  короткі.  Але  головна  його  відмінність  —  якість  і  колір
хутра,  що  складається  з  довгого,  жорсткого,  гладкого  волосся,  яке  тільки
на  лобі  і  морді  стає  коротшим.  Блискучий  чорний  колір  хутра  тільки  з
боків  морди  переходить  в  тьмяно-жовтий;  такого  ж  самого  кольору  плями
часто  трапляються  під  очима.  Ведмежата  бувають  світло-сірого  кольору
і  лише  на  другий  рік  свого  життя  набирають  темного  кольору  батьків,
але  хутро  ще  довго  залишається  коротким  і  відростає  досить  повільно.
 Барибал  поширений  по  всій  Північній  Америці.  Трапляється  в  лісис¬
тих  місцевостях  від  східного  узбережжя  до  кордонів  Каліфорнії  і  від  да¬
лекої  півночі  до  Мексики.  В  лісах  він  знаходить  усе  необхідне  для  життя;
проте  міняє  своє  місцепроживання  залежно  від  тих  зручностей,  які  надає
йому  та  чи  інша  місцевість  за  різних  пір  року.  Так,  навесні  він  відшукує
їжу  в  багатих  рослинністю  долинах  великих  річок  і  озер,  а  влітку  йде  у
глибину  лісів,  де  знаходить  багато  всіляких  лісових  плодів.  Узимку  він
риє  собі  в  потаємному  місці  зручний  барліг,  в  який  залягає  на  деякий
час  або  поринає  в  справжню  сплячку.  Щодо  зимівлі  існують  різні  думки.
Одні  натуралісти  говорять,  що  лише  деякі  ведмеді  на  декілька  тижнів  за¬
лягають  в  барліг  у  сплячку,  а  інші  бродять  і  взимку,  переходячи  з  одного

БАРС  ■
 місця  на  інше.  Достовірно  відомо,  що  на  барибала  полюють  найчастіше
взимку  і  піднімають  його  з  барлогу.  Річардсон  говорить,  що  ведмідь  зви¬
чайно  вибирає  місце  поряд  із  деревом,  що  впало,  риє  просто  біля  нього
поглиблення,  в  яке  й  залягає,  ледве  тільки  починається  завірюха.  Сніг
вкриває  тоді  і  дерево  і  ведмедя;  але  місце  лігва  неважко  знайти,  орієнту¬
ючись  на  невеликий  отвір,  що  утворився  від  дихання  тварини,  і  велику
кількість  інею,  який  оточує  цей  отвір.  Барибал  навіть  улітку  вистилає  своє
лігво  сухим  листям  і  травою.
 Пожива  його  переважно  рослинна:  трави,  листя,  зрілі  і  незрілі  злаки,
ягоди  і  різні  плоди.  Проте  він  переслідує  худобу  переселенців  і  насмілю¬
ється  нападати  навіть  на  найсильніших  биків.  Фермерам  він  завдає  по¬
двійної  шкоди,  знищуючи  посіви  і  нападаючи  на  худобу,  тому  до  нього
ставляться  так  само,  як  і  до  бурого,  —  невтомно  переслідують  і  винищу¬
ють  усілякими  засобами.
 Річардсон  вважає,  що  вагітність  самки  барібала  триває  приблизно
15—16  тижнів,  і  десь  у  січні  народжуються  дитинчата.  Кількість  ведмежат
коливається,  за  Річардсоном,  від  одного  до  п’яти.
 БАРС  (див.  Леопард).
 БДЖОЛА  ЗВИЧАЙНА  (Apis  mellifera)  належить  до  ряду  Перетинчас¬
токрилі  надродини  Бджолині,  не  має  ості  на  гомілці.  Її  тіло  дещо  подо¬
вжене,  має  темне  блискуче  забарвлення  і  густо  вкрите  рудуватими  во¬
лосинками.  На  лапках  двокінцеві  кігтики;  на  нижній  щелепі  щупальця
одночленні,  а  на  верхній  —  чотиричленні.
 З  найдавніших  часів  бджоли  були  одомашнені,  тому  зараз  порівняно
рідко  можна  побачити  дикий  рій.
 Коли  новий  рій  вилітає  зі  старого  вулика,  щоб  дати  початок  ново¬
му  царству,  всі  бджоли  збираються  навкруги  цариці.  Бджоляр  виставляє
приготований  наперед  вулик,  куди  й  поміщає  спійманий  рій.  Негайно
ж  починається  діяльне  життя.  Бджілки  вилітають  одна  за  одною  з  вічка,
оглядають  найближчі  околиці,  знайомляться  з  місцевістю,  обстежують  ву¬
лик  зсередини.  Проте  все  це  відбувається  тільки  в  тому  разі,  якщо  в  гнізді
є  матка.  Якщо  ж  якимось  чином  вона  туди  не  потрапила,  то  стурбовані
бджоли  починають  по-особливому  дзижчати,  безладно  літають  навколо
вулика  і  відшукують  царицю,  що  загубилася.  Бджоляр  поспішає  посадити
у  вулик  ту  ж  саму  або  іншу  матку,  і  тоді  все  стає  на  свої  місця.  Перш  за
все  бджоли  беруться  за  спорудження  стільників,  про  що  вони  вже  потур¬
бувалися  наперед.  Залишаючи  колишній  вулик,  вони  знали,  що  спершу
не  доведеться  летіти  за  кормом,  і  тому  всі  наїлися  вволю  з  тих  запасів,
що  були;  тепер  вони  починають  виділяти  на  своєму  тілі  віск  і  будують
тонкі  чарунки.  При  цьому  вони  досить  дружно  допомагають  одна  одній
у  роботі.  Кожна  бджола  є  й  постачальником  матеріалу,  і  архітектором,  і
працівником.  Уся  споруда  складається  з  шестигранних  призматичних  ча¬
рунок,  кожна  сторона  яких  вирізана  математично  правильно.  За  декілька
годин  спільної  роботи  в  новому  вулику  готовий  вже  для  початку  невели¬
кий  стільник,  завбільшки  приблизно  10  см2.  Тоді  бджоли,  не  гаючи  часу,
летять  за  здобиччю.
 Кожна  бджола,  перш  ніж  відлетіти,  намагається  якнайкраще  запам’ята¬
ти  місце,  тому  після  виходу  з  вічка  (з  нього  вона  завжди  виводить  задом)
перш  за  все  сідає  на  дощечку  під  вічком  і  уважно  озирається  довкола.  Потім
вона  відлітає  трохи  і,  описавши  декілька  кіл  навколо  вулика,  знову  сідає  на
вічко.  Бджола,  яка  полетіла  за  кормом,  може  бути  відсутньою  години  дві.
Вона  відшукує  квіти,  смолянисті  бруньки  беріз  і  хвойних  дерев.
 Ось  підлетіла  до  вулика  бджола,  важко  навантажена  здобиччю.  Перш
за  все  вона  сідає  і  відпочиває  після  тяжкого  шляху;  потім  обережно  зала¬
зить  усередину  і  тут  починає  звільнятися  від  принесеної  здобичі.  В  цьому
їй  допомагають  інші  робітниці.  Одні  злизують  своїми  язичками  солодку
рідину,  принесену  бджолою;  інші  вибирають  справжній  мед  із  медового
пухирця  у  вигляді  чистих,  прозорих  крапельок.  Зібраний  пилок  вона  це¬
ментує  жировими  виділеннями  своїх  залоз,  скачує  його  в  невеликі  грудки;
смолу  вона  збирає  щелепами  і  складає  її  в  особливі  кошики;  смолянисті
речовини  потрібні  бджолам  як  будівельний  матеріал,  з  нього  виготов-
 Барибали  спаровуються  у  першій  по¬
ловині  літа.  Проте  запліднені  яй¬
цеклітини  починають  розвиватися
тільки  восени.  Ось  чому  видима  ва¬
гітність  триває  близько  220  днів,  ре¬
ально  ж  розвиток  ембріонів  триває
всього  10  тижнів.  Дитинчата  наро¬
джуються  у  січні—лютому,  кількіс¬
тю  від  1  до  5  (звичайно  2—3).  Самка
барібала  приносить  дитинчат  раз  на
3—4  роки.
 Знамениті  ведмедячі  шапки  британ¬
ських  гвардійців  шиють  зі  шкур  саме
цих  ведмедів,  яких  ще  чимало  в  Аме¬
риці.
 Бджола  звичайна
 (Apis  mellifera)
 Бджола  медоносна  —  комаха  з  ряду
Перетинчастокрилі  надродини  Бджо¬
лині.  Поширена  скрізь.  Одомашнена  і
розводиться  заради  меду,  воску  й  ін¬
ших  продуктів  бджільництва,  а  та¬
кож  запилення  рослин.

■  БДЖОЛА  ЗВИЧАЙНА
 Розрізняють  три  види  бджіл,  що  жи¬
вуть  в  одному  вулику:  робочі  бджо¬
ли,  самці,  або  трутні,  і  єдина  ціл¬
ком  розвинена  самка  —  цариця,  або
матка.  Всі  три  види  дуже  різняться
між  собою  як  зовнішнім  виглядом,
так  і  організацією:  самка  не  має  ні
кошиків,  ні  щіточок  на  задніх  лап¬
ках;  цього  ж  немає  і  в  трутнів,  які,
крім  того,  не  мають  зубчика  на  п’я¬
ті.  Навпаки,  в  робочих  бджіл  є  всі
ці  пристосування,  потрібні  для  зби¬
рання  поживи.  У  них  язичок  дуже
довгий,  із  китичкою,  щелепи  добре
розвинені,  на  лапках  є  кошик  і  зби¬
рачі  пилку.  Усередині  тіла  робочої
бджоли  є  дуже  складні  пристосуван¬
ня  для  переробки  зібраних  матері¬
алів.  Бджола  виготовляє  то  мед,  то
віск,  то  особливу  кашку  для  году¬
вання  личинок.  Цариця,  або  матка,
призначена  для  відкладання  яєць  і
крім  цього  не  займається  жодними
іншими  справами.  Так  само  нічо¬
го  не  роблять  і  трутні,  які  потріб¬
ні  тільки  для  того,  щоб  запліднити
матку,  після  цього  бджоли  негайно  і
безжально  виганяють  їх  із  вулика.
 Нові  матки  і  трутні  залишають
гніздо  і  спаровуються.  Після  шлюб¬
ного  польоту  трутні  гинуть,  а  мат¬
ки  повертаються  у  свій  вулик,  зби¬
рають  навколо  себе  робочих  бджіл  і
утворюють  рій,  який  дає  початок
новій  колонії.  У  бджіл  складний  ме¬
тод  комунікації,  особливо  у  робочих
бджіл  з  їхніми  знаменитими  танця¬
ми,  за  допомогою  яких  вони  повідо¬
мляють,  де  є  нектар.  Матки  виді¬
ляють  речовини,  що  впливають  на
діяльність  робочих  бджіл  у  вулику,
що  є  своєрідним  хімічним  рабством.
 ляється  так  званий  прополіс,  яким  вони  замазують  усі  щілини  і  отвори;
якщо,  наприклад,  вічко  виявиться  завеликим,  то  бджоли  починають  його
зменшувати,  зводячи  з  боків  стінки;  нарешті,  прополіс  потрібний  їм  для
того,  щоб  прикривати  ті  предмети,  яких  вони  не  можуть  видалити  з  ву¬
лика  навіть  спільними  зусиллями,  а  тим  часом  їхнє  видалення  необхідне.
Нерідко  трапляється  в  старому  вулику  побачити  замуровану  товстим  ша¬
ром  прополісу  мертву  мишу  або  черв’яка.  Таким  чином  бджоли  усувають
трупний  запах,  який  отруїв  би  їм  повітря.
 Для  запліднення  достатньо  навіть  одного  трутня,  і  самка  буде  заплід¬
неною  вже  до  кінця  свого  життя.  Трутні  після  цього  стають  непотрібни¬
ми,  і  робітниці  їх  негайно  виганяють,  для  того,  щоб  дарма  не  годувати
цих  ледарів.  Через  декілька  днів  цариця  починає  відкладати  яйця  і  про¬
тягом  декількох  років,  зазвичай  4  або  5,  може  відкласти  від  50  до  60  тисяч
яєць.  Відкладання  яєць  проходить  з  особливою  церемонією.
 Матка  заглядає  в  чарунку,  з  якої  знімається  кришка,  спочатку  засовує
туди  голову,  а  потім  опускає  яйцеклад  і  кладе  туди  одне  яєчко,  круглень¬
ке,  напівпрозоре,  близько  2  мм  у  довжину.  Одночасно  з  цим  робітниці
починають  клопотатися  біля  відкладених  яєць.  Вони  кладуть  біля  них
невелику  кількість  драглистої  рідини,  яка  містить  у  собі  суміш  меду,  квіт¬
кового  пилку  і  води,  все  це  належним  чином  пережоване,  перероблене;
потім  кришка  чарунка  закривається.
 Уже  на  четвертий  день  вилуплюється  з  яйця  личинка  і  негайно  ж  по¬
чинає  їсти.  Робочі  бджоли  раз  у  раз  підкладають  їй  нові  запаси  їжі,  так  що
днів  через  шість  личинка  вже  стає  великою  і  гладкою.  Тоді  робітниці  дещо
змінюють  форму  чарунки,  витягаючи  вперед  одну  зі  стінок  і  загинаючи  її
всередину.  Якщо  погода  досить  холодна,  то  бджілки  навіть  власним  тілом
зігрівають  личинку.  Що  стосується  личинки,  то  вона  вкривається  шовко¬
вистою  павутиною,  линяє  і  залишається  нерухомою  у  вигляді  лялечки.  На
 21-й  день  після  відкладання  яйця  кришка  чарунки  відкривається  і  звідти
виповзає  робоча  бджола,  яка  абсолютно  сформувалася.
 Камеру,  що  звільнилася,  вичищають,  наводять  там  лад  і  готують  до
відкладення  нового  яєчка.
 Після  виходу  з  чарунка  молода  бджола  потягується,  струшує  крильця¬
ми,  а  навколишні  бджоли  скупчуються  навколо  неї,  радісно  вітаючи  ново¬
народжену.  Вони  облизують  її,  годують;  але  недовго  тривають  ці  турботи,
оскільки  за  декілька  годин  бджілка  міцніє  і  за  прикладом  інших  береться
до  роботи.  Проте  в  більшості  випадків  перші  тижнів  зо  два  молоді  бджілки
залишаються  у  вулику  виконувати  хатню  роботу,  оскільки  вони  ще  не  на¬
стільки  досвідчені,  щоб  бути  в  змозі  легко  розшукати  дорогу  і  не  збитися  зі
шляху,  коли  повертаються  назад.  Дивно,  що  робочі  бджоли  і  матки  вихо¬
дять  з  одних  і  тих  самих  чарунок.  Усе  залежить  від  умов  живлення.  Правда,
чарунка,  з  якої  повинна  вийти  матка,  відрізняється  своїми  розмірами  від
інших.  Але  природодослідники  пробували  перекладати  в  маткову  чарун¬
ку  яєчко  з  простої  чарунки,  і  результат  виходив  однаковий.  Нині  біологія
бджоли  досліджена  добре.  Виявляється,  що  як  робоча  бджілка,  так  і  цариця
походять  із  заплідненого  яйця,  а  трутні  —  з  незапліднених.  Під  час  кладки
яєць  матка  довільно  деякі  запліднює,  а  деякі  ні.
 Подальший  розвиток  як  робочих  бджіл,  так  і  молодих  маток  обумов¬
люється  кількістю  та  якістю  живлення.  Майбутню  матку,  ще  личинкою,
бджоли  добре  годують  добірним  кормом,  тоді  як  для  інших  бджіл  призна¬
чається  корм  нижчої  якості  і  в  меншій  кількості.  Внаслідок  цього  біль¬
шість  бджіл  виходить  недорозвинутими,  тоді  як  матка  —  цілком  розви¬
нута,  нормально  сформована  самка.
 Життя  кожної  робочої  бджілки  нетривале:  рідко  перевищує  6  тижнів.
 Нарешті  збір  меду  припиняється,  беруться  заморозки,  і  тоді  бджоли  го¬
туються  до  зимівлі.  Вони  ретельно  закладають  кожну  щілинку,  зменшують
до  мінімальних  розмірів  отвір  вічка  і  сидять,  зібравшися  докупи,  зігріваючи
одна  одну.  Бджоли  піклуються  про  те,  щоб  повітря  всередині  вулика  було
чисте.  Гниття  і  зіпсоване  повітря  спричиняє  серед  них  масові  захворюван¬
ня.  Іноді  бджоли  влаштовують  вентиляцію;  для  цього  вони  стають  в  ряд
і  починають  безупинно  махати  крилами,  координуючи  свої  рухи.
 У  середині  лютого  матка  починає  відкладати  яйця,  але  нове  поколін¬
ня  за  зиму  звичайно  гине,  так  само  як  і  велика  кількість  колишніх  бджіл.

БЕГЕМОТ  ■
 Навесні  спільними  зусиллями  бджілки  витягують  і  викидають  трупи  за¬
гиблих  бджіл,  відносячи  їх  на  деяку  відстань,  розкупорюють  чарунки,  на¬
водять  там  лад  і  сортують  свої  запаси.  Матка  в  цей  час  відкладає  яйця  в
чарунки  трутнів,  а  трохи  пізніше  відкладає  2—3  маткові  яйця.
 Деякі  спостерігачі  стверджують,  що  матка  робить  це  неохоче  і  з  при¬
мусу  робочих  бджіл,  але  інші  заперечують  це.  Коли  розвивається  молода
матка,  то  бджоли  цілою  юрбою  оточують  її  чарунку  і  не  дозволяють  їй  ви¬
лізти,  замуровуючи  дедалі  товщою  кришкою.  Ув’язнена  б’ється,  пищить,
подібний  писк  чути  ще  з  декількох  чарунок;  тоді  настає  тривожний  час
у  вулику.  Стара  матка  відчуває,  що  в  неї  з’явилися  суперниці.  Бджоли
розділяються  на  групи.  Старі  товпляться  біля  старої  матки,  молоді  —  біля
молодих.  Ніхто  тоді  не  летить  за  медом,  усі  залишаються  у  вулику.  Група
бджіл  сідає  біля  вічка.  Раптом  відбувається  катастрофа.  Довго  стримувана
молода  матка  нарешті  вивільняється  з  чарунка  і  виходить  назовні.  Іноді
вона  негайно  ж  стає  до  смертельного  бою  з  колишньою  маткою.  Але  бджо¬
ли  до  цього  звичайно  не  допускають  і  вилітають  з  вулика,  оточуючи  мат¬
ку.  У  більшості  випадків  стара  матка  виходить  з  вулика,  але  сідає  поблизу.
 Нові  матки,  які  народжуються  після  цього,  повинні  також  залишити
вулик,  і  тому  роїння  може  відбуватися  кілька  разів,  одне  за  одним.  Якщо
ж  для  цього  бджіл  недостатньо,  то  робітниці  просто  вбивають  нових  маток.
 БЕГЕМОТ,  або  гіпопотам  (Hippopotamus  amphibius),  належить  до  ро¬
дини  Бегемотові  (Hippopotamidae).  Араби  називають  його  «річковим  буй¬
волом»,  але  більш  точно  цього  незграбного  велетня  називали  стародавні
єгиптяни  —  «річкова  свиня».
 Від  інших  ссавців  він  відрізняється  чотирикутною  формою  головою  і
мордою,  гладкою  і  товстою,  позаду  звуженою,  а  спереду  розширеною;  кі¬
нець  морди  роздутий,  верхня  губа  стрімко  спадає  вниз,  закриваючи  з  усіх
боків  пащу.  Вуха  і  очі  маленькі,  великі  дугоподібно  розітнуті  ніздрі  лежать
навскоси.  Шия  у  бегемота  коротка  і  дебела,  тулуб  хоча  і  подовжений,  але
надмірно  товстий  і  тому  незграбний.  Спина  біля  крижів  вище,  ніж  у  холці,
посередині  ввігнута,  черево  незвичайно  товсте  і  кругле,  висить  так  низь¬
ко,  що  торкається  землі,  хвіст  короткий,  з  боків  стиснутий,  кінчик  його
тонкий.  Чотирикопитні  ноги  нерозмірно  з  тулубом  короткі  і  товсті,  а  всі
пальці,  з’єднані  між  собою  короткими  перетинками,  виступають  вперед.
Тільки  на  кінчику  хвоста  стирчать  короткі,  схожі  на  дріт,  щетини;  на  інших
ділянках  тіла  дуже  мало  короткого  щетинистого  волосся.  Товста  шкіра  2  см
завтовшки  біля  шиї  і  на  грудях  утворює  декілька  глибоких  складок.  Шкіра
має  мідно-коричневе  забарвлення,  яке  на  верхній  частині  тіла  переходить
у  темне  брудно-буре,  а  на  череві  —  в  світле  фіолетово-буре.
 Довжина  дорослого  самця,  включаючи  хвіст  завдовжки  45  см,  сягає
4,2—4,5  м  при  висоті  в  холці  1,5  м.  Маса  цієї  тварини  в  середньому  2000—
2500  кг,  а  старий  самець  іноді  важить  до  3000  кг;  одна  голова  такого  ве¬
летня  важить  200  кг.  Щелепи  бегемота  відрізняються  від  щелеп  свині,  з
якою  в  нього  багато  чого  спільного,  не  стільки  кількістю  зубів,  скільки  їх
розташуванням.  У  кожній  половині  верхньої  і  нижньої  щелеп  знаходяться
по  два  різці,  по  одному  іклу  і  по  сім  кутніх  зубів,  отже,  зубний  апарат  скла¬
дається  з  сорока  зубів.  Два  середні  різці  нижньої  щелепи,  які  знаходяться
один  від  одного  на  деякій  відстані,  схожі  на  ікла,  але  мають  горизонтальне
положення;  різці  верхньої  щелепи,  середня  пара  яких  розділена  ще  біль¬
шим  проміжком,  менші,  заломлені  і  розташовані  вертикально.  Величезні
ікла  нижньої  щелепи,  які  в  середньому  можуть  досягати  довжини  50  см
(в  Пехуель-Леше  є  ікла  двох  старих  самців,  довжина  яких  сягає  69  см)  і
важити  до  4  кг,  мають  тригранну  форму,  загнуті,  на  кінці  криво  зрізані  і
вкриті  глибокими  поздовжніми  борозенками.  Верхні  ікла  спрямовані  вниз,
помітно  коротші  і  тонші,  але  також  загнуті.  Скелет  бегемота  незвичайно
масивний.  Череп  майже  чотиригранний,  зверху  плоский  і  приплюснутий.
Потилиця  маленька,  очні  западини  мають  високі  краї,  утворені  лобовою
і  виличною  кістками;  інші  кістки  скелета  товсті  та  важкі.  З  внутрішніх  ор¬
ганів  особливо  вражає  розділений  на  чотири  частини  шлунок.
 Бегемот  був  добре  відомий  стародавнім  народам.  Судячи  із  зображень
і  написів,  гіпопотам  за  стародавніх  часів  жив  по  берегах  Нілу.  Полювання
на  цю  тварину  було  найулюбленішим  заняттям  знатних  єгиптян.
 Незвичайний  «танок  з  похитуванням»,
який  виконують  бджоли  на  поверх¬
ні  стільників,  інформує  робочих  бджіл
про  точне  місцезнаходження  поживи.
 Звичайний  бегемот  (Hippopotamus  am¬
phibius),  з  висотою  в  загривку  1,4  м,
колись  часто  траплявся  в  більшості
великих  озер  і  річок  (навіть  у  солону¬
ватих  водах)  Африки,  а  нині  пошире¬
ний  значно  менше.  Живиться  переваж¬
но  водними  і  навколоводними  злаками.
Вночі  стадо  чисельністю  до  ЗО  особин
у  пошуках  їжі  переміщається  на  від¬
стань  до  40  км.  Має  найбільший  рот
з  усіх  ссавців,  який  широко  розкриває,
виставляючи  довгі  різці  та  ікла,  тим
самим  демонструючи  свою  перевагу
над  суперниками.  Нижні  ікла  можуть
досягати  довжини  60  см.
 «Вдача  бегемотів,  —  пише  зі  Схід¬
ної  Африки  Бем,  —  далеко  не  за¬
вжди  миролюбна,  в  чому  ми  пере¬
коналися.  На  річці  Унгалла  вони
часто  перегороджували  нам  шлях
або,  пірнаючи  і  з’являючись  знову,
нападали  на  наш  човен,  так  що  ми
повинні  були  поспішно  приставати
до  прибережних  кущів.  Одного  разу
бегемот  завдав  нашому  човну  тако¬
го  удару  зубами,  близько  виринув¬
ши  біля  нас,  що  човен  ледве  не  пе¬
рекинувся».

■  БЕГЕМОТ
 пов'язаний  із  сухим  сезоном.  Вагіт¬
ність  триває  близько  7,5—8  місяців,
єдине  дитинча  народжується  в  сезон
дощів.  Тривалість  вигодовування  мо¬
локом  4—6  місяців.  Дитинча  залиша¬
ється  біля  матері  до  народження  на¬
ступного,  а  іноді  й  довше.
 Лише  40  кг  корму  на  день  потрібно
для  того,  щоб  підтримати  життя
і  нормальний  розвиток  такої  вели¬
кої  туші.  Гіпопотам  задовольняєть¬
ся  найжорсткішою  рослинністю.
 Хвіст  бегемота  порівнюють  з  про¬
пелером:  він  має  потовщення,  як  зга¬
дана  деталь  літака,  і  пристосований
для  швидкого  обертання.  Але  якщо  ка¬
бан  вертить  своїм  хвостиком  в  хви¬
лини  надзвичайного  захоплення  їжею,
то  гіпопотам  робить  це,  коли  вики¬
дає  екскременти.  Він  «пропелером»
подрібнює  їх  і  розкидає  в  усі  боки.  Так
самець  бегемота  мітить  територію.
Екскременти,  як  і  гази,  що  виходять
через  пащу,  не  смердючі,  і  є  відмін¬
ним  добривом  для  прибережної  рос¬
линності,  а  у  воді  сприяють  розвитку
планктону  —  незамінного  корму  риб.
 Бегемот  дуже  полюбляє  воду,  вилазить  з  неї  на  сушу  у  виняткових  ви¬
падках.  Місця,  де  бегемоти  виходять  на  сухі  та  високі  береги,  бувають  до
того  стрімкі,  що  навіть  людина  на  превелику  силу  може  піднятися  туди.
 Уважно  розглядаючи  водну  гладінь,  хвилини  за  три-чотири  при  тихій
погоді  подекуди  можна  побачити  водяний  пил,  що  променеподібно  піді¬
ймається  на  висоту  близько  половини  метра  і  разом  з  тим  почути  гучне
сопіння  або  хропіння:  в  тому  місці  щойно  виринув  бегемот,  щоб  подиха¬
ти  повітрям.  Якщо  знаходишся  достатньо  близько,  то  можна  помітити  і
голову.  Бегемот  надзвичайно  рідко  залишається  під  водою  більш  як  три-
чотири  хвилини,  не  дихаючи.
 Бегемоти  живуть  групами.  Вдень  тварини  виходять  з  води  тільки  в
абсолютно  безлюдних  місцях,  для  того,  щоб  на  мілині  поблизу  берега  або
на  самому  березі  погрітися  на  сонечку  і  вдатися  до  солодкої  напівдрімоти.
Надвечір  бегемоти  пожвавлюються.
 Лотос  служить  основною  їжею  бегемоту.  Комиш  і  навіть  очерет  при
нагоді  він  теж  їсть.
 Чотири  величезні  ікла  служать  страшною  зброєю  проти  інших  звірів.
Рюппель  розповідає,  що  одного  разу  бегемот  розтерзав  четвірко  робочих
волів,  які  спокійно  стояли  собі  біля  водочерпального  колеса.
 Спокійний  спостерігач,  який  часто  стикається  з  бегемотами  і  пра¬
вильно  на  них  полює,  доходить  висновку,  що  страх  перед  ними  хоча  й
має  деяку  підставу,  проте  дуже  перебільшений.  Часто  незграбні  витівки
цього  чудовиська  і  безневинне  бажання  погратися  легко  сприймаються
за  злісні  й  умисні  напади.  Особливо  небезпечний  бегемот,  коли  йому
доводиться  захищати  дитинчат.  Дитинчата  народжуються  приблизно  в
першій  третині  дощового  періоду.  Отже,  в  різних  місцевостях  Африки
вони  народжуються  в  різний  час,  залежно  від  того,  коли  настає  весна  в
тропічних  країнах.  Матір  легко  впізнати:  вона  ні  на  мить  не  відходить  від

БЕГЕМОТ  ЛІБЕРІЙСЬКИЙ  ■
 свого  дитинчати.  У  воді  самки  звичайно  носять  своїх  дитинчат  верхи  на
потилиці  і,  щоб  вони  могли  дихати,  висовують  їх  з  води  частіше,  ніж  ви¬
совуються  самі.
 За  спостереженнями,  бегемоти  в  Європі  легко  переносять  тривалу  неволю.
Бегемот  бере  всяку  їжу,  особливо  ту,  яку  звичайно  дають  свійським  свиням.
 БЕГЕМОТ  ЛІБЕРІЙСЬКИЙ,  або  карликовий  (Choeropsis  liberiensis),  по¬
ширений  у  невеликій  області  Верхньої  Гвінеї.  Спина  у  них  аспідно-чор¬
ного,  черево  —  брудного  зеленкувато-білого,  боки  —  зеленкувато-сірого
кольору.  Маса  туші  дорослої  самки  дорівнює  всього  400  кг;  і  при  висоті  в
холці  76  см  самка  була  завдовжки  185  см,  з  яких  17  см  припадало  на  хвіст.
 «Його  улюбленим  місцеперебуванням,  —  повідомляє  Бюттікофер,  —
служать  ліс  і  болото;  в  річках  його,  мабуть,  не  знайдеш.  Обставини,
що  роблять  полювання  на  них  таким  важким  і  часто  безуспішним,
полягають  у  тому,  що  він  не  обмежується  невеликою  територією  і  не
ходить  по  одних  і  тих  самих  стежках.  Як  і  дика  свиня,  із  способом
життя  якої  він  має  багато  спільного,  цей  бегемот  шукає  в  старому  і
молодому  лісі  корм,  що  складається  з  трав  і  лісових  плодів,  і  потім
йде  до  великих,  часто  неприступних  для  мисливця  боліт.  Вирушає  за
поживою  він  уночі  або  вдень,  я  не  можу  сказати  нічого  достовірного,
але  вважаю,  що  вночі.  Його  легко  впізнати  по  своєрідному  сліду  і  по
посліду.  Достовірно  відомо,  що  ліберійський  бегемот  не  живе  сім’ями,
подібно  до  звичайного  бегемота;  мандрує  лісом  постійно  один.  Кожна
пара,  якщо  вони  взагалі  живуть  парами,  має  велику  територію  для
збирання  корму.  Ці  тварини  рідко  можна  побачити,  проте  в  тих  місце¬
востях  Ліберії,  через  які  я  проїздив,  їх  знають,  принаймні  їхню  назву».
 БЕЗЗУБКИ  (Anodonta)  мало  відрізняються  від  перлівниць;  на  їхній
черепашці  немає  замкових  зубців,  а  під  тяжем  знаходиться  лише  невели¬
ка  поздовжня  пластинка.  На  противагу  перлівницям,  вони  полюбляють
брудну  стоячу  воду,  де  їх  у  великій  кількості  поїдають  різноманітні  птахи,
особливо  качки.  В  Європі  відомо  багато  видів  беззубок.
 БЕЙЗА  (Oryx  beisa)  належить  до  роду  Сарнобики  родини  Порожнис¬
торогі  підряду  Жуйні.  Бейза  зростом  не  поступається  сарнобику,  на  якого
вона  дуже  схожа  забарвленням.  Основне  забарвлення  жовтувато-чало-сіре
або  жовтувато-біле  і  в  обох  статей  однакове.  У  самки  і  самця  роги  більш-
менш  прямі,  завдовжки  близько  1  м.  Бейза  поширена  в  Північно-Східній
Африці  приблизно  до  20°  пн.  ш.
 Способом  життя  всі  види  сарнобиків  схожі  між  собою  (див.  Орікс).
 Деяких  бегемотів  часом  долає  дивне
бажання  подорожувати  суходолом:
вони  проходять  не  десятки,  а  сотні
кілометрів.  Один  (Хуберт)  пройшов
аж  1600  км.
 «Він  був  у  дорозі  два  з  половиною
роки,  долаючи  без  будь-яких  зусиль  в
середньому  півтора  кілометри  за  день.
Через  те,  що  поява  Хуберта  кілька  ра¬
зів  випадково  збігалася  з  дощем,  міс¬
цеве  населення  стало  вважати  його
«богом  дощу».  Тому  в  багатьох  місцях
йому  влаштовували  найурочистіший
прийом,  пригощаючи  цукровим  оче¬
ретом  і  овочами.  Газети  і  радіо  без¬
перервно  повідомляли  про  місце  його
знаходження  і  де  його  можна  чекати
найближчим  часом.  Якось  у  великому
місті  Дурбані  йому  приготували  пиш¬
ний  прийом.  Він  наївся  там  дорогих
екзотичних  квітів,  потім  побродив  по
Вест-стріт,  із  задоволенням  узяв  гос¬
тинець  від  господарів  овочевих  лавок,
а  подекуди  пригостився  і  сам.  Потім
він  знайшов  відкритий  міський  басейн
для  питної  води,  в  якому  й  вирішив
викупатися.
 Трохи  згодом  він  вирушив  до  Іст-
Лондона,  розташованого  на  триста
п'ятдесят  кілометрів  південніше  від
Дурбана.  Він  пройшов  вже  триста  два¬
надцять  кілометрів,  коли  його  просто
посеред  дороги  застрелив  фермер-бур».
 Бернгард  Гржімек
 Бегемот  ліберійський  багатьма  при¬
кметами  нагадує  свиню.  Довжина  --
170  см,  зріст  —  75  см,  вага  —  250  кг.
На  нижній  щелепі  лише  одна  пара
різців.  Дітей  своїх  самки  годують,
лежачи  на  боку.  Живе  в  густих  лі¬
сах  Ліберії  і  Сьєрра-Леоне.  Занесений
до  Червоної  книги  МСОП,  рідкісний
вид,  що  зникає.
 Беззубка  {Anodonta)
 Беззубка  —  звичний  мешканець  рі¬
чок  —  прісноводий  двостулковий  мо¬
люск.  Дорослі  форми  з  роду  Anodonta
можуть  досягати  в  довжину  15  см.
Беззубки  —  фільтратори,  котрі  про¬
пускають  через  свою  черепашку  до
З  л  води  за  годину.  Молодь  розвива¬
ється  усередині  черепашки  матері,
після  чого  виходить  з  неї  і  деякий  час
паразитує  на  зябрах  риб.  Лише  після
цього  личинки  перетворюються  в  ма¬
лорухливих  дорослих  молюсків.

■  БЕКАС  ЗВИЧАЙНИЙ
 Бекаси  —  представники  групи  сивко-
подібних  птахів  з  родини  Scolopacidae,
характеризуються  довгими,  прямими
дзьобами,  за  допомогою  яких  вони  зна¬
ходять  і  заковтують  здобич,  що  живе
в  землі.  Розташування  очей  забезпе¬
чує  надзвичайно  широке  поле  зору,  що
допомагає  уникати  зустрічей  з  хи¬
жаками.  Бекаси  живуть  в  болотис¬
тих  місцевостях.  У  разі  тривоги  при¬
тискаються  до  землі  та  завмирають
аж  до  самого  зльоту,  так  що  на  них
можна  іноді  навіть  наступити.  В  пе¬
ріод  розмноження  деякі  види  роблять
дивні  демонстраційні  польоти,  під  час
яких  при  спуску  зовнішні  хвостові  пера
видають  мекаючі  або  барабанні  звуки.
Відомо  близько  20  видів  бекасів.
 У  представників  родини  Бельдюгові
(Zoarcidae)  погано  розтягується  рот.
Тіло  риб  голе  або  вкрите  рудиментар¬
ною  лускою.  Передня  частина  спинно¬
го  тіавця  підтримується  декількома
м!якими  променями,  задня  —  декіль¬
кома  твердими.  Відомо  декілька  ро¬
дів  з  більш  ніж  9  видами.  Найбільш
відома  європейська  бельдюга  (Zoarces
viviparus)  поширена  від  Білого  моря  до
Біськайської  затоки.  Ікра  заплідню¬
ється  в  яєчниках,  молодь  розвиваєть¬
ся  в  порожнині  яєчника  і  народжу¬
ється,  досягаючи  розмірів  3—6  см,
вже  схожа  на  дорослих  риб.  Протя¬
гом  свого  внутрішньоутробного  розви¬
тку  личинки  живляться  секретами,
що  виділяють  стінки  яєчника.  У  сам¬
ки  завбільшки  20—25  см  народжу¬
ється  20—40  мальків,  у  більших  —  до
300.  М  ясо  дуже  смачне  і  особливо  ці¬
нується  після  копчения.
 БЕКАС  ЗВИЧАИНИЙ  (Gallinago  gallinago)  є  представником  родини
Бекасові.  Верхні  частини  його  тіла  буро-чорного  кольору,  нижні  частини
білі,  з  бурими  плямами  на  верхній  частині  грудей  і  з  боків.  Батьківщина
бекаса  —  північна  частина  Європи  і  Азії  і  деякі  болотисті  місця  Південної
Європи.  Хода  бекаса  набагато  швидша,  ніж  у  вальдшнепів;  а  політ  його
незвичайно  швидкий.  Крім  того,  він  уміє  чудово  плавати  і  часто,  рятую¬
чись  від  переслідування,  пірнає.  Він  полохливий  і  недовірливий,  завжди
рухливий  і  жвавий.  Живиться  комахами,  черв’яками,  слимаками,  молюс¬
ками  з  тонкими  черепашками,  яких  він  відшукує  тільки  в  сутінки  і  вночі.
Якщо  корму  вдосталь,  бекаси  стають  надзвичайно  гладкими.
 Ще  задовго  до  кладки  починаються  цікаві  любовні  ігри  бекасів.
 «Зі  швидкістю  стріли,  —  пише  Науман,  —  самець  підіймається  з  болота,
злітаючи  спочатку  косо,  а  потім  широкою  спіраллю  підноситься  до  неба.
Високо  в  небі  він  починає  кружляти,  роблячи  часті  помахи  крил,  і  потім,
розпластавши  їх,  ширяє  там  вгору  і  вниз,  падаючи  і  злітаючи.  При  цьому
чується  тремтливий  звук,  що  нагадує  мекання  ягняти».
 БЕЛЬДЮГА  ЄВРОПЕЙСЬКА  (Zoarces  viviparus)  належить  до  родини
Бельдюгові.  Характеризується  тим,  що  народжує  абсолютно  розвинених
і  здатних  до  самостійного  життя  дитинчат.  Довжина  її  досягає  20—40  см;
водиться  в  північних  морях,  але  підіймається  іноді  досить  далеко  і  по
річках,  так,  наприклад,  її  ловили  в  Гавелі.  Дитинчат  народжує  восени
в  кількості  близько  200,  абсолютно  розвинених,  хоча  і  дуже  маленьких.
Бельдюг  часто  тримають  в  акваріумах.  Цікаво  спостерігати,  як  самки  під¬
ступають  до  вагітної  бельдюги  і,  наче  змовившись,  усі  разом  починають
стискати  їй  боки,  немов  допомагаючи  пологам,  причому  хапають  щойно
народжених  дитинчат  і  спокійно  пожирають  їх.  Утім,  і  сама  мати  не  від¬
стає  від  інших  і  також  пожирає  своїх  дитинчат.
 БЕРЕГІВКА  (Riparia  riparia)  —  найменша  з  родини  Ластівкові.  Оперен¬
ня  зверху  землисто-бурого  кольору,  знизу  біле,  з  попелястою  смужкою  на
грудях.  Жоден  вид  ластівкових  не  населяє  такої  обширної  території,  як
берегова  ластівка;  вона  гніздиться  повсюдно,  за  винятком  Австралії,  По¬
лінезії  і  Південної  Америки.  Щоб  вирити  глибокі  нори  в  твердій  землі  для
гнізда,  вони  докладають  неабияких  зусиль.  Для  цього  найохочіше  вони
вибирають  верхній  край  урвища.
 «На  задньому  кінці  нори,  —  говорить  Науман,  —  приблизно  на  відста¬
ні  одного  метра  від  входу,  у  невеликому  розширенні  на  зразок  хлібної
 Берегівка  (Riparia  riparia)
 Відповідно  до  своєї  назви  вона  трима¬
ється  переважно  біля  стрімких  бере¬
гів,  хоча  може  задовольнятися  і  пря¬
мовисними  земляними  урвищами.

Гамадрили,  або  плащоносні  павіани

Дикий  лісовий  кіт
 Лев  та  левиця

БЕРКУТИ
 41  ■
 печі,  знаходиться  гніздо;  воно  складається  з  шару  тонких  стеблинок,
 соломи,  сіна,  пер,  волосся  і  шерсті».
 БЕРКУТ  (Aquila  chrysaetos)  —  найбільший  з  родини  Яструбині.  До¬
вжина  беркута  сягає  80—95  см,  розмах  крил  —  2  м  і  більше.  Потилиця  і
задня  частина  шиї  —  іржаво-буро-жовті,  решта  оперення  на  дві  третини
біла,  на  кінці  —  досить  рівномірного  темно-бурого  кольору;  хвіст  білий,
на  кінці  чорний.  Птах  живе  у  високих  гірських  поясах  і  обширних  лісах
Європи  і  Азії,  але  при  нагоді  долітає  до  Північно-Східної  Африки.  Ви¬
бравши  певну  місцевість,  переважно  на  високих  горах  і  неприступних
скелях,  пара  беркутів  живе  там  постійно  і  не  залишає  її  навіть  узимку.
Спільно  здобуваючи  собі  їжу,  беркути  спільно  її  з’їдають,  але  обід  не  за¬
вжди  відбувається  мирно,  і  ласий  шматок  часто  стає  яблуком  незгоди.
Відпочивши,  беркут  летить  звичайно  на  водопій.
 Тільки  сидячи  і  на  льоту  орел  величний  і  красивий;  хода  ж  його  не¬
зграбна  і  безпорадна.  Ширяючий  у  вишині  беркут,  помітивши  здобич,
спочатку  опускається  по  спіралі,  щоб  краще  націлитися  на  побачений
предмет,  потім  раптово  складає  крила,  зі  свистом  кидається  вниз  у  косо¬
му  напрямку  просто  на  жертву  і  б’є  її  обома  лапами.  Скрізь  у  горах,  де
тільки  водиться  беркут,  він  надзвичайно  небезпечний  для  дрібної  худоби,
оскільки,  незважаючи  на  нагляд  пастухів,  голодний  орел  викрадає  ягнят
і  козенят.  Узагалі,  не  можна  навіть  перелічити  всіх  тварин,  на  яких  по¬
лює  беркут:  з  європейських  птахів  від  нього  не  потерпають  тільки  хижаки
і  швидкокрилі  співочі  птахи,  а  з  ссавців,  окрім  крупних  хижаків,  тільки
великі  копитні.  Беркут  починає  гніздитися  рано,  часто  в  середині  або  в
кінці  березня.  Гніздо,  звите  на  дереві  або  в  горах  з  міцного  суччя,  має  в
поперечнику  1,3—2  м  і  з  роками  підвищується.  Яйця  беркута  порівняно
невеликих  розмірів  і  кількість  їх  ніколи  не  перевищує  трьох.  Батьки  з  над¬
звичайною  ніжністю  ставляться  до  пташенят,  які  ростуть  дуже  повільно.
 БИК  БЛАКИТНИЙ  (див.  Нільгау).
 БИК  МУСКУСНИЙ  (див.  Вівцебик).
 БІГУНЕЦЬ  ЄГИПЕТСЬКИЙ  (Pluvianus  aegyptius)  належить  до  роди¬
ни  Тиркушкові.  Оперення  на  спині  і  на  шиї  чорне,  на  нижньому  боці
тіла  —  біле,  на  боках  і  біля  грудей  —  блідо-червоне.  На  стародавньоєги-
петських  пам’ятках  часто  трапляється  зображення  цього  птаха,  постать
якого  в  ієрогліфічному  алфавіті  означала  букву  «у».  Вибравши  собі  міс¬
цеперебуванням  піщану  мілину,  він  залишається  там  доти,  доки  приплив
не  прожене  її  звідти.  Він  дуже  помітний,  коли  бігає  на  березі  з  властивою
йому,  як  і  всій  родині,  швидкістю,  але  ще  помітніший,  коли  летить  над
поверхнею  води,  показуючи  всю  красу  крил,  поцяткованих  чорними  і  бі-
 Беркут  {Aquila  chrysaetos)
 Беркути  живляться  переважно  дріб¬
ними  ссавцями  і  птахами,  що  ведуть
наземний  спосіб  життя,  яких  лов¬
лять,  інтенсивно  обстежуючи  міс¬
цевість.  Гніздяться  беркути  серед
високих  скель  і  виховують  одночас¬
но  одного  або  двох  пташенят.  Хоча
кладка  складається  звичайно  з  двох
яєць,  у  80  %  випадків  виживає  тіль¬
ки  те  пташеня,  що  першим  вилупи¬
лося.  Якщо  поживи  не  вистачає,  воно
часто  атакує  і  вбиває  більш  слабке
пташеня,  котре  вилупилося  пізніше.
 Беркут  —  великий  червонувато-бу-
рий  орел  (Aquila  chrysaetos),  пошире¬
ний  у  північній  частині  Європи,  Азії
і  в  Північній  Америці,  хоча  і  в  неве¬
ликих  кількостях.  Цей  вид  включає
5  підвидів.

■  БІЗОН
 БЬони  потрапили  до  Америки  з  Євра¬
зії  в  льодовиковий  період.  Різні  форми
змінювали  одна  одну  в  тундростепах,
лісах  і  преріях,  деякі  види  набагато
перевершували  сучасного  степового
бізона  (Bison  bison)  розмірами;  розмах
їхніх  довгих  рогів  досягав  двох  і  біль¬
ше  метрів.
 До  прибуття  європейців  чисельність
степового  бізона  оцінювалася  у  50  млн
голів.  Зараз  чисельність  відновлена  на
рівні  близько  60  тис.  голів.  Більшість
степових  бізонів  походить  від  невели¬
кої  групи  тварин  (близько  200  голів),
що  збереглися  в  Єллоустонському  на¬
ціональному  парку,  і  окремих  особин
із  зоопарків.
 лими  смужками.  Хоча  єгипетський  бігунець  називається  крокодиловим
сторожем,  але  надає  послуги  і  всім  іншим  тваринам,  попереджуючи  їх  про
небезпеку.  Кожний  корабель,  кожна  людина,  що  наближається,  кожний
великий  ссавець  привертає  його  увагу,  і  він  поспішає  гучним  криком  спо¬
вістити  про  це  всіх  оточуючих.  Він  дійсно  живе  в  дружбі  з  крокодилом,
але  зовсім  не  тому,  що  останній  має  до  нього  які-небудь  ніжні  почуття,
а  просто  тому,  що  бігунець,  унаслідок  своєї  уважності  і  спритності,  вміє
пристосуватися  до  небезпечного  сусідства.  Без  жодного  страху  бігає  він  по
спині  ненажерливого  чудовиська,  нібито  він  рухається  по  зеленому  дерну,
спокійно  скльовує  комах  і  п’явок,  які  збиралися  потурбувати  крокодила,
і  насмілюється  навіть  чистити  пащу  своєму  гігантському  приятелю,  тобто
викльовувати  залишки  їжі,  що  застрягли  між  зубами,  і  поїдати  паразитів,
що  присмокталися  до  губів  і  ясен  крокодила.  Крик,  який  він  видає,  по¬
бачивши  що-небудь  надзвичайне,  будить  сплячого  плазуна  і  примушує
його  ховатися  в  безпечній  стихії.
 Яйця  свої  бігунець  кладе  у  вириту  в  землі  ямку  і  так  майстерно  при¬
ховує  їх  місцезнаходження,  що  гніздо  його  вдається  знайти  тільки  ви¬
падково.
 БІЗОН  (Bison  bison).  Декілька  десятків  років  тому  неозорими  просто¬
рами  Північної  Америки  бродили  мільйони  цих  могутніх  тварин;  нині
там  не  більше  декількох  сотень  бізонів.  Винищення  бізонів  почалося  у
сімдесяті  роки  XIX  ст.,  коли  були  проведені  залізниці  на  Далекий  Захід.
Понад  50  000  індіанців  підтримували  своє  життя  за  рахунок  бізонів,  з  їх¬
ньою  загибеллю  вони  були  б  позбавлені  коштів  для  існування,  якби  уряд
Сполучених  Штатів  не  підтримував  їх.
 «Родинами,  стадами  і  незліченною  масою,  —  говорить  Генворт  Дік¬
сон,  —  з  тупотом  мчали  попереду  нас  чорні  волохаті  тварини,  то  з
півночі  на  південь,  то  з  півдня  на  північ;  40  годин  ми  спостерігали
величезні  стада  цих  тварин,  м’яса  яких,  мабуть,  вистачило  б,  щоб  за¬
безпечити  вігвами  індіанців  на  цілу  вічність».
 Під  час  заселення  європейцями  Північної  Америки  площа,  котру  за¬
ймали  бізони,  за  дослідженнями  Аллена,  простягалася  майже  від  берегів
Атлантичного  океану  на  захід,  до  кордонів  Невади  і  Орегона,  на  південь
до  25°,  на  північний  захід  приблизно  до  65°  північної  широти  і  охоплюва¬
ла  як  лісові,  так  і  степові  простори.
 Трансконтинентальна  Тихоокеанська  залізниця,  будівництво  якої  було
закінчене  1869  року,  привернула  багато  мисливців  на  бізонів.  Полчища
бізонів  були  розділені  цією  дорогою  на  північні  та  південні  стада;  відто¬
ді  винищування  тварин  наростало.  Полюванням,  або,  вірніше,  вбивством,
займалися  як  дуже  вигідним  промислом.  Усе  південне  стадо,  чисельність
якого  досвідченими  людьми  ще  1871  року  визначалася  у  3  мільйони  голів,
до  1875  року  було  винищене  дощенту.  Так  само  винищування  північних
стад  почалося  1880  року  і  було  закінчене  протягом  трьох  подальших  років.
 Бізон,  або  буффало,  серед  північноамериканських  тварин  те  ж  саме,
що  зубр  серед  європейських.  Довжина  бика  2,7—3  м;  довжина  хвоста  з
китицею  —  65  см;  висота  в  холці  1,7—1,9  м,  біля  крижів  1,4—  1,6  м;  маса
тіла  —  від  600  до  1000  кг.  Корови  значно  менші  за  биків.  Голова  бізона
дуже  велика,  широколоба,  незграбна  і  важча,  ніж  у  зубра;  перенісся  більш
опукле,  вуха  довші.  Відмітними  ознаками  цієї  тварини  потрібно  вважати
розміри  голови,  надзвичайно  розвинену  передню  частину  тіла  при  див¬
ному  звуженні  задньої,  короткий  товстий  хвіст  і  тонкі  ноги.  Роги  бізона
значно  сильніші,  товщі,  тупіші  на  кінцях  і  простіші  у  вигині,  ніж  у  зубра;
заломлені  вони  назад,  назовні  і  вгору,  так  що  їхні  кінці  вже  не  зближу¬
ються.  Хутро  схоже  на  хутро  зубра.  Голова,  шия,  плечі,  передня  частина
тулуба  і  плечові  частини  передніх  ніг,  передня  частина  стегон  і  кінець
хвоста  вкриті  довгою  шерстю.  На  плечах  утворюється  грива,  на  підборідді
і  нижній  частині  шиї  —  борода;  на  лобі  і  потилиці  шерсть  в’юнка  і  ску¬
йовджена;  решта  частина  тіла  вкрита  коротким  і  густим  волоссям.  Узимку
шерсть  значно  подовжується.  Майже  всі  мисливці  і  спостерігачі  (Додж,
Гінд,  Макоун,  Юнг)  розрізняють  разом  із  степовим  бізоном  дуже  рідкіс-

БІЗОН  ■
 43  ■
 Бізон  (Bison  bison)
 До  початку  дев'яностих  років  XIX
століття  американський  бізон  як
дикий  звір  перестав  існувати  в  США
(в  Канаді  ще  жили  лісові  бізони).  Тоді
в  США  вирішили  видати  закони,  що
захищають  бізонів.
 ного  лісового  бізона,  що  відзначається  більш  слабкою  статурою  і  корот¬
кими,  але  кремезними  ногами.
 На  кінець  серпня  —  початок  вересня,  коли  починається  період  спарю¬
вання,  стада  збуджуються.  Бики  ганяються  за  коровами,  кидаються  одне  на
одного  і  б’ються  доти,  доки  їх  не  відтіснять  інші.  Життю  бізона  загрожують
не  тільки  людина  і  вовк,  але  також  холод  і  голод.  Зима,  тяжка  в  преріях,
винищує  сотні  цих  тварин,  заздалегідь  знесиливши  і  ослабивши  їх.  Власне
кажучи,  бізон  може  достатньо  добре  протистояти  холоду:  густе  хутро  за¬
хищає  його  від  негоди,  линяння  точно  відповідає  порі  року,  тому  зима
ніколи  не  застигає  його  зненацька.  Але  умови  життя  можуть  стати  нестерп¬
ними,  якщо  сніжний  покрив  глибокий  і  тварина,  шукаючи  харч,  попри
всі  зусилля,  не  знаходить  його  в  достатній  кількості.  Жир,  накопичений
за  літо,  швидко  витрачається,  знемога  росте,  і  подальша  підтримка  жит¬
тя  виявляється  неможливою.  Тоді  ослабла  тварина  спокійно  і  безнадійно
лягає  на  землю  і  без  опору  дає  снігу  поховати  себе.  Бізони  гинуть  узимку,
якщо  вони  необачно  довіряються  крижаному  покриву  річки.  їхній  звичай
іти  один  за  одним  часто  згубний  у  таких  випадках;  під  величезною  вагою
стада  лід  ламається,  тварини  падають  у  воду,  марно  прагнуть  вибратися,
зустрічаючи  на  шляху  сотні  товаришів,  які  напирають  ззаду,  і  гинуть.  Так
само  гине  багато  бізонів  і  влітку,  коли  вони,  переправляючись  через  річки,
прагнуть  вибратися  на-берег  в  такому  місці,  де  це  важко  зробити.
 Ворогів  у  бізона  так  само  багато,  як  і  в  інших  видів.  Говорять,  ведмідь
не  боїться  бою  з  биками,  а  вовк  небезпечний  для  молодих  бізонів.  Най¬
головнішим  ворогом  бізона  залишається  людина.
 Сушене  м’ясо  бізонів,  подрібнене  і  змішане  з  жиром,  відоме  під  назвою
«пеммікан».  Учасники  полярних  експедицій  до  нього  звичайно  домішують
ще  родзинки  і  вважають  смачною  і  поживною  стравою.  М’ясо  корів  ще
жирніше,  ніж  м’ясо  биків,  а  м’ясо  телят  надзвичайно  ніжне.  Зі  шкур  індіан¬
ці  виготовляють  одяг,  намети,  ліжка,  сідла,  пояси  і  т.  ін.;  раніше  оббивали
шкурами  остови  своїх  човників.  З  кісток  робили  верстати  для  сідел  і  ножі,
якими  очищали  шкіру.  З  жил  сучили  тятиву  для  лука  і  нитки  для  шиття;  з  ніг
і  копит  варили  міцний  клей;  міцне  волосся  скручували  у  мотузки;  з  хвостів
майстрували  опахала,  щоб  відгонити  мух;  послід  служив  паливом.
 Залізниці  принесли  бізонам  смерть.
У  шістдесяті  роки  XIX  cm.  будува¬
лася  трансконтинентальна  Тихо¬
океанська  залізниця.  Загони  будівни¬
ків,  мисливців,  бродяг,  авантюристів
кинулися  в  прерії.  За  два  місяці  тут
убили  двісті  десять  тисяч  бізонів.
І  ще  сто  тисяч  —  за  зиму  1877року.
«Буйвіл-Біл»,  відомий  Вільям  Коді,  за
півтора  роки  застрелив  4280  бізонів.
Інший  «чемпіон»  убив  250  бізонів.
Тварин,  що  кочували  на  південь  від
центральної  магістралі,  назвали  пів¬
денним  стадом,  тих,  що  знаходили¬
ся  на  півночі,  північним.  Коли  потяг
наближався  до  бізонів,  що  паслися
біля  полотна,  машиніст  уповільню¬
вав  хід,  і  пасажири  починали  стрі¬
лянину  з  найрізноманітнішої  зброї.
Деякі  аматори-«спортсмени»  навіть
навмисне  їздили  через  рівнини,  щоб
постріляти.  Потяг  йшов,  на  пожи¬
ву  шакалам  залишалися  сотні  тру¬
пів.  Підраховано,  що  за  неповних  три
роки  було  вбито  5  373  730  бізонів.

■  БІЛКА  ЗВИЧАЙНА
 БІЛКА  ЗВИЧАЙНА,  або  вивірка  (Sciurus  vulgaris),  належить  до  родини
Білячі  ряду  Гризуни.  Довжина  тулуба  білки  —  майже  25  см,  хвіст  —  20  см,
висота  в  загривку  —  10  см,  а  маса  дорослої  тварини  трохи  перевищує
0,25  кг.  Влітку  забарвлення  хутра  буро-червоне,  взимку  хутро  зверху  буро-
червоне,  змішане  з  сірувато-білим  волоссям,  а  знизу  —  біле.  В  Сибіру  і  в
Північній  Європі  зимове  хутро  білки  часто  забарвлене  в  біло-сірий  колір
без  жодних  ознак  рудого  волосся.  Крім  того,  в  лісах  Німеччини  часто
трапляються  чорні  екземпляри.  Хвіст  дуже  пухнастий,  вуха  прикрашені
пасмом  довгого  волосся,  ступні  ніг  голі.
 Зона  її  поширення  охоплює  всю  Європу,  переходить  за  Кавказ  і  Урал
і  через  Південний  Сибір  тягнеться  до  Алтаю  і  Індокитаю.  Скрізь,  де  є
дерева,  і  особливо  там,  де  дерева  утворюють  гаї  й  ліси,  можна  знайти
білку,  але  вона  не  скрізь  і  не  повсякчас  буває  однаково  численна.  Понад
усе  вона  полюбляє  селитися  у  високих,  сухих  і  глухих  лісах,  вогкість  і  со¬
нячне  світло  їй  не  подобаються.
 Білка  забирається  в  дупла  дерев  або  просто  в  порожні  стовбури,  де
й  влаштовує  собі  гніздо.  Відкриті  гнізда  будує  звичайно  на  розгалуженні
двох  гілок  біля  головного  стовбура  дерева.  Основа  гнізда  така  ж  сама,  як  і
у  великому  пташиному,  але  зверху  воно  щільно  прикрите  плоским,  коніч¬
ним  дахом,  як  це  буває  в  гніздах  сорок,  щоб  захистити  його  від  дощу.  Го¬
ловний  вхід  влаштований  збоку  і  обернутий  звичайно  на  схід,  біля  самого
стовбура  знаходиться  інший  отвір,  яким  користуються  на  випадок  втечі.
Зсередини  білка  вистилає  гніздо  м’якою  підстилкою  з  ніжного  моху.  Зо¬
внішній  бік  складається  з  переплетених  між  собою  тонких  або  товстих
лозин.  Часто  білка  надбудовує  старе  вороняче  гніздо.
 Спритність  її  особливо  виявляється  при  лазінні.  Довгі  та  гострі  кігті
на  гнучких  пальцях  їй  у  цьому  допомагають.  Вона  вчіплюється  ними  в
кору  дерева,  і  притому  всіма  чотирма  кінцівками  відразу,  затим  присідає
для  стрибка  і  знову  вхоплюється  кігтями.  Білка  чудово  плаває,  але  у  воду
йде  неохоче.  Живиться  вона  плодами  або  насінням,  бруньками,  гілками,
корою,  ягодами,  зерном  і  грибами,  але  понад  усе  полюбляє  ялинове  і
соснове  насіння,  бруньки  і  молоді  пагони.  їй  подобаються  також  яйця  і
вона  безцеремонно  тягає  їх  із  гнізд,  не  щадить  також  молодих  пташенят,
а  іноді  наважується  нападати  і  на  дорослих.
 Коли  у  тварини  багато  поживи,  вона  негайно  ж  починає  запасати
її  про  чорний  день.  Комори  білка  влаштовує  в  розколинах  і  дуплах  по¬
рожніх  дерев  і  коріння,  у  виритих  самостійно  норах,  між  чагарниками  і
камінням,  в  одному  із  своїх  гнізд  і  в  інших  подібних  місцях,  часто  здалеку
приносить  туди  горіхи,  усіляке  насіння.
 Коли  сонячне  проміння  починає  припікати,  білки  лягають  спати,  схо¬
вавшись  у  гніздо,  а  гуляти  в  ліс  виходять  рано-вранці  або  увечері;  але  ще
більше  вони  бояться  зливи,  всілякої  негоди,  бурь  і  особливо  завірюх.  Хо¬
лодна  осінь  для  них  згубна,  оскільки  змушує  з’їдати  запаси,  заготовлені
на  зиму.
 Білка  звичайна,  або  вивірка
 (Sciurus  vulgaris)
 У  Росії  є  два  основні  види:  звичайна,
яку  називають  старовинним  словом
«вивірка»,  і  кавказька,  що  мешкає  в
лісах  Північного  Кавказу.  Поліський
підвид  білки,  що  характеризується
особливим  червонуватим  відтінком  ху¬
тра,  з  кінця  1960-х  pp.  мігрує  до  Росії  і
витісняє  тутешніх  білок  з  рудуватим
відтінком  шубки  і  ціннішим  хутром.
Схрещуються  вони  легко,  в  потомстві
переважають  червонуваті.

БІЛКА  ЗЕМЛЯНА  ЧЕРВОНА  ■
 Дуже  злякавшись,  білки  голосно  кричать  щось  на  зразок  «дук-дук».
Якщо  радіють  або  дуже  збудженні,  —  свистять.  Зір,  слух  і  нюх  досить  до¬
бре  розвинені.
 Старі  білки  спарюються  в  березні,  молоді  ж  трохи  пізніше.  Самка  зби¬
рає  в  цей  час  навколо  себе  до  десяти  і  більше  самців,  які  починають  за  неї
битися.  Через  чотири  тижні  після  спаровування  в  добре  влаштованому  і
м’яко  вистеленому  кублі  з’являється  від  трьох  до  семи  дитинчат,  які  при¬
близно  протягом  дев’яти  днів  залишаються  сліпими.  Для  пологів  білки
обирають  переважно  дупла  дерев.  Коли  дитинчата  перестануть  смоктати,
мати,  а  інколи  також  і  батько,  протягом  ще  декількох  днів  приносять  їм
поживу,  потім  батьки  залишають  юне  потомство  напризволяще  і  після
того  спаровуються  вдруге.  Покинуті  дитинчата  деякий  час  знаходяться
разом.  У  червні  самка  повторно  народжує  звичайно  меншу  кількість  ди¬
тинчат,  ніж  першого  разу.  Коли  й  ці  підростуть  вже  настільки,  що  можуть
бігати  скрізь  самостійно,  вона  часто  приєднує  їх  до  попереднього  ви¬
водку,  і  тоді  вся  сім’я  з  12—16  особин  поселяється  разом  у  якій-небудь
частині  лісу.
 Молоді  білки  жваві,  веселі  і  абсолютно  нешкідливі  звірки,  які  охоче
дозволяють  людям  себе  приласкати  і  побалувати.
 Найнебезґіечніший  ворог  білки  —  куниця.  Лисиці  рідко  вдається  спій¬
мати  білку,  так  само  звір  уміє  ховатися  від  шулік,  яструбів  і  великих  сов,
вправно  рятуючись  від  переслідувань  на  дереві,  куди  забирається  зі  швид¬
кістю  стріли,  по  спіралі  підіймаючись  по  стовбуру.  Птахи  не  встигають  за
нею,  тому  що  їм  доводиться  описувати  великі  круги,  а  білка  тим  часом
досягає  своєї  нори  на  густій  верхівці,  де  й  може  безпечно  сховатися.
 На  річці  Лена  селяни  всю  весну  з  початку  березня  до  середини  квітня
займаються  виключно  полюванням  на  білок.  Щоб  не  зіпсувати  хутро,
тунгуси  стріляють  в  неї  тупими  стрілами  або  озброюються  гвинтівками  з
кулями,  завбільшки  з  горошину,  якими  і  вбивають  звіра  просто  в  голову.
 БІЛКА  ЗЕМЛЯНА  ЧЕРВОНА  («шилу»  у  абіссінців)  (Xerus  rutilus)  на¬
лежить  до  родини  Білячі  ряду  Гризуни.  Довжина  її  50  см,  з  яких  майже
22  см  припадає  на  хвіст.  Забарвлення  хутра  зверху  червонувато-жовте,  з
боків  і  на  череві  світле,  майже  біле.  Перисте  хутро  з  боків  і  на  кінці  біле,
в  середині  червоне,  поцятковане  білими  плямочками,  оскільки  багато  во¬
лосся  має  білі  кінчики.  Такі  ж  самі  плями  видно  й  на  спині.
 Живуть  вони  в  сухих  степових  гаях,  навіть  у  безлісих  рівнинах,  у  го¬
ристих  і  горбистих  місцевостях  з  мізерною  рослинністю,  майстерно  і
швидко  викопують  собі  глибокі  нори  під  густими  чагарниками,  між  ко¬
рінням  дерев  і  під  уламками  скель.
 Сосків  у  ховрахової  земляної  білки  від  2  до  6,  у  приплоді  2—6  дитин¬
чат.  Магометани  і  християнські  жителі  внутрішньої  Африки  не  чіпають
їх,  оскільки  вважають  за  нечистих  тварин.
 Самець  і  самочка  живуть  окремо,
і  самка  пильно  охороняє  свою  тери¬
торію.  Період  гону  у  самок,  почина¬
ючи  з  2-3-річного  віку,  буває  двічі
на  рік:  у  лютому-березні  і  в  червні-
липні.  Тічка  триває  2  тижні.  Шлюб¬
ні  ігри  починаються  із  залицянь,  су¬
місних  пробіжок  по  деревах.  Після
декількох  днів  сумісного  мешкання
в  гнізді  самка  проганяє  самця.  При
утриманні  в  неволі  клітки  самців  і
самок  з  ’єднують  спільним  коридором.
Тривалість  вагітності  35—40  діб.
Виводок  складається  з  3—4  білче¬
нят  (буває  і  до  10),  цілком  безпорад¬
них,  голих  і  сліпих.  Шерстка  починає
рости  з  14  діб,  очі  відкриваються  на
30—32  добу.  Білки  —  віддані  матері.
Молоком  годують  до  1,5  місяця.  На
6-му  тижні  дитинчата  наважують¬
ся  на  першу  подорож  за  межі  гнізда,
11-місячні  дитинчата  стають  само¬
стійними,  і  їх  треба  відсаджувати
від  матері.  Статевої  зрілості  дося¬
гають  у  8—12  місяців.
 Білки  земляні,  або  ховрахові
 (Xerus  inauris)

■  БІЛКИ  ЗЕМЛЯНІ
 Білка  —  денний  гризун  з  великої  ро¬
дини  Sciuridae,  до  якої,  крім  наших
звичайних  деревних  білок,  належать
також  риючі  та  літаючі  (ширяю¬
чі)  форми  —  всього  267  видів.  Дерев¬
ні  білки  —  дуже  рухливі,  стрибають
з  гілки  на  гілку,  тому  не  дивно,  що
цей  ряд  еволюціонував  у  бік  ширяю¬
чих  форм,  котрі  налічують  зараз  ба¬
гато  видів.
 Дрозд-білобровик  —  птах,  що  нале¬
жить  до  родини  Дроздові  (Turdidae).
Досить  поширений  у  холодних  кліма¬
тичних  зонах  Європи  і  Азії.  Досягає  в
довжину  близько  20  см;  забарвлення
зверху  буре  з  білими  смужками  біля
очей,  знизу  бліде  з  темними  рисоч¬
ками.  По  боках  і  під  крилами  є  жов¬
тогарячі  плями,  котрі  добре  видно
під  час  польоту.  Живиться  влітку
в  основному  комахами  і  черв  \'яками,
а  взимку  поїдає  безліч  ягід  і  плодів.
 БІЛКИ  ЗЕМЛЯНІ,  або  ховрахові  (Xerus  inauris),  належать  до  родини
Білячі  ряду  Гризуни.  Тулуб  у  них  видовжений,  голова  гостроморда,  пе¬
ристий  хвіст  майже  однакової  довжини  з  тулубом,  вуха  малі,  лапи  непро¬
порційно  довгі,  озброєні  міцними,  стиснутими  з  боків  кігтями.  Хутро  має
обрідне  волосся,  яке  ледве  прикриває  шкіру,  при  цьому  воно  дуже  жорстке.
 БІЛКИ  ЛЕТЮЧІ,  або  летяги  (в  деяких  систематиках  виділяються  в
окрему  родину  Летягові),  характеризуються  головним  чином  тим,  що  їхні
лапи  з’єднані  широкою  літальною  перетинкою.  Цей  своєрідний  парашут,
який  допомагає  летягам  легко  робити  значні  стрибки  зверху  вниз  з  дерева
на  дерево,  складається  зі  щільної  шкіри,  яка  прикріпляється  до  передніх
і  задніх  кінцівок  і  обох  боків  тулуба,  вкрита  на  спині  густим,  а  на  ниж¬
ньому  боці  обрідним  волоссям.  На  п’ястку  є  кістяна  шпорка,  яка  підпи¬
рає  передній  кінець  літальної  перетинки.  Хвіст  досить  сильний  і  служить
хорошим  кермом,  проте  в  різних  видів  він  різний:  в  одних  він  просто
густий,  в  інших  —  перистий.
 БІЛЯЧІ,  родина  Sciuridae.  Тулуб  у  справжніх  білок  довгастий  і  має
більш-менш  довгий  хвіст,  волосся  якого  часто  розчесане  на  дві  сторони  з
проділом  посередині.  Очі  досить  великі  і  виступають  вперед,  вуха  в  одних
малі,  в  інших  великі,  іноді  вкриті  обрідним  волоссям,  у  деяких  на  вухах
китички.  Передня  пара  лап  помітно  коротша  за  задню.  Передні  лапи  ма¬
ють  чотири  пальці  і  зачаток  великого  пальця,  задні  з  п’ятьма  пальцями.
 Білки  живуть  повсюдно,  за  винятком  Австралії.  Ліси,  або  принаймні
зарості,  служать  їх  головним  місцепроживанням.  Звичайно  кожна  білка
живе  сама  по  собі,  але  інколи  вони  об’єднуються  в  більш-менш  численні
групи  або  ж  пари  і  живуть  так  тривалий  час.  Деякі  види  через  нестачу
поживи  здійснюють  подорожі,  причому  об’єднуються  у  величезні  групи.
 Рухи  всіх  білок  як  на  деревах,  так  і  на  землі  дуже  швидкі.  Тільки  ле¬
тяги  позбавлені  спритності  на  землі,  зате  вони  наділені  здатністю  робити
надзвичайно  великі  стрибки,  хоча  завжди  тільки  зверху  вниз.  Більшість
бігає  стрибками,  ступаючи  при  цьому  всією  ступнею.  Майже  всі  чудово
лазять  і  перестрибують  великі  відстані  з  одного  дерева  на  інше.  Під  час
сну  вони  згортаються  в  клубок,  заздалегідь  відшукуючи  для  цього  зручні
притулки.  Відпочивають  у  підземних  норах,  у  дуплах  дерев  або  ж  в  гніз¬
дах,  які  наперед  влаштовують  для  себе.  Білки,  котрі  живуть  у  холодних
країнах,  при  настанні  зими  переселяються  на  південь  або  впадають  в  тим¬
часову  сплячку,  маючи  більшу  або  меншу  кількість  запасів.  Найбільш
розвинені  зір,  слух  і  нюх,  у  деяких  видів  досить  тонкий  дотик,  і  вони
здатні  передчувати  зміни  температури.
 Більшість  видів  щорічно  приносить  дитинчат,  і  до  того  ж  навіть  не
один  раз  на  рік.  У  любовний  період  самець  тривалий  час  живе  з  самкою,
допомагає  їй  будувати  житло,  в  якому  вона  згодом  народить  потомство.
Кількість  дитинчат  одного  поносу  від  двох  до  семи.  Дитинчата  з’являють¬
ся  на  світ  майже  голими  і  сліпими,  тому  й  потребують  теплого  кубла,  тур¬
боти  матері.  Білочок,  узятих  з  кубла  маленькими,  можна  без  особливих
зусиль  приручити,  вони  легко  переносять  тривалу  неволю.
 Хоча  всі  білки  віддають  перевагу  рослинній  їжі,  а  іноді  навіть  жив¬
ляться  виключно  нею,  але  все-таки  вони  не  відкидають,  як  і  багато  інших
гризунів,  м’ясної  поживи,  нападають  на  слабких  ссавців,  птахів,  розоря¬
ють  їхні  гнізда  і  вбивають  пташенят,  як  справжні  хижі  тварини.
 БІЛОБРОВИК  (Turdus  ilicas)  належить  до  родини  Дроздові.  Сягає
в  довжину  22  см,  розмах  крил  —  35,  довжина  крила  —  11,  а  хвоста  —  8  см.
Виводить  пташенят  звичайно  на  крайній  півночі  Європи,  а  також  у  пів¬
нічних  і  східних  регіонах  Азії  і  в  північно-західній  частині  Гімалайсько¬
го  хребта;  але  трапляється,  як  виняток,  що  він  в’є  гнізда  в  південних
країнах.  Він  з’являється  звичайно  разом  із  чикотнем  і  мандрує  до  меж
Північної  Африки,  хоча  здебільшого  проводить  зиму  на  півдні  Європи.
(Ілюстрація  —  див.  Дерябка.)
 БІЛОДУШКА  (див.  Куниця  кам’яна).

БІЛОЗУБКА  ДОВГОХВОСТА  ■
 47  ■
 1  —  Звичайна  бурозубка
 (Sorex  araneus),
 2  —  довгохвоста  білозубка
 (Crocidura  russula)
 БІЛОЗУБКА  ДОВГОХВОСТА  (звичайна),  або  землерийка  домова  (Croci¬
dura  russula).  Тварина  11,5  см  завдовжки,  з  яких  4,5  см  припадає  на  хвіст.
 Досить  поширена  в  Німеччині.  Хутро  на  спинці  має  буро-сіре,  у  молодих
білозубок  чорнувато-сіре  забарвлення,  на  черевці  —  світло-сіре;  на  губах
і  на  ногах  волосся  буро-біле,  хвіст  зверху  —  світло-буро-сірого  кольору,
знизу  —  сірувато-білого.  Зубна  система  складається  з  28  зубів.
 З  Північної  Африки  домова  землерийка  поширилась  у  Південну,  За¬
хідну  і  Середню  Європу  до  півночі  Росії,  трапляється  також  у  Централь¬
ній  Азії  і  в  Північно-Східному  Сибіру.  За  Блазіусом,  вона  деяким  чином
прив’язана  до  полів  і  садків,  принаймні  віддає  їм  перевагу  перед  лісами
і  гаями,  де  інколи  на  неї  можна  натрапити.  Жоден  з  її  родичів  не  звикає
так  легко  до  людей,  жоден  не  входить  так  вільно  в  будинки,  особливо  в
комори  і  сараї.  Вона  охоче  мешкає  в  льохах  і  коморах,  де  є  темні  закутки,
котрі  забезпечують  їй  спокійний  притулок.  На  волі  полює  як  рано-вран-
ці,  так  і  пізно  ввечері  на  дрібних  безхребетних;  у  будинках  ласує  м’ясом,
салом  і  маслом.  Її  звички  такі  ж  самі,  як  і  в  бурозубки.
 На  волі  вона  народжує  влітку  (а  в  теплих  приміщеннях  і  восени,  і  на¬
віть  узимку)  5—10  голих  і  сліпих  дитинчат  у  потаємному,  досить  ретельно
і  м’яко  вистеленому  кублі.  Шість  тижнів  потому  дитинчата  стають  за¬
вбільшки,  як  батьки,  самостійно  полюють  майже  так  само  успішно,  як  і
дорослі.
 БІЛОЗУБКА  МАЛА  (Crocidura  suaveolens),  разом  з  одним  із  видів  ка¬
жанів,  —  найменший  з  усіх  відомих  дотепер  ссавців.  Загальна  довжина
її  тіла  ледве  сягає  6,5  см,  з  яких  2,5  см  припадає  на  хвіст.  Забарвлення
шовковисто-м’якого  хутра  світло-буре  або  червонувато-сіре,  хвіст  зверху
бурий,  знизу  світліший,  хобот  і  лапи  м’ясного  кольору,  кінцівки  вкриті  бі¬
лими  волосками.  Найдивовижніше  в  цій  тварині  —  великі  вушні  раковини.
 Мала  білозубка  поширена  майже  в  усіх  країнах,  що  омивають  Серед¬
земне  і  Чорне  моря;  її  знаходили  на  півночі  Африки,  у  Південній  Фран¬
ції,  в  Італії  і  в  Криму.
 Способом  життя  вона  нагадує  своїх  родичів.  Місцеперебуванням  для
себе  найбільш  охоче  вибирає  садки  поблизу  сіл,  але  не  проти  оселитися
також  у  будівлях  і  житлах.  Вона  набагато  чутливіша  до  холоду,  ніж  наші
північні  види,  тому  бореться  із  зимовими  холодами,  ховаючись  від  них  у
теплих  приміщеннях.
 БІЛУХА  (Delphinapterus  leucas)  належить  до  родини  Нарвалові,  жи¬
телі  Курильських  островів  називають  її  «пічуга».  Вона  досягає  4—6  м  у
довжину,  має  ласти  60  см  завдовжки  і  близько  30  см  у  ширину;  великий
хвостовий  плавець  у  ширину  досягає  одного  метра.  Кругла  голова  від¬
носно  невелика,  лоб  дуже  опуклий,  маленькі  очі  сидять  на  деякій  від¬
стані  за  кутиком  рота,  а  півмісяцеве  дихальце  розташоване  на  передній
частині  лоба.  Тулуб  досить  тонкий;  дволопатевий  хвостовий  плавець  має
ззаду  виїмку;  шкіра  на  тілі  гладка.  У  старих  тварин  шкіра  жовтувато-біло-

■  БІНТУРОНГ
 Білуха  —  зубастий  кит.  Зуби  білухи
крупніші  в  порівнянні  із  зубами  дель¬
фінів  і  нахилені  вперед.  Верхні  та
нижні  зуби  труться  один  об  один,  і
за  рахунок  цього  на  них  утворюються
ріжучі  крайки.  Живляться  в  основно¬
му  крупною  рибою,  що  плаває  зграя¬
ми.  Поширені  в  усіх  північних  морях
біля  берегів  Євразії  і  Америки,  іноді
заходять  далеко  у  великі  річки.
 Бінтуронг  —  єдиний  несумчастий
ссавець  Старого  Світу  з  хапаючим
хвостом.  Цією  «п'ятою  лапою»,  а
також  густою  довгою  шерстю  і  ки¬
тицями  на  вухах  відрізняється  він
від  своїх  родичів  з  родини  Віверові.
Щоб  бінтуронг  стрибнув  з  гілки  на
гілку,  ще  ніхто  не  бачив;  по  деревах
він  подорожує  не  поспішаючи,  навіть
лінькувато,  шукаючи  надійної  опори
не  тільки  лапами,  але  й  чіпким  хвос¬
том.  При  цьому  гучно  і  пронизливо
кричить.
 то  кольору,  у  молодих  —  буровато-  або  блакитнувато-сіра;  згодом  на  ній
з’являються  світлі  плями,  яких  з  часом  стає  більше,  і  таким  чином  поволі
з’являється  забарвлення,  властиве  дорослим  тваринам.
 Зона  поширення  білухи  включає  всі  моря  біля  Північного  полюса,  але
далеко  на  південь  не  тягнеться.  Білуха  живиться  маленькими  рибками,
раками  і  головоногими;  крім  того,  в  її  шлунку  постійно  знаходять  пісок,
що  дало  привід  гренландцям  жартівливо  стверджувати,  що  білуха  не  може
плавати  без  баласту.  Майже  ніколи  не  трапляється  вона  поодинці.  Вигляд
стада,  за  словами  Фабера,  є  прекрасним  видовищем,  оскільки  білосніжні
тварини,  підіймаючись  на  поверхню  води  для  дихання,  іноді  висовуються
до  половини  свого  тулуба.  За  спостереженнями  Скаммона,  в  цих  стадах,
що  складаються  як  із  самців,  так  і  з  самок,  завжди  помітні  окремі  групи  з
2—3  особин,  ймовірно,  батько,  мати  і  дитинча.  Полюючи  на  риб,  що  три¬
маються  дна,  наприклад  на  камбалу,  білуха  дуже  часто  потрапляє  в  мілкі
місця;  в  цих  випадках  вона  зберігає  спокій  і  не  б’ється  так,  як  це  роблять
за  подібних  обставин  інші  кити,  що  часто  призводить  їхньої  до  загибелі.
 Китолови  зустрічають  білуху  з  радістю,  оскільки  вони  вважають  її  пе¬
редвісником  великого  гренландського  кита,  і  часто  пливуть  у  супроводі
стад  цих  тварин,  нічим  не  турбуючи  їх.  Хоча  тварина  ця  і  має  досить
велику  цінність,  китолови,  проте,  на  неї  не  полюють,  оскільки  завдяки
своїй  швидкості  руху  і  спритності  білуха  у  відкритому  морі  майже  завжди
тікає  від  переслідування.
 БІНТУРОНГ  (Arctictis  binturong)  належить  до  родини  Віверові.  Англій¬
ці  називають  його  «чорною  ведмедячою  кішкою».  Тварина  характеризу¬
ється  тим,  що  з  40  зубів  на  кожному  боці  верхньої  і  нижньої  щелеп  зна¬
ходиться  по  чотири  псевдокутніх  і  по  два  справжніх  кутніх  зуби,  з  яких
чотири  верхніх  псевдокутніх  звичайно  випадають.  Довжина  бінтуронга
від  1,5  до  1,35  м,  причому  майже  половину  довжини  складає  дуже  довгий
хвіст,  що  завивається.  Тулуб  у  нього  кремезний,  голова  товста,  морда  ви¬
довжена;  кінцівки  короткі  та  сильні,  ступні  з  голою  нижньою  частиною
мають  по  п’ять  пальців  з  досить  міцними,  трохи  втяжними  кігтями.  Густе,
досить  жорстке,  хвилясте  хутро  вкриває  тіло.  На  коротких  заокруглених
вухах  волосся  утворює  китички,  на  тулубі  ж,  і  особливо  на  хвості,  воно
також  дуже  довге,  тільки  кінцівки  вкриті  коротким  волоссям.  Товсті  білі
вібриси  оточують  морду  з  обох  боків  променистим  вінцем.  Колір  шерсті
матово-чорний,  на  голові  переходить  у  сірий,  а  на  кінцівках  —  у  бурий;

БІРУАНГ  ■
 краї  вух  і  брови  мають  білий  відтінок.  Самки  бувають  сірими,  а  дитинча¬
та  —  жовтуватими,  тому  що  кінчики  чорного  волосся  мають  вищеназвані
кольори.
 Бінтуронг  живе  на  Калімантані,  Яві,  Суматрі,  Малаккському  півост¬
рові,  Тенассерімі,  Аракані,  Ассамі.
 Веде  нічний  спосіб  життя,  переважно  на  деревах,  і  рухи  його  повільні.
За  словами  Бленфорда,  ця  тварина  всеїдна,  їсть  охоче  як  ссавців,  птахів,
риб,  черв’яків  і  комах,  так  і  плоди  й  іншу  рослинну  поживу.  Його  рідко
можна  побачити,  тому  що  він  ховається  в  густих  лісах.  Голос  його  схожий
на  гучне  завивання.  Дикий  і  похмурий  за  природою,  бінтуронг,  спійма¬
ний  малям,  швидко  стає  ручним  і  навіть  покірливим  і  веселим.
 БІРУАНГ,  або  ведмідь  малайський  (Helarctos  та  lay  anus),  —  тварина
з  досить  довгим,  але  незграбним  тулубом,  великою  головою,  широкою
мордою,  маленькими  вухами,  дуже  маленькими  підсліпуватими  оченята¬
ми,  нерозмірно  з  тулубом  великими  лапами,  довгими  міцними  кігтями  і
коротким  хутром.  Довжина  тіла  біруанга  досягає  1,4  м,  висота  в  загрив¬
ку  —  70  см.  Коротке,  але  густе  блискуче  хутро  чорного  кольору,  за  винят¬
ком  чало-жовтих  боків  морди  і  однієї  підковоподібної  або  круглої  плями
на  грудях,  теж  жовтого  або  рудого  кольору.
 Біруанг  водиться  на  Борнео,  Яві,  Суматрі  і  на  Малаккському  півост¬
рові  і  поширюється  на  північ  через  Тенассерім  до  Бірми  і  через  Аракан
 Коли  бінтуронг  спить  на  дереві,  то,
обхопивши  хвостом  гілку,  страхує
себе  від  падіння.  Коли  спускається  з
дерева  головою  вниз,  хвостом  чіпля¬
ється  за  суччя.
 Живуть  бінтуронги  в  лісах  Південної
Азії,  від  Східних  Гімалаїв  до  Індоки¬
таю,  Яви,  Калімантану,  Суматри  і
Філіппін.  Вони  тут  найкрупніші  з  ві-
верових  —  довжина  тіла  бінтуронга
разом  із  хвостом  —  близько  півто¬
ра  метра  —  і  найголосистіші:  ноча¬
ми  гучні  крики  бінтуронгів  розтина¬
ють  джунглі.
 Біруанг,  або  ведмідь  малайський
 (Helarctos  malayanus)
 Малайський  ведмідь  найдрібніший
з  ведмедів:  довжина  тіла  —  менше
1,5  м,  вага  25—65  кг.
 Ведмедя  малайського  називають
бруангом  (іноді  біруангом)  і  сонячним
ведмедем  через  жовту  пляму  на  гру¬
дях  півмісяцевої  форми,  яка  часто  фі¬
гурує  в  місцевих  легендах  як  символ
сонця,  що  сходить.  Бруанг  має  чорне
хутро,  тільки  товста  і  губаста  мор¬
да  жовто-бурого  кольору.  З  усіх  вед¬
медів  він  найменший:  від  носа  до  ко¬
роткого  хвоста  —  близько  120  см,  а
важить  лише  48  кг.  Але  зовсім  не  су¬
мирний,  дорослі  ведмеді  досить  люті.

■  БІХОРКА  ЗВИЧАЙНА
 Деякі  малайські  ведмеді,  що  утриму¬
валися  в  неволі,  відзначалися  вража¬
ючою  для  звіра  кмітливістю.  Один
швидко  навчився,  засунувши  кіготь
у  замкову  щілину,  відкривати  буфет
і  красти  цукор.  Другий,  розсипаючи
біля  клітки  рис  зі  своєї  чашки,  при¬
наджував  і  ловив  курчат.
 Біхорка  звичайна
 (Geleodes  araneoides)
і  скорпіон
 Біхорки  не  тільки  кусають  і  висмок¬
тують  спійману  здобич,  але  навіть
можуть  розжовувати  її.  Через  свою
лютість  вони  не  розбирають  ворогів
і  кидаються  навіть  одне  на  одного,
причому  переможець  пожирає  уби¬
того  супротивника.
 до  Читтагонга.  Лазить  він  майстеніше  за  всіх  своїх  родичів  і,  здається,
стільки  ж  часу  проводить  на  деревах,  як  і  на  землі.  Живиться  переважно
рослинною  поживою  і  комахами,  хоча,  говорять,  що  їсть  також  ссавців  і
птахів.  За  словами  Марседена,  він  заподіює  іноді  великої  шкоди  кокосо¬
вим  плантаціям  на  Суматрі,  здирається  на  кокосові  пальми  і  з’їдає  ніжні
пагони.  Взагалі,  на  материку  його  не  вважають  небезпечним,  хоча  він,  як
то  кажуть,  нападає  іноді  на  людей.  Стерндаль  вважає,  що  на  подібні  на¬
пади  наважуються  тільки  захоплені  зненацька  матері,  яким  здається,  що
їхнім  дитинчатам  загрожує  небезпека.
 Основна  пожива  малайського  ведмедя  —  різні  плоди,  а  також  бджо¬
лині  личинки  і  мед.  Бджолині  стільники  він  здобуває,  руйнуючи  дупла
величезними  кігтями  передніх  лап.  Крім  того,  біруанг  їсть  дрібних  ссавців
і  птахів  завбільшки  з  курку.
 Серце,  а  особливо  жовч  цього  ведмедя  високо  цінуються  як  ліки;  за
словами  Бока,  китайські  купці  дорого  за  них  платять.  На  острові  Борнео
даяки  з  його  хутра  шиють  собі  шапки.
 БІХОРКА  ЗВИЧАЙНА  (Geleodes  araneoides)  поширена  по  всій  Півден¬
ній  Європі  і  в  Єгипті.  Вона  червонуватого  кольору,  спереду  майже  бурого,
черевце  дещо  темніше.  Біхорки  живуть  в  очеретах  і  очеретяних  чагарниках,
у  міжгір’ях  глинистого  грунту;  вони  не  уникають  людини  і  дуже  часто  по¬
селяються  в  її  житлі  або  в  надвірних  спорудах,  удень  ховаються  під  камін¬
ням  і  в  щілинах,  на  полювання  виходять  уночі.  Намітивши  здобич,  біхорка
кидається  на  неї  сильним  стрибком  і  вмить  встромляє  в  жертву  свої  клішні.
Незважаючи  на  свої  невеликі  розміри  (5—7  см),  біхорка  дуже  люта  і  для
багатьох  тварин,  що  значно  більші  за  неї,  є  серйозною  небезпекою.
 Одна  біхорка  52  мм  завдовжки  кидалася  з  люттю  на  кожну  комаху,
яку  до  неї  пускали.  Коли  до  неї  наблизилася  ящірка,  то  вона  скочила  їй
на  спину,  встромила  їй  свої  клішні  в  потилицю  і,  убивши,  з’їла  її  всю,
залишивши  лише  декілька  кісточок.
 БІХОРКИ  (Solifugae)  належать  до  ряду  Павукоподібні.  На  вигляд  яв¬
ляють  собою  щось  середнє  між  комахами  і  типовими  павуками.  У  них
членисте  не  тільки  черевце,  але  й  уся  передня  частина  тіла;  щелепні  сяжки
роздуті  у  вигляді  пухирців,  спереду  є  дуже  сильні  клішні,  озброєні  з  вну¬
трішнього  боку  гострими  зубами,  можуть  рухатися  одна  одній  назустріч.
 На  голові  спереду  знаходяться  двоє  очей,  а  під  ними  парні  щелепи,
схожі  швидше  на  щупальця  або  ноги  і  відрізняються  від  останніх  тільки

БЛЕСТЯНКА  МІДНА"
 розмірами  і  тим,  що  не  озброєні  кігтиками.  Черевце  складається  з  дев’яти
кілець.  Педипальпи  схожі  на  ходульні  ноги,  тому  здається,  що  в  біхорок
десять  ніг.  Тіло  і  кінцівки  вкриті  волосками.
 БЛЕСТЯНКА  МЩНА  (Meligethes  aeneus)  завдає  значної  шкоди  горо-
дним  овочам,  брукві,  суріпиці,  бруньками  і  квітами  яких  вона  живиться  і
сюди  ж  відкладає  яйця,  з  яких  за  тиждень-два  розвивається  личинка:  вона
починає  невтомно  поїдати  бруньки,  молоді  листочки,  стручки  і,  якщо  по¬
живи  вдосталь,  днів  через  10  перетворюється  на  лялечку,  а  через  місяць
після  цього  і  на  дорослу  тварину.  На  городах  блестянки  іноді  з’являються
в  незліченній  кількості.
 БЛОХИ.  Мають  прості  очі,  сяжки  прикріплені  ззаду  і  можуть  підгина¬
тися  в  особливі  борозенки;  дихальця  розташовані  на  грудних  сегментах,
крил  немає.  Паразитують  блохи  на  різних  теплокровних  тваринах,  смок¬
чуть  їхню  кров,  а  личинки  живуть  в  гною  і  живляться  всілякими  речови¬
нами,  що  розкладаються.
 Звичайна  блоха  (Pulex  irritans),  яка  паразитує  на  людині,  поширена
майже  по  всій  земній  кулі.  Щупальця  їхні  складаються  з  чотирьох  чле¬
ників;  самки  відкладають  звичайно  близько  12  яєць,  і  вже  через  6  днів  з
них  з’являються  личинки,  що  являють  собою  маленькі  білі  черв’ячки  без
очей.  За  допомогою  бічних  щетинок  вони  досить  швидко  рухаються  і  днів
через  10  досягають  повного  розвитку,  перетворюючись  на  лялечку.  Ще  10
днів  потому  з  лялечки  виходить  доросла  комаха,  таким  чином,  весь  цикл
перетворення  триває  близько  4  тижнів.
 У  них  особливо  розвинені  задні  ноги,  за  допомогою  яких  блохи  мо¬
жуть  високо  стрибати.
 У  тропічних  країнах  є  багато  інших  представників  цієї  родини;  особ¬
ливо  цікава  блоха  чигер,  або  піщана  (Sarcopsylla  penetrans),  яка  тримається
поблизу  людських  поселень.  Самка  проколює  шкіру  тварин  або  людей
і  забирається  туди  сама;  у  людей  зазвичай  вона  вибирає  ноги  або  кладе
яйця  під  нігті,  внаслідок  чого  з’являється  пухлина  і  нестерпний  свербіж,
а  потім  нагноєння.
 БЛОЩИЦЯ  (Сітех  lectularius)  була  відома  ще  за  стародавніх  часів.  Ха¬
рактерною  ознакою  її  є  відсутність  крил,  тричленистий  хоботок  і  схиль¬
ність  живитися  кров’ю  тварин.  Тіло  її  плоске,  завдовжки  4  мм,  червону¬
вато-бурого  кольору.  Навесні  і  влітку  самка  кілька  разів  відкладає  яєчка,
відразу  штук  по  50,  у  різні  щілини,  під  шпалери  або  просто  у  тріщини  стіни.
 Те  покоління,  яке  виводиться  пізно  восени,  зазвичай  не  переживає
зими,  але  блощиці,  що  цілком  зміцніли,  можуть  зносити  навіть  дуже  сильні
холоди.  При  всій  своїй  ненажерливості  блощиці  дуже  довго  можуть  голо¬
дувати.  Так  один  натураліст  посадив  самку  блощиці  в  коробочку,  і  коли
відкрив  її  за  6  місяців,  то  побачив,  що  вона  не  тільки  жива,  а  й  народила
численне  потомство,  хоча  всі  вони  були  дуже  худі  і  майже  зовсім  прозорі.
 Надзвичайна  витривалість  і  живучість  блощиць,  разом  із  вражаючою
їхньою  плодючістю,  робить  їх  дуже  неприємними  паразитами.
 Хоч  існує  дуже  багато  засобів  для  виведення  блощиць,  але  всі  вони
малоефективні,  оскільки  достатньо  зберегтися  лише  одній  самиці,  щоб
розвелося  нове  покоління,  незважаючи  на  всі  вжиті  заходи.  Тому  вини¬
щувати  цих  паразитів  потрібно  постійно.  Дотепер  ще  не  з’ясовано,  звідки
блощиці  з’явилися  в  Європі,  але  більшість  учених  припускає,  що  вони
родом  з  Індії.
 БОБАКАТО  (див.  Індрі  куцохвостий).
 БОБЕР  БОЛОТЯНИЙ  (див.  Нутрія).
 БОБЕР  КАНАДСЬКИЙ  (Castor  canadensis)  належить  до  родини  Бо¬
брові  ряду  Гризуни.  Відрізняється  від  європейського  опуклішою  лицьо¬
вою  лінією,  вужчою  головою  та  іншими  особливостями  черепа,  темнішою
шерстю  і,  особливо,  розташуванням  бобрових  залоз.  Спосіб  життя  схожий
з  річковим  бобром  (див.  Бобер  річковий).
 Блохи  —  дрібні  темні  безкрилі  кома¬
хи,  що  належать  до  ряду  Siphonapte-
га;  живляться,  висмоктуючи  кров  у
ссавців  і  птахів.  Ряд  включає  близь¬
ко  1400  видів,  причому  приблизно  60
з  них  живуть  на  Британських  о-вах.
Тіло  бліх  стисле  з  боків  і  має  тверді
покриви,  тому  їм  легко  просувати¬
ся  в  хутрі  і  перах;  ряди  спрямованих
назад  остей  і  щетин  і  сильні  кігти¬
ки  допомагають  їм  утримуватися  на
своїх  хазяїнах.  Ротові  частини  моди¬
фіковані  для  проколювання  і  введення
слини  в  тіло  хазяїна.  Слина  містить
антикоагулянти,  які  потрапляють  у
ранку,  коли  блоха  починає  смокта¬
ти  кров.  У  всіх  бліх  могутні  кінцівки,
особливо  задня  пара,  і  вони  можуть
здійснювати  стрибки  більш  ніж  на
ЗО  см  (відстань,  яка  у  200  разів  пе¬
ревищує  довжину  їхнього  тіла).

■  БОБЕР  РІЧКОВИЙ
 Бобер  —  водяний  гризун.  Існує  два
види  бобрів:  Castor  canadensis,  що
мешкає  в  Північній  Америці,  і  Castor
fiber,  чисельність  якого  набагато
менша  і  поширений  він  у  Європі  та
Азії.  Більшість  американських  і  дея¬
кі  європейські  бобри  будують  хати¬
ни  з  лозин,  котрі  обмазують  глиною.
Взимку  хатина  перетворюється  на
укриття,  достатньо  міцне,  щоб  за¬
хищати  від  хижаків.  Вхід  в  хатину
знаходиться  під  водою  і  залишаєть¬
ся  відкритим,  навіть  коли  замерзає
водоймище.
 Бобри  важать  від  15  до  ЗО  кг  при  дов¬
жині  тіла  90—120  см,  включаючи
плоский  хвіст  (41  см).
 Передні  лапи  бобра  —  хапального
типу,  великий  палець  на  них  укоро¬
чений,  а  функцію  великого  пальця  ви¬
конує  мізинець,  що  протистоїть  ре¬
шті  пальців.
 Хвіст  бобра,  вкритий  твердими  лус¬
ками,  служить  йому  під  час  плаван¬
ня  і  веслом  і  кермом.  Підточуючи
дерева,  бобер  користується  ним  як
опорою,  а  при  появі  хижака  б  ’є  хвос¬
том  по  воді,  попереджаючи  родичів
про  небезпеку.
 Звірі  можуть  плисти  зі  швидкістю
близько  3  км/год  і  залишатися  під
водою  до  15  хв.
 Коли  бобри  тягнуть  по  воді  колоду
для  дамби  або  хатини,  їхні  губи  сту¬
ляються  позаду  різців,  не  пропускаю¬
чи  воду  в  порожнину  рота.
 БОБЕР  РІЧКОВИЙ  (Castor  fiber)  належить  до  родини  Боброві  ряду
Гризуни.  Нині  бобри  поширені  в  трьох  частинах  світу  і  населяють  усі
країни,  розташовані  між  33°  і  68°  північної  широти,  але  колись  ареал  його
поширення,  ймовірно,  був  значно  ширший.  Релігією  індійських  магів  за¬
боронено  їх  вбивати,  —  отже,  ймовірно,  що  вони  жили  також  і  в  Індії.
 Бобер,  що  належить  до  роду  Castor,  —  один  з  найкрупніших  гризунів.
У  дорослих  самців  довжина  тулуба  досягає  75—  95  см,  довжина  хвоста  —
ЗО  см,  висота  в  загривку  —  також  ЗО  см,  маса  тіла  20—30  кг.  Незграбний
і  товстий  тулуб  його  значно  товщий  ззаду,  спина  зігнута,  черево  відвисає,
шия  коротка  і  товста,  голова  ззаду  широка,  звужується  до  морди,  плоска;
кінцівки  короткі  і  дуже  сильні,  задні  трохи  довші  за  передні,  на  кінцівках
по  п’ять  пальців,  причому  на  задніх  вони  аж  до  кігтів  з’єднані  між  собою
широкою  плавальною  перетинкою.  Хвіст,  що  нечітко  відділяється  від  ту¬
луба,  біля  тулуба  круглий,  далі  приплюснутий,  досягає  до  20  см  у  ширину,
тупо  заокруглений  на  кінці,  має  яйцеподібну  форму  і  дуже  загострені
краї.  Довгасто-круглі,  майже  абсолютно  прикриті  шерстю  вуха  маленькі
і  короткі,  з  волоссям  усередині  і  ззовні  і  можуть  так  притискатися  до
голови,  що  майже  повністю  закривають  слуховий  прохід.  Маленькі  очі
мають  мигальну  перетинку,  зіниця  їх  розташована  вертикально.  Ніздрі
мають  м’ясисті  краї  і  також  можуть  закриватися.  Ротова  щілина  маленька,
верхня  губа  широка,  зі  складкою  посередині,  розщеплена  донизу.  Шерсть
складається  з  незвичайно  густого,  пухнастого,  шовковистого  волосся  під-
шерстка  і  обрідного  довгого,  товстого,  пружного  і  блискучого  волосся
остюка,  яке  на  голові  і  нижній  частині  спини  коротке,  а  на  решті  частин
тіла  —  понад  5  см  завдовжки.  На  верхній  губі  є  декілька  рядів  товстих,
пружних,  не  дуже  довгих  щетин.  Шерсть  на  спині  темного  каштанового
кольору,  який  переходить  у  сіруватий,  на  череві  вона  світліша.  Хвіст  біля
тулуба  вкритий  дуже  довгим  волоссям,  а  кінець  голий.  Ця  гола  частина
хвоста  має  блідий  чорнувато-сірий  колір  із  синюватим  відтінком.
 Різці  дуже  великі,  міцні,  спереду  плоскі,  гладкі,  в  поперечному  розрізі
мають  майже  тригранну,  збоку  —  долотоподібну  форму  і  далеко  видають¬
ся  зі  щелепи.  Кутні  зуби,  влаштовані  однаково,  мають  у  верхній  щелепі
ззовні  три,  всередині  одну,  а  в  нижній,  навпаки,  ззовні  одну,  всередині  —
три  поперечно  розташовані  складки  емалі.  Череп  дуже  розвинений.  Всі
кістки  міцні  і  широкі  і  служать  для  прикріплення  сильних  м’язів.  У  обох
статей  в  нижній  частині  черевної  порожнини  біля  заднього  проходу  і  ста¬
тевих  органів  знаходяться  дві  своєрідні,  звичайно  відокремлені  одна  від
одної  залози,  що  відкриваються  у  статеві  органи,  і  виділяють  тонкою  ців¬
кою  бобровий  секрет  —  кастореум.  Речовина  ця  виділяється  внутрішньою
звивиною  залоз,  вкритих  слизовою  оболонкою,  яка  утворює  лускоподібні
мішечки  і  складки.  Вона  являє  собою  темну  червоно-буру,  жовто-буру
або  чорно-буру,  досить  м’яку,  схожу  на  мазь  масу,  що  має  дуже  сильний,
неприємний  запах  і  гіркуватий  смоляний  смак,  що  надовго  залишається
в  роті.  Колись  бобровий  секрет  часто  застосовувався  як  протисудомний
і  заспокійливий  засіб.
 Бобри  живуть  переважно  попарно  і  об’єднуються  в  більш-менш  чис¬
ленні  сім’ї  тільки  в  найвідлюдніших  місцевостях.  Часто  вони  мешкають,
подібно  до  видри,  у  підземних  норах  і  не  збираються  будувати  собі  штуч¬
них  осель.
 Тварини  вибирають  яку-небудь  річку  або  струмок,  де  по  берегах  до¬
статньо  їжі  і  які  здаються  їм  найкраще  пристосованими  для  побудови
ходів,  дамб  і  замків.  Бобри,  що  живуть  поодинці,  мешкають,  подібно  до
видри,  у  простих  підземних  норах;  якщо  ж  бобри  живуть  групами,  що
складаються  звичайно  з  декількох  родин,  то  майже  завжди  зводять  замки
і  за  необхідності  —  дамби,  щоб  підвищити  рівень  води  і  утримати  його  на
однаковій  висоті.
 Споруди  ці  мають  один  або  декілька  ходів,  довжина  яких  буває  різ¬
на  і  коливається  від  2  до  6  метрів;  вони  закінчуються  під  водою  і  ведуть
у  простору  улоговину,  розташовану  більш-менш  високо  над  поверхнею
води.  Улоговина  складається  звичайно  з  одного  житлового  приміщення,
ретельно  і  акуратно  вимощеного  тонко  розщепленими  трісками  і  служить
спальнею,  а  в  крайньому  разі  також  лігвом  самки  під  час  пологів.  У  най-
віддаленіших  і  тихих  лісах  бобри  користуються  підземними  спорудами

БОБЕР  РІЧКОВИЙ  ■
 53
 Бобер  річковий  (Castorfiber)
 Гілки  в  декілька  сантиметрів  зав¬
товшки  бобер  перегризає  миттєво,
дерева  валить,  обгризаючи  стовбур  з
усіх  боків  і  особливо  з  того  боку,  що
звернений  до  річки,  поки  воно  не
нахилиться  в  цьому  напрямку  і  не
впаде  у  воду.  Трапляється,  що  бобри
зрізають  стовбури  завтовшки  більше
за  діаметр  людського  тулуба.
 тільки  як  потайними  виходами  у  разі  небезпеки  і  постійно  споруджують
так  звані  замки  —  розташовані  над  поверхнею  землі  житлові  приміщення
бобрів,  у  які  ведуть  ходи,  що  починаються  глибоко  під  водою.
 Замки  ці  являють  собою  товстостінні  купи  у  вигляді  хлібної  печі,
складені  з  навалених  один  на  оден  шматків  дерева  і  суччя,  з  яких  обі¬
драна  кора,  а  також  землі,  глини  і  піску;  говорять,  що  всередині,  окрім
житлового  приміщення,  є  ще  комори  для  зберігання  харчів.  Якщо  рівень
води  в  річці  або  струмку  значно  змінюється  протягом  року  або  якщо
струмок  не  має  бажаної  глибини,  то  бобри  прокладають  упоперек  течії
високі  і,  залежно  від  швидкості  течії,  товсті  дамби,  підвищують  рівень
води  і  влаштовують  собі  таким  чином  вище  від  дамби  відкритий  водний
басейн.  Кілька  років  тому  Морганс  дослідив  понад  50  подібних  дамб  у
первісних  лісах  по  берегах  Верхнього  озера  в  Північній  Америці,  сфо¬
тографував  і  детально  описав  їх  у  творі  про  бобрів  і  їхні  споруди.  Деякі
з  цих  дамб  досягають  довжини  150—200  м,  2—3  м  завширшки,  товщини
біля  основи  4—6  м,  а  біля  вершини  тільки  1—2  м.  Вони  складаються  з
жердин  завтовшки  з  руку  або  ногу,  завдовжки  1—2  м,  які  одним  кінцем
вбиті  в  землю,  а  другим  виходять  на  поверхню  води,  з’єднані  між  собою
тоншими  лозинами,  а  проміжки  між  ними  заповнені  очеретом,  мулом  і
землею,  так  що  з  боку  течії  утворюється  майже  прямовисна  щільна  стіна,
а  з  протилежного  боку  —  скат.  Бобри  не  завжди  будують  дамбу  по  прямій
лінії  упоперек  течії  і  далеко  не  завжди  влаштовують  її  так,  щоб  вона  посе¬
редині  мала  вигляд  кута,  часто  роблять  її  у  воді  у  формі  дуги,  з  опуклістю
проти  течії.  Нарешті,  від  ставків,  котрі  утворюються  вище  від  дамб,  бобри
 Звичайно  бобри  утворюють  міцні
сім’ї.  Шлюбний  сезон  настає  на  по¬
чатку  року,  а  дитинчата  наро¬
джуються  приблизно  через  4  міся¬
ці  після  спаровування,  масою  менше
0,4  кг,  але  вкриті  м'яким  хутром  і
зрячі.  Більше  року  вони  залишають¬
ся  під  батьківською  опікою.  У  віці
двох  років,  перед  появою  в  родині  но¬
вих  дитинчат,  вони  йдуть  на  пошу¬
ки  статевого  партнера  і  починають
жити  самостійно.  Тривалість  жит¬
тя  бобрів  звичайно  10—12  років,  хоча
в  сприятливих  умовах  зоопарків  вони
доживають  і  до  20  років.
 Боброві  хатини  бувають  до  3  м  зав¬
вишки  і  12  м  у  діаметрі.  Житлове
приміщення  усередині  хатини  близько
0,6  м  у  висоту  і  2  м  в  діаметрі;  та¬
ких  приміщень  може  бути  декілька.

■  54
 ■  БОГОМОЛИ
 Окрім  людини,  у  бобра,  що  живе
на  волі,  мало  ворогів.  Завдяки  сво¬
їй  обережності,  він  часто  благопо¬
лучно  уникає  переслідувань  навіть
спритного  мисливця.  Користь,  яку
приносить  бобер,  майже  згладжує
шкоду,  яку  вони  завдають.  Він  живе
переважно  в  нснаселених  місцевос¬
тях  і  охочіше  зрізає  тонкі  стовбури
тих  видів  дерев,  які  швидко  вирос¬
тають  знову.
 Богомоли  —  крупні  комахи,  в  яких
перший  сегмент  грудного  відділу  по¬
довжений,  а  передні  кінцівки  видо¬
змінені  для  схоплювання  здобичі.  Бо¬
гомоли  сидять  на  рослинах  у  певній
позі,  що  нагадує  молитовну,  поки  не
з  \явиться  здобич.  Самки  іноді  під  час
спаровування  поїдають  самців.  Бо¬
гомоли  —  комахи  ряду  Mantoptera,  в
який  входять  дві  родини  —  Справ¬
жні  богомоли  і  Емпузи;  поширені  пе¬
реважно  в  тропіках  і  субтропіках.
 прокладають  стежини  або  канали  для  того,  щоб  зручніше  було  доставляти
і  сплавляти  по  них  будівельні  матеріали  і  їжу.
 Без  особливої  потреби  бобри  не  залишають  заснованих  ними  колоній.
Тому  в  ненаселених  лісах  можна  побачити  дуже  старі  боброві  споруди.
Агасис,  досліджуючи  дамбу  одного  ставка,  заселеного  бобрами,  знайшов,
що  старі,  обгризені  тваринами  шматки  дерев  і  суччя  були  вкриті  шаром
торфу  до  3  м  завтовшки,  і  дійшов  висновку,  що  колонії  ці  повинні  були
існувати  принаймні  ще  900  років  тому.  З  висновків  того  ж  дослідника,
боброві  споруди  в  Америці  справляють  помітний  вплив  на  сільське  гос¬
подарство  даної  місцевості.  Дамби  перетворюють  невеликі  струмочки,  які
спочатку  спокійно  протікали  посеред  лісу,  на  ряд  ставків,  з  яких  деякі
займають  площу  в  10—20  гектарів.  Поблизу  них,  оскільки  бобри  зрубали
дерева,  утворюються  галявини,  так  звані  боброві  лужки,  що  займають
площу  в  100  гектарів  і  більше,  які  часто  є  єдиними  прогалинами  в  ще  не¬
займаних  первісних  лісах.  Береги  ставків  швидко  обростають  торф’яними
рослинами,  і  поступово  утворюються  торф’яні  болота  на  значній  відстані.
З  іншого  боку,  канали,  проведені  цими  тваринами,  дають  стік  водам  бо¬
літ,  осушують  їх,  і  внаслідок  цього  утворюються  сухі  безлісі  простори.
 Як  і  більшість  гризунів,  бобри  активні  переважно  вночі.
 У  більшої  частини  тварин  обов’язок  архітектора  виконує  самка,  са¬
мець  же  є  скоріше  робітником  і  доставляє  матеріал.  Обидва  працюють
протягом  всього  року,  проте  не  завжди  однаково.  Влітку  і  на  початку
осені  вони  більше  граються,  ніж  займаються  своєю  спорудою,  аЛе  перед
настанням  холодів  вони  безупинно  працюють  цілу  ніч.
 Пожива  бобрів  складається  головним  чином  з  кори  і  листя  різних  дерев.
 Під  час  ходьби  бобри  однією  кінцівкою  описують  навколо  другої
півколо,  оскільки  черево,  що  майже  волочиться  по  землі,  заважає  швид¬
ко,  рівномірно  рухатися.  У  воду  вони  падають  з  шумом  тільки  тоді,  коли
бувають  чим-небудь  налякані,  звичайно  ж  безшумно  спускаються  в  гли¬
бину.  Плаваючи,  вони  глибоко  занурюються  у  воду,  над  водою  виступа¬
ють  тільки  ніздрі,  очі,  вуха  і  середня  частина  спини.  Посуваються  вперед
за  допомогою  одночасних,  рідше  поперемінних  поштовхів  задніх  кін¬
цівок,  хвіст  служить  їм  кермом,  причому  вони  ніколи  не  ставлять  його
вертикально,  а  завжди  повертають  його  дещо  навскіс  і  іноді  відштовху¬
ються  ним  у  відповідному  напрямку;  передні  кінцівки  не  беруть  участі
у  плаванні.  Швидко  пірнаючи,  бобри  опускаються  вперед,  сильно  від¬
штовхуються  своїми  веслоподібними,  вкритими  широкою  плавальною
перетинкою  задніми  кінцівками,  ударяють  хвостом  по  поверхні  води  і
швидко  занурюються  майже  прямовисно.  Під  водою  можуть  пробути
близько  двох  хвилин,  поки  потреба  в  повітрі  не  змусить  їх  знову  вири¬
нути  на  поверхню.
 Голос  у  бобра  слабкий,  схожий  на  стогін.  З  п’яти  відчуттів  слух  і  нюх
посідають,  мабуть,  перше  місце,  очі  маленькі,  тьмяні,  проте  зір  розвине¬
ний  так  само  добре,  як  і  смак.
 Залежно  від  місцеперебування  бобра,  час  розмноження  його  припадає
на  різні  місяці.  Деякі  вважають,  що  тічка  буває  на  початку  зими,  інші  —
що  в  лютому  чи  березні.  Самець  і  самка  ставляться  одне  до  одного  дуже
ніжно.  Після  декількох  тижнів  вагітності  самка  народжує  2—3  вкритих
шерстю  дитинчат.  Через  1—2  дні  вони  вже  можуть  плавати  за  матір’ю.
 БОГОМОЛИ  (Manteidae)  мають  дуже  дивний  вигляд;  стародавні  гре¬
ки  називали  богомола  «віщуном»,  або  «пророком»,  і  в  середні  віки  його
вважали  провісником  погоди  або  вісником  весни,  але  ні  те,  ні  друге  не  є
істиною;  найбільш  правдоподібним  є  припущення,  що  назва  цієї  комахи
походить  від  її  звички  тримати  передні  ноги  злегка  піднесеними,  нібито
богомол  звертається  з  молитвою  до  Бога.
 Цілими  годинами  сидить  він  серед  листя  абсолютно  невидимий,
оскільки  й  сам  він  зеленого  кольору.  Проте  богомол  не  дрімає  і  гостро¬
зоро  видивляється,  чи  не  наблизиться  яка-небудь  комаха,  яку  він  може
подужати,  і  обережно  починає  до  неї  підкрадатися.  Нарешті,  улучивши
зручний  момент,  він  хапає  жертву  своїми  чіпкими  ногами,  підносить  до
рота  і  спокійно  починає  їсти.  Самка  завжди  більша  і  товща  за  самця;  кри¬
ла  і  надкрилля  її  порівняно  короткі.

БОКОПЛАВИ  ■
 Богомоли  (Manteidae)
 Богомоли  поширені  головним  чином  у
спекотних  країнах,  є  серед  них  до¬
сить  великі,  як,  наприклад,  аргентин¬
ський  богомол  (Mantis  argentine),  який
досягає  в  довжину  78  мм.
 Самка  приклеює  яйця  невеликими  купками  до  якого-небудь  стебла
або  каменя  і,  з’єднуючи  їх  між  собою  драглистою  речовиною,  розміщує  їх
рядами,  або  пластинками,  загорненими  на  зразок  пакетів.
 БОКОПЛАВИ  (Amphipoda).  Близько  4600  видів  цих  ракоподібних  по¬
ширені  майже  по  всій  земній  кулі;  всі  вони  дуже  швидко  плавають,  при¬
чому  посуваються  поштовхами  або  стрибками  і  можуть  вискакувати  з
води  на  висоту,  що  в  100  разів  перевищує  їхню  довжину.
 Бокоплав-блоха  (Gammarus  pulex),  поширений  майже  скрізь  в  прісних
водах,  може  служити  представником  цього  ряду.  Він  у  незліченній  кількості
водиться  в  ставках,  в  озерах  і  річках,  під  камінням  або  дерев’яними  підвод¬
ними  спорудами,  а  також  на  рослинних  залишках,  що  розкладаються.  Голова
комахи  зливається  з  першим  грудним  сегментом,  на  ній  сидять  два  маленькі
складні  очка  без  стеблинок,  три  пари  щелеп  і  одна  пара  щелепних  ніжок.
Сьомий  сегмент  головогрудей  також  з’єднаний  безпосередньо  з  черевцем;
листоподібні  дихальні  органи  розташовані  біля  основи  ніжок  у  передній
частині  тулуба,  і,  рухаючись,  кінцівки  безупинно  приганяють  воду  до  них.
 Бокоплави  звичайно  невеликі  і  найбільші  з  них  досягають  10  см  у  до¬
вжину,  але  більшість  з  них  лише  1  см  завдовжки.  Морські  бокоплави  та¬
кож  дуже  численні  і  відомі  під  назвою  піщаних  стрибунців,  які  тримають¬
ся  звичайно  біля  берега,  але  трапляються  й  у  відкритому  морі.  Живляться
ці  тварини  майже  виключно  падлом,  від  якого  вони  очищають  моря,  чим
приносять  чималу  користь,  оскільки  цілі  легіони  цих  дрібних  тварин  до¬
сить  швидко  поїдають  величезні  туші  китів,  моржів  і  дельфінів.
 У  справжніх  бокоплавів  (Gammaridae)  дві  передні  пари  ніжок  мають
кігтики  і  служать  для  хапання  здобичі;  тіло  їхнє  стисле  з  боків;  живуть
вони  звичайно  на  дні  мілководних  басейнів,  де  тримаються  під  камінням
та  іншими  предметами,  постійно  уникаючи  світла.
 БОМБАРДИРИ  (Brachinidae)  належать  до  жужелиць,  дістали  свою  назву
завдяки  тому,  що  у  разі  небезпеки  вони  вживають  оригінальний  засіб  за¬
хисту:  викидають  на  ворога  із  задньої  частини  черевця  маленьку  цівку  дуже
смердючої  рідини,  чим  у  більшості  випадків  і  рятуються.  Поширені  вони  в
усіх  країнах  світу,  окрім  Австралії;  живуть  групами  під  камінням  або  в  тріщи¬
нах  між  камінням.  Серед  них  є  й  гіганти,  що  досягають  17,5  мм  у  довжину.
 Бокоплави  —  ракоподібні  ряду  Різно-
ногі  (Amphipoda),  що  об'єднує  понад
4600  видів;  він  включає  дуже  поши¬
рених  рачків-бокоплавів  (рід  Orches-
tia),  прісноводих  «креветок»,  таких,
як  Gammarus  pulex,  а  також  велику
кількість  схожих  на  креветок  мор¬
ських  тварин  і  креветок  Caprella.
Більшість  бокоплавів  пристосована
до  життя  на  дні  ставків  і  струм¬
ків  або  уздовж  морського  узбереж¬
жя.  Різні  кінцівки  у  них  спеціалізо¬
вані  для  плавання,  ходьби  і  стрибків,
іноді  навіть  плавають  на  боку.  Тіло
їхнє  звичайно  стисле  з  боків,  і  вони
здаються  горбатими.  Живляться
падлом  на  піщаному  або  мулистому
дні.  Деякі  види  ведуть  паразитичний
спосіб  життя  і  мають  химерну  фор¬
му  тіла.
 Бокоплави  сухопутні  —  наземні  боко¬
плави,  живуть  серед  викидів  на  мор¬
ському  узбережжі,  викопують  ко¬
роткі  ходи  серед  загиблих  водоростей
і  живляться  органікою,  що  розклада¬
ється.  Вони  моторно  стрибають  по
піску,  використовуючи  швидкі  скоро¬
чення  черевця.
 БОНТО  (див.  Пеламіда  атлантична).
 БОРИВІТЕР  ЗВИЧАИНИЙ  (Falco  tinnunculus)  належить  до  родини
Соколині.  Верхня  частина  тіла  іржаво-червоного  кольору,  груди  і  чере¬
во  —  червоно-сірі,  махові  пера  чорні;  є  вуса.  Від  Лапландії  до  Південної
Іспанії  і  від  Амуру  до  Португалії  немає  жодної  місцевості  в  Європі  і  Азії,
де  б  не  було  цього  птаха.  Живе  він  як  на  рівнинах,  так  і  в  горах  і  одна¬
ково  добре  ховається  в  скелястих  і  в  лісистих  місцевостях.  Повертаючись
зі  своєї  зимової  подорожі,  боривітер  часто  з’являється  вже  в  лютому  (най¬
пізніше  в  березні)  і  залишається  на  батьківщині  до  жовтня.  Кладка  скла¬
дається  з  4—9  круглястих  яєць.  Живииться  боривітер  мишами,  дрібними
птахами,  якщо  йому  вдається  їх  добути,  і  комахами.
 Найчисленнішим  хижаком  Середньої
Європи  слід  вважати,  ймовірно,  зви¬
чайного  боривітра  (Falco  tinnuncu¬
lus).  Більш  як  10  підвидів  поширені
практично  по  всій  Європі,  Азії  і  Аф¬
риці.  Боривітер  —  перелітний  птах
і  на  зиму  відлітає  в  теплі  країни.

■  БОРОДАВОЧНИК  АФРИКАНСЬКИЙ
 Бородавонник  —  вид  свиней  (Phaco-
choerus  aethiopicus),  належить  до  ро¬
дини  Suidae.  Поширений  в  Африці  —
в  саванах  і  на  відкритих  рівнинах.
Бородавонник  сіро-бурого  кольору,
шкура  вкрита  обрідною  щетиною,
а  навколо  очей  розміщуються  бородав¬
ки.  Довге  рило  має  дві  пари  іклів  —
верхніх,  які  можуть  у  великих  сам¬
ців  сягати  63  см  у  довжину,  і  нижніх,
які,  незважаючи  на  незначну  довжи¬
ну  (всього  6  см),  дуже  гострі  і  є  смер¬
тельно  небезпечною  зброєю.
 Бородавочник  африканський
 (Phacochoerus  aethiopicus)
 Бородавочники  африканські  не  такі
масивні,  як  європейські  та  азійські
кабани,  але  верхні  ікла  у  них,  як  шаб¬
лі:  завдовжки  бувають  до  63  см.
 БОРОДАВОЧНИК  АФРИКАНСЬКИЙ  (Phacochoerus  aethiopicus)  до¬
сягає  довжини  1,9  м,  з  яких  на  хвіст  припадає  45  см;  висота  у  загрив¬
ку  —  70  см.  Тіло  має  циліндричну  форму,  спина  посередині  ввігнута,  шия
коротка,  голова  велика,  лоб  широкий  і  низький,  вся  морда  помітно  роз¬
ширена,  особливо  видається  нерозмірна  широка  верхня  губа.  Морда  з
обох  боків  спотворена  трьома  бородавчастими  наростами,  з  яких  один,
декілька  сантиметрів  заввишки,  загострений  і  рухомий,  то  піднесений  до¬
гори,  то  висить  під  очима;  другий,  трохи  менший,  завжди  стирчить  догори
і  знаходиться  спереду  на  верхній  щелепі;  третій,  в  основі  дуже  довгий,  по¬
чинається  біля  нижньої  щелепи  і  доходить  до  самого  рота.  Очі  маленькі,
витрішкуваті,  як  у  бегемота,  облямовані  знизу  великими  півмісяцевими
складками,  які  можна  порівняти  із  слізними  ямками;  можливо,  тут  і  зна¬
ходиться  яка-небудь  залоза.  Вуха  загострені,  писочок  такий  розширений,
що  утворює  спереду  подовжену  яйцеподібну  площину.  На  кистьових  су¬
глобах  передніх  ніг  знаходяться  широкі  мозолі.  Довгий  хвіст  має  вигляд
батога  і  закінчується  густою  китицею.  Окрім  бакенбард  і  гриви  на  спині
тіло  подекуди  вкрите  обрідно  розкиданими  щетинами.  У  роті  знаходяться
дуже  великі  викривлені  ікла,  на  кінцях  тупі,  заломлені  догори,  як  у  всіх
свиней.  Волосся  на  боках  і  на  нижній  частині  живота  коротке  і  обрідне
навіть  у  холодну  пору  року;  в  теплу  пору,  і  особливо  після  линьки,  його
так  мало,  що  сірувато-аспідну  шкіру  добре  видно,  і  м’які,  тонкі  щетини,
що  її  вкривають,  додають  шкірі  світлішого  відтінку.  Навпаки,  грива,  що
йде  уздовж  усієї  спини  від  лоба  до  крижів,  дуже  розширюється  на  спині,
складається  з  товстого,  що  майже  не  згинається,  чорного  волосся  з  корич¬
невим  забарвленням  на  кінці,  такого  довгого,  що  воно  спадає  на  боки  до
черева.  Очі  з  густими  віями  оточені  жорсткою  щетиною,  подібна  до  цієї
щетина  утворює  на  нижній  щелепі  помітні  бакенбарди.  Африканський
бородавочник  поширений  переважно  в  Середній  і  Південній  Африці.
 Його  можна  побачити  в  Абіссінії  на  висоті  до  3000  м  над  рівнем  моря,
по  берегах  Білого  Нілу,  в  усіх  порослих  чагарниками  місцевостях,  на  по¬
лях,  в  очеретах  або  в  майже  непроникних  бамбукових  гаях,  яким  ці  твари¬
ни  віддають  перевагу,  оскільки  білі  молоді  пагони  бамбука  є  їхньою  улю¬
бленою  поживою.  На  думку  Гейгліна,  бородавочники  збираються  стадами
різної  чисельності,  так  само  як  більшість  видів  цієї  родини.  Вони  пасуть¬
ся  з  вечора  до  ранку,  вдень  відлежуються  в  лігві,  переважно  в  болоті,  там,
де  можна  зануритися  у  воду.  За  повідомленнями  Бема,  у  Східній  Африці
бородавочник  віддає  перевагу  сухим  лісам  і  степам,  порослим  травою,

Тигр

Леопард
 Дикобраз

БОРСУК  ■
 і  його  можна  вважати  некочівною  твариною,  оскільки  час  від  часу  його
завжди  можна  знайти  у  певному  окрузі.  Стадами  він  живе  рідко,  частіше
попарно,  і  самка  неохоче  кидає  навіть  підстреленого  самця.  Старі  самці
віддають  перевагу  самотності.  Живляться  вони,  на  думку  Рюппеля,  корін¬
ням,  —  ось  для  чого  їм  потрібні  величезні  ікла.  Щоб  добути  їжу,  тварина
стає  навколішки,  відштовхується  задніми  ногами  і  ковзає  на  мозолястих
наростах,  що  є  на  колінах.  В  такому  положенні  вона,  щоб  добути  свою
улюблену  їжу  —  коріння  і  бульби,  починає  проривати  глибокі  борозни,
працюючи  більше  іклами,  ніж  писочком.  Крім  того,  вони  їдять  і  різно¬
манітну  тваринну  їжу:  гусінь,  лялечок,  жуків,  черв’яків,  а  також  плазунів
і  навіть  падло.
 «Незважаючи  на  величезні  ікла  і  дійсно  кремезну  статуру,  —  говорить
Гейглін,  —  ці  тварини  не  дуже  злі  і,  навіть  підстрілені,  не  вміють  так
добре  захищатися,  як  європейські  кабани.  їхнє  м’ясо  не  таке  смачне,
як  м’ясо  наших  диких  свиней,  вживання  його  часто  призводить  до
розладу  шлунку».
 Перший  бородавочник  був  привезений  з  Капської  землі  до  Європи
1775  року.  Його  тримали  недовго  в  зоологічному  саду  в  Гаазі,  де  його  вва¬
жали  за  дуже  добродушну  істоту,  поки  одного  чудового  дня  не  виявилася
його  лють:  він  кинувся  на  свого  сторожа  і  завдав  йому  своїми  жахливими
іклами  смертельного  удару.
 БОРСУК  (Meles  meles)  досягає  довжини  93  см,  з  яких  75  см  припадає
на  голову  і  тулуб,  а  18  см  —  на  хвіст.  Висота  в  загривку  —  до  ЗО  см,  а
вага  старих  самців  восени  наближається  до  20  кг.  Шерсть,  що  вкриває  все
тіло,  включаючи  вуха,  досить  довга,  блискуча  і  жорстка,  схожа  на  щетину.
Забарвлення  шерсті  на  спині  являє  собою  суміш  сірувато-білого  і  чорно¬
го  кольорів.  Голова  біла,  але  з  обох  боків  морди  починається  по  чорній
смузі,  які,  розширяючись  догори,  проходять  через  очі  і  опушені  білою
шерстю  вуха,  а  потім  поступово  зникають  на  потилиці.  Самки  відрізня¬
ються  від  самців  меншими  розмірами,  а  також  світлішим  забарвленням,
яке  залежить  від  того,  що  білий  підшерсток  у  них  дужче  просвічується.
 Новонароджені  борсуки,  за  Дебнером,  досягають  довжини  15,  а  з
хвостом  —  19  см.  Шерсть  їхня  складається  з  обрідного  (на  череві  навіть
надзвичайно  обрідного),  жорсткого,  порівняно  товстого,  схожого  на  ще¬
тину  волосся,  яке  щільно  прилягає  одне  до  одного.  Колір  цього  волосся
взагалі  білий,  і  лише  на  темнозабарвлених  місцях  до  них  приєднується
більш-менш  сіре  і  чорне  волосся.  Ті  дві  чорні  смуги,  які  у  дорослого  бор¬
сука  проходять  з  кожного  боку  голови,  виразно  помітні  вже  в  дитинчат,
але  забарвлені  в  бурий  колір;  бурі  також  як  самі  ступні,  так  і  гомілки
передніх  і  задніх  кінцівок.
 Борсук  живе,  за  винятком  острова  Сардинія  і  півночі  Скандинавії,  по
всій  Європі,  а  також  в  Азії,  від  Сирії  (через  Кавказ  і  Персію)  до  Японії  і
в  Сибіру  до  річки  Лени.  Мешкає  борсук  в  окремих  норах,  які  він  вириває
міцними,  заокругленими  кігтями  на  сонячному  боці  лісистих  пагорбів,
влаштовує  там  чотири-вісім  виходів  і  продухвин  для  повітря  і  затишно
влаштовується  всередині.  Головна  частина  житла  —  поглиблення,  в  яке
ведуть  декілька  ходів,  —  така  простора,  що  може  вміщати  як  м’яку  під¬
стилку  з  моху,  так  згодом  і  дитинчат  разом  із  самкою.  Що  ж  до  згаданих
ходів  до  нори,  то  борсук  користується  лише  небагатьма  з  них;  інші  слу¬
жать  йому  або  як  продухвини  для  повітря,  або  як  лазівки  для  втечі  у  разі
небезпеки.  Всюди  в  норі  панує  чистота  і  охайність,  і  цим  житло  борсука
відрізняється  майже  від  усієї  решти  подібних  підземних  притулків  ссав¬
ців.  Свої  нори  борсук  влаштовує  переважно  на  узліссях,  неподалік  від
лугів  або  й  серед  лугів  по  безлісих  ярках.  Завдяки  своїй  силі  борсук  дуже
легко  і  швидко  викопує  нору  і  може  заритися  в  землю  протягом  декількох
хвилин.  В  таких  випадках  він  користується  сильними,  озброєними  міц¬
ними  кігтями  передніми  кінцівками,  а  коли  вирита  ним  земля  починає
заважати,  борсук  задніми  лапами  відкидає  землю  назад,  а  потім,  при  по¬
дальшому  поглибленні,  виштовхує  землю  з  нори  всією  задньою  частиною
свого  тіла,  позбавляючись  у  такий  спосіб  її  надлишків.
 «Житлова  нора  бородавонника  скла¬
дається  з  просторої  камери,  в  якій
сплять  батько,  мати  і  діти,  що  під¬
росли.  Звідси  полого  вниз  йде  хід  у  на¬
ступну  камеру,  де  восени,  з  вересня  по
листопад,  з'являються  на  світ  гар¬
ненькі  поросятка.  Якщо  переслідува¬
ти  самку  з  поросятами,  то  малюки
часто  кидаються  на  землю  і  удають
із  себе  мертвих.  Але  спробуйте  підні¬
міть  хоч  одного!  Воно  заверещить  як
різане,  і  тоді  матка  негайно  біжить
до  нього...  Леопард  переслідував  сам¬
ку  бородавочника  з  поросям.  Матка
раптово  обернулася  і  напала  на  лео¬
парда:  той  накивав  п'ятами.  Іншим
разом  бородавочник  чимось  прогнівив
слона.  Слон  голосно  засурмив  і  кинув¬
ся  в  атаку.  Бородавочник  обернувся
і  пішов  просто  на  слона.  Той  від  не¬
сподіванки  навіть  відступив».
 Бернгард  Гржімек
 Місцями,  де  борсуків  не  турбують,
вони  поселяються  цілими  колоніями,  і
їхні  нори  розгалужуються  під  землею
на  площі  іноді  в  20  га.  У  норах  ідеаль¬
на  чистота.  Підстилку  —  сухе  лис¬
тя,  мох,  траву  —  борсуки  частенько
виносять  вранці  з  нори  провітрюва¬
ти  і  сушити.  Є  у  них  і  відхожі  місця,
місця  для  ігор  і  для  сонячних  ванн.
 Чимало  джмелиних  гнізд  розоряє
борсук.  Оскаженілі  джмелі  його  ку¬
сають,  а  він,  коли  вже  несила,  ко¬
титься  по  землі  і  давить  їх.  Потім
знову  поспішає  до  гнізда,  щоб  з  7сти  і
мед  і  личинок.

■  БОРСУК
 Борсук  (Meles  meles)
 У  борсуків  короткий,  товстий  і  міц¬
ний  тулуб,  товста  шия  і  довга  голо¬
ва  з  рилоподібно  загостреною  мор¬
дою,  маленькі  очі  і  такі  ж  маленькі,
але  помітні  вуха,  голі  ступні  і  силь¬
ні  кігті  на  передніх  лапах,  корот¬
кий  опушений  хвіст  і  густа  груба
шерсть,  а  також  поперечна  склад¬
ка,  що  веде  в  заглиблення,  в  якому
біля  заднього  проходу  знаходять¬
ся  залози.  В  зубній  системі  вражає
міцність  зубів,  всього  ж  їх  36.
 Довжина  тіла  борсука  55—90  см,
хвоста  —  10—20см,  вага  до  16  кг.
 Час  спаровування  у  борсука  припадає
на  кінець  весни.  Латентний  період
вагітності  триває  близько  10  міся¬
ців,  активний  розвиток  ембріонів  —
8  тижнів.
 До  зими  борсуки  сильно  гладшають,
збільшуючи  удвічі  свою  вагу;  старі
самці  важать  майже  32  кг.
 З  усіх  тварин,  що  проводять  своє  життя  наполовину  під  землею,  а  також
тих,  які  лише  сплять  у  норах,  саме  борсук  щонайбільше  піклується  про  те,
щоб  його  лігво  було  просторим  і  безпечним.  Ходи,  що  ведуть  з  поглиблен¬
ня  нори,  майже  завжди  від  8  до  10  метрів  завдовжки,  а  їхні  зовнішні  отвори
знаходяться  один  від  одного  на  відстані  часто  удвічі  більшій.  Сама  нора
лежить  звичайно  під  землею  на  глибині  1,5  або  2  м,  але  якщо  крутизна,  на
якій  закладена  нора,  значна,  то  й  улоговина  нори  знаходиться  на  глибині
5  м  від  поверхні  землі.  В  таких  випадках  ходи,  що  служать  для  вентиляції,
прямують  до  поверхні  майже  завжди  вертикально.  Якщо  ж  борсуку  вдаєть¬
ся  влаштувати  нору  в  ущелині,  то  дві  умови  його  благополуччя  —  безпека  і
спокій  —  будуть  ще  більш  дотримані.  У  своїй  норі  борсук  проводить  більшу
частину  свого  життя,  і  залишає  своє  лігво  для  віддалених  мандрівок  тільки
після  того,  як  нічний  морок  огорне  землю.
 Живиться  борсук  навесні  і  влітку  переважно  корінням,  різноманітними
комахами,  равликами  і  дощовими  черв’яками,  а  при  нагоді  також  молоди¬
ми  зайцями,  пташиними  яйцями  і  пташенятами.  Дощових  черв’яків  борсук
вельми  майстерно  витягує  з-під  землі  за  допомогою  гострих  довгих  кігтів
передніх  лап.  Так  само  він  відшукує  личинок  хрущів  та  інших  шкідливих
комах.  При  добуванні  личинок  борсук  не  вириває  воронкоподібних  ямок
(від  3  до  5  см  углиб,  від  1,5  до  2,5  см  завширшки),  як  це  він  робить  при
добуванні  дощових  черв’яків,  а  розпушує  всю  поверхню  ґрунту  і  перевер¬
тає  грудки  землі.  Іноді  борсук  розриває,  крім  того,  гнізда  джмелів  і  ос  і  з
великим  задоволенням  їсть  багаті  на  личинки  медові  стільники,  не  дуже
зважаючи  на  укуси  комах:  його  жорстке  хутро,  товста  шкіра  і  шар  жиру,  що
знаходиться  під  нею,  цілком  оберігають  від  них.  Равликів,  а  також,  ймовір¬
но,  гусінь  та  метеликів  борсуки  розшукують  і  по  деревах.
 Восени  борсук  живиться  переважно  не  буковими  і  дубовими  жолу¬
дями,  корінням,  як  завжди  вважають,  а  плодами,  крім  того,  морквою  і
буряком,  не  гребує  і  дрібними  ссавцями,  польовими  мишами,  кротами,  а
також  ящірками,  жабами  і  зміями,  що  впали  з  дерев.  Дещо  наносить  собі
на  зиму  в  нору,  якщо  вже  дуже  велика  спокуса  спонукає  його  до  цього,
наприклад,  поле  моркви,  що  знаходиться  поблизу  нори.

	БОРСУК 	ЯВАНСЬКИЙ 	СМЕРДЮЧИЙ  ■
 До  кінця  осені  борсук  стає  вже  досить  угодованим.  О  цій  порі  він  по¬
чинає  подумувати  про  затишну  зимівлю  і  готує  все  для  цього  необхідне.  З
цією  метою  він  натаскує  в  нору  листя  і  настилає  собі  таким  чином  пиш¬
не,  м’яке  і  тепле  ложе.  Потім,  поїдаючи  до  настання  справжніх  холодів
те,  що  наготоване  в  норі  про  запас,  борсук  із  настанням  холоднечі  згор¬
тається  в  клубок,  лягає  на  черево,  просовує  голову  між  передніми  лапами
і  поринає  в  сплячку.  Проте  зимовий  сон  борсука,  так  само  як  і  ведмедя,
часто  уривається.  Так,  якщо  холоди  не  постійні  або  настає  відлига,  а  та¬
кож  не  дуже  холодні  ночі,  борсук  прокидається  і  іноді  вночі  виходить  зі
свого  притулку,  щоб  напитися.  Взагалі  ж,  при  порівняно  теплій  погоді,
борсук  починає  залишати  нору  вже  в  січні,  найпізніше  в  лютому,  причо¬
му  відкопує  для  себе  коріння  або,  якщо  поталанить,  ласує  й  мишею.  Під
час  зимівлі  борсук  дуже  втрачає  у  вазі.
 Час  спаровування  у  борсука  припадає  на  жовтень.  Оскільки  вагітність
триває  від  12  до  15  тижнів,  то  до  кінця  лютого  або  до  початку  березня  самка
народжує  від  трьох  до  п’яти  сліпих  дитинчат,  для  яких  вона  дбайливо  висти¬
лає  гніздечко  мохом,  листям,  папороттю  і  травою.  Все  це  вона  приносить  до
входу  в  нору,  утримуючи  між  задніми  ногами,  і  потім  вже  проштовхує,  допо¬
магаючи  собі  головою  і  передніми  ногами,  до  улоговини  нори.  Відгодувавши
дитинчат  молоком,  вона  доти  тягає  їм  у  нору  черв’яків,  коріння  і  дрібних
ссавців,  доки  вони  самі  не  стануть  у  змозі  добувати  собі  поживу.  Три  або
чотири  тижні  потому  маленькі  звірятка  виходять  разом  зі  своєю  матір’ю  на¬
зовні  і  гріються  на  сонечку  перед  норою.  З  матір’ю  дитинчата  залишаються
до  осені,  а  потім  відділяються  і  починають  жити  самостійно.
 Спіймані  маленькі  борсучата  стають  ручними  і  до  того  прихиляються
до  свого  господаря,  що  навіть  ходять  за  ним  усюди  і  повертаються  в  кліт¬
ку  на  його  вимогу.
 БОРСУК  ЯВАНСЬКИЙ  СМЕРДЮЧИЙ,  або  короткохвіст  (Mydaus  ja-
vanensis),  належить  до  роду  Смердючі  родини  Куницеві.  Зросту  він  неве¬
ликого,  завдовжки  сягає  37  см,  з  яких  близько  2  см  припадає  на  короткий
хвостик.  Густа,  довга  шерсть  рівномірно  забарвлена  в  темно-коричневий
колір.  Біла  або  жовтувато-біла  смуга  проходить  від  тімені  по  всьому  хреб¬
ту  до  кінчика  хвоста.  Нижня  частина  тіла  світліша  за  верхню.  Хутро  скла¬
дається  з  шовковисто-м’якого  підшерстка  і  жорсткого  волосся  ості,  яке
утворює  по  боках  голови  і  на  потилиці  щось  на  зразок  гриви.  Бок,  який
спостерігав  цю  тварину  переважно  на  Яві,  додає  також,  що  вся  лицьова
частина  голови  до  вух  позбавлена  волосся,  а  власне  морда  забарвлена  під
колір  тіла.  Короткохвіст  живе  на  Суматрі,  Яві  і  Борнео.
 Короткохвіст  влаштовує  свою  нору  з  особливою  обережністю  і  неаби¬
яким  умінням  на  незначній  глибині  під  поверхнею  ґрунту.  Якщо  він  від-
 	59»
 Під  час  спаровування  борсук  живе
разом  зі  своєю  самкою,  але  недов¬
го.  Решту  ж  частину  року  прово¬
дить  наодинці.  Правда,  старі,  вели¬
кі  нори  борсуку  нерідко  доводиться
ділити  з  лисицею;  але  обидві  ці  тва¬
рини  мало  спілкуються  між  собою,
і  в  таких  випадках  лисиця  звичайно
захоплює  верхні  ходи  і  лігво,  а  бор¬
сук  мешкає  в  нижніх.
 Борсук  яванський  смердючий,
або  короткохвіст
 (Mydaus  javanensis)
 Борсук  яванський  смердючий  пошире¬
ний  на  Великих  Зондських  островах.
Довжина  тіла  37—51  см,  короткого
хвоста  5—7см,  вага  1,4—3,6  кг.

■  БРАЖНИКИ
 Горсфільд  повідомляє:
 «М’ясо  короткохвоста  може  бути
дуже  смачне,  якщо  тварину  швид¬
ко  вбити  і  так  само  швидко  вида¬
лити  смердючі  залози,  які  в  такому
разі  не  встигають  зіпсувати  своїм
запахом  решту  м’яса.  Що  ж  до  рі¬
дини,  то,  як  розповідає  мій  мисли-
вець-абориген,  короткохвіст  може
випорснути  її  з  себе  щонайбільше
на  відстань  60  см.  Рідина  ця  дуже
тягуча,  а  сильна  її  дія  обумовлена  її
надзвичайною  леткістю,  так  що,  за
деяких  умов,  вона  може  зіпсувати
повітря  в  цілому  селі;  на  близькій
же  відстані  її  запах  в  змозі  довес¬
ти  деяких  людей  навіть  до  непри¬
томності».
 Броненосець  гігантський
 (Priodontes  giganteus
або  P.  maxim  us)
 «У  шлунку  броненосця,  —  пише
Каплер,  —  я  знаходив  завжди  лише
личинок  жуків,  гусінь  і  черв’яків.
Тварина  має  такий  сильний  мус¬
кусний  запах,  що  індіанці  не  їдять
її.  Якщо  броненосця  переслідують,
він  прагне  негайно  ж  забратися  в
свою  нору,  звідки  його  доводиться
викопувати.  Але  броненосець,  по¬
стійно  пирхаючи,  так  швидко  риє
далі,  що  людина,  озброєна  лопа¬
тою,  ледве  може  поспіти  за  ним».
 шукає  місце,  захищене  довгим  і  міцним  деревним  корінням,  то  саме  між
ними,  під  деревом,  він  і  вириває  улоговину  нори,  надаючи  їй  правильної
кулястої  форми  з  діаметром  в  один  метр.  Звідси  до  поверхні  землі  йдуть
в  різні  боки,  приблизно  до  двох  метрів  завдовжки,  ходи,  зовнішні  отвори
яких,  як  правило,  бувають  прикриті  гілками  або  сухим  листям.  Протягом
дня  короткохвіст  залишається  в  своїй  норі;  з  настанням  ночі  виходить  на
пошуки  личинок  і  черв’яків,  особливо  дощових,  яких  дуже  багато  в  ро¬
дючому  чорноземі.  Проте,  вириваючи  із  землі  дощових  черв’яків,  подібно
до  свиней,  писком,  короткохвіст  цим  самим  заподіює  полям  шкоду.  За
Боком,  короткохвіст  приносить  від  трьох  до  чотирьох  дитинчат.  За  Горс-
фільдом,  він  живе  на  Яві  виключно  на  високогір’ях,  не  менше  2  тисяч
метрів  над  рівнем  моря,  і  спостерігається  в  цих  межах  так  само  регулярно,
як  і  властиві  цій  місцевості  рослини.  Всі  гірські  жителі  його  знають  дуже
добре,  а  також  його  звички;  тим  часом  у  долинах  він  відомий  мало.
 Усі  рухи  короткохвоста  повільні,  тому  місцеві  жителі  часто  його  й
ловлять.  Вони  взагалі  не  бояться  короткохвоста  і  навіть  їдять  його  м’ясо,
оскільки,  за  словами  Форбеса,  вважають,  що  якщо  хто  привчить  себе  до
цього,  то  позбавить  себе  від  усіх  хвороб.
 БРАЖНИКИ  (див.  Метелики  сутінкові).
 БРАЖНИК  ОЛЕАНДРОВИЙ  (Daphnis  пегії)  —  найкрасивіший  з  ніч¬
них  європейських  метеликів,  хоча  він  поширений  також  у  Малій  Азії  і
Африці.  Доросла  гусінь  завбільшки  9—11  см  і  зовнішньо  схожа  на  гусінь
«мертвої  голови».  У  стані  лялечки  вона  знаходиться  4—6  тижнів.
 БРАЖНИК  СОСНОВИЙ  (Sphinx  pinastri)  є  нічним  метеликом.  Не¬
показне  сіре  забарвлення  його  крил  відповідає  кольору  соснової  кори,
на  якій  він  полюбляє  відпочивати  денними  годинами.  Розповідають,  що
метелик  цей  вечорами  літає  над  калюжами  і  іноді  занурюється  у  воду.
Самка  приклеює  яйця  до  соснових  хвоїнок,  причому  личинки  її  з’явля¬
ються  тижнів  за  два  потому.  Незабаром  вони  линяють  і  потім  поїдають
власну  шкіру.  Скинувши  ще  три  рази  шкіру,  звичайно  в  середині  вересня,
гусінь  бражника  сповзає  з  дерева,  заривається  в  землю  і,  перетворившись
на  лялечку,  спокійно  чекає  настання  наступної  весни.
 БРОНЕНОСЕЦЬ  ГІГАНТСЬКИЙ  (Priodontes  giganteus,  або  P.  maximus)
живе  в  лісистих  місцевостях  Бразилії  і  Гвіани.  Принц  фон  Від  скрізь  чув
про  нього,  але  ніяк  не  міг  побачити  його.  Він  вважає,  що  цей  бронено¬
сець  поширений  на  більшій  частині  Бразилії,  а  може,  й  у  всій  Південній
Америці.  У  великих  первісних  лісах  мисливці  часто  знаходили  під  корін¬
ням  старих  дерев  його  нори  і  житла,  по  ширині  яких  можна  було  дійти
висновку  про  розміри  тварини.  Тубільні  мисливці  запевняли,  що  він  за¬
вбільшки  з  велику  свиню.
 Пізніше  з’ясувалося,  що  довжина  тіла  гігантського  броненосця  до¬
сягає  1  м  і  більше,  довжина  хвоста  дорівнює  приблизно  половині  цієї
довжини.  За  Каплером,  вага  його  досягає  45  кг.  Лоб  і  череп  вкриті  дуже
неправильними  кістяними  таблицями.  Плечовий  панцир  складається  з  10
поперечних  рядів,  між  якими  ззаду  з  боків  вставляється  ще  один  ряд;  ру¬
хомих  поясів  налічується  12—13,  крижовий  панцир  складається  з  16—17
рядів.  Щити  квадратні  або  прямокутні,  також  пяти-  і  шестикутні,  задні
ряди  крижового  панцира  неправильні;  хвіст  вкритий  чотирикутними  і
неправильними  кістяними  пластинками.  Усюди  між  щитками  стирчать
короткі  щетини.  Невеликі  широкі  вуха  вкриті  круглими  кістяними  боро¬
давочками.  Колір  тіла,  за  винятком  білої  голови,  хвоста  і  бічної  смужки,
чорний.  Короткі  нерухомі  пальці  мають  міцні  кігті.  Середній  кіготь  п’яти¬
палих  передніх  лап  надзвичайно  великий,  пальці  задніх  ніг  мають,  на¬
впаки,  широкі,  плоскі,  майже  копитоподібні  кігті.  Шийні  хребці  частково
зрослися  так,  що  на  перший  погляд  здається,  що  їх  тільки  п’ять.  Хребці
мають  високі,  широкі  остисті  відростки,  що  прилягають  один  до  одного
і  служать  опорою  для  важкого  панцира;  12  крижових  хребців  зливаються
з  клубовими  і  сідничими  кістками,  12  ребер  дуже  широкі;  грудна  кістка
складається  з  6  частин.  Плече  повернене  навколо  поздовжньої  осі.  Проте

БРОНЕНОСЕЦЬ  ПЛАЩОНОСНИЙ
 61
 найдивовижніше  в  гігантського  броненосця  —  це  його  зуби.  У  верхньому
ряду  по  24—26  зубів,  у  нижньому  —  по  22—24,  правда,  деякі  з  них  ви¬
падають;  у  будь-якому  разі,  зубна  система  складається  з  90—100  зубів.
У  передній  половині  рядів  вони  являють  собою  тонкі  пластинки  і  лише
ззаду  поступово  стають  товщими  і  набирають  яйцеподібної,  круглої  або
циліндричної  форми.  Деякі  з  передніх  зубних  пластинок  зрослися,  зда¬
ється,  з  двох  зубів.  За  своїм  складом  вони  схожі  на  зуби  решти  броненос¬
ців.  Навіщо  потрібно  гігантському  броненосцю  стільки  зубів,  абсолютно
нез’ясовно,  оскільки,  як  відомо,  його  їжа  нічим  не  відрізняється  від  їжі
інших  видів.
 БРОНЕНОСЕЦЬ  ПЛАЩОНОСНИЙ  (Chlamyphorus  truncatus)  відрізня¬
ється  від  решти  броненосців  більше  панциром,  ніж  внутрішньою  будовою
тіла.  Фітцингер  на  основі  власних  досліджень  наводить  наступний  опис
цієї  тварини:  «Чилійський  плащоносний  броненосець,  якого  одні  при¬
рододослідники  називають  щитоносним  кротом,  а  інші  —  броненосною
мишею,  завдяки  своєму  шкірястому  роговому  панциру,  що  вкриває  його
тіло,  належить  до  найчудовіших  створінь  в  усьому  тваринному  світі.  Голова
броненосця  невелика.  Очі  малі  та  прикриті  щетиною,  що  звішується  над
ними.  Вуха  розташовані  близько  від  очей  і  не  мають  зовнішньої  вушної  ра¬
ковини;  вузький  слуховий  прохід  оточений  лише  трохи  піднесеним  краєм
шкіри,  крім  того  також  прикритий  волоссям.  Ротова  щілина  мала,  трохи  не
доходить  до  очей  і  оточена  твердими,  жорсткими  і  роздутими  губами.  На
поверхні  досить  довгого  м’ясистого  язика  конічної  форми  є  дрібні  борода¬
вочки.  Різців  та  іклів  немає;  корінні  зуби,  яких  завжди  по  вісім  у  верхній
і  в  нижній  щелепі,  вкриті  шаром  емалі.  Вони  не  мають  коріння,  жувальна
поверхня  у  них  плоска,  за  винятком  передніх  зубів,  які  дещо  загострені.
 Шия  коротка  і  товста,  тіло,  навпаки,  довге,  ширше  ззаду,  вужче  в
плечах,  а  боки  дещо  запалі  посередині.  Передня  половина  тіла  набагато
сильніша  за  задню.  Лапи  короткі;  передні  кінцівки  дуже  товсті,  незграбні
і  мають  майже  таку  ж  саму  будову,  як  у  крота;  задні  лапи  набагато  слабкі¬
ші  за  передні,  ступня  їхня  вузька  і  довга.  Обидві  пари  кінцівок  п’ятипалі;
лише  не  цілком  рухомі  пальці  передніх  лап  з’єднані  між  собою  до  основи
кігтів;  на  задніх  лапах  пальці  вільні.  На  передніх  кінцівках  другий  па¬
лець  довший  за  інші,  зовнішній  —  найкоротший  і  має  біля  основи  рогову
пластинку,  що  служить  броненосцю  для  риття.  На  задніх  лапах  найдов¬
ший  третій  палець,  а  зовнішній,  як  і  на  передніх  лапах,  —  найкоротший.
Усі  пальці  мають  кігті  з  тупими  кінцями.  За  допомогою  великих  і  міцних
кігтів  передніх  кінцівок  броненосець  риє  землю.  Хвіст,  прикріплений  до
виїмки  нижнього  краю  панцира,  що  покриває  задню  частину  тіла,  круто
 Броненосці,  родина  Ссавці  ряду  Не¬
повнозубі.  Довжина  тіла  —  від  12  см
до  1  м.  Панцир  з  рогових  щитків.
20—25  видів  мешкає  в  Америці.  Чи¬
сельність  багатьох  видів  невелика,
4  види  охороняються.
 Броненосець  плащоносний
 (Chlamyphorus  truncatus)
 Тварина  ця  мешкає  на  піщаних  рів¬
нинах,  риє  довгі  ходи  під  землею,
дуже  рідко  виходить  на  поверхню
і,  ймовірно,  майже  все  життя  про¬
водить  під  землею.  Живиться,  ма¬
буть,  комахами  і  черв’яками,  мож¬
ливо,  навіть  ніжним  корінням.  Про
розмноження  відомо  тільки,  що
тварина  малоплодюча.  Тубільці  за¬
певняють,  що  самка  носить  своїх
дитинчат  під  панциром.

■  БРОНЕНОСЕЦЬ  ТРИПОЯСНИЙ
 Броненосець  трипоясний
 (Tolypeutes  tricinctus)
 загинається  вниз  і  прямує  уздовж  нижнього  боку  тіла  між  задніми  лапа¬
ми,  так  що  абсолютно  прилягає  до  черева.  Короткий,  негнучкий  і  майже
нерухомий,  біля  основи  він  товщий,  потім  поступово  звужується  і  сплю¬
щується,  але  в  кінці  раптом  розширяється  в  довгасту  сплюснуту  пластин¬
ку,  яка  має  звивистий  край  і  майже  лопатоподібну  форму.
 Уся  верхня  частина  тіла  вкрита  шкірястим  роговим  панциром,  що
складається  з  щитків.  Панцир  досить  товстий  і  менш  гнучкий,  ніж  шкі¬
ра.  Він  починається  на  голові,  йде  по  всій  спині  до  задньої  частини  і
вертикально  спускається,  так  що  тварина  здається  мовби  зрізаною  і  наче
знівеченою.  Весь  панцир,  як  на  верхньому  боці,  так  і  на  нижньому,  по¬
збавлений  волосся  і  абсолютно  гладкий,  лише  на  нижніх  краях  його  зна¬
ходиться  численне  і  досить  довге  шовковисте  волосся.  Навпаки,  шкіра
тварини  скрізь,  і  навіть  під  панциром,  за  винятком,  мабуть,  хвоста,  підо¬
шов,  кінця  морди  і  підборіддя,  вкрита  досить  густим,  тонким  і  м’яким,
майже  шовковистим  волоссям,  яке  набагато  довше,  але  зовсім  не  таке
густе,  як  у  кротів.  Найдовше  волосся  —  на  боках  і  кінцівках,  коротше  і
обрідніше  —  на  тильному  боці  ступень,  де  вони  виступають  між  роговими
бородавчастими  піднесеннями.  Хвіст  вкритий  шкірою,  яка  на  верхньому
боці  досить  гладка  і  має  14—16  майже  щитоподібних  поперечних  валів,
тоді  як  на  нижньому  боці  усаджена  численними  бородавчастими  підви¬
щеннями.  Обидва  соски  знаходяться  на  грудях.  Колір  панцира,  як  і  во¬
лосся,  жовтувато-білий,  на  нижньому  боці  тіла  дещо  світліший.  Очі  чорні.
Довжина  тіла  —  13  см,  хвоста  —  3,5  см,  висота  в  загривку  —  5  см».
 БРОНЕНОСЕЦЬ  ТРИПОЯСНИЙ  (Tolypeutes  tricinctus).
 «Деякі  називають  його  «боліта»  (куля),—  повідомляє  Азара,  —  оскільки
він  єдиний  з  усіх  броненосців,  хто  ховає  голову,  хвіст  і  чотири  лапи,
коли  лякається;  при  цьому  він  утворює  зі  свого  тіла  кулю,  яка  може
котитися  в  будь-якому  напрямку.  Розгорнути  цю  кулю  можна,  лише
доклавши  великих  зусиль.  Мисливці  вбивають  цю  тварину,  з  усієї  сили
кидаючи  її  об  землю.  Я  бачив  лише  одного,  якого  мені  подарували,  але
він  був  такий  слабкий  і  хворий,  що  помер  вже  наступного  дня.  Звір  по-

БРОНЕНОСЕЦЬ  ШЕСТИПОЯСНИЙ  ■
 стійно  знаходився  у  згорненому  стані,  майже  у  вигляді  кулі,  і  незграбно
бігав,  не  випростовуючи  тіла,  ледве  піднімав  при  цьому  лапи  і  ступав
замість  підошов  кінчиками  великих  пальців  (отже,  кінчиками  кігтів),
хвіст  тримав  у  такому  положенні,  що  той  майже  торкався  землі.  Пере¬
дні  та  задні  кінцівки  у  нього  набагато  слабші,  ніж  в  інших  броненосців,
а  кігті  не  дуже  пристосовані  для  риття.  Тому  я  сумніваюся,  щоб  він  ви¬
копував  собі  нори;  якщо  він  справді  живе  в  норах,  то  вони,  ймовірно,
викопані  іншими  представниками  цієї  ж  групи.  Я  розпитував  про  це,  і
всі  стверджували,  що  його  завжди  бачили  на  поверхні  землі.  Розпрями¬
ти  тіло  звіра  проти  його  волі,  як  я  часто  робив  це  з  іншими  тваринами,
щоб  зміряти  їх,  просто  неможливо.  Довжина  від  кінця  морди  до  кінця
хвоста  дорівнює  45  см,  а  хвіст  завдовжки  7  см;  внизу  біля  кінця  він  або
круглої,  або  конічної  форми,  біля  основи  ж  сплюснутий  і  широкий.
Пластинки  у  нього  теж  не  такі,  як  у  решти  броненосців,  а  схожі  біль¬
ше  на  крупні  зерна;  лобова  броня  вгорі  набагато  товща,  ніж  в  інших
видів,  і  складається  з  рядів  щитів  і  неправильних  шматків.  Вуха  хоча  і
мають  2,5  см  у  довжину,  але  не  досягають  верхівки  лобового  панцира,
який  значно  видається  над  головою.  Плечовий  щит  6,5  см  завширшки;
тварина  може  прикривати  і  захищати  ним  не  тільки  очі,  але  й  більшу
частину  голови  (ймовірно,  коли  згортається).  Кожний  з  трьох  спин¬
них  поясів  звіра  завдовжки  1,7  см,  але  вони  звужуються  у  напрямку  до
боків;  крижовий  щит  завширшки  15  см.  Усі  окремі  пластинки  щитів  і
поясів  неправильні,  шорсткі,  горбкуваті,  і  кожна  з  них,  у  свою  чергу,
складається  з  безлічі  дрібніших  неправильних  шматочків.  Колір  тва¬
рини  свинцево-сірий,  блискучий  або  бурий,  шкіра  між  смугами  біла,
а  на  нижньому  боці  темна.  Тут  щитків  зовсім  мало,  але  на  зовнішньому
боці  кінцівок  і  на  боках,  де  з’єднуються  пояси,  їх  багато.  Там  помітні  і
м’язи,  які  стягують  щитки,  щоб  утворити  з  них  кулю.  Тільки  на  лапах
немає  пластинок,  хоча  там  є  окремі  щитки».
 БРОНЕНОСЕЦЬ  ШЕСТИПОЯСНИЙ  (Euphractus  sexcinctus).  Довжи¬
на  його,  включаючи  хвіст  завдовжки  20  см,  дорівнює  56—60  см.  Позаду
вух  у  нього  знаходиться  смуга,  що  складається  з  8  щитів;  між  плечовим
і  крижовим  панциром  6  широких  поясів.  Панцир  буро-жовтий,  зверху
темніший,  шкіра  блідого  буро-жовтого  кольору.
 Броненосці  не  живуть  довго  на  одному  місці,  а  часто  міняють  ліг¬
во.  Воно  являє  собою  викопану  ними  нору  у  вигляді  галереї  завдовжки
1—2  м.  При  вході  нора  кругла,  і  залежно  від  розмірів  тварини  діаметр  її
коливається  від  20  до  60  см.  До  кінця  нора  розширюється,  так  що  тварина
може  вільно  повертатися  в  глибині  нори.  Напрямок  ходу  різний.  Спо¬
чатку  він  іде  вниз  під  кутом  приблизно  45°,  потім  повертає  і  йде  то  пря¬
мо,  тобто  горизонтально,  то  завертає  в  той  чи  інший  бік.  В  таких  норах
броненосці  проводять  весь  час,  вільний  від  добування  їжі.  У  безлюдних
місцевостях  вони  виходять  з  нори  і  вдень,  якщо  небо  вкрите  хмарами  і
їм  не  заважає  яскраве  сонячне  світло.  У  населених  місцях  тварини  не  за¬
лишають  своїх  осель  до  настання  сутінків,  але  потім  бродять  цілу  ніч.  їм,
мабуть,  байдуже,  чи  знайдуть  вони  зворотний  шлях  до  своєї  нори,  чи  ні;
якщо  вони  заблукають,  то  вириють  собі  нову.
 Звичайно  всі  броненосці  рухаються  повільним  кроком.  Робити  стриб¬
ки  або  швидко  і  вправно  повертатися  вони  не  в  змозі.
 Брак  спритності  винагороджується  у  них  великою  м’язовою  силою.
Завдяки  їй  вони  швидко  зариваються  в  грунт,  і  притому  в  таких  місцях,  де
кайло  насилу  входить  у  землю,  наприклад,  біля  підніжжя  горбиків,  побу¬
дованих  термітами.  Дорослому  броненосцю,  що  почув  близькість  ворога,
достатньо  трьох  хвилин,  щоб  викопати  хід,  який  значно  перевершує  у  до¬
вжину  його  тіло.  При  ритті  броненосці  дряпають  землю  кігтями  передніх
кінцівок  і  відкидають  розпушену  землю  назад  задніми  лапами.
 їхні  нори  ніколи  не  бувають  ширші,  ніж  це  потрібно  для  того,  щоб
проникнути  в  них,  тому  тварині  варто  лише  трохи  зігнути  спину  і  краї
поясів  зверху,  а  гострі  кігті  знизу  чинять  такий  опір,  що  людині  стає  не
під  силу  витягти  тварину  з  нори.  Броненосці  часто  звільняються  вже  тоді,
коли  їх  вдається  вирвати  з  нори,  раптово  згинаючись  і  знову  розпрямля¬
ючись,  як  пружина.
 Залежно  від  часу  запліднення  самка  народжує  або  взимку,  або  навес¬
ні.  Незважаючи  на  невелику  кількість  сосків,  у  неї  буває  4—6  дитинчат.
 Азара  говорить,  що  броненосці  вла¬
штовують  свої  житла  головним  чи¬
ном  під  мурашниками  і  житлами
термітів.  Це  дуже  зручно  для  них,
оскільки  вони  можуть  збирати  свою
основну  поживу  і  вдень.  Броненосці
підривають  знизу  мурашники  і  з  вда¬
ють  їхніх  мешканців,  і  нора,  таким
чином,  виявляється  їм  не  потрібна.
Окрім  мурашок  і  термітів,  вони  по¬
їдають  жуків  і  їхніх  личинок,  гусінь,
коників  і  земляних  черв  'яків.

■  БРОНЕНОСЕЦЬ  ЩЕТИНИСТИЙ
 Усі  броненосці  —  мешканці  Пів¬
денної  Америки  і  поширені  на  пів¬
ніч  до  Мексики.  Живуть  на  порос¬
лих  мізерною  рослинністю  піщаних
рівнинах,  на  полях,  а  також  на
узліссях,  не  заглиблюючись,  проте,
в  ліси.  Лише  під  час  спаровування
можна  побачити  по  декілька  пред¬
ставників  одного  виду  разом;  ре¬
шту  часу  кожний  броненосець  живе
окремо.
 Чисельність  броненосців  зменшу¬
ється,  їм  загрожує  повне  винищен¬
ня.  їхнє  розмноження  незначне.
Деякі  види,  щоправда,  народжують
до  дев’ять  дитинчат,  але  ростуть
вони  дуже  повільно.
 Протягом  декількох  тижнів  мати  дбайливо  ховає  їх  у  своїй  норі.  У  дитин¬
чат  важко  розрізнити  стать,  тому  бразильці  вважають,  що  всі  дитинчата
одного  приплоду  —  або  самці,  або  самки.  Ймовірно,  час  годування  ди¬
тинчат  молоком  триває  недовго,  оскільки  скоро  вони  починають  бігати
по  полях.  Як  тільки  вони  трохи  підростуть,  кожний  прямує  своїм  шляхом,
і  самка  вже  більше  не  піклується  про  своє  потомство.  Взагалі  броненосці
живуть  поодинці,  окрім  хіба  того  випадку,  коли  в  норі  поміщається  мати
з  дитинчатами,  які  ще  смокчуть  матір.
 Броненосці  риють  таку  кількість  нір,  що  буває  досить  важко  відрізни¬
ти  жиле  житло  від  кинутого.  Проте  досвідчені  індіанці  вміють  розпізна¬
вати  житлові  нори.
 Окрім  людей,  їм  докучають  великі  кішки  і  бразильський  вовк.  Проте,
мабуть,  всі  ці  вороги  заподіюють  їм  не  дуже  багато  шкоди,  оскільки  в  тих
місцях,  де  людина  дає  їм  спокій,  їх  завжди  багато.
 З  органів  чуття  у  них  найкраще  розвинений  нюх,  слух  —  слабкий,
а  очі  абсолютно  не  пристосовані  до  яскравого  сонячного  світла,  та  й  у  су¬
тінках  придатні  лише  для  того,  щоб  розглянути  предмети,  які  знаходяться
дуже  близько.
 БРОНЕНОСЕЦЬ  ЩЕТИНИСТИЙ  (Chaetophractus  villosus)  водиться  в
пампасах  Буенос-Айреса.  Голова  широка,  зверху  плоска,  з  тупою  мордою,
очі  маленькі,  вуха  воронкоподібні  та  вкриті  червоною  сітчастою  шкірою,
шия  коротка  і  товста,  тіло  широке  і  немовби  приплюснуте  зверху.  Корот¬
кі,  товсті,  п’ятипалі  кінцівки  озброєні  великими  кігтями.  Верхня  частина
голови  вкрита  неправильними  шестикутними  щитками;  панцир  над  кож¬
ним  оком  мовби  трохи  вирізаний.  На  потилиці  знаходиться  9  довгастих
чотирикутних  щитків,  що  стоять  поряд  один  з  одним,  на  передній  час¬
тині  спини  з  боків  7,  а  посередині  5  рядів  неправильних  шестикутних
пластинок.  За  цим  плечовим  панциром  йде  6  рухомих  поясів  з  довгас¬
тих  чотирикутних  щитків,  а  потім  крижовий,  або  стегновий,  панцир,  що
складається  з  10  рядів  довгастих  чотирикутних  щитків.  Хвіст  біля  основи
вкритий  панциром  з  5  окремих  кілець,  що  складаються  з  чотирикутних
щитків,  решту  його  покривають  неправильні  шестикутні  луски.  Нарешті,
під  кожним  оком  знаходяться  з’єднані  між  собою  вертикальні  ряди  щит¬
ків  завдовжки  5—7  см,  а  на  шиї  —  два  такі  ж  самі  поперечні  ряди,  але  не
з’єднані  між  собою.  Зверху  лапи  і  передні  кінцівки  теж  покриті  непра¬
вильними  шестикутними  лусками.  Решту  тіла  вкриває  товста  зморшкува¬
та  шкіра,  на  якій  знаходиться  багато  плоских  бородавок.
 БРОНЕНОСЦЕВІ,  родина  Dasypodidae  —  незграбні  створіння  з  видо¬
вженою  мордою,  великими  свинячими  вухами,  товстим  хвостом  і  коротки¬
ми  кінцівками  з  дуже  великими  кігтями,  які  служать  їм  для  копання.  Назву
«поясні  тварини»  броненосці  дістали  через  своєрідну  будову  панцира,  на
спині  якого  лежать  пластинки  у  вигляді  неповних  поясів.  Середні  пояси
складаються  з  довгастих  чотирикутних  пластинок,  тоді  як  плечовий  і  кри¬
жовий  щити  утворені  поперечними  рядами  чотирикутних  або  шестикутних
пластинок,  між  якими  знаходяться  дрібні  неправильні  щитки.  Тім’яний
панцир  теж  складається  з  щитків,  здебільшого  пяти-  або  шестикутних.
Нижній  бік  тіла  вкритий  грубим  або  м’яким  щетинистим  волоссям;  у  бага¬
тьох  видів  окремі  волосинки  ростуть  скрізь  між  щетинами.
 Щелепи  надзвичайно  слабкі.  Зуби  однієї  щелепи  вдаються  у  проміжки
зубів  іншої,  але  тварина  не  в  змозі  міцно  кусати  або  жувати.  Язик  схожий
на  червоподібний  язик  мурахоїдів,  але  не  може  так  далеко  висовуватися
з  рота.
 Удень  броненосці  звичайно  ховаються  в  нори.  Один  вид  веде  підзем¬
ний  спосіб  життя,  як  кріт.  Інші  охоче  виривають  собі  нори  поряд  із  ве¬
ликими  мурашниками  і  термітними  купами,  оскільки  пожива  броненос¬
ців  складається  переважно  з  комах  і  їхніх  личинок,  а  особливо  мурашок.
Черв’яків  і  слизняків  вони  теж  поїдають  при  нагоді;  не  уникають  і  падла;
деякі  охоче  їдять  також  рослинну  їжу.
 З  настанням  темряви  броненосці  вилазять  зі  своїх  глибоких  підзем¬
них  притулків.  Наскільки  повільними  і  млявими  здаються  ці  тварини  при
ходьбі,  настільки  ж  вони  швидкі  та  спритні,  коли  треба  заритися  в  землю.

БУБАЛ  ЗВИЧАЙНИЙ  ■
 65
 Вони  так  майстерно  риють  нори,  що  закопуються  в  землю  просто  перед
очима  спостерігача.
 Броненосці  —  нешкідливі  та  мирні  створіння.  Голос  їх  нагадує  неви¬
разне  бурчання.
 БУБАЛ  ЗВИЧАЙНИЙ  (див.  Каама).
 БУГАЙ  (Botaurus  stellaris)  належить  до  родини  Чаплеві.  Має  дебеле  тіло,
довгу,  але  товсту  шию,  вузький,  високий  дзьоб,  широкі  крила,  десятиперий
хвіст,  середньої  довжини  кінцівки  і  густе  оперення,  подовжене  на  шиї.  Все
оперення  іржаво-жовтого  кольору  з  бурими  плямами,  смугами  і  різнома¬
нітними  рисками.  Птах  цей  досить  поширений  у  долинах  Волги  і  Дунаю  і
у  всьому  Центральному  Сибіру,  а  під  час  перельотів  відвідує  Північну  Аф¬
рику;  водиться  на  озерах,  ставках  і  болотах,  порослих  очеретом.
 Бугай  винищує  всіх  тварин,  яких  у  змозі  проковтнути.  Якщо  це  мож¬
ливо,  він  уникає  крупних  ворогів,  але,  потрапивши  в  безвихідне  стано¬
вище,  хоробро  кидається  на  супротивника  і  так  вправно  спрямовує  удари
свого  дзьоба  в  його  очі,  що  навіть  і  досвідчена  людина  мусить  остеріга¬
тися  цього  птаха.
 Поживу  бугая  складають  риба,  жаби,  змії,  ящірки,  молоді  птахи  та  дрібні
ссавці.  Полює  він  тільки  вночі  і  їсть  надзвичайно  багато.  Крик  його  дуже
дивний;  самець  під  час  розмноження  видає  щось  схоже  на  ревіння  бика.
 БУЙВІЛ  АНОА  (Bubalus  depressicornis)  належить  до  ряду  Парнокопи-
ті.  Його  висота  в  холці  1,3—1,4  м,  довжина  тулуба,  включаючи  хвіст  за¬
вдовжки  ЗО  см,  сягає  2  м.
 Тулуб  у  нього  осадкуватий  і  найтовщий  у  середній  частині,  а  ззаду
втрачає  свою  масивність;  загривок  підіймається  вище,  ніж  крижі.  Шия
коротка,  злегка  заокруглена,  голова  в  лобовій  частині  широка,  а  до  морди
загострюється.  Гола  частина  носа  велика  і  займає  всю  верхню  губу;  пере¬
нісся  дещо  горбате.  Темно-карі  очі  з  круглястою  зіницею  мають  зверху
великі  вії;  вуха  короткі.  Роги  біля  своєї  основи  широко  відстоять  один
від  одного.  Відростаючи  від  країв  лобової  кістки,  вони  прямують  вгору  і
трохи  назад.  Роги  тригранної  форми;  внизу  мають  кільцеві  смужки,  по¬
верхня  їхня  догори  стає  гладкою  і  конусоподібною;  закінчуються  вони
шилоподібним  вістрям.  Середньої  довжини  хвіст  поступово  стоншується  і
на  кінці  має  китицю  з  обрідного  волосся.  Низькі,  товсті,  широко  розстав¬
лені  кінцівки  закінчуються  округлими  ратицями.  Слізні  западини  відсут-
 Буйвіл  карликовий  Целебеса,  або
аноа,  —  найменший  з  биків  і  буйво¬
лів:  висота  у  холці  —  метр.  Масть
чорно-бура,  роги  короткі.  У  телят
густа  жовтувато-бура  шерсть,  але
дорослі  бики  і  корови  майже  без¬
шерсті.  Дві  раси  (можливо,  два  різні
види)  аноа  мешкають  у  густих  ни¬
зинних  і  гірських  лісах,  звичайно  біля
води,  полюбляють  плавати  і  валяти¬
ся  в  багнюці.
 Бугай  {Botaurus  stellaris)
 Бугаї  —  болотяні  птахи,  належать
до  родини  Ardeidae.  Два  роди  (Botau¬
rus  і  Ixobrychus),  поширені  по  всьому
світу,  об'єднують  12  видів,  усі  вони
живуть  у  заростях  очерету.  Споло¬
хані  птахи  витягають  шию  вгору,  на¬
зустріч  небезпеці,  так  що  подовжене
тіло  і  смугасте  оперення  зливають¬
ся  з  очеретом  і  таким  чином  ста¬
ють  малопомітними.  Крики  самців  в
сезон  розмноження,  схожі  на  ревіння
бика,  чути  на  відстані  до  5  км.  Гнізда
будують  з  гілок  у  заростях  очерету
і  насиджують  від  4  до  6  яєць.

■  БУЙВІЛ  АФРИКАНСЬКИЙ  ЧОРНИЙ
 Висота  аноа  в  холці  —  приблизно
98  см,  маса  150—200  кг,  довжина  від¬
кинутих  назад  рогів  —  близько  40  см.
 Пєсков  повідомляє:  «Під  нас  першої  по¬
дорожі  Східною  Африкою  я  бачив  ста¬
до  буйволів  зверху,  з  маленького  літа¬
ка.  Знімок  підтверджує  опис  фахівців
про  похідне  шикування  стада.  Тут  у
кожного  своє  місце.  Попереду  —  сильні
ватажки,  всередині  —  самки  з  теля¬
тами,  з  боків  —  молодняк,  а  ззаду  —
найслабші.  Вони  й  стають  жертва¬
ми  левів,  які  полюбляють  смачне  м  'ясо
диких  биків,  хоча  й  побоюються  їхньої
грізної  зброї.  Трапляється,  буйвіл  під¬
німає  лева  на  роги».
 Вагітність  чорного  буйвола  триває
11  місяців,  для  пологів  самки  на  де¬
кілька  днів  віддаляються  від  стада;
щойно  народжене  теля  важить  26—
50  кг.  Теля-самець  залишає  матір  у
2  роки  і  приєднується  до  групи  неодру¬
жених,  а  молода  самка  залишається
у  клані.  Самки  досягають  статевозрі-
лості  у  3  роки,  самці  —  4,5  року.
 ні.  Волосся  по  всьому  тілі  не  дуже  довге.  Шерсть  має  темно-буре  забарв¬
лення,  що  набуває  світлішого  відтінку  на  майже  голих  частинах  морди  і
переходить  на  зовнішньому  боці  вух  у  брудний  світло-бурий  колір,  а  на
нижньому  боці  —  у  світло-бурий.  Плечові  і  пахові  ділянки  з  внутрішнього
боку  забарвлені  в  жовтувато-білий  колір.
 БУЙВІЛ  АФРИКАНСЬКИЙ  ЧОРНИЙ,  або  кафрський  (Syncerus  cof¬
fer),  належить  до  родини  Порожнисторогі,  —  найсильніший  і  найлютіший
вид,  відмітний  своєрідними  рогами.  Він  кремезніший  за  інших  буйволів;
голова  у  нього  порівняно  невелика,  з  дещо  вузьким  лобом,  трохи  гор¬
батим  носом  і  широкою  мордою.  Очі  середніх  розмірів  з  темно-карою
райдужною  оболонкою  і  поперечною  зіницею.  Вуха  дуже  великі,  верхній
край  у  них  вигнутий  і  кінці  загнуті  вниз;  по  краях  вуха  обросли  густим,
довгим  волоссям.  Шия  довга,  товста,  могутня;  тулуб  біля  загривка  піді¬
ймається  невисоко,  тому  тут  утворюється  тільки  злегка  помітний  плоский
горб;  спина  пряма  або  трохи  запала;  трохи  піднесені  крижі  стрімко  спус¬
каються  до  хвоста;  черево  повне  і  висяче;  хвіст  довгий,  тонкий  і  закінчу¬
ється  густою  китицею,  що  вкриває  половину  його  довжини.
 Роги  загинаються,  починаючи  від  своєї  основи,  спочатку  в  різні  боки
і  назад,  потім  вгору  і  назад  і,  нарешті,  біля  кінчиків  ще  помітно  всереди¬
ну.  У  старих  биків  роги  надзвичайно  широкі,  сплюснуті,  вкриті  товстими
зморшкуватими  складками  і  настільки  закривають  весь  лоб,  що  від  нього
залишається  вільною  тільки  вузька  смужка  посередині.  Забарвлення  твари¬
ни  залежить  не  стільки  від  її  чорного  волосся,  скільки  від  темного  кольору
її  сірувато-бурої  шкіри.  Корови,  телята  і  молоді  тварини  мають  тьмяно-
буре  або  тьмяно-рудувате  забарвлення.  Висота  чорного  буйвола  в  холці  за¬
лежить  від  статі  та  статури  і  коливається  від  1,5  до  1,8  м.  Роги  в  обох  статей
досягають  у  довжину  1—1,12  м.  У  самки  вони  не  такі  широкі  та  масивні.
 Поширений  чорний  буйвіл  на  великій  частині  східної  половини  Аф¬
рики.  Він  віддає  перевагу  рівнинам  перед  гористими  країнами  і  для  сво¬
го  постійного  місцеперебування  обирає  місцевість,  де  не  бракує  води,
 Буйвіл  африканський  чорний,
або  кафрський
 (Syncerus  caffer)
 «Чорні  буйволи,  —  говорить  Коль-
бе,  —  дуже  небезпечні  тварини.
Якщо  вони  роздратовані  чимось,  що
має  червоний  колір,  або  пострілами
і  наполегливим  переслідуванням,  то
не  можна  бути  впевненим  за  своє
життя:  тоді  вони  починають  ревти  і
бити  землю  ногами  і  вже  нікого  не
бояться.  В  люті  кидаються  вони  у  во¬
гонь  і  у  воду,  перекидаючи  все,  що
знаходиться  на  їхньому  шляху».

БУЙВІЛ  ВОДЯНИЙ  АЗІЙСЬКИЙ  ■
 оскільки  вода  або  принаймні  рідке  багно  є  важливою  умовою  його  гарно¬
го  самопочуття.  Він  майже  однаково  добре  уживається  в  первісному  лісі
та  в  чагарникових  заростях,  серед  густих  очеретів  і  у  відкритому  степу,  не
боїться  й  гористих  країн.
 За  своєю  природою  чорний  буйвіл  належить  до  суспільних  тварин  і
утворює  стада;  там,  де  його  дуже  турбують,  стадо  складається  з  30—60
голів,  але  в  місцях  більш  спокійних  воно  налічує  сотні  і  навіть  тисячі
голів.  Корови  живуть  завжди  мирно,  а  бики  тільки  до  настання  статево¬
го  збудження  —  в  цей  період  вони  хоробро  б’ються  за  першість  у  стаді.
Буйволи  часто  виганяють  зі  свого  середовища  якого-небудь  старого  сер¬
дитого  бика,  який  потім  решту  свого  життя  проводить  наодинці.  Селус
помітив,  однак,  що  в  Південній  Африці  ці  вигнанці  охоче  збираються  в
окремі  стада,  котрі  налічують  від  8  до  15  голів.  Злучка  і  народження  телят
відбуваються  в  різні  місяці,  залежно  від  зміни  пір  року  в  різних  частинах
великої  зони  їх  поширення.  У  Південній  Африці,  говорить  Селус,  телята
народжуються  від  січня  до  березня.
 Найспекотніші  години  чорний  буйвіл  пролежує  сумирно  і  нерухомо
на  одному  і  тому  ж  самому  місці,  причому  спить  або  пережовує  жуйку;
притулком  йому  часто  служить  калюжа  або  брудна  яма,  тому  він  буває
вкритий  товстою  кіркою  засохлого  багна.  Десь  під  вечір  він  підіймається
і  з  перервами  пасеться  до  раннього  ранку,  квапливо  відмахуючись  хвос¬
том  від  докучливих  мух,  часто  виражає  своє  роздратування  глухим  ревом,
завжди  підозріло  обнюхує  повітря  вологим  товстим  носом,  поводить  ши¬
рокими  вухами,  прикрашеними  довгим  волоссям,  і  сердито  б’є  себе  по
боках  китицею  хвоста.
 Полювання  на  буйволів  може  бути  небезпечною  справою;  вони  рідко
відразу  падають  мертвими  від  пострілів  і  мають  ще  достатньо  сил  і  часу,
щоб  помститися  за  себе.  Біля  озера  Чад  поранений  буйвіл,  шаліючи  від
люті,  небезпечно  поранив  людину  і  вбив  двоє  коней.  Відомо,  що  так  само
1861  року  в  Африці  загинув  один  німецький  мандрівник,  барон  Вільгельм
фон  Гарнір.  Поранений  ним  буйвіл  кинувся  на  провідника  і  збив  його  з
ніг.  Щоб  врятувати  людину,  яка  знаходилася  під  ногами  буйвола  і  при¬
вернути  до  себе  увагу  розлюченої  тварини,  фон  Гарнір  мужньо  ударив
буйвола  прикладом  рушниці,  але  потім  той  його  заколов  і  затоптав  так,
що  від  нього  майже  нічого  не  залишилося.
 М’ясо  чорного  буйвола,  як  запевняє  Швейнфурт,  своєю  доброякісніс¬
тю  не  поступається  м’ясу  відгодованих  свійських  биків,  хоча  воно  жор¬
сткіше  і  має  більш  грубі  волокна,  але,  незважаючи  на  брак  жиру,  дуже
соковите  і  смачне.
 Людина  —  не  єдиний  ворог  чорного  буйвола,  лев  також  наважується
нападати  на  цю  могутню  тварину  і  може,  задерши  йому  голову  і  перела¬
мавши  шию,  убити  його.
 БУЙВІЛ  ВОДЯНИЙ  АЗІЙСЬКИЙ,  або  індійський,  або  арні  (Bubalus
атее),  належить  до  родини  Порожнисторогі.  Індійський  буйвіл  є  родона¬
чальником  свійських  буйволів.  У  східній  частині  зони  поширення  ці  тва¬
рини  крупніші,  роги  у  них  більші  та  різноманітніші:  в  одних  вони  довгі,
майже  прямі,  широко  розходяться  і  загнуті  назад,  а  в  інших  —  коротші  і
дуже  заломлені.
 Індійський  буйвіл  близько  3  м  завдовжки,  включаючи  сюди  й  до¬
вжину  хвоста  50—60  см,  при  висоті  в  холці  1,4—1,8  м.  У  крупного  бика
висота  в  холці  часто  сягає  1,93  см,  а  довжина  тулуба  від  морди  до  хвоста
навіть  3,12  м.  Голова  у  нього  коротша  і  ширша,  ніж  у  свійського  бика,
лоб  великий,  лицьова  частина  коротка  і  товста,  спереду  зі  складками,  але
без  підгруддя.  Тулуб  дещо  довгастий,  але  кремезний  і  заокруглений;  на
загривку  підноситься  невеликий  горб.  Спина  із  западиною,  високі  крижі
округло  спускаються  до  заду,  груди  вузькі,  хвіст  невеликий.  Міцні,  по¬
рівняно  низькі  кінцівки  закінчуються  довгими,  широкими  копитами,  які
можуть  сильно  розсуватися.  Очі  невеликі  і  мають  дикий  і  задерикуватий
вираз.  Довгі  та  широкі  вуха  стирчать  горизонтально  і  з  зовнішнього  боку
мають  короткий  волосяний  покрив,  а  внутрішній  бік  вкритий  довгими
пучками  волосся.  Великі  могутні  роги,  біля  основи  потовщені  і  розшире¬
ні,  поступово  звужуються  і  закінчуються  тупими  кінцями,  до  половини
 У  африканського  буйвола  роги  на  лобі
розширені  та  сплощені  куленепробив¬
ним  «шоломом».  Африканський  буйвіл
нижчий  від  азійського,  півтора  метри
в  загривку,  але  масивніший,  важить
понад  600—900  кг  (азійський  —  близь¬
ко  800).  Він  має  темно-буре  або  чор¬
не  забарвлення,  шерсть  у  молодняка
густа,  у  старих  її  майже  немає.  Вуха
дуже  великі,  звислі  і  кошлаті.  Хоча
кафрський  буйвіл  і  масивний,  але  бігає
дуже  жваво:  до  60  км  за  годину.
 Джон  Хан  тер  у  своїй  книзі  «Мисли¬
вець»  пише:  «Буйвіл  кидається  на  су¬
противника  з  несамовитою  люттю.
Навіть  постріл,  від  якого  ухиляють¬
ся  і  носоріг,  і  слони,  не  примусить
його  звернути  вбік.  Буйвіл  не  зупи¬
ниться,  поки  не  буде  убитий  або  сам
не  вб'є  мисливця...
 Я  одного  разу  помітив:  нестарий
мешканець  села  шкутильгає.  Вия¬
вилося,  що  його  п  'ята  до  щиколот¬
ки  була  начисто  відкушена  буйволом.
Розпитуючи  потерпілого,  дізнався:
йдучи  через  чагарники,  людина  рап¬
том  почула  пирхання.  Це  був  буйвіл.
Порятунок  селянин  знайшов  на  дере¬
ві,  повиснувши  на  його  пиленій  гілці.
Але  праву  ногу  звело  судомою,  і  не¬
щасний  на  мить  її  опустив.  Буйвіл
тієї  ж  миті  кинувся  і  відкусив  йому
п'яту,  немов  це  була  гілка...»
 Буйвіл  індійський,  як  і  всі  тварини
цієї  родини,  дуже  полюбляє  воду  і
тому  живе  тільки  в  болотистих  міс¬
цевостях,  у  пониззях  річок,  або  по¬
ряд  із  невеликими,  хоча  б  і  тимча¬
совими  озерами,  що  містять  воду,
або  біля  невеликих  лагун  уздовж
морського  узбережжя.  Його  рухи
незграбні,  але  він  дуже  сильний
і  витривалий  і  чудово  плаває.

■  68
 Буйвіл  індійський  —  деякою  мірою
природний  ворог  тигра  і  в  бороть¬
бі  з  ним  майже  завжди  перема¬
гає.  Раїс  розповідає,  що  тигр  на¬
падає  іноді  на  дорослих  буйволів,
але  ті  відчайдушно  захищаються  і
часто  калічать  або  вбивають  хижа¬
ка.  Якщо  на  одного  буйвола  напа¬
дуть,  то  інші  поспішають  йому  на
допомогу.  Пастухи,  що  стережуть
ручних  буйволів,  не  бояться  їздити
верхи  на  цих  тваринах  по  непролаз¬
них  хащах  лісу.
 Буйвіл  рудий  однаково  живе  як  на
рівнинах,  так  і  в  гористих  місце¬
востях.  Протягом  дня  рудий  буйвіл
відпочиває  серед  низьких  колючих
степових  кущів  і  молодої  порос¬
лі,  подібно  до  антилоп;  іноді  його
можна  побачити  в  невеликих  гаях,
а  також  уздовж  порослого  лісом  бе¬
рега.  Вранці  і  ввечері  він  дуже  рух¬
ливий,  а  вночі  пасеться.  Часто  заби¬
рається  на  плантації,  але  особливо
охоче  відвідує  спустошені  пожежею
смуги,  де  тільки  починає  пробива¬
тися  молода  трава:  там  він  мирно
пасеться  поряд  з  антилопами,  про¬
те,  не  змішуючись  з  ними.
 ■  БУЙВІЛ  РУДИЙ  (ЧЕРВОНИЙ)
 своєї  довжини  вкриті  великими  поперечними  зморшками,  а  ближче  до
кінців  і  на  задній  поверхні  зовсім  гладкі,  в  розрізі  являють  собою  непра¬
вильний  трикутник.  Обрідний,  жорсткий  щетинистий  волосяний  покрив
подовжується  на  лобі,  на  плечах,  по  всій  передній  частині  шиї  і  трохи
на  хвості;  задня  частина  спини,  крижі,  груди,  черево,  лопатки  і  більша
частина  кінцівок  майже  повністю  голі.  Через  це  в  забарвленні  тварини
переважає  темно-сірий  або  майже  чорний  колір,  а  сірий  колір  шерсті,  що
наближається  то  до  бурого,  то  до  рудувато-бурого,  буває  рідко  помітний.
Корова  від  бика  відрізняється  дещо  меншим  зростом,  а  від  інших  видів
рогатої  худоби  —  своїм  вим’ям,  тому  що  всі  чотири  соски  у  неї  знаходять¬
ся  майже  в  одному  поперечному  ряду.
 Поширений  дикий  індійський  буйвіл  на  південь  від  підніжжя  Гімалай¬
ських  гір  через  східні  землі  Центральної  Індії  майже  до  долини  Годаварі,  а
на  схід  —  через  Бірму  до  північно-західної  частини  Сіамської  затоки.
 З  органів  чуття  найгострішими  є  нюх  і  слух;  зір  і  дотик  слабкі,  а  смак
дуже  мало  розвинений,  оскільки  індійський  буйвіл  задовольняється  най¬
гіршою  поживою,  якою  нехтують  інші  бики.  Буйволи  пасуться  переважно
вночі  і  охоче  відвідують  плантації,  де  вчиняють  неабиякі  спустошення.
 Голос  буйвола  —  глибоке,  звучне  ревіння.  Час  спаровування,  за  сло¬
вами  Ходжсона,  припадає  на  осінь;  тоді  численні  стада  розпадаються  на
окремі  групи,  що  збираються  навколо  кожного  бика.  Телята  народжують¬
ся  звичайно  поодинці,  іноді  по  два,  після  10-місячної  вагітності.
 Індійський  буйвіл  полюбляє  жаркі  болотисті  або  зрошені  водою  міс¬
цевості.  Набагато  частіше,  ніж  на  пасовищі,  буйволів  можна  побачити  в
Нілі;  при  цьому  вони  занурюються  так  глибоко,  що  на  поверхні  води  ви-
дніється  тільки  голова  та  невелика  частина  спини.  З  настанням  повеней
для  них  починається  чудова  пора.  Плаваючи,  мандрують  вони  затоплени¬
ми  полями,  поїдають  лугові  злаки  і  жорстку  осоку  необроблених  полів,
об’єднуються  у  великі  стада.
 М’ясо  буйволів  через  жорсткість  і  властивий  йому  мускусний  запах
не  вживається  в  їжу,  принаймні  європейцями;  але  м’ясо  телят,  кажуть,
дуже  смачне,  а  жир  смаком  і  ніжністю  не  поступається  свинячому  салу.
Товста,  міцна  шкура  цих  тварин  дуже  ціниться,  а  з  рогів  виготовляють
міцне  різноманітне  начиння.
 БУЙВІЛ  РУДИЙ  (ЧЕРВОНИЙ)  (Syncerus  cojfer  nanus)  належить  до
родини  Порожнисторогі,  європейці  його  називають  «кустарною  коро¬
вою».  Висота  буйвола  у  холці  сягає  1,2—1,5  м,  вага  найкрупнішої  тварини
ледве  перевищує  350  кг.  Волосся,  що  вкриває  його  світлу  шкіру,  пере¬
важно  густе,  нижня  частина  тіла  часто  має  жовтувате,  рудувате  або  буре
забарвлення,  але  трапляються  також  і  темніші  екземпляри,  які  здалека
здаються  майже  чорними.  Кінець  хвоста,  прикрашений  китицею,  а  та¬
кож  нижні  частини  кінцівок  у  цього  виду  чорні.  На  дуже  великих  вухах
помітні  яскраво-жовті  пучки  волосся  15—18  см  завдовжки.  Роги  широко
сидять  на  лобі,  що  характерно,  здається,  тільки  для  екземплярів  з  Північ¬
но-Західної  Африки;  вони  плоскі  або  круглі  і  простою  дугою  загинаються
догори.  Біля  своєї  основи  роги  плоскі,  10—12  см  завтовшки,  розходяться
в  різні  боки  і  загинаються  догори,  потім  тонкі  кінці  загинаються  наперед
і  всередину.  Найбільша  відстань  між  рогами  35—40  см;  кінці  рогів  відсто¬
ять  один  від  одного  на  20—25  см.
 Поширений  рудий  буйвіл  у  західній  половині  Африки,  займає  велику
плошу  країн,  що  лежать  у  тропіках  країн.  Східні  межі  зони  поширення,  за
Бауманом,  проходять  у  Конго  приблизно  через  водопади  Стенлі.
 На  відкритому  місці  він  дуже  полохливий,  але,  сховавшися  в  гуща¬
вину,  лежить  там,  притаївшися.  Звідти  нічим  його  не  можна  виманити:
він  пропускає  повз  свій  притулок  загоничів  і  собак  і  встає  тільки  тоді,
коли  вони  самі  на  нього  наткнуться.  Але  й  тоді  він  ще  зволікає  із  захис¬
том.  Інша  справа,  якщо  його  зачепить  куля:  тоді  він  може  зробитися  так
само  небезпечним,  як  і  чорний  буйвіл,  якщо  ще  не  більше  завдяки  своїй
спритності.  Поранений  буйвіл  ховається  в  найближчі  кущі,  стає  тут  за  ві¬
тром,  підстерігає  стрільця,  що  запально  йде  за  ним,  і  несподівано  нападає
на  нього,  причому  часто  підхоплює  на  роги  і  випадкову  людину,  що  йшла
собі  повз  його  схованку.

БУЛАВЧИК  ■
 БУЛАВЧИК  (Claviger  testaceus)  —  дуже  цікавий  жучок;  характерна
ознака  його  —  відсутність  очей,  крила  зрослі,  черевце  блискуче,  оскільки
не  вкрите  волоссям.  Булавчик,  або  білозірка,  живе  в  гніздах  мурашок,  які
ставляться  до  нього  так  само,  як  до  своїх  власних  лялечок,  піклуються
про  нього  і  переносять  з  місця  на  місце.  Вони  навіть  годують  цих  жучків
з  рота,  і  взагалі  між  цими  тваринами  існує  тісний  зв’язок,  ще  не  зовсім
з’ясований.
 БУРЕВІСНИК  ГІГАНТСЬКИЙ  (Macronectes  giganteus)  належить  до  ро¬
дини  Буревісникові.  Оперення  його  зверху  плямисте,  знизу  —  біле.  По¬
ширений  цей  птах  у  помірному  і  холодному  поясах  Південної  півкулі.
 БУРЕВІСНИКИ  ПІРНАЮЧІ,  родина  Pelecanoididae,  залишають  море
лише  в  період  розмноження,  але  наближаються  до  суші  частіше,  ніж  їхні
родичі,  і  часто  їх  можна  побачити  в  гаванях.  Звичайно  вони  живуть  зграй¬
ками  по  8—20  особин,  полюючи  спільно  на  риб  і  головоногих,  яких  лов¬
лять,  плаваючи  і  пірнаючи.  Під  час  вигодовування  пташенят  вони  об’єд¬
нуються  у  великі  зграї  і  населяють  цілі  острови.
 Серед  видів,  що  живуть  на  європейських  берегах,  найвідоміший  буре¬
вісник  пірнаючий  звичайний  (Pelecanoides  urinatrix).  Оперення  його  звер¬
ху  сірувато-чорне,  знизу  —  чисто-біле.  Він  живе  у  північних  частинах  Ат¬
лантичного  океану,  а  також  у  Середземному  морі.  Чудовий  політ  у  цього
птаха,  який  відрізняє  його  від  інших  видів.  Я  не  знаю  жодного  іншого
птаха,  який  літав  би  так  скажено,  як  буревісник  звичайний;  він  ширяє
в  повітрі  з  розпростертими  крилами,  кидається  з  одного  боку  в  інший,
вгору  і  вниз.
 Для  виведення  пташенят  буревісники  величезними  зграями  збира¬
ються  на  Гебридські  та  Фарерські  острови.  За  допомогою  дзьоба  і  кігтів
вони  викопують  глибоку  нору  в  торф’яному  ґрунті  і  без  підстилки  кладуть
у  неї  своє  яйце.  Обидва  птахи  поперемінно  насиджують  його  протягом
декількох  тижнів,  поки  не  вилупиться  буро-сіре  пташеня,  вкрите  густим
довгим  пухом;  потім  обоє  його  вигодовують.
 Буревісник  гігантський
 (Macronectes  giganteus)
 На  перший  погляд  гігантського  бу¬
ревісника  можна  прийняти  за  дріб¬
ний  вид  альбатроса;  але  політ  його
не  такий  красивий  і  ширяючий,  як
у  буревісника.  Крім  того,  вій  наба¬
гато  обережніший  і  недовірливіший
за  альбатроса,  а  якщо  його  і  вдасть¬
ся  зловити,  то  він  хоробро  захища¬
ється  і  відбивається  своїм  міцним
дзьобом.
 БУРЕВІСНИКОВІ,  родина  Procellariidae,  мають  огрядний  тулуб,  ко¬
ротку  шию  і  велику  голову.  Дзьоб  коротший  за  голову,  міцний  і  твер¬
дий;  ноги  середньої  довжини,  пальці  з’єднані  перетинкою;  крила  схожі  на
крила  чайок,  але  коротші  та  гостріші;  хвіст  дуже  заокруглений.  Усі  види
цієї  родини  живуть  на  безкраїх  океанах  і  особливо  численні  в  помірному
 Буревісники  належать  до  родини
Procellariidae  у  один  із  декількох  родів,
що  характеризуються  спрямованим
униз  польотом,  під  нас  якого  пта¬
хи  навіть  торкаються  хвиль.  Вони
утворюють  великі  зграї,  живлять¬
ся  рибою,  яка  плаває  біля  поверхні,
і  морськими  організмами  на  просто¬
рах  відкритого  океану  або  на  знанній
відстані  від  берегів.
 Голубок  капський
 (Daption  capensis)
 Голубок  капський  —  постійний  су¬
путник  суден.  Супроводжуючи  суд¬
но  в  бурхливу  погоду,  живиться  всі¬
лякими  кухонними  відходами,  що
викидаються  за  борт,  і  навіть  люд¬
ським  калом;  у  тиху  ж  погоду  він
полює  на  дрібних  рибок  та  інших
морських  тварин.

■  БУРОЗУБКА  ЗВИЧАЙНА
 Бурундук  (Tamias  sibiricus)  —  звір
з  родини  Білячі,  поширений  у  Пів¬
нічній  Азії.  Живе  на  землі,  але  добре
лазить  по  деревах.  Прості  нори  вла¬
штовує  під  корінням  дерев  у  хвойних
і  змішаних  лісах.  Довжина  тіла  ра¬
зом  із  хвостом  не  перевищує  25  см.
Хутро  жовто-охристе,  знизу  біле,
на  спині  чергуються  чорні  та  жовті
смуги.  Бурундук  живиться  плодами,
грибами,  насінням  і  комахами.  Як  і
в  інших  дрібних  ссавців,  у  бурундука
багато  ворогів  серед  великих  хижа¬
ків.  В  Америці  живе  дуже  близька  до
бурундука  наземна  смугаста  білка.
 і  холодному  поясах  обох  півкуль.  Більшу  частину  часу  буревісники  про¬
водять  на  льоту,  майже  не  вміють  ходити  і  рідко  плавають.  їжею  для  них  є
трупи  великих  тварин,  мертва  і  жива  риба,  м’якотілі  та  інші  водяні  твари¬
ни,  яких  ці  ненажерливі  птахи  винищують  у  величезній  кількості.  Буре¬
вісники  гніздяться  поблизу  моря,  на  поодиноких,  малодоступних  скелях.
Справжніх  гнізд  вони  не  будують,  а  кладуть  своє  крупне  яйце  просто  на
голу  землю  і  негайно  ж  беруться  за  насиджування.
 До  родини  Буревісникові  належать  гігантський  буревісник,  північний
фульмар,  капський  голубок.
 БУРОЗУБКА  ЗВИЧАЙНА  (Sorex  araneus)  розмірами  трохи  менша  за
хатню  мишу:  її  довжина  ледве  досягає  11  см,  з  яких  4,5  см  припадає  на
хвіст.  Забарвлення  тонкого  шовковистого  хутра  коливається  між  яскра¬
вим  червоно-бурим  і  блискучим  чорним  кольорами;  боки  забарвлені  за¬
вжди  світліше  за  спину,  нижня  частина  тіла  сірувато-біла  з  бурим  від¬
ливом,  губи  білі,  довгі  вуса  чорні,  лапи  бурі,  хвіст  зверху  темно-бурий,
знизу  буро-жовтий.
 Бурозубка  є  в  Німеччині,  Швейцарії,  Англії,  Франції,  Італії,  Угорщині
і  Галісії,  ймовірно,  також  і  в  Росії;  вона  живе  в  горах,  долинах,  на  полях,
у  садках,  неподалік  від  сіл  і  навіть  у  самих  селах  і  звичайно  тримається
поблизу  води.  Взимку  заходить  у  будинки  або  принаймні  в  сараї  і  комори.
 Як  і  більшість  видів  цієї  родини,  бурозубка  —  нічна  тварина,  яка  вдень
дуже  неохоче  залишає  своє  підземне  приміщення.
 Рухи  бурозубки  моторні  та  спритні:  вона  бігає  по  землі,  стрибає  до¬
сить  далеко,  може  лазити  по  похилих  деревах  і,  у  разі  потреби,  вміє  до¬
сить  непогано  плавати.  Голос  її  різкий,  тоненький,  майже  свистячий,  але
тихий,  такий  самий,  як  і  в  решти  видів  родини.  Нюх  у  них  розвинений
дуже  добре.
 Вагітна  бурозубка  влаштовує  собі  кубло  з  моху,  трави,  листя  і  стебел
рослин,  охочіше  в  стінах  або  під  порожнім  корінням  дерев.  У  ньому  є  де¬
кілька  бічних  ходів  і  м’яка  підстилка.  Тут  у  травні-липні  народжує  5—10
голих,  сліпих,  із  закритими  вухами  дитинчат.
 Термін  життя  звичайної  бурозубки  всього  15  місяців.
 БУРУНДУК  АЗІЙСЬКИЙ  (Tamias  sibiricus)  належить  до  родини  Білячі
ряду  Гризуни.  Довжина  його,  включаючи  хвіст  завдовжки  10  см,  не  пере¬
вищує  20  см,  а  висота  в  зашийку  —  5  см.  Довгаста  голова  має  круглястий,
вкритий  обрідним  волоссям  ніс,  чорні  очі  та  коротенькі  маленькі  вуха.
Кінцівки  досить  сильні,  підошви  голі,  бородавка,  що  заміняє  на  передніх
ногах  великий  палець,  вкрита  замість  нігтя  роговою  пластинкою;  хвіст  із
кільчастою  шкірою  не  дуже  пухнастий.  На  верхній  губі  ростуть  поодино¬
кі,  розділені  на  п’ять  рядів  вібриси,  на  щоках  і  над  очима  стирчать  окремі
щетинисті  волоски.  Забарвлення  короткого,  жорсткого,  щільно  прилегло¬
го  до  тіла  хутра  на  голові,  шиї  і  по  боках  тулуба  жовтувате,  перемішане  з
довгим,  білим  на  кінчиках  волоссям;  уздовж  спини  на  неоднакових  від¬
станях  пробігають  п’ять  чорних  смуг.
 Батьківщиною  азійських  бурундуків  вважається  велика  частина  Пів¬
нічної  Азії  і  частина  Східної  Європи.  Поширення  їх  обмежується,  з  одного
боку,  річками  Двіною  і  Камою,  а  зі  сходу  —  Охотським  морем  і  Анадир-
ською  губою.  В  Сибіру  вони  поширені,  за  винятком  дауро-монгольських
степів,  до  Амуру.  Азійський  бурундук  живе  в  лісах,  як  у  хвойних,  так  і  в
березових,  найчастіше  в  кедрових.  Під  корінням  цих  дерев  він  влаштовує
собі  просту  нору,  яка  сполучена,  з  одного  боку,  з  кублом,  з  другого  —  з
двома  або  трьома  коморами  для  зимових  запасів,  а  окремий  довгий  за¬
гнутий  вихід  веде  на  поверхню.  Пожива  бурундуків  складається  з  насіння
різних  рослин  і  ягід,  але  особливо  із  зерен  і  горіхів,  яких  вони  запасають  на
зиму  іноді  до  5—8  кг,  переносячи  їх  у  свої  комори  в  защічних  мішках.
 Як  азійський  бурундук,  так  і  східний  впадають  у  зимову  сплячку,  яка
часто  уривається,  оскільки  тварини  і  протягом  усієї  зими  потребують  їжі.
Східний  бурундук  ніколи  не  заривається  в  нору  раніше  листопада;  бурун¬
дук  у  Південному  Сибіру  дотримується  того  ж  часу;  в  Середньому  Сибіру,
де  морози  починаються  рано,  він  впадає  у  сплячку  найпізніше  в  середині
жовтня.  Усі  вони  не  залишають  підземних  осель  під  час  зими,  але  вхід  у

БУРУНДУК  СХІДНИЙ
 71
 них  тримають  відкритим  навіть  під  час  негоди;  іноді  можна  побачити,  як
бурундук  старанно  розчищає  свій  хід  від  снігу.
 Перші  дитинчата  народжуються  у  травні;  другий  приплід  з’являється
звичайно  в  серпні.  В  період  парування  відбуваються  битви  між  самцями.
В  лазінні  вони  значно  поступаються  іншим  білкам,  зате  вони  вражаюче
спритно  бігають.
 Для  сільських  господарів  бурундуки  є  вельми  небажаними  гостями:
подібно  до  мишей,  вони  спустошують  комори.  Зате  втрати  іноді  відшко¬
довуються  тим,  що  місцеві  жителі  розкопують  комори  цих  звірків  і  ви¬
грібають  звідти  всі  запаси,  заготовлені  на  зиму.
 БУРУНДУК  СХІДНИЙ  (Tamias  striatus)  належить  до  родини  Білячі
ряду  Гризуни  —  американський  вид  бурундука,  поширений  у  Сполучених
Штатах  Америки,  починаючи  з  Мексиканської  затоки.  Завбільшки  він
приблизно  такий  самий,  як  і  азійський  бурундук,  колір  шерсті  на  спині
червонувато-бурий,  на  животі  білий;  смуги,  що  йдуть  уздовж  спини,  тем¬
но-бурого  кольору,  чорна  облямівка  очей  зверху  і  знизу  обведена  білим,
широка  біла  смуга  по  боках  тулуба  облямована  чорно-бурим;  темно-буре
волосся  хвоста  з  нижнього  боку  має  червонуватий  відтінок.
 Спосіб  життя  східного  бурундука  схожий  з  азійським.  Пізнього  літа
його  можна  побачити  з  туго  набитими  защічними  мішками  —  він  поспі¬
шає  запастися  кормом.  Декілька  місяців  бурундук  зносить  в  одне  місце
свої  різноманітні  запаси,  що  складаються  переважно  з  гречки,  горіхів,
насіння  клена  та  маїсу.
 БУШБОК,  або  антилопа  лісова  строката  (Tragelaphus  scriptus),  нале¬
жить  до  родини  Порожнисторогі.  Загальна  довжина  дорослого  самця  —
1,6  м,  з  яких  близько  15  см  припадає  на  хвіст,  висота  в  загривку  —  85,  біля
крижів  —  90  см,  довжина  рога  20—30  см.  У  його  строкатому  забарвленні,
яке,  втім,  досить  мінливе,  чергуються  три  кольори.  Шерсть  на  голові  і
шиї  руда,  голова  буває  також  чало-сірого  кольору,  шия,  передня  частина
тулуба  і  спина  темного  рудувато-сірого  кольору,  боки  і  стегна  чисто-руді.
Малюнок  на  боках  змінюється  не  тільки  у  різних  тварин,  але  й  в  однієї
тварини  буває  неоднаковий  з  обох  боків  тіла.  Він  складається  звичайно
зі  смуг  і  плям.  Поширена  строката  лісова  антилопа  у  північній  частині
Південної  Африки.
 Буиібок  —  антилопа  середніх  розмірів.
Поширена  майже  по  всій  Централь¬
ній  і  Південно-Західній  Африці,  живе
неподалік  від  чагарникових  заростей,
де  ховається  у  разі  небезпеки.  Самці
більші  за  самок;  висота  їхня  в  загривку
досягає  1  м,  маса  тіла  —  80  кг.  Роги
(тільки  у  самців)  ребристі,  спіральні,
завдовжки  до  60  см.  Забарвлення  ва¬
ріює:  від  світлого  жовтувато-бурого
до  майже  чорного.  На  вухах,  підборід¬
ді,  хвості,  ногах,  шиї  і  крижах  помітні
білі  смуги  або  плями,  а  в  деяких  особин
білі  смуги  на  боках,  навкруг  нижньої
частини  шиї  і  уздовж  спини  нагаду¬
ють  збрую.

ВАЛУВІ,  або  лемур  вильчастосмужковий,  фанер  (Phaner  furcifer),  —  єди¬
ний  представник  роду  Вильчастосмужкові  лемури  (Phaner),  напівмавп,
що  мають  таку  ж  саму  будову,  що  й  напівмакаки.  їхнє  тіло  тонке,  голова
невелика,  з  досить  гострою  мордою,  передні  кінцівки  короткі,  задні  —  се¬
редньої  довжини,  хвіст  довший  за  тіло.  Очі  крупні,  помірно  великі  вуха
зовсім  голі,  м’яке  хутро,  що  обрідно  вкриває  мордочку  і  кінцівки,  дещо
хвилясте.  Хвіст  вкритий  довгим  густим  волоссям.  Верхні  різці  розділені
проміжком,  але  стоять  в  одному  ряду.
 Загальна  довжина  тіла  валуві  дорівнює  65—70  см,  довжина  хвоста  —
33—40  см.  Забарвлення  верхньої  частини  тіла  переважно  світлого  буро-
сірого  кольору,  а  нижньої  —  чало-сірого  кольору.  Голова  та  шия  мають
рудуватий  відтінок.  На  скронях  з  обох  боків  починаються  чорні  смуги,  які
обводять  очі,  залишаючи  на  лобі  світлий  проміжок.  На  маківці  смуги  з’єд¬
нуються  в  одну.  Від  них  уздовж  усієї  спини  до  хвоста  йде  чорна  смуга.  Хвіст
біля  своєї  основи  сірий,  кінець  чорний.  Райдужна  оболонка  ока  чорна.
 Валуві,  або
лемур  вильчастосмужковий,
фанер  (Phanerfurcifer)
 За  словами  Поллена,  цю  тварину
часто  можна  побачити  в  лісах  захід¬
ної  частини  Мадагаскару,  але,  зда¬
ється,  трапляється  місцями  і  в  схід¬
них  краях.  «Лише  з  настанням  ночі
він  залишає  той  притулок,  у  яко¬
му  проспав  увесь  день.  Притулком
йому  найчастіше  служать  дупла  де¬
рев  з  двома  отворами,  іноді  навіть
такі,  в  яких  одночасно  з  ним  жи¬
вуть  бджоли.  У  цьому  випадку  він
відділяє  своє  кубло  від  комах  ку¬
пою  соломи  і  сухого  листя.  Я  спо¬
стерігав  уночі  цих  чудових  тварин.
Вони  набагато  бадьоріші  і  рухомі¬
ші,  ніж  лемури,  і  роблять  надзви¬
чайно  великі  стрибки.  їхній  крик,
який  вони  під  час  неспання  вида¬
ють  майже  безперервно,  різко  зву¬
чить  як  «ка-ка-ка-ка-ка»,  нагаду¬
ючи  псвною  мірою  крик  цесарок».

ВАЛЬДШНЕП  ■
 Вальдшнеп  (Scolopax  rusticola)
 Вальдшнепи  однаково  часто  водять¬
ся  як  у  хвойних,  так  і  в  листяних  лі¬
сах;  їм  необхідна  лише  присутність
м’якого  вологого  сирого  грунту,  в
якому  вони  могли  б  ритися  своїм
дзьобом.
 ВАЛЬДШНЕП  (Scolopax  rusticola)  належить  до  родини  Бекасові.  Опе¬
рення  верхньої  частини  його  тіла  іржавого  кольору  з  сірими,  бурими  і
чорними  цяточками,  нижня  частина  —  жовтувато-сіра;  махові  пера  —
бурі,  рульові  —  чорні;  перші  й  другі  вкриті  іржавими  плямами.  Батьків¬
щиною  вальдшнепа  вважають  широку  смугу  Євразійського  континенту
між  45  і  67°  північної  широти,  а  його  зимовим  притулком  —  Північну
Африку  та  Індію.
 Ходять  вальдшнепи  згорбившись,  крадькома,  дрібними,  неквапними
кроками,  зате  літають  чудово.  Вдень  вони,  втім,  не  підіймаються  високо
і  уникають  відкритих  просторів;  крізь  найгустішу  гущавину  гілок  вони
пролітають,  нічого  не  зачепивши.  З  настанням  сутінків  вальдшнеп  ви¬
літає  у  пошуках  поживи  на  широкі  лісові  галявини,  болота,  луги.  Тут  він
своїм  довгим  дзьобом  перевертає  і  ворушить  купи  опалого  листя,  риється
в  пухкому  ґрунті,  свіжій  трухлявині  від  кори,  шукаючи  личинок  жуків,  що
сховалися  під  нею,  черв’ячків.  Для  нічлігу  в  тихих  гаях  він  вибирає  місце
з  галявинами  і  гущавиною  впереміж.  Після  того,  як  утворилася  парочка
вальдшнепів  і  самець  встиг  вже  повоювати  з  усіма  сусідами,  самка  від¬
шукує  або  сама  вириває  для  гнізда  ямку  біля  дерева,  під  кущем,  в  моху;
вона  невміло  вистилає  його  прутиками,  кладе  сюди  4  крупні  яйця  і  потім
протягом  17—18  днів  ревно  насиджує  їх.  За  спостереженнями,  вальдшне¬
пи  у  сприятливі  роки  гніздяться  двічі  на  рік.
 Ворогами  вальдшнепів,  їхніх  пташенят  і  яєць  є  дикі  та  свійські  кішки,
куниці,  яструби,  соколи,  сойки  і  сороки.  Мисливці  полюють  на  них  лише
під  час  перельоту  —  починаючи  з  середини  березня,  а  жителі  півдня  —  під
час  їхньої  зимівлі.
 Вальдшнепи  —  6  видів  птахів  ряду
Сивкоподібні  з  роду  Scolopax,  що  трап  -
ляються  на  більшій  частині  Євразії  і
Північної  Америки.  Живуть  на  землі
в  лісі  і  так  само,  як  і  бекаси,  чудо¬
во  маскуються  на  тлі  навколишнього
середовища,  завдяки  схожому  на  ко¬
лір  опалого  листя  крапчасто-бурому
з  чорним  забарвленню  оперення.  Це
огрядні  птахи  з  довгим  дзьобом,  дов¬
жина  тіла  яких  сягає  35  см,  жив¬
ляться  червами  і  підземними  твари¬
нами,  яких  знаходять  у  м  \якій  землі.
Європейський  вальдшнеп  (S.  rusticola)
і  американський  вальдшнеп  (S.  minor)
цінуються  як  об'єкти  спортивного
полювання.
 ВАМПІР  ЗВИЧАЙНИЙ,  або  десмод  (Desmodus  rotund  us),  —  один  із
представників  родини  Вампірові.  Цей  кажан  зверху  темно-бурого  кольо¬
ру,  тільки  кінці  та  прикореневі  частини  волосся  білі;  знизу  шерсть  на-

■  ВАМПІР  НЕСПРАВЖНІЙ
 Десмоди  —  виключно  нічні  рукокрилі,
літають  низько,  видають  локаційні
звуки  малої  потужності.  Збирають¬
ся  в  печерах,  дуплах,  інших  укриттях
зграями  по  декілька  тисяч  особин.
Сезонності  в  розмноженні  немає,  ва¬
гітність  триває  90—120  днів,  на  рік
буває  два  посліди.  Дитинчат  самка
залишає  на  місці  днювання.
 «Під  час  світлих  місячних  ночей,  —
говорить  Ватсртон,  —  я  часто  ба¬
чив,  як  вампір  підлітав  до  дерев
зі  стиглими  плодами  і  смоктав  їх.
З  лісу  він  інколи  приносив  до  нас
на  подвір’я  круглий  плід  завбіль¬
шки  з  мускатний  горіх,  схожий  на
плід  дикої  гуаяви,  а  коли  цвіло  міс¬
цеве  горіхове  дерево,  літав  навкруг
нього.  Однієї  світлої  місячної  ночі
я  бачив  декілька  кажанів,  які  літали
біля  верхівки  цього  дерева,  і  помі¬
тив,  що  квіти  з  нього  інколи  падали
у  воду.  На  цс  була,  звичайно,  своя
причина,  тому  що  всі  квіти,  що  впа¬
ли,  виявилися  свіжими  і  непошко-
дженими.  Здається,  кажани  їх  зри¬
вали  для  того,  щоб  з’їсти  плід,  який
тільки  зав’язується,  або  комах,  які
так  часто  сидять  у  квітках».
 багато  світліша,  блискучого  сріблястого  кольору.  Носовий  наріст,  вушна
раковина,  а  також  кінцівки  мають  м’ясний  червоний  колір  і  вкриті  об-
рідним  волоссям.  Літальні  перетинки  майже  такого  ж  самого  кольору,  як
і  спина.  Довжина  тіла  досягає  6,5  см,  розмах  крил  —  37  см.
 Цей  вид,  за  словами  Бурмейстера,  часто  трапляється  у  печерах  Мінас
Гераєс.  Удень  вони  висять  під  стелею  невеликими  групами,  нервуються,
побачивши  світло.  Живляться  кров’ю,  що  підтверджує  і  форма  зубів  —
різців  і  кутніх.
 Спостереження  Бурмейстера  дуже  істотно  доповнює  Гензель.
 «Ці  кажани,  —  говорить  він,  —  живуть  великими  групами  в  печерах
між  скелями,  іноді  трапляються  у  великих  дуплистих  деревах.  Під  час
лову  вони  кусали  моїх  собак  за  ніс  і  мене  самого  за  пальці;  я  розглядав
ці  рани  і  дійшов  висновку,  що  вони  зовсім  схожі  на  ті,  які  я  бачив  у
коней,  покусаних  кровососами.  Тварина  кусає  блискавично:  здається,
що  вона  тільки  торкнулася  шкіри,  а  тим  часом  видно,  що  шматочок  її
вже  відкушений.  Тому  вони  не  можуть  упиватися  зубами,  як  це  роблять
інші  представники  цієї  родини,  які,  коли  їх  зловлять,  так  розлючують¬
ся,  що  впинаються  зубами  у  що  завгодно  і  так  висять  досить  довго.
 У  житті  цього  кровососа  є  ще  багато  чого  для  нас  невідомого,  оскільки
кількість  ран,  які  я  бачив  від  його  укусів  на  конях  і  мулах,  —  дуже  мала
порівняно  з  кількістю  цих  кажанів.  У  німецьких  колоніях  Саита-Крус
у  піщаній  горі  є  печера,  де  живуть  ці  вампіри;  я  налічив  їх  там  штук  із
200.  Поблизу  цієї  печери  було  обгороджене  місце,  на  якому  дні  і  ночі
паслися  коні  та  велика  рогата  худоба  найближчих  поселенців.  Я  часто
туди  ходив,  але  ніколи  не  помічав  на  тваринах  дуже  великої  кількості
ран  від  укусів  кровососів.  Якби  всі  ті  кажани,  що  жили  в  печері,  на¬
падали  на  них,  то  тримати  тут  тварин  було  б  неможливо».
 ВАМПІР  НЕСПРАВЖНІЙ  (Vampyrum  spectrum)  —  найбільший  з  усіх
кровососів  Південної  Америки.  Довжина  його  тіла  досягає  16  см,  а  розмах
крил,  за  Бетсом,  —  70  см.
 «Голова,  —  розповідає  Бурмейстер,  —  товста  і  довга  з  видовженою
мордочкою.  Вуха  стирчать  догори  і  більші,  ніж  у  багатьох  видів,  дов¬
гасті,  яйцеподібно-круглі  і  без  великої  вирізки  по  зовнішньому  краю;
вузький,  гострий  козслок  має  біля  своєї  основи  зубець;  носовий  лис¬
ток,  порівняно  з  розмірами  тварини,  малий  і  вузький,  посередині  його
знаходиться  підвищення,  стеблинка  досить  широка,  не  відокремлена
вирізкою  від  гострозубчастого  і  гладкого,  без  бородавок,  краю  носа.
Верхня  губа  гладка,  на  нижній  дві  великі  голі  бородавки.  М’яке  і  ніж¬
не  хутро  на  спині  червоно-коричневе;  літальні  перетинки,  як  і  всі  голі
частини  тіла,  бурого  кольору».
 Вампір  живе  у  Північній  Бразилії  і  Гвіані  в  незайманих  лісах,  а  також
у  старих  будівлях.  «Нічого  не  може  бути  огиднішим,  —  говорить  Бетс,  —
за  це  створіння,  особливо  якщо  розглядати  його  спереду.  Великі,  шкіряс¬
ті  вуха,  що  широко  стирчать  по  боках  голови;  прямостоячий,  на  зразок
списа,  носовий  наріст;  блискучі  чорні  очі  —  все  це  разом  нагадує  казко¬
вих  домовиків.  Не  дивно,  що  народна  фантазія  наділила  це  відразливе
створіння  надприродними  властивостями.  Але  вампір  —  один  із  найбез¬
печніших  кажанів,  і  нешкідливість  його  добре  відома  всім  прибережним
жителям  амазонської  річки».  Судячи  з  найдавніших  і  нових  достовірних
описів  дослідників,  цей  кажан,  хоч  і  має  такий  страшний  вигляд,  нале¬
жить  до  листоносих,  а  не  до  кровососів;  ночами  старанно  полює  на  комах
і,  крім  того,  живиться  плодами.
 Бетс  підтверджує  спостереження  Ватертона.  «Я  знайшов  два  різні
види  вампірів  —  один  чорнуватого,  другий  червонуватого  кольору  —  і
переконався,  що  обидва  живляться  переважно  плодами.  Церква  в  Era
була  головним  місцем  перебування  обох  видів,  я  їх  бачив  кожного  вечо¬
ра,  сидячи  перед  дверима  мого  будинку:  вони  зграями  вилітали  з  церкви
через  велике  відкрите  вікно  позаду  вівтаря.  Я  чув  їхній  писк  перш,  ніж
вони  розліталися  лісом.  Іноді  вони  залітали  навіть  у  будинки.  Першого  з
них,  якого  я  побачив  у  кімнаті,  коли  він  кружляв  під  стелею,  я  прийняв

ВАМПІРОВІ  ■
 за  зниклого  перед  тим  голуба  мого  сусіда.  Я  розтинав  шлунки  багатьох
з  цих  листоносих  і  знаходив  там  багато  м’якоті  і  насіння  різних  плодів,
перемішаних  із  залишками  комах.  Тубільці  стверджують,  що  вони  крадуть
у  садах  зрілі  плоди  каюса  і  гуаяви.  Але  порівнюючи  вийняте  зі  шлунка
насіння  із  зернами  дерев,  що  ростуть  в  Era,  я  побачив  невідповідність
одних  і  других,  і  мені  здається  вірогіднішим,  що  вампіри  тільки  в  лісах
знаходять  поживу,  а  до  ранку  повертаються  в  села,  бо  тут  в  будинках  вони
мають  надійніше  місце  для  відпочинку,  ніж  у  лісі».
 ВАМПІРОВІ,  родина  (Desmodontidae),  дуже  поширені  в  країнах,  роз¬
ташованих  в  жаркому  і  помірних  поясах.  Деякі  ховаються  у  гущавині  ве¬
ликих  лісів,  у  дуплистих  деревах,  на  старих  пнях  і  серед  широкого  листя
пальм  та  інших  великолистих  рослин;  більшість  удень  ховається  в  пе¬
черах,  в  зруйнованих  будинках,  під  темними  склепіннями,  а  також  між
кроквами  дахів.
 Відомі  види  цієї  родини  живуть  окремо,  деякі,  особливо  ті,  що  меш¬
кають  у  печерах,  скупчуються  у  величезні  зграї.  З  настанням  сутінків
прокидаються  і  часто  літають  цілу  ніч.  Одні  літають  низько  і  швидко,
інші  —  високо  і  повільно.
 Іспанець  Азара,  який  називає  кровососа  «Morderor»,  тобто  «той,  що
кусає»,  повідомляє:
 «Іноді  вони  кусають  сонних  курей  у  гребінь  або  в  борідки  і  висмокту¬
ють  з  них  кров,  унаслідок  чого  кури  дохнуть,  особливо  коли  в  ранах
виникає  запалення,  що  трапляється  майже  завжди.  Вампіри  також
кусають  коней,  віслюків,  мулів  і  корів  —  найчастіше  за  боки,  плечі
або  в  шию,  тому  що  в  цих  місцях  їм  легше  утриматися.
 Кусають  вони  і  людей;  я  сам  переконався  в  цьому,  тому  що  чотири
рази  був  укушений  у  пальці,  коли  спав  просто  неба  або  з  відчиненими
дверима.  Я  зовсім  не  відчував  болю  від  укусів;  рани  були  круглими  або
довгасто-кругли  ми,  але  такої  незначної  глибини,  що  ледве  проникали
крізь  шкіру,  і  відрізнялися  від  інших  ран  роздутими  краями.  За  моїми
обчисленнями,  кількість  крові,  що  витекла  з  рани,  дорівнювала  двом
з  половиною  унціям  (одна  унція  —  близько  ЗО  см3).  У  коней  та  інших
тварин  ця  кількість  повинна  бути  більшою  і  доходити  до  3  унцій,  до
того  ж  я  вважаю,  що,  оскільки  шкіра  в  них  товста,  кровососи  повинні
залишати  на  цих  тваринах  більші  та  глибші  рани.  Кров  виходить  не  з
артерій,  тому  що  рана  до  них  не  доходить,  а  тільки  з  судин  шкіри,  без
сумніву,  вампіри  витягають  її  висмоктуванням  або  злизуванням.  Хоча
мої  рани  й  боліли  декілька  днів,  але  в  усякому  разі  були  такі  незначні,
що  я  не  вважав  за  потрібне  вживати  проти  них  який-небудь  засіб,  тим
більше,  що  вони  не  заважали  мені  ходити.  Оскільки  ці  тварини  не  такі
вже  й  небезпечні  і  смокчуть  кров  лише  тоді,  коли  їм  не  вдається  відшу¬
кати  іншої  поживи,  то  нічого  їх  боятися  і  від  них  ховатися.  Розповіда¬
ють,  нібито  вони  обмахують  крилами,  наче  віялом,  те  місце  своєї  жерт¬
ви,  де  хочуть  вкусити,  для  того,  щоб  тварина  нічого  не  відчувала».
 Ренгор  додає  до  спостережень  Азари  ось  що:
 «Я  дослідив  понад  сотню  ран  у  мулів,  коней  і  биків  і  не  міг  зрозуміти,
яким  чином  вампіри  завдають  їх.  Воронкоподібна  рана  близько  чверті
дюйма  (1  дюйм  =  2,54  см)  завширшки,  іноді  дещо  більша.  Рана  ніколи
не  проникає  через  усю  шкіру  до  м’язів;  на  ній  зовсім  не  помітно  сліду
зубів,  як  при  звичайних  укусах;  навпаки,  краї  рани  дуже  розпушені  і
розпухлі.  Тому  я  не  думаю,  щоб  ці  рани  у  великої  худоби  виникли  як
наслідок  укусів,  тим  більше  що  в  такому  разі  будь-яка  тварина  неодмін¬
но  б  прокинулася  і  прогнала  ворога.  Можна  припустити,  що  вампір
робить  спочатку  шкіру  нечутливою  за  допомогою  смоктання  губами,
подібно  до  того  як  це  робиться,  коли  ставлять  банки,  а  потім,  коли
вона  вже  роздується,  прокушує  зубами  невеликий  отвір.  У  цей  отвір,
як  мені  здається,  вампір  потім  засовує  язик,  пристосований  для  смок¬
тання,  унаслідок  чого  й  утворюється  воронкоподібна  заглибина.  З  бу¬
дови  крил  очевидно,  що  кажан  не  може  одночасно  і  смоктати,  і  махати
крилами.  Літальна  перетинка  з’єднана  з  ногами  аж  до  ступні,  отже,
 Вампіри  (десмодові),  родина  Кажа¬
ни.  Довжина  тіла  6,5  —  9  см.  Існує
три  види,  поширені  в  тропіках  і  суб¬
тропіках  Америки.  Живляться  тіль¬
ки  свіжою  кров'ю  ссавців  і  птахів.

■  ВАНДЕРУ
 Варани  —  представники  родини  Vara-
nidae,  до  якої  належить  найбільший
з  нині  існуючих  видів  ящірок,  —  ко-
модський,  або  гігантський,  індонезій¬
ський  варан.  Близько  половини  з  ві¬
домих  ЗО  видів  цієї  родини  мешкає  в
Австралії,  інші  трапляються  в  Аф¬
риці,  Азії  і  доходять  до  Ост-Індії.
Більшість  видів  має  видовжене  тіло,
їм  властива  обережна  поведінка:  як
змії,  довгим,  роздвоєним  язиком  об¬
мацують  предмети,  що  знаходять¬
ся  поряд  з  ними.  Можуть  захищати¬
ся  за  допомогою  своїх  сильних  щелеп,
міцних  кігтів  і  ударів  могутнього
хвоста.  Всі  варани  мають  схожу  бу¬
дову:  їхнє  тіло  видовжене  і  вузьке,
з  довгою  шиєю,  головою  і  хвостом.
Більшість  —  теплолюбні  наземні
тварини  або  такі,  що  живуть  на  де¬
ревах.  Усі  деревні  види  добре  плава¬
ють  і  пірнають.
 Дорослі  варани  риють  глибокі  нори
(до  4—5  м  завдовжки),  відсиджують¬
ся  в  них  прохолодними  ночами.  Там
же  в  серпні  самки  відкладають  яйця
(або  просто  заривають  у  землю),
їхні  зуби  і  гострі  кігті  завдають  не¬
безпечних  ран.  Крім  того,  і  спереду
(з  рота),  і  ззаду  (з  гучним  тріском)
варан  може  викинути  з  себе  непере-
травлене  і  перетравлене.
 Могутній  комодський  варан  зараз
належить  до  видів,  що  зникають,
оскільки  місцеве  населення  постій¬
но  полювало  на  нього  через  смачне
м  'ясо.  Нині  залишилось  близько  6000
особин  цих  рептилій.
 тварина  не  може  триматися  ногами  й  одночасно  рухати  ними,  щоб
махати  крилами;  йому  б  тоді  довелося  смоктати  на  льоту.  Я  принаймні
бачив,  що  коли  кажани  сідали  на  коней,  то  складали  при  цьому  крила.
 Для  того,  щоб  легше  триматися,  вони  вибирають  на  тілі  тварини  місця,
вкриті  волоссям  і  не  дуже  опуклі,  наприклад,  у  коня  —  шию,  загривок
 1  круп,  а  у  мулів  —  шию  і  загривок,  у  бика  —  лопатку  і  складки  шиї.
 Рани  ці  не  загрожують  життю;  але  оскільки  іноді  за  одну  ніч  декілька
вампірів  впинаються  в  одну  тварину,  і  це  іноді  повторюється  декілька
ночей  підряд,  то  худобина  слабшає  від  втрати  крові,  тим  більше  що,
окрім  крові,  висмоктаної  вампіром,  з  кожної  рани  потім  витікає  від
 2  до  3  унцій  (близько  60—90  г).  Часто  також  м’ясні  мухи  відкладають
у  рану  свої  яйця,  через  що  вона  перетворюється  на  велику  пухлину.
Щодо  того,  що  вампіри  смокчуть  також  і  людей,  я  не  можу  навести
іншого  прикладу,  крім  того,  що  розповідає  про  себе  сам  Азара».
 ВАНДЕРУ  (див.  Сильний).
 ВАРАНИ,  родина  Varanidae.  Відомо  до  27  видів,  що  живуть  в  Афри¬
ці,  Південній  Азії,  Австралії,  Полінезії.  Деякі  варани  живуть  постійно
на  суші,  навіть  у  піщаних  і  кам’янистих  пустелях,  інших  можна  вважати
водяними  тваринами,  оскільки  вони  тримаються  виключно  поблизу  води,
в  болотах  або  по  берегах  річок  і  в  разі  небезпеки  рятуються  у  воді.
 За  своїм  способом  життя,  вдачею  і  звичками  варани  нагадують  зви¬
чайних  ящірок;  проте,  відповідно  до  своїх  розмірів  і  сили,  вони  більш
хижі,  набагато  сміливіші  і  завзятіші,  ніж  їхні  дрібніші  родичі.  Пожива
їхня  складається  з  різноманітних  тварин.  Від  людини  і  крупних  тварин
вони  постійно  тікають,  якщо  можуть  це  зробити.  Якщо  ж  їм  не  вдаєть¬
ся  врятуватися,  вони  сміливо  стають  до  бою,  пускаючи  в  хід  свої  ноги  і
сильний  хвіст,  високо  стрибають  і  хоробро  прагнуть  вчепитися  в  обличчя
і  руки  свого  супротивника.
 Нільського  варана  (Varanus  niloticus)  вважають  одним  з  найнебезпечні-
ших  ворогів  крокодила,  оскільки,  судячи  з  розповідей  місцевих  жителів,
він  відшукує  і  знищує  його  яйця  і  пожирає  молодих  крокодилів.
 Варани,  що  живуть  на  землі,  переслідують  мишей,  маленьких  пташок,
невеликих  ящірок,  змій,  жаб,  комах  і  черв’яків,  а  також  крадуть  пташині
яйця;  водяні  види  цієї  родини  живляться,  головним  чином,  жабами  і  ри¬
бами,  але,  звичайно,  не  пропустять  необережного  маленького  ссавця  або
пташку,  що  наблизилася  до  берега.
 Варани  приносять  людям  деяку  користь.  Хоча  вони  заподіюють  шкоду
своїми  хижацькими  набігами  на  свійських  птахів,  але,  з  іншого  боку,  ко¬
рисні  своїм  смачним  м’ясом,  яке  схоже  на  телятину,  і  своїми  ще  смачні¬
шими  яйцями.  За  словами  Теобольда,  житель  Бірми,  незважаючи  на  свої
природжені  лінощі,  не  пошкодує  зрубати  дерево,  у  якому  сховався  варан,
щоб  дістати  ласий  шматок  на  вечерю.  Яйця  варанів  у  Бірмі  продаються
дорожче  за  курячі;  вони  абсолютно  справедливо  вважаються  ласощами,
бо  дійсно  дуже  смачні  і  відрізняються  від  пташиних  яєць  тільки  тим,  що
їхній  білок  під  час  варіння  не  зсідається.
 У  всій  західній  частині  Азії,  від  Каспійського  моря  до  Індії,  у  Палес¬
тині  та  Аравії  і  в  усій  північній  частині  Африки  живе  сірий  варан  (Varanus
griseus),  який  справедливо  названий  Геродотом  «наземним  крокодилом».
Кочівники  небезпідставно  бояться  його,  оскільки  він  сміливіший  і  люті¬
ший  за  інших  своїх  родичів.  Якщо  його  налякати  на  відкритому  місці,  він
негайно  ж  готується  до  захисту,  підстрибує  за  допомогою  сильного  хвоста
на  цілий  метр,  кидається  людині  просто  в  обличчя  або  на  груди,  а  крупним
тваринам  впинається  зубами  та  кігтями  в  черево  і  сильно  ранить  верблю¬
дів,  коней  і  віслюків,  які  дуже  лякаються  і  скажено  мчать  по  пустелі.
 ВАРІ  (Lemur  variegatus)  —  одна  з  найбільших  тварин  родини  Лемурові,
належить  до  тих  видів,  які  мають  одноколірний  хвіст  і  волохаті  вуха,  при¬
криті  довгою  шерстю.  Довжина  тулуба  —  близько  40  см,  хвоста  —  близько
50  см.
 Досить  густе  хутро,  яке  особливо  довге  на  голові  і  з  боків  шиї,  вкрите
великими  білими  і  чорними  плямами,  причому  в  одних  особин  переважає

ВАСИЛІСК  ■
 77  ■
 Варан  сірий  (Varanus  griseus)
 «Чотири  дорослих  варани,  —  пише
Ілля  Даревськийу  який  спостерігав
їх  на  Комодо  та  інших  островах,  —
за  3—4  години  здатні  зжерти  ціло¬
го  оленя.  Наїдяться  так,  що  черево
по  землі  волочиться,  відійдуть  убік,
години  дві  посплять  і  знову  їдять.
Молоді  варани,  коли  дорослі  бен¬
кетують,  тримаються  осторонь,
крадькома  прагнучи  увірвати  який-
небудь  шматок.  їхня  обережність
цілком  виправдана:  якщо  вони  по¬
падуться  великому  «предку»  в  зуби,
їх  також  можуть  зжерти.  Оленячу
ногу  або  мавпу  (макаку)  «сухопутний
крокодил»  може  проковтнути  ціл¬
ком:  в  одного  такого  варана  в  чере¬
ві  знайшли  голову  кабана.  Зібравшись
уп'ятьох  і  всімох,  ці  варани  атаку¬
ють  навіть  здичавілих  коней  і  буй¬
волів».
 білий  колір,  а  в  інших  —  чорний.  Трапляються  навіть  тварини  майже  зо¬
всім  білі  або  майже  зовсім  чорні.  В  інших  половина  спини  біла,  а  черево
чорне,  і  навпаки.  Морда,  хвіст  і  передні  кінцівки  майже  завжди  чорні;
щоки  і  місця  біля  вух  найчастіше  білі.
 «Дотепер,  —  зауважує  Поллен,  —  варі  знаходили  в  лісах  внутрішньої
частини  Мадагаскару,  тобто  в  місцевості,  яка  простягається  між  Тін-
тінге,  Таматаве  і  Антананаріву.  Варі  живуть  великими  групами,  жив¬
ляться  плодами.  Варі  —  полохлива,  дика  тварина,  голос  у  неї  сильний
і  тому  чутний  здалеку;  завивання  цих  тварин  нагадує  ревіння  лева  і
звучить  так  жахливо,  що  мимоволі  здригаєшся,  вперше  почувши  його.
Спосіб  життя  варі,  наскільки  відомо,  мало  відрізняється  від  способу
життя  споріднених  видів».
 «Одного  разу  варан  напав  на  трьох
хлопчиків  і  одного  з  них  убив,  іншим
разом  —  важко  поранив  чоловіка,
який  ніс  з  товаришами  оленя...  З  часів
виявлення  варанів  на  Комодо  багато
хто  приїжджав  сюди  спостерігати  за
ними,  ловити  їх  і  знімати  фільми,  і  ні
на  кого  вони  жодного  разу  не  напали.
У  випадку  з  хлопчиками  агресивність
хижака,  очевидно,  збудив  їхній  малий
зріст,  в  іншому  —  запах  оленя».
 Гюнтер  Петерс
 ВАСИЛІСК  (Basiliscus).  Дивно,  але  зоологи  дали  назву  міфічного  чу¬
довиська  абсолютно  нешкідливій  американській  ящірці,  що  належить  до
родини  Ігуанові  (Jguanidae).  Живуть  василіски,  яких  дотепер  відомо  всього
чотири  види,  виключно  в  Центральній  Америці.  Розміри  тварини  досить
значні:  близько  80  см  задовжки,  з  яких  56  см  припадає  на  хвіст.  Зовнішній
вигляд  частково  виправдовує  страшну  назву,  яку  вчені  дали  василіску.  Го¬
лова  та  шия  його  короткі,  тулуб  худорлявий,  сплюснутий  з  боків,  хвіст  дуже
довгий  і  також  сплюснутий  з  боків.  На  спині  і  на  хвості  у  самців  є  шкіряс¬
тий  гребінь,  який  підтримується  шкірястими  відростками  хребців.  У  роті
безліч  зубів,  понад  100;  колір  шкіри  зеленкувато-бурий.  Живуть  ці  тварини
на  деревах  і  завжди  біля  річки.  При  кожному  шумі  василіск  підносить  голо¬
ву,  спрямовує  лютий  погляд,  із  грізним  виглядом  надимає  горло  і  швидко
рухає  своїм  гребенем.  Побачивши  небезпеку,  що  йому  загрожує,  василіск
кидається  у  воду  і  швидко  пливе,  причому  загрібає  передніми  кінцівками  і
допомагає  хвостом.  Василіск  живиться  виключно  рослинною  їжею.

■  78
 Василіск  (Basiliscus)
 Василіски  —  ящірки  з  родини  Ігуанові
(Iguanidae),  мешкають  в  лісах  Цен¬
тральної  Америки  та  північної  части¬
ни  Південної  Америки.  Живуть  серед
дерев  і  кущів,  що  нависають  над  річ¬
ками.  Якщо  їх  налякати,  вони  стри¬
бають  у  воду  і,  підіймаючись  на  задніх
лапках,  тікають  по  поверхні  води.
 Ведмеді  —  родина  великих,  кремез¬
них,  вкритих  густою  шерстю  хижих
ссавців,  з  сильними  лапами  і  дуже
коротким  хвостом,  видовженою  го¬
ловою,  маленькими  очима  і  невелики¬
ми  закругленими  вухами.  Ікла  великі,
гострі,  але  кутні  зуби  досить  широкі
та  плоскі  з  горбистою  або  «зморшку¬
ватою»  жувальною  поверхнею.  Вони
спеціалізовані  не  стільки  для  пере¬
гризання  м  'яса,  скільки  для  дроблення
рослинної  їжі.  Губи  можуть  витягу¬
ватися  вперед  трубкою.  На  кінців¬
ках  по  п'ять  пальців.  Ведмеді,  як  і
людина,  належать  до  стопоходя-
чих  видів,  тобто  спираються  під  час
ходи  на  всю  підошву  разом  із  п  ’ятою.
Кігті  довгі  і  не  втягуються.
 ВЕДМЕДІ,  родина  Ursidae.  У  великих  ведмедів  тулуб  короткий  і  тов¬
стий,  у  маленьких  —  іноді  стрункий.  Голова  овальна,  дещо  видовжена,  із
загостреною,  але  в  кінці  наче  обрубаною  мордою.  Шия  коротка  і  товста.
Вуха  короткі,  а  очі  порівняно  невеликі.  Кінцівки  не  дуже  довгі,  ступні  як
передніх,  так  і  задніх  кінцівок  мають  по  п’ять  пальців  і  озброєні  довгими
загнутими  нерухомими  невтяжними  кігтями,  кінці  яких  внаслідок  цього
бувають  дуже  притуплені.  Ступні  майже  голі.  Зубна  система  складається  з
36—40  зубів;  на  верхній  і  нижній  щелепах  по  шість  різців,  по  чотири  ікла,
від  двох  до  чотирьох  несправжньокутніх  зуби  або  два  несправжньокутні
вгорі  та  три  внизу  і,  нарешті,  два  кутні  вгорі  та  два-три  внизу.  Черепна
коробка  видовжена  і  відзначається  дуже  розвиненими  гребенями.  Шийні
хребці  короткі  та  широкі,  так  само  як  і  спинні.  Ребра  прикріплюються  до
14  або  15  хребців.  Крижі  складаються  з  3—5,  а  хвіст  з  7—34  хребців.  Язик
у  ведмедів  гладкий.  Шлунок  —  простий  мішок;  товста  і  тонка  кишка  май¬
же  не  відрізняються  одна  від  одної;  сліпа  кишка  відсутня.
 Ведмеді  були  відомі  ще  з  найдавніших  часів.  Нині  вони  поширені  по
всій  Європі,  в  Азії  та  Америці  і  в  деяких  місцях  Північно-Західної  Афри¬
ки.  Вони  мешкають  як  у  найхолодніших,  так  і  в  найспекотніших  країнах,
як  у  гористих  місцевостях,  так  і  на  берегах  Льодовитого  океану.  Одні  види
віддають  перевагу  вологим  місцям:  болотам,  берегам  річок,  озер,  морів,
тоді  як  інші  водяться  в  посушливих.  Тільки  один  вид  постійно  живе  на
березі  моря  і  майже  ніколи  не  заглиблюється  всередину  країни.  Ведмеді
цього  виду  здійснюють  далекі  подорожі  на  великих  крижинах,  переплива¬
ють  величезні  простори,  навіть  Північний  Льодовитий  океан,  і  перебира¬
ються  з  однієї  частини  світу  в  іншу.  Решта  видів  освоюють  не  такі  великі
простори.  Більша  частина  ведмедів  живе  самотньо  і  лише  на  час  спарову¬
вання  об’єднується  в  пари,  але  деякі  види  живуть  цілими  групами.  Одні
риють  нори  в  землі  або  піску,  де  й  влаштовують  барлоги;  інші  ховаються
в  дуплах  дерев  або  в  гірських  печерах.  Майже  всі  види  ведмедів  —  нічні
тварини:  вони  виходять  на  полювання  після  заходу  сонця  і  більшу  части¬
ну  дня  сплять  у  своїх  барлогах.
 Хоча  ведмедів  можна  в  повному  розумінні  слова  назвати  тваринами
всеїдними,  проте  вони  більше,  ніж  інші  хижаки,  здатні  живитися  однією
рослинною  їжею.  Вони  їдять  не  тільки  плоди  і  ягоди,  але  і  зерна  хлібних
рослин  (зрілі  та  незрілі),  коріння,  соковиті  трави,  бруньки  дерев  і  квітів
тощо.  Взагалі,  ведмідь  нічим  не  гребує  і  їсть,  окрім  вищезазначених  рос¬
лин  і  тварин,  раків,  равликів,  черв’яків,  комах  і  їхніх  личинок,  риб,  птахів
та  їхні  яйця,  ссавців  і  навіть  падло,  якщо  воно  ще  не  дуже  протухло.  З’яв¬
ляючись  поблизу  людських  осель,  ведмеді  можуть  заподіяти  велику  шко¬
ду,  особливо  найбільші  види:  змучені  голодом,  вони  нападають  навіть  на
велику  рогату  худобу.  Деякі  з  них  такі  сміливі,  що  забираються  в  села.  Для
людини  навіть  найбільші  і  найсильніші  ведмеді  тільки  тоді  небезпечні,
коли  їх  роздратують,  налякають  або  поранять  —  одне  слово,  якщо  чим-
небудь  потривожать.  Рухи  ведмедів  помилково  називають  незграбними  і
повільними.  Великі  ведмеді  дійсно  рухаються  зазвичай  не  дуже  швидко  і
вправно,  зате  вони  можуть  довго  бігти;  маленькі  види  надзвичайно  швид-

ВЕДМІДЬ  БІЛИЙ  ■
 кі  та  моторні.  Ведмеді  під  час  ходи  спираються  на  всю  ступню  і  обережно
ставлять  одну  лапу  перед  другою,  та  варто  їм  чогось  злякатися,  як  вони
кидаються  бігти  швидким  галопом.  Лазять  майже  всі  добре,  хоча  через
свою  вагу  їм  це  досить  важко;  принаймні,  великі  види  на  старість  майже
зовсім  не  можуть  залазити  на  дерева.  Деякі  види  уникають  води,  інші,  на¬
впаки,  добре  плавають,  можуть  пірнати  дуже  глибоко  і  довго  залишатися
під  водою.  Полярного  ведмедя  часто  можна  побачити  в  морі  на  далекій
відстані  від  берега.
 Із  органів  зовнішнього  чуття  у  ведмедя  найкраще  розвинений  нюх.
Слух  у  них  гарний,  у  деяких  навіть  тонкий.  Зір  і  смак  не  дуже  розвинені,
дотик  майже  зовсім  не  розвинений;  проте  у  деяких  видів  кінчик  морди
служить  органом  дотику.  Деякі  види  тямущі  та  розумні  і  піддаються  пев¬
ному  дресируванню.  їх  можна  приручити,  але  вони  ніколи  не  виявляють
великої  прихильності  до  свого  господаря.  Свій  настрій  ведмідь  виражає
різними  інтонаціями  голосу  —  глухим  бурчанням,  пирханням  або  мурко¬
танням,  а  іноді  звуками,  схожими  на  хрокання,  свист  або  навіть  гавкіт.
 Вагітна  ведмедиця  ховається  в  заздалегідь  влаштованому  лігві  і  там
народжує  від  одного  до  шести  дитинчат,  яких  вона  доглядає,  годує  і  за¬
хищає.  Коли  ведмежата  підростають,  вони  стають  ласкавими,  веселими  і
грайливими  звірятами.
 Шкода,  заподіювана  ведмедями,  не  така  вже  й  велика,  якщо  її  по¬
рівняти  з  користю,  яку  вони  дають,  тим  більше  що  вони  майже  завжди
живуть  у  малонаселених  місцевостях,  де  не  мають  нагоди  шкодити  лю¬
дям.
 ВЕДМІДЬ  БІЛИЙ,  або  полярний  (Ursus  maritimus).  Перші  мореплавці,
які  про  нього  розповідали,  вважали,  що  це  різновид  звичайних  ведме¬
дів,  хутро  яких  на  холодній  Півночі  набуло  властивого  цим  країнам  біло¬
сніжного  забарвлення.  Цієї  помилкової  думки  дотримувалися  недовго,
тому  що  дуже  скоро  були  помічені  істотні  відмінності  між  бурим  і  білим
ведмедями.  Білий  ведмідь  відрізняється  більш  видовженим  тілом,  довгою
шиєю  і  короткими,  товстими  і  сильними  лапами,  ступні  яких  набагато
довші  та  ширші,  ніж  у  інших  ведмедів,  а  пальці  майже  наполовину  своєї
довжини  з’єднані  товстою  плавальною  перетинкою.  Він  набагато  більший
за  всіх  інших  ведмедів,  оскільки  при  висоті  в  загривку  1,3—1,4  м  досягає
2,5—2,8  м  завдовжки  і  важить  600  кг,  а  при  ожирінні  —  до  тонни.  Тулуб
білого  ведмедя  набагато  незграбніший.  Голова  видовжена,  зверху  плоска
і  відносно  вузька,  задня  частина  голови  дуже  подовжена.  Лоб  плоский,
широка  морда  спереду  загострена,  вуха  короткі  та  вгорі  заокруглені,  ніз¬
дрі  широко  розкриті,  отвір  пащі  не  так  глибоко  прорізаний,  як  у  бурого
ведмедя.  Пальці  на  лапах  закінчуються  товстими  і  кривими  кігтями  се¬
редніх  розмірів.  Хвіст  дуже  короткий,  його  ледве  видно  з-під  шерсті.  До¬
вге,  кудлате  і  густе  хутро  складається  з  короткого  підшерстка  і  гладкого
глянсуватого  і  досить  м’якого  волосся,  яке  коротшає  на  голові,  шиї  і  спи¬
ні  та  довшає  на  задній  частині,  череві,  лапах  і  знизу  на  ступні.  На  губах  і
над  очима  є  декілька  щетин,  на  повіках  немає  вій.  За  винятком  темного
кільця  навколо  очей,  голого  носа,  країв  губ  і  кігтів,  білий  ведмідь  вкритий
білосніжним  одягом,  який  у  молодих  особин  має  сріблястий  колір,  а  в
старих  через  вживання  жирної  їжі  набуває  жовтого  відтінку.  Пора  року  не
впливає  на  колір  шерсті.
 Білий  ведмідь  живе  на  Далекій  Півночі,  у  справжньому  крижаному
поясі,  тільки  там,  де  вода  більшу  частину  року  зазвичай  вкрита  льодом.
На  півдні,  нижче  за  55°  північної  широти,  він  трапляється  дуже  рідко.
На  східному  березі  Америки,  поблизу  Баффінової  і  Гудзонової  затоки,  у
Гренландії  і  на  Лабрадорі,  на  Шпіцбергені  та  інших  островах  можна  поба¬
чити  його  на  суші  так  само,  як  і  на  крижинах.  В  Азії  Нова  Земля  —  голо¬
вне  його  місцеперебування.  В  Америці  його  знаходять  найчастіше  там,  де
людина  не  має  можливості  його  переслідувати.  За  розповідями  ескімосів,
його  головних  ворогів,  він  з’являється  на  суші  тільки  в  окремих  випадках
по  той  бік  річки  Маккензі,  отже,  він  поширений  більше  на  сході,  ніж  на
заході.  В  південніші  країни  потрапляє  проти  своєї  волі,  якщо  його  зане¬
суть  туди  великі  крижини.  Часто  бачили  білих  ведмедів,  що  пливуть  на
крижині  далеко  від  берега,  морем,  що  вже  очистилося  від  льоду.  Взагалі
 Усі  великі  види  ведмедів,  що  живуть
на  півночі,  блукають  тільки  протя¬
гом  літа,  а  з  настанням  зими  хова¬
ються  у  своєму  барлозі.  Проте  вони
зовсім  не  сплять  непробудним  сном,
а  швидше  дрімають  у  напівсвідомо¬
му  стані,  з  якого  негайно  ж  вихо¬
дять,  почувши  щось  підозріле.  Але
вони  майже  ніколи  не  виходять  з
барлогу  і  майже  зовсім  не  їдять.  Гід¬
ний  уваги  той  факт,  що  тільки  вед¬
меді,  які  живуть  на  суші,  впадають  у
сплячку,  тоді  як  білі  ведмеді  блука¬
ють  навіть  у  найсильнішу  холодне¬
чу,  і  лише  в  найстрашнішу  завірюху
спокійно  лягають  на  землю,  дозво¬
ляючи  снігу  засипати  їх.
 Білого  ведмедя  іноді  виділяють  в
окремий  рід  Thalarctos.  Поширений
він  в  Арктиці.  Ареал  виду  змінюється
відповідно  до  сезонних  змін  межі  по¬
лярних  льодів.  Улітку  він  відступає
разом  із  ними  ближче  до  полюса,  а
взимку  розширяється  на  південь.  Три¬
маючись  переважно  на  узбережжі  та
тавучих  крижинах,  узимку  білий  вед¬
мідь  може  залягти  в  барліг  на  мате¬
рику,  іноді  за  50  км  від  моря.  Влітку
звірі  також  забрідають  досить  дале¬
ко  від  берега  у  пошуках  ягід,  пташи¬
них  яєць  та  іншого  корму.

■  ВЕДМІДЬ  БІЛИЙ
 Ведмідь  білий,  або  полярний
 (Ursus  maritimus)
 Характерні  особливості,  що  відрізня¬
ють  білого  ведмедя  від  його  родичів,  —
відносно  довгі  кінцівки,  вузькі  груди,
довга  шия  і  досить  невелика  плоска
голова.  Шкіра,  ніс,  губи,  подушечки
лап  і  очі  чорні,  а  колір  шерсті  варіює
від  білого  або  сіруватого  до  жовтува¬
того  або  жовтувато-рудого.  Відтінок
шуби  часто  залежить  від  сезону,  віку
(у  ведмежат  шуба  біліша,  ніж  у  до¬
рослих)  та  інших  чинників,  наприклад,
улітку  хутро  може  жовтіти  внаслі¬
док  постійної  дії  сонячного  світла.
 Білі  ведмеді  можуть  мати  дуже  вели¬
кі  розміри.  Найдрібніші  звірі  водяться
на  Шпіцбергені,  а  в  міру  посування  на
захід  через  Гренландію  і  Північну  Аме¬
рику  до  Берингового  моря  їхні  розміри
збільшуються.  Аналогічний  розмірний
градієнт  простежується  і  в  східно¬
му  напрямку  від  Шпіцбергена  через
Сибір  до  Берингового  моря.  Довжи¬
на  тіла  самців  у  середньому  близько
2,2  м,  але  варіює  від  1,9  до  2,4  м.  Вед¬
медиці  дрібніші,  зазвичай  завдовжки
від  1,8  до  2  м.  Довжина  хвоста  в  обох
статей  від  8  до  13  см.  Висота  в  за¬
гривку  0,9—1,2  м,  але  у  надто  вели¬
ких  самців  досягає  1,6м.  Важать  до¬
рослі  самці  зазвичай  360—400  кг,  хоча
вага  варіює  в  межах  від  300  до  більш
ніж  800,  а  в  дорослих  ведмедиць  —  у
середньому  320  кг,  але  буває  і  всього
лише  160  кг.
 вони  повертаються  влітку  на  північ  до  крижаних  мас,  на  яких  в  осно¬
вному  живуть  полярні  тварини.  Часто  об’єднуються  в  зграї  по  дванадцять
і  більше  голів.
 Рухи  білого  ведмедя  незграбні,  але  ці  тварини  надзвичайно  витривалі.
Це  видно  з  їхнього  уміння  плавати,  яким  білий  ведмідь  оволодів  доскона¬
ло.  Швидкість,  з  якою  він  рухається  у  воді  цілими  годинами  рівномірно  і
без  занурення  у  воду,  за  словами  Скоресбі,  сягає  4—5  км/год.  Величезна
кількість  його  жиру,  якщо  тільки  він  добре  живиться,  надає  йому  велику
послугу,  оскільки  вона  зрівнює  вагу  його  тіла  з  вагою  води.  Тому  він  про¬
тягом  одного  дня  пропливає  неозорі  водні  простори,  і  часто  можна  бачи¬
ти  його  у  відкритому  морі  далеко  від  крижин  і  від  берега.  Пірнати  він  уміє
так  само  майстерно,  як  і  плавати  на  поверхні  води.  Дивовижно  те,  що  він
витягував  з  моря  лососів,  і,  зважаючи  на  це,  не  можна  не  дивуватися  його
здібностям.  Навіть  на  суші  він  не  такий  безпорадний,  як  це  здається  на
перший  погляд.  Його  звичайна  хода  повільна  й  обачна,  коли  ж  він  почи¬
нає  бігти  незграбною  на  перший  погляд  риссю  або  галопом,  то  рухається
по  нерівних  крижинах  або  по  землі  з  вражаючою  швидкістю  і  вміє  при
цьому  з  великою  обережністю  вибирати  найзручніший  шлях.  Особливо
у  нього  розвинені  зір  і  нюх.  Коли  він  мандрує  по  великих  крижинах,  то
підіймається,  за  словами  Скоресбі,  на  високі  крижані  скелі  та  звідти  ви¬
глядає  для  себе  здобич.  Мертвого  кита  або  шматок  сала,  підсмажений  на
вогні,  він  чує  на  дуже  великій  відстані.
 Пожива  білого  ведмедя  складається  з  м’яса  майже  всіх  тих  тварин,
які  водяться  в  морі  та  по  берегах  його  батьківщини.  Страшна  сила,  якою
він  перевершує  всіх  інших  ведмедів,  і  спритність  рухів  у  воді  дозволя¬
ють  йому  легко  здобувати  собі  прожиток.  Тюлені  всіх  видів  є  головним
об’єктом  його  полювання,  і  він  достатньо  хитрий  та  спритний  для  того,
щоб  спіймати  цих  розумних  і  моторних  тварин.  Якщо  він  здалеку  бачить

ВЕДМІДЬ  БУРИЙ  ЗВИЧАЙНИЙ  ■
 тюленя,  шо  лежить  на  суші,  то  безшумно  занурюється  у  воду,  підпливає
до  нього  проти  вітру,  наближається  з  найбільшою  обережністю  і  раптово
випливає  просто  перед  твариною,  яка  стає  його  здобиччю.  Тюлені  в  цих
холодних  країнах  прагнуть  лежати  ближче  до  ополонок  і  розколин  кри¬
жин,  які  дають  їм  можливість  врятуватися  в  морі.  Ці  ополонки  ведмідь,
шо  плаває  під  крижинами,  знаходить  досить  легко.  На  наземних  тварин
він  нападає  тільки  тоді,  коли  йому  не  вистачає  поживи.  Він  дістається
навіть  до  неприступних  гнізд  морських  птахів.  Падло  їсть  так  само  охоче,
як  і  свіже  м’ясо,  але  ніколи  не  доторкнеться  до  трупа  іншого  білого  вед¬
медя.  У  морях,  які  часто  відвідують  мисливці  на  тюленів  і  китолови,  білий
ведмідь  із  задоволенням  поїдає  позбавлені  шкури  та  жиру  тіла  тюленів  і
китів.  Але  він  їсть  не  тільки  м’ясну  їжу,  а,  де  тільки  можна,  і  рослинну,
особливо  полюбляє  ягоди  і  мох.
 Цілком  вірогідно,  що  більшість  білих  ведмедів  не  схильна  до  зимівлі.
Ці  хижаки  не  бояться  навіть  лютих  морозів,  головне  для  них,  щоб  море,
біля  якого  вони  живуть,  не  було  скуте  льодом.  Деякі  спостерігачі  гово¬
рять,  що  старі  самці  та  молоді  невагітні  самки  зовсім  не  сплять  узимку,
а  постійно  переходять  з  місця  на  місце.  Справедливо  й  те,  що  вони,  за
винятком  вагітних  самок,  усю  зиму  полюють.  Вагітні  ведмедиці  виходять
узимку  на  сушу,  і  дитинчата  у  них  народжуються  в  найхолоднішу  пору
року.  Незабаром  після  спаровування,  яке  відбувається  в  липні,  ведмедиця
влаштовує  собі  барліг  під  скелями  чи  під  навислими  брилами  льоду  або
ж  риє  собі  нору  в  снігу  і  цілком  заривається  в  нього.  Якщо  снігу  випадає
удосталь,  їй  не  доводиться  довго  чекати,  доки  її  житло  вкриється  товстим
і  теплим  покривалом.  Задовго  до  того,  як  залягти  в  барліг,  вона  встигає
нагуляти  собі  достатньо  жиру,  який  і  витрачає  всю  зиму,  тому  що  залишає
свій  барліг  тільки  тоді,  коли  весняне  сонце  вже  досить  високо  сходить
на  небі.  До  цього  часу  дитинчата  вже  народилися.  Відомо,  що  вагітність
триває  від  6  до  7  місяців,  а  кількість  дитинчат  коливається  між  1  і  3,  най¬
частіше  їх  буває  двоє.  За  розповідями  північних  народів,  новонароджені
ведмежата  не  більші,  якщо  не  менші  за  кроликів,  але  до  кінця  березня
або  початку  квітня  вони  досягають  вже  розмірів  маленького  пуделя.  На¬
багато  раніше,  ніж  дитинчата  бурого  ведмедя,  починають  супроводжувати
свою  матір.  Вона  ніжно  піклується  про  них,  годує  і  захищає.  Мореплавці
та  китолови  розповідали  зворушливі  історії  про  самовіддану  материнську
любов  ведмедиць.
 Полярного  ведмедя  завдяки  його  силі,  розмірам  і  вдачі  по  праву  мож¬
на  назвати  царем  Льодовитого  океану.  Він  має  надзвичайно  гострий  нюх  і
під  час  нападу  виявляє  вражаючу  хитрість,  але  при  близькому  знайомстві,
як  і  всі  дикі  звірі,  виявляється  зовсім  не  таким  страшним.  Він  захищає
свою  шкуру,  коли  це  дійсно  необхідно,  але,  якщо  тільки  можна,  тікає  від
людини  і,  навіть  роздратований  і  поранений,  рідко  нападає  на  неї.  Але
якщо  його  змушують  напасти,  він  дійсно  стає  серйозним  супротивником,
у  боротьбі  з  яким  тільки  холоднокровність  і  надійна  зброя  допоможуть
уникнути  небезпеки.  Ведмеді  цікаві  та  великі  ласуни;  що-небудь  їстівне
спонукає  їх  до  дослідження.
 На  білого  ведмедя  полюють  заради  його  м’яса,  жиру  і  хутра  всюди,  де
він  живе.  Проти  нього  використовують  вогнепальну  зброю,  списи  і  кап¬
кани.  Хутро  цієї  тварини  цінніше  від  хутра  решти  ведмедів.
 ВЕДМІДЬ  БУРИЙ  ЗВИЧАЙНИЙ  (Ursus  arctos)  —  найвідоміший  вид
ведмедів.  Вид  цей  характеризується  не  тільки  великою  різноманітністю  за¬
барвлення  і  якості  шерсті,  але  і  зовнішнього  вигляду  та  форми  черепа.
Його  зазвичай  густа  шерсть,  яка  на  морді,  животі  та  задній  частині  кінцівок
довша,  ніж  на  решті  тіла,  може  складатися  з  короткого  або  довгого,  гладко¬
го  або  кучерявого  волосся.  Колір  шерсті  переходить  через  усі  відтінки  від
чорного  бурого  до  темного  рудого  або  жовто-бурого,  або  від  темно-сірого
і  сріблясто-сірого  до  світлого  рудого;  білий  нашийник,  який  буває  у  моло¬
дих  тварин,  зберігається  іноді  до  глибокої  старості,  іноді  ж  з’являється  на
старість  знову.  Морда  більш-менш  видовжена,  лоб  іноді  сплюснутий,  іно¬
ді  —  ні,  тулуб  або  дуже  кремезний,  або  дещо  видовжений.
 При  висоті  у  загривку  1  —  1,25  м,  ведмідь  досягає  2—2,2  м  завдовжки,
причому  8  см  припадає  на  короткий  хвіст.  Вага  коливається  між  150—
 «За  ведмедицею,  —  розповідає  Ско-
ресбі,  —  у  якої  було  двоє  дитинчат,
гналися  декілька  озброєних  матро¬
сів.  Спочатку,  здавалося,  вона  хоті¬
ла  спонукати  дітей  до  швидкого  бігу
тим,  що,  забігаючи  наперед,  безу¬
пинно  озиралася  і  старалася  всіма
своїми  рухами  і  особливим  стри¬
воженим  тоном  голосу  повідомити
про  небезпеку;  коли  ж  вона  поба¬
чила,  що  її  вороги  близько,  то  по¬
гнала  дітей  поперед  себе,  штовхаю¬
чи  їх  щосили,  поки  не  врятувалася
разом  із  ними».
 Вагітність  у  білого  ведмедя  триває
близько  8  міс.  Дитинчата  народжу¬
ються  в  листопаді-січні,  в  березні-
квітні  залишають  пологовий  бар¬
ліг.  З  матір'ю  дитинчата  живуть
близько  двох  років.  Кожна  самка  на¬
роджує  дитинчат  раз  на  2—4  роки.
Білий  ведмідь  занесений  до  Червоної
книги  МСОП.
 Колись  досить  поширений  у  Північній
півкулі,  бурий  ведмідь  був  звичайною
твариною  по  всій  Європі,  досягаю¬
чи  північного  заходу  Африки,  а  через
Сибір  і  Китай  доходячи  до  Японії.  До
Північної  Америки  він  потрапив  з  Азії
через  Берингову  протоку,  можливо,
близько  40  000  років  тому  і  поширив¬
ся  в  західній  частині  континенту  від
Аляски  до  півночі  Мексики.

■  ВЕДМІДЬ  БУРИЙ  ЗВИЧАЙНИЙ
 У  межах  ареалу  розміри  звіра  варію¬
ють.  Гризлі  досягають  завдовжки
2,1  м  при  висоті  в  загривку  понад  1  м
і  масі  до  385  кг.  Довжина  європей¬
ського  бурого  ведмедя  зазвичай  1,25-
2,0  м  при  висоті  в  загривку  близько
1  м  і  масі  від  135  до  250  кг.
 250  кг;  утім,  у  великих  і  огрядних  тварин  вона  досягає  350  кг.  У  відгодо¬
ваного  ведмедя  тільки  жиру  50—100  кг;  як  запевняє  Кременц,  одного  разу
він  зібрав  понад  140  кг  жиру.
 Ведмеді  поширені  від  Іспанії  до  Камчатки  і  від  Лапландії  та  Сибіру  до
Лівану  і  східної  частини  Гімалаїв.  У  Європі  ведмеді  населяють  ще  й  понині
всі  високі  гори;  всю  Росію,  всю  Північну  і  Середню  Азію,  за  винятком
голих  степів,  Сирію,  Палестину,  Персію,  Афганістан,  від  Гімалаїв  на  схід
до  Непалу  і,  нарешті,  в  Африці  гори  Атлас.  Неодмінною  умовою  життя
ведмедя  служать  високі,  суцільні  та  непрохідні  або  мало  відвідувані  людьми
ліси,  багаті  на  ягоди  та  інші  плоди.  Від  найлютішого  свого  ворога  —  люди¬
ни  —  він  шукає  порятунку  в  лігвах,  під  корінням  або  в  дуплах  дерев,  гір¬
ських  печерах,  у  темних  непрохідних  лісах  і  болотах  із  сухими  островами.
 Він  іноходець,  отже,  під  час  ходи  й  бігу  стає  одночасно  то  на  обидві
праві,  то  на  обидві  ліві  лапи,  тому  постійно  важко  перевалюється  з  одно¬
го  боку  на  інший.  Під  час  прискореного  бігу  використовує  дуже  швидкий
галоп,  легко  наздоганяє  людину.  Нагору  біжить  ще  швидше,  ніж  на  рів¬
ному  місці,  чому  сприяє  довжина  його  задніх  кінцівок.  Згори  він  може
спускатися  тільки  повільно,  оскільки  інакше  легко  перекинувся  б  через
голову.  Крім  того,  він  добре  плаває  і  майстерно  лазить;  утім,  старий  вед¬
мідь  стає  дуже  жирним  і  важким  і  уникає  лазіння  по  деревах,  особливо
якщо  стовбур  гладкий  і  не  має  сучків.  Величезна  сила  і  міцні  кігті  полег¬
шують  ведмедю  лазіння:  він  може  видертися  навіть  на  дуже  стрімкі  схили
скель.  З  п’яти  органів  чуття  у  нього  найкраще  розвинені  нюх  і  слух;  зір,
навпаки,  досить  поганий.  Смак,  здається,  дуже  добре  розвинений.
 Кременц  надав  нам  багато  фактів,  що  доводять  тонкість  відчуттів  вед¬
медя.  За  його  словами,  ведмідь  чує  в  лісі  у  тиху  погоду  клацання  курка
на  відстані  70  кроків,  тріск  гілки  з  палець  завтовшки,  що  зламалася  під
ногами,  —  за  135  і  досить  тихий  посвист  —  за  60  кроків.  Ведмідь,  що
лежав  у  зимовому  барлозі,  визирнув  зі  свого  притулку  при  наближенні
мисливців  уже  за  210  кроків,  хоча  до  нього  підходили  дуже  обережно,  на
лижах  і  проти  вітру.  Ручні  ведмеді  цього  дослідника  впізнавали  свого  ха¬
зяїна  за  50—70  кроків;  але  на  відстань  80—100  кроків  їхнього  зору  вже  не
вистачало.  Хліб,  намазаний  медом,  вони  чули  в  траві  за  30  кроків,  а  коли
ці  ласощі  були  заховані  у  кротовій  норі  —  за  20  кроків.
 «Жодна  хижа  тварина,  —  говорить  Чуді,  —  не  буває  такою  потішною,
такою  добродушно-веселою  і  люб’язною,  як  наш  добрий  ведмедик.
 У  нього  чесний,  відкритий  характер,  без  підступності  та  фальші.  Здат¬
ність  лукавити  і  хитрувати  у  нього  мало  розвинена.  Всього  того,  що
лисиця  прагне  досягти  розумом,  орел  —  стрімкістю,  ведмідь  домага¬
ється  силою.  Він  не  чатує  довго  здобич,  не  прагне  обійти  мисливця
або  напасти  на  нього  ззаду,  не  вдається  негайно  до  своїх  страшних
зубів,  якими  може  будь-що  легко  розгризти,  але  прагне  задушити
свою  здобич  сильними  лапами  і  кусає  тільки  в  крайньому  разі,  не  ви¬
являючи  при  цьому  великої  кровожерливості,  оскільки  взагалі,  маючи
досить  покірливу  вдачу,  охоче  поїдає  рослинну  їжу.  Його  зовнішній
вигляд  набагато  благородніший,  вселяє  довір’я  і  більш  доброзичли¬
вий,  ніж  зовнішній  вигляд  вовка.  Він  не  пожирає  трупи  людей,  не
їсть  собі  подібних,  не  бродить  уночі  селом,  сподіваючись  схопити  і
викрасти  дитину,  а  залишається  в  лісі,  де  полює,  не  завдаючи  шкоди
людині.  Існує  досить  неправильне  уявлення  і  щодо  його  гаданої  мля¬
вості,  проте  під  час  небезпеки  він  стає  просто  скаженим».
 Зубна  система  ведмедя  свідчить  про  те,  що  він  —  тварина  всеїдна,
але  її  раціон  складається  переважно  з  рослинної  їжі.  Різними  комахами,
такими,  як  жуки,  слимаки,  він  теж  при  нагоді  любить  поласувати.  Мі¬
сяцями  задовольняється  подібною  поживою,  наїдається,  як  велика  ро¬
гата  худоба,  сходами  жита  або  соковитою  травою,  їсть  дозріваючі  злаки,
бруньки,  овочі,  жолуді,  лісові  ягоди,  гриби;  розриває  мурашники,  ласує
як  личинками,  так  і  мурашками,  кислота  яких,  здається,  особливо  йому
до  смаку;  вишукує  бджолині  вулики,  які  забезпечують  його  ласою  і  дуже
смачною  поживою.  Напади  бджіл  для  нього  досить  чутливі:  він  реве  від
болю,  котиться  по  землі,  намагається  лапами  скинути  своїх  мучительок;

ВЕДМІДЬ  БУРИЙ  ЗВИЧАЙНИЙ  ■
 83
 Ведмідь  бурий  звичайний
 (Ursus  arctos)
 Колір  хутра  у  бурого  ведмедя  варіює
від  кремово-білого  через  різні  відтін¬
ки  бурого  до  синюватого  і  майже
смолисто-чорного.  У  Європі  звичай¬
на  бура  форма.  У  Північній  Америці
трапляються  всі  варіанти,  від  жов¬
туватого  до  майже  чорного.  Волос¬
ся,  особливо  на  спині,  може  бути  на
кінці  білим,  створюючи  враження  сі¬
рого  або  сивого  відтінку.  Така  шуба
типова  не  тільки  для  американського
гризлі,  але  й  для  бурого  ведмедя  в  го¬
рах  Тянь-Шаню.  Повністю  сиво-біле
волосся  буває  у  бурих  ведмедів  в  Гіма¬
лаях,  а  бліде  рудувато-буре  —  в  Сирії.
 якщо  ж  йому  стає  зовсім  непереливки,  тікає  не  озираючись.  Проте  рано
чи  пізно  повертається  назад,  щоб  добути  улюблені  ласощі.  У  лісах  гір
Малого  Хінгану  ведмідь  в  червні  й  липні,  коли  ще  немає  ягід,  пере¬
вертає  повалені  вітром  дерева  і  шукає  в  їхній  гнилій  серцевині  жуків  і
личинок.  Побачивши  такі  перевернуті  стовбури  і  розриті  мурашники,
здогадуються  про  його  присутність.  Тільки-но  починають  достигати  яго¬
ди,  як  він  береться  за  них,  а  також  пригинає  до  землі  молоді  плодові
дерева  і  кущі,  щоб  дістати  їхні  плоди.  Коли  хліб,  особливо  овес  і  маїс,
починає  наливатися,  ведмідь  з’являється  на  полях,  сідає  на  землю  і  в  та¬
кому  положенні  повзає  туди  й  сюди,  підносячи  до  рота  колоски;  у  такий
спосіб  за  одну  ніч  він  спустошує  досить  великі  поля.  Осінніми  місяцями
відшукує  опалі  жолуді  або  горішки  буків,  а  в  сибірських  лісах  —  кедрові
горіхи.
 Поки  у  ведмедя  рослинної  їжі  вдосталь,  він  задовольняється  нею.  Але,
раз  спробувавши  тваринну  їжу,  стає  хижаком  у  повному  розумінні  цього
слова.  Здобич  свою  він  видивляється  і  вистежує.  Велику  рогату  худобу,  як
кажуть,  прагне  заганяти  переслідуванням,  особливо  коли  вона  пасеться
на  високих  гірських  пасовищах,  підганяє  її  до  прірви,  після  чого  сам  обе¬
режно  спускається  слідом  за  нею  і  наїдається  донесхочу.  Успіх  збільшує
його  сміливість.  На  Уралі  ведмедя  вважають  найнебезпечнішим  ворогом
коней.
 Раз  наважившись,  ведмідь  підходить  до  хлівів,  прагне  зламати  двері
або,  як  це  трапляється  іноді  в  Скандинавії,  розбирає  дах.  Незвичайна
сила  дозволяє  йому  навіть  викрадати  великих  тварин.  Декілька  прикладів
цієї  страшної  сили  наводить  Кременц.  Один  ведмідь  у  передсмертній  су¬
тичці  зламав  соснові  кілки  від  восьми  до  десяти  сантиметрів  завтовшки.
Інший,  узявши  передніми  лапами  щойно  вбиту  корову,  яка  ще  тріпотіла,
і  йдучи  на  задніх  лапах,  переніс  її  через  струмок  до  лісу.
 Олені,  косулі  та  сарни  завдяки  своїй  обережності  і  прудкості  досить
часто  уникають  ведмежих  лап,  але  на  півночі  Скандинавії  він  ганяється
за  лосем  досить  уперто.  Іноді  відвідує  барсукові  нори  і  заглядає  в  їхні
отвори.  Буває,  що  вовки  турбують  ведмедя  під  час  зимівлі,  переслідують
підстрілених  і  навіть  насмілюються  нападати  на  ведмедицю,  яка  наполег-
 «Взагалі,  —  говорить  Кременц,  —
ведмедя  не  можна  назвати  жорсто¬
ким  або  кровожерним.  Якби  він  був
кровожерний,  то  мав  би  нагоду  де¬
монструвати  це  щодня  або  тим,  або
іншим  способом,  і  тоді  при  його
надзвичайній  фізичній  силі  дове¬
лося  б,  ймовірно,  вживати  набага¬
то  енергійніших  заходів  щодо  його
переслідування.  Мені  жодного  разу
не  траплялося  бачити,  щоб  ведмідь
під  час  своїх  мандрів  і  зустрічей
з  людиною  сам  напав  на  неї.  Одна
з  головних  рис  його  вдачі  —  флег¬
матичність».
 Василь  Пєсков  пише:  «М'ясну  їжу
звір  воліє  прикривати  гілками  і  зем¬
лею,  щоб  дала  «дух»,  і  лише  тоді  по¬
чинає  її  їсти,  не  відходячи  далеко  від
здобичі».

■  ВЕДМІДЬ  БУРИЙ  ЗВИЧАЙНИЙ
 Американські  бурі  ведмеді,  поширені
колись  від  Аляски  до  Техасу  і  півно¬
чі  Мексики,  нині  водяться  тільки  на
Алясці,  заході  Канади  (Юкон,  захід
Північно-Західних  територій  і  Аль-
берти,  Британська  Колумбія),  в  Ай¬
да  хо,  Монтані  та  Вайомінгу.  Калі¬
форнійський  гризлі,  зображений  на
прапорі  Каліфорнії,  вимер  приблизно
до  1925  р.
 Римляни  завозили  ведмедів  пере¬
важно  з  Лівану,  хоча  розповідають,
що  їм  траплялося  вивозити  їх  із
Північної  Африки  і  Лівії.  їхні  роз¬
повіді  про  вдачу  ведмедів  дуже  ски¬
даються  на  казку.  Арістотель  опи¬
сує  ведмедів,  як  і  інших  тварин,
найдостовірніше.  Пліній  додає  від
себе  декілька  байок;  Оппіан  дає  до¬
кладний  звіт  про  славні  ведмежі
полювання  вірмен  на  березі  Тигру;
Юлій  Капітолін  описує  суспільні
ігри  в  цирку,  на  яких  він  був  при¬
сутній,  і  повідомляє,  між  іншим,
що  за  Гордіана  Першого  на  аре¬
ну  було  доставлено  близько  тисячі
ведмедів  за  один  день.
 ливо  і  небезуспішно  захищає  своїх  дитинчат.  Жодну  чотириногу  тварину
ведмідь  не  ненавидить  і  не  боїться  так,  як  собаку.
 З  наближенням  зими  ведмідь  готує  собі  барліг  серед  скель  або  в  пе¬
черах,  а  також  у  дуплах  дерев,  або  в  лісовій  гущавині,  або  на  сухій  купині
серед  боліт.  Лігво  своє  ведмедиця  ретельно  вистилає  мохом,  листям,  тра¬
вою  і  гілками  і  таким  чином  готує  собі  гарне  і  зручне  місце  для  зимової
сплячки.
 Коли  настають  морози,  ведмідь  забирається  у  сховок  і  засинає.  Час,
коли  ведмідь  восени  залягає  в  барліг,  досить  різний  і  залежить  від  клімату  і
погоди.  Ведмедиця  ховається  в  барліг  вже  на  початку  листопада,  а  ведмідь
продовжує  блукати  ще  в  грудні,  не  звертаючи  уваги  на  сніг  і  мороз.  Узимку
під  час  відлиги  він  навіть  у  Росії  виходить  з  барлогу,  щоб  напитися  або
поїсти.  Якщо  зима  тепла,  то  сплячка  ведмедя  триває  недовго,  а  в  більш
теплому  кліматі  він,  імовірно,  і  не  турбується  про  зимовий  притулок.  Про
це  можна  судити,  спостерігаючи  за  ведмедями,  що  утримуються  в  зоопар¬
ках.  Там  вони  зовсім  не  сплять  і  поводяться  взимку  майже  так  само,  як  і
влітку,  а  теплими  зимами  сплять  хіба  що  трохи  довше,  ніж  улітку.  Аж  до
народження  дитинчат  ведмедиця  буває  цілком  бадьора.  На  волі  вона  спить
до  і  після  пологів  так  само  міцно,  як  і  ведмідь.  У  неволі,  як  я  переконався
з  власних  спостережень,  не  їсть  у  цей  час  нічого.  Оскільки  влітку  і  восени
ведмідь  зазвичай  добре  наїдається,  то  до  часу  зимівлі  буває  досить  гладким
і  накопиченим  жиром  живиться  частково  і  протягом  зими.  До  весни  він,
як  і  всі  тварини,  схильні  до  зимівлі,  дуже  худне.  Стародавні  люди,  яким  це
було  відомо,  помітили,  що  ведмідь  у  сплячці  має  звичай  лизати  свою  лапу,
і  зробили  висновок  з  цього,  що  він  висмоктує  з  лапи  жир.  Цим  казкам  ві¬
рять  і  розказують  їх  і  до  сьогодні.  Абсолютно  справедливо,  що  ведмідь  під
час  зимівлі,  коли  на  його  ступнях  линяє  шкіра,  смокче  їх,  причому  бурчить
і  цмокає,  що  чути  й  на  далекій  відстані:  ймовірно,  він  це  робить,  щоб  при¬
скорити  линьку,  а  може,  полегшити  біль.
 Шлюбна  пора  наступає  у  ведмедів  у  травні  або  на  початку  червня.  Ва¬
гітність  триває  щонайменше  шість  місяців,  імовірно,  навіть  більше.  Вед¬
медиця  народжує  часто  двоє-троє  дитинчат,  іноді  одного  або  чотирьох,
рідко  п’ять.
 За  словами  Кременца,  тічка  у  ведмедиць  починається  в  середині
літа  —  з  15  червня  по  15  серпня.  До  справжніх  битв  між  самцями  справа,
здається,  ніколи  не  доходить,  хоча  до  однієї  самки  нерідко  сходяться  по
декілька  самців.  Після  припинення  статевого  збудження  самці  та  самки
розходяться,  а  ведмедиця  знову  ходить  з  дитинчатами,  які  й  під  час  тіч¬
ки  все-таки  не  відстають  від  матері  і  тримаються  на  певній  відстані.  Не
можна  достовірно  визначити,  чи  досягає  ведмідь  статевої  зрілості  раніше
п’яти-шестирічного  віку,  але  Кременц  з  деяких  ознак  доходить  висновку,
що  це  трапляється  раніше.
 «Ведмедиця  народжує  зазвичай  між  1  грудня  і  10  січня;  рідко  раніше,
іноді  трохи  пізніше.  Із  31  пологів  16  припадає  на  час  від  1  грудня  по  1  січ¬
ня,  13  —  на  час  від  1  до  10  січня,  2  —  на  час  від  10  до  20  січня.  Вперше
ведмедиця  народжує  одне-двоє  дитинчат,  пізніше  —  до  трьох,  а  в  подаль¬
ші  роки  кількість  дитинчат  коливається  від  двох  до  трьох  і  рідко  доходить
до  чотирьох.  Старі  ведмедиці  народжують  менше  дитинчат,  доходять  зно¬
ву  до  одного,  в  кінці  життя  декілька  років  зовсім  не  народжують».
 Кременц  пише:  «Ведмедиця,  поки  не  вагітна,  живе  разом  зі  своїми  од¬
норічними  дитинчатами.  Утім,  я  двічі  спостерігав  дійсно  окремий  випа¬
док,  коли  мати  прогнала  двох  однорічних  ведмежат,  імовірно,  через  нову
вагітність.  У  таких  випадках  вона  не  терпить  біля  себе  старших  ведмежат,
кусає  і  б’є  їх,  поки  вони  не  залишать  ту  місцевість,  де  вона  живе.  З  тієї
миті  дитинчата  стають  самостійними,  не  залежать  більше  ні  від  сім’ї,  ні
від  матері  та  самі  піклуються  про  свій  прожиток».
 Мати  влаштовує  для  своїх  дитинчат  справжнє  кубло;  кажуть,  утім,  що
вона  народжує  їх  іноді  і  в  снігу.  Якщо  її  потомству  загрожує  яка-небудь
небезпека,  вона  переносить  ведмежат  у  зубах  на  далеку  відстань.  Гідний
уваги  той  факт,  що  мати  у  разі  небезпеки  хоробро  захищає  своїх  уже
майже  дорослих  і  сильних  дитинчат.  Ведмедиця  з  ведмежатами  вважає
себе  повною  володаркою  всієї  тієї  місцевості,  яку  вибрала  для  свого  міс¬
цеперебування,  і  будь-яке  зазіхання  на  свої  права  зустрічає  нападом  на

ВЕДМІДЬ  ГІМАЛАЙСЬКИЙ  ■
 порушника.  Ведмежата  через  чотири  місяці  вже  настільки  підростають,
що  можуть  іти  за  матір’ю.  Вона  навчає  їх  лазити  по  деревах,  знаходити
поживу  і  ще  багато  чого  з  ведмежої  науки.
 Залишені  матір’ю  молоді  ведмежата,  кажуть,  бродять  протягом  літа
поблизу  від  старого  барлогу,  куди  забираються  за  негоди.
 Еверсман  розповідає  ось  що  про  одну  ведмежу  родину,  яка  переправ¬
лялася  через  Каму:
 «Коли  ведмедиця  перебралася  вже  на  протилежний  берег,  то  поміти¬
ла,  що  старше  ведмежа  поволі  крадеться  за  нею,  не  звертаючи  уваги  на
молодших  братів,  що  залишилися  на  іншому  боці  річки;  як  тільки  воно
наблизилося,  мати  дала  йому  ляпаса,  після  якого  він,  зрозумівши,  в  чому
справа,  негайно  повернув  назад  і  повернувся  до  матері,  тримаючи  в  зубах
одного  з  молодших  братів.  Мати  спостерігала  за  ним,  поки  він  знов  не
переплив  річку  по  іншого  братика,  але,  побачивши,  що  той  упустив  свою
ношу  на  самій  середині  річки,  вона  кинулася  в  річку,  знову  побила  його,
після  чого  він  поспішив  виправити  помилку,  і  родина  спокійно  продов¬
жила  свій  шлях».
 П’яти-шестимісячні  ведмежата  надзвичайно  потішні.  Вони  дуже  грай¬
ливі,  пустотливо  лазять  по  деревах,  борюкаються.  Хто  їх  погодує  —  той
їм  і  друг,  хто  їх  розсердить  —  той  ворог,  і  вони  й  ставляться  до  нього  як
до  ворога.  Ведмежата  дратівливі,  як  діти,  їхня  любов  дістається  легко,  але
так  само  легко  і  втрачається.  Вже  після  шести  місяців  вони  характером
стають  схожі  на  дорослих  ведмедів.
 Невідомо  ще  напевно,  скільки  років  ростуть  ведмеді,  але,  мабуть,
у  шестирічному  віці  вони  вже  є  справжніми  ведмедями.  Ведмеді  дожива¬
ють  до  похилого  віку.  Були  випадки,  що  вони  жили  в  неволі  до  50  років,
а  31-річні  ведмедиці  ще  народжували  ведмежат.
 У  Південно-Східній  Європі  на  ведмедя  полюють  переважно  облавою
в  той  період,  коли  він  нагуляє  жир,  засідкою  —  рідше  й  у  виняткових  ви¬
падках  —  до  або  під  час  зимівлі.  У  Росії  ж  полюють  саме  під  час  зимової
сплячки.
 ВЕДМІДЬ  ГІМАЛАЙСЬКИЙ,  або  білогрудий  (Ursus  thibetanus)  —  один
із  представників  ведмедів  в  Азії.  Тулуб  його  відносно  тонкий,  голова  за¬
кінчується  загостреною  мордою,  лоб  утворює  з  носом  майже  пряму  лінію.
Вуха  круглі  та  великі.  Кінцівки  середньої  довжини,  ступні  короткі,  пальці
мають  короткі,  але  міцні  кігті.  Колір  і  якість  хутра  схильні  до  значних
змін.  Кюв’є,  котрий  перший  описав  відкриту  Дювоселем  тварину,  пові¬
домляє,  що  хутро  цього  ведмедя  гладке,  за  винятком  волохатої  гриви  на
шиї,  і  рівномірно  чорне,  за  винятком  білої  смуги  на  губі,  білого  коміра
на  грудях  і  рудуватої  смуги  з  обох  боків  морди.  Цей  звір  при  висоті  в  за¬
гривку  80  см  досягає  1,7—1,8  м  завдовжки,  важить  до  120  кг.
 Спіймані  в  Японії  ведмеді,  яких  я  бачив,  дуже  відрізнялися  від  своїх
родичів,  привезених  з  материка.  Але  ця  відмінність  помітна  не  більше,
ніж  відмінність  між  деякими  різновидами  нашого  звичайного  ведмедя,
про  схожість  або  відмінність  між  якими  думки  теж  не  збігаються.  Цей  вид
дуже  поширений.  Незабаром  після  відкриття  Дювоселя  Валліх  знайшов
подібного  ведмедя  в  Непалі.  Зібольд  повідомляє,  що  ведмідь  досить  по¬
ширений  не  тільки  в  Китаї  і  Японії,  але  і  в  гірських  країнах  Азійського
материка  і  на  південноазійських  островах.  Радде  побачив  його  в  Півден¬
но-Східному  Сибіру.  Південна  зона  його  поширення  охоплює,  за  словами
Бленфорда,  не  тільки  Тибет,  але  й  лісові  простори  всього  Гімалайського
хребта  і  гори  заввишки  до  4000  м,  гірську  країну  Ассам  і  на  захід  частину
Афганістану  і  Белуджістану  до  кордонів  з  Персією.
 Гімалайський  ведмідь  лазить  краще  за  всіх  інших  тварин  цієї  родини.
Крім  того,  він  вельми  небажаний  відвідувач  маїсових  полів  і  виноградників
і  часто  так  їх  спустошує,  що  землевласники  вимушені  споруджувати  сто¬
рожки,  сидячи  в  яких,  вони  гучними  криками  прагнуть  налякати  ведме¬
дів,  що  наближаються.  Тунгуси  розповідали  Радде,  що  тварина  ця  боязка
і  безпечна,  тому  що  у  нєї  неглибока  паща  і  вона  може  тільки  кусати,  а
не  роздирати  здобич,  як  бурий  ведмідь.  Бленфорд,  навпаки,  вважає  його
найбільш  кровожерним  з  індійських  ведмедів,  який  не  тільки  нападає  на
дрібну  дичину  і  оленів,  але  й,  крім  того,  вбиває  биків,  коней  і  їсть  навіть
 Вагітність  у  бурої  ведмедиці  триває
180—266  днів,  дитинчата  (від  1  до
4,  зазвичай  двійко)  народжуються  в
січні-березні.  Вони  залишають  при¬
тулок  у  п  ’ятимісячному  віці.  Ведме¬
диця  повторно  спаровується  тільки
на  другий-третій  рік  після  наро¬
дження  ведмежат.
 Білогрудого  ведмедя  називають  та¬
кож  гімалайським,  іноді  виділяють
в  окремий  рід  Selenarctos,  що  озна¬
чає  «місячний  ведмідь».  Він  водить¬
ся  в  гірських  лісах  та  чагарниках  і
поширений  від  Ірану  через  Афганіс¬
тан,  Пакистан  і  Гімалаї  на  півно¬
чі  Індії  до  Кореї  і  Японії.  На  півночі
ареал  захоплює  також  північний  схід
Китаю  (Маньчжурію)  і  Приморський
край  Росії,  а  на  півдні  доходить  до
півночі  В'єтнаму  та  островів  Хай-
нань  і  Тайвань.  Хутро  зазвичай  чор¬
не,  але  трапляються  також  особини
з  бурим  або  рудуватим  забарвлен¬
ням.  Додатково  до  білястих  цяток,
звичайних  на  морді  та  підборідді,  на
грудях  завжди  є  біла  пляма  у  вигля¬
ді  букви  V;  вона  нагадує  півмісяць,  і
саме  через  неї  ведмедя  називають  мі¬
сячним.  Звір  досягає  задовжки  1,6  м
(плюс  10  см  на  хвіст),  висоти  в  за¬
гривку  приблизно  75  см  і  маси  тіла
близько  120  кг.  Його  раціон  в  основ¬
ному  вегетаріанський.

■  ВЕДМІДЬ-ГУБАЧ
 Незважаючи  на  невеликий  для  вед¬
медя  зріст  і  вагу,  гімалайський  вед¬
мідь  відважний  і  агресивний:  інколи
він  нападає  навіть  на  тигрів,  яких
бурі,  більш  крупні,  ведмеді  бояться.
 «Завдяки  довгій,  кудлатій,  жорсткій
шерсті,  —  пише  Бленфорд,  —  і  ко¬
ротким  переднім  кінцівкам,  він  —
найдивніше  створіння  серед  усіх
ведмедів,  і  його  рухи  так  само  ко¬
мічні,  як  і  його  зовнішній  вигляд.
Зазвичай  він  пересувається  досить
швидким  кроком,  коли  ж  перехо¬
дить  на  біг,  то  біжить  таким  не¬
зграбним  і  безпорадним  галопом,
що  якщо  він,  врятовуючи  своє  жит¬
тя,  біжить  від  мисливця  по  прямій,
то  створюється  враження,  неначе
його  ззаду  підганяють,  а  він  пере¬
кидається.  Притому  він  лазить  дуже
добре  по  скелях  і  часто,  переляка¬
ний  або  підстрілений,  скочується  з
них,  згорнувшись  у  клубок,  як  цс
роблять  інші  ведмеді».
 падло,  але  все-таки  переважно  живиться  рослинами,  особливо  корінням  і
плодами,  з  яких,  здається,  віддає  перевагу  жолудям.  Говорять  також,  що
він  дуже  полюбляє  мед.  Щодо  зимівлі  відомості  досить  суперечливі.
 Під  час  своїх  нічних  походів  по  здобич  тварина  завжди  уникає  лю¬
дини.  Як  тільки  почує  її,  то  відразу  зупиняється,  обнюхує  повітря,  дуже
хвилюється,  робить  декілька  кроків  проти  вітру,  підіймається  на  задні
кінцівки  і,  переконавшись,  що  їй  загрожує  небезпека,  повертає  назад,
тікаючи  з  такою  швидкістю,  яка  видалася  б  неймовірною  тому,  хто  бачив
цю  тварину  в  клітці.  Якщо  під  час  спуску  з  кручі  ведмідь  раптом  чогось
злякається,  то  миттю  згортається  в  клубок  і  котиться  з  урвища  вниз,  іноді
долаючи  відстань  до  трьохсот  метрів.
 Дитинчата,  яких  завжди  буває  двоє,  народжуються  навесні  та  залиша¬
ються  протягом  всього  літа  (а  в  Індії  ще  довше)  біля  матері.
 М’ясо  його,  як  у  японців,  так  і  в  тунгусів,  вважається  смачнішим,  ніж
м’ясо  бурого  ведмедя.
 ВЕДМІДЬ-ГУБАЧ  (Melursus  ursinus)  помітно  відрізняється  і  зовніш¬
ністю,  і  способом  життя  від  інших  ведмедів,  тому  його  виділяють  в  особ¬
ливий  рід.  Відмітні  його  ознаки:  короткий,  товстий  тулуб,  низькі  лапи,
досить  великі  ступні,  озброєні  величезними  серпоподібними  кігтями,  ви¬
довжена  вперед  тупа  морда  з  великими  губами,  які  можуть  дуже  витягу¬
ватися,  і  довга  волохата  шерсть,  яка  на  потилиці  утворює  гриву  і  низько
звисає  з  боків.  Наскільки  своєрідна  ця  тварина,  видно  з  того,  що  спочатку
вона  була  описана  під  назвою  «ведмедеподібний  лінивець»,  а  в  одному
творі  названа  навіть  «безіменною  твариною».  В  Європі  губач  відомий  з
кінця  минулого  сторіччя;  на  початку  цього  сторіччя  його  привезли  сюди
живим.
 Довжина  тіла  губача  досягає  1,8  м,  причому  на  хвіст  припадає  лише
10  або  12  см;  висота  в  загривку  85  см;  важить  він  близько  145  кг.  Цю
тварину  важко  не  впізнати.  Низька,  широка,  з  плоским  лобом  голова
переходить  у  довгу,  вузьку  і  хоботоподібну  морду.  Носовий  хрящ  роз¬
ширяється  в  плоский  рухомий  писочок,  на  кінці  якого  знаходяться  дві
ніздрі,  розташовані  упоперек  і  розділені  вузькою  перетинкою.  Зовнішня
оболонка  ніздрів  дуже  рухлива,  а  довгі  губи,  що  витягуються  вперед,  мо¬
жуть  робити  різноманітні  рухи.  Навіть  у  стані  спокою  витягуються  вони
набагато  далі  за  щелепи,  при  нагоді  ж  можуть  так  подовжуватися,  ру¬
хатися,  складатися  разом,  загинатися,  що  утворюють  трубку,  яка  у  разі
потреби  відіграє  роль  хобота.  Довгий,  вузький,  плоский  язик  допомагає
маніпулювати  цією  трубкою,  і,  таким  чином,  тварина  може  не  тільки  ха¬
пати  різні  предмети,  але  навіть  всмоктувати  їх.  Вуха  цього  ведмедя  тупо
зрізані,  прямостійні  та  маленькі,  на  зразок  свинячих,  маленькі  очі  роз¬
ташовані  криво.  Але  взагалі  морди  майже  не  видно,  тому  що  хоча  вона
і  вкрита  коротким  волоссям,  але  прикривається  довгим  скуйовдженим
волоссям,  що  спускається  з  тім’я.  Цей  волосяний  покрив  приховує  хвіст
і  переходить  на  деяких  частинах  тулуба,  особливо  на  шиї  і  на  потилиці,
в  густу  кучеряву  скуйовджену  гриву.  На  середині  спини  утворюються,  як
правило,  два  дуже  великих  вихори  зі  сплутаного  волосся,  тому  здається,
ніби  губач  має  горб.  Внаслідок  цього  вся  передня  частина  тіла  ведмедя
має  досить  непривабливий  вигляд,  особливо  якщо  додати  до  цього  не¬
зграбний,  важкий  тулуб  і  короткі  товсті  лапи.  Надзвичайно  довгі,  гострі,
гачкуваті  кігті  роблять  цю  тварину  справді  схожою  на  лінивця.  Колір
жорсткого  волосся  глянсувато-чорний.  Морда  здається  сірою  або  бруд¬
но-білою;  підковоподібна  пляма  на  грудях  теж  біла.  Крім  того,  пальці
теж  забарвлені  у  дуже  світлий  колір.  Кігті  зазвичай  білі,  але  нижня  час¬
тина  ступні  чорна.  Молоді  губачі  відрізняються  від  старих  коротшою
гривою  на  загривку  та  плечах  і  внаслідок  цього  добре  помітними,  від¬
носно  великими  вухами;  крім  того,  у  молодих  губачів  морда  зазвичай
над  очима  жовто-бура,  а  підкова  на  грудях  жовтувато-біла.
 Батьківщина  губача  —  весь  Індостан,  майже  від  відрогів  Гімалаїв  до
південного  краю  півострова,  і  Цейлон.  На  заході  ареал  його  поширення
обмежений  Індом.  Йому  подобаються  горбисті  місцевості  та  джунглі.  На
Цейлоні  він  ховається,  як  говорить  Теннент,  у  найгустіших  лісах  горбис¬
тих  місцевостей  північного  і  південно-західного  узбережжя,  а  на  значних

Ведмідь-губач  (Melursus  ursinus)

■  ВЕДМІДЬ  СУМЧАСТИЙ
 «Коли  він  стоїть  на  термітнику,  —
говорить  Тіккель,  —  то  шкребе  пе¬
редніми  лапами  доти,  доки  не  від¬
риє  середину.  При  цьому  він  здуває
пил  і  землю  і  втягує  у  свою  пащу
мешканців  споруди  таким  могут¬
нім  і  гучним  вдихом,  що  його  чут¬
но  за  двісті  метрів  від  того  місця.
Так  само  всмоктує  він  товстих  ли¬
чинок,  які  досить  глибоко  сидять  у
землі».
 висотах  його  можна  побачити  так  само  рідко,  як  і  у  вологих  низовинах.
Протягом  найспекотніших  годин  дня  губачі  лежать  у  природних  або  у
виритих  ними  печерах,  зазвичай  серед  уламків  скель  у  горбистих  місце¬
востях  і  в  ущелинах,  іноді  ж  просто  на  траві  під  густим  чагарником.  Не¬
зважаючи  на  густу  темну  шубу,  вони  не  такі  чутливі  до  спеки,  як  про  них
говорять,  тому  що  помічали  ведмедів,  які  спали  під  пекучим  промінням
полуденного  сонця.  Найчастіше  вони  живуть  поодинці  або  парами,  а  іно¬
ді  самець  ходить  разом  із  ведмедицею,  у  якої  є  дитинчата.  Його  органи
чуття,  окрім  нюху,  мало  розвинені;  він  бачить  і  чує  так  погано,  що  не¬
важко  до  нього  підкрастися  зовсім  близько.  На  спостерігача  він  справляє
незабутнє  враження.
 Поживою  губачеві  служать  в  основному  рослини  і  дрібні  безхребетні
тварини,  але,  за  словами  Тіккеля,  він  також  знищує  при  нагоді  пташині
яйця  і  пташенят.
 Сандерсон  пише:
 «Губачі  небезпечні  для  неозброєних  людей.  Дроворуби  і  ті,  кому  че¬
рез  необхідність  часто  випадає  бувати  в  лісі  та  джунглях,  іноді  стають
жертвами  цих  тварин.  Як  і  всі  дикі  звірі,  вони  найбільш  небезпечні,
коли  зустріч  відбувається  несподівано,  тому  що  тоді  вони  нападають
зо  страху.  Імовірно,  менше  нещасних  випадків  трапляється  під  час
зустрічі  людини  з  тиграми  і  пантерами,  ніж  із  ведмедями,  тому  що
перші  не  так  лякаються  і  не  так  швидко  втрачають  самовладання.
Напад  переляканого  ведмедя  далеко  не  завжди  свідчить  про  його
агресивні  наміри,  тому  що  ведмеді,  якщо  їх  не  чіпати,  налаштовані
миролюбно  і,  навіть  поранені  та  загнані,  не  часто  виявляють  бажан¬
ня  ставати  до  бою».
 Узимку  губачі  не  залягають  у  сплячку.  Час  спаровування  припадає
зазвичай  на  червень,  іноді,  здається,  розтягується  на  декілька  місяців.
Тривалість  вагітності  напевно  не  визначена,  щось  близько  семи  місяців.
Дитинчата  народжуються  в  період  із  жовтня  до  лютого,  переважно  в  груд¬
ні  та  січні.  Частіше  їх  двоє,  зрідка,  за  словами  Сандерсона,  троє.  Мак-
мастер  говорить,  що  вони  розплющують  очі  тільки  на  18-й  день.  Через
два-три  місяці  вони  вже  ходять  за  матір’ю,  і  новітні  дослідження  без¬
сумнівно  підтверджують,  що  вона  носить  їх  на  спині.  Цей  спосіб  пере¬
сування  зберігається  навіть  тоді,  коли  дитинчата  вже  достатньо  підросли  і
не  вміщаються  удвох  на  спині  матері:  вони  навперемінно  сидять  на  спині
або  біжать  поряд.
 Полюють  на  губача  різними  способами:  вистежують  його,  коли  він,
ідучи  вранці  по  росяній  траві  та  низькому  чагарнику,  залишає  позад  себе
чіткий  слід;  іноді  ховаються  біля  лігва  і  чекають  його  повернення  з  ніч¬
них  мандрів;  нарешті,  оточують  ту  частину  джунглів,  де  припускають  або
напевно  знають,  що  тут  є  ведмідь,  влаштовують  справжню  облаву  і  під¬
стрілюють  його,  коли  він  вибіжить  зі  свого  притулку.
 ВЕДМІДЬ  СУМЧАСТИЙ  (див.  Коала).
 ВЕПР,  або  кабан  дикий  (Sus  scrofa),  належить  до  підряду  Нежуйні
(Suiformes)  родини  Свинячі  (Suidae).  Це  велика,  сильна  і  цілком  здатна
захищатися  тварина,  яка  досягає  повних  2  м  загальної  довжини  або  1,8  м
довжини  тулуба,  25  см  довжини  хвоста,  при  висоті  95  см  у  крижах;  вона
важить  150—200  кг.  Кабани,  що  живуть  у  болотистих  місцях,  зазвичай
більші  за  зростом,  ніж  ті,  що  живуть  у  сухих  місцях;  ті,  які  живуть  на
островах  Середземного  моря,  не  схожі  на  тих,  що  живуть  на  материках.
Знаряддя  для  захисту,  бивні,  більші  і  гостріші.  Колір  шерсті  різноманіт¬
ний.  Поросята  їхні  смугасті,  на  сірувато-червоному  тлі  у  них  видно  жовті
смуги,  що  йдуть  досить  правильно  спереду  назад;  смугастість  ця  зни¬
кає  вже  в  перший  місяць  їхнього  життя.  Волосяний  покрив  складається
з  жорстких,  довгих,  загострених,  на  кінчику  часто  розщеплених  щетин.
Між  ними,  залежно  від  пори  року,  росте  більш  чи  менш  густий  м’який
підшерсток,  називаний  свинячим  пухом.  На  нижній  частині  шиї  і  на  зад¬
ній  частині  живота  щетина  обернута  наперед,  на  решті  частин  тіла  назад,
на  спині  щетина  утворює  щось  подібне  до  гребеня  або  гриви.  Звичайне
їхнє  забарвлення  —  чорне,  кінці  ж  щетин  жовтувато-сірі,  унаслідок  чого

ВЕПР  ■
 і  загальний  колір  здається  світлішим.  Вуха  темно-бурі,  хвіст,  край  морди,
нижні  частини  ніг  і  копита  чорні.
 Кабани  раніше  водилися  майже  у  всій  Європі  і  в  середній  її  частині
зустрічалися  майже  так  само  часто,  як  і  в  південній.  Зона  поширення  їх
не  заходить  на  північ  від  55°  північної  широти.
 Вепри  живуть  переважно  в  сирих  і  болотистих  місцях.  У  багатьох  міс¬
цях  Єгипту  дикі  кабани  з  року  в  рік  живуть  на  полях  цукрової  тростини,
ніколи  не  залишаючи  їх.  Для  відпочинку  кабан  вириває  собі  яму  такого
розміру,  щоб  тільки  в  ній  поміститися,  і  якщо  можливо,  то  вистилає  цей
барліг  м’яким  мохом,  сіном  та  листям  і  потім  укладається  в  ньому  відпо¬
чивати.  Ціле  стадо  влаштовує  точнісінько  таким  же  чином  спільне  лігво,
яке  називається  у  мисливців  «котлом».  Усі  тварини  прагнуть  улягтися
в  ньому  головами  до  середини.  Бажаючи  влаштуватися  взимку  якомога
тепліше,  самки  покидають  «котли»  та  лігва  і  забираються  в  купи  старої
соломи  або  перепрілого  очерету,  куди  зовсім  зариваються.
 Як  тварини  товариські,  кабани  живуть  стадами,  які  влаштовуються
завжди  так:  матки  ходять  окремо  з  поросятами,  з  ними  молоді  і  слабкі
кабани;  особливо  сильні  кабани  часто  добирають  собі  окреме  стадо  до¬
рослих  самок;  старі  кабани  живуть  переважно  самітниками  і  лише  під  час
спаровування  пристають  до  стад.  Зазвичай  удень  стадо  лежить,  ліниво
розтягнувшись  у  барлозі,  а  надвечір  усі  вилазять  і  йдуть  пастися.  Спо¬
чатку  вони,  за  висловом  мисливців,  «ідуть  ритися»  в  ліси  і  на  луки,  де
риють  землю  п’ятачком,  або  поспішають  до  найближчої  калюжі,  в  якій
вони  валяються  з  півгодини.  Здається,  такі  прохолодні  ванни  їм  необ¬
хідні,  оскільки  вони  іноді  бігають  за  декілька  миль,  аби  розшукати  воду.
Після  того,  як  усі  заспокояться,  кабани  вирушають  пастися  на  поля,  і  їх
нелегко  прогнати  звідти,  де  вони  раз  оселилися.  У  лісах  і  на  луках  кабани
відшукують  у  ґрунті  корм,  а  саме  гусениць,  комах  і  всіляких  черв’яків;
восени  ж  і  взимку  —  жолуді,  горішки  буків,  прості  лісові  горіхи,  кашта-
 Вепр,  або  дикий  кабан
 (Sus  scrofa)

■  ВЕПР
 Кабан  —  вид  Sus  scrofa  родини  Свиня¬
чі  (свиня),  Suidae,  водиться  у  листо¬
падових  рідколіссях  Європи,  Північ¬
ної  Африки  й  у  всій  Південній  Азії.  Це
велика  тварина  з  довгими  іклами  та
жорсткою  темною  сіро-чорною  або
бурою  шерстю.  Морда  типово  сви¬
няча  й  має  рухливий  хрящовий  диск.
Довжина  тіла  разом  із  головою  ста¬
новить  близько  1,8  м,  а  висота  в  хол¬
ці  -  близько  1  м.  Верхні  ікла  обернені
назовні  та  вгору  й  самозагострюють-
ся,  коли  труться  об  нижні.  Живиться
жолудями,  ягодами,  комахами,  плазу¬
нами  та  яйцями  птахів.  Дитинчата
народжуються  через  4  міс.  після  се¬
зону  гону;  чисельність  поносу  варіює
від  5  до  8,  поросята  після  народження
мають  майже  злиті  світлі  смуги  на
бурій  шкурі.  Кабан  —  один  із  предків
свійської  свині.
 ни,  а  в  полях  шукають  хлібні  зерна,  картоплю,  буряк  і  всілякі  інші  овочі.
Вони  поїдають  всяку  їжу  як  рослинного,  так  і  тваринного  походження:
померлих  тварин  і  птахів,  навіть  трупи  своїх  побратимів,  уподібнюючись
у  деяких  випадках  до  хижих  тварин,  бо  нападають  на  молодих  оленів,
переслідують  і  вбивають  підстрелених  або  заслаблих  від  браку  корму  бла¬
городних  оленів,  ланей  і  косуль,  а  у  разі  сильного  голоду  з’їдають  навіть
своїх  дитинчат.  Якщо  зима  сувора  і  відчувається  брак  поживи,  то  іноді
вони  перекочовують,  роблячи  часом  навіть  досить  далекі  подорожі.  Свій¬
ська  свиня  дуже  багато  в  чому  нагадує  своїх  предків,  і  за  звичками  од¬
них  легко  можна  судити  про  звички  інших.  Рухи  диких  кабанів  хоч  дещо
важкуваті  і  незграбні,  зате  швидкі  і  неприборкані.  Бігають  вони  швидше  й
охочіше  за  все,  з  самого  місця  підриваються  в  галоп  навпрямки,  оскільки
кабани  не  люблять  робити  крутих  поворотів.  Плавають  вепри  чудово,  і
якщо  того  вимагають  обставини,  то  можуть  пропливти  велику  відстань,
від  одного  морського  острова  до  іншого;  спостерігачі  помічали,  що  вони
легко  долають  відстань  7  і  8  кілометрів.
 Усі  дикі  кабани  обережні  й  уважні,  хоча  не  боязкі.  Бачать  вони  дуже
погано,  зате  чують  і  вчувають  дуже  добре;  чутгя  нюху  у  них  розвинене
не  гірше,  ніж  у  оленів,  оскільки  вони  відчувають  наближення  людини  за
500—600  кроків.  Не  можна  сказати,  щоб  смак  у  них  був  погано  розвине¬
ний.
 Самка  в  поєдинку  може  стати  небезпечнішою  за  кабана,  оскільки,
розлючена,  зупиняється  перед  супротивником  і  починає  кусатися  так
сильно,  що  часто  вириває  шматки  м’яса.  Навіть  слабкі  свині  і  поросята
нападають  на  людину,  причому  матері  з  непохитною  мужністю  захища¬
ють  своїх  малят.  Самки,  які  ще  водять  поросят,  довго  переслідують  ви-

ВЕРБЛЮД  ДВОГОРБИЙ  ■
 91
 чільне  місце,  виганяють  слабких  кабанів  зі  стада  й  упадають  коло  самок
доти,  доки  не  досягнуть  своєї  мети.  Між  однаково  сильними  тваринами
бувають  безупинні  сутички  і  тривала  боротьба.  Удари,  якими  сміливці
нагороджують  один  одного,  бувають,  утім,  рідко  смертельними,  оскільки
припадають  на  ікла  і  на  товсту  шкіру.  Під  час  бійок  між  рівними  супер¬
ечка  залишається  невирішеною  і  зазвичай  закінчується  тим,  що  вони,
хоч  і  дуже  неохоче,  миряться  із  присутністю  нав’язливих  супротивників.
Ласки,  які  розсипає  очманілий  закоханий,  украй  дивні:  він  безупинно
штовхає  предмет  своєї  пристрасті  рилом  абикуди,  а  іноді  навіть  дуже  без¬
церемонно;  не  дуже  делікатні  самки,  мабуть,  розуміють  ціну  подібних
ласк  і  сприймають  їх  прихильно.
 Через  18—20  тижнів  після  спаровування  свині  поросяться,  причому
слабкі  матки  народжують  від  4  до  6,  здорові  ж  11—12  поросят.  Свиня
завчасно  готує  собі  де-небудь  у  гущавині  барліг,  вистилає  його  мохом,
хвоєю  і  листям,  ретельно  приховує  і  тримає  тут  своїх  дитинчат  перші
два  тижні  їхнього  життя,  покидаючи  їх  і  кубло  зрідка  і  на  короткий  час,
тільки  щоб  поїсти.  Після  цих  14  днів  вона  виводить  свою  сім’ю  з  лігва  і
вчить  рити  землю.  Кілька  свиней  іноді  сходяться  разом,  водять  поросят
спільно,  причому  трапляється,  що  якщо  одна  з  матерів  гине,  то  інші  по¬
чинають  піклуватися  і  годувати  сиріт.  Матки  поважно  виступають  уперед,
а  поросята,  верещачи  і  порохкуючи,  біжать  за  своєю  матір’ю  то  купкою,
то  врозсип.
 Вісімнадцяти-,  дев’ятнадцятимісячні  дикі  кабани  уже  досягають  ста¬
тевої  зрілості,  п’яти-  і  шестирічні  вважаються  дорослими,  а  живуть  вони,
можливо,  до  20—30  років.  Дикі  кабани  дуже  мало  схильні  до  хвороб.  Го¬
ловні  вороги  диких  кабанів  у  нас  вовки  і  рисі,  іноді  і  кумонька-лисиця
зважиться  украсти  поросятко;  у  південних  країнах  на  цю  ласу  дичину
полюють  великі  кішки  на  зразок  тигра.  Але  найлютішим  їхнім  ворогом
все  ж  таки  залишається  людина,  бо  полювання  на  кабанів  із  давніх  часів
вважалося  найбільш  шляхетною  і  мужньою  розвагою.  Наразі  воно  не  що
інше,  як  забава,  а  зовсім  не  поєдинок  між  мисливцем  і  твариною.
 М’ясо  диких  кабанів  недаремно  цінується  так  високо,  тому  що  по¬
єднує  в  собі  смак  свинячого  м’яса  і  смак  дичини.
 Не  тільки  наші  дикі  кабани,  але,  як  здається,  і  багато  інших  індіан¬
ських,  малайських  і  азійських  їх  родичів  віддавна  зробилися  свійськими
тваринами.  На  думку  Жульєна,  ще  за  4900  років  до  нашого  літочислення
в  Китаї  вже  розводили  свійських  свиней.  Від  цих  вікопомних  часів  з’яви¬
лася  і  знову  зникла  безліч  порід,  та  й  тепер  ще  деякі  породи  зникають,
інші  з’являються,  відповідно  до  вимог  примхи  або  завдяки  випадковості.
 ВЕРБЛЮД  ДВОГОРБИЙ,  або  бактріан  (Camelus  bactrianus),  належить
до  родини  Верблюдячі  ряду  Мозоленогі.  Тіло  у  нього  незграбне  й  осад¬
кувате.  Тулуб  довший,  ніж  у  дромадера,  шерсть  набагато  довша,  а  колір
зазвичай  темніший,  найчастіше  темно-бурий,  а  влітку  рудуватий.
 Пржевальський  у  сімдесяті  роки  XIX  ст.  довів,  що  у  Внутрішній  Азії
ще  живуть  у  великій  кількості  справжні  дикі  верблюди,  а  не  лише  здичаві¬
лі  (Camelus  bactrianus  ferus).  Горби  у  них  набагато  менші,  ніж  у  свійських,
на  передніх  колінах  помітні  мозолясті  нарости,  а  череп  має  дещо  іншу
будову;  наскільки  відомо,  дикі  верблюди  водяться  в  Південній  Джунгарії,
Східному  Туркестані  та  Тибеті.
 Двогорбого  верблюда  розводять  в  усіх  степових  країнах  Середньої
Азії,  і  він  служить  головним  чином  для  перевезення  товарів  між  Китаєм  і
Південним  Сибіром  або  Туркестаном.  У  Бухарі  і  Туркменії  його  заміняє
дромадер  і  абсолютно  витісняє  його  там,  де  степ  набуває  вигляду  піщаної
пустелі.
 «Трапляється,  —  пише  Пржевальський,  —  що  заєць,  який  щойно  ви¬
скочив  з-під  його  ніг,  лякає  його:  він  швидко  відскакує  вбік  і  мчить,
наче  божевільний,  степом,  причому  інші  верблюди  роблять  те  ж  саме,
не  дізнавшись,  у  чому  справа.  Великий  чорний  камінь  на  дорозі,  купа
кісток,  сідло,  що  впало,  лякають  його  до  того,  що  він  починає  чимдуж
бігти  і  бентежить  весь  караван.  Якщо  на  нього  нападає  вовк,  то  він  і  не
думає  захищатися.  Йому  було  б  легко  звалити  такого  ворога  одним  уда-
 Припускають,  що  вепра  вперше  одо¬
машнили  в  Південно-Східній  Азії
12  тис.  років  тому.  У  Європі  та  на
Близькому  Сході  свійська  свиня  відо¬
ма  7  тис.  років.
 Виводок  кабанів  (Sus  scrofa)  завжди
буває  дуже  галасливим,  із  матір  ’ю  він
спілкується  рохканням  і  писком.  Пе¬
реставши  ссати  матір  у  віці  близько
З  міс.,  поросята  сім'єю  розшукують
поживу  й  тримаються  біля  матері,
поки  вона  не  опороситься  знову.
 Дикі  кабани  важать  іноді  190  кіло¬
грамів.

■  ВЕРБЛЮДКИ
 Верблюд  двогорбий,  або  бактріан
 (Camelus  bactrianus)
 Верблюду  погано  живеться  на  гар¬
них  пасовищах;  він  потребує  степо¬
вих  рослин,  якими  ледве  задоволь¬
няються  інші  травоїдні  тварини:
наприклад,  полину,  дикої  цибулі,
пагонів  степових  чагарників,  а  голов¬
не  —  тих  рослин,  що  ростуть  на  со¬
лончаках.  Узагалі  сіль  дуже  потрібна
верблюду:  він  дуже  охоче  п’є  соло¬
ну  воду  степових  водоймищ  і  жадіб¬
но  хапає  сіль,  що  осіла  по  їхніх  кра¬
ях.  Якщо  в  його  їжі  бракує  солі,  він
дуже  худне,  навіть  тоді,  коли  пасеть¬
ся  на  найкращому  пасовищі.
 Бактріан  у  холці  досягає  1,8—2  м,
не  враховуючи  високих  горбів,  які
під  час  голодування  звішуються  на¬
бік.  Шерсть  у  нього  густа  (особливо
взимку),  і  він  легко  зносить  перепади
температур  у  80  градусів.
 Верблюдки  —  комахи,  в  яких  подов¬
жені  передньогруди,  що  створюють
«шийку».  Разом  із  вислокрилими  на¬
лежать  до  групи  Megaloptera.  Личин¬
ки  ведуть  наземний  спосіб  життя  і
трапляються  у  зволожених  лісистих
місцях.  Самки  мають  довгий,  тон¬
кий  яйцеклад,  щоб  відкладати  яйця  в
тріщини  на  корі.
 ром  ноги,  але  він  тільки  плює  на  нього  і  кричить  щосили.  Навіть  ворони
кривдять  цю  нетямущу  тварину:  вони  сідають  йому  на  спину  і  клюють
у  рани,  натерті  в’юками,  причому  навіть  відривають  шматки  м’яса  від
горба,  верблюд  же  і  тут  не  знає,  що  робити  і  лише  плюється  та  кричить.
Винятком  є  самці  під  час  статевого  збудження,  які  робляться  такими
скаженими,  що  їх  доводиться  прив’язувати  ланцюгами,  щоб  вони  кого-
небудь  не  покалічили.  Але  як  тільки  час  збудження  мине,  то  і  самці
стають  сумирними  і  до  всього  байдужими,  як  і  раніше».
 Спаровування  відбувається  в  період  з  лютого  до  березня.  Самка  те¬
литься  13  місяців  потому  і  приносить  завжди  одне  дитинча,  яке  спочатку
таке  безпорадне,  що  йому  необхідний  особливий  догляд  і  доводиться  його
прикладати  до  вимені  матері;  проте  дуже  скоро  воно  всюди  ходить  за  сам¬
кою.  Через  декілька  тижнів  після  народження  молодий  верблюд  починає
їсти  траву,  і  тоді  його  відділяють  від  матері,  яку  доять  так  само,  як  і  іншу
свійську  худобу.  На  другому  році  життя  верблюду  проколюють  носову
перетинку  і  просмикують  в  цей  отвір  паличку,  до  якої  прив’язують  вузду,
і  з  того  часу  починається  його  дресирування.  На  третьому  році  життя  на
ньому  потроху  починають  їздити  верхи,  на  четвертому  —  привчають  до
легких  в’юків,  а  на  п’ятому  році  його  вже  вважають  дорослим.  За  умови
гарного  догляду  він  може  служити  до  25  років.
 Щоб  сідло  не  натирало  спину  верблюдові,  йому  кладуть  на  обидва
горби  декілька  повстин  і  на  них  в’ючне  сідло,  яке  зазвичай  також  підби¬
те  чим-небудь  м’яким;  до  сідла  ж  прив’язують  в’юки.  Сильний  верблюд
проходить  щодня  30—40  км,  несучи  тягар  до  220  кг,  а  деякі  сильніші
верблюди  —  до  270  кг;  якщо  в’юк  наполовину  менший,  то  верблюд  рис¬
сю  пробігає  за  день  60—80  км.  Влітку  він  може  обійтися  без  води  2—3,
а  взимку  —  5—8  днів,  без  корму  —  половину  цього  терміну.  Під  час  три¬
валих  подорожей  кожні  6—8  днів  верблюдам  треба  давати  24  години  від¬
починку.
 ВЕРБЛЮДКИ,  родина  Corydalidae,  і  більш  поширена  верблюдка  тов-
стовуса  (Rhaphidia  crassicomis)  не  мають  простих  очей  і  відрізняються  роз¬
ташуванням  жилок  і  вузликів  у  сітці  крил.  Вони  повзають  по  стовбурах
дерев  і  вишукують  для  себе  здобич:  комарів,  маленьких  мушок,  яких  хапа¬
ють  щелепами  і  швидко  з’їдають,  висмоктуючи  з  них  сік.  Часто  верблюдки
б’ються  між  собою.  їхні  личинки  мешкають  під  корою  дерев,  або  в  моху,
або  під  мохом  і  живляться  дрібними  комахами  або  їхніми  личинками.

ВЕРБЛЮД  ОДНОГОРБИЙ
 93
 ВЕРБЛЮД  ОДНОГОРБИЙ,  або  дромадер  (Camelus  dromedarius),  нале¬
жить  до  ряду  Мозоленогі  родини  Верблюдячі.  Величезна  жуйна  тварина,
що  в  середньому  досягає  2—2,3  м  заввишки  і  3—3,3  м  завдовжки  від  мор¬
ди  до  кінчика  хвоста.  Спинна  лінія  йде  від  шиї  дугоподібно  вгору  до  за¬
гривка,  підіймається  там  дуже  круто  до  верхівки  горба,  звідки  знову  круто
спадає  до  хвоста.  Горб  стоїть  вертикально,  але  протягом  року  змінює  свої
розміри.  Чим  краще  харчується  верблюд,  тим  вищий  у  нього  горб,  якщо
ж  поживи  замало,  горб  спадає.  У  жирних,  добре  вгодованих  тварин  він
схожий  на  піраміду  і  займає  не  менше  чверті  спини,  у  худих  майже  зовсім
зникає.  Дощової  пори  року,  коли  росте  соковита  рослинна  їжа,  горб  дуже
швидко  росте,  і  його  вага  може  досягти  15  кг,  тоді  як  у  період  засухи  вага
ця  може  знизитися  до  2  або  3  кг.  Задні  стегна  видаються  з  тулуба.  Досить
довгі  і  широкі  пальці  на  ногах  вкриті  до  кінця  такою  ж  самою  шкірою,  як
і  все  тіло.  Внизу  нога  утворює  щось  на  зразок  подушки  і  округляється  як
спереду,  так  і  ззаду.  Слід,  який  залишає  тварина,  являє  собою  довгастий
відбиток  із  двома  перетяжками  і  двома  конічними  заглибленнями  спереду
від  маленьких  копит.  Хвіст,  що  закінчується  обрідною  китицею,  доходить
до  суглоба  п’яти.  Шерсть  м’яка,  дещо  хвиляста  і  значно  подовжена  на
тім’ї,  потилиці,  під  горлом,  на  плечах  і  на  горбі,  а  кінчик  хвоста  потов¬
щений.  Мозолі,  що  знаходяться  на  грудях,  суглобах  передніх  кінцівок,
на  колінах  і  суглобах  п’ят,  досить  своєрідні;  з  роками  вони  збільшуються
в  об’ємі  і  робляться  твердішими.
 Найчастіше  верблюди  бувають  світлого  піщаного  кольору,  сірі,  бурі  і
зовсім  чорні  або  зі  світлими  ногами,  але  строкатих  ніколи  не  буває.  Араби
вважають  чорних  верблюдів  гіршими  і  менш  цінними,  ніж  світлі,  і  тому
вони  зазвичай  убивають  їх  ще  молодими.
 Коли  караван  зупиняється  для  відпочинку  і  верблюдів  пускають  вільно
пастися,  вони  бігають  від  дерева  до  дерева  й  об’їдають  всі  гілки,  які  можуть
дістати.  Під  час  подорожі  пустелею  араби  беруть  із  собою  тільки  небагато
зерна  дуро  або  ячменю  і  кожного  вечора  дають  верблюду  дві  жмені  цього
зерна,  висипавши  корм  у  складку  свого  бурнуса  або  просто  собі  на  коліна.
У  містах  їх  годують  часто  кінськими  бобами,  а  в  селах  вони  їдять  тільки
жорстке  сіно  або  солому  дуро.  Проте  листя  різних  дерев  і  чагарників  є  улюб-
 Верблюд  живиться  виключно  рос¬
линною  їжею,  але  при  цьому  він
нерозбірливий.  При  нагоді  він  із
задоволенням  з’їдає  старий  кошик
або  мату  з  розщеплених  черешків
листя  фінікової  пальми.  У  Східно¬
му  Судані  курені  місцевих  жителів
побудовані  з  тонких  жердин,  пере¬
плетених  степовою  травою;  ці  ха¬
тини  доводиться  оточувати  густою
огорожею  з  колючих  чагарників,
оскільки  інакше  верблюди  з’їдали
б  увесь  курінь  дощенту.  Дивно,  що
найбільші  та  найгостріші  колючки
не  завдають  шкоди  пащі  верблюда.
Я  бачив  багато  разів,  як  дромаде¬
ри  спокійнісінько  з’їдали  цілі  гіл¬
ки  акацій,  які  буквально  вкриті  ко¬
лючками.
 Одногорбий  верблюд  і  осел
 У  пустелі  одногорбий  верблюд  може
обходитися  без  води  6—8  днів  і  про¬
йти  за  цей  час  до  1000  км.  Після  цьо¬
го  він  може  випити  до  90  л  води,  щоб
компенсувати  втрату  рідини.  За  від¬
сутності  поживи  джерелом  енергії
для  них  є  запаси  жиру  в  горбу.  Тов¬
ста  і  щільна  шерсть  оберігає  тварину
від  перегрівання.  Завдяки  підвищен¬
ню  температури  тіла  протягом  дня
у  верблюдів  знижене  потовиділення,
що  скорочує  втрату  води.  Економія
води  досягається  також  за  рахунок
досить  концентрованої  сечі.

■  ВЕРБЛЮД  ОДНОГОРБИЙ
 Дромадери  були  одомашнені  не  пізні¬
ше  6  тис.  років  тому.  Одомашнений
дромадер  поширений  від  Середзем¬
номор'я  до  Екваторіальної  Африки,
Північної  Індії,  Передкавказзя  і  Се¬
редньої  Азії.
 леною  поживою  дромадерів;  принаймні,  помічено,  що  ці  тварини  так  само,
як  і  жирафи,  завжди  прямують  до  дерев,  якщо  їм  надати  свободу.
 Вживаючи  соковитий  корм,  дромадер  може  цілими  тижнями  обходи¬
тися  без  води,  якщо  тільки  він  не  дуже  важко  нав’ючений,  якщо  його  не
дуже  стомлюють  довгими  переходами  і  якщо  він  може  вибирати  корм  на
власний  розсуд.  Кочівні  племена  іноді  по  декілька  тижнів  зовсім  не  пік¬
луються  про  своїх  верблюдів,  надаючи  їм  самим  відшукувати  корм,  де  їм
заманеться,  і  часто  буває,  що  тварини  весь  цей  час  зовсім  не  п’ють  води,
а  задовольняються  листям,  вкритим  росою,  і  соковитими  травами.
 Верблюди,  вирощені  в  пустелі,  —  чудові  верхові  тварини  і  можуть,  не
відпочиваючи,  пробігати  більше,  ніж  яка-небудь  інша  свійська  тварина.
Всі  верблюди,  рухаючись  кроком  або  риссю,  йдуть,  мабуть,  дуже  незграб¬
ною  інохіддю,  але  в  добре  дресированих  дромадерів  інохідь  дуже  зручна  і
граціозна.  Хоча  кінь  спочатку  і  переганяє  дромадера,  коли  обидва  йдуть
риссю,  але  він  дуже  скоро  залишається  позаду,  тоді  як  верблюд  продов¬
жує  весь  день  іти  тим  самим  кроком.  Якщо  дати  дромадеру  серед  дня
трохи  відпочити,  то  на  ньому  можна  їхати  решту  частини  дня;  з  раннього
ранку  до  пізнього  вечора  протягом  16  годин,  причому  без  особливого
напруження,  він  пробігає  риссю  140  км.  Хороший  верблюд  при  доброму
кормі  і  достатній  кількості  води  для  пиття  витримує  від  трьох  до  чотирьох
днів  підряд  такої  ходьби  і  може  за  цей  час  пройти  до  500  км.
 Звичайні  дромадери  і  в’ючні  верблюди  йдуть  набагато  повільніше.  Пер¬
ші  за  сприятливих  умов  можуть  пробігти  лише  50  км  за  добу;  в’ючні  верб¬
люди,  за  словами  Вільямса,  з  ношею  150  кг  проходять  у  середньому  лише
4  км  за  годину,  але  можуть  без  зупинки  йти  12  годин,  а  іноді  й  довше.
 Верблюд  одногорбий,
або  дромадер
 (Camelus  dromedarius)
 Нині  дромадер  відомий  лише  як  свій¬
ська  тварина  в  усіх  країнах  Африки
від  Середземного  моря  до  12°  північ¬
ної  широти,  так  само,  як  і  в  Півден-
но-Західній  Азії.
 Спочатку  батьківщиною  дромадера,
мабуть,  була  Аравія,  оскільки  в
Північну  Африку  його,  ймовір¬
но,  перевезли  пізніше.  На  давньо¬
єгипетських  пам’ятках  не  знаходять
зображення  цієї  тварини.
 Дромадерів  розводять  у  великій
кількості  па  всій  півночі  і  сході  Аф¬
рики.  Безліч  їх  рухається  великими
шляхами  пустелі,  між  басейном  Ні¬
геру  і  північчю  Африки.

ВЕРБЛЮДЯЧІ  ■
 У  Середній  Сахарі  на  верблюда  кладуть  до  200  кг,  а  на  шляху  з  Дон-
гола  в  Дарфур  араби  кладуть  на  кожного  верблюда  до  400  кг.  Для  того,
щоб  врегулювати  вагу  в’юків  на  верблюдах,  єгипетський  уряд  наказав  не
класти  більш  як  250  кг  на  одну  тварину.
 Голос  дромадера  важко  описати;  у  ньому  змішуються  найдивнішим
чином  стогін  і  клекіт,  бурчання  і  рев.  Слух,  імовірно,  розвинений  най¬
краще,  зір,  здається,  набагато  слабший,  а  нюх,  напевно,  дуже  погано  роз¬
винений.
 Під  час  тічки  дромадер  перетворюється  на  страшного  звіра.  У  північній
частині  Африки  це  відбувається  з  січня  до  березня,  причому  збудження
триває  8—10  тижнів.  Самець  у  цей  час  зчиняє  галас,  реве,  кусається,  б’є  пе¬
редніми  і  брикається  задніми  ногами.  Він  перестає  їсти,  скрипить  зубами,
і  як  тільки  побачить  іншого  верблюда,  вип’ячує  з  пащі  великий  шкірястий
пузир  гидкого  вигляду,  так  званий  ревун.  У  молодих  самців  мішок  цей  ще
не  настільки  великий,  щоб  випинатися  з  рота,  а  в  старих  він  сягає  іно¬
ді  30—35  см  завдовжки  і  настільки  виступає  назовні,  що  досягає  розмірів
людської  голови.  Трапляється,  що  пузирі  з’являються  з  обох  боків  рота,  але
частіше  виступає  лише  один  з  правого  або  лівого  боку.  Під  час  вдихання
міхур  спадає  і  набуває  вигляду  закругленого  шкірястого  мішка,  який  хова¬
ється  в  рот,  але  під  час  видихання  знову  випинається.
 Один  самець  може  запліднити  6—8  самок.  Після  11  —  13  місяців  вагіт¬
ності  самка  дромадера  народжує  одне  дитинча.  Маленький  верблюд  наро¬
джується  з  розплющеними  очима  і  вкритий  досить  довгою,  густою,  м’якою,
хвилястою  шерстю.  Горб  у  нього  дуже  маленький,  а  мозолі  на  ногах  ледве
помітні.  Розмірами  він  значно  перевершує  новонароджене  лоша:  спочатку
заввишки  він  сягає  1  м,  але  за  тиждень  він  вже  набагато  вищий.  Самка
верблюда  годує  дитинча  молоком  понад  один  рік.  Мати  піклується  тільки
про  власне  дитинча  і  на  чужих  не  звертає  жодної  уваги.
 На  початку  другого  року  араби  відлучають  молодого  верблюда  від  мо¬
лока.  Самку  верблюда  змушують  працювати  вже  через  декілька  днів  після
того,  як  вона  отелилася,  і  дитинча  постійно  біжить  поряд  з  нею.  Молодих
верблюдів,  вже  відучених  від  молока,  беруть  із  собою  в  дорогу,  щоб  вони
змолоду  привчалися  до  тривалих  переходів.
 ВЕРБЛЮДЯЧІ,  родина  Camelidae,  належить  до  роду  Мозоленогі  (Туїо-
poda).  Характерні  ознаки:  мозолясті  підошви,  відсутність  рогів  і  недо¬
розвинених  пальців,  роздвоєна  верхня  губа  і  певні  особливості  зубної
системи.  Будова  зубів  є  відмітною  ознакою  верблюдів,  що  відділяє  їх  від
жуйних.  Вони  мають  два  різці  у  верхній  щелепі,  тоді  як  у  нижній  їх  аж
шість.  Копита  дуже  малі  і  схожі  на  тупі  кігті  на  мозолястих  підошвах.
Шлунок  складається  лише  з  трьох  відділів,  оскільки  «книжку»,  через  не¬
великі  розміри,  можна  вважати  частиною  сичуга.
 Верблюди  —  дуже  великі  тварини  з  довгою  шиєю,  видовженою  го¬
ловою,  тулубом,  підтягнутим  в  паху,  і  з  кудлатим,  майже  шерстистим
хутром;  шийні  хребці  надзвичайно  довгі  і  майже  без  відростків,  ребра
широкі,  кістки  кінцівок  дуже  товсті.
 Батьківщина  цих  тварин  —  Північна  Африка,  Центральна  Азія  і  Пів-
денно-Західна  Америка.  У  Старому  Світі  майже  всі  види,  що  належать
до  цього  роду,  одомашнено,  а  в  Америці  їх  приручено  небагато,  де  вони
мешкають  на  високих  горах,  підіймаючись  угору  до  4000  м  над  рівнем
моря.  Поживою  їм  служать  злаки,  трави,  листя  дерев,  гілки,  реп’яхи  і  ко¬
лючі  рослини.  Верблюди  надзвичайно  витривалі  і  можуть  довго  голодува¬
ти  і  обходитися  без  води.  Ходять  інохіддю,  бігають,  хоча  й  дуже  швидко,
але  перевалюючись,  і,  мабуть,  дуже  неповороткі.  У  самки  народжується
тільки  одне  дитинча.
 Верблюди  мають  значні  розміри,  один  або  два  горби  на  спині,  і  на
один  кутній  зуб  більше,  ніж  у  лам.
 Існує  два  види  верблюдів,  з  яких  одні  населяють  переважно  Африку,
інші  ж  —  Азію;  перші  називаються  дромадерами,  другі  —  двогорбими
верблюдами.
 Верблюд,  вирощений  на  рівнинах,
майже  не  придатний  для  викорис¬
тання  у  гірських  країнах,  оскільки
підійматися  на  висоту  йому  над¬
звичайно  важко,  центр  ваги  верб¬
люда  при  його  довгих  ногах  лежить
дуже  високо,  і  тому  під  час  спуску  з
гори  йому  важко  утримувати  рівно¬
вагу.  У  воді  верблюд  почуває  себе
ще  гірше;  на  водопоях  він  дуже  ні¬
яково  входить  у  воду.
 Вага  дромадера  досягає  700  кг  (за¬
звичай  —  400  кг).  Самки  легші  та
менші  за  самців.
 Максимальна  швидкість  бігу  дрома¬
дера  —  25  км/год,  кроком  він  руха¬
ється  зі  швидкістю  3,5  км/год  і  про¬
ходить  у  такому  темпі  до  40  км  на
день  (у  виняткових  випадках  —  до
80  км).  Максимальна  вага  вантажу,
з  яким  здатний  пересуватися  верб¬
люд,  —  300  кг,  зазвичай  нав  ’ючують
близько  100  кг.
 Двогорбого  дикого  верблюда  доте¬
пер  можна  побачити  в  пустелі  Гобі.
Він  був  одомашнений  ще  в  III  або  IV
cm.  до  н.е.  Одногорбий,  або  аравій¬
ський,  живе  в  Північній  Африці  та
на  Близькому  Сході,  був  одомашне¬
ний  за  4000  років  до  н.е.  і  нині  в  ди¬
кому  стані  невідомий.  Там,  де  одно¬
горбий  і  двогорбий  верблюди  живуть
поряд,  як  у  Середній  Азії  та  Сирії,
вони  часто  схрещуються  між  собою
і  дають  плідне  потомство  (нари).
 ВЕРЕТІЛЬНИЦЯ  ЛАМКА  (див.  Мідянка).

■  ВЕРЕТІЛЬНИЦЕВІ
 Веретільницеві  (Anguidae),  родина
Ящірки.  Включає  7  родів,  близько  60
видів.  Більшість  мешкає  в  Централь¬
ній  Америці.  Веретільниця  ламка  і  ве¬
ретільниця  панцирна  поширені  в  Євра¬
зії  і  Північній  Африці.  У  Росії  поширені
жовтопуз  і  ламка  веретільниця.
 Вечірниця  руда
 (Nyctalus  noctula)
 З  усіх  європейських  кажанів  руда  ве¬
чірниця  найсильніша,  літає  вище  за
всіх  і  ввечері  з’являється  першою.
Часто  її  можна  побачити  за  декілька
годин  до  заходу  сонця  і,  якщо  мож¬
на  так  висловитися,  досить  часто  в
боротьбі  з  хижими  птахами.  Про¬
те  вона  дуже  вправно  вміє  позбути¬
ся  майже  всіх  нападів,  часто  навіть
спритпий  підсоколик,  який  вміє  ло¬
вити  навіть  ластівок,  не  в  змозі  на¬
здогнати  вечірницю.  З  усіх  кажанів
її  можна  назвати  найверткішою.  Жи¬
виться  всілякими  комахами,  тому  її
вважають  одним  із  найкорисніших
наших  ссавців.  Найнебезпечніший
ворог  її  —  зима;  Альтум  стверджує,
що  він  частіше,  ніж  усі  інші  види,
знаходив  вечірниць  замерзлими.
 ВЕРЕТІЛЬНИЦЕВІ,  родина  Anguidae.  До  цієї  родини  належать  тва¬
рини  дуже  різноманітні  на  вигляд,  від  справжніх  ящірок  із  п’ятипалими
кінцівками  до  безногих  змієподібних  веретільниць;  але  тут  є  також  де¬
кілька  проміжних  форм,  у  яких  тулуб  поступово  подовжується,  а  кінцівки
стають  дедалі  менше  розвиненими.  Головними  покривами  веретільницеві
значно  відрізняються  від  сцинкових  тим,  що  у  них  завжди  помітний  не¬
парний  потиличний  щиток,  якого  не  буває  в  більшості  дуже  схожих  на
них  за  зовнішнім  виглядом  сцинкових.  Линька  відбувається  інакше,  ніж
у  більшості  ящірок,  наприклад  у  сцинкових,  а  саме  у  всіх  видів  цієї  групи
шкіра  злазить  цілком  з  усього  тіла,  як  у  змій.
 Усі  види  цієї  родини  живуть  на  землі,  лише  деякі  види  американського
роду  Gerrhonotus  видираються  на  низькі  кущі  та  на  дерева,  що  стоять  по¬
хило.  Веретільниця  народжує  живих  дитинчат.  Відомо  7  родів  з  45  видами
цих  ящірок,  з  яких  більша  частина  живе  в  Середній  Америці  та  Вест-Індії,
причому  тільки  декілька  видів  поширені  в  Північній  і  Південній  Америці.
Тільки  три  види  живуть  у  Європі  і  по  берегах  Середземного  моря,  а  один
вид  живе  в  Гімалайських  горах  і  в  Бірмі.
 Веретільницеві  також  живляться  виключно  тваринами:  дрібні  види
задовольняються  комахами,  павуками,  стоногами,  слимаками,  черв’яка-  ;
ми  тощо,  а  крупні  види,  окрім  вищезазначених  тварин,  нападають  і  на
хребетних,  переважно  на  плазунів;  деякі  з  них  дають  користь,  знищуючи
отруйних  змій.  Ці  ящірки  загалом  дуже  добре  зносять  неволю:  вони  неви¬
багливі,  малочутливі  до  зміни  зовнішніх  умов,  задовольняються  простою
їжею  і  живуть  при  температурі,  що  не  дуже  змінюється,  цілими  роками
в  тераріумах.
 ВЕЧІРНИЦЯ  РУДА  (Nyctalus  noctula)  —  один  із  найкрупніших  єв¬
ропейських  видів.  Довжина  вечірниці  11  см,  причому  4  см  припадає  на
хвіст;  розмах  крил  —  37  см;  забарвлення  зверху  і  знизу  одноколірне  чер¬
вонувато-буре,  молоді  особини  —  темніші;  товстошкірі  вуха  і  літальні
перетинки  темно-бурого  кольору.
 Поширені  від  Англії  і  Північної  Німеччини  по  всій  Європі,  навіть  у
Північно-Східній  і  Південній  Азії.  Віддає  перевагу  плоскогір’ям  і  широ¬
ким  долинам  перед  гористими  і  високогірними  місцевостями.  Для  денно¬
го  відпочинку,  за  спостереженнями  Коха,  збираються  найчастіше  в  тріщи¬
нах  на  деревах,  в  дірках,  видовбаних  дятлами,  в  стайнях,  нежилих  лісових
будиночках  і  в  дуплах  дерев,  де  їхнє  місцеперебування  легко  помітити,
тому  що  вхід  у  дупло  стає  гладким  і  масним,  а  також  чути  особливий  не-

ВИВІРКА  ■
 приємний  запах.  Такі  ж  самі  місця  вибирають  ці  кажани  і  для  зимівлі,  але
віддають  перевагу  будівлям:  горищам  церков,  старим  нежилим  замкам,  де
вони  збираються  сотнями,  привішуються  один  до  одного  на  зразок  чере¬
пиці  на  даху  і  висять  так  величезними  клубками.  Коленаті  спостерігав,
як  на  Дунаї  вони  летіли  на  захід  цілими  тисячами,  а  Кох  говорить,  що
в  гористих  частинах  Південної  Німеччини  восени  вони  зникають  і  з’яв¬
ляються  знову  тільки  в  середині  літа.  В  інших  місцях  Німеччини,  навіть
на  півночі,  їх  знаходили  і  взимку.  Вони  в  цей  час  збираються  групами,
об’єднуються  зі  спорідненими  видами,  хоча  їх  у  жодному  разі  не  можна
назвати  миролюбними.  Зимівля  починається  досить  рано  і  триває  безпе¬
рервно  до  пізньої  весни.  Розмноження  також  відбувається  пізньої  весни;
самка  народжує  двох  дитинчат,  які  й  на  початку  зимівлі  ще  відрізняються
від  дорослих  тварин.
 ВИВІРКА  (див.  Білка  звичайна).
 ВИДРА  ГІГАНТСЬКА  (див.  Лонтра).
 ВИДРА  РІЧКОВА  (див.  Порешня).
 ВИЛОРІГ  (Antilocapra  атегісапа)  своїм  виглядом  нагадує  сильну  анти¬
лопу.  Загальна  довжина  його  тіла  —  1,5  м;  на  хвіст  припадає  17—20  см;
висота  в  холці  —  80  см,  а  біля  крижів  —  20  см.  Голова  випнута  вперед  і
звужується  поступово  до  морди.  Лоб  втиснутий,  біля  очей  помітні  опу¬
клості;  очі  великі,  темні,  виразні;  на  верхній  і  нижній  повіці  є  щетинисті
вії.  Вуха  досить  довгі  і  гострі,  зовнішній  край  їх  відігнутий,  внутрішній
у  верхній  частині  утворює  виїмку.  Шия  коротка,  тулуб  не  здається  дуже
товстим,  тому  що  тримається  на  досить  високих  і  струнких  ногах,  хвіст
короткий,  трохи  звужений  донизу,  більше  нагадує  обрубаний  хвіст  деяких
порід  оленя,  ніж  хвіст  антилопи;  копита  гострі,  схожі  на  овечі.
 Дуже  густе  хутро  вкриває  все  тіло.  Тільки  невелике  голе  кільце  ото¬
чує  ніздрі,  і  вузька  смужка  між  ними  вкрита  обрідним  волоссям.  Шерсть
утворена  довгим,  хвилястим,  ламким  і  жорстким  волоссям  без  підшерстка.
Вона  подовжується  на  потилиці  і  крижах  у  вигляді  невеликої  гриви  за¬
вдовжки  7—10  см.  Роги  оточені  немов  пухнастим  вінком  волосся,  на  вухах  і
ногах  шерсть  значно  коротшає  і  рідшає.  Хутро  забарвлене  в  три  різні,  один
від  одного  відмінні  кольори,  що  надає  цій  тварині  значної  строкатості.
Красивий  ніжний  рудувато-чалий  колір  вкриває  більшу  частину  шиї,  всю
спину  і  верхню  частину  стегон,  на  зовнішньому  боці  ніг  і  вух  він  набуває
рудувато-жовтого  відтінку.  Боки,  нижня  частина  черева  і  верхня  частина
ніг  —  білі;  того  ж  кольору  внутрішня  частина  вух  і  плямочки  під  ними,  а
також  губи,  підборіддя,  горло,  груди  до  плечей.  Волосся  на  хвості  теж  біле;
тільки  біля  самого  хвоста  проходить  темна  смуга.  Нарешті,  верхня  частина
морди  від  верхівки  до  кінця  носа,  вузька  смужка  навкруг  очей  і  за  щоками,
довгаста,  майже  прикрита  волоссям  пляма,  що  має  вигляд  щілини  і  оточує
вивідний  отвір  залози,  середина  потилиці  і  кінці  волосся  гриви  чорно-
бурого  кольору.  Посередині  лицьової  частини  тягнеться  червонувато-бура
смуга;  очі  обведені  блідо-іржавим,  оскільки  волосся  біля  своєї  основи  сіре,
а  кінці  його  жовтувато-бурого  кольору.  Роги  і  копита  чорні.  Роги  бувають
в  обох  статей,  але,  за  свідченням  Тільмана,  вони  розгалужуються  тільки  у
самця.  Роги  розташовані  посередині  лоба,  над  самими  очима  круто  піді¬
ймаються  вгору  і  лише  на  кінці  заломлені  гачком.  Зовнішня  поверхня  рогів
не  має  ні  кілець,  ні  борозен,  але  надзвичайно  шорстка,  груба  та  горбиста
і  місцями  вкрита  короткими  гострими  гульками.  У  самців  роги  сягають
25—30  см  у  довжину,  у  самок  —  8—10  см.
 Вилоріг  поширений  по  всьому  заходу  Північної  Америки:  від  Саска-
чевана  до  Ріо-Гранде,  і  від  Міссурі  до  берегів  Тихого  океану.  Улюблене
місцеперебування  вилорога  —  вкриті  травою  прерії.
 Бачать  вилороги  далеко,  чують  чудово  і  за  декілька  сотень  кроків  чу¬
ють  ворога,  що  крадеться  за  вітром.  Чуйні  та  полохливі,  відносно  розумні
і  дуже  обережні,  вилороги  вміють  для  своїх  денних  стоянок  вибирати  такі
місця,  звідки  їм  все  видно  довкола;  вони  вміло  використовують  напрям
вітру  і,  крім  того,  завжди  виставляють  сторожу.  Вилороги  уникають  люд-
 Вилоріг  —  вид  парнокопитих  ссавців
(Antilocapra  атегісапа),  поширений  у
напівпустинних  регіонах  західної  час¬
тини  Північної  Америки.  Це  останній
з  тих,  що  вижили,  представник  роди¬
ни  Antilocapridae,  раніше  досить  по¬
ширеної  на  континенті.  Єдина  рога¬
та  тварина,  що  скидає  рогові  чохли
щороку,  і  єдина  з  порожнисторогих  з
розгалуженими  рогами  (не  плутати  з
оленячими  рогами).  Самець  може  до¬
сягати  висоти  в  загривку  1  м;  самка
менша.  Шкура  бура,  нижня  частина
тіла,  боки  до  половини  і  нижня  час¬
тина  шиї  білі.  Самки  народжують  по
двоє  дитинчат  після  8-місячного  пері¬
оду  вагітності.

■  ВИЛОРОГОВІ
 Вилоріг  скелетом  і  внутрішньою  бу¬
довою  тіла  нагадує  інших  антилоп.
Його  довгий  і  низький  череп  дуже
схожий  на  череп  оленя  і  примітний
своїми  пеньками  від  рогів,  шо  з  бо¬
ків  стиснуті,  а  спереду  тонкі,  наче
лезо  ножа.
 Пожива  вилорогів  складається  пере¬
важно  з  соковитої  трави;  крім  того,
вони  їдять  мох,  коріння,  а  може,  й
гілки  дерев.  Солону  воду  і  чисту  сіль
надзвичайно  люблять,  як  і  всі  жуй¬
ні,  тому  живуть  переважно  біля  тих
місць,  де  фунт  просочений  сіллю.
Біля  солончаків  вони  часто  лежать
годинами,  після  того,  як  удосталь
налижуться  солі  та  нап’ються  води.
 Родина  Віверові  —  найдавніша  і  до¬
сить  численна  —  вона  включає  82  види
(за  іншими  даними  —  65)  —  в  Афри¬
ці',  Південній  Азії  і  на  Мадагаскарі.
Тут,  на  цьому  чудовому  острові,  ві¬
верові  —  єдині  хижаки.  В  Америці  і  в
Австралії  віверових  немає.  В  Півден¬
но-Західній  Європі  є  тільки  два  види:
мала  плямиста  генета  (Іспанія  і  дов¬
колишні  регіони  Франції)  і  іхневмон
(Південна  Іспанія  і  Далмація).
 ського  житла,  але  свійських  тварин  не  цураються  і  навіть  часто  безпечно
пасуться  неподалік  від  корів  і  коней.
 Гін  у  них  починається  у  вересні.  Близько  шести  тижнів  самці  зна¬
ходяться  у  збудженому  стані  і  б’ються  між  собою.  Найперші  дитинчата
народжуються  у  травні,  найпізніші  з  них  з’являються  в  середині  червня.
Зазвичай  самка  народжує  двох  дитинчат,  схожих  кольором  хутра  на  бать¬
ків,  тільки  на  ньому  ще  немає  плям.  Однорічні  самки  рідко  приносять
більш  як  одне  дитинча.  Після  двох  тижнів  молодий  вилоріг  може  разом  із
прудконогою  матір’ю  рятуватися  від  переслідування  вовка  або  інших  чо¬
тириногих  ворогів.  Приблизно  в  червні  в  обох  статей  з’являються  корот¬
кі,  тупі  конусоподібні  ріжки,  які  в  грудні  досягають  2—5  см  завдовжки,
але  з  того  часу  ріжки  більше  не  ростуть,  а  скоро  зовсім  відпадають,  і  на
їхньому  місці  виростають  нові.
 ВИЛОРОГОВІ,  родина  Antilocapridae.  Вилороги  відрізняються  від  усіх
порожнисторогих  тим,  що  їхні  роги  хоча  й  порожнисті,  але  разом  з  тим
гіллясті.  Вони  не  ростуть  усе  життя,  а  час  від  часу  відпадають  і  знов  ви¬
ростають.  Усі  відмітні  ознаки  цих  чудових  жуйних  такі  своєрідні  та  іс¬
тотні,  що  їх  не  можна  приєднати  до  жодної  родини,  а  слід  розглядати  як
представників  окремої  родини.
 ВІВЕРОВІ,  родина  Viverridae.  Представники  цієї  родини  мають  видов¬
жене,  тонке  і  заокруглене  тіло  на  коротких  кінцівках,  довгу  тонку  шию  і
видовжену  голову,  а  також  майже  завжди  довгий,  здебільшого  висячий,
хвіст.  Очі  зазвичай  малі.  Ноги  чотири-  або  п’ятипалі,  кігті  у  багатьох
втяжні.  Біля  анального  отвору  знаходяться  дві  або  декілька  залоз,  які
виділяють  особливі  рідини,  що  рідко  пахнуть  приємно.  Іноді  ці  рідини
скупчуються  в  особливому  залозистому  мішечку.
 Одні  віверові  схожі  на  наших  куниць,  інші  нагадують  кішок  і  навіть
ведмедів,  і  можна  сказати,  шо  вони  є  групою,  близькою  до  первинної
форми  хижаків.  Від  куниць  вони  відрізняються  головним  чином  тим,  що
їхні  зуби  мають  гостріші  краї  і  в  кожній  половині  щелепи  знаходиться
по  два  справжні  кутні  зуби.  І  ті,  й  другі  мають  справжню  зубну  систему
хижаків  із  великими  тонкими  гострими  іклами,  дрібними  різцями  і  зуб¬
частими,  гострими  несправжньокутніми  і  справжніми  кутніми  зубами.
 Віверових  немає  в  Австралії,  вони  живуть  у  південній  частині  Старого
Світу,  а  отже,  головним  чином  в  Африці  і  в  Південній  Азії.  У  Європі  три
види  цієї  родини  водяться  виключно  в  країнах  Середземномор’я  і  лише
один  вид  —  в  Іспанії.  Віверові  з’явилися  на  земній  кулі  ще  за  первісних
часів.  Нині  вони,  подібно  до  куниць,  відзначаються  великою  різнома¬
нітністю  форм.  Місця,  в  яких  вони  живуть,  так  само  різноманітні,  як  і
вони  самі.  Деякі  живуть  у  безплідних  високих  сухих  місцевостях,  у  пусте¬
лях,  степах,  у  горах  або  в  невеликих  лісах  деяких  регіонів  Африки,  рідко
зрошуваних  дощем,  і  на  азійських  плоскогір’ях;  інші  віддають  перевагу
родючим  низовинам,  особливо  берегам  річок  або  заростям  очеретів.  Одні
наближаються  до  людських  поселень,  інші  боязко  ховаються  в  мороці
найгустіших  лісів;  одні  живуть  на  деревах,  інші  тримаються  виключно  на
землі.  Міжгір’я  скель  і  ущелини,  дупла  дерев  і  нори  в  землі,  вириті  ними
самими  або  чужі,  зайняті  ними,  густі  чагарники  —  все  це  місця,  де  вони
живуть  і  відпочивають  у  певний  час  доби.
 Віверові  —  переважно  нічні  тварини,  але  багато  які  з  них  з’являються  і
вдень,  причому,  за  винятком  ранку,  бродять  і  полюють,  поки  сонце  зали¬
шається  на  небі,  а  як  сяде  —  повертаються  у  свої  лігва.  Деякі  види  лазять,
більшість  живе  лише  на  землі.  Денне  життя  і  життя  на  землі  відрізняють
віверових  від  куниць,  з  якими  вони  багато  в  чому  схожі;  ще  більше  від¬
різняються  одна  від  одної  обидві  групи  своїм  характером.  Віверові  такі  ж
рухливі,  як  і  куниці,  але  вдача  їхня  зовсім  інша.  Швидкість,  з  якою  вони
стрибають  на  здобич,  здається  для  них  нехарактерною,  зважаючи  на  по¬
вільність  їхньої  звичайної  ходи.  Інакше  рухаються  денні  тварини  —  ман¬
густи.  Ноги  їхні  коротші,  ніж  у  всіх  споріднених  форм;  тіло  під  час  ходи
майже  притискається  до  землі,  а  шерсть  з  боків  тіла  дійсно  торкається  п,
але  вони  не  крадуться,  а  квапливо  біжать  риссю  і  можуть  бігти  іноді  дуже
швидким  підстрибуючим  галопом.

ВІВСЯНКА  ОЧЕРЕТЯНА  ■
 З  органів  чуття  в  усіх  віверових,  імовірно,  на  першому  місці  стоїть
нюх.  Вони  чують,  як  собаки,  обнюхують  кожний  предмет,  що  трапля¬
ється  їм  на  шляху,  і  знайомляться  також  за  допомогою  носа.  Друге  місце
посідає  зір.  Око  в  різних  видів  має  різну  будову:  зіниця  в  одних  кругла,
в  інших  —  звужена.  Слух  в  різних  видів  розвинений,  мабуть,  приблизно
однаково,  але  помітно  слабший,  ніж  зір  і  нюх.
 Серед  віверових  лише  вівери  і  дивнохвости  виділяють  помітний  мус¬
кусний  запах.
 Як  і  в  решти  хижаків,  кількість  дитинчат  у  віверових  дуже  коливаєть¬
ся,  наскільки  відомо,  їх  народжується  від  одного  до  шести.
 ВІВСЯНКА  ОЧЕРЕТЯНА  (Emberiza  schoeniclus)  належить  до  родини
Вівсянкові.  Поширена  в  Північній  Європі  та  Західній  Азії.  Вівсянка  від¬
дає  перевагу  болотам,  вербовим  чагарникам  по  берегах,  островам  і  взагалі
місцям,  близьким  до  води.  Гнізда  свої  вона  влаштовує  на  острівцях,  май¬
стерно  приховуючи  їх  від  стороннього  ока.  Цей  бадьорий  птах  майстерно
лазить  вгору  і  вниз  по  очерету  і  швидко  та  легко  літає.
 ВІВЦЕБИК,  або  бик  мускусний  (Ovibos  moschatus),  належить  до  роди¬
ни  Порожнисторогі  підряду  Жуйні.  Південна  межа  зони  його  поційрення
проходила  раніше  на  15°  південніше,  але  зараз  в  Америці,  єдиний1  Частині
світу,  де  він  живе,  вона  починається  тільки  з  60°  північної  широти.  За
Гартлаубом,  який  зібрав  різні  повідомлення  північних  мандрівників  про
вівцебика,  зона  його  поширення  тягнеться  через  тундру  північноамери¬
канського  материка  на  острови,  що  лежать  далі  на  північ,  і  на  велику
частину  Гренландії.
 Загальна  довжина  тіла  вівцебика,  включаючи  короткий  хвіст  завдовж¬
ки  7  см,  дорівнює  2,44  м,  висота  в  холці  1,1м.  Тулуб  тримається  на  корот¬
ких  і  сильних  ногах  однакової  довжини;  шия  коротка  і  товста;  хвіст  має
вигляд  захованого  в  шерсті  відростка;  голова  дуже  важка,  відносно  вузька
і  висока;  лоб  майже  повністю  закритий  рогами,  оскільки,  дуже  широкі  і
плоскі  біля  основи,  вони  так  зближуються  посередині,  що  між  ними  за¬
лишається  тільки  вузька  і  глибока  борозна;  вони  до  половини  своєї  дов¬
жини  вкриті  поздовжніми  валиками,  які  можна  помітити  ще  на  кінцях  у
вигляді  тонких  смуг;  надбрівні  дуги  великі;  довгасто-закруглені  і  не  дуже
маленькі  вуха  прикриті  шерстю;  очі  малі;  великі  овальні  ніздрі  з  голими
 Вівцебик,
 або  бик  мускусний
 (Ovibos  moschatus)
 Зібравшись  у  стадо,  чисельність
якого  часто  змінюється,  вони  роз¬
ташовуються  переважно  в  долинах  і
низовинах.  Биків  у  стаді  завжди  не¬
багато  порівняно  з  кількістю  корів,
рідко  буває  більше  двох  або  трьох
цілком  дорослих,  оскільки  під  час
спаровування  вони  жорстоко  б’ють¬
ся  і  бійки  ці  нерідко  закінчуються
смертю  одного  з  супротивників.

■  100
 ■  ВІВЦЯ  СВІЙСЬКА
 Вівцебик  —  вид  ссавців  з  підродини
Ґвинторогі  родини  Порожнисторо¬
гі,  поширений  в  арктичних  регіонах
Північної  Америки.  Вівцебик  стоїть
ближче  до  баранів  і  кіз,  ніж  до  биків.
Висота  в  холці  1,5  м,  голова  довга  і
має  роги,  загнуті  назовні  і  вниз,  а  по¬
тім  вгору.  Волосяний  покрив  —  довга
чорна  шерсть,  що  звисає,  як  тороч-
ка,  навколо  присадкуватих  ніг,  вкри¬
тих,  на  відміну  від  тулуба,  білим  ху¬
тром.  Значну  частину  року  вівцебики
пасуться  стадами  чисельністю  від  4
до  100  особин.  Самці  в  період  гону
украй  агресивні,  і  їхні  мускусні  залози
видають  сильний  запах.  Самки  наро¬
джують  по  одному  теляті  раз  на  2
роки  і  ревно  оберігають  їх.  Теля  ссе
матір  протягом  9  місяців.
 Вівця  —  свійська  парнокопита  жуй¬
на  тварина  з  родини  Порожнисторо¬
гі.  Її  предками  є  дикі  гірські  барани
(муфлони  і  архари).  Розводять  овець
заради  шерсті,  м'яса,  молока,  шкур
(смушки,  овчини).  Плодючість  100—
250  ягнят  на  100  маток.
 На  стародавніх  пам’ятках  ми  ба¬
чимо  зображення  овець,  які  дуже
схожі  на  тих,  що  живуть  і  нині.
З  малюнків  і  написів  на  кам’яних
єгипетських  пам’ятках  можна  дійти
висновку,  що  вівця  стала  свійською
твариною  пізніше  за  інших  жуйних
тварин.
 краями  розташовані  криво.  Велика  незграбна  морда  має  товсті  губи.  Ко¬
пита  великі,  широкі  і  круглі;  додаткові  копитця  малі  і  сидять  високо.  Роги
забарвлені  в  світло-сірий  роговий  колір,  копита  —  в  темний.
 Тулуб  вкритий  надзвичайно  густим  хутром,  верхня  частина  морди  і
ноги  —  теж.  Досить  товсте  волосся  ості  скрізь  довге  і  злегка  хвилясте,
від  підборіддя  до  грудей  подовжується  в  гриву,  що  майже  досягає  землі,
а  з  боків,  особливо  ззаду,  спускається  до  копит  у  вигляді  довгої  торочки.
Хутро  дуже  довге  на  загривку,  утворює  тут  щось  на  зразок  сідла,  яке  по¬
чинається  за  рогами  і  лежить  з  обох  боків  шиї,  закриваючи  навіть  вуха.
Тільки  грива,  що  дедалі  більше  подовжується  від  підборіддя,  складається
з  гладкого  волосся.  Решта  хутра  всюди  хвиляста,  на  краях  спинного  сід¬
ла  кучерява,  збита  на  зразок  повсті,  на  морді  волосся  відносно  коротке,
але  все-таки  досягає  7  см  завдовжки.  За  винятком  морди  і  ніг,  вкритих
гладким  волоссям,  всюди  між  остю  помітний  густий  підшерсток.  Загальне
темно-буре  забарвлення,  на  морді  й  гриві  переходить  у  темне;  на  сідлі
шерсть  світліша.  Теля  через  декілька  днів  після  народження  майже  зо¬
всім  схоже  на  дорослу  тварину,  вкрите  густим  хутром  і  відрізняється  тіль¬
ки  тим,  що  блідо-сірий  колір  хутра  підіймається  вище  на  ногах,  а  спина
і  підхвістя  світліші,  ніж  у  дорослих.
 Вівцебики  страждають  від  комарів.  Прагнучи  захиститися  від  своїх
мучителів,  бики  часто  валяються  в  болотах  і  трясовині,  вибирають  менш
відкриті  місця  для  стоянок.  Наприкінці  серпня  відбувається  спаровуван¬
ня,  а  наприкінці  травня,  через  9  місяців,  корова  телиться.
 Незважаючи  на  незграбну  фігуру,  вівцебики  рухаються  досить  легко.
Подібно  до  кіз,  вони  видираються  на  скелі,  без  жодних  зусиль  підійма¬
ються  на  стрімкі  урвища.
 Зір  і  слух  у  цих  тварин,  мабуть,  не  дуже  розвинутий.  Зате  нюх,  нав¬
паки,  незважаючи  на  поганий  розвиток  слизової  оболонки  на  морді,  має
бути  тонким.
 М’ясу  цих  тварин  властивий  завжди  помітний  мускусний  запах;  проте
у  корів  він  не  такий  сильний.
 ВІВЦЯ  СВІЙСЬКА  (Ouis  aries)  —  терпляча,  покірлива,  обмежена  твари¬
на.  Вівця  віддає  перевагу  сухим  і  піднесеним  місцевостям  перед  вологими
і  низькими.  За  повідомленнями  Ліннея,  вона  поїдає  327  видів  звичайних
середньоєвропейських  рослин  і  відмовляється  від  141  виду.  Вівця  дуже  лю¬
бить  сіль,  а  свіжий  водопій  для  неї  —  необхідна  умова  існування.
 Статеве  збудження  вперше  з’являється  в  березні  й  потім  триває  ціле
літо.  Ягнята  з’являються  в  середині  лютого  і  незабаром  одержують  хо¬
роший  і  свіжий  корм.  Зазвичай  матка  народжує  одне  або  двоє  ягнят,  а
троє  дуже  рідко.  Спочатку  маленьких  тварин  слід  дбайливо  оберігати
від  впливу  погоди,  пізніше  їх  можна  пускати  на  пасовище.  На  першому
місяці  життя  у  них  прорізуються  молочні  зуби,  на  шостому  з’являється
перший  постійний  кутній  зуб;  на  другому  році  життя  молочні  різці  ви¬
падають  і  замінюються  постійними,  до  кінця  цього  року  прорізається
третій  кутній  зуб;  тільки  на  п’ятому  році  замінюються  передні  молочні
зуби  і  разом  з  тим  закінчується  ріст  зубів.  Власне,  тільки  після  заміни
всіх  зубів  слід  би  було  вважати  тварину  дорослою,  але  вже  однорічна
вівця,  а  баран  у  півторарічному  віці  можуть  спаровуватися  і  давати  по-
томство.
 На  півночі  і  півдні  Європи  за  стадами  досить  часто  крадеться  вовк.
В  Азії,  Африці  й  Америці  овець  переслідують  великі  кішки  і  крупні  дикі
собаки,  в  Австралії  їх  ворогами  є  динго  і  сумчастий  вовк.  Наш  ведмідь
також  любить  поживитися  вівцею.  Для  ягнят  небезпечні  орли  і  ягнятни¬
ки.  Зате  вівці,  яких  переслідують  хижаки,  менше  страждають  від  морових
хвороб,  і  таким  чином  врівноважується  втрата.
 ВІВЧАРИК-ЗІРНИЦЯ  (Phylloscopus  inornatus)  належить  до  родини
Славкові.  Ця  пташка  зі  своєї  батьківщини,  Східної  Азії,  здійснює  по¬
дорож  на  декілька  тисяч  кілометрів,  щоб  знайти  собі  в  Західній  Афри¬
ці  притулок  на  зиму.  Верхня  частина  її  тіла  матового  оливково-зеленого
кольору.  Досить  широка  блідо-жовта  смуга,  облямована  зверху  і  знизу
матово-чорним  кольором,  проходить  від  ніздрів  над  очима  до  потилиці.

ВІКУНЬЯ  ■
 101  ■
 Вівця  свійська  (Ouis  aries)
 Плодючість  овець  залежить  від  по¬
роди:  одні  постійно  народжують
двійні  і  навіть  трійні,  тоді  як  інші
дають  тільки  по  одному  ягняті.
 Інша,  менш  чітка  смуга,  світліша  за  навколишні  пера,  проходить  по  тім’ї.
Вся  ділянка  тіла  від  вола  до  стегон  ніжного  жовто-зеленого  кольору;  далі
донизу  —  з  біло-жовтим  нальотом.  Очі  жовто-карі,  дзьоб  темно-рогового
кольору,  але  з  нижнього  боку  біля  основи  оранжевий,  лапки  світлого  чер¬
воно-бурого  кольору.  Довжина  її  тіла  9—10  см,  розмах  крил  16,  довжина
крила  5,2,  а  хвоста  3,9  см.
 Вівчарик-зірниця  поширений  у  Туркестані,  в  Східному  Сибіру,  по¬
чинаючи  від  Байкалу.  Він  полюбляє  гніздитися  на  висотах  від  1000  до
2500  м  над  рівнем  моря  і  щорічно  взимку  летить  до  Південної  Індії.
 Гніздо  вівчарика  знаходиться  зазвичай  посередині  куща  рододендро¬
на,  густо  порослого  мохом  і  травою.  Воно  побудоване  вельми  майстерно,
прикрите  напівкруглою  кришкою  з  сухої  трави  і  має  вигляд  хатини  з
бічним  отвором.  Зовнішні  стінки  складаються  з  сухої  трави,  всередині
ж  гніздо  вистелене  оленячою  шерстю.  Гніздо  можна  знайти  тільки  тоді,
коли  батьки  годують  своїх  пташенят.
 У  Кашмірі,  а  саме  на  підвищенні  1500—2000  м,  ці  птахи  такі  числен¬
ні,  що  парочка  може  вважати  своїм  володінням  тільки  простір  із  декіль¬
кох  метрів.  Самці  дуже  рухливі  і  щохвилини  випускають  гучний  заклич¬
ний  звук,  який  навряд  чи  можна  назвати  співом.  Наприкінці  травня  і  на
початку  червня  Брук  знайшов  декілька  гнізд  із  4—5  яйцями,  що  мають
в  поздовжньому  розрізі  14  мм,  у  поперечному  —  11  мм;  основний  їхній
колір  —  чисто-білий;  малюнок  складається  з  темно-червоних  і  яскравих
пурпурно-коричневих  плям  і  цяток.
 ВІКУНЬЯ  (Vicugna  vicugna)  належить  до  родини  Верблюдячі  ряду  Мо-
золеногі.  За  своїми  розмірами  вона  стоїть  між  ламою  і  пако,  відрізняєть¬
ся  ж  від  обох  більш  тонкою  короткою  і  в’юнкою  шерстю.  Тім’я,  верхня
частина  шиї,  тулуб  і  стегна  забарвлені  в  особливий  жовтогарячий  колір
(колір  вікуньї);  нижня  частина  шиї  і  внутрішній  бік  кінцівок  —  яскраво-
жовтого  кольору,  шерсть  на  грудях,  яка  досягає  12  см  завдовжки,  і  нижня
частина  живота  —  білі.
 Протягом  дощової  пори  року  вікуньї  живуть  на  хребтах  Кордильєрів,
де  рослинність  надзвичайно  мізерна.  Вони  залишаються  постійно  на  лу-

■  102
 ■  ВІКУНЬЯ
 Висота  вікуньї  в  загривку  —  85—120  см,
вага  самців  —  60  кг,  самок  —  40  кг.
 Гін  у  квітні  —  червні.  Вагітність
триває  11,5  місяців,  дитинча  наро¬
джується  в  сезон  дощів.  Вага  ново¬
народженого  4—6  кг.  Статева  зрі¬
лість  настає  в  2  роки.  Тривалість
життя  в  природних  умовах  —  близь¬
ко  10  років,  у  неволі  —  15—24  роки.
 Вікунья  (Vicugna  vicugna)
 гах,  порослих  травою,  через  те,  що  їхні  копита  м’які  і  чутливі.  Спекотної
пори  року  спускаються  в  долини.  Пасуться  майже  цілий  день.  Під  час  тіч¬
ки  самці  б’ються  між  собою  за  першість  у  стаді,  що  складається  зазвичай
з  6—15  самок.  У  кожному  стаді  може  бути  тільки  один  самець.  Самець
тримається  за  два-три  кроки  від  свого  стада  і  ретельно  оберігає  його,  тоді
як  самки  безтурботно  пасуться.  У  разі  наближення  щонайменшої  небез¬
пеки  ватажок  подає  знак  гучним  посвистом  і  швидко  стає  на  чолі  стада.
Самки  рідкісною  вірністю  і  прихильністю  винагороджують  пильність  сво¬
го  ватажка  і,  якщо  його  поранять  або  вб’ють,  бігають  навкруг  нього  з
гучним  свистом.
 У  самки  народжується  одне  дитинча,  яке  негайно  ж  після  народження
виявляє  надзвичайну  витривалість  і  швидкість.  Молоді  самці  вікуній  доти
залишаються  з  матерями,  доки  не  виростуть;  тоді  стадо  самок  накидаєть¬
ся  на  здатних  вже  до  розмноження  самців,  штовхає  і  кусає  їх  доти,  доки
вони  не  втечуть  від  них.  Молоді  збираються  в  особливі  стада,  до  яких
приєднуються  переможені  самці,  і  утворюють  групи  з  20—30  голів.
 Спіймані  молодими,  вікуньї  легко  приручаються  і  поводяться  дуже
довірливо.
 Уже  за  Акости  індіанці  стригли  вікуній  і  виготовляли  з  їхньої  шер¬
сті  цінні  ковдри,  які  мали  вигляд  шовку  і  були  дуже  міцні,  оскільки  не

ВІЛЬНОХВІСТ  ЄГИПЕТСЬКИЙ  ■
 103  ■
 потребували  фарбування.  З  усіх  видів  лам  добувають  шлункове  каміння
(безоари),  якому  колись  надавали  великого  значення  в  медицині.
 ВІЛЬНОХВІСТ  ЄГИПЕТСЬКИЙ  (див.  Ланцетонос  великий).
 ВІЛЬШАНКА,  або  берестянка  звичайна  (Erithacus  rubecula),  належить
до  родини  Дроздові  ряду  Горобцеподібні.  Верхня  частина  тулуба  олив¬
ково-сіра,  черевце  —  сірувате,  а  горло  і  груди  —  червонуваті.  Досить  по¬
ширена  в  Євразії  та  Африці.  Ця  пташка  веселої  і  жвавої  вдачі,  моторна,
добре  літає,  хоча  і  не  цілком  правильно.  Вільшанка  з’являється  у  нас  на
початку  березня,  як  провісниця  весни.  Гніздо  влаштовує  на  землі  та  по¬
близу  її  поверхні.  Після  закінчення  виховання  дитинчат  —  у  липні  або
серпні  —  вільшанки  линяють,  а  щойно  виростуть  нові  пера,  як  птахи  по¬
чинають  уже  збиратися  до  відльоту.  У  неволі  вільшанка  легко  уживається
і  часто  ставиться  прихильно  до  своїх  господарів,  потішаючи  їхній  слух
своїми  ніжними,  мелодійними  піснями.
 ВІСКАША  ГІРСЬКА  (Lagidium)  належить  до  родини  Шиншилові
ряду  Гризуни.  Мають  значно  довші  вуха,  хвіст,  вкритий  по  всій  його
верхній  поверхні  пухнастою  шерстю,  чотирипалі  ноги  і  дуже  довгі  вуса.
У  способі  життя  шиншили  і  віскаші  дуже  багато  спільного.  ДонЙні  до¬
стовірно  відомо  лише  два  види  гірських  віскаш,  які  живуть  серед  голих
скель  Кордильєрів  біля  самої  межі  вічних  снігів  на  висоті  від  3000  до
5000  метрів  над  рівнем  моря.  Вони  так  само  рухливі  та  спритні,  як  і
шиншили,  мають  ті  ж  самі  властивості  і  живляться  більш-менш  тими
ж  самими  або  принаймні  подібними  рослинами.  З  двох  видів  один  на¬
селяє  плоскогір’я  південної  частини  Перу  і  Болівію,  другий  —  північну
частину  Перу  й  Еквадор.
 ВІСКАША  ПЕРУАНСЬКА  (Lagidium  региапит)  належить  до  родини
Шиншилові  ряду  Гризуни.  Тварина  розмірами  і  виглядом  схожа  на  кроля,
тільки  задні  ноги  набагато  довші,  ніж  у  справжніх  кролів.  Вуха  близько
8  см  завдовжки,  їхній  зовнішній  край  дещо  загорнений  всередину,  кінець
заокруглений,  зовні  вони  вкриті  обрідною  шерстю,  всередині  майже  голі,
край  досить  густо  обсаджений  волоссям.  Хутро  дуже  м’яке  і  довге,  по¬
пелясто-сірого  кольору,  на  боках  дещо  світліше  і  переходить  у  жовтувате.
Хвіст  знизу  і  з  боків  вкритий  коротким  волоссям,  білим  і  чорним,  а  кі¬
нець  його  чорний.
 ВІСКАША  РІВНИННА  (Lagostomus  maximus)  належить  до  родини
Шиншилові  ряду  Гризуни.  Тіло  міцне  з  короткою  шиєю  і  дуже  опуклою
спиною,  передні  ноги  короткі  і  чотирипалі,  задні  трипалі  ноги  сильні  й
удвічі  довші  за  передні.  Голова  заокруглена,  зверху  плоска.  На  губах  і
щоках  —  жорсткі  вуса.  Вуха  середніх  розмірів,  майже  голі,  вузькі,  з  ту¬
пими  кінцями,  очі  широко  поставлені,  невеликі,  ніс  вкритий  шерстю,
верхня  губа  глибоко  розщеплена.  Задні  кінцівки  знизу  наполовину  вкриті
шерстю,  наполовину  голі  та  мозолясті,  передні  кінцівки,  навпаки,  знизу
зовсім  голі.  Тіло  вкрите  досить  густим  хутром,  на  спині  воно  складається
з  рівномірно  розподіленого  сірого  і  чорного  волосся,  тому  вона  здається
досить  темною,  голова  сірого  кольору,  широка  смуга,  що  тягнеться  по
верхній  частині  морди  і  по  щоках,  —  біла,  хвіст  вкритий  брудно-білими
і  бурими  плямами,  ноги  з  внутрішнього  боку  білі.  Довжина  тіла  дорівнює
50  см,  довжина  хвоста  —  18  см.
 Віскаша  селиться  на  сухих  рівнинах  з  обрідною  рослинністю  і  викопує
тут  просторі  підземні  нори,  найчастіше  —  поблизу  чагарників  і  неподалік
від  полів.  Нори  влаштовують  гуртом  і  живуть  у  них  теж  гуртом.  Вони
мають  безліч  ходів  і  галерей  для  втечі  і  всередині  розділені  на  декілька
камер,  залежно  від  розмірів  родини,  яка  тут  поселилася.  Кількість  членів
сім’ї  може  доходити  до  8—10,  але  у  такому  разі  частина  тварин  залишає
старе  житло  і  будує  нове,  охоче  оселяючись  неподалік.  До  заходу  сонця
звірі  ховаються  в  своєму  лігві.  Увечері  всі  разом  вирушають  на  пошуки
їжі.  Трави,  коріння  і  кора  складають  основну  частину  раціону.  Зі  своїх
жител  тварини  дбайливо  видаляють  все  зайве.
 Віскаша  не  перевищує  завдовжки  пів-
метра.  У  неї  густеу  м  \яке  сірувато-
буре  хутро  з  характерними  світлими
смугами  на  великій  непривабливій  го¬
лові.  Колись  у  південноамериканських
пампасах,  від  Патагонії  до  Буенос-
Айреса,  були  цілі  підземні  міста  з  нір
віскаш,  навкруги  яких  паслися  сотні
тисяч  їхніх  жителів.  Але  неухильне
заселення  колись  безлюдних  просто¬
рів  значно  скоротило  чисельність  віс¬
каш,  і  сьогодні  вони  стали  рідкісни¬
ми  навіть  там,  де  свого  часу  їх  було
дуже  багато.
 Віскаша  рівнинна  мешкає  на  східно¬
му  боці  Анд,  зоною  поширення  її
нині  є  пампаси,  від  Буенос-Айреса
до  Патагонії.  Поки  обробіток  землі
не  посунувся  так  далеко,  як  тепер,
її  знаходили  і  в  Парагваї.
 Поселення  віскашів  займає  площу
близько  600  м2  і  налічує  близько  20
нір  до  200  м  завдовжки  й  отвором
до  1  щл  в  діаметрі.  Населення  одно¬
го  з  них  складається  з  20—30  зві¬
рів,  «керує»  ним  дорослий  самець.
Завдяки  викидам  землі  з  системи
нір  територія  колонії  піднесена  над
плоскою  поверхнею  пампи  на  SO¬
SO  см.
 Віскаші  постійно  підтримують  зв’язок
в  колонії  звуковими  сигналами.  їхній
репертуар  надзвичайно  багатий.

■  104
 ■  ВІСЛОКРИЛКА  ЗВИЧАЙНА
 Віялокрилі  —  дрібні  дивні  комахи,
споріднені  жукам,  але  виділяються  в
самостійний  ряд  Strepsiptera,  до  яко¬
го  належать  близько  370  видів  з  ро¬
дини  Stylopidae.  Молоді  стадії  і  біль¬
шість  самок,  мішкоподібні  внутрішні
паразити,  звичайно  в  поодиноких
бджіл.  Самці  деякий  час  ведуть  віль¬
ний  спосіб  життя,  активно  літаючи
і  запліднюючи  самок  усередині  їхніх
хазяїнів.  Самки  декількох  видів  та¬
кож  деякий  час  ведуть  вільний  спосіб
життя,  але  позбавлені  крил.
 Дорослий  вовк  сягає  1,6  м  завдовж¬
ки,  з  яких  45  см  припадає  на  хвіст;
висота  в  загривку  —  близько  85  см.
Великі  екземпляри  важать  40,  а  іно¬
ді  й  50  кг.  Вовчиха  відрізняється  від
вовка  дещо  стрункішою  статурою,
гострішою  мордою  і  тоншим  хвос¬
том.
 Кажуть,  що  самки  народжують  2—4  дитинчат,  які  зростають  за  2—4
місяці.  Дехто  бачив  біля  старих  віскаш  лише  по  одному  дитинчаті.  Воно
трималося  завжди  біля  своєї  матері.
 Окрім  людини,  у  цієї  тварини  безліч  інших  ворогів.  Кондор,  говорять,
так  само  часто  полює  на  віскаш,  як  і  на  їхніх  родичів  у  горах,  дикі  собаки
та  лисиці  переслідують  їх  у  степу,  якщо  вони  висунуться  з  нори,  а  сумчас¬
тий  щур  проникає  навіть  в  їхні  житла,  де  й  нападає  на  тварин.
 ВІСЛОКРИЛКА  ЗВИЧАЙНА  (Sialis  lutaria)  належить  до  ряду  Megaloptera
родини  Sialidae.  Тримається  поблизу  стоячих  вод,  повільно  повзає  по  дере¬
вах.  Крила  її  не  такі  прозорі  і  забарвлені  в  червонуватий  і  жовтуватий  колір.
Запліднена  самка  кладе  зазвичай  на  водяні  рослини  або  на  інші  предмети
поблизу  води  близько  600  яєць,  розміщуючи  їх  правильними  рядами  або
купками.  За  декілька  тижнів  з  них  розвиваються  маленькі  личинки,  котрі
потрапляють  у  воду,  де  швидко  плавають  і  пожирають  різних  дрібних  тва¬
рин.  Навесні  вони  досягають  завдовжки  17,5  мм,  не  враховуючи  хвоста,  ви¬
ходять  з  води  і,  зарившись  у  сиру  землю,  перетворюються  на  лялечок.
 ВІЯЛОКРИЛІ,  родина  Rhipiphoridae.  Сюди  належать  невеличкі  жучки,
з  довгою  шиєю,  з  гребінчастими  у  самців  і  пилчастими  у  самок  сяжка-
ми.  ВіЯЛьник  (Metoecus  paradoxus)  —  найбільший  з  них,  чорного  кольору,
а  знизу  —  червонувато-жовтий;  жуки  ці  виводяться  в  гніздах  ос  у  землі.
Жук  відкладає  яйце  в  чарунку.  Коли  з  нього  розвинеться  личинка,  то
починає  їсти  осину  личинку  і  за  дві  доби  з’їдає  її  цілком.  Але,  за  остан¬
німи  даними,  виявляється,  що  яйце  віяльник  кладе  не  безпосередньо  в
чарунку,  а  просто  в  гніздо  ос,  а  личинка  вже  згодом  самостійно  заповзає
в  чарунку  і  в’їдається  між  другим  і  третім  членами  личинки  з  боку  спини.
Потім  поступово  тіло  паразита  росте  за  рахунок  тіла  господаря.  Нарешті
личинка  віяльника  прориває  шкіру  свого  з’їденого  господаря  і  вилазить,
причому  одночасно  линяє.  Повне  перетворення  на  жука  здійснюється  у
12—14  днів.
 ВОВК  (Canis  lupus)  схожий  на  великого,  довгоногого,  худорлявого
собаку  з  хвостом,  опущеним  униз,  а  не  заломленим  догори.  При  більш
уважному  розгляді  відмітними  ознаками  вовка  виявляються  худорлявий
тулуб,  підтягнуте  черево,  тонкі  ноги,  хвіст,  що  висить  до  п’ят  і  вкри¬
тий  довгою  шерстю.  Морда  здається  видовженою  і  загостреною;  широ¬
кий  лоб  сходить  круто  вниз,  очі  розташовані  криво,  вуха  завжди  стоячі.
Шерсть  у  вовка  досить  різноманітна,  її  колір  і  довжина  залежать  від  клі¬
мату  тієї  місцевості,  де  він  живе.  Колір  шерсті  звичайно  чалий  або  сіро-
жовтий  із  домішкою  чорного  волосся;  нижня  частина  тіла  забарвлена
світліше,  іноді  біло-сіра.  Влітку  шерсть  тварини  має  рудуватий  відтінок,
взимку  —  жовтуватий.  У  північних  країнах  переважає  білий  відтінок,
а  в  південних  —  чорний.  Лоб  у  вовка  сірувато-білий,  морда  сірувато-
жовта  з  домішкою  чорного,  губи  білі,  щоки  жовтуваті,  іноді  з  нечіткими
чорними  смужками,  густий  підшерсток  жовтувато-сірого  кольору.  Вовк
живе  майже  по  всій  Європі,  але  в  найнаселеніших  місцях  цієї  частини
світу  вже  зник.
 Стародавні  люди  знали  вовка  дуже  добре.  Багато  грецьких  і  римських
письменників  говорять  про  нього  не  тільки  з  огидою,  яку  вовк  завжди  ви¬
кликав  у  них,  але  також  і  з  прихованим  страхом  перед  уявними  таємними
і  чаклунськими  властивостями  цієї  тварини.
 Вовк  живе  як  на  значній  висоті  в  горах,  так  і  в  низинах  і  тримається
переважно  в  малонаселених  і  спокійних  пустках,  іноді  в  густих  лісах,  іно¬
ді  в  болотистих  місцевостях,  де  багато  чагарнику,  а  на  півдні  —  в  степах.
Він  влаштовує  лігво  в  чагарнику,  частіше  на  узліссі,  ніж  в  глибині  лісу,  на
сухій  купині  в  болотах,  в  очереті,  на  кукурудзяних  полях,  а  в  Іспанії  навіть
на  хлібних  полях,  часто  поблизу  сіл.  Взагалі  він  уникає  людських  посе¬
лень  набагато  менше,  ніж  здається  людям,  але  дуже  обережний,  ховається
і  не  з’являється  доти,  доки  сильний  голод  не  примусить  його  вирушити
на  пошуки  здобичі.  Коли  у  вовків  немає  маленьких  дитинчат,  вони  рідко
живуть  постійно  на  одному  місці.  Навесні  і  влітку  вовк  живе  самотньо  або
попарно,  восени  —  цілою  сім’єю,  взимку  ж  ці  хижаки  збираються  іноді  в

Полювання  ягуара
 Звичайна  лисиця

Ракоподібні
 Кишковопорожнинні

вовк  ■
 105  ■
 зграї,  чисельність  яких  залежить  від  умов  тієї  місцевості,  де  вони  живуть.
Якщо  вовк  і  вовчиха  утворюють  пару,  то  їхній  союз  практично  ніколи  не
розпадається;  навесні  ж  пари  утворюються  обов’язково;  у  великих  зграях
самці  переважають.
 Одного  разу  зібравшись  у  велику  зграю,  вовки  тримаються  разом,  до¬
помагають  одне  одному  під  час  нападу  на  здобич  і  скликають  інших  вов¬
ків  своїм  завиванням.  Утім,  вовк  здійснює  свої  мандри  як  у  зграях,  так
і  поодинці.  Доведено,  що  під  час  цих  мандрів  вовки  пробігають  за  одну
ніч  від  40  до  70  кілометрів.  Узимку  досить  часто,  а  при  глибокому  снігу
майже  завжди  зграї  вовків  ідуть  вервечкою,  причому  тварини  йдуть  одна
за  одною,  ступаючи  по  можливості  в  той  самий  слід  (це  роблять  і  рисі),
так  що  навіть  і  досвідченому  мисливцю  важко  буває  дізнатися,  скіль¬
ки  вовків  у  зграї.  Вранці  яка-небудь  лісова  гущавина  служить  притулком
зграї  хижаків;  наступної  ночі  подорож  продовжується,  іноді  ж  вовки  по¬
вертаються  назад.  Навесні  після  тічки  зграї  відокремлюються,  і  вагітна
вовчиха  відшукує  разом  із  вовком  своє  колишнє  лігво,  де  вона  народжує
і  виховує  вовченят.
 Рухливість  і  сила  вовка  спричиняють  посилений  обмін  речовин  в  його
організмі,  отже,  йому  потрібна  більша  кількість  їжі,  внаслідок  чого  цей
хижак  скрізь,  де  він  з’являється,  винищує  безліч  доступних  йому  тварин.
Найулюбленішою  здобиччю  вовка  є  досить  великі  свійські  і  дикі  тварини,
як  ссавці,  так  і  птахи,  але  він  задовольняється  іноді  і  дрібними  тварина¬
ми,  їсть  навіть  комах,  не  гребує,  як  то  кажуть,  і  рослинною  їжею,  напри¬
клад,  кукурудзою,  динями,  гарбузами,  огірками,  картоплею.
 Влітку  вовк  не  завдає  стільки  шкоди,  як  узимку,  оскільки  влітку  в  лісі,
окрім  травоїдних,  він  знаходить  багато  іншої  поживи:  ловить  лисиць,  їжа¬
ків,  мишей,  різних  плазунів  і  їсть  рослинну  їжу.  В  цей  час  він  нападає  хіба
що  на  дрібну  худобу,  яка  без  належного  нагляду  пасеться  поблизу  місць
його  поселення.  Дичини  винищує  також  багато:  загризає  лосів,  оленів,
косуль,  знищує  зайців  —  і,  якщо  цієї  дичини  багато,  рідко  нападає  на
велику  худобу.  Падло  їсть  особливо  охоче  і  в  тих  місцях,  де  живе  разом
з  риссю,  доїдає  за  нею  всі  недоїдки.  Восени  і  взимку  стає  набагато  не¬
безпечнішим,  оскільки  постійно  бродить  навколо  стад,  які  ще  пасуться,
 Вовк  росте  швидко  і  вже  до  кінця
першого  року  життя  набирає  40—
45  кг.  А  з  третього  року  він  кремез¬
ніє  і  набирає  не  тільки  ще  більшої
ваги  (іноді  до  70  кг),  але  і  своєї,  влас¬
тивої  тільки  йому  одному  постави.
Ростуть  вовченята  спочатку  на  вов¬
чому  молоці.  Потім  з\являється  м'я¬
со.  Батьки  ковтають  шматки  м  \яса
і  потім  відригують  їх  перед  вовченя¬
тами  (мабуть,  вовки  вміють  затри¬
мувати  на  цей  час  травлення).
 Вовк  (Canis  lupus)
 «Поблизу  свого  лігва,  —  пише  мені
Каде,  —  вовк  ніколи  не  полює,  саме
тому  молоді  косулі  і  вовченята  час¬
то  граються  разом  на  одній  галявині.
Під  час  полювання  на  вовків  часто
я  сам  вбивав  —  і  бачив,  як  інші  вби¬
вали,  —  на  одних  і  тих  самих  сте¬
жинах  і  молодих  вовків,  і  молодих
косуль.  Неможливо,  щоб  фстанні,
красиві  тварини,  не  знали  Щро  при¬
сутність  вовків  вже  у  кінці  липня».

106
 ■  ВОВК  ГРИВАСТИЙ
 Вовчі  сліди  ніяк  не  сплутаєш  із  соба¬
чими.  Для  них  характерні  зібрані  ра¬
зом  пальці.  Але  головне  —  розміри:  у
молодого  вовка  —  яку  великого  соба¬
ки,  у  дорослого  —  14  см  завдовжки,
8  см  завширшки.
 і  нападає  як  на  велику,  так  і  на  дрібну  худобу,  проте  остерігається  дорос¬
лих  коней,  корів  і  свиней,  коли  вони  йдуть  стадом,  а  вовки  ще  не  зібра¬
лися  в  зграї.  На  початку  зими  він  дедалі  ближче  підходить  до  сіл  і  міст,
а  в  маленьких  містечках  полює  на  собак,  які  часто  в  деяких  місцевостях
є  його  єдиною  здобиччю.
 Під  час  пошуків  здобичі  вовк  виявляє  таку  ж  саму  хитрість,  як  і  лиси¬
ця,  від  якої  відрізняється  головним  чином  нахабством.  Він  наближається
до  вибраної  жертви  з  усією  можливою  обережністю,  дотримуючись,  так  би
мовити,  всіх  правил  полювання;  непомітно  підкрадається  якомога  ближче
до  тварини,  спритним  стрибком  хапає  її  за  горло  і  збиває  з  ніг.  На  лісових
стежинах  він  іноді  цілими  годинами  чекає  на  здобич,  наприклад  на  оленя
або  косулю,  а  в  степових  місцевостях  так  само  терпляче  підстерігає  біля  нір¬
ки  бабака.  Він  іде  по  сліду  звіра  з  безпомилковою  упевненістю.  Коли  вовки
полюють  зграями,  то  вміють  дуже  добре  розподіляти  між  собою  обов’язки:
частина  зграї  женеться  за  здобиччю,  а  друга  йде  навперейми  і  загризає  її.
 Коні  стають  дуже  неспокійними,  коли  чують  вовка,  всі  інші  свійські
тварини,  за  винятком  собак,  тікають,  як  тільки  здалеку  почують  набли¬
ження  головного  ворога.  Для  гарних  мисливських  собак  немає  більшого
задоволення,  ніж  полювання  на  вовків.  Дуже  часто  маленькі  собаки  ви¬
являються  більш  запеклими  ворогами  цього  хижака,  ніж  великі,  але  недо¬
статньо  сміливі.  Інші  свійські  тварини  вміють  захищатися  від  вовка.
 Вовку  властиві  багато  якостей  собаки:  він  так  само  сильний  і  настир¬
ний,  органи  чуття  у  нього  так  само  добре  розвинені,  крім  того,  він  дуже
розумний.  Його  зір,  слух  і  нюх  однаково  добре  розвинені.  Стверджують,
що  він  не  тільки  добре  чує  сліди,  але  навіть  відчуває  запах  на  великій
відстані.  Вистежуючи  здобич,  він  звичайно  дуже  обережний,  щоб  не  по¬
трапити  в  яку-небудь  пастку.  Він  ніколи  не  виходить  із  засідки,  поки  не
упевниться  в  тому,  що  йому  ніщо  не  загрожує.
 Зовсім  інакше  поводиться  вовк,  коли  його  мучить  сильний  голод;  тоді
він  забуває  про  будь-яку  обережність  і  стає  не  тільки  сміливим,  але  й
нахабним.  Для  голодного  вовка  більше  не  існує  небезпеки;  він  нічого  не
боїться,  і  його  нічим  не  можна  налякати.
 У  старих  вовків  тічка  починається  в  кінці  грудня  і  триває  до  середини
січня;  у  молодих  вона  починається  пізніше,  наприкінці  січня,  і  триває
до  половини  лютого.  Збуджені  пристрастю  самці  в  цей  час  гризуться  між
собою,  виборюючи  любов  самки.  Після  63—64  днів  вагітності,  приблизно
так  само,  як  у  великих  порід  собак,  вовчиха  народжує  у  потаємному  місці
лісу  від  трьох  до  дев’яти  вовченят,  частіше  чотири-шість.  Вовчиха  виби¬
рає  для  своїх  щенят  сухе  лісисте  місце  на  болоті,  куди  люди  і  худоба  май¬
же  не  мають  доступу;  на  півдні  Європи  вовчихи  влаштовують  своє  лігво
у  спеціально  виритих  ямах,  під  корінням  дерев  або  в  розширених  норах
лисиць  і  борсуків.  Вовченята  залишаються  сліпими  21  день,  ростуть  спо¬
чатку  повільно,  згодом  дуже  швидко,  поводяться  як  молоді  собаки,  весело
граються  і  б’ються  між  собою,  як  щенята,  і  їхні  завивання  та  гавкіт  чутно
здалеку.  Вовчиха  поводиться  з  ними  дуже  ніжно,  лиже  і  чистить  їх,  довго
годує  молоком,  потім  приносить  їм  багато  поживи,  що  відповідає  їхньому
віку,  і  старанно  приховує  від  сторонніх  очей.  Якщо  родині  загрожує  яка-
небудь  небезпека,  вовчиха  переносить  у  пащі  по  черзі  своїх  дитинчат  в
інше,  більш  затишне  місце.  Молоді  вовки  ростуть  до  трьох  років,  поки
не  стануть  статевозрілими.  Імовірно,  вовки  можуть  прожити  12—15  років;
багато  хто  з  них  вмирає  з  голоду,  інші  гинуть  від  безлічі  хвороб,  до  яких
вони  схильні  так  само,  як  і  собаки.
 Північноамериканський  вовк  у  всьому  схожий  на  свого  східного  ро¬
дича.
 ВОВК  ГРИВАСТИЙ  (див.  Гуар).
 ВОВК  ЗЕМЛЯНИЙ  (Proteles  cristatus)  належить  до  родини  Гієнові.
Це  поки  що  маловідома  тварина,  на  вигляд  дуже  схожа  на  смугасту  гієну;
у  нього  така  ж  сама  тупа  морда,  високі  передні  кінцівки,  похила  спина  з
гривою  і  волохатий  хвіст,  але  вуха  більші,  ніж  у  гієни,  і  на  передніх  лапах
є  короткий  п’ятий  палець,  як  у  деяких  собак.  Зубна  система  має  деякі
особливості:  корінні  зуби  відокремлені  один  від  одного  великими  про-

ВОВК  ЛУГОВИЙ  ■
 107  ■
 міжками  і  мають  невеликі,  гострі  горбики;  деякі  з  них  випадають,  так  що
їх  не  буває  більш  як  чотири  на  верхній  щелепі  і  три  —  на  нижній.
 Загальна  довжина  тіла  —  1,1  м;  хвіст  завдовжки  ЗО  см.  Хутро,  яке
складається  з  м’якого  підшерстка  і  довгої  щетинистої  ості,  блідо-жовту¬
ватого  кольору  з  поперечними  чорними  смужками  на  боках  тіла.  Голова
чорна  з  жовтуватими  плямами,  морда,  підборіддя  і  шерсть  навколо  очей
темно-бурі.  Вуха  всередині  жовтувато-білі,  а  ззовні  бурі.  Нижня  частина
тіла  жовтувато-білого,  а  кінчик  хвоста  чорного  кольору.  Від  потилиці  по
всій  спині  до  хвоста  волосся  ості  утворює  гриву,  яка  продовжується  на
пухнастому  хвості.  Грива  ця  чорного  кольору  з  окремими  жовтуватими
волосками.  Бічні  частини  морди  вкриті  коротким  волоссям,  а  вуса  дуже
довгі.  Кінчик  і  гребінь  носа  голі.
 Земляний  вовк  живе  в  Південній  Африці,  особливо  в  її  західній  час¬
тині  до  Бенгуели,  а  може,  і  до  Куанзо.
 Як  відомо,  тварина  ця  веде  нічний  спосіб  життя,  а  вдень  ховається  в
норах,  які  дуже  схожі  на  нори  наших  лисиць,  тільки  трохи  просторіші,
оскільки  в  одній  норі  живе  декілька  вовків.
 *  ВОВК  ЛУГОВИЙ  (див.  Койот).
 ВОВК  СТРОКАТИЙ  (див.  Собака  гієновий).
 ВОВК  ЧЕРВОНИЙ,  або  колзун  (Cuon  alpinus),  за  словами  Сайкса,
складає  особливу  групу  вовків,  відмінну  тим,  що  у  них  тільки  40  зубів.
Зона  поширення  тварини  дивним  чином  збігається  із  зоною  поширення
тигра.  Розміри  його  приблизно  відповідають  розмірам  не  дуже  великого
гончака,  загальна  довжина  тіла  —  близько  1  м,  на  хвіст  припадає  20  см,
але  через  довге  волосся  він  здається  довшим  —  від  35  до  37  см,  висота  в
загривку  від  45  до  50  см.  Шерсть  майже  на  всьому  тілі  досить  коротка,
тільки  хвіст  вкритий  довгим  волоссям;  колір  шерсті  буро-рудий  або  ру-
дувато-сірий;  нижня  частина  тіла  світліша,  а  морда,  вуха,  лапи  і  кінчик
хвоста  темніші.  Важить  до  12,5  кг.
 Тварина  ця  живе  в  Індії,  починаючи  від  Гімалайських  гір  і  витоків
Інду  до  Ассама,  а  також  на  Тибеті.  В  Індії  він  частіше  трапляється  в  лі¬
систих  місцевостях.
 Як  справжнього  жителя  лісів,  колзуна  найчастіше  можна  побачити
на  великих  лісистих  ділянках,  а  також  у  джунглях;  але  в  північних  зонах,
де  немає  лісів,  він  задовольняється  голими  пустелями  і  скелястими  міс¬
цевостями.  Колзун  полює  на  здобич  зграями,  причому  кількість  тварин
однієї  зграї  раніше  визначалася  як  50—60  особин,  але,  за  нових  даними,
рідко  доходить  до  20,  а  частіше  буває  від  2  до  15.  Переслідує  він  мовчки,
лише  зрідка  видає  звук,  схожий  на  тужливе  вищання.  Як  тільки  зграя  ви¬
стежила  звіра,  вона  женеться  за  ним  безупинно  і  дуже  довго,  розділяючись
іноді  на  декілька  груп,  щоб  перетнути  здобичі  шлях.  Кажуть,  що  навіть
прудконогий  олень  стає  їхньою  жертвою.  Вони  не  нападають  спереду  і  не
хапають  за  горло,  а  впинаються  в  бік,  причому  прагнуть  прокусити  м’які
частини  живота,  внаслідок  чого  після  декількох  укусів  нутрощі  жертви
випадають,  і  переслідувана  тварина  падає  в  знемозі.
 Хоча  колзун  дуже  хижий,  проте  про  нападання  його  на  людину  ще
жодного  разу  не  повідомлялося.
 Другий  підвид  червоних  вовків  —  південноазійські  дикі  собаки,  по¬
ширені  на  Малаккському  півострові,  на  Суматрі,  Яві,  а  може,  й  на  Бор¬
нео,  —  малайський  дикий  собака,  або  адьяг  (Cuon  alpinus).  Він  менший  і
слабкіший  за  індійського  і  вкритий  рудувато-жовтою  або  рудувато-черво-
ною  шерстю,  яка  на  нижній  частині  тіла  світліша.  Кінчик  хвоста  чорний.
 Способом  життя  і  способом  переслідування  здобичі  адьяг,  мабуть,
мало  відрізняється  від  колзуна,  однак  великих  і  сильних  тварин  він,  зда¬
ється,  не  переслідує.
 Юнгхун  розповідає,  що  на  морському  березі  адьяг  полює  на  .вельми
своєрідну  здобич:
 «Коли  я  14  травня  1846  року,  —  говорить  він,  —  з  чагарнику,  що  зна¬
ходиться  в  місцевості  Тандюнг-Содонг,  вийшов  на  піщане  узбережжя,
 Довжина  тіла  земляного  вовка  55—
80  см,  довжина  хвоста  20—30  см.
 Вовк  земляний  риє  нори  сам  або  за¬
ймає  чужі.  Вдень  у  них  відлежуєть¬
ся;  вночі,  нежваво  галопуючи,  ниш¬
порить,  шукає  жуків,  термітники.
Він  живиться  не  падлом,  а  комаха¬
ми  і  деякими  рослинами.  Поїдає  та¬
кож  дрібних  ссавців,  дрібних  птахів  і
їхні  яйця.  Зуби  у  земляного  вовка  не¬
дорозвинені:  м'ясоїдних  немає,  а  не-
справжньокорінні  та  корінні  —  лише
тупі  горбики,  що  типово  для  кома¬
хоїдних.
 Розмноження  у  цих  вовків  відбува¬
ється  взимку,  а  тривалість  вагітнос¬
ті  точно  невідома,  але,  за  Бленфор-
дом,  триває  близько  двох  місяців.
Самка  народжує  в  січні  або  берез¬
ні  в  ямі  чи  печері  шістьох,  а  іноді  й
більше  щенят,  але  Ходжсон  ствер¬
джує,  що  їхня  середня  кількість  —
від  2  до  4.
 Занесений  до  Червоної  книги  МСОП.

■  108
 ■  ВОВЧІ
 Вовк  червоний,  або  колзун
 (Cuon  alpinus)
 Акімушкін  повідомляє:  «Тигру  буде
непереливки,  якщо  він  зустріне  зграю
червоних  вовків  (або  собак;  їх  і  так
називають)  там,  де  немає  побли¬
зу  пологого  дерева,  на  яке  він  встиг
би  швидко  стрибнути.  Пси  відважні,
деруть  смугастого  з  усіх  боків».
 Адьяг  полює  і  в  населених  місце¬
востях,  що  лежать  досить  високо
над  рівнем  моря.  За  свідченнями
Юнгхуна,  який  1844  року  подоро¬
жував  островом  Ява,  адьяги  зграя¬
ми  від  10  до  12  особин  з’являються
на  оброблених  високих  рівнинах,
що  знаходяться  на  висоті  до  тися¬
чі  метрів  над  рівнем  моря,  і  там  на¬
падають  на  кіз  і  навіть  на  коней,
яких  на  ніч  залишили  на  пасовищі
або  прив’язали  до  дерева  неподалік
від  сіл.  Вовки  нападають  на  свою
жертву  гуртом,  хапають  її  переваж¬
но  за  м’які  частини  живота  біля  за¬
дніх  ніг  і  таким  чином  загризають
до  смерті.
 то  побачив  перед  собою  справжнє  поле  битви:  тисячі  скелетів  вели¬
чезних  черепах,  розкиданих  по  піску.  Деякі  з  них  були  вже  вибілені
сонцем  і  складалися  з  гладких  кісток,  інші  ще  вкриті  смердючими  ну¬
трощами,  треті  зовсім  свіжі,  із  слідами  крові;  але  всі  ці  скелети  лежали
на  спині.  Очевидно,  на  цьому  місці  адьяги  нападали  на  черепах  під
час  їхнього  переходу  з  моря  до  дюн  для  кладки  яєць.  Адьяги  збира¬
ються  в  зграї  від  20  до  30  особин  і  полюють  на  черепах,  хапаючи  їх  за
голову,  за  ноги,  біля  анального  отвору  і  вміють  гуртом  перекидати  цих
плазунів,  незважаючи  на  їхні  величезні  розміри.  Тоді  вони  починають
гризти  їх  з  усіх  боків,  зривають  черевний  щит  і  їдять  нутрощі,  м’ясо
і  яйця,  як  у  величезному  кориті».
 За  спостереженнями  Форбеса,  ця  тварина,  на  відміну  від  свого  індій¬
ського  родича,  під  час  переслідування  здобичі  гавкає.
 Третім  підвидом  азійських  червоних  вовків  слід  вважати  гірського
вовка  (Cuon  alpinus),  який  водиться  на  території  Східної  і  Середньої  Азії.
У  нього  широка  голова  з  тупою  мордою,  не  дуже  великі  очі  й  середніх
розмірів  вуха,  які  зверху  заокруглені  та  густо  обросли  волоссям  як  ззовні,
так  і  всередині.  Кінцівки  досить  товсті  і  сильні.  Хвіст  висить  до  землі.
Загальна  довжина  тіла  —  1,3  м,  з  яких  на  хвіст  припадає  35  см,  висота  в
загривку  —  45  см.  Шерсть  у  гірського  вовка  дуже  довга  і  жорстка,  під-
шерсток  м’який  і  густий.  Хвіст  вкритий  довгим  м’яким  волоссям.  Верх¬
ня  частина  тіла  вкрита  шерстю  блідо-рудуватого  кольору;  нижня  частина
тіла,  кінцівки  з  внутрішнього  боку  і  кінчики  лап  блідо-чалого  кольору.
Хвіст  помітно  темніший  від  спини  і  має  жовтувато-сіре  забарвлення.  Вуха
ззовні  вкриті  рудим,  а  всередині  білим  волоссям.
 В  Амурській  області  мисливці  бояться  гірського  вовка.  Зграї  цих  тва¬
рин  оточують  свою  жертву  і  завжди  вбивають  її.  Якщо  мисливець  зустріне
зграю  цих  тварин,  то  йому  не  залишається  іншого  засобу  до  порятунку,  як
тільки  видертися  на  дерево.  Ці  тварини  часто  заганяють  оленів  і  гірських
баранів  на  край  глибокої  прірви,  куди  вони  не  наважуються  зістрибнути;
поранених  тварин  вони  дуже  скоро  наздоганяють  і  збивають  з  ніг.  Дов¬
жина  тіла  вовка  сягає  110  см,  хвоста  —  0,5  м,  висота  в  загривку  42—55  см.
Вага  10—20  кг,  самці  на  1—2  кг  важчі  за  самок.  Поширена  ця  тварина  від
гір  Південного  Сибіру  і  Центральної  Азії  до  Індії,  Малайї,  островів  Ява
і  Суматра.
 ВОВЧІ,  або  Собачі,  родина  Canidae.  Тіло  в  них  худорляве,  голова  не¬
велика,  з  гострою  мордою,  ніс  тупий,  шия  досить  слабка,  ноги  тонкі,  ви-

ВОДОЛЮБИ  ■
 109  ■
 сокі,  з  невеликими  лапами;  хвіст  досить  короткий,  часто  вкритий  довгою
шерстю.  Очі  великі.  Вуха  гостріші  і  більші  за  котячі.  Зубна  система  пов¬
на:  від  34  до  48  зубів,  причому  ікла  довгі,  тонкі  та  гострі,  на  кінці  трохи
заломлені;  несправжньокорінні  зуби  з  горбиками  менш  гострими,  ніж  у
кішок,  а  справжні  корінні,  що  служать  для  роздрібнення  їжі,  з  тупими
горбиками.  Грудна  клітка  утворюється  13  парами  ребер;  у  хребті  —  20
грудних  і  поперекових  хребців,  3  крижових  і  18—22  хвостових.  Ключиці
малорозвинені,  лопатки  вузькі,  таз  великий.  Травний  канал  закінчується
круглим  шлунком;  кишки  в  4—7  разів  довші  за  тіло.
 Будова  травної  системи  собак  свідчить,  що  вони  можуть  живитися  не
тільки  м’ясною  їжею.  Житлом  їм  служать  переважно  відокремлені  пусте¬
лі,  а  також  гори,  великі  ліси  та  степи,  де  одні  з  цих  тварин  ведуть  нічний
спосіб  життя,  другі  є  напівнічниками,  а  треті  полюють  тільки  вдень.  Одні
представники  родини  постійно  мандрують,  за  винятком  часу  виховання
дитинчат,  інші  —  живуть  у  норах.  Полюють  собаки,  переважно  збираю¬
чись  у  великі  зграї.
 Щодо  способів  пересування  собаки  поступаються  кішкам,  оскільки
не  можуть  ні  лазити,  ні  стрибати  так  високо,  як  ті.  Зате  вони  —  невтомні
бігуни  і  часто  відмінні  плавці.
 Органи  чуття  у  собак  розвинені  чудово.  Вони  веселі,  жваві,  мужні,
хоча  іноді  хитрі  та  підступні,  а  одомашнені  види  —  справжні  «друзі  люди¬
ни»,  непідкупні,  чесні,  віддані  своєму  господарю.
 Пожива  собачих  різноманітна:  вони  їдять  усе,  починаючи  з  найрізно¬
манітніших  тварин  і  закінчуючи  плодами,  корінням,  медом,  травою,  навіть
людськими  екскрементами,  але  найбільше  полюбляють  м’ясо  ссавців  і  пта¬
хів,  не  гребують  падлом.  Плодючість  вища,  ніж  у  кішок:  звичайно  собаки
народжують  4—9  щенят,  а  деякі  види  —  до  22.  Сім’я  живе  дружно,  хоча
трапляється  (у  вовків  і  лисиць),  що  батько  пожирає  своє  потомство.
 ВОДОЛЮБИ  (Hydrophilidae)  своїм  зовнішнім  виглядом  схожі  на  пла¬
вунців,  але  відрізняються  від  них  будовою  ротового  апарата,  оскільки
нижня  щелепа  у  них  дуже  широка,  і  коротшими  вусиками.
 ВОДОМІРИ  —  декілька  родин  водяних  клопів,  за  своєю  будовою  схо¬
жих  на  клопів,  що  живуть  на  суходолі.  Живуть  вони  у  воді  і  тримаються
зазвичай  на  поверхні,  безупинно  бігаючи  з  одного  місця  на  інше,  і  зайняті
ловом  дрібних  комах,  які  їм  служать  поживою.
 Голова  у  них  дуже  широка,  хоботок  захований  у  великому  футлярі,
тулуб  звужений  і  видовжений;  крила  відсутні.  Самки  відкладають  яйця
на  листя  водяних  рослин,  розміщуючи  їх  в  ряди  і  прикриваючи  тонкою
павутиною.
 ВОДОСВИНКА,  або  капібара  (Hydrochoerus  hydrochaeris),  належить  до
родини  Водосвинкові  (Hydrochoeridae).  Характерними  для  водосвинки  є
малі  вуха,  розщеплена  верхня  губа,  відсутність  хвоста,  короткі  плавальні
перетинки  між  пальцями  ніг  і  міцні  копитоподібні  кігті,  а  також  украй
своєрідна  будова  зубів.  Великі  різці  при  незначній  товщині  щонайменше
2  см  завширшки,  на  їхньому  передньому  боці  знаходиться  декілька  негли¬
боких  борозенок,  з  корінних  зубів  останній  за  своїми  розмірами  дорівнює
трьом  переднім.  Тіло  масивне,  шия  коротка,  голова  довгаста,  висока  і
широка.  Досить  великі  заокруглені  очі  дуже  випинаються,  верхівка  вуха
заокруглена,  передній  край  вивернутий,  задній  усічений.  Задні  кінцівки
помітно  довші  за  передні,  передні  чотирипалі,  задні  трипалі.  Мають  сво¬
єрідну  складку  шкіри,  що  оточує  анальний  отвір  і  статеві  органи,  тому
їх  не  видно  ззовні  і  самців  не  можна  відрізнити  від  самок.  Грубе  обрідне
хутро  має  якийсь  невизначений  колір:  тьмяно-бурий  з  відтінком  рудого
і  буро-жовтого.  Лише  щетина  навколо  рота  чорного  кольору.  Доросла
водосвинка  досягає  розмірів  однорічної  свійської  свині  і  важить  до  50  кг.
Довжина  тіла  —  понад  1  м;  висота  в  загривку  —  50  см  і  більше.
 Азара  перший  дав  точний  опис  водосвинки.
 «Гуарані,  —  говорить  він,  —  називають  цю  тварину  «капюгуа»;  це  ім’я
 приблизно  означає  «житель  очеретяних  лісів  по  берегах  річок»;  іспан-
 Вагітність  у  червоного  вовка  (за  да¬
ними  спостережень  у  Московському
зоопарку)  триває  60—62  дні.  Дитин¬
чат  звичайно  4—6.
 Родина  Собачі  об'єднує  16  сучасних
родів  і  36  видів.  Досить  поширені  в
Євразії,  Африці,  Північній  і  Південній
Америці;  на  Нову  Гвінею  і  до  Австра¬
лії  завезені  людьми.
 Водоміри  —  довгасті  чорнуваті  кло¬
пи,  що  живуть  на  поверхневій  плівці
води  у  ставках  і  річках.  Належать  до
родини  Gerridae,  що  налічує  понад  200
видів.  Яйця  відкладають  купками  на
водяні  рослини  під  водою.  Як  личинки,
так  і  дорослі  водоміри  —  хижі  фор¬
ми,  живляться  звичайно  комахами,
що  потрапляють  в  зону  поверхнево¬
го  натягу  води.  Деякі  види,  наприклад
з  роду  Halobates,  належать  до  нечис¬
ленних  комах,  що  живуть  у  морі.

■  110
 ■  ВОДОСВИНКА
 Водосвинка,  або  капібара
 (Hydrochoerus  hydrochaeris)
 Капібара  —  найбільший  серед  гри¬
зунів,  довжина  його  тіла  досягає
130  см,  вага  —  50—80  кг.
 Капібари  розмножуються  цілий  рік,
пік  народжень  настає  перед  сезоном
дощів.  Вагітність  триває  4  місяці,
народжується  2—4  (рідко  до  8)  добре
розвинених  дитинчат,  вагою  майже
до  1  кг.
 ська  назва  «капібара»  —  перекручена  назва  гуарані.  Дикуни  називають
старих  тварин  «очагу»,  а  молодих  —  «лакай».  Капібара  живе  в  Парагваї
до  JPio-де-ла-Плати  по  берегах  всіх  річок,  калюж  і  озер,  не  віддаля¬
ючись  від  них  більш  ніж  на  100  кроків.  Злякавшись,  вона  здіймає
галас,  щось  на  зразок  «апп»,  і  миттєво  кидається  у  воду,  в  якій  легко
плаває,  виставляючи  над  поверхнею  води  самі  лише  ніздрі.  Якщо  ж
небезпека  велика  і  тварина  поранена,  то  вона  пірнає  і  пропливає  під
водою  великі  відстані.  Кожна  окрема  родина  обирає  собі  певне  місце,
яке  легко  впізнати  за  великими  купами  посліду.  Лігв  капібара  не  ви¬
копує,  вона  миролюбна,  спокійна,  нерозумна  і  здатна  довго  сидіти  на
задній  частині  тіла,  не  рухаючись.  М’ясо  її  жирне  і  цінується  дикуна¬
ми.  Вважають,  що  самка  раз  на  рік  народжує  4—8  дитинчат  на  дещо
прим’ятій  сухій  траві;  дитинчата  пізніше,  як  кажуть,  супроводжують
матір.  Молоді  капібари  легко  приручаються».
 Капібара  поширена  по  всій  Південній  Америці  і  водиться  від  Оріноко
до  Ла-Плати  і  від  Атлантичного  океану  до  передгір’я  Анд.  Найчастіше
живе  біля  великих  річок.
 Рухаються  водосвинки  повільним  кроком,  біг  їх  нетривалий,  у  край¬
ньому  разі  тварина  рухається  стрибками.  Плавають  вони,  навпаки,  чудово
і  легко  перепливають  водні  простори,  якщо  їх  переслідують  або  якщо  їм
на  одному  березі  річки  бракує  поживи.  Справжнього  лігва  у  неї  немає.
Пожива  її  складається  з  водяних  рослин  і  кори  молодих  дерев,  і  лише
коли  капібара  живе  поблизу  плантацій,  вона  поїдає  кавуни  або  маїс,  рис
і  цукрову  тростину  і  часом  заподіює  значної  шкоди.  Водосвинка  сумирна
і  спокійна  тварина.
 Самка  лише  раз  на  рік  народжує  5—6  дитинчат.  Дитинчата  негайно  ж
ідуть  за  матір’ю,  але  не  дуже  прихильно  до  неї  ставляться.  За  спостере¬
женнями  Азари,  самець  водить  за  собою  двох  або  трьох  самок.
 За  словами  Каплера,  водосвинка,  хоча  вона  звичайно  вкрай  боязка,
підстрілена  стає  дуже  небезпечною  для  собак  і  може  завдавати  їм  зубами
важких  ран  і  навіть  прокусити  кістки.

ВОМБАТИ  ■
 111  ■
 Південноамериканці  полюють  на  водосвинку  для  розваги,  несподі¬
вано  нападаючи  на  неї  і  збиваючи  з  ніг  арканами.
 ВОМБАТИ.  Вомбат  короткошерстий,  або  голоносий  (Vombatus  ursi-
nus),  досягає  завдовжки  95  см  і  має  короткі  та  заокруглені  вуха.  Колір
крапчастий,  сіро-бурий,  зумовлений  тим,  що  волосся  біля  кореня  темно-
бурого  кольору,  кінчики  сріблясто-білі,  місцями  чорні.
 Довгошерстий,  або  шерстоносий,  вомбат  (Lasiorhinus  latifrons).  Спосіб
життя  подібний.  Досягає  завдовжки  не  менше  1  м.  Волосся  м’якше  і  пе¬
реважно  світлого  мишачо-сірого  кольору.  Окремі  вкраплення  більш  тем¬
ного  чало-бурого  або  рудувато-бурого  волосся  додають  хутру  рудуватого
вилиску.  Пляма  над  оком,  шия,  груди  і  внутрішній  бік  передніх  кінцівок
білого  кольору.  Великі  вуха  закінчуються  досить  гострими  кінчиками.
Рухи  вомбата  повільні,  але  впевнені  та  сильні.
 ВОМБАТОВІ,  родина  Phascolomyidae  або  Vombatidae,  —  сумчасті  тва¬
рини,  схожі  на  гризунів.  Нині  відомо  три  види  вомбатів,  які  схожі  між
собою  на  вигляд  і  характером.  їхнє  тіло  надзвичайно  незграбне,  важке
і  товсте,  шия  коротка,  голова  недоладна,  хвіст  маленький;  кінцівки  ко¬
роткі,  криві;  кінцівки  п’ятипалі,  мають  довгі,  криві  серпоподібні  кігті,
яких  немає  лише  на  великих  пальцях  задніх  кінцівок;  ступні  широкі  і
голі;  пальці  на  задніх  ногах,  крім  великого,  частково  зрослися  між  собою.
Дуже  своєрідна  зубна  система:  в  кожній  половині  щелепи  по  одному  пе¬
редньому  широкому  різцю,  по  одному  несправжньокорінному  і  по  чотири
довгих,  кривих  корінних  зуби.
 Крижова  кістка  складається  з  4  хребців,  а  хвіст  з  12—16.  Для  внутрішніх
органів  характерна  наявність  сліпої  кишки  з  червоподібним  відростком.
 ВОРОН  (Corvus  согах)  належить  до  родини  Воронові.  Довжина  тіла
ворона  64—66  см,  розмах  крил  —  125  см.  Живе  по  всій  Європі,  в  більшій
частині  Азії  і  Америки.  На  півночі  Сибіру,  в  Скандинавії  та  Ісландії  часто
трапляються  ворони  з  білими  плямами.  Уникаючи  людини,  ворон  живе
виключно  в  горах,  густих  лісах,  на  скелястих  берегах  моря;  він  рідко  зби¬
рається  у  великі  зграї,  і  група  з  6—20  воронів  вважається  винятком.
 Обережністю  ворон  перевершує  всіх  своїх  родичів;  він  тільки  тоді
наважується  сісти,  коли  ретельно  облетить  всю  навколишню  місцевість.
Мабуть,  немає  іншого  птаха,  якого  так  само,  як  і  ворона,  можна  було  б
назвати  всеїдним;  можна  сказати,  що  він  не  гидує  нічим  їстівним.  Окрім
плодів  і  інших  рослинних  речовин,  він  винищує  комах,  равликів,  черв’я¬
ків,  дрібних  хребетних  та  сміливо  нападає  на  ссавців  і  птахів,  більших  за
нього:  від  миші  до  зайця  і  від  найдрібнішої  пташки  до  тетерука.
 Гніздо  ворона  досить  велике  і  збудоване  з  хмизу,  трави,  овечої  шер¬
сті  на  скелях  або  високих  деревах.  Яйця,  звичайно  5—6,  досить  великі,
зеленуватого  кольору  з  бурими  плямами.  Обоє  батьків  дбайливо  годують
пташенят  черв’яками,  комахами,  мишами,  молодими  птахами  і  шматками
падла.  Старі  ворони  водять  молодь  на  луги  і  поля.  Тільки  ближче  до  осені
воронята  стають  самостійними.
 Приручити  неважко  не  тільки  молодого,  але  й  старого  ворона.  Цього
розумного  птаха  можна  дресирувати,  як  собаку,  і  нацьковувати  на  тварин
і  людей;  ворона  навіть  можна  привчити  вилітати  з  дому  і  повертатися  на¬
зад;  але  надавати  йому  зайвої  свободи  небезпечно:  він  вбиває  свійських
тварин,  кусає  людей,  краде  і  ховає  крадене.
 ВОРОН  РОГАТИЙ  АБІССІНСЬКИЙ  (Bucorvus  abissinicus)  належить
до  найбільших  видів  родини  Птахи-носороги.  Його  дуже  великий,  стис¬
нений  з  боків  дзьоб  прикрашений  досить  високим  наростом;  крила  і  хвіст
короткі,  але  ноги  значної  довжини.  Живе  в  саванах  Тропічної  Африки.
 Політ  його  легкий  і  красивий,  а  коли  птах  підніметься  на  певну  ви¬
соту,  стає  ширяючим.  Підійти  до  цього  полохливого  й  обережного  птаха
близько  дуже  важко.
 У  шлунку  одного  птаха,  крім  гнойовиків  і  коників,  знайшли  декілька
черв’яків  і  досить  великого  хамелеона.  Гюрней  вважає,  що  він  живиться
равликами,  ящірками,  жабами,  щурами,  жуками  та  іншими  комахами;
 Бомбити,  досить  масивні  звірі  (ва¬
гою  до  30—35  кг),  риють  глибокі  і
довгі  нори.  Вомбати  —  єдині  сумчас¬
ті  з  однією  парою  різців  (позбавлених
емалі)  у  кожній  щелепі.
 Усі  види  живуть  в  густих  лісах,  ви¬
ривають  там  широкі  нори  і  дуже
глибокі  ходи  в  землі  і  відлежуються
в  них  цілий  день.  Тільки  з  настан¬
ням  ночі  вомбат  вибирається  на¬
зовні  і  вирушає  своєю  неквапною
ходою  шукати  їжу.  Живиться  він
переважно  однією  жорсткою,  схо¬
жою  на  ситник,  травою,  що  вкри¬
ває  собою  великі  простори,  але  не
гребує  й  іншими  травами,  їсть  і  ко¬
ріння,  яке  здобуває,  вправно  роз¬
риваючи  землю.
 Ворон,  чорний  птах  із  блискучим  си¬
нім  вилиском,  довжина  якого  досягає
65  см.  Характерний  хрипкий  крик
ворона  склав  йому  репутацію  прові¬
сника  біди.  Поширений  практично  в
усіх  країнах  світу,  причому  найбіль¬
ше  воронів  в  Австралії.

■  112
 ■  ВОРОНА-СВИСТУН
 Мій  батько,  який  описав  ворона
краще,  ніж  будь-хто,  розповідає  про
нього  таке:  «Великий  ворон  звичай¬
но  живе  парами;  якщо  чуєш  одного
ворона,  то  варто  тільки  подивитися
довкруги,  щоб  побачити  другого  не¬
далеко  від  першого.  Політ  його  дуже
красивий;  під  час  швидкого  польо¬
ту  він  мчить  майже  по  прямій  лі¬
нії,  дуже  ляскаючи  крилами;  часто
він  довго  ширяє,  описуючи  краси¬
ві  кола;  взагалі  його  політ  швидше
схожий  на  політ  хижого  птаха,  ніж
на  політ  інших  ворон.  По  землі  він
ходить  із  смішною  поважністю;  си¬
дячи  на  гілці,  тримається  або  гори¬
зонтально,  або  абсолютно  прямо.
З  іншими  видами  ворон  великий
ворон  живе  дуже  недружньо».
 ніокове  коріння  і  земляні  горіхи.  Великих  змій  ці  птахи  вбивають  таким
чином:  знайшовши  плазуна,  3—4  птахи  розчепірюють  махові  пера,  дра¬
тують  змію  і  раптово  завдають  їй  сильного  удару  дзьобами;  такі  напади
повторюють  доти,  доки  змію  не  вб’ють.
 ВОРОНА-СВИСТУН  (Gymnorhina  tibicen)  належить  до  родини  Флей¬
тові  птахи.  Своїми  розмірами  схожа  на  грака;  пера  її,  загалом,  чорного
кольору,  але  потилиця,  спинка,  покривні  пера  хвоста  і  передні  покривні
пера  крил  —  білі.  Цей  птах  особливо  поширений  у  Новому  Південному
Уельсі;  він  прикрашає  рівнини,  залітає  в  садки  і  відвідує  навіть  житла;
його  строкате  оперення  веселить  око,  а  своєрідний  ранковий  спів  —  вухо.
Ворона  легко  заучує  пісні,  не  звертаючи  уваги  на  те,  хто  їх  виконує  —  спі¬
вочий  птах,  шарманка  чи  який-небудь  інший  інструмент.
 ВОРОНА  ЧОРНА  (Corvus  согопе)  справді  має  чорний  колір  із  фіолето¬
вим  або  пурпуровим  вилиском;  райдужна  оболонка  ока  бурого  кольору;  у
молодих  ворон  оперення  матово-чорне,  а  очі  сірі.  У  сірої  ворони  (Corvus
сотіх),  навпаки,  тільки  голова,  передня  частина  шиї,  крила  і  хвіст  чорні,
решта  оперення  світло-попелясто-сіра  або  ж,  як  у  молодих,  брудно-по-
пелясто-еіра.  Довжина  тіла  обох  видів  дорівнює  47—50  см,  розмах  крил
100—104,  довжина  крил  ЗО,  довжина  хвоста  20  см.  Водяться  обидва  види
в  Європі  й  Азії,  але  сіра  ворона  більше  поширена,  ніж  її  родичка.
 Способом  життя  сіра  і  чорна  ворони  майже  нічим  не  відрізняються
одна  від  одної.  Обидва  види  осілі,  рідше  кочівні  птахи,  які  живуть  по¬
парно  або  об’єднавшись  у  велику  зграю.  Гаї  на  полях  є  їхнім  улюбленим
місцеперебуванням;  але  вони  не  уникають  і  великих  лісів  і  поселяються
навіть  по  сусідству  з  людиною,  якщо  відчувають  себе  в  безпеці.  Зір,  слух  і

ВОРОНОВІ  ■
 113  ■
 нюх  —  добре  розвинені,  а  розумовими  здібностями  ворони  небагато  чим
поступаються  великому  ворону.
 Наприкінці  березня  або  на  початку  квітня  ворони  будують  гніздо,
схоже  на  гніздо  великого  ворона,  але  менше  за  розмірами.  Самка  кладе
3—5  зеленуватих  з  цятками  яєць  і  починає  їх  насиджувати.  Обоє  батьків
доглядають  пташенят,  годують  їх  і  захищають  від  небезпеки.  Ворогами
ворон  є  лисиця,  лісова  куниця,  кречет,  яструб  і  пугач;  крім  того,  вони  по¬
терпають  від  різноманітних  паразитів,  що  гніздяться  в  їхньому  оперенні.
 ВОРОНОВІ  (Corvidae)  —  великі,  дебелі  птахи,  з  великим  і  товстим
дзьобом,  верхня  щелепа  якого  трохи  загнута  на  хребті;  оперення  їхнє  гус¬
те,  одноколірне  або  строкате.  Поширені  в  усіх  частинах  світу  і  в  будь-
якому  кліматі.  Це  переважно  осілі  птахи,  і  лише  деякі  з  них  перелітні.
Голосом  вони  багато  в  чому  поступаються  іншим  горобцеподібним,  зате
досить  тямущі.
 ВОРОНОК  (див.  Ластівка  міська).
 ВОСЬМИЗУБІ,  родина  Octodontidae.  Не  дуже  численна,  але  оригі¬
нальна  родина  Щуроподібні  гризуни  населяє  Південну  Америку  й  Афри¬
ку.  Восьмизубі  нагадують  своїм  виглядом  і  забарвленням  певною  мірою
щурів.  Вуха  короткі,  широкі  і  вкриті  обрідним  волоссям,  кінцівки  чоти¬
ри-  або  п’ятипалі,  хвіст  різної  довжини  і  часто  вкритий  кільцями  лусок.
Хутро  в  деяких  восьмизубих  м’яке  і  красиве,  в  інших  жорстке  та  щети¬
нисте  і  навіть  змішане  з  окремими,  плоскими  і  поперечно-смугастими
голками,  а  хвіст  не  тільки  вкритий  волоссям,  а  навіть  іноді  й  пухнастий.
Зубна  система  має  по  чотири,  у  виняткових  випадках  по  три  корінні  зуби
в  кожному  ряду,  їхні  жувальні  поверхні  мають  три-чотири  емалеві  склад¬
ки  на  краю.  Ці  складки  утворюють  на  кожному  зубі  візерунок,  схожий  на
цифру  8,  тому  родину  й  назвали  «восьмизубі».
 Восьмизубі  живуть  у  лісах  або  на  відкритих  місцевостях:  одні  побіля
огорож  і  чагарників,  інші  на  плантаціях  уздовж  доріг,  серед  скель,  на  бе¬
регах  річок,  навіть  на  березі  моря.  Частіше  вони  живуть  групами  у  викопа¬
них  ними  підземних  норах  із  численними  входами.  Деякі  з  них  справжні
рийні  тварини,  які,  подібно  до  кротів,  викидають  на  поверхню  купки  ви¬
ритої  землі  та  майже  постійно  залишаються  під  землею,  інші  тримаються
в  гущавині  і  майстерно  лазять  по  деревах.  Більшість  з  них  нічні  тварини.
Загалом,  вони  незграбні  і  неповороткі.  Деякі  види  —  справжні  водяні  тва¬
рини  і  вміють  чудово  плавати  і  пірнати.  Відомо,  що  вони  не  впадають  у
зимову  сплячку,  проте  деякі  з  них  збирають  запаси  поживи  на  зиму.  З  ор¬
ганів  чуття  найкраще  розвинені  слух  і  нюх,  бачать  вони  не  дуже  добре,  а
в  тих,  що  живуть  під  землею,  зір  недорозвинений.  Розмноження  досить
інтенсивне,  оскільки  кількість  дитинчат  коливається  від  2  до  7,  і  вони,  як
і  більша  частина  гризунів,  народжують  дитинчат  декілька  разів  на  рік.
 ВОСЬМИНОГИ,  або  восьмищупальцеві  (Octopus).  Тіло  їхнє  мішкопо¬
дібне,  щупалець  —  вісім,  в  мантії  іноді  не  помічається  утворення  чере¬
пашки;  часто  вони  живуть  недалеко  від  берега,  де  ховаються  в  тріщинах
скель  або  в  ямках  між  камінням.  Восьминогів  частіше  називають  спру¬
тами,  або  кракенами;  щупальця  у  них  не  однакової  довжини,  присоски
розташовані  в  два  ряди.
 Найбільш  поширений  в  Середземному  морі  й  Атлантичному  океані
звичайний  спрут,  або  восьминіг  (Octopus  vulgaris),  світло-СІрого  кольору,
який  іноді  переходить  у  червоний  або  жовтуватий;  зверху  на  тілі  є  безліч
бородавок.  Забравшись  у  розколину  скелі,  спрут  вистежує  здобич  і,  коли
вона  наблизиться,  блискавично  кидається  на  свою  жертву,  хапає  її  й  по¬
вертається  назад  у  своє  лігво,  де  негайно  ж  пожирає  спійману  здобич.
Улітку  спрути  мігрують  ближче  до  берега  і  вибирають  дно,  вкрите  валу¬
нами,  хоча  нерідко  живуть  і  на  мулистому  дні.  Наближаючись  до  берега,
спрути  іноді  під  час  відпливу  залишаються  на  мілині.  М’ясо  їхнє  вважа¬
ється  смачним  і  високо  цінується.
 Восьминогів  неважко  тримати  в  неволі,  причому  легко  можна  спосте¬
рігати  спосіб  їхнього  життя.  З  таких  спостережень  виявилося,  що  восьми-
 Ворона  —  птах  з  великої  родини  Во¬
ронові,  Corvidae,  до  якої  належать
приблизно  103  види,  поширений  у
всьому  світі.  Родина  включає  таких
усім  відомих  птахів,  як  сойки,  гра¬
ки,  галки,  сороки,  ворони,  клушиці  і
кедрівки.  Довжина  тіла  30—40  см;
деякі,  наприклад  сороки,  набагато
довші,  оскільки  мають  дуже  довгий
хвіст.
 Восьмизубі  —  невелика  родина  гри¬
зунів,  що  включає  5  родів  і  близько  8
видів.  Поширені  в  Південній  Америці.

■  114
 ■  ВОШІ
 Восьминіг,  або  Спрут
 (Octopus  vulgaris)
 Восьминоги  —  головоногі  молюски,
які  повністю  втратили  свою  чере¬
пашку,  зберігши  при  цьому  округле
мішкоподібне  тіло,  пристосоване  до
заселення  різних  поглиблень.  Восьми¬
ноги  можуть  використовувати  реак¬
тивний  рух,  але  частіше  вони  повіль¬
но  повзають  по  дну,  використовуючи
вісім  щупалець,  озброєних  присоска¬
ми.  Живляться  переважно  крабами  й
іншими  ракоподібними  і  молюсками,
яких  захоплюють  щупальцями,  про¬
кушують  могутніми  дзьобоподібними
щелепами  і  впорскують  отруту.  Па¬
ралізовану  здобич  підтягають  до  сво¬
єї  нори  і  з  вдають.
 ніг  —  нічна  тварина  і  вдень  рухається  мало.  Примітно,  що,  проковтуючи
раків  або  різних  молюсків,  восьминіг  викидає  назад  черепашки  і  панцирі
абсолютно  непошкодженими,  отже,  їжу  він,  мабуть,  висмоктує  зі  шкара¬
лупи.  Дуже  цікаво  спостерігати  полювання  восьминога.  Він  кидається  на
жертву  швидко  й  енергійно,  причому  колір  його  негайно  ж  змінюється
і  починає  переливатися  різними  відтінками.
 ВОШІ  належать  до  ряду  Воші.  Комахи  ці  безкрилі.  Голова  у  них  ма¬
ленька,  очей  немає,  або  є  декілька  простих  очок,  рот  складається  з  ко¬
роткого  хоботка,  що  втягується,  на  кінці  якого  є  гачок.  У  хоботку  помі¬
щаються  4  тоненькі  рогові  трубочки,  які  з’єднані  попарно  таким  чином,
що  одна  обхоплює  іншу.  Внутрішня  з  них  проколює  шкіру  і  служить  для
смоктання  крові.  За  допомогою  гачків  воша  міцно  прикріпляється  хо¬
ботком,  кінець  якого  герметично  припасовується  до  шкіри,  після  чого  ті
трубочки  діють  як  насос.  Черевце  звичайно  овальної  форми,  складається
з  9  члеників;  оскільки  шкірка  тонка,  воно  здається  напівпрозорим,  так
що  зовні  чітко  видно  кишковий  канал  і  всі  внутрішні  органи.
 Плодючість  воші  надзвичайно  велика.  Самка  відкладає  безліч  яєць,
які  називаються  гнидами,  і  приклеює  їх  до  волосся  тієї  тварини,  на  якій

ВУГОР  ЕЛЕКТРИЧНИЙ  ■
 115  ■
 живе.  З  цих  яєць  з’являються  молоді  воші  вже  через  8  днів.  Личинки  дуже
скоро  досягають  повного  розвитку  і,  у  свою  чергу,  розмножуються.  Таким
чином  від  однієї  самки  протягом  8  тижнів  може  народитися  потомство
до  5000  особин.  Майже  у  кожного  ссавця  є  спеціальний  вид  вош,  які  на
ньому  живуть.
 Воша  головна  (Р.  h.  capitis)  паразитує  тільки  на  людині,  у  волоссі  го¬
лови.  Забарвлення  її  жовтувате,  іноді  трохи  темніше.  Самець  дещо  мен¬
ший  і  тонший  за  самку,  остання  відкладає  за  один  раз  близько  50  яєць,
з  яких  виходять  абсолютно  розвинені  воші  через  4  тижні.
 Воша  платтяна  (P.  h.  vestimenti)  дещо  більша,  живе  на  одязі  людини,
де  самки  відкладають  свої  яйця.  Розмножуються  іноді  у  величезній  кіль¬
кості.
 ВУГОР  ЕЛЕКТРИЧНИЙ  (Electrophorus  electricus)  на  вигляд  схожий  на
змій,  особливо  на  морських;  ні  черевних,  ні  спинних  плавців  у  нього
немає.  Довжина  цієї  риби  до  2  м,  а  вага  від  15  до  20  кг.  Забарвлення  на
спині  оливково-зелене,  нижньої  частини  —  оранжеве  і  червоне;  плаваль¬
ний  міхур  дуже  великий  і  у  великих  екземплярів  досягає  80  см.  4/5  всього
тіла  вкриті  електричними  органами,  які  безпосередньо  лежать  під  шкірою
і  за  вагою  складають  близько  1/3  ваги  всього  тіла.  Тканина  цього  органа
є  червонувато-жовтою  драглистсЛо  масою;  із  неї  утворюється  4  органи  у
вигляді  довгастих  пластин;  одна  пара  лежить  у  спинній  частині,  а  дру¬
га  —  в  нижній  ділянці  хвоста.  Кожний  орган  складається  із  пластинок,
які  розділені  поперечними  і  поздовжніми  перетинками  з  безліччю  пере¬
мичок.  Найдрібніші  призматичні  клітинки  наповнені  драглистим  умістом
і  розділені  тонкими  перетинками.  Перетинки  знаходяться  одна  від  одної
на  відстані  від  0,8  до  2,5  мм.  До  органів  підходять  численні  нервові  во¬
локна.  Сила  удару  вугра  дуже  велика.  Бажон  підняв  одного  разу  цю  рибу
за  хвіст  і  дістав  при  цьому  такий  удар,  що  мало  не  впав,  і  у  нього  довго
після  цього  боліла  голова.
 Живучістю  своєю  електричний  вугор  поступається  зміям  і  прісновод¬
ним  вуграм.  Якщо  декілька  вугрів  помістити  в  одне  водоймище,  то  вони
чудово  уживаються  один  з  одним.  Перші  удари  електричного  вугра  най-
сильніші,  але  при  повторенні  вони  слабшають.  Великий  вугор  може  дуже
уразити  людину  і  навіть  велику  тварину;  дрібних  тварин  він  умить  убиває.
 Електричні  вугри  водяться  у  всій  теплій  частині  Південної  Америки,
люблять  невеликі  струмочки  і  болотисті  озерця.  Риба  ця  дихає  не  розчи¬
неним  у  воді  киснем,  а  безпосередньо  атмосферним  повітрям,  для  вди¬
хання  якого  постійно  повинна  випливати  на  поверхню.
 Електричні  органи  служать  вугрові  знаряддям  нападу  і  захисту.  Для
риб  він  небезпечніший  за  найненажерливішого  водяного  хижака.  На¬
близившись  до  поміченої  жертви,  вугор  проводить  електричний  розряд,
і  вмить  переслідувана  риба,  а  також  і  всі  живі  істоти  навколо  перекида¬
ються  і  перебувають  у  заціпенінні  —  вугрові  залишається  тільки  вибирати
з  одержаної  здобичі  найбільш  відповідну.  Широко  розкривши  пащу,  він
одних  за  одними  проковтує  риб,  крабів  і  трохи  менших  тварин;  під  час
ковтання  він  сопе  і  зчиняє  шум,  чутний  здалеку.  Улітку,  коли  вода  ви¬
сихає,  вугор  заривається,  для  чого  висвердлює  собі  нірку.
 Суходолом  вугор  не  може  пересуватися,  не  може  перебиратися  навіть
по  вологому  мулу.
 М’ясо  його  досить  рідко  вживають  у  їжу,  хоча  воно  доволі  смачне.  Але
електричний  орган  має  гидкий  смак  і  тому  ретельно  відокремлюється.
 Електричний  вугор  являє  собою  небезпеку  для  всіх  водяних  мешкан¬
ців.  Черепахи,  жаби,  ящірки,  навіть  крокодили  прагнуть  віддалитися  від
того  басейну,  де  поселилися  вугри.
 ВУГОР  МОРСЬКИЙ  (Conger  conger)  належить  до  родини  Морські
вугри.  На  вигляд  і  за  способом  життя  абсолютно  схожий  на  річкових  ву¬
грів  (див.  Вугрові),  але  досягає  набагато  більшого  розміру,  має  довжину
до  3  м  і  вагу  до  50  кг.  Риба  ця  поширена  у  всіх  морях  тропічного  і  по¬
мірного  поясів,  тримається  зазвичай  на  кам’янистому  дні  біля  скелястого
берега.  Це  дуже  ненажерлива  тварина:  вона  ковтає  всіляких  риб,  омарів,
крабів,  жаб,  навіть  невеликих  черепах.
 Воша  головна  (Р.  /?.  capitis)
 Воші  проколюють  шкіру  і  живляться
кров  ’ю  або  клітинним  вмістом.  Вони
сплощені  і  живуть  звичайно  біля  ко¬
ріння  волосся,  прикріплюючи  до  них
свої  яйця  (гниди).  Близько  300  видів
живуть  у  більшості  ссавців,  у  тому
числі  й  у  тюленів  і  близьких  до  них
тварин,  але  відсутні  у  таких  ссав¬
ців,  як  сумчасті,  кажани,  котячі  та
кити.  Передаються  новим  господа¬
рям  під  час  контактів,  у  тому  чис¬
лі  і  статевих.  Група  паразитів,  що
надзвичайно  успішно  еволюціонує.  На
людині  паразитують  лобкова  воша  і
людська  воша,  відома  в  двох  формах:
головна  і  платтяна.  Людська  воша
може  переносити  збудників  висипно¬
го  і  поворотного  тифу.
 З  родини  Електричні  вугри  у  басейні
Оріноко,  у  Гвіані,  в  Нижній  і  Серед¬
ній  Амазонці  живе  електричний  вугор
(Electrophorus  electricus),  що  віддає  пе¬
ревагу  вирам  і  поглибленим  руслам  не¬
великих  річок  і  струмків.  Досягає  роз¬
мірів  2,5  м.  Дихає  не  тільки  зябрами,
а  й  багатою  на  кров  слизовою  обо¬
лонкою  ротової  порожнини,  засвою¬
ючи  кисень  із  повітря,  яке  захоплює
ротом.  Електричні  органи  виникли
шляхом  переродження  м  ’язових  воло¬
кон.  Напруга  розряду  може  досягати
800  вольт.  Електричні  вугри  являють
собою  небезпеку  для  тварин,  що  ку¬
паються,  і  в  тому  числі  навіть  для
таких  великих,  як  кінь.  Після  елек¬
тричного  удару  тварини  непритомні¬
ють  і  тонуть.

■  116
 ■  ВУГРОВІ
 Вугор  морський
 (Conger  conger)
 У  морських  вугрів  тіло  голе,  рот  ши¬
рокий,  грудні  та  непарні  плавці  добре
розвинені.  Спинний  плавець  почина¬
ється  відразу  за  головою,  над  грудни¬
ми  плавцями.  Живуть  в  Атлантич¬
ному,  Індійському  і  Тихому  океанах.
Життя  цих  вугрів  не  пов'язане  з
міграцією  з  солоних  вод  у  прісні  та
навпаки.
 Вугор  морський  (Conger  conger)  живе
в  Атлантичному  океані  та  Серед¬
земному  морі.  Досягає  розміру  2—3  м
і  ваги  до  65  кг.
 До  родини  Вугрові  (Anguillidae)  вхо¬
дить  тільки  один  рід,  Anguilla,  з  де¬
кількома  видами  в  Атлантичному,
Індійському  і  Тихому  океанах.  їх  не¬
має  на  тихоокеанському  узбережжі
Південної  Америки.  У  Північній  пів¬
кулі  окрім  звичайного  вугра  (Anguilla
aiiguilla)  живе  вугор  американський,
а  в  Тихому  океані  —  вугор  японський.
Біля  європейських  берегів  живе  зви¬
чайний  вугор.
 Вуж  —  неотруйна  змія,  трапляється
в  більшості  регіонів.  Довжина  до  2  м,
мешкає  переважно  у  вологих  міс¬
цях.  Живиться  жабами,  тритона¬
ми  й  іноді  рибою.  Забарвлення  різне,
але  тіло  зазвичай  зеленувато-сіре,  а
на  шиї  часто  буває  жовте,  біле  або
оранжеве  намисто,  облямоване  чор¬
ним.  Відкладає  від  ЗО  до  40  яєць  у
теплі  місця,  наприклад  у  купи  рос¬
лин,  що  гниють.
 Ловлення  морських  вугрів  проводиться  всюди,  хоча  м’ясо  їхнє  мало
цінується.  На  Оркнейських  островах  цих  риб  цілими  купами  знаходять
часто  на  березі,  куди  витягають  їх  видри,  але  при  всій  своїй  ненажерли¬
вості  не  встигають  з’їсти  всіх  спійманих.
 ВУГРОВІ,  родина  Anguillidae,  дуже  численні.  їхнє  змієподібне  тіло  або
голе,  або  вкрите  дуже  дрібними  ніжними  лусками.  Живуть  вугри  в  теплих
і  помірних  поясах,  як  у  морі,  так  і  в  прісних  водах;  тримаються  завжди  на
тванистому  дні.  їхнє  м’ясо  дуже  смачне.
 Звичайний  європейський  вугор  (Anguilla  anguilla)  у  середньому  має
довжину  близько  1  м,  зрідка  дещо  більшу,  а  вагу  3—6  кг.  Спинний  пла¬
вець  дуже  довгий,  і  майже  такий  самий  черевний;  грудні  плавці  —  округ¬
лої  форми  і  невеликого  розміру.  Забарвлення  цих  тварин  буває  або  чорне,
або  біле.  Зиму  вугор  проводить,  зарившись  у  мул,  впадаючи  у  сплячку,
а  навесні  прокидається  і  веде  невгамовне  життя,  безупинно  плаваючи,
причому  звиває  своє  тіло,  як  змія.  З  дивною  спритністю  проникає  він
у  щонайменші  щілини,  тому  дуже  часто  зустрічається  у  міських  водо¬
проводах,  де  підіймається  по  трубах  на  висоту  декількох  поверхів.  Деякі
дослідники  стверджують,  що  ночами  вугор  виходить  на  землю  і  на  поля,
засіяні  горохом  і  бобами,  полює  на  дрібних  равликів  і  черв’яків.
 Вугрів  масами  ловлять  у  гирлах  річок,  на  прибережних  мілинах  і  в
лагунах,  а  також  у  прісноводих  озерах,  ставках  і  річках.  Спостерігаються
масові  ходи  морських  вугрів  до  річки  для  метання  ікри.  Під  час  свого  ходу
вони  з  дивною  завзятістю  й  енергією  долають  усілякі  перешкоди.  Розпо¬
відають,  що  вугри  проходять  навіть  через  рейнський  і  ронський  водоспа¬
ди.  Живучість  вугрів  неймовірна.
 У  лагунах  Адріатичного  моря  ловлення  вугрів  проводиться  у  великих
розмірах,  особливо  в  бухті  Комачіо.  Звідси  цих  риб  пересилають  живими
до  Венеції,  Рима,  Неаполя,  а  більшу  частину  маринують  і  коптять.
 ВУЖ  ЗВИЧАЙНИЙ  (Natrix  natrix)  належить  до  родини  Вужоподібні
підряду  Змії.  Прилічується  до  водяних  тварин,  оскільки  він  відмінно  пла¬
ває  у  воді  і  часто  там  же  дістає  собі  поживу.  Водиться  він  у  всій  Європі,
виключаючи  лише  краї  Далекої  Півночі.  Найчастіше  він  трапляється  в
чагарникових  хащах  на  берегах  річок  і  озер  або  на  болотах,  порослих  ку¬
щами,  у  лісах  із  вологим  ґрунтом,  а  також  у  старих  покинутих  греблях  на
млинах;  нерідко  поселяється  і  в  людських  житлах,  у  льохах,  у  хлівах  або
просто  у  дворі,  в  купах  сміття.

ВУЖОПОДІБНІ  ■
 117  ■
 Пташині  двори  вужі  люблять  найбільше,  де  їм  особливо  подобається
волога  тепла  підстилка.  Тут  вони  чудово  уживаються  з  курми,  качками  та
іншими  птахами  і  часто  кладуть  свої  яйця  у  покинуті  качині  або  курячі
гнізда.
 Вуж  заслужив  назву  добродушної  тварини,  оскільки  він  майже  ніколи
не  пускає  свої  зуби  в  хід  проти  людини;  крім  того,  він  добре  уживається
як  на  волі,  так  і  в  неволі  з  іншими  тваринами.  У  разі  нападу  він  стає  в
оборонне  положення,  шипить,  навіть  намагається  вкусити,  але  робить  це
тільки  тоді,  коли  втекти  не  можна.  Схоплений,  він  жахливо  б’ється,  але
єдина  зброя,  яку  він  застосовує,  —  це  страшенно  смердючі  екскременти,
якими  він  бризкає  на  свого  ворога.
 Найбільш  звичайну  й  улюблену  поживу  вужа  складають  жаби,  яких  він
переслідує  як  на  березі,  так  і  у  воді.  Схоплену  жертву  він  ковтає  живцем,
причому  йому  коштує  чималої  праці  утримати  в  зубах  жабу,  що  тріпоче;
іноді  навіть  трапляється,  що  жаба  виривається,  залишивши  в  пащі  хижака
ногу.  Дрібних  трав’яних  жаб  вуж  проковтує  по  5—6  відразу,  а  дуже  зголод¬
нівши,  може  проковтнути  порівняно  за  короткий  час  до  100  пуголовків.
 Яйця  за  формою  і  розмірами  схожі  на  голубині,  вкриті  м’якою  шкі¬
рястою  шкаралупою  і  складаються  головним  чином  із  жовтка,  оточеного
лише  тонким  шаром  білка.  Для  відкладання  їх  самка  вибирає  купи  гною
чи  листя  або  ж  майстерно  зариває  їх  у  пухку  землю.  Яйця  виходять  одне
за  одним  і  сполучені  драглистою  речовиною,  тому  всі  вони  мають  вигляд
зернистого  шнура,  на  зразок  чоток.  Тижнів  через  три  після  відкладання
яйця  розвиваються,  дитинчата  самі  розламують  шкаралупу  і  виповзають.
Молодий  вуж,  який  щойно  вийшов  із  яйця,  має  близько  15  см  завдовжки,
озброєний  зубами  і  живиться  комахами,  черв’яками,  равликами.
 ВУЖОПОДІБНІ,  родина  Colubridae.  Цих  змій  налічується  не  менше
1000  видів,  поширених  по  всій  землі.  Багато  видів  люблять  вологі  місця
і  навіть  живуть  у  воді,  інші  віддають  перевагу  сухим  місцевостям.  У  біль¬
шості  випадків  вони  денні  тварини,  дуже  швидкі  та  рухливі.  Тіло  у  них
тонке  і  дуже  гнучке,  невелика  голова  чітко  відділяється  від  тулуба,  хвіст
на  кінці  загострений.  Численні  зуби  розміщені  на  щелепах  і  на  піднебін¬
ні.  У  скелеті  немає  жодного  зародку  тазових  кісток.  Узагалі  вужі  мають
найправильнішу  форму  тіла,  яку  можна  визнати  типовою  для  змій;  але  від
більшості  інших  змій  вони  відрізняються  своєю  рухливістю  і  тямущістю,
їхня  пожива  складається  головним  чином  із  дрібних  хребетних  тварин,
переважно  з  класів  Плазуни  і  Земноводні;  але  деякі  види  можуть  погли¬
нати  навіть  невеликих  гризунів,  а  також  пташок  і  риб.
 ВУСОНОГІ  (Cirripedia).  Кінцівки  вусоногих  ниткоподібно  витягнуті
та  схожі  на  вуса;  характерною  ознакою  їх  є  вапняна  черепашка,  в  яку
вкладене  тіло  тварин  у  дорослому  стані,  через  що  їх  раніше  прилічували
до  молюсків.  Личинка  вусоногих  має  три  пари  кінцівок  і  єдине  лобове
око;  спочатку  вона  веде  вільний  спосіб  життя,  але  потім  прикріплюється
до  одного  місця,  і  в  неї  утворюється  черепашка.
 Вусоногі  в  більшості  випадків  гермафродити,  і  лише  у  двох  родів  по¬
мічається  розрізнення  статей,  та  й  то  самці  у  них  карликові  (дещо  більші
за  яєчка),  і  ведуть  на  самках  паразитичний  спосіб  життя.
 Усі  вусоногі  живуть  у  морі  і  поширені  майже  по  всій  землі,  оскільки
зазвичай  прикріпляються  до  тварин,  які  швидко  плавають,  або  до  підвод¬
ної  частини  кораблів.  Будучи  абсолютно  водяними  тваринами,  вусоногі
раки  довго  можуть  залишатися  без  води,  щільно  закриваючи  кришку  сво¬
єї  черепашки;  тому  деяких  вусоногих  можна  зустріти  прикріпленими  на
таких  місцях  біля  берега,  куди  вода  досягає  порівняно  рідко.
 Здобич  вусоногих  складають  найдрібніші  водяні  тварини:  інфузорії,
радіолярії  та  найдрібніші  личинки.
 ВУХАНЬ  ЗВИЧАЙНИЙ  (Plecotus  auritus)  при  розмахові  крил  24  см
має  довжину  тіла  тільки  8,4  см;  із  них  ще  близько  4  см  припадає  на
хвіст.  Вуха  дуже  довгі  порівняно  з  розмірами  всього  тіла,  а  саме  3,3  см.
Хутро  досить  довге,  має  різні  відтінки  —  зверху  сіро-буре,  із  нижнього
боку  дещо  світліше;  у  молодих  тварин  темніше,  ніж  у  старих.  Літальні
 Вуж  дуже  рухливий.  Зазвичай  він
пливе  таким  чином,  що  тіло  його
приховане  у  воді  і  знаходиться  дуже
близько  від  поверхні,  а  голова  під¬
нята  над  водою;  проте  він  може
плавати  також  і  в  глибині  і  навіть
лежить  іноді  на  дні  цілими  годи¬
нами.  У  разі  небезпеки  вуж  зазви¬
чай  кидається  у  воду  і  ховається  на¬
довго  на  дні.  Перш  ніж  кинутися  у
воду,  він  набирає  більше  повітря,
якщо  збирається  пливти.  Досить
часто  вужі  вилазять  на  дерева  і  вмі¬
ють  дуже  вправно  перебиратися  з
гілки  на  гілку  і  навіть  із  дерева  на
дерево.
 Вужоподібні  змії  —  змії  з  родини  Co¬
lubridae,  що  включає  близько  2/3  усіх
видів  змій,  що  нині  живуть.  Вужо-
ва  родина  найчисленніша  в  зміїному
царстві:  270  родів,  понад  1500  видів.
 Вусоногі  ракоподібні  —  підклас  ра¬
коподібних.  Черепашка  заввишки  1—
40  см,  грудні  ноги  схожі  на  вусики.
Існує  близько  1000  видів.  Мешкають
у  морях,  прикріпляючись  до  скель,
паль  тощо;  деякі  —  паразити  деся-
тиногих  раків.
 Вухані,  рід  Ссавці  ряду  Кажани.  Дов¬
жина  тіла  4,5—7  см,  хвоста  3,5—
5,5  см.  6  видів  мешкають  у  помірній
зоні  Євразії,  Північної  Африки,  Пів¬
нічної  Америки.

■  118
 ■  В’ЮНИ
 Вуханів,  подібно  до  більшої  час¬
тини  кажанів,  дуже  турбують  усі¬
лякі  паразити;  крім  того,  їм  часто
загрожує  небезпека  з  боку  куниць,
тхорів,  деяких  денних  хижих  пта¬
хів,  сов,  а  іноді  також  і  кішок.  Хижі
звірі  підкрадаються  до  них  удень,  а
сови  ловлять  уночі,  коли  вони  ви¬
літають  по  здобич,  —  у  той  час  на¬
віть  і  дрібні,  спритні  нічні  хижі  пта¬
хи  без  зусиль  хапають  їх  на  льоту.
 Родина  В’юни  (Cobitidae)  об'єднує
маленьких  рибок  з  голим  тілом  або
вкритим  маленькими  лусками.  На¬
вколо  рота  є  6—12  вусиків.  Глоткові
зуби  однорядні,  і  їх  багато.  Передня
частина  плавального  міхура  знахо¬
диться  в  кістковій  капсулі,  задня
частина  в  реофільних  видів  значно
зредукована.
 Майже  повсюдно  в  Європі  живе  єв¬
ропейський  голець,  що  досягає  8—
10  см  завдовжки.  Цієї  риби  немає
тільки  в  Північній  Шотландії,  Пів¬
нічній  і  Південній  Швеції,  Південній
Іспанії,  Середній  і  Південній  Італії
та  в  Греції.  Водиться  в  чистих  про¬
точних  водах  біля  дна,  звичайно  хо¬
вається  за  каміння,  коріння  та  інші
природні  укриття.  В  пісок  не  зари¬
вається.  Пересувається  повзанням
по  дну.  Коли  рибка  перелякана,  праг¬
не  якнайшвидше  сховатися,  шмиг¬
нувши  в  каміння.  Живиться  дрібною
донною  тваринною  їжею,  яку  їй  до¬
помагають  знайти  6  відносно  довгих
вусиків.
 перетинки  тонкі,  ніжні  та  гладкі,  світло-сіро-бурого  кольору;  біля  само¬
го  тіла  вони  вкриті  рідкими  і  надзвичайно  тонкими  волосками.  Особли¬
во  примітні  вуха,  які  майже  дорівнюють  довжині  тулуба  і  мають  22—24
поперечні  складки,  а  ззаду  —  правильно  закруглений  вигин.  Козелок
досягає  майже  половини  довжини  вуха,  до  краю  звужується  і  помітно
відгинається  назовні;  він,  як  і  саме  вухо,  складається  з  украй  ніжної  і
тонкої  шкірки.
 Вухань  поширений  у  всій  Європі,  за  винятком  тих  країн,  які  лежать
за  60°  північної  широти.  Крім  того,  його  спостерігали  в  Північній  Афри¬
ці,  Західній  Азії  та  Ост-Індії.  Під  час  польоту  згинає  свої  величезні  вуха,
дуже  рухомі  через  численні  поперечні  складки,  і  нахиляє  їх  дугоподібно
вперед  донизу,  так  що  тоді  стирчать  вгору  тільки  гострі,  довгі  козелки.
Коли  вухань  висить,  то  частіше  за  все  складає  вуха  назад  під  крила.  Під
час  зимівлі,  за  словами  Коха,  він  висить  на  відкритому  місці,  рідше  в
ущелинах  і  зазвичай  поблизу  входу  до  притулку;  може  зносити  досить
великий  холод.  Незважаючи  на  те,  що  вухані  нечутливі  до  холоду,  вони
дуже  рано  забираються  до  свого  притулку,  вже  із  жовтня,  і  зимівля  триває
до  березня.
 Наприкінці  червня  або  на  початку  липня  самка  приносить  дитинчат.
Живиться  вухань  переважно  комахами,  яких  ловить  на  льоту  і,  за  спосте¬
реженнями  Альтума,  хапає  їх  також  із  листя.
 В’ЮНИ  (Misgurnus)  настільки  відрізняються  своєю  зовнішністю  від
коропів,  що  деякі  дослідники  виділяють  їх  навіть  в  окрему  родину,  хоча  з
короповими  вони  мають,  поза  сумнівом,  багато  спільного.  Тіло  їхнє  дуже
довге,  майже  змієподібне,  вкрите  слизистою  шкірою  з  дуже  дрібними  лус¬
ками;  невеликий  рот  оточений  вусиками  і  смоктальними  бородавочками.
Сюди  належать  близько  80  видів,  які  поширені  по  всьому  світу.  В’юни
живуть  як  у  проточних,  так  і  у  стоячих  водах.  Удень  звичайно  лежать  на
мулистому  дні,  а  з  настанням  вечора,  а  також  удень  в  похмуру  погоду
починають  полювати  на  водяних  черв’яків  і  комах,  які  й  складають  їхню
поживу.  За  необхідності  в’юни  можуть  заковтувати  повітря  з  поверхні,
оскільки  дихають  своїми  зябрами  і  на  повітрі,  причому  дихання  у  них
пов’язане  з  кишковим  каналом.
 Звичайний  в’юн  (Misgurnus  fossilis)  має  навколо  рота  10  вусиків;  тіло
чорного  кольору  з  жовтими  і  бурими  плямами  і  смужками;  завдовжки  до¬
сягає  близько  30  см.  Водиться  не  тільки  в  річках  і  озерах,  але  також  у  не¬
великих  ставках  і  ямах.  Якщо  вода  висохне,  то  він  може,  зарившись  у  мул,
в  такому  стані  перебувати  декілька  місяців.  Улітку  свині,  що  пасуться  на
болотах,  часто  виривають  таких  сплячих  в’юнів  і  поїдають  їх.  Незвичай¬
на  чутливість  в’юна  до  атмосферної  електрики:  ще  задовго  до  настання
грози  (за  деякими  даними,  за  24  години)  в’юн  стає  дуже  збудженим,  без¬
упинно  підіймається  з  дна  і  знову  опускається,  висовує  голову  з  води  і
захоплює  ротом  повітря.  Для  уважного  спостерігача  така  поведінка  в’юна
є  певною  ознакою  грози.
 По  всій  Європі  поширений  інший  вид  в’юна  —  голець,  слиж  (Noem-
acheilus  noemachelus),  завдовжки  не  більше  15  см.  Голець  віддає  перевагу
проточним  водам  і  охочіше  тримається  у  швидкоплинних  струмках.  М’я¬
со  їхнє  досить  смачне,  особливо  якщо  його  готують  у  вині  або  молоці.  Ще
менша  звичайна  щиповка  (Cobitis  taenia),  яка  досягає  лише  8,  поодинокі
особини  10  см  завдовжки;  поширена  в  Росії  і  Середній  Європі.
 В’ЮРКОВІ,  родина  Fringillidae,  включає  близько  600  видів  і  пошире¬
на  в  усіх  частинах  світу,  окрім  Австралії.  Характерною  ознакою  їх  служить
конічний  дзьоб,  з  наростом  біля  основи;  обидві  частини  дзьоба  не  одна¬
кові  й  іноді  перехрещуються.  Вони  населяють  пояси  всіх  широт  і  довгот,
береги  моря  і  гірські  вершини,  багатолюдні  міста  і  неродючі  пустелі.  Вони
бігають  дуже  легко  і  вправно,  добре  літають,  і  багато  які  з  них  приємно
співають.  Органи  чуття  в  них  розвинені  дуже  добре,  а  розумовими  зді¬
бностями  вони  мало  кому  поступаються  серед  інших  горобцеподібних
птахів.  Більшість  з  них  живе  зграями.  їжа  складається  з  насіння  найріз¬
номанітніших  рослин,  а  влітку  і  з  комах.  Гнізда  майстерно  в’ють  з  різних
рослинних  і  тваринних  речовин.  Яйця  кладуть  тричі  на  рік,  і  тому  в’юрки

розмножуються  надзвичайно  швидко,  поповнюючи  ті  величезні  втрати,
які  заподіюють  їм  різні  хижаки.
 В’ЮРОК  ЛИМОННИЙ  (Serinus  citrinella)  належить  до  родини  В’юр¬
кові.  Відрізняється  від  чижа  дещо  коротшим  і  товстішим  дзьобом.  Лоб,
передня  частина  голови,  ділянка  навколо  очей,  підборіддя  і  горло  чудо¬
вого  жовто-зеленого  кольору;  нижні  частини  —  більш  яскравого  жовто¬
го;  задня  частина  голови,  потилиця,  задня  частина  шиї,  ділянка  біля  вух
і  боки  шиї  —  сірого;  верхня  частина  спини  і  плечі  тьмяного  оливково-
зеленого  кольору  з  нечіткими,  темними  рисочками.  Хвостові  пера  чорні,
зовні  з  вузькою  зеленкуватою,  всередині,  подібно  до  махових,  з  білою
облямівкою.  Очі  темно-карі;  дзьоб  буро-м’ясного,  ноги  жовто-бурого
кольору.
 Самка  менша  на  зріст,  кольори  у  неї  не  такі  яскраві  і  мають  сіруватий
відтінок.  Довжина  птаха  досягає  12  см,  розмах  крил  —  23,  довжина  кри¬
ла  —  8,  хвоста  —  5,5  см.  Лимонний  в’юрок  —  птах  гірський,  що  населяє
Західні  Альпи  і  Малу  Азію.
 В’ЮРОК  СПРАВЖНІЙ  (Fringilla  montifrigilla)  належить  до  родини
В’юркові  ряду  Горобцеподібні.  Поширений  на  Далекій  Півночі  Євразій¬
ського  континенту;  взимку  пролітає  всю  Європу  до  берегів  Середземного
моря  і  в  цей  час  дуже  часто  залітає  до  нас.  Вони  багато  в  чому  схожі  на
звичайного  зяблика:  такі  ж  завзяті,  запальні,  сварливі,  хоча,  по  суті,  над¬
звичайно  товариські.  Спів  їхній  —  немилозвучне,  безладне  цвірінькання.
 В’ЯЗІ  (Leuciscus  idus)  належать  до  родини  Коропові  і  на  вигляд  схожі
на  інших  риб  цієї  родини.  їхнє  забарвлення  мінливе,  залежно  від  віку,
місцеперебування  і  пори  року.
 До  родини  В’юркові  (Fringillidae)  на¬
лежить  близько  120  видів,  включа¬
ючи  канарок,  канаркових  в  'юрків,
дубоносів,  клестів  і  власне  в'юрків.
Більшість  видів  поширена  на  Євразій¬
ському  континенті,  але  деякі  знайде¬
ні  у  Північній  і  Південній  Америці.
 В’язь  відрізняється  від  головеня  дрібні¬
шими  лусками  і  вищим  тілом.  Він  по¬
ширений  від  Рейну  до  Лени  і  від  Дунаю
до  Дону,  Волги,  Уралу  й  Емби.  Досягає
60  см  завдовжки  і  має  вагу  4  кг.

ГАВІАЛ  (Gavialis  gangeticus)  належить  до  родини  Гавіали  і  мешкає  в
річках  Індії.  Завдовжки  він  близько  4  метрів.  Тварина  ця  у  багатьох  індусів
вважається  священною,  присвяченою  Вішну,  творцеві  і  володареві  вод.
 Головна  відмінність  гавіала  від  справжнього  крокодила  полягає  в  дуже
видовженому  зубастому  рилі.  Гавіал  —  водна  тварина  і  живиться  майже
виключно  рибою.  Для  людини  та  інших  великих  тварин  він  мало  небез¬
печний.
 ГАГА  ЗВИЧАЙНА  (Somateria  mollissima)  належить  до  родини  Качині.
Шия,  спина  і  верхні  покривні  пера  крил  —  білі,  нижня  частина  спини
і  черевце  чорні;  махові  та  рульові  пера  буро-чорні.  Самки  сірі.  Зона  по¬
ширення  гаги  надзвичайно  велика  й  охоплює  всю  північну  частину  Пів¬
нічної  півкулі;  в  дуже  суворі  зими  гага  наважується  перекочувати  до  Пів¬
нічного  моря  або  навіть  до  Атлантичного  океану.
 Гага  —  справжній  морський  птах.  Вона  швидко  плаває  і  пірнає  на
значну  глибину;  за  словами  Гольбеля,  вона  до  6  хвилин  може  залишатися
під  водою.
 Гаги  насиджують  яйця  досить  пізно,  звичайно  в  червні  або  липні.
Для  цього  вони  збираються  довкола  маленьких  островів;  парочки  від¬
діляються  від  зграї  і,  перевалюючись  з  боку  на  бік,  вирушають  на  сушу,
 Гавіал  (Gavialis  gangeticus)
 Гавіали  —  великі  крокодили  з  роди¬
ни  Gavialidae,  досягають  завдовжки
в  м  і  водяться  у  глибоких,  швидко¬
плинних  річках  у  деяких  місцях  Індій¬
ського  субконтиненту.  Мають  дуже
вузьке  рило,  добре  пристосоване  для
лову  риб.  У  дорослих  самців  поряд  із
ніздрями  знаходиться  велика  м  \ясис-
та  шишка;  вона,  можливо,  допома¬
гає  розпізнавати  стать  у  гавіалів.
Занесений  до  Червоної  книги  МСОП.

Наземні  равлики

Раки-самітники

.  ГАГАРА  ■
 121  ■
 щоб  відшукати  підхоже  для  гнізда  місце.  Там,  де  люди  піклуються  про
розмноження  цих  птахів,  вони  заздалегідь  до  цього  готуються,  влашто¬
вуючи  різні  притулки,  в  яких  птахи  могли  б  сховатися.  Перші  дні  самець
незмінно  супроводжує  самку  в  її  мандрах  і  стереже  гніздо,  поки  самка  не¬
сеться;  але  після  закінчення  кладки  кидає  подругу  і  відлітає  в  море,  щоб
з’єднатися  з  рештою  самців.
 Саме  гніздо  гаги  влаштовують  дуже  недбало  з  тонкого  хмизу,  трави
або  соломи,  але  добре  вистилають  пухом.  Кладка  складається  з  6—8  яєць.
Якщо  самку  не  турбувати,  вона  кожного  ранку  залишає  гніздо,  дбайли¬
во  прикривши  яйця  пухом,  і  летить  на  море,  щоб  добути  поживу.  Через
25—26  днів  вилуплюються  пташенята,  які  з  першого  ж  дня  свого  життя
вміють  моторно  плавати,  пірнати  і  досить  добре,  навіть  краще  за  матір,
бігають.  Взагалі  гаги  —  дбайливі  матері,  які  навіть  занадто  старанно  ви¬
конують  материнські  обов’язки:  самки,  гнізда  яких  поряд,  часто  крадуть
одна  в  одної  яйця  і  якщо  об’єднуються  разом,  то  беззаперечно  розподі¬
ляють  між  собою  турботи  про  виховання  дітей.
 Хоча  гаги  —  одне  з  найголовніших  багатств  Далекої  Півночі,  однак
все-таки  далеко  не  скрізь  бережуть  їх  належним  чином.  У  Норвегії  запо¬
взятливі  власники  «гагачих  острівців»  відбирають  у  птахів,  що  гніздуються,
декілька  яєць  і  тим  примушують  їх  покласти  більше  яєць,  ніж  звичайно;
потім  вичікують,  поки  пташенята  вилупляться,  і  лише  тоді  збиравдь  пух.
Але  не  так  роблять  у  Лапландії,  Ісландії,  на  Шпіцбергені  і  в  Гренландії:
тут  не  щадять  ні  птахів,  ні  яєць.
 ГАГАРА  (Ліса  torda)  належить  до  родини  Чистуни,  поширена  в  тих
самих  країнах  і  морях,  де  живе  і  топірець.  У  шлюбному  оперенні  верхні
частини  тіла  і  шия  —  чорні,  груди  і  черевце  —  білі.  Способом  життя  і
звичками  птах  цей  схожий  на  топірця  (див.  Топірець).  Це  морський  птах,
який  охоче  мандрує  з  однієї  частини  моря  в  іншу  і  з’являється  щорічно
на  морських  берегах  Німеччини  і  Франції.  У  травні  гагара  разом  із  топір-
цями  прилітає  на  пташині  гори  і  тут  так  само  численна,  як  і  вони.  Вона
також  кладе  тільки  по  одному  дуже  великому  яйцю.
 ГАГАРА  БЕЗКРИЛА  (Pinguinus  impennis)  належить  до  родини  Чисту¬
ни,  ще  на  початку  XIX  сторіччя  жила  на  Далекій  Півночі.  Завбільшки  з
гусака,  нині  абсолютно  вимерла  внаслідок  безконтрольного  винищення
людиною.
 ГАГАРОВІ,  родина  Gaviidae.  Відомо  лише  декілька  видів  цих  птахів.
У  них  надзвичайно  густе  і  щільне  оперення,  жорсткі  пера,  короткі  крила,
кінцівки  мають  повні  перетинки.  Перш  за  все  згадаю  полярну  гагару  (Gavia
іттег).  Шлюбної  пори  оперення  її  на  спині  і  боках  матово-чорне  з  біли¬
ми  цяточками.  На  голові  і  шиї  пір’я  зеленкувато-чорне.  На  шиї  краватка,
утворена  чорними  і  білими  поздовжніми  смужками.  Довжина  тіла  птаха
досягає  95—100  см.  Улітку  полярна  гагара  живе  на  далекій  півночі,  селить¬
ся  по  берегах  Гренландії,  Шпіцбергену,  Європейської  і  Азійської  Росії,  на
Фарерських,  Оркнейських  і  Гебридських  островах.  Узимку  кочує.
 Чорновола  гагара  (Gavia  arctica)  менша  за  чорнодзьобу,  її  довжина
77  см.  У  шлюбний  період  верх  голови  і  задня  частина  шиї  забарвлена  в
темний  попелясто-сірий  колір,  спина  і  крила  матово-чорні.  На  спині  та
крилах  білі  плямочки  і  блакитнуваті  цятки.  Шия,  чорно-сіра  спереду  і
біла  з  боків,  прикрашена  чорними  смужками.  Зимове  оперення  склада¬
ється  з  темно-сірих  і  чорних  кольорів.  З  боків  голови  темні  та  білі  смуги;
у  молодих  птахів  таких  смужок  немає.  Очі  світло-карі;  дзьоб  чорний;  ноги
зовні  сірі,  всередині  червонуваті,  м’ясного  кольору.
 Чорновола  гагара  всюди  рідкісна.  А  в  Сибіру  і  в  найпівнічніших  час¬
тинах  Америки  вона  гніздиться.  Під  час  свого  зимового  літа  відвідує  Пів¬
денну  і  Західну  Росію,  Данію,  Німеччину  і  Голландію.
 Найменша  —  червоновола  гагара  (Gavia  stellata).  Її  довжина  досягає
65  см.  На  передній  частині  шиї  цього  птаха  літнє  оперення  блискучого
каштаново-буро-червоного  кольору.  Взимку  горло  біле.  Очі  світлого  буро-
червоного  кольору;  дзьоб  чорний;  ноги  зовні  темно-бурі,  всередині  блакит¬
нувато-сірі.  Червоновола  гагара  поширена  в  тих  самих  місцевостях,  що  й
 Гага  звичайна
 (Somateria  mollissima)
 Гага  звичайна  —  птах  завдовжки
до  60  см,  його  голова  і  дзьоб  мають
трикутний  профіль.  Гаги  живуть
колоніями;  добре  відомі  своїм  м  \яким
пухом,  який,  як  і  в  інших  качок,  сам¬
ка  вищипує  у  себе  на  грудях,  щоб  ви¬
стилати  ним  гніздо.  В  Ісландії  цих
птахів  розводять  саме  заради  пуху,
збирання  якого  не  заподіює  їм  шкоди.
 Гагара  (Alca  torda),  птах  завдовж¬
ки  40  см,  має  чорно-біле  забарвлен¬
ня,  сплющений  з  боків  дзьоб.  Уліт¬
ку  біля  карих  очей  гагари  з  \являється
біла  смужка.  Самка  зазвичай  відкла¬
дає  лише  одне  яйце  просто  на  голу
скелю  без  підстилки.  У  період  гнізду¬
вання  на  улюблених  гагарами  пташи¬
них  базарах  ніде  голці  впасти.  Мож¬
на  тільки  дивуватися,  як  гагари
знаходять  своїх  пташенят  у  цьому
шарварку.  Гагара  населяє  арктичне
узбережлся  Європи  і  Америки.  З  єв¬
ропейського  узбережжя  перелітає  на
зиму  до  Середземного  моря.  Єдиний
сучасний  представник  роду.

■  122
 ■  ГАГАРОВІ
 Гагара  безкрила
 (Pinguinus  impennis)
 Раніше  ісландці  та  гренландці  жи¬
вилися  її  м’ясом,  нині  ж  шкірка  її
цінується  майже  так  само,  як  золо¬
то,  і  якби  вона  жила  тепер  де-не-
будь  на  невідомому  острові,  то  піс¬
ля  її  виявлення  вона  б  дуже  швидко
зовсім  зникла.
 Гагари  —  птахи  з  родини  Gaviidae,  з
гострим  дзьобом,  видовженим  тілом
і  лапами  з  плавальними  перетинка¬
ми.  На  суші  вони  незграбні,  але  добре
літають  і  особливо  майстерно  плава¬
ють  і  пірнають.  У  разі  небезпеки  час¬
то  плавають,  висунувши  з  води  тіль¬
ки  шию  і  голову,  нагадуючи  підводні
човни.  їхні  жахливі  крики  нагадують
дитячий  тривожний  плач.  У  північ¬
них  регіонах  з  помірним  кліматом
вони  виводять  потомство  на  ост¬
рівцях  і  по  берегах  озер,  а  зимують
на  морському  узбережжі  з  помірним
кліматом.  Існує  5  видів,  найбільшими
з  них  є  темно  дзьоба  гагара  (Gavia
іттег)  і  світлодзьоба  гагара  (G.  ada-
msii).  Обидва  види  мають  чорно-біле
забарвлення  з  яскравим  малюнком  на
верхній  частині  тіла.
 інші  види.  Це  територія  між  78  і  60°  північної  широти  скрізь  по  всій  земній
кулі.  Кожної  зими  відвідує  моря,  що  лежать  південніше,  а  також  річки  й
інші  прісноводі  басейни,  які  до  часу  її  появи  ще  не  скуті  льодом.
 Гагари  відрізняються  своїми  голосами  від  інших  морських  птахів.  Біль¬
шість  натуралістів  називає  крики  гагар  неприємними  та  осоружними.
 Морські  гагари  по  можливості  уникають  будь-якої  чужої  істоти,  мало
спілкуються  з  іншими  тваринами  і  не  люблять  навіть  своїх  родичів.  Дуже
часто  їх  можна  побачити  поодинці;  під  час  розмноження  вони  живуть  вір¬
ними  парочками,  але  дві  пари  майже  ніколи  не  тримаються  близько  одна
від  одної.  Під  час  перельотів  або  в  неволі  гагари  завжди  тримаються  відда¬
лік  від  інших  водоплавних  птахів,  і  коли  ті  наближаються  до  гагар,  вони  їх
проганяють.  Гагари  здатні  люто  захищатися  своїм  гострим  дзьобом.
 Усі  морські  гагари  для  гніздування  вибирають  маленькі,  спокійні
прісноводі  озера  неподалік  від  морського  берега,  іноді  навіть  такі,  що
лежать  на  значній  висоті  над  рівнем  моря.  На  Лофотенських  островах  я
спостерігав  багато  пар  червоноволих  гагар,  більшість  з  яких  селилася  на
високих  гірських  озерах  і  навіть  на  таких,  в  яких,  як  запевняють  норвеж¬
ці,  було  мало  риби  або  навіть  зовсім  її  не  було.  Гнізда  влаштовують  на
маленьких  озерних  острівцях  і  на  березі,  якщо  таких  немає,  але  завжди
дуже  близько  до  води.  Будують  їх  із  сухого  комишу  або  очерету,  сплітають
недбало  й  абсолютно  не  ховаються:  гагару,  що  сидить  на  яйцях,  можна
побачити  здалеку.  Кладка  червоноволих  гагар  складається  з  двох  довгас¬
тих  яєць,  які  мають  міцну  шкаралупу  оливково-зеленого  кольору,  вкриту
до  того  ж  попелясто-сірими,  червонуватими  і  чорно-бурими  плямами  і
цятками.  Самець  і  самка  сидять  на  яйцях  навперемінно,  спільно  водять

ГАДЮКА  ЗВИЧАЙНА  ■
 123  ■
 всіх  пташенят.  Яйця  знаходять  у  гніздах  наприкінці  травня,  пташенята
вилуплюються  звичайно  в  червні.  Вони  дуже  скоро  стають  спритними;
але,  як  тільки  навчаться  літати,  залишають  місце  свого  дитинства,  виліта¬
ють  в  море  і  ведуть  з  того  часу  доросле  життя.
 ГАДЮКА  ЗВИЧАЙНА  (Vipera  berus),  рід  Справжні  гадюки  (Vipera),
відмітні  ознаки  яких  —  розділені  хвостові  щитки,  розташовані  у  два  по¬
здовжні  ряди,  кильові  луски,  які  утворюють  21—37  поздовжніх  рядів,  і
голова,  вкрита  лусками  або  нечисленними  дрібними  щитками.  До  цьо¬
го  роду  належить  не  менше  20  видів.  Ті,  що  поширені  по  всій  Європі
до  країн  Далекої  Півночі,  сягають  завдовжки  близько  60  см,  а  самка  на
10—15  см  більша;  забарвлення  і  малюнок  дуже  різноманітні,  але  майже  в
усіх  уздовж  спини  проходить  зигзагом  жовта  або  якогось  іншого  кольору
смуга  —  так  званий  «каїнів  знак».  У  самця  кольори  світліших  тонів,  які
змінюються  від  сріблясто-сірого  і  світло-бурого  до  зеленкуватого  і  яскра-
во-жовтого;  у  самок  забарвлення  темніше,  буре,  червоно-буре,  темно-сіре
і  навіть  зовсім  чорне.  Очі  з  вертикальною  щілиноподібною  зіницею.
 Гадюка  може  жити  в  найрізноманітніших  місцевостях,  як  у  лісистих,
так  і  в  безлісих,  і  завжди  живе  в  якій-небудь  норі  між  корінням  або  в  роз¬
колинах  між  камінням.  Порівняно  з  вужами,  мідянками  та  ящірками  це
дуже  ледачі  і  байдужі  тварини;  вдень  гадюка  здебільшого  гріється  н№соне-
 Способом  життя  і  звичками  всі  га¬
гари  схожі  між  собою.  Як  справ¬
жні  морські  птахи,  вони  відвідують
прісні  води  тільки  під  час  розмно¬
ження  і  під  час  перельоту;  решту
часу  живуть  на  морі  і  там  ловлять
рибу.  Чудово  плавають  і  доскона¬
ло  пірнають,  але  й  літають  швидко
і  можуть  довго  триматися  в  повітрі.
Гагари  легко  пропливають  великі
відстані,  можуть  тримати  своє  тіло
зверху  води  або  занурюватися  в  неї
настільки,  що  помітною  залишаєть¬
ся  лише  вузька  смужка  спини.  Пір¬
нають  вони  легко  і  навіть  без  що¬
найменшого  шуму;  в  глибині  вони
витягуються,  щільно  притискають
своє  оперення  і  крила  до  тіла  і,  пра¬
цюючи  одними  ногами,  стрілою
мчать  під  водою  то  в  одному,  то  в
іншому  напрямі.  У  швидкості  руху
вони  можуть  позмагатися  з  наймо-
торнішими  рибами,  які  й  стають  їх¬
ньою  здобиччю.
 Гадюка  звичайна
 (Vipera  berus)
 На  зимівлю  гадюки  збираються  зви¬
чайно  групами  по  10—20  особин  і
забираються  в  глибокі  щілини  на
1—2  метри  під  землю.  Але  сон  їх¬
ній  не  дуже  міцний:  якщо  їх  потур¬
бувати,  вони  можуть  прокинутись
і  підвести  голову,  а  взимку,  якщо
видасться  винятково  тепла  днина,
вони  навіть  виповзають  назовні.

■  124
 ■  ГАДЮКИ
 Живуть  звичайні  гадюки  на  великій
території  —  від  Англії  до  Сахаліну
(включно).  В  Європі  живуть  і  за  По¬
лярним  колом:  на  півночі  Скандинавії
і  Мурманському  півострові,  в  Сибіру
північна  межа  ареалу  трохи  не  дохо¬
дить  до  Якутська,  південна  —  збіга¬
ється  приблизно  з  переходом  лісосте¬
пової  зони  в  степову.
 Вагітність  у  гадюк  триває  приблиз¬
но  три  місяці.  Дитинчат  5—20;  за¬
вдовжки  10—20  см  народжують  на¬
прикінці  липня  —  вересні.  І  дня  не
проживши,  вони  вже  отруйні  та
вміють  сичати.
 Гюрза  —  велика  гадюка,  до  1,8  м  за¬
вдовжки,  у  Північній  Африці  —  до
2  м,  вагою  тіла  до  3  кг.  Небезпечна
змія.  Тим  більше,  що  часто  трапля¬
ється  поблизу  людських  поселень  (на
Кавказі  і  в  Середній  Азії,  а  за  меж¬
ами  нашої  країни  —  від  Північної  Аф¬
рики  до  Північної  Індії).  Сади,  вино¬
градники,  зруйновані  споруди,  арики,
кам'янисті  передгір'я,  сухі  чагарни¬
ки,  ущелини,  яри,  долини  гірських
струмків  і  річок  —  улюблені  нею  міс¬
ця.  Полюбляє  тут  повзати  або  грі¬
тися  на  сонці.  Улітку  полює  у  сутін¬
ках  і  вночі.
 чку,  але  з  настанням  сутінків  пожвавлюється,  стає  рухливою  і  моторною.'
По  рівному  місцю  вони  рухаються  швидко,  на  дерево  легко  підіймаються,
але  води  взагалі  уникають,  хоча  й  можуть  у  разі  потреби  добре  плавати.
Розлючена  гадюка  однаково  кусає  як  живу  істоту,  так  і  неживий  предмет,
який  їй  підставлять.  Лють  її  взагалі  безмежна,  так  що  вона,  за  відсутністю
чогось  іншого,  кусає  власну  тінь,  повітря  і  навіть  саму  себе.  Таке  злобливе
створіння  ніколи  не  уживається  з  іншими  тваринами,  і  приручити  гадюку
не  можна.
 Живиться  гадюка  переважно  теплокровними  тваринами.  Вона  дуже
легко  може  довго  голодувати,  але  при  нагоді  виявляє  вражаючу  ненажер¬
ливість  і  може  проковтнути,  наприклад,  три  великі  миші  одну  за  одною.
 Відомо,  що  чим  тепліший  клімат,  тим  сильніше  діє  отрута  одних  і
тих  самих  видів  змій.  Це  справедливо  й  для  гадюки,  від  укусів  якої  люди
майже  ніколи  не  вмирають  у  північній  частині  Європи,  хоч  і  дуже  страж¬
дають;  тим  часом  у  Південній  Європі  укуси  гадюк  дуже  часто  бувають
смертельними.
 ГАДЮКИ,  родина  Viperidae.  Усі  види  отруйні  і,  наскільки  відомо,
живородні.  Товсте  тіло,  плоска,  часто  трикутна  голова,  короткий,  тупий
хвіст,,  який  іноді  перетворений  на  орган  хапання,  недорозвинена  верхня
щеледа,  озброєна  виключно  гладкими  гачкуватими  отруйними  зубами,
і  очі  з  вертикальною  зіницею  складають  відмітні  ознаки,  властиві  всім
зміям  родини,  проте  на  підставі  цих  ознак  ще  не  можна  безпомилково
відрізняти  їх  від  аспідових.
 Найважливішою  внутрішньою  ознакою  гадюк  треба  вважати  форму  і
спосіб  руху  короткої  і  товстої,  наче  недорозвиненої  верхньої  щелепи,  яка
з  одного  боку  рухомо  зв’язана  через  поперечнопіднебінну  сполучну  кістку
з  крилоподібною  кісткою,  з  іншого  —  з  міжщелепною.  Зуби  сполучені  з
отруйними  залозами.  Якщо  змія  хоче  вкусити,  вона  притискує  поперечно-
піднебінну  кістку  до  верхньощелепної;  остання  із  зубами,  що  приросли
до  неї,  піднімається  вгору,  і  отрута  витікає  внаслідок  дії  скроневих  м’язів.
У  стані  спокою  ці  зуби  повернені  назад  і  лежать  в  шкірястих  сумках  на
верхній  щелепі,  спрямовані  вістрям  назад.  Позаду  обох  отруйних  зубів
знаходяться  ще  три-чотири  замісні  зуби,  які  замінюють  собою  діючий
отруйний  зуб,  якщо  він  зламається.  Перший  замісний  зуб  досягає  іноді
своїх  розмірів  перш,  ніж  гадюка  почне  його  використовувати.  У  нижній
щелепі  на  крилоподібних  і  піднебінних  кістках  знаходяться  міцні,  гладкі,
гачкуваті  зуби.  Вони  служать  для  того,  щоб  хапати  здобич  і  затягувати  її  у
пащу  і  глотку,  причому  гілки  нижньої  щелепи,  з’єднані  лише  розтяжною
сполучною  тканиною,  по  черзі  посуваються  вперед  і  встромлюють  зуби  в
здобич.  Завдяки  тому,  що  весь  щелепно-піднебінний  апарат  складається
з  багатьох  рухомих  кісток,  і  через  те  може  надзвичайно  розтягуватися,  і
тому  що  залози  виділяють  багато  секрету,  змочують  здобич  і  роблять  її
слизькою,  гадюки,  подібно  до  багатьох  інших  змій,  можуть  проковтувати
досить  великих  тварин  порівняно  з  їхніми  розмірами.
 Гадюки  живуть  на  Євразійському  континенті,  і  особливо  багато  видів
є  в  Африці;  гримучі  змії  —  мешканці  Америки  і  поширені  від  Сполучених
Штатів  до  Патагонії,  в  Азії  доходять  на  захід  до  Європи,  один  маленький
вид  живе,  мабуть,  ще  по  цей  бік  річки  Урал.
 Гадюк  можна  вважати  найтиповішими  представниками  отруйних  змій.
У  них  дуже  міцне  тіло,  плоска  голова,  що  має  форму  трикутника,  морда
зверху  майже  завжди  вкрита  лускою  або  дрібними,  неправильної  форми  і
неправильно  розташованими  щитками,  і,  нарешті,  короткий  тупо-коніч¬
ний  хвіст,  який  лише  у  виняткових  випадках  має  здатність  чіплятися.
 Гадюки  —  повільні  отруйні  змії,  приречені  на  життя  на  землі;  всі
вони  —  нічні  тварини,  активними  стають  лише  після  заходу  сонця.  Деякі
африканські  гадюки,  мабуть,  не  бояться  і  води.  Хребетні,  особливо  дрібні
ссавці  та  птахи,  а  іноді  ящірки  й  земноводні,  але  не  риби,  складають  їхню
здобич.  Тільки  більш  дрібні  та  моторніші  види  наважуються  на  тривале  пе¬
реслідування;  справжній  спосіб  полювання  у  гадюк  інший:  вони  терпляче
вичікують  здобич,  швидко  висувають  голову,  встромлюють  свою  страшну
зброю  і,  упевнені  в  успіху,  чекають  дії  отрути,  яка  виявляється  смертель¬
ною  майже  завжди.  Вони  млявіші,  ніж  всі  інші  отруйні  змії.  Незважаючи

ГАЗЕЛІ  ■
 125  ■
 на  їхню  страшну  зброю  і  на  те,  що  отрута  своєю  дією  не  поступається  отру¬
ті  інших  змій,  від  їхніх  укусів  набагато  рідше,  ніж  від  укусів  аспідів,  гинуть
люди,  вони  менш  небезпечні,  ніж  найближчі  родичі  —  гримучі  змії,  проте
заподіюють  багато  лиха.  Усі  вони  народжують  живих  дитинчат.
 ГАЗЕЛІ  (Antilopinae)  —  стрункі  антилопи  з  кільчастими  ліроподібними
рогами,  слізними  ямками,  паховими  залозами,  довгими  гострими  вухами,
маленькими  шпорцями.  У  самок  два  соски;  хвіст  короткий  і  з  пучком  волос¬
ся  на  кінці;  пучки  волосся  є  ще  тільки  на  зап’ястку.  В  обох  статей  є  роги.
 ГАЗЕЛЬ  ДОРКАС  (Gazella  dorcas)  належить  до  підродини  Газелі  родини
Порожнисторогі  підряду  Жуйні.  Старі  самці  досягають  1,1  м  завдовжки,
а  з  хвостом  —  1,3  м;  висота  в  холці  —  60  см.  Тулуб  кремезний,  але  здається
струнким  завдяки  високим  ногам;  спина  слабо  зігнута,  біля  крижів  вища,
ніж  у  загривку,  хвіст  порівняно  довгий,  з  густим  волоссям  на  кінці.  Ноги
надзвичайно  ніжні  та  стрункі,  з  витонченими  копитами.  Шия  видовжена,
голова  середніх  розмірів,  ззаду  вона  широка  і  висока,  спереду  дещо  звужу¬
ється,  а  біля  морди  злегка  заокруглена;  очі  великі,  жваві,  з  майже  круглою
зіницею;  слізні  ямки  середніх  розмірів.  Забарвлення  переважно  піщано-
жовте,  на  спині  і  ногах  переходить  в  темне  червоно-буре.  По  обох  боках
тіла  тягнеться  темна  смуга  і  відділяє  сліпучо-білу  нижню  частину  тіла  від
темної  верхньої.  Як  у  самців,  так  і  у  самок  роги  обернуті  догори  і  назад,
якщо  дивитися  на  них  спереду,  то  вони  нагадують  стародавню  ліру.  Роги  у
самця  більші,  кільчасті  борозенки  на  них  чіткіші,  ніж  у  самки.  З  віком  річні
кільця  на  рогах  дедалі  більше  просуваються  до  кінців.
 Біг  газелі  легкий,  здається,  ніби  вона  ледве  торкається  землі.  Часто  вони
просто  з  місця  стрибають  на  1—2  метри  від  землі,  перестрибуючи  одна  через
одну,  часто  перестрибують  через  каміння  і  кущі,  що  лежать  на  шляху.
 Усі  органи  чуття  газелі  чудово  розвинені.  У  неї  гострий  зір  і  тонкий
слух.  Притому  вона  розумна,  хитра  і  навіть  лукава,  має  добру  пам’ять  і,
набуваючи  досвіду,  стає  ще  кмітливішою.  У  стадах  часто  бувають  бійки
 Газель  доркас  (Gazella  dorcas)
 Газель  доркас  —  один  із  видів  дрібних
пустинних  газелей.  Вага  тіла  20—
23  кг.  Швидкість  деяких  газелей  на
короткій  дистанції  досягає  80  км/год.

■  126
 ■  ГАЗЕЛЬ-СТРИБУН
 Газель  доркас  поширена  від  Марок¬
ко  до  Аравії  і  Сирії  і  від  берегів  Се¬
редземного  моря  до  Абіссінських  гір  і
степів  Внутрішньої  Африки.  Місце¬
перебуванням  її  можна  вважати  всю
пустелю  і  навколишні  її  степи.  Її  улю¬
блені  місця  —  гаї  мімоз,  а  ще  більше
ті  піщані  місцевості,  де  ряди  пагорбів
змінюються  долинами,  а  мімози  розсі¬
яні  всюди,  не  утворюючи  хащ.  Будучи
денною  твариною,  газель  з  \являється
у  найсприятливіший  час.  Тільки  в  спе-
котну  пору,  від  полудня  до  четвертої
години  пополудні,  вона  відпочиває,
пережовуючи  їжу  під  тінню  мімози.
Стадо  розташовується  звичайно  біля
кущів  мімози,  верхівки  яких  розширя¬
ються,  як  парасольки,  і  вкривають,
таким  чином,  тварин.  Газель,  яка
стоїть  насторожі,  пасеться,  інші  ле¬
жать  недалеко  від  неї  і  жують  жуй¬
ку  або  просто  відпочивають.
 Рухи  галаго  завжди  повільні  й
обачні;  кроки  абсолютно  не  чут¬
ні.  Під  час  ходи  пальці  широко
розчепірюються,  хвіст  волочиться
по  землі.  Галаго  лазить  поволі,
але  дуже  майстерно,  вгору  і  вниз
головою,  міцно  чіпляється  перед¬
ньою  або  задньою  лапою  і  гойда¬
ється.
 між  тваринами  однієї  статі,  особливо  між  самцями,  які  охоче  влашто¬
вують  поєдинки  на  честь  своїх  прекрасних  подруг;  до  самок  вони  дуже
добре  ставляться  до  часу  спаровування,  так  само  як  і  ті  до  них.  З  усіма
іншими  тваринами  газель  живе  в  злагоді,  і  тому  її  нерідко  можна  побачи¬
ти  серед  її  родичів  —  антилоп.
 Різноманітність  кліматичних  умов  Північно-Східної  Африки  обумов¬
лює  і  велику  розбіжність  у  часі  спаровування  газелей.  На  півночі  воно
відбувається  з  серпня  до  жовтня;  в  країнах,  шо  лежать  під  екватором,
починається  тільки  наприкінці  жовтня  і  триває  до  кінця  грудня.  Самці
гучним  беканням  закликають  одне  одного  до  бою  і  б’ються  так  сильно,
що  ламають  роги.
 Самка,  звичайно,  віддає  перевагу  найсильнішому  самцю.  Народжує
одне  дитинча,  на  півночі  наприкінці  лютого  або  на  початку  березня,  на
півдні  —  в  березні  або  травні;  вагітність  триває  5—6  місяців.  У  перші  дні
після  народження  молоді  тварини  надзвичайно  безпорадні  створіння.  Не
буде  перебільшенням,  якщо  скажемо,  що  майже  половина  дитинчат  га¬
зелі  є  жертвами  незліченних  хижаків.  Спіймані  молоді  газелі  за  декілька
днів  стають  ручними  і  легко  звикають  до  неволі.
 ГАЗЕЛЬ-СТРИБУН  (див.  Спрінгбок).
 ?Г  *Л-
 ГАЛАГОВІ,  підродина  Galigidae,  належать  до  родини  Лорі.  На  відміну
від  інших  нижчих  приматів,  для  галаго  головну  роль  відіграє  слух,  що  по¬
мітно  з  дуже  великих  шкірястих  вух,  які  нагадують  вуха  деяких  кажанів.
Тіло  галаго  можна  назвати  швидше  тонким,  ніж  кремезним,  але  завдяки
густому  хутру  воно  здається  товщим,  ніж  є  насправді.  Відносно  велика  го¬
лова  має,  окрім  надзвичайно  розвинених  голих  вух,  великі  близько  поса¬
джені  очі.  Передні  та  задні  кінцівки  середньої  довжини  і  добре  розвинені;
вказівний  палець  задньої  лапи,  а  в  деяких  видів  також  середній  палець  на
обох  кінцівках,  має  кігтеподібний  ніготь,  всі  інші  —  з  плоскими  нігтями.
 Усі  галаго  —  мешканці  Африки  і  деяких  її  західних  та  східних  островів,
їх  треба  вважати  хижаками,  які  лише  іноді  їдять  плоди.  Галаго  —  нічні
тварини.  Цілий  день  вони  лежать,  згорнувшись  клубком,  у  якому-небудь
затишному  місці,  а  якщо  їм  перешкодять  відшукати  такий  притулок,  то
прагнуть  захиститися  від  сонячного  світла,  боязко  ховають  голову  і  на¬
віть  складають  вуха,  щоб  не  чути  жодного  звуку.  Коли  в  лісі  згущуються
сутінки,  галаго  прокидаються.  Вони  ведуть  хижий  спосіб  життя  в  повному
розумінні  цього  слова.
 ГАЛАГО  ЗВИЧАЙНИЙ,  або  сенегальський  (Galago  senegalensis),  належить
до  підродини  Галагові,  родина  Лорі.  Це  витончене  створіння  завбільшки  з
білку,  довжина  тіла  16—20  см,  хвоста  —  23—25.  Його  коротке,  але  густе  і
м’яке,  як  шовк,  хутро  булано-сірого  кольору  зверху,  на  голові  та  спині  руду¬
ватого,  на  внутрішньому  боці  кінцівок  і  на  череві  жовтувато-білого  кольору.
Так  само  забарвлені  скроні  і  поздовжня  смужка,  що  починається  між  очима
і  доходить  до  кінця  носа.  Вуха  м’ясного  кольору,  очі  бурого.
 Галаго  водиться  в  більшій  частині  Африки.
 ГАЛАГО  ТОВСТОХВОСТИЙ  (Galago  crassicaudatus)  належить  до  під¬
родини  Галагові,  родина  Лорі.  Найбільший  з  усіх  відомих  дотепер  галаго.
Довжина  його  тіла  дорівнює  30—32  см,  довжина  хвоста  —  40—42  см.  Гус¬
те,  хвилясте  хутро,  яке  особливо  пухнасте  на  хвості  і  лише  на  спинному
боці  кінцівок  коротшає  і  прилягає  до  тіла,  рудого  бурого  кольору  на  верх¬
ній  частині  голови,  сірувато-іржавого  на  спині,  сірого  або  жовтувато-бі-
лого  на  нижній  частині  тіла,  буро-рудого  на  хвості,  чорно-бурого  на  паль¬
цях  обох  пар  кінцівок.  Кожна  волосина  біля  кореня  блакитнувато-  або
чорнувато-сірого  кольору,  на  кінці  сріблясто-сірого  з  чорними  і  бурими
кільцями  або  ж  зовсім  чорна.
 Поширені  галаго  на  досить  великій  частині  Східної  Африки.  Товсто-
хвостий  галаго  не  відрізняється  помітно  способом  життя  від  своїх  роди¬
чів.  Як  і  вони,  він  є  справжньою  нічною  твариною,  яка  цілий  день  спить,
а  вночі  бадьоро  та  жваво  бродить  і  лише  вранці,  удосвіта,  йде  в  своє  куб¬
ло.  Протягом  дня  галаго  відпочиває,  згорнувшись  в  найтемнішому  кут-

ГАЛКА  ЗВИЧАЙНА  ■
 127  ■
 ку  своєї  клітки.  При  цьому  він  кладе  голову  між  передніми  кінцівками,
вкриває  її  пухнастим  хвостом  і  обхоплює  його  обома  задніми  лапами,  які
він  витягає,  наскільки  це  можливо,  вперед.  Галаго  так  добре  ховає  голо¬
ву,  що,  окрім  вух,  яких  він  ніколи  не  прикриває,  не  видно  нічого.  Вуха  у
нього  звичайно  загорнуті  і  здаються  обвислими  і  зім’ятими.  Приблизно
 0  5  пополудні  тварина  прокидається,  потягується  й  озирається,  пильно
роздивляючись  довкола,  причому  то  витягає,  то  знову  ховає  голову.  По¬
тім  вона  чиститься  і  лише  після  цього  починає  лазити.  Пожива  галаго
складається  з  розмоченої  в  молоці  булки,  м’яса  і  плодів.  Винні  ягоди  і
родзинки  він  їсть  особливо  охоче,  жадібний  до  комах,  їхніх  личинок  і  ля¬
лечок.  Запропоновану  їжу  бере  ротом  або  руками;  невідому  їжу  звичайно
спочатку  обнюхує,  потім  обмацує  язиком.  Удень  зіниця  звужена  у  вигляді
маленької  вузької  щілини,  вночі  вона  значно  розширюється.  Незабаром
після  пробудження  тварина  видає  оригінальний  крик,  який  нагадує  вор¬
кування  голубів.
 ГАЛКА  ЗВИЧАЙНА  (Corvus  monedula)  є  карликом  серед  наших  ворон
 1  представницею  особливого  роду,  представники  якого  мають  короткий  і
сильний,  але  мало  загнутий  дзьоб.  Довжина  тіла  галки  —  33  см,  розмах
крил  —  65,  довжина  крила  —  22,  довжина  хвоста  —  13  см.  Оперення  на
лобі  і  тімені  темно-чорне,  на  задній  частині  голови  і  потилиці  попелясто-
сіре,  решта  тіла  зверху  синювато-чорна,  а  нижня  частина  тіла  аспідного
кольору  або  чорнувато-сіра;  навкруг  очей  сріблясто-біле  кільце;  дзьоб  і
ноги  чорні.  У  молодих  галок  колір  оперення  брудніший,  а  очі  сірі.
 Галка,  подібно  до  інших  ворон,  поширена  не  тільки  на  більшій  части¬
ні  Європи,  але  й  у  багатьох  місцях  Азії.  Цей  гніздовий  птах  мешкає  також
у  гористій  частині  Туркменії  аж  до  західної  частини  Гімалайського  хребта.
Взимку  він  з’являється  у  великій  кількості  в  Пенджабі.  Там,  де  водиться
галка,  вона  звичайно  оселяється  у  старих  міських  баштах  або  інших  ви¬
соких  будівлях,  на  стінах  яких  зручно  влаштувати  гніздо.  Крім  того,  галка
живе  в  листяних  лісах,  на  полях,  в  гаях  з  дуплистими  деревами.
 Галка  —  веселий,  жвавий,  спритний  і  розумний  птах.  Вона  уміє  збе¬
рігати  свій  веселий  настрій  за  будь-яких  обставин  і  дійсно  пожвавлює
місцевість,  де  водиться.  Будучи  надзвичайно  товариським  птахом,  галка
утворює  великі  зграї  не  тільки  з  іншими  особинами  того  ж  самого  виду,
але  й  приєднується  також  до  зграй  інших  ворон,  а  саме  до  граків.
 Голос  її  гнучкий,  з  багатьма  модуляціями,  тому  вона  дуже  легко  ви¬
вчає  людські  слова  або  наслідує  інші  звуки,  наприклад  спів  півня.  По¬
живу  її  складають  усілякі  комахи,  равлики  і  черв’яки.  Комах  збирає  на
лугах  і  полях  або  на  спинах  великих  свійських  тварин.  Галка  вміє  вправно
ловити  мишей  і  молодих  птахів,  а  яйця  є  її  улюбленою  стравою.  Не  менш
охоче  їсть  вона  хлібні  зерна,  кінчики  листочків  хлібних  злаків,  бульби,
овочі,  що  проростають  і  достигають,  плоди,  ягоди  тощо.  Пізно  восени
галки  відлітають  від  нас  разом  із  граками  і  свого  часу  з  ними  разом  знову
повертаються  на  батьківщину.
 ГАМАДРИЛ,  або  плащоносний  павіан  (Раріо  hamadryas),  належить  до
родини  Мавпячі.  Завдяки  своїй  зовнішності,  чудовому  розуму,  а  може,  й
неприємним  рисам  характеру,  його  особливо  шанували  стародавні  єгип¬
тяни.  Важко  зрозуміти,  чому  цій  мавпі  дали  назву  старогрецької  лісової
німфи,  оскільки  в  її  зовнішності  мало  жіночного.
 Альварес,  який  майже  одночасно  з  Альпінусом  був  в  Африці,  саме  в
Абіссінії,  розповідає,  що  бачив  цілі  стада  цих  павіанів,  і  дає  досить  влуч¬
ний  опис  їхньої  зовнішності  та  вдачі.
 «Вони,  —  говорить  він,  —  не  дадуть  спокою  жодному  каменю.  Якщо
одній,  двом  або  трьом  мавпам  не  під  силу  зсунути  камінь  з  місця,
вони  кличуть  на  допомогу,  сідають  навкруги  нього  і  гуртом  неодмінно
перевертають  його  і  шукають  під  ним  улюблену  поживу.  Вони  також
полюбляють  мурашок  і,  щоб  дістати  їх,  кладуть  руки  долонею  догори
в  мурашник;  коли  рука  вкривається  мурашками,  вони  швидко  обли¬
зують  її.  Гамадрили  спустошують  усі  садки  і  поля,  якщо  не  охороняти
їх.  Спочатку  поводяться  тихо  та  спокійно,  і  якщо  дурному  дитинчаті
 Усі  види  галаго  живуть  в  лісах  і  на
просторах,  вкритих  чагарниками.
Найменший  з  них,  галаго  Демидо-
ва  (Galago  demidovii),—  завбільшки  з
мишу,  а  найбільший,  товстохвостий
галаго  (G.  crassicaudatus)у  —  зі  свій¬
ського  кота.  Галаго  вкриті  густою
м'якою  шерстю;  хвіст  пухнастий.
Голова  округла;  дуже  великі  яскра¬
во-карі,  блискучі  очі  спрямовані  впе¬
ред.  Кінчики  довгих  тонких  пальців
рук  і  ніг  мають  подушечки,  які  віді¬
грають  роль  присосок;  завдяки  цьому
вони  видираються  вгору  на  дерево,  не
користуючись  кігтями.  Галаго  дуже
спритні,  перестрибуючи  з  дерева  на
дерево,  можуть  здійснювати  стриб¬
ки  завдовжки  до  6  м.  По  землі  пере¬
міщаються  стрибками,  як  кенгуру.
 Галка  —  вид  птахів  (Corvus  monedu¬
la),  що  належать  до  родини  Воронові
і  поширені  на  більшій  частині  Європи
і  в  Західній  Азії.  Це  дрібний  птах,  се¬
редня  довжина  тіла  —  32  см,  забарв¬
лення  чорне,  але  потилиця,  частина
голови  і  нижні  частини  тіла  забарв¬
лені  в  сіро-чорний  колір.  У  неї  яскра¬
ві  сірувато-білі  очі.  Галки  живуть
на  відкритій,  лісистій  місцевості,  в
парках,  на  скелях,  гніздяться  в  ду¬
плах  дерев  або  серед  каміння.  Часто
вони  будують  гнізда  і  в  таких  спору¬
дах,  як  церковні  дзвіниці.
 Гамадрил  —  житель  скелястих
ландшафтів  Африканського  Рогу  і
Південної  Аравії,  колись  був  пошире¬
ний  у  Судані,  Нубії,  пониззях  Нілу.
Довжина  тіла  самців  досягає  60—
94  см,  вага  18—  20  кг,  самок  відпо¬
відно  50—65  см  і  10  кг.  Чакма  і  ану-
біс  бувають  важчі  майже  удвічі.

■  128
 ■  ГАРНА
 Гамадрил,
або  плащоносний  павіан
 (Раріо  hamadryas)
 Рано  вранці  або  дощової  днини  все
стадо  можна  застати  на  тих  місцях,
де  воно  провело  ніч,  —  у  погли¬
бленнях  неприступних  прямовис¬
них  скель  і  під  карнизами.  Павіани
сидять,  близько  підсівши  один  до
одного,  молоді  та  слабкі  мавпи  в  се¬
редині,  якомога  ближче  притиску¬
ються  до  матерів  і  батьків.
 спаде  на  думку  крикнути,  то  він  дістає  ляпаса.  Але  мало-помалу  вони
забувають  про  обережність  і  гучними  вигуками  виражають  радість  з
приводу  наміру,  що  вдався.  Вони  б  жахливо  розмножилися,  якби  ле¬
опарди  не  знищували  їхніх  дитинчат  у  величезній  кількості,  незважа¬
ючи  на  хоробрий  захист  матерів».
 Гамадрилів  досить  багато  у  прибережних  горах  Абіссінії  та  Південної
Нубії  аж  до  північної  межі  зони  тропічних  дощів.  Чим  багатша  рослинність
на  горах,  тим  охочіше  там  живуть  мавпи.  Вода  поблизу  —  теж  необхідна
умова  добробуту  стада  цих  тварин.  Досить  великими  групами  вони  спус¬
каються  іноді  на  пагорби  Сахари  або  степової  смуги  морського  узбережжя,
але  багато  з  них  все-таки  залишаються  в  горах.  Тут  кожне  стадо  займає
простір  землі  від  однієї  до  трьох  миль  в  поперечнику.  Набагато  рідше  тра¬
пляються  маленькі  групи  цих  мавп:  мені  тільки  одного  разу  довелося  бачи¬
ти  групу  з  15—20  особин;  частіше  траплялися  стада  із  150  особин  і  більше.
Між  ними  знаходяться  10—15  дорослих  самців  величезного  зросту;  щелепи
їхні  озброєні  зубами  набагато  довшими  і  міцнішими,  ніж  зуби  леопардів.
Дорослих  самок  буває  приблизно  удвічі  більше.  Решта  стада  складається  з
дитинчат  і  напівдорослих  мавп.  У  самок  грива  коротша  і  все  тіло  темніше,
тобто  оливкового  кольору;  дитинчата  схожі  на  матір.
 Довжина  дорослих  самців  0,9—1  м,  20—25  см  припадає  на  хвіст,  що
закінчується  пучком  волосся;  висота  тіла  в  загривку  —  50  см.
 ГАРНА  (Antilope  cervicapra),  в  Індії  називається  також  «гирун»,  належить
до  підродини  Газелі  родини  Порожнисторогі  підряду  Жуйні.  В  індуських
знаках  Зодіаку  вона  посідає  місце  Козерога.  Довжина  тулуба  1,2—1,3  м,  дов¬
жина  хвоста  15  см,  висота  в  холці  80  см.  Колір  шерсті  змінюється  залежно
від  віку  і  статі.  У  старих  самців  шия,  спина  і  боки  мають  темне  буро-сіре
забарвлення.  У  самок  забарвлення  набагато  світліше  —  чало-буре,  з  боків
наче  вилинялого  темного  жовтувато-брудного  кольору.  Молоді  тварини
відрізняються  від  старих  рудуватішим  відтінком.  Роги  є  тільки  у  самців,
досягають  завдовжки  40—50  см  і  лише  зрідка  60—65  см;  вони  злегка  гвин¬
топодібно  закручені,  частіше  3  або  4  рази,  іноді,  втім,  і  5  разів.
 Для  спаровування,  мабуть,  немає  певного  часу;  воно  може  відбува¬
тися  у  будь-яку  пору  року,  залежно  від  місцевості.  Через  6  місяців  після

ГАРПІЯ  ГВІАНСЬКА  ■
 129  ■
 спаровування  самка  народжує  одне  цілком  розвинене  дитинча,  ховає  його
протягом  декількох  днів  у  кущах,  старанно  годує  і  потім  приводить  у  ста¬
до.  Самки  здатні  до  розмноження  з  другого  року,  а  самці  не  раніше,  ніж
з  третього.  Гарни  надзвичайно  плодовиті.
 В  Індії  ворогами  гарни  є  тигр,  пантера  і  вовк.  Індуси  ловлять  її  оригі¬
нальним  способом.  З  цією  метою  ручного  самця  пускають  у  стадо  диких
антилоп,  нав’язавши  йому  на  роги  мотузок  з  багатьма  петлями.  Як  тільки
чужий  самець  з’явиться  в  стаді,  ватажок  починає  з  ним  битися,  у  цю  бійку
втручаються  і  самки;  при  цьому  декілька  антилоп  звичайно  заплутуються
в  петлях  мотузки,  кидаються  врозтіч  і  врешті-решт  падають.
 Спіймані  змолоду,  тварини  стають  ручними.  Вони  відчувають  себе
ліпше,  якщо  їм  надають  багато  простору.
 ГАРПІЯ  ГВІАНСЬКА,  або  гарпія  довгохвоста  (Morphnus  guianensis),  на¬
лежить  до  родини  Яструбині.  Довжина  птаха  —  70  см,  розмах  крил  ISO-
154,  довжина  крила  40—42,  а  хвоста  —  30  см.  Чудове  пухке  оперення,
схоже  на  оперення  сов,  подовжується  на  задній  частині  голови  в  перис¬
тий  чубок  завдовжки  15  см  і  змінюється  з  віком  птаха.  Гвіанська  гарпія
поширена  здебільшого  в  Південній  Америці  і  тримається  прибережних
лісів  і  оазисів  степів,  а  також  берегів  річок.  Її  можна  побачити,  як  вона
кружеляє  в  повітрі.  Гарпію  легко  впізнати  за  сліпучо-білим  оперенням,
яке  різко  виділяється  на  темно-блакитному  небі.  Птах  видає  гучні  крики.
Для  відпочинку  вибирає  сухі  верхівки  високих  дерев,  залишається  тут,  не
рухаючись,  цілими  годинами,  іноді  піднімаючи  свій  красивий  чубок.  По¬
лює  на  ссавців  і  птахів.  Гніздо  будує  на  невисоких  деревах.  Занесена  до
Червоної  книги  МСОП.
 ГАРПІЯ  ПІВДЕННОАМЕРИКАНСЬКА  (Harpyia  harpyia)  належить
до  родини  Яструбині.  Тіло  її  велике,  голова  велика,  дзьоб  надзвичайно
високий  і  міцний,  з  дуже  заокругленою  спинкою  і  загостреним  краєм,
який  утворює  вигин  під  ніздрями  і  тупий  зубець  перед  ними.  Ноги  товщі,
ніж  у  інших  хижих  птахів;  лапи  дуже  довгі,  і  кожний  з  довгих  пальців
озброєний  надзвичайно  великим,  товстим  і  сильно  загнутим  кігтем.  Кри¬
ло,  яке  в  складеному  положенні  не  дістає  до  середини  хвоста,  коротке
і  заокруглене,  як  і  хвіст.  Оперення  рясне  і  м’яке,  майже  як  у  сов;  на
 Гарна  (Antilope  cervicapra)
 Гарна  тримається  групами  з  5—10  го¬
лів.  Це  сім’ї  «гаремного»  типу  або
групи  самотніх  самців.  Характерна
невелика  кочівля,  звичайно  взимку.
 Гарна  живе  у  відкритих,  низовин¬
них  місцевостях  Індостану,  окрім
Нижньої  Бенгалії  і  Малабарсько-
го  берега.  Звичайно  гарни  збира¬
ються  в  стада  до  20—30,  а  часто  і
до  40—60  голів.  Ймовірно,  ці  тва¬
рини,  як  і  африканські  антилопи,
у  разі  потреби  збираються  у  великі
стада,  коли  вирушають  на  водопій
або  на  пасовище.  Ці  красиві  анти¬
лопи  живляться  злаками  і  сокови¬
тими  травами.  Вони  можуть  довго
обходитися  без  води.

■  130
 ■  ГАТЕРІЯ
 Гарпія  південноамериканська
 (Harpyіа  harpyіа)
 Гарпія  поширена  на  території  Мекси¬
ки  до  середини  Бразилії  і  від  Атлан¬
тичного  океану  до  Тихого,  мабуть,  у
кожному  більш-менш  великому  лісі.
У  горах  вона  населяє  лише  глибокі  та
теплі  долини;  на  висоти  не  підійма¬
ється.  Окрім  часу  спаровування,  гар¬
пію  завжди  спостерігають  поодинці,
вона  неначе  боїться,  що  інший  птах,
навіть  з  пари,  перешкодить  їй  на  по¬
люванні.
 Занесена  до  Червоної  книги  МСОП.
 потилиці  воно  подовжується  в  довгий  і  широкий  чубок,  який  може  піді¬
йматися.  Голова  і  шия  сірого  кольору.  Подовжені  пера  на  потилиці,  вся
спина,  крила,  хвіст,  верхня  частина  грудей  і  боки  тіла  шиферно-чорного
кольору.  Хвостові  пера  з  трьома  поперечними  білими  смужками;  нижня
частина  грудей  і  гузка  білого  кольору;  решта  вкрита  чорними  цятками  на
білому  тлі;  гомілки  на  такому  ж  тлі  вкриті  чорними  хвилястими  смужка¬
ми.  Дзьоб  і  кігті  чорні,  ноги  жовті;  очі  червоно-жовті.  Довжина  тіла  гарпії
сягає  1  м,  довжина  крила  —  55  см,  а  хвоста  —  34  см.
 Подібно  до  яструба,  гарпію  рідко  можна  побачити  на  високих  деревах,
навпаки,  вона  сидить  на  нижніх  гілках.  Гнізда  гарпії  будують  на  високих
деревах  і  використовують  їх  протягом  декількох  років.
 Гатерія  —  незвичайний  плазун  (Sphe-
nodon  punctatus),  що  зовні  нагадує
ящірку,  мешкає  тільки  на  декіль¬
кох  скелястих  о-вах  біля  берегів  Но¬
вої  Зеландії,  перебуває  під  охороною.
Єдиний  представник,  що  дожив  до
наших  днів,  з  групи  плазунів,  відомих
тільки  з  копалин  тріасового  періоду
(280—250  млн.  років  тому).  Колись  це
був  дуже  поширений  великий  ряд  Дзьо¬
боголові  (Rhynchocephalia).
 Занесена  до  Червоної  книги  МСОП.
 ГАТЕРІЯ  (Sphenodon  punctatus)  належить  до  родини  Клинозубі  ряду
Дзьобоголові.  Знаменитий  англійський  мореплавець  Кук  перший  розпо¬
вів  світові,  що  в  Новій  Зеландії  водиться  велетенська  ящірка  гатерія,  яка,
як  йому  розповідали,  «досягає  2,6  м  завдовжки  і  завтовшки,  як  людина;
кажуть,  що  вона  нападає  іноді  навіть  на  людей  і  з’їдає  їх».
 Пізніше  ця  тварина  була  детально  вивчена,  і  виявилося,  що  вона  за
своєю  будовою  є  єдиним  видом  численного  ряду  вимерлих  плазунів,  що
зберігся  дотепер.  Новозеландська  гатерія  зовнішнім  виглядом  дуже  схо¬
жа  на  інших  великих  ящірок,  а  саме  на  ігуан,  але  дуже  відрізняється  від
них  своєю  внутрішньою  будовою.  Голова  у  неї  чотиригранна,  тіло,  злегка
укорочене,  підтримується  чотирма  досить  розвиненими  ногами.  На  по¬
тилиці  та  на  спині  є  шипуватий  хвіст,  як  в  ігуан,  тіло  вкрите  дрібними  і
більшими  щитками,  а  на  нижньому  боці  —  лусками.
 Найголовніші  особливості  внутрішньої  будови  такі:  квадратна  кістка,
на  противагу  всім  лусковим  плазунам,  нерухомо  з’єднана  з  черепом.  Зуби

ГАУР  ■
 131  ■
 щільно  укріплені  в  щелепних  кістках  і  в  немолодих  гатерій  так  стира¬
ються,  що  вони  кусають  краями  щелеп,  подібно  до  черепах.  Схожість  з
крокодилами  полягає  у  наявності  черевних  ребер,  кількість  яких  і  поло¬
ження  відповідають  зовнішнім  черевним  щиткам  і  міцно  зростаються  з
ними.  Схожість  зі  зміями  виявляється  у  відсутності  барабанної  перетинки
і  відокремленої  барабанної  порожнини.  Нарешті,  будова  хребців  частково
нагадує  хребет  риб  та  деяких  земноводних  і  тотожна  хребцям  викопних
тварин:  іхтіозаврів,  мегалозаврів  і  телеозаврів.
 Загалом  гатерія  —  це  плазун,  схожий  зовнішнім  виглядом  на  ящірок,
але  де  в  чому  її  організація  відповідає  нижчому  ступеню  —  земноводним,
а  частково  має  особливості,  властиві  черепахам  і  зміям.
 Тварина  ця  дуже  швидко  зникає,  і  щороку  стає  важче  здобувати  її.
Велетнів,  про  яких  повідомляли  мандрівники,  давно  вже  немає,  і  тепер
трапляються  лише  дрібні  особини  менш  як  1  м  задовжки.
 ГАУР,  бик  джунглів  (Bos  gaums),  англійські  мисливці  називають  його
«індійським  бізоном».  Забарвлення  загалом  чудового  темно-коричневого
кольору,  яке  переходить  на  нижньому  боці  тіла  в  жовтувато-буре,  на  ногах
в  брудно-біле.  Райдужна  оболонка  очей  яскраво-блакитна.  За  вимірюван¬
нями  Еліота,  загальна  довжина  дорослого  бика  досягає  3,8  м,  довжина  хвос¬
та  —  85  см,  висота  в  холці  —  1,86  м,  висота  крижів  від  копита  до  початку
хвоста  —  1,7  м.  Довжина  могутніх  рогів  не  перевершувала  188  см.  Корова
відрізняється  від  бика  невеликою  і  красивою  головою,  білим  забарвленням
ніг,  більш  слабкою  шиєю,  відсутністю  спинного  горба  і  меншими  рогами.
 Гаур  поширеніший,  ніж  гаял,  і  на  нього  більше  полюють.  Живе  у
всіх  порослих  лісом  гірських  і  пагористих  країнах,  навіть  досить  скеляс¬
тих,  —  від  південного  краю  Індії  до  Гімалайських  гір  і  на  схід,  за  словами
Стерндаля,  до  Бірми  і  Малайзії.  Дикі,  порослі  лісом  схили,  непрохідні
чагарники,  зарості  папороті,  бамбукові  гаї  —  бажаний  притулок  для  ньо¬
го,  особливо  в  глибоких,  багатих  на  воду  ущелинах,  на  стрімких  урвищах
і  ледве  доступних  вершинах.  Гаур  славиться  своєю  здатністю  рухатися  по
найбільш  непрохідних  місцях.  Утім,  іноді  з’являється  і  на  рівнинах,  куди
заманює  його  свіжа,  соковита  трава.
 У  північних  місцевостях,  за  словами  Кінлоха,  гаур  спостерігається
стадами  від  4—5  до  ЗО  голів;  у  південних,  за  свідченням  Сандерсона,  ста¬
дами  з  12,  інколи  з  30—40  голів.  Часто  відвідують  багаті  на  сіль  місця,  якої
 Гатерія  активна  при  більш  низьких
температурах  тіла,  ніж  інші  плазу¬
ни,  росте  дуже  повільно,  тому  ста¬
тевої  зрілості  досягає  у  20  років,
а  жити  може  більш  як  100  років.
Мешкає  в  норах,  які  робить  сама  або
одержує  в  спадок  від  риючих  птахів,
наприклад  від  буревісників.
 Хоч  це  і  древній  птах,  автотомія  хвос¬
та  у  гатерії  вже  розвинена.  На  міс¬
ці  втраченого  хвоста  виростає  новий.
Звичайно  самці  гатерій  втрачають
його  в  бійці  за  житло  (при  цьому  «ква¬
кають»  —  вигук  збуджених  гатерій).
 Дюжину  яєць  самки  заривають  у  зем¬
лю,  засипають  їх  і  йдуть  собі.  Яйця
розвиваються  дуже  повільно:  13—14
місяців.  Ростуть  гатерії  також  по¬
вільно  і  живуть  довго  (в  неволі,  в  Но¬
вій  Зеландії,  —  до  77  років).  Рептилії
звичайно  віддають  перевагу  темпе¬
ратурі  25—27°,  а  гатерії  —  10—12°.
 Гаур,  бик  джунглів  (Bos  gaurus)
 Як  і  всі  види  диких  биків,  гаур  живе
відокремлено,  старанно  уникаючи
близькості  людини.  Пасеться  зви¬
чайно  тільки  вночі,  з  особливим
задоволенням  там,  де  росте  молода
трава,  їй  і  ніжним  паросткам  бам¬
бука  він  віддає  перевагу  перед  усі¬
ма  іншими  рослинами.  Якщо  гаур
живе  поблизу  оброблюваної  місце¬
вості,  то  завдає  шкоди  нивам,  спус¬
тошуючи  їх.  Уранці  повертається
з  пасовища  і  ховається  у  високій
траві  або  в  молодій  бамбуковій  гу¬
щавині,  тут  він  відпочиває  і  пере¬
жовує  жуйку.

■  132
 ■  ГАЯ
 Бик  може  досягати  висоти  в  хол¬
ці  понад  1,8  м,  має  темно-коричневе
аж  до  чорного  забарвлення,  як  у  яка,
але  коротшу  шерсть;  широкі,  чорні
на  кінці  роги  заломлені  вгору.  Корова
менша,  червонувато-коричневого  за¬
барвлення.  Гаур  живиться  травою  і
проростками  бамбука.  Вид  перебуває
на  межі  зникнення  через  скорочення
його  місцепроживань  —  тропічних
лісів  Південно-Східної  Азії.
 Занесений  до  Червоної  книги  МСОП.
 Гаял  —  свійський  бик  Бірми  й  Асса¬
му.  Диких  гаялів  ніде  немає.  Можли¬
во,  гаял  —  одомашнений  нащадок  га-
ура.  Роги  в  гаяла  товсті,  стирчать
в  різні  боки,  не  ліроподібні,  як  у  гау-
ра.  Сам  він  приземкуватий  (зростом
близько  півтора  метра),  широколо¬
бий,  чорно-бурої  масті,  з  білими  но¬
гами  і  білою  китицею  на  хвості.
 Гаял  —  гірська  тварина,  і  дійсно,
він  майже  так  само  впевнено  де¬
реться  по  горах,  що  і  як.  Тримаєть¬
ся  у  стаді,  вранці,  увечері  і  ясними
ночами  виходить  на  пасовище,  хо¬
вається  від  задушливої  полуденної
спеки  в  густих  лісах  і  відпочиває
там,  жуючи  жуйку  в  тіні,  любить
воду,  але  не  багнюку,  тому  уникає
боліт,  а  прохолоджується  в  чистих
гірських  струмках.  Його  описують
як  покірливу  і  довірливу  тварину.
Він  ніколи  не  нападає  на  людей  і
негайно  поступається  їм  дорогою,
але  від  хижих  тварин  захищається
сміливо  і  примушує  втікати  навіть
тигра  і  пантеру.
 їм  не  вистачає  у  звичайній  їхній  поживі.  Ватажком  стада  завжди  буває  до¬
рослий,  сильний  бик,  який  дозволяє  бути  поряд  себе  тільки  молодим  сам¬
цям,  ще  дуже  слабким  для  того,  щоб  повстати  проти  його  панування.  Але
як  тільки  він  починає  старіти,  втрачати  спритність,  між  ним  і  молодими
биками  починається  боротьба,  яка  врешті-решт  завершується  вигнанням
старого  ватажка.
 Гаур,  як  повідомляє  Сандерсон,  видає  три  звуки.  Перший  не  схожий
на  жоден  з  відомих,  що  видають  інші  бики,  але  нагадує  крик  слона.  Гаури
користуються  ним  для  того,  щоб  кликати  один  одного,  і  до  того  ж  на  до¬
сить  значній  відстані;  за  відсутності  несприятливих  умов  його  можна  чути
на  відстані  близько  2  км.  Заклик  цей  схожий  на  гучний  гавкіт.  Другий
звук  —  тихе  «му»  —  виражає  турботу  і  цікавість.  Третій  звук  —  сильне  со¬
піння  з  присвистом,  яке  вони  видають,  коли  втікають  налякані.
 Під  час  спаровування  дорослі  бики  ведуть  запеклу  боротьбу  зі  своїми
суперниками,  і  дійсно,  всіх  молодих  самців  виганяють  зі  стада.  За  слова¬
ми  Фішера,  тривалість  вагітності  гаура  така  ж  сама,  як  і  у  свійських  корів.
Телята  народжуються  після  періоду  дощів,  отже,  між  липнем  і  жовтнем,
десь  раніше,  десь  —  пізніше.  Молоде  теля  схоже  на  теля  великої  рогатої
худоби,  хутро  забарвлене  в  рудувато-бурий  колір,  а  лоб  і  ноги,  які  пізніше
робляться  білими,  злегка  забарвлені  в  блідо-сірий  колір.  Корова,  якій  на¬
став  час  телитися,  віддаляється  від  стада  і  протягом  чотирьох  днів  трима¬
ється  від  нього  окремо  зі  своїм  дитинчам,  поки  воно  не  зміцніє.
 Щоб  убити  гаура,  використовують  рушниці  великого  калібру.  Висте¬
живши  биків,  їх  виганяють  із  джунглів  за  допомогою  загоничів.  Досвідче¬
ні  ловці  полюють  не  на  сім’ю  або  стадо,  а  тільки  на  старого,  самотнього
бика,  який  разом  зі  слоном  вважається  найсильнішим  звіром,  якого  тіль¬
ки  можна  там  убити.  Всі  одноголосно  визнають,  що  поранений  і  переслі¬
дуваний  бик  може  виявитися  дуже  небезпечним  супротивником.
 М’ясо  гаура,  на  думку  Томсона,  набагато  ніжніше,  ніж  м’ясо  великої
рогатої  худоби.
 ГАЯ  (див.  Аспід  єгипетський).
 ГАЯЛ  (Bos  gaurus  frontalis),  який  належить  до  родини  Порожнисторогі,
за  вимірюваннями  Ламберта  й  інших  дослідників,  досягає  3,6  м  завдовж¬
ки,  з  яких  80  см  припадає  на  хвіст;  висота  в  холці  1,5—1,6  м.  Корова
відрізняється  від  бика  тільки  меншим  зростом,  менш  огрядним  тулубом  і
коротшими  рогами.
 «Мені  ніколи  не  доводилося,  —  пише  мені  Мютцель,  —  бачити  тварину,  яка
була  б  названа  так  правильно  —  «широколоба»,  як  саме  ця;  та  її  інакше  й  на¬
звати  не  можна,  тому  що  могутній  лоб,  який  кожному  впадає  в  очі  своєю  не¬
звичайною  шириною,  відрізняє  її  від  усіх  родичів.  Товста  морда  наче  утво¬
рює  вузьку  частину  піраміди,  основа  якої  лежить  між  коренями  рогів  і  кутами
нижньої  щелепи.  Ширина  майже  рівного  лоба  між  коренями  рогів  дорівнює
його  довжині  від  перенісся  до  тім’яних  кісток  і  складає  дві  п’яті  частини  від
загальної  довжини  голови.  Дуже  товсті  роги  мають  округлу  форму  і  відхиля¬
ються  легким  загином  назад.  Невеликі  очі  сидять  досить  глибоко  під  надоч¬
ними  дугами;  вуха,  що  стирчать  прямо,  дуже  великі  та  загострені.  Під  підбо¬
ріддям  виступає  невелике  подвійне  підгруддя,  яке  закінчується  біля  нижньої
щелепи.  Три  або  чотири  глибокі  складки  шкіри  відділяють  голову  від  поздо¬
вжнього,  товстого,  схожого  на  горб  підвищення,  яке  вкриває  всю  шию,  за¬
гривок,  а  також  половину  спини,  і  як  справжня  «бичача  шия»  надає  уявлення
про  значну  силу.  Решта  тулуба  дуже  м’ясиста;  підгруддя  біля  шиї  ледве  по¬
мітне  або  абсолютно  зливається  з  жиром,  що  відклався  на  цьому  місці.  Ноги
сильні,  але  добре  сформовані;  копита  своїми  розмірами  співрозмірні  їм,  про¬
те  короткі  і  спереду  мають  прямовисну  поверхню;  тонкий  хвіст  закінчується
китицею.  Коротка,  товста,  гладенька  шерсть  рівномірно  вкриває  все  тіло,  по¬
довжується  тільки  трохи  на  нижньому  боці  шиї  і  біля  основи  передніх  кінці¬
вок  утворює  кучеряву  чуприну.  Переважне  забарвлення  шерсті  —  чорне;  роги
сірувато-білі,  а  їхні  кінці  чорні».
 Молоко  гаяла  густе,  а  м’ясо  має  чудовий  смак.  Тому  й  роблять  спроби
розводити  таку  цінну  тварину  в  місцевостях  Індії,  що  лежать  на  захід  від

ГВЕРЕЦА  ■
 133  ■
 його  батьківщини;  але,  мабуть,  як  приручений  гаял,  так  і  дикий  полюбля¬
ють  тільки  високо  розташовані  лісисті  місцевості,  а  не  жаркі  рівнини.
 Корова  після  вагітності,  що  триває  8—9  місяців,  народжує  тільки  одне
теля  і  годує  його  8—9  місяців;  наступний  рік  вона  відпочиває.  Широко¬
лобий  бик  охоче  злучається  з  іншими  породами  великої  рогатої  худоби,
а  їхнє  потомство  при  спаровуванні  одне  з  одним  і  з  іншими  родичами
виявляється  плодовитим.
 Місцеві  жителі  з  давніх-давен  зро¬
били  гаяла  свійською  твариною,
його  або  приручали,  або  схрещува¬
ли  з  іншими  породами  великої  ро¬
гатої  худоби.  У  горах  він  може  пас¬
тися  разом  із  яком,  навіть  поблизу
снігової  межі.
 ГВЕРЕЦА  (див.  Колобус  східний).
 ГЕКОНОВІ,  родина  Gekkonidae.  Це  —  нічні  тварини,  поширені  в  усіх
жарких  країнах.  Тіло  їхнє  порівняно  коротке  і  плоске,  шия  коротка  і  тов¬
ста,  морда  загострена,  щуча,  колір  шкіри  брудно-сірий  або  бурий;  хвіст
дуже  ламкий,  не  дуже  довгий,  досить  товстий,  іноді  також  плоский.
 Як  і  у  всіх  нічних  тварин,  очі  у  них  великі,  вирячкуваті,  зіниця  у  ви¬
гляді  вузької  поперечної  щілини,  у  темряві  вона  дуже  розширюється  і
стає  круглою.  Повік  у  геконів  немає  зовсім.  На  коротких  кінцівках  сидять
пальці  дуже  своєрідної  будови.  У  більшості  випадків  вони  короткі  і  з’єд¬
нані  один  з  одним  шкірястою  перетинкою,  а  знизу  мають  пластинчасті
подушечки,  що  складаються  з  безлічі  поперечно  розташованих  шкірястих
листочків.  Ці  подушечки  відіграють  роль  пневматичних  присосок  і  дають
можливість  тварині  швидко  бігати  по  дуже  гладких  поверхнях  у  якому  за¬
вгодно  положенні.  Присмоктувальні  подушечки  в  одних  видів  займають
усю  нижню  поверхню  пальців,  в  інших  —  тільки  її  частину.  Крім  того,  у
більшості  видів  на  кінцях  пальців  є  кігті,  які  також  допомагають  геконам
прикріплятися  до  поверхні,  по  якій  вони  повзаірть.
 Зловити  гекона  нелегко,  а  ще  важче  зберегти  цілим  його  хвіст,  який
ламається  при  щонайменшому  необережному  дотику  до  нього.  Втім,  від¬
ламаний  хвіст  —  не  велика  біда  для  гекона,  оскільки  вже  за  тиждень  він
відростає  на  значну  довжину,  а  за  місяць  абсолютно  відновлюється.
 ГЕЛАДА  (Theropithecus  gelada)  належить  до  родини  Мавпячі.  Від  гама¬
дрила  геладу  можна  відрізнити  одразу:  густе  хутро  ззаду  на  шиї,  потилиці
і  спині  подовжується  у  вигляді  опанчі;  колір  тіла  темно-бурий,  шерсть  на
горлі,  грудях,  животі  і  передпліччях  чорно-бурого  кольору.  Обличчя  чор¬
не.  Голі  місця  на  передній  частині  шиї  і  грудей  утворюють  два  трикутни¬
ка,  що  з’єднуються  вершинами  і  нагадують  малюнок  пісочного  годиннії
ка;  вони  облямовані  білим  і  чорним  волоссям.  За  Рюпиелем,  гела.іа  живе
на  високих  гірських  вершинах  Симен,  найвищої  гірської  крайні  Абіссінії.
Тут  можна  побачити  їхні  величезні  стада,  а  на  нижній  межі  гірської  кра¬
їни  з’являються  вони  тільки  невеликими  групами  від  100  до  200  осооин.
Мавпи  ці  спускаються  зі  скель,  вкритих  тернистим  чагарником,  тільки
для  розбою.  Поживою  їм  служать  цибулини,  які  вони  викопують  із  землі,
орхідеї,  лілії,  злаки  і  різноманітні  плоди,  а  також  комахи,  черви,  слимаки
тощо.  Вони  також  роблять  набіги  на  поля,  але  завжди,  як  запевняють
 Гекон
 Гекони  —  ящірки,  що  належать  до
родини  Gekkonidae,  близько  670  видів
якої  поширені  в  усіх  теплих  країнах
земної  кулі.  У  пагиггТГюх  виОів  сплоще¬
не  тіло,  вкрите  дернистими  лусками.
Більшість  веОе  пічний  спосіб  життя.
У  них  немає  рухомих  повік,  і  очі  захи¬
щені  прозорою  п.  і  і  вкою.  Деякі  можуть
бігати  по  вертикальних  поверхнях  зав¬
дяки  наявності  на  пальцях  спеціаль¬
них  подушечок,  які  можуть  прикріп¬
лятися  до  будь-якої  поверхні.

■  134
 ■  ГЕНЕТА  ЗВИЧАЙНА
 Довжина  тіла  генети  40—55  см,
хвіст  приблизно  такий  самий,  вага  —
близько  2  кг.  Самці  трохи  більші  за
самок.  Генета  приносить  дитинчат
двічі  на  рік,  в  середині  —  наприінці
весни  і  наприінці  літа.  Вагітність
триває  56—77  днів.  Народжується
від  1  до  4,  звичайно  2—3  дитинчат.
 У  Марокко  генету  тримають  в  бу¬
динках  з  тією  ж  метою,  що  і  нашу
хатню  кішку,  —  вона  винищує  щу¬
рів  і  мишей.  Її  охайність  робить  її
приємним  співмешканцем,  але  за¬
пах  мускусу,  яким  вона  дуже  швид¬
ко  наповнює  увесь  будинок,  схоже,
дуже  сильний  для  європейців.
 абіссінці,  за  відсутності  сторожа.  Хоча  гелади  не  такі  нахабні  і  нав’язли¬
ві,  як  гамадрили,  все  ж  таки  завдають  великої  шкоди  полям,  головним
чином  тому,  що  приходить  їх  туди  дуже  багато.  Побачивши  людей,  стадо
тікає,  але  все-таки  розсудливіше  триматися  подалі  від  гелади,  доведеної
до  сказу,  оскільки  зуби  її  так  само  страшні,  як  зуби  гамадрила.  З  гамадри¬
лами  гелади  ворогують.
 ГЕНЕТА  ЗВИЧАЙНА  (Genetta  genetta)  —  єдина  вівера,  яка  живе  в  Єв¬
ропі,  де,  окрім  неї,  з  представників  цієї  родини  є  ще  два  види  мангус-
тів.  Тіло  її  досягає  завдовжки  50  см,  хвіст  —  40  см,  висота  в  загривку
15—17  см.  Струнке  тіло  підпирають  дуже  короткі  кінцівки,  голова  мала,
ззаду  широка,  морда  довга,  вуха  короткі,  широкі,  з  тупими  кінчиками.
Очі  з  такою  ж  зіницею,  як  у  кішок,  удень  звужуються  і  перетворюються
на  вузькі  щілини.  Анальна  залоза  мала  і  виділяє  лише  незначну  кількість
масної  рідини,  що  пахне  мускусом.  Основний  колір  короткого,  густого  і
гладкого  хутра  світло-сірий,  який  переходить  у  жовтуватий.  На  боках  тіла
є  чотири-п’ять  поздовжніх  рядів  плям  різної  форми  і  чорного  кольору,
рідко  змішаного  з  рудувато-жовтим,  а  на  шиї  зверху  —  чотири  безперерв¬
ні  поздовжні  смужки,  напрямок  яких  змінюється.  Горло  і  нижня  частина
шиї  світло-сірі;  темно-бура  морда  має  світлу  смужку  над  спинкою  носа,
пляму  біля  ока  і  маленьку  пляму  над  оком;  кінець  верхньої  щелепи  білого
кольору.  Хвіст  має  сім  або  вісім  білих  кілець  і  чорний  кінчик.
 Справжньою  батьківщиною  цього  звіра  слід  вважати  гори  Атласу  і  Пів¬
нічної  Африки.  Проте  він  спостерігається  також  у  Європі,  головним  чином
в  Іспанії  та  Південній  Франції.  Живе  як  на  безлісих  і  позбавлених  дерев
горах,  так  і  на  лісистих,  проте  спускається  і  на  рівнини.  Вологі  місця  по¬
ряд  із  джерелами,  місцевості,  багаті  на  чагарник,  кам’янисті  урвища  є  його
улюбленим  місцеперебуванням.  Він  звивається  зі  спритністю  змії  між  ка¬
мінням,  рослинами,  травою  і  кущами  і  миттєво  ховається  за  ними.
 Найчастіше  генету  можна  побачити  вночі.  Лише  досить  пізно  після
заходу  сонця  вона  з’являється  і  нечутно  ковзає  від  каменя  до  каменя,  від
куща  до  куща,  старанно  нюхаючи  і  прислухаючись  у  всіх  напрямках,  ви¬
шукуючи  здобич.  Дрібні  гризуни,  птахи  і  їхні  яйця,  а  також  комахи  скла¬
дають  її  поживу.  Для  погано  обгороджених  курників  і  голубників  вона  так
само  небезпечна,  як  куниця  і  тхір,  але  такі  розбої  компенсує  полюванням
на  щурів  і  мишей.  Рухи  її  красиві  і  витончені,  швидкі  і  спритні.  Я  не
знаю  жодного  іншого  ссавця,  який  так  само,  як  вона,  умів  би  рухатися  із
гнучкістю  змії  і  зі  швидкістю  куниці.  Під  час  нападу  вона  нечутно  ковзає
 Генета  плямиста
 (Genetta  tigrina)
 Генет  дев'ять  видів.  Вісім  з  них  во¬
дяться  тільки  в  Африці,  а  один  —
мала  плямиста  генета  —  також  в
Іспанії  і  суміжних  регіонах  Франції,
крім  того,  в  Палестині.  На  жовту¬
вато-сірому  тлі  у  неї  темні  плями,
як  у  леопарда  (правда,  народжують¬
ся  в  одному  посліді  з  плямистими  і
чорні  як  ніч  генети).  Звір  невели¬
кий  —  близько  метра  завдовжки,
дуже  граціозний,  спритний,  полює
вночі  і  у  сутінках,  а  вдень  ховається
в  дуплах,  у  розколинах  скель,  в  гус¬
тих  колючих  кущах.

ГЕНЕТИ  ■
 135  ■
 по  землі,  так  випроставши  своє  вузьке  тіло,  що  воно  разом  із  хвостом
утворює  одну  пряму  лінію,  і,  розставивши  ноги  наскільки  можливо,  рап¬
том  сильним  стрибком  кидається  на  здобич,  душить,  видаючи  задоволене
бурчання,  і  береться  за  обід.  Під  час  їди  шерсть  її  стирчить  дибки,  неначе
їй  постійно  доводиться  боятися  втратити  здобич.  Вона  вміє  також  чудово
лазити  і  не  ніяковіє  навіть  у  воді.
 ГЕНЕТИ.  З  усіх  віверових  генети  відзначаються  дуже  видовженим  ті¬
лам,  голою  поздовжньою  смужкою  на  нижньому  боці  ступні,  п’ятипали¬
ми  передніми  і  задніми  кінцівками  з  втяжними  кігтями,  довгим  хвостом  і
середніх  розмірів  вухами.  Біля  анального  отвору  знаходиться  неглибокий
залозистий  мішок,  який  відкривається  назовні  двома  окремими  вивід¬
ними  протоками.  Багато  дуже  схожих  між  собою  видів  поширені  в  Азії  та
Африці,  звідки  один,  мабуть,  потрапив  і  до  Європи.
 ГЕПАРД,  або  леопард  мисливський  (Лсіпопух  jubatus).  У  них  котяча
голова,  котячий  довгий  хвіст,  а  тіло  собаче.  Собачими  здаються  і  довгі
ноги,  лапи  яких  лише  до  певної  міри  можна  порівняти  з  лапами  кішок.
Існує,  правда,  апарат  для  втягування  і  випускання  кігтів,  але  ці  м’язи  такі
малі  і  слабкі,  що  кігті  майже  завжди  стирчать  назовні  і  тому  притуплені
від  тертя,  як  у  собак.  Зуби  зіагалом  схожі  на  зуби  інших  кішок,  але  ікла
стислі  з  боків,  як  у  собак.
 Гепард  дуже  худорлявий,  ноги  набагато  довші,  ніж  у  справжніх  кішок,
голова  мала  і  швидше  видовжена,  як  у  собак,  ніж  заокруглена,  як  у  кішок;
вуха  широкі  та  невеликі,  очі  мають  круглу  зіницю,  хутро  досить  довге  і
скуйовджене,  особливо  на  спині;  основний  колір  хутра  —  дуже  світлий
жовтувато-сірий;  на  цьому  тлі  знаходяться  чорні  і  бурі  плями,  які  на  спи¬
ні  тісно  зближують  і  навіть  майже  зливаються  між  собою,  продовжую¬
чись  на  череві  і  навіть  частково  вкриваючи  хвіст,  ближче  до  його  кінця
з’єднуючись  між  собою  в  кільця.  Довжина  тіла  досягає  137  см,  довжина
хвоста  —  76  см,  висота  в  загривку  76—84  см.
 Гепард  поширений  по  всій  Південно-Західній  Азії  і  в  Африці.  Він  спо¬
стерігається  на  більшій  частині  півострова  Індостан,  але,  за  словами  Блен-
форда,  не  на  північ  від  Гангу;  напевно,  його  також  немає  на  Малабарському
березі;  за  Сандерсоном,  його  майже  не  знають  вже  в  Майсурі.  Гепард  —
степова  тварина,  яка  повинна  здобувати  собі  поживу  більше  спритністю,
ніж  силою.  На  вигляд  це  щось  середнє  між  собакою  і  кішкою.  Рухи  гепар¬
да  істотно  відрізняються  від  рухів  кішок.  Правда,  він  уміє  повзти,  щільно
притиснувшись  до  землі  і  зігнувши  довгі  ноги,  але  і  це  він  робить  швидше
як  лисиця  або  як  вовк,  ніж  як  кішка.  Порівняно  з  кішкою  гепард  ступає
твердо  і  робить  великі  кроки.  Якщо  він  прискорює  свій  рух,  то  біжить
як  прудкий  собака;  його  він  нагадує  і  тоді,  коли  робить  великі  стрибки,
оскільки  він  не  тільки  робить  декілька  стрибків  і  потім  зупиняється,  але
іноді  пересувається  стрибками  на  значній  відстані.  Гепард  не  в  змозі  лази¬
ти,  як  це  роблять  кішки,  і  якщо  йому  треба  дістатися  до  високого  предмета,
то  йому  доводиться  обмежуватися  одним,  правда,  дуже  великим,  стрибком.
Чи  уміє  він  також  плавати,  на  це  немає  вказівок  у  жодного  спостерігача.
Голос  його  теж  своєрідний.  Гепард  довго  муркоче,  як  свійська  кішка,  тіль¬
ки  дещо  грубіше  і  глибше;  роздратований,  він  пирхає,  як  і  його  родичі,  так
само  люто  клацає  зубами  і  видає  при  цьому  глухе  бурчання;  крім  того,  він
видає  ще  своєрідні  тужливі  звуки,  які  Блейт  порівнює  з  меканням  кози.
 Пожива  мисливського  леопарда  складається  головним  чином  з  неве¬
ликих  жуйних  тварин,  які  водяться  на  його  батьківщині.  Найулюбленішою
його  здобиччю  є  антилопи;  леопард  найчастіше  живе  поблизу  тих  місць,
яким  вони  віддають  перевагу.  Звичайно  його  можна  побачити  серед  скель
на  невисоких  пагорбах.  Знавці  стверджують,  що  на  не  дуже  великих  відста¬
нях  леопард  —  найшвидший  з  усіх  ссавців.  Але  він  використовує  і  хитрощі,
щоб  дістатися  до  своєї  здобичі.  Помітивши  стадо  антилоп  або  оленів,  що
пасуться,  гепард  притискається  до  землі  і  повзе,  наче  змія,  беззвучно,  але
швидко,  щоб  жертва  не  встигла  його  помітити.  При  цьому  ніколи  не  під¬
крадається  з  навітряного  боку,  лежить  тихо  і  без  руху,  як  тільки  ватажок
стада  піднімає  голову,  щоб  огледітися.  Підкравшись  якомога  ближче,  ви¬
бирає  тварину,  яка  стоїть  до  нього  найзручніше,  і  зі  скаженою  швидкістю
 Гепард  —  найшвидший  звір  на  Зем¬
лі.  Ні  кінь,  ні  антилопа  не  обженуть
його:  швидкість  його  руху  —  112  км
за  годину.
 У  гепардів-самців  невелика,  ледве  по¬
мітна  грива.  У  дитинчат  срібляста
гривка  по  всій  спині.  Через  10  тижнів
після  народження  вони  втрачають  і
гриву,  і  здатність  втягувати  кігті.
Після  південноамериканського  гри¬
вастого  вовка  гепард  —  хижий  звір
із  найдовшими  ногами.  У  нього  єдино¬
го  з  усіх  кішок  кігті  не  втягуються.
Тому  він  бігає,  наче  спринтер,  у  «ши-
півках».
 їз  трьох-чотирьох  кошенят  у  гепар¬
дів  виживає  звичайно  один,  інші  ста¬
ють  жертвою  гієн,  коли  мати  відлу¬
чається  на  полювання.
 Гепард  ніколи  не  повернеться  до  не¬
доїденої  жертви.  Він  віддає  перевагу
тільки  свіжому  м  'ясу.
 «Владики  давніх  часів,  —  пише  Ва¬
силь  Пєсков,  —  вважали  престижним
тримати  в  будинку  живого  гепарда.
Подекуди  ця  пристрасть  доходила
до  приголомшливих  крайнощів.  Один
з  індійських  Моголів  —  Акбар  —  для
пишних  своїх  полювань  приручив  9000
гепардів.  Модними  були  полюван¬
ня  з  гепардами  (пардусами)  і  у  пів¬
денних  російських  князів.  Гепард  по¬
ступливий  і  покірливий.  Незважаючи
на  завжди  сумну  свою  морду,  він  лас¬
кавий  до  господарів,  дозволяв  на  про¬
гулянках  водити  себе  на  ланцюжку.
Цей  звичай  знову  відродився  недавно.
У  1960-і  роки  всілякі  модні  знамени¬
тості  —  співаки,  кінозірки  —  з  'явля¬
лися  на  різних  раутах,  наприклад  на
кінофестивалях,  з  голінастими  кіш¬
ками  на  повідках.  Не  відомий  жоден
випадок  нападу  цього  близького  роди¬
ча  леопардів  на  людину».

■  136
 ■  ГІБОН  БІЛОБРОВИЙ
 Вагітність  триває  84—95  днів,  ди¬
тинчат  у  поносі  2—4.  Новонароджені
кошенята  не  мають  плямистого  ма¬
люнка,  на  спині  у  них  шерсть  довша,
ніж  на  інших  частинах  тіла,  і  за¬
барвлена  у  сріблясто-білий  колір.  Ди¬
тинчата,  що  підросли,  до  2—3  років
залишаються  з  матір  \ю,  та  й  пізніше
довго  живуть  і  полюють  разом.
 Гібон  білорукий  поширений  по  всьому
Індокитаю,  Таїланду,  Малацці,  в  ки¬
тайській  провінції  Юньнань  і  на  пів¬
ночі  Суматри.  У  гори  підіймається
на  висоту  до  2400  м.
 спрямовується  до  неї,  женеться,  ударами  лапи  збиває  його  на  землю  і  хапає
за  горло.  Якщо  він  може  підкрастися  лише  на  відстань  рушничного  пострі¬
лу,  то  й  тоді,  покладаючись  на  свою  швидкість,  не  вагаючись  переслідує
жертву,  що  біжить.  Зоолог  Мек  Местер  як  очевидець  розповідає,  що  один
гепард,  який  міг  непомітно  наблизитися  до  антилопи  лише  на  200  кроків,
проте  наздогнав  і  повалив  її  на  відстані  менш  як  500  кроків.
 Природжена  хитрість  і  здібність  до  полювання  спонукали  людину  до
спроби  скористатися  мисливським  мистецтвом  цієї  тварини.  За  допомогою
примітивного  дресирування  мисливський  леопард  став  чудовою  мислив¬
ською  твариною,  яка  навряд  чи  поступається  благородному  соколу.  У  всій
Ост-Індії  його  вважають  добрим  помічником  на  полюванні.  Персидський
шах  одержує  мисливських  леопардів  з  Аравії  і  тримає  їх  в  особливому
будинку.  Йозеф  Барбаро  бачив  1474  року  у  князя  Вірменії  100  мислив¬
ських  леопардів.  У  Європі  теж  використовували  гепарда  для  полювання.
 За  словами  Стерндаля,  дитинчата,  за  винятком  чорної  смужки  на
носі,  забарвлені  у  чисто-сірий  колір;  проте  можна  роздивитися  майбутні
цятки,  видаливши  верхнє  волосся.  Для  полювання  ніколи  не  дресирують
дитинчат,  а  ловлять  для  цього  лише  дорослих  тварин,  оскільки,  на  думку
індійців,  дитинчата  лише  на  свободі  і  під  керівництвом  старих  гепардів
можуть  стати  хорошими  мисливськими  тваринами.
 За  словами  місцевих  жителів,  гепард  наїдається  лише  раз  на  три  дні,
але  вдосталь,  і  ховається  тоді  в  своєму  лігві,  щоб  спати  і  перетравлювати
їжу.  На  третій  день  він  іде  до  певного  дерева,  куди  приходять  й  інші  тва¬
рини  того  ж  виду,  щоб  тут  гратися,  дряпати  кору  і  точити  кігті.
 ГІБОН  БІЛОБРОВИЙ,  або  хулок  (Hylobates  hoolok),  —  найхарактер¬
ніший  представник  родини  Гібони,  заввишки  близько  0,9  м,  без  горло¬
вого  мішка  і  з  вільними  пальцями  задніх  кінцівок.  Його  хутро,  окрім
білої  смужки  на  лобі,  вугільно-чорного  кольору;  дитинчата  чорно-бурі;
кінцівки,  середня  лінія  уздовж  спини  попелясто-сірого  кольору.  Сідничі
мозолі  добре  видно.  Хулок  живе  в  Індокитаї  і  водиться,  за  Бленфордом,
у  лісистих  гірських  місцевостях  на  південь  від  Ассаму  по  всьому  Аракану,
а  за  Андерсоном  —  до  Вартабона.  Його  поширення  на  сході  достовірно
невідоме;  недалеко  від  Бхамо  в  долині  Іраваді  його  ще  можна  побачити.
 Ці  мавпи  тримаються  переважно  на  невисоких  горах,  оскільки  вони
не  люблять  холоду.  їхня  пожива  складається  з  плодів,  проте  вони  їдять  і
деякі  трави,  нижні  гілки  дерев  та  інші  частини  рослин;  вони  розжовують
їх,  проковтують  сік,  а  розжовану  масу  викидають.  Бленфорд  повідомляє,
що  хулоки,  як  і  всі  мавпи,  охоче  їдять  комах,  особливо  павуків,  а  також
яйця  і,  звичайно,  молодих  птахів,  а  може,  і  взагалі  всіх  птахів,  яких  тільки
їм  вдається  зловити.  Про  швидкого  гібона  розповідають  навіть,  що  він
уміє  ловити  птахів  на  льоту.  За  Овеном,  який  прожив  майже  два  роки  на
батьківщині  хулоків,  ці  мавпи  збираються  в  лісах  в  зграї  від  50  до  100  осо¬
бин;  старі  самці,  за  словами  Бленфорда,  відділяються  від  стада  і  живуть
окремо,  що  часто  трапляється  у  багатьох  ссавців.
 ГІБОН  БІЛОРУКИЙ,  або  лар  (Hylobates  lar),  приблизно  такий  са¬
мий  завбільшки,  як  хулок  (див.  Гібон  білобровий),  чорно-сірого  кольо¬
ру,  з  червоно-бурими  сідницями,  облямованими  білою  шерстю;  кінцівки
світлого  кольору,  морда  на  голих  ділянках  у  них  чорна,  облямована  на¬
шийником  з  білої  шерсті.  Місцепроживанням  його  треба  вважати  півост¬
рів  Малакка  і  Тенассерім,  де  він  живе  на  висоті  до  1100  м  над  рівнем  моря.
 Якщо  горила  —  Геркулес  серед  мавп,  то  гібона  можна  порівняти  з
легким  Меркурієм;  недаремно  ж  один  з  них  —  лар  —  названий  на  честь
коханої  Меркурія,  прекрасної,  але  балакучої  наяди  Лари,  яка  своїми  не¬
вгамовними  балачками  збудила  гнів  Юпітера,  але  красою  заслужила  лю¬
бов  Меркурія  і  завдяки  цьому  уникла  пекла.
 Лар  живе  стадами  з  6—20  особин,  молоді  й  старі  обох  статей  трима¬
ються  разом.  Своїм  характером  він  схожий  на  хулока,  але  не  такий  рухли¬
вий  і  спритний,  як  той.  Він  п’є  інакше,  так  само  як  сіаманг:  зачерпує  воду
кінцівкою  і  злизує  краплі,  що  стікають  з  пальців.  Його  крик,  судячи  з
описів,  абсолютно  відмінний  від  крику  хулока.  Лар  на  гілках  дерев  усілякі
предмети,  які  він  бажає  взяти  з  собою,  тримає  задніми  кінцівками.

ГІБОНОВІ  ■
 137  ■
 Гібон  білорукий,  або  лар
 (Hylobates  lar)
 Гібони  —  соціальні  тварини,  пересу¬
ваються  невеликими  групами,  зви¬
чайно  сім  \ями  з  4  особин,  спілкуючись
між  собою  пронизливими  криками  і
вигуками,  які  чутно  на  значній  від¬
стані.  Єдине  дитинча  народжується
після  періоду  вагітності  тривалістю
7  місяців;  розвивається  воно  повіль¬
но,  протягом  18  місяців  матір  но¬
сить  його  на  собі.  Кожний  вид  живе  у
певній  частині  Південно-Східної  Азії.
 ГІБОНОВІ,  родина  Hylobatidae.  У  жодній  групі  мавп  розвиток  пе¬
редніх  кінцівок  не  досягає  такого  ступеня,  як  у  гібонів,  або  довгоруких
мавп.  Коли  тварина  стоїть  вертикально,  її  кінцівки  досягають  землі.
 Гібони  —  це  досить  великий  рід  людиноподібних  мавп;  відомо  близь¬
ко  семи  видів,  що  належать  до  цього  роду.  Всі  вони  живуть  виключно  в
Ост-Індії,  а  також  на  островах  Суматрі,  Яві  і  Борнео.  Гібони  —  великі
мавпи,  хоча  жоден  з  видів  не  перевищує  одного  метра  заввишки.  Тіло
їхнє,  незважаючи  на  сильні  та  опуклі  груди,  здається  струнким;  задні  кін¬
цівки  значно  коротші  за  передні,  довгі  кінцівки  у  деяких  видів  мають
характерну  ознаку:  вказівний  палець  частково  зростається  з  середнім.  Го¬
лова  мала,  яйцеподібної  форми;  обличчя  людиноподібне;  сідничі  мозолі
малі,  а  хвіст  непомітний.  Тіло  гібонів  вкрите  густою  і  м’якою,  наче  шовк,
шерстю  чорного,  бурого,  буро-сірого  і  солом’яно-жовтого  кольору.  Всі
гібони  мають  надзвичайно  гучний  голос,  і  рано-вранці  можна  почути  їхні
голосні  вигуки.
 ГІБОН  ЧОРНОРУКИЙ,  або  швидкий  (Hylobates  agilis),  живе  разом  з
ларом  (див.  Гібон  білорукий)  на  півострові  Малакка.  Має  голе  блакитно-
чорне  обличчя  (у  самки  воно  з  бурим  відтінком)  і  довге  густе  хутро,  колір
якого  на  голові,  череві  і  з  внутрішнього  боку  кінцівок  чорний,  над  плечи¬
ма  і  до  шиї  поступово  стає  світлішим,  а  в  паху  переходить  в  блідо-бурий,
тоді  як  задня  частина  до  колін  забарвлена  в  суміш  білого  і  червонуватого
кольору.  Кінцівки  темно-бурі.  Самка  світліша,  борода  на  щоках  у  неї  не
така  довга,  як  у  самця,  хоча  все  ще  досить  велика,  так  що  голова  більша
завширшки;  дитинчата  одноколірні  —  жовтувато-білі.
 З  неймовірною  швидкістю  і  упевненістю  видирається  швидкий  гібон
на  бамбуковий  стовбур,  верхівку  дерева  або  гілку,  розгойдується  на  ній
кілька  разів  вгору  і  вниз  або  вперед  і  назад  і  потім  стрибає,  використову¬
ючи  пружність  гілки,  яка  гойдається.  Він  пролітає,  ніби  стріла  або  птах,
що  похило  спускається,  відстань  12—13  метрів  кілька  разів  підряд.  Мож¬
на  припустити,  що  усвідомлення  свого  недосяжного  для  інших  тварин
мистецтва  приносить  йому  велике  задоволення.  Він  стрибає  через  пере-
 Тіло  довгоруких  мавп  пристосова¬
не  для  лазіння.  Об’ємисті  груди  вмі¬
щають  великі  легені,  які  не  стомлю¬
ються  під  час  швидких  рухів.  Сильні
задні  кінцівки  надають  необхідної
сили  для  великих  стрибків.  Довгі  пе¬
редні  кінцівки  дозволяють  тварині
упевнено  хапатися  за  гілки.  Наскіль¬
ки  ці  кінцівки  довгі,  стає  зрозумілим
при  порівнянні.  Розмах  рук  людини,
як  відомо,  дорівнює  його  зросту,  а
розмах  кінцівок  гібона  майже  удвічі
більший  за  довжину  його  тіла.  Зрозу¬
міло,  що  такі  кінцівки  майже  непри¬
датні  для  ходіння:  вони  пристосовані
лише  для  лазіння.
 Пбони  —  найменші  з  людиноподібних
мавп,  гнучкі  і  стрункі,  з  такими  до¬
вгими  передніми  кінцівками,  що,  коли
стоять,  пальцями  можуть  торкати¬
ся  землі  Дев  \ять  видів  гібонів,  що  на¬
лежать  до  роду  Hylobates,  водяться
в  лісах  Південно-Східній  Азії.  Пере¬
суваються  по  деревах,  хапаючись  за
гілки  руками,  або,  тримаючи  тіло
прямо,  йдуть  по  горизонтально  на¬
хилених  стовбурах  дерев.  Живляться
плодами,  листям  і  молодими  пагона¬
ми,  іноді  комахами.

■  138
 ■  ГІДРОМЕДУЗИ
 Гідри  —  циліндричні  поліпи,  належать
до  типу  Кишковопорожнинні  (Соеіеп-
terata).  Разом  із  колоніальними  гідро¬
їдами,  такими,  як  португальський  ко¬
раблик,  об'єднуються  в  клас  Кнідариї
(Hydrozoa).  Гідр  можна  знайти  прак¬
тично  на  будь-якій  водяній  рослині;  у
спокої  поліп  завдовжки  близько  1  см.
Щупальця  тихо  погойдуються  у  воді
доти,  доки  не  зіткнуться  з  дафнією
або  з  іншим  водним  організмом,  тоді
вони  викидають  вміст  жалких  клітин,
паралізуючи  жертву,  і  затягують  її  в
порожнину  тіла  через  рот.  За  декілька
годин  потому  оболонка  жертви  вики¬
дається  з  тіла  гідри.  Пересуваються
вони,  перекидаючись  на  своїх  щупаль¬
цях,  поки  не  прикріпляться  своєю  під¬
ошвою  до  рослини  або  скелі.  Можуть
розмножуватися  брунькуванням:  коли
молода  гідра  досягає  достатньо  вели¬
ких  розмірів,  вона  ділиться.  Більшість
видів  роздільностатеві.  Щоб  заплід¬
нити  яйця,  самці  вивергають  спер¬
му  поблизу  самки.  Яйця  утворюються
з  оболонкою,  достатньо  міцною,  щоб
пережити  зиму.
 Найбільша  гієна  —  плямиста.  Деякі
старі  самці  важать  до  80  кг.  У  них
могутні  м  \язи  шиї  і  плечей:  труп  ві¬
слюка  сильна  гієна  несе  без  особли¬
вих  зусиль.  Корінні  зуби  гієни,  коли
вона  гризе  кістки,  розвивають  тиск
5  тисяч  атмосфер.
 шкоди,  які  легко  міг  би  обійти,  змінює  під  час  стрибка  напрям  і  повисає
на  першій  вподобаній  гілці,  наче  акробат,  перекидається  і  гойдається  на
ній,  швидко  підіймається,  розгойдується  вгору  і  вниз  і  знову  стрибає.
Здається,  що  він  може  літати,  не  маючи  крил.  Навіщо  такій  обдарованій
істоті  земля?  Гібон  спускається  вниз  лише  для  того,  щоб  напитися,  і,  ута¬
мувавши  спрагу,  він  знову  повертається  в  своє  повітряне  царство.  Тут  він
удома;  тут  він  насолоджується  спокоєм,  безпекою;  тут  він  може  нехтувати
ворогами  або  тікати  від  них;  тут  він  може  жити  і  насолоджуватися  своїми
легкими  рухами.
 ГІДРОМЕДУЗИ  (Hydromedusae)  належать  до  типу  Кишковопорож¬
нинні.  Гідромедузами,  або  гідроїдами,  називаються  поліпи,  що  мають
порівняно  просту  будову  тіла;  тіло  їхнє  являє  собою  мішок,  стінки  яко¬
го  складаються  з  двох  шарів  —  зовнішнього  (ectoderma)  і  внутрішньо¬
го  (entoderma),  розділених  між  собою.  У  зовнішньому  шарі  знаходяться
жалкі  клітки,  а  навколо  ротового  отвору  є  віночок  із  щупалець.  Розвиток
гідромедуз  цікавий  тим,  що  у  них  постійно  спостерігається  чергування
поколінь,  або  переміжне  розмноження  (метагенезис).  Гідроїди  розмножу¬
ються  звичайно  безстатевим  способом,  брунькуванням  або  поділом,  так
само  утворюється  і  покоління  медуз  зі  статевим  розмноженням.  Личинка,
що  розвинулася  із  заплідненого  яйця  медузи,  деякий  час  вільно  плаває  у
товщі  води,  після  чого  прикріпляються  до  підводного  предмета  і  починає
розмножуватися  безстатевим  способом,  утворюючи  колонію.  Гідромеду¬
зи  —  справжні  морські  тварини,  але  є  серед  них  і  прісноводі  форми.  Най¬
частіше  у  прісних  стоячих  водоймах  трапляються  гідри  {Hydra)  завдовжки
 1—8  мм;  тіло  їхнє  складається  з  довгого  келиха  і  віночка  щупалець  на¬
вколо  ротового  отвору.
 ГІЄНА  БУРА  (Hyaena  brunnea)  відрізняється  головним  чином  від  інших
видів  довгою  грубою  шерстю,  яка  росте  на  спині  і  висить  із  боків  тіла.
Забарвлення  шерсті  темно-буре,  кінцівки  білі  з  бурими  смужками,  голо¬
ва  темно-бура  і  сіра,  лоб  чорний  з  білими  і  рудими  цяточками.  Бура  гієна
зростом  набагато  менша  за  плямисту  і  ледве  досягає  розмірів  смугастої  гіє¬
ни.  Тварина  ця  живе  в  Південній  Африці,  але,  ймовірно,  тільки  в  західній,
пустинній  зоні,  на  північ  до  Моссамедеса,  а  може,  як  земляний  вовк,  і  до
Бенгуели.  Живе  вона  в  основному  на  самому  березі  моря.  Живиться  голов¬
ним  чином  падлом.  Вона  обережніша  і  хитріша  за  інші  види  гієн,  трапля¬
ється  тільки  поодинці,  у  крайньому  разі  не  більше  двох-трьох.
 ГІЄНА  ПЛЯМИСТА  (Crocuta  crocuta)  відрізняється  розмірами,  міцною
статурою  і  плямистим  забарвленням  від  смугастої  гієни  і  одноколірної  бурої
гієни.  Основний  колір  її  шерсті  сірувато-білий,  іноді  переходить  в  чалий;
з  боків  і  на  стегнах  розташовані  досить  дрібні  темно-бурі  плями.  Голова
має  буре  забарвлення,  щоки  і  тім’я  рудуваті,  хвіст  з  бурими  кільцями,  а  на
кінці  чорний;  кінцівки  світлі.  Забарвлення  це  не  дуже  стале:  трапляються
екземпляри  темніші,  а  деякі  —  світліші.  Довжина  тіла  —  близько  1,3  м;  ви¬
сота  в  загривку  —  близько  80  см,  проте  є  й  більші  особини.
 Плямиста  гієна  живе  в  Південній  і  Східній  Африці,  починаючи  від  гір
мису  Доброї  Надії  і  до  17  °  північної  широти  і  там,  де  вона  живе,  майже  пов¬
ністю  витісняє  смугасту  гієну.  В  Абіссінії  і  в  Східному  Судані  її  ще  можна
побачити  разом  зі  смугастою  гієною,  але  на  південь  численність  її  збільшу¬
ється,  нарешті,  в  Південній  Африці  вона  остаточно  витісняє  смугасту.
 Способом  життя  вона  не  відрізняється  від  інших  гієн,  але  через  свої
розміри  і  силу  її  бояться  більше.  Араби  називають  її  «марафіл».  Багато
мандрівників  одностайно  стверджують,  що  ця  гієна  нападає  на  людей,
особливо  на  сонних  і  втомлених.
 Гієни  рідко  розмножуються  в  неволі.  Про  саме  спаровування  і  про  час
вагітності  я  жодних  відомостей  не  маю.  Плямиста  гієна  в  Середній  Аф¬
риці  щениться  на  початку  сезону  дощів,  а  північніше  —  навесні;  лігвом
при  цьому  їй  служить  земляна  западина,  канава  або  печера;  щенят  буває
три-чотири.  Поки  щенята  малі  та  слабкі,  мати  їх  ніжно  любить  і  хоробро
захищає  від  ворогів;  пізніше,  коли  дитинчата  зміцніють,  вона,  кажуть,
у  разі  небезпеки  сама  тікає  і  про  них  не  піклується.  Дитинчата  вкриті

ГІЄНА  СМУГАСТА  ■
 139  ■
 Гієна  плямиста
 (Crocuta  crocuta)
 «Плямисті  гієни,  —  стверджує  Рюп-
пель,  —  насправді  дуже  боязкі,  але
робляться  надзвичайно  сміливи¬
ми,  коли  їх  мучить  голод.  Тоді  вони
навіть  удень  заходять  до  будинків
і  крадуть  маленьких  дітей;  на  до¬
рослих,  проте,  нападати  не  насмі¬
люються.  Коли  стада  повертаються
увечері  додому,  то  гієни  часто  ки¬
даються  швидким  стрибком  на  вів¬
цю,  що  відстала,  яку  їм  майже  зав¬
жди  вдається  вкрасти,  незважаючи
на  переслідування  пастухів.  Сміли¬
вість  цю  можна  частково  пояснити
тим,  що  тут  не  тримають  при  ста¬
дах  собак».
 короткою,  жорсткою  одноколірною  темно-бурою  шерстю,  морда  трохи
світліша;  плям  на  шерсті  у  малечі  не  помітно.
 ПЄНА  СМУГАСТА  (Hyaena  hyaena)  —  найбільш  відома,  тому  що  її
часто  привозять  до  Європи.  Шерсть  її  жорстка,  щетиниста  і  досить  довга,
блідого  жовтувато-сірого  кольору,  з  чорними  поперечними  смугами;  во¬
лосся  гриви  має  чорні  кінчики,  передня  частина  шиї  також  чорна.  Хвіст
іноді  одноколірний,  іноді  смугастий.  Голова  товста,  а  морда  відносно
тонка,  але  на  кінці  тупа;  вуха  дуже  великі  і  не  вкриті  шерстю,  стирчать.
Дитинчата  схожі  на  дорослих  тварин.  Довжина  тіла  гієни  близько  1  м.
Зона  поширення  смугастої  гієни  набагато  більша,  ніж  в  інших  видів:  вона
трапляється  по  всій  Північній  Африці,  починаючи  від  крайнього  заходу,
в  значній  частині  Південної  Африки,  а  потім  у  Південно-Західній  Азії,
починаючи  від  Середземного  моря  до  Бенгальської  затоки.
 Як  усім  гієнам,  їй  не  подобаються  ліси,  вона  віддає  перевагу  відкри¬
тим  рівнинам.  Ця  гієна  менш  шкідлива,  ніж  інші  види  гієн,  і  тому  її
майже  ніде  не  бояться.  У  всіх  тих  місцях,  де  вона  живе,  так  багато  падла
або  принаймні  кісток,  що  голод  рідко  спонукає  її  до  сміливих  нападів  на
живих  тварин.  Вона  дуже  боязка,  але  все  ж  таки  заходить  іноді  в  села,  а  в
Єгипті  шастає  поблизу  від  них.
 ГІЄНИ,  родина  Hyenidae.  Тулуб  у  них  видовжений,  шия  товста,  голова
велика,  морда  неприваблива,  але  міцна;  передні  кінцівки  криві  і  довші  за
задні,  тому  спина  похила;  на  всіх  кінцівках  по  чотири  пальці.  Вуха  великі
і  майже  не  вкриті  шерстю.  Очі  поставлені  криво,  постійно  бігають,  жах¬
ливо  блищать  і  мають  відразливий  вираз.  Товста  нерухома  шия,  короткий
пухнастий  хвіст,  довга,  кошлата,  жорстка  шерсть,  яка  на  спинному  хребті
перетворюється  на  щетину,  нарешті,  сам  колір  цієї  шерсті  —  темний,
якийсь  брудний  —  усе  це,  разом  узяте,  справляє  неприємне  враження.  До
того  ж  всі  гієни  належать  до  нічних  тварин,  мають  огидний  голос,  яким
видають  або  нестерпні  дикі  крики,  або  дійсно  якийсь  пекельний  регіт;
вони  жахливо  ненажерливі,  жадібні,  поширюють  сморід  і  ходять  потвор¬
ною  ходою,  наче  шкутильгають.
 Будова  щелеп  свідчить  про  те,  що  гієни  живляться  виключно  м’ясною
їжею;  надзвичайний  розвиток  зубів  дає  їм  можливість  утилізувати  неїс¬
тівні  залишки  їжі  після  інших  хижаків  і  розгризати  найміцніші  кістки.
 Гієн  чотири  види:  земляний  вовк,  пля¬
миста,  смугаста  і  бура  гієни.  (Земля¬
ний  вовк:  рівнини  Африки  на  південь
від  Абіссінії.  Плямиста  гієна:  Афри¬
ка  на  південь  від  Сахари.  Смугаста:
Північно-  Східна  Африка,  Аравія,  Пе¬
редня,  Мала  і  Середня  Азія,  велика
частина  Індії  і  Закавказзя.  Бура  гіє¬
на:  Південна  Африка.)
 Свого  часу  гієн  вважали  родичами  со¬
бак.  Тепер  систематики  відділили  гієн
від  собак  і  з'єднали  в  одну  надроди-
ну  з  віверовими,  котячими.  Геологіч¬
но  порівняно  недавно,  близько  десяти
мільйонів  років  тому,  еволюціонуючи,
розвинувся  рід  гієн,  відділившись,  ма¬
буть,  від  якихось  стародавніх  віверо¬
вих.  Земляний  вовк  дотепер  зберігає
багато  атавістичних  рис  тих  дале¬
ких  предків.  З  цієї  причини  деякі  сис¬
тематики  вважають,  що  краще  за¬
рахувати  його  не  до  гієн,  а  до  вівер.
Зовні,  проте,  це  гієна,  втім,  невели¬
ка  (півметра  в  загривку),  буро-сіра
з  темними  смугами.

■  140
 ■  ГІЄНИ
 У  Капській  колонії  цей  вид  гієн  ві¬
домий  під  назвою  «тигровий  вовк».
Ліхтенштейн  на  початку  ХЇХ  сторіч¬
чя  пише  про  неї  таке:  «Ця  гієна  на
мисі  Доброї  Надії  трапляється  часті¬
ше  за  всіх  інших  хижих  звірів;  її  зна¬
ходять  навіть  в  ущелинах  Столової
гори,  так  що  ферми  біля  Капштад-
та  потерпають  від  її  нападів.  Узимку
вона  живе  в  горах,  а  влітку  —  у  ви¬
сохлих  степових  місцях,  де  у  висо¬
кій  осоці  вистачає  зайців,  вівер  і
тушканчиків,  які  наближаються  до
води,  щоб  напитися  або  пошука¬
ти  собі  їжі.  Землевласники  околиць
Капштадта  майже  щорічно  влаш¬
товують  полювання  на  гієн.  Про¬
те  біля  міст  гієни  приносять  більше
користі,  ніж  завдають  шкоди:  вони
пожирають  падло  і  зменшують  кіль¬
кість  злодійкуватих  павіанів  і  шкід¬
ливих  вівер.  Дуже  рідко  доводиться
чути,  щоб  гієна  в  населеній  місце¬
вості  вкрала  вівцю,  оскільки  зроду
вона  дуже  боязка  і  не  тільки  не  на¬
падає  на  людину,  але  завжди  тікає
при  її  появі.  Гієна  під  час  ходи  зги¬
нає  шию  і  низько  опускає  голову.
Погляд  її  боязкий  і  злостивий».
 Гієна  смугаста  (Hyaena  hyaena)
 У  собаки  правильний  ряд  різців  утворює  сегмент  круга;  у  гієни  ж  зуби
поставлені  в  пряму  лінію,  і  тому  її  морда  здається  широкою,  сплюснутою.
Череп  вражає  широкою  тупою  мордою,  вузькою  мозковою  коробкою  і
міцними  вилицями.  Крім  того,  гієни  характеризуються  великими  жуй¬
ними  м’язами,  величезними  слинними  залозами,  язиком,  вкритим  ро¬
говими  бородавками,  широким  стравоходом  і  особливими  залозами  біля
анального  отвору.
 Зона  поширення  гієн  дуже  велика;  ймовірно,  вони  водяться  всю¬
ди  в  Африці,  за  винятком  західної  екваторіальної  її  частини,  і  по  всій
Південній  Азії  до  Бенгальської  затоки.  Ця  тварина  не  любить  жити  в
лісових  нетрях,  а  віддає  перевагу  відкритим  гористим  місцевостям,  по¬
рослим  травою  і  дрібним  чагарником,  або  ж  гладким  степам,  навіть  пус¬
телям.  Удень  рідко  можна  зустріти  гієн,  хіба  тільки  випадково,  коли  їх
злякати.  Вони  виходять  на  промисел  вночі,  після  заходу  сонця,  збира¬
ючись  спочатку  поодинці  або  маленькими  групами  і  наповнюючи  по¬
вітря  пронизливим  завиванням.  Варто  тільки  пролунати  одному  такому
крику,  як  на  нього  негайно  ж  відгукуються  інші  гієни,  і  дуже  швидко  їх
збирається  ціла  зграя.  Голос  смугастої  гієни  дуже  немилозвучний,  але  не
такий  огидний,  як  про  нього  розповідають;  хрипкі  звуки  чергуються  з
вищанням,  пронизливо-галасливі  —  з  глухим  бурчанням.  Зате  завиван¬
ня  плямистої  гієни  дійсно  схоже  на  пекельний  регіт.  Протягом  усієї  ночі
гієни  невтомно  нишпорять  скрізь;  якщо  вони  не  знайдуть  собі  здобичі
на  полях  і  в  степах,  то,  хоча  й  бояться  собак  і  сторожів,  однак  проника¬
ють  в  села,  навіть  у  міста.
 У  цих  нічних  мандрах  гієни  керуються  не  тільки  нюхом,  але  одна¬
ковою  мірою  слухом  і  зором.  Вони  йдуть  не  тільки  на  падло,  на  трупи
тварин  і  людей,  але  й  на  живі  жертви,  вибираючи  їх  зі  стада  овець,  кіз
або  великої  рогатої  худоби.  З  цією  метою  вони  пробираються  до  самих
огорож,  завжди  дуже  високих  і  щільних,  куди  заганяють  худобу  на  ніч  для
захисту  від  хижих  звірів.  Як  тільки  вони  почують  здобич,  негайно  замов¬
кають  і  якомога  обережніше  (підкрадатися  вони  не  вміють),  щохвилини

ГІРЧАК  ■
 141  ■
 озираючись  на  всі  боки,  підбігають  дрібною  риссю  якомога  ближче,  не
припиняючи  прислухатися,  обнюхувати  повітря  і  готові  від  першого  ж
підозрілого  звуку  знову  кинутися  назад.  Плямисті  гієни  дещо  сміливіші  за
смугастих,  але  все-таки,  якщо  брати  до  уваги  їхні  розміри,  дивно  боязкі.
Здійснюючи  свої  набіги  у  разі  нестачі  падла  на  живу  худобу,  вони  об¬
межують  свій  вибір  тими  тваринами,  які  не  можуть  чинити  їм  опір,  тому
переважно  нападають  на  свійських  тварин.
 Проте  трапляється,  що  іноді  вони  перетворюються  на  справжніх  гон¬
чаків,  переслідують  вночі  антилоп,  підминають  під  себе  здобич,  як  це
роблять  вовки,  душать  її  і  тут  же  пожирають.
 Незважаючи  на  ту  користь,  яку,  здавалося  б,  можуть  давати  гієни
знищенням  падла,  їх  все-таки  треба  вважати  безумовно  шкідливими  тва¬
ринами,  тому  що  збиток,  який  вони  завдають  винищуванням  худоби,  в
будь-якому  разі  перевищує  цю  відносну  користь.
 Не  раз  порушувалося  питання  про  те,  чи  небезпечна  гієна  для  люди¬
ни.  Про  смугасту  гієну  щодо  цього  не  можна  висловити  цілком  певної
думки;  що  стосується  плямистої,  то  випадки  нападу  цих  гієн  на  людей
описувалися  так  часто  і  такими  достовірними  людьми,  що  сумніву  в  їхній
небезпеці  для  людини  бути  не  може.  Переважно  вони  чинять  замах  на
життя  дітей,  викрадаючи  їх  із  сіл.
 Нині  існує,  наскільки  відомо,  чотири  види  цієї  родини:  три  власне
гієни,  а  четвертий  —  земляний  вовк,  якого  слід  розглядати  як  перехідний
ступінь  між  гієнами  і  віверами.
 ГІРЧАК  (Rhodeus  amarus)  —  дуже  красива  риба:  спина  у  нього  сіру¬
вато-зеленого  кольору,  боки  сріблясті  з  блиском,  і  по  обох  боках  тіла,
крім  того,  тягнеться  зелена  блискуча  смуга;  плавці  червоного  кольору  з
чорними  облямівками  і  плямами.  Рибка  ця,  завбільшки  всього  5  см,  при¬
мітна  тим,  що  відкладає  ікру  в  черепашки  молюска-перлівниці  (звичайно
Unio,  рідше  —  Anodonta),  для  чого  у  неї  є,  як  у  багатьох  комах,  довгий
трубчастий  яйцеклад.  Гірчак  поміщає  свої  ікринки,  кількістю  близько  40,
в  зяброві  складки  молюска.  У  цих  черепашках  яйця  розвиваються,  і  мо¬
лоді  рибки  залишаються  в  них  до  зникнення  жовткового  мішка  і  потім
залишають  свою  колиску  і,  розпрощавшися  з  гостинним  хазяїном-мо-
люском,  якому  вони,  мабуть,  не  завдали  ніякої  шкоди,  починають  вести
самостійний  спосіб  життя.  Гірчак  легко  звикає  до  життя  в  неволі  і  дуже
часто  його  можна  побачити  в  акваріумах.  Поширена  ця  рибка  майже  по
всій  Європі  і  частині  Азії;  водяться  вони  переважно  в  чистій  проточній
воді  і  характеризуються  надзвичайною  живучістю:  з  одного  боку,  можуть
зносити  заморожування,  з  іншою  —  довго  можуть,  без  шкоди  для  себе,
залишатися  без  води.
 ГЛУХАР  (Tetrao  urogallus)  належить  до  родини  Тетеруки.  Його  тім’я  і
горло  —  чорнуваті,  шия  —  темно-попеляста,  спина  —  чорнувата  з  сірим
і  бурим  нальотом;  верхня  частина  крил  —  чорно-бура.  18—20  хвостових
пер  —  чорні,  груди  блискучого  зеленого  кольору;  нижній  бік  тіла  вкритий
чорними  і  білими  плямами.  Колись  глухар  населяв  ліси  Північної  Азії  і
Європи;  але  зараз  він  у  багатьох  місцевостях  цілком  винищений.  Зона
його  поширення  охоплює  всю  Європу,  за  винятком  Англії,  Голландії  і
Данії,  та  Сибір;  в  Америці,  Африці  та  Австралії  його  немає.  Гірським
лісам  він  віддає  перевагу  перед  лісами,  що  ростуть  на  рівнині,  хоча  і  не
уникає  останніх;  там,  де  є  змішані  ліси,  особливо  які  ростуть  на  вологому
ґрунті,  глухар  селиться  найбільш  охоче.  Це  осілий  птах,  хоча  і  не  зовсім:
при  тривалій  холоднечі  він  залишає  іноді  свій  притулок  на  високих  горах
і  спускається  нижче,  а  за  теплої  погоди  знову  повертається  на  висоти.
 Гніздо  глухаря  являє  собою  досить  плоске  поглиблення  поблизу  дере¬
ва,  яке  він  вистилає  небагатьма  сухими  гілочками.  Глухар  висиджує  свої
яйця  зі  справді  зворушливою  старанністю;  за  словами  Гейєра,  можна,
наприклад,  під  час  висиджування  підняти  самку  руками  з  гнізда  і  знову
посадити  на  колишнє  місце.
 За  сприятливих  обставин  пташенята  зростають  дуже  швидко.  їхню  по¬
живу  складають  майже  виключно  комахи;  мати  водить  їх  на  відповідні  міс¬
ця,  розриває  землю,  кладе  їм  у  дзьоб  муху,  жучка,  личинку,  черв’ячка  і
 Могутні  щелепи  гієн  розвивають
тиск  5000  атмосфер  і  здатні  роз¬
трощити  черепи  і  трубчасті  кіст¬
ки  буйволів  і  бегемотів.  Тому  навіть
з  ручною  гієною  гратися  потрібно
обережно:  жартома,  без  злого  намі¬
ру  вона  може  цілком  відтяти  пальці.
Таке  трапилося  одного  разу  в  Берн-
ському  зоопарку.  Гієни,  коли  голодні,
полюють  зграєю  на  антилоп.  Але  бі¬
гають  погано,  і  рідко  коли  успішно.
Деякі  мисливці  стверджують:  усі
старі  леви  кінчають  життя  в  щеле¬
пах  і  шлунках  гієн.  Іноді  й  леопардів
плямисті  гієни  заганяють  на  дерева.
Диявольський  «сміх»  гієн  (особливо
страшний  у  плямистих)  схожий  на
дикий  регіт  божевільного.
 Гірчак  звичайний  (Rhodeus  sericeus
amarus)  поширений  у  Європі,  в  річках
басейну  Балтійського  і  Північного  мо¬
рів,  у  Скандинавії,  Фінляндії,  а  та¬
кож  —  у  басейнах  Чорного  і  Каспій¬
ського  морів.  Це  мешканець  стоячих
вод  понизь  річок,  затонів  з  м'яким
болотистим  дном,  стариць,  вирів,
і  перш  за  все  водоймищ  та  місць,  де
немає  хижих  риб.  Досягає  завдовж¬
ки  в  середньому  8  см.  У  самки  в  період
нересту  відростає  яйцеклад  5—6  см
завдовжки,  за  допомогою  якого  вона
відкладає  ікру  в  мантійну  порожнину
двостулкових  молюсків.  Під  час  не¬
ресту  самці  набувають  вельми  стро¬
катого  забарвлення.  Європейський
звичайний  гірчак,  у  свою  чергу,  повер¬
тає  борг  молюскам  тим,  що  на  його
тілі  розміщуються  молоді  черепашки,
які  знаходяться  там  доти,  доки  змо¬
жуть  самостійно  жити.
 Глухарі  —  рід  птахів  (Tetrao)  з  ро¬
дини  Тетеруки.  Два  види  —  кам  ’яний
глухар  і  євразійський  звичайний  глу¬
хар  —  поширені  в  поясі  хвойних  лісів
Європи,  Західної  і  Центральної  Азії.
Самець  завбільшки  з  індика,  темно-
сірий  з  глянсуватим  сіро-блакитним
блиском  на  шиї  і  грудях,  з  кошлатою
«бородою»  з  пухких  пер.  Самка  значно
дрібніша,  крапчасто-бура  з  тьмяним
низом.  Травоїдні,  поїдають  різнома¬
нітне  листя,  соснові  голки,  насіння  і
ягоди.  Через  великі  розміри  і  смачне
м'ясо  винищені  людиною  в  багатьох
частинах  свого  ареалу.  У  Шотлан¬
дії  і  Ірландії  були  винищені  ще  напри¬
кінці  1700-х  років.

■  142
 ■  ГНОЙОВИКИ
 «Глухар,  —  пише  мій  батько,  —  не¬
зграбний,  важкий  і  полохливий
птах.  Хода  його  швидка,  хоча  зо¬
всім  не  така,  як  у  польових  курі¬
пок  і  куликів.  Політ  його  важкий,
галасливий,  прискорюваний  швид¬
кими  ударами  крил,  майже  прямий
і  рідко  тривалий.  Самець  і  самка
звичайно  дуже  боязкі;  користую¬
чись  розвинутими  органами  чуття,
вчасно  уникають  небезпеки».
 Гнойовики  —  жуки,  личинки  яких
живляться  гноєм  (переважно  траво¬
їдних  тварин).  У  більшості  випадків
вони  великі,  чорні,  у  самців  є  рого¬
подібні  нарости.  Яйця  дорослі  жуки
відкладають  у  камери,  які  виривають
під  гноєм,  або  просто  помішують  їх
на  гній.  У  деяких  видів  самки  піклу¬
ються  про  потомство.
 Гну  —  травоїдна  антилопа,  яка  на¬
лежить  до  тієї  ж  триби  (таксоно¬
мічна  група,  рангом  нижча  за  роди¬
ну),  що  й  бубал  (конгоні).  Два  види
поширені  в  Африці,  де  вони,  можливо,
є  найшвидшими  тваринами.  Блакит¬
ний  гну  (Connochaetes  taurinus)  кочує
стадами  чисельністю  від  дюжини  до
декількох  сотень  голів  по  відкритих
рівнинах  у  пошуках  трави  і  води.  Він
має  строкате  забарвлення,  бурі  сму¬
ги  на  шиї  і  холці  та  чорний  хвіст;
роги  гладкі  і  широко  розставлені.
Єдине  дитинча  народжується  після
періоду  вагітності  тривалістю  8,5
місяців.  Білохвостий  гну  (С.  gnou),
колись  поширений  на  більшій  частині
Південної  Африки,  нині  є  тільки  в  за¬
повідниках.
 «З  усіх  тварин,  —  говорить  Гар-
ріс,  —  гну,  здається,  є  най  незграб¬
нішою  і  найдивиішою  як  своїм  зо¬
внішнім  виглядом,  так  і  своїми
норовом  і  звичками.  Опустивши
між  стрункими  і  сильними  ногами
волохату  і  бородату  голову  та  розки¬
давши  за  вітром  довгий  білий  хвіст,
ця  кумедна  і  полохлива  тварина
справляє  найдикіше  і  иайсмішніше
враження  на  спостерігача.  Рапто¬
во  гну  зупиняється,  опускає  низь¬
ко  голову,  немов  збираючись  уда¬
тися  до  рогів;  з  очей  летять  іскри,
гучне  і  виразне  гарчання,  що  нага¬
дує  ревіння  лева,  лунає  степом,  але
за  мить  він  вже  скаче,  розпустивши
довгий  хвіст  за  вітром,  стрибає,  стає
дибки,  вертиться  на  місці,  падає  на
коліна,  знову  схоплюється  на  ноги,
а  хвилину  потому  мчить  стрімголов
по  степу,  так  що  тільки  курява  зді¬
ймається  за  ним  хмарою».
 таким  чином  привчає  їх  їсти;  особливо  полюбляють  молоді  глухарі  лялечок
мурашок.  Пізньої  осені  родина  глухарів  розділяється:  самки  залишаються
біля  матері,  а  самці  кочують  разом,  подають  час  від  часу  свій  голос,  часто
б’ються,  а  наступної  весни  поводяться  як  абсолютно  дорослі  птахи.
 Глухарям  загрожує  багато  ворогів.  Для  старих  самців  вони,  звичайно,
менш  небезпечні,  оскільки  глухарі  дуже  обережні;  але  пташенята,  і  ще
більше  яйця,  у  величезній  кількості  знищуються  хижаками;  самки  також
часто  стають  здобиччю  великих  хижих  птахів,  особливо  орла  і  пугача.
 ГНОЙОВИКИ  (Coprophaga)  зазвичай  мають  невеликий  або  середній
розмір;  живуть  переважно  у  гної  копитних  тварин,  який  вони  здалеку
розпізнають  своїм  тонким  нюхом.  Яйця  відкладають  або  тут  же,  у  гної,
або  в  глибоких  нірках,  виритих  під  купою,  куди  для  живлення  свого  по-
томства  батьки  і  наносять  гній.
 ГНУ  БІЛОХВОСТИЙ  (Connochaetes  gnou)  досягає  2,8  м  завдовжки,
з  яких  на  хвіст  припадає  50  см;  висота  в  холці  —  1,2  м.  Товстий  тулуб  на
досить  високих  і  струнких  ногах  спереду  піднесений  вище,  ніж  ззаду;  го¬
лова  майже  квадратна,  морда  так  само  широка,  як  у  биків,  ніздрі  прикриті
складками  шкіри;  оточені  кільцями  променистих  білих  щетин  очі  мають
дикий  і  злостивий  вираз;  вуха  короткі  і  гострі.  Роги  є  в  особин  обох  ста¬
тей;  вони  сидять  низько  на  лобі,  сплюснуті,  дуже  широкі,  вкриті  рубця¬
ми,  загнуті  від  основи  донизу,  а  кінцями  обернуті  вгору.  Хвіст  вкритий
довгим  волоссям  на  зразок  кінського,  на  лобі,  спині,  шиї  і  щоках  воно
густе  і  довге.  Ніздрі  мають  рухомі  клапани;  на  щоках  замість  слізних  ямок
знаходяться  жовна,  вкриті  залозами.
 Переважний  колір  шерсті  —  сірувато-бурий;  довгі  пасма  на  грудях,
шиї,  переніссі  і  над  очима  бурі;  щетина  навколо  очей,  вуса  і  борода  білі;
хвіст  біля  сіро-бурий,  а  кінчики  волосся  на  ньому  теж  білі.  Обидві  статі
забарвлені  однаково.  Довжина  рогів  у  самок  менша,  ніж  у  самців.  У  ново¬
народжених  гну  немає  рогів,  але  вони  вже  мають  гриву  на  потилиці  і  шиї.
 Гну  живе  в  Південній  Африці.  За  розповідями  кращих  спостерігачів,
гну  щорічно  кочує  з  місця  на  місце.
 Зір,  нюх  і  слух  розвинені  чудово;  розумові  здібності,  здається,  досить
незначні.
 ГНУ  БЛАКИТНИЙ,  або  смугастий  (Connochaetes  taurinus),  значно  біль¬
ший  за  білохвостого  гну.  Довжина  його  тулуба  понад  3  м,  висота  в  хол¬
ці  —  1,6  м;  крім  того,  він  відрізняється  від  свого  родича  більш  опуклим
носом,  вищою  потилицею  і  довшою  гривою.  Переважний  колір  шерсті
сірий,  на  якому  чітко  виділяються  поперечні  чорні  смуги.
 Блакитний  гну  поширений  у  Південній  Африці.  Тварина  уникає  гор¬
бистих  і  скелястих  місцевостей,  а  любить  трав’янисті  рівнини,  на  яких
виростають  невеликі  гайки  різних  порід  мімози.  Тут  він  живе,  як  і  звичай¬
ний  гну,  і  кочує  з  місця  на  місце  залежно  від  пори  року.  Уподобаннями  і
звичками  мало  чим  відрізняється  від  своїх  родичів.  Досягає  1,4  м  в  холці,
важить  до  270  кг,  самка  лише  трохи  дрібніша  за  самця.
 На  рівнинах  Серенгеті  в  Східній  Африці,  де  тваринам  часто  загрожує
засуха,  а  не  холод  і  сніг,  тисячні  стада  гну  з  початком  сухого  сезону  —  в
червні  і  липні  —  вирушають  у  тристакілометрову  подорож  на  захід,  до
озера  Вікторія.  У  грудні,  в  сезон  дощів,  коли  висохлі  пасовища  знов  ожи¬
вають,  величезні  стада  тварин  повертаються  в  рідні  місця.
 ГОККО  —  птах,  що  належить  до  родини  Кракси  ряду  Куроподібні.
Птах  має  біля  основи  дзьоба  жовтий  м’ясистий  наріст;  усе  оперення  його
блискучого  темно-блакитного  кольору,  але  черевце  і  кінчики  хвостових
пер  —  білі.  Всі  види  цих  птахів  водяться  в  лісах  Центральної  і  Південної
Америки.
 Гокко  люблять  дерева  і  лише  ненадовго  наважуються  залишити  ліси;
на  гілках  вони  рухаються  повільно,  хоча  досить  спритно;  політ  їхній  низь¬
кий  і  нетривалий.  Пожива  гокко  складається  виключно  з  плодів;  спосо¬
бом  відшукування  їжі  гокко  відрізняються  від  інших  куроподібних  тим,
що  вони  не  розгрібають  ґрунт,  а  тільки  підбирають  корм  із  землі  або

ГОЛКА  МОРСЬКА  ■
 143  ■
 зривають  зі  стеблинок.  Вони  будують  свої  гнізда  з  лозин  не  на  землі,  а  на
деревах,  невисоко  над  поверхнею  ґрунту.  М’ясо  гокко  ніжне,  схоже  на
м’ясо  голуба,  а  на  смак  нагадує  м’ясо  індіанського  півня;  тому  не  дивно,
що  в  Південній  Америці  на  них  з  успіхом  полюють.
 ГОЛКА  МОРСЬКА  (Syngnathus  acus)  належить  до  родини  Голкові.  Це
дуже  тоненька  рибка,  хоча  завдовжки  вона  досягає  60  см.  Риби  ці  живуть
в  Атлантичному  океані  та  у  всіх  європейських  морях;  тримаються  звичай¬
но  на  невеликій  глибині,  де  дно  поросло  численними  рослинами.  їхнє
м’ясо  дуже  жорстке,  несмачне,  і  тому  їхнім  ловом  не  займаються.
 ГОЛКОШЕРСТ  (Erethizon  dorsatum)  належить  до  родини  Американ¬
ські  дикобрази  (Erethizontidae)  ряду  Гризуни,  мешкає  в  Північній  Амери¬
ці.  Він  відрізняється  від  південноамериканських  дикобразів,  які  лазять,
стисненим  із  боків  тулубом  і  коротким,  плоским  та  широким  хвостом,
ікритим  із  верхнього  боку  голками,  а  з  нижнього  —  щетинами.  Голко¬
шерст  досягає  завдовжки  80  см,  із  яких  на  хвіст  припадає  19  см.  Голова
у  нього  коротка,  товста  і  тупа,  морда  усічена,  маленькі  ніздрі  більш-
менш  щільно  прикриваються  напівкруглими  клапанами.  Передні  ноги
чотирипалі  і  без  великого  пальця,  задні  п’ятипалі,  кігті  довгі  і  міцні,
підошви  голі,  з  сіткою  борозенок  на  шкірі.  Тіло  вкрите  густим  хутром,
яке  на  потилиці  сягає  11  см  завдовжки,  а  на  нижньому  боці  тіла  і  на  кін¬
чику  хвоста  переходить  у  колючу  щетину.  Між  волоссям  і  щетинками  по
всьому  верхньому  боці  тіла  знаходяться  голки  близько  8  см  завдовжки,
які  переважно  прикриті  волоссям.  Забарвлення  його  являє  суміш  буро¬
го,  чорного  і  білого  кольорів,  волосся  на  верхній  губі  жовтувато-буре,
на  щоках  і  на  лобі  буре,  змішане  з  чорним  і  білим,  довге  волосся  тулуба
абсолютно  чорне,  або  абсолютно  біле,  або  чорне  біля  кореня  і  біле  на
кінчиках,  волосся  нижньої  частини  тіла  буре,  волосся  ж  хвоста  на  кін¬
чиках  брудно-біле.
 Голкошерст  живе  в  лісах  Північної  Америки  до  Віргінії  та  Кентуккі  і
від  Лабрадору  до  Скелястих  гір.  Часто  зустрічається  в  лісистих  місцевос¬
тях  на  захід  від  Міссурі.
 Голкошерст  завдає  особливо  великої  шкоди  в’язам,  тополям  і  ялинам.
Своїми  бурими  блискучими  різцями  він  знімає  кору  з  гілок  так  гладко,
ніби  роботу  зроблено  ножем.  До  зимівлі  він  не  схильний;  але  дуже  ймо¬
вірно,  що  найхолоднішими  зимовими  днями  ховається  у  заздалегідь  ви¬
браний  притулок.
 Морським  голкам  властива  дуже  ха¬
рактерна  форма  тіла  з  одним  спин¬
ним  плавцем  без  ості,  хоча  плавця
може  і  не  бути.  Дві  ніздрі  розташо¬
вані  по  боках  голови.  Рід  Syngnath¬
us  відомий  з  епохи  нижнього  еоцену.
Сумка  для  вирощування  молоді,  роз¬
ташована  на  череві  самця,  захищена
кістковими  пластинками.  Тіло  тон¬
ке  і  в  розрізі  шестигранне.  У  всіх  мо¬
рях  водиться  понад  50  видів.
 Північноамериканський  голкошерст,  або
деревний  дикобраз,  нагадує  дикобраза,
але,  на  відміну  від  останнього,  у  нього  в
густій  щільній  шерсті  є  рідкі  тонкі  гол¬
ки.  Голкошерсти  живуть  виключно  на
деревах.  Живляться  листям,  паростка¬
ми  і  корою  дерев.  Можуть  завдавати
значної  шкоди  лісовому  господарству,
оскільки  дерева  з  обідраною  корою  ги¬
нуть.  Довжина  тіла  голкошерста  скла¬
дає  близько  60  см,  хвоста  —  15—20  см.
 Тіло  і  хвіст  дикобраза  ніби  обтикані
голками,  що  вільно  сидять.  Зазвичай
вони  лежать  плоско,  але,  якщо  тварина
схвильована,  вони  піднімаються,  утво¬
рюючи  колючу  стінку.  Якщо  дикобраз
ударить  хвостом  або  просто  випадко¬
во  зачепить  хижака,  кожна  голка,  якої
торкнеться  нападник,  уп  ’ється  в  його
тіло.  Завдяки  крихітним  зазублинам
голки  упиваються  в  тіло  супротивника
і  проникають  дедалі  глибше  через  ско¬
рочення  м  'язів,  у  яких  вони  засіли.

■  144
 ■  ГОЛКОШКІРІ
 «Голкошерст,  —  говорить  Кар-
трайт,  —  вправно  лазить  і  взимку,
ймовірно,  не  спускається  на  землю,
поки  не  знищить  кору  на  вершині
дерева.  Зазвичай  він  рухається  лісом
по  прямій  лінії  і  рідко  проходить
повз  дерево,  хіба  що  коли  воно  вже
дуже  старе.  Але  найбільше  йому  до
вподоби  молоді  дерева:  один  голко¬
шерст  може  протягом  зими  згубити
сотні  дерев.  Той,  хто  знає  вдачу  цієї
тварини,  завжди  легко  може  відшу¬
кати  її,  оскільки  на  шлях  її  руху  вка¬
зує  трухлявина  обгризеної  кори».
 Голкошкірі  —  тип  Морські  безхре¬
бетні  (Echinodermata).  Близько  6000
видів.  Голкошкірі  мають  багато  уні¬
кальних  властивостей,  що  ставить
їх  на  особливе  місце  серед  інших  груп
безхребетних.  Серед  таких  особли¬
востей  —  п  ’ятипроменева  симетрія;
внутрішні  скелетні  пластинки,  час¬
то  з  шипами;  тонкі  трубчасті  ніж¬
ки,  що  діють  як  гідравлічні  механізми
і  служать  для  живлення  та  пересу¬
вання,  а  також  внутрішня  циркуля-
торна  система,  абсолютно  не  схожа
на  інші,  звичайні  кровоносні  системи.
До  певної  міри  голкошкірі  нагадують
хордових,  можливо,  вони  утворили¬
ся  від  спільних  із  ними  предків.  Про¬
те  багато  в  чому  вони  примітивні,  і,
хоч  вони  успішно  й  живуть  у  морях,
їм  ніколи  не  вдавалося  освоїти  інші
середовища  життя.
 Головень  (Leuciscus  [Squalius]  cephal-
us)  належить  до  родини  Коропи.  Ха¬
рактеризується  опуклим  анальним
плавцем.  Усі  плавці  червоні  або  з  чер¬
вонуватим  відтінком.  Живе  в  річках
Європи,  у  тому  числі  і  в  Англії,  на
сході  —  до  Уралу,  в  Азії  проникає  на
південь  аж  до  Євфрату.  Досягають
80  см  завдовжки  і  важать  5—8  кг.
Молоді  риби  живуть  зграями,  дорос¬
лі  —  поодинці.  Живуть  в  усіх  типах
вод.  Головень  поїдає  все,  що  знахо¬
дить  у  воді  і  що  може  перетравити.
 У  дуплах  дерев  або  в  ущелинах  скель  можна  знайти  його  гніздо  і  в
ньому  —  у  квітні  або  у  травні  —  єдине  добре  розвинене  зряче  дитинча.
 У  разі  наближення  хижака  дикобраз  опускає  ніс,  розчепіривши  всі
голки  і  ворушачи  хвостом.
 Окрім  людини,  небагато  ворогів  можуть  бути  небезпечними  так  до¬
бре  озброєній  тварині.  Одюбону  принесли  канадську  рись,  яка  жорстоко
поплатилася  за  напад  на  голкошерста.  Ця  хижа  тварина  була  майже  при
смерті,  голова  її  була  дуже  запалена,  а  рот  повний  гострих  голок.
 ГОЛКОШКІРІ  (Echinodermata).  У  голкошкірих  кількість  окремих,  схо¬
жих  між  собою  частин  тіла,  так  званих  антимерів,  завжди  становить  п’ять.
Зовнішній  вигляд  голкошкірих  вельми  різноманітний:  є  майже  кулясті
форми  і  конічні,  плоскі,  зіркоподібні,  витягнуті,  як  черв’яки,  та  ін.  Най¬
головнішою  відмінною  рисою  їх  від  кишковопорожнинних  є  замкнутий
кишковий  канал.  У  більшості  їх  є  порожнина  в  тілі,  але  головною  ознакою
голкошкірих  є  так  звані  амбулокральні  ніжки,  які  забезпечені  присосками
і  розміщуються  зазвичай  на  тілі  правильними  рядами.  Призначення  їх
полягає  в  пересуванні  тіла.  У  стінках  ніжок  розташовані  сильні  мускульні
волокна,  діяльність  яких  обумовлює  наповнення  амбулокральних  ніжок
водою  та  їх  спорожнення.  Велика  порожнина,  яка  знаходиться  у  кожного
голкошкірого  всередині  тіла,  завжди  буває  наповнена  морською  водою,
що  постійно  поновлюється,  тому  самі  нутрощі  займають  порівняно  мало
місця.  Майже  всі  голкошкірі  роздільностатеві  і  розмножуються  яйцями,
які  розвиваються,  здебільшого,  з  перетворенням.  Проте  є  і  такі  голко¬
шкірі,  які  можна  назвати  живородними.  Проте  разом  із  статевим  розмно¬
женням,  у  голкошкірих  спостерігається  і  безстатеве,  а  саме  поділ,  який
практикується  у  морських  зірок  і  деяких  голотурій.
 Голкошкірі  мешкають  виключно  в  морі  на  дуже  різних  глибинах,  по¬
чинаючи  від  прибережної  смуги  і  до  глибини  6500  метрів;  так  само  ніякі
широти  не  є  для  них  межами  заселення,  яке  і  тягнеться  від  екватора  до
полюсів.
 ГОЛОВАЧ,  або  рогач  (кравчик)  (Lethrus  cephalotes),  має  великі  зазубле¬
ні  жувальця,  притуплені  на  кінці  сяжки.  Живе  звичайно  в  земляних  нір¬
ках,  які  вириває  серед  коріння  рослин,  особливо  виноградної  лози.  Цій
рослині  кравчик  завдає  найбільшої  шкоди,  і  не  стільки  сам  жук,  скільки
його  личинка.
 Навесні,  тільки-но  сонце  пригріє  землю  і  бруньки  на  лозі  починають
розпукуватися,  як  ґрунт  уже  весь  продірявлений  дірочками.
 Рано-вранці  з  цих  нірок  виповзають  рогачі,  безшумно  підіймаються
по  гілках  лози,  відкушують  молоді  пагони  і  все  це  тягнуть  до  себе  в  нірки.
Наносивши  цього  корму  вдосталь,  самка  відкладає  в  зібрану  купу  одне
яйце,  після  чого  нірку  засипає  і  вириває  нову,  з  якою  вчиняє  так  само.
З  яєць  незабаром  розвиваються  личинки,  але  нові  жуки  з’являються  лише
через  рік.
 ГОЛОВНІ  (Leuciscus  cephalus)  поширені  по  всій  Європі,  Азії  і  Пів¬
нічній  Америці.  Тіло  їхнє  злегка  округле,  голова  невелика,  спинний  і
нижній  плавці  короткі,  луска  велика,  глоткові  зуби  розташовані  в  два
ряди.  У  річках  Європи  і  Сибіру  головні  дуже  численні;  м’ясо  їхнє  не  дуже
смачне,  особливо  влітку.  Для  ставкового  господарства  малопридатні  тому,
що  часто  хворіють  і  поширюють  заразні  хвороби  серед  інших  риб;  довжи¬
на  головні  досягає  60  см,  важить  він  до  4  кг.
 ГОЛОВОНОГІ  (Cephalopoda)  належать  до  типу  Молюски.  Майже  усі
головоногі  на  щупальцях  мають  присоски,  які  звичайно  розташовані  ряда¬
ми.  Кожний  присосок  являє  собою  хрящову  ямку,  яка  може  скорочуватися
і  товщати  за  рахунок  спеціальних  м’язів.  За  допомогою  цих  присосок  тва¬
рина  може  пересувати  своє  тіло,  а  також  хапати  й  утримувати  всілякі  пред¬
мети.  Мляві  тварини,  що  знаходяться  в  спокійному,  розслабленому  стані,
забарвлені  блідо;  але  якщо  тварина  хоч  трохи  збуджується,  злякавшись  або
під  час  нападу,  на  тілі  її  спалахують  різні  кольори,  що  швидко  міняються,
наче  кольорові  хмарки  проходять  по  тілу  смугами,  спалахують  і  міняться,

ГОЛОТУРІЇ  ■
 145  ■
 як  у  веселці.  Зміна  кольорів  зумовлена  пігментними  клітинами,  які  розта¬
шовуються  в  підшкірному  шарі  і  розподіляються  неоднаково.
 Головоногі  живуть  виключно  в  морі,  частіше  поодинці,  хоча  іноді  зби¬
раються  в  групи.  Мешкають  вони  на  різній  глибині.  Усі  вони  —  м’ясоїдні
хижаки  і  винищують  багато  риби,  раків  та  інших  молюсків.  Утім,  голо¬
воногих  вживає  в  їжу  людина,  а  деякі  з  них  складають  головний  прожиток
великих  морських  тварин,  таких,  наприклад,  як  кити  і  дельфіни.
 Усі  головоногі  відкладають  яйця  або  по  одному,  але  частіше  по  де¬
кілька  разом  і  вміщують  їх  в  особливі  капсули.  Каракатиці  прикріпляють
свої  яйця,  або  капсули,  до  морських  водоростей,  до  стебел  трави  або  до
невеликих  шматків  дерева,  що  вільно  плаває.  У  деяких  кальмарів  яйця
склеюються  в  циліндричні  пучки  і  розміщуються  рядами  навколо  однієї
осі  так,  що  являють  собою  щось  схоже  на  качан  маїсу.  Розвиток  яєць
проходить  із  різною  швидкістю,  але  звичайно  дуже  скоро  можна  розріз¬
нити  голову,  тулуб  і  руки,  але  ще  довго  зберігається  у  зародка  об’ємистий
жовтковий  мішок,  який  у  міру  зростання  зародка  зменшується.
 ГОЛОТУРІЇ  (Holothuroidea).  Тіло  їхнє  видовжене,  як  у  черв’яка,  і  за¬
кінчується  великим  ротом,  оточеним  віночком  щупалець;  амбулокральні
ніжки  розташовані  рядами,  в  тілі  є  вапняні  голки,  пластинки  та  інші
утворення.  Щупальця  складаються  з  головного  стовбура,  що  поступово
стоншується,  на  якому  по  спіральній  лінії  розташовані  бічні  другорядні
відростки,  а  на  них  є  ще  розгалуження  3-го  і  4-го  порядку.  Таких  щупа¬
лець  у  голотурії  10,  але  два  з  них  трохи  менші  і  не  такі  розгалужені.  Спо¬
сіб  живлення  голотурій  дуже  оригінальний:  вона  засовує  свої  щупальця
в  рот  і  повільно  витягає  їх  звідти,  немов  висмоктуючи,  причому  щільно
притискає  їх  до  ротового  отвору  одним  з  двох  недорозвинених  щупалець.
У  морі  голотурія  тримається  на  скелях,  повзає  по  камінню  за  допомогою
своїх  ніжок  і,  вибравши  собі  місце,  міцно  усаджується  на  ньому.
 Голотурії  водяться  звичайно  на  невеликій  глибині,  6—9  метрів,  на
дні,  вкритому  кораловим  піском;  на  мулистому  дні  вони  не  водяться.
Якщо  під  час  відпливу  вона  опиниться  зовні  води,  то  щільно  закупорює
рот  своїми  щупальцями  і  в  такому  стані  може  перебувати  декілька  годин.
Ліниво  і  повільно  повзе  вона  по  каменю  і  починає  трохи  вивертати  назо¬
вні  свій  рот,  причому  щупальцями  набирає  туди,  мабуть,  чого  завгодно:
дрібних  камінчиків,  мулу,  уламків  черепашок;  серед  цієї  грубої  їжі,  якою
наповнюється  об’ємистий  кишечник,  звичайно,  трапляється  і  дещо  їстів¬
не.  Якщо  тварину  схопити  рукою,  вона  миттю  судомно  зіщулюється,  і  всі
її  нутрощі  викидаються,  так  що  вся  рука  виявляється  облитою  клейкою
смердючою  рідиною  вмісту  кишечника,  яка  до  того  ж  важко  відмивається.
 Легені  складаються  з  двох  розгалужених  порожнин,  з’єднаних  із  клоа¬
кою;  голотурія  накачує  в  ці  порожнини  воду  і  потім  викидає  її  струменем;
у  цьому  й  полягає  процес  дихання  легенями,  які  правильніше  було  б  на¬
звати  внутрішніми  зябрами.  Разом  із  водою  в  легені  дуже  часто  потрапля¬
ють  паразити:  різні  рибки,  які  часто  проїдають  собі  шлях  в  порожнину
тіла  голотурії  і  тут  поселяються,  живлячись  соками  і  тілом  свого  господа¬
ря.  Окрім  риб,  в  голотуріях  часто  паразитують  ракоподібні  та  черви.
 З  деяких  голотурій  готують  відому  китайську  страву  трепанг.
 ГОЛУБ  ВІЯЛОНОСНИЙ  ВІКТОРІЇ  (Goura  victoria).  В  оперенні  пере¬
важає  аспідно-блакитний  колір.  Віялоносний  голуб  водиться  в  півден¬
них  місцевостях  Нової  Гвінеї.  Утримувати  їх  у  неволі  досить  легко;  вони
швидко  звикають  також  до  європейського  клімату.
 ГОЛУБ  ЗУБЧАСТИЙ  (Didunculus  strigirostris).  Верхня  половина  його
дзьоба  дуже  загнута  донизу  і  утворює  на  кінці  гострий  гачок;  нижня  по¬
ловина  з  кожного  краю  має  виїмки,  які  створюють  три  зубці.  Оперення
голови,  шиї  і  нижнього  боку  тіла  блискучого  зеленого  кольору;  спина,
верхні  покривні  пера  крил  і  хвіст  —  буро-червоні;  махові  пера  свинце-
во-сірі.  Як  відомо,  зубчасті  голуби  водяться  виключно  на  двох  островах
Самоа,  Уполу  і  Савайї,  де  мешкають  на  лісистих  узвишшях.  Тут  вони
живуть  парами,  рідше  —  невеликими  зграйками,  і  способом  життя  майже
не  відрізняються  від  інших  голубів.
 Головоногі  молюски  —  морські  молюс¬
ки  з  безліччю  унікальних  властивостей,
належать  до  класу  Cephalopoda  —
очевидно,  найцікавіший  і  найбільш
розвинутий  клас  безхребетних.  Серед
приблизно  650  сучасних  видів  мож¬
на  назвати  добре  відомих  кальмарів,
восьминогів,  каракатиць  і  корабли¬
ків.  Використовують  реактивний  спо¬
сіб  руху,  скороченням  м  \язів  викидаючи
напрямлений  струмінь.  Мають  великі,
здатні  до  акомодації  очі,  складний  мо¬
зок  і  дивну  здібність  до  навчання.  Для
того,  щоб  збити  з  пантелику  хижа¬
ків,  використовують  хмару  з  виділень
чорнильної  залози  і  свою  дивну  здат¬
ність  змінювати  забарвлення  тіла;
самі  вони  —  активні  хижаки.  Типова
для  молюсків  громіздка  черепашка  зре¬
дукована  або  рудиментарна.
 Голотурії,  морські  огірки,  —  черво¬
подібні,  шкірясті  створіння,  які  на¬
лежать  до  класу  Holothuroidea,  типу
Голошкірі.  їхній  внутрішній  скелет
зредукований  до  дрібних  вапняних
включень  (епікул),  а  амбулокральні
ніжки  концентруються  навколо  рота
(для  живлення)  або  розташовуються
рядами  (для  пересування).  Більшість
живе  в  розколинах  або  заглибленнях.
У  разі  небезпеки  викидають  пере¬
плетені  ґумоподібні  тяжі  або  навіть
власні  шлунки.  У  деяких  країнах  цих
тварин  сушать  і  вживають  у  їжу  під
назвою  «трепанги».  Більшість  зви¬
чайних  видів  досягає  завдовжки  10—
ЗО  см,  але  окремі  види  з  Тихого  океану
можуть  досягати  завдовжки  1  м  і  в
діаметрі  —  60  см.
 Гніздо  голуба  —  недбала  споруда  з
безладно  складених  сухих  лозин,  і
часто  така  неміцна,  що  дивуєшся,
як  вона  не  розсипається  від  вітру  і
дощу;  влаштовують  його  серед  гілок
дерев  або  кущів,  у  печерах  скель,  на
пнях  і  рідко  на  голій  землі.  Виси¬
джують  яйця,  яких  завжди  буває
двоє  і  самець,  і  самка,  але  перший
робить  це  дуже  неохоче.

■  146
 ■  ГОЛУБИ
 Голуби  (Columbidae)
 Голуб  —  птах  з  родини  Голуби,  по¬
ширеної  майже  по  всьому  світу.  Ця
родина  налічує  близько  280  видів,  дов¬
жина  його  представників  варіює  при¬
близно  від  15  см  у  найменших  до  80  см
(великий  вінценосний  голуб  (Goura
cristata)  з  Нової  Гвінеї  завбільшки  з  не¬
велику  індичку).  Забарвлення  оперення
різноманітне,  особливо  багато  сірих
і  сірувато-бурих  тонів,  хоча  близько
20  видів  плодоїдних  голубів  переваж¬
но  зелені.
 Пташенята  перші  дні  вигодовують¬
ся  «голубиним  молоком»,  яке  утво¬
рюється  в  набряклому  волі  самців  і
самок  на  кінець  висиджування  з  клі¬
тинних  стінок  рослин,  що  вживали  в
їжу  батьки,  потім  вміст  рослинних
компонентів,  перероблених  і  відригну¬
тих  батьками,  в  їжі  пташенят  по¬
ступово  зростає.
 ГОЛУБИ  (Columbidae)  —  птахи  середніх  розмірів,  з  невеликою  голо¬
вою,  короткою  шиєю  і  жорстким  оперенням.  Дзьоб  їхній  короткий,  зви¬
чайно  слабкий  і  має  невеликий  гачок;  короткі  кінцівки  закінчуються  чо¬
тирма  пальцями,  з  яких  три  обернуті  вперед  і  один  назад;  кігті  міцні,  але
короткі  і  трохи  заломлені.  Крила  складаються  з  жорстких  махових  пер.
В  оперенні  переважають  ніжні  барви,  хоча  трапляються  і  яскраві  кольори.
Самець  і  самка  мало  відрізняються  одне  від  одного,  але  пташенята  завжди
дуже  відрізняються  від  батьків.  Щодо  їхніх  розмірів  можна  сказати,  що
велетень  серед  голубів  буває  завбільшки  з  невелику  індичку,  а  карлик  за¬
вбільшки  приблизно  з  жайворонка.
 Голос  голубів  загалом  схожий  у  всіх  видів;  більша  частина  їх  видає
уривчасті,  глухі  звуки;  інші  воркують.  Із  зовнішніх  відчуттів  найкраще
розвинутий  зір.  Голуби  боязкі  й  обережні,  але  не  завжди  уміють  відрізни¬
ти  справжню  небезпеку  від  уявної.  Приручити  їх  по-справжньому  досить
важко,  оскільки  вони  не  такі  вже  й  тямущі,  та  й  пам’ять  поганенька;  але
все-таки  розумові  здібності  голубів  значно  перевершують  курячі.
 Голуби  покидають  не  тільки  яйця,  але  навіть  і  дитинчат,  які  щойно
вилупилися,  якщо  їх  потривожити.  Голуби  —  мешканці  всієї  земної  кулі
в  найширшому  значенні  цього  слова:  переважно  вони  селяться  в  лісах,  і  ті
види,  які  живуть  на  голих  скелях,  є  винятком.  Найбільшого  розвитку  ряд
цей  досяг  на  островах  Тихого  океану,  і  взагалі  голуби  порівняно  більше
населяють  острови,  ніж  материки.
 Усі  види,  що  живуть  на  півночі,  —  перелітні  птахи,  ті,  що  живуть
на  півдні  —  кочові  або  осілі.  Останні  звичайно  живуть  парами.  Поживу

ГОЛУБ-МАНДРІВНИК  ■
 147  ■
 голубів  складають  майже  виключно  продукти  рослинного  царства;  але  й
тваринну  їжу  —  равликів,  гусінь,  черв’яків  —  уживають  в  незначній  кіль¬
кості.  Деякі  види,  що  їдять  круглі  зерна,  проковтують  для  поліпшення
травлення  шматочки  кварцу  або  інше  тверде  каміння;  їм  потрібно  також
багато  води,  яку  вони  вживають  не  тільки  для  вгамовування  спраги,  але
й  для  того,  щоб  у  ній  набрякли  зерна.
 ГОЛУБ-МАНДРІВНИК  (Ectopistes  migratorius)  має  міцний  тулуб,  серед¬
ньої  довжини  тонкий  дзьоб,  довгі,  гострі  крила  і  довгий  12-перий  хвіст;
загальний  колір  оперення  —  аспідно-синій,  з  нижнього  боку  червонувато-
сірий.  Місце  його  поширення  —  північ  США.  У  неволі  голуби-мандрівни-
ки  можуть  жити  за  умови  гарного  догляду  роками,  легко  розмножуються.
 ГОЛУБ  НІКОБАРСЬКИЙ  (Coloenas  nicobarica)  має  міцний  тулуб,  на
дзьобі  його  біля  лоба  знаходиться  м’яка,  куляста  бородавка;  кінцівки,
майже  цілком  схожі  на  курячі,  сильні;  крила  —  довгі  і  широкі;  оперення
довге  і  на  шиї  утворює  гриву.  Голова,  шия,  низ  тулуба  і  махові  пера  —
чорно-зелені;  довгі  пера  гриви,  спина,  надхвістя  і  покривні  пера  крил  —
зелені  з  металевим  блиском;  хвіст  зовсім  білий.  Нікобарський  голуб  є  на
всіх  островах,  що  оточують  Нову  Гвінею;  живе  майже  виключно  на  землі,
але  дуже  добре,  хоча  і  важко,  літає.
 ГОЛУБ  СИЗИЙ  (Columba  livia)  вважається  пращуром  нашого  свій¬
ського  голуба;  він  майже  весь  блакитний,  тільки  нижня  частина  спини
біла,  а  по  крилах  проходить  темна  смуга.  Зона  його  поширення  обмежу¬
ється  декількома  північними  європейськими  островами,  берегами  Серед¬
земного  моря  і  Південною  Азією.  На  півдні  дикий  голуб  —  осілий  птах;  у
північних  країнах  зимовий  холод  змушує  їх  до  перельоту,  для  здійснення
якого  вони  об’єднуються  звичайно  у  великі  зграї.  Поведінка  дикого  по¬
льового  голуба  мало  чим  відрізняється  від  поведінки  нашого  свійського
голуба;  він  літає  швидше  за  останнього  і  постійно  уникає  людей.  їхню
поживу  складає  насіння  ріпи,  сочевиці,  гороху,  льону  і,  головним  чином,
насіння  так  званого  пташиного  гороху  —  шкідливого  бур’яну.  їхнє  гніздо
являє  собою  купу  хмизу  і  сухих  стебел.  Вороги  диких  польових  голубів  ті
ж  самі,  що  і  в  інших  видів  цієї  родини.  У  нас  найнебезпечнішими  воро¬
гами  їх  слід  вважати  куницю  і  яструба.
 ГОЛЬЯНИ  (Phoxinusphoxinus)  —  карлики  серед  коропів.  Гольян,  що  живе
в  Росії,  якого  ще  називають  солдатом,  красавкою,  малявкою,  голопузиком,
синявкою,  на  вигляд  дуже  красивий:  зверху  тулуб  звичайний,  зеленкуватого
або  сіруватого  кольору  з  безліччю  плям,  боки  —  зеленкувато-жовті  з  мета¬
левим  блиском,  рот  червоного  кольору,  груди  пурпурного;  з  обох  боків  на
спині  йдуть  золотисті  смужки;  довжина  не  перевершує  12  см,  але  звичайно
буває  близько  9  см.  Гольяни  люблять  прозорі  річки  з  піщаним  або  кам’янис¬
тим  дном;  цілими  зграями  весело  пустують  вони  на  поверхні,  вистрибуючи
з  води  і  вмить  зникаючи  у  разі  щонайменшої  небезпеки;  плавають  дуже
вправно  і  можуть  підійматися  навіть  проти  течії  швидких  гірських  потоків,
перестрибуючи,  як  лососі,  через  перешкоди.  М’ясо  їхнє  гіркувате  на  смак,
але  цих  красивих  рибок  охоче  розводять  і  утримують  в  акваріумі.
 ГОРАЛ  (Nemorhaedus  gorat),  який  належить  до  родини  Порожнисторогі
підряду  Жуйні,  завбільшки  з  козу.  Довжина  його  тіла  трохи  перевищує  1,-
2  м,  довжина  хвоста  —  10  см,  з  волосяною  китицею  —  20  см,  висота  в  хол¬
ці  —  75  см.  Короткі,  тонкі,  заокруглені  роги  завдовжки  сягають  15—22  см,
біля  своєї  основи  вони  стоять  близько  один  до  одного,  до  кінця  ж  розхо¬
дяться.  Кількість  річних  кілець  коливається  між  20  і  40.  Шерсть  коротка,
густа,  злегка  стояча,  кучерявиться  на  тулубі  і  шиї,  сірого  або  червонувато-
бурого  кольору,  вкрита  чорними  і  червонуватими  цятками,  за  винятком
жовтої  поздовжньої  смуги  на  череві;  підборіддя,  горло  і  позаду  щоки  смуга
білі,  грива  ж  уздовж  спини  чорна.  Роги  самки  коротші  і  смуга  тонша,  ніж
у  самця.
 Зона  поширення  горала  обмежується,  за  словами  Адамса,  Жердона  і
Кінлоха,  Гімалайськими  горами,  а  саме  поясом,  що  знаходиться  між  1000
 Голуб-мандрівник  на  початок  XX  cm.
був  остаточно  винищений.  Остан¬
нього  такого  голуба  вбили  в  берез¬
ні  1900  року.  Остання  самка  на  імя
Марта  померла  1914  року  в  зоопарку
міста  Цинциннаті.
 Гольян-красавка  (Phoxinus  phoxinus)
поширений  у  Європі,  окрім  Південної
Італії  і  Південних  Балкан,  водить¬
ся  в  струмках  і  гірських  річках  з  пі¬
щаним  або  кам'янистим  дном.  До¬
сягає  завдовжки  12  см.  Його  дуже
полюбляє  форель.  Тіло  вкрито  дріб¬
ними  лусками,  бічна  лінія  суцільна.
Статевий  диморфізм  виявляється
у  формі  і  розмірах  грудних  плавців.
У  період  нересту  з'являється  яскра¬
ве  забарвлення  самців  і  утворюєть¬
ся  нерестовий  висип,  перш  за  все  на
голові.  В  озерного  гольяна  (Phoxinus
percnurus)  переважає  коричневе  за¬
барвлення.  Живе  в  стоячих  водах,
нерідко  дуже  заболочених  і  зарослих
водною  рослинністю  в  басейні  Північ¬
ного  Льодовитого  океану  від  Колими
до  Північної  Двіни,  на  заході  найчас¬
тіше  трапляється  в  басейні  Балтій¬
ського  моря.

■  148
 ■  ГОРБУНОК
 Горал  (Nemorhaedus  goral)
 Горали  —  рід  Парнокопиті  (Nemor¬
haedus)  з  родини  Порожнисторогі,
включає  два  види  (за  іншими  дани¬
ми,  всього  один  —  N.  goral).  Зовні  є
чимось  середнім  між  антилопами  і
козлами.  Живуть  у  горах  від  Гімалаїв
до  Кореї  на  висоті  900—2700  м.  Се¬
ред  високої  трави  їх  важко  побачи¬
ти,  оскільки  вони  досягають  всього
лише  70  см  у  холці.  Вкриті  грубою
шерстю  сірого  або  коричневого  ко¬
льору.  Як  самці,  так  і  самки  мають
короткі  роги,  злегка  заломлені  назад.
У  разі  небезпеки  видають  пронизли¬
вий  свист.
 Дитинчата  у  самок  горили  народжу¬
ються  з  інтервалом  3,5—4,5  року,
вони  абсолютно  безпорадні,  важать
всього  1,5  кг.
 Горили  стають  статевозрілими  у
6—9  (самки)  або  в  7—11  (самці)  ро¬
ків,  але  в  природних  умовах  самці  діс¬
тають  можливість  брати  участь  у
розмноженні  лише  в  14—20  років.
 Тривалість  життя  в  природних  умо¬
вах  —  близько  ЗО  років,  у  неволі  —  до
47  років.
 і  2600  м  над  рівнем  моря.  За  Кінлохом,  іноді  він  живе  великими  стадами;
звичайно  ж  вони  розбиваються  на  маленькі  групи,  ходять  також  поодинці
і  парами.  Селяться  в  лісах,  на  голих  скелях  і  на  кам’янистих  схилах,  але
щонайбільше  їм  подобаються  стрімкі  кручі,  вкриті  обрідним  чагарником  і
поодинокими  групами  дерев.  Від  пекучого  сонця  вони  прагнуть  сховатися
в  тіні;  коли  ж  небо  вкрите  хмарами,  часто  пасуться  упродовж  цілого  дня.
Сполоханий  горал,  як  і  сарна,  видає  різке  пирхання  і  стрімко  тікає.  На  най-
стрімкіші  скелясті  стіни  вони  підіймаються  так  само  спритно,  як  і  сарни.
 За  словами  Жердона,  вагітність  самки  горала  триває  6  місяців,  і  ди¬
тинчата  народжуються  в  травні  і  червні.  Тварини,  спіймані  молодими,
стають  ручними;  спіймані  майже  дорослими,  навіть  за  умов  найуважні-
шого  догляду,  залишаються  полохливими  і  дикими.
 ГОРБУНОК  (див.  Смугач  довгорукий).
 ГОРИЛА  (Gorilla  gorilla)  дещо  менша  на  зріст,  але  значно  ширша  в
плечах  за  людину.  Зріст  самця  від  підошви  до  тім’я  —  1,65  м,  ширина
плечей  —  95  см,  довжина  голови  і  тулуба  разом  —  1,08  м,  передніх  кінці¬
вок  1,08  м,  довжина  задніх  кінцівок  до  п’ят  —  75  см,  а  до  кінця  середньо¬
го  пальця  —  1,5  м.  Самки  менші  на  зріст.  Довгий  міцний  тулуб  і  такі  ж
самі  передні  кінцівки,  непомірної  довжини  кисті  і  ступні,  а  також  з’єднані
особливою  шкірою  середні  пальці  кінцівок  —  ось  найхарактерніші  ознаки
горили.  Лінія,  що  створює  контур  голови  від  надочних  дуг,  спочатку  дещо
увігнута,  потім  злегка  опукла,  досягнувши  тім’я,  підіймається  вгору  і  стрім¬
ко  спускається  у  напрямку  до  потилиці.  Лінія  брів,  завдяки  товстій  шкірі,
що  їх  вкриває,  і  густому  волоссю,  видається  ще  дужче,  внаслідок  чого  не¬
великі  темно-карі  очі  ще  більше  заглиблюються  всередину.  Плоский  ніс
вдавлений  посередині  і  значно  розширений  з  боків,  кінчик  його,  завдяки
широким  ніздрям,  що  криво  відкриваються  вперед  і  догори,  помітно  ви¬
дається.  Могутня  грудна  клітка  надзвичайно  об’ємиста,  ширина  плечей  не¬
розмірно  велика,  спина  злегка  зігнута,  але  так,  що  лопатки  не  виступають,
черево  рівномірно  опукле.  Кінцівки  горили  істотно  відрізняються  від  люд¬
ських  рівномірною  товщиною  окремих  частин,  що  обумовлено  відсутністю
товстих  м’язів  на  плечовій  частині  руки  і  литок  на  гомілках.
 Порівняно  з  іншими  людиноподібними  мавпами  у  горили  плече  від¬
носно  довше,  вся  ж  кінцівка  коротша.  Великий  палець,  як  у  всіх  люди¬
ноподібних  мавп,  слабкий  і  майже  наполовину  коротший  від  кожного  з
решти  пальців.  Шерсть  гладка,  досить  довга  і  густа,  злегка  хвиляста  на

ГОРИЛА  ■
 149  ■
 потилиці,  плечах  і  стегнах.  Обличчя,  починаючи  від  брів  до  половини
вилиць  і  підборіддя,  вуха,  кисті  і  ступні  з  боків  і  знизу,  до  місця  зро¬
шення  пальців,  голі.  Решта  тіла  вкрита  шерстю  досить  рівномірно,  най-
густіше  на  тімені,  потилиці,  плечах,  верхніх  ділянках  передніх  кінцівок,
а  також  верхніх  і  нижніх  ділянках  жижніх  кінцівок,  де  шерсть  іноді  буває
завдовжки  10  см  і  більше.  На  грудях  і  череві  шерсть  рідша,  у  старих  горил
посередині  спини  і  внизу  вона  буває  звичайно  витерта.
 Зуби  дуже  великі,  ікла  навряд  чи  менше  розвинені,  ніж  у  хижих  тва¬
рин,  задній  корінний  зуб  нижньої  щелепи  має  три  маленькі  зовнішні  і  два
внутрішні  горбики,  а  також  —  плоский  горбик  ззаду.
 Не  можна  ще  точно  назвати  зону  поширення  горили.  Батьківщиною  її,
мабуть,  є  лише  невеликий  регіон  Західної  Африки,  а  саме  Нижня  Гвінея.
Дотепер  її  бачили  в  місцевостях,  що  лежать  на  березі  моря,  приблизно  між
екватором  і  5°  південної  широти,  а  також  на  західному  схилі  сусідніх  гір.
 «Тоді  як  шимпанзе  живе  поблизу  невеликих  степів,  —  повідомляє
 Рідом,  —  горила,  мабуть,  полюбляє  напівтемряву  густих  лісів.  Самця
 Горила  (Gorilla  gorilla)
 Горила  —  найбільша  з  людиноподібних
мавп  (Gorilla  gorilla)  з  родини  Понгі-
ди,  або  Людиноподібні  мавпи.  Самець
з  кремезною  статурою,  може  дося¬
гати  зросту  1,7  м  з  розмахом  рук  2,4
м.  У  горил  велика  голова  з  короткою
шиєю,  щелепою,  що  видається  впе¬
ред,  тонкими  губами  і  маленькими
вухами.  Самка  менша.  Ця  величезна
тварина  має  страхітливі  ікла,  хоча
живиться  тільки  фруктами  і  рос¬
линністю  і  не  має  природних  ворогів.
Сімейна  група  складається  приблиз¬
но  з  6  тварин:  дорослого  самця,  1—2
самок,  їхніх  дітей  і  молодих  самців.
Більшу  частину  часу  вони  проводять
на  землі;  пересуваються  звичайно  на
чотирьох  кінцівках,  спираючись  на
суглоби  пальців  рук,  іноді  стають
прямо.  Коли  групи  розташовуються
на  ночівлю,  тварини  влаштовують
кубла:  самки  і  молоді  самці  —  на  де¬
реві,  дорослий  самець  —  на  землі.

■  150
 ■  ГОРИХВІСТКА  ЗВИЧАЙНА
 Горихвістка  поширена  в  усіх  країнах
Європи,  віддає  перевагу  листяним  лі¬
сам  на  рівнинах,  але  не  уникає  та¬
кож  і  гористих  місцевостей,  і  тому
поселяється  скрізь,  де  є  придатні  для
неї  умови.  На  сході  зона  її  поширення
доходить  до  Персії  і  Туркменії.
 Спаровування  у  горностаїв  відбува¬
ється  на  початку  літа,  а  розвива¬
тися  ембріони  починають  лише  з  на¬
станням  весни,  через  7—10  місяців
після  запліднення.  У  приплоді  горнос¬
тая  звичайно  близько  6  дитинчат,
але  може  бути  від  3  до  18.
 можна  зустріти  іноді  одного,  а  іноді  —  у  супроводі  самки  і  дитин¬
чати.  Він  зриває  з  дерев  гілки  і  листя,  що  знаходяться  над  землею
на  доступній  для  нього  висоті.  Іноді  видирається  на  дерево,  щоб
поласувати  плодами.  Є  трава,  що  росте  на  вологому,  вкритому  ча¬
гарником  грунті,  яку  горила  так  любить,  що  можна  майже  напевно
розраховувати  побачити  її  в  місцевості,  де  росте  ця  рослина.  Вранці  і
ввечері  відвідує  плантації,  їсть  банани,  цукрову  тростину  і  видає  при
цьому  тужливі  вигуки.  Нічліг  влаштовує  на  деревах.  Коли  самка  ва¬
гітна,  самець  будує  на  висоті  5—8  м  над  землею  кубло,  тобто  просте
лігво  з  сухих  лозин  і  гілок.  Тут  самка  народжує  дитинча.  Під  час  тіч¬
ки  самці  ведуть  боротьбу  за  самок.  Свідок,  що  заслуговує  на  довіру,
бачив  двох  із  них  в  бою,  один  був  набагато  більший  за  другого  і  вбив
меншого.  З  цього  виходить,  що  горили,  подібно  до  інших  звірів,
що  ведуть  боротьбу  за  самок,  живуть  у  багатошлюбності.  Звичайний
крик  горили  тужливий.  Розлючена,  вона  видає  різкий,  хрипкий  гав¬
кіт,  схожий  на  ревіння  тигра».
 ГОРИХВІСТКА  ЗВИЧАЙНА,  лисуха,  червонохвістка,  калуферка
 (Phoenicurus  phoenicurus),  належить  до  родини  Дрозди.  У  старих  самців
лоб,  голова  з  боків  і  горло  чорні,  решта  верхньої  частини  —  попелясто-
сіра;  груди,  боки  і  хвіст  яскравого  іржаво-червоного  кольору;  передня
частина  голови  і  середина  нижньої  частини  тулуба  —  білі.  Самка  зверху
темно-сірого  кольору,  знизу  —  сірого;  темне  забарвлення  горла  у  неї  іноді
ледве  помітне.  У  пташенят  верхня  частина  тулуба  сіра,  з  іржаво-жовтими
і  бурими  цяточками,  а  сірі  пера  нижньої  частини  тулуба  з  іржаво-жовтою
облямівкою.  Очі  бурі,  дзьоб  і  ноги  чорні.  Довжина  тіла  досягає  14  см,  роз¬
мах  крил  —  23,  довжина  крила  —  8,  а  хвоста  —  6  см.
 Спів  у  неї  кращий,  милозвучніший  і  різноманітніший,  ніж  у  її  ро¬
дичів.  Вона  охоче  наслідує  спів  інших  птахів.  Живиться  горихвістка  від¬
повідно  до  свого  місцеперебування,  збирає  здобич  в  основному  з  листя
і  з  землі.  Гніздо  будує  звичайно  в  деревах  з  дуплами  і  лише  як  виня¬
ток  —  в  розколинах  стін  або  скель,  але  майже  завжди  в  отворах,  і  по
можливості  в  таких,  які  мають  вузький  вхід.  Горихвістка  відкладає  яйця
в  другій  половині  травня,  від  5  до  8  штук,  завбільшки  18  мм,  а  завтовш¬
ки  13  мм,  з  гладкою  шкаралупою  чудового  блакитно-зеленого  кольору.
Другий  виводок  буває  в  липні.  Але  для  влаштування  другого  гнізда  пара
завжди  вибирає  нове  дупло,  а  наступного  літа  повертається  до  колиш¬
нього  гнізда.
 ГОРЛИЦЯ  має  струнку  статуру,  маленьку  голову,  довгі  крила  і  довгий
хвіст;  оперення  її  загалом  червонуватого  відтінку;  нашийник,  наявний
у  більшості  видів  цього  роду,  буває  або  чорний,  або  складається  з  плям
чорного  і  білого  кольору.  У  нашої  горлиці  звичайної  (Streptopelia  turtur)
оперення  зверху  —  іржаво-сіре,  воло  і  верхня  частина  грудей  —  червоні;
нижня  частина  тіла  —  блакитно-сіра.
 ГОРНОСТАЙ  (Musfela  егтіпеа)  —  це  найближчий  родич  ласки  зви¬
чайної,  на  яку  він  дуже  схожий  своїм  зовнішнім  виглядом  і  способом
життя,  але  значно  перевершує  її  розмірами.  Загальна  довжина  горностая
досягає  32  або  33  см,  причому  на  хвіст  припадає  5—6  см.  На  півночі  ж  він,
мабуть,  ще  більший,  ніж  у  Середній  Європі.  Верхня  частина  спини  і  по¬
ловина  хвоста  влітку  рудувато-бурого  кольору,  а  взимку  —  біла;  відповід¬
но  до  цього  і  остьове  волосся  шерсті  на  цих  місцях  влітку  рудувато-буре,
а  взимку  —  біле.  Нижня  ж  частина  постійно  забарвлена  в  білий  колір  з
жовтуватим  відтінком;  кінчик  хвоста  завжди  чорний.
 Часто  можна  спостерігати,  що  горностай  вже  й  пізньої  зими  все  ще
бігає  в  літньому  «вбранні»;  але  якщо  раптом  настане  холоднеча,  його  за¬
барвлення  змінюється  протягом  кількох  днів.
 Горностай  живе  в  північних  країнах  Євразії  на  досить  великій  терито¬
рії.  Так,  він  поширений  по  всій  Європі,  на  північ  від  Піренейських  і  від
Балканських  гір  і,  крім  того,  в  Північній  і  Середній  Азії  до  найсхідніших
кордонів  Сибіру.  Так  само  він  поширений  в  Малій  Азії,  Персії  та  в  Аф¬
ганістані.  В  усіх  країнах,  де  він  є,  це  не  рідкісний  звір,  а  в  Німеччині  він
належить  до  найпоширеніших  хижих  тварин.

ГОРНОСТАЙ  ■
 151  ■
 Горлиця  звичайна
 (Streptopelia  turtur)
 Горлиці  —  птахи,  що  належать  до
деяких  груп  родини  Columbidae.  Біль¬
шість  видів  мають  невеликі  розміри.
 У  горлиці  ніжний,  приємний  голос.
Поживу  її  складає  насіння  найріз¬
номанітніших  рослин,  особливо  со¬
сни,  ялини,  берези  і  вільхи;  поїдають
вони  і  маленьких  равликів.  Полям
горлиці  дають  користь,  оскільки  ви¬
нищують  насіння  бур’янів.
 Заглибини  в  землі,  стінах,  тріщини  в  них,  нори  кротів  і  хом’яків,
розколини  в  скелях,  купи,  каміння,  дерева,  нежилі  будівлі  та  сотні  інших
подібних  затишних  місць  служать  йому  сховком  і  притулком  протягом
дня.  Вибравши  собі  житло,  він  більшу  частину  дня  спить;  проте  це  не
заважає  горностаю  часто  прогулюватися  при  сонячному  світлі,  до  того  ж
він  зовсім  не  ховається  від  людини.  Але  час  його  полювання  починаєть¬
ся  в  сутінках.  Ближче  до  вечора  він  пожвавлюється.  Із  властивими  йому
нетерпінням  і  цікавістю  голодний  горностай  перш  за  все  починає  обшук
неподалік  від  свого  лігва.  Він  бігає  і  стрибає,  чудово  лазить  і  швидко  й
упевнено  перепливає  великі  водні  простори.
 «Заєць,  переслідуваний  горноста¬
єм,  —  повідомляє  Белль,  —  не  корис¬
тується  своїми  перевагами.  За  де¬
кілька  стрибків,  зрозуміло,  він  міг
би  так  само  втекти  від  горностая,
як  це  йому  вдається  під  час  переслі¬
дування  собакою  або  лисицею,  але,
мабуть,  він  не  звертає  уваги  на  ма¬
леньке  створіння  і  продовжує  собі
стрибати,  неначе  горностая  зовсім
не  існує  на  світі,  а  тим  часом  за  таку
байдужість  йому  іноді  доводиться
накладати  життям».
 Горностай  (Mustela  егтіпеа)
 Полюють  горностаї  поодинці,  пере¬
важно  вночі.  Лазять  добре  і  плава¬
ють  відмінно.
 У  ході  тривалого  природного  відбо¬
ру  північні  підвиди  горностая  набули
природженої  здатності  восени  міня¬
ти  літню  коричневу  шерсть  на  білу,
а  навесні  —  знов  на  коричневу.  По¬
штовхом  до  линьки  послужила  зміна
тривалості  світлого  часу  доби.  У  бе¬
резні  або  квітні  спочатку  на  спині,
а  потім  на  боках  у  горностая  з!яв¬
ляється  темна  шерсть;  так  триває
доти,  доки  вся  верхня  частина  тіла
не  стане  коричневою.  Черевце  зали¬
шається  білим.

■  152
 ■  ГОРОБЕЦЬ  ДОМАШНІЙ
 Горобці  —  птахи  родини  Ткачикові;
включає  близько  20  видів  роду  Passer.
Батьківщина  горобців  —  Євразій¬
ський  континент,  але  деякі,  особли¬
во  домашній  (P.  domesticus),  живе  по
всьому  світу  поряд  із  житлом  люди¬
ни.  Це  буро-смугастий  птах,  самці
можуть  бути  дуже  привабливі  за¬
вдяки  плямам  інтенсивного  черво¬
но-коричневого  і  чорного  кольорів.
Гніздяться  в  дуплах  або  в  густій  рос¬
линності,  будуючи  неакуратне  ку¬
полоподібне  гніздо  з  трави  та  інших
рослин.
 Горностай  так  само  відважний,  як  і  ласка.  Ворога,  який  може  добря¬
че  його  налякати,  мабуть,  немає,  оскільки  горностай  із  нерозсудливою
сміливістю  кидається  навіть  на  людину.  Важко,  звичайно,  повірити,  шо
горностай  може  стати  серйозним  супротивником  для  дорослої  людини,
однак  це  насправді  так.
 Горностай  полює  майже  на  всіх  дрібних  ссавців  і  птахів,  яких  він
може  спіймати,  а  також  нерідко  наважується  нападати  і  на  тварин,  біль¬
ших  за  нього.  Миші,  кроти,  хом’яки,  кролі,  жайворонки,  горобці,  голуби,
кури,  ластівки  (яких  він  витягує  з  гнізд),  змії  і  ящірки  є  його  потенційною
здобиччю,  навіть  зайці  не  застраховані  від  його  нападу.
 Час  спаровування  горностая  в  Середній  Європі  припадає  на  березень,
а  в  травні  або  в  червні  самка  народжує  від  п’яти  до  восьми  дитинчат.
Для  них  мати  звичайно  готує  м’яке  ложе  в  якій-небудь  добре  замаско¬
ваній  норі  крота  або  де-небудь  в  іншому  затишному  куточку.  Дитинчат
своїх  мати  ніжно  любить,  годує  їх  молоком,  доглядає  їх  і  грається  з  ними
до  самої  осені.  Стають  самостійними  вони  ближче  до  зими.  У  разі  за¬
грозливої  небезпеки  дбайлива  мати  переносить  весь  свій  виводок  у  зубах
до  іншого  притулку,  іноді  навіть  уплав.  Коли  молоді  тварини  підростуть,
мати  виводить  їх  на  прогулянки,  навчає  всіх  хитрощів  своєї  майстерності.
Маленькі  звірки,  у  свою  чергу,  дуже  тямущі,  і  дуже  швидко  майже  нічим
не  поступаються  дорослим.
 Ловлять  горностая  у  різноманітні  пастки,  часто  він  випадково  по¬
трапляє  в  пастки  на  щурів.  Спійманий  старий  горностай,  звичайно,  живе
недовго,  оскільки  він  так  само  дратівливий,  як  і  ласка,  не  звикає  ні  до
клітки,  ні  до  того,  хто  доглядає  його,  відмовляється  від  їжі  або  стає  таким
дратівливим,  що  через  це  гине.  Навпаки,  узятий  з  кубла  горностай  легко
приручається.
 ГОРОБЕЦЬ  ДОМАШНІЙ  (Passer  domesticus)  належить  до  родини
Ткачикові.  Характерною  рисою  горобця  є  те,  що  він  усюди  живе  в  най¬
тіснішому  сусідстві  з  людиною.  Він  населяє  і  галасливі,  багатолюдні  міс¬
та,  і  відокремлені  села,  оточені  хлібними  полями.  Кораблі  завозять  його
на  острови,  де  його  раніше  не  знали;  він  залишається  жити  на  руїнах
зруйнованих  місцевостей,  як  живий  свідок  щасливого  минулого.  Будучи
в  повному  розумінні  слова  осілим  птахом,  він  майже  не  відлітає  за  межу
того  міста  або  за  межу  тих  полів,  де  він  народився;  тільки  зрідка  він
здійснює  подорожі,  щоб  оглянути  прилеглі  до  його  батьківщини  місце¬
вості.  Ці  птахи  надзвичайно  товариські  і  розбиваються  на  пари  тільки  в
пору  насиджування  яєць;  навіть  пташенята,  які  щойно  вилетіли  з  гнізда,
негайно  ж  збираються  в  зграйки.  Згодом  до  цих  зграй  приєднуються  і
дорослі  горобці  і  живуть  одним  спільним  життям.  Поки  їдять  хліб  або
яку-небудь  зелень  на  полях,  зграї  щодня  вилітають  в  поле  шукати  корму;
взимку  горобці  влаштовують  собі  справжні  ліжка  —  легкі  і  теплі  гнізда,
в  яких  ховаються,  щоб  захиститися  від  холоду.
 ГОРОБЕЦЬ  КАМ’ЯНИЙ  (Petronia  petronia)  —  спинка  забарвлена  в
землисто-бурий  колір,  а  черевце  —  в  сірувато-білий.  Поширений  у  Пів¬
денній  Європі,  Сибіру  і  на  півночі  Африки.  Довжина  тіла  —  16  см,  розмах
крил  29,  довжина  крила  9,  а  хвоста  5,6  см.
 Він  постійно  літає  над  полями  і  рідко  опускається  на  вулиці  міст  і
сіл.  Завжди  полохливий  і  обережний;  навіть  там,  де  йому  мало  доводить¬
ся  зустрічатися  з  людиною,  він  все-таки  тримається  осторонь.  Рухами
кам’яний  горобець  істотно  відрізняється  від  своїх  родичів  —  літає  швид¬
ко,  часто  ляскаючи  крилами,  і,  перш  ніж  сісти,  ширяє  в  повітрі  з  розпро¬
стертими  крилами.  Усім  відоме  його  цвірінчання,  особливо  коли  пригріє
сонечко.
 ГОРОБЕЦЬ  ПОЛЬОВИЙ  (Passer  montanus).  На  відміну  від  нашого
горобця,  він  віддає  перевагу  відкритому  полю  і  листяному  лісу.  До  жител
людини  він  наближається  тільки  взимку.  Норовом  своїм  цей  горобець
дуже  схожий  на  свого  родича,  але  оскільки  мало  спілкується  з  людиною,
не  такий  тямущий,  як  той.  Він  часто  завдає  шкоди  полям  пшениці  і  про¬
са,  зате  не  чіпає  плодів  і  молодих  садових  рослин.

ГОРОБЦЕПОДІБНІ  ■
 153  ■
 1  —  Кам’яний  горобець
 (Petronia  petronia),
 2  —  чорногрудий  горобець
(Passer  hispaniolensis),
 3  —  польовий  горобець
(Passer  montanus),
 4  —  домашній  горобець
(Passer  domesticus)
 Найбільшої  шкоди  горобці  завдають
тим,  що  витісняють  корисних  пта¬
хів,  головним  чином  шпаків  і  си¬
ниць,  і  своєю  забіякуватістю,  своєю
неспокійною  вдачею  відохочують
співочих  птахів  відвідувати  ті  сад¬
ки,  якими  вони  заволоділи.
 ГОРОБЦЕПОДІБНІ,  ряд  Passeriformes.  Розміри  цих  птахів  колива¬
ються  набагато  більше,  ніж  в  інших  рядах.  Порівняйте,  наприклад,  роз¬
міри  чорного  ворона  і  королька.  Так  само  різноманітні  у  птахів  цього
ряду  будова  дзьоба  і  кінцівок,  крил  і  хвоста,  оперення,  а  також  забарвлен¬
ня.  Спільною  ознакою  горобцеподібних  може  вважатися  лише  невели¬
кий  дзьоб  і  відсутність  на  ньому  восковиці;  гомілка  ноги  оперена  завжди
до  плесна;  передня  частина  плесна  вкрита  досить  великими  щитками;  з
пальців  внутрішній  обернутий  назад.  Важливою  ознакою  є  також  значний
розвиток  нижньої  гортані,  про  що  свідчить  велика  кількість  м’язів.
 Найкраще  у  горобцеподібних  розвинений  зір;  слух  і  дотик,  мабуть,
також  непогані.  Вони  навчаються  впізнавати  й  оцінювати  своїх  ворогів
і  уникати  небезпек.  Багато  видів  цього  ряду  вміють  співати.
 Більшість  з  них  живиться  переважно  комахами,  личинками,  слимака¬
ми,  черв’яками;  при  цьому  вони  поїдають  також  плоди,  ягоди  і  насіння,
тому  горобцеподібних  можна  назвати  всеїдними  птахами.
 Усі  горобцеподібні,  які  мешкають  у  теплих  країнах,  взимку  далеко  не
відлітають  і  лише  мандрують  з  однієї  місцевості  в  іншу,  як  вчиняють  і  деякі
з  наших  північних  птахів.  Коли  ж  у  нас  настає  зима,  то  відлітають  більшість
комахоїдних  птахів,  але  й  багато  зерноїдних,  навіть  деякі  всеїдні.
 Гнізда  горобцеподібні  будують  неоднаково.  Кладка  складається  з  4—
12,  а  іноді  й  більше  строкатих  яєць.  Обоє  батьків  насиджують  яйця  і  ра¬
зом  годують  своїх  дитинчат.
 Горобцеподібні  поширені  по  всій
земній  кулі  і  утворюють  велику  час¬
тину  пташиної  фауни  всіх  країн  і
місцевостей;  вони  живуть  і  на  кри¬
жаних  полях  Півночі,  і  серед  висо¬
ких  гір,  і  у  спекотних  низинах  тропі¬
ків,  в  лісах  і  полях,  в  густих  очеретах
болота,  в  пустелях,  у  багатолюдних
містах  і  в  безлюдних  степах.  Не  всі
з  них  чудово  літають,  але  деякі  мо¬
жуть  позмагатися  в  цьому  з  усіма
іншими  птахами.  Майже  всі  пере¬
суваються  по  землі  легко  і  моторно,
причому  одні  ходять,  інші  пурхають,
треті  стрибають.
 ГОФЕР  (Geomys  bursarius)  належить  до  родини  Гофери  (Geomyidae)
ряду  Гризуни.  Зростом  тварина  дещо  менша  за  нашого  хом’яка,  довжина
її  (разом  із  хвостом  завдовжки  6,5  см)  дорівнює  35  см;  на  вигляд  це  щось
середнє  між  хом’яком  і  кротом.  Шерсть  його  надзвичайно  густа,  м’яка

■  154
 ■  ГРАК
 Гофер  (Geomys  bursarius)
 Гофер  поширений  у  Північній  Аме¬
риці  повсюдно  на  схід  від  Скеляс¬
тих  гір,  на  захід  від  Міссісіпі  і  між
34  і  52°  північної  широти.  Він  веде,
як  кріт,  підземне  життя,  риє  чис¬
ленні  і  досить  розгалужені  ходи  в
різних  напрямках  і  викидає  такі  ж
самі  купи  землі.  Іноді  його  підзем¬
на  робота  надає  поверхні  вигляду
зораного  поля.  Гофер  виходить  на
поверхню  землі  тільки  в  теплу  пору
року,  коли  ж  холодно,  він,  мабуть,
засинає.
 «У  садку,  в  якому  ми  помітили  де¬
кілька  свіжих  горбиків,  —  розпові¬
дає  Одюбон,  —  ми  стали  копати  по
слідах  гофера  і  таким  чином  оголили
багато  підземних  ходів  у  найрізнома¬
нітніших  напрямках.  Один  із  голов¬
них  ходів  йшов  приблизно  на  ЗО  см
під  землю,  а  в  тих  місцях,  де  пере¬
хрещувався  із  садовими  доріжками,
ще  глибше.  Ми  розглянули  весь  хід,
який  прямував  через  широку  грядку
і  дві  доріжки  до  іншої  грядки,  і  зна¬
йшли,  що  багато  рослин  були  зни¬
щені  цими  тваринами,  оскільки  вони
їли  коріння,  відгризаючи  їх  біля  са¬
мої  поверхні  землі.  Нора  закінчува¬
лася  поблизу  рослин  під  трояндовим
кущем.  Потім  ми  побачили  інший
головний  хід,  який  йшов  до  коріння
великого  бука:  тут  тварина  обгризла
всю  кору.  Купи  землі,  що  повикида¬
ли  гофери,  досягають  у  висоту  майже
30—40  см  і  розташовані  абсолютно
хаотично  то  ближче,  то  зовсім  дале¬
ко  одна  від  одної».
 Грак  —  вид  птахів,  що  належить  до
родини  Воронові  (Ворони).  Довжина
тіла  —  близько  50  см;  оперення  чорне
з  переливами.  Гніздяться  по  всій  Єв¬
ропі  й  Азії  великими  колоніями,  буду¬
ють  гнізда  на  верхівках  дерев.
 і  тонка.  Волосся  біля  кореня  сіро-блакитного  кольору,  а  на  кінчиках  —
червоного  кольору  на  верхній  половині  і  жовто-сірого  на  нижній  полови¬
ні  тіла;  хвіст  і  вкриті  обрідною  шерстю  лапи  мають  біле  забарвлення.
 Кубло,  в  якому  живе  тварина,  влаштовується  під  деревним  корінням
на  глибині  близько  1,5  метра,  хід  у  нього  спускається  гвинтоподібно,  воно
просторе,  вислане  м’якою  травою,  нагадує  дещо  кубло  білки  і  служить
тварині  для  відпочинку  і  сну.  Кубло,  в  якому  самка  наприкінці  березня
або  на  початку  квітня  народжує  5—7  дитинчат,  схоже  на  звичайне  лігво
з  тією  лиш  різницею,  що,  окрім  трави,  воно  ще  вислане  шерстю  матері.
 Геснер  виявив,  що  з  кубла  хід  веде  у  велику  нору,  яка  служить  комо¬
рою.  Вона  наповнена  корінням,  земляними  плодами  (картоплею),  горіха¬
ми  і  різним  насінням.
 По  землі  гофер  бігає  повільно,  перевалюючись  з  боку  на  бік,  ніколи
не  стрибає  і  ходить  часто  із  загнутими  кігтями  передніх  лап,  при  цьо¬
му  хвіст  волочиться  по  землі.  У  своїй  норі  він  рухається  так  само,  як  і
кріт.  Коли  їсть,  часто  сідає  на  задні  лапи,  а  передніми  тримає  їжу,  як
білки.  Спить  він,  згорнувшись  клубком,  заховавши  голову  на  грудях  між
передніми  лапами.  Відшукуючи  поживу,  він  наповняє  свої  величезні  за¬
щічні  мішки  за  допомогою  язика  і  спорожняє  їх  передніми  лапами.  Ці
защічні  мішки,  як  і  в  інших  гризунів,  ніколи  не  висять  по  боках  морди,
і  тому  зовсім  не  утруднюють  рухів  тварини.  Зібраний  запас  поживи  го¬
фер  відносить  у  свою  комору  через  прямовисний  хід,  отвір  якого  потім
закладається.
 Шкода,  заподіяна  гофером,  може  бути  дуже  значною.  За  декілька  днів
він  може  знищити  сотні  корисних  рослин,  оголяючи  їхнє  коріння,  і  спус¬
тошити  поля  у  пошуках  бульб  рослин.
 ГРАК  (Corvus  frugilequs),  четвертий  з  наших  видів  ворон,  є  ще  ко¬
риснішим,  ніж  чорна  і  сіра  ворони.  Він  відрізняється  від  своїх  родичів
більш  стрункою  статурою;  дзьоб  у  нього  дуже  видовжений;  хвіст  заокру¬
глений;  оперення  щільне,  блискуче;  передня  частина  голови  в  зрілому
віці  гола,  причому  це  є  наслідком  землекопних  робіт.  Довжина  тіла  грака
47—50  см,  розмах  крил  —  близько  100,  довжина  крила  —  35,  довжина
хвоста  —  19  см.  Оперення  старого  птаха  синьо-фіолетово-чорного  кольо¬
ру;  у  молодих  граків  воно  тьмяно-чорне.  Молоді  граки  відрізняються  від
старих  також  опереною  передньою  частиною  голови.  Поширені  граки  на
більшій  частині  європейських  рівнин  і  в  Сибіру.
 Грак  більш  товариський,  ніж  його  родичі,  і  часто  приєднується  до
галок  і  шпаків,  уникаючи,  втім,  птахів,  сильніших  за  нього.  Грак  легко
наслідує  різні  звуки,  вивчається  навіть  співати,  але  не  говорити.
 Коли  наближається  час  насиджування  яєць,  тисячі  граків  збираються
на  маленькій  ділянці,  пари  селяться  поряд;  однак  пари  сваряться  між  со¬
бою  через  будівельні  матеріали,  якьвони  безсовісно  крадуть  одне  в  одно¬
го.  Каркання  цієї  хмари  граків  замовкає  лише  тоді,  коли  самки  знесуть
свої  4—5  попелясто-сірих  яєць;  але  воно  знову  відновлюється  з  потрій¬
ною  силою,  коли  з  яєць  вилупляться  дитинчата.

ГРЕБІНЦІ  ■
 155  ■
 Відлітаючи  у  вирій,  граки  збираються  у  величезні  зграї,  і  іноді  зграя
граків,  наче  грозова  хмара,  застилає  небо,  і  краю  цієї  хмарі  не  видно.
 ГРЕБІНЦІ  (Pecten).  Лопаті  мантії  у  гребінців  вільні,  на  краях  злегка  по¬
товщені  і  мають  торочку  зі  щупалець,  між  якими  знаходиться  безліч  яскра¬
вих  блискучих  очей.  Очі  ці  неоднакових  розмірів:  одне  —  1  мм  у  діаметрі,
інші  —  набагато  менші.  Утім,  гребінці  не  можуть  бачити  здалеку.  Рухаються
вони  стрибками,  швидко  закриваючи  стулки  своєї  черепашки.
 ГРИЗЛІ  (Ursus  aretes)  —  найближчий  родич  бурого  ведмедя.  Поши¬
рений  по  всій  Північно-Східній  Америці.  Будовою  тіла  і  зовнішнім  ви¬
глядом  схожий  на  нашого  ведмедя,  але  більший,  важчий,  незграбніший
і  сильніший  за  нього.  Плечі,  горло  і  черево  вкриті  темно-коричневою,
на  кінцях  трохи  світлішою  шерстю,  яка  взагалі  на  всьому  тілі  довша,
пухнастіша  і  більш  скуйовджена,  ніж  у  бурого  ведмедя.  На  голові  вона
коротша  і  світліша.  Райдужна  оболонка  —  червонувато-коричнева.  Колір
шерсті  переходить  часто  в  залізисто-сірий  або  світло-бурий;  в  першому
випадку  вона  часто  має  сріблястий,  а  в  другому  —  золотистий  вилиск,  що
залежить  від  того,  який  колір  мають  кінчики  волосся:  сріблясто-білий  чи
жовтуватий.
 Американські  мисливці  розрізняють  тому  сірого,  бурого  і  коричнево¬
го  ведмедя  і  вважають  останнього  не  тільки  найкрасивішим,  але  й  най-
небезпечнішим  із  тварин  цього  виду.  Від  європейських  ведмедів  амери¬
канський  відрізняється  коротким  черепом,  опуклими  носовими  кістками,
широким,  плоским  лобом  і  короткими  вухами.  Хвіст  теж  коротший,  зате
білі  кігті  вражаючої  довжини  (13  см),  вони  дуже  загнуті  і  злегка  звужені
до  кінців.  Значні  розміри  гризлі  —  одна  з  відмітних  ознак  цього  ведмедя:
тоді  як  звичайний  ведмідь  тільки  у  виняткових  випадках  досягає  2,2  м
завдовжки,  гризлі  завжди  2,3,  а  нерідко  й  2,5  м  завдовжки,  і  важить  до
450  кг.  Зона  його  поширення  охоплює  захід  Північної  Америки,  південні
частини  Сполучених  Штатів  від  Скелястих  гір,  а  на  півночі  (Дакота)  —
починаючи  від  Міссурі.  Чим  ближче  на  захід,  тим  частіше  він  зустрічаєть¬
ся,  особливо  в  горах.  Південніше  з’являється  він  ще  в  гірських  регіонах
Мексики,  принаймні  до  Ялиско,  на  північ  доходить  до  Полярного  круга
і  навіть  ще  північніше.
 Способом  життя  сірий  ведмідь  дуже  схожий  на  нашого  і  також  схиль¬
ний  до  зимівлі;  тільки  під  час  ходи  сильніше  перевалюється  з  боку  на  бік
і  похитується,  і  всі  його  рухи  більш  незграбні.  Лише  дуже  молодий  вед¬
мідь  може  видиратися  на  дерева;  у  зрілому  віці  він  вже  не  в  змозі  цього
зробити.  Зате  легко  перепливає  широкі  потоки.  Цей  грізний  хижак  такий
сильний,  що  може  подолати  будь-яку  тварину  з  лісів  своєї  батьківщини.
Колись  його  описували  як  найстрашнішу  і  найлютішу  тварину,  казали,
що  він  не  боїться  людини,  а  навпаки,  йде  просто  на  неї,  хай  вона  буде
на  коні  або  пішки,  озброєна  чи  беззбройна,  розлютила  його  або  навіть
не  думала  його  зачіпати.  В  усіх  індіанських  племенах  власник  намиста  з
кігтів  і  зубів  ведмедя  має  найбільшу  шану.  Тільки  той  індіанець  має  право
носити  таке  намисто,  який  добув  його  сам,  помірявшись  силою  з  сірим
ведмедем.
 Свійські  тварини,  зачувши  його,  дуже  непокояться  в  загороді  або  в
хліву,  неначе  до  них  наближається  лев  або  тигр.  Вони  бояться  навіть  тру¬
па  гризлі  і  його  шкури.
 Сірий  ведмідь  живиться  рослинною  їжею,  охоче  їсть  ягоди,  горіхи,
коріння,  але  вбиває  також  і  тварин;  крім  того,  він,  кажуть,  майстерно  ло¬
вить  рибу.  На  Алясці,  де  його  дуже  багато  по  берегах  річок  і  по  пустинних
рівнинах,  по  болотах  і  горах,  постійно  трапляються  уторовані  ведмедями
стежини.  Напрямок  цих  стежин  так  майстерно  вибраний,  що  варто  піти
ними,  якщо  ви  хочете  знайти  найближчий  шлях  між  двома  точками  на
місцевості.
 Молоді  гризлі  приручаються  легко  і,  подібно  до  нашого  звичайного
ведмедя,  бувають,  хоч  на  деякий  час,  покірливими  і  веселими  тваринами.
Хутро  ведмежати,  незважаючи  на  довжину  і  густоту,  таке  ніжне  і  красиве,
що  надає  маленькій  тварині  вельми  ошатного  вигляду.
 Гребінці  —  дуже  Цінні  їстівні  дво¬
стулкові  молюски  з  родини  Pectini-
dae,  які  живуть  на  піщаних  грунтах
більшості  морів.  Дві  стулки  чере¬
пашки  мають  хвилясті  або  зубчасті
краї‘  які  прикривають  безліч  крихіт¬
них  очок  і  щупалець,  що  знаходяться
по  краях  мантії.  Якщо  за  допомогою
цих  органів  чуття  гребінець  знаходить
хижака,  наприклад,  морську  зірку,  він
починає  ляскати  стулками,  викидаю¬
чи  при  цьому  воду,  і  «відстрибує»  в
безпечне  місце.  Як  і  всі  двостулкові
молюски,  гребінці  —  фільтратори.
 «На  стрімких  скелястих  схилах
західної  берегової  смуги  прото¬
ки  Кука,  —  пише  Еліот,  —  можна
іноді  побачити  цілі  групи  по  20—
30  особин  цих  незграбних  тварин,
що  відшукують  там  ягоди  і  корін¬
ня.  Але  їхнє  хутро  невисоко  ціну¬
ється,  тому  що  воно  грубе,  нерівне
й  обрідне.  Оскільки  гризлі  люті,  на
них  мало  полюють,  за  винятком  ін¬
діанців,  які  їх  вельми  вшановують  і
мають  звичай  перед  тим,  як  убити
ведмедя,  звертатися  до  нього  з  хва¬
лебною  промовою.  Оскільки  корін¬
ні  мешканці  бояться  ходити  там,  де
ще  діють  вулканічні  сили,  то  місце¬
вості  побіля  кратерів,  гарячих  дже¬
рел,  згаслих  вулканів  є  для  диких
звірів,  особливо  для  ведмедів,  най¬
безпечнішими  притулками,  бо  вони
цілком  упевнені,  що  люди  не  ста¬
нуть  їх  там  турбувати».

*  156
 ■  ГРИЗУНИ
 Гризуни  —  представники  великого
ряду  Ссавці  (Rodentia),  що  налічує
близько  1700  видів.  Лише  небагато
з  них  більші  за  білку,  хоча  найбіль¬
ший  гризун  —  південноамериканська
водосвинка  (капібара)  —  розміром  з
вівцю.  Гризуни  —  примітивні  ссавці,
що  будовою  тіла  не  дуже  відрізня¬
ються  від  перших  ссавців.  Поширені
в  усіх  частинах  світу,  за  винятком
Антарктики,  і  є  в  основному  на¬
земними  тваринами,  хоча  є  й  водя¬
ні,  наприклад  бобри.  Багато  які  з  них
мають  велике  економічне  значення,
оскільки  є  шкідниками  сільськогоспо¬
дарських  культур.  Деякі  види  ожи¬
ває  в  їжу  людина,  особливо  в  тропі¬
ках.  Мають  одну  пару  середніх  різців
у  кожній  щелепі.
 ГРИЗУНИ,  ряд  Rodentia.  Для  представників  цього  ряду  характерна
наявність  двох  різців  у  кожній  із  двох  щелеп.  Тулуб  у  більшості  випадків
циліндричний  і  спирається  на  низькі  кінцівки,  з  яких  задні  звичайно  дов¬
ші  за  передні.  Голова  розташована  на  короткій,  товстій  шиї,  очі  великі,
губи  м’ясисті,  з  вусами,  надзвичайно  рухливі  і  спереду  роздвоєні.  Передні
кінцівки  звичайно  мають  чотири,  а  задні  —  п’ять  пальців  з  міцними  кіг¬
тями;  пальці  можуть  бути  з’єднані  між  собою  плавальною  перетинкою.
Шерсть,  що  вкриває  тіло,  майже  завжди  однакової  довжини,  тільки  в
окремих  випадках  подовжена  на  кінцях  вух  у  вигляді  китичок  або  згущу¬
ється  на  хвості.
 Різці  значно  більші  за  решту  зубів,  усі  чотири  дугоподібно  загнуті,  з
широким  загостреним  або  долотоподібним  ріжучим  краєм,  біля  коріння
три-  або  чотиригранні,  гладкі  або  борозенчасті,  білі  або  жовтуваті,  навіть
червоні.  Зовнішня  або  передня  їхня  поверхня  вкрита  твердою,  як  сталь,
емаллю,  з  якої  складаються  також  гострі  віночки  або  широкі  ріжучі  краї
зубів;  решта  зуба  складається  із  зубної  речовини.  Органи  чуття  в  більшос¬
ті  випадків  добре  розвинені.
 Гризуни  поширені  повсюдно  і  в  будь-якому  кліматі.  Більшість  із  них
живе  на  деревах,  багато  які  на  землі,  одні  мешкають  у  воді,  інші  —  в
підземних,  виритих  ними  самими  норах,  деякі  —  в  чагарниках  або  ж  в
чистому  полі.  Багато  які  з  гризунів  живуть  парами,  деякі  сім’ями,  а  іноді
й  цілими  зграями;  вони  добре  уживаються  з  іншими  тваринами,  хоча  й
не  дружать  з  ними.
 Усі  гризуни  живляться  в  основному  рослинною  їжею.  Багато  хто  вжи¬
ває  і  тваринну  їжу,  перетворюючись  на  справжніх  усеїдних  тварин.  Ті  з
них,  які  не  здатні  здійснювати  великі  подорожі  або  боротися  з  суворими
зимами,  збирають  запаси  і  складають  їх  у  підземних  норах.
 Попри  свої  невеликі  розміри,  значення  гризунів  у  природі  дуже  ве¬
лике;  для  нас  вони  є  найнебезпечнішими  шкідниками.  Якби  у  них  не
було,  у  свою  чергу,  безлічі  ворогів  і  якби  вони  поголовно  не  хворіли,  то
спустошили  б  усю  землю.  Безперервна  винищувальна  війна,  яка  ведеться
проти  них,  врівноважується  їхньою  плодючістю.  Пара  деяких  видів  гризу¬
нів  протягом  одного  року  може  дати  до  тисячі  особин  потомства.
 ГРИМУЧНИК  СТРАШНИЙ  (Crotalus  durissus),  або  каскцвела.  Найго¬
ловнішою  її  відмітною  ознакою  є  брязкальця,  тобто  рогові  кільця  у  формі
конуса,  розташовані  одне  за  одним  на  кінці  хвоста.  Кільця  ці  утворюють
залишки  шкіри,  яку  змії  скидають  під  мас  линяння,  тому  чим  старша
змія,  тим  більше  у  неї  кілець.  Основний  колір  ісмііи-сірий,  злсіка  ко¬
ричневий,  на  тілі  розкидані  неправильної  форми  ...  плями  і  чорні  по¬
перечні  смужки;  черево  яскраво  >*сно-жовтого  кольору,  з  темними  нитка¬
ми;  середні  розміри  змії  —  близько  0,5  м,  трандяюіьоі  самки  (які  взагалі
більші  за  самців)  до  2  м.  На  початку  XVIII  ст.  ін  змп  оудп  лу  ке  численні
в  Північній  Америці,  але  поступово  їхня  кількість  зменшувалася,  у  міру
розвитку  рільництва.
 Гримучі  змії  живуть  переважно  в  скелястих  порослих  кушами  місце¬
востях,  але  не  дуже  віддаляються  від  річок  або  с.румків  і  родючих  долин.
Змін  ця  дуже  чутлива  до  змін  температури  і  може  декілька  разів  на  день
міняти  ероє  місцеперебування.  Вранці  вона  повзає  по  траві  і  немов  купа¬
ється  в  росі;  до  полудня  вона  лежить  на  піску  або  на  розпеченому  камінні
і  гріється,  а  в  спекотні  години  шукає  прохолоди  в  тінистих  місцях.  На
зиму  впадає  в  сплячку,  але  теплими  зимовими  днями  часто  прокидається
і  виходить  зі  свого  сховку.
 Із  цього  привбДу  Одюбон  розповідає  ось  що.
 «Одного  разу  взимку  я  з  декількома  знайомими  вирушив  полювати  на
качок;  близько  полудня  ми  запалили  багаття  на  березі  одною  озера  і
почали  обскубувати  качок;  один  із  моїх  товаришів  хотів  притягти  до
багаття  товсту  колоду,  то  лежала  неподалік,  і  під  нею  знайшов  за¬
ціпенілу,  тверду,  як  палиця,  іримучу  змію.  Я  узяв  її  і  поклав  у  чохол
від  рушниці,  що  висів  у  мене  за  спиною.  Трохи  згодом,  коли  качки
паші  вже  смажилися,  я  почув  позаду  себе  якесь  шелестіння  і  помітив,
що  щось  ворушиться,  (  початку  я  подумав,  що  це  рухається  якась

ГРИНДА  ЗВИЧАЙНА
 157
 з  недобитих  качок,  як  раптом  мені  спало  на  думку,  що  то  —  та  небез¬
печна  тварина,  яка  була  в  мене  за  спиною.  Я  схопив  чохол  і  далеко
відкинув  його  від  себе.  Виявилося,  що  змія  дійсно  ожила,  виповзла  з
чохла  і  приготувалася  до  нападу.  Але  оскільки  тепер  вона  була  далеко
від  багаття,  то  холод  скоро  знову  «приспав»  її.  Ми  узяли  її  з  собою  і
дорогою  ще  кілька  разів  будили  так  само,  підносячи  до  вогню».
 За  відгуками  спостерігачів,  гримуча  змія  дуже  ледача  і  частково  навіть
добродушна.  Вона  ніколи  сама  не  нападає,  якщо  її  не  дратувати.
 Укуси  гримучої  змії  дуже  небезпечні,  оскільки  вона  може  прокусити
своїми  великими  і  гострими  зубами  навіть  найцупкіший  одяг  і  товсту
шкіру;  товсту  палицю,  підставлену  їй,  вона  прокушує  наскрізь.  Дія  отрути
дуже  сильна  і  смертельна  не  тільки  для  людини,  але  й  для  великих  тва¬
рин,  як,  наприклад,  бик  і  кінь.  Дивовижно  те,  що  свині  не  бояться  цих
змій,  винищуючи  їх  у  великій  кількості.
 ГРИНДА  ЗВИЧАЙНА,  або  кулястоголовий  дельфін  (Globicephalus  те-
Іаепа),  належить  до  родини  Дельфіни,  головні  ознаки  якої  такі:  голова
куляста,  зверху  наче  розпухла,  ласти  знаходяться  дуже  низько  і  мають  ви¬
гляд  серпів,  спинний  плавець  підноситься  на  середині  тіла,  міжщелепні
кістки  дуже  широкі  і  прикривають  собою  верхньощелепні.  Тулуб  не  ве¬
ретеноподібний,  як  у  більшості  інших  видів,  а  стиснутий  з  боків,  спина,
від  голови  до  початку  хвостового  плавця,  утворює  майже  пряму  лінію,
яка  стрімко  сходить  вниз  до  хвоста;  черево,  особливо  в  передній  частині,
дуже  опукле;  бічні  лінії  тіла  мають  форму  пологих  дуг,  що  зближуються
біля  хвоста.  Досить  високий  спинний  плавець  на  початку  широкий,  пе¬
редній  бік  його  внизу  майже  прямий,  а  вгорі  заломлюється  дугою,  задня
його  частина  має  досить  глибоку  вирізку.  Ласти  прикріплені  близько  біля
голови,  на  початку  дуже  звужені,  зовнішній  край  їх  утворює  правильну
дугу,  кінці  загострені,  задня  частина  утворює  спочатку  заокруглений  ви¬
ступ,  а  потім  серпоподібно  вигнута  до  кінця,  тому  ласт  набуває  форми
короткої  коси.  Досить  великий  двосторонній  хвостовий  плавець  зовні
заокруглений,  а  ззаду  має  посередині  глибоку  вирізку.  Маленькі  очі  ле¬
жать  над  кутом  рота;  півмісяцеве  дихальце  розташоване  на  одній  восьмій
частині  довжини  тіла,  рахуючи  спереду.  Рот  являє  собою  щілину,  роз¬
ташовану  навскоси,  спереду  назад;  на  кожній  щелепі,  в  досить  великих
проміжках,  знаходиться  12—14  великих  і  товстих  конусоподібних  зубів,
гострі  кінчики  яких  спрямовані  назад  і  всередину;  зуби  ці  збільшуються
у  довжину  і  товщину  спереду  назад,  і  при  закритих  щелепах  верхні  зуби
розташовуються  в  проміжках  між  нижніми.  Зуби  ці,  проте,  видаються  із
шелеп  більш  як  на  один  сантиметр  і,  мабуть,  не  дуже  міцні,  оскільки  не
тільки  легко  стираються,  але  у  дорослих  тварин  часто  зовсім  випадають.
Гола,  гладенька  шкіра  зверху  чорного  кольору,  а  знизу  —  сірувато-чорно-
го,  але  на  горлі  майже  завжди  є  широка  біла  серцеподібна  пляма,  кінчик
якої  спрямований  назад;  іноді  в  деяких  особин  пляма  ця  перетворюється
на  вузьку  смужку,  яка  тягнеться  по  животу  майже  до  анального  отвору.
Дуже  старі  самці  досягають  6—7  м  завдовжки,  але  більшість  на  1  —  1,5  м
менші.  У  гринд,  що  досягають  6  м  завдовжки,  окружність  тіла  в  найтов-
щому  місці  буває  до  3  м,  довжина  ласта  —  1,6  м,  ширина  ласта  —  50  см,
висота  спинного  плавця  —  1,3  м,  ширина  хвостового  —  1,8  м.
 Пожива  гринд  складається  головним  чином  з  каракатиць,  але  в  шлун¬
ку  вбитих  гринд  знаходили  також  і  дрібні  види  тріски,  оселедців,  інших
маленьких  риб,  м’якотілих  та  інших  подібних  тварин.  Спаровування  від¬
бувається  не  в  певні  місяці,  а  будь-якої  пори  року.  В  північних  морях
більшість  дитинчат  народжується,  ймовірно,  в  кінці  літа,  оскільки  пізньої
осені  і  в  січні  часто  можна  побачити  самок,  що  годують  сисунців.  Проте
для  Тихого  океану  це  не  характерно.  А  в  Південному  океані  серед  зими
можна  побачити  лише  напівдорослих  дитинчат.  Мати  піклується  про  своє
дитинча  так  само,  як  і  інші  самки  китів.
 ГРИФ  ВУХАТИЙ  АФРИКАНСЬКИЙ  (Torgos  trcicheliotus)  належить  до
родини  Яструбині.  Має  дуже  великий  і  сильний  дзьоб,  високі  кінцівки,
великі,  широкі,  але  дещо  заокруглені  крила,  відносно  короткий  хвіст  і
 Жодна  китоподібна  тварина  не  ви¬
кидається  на  берег  так  часто  і  в  та¬
кій  великій  кількості,  як  гринда;
можна  з  деякою  упевненістю  сказа¬
ти,  що  ці  тварини  набагато  частіше
вмирають  на  суші,  ніж  у  воді.  На
Шотландських  островах  1779  року
потрапило  на  берег  ціле  стадо  з  200
особин,  а  1805  року  —  з  300.
 Місцепроживанням  гринд  слід  вва¬
жати  Північний  Льодовитий  океан
і  північну  частину  Тихого  океану.
Гринди  люблять  жити  групами,  а
іноді  й  великими  зграями,  що  скла¬
даються  з  10—20,  а  іноді  й  до  1000
особин;  ватажками  таких  зграй  є,
мабуть,  старі,  досвідчені  самці.  За
словами  Пехуель-Леше,  вони  пла¬
вають  на  зразок  інших  дельфінів,
немов  перекидаючись  після  кожно¬
го  вдиху;  вони  з’являються  на  по¬
верхні  води  8—10  разів  підряд  за
короткий  строк,  випускаючи  при
цьому  з  сильним  шумом  тонкий
фонтан  води  близько  І  м  заввишки.
Коли  вони  плавають  дуже  швидко,
то  так  висовуються  з  води,  що  вид¬
но  всю  голову  і  навіть  більшу  час¬
тину  тулуба.

158
 ГРИФ  ВУХАТИЙ  ІНДІЙСЬКИЙ
 Гриф  вухатий  африканський  поши¬
рений  від  Верхнього  Єгипту  по  всій
Африці,  а  у  високих  горах  підійма¬
ється  на  висоту  до  4000  м.  Трапля¬
ється  рідше  за  своїх  родичів.  Живить¬
ся  майже  завжди  великими  дохлими
тваринами.  Не  такий  довірливий,  як
трохи  менший  чорний  гриф.  Зна¬
ходить  падло  і  проганяє  всіх  інших
грифів,  за  винятком,  можливо,  си¬
пів,  які  дуже  кусаються.
 Серед  всіх  своїх  родичів  вухатий  гриф
відзначається  ненажерливістю.  Чоти¬
ри  вухатих  грифи  протягом  5  хвилин
з’їдають  начисто,  за  винятком  чере¬
па  і  кісток  ніг,  найбільшого  собаку.
Після  кожного  бенкету  індійський
вухатий  гриф  летить  до  найближчо¬
го  водопою,  п’є  і  чистить  своє  пір’я,
відпочиває,  причому,  як  курка,  ля¬
гає  в  пісок  і  з  насолодою  гріється  на
сонечку.  Він  не  завжди  вибирає  ви¬
сокі  дерева  для  нічлігу.  Задовольня¬
ється  навіть  кущем  мімози  заввиш¬
ки  3  м.  Тут  він  сидить,  тримаючись
дуже  прямо,  втягнувши  голову.
 своєрідне  оперення.  Пера  верхньої  частини  тіла  такі  ж  самі,  як  і  в  інших
великих  грифів;  нижню  ж  частину  тіла  вкриває  густий,  досить  довгий  пух
сірувато-білого  кольору,  з  якого  стирчать  окремі  довгі  та  вузькі  шаблепо¬
дібні  пера.  На  стегнах  і  литках  також  є  лише  поодинокі  маленькі  пір’їнки
звичайної  будови;  ці  частини  тіла  також  вкриті  пухом,  який  відрізняється
від  грудного  пуху  більшою  довжиною  і  жовтувато-сірим  кольором.  Голова,
половина  зашийка  і  вся  передня  частина  шиї  —  голі.  Підборіддя  вкрите
перами  у  вигляді  волосся.  Самець  сягає  1—1,05  м  завдовжки,  розмах  крил
2,7—2,8  м,  довжина  крила  69—72  см,  довжина  хвоста  34—36  см.  Самка
значно  більша.  Переважне  забарвлення  оперення  —  жовтувато-сіро-буре;
махові  та  рульові  пера  темніші,  великі  покривні  пера  крил  мають  трохи
світлішу  облямівку.  На  потилиці  і  зашийку  дуже  часто  ростуть  світло-
жовтувато-сірі  і  жовтувато-білі  пера.
 ГРИФ  ВУХАТИЙ  ІНДІЙСЬКИЙ  (Sarcogyps  calvus)  належить  до  ро¬
дини  Яструбині.  Його  довжина  —  91  см,  довжина  крила  —  60,  довжина
хвоста  —  25  см;  отже,  цей  птах  значно  менший  від  африканського  вуха¬
того  грифа.  Поширений  цей  птах  по  всій  Індії  до  Бірми.
 ГРИФ  ЧОРНИЙ  (Aegypius  monachus)  належить  до  родини  Яструбині.
Це  найбільший  європейський  птах.  Довжина  самця  доходить  до  1,1  м,
розмах  крил  —  2,22  м,  довжина  крила  —  76  см,  довжина  хвоста  —  40  см.
Самка  довша  на  4—6  см,  і  розмах  її  крил  більший  на  6—9  см.  Оперен¬
ня  темно-буре,  очі  бурі.  Дзьоб  блакитний,  місцями  червонуватий,  потім
яскраво-фіолетовий,  а  на  кінці  синій.  Кінцівки  кольору  сирого  м’яса,  з
фіолетовим  вилиском.  Шия  там,  де  не  вкрита  пір’ям,  світлого  свинцевого
кольору,  голі  кільця  навколо  очей  фіолетові.  Молоді  птахи  майже  чорні.
 «Чорний  гриф,  —  розповідає  мій  брат,  —  гніздиться  в  Іспанії,  пере¬
важно  тільки  на  деревах.  Його  велике  гніздо  стоїть  або  на  товстому

ГУАНАКО  ■
 159  ■
 суку  сосни,  або  на  широкій  густій  верхівці  вічнозеленого  дуба,  іноді
не  вище  3—4  м  над  землею.  Основа  його  складається  з  палиць  за¬
втовшки  з  людську  руку;  за  нею  йде  шар  тонших  лозин,  і  лише  по¬
тім  влаштовується  плоске  поглиблення  гнізда  з  тонкого  сухого  хмизу.
 У  гнізді  наприкінці  лютого  знаходять  одне  біле  яйце  з  товстою  шкара¬
лупою;  довжина  його  дорівнює  85,  а  ширина  —  68  мм.  Пташеня,  що
вилупилося,  укрите  густим,  м’яким  білим  пухом  і  раніш  як  за  чотири
місяці  не  вилітає  з  гнізда.  Батьки  дбайливо  годують  його  падлом».
 ГУАНАКО  (Lama  guanicoe)  належить  до  родини  Верблюжі  ряду  Мозо-
лястоногі.  У  дорослих  тварин  загальна  довжина  тіла  дорівнює  2,25  м,  при¬
чому  довжина  хвоста  —  близько  24  см,  а  висота  в  холці  —  1,15  м.  Голова
знаходиться  на  висоті  1,6  м.  Самка  менша  на  зріст,  але  своїм  виглядом
і  забарвленням  цілком  схожа  на  самця.  Тулуб  гуанако  досить  короткий,
біля  грудей  і  плечей  він  вищий  і  ширший,  а  ззаду  вужчий.  Шия  довга,
тонка,  струнка  і  дещо  заломлена  вперед.  Голова  довга  і  стиснена  з  боків,
морда  мало  звужується  і  на  кінці  тупа,  верхня  губа  видається  вперед,
глибоко  роздвоєна,  вкрита  обрідним  волоссям  і  дуже  рухлива.  Перенісся
вкрите  волоссям,  а  довгі  вузькі  ніздрі  можуть  закриватися;  вуха  завдовжки
приблизно  як  половина  голови,  дуже  рухливі.  Очі  досить  великі  та  жва¬
ві,  зіниці  у  них  поперечні.  Ноги  високі  та  стрункі,  частини  пальців,  що
торкаються  землі,  досить  довгі  і  роздвоєні  до  половини;  на  їхніх  кінцях
помітні  невеликі  вузькі  і  гострі  копитця,  які  дещо  заломлені  убік;  ниж¬
ній  бік  пальців  вкритий  великими  мозолями.  На  суглобах  передніх  ніг
мозолів  немає.  Хвіст,  який  тварина  на  ходу  завжди  підімає,  дуже  корот¬
кий,  біля  своєї  основи  густо  вкритий  шерстю,  а  на  кінчику  майже  голий.
Вим’я  самки  має  чотири  соски.  Все  тіло  вкрите  довгою,  густою  і  хвиляс¬
тою  шерстю,  яка  має  брудний  буро-рудий  колір;  середина  грудей,  черева,
внутрішній  бік  кінцівок  і  місце  під  хвостом  білі.  Райдужна  оболонка  очей
темно-бура,  вії  чорні,  а  копита  чорнувато-сірі.
 Живуть  вони  групами  і  невеликими  стадами.  Мейєн  бачив  стада  від
7  до  100  голів.  Стадо  складається  переважно  із  самок  і  одного  сильного
самця,  який  допускає  у  своє  стадо  тільки  молодих,  не  зовсім  дорослих
тварин  своєї  статі.  Коли  молодь  досягає  певного  віку,  то  починаються
бійки,  і  слабкі  самці  змушені  відділитися  й  утворити  окремі  стада  з  мо¬
лодими  самками.  Удень  гуанако  переходять  з  однієї  долини  в  іншу,  па¬
сучись  майже  безупинно,  вночі  вони  ніколи  не  їдять.  До  водопою  ходять
вранці  та  ввечері,  солону  воду  п’ють  так  само  охоче,  а  може,  навіть  і
охочіше,  ніж  прісну.  Живляться  переважно  соковитими  травами,  а  у  разі
потреби  —  мохом.  У  гуанако  є  дуже  дивна  звичка,  як  у  деяких  антилоп,
випускати  кізяки  в  одну  загальну  купу  і  лише  тоді  починати  класти  іншу,
коли  перша  досягла  значного  об’єму.  Індіанці  добре  користуються  цими
купами;  вони  використовують  кізяки  гуанако  як  паливо  і  позбавлені  не¬
обхідності  збирати  його.
 Усі  рухи  гуанако  швидкі,  хоча  не  такі  швидкі,  як  можна  було  б  при¬
пустити.  Тварини  ці  біжать  короткою,  розвалькуватою  інохіддю.  Гуанако
чудово  лазять  по  горах.
 Час  спаровування  буває  в  серпні  і  вересні.  Самці  в  цей  час  запекло
б’ються  за  право  першості  в  стаді.  Суперники  нападають  один  на  одного
з  великою  люттю  і  страшним  криком,  кусаються,  брикаються,  ганяються
один  за  одним  і  прагнуть  збити  суперника  з  ніг  і  навіть  скинути  його  з
кручі.  Після  10—11-місячної  вагітності  самка  народжує  цілком  розвинене
дитинча,  очі  в  якого  вже  відкриті  і  все  тіло  вкрите  шерстю.  Мати  годує
його  протягом  чотирьох  місяців  і  уважно  доглядає  за  ним.
 Іноді  окремі  гуанако  приєднуються  до  стад  лам  і  вікуній,  не  змішую¬
чись,  проте,  з  ними;  але  гуанако  й  альпаки  дуже  часто  пасуться  разом  на
гірських  лугах.
 Гуанако  захищається  від  нападу  інших  тварин,  брикаючись  і  кусаю¬
чись,  але  від  небезпечних  ворогів  він  боязко  тікає,  не  думаючи  про  за¬
хист.  Людина  завжди  була  і  буде  найстрашнішим  ворогом  цих  тварин.  На
південноамериканських  рівнинах  і  в  горах  гуанако  часто  ловлять  живцем,
щоб  їх  приручити.  Ручні  гуанако,  на  зразок  свійських  лам,  пасуться  біля
будинку  і  надвечір  самі  повертаються  додому.
 Гриф  чорний  поширений  в  Іспанії,
на  Сардинії  і  на  всіх  гірських  хреб¬
тах  Балканського  півострова,  а  та¬
кож  у  Словенії,  в  країнах  Серед¬
нього  Дунаю  і  навіть  аж  до  Карпат
як  птах,  що  там  гніздиться.  Звідти
він  поширюється  на  велику  части¬
ну  Азії  до  Китаю  та  Індії.
 Гуанако  поширені  майже  по  всіх
Кордильєрах,  від  вкритих  лісами
островів  Вогненної  Землі  до  пів¬
нічного  Перу.  Особливо  часто  вони
трапляються  у  південних  частинах
цього  гірського  пасма,  а  в  населе¬
них  місцевостях  їхня  кількість  че¬
рез  постійні  переслідування  значно
зменшилася.  Гуанако  віддають  пе¬
ревагу  гірським  висотам,  але  жи¬
вуть  і  на  рівнинах.  Навесні  і  в  той
час,  коли  в  горах  є  молода  трава,
тварини  ці  підіймаються  до  межі
вічних  снігів,  а  на  початку  сухої
пори  року  спускаються  в  плодонос¬
ні  долини.  Вони  уникають  високих
місць,  вкритих  снігом,  а  в  долинах
вибирають  найбагатші  пасовища.
 Одомашнення  лам  почалося  4—5  тис.
років  тому  в  районі  оз.  Тітікака,  на
території  нинішніх  Перу  і  Болівії.
 Як  і  верблюди,  всі  лами  пересува¬
ються  інохіддю,  швидкість  гуанако
досягає  50  км/год.
 По  Панамському  перешийку  нащад¬
ки  деяких  стародавніх  предків  верб¬
людів  Північної  Америки  пройшли  до
Південної  Америки,  і  тут  від  них  піш¬
ли  чотири  види  безгорбих  «верблюдів»,
а  точніше,  чотири  види  з  родини  Мо-
золястоногі:  лами,  гуанако,  альпаки  і
вікуньї.

■  160
 ■  ГУАР
 Хоча  гуар  досить  поширений  у  Пів¬
денній  Америці  і  поодинці  зустріча¬
ється  в  багатьох  місцевостях  Бра¬
зилії,  Парагваю  /  Аргентинської
республіки,  через  свою  обережність
і  боязкість  тримається  далеко  від
людських  жител,  і  тому  його  можна
рідко  побачити.
 Мешканець  темних  печер  жирний
дрімлюга  (Steatornis  caripensis)  забез¬
печує  собі  цілковитий  захист  від  хи¬
жаків.  Його  таємничі  крики  і  черво¬
ні  очі,  які  блищать  у  світлі  ліхтаря,
пояснюють  його  місцеву  назву  —
«маленький  диявол».
 Гуахаро  —  птах  із  родини  Жиряки.
Довжина  тіла  досягає  55  см.  Поши¬
рений  у  північній  частині  Південної
Америки  і  на  о.  Тринідад.  Гніздяться
в  печерах  великими  колоніями.
 Губки  —  2500  видів  тварин,  об'єд¬
наних  у  тип  Porifera.  У  губок  немає
рота,  травної  порожнини,  нервів,
м  'язів,  рухів  і  справжньої  поведінки.
Проте  це  багатоклітинні  організми,
часто  досить  специфічного  вигляду  і
організації.  За  винятком  150  прісно¬
водних  видів,  губки  —  морські  твари¬
ни.  Більшість  губок  утворює  невели¬
кі,  нерегулярні  кіркоподібні  скупчення
на  скелях,  деякі  з  них  досягають  1  м
в  діаметрі.  Вони  можуть  мати  най¬
різноманітніше  забарвлення.
 ГУАР,  або  вовк  гривастий  (Chrysocyon  brachyurus),  схожий,  за  словами
Бурмейстера,  на  нашого  вовка,  але  має  тонший  тулуб,  кінцівки  у  нього
вищі,  морда  тонша,  груди  вужчі,  хвіст  коротший.  Шерсть  у  нього  також
дуже  своєрідна.  На  морді  і  на  лапах,  за  описом  Бурмейстера,  вона  дуже
коротка,  але  довжина  її  поступово  збільшується,  а  на  потилиці  і  спині
вона  досягає  найбільшої  довжини  (близько  13  см),  утворюючи  справжню
гриву,  яка  під  час  нападів  гніву  або  при  збудженні  наїжачується.  Грива  ця
яскраво-коричневого  кольору,  до  середини  спини  стає  дещо  темнішою,
а  до  живота  —  світлішою  і  жовтішою.  Морда  бурого  кольору,  голий  ніс
чорний,  верхня  частина  голови  світліша,  вуха  зовні  рудувато-бурі,  а  все¬
редині  жовтувато-білі.  На  потилиці  помітна  велика  темно-бура  пляма,
що  тягнеться  до  спини;  лапи  спереду  чорні,  а  ззаду  бурі,  ступні  майже
білі.  Хвіст  зверху  червонувато-бурий,  а  знизу  жовтуватий.  Довжина  тулуба
разом  з  головою  1,25—1,3  м,  хвіст  —  40  см,  а  висота  в  загривку  —  70  см.
 За  свідченнями  принца  фон  Віда,  гуар  удень  ховається  в  невеликих
чагарниках  степових  місцевостей  усередині  країни;  вночі  ж,  а  в  ненасе-
лених  місцевостях  навіть  увечері,  він  полює  на  здобич  і  видає  своє  гучне,
далеко  чутне  завивання.  Увечері  він  нишпорить  в  болотистих  місцях  у
пошуках  диких  морських  свинок.  Високі  кінцівки  дають  йому  можливість
оглядати  великий  простір  і  здійснювати  такі  великі  стрибки,  що  дрібним
тваринам  від  нього  врятуватися  важко.
 ГУАХАРО,  або  дрімлюга  жирний  (Steatornis  caripensis),  належить  до
родини  Гуахаро.  Досягає  завдовжки  55  см  при  удвічі  більшому  розмаху
крил.  Тулуб  його  дуже  стрункий,  голова  широка;  дзьоб  скоріше  довгий,
ніж  широкий,  і  не  прикритий  пір’ям,  загнутий,  кінець  його  дуже  заломле¬
ний  вниз  і  має  по  краях  щербини.  Кінцівки  дуже  сильні,  плесно  коротке
і  голе,  без  щитків;  крила  дуже  довгі.  Хвіст  набагато  коротший  за  крила,
дуже  заокруглений  і  складається  з  жорстких,  на  кінці  широких,  пер.  Ре¬
шта  оперення  тверда  і  жорстка;  на  вуздечці  утворюються  довгі  щетини,
які  стирчать  вище  дзьоба,  так  що  лицьова  частина,  як  у  сов,  оточена  ві¬
ночком  з  пер.  Повіки  також  мають  маленькі  щетинки,  які  прикривають
великі  напівкруглі  очі.  Під  шкірою  лежить  шар  жиру,  який  так  щільно
оточує  нутрощі,  що  вони  немов  плавають  у  ньому.  Оперення  красиво¬
го  каштаново-бурого  кольору.  Очі  темно-бурі,  дзьоб  червонувато-бурий,
ноги  жовто-бурі.  Особини  обох  статей  не  відрізняються  одна  від  одної
забарвленням.
 Птахи  ці  цілими  тисячами  туляться  в  живописних,  важко  доступних
печерах,  розташованих  поблизу  струмків.  Під  склепінням  цих  печер  вони
зчиняють  такий  галас,  який  можна  порівняти  лише  з  карканням  цілої
зграї  наших  ворон.  З  настанням  ночі  гуахаро  залишають  печеру,  особливо
при  місячному  світлі.
 Пожива  гуахаро,  без  сумніву,  складається  з  плодів,  насіння  яких  вони
не  відригують,  а  виділяють  разом  із  послідом.  Навколо  гнізда  від  нена¬
жерливих  пташенят  поступово  нагромаджуються  цілі  купи  посліду  і  зерен,
які  іноді  досягають  25  см  заввишки  і  скидаються  тоді  на  стінки  великої
посудини.  З  глини  і  подібних  речовин  гуахаро  ніколи  не  будує  свого  гніз¬
да.  Білі,  грушоподібні  яйця  він  кладе  без  жодної  підстилки  просто  в  роз¬
колинах  скель.  Самці  та  самки  насиджують  яйця  поперемінно.  їхня  нена¬
жерливість  просто  дивовижна.  У  збудженому  стані  вони  нападають  один
на  одного,  хапають  дзьобом  все,  що  трапиться  поблизу,  навіть  власні  ноги
і  крила,  і  дуже  неохоче  залишають  схоплене.  Пташенята  абсолютно  без¬
порадні  і  до  того  жирні,  що  схожі  на  безформні  грудки  жиру.
 ГУБКИ  (Spongiae).  Тіло  їхнє  має  вигляд  безформної  грудки.  Те,  що  ми
звичайно  називаємо  губкою,  є  лише  скелетом  тварини.  Скелет  складається
з  поруватої  рогової  речовини  (спонгіту),  яка  за  своїм  складом  схожа  на
хітин,  що  з  нього  побудовані  покриви  комах.  Скелет  губок  являє  собою
сплетіння  волокон  із  спонгіну,  а  зовні  все  тіло  здебільшого  вкрите  слизо¬
вою,  іноді  дещо  щільнішою  оболонкою.  Численні  пори,  якими  всіяне  все
тіло  губки,  ведуть  у  вузькі  канальці,  які,  з’єднуючись  між  собою,  утворю¬
ють  канали  більших  розмірів,  а  місцями  розширяються  в  різноманітні  по¬
рожнини.  Як  канальці,  так  і  порожнини  вистелені  шаром  плоских  клітин

ГУБОНОГІ  ■
 161  ■
 (плоским  епітелієм),  але  в  деяких  місцях  на  цій  поверхні  клітини  мають
іншу  форму;  вони  випинаються  у  вигляді  дрібних,  помітних  тільки  під  мі¬
кроскопом  горбиків  і  оточені  воронкою  або  комірцем,  а  на  своїй  вершині
мають  довгий  джгутик,  здатний  рухатися.  Для  життя  губок  ці  клітини  ма¬
ють  величезне  значення.  Усі  джгутики  безупинно  рухаються  в  один  бік  і
таким  чином  здійснюють  постійний  струмінь  води  в  канальцях.  При  цьому
тварина  одержує  і  кисень  для  дихання,  розчинений  у  воді,  і  поживні  ре¬
човини.  Втім,  органами  дихання,  за  припущенням  деяких  натуралістів,  у
губок  є  комірці  джгутикових  клітин,  а  живлення  губок  проходить  досить
оригінально  за  допомогою  рухливих  клітин.  Ці  клітини  знаходяться  на  вну¬
трішній  поверхні  травних  порожнин,  сприймають  поживні  частинки,  пере¬
травлюють  їх  і  потім  вирушають  мандрувати  по  тілу,  забезпечуючи  ткани¬
ни,  що  потребують  поживних  соків,  тобто  «голодні  тканини»,  виробленими
всередині  них  продуктами.  Коли  всі  поживні  соки,  що  в  них  є,  вони  витра¬
тять,  то  повертаються  до  джгутикових  клітин,  які  забирають  від  них  непе-
ретравлені  частинки  і  викидають  їх  назовні.  Зробивши,  таким  чином,  коло-
обіг  тілом,  блукаючі  клітини  знову  нагромаджуються  в  травній  порожнині
і  знову  сприймають  поживні  речовини  для  перетравлення.  Окрім  пожив¬
них  соків,  блукаючі  клітини  розносять  так  само  по  тілу  і  барвні  речовини.
 Лише  небагато  видів  губок  водяться  в  прісній  воді,  а  більшість  живе  в
справжній  морській  воді  і  не  зносить  навіть  щонайменшого  опріснення.
Для  класифікації  губок  беруть  до  уваги  будову  скелета  і  розділяють  їх  на
два  класи:  Вапняні  губки  і  Рогові  губки.
 Більшість  губок  —  гермафродити,
і  лише  у  небагатьох  існує  поділ  осо¬
бин  на  статі.  Запліднення  частіше
відбувається  статевим  способом,
причому  зародки  проходять  певне
коло  перетворень  і  вільно  плавають
у  воді  у  вигляді  личинок.  Але  разом  із
тим  у  губок  спостерігається  і  без¬
статеве  розмноження  за  допомогою
бруньок.  Поділ  у  губок  спостеріга¬
ється  дуже  рідко.  Деякі  губки  жи¬
вуть  окремо,  інші  шляхом  бруньку¬
вання  утворюють  колонії.
 ГУБОНОГІ,  клас  Chilopoda.  Тіло  губоногих  сплюснуте  і  видовжене:
на  кожному  членику  —  по  парі  ніг;  верхні  щелепи  розвинені  слабо,  але
для  жування  служить  також  перша  пара  ніг,  тоді  як  друга  пара  утворює
міцні  кліщі,  озброєні  на  кінці  кігтиками,  під  час  уколу  якими  в  ранку  ви¬
ливається  отрута.  Решта  ніг  абсолютно  однакові  між  собою.  Усі  губоногі
рухаються,  змієподібно  звиваючись,  живляться  павуками,  кліщами  і  різ¬
номанітними  комахами,  яких  убивають  отрутою.
 Губоногі  —  багатоніжки,  нале¬
жать  до  класу  Chilopoda,  що  вклю¬
чає  близько  3000  видів.  Звичайно  їх
можна  знайти,  якщо  підняти  камінь
або  розрити  землю.  Коли  їх  турбу¬
ють,  вони  поспішно  тікають  у  пошу¬
ках  найближчого  притулку,  оскільки
потребують  вологих,  прохолодних
жител;  через  це  вони  активні  тіль¬
ки  вночі.  На  кожному  сегменті  у  гу¬
боногих  є  по  парі  членистих  кінцівок
типової  для  членистоногих  будови;
цим  вони  відрізняються  від  двопарно¬
ногих,  що  мають  по  2  пари  кінцівок
на  кожному  сегменті.
 Гугука,  або
бананоїд-подорожник  смугастий
 (Crinifer  zonurus)
 Гугука  літає  стрімко  і  не  дуже  да¬
леко,  переважно  з  одного  високого
дерева  до  іншого,  сідає  високо  на
їхніх  верхівках,  тримаючись  дуже
прямо,  починає  махати  хвостом  і
раптом  скрикує  так,  що  крик  цей
лунає  по  всьому  гірському  хребту.

■  162
 ■  ГУГУКА
 Про  рухливість  гульманів  Жердои
розповідає  ось  що:
 «Вони  скачуть  із  дивовижною  сприт¬
ністю  з  гілки  на  гілку  і  в  разі  по¬
треби  здійснюють  справді  вражаючі
стрибки.  Я  бачив,  як  вони  пере¬
стрибували  з  дерева  на  дерево  че¬
рез  проміжки  20  і  30  футів  (1  фут  «
30  см),  причому  пролітали  навско¬
си  вниз  футів  40—50.  Рачки  вони
теж  бігають  досить  швидко,  мотор¬
но  стрибаючи  по  землі».
 ГУГУКА,  або  бананоїд-подорожник  смугастий  (Crinifer  zonurus),  нале¬
жить  до  родини  Туракові.  Під  час  останньої  поїздки  до  Абіссінії  я  по¬
бачив  гугуку  в  її  рідних  лісах.  Довжина  її  тіла  доходить  до  51  см,  розмах
крил  —  73  см,  довжина  крил,  так  само  як  і  хвоста  —  25  см.  Самка  трохи
більша  за  самця,  в  іншому  абсолютно  схожа  на  нього  будовою  тіла  і  так
само  забарвлена.  Вся  верхня  частина  тулуба  майже  рівного  темно-бурого
кольору,  нижня  частина,  починаючи  від  верхньої  частини  грудей,  —  світ-
ло-попеляста  з  бурими  смугами  уздовж  стрижнів  пер.  Чудовий  її  над¬
звичайно  звучний  голос,  який  нагадує  оригінальні  горлові  звуки  мавп,  і
часто  збиває  з  пантелику  мисливця.  Пожива  складається  з  різноманітних
плодів  і  ягід,  які  вона  збирає  рано-вранці  або  ввечері,  після  заходу  сонця;
опівдні  вона  відшукує  найтінистіші  дерева  і  спокійно  відпочиває  доти,
доки  не  спаде  денна  спека.
 ГУЛЬМАН,  лангур,  або  хануман  (Pygathrix  entellus),  належить  до  тон¬
котілих  мавп  і  є  священною  мавпою  індусів.  Це  —  звичайнісінька  мавпа,
поширена  в  більшій  частині  Індостану,  і  зона  її  поширення  збільшується,
оскільки  вона  не  тільки  користується  захистом  і  заступництвом  люди¬
ни,  але  в  деякі  місцевості  її  навмисне  завозять.  Довжина  тіла  дорослого
самця  дорівнює,  за  Еліотом,  1,57  м,  а  за  Жердоном,  іноді  навіть  1,72  м,  з
яких  щонайменше  97  см  припадає  на  надзвичайно  довгий  хвіст  із  пасмом
волосся  на  кінці.  Вага  мавпи  9—11  кілограмів.  Колір  хутра  —  жовтувато-
білий;  колір  голих  частин  —  темно-фіолетовий.  Обличчя,  кисті  і  ступні  в
тих  місцях,  де  вони  вкриті  волоссям,  і  жорсткий  чубок,  що  звішується  над
очима,  чорного  кольору,  коротка  борода  —  жовтуватого.
 Гульман  посідає  не  останнє  місце  серед  незліченних  божеств  індусів
і  має  цю  честь  з  незапам’ятних  часів.  Велетень  Раван,  розповідає  давньо¬
індійська  сага,  викрав  Сіту,  дружину  Шрі-рами,  і  поніс  її  в  своє  житло
на  острів  Цейлон;  але  мавпа  звільнила  полонянку  з  неволі  і  відвела  її  до
чоловіка.  Відтоді  вона  зажила  слави  героя.  Багато  розказують  про  її  ду¬
шевну  силу  і  швидкість.  Одному  з  найцінніших  плодів  —  манго  —  люди
також  зобов’язані  гульману,  який  викрав  його  з  саду  велетня.  Караючи
за  крадіжку,  його  засудили  до  спалювання;  хто  засудив,  не  відомо,  але
гульман  погасив  вогонь  і  обпалив  собі  при  цьому  лице  і  руки,  які  так  і  за¬
лишилися  чорними.  Ось  чому  браміни  обожнюють  гульмана.
 Нині  його  так  само  шанують,  як  і  раніше.  Індійці  дозволяють  без¬
соромним  тваринам  спокійно  грабувати  сади  й  обкрадати  будинки,  не
вживаючи  жодних  заходів  проти  них,  і  дуже  незадоволені  тими,  хто  на¬
важується  образити  мавп.  Місцеві  жителі  піклуються  не  тільки  про  здо¬
рових,  але  й  про  хворих  мавп.  Таверньє  знайшов  в  Ахмадабаді  лікарню,  в
яку  поміщали  на  лікування  мавп,  биків,  корів  та  ін.  Усі  балкони  будинків
постійно  посилаються  для  мавп  рисом,  просом,  фініками,  плодами  і  цу¬
кровою  тростиною.
 У  молодих  мавп  голова  кругла  і  вони  дуже  розумні;  гульмани  добре
вміють  розрізняти,  що  їм  шкідливо  і  що  корисно,  дуже  легко  приручають¬
ся,  але  злодійкуватість  їхня  не  зникає.  З  віком  форма  голови  міняється,
вона  стає  більш  плоскою,  мавпи  набувають  звіроподібного  вигляду,  разом
із  тим  розумові  здібності  зменшуються,  схильність  до  самотності  заміняє
товариськість,  незграбна  сила  —  спритність,  тому  старі  мавпи  мало  схожі
на  молодих.
 Звичайне  проведення  часу  і  суспільне  життя  гульманів  такі  ж  самі,  як
і  в  інших  мавп  цієї  групи.  В  лісі  вони  живуть  численними  групами  під
керівництвом  самця,  що  взяв  гору  в  наполегливих  боях  із  суперниками.
Вони  мандрують  лісом,  сусідніми  полями  і  садками,  грабуючи  і  винищу¬
ючи  більше,  ніж  з’їдають.  Вони  є  лихом  для  тих,  кого  обкрадають,  і  ті¬
шать  благочестивих  індусів  і  неупереджених  дослідників  природи.
 Блайт  розповідає,  що  місцями  напівдорослих  або  переможених  самців
виганяє  зі  стада  мавпячий  султан,  який  дбайливо  охороняє  свої  права  на
гарем,  і  вони  бувають  змушені  утворювати  окремі  зграї.
 При  цьому  гульмани,  як  повідомляє  Блендфорд,  загинають  свій  до¬
вгий  хвіст  на  спину  і  вперед.  За  словами  цього  автора,  їх  ніколи  не  можна
побачити  далеко  від  води.

ГУСИ  ■
 163  ■
 ГУСИ  —  птахи  з  родини  Качині.  Вони  відрізняються  від  лебедів  товстим
тулубом,  коротшою  шиєю  і  дзьобом  та  високими  кінцівками.  Дзьоб  —  май¬
же  однакової  довжини  з  головою,  зверху  —  заокруглений,  знизу  —  плос¬
кий,  озброєний  на  краях  гострими  зубчиками  і  вкритий  м’якою  шкіркою.
 Гуси  поширені  скрізь.  На  воді  вони  знаходяться  менше  за  інших  ка¬
чиних,  а  частину  свого  життя  проводять  на  суші  і  навіть  на  деревах;  у  до¬
линах  вони  живуть  частіше,  ніж  у  горах.  Хода  в  гусей  поважніша,  ніж  в
інших  качиних;  хоча  плавають  вони  гірше  за  качок  і  лебедів,  але  все-таки
досить  спритно  і  швидко;  пірнають  на  значну  глибину,  літають  легко  і
красиво,  долаючи  великі  простори.  Багато  видів  видають  бурмотливі  зву¬
ки,  інші  гелготять;  сердиті  гуси  звичайно  сичать.
 Це,  без  сумніву,  розумні,  тямущі  і  обережні  птахи;  вони  не  довіряють
людині,  добре  відрізняють  мисливця  від  пастуха,  виставляють  сторожів  і  з
розсудливістю  вживають  усіх  заходів  заради  своєї  безпеки.  Якщо  їх  спіймати,
вони  дуже  швидко  пристосовуються  до  нових  умов  і  згодом  стають  ручними.
 Хоча  самець  не  бере  участі  в  насиджуванні,  але  пізніше  разом  із  сам¬
кою  водить  пташенят  і  служить  вартовим  для  всієї  сім’ї.
 Гуси  живляться  переважно  рослинною  їжею.  За  допомогою  свого
дзьоба  із  ріжучими  краями  вони  скубуть  траву  і  злаки,  капусту  та  інші
городні  рослини,  обривають  листочки,  ягоди,  стручки  і  колоски,  вправно
їх  вилущують  і  оголяють  зерна,  риються  на  дні  дрібних  калюж,  шукаючи
корм  і  там.  Деякі  види  їдять,  крім  того,  комах,  черепашок  і  дрібних  хре¬
бетних.  На  всі  види  гусей  полюють.
 Від  сірого  гусака  (Anser  anser)  пішли  свійські  гуси.  Колір  його  опере¬
ння  на  спині  —  буро-сірий,  нижня  частина  тіла  —  жовтувато-сіра  з  чор¬
ними  плямами;  пера  надхвістя  і  черева  —  білі.  Сірий  гусак  характерний
для  місцевостей  з  помірним  кліматом;  зона  його  поширення  охоплює  всю
Європу  й  Азію  між  70  і  45°  з.  ш.;  він  віддає  перевагу  болотам,  що  чергу¬
ються  з  великими  водними  просторами,  або  важкодоступним  острівцям,
густо  порослим  травою,  очеретом  і  чагарником.
 Прилетівши  на  батьківщину,  парочки  відшукують  собі  відповідну  міс¬
цину  для  гнізда.  З  товстих  і  м’яких  стебел,  листя  очерету,  комишів  тощо
сплітається  груба  основа  гнізда,  яке  вистилається  більш  ніжним  матеріа¬
лом  і  товстим  шаром  пуху.  Готуючись  до  насиджування,  самка  висмикує
у  себе  весь  пух,  викладає  ним  зсередини  гніздо,  а  також  накриває  ним
яйця,  коли  ненадовго  їх  залишає.  Пташенята  вилуплюються  на  28-й  день
насиджування;  через  день-другий  батьки  відводять  їх  на  воду  і  навчають
відшукувати  собі  корм.
 Гуси  —  великі  водоплавні  птахи,  на¬
лежать  до  родини  Anatidae,  близь-
коспоріднені  лебедям  і  качкам.  Ма¬
ють  міцне  тіло  і  довгі  шиї.  Справжні
гуси  належать  до  підродини  Anseri-
пае,  але  назви  «гусак»  і  «качка»  іноді
не  відповідають  таксономії,  групам.
Гуси  добре  плавають,  проте  ведуть
в  основному  наземний  спосіб  життя.
 Своєрідне  забарвлення  має  білий  гусак
(Anser  caerulescens):  він  майже  весь  бі¬
лий,  за  винятком  перших  десяти  ма¬
хових  пер  чорного  кольору.  Його  бать¬
ківщина  —  далека  північ  Америки,  але
він  поширений  також  і  в  Північно-
Східній  Азії.
 Нащадки  сірого  гусака  —  наші  зви¬
чайні  свійські  гуси  —  мало  відріз¬
няються  від  своїх  пращурів  харак¬
тером  і  особливостями  будови.  Але
дикі  родичі  тримаються  більш  по¬
важно,  рухи  їхні  швидші,  і  вражен¬
ня,  яке  вони  справляють  на  спо¬
стерігача,  дещо  інше.  Вони  ходять
набагато  легше,  швидше  і  краси¬
віше  за  свійських  гусаків,  плава¬
ють  добре,  іноді  пірнають,  але  все-
таки  на  воді  менш  спритні,  ніж  на
суші.  Політ  їх  хоч  і  не  такий  легкий
і  красивий,  як  у  споріднених  видів,
але  все-таки  досить  швидкий  і  три¬
валий.
 Гусак  сірий  (Anser  anser)
 Гусак  сірий  (Anser  anser)  —  це  най¬
більший  з  усіх  диких  гусей,  що  во¬
дяться  в  Європі.  Гніздиться  в  Пів¬
нічній  і  Середній  Європі,  звідси  через
Середню  Азію  до  самої  Камчатки,  на
південь  —  до  Північно-Західної  Індії
та  Китаю.

ДАМАН  ДЕРЕВНИЙ  (Dendroxyrax  arboreus).
 Дамани  (Hyracoidea)  —  ряд  ссав¬
ців.  Включає  одну  родину  —  Дамано-
ві  (Procaviidae)  з  З  родами  і  7  видами
(за  іншими  джерелами  —  11  видів).
Поширені  в  Африці  й  на  Близькому
Сході.
 Невеликі  звірки,  довжина  тіла  яких
досягає  30—60  см,  маса  —  від  1,5  до
3—4  кг.  Зовнішнім  виглядом  і  зубами,
що  постійно  ростуть,  нагадують  гри¬
зунів  (бабаків  або  морських  свинок),
хоча  еволюційно  знаходяться  ближ¬
че  до  копитних  і  хоботних,  що  дове¬
дено  серологічними  методами.  Морда
вкорочена,  верхня  губа  роздвоєна  по¬
середині,  очі  досить  крупні.  Передні
кінцівки  чотири-,  а  задні  —  трипалі,
з  копитоподібними  кігтями.  Підошви
лап  голі,  з  товстим  гумоподібним  ша¬
ром,  постійно  зволожуваним  за  раху¬
нок  проток  потових  залоз.  Такі  підо¬
шви  забезпечують  хороше  зчеплення  і
надають  змогу  звірам  чудово  лазити
по  скелях  або  деревах.
 «Цей  товстун,  —  пише  Бюттікофер,  —  постійний  мешканець  лісів  і
дерев.  Вже  першого  вечора  після  прибуття  я  був  уражений  своєрід¬
ними  звуками,  які  лунали  в  сусідньому  лісі  та  яких  я  зовсім  не  чув
під  час  першого  мого  перебування  тут.  Це  було  пронизливе  і  урив¬
часте  «керр».  Призначена  мною  висока  винагорода  тому,  хто  спіймає
цю  тварину,  спокусила  місцевих  жителів,  і  мені  незабаром  доставили
один  за  одним  декілька  екземплярів.  Всі  вони  були  принесені  мені
живими  в  корзинах,  сплетених  із  товстих  лозин  на  зразок  рибних
верш;  обережність  ця  була  необхідна,  тому  що  звірі  дуже  кусалися  і
навіть  не  дозволяли  доторкатися  до  своєї  клітки.  Вони  люто  гризли
лозини,  сильно  ударяли  передніми  лапами  по  землі  і  настовбурчували
довгу  шерсть  на  спині,  причому  на  задній  ділянці  спини  вона  пере¬
важно  розпадалася  на  два  боки,  при  цьому  видно  було  приховану  під
нею  голу  блакитну  смужку.  Відомо,  що  ця  смуга,  яка  є  у  всіх  кігтеко-
питних,  утворена  особливою  підшкірною  залозою».
 ДАМАН  СКЕЛЯСТИЙ  (Procavia  capensis).  Довжина  цієї  тварини  25—
ЗО  см;  шерсть  її  складається  з  досить  довгого,  біля  коріння  хвилястого,
але  взагалі  прямого  і  тонкого  волосся.  Загальне  забарвлення  —  блідо-сіре
з  темними  або  світлими  цятками.  Колір  черева  світліший,  а  саме  —  блі¬
до-жовтий.  Чим  більше  в  скелях  розколин,  тим  частіше  можна  побачити
цю  тварину.  Швидкий  рух  або  гучний  шум  умить  полохають  даманів.
Поблизу  сіл  вони  нишпорять  мало  не  біля  самих  будинків.  Більше,  ніж
людину,  вони  бояться  собак  або  яких-небудь  інших  тварин.  Птахів  вони
теж  бояться.
 Дамани  неохоче  залишають  свої  скелі;  коли  вся  трава,  що  росте  на  них,
з’їдена,  вони  спускаються  в  долину,  але  на  вершині  скелі  завжди  залиша¬
ється  сторож,  при  першому  ж  знаку  якого  вся  група  поспішно  тікає.
 Коли  дамани  рухаються  по  рівній  місцевості,  хода  їхня  відносно  важ¬
ка;  вони,  подібно  до  носорогів,  поволі  пересувають  ноги  і  наче  крадуться
по  землі,  боячись,  щоб  їх  не  побачили.  Зробивши  декілька  кроків,  вони
зупиняються,  оглядаються,  потім  продовжують  свій  шлях.  Зовсім  інше
буває,  якщо  вони  чимось  налякані.  Тоді  вони  починають  швидко  стри¬
бати  короткими  стрибками  у  напрямку  до  скель,  і  тут  виявляється  їхня
швидкість  і  спритність.  Лазять  дамани  майстерно,  оскільки  нижня  части¬
на  їхньої  ступні  добре  пристосована  для  цього;  подушечки  на  ній  м’які,
але  пружні.  Вони  бігають  вгору  і  вниз  головою,  по  майже  прямовисній
поверхні  так  само  упевнено,  як  по  рівній  поверхні.  До  того  ж  вони  до¬
свідчені  й  спритні  стрибуни.  їм  нічого  не  варто  стрибнути  на  3—5  м.
 Відмітною  рисою  вдачі  даманів  є  їхня  сумирність  у  поєднанні  з  не¬
ймовірною  лякливістю  і  боязкістю;  вони  дуже  товариські,  їх  майже  ні¬
коли  не  можна  побачити  поодинці.  Вибраної  території  вони  тримаються
дуже  довго.  Іноді  їх  задовольняє  самотній  великий  уламок  скелі.  Гарної
днини  вони  лежать  рядами  на  зручному  камінні,  причому  в  найледачіших
позах.  Але  і  в  таких  випадках  декілька  даманів  стоять  насторожі.
 Кігтекопитні  їдять  надзвичайно  багато.  Батьківщина  їхня,  багата  на
запашні  гірські  рослини,  завжди  забезпечує  їх  рясною  їжею.  Вони  від¬
кушують  траву  зубами  і  при  цьому  рухають  щелепами  так  само,  як  це
роблять  двокопиті,  коли  пережовують  жуйку.
 Оскільки  у  самок  даманів  по  шість  сосків,  то  припускали,  що  вони
народжують  багато  дитинчат.  Проте  Швенфурт  стверджує,  що  їх  буває  не
більше  двох  і  що  вони  з’являються  на  світ  дуже  розвиненими.

ДАМАНИ  ■
 165  ■
 Полювати  на  даманів  дуже  легко,  якщо  цих  боязких  тварин  до  цього
не  турбувати.  Звичайно  мисливцю  вдається  підстрелити  сторожа,  який
сидить  на  деякій  відстані.  Але  після  декількох  пострілів  все  стадо  стає
дуже  полохливим  і  тікає,  здалека  угледівши  людину,  і  з’являється  знову
тільки  в  найвищих  розколинах  скелі.
 Те  ж  саме,  що  сказано  про  скелястого  дамана,  можна  сказати  і  про
капського  скелястого  дамана  (Procavia  capensis),  що  живе  в  Південній  Аф¬
риці  й  Нижній  Гвінеї  до  Конго,  і  про  дамана  Брюса  (Heteroxyrax  brucei),
що  живе  в  Східній  Африці.
 ДАМАНИ,  ряд  Hyracoidea,  включає  одну  родину  Даманові  (Procaviidae).
Тулуб  даманів  видовжений  і  овальний;  голова  відносно  велика  і  незграбна,
загострена  спереду  і  сильно  сплюснута  з  боків;  верхня  губа  роздвоєна;  мор¬
дочка  витончена;  очі  маленькі  й  опуклі;  вуха  короткі,  широкі,  круглі,  май¬
же  зовсім  заховані  в  шерсті;  хвіст  ледве  помітний;  кінцівки  середніх  роз¬
мірів  і  досить  слабкі,  ніжні  ступні  видовжені  й  мають  на  передніх  кінцівках
по  чотири,  а  на  задніх  по  три  пальці,  з’єднані  між  собою  до  останнього
суглоба  шкірою,  на  яких,  за  винятком  заднього  внутрішнього  пальця,  є
плоскі  копитоподібні  кігті,  тоді  як  задній  внутрішній  палець  озброєний
кігтеподібним  нігтем;  гола  ступня  вкрита  великою  кількістю  розділених
глибокими  тріщинами  липких  мозолів,  що  відіграють  роль  присосок.  Тулуб
і  кінцівки  вкриті  м’якою  густою  шерстю;  волосинки  шерсті  біля  коріння
хвилясті  і  тому  вони  заміняють  відсутній  підшерсток.
 Кігтекопитні  —  тварини,  характерні  для  гір,  що  лежать  у  степах  і  пус¬
телях.  їхні  різноманітні  види  населяють  гірські  пасма  Сирії,  Палестини,
Нільських  країн,  Західної  і  Південної  Африки;  при  цьому  в  горах  вище
2000—3000  м  над  рівнем  моря  їх  живе  не  менше,  ніж  на  пагорбах  і  верши¬
нах,  що  виступають  на  зразок  островів,  які  надають  особливого  вигляду
степовим  країнам  Північно-Східної  Африки.
 Усі  вони  схожі  між  собою  способом  життя,  хоча  деякі  з  них  живуть
на  деревах.
 ДАФНІЇ  належать  до  родини  Гіллястовусі  (Cladocera).  Тулуб  дафнії
овальної  форми,  злегка  сплощений  і  знаходиться  в  двостулковій  чере¬
пашці.  На  великій  голові,  що  видається  вперед,  розташовано  єдине  вели¬
чезне  око,  яке,  за  допомогою  спеціальних  м’язів,  постійно  обертається.
Від  шийної  частини  відходять  у  різні  боки  загнуті  під  прямим  кутом  вели¬
кі  сяжки,  які  закінчуються  перистими  розгалуженнями;  сяжки  ці  служать
для  плавання  так  само,  як  і  роздвоєний  хвостовий  придаток.
 У  дафній  самки  крупніші  за  самців.  Самці  бувають  забарвлені  в  блакит¬
ний  або  червоний  колір.  У  дафній  спостерігається  правильне  чергування
поколінь;  протягом  літа,  або  взагалі  за  сприятливих  умов,  самки  відкладають
так  звані  «літні»  яйця,  які  розвиваються  без  запліднення;  але  з  наближен¬
ням  зими  самки  відкладають  «зимові»  яйця,  менші  за  розмірами,  які  мають
щільнішу  оболонку.  Крім  того,  дбайлива  мати  поміщає  по  декілька  (від
 2-х  до  4-х)  таких  яєць  в  особливу  капсулу,  так  зване  сідельце  (Ephippium).
 Найбільш  поширені  в  озерах  звичайна  дафнія  (Daphnia  pulex)  і  велика
дафнія  (Daphnia  magna),  близьким  родичем  якої  є  Acanthocercus.
 Відомо  також  декілька  видів  з  роду  Polyphemus  і  Bythotrephes,  у  яких
черепашка  дуже  маленька.
 ДВОКРИЛІ,  ряд  Diplera.  До  цього  ряду  належать  мухи  і  комарі.  Ха¬
рактерними  ознаками  комах  цього  ряду  є  два  крила  і  смоктальний  хобі-
ток,  настільки  міцний,  що  легко  може  проколоти  шкіру  людини.  Голова
майже  повністю  відокремлена  і  з’єднана  з  грудьми  тільки  тонкою  сте¬
блинкою.  Верхня  частина  трьох  грудних  члеників  називається  спинним
щитком.  За  своїм  зовнішнім  виглядом  двокрилі  найближче  стоять  до  пе¬
ретинчастокрилих  і  так  само,  як  і  вони,  часто  бувають  вкриті  волосками,
їхні  крила  часто  бувають  дуже  маленькі,  майже  зовсім  прозорі.  У  багатьох
комах  цього  ряду  позаду  крил  є  ще  лусочка,  під  якою  знаходиться  осо¬
бливий  апарат  —  дзизкальце  (Haltera).  Більшу  частину  поверхні  голови
займають  очі,  які  іноді  торкаються  одне  одного  на  тім’ї,  в  інших  видів
вони  розділені.  Сяжки  в  одних  комах  бувають  довгі,  в  інших  —  короткі.
 Дамани  поїдають  траву,  мох,  пагони
чагарників,  листя,  кору.  Охоче  їдять
комах.  Можуть  обходитися  водою,
що  міститься  в  тканинах  рослин  і
тварин,  яких  вони  вживають  в  їжу.
Мала  потреба  у  воді  дозволила  дама-
нам  заселити  найпосуиїливіші  части¬
ни  Африки.
 Ряд  Дамани  включає  лише  одну  роди¬
ну  Даманові  з  трьома  сучасними  ро¬
дами.  Раніше  даманів  часто  назива¬
ли  кігтекопитними.
 Дафнії  —  водяні  блохи,  невеликі  ра¬
коподібні,  досить  поширені  в  прісних
водоймах;  утворюють  підряд  Гілляс¬
товусі  (Cladocera).  Все  тіло  дафнії,
окрім  голови,  знаходиться  в  напів¬
прозорому  двостулковому  карапаксі
(панцирі).  Голова  закінчується  дзьо¬
бом;  є  фасеткове  око  і  довгі  антени.
На  кінці  черевця  знаходиться  шип,
так  званий  задній  виріст.  Анте¬
ни  використовуються  для  плавання.
Ударяючи  ними  по  воді,  дафнії  піді¬
ймаються  поштовхами  вгору;  сходя¬
чи  вниз,  використовують  їх  як  пара¬
шут.  Помахами  грудних  ніжок  через
порожнину  панцира  проганяється
вода,  що  містить  зважені  поживні
частинки.  Гребенеподібні  краї  груд¬
них  ніжок  фільтрують  ці  частинки
з  води  і  спрямовують  до  рота.  Від¬
кладають  яйця,  влітку  відтворюю¬
чи  партеногенетично  тільки  самок,
а  восени  і  самок,  і  самців,  в  резуль¬
таті  спаровування  яких  утворюють¬
ся  яйця,  здатні  пережити  зиму.

■  166
 ■  ДВОПАРНОНОГІ
 Двокрилі  —  повсюдно  поширені  ко¬
махи.  Належать  до  ряду  Diptera,  що
включає  близько  20  000  видів.  Відрізня¬
ються  від  інших  літаючих  комах  наяв¬
ністю  всього  однієї  пари  крил,  причому
задня  пара  крил  перетворилася  у  них
на  схожі  на  барабанні  палички  орга¬
ни  —  дзизкальця.  У  більшості  двокри¬
лих  велика  голова  і  крупні  очі.
 Двопарноногі  —  рослиноїдні  членис¬
тоногі  (Diplopoda)  з  безліччю  кінцівок
(багатоніжки);  живуть  у  товстих
шарах  гумусу,  в  норах  або  навіть  у
печерах.  Кількістю  видів  (5000)  знач¬
но  перевищують  споріднену  групу  —
хижих  губоногих.
 Живляться  двопарноногі  відмерлими
рослинними  рештками,  які,  пройшов¬
ши  через  їхній  організм,  легко  розкла¬
даються  далі  за  участю  мікроорга¬
нізмів.
 Це  дивна  тварина,  яку  не  можна,
проте,  вважати  єдиним  представ¬
ником  дельфінів,  що  живуть  у  річках
Південно-Східної  Азії.  Трапляється
не  тільки  в  Гангу  і  його  притоках,
але  й  в  Брахмапутрі  і  в  Інді.  У  ниж¬
ній  течії  Гангу  його  найчастіше
видно  в  холодну  пору  року;  припус¬
кають,  що  в  спеку  він  підіймається
вгору  за  течією  річки.
 Личинки  двокрилих  живуть  у  воді,  в  землі  або  в  рослинних  і  тва¬
ринних  речовинах,  що  гниють;  деякі  ведуть  паразитичний  спосіб  життя.
У  личинок  двокрилих  справжніх  ніг  немає,  але  вони  замінюються  іноді
волосками  або  щетинистими  бородавками.  У  більшості  личинок  немає
голови,  і  тулуб  їхній  загострений  з  одного  боку  і  закінчується  тупо  —  з
другого.  Ті  з  личинок,  які  живуть  на  землі,  лежать  нерухомо,  а  водні  ли¬
чинки  плавають.  Відомо  близько  18  000  видів  двокрилих.
 ДВОПАРНОНОГІ  (Diplopoda).  Ці  багатоніжки  відрізняються  від  гу¬
боногих  округлим  тулубом  і  вертикально  поставленою  головою.  Сяжки  у
них  розташовуються  в  лобових  ямках,  а  над  ними  і  за  ними  розміщуються
купками  або  рядами  тім’яні  очки,  які,  втім,  є  не  завжди.  Рот  складається  з
жувалець  із  зубчастою  поверхнею,  передні  ноги  не  беруть  участі  в  жуван¬
ні.  Дихальні  отвори  розташовані  пучками  біля  основи  ніг,  а  поряд  із  ними
знаходяться  отвори,  з  яких  виділяється  їдка  рідина,  яка  служить  тварині
для  захисту.  Самки  відкладають  яйця  в  землю,  де  влаштовують  гнізда.
 Тварини  ці  поширені  повсюдно,  але  тоді  як  у  Європі  вони  невеликі,
у  жарких  країнах  є  представники  завдовжки  30  см  і  завтовшки  з  палець.
 їхня  пожива  складається  переважно  з  рослинних  речовин,  хоча  багато¬
ніжки  ці  не  нехтують  і  тваринною  їжею,  навіть  трупами.
 ДЕГУ  (Octodon  degu)  належить  до  родини  Восьмизубі  ряду  Гризуни.
Зверху  буро-сірого  кольору,  нерівномірно  плямистого,  знизу  —  сіро-бу¬
рого,  на  грудях  і  потилиці  темнішого,  біля  хвоста  світлішого,  майже  бі¬
лого  кольору.  Вуха  зовні  темно-сірі,  всередині  білі,  вуса  почасти  чорні,
частиною  білі,  хвіст  зверху  і  на  кінці  чорного  кольору,  знизу  на  третину
світло-сірого.  Довжина  тіла  досягає  26  см,  з  яких  трохи  більше  третини
припадає  на  хвіст.
 Здатні  інтенсивно  розмножуватися.
 ДЕЛЬФІН  ГАНГСЬКИЙ,  або  сусук  (Platanista  gangetica),  що  належить
до  родини  Річкові  дельфіни,  відрізняється  від  інших  видів  дуже  струнким
тулубом,  півмісяцевим  і  розділеним  на  дві  лопаті  спинним  плавцем,  дещо
піднесеною  догори  довгою,  тонкою,  дзьобоподібною  мордою,  яка  на  кінці
майже  так  само  широка,  як  в  основі;  на  верхній  щелепі  помітний  гребінь,
який  оточує  довгі,  вузькі  ніздрі,  що  стоять  поряд.  На  щелепах  знаходиться
30—32  великих  конічних  і  гострих  зуби,  заломлених  трохи  назад;  передні
з  них  найдовші  й  тонкі.  Спинний  плавець  позначений  тільки  невеликою
складкою  шкіри,  шкіра  зверху  сірувато-чорна,  а  знизу  —  сірувато-біла.
 Стерндаль  вважає,  що  він  завжди  живе  в  прісній  воді  й  що  тільки  влітку
під  час  дощів  його  не  так  легко  помітити,  тому  що  вода  робиться  каламут¬
ною.  Андерсон,  який  аж  10  днів  тримав  сусука  в  неволі,  говорить,  що  йому
потрібно  дуже  мало  часу  для  дихання;  він  підіймається  на  поверхню  через
кожні  30—45  секунд,  але  тільки  на  одну  мить.  Само  собою  зрозуміло,  що
тварина  може  залишатися  і  довше  під  водою.  Пожива  складається  голов¬
ним  чином  із  риб  і  раків;  іноді  у  нього  в  шлунку  знаходять  зерна  рису  і
залишки  комах,  але  ці  речовини,  за  словами  Андерсона,  виходять  зі  з’їде¬
них  дельфіном  риб.  Припускають,  що  вагітність  триває  від  8  до  9  місяців;
з  квітня  по  червень  народжується  одне,  рідко  двоє  дитинчат,  і  спочатку
вони,  говорять,  причіпляються  мордою  до  спинного  плавця  матері.
 М’ясо  цього  дельфіна  їдять  в  деяких  областях  Індії,  особливо  жінки,
оскільки  їжа  ця,  як  запевняють  там,  сприяє  дітонародженню.  Рідка  вор¬
вань  йде  на  змащування  шкіри  і  взагалі  високо  цінується,  оскільки  являє
собою  гарну  мазь  проти  болю  в  кінцівках  і  їх  набрякання.  Чоловіки  на¬
тираються  нею,  щоб  зробитися  сильнішими.
 ДЕЛЬФІН  ЗВИЧАЙНИЙ,  або  дельфін-білобочка  (Delphinus  delphis),  в
середньому  близько  2  м  завдовжки,  спинний  плавець  —  30  см,  ласти  55—
60  см  завдовжки.  Відносно  маленька  голова  дорівнює  приблизно  четвертій
частині  довжини  всього  тіла,  лоб  злегка  опуклий  і  відділяється  від  не  дуже
довгої,  абсолютно  прямої  і  видовженої  морди  поперечною  борозенкою  і
валиком,  що  знаходиться  за  нею.  Морда  має  вигляд  дзьоба  і  сплюснута
як  зверху,  так  і  знизу.  Довгасті  очі  лежать  на  невеликій  відстані  за  кути-

ДЕЛЬФІНИ  ■
 167  ■
 Дельфін  звичайний,
або  дельфін-білобочка
 (Delphinus  delphis)
 Зграї  дельфінів  наближаються  до
кораблів,  вовтузяться  біля  них,
поки  не  попливуть  далі,  безупин¬
но  пірнають  і  знову  підіймаються
на  поверхню,  висовують  на  хвили¬
ну  голову  над  поверхнею  моря,  ви¬
пускають  із  шумом  свої  фонтани
і  знову  зникають  у  глибині.  Вони
плавають  так  швидко,  що  не  тіль¬
ки  легко  наздоганяють  найшвид¬
ший  пароплав,  але  й  пливуть  поряд
з  ним;  одночасно  роблять  різні  фо¬
куси,  перекидаються  у  воді  і  круж¬
ляють  біля  судна,  не  відстаючи  від
нього  ні  на  хвилину.  Іноді  один  з
них  раптом  вискакує  зовсім  з  води
і  потім  падає  вперед  вниз  головою,
не  зчиняючи  при  падінні  майже  ні¬
якого  шуму.
 ком  рота  і  мають  серцеподібну  зіницю.  Вуха  розташовані  за  очима,  а  ди¬
хальце  —  між  ними.  Веретеноподібний  тулуб  стиснутий,  передня  частина
його  кругла,  а  задня  слабо  стиснута  з  боків.  Спинний  плавець  вузький,
високий  і  на  кінці  гострий;  передній  край  його  опуклий,  а  задній  досить
глибоко  вирізаний,  тому  дещо  схожий  на  серп.  Ласти  дещо  довші  і  вужчі
за  спинний  плавець.  Хвостовий  плавець  розділений  на  дві  тупі  лопаті  і
в  середині  трохи  вирізаний.  Шкіра  надзвичайно  гладка  і  являє  собою  не
тільки  глянсувату,  але  майже  дзеркальну  поверхню;  зверху  вона  зеленку¬
вато-бурого  або  зеленкувато-чорного  кольору,  а  знизу  —  чисто  біла,  при¬
чому  межа  між  обома  кольорами  являє  собою  звивисту  лінію;  по  боках  на
білому  тлі  подекуди  видно  сірі  або  чорнуваті  плями.
 Батьківщиною  цієї  тварини  можна  вважати  всі  моря  Північної  півку¬
лі.  Судячи  з  його  рухів  і  способу  життя,  цей  дельфін  є  ще  більш  схильним
до  різних  ігор,  ніж  інші  його  родичі.  Іноді  він  нишпорить  по  хвилях  у
відкритому  морі  далеко  від  берега,  іноді  ж  підіймається  в  річки  вгору  за
течією.  Дельфіни  утворюють  зграї  від  10  до  100  особин,  а  іноді  й  більше.
Основна  риса  їхньої  вдачі  —  розвинена  соціальна  організація.
 Форма  зубів  дельфіна  свідчить  про  те,  що  він  належить  до  найбільших
морських  хижаків.  Пожива  його  складається  з  риб,  раків,  головоногих
та  інших  морських  тварин.  Після  10-місячної  вагітності  самка  народжує
дитинча  до  50—60  см  завдовжки.  Припускають,  що  дитинчата  стають  до¬
рослими  тільки  через  10  років,  зате,  як  запевнив  один  давньогрецький
письменник,  дельфін  може  жити  до  130  років.  З  іншого  боку,  рибалки,
які  під  час  лову  дельфінів  робили  їм  надрізи  на  хвостовому  плавці,  вважа¬
ють,  що  вони  живуть  не  більше  25—30  років.
 Найстрашніший  ворог  дельфіна  —  не  людина,  а  хижа  ластівка.
 Жоден  кит  і  навіть  жодна  морська  тварина  не  цікавили  так  стародав¬
ніх  письменників  і  учених,  як  дельфін;  він  став  темою  для  всіляких  байок
і  поетичних  описів.  Перекази  свідчать,  що  дельфіни  врятували  грецького
поета  Оріона,  якого  розбійники  викинули  з  корабля  в  море,  і,  зачаровані
його  піснями,  привезли  неушкодженим  до  мису  Тенарського.  Розповіда¬
ють  ше  байку  про  те,  що  колись,  дуже  давно,  дельфіни  допомагали  людям
ловити  морських  риб,  заганяючи  їх  цілими  зграями  в  сіті,  і  за  це  одержу¬
вали  у  винагороду  частину  здобичі  та  шматки  хліба,  змочені  у  вині.
 ДЕЛЬФІНИ,  родина  Delphinidoe.  Найпомітнішою  ознакою  цього  виду
є  дуже  довгий  і  вузький  спинний  плавець,  який  досить  справедливо  по-

■  168
 ■  ДЕЛЬФІН  КУЛЯСТОГОЛОВИЙ
 Дельфіни  —  зубасті  кити  з  роди¬
ни  Delphinidae,  які  звичайно  мають
«дзьоб».  Звичайний  дельфін  (Delphinus
delphis)  —  один  з  32  видів,  мешканець
найтеплішої  частини  Атлантики  і
Середземного  моря.  Дельфіни  —  су¬
спільні  тварини  з  високорозвинутою
соціальною  організацією;  зграї  вклю¬
чають  до  200  особин.  Багато  дель¬
фінів  можуть  зграями  синхронно  ви¬
стрибувати  з  води  на  висоту  до  3  м.
Деякі  види  здатні  зберігати  швид¬
кість  36  км/год  протягом  декількох
годин.  Спаровування,  ймовірно,  від¬
бувається  навесні  і  влітку,  період
вагітності  триває  11  місяців;  єдине
дитинча  народжується  завдовжки
75—90  см.  Дорослий  звичайний  дель¬
фін  досягає  2,4  м  завдовжки.
 Джмелі  —  великі  суспільні  бджо¬
ли  Північної  півкулі  й  низки  гірських
тропічних  зон.  Яскраво  забарвлені:  у
чорний,  коричневий,  білий  і  жовтий
кольори.  Кубла  будують  під  землею
або,  як  бджоли-чесальниці,  на  по¬
верхні,  вистилаючи  їх  травою  або
мохом.  Утворюють  високоорганізо-
вані  колонії,  у  яких  нездатні  до  роз¬
множення  самки  виконують  функцію
«робітників»  із  забезпечення  і  під¬
тримки  порядку  в  кублі.
 Невеликі  рої,  якими  живуть  джмелі,
являють  собою  завжди  потомство  од¬
нієї  самки,  заплідненої  з  осені.  Зиму
вони  проводять  у  якому-небудь  пота¬
ємному  притулку,  а  з  настанням  вес¬
ни  вилазять  і  починають  підшукува¬
ти  місце  для  свого  кубла.  Таким  може
виявитися  мірка  миші,  або  підземна
галерея  крота,  або  покинуте  гніздо
птаха,  або  щось  подібне.
 Як  комірки  джмелі  часто  використо¬
вують  порожні  кокони  метеликів.  На¬
віть  робочі  джмелі  іноді  відкладають
яйця,  але  з  них  розвиваються  тільки
трутні.  Окрім  робочих  джмелів,  про¬
тягом  літа  виводиться  багато  малень¬
ких  самок,  які  також  кладуть  яйця;  з
них  виводяться  робочі  джмелі.
 рівнюється  з  косою  або  шаблею.  Тулуб  досить  товстий,  голова  коротка,
лоб  похилий,  морда  широка,  коротка  і  тупа  і  не  відокремлена  різко  від
лобової  частини.  Верхня  щелепа  йде  горизонтально  від  очей,  страшна
зубна  система  складається  з  небагатьох,  але  дуже  великих  і  гострих  зубів.
 ДЕЛЬФІН  КУЛЯСТОГОЛОВИЙ  (див.  Грінда  звичайна).
 ДЕЛЬФІН  РІЧКОВИЙ  АМАЗОНСЬКИЙ  (див.  Інія).
 ДЕЛЬФІНИ  РІЧКОВІ  (Pratanistidae)  —  п’ять  видів  зубастих  китів,  по¬
ширених  у  прісних  або  солонуватих  водах  річок  Південної  Азії  і  тропіків
Південної  Америки.  Основні  представники  —  гангський  дельфін  (Plata-
nista  gangetica),  індський  дельфін  (Р.  minor),  китайський  озерний  дель¬
фін  (Lipotes  vexillifer),  амазонський  дельфін  (Inia  geojfrensis)  і  лаплатський
дельфін  (Pontoporia  blainvillei).  Мають  невеликі  розміри  (довжина  1,5—
З  м),  довгий,  вузький  дзьоб  і  щелепи,  усаджені  зубами;  зовсім  або  майже
зовсім  позбавлені  зору.  Лаплатський  дельфін  мігрує  і  розмножується  в
нечисленних  зграях  в  естуаріях  великих  річок  уздовж  узбережжя  Півден¬
ної  Америки.  Китайський  озерний  дельфін  водиться  тільки  в  р.  Янцзи  і
нижній  течії  р.  Фучуньцзян  у  Китаї.
 ДЕРКАЧ  (Сгех  сгех)  належить  до  родини  Пастушкові,  вирізняється
стисненим,  сильним  тілом,  коротким,  міцним  дзьобом,  середньої  до¬
вжини  ногами,  опуклими  крилами  і  коротким,  майже  прихованим  у  по¬
кривному  пір’ї  хвостом.  Оперення  його  зверху  темно-бурого  кольору  з
оливково-сірими  плямами,  знизу  попелясто-сіре,  крила  буро-червоні  з
жовтувато-білими  плямами.  Деркач  поширений  у  Північній  Європі  та  Се¬
редній  Азії;  у  Південній  Європі  він  з’являється  лише  під  час  перельоту.
Він  населяє  родючі  місцевості,  найохочіше  луки,  оточені  хлібними  по¬
лями.  Це  швидше  нічний,  ніж  денний  птах;  принаймні,  його  голосу  не
чутно  у  спекотні  години  дня,  а  лунає  він  майже  цілу  ніч.  Наскільки  він
виглядає  миловидним,  настільки  ж  ворожий  до  собі  подібних  та  інших,
слабших  тварин.  Це  хижий  птах.  Одразу  ж  після  прильоту  деркач  починає
розмноження.  У  сухому  місці  парочка  викопує  заглиблення  і  вистилає
його  сухим  листям  та  стеблами  трав.  Яйця,  кількість  яких  становить  від  7
до  12,  досить  великі  і  насиджуються  самкою  з  незвичайною  дбайливістю;
вона  не  втікає  навіть  від  коси  і  часто  стає  жертвою  материнської  при¬
хильності.
 ДЕРЯБА  (Turdus  viscivorus)  належить  до  родини  Дроздові.  Довжина  її
досягає  26  см,  розмах  крил  —  44,  довжина  крила  —  14,  а  хвоста  —  11  см.
Зона  поширення  деряби  охоплює  всі  країни  Європи,  від  крайньої  пів¬
ночі  до  крайнього  півдня.  Водиться  в  різноманітних  великих  лісах,  але
переважно  в  чорноліссі.  З  північних  регіонів  вона  перелітає  в  південні  та
західні  і  проникає  навіть  до  Північно-Західної  Африки.
 Закличний  голос  деряби  нагадує  звук,  який  отримують  проведенням
палички  по  зубах  гребінки.
 ДЖИГЕТАЙ  (див.  Кулан).
 ДЖМЕЛІ  (Bombus),  що  належать  до  ряду  Перетинчастокрилі  надроди¬
ни  Бджолині,  на  вигляд  набагато  більші  за  бджіл.  Джмелі  живуть  пере¬
важно  під  землею.
 Зупинивши  свій  вибір  на  якомусь  притулку,  самка  починає  посилено
живитися,  збирати  запаси  меду  і  квіткового  пилку.  Коли  набрано  достат¬
ню  кількість,  вона  будує  комірки  разом  із  запасами  корму  і  відкладає  в
них  яйця.  Через  4  тижні  після  цього  з’являється  перше  покоління  —  дріб¬
ні  робочі  джмелі,  які  так  само,  як  робочі  бджілки,  є  недорозвиненими
самками.  Молоді  робітниці,  що  з’явилися  на  світ,  починають  допомагати
своїй  матері  збирати  запаси.
 Після  виходу  з  комірки  личинка  росте  протягом  10—12  днів,  а  потім
перетворюється  на  лялечку.  Після  цього  через  2  тижні  вона  перетворю¬
ється  на  молодого  джмеля.

Миші-крихітки

Бізони
 Спрингбоки

ДЗВОНАР  ГОЛОГОРЛИЙ  ■
 169  ■
 1  —  Деряба
 (Turdus  viscivorus),
 2  —  білобровик
(Turdus  iliacus),
 3  —  дрізд  співочий
(Turdus  philomelos),
 4  —  горобинник
(Turdus  pilaris),
 5  —  чорний  дрізд
(Turdus  merula)
 Деряба  —  великий  сіруватий  дрізд,
довжина  тіла  якого  —  близько  25  см,
з  вертикальною  поставою  і  різкіш
криком.  Поширений  майже  по  всій
Європі  та  на  узгір'ях  Східній  Азії.
Мешкає  на  відкритих  просторах  з
поодинокими  групами  дерев,  живить¬
ся  дрібними  тваринами,  фруктами  і
ягодами.
 Трутні  утворюються  так  само,  як  і  у  бджіл,  із  незапліднених  яєчок.
Вони  малорухливі  та  необхідні  для  розмноження.
 ДЗВОНАР  ГОЛОГОРЛИЙ  (див.  Птах-дзвоник).
 ДИКОБРАЗ  АФРИКАНСЬКИЙ,  або  китицехвіст  (Atherurus  africanus),
належить  до  родини  Дикобрази  ряду  Гризуни.  Китицехвіст  є  досить
стрункою  твариною,  близько  60  см  завдовжки,  з  яких  третина  довжини
припадає  на  хвіст.  Голки  плоскі,  з  поздовжніми  борозенками,  дуже  гострі
і  з  гачками  на  кінці;  біля  коріння  вони  брудно-білого  кольору,  а  далі  бурі,
деякі  на  боках  з  білими  кінчиками.  Довжина  голок  поступово  збільшуєть¬
ся  від  голови  до  хвоста:  на  холці  вони  близько  4  см,  а  на  спині  —  май¬
же  11  см  завдовжки.  Рогові  пластинки  хвостової  китиці  жовтувато-білого
кольору.  Буро-біле,  досить  густе  і  м’яке  хутро  вкриває  нижню  частину
тіла,  по  обох  боках  морди  сидять  дуже  довгі  бурі  вуса,  біля  морди  —  білі.
 У  разі  загрози  нападу  африканський
дикобраз  піднімає  свої  голки  і  тре  їх
одна  об  одну,  зчиняючи  тим  самим
страхітливий  шум.  Одночасно  він
хрюкає  і  пирхає,  даючи  зрозуміти,
що  з  ним  жарти  погані.  Якщо  його
продовжують  турбувати,  він  задки
кидається  на  супротивника,  виста¬
вивши  голки,  наче  списи.  При  безпо¬
середньому  зіткненні  багато  голок,
відділившись  від  спини  дикобраза,  за¬
стряють  у  тілі  супротивника.  Це
може  мати  згубні  наслідки  навіть
для  найсильнішого  хижака.  Відомий
випадок,  коли  дикобраз  убив  майже
дорослого  тигра,  проткнувши  йому
голками  печінку  і  легені.

■  170
 ■  ДИКОБРАЗ  БРАЗИЛЬСЬКИЙ
 Дикобраз  африканський,
або  китицехвіст
 (Atherurus  cifricanus)
 На  волі  дикобрази  доживають  до
12—15  років,  у  неволі  —  до  20  років.
 Бюттікофер  повідомляє  про  китице-
хвоста  з  Ліберії  ось  що:  «Залише¬
ні  термітами  споруди  є  улюбленим
притулком  для  тварин  цього  роду.
На  вкритих  лісами  схилах  гір  Кап-
Маунт  я  знайшов  нору  дикобраза.
Вона  була  влаштована  між  корін¬
ням  могутнього  дерева  і  мала  шість
різних  виходів,  які,  на  жаль,  ми  не
змогли  швидко  розшукати  і  заклас¬
ти,  тому  з  восьми  дитинчат  нам
вдалося  спіймати  лише  одне.  Біля
самого  морського  берега  я  знайшов
таку  ж  саму  нору  між  розколина¬
ми  скелі,  але  тут  неможливо  було
дістатися  до  її  мешканців.  Третю
нору  ми  знайшли  на  стрімкому  бе¬
резі  річки,  а  четверту  —  знову  між
скелями».
 Пожива  бразильського  дикобраза
 складається  головним  чином  з  пло¬
дів,  бруньок,  листя  і  коріння,  яке
він  підносить  до  рота  передніми  ла¬
пами.
 Батьківщина  тварини  —  Західна  Африка,  принаймні  від  Сьєрра-Леоне  до
Бенгели.
 Китицехвіст  справляє  набагато  сприятливіше  враження,  ніж  звичай¬
ний  дикобраз.  Хвіст  найчастіше  тримає  піднятим  догори,  голки  настов¬
бурчує.  Він  робить  це,  коли  сердиться,  причому  зчиняє  шум  хвостовою
китицею,  але  не  такий  гучний,  як  інші  дикобрази.
 Мабуть,  китицехвости  не  так  бояться  світла,  як  решта  дикобразів.
Правда,  вдень  вони  відвертаються  від  світла,  яке,  як  здається,  справляє
хворобливе  враження  на  їхні  великі,  жваві  очі,  але  вони  виходять  рані¬
ше  сутінків,  тоді  як  інші  види  завжди  вичікують  темної  ночі,  перш  ніж
з’явитися.
 ДИКОБРАЗ  БРАЗИЛЬСЬКИЙ,  або  кюїй  (Coendou  insidiosus),  нале¬
жить  до  родини  Американські  дикобрази  (Erethizontidae)  ряду  Гризуни.
Тварина  ця  поширена  по  всій  Бразилії  та  в  країнах,  що  лежать  на  південь
від  Парагваю.  Хоча  вона  тут  скрізь  відома,  але  ніде  не  живе  у  великій
кількості.  Для  свого  житла  кюїй  вибирає  місця  головним  чином  у  високих
лісах,  але  влаштовує  його  також  і  в  місцях,  порослих  чагарником.  Більшу
частину  року  він  живе  один,  до  того  ж  завжди  на  деревах,  по  гілках  яких
він  вправно  пересувається.  Протягом  дня  він  відпочиває,  згорнувшися
клубком,  сидячи  в  розгалуженні  деревного  сучка,  вночі  ж  лазить  довкола
повільно  і  обережно,  але  дуже  впевнено.
 «Природа,  —  говорить  Гснзель,  —  мабуть,  побажала  виявити  до  цієї
тварини  особливе  благовоління,  оскільки  вона  не  задовольнилася
тільки  тим,  щоб  захистити  її  від  ворогів  знаряддям  захисту,  що  в  неї
є,  —  вона  його  береже  від  хижих  птахів.  Бразилія  рясніє  багатьма  хи¬
жими  птахами,  які  живляться  тими  тваринами,  що  переважно  лазять
по  деревах  первісного  лісу.  Від  цих  хижих  птахів  дикобраз  маскуєть¬
ся,  стаючи  непомітним  на  тлі  навколишньому  середовища,  на  що  до
останнього  часу  не  звертали  уваги.  А  саме:  весь  його  покрив  рясніє
довгою,  тонкою  сивою  шерстю.  Коли  тварина,  згорнувшись,  сидить
спокійно  на  гілках  дерева,  завдяки  цій  шерсті  вона  стає  схожою  на
купу  сіррго  моху,  і  навіть  найпильніший  мисливець  часто  проходить
повз  тварину,  не  помічаючи  її,  або  іншим  разом  стріляє  в  яку-небудь
купу  моху,  вважаючи,  що  то  дикобраз».
 Звичайно  дикобраз  тримається,  зачепившися  хвостом  за  гілку.  Але
і  без  цього  міцно  сидить  на  найтонших  гілках,  тому  що  його  широкі  лапи,
увігнуті  зсередини,  дають  йому  можливість  міцно  триматися.  Під  час  ла¬
зіння  притискає  свої  м’ясисті  широкі  підошви  до  гілок,  які  й  обхоплює
м’якою  долонею.

ДИКОБРАЗ  ГРЕБІНЧАСТИЙ  ■
 171  ■
 Ренггер  повідомляє,  що  особини  обох  статей  цих  звичайно  самотніх
тварин  зближуються  протягом  зими  і  тоді  якийсь  час  живуть  парами.  На
початку  жовтня  самка  народжує  1—2  дитинчат.
 ДИКОБРАЗ  ГРЕБІНЧАСТИЙ  (Hystrix  cristata)  належить  до  родини  Ди¬
кобрази  ряду  Гризуни.  Довжина  його  тіла  досягає  65  см,  довжина  хвоста  —
11  см,  висота  в  загривку  —  24  см,  маса  тіла  12—15  кг.  Тільки  на  короткій
тупій  морді  є  шерсть,  товста  верхня  губа  вкрита  багатьма  рядами  блискучих
чорних  вусів,  і  такі  ж  самі  щетини  знаходяться  на  наростах  над  очима  і  за
ними.  На  шиї  підіймається  грива,  яка  складається  зі  звернених  до  хвоста
дуже  довгих,  загнутих  і  твердих  щетин,  які  тварина  може  довільно  підні¬
мати  і  опускати.  Щетини  ці  вельми  гнучкі,  почасти  білого,  почасти  сірого
кольору,  в  основному  з  білими  кінчиками.  Решта  верхньої  частини  тіла
вкрита  сидячими  близько  одна  до  одної  то  довгими,  то  короткими,  гладки¬
ми  і  загостреними  голками,  між  якими  розкидана  щетиниста  шерсть:  голки
ці  темно-коричневого  і  білого  кольору,  неміцно  тримаються  на  шкірі,  тому
легко  випадають.  З  боків  тулуба,  на  загривку  і  на  крижах  голки  коротші  й
тупіші,  ніж  на  середині  спини,  і  мають  загострені  кінчики.  Тонкі  і  гнучкі
голки  досягають  завдовжки  40  см,  короткі  й  жорсткі  бувають  тільки  15—
30  см  завдовжки,  товщина  їх  —  0,5  см.  Всередині  всі  вони  порожнисті  або
наповнені  губчастою  масою,  коріння  і  кінчики  переважно  білого  кольору.
Короткі  голки  забарвлені  у  темно-коричневий  колір  і  кільчасті,  але  й  у  них
коріння  і  кінчики  звичайно  білого  кольору.  На  кінці  хвоста  знаходяться
абсолютно  інакше  утворені  голки,  майже  5  см  завдовжки  і  7  мм  завтовшки.
Вони  складаються  зі  зрізаних,  тонкостінних  трубок  з  відкритим  кінцем  і
схожі  на  відкритий  стовбур  пера;  коріння  їхнє,  навпаки,  довге,  тонке  і
гнучке.  За  допомогою  великого,  сильного  м’яза,  який  знаходиться  під  шкі¬
рою  тварини  і  здатний  швидко  скорочуватися,  всі  голки  можуть  довільно
підійматися  і  опускатися.  Нижня  частина  тіла  вкрита  темно-бурою  шерстю
з  рудуватими  загостреними  кінчиками,  навколо  шиї  тягнеться  біла  смуга.
Кігті  чорно-рогового  кольору,  очі  чорні.
 Якщо  несподівано  захопити  дикобраза  поза  його  норою,  він  грізно  пі¬
діймає  голову  і  настовбурчує  всі  голки  і  гримить  ними,  особливо  порож¬
нистими  голками  хвоста,  якими  він  так  ударяє  одна  об  одну,  що  при  цьо¬
му  зчиняється  дуже  дивний  шум.  При  сильному  роздратуванні  дикобраз
ударяє  задніми  кінцівками  об  землю,  а  якщо  схопити  його,  то  видає  глухе
хрюкання.  Під  час  руху  деякі  голки  випадають,  що  й  стало  приводом  для
відомої  казки  про  стрільбу  голками.  Незважаючи  на  страшне  брязкання
голками,  тварина  являє  собою  абсолютно  безпорадне,  нешкідливе  ство¬
ріння,  яке  легко  лякається,  кожному  поступається  дорогою.
 Із  зовнішніх  органів  чуття  найбільш  розвинений  нюх;  зір  і  слух  слабкі.
Час  спаровування  міняється  залежно  від  кліматичних  умов.  Можна  ви¬
знати,  що  воно  всюди  збігається  з  початком  весни:  у  Північній  Африці
відбувається  в  січні,  у  Південній  Європі  —  в  квітні.  У  цей  час  самці  від¬
шукують  своїх  самок  і  живуть  разом  із  ними  декілька  днів.  Через  60—70
днів  після  спаровування  самка  в  своїй  норі,  яку  м’яко  вистилає  листям,
корінням  і  травами,  народжує  2—4  дитинчат  з  розплющеними  очима,  з
короткими,  м’якими,  щільно  прилеглими  до  тіла  голками:  голки  ці  дуже
скоро  тверднуть  і  ростуть  надзвичайно  швидко,  хоча  звичайної  своєї  до¬
вжини  досягають  тільки  в  зрілому  віці.  Як  тільки  дитинчата  стають  здат¬
ними  самі  здобувати  поживу,  мати  кидає  їх.
 ДИКОБРАЗ  МЕКСИКАНСЬКИЙ  (Coendou  mexicanus)  належить  до
родини  Американські  дикобрази  (Erethizontidae)  ряду  Гризуни.  Пошире¬
ний  на  східному  узбережжі  Мексики.  Тварина  ця  досягає  95  см  завдовж¬
ки,  з  яких  майже  третина  припадає  на  хвіст.  Блискуча  шерсть  дуже  густа
і  м’яка,  злегка  хвиляста  і  така  довга,  що  абсолютно  прикриває  більшість
голок.  На  нижній  частині  тіла  голок  немає;  нижня  частина  шиї,  внутрішній
бік  ніг,  морда  і  половина  кінчика  хвоста  зверху  голі,  знизу  вкриті  чорними,
а  з  боків  жовтими  щетинами.  Волосяний  покрив  здається  чорним,  тому
що  окремі  волосинки  на  кінчиках  мають  блискуче  чорне  забарвлення.  На
морді  є  дуже  довгі  вуса,  а  на  стегнах  передніх  і  задніх  кінцівок  —  обрідне
довге  жорстке  волосся.  Голки  жовтого  кольору  з  чорним  кінчиком,  біля
 Дикобраз  живе  самотньо.  Вдень  він
відпочиває  в  довгих  низьких  ходах,
які  сам  вириває,  вночі  виходить  і
нишпорить  у  пошуках  поживи.
Вона  складається  з  різноманітних
рослин.  Всі  рухи  його  повільні  та
незграбні,  хода  ледача,  обережна,
біг  нешвидкий.  Ця  тварина  риє  не
настільки  швидко,  щоб  врятувати¬
ся  від  спритного,  моторного  воро¬
га.  Взимку  він  залишається  довше,
ніж  звичайно,  в  норі  і  спить  там  по
декілька  днів,  але  до  справжньої
зимівлі  не  схильний.
 Дикобрази,  що  водяться  в  Європі,
ймовірно,  походять  з  Північної  Аф¬
рики  і  привезені  сюди  вперше  рим¬
лянами.  Нині  тварина  поширена
уздовж  берегів  Середземного  моря,  в
Алжирі,  Тунісі  аж  до  Судану.  В  Євро¬
пі  дикобразів  багато  в  Кампанії  по¬
близу  Рима,  на  Сицилії,  в  Калабрії
і  Греції.
 Довжина  тіла  досягає  90  см,  хвос¬
та  —  15  см  (не  рахуючи  голок).  Маса
може  досягати  до  18—  27  кг.

■  172
 ДИКОБРАЗ  ЧІПКОХВОСТИЙ
 коріння  дуже  тонкі,  потім  товщають,  і  нарешті  на  кінці  загострюються.
Біля  очей  і  вух  вони  стоять  так  густо,  що  шерсті  зовсім  не  видно,  і  вуха
повністю  закриті  ними.  Але  тут  вони  набагато  коротші  і  мають  світліше
забарвлення,  ніж  на  решті  частин  тіла;  на  спині  знаходяться  найдовші  і
найтемніші  голки.  Очі  вирячкуваті,  райдужна  оболонка  світло-бура,  зіниця
невелика,  подовжена,  і  очі  здаються  скляними  намистинами.  Поки  твари¬
на  знаходиться  в  спокійному  стані,  голки  її  малопомітні,  за  винятком  діля¬
нок  біля  очей  і  вух  шерсть  здається  м’якою  і  гладкою,  і  лише  коли  тварина
сердиться,  різні  нерівності  свідчать  про  приховані  під  шерстю  голки.  Дуже
розгнівавшись,  тварина  настовбурчує  всі  голки,  так  що  вони  стирчать  в  усі
боки,  і  якщо  погладити  рукою  шерсть,  то  вони  відчуваються  усюди.  Голки
сидять  у  шкірі  так  слабо,  що  випадають  при  щонайменшому  дотику;  якщо
провести  рукою  кілька  разів  по  шерсті,  то  можна  вирвати  дюжину  голок,  з
яких  деякі  неодмінно  встромлятимуться  в  руку.
 ДИКОБРАЗ  ЧІПКОХВОСТИЙ,  або  коеііду  (Coendou  prehensilis),  на¬
лежить  до  родини  Американські  дикобрази  (Erethizontidae)  ряду  Гризуни.
Довжина  його  тіла  дорівнює  приблизно  1  м,  причому  45  см  припадає  на
хвіст.  Голки  починаються  біля  самої  морди,  поширюються  по  всій  верхній
частині  тіла,  вкривають  кінцівки  до  щиколоток,  верхню  частину  хвоста  і
навіть  всю  нижню  частину  живота,  але  нещільно  прилягають  до  тіла.  06-
рідну  шерсть,  що  стирчить  між  ними,  голки  майже  зовсім  прикривають  і
її  можна  помітити  тільки  тоді,  коли  розсунеш  голки.  Сидять  вони  в  шкірі
дуже  слабо,  всі  мають  однаковий  вигляд  —  тверді,  міцні,  майже  круглі,
гладенькі,  біля  коріння  слабкі,  мають  рівномірну  товщину,  а  до  дуже  го¬
строго  кінця  відразу  сильно  стоншуються.  Ззаду  на  спині  голки  досягають
близько  12  см  завдовжки,  у  напрямку  до  нижньої  частини  живота  посту¬
пово  коротшають  і  на  череві  потроху  переходять  у  справжні  щетини,  які
з  нижнього  боку  хвоста  знову  стають  голкоподібними,  тобто  жорсткими
і  колючими.  Колір  світлий,  жовтувато-блідий,  але  під  кінчиком  різко  ви¬
ступає  темно-коричнева  смужка.  Волосся  на  носі  і  морді  рудувате,  решта
тіла  бура,  трапляються  білі  щетини.  Дуже  міцні  і  довгі  вуса,  розташовані
поздовжніми  рядами,  здаються  чорними.
 Тварина  поширена  на  значній  частині  Південної  і  Центральної  Аме¬
рики.  Як  і  більшість  його  родичів,  коенду  —  нічна  тварина.  Пожива  його
складається  з  різноманітного  листя.
 М’ясо  коенду  цінують  місцеві  жителі,  використовують  також  голки.
 ДИКОБРАЗИ,  родина  Hystricidae.  Голчастий  покрив,  який  би  він  не
був,  характерний  для  всіх  тварин  цієї  групи.  Тулуб  стиснутий,  шия  ко¬
ротка,  голова  товста,  морда  коротка,  тупа  з  роздвоєною  верхньою  губою,
хвіст  короткий  або  дуже  довгий,  а  в  однієї  породи  чіпкий,  кінцівки  майже
однакової  довжини,  лапи  чотири-  або  п’ятипалі  з  широкими  ступнями,
пальці  озброєні  дуже  загнутими  кігтями,  вуха  і  очі  маленькі.  Голки,  що
 Дикобраз  чіпкохвостий,
або  коенду
 (Coendou  prehensilis)
 Коенду  поширений  у  тропічній  час¬
тині  Південної  Америки  на  схід  від
Анд.  У  гори  підіймається  на  висоту
до  1500  м.  Лапи  коенду  чудово  при¬
стосовані  для  лазіння  завдяки  силь¬
ним  кігтям  і  своєрідним  кістковим
і  шкірним  мозолям.  Замість  велико¬
го  пальця  на  передніх  лапах  розвине¬
на  подушечка,  що  протиставляється
чотирьом  пальцям.

ДІДРІК  ■
 173  ■
 шерстком  або  між  довгим  волоссям,  якого  буває  так  багато,  що  воно  аб¬
солютно  закриває  голки,  які  відрізняються  від  нього  досить  яскравим  за¬
барвленням.  Різці  спереду  гладкі  або  з  борозенками,  чотири  корінні  зуби
в  кожному  ряду  майже  однакових  розмірів  і  зі  складками  зубної  емалі.
 Рухи  їхні  повільні,  розмірені,  лінькуваті.  З  настанням  ночі  ці  тварини
звичайно  бадьорішають.  Ті,  що  живуть  на  землі,  вміють  майстерно  рити
нори.  Із  зовнішніх  органів  чуття  у  всіх  дикобразів  без  винятку  найкраще
розвинений  нюх;  зір  і  слух,  навпаки,  слабкі.  Вони  нетовариські;  через
будь-який  шматочок  навіть  між  самкою  і  самцем  може  виникнути  сильна
сварка.  Голос  їхній  нагадує  хрокання  і  сопіння.
 Поживою  дикобразам  служать  усілякі  частини  рослин  від  коріння  до
плодів.  Подібно  до  інших  гризунів,  вони  підносять  їжу  до  рота  передні¬
ми  лапами  або  притискують  ними  її  до  землі,  поки  їдять.  Мабуть,  вони
можуть  обходитися  довго  без  води,  ймовірно,  їм  достатньо  роси  на  листі,
яке  вони  поїдають.
 Дитинчата,  кількість  яких  коливається  від  1  до  4,  народжуються  при¬
близно  після  7—9  тижнів  вагітності.
 ДІДРІК  (див.  Зозуля  золотиста).
 ДОВГОНІГ  КАФРСЬКИЙ  (Pedetes  cafer)  —  представник  родини  Дов¬
гоногі  (Pedetidae).  Довгасте  тіло  поступово  товщає  у  напрямку  до  хвоста,
шия  досить  товста;  передні  лапи  дуже  короткі,  але  набагато  сильніші,  ніж
у  тушканчиків,  п’ять  пальців  мають  сильні,  довгі,  гачкуваті  кігті,  а  задні
кінцівки  —  довгі,  сильні  скакальні  —  мають  по  чотири  пальці,  які  прикрі¬
плені  до  окремих  плеснових  кісток  і  забезпечені  міцними  і  широкими,  але
досить  короткими,  майже  копитоподібними  кігтями.  Дуже  довгий  сильний
і  пухнастий  хвіст  біля  своєї  основи  тонкий,  але  товщає  до  кінця  завдяки
великій  кількості  шерсті  і  закінчується  тупим  пучком.  Голова  досить  вели¬
ка,  на  потилиці  широка,  з  боків  стиснута;  морда  середньої  довжини,  досить
тупа,  рот  маленький,  верхня  губа  не  роздвоєна.  Великі,  вирячкуваті  очі  і
вузькі,  гострі,  середніх  розмірів  вуха,  вуса  ж  порівняно  короткі.  У  самки  на
грудях  чотири  соски.  Довга,  густа,  рясна  і  м’яка  шерсть  довгонога  на  спині
блідого  рудувато-бурого  кольору  з  чорним  відтінком,  оскільки  багато  воло¬
синок  мають  чорні  кінчики,  на  животі  ж  біле.  Забарвленням  і  розміром  звір
схожий  на  нашого  зайця,  довжина  тулуба  —  близько  60  см.
 Довгоніг  живе  в  бідних  на  рослинність  країнах  і  в  пустинних  степах.
Він  поширений  у  більшій  частині  Південної  Африки,  але  трапляється
також  на  північному  заході,  принаймні  до  Анголи,  і  в  регіонах  Східної
Африки.  Він  риє  собі  підземні  нори,  з  довгими,  звичайно  не  глибокими,
сильно  розгалуженими  ходами,  що  ведуть  у  більш  глибоку  улоговину.
 У  таких  норах  часто  живе  декілька  пар,  навіть  декілька  родин,  іноді
в  деяких  ходах  селяться  дикі  бджоли  і  таким  чином  мирно  використову¬
ють  одне  і  те  ж  саме  житло.
 Самка  народжує  влітку  3—4  дитинчат,  яких  вона  довго  годує  молоком.
Кажуть,  що  під  час  дощової  пори  року  вся  родина  часто  цілими  днями
лєжіить,  згорнувшись  і  тісно  притиснувшись  одне  до  одного  усередині
свого  житла.
 ДОВГОНОСИКИ  (Сигсиїіопіпа)  мають  подовження  спереду  голови,
у  вигляді  хобота,  на  кінці  якого  знаходиться  рот  із  міцними  щупальця¬
ми.  Щелепи  мають  тільки  одну  лопать;  лапки  переважно  закінчуються
зубчастою  підошвою,  надкрилля  повністю  обхоплюють  черевце.  Хоботок
буває  дуже  різних  розмірів.  Довгоносики  невеликі;  пожива  складається
з  різних  речовин,  причому  відомі  види  довгоносиків  живуть  завжди  на
певних  рослинах  або  на  певних  частинах  рослин.
 Личинки  довгоносиків  дуже  схожі  на  личинок  удавальників.  їхній
рот  складається  з  головного  щитка  з  величезними  могутніми  жувальця¬
ми,  м’ясистого  підборіддя,  а  на  передньому  краї  його  сидять  двочленисті
щупальця;  сяжки  звичайно  у  формі  бородавок,  очей  немає,  а  якщо  і  є,  то
їх  небагато.  Довгоносики  —  найбагатша  на  види  родина.  Вони  поширені
по  всій  Землі,  найбільше  їх  у  жарких  країнах,  особливо  в  Америці;  в  по¬
мірному  кліматі  їх  менше,  в  холодному  ще  менше.
 Усі  дикобрази  водяться  в  помірних  і
жарких  країнах  Євразії.  Будучи  не¬
товариськими,  вони,  проте,  об’єд¬
нуються  в  невеликі  групи  на  час
тічки  і  тоді  проводять  разом  декіль¬
ка  днів,  а  решту  часу  кожна  особи¬
на  живе  окремо.
 Вагітність  триває  від  42  до  110  днів,
протягом  року  буває  один  приплід  з
1—5  (звичайно  2)  дитинчатами.
 Довгоніг  —  нічна  тварина.  Він  поти¬
хеньку  виходить  зі  свого  житла,  від¬
шукує  собі  коріння,  листя  і  зерна,
що  складають  його  поживу.  Майже
кожної  хвилини  підводиться  на  задні
лапи  і  прислухається.  їжу  він  підно¬
сить  до  рота,  як  і  тушканчики,  перед¬
німи  лапами.  Наскільки  повільно
він  пересувається,  коли  йде  на  всіх
чотирьох  кінцівках,  настільки  мотор¬
ний  його  біг,  коли  він  стрибає.  На
задніх  кінцівках  він  швидко  підска¬
кує  вгору  і  знову  падає  на  них,  не
перекидаючись  вперед.  Передні  кін¬
цівки  залишаються  складеними  на
грудях.  Довжина  його  стрибка  дося¬
гає  2—3  метрів,  але  якщо  його  пере¬
слідують,  то  він  прискорює  свій  біг,
і  тоді  середня  довжина  його  стрибка
досягає  6—10  метрів.
 Розмножуються  довгоноги  цілий  рік.
Вагітність  триває  близько  80днів.  Но¬
вонароджений  важить  близько  250  г,
очі  розплющуються  через  2  дні.  Три¬
валість  життя  —  близько  15  років.
 Довгоносики  —  жуки  з  родини  Сигси-
lionidae,  яка  включає  в  себе  близько
45  000  видів,  що  робить  її  найбіль¬
шою  з  родини  Комахи  і,  можливо,
родини  Тварини  взагалі.  Голова  по¬
довжена  спереду  і  утворює  хобо¬
ток  (рострум),  який  може  досягати
такої  ж  довжини,  як  і  сама  кома¬
ха.  Майже  всі  довгоносики  рослино¬
їдні,  часто  живляться  насінням,  а
хоботок  служить  для  просвердлен¬
ая  отворів,  у  які  жуки  відкладають
яйця.  Личинки  безногі.

■  174
 ■  ДОВГОПЕРІ
 Довгоп’ят  —  назва  стосується  3  ви¬
дів  напівмавп,  приматів,  м<о  склада¬
ють  родину  Tarsiidae.
 Поширені  у  Східній  Індії,  ведуть  ніч¬
ний  спосіб  життя.  Дорослі  особини
досягають  15  см  завдовжки  при  дов¬
жині  хвоста  25  см;  хвіст  голий,  зд
винятком  китиці  на  кінчику.
 ДОВГОПЕРІ,  родина  Dactylopteridae.  Головною  відмітною  ознакою
довгоперів  є  дуже  розвинені  бічні  плавці,  схожі  на  крила,  якими  ці  риби  і
справді  користуються,  як  крилами.  Плавальний  міхур  надзвичайно  вели¬
кий.  Довгопери  безупинно  вистрибують  з  води  на  висоту  від  1,2  до  2  м  і,
пролетівши  деяку  відстань,  знову  падають  у  воду.  Але  оскільки  рибки  ці
звичайно  збираються  цілими  зграями,  то  спостерігачу  здається,  що  дов¬
гопери  безупинно  пурхають,  як  ластівки.  Іноді  вони  вистрибують  на  ви¬
соту  5,  навіть  6  м  і  пролітають  відстань  у  100—150  м,  при  нагоді  навіть  до
300  м.  Летять  вони  завжди  прямо,  оскільки  повертати  рибці  важко:  вона
робить  це  за  допомогою  хвостового  плавця,  причому  втрачає  рівновагу  і
падає  у  воду.  В  спокійному  стані  довгопер  летить  рівно  і  упевнено,  наче
птаха;  але  якщо  йому  доводиться  уникати  якої-небудь  небезпеки,  то  по¬
літ  його  стає  квапливим,  крила-плавці  безладно  тріпочуть,  рибка  падає,
знову  підіймається  і  знову  падає.  Довгопери  більшу  частину  свого  життя
проводять  у  повітрі;  тут  вони  полюють  на  комах,  які  складають  їхню  по¬
живу,  і  цим  же  шляхом  рятуються  від  переслідування  водяних  хижаків.
Але,  уникаючи  зубів  ненажерливої  баліти  або  іншої  подібної  риби,  довго¬
пери  потрапляють  «з  вогню  та  в  полум’я»,  оскільки  у  повітрі  на  них  чека¬
ють  чайки,  альбатроси,  фрегати  й  інші  пернаті  хижаки,  ще  небезпечніші,
оскільки  ухилитися  від  них  важче.
 М’ясо  довгоперів  вважається  дуже  смачним.  Середземноморський  довго¬
пер  дуже  поширений  у  Середземному  морі;  довжина  його  —  близько  30  см.
 Родина  Довгопери  (Dactylopteridae)  іноді  позначається  як  Cephalacant-
hidae.  У  роду  Dactylopterus  голова  захищена  міцним  кістковим  панциром  і
дуже  велика.  Спинних  плавців  два.  Плавальний  міхур  розділений  уздовж
на  дві  камери.  Ці  риби  живуть  переважно  в  теплих  морях.  Найбільш  відо¬
мий  середземноморський  довгопер  (Dactylopterus  volitans),  що  водиться  в
Середземному  морі  і  біля  європейського,  африканського  і  американського
узбережжя  Атлантичного  океану.  За  допомогою  широких  грудних  плавців
може  пролетіти  деяку  відстань  в  повітрі.  Досягає  50  см  завдовжки.
 ДОВГОП’ЯТИ,  родина  Tarsiidae.  Велика,  кругла  голова  з  жаб’ячою
мордою,  короткі  передні  й  довгі  задні  кінцівки  і  довший,  ніж  тіло,  хвіст  —
це  зовнішні  ознаки,  а  дивно  влаштовані  зуби,  схожі  на  зуби  хижаків,  що
живляться  комахами,  —  головна  внутрішня  ознака  однієї  напівмавпи,  яка
вже  з  давніх-давен  вважається  представником  особливого  роду,  а  нині  ви¬
ділена  в  окрему  родину.  Через  надзвичайно  подовжені  ступні  цій  родині
дали  назву  Довгоп’яти.  Раніше  цих  дивних  тварин  різні  дослідники  зара¬
ховували  то  до  тушканчиків,  то  до  сумчастих,  то,  нарешті,  до  лемурів.
 ДОВГОП’ЯТ-ПРИВИД  (Tarsius  spectrum)  належить  до  родини  Дов¬
гоп’яти.  Його  морда  дуже  схожа  на  голову  деревної  жаби,  і  так  само  його
передні  і  задні  лапи  деякими  особливостями  нагадують  кінцівки  згадано¬
го  земноводного.  Рухи  довгоп’ята  деякою  мірою  нагадують  рухи  деревної
жаби.  Його  велика  голова  була  б  кулястою,  якби  морда  не  видавалася  у
вигляді  короткого,  досить  широкого  конуса.  Саме  завдяки  цьому,  а  також
надзвичайно  великому  у  порівнянні  з  довжиною  морди  розрізу  рОФа,  що
закінчується  під  очима,  і  товстим  губам  морда  набуває  жаб’ячого  виразу.
Схожість  ця  істотно  збільшується  через  надзвичайно  великі  совийі  очі.
Вони  займають  велику  частину  морди,  стоять  досить  близько  одне  до
одного  і  мають  у  діаметрі  щонайменше  1,5  см.  Менш  своєрідними  є  вуха,
оскільки  такі  вуха  трапляються  і  у  інших  ссавців.  Вони  схожі  на  великі
широкі  ложки,  що  сидять  на  короткому  трубчастому  руків’ї,  і  являють
собою  вузьку  поверхню,  що  закінчується  гострим  краєм,  обмежену  зсере¬
дини  початком  вушної  складки.  Усередині  вушної  раковини  знаходяться
чотири  розташованих  одна  над  одною  поперечних  дуги.  Шия  коротка  і
ледве  помітна.  Тіло  найширше  зверху,  оскільки  плечі  сильно  видаються.
Спина  здається  вдавленою,  груди  вужчі  за  спину.  Передні  кінцівки  неве¬
ликі;  плечова  частина  дуже  коротка.  У  порівнянні  з  передніми  кінцівками
кисті  можуть  бути  названі  дуже  довгими.  Середній  палець  довший  за  інші
і  втричі  довший  за  великий  палець,  який,  у  свою  чергу,  значно  менший
від  мізинця.  У  довгоп’ятів  так  само,  як  у  деяких  галаго,  на  долоні  і  кінцях
пальців  розвинені  великі  потовщення  у  вигляді  подушечок.

ДОВГОТІЛИ  ■
 175  ■
 Стегна  досить  міцні,  гомілки,  навпаки,  у  порівнянні  з  ними  здаються
тонкими,  а  плесна,  вкриті  обрідним  волоссям  до  п’яти,  тобто  до  початку
пальців,  мають  вигляд  сухих  трісок.  Задні  лапи,  за  винятком  будови  нігтів
другого  і  третього  пальців,  схожі  на  передні,  з  тією  лиш  відмінністю,  що
великий  палець  задніх  кінцівок  може  протиставлятися  решті  пальців  біль¬
шою  мірою,  ніж  великий  палець  передніх  кінцівок.  Потовщення  на  кінцях
пальців  задньої  кінцівки  значно  більше,  ніж  на  передній;  до  того  ж  не  третій,
а  четвертий  палець  довший  від  усіх.  Хвіст  круглий,  до  кінця  злегка  стоншу¬
ється.  Колір  хутра  —  буро-сірий  з  легким  рудим  відтінком.  На  лобі,  спині
і  верхньому  боці  стегон,  на  тім’ї  і  потилиці  колір  темніший,  на  грудях  він
переходить  у  білий.  Шерсть,  що  вкриває  кінець  хвоста,  жовтувата.  Дорос¬
лі  тварини  досягають  завдовжки  40  см,  з  яких  23—24  см  припадає  на  хвіст.
 Довгоп’ят  стрибає  майже  на  метр  у  довжину.  Його  непропорційно  ве¬
ликі,  вирячкуваті  очі,  зіниця  яких  може  швидко  збільшуватися  і  зменшу¬
ватися  залежно  від  кількості  світла,  що  на  них  падає,  здобули  йому  серед
місцевих  жителів  репутацію  тварини,  яка  є  втіленням  нечистої  сили.  Кем-
мінг  стверджує,  що  поживою  довгоп’ята  служать  ящірки  і  що  він  віддає
перевагу  цим  плазунам  перед  іншою  здобиччю,  проте,  якщо  дуже  голо¬
дний,  поїдає  ще  й  дрібних  раків  і  тарганів.  Соломон  Мюллер  зазначає,  що
довгоп’ят  вживає,  окрім  комах,  також  різні  плоди.
 ДОВГОТІЛИ  (Brenthidae)  мають  дуже  дивну  зовнішність:  тіло  їхнє
дуже  видовжене,  ще  й  з  довгим  хоботком;  навіть  голова  у  них  також  ви¬
довжена,  і  лише  на  кінці  пара  сяжок  стирчить  в  різні  боки.  Нарешті,  на
задній  частині  тіла  є  хвостовий  відросток,  наче  для  того,  щоб  ще  більше
подовжити  тіло.  Довготілів  відомо  близько  600  видів,  з  них  багато  видів
поширені  в  Європі.  Звичайно  вони  мешкають  на  деревах  під  корою  і  спо¬
собом  життя  схожі  на  шашіль.
 ДРАКОН  ЛІТАЮЧИЙ  (Draco  volans),  який  живе  в  Ост-Індії  та  на
островах  Зондського  архіпелагу,  належить  до  родини  Агамові  (Agamidae).
Тварини  ці  істотно  відрізняються  від  інших  ящірок  тим,  що  у  них  декіль¬
ка  (5—6)  несправжніх  ребер  з  кожного  боку  стирчать  і  з’єднані  між  со¬
бою  перетинкою;  таким  чином  утворюється  щось  на  зразок  крил,  якими
дракон,  правда,  не  може  махати  і  літати,  але  вони  служать  йому,  так  би
мовити,  парашутом  і  утримують  його  на  повітрі  під  час  стрибка.
 Довгоп’ят-привид
 (Tarsius  spectrum)
 Зона  поширення  довгоп’ята-приви-
 да  —  Малайські  острови.  Мешкає  в
лісах  на  рівнинах.  Удень  він  ховаєть¬
ся  в  темних,  вологих  місцях  у  густо¬
му  листі  або  дуплах  дерев.  Самців
і  самок  звичайно  бачать  разом.
 Розмножуються  довгоп’яти  цілий
рік,  пік  шлюбного  періоду  припадає
на  зиму  (сухий  сезон).  Хоч  у  самки  є
дві  пари  сосків,  народжує  вона  тіль¬
ки  одне  дитинча.

■  176
 ■  ДРИЛ
 Дракони  —  рід  ящірок  з  родини  Ага¬
мові.  Довжина  тіла  досягає  40  см.
З  боків  тіла  шкірні  складки  —  «па¬
рашут»  для  плануючого  польоту  (на
відстань  до  23  м).  22  види  живуть
головним  чином  на  островах  Малай¬
ського  архіпелагу,  в  Південно-Східній
Азії.  Мешкають  переважно  на  вер¬
хівках  дерев.  Живляться  комахами
та  їхніми  личинками.
 Звичайний  літаючий  дракон  пошире¬
ний  у  тропічних  лісах  (а  де  їх  немає  —
на  каучукових  та  інших  плантаціях)
Індонезії,  Малайзії,  Філіппінських  і
Молуккських  островів.  Чорнобородий
літаючий  дракон  (крила  чорні  з  жов¬
тим  крапом)  —  у  лісах  Малакки,  Су¬
матри  і  Калімантану.
 Дрил  —  мавпа  роду  Павіани.  Довжи¬
на  тіла  60—75  см.  Мешкає  в  лісах
Камеруну.  Є  наземною  всеїдною  тва¬
риною.  Агресивні,  при  захисті  і  на¬
паді  кидають  палиці  і  каміння.  Зна¬
ходяться  під  загрозою  зникнення,  вид
занесений  до  Червоної  книги  Міжна¬
родного  союзу  охорони  природи  і  при¬
родних  ресурсів.
 Співочий  дрізд  (Turdus  philomelos).  Це
сіренька  пташка,  23  см  у  довжину,
з  темними  плямами  на  нижній  час¬
тині  тіла.  Поширена  в  лісах  Європи,
Північної  і  Середньої  Азії.  Зиму  про¬
водить  на  півдні.  Гніздиться  в  лісах  і
парках;  живиться  комахами,  черв  ’я-
ками,  молюсками  і  плодами.
 Дрозди  —  птахи,  що  належать  до
родини  Turdidae,  у  складі  якої  близь¬
ко  300  видів  птахів,  поширених  по
всьому  світу.  Розміри  варіюють  від
14  см  завдовжки  (розміри  малинівки)
до  32  см.  Це  звичайно  активні,  по¬
мітні,  яскраво  забарвлені  птахи.
Живуть  вони  в  найрізноманітніших
місцях  —  від  відкритих  пустель  до
густих  лісів.  Дрозди  в  основному  ко¬
махоїдні,  але  їдять  також  ягоди  і
плоди.  Власне  дрозди  належать  до
підродини  Turdinae.
 Відмітною  ознакою  драконів  є  також  горловий  мішок,  який  являє
собою  велику  складку  шкіри  посередині  горла  разом  із  двома  іншими
складками  трохи  меншими  за  розмірами  розташованими  по  боках  великої.
 Голова  у  нього  бурого  кольору  з  металевим  відблиском  або  зеленку¬
вата,  спина  і  задня  частина  парашута  забарвлені  сумішшю  темно-буро-
го  і  рожево-червоного  кольорів  із  металевим  відливом.  Передня  частина
парашута  змінює  свій  колір  від  оранжево-жовтого  до  рожево-червоного;
тут,  як  і  на  задній  частині  «крил»,  помітні  темні  смужки,  плями  і  рис¬
ки,  перетинка  облямована  срібного  кольору  облямівкою.  Кінцівки,  хвіст,
груди  і  черево  забарвлені  так  само  строкато  і  красиво.  Горловий  мішок  у
самця  —  яскраво-оранжевий,  у  самки  —  синюватий.
 Усі  дракони  живуть  виключно  на  деревах.  Серед  густого  листя  дерев
вони  народжуються  з  яєць,  відкладених  матір’ю  в  тріщинах  кори.  Завдяки
своєму  строкатому  забарвленню  дракони  абсолютно  непомітні  на  дереві,
тим  більше  що  вони  тримаються  завжди  на  значній  висоті.  Тут  вони  си¬
дять  здебільшого  абсолютно  нерухомо,  і  якшо  здобич  (яка-небудь  комаха,
жучок  або  метелик)  пролітає  неподалік,  то  дракон  вмить  розпускає  свої
«крила»,  робить  великий  стрибок  і  звичайно  схоплює  свою  жертву  на
льоту,  після  чого  опускається  на  іншу  гілку,  трохи  нижче.
 Таким  чином,  дракон  може  «пролітати»  навіть  значну  відстань  —  6—
10  метрів.  Розміри  драконів  бувають  різні,  але  не  перевищують  21  см,
з  яких  близько  12  припадає  на  видовжений  і  на  кінці  дуже  тонкий  хвіст.
 ДРИЛ  (Раріо  leucophaeus)  —  павіан,  трохи  менший  на  зріст,  ніж  його
родич  мадрил.  Шерсть  у  нього  зверху  оливково-бура,  знизу  і  з  боків  біла,
бакени  жовтувато-чалі,  морда  чорна,  кінцівки  мідно-червоні,  сідничні
нарости  і  мошонка  червоні.  Довжина  дорослого  дрила  досягає  85—90  см,
висота  в  загривку  —  55—60  см,  довжина  хвоста  8—9  см.  їхня  батьківщи¬
на  —  Гвінейський  берег,  і  до  нас  у  Європу  вони  привозяться  із  Золотого
Берега.  Говорять,  що  мавпи  водяться  стадами  в  гірських  лісах  і  живуть
почасти  на  скелях,  почасти  на  деревах,  але  нерідко  кидають  свої  житла,
щоб  відвідувати  і  грабувати  найближчі  поселення.  Розповідають  навіть,
що  натовпи  їх  нападають  на  цілі  села  і  за  відсутності  чоловіків  дуже  крив¬
дять  дітей  і  жінок.
 ДРІЗД  КАМ’ЯНИЙ  СТРОКАТИЙ  (Monticola  saxatilis)  належить  до
родини  Дроздові.  Голова,  спина  і  надхвістя  красивого  блакитно-сірого
кольору,  а  нижня  частина  тіла  —  яскраво-червона.  Поширений  на  берегах
Середземного  моря;  на  півночі  трапляється  рідко.  Способом  життя  цей
птах  нагадує  горихвістку;  він  так  само  обережний,  розумний,  спритний
і  жвавий.  Спів  його  також  чудовий:  різноманітний,  голосний,  ніжний  і
приємний.  Пожива  дрозда  —  всілякі  комахи,  а  також  ягоди  і  плоди.  В
неволі  уживаються  легко  і,  при  дбайливому  догляді,  навіть  виводять  пта¬
шенят  у  клітці.
 ДРІЗД  СПІВОЧИЙ  (Turdus  philomelos)  належить  до  родини  Дроздові.
Довжина  його  тіла  досягає  22  см,  розмах  крил  —  34,  довжина  крил?  —  11,
довжина  хвоста  —  8  см.
 Співочий  дрізд  живе  в  більшій  частині  Європи,  а  також  у  Північній  і
Середній  Азії,  взимку  часто  залітає  у  Північно-Західну,  а  іноді  і  в  Північ¬
но-Східну  Африку.  Дроздів  можна  вважати  якнайкращими  співаками  се¬
ред  усіх  співочих  птахів,  і  перше  місце  серед  них  посідає  співочий  дрізд.
 ДРІЗД  ЧОРНИЙ  {Turdus  merula)  належить  до  родини  Дроздові.  Від¬
різняється  від  своїх  родичів,  хоча  і  не  дуже  різко,  порівняно  короткими  і
тупими  крилами.  Оперення  старого  самця  рівномірно  чорне;  очі  бурі,  краї
повік  яскраво-жовті,  дзьоб  оранжевий,  кінцівки  темно-бурі.  У  старих  самок
верхня  частина  тулуба  матово-чорного  кольору,  нижня  по  краях  чорно-сі-
рого  тла  поцяткована  світло-сірими  плямами.  Довжина  тіла  птаха  —  15  см,
розмах  крил  —  35,  довжина  крила  —  11,  а  хвоста  —  12  см.
 Чорний  дрізд  поширений  у  Європі,  живе  у  всіх  придатних  для  ньо¬
го  місцях,  починаючи  від  66°  північної  широти.  Крім  того,  він  є  також
у  Західній  Азії,  Північно-Західній  Африці,  на  Мадейрі,  на  Канарських

ДРІМЛЮГА  ВЕЛЕТЕНСЬКИЙ  ЛІСОВИЙ  ■
 177  ■
 і  Азорських  островах.  Дрозди  живуть  у  різних  країнах  і  в  різних  умовах,
але  переважно  в  лісі.  Не  такі  розбірливі,  як  дрібні  співочі  птахи,  вони
селяться  повсюдно.
 Це  спритні,  рухливі,  розумні  і  обдаровані  великим  мистецтвом  співа¬
ти  птахи.  Вони  товариські,  хоча  їх  і  не  можна  назвати  миролюбними.  На
далекій  відстані  вони  помічають  найдрібніших  комах.  Слух  у  них  також
дуже  тонкий,  про  що  можна  судити  вже  з  їхнього  співу;  розвинене  відчут¬
тя  смаку,  дрозди  полюбляють  ласощі.  В  лісах  вони  виконують  обов’язки
сторожів,  і  їхніми  застережливими  криками  керуються  не  тільки  їхні  по¬
братими,  але  й  інші  птахи  і  навіть  ссавці.
 Гнізда  дроздів  загалом  дуже  схожі:  вони  складаються  з  тонких  сухих
прутиків,  стеблинок,  моху,  ніжних  корінців  тощо;  зсередини  акуратно
вистелені  сухою  травою.  На  ворога,  що  наблизився  до  їхнього  гнізда,
дрозди  сміливо  кидаються  і  прагнуть  залякати  його:  якщо  це  не  вда¬
ється,  то  вони  вдаються  до  хитрощів,  удають  із  себе  хворих  і  кульгавих,
ледве  стрибають  по  землі  і  прагнуть  заманити  ворога  подалі  від  гнізда.
До  неволі  всі  дрозди  однаково  добре  звикають,  хоча  їхній  звучний  спів
дуже  оглушливий  для  маленької  кімнати,  а  їхня  незвичайна  ненажерли¬
вість  завдає  чимало  клопоту  господарю.  За  винятком  чорних,  усі  наші
дрозди  —  птахи  перелітні.
 ДРІМЛЮГА  ВЕЛЕТЕНСЬКИЙ  ЛІСОВИЙ  (Nyctibius  grandis)  напе-
жить  до  родини  Велетенські  дрімлюги.  Довжина  цього  птаха,  за  вимірами
принца  фон  Віда,  досягає  55  см,  розмах  крил  —  125,  довжина  крила  —  40,
хвоста  —  27  см.  Оперення  верхньої  частини  тіла  по  чало-білому  тлі  поцят¬
коване  дуже  тонкими  темними  поперечними  рисками  у  вигляді  зиґзаґів,
іржаво-бурими  облямівками  по  краях  пір’я  і  темними  стрижневими  смуга¬
ми.  Дзьоб  жовтувато-сірого  кольору,  очі  темно-карі,  ноги  жовтувато-сірі.
 Смерком  він  так  само  спритний  і  рухливий,  як  і  інші  дрімлюги.  Під
час  полювання  дрімлюги,  як  повідомляє  Азара,  рідко  сідають  на  землю,  а
якщо  це  трапляється,  то  вони  розпускають  при  цьому  крила  і  спираються
на  них  і  на  хвіст  без  допомоги  ніг.
 їжа  дроздів  —  комахи,  слимаки,
черв’яки,  а  восени  і  взимку  також
ягоди;  вони  збирають  свою  їжу  із
землі,  тому  й  проводять  тут  щодня
по  кілька  годин.  Вони  рідко  лов¬
лять  комах  на  льоту  і  вважають  за
краще  підбирати  їх  з  поверхні  грун¬
ту.  Щодо  ягід,  то  в  кожного  виду
дроздів  свій  смак.
 Дрімлюга  велетенський  трапля¬
ється,  мабуть,  у  всіх  лісах  Півден¬
ної  Америки.  Його  оперення,  схоже
на  колір  деревної  кори,  слугує  йому
за  найнадійніший  захист  проти  го¬
строзорого  мисливця  чи  якогось  ін¬
шого  ворога,  а  нерухливість  ще  біль¬
ше  утруднює  полювання  на  нього.
 1  —  Дрімлюга  звичайний
 (Caprimulgus  europeaus),
 2  —  дрімлюга  червоношиїй
 (Caprimulgus  rufcollis)
 Зона  поширення  дрімлюг  тягнеть¬
ся  від  Середньої  Норвегії  через  усю
Європу  й  Західну  Азію;  узимку  ж  вій
відвідує  всі  країни  Африки,  оскіль¬
ки  відшукує  собі  зимовий  притулок,
мабуть,  на  півдні  земної  кулі.

■  178
 Дрімлюга  віргінський  сутінковий
 (Chordeiles  minor)
 Із  досліджень  американських  нату¬
ралістів  стало  відомо,  що  цей  птах
населяє  всі  Сполучені  Штати,  від
Флориди  й  Техасу  до  далекої  півно¬
чі  та  від  берегів  Атлантичного  океа¬
ну  до  берегів  Тихого;  також  він  ви¬
водить  пташенят  у  Вест-Індії,  а  під
час  свого  прольоту  відвідує  й  Пів¬
денну  Америку.
 Дрімлюги  —  птахи  з  родини  Саргітиі-
gidae,  поширені  у  всьому  світі,  за  ви¬
нятком  холодних  полярних  зон,  хоча  й
у  високоширотних  помірних  зонах  вони
бувають  тільки  влітку.  Більшість  ви¬
дів  завбільшки  з  дрозда,  але  у  двох  ви¬
дів  довгі  хвостові  пера  до  65  см  і  біль¬
ше.  Оперення  поцятковане  дрібними
сірими,  чорними,  темно-жовтими  й
білими  цятками,  що  дозволяє  птахам
дуже  добре  зливатися  з  довкіллям,
коли  вони  сидять  на  землі.  Живляться
дрімлюги  літаючими  комахами  вночі
або  смерком.  При  цьому  їм  допомага¬
ють  великі  очі  та  величезні  дзьоби,  що
дозволяють  дуже  широко  розкривати
роти  й  захоплювати  здобич.  Видають
характерні,  часто  повторювані  звуки,
які  буває  далеко  чути.
 ■  ДРІМЛЮГА  ВІРГІНСЬКИЙ  СУТІНКОВИЙ
 і
 Азара  говорить,  що  птах  гніздиться  в  дуплистих  деревах,  а  Бурмейстер
запевняє,  що  він  кладе  своє  єдине  яйце  на  широких  гнилих  гілках,  прямо
на  голому  дереві.  Бурмейстер  дістав  собі  одне  яйце.  Воно  було  довгас¬
то-кругле,  на  товстому  краї  трохи  тупіше,  ніж  на  гострому,  без  жодного
блиску  і  на  чисто-білому  тлі  всіяне  цятками,  які  на  одному  краї  розташо¬
вані  густіше.
 ДРІМЛЮГА  ВІРГІНСЬКИЙ  СУТІНКОВИЙ  (Chordeiles  minor)  завбіль-
шки  приблизно  дорівнює  звичайному  дрімлюзі.  Довжина  його  22  см,  роз¬
мах  крил  —  55,  довжина  крила  —  20,  хвоста  —  11  см.  Оперення  з  обох  боків
буро-чорне,  на  верхній  частині  голови  і  плечах  пера  мають  іржаві  облямівки.
 ДРІМЛЮГА  ЖИРНИЙ  (див.  Гуахаро).
 ДРІМЛЮГА  ЗВИЧАЙНИЙ  (Caprimulgus  europaeus)  є  представником
родини  справжніх  дрімлюг.  Оперення  на  верхній  частині  буро-сіре  з  дріб¬
ними  цятками,  на  нижній  —  чорне  з  іржаво-бурими  цятками.  Довжина
його  досягає  26  см,  розмах  крил  —  55,  довжина  крила  —  19,  хвоста  —  12  см.
 ДРІМЛЮГА  ЛІРОХВОСТИЙ  (Macropsalis  creagra)  досягає  завдовж¬
ки  від  68  до  73  см,  оскільки  крайні  хвостові  пера  майже  втричі  довші  за
тулуб;  довжина  крил  становить  24,  а  хвоста  50—55  см.  За  Бурмейстером,
основне  забарвлення  оперення  темно-буре.
 ДРІМЛЮГА  ЧЕРВОНОШИЇЙ  (Caprimulgus  rufcollis).  Мешкає  на  пів¬
денному  заході  Європи,  особливо  в  Іспанії.  Довжина  його  31  см,  розмах
крил  —  61,  довжина  крила  —  20,  хвоста  —  16  см.
 ДРІМЛЮГИ  СПРАВЖНІ,  родина  (Caprimulgidae),  належать  до  ряду
Дрімлюгоподібні.  Завбільшки  вони  украй  різні  їх  розміри  коливаються
між  розмірами  ворони  і  жайворонка.  Тулуб  витягнутий,  шия  коротка,
голова  досить  велика,  дзьоб  короткий,  украй  плоский  і  швидко  звужу¬
ється  до  кінця;  ноги  слабкі,  закінчуються  такими  ж  слабкими  пальцями.
Оперення  м’яке,  темно  забарвлене,  з  красивим,  ніжним  візерунком.  На¬
селяють  територію  усієї  земної  кулі,  за  винятком  північних  країн;  у  Єв¬
ропі  є  тільки  два  види  дрімлюг.  Усі  вони  дуже  ненажерливі  птахи,  які
живляться  комахами  і  частково  дрібними  хребетними.  Полювання  їх  по¬
чинається  зазвичай  уночі,  триває  протягом  декількох  годин,  уривається
і  поновлюється  удосвіта;  тільки  небагато  американських  видів  полюють
серед  білого  дня.  Вони  надзвичайно  спритні  і  швидкі  на  льоту,  але  погано
лазять,  а  на  землі  швидше  лежать,  ніж  сидять.  Справжніх  гнізд  дрімлюги
не  будують,  а  кладуть  свої  яйця  без  ніякої  підстилки  на  землю;  кількість
яєць  невелика  —  не  більше  двох.

ДРОВОРУБИ  ■
 179  ■
 ДРОВОРУБИ,  або  вусачі  (Саргісогпіа),  представляють  величезну  ро¬
дину,  що  включає  3000—4000  видів;  все  це  досить  нешкідливі  жучки,
які  живляться  рослинами.  Організацією  і  способом  життя  вони  схожі  на
пластинчастовусих  жуків;  більшість  із  них  дуже  рухливі,  вміють  добре
літати,  відшукуючи  квіти,  соком  яких  живляться,  або  ж  дерева,  на  яких
живуть.  Якщо  схопити  вусача  пальцями,  то  він  звивається  і  видає  харак¬
терний  звук,  який  нагадує  цвірінчання.  Личинки  цих  жуків  багато  в  чому
схожі  на  личинок  златок.  У  роті  в  них  є  добре  розвинені  зазублені  або
гребінчасті  жувальця.  Зовні  сидять  тричленисті  щупальця.
 ДРОХВА  (Otis  tarda),  що  належить  до  родини  Дрохвині,  є  найкруп¬
нішим  з  європейських  птахів.  Досягає  завдовжки  1  м  і  більше.  Голова,
верхня  частина  грудей  і  частина  крила  —  світло-сіра;  спина  покреслена
чорними  смужками  на  іржаво-жовтому  тлі,  нижні  частини  тіла  брудного
або  жовтувато-білого  кольору;  махові  пера  сіро-бурі.  Дрохви  поширені
по  всій  Європі,  починаючи  з  Південної  Швейцарії  і  Центральної  Росії,
і  в  Азії;  взимку  їх  можна  побачити  іноді  в  Північно-Західній  Африці.
Дрохва  постійно  уникає  лісистих  місцевостей,  оскільки  за  кожним  кущем
підозрює  засідку;  людського  житла  вона  також  сторониться.  Взимку  вона
найохочіше  вибирає  поля,  які  засівають  озиминою  або  рапсом;  о  цій  порі
року  вона  стає  ще  обережнішою.
 Хода  дрохви  некваплива,  розмірена,  але  у  разі  небезпеки  вона  бігає  так
швидко,  що  її  насилу  наздоганяє  навіть  собака.  Летить  вона  повільними
помахами  крил.  Голос  дрохви  —  тихе,  своєрідне  тріщання,  чутне  тільки
на  найближчій  відстані  від  птаха.  Доросла  дрохва  живиться  зеленими  рос¬
линами,  зернами  і  насінням,  молоді  дрохви  їдять  переважно  комах.  Вона
їсть  також  усі  овочі,  окрім  картоплі,  і  особливо  їй  подобається  молодий
горох,  капуста  і  гірчиця,  а  в  разі  голоду  скубе  і  звичайну  траву.
 Гніздів’я  вибирається  завжди  з  великою  обачністю.  Коли  хліб  на  по¬
лях  підіймаються  вже  так  високо,  що  в  ньому  може  сховатися  пташка,
що  насиджує  яйця,  самка  викопує  невелике  поглиблення,  вистилає  його
невеликою  кількістю  сухих  стеблинок  і  кладе  в  нього  два,  інколи  три,  не-
 Дрохви  —  птахи  з  родини  Дрохви¬
ні  (Otididae),  яка  включає  в  себе  25
видів;  дрохва  завбільшки  з  курку  або
навіть  індичку,  самці  часто  бувають
крупніші  за  самок.  У  більшості  дрохв
верхні  частини  тіла  світлі,  корич¬
неві  з  сірим,  а  нижні  —  світлі  або
чорні.  У  деяких  видів  на  голові  є  білі
з  чорним  плями,  а  в  деяких  є  гребі¬
нець.  У  дрохв  досить  довга  шия  і  до¬
вгі  сильні  кінцівки;  це  наземні  птахи,
у  разі  небезпеки  звичайно  тікають,  а
не  злітають.  Усі  мешкають  на  від¬
критих  просторах  в  Африці,  Півден¬
ній  Європі,  Південній  Азії  і  Австра¬
лії.  Чисельність  багатьох  видів  дуже
скоротилася  з  вини  людини,  а  декіль¬
ка  видів  знаходяться  під  загрозою
зникнення.
 Дрохва  (Otis  tarda)

■  180
 ■  ДУБОНІС  ЗВИЧАЙНИЙ
 Дубоніс  звичайний
 (Coccothraustes  coccothraustes)
 Дубоніс  звичайний  може  розколювати
тверде  насіння  маслин.  Щоб  здійсни¬
ти  цей  «подвиг»,  треба  докласти  зу¬
силь,  що  дорівнюють  тиску  11  кг/см2;
цей  птах,  що  важить  усього  55  г,  ро¬
бить  це  дуже  легко.
 Дукер  (Cephalophus)
 Дукери  —  маленькі  антилопи,  жи¬
вуть  у  чагарниках  по  берегах  річок.
Дуже  потайливі,  і  на  відкрите  місце
їх  можна  вигнати  тільки  силоміць.
Окрім  листя  і  ягід,  їдять  також  ко¬
мах,  равликів  і  жаб.  В  Африці  жи¬
вуть  16  видів  дукерів  і  один  вид  —  на
Занзібарі.
 великі  яйця.  Дрохва  наближається  до  гнізда  з  найбільшою  обережністю  і,
як  тільки  помітить  когось,  негайно  ж  притискає  до  землі  свою  шию  і  не¬
помітно  прослизає  в  жито;  якщо  ж  людина  доторкнеться  голою  рукою  до
її  яєць,  то  вона  ніколи  вже  до  них  не  повертається.  Після  28—30-денного
насиджування  вилуплюються  пташенята,  яких  самка  обсушує  під  крила¬
ми  і  негайно  ж  відводить.  Мати  дбайливо  доглядає  своїх  дитинчат,  ловить
для  них  комах  і  подає  їжу  в  своєму  дзьобі.
 ДУБОНІС  ЗВИЧАИНИЙ  (Coccothraustes  coccothraustes)  належить  до
родини  В’юркові.  Відмітними  ознаками  є:  дуже  сильна  і  міцна  статура,
надзвичайно  великий,  товстий  дзьоб,  короткі,  сильні  кінцівки  з  гострими
кігтями,  широкі  крила  і  короткий  хвіст.  Спина  світло-каштанового  кольо¬
ру,  а  черевце  біло-сіре;  загалом  переважають  темні  кольори  і  відтінки.
 Батьківщина  дубоноса  —  країни  помірного  клімату  Європи  і  Азії;  у
Південній  Європі  його  можна  побачити  лише  під  час  перельоту.  Горбисті
місцевості  з  листяним  лісом  і  високими  деревами  —  його  улюблене  міс¬
цеперебування.  У  кінці  жовтня  він  вирушає  у  вирій  і  повертається  до  нас
вже  в  березні.
 Дубоніс  —  дещо  незграбний  і  ледачий  птах;  він  звичайно  довго  сидить
на  одному  місці,  мало  ворушиться  і  рідко  наважується  відразу  спурхнути
з  гілки.  Літає  незграбно  і  шумно,  але  все-таки  рухається  на  льоту  досить
швидко.  Живиться  найохочіше  насінням  дерев  різних  порід  із  твердою
шкаралупою.
 Спів  дубоноса  —  тріскучі  й  різкі  звуки,  які  він  видає  іноді  цілими
годинами.
 Дубоніс  заподіює  досить  значної  шкоди  вишневим  садкам.  До  неволі
дубоніс  швидко  звикає,  задовольняється  будь-якою  поживою,  легко  при¬
ручається,  але  небезпечний,  оскільки,  розлючений,  дзьобає  все,  що  по¬
трапляє  під  його  міцний  дзьоб.
 ДУКЕР  (Cephalophus)  —  рід  чубатих  антилоп  з  родини  Порожнисторогі,
досягає  завдовжки  1,1  м,  з  яких  близько  20  см  припадає  на  хвіст;  висота  в
холці  —  55  см.  Прямі  шилоподібні  роги  з  4—6  плоскими  кільчастими  по-

дюгонь  ■
 181  ■
 товщеннями  не  довші  або  навіть  значно  коротші  за  вуха  і  зовсім  зникають
у  волоссі  чубка.  Роги  мають  7—10,  рідко  до  12,5  см  завдовжки.  Замість
слізних  ямок  —  зігнута  гола  смужка.  Ноги  стрункі,  копита  і  шпорки  не¬
великі;  хвіст  короткий.  Верхня  частина  тулуба  звичайно  сіро-оливкового
кольору;  у  самця  вона  буває  жовто-бурою  з  чорними  цятками  уздовж
спини  і  стегон;  нижня  частина  біла.  Поширені  ці  антилопи  переважно  в
Південній  Африці,  де  вони  й  зараз  водяться  у  великій  кількості  в  місце¬
востях,  порослих  чагарником.  За  повідомленнями  Ноака,  зрідка  трапля¬
ються  на  заході  аж  до  Гвінейської  затоки  і,  ймовірно,  у  Східній  Африці.
 Як  усі  невеликі  карликові  антилопи,  дукери  бродять  або  поодинці,
або  парами.  Через  найгустішу  гущавину  гілок  дукер  продирається  так
вправно,  обережно  і  хитро,  що  цілком  заслуговує  на  назву,  яку  йому  дали
голландські  поселенці,  —  «повзун».  Сполоханий  зі  свого  сховку,  він  од¬
ним  великим  стрибком  досягає  найближчого  куща  і  потім  біжить  або
продирається  повзком  серед  низьких  гілок  так  майстерно  і  швидко,  що
йому  часто  вдається  благополучно  втекти  від  мисливця.
 ДЮГОНЬ  (Dugong  dugong)  належить  до  родини  Дюгоневі  ряду  Си¬
рени.  Дюгонь  досягає  завдовжки  3—5  м.  Коротка  і  товста  шия  безпо¬
середньо  переходить  в  тулуб,  який  рівномірно  заокруглений,  від  шиї  до
середини  товщає,  а  потім  поступово  тоншає  до  хвоста.  Передні  ласти
знаходяться  недалеко  від  вушних  отворів,  ближче  до  нижньої  частини
тулуба,  і  не  дуже  довгі,  але  широкі;  їхній  передній  край  заокруглений,
задній  загострений,  пальці  зовсім  непомітні,  і  наявність  їх  можна  ви¬
значити  лише  на  дотик;  кігтів  немає  зовсім.  Хвіст  утворює  плоске  го¬
ризонтальне  плесо,  що  має  форму  півмісяця.  На  короткій  товстій  морді
особливо  видається,  за  словами  Клюнцингера,  плоска  верхня  губа,  яка
ззаду  відвисає  більше,  ніж  спереду,  і  під  якою  знаходиться  товстий  м’я¬
систий  валик.  Валик  цей  ззаду  з’єднаний  зі  своєрідною  роговою  плас¬
тинкою,  яка  вкриває  міжщелепну  кістку;  така  ж  сама  рогова  пластинка
є  й  на  нижній  щелепі.  Нижня  губа  також  утворює  м’ясистий  валик,
ззаду  різко  притуплений.  Ніздрі,  що  сидять  на  верхній  частині  морди,
розташовані  дуже  близько  одна  від  одної  і  складаються  з  двох  серпопо¬
дібних  щілин.  Очі  невеликі,  яйцеподібні,  вирячкуваті,  чорного  кольору;
знаходяться  в  косій  щілині,  біля  якої  на  верхньому  краї  помітні  вії,  що
сидять  півколом.  Повік  не  буває,  але  є  мигальна  перетинка,  і,  крім  того,
%  очі  можуть  закриватися  стисненням  шкіри,  що  їх  оточує.  Вуха  позначені
лише  маленькими  круглими  отворами.
 Верхня  частина  тіла  вкрита  гладенькою  шкірою,  яка  має  сірувато-си-
ній  свинцевий  колір,  а  на  голові  і  уздовж  спини  набуває  жовтувато-зеле-
ного  відтінку;  на  нижній  частині  тіла  шкіра  зморшкувата,  вкрита  рубцями
і  має  блакитно-м’ясний  колір  із  поодинокими  довгастими  плямами.  На
всьому  тілі  спостерігаються  короткі,  тонкі,  але  досить  міцні  щетини,  які
на  верхній  губі  мають  вигляд  голок.  Ласти  зовсім  голі.
 Дюгонь  поширений  в  усіх  частинах  Індійського  океану  і  сполучених
з  ним  морів.  Його  досить  часто  знаходять  біля  південних  берегів  Китаю,
в  усіх^орях,  що  оточують  Зондські  острови;  на  північ  він  поширений  до
полоюіш  Червоного  моря,  де  всі  прибережні  жителі  його  добре  знають.
 f*OHb  живе  переважно  в  морі  й  лише  зрідка  —  в  прісній  воді  річко-
л,  але  ніколи  не  заходить  в  річки.  Він  тримається  біля  берегів,  а  в
морі  заходить  лише  до  межі  рослинності  на  дні.  Улюбленим  місцеперебу¬
ванням  цього  звіра  можна  вважати  мілкі  бухти,  де  сонце  вільно  проникає
до  дна  моря  і  тому  рослинність  там  особливо  добре  розвивається.  На
берег  він,  ймовірно,  ніколи  не  виходить;  якщо  іноді  й  знаходили  дюгоней
на  суші,  то  слід  припустити,  що  їх  викинуло  на  берег  припливом  і  через
свою  неповороткість  і  лінощі  вони  не  могли  повернутися  в  свою  стихію,
а  вважали  за  краще  дочекатися  наступного  приливу.  В  мілких  місцях  дю¬
гонь  підіймається  приблизно  щохвилини  на  поверхню  води,  висовує  ніс,
а  іноді  і  верхню  частину  тіла,  вдихає  свіже  повітря,  а  потім  тихо  і  спокійно
занурюється  знову  у  воду.  За  словами  рибалок,  дюгони  живуть  парами  і
лише  зрідка  —  невеликими  сім’ями,  проте  це  стосується  швидше  тварин,
що  живуть  в  Аравійській  затоці,  оскільки  в  інших  частинах  Індійського
океану  їх  іноді  бачили  великими  стадами.  Всі  спостерігачі  говорять,  що
 Дукери  (чубаті  антилопи)  —  твари¬
ни  з  родини  Порожнисторогі.  Довжи¬
на  тіла  0,5—1,4  м.  Два  роди,  16  ви¬
дів.  Поширені  в  Африці  на  південь  від
Сахари,  в  лісах  і  заростях  чагарни¬
ків.  Чисельність  деяких  видів  скорочу¬
ється;  чепрачний  дукер  охороняється.
 Дюгонь  —  виключно  водяний  вид  ссав¬
ців  із  ряду  Sirenia  (Dugong  dugong),  що
живе  в  теплих  прибережних  водах  у
мілких  бухтах  і  естуаріях  повсюд¬
но  —  від  Червоного  моря  до  Індійсько¬
го  і  Тихого  океанів.  Добре  адаптова¬
ний  до  життя  у  воді,  обтічне  тіло
має  товстий  шар  підшкірного  жиру;
у  нього  поганий  зір,  але  гарний  слух.
Передні  кінцівки  великі,  пальці  з'єд¬
нані,  утворюючи  ласти.  Задні  кін¬
цівки  відсутні,  і  хвіст  розташований
горизонтально,  як  у  кита.  Дюгонь
може  залишатися  під  водою  до  10  хв.
Ніздрі  дюгоня  закриваються  клапана¬
ми,  коли  він  їсть  морські  водорості
та  іншу  рослинність.  Єдине  дитинча
народжується  у  воді,  і  мати  носить
його  на  плавцях.
 Занесений  до  Червоної  книги  МСОП.

Пожива  білодзьобого  дятла  склада¬
ється  переважмо  з  жуків,  личинок
і  великих  черв’яків,  але  як  тільки  в
лісах  дозріють  ягоди,  то  птахи  з  жа¬
дібністю  поїдають  і  їх.
 Дятел  великий  строкатий  (Dendro-
copos  major),  завдовжки  23  см,  має
чорно-біле  забарвлення  з  яскраво-чер-
воним  підхвістям.  Поширений  прак¬
тично  по  всій  Європі  і  в  багатьох  регі¬
онах  Азії.  Звичайно  веде  осілий  спосіб
життя,  але  взимку  часто  кочує.
Гніздо  поміщає  в  дуплах,  які  видо¬
вбує  у  м  [якій  або  загниваючій  дереви¬
ні.  Живиться  комахами,  що  живуть
під  корою.
 рухи  дюгоня  украй  повільні  й  незграбні,  але  сила  хвоста  його  дуже  вели¬
ка.  Траплялося  іноді  бачити  дюгоня,  який,  ліниво  лежачи  на  дні  моря,
відривав  своїми  твердими  товстими  губами  водорості,  що  ростуть  на  схи¬
лах  і  на  дні.  Ці  рослини  є  його  основною  поживою,  і  якщо  на  певному
місці  їх  вдосталь,  то  він,  ймовірно,  тримається  того  місця  довго.
 Органи  чуття  у  нього  розвинені  слабо.  Дюгонь  звичайно  пихтить  або
глухо  стогне,  ці  звуки  у  молодої  тварини  більш  різкі.  Розповідають,  що
особини  обох  статей  захищають  одна  одну  під  час  небезпеки.  Кілька  разів
спостерігали,  що  самець  дбайливо  плив  за  пораненою  самкою  і  прагнув
захистити  її  від  переслідувачів  ударами  свого  сильного  хвоста.  Спаро¬
вування  і  народження  дитинчат  відбувається  взимку,  з  чого  видно,  що
вагітність  триває  близько  року.
 Дитинча  народжується  близько  метра  завдовжки  і  смокче  принаймні
протягом  року,  причому  мати  притискає  його  ластом  до  грудей.  Пізніше
воно  іноді  залазить  на  спину  матері,  щоб  відпочити  на  спокійному  місці.  *
Після  року  дитинча  відлучається  від  молока  і  починає  самостійне  життя.
 ДЯТЕЛ  БІЛОДЗЬОБИЙ  (Campephilusprincipalis)  поширений  у  півден¬
ній  частині  Сполучених  Штатів  і  на  острові  Куба.  Довжина  птаха  —  55  см,
розмах  крил  —  80  см,  довжина  крила  —  28,  а  хвоста  —  19  см.  Переважне
забарвлення  оперення  блискучо-чорне;  декілька  пір’їнок  над  носовими
отворами  і  вузька  смуга,  що  починається  від  середини  щік  і  тягнеться,
помітно  розширюючись,  уздовж  боків  шиї  і  плечей,  а  також  задні  великі
та  малі  махові  пера  —  білі;  вилиці  й  гострий  потиличний  чубок,  як  і  сама
потилиця,  яскраво-червоні.  Райдужна  оболонка  жовта;  дзьоб  білий;  ноги
темного  свинцево-сірого  кольору.  Самка  відрізняється  від  самця  тим,  що
чубок  у  неї  чорний.  Політ  цього  птаха  надзвичайно  красивий.  Білодзьо-
бий  дятел  ніколи  не  кричить  на  льоту.  Його  крик  або  закличний  звук  по¬
вторюється  звичайно  тричі,  але  птах  цей  кричить  так  часто,  що  протягом
дня  він  мовчить,  мабуть,  усього  декілька  хвилин.
 ДЯТЕЛ  ВЕЛИКИЙ  СТРОКАТИЙ  (Dendrocopos  major).  Він  цілком  ви¬
правдовує  свою  назву,  оскільки  оперення  його  дійсно  надзвичайно  стро¬
кате.  У  самок  пурпурової  плями  на  потилиці  немає.  У  молодих  дятлів  верх
голови  карміново-червоний.  Очі  буро-червоні,  дзьоб  світло-свинцевого
кольору,  кінцівки  зеленкувато-сірі.  Довжина  тіла  дятла  досягає  23—25  см,
розмах  крил  —  46—48,  довжина  крила  —  16,  а  хвоста  —  8,5  см.
 Поширений  великий  строкатий  дятел  по  всій  Європі,  Сибіру  аж  до
Камчатки  і  Японії.  Це  найзвичайнісінький  з  європейських  дятлів  і  най-
численніший  серед  азійських  видів.

ДЯТЕЛ  ЗЕЛЕНИЙ  ■
 183  ■
 Великому  строкатому  дятлу  однаково  подобаються  як  лісові  узлісся,
так  і  дрімучий  ліс,  але  живе  він  також  і  в  польових  гайках,  а  восени  і
взимку  з’являється  в  садках.  Віддає  перевагу  сосновим  лісам,  тополиним
і  вербовим  чагарникам.
 Поживу  великого  строкатого  дятла  складають  різні  комахи,  їхні  яйця,
личинки,  лялечки,  а  також  горіхи  і  ягоди.  За  спостереженнями  мого  бать¬
ка,  цей  дятел  —  головний  ворог  короїдів,  їхніх  личинок  і  яєць.  Здобуваю¬
чи  їх,  він  акуратно  відколює  шматки  соснової  кори.  Строкатий  дятел  їсть
також  різноманітну  гусінь,  шкідливу  для  лісових  дерев,  і  вигодовує  нею
своїх  пташенят.
 У  той  час,  коли  визріває  насіння  хвойних  дерев,  він  вважає  за  краще
харчуватися  ним,  хоча  здобувати  його  для  нього  справа  не  дуже  легка.  Під
час  влаштування  гнізда  він  дуже  нетерплячий:  одночасно  починає  готува¬
ти  місце  в  різних  дуплах,  а  ще  охочіше  відшукує  таке  дупло,  в  якому  він
або  який-небудь  з  його  родичів  вже  гніздився.
 Кладка  складається  з  4—5,  рідко  6  маленьких,  довгастих  яєць  з  дуже
ніжною  дрібнозернистою  шкаралупою  блискучого  білого  кольору.  Самець
і  самка  сидять  на  яйцях  поперемінно.
 ДЯТЕЛ  ЗЕЛЕНИЙ  (Picus  viridis)  належить  до  родини  Справжні  дят¬
ли.  Верхня  частина  голови,  потилиця  і  широка,  з  вузенькою  чорною  об¬
лямівкою  пляма  біля  кутиків  рота  забарвлені  в  яскраво-червоний  колір,
який  на  тім’ї  має  сірий  відтінок,  верхня  частина  тулуба  оливково-зеле-
ного,  трав’янистого  кольору,  у  крил  дещо  коричневий  відтінок;  надхвістя
і  верхні  покривні  хвостові  пера  блискучого  оливково-жовтого  кольору.
Навколовушна  ділянка,  підборіддя  і  горло  білі  з  брудним  зеленим  відтін¬
ком;  боки  шиї  і  нижня  частина  тулуба  жовтувато-зеленкувато-білі.  Чорні
хвостові  пера  прикрашені  п’ятьма-сімома  оливково-бурими  нечіткими
поперечними  смугами.  Очі  в  старих  дятлів  блакитно-білі,  у  молодих  —
темно-сірі.  Дзьоб  брудного  свинцево-сірого  кольору  з  чорним  кінчи¬
ком;  ноги  —  зеленкувато-свинцево-сірі.  Довжина  птаха  —  31  см,  розмах
крил  —  52,  довжина  крила  —  18,  а  хвоста  —  12  см.  Лазить  по  деревах
вправно,  а  умінням  ходити  по  землі  перевершує  всіх  інших  дятлів.
 ДЯТЕЛ  ЗОЛОТИЙ  ШИЛОДЗЬОБИЙ  (Colaptes  auratus)  —  птах,  який
трохи  поступається  за  розмірами  нашому  сивому  дятлу.  Верхня  частина
голови  і  задня  половина  шиї  у  нього  попелясто-сірі;  вуздечка,  смужка  біля
ока,  вилиці,  бічні  частини  голови  і  шиї,  підборіддя  і  горло  забарвлені  в
жовтувато-винно-червоний  колір;  велика  смуга  біля  кутиків  рота  і  широ¬
ка,  що  має  форму  півмісяця,  пляма  на  нижній  частині  шиї  —  чорні.  Все
оперення  верхніх  частин,  за  винятком  білого  надхвістя,  чало-коричневе  з
чорними  поперечними  смугами;  на  верхніх  покривних  перах  хвоста  також
широкі  чорні  поперечні  смуги.  Нижні  частини,  починаючи  від  чорної  пля¬
ми  на  шиї,  —  білі;  груди  і  боки  жовтувато-винно-червонуваті  з  великими
круглими  чорними  цятками,  що  нагадують  краплі;  на  потилиці  яскраво-
червона  підковоподібна  пляма.  Очі  світло-карі;  дзьоб  зверху  коричневий,
знизу  синюватий;  ноги  сіро-сині.  У  самки  немає  чорної  вуздечки.  Довжина
тіла  —  32  см,  розмах  крил  —  42,  довжина  крила  —  16,  хвоста  —  12  см.
 ДЯТЕЛ  СИВИЙ  (Picus  canus)  належить  до  родини  Справжні  дятли.  За
розмірами  він  мало  поступається  зеленому  дятлу:  ЗО  см  завдовжки,  роз¬
мах  крил  —  не  більше  50,  довжина  крила  —  15,  а  хвоста  —  11  см.  Пошире¬
ний  на  більшій  частині  Європи,  за  винятком  Великої  Британії,  у  Сибіру,
на  сході  аж  до  Японії,  а  на  півдні  до  Персії.
 Період  розмноження  настає  у  сивих  дятлів  дещо  пізніше,  ніж  у  зе¬
лених,  але  гнізда  ті  й  другі  в’ють  абсолютно  однаково.  Сивий  дятел  сам
видовбує  дупло.  Вхідний  отвір  настільки  вузький,  що  дятел  ледве  може
прослизнути  в  нього;  саме  ж  дупло  буває  30  см  або  щонайменше  25  за¬
вглибшки,  15—20  см  завширшки  і  видовбане  дуже  гладко.  На  яйцях  дятли
сидять  так  завзято,  що  часто  вдається  зловити  їх  просто  в  гнізді.
 Окрім  людини,  сивого  дятла  ще  переслідують  найкрупніші  представ¬
ники  з  родини  Соколині,  особливо  тетерев’ятник  і  перепелятник.  Ма¬
буть,  ще  небезпечнішою  за  яструба  буває  для  дятла  сувора  зима.
 Дятел  зелений  належить  до  найпо¬
ширеніших  видів.  Він  є  скрізь  у  Єв¬
ропі,  за  винятком  Іспанії.  На  пів¬
ночі  він  поширений  до  Лапландії.
 Дятел  золотий  шилодзьобий  поши¬
рений  по  всій  східній  частині  Спо¬
лучених  Штатів  Америки,  його
бачили  навіть  у  Гренландії.  У  пів¬
денних  штатах  США  він  є  осілим
або  кочовим  птахом,  у  північних  —
цей  птах  перелітний.  Самка  відкла¬
дає  4—6  блискучих  білих  яєць.

■  184
 ■  ДЯТЕЛ  ЧЕРВОНОГОЛОВИЙ
 1  —  Дятел  сивий
 (Рісus  canus),
2  —  білоспинний  дятел
 (Dendrocopos  leucotos)
 Дятел  сивий  живиться  переважно
мурашками  і  особливо  любить  по¬
ласувати  деякими  їхніми  видами.
Довбаючи  дерева,  він  витягує  з  них
усіх  комах  і  личинок,  які  йому  тра¬
пляються,  а  якщо  влітку  йому  тра¬
питься  гола  гусінь,  то  поїдає  і  її.
Пізньої  осені  та  взимку  він  живить¬
ся,  крім  того,  і  рослинною  їжею.
 Дятли  —  птахи  з  родини  Picidae,
що  вклющє  близько  200  видів.  По¬
ширені  пФЩШ)му  світу  в  лісистих
місцевостіЩЩі  винятком  Австра-
лазії  (Австралія,  Океанія  і  Нова
Зеландія)  і  більшості  океанічних
островів.  Довжина  їхнього  тіла  ко¬
ливається  від  9  до  55  см,  а  забарв¬
лення  —  від  зеленого  і  жовтого  до
крапчасто-чорного  і  бурого.  Біль¬
шість  здирається  вертикально  вго¬
ру  по  стовбурах,  використовуючи
сильні  ноги  і  жорсткі  пера  хвоста
як  опору.
 Дятли  живляться  насінням  і  кома¬
хами,  яких  видовбують  з  деревини,
пробиваючи  своїм  могутнім  дзьобом
отвори  і  витягуючи  здобич  за  допо¬
могою  дуже  довгого  язика.  Викорис¬
товують  дзьоби  для  видовбування
гнізд  у  деревах.
 ДЯТЕЛ  ЧЕРВОНОГОЛОВИЙ  (Melanerpes  erythrocephalus)  належить  до
родини  Справжні  дятли.  Має  трохи  загнутий  дзьоб;  голова  і  шия  його  —
яскраво-червоні,  спина,  махові  і  хвостові  пера  —  чорні,  надхвістя  і  нижня
частина  тіла  —  чисто-білі.  Цей  птах,  за  словами  Вільсона,  трапляється  в
Америці  так  часто,  і  злодійські  звички  його  такі  загальновідомі,  що  кожна
дитина  може  розповісти  про  нього.  Мабуть,  він  зовсім  не  боїться  людини,
хоча  це  його  головний  ворог.  Але  нікому  не  можна  порадити  терпіти  його
в  своєму  садку,  тому  що  він  не  тільки  поїдає  різноманітні  плоди,  але  при
цьому  ще  й  псує  їх  у  величезній  кількості.
 ДЯТЛИ  СПРАВЖНІ  (Picidae)  мають  видовжене  тіло,  міцний  кону¬
соподібний  дзьоб,  короткі  кінцівки,  міцні  пальці  яких  розташовані  по¬
парно;  в  деяких  випадках  задній  палець  не  розвинений  і  тоді  на  кінцівці
буває  лише  три  пальці;  всі  вони  мають  великі,  гострі  кігті;  крила  серед¬
ньої  довжини;  хвіст  складається  з  10  великих  і  двох  малих  рульових  пер;
в  оперенні  пух  майже  абсолютно  відсутній,  переважають  покривні  пера.
Внутрішня  будова  дятлів  має  багато  особливостей;  найдивовижнішим  є
їхній  язик.  Він  дуже  видовжений  і  з  кожного  боку  усаджений  п’ятьма
або  шістьма  короткими,  жорсткими  колючками,  що  нагадують  зазублене
вістря  стріли;  дві  залози,  розташовані  уздовж  боків  нижньої  щелепи,  від¬
діляють  клейкий  слиз,  що  вкриває  довгу  шийку  язика.
 Всі  особливості  будови  тіла  дятла  пристосовані  до  його  способу  життя:
своїми  чіпкими  кігтями  він  тримається  на  прямовисних  стовбурах  дерев,
а  хвіст  оберігає  його  від  зісковзування  вниз;  міцний,  гострий  дзьоб  як¬
найкраще  пристосований  до  довбання;  нарешті,  язик,  оскільки  він  дуже

Індійські  носороги

Тваринний  світ  коралового  рифу

ДЯТЛИ  СПРАВЖНІ  ■
 185  ■
 тонкий,  проникає  в  будь-який  отвір  і  може  промацувати  усі  вигини  про¬
точеного  комахам  ходу.
 За  винятком  Австралії  і  Мадагаскару,  дятли  поширені  в  усіх  частинах
світу.  Спосіб  життя  всіх  дятлів  в  істотних  рисах  дуже  схожий,  більшу
частину  часу  вони  проводять,  лазячи  по  деревах  і  навіть  під  час  сну  під¬
вішуються  до  внутрішніх  стінок  дупла.  На  землю  вони  спускаються  дуже
рідко;  неохоче  пролітають  вони  також  великі  відстані,  але  це  відбувається,
ймовірно,  через  неспокійну  вдачу,  яка  примушує  їх  досліджувати  майже
кожне  дерево,  що  трапляється  на  їхньому  шляху.  Довбаючи  своїм  дзьо¬
бом,  дятел  відколює  великі  або  менші  шматки  кори,  відкриваючи,  таким
чином,  притулки  комах,  витягує  їх  своїм  язиком  і  проковтує.  Різні  кома¬
хи,  на  всіх  стадіях  їхнього  розвитку,  які  в  основному  живуть  у  деревах,
під  корою  або  в  деревині,  складають  улюблену  поживу  більшості  дятлів;
деякі  види  їдять  також  різноманітні  ягоди  і  насіння  і  навіть  влаштовують
комори,  в  яких  зберігають  їх;  а  деякі  американські  види,  кажуть,  грабують
іноді  інших  птахів  і  поїдають  їхні  яйця  і  пташенят.
 Голос  дятла  нагадує  регіт.  Гніздо  поміщається  завжди  в  деревному
дуплі,  видовбаному  самим  дятлом;  гніздом  служить  дно  дупла,  яке  він
вистилає  трісками.  Кладка  складається  з  3—8  блискучих  білих  яєць,  котрі
насиджують  обоє  батьків.

Ему  —  єдиний  вид  птахів  (Dromai-
us  novaehollandiae)  в  родині  Dromai-
idae.  Дорослі  ему  важать  35—40  кг,
це  нелітаючі  птахи  з  довгими  ногами
і  довгою  шиєю,  самки  досягають  ви¬
соти  2  м.
 ЕЛЬФ  ПРЕКРАСНИЙ  (Lophornis  ornata)  належить  до  родини  Колібрі.
Тулуб  цієї  колібрі  вкритий  бронзово-зеленими  перами,  подовжені  пір’їн¬
ки  чубка  —  червонувато-коричневі;  по  задній  частині  спини  проходить
вузька  біла  смуга;  передня  частина  голови  біля  дзьоба  —  зелена  з  сильним
металевим  блиском.  Пера  коміра,  які  поступово  збільшуються  догори,
світлого  червоно-бурого  кольору  з  блискучими  зеленими  кінчиками.  Ма¬
хові  пера  —  темно-пурпурні,  а  кінчики  —  темно-чорно-бурі.  Самка  зверху
зелена,  знизу  також  зелена  з  сірими  плямами;  хвіст  у  неї  коротший,  і  пера
його  блідо-червоні.  Живе  цей  колібрі  в  Болівії.
 ЕМУ  (Dromaius  novaehollandiae).  Ему  своїм  зовнішнім  виглядом  схо¬
жий  на  страуса,  тільки  тулуб  його  більш  стиснений  і  кремезний,  шия
коротша  і  ноги  нижчі,  через  що,  загалом,  складається  зовсім  інше  вра¬
ження.  Дзьоб  в  ему  прямий,  дуже  стиснений  із  боків,  на  спинці  з  ясним
кілем  і  округлений  на  кінці.  Великі  ніздрі,  вкриті  шкірою,  відкриваються
приблизно  на  середині  дзьоба.  Ноги  дуже  сильні,  оперені  до  п’яткового
суглоба  і  вкриті  внизу  міцними  щитками;  лапи  трипалі;  крайні  пальці
мають  однакову  довжину  і  забезпечені  великими  кігтями.  Крила  до  того
малі,  що  їх  не  можна  навіть  помітити,  коли  вони  притиснуті  до  тіла,  опе¬
рення  їх  аніскільки  не  відрізняється  від  спинного,  тому  про  махові  пера
тут  і  згадки  немає;  рульові  пера  також  відсутні.  Оперення  вкриває  майже
все  тіло,  залишаючи  голими  тільки  боки  голови  і  горла.  Усі  окремі  пера
відрізняються  значною  довжиною  і  малою  шириною,  чудовою  гнучкістю
і  м’якістю  стовбу] 	му  стра¬
усу,  але  перевері. 	иблизно
 1,7  м;  мисливцям 	2  м.  За¬
барвлення  опереї 	іині  шиї
 і  спини  темніше,  на  нижньому  боці  світліше.  Очі  світло-карі,  дзьоб  тем¬
ного  рогового  кольору,  ноги  світло-бурі.  Голі  частини  голови  виглядають
сіро-голубуватими.
 Кюррі  помічає,  що  ему  —  чудовий  бігун,  тому  на  нього  влаштовують¬
ся  такі  ж  чудові  лови,  які  влаштовуються  в  Англії  на  зайців.  М’ясо  ему
порівнюють  із  жорстким  м’ясом  рогатої  худоби  і  хвалять  його  смак,  хоча
воно  трохи  солодкувате;  м’ясо  молодих  ему,  за  одноголосним  запевнен¬
ням  усіх,  відрізняється  чудовим  смаком.
 Гульд  говорить,  що  самка  кладе  6—7  красивих  темно-зелених,  зер¬
нистих  яєць  у  заглиблення,  вирите  нею  в  землі,  найчастіше  в  піщаному
місці;  обоє  птахів  тримаються  постійно  разом,  самець  бере  активну  участь
у  висиджуванні.  Беннет  повідомляє,  що  гніздо,  викопане  на  порослих
чагарником  пагорбах,  містить  завжди  непарну  кількість  яєць:  9,  11  або  13
штук.
 ЕСКОРПІОН  (Heloderma  horridum)  —  представник  родини  Ядозуби
(Helodermatidae),  ящірка,  яка  може  вважатися  отруйною  і  від  укусу  якої
людина  може  померти.  Тварина  ця  досягає  завдовжки  60  см,  мешкає  в
Мексиці,  Техасі  й  Каліфорнії.  Ескорпіон  має  тіло  і  хвіст  майже  цилін¬
др 	зграбніший
 за 	іру:  верхня
 ча 	жовтувата  -
 мі 	о  ж  кольо¬
ру 	звтуватими
 плямами.

будовою  схожі  на  зміїні.
 Місцеві  мешканці  вважають  укуси  ядозуба  набагато  небезпечнішими,
ніж  укуси  найстрашніших  отруйних  змій.
 ЕФА  ПІЩАНА  (Echis  carinatus)  належить  до  родини  Гадюкові.  За¬
вдовжки  не  більше  60  см;  її  забарвлення  також  піщаного  кольору,  але
дуже  різноманітне:  на  світлому  жовтувато-сірому  тлі  помітно  безліч  тем-
но-бурих  і  чорних  смужок,  рисочок,  цяток  і  плямочок,  нижній  бік  яскра-
во-жовтий,  іноді  з  бурими  цятками,  розташованими  у  вигляді  смужок.
На  тім’ї  є  біла  або  жовта  списоподібна  пляма,  облямована  темно-бурою
смужкою;  посередині  спини  йде  ряд  невеликих  подовжених  чотирикут¬
них  або  яйцеподібних,  рівномірно  розташованих  біло-жовтих  плям  з  тем-
но-бурою  опушкою;  уздовж  боків  проходить  смужка,  утворена  подібними
плямами,  або  світла  хвиляста  лінія,  облямована  темно-бурим  кольором.
У  цієї  гадюки  також  бувають  різні  видозміни  забарвлення  і  малюнка.  Ефа
поширена  по  всій  Північній  Африці  на  захід  до  Алжиру,  а  на  південь  до
Абіссінії  та  Кордофана  і,  крім  того,  в  Палестині,  Аравії,  Персії  та  на  за¬
ході  півострова  Індостан.
 Піщана  зфа  досить  звичайна  в  Середній  і  Північно-Східній  Індії  і
живе  там  в  пустельних  піщаних  місцевостях.  Андерсон  перший  звернув
увагу  на  своєрідне  тривале  шелестіння,  яке  піщана  зфа  створює  тертям
бічних  лусок;  цей  шум  можна  навіть  відтворити  і  після  смерті  тварини,
повертаючи  тіло  в  різні  боки:  зубчики  кілів  тоді  труть  об  луски  і  створю¬
ють  помітний  шум.
 У  ефи  завдовжки  всього  40  см  отруй¬
ні  зуби  такі  ж  завбільшки,  як  у  три¬
метрової  королівської  кобри.  Отру¬
та  її  —  одна  з  найсмертоносніших  у
родині  Гадюки.  За  деякими  даними,
уп  'ятеро  токсичніше,  ніж  у  кобри.
 У  ефи  великий  ареал  заселення  —  май¬
же  вся  Африка  на  північ  від  еквато¬
ра,  Аравія  (тут  інша  ефа,  строката),
далі  на  схід  до  індійсько-китайського
кордону,  вся  Індія  і  Цейлон.

ЄДИНОРІГ  (див.  Нарвал).
 Єноти  важать  2—12  кг.  Самки  в  се¬
редньому  приблизно  на  кілограм  важ¬
чі  за  самців.
 Дитинчата  в  єнота-полоскуна  наро¬
джуються  з  квітня  по  червень.  Ва¬
гітність  триває  звичайно  63  дні.
7—9  тижнів  дитинчата  проводять
у  дуплі  дерева,  потім  самка  перено¬
сить  їх  у  притулок  на  землі.
 Часто  можна  побачити,  як  полос¬
кун,  подібно  до  лінивця  або  мавпи,
пробігає  по  горизонтальних  гілках,
повиснувши  вниз  тулубом,  або  пе¬
рестрибує  з  безпомилковою  точ¬
ністю  з  гілки  на  гілку,  що  дово¬
дить  його  незвичайну  майстерність
лазити.  На  землі  він  відчуває  себе
також  добре,  може  досить  швидко
рухатися  стрибками,  причому  стри¬
бає,  приземляючись  відразу  на  всі
чотири  лапи.  Він  веселий,  жвавий,
цікавий,  шибеник  і  здатний  до  усі¬
ляких  потішних  вигадок,  але  разом
із  тим  сміливий,  коли  це  потрібно,
а  під  час  вистежування  здобичі  хи¬
трий  як  лисиця.
 ЄНОТ-ПОЛОСКУН  (Procyon  lotor)  має  довжину  тулуба  65  см,  хвос¬
та  —  25  см.  Висота  в  загривку  30—35  см.  Хутро  жовтувато-сірого  кольору,
змішаного  з  чорним,  тому  що  остьове  волосся  біля  коренів  буре,  в  середи¬
ні  жовтувато-буре  і  на  кінці  чорне.  Передні  лапи,  чубки  біля  вух,  які  ззаду
облямовані  темно-коричневою  смугою,  морда  і  підборіддя  мають  однако¬
ве  жовтувато-біле  забарвлення.  Від  лоба  до  кінчика  носа  і  навкруги  очей
тягнуться  темно-бурі  смуги.  Над  очима  до  скронь  пробігає  жовтувато-біла
смуга.  Передні  і  задні  лапи  буро-сірі,  довга  шерсть  гомілки  і  передпліч¬
чя  темно-бурого  кольору.  Сіро-жовтий  хвіст  прикрашений  чорно-бурими
кільцями  і  таким  самим  кінчиком.  Жоден  із  цих  кольорів  особливо  не
виділяється,  так  що  навіть  на  невеликій  відстані  вони  зливаються  в  один
загальний  сірий  колір,  який  дуже  добре  підходить  і  до  кольору  деревної
кори,  і  до  кольору  землі,  порослої  свіжою  або  сухою  травою.  Звірі  тем¬
ного,  особливо  темно-бурого,  кольору,  шерсть  яких  найбільше  цінується,
трапляються  в  дуже  обмеженій  кількості.  Серед  полоскунів  рідко  бувають
особини  іншого  кольору,  хоча  все-таки  трапляються;  так,  в  Британському
музеї  знаходиться  білий  єнот,  який  забарвленням  свого  хутра  може  змага¬
тися  зі  сліпуче-білим  горностаєм.
 Батьківщина  полоскуна  —  Північна  Америка,  як  південна,  так  і  пів¬
нічна  її  частина.  Зараз  він  став  набагато  рідше  з’являтися  в  населених  міс¬
цевостях,  ніж  раніше,  через  безперервне  переслідування,  якого  він  зазнає.
Усередині  країни,  в  лісистих  місцевостях,  він  водиться  поки  що  у  великій
кількості.  Ліси,  де  є  багато  річок,  озер  і  струмків,  —  його  улюблене  міс¬
цеперебування.  Звичайно  він  починає  своє  полювання,  коли  настають
сутінки,  а  вдень  спить  в  дуплах  або  на  товстих  густолистих  гілках;  там
йому  немає  кого  боятися.
 Різноманітні  овочі,  каштани,  дикий  виноград,  маїс,  поки  качани  ще  м’я¬
кі,  є  його  улюбленою  їжею.  Він,  проте,  переслідує  птахів  і  розоряє  їхні  гніз¬
да,  вміє  вправно  підкрастися  до  курчати  і  голуба,  майстерно  знаходить  при¬
ховане  гніздо  і  ласує  яйцями,  які  він  вправно  вміє  прокусити  і  випити,  не
проливши  жодної  краплі.  Часто  приходить  в  садки  і  будинки  тільки  для  того,
щоб  вкрасти  курей  і  спустошити  їхні  гнізда.  Вдало  ловить  риб,  крабів  і  чере¬
пах  і  заради  цієї  ласої  їжі  вирушає  уплав  у  відкрите  море  під  час  припливу.
Гусінь  жуків  для  нього  —  найкращі  ласощі;  навіть  коників  спритно  ловить.
Перед  тим  як  з’їсти,  звичайно  опускає  свою  поживу  у  воду  і  там  перетирає
її  лапами,  наче  миє  її.  Це  він  робить  тільки  тоді,  коли  не  дуже  голодний.
 Вагітність  самки  триває  9—10  тижнів,  і  в  травні  у  своєму  лігві,  дбайли¬
во  влаштованому  в  дуплі  дерева,  вона  народжує  від  4  до  6  дуже  маленьких
дитинчат.  У  Берлінському  зоологічному  саду  самка  1871  року  народила
п’ятеро  дитинчат.  Вона  лежала,  дбайливо  ховаючи  їх  між  лапами,  цілими
тижнями  на  одному  місці.  Коли  дитинчата  підросли  і  почали  повзати,
вона  ловила  їх  чіпкими  передніми  лапами  і  знову  ховала  під  себе.  На
шостому  місяці  їхнього  життя  вони  вже  наполовину  виросли,  а  через  рік
були  зовсім  дорослі.
 На  єнота  полюють  не  тільки  заради  його  гарного  хутра,  але  і  просто
заради  самого  полювання.  Якщо  його  переслідують  тільки  задля  шкурки,
то  використовують  капкани  і  пастки  з  рибою  або  шматочком  м’яса  як
приманку.
 М’ясо  убитого  єнота  їдять  не  тільки  індіанці  і  негри,  але  навіть  і  білі,
а  хутро  його  користується  великим  попитом:  єнотові  шуби  вважаються
найкращими.

ЄХИДНА■
 189  ■
 Єнот-полоскун  (Procyon  lotor)
 Полоскуном  єнота  прозвали  за  див¬
ну  звичку  —  «мити»  у  воді  будь-яку
свою  їжу  і  різні  неїстівні  предмети.
Деякі  єноти  в  неволі  навіть  дитин¬
чат  своїх  новонароджених  миють,  і
так  безглуздо  та  старанно,  що  ті,
траплялося,  вмирали  після  «прання».
 ЄХИДНА,  рід  отруйних  змій  родини  Аспіди.  Завдовжки  1,5—2,5  м.
Вона  дуже  поширена  по  всій  Австралії  і  в  Новій  Гвінеї  і  небезпечна  як
для  людини,  так  і  для  свійських  тварин,  які  швидко  вмирають,  до  того  ж
у  страшних  муках,  від  її  отруйних  укусів.
 ЄХИДНА  АВСТРАЛІЙСЬКА  (Tachyglossus  aculeatus)  —  примітивні  яй¬
цекладні  тварини  Австралії  і  Нової  Гвінеї,  що  належать  до  родини  Одно¬
прохідні.  Єхидна  має  відносно  довгий  дзьоб.  Морда  і  ділянка  навколо
вух  вкриті  переважно  гладкою  щетиною,  смужки  на  лобі  й  щоках  зали¬
шаються  голими.  Забарвлення  голови  таке  ж  саме,  як  і  спини,  або  трохи
світліше.  Голки  на  спині  довгі,  жорсткі  і  міцні,  часто  досягають  завдовж¬
ки  6  см.  Колір  їхній  біля  основи  блідо-жовтий,  що  переходить  на  середи¬
ні  в  оранжево-жовтий,  а  на  кінці  в  чорний;  деякі  голки  повністю  жовті.
 Єхидна  (Tachyglossus  aculeatus)  —
один  з  найбільш  таємничих  і  потай¬
ливих  мешканців  Австралії.  Її  міцне
тіло  завдовжки  близько  50  см  вкри¬
те  грубою  шерстю  і  колючими  голка¬
ми  6—8  см  завдовжки.  Важить  єхид¬
на  від  2  до  7  кг.  Голова  цього  звіра
закінчується  вузьким  дзьобом  з  кри¬
хітним  ротом  на  кінці:  Язик  єхидни
досягає  завдовжки  25  см,  і  з  його  до¬
помогою  звір  вправно  збирає  свій  улю¬
блений  корм  —  термітів.  Дістатися
до  комах  єхидні  допомагають  могут¬
ні  лапи  з  гострими  кігтями.  Родина
Єхидни  включає  2  роди:  Єхидни  (Ta¬
chyglossus)  і  Проєхидни  (Zaglossus),  до
якого  належить  вид  новогвінейська
проєхидна  (Zaglossus  bruijni)  —  зане¬
сена  до  Міжнародної  Червоної  книги.

■  190
 ■  ЄХИДНИ
 Спаровування  єхидн  відбувається  в
середині  зими  (там,  де  єхидни  впа¬
дають  в  зимову  сплячку,  —  в  кінці
зими).  Кладка  яєць  (від  1  до  3)  при¬
падає  на  кінець  серпня  —  початок
вересня.  Яйця  вилуплюються  через
7—10  днів  «насиджування»  в  сум¬
ці,  дитинчата  залишаються  в  сумці
ще  6—8  тижнів.  Статевої  зрілості
єхидни  досягають  через  рік,  деякі  до¬
живають  до  ЗО  років.
 Якщо  схопити  єхидну,  то  вона  мит¬
тю  згортається  в  клубок,  і  її  тоді
дуже  важко  утримати,  оскільки  го¬
стрі  голки  при  згортанні  завдають
звичайно  чутливих  ран.
 Єхидна  австралійська
 (Tachyglossus  aculeatus)
 Улюблена  страва  єхидн  і  проєхидн  —
мурашки  і  терміти.  Полюють  на
них,  як  і  мурахоїди  Америки,  пропо¬
нуючи  комахам  обліпити  свого  дов¬
гого  клейкого  язика,  а  потім  всю
прилиплу  компанію  разом  із  язиком
втягують  у  вузький  дзьоб.
 землю,  єхидна  одночасно  рухає  всіма  чотирма  кінцівками  і,  подібно  до
броненосців,  може  занурюватися  в  землю  просто  на  очах  спостерігача.
У  сутінках  не  дуже  легко  помітити  цю  тварину,  схожу  за  кольором  на
землю.  Її  їжу  складають  комахи  і  черв’яки,  а  особливо  мурашки  і  терміти,
їх  вона  відшукує  за  допомогою  дуже  чутливого  кінчика  носа,  який,  зда¬
ється,  більш  придатний  для  дотику,  ніж  для  нюху.  їсть  вона  так  само,  як  і
інші  тварини,  що  живляться  мурашками,  висовуючи  свого  червоподібно¬
го  язика  і  швидко  втягуючи  його  назад,  коли  він  вкриється  мурашками;
так  само,  як  вони,  єхидна  домішує  до  цієї  їжі  багато  піску  або  пилу,  а
іноді  й  сухого  дерева,  тому  шлунок  її  завжди  наповнений  подібним  «ма¬
теріалом».
 Проти  чотириногих  ворогів  єхидна  захищається,  як  їжак,  згортаючись
у  клубок,  а  якщо  встигає,  то  швидко  заривається  в  землю.  Проте  для  сум¬
частого  вовка  це  не  є  перешкодою,  і  він  з’їдає  тварину  разом  зі  шкірою
і  голками.
 Голос,  який  видає  ця  дивна  істота,  якщо  її  дуже  турбують,  нагадує
слабке  хрюкання.
 Гааке  неодноразово  тримав  в  Австралії  голчастих  єхидн  і  досліджував,
як  вони  розмножуються.
 «Служка,  —  розповідає  Гааке,  —  тримав  переді  мною  єхидну-самку
підвішеною  за  задню  ногу,  а  я  обмацував  черево  тварини.  Тут  я  знай¬
шов  великий  мішок,  настільки  широкий,  що  в  нього  можна  було  б
покласти  чоловічий  годинник.  Це  була  розродна  сумка,  що  утворю¬
ється  перед  відкладанням  яйця.  Пізніше,  у  міру  зростання  дитинчати,
вона  розширяється,  а  коли  воно  залишить  сумку,  знову  згладжується.
Тільки  зоолог  зрозуміє,  як  я  був  здивований,  коли  витягнув  із  сумки
яйце.  Перше  відкладене  яйце  ссавця,  яке  я  міг  показати  вченим.  Ця
несподівана  знахідка  так  збила  мене  з  пантелику,  що  я  зробив  дурість,
сильно  стиснувши  яйце,  і  воно  тріснуло.  Довжина  яйця  дорівнювала
приблизно  15,  а  ширина  —  13  мм.  Шкаралупа  була  жорстка,  наче
пергаментна,  як  у  багатьох  плазунів».
 ЄХИДНИ,  родина  Tachyglossidae.  Представники  родини  Єхидни,  що
складається  з  двох  родів,  кожний  з  яких  включає  один  вид,  мають  не¬
зграбне  тіло,  вкрите  шерстю,  яке  на  більшій  частині  тіла  перемішане  з
голками;  дзьоб  циліндричний,  зовсім  беззубий,  розщеплений  лише  на
передньому  кінці;  хвіст  короткий,  зачатковий;  пальці  вільні,  не  зовсім
рухомі;  язик  довгий,  тонкий,  червоподібний,  може  далеко  висовуватися  з
рота,  як  і  в  інших  тварин,  що  живляться  мурашками.
 Коротка  шия  поступово  переходить  в  щільне,  дещо  приплюснуте  не¬
зграбне  тіло,  а  на  іншому  кінці  —  в  довгасто-округлу,  відносно  маленьку
голову,  від  якої  різко  відмежований  витягнутий  завдовжки,  тонкий,  труб¬
частий  дзьоб.  Зверху  він  опуклий,  знизу  плоский;  досить  широкий  біля

єхидни  ■
 191  ■
 основи,  до  кінця  звужується,  і  кінець  його  тупий.  Маленькі  очі  лежать
глибоко  по  боках  голови  і  характеризуються  тим,  що  окрім  повік  мають
ще  й  мигальну  перетинку.  Зовнішніх  вушних  раковин  немає  і  сліду;  слу¬
ховий  прохід  лежить  далеко  ззаду  і  прихований  під  голчастим  покривом
тіла;  він  досить  широкий,  але  має  форму  щілини,  оскільки  прикритий
складкою  шкіри,  яку  тварина,  прислухаючись,  може  підводити;  в  інших
випадках  щетини,  що  оточують  зовнішній  отвір,  можуть  абсолютно  за¬
кривати  його.  Кінцівки  відносно  короткі,  сильні,  товсті,  дещо  незграбні
і  приблизно  однакової  довжини.  Задні  кінцівки  відсунуті  далеко  назад  і
вивернуті  назовні,  передні  прямі.  Пальці  малорухомі  і  озброєні  довгими,
широкими  і  міцними,  придатними  для  риття  кігтями,  які  особливо  розви¬
нені  на  передніх  кінцівках.  На  п’ятах  задніх  кінцівок  у  самця  знаходяться
міцні,  загострені,  порожнисті  всередині  рогові  шпори,  які  зв’язані  з  особ¬
ливою  залозою.  Така  будова  шпор  навела  на  думку,  ніби  вони  служать
найстрашнішою  зброєю  тварини  і  що  через  них,  як  через  зуб  змії,  ви¬
ливається  отрута.
 Зачатковий  хвіст  сильно  притуплений  на  кінці.  Язик  може  висовува¬
тися  далеко  за  щелепи,  він  вкритий  липким  слизом,  який  допомагає  при
захопленні  поживи;  цей  слиз  виділяється  великими  слинними  залозами.
Зубів  немає  зовсім;  але  на  піднебінні  є  поперечні  ряди  дрібних,  жорстких,
загострених,  спрямованих  назад,  рогових  шпичаків,  які,  разом  із  такими
ж  самими  на  язиці,  заміняють  зуби.  Обидві  молочні  залози  мають  безліч
вивідних  отворів  і  лежать  з  боків  черева  самки  в  неглибоких  ямках.
 Поширені  єхидни  від  Нової  Гвінеї  через  Австралію  і  до  Тасманії.
 Єхидни  —  родина  Ссавці  підкласу
Яйцекладні.  Тіло  (довжина  до  80  см)
вкрите  голками.  Існує  два  види.  Ав¬
стралійська  єхидна  поширена  в  Ав¬
стралії,  Тасманії  і  Новій  Гвінеї,  живе
у  заростях  чагарників.  Живиться  ко¬
махами.  Самка  відкладає  одне  яйце  і
виношує  його  в  сумці,  що  є  на  череві.
Дитинча,  що  вилупилося,  живиться
виділеннями  молочних  залоз.

Жаба-ага  (Bufo  marinus)  досягає  за¬
вдовжки  чверті  метра  і  більше.  У  неї
добре  розвинені  вушні  барабани,  роз¬
міщені  за  очима,  і  набряклі  привуш¬
ні  отруйні  залози.  Цей  вид  мешкає
в  Центральній  і  Південній  Америці.
У  шлюбний  період  самці  голосно  кри¬
чать,  ці  крики  схожі  на  собаче  гав¬
кання.  Посушливі  періоди  жаби  пере¬
сиджують  у  сховищах,  а  в  прохолодну
і  сиру  погоду  вони  у  величезній  кіль¬
кості  виходять  із  нір.  Живиться  ага
дрібними  тваринами.
 Для  сільського  господарства  ага  —
одна  з  найкорисніших  жаб.  Її  аклі¬
матизували  в  багатьох  країнах,  де
вирощують  цукрову  тростину,  тому
що  кращого  захисту  від  шкідників
цієї  культури  важко  знайти.  У  Фло¬
риді,  на  Ямайці,  в  Пуерто-Рико,  на¬
віть  на  Соломонових  і  Гавайських
островах  розселили  цих  жаб.
 Жаба-бик,  жаба-віл  —  одна  з  амери¬
канських  жаб;  ендемічна  для  США,
але  завезена  і  в  інші  регіони.  Харак¬
терний  звук,  що  видає  R.  catesbiana,
нагадує  мукання  бика,  і  його  немож¬
ливо  спутати  зі  звуками  інших  жаб.
 ЖАБА-АГА  (Bufo  marinus)  має  завдовжки  до  20  і  завширшки  до  12  см.
Тіло  її  вкрите  великою  кількістю  бородавок,  із  котрих  деякі  мають  на  вер¬
хівках  маленькі  рогові  шипи.  Живе  вона  в  усій  Південній  і  Центральній
Америці,  особливо  її  багато  в  Гвіані.  Слиз,  який  виділяють  шкірні  залози,
діє  як  сильна  отрута  і  зберігає  свої  властивості  протягом  багатьох  років.
 ЖАБА-БИК  (Rana  catesbeiana)  належить  до  родини  Справжні  жаби.
В  порівнянні  з  нашими  європейськими  жабами  її  можна  назвати  велет¬
нем,  оскільки  вона  має  тулуб  завдовжки  від  17  до  19  см,  а  задні  кінців¬
ки  —  24  см;  забарвлення  приблизно  таке  ж  саме,  як  у  нашої  зеленої  жаби;
поширена  вона  від  нижнього  басейну  Міссісіпі  до  узбережжя  Атлантич¬
ного  океану.  Живе  звичайно  біля  річок,  у  чагарникових  заростях.  Голос
має  дуже  гучний,  який  чути  на  відстані  декількох  миль,  тому  концерти,
які  вони  дають  весною,  а  в  деяких  місцях  майже  й  цілий  рік,  є  справжнім
лихом  для  місцевих  жителів.  Жаба-бик  дуже  ненажерлива  і  в  величезній
кількості  пожирає  різноманітних  комах,  наземних  і  водяних,  равликів,  а
також  хапає  дрібних  рибок,  навіть  невеликих  пташок;  у  фермерів  вони
навіть  нападають  на  свійських  птахів:  поїдають  молодих  качат,  хапають
курчат,  шо  наблизилися  до  берега,  тягнуть  здобич  у  воду  і  там  поїдають.
Розповідають,  що  жаби  ці  їдять  навіть  змій.  Жаба-бик  важить  до  300  гра¬
мів,  і  є  досить  ласою  дичиною,  на  неї  полюють  не  тільки  з  сачками  і
вудкою,  але  також  стріляють  дробом.
 ЖАБА  ОЗЕРНА  (Rana  ridibunda)  належить  до  родини  Справжні  жаби,
дуже  схожа  на  зелену  жабу.  Живе  вона  в  Північній  Німеччині  та  на  Дунаї,
але  в  стоячих  водах  ніколи  не  водиться.  В  Німеччині  і  Франції  жаб  їдять,
оскільки  їхнє  м’ясо  вважається  дуже  поживним  і  смачним.
 ЖАБИ  (Bufonidae)  живуть  у  всіх  частинах  світу,  але  в  жарких  країнах
їх  особливо  багато.  Це  —  нічні  тварини,  оскільки  вдень  вони  виповзають
зі  своїх  сховищ  лише  у  виняткових  випадках.
 Звичайна  сіра  жаба  (Bufo  bufo)  має  завдовжки  від  8  до  12  см,  а  в  теплих
країнах  досягає  навіть  20  см.  На  вигляд  вона  дуже  незграбна;  все  тіло  її
вкрите  бородавками,  які  за  вухами  нагромаджуються  у  великі  залози;  ко¬
лір  зазвичай  темно-сірий,  іноді  з  оливковим  або  коричневим  відтінком.
На  пальцях  є  неповна  перетинка.  Зона  її  заселення  тягнеться  по  всій  Єв¬
ропі,  за  винятком  Ірландії,  Сардинії  й  Корсики;  поширюється  також  на
Малу  Азію,  Центральну  Азію  і  Японію.
 Жаба  ця  живе  у  лісах  в  чагарникових  заростях  і  часто  тримається  по¬
близу  людського  житла:  в  садах,  на  полях  і  луках,  у  льохах,  у  купах  сміття
тощо.  Вибравши  собі  зручне  сховище,  вона  живе  в  ньому  постійно,  тільки
ночами  виходить  на  полювання  і  постійно  повертається  до  свого  житла.
Удень  вона  з’являється  тільки  в  дощову  або  хмарну  погоду.
 Здобич  жаби  вистежують,  здебільшого  нерухомо  причаївшись  у  засід¬
ці,  дуже  стрімко  викидають  свій  язик  і  хапають  жертву,  що  наблизилась.
Часто  трапляється,  що  жаба  через  свою  незграбність  падає  в  льох,  коло¬
дязь  або  глибоку  печеру,  звідки  не  може  вибратися,  і  живе  там  до  самої
смерті,  якщо  тільки  завдяки  якійсь  щасливій  випадковості  не  вибереться
на  волю.  Улюблену  поживу  жаб,  окрім  усіляких  комах,  складають  також
слимаки.  При  нагоді  вони  хапають  також  дрібних  ящірок  або  молодих
змійок,  хоча  взагалі  живуть  мирно  із  собі  подібними.  Взимку  жаба,  як  і
інші  плазуни,  впадає  в  сплячку,  для  чого  завжди  вибирає  сухе  сховище
подалі  від  води;  при  цьому  вони  дуже  часто  утворюють  великі  скупчення.

ЖАБА  ЗЕЛЕНА  ■
 193  ■
 Жаба  (Bufonidae)
 За  способом  життя  вони  почас¬
ти  схожі  на  наземних  жаб,  але  ще
менше  за  них  відчувають  потребу  у
воді.  Проте  яйця  свої  вони  відкла¬
дають  у  воду,  де  зародки  і  розви¬
ваються.  Величезну  користь  дають
жаби  людині,  винищуючи  всіляких
шкідників,  особливо  черв’яків,  рав¬
ликів,  жуків,  а  більші  жаби  поїда¬
ють  також  і  дрібних  хребетних.
 Порівняно  з  ящірками  та  зміями  жаби  майже  не  мають  ворогів,  оскільки
мало  які  хижаки  наважуються  проковтнути  їх;  захистом  для  жаб  служать
отруйні  виділення  їхніх  шкірних  залоз.  Найбільшим  ворогом  їх  є  людина,
яка  нерозсудливо  винищує  цих  корисних  тварин.
 ЖАБА  ЗЕЛЕНА  (Rana  esculenta)  належить  до  родини  Справжні  жаби.
Довжина  її  тіла,  не  беручи  до  уваги  кінцівок,  досягає  6—8  см;  колір  шкіри
зелений  із  чорними  плямами  і  з  трьома  поздовжніми  жовтими  смугами.
 Тіло  її  майже  чотирикутне,  незграбне,  голова  широка,  сплюснута,  з
великою  широкою  пащею.  Кінцівки  добре  розвинені,  особливо  задні,
шкіра  гладка,  слизька.  Очі  великі,  дуже  рухливі,  витрішкуваті,  хоча  мо¬
жуть  втягуватися  далеко  вглиб  очноямкових  западин.  Вушні  отвори  при¬
криті  зовнішньою  барабанною  перетинкою.
 Поширені  ці  жаби  майже  по  всій  Європі,  у  північно-західній  части¬
ні  Африки  і  в  західній  половині  Азії.  Тварини  ці  живуть  звичайно  біля
маленьких  озер,  особливо  оточених  чагарниками  і  порослих  водяними
рослинами;  в  канавах,  які  хоча  й  пересихають,  але  ненадовго,  в  болотах,
драговинах  і  трясовині.
 Удень  вони  фіються  на  сонечку,  всівшися  на  березі  або  на  широкому
листі  водяних  рослин,  на  якому-небудь  предметі,  що  плаває  або  видається  з
води.  Зігріті  яскравим  сонячним  промінням,  жаби  поринають  у  солодку  дрі¬
моту  і  можуть  залишатися  в  такому  стані  протягом  декількох  годин,  якщо  їх
ніщо  не  потривожить.  Однак  це  не  заважає  їм  умить  викинути  липкого  язика,
щоб  схопити  необережну  комаху  і  так  само  швидко  проковтнути  її.  При  що¬
найменшому  шумі  або  небезпеці  жаба  кидається  у  воду,  пливе  дуже  швидко,
працюючи  своїми  лапами  з  перетинками,  і  заривається  в  м’який  мул.
 З  наближенням  вечора  жаби  збираються  в  зграї  і  в  сутінках,  розміс¬
тившися  зручніше  де-небудь  на  березі  між  стеблами  рослин,  починають
свій  концерт.  Зір,  слух  і  нюх  у  жаб  добре  розвинені.  Зелену  жабу  можна
назвати  дуже  хижою  твариною:  вона  живиться  тільки  тваринами,  спійма¬
ними  нею  самою.  Найчастіше  це  комахи,  павуки  і  равлики,  молоді  жаби
і  пуголовки,  навіть  свого  власного  виду.
 Вже  на  початку  квітня,  якщо  цьому  сприяє  погода,  жаби  прокидають¬
ся  від  зимівлі;  але  кладка  ікри  починається  у  них  лише  тоді,  коли  стає
зовсім  тепло.  Яєць  жаби  відкладають  дуже  багато;  вони  яскраво-жовтого
кольору,  оточені  товстим  шаром  драглистої  речовини  і  згруповані  в  ке¬
тяги  досить  значних  розмірів,  а  іноді  й  у  шнури.  Початковий  розвиток
відбувається  дуже  швидко:  вже  на  4-й  день  помічається  рух  зародка,  на
5-й  або,  щонайбільше,  в  кінці  6-го  дня  оболонка  лопається,  і  з’являється
пуголовок.  Живиться  пуголовок  як  рослинними  речовинами,  так  і  тва¬
ринами;  так,  він  поїдає  дрібніші  личинки  тритонів  і  жаб,  риб’ячу  ікру
і  дрібних  водних  комах.
 Жаба  —  земноводне  ряду  Апига,  має
щільне  тіло,  короткі  кінцівки  і  суху
бородавчасту  шкіру.  Представники
роду  Bufo  поширені  на  всіх  конти¬
нентах,  за  винятком  Антарктиди.
З  найвідоміших  видів  можна  назвати
звичайну  жабу  (В.  bufo),  очеретяну
жабу  (В.  calamita)  і  жабу-ага,  або
морську  жабу  (В.  marinus),  завезену
до  Австралії  для  боротьби  з  трости¬
новим  жуком  —  шкідником  цукрової
тростини.
 Жаби  (справжні  жаби)  —  родина  Без¬
хвості  земноводні.  Довжина  тіла  —
від  3  до  32  см.  Існує  понад  550  видів.
Поширені  скрізь  (окрім  півдня  Пів¬
денної  Америки,  Південної  Австра¬
лії  та  Нової  Зеландії).  Крупних  жаб
(голіафа,  жабу-бика,  озерну  жабу)  в
багатьох  країнах  вживають  у  їжу.
В  широкому  значенні  слова  жабами
називають  усіх  безхвостих  земновод¬
них.  Класичні  лабораторні  тварини.
Один  вид  занесений  до  Червоної  кни¬
ги  Міжнародного  союзу  охорони  при¬
роди  і  природних  ресурсів.

■  194
 ■  ЖАБИ  ЛІТАЮЧІ
 Жаба  зелена
 (Rana  esculenta)
 У  більшості  жаб  язик  немов  виверну¬
тий  задом  наперед:  передній  його  кі¬
нець  прикріплений,  задній  —  вільний.
Вийшла  непогана  стрілецька  зброя.
Правда,  ефективна  лише  на  дистан¬
ціях  до  десяти  сантиметрів  (у  круп¬
них  жаб).  Язик  «вистрілює»  з  рота
і  повертається  зі  здобиччю  назад  за
десяті  й  соті  частки  секунди.
 Жаба  зелена  (Bufo  viridis),  що  дося¬
гає  7—10  см  завдовжки,  має  дуже
красиве  забарвлення.  Основний  колір
сіро-зелений,  на  тлі  якого  безліч  плям
оливкового  або  темно-бурого  кольо¬
ру  і  дрібні  бородавки,  жовтувапіі  або
блідо-рожеві;  живе  в  Німеччині  та  в
деяких  інших  країнах  Європи,  за  спо¬
собом  життя  дуже  схожа  на  зви¬
чайну  жабу.  Примітний  дуже  швид¬
кий  розвиток  її  личинок:  пуголовки
вже  другого  дня  втрачають  дугові
зябра,  а  через  3—4  дні  зовсім  поки¬
дають  воду.
 Жаби  —  найвідоміші  нам  безхвості
земноводні.  Види  бурих  жаб  (трав  ’я-
на,  гостроморда,  малоазійська,  сибір¬
ська),  відклавши  ікру,  йдуть  з  води  і
проводять  літо  в  лісах  і  на  лугах.  Зе¬
лені  жаби  (ставкова,  озерна)  і  піс¬
ля  сезону  розмноження  залишають¬
ся  у  водоймищах  і  виходять  на  берег
тільки  погрітися  і  пополювати.  Від¬
мітною  рисою  зелених  жаб  є  великі
парні  резонатори  —  підсилювачі  зву¬
ку.  Саме  ці  земноводні  наповняють
повітря  своїм  чудовим  кваканням.
 На  другому  місяці  життя  ріст  пуголовка  сповільнюється;  коли  він  на¬
решті  досягає  завдовжки  6—7  см,  то  у  нього  вже  цілком  сформовані  кін¬
цівки,  але  хвіст  все  ще  залишається  довшим  за  все  тіло;  після  цього  по¬
чинається  поступове  вкорочення  хвоста,  який  стає  непотрібним,  а  коли
хвіст  абсолютно  відпадає,  то  молоде  жабеня  виявляється  меншим,  ніж  був
пуголовок,  з  якого  воно  щойно  утворилося.  Весь  цикл  перетворення  про¬
ходить  за  4  місяці,  але  зростання  жаби  триває  років  до  5  і  навіть  більше.
 ЖАБИ  ЛІТАЮЧІ,  родина  Rhacophoridae,  поширені  на  деяких  островах
Зондського  архіпелагу.
 «На  Борнео  я  бачив,  —  розповідає  Уоллес,  —  велику  деревну  жабу,
яка  плавно  летіла  в  косому  напрямку  з  верхівки  високого  дерева».
 Дійсно,  у  цієї  тварини  між  дуже  довгими  пальцями  кінцівок  напнута
перетинка,  і  ці  лапи  служать  їй  замість  крил,  оскільки  загальна  площа
перетинки  на  всіх  чотирьох  лапах  складає  близько  80  см2.  Довжина  тіла
цієї  тварини  близько  10  см,  спина  темно-зеленого  кольору,  нижня  час¬
тина  тіла  і  перетинки  жовтуватого  або  коричневого.  На  кінцях  пальців  є
пневматичні  подушечки,  подібні  до  тих,  які  є  у  геконів.
 ЖАБОРОТ  АВСТРАЛІЙСЬКИЙ  ДИМЧАСТИЙ  (Podargus  strigoides)
належить  до  родини  Жабороти.  Завбільшки  з  ворону.  Оперення  всієї
верхньої  частини  тіла  темне  сіро-буре  з  дуже  дрібними  сірувато-білими
і  чорними  цятками;  верхня  частина  голови,  нижні  шийні  пера  і  покрив-

ЖАБОРОТ  АВСТРАЛІЙСЬКИЙ  СОВИНИЙ  ■
 195  ■
 ні  пера  крила  поцятковані  тонкими,  чорними  рисками.  Дзьоб  світло-бу¬
рий  із  пурпуровим  відтінком;  кінцівки  масляно-бурі;  очі  жовтувато-бурі.
 Велетенський  жаборот,  або  білоног,  є  найзвичайнісінький  птахом  Но¬
вого  Південного  Уельсу.  Це  одне  з  найбільш  сонних  створінь:  розбудити
його  важче,  ніж  кого-небудь.  Весь  час,  поки  світить  сонце,  він  спить,
сховавшись  де-небудь  серед  гілок,  щільно  притиснувшись  тілом  до  місця
свого  сидіння,  підібгавши  шию  і  заховавши  голову  в  плечові  пера.  Абсо¬
лютно  іншим  стає  він  з  настанням  ночі.  Швидко  перестрибує  з  гілки  на
гілку,  підбираючи  на  них  сонних  коників  і  цикад;  подібно  до  дятла,  він
стукає  дзьобом  по  корі,  щоб  вигнати  комах,  що  сховалися  під  нею,  і  на¬
віть  забирається  в  дупла  дерев,  щоб  роздобути  собі  там  їжі.  Не  можна  ска¬
зати,  що  велетенський  білоніг  дуже  добре  літає;  його  політ  досить  корот¬
кий  і  уривчастий,  що  зумовлено  порівняно  короткими  маховими  перами,
але  і  млявим  його  назвати  не  можна,  оскільки  він  літає,  бавлячись,  для
власного  задоволення,  з  дерева  на  дерево.  В  період  розмноження  вони
викрадають  молодих  пташенят,  вбивають  їх,  якщо  вони  здаються  їм  дуже
великими,  подібно  до  деревного  зимородка  хапаючи  їх  дзьобом  і  кілька
разів  ударяючи  об  сучок,  і  потім  убиту  пташку  проковтують  цілком.  По¬
люють  вони  тільки  під  час  сутінків;  темної  ночі  сидять  сумирно  на  одно¬
му  і  тому  ж  місці.  За  декілька  годин  перед  світанком  вони  починають
полювати  удруге,  нагадуючи  цим  дрімлюг.
 Голос  у  самця  гучний  і  неприємно  вражає  того,  хто  його  чує  вперше.
Час  розмноження  припадає  на  липень  і  серпень.  Маленьке  плоске  гніздо
будують  з  тонких  прутиків  обидва  птахи.  Ця  ненадійна  споруда,  всередині
вистелена  лише  декількома  травинками  і  пір’їнками,  знаходиться  звичай¬
но  дуже  низько,  всього  за  2  м  над  поверхнею  землі  в  розалуженні,  так  що
її  легко  дістати  рукою.  Знизу  можна  побачити,  як  у  деяких  голубів,  2—4
довгастих,  чисто-білих  яйця,  які  просвічують  крізь  переплетення  гнізда.
Яйця  насиджують  обидва  птахи:  самець  насиджує  звичайно  вночі,  а  самка
вдень.  Турботи  про  родину  бере  на  себе  лише  самець.
 ЖАБОРОТ  АВСТРАЛІЙСЬКИЙ  СОВИНИЙ  (Aegotheles  cristatus)  на-
лежить  до  родини  Совині  дрімлюги.  Розмірами  і  зовнішнім  виглядом  на¬
гадує  нашого  сича.  Довжина  його  тіла  25  см,  розмах  крил  трохи  більше
ЗО  см.  Спосіб  життя  цих  птахів  спостерігав  Гульд.  Він  бачив  совину  дрім-

■  196
 ■  ЖАБОРОТ  ВУХАТИЙ
 Жаборот
австралійський  димчастий
 (Podargus  strigoides)
 «В  Австралії  поширена,  —  гово¬
рить  Гульд,  —  численна  група  цих
нічних  птахів,  які,  мабуть,  призна¬
чені  для  того,  щоб  заважати  над¬
мірному  розмноженню  деревних
коників.  Це  боязкі  і  ледачі  істоти,
що  добувають  собі  харч  не  мисте¬
цтвом  польоту,  а  простим  обшуком
гілок.  Коли  вони  не  зайняті  ловом,
то  сидять  на  відкритих  місцях,  на
корінні  дерев,  на  поручнях,  на  да¬
хах,  також  на  цвинтарних  пам’ят¬
никах,  через  що  марновірні  люди
вважають  їх  передвісниками  смерті,
чому  немало  сприяє  їхній  неприєм¬
ний  хрипкий  голос.  Розмноженням
вони  різко  відрізняються  від  сво¬
їх  родичів,  оскільки  будують  собі
плоске  гніздо  з  дрібного  хмизу  на
горизонтальних  гілках  дерев».
 люгу  по  всій  Південній  Австралії  і  Тасманії  як  осілого  птаха,  який  живе  і
в  берегових  чагарниках,  і  в  обрідних  лісових  чагарниках  усередині  країни.
Поведінкою  своєю  він  нагадує  як  сича,  так  і  дрімлюгу.  Вдень  совиний
дрімлюга  тримається  в  дуплах  дерев,  переважно  камедних,  в  яких  так  до¬
бре  ховається,  що  присутність  його  не  можна  навіть  запідозрити.
 Гульд  стверджує,  що  совиний  дрімлюга  виводить  пташенят  двічі  на
рік.  У  Тасманії  їхніх  пташенят  знаходять  у  жовтні,  а  в  Новому  Південно¬
му  Уельсі  наш  дослідник  бачив  яйця  в  січні.  Справжнього  гнізда  совиний
дрімлюга  не  будує,  він  кладе  4—5  круглястих,  чисто-білих  яєць  просто  на
мотлох  дупла.
 ЖАБОРОТ  ВУХАТИЙ,  або  білоніг  вухатий  (Batrachostomus  auritus),
належить  до  родини  Жабороти.  Вирізняється  як  своєрідністю  оперення,
так  і  його  красою.  З  обох  боків  голови  у  вушній  ділянці  над  очима  і  по¬
заду  них  росте  пучок  довгих,  дещо  розсуканих  пер,  які  височіють  над
рештою  пір’я  голови;  вони  майже  зовсім  закривають  очі  та  надають  усій
голові  невідповідно  великого  розміру.  Оперення  верхнього  боку  світло-
іржаве  з  тонким  чорним  малюнком  зиґзаґами;  на  потилиці  красується
біла  серпоподібна  пов’язка;  на  плечах  рябіють  великі  біло-блакитнуваті
плями,  які  різко  виступають  через  чорні  півкола  на  кінцях  деяких  пер;
на  лобі  та  позаду  очей  жовті  підпалини;  середина  горла,  передня  час¬
тина  шиї  й  черевце  білі,  подекуди  перерізані  зиґзаґами;  груди  іржавого
кольору  з  білими  і  чорними  плямами;  дуже  східчастий  хвіст  світло-ір-
жавий  із  7—8  темними  смужками,  облямованими  чорним,  і  з  багатьма
чорнуватими  зиґзаґами;  махові  пера  прикрашені  такими  ж  смужками.
Очі  чистого  сіро-жовтого  кольору,  як  у  багатьох  хижих  птахів;  дзьоб
світло-жовтий;  ноги  бурі.

ЖАЙВОРОНКОВІ  ■
 Місцепроживанням  вухатого  жаборота  слід  вважати  лісову  гущавину,
доволі  звичну  в  Індії  на  висоті  1000  м  над  рівнем  моря.
 ЖАЙВОРОНКОВІ  (Alaudidae)  —  міцно  збудовані  птахи,  які  виріз¬
няються  великою  головою,  коротким  дзьобом,  довгими  крилами  і  ко¬
роткими  ногами  з  дуже  великим  кігтем  на  задньому  пальці;  оперення
землистого  кольору.  Хоча  жайворонки  водяться  в  усіх  країнах  світу,  але
переважно  живуть  у  Старому  Світі.  Місцеперебуванням  їх  є  відкриті
зони:  поля,  пустелі,  степи.  Парочки  одного  виду  живуть  у  безпосеред¬
ній  близькості  одна  від  одної,  і  навесні  їхній  сумісний  спів  звеселяє  у
будь-який  час  дня  вухо  мандрівника.  Усі  жайворонки,  які  живуть  на
півночі,  належать  до  перелітних,  або  кочових  птахів,  а  ті  що  живуть  на
півдні,  —  до  осілих  або  бродячих.  Далеко  жайворонки  відлітають  рідко,
та  й  то  ненадовго.  Це  перші  птахи,  що  з’являються  у  нас  навесні,  і  за¬
лишаються  до  глибокої  осені.
 ЖАЙВОРОНОК  ЛІСОВИЙ  (Lullula  arborea).  Верхня  частина  його  тіла
має  блідий  іржаво-бурий  колір,  нижня  —  білувато-іржавий.  Ці  маленькі
пташки  водяться  по  всій  Європі,  починаючи  від  Швеції,  і  в  Західній  Азії;
улюбленим  місцем  їхнього  заселення  є  дикі  пустища  та  лісисті  місцевос¬
ті.  Після  висиджування  вони  переселяються  зі  своїми  пташенятами  на
скошені  луки,  а  під  час  перельоту  опускаються  на  парові  поля  і  стерню
рівних  місцевостей.  Повертаються  зі  своїх  мандрівок  лісові  жайворонки
дуже  рано  —  у  другій  половині  лютого.  Вони  чудово  співають.  Щодо
цього  жайворонок  хоч  і  не  може  рівнятися  до  солов’я,  проте  часто  за¬
мінює  останнього;  солов’їна  пісня  ллється  лише  протягом  двох  місяців,
лісовий  же  жайворонок  співає  від  березня  до  серпня,  а  після  линяння
ще  в  останній  половині  вересня  і  в  першій  половині  жовтня;  його  дивна
пісня  оживляє  бідні,  пустельні  місцевості  та  гори.
 ЖАЙВОРОНОК  ПОЛЬОВИЙ  (Alauda  cirvensis)  вирізняється  струн¬
кою  статурою,  коротким  дзьобом,  гострими  крилами,  тонкими  ногами
і  короткими  пальцями.  Пір’я  верхньої  частини  тіла  землисто-бурого,  а
нижньої  —  рудувато-білого  кольору.  Вся  Європа  від  Норвегії  та  Росії  і
Середня  Азія  є  батьківщиною  жайворонків,  які  перекочовують  на  зиму  до
 	197 	■
 Жаборот  вухатий,
або  білоніг  вухатий
 (Batrachostomus  auritus)
 Жайворонкові  —  птахи  з  родини  Alau¬
didae,  до  складу  якої  входить  близь¬
ко  91  виду.  Більшість  має  блискуче
буро-сіре,  зазвичай  із  чорними  штри¬
хами  оперення  зверху  і  бліде,  з  малою
кількістю  штрихів  знизу.  Хвіст  час¬
то  буває  з  білою  облямівкою.  Дзьоб,
пристосований  для  живлення  кома¬
хами  або  дрібним  насінням,  зазвичай
подовжений  і  загострений.  Більшість
видів  має  менш  ніж  22  см  завдовж¬
ки.  Водяться  в  багатьох  частинах
світу,  мало  поширені  тільки  в  Пів¬
денній  Америці.  Гніздяться  на  землі,
зазвичай  під  прикриттям  трав'яної
купини  або  каменя.

■  198
 ■  ЖАКО
 1  —  Жайворонок  польовий
 (Alauda  arvensis)
2  —  жайворонок  лісовий
 (Lullula  arborea)
З  —посмітюха
 (Galerida  cristata)
 Жайворонки  —  найкращі  ходаки  се¬
ред  горобцеподібних  птахів,  хоча  й
політ  їхній  чудовий  своєю  різно¬
манітністю.  Більшість  жайворонків
гарна,  а  деякі  з  них  чудові  співці.
Пожива  їхня  складається  з  комах,
хлібних  зерен  і  насіння;  п’ють  жай¬
воронки  росу,  що  збереглася  на
листі,  і  тривалий  час  можуть  абсо¬
лютно  обходитися  без  води.  Гнізда
в’ють  недбало  із  стеблинок  і  листя,
що  має  однаковий  із  грунтом  ко¬
лір,  і  тому  гнізда  їхні  важко  поміти¬
ти.  Всілякі  хижаки  —  ссавці,  птахи,
плазуни,  а  також  людина  —  є  воро¬
гами  жайворонків;  але  швидке  роз¬
множення  зберігає  їх  від  цілковито¬
го  винищування.
 Північної  Африки  та  Індії.  Для  нас  польовий  жайворонок  є  провісником
весни,  оскільки  він  прилітає  ще  під  час  танення  снігу,  іноді  на  початку
лютого.  Це  птах  непостійний:  він  безупинно  перебігає  з  місця  на  місце.
З  іншими  жайворонками  польовий  жайворонок  живе  мирно  тільки  під
час  перельоту  та  зимування.  У  Новій  Зеландії,  де  жайворонки  були  аклі¬
матизовані,  вони  дуже  розмножилися  і  змінили  там  свій  спосіб  життя;
землевласники  звинувачують  їх  у  винищуванні  хлібних  сходів;  їхній  же
спів  настільки  ж  погіршився,  наскільки  збільшилася  шкода  від  них.  Були
спроби  акліматизувати  цих  птахів  і  в  Америці,  але  не  надто  вдалі.
 ЖАКО,  або  папуга  сірий  (Psittacus  erithacus).  Оперення  його  попелясто-
сірого  кольору,  за  винятком  пурпурово-червоного  хвоста;  але  якщо  стерти
легкий  пил,  що  густо  вкриває  пір’я,  то  воно  виглядатиме  аспідно-синім.
Зона  поширення  сірого  папуги  охоплює  Західну  Африку;  тут  він  трапляєть¬
ся  усюди,  де  є  великі  ліси.  Після  закінчення  нагніздного  періоду  сірі  папу¬
ги  разом  із  пташенятами  приєднуються  до  інших  папуг,  утворюючи  зграї.
Для  ночівлі  вибирають  окремі  місця  —  найвищі  дерева  околиць  —  і  збира¬
ються  там  щовечора.  На  світанку  вся  зграя  піднімається  знову,  щоб  летіти
на  маїсові  поля;  напівдостиглий  маїс  є  їхньою  улюбленою  поживою,  і  спус¬
тошення,  які  вони  вчиняють  на  цих  полях,  величезні.
 ЖИРАФ  (Giraffa  Camelopardalis)  належить  до  родини  Жирафові  (Giraf-
fidae)  підряду  Жуйні.  Від  усіх  інших  ссавців  різко  відрізняється  непропо¬
рційно  довгою  шиєю  і  дуже  високими  ногами.  У  нього  короткий,  товстий
тулуб  із  похилою  спиною,  маленька  витончена  голова  з  великими,  світ¬
лими,  красивими  очима  і  двома  дивними  кістяними  пеньками,  що  висо¬
чіють  на  лобі.  Через  свою  довгу  шию  і  високі  ноги  жираф  є  найвищим
і,  відносно,  найкоротшим  з  усіх  ссавців.  Насправді  довжина  його  тіла  не
перевищує  2,25  м,  а  висота  в  плечах  сягає  3  м,  голова  ж  знаходиться  на
висоті  5—6  м.  Хвіст  разом  із  китицею  має  1,1м  завдовжки,  а  без  китиці  —
80  см.  Відстань  від  кінчика  морди  до  початку  хвоста  близько  4  м,  вага  тіла

ЖИРАФ  ■
 199  ■
 500  кг.  Подовжена  голова  жирафа  через  досить  вузьку  морду  здається  ще
довшою;  на  ній  ми  помічаємо  великі,  блискучі,  але  вкрай  покірливі  очі,
великі,  ніжні  й  дуже  рухливі  вуха  завдовжки  близько  15  см  і  два  пеньки,
які  дещо  нагадують  роги.  Між  ними  підноситься  закруглений  кістяний
наріст.  Шия  має  приблизно  таку  ж  довжину,  як  і  передні  ноги;  вона  дуже
тонка,  стулена  з  обох  боків  і  прикрашена  короткою,  ніби  обстриженою
гривою.  Тулуб  біля  грудей  розширений,  біля  загривка  набагато  ширший,
ніж  біля  крижів,  спина  дещо  увігнута;  на  передній  частині  тулуба  дуже
випинаються  нижні  кінці  лопаток,  які  сполучені  з  плечовими  кістками
майже  під  прямим  кутом;  задня  частина  набагато  вужча,  тому  якщо  ди¬
витися  на  тварину  спереду,  то  задня  частина  тіла  зовсім  не  помітна.  Ноги
досить  тонкі  й  всі  майже  однакової  довжини,  копита  невеликі  і  мають
красиву  форму.  Шкіра  у  жирафа  дуже  товста  і  рівномірно  вкрита  досить
коротким  волоссям,  яке  подовжується  тільки  на  гриві,  на  лобовому  кіс¬
тяному  нарості  і  на  кінці  хвоста.  Основний  колір  шерсті  пісочно-жовтий,
який  на  спині  дещо  темніший,  а  на  череві  переходить  у  білий  колір.  Усе
тіло  поплямоване  досить  великими  незграбними  темними  або  світлішими
плямами  іржаво-бурого  кольору,  причому  вони  так  густо  розташовані,  що
тло  виглядає  світлою  сіткою.  На  шиї  й  на  ногах  плями  не  такі  великі,  як
на  тулубі.  На  череві  і  на  внутрішньому  боці  ніг  плям  немає.  Грива  скла¬
дається  з  чалих  і  бурих  жмутків  волосся,  що  чергуються.  Китиця  на  кінці
хвоста  чорна.  Дуже  старі  самці  набувають  надзвичайно  темного  забарв¬
лення,  а  старі  самки,  навпаки,  світлішають,  ніби  шерсть  у  них  вицвітає.
 «Оскільки  зображення  жирафа  трапляється  в  ієрогліфічних  письменах
у  вигляді  складового  знаку,  —  відзначає  Дюміхен,  —  то  можна  зроби¬
ти  висновок,  що  стародавні  єгиптяни  знали  цю  тварину.  Зображення
ці  зустрічаються  також  на  стінах  храмів  і  могильних  склепів,  з  чого
можна  зробити  висновок,  що  жирафів  приводили  з  півдня  у  вигля¬
ді  данини.  Зображення  жирафа  виражалося  словом  «зер»,  яке  мало
значення  «великий,  піднесений,  високий».  Чи  позначало  «зер»  назву
тварини,  точно  сказати  не  можна».
 Нинішня  зона  поширення  жирафів  охоплює  всю  східну  частину  Аф¬
рики,  від  16°  північної  до  23°  південної  широти;  тільки  в  степу  Калахарі
вони  живуть  дещо  південніше,  але  в  усякому  разі  за  Оранжевою  річкою  ще
зустрічаються.  На  берегах  Атлантичного  океану  жираф  траплявся  лише  в
Південно-Західній  Африці,  де  був  геть  винищений  кілька  десятиріч  тому.
 Жираф  —  найвищий  із  сучасних
ссавців,  його  можна  безпомилково
впізнати  по  вкрай  довгій  шиї.  Са¬
мець  більший  за  самку,  його  висота
в  загривку  3,5  м,  а  загальна  висота
 5,5 	м.  Жирафів  налічується  9  підви¬
дів,  зокрема  плямистий  жираф,  що
водиться  на  більшій  частині  Афри¬
ки  на  південь  від  Сахари,  і  дещо  біль¬
ший  сітчастий  жираф,  що  мешкає  у
Східній  Африці.  На  його  голові  є  ко¬
роткі  прямі  роги  —  кісткові  нарос¬
ти,  вкриті  шкірою.  Великі  карі  очі
захищені  довгими  віями,  а  язик  —  ха¬
пальний  і  може  витягатися  приблиз¬
но  на  50  см.  По  шиї  і  спині  проходить
коротка  грива.  Довгі  шия  і  язик  да¬
ють  змогу  тварині  обскубувати  мо¬
лоді  пагони  високо  на  деревах.  Спе¬
ціальні  механізми  запобігають  зміні
кровообігу,  коли  жираф  піднімає  го¬
лову  майже  від  землі  на  повну  висо¬
ту.  Вага  шиї  балансується  передні¬
ми  кінцівками.  Незважаючи  на  довгу
шию,  жираф  —  граціозна  тварина,
здатна  мчати  інохіддю  (тобто  ви¬
кидаючи  одночасно  спочатку  оби¬
дві  праві,  а  потім  обидві  ліві  ноги)  зі
швидкістю  до  50  км/год.
 Жираф  (Girajfa  Camelopardalis)
 Жираф,  щоб  дістати  із  землі  пожи¬
ву  або  попити  води,  частіше  за  все
робить  так:  розставляє  передні  кін¬
цівки  якнайширше,  опускає  перед¬
ню  частину  тіла  і,  нагнувши  довгу
шию,  дістає  мордою  до  землі.  Щоб
лягти  на  землю,  жираф  спочатку
згинає  передні  ноги,  потім  задні  і
лягає  на  груди,  як  верблюд.  Під  час
сну  він  повертається  на  бік,  при¬
чому  підгинає  до  живота  одну  або
обидві  передні  ноги,  шию  відкидає
назад,  а  голову  кладе  на  стегно  зад¬
ньої  ноги.  Сон  його  дуже  чутливий
і  триває  недовго;  кажуть,  що  жираф
може  декілька  днів  залишатися  без
сну  і  відпочиває  тоді  стоячи.

■  200
 ■  ЖОВНА
 Усі  рухи  жирафа  дуже  своєрідні.
Кроком  він  рухається  інохіддю;  але
під  час  бігу  рухи  його  дуже  зміню¬
ються.  Тоді  він  може  скакати  тіль¬
ки  галопом,  у  чому  я  переконався  із
власних  спостережень.  Під  час  бігу
жираф  піднімає  хвіст  і  тримає  його
вигнутим  над  спиною.
 Жирафи  зустрічаються  зазвичай  не¬
великими  родинами.  Там,  де  їх  не
турбують,  вони  збираються  у  вели¬
кій  кількості.  Гордон  Кюммінг  го¬
ворить  про  стада,  що  налічують  30  і
40  голів,  але  вважає,  що  найчастіше
їх  збирається  близько  16  голів.
 Жираф  може  вважатися  мешканцем  переважно  чагарникових  і  дрібноліс-
них  степів  Африки,  але  не  уникає  й  гористих  країн.
 Пожива  тварини  відповідає  своєрідній  будові  її  тіла.  Жирафові  не  дуже
зручно  скубати  траву  на  землі,  зате  він  може  легко  зривати  листя  і  молоді
гілки  з  дерев,  причому  йому  дуже  допомагає  довгий  рухливий  язик.  Як
відомо,  більшість  жуйних  користується  язиком  для  хапання  їжі,  але  жодне
з  них  не  використовує  його  так  майстерно,  як  жираф.  На  своїй  батьків¬
щині  жирафи  живляться  переважно  гілками,  бруньками  і  листям  мімоз;
проте  вони  охоче  їдять  листя  численних  в’юнких  рослин,  які  у  великій
кількості  обвивають  стовбури  дерев.  Мімоза  за  розміром  трохи  вища  за
жирафа,  тому  він  зриває  їжу  без  жодних  труднощів,  причому  помічено,
що  його  язик  і  губи  так  само  не  чутливі  до  уколів  гострих  колючок  мімоз,
як  і  губи  верблюда.  Степову  траву  жираф  скубе  рідко  і  переважно  на¬
весні,  поки  вона  ще  зелена.  Живлячись  соковитою  рослинною  їжею,  він,
як  і  верблюд,  може  довго  обходитися  без  води,  тому  жирафа  зустрічають
іноді  в  таких  місцевостях,,  що  на  багато  миль  віддалені  від  річок,  озер  і
джерел.  У  спекотну  пору  року,  коли  на  деревах  листя  переважно  засихає,
йому  доводиться  годуватися  степовими  травами.  Жираф  пережовує  жуйку
стоячи,  частіше  вночі,  і  на  це,  очевидно,  витрачає  менше  часу,  ніж  інші
парнокопиті.
 Зовнішні  чуття  жирафа,  особливо  зір  і  слух,  добре  розвинені.  Він  дуже
тямущий  і  надзвичайно  добродушний,  покірливий  і  сумирний;  не  тільки
живе  в  мирі  з  собі  подібними,  але  ніколи  не  свариться  із  іншими  тварина¬
ми,  поки  ті  йому  не  загрожують.  У  разі  потреби  уміє  добре  захищатися,  не
рогами,  які  служать  йому  тільки  прикрасою,  а  сильними  ударами  жилавих
ніг.  Ударами  ніг  він  захищає  своїх  дитинчат  від  великих  кішок,  які  під¬
крадаються,  і  удари  ці  такі  сильні,  що  можуть  повалити  навіть  лева.
 Спаровування  відбувається  наприкінці  березня  або  на  початку  квітня,  а
народжуються  малята  в  травні  або  червні;  отже,  вагітність  триває  431—444
дні.  Народження  маляти  відбувається  легко  і  швидко,  причому  спочатку
з’являються  назовні  передні  ноги  і  голова  молодої  тварини.  Першу  хвили¬
ну  вона  лежить  нерухомо,  потім  починає  дихати.  Через  півгодини  маля  вже
намагається  підвестися,  а  ще  через  20  хвилин  наближається  до  матері.  Де¬
сять  годин  опісля  молода  тварина  пробує  бігати,  а  третього  дня  вже  стри¬
бає.  Народившись,  маля  має  завдовжки  2,1  м,  передні  кінцівки  дорівнюють
 1,5 	м,  а  хвіст  50  см.  За  три  тижні  воно  вже  їсть  рослини,  а  в  чотири  місяці
пережовує  жуйку.  Через  дев’ять  місяців  зріст  його  досягає  3  м.
 Як  місцеві  жителі,  так  і  європейці  полюють  на  жирафів.  Незвичайна
висота  надає  жирафові  перевагу  перед  мисливцями:  він  має  дуже  велике
поле  зору,  здалеку  помічає  ворога,  що  наближається.
 ЖОВНА  (Dryocopus  martins)  належить  до  родини  Справжні  дятли.
Має  однорідне  матово-чорне  забарвлення;  тільки  верхня  частина  голо¬
ви  яскрава  карміново-червона  у  самця,  у  самки  ж  яскраве  забарвлення
обмежується  однією  плямою  на  потилиці.  Очі  матового  сіро-жовтого  ко¬
льору;  ноги  —  свинцево-сірі;  дзьоб  перлово-сірий.  Молоді  птахи  мало
чим  відрізняються  від  старих.  Завдовжки  вони  сягають  47—50  см,  розмах
крил  —  72—75,  довжина  хвоста  —  18  см.
 На  початку  квітня  жовни  починають  споруджувати  гніздо;  вони  за¬
кладають  його  в  дереві  із  вигнилою  серцевиною.  Під  час  насиджування
самець  і  самка  весь  час  змінюють  одне  одного.
 Жовні  більше,  ніж  будь-якому  іншому  птахові,  доводиться  потерпати
від  браку  зручних  жител.  У  наш  час  уже  мало  трапляється  таких  товстих
дерев,  які  потрібні  їй  для  влаштування  житла,  де  вона  могла  б  ночувати  і
висиджувати  яйця,  і  тому  цей  птах  зовсім  зник  із  багатьох  місцевостей,  де
раніше  його  можна  було  бачити  дуже  часто.
 ЖОВТОПУЗ  (Pseudopus  apodus,  або  Ophisaurus  apodus),  як  і  інші  ящір¬
ки  родини  Веретільницеві  (Anguidae),  за  зовнішнім  виглядом  абсолютно
схожий  на  змію,  оскільки  тіло  його  рівномірно  витягнуте  й  непомітно
переходить  у  хвіст;  ніг  немає  зовсім,  і  лише  на  місці  задніх  кінцівок  по¬
мітні  невеликі  відростки.  Навпаки,  голова  аніскільки  не  схожа  на  зміїну
й  абсолютно  схожа  на  голову  нашої  звичайної  ящірки.

ЖОВТОПУЗ  ■
 201  ■
 Жовна  (Dryocopus  martins)
 Уся  Європа,  оскільки  вона  вкрита
лісами,  і  Азія  до  північних  схилів
Гімалайських  гір  можуть  вважати¬
ся  зоною  поширення  жовни.  Вона
оселяється  у  великих,  безмежних
лісах,  по  можливості  в  таких,  де  її
не  турбують  люди  і  де  хоч  зрідка
трапляються  високі  і  товсті  дере¬
ва.  Оскільки  улюблена  її  пожива  —
руді  мурашки,  то  вона  віддає  пере¬
вагу  хвойним  лісам  над  листяними.
Великі  мурашки  та  їхні  лялечки,  а
також  усілякі  деревні  комахи,  осо¬
бливо  личинки  шкідливих  жуків,  є
поживою  цього  птаха;  щоб  дістати¬
ся  до  деревних  ос  та  їхніх  личинок
та  до  жуків,  які  підточують  дерево,
вона  відщеплює  великі  шматки  від
дерев,  а  мурашок  ловить  подібно  до
мурахоїда,  тобто  приклеюючи  їх  до
свого  липкого  язика.
 Жовтопуз  досягає  завдовжки  1  м,  водиться  в  Південно-Східній  Ро¬
сії,  у  приволзьких  степах,  майже  у  всій  Південній  Європі  та  в  Середній
Азії.  Місцеперебуванням  жовтопуза  є  густо  зарослі  кущами  долини,  де  він
зручно  може  ховатися.  Головною  поживою  йому  служать  миші  та  равли¬
ки,  причому  останніх  він  ковтає  разом  із  мушлею;  він  поїдає  також  інших
плазунів,  особливо  гадюк,  яких  спокійно  пожирає,  не  звертаючи  уваги  на
отруйні  укуси.
 Від  інших  ящірок  жовтопуз  відрізняється  своєю  жвавістю:  він  постій¬
но  в  русі,  повзає  красивими  вигинами,  звивається  в  кільця  і  дуже  ретель¬
но  досліджує  своїм  язиком  кожну  шпарину.  Якщо  спійманого  жовтопуза
пустити  гуляти  по  кімнаті,  то  він  негайно  ж  починає  полювати  на  комах  і
павуків,  і  особливо  корисний  тим,  що  винищує  багато  тарганів  і  прусаків,
відшукуючи  їх  у  всіх  щілинах  і  навіть  у  димарях.  Коли  його  схоплюють,
він  так  вправно  звиває  своє  дуже  тверде  тіло,  що  завжди  встигає  з  голови
до  ніг  обприскати  людину  своїм  страшенно  смердючим  послідом.
 Жовтопуз  постійно  ганяється  за  ящірками  і  відкушує  у  них  хвости;
решта  частин  тіла  йому,  мабуть,  не  подобається.  Спритність  цієї  дивної
безногої  ящірки  на  полюванні  мимоволі  вражає  спостерігача.
 Жовтопуз  живиться  великими  ко¬
махами  і  дрібними  хребетними.  До
людини  ставиться  дуже  спокійно  —
спійманий  жовтопуз  майже  ніколи
не  кусається.  У  неволі  швидко  зви¬
кає  брати  їжу  з  руки,  віддає  перева¬
гу  мишам,  птахам  і  сирому  м  'ясу.

Жук-геркулес  живе  на  Антильських
островах,  у  Гватемалі,  Коста-Риці,
Нікарагуа  і  Панамі.  Надкрилля  гер¬
кулес  а  оливково-зелені  і  ніби  забриз¬
кані  чорними  крапельками,  решта
тіла  має  матово-чорне  забарвлення,
і  лише  на  нижньому  боці  рогу  виріз¬
няється  руда  щіточка.  Самки  цього
виду  набагато  менші  за  розміром  і  не
мають  рогів.
 кого  рогу,  досягає  завдовжки  лише  91  мм.  Водиться  цей  жук  у  тропічній
Америці.
 ЖУКИ  М’ЯКОШКІРІ,  світляки  (Lampyridae),  відрізняються  відсутніс¬
тю  твердих  хітинових  утворень,  тому  у  них  і  надкрилля,  і  щитки  швидше
шкірясті,  ніж  рогові.  їх  налічують  близько  2200  видів.  Ще  стародавні  кла¬
сичні  письменники,  а  згодом  і  середньовічні  дуже  цікавилися  комахами-
світляками,  у  яких  налічується  близько  40  різних  назв.  Самки  цих  комах
здебільшого  позбавлені  здатності  літати.
 ЖУКИ  ПЛАСТИНЧАТОВУСІ  (Scara)  утворюють  величезну  родину,
що  налічує  20  000  видів,  які  поширені  в  усіх  частинах  світу.  У  жодній  ро¬
дині  немає  такої  відмінності  між  статями,  як  у  пластинчатовусих:  самці  у
них  відрізняються  розміром,  формою,  забарвленням,  наростами  на  голові
і  на  шийному  щитку.  Вусики  у  них  зазвичай  віялоподібні;  очі  розміщу¬
ються  по  боках  голови;  лапки  завжди  п’ятичленні.  Звичайний  спосіб  їх
пересування  —  повзання;  живляться  вони  як  у  дорослому,  так  і  в  личин¬
ковому  стані  тільки  рослинними  речовинами,  нерідко  також  рослинними

ЖУКИ  ТРУПНІ  ■
 203  ■
 залишками,  що  гниють.  Родина  ця  така  величезна,  що  її  поділяють  на
2  великі  групи:  гнойовики  і  хрущі.  У  перших  язик  завжди  відокремлений
від  підборіддя  і  дихальця  розміщуються  на  сполучній  пластинці  спинних
і  черевних  напівкілець.  У  личинок  нижні  щелепи  вільні.  У  них  хітиновий
язичок  приріс  до  підборіддя,  дихальця  розміщуються  частково  на  самих
кільцях  черевця,  частково  на  перетинках  між  ними;  у  личинок  нижні
щелепи  зрощені.
 ЖУКИ  ТРУПНІ,  або  мертвоїди  (Silphidae),  вирізняються  товстими
стегнами  чотирьох  передніх  ніг  і  мають  вільнорухомі  черевні  членики.
Вони  трапляються  виключно  на  трупах  тварин,  де  відшукують  собі  по¬
живу  і  відкладають  яйця.  У  всіх  мертвоїдів  є  звичка  у  разі  небезпеки
вибризкувати  із  задньопрохідного  отвору  або  з  рота  смердючу  рідину.
Якщо  мертвоїди  не  знаходять  улюбленої  їжі-падла,  то  поїдають  рештки
рослин,  що  гниють,  а  також  не  гребують  і  свіжою  тваринною  їжею,  при¬
чому  не  жаліють  навіть  жучків  свого  власного  виду.  Із  чуттів  у  них  осо¬
бливо  розвинений  нюх,  керуючись  яким,  мертвоїди  здалеку  злітаються
на  труп.
 ЖУК-ОЛЕНЬ,  або  рогач  (Lucanus  cervus)  —  один  із  найвідоміших  на¬
ших  жуків  і  водночас  найкрупніший  із  європейських  видів,  оскільки  дося¬
гає  75  мм  завдовжки.  Він  живе  у  дубових  та  інших  лісах;  удень  ховається  у
траві  або  густому  листі,  а  надвечір  починає  літати  з  гучним  дзижчанням.
 Личинки  цих  жуків  досягають  завдовжки  105  мм  і  завтовшки  з  палець,
але  таких  розмірів  вони  досягають  лише  на  п’ятому  році  життя.  Давні
люди,  очевидно,  вживали  личинки  жуків-оленів  у  їжу  і  вважали  їх  ласо¬
щами,  як  можна  судити  з  повідомлень  Плінія  та  Ієроніма.  Личинки  ці
живуть  зазвичай  у  гнилому  дереві  або  в  землі  та  влаштовують  собі  справ¬
жнє  лігво.  Дорослий  жук  з’являється  лише  на  п’ятому  або  шостому  році
життя,  як  правило,  наприкінці  червня,  і  життя  його  в  цьому  стані  триває
тижнів  зо  три.
 Поширені  рогачі  в  усій  Європі,  але  тільки  там,  де  є  дубові  ліси.
 ЖУЛАН  (Lanius  collurio)  належить  до  родини  Сорокопудові.  Населяє
всю  Європу,  від  Фінляндії  до  Греції,  а  також  середню  смугу  Сибіру.  Всі¬
лякі  кущі,  що  межують  із  луками,  сади  і  плантації  дерев  є  його  місцепе¬
ребуванням;  один  кущ  у  полі  може  задовольнити  цього  невибагливого
птаха;  він  протягом  багатьох  років  будує  своє  гніздо  на  одному  і  тому
самому  місці  й  стійко  захищає  його  від  зазіхання  інших  птахів.  Жулан  —
сміливий,  хоробрий,  неспокійний  птах;  найвищі  верхівки  кущів  і  дерев  є
його  сторожовий  пункт,  з  якого  він  оглядає  свою  мисливську  зону;  зігна¬
ний  зі  свого  місця,  він  кидається  з  висоти  і  падає  майже  до  самої  землі,
летить  низько  над  нею  і  нарешті  знову  злітає.  Щодо  співу,  то  деякі  самці
видають  виключно  декілька  сухих,  уривчастих  звуків;  інші  ж  належать  до
найчудовіших  співців.  Жулан  володіє  дивною  здатністю  наслідувати  голо¬
си  інших  птахів.
 Жулан  —  один  із  найнебезпечніших  ворогів  дрібних  співучих  птахів.
Комахи  складають  головну  його  поживу:  він  енергійно  полює  на  жуків,
коників,  метеликів,  гусінь,  убиваючи  їх  навіть  тоді,  коли  вже  ситий.  Про¬
те  він  переслідує  також  багатьох  дрібних  хребетних,  яких  може  здолати;
ловить  мишей,  пташок,  ящірок  і  жаб;  живе  серед  співучих  птахів  наших
садів  і  чагарників,  завдаючи  їм  величезної  шкоди.  Там,  де  гніздяться  кіль¬
ка  жуланів,  поступово  зникають  усі  вільшанки  і  різні  співці,  що  населяють
сади  і  кущі.  Він  майстерно  відшукує  гнізда,  і  якщо  йому  вдасться  знайти
одне  з  них,  то  він,  без  сумніву,  витягне  всіх  пташенят  одного  за  одним.
Ще  жулан  більшою  мірою,  ніж  решта  видів  цієї  родини,  має  звичку,  перш
ніж  взятися  до  їжі,  наколювати  спійману  здобич  на  колючки  або  гострі
гілки;  в  гарну  погоду,  за  словами  Наумана,  можна  знайти  наколотими  на
колючки  тільки  жуків,  комах  і  маленьких  жаб,  а  в  холодну  погоду  —  цілі
низки  убитих  молодих  птахів.  Гніздо  своє  жулани  влаштовують  у  густих
кущах,  дуже  низько  над  землею;  воно  велике,  щільне,  товсте  і  складене  з
міцних  трав’янистих  стебел,  моху  і  тонких  корінців.
 Родина  Silphidae  дуже  пошире¬
на  в  північних  помірних  регіонах.  До
складу  родини  входять  такі  роди,  як
Мертвоїд  (Silpha)  і  Могильник  (Ne-
crophorus).
 Жук-олень,  або  рогач
 (Lucanus  cervus)
 Рогачі  —  великі,  міцні,  темно  за¬
барвлені  жуки  з  родини  Lucanidae.
У  самців  щелепи  збільшені  і  розгалу¬
жені,  тому  нагадують  роги.  Щелеп¬
ні  м'язи  не  збільшені,  тому  вони  не
використовуються  для  живлення  чи
оборони.  Припускають,  що  вони  ма¬
ють  значення  у  конкуренції  з  іншими
самцями  за  самку.  Товсті  білі  личин¬
ки  розвиваються  в  деревині,  що  гниє.
Самці  жука-оленя  (Lucanus  cervus),
найбільшого  з  родини  виду,  з  темно-
червоними  надкриллями  і  щелепами,
досягають  завдовжки  7  см  і  є  най¬
важчими  зі  всіх  комах.  Більшість  із
750  видів  —  тропічні  комахи.

■  204
 ■  ЖУРАВЛИНІ
 Журавель  сірий  (Grus  grus)
 1  —  Журавель-красавка
 (Anthropoides  virgo),
2  —  павиний,
або  вінценосний  журавель
 {Balearica  pavonina)
 ЖУРАВЛИНІ  (Gruidae).  Тіло  їх  доволі  довге,  майже  циліндричне  і
сильне;  шия  довга  і  тонка;  голова  невелика;  дзьоб  досить  сильний,  прямий,
дещо  стулений  з  боків,  м’який  при  основі  і  твердий  на  кінці;  ноги  дуже
довгі  й  сильні,  з  чотирма  пальцями,  з  яких  задній  розташований  дуже  ви¬
соко,  а  зовнішній  і  середній  передні  пальці  з’єднані  товстою  перетинкою;
кігті  короткі,  з  тупими  кінцями;  крила  великі,  довгі  і  серпоподібно  зігнуті;
хвіст  досить  короткий  і  складається  з  12  пір’їн.  Оперення  густе  й  жорстке,
на  голові  та  шиї  є  голі  місця  або  оздоблювальне  пір’я.  Обидві  статі  мало
відрізняються  за  забарвленням,  але  бувають  різного  розміру.
 Місцеперебуванням  журавлів  є  великі  болота,  особливо  такі,  що  межу¬
ють  з  обробленими  полями.  Голос  вони  мають  гучний  і  пронизливий,
їхню  поживу  складають  комахи,  черв’яки,  дрібні  риби  і  земноводні,  але,
очевидно,  тварини  для  них  є  тільки  ласощами,  оскільки  основним  їх¬
нім  кормом  є  різноманітне  насіння,  бруньки,  корінці  та  бульби.  Гніздо
влаштовують  у  низовинних  місцевостях;  кладка  складається  з  двох  яєць,
усіяних  на  зеленому  тлі  бурими  плямами.  Насиджують  яйця  по  черзі  обоє
батьків.  Журавлі  —  птахи  перелітні  і  здійснюють  далекий  переліт  у  тро¬
пічні  країни  майже  без  перерви  вдень  і  вночі.
 Журавель  сірий  {Grusgrus)  є  у  Європі  представником  своєї  родини;  опе¬
рення  його  попелясто-сірого  кольору;  зона  поширення  простягається  від
тундри  Півночі  до  Центральної  Європи  та  від  Скандинавії  до  Східного  Си¬
біру.  У  Східній  Азії  до  нього  приєднується  журавель  білий  (Grus  leucogeranus),
абсолютно  білий,  за  винятком  червоної  голови  і  чорних  рульових  пер.
 Перед  осіннім  перельотом  сірі  журавлі  збираються  у  відомих  місце¬
востях,  звідки  з  гучними  криками  знімаються  разом  і  летять  безупинно
вдень  і  вночі,  поки  не  досягнуть  місця  зимівлі.  Вони  летять  високо  в
повітрі,  суворо  зберігаючи  клиноподібний  стрій,  і  тримаються  рік  у  рік
відомого  шляху.  Прибувши  на  місце,  відшукують  відповідний  острів,  ще
не  зайнятий  іншою  зграєю,  що  прилетіла  раніше.  Увесь  час  перебування
на  чужині  вони  тримаються  великими  зграями,  іноді  приймають  до  свого

ЖУЧОК  МУЗЕЙНИЙ  ■
 205  ■
 товариства  споріднені  види.  Зграями  ж  вирушають  і  в  дорогу  додому  і,
прилетівши  на  батьківщину,  розбиваються  на  пари,  які  розселяються  по
місцях,  підхожих  для  гніздування.
 Коли  болота  затягнуться  зеленню  і  на  навколишніх  чагарниках  з’я¬
виться  листя,  журавлі  починають  гніздування.  На  острівець  або  підви¬
щення  вони  зносять  до  купи  сухий  хмиз,  листя  очерету,  соломинки,  тра¬
ву,  і  в  заглиблену  середню  частину  цієї  купки  самка  кладе  два  великих
яйця;  обоє  батьків  по  черзі  насиджують  їх  і  захищають  гніздо  від  нападів
ворогів.  Журавлі  вміють  чудово  приховувати  від  стороннього  ока  місце¬
знаходження  свого  гнізда.
 Представник  того  самого  роду  в  Африці  павиний,  або  вінценосний,
журавель  (Ваіеагіса  pavonina),  характерною  відмінністю  якого  є  оксамито¬
вий  чубок  на  тім’ї  та  красиве  щетинисте  утворення  на  потилиці;  панівний
колір  —  чорний  із  блакитнуватим  вилиском.
 ЖУЧОК  МУЗЕЙНИЙ  (Anthrenus  museorum)  належить  до  родини  Шкі¬
роїди.  Він  усього  4  мм  завдовжки,  але  шкода,  якої  він  завдає,  буває  час¬
то  величезна.  Сам  жучок  ще  не  так  докучає  людині,  оскільки  сидить  на
квітках  рослин  або  в  будинку  на  різному  непотребі.  Поява  личинок  іноді
буває  зовсім  незрозумілою;  часто  вони  з’являються  в  якому-небудь  щільно
закритому  приміщенні  у  вигляді  яйця,  занесеного  зараженою  комахою,  або
заповзає  в  найвужчу  щілку.  Вона  відзначається  вражаючою  ненажерливістю
і  спритно  пересувається  з  одного  місця  на  інше,  скрізь  залишаючи  сліди
своїх  згубних  щелеп.  У  стані  личинки  ця  тварина  залишається  дуже  довго.
 Журавлі  —  птахи,  що  гніздяться  на
землі,  зовні  виглядають  швидше  як
чаплі,  але  належать  до  пастушків
і  дрохв.  Утворюють  родину  Gruidae
(приблизно  з  14  видів),  її  представ¬
ників  можна  знайти  майже  у  всіх
частинах  світу;  вона  включає  жу-
равля-красавку  (Anthropoides  virgo),
журавля  Стенлі  (Tetrapteryx  paradi-
sea),  та  ін.  Найбільші  досягають  за¬
ввишки  1,5  м;  усі  вони  мають  довгі
ноги  і  шию,  але  короткий  дзьоб.
 Красавка  (журавель-красавка)  —
птах  родини  Журавлі.  Довжина
близько  90  см.  На  голові  ростуть
пучки  білого  пір'я.  Мешкає  в  сухих
степах  і  напівпустелях  Євразії  та
північно-західній  частині  Африки.
Рідкісний  птах,  охороняється.

ЗАЄЦЬ-БІЛЯК  (Lepus  timidus)  належить  до  родини  Зайцеві.  «Він,  —
каже  Чудь,  —  прудкіший,  жвавіший,  сміливіший,  голова  в  нього  коротша,
кругліша,  опукліша,  ніс  коротший,  вуха  менші,  щоки  ширші,  задні  ноги
довші,  підошви  густіше  вкриті  волоссям,  ніж  у  русака,  пальці  відокремле¬
ні  один  від  одного  глибокими  проміжками,  можуть  широко  розставлятися
й  озброєні  довгими,  гострими,  кривими,  злегка  втяжними  кігтями.  Очі
темнішого,  бурого  кольору.  Зазвичай  біляк  дещо  менший  за  русака,  про¬
те  трапляються  самці  масою  до  6  кг.  Гомілка  в  нього  набагато  сильніше
зігнута,  голова  і  ніс  коротші,  вуха  менші,  задні  ноги  довші,  ніж  у  русака;
цей  останній  полохливіший  за  свого  альпійського  родича».
 У  грудні,  коли  Альпи  лежать  поховані  під  снігом,  цей  заєць  стає  чи-
сто-білого  кольору,  тільки  краї  вух  залишаються  чорними.  Весняне  сон¬
це,  починаючи  з  березня,  спричиняє  дивовижну  зміну  забарвлення.  Спо¬
чатку  у  нього  спина  стає  сірою,  і  по  боках  дедалі  більше  сірої  шерсті
домішується  до  білої.  У  квітні  він  набирає  дуже  дивного  вигляду,  стає
плямистим  або  крапчастим.  Щодень  темно-бурий  колір  бере  перевагу,  і
ця  зміна  закінчується  лише  в  травні.  У  цей  час  заєць  одноколірний,  без
цяток,  як  звичайний  заєць,  шерсть  його  жорсткіша,  ніж  у  альпійського
зайця.  Восени  уже  з  першим  снігом  у  нього  починають  з’являтися  окремі
білі  волоски;  але  зима  швидше  настає  в  Альпах,  ніж  весна,  і  зміна  забарв¬
лення  восени  відбувається  швидше  і  закінчується  в  період  від  початку
жовтня  до  середини  листопада.
 У  літньому  одязі  альпійський  заєць  відрізняється  від  русака  тим,  що
стає  більш  оливково-сірого  кольору  з  більшою  домішкою  чорного,  а  че¬
рево  і  частина  вух  у  нього  залишаються  білими;  русак  улітку  набуває
рудувато-бурого  забарвлення  з  меншою  домішкою  чорного,  ніж  у  альпій¬
ського  зайця,  а  нижня  частина  тіла  забарвлюється  жовтим  і  білим.
 Така  само  плодовита,  як  і  самка  звичайного  зайця,  альпійська  зайчиха
щоразу  народжує  2—5  малят  завбільшки  з  мишу  (по  100—130  г),  вже  дру¬
гого  дня  вони  стрибають  слідом  за  матір’ю  і  дуже  скоро  починають  їсти
 Заєць-біляк  (Lepus  timidus)
 Улюблена  пожива  біляка  складаєть¬
ся  з  конюшини,  ромашки,  деревію
і  фіалок,  малорослої  верби  і  кори
вовчка.  Тим  часом  аконіт  і  кущі
герані,  які,  очевидно,  і  для  нього
отруйні,  він  не  чіпає  навіть  у  голо¬
дні  зими.  Наситившись,  заєць  лягає
витягнувшись  у  теплу  траву  або  на
освітлений  сонцем  камінь,  на  яко¬
му  його  нелегко  помітити,  оскільки
колір  його  пасує  до  кольору  ґрунту.
Він  лише  зрідка  п’є  воду.

ЗАЄЦЬ-РУСАК  ■
 207  ■
 молоду  траву.  Перший  понос  припадає  зазвичай  на  квітень  або  травень,
другий  -  на  липень  або  серпень;  чи  буває  третій  приплід  рано  навесні  або
пізно  восени,  -  про  це  ще  сперечаються,  хоча  мисливці  стверджують,  що
зустрічали  з  травня  до  жовтня  щомісяця  малят  завбільшки  з  чверть  дорос¬
лої  тварини.  Вагітність  зайчихи  триває  30—50  днів.
 ЗАЄЦЬ-РУСАК  (Lepus  europaeus)  належить  до  родини  зайцевих.  За¬
гальна  довжина  тварини  дорівнює  75  см  (причому  лише  8  см  припадає
на  хвіст),  а  висота  30  см.  Він  досягає  маси  5—6  кг,  а  в  окремих  випадках
старий  самець  досягає  7—8,  навіть  9  кг.  Хутро  складається  з  короткого
волосся  підшерстка  і  довгого  волосся  ості;  перше  дуже  густе  і  кучеряве,
волосся  ж  ості  товсте,  довге  і  також  дещо  кучеряве.  Завдяки  цьому  хутро
набуває  справжнього  земляного  забарвлення.  Колір,  крім  того,  зміню¬
ється  влітку  і  взимку.  Самка  рудіша  за  самця.  Переважно  колір  цього
гризуна  чудово  пристосований  до  того,  щоб  ховатися  від  ворогів,  лежачи
на  землі.
 Місцепроживанням  зайця-русака  є  вся  Центральна  Європа  і  більша
частина  Західної  Азії.  Північної  межі  своєї  зони  він  досягає  в  Шотлан¬
дії,  південній  Швеції  та  північній  Росії;  південної  межі  —  у  Південній
Франції  та  Північній  Італії.  Родючі  рівнини  з  лісом  чи  без  нього  і  лісисті
передгір’я  є  його  улюбленими  місцями,  проте  в  Альпах  він  піднімається
до  висоти  1500  метрів  над  рівнем  моря,  а  на  Кавказі  —  до  висоти  2000
метрів.  Він  віддає  перевагу  країнам  із  помірним  кліматом  і  вибирає  поля,
що  лежать  з  підвітряної  сторони  і  захищені  горами.
 Якщо  той  гай,  у  якому  він  оселився,  зрубають,  то  він  переходить  до
іншого  місця,  на  хлібні  поля  й  городи,  де  ростуть  ріпа,  капуста  та  ін.
Пізно  восени  вибирає  трохи  зарослі  після  оранки  поля,  не  дуже  вологі,
порослі  оситняком  низькі  місця  і  поля,  засіяні  маслянистими  рослинами,
які  після  озимих  хлібів  складають  основну  частину  його  раціону.  Якщо
випадає  сильний  сніг,  заєць  дозволяє  занести  себе  снігом,  але  як  тільки
негода  припиняється,  перебирається  на  конюшинові  поля.  Якщо  на  снігу
утворюється  крижана  кірка,  то  брак  поживи  стає  дедалі  відчутнішим,  і  що
довше  це  триває,  то  більшої  шкоди  завдає  заєць  садам  і  деревним  роз-
 Заєць-русак  поширений  по  всій  Євро¬
пі,  Малій  Азії  та  Східній  Африці.  Він
був  також  акліматизований  в  Ар¬
гентині,  Австралії,  США  і  Новій  Зе¬
ландії.  Його  розселення  триває,  і  те¬
пер  він  добре  розмножується  скрізь,
де  є  вдосталь  корму.  Спочатку  зайці
були  степовими  тваринами,  але  вони
не  уникають  і  культивованих  грун¬
тів.  Найбільше  їх  живе  в  родючих
місцевостях  на  польових  межах.
 Самки  стають  статевозрілими  че¬
рез  півроку  після  народження,  сам¬
ці  —  в  9—12  місяців.  Тривалість
життя  русака  —  до  5—  7  років.
 Заєць-русак  (Lepus  europaeus)
 Швидкість  бігу  зайця  залежить,  пе¬
редусім,  від  будови  його  тіла,  тобто
задні  ноги  зайця  довші  за  передні.
У  цьому  полягає  і  причина  того,
що  він  може  краще  бігти  на  гору,
ніж  з  гори,  і  що  в  його  слідах  від¬
битки  задніх  ніг  завжди  лежать  спе¬
реду  відбитків  передніх.  Якщо  він
спокійний,  то  рухається  короткими
повільними  стрибками;  якщо  йому
треба  просуватися  швидко,  то  дуже
великими.

■  208
 ■  ЗАЙЦЕВІ
 «Окрім  періоду  спаровування,  —  го¬
ворить  Дітріх  Вінкель,  —  коли  зайці
надзвичайно  збуджені,  вони  цілий
день  сплять  або  дрімають  у  своїх
лігвах.  Заєць  ніколи  не  йде  прямо
до  старого  лігва  або  туди,  де  хоче
влаштувати  нове,  а  спочатку  пробі¬
жить  на  певну  відстань  далі  від  того
місця,  де  збирається  залягти,  по¬
вертається,  знову  робить  декілька
стрибків  уперед,  потім  стрибок  убік
і  повторює  це  ще  кілька  разів,  поки
не  кинеться  сильним  стрибком  у  те
місце,  де  хоче  залишитися.  Готую¬
чи  лігво,  він  у  відкритому  полі  ви¬
риває  в  землі  ямку  близько  5—8  см
завглибшки,  дешо  розширену  на  за¬
дньому  краї;  вона  має  таку  довжину
і  ширину  тому,  що  коли  заєць  ви¬
тягне  передні  лапи,  покладе  на  них
голову  з  прищуленими  вухами  і  пі¬
дібгає  під  себе  задні  ноги,  то  верхня
частина  спини  буде  ледве  помітна.
У  цьому  лігві  він  теплої  пори  року
сяк-так  ховається  від  бурі  і  дощу.
Взимку  зазвичай  поглиблює  лігво
настільки,  що  помітна  тільки  його
мордочка».
 Зайці  (Lepus)  —  тварини,  що  на¬
лежать  до  однієї  з  двох  родин  ссав¬
ців  ряду  Зайцеподібні  (Lagomorpha).
У  роді  налічується  близько  23  видів,
включаючи  американського  зайця,  бі¬
лобокого  зайця,  безхвостого  зайця.
Заєць-русак  (Lepus  europaeus)  має  ве¬
ликий  ареал  —  від  Південної  Фінлян¬
дії  до  Ірану.  Зайці  також  інтродуці-
йовані  в  Австралії’  Новій  Зеландії  та
Південній  Америці.  Деякі,  включаючи
зайця-біляка  (L.  timidus),  взимку  змі¬
нюють  забарвлення  з  коричневого  на
біле.
 садникам.  У  цей  час  він  з  однаковим  задоволенням  їсть  листя  улюбленого
браунколя,  гризе  кору  молодих  дерев,  особливо  акації,  модрини  і  терну.
Поки  озимі  не  почнуть  колоситися,  він  живиться  ними.  Потім  вирушає  в
ярові  поля,  зазвичай  перед  заходом  сонця  або  після  теплого  дощу.  Заєць,
що  живе  в  чагарниках,  виходить  на  поля  лише  увечері  і  повертається  в
ліс  із  настанням  дня  або  незабаром  після  сходу  сонця.  Восени,  коли  кущі
оголюються,  він  зовсім  іде  з  лісу,  але  з  настанням  відлиги  знову  поверта¬
ється  в  рідкіший  ліс.
 Із  зовнішніх  чуттів  у  зайця  найкраще  розвинений  слух,  нюх  дуже  гар¬
ний,  але  зір  доволі  слабкий.
 Час  спаровування  починається  після  суворих  зим  на  початку  березня,
у  м’які  зими  —  в  лютому  і  навіть  у  січні.  Гідні  довіри  мисливці  стверджу¬
ють,  що  поєдинки  між  закоханими  зайцями,  якими  б  безневинними  вони
не  здавались,  не  обходяться  без  каліцтв;  мисливці  нерідко  бачили  в  своїх
краях  осліплих  зайців,  у  яких  під  час  таких  битв  були  пошкоджені  очі.
 Вагітність  зайчихи  триває  45—50  днів.  Зазвичай  вона  народжує  пер¬
ший  раз  між  серединою  і  кінцем  березня,  четвертий  і  останній  раз  —  у
серпні,  перший  понос  складається  з  одного  чи  двох  дитинчат,  другий
із  трьох-чотирьох,  третій  із  трьох,  а  четвертий  знову  з  одного  або  двох,
у  виняткових  випадках  народжується  одразу  по  п’ять  або  більше  малят.
Пологи  відбуваються  в  дуже  простому  заглибленні,  у  спокійному  місці
лісу  або  поля:  на  купі  гною,  у  заглибленні  старої  колоди,  притрушеній
листям,  або  ж  і  без  підстилки,  у  глибокій  борозні,  і,  нарешті,  на  рівному
місці,  абиде.  Малята  народжуються  з  розплющеними  очима  і,  в  усякому
разі,  вже  дуже  розвиненими.  За  словами  деяких  мисливців,  їм  доводиться
самим  сушитися  і  чиститися  негайно  після  народження.  Достовірно  відо¬
мо,  що  мати  залишається  при  малятах  протягом  перших  5—6  днів.  Лише
час  від  часу  вона  повертається  на  те  місце,  де  породила  малят,  і  годує  їх.
У  разі  наближення  ворога  вона  кидає  малят,  хоча  відомі  випадки,  коли
старі  зайчихи  захищали  своє  потомство  від  хижих  птахів  або  воронів.
 Родина  молодих  зайців  неохоче  залишає  ту  місцевість,  де  народилась.
Малята  одного  поносу  рідко  віддаляються  одне  від  одного,  хоч  кожен  і
викопує  собі  окреме  лігво.  Вечорами  вони  разом  виходять  на  пасовище,
уранці  разом  повертаються  до  лігв.  Зайчата  виростають  за  15  місяців,  але
вже  в  перший  рік  життя  здатні  до  розмноження.  Тривалість  життя,  якого
заєць  досягає  у  нас,  може  дорівнювати  7—8  рокам.
 ЗАЙЦЕВІ,  родина  (Leporidae),  належать  до  ряду  Зайцеподібні.  Від¬
мітними  рисами  власне  зайців  є  вуха,  які  за  довжиною  дорівнюють  голо¬
ві,  вкорочені  великі  пальці  передніх  лап,  дуже  довгі  задні  ноги,  піднятий
угору  зачатковий  хвіст  і  6  корінних  зубів  у  верхній  щелепі.
 ЗАЙЦЕПОДІБНІ,  ряд  (Lagomorpha,  ряд  поділяється  на  родини  Пищу-
хові  і  Зайцеві),—  єдині  гризуни,  в  яких  більш  як  два  різці:  за  гострими  й
широкими  передніми  різцями,  якими  вони  гризуть  їжу,  розташовані  два
маленьких,  тупих,  майже  чотирикутних  стрижня.  Це  надає  зубній  системі
такої  своєрідності,  що  зайці  з  цього  погляду  стоять  абсолютно  осібно.
Загальні  ознаки  зайців:  видовжене  тіло  з  довгими  задніми  кінцівками,
довгий  видовжений  череп  із  великими  вухами  й  очима,  п’ятипалі  передні
і  чотирипалі  задні  ноги,  товсті,  дуже  рухомі,  глибоко  розщеплені  губи  з
великими  вусами  по  обох  боках  і  густе,  шерстисте  хутро.
 Ряд  цей  має  мало  видів,  але  поширений  на  більшій  частині  Землі.
Лише  в  Австралії  без  участі  людини  зайців  не  було  б;  тепер  же  і  в  Австра¬
лії,  і  в  Новій  Зеландії  дуже  поширені  два  види.  Зайці  трапляються  в  усіх
кліматичних  зонах,  на  рівнинах  і  в  горах,  на  відкритих  полях  і  в  ущели¬
нах  скель.  Усі  живляться  м’якими  соковитими  частинами  рослин.  Вони
відпочивають  лише  в  полуденний  час,  а  якщо  почуваються  в  безпеці,  то
бігають  також  уранці  і  увечері  при  світлі  сонця.  їхні  рухи  дуже  своєрідні.
Відома  швидкість  зайців  виявляється  лише  під  час  бігу,  а  під  час  повіль¬
ної  ходьби  вони  рухаються  украй  незугарно  і  незграбно  через  довгі  задні
кінцівки,  які  утруднюють  рівномірний  рух.  Проте  при  найшвидшому  бігу
вміють  робити  всілякі  повороти  і  виявляють  спритність,  якої  від  них  не
можна  було  б  чекати.

ЗАМБАР  ІНДІЙСЬКИЙ  ■
 209  ■
 З  їхніх  чуттів,  поза  всяким  сумнівом,  найкраще  розвинений  слух.  Нюх
слабкий,  але  не  дуже  поганий,  зір  доволі  гарний.  Голос  зайцеподібних
являє  собою  глухе  бурчання,  а  коли  вони  чимось  налякані,  —  гучний  туж¬
ливий  крик.  Пищухи,  що  належать  до  цього  ряду,  виправдовують  свою
назву.
 Хоча  розмноження  зайців  і  не  настільки  сильне,  як  у  гризунів,  проте
вони  все  ж  таки  досить  плодючі.  Більшість  зайців  народжують  дитинчат
кілька  разів  на  рік,  деякі  по  3—6  і  до  11  разів,  хоча  багато  малят  гине.
 ЗАМБАР  ІНДІЙСЬКИЙ  (Cervus  unicolor)  належить  до  родини  Оленя¬
чі  підряду  Жуйні.  Загальна  довжина  його  тіла  2,1—2,4  м,  з  яких  близько
30  см  припадає  на  частку  хвоста;  висота  в  холці  1,25—1,35  м.
 Самка  за  кольором  цілком  схожа  на  самця,  та  й  теля  мало  чим  від¬
різняється  від  дорослих.  Роги  замбара  зазвичай  мають  тільки  три  гілки.
Жердон  же  запевняє,  шо  він,  особливо  в  Південній  Індії,  бачив  багато
замбарів,  у  яких  замість  вилоподібного  розгалуження  була  тризуба  крона.
Еліот  згадує  про  роги  навіть  із  чотиризубою  кроною.  Роги  то  гладші,  то
шорсткіші,  різною  мірою  зморщені  і  вкриті  гульками;  середня  довжина
рогів,  зміряних  по  вигинах,  досягає  90  см,  хоча  часто  трапляються  роги
і  завдовжки  100  см;  як  виняток  бувають  роги  завдовжки  110  і  120  см.
Надочні  гілки  досягають  довжини  30—45  см.  При  цьому  стовбури  виріз¬
няються  особливою  товщиною;  над  дудками  вони  досягають  17—24  см  в
обхваті,  біля  середини  —  14—20  см.
 Пожива  замбара  складається  з  трави,  молодих  пагонів  деревних  порід
і  різних  плодів.  Ці  тварини  уникають  сонячного  проміння  і  вдень  перебу¬
вають  у  тінистих  місцях.  Пасуться  ж  уночі  аж  до  ранку,  як  поодинці,  так
і  парами,  а  також  маленькими  і  великими  стадами.  Самці  скидають  роги
у  квітні,  нові  костеніють  у  них  наприкінці  вересня.  За  словами  Жердона,
приблизно  в  цей  час  у  самок  починається  тічка,  і  їх  своєрідний  крик  мож¬
на  почути  переважно  вранці  і  надвечір.  Самка  народжує  лише  одне  маля.
 На  замбарів  полюють  переважно  з  рушницею  по  слідах,  іноді  підсте¬
рігають  біля  місць,  де  вони  зазвичай  п’ють.
 ЗЕБРИ.  Зебра  саванна,  або  бурчеллова  (Equus  burchelli),  належить  до  ро¬
дини  Конячі.  Довжина  її  —  2  м,  висота  в  загривку  —  1,3  м.  Тулуб  круглий,  з
дуже  вигнутою  потилицею;  ноги  міцні;  грива  підноситься  у  вигляді  гребеня
13  см  заввишки;  хвіст,  як  у  коня,  майже  до  кореня  вкритий  волоссям  і  до¬
сить  довгий;  вуха  вузькі  і  не  дуже  довгі.  М’яка,  гладка  шерсть  угорі  світло-
рудого  кольору,  внизу  —  біла.  Чотирнадцять  вузьких  чорних  смуг  тягнуться
вгору  по  всій  лицьовій  частині,  починаючи  з  ніздрів.  Сім  із  них  ухиляються
вбік  і  з’єднуються  з  такою  самою  кількістю  смуг,  що  йдуть  зверху  вниз.
Решта  йдуть  навскіс  по  щоках  і  з’єднуються  зі  смугами  на  нижній  щелепі;
очі  облямовані  темним  кільцем.  Посередині  спини  йде  темна  смуга  з  білою
облямівкою.  По  шиї  тягнуться  десять  широких  чорних,  іноді  роздвоєних
смуг,  між  якими  видніються  вузькі  бурі  смужки.  Остання  смуга  роздво¬
юється  донизу  і  з’єднується  з  трьома-чотирма  іншими  смужками.  Такі  ж
самі  смуги  йдуть  довкола  всього  тулуба,  але  рідко  бувають  на  ногах,  які
мають  чисто-білий  колір;  проте  існує  так  багато  винятків,  що  не  можна  ще
скласти  загального  правила  з  цього  приводу.  У  зебри  східно-африкансько¬
го  узбережжя  смуги,  облямовані  жовтим,  ширші,  ніж  у  південних  видів.
 Зебра  гірська  (Equus  zebra)  набагато  дрібніша  за  інших,  але  відрізня¬
ється  тим,  що  все  її  тіло  вкрите  смугами.  Статурою  вона  менш  схожа  на
коня,  ніж  на  осла,  і  переважно  на  джигетая.  Тулуб  її  гладкий  і  сильний;
ноги  стрункі,  шия  зігнута,  голова  коротка,  морда  товста,  хвіст  не  дуже
довгий,  вкритий  коротким  волоссям,  що  подовжується  тільки  на  кінці,
тому  він  схожий  на  ослячий;  грива  густа,  але  дуже  коротка.  На  білому  або
жовтуватому  тлі  від  самої  морди  до  копит  тягнуться  скісні  смуги  блиску¬
чого  чорного  або  рудувато-бурого  кольору;  тільки  задня  частина  черева
і  внутрішній  бік  стегон  не  вкриті  смугами.  Уздовж  спини  видно  темно-
буру  смугу,  ще  одна  смуга  тягнеться  уздовж  черева.
 Зебра  Греві  (Equus  grevyi)  —  найбільша  із  зебр,  може  вважатися  най¬
ближчим  родичем  саванної  зебри,  проте  смуги  у  неї  набагато  численніші
і  вужчі.
 Зайці  і  кролики  належать  до  родини
Leporidae.  Другу  родину  (Ochotonidae)
складають  пиіцухи.  Зайці  відрізняють¬
ся  тим,  що  їхні  дитинчата  народжу¬
ються  зріїими,  повністю  вкритими
хутром  і  з  розтющеними  очима.  Вони
ніколи  не  риють  нори,  як  кролики,  але
для  відпочинку  протягом  дня  викорис¬
товують  неглибокі  ямки  в  землі.
 Зона  поширення  замбара  займає  всю
Британську  Індію  з  Цейлоном,  Бір¬
мою,  Сіамом,  деякі  частини  Ма¬
лаккського  півострова.  У  Гімалай¬
ських  горах  цей  олень  піднімається
на  висоту  до  3000  м  над  рівнем  моря.
Горбисті,  вкриті  лісом  і  гористі  міс¬
цевості  він  вважає  кращими,  ніж  рів¬
нини.  За  словами  Стерндаля,  замбар
зазвичай  п’є  один  раз  на  три  дні,
отже,  не  дуже  часто  шукає  річки  та
інші  джерела.
 Зебра  —  3  види  роду  Коні  (Equus)  по¬
ширені  у  Східній  і  Південній  Африці.
Мають  довгу  голову  з  великими  ву¬
хами  і  прямостоячу  гриву.  Найбіль¬
ша  і  найелегантніша  —  зебра  Греві
(Е.  grevyf),  у  цього  виду  кобила  і  же¬
ребець  мають  однакові  розміри  (ви¬
сота  в  холці  1,5  м).  Це  мешканець
напівпустель  і  порослих  чагарниками
рівнин  Північної  Кенії  та  Південної
Ефіопії.  Найчисленніша  бурчеллова
зебра  (Е.  burchelli),  що  досягає  висо¬
ти  в  холці  1,3  м  і  поширена  на  від¬
критих  рівнинах,  у  гористих  місце¬
востях  і  рідколіссі.  Найменший  розмір
має  гірська  зебра  (Е.  zebra),  що  має
висоту  в  холці  1,2  м.  Її  ареал  обме¬
жений  горами  Південної  Африки.
Гірська  зебра  і  зебра  Греві  занесені  до
Червоної  книги  МСОП.

■  210
 ■  ЗЕБРИ
 Зебра  саванна,  або  бурчеллова
 (Equus  burchelli)
 Справжня  батьківщина  зебр  —
Східна  Африка.  У  найближчих  до
екватора  країнах  Західної  Африки  і
у  всьому  краї  Конго,  за  винятком
її  найвіддалспішої  південно-східної
частини,  їх  немає  зовсім.  На  пів¬
нічному  сході  їх  зона  поширення
обмежена  10°  і  5°  північної  широти,
а  на  заході  —  течією  Нілу.
 Швидкість  зебр  досягає  50—  60  км/год.
 Зебра  —  основна  дичина  після  гну
для  левів,  гієн,  гієнових  собак.  Зрідка
на  зебр  нападають  леопарди,  зовсім
рідко  —  гепарди.  Зебра  може  дати
ефективну  відсіч  хижаку,  але  зазви¬
чай  рятується  втечею.
 Зебра  Чапмана  (Equus  burchelli  chapmani)  належить  до  родини  Коня¬
чі.  Ноги  тварини  вкриті  смугами  до  самих  копит,  але  й  тут  трапляються
винятки.  Забарвлення  шерсті  —  між  жовтим  із  шоколадними  смугами
і  білим  із  майже  чорними  смугами.  Цей  вид,  як  зазначив  Бюклей,  майже
нічим  не  відрізняється  від  бурчеллової  зебри.
 Зебри  живуть  табунами  від  10  до  30  голів;  кажуть,  що  часто  бачили
табуни  із  100  голів  та  більше.  Кожен  вид,  як  відзначають,  живе  окремо.
Усі  зебри  —  надзвичайно  прудкі,  рухливі,  пильні  й  полохливі  тварини.
Вони  мчать  зі  швидкістю  вітру  як  рівниною,  так  і  горами.
 Про  життя  зебр  у  Східній  Африці  повідомляє  нам  Бем,  який  часто  їх
бачив  табунами  по  сто  голів  і  більше.
 «Вони  завдають  іноді  великої  шкоди  полям,  особливо  просяним.  По¬
ширені  переважно  в  степах,  проте  вдень  їх  часто  можна  бачити  в  рід¬
коліссі,  де  вони,  рятуючись  від  сонця*і  ґедзів,  стоять,  тісно  притиснув¬
шися  одна  до  одної.  Особливо  часто  знаходять  там  пари  під  час  тічки.
Увечері,  коли  заходить  сонце,  ці  тварини  вирушають  одна  за  одною
довгими  низками  з  лісу  в  степ.  Так  само  коні  спускаються  увечері
на  водопій  під  проводом  сторожового  жеребця.  У  їх  співтоваристві
трапляються  також  ібіси,  буйволи,  антилопи,  які  служать  сторожою
не  дуже  пильним  зебрам,  тоді  як  буйволи  зі  свого  боку  покладаються
на  пильність  зебр.  Іржання  здалека  дивно  схоже  на  гавкіт  зграї  собак.
Вони  часто  потрапляють  у  пазурі  леву.  У  липні  та  вересні  ми  часто
бачили  лошат».
 Зовсім  інакше  живуть  гірські  зебри.  За  словами  Гарріса,  вони  трима¬
ються  виключно  гірських  країв,  добровільно  не  спускаються  в  рівнини  і
ніколи  не  змішуються  зі  своїми  родичами.  У  горах  зебри  вибирають  най-
дикіші  і  найвіддаленіші  місцевості  і,  крім  того,  зазвичай  ставлять  сторожа
на  виступ  скелі,  звідки  найзручніше  оглядати  околицю.  У  разі  щонаймен¬
шої  тривоги  весь  табун  рятується  втечею  і  мчить  уздовж  стрімких  урвищ.
 Щодо  поживи  смугасті  коні  не  дуже  примхливі,  проте  їм  далеко  до
невибагливості  осла.  Коли  посуха  знищує  всю  зелень  у  тих  степових  про¬
сторах,  які  є  їхнім  улюбленим  місцеперебуванням,  вони  вирушають  у
тимчасові  подорожі,  подібно  до  всіх  тварин,  що  живуть  стадами  в  Пів¬
денній  Африці.  Помічено,  що  вони  в  цей  час  у  співтоваристві  з  різними
видами  антилоп  відвідують  оброблені  землі  і  завдають  жителям  великих

ЗЕЛЕНУХА  ПЛЯМИСТА  ■
 211  ■
 збитків.  Але  з  настанням  дощового  періоду  залишають  населені  місця
і  повертаються  на  свої  старі  пасовища.
 Про  голос  зебр  я  не  маю  жодних  відомостей  і  зі  свого  боку  можу  ска¬
зати  тільки,  що  ніколи  не  чув,  щоб  вони  кричали  або  іржали.
 Усі  зовнішні  чуття  у  зебр  дуже  розвинені.  Вуха  чутливі  до  щонай¬
меншого  шуму,  і  очі  рідко  помиляються.  У  розумовому  плані  майже  всі
вони  рівні  між  собою.  Усім  властиві  неприборкане  прагнення  до  свободи,
свавілля,  певна  частка  дикості,  іноді  підступність  і  велика  мужність.  Від
нападів  хижих  звірів  вони  хоробро  захищаються  копитами  і  зубами.  Гієни
розважливо  тримаються  від  них  осторонь.  Мабуть,  один  тільки  могутній
лев  успішно  справляється  із  зеброю;  зухвалий  леопард  нападає  тільки  на
найслабкіших.  Найлютішим  ворогом  смугастого  коня  знову-таки  є  люди¬
на.  Складність  полювання  на  цих  тварин  і  краса  їхнього  хутра,  для  якого
знаходять  різноманітне  використання,  спонукають  європейців  до  пере¬
слідування  цих  по  суті  нешкідливих  тварин.
 ЗЕЛЕНУХА  ПЛЯМИСТА  (Dendrobates  tinctorius)  належить  до  родини
Дереволази  ряду  Безхвості  земноводні.  Поширена  в  Центральній  Амери¬
ці.  Жаби  завдовжки  досягають  лише  3—3,5  см.  Шкіра  красиво  прикра¬
шена  жовтими,  яскраво-червоними  і  білими  смугами,  цяточками  і  ри¬
сочками.  Голова  має  пірамідальну  форму,  морда  коротка,  лоб  посередині
вдавлений;  тулуб  вузький,  щільно  обтягнутий  гладкою  шкірою,  кінцівки
слабо  розвинені.  У  самців  є  горлові  мішки  у  вигляді  резонатора.  На  кін¬
цях  пальців  зеленуха  має  присмоктувальні  подушечки.  У  шкірі  цієї  жаби
є  безліч  отруйних  залоз;  дія  отрути  дуже  сильна,  тому  місцеві  мисливці
використовують  її  для  приготування  отруйних  стріл.
 ЗЕЛЕНЯК  (Chloris  chloris)  належить  до  родини  В’юркові.  Характери¬
зується  міцною  будовою,  короткопалими  ногами  і  коротким  хвостом  із
ямкою  посередині;  переважний  колір  оперення  —  оливково-жовто-зеле-
ний.  За  винятком  Крайньої  Півночі,  зеленяк  поширений  в  Європі  всюди;
крім  того,  він  є  ще  в  Північній  Африці  та  в  Передній  Азії;  охоче  поселя¬
ється  в  родючих  місцевостях,  де  гаї  межують  із  полями,  луками  та  садами,
не  уникаючи  близькості  житлових  споруд.
 Зазвичай  зеленяки  живуть  парами  або  родинами  і  лише  під  час  кочівлі
об’єднуються  у  зграї  із  спорідненими  птахами;  зеленяк  вибирає  для  житла
маленький  гай  або  сад,  відшукує  в  ньому  дерево  для  ночівлі  і  звідти  літає  по
поживу.  Наскільки  він  спершу  здається  незграбним,  настільки  ж  насправді
бадьорий  і  швидкий.  Довірливим  зеленяк  майже  ніколи  не  буває;  навіть
у  разі  найбільшої  потреби  він  не  наважується  залетіти  на  двір.  Гнізда  свої
зеленяки  в’ють  на  деревах  або  високій  огорожі.  Незважаючи  на  численних
хижаків,  які  руйнують  гнізда,  кількість  зеленяків  швидко  збільшується.
 ЗЕМЛЕРИЙКА  ВОДЯНА  (див.  Кутора  звичайна).
 ЗЕМЛЕРИЙКА  ДОМОВА  (див.  Білозубка  довгохвоста,  або  звичайна).
 ЗЕМЛЕРИЙКОВІ,  родина  (Soricidae).  Землерийки  серед  комахоїдних
посідають  таке  ж  саме  місце,  як  куниці  серед  хижаків.  Землерийки  разом
з  кажанами  можуть  вважатися  найменшими  зі  всіх  ссавців:  складені  вони
дуже  пропорційно  і  за  своїм  зовнішнім  виглядом  нагадують  щурів  і  мишей.
Тулуб  у  них-тонкий,  голова  довга,  морда  видовжена,  зубна  система  дуже
повна  і  складається  з  надзвичайно  гострих  зубів;  з  кожного  боку  щелеп
у  землерийок  по  2—3  різці,  іноді  з  щербинами,  3—5  псевдокутніх  і  3—4
справжніх  кутніх  із  чотирма  чи  п’ятьма  зубцями.  Власне  іклів  у  них  немає.
12—14  хребців  підтримують  ребра,  6—8  не  мають  ребер,  3—5  складають
крижову  кістку  і  14—28  —  хвіст.  По  боках  тулуба  або  біля  кореня  хвоста
помітні  особливі  залози.  Тіло  вкрите  м’яким  бархатистим  волоссям,  губи,
лапи  і  хвіст  —  жорстким,  щоки  —  довгими  вусами,  краї  ступні  —  міцною
щетиною,  що  різко  відмежовується  від  голих  ступень.
 Нині  землерийки  поширені  по  всьому  Старому  Світові  і  в  Північній
Америці;  в  Австралії  та  в  Південній  Америці  їх  немає.  Вони  охоче  жи¬
вуть  як  на  рівнинах,  так  і  на  підвищених  місцевостях,  трапляються  на-
 Зеленяк  —  євразійський  птах  за¬
вбільшки  з  горобця,  зеленувато-жов-
того  кольору,  з  яскраво-жовтими
смужками  на  крилах  і  на  хвості  та
з  могутнім  дзьобом.  Мешкає  в  міша¬
них  лісах  і  на  відкритих  просторах
Європи  і  Західної  Азії.  Це  зерноїдний
птах,  який  часто  прилітає  взимку
на  годівниці.  У  Східній  Азії  є  схожий
вид,  китайський  зеленяк.
 Більшу  частину  землерийок  мож¬
на  вважати  плодючими  тваринами,
оскільки  вони  народжують  від  4  до
10  дитинчат.  Дитинчата  з’являють¬
ся  на  світ  голими,  із  заплющени¬
ми  очима,  але  розвиваються  дуже
швидко  і  вже  через  місяць  бува¬
ють  у  змозі  займатися  самостійним
промислом.

■  212
 ■  ЗЕМЛЕРИЙКОВІ
 1  —  Дубоніс  звичайний
 (Coccothraustses  coccothraustses),
2  —  зеленяк
(Chloris  chloris),
З  —  коноплянка
(Acanthis  cannabina),
4  —  в’юрок  справжній
(Fringilla  montifrigilla),
5  —  зяблик
(Fringilla  coelebs)
 віть  у  передгір’ях  Альп  і  в  Альпах,  але  віддають  перевагу  все-таки  густим
лісам  і  чагарникам,  лукам  і  долинам,  садам  і  будинкам.  Більшість  живе  у
вологих  місцевостях,  деякі  просто  у  воді.  Багато  землерийок  ведуть  під¬
земне  життя,  викопують  нори  і  ходи  або  ж  користуються  готовими,  спер¬
шу  вигнавши  звідти  добром  чи  силоміць  законного  власника.  Майже  всі
землерийки  прагнуть  темряви,  ховаються  в  тінь  і  уникають  посухи,  спеки
та  світла;  вони  такі  чутливі  до  подібних  впливів,  що  часто  гинуть  від  со¬
нячного  проміння.  Рухи  їх  надзвичайно  спритні,  моторні  і  при  бажанні
можуть  бути  дуже  різноманітними.  Бігаючі  землерийки  шастають  усюди
зі  швидкістю  блискавки;  плаваючі  не  поступаються  у  швидкості  жодному
іншому  сухопутному  ссавцеві.
 Серед  органів  чуття  у  землерийок  нюх,  мабуть,  посідає  перше  місце,
після  нього  йде  слух;  зір  же  більш-менш  слабкий.  Вони  надзвичайно  хижі
та  кровожерні  і  справді  є  страшним  лихом  для  маленьких  тварин,  тоді  як
перед  великими  вони  розважливо  відступають.
 Жоден  вид  землерийок  не  може  довго  терпіти  голоду;  тому  вони  не
схильні  до  зимування,  а  за  будь-якої  хоч  трохи  теплої  погоди  виходять
зі  своїх  нір  і  шастають  навіть  по  вкритій  снігом  землі,  відшукуючи  собі
поживу  в  захищених  від  холоду  місцях,  наприклад,  у  людських  житлах.
Голос  усіх  землерийок  складається  з  тонких,  щебетливих  або  пискливих
і  свистячих  звуків.

ЗЕМНОВОДНІ  ■
 213  ■
 ЗЕМНОВОДНІ,  або  амфібії,  значно  відрізняються  від  інших  хребет¬
них.  У  їхньому  житті  слід  розрізняти  два  періоди:  молоді  вони  схожі  на
риб  і  дихають  зябрами,  а  потім  поступово  перетворюються  на  тварин  із
легеневим  диханням.
 Череп  у  них  завжди  плоский,  широкий,  очні  западини  дуже  великі.  Мозок
земноводних  має  подовжену  форму  і  складається  з  двох  передніх  півкуль,  серед¬
нього  мозку,  мозочка,  який  являє  собою  лише  вузький  поперечний  місток,
і  довгастого  мозку.  Спинний  мозок  розвинений  значно  більше,  ніж  головний.
 Із  чуттів  більш  розвинені  зір,  слух  і  нюх.  Язик  у  більшості  амфібій  до¬
бре  розвинений  і  в  жаб  істотно  відрізняється  від  язика  інших  хребетних
тим,  що  прикріплений  не  заднім,  а  переднім  кінцем  і  може  викидатися  з
рота.  Зуби,  як  і  в  плазунів,  пристосовані  лише  до  схоплювання  і  до  утри¬
мування  здобичі,  але  не  придатні  для  її  розжовування.
 Особливість  земноводних  полягає  у  відсутності  будь-яких  твердих  зо¬
внішніх  покривів.  У  сполучнотканинному  шарі  шкіри  деяких  амфібій  зна¬
ходяться  невеликі  капсули,  наповнені  драглистою  речовиною;  в  інших
утворюються  досить  об’ємисті  порожнини,  пристосовані  для  розвитку  і
первинного  зберігання  зародків.  Нарешті,  у  шкірі  деяких  іноді  з’являються
закостеніння  або  тверді  пластинки,  почасти  схожі  на  риб’ячі  луски.  Верхній
шар  шкіри  дуже  тонкий,  і  в  ньому  часто  містяться  різні  барвні  речовини.
 Як  у  верхньому  шарі  шкіри,  так  і  у  внутрішньому  в  усіх  земноводних
знаходиться  дуже  багато  залоз  різних  за  розміром  і  призначенням.  Найці¬
кавіші  з  них  отруйні  залози.  Вони  розташовані  в  нижньому  шарі  шкіри,
мають  кулясту  або  овальну  форму,  виділяють  слизисту  рідину,  що  містить
отруйну  речовину.  Амфібії,  в  яких  більше  розвинені  такі  залози,  можуть  до¬
вільно  збільшувати  виділення  їхнього  секрету  і  застосовувати  його  як  спосіб
захисту.  Наразі  встановлено,  що  отрути  деяких  земноводних  дуже  сильні,
але  для  людини  і  великих  тварин  вони  не  небезпечні,  тому  що  містяться  у
слизі  лише  в  дуже  незначній  домішці.  Проте  досліди  показують,  що  отрута
ця  може  бути  смертельною  для  багатьох  тварин.  Уприскування  отрути  жаб  у
кров  маленьких  птахів  швидко  вбиває  їх;  так  само  отруйний  слиз  ропух,  уве¬
дений  у  кров  щенят,  морських  свинок  і  тритонів,  діє  смертельно.  У  деяких
жаб,  а  також  у  саламандр  дуже  розвинені  слизові  залози,  з  яких  вони  можуть
дуже  багато  виділяти,  навіть  бризкати  краплями  отруйної  рідини.
 У  більшості  земноводних  первинний  розвиток  зародків  відбувається
так  само,  як  і  в  риб.  Яйця  відкладаються  зазвичай  у  воду  у  вигляді  ікри,
яка  запліднюється  пізніше,  вже  у  воді  (у  хвостатих  земноводних  внутріш¬
нє  запліднення:  самка  захоплює  клоакою  слизисті  мішки  сперматофори,
відкладеної  самцем).  Яйця  оточені  товстим  шаром  драглистої  речовини.
Ця  оболонка  має  велике  значення  для  зародка,  оскільки  яйце  таким  чи¬
ном  зберігається  від  висихання  та  механічних  ушкоджень,  а  головне,  вона
зберігає  їх  від  поїдання  іншими  тваринами;  справді,  дуже  небагато  птахів
можуть  проковтнути  драглисту  грудку  жаб’ячої  ікри;  та  сама  оболонка
зберігає  яйця  і  від  нападу  риб,  молюсків  та  водяних  комах.  Після  того
як  зародок  завершить  первинні  стадії  свого  розвитку,  личинка  прориває
драглисту  оболонку,  живлячись  нею,  і  починає  вести  у  воді  самостійне
життя.  Личинка  має  плоску  приплюснуту  голову,  округле  тіло  і  довгий
веслоподібний  хвіст,  облямований  зверху  і  знизу  шкірястим  плавцем.  На
голові  відростають  спочатку  зовнішні  зябра  у  вигляді  деревоподібно  роз¬
галужених  відростків.  Через  деякий  час  ці  зябра  відпадають,  і  замість  них
утворюються  внутрішні  зябра.  Тіло  поступово  дедалі  більше  звужується,
хвостовий  плавець  збільшується,  і  поволі  починають  розвиватися  кінців¬
ки;  у  пуголовків-жаб  виростають  спочатку  задні,  а  потім  передні  кінцівки,
а  в  саламандр  —  навпаки.  Пуголовки  живляться  спочатку  переважно  рос¬
линною  їжею,  але  поступово  дедалі  більше  переходять  на  тваринну.
 На  противагу  плазунам  земноводні  майже  всі  голосисті;  багатьох  із
них  можна  назвати  навіть  співунами,  хоча  голос  їх  далеко  не  такий  при¬
ємний,  як  у  птахів.  Утім,  кричати  і  співати  можуть  тільки  дорослі  самці,
а  самок,  як  і  всіх  молодих  амфібій,  можна  назвати  німими.
 Більшість  амфібій  веде  нічний  спосіб  життя,  від  заходу  сонця  до  ран¬
ку.  Удень  багато  які  з  них  заповзають  кудись  у  тріщини  або  під  каміння
і  сидять  нерухомо,  інші  користуються  сонячним  теплом  і  проводять  день
у  напівдрімоті.
 Земноводні,  амфібії  —  клас  наземних
тварин  (Amphibia),  здатних  жити  у
воді  і  на  суші;  відкладають  яйця,  які
зазвичай  запліднюються  зовнішньо.
До  цього  класу  належать  ропухи,
жаби,  тритони,  саламандри,  сирени
і  червяги.  Від  земноводних  утвори¬
лися  плазуни,  яким  не  потрібна  вода
для  розмноження.
 Еластична,  дуже  тонка  і  нічим  не
вкрита  шкіра  земноводних  має  вели¬
ке  значення  в  їхньому  житті.  Жод¬
на  амфібія  не  п’є  води,  а  всмоктує
її  виключно  через  шкіру.  Ось  чому
для  них  необхідна  близькість  води
або  волога.
 Земноводні  живуть  у  всіх  частинах
світу  і  у  всіх  поясах,  за  винятком
країн  полярних.  Вода  ще  більше,  ніж
тепло,  є  необхідною  умовою  їх  існу¬
вання,  оскільки  майже  всі  земновод¬
ні  проходять  личинкові  стадії  у  воді.
Живуть  вони  виключно  в  прісних
водах,  уникаючи  морської  або  вза¬
галі  солоної.  Майже  половина  амфі¬
бій  проводить  усе  своє  життя  у  воді,
інші  ж  у  дорослому  стані  оселяють¬
ся  на  суші,  хоча  і  тримаються  завжди
поблизу  води  і  в  місцях  вологих;  у
місцевостях  зовсім  сухих  земновод¬
них  немає,  але  вони  можуть  жити
там,  де  при  загальній  сухості  у  пев¬
ний  час  регулярно  йдуть  дощі.  Суху
пору  року  в  таких  країнах  перебува¬
ють  у  сплячці,  глибоко  зарившись
у  мул;  у  помірному  поясі  так  само
схильні  до  зимівлі.  Тропічні  країни,
багаті  на  ліси  і  воду,  є  найсприятли¬
вішими  для  їхнього  життя.  Такими  є
центральні  частини  Південної  Аме¬
рики,  Мадагаскар,  острови  Малай¬
ського  архіпелагу,  де  рясно  ростуть
незаймані,  вологі  ліси.  Усі  земновод¬
ні  чудово  плавають  у  воді  не  тільки
в  личинковому  стані,  а  й  у  дорос¬
лому;  на  суші  хвостаті  повзають,  як
плазуни,  а  безхвості  пересуваються
короткими  важкими  стрибками;  ба¬
гато  які  з  них  можуть  навіть  лазити
по  деревах.

■  214
 ■  ЗЕМНОВОДНІ  БЕЗНОГІ
 Яйця  і  личинки  розвиваються  за¬
звичай  у  воді.  Запліднення  у  безно¬
гих  амфібій  внутрішнє,  у  більшості
хвостатих  теж  (окрім  вуглозубів,
велетенських  саламандр,  можливо,  і
сирен),  майже  у  всіх  безхвостих  —
зовнішнє  (окрім  хвостатих,  ропух  і
трьох  видів  живородних  жаб).  Жи¬
вородіння  в  амфібій  —  рідкісне  яви¬
ще.  У  безхвостих  —  тільки  у  трьох
видів.  Із  хвостатих  —  в  альпійської  і
деяких  вогненних  саламандр  (можли¬
во,  і  в  деяких  безлегеневих),  за  певних
умов  також  у  протеїв.  Лише  серед
безногих  багато  живородних.
 Червяги  —  безногі  земноводні,  більше
схожі  на  черв'яків,  оскільки  на  шкі¬
рі  у  них  є  ціла  низка  кільцеподібних
складок.  Мають  рудиментарні  очі,
чутливі  щупальця  позаду  очей  і  рот
із  щелепами  та  зубами,  схожий  на
акулячий.  У  деяких  видів  шкіра  вкри¬
та  дрібною,  зануреною  в  неї  лускою.
Червяги,  очевидно,  найменш  відомий
і  вивчений  ряд  земноводних.  Відо¬
мо  близько  170  видів,  що  мешкають
у  вологих  тропічних  лісах  Південної
Америки,  Африки  і  Азії.
 Ряд  червяг  ділиться  на  справжніх
черв  'яків,  рибозмій,  хвостатих
черв  'яків,  водяних  черв  'яків.
 Пожива  земноводних  змінюється  відповідно  до  віку.  Личинки  поїда¬
ють  усіляких  дрібних  організмів,  як  рослинних,  так  і  тваринних:  інфузо¬
рій,  коловерток,  мікроскопічних  ракоподібних  а  також  дрібні  водорості;
але  в  міру  перетворення  у  них  дедалі  більше  виникає  потреба  у  тваринній
їжі.  Дорослі  амфібії  —  вже  справжні  хижаки;  вони  поїдають  навіть  личин¬
ки  свого  ж  виду,  якщо  у  змозі  їх  проковтнути.  Більшість  із  них  відзнача¬
ється  великою  ненажерливістю,  яка  зростає  з  підвищенням  температури
навколишнього  середовища;  так,  навесні  жаби  їдять  менше,  ніж  улітку,
хоча  прокидаються  після  зимівлі  дуже  схудлими;  так  само  тропічні  види
ненажерливіші  за  мешканців  помірних  країн.
 На  початку  свого  життя  амфібії  ростуть  дуже  швидко,  але  з  часом  ріст
їх  дуже  сповільнюється.  Жаби  стають  зрілими  лише  на  4—5  році  життя,
але  продовжують  рости  ще  років  до  10;  інші  досягають  своїх  справжніх
розмірів  лише  років  у  30.
 Голод  земноводні  здатні  зносити  не  гірше  за  плазунів;  жаба,  посадже¬
на  у  вологе  місце,  може  пробути  без  їжі  більше  року.
 Земноводні  також  мають  здатність  відновлювати  втрачені  частини  тіла:
відламаний  хвіст,  відрізаний  палець  і  навіть  ціла  нога  виростають  знов;
проте  здатність  ця  у  більш  високо  організованих  форм  помітно  зменшу¬
ється  і  навіть  зовсім  зникає.  Поранення  у  них  загоюються  так  само  легко,
як  і  у  плазунів.  Узагалі  живучість  деяких  амфібій  вражаюча,  особливо  від¬
значаються  цією  якістю  хвостаті  амфібії.  Саламандру  або  тритона  можна
абсолютно  заморозити  у  воді;  в  такому  стані  вони  стають  ламкими  і  не
виявляють  жодних  ознак  життя;  але  тільки-но  лід  розтане,  ці  тварини
прокидаються  знову  і,  ніби  нічого  й  не  сталося,  продовжують  жити.
 ЗЕМНОВОДНІ  БЕЗНОГІ,  ряд  Червяги  (Apoda  або  Gymnophiona);  зо¬
вні  схожі  на  змій  або  безногих  ящірок  (веретільниць),  але  внутрішня  їхня
будова  та  історія  розвитку,  поза  всяким  сумнівом,  указують  місце  їх  у
системі  поряд  із  саламандрами  і  протеями.  Тіло  червяг  абсолютно  цилін¬
дричне,  іноді  поділене  на  сегменти  багатьма  кільцеподібними  складками
шкіри,  очі  сховані  під  шкірою  або  їх  зовсім  немає,  зуби  такі  ж  самі,  як
у  жаб  і  тритонів;  тазових  кісток  немає,  легеня  розвивається  тільки  одна.
Розвиток  відбувається  точнісінько  так,  як  і  в  інших  земноводних,  але  дуже
швидко:  з  ікринки  розвивається  пуголовок,  який  поступово  втрачає  зябра
і  переходить  на  легеневе  дихання.  У  деяких  червяг  народжуються  живі  ди¬
тинчата,  а  в  більшості  майже  весь  цикл  розвитку  проходить  ще  в  яйцевій
оболонці,  тому  перебування  личинки  у  воді  триває  дуже  мало,  після  чого
тварина  виходить  на  сушу.  Червяги  живуть  у  всіх  тропічних  країнах  Азії,
Африки  й  Америки,  але  в  Австралії  та  на  Мадагаскарі  їх  немає.
 За  способом  життя  червяги  абсолютно  схожі  на  дощових  черв’яків,
якими  вони  зазвичай  живляться,  живуть  під  землею,  де  безупинно  риють¬
ся  у  пошуках  здобичі.
 Кільчаста  червяга  (Siphortops  annulatus)  завдовжки  близько  40  см,
а  справжня  червяга  (Саесіїіа)  досягає  65—70  см,  зате  значно  тонша.  Оби¬
два  види  живуть  у  тропічній  частині  Південної  Америки.
 Примітно,  що  деякі  червяги  «насиджують»  свої  яйця,  які  без  материн¬
ського  зігрівання  не  розвиваються  і  гинуть.  Це  «насиджування»  полягає
в  тому,  що  мати  обвивається  кільцями  навколо  купки  відкладених  яєць  і
залишається  в  такому  положенні  нерухомо  протягом  кількох  днів.  Утім,
головну  роль  при  цьому  відіграє  не  зігрівання,  а  лише  зволоження  яєць,
які  всмоктують  слизисті  виділення  тіла  матері  і  дуже  розбухають.
 ЗЕМНОВОДНІ  БЕЗХВОСТІ  (Ecaudata  або  Апига).  За  винятком  край¬
ніх  полярних  зон,  жаби  поширені  по  всій  Землі,  але  найбільше  їх  у  тро¬
пічній  Америці,  де  живе  близько  половини  всіх  відомих  на  сьогодні  видів.
Спосіб  життя  жаб  різноманітний,  з  огляду  на  їхнє  місце  проживання:
вони  живуть  і  у  воді,  і  на  берегах,  і  на  луках,  у  лісових  і  чагарникових
заростях  і  поблизу  людського  житла  —  словом,  скрізь,  де  можуть  знайти
вологу  і  відповідну  поживу.
 Жаб  відомо  близько  140  видів,  але  всі  вони  більш-менш  схожі  на
нашу  зелену  жабу  (Rana  esculenta).

ЗЕМНОВОДНІ  ХВОСТАТІ  ■
 215  ■
 ЗЕМНОВОДНІ  ХВОСТАТІ,  ряд  (Caudatci).  Хвостаті  амфібії  на  вигляд
дуже  схожі  на  ящірок.  Вони  мають  видовжене  округле  тіло,  довгий  хвіст  і
4  (в  дуже  обмежених  випадках  —  2)  кінцівки  із  2—4  пальцями.  Зовнішній
покрив  має  таку  само  будову,  як  у  жаб,  і  так  само  регулярно  скидається
(линяння).  Забарвлення  у  більшості  випадків  темне,  поцятковане  чорни¬
ми  плямами  і  смужками.  Хребетний  стовп  складається  з  50—100  хребців,
які  в  тулубній  частині  мають  невеликі  верхні  ребра.  Очі  дуже  різноманітні
за  будовою:  у  деяких  вони  дуже  слабо  розвинені  і  приховані  під  шкірою,
у  інших,  навпаки,  рухливі  і  мають  повіки.  Органи  нюху  і  слуху  досить
розвинені.  Будова  рота  така  ж  сама,  як  і  у  безхвостих  амфібій.  Більшість
хвостатих  амфібій  живе  у  воді  або  біля  води.  Усі  вони  ведуть  нічний  спо¬
сіб  життя,  а  вдень  ховаються.  Рухи  їхні  на  суші  зазвичай  незграбні  й  по¬
вільні,  лише  мало  які  з  них  можуть  зрівнятися  спритністю  з  ящірками,
але  у  воді  амфібії  дуже  моторні,  добре  плавають  і  пірнають,  як  і  риби.
Пожива  їхня  складається  з  дрібних  рибок  і  молюсків,  черв’яків,  павуків,
комах  та  інших  дрібних  тварин.  Для  людини  майже  всі  хвостаті  амфібії
абсолютно  нешкідливі,  навпаки,  навіть  корисні,  оскільки  вони  винищу¬
ють  шкідливих  тварин.  У  неволі  утримувати  їх  дуже  легко.
 ЗИМОРОДКОВІ,  родина  (Alcedinidae),  характеризується  довгим,  пря¬
мим  дзьобом  і  гладким,  щільно  прилеглим  до  тіла  оперенням.  Усі  види
оселяються  поблизу  води  і,  поширюючись  у  водних  просторах,  забира¬
ються  на  високі  гори  та  берег  моря.  Ці  тихі  похмурі  птахи  по  змозі  уни-
 Зимородки,  родина  птахів  ряду  Рак-
шеподібні.  Довжина  тіла  становить
10—47  см.  88  видів,  дуже  поширені.
Найбільш  поширений  блакитний  зи¬
мородок,  що  мешкає  в  Північній  Аф¬
риці  та  в  Євразії  (на  південь  від  60°
пн.  ш.).  Частина  популяції  зимує  на
водоймищах,  які  не  замерзають  (звід¬
си  назва).
 Зимородок  звичайний
 (Alcedo  atthis)
 Пожива  зимородка  складається  го¬
ловним  чином  із  маленьких  рибок  і
раків,  а  також  із  комах,  якими  ви¬
годовуються  пташенята.  Він  дуже
ненажерливий  і  поїдає  щодня  10—
12  рибок.  Ловить  він  здобич  тільки
дзьобом  і  тому  нерідко  промахуєть¬
ся.  Тривалі  дощі,  що  скаламучують
воду,  змушують  його  голодувати.

■  216
 ■  ЗИМОРОДОК  ЗВИЧАЙНИЙ
 Морські  зірки,  клас  Голкошкірі,  —
досить  поширені  морські  тварини,
для  яких  характерна  п’ятипромене-
ва  форма  тіла  з  бородавчастою  або
остюватою  поверхнею.  Від  централь¬
ного  диска  морської  зірки  звичай¬
но  відходять  п  \ять  (рідко  —  до  20  і
більше)  променів,  які  з  ’єднуються  ши¬
рокими  основами.  Чітко  виділяють¬
ся  нижня  (оральна,  тобто  ротова)  і
верхня  (аборальна)  частини  тіла.
 кають  спілкування  з  собі  подібними  або  іншими  птахами.  Здібності  їхні
досить  своєрідні;  ходити  вони  майже  зовсім  не  вміють,  літають  також
невміло  і  лише  у  воді  виявляються  досить  спритними:  добре  пірнають  і
навіть  трохи  плавають.  Поживою  їхньою  є  риби,  комахи,  раки  тощо.  Для
гнізд  зимородки  обирають  прямовисні  урвища,  де  викопують  глибокі  нір¬
ки;  гнізд  вони,  власне,  не  будують,  але  поволі  відригують  таку  кількість
погадок  із  рибних  кісток,  що  з  часом  у  норі  утворюється  підстилка.
 ЗИМОРОДОК  ЗВИЧАЙНИЙ  (Alceclo  atthis)  має  довгий,  тонкий  дзьоб,
що  поступово  звужується  до  кінця,  дуже  короткі  ноги,  короткі  крила  і
короткий  12-перий  хвіст;  оперення  густе,  нещільно  прилегле,  яскраво
забарвлене,  зверху  з  металічним,  знизу  з  шовковистим  блиском;  на  по¬
тилиці  пір’я  подовжується  в  маленький  чубок.  Плечі,  надкрилля  і  махові
пера  —  темно-зеленого  кольору,  середня  частина  тулуба  зверху  бірюзово¬
го  кольору,  нижня  частина  тіла  —  іржаво-цеглиста.  Водиться  зимородок
у  всій  Європі  та  Західній  Азії.
 Зазвичай  зимородка  бачиш  тільки  тоді,  коли  він  зі  швидкістю  стріли
мчить  над  поверхнею  води;  тільки  досвідчене  око  може  помітити  його  си¬
дячим,  оскільки  він  вибирає  собі  по  змозі  приховані  місця.  Кожна  окрема
пара  заволодіває  певною  ділянкою  і  завзято  захищає  її;  у  крайньому  разі
вона  допускає  товариство  рінника  і  трясогузки.
 Невідомо,  чи  є  у  зимородка  вороги  серед  хижаків.  Дорослі  легко  ви¬
слизають  від  переслідувань,  гнізда  ж  їх  рідко  розташовані  так,  щоб  ласка
чи  водяний  щур  могли  до  них  забратися.
 ЗИМОРОДОК  МАЛИЙ  СТРОКАТИЙ  (Ceryle  rudis)  належить  до  ро¬
дини  Зимородки.  Оперення  верхньої  частини  тіла  чорне  з  білими  пляма¬
ми,  нижньої  —  чисто-біле.  Він  поширений  у  всіх  країнах  Африки,  Індії  та
Південної  Азії.  Порівняно  з  нашим  зимородком  це  злагідний,  витривалий
і  дуже  товариський  птах.  Ловить  рибу  малий  строкатий  зимородок  так
само  вдало,  як  і  наш.  Коли  вода  в  Нілі  дуже  піднімається,  він  змушений
залишати  річку,  оскільки  її  вода  стає  такою  каламутною,  що  він  не  може
побачити  в  ній  рибу.
 Період  розмноження  малого  строкатого  зимородка  відповідає  періоду
найбільшого  пониження  води  в  Нілі.  У  Палестині  цей  птах  утворює  цілі
поселення  для  виведення  пташенят;  гнізда  вистилає  травою  і  зеленню.
 ЗІРКА  ГІРСЬКА  АНДСЬКА  (Oreotrochilus  chimborazo)  належить  до  ро¬
дини  Колібрі.  У  самця  голова  і  горло  фіолетово-блакитного  кольору  з
полиском,  спина  сірувато-оливково-бура,  черевце  біле,  а  по  боках  світло-
буре.  Посередині  горлового  щитка  знаходиться  видовжена  трикутна  пля¬
ма  зеленого  кольору  з  металічним  відливом,  яка  відокремлена  від  білого
черевця  оксамитовою  чорною  смужкою.  Махові  пера  пурпурово-бурі,  се¬
редні  рульові  темно-зелені,  зовнішня  частина  опахала  інших  рульових  пер
зеленкувато-чорна,  а  внутрішня  частина  біла;  дзьоб  і  ноги  чорні.  Самка
зверху  оливково-зеленого  кольору,  знизу  оливково-бурого,  пера  мають
світлі  облямівки,  і  тому  оперення  черевця  здається  хвилясто  поцяткова¬
ним.  Груди  у  самки  білі,  але  кінчик  кожного  пера  світло-бурий.  Довжина
тіла  —  12,5  см,  хвоста  —  6  см.  Птаха  цього  бачили  тільки  на  Чимборасі,  на
висоті  4000—5000  м.  Споріднені  види  живуть  на  інших  вершинах  Анд.
 ЗІРКИ  МОРСЬКІ  (Asteroidea).  Як  і  в  їжаків,  у  морських  зірок  рото¬
вий  отвір  розташований  на  нижній  частині  тіла,  яка  влаштована  інакше,
ніж  верхня.  На  черевному  боці  від  ротового  отвору  відходять  борозенки  з
присмоктувальними  ніжками;  верхня  частина  тіла  злегка  опукла  і  посере¬
дині  вкрита  пластинками,  голками  та  іншими  твердими  утвореннями,  так
само,  як  і  промені;  крім  того,  забарвлення  тут  темніше.
 Хоча  вапняні  пластинки,  голки  і  луски  утворюють  твердий  зовнішній
скелет,  але  тіло  морських  зірок  зберігає  гнучкість  усіх  частин,  особливо
променів,  які  служать  цим  тваринам  «руками».
 Морські  зірки  м’ясоїдні  і  охоче  поїдають  пластинчастозяберних  і  че¬
ревоногих  молюсків,  тому  їх  вважають  небезпечними  ворогами  устриць.
Накинувшись  на  черепашку,  зірка  щільно  притискається  до  неї  черевцем

ЗЛАТКИ  ■
 217  ■
 і  присмоктується  ротовим  отвором.  Нещасний  молюск  довго  не  піддаєть¬
ся,  якомога  щільніше  закриває  свої  стулки  або  притягає  затульну  кришку,
але  мало-помалу  сили  його  слабшають,  ймовірно,  під  дією  рідини,  яку
випускає  зірка,  і  зірка  дістає  можливість  просунути  всередину  черепашки
свій  хобіток,  яким  поступово  і  висмоктує  всі  соки  своєї  жертви.
 Дуже  часто  рибалки,  витягуючи  вранці  ятери  і  вудки,  замість  спій¬
маної  цінної  здобичі  знаходять  там  лише  зірок,  які  присмокталися  до
наживки.
 ЗЛАТКИ,  родина  (Buprestidae).  Тіло  їхнє  майже  циліндричне,  видовже¬
не;  живуть  вони  і  в  личинковому,  і  в  дорослому  стані  у  частинах  дерева,
що  гниють,  або  ж  на  квітах  і  кущах.  Більшість  із  них  яскраво  забарвлені  і
мають  металічний  блиск.
 Надкрилля  у  всіх  дуже  міцні.  Яскравого  сонячного  дня  златки  гріють¬
ся  і  весело  пурхають.  У  похмуру  погоду  —  ховаються.  Личинки  живуть  під
корою  дерев  —  як  здорових,  так  і  загнилих.  Відомо  близько  12  000  видів
златок;  із  них  більшість  належить  до  тропічних  форм.  Відомо  3  групи  зла-
ток,  шо  відрізняються  розподілом  пор  на  вусиках:  безпорові,  або  юлоди
(lu/odidcie),  розсіянопорові  (Chalcophorae)  і  скупченопорові,  або  справжні
златки  (Buprestidae).  До  першої  групи  належать  форми  виключно  тропічні,
найкрасивіші,  завдовжки  приблизно  75  мм.  До  розсіянопорових  належать
найбільші  форми  (до  100  мм),  із  них  деякі  живуть  у  Європі.
 ЗЛАТОГЛАЗКИ  (див.  Флерниці).
 ЗМІЄГОЛОВІ  (Ophiocephalus)  —  риби,  які  складають  невелику  ро¬
дину,  що  об’єднує  лише  31  вид;  мають  широку,  плоску,  зверху  вкриту
щитками  голову,  довге  тіло,  яке  спереду  округле,  а  назад  звужується;  ко¬
лючих  променів  зовсім  не  мають.  Вони  примітні  тим,  що  можуть  дуже
довго  пробути  поза  водою  і  часто  виповзають  на  берег,  де  довго  повзають,
як  змії,  користуючись  своїми  плавцями  і  хвостом.  Живуть  вони  у  стоя¬
чих  водах,  болотах,  невеликих  озерцях,  навіть  у  колодязях,  але  завжди  у
прісній  воді.  Зона  їхнього  життя  поширюється  на  всю  Південну  Азію  та
на  Малайські  острови.  Смугастий  змієголов  (Ophiocephalusstriatus)  досягає
розмірів  1  м  і  більше.  Він  живе  зазвичай  у  глибокій  норі,  виритій  на  березі
якогось  водоймища,  іноді  навіть  на  значній  відстані  від  води.  Тубільці
Філіппінських  островів  та  Індокитаю,  знайшовши  таку  нору,  починають
розривати  землю,  доки  не  з’явиться  вода,  і  там  зазвичай  виявляється  пара
змієголовів,  г^ревитих  один  з  одним  подібно  до  змій.
 Вони  можуть  пересуватися  суходолом  на  далекі  відстані,  причому
швидко  повзуть  по-зміїному.  Смугастий  змієголов  відзначається  вража¬
ючою  живучістю  і  повзає  з  півгодини  після  того,  як  у  нього  вийняті  всі
нутрощі.  На  ринках  їх  продають  живими,  і  якщо  покупець  бере  тільки
частину,  то  вимагає,  щоб  відрізували  від  риби,  яка  ще  тріпоче,  а  ті  шмат¬
ки,  які  вже  не  виявляють  ознак  життя,  не  знаходять  покупців.
 ЗМІЄЇД  (Circaetusgallicus)  належить  до  родини  Яструбині.  Характери¬
зується  видовженим  тілом,  досить  великою  головою,  але  короткою  шиєю,
дуже  зігнутим  дзьобом,  високими  ногами  з  короткими  пальцями,  озброє¬
ними  кривими  гострими  кігтями,  широкими  і  довгими  крилами  та  корот¬
ким  хвостом.  Пір’я  спини  і  плечей  —  темно-буре,  махове  —  чорно-буре  з
білим  краєм,  хвостове  —  темно-буре  з  білими  краями;  решта  пір’я  ниж¬
нього  боку  тіла  біла;  ноги  світло-голубі.  Водиться  у  Центральній  Європі.
 До  Європи  він  прилітає  на  початку  травня  і  відлітає  у  вересні,  щоб
перезимувати  в  Африці  та  Південній  Азії.  Це  спокійний,  лінивий,  але
сварливий  і  вередливий  птах,  якого  цікавить  лише  дичина,  що  становить
предмет  його  полювання.  Бажаючи  зловити  здобич,  змієїд  або  літає  ви¬
соко  над  рівнинами,  що  обіцяють  дичину,  або  нерухомо  підстерігає  своїх
жертв  біля  води,  нерідко  він  навіть  заходить  у  воду  і  йде  убрід  по  мілко¬
воддю.  Головну  його  поживу  складають  змії,  потім  жаби,  ящірки,  риби,
щури,  раки  і  дрібні  птахи;  під  час  нападу  він  діє  так  майстерно,  що  най-
отруйніша  змія  не  може  йому  зашкодити.  Тільки  вражаюча  спритність
і  густе  оперення  захищають  його  від  отрути  змій,  яка  для  нього  зовсім
 Це  закритопузирні  риби,  їхні  черев¬
ні  плавці  розташовані  за  грудними,
голова  вкрита  лусками.  Вони  мають
наджаберний  орган,  який  служить
їм  для  дихання  атмосферним  киснем.
Живуть  ці  риби  в  дуже  нагрітих  бо¬
лотистих  водах.  Зносять  темпера¬
туру  до  39—40°  С.  Відомо  понад  40
видів.  Деякі  види  роду  Ophiocephalus
живуть  у  Південній  Азії  та  в  басейні
Амуру.  Ophiocephalus  striatus  живе  в
Індії  і  досягає  І  м.  Його  високо  ціну¬
ють  за  смачне  м  'ясо.  Оскільки  зміє-
голови  добре  зносять  несприятливі
кисневі  умови,  їх  можна  розводити
там,  де  неможливо  вирощувати  ні
линів,  ні  карасів.

■  218
 ■  ЗМІЄШИЙКОВІ
 Змієшийки  —  4  види  водоплавних
птахів,  які  входять  до  родини  Ап-
hingidae;  поширені  в  Африці,  Індії,
Австралії,  Північній  і  Південній  Аме¬
риці.  Нагадують  бакланів.  Усі  вони
належать  до  роду  Anhinga.  Рухи
вузької  голови  і  тонкої  зігнутої  шиї
(часто  —  єдиної  частини  тіла,  що
підіймається  над  водою)  дуже  нага¬
дують  рухи  змій.
 У  підряді  змій  (Serpentes)  ряду  Лускові
налічується  близько  2700  видів  безно¬
гих  плазунів  із  видовженим  тулубом.
Деякі  з  них  не  перевищують  завдовж:-
ки  10  см  і  тонкі,  як  струна,  інші  від¬
значаються  величезними  розмірами  і
товщиною,  що  не  поступається  люд¬
ському  тілу,  а  завдовжки  сягають  до
10  м.  Отруйний  укус  має  лише  одна
шоста  частина  всіх  видів  змій.
 Забарвлення  і  малюнок  шкіри  змій
дуже  різноманітні:  існують  змії  аб¬
солютно  одноколірні,  інші  прикра¬
шені  строкатими  візерунками,  що
складаються  із  плям,  смуг,  кілець,
рисок,  цяток,  причому  в  деяких
тропічних  видів  трапляються  дуже
яскраві  кольори.
 не  нешкідлива,  як  вважалося  раніше.  Заслуговує  згадки  те,  що  змієїд  за¬
здрить  усім  іншим  своїм  родичам  і  нападає  на  них,  якщо  їм  більше  за
нього  пощастило  на  полюванні.
 Гніздо,  що  знаходиться  зазвичай  на  високих  деревах,  будується  на  по¬
чатку  травня,  хоча  найчастіше  птахи  користуються  старим  гніздом.  Клад¬
ка  складається  тільки  з  одного  яйця,  яке  насиджують  обоє  батьків.
 ЗМІЄШИЙКОВІ,  родина  (Anhingidae).  Характерними  ознаками  птахів
цієї  родини  є  дуже  видовжене  тіло  з  надзвичайно  довгою  тонкою  шиєю  і
маленькою  головою;  дзьоб  довгий,  веретеноподібний,  дуже  гострий,  але
слабкий.  Найбільш  відома  африканська  змієшийка  (Anhinga  rufa),  що  має
переважно  чорний  колір  із  металічним  зеленим  блиском.  Цьому  виду,  що
живе  в  Африці,  відповідає  в  Америці  американська  змієшийка  (Anhinga  an¬
hinga).  Змієшийки  живуть  на  річках,  озерах  і  болотах,  поблизу  яких  ростуть
дерева.  Вранці  ці  птахи  злітають  з  дерев,  щоб  почати  полювання,  і  на  від¬
починок  знову  повертаються  сюди;  на  деревах  розміщуються  й  їхні  гнізда.
Тільки  за  відсутності  дерев  вони  гніздяться  і  відпочивають  на  скелях.
 Пливучи  між  поверхнею  води  і  дном,  птах,  пірнувши,  робить  шиєю
змієподібні  рухи;  під  час  нападу  на  ворога  він  закидає  шию  з  такою  швид¬
кістю,  що  це  можна  сміливо  порівняти  з  нападом  отруйної  змії.  Усі  зміє¬
шийки  чудово  плавають,  але  ще  краще  пірнають,  і  жоден  водоплавний  птах,
за  винятком  хіба  тільки  пінгвіна,  не  може  позмагатися  з  ними  в  цьому.
 Гнізда  їхні  схожі  на  гнізда  чапель,  розміщуються  по  4—8  на  деревах,
переважно  на  таких,  які  оточені  водою,  кладка  складається  з  3—6  яєць.
 ЗМІЇ,  підряд  (Serpentes),  характеризуються  видовженим,  більш-менш
циліндричним  тілом,  що  поступово  стоншується  до  кінця.  Шкіра  вкрита
лусками,  які  мало  відрізняються  і  за  будовою,  і  за  розташуванням  від  лус¬
ки  ящірок.  Справжні  кінцівки  завжди  відсутні.  Найважливішою  відміт¬
ною  ознакою  є  рухливість  лицьових  кісток,  унаслідок  чого  паща  і  глотка
можуть  сильно  розширятись.  Голова  у  змії  буває  зазвичай  невеликих  роз¬
мірів,  овальної  або  трикутної  форми,  здебільшого  приплюснута.  Ротова
щілина  дуже  велика,  настільки,  що  розріз  її  заходить  далі  очей.
 Скелет  має  вкрай  просту  будову  і  складається  з  безлічі  хребців,  від
200  до  430.  Кожний  хребець,  починаючи  з  другого  або  третього  від  чере¬
па,  несе  пару  ребер,  які  вільно  закінчуються,  оскільки  грудної  кістки  зо¬
всім  немає.  Немає  також  ні  плечового  пояса,  ні  таза.  Виняток  становлять
удави,  у  яких  є  зачаткові  задні  ноги  і  таз.  Ребра  у  змій  мають  особливе
значення,  оскільки  замінюють  їм  відсутні  кінцівки.  Найва>уіивішою  час¬
тиною  скелета  є  череп,  своєрідно  побудований.  У  ньому  особливо  при¬
мітна  будова  щелепного  апарата.  Міжщелепна  кістка  щільно  зв’язана  з
носовою;  верхньощелепні,  крилоподібні  та  піднебінні  кістки,  навпаки,
дуже  рухомі  у  більшості  змій  і  можуть  бути  зміщені  у  будь-який  бік.  Зуби
розміщуються  не  тільки  на  щелепах,  але  часто  і  на  піднебінних  та  крило¬
подібних  кістках.  Зуби  дуже  гострі  і  гачкувато  зігнуті,  завжди  щільно  при¬
ростають  до  кісток,  на  яких  вони  сидять.  Вони  служать  тільки  для  укусів
і  затримування  здобичі,  а  не  для  пережовування  їжі.
 Відповідно  до  видовженої  форми  тулуба  внутрішні  органи  дуже  ви¬
тягнуті.  Дихальне  горло  тягнеться  під  стравоходом  і  переходить  в  одну
тільки  праву  легеню,  що  має  вигляд  довгого  порожнистого  мішка.  Серце,
значно  віддалене  від  голови,  має  малі  розміри  і  складається  із  двох  абсо¬
лютно  відмежованих  передсердь  і  двох  шлуночків,  не  зовсім  розділених.
Органи  травлення  мають  дуже  просту  будову.  Довгий  м’язистий  стравохід
поступово  розширяється  в  мішкоподібний  видовжений  шлунок,  який,  у
свою  чергу,  продовжується  в  товсті  і  тонкі  кишки,  дуже  мало  закручені.
Так  само  видовжені  нирки,  печінка,  жовчний  міхур  і  підшлункова  залоза.
У  голові  змії  є  шість  пар  залоз  і  одна  непарна,  а  саме:  під’язикові  передня
і  задня,  слізні,  губні  нижня  і  верхня,  і,  нарешті,  отруйні.  Слинні  залози  у
деяких  видів  досягають  значних  розмірів;  їхні  виділення  служить  тварині
для  обливання  здобичі,  яку  без  цього  проковтнути  було  б  дуже  важко.
Отруйні  залози  також  дуже  великі  і  мають  усередині  невелику  порожни¬
ну,  де  збирається  отрута.  Ця  порожнина  сполучається  з  вивідним  каналь-
цем,  який  відкривається  в  отвір  зубного  каналу.  Отруйна  залоза  оточена

ЗМІЇ  ■
 219  ■
 дуже  сильним  мускулом,  під  час  стискання  якого  отрута  тече  по  вивідній
протоці  і  звідти  виливається  в  канал  зуба.
 Язиком  змія  обмацує  кожний  предмет,  який  їй  трапиться  і  з  яким
вона  хоче  ознайомитися.  Орган  цей  дуже  довгий  і  тонкий,  спереду  розді¬
ляється  на  дві  частини,  які  на  кінцях  закінчуються  ороговілими  вістрями.
У  задній  частині  він  укладений  в  чохол  і  може  бути  зовсім  втягнутий  у
нього  або,  навпаки,  дуже  випнутий.  Зір  у  змій  менш  досконалий,  ніж  у
інших  плазунів;  особливість  ока  полягає  в  тому,  що  замість  рухомих  повік
очне  яблуко  закрите  у  них  опуклою  прозорою  шкіркою.  Внаслідок  цього
очі  у  змій  здаються  абсолютно  нерухомими,  ніби  скляними,  але  під  цією
шкіркою,  схожою  на  годинникове  скельце,  око  може  вільно  рухатися  на
всі  боки.  Проте  пильність  у  змії  досить  велика;  набагато  менше  розвинені
нюх  і  слух.
 Під  час  повзання  змії  користуються  своїми  ребрами,  рухомо  зчлено¬
ваними  з  хребцями,  як  ногами.  Рухи  роблять  за  допомогою  бічної  хви¬
леподібної  звивини.  Хребетний  стовп  дуже  гнучкий,  ребра  легко  пере¬
суваються  вперед  або  назад  своїми  нижніми  кінцями;  змія  навперемінно
скорочує  то  одні,  то  інші  бічні  м’язи.  Порівняно  з  ящірками,  жабами,
мишами  тощо  змії  рухаються  набагато  повільніше.
 Змії  живуть  у  всіх  частинах  світу,  починаючи  від  67°  пн.  ш.  і  при¬
близно  до  60°  пд.  ш.;  кількість  змій,  їхні  розміри,  ступінь  отруйності  і
яскравість  забарвлення  взагалі  збільшуються  у  напрямку  екватора  і  змен¬
шуються  у  напрямку  полярних  кіл.  Найбільше  змій  у  тропічній  Америці
та  Індії.  Новий  Світ  багатший  узагалі  на  плазунів,  і  зокрема  на  змій,
ніж  Старий.  Австралія,  хоча  порівняно  бідна  на  змій,  але  дивує  тим,  що
близько  двох  третин  змій,  які  живуть  там,  належать  до  отруйних,  тоді  як
в  інших  країнах  відсоток  отруйних  змій  набагато  менший.  Згадаймо,  що
на  Канарських  островах,  на  Мадейрі  і  в  Новій  Зеландії,  наскільки  дотепер
відомо,  змій  немає  зовсім.
 Окрім  тепла,  досить  важливою  умовою  життя  для  змії  є  волога,  хоча
існує  багато  видів  змій,  які  живуть  виключно  в  безводих  пустелях.
 Утім,  отруйні  змії  здебільшого  виповзають  і  вдень,  але  тоді  вони  пере¬
важно  гріються  і  взагалі  перебувають  у  напівсонному  стані,  а  діяльність
їхня  починається  лише  з  сутінків.  Усі  змії  —  хижаки  і  живляться  майже
виключно  такими  тваринами,  яких  вони  самі  зловлять  і  уб’ють.  Способи
полювання  дуже  різноманітні.  У  більшості  випадків  вони  підстерігають
здобич  із  засідки,  несподівано  кидаються  на  необережну  жертву,  що  на¬
близилася,  кусають  її  і  потім,  залежно  від  розмірів  здобичі,  проковтують
її  негайно,  ще  живу,  або  спершу  душать  її.  Всі  змії  проковтують  здобич
виключно  цілком.  Великі  змії,  як,  наприклад,  удави,  можуть  проковту¬
вати  навіть  великих  тварин;  в  одного  застреленого  пітона  в  шлунку  зна¬
йшли  дорослу  антилопу,  в  якої  не  було  жодної  зламаної  кісточки,  хоча
голови  зовсім  не  було.  Інші  змії  задовольняються  дрібнішою  здобиччю:
маленькими  ссавцями,  пташками,  плазунами,  рибами  тощо.  Комахами
і  черв’яками  живляться  тільки  найменші  змії;  звичною  поживою  змії  є
також  яйця  птахів.
 Цікаво  спостерігати,  як  змія  проковтує  дуже  велику  для  неї  здобич.
Учепившись  зубами,  завжди  у  них  загнутими  назад,  змія  поступово  пе¬
ресуває  щелепи  вперед,  тому  виходить,  що  не  здобич  проштовхується  в
глотку,  а  сама  паща  змії  ніби  натягується  на  здобич;  маленька  змія,  за¬
вдовжки  40—50  см,  може  таким  чином  проковтнути  ціле  яйце,  яке  зна¬
чно  більше  за  її  власну  голову.  Проковтування  великих  тварин  навіть  для
гігантів  зміїного  царства  вельми  складне.  Велику  користь  змії  дають  при
цьому  слинні  залози,  виділенням  яких  жертва  спершу  рясно  змочується.
Усі  види  змій,  які  мають  довгі  отруйні  зуби,  використовують  їх  під  час
ковтання.  Зуби  ці  рухомі  і  ніби  крокують  по  жертві.  Проковтнувши  здо¬
бич,  змія  тривалий  час  лежить  абсолютно  нерухомо  і  перетравлює  їжу;
травлення  відбувається  дуже  енергійно.  Та  частина,  яка  знаходиться  в
нижній  частині  шлунка,  перетравлюється  раніше,  потім  вона  переходить
у  кишки,  а  на  її  місце  надходить  нова  порція  з  верхньої  частини  шлунка
та  зі  стравоходу.
 У  всіх  отруйних  змій  у  верхній  щелепі  знаходяться  довгі,  загнуті,  по¬
рожні  всередині  зуби.  Верхня  щелепа  у  них  порівняно  коротка  і  надзви-
 За  фізіологічною  дією  зміїну  отруту
поділяють  на  два  типи:  нейроток-
сичний  (паралізує  нервову  систему)
і  гемолітичний  (руйнує  кров,  крово¬
носні  судини  і  тканини).  Перший  —  у
кобри,  бунгарів  та  інших  аспідових,
а  також  у  морських  змій.  Особли¬
во  сильного  болю  їхня  отрута  не  за¬
вдає,  але  людину  мучать  запаморо¬
чення,  задуха.  Другий  —  у  гадюк,
щитомордників,  гримучих  змій,  жа-
рарок  та  інших  ямкоголових.  Сильні
болі,  крововиливи,  пухлини,  некрози
тканин  —  типова  картина  отруєн¬
ня  внаслідок  укусу  цих  змій.  В  отру¬
ті  гадюкових  і  ямкоголових  є  і  нейро-
токсичні  речовини,  але  їх  порівняно
небагато.
 Нешкідливі  змії  майже  всі  —  ден¬
ні  тварини;  навпаки,  майже  всі
отруйні  і  так  звані  «підозрілі»  змії,
які  мають  борознисті  зуби,  —  ніч¬
ні  тварини.
 Змія,  яка  щойно  вилупилася  з  яйця,
скидає  з  себе  шкіру,  а  доросла  тва¬
рина  линяє  декілька  разів  на  рік.
За  кілька  днів  після  першого  вес¬
няного  линяння  починається  роз¬
множення.  Яєць  відкладається  най¬
різноманітніша  кількість  —  від  6  до
100.  Розвиток  яєць  відбувається  в
якій-нсбудь  ямці,  у  купці  моху  або
в  піску  і  потребує  завжди  вологи.
У  багатьох  змій  яйця  відкладаються
настільки  розвиненими,  що  дитин¬
чата  негайно  ж  розламують  шка¬
ралупу  і  розповзаються.  Зрештою,
небагато  видів  народжують  живих
дитинчат.

■  220
 ■  ЗМІЇ  ГРИМУЧІ
 «Я  цілими  днями  блукав  півніннов  ’єт-
намським  тропічним  лісом  і  не  зу¬
стрів  жодної  отруйної  змії.  Ман¬
дрівники  Африки  знають,  який  це
рідкісний  випадок  —  побачити  хоч
одну  гримучу  змію  —  «звичайну»  тут
змію.  Почасти  тому,  що  багато  змій
ведуть  дуже  потаємне  життя  і  по¬
люють  лише  вночі.  В  усякому  разі,
швидше  можна  загинути,  переходячи
вулицю  великого  міста,  ніж  перебу¬
ваючи  в  тропічних  нетрях».
 Ганс-Гюнтер  Петцольд
 Гримучих  змій  —  8родів.  США  і  Мек¬
сику  називають  «царством  гримучих
змій».  У  США  —  15  видів  роду  Crota-
lus,  з  них  лише  три  види  не  поширені
в  Мексиці,  інші  живуть  і  там  і  там
(один  вид  —  зелена  гримуча  змія  —
проникає  і  на  південний  захід  Кана¬
ди).  У  Мексиці  —  24  види  гримучих
змій.  У  Південній  Америці  —  лише
одна  кшскавела.
 Змії  ямкоголові  можуть  визнача¬
ти  положення  теплокровної  здобичі
в  цілковитій  темряві.  Між  ніздрею
і  оком  з  кожного  боку  голови  є  гли¬
бока  ямка,  розділена  термочуттє-
вою  мембраною  на  дві  камери.  Коли
випромінюване  тваринами  тепло  по¬
трапляє  на  мембрану,  змія  точно  ви¬
значає  положення  тварини,  рухаючи
головою  то  в  один  бік,  то  в  другий,
що  дозволяє  здійснювати  стерео-
сприйняття  на  відстані.  Точність
досягається  завдяки  тому,  що  сиг¬
нали  виходять  під  різними  кутами,
а  також  —  постійному  аналізу  сен¬
сорної  інформації  у  міру  наближення
до  здобичі.
 Змії  ямкоголові  —  отруйні  змії  з  ру¬
хомими  отруйними  зубами.  Відомо
близько  160  видів,  що  живуть  у  Ново¬
му  Світі,  де  вони  досить  поширені,  і
в  різних  районах  Азії.  Знаходять  свою
здобич  за  допомогою  термочуттєвих
лицьових  ямок,  розташованих  на  го¬
лові  між  очима  і  ніздрями.  До  цієї  гру¬
пи  належать  деякі  з  найбільш  небез¬
печних  змій  Тропічної  Америки,  такі,
як  ботропс,  жарарака  і  бушмейстер.
 чайно  рухлива.  Зуби  тверді,  крихкі  і  дуже  гострі,  тому,  подібно  до  голки,
вони  легко  проникають  у  тіло  і  проколюють  шкіру.  Нерідко  трапляєть¬
ся,  що  отруйні  зуби  ламаються,  і  тоді  на  їхньому  місці  з’являються  нові
зуби.  Відновлення  це  відбувається  дуже  швидко.  Маленької  краплі  отрути
достатньо,  щоб  протягом  декількох  хвилин  отруїти  кров  навіть  великої
тварини  (за  одне  доїння  гримучої  змії  збирають  40—60  мг  отрути  в  сухій
вазі).  Отрута  складається  з  білкових  речовин  і  зберігає  свою  смертонос¬
ну  властивість  протягом  дуже  тривалого  часу.  Безпосередньо  після  укусу
жертва  зазвичай  відчуває  нестерпний  біль,  який  проходить  по  тілу,  як
електричний  струм.  Після  цього  хворий  відчуває  страшенне  знесилення,
голова  паморочиться,  і  напади  глибокої  непритомності  йдуть  один  за  од¬
ним.  Дуже  часто  з’являється  блювота,  іноді  навіть  з  кров’ю,  пронос,  а
деколи  починається  кровотеча  з  носа,  вух,  рота.  У  міру  збільшення  слаб¬
кості  зменшується  відчуття  болю;  нарешті  настає  повна  непритомність,  і
хворий  помирає  в  забутті.  Укушена  частина  тіла  зазвичай  набрякає,  і  пух¬
лина  поширюється  далі.
 Примітно,  що  деякі  тварини  не  піддаються  дії  зміїної  отрути;  із  таких
тварин  відомі  сірий  варан  і  їжак.  Утім,  деякі  учені  сумніваються  щодо  не¬
вразливості  цих  тварин;  мабуть,  тварини  ці  не  терплять  від  отруйних  змій
тільки  тому,  що  добре  захищені  проти  них,  як,  наприклад,  їжак  своїми
голками,  свиня  товстим  шаром  сала,  а  варан  імунітетом  на  отруту  кобри.
 Приручення  змій  відоме  із  давнини,  так  само  їх  віддавна  використо¬
вують  фокусники  і  приборкувачі,  але  майже  завжди  близьке  спілкування
з  цими  тваринами  залишається  небезпечним.
 ЗМІЇ  ГРИМУЧІ,  або  ямкоголові,  родина  Crotalidae.  Головною  озна¬
кою  гримучих  змій  є  глибокі  западини  з  обох  боків  морди  між  ніздрями
і  очима,  які  не  з’єднані  ні  з  носом,  ні  з  очима.  Голова  яйцеподібна  або
тупа,  трикутна,  ззаду  розширена,  чітко  відділяється  від  шиї;  ніздрі  розта¬
шовані  по  боках  морди;  середніх  розмірів  очі  мають  зіниці  у  формі  верти¬
кальної  щілини.  Голова  часто  не  цілком  вкрита  щитками;  луска  на  решті
тіла  в  основному  схожа  на  луску  аспідових  гадюк.  Гримучі  змії  найбільш
поширені  на  сході;  у  північній  частині  Євразії  трапляється  лише  декілька
видів,  але  на  обох  американських  материках  їх  дуже  багато,  особливо  у
Північній  Америці.
 Спосіб  життя  гримучих  змій  мало  відрізняється  від  життя  гадюк.  Вони
так  само  є  нічними  тваринами  і  цілий  день  сплять  у  норі  або  перед  нею,
шоб  погрітися  на  сонечку,  але  все-таки  вони  здаються  менш  ледачими,
ніж  гадюки.  Деякі  види  лазять;  інші,  зелене  забарвлення  яких  свідчить
про  те,  що  вони  деревні  тварини,  проводять  все  життя  серед  гілок  висо¬
ких  або  більш  низьких  рослин;  треті  плавають,  майже  так  само  майстер¬
но,  як  справжні  вужі,  і  переслідують  головним  чином  риб,  але  більшість
живе  на  землі  та  полює  на  різноманітних  маленьких  ссавців  і  птахів.  Роз¬
множення  у  них  також  схоже  на  розмноження  гадюк,  вони  так  довго
виношують  яйця,  що  дитинчата  розривають  яєчну  шкаралупу  негайно  ж
після  кладки.
 ЗМІЇ  МОРСЬКІ,  родина  Hydrophiidae,  належать  до  отруйних  змій.  Пла¬
вальний  хвіст  є  дуже  характерною  ознакою,  тому  морських  змій  жодним
чином  не  можна  сплутати  з  іншими.  При  побіжному  огляді  вони  здаються
схожими  більше  на  вугроподібних  риб,  аніж  на  змій.  Голова  відносно  мала,
тіло  в  передній  частині  майже  валькувате,  далі  звичайно  сплюснуте  з  боків,
хвіст  дуже  короткий,  дуже  стиснутий  з  боків  і  схожий  на  весло,  поставлене
на  ребро.  Ніздрі  відкриваються  зверху  на  морді  на  великих  носових  щит¬
ках;  очі  маленькі  з  круглими  зіницями.  Зубна  система  складається  з  корот¬
ких  борозенчастих  отруйних  зубів,  за  якими  йдуть  дрібніші  зуби,  нижня
щелепа  по  всій  довжині  озброєна  суцільними  зубами.
 Жоден  з  50  видів,  які  збереглися  до  сьогодні,  не  досягає  завдовжки
 3,5 	м;  тобто  такі,  що  сягають  завдовжки  понад  1  м  —  дуже  рідкісне  явище.
 Укуси  морських  змій  так  само  небезпечні,  як  і  укуси  наземних  отруй¬
них  змій.  Живляться  вони  рибами  і  ракоподібними,  народжують  звичайно
живих  дитинчат.  Головними  ворогами  їх  є  акули  і  орлани.  Деякі  морські
змії  обростають  водоростями  і  моховатками,  так  шо  вони  іноді  тягнуть

ЗМІЯ  КЛЕОПАТРИ  ■
 221  ■
 за  собою  цілий  плавучий  ліс,  населений  маленькими  ракоподібними  та
іншими  тваринами.  Всі  морські  змії  живуть,  як  свідчить  їхня  назва,  в
морі,  деякі  виходять  і  відкладають  яйця  на  суші.  Більшість  народжує  1—2
живих  дитинчат.  Поширені  в  Індійському  і  Тихому  океанах,  від  мису  До¬
брої  Надії  і  берегів  Мадагаскару  до  Панамського  перешийка  і  від  Нової
Зеландії  до  Японії,  особливо  ж  у  тих  місцях,  що  лежать  між  південноки-
тайським  і  північноавстралійським  берегами.
 ЗМІЯ  КЛЕОПАТРИ  (див.  Аспід  єгипетський).
 ЗМІЯ  ОЧКОВА  (див.  Кобра  індійська).
 ЗОЗУЛИНІ,  родина  (Cuculidae),  відрізняються  злегка  загнутим  дзьо¬
бом,  що  має  однакову  довжину  з  головою,  короткими  парнопалими  но¬
гами,  довгими  і  гострими  крилами,  довгим  десятиперим  хвостом  і  густим
оперенням.  За  забарвленням  самець  мало  відрізняється  від  самки.  Види
цієї  родини  поширені  в  Старому  Світі  й  Австралії;  на  півночі  живе  лише
один  вид.  Вони  поширені  усюди,  де  існують  ліси,  й  абсолютно  відсутні  в
безлісих  просторах.
 Це  неспокійні,  жваві,  боязкі  птахи,  які  уникають  товариства  собі  по¬
дібних  і  не  люблять  спілкуватися  з  іншими  птахами.  Перелітаючи,  вони
кочують  із  місця  на  місце  у  своїй  зоні,  поїдаючи  здобич  і  галасуючи.
Поживу  їх  складають  комахи,  особливо  личинки,  але  переважно  волоха¬
тих  гусениць,  якими  гребує  решта  птахів;  волоски  цих  гусениць  під  час
перетравлювання  так  міцно  встромляються  у  стінки  шлунку,  що  останні
здаються  волохатими.
 Великі  види  зозуль  не  гребують  дрібними  хребетними  і  вважають¬
ся  грабіжниками  гнізд.  Така  хижацька  звичка  пов’язана  із  способом  їх
розмноження.  Усі  види  зозуль  не  тільки  не  висиджують  самі  своїх  яєць,
але  нав’язують  догляд  за  своїм  потомством  іншим  птахам,  кладучи  в  їхні
гнізда  свої  яйця.  При  цьому  вони  виймають  одне  яйце  з  гнізда  названих
батьків  і  зазвичай  з’їдають  його.
 ЗОЗУЛЯ  ВЕЛЕТЕНСЬКА  (Scythrops  novaehollandiae)  належить  до  ро¬
дини  Зозулині,  складає  єдиний  вид  цього  роду,  забарвлена  на  всьому
верхньому  боці  тіла,  а  також  і  на  хвості  та  крилах  —  у  сіро-бурий  колір,  на
нижній  частині  тіла  —  у  світло-попелястий.  За  своєю  поведінкою,  звич¬
ками,  рухами  і  способом  розмноження  вона,  поза  сумнівом,  належить  до
зозуль:  але  окрім  комах,  що  становлять  виняткову  поживу  наших  зозуль,
вона  живиться  також  плодами  і  ягодами.
 ЗОЗУЛЯ  ЖОВТОДЗЬОБА  (Coccyzus  americanus).  Цей  птах  поширений
у  Сполучених  Штатах  від  Канади  до  Флориди  і  від  берегів  Атлантичного
до  берегів  Тихого  океану.  У  південних  частинах  цієї  зони  ці  зозулі,  ймо¬
вірно,  належать  до  кочівних  птахів,  а  на  півночі  —  до  перелітних.  Зграї,
які  утворюються  під  час  мандрівок,  далеко  розтягуються,  але  окремі  осо¬
бини  не  мають  між  собою  зв’язку,  незважаючи  на  те,  що  один  птах  цього
товариства  летить  за  іншим.
 Пожива  жовтодзьобої  зозулі  складається  з  комах  і  плодів,  а  саме:  з  ме¬
теликів,  коників,  волохатих  гусениць,  метеликів  тощо,  а  восени  —  з  різ¬
них  ягід.  Імовірно,  небезпідставно  підозрюють,  що  вона  руйнує  гнізда
дрібніших  пташок.
 Спосіб  розмноження  являє  щось  дивне  в  тому  розумінні,  що  цей  птах
усе-таки  не  може  зовсім  зректися  своєї  зозулячої  вдачі  і,  принаймні  іноді,
кладе  яйця  до  гнізд  інших  птахів.  Ще  примітно  те,  що  самка  негайно  ж
починає  насиджувати  яйця,  як  тільки  вона  їх  знесла,  і  тому  пташенята  не
вилуплюються  одночасно.  Гніздо  складається  з  небагатьох  сухих  сучків
і  трави,  досить  просте,  плоске,  схоже  на  гніздо  звичайних  голубів  і  так
само  прикріплене  на  горизонтальній  гілці,  часто  не  вище  за  людський
зріст  від  землі.  Яєць  у  гнізді  буває  4—5,  вони  довгасті  і  яскраво-зеленого
кольору.  Поки  самка  насиджує,  самець  залишається  поблизу,  вірно  сте¬
реже  самку  від  кожного  ворога,  що  наближається.
 Отрута  багатьох  морських  змій  у
декілька  разів  перевершує  токсич¬
ність  отрути  найотруйніших  назем¬
них  змій,  але  доза  її  дуже  мала.
 Зозулі  —  птахи,  які  дуже  поширені
як  у  Старому,  так  і  в  Новому  Світі.
Справжні  зозулі  належать  до  родини
Cuculidae  у  Старому  Світі  і  до  роди¬
ни  Coccyzidae  —  в  Новому.  Варіюю¬
чи  за  розміром  від  горобця  до  ворони,
зозулі  в  переважній  більшості  мають
сірий,  коричневий  або  чорний  колір.
 Довжина  15—70  см.  129  видів.  Зна¬
чно  поширені;  численні  у  тропіках.
Багато  зозуль  відкладають  яйця  в
чужі  гнізда  (гніздовий  паразитизм).
Винищують  комах  —  шкідників  лісу.
 Зозуля  жовтодзьоба  —  птах,  який
лазить,  а  не  бігає.  У  гіллі  дерев  вона
рухається  із  спритністю  синиці,  а
на  землю  спускається  рідко,  і  коли
вона  починає  стрибати,  то  робить
це  надзвичайно  незграбно.  Її  політ
швидкий  і  безшумний,  але  все-таки
рідко  тягнеться  далеко,  частіше  ж
уривається  біля  першого  зручного  де¬
рева,  оскільки  цей  птах,  мабуть,  по¬
чувається  понад  усе  в  безпеці  серед
густих  верхівок  дерев.

222
 ■  ЗОЗУЛЯ  ЗВИЧАЙНА
 Зозуля  звичайна
 (Cuculus  canorus)
 Доросла  зозуля,  завдяки  спритнос¬
ті  свого  польоту,  має  мало  ворогів;
зате,  коли  пташеня  перебуває  в  гніз¬
ді,  йому  доводиться  терпіти  від  ли¬
сиць,  кішок,  куниць,  ворон,  сойок,
для  яких  воно  є  ласою  здобиччю.
 Незважаючи  на  те,  що  пташеня  зозу¬
лі  дуже  велике  і  не  схоже  на  пташе¬
ня  очеретянки,  його  яскраво-червона
паща  діє  як  спонукальний  стимул  для
птахів-господарів,  що  змушує  їх  зби¬
рати  дедалі  більше  і  більше  поживи:
його  вигодовують  від  7  до  8  тижнів,
поки  воно  не  стане  дорослим.
 ЗОЗУЛЯ  ЗВИЧАЙНА  (Cuculus  canorus)  на  верхньому  боці  тіла  забарв¬
лена  в  попелясто-блакитний  або  сірий  колір,  на  нижньому  —  в  сіро-білий
із  темними  хвилястими  смужками.  Майже  немає  країни  в  Європі,  Азії  та
Африці,  де  б  не  жив  цей  птах;  зозуля  населяє  всю  північ  Старого  Світу.
Кожен  самець  зозулі  обирає  собі  досить  широку  ділянку  і  наполегливо  за¬
хищає  її  від  суперників.  Серед  відомих  мені  видів  наша  зозуля  —  найшвид¬
ший  і  неспокійний  птах,  що  перебуває  у  русі  з  ранку  до  вечора.  Літає  вона
легко  і  красиво,  подібно  до  сокола,  хоч  і  не  так  швидко,  але  зовсім  не  вміє
лазити  і  на  рівній  землі  рухається  лише  незграбними  стрибками.  Навесні
вона  ніколи  не  забуває  видавати  багато  разів  поспіль  свій  гучний  крик.
 Уже  давні  люди  знали,  що  зозуля  кладе  свої  яйця  до  гнізд  інших  птахів.
Ще  перш,  ніж  яйце  дозріє,  самка  відшукує  собі  гніздо;  під  час  цих  розшуків
її  не  супроводжує  самець,  який  взагалі  не  дуже  дбає  про  своє  потомство.
Знісши  яйце,  вона  ще  кілька  разів  повертається  до  гнізда,  щоб  викинути  з
нього  яйця  і  навіть  пташенят,  окрім,  звичайно,  своїх  власних.  Молода  зозу¬
ля  виходить  із  яйця  в  абсолютно  безпорадному  вигляді  і  дуже  помітна  через
свою  важку  голову  з  великими  очима.  Попри  всю  її  безпорадність,  вона
надзвичайно  ненажерлива  і  вимагає  більше  поживи,  ніж  їй  можуть  дати  її
вихователі:  вона  відбирає  корм  у  своїх  названих  братів  і  нарешті  викидає  їх
із  гнізда,  якщо  цього  ще  не  зробила  її  передбачлива  мати.
 При  цьому  яскраво  виявляється  милосердя  дрібних  пташок.  Із  зво¬
рушливою  старанністю  несуть  вони  поживу  ненажерливому  пташеняті,
що  залишилося  замість  загиблих  їхніх  власних  пташенят,  і  мучаться  з
ранку  до  ночі,  не  маючи  змоги  набити  йому  шлунок  і  змусити  його  за¬
мовкнути.  Навіть  після  вильоту  вони  літають  за  зозулею  цілими  днями.
Іноді  трапляється,  що  вона  не  в  змозі  протиснутися  через  вузький  отвір
деревного  дупла,  і  тоді  названі  батьки  залишаються  через  неї  до  пізньої
осені  і  годують  своє,  як  вони  важають,  дитинча.
 ЗОЗУЛЯ  ЗОЛОТИСТА,  або  дидрик  (Chrysococcyx  lucidus),  належить  до
родини  Зозулині.  Верхня  частина  тіла  має  блискучий  золотисто-зелений
колір,  нижня  —  світло-бурий  або  жовтувато-білий;  бічні,  хвостові  і  по¬
кривні  пера  крил  —  зеленуваті.
 ЗОЗУЛЯ-ПОДОРОЖНИК,  або  велика,  каліфорнійська  (Geococcyx  са-
lifornianus),  належить  до  найбільших  видів  родини  Зозулині;  загальна  дов¬
жина  50—60  см,  із  яких  31—35  см  припадає  на  хвіст;  крила  ж  завдовжки
тільки  17  см.  Оперення  строкате,  але  не  яскраве.

ЗОЗУЛЯ-ПОДОРОЖНИК  ■
 223  ■
 Зозуля  золотиста,  або  дидрик
 (Chrysococcyx  lucidus)
 Батьківщина  золотистої  зозулі  —
Південна  і  Центральна  Африка.  За
спостереженнями  Левальяна,  самка
кладе  свої  яйця  до  чужих  гнізд,  по¬
дібно  до  її  європейської  родички,
щоб  не  обтяжувати  себе  висиджу¬
ванням  пташенят.
 Птахи  ці  дуже  нетовариські;  кожен  із  них  живе  окремо.  Він  спокійно  і
незворушно  бродить,  піднявши  хвіст  і  злегка  нахиливши  передню  частину
тіла.  Зовсім  інакше  рухається  цей  птах  у  разі  небезпеки.  Своїм  бігом  він
не  поступиться  жодному  біговому  коневі;  принаймні,  щодо  цього  з  ним  не
може  порівнятися  жоден  птах  Північної  Америки.  Зозуля  може,  стрибаю¬
чи,  піднятися  над  землею  на  3  м  і  для  підтримування  в  повітрі  свого  тіла
тільки  на  хвилину  розпускає  крила,  але  перелітає  таким  чином  величезні
відстані.  Вона  може  і  досить  швидко  літати,  але  короткі  крила  не  дозволя¬
ють  їй  триматися  вище  за  2  м  над  поверхнею  землі.
 Зозуля-подорожник,
або  велика,  каліфорнійська
 (Geococcyx  californianus)
 Зозуля-подорожник  поширена  скрізь,
починаючи  від  Південної  Каліфорнії
і  Техасу  до  самої  Мексики,  і  добре
відома  завдяки  своїй  оригінальній
зовнішності  та  своєрідному  способу
життя.  Короткі  крила  не  дозволяють
їй  робити  великі  перельоти,  завдя¬
ки  своїм  довгим  ногам  вона  надзви¬
чайно  швидко  рухається  по  землі.
Тому  зозуля-подорожник  належить
до  осілих  птахів  у  повному  розумін¬
ні  цього  слова,  і  лише  в  крайніх  ви¬
падках  змінює  одного  разу  вибране
нею  місцепроживання  на  інше.

■  224
 ■  ЗОЗУЛЯ  СЕНЕГАЛЬСЬКА  ШПОРКОВА
 Зозуля  фазанова  шпоркова
 {Centropus  phasianius)
 Фазанова  зозуля  водиться  в  болотис¬
тих  місцях,  густо  порослих  чагарни¬
ком,  травою  й  очеретом,  і  тримаєть¬
ся  там  майже  постійно  на  землі,  по
якій  бігає  з  надзвичайною  легкістю.
Лише  в  крайньому  разі  вона  злітає
на  високі  дерева,  і  то  спочатку  на
нижні  гілки  і  лише  тоді  поволі  пі¬
діймається,  перестрибуючи  з  одні¬
єї  гілки  на  іншу,  на  найвищі  суччя.
Досягнувши  верхівки  дерева,  вона
ліниво  перелітає  па  інше  дерево.
 У  зручних  місцевостях  Північної  і
Західної  Африки  сенегальська  зозуля
трапляється  досить  часто.  Тут  вона
живе  майже  виключно  у  великих
очеретяних  чагарниках,  у  Судані  —
в  непрохідній  гущавині,  оскільки
може,  подібно  до  щура,  пролізати
крізь  непроникні  хащі,  не  зверта¬
ючи  уваги  на  колючки,  якими  іно¬
ді  вони  бувають  усіяні.  Вона  лазить
і  прослизає,  продирається  і  проти¬
скується  крізь  найгустішу  гущавину.
 )
 )
 в
 і
 ми  якої  вона  справляється,  кажуть,  лег¬
ко.  Єдині  звуки,  які  нам  дотепер  вдалося  почути  від  зозуль-подорожни-
ків,  —  слабкий,  рідко  видаваний  крик  або  воркування,  абсолютно  схоже
на  воркування  голубів  і  супроводжуване  підніманням  чуба  і  хвоста.
 ЗОЗУЛЯ  СЕНЕГАЛЬСЬКА  ШПОРКОВА  (Centropus  senegalensis).  Вона
належить  до  видів  із  порівняно  коротким  хвостом  і  переважно  червонува-
то-бурим  оперенням.  Довжина  її  становить  37  см,  розмах  крил  —  43,  до¬
вжина  крила  —  14,  хвоста  —  19,5  см;  розміри  ці,  втім,  не  завжди  однакові.
 Сенегальська  зозуля  за  способом  життя  мало  схожа  на  звичайних  зо¬
зуль,  оскільки  любить  самоту,  прагне  залишитися  непоміченою.  Її  пожива
складається  з  різних  комах,  переважно  мурашок,  якими  вона  іноді  огидно
пахне.  Утім,  важливу  частину  її  здобичі  складають  равлики  та  інші  м’яко¬
тілі,  оскільки  всі  зозулі  дуже  жадібні  на  такий  рід  поживи.  Сенегальська
зозуля  живе  парами;  коли  побачиш  одного  птаха,  можна  бути  упевненим,
що  інший  з’явиться  незабаром.  Гніздо  мені  вдалося  знайти  тільки  одного
разу  на  Дельті,  в  густій  верхівці  оливкового  дерева.  Воно  складалося  май¬
же  виключно  з  плодових  оболонок  качанів  маїсу;  у  ньому  було  (напри¬
кінці  липня)  четверо  напівдорослих  пташенят,  із  яких  ми  одного  досить
довго  тримали  в  неволі  на  звичайнісінькому  раціоні.
 У  Північній  Африці  ніхто  й  не  думає  переслідувати  сенегальську  зозу¬
лю;  до  неї  ставляться  з  такою  ж  байдужістю,  як  і  до  інших  птахів.  Кращим
її  захистом  служать  ті  колючі  кущі,  в  яких  вона  живе.
 ЗОЗУЛЯ  ФАЗАНОВА  ШПОРКОВА  (Centropus  phasianius)  переважно
забарвлена  в  чорний  колір  і  відзначається  особливо  яскраво  блискучими
стовбурами  пер.  Самка,  яка  більша  за  самця,  не  відрізняється  від  нього
кольором  оперення.  У  молодих  зозуль  оперення  з  верхнього  боку  черво-

ЗОЗУЛЯ  ЧУБАТА  ■
 225  ■
 нувато-буре,  з  нижнього  —  блідо-сіре.  Довжина  тіла  63  см,  довжина  крила
26,  хвоста  —  37  см.
 Велике  гніздо  влаштовується  серед  кущів  трави,  іноді  між  листям  пан-
дануса;  воно  складається  з  сухої  трави,  укрите  склепінням  і  забезпечене
двома  отворами,  з  яких  самка  під  час  насиджування  висуває  хвіст  і  го¬
лову.  У  кладці  буває  3—5  яєць  брудно-білого  кольору,  майже  круглих
і  шорстких  на  дотик.
 ЗОЗУЛЯ  ЧУБАТА  (Clamator  glandarius)  попелястого  кольору  на  голо¬
ві,  бура  на  спині,  сірувато-біла  на  нижній  частині  тіла,  горло,  боки  шиї
і  передня  частина  грудей  червонувато-сіро-жовті.  Довжина  її  приблизно
40  см,  розмах  крил  21,  довжина  хвоста  22,5  см.
 Спів  складається  з  гучних  звуків,  їх  не  можна  сплутати  з  голосом
іншого  птаха  і  їх  чутно  на  далекій  відстані,  вони  правильно  і  часто  по¬
вторюються  один  за  одним.
 Гейглін  говорить,  що  метелики,  гусениці,  павуки,  коники  і  жуки  скла¬
дають  звичайну  поживу  цих  птахів,  і  зауважує,  що  шлунки  їхні  так  само
часто,  як  і  у  звичайних  зозуль,  бувають  набиті  гусеничним  пухом.
 ЗОРИЛА,  або  тхір  африканський  (Ictonyx  striatus),  ссавець,  має  тулуб
завдовжки  35  см,  а  хвіст  —  25  см.  Тулуб  зорили  довгий,  але  не  дуже  струн¬
кий,  голова  широка,  морда  подовжена  на  зразок  хобота.  Вуха  короткі,
заокруглені,  очі  середнього  розміру  з  поздовжньою  щілиною  зіниці,  ноги
короткі,  а  передні  лапи  озброєні  сильними,  досить  довгими,  але  тупими
кігтями;  хвіст  досить  довгий  і  пухнастий,  усе  хутро  теж  густе  і  довге.
Його  основне  забарвлення  блискучо-чорне,  поцятковане  білими  плямами
і  смугами,  малюнок  яких  більш-менш  збігається  у  різних  особин.  Між
очима  знаходиться  вузька  біла  пляма,  друга  йде  від  очей  до  вух;  іноді
обидві  зливаються  і  утворюють  на  лобі  одну  білу  перев’язь,  яка  проходить
через  усю  морду  до  краю  рильця.  Губи  також  часто  облямовані  білим.
Забарвлення  верхньої  частини  тулуба  дуже  різноманітне,  але  має  завжди
один  певний  малюнок.  У  деяких  через  потилицю  проходить  широка  біла
поперечна  перев’язь,  від  якої  відокремлюються  чотири  поздовжні  смуги,
 Зозуля  чубата
 (Clamator  glandarius)
 За  своїм  способом  життя  і  вдачею
чубата  зозуля  вельми  мало  схожа  на
звичайну.  Політ  чубатої  зозулі  над¬
звичайно  швидкий,  оскільки  птах
мчить  зі  спритністю  яструба  крізь
найгустішу  гущавину.  На  землю  вона
спускається  надзвичайно  рідко.
 Зорила  поширена  по  всій  Африці  від
Мавританії  та  Судану  до  самого  пів¬
дня  континенту.  Вона  живе  зазви¬
чай  на  землі,  але  у  разі  необхідності
непогано  лазить  і  чудово  плаває.  До¬
вжина  тіла  звіра  28—38  см,  хвоста
20—30  см,  важить  зорила  від  400  г
до  майже  півтора  кілограма.

■  226
 ■  ЗОРИЛА
 Зорила,  або  африканський  тхір
 (Ictonyx  striatus)
 Зорила  поширена  по  всій  Африці,
переходить  через  Суецький  пере¬
шийок  до  Малої  Азії,  з’являється
навіть  іноді  біля  Константинопо¬
ля.  Скелясті  місцевості  є  найулюб¬
ленішим  її  місцеперебуванням.  Тут
вона  живе  або  в  ущелинах,  або  в
норах,  викопаних  нею  самою  під
деревами  і  чагарниками.  Зорила
веде  спосіб  життя  нічної  тварини,
і  тому  бачити  її  випадає  дуже  рід¬
ко.  Перші  відомості  про  цю  твари¬
ну  дає  Колбі.  Пожива  її  складається
з  дрібних  ссавців,  а  саме  з  мишей,
дрібних  птахів  та  їхніх  яєць,  із  пла¬
зунів  і  комах.  Для  свійського  пта¬
ха  зорила  нерідко  буває  небезпеч¬
ною,  оскільки  подібно  до  куниць,
прокрадається  до  селянських  дворів
і  вбиває  птахів,  як  тхір.
 які  йдуть  уздовж  усієї  спини;  вони  розширяються  посередині  тулуба  і  роз¬
діляються  трьома  чорними  проміжними  смугами;  обидві  зовнішні  бічні
смуги  з’єднуються  біля  кореня  хвоста  і  потім  продовжуються  по  обидва
боки  хвоста  у  вигляді  білих  рисочок.  В  інших  уся  потилиця,  загривок  і
навіть  верхня  частина  спини  —  білі.  У  таких  випадках  саме  від  загривка
починаються  темні  смуги,  що  продовжуються  по  боках  хвоста,  який  буває
поцяткований  то  плямами,  то  поздовжніми  смугами.
 «Коли  вона  знаходиться  на  полі  або  на  луках,  —  говорить  Колбі,  —
і  помічає,  що  до  неї  наближається  собака  чи  хижий  звір  із  наміром
схопити  її,  то  вона  пирскає  на  своїх  ворогів  такою  жахливо  смердю¬
чою  рідиною,  що  ті  поспішають  витерти  ніс  об  землю  чи  об  дерево,
щоб  хоч  трохи  звільнитися  від  смороду.  Якщо  ворог  не  злякається  з
одного  разу  або  підійде  ще  інший,  то  вона  повторно  пирскає  на  супро¬
тивника,  вивергаючи  з  себе  сморід,  нітрохи  не  слабший  від  першого.
 У  такий  спосіб  вона  хоробро  захищається  від  своїх  ворогів.  Кому  хоч
раз  доводилося  зіткнутися  з  цим  жахливим  смородом,  той  наступного
разу,  напевно,  подалі  зійде  з  дороги,  коли  помітить  зорилу,  і  чіпати
її  не  стане».
 Зорила  менш  спритна,  ніж  куниця.  Лазити  вона  не  вміє,  води  дуже
боїться,  хоча  у  разі  необхідності  плаває.
 У  зорил  особливо  нестерпний  сморід  йде  від  самців  і  переважно  під
час  спаровування.  Можна  також  припустити,  що  самка  вважає  приємним
цей  запах,  який  ми  сприймаємо  як  бридкий.

ЗУБАТКА  ЗВИЧАЙНА  ■
 227  ■
 ЗУБАТКА  ЗВИЧАЙНА,  або  смугаста  (Anarchichas  lupus),  належить  до
родини  Зубаткові,  завдовжки  до  2  м;  трапляється,  хоч  і  не  часто,  біля
берегів  Данії,  Норвегії,  Гренландії  та  Лапландії;  тримається  переважно  на
дні,  де  підстерігає  здобич,  сховавшися  в  ущелинах  скель.  Утім,  звичну  її
поживу  складають  не  риби,  а  раки  і  двостулкові  молюски.  Зубатка  цілком
виправдовує  свою  назву  дикою,  неприборканою  вдачею  і  лютістю.  По¬
трапивши  в  сіть  або  на  вудку,  вона  жахливо  б’ється  і  кидається,  кусаючи
своїми  міцними  зубами  сітку  і  все,  що  попадеться.  Зубатка  може  пів¬
дня  пролежати  в  човні,  оскільки  здатна  дихати  безпосередньо  повітрям,  а
свою  лютість  зберігає  до  останнього  подиху.
 ЗУБР  (Bison  bonasus).  На  заході  Росії  знаходиться  своєрідний  скарб.
Це  знаменита  Біловезька  пуща,  справжній  північний  первісний  ліс  пло¬
щею  2000  км2.  У  цьому  лісі  живе  найбільший  європейський  ссавець  —
зубр.  Лише  тут  і  в  деяких  лісах  Кавказу,  а  також  у  Мецерциці  в  Силезії
збереглася  дотепер  ця  могутня  тварина;  на  решті  поверхні  Землі  вона  вже
винищена.
 Колись  зубр  був  поширений  по  всій  Європі  і  значній  частині  Азії.
 Улітку  і  восени  зубр  живе  у  вологих  місцях  лісу,  зазвичай  сховавшись
у  гущавині;  взимку  віддає  перевагу  сухішому  і  вище  розташованому  лісу.
Дуже  старі  бики  живуть  самотньо,  молодші  блукають  невеликими  ста¬
дами,  влітку  по  16—20,  а  взимку  по  30—50  голів.  Кожне  стадо  має  своє
постійне  місце  і  завжди  повертається  до  нього.
 Ходять  зубри  швидким  кроком,  бігають  важким,  але  швидким  гало¬
пом,  причому  опускають  голову  до  землі,  а  хвіст  піднімають  догори  і  ви¬
прямляють.  Вони  легко  переходять  або  перепливають  болота  і  річки.
 Найкраще  розвинений  у  них  нюх;  зір  і  слух  розвинені  менше,  а  смак  і
дотик  лише  посередньо.  Вдача  зубрів  міняється  з  роками.  Молоді  тварини
бувають  веселими,  жвавими,  грайливими  істотами;  хоча  вони  не  дуже  по¬
кірливі  і  миролюбні,  але  все-таки  не  злі.  Старі,  навпаки,  мають  похмуру,
навіть  люту  вдачу;  вони  стають  дратівливими  і  не  схильними  до  будь-яких
ігор.  Дикість,  упертість  і  запальність  —  відмітні  риси  цих  биків.
 Період  гону,  що  настає  зазвичай  у  серпні,  а  іноді  тільки  у  вересні,  три¬
ває  два  або  три  тижні.  Скаженій  від  кохання  тварині,  здається,  дає  особли¬
ве  задоволення  виривати  із  землі  не  дуже  товсті  дерева  і  валити  їх.  Потім
 До  родини  Зубаткові  (Anarhichadidae)
належить  дуже  хижа  смугаста,  або
звичайна,  зубатка.  У  неї  видовжене
тіло,  рудиментарна  луска  і  широкий
рот  із  дуже  розвиненими  щелепами
та  горбкоподібними  зубами.  Довгий
спинний  плавець  відокремлений  від
хвостового.  Черевних  плавців  немає.
Досягає  довжини  2  м.  Сильними  ще¬
лепами  може  дробити  тверді  чере¬
пашки  молюсків.  Живе  зубатка  в  хо¬
лодніших  морях  і  відома  навіть  біля
берегів  Гренландії;  тримається  на  пі¬
щаних  мілинах  і  в  ущелинах  скель.  Під
час  плавання  тіло  звивається  подібно
до  тіла  вугра.  Цю  рибу  ловлять  через
смачне  м  \ясо  і  міцну  шкіру,  яка  йде  на
виготовлення  сумок.
 Зубр  (Bison  bonasus)
 Зубри  активні  і  вдень,  і  вночі,  па¬
суться  найохочіше  вранці  і  вве¬
чері,  іноді  навіть  і  вночі.  Поживу
їхню  складають  різні  трави,  листя,
бруньки  і  кора  дерев:  вони  скіль¬
ки  можуть  обгризають  кору  з  дерев
і  пригинають  до  землі  молоді  гнуч¬
кі  стовбури,  щоб  дістати  верхівку,
яку  зовсім  знищують.  їхнє  улюбле¬
не  дерево,  здається,  ясен,  соковитій
корі  якого  вони  відають  перевагу
перед  усіма  іншими;  хвойні  дерева,
навпаки,  не  чіпають.  Узимку  їдять
майже  виключно  кору  і  гілки  до¬
ступних  для  них  листяних  дерев,
крім  того,  лишайники  і  суху  траву.
Для  пиття  їм  необхідна  свіжа  вода.

ІБІС  СВЯЩЕННИЙ  (Threskiornis  aethiopica)  належить  до  родини  Ібі¬
сові.  Птаха  цього  в  Давньому  Єгипті  обожнювали  і  дбали,  щоб  тіло  його
не  піддавалося  тлінню,  а  зберігалося  протягом  цілих  тисячоліть.  В  одній
із  пірамід  Самхари  було  знайдено  декілька  тисяч  мумій  ібісів,  дбайливо
збережених  в  урнах  або  в  окремих  покоях.
 Колір  його  пір’я  білий,  за  винятком  кінців  крил  і  пір’я  на  плечах.  При¬
мітно,  що  наразі  ібіс  більше  вже  не  відвідує  Єгипту  і,  як  передвісник  роз¬
ливу  Нілу,  з’являється  лише  в  Південній  Нубії.  Негайно  після  прибуття  до
країни  він  поселяється  у  своїх  ретельно  вибраних  гніздах.  Нерідко  випадає
бачити,  як  пара  або  ціла  зграя  ібісів  бігає  по  степу,  наздоганяючи  сарану,
або  прогулюється  полем  поблизу  стада  худоби.  Його  постава  повна  гіднос¬
ті,  хода  статечна,  політ  легкий  і  красивий,  нагадує  політ  коровайок.
 Для  гніздування  ібіси  віддають  перевагу  єдиному  виду  мімоз,  який
араби  називають  «харазі»,  тобто  той,  що  себе  захищає,  через  густе  суччя,
вкрите  колючками.  З  цього  суччя  ці  птахи  досить  недбало  будують  своє
гніздо  і  майстерно  ховають  його  в  колючих  гілках  мімози.  Вважають,  що
кладка  складається  з  3—4  білих  яєць  завбільшки  з  качине.
 Можливо,  що  ібіси  поїдають  маленьких  змій.  У  період  дощів  пожива
їх  складається  головним  чином  із  комах.
 Імовірно,  в  давнину  ці  птахи  розмножувалися  у  єгиптян  у  напівсвій-
ському  стані;  вони  при  доброму  догляді  часто  розмножуються  і  в  наших
зоологічних  садах.
 Живляться  ібіси  кониками  та  інши¬
ми  комахами,  а  також  різними  дріб¬
ними  тваринами.  Гнізда  будують  на
деревах  у  заболочених  місцях.
 ІВОЛГА  ЗВИЧАЙНА  (Oriolus  oriolus)  належить  до  родини  Іволгові
(Oriolidae),  що  складається  з  28—34  видів,  які  населяють  Східну  півкулю,
переважно  жаркі  країни;  їх  оперення  більш-менш  красиве  і  різноманітне.
 Ібіс  священний
 (Threskiornis  aethiopica)
 Забарвлення  оперення  ібіса  біле,  го¬
лова  і  шия  дорослих  птахів  голі,  чор¬
ного  кольору.  Його  батьківщиною
можна  вважати  всю  Центральну
Африку.  Зрідси  у  давнину  приліта¬
ли  ібіси  за  течією  Нілу  до  Єгипту,
причому  їхній  приліт  збігався  з  роз¬
ливом  річки.  Давні  єгиптяни  пов  ’язу-
вали  благодатне  насичення  висохлої
землі  водою  з  масовою  появою  ібісів
і  шанували  їх  як  священних  птахів.
Зображення  ібіса  часто  трапляється
на  кам  гяних  стелах,  що  належать  до
цієї  епохи;  тисячі  забальзамованих
ібісів  було  знайдено  в  єгипетських  пі¬
рамідах.
 Занесений  до  Червоної  книги  МСОП.

■  230
 ІГРУНКА  ЗВИЧАЙНА
 Іволга  звичайна  (Oriolus  oriolus)
 Іволги  —  28  видів  птахів  родини  Огі-
olidae.  Трапляються  в  більшості  те¬
плих  районів  Старого  Світу.  Самці
багатьох  видів  жовті  або  інтенсив¬
но-коричневі  з  чорними  плямами  на
крилах  і  голові.  Самки  темніші,  час¬
то  оливково-зелені.  Іволги  живуть
у  лісистих  місцевостях  і  гніздять¬
ся  високо  на  деревах.  Це  комахоїдні,
плодоїдні  птахи.
 Ігрунка  карликова  завдовжки  12—
15  см,  довжина  хвоста  —  17—23  см,
вага  —  107—141  г.  Живе  на  заході
Лмазонії.
 Іволга  має  красивий  яскраво-оранжевий  колір.  Це  наш  літній  гість,  який
тільки  короткий  час  перебуває  на  батьківщині  і  залишає  її  вже  в  серпні,
щоб  знайти  зимовий  притулок  у  Північній  Африці.
 «Іволга,  —  говорить  Науман,  —  полохливий,  дикий  і  непостійний
птах,  який,  часто  оселяючись  поблизу  людини,  все-таки  прагне  ви¬
слизнути  від  її  погляду;  вона  скаче  і  стрибає  завжди  в  найбільш  густо¬
листих  деревах,  рідко  залишається  довго  на  одному  місці  й  ще  рідше
спускається  на  землю;  це  незлагідний,  задерикуватий  птах,  який  по¬
стійно  свариться  зі  своїми  родичами».
 Голос  самця  гучний  і  милозвучний.  Гніздо  будується  у  вигляді  глибокої
чашки  з  трави  і  набивається  всередині  м’якими  жмутками  трави  або  шер¬
стю.  На  початку  червня  самка  кладе  від  чотирьох  до  п’яти  світлих,  поцят¬
кованих  плямочками  яєчок  і  насиджує  їх.  Поживу  іволг  складають  комахи,
гусениці,  метелики,  черв’яки,  а  іноді  й  стиглі  вишні  та  ягоди.
 ІГРУНКА  ЗВИЧАЙНА,  або  уїстіті  (Callithrix  jacchus),  середня  на  зріст,
тулуб  22—27  см,  а  хвіст  30—35  см.  Вона  дуже  красива  і  вкрита  довгою,
м’якою  шерстю.  Колір  шерсті  являє  собою  суміш  чорного,  білого  й  іржа¬
во-жовтого.  Суміш  ця  виникає  унаслідок  того,  що  волоски  біля  основи
чорні,  потім  рудуваті,  потім  знову  чорні  з  білим  кінчиком.  На  верхній
частині  спини  переважає  жовтуватий  колір,  а  на  нижній  її  частині  помітні
чорні  і  білі  поперечні  хвилясті  лінії.  На  животі  й  кінцівках  уся  шерсть  має
білі  кінчики,  від  чого  цей  колір  виступає  тут  чіткіше.  Хвіст  чорний,  але  на
ньому  помітні  близько  двадцяти  білих  кілечок,  і  кінчик  також  білий.  Три¬
кутна  біла  пляма  на  лобі  й  чисто-білі  пучки  на  вухах  чітко  виділяються
на  темно-бурій  голові.  Лице  темного  тілесного  кольору  і  вкрите  рідкими
білими  волосками.
 ІГРУНКА  КАРЛИКОВА  (Cebuella  pygmaea  або  Callithrix  pygmaea)  за¬
вбільшки  16  см  з  такого  ж  розміру  хвостом.  Шерсть  її  зверху  і  з  боків  гли-
нисто-жовтого  кольору  з  чорними  смужками;  лапки  червонувато-жовті.
Темні  смуги  йдуть  від  спини  до  боків  і  стегон;  хвіст  має  нечіткі  кільця,  що
складаються  з  чорних,  червонувато-жовтих  і  білих  волосків.
 Цю  красиву  тварину  відкрили  в  Бразилії  на  березі  Амазонки,  біля
Табатінга.

ІГРУНКА  ЛЕВОВА  ■
 231  ■
 ІГРУНКА  ЛЕВОВА,  або  розалія  (Leontideus  rosalia),  належить  до  вели¬
ких  видів  групи  Левові  ігрунки,  оскільки  довжина  її  тіла  25—30  см,  а  до¬
вжина  хвоста  30—40  см.  Лице  голе,  буро-м’ясного  кольору;  велика  вушна
раковина  облямована  темно-бурим  волоссям;  щоки  і  лоб,  який  до  тім’я
закінчується  гострим  кутом,  вкриті  тонким,  коротким,  жовто-бурим  во¬
лоссям;  руки,  ноги  зверху  і  знизу  жовтувато-бурі,  на  ногах  жовтий  колір
переважає.  Грива  розділена  на  тім’ї  проділом,  укритим  коротким  темно-
бурим  волоссям;  ця  грива  дуже  довга  і  має  темно-буре  забарвлення.  Інші
частини  голови,  горло,  груди  і  плечі  темно-оранжевого  кольору,  решта
тіла  вкрита  червонувато-жовтою  шерстю  із  золотистим  вилиском.  Основа
хвоста  у  деяких  екземплярів  такого  ж  кольору,  як  і  тіло,  потім  з’являють¬
ся  темні  плями,  до  краю  хвіст  темніє,  а  його  кінчик  знову  жовтий;  проте
плям  на  хвості  може  і  не  бути.  Самка  за  забарвленням  не  відрізняється
від  самця.
 За  способом  життя  і  звичками  розалія  мало  відрізняється  від  своїх
родичів  і  має  однакові  з  ними  риси  вдачі.  Як  усі  ігрункові,  вона  дуже  по¬
лохлива  і  недовірлива,  дратівлива  і  запальна;  швидко  впізнає  свого  госпо¬
даря,  віддає  перевагу  йому  перед  іншими.
 Довжина  тіла  розалії  —  до  50  см,
хвоста  —  до  38,5  см,  маса  —  до  1  кг.
Назву  «левові  ігрунки»  дістали  через
довгу  шовковисту  шерсть  на  голові  і
плечах,  що  утворює  гриву,  як  у  лева.
 ІГРУНКА  СРІБЛЯСТА  (Callithrix  argentata).  Ця  тварина,  без  сумні¬
ву,  одна  з  найкрасивіших  мавп,  має  всього  17—20  см  завдовжки,  а  хвіст
близько  25  см.  Довга  шовковиста  шерсть  сріблясто-білого  кольору,  хвіст
матово-чорний,  а  майже  голе  лице  кольору  м’яса.
 «Маленька  срібляста  мавпа,  —  говорить  Бетс,  —  одна  з  найрідкісні-
ших  американських  мавп  і  водиться,  здається,  тільки  поблизу  Камети.
У  Каметі  я  бачив  трьох  мавпочок  цього  виду  на  кокосовій  плантації,
і  вони  здалеку  були  дуже  схожі  на  білих  кошенят.  За  своїми  рухами  і
характером  вони  схожі  на  інші  види  цієї  родини.  Згодом  я  мав  нагоду
спостерігати  одну  з  цих  мавпочок  у  неволі  —  це  був  дуже  полохливий
 Ігрунка  левова,  або  розалія
 (Leontideus  rosalia)
 «Цю  милу  тварину,  —  говорить
принц  фон  Від,  —  можна  знайти  у
великих  лісах  біля  Ріо-де-Жаней-
ро,  Кабо-Фріо,  Сан-Джоао  тощо.
Але  далеко  на  північ  вона  не  захо¬
дить,  принаймні  на  річці  Парана-
хібо  вона  вже  не  трапляється.  Від¬
повідно  до  цього,  зона  поширення
розалії  дуже  незначна  й  обмежуєть¬
ся  лісами  східного  берега  Південної
Америки  від  22°  до  23°  південної
широти.  Здається,  що  вона  живе  не
тільки  у  високих  гірських  лісах,  а  й
у  кущах  піщаних  рівнин;  якщо  зля¬
кається  якогось  незвичайного  пред¬
мета,  то  ховається  в  листі  верхівок
дерев.  Пожива  її  складається  з  пло¬
дів  і  комах.  У  розалії  народжуєть¬
ся  по  одному  або  по  двоє  дитинчат,
яких  самка  носить  на  спині  або  на
грудях  доти,  доки  вони  не  стануть
настільки  сильними,  що  зможуть  за
нею  йти».

■  232
 ■  ІГРУНКА  ЧОРНОВУХА
 1  —  Ігрунка  звичайна,  або  уїстіті
 (Callithrix  jacchus),
 2  —  ігрунка  срібляста
(Callithrix  argentata),
 3  —  ігрунка  чорновуха
 (Callithrix  penicillata)
 У  роді  Callithrix  налічують  від  3  до  12
видів.  Ігрунки  відрізняються  від  та-
маринів  короткими  нижніми  іклами,
які  не  випинаються  над  зубним  ря¬
дом.  Характерні  китиці  на  вухах.
 Тварина  трапляється,  за  словами
принца  фон  Віда,  в  околицях  міста
Багії  і  заходить  навіть  на  плантації,
розташовані  біля  узлісся,  де  рос¬
те  низький  чагарник;  живе  в  лісах
східного  берега  Південної  Америки
між  14°  і  17°  південної  широти.
 і  чутливий  звір.  Господарка  носила  цю  мавпочку  завжди  за  пазухою
і  так  любила  її,  що  не  хотіла  продати  ні  за  які  гроші.  Мавпочка  бра¬
ла  їжу  у  неї  з  губ  і  дозволяла  господарці  себе  пестити  і  цілувати,  але
нікого  чужого  до  себе  не  підпускала;  якщо  хтось  хотів  її  зачепити,  то
вона  страшенно  лякалася,  все  тіло  тремтіло  від  страху,  зуби  цокотіли,
і  тварина  видавала  жалісні  звуки.  При  цьому  чорні  очиці  з  цікавістю  і
недовірою  дивилися  на  того,  хто  до  неї  підходив».
 ІГРУНКА  ЧОРНОВУХА  (Callithrix  penicillata)  за  розміром  схожа  на
ігрунку  звичайну,  а  за  кольором  темніша  від  неї.  Кругла  пляма  на  лобі
й  лице  вкриті  короткою  шерстю  білого  кольору;  довгі  пучки  волосся  на
вухах,  голова,  потилиця  і  шия  темно-бурі;  волосся  на  шиї  довге  й  утворює
комір.  Шерсть  на  інших  частинах  тіла  червонувато-сіра,  оскільки  волосся
біля  основи  темно-сіре,  в  середині  блідо-червоне,  а  на  кінці  біле;  руки  і
ноги  світло-сірі,  а  іноді  темно-бурі,  кілечки  на  хвості  навперемінно  сірі
й  брудно-білі.
 Спосіб  життя  той  же,  що  і  в  інших  ігрункових.  Цих  мавпочок  можна
побачити  невеликими  зграйками  від  3  до  8  тварин  на  низьких  деревах  і
кущах;  вони  свистять  і  щебечуть,  як  маленькі  пташки.  Пожива  їхня  скла¬
дається  з  різних  плодів,  наприклад  бананів,  а  також  із  комах  і  павуків.
Удень  ці  звірі  в  постійному  русі,  а  вночі  сидять  смирно  і  сплять,  зіщу¬
лившись  і  вкривши  голову  своїм  хвостом.  У  самки  народжується  кілька
дитинчат,  але  майже  завжди  виростає  тільки  одне,  якого  вона  носить,  як
інші  мавпи.
 ІГРУНКОВІ,  родина  (Callithricidae).  Ігрункові  мавпи  відрізняються  від
усіх  вищеназваних  мавп  насамперед  тим,  що  у  них  на  всіх  пальцях,  за  ви¬
нятком  великих  пальців  ніг,  вузькі  кігті;  а  на  великих  пальцях  ніг  широкі,
черепицеподібні  нігті.  Крім  того,  у  них  наявні  такі  ознаки:  заокруглена

Жирафи

Птахи,  які  живуть  поблизу  житла  людини

ІГУАНА  ЗВИЧАЙНА  ■
 233  ■
 голова  з  коротким,  плоским  лицем,  маленькі  очі  й  великі,  прикрашені
пучками  волосся  вуха,  струнке  тіло,  короткі  кінцівки,  чіпкі  передні  кін¬
цівки,  великі  пальці  яких  не  можна  протиставити  решті,  що  можливо  на
задніх  кінцівках,  довгий  пухнастий  хвіст  і  шовковиста  шерсть.  їхні  руки
перетворилися  на  справжні  лапи,  і  лише  ноги  зберегли  ще  таку  саму  бу¬
дову,  як  у  інших  мавп.  Як  і  у  мавп  Старого  Світу,  у  них  32—36  зубів.  Ікла
відрізняються  розмірами  і  товщиною,  верхні  до  того  ж  мають  тригранну
форму  з  борозенкою,  що  проходить  зовні  і  зсередини.  На  скелеті  13  груд¬
них,  6  поперекових,  3  крижових  і  21—31  хвостовий  хребець.
 Усі  ігрункові  мавпи  живуть  виключно  на  деревах.  Вони  населяють
різноманітні  й  великі  ліси  тропіків  і  водяться  не  тільки  у  високостовбур¬
них,  сирих,  первісних  лісах  морського  берега  чи  низовин,  а  й  у  низько¬
рослих,  чагарникових  лісах  центральних  частин.  Зазвичай  вони  трима¬
ються  пустинних,  нежилих  місць  і  лише  як  виняток  заходять  на  плантації
і  навіть  у  міста  та  селища,  як  це  трапляється,  наприклад,  у  Перу.  Вони,
на  відміну  від  інших  мавп,  сидять  зазвичай  на  всіх  чотирьох  лапах  або
ж  лежать,  витягнувшись,  на  животі,  причому  довгий,  густо  порослий
шерстю  хвіст  звисає  донизу.  Ігрунки  не  люблять  лазити  по  тонких  гіл¬
ках  дерев,  а  тримаються,  подібно  до  білок,  на  товстому  гіллі.  Ігрункові
мавпи  не  ризикують  перестрибувати  з  дерева  на  дерево,  оскільки  не
можуть  після  стрибка  укріпитися  з  достатньою  силою  й  упевненістю.
Ніколи  не  бачили,  щоб  вони  ходили  на  двох  ногах;  під  час  ходьби  вони
ступають  усіма  ступнями  задніх  кінцівок  і  кистями  передніх;  тулуб  вони
піднімають,  тільки  коли  підводять  що-небудь  до  рота,  причому  роблять
це  зовсім  як  білки.
 Вони  не  будують  гнізд,  імовірно,  дупла  дерев  служать  їм  притулком
на  ніч.  Імовірно,  на  волі  в  дуплах  дерев  вони  згортаються  в  такі  ж  спільні
клубки,  які  утворюють  у  неволі,  де  всі  члени  зграї  тісно  притуляються
один  до  одного,  разом  прикриваючись  хвостами.
 Якщо  у  разі  наближення  ворога  стадо  ігрунок  не  встигне  втекти,  то
воно  ховається  за  товстими  гілками,  час  від  часу  полохливо  виглядаючи
звідти  і  стежачи  за  всіма  рухами  людини.  Бетс  вважає  цих  мавп  дуже  ці¬
кавими.
 Пожива  мавп  складається  головним  чином  із  різних  плодів,  насіння,
листочків  і  квітів  рослин.  Також  вони  полюють  на  комах,  павуків,  не  гре¬
бують  і  дрібними  хребетними.  В  усякому  разі  вони  більш  м’ясоїдні,  ніж
інші  мавпи.
 У  самки,  як  і  в  інших  мавп,  народжується  зазвичай  одне  дитинча,  але
іноді  двоє  і  навіть  троє.  Тоді  вона  одного  з  них  садить  на  спину,  друго¬
го  —  на  груди,  а  ссуть  вони  по  черзі.  За  спостереженнями  над  мавпами,
які  перебувають  у  неволі,  обоє  батьків  полегшують  один  одному  тягар
виховання  дитинчат.  Іноді  самка  пропонує  самцеві  поносити  якийсь  час
одне  з  дитинчат,  і,  здається,  він  виконує  це  без  опору.  Дитинчата  при
народженні  бувають  не  більшими  за  хатню  мишу,  проте  вони  вже  вкриті
шерстю.
 Хижі  птахи  є  найнебезпечнішими  ворогами  цих  тварин.  Від  кішок,  що
лазять  по  гілках,  вони  часто  рятуються  завдяки  своїй  швидкості  і  сприт¬
ності,  а  також  завдяки  обережному  вибору  місць  для  ночівлі;  але  від  орлів
і  соколів  утечею  їм  не  врятуватися.  Незліченна  кількість  ігрунок  стає  здо¬
биччю  цих  небезпечних  хижаків;  усе  їхнє  життя  день  у  день  є,  по  суті,
боротьбою  за  існування.  Людина  переслідує  мавп  не  стільки  через  м’ясо
або  шкуру,  скільки  через  можливість  легкого  їх  приручення.
 ІГУАНА  ЗВИЧАЙНА  (Iguana  iguana),  типовий  представник  родини
ігуанових,  досягає  1,5  і  навіть  2  метрів  завдовжки  (на  хвіст  припадає
близько  1  метра,  тобто  більше  половини).  Тулуб  ігуани  витягнутий,  з  бо¬
ків  стиснений,  голова  велика,  чотирикутна,  шия  коротка,  ноги  кремезні,
пальці  довгі,  а  хвіст  також  дуже  довгий  і  стиснений  з  боків.  На  горлі  є
великий  висячий  мішок  із  гребенем  спереду,  що  складається  з  остей.  Від
потилиці  до  кінця  хвоста  тягнеться  спинний  гребінь.  Зубів  дуже  багато
не  тільки  на  щелепах,  а  й  на  крилоподібних  кістках.  Усі  ігуани  живуть  на
деревах,  які  переважно  ростуть  на  березі.  Тут  вони  рухаються  з  великою
спритністю,  лазячи  і  стрибаючи  з  гілки  на  гілку,  і  вміють  дуже  добре  хо-
 Зома  поширення  ігрункових  мавп
охоплює  всі  північні  країни  Пів¬
денної  Америки  і  тягнеться  на  пів¬
ніч  до  Мексики,  на  півдні  ж  на¬
вряд  чи  переходить  межі  Бразилії.
Наскільки  ці  види  схожі  між  собою
за  зовнішнім  виглядом  і  забарвлен¬
ням,  настільки  ж  відрізняються  за
істотними  ознаками.  Зони  поши¬
рення  різних  ігрункових  мавп  тісно
стикаються,  унаслідок  чого  місце¬
перебування  кожного  виду  здається
дуже  обмеженим,  і  лише  як  виня¬
ток  якийсь  один  вид  поширюєть¬
ся  на  великий  простір.  Наскільки
високо  зустрічаються  вони  в  горах,
поки  точно  не  визначено.

ІНДРІ  БІЛОЛОБИЙ  ■
 235  ■
 на  зріст  трохи  більша  за  лань,  але  набагато  витонченіша  від  неї.  Довжи¬
на  її  2  м,  з  яких  ЗО  см  припадає  на  хвіст,  висота  біля  загривка  становить
близько  95  см.  Забарвлення  голови,  шиї  і  спини  ніжного  жовтувато-ір-
жаво-бурого  кольору;  живіт  і  дзеркало  чисто-білі;  від  країв  дзеркала  йде
дугоподібна  чорно-бура  лінія,  що  спускається  на  стегна;  перед  очима  зна¬
ходиться  довгаста  біла  пляма,  а  між  рогами  -  чорна;  уздовж  спини  тяг¬
неться  чорна  смуга.  Безрога  самка  забарвлена  так  само  і  має  два  соски.
 Ліхтенштейн  відкрив  імпалу  в  Південній  Африці,  пізніше  мандрівни¬
ки  зустрічали  її  в  Східній  Африці,  приблизно  до  12°  північної  широти.
Населяє  лісисті  береги  річок  і  лише  зрідка  з’являється  на  відкритих  те¬
риторіях.  Зазвичай  вона  пасеться  невеликими  групами  з  6—8  голів,  хоча
зрідка  зустрічаються  стада  і  з  12—20  голів,  причому  тоді  в  стаді  буває  3—4
самця.  За  повідомленнями  Бема,  цей  дослідник  у  Східній  Африці  зустрі¬
чав  у  листопаді  самок-годувальниць,  а  в  грудні  ще  вагітних.
 Південноафриканські  мисливці  переслідують  цю  антилопу;  м’ясо  у
неї,  яків  більшості  її  родичів,  сухувате,  але  ніжне  і  смачне.
 ІНДРІ  БІЛОЛОБИЙ  (Propithccus  diadema).  Довжина  тіла  —  75  см,  з  них
довжина  хвоста  складає  4,5  см.  Шерсть  шовковиста  і  м’яка,  забарвлення
її  дуже  красиве,  хоч  і  без  яскравих  кольорів.  Чорна  гола  морда  і  шоки,
зарослі  рідким  сірим  волоссям,  оточені  широким  вінцем  досить  довгого
волосся  чалого  кольору.  Ззаду  вінець  цей  оточений  чорним  волоссям;  він
обрамлює  всю  морду  від  лоба  до  горла,  де  обидві  смуги  з’єднуються.  На
тім’ї  знаходиться  яскраво-біла  пляма,  яка  переходить  на  вушні  раковини.
На  задній  частині  його  голови  і  на  шиї  тягнуться  сірувато-білі  смуги.
Внутрішня  частина  вушної  раковини,  потилиця,  плечі,  спина  до  крижів,
усі  груди  і  передня  частина  ступень  чорного  кольору,  але  окремі  волосини
біля  основи  сірі  або  сірувато-чорні.  На  задній  частині  тіла  помітна  біла
пляма  у  вигляді  подовженого  трикутника.  Внутрішні  сторони  передніх
кінцівок  і  стегон  також  білого  кольору.  Кінчик  хвоста  сірий,  передпліччя
і  зовнішня  частина  стегон  попелясто-сірого  кольору,  зовнішня  частина
гомілок  до  середини  ступні  і  вся  вкрита  шерстю  ступня  сірого  кольору.
 Наскільки  відомо,  чубатого  індрі  ніколи  не  привозили  до  Європи
живим.  Це  тим  більше  дивно,  що,  як  вище  було  сказано,  тварини  ці
водяться  на  Мадагаскарі  в  неволі  і  утримання  їх,  без  сумніву,  не  має
труднощів.
 Соннера,  який  дав  перший  опис
чубатого  індрі,  розповідає  про  ньо¬
го  таке:  «Індрі  рухається  вправно  і
швидко,  відмінно  стрибає  з  дере¬
ва  на  дерево  і  живиться  переваж¬
но  плодами.  Коли  їсть,  то  сидить
иа  задніх  лапах,  а  передніми  тримає
поживу.  Голос  його  схожий  на  крик
дитини,  що  плаче.  За  характером
своїм  чубатий  індрі  добродушний,
покірливий  і  легко  приручається,
тому  місцеві  жителі  південної  час¬
тини  Мадагаскару  часто  утримують
його  вдома  і  дресирують  для  полю¬
вання,  як  собак».
 Індрі  куцохвостий,
або  бобакато  (Indri  indri)
 Індрі  (Indri  indri)  досягає  завдовж¬
ки  70  см.  Мешкає  тільки  в  північній
частині  вологих  тропічних  лісів  схід¬
ного  узбережжя  Мадагаскару.  Сірі  і
чорні  індрі  мають  дуже  довгі  задні
ноги,  за  допомогою  яких  роблять  гі¬
гантські  вертикальні  стрибки  з  од¬
ного  дерева  на  інше.  Живуть  малень¬
кими  групами  з  2—4  дорослих  особин,
спілкуються  один  із  одним,  видаючи
зловісні  завивання,  що  розносяться
далеко  навкруги.  Індрі  народжують
одне  дитинча,  мати  носить  його  на
собі.  Вид  перебуває  під  серйозною  за¬
грозою  зникнення  через  знищення  його
місцепроживань.

■  236
 ■  ІНДРІ  КУЦОХВОСТИЙ
 Індичка  очкова
 (Agriocharis  ocellata)
 Спочатку  індички  мешкали  в  лісис¬
тих  місцевостях  Північної  і  Цен¬
тральної  Америки,  але  зараз  через
надмірне  полювання  межі  їх  поши¬
рення  у  природі  значно  звузилися.  Це
кремезні  птахи  з  темним  зеленува¬
то-сірим  пір'ям,  що  має  чорну  об¬
лямівку.  Самець  звичайної  індички
(Meleagris  gallopavo)  має  великий  на¬
ріст  на  шиї.  Довжина  птахів  досягає
1,25  м,  їх  утримують  повсюдно  в  до¬
машніх  умовах.
 ІНДРІ  КУЦОХВОСТИЙ,  або  бобакато  (Indri  indri).  Індрі  досягає
85  см  завдовжки,  з  яких  2,5  см  припадає  на  хвіст.  Майже  гола  морда  має,
ймовірно,  темно-буре  забарвлення.  Голова  з  вухами,  плечі,  передпліччя  і
руки  —  чорного  кольору.  Верхня  частина  спини  і  гомілки  —  бурого,  пе¬
редня  частина  задніх  кінцівок  —  темно-бурого  кольору.  Лоб,  тім’я,  горло,
груди,  хвіст,  нижня  сторона  стегон  і  боки  —  білі.  Тварина  ця  ще  так  мало
вивчена,  що  не  можна  достовірно  сказати,  чи  відрізняються  між  собою
забарвленням  самці  від  самок  і  дитинчата  від  дорослих  особин.
 ІНДИК  (Meleagris  gallopavo)  забарвлений  зверху  в  буро-жовтий  із  ме¬
талічним  блиском  колір,  на  спині  й  хвості  —  в  темно-горіховий  із  чорни¬
ми  і  зеленими  смужками,  на  грудях  —  у  жовто-бурий,  на  нижньому  боці
тіла  —  в  буро-сірий.
 У  Центральній  Америці  індиків  представляє  прекрасна  очкова  індич¬
ка  {Agriocharis  ocellata),  дещо  менша  за  першого.  Вона  поєднує  красу  па¬
вича  із  статурою  індика.
 Індики  часто  живуть  великими  популяціями,  для  знаходження  поживи
вони  проходять  лісові  простори,  бігаючи  вдень  по  землі  і  відпочиваючи
ночами  на  високих  деревах.  Самці  збираються  в  зграї  від  10  до  100  особин
і  відшукують  корм  виключно  для  себе:  самки  зі  своїми  напівдорослими
пташенятами  збираються  в  інші  зграї,  і  таким  чином  уся  популяція  по¬
сувається  щоразу  далі  й  далі,  поки  їхній  шлях  не  перетне  якась  широка
річка.  Тоді  вони  збираються  на  найвищому  місці  й  залишаються  там  кіль¬
ка  днів,  ніби  для  ради,  перш  ніж  переправитися  на  той  берег.  Самці  на¬
дуваються  і  квокчуть,  ніби  бажаючи  підбадьорити  себе;  самки  і  пташенята
стараються  їх  наслідувати;  нарешті  вони  зважуються  на  ризикований  крок
і  перелітають  через  річку  за  сигналом,  поданим  індиком-ватажком.
 У  середині  квітня  самка  відшукує  собі  відповідне  місце  для  гнізда,
прагнучи  приховати  його  навіть  від  самця,  який  зазвичай  убиває  пташе¬
нят.  Гніздо  є  заглибленням  у  землі,  викладеним  пір’ям;  кладка  складаєть¬
ся  з  10—15  яєць.  До  гнізда  самка  наближається  з  найбільшою  обачністю,
і  коли  покидає  його,  то  спершу  прикриває  яйця  сухим  листям.  Іноді  тра¬
пляється,  що  декілька  самок  кладуть  свої  яйця  в  одне  і  те  саме  місце;  у
 <.  ]  А  Г  А

ІНДИКИ  ■
 237  ■
 такому  разі  одна  з  них  завжди  охороняє  гніздо,  тому  слабкі  хижаки  не  в
змозі  зашкодити  виводку.  Поживу  індика  складають  головним  чином  так
звані  іллінойські  горіхи  і  ягоди  дикого  винограду;  але  він  їсть  також  різ¬
номанітні  трави  і  злаки,  хлібні  рослини,  плоди  і  комах.
 ІНДИКИ  (Meleagridae)  можуть  вважатися  представниками  підродини
фазанів  у  Новому  Світі.  Це  великі,  стрункі,  довгоногі,  короткокрилі  і  ку¬
цохвості  птахи;  дзьоб  їх  короткий,  міцний  і  заломлений  на  кінці  гачком.
Оперення  густе,  жорстке  і  чудово  забарвлене.  Голова  і  верхня  частина  шиї
голі  і  вкриті  бородавчастою  шкірою;  з  кінчика  верхньої  половини  дзьоба
звішується  розтяжний  відросток;  на  горлі  висять  дрібні  складки  шкіри.
Ця  родина  поширена  у  всій  північній  і  східній  частині  Америки.  -
 ІНІЯ,  або  дельфін  річковий  амазонський  (Inia  geoffrensis),  належить  до
родини  Річкові  дельфіни.  Він  вирізняється  вузькою,  круглою,  на  кінці  ту¬
пою  і  вкритою  щетинами  мордою,  яка  дуже  схожа  на  дзьоб.  У  кожній  ще¬
лепі  знаходиться  66  або  68  гострих  зубів  із  великими  і  заломленими  назад
коронками.  Тулуб  у  нього  доволі  стрункий,  ласти  на  краю  вирізані  і  мають
форму  півмісяця,  хвостовий  плавець  не  поділений  на  лопаті,  а  жировий
плавець  на  спині  дуже  низький.  Довжина  тулуба  коливається  між  2  і  3  м;  у
тварин  завдовжки  2  м  спинний  плавець  має  близько  40  см  завдовжки  і  не
більше  5  см  заввишки;  ласти  мають  41  см  завдовжки  і  16  см  завширшки,
а  хвостовий  плавець  47  см  завширшки.  Самка,  кажуть,  буває  удвічі  мен¬
ша.  Верхня  частина  тіла  в  інії  блідо-блакитного  кольору,  а  нижня  частина
червонувато-рожевого  кольору;  трапляються,  проте,  зміни  в  забарвленні,
наприклад,  бачили  зовсім  червонуватих  або  зовсім  чорнуватих  тварин.
 Інія  живе  у  всіх  прісних  водах  Південної  Америки  між  10°  і  17°  пів¬
денної  широти.  В  Амазонці  та  її  притоках,  а  також  в  Оріноко  вона  тра¬
пляється  досить  часто.  За  своїми  рухами  інія  значно  відрізняється  від
морських  дельфінів;  вона  плаває  не  так  швидко  і  взагалі  повільніша,  для
дихання  на  поверхню  води  вона  спливає  дуже  часто  і  трапляється  лише
невеликими  групами.
 Пожива  її  складається  головним  чином  із  маленьких  риб,  але  кажуть,
що  вона  їсть  також  і  деякі  плоди,  які  падають  у  річку  з  дерев,  що  ростуть
на  березі.  Інії  тримаються  найохочіше  там,  де  вода  чиста  і  глибока,  а  та¬
кож  біля  гирл  приток,  очевидно  тому,  що  в  цих  місцях  буває  найбільше
риби.  Самка,  яку  спостерігав  Д’Орбіньї,  за  шість  годин  до  своєї  смерті
народила  дитинча,  яке  мало  лише  один  фут  завдовжки.  Крім  того,  відомо,
що  мати  так  само  піклується  про  своє  дитинча,  як  і  інші  дельфіни.
 М’ясо  її,  кажуть,  дуже  тверде,  жиру  мало,  а  шкіра  годиться  хіба  що
тільки  для  щитів;  тому  полювання  на  неї  невигідне.
 ІРБІС,  або  леопард  сніговий  (Uncia  uncid),  за  розмірами  навряд  чи  по¬
ступається  пантері.  Загальна  довжина  його  тіла  —  близько  220  см,  до¬
вжина  хвоста  —  90  см,  висота  плечей  —  60  см.  Основний  колір  хутра
біло-сірий  із  світло-жовтуватим  відтінком,  зазвичай  темніший  на  спині  і
білий  на  нижньому  боці.  Чітко  окреслені  невеликі  й  суцільні  чорні  плями
на  голові;  великі  й  кільцеподібні  на  шиї,  на  тілі  вони  розширюються,
утворюючи  крапчасті  кільця  з  темною  серединою.  Уздовж  спини  прохо¬
дить  темна  смуга,  яка  безперервно  продовжується  і  по  хвосту,  вкритому
матово-чорними  плямами.  На  нижньому  боці  тіла  знаходяться  суцільні
плями.  Короткі  тупі  вуха  при  основі  і  на  кінчиках  чорного  кольору,  по¬
середині  ж  —  білого;  розташовані  чотирма  рядами  вуса  частково  білі,
частково  чорні.
 Уже  за  його  «одягом»  можна  зрозуміти,  що  ірбіс  живе  в  холоднішому
кліматі,  ніж  леопард.  Його  ареал  —  Середня  Азія  (до  Сибіру).  У  Гімалаях
він  поширений  більше  в  Тибеті,  ніж  в  індійській  частині  гір.  Трапляється
ірбіс  у  високогірних  долинах  Інду  і  Сатледжа  і,  за  словами  Скуллі,  взимку
спускається  нижче  3000  м  до  2000  м.
 Тунгуси  показували  Лессінгу  на  вкриті  високою  травою,  схожі  на  сте¬
пи  рівнини  біля  річки  Сунгарі  як  на  місце,  де  мешкає  ірбіс.  їм  було  відо¬
мо,  що  тварина  охоче  здирається  на  дерева  і  з  них  кидається  на  здобич,
як  рись;  але  водночас  вони  звертали  увагу  на  довгий  хвіст  як  на  відмін-
 Серед  численних  ворогів  індиків  най-
небезпечніші  після  людини  —  рись,
біла  сова  і  пугач.
 Інія  досягає  довжини  до  3  метрів  і
70  кг  ваги.  Населяє  річки  басейну  Ама¬
зонки  і  Ріо-Негро,  а  також  басейн
річки  Оріноко.  Вона  повільний  і  рідко
плаває  зі  швидкістю  понад  10  км/год.

■  238
 ■  ІХНЕВМОН
 Ірбіс,  або  леопард  сніговий
 (Uncia  ипсіа)
 Довжина  тіла  ірбіса  103—  130  см,  до¬
вжина  хвоста  близько  1  метра.  Ірбі¬
си  населяють  гірські  системи  Азії  від
Гіндукушу  до  Монголії,  взимку  іноді
спускаючись  у  лісовий  пояс.
 Навесні  у  ірбісів  народжуються  двоє-
четверо  кошенят.  Лігво  розмішуєть¬
ся  у  затишному  міжгір  7.  Мати  уте¬
пляє  лігво  шерстю,  вирвавши  її  у  себе
з  черева.  Молоко  у  барсів  жирне,
уп  ’ятеро  поживніше,  ніж  у  корови.
Занесений  до  Червоної  книги  МСОП.
 Іхневмон  поширений  не  тільки  по
всій  Північній  Африці  й  Індоста¬
ні,  але,  за  Ноаком,  який  давно  вже
довів  його  перебування  в  Західній
Африці,  у  Лоанго  і  Конго,  він  во¬
диться  у  всій  Африці,  а  також  і  на
Мадагаскарі,  куди  його  могли  за¬
везти  люди.  Тварина  ця  обирає  для
свого  місцепроживання  низовини;
в  Єгипті  живе  на  густопорослих  бе¬
регах  річок  і  в  очеретах,  що  оточу¬
ють  поля.  Там  вона  днює  і  влашто¬
вує  в  очеретяній  гущавині  вузькі,
але  ретельно  прочищені  стежини,
які  ведуть  до  глибоких,  але  не  над¬
то  просторих  нір.  Самка  народжує
навесні  або  в  перші  літні  місяці
двох-чотирьох  дитинчат,  які  дуже
довго  живляться  молоком  матері  і
ще  довше  перебувають  під  опікою
обох  батьків.
 ність  ірбіса  від  рисі.  Вони  наводили  деякі  приклади  його  хитрості.  Його
бояться  набагато  менше,  ніж  тигра,  і  запевняють,  що  кілька  добрих  собак
заганяють  його  на  дерево.  У  Гімалаях  ірбіс  живиться  дикими  вівцями,
дикими  козами,  гризунами,  птахами,  викрадає  також  дрібних  свійських
тварин  і  нападає,  як  кажуть,  навіть  на  коней;  але,  за  словами  Бленфорда,
ніхто  не  чув,  щоб  він  нападав  на  людей.
 ІХНЕВМОН,  мангуста  єгипетська,  або  миша  фараонова  (Herpestes  ich¬
neumon),  належить  до  родини  Віверові.  Зі  всіх  мангуст  на  особливу  увагу
вона  заслуговує  як  священна  тварина  стародавніх  єгиптян,  слава  якої  ді¬
йшла  і  до  нашого  часу.  Вже  Геродот  говорить,  що  в  кожному  місті  іхнев-
мона  бальзамували  і  ховали  у  священних  місцях.  Страбон  повідомляє,  що
ця  чудова  тварина  ніколи  не  нападає  на  великих  змій  без  того,  щоб  не
покликати  на  допомогу  кількох  родичів,  і  потім  уже  легко  долає  отруйно¬
го  гада.  Тому  зображення  його  на  священних  ієрогліфах  уособлює  слабку
людину,  яка  не  може  обходитися  без  сторонньої  допомоги.  Юліан,  на¬
впаки,  запевняє,  що  іхневмон  один  виходить  полювати  на  змій,  удаючись
при  цьому  лише  до  певної  обережності:  він  викачується  в  мулі  і  потім
висушується  на  сонці,  тому  весь  тулуб  його  вкривається  непроникною
для  отрути  небезпечного  суперника  бронею.  Морду  свою  він  захищає,
прикриваючись  хвостом.
 Дорослий  іхневмон  значно  перевершує  за  розміром  нашу  свійську
кішку;  довжина  його  тулуба  досягає  65  см,  а  хвіст  має  щонайменше  45  см,
але  він  здається  меншим,  ніж  є  насправді,  завдяки  коротким  ногам;  тіль¬
ки  зрідка  можна  зустріти  самця,  у  якого  загривок  був  би  вищий  від  20  см.
Тулуб  іхневмона  стрункий,  як  у  всіх  вівер,  зате  набагато  кремезніший,
ніж  у  більшості  видів  цього  роду,  що  підтверджується  його  вагою:  до¬
рослий  іхневмон  важить  3,5  кілограма.  Ноги  у  нього  короткі,  ступні  голі
й  пальці  на  ногах  майже  до  половини  з’єднані  короткою  перетинкою.
Довгий  хвіст  завдяки  густому  волоссю,  що  вкриває  його  біля  кореня,
здається  дуже  товстим,  ніби  продовженням  самого  тулуба,  і  закінчується
китицею.  Очні  западини  голі,  унаслідок  чого  ще  більше  виступають  ма¬
ленькі  очі  з  круглими  зіницями.  Вуха  короткі,  широкі  й  заокруглені.  Біля
заднього  проходу  знаходиться  плоский  мішок  з  отвором  посередині.  Особ¬
ливо  примітне  хутро  іхневмона:  воно  складається  з  густого  підшерстка
іржаво-жовтого  кольору  і  довгого  волосся  ості  майже  6—7  см  завдовжки.
Це  волосся  має  чорний  колір  із  жовтувато-білими  кільцями,  а  на  самих
кінчиках  блідо-жовтий.  Через  це  вся  шкура  набуває  зеленувато-сірого  за¬
барвлення,  яке  цілком  відповідає  місцеперебуванню  тварини.  На  голові  і
на  спині  хутро  темніше,  на  боках  і  на  череві  більш  світле.  Ноги  і  китиця
хвоста  темнувато-чорні  або  зовсім  чорні;  бувають,  втім,  і  деякі  відмінності.
 Тварина  ця  з  усіх  поглядів  виправдовує  свою  назву  «іхневмон»,  що
означає  «нишпорка».  Своєю  вдачею  іхневмон  нагадує  споріднених  йому

ІХНЕВМОН  ■
 239  ■
 куниць:  він  має  такий  самий  неприємний  запах,  таку  ж  хитрість.  Іхневмон
надзвичайно  боязкий,  обережний  і  підозрілий.  Він  ніколи  не  наважується
виходити  у  відкрите  поле,  а  завжди  пробирається  захищеними  закутками.
Поживою  його  є  все,  починаючи  із  зайця,  курки  або  гусака.  Окрім  цього,
він  живиться  зміями,  ящірками,  комахами,  черв’яками,  а  можливо,  також
і  плодами.  Грабіжницькі  набіги  іхневмона  накликають  на  нього  нена¬
висть  із  боку  єгипетських  селян,  оскільки  він  безжально  руйнує  курники  і
голубники,  особливо  курячі  гнізда,  які  кури  влаштовують  на  волі,  подібно
до  лісових  птахів.  Справжньої  користі  іхневмон  майже  не  дає,  якщо  не
враховувати  тієї  послуги,  яку  він  робить  винищуванням  змій.
 Його  хода  привертає  особливу  увагу  своєю  своєрідністю:  тварина  ніби
повзе  по  землі,  оскільки  короткі  ноги  її  абсолютно  вкриті  довгою  шерстю,
яка  не  дозволяє  бачити  їхніх  рухів.  У  літні  місяці  іхневмона  рідко  зустрі¬
чають  самого,  а  завжди  в  товаристві  своїх  родичів.  Самець  іде  зазвичай
попереду,  за  ним  іде  самка,  а  позаду  матері  плентаються  дитинчата.  Час
від  часу  глава  родини  зупиняється  і  підводить  голову,  щоб  упевнитися  в
безпеці,  причому  він  несамовито  роздуває  ніздрі  й  сопе,  наче  від  сильної
задишки.  Коли  він  переконується,  що  боятися  нічого,  то  йде  далі.  Поба¬
чивши  здобич,  починає  безшумно  звиватися  між  стеблами,  як  змія,  щоб
якомога  ближче  підійти  до  неї,  потім  раптом  за  один  або  два  стрибки  на¬
здоганяє  навіть  птаха,  що  спурхнув.  Перед  мишачою  норою  він  здатний
вартувати  з  надзвичайним  терпінням,  вичікуючи  і  підкрадаючись  до  здо¬
бичі  із  кумедною  обережністю.
 Імовірно,  іхневмон  володіє  таким  же  прекрасним  чуттям,  як  і  кращі
собаки.  Це  видно  з  того,  що  на  полюванні  він  керується  переважно  чут¬
тям.  Якщо  йому  трапляються  яйця,  то  він  випиває  їх.  У  ссавців  і  у  птахів
він  висмоктує  зазвичай  тільки  кров  і  з’їдає  мозок.

■  240
 ■  ІХНЕВМОН
 Полювання  на  іхневмона  є,  на  думку  єгиптян,  благочестивою  спра¬
вою.  Варто  тільки  піти  до  будь-якого  села  і  сповістити  там  про  свій  намір
пополювати  на  «німса»,  як  називають  цю  тварину  араби,  і  напевно  всі  від
малого  до  старого  зберуться  на  допомогу,  радіючи  можливості  знищити
шкідливого  хитруна  і  шахрая.  Все  товариство  прямує  тоді  до  очеретя¬
ної  гущавини.  Мисливець  зупиняється  там,  а  його  помічники  заганяють
тварину.  Хижак  негайно  ж  метикує,  в  чому  річ,  і  при  першій  тривозі
поспішає  сховатися  в  норі;  але  й  там  порятунку  немає:  араби  виганяють
його  звідти  довгими  палицями,  тому  йому  доводиться  шукати  захисту  в
іншій  очеретяній  гущавині.  З  надзвичайною  обережністю  крадеться  він
між  стеблами,  щохвилини  прислухаючись  і  чуттям  прагнучи  визначити
близькість  небезпеки.

ЇЖАК  ЗВИЧАИНИЙ,  або  європейський  (Erinaceus  europaeus).  Весь
його  тулуб  дуже  стиснутий,  товстий  і  короткий;  рильце  загострене,  ро¬
това  щілина  велика;  вуха  широкі;  чорні  очі  малі.  Шерсть  на  шиї  і  череві
світло-руда,  жовтувато-сіра  або  біло-сіра;  голки  жовтуваті,  в  середині  і
на  кінцях  темно-бурі;  по  їхній  поверхні  прорізуються  24—25  тонких  по¬
здовжніх  борозенок,  між  якими  підносяться  опуклі  крайки.  Внутрішня
частина  голки  являє  собою  канал,  наповнений  великими  клітинами.  До¬
вжина  тіла  тварини  досягає  25—30  см,  хвіст  —  2,5  см;  висота  в  зашийку
приблизно  12—15  см.  Самка  відрізняється  від  самця  меншими  розмірами
і  гострішою  мордою,  причому  тулуб  її  товщий,  ніж  у  самця,  і  забарвлення
волосся  сірувате;  крім  того,  лоб  самки  не  так  низько  усаджений  голками,
через  що  голова  її  здається  дещо  довшою.
 Поширений  їжак  по  всій  Європі,  за  винятком  найхолодніших  кра¬
їн,  а  також  на  великій  частині  Північної  Азії:  його  знаходять  в  Сирії,  в
Західному  і  Південно-Східному  Сибіру.  В  європейських  Альпах  він  тра¬
пляється  до  поясу  гірської  сосни,  а  поодинці  —  іноді  на  висотах  до  2000
метрів  над  рівнем  моря;  на  Кавказі  підіймається  ще  на  1000  метрів  вище,
їжак  живе  як  на  низьких  рівнинах,  так  і  в  гористих  місцевостях,  в  лісах,
на  лугах,  полях,  у  садках,  поширений  по  всій  Німеччині,  хоча,  втім,  у
невеликій  кількості.  Набагато  численніший  він  у  Росії,  де  його,  мабуть,
особливо  щадять  не  тільки  люди,  але  і  його  найголовніші  вороги  з  цар¬
ства  тварин  —  лисиця  і  пугач,  яким  тут  достатньо  іншої  їжі,  тому  їжаку
вони  можуть  дати  спокій.  Листяний  ліс  із  густим  чагарником  або  дуплисті
дерева,  що  підгнили  в  корінні,  живоплоти  в  садках,  купи  гною  або  хмизу,
діри  в  стінах,  тобто  всі  місця,  що  можуть  надати  йому  притулок,  привер¬
тають  його  увагу,  і  можна  цілком  певно  розраховувати  знайти  тут  їжака
з  року  в  рік.
 Тварини  будують  зручне  житло  під  густими  чагарниками,  під  купами
хмизу  або  в  тернах.  Це  досить  просторе  кубло,  влаштоване  з  листя,  со¬
ломи  і  сіна;  воно  закладається  де-небудь  в  ямі  або  під  густими  гілками.
Якщо  ж  готової  ями  не  знайдеться,  то  їжак  сам  викопує  нору  і  вистилає  її.
Така  нора  не  перевищує  30  см  завглибшки  і  має  два  виходи,  з  яких  один
обернутий  звичайно  на  південь,  а  другий  —  на  північ.
 Під  час  спокійного  руху  колюче  вбрання  тварини  має  красивий  ви¬
гляд,  тому  що  тисячі  голок  укладені  в  певному  порядку  у  вигляді  черепи¬
ці;  але,  як  тільки  їжак  згортається  в  клубок,  голки  підіймаються,  настов¬
бурчуються  в  усі  боки  і  перетворюють  його  на  страшну  колючу  кулю.
 Час  спаровування  їжака  триває  з  кінця  березня  до  початку  червня.
В  цей  період,  перебуваючи  разом  зі  своєю  самкою,  їжак  дуже  збуджений;
він  не  тільки  грається  з  нею,  але  й  постійно  видає  звуки,  які  можна  чути
від  нього  виключно  під  час  сильного  хвилювання.  Глухе  бурчання,  хрип¬
ке  вищання,  звучне  клацання,  потім  дуже  часто  повторюваний  звук,  що
нагадує  пихтіння  віддаленого  локомотива,  служать  виразниками  хорошо¬
го  настрою  їжака,  тоді  як  своєрідна  трель,  схожа  на  барабанний  бій,  на
зразок  тих  звуків,  які  видає  борсук,  виражає  поганий  настрій,  злість  або
переляк.  Всі  ці  звуки  чуються  переважно  під  час  спаровування,  тому  що
їжаку  теж  потрібно  якось  привернути  до  себе  самку.  Непрохані  суперни¬
ки  завжди  готові  проникнути  в  його  володіння,  особливо  якщо  мила  не
дотримується  суворих  правил  вірності.
 Через  сім  тижнів  після  спаровування  самка  народжує  3—6,  в  окремих
випадках  8  сліпих  дитинчат  у  влаштованому  спеціально  для  пологів  чу¬
довому,  просторому  і  добре  висланому  кублі,  під  густою  огорожею,  купа¬
ми  листя  і  моху  або  в  житньому  полі.  Новонароджені  їжачки  завдовжки
 Пожива  їжака  головним  чином  скла¬
дається  з  комах,  тому  його  можна
зарахувати  до  корисних  тварин.  Але
така  малопоживна  їжа  не  цілком
задовольняє  його.  Жоден  із  малень¬
ких  ссавців  або  птахів  не  застрахо¬
ваний  від  його  нападів.  Окрім  без¬
лічі  коників,  цвіркунів,  тарганів,
травневих  і  гнойових  жуків,  інших
різноманітних  жуків  і  їхніх  личи¬
нок,  їжак  пожирає  дощових  черв’я¬
ків,  слимаків,  лісових  або  польових
мишей,  маленьких  птахів  і  навіть
пташенят  великих  видів.  Набагато
важливіші  за  ці  хижацькі  набіги  бу¬
вають  бої  їжака  зі  зміями.
 Шлюбний  сезон  триває  до  початку
вересня,  і  в  реґіонах  із  м  !яким  кліма¬
том  їжачиха  встигає  виростити  два
виводки  за  рік.

■  242
 ■  ЇЖАКИ
 близько  6,5  см,  спочатку  білі  і  майже  зовсім  голі,  оскільки  голки  вирос-
тають  трохи  згодом.
 Навколо  морди  у  новонароджених  їжаків  є  щетина,  решта  тіла  не
вкрита  шерстю.  Очі  і  вуха  закриті.  Вже  після  перших  діб  голки  вирос¬
тають  на  9  мм;  спочатку  вони  зовсім  білі,  через  місяць  молодий  їжак
набирає  такого  самого  забарвлення,  як  і  дорослі.  Тоді  він  може  їсти  вже
самостійно,  хоча  все  ще  продовжує  смоктати.  Тільки  дорослий  їжак  може
згортатися  в  клубок  і  натягувати  на  голову  шкіру  до  морди.  Мати  завчас¬
но  починає  носити  в  кубло  дощових  черв’яків,  слимаків,  а  також  опалі
плоди  своїм  дитинчатам,  а  згодом  бере  із  собою  вечорами  на  прогулян¬
ку  і  своє  потомство.  На  волі  самка  набагато  ніжніше  ставиться  до  своїх
дитинчат,  ніж  у  неволі.  В  перший  рік  життя  молоді  їжаки  не  здатні  до
розмноження;  але  наступного  року  паруються  і  живуть  спільно  зі  своїми
самками  до  зими,  коли  вже  кожний  окремо  влаштовує  для  себе  нору.  До
осені  молоді  їжаки  виростають  настільки,  що  можуть  самостійно  знахо¬
дити  прожиток;  ще  до  настання  морозів  кожний  встигає  відростити  сите
черевце  і,  подібно  до  старих  їжаків,  починає  клопотатися  про  влаштуван¬
ня  зимового  приміщення.
 Зимове  лігво  зверху  має  вигляд  великої  безладної  купи,  що  складаєть¬
ся  з  соломи,  сіна,  листя  і  моху,  і  дуже  ретельно  вистилається  всередині.
З  настанням  першого  лютого  морозу  їжак  глибоко  заривається  в  своєму
кублі  і  під  час  холодів  впадає  у  сплячку.  Нечутливість,  взагалі  властива
їжакам,  навіть  і  в  період  його  жвавої  діяльності,  досягає  в  цей  час  сво¬
го  найвищого  ступеня;  тільки  якщо  його  дуже  розтормошити,  він  про¬
кинеться  на  хвилину,  похитнеться  з  одного  боку  в  інший  і  потім  знову
вмить  засне.  Зимівля  триває  звичайно  до  березня.
 За  сприятливих  обставин  їжак  на  волі  може  прожити  8—10  років.
 ЇЖАКИ,  родина  Erinaceidae.  Головними  відмітними  ознаками,  що
властиві  всім  видам  цієї  родини,  є  зубна  система,  що  складається  з  36
зубів,  і  голчата  шкура.  Всі  їжаки  мають  короткий  тулуб,  не  дуже  довгу,  на
кінці  морди  видовжену  на  зразок  хобота  голову  з  невеликими  очима  і  до¬
сить  довгими  вухами;  короткі  і  товсті  кінцівки  з  незграбними  ступнями,
з  яких  передні  мають  завжди  п’ять,  а  задні  іноді  чотири  пальці;  короткий
хвіст  і  жорсткий  покрив,  що  складається  на  спині  з  коротких  голок,  а  на
 їжак  звичайний,  або  європейський
 (Erinaceus  europaeus)
 Коли  його  вислідить  один  із  його
головних  ворогів  —  собака  або  ли¬
сиця,  —  він  поспішно  згортаєть¬
ся  в  клубок  і  залишається  в  такому
положенні,  що  б  із  ним  не  роби¬
ли.  Звичайно,  є  засоби  примусити
їжака  вмить  розгорнутися;  для  цьо¬
го  варто  тільки  облити  його  водою
або  кинути  у  воду,  і  цим  користу¬
ються  не  тільки  лисиця,  але  й  де¬
які  собаки.

ЇЖАКИ  МОРСЬКІ  ■
 243  ■
 животі  —  з  шерсті.  їжак  різко  відрізняється  від  інших  споріднених  йому
видів  зубною  системою.  В  широкій  міжщелепній  кістці  вгорі  з  кожного
боку  стирчать  по  3  різці;  потім  йдуть  угорі  7,  внизу  5  корінних  зубів,
з  яких  5  останніх  вгорі  і  відповідні  їм  4  внизу  —  багатозубчаті,  а  інші  —
однозубчаті;  ікла  не  відрізняються  від  різців.  На  короткому  і  стиснутому,
з  усіх  боків  замкнутому  черепі  вилицювата  дуга  досить  розвинена.  Заслу¬
говує  особливої  згадки  підшкірний  м’яз,  який  сприяє  згортанню  їжака  в
клубок,  обхоплюючи  своїми  різними  частинами  майже  все  тіло  тварини.
 їжаки  поширені  по  всій  Європі,  Африці  і  Азії.  Ліси,  луги,  поля,  сади
і  великі  степи  служать  головним  місцеперебуванням  їжаків.  Тут  вони  вла¬
штовують  свої  житла  в  густих  чагарниках,  під  огорожами,  в  дуплистих
деревах,  під  корінням,  в  розколинах  скель,  у  кинутих  норах  інших  тварин
і  в  подібних  місцях,  або  ж  самі  викопують  собі  неглибокі  нори.  Більшу
частину  року  вони  живуть  поодинці  або  парами  і  ведуть  цілком  нічний
спосіб  життя.  Тільки  після  заходу  сонця  вони  прокидаються  від  своєї  ден¬
ної  дрімоти  і  йдуть  на  пошуки  поживи,  яка  складається  з  рослин  і  тварин,
а  в  деяких  видів  —  винятково  з  тварин.  Плоди,  овочі,  соковите  коріння,
насіння,  маленькі  ссавці,  птахи,  земноводні,  комахи,  личинки,  слимаки,
дощові  черв’яки  тощо  складають  їхню  поживу.  Як  виняток  деякі  з  їжаків
наважуються  нападати  на  великих  тварин,  переслідують,  наприклад,  різ¬
них  курячих  або  молодих  зайців.
 Серед  органів  чуття  на  першому  місці  у  них  нюх;  слух  також  досить
тонкий,  тоді  як  зір  і  смак  розвинені  досить  слабо,  а  дотик,  здається,  зо¬
всім  відсутній.  Вони  боязкі  і  дурні,  але  досить  байдужі  до  умов  свого
життя  і  з  цієї  причини  приручаються  дуже  легко.  Самки  народжують  3—8
сліпих  дитинчат  і  ніжно  піклуються  про  них.
 Більшість  їжаків  вміє  у  разі  найменшої  небезпеки  згортатися  в  клу¬
бок,  щоб  таким  чином  захистити  свої  м’які  частини  від  нападу.  В  такому
ж  положенні  вони  і  сплять.  Ті,  що  живуть  у  північних  країнах,  проводять
холодну  пору  року  в  безперервній  сплячці;  ті,  що  живуть  екваторіальних
країнах,  сплять  під  час  засухи.
 ЇЖАКИ  МОРСЬКІ  {Echinoidea).  З  усіх  голкошкірих  морські  їжаки  ха¬
рактеризуються  найбільшою  різноманітністю  форм  як  сучасних,  так  і  ви¬
копних.  Сучасних  видів  близько  800.  Зовнішній  покрив  їжака  складається
з  пластинок,  що  мають  4-,  5-  і  6-кутну  форму  і  складають  зовнішній  твер¬
дий  скелет;  пластинки  ці,  здебільшого,  усаджені  голками.  Ротовий  отвір
знаходиться  знизу,  а  анальний  зверху.  Форма  морських  їжаків  звичайно
овальна;  присмоктувальні  ніжки  розташовані  рядами  в  меридіальному
напрямку  і  виходять  з  отворів  амбулакральних  пластинок.  Голки,  яки¬
ми  усаджені  інші  пластинки,  у  місцях  прикріплення  забезпечені  м’язами
і  здатні  рухатися  в  різних  напрямках.  Вони  є  й  органами  пересування,
і  знаряддям  захисту,  і  частково  виконують  навіть  роль  хапальних  кінцівок
і  служать  для  схоплювання  і  передачі  предметів.  Утім,  для  цієї  мети  у  їжа¬
ків  є  видозмінені  голки  у  вигляді  щипців,  так  звані  педицелярії.  Анальний
отвір  знаходиться  на  найвищий  опуклій  частині  тіла,  і  тому  екскременти
не  можуть  самі  собою  падати  у  воду,  тим  більше  що  цьому  перешко¬
джають  гострі  голки.  Педицелярії  чудово  в  цьому  допомагають  тварині;
ними  тварина  хапає  різноманітне  сміття  і  грудочки  нечистот  і  поступово
передає  іншим  щипцям,  розташованим  ще  нижче.  У  деяких  їжаків  біля
основи  педицелярій  є  маленькі  отруйні  залози,  тому  укол  їхніх  маленьких
зубчиків  небезпечний  для  дрібних  тварин.  Майже  у  всіх  їжаків  є  добре
розвинений  жувальний  апарат,  що  складається  з  зубів,  які  знаходяться  в
пірамідально  розташованих  пластинках.
 їжаки  майже  весь  час  ліниво  лежать  на  морському  дні,  наполовину
занурившись  у  мул.  Подібно  до  багатьох  раків,  більшість  їжаків  прикри¬
ваються  водяними  рослинами,  уламками  черепашок  та  іншими  предмета¬
ми,  які  притримують  педицеляріями.
 У  Франції  і  деінде  в  Італії  морських  їжаків  уживають  в  їжу.
 Різних  їжаків  на  нашій  планеті  19
видів.  З  них  чотири  —  без  колючок
(Південна  Азія).  Інші  —  колючі  (Єв¬
ропа,  Азія,  Африка).
 їжак  у  сорок  разів  легше  переносить
зміїні  укуси,  ніж,  наприклад,  морська
свинка,  яка  вже  через  дві-три  хвили¬
ни  вмирає  від  дози  отрути,  несмер¬
тельної  для  їжака.
 Вагітність  у  їжачихи  триває  п  ’ять-
шість  тижнів,  народжує  вона  двоє  —
десятеро  дитинчат  (в  середньому
сім).
 Морські  їжаки  —  морські  твари¬
ни,  утворюють  клас  Echinoidea  типу
Голкошкірі.  Мають  цілком  сформова¬
ний  жорсткий  панцир.  Ця  сферична
черепашка  утворена  шляхом  зрощен¬
ня  п  ’яти  променів.  Від  її  верхньої  час¬
тини  відходять  голки  та  дрібні  гачки
(іноді  отруйні);  трубчасті  ніжки,  що
забезпечують  пересування,  розташо¬
вані  переважно  унизу.

ЙОРЖІ  (Асегіпа)  відрізняються  зовнішнім  виглядом  від  окунів  тим,
що  в  них  спинні  плавці  злилися  в  один  і  дуже  колючі,  крім  того,  на  зя¬
брових  кришках  також  сидять  гострі  шпичаки.
 Йорж  звичайний  (.Асегіпа  сегпиа)  завдовжки  20—25  см,  важить  120—
180  г,  способом  життя  дуже  схожий  на  річкового  окуня;  утім,  хоч  і  є
хижаком,  він  не  проти  іноді  наповнити  свій  шлунок  травою  або  осокою.
Рибалки  помітили,  що  йорж  виходить  на  шум,  і  тому  під  час  лову,  роз¬
ставивши  сіті,  починають  зчиняти  сильний  шум  ударами  палиць  по  воді;
йоржі  у  великій  кількості  кидаються  у  бік  шуму  і  потрапляють  у  сіті.
 Близький  його  родич  дунайський  йорж  (Асегіпа  schraetzer),  який  во¬
диться  тільки  в  басейні  Дунаю,  своїми  розмірами  значно  перевершує  на¬
шого  і  важить  250  г.

Лі/"
 ГАГАПГА  ГИГТПГІ^ІГА
 1  —  Бубал  звичайний,
або  конгоні,  підвид  тора
 (Alcelaphus  buselaphus  tora),
2  —  топі,  або  ліророгий  бубал
(Damaliscus  lunatus),
З  —  біломордий  бубал
 (Damaliscus  dorcas)
 Кабарга  —  3  види  невеликих  одиноч¬
них  оленів  із  роду  Moschus,  раніше
були  дуже  поширені  в  лісах  і  зарос¬
тях  чагарників  у  Східній  Азії.  У  ка¬
барги  немає  рогів,  але  є  довгі  верхні
ікла.  Ці  ікла,  що  застосовуються  в
бою,  у  самця  завдовжки  7  см,  у  са¬
мок  коротші.  Забарвлення  густої
шерсті  темно-буре  з  дрібними  сірими
плямами;  хутро  вирізняється  тим,
що  в  ньому  є  заповнені  повітрям  ді¬
лянки,  які  сприяють  теплоізоляції.
Живляться  лишайниками  й  моха¬
ми,  які  добувають  зі  скель  та  з  по¬
верхні  дерев  лопаткоподібними  ниж¬
німи  різцями.  Упродовж  сторіч  були
об'єктом  полювання  заради  коричне¬
вого  мускусу,  що  міститься  в  зало¬
зі  біля  хвоста  й  використовується  в
медицині  та  парфумерії.  Наразі  охо¬
роняються.
 і  потім  використовують  для  приготування  міцного  супу.  Із  шкури  роблять
ковдру,  з  дубленої  шкіри  —  ремені  і  збрую,  з  твердих  і  блискучих  рогів
виточують  різні  дрібнички.
 КАБАРГА  СИБІРСЬКА  (Moschus  moschiferus)  належить  до  родини  Оле¬
нячі  підряду  Жуйні.  Тварина  не  має  ні  рогів,  ні  слізних  ямок,  ні  щіток
на  задніх  ногах,  і  хвіст  у  неї  дуже  короткий.  Самці  вирізняються  довги¬
ми  великими  іклами  у  верхній  частині  щелепи,  які  виступають  назовні,
стирчать  із  боків  рота  і  спрямовані  дещо  назад.  У  верхній  щелепі  немає
різців,  у  нижній  на  кожній  стороні  помітні  по  три  різці  й  одному  іклу  і,
крім  того,  в  обох  щелепах  є  по  шість  кутніх  зубів.  Внутрішня  будова  у  них
така  ж  сама,  як  у  антилоп  і  оленів;  шлунок  має  чотири  відділи.  У  самця
кабарги  біля  пупка  знаходиться  особливий  залозистий  мішок,  який  ви¬
діляє  мускус.  Від  оленів  кабарги  відрізняються  відсутністю  рогів,  слізних
залоз,  наявністю  жовчного  міхура  та  іншими  ознаками.  Високі  гори  Ки¬
таю  і  Тибету  є  батьківщиною  кабарги.  Вони  живуть  там  серед  скель,  рідко
в  долинах,  куди  спускаються,  лише  якщо  сувора  зима  прожене  їх  із  висот
і  змусить  шукати  притулку  і  поживу  в  тихіших  місцях.
 Життя  кабарги,  як  і  більшості  жуйних,  починається  після  заходу  сон¬
ця;  протягом  дня  вони  лежать,  сховавшись,  і  сплять.  Вони  веселі,  сприт¬
ні,  легкі  й  швидкі  в  своїх  рухах,  чудово  стрибають,  лазять  і  бігають,  подіб¬
но  до  сарни,  по  сніжних  полях;  виявляють  велику  боязкість  і  лякливість
та  прагнуть  утекти  у  разі  щонайменшої  небезпеки.
 На  кабаргу  полюють  заради  її  м’яса  і  хутра,  але  особливо  заради  мус¬
кусу.
 Кабарга  —  красива  тварина  від  90—100  см  завдовжки  і  50—55  см  зав¬
вишки  в  плечах,  причому  задня  частина  тіла  трохи  вища  за  передню,
кремезної  статури,  зі  стрункими  кінцівками,  досить  довгою  шиєю,  тупо
заокругленою  мордою.  Очі  середнього  розміру,  з  довгими  віями,  і  дуже
рухливими  зіницями;  вуха  завдовжки  з  половину  голови,  також  рухливі.
Ноги  закінчуються  досить  маленькими,  довгими,  вузькими  і  гострими
копитами,  які,  проте,  за  допомогою  складки  шкіри,  що  знаходиться  між
ними,  можуть  дуже  широко  розставлятися,  що  полегшує  разом  із  недо-

КАБАРГА  СИБІРСЬКА  ■
 247  ■
 розвиненими  копитцями,  які  доходять  до  землі,  ходіння  по  засніжених
полях  і  глетчерах,  тому  кабарга  рухається  по  них  твердо  й  упевнено.  Хвіст
короткий,  товстий  і  майже  трикутної  форми,  у  самця  він  весь  голий,  за
винятком  кінчика,  на  якому  знаходиться  пучок  волосся.  Щільно  при¬
легле  хутро  вкриває  тіло  і  подовжується  тільки  по  обох  боках  грудей  між
задніми  стегнами  і  на  шиї.  Окремі  волоски  жорсткі,  досить  довгі,  грубі,
хвилясті,  клітинна  будова  у  них  помітніша,  ніж  у  будь-якого  іншого  во¬
лосся.  Одні  екземпляри  бувають  зверху  темними,  знизу  ж  брудно-білими,
інші  зверху  червоно-бурі  або  жовто-бурі,  а  знизу  білі,  у  деяких  на  спині
помітний  поздовжній  ряд  світлих  плям.
 Мускусна  сумочка  знаходиться  на  задній  частині  живота,  між  пупком
і  статевими  органами,  і  має  вигляд  мішкоподібної  і  трохи  випнутої  круг¬
лої  сумки  близько  6  см  завдовжки,  3  см  завширшки  і  4—5  см  заввишки.
Щільно  прилегле,  нахилене  одне  до  одного  волосся  вкриває  мішок  з  обох
боків  і  залишає  посередині  кругле  голе  місце.  Маленькі  залози  усередині
мішка  виділяють  мускус,  який  виступає  з  переднього  канальця,  коли
мішок  переповнений.  Тільки  у  дорослої  кабарги  мішок  досягає  свого
справжнього  розміру  і  має  повну  кількість  мускусу.  Можна  вважати  ЗО  г
середньою  кількістю  цієї  дорогоцінної  речовини,  що  міститься  в  мішку;
але  в  деяких  випадках  його  знаходили  навіть  удвічі  більше.
 Частіше  за  все  кабарга  трапляється  навколо  озера  Байкал,  в  Монголії
та  Гімалайських  горах,  де  влітку  вона  рідко  спускається  нижче  2500  м  над
рівнем  моря.  Круті  узгір’я  і  великі  ліси  є  улюбленим  місцем  цих  тварин,
де  вони  трапляються  поодинці  або  —  найбільше  —  по  двоє.  Кінлох  по¬
рівнює  спосіб  життя  кабарги  з  життям  зайця,  оскільки  вона,  подібно  до
останнього,  влаштовує  собі  маленьке  лігво  і  дуже  міцно  спить  у  ньому
протягом  дня.  Для  пасовища  віддає  перевагу  узгір’ям,  де  луки,  вкриті
травою,  межують  із  дрібним  чагарником,  і  лише  в  сутінки  або  вранці
виходить  на  відкриті  поля.  Стривожена  кабарга  видає  шиплячий  звук,
а  коли  спіймана,  гучно  і  дзвінко  кричить.  Рухи  її  швидкі  і  впевнені.  Вона
бігає  зі  швидкістю  антилопи,  стрибає  з  упевненістю  козерога  і  лазить  зі
сміливістю  сарни.  На  засніжених  полях,  де  провалюється  кожний  собака
і  людина  може  ледве  рухатися,  кабарга  спокійно  бігає,  майже  не  залиша¬
ючи  за  собою  помітного  сліду.  У  разі  потреби,  не  вагаючись,  перепливає
широкі  річки.
 Зовнішні  чуття  кабарги  чудові.  Кабарга  полохлива,  проте  не  розумна
і  не  обачлива.
 Маса  кабарги  коливається  в  межах
10—17  кг,  у  холці  вони  сягають  55—
67  см,  у  крижах  —  67—80  см.
 Вагітність  триває  близько  190  днів,
самка  народжує  двох  дитинчат  ма¬
сою  300—500  г  кожен.  2—3  місяці
вони  перебувають  у  затишній  міс¬
цині.
 Мускусний  мішечок  наповнений  чер¬
воно-коричневою  драглистою  речо¬
виною  —  мускусом,  із  нього  китай¬
ці  виготовляють  тонізуючі  ліки,  а
парфумери,  додаючи  до  парфумів,
надають  їм  надзвичайної  стійкості.
Мечеть,  збудована  в  Ірані  600  років
тому  на  розчині  з  додаванням  муску¬
су,  «запашна»  і  зараз.
 Кабарга  сибірська
 (Moschus  moschiferus)
 Ікла  у  самців  виступають  на  5—7  см
і  спочатку  трохи  загнуті  назовні,  а
потім  серпоподібно  назад.  Задній
різальний  край  іклів  приплюще¬
ний,  а  кінець  дуже  гострий.  У  сам¬
ки  теж  є  ікла,  але  вони  не  виступа¬
ють  з-під  губів.

■  248
 ■  КАЖАН  ВОДЯНИЙ
 Кажани  —  підряд  ссавців  ряду  Руко¬
крилі.  Довжина  тіла  досягає  від  2,5
до  14  см.  Існує  близько  700  видів  (17
родин),  досить  поширені,  численні  в
тропіках  і  субтропіках.  Притулками
для  кажанів  служать  печери,  дупла
дерев,  руїни,  різноманітні  споруди.  Ви¬
пускають  локаційні  сигнали  у  вигляді
коротких  ультразвукових  імпульсів  з
частотою  20—120  кГц  і  тривалістю
0,2—100  мс.  Знищують  шкідливих  ко¬
мах.  Деякі  —  переносники  збудників
інфекційних  захворювань.  10  видів  і
З  підвиди  занесено  до  Червоної  книги
Міжнародного  союзу  охорони  природи
і  природних  ресурсів.
 Кажан  водяний,
або  нічниця  водяна
 (Myotis  daubentoni)
 У  багатих  на  воду  місцевостях  він
досить  поширений;  з’являється  на¬
весні  вже  на  початку  березня,  а  за¬
синає  в  кінці  жовтня.  Для  зимів¬
лі  вибирає  собі  дуплисті  дерева,
склепіння,  ями,  тріщини  в  скелях
і  зруйновані  будівлі,  але  найбільше
полюбляє  забиратися  в  темні  кутки
у  вапняних  печерах,  старих  штоль¬
нях,  де  або  висить  вільно,  або  запо¬
взає  в  тісні  щілини.
 Час  спаровування  у  них  настає  зазвичай  пізно  восени,  у  листопаді  і  в
грудні,  в  Гімалайських  горах,  за  Ходжсоном,  взагалі  взимку.  Самці  вла¬
штовують  жорстокі  бої.  Протягом  цього  часу  вони  поширюють  нестерп¬
ний  запах  мускусу;  мисливці  кажуть,  що  його  можна  відчути  на  відстані
чверті  милі.  Через  шість  місяців  після  спаровування  у  самки  народжується
одне  або  двоє  строкатих  дитинчат,  яких  вона  тримає  при  собі  до  наступ¬
ного  спаровування  і  тоді  їх  проганяє.  Дитинчата  при  народженні  цілком
розвинені.  Уже  в  ранній  молодості  самці  відрізняються  від  самок  тупою
мордою  і  більшою  вагою.  На  третій  рік  вони  стають  цілком  дорослими.
 Узимку  їхня  пожива  складається  переважно  з  деревних  лишайників,
улітку  з  альпійських  трав,  які  ростуть  на  гірських  луках.  Кажуть,  що  ка¬
барги  дуже  примхливі  й  вибирають  собі  тільки  кращі  й  найбільш  пряні
рослини.  Вони  живляться,  за  словами  Палласа,  корінням  болотяних  трав,
листям  ягідних  кущів,  альпійських  рододендронів,  брусницею  і  різними
лишайниками.  Коріння  вони  викопують  копитами  з-під  моху  і  снігу.
 Полювання  на  цих  тварин  хоч  і  вигідне,  але,  принаймні  в  Сибіру,
дуже  важке.  Надзвичайна  лякливість  тварини  рідко  дозволяє  мисливцю
підійти  до  неї  на  відстань  пострілу.  Частіше  за  все  для  ловіння  кабарги
розставляють  на  уторованих  нею  стежинах  мотузяні  сільця.
 КАЖАН  ВОДЯНИЙ,  або  нічниця  водяна  (Myotis  daubentoni),  належить
до  родини  Звичайні  кажани.
 При  розмаху  крил  23—24  см  загальна  довжина  тіла  8,5  см,  з  яких  4,7  см
припадають  на  довжину  тулуба,  а  3,8  см  на  хвіст.  Його  легко  відрізнити
від  інших  кажанів  таких  самих  розмірів  по  коротких  вухах  із  видовженим
вузьким  козелком  і  завдяки  відсутності  шпорок.  Зверху  він  червонувато-
сіро-бурого  кольору;  а  знизу  брудного  білого.  Тонкокожі  літальні  пере¬
тинки  і  вуха  сіро-бурі,  біля  основи  дещо  світліші.  Шерсть  двобарвна:  біля
коріння  волосся  чорне,  а  кінці  світло-сіро-бурі,  знизу  —  білі.
 Водяний  кажан  поширений  майже  по  всій  Європі  і,  здається,  в  частині
Азії;  трапляється  в  Німеччині,  Швеції,  Фінляндії,  по  всій  Західній  Фран¬
ції,  в  Угорщині,  Сицилії,  Сардинії,  в  Середній  Росії  і  на  Уралі.  В  гористих
країнах  піднімається  досить  високо,  в  Гарці  —  на  600,  а  в  Альпах  —  на
1200  метрів  над  рівнем  моря.  Всюди,  де  він  часто  спостерігається,  живе
групами,  і  лише  в  безводих  гористих  місцевостях  —  поодинці.  На  по¬
лювання  за  здобиччю  вилітає,  як  тільки  починає  сутеніти,  іноді  відлітає
на  відстань  за  чверть  години  від  свого  притулку  до  води  і  швидко  літає
над  нею.  Стомлений  полюванням,  цей  кажан  підвішується  для  годинного

Європейські  лісові  птахи

Олені  європейські
 Сірі  кенгуру

КАЖАНИ  ■
 249  ■
 відпочинку  до  гілок  дерев,  що  ростуть  біля  води,  або  до  стін  кам’яних
будівель,  де  часто  можна  спостерігати  цілі  ряди  цих  кажанів.
 КАЖАНИ,  підряд  Microchiroptera,  використовують  ультразвук  для  ло¬
кації  повітряних  комах,  що  служать  їм  здобиччю,  подібно  до  того,  як  люди
використовують  радар.  Летючі  лисиці,  або  плодоїдні  рукокрилі,  розмах
крил  яких  досягає  2  м,  ехолокації  не  потребують  і  втратили  цю  здатність,
за  винятком  одного  виду,  що  на  нічліг  забирається  в  печери.  Складки
шкіри  навколо  рила  і  величезні  вуха,  що  додають  комахоїдним  кажанам
химерного  вигляду,  служать  для  сприйняття  сигналів  «радара».  Кажани
мають  цікаву  фізіологічну  особливість:  вони  не  можуть  підтримувати  ста¬
лу  температуру  тіла,  яка  знижується  вночі  та  взимку,  коли  більшість  із
них  знаходиться  в  сплячці.  Спаровуються  восени,  сперма  зберігається  в
тілі  самки,  але  запліднення  не  відбувається  до  наступної  весни.
 КАЗАРКА  ЧОРНА  (Branta  bemicla)  належить  до  родини  Качині,  меш¬
кає  в  Західній  Європі.  Птах  темно-сірого  кольору,  за  винятком  чорної
голови,  шиї,  махових  і  рульових  пер.  На  неї  полюють  через  смачне  м’ясо
ескімоси  і  китолови.
 КАЗУАР  ШОЛОМОНОСНИЙ  (Casuarius  casuarius)  вирізняється  во¬
лосистим  оперенням.  Дзьоб  у  нього  прямий,  із  боків  стиснений,  тому
здається  круглястим,  на  спинці  опуклий.  Перед  трохи  гачкуватим  кінцем
дзьоба,  зверху  і  знизу,  помітні  зубці.  Ніздрі,  борозенки  яких  займають
майже  весь  дзьоб,  відкриваються  біля  самого  його  кінчика.  Голова  має
кістяний  шолом,  який  у  всіх  дотепер  відомих  видів  має  різну  будову.
Шия  у  верхній  половині  гола  і  дуже  яскравого  кольору,  спереду  ж  зазви¬
чай  є  один  або  два  шкірясті  нарости.  Короткі  товсті  ноги  трипалі;  кігті
внутрішніх  пальців  більш  ніж  удвічі  довші  за  кігті  інших  пальців.  Короткі
крила  не  мають  справжніх  махових  пер;  на  їх  місці  помітні  п’ять  круглих
стовбурів  без  борідок,  які  схожі  на  рогові  шпильки;  справжніх  рульових
пер  теж  немає.  Покрив  тіла  швидше  схожий  на  волосся,  ніж  на  пір’я,
оскільки  короткі,  жорсткі  борідки  стирчать  роздільно  і  не  мають  бічних
волокон.  Шолом  утворюється  з  підвищення  лобової  кістки  і  вкритий  ро¬
говою  масою.  Виразної  відмінності  між  статями  немає.
 Усі  мандрівники,  які  хоч  що-небудь  могли  повідомити  про  життя  ка¬
зуарів  на  волі,  погоджуються  з  тим,  що  вони,  на  противагу  своїм  родичам,
населяють  дрімучі  ліси.  На  малонаселених  островах  вони  не  тільки  не
рідкісні,  а  навіть  швидше  звичайні,  хоча  трапляються  завжди  поодинці.
Від  Уеллеса  ми  дізнаємося  таке:
 «Ці  птахи  мандрують  дрімучими  гірськими  лісами,  які  вкривають  ост¬
рів  Церам,  і  живляться  переважно  опалими  плодами,  комахами  і  ра¬
коподібними.  Самка  кладе  3—5  великих  красивих  зернистих  зелених
яєць  на  підстилку  з  листя;  самець  і  самка  насиджують  обоє,  навпере¬
мінно,  протягом  цілого  місяця».
 Казуари  не  бігають,  а  пересуваються  підтюпцем,  тримаючи  тулуб  у  го¬
ризонтальному  положенні;  причому  через  подовжене  пір’я  надхвістя  птах
здається  вищим  ззаду,  ніж  спереду.  Казуари  йдуть  один  за  одним  не  надто
швидко,  але  якщо  їм  дійсно  доводиться  від  когось  утікати,  то  вони  мчать
із  вражаючою  швидкістю,  роблячи  при  цьому  на  диво  спритні  повороти  і
стрибки  іноді  1—1,5  м  заввишки.  Казуари  відмінно  плавають.
 Цих  птахів  слід  прилічити  до  рослиноїдних,  хоча  вони  не  зовсім  гре¬
бують  і  тваринною  їжею.  Гааке  виявив,  що  в  лісах  Нової  Гвінеї  казуари
живляться  переважно  ніжними  плодами,  зерна  яких  траплялися  не  пере¬
травленими  в  їхньому  посліді.  Особливо  вони  люблять  багряно-червоні
плоди  однієї  пальми.
 У  неволі  казуари  часто  кладуть  яйця,  але  лише  в  небагатьох  зооло¬
гічних  садах  вдалося  вивести  пташенят.  Найбільша  перешкода  для  роз¬
множення  полягає  в  незлагідності  самих  птахів.  Рідко  можна  знайти  пару,
яка  жила  б  у  мирі.
 Шоломоносний,  або  звичайний,  ка¬
зуар  (Casuarius  casuarius).  Він  трохи
вищий  за  1  м  і,  як  усі  інші  представ¬
ники  нелітаючих  птахів,  має  недо¬
розвинені  крила.  Голі  ділянки  на  шиї
мають  червоний  і  синій  колір.  Насе¬
ляє  лісові  зарості  Нової  Гвінеї  та  де¬
яких  сусідніх  островів.

■  250
 ■  КАЙМАНИ
 Кайман  —  тропічний  родич  алігато¬
ра,  представлений  6  видами  і  3  рода¬
ми  родини  Алігатори  (Alligatoridae),
поширеними  у  Мексиці,  Центральній
та  Південній  Америці.  У  кайманів  є
черевний  кістяний  панцир,  настільки
розвинений  у  деяких  видів,  особливо
у  гладколобих  кайманів  (рід  Paleosu-
chus),  що  їхня  шкіра  мало  придатна
для  обробки.
 Чорні  каймани  відрізняються  від  ін¬
ших  крокодилів  дуже  розвинени¬
ми  батьківськими  почуттями:  вони
спостерігають  за  своїми  дитинча¬
тами  й  самовіддано  захищають  їх  у
разі  небезпеки.
 Чорний  кайман
 (Melanosuchus  niger)
 КАЙМАНИ  належать  до  родини  Алігатори.  Мешкають  у  тропічній  час¬
тині  Південної  Америки,  відрізняються  за  внутрішньою  будовою  від  аліга¬
торів  лише  тим,  що  у  них  немає  кісткової  перегородки  між  ніздрями  і,  крім
того,  у  них  не  спина,  а  черево  вкрите  кістковим  панциром.  Колір  шкіри  у
них  взагалі  чорний  із  жовтуватими  плямами.  Чорний  кайман  (Melanosuchus
niger),  що  досягає  завдовжки  4  м,  дуже  численний  у  річках,  озерах  і  болотах
Гвіани,  північної  частини  Бразилії  та  у  всьому  басейні  Амазонки.  Щороку
вони  мандрують:  у  дощову  пору  року  піднімаються  вгору  по  річках  і  оселя¬
ються  на  затоплених  водою  низовинах,  у  болотах  і  калюжах.
 Це  дуже  хижі  й  небезпечні  тварини.  Вони  завдають  мирним  жителям
величезної  шкоди,  постійно  винищуючи  свійських  тварин.  Утім,  для  лю¬
дини  і  великої  худоби  чорний  кайман  безпечний,  оскільки  через  бояз¬
кість  дуже  рідко  наважується  нападати.  Звичайну  поживу  його  складають
риби,  а  також  невеликі  тварини.
 Індіанці  гадають,  що  хвіст  —  найчутливіше  місце  у  каймана,  і  вважа¬
ють,  що  у  хвості  міститься  його  головний  життєвий  центр.
 Майже  по  всій  Південній  Америці  живуть  очкові  каймани:  крокоди-
ловий  (Caiman  crocodilus),  парагвайський  (Caiman  yacari),  широкомордий
(Caiman  latirostris).  Останній,  більш  звичайний,  має  завдовжки  близько
 3,5 	м;  верхня  частина  тіла  темно-оливково-бурого  кольору,  а  з  боків  за¬
барвлення  сірувате;  живуть  шакари  й  очкові  каймани  переважно  у  Східній
Бразилії,  в  Уругваї  і  в  Перу,  на  схід  від  Анд.  Шакари  тримаються  більше
в  мілких  водних  потоках  і  в  стоячій  воді,  живляться  переважно  рибою,  а
також  птахами,  яких  вони  майстерно  ловлять,  і  багатьма  іншими  твари¬
нами,  навіть  річковими  молюсками.  Людини  взагалі  бояться  і  при  зустрічі
швидко  втікають  від  неї,  хоча  місцеві  рибалки  розповідають,  що  шакар
нападає  іноді  на  людей,  які  купаються,  і  пожирає  їх;  самка  шакара  також
захищає  дитинчат,  і  у  цьому  разі  її  страх  перед  людиною  абсолютно  зни¬
кає.  Розмножуються  вони  надзвичайно  швидко:  самка  відкладає  близько
60  яєць,  які  зазвичай  усі  розвиваються.

КАЙРА  ТОНКОДЗЬОБА  ■
 251  ■
 Надмірному  розмноженню  цих  тварин  перешкоджають  численні  во¬
роги,  які  винищують  молодих  шакарів;  особливо  багато  шкоди  завдають
їм  грифи.  Користі  шакари  не  дають  жодної,  і  на  них  полюють  з  метою
винищування,  хоча  деякі  індіанці  із  задоволенням  їдять  їхнє  м’ясо.
 КАЙРА  ТОНКОДЗЬОБА  (Uria  aalge)  належить  до  родини  Чистунові.
Верхня  частина  тіла  бархатисто-бура,  а  нижня  —  біла.  Усі  кайри  живуть
у  північних  морях  земної  кулі,  але  окремі  екземпляри  виводять  пташе¬
нят  і  в  помірних  країнах.  Птахи  ці  тільки  в  період  розмноження  живуть
на  землі,  а  решту  часу  проводять  серед  відкритого  моря,  тримаючись
щороку  одних  і  тих  самих  місцевостей.  Плавають  вони  дуже  вправно,
майстерно  пірнають  і  мистецьки  гребуть  під  водою  крилами  і  ногами;
літають  швидко,  зі  свистом  розрізаючи  повітря,  хоча  й  не  люблять  про¬
літати  одразу  великі  відстані.  Голоси  їхні  —  неприємне  крякання  і  ячан¬
ня,  яке,  втім,  буває  досить  різноманітним  і  змішується  із  завиваючими
або  нявкаючими  тонами.
 Вони  безтурботні  й  довірливі,  особливо  коли  знаходяться  на  суші.  Міс¬
цем  для  гніздування  вони  обирають  круті  гори  або  окремі  скелі,  що  висо¬
чіють  на  березі  моря  і  багаті  на  ущелини,  виступи,  карнизи.  Наприкінці
березня  або  на  початку  квітня  кайри  з’являються  зграями  на  цих  горах,
і  незабаром  тут  закипає  своєрідне  життя;  здіймається  страшенна  метушня,
і  пташина  гора  в  цей  час  нагадує  колосальний  бджолиний  вулик.  Пари
пов’язані  одна  з  одною  тісною  дружбою,  і  між  ними  ніколи  не  буває  су¬
перечок  через  гніздування.  Самка  кладе  одне  яйце,  досить  великих  розмі¬
рів.  Негайно  ж  після  кладки  починається  висиджування,  яке  поділяють  не
тільки  птахи  однієї  пари,  а  й  багато  інших  добродійних  кайр,  які  з  радістю
кидаються  на  всяке  вільне  яйце,  аби  хоч  трохи  посидіти  на  ньому.  Після
5-тижневого  висиджування  вилуплюється  пташеня  або,  точніше,  жива  гру¬
дочка  пуху  сіро-чорного  кольору.  Утім,  воно  швидко  зростає,  скидає  своє
пухове  вбрання  і  через  місяць  вбирається  вже  у  пір’я.
 КАКАДУ.  Найпомітнішою  їх  відмінністю  є  великий  рухомий  чуб  на
голові.  Зона  їх  поширення  тягнеться  від  Філіппінських  островів  до  Нової
Зеландії  і  від  Тимора  до  Соломонових  островів.  Майже  всі  види  об’єдну¬
ються  у  великі  зграї,  що  населяють  ліси  і  гаї  та  налітають  звідти  на  навко¬
лишні  поля  і  луки.  Усі  какаду  розумні  й  тямущі  й  обдаровані  переважно
серйозною  і  покірливою  вдачею;  у  них,  крім  того,  спостерігається  велика
цікавість  і  добра  пам’ять.  Як  і  інші  папуги,  какаду  живуть  на  волі  това¬
риствами,  які  зберігають  зв’язок  навіть  у  період  розмноження.  Ночують
вони  у  листі  високих  дерев  і  зустрічають  ранок  гучними  криками;  потім
знімаються  з  місця  і  летять  на  засіяне  поле  або  до  іншого  місця,  де  спо¬
діваються  знайти  багатий  корм.  Плоди,  зерна,  насіння  і  частково  бульби
й  цибулини  складають  їхню  головну  поживу.
 Какаду  часто  привозять  до  Європи,  і  вони  легко  звикають  до  нашого
клімату,  при  уважному  догляді  вони  живуть  у  клітках  дуже  довго.  Утриму¬
вання  їх  завдає  дуже  мало  клопоту,  оскільки  вони  поступово  привчаються
їсти  все  те,  що  й  людина.
 На  півночі  Австралії  та  сусідніх  островах  водиться  чорний  какаду
(Probosciger  aterrimus),  що  належить  до  найбільших  папуг.  Його  жахливий
дзьоб  довший  за  голову,  а  верхня  щелепа  закінчується  довгим,  повер¬
нутим  усередину  вістрям.  Не  менш  примітний  його  довгий,  м’язистий,
валькуватий  язик,  який  вкритий  на  кінці  чорною  роговою  оболонкою  і
використовується  птахом  як  ложка.  Оперення  його  одноманітно  чорне  із
зеленуватим  вилиском  і  вкрите  білим  пилом,  чуб  складається  з  довгих,
вузьких  пір’їн  сіруватого  кольору.  Какаду  сидять  зазвичай  на  верхівках
найвищих  дерев,  гучно  кричать  хрипким  голосом,  вправно  лазять  і  легко
літають.  Тубільці  беруть  молодих  птахів  із  гнізда,  вирощують  їх  і  продають
торговцям.  Приручити  їх  дуже  легко.
 Найближчими  родичами  щойно  описаного  виду  є  червонохвості  тра¬
урні  какаду  (Calyptorhyncus  magnijicus),  які  досягають  розміру  ворона.  При¬
мітний  їх  великий  дзьоб,  зігнутий  півколом;  ноги  сильні,  закінчуються
великими  пальцями;  крила  довгі  й  гострі,  хвіст  також  довгий  і  широкий;
оперення  м’яке,  переходить  на  задній  частині  голови  в  чуб.
 Какаду  —  птахи,  що  належать  до
родини  Папуги  (Psittacidae)  і  тра¬
пляються  в  Австралії,  у  Новій  Гвінеї
та  прилеглих  островах.  Довжина  їх
тіла  близько  40—65  см.  У  всіх  кака¬
ду  сильні  дзьоби,  особливо  у  чорного
(Probosciger  aterrimus),  який  викорис¬
товує  його  для  роздовбування  вели¬
ких  горіхів.  У  всіх  какаду  на  голові  є
чуби,  які  вони  можуть  піднімати.  Це
гамірні  птахи,  які  живуть  групами,
що  складаються  як  із  кількох,  так  і
з  багатьох  особин.  Живляться  вони
переважно  насінням.  Гніздяться  у  ве¬
ликих  дуплах  дерев,  відкладаючи  2—3
круглих  білих  яйця.  Багато  які  з  них
у  неволі  живуть  дуже  довго.

■  252
 ■  КАКАПО
 Довжина  тіла  какоміцлі  північно¬
американського  —  30—40  см.  Мен¬
ший  за  нього  північний  какоміцлі  жи¬
ве  переважно  в  скелях,  а  також  у
лісових  завалах  і  зруйнованих  будів¬
лях;  більший  південний  —  населяє
тропічні  ліси.
 Какоміцлі  північноамериканський
 (  Rnccnricruc  nctiitijc\
 Молуккський  какаду  (Kakatoe  moluccensis)  разом  з  одним  австралій¬
ським  видом  належить  до  найбільших  какаду  і  має  біле  оперення  із  слаб¬
ким  рожевим  вилиском  і  червоний  чуб.  На  батьківщині  він  належить  до
найпоширеніших  птахів  і  трапляється  як  на  березі  моря,  так  і  всередині
країни.
 КАКАПО  (див.  Папуги  совині).
 КАКОМІЦЛІ  ПІВНІЧНОАМЕРИКАНСЬКИЙ  (Bassariscus  astutus)
і  какоміцлі  центральноамериканський  (В.  sumichrasti)  —  тварини  пальцехід¬
ні,  причому  короткі  кігті,  які  є  на  всіх  п’яти  пальцях  кожної  ноги,  можуть
втягуватися  на  половину  своєї  довжини.
 Дорослий  самець  досягає  завдовжки  близько  95  см,  з  яких  дві  п’ятих
припадає  на  частку  хвоста.  Статурою  ця  тварина  нагадує  невелику  лиси¬
цю.  Шерсть  на  спині  темного  буро-сірого  кольору  з  домішкою  чорного
волосся.  Щоки  і  нижня  частина  черева  жовтувато-білі  або  іржаво-черво¬
ні,  очі  мають  той  самий  колір  і  оточені  темним  кільцем;  боки  світліші.
Уздовж  шиї  й  ніг  ідуть  кілька  нечітко  позначених  смуг.  Хвіст  білий  із  ві¬
сьма  поперечними  чорними  кільцями.
 Наскільки  тепер  відомо,  какоміцлі  живе  в  Мексиці  й  Техасі,  причому
в  Мексиці  мешкає  у  розколинах  скель  і  в  покинутих  будівлях,  а  в  Техасі
селиться  в  дуплах  дерев.  Какоміцлі  віддає  перевагу  тим  із  них,  дупла  яких
зверху  захищені  від  дощу.  Тут  вони  живуть  поодинці,  прагнучи  тримати¬
ся  від  людини  на  відстані,  ховаючись  у  густому  чагарнику.  Тварина  веде
нічний  спосіб  життя.  Какоміцлі  дуже  прив’язується  до  вибраного  ним
дерева,  рідко  залишає  своє  дупло,  поки  його  силоміць  не  виженуть  звід¬
ти,  і  незабаром  повертається  назад,  коли  мине  небезпека.  За  спостере¬
женнями  Одюбона,  він  має  дивну  звичку  обгризати  кору  дерева  навколо
входу  до  свого  дупла.  Якщо  мисливець  не  бачить  під  деревом  трісок  або
уламків,  то  він  може  бути  абсолютно  упевненим,  що  тварини  вже  немає
в  її  колишньому  житлі.  Дупло  всередині  вистилає  травою  і  мохом;  тут  же
можна  знайти  і  шкаралупи  горіхів,  вміст  яких,  без  сумніву,  був  виїдений
какоміцлі,  хоча  головну  поживу  його  складають  різні  дрібні  ссавці,  птахи
і  комахи.
 Какоміцлі  —  жвава,  грайлива  і  весела  тварина,  яка  своїми  рухами  і
кривляннями  багато  в  чому  нагадує  білку,  і  внаслідок  цього  вона  дістала
назву  у  мексиканців  —  «котяча  білка».  Якщо  вигнати  какоміцлі  з  дупла,
він  загинає  хвіст  на  спину,  але  не  може  сідати  на  задні  лапи,  як  це  робить
білка.  Лазить  какоміцлі  чудово,  але  не  може  з  такою  упевненістю  і  сприт¬
ністю,  як  білка,  перестрибувати  з  сучка  на  сучок,  а  біжить,  якщо  налякати
його,  якнайдалі  по  одному  сучку  і  намагається  з  його  гілок  досягти  ін¬
шого,  чіпляючись  за  нього  кігтями.  Іноді  можна  бачити,  як  він,  умостив¬
шись  на  верхній  частині  якогось  сучка,  гріється  на  сонці.  У  такому  разі
він  лежить,  наполовину  згорнувшись,  нерухомо  і,  мабуть,  спить;  у  разі
щонайменшої  ознаки  небезпеки  він,  проте,  поспішно  ховається  в  своє

КАЛАН  ■
 253  ■
 дупло  і  знову  з’являється  тільки  після  заходу  сонця.  Одюбон  вважає,  що
на  одному  й  тому  ж  дереві  живе  завжди  не  більше  одного  екземпляра.
 До  Європи,  наскілько  мені  відомо,  ця  тварина  потрапила  живою  тіль¬
ки  одного  разу,  а  саме  1853  року.
 КАЛАН,  або  вцдра  морська  (Enhydra  lutris),  що  належить  до  родини  Ку¬
ницеві,  мешкає  виключно  в  морі.  Це  представник  особливого  роду,  який
утворює,  можливо,  сполучну  ланку  між  видрами  і  тюленями.  Голова  його,
щоправда,  дещо  стиснена,  але  кругліша,  ніж  у  прісноводих  видр.  Шия  ко¬
ротка  і  товста,  тулуб  циліндричний,  хвіст  короткий,  товстий,  сплюснутий,
клиноподібно  загострений  і  густо  оброслий  волоссям.  Передня  пара  ніг
лиш  трохи  відрізняється  від  ніг  річкової  видри,  а  задня  має  абсолютно
своєрідну  будову.  Передні  ноги  відрізняються  від  ніг  річкової  видри  тільки
своїми  укороченими  пальцями,  які  з’єднані  мозолястою,  знизу  голою  пе¬
ретинкою  і  закінчуються  маленькими  та  слабкими  кігтями.  Задні  ж  лапи
є  ніби  плавцями,  схожими  на  ласти  тюленів,  від  яких  вони  відрізняють¬
ся  тим,  що  зовнішні  пальці  довші  за  внутрішні.  Задні  лапи  морської  ви¬
дри  значною  мірою  нагадують  лапи  бобра,  з  тією  тільки  відмінністю,  що
вони  вкриті  зверху  і  знизу  коротким  густим  шовковистим  волоссям.  Хутро
складається  з  довгого  прямого  волосся  ості  темно-бурого  кольору  з  білими
цятками,  утвореними  з  білих  кінчиків  волосся.  Молоді  тварини  мають  до¬
вге,  жорстке,  біле  або  буро-сіре  волосся,  яке  зовсім  приховує  тонкий  бурий
підшерсток.  Дорослі  морські  видри  досягають  загальної  довжини  щонай¬
менше  1,5  м,  з  яких  близько  ЗО  см  припадає  на  хвіст,  і  ваги  від  ЗО  до  40  кг.
Зона  поширення  морської  видри  обмежується  північною  частиною  Тихого,
або  Великого,  океану,  приблизно  ланцюгом  Алеутських  островів  і  остро¬
вом  Беринга.  Біля  американських  берегів  вона  спускається  далі  на  південь,
ніж  біля  азіатських,  а  саме,  за  Скаммоном,  до  28°  північної  широти,  але
й  тут  також  з  року  в  рік  стає  дедалі  рідкіснішою.
 За  способом  життя  калан  так  само  цікавий  і  приємний,  як  веселий  і
кумедний  за  вдачею.  Коли  він  біжить,  хутро  його  блищить  яскравіше  за
найчорніший  оксамит.  Калани  воліють  триматися  сім’ями.  Самок  каланів
можна  цілий  рік  бачити  з  дитинчатами.  Вони  народжують  тільки  по  одно¬
му  дитинчаті.  Малюки  народжуються  зрячими  і  зі  всіма  зубами.  Самки
носять  їх  у  роті,  а  в  морі  —  лежачи  на  спині  й  обхопивши  їх  передніми
лапами,  подібно  до  того  як  жінка  тримає  в  руках  своє  дитя.
 Рухи  каланів  надзвичайно  граціозні  й  швидкі.  Вони  відмінно  плавають
і  дуже  спритно  бігають.  Під  час  сну  вони  лежать  на  землі,  згорнувшись,  як
собаки;  виходячи  з  води,  обтрушуються  і  чистяться  передніми  лапами,  як
кішки.  Вони  бігають  дуже  швидко,  але  при  цьому  описують  криві  лінії.
 У  липні  або  серпні  калани  линяють,  утім,  не  дуже,  і  стають  тоді  дещо
бурішими.  Кращі  хутра  тому  виходять  у  березні,  квітні  і  травні;  більша
частина  їх  іде  до  Китаю.
 Наразі  цей  усюди  переслідуваний  дорогоцінний  хутровий  звір  став  не
тільки  рідкісним,  а  й  украй  боязким,  що  страшенно  утруднює  полювання
на  нього.  Якщо  полювання  на  каланів  прогресуватиме  і  закон  не  вживе
заходів  з  обмеження  їх  відстрілювання,  то  можна  майже  напевно  ствер¬
джувати,  що  з  часом  калан  буде  зовсім  винищений  і,  подібно  до  морської
корови,  описаної  Стеллером,  буде  зарахований  до  тварин,  за  нашої,  так
би  мовити,  пам’яті  знищених  на  земній  кулі.
 КАЛАО  ДВОРОГИЙ  (Buceros  bicornis)  належить  до  родини  Птахи-но-
сороги.  В  оперенні  переважають  чорні  і  білі  кольори.  Поширений  у  лісис¬
тих  місцевостях  Індії  від  крайнього  півдня  до  Гімалаїв.
 Щодо  гніздування  Мазон  розповідає  ось  що:
 «Коли  самка  покладе  свої  5—6  яєць,  самець  так  щільно  її  замуровує,
 що  вона  в  змозі  просунути  в  отвір  тільки  свій  дзьоб.  Щоб  винагоро¬
дити  її  за  втрату  свободи,  самець  старанно  доставляє  їй  плоди».
 Тіккель  повідомляє,  що  коли  один  із  тубільців,  за  його  наказом,  по¬
рушив  замазку  такого  гнізда  і  засунув  у  нього  руку,  птах  негайно  ж  його
укусив,  так  що  він  швидко  відсмикував  руку  і  трохи  не  впав  з  дерева.
 Пожива  каланів  складається  з  мор¬
ських  раків,  черепашок,  дрібної
риби,  рідше  —  з  морської  рослин¬
ності  або  м’яса  великих  тварин.
 Калан  —  тварина,  найбільша  після
гігантської  видри  й  найважча  із  ку¬
ницевих,  має  вагу  до  45  кг.
 Калани,  пірнувши,  збирають  голко¬
шкірих,  кладуть  їх  у  складки  шку¬
ри  під  пахвами  й  міцно  притискають
лапою,  щоб  не  розгубити.

■  254
 ■  КАЛОНГ
 Дворогий  калао
 (Buceros  bicornis)
 «Птах  цей,  —  описує  Ходжсон,  —
вибирає  для  свого  місцеперебуван¬
ня  відкриту  і  зарослу  гущавиною
місцевість  поблизу  річок.  Крик
його  нагадує  квакання  величезної
жаби  і  лише  трохи  голосніший  за
нього».
 «Обернувши  руку  декількома  ганчірками,  йому  вдалося  витягти  пта¬
ха:  це  була  справді  жалюгідна  істота,  огидна  і  брудна.  Відпущений
на  землю  птах  стрибав,  не  маючи  нагоди  літати,  і  лякав  усіх  довкола
своїм  дзьобом.  Нарешті  він  здерся  на  маленьке  деревце  і  залишився
на  ньому,  оскільки  був  надто  безпорадний,  щоб  використати  крила.
 В  дуплі,  на  пухкому  гниллі,  лежало  єдине  брудне,  буре  яйце,  поряд  із
безліччю  гнилих  ягід  і  плодів».
 КАЛОНГ,  або  лисиця  велика  летюча  (Pteropus  vampyrus).  При  довжині
тіла  в  40  см  має  розмах  крил  1,5  м.  Забарвлення  спини  темно-буре,  на
череві  іржаво-чорне,  на  голові  і  шиї  рудувато-червоне;  літальна  перетинка
коричневого  кольору.
 Калонг  живе  на  Яві,  Суматрі,  Банді  й  Тиморі,  як  і  всі  члени  цієї  родини,
у  великих  лісах  або  в  гаях  із  плодових  дерев  і  тут  вибирає  для  свого  спо¬
кійного  існування  гілки  дерев.  Окремі  дерева  бувають  буквально  обвішані
сотнями  і  тисячами  цих  тварин,  які,  якщо  їх  не  турбувати,  віддаються  тут
денному  сну;  але  якщо  їх  злякати,  вони  величезними  зграями  кружляють  у
повітрі.  З  настанням  вечора  вся  ця  маса  починає  ворушитися.  Логан  бачив
мільйони  калонгів  у  болотах  на  північному  березі  Сінгапуру:  увечері  ставало
зовсім  темно  від  цієї  маси  тварин.  Навпаки,  Гаскарл  пише  мені:  «Я  ніколи
не  помічав,  щоб  калонг  літав  тісно  скупченими  зграями,  а  постійно  бачив
у  Батавії  тільки  окремі  екземпляри,  втім,  у  значній  кількості,  які  прямували
увечері  переважно  до  узмор’я».  Під  деревами,  які  калонги  використовують
для  сну,  знаходиться  маса  їхнього  калу  і  поширює  такий  сильний  запах,  що
місце  відпочинку  тварин  часто  можна  визначити  за  допомогою  нюху.
 Пожива  калонгів  складається  з  найрізноманітніших  плодів,  особливо
зі  смокви  і  манго,  заради  яких  вони  масами  нападають  на  плодові  сади  на
Яві,  причому  часто  завдають  значних  збитків.  Утім,  вони  не  задовольня¬
ються  тільки  рослинною  їжею,  а  переслідують  різних  комах  і  навіть  ма¬
леньких  хребетних  тварин.  Так,  Шорт,  на  величезний  свій  подив,  нещодав¬
но  відкрив,  що  вони  ловлять  рибу.  «Коли  я  жив  у  Конлеверамі,  —  говорить
він,  —  мою  увагу  привернув  ставок,  який  утворився  від  дощу,  що  пройшов

КАЛУФЕРКА  ■
 255  ■
 Калонг,  або  лисиця  велика  летюча
 (Pteropus  vampyrus)
 У  листі  з  Суматри  Розенберг  пові¬
домляє:  «Калонг  належить  до  зви¬
чайних  тварин  і  трапляється  як  на
узбережжі,  так  і  всередині  країни.
Він  живе  великими  зграями  й  із  за¬
ходом  сонця  вирушає  від  місця  но¬
чівлі  до  лісу,  де  є  корм.  Під  час  пе¬
ребування  в  Лумуті  мені  щовечора
доводилося  спостерігати  зграю  цих
тварин,  яка  пролітала  на  значній
висоті  над  невеликою  фортецею  у
напрямі  з  північного  заходу  на  пів¬
денний  схід  і  зі  сходом  сонця  по¬
верталася  у  протилежному  напря¬
мі  до  острова  Мазаллар:  тут  був
їхній  притулок.  Коли  я  вистрелив
у  самку,  яка  летіла  досить  низько,
з  її  грудей  зірвалося  дитинча;  але,
перш  ніж  воно  впало  додолу,  мати,
з  блискавичною  швидкістю  кинув¬
шись  за  ним  униз,  схопила  його  зу¬
бами,  піднялася  вгору  й  полетіла
геть  із  урятованим  дитинчам».
 недавно;  він  був  буквально  наповнений  дрібними  рибками,  які  фали  у  воді
і  часто  з’являлися  на  її  поверхні.  Це  явище  —  раптова  поява  риб  у  ставку,
який  час  від  часу  висихає  і  знову  наповнюються  водою,  —  не  було  для  мене
чимось  новим;  увага  моя  була  звернена  на  безліч  великих  птахів,  які  важко
літали  над  водою,  ногами  схоплювали  то  там,  то  тут  рибку  і  віддалялися
зі  здобиччю  на  дерева,  щоб  там  з’їсти  її.  При  уважнішому  спостереженні
я  переконався,  що  передбачуваними  птахами  були  калонги».
 Вони  швидко  звикають  до  втрати  свободи,  стають  ручними,  і  догляда¬
ти  за  ними  неважко.  Калонги  примхливі  на  волі  —  вибирають  тільки  най-
соковитіші  плоди,  проте  невимогливими  виявляються  в  неволі  —  їдять
будь-які  фрукти,  які  тільки  їм  дають,  але  віддають  перевагу  м’ясу.
 КАЛУФЕРКА  (див.  Горихвістка  звичайна).
 КАЛЬМАРИ  (Loligo)  мають  щільне,  майже  циліндричне  тіло,  ззаду  за¬
гострене;  спинна  пластинка  має  красиву  форму,  на  зразок  стріли.  Частіше
за  все  зустрічається  звичайний  кальмар  (Loligo  vulgaris),  який  водиться  в
Середземному  морі  й  Атлантичному  океані;  хапальні  щупальця  у  них  дуже
довгі  і  забезпечені  могутніми  присосками;  розмір  кальмарів  рідко  переви¬
щує  20  см,  але,  поза  сумнівом,  зустрічаються  і  набагато  більші  екземпляри,
так,  наприклад,  Вероні  вдалося  дістати  спинну  пластинку  75  см  завдовжки.
Кальмари  з’являються  іноді  великими  зграями,  і  їх  тоді  масово  виловлю¬
ють  сітями.  У  Середземному  та  інших  морях  нерідко  трапляються  деякі
інші  види  кальмарів.  Стрілчастий  кальмар  (Loligo  sagittata)  відрізняється
дуже  тонкими  хапальними  щупальцями,  на  кінцях  потовщеними.  L.  todarus
має  незграбне  тіло  дещо  більшого  розміру;  через  свою  жадібність  він  часті¬
ше  за  інших  головоногих  накидається  на  спійману  вудкою  рибу,  і  разом  із
нею  його  витягують;  середня  довжина  його  близько  20  см,  але  трапляються
і  більші.  Lotigopsis  Verandi  відрізняється  майже  прозорим  драглистим  тілом
і  величезними  очима,  які  сидять  на  кулястій,  широкій  голові.  За  розміром
цей  кальмар  досягає  30  см,  але  тонкі  хапальні  щупальця  витягуються  на
цілий  метр.  Тварина  ця  настільки  прозора,  що  в  морській  воді  її  важко
розрізнити,  ніби  плаває  шматок  льоду.
 Кальмари  —  типові  головоногі  мо¬
люски  —  торпедоподібні  тварини  з
вузьким  тілом,  завдовжки,  як  пра¬
вило,  до  50  см.  Спереду  в  кальмарів
8  «рук»  і  2  довших  щупальця,  причо¬
му  всі  вони  оснащені  присосками,  а
задній  плавець  забезпечує  рівновагу,
коли  молюск  викидає  воду  з  отвору
для  реактивного  руху.  Черепашка  ре¬
дукована.  Великі  зграї  кальмарів  мо¬
жуть  поїдати  значну  кількість  кре¬
веток  та  риби  й  загрожують  навіть
лову  риби.  Рідкісні  гігантські  каль¬
мари  з  роду  Architeuthis  можуть  ся¬
гати  завдовжки  18  м:  це  найбільші  з
відомих  безхребетних.

■  256
 ■  KAMA
 Довжина  тіла  ками  становить
близько  56  см,  хвоста  —  33  см,  вага
сягає  4  кг.  Поживу  цієї  лисиці  скла¬
дають  дрібні  хребетні  (ящірки  та
миші)  й  різноманітні  комахи.
 Луска  в  камбали  дрібна,  глибоко  й
міцно  сидить  у  шкірі,  очі  розташо¬
вані  на  правому  боці.  Ця  малорухли¬
ва  риба  сягає  завдовжки  $0  см.  Рос¬
те  повільно,  до  того  ж  в  Північному
морі  швидше,  ніж  у  Баренцовому.
У  результаті  інтенсивного  виловлю¬
вання  камбали  було  відзначено  при¬
скорений  ріст  екземплярів,  що  зали¬
шилися.  Саме  через  те,  що  камбала
тримається  одного  місця,  у  разі  над¬
мірного  добування  її  виникає  небезпе¬
ка  виловлювання  більшої  частини  по¬
пуляції,  яку  потім  важко  відновити.
 Дуже  мало  які  камбали  живуть  на
великих  глибинах  і  майже  не  захо¬
дять  в  арктичні  моря.  Деякі  солеї
(камбалоподібні)  та  солея  «морський
язик»  живуть  у  прісній  воді.  Низка
видів  камбал  заходить  до  річок.
 КАМА,  або  лисиця  капська  (Vulpes  chama),  населяє  південно-західну
Африку.  Її  поживу  часто  складають  страусині  яйця,  і,  як  розповідають
місцеві  жителі,  вона  може  за  один  раз  з’їсти  ціле  яйце  величезного  птаха.
Але  ця  думка  ґрунтується  швидше  на  впевненості  у  надзвичайній  нена¬
жерливості  тварини,  а  не  на  їхньому  власному  досвіді,  оскільки  відомо,
що  такого  яйця  достатньо,  аби  наситити  чотирьох  людей.  Не  можна  пові¬
рити,  щоб  лисиця,  яка  майже  уполовину  менша  за  нашу  звичайну  лиси¬
цю,  могла  з’їсти  стільки  ж,  скільки  четверо  людей.  Ця  маленька  тварина
не  в  змозі  нести  страусине  яйце,  але  все-таки  з  ним  справляється.  Вона,
кажуть,  котить  яйце  від  гнізда  до  безпечного  місця  і  там  розкриває  його.
Зуби  ками  дуже  слабкі,  щоб  розгризти  товсту  шкаралупу,  яка  до  того  ж
така  гладка,  що  навіть  гострі  зуби  ковзають  по  ній.  Тому  кама  котить  його
з  гори  на  каміння,  і  шкаралупа  розбивається.
 КАМБАЛА  МОРСЬКА  (Pleuronectes  platessa)  належить  до  родини  Кам¬
балові.  За  розмірами  рідко  перевищує  60  см;  забарвлення  досить  строкате,
із  сірим  мармуровим  малюнком  на  бурому  тлі.  Водиться  майже  у  всьому
Атлантичному  океані,  в  Середземному,  Балтійському  і  Північному  морях.
 КАМБАЛОВІ,  родина  (Pleuronectidae),  різко  відрізняються  своєю  фор¬
мою  від  усієї  решти  риб.  Тіло  їх  дуже  сплюснуте,  і  обидва  ока  розміщені  на
одному  боці.  Цей  бік,  обернутий  догори,  взагалі  краще  організований:  тут
краще  розвинений  скелет,  є  плавці  і  придатки,  більш  яскраве  забарвлення.
 Не  менш  своєрідний  і  їхній  спосіб  життя.  Риби  ці  живуть  завжди
на  дні,  де  лежать  нерухомо  серед  каміння  та  інших  звичайних  предметів
морського  дна,  підстерігаючи  здобич.  Примітно,  що  їхні  личинки  мають
таку  ж  симетричну  будову  тіла,  як  і  інші  риби,  але  з  віком  один  бік  по¬
чинає  переважати  над  другим,  друге  око  переходить  також  на  цей  бік  —
і  симетрія  втрачається.
 КАМЕНЕШАРКА,  або  крем’яшник  (Arenaria  interpres)  —  представник  ро¬
дини  Бекасині.  У  дорослих  птахів  у  літньому  оперенні  задня  частина  спини,
шия,  нижнє  покривне  пір’я  крил  —  біле;  бічні  частини  шиї  і  грудей  —  чорні;
передня  частина  спини  вкрита  чорними  і  червоними  плямами;  покривне
пір’я  крила  —  каштаново-буре.  Птахи  ці  вирізняються  красою  оперення,  жва¬
вістю,  рухливістю  і  веселою  вдачею.  Корм  їхній  складається  з  різних  дрібних
морських  тварин,  переважно  черв’яків  і  дрібних  молюсків;  щоб  добути  їх,
вона  риється  в  піску,  перевертаючи  каміння,  від  чого  й  утворилася  її  назва.
 КАМ’ЯНКА  БІЛОХВОСТА  (Oenanthe  Іеисига)  належить  до  родини
Дроздові.  Забарвлена  у  блискучо-чорний  колір  із  сліпучо-білою  плямою
на  кінці  хвоста.  Водиться  в  Південній  Європі  і  переважно  в  Іспанії,  відда¬
ючи  перевагу  відокремленим  горам  і  диким  скелям.  Це  розумний,  жвавий
і  обережний  птах,  здатний  звеселити  найпохмуріші  кручі.
 Улюбленим  місцеперебуванням  усіх  кам’янок  є  кам’янисті  і  скеляс¬
ті  місцевості;  в  оброблених  краях  вони  трапляються  рідко.  Водяться  у
Швейцарії,  Німеччині  та  Швеції.
 Політ  цього  птаха  дивовижний:  він  завжди  літає  над  землею  і  навіть
коли  сидить  на  значній  висоті,  то  спершу  сходить  униз,  а  потім  уже  ле¬
тить;  він  швидко  махає  крилами  й  описує  короткі  дуги.  На  вершину  свого
місця  відпочинку  він  буквально  дереться,  тому  що  підлітає  до  підошви,  а
потім  уже  злітає  вгору.  Живиться  виключно  комахами,  яких  видивляється
з  висоти  своїми  гострозорими  очима.  Гніздо  кам’янка  влаштовує  в  уще¬
линах  скель  або  в  ямках  між  камінням,  рідше  в  дуплах  дерев;  воно  завжди
майстерно  приховане  від  стороннього  ока  і  зазвичай  захищене  зверху.
Висиджує  яйця  завжди  лише  одна  самка,  але  вихованню  пташенят  з  одна¬
ковою  старанністю  присвячують  себе  обоє  батьків.  Пташенята,  вилетівши
з  гнізда,  до  часу  зимового  відльоту  залишаються  під  наглядом  батьків  і
разом  із  ними  вирушають  у  подорож;  відлітають  кам’янки  наприкінці
вересня  і  повертаються  в  березні.
 КАНАРКА  ДИКА  (Serinus  canarius)  належить  до  родини  В’юркові.
Значно  менша  за  ручну;  вона  живиться  майже  виключно  рослинною

КАННА■
 257  ■
 їжею.  Вода  є  для  канарок  безумовною  потребою:  вони  часто  літають  на
водопій  і  люблять  купатися,  причому  дуже  змочують  своє  пір’я.  Спів  їхній
майже  нічим  не  відрізняється  від  співу  ручної  канарки:  виховання  зміни¬
ло  лише  окремі  частини  пісні.
 КАННА  (Tragelaphus  oryx),  що  належить  до  родини  Порожнисторогі,
досягає  завдовжки  майже  4  м,  з  яких  70  см  припадає  на  хвіст;  висота  біля
загривка  1,5—1,9  м;  маса  500  кг,  а  за  Гаррісом,  досягає  навіть  до  1000  кг.
Забарвлення  змінюється  залежно  від  віку,  а  за  спостереженнями  Селуса,
і  залежно  від  місцевості.  У  дорослих  самців  верхня  частина  тіла  світло-
 0  або  жовтувато-сірого  кольору  з  іржаво-червоним  відтінком,  боки
^вато-білі,  нижня  частина  тіла  і  зовнішня  поверхня  гомілки  та  перед-
я  також  жовтувато-білі;  голова  світлого  жовтувато-бурого  кольору,
ва  на  потилиці  і  пучок  волосся  на  підгрудді  жовтувато-бурі  або  тем-
гді.  Смуга  на  спині  майже  такого  ж  кольору.  Самки  значно  менші  за
в  і  не  такі  кремезні,  роги  у  них  довші  і  стрункіші,  зазвичай  ширше
авлені  і  більш  чи  менш  загнуті;  підгруддя  або  мале,  або  його  зовсім
 забарвлення  темніше,  ніж  у  самців.  Часто  трапляються  смугасті
и,  іноді  ця  смугастість  виражена  дуже  чітко,  іноді  слабко;  зазвичай
 1  бувають  поперечними.  Найдовші  роги,  які  доводилося  вимірювати
:у,  у  самців  дорівнювали  76  см,  а  у  самок  86  см.  Роги  у  самців  із  ві-
:тираються,  тому  у  дуже  старих  самців  їх  довжина  лише  30—40  см.
нча  канни,  що  народилося  у  Франкфуртському  зоологічному  саду,
65  см  завдовжки,  голова  у  нього  була  дуже  тонка  і  витончена,  при-
ена  маленькими  ріжками  завбільшки  3  см;  ноги  високі,  суглоби  над¬
ійно  роздуті;  забарвлення  таке  ж  красиве,  жовтувато-сіре,  як  і  в  ма-
але  на  одному  боці  у  нього  було  10,  а  на  другому  8  білих  поперечних
ок  завширшки  не  більше  1  см,  що  тяглися  від  спини  до  черева,
анна  поширена  у  всій  південній,  а  також  у  східній  частині  Аф-
,  де  трапляється  значно  північніше  за  екватор.  Улюблені  пасо-
і  —  трав’яні  степи,  рідко  порослі  мімозами;  під  час  посухи  вони
сочовують  у  багаті  на  води  низовини.  Але  дивно,  що  канни  трапля-
я  і  в  горах,  і  притому  в  найдикіших,  майже  неприступних  місцях,
їй  люблять  пастися  на  невисоких  горбах,  які  в  Південній  Африці
>,  подібно  до  островів,  випинаються  над  кам’янистими,  позбавле-
і  рослинності  рівнинами.  Зазвичай  антилопи  тримаються  групами
 по  8—10  голів,  у  яких  тільки  один  або  двоє  самців.  Але  в  окремі  періоди
такі  групи  об’єднуються  у  великі  стада.  Здалека  канн  можна  сприйняти
 Канна  —  парнокопита  тварина  ро¬
дини  Порожнисторогі.  Мешкає  в  са¬
ванах  Африки  (на  південь  від  Саха¬
ри).  Збереглася  головним  чином  у
національних  парках.  Західну  канну
занесено  до  Червоної  книги  МСОП.
 Канна  (Tragelaphus  oryx)
 Канна  —  найбільша  антилопа:  ви¬
сота  її  в  плечах  становить  близько
2  Mf  а  вага  биків  сягає  тонни.  Май¬
же  метрові,  спірально  закручені  роги
мають  і  самці,  і  самки.  Канни  незло¬
стиві,  легко  приручаються.  Молоко
їхнє  дуже  поживне  і  як  лікувальний
препарат  «молкан»  застосовується
проти  деяких  кишкових  і  шкірних  за¬
хворювань.

■  258
 ■  КАНЮК  ЗВИЧАЙНИЙ
 Звичайна  канна  важить  600—800  кг
при  зрості  в  холці  175—180  см.  Се¬
редня  довжина  рогів  звичайної  канни
досягає  73  см,  гігантської  —  89  см.
Максимальна  довжина  рогів  стано¬
вить  110  і  124  см  відповідно.
 Канюк  звичайний
 (Buteo  buteo)
 Зазвичай  канюк  сидить  зіщулив¬
шись,  із  мало  прилеглим  пір’ям,
на  одній  нозі,  зігнувши  другу  і  схо¬
вавши  її  в  пір’я.  Камінь,  земляний
пагорб  або  дерево,  яке  він  вибрав
для  відпочинку,  служать  для  нього
сторожовими  пунктами,  з  яких  він
оглядає  увесь  край.
 за  стадо  худоби:  одні  тварини  поволі  ходять,  поскибуючи  траву,  інші  грі¬
ються  на  сонці  або  відпочивають  під  тінню  рідких  мімоз,  пережовуючи
жуйку.  Змінюючи  місце  пасовища,  канни  під  проводом  старого  самця
поволі  біжать  в  одному  напрямі.  Якщо  канну  переслідують,  то  вона  вті¬
кає  нешвидкою,  але  дуже  великою  риссю,  а  в  крайньому  разі  пускається
в  галоп  і  біжить  таким  чином  дуже  довго.
 За  повідомленням  Ліхтенштейна,  пожива  канн  складається  з  тих  са¬
мих  рослин,  які  служать  відмінним  кормом  для  овець  і  биків;  пахучість
трав,  очевидно,  виявляється  надзвичайно  корисною  для  всіх  жуйних.
Старі  самці-канни  поширюють  такий  сильний  запах  мускусу,  що  завдяки
йому  не  тільки  здалеку  можна  виявити  присутність  цих  тварин,  а  й  можна
впізнати  місце  їх  відпочинку,  яке  вони  давно  вже  покинули.
 Усі  місяці  посухи,  коли  мало  корму,  канни  бувають  досить  мляві,  але
в  інший  час  між  старими  самцями  часто  відбуваються  жорстокі  бійки,  під
час  яких  вони  завдають  один  одному  небезпечних  ран  і  ламають  роги.
Сильні  і  злі  самці  проганяють  слабших  зі  стада.  Вигнані  самці  об’єд¬
нуються  разом  і  живуть  холостяками.  Мабуть,  спаровування  у  канн  не
пов’язане  з  певною  порою  року,  принаймні  Гарріс  запевняє,  що  в  різні
місяці  можна  бачити  вагітних  самок  і  маленьких  телят.  За  спостережен¬
нями,  проведеними  над  тваринами,  що  перебували  в  неволі,  вагітність
триває  282  дні.  Спіймані  молодими,  канни  приручаються  чи  не  легше,
ніж  навіть  добродушні  дикі  види  биків.
 КАНЮК  ЗВИЧАИНИЙ  (Buteo  buteo)  належить  до  родини  Яструбині.
Вирізняється  маленьким,  вузьким,  сильним,  загнутим  дзьобом,  невизна-
ченими  плеснами,  відносно  короткими  лапами,  широкими  крилами,  в
яких  махові  пера  від  третього  до  п’ятого  мають  однакову  довжину,  але
довші  за  інші,  та  коротким,  прямо  усіченим  хвостом,  який  прикрива¬
ється  складеними  крилами.  Досягає  завдовжки  50—56  см  при  розмаху
крил  120—125  см;  довжина  крила  дорівнює  38—40,  довжина  хвоста  26  см.
Про  колір  його  важко  сказати  щось  певне,  оскільки  забарвлення  канюка
надзвичайно  різноманітне  і  рідко  можна  бачити  двох  птахів,  забарвлених
однаково.
 Літає  він  повільно,  але  легко,  майже  без  шуму  і  пролітає  великі  про¬
стори  ширяючи.  Нападаючи,  він  падає  на  землю,  щільно  притиснувши
крила  до  тіла,  розправляє  їх  унизу,  пролітає  ще  певну  відстань  над  землею
і  потім  хапає  свою  здобич,  широко  розставивши  лапи.  Під  час  звичайного
полювання  він  рідко  злітає  на  значну  висоту,  але  навесні,  і  саме  під  час
спаровування,  злітає  вгору  надзвичайно  високо.
 Голос  канюка  схожий  на  нявчання  кішки.  Із  чуттів  найвище  стоїть
зір;  але  і  слух  його  гострий,  дотик  тонкий,  смак  також  помічений,  а  нюх,
мабуть,  розвинений  більше,  ніж  ми  думаємо.
 Наприкінці  квітня  або  на  початку  травня  канюк  селиться  у  своєму
старому  гнізді  або  будує  нове.  Він  вибирає  для  цього  зручне  дерево  в
листяних  або  хвойних  лісах  і  будує  по  можливості  близько  від  стовбура,
на  рогатині  гілок  або  у  зручній  розколині  товстого  суччя  майже  завжди
велику  споруду,  котра  збільшується  з  роками  в  об’ємі,  якщо  він  не  ви¬
рішить  скористатися  гніздом  ворона  чи  ворони,  яке  здасться  йому  зруч¬
ним.  Гніздо  в  діаметрі  має  близько  60  см,  найбільше  —  80  см.  Кладку
складають  3—4  яйця.  Пташенят  вигодовують  обоє  батьків.  Нападає  на
зайців,  куріпок,  в’юрків,  жайворонків,  фазанів,  але  не  менш  точно  і  те,
що  головну  поживу  його  складають  все-таки  миші,  щури,  ховрахи,  жаби,
змії,  цвіркуни  та  інші  комахи.
 КАПУСНИЦЯ  (див.  Корова  стеллерова).
 КАПУСНИЦЯ  (Pieris  brassicae)  належить  до  лускокрилих,  має  білі
крила,  вершина  передніх  крил  чорна.  У  самки  на  них  є  ще  чорні  пля¬
ми.  Вона  досягає  в  розмаху  крил  6,5  см.  Зазвичай  літає  біля  капустяних
рослин,  левкоїв  і  хрестоцвітих  рослин,  куди  відкладає  свої  яйця,  але  для
збирання  соку  не  гребує  й  іншими  квітучими  рослинами.
 Довго  літає  метелик,  вибираючи  собі  відповідне  місце,  нарешті  опус¬
тився,  сховався  на  декілька  хвилин  під  великим  капустяним  листком  і  зно-

КАПУСТЯНКА  ЗВИЧАЙНА
 259  ■
 ву  почав  весело  пурхати.  Якщо  зазирнути  на  те  місце,  де  він  щойно  сидів,
то  можна  побачити  цілу  купку  маленьких  жовтуватих  яєчок,  які  в  кількості
близько  сотні  лежать  щільною  злиплою  масою.  Придивившись  уважніше,
ми  знайдемо  на  листку  капусти  й  інших  городних  рослин,  що  ростуть  по¬
ряд,  не  тільки  яєчка,  а  й  маленьку  гусінь,  яка  ще  тільки-но  вилупилася  з
яєчок,  але  вже  встигла  прогризти  дірки  в  листку,  на  якому  сидить.
 Для  перетворення  на  лялечку  гусениця  зазвичай  покидає  рідну  рос¬
лину,  піднімається  на  сусіднє  дерево  або  на  паркан  і  тут,  в  якій-небудь
шпарині,  заспокоюється  на  зиму  у  твердій  оболонці  лялечки.  Теплого  літа
може  вийти  три  покоління  капусниць,  але  найчастіше  їх  буває  лише  два.
Цікавий  випадок  розповідає  Дорн,  із  якого  видно,  в  якій  неймовірній
кількості  з’являються  іноді  капусниці.
 1854  року  він  їхав  потягом,  який  проходив  через  невеликий  тунель;
раптом  потяг  пішов  тихіше,  тихіше  і  нарешті  зовсім  зупинився.  Стри¬
вожені  пасажири  кинулися  до  вікон,  вишли  на  площадки;  тут  вони  по¬
бачили  не  менш  стривожених  кондукторів,  які,  здивовані,  з  ліхтарями  в
руках  зазирали  під  колеса;  виявилося,  що  причиною  зупинки  потягу  були
капусниці;  ліворуч  від  дороги  видніло  декілька  полів,  засіяних  капустою,
яка,  наскільки  можна  було  бачити,  була  зовсім  згризена  цією  гусінню.  Тут
більше  нічого  було  вже  їсти,  і  тому  шкідники  вирішили  зробити  масове
переселення  на  інший  бік  полотна,  де  видніли  інші  капустяні  городи,  і
треба  було  так  трапитися,  що  саме  в  цей  час  налетів  потяг;  полотно  на
відстані  близько  200  футів  було  вкрите  суцільною  масою  гусениць;  спо¬
чатку  паровоз  своїми  важкими  колесами  без  великих  зусиль  давив  гусінь,
але  через  60—80  футів  тертя  коліс  настільки  зменшилося,  що  вони  вже
ковзали  по  рейках,  неспроможні  рухати  потяг.  Капустниці  завдали  нема¬
ло  клопоту,  довелося  видалити  їх  з  полотна  і  ретельно  витерти  ганчірками
обіддя  коліс.
 КАПУСТЯНКА  ЗВИЧАЙНА  (Gryllotalpa  gryllotalpa)  належить  до  ряду
Прямокрилі,  має  дуже  непривабливий  вигляд  і  завдає  людині  значної
шкоди.  На  голові  є  сяжки  та  п’ятичленисті  щупальця,  а  на  тім’ї  два  до¬
даткові  очка;  все  її  тіло  вкрите  м’яким  коротким  пушком  бурого  кольору.
У  самки  немає  яйцекладу.
 Живучість  цієї  комахи  вражає.  Її  одного  разу  розрізали  надвоє  засту¬
пом,  але  через  деякий  час  здивований  працівник  побачив,  що  передня
частина  спокійнісінько  пожирає  задню  відрізану  частину.
 Капустянки  дуже  полохливі  та  при  щонайменшому  шереху  ховають¬
ся;  крила  у  них  розвинені  слабо,  хоча  є  тропічні  види,  які  добре  літають.
Спаровування  відбувається  в  червні  або  липні.  Після  цього  самка  риє  собі
підходяще  гніздо,  що  складається  з  декількох  звивистих  ходів,  які  ведуть  у
простору  камеру,  на  глибині  близько  10  см  під  землею.  Стіни  цього  при¬
міщення  ретельно  вигладжуються  і  змочуються  слиною,  від  чого  стають
дуже  твердими.
 Таке  гніздо  звичайно  влаштовується  на  відкритому  місці,  де  сонце
добре  припікає.  Сюди  самка  кладе  від  200  до  300  яєць  і  потім  якийсь  час
сидить  біля  гнізда  насторожі.  В  середині  липня  або  на  початку  серпня
з’являються  личинки,  які  починають  ритися  в  землі,  хоча  тримаються
 Капустянка  звичайна  належить  до
родини  Цвіркуни.  Увечері  та  вно¬
чі  можна  чути  її  гучне  безперервне
цвірчання,  яке  вона  видає  тертям
двох  жилок  біля  основи  надкриль.  Ці¬
каво,  що  ця  важка  комаха  добре  лі¬
тає  і  плаває.
 Капустянка  звичайна
 (Gryllotalpa  gryllotalpa)
 Живе  ця  комаха  в  пухкій  або  піща¬
ній  землі,  переважно  в  сухих  міс¬
цях,  зазавичай  поодинці.  Живиться
переважно  червами  і  різними  дріб¬
ними  тваринами,  причому  не  ща¬
дить  і  власних  личинок;  проте  ка¬
пустянки  вживають  і  рослинну  їжу.

■  260
 ■  КАПУЦИН  ЗВИЧАЙНИЙ
 Капуцини  —  рід  мавп  родини  Чіп¬
кохвості.  Довжина  тіла  30—38  см,
хвоста  38—50  см,  хвіст  погано  при¬
стосований  до  хапання.  Кінцівки  ма¬
ють  однакову  довжину.  Ікла  великі.
Мордочка  гола.  У  деяких  мавп  волос¬
ся  на  маківці  зібране  в  чубик,  подібно
до  каптура  у  ченців-капуцинів.  Во¬
лосяний  покрив  у  більшості  густий
і  м'який;  колір  сірий  і  коричневий.
У  білолобих  капуцинів,  яких  часто
тримають  у  неволі,  колір  мордочки
світлий.  Мозок  добре  розвинений.
 Зона  поширення  капуцина  тягнеть¬
ся  за  Південний  тропік  і  за  Анди.
Він  поширений  скрізь  від  Багії  до
Колумбії  й  віддає  перевагу  тим  лі¬
сам,  у  яких  ґрунт  не  заріс  низьким
чагарником.  Незрівнянно  більшу
частину  свого  життя  капуцин  про¬
водить  на  деревах;  він  залишає  їх
тільки  тоді,  коли  хоче  пити  чи  від¬
відати  маїсове  поле.  Удень  він  пе¬
реходить  із  дерева  на  дерево,  від¬
шукуючи  поживу,  уночі  відпочиває
між  сплутаним  гіллям  дерева.
 Довжина  тіла  капуцинів  —  30—38  см,
хвоста  —  38—50  см,  вага  —  2—4  кг.
 Каракал  поширений  у  Середній  Азії,
на  Близькому  Сході  й  майже  у  всій
Африці.  Живиться  зайцями,  гризуна¬
ми  та  птахами,  останніх  у  стрибку
часто  хапає  на  льоту.  В  Азії  карака-
ли  стали  вкрай  рідкісними  тварина¬
ми  й  потребують  всебічної  охорони.
 разом  і  живляться  рослинною  їжею.  До  кінця  осені  вони  линяють  утретє  і
досягають  розмірів  36  мм  завдовжки,  після  чого  залягають  на  зимівлю.
 КАПУЦИН  ЗВИЧАЙНИЙ,  або  білоплечий,  білогрудий  (Сеbus  сарисіп-
us),  —  найвідоміший  представник  роду.  Його  ще  називають  «кайї».  «Кайї»
на  мові  гуаранів  означає  «мешканець  лісу».  Слово  це  було  по-різному
перекручене  європейцями,  і  наразі  воно  менш  уживане,  ніж  назва  «ка¬
пуцин»,  яка,  втім,  незвичайно  вдала.  Ця  мавпа  відома  нам  уже  років  із
двісті  і,  мабуть,  траплялася  живою  на  очі  Ліннею,  оскільки,  описуючи  її
спосіб  життя,  він  говорить  таке:  «Ходить,  спираючись  на  зчленування,  які
з’єднують  кисть  із  рештою  кінцівки,  не  стрибає;  сумна  і  постійно  видає
тужливі  звуки,  лякає  ворогів  жахливим  криком;  часте  цівкає  так  само,
як  цикада,  а  розлючена  гавкає,  як  собачка;  загинає  хвіст  гвинтоподібно,
часто  обвиває  його  навколо  шиї,  пахне  мускусом».  Капуцина  треба  за¬
рахувати  до  більших  видів  цієї  групи,  оскільки  довжина  його  тіла  досягає
45  см,  а  довжина  хвоста  —  35  см.  Відмітною  ознакою  цієї  мавпи  є  голий
уже  з  ранньої  юності,  зморшкуватий  або  вкритий  складками  лоб  світлого
м’ясного  кольору.  Панівний  колір  більш  чи  менш  темно-бурий;  вкриті
рідким  волоссям  скроні,  бакенбарди,  горло,  груди  і  черево,  а  також  плечі
мають  світло-бурий  колір.  Батьківщина  цієї  мавпи  —  південна  частина
Бразилії.
 Зазвичай  капуцини  трапляються  невеликими  сім’ями  з  5—10  мавп,  із
яких  більша  частина  —  самки.  Зрідка  трапляються  і  самотні  старі  самці.
Тварину  цю  важко  спостерігати,  оскільки  вона  дуже  полохлива.
 Капуцина  часто  ловлять  і  приручають.  Старі  тварини  не  звикають  до
неволі:  вони  стають  сумні,  не  приймають  їжу,  не  робляться  ручними  і  за¬
звичай  помирають  через  декілька  тижнів;  навпаки,  молода  мавпа  скоро
забуває  свободу,  прив’язується  до  людини  і,  подібно  до  багатьох  інших
представників  ряду,  дуже  скоро  звикає  їсти  і  пити  те  саме,  що  і  людина.
Капуцин,  як  і  інші  види  того  ж  роду,  вирізняється  тихою  вдачею,  яка,
мабуть,  погано  гармонує  з  його  спритністю.  Лягаючи  спати,  він  згорта¬
ється  клубком  і  затуляє  обличчя  руками  і  хвостом.  Спить  він  зазвичай
уночі,  а  при  великій  спеці  й  опівдні;  протягом  решти  дня  він  перебуває  в
постійному  русі.
 З  органів  чуття  цієї  тварини  найкраще  розвинений  дотик.  Капуцин
короткозорий,  а  вночі  і  зовсім  не  бачить;  чує  він  погано,  тому  до  нього
легко  підкрастися.  Ще  слабше  розвинений  у  нього,  очевидно,  нюх.  Дотик
замінює  йому  певною  мірою  інші  слабко  розвинені  відчуття.  Він  виявив¬
ся  особливо  розвиненим  на  руках,  меншою  мірою  на  ногах  і  зовсім  не
помітний  у  хвості.  Звуки,  які  видає  капуцин,  змінюються  відповідно  до
його  настрою.  Частіше  за  все  доводиться  чути  тон,  схожий  на  звук  флей¬
ти,  —  цей  звук  він  видає,  мабуть,  від  нудьги.  Якщо  ж  капуцин  вимагає
чогось,  то  він  стогне.  Коли  він  плаче,  очі  його  наповнюються  сльозами,
які,  проте,  ніколи  не  течуть  по  щоках.
 Ця  мавпа  відрізняє  чоловіків  від  жінок;  самці  люблять  більше  жінок  і
дівчат,  самки  —  чоловіків  і  хлопчиків.
 У  неволі  капуцини  нерідко  злучаються  і  народжують  дитинчат.  У  не¬
волі  мавпа  схильна  до  багатьох  хвороб,  особливо  до  нежиті  й  кашлю,  і,
подібно  до  своїх  родичів  зі  Старого  Світу,  досить  часто  хворіє  на  сухоти.
 КАРАКАЛ,  або  рись  степова  (Felis  caracal),  —  чудова  тварина,  довжина
тіла  якої  дорівнює  65—75  см,  довжина  хвоста  25  см,  висота  плечей  40—
45  см.  Від  інших  рисей  каракал  відрізняється  тонким  тілом,  високими
ногами,  довгими,  вузькими,  загостреними  вухами,  які,  як  у  всіх  північних
представників  роду,  мають  великі  китиці,  і  щільно  прилеглою  шерстю.
Статура  у  нього  худорлявіша  і  тонша,  ніж  у  його  північних  родичів,  ноги
вищі,  що  дозволяє  йому  особливо  швидко  бігати,  вуха  відносно  вели¬
кі  і  пристосовані  до  того,  щоб  прислухатися  на  далеких  відстанях.  Ко¬
лір  його  шерсті  —  колір  пустелі,  темно-  або  світло-сірувато-жовтий,  без
плям;  лише  на  горлі  і  на  череві  колір  наближається  до  білого  й  уриваєть¬
ся  великою  чорною  плямою  на  верхній  губі,  а  також  чорними  смугами,
які  тягнуться  від  краю  носа  до  очей.  Гармонія  забарвлення  з  навколиш¬
нім  середовищем  виявляється  у  нього  так  само  виразно,  як  у  всіх  інших

КАРАКАТИЦЯ  ■
 261  ■
 кішок.  Каракал  має  на  шкурці  плями,  лише  пізніше  він  їх  позбувається
повністю.
 Зона  поширення  каракала  велика.  Він  населяє  всю  Африку,  а  також
південні  країни  Азії.  Як  запевняли  мене  жителі  Південної  Нубії,  ця  «кішка
пустелі»  живе  поодинці  і  задовольняється  полюванням  на  дрібних  ссавців
і  птахів,  але  підстерігає  також,  подібно  до  індійського  каракала,  і  дрібних
антилоп,  яким  без  особливих  зусиль  перекушує  шийні  артерії.
 Деякі  індійські  князі  тримали  каракалів  у  досить  великій  кількості  для
мисливських  цілей,  оскільки  вони  з  багатьох  поглядів  вважаються  більш
придатними  для  цього,  ніж  гепарди.
 На  мисі  Доброї  Надії  ще  у  XVIII  сторіччі  високо  цінували  шкуру  ка¬
ракала,  оскільки  приписували  їй  цілющі  властивості  проти  ломоти  в  кін¬
цівках  і  подагри.  Такі  шкури  за  високу  ціну  продавалися  і  в  Європі.
 КАРАКАТИЦЯ,  або  сепія  (Sepia).  Тіло  її  округле,  злегка  видовжене  і
трохи  сплюснуте;  щупальця  порівняно  короткі,  але  хапальні  —  довгі;  спин¬
на  пластинка  на  передньому  краї  загострена,  а  на  задньому  розширяється
і  має  вирізку.  У  пластинці  можна  розрізнити  три  шари:  зовнішній  —  вап¬
няний,  дуже  тонкий,  укритий  дрібними  горбиками,  середній  —  роговий,
а  третій  складається  з  вапняних  пластинок.  Коли  тварина  перебуває  у
спокійному  стані,  то  колір  її  рожево-жовтий,  переливається  майже  всіма
барвами  веселки;  на  голові  забарвлення  дещо  яскравіше,  руки  зеленува¬
того  кольору.  При  подразненні  на  тілі  з’являється  безліч  горбиків  і  боро¬
давок,  забарвлення  швидко  змінюється,  очі  яскраво  виблискують.  У  ви¬
йнятої  з  води  каракатиці  на  спині  з’являються  смужки,  шкіра  жовтіє,  але
поступово  всі  фарби  бліднуть.  Довжина  звичайної  каракатиці  (Sepia  offi¬
cinalis)  близько  15  см;  їх  ловлять  у  прибережній  смузі  великими  неводами.
З  них  видобувають  відому  фарбу  сепію.  Цікаво  спостерігати  збудження,
яке  виявляє  каракатиця  при  щонайменшому  дотику  до  неї:  присоски  її
починають  дуже  рухатися,  вона  скрипить  зубами  і  з  силою  викидає  воду
з  воронки.  Живиться  каракатиця  різними  тваринами,  переважно  рибами.
Для  схоплювання  здобичі  їй  служать  хапальні  щупальця.
 КАРАПУЗИ  (Histeridae)  частково  схожі  за  способом  життя  на  гроба-
риків  і  мертвоїдів.  Тіло  в  них  укорочене,  майже  плоске,  з  твердим  пан¬
циром;  ноги  втяжні,  тому  можуть  зовсім  ховатися  у  западинках  нижньої
сторони  тіла.  Хода  їхня  повільна,  незграбна,  у  разі  будь-якої  небезпеки
карапуз  умить  прикидається  мертвим.
 КАРАСІ  (Carassius)  не  мають  вусів;  глоткових  зубів  тільки  чотири;
рило  дуже  тупе,  рот  вузький;  звичайна  довжина  карася  від  15—20  см,  але,
як  виняток,  трапляються  екземпляри  25  см  завдовжки,  11  завширшки
і  вагою  понад  1  кг.  Найбільш  поширений  карась  звичайний  (Carassius
carassius);  дуже  близький  до  нього  срібний  карась  (Carassius  groelio).  Що
ж  до  карася-межняка  (Cyprinus  kollari),  то,  як  виявилося,  він  являє  со¬
бою  помісь  коропа  зі  звичайним  карасем.  Карасі  поширені  майже  у  всій
Європі,  а  також  у  північній  частині  Азії;  вони  живуть  у  річкових  затоках,
ставках  і  озерах;  люблять  стоячу  воду  з  болотистими  берегами  і  взагалі
віддають  перевагу  каламутній  воді;  тримаються  зазвичай  на  мулистому
дні,  де  відшукують  собі  поживу,  яка  складається  з  рослинних  і  тваринних
речовин,  черв’яків  і  личинок,  що  розкладаються.  Узимку  карась  впадає
у  заціпенілий  стан  і  може  навіть  замерзати  в  льоду.  Карасі  розводяться  у
найкаламутніших,  брудних  ставках,  які  не  придатні  для  розведення  інших
риб.  Дуже  часто  їх  також  розводять  разом  із  фореллю,  для  якої  вони  є
поживою.  Красиве  забарвлення  тіла  прославило  один  із  видів  карасів,
який  називається  золотою  рибкою  (Carassius  auratus),  завдовжки  25—30,
навіть  40  см  (початкова  форма  золотої  рибки  —  срібний  карась).  Риба  ця
доволі  звичайна  у  водах  Японії  та  Китаю,  має  яскраво-червоний  колір  із
сильним  золотистим  вилиском.
 КАРДИНАЛ  ЧЕРВОНИЙ  (Cardinalis  cardinalis),  належить  до  родини
В’юркові,  досягає  20  см  завдовжки;  розмах  крил  26,  довжина  крила  7,
хвоста  8  см.  Панівний  колір  оперення  яскраво-яскраво-червоний;  верхня
 Каракатиці  —  головоногі  молюски  із
родини  Sepiidae  із  внутрішньою,  по¬
діленою  на  камери  черепашкою,  що
дістала  назву  «кістка  каракатиці».
У  камері  міститься  газ,  що  надає
молюскові  плавучості.  Каракати¬
ця  легко  пливе  за  допомогою  бокових
плавців.  Рятуючись  від  ворога,  вики¬
дає  з  тіла  потужний  струмінь  води.
Шкіра  швидко  змінює  забарвлення  і
малюнок,  особливо  в  період  спарову¬
вання.  За  допомогою  8  «рук»  і  2  щу¬
палець  каракатиця  захоплює  пожи¬
ву,  переважно  ракоподібних.  Свою
здобич  відшукує,  спрямовуючи  в  пісок
тонкий  струмінь  води.  Сифон,  що
використовується  для  проштовху¬
вання  води,  розташований  унизу  біля
основи  голови.  Каракатиці  полюють
уночі  в  неглибоких  водах,  а  вдень  за¬
риваються  в  пісок.
 Карась  —  риба  з  сильним  високим  ті¬
лом,  належить  до  родини  Коропові,
але,  на  відміну  від  коропа,  не  має  вусів
біля  рота.  Один  із  видів  —  звичайний,
або  золотий,  карась  (Carassius  cara¬
ssius),  спина  у  нього  темно-зеленого
кольору  з  оливковим  вилиском.  Дуже
поширений  в  озерах  Європи  й  Сибі¬
ру,  живе  в  заплавах  повільних  річок,  у
дуже  зарослих  водоймах,  добре  почу¬
вається  в  разі  нестачі  кисню,  здат¬
ний  зносити  сильний  холод.  Живиться
рослинами  й  личинками  комах,  нерес¬
титься  з  травня  до  червня,  метаючи
липку  ікру  на  водяні  рослини.

262
 КАРДИНАЛ  ЧЕРВОНОГРУДИЙ
 Кардинали  —  птахи  родів  Рагоагіа,
Cardinalis  і  Pyrrhuloxia,  що  належать
до  родини  Кардиналові  (Cardinilid-
ае)  (в  інших  джерелах  —  підродина
В  'юркові).  Найвідоміший  червоний
(віргінський)  кардинал  (С.  cardinalis),
що  мешкає  в  Північній  і  Центральній
Америці.  Його  довжина  становить
близько  20  см;  забарвлення  самця
яскраво-червоне,  з  червоним  чубиком
і  чорною  облямівкою  навколо  дзьоба,
а  самка  оливково-зелена  з  червони¬
ми  хвостом  і  чубом.  Гніздяться  кар¬
динали  в  густих  чагарниках;  гнізда
нечепурні,  чашоподібні,  споруджені  з
трави  й  прутиків.
 Зона  поширення  червоногрудого
кардинала  охоплює  східну  части¬
ну  Сполучених  Штатів  на  північ¬
ний  захід  до  Саскачевана,  на  захід
до  Небраски,  а  зона  перельотів  —
також  Середню  Америку  до  Нової
Гренади.
 Каретта  —  хижа  тварина  і  живить¬
ся  переважно  рибою,  молюсками,
раками  й  .зовсім  гребує  рослинною
їжею.
 Каурі  —  черевоногі  молюски,  часто  з
яскраво  забарвленими  черепашками
дуже  красивої  форми.  Зовні  черепашка
гладенька,  суцільна,  усередині  ж  видно
її  спіральну  закрутку,  як  у  близьких  до
каурі  равликів.  Отвір  черепашки  (ві¬
чко)  має  зубці,  з  цього  отвору  шкір¬
ні  покриви  тіла  виходять  у  вигляді
складки  зовні,  на  поверхню  черепашки,
закриваючи  більшу  її  частину.
 частина  спини,  плечі  і  надхвістя  більш  тьмяні.  Очі  червоно-бурі,  дзьоб
червоний,  нижня  половинка  дзьоба  при  основі  чорна,  ноги  бурі.  У  самки
передня  частина  голови  і  верхній  бік  рудувато-бурі,  нижні  частини  жов¬
то-бурі.
 Зона  поширення  цього  птаха  охоплює  південні  Сполучені  Штати,
Мексику  і  Каліфорнію.
 У  теплі  зими  червоний  кардинал  залишається  з  року  в  рік  на  одному  і
тому  ж  місці,  при  суворішій  погоді  він  перекочовує.  Завдяки  своєму  пре¬
красному  оперенню  він  уже  здалека  впадає  в  очі  і  справді  є  прикрасою
лісу.  Протягом  літа  кардинали  живуть  парами,  восени  і  взимку  —  ма¬
ленькими  зграйками.  У  сильну  холоднечу  він,  якщо  залишається  в  країні,
нерідко  з’являється  у  дворі  селянина  і  збирає  насіння  перед  коморами
разом  із  горобцями,  голубами,  подорожниками,  лапландськими  подорож¬
никами  та  іншими  птахами,  проникає  у  відкриті  хліви  і  на  горища  або
шукає  поживу  на  огорожах  садів  і  полів.  Своїм  товстим  дзьобом  він  уміє
майстерно  подрібнювати  тверді  зерна  маїсу,  лущити  овес  і  роздроблювати
пшеницю;  у  сусідньому  стозі  сіна  або  на  дереві  з  густими  гілками  він  зна¬
ходить  зручний  нічліг,  і  таким  чином  він  досить  легко  витримує  зиму.
 КАРДИНАЛ  ЧЕРВОНОГРУДИЙ  (Pheuclicus  ludovicianus)  належить  до
родини  В’юркові.  Довжина  його  досягає  18  см,  розмах  крил  28,  довжина
крила  9,  довжина  хвоста  7  см.  Верхній  бік  тіла,  крила,  хвіст,  підборіддя  і
верхня  частина  горла  чорні;  решта  нижньої  частини,  за  винятком  широ¬
кого  яскраво-червоного  щитка  на  волі,  який  витягується  кутом  до  середи¬
ни  грудей,  біла;  черево  і  боки  стегон  розмальовані  окремими  чорними
рисками;  великі  махові  пера  на  половині,  найближчій  до  основи,  на  обох
пластинках  опахала,  малі  махові  пера,  їх  покривні  пера  та  найбільші  верх¬
ні  покривні  пера  крила  —  на  кінці  білого  кольору;  плечі  і  нижні  покривні
пера  крила  яскраво-червоні;  зовнішні  хвостові  пера  на  внутрішній  поло¬
вині,  найближчій  до  кінця,  біле.  Очі  горіхово-бурі,  дзьоб  блідо-жовтий,
ноги  сірувато-бурі.
 Кладка  складається  з  4—5  яєць.  Пташенят  вигодовують  спочатку  ко¬
махами,  пізніше  різним  насінням,  набряклим  у  волі.  Тільки  на  третій  рік
вони  вбираються  в  оперення  дорослих.
 КАРЕТТА  (Caretla  caretta)  належить  до  родини  Морські  черепахи.  За
зовнішнім  виглядом  і  за  будовою  вона  схожа  на  зелену  черепаху,  але  має
більшу  голову  буро-червоного  кольору.  Довжина  панцира  каретти  стано¬
вить  від  0,7  до  2  м.  Вага  близько  135  кг  (рекорд  —  400  кг).  Каретта  мешкає
в  океанах  усього  світу,  за  способом  живлення  —  м’ясоїдна.
 КАСКАВЕЛЛА  (див.  Гремучник  страшний).
 КАТРАН,  або  акула  звичайна  колюча  (Squalus  acanthias),  за  довжиною
рідко  перевищує  1  м,  а  за  вагою  10  кг,  водиться  у  великій  кількості  біля
берегів  Британії  та  в  інших  європейських  морях.  їх  ловлять  іноді  цілими
масами  заради  печінки,  плавців  і  шкур.
 КАТТА  (див.  Лемур  котячий).
 КАУРІ  (Cyprea  moneta)  належать  до  черевоногих  молюсків.  Черепашка
дуже  красива,  блискуча  і  строкато  забарвлена,  тому  всюди  цінується  як
прикраса.  Дикуни  прикрашають  ними  себе  і  свої  житла,  у  них  ці  чере¬
пашки  використовуються  навіть  як  монети.  Довжина  1,5—3  см.  Найчасті¬
ше  зустрічається  біля  Мальдивських  островів.
 КАХАУ  (див.  Носач).
 КАЧКА  КАРОЛІНСЬКА  (Аіх  sponsa)  належить  до  родини  Качині.  Дуже
поширена  по  всій  Північній  Америці,  також  її  розводять  у  Західній  Євро¬
пі.  Характерною  відмінністю  є  чуб,  що  прикрашає  її  велику  голову,  і  роз¬
кішне,  щільне,  блискуче  оперення.  У  каролінської  качки  чуб  золотисто-
зелений,  плечові  пера,  великі  махові  та  рульові  —  зелено-пурпурово-сині,

КАЧКАР  ■
 263  ■
 задня  частина  спини  і  верхні  покривні  пера  хвоста  —  чорно-зелені,  середи¬
на  грудей  і  живіт  —  білі,  боки  —  жовті  з  красивим,  ніжним  візерунком.
 Із  красивою  фігурою  цієї  качки  цілком  поєднуються  її  граціозні  рухи:
вона  швидко  і  легко  ходить,  чудово  плаває,  з  легкістю  дикого  голуба  літає
між  гілками  дерев  і  у  разі  потреби  пірнає.  Голос  надзвичайно  м’який  і
милозвучний.
 У  березні  каролінські  качки  поєднуються  в  пари.  Зазвичай  житло  їм
заготовляє  великий  білодзьобий  дятел;  іноді  ж  вони  задовольняються  по¬
кинутим  гніздом  білки  або  навіть  розколиною  скелі.  Самка  з  надзвичай¬
ною  легкістю  протискується  через  тісний  вхідний  отвір  дупла  і  займається
влаштуванням  гнізда,  тоді  як  самець  вартує  зовні  та  сповіщає  її  про  не¬
безпеку.  Кладка  складається  з  7—12  маленьких  яєць.
 КАЧКАР,  або  баран  Марко  Поло  (Ovis  аттоп  polej),  дійсно  досягає  роз¬
мірів,  зазначених  Бернсом.  Загальна  довжина  дорослого  барана,  за  Століч-
ке,  дорівнює  1,97  м,  за  Сєверцовим,  навіть  без  хвоста  2,04  м;  довжина  голо¬
ви  35  см  і  довжина  хвоста  11  см;  висота  у  плечах  1,2  м,  маса  його  близько
230  кг.  Кремезний  тулуб  тримають  міцні,  але  тонкі  й  тому  красиві  ноги;
голову  тварина  тримає  завжди  високо,  морда  виразна,  хоча  з  дещо  кирпа¬
тим  носом  і  з  обвислими  губами.  Очі  помірно  великі,  але  живі,  з  карими
зіницями;  вуха  порівняно  малі,  вузькі  й  помітно  загострені;  слізні  ямки
досить  великі  й  глибокі.  Роги  старого  барана  майже  тригранні,  на  всій  по¬
верхні  більш  чи  менш  бороздисті,  стикаються  один  з  одним  біля  основи.
Роги  поступово  широкою  дугою  спрямовуються  вперед,  потім  назад,  опи¬
сують  повне  коло,  потім  їх  сплюснуті  кінці  знову  обернуті  назад  і  назовні.
 Трапляється  на  плоскогір’ях  Внутрішньої  Азії.
 Уранці  качкари  пасуться  на  схилах  гір  або  в  долинах,  але,  коли  сонце
підбивається  високо,  вони  укладаються  на  відпочинок.  Для  цього  виби¬
рають  похилі,  захищені  від  вітру  схили,  що  мають  відкритий  у  всіх  на¬
прямках  горизонт;  спершу  зривши  ґрунт,  вони  лягають  на  землю.  Під  час
відпочинку  всього  стада  барани  зазвичай  розташовуються  дещо  осторонь,
щоб  ніщо  не  перешкоджало  їм  спостерігати;  якщо  ж  стадо  складається
виключно  з  баранів,  із  трьох  або  чотирьох,  то  вони  розташовуються  один
біля  одного,  але  так,  що  голови  їх  обернуті  в  різні  боки.  Вони  ніколи  не
забувають  про  такі  запобіжні  засоби.
 Каурі  (Cyprea  moneta)
 Каролінська  качка  мешкає  в  Північній
Америці  на  території  від  Мексики  до
Південної  Канади.  Гніздиться  в  дуплах
на  берегах  річок  і  озер.  Селезень  ка-
ролінськоїкачки  примітний  різко  конт¬
растним  забарвленням  і  формою  пер.
 Пржевальський  узимку  зустрічав
стада,  що  налічували  від  5  до  15  го¬
лів,  у  виняткових  випадках  —  і  по
25—30  особин.  У  кожному  стаді  є
два  чи  три  барани,  з  яких  один  бере
на  себе  керівництво  над  вівцями.
Вівці,  безумовно,  довіряють  пиль¬
ності  ватажка;  щойно  він  пускаєть¬
ся  бігти,  стадо  сліпо  кидається  за
ним.  Баран  зазвичай  іде  попереду  й
час  від  часу  зупиняється,  щоб  озир¬
нутися;  те  саме  робить  і  все  стадо,
яке  при  цьому  збивається  в  тісну
купу,  і  всі  пильно  дивляться  в  той
бік,  звідки  загрожує  небезпека.  Ча¬
сом  задля  більшої  обережності  ба¬
ран  забирається  на  найближчу  ске¬
лю  чи  пагорб.

Качкодзьоб  —  напівводяний  звір.  Вно¬
чі  він  полює,  відшукуючи  за  допомо¬
гою  свого  дивного  дзьоба  різних  без¬
хребетних  на  дні  водоймища,  а  вдень
відпочиває  у  своїй  теплій  сухій  норі.
 У  A  1/1  Д  IWlTl  U/\  •
 Від  орла  до  яструба  —  всі  хижаки,  які  швидко  літають,  переслідують
дорослих  качок.  Лисиці,  куниці,  ласки,  щури,  ворони  і  хижі  чайки  по¬
люють  на  молодих  каченят;  крім  того,  багато  виводків  гине  внаслідок  не¬
сподіваного  розливу  вод.  У  цивілізованих  країнах  кількість  качок  помітно
зменшується  щороку,  і  не  стільки  через  переслідування,  скільки  тому,  що
зручні  гніздів’я  і  місця  для  годування  дедалі  більше  осушуються.
 КАЧКОДЗЬОБ  (Ornithorhynchus  anatinus)  —  єдиний  відомий  представ¬
ник  другої  родини  із  ряду  Однопрохідні.  Ми  зобов’язані  Беннетові-стар-
шому  першим  гарним  описом  цієї  справді  чудової  істоти,  яка  тривалий
час  після  того,  як  було  її  відкрито,  дивувала  як  дослідників,  так  і  людей
невчених.  Зовнішній  вигляд  і  спосіб  життя  цієї  тварини  виявилися  на¬
стільки  дивними,  що  Беннет  поїхав  до  Австралії  з  єдиною  метою  —  по¬
бачити  її.  До  того  часу  до  Європи  доходили  про  неї  лише  непевні  відо¬
мості.  Знали  тільки,  що  качкодзьоб  живе  у  воді  і  є  предметом  ревного
полювання  тубільців.
 Качкодзьоб  дещо  більший  за  єхидну,  довжина  його  —  близько  60  см,
із  яких  близько  14  см  припадає  на  хвіст.  Самець  значно  більший  за  самку.
Приплюснуте  тіло  схоже  дещо  на  тіло  бобра  або  видри.  Кінцівки  дуже
короткі,  всі  лапи  п’ятипалі  і  забезпечені  плавальною  перетинкою.  На  пе¬
редніх  кінцівках,  яким  властива  найбільша  м’язова  сила  і  які  служать  як
для  плавання,  так  і  для  риття,  плавальна  перетинка  продовжується  дещо
далі  за  кігті;  вона  дуже  гнучка,  розтяжна  і  відсувається  назад,  коли  тва¬
рина  риє.  Усі  пальці  дуже  сильні,  тупі  та  чудово  пристосовані  для  риття.
Два  середніх  довші  за  решту.  Короткі  задні  кінцівки  вивернуті  назад  і
нагадують  задні  кінцівки  тюленя;  вони  діють  головним  чином  у  напрям¬
ку  назад  і  назовні.  Перший  палець  їх  дуже  короткий;  усі  кігті  заломлені
назад,  вони  довші  та  гостріші,  ніж  на  передніх  кінцівках,  але  плавальна
перетинка  сполучає  лише  основи  пальців.  У  самця  дещо  вище  за  пальці  є
обернута  всередину,  загострена  і  рухома  шпора,  яка  може  досить  помітно
повертатися.  Хвіст  плоский,  широкий  і  різко  всічений  на  кінці,  де  зна¬
ходиться  довге  волосся.  Голова  досить  плоска,  маленька  і  різко  відрізня¬
ється  своїм  широким  качиним  дзьобом  від  інших  ссавців.  Обидві  щелепи
витягнуті  та  суцільно  вкриті  роговою  шкірою,  яка  продовжується  назад  у
вигляді  своєрідної  облямівки.  Щелепи  мають  у  дорослої  тварини  лише  по

КАЧКОДЗЬОБ  ■
 265  ■
 чотири  рогових  зуби.  Передні  зуби  довгі,  вузькі  та  гострі,  тоді  як  задні,
кутні,  —  широкі  та  плоскі.  Замість  цих  рогових  зубів  молодий  качкодзьоб,
який  не  досяг  третини  або  половини  розмірів  дорослої  тварини,  має  вісім
справжніх  зубів,  що  схожі  на  плоскі,  неправильно  закруглені  блюдця  і
мають  на  краю  великі  та  дрібні  горбики.  Ці  лише  недавно  відкриті  справ¬
жні  зуби  нагадують  зуби  дрібних  ссавців  юрського  періоду.  Після  того,
як  вони  абсолютно  зітруться  і  випадуть,  їх  замінюють  вищеописані  утво¬
рення,  шо  складаються  з  ороговілої  слизової  оболонки  порожнини  рота.
Ніздрі  розташовані  на  верхній  частині  дзьоба  в  кінцевому  його  відділі,  а
маленькі  очі  —  високо  на  голові;  вушні  отвори,  які  можуть  закриватися,
розташовані  близько  від  зовнішнього  куточка  ока.  Складка,  що  тягнеться
у  вигляді  облямівки  над  передньою  частиною  голови  і  над  горлом,  за¬
хищає  хутро  під  час  відшукування  поживи  від  мулу  та  очі  від  землі  під
час  риття.  Язик  м’язистий,  але  утиканий  роговими  зубцями  і  товщає  до-
заду  у  вигляді  своєрідної  гулі,  яка  абсолютно  замикає  рот.  Таким  чином,
дзьоб  служить  чудовим  ситом,  яке  дозволяє  тварині  досліджувати  воду,
відділяти  їстівне  від  неїстівного  і  зберігати  їстівне  в  об’ємистих  защічних
мішках,  які  тягнуться  з  боків  голови,  щоб  потім,  не  кваплячись,  пере¬
жувати  їжу.
 Хутро  качкодзьоба  складається  з  густого,  грубого  волосся  ості  темно-
бурого  кольору  із  сріблясто-білим  відтінком;  під  ним  лежить  дуже  м’який
сіруватий  підшерсток,  схожий  на  підшерсток  тюленя  і  морського  бобра.
На  горлі,  грудях  і  нижньому  боці  тіла  хутро  набагато  тонше  і  шовковисті¬
ше.  Загальний  колір  ості  рудий  або  чорно-бурий,  на  нижньому  боці  бруд¬
ний,  сірувато-білий,  на  підборідді,  біля  основи  кінцівок,  на  задній  части¬
ні  черева  і  біля  відхідникового  отвору  часто  матовий,  каштаново-бурий;
вузьке  кільце  навколо  ока  біле  або  жовтувате.  Верхній  бік  забарвлений  то
світліше,  то  темніше.  Кінцівки  рудувато-бурі;  дзьоб  зверху  чорного  ко¬
льору,  знизу  жовтого  і  чорного.  Молоді  тварини  відрізняються  від  старих
красивим,  тонким,  сріблясто-білим  волоссям  на  нижньому  боці  хвоста  і
над  самими  лапами.  Хутро,  особливо  мокре,  видає  своєрідний  рибний  за¬
пах,  спричинений,  імовірно,  маслянистим  виділенням.
 Качкодзьобів  можна  побачити  в  річках  Австралії  повсякчас,  але  най¬
частіше  у  весняні  та  літні  місяці.
 Вони  сутінкові  тварини,  хоча  залишають  на  ненадовго  свої  притулки
 1  вдень,  вирушаючи  по  поживу.  Якщо  вода  дуже  чиста,  то  можна  стежи¬
ти  очима  за  рухами  качкодзьоба,  який  то  пірнає,  то  знову  з’являється
на  поверхні.  Качкодзьоб  рідко  залишається  на  поверхні  довше  за  1  або
 2  хвилини,  потім  пірнає  і  знову  з’являється  на  невеликій  відстані.  За
спостереженнями  Беннета  за  качкодзьобами,  яких  утримують  у  неволі,
ця  тварина  охоче  живе  біля  берега  над  самим  мулом  і  повзає  між  корін-
 Перш  ніж  відкласти  яйця,  самка
качкодзьоба  риє  нору  завдовжки  від
п  ’яти  до  двадцяти  метрів.  Риє  біля
води,  але  вхід  до  неї  робить  не  під,
як  часто,  а  над  водою.  Потім,  пра¬
цюючи  хвостом,  качкодзьобиха  спо¬
руджує  із  землі  та  глини  товсту
стінку,  якою,  ніби  бар  'єром,  відділяє
кімнату  з  гніздом  від  інших  примі¬
щень  нори.  Відгородившись  глиняною
стіною,  вона  відкладає  у  гнізді  двоє
тьмяно-білих  яєць.
 Качкодзьоб
 (Ornithorhynchus  anatinus)
 Качкодзьоб  —  ссавець  ряду  Однопро¬
хідні,  єдиний  вид  родини.  Довжина
тіла  до  45  см,  хвоста  до  15  см.  Голо¬
ва  закінчується  «качиним  дзьобом»,
який  є  мордою  у  формі  дзьоба  —  ор¬
ган  дотику  і  здобування  поживи.
Лапи  мають  перетинки.  Мешкає  на
берегах  водоймищ  у  Східній  Австра¬
лії  та  на  Тасманії.  Самка  відкладає
яйця  в  нору.

■  266
 ■  КАЧУРКОВІ
 Качуркові  —  родина  Океанічні  пта¬
хи  ряду  Буревісникоподібні.  Довжи¬
на  15—25  см.  Політ  тільки  актив¬
ний,  над  самою  водою.  Існує  близько
22  видів,  переважно  в  Південній  пів¬
кулі;  3  види  гніздяться  на  берегах  да¬
лекосхідних  морів.
 ням  і  листям  водяних  рослин,  які  служать  головним  місцеперебуванням
комах.  Поживу,  яку  качкодзьоб  при  цьому  збирає  (переважно  дрібних
водяних  комах  і  молюсків)  він  ховає  спочатку  в  защічні  мішки,  а  потім
з’їдає  на  спочинку.
 «Я  звелів,  —  говорить  Беннет,  —  розрити  одне  житло,  незважаючи  на
всі  відмови  ледачого  тубільця,  який  напевне  не  міг  зрозуміти,  наві¬
що  я  хочу  мати  качкодзьобів,  коли  маю  вдосталь  биків  і  овець.  Вхід
або  поріг  житла  були  широкі  порівняно  з  наступною  ділянкою  нори;
остання  ставала  дедалі  вужчою  у  міру  того,  як  ми  просувалися  далі
вперед,  поки  нарешті  хід  не  звузився  до  товщини  тварини.  Ми  про¬
стежили  його  на  відстані  3  м.  Раптом  із  землі  з’явилася  голова  качко¬
дзьоба,  ніби  його  щойно  розбудили  і  він  спустився  подивитися,  чого
нам  треба.  Проте,  мабуть,  він  зрозумів,  що  наша  галаслива  робота
не  хилиться  на  його  добро,  оскільки  він  поспішно  обернувся  назад.
 Але  коли  він  обернувся  задом,  його  схопили  за  задню  ногу  і  витяг-
ли  з  нори.  Він,  здавалося,  був  дуже  стривожений  і  здивований  цим;
принаймні  від  страху,  звичайно,  він  негайно  випустив  свої  з  дуже
неприємним  запахом  екскременти,  не  можна  сказати,  що  на  наше
задоволення.  Тварина  не  видавала  жодного  звуку  і  не  намагалася  за¬
хищатися,  але,  прагнучи  втекти,  трохи  подряпала  задніми  ногами  мою
руку.  Її  маленькі  світлі  очі  блищали;  вушні  отвори  то  розширялися,
то  звужувалися,  ніби  вона  хотіла  вловити  кожний  звук;  серце  її  дуже
билося  від  страху.  Через  декілька  хвилин  качкодзьоб,  мабуть,  підко¬
рився  своїй  долі,  хоча  час  від  часу  намагався  ще  втекти.  Я  не  зважився
схопити  його  за  шкуру;  хутро  таке  пухке,  що  здається,  ніби  твари¬
на  укладена  в  товстий  хутряний  мішок.  Ми  посадили  спійману  нами
дорослу  самку  в  бочку,  наповнену  травою,  річковим  мулом,  водою
тощо.  Вона  шкреблася  всюди,  прагнучи  втекти,  але  побачивши,  що
всі  зусилля  її  марні,  заспокоїлася,  згорнулася  і,  мабуть,  заснула.  Уночі
вона  була  дуже  неспокійна  і  знову  шкреблася  передніми  лапами,  ніби
бажаючи  вирити  собі  нору.  Вранці  я  побачив,  що  вона  міцно  спить;
при  цьому  вона  підібгала  під  себе  хвіст,  підігнула  голову  і  дзьоб  під
груди  та  згорнулася  клубком.  Коли  я  порушив  її  дрімоту,  вона  за¬
бурчала,  майже  як  щеня,  але  тихіше  і,  мабуть,  милозвучніше.  Цілий
день  вона  була  майже  спокійною,  уночі  ж  знову  намагалася  втекти  і
видавала  тривале  бурчання.  Усі  сусіди-європейці,  які  так  часто  бачили
цю  тварину  мертвою,  були  раді,  що  їм  нарешті  трапилася  нагода  спо¬
стерігати  її  живою;  я  гадаю,  що  це  взагалі  був  перший  випадок,  коли
європеєць  упіймав  живого  качкодзьоба  і  дослідив  його  житло».
 Качкодзьоб  кладе  декілька  яєць  із  м’якою  шкаралупою,  в  яких  зарод¬
ки,  за  відкриттям  Кальдуелля,  перебувають  на  тій  самій  стадії  розвитку,
як  у  курячому  яйці  після  36  годин  насиджування.  Насиджування  яєць
відбувається  в  гнізді.  Дитинчата,  що  виходять  із  яєць,  малі,  голі,  сліпі  та
безпорадні,  як  у  єхидни  і  сумчастих.  їхні  дзьоби  короткі.  В  описаному
вище  гнізді  Беннет-молодший  знайшов  дві  молоді  тварини,  яким  було,
ймовірно,  близько  одного  місяця.  Вони  лежали,  згорнувшись  клубком,  і
прикривали  хвостом  притиснутий  до  черева  або  спини  дзьоб,  а  передньою
ногою  —  хвіст.  Дитинчата  були  завдовжки  5  см,  круглі  та  добре  вгодовані,
сірого  кольору,  голі  та  блищали,  як  оксамит;  їхні  очі  були  ще  не  цілком
розплющені.  Маленькі  тварини  відпочивали  найохочіше  на  спині  і  клали
дзьоб  на  одну  з  передніх  кінцівок,  витягаючи  другу.  Якщо  їх  турбували,
то  вони  сичали  або  пищали.
 КАЧУРКОВІ,  родина  Hydrobatidae,  характеризуються  дуже  довгими
крилами,  середньої  довжини  хвостом  різної  форми,  маленьким,  слабким,
гачкуватим  дзьобом  і  маленькими,  тонкими  ногами,  три  передні  пальці
яких  з’єднані  перетинкою.  Оперення  їхнє  густе,  на  зразок  хутра,  темно-
бурого  забарвлення  з  білим  малюнком.  Сюди  належать  качурка  прямо-
хвоста  (Hydrobates  pelagicus)  із  прямо  обрізаним  хвостом  і  качурка  північ¬
на  вилохвоста  (Oceanodroma  leucorhoa)  із  вилоподібним  хвостом.  Обидва
види  живуть  у  всьому  Атлантичному  океані,  за  винятком  північних  його
частин,  і  в  деяких  місцях  Тихого  океану;  це  цілком  морські  птахи,  вони
проводять  на  суші  тільки  період  розмноження.  Усі  качурки  діяльні  пере-

■  268
 ■  КАШАЛОТ
 Кашалот  (Physeter  catodon)
 Довжиною  тіла  кашалот  поступа¬
ється  тільки  деяким  беззубим  ки¬
там;  за  окремими  спостереження¬
ми,  довжина  старих  самців  сягає
ЗО  м,  проте,  імовірно,  правильніше
визначити  цю  довжину  середнім
числом  як  20—23  м.  Діаметр  тулуба
сягає  9—12  м,  а  ширина  великого
пера  —  5  м.  Усі  ці  виміри  стосують¬
ся  самців,  оскільки  самки  завжди
набагато  менші  і  не  досягають  на¬
віть  половини  цієї  довжини.
 Довжина  самців  до  21  м,  самок  —  до
13  му  важать  до  70  т.
 По  поживу  кашалот  пірнає  на  глиби¬
ну  до  2  км.  Чисельність  цих  тварин
скорочується.  Промисел  припинено.
 величезною  масою  і  тим,  що  до  морди  вона  зовсім  не  звужується,  а  череп
примітний  своєю  несиметричністю.  На  голові  під  шаром  жиру,  декілька
сантиметрів  завтовшки,  знаходиться  шар  сухих  жил,  які  закривають  со¬
бою  порожнину,  розділену  навпіл  поперечною  перегородкою  з  багатьма
отворами.  Уся  ця  порожнина  наповнена  прозорою  маслянистою  ріди¬
ною,  спермацетом,  який,  до  того  ж,  знаходиться  у  довгій  трубці,  що  йде
від  голови  до  хвоста,  і  в  невеликих  мішечках,  розсіяних  у  м’ясі  та  жирі.
У  шиї  шість  зрощених  хребців.  Лопатка  досить  вузька,  плечова  кістка
коротка  і  товста  і  зрослася  із  ще  коротшим  передпліччям.
 М’ясо  кашалота  тверде,  крупноволокнисте  і  порізане  багатьма  тов¬
стими  і  міцними  сухожиллями.  Зверху  м’яса  лежить  шар  жиру  різної  тов¬
щини.  Шкіра  гола,  майже  зовсім  гладенька;  зверху  вона  темно-бурого,
іноді  майже  чорного  кольору,  а  живіт,  хвіст  і  нижня  щелепа  забарвлені
світліше;  у  дуже  старих  китів  світле  забарвлення  поширюється  і  на  голо¬
ву.  Язик  усім  нижнім  боком  зрісся  з  нижньою  щелепою,  шлунок  поділе¬
ний  на  чотири  частини,  кишки  в  15  разів  довші  за  тулуб,  дихальне  горло
розділене  на  три  головні  гілки.  Крім  того,  ще  примітна  будова  сечового
міхура,  який  наповнений  темною,  оліїстою,  оранжевого  кольору  рідиною.
У  цій  рідині  плавають  іноді  кулясті  тверді  грудки  до  8—30  см  у  діаметрі  і
до  6—10  кг  ваги;  імовірно,  це  наслідки  хвороби,  схожі  на  сечове  каміння
інших  тварин.  Грудки  ці  і  являють  собою  дорогоцінну  речовину  —  амбру
(воскоподібна  речовина,  що  утворюється  у  травному  тракті  кашалота.  Ви¬
користовують  у  парфумерії).
 Кашалот  водиться  майже  у  всіх  морях,  за  винятком  Льодовитого  океану
і  сусідніх  із  ним  морів.  Мабуть,  він  так  само  добре  почувається  в  помірному
і  холодному  поясі,  як  і  в  тропічних  морях,  під  пекучим  промінням  сонця.
Проте  у  великій  кількості  кашалот  водиться  тільки  в  теплих  морях,  а  в  хо¬
лодних  трапляються  лише  тварини,  які  окремо  мандрують  або  відстали  від
зграї.  На  думку  Пехуель-Леше,  справжньою  батьківщиною  кашалота  слід
вважати  моря  між  40°  північної  широти  і  таким  самим  градусом  південної
широти;  звідти  він,  ідуючи  теплими  течіями,  заходить  іноді  як  на  північ,
так  і  на  південь  до  50°,  а  іноді  й  далі.
 Навіть  спокійно  плаваючи,  кашалот  проходить  3—6  морських  миль
за  годину,  а  в  збудженому  стані  так  швидко  розсікає  хвилі,  що  залишає
за  собою  пінистий  слід,  наче  пароплав.  Його  можна  здалека  впізнати  за
його  рухами.  Трапляється  навіть,  що  він  із  великою  силою  викидається
над  поверхнею  води,  повторює  це  два,  три  рази  поспіль,  а  потім  надовго
йде  в  глибину.  Якщо  його  довго  переслідують  або  турбують,  то  він  також
стає  вертикально  у  воді,  виставляючи  голову,  щоб  озирнутися  довкола,
або  лягає  горизонтально  на  воду  і  перевертається  з  боку  на  бік.  Коли  він
виринає,  то  випускає  не  дуже  високий,  зазвичай  не  вищий  за  один  метр,
фонтан,  нахилений  уперед  і  дещо  наліво  і  з  щогли  корабля  помітний  на
відстані  від  3  до  5  морських  миль.  Якщо  кашалот  поспішає,  то  дихає  лише
протягом  2—4  секунд  і  при  цьому  гучно  пихкає;  якщо  ж  він  спокійний,

КВАГА  ■
 269  ■
 то  залишається  на  поверхні  води  удвічі  і  втричі  довше.  Кількість  подихів
залежить  від  розмірів  тварини,  але  кожен  подих,  якщо  його  не  турбують,
відбувається  щоразу  за  однакову  кількість  секунд  над  поверхнею  води,  і
проміжки  між  вдихами,  під  час  яких  він  залишається  в  глибині,  також
однакові.  Самки  і  дитинчата  обох  статей  залишаються  під  водою  наба¬
гато  менше,  ніж  старі  самці;  останні  видувають  свої  фонтани  протягом
10—15  хвилин,  повторюючи  це  40,  60  і  навіть  70  разів  поспіль;  після  того
вони  ніби  перекидаються,  виставляють  над  водою  свій  хвіст  і,  досягнув¬
ши  прямовисного  напряму,  глибоко  пірнають  у  воду,  де  залишаються  до
наступного  вдихання  20,  40,  а  іноді  і  50  хвилин.
 Із  зовнішніх  чуттів  дотик,  мабуть,  посідає  перше  місце:  у  шкірі  зна¬
ходиться  безліч  нервових  сосочків,  і  вона  здатна  сприймати  найнезна-
чніший  дотик.  Зір  не  дуже  поганий,  і  слух,  імовірно,  досить  розвинений,
оскільки  кашалот  чує  навіть  негучні  звуки.  Китолови  знають  це  дуже  до¬
бре  і  у  тиху  погоду  уникають  будь-якого  шуму,  якщо  хочуть  підстерегти
свою  здобич.  За  своїм  характером  кашалот  більше  схожий  на  дельфінів,
ніж  на  беззубих  китів,  але  уникає  близькості  людини  набагато  ретель¬
ніше,  ніж  товариський  дельфін.  Часто  спостерігали,  що  невелика  зграя
дельфінів  може  змусити  поспішно  втікати  величезне  стадо  кашалотів;  із
досвіду  також  відомо,  що  старі  самці  у  разі  наближення  корабля  прагнуть
якнайшвидше  врятуватися  втечею.  Траплялося,  що  ціле  стадо  так  силь¬
но  лякалося  наближення  ворога,  що,  ніби  збожеволівши,  залишалося  на
місці,  рухаючись  нерозумно  і  безладно,  і  таким  чином  давало  можливість
людям  убити  кількох  тварин.
 Матерів  із  сисунами  можна  побачити  в  будь-яку  пору  року.  Беннет
же,  який  докладніше  за  інших  розповідає  про  дитинчат,  стверджує,  що
сисуни  в  березні,  квітні,  жовтні  і  листопаді  не  зустрічаються;  це,  проте,
не  доводить,  що  у  зазначені  місяці  дитинчата  зовсім  не  народжуються.
Після  10-місячної  вагітності  самки  народжують  одне  і  рідко  двоє  дитин¬
чат.  Новонароджені  кашалоти  в  чотири  рази  менші  за  матір  і  одразу  після
появи  на  світ  починають  весело  плавати  біля  матері.  Для  годування  мати
лягає  на  бік,  і  дитинча  схоплює  сосок  не  кінчиком,  а  кутиком  рота.
 Полювати  на  кашалотів  почали  вже  зі  стародавніх  часів,  але  особливо
настійно  китолови  стали  переслідувати  їх  із  кінця  XVII  століття  за  при¬
кладом  американців.  Від  початку  XIX  століття  головним  місцем  ловлення
кашалотів  є  південна  частина  Тихого  океану,  і  цим  майже  виключно  за¬
ймаються  англійці  та  північноамериканці.
 Полювання  на  кашалота  пов’язане  з  більшими  небезпеками,  ніж  лов¬
лення  інших  китів.  Беззубі  кити  тільки  у  виняткових  випадках  намагають¬
ся  завдати  шкоди  своїм  переслідувачам,  тоді  як  кашалот  у  разі  нападу  на
нього  захищається,  хоробро  йде  на  супротивників  і  як  зброєю  користу¬
ється  не  тільки  своїм  хвостом,  але  навіть  своїми  страшними  зубами.  Крім
того,  китолови  знають  із  власного  досвіду,  що  кашалот,  захищаючись,
не  тільки  завдає  човнам  удару  своєю  головою  або  могутнім  хвостом,  а  й
хапає  їх  пащею  і  легко  розламує  зубами.
 Окрім  сала,  з  якого  виходить  дуже  гарна  ворвань,  кашалот  дає  ще
спермацет  і  амбру.  Спермацет,  який  виходить  із  порожнин  на  голові,  у
свіжому  стані  рідкий,  прозорий  і  майже  безбарвний,  але  на  холоді  за¬
стигає  і  набуває  тоді  білого  кольору.  Чим  більше  його  очищають,  тим
він  робиться  міцнішим  і  сухішим,  так  що  нарешті  набуває  вигляду  дріб¬
нозернистої  маси,  яка  складається  з  тонких  листочків,  що  мають  блиск
перламутру.  Його  використовують  для  деяких  мазей.  Ще  дорогоціннішим
продуктом  є  амбра.  Це  легка,  м’яка,  воскоподібна  маса,  забарвлена  в  різ¬
ний  колір.  На  дотик  вона  масна,  має  приємний  запах,  від  тепла  розм’як¬
шується,  в  киплячій  воді  перетворюється  на  оліїсту  рідину,  а  за  сильної
спеки  випаровується.  Її  найчастіше  використовують  для  благовонних  ку¬
рінь  або  домішують  до  ефірних  олій  і  мила.  Ще  давні  римляни  й  араби
високо  цінували  амбру  і  використовували  її,  а  у  греків  вона  була  відома  як
заспокійливий  медичний  засіб,  який  уживали  проти  судом.
 КВАГА  (Equus  quagga)  схожа  своїм  зовнішнім  виглядом  і  будовою  тіла
більше  на  коня,  ніж  на  осла.  Тулуб  її  стрункий,  голова  невелика  і  кра¬
сива;  вуха  короткі,  ноги  сильні.  Уздовж  усієї  шиї  здіймається  коротка  і
 Кашалоти,  подібно  до  дельфінів,
плавають  тісними  зграями;  кіль¬
кість  особин  цих  стад  буває  дуже
різною;  вони  завжди  тримаються
глибоких  місць.  Китолови  розпові¬
дають,  що  кожне  стадо  має  ватаж¬
ка,  старого  великого  самця,  який
веде  всю  юрбу  самок  і  молодих,  із
яких  складається  решта  стада,  і  за¬
хищає  їх  від  нападу  ворожих  тва¬
рин.  Старі  самці  з’являються  іноді
поодинці  або  збираються  в  невели¬
кі  товариства.  Велика  зграя  скла¬
дається  зазвичай  із  20—30  тварин;
але  в  певний  час  збираються  кілька
зграй  разом  і  тоді  подорожують  по
декілька  сотень  разом.
 Кашалот  живиться  різними  вида¬
ми  головоногих,  причому,  звичай¬
но,  ковтає  й  маленьких  риб,  які
опиняються  в  його  широкій  пащі,
але  спеціально  на  них  він  не  по¬
лює.  Оскільки  він  довше  за  інших
китів  може  залишатися  під  водою,
то  йому  легко  досліджувати  різно¬
манітні  печери  та  заглибини  мор¬
ського  дна,  недоступні  його  роди¬
чам;  тому  навряд  чи  коли-небудь
він  відчував  брак  поживи.
 Самка  кашалота  народжує  одне  ди¬
тинча;  тривалість  вагітності  точ¬
но  не  відома,  різні  автори  вказують
терміни  від  10  до  17  місяців.
 Квага  —  вимерлий  підвид  рівнин¬
ної  зебри  (Equus  burchelli;  за  інши¬
ми  джерелами,  окремий  вид  —  Equus
quagga),  який  колись  був  поширений
у  Південній  Африці.  Був  винищений
людиною;  остання  особина  помер¬
ла  1883  р.  у  зоопарку  Амстердама.
У  кваги  смугастість  була  значно
менше  виражена,  ніж  в  інших  рів¬
нинних  зебр.  А  задні  частини  тіла
мали  майже  однакове  забарвлення.

■  270
 ■  КВАКВА
 Самки  й  самці  дуже  схожі  одне
на  одного;  самка  дещо  менша  на
зріст,  і  хвіст  у  неї  коротший.  До¬
рослий  самець  завдовжки  сягає  2  м,
із  хвостом  —  2,6  м;  висота  його  біля
загривка  —  близько  1,3  м.
 Зебра  квага,  що  мешкала  в  Півден¬
ній  Африці,  була  нещадно  винищена
в  шістдесятих  роках  XIX  століття
мисливцями,  спокушеними  її  надзви¬
чайно  красивою  шкурою:  червонува¬
то-коричневою  з  білими  плямами  та
шоколадними  смугами  на  шиї.  Після
1870  року  квага  вже  ніде  не  зустрі¬
чалася  в  природі.
 Квакша  звичайна  європейська
 (Hyla  arborea)
 Навесні,  вийшовши  із  зимування,  сам¬
ка  відкладає  ікру  у  вигляді  невеликих
кулястих  грудочок.  Після  10  діб  роз¬
витку  зявляються  пуголовки.  Мета¬
морфоз  вони  проходять  через  3  місяці.
Статева  зрілість  настає  на  3—4  ро¬
ці  життя.
 прямостояча  грива.  Вкритий  від  самої  основи  волоссям  хвіст  довший,
ніж  у  інших  смугастих  коней,  але  коротший,  ніж  у  коня.  Шерстю  квага
схожа  на  коня;  шерсть  коротка  і  щільно  прилягає  до  тіла.  Головний  колір
шерсті  гнідий,  на  голові  темніший;  на  спині,  крижах  і  на  боках  —  світлі¬
ший;  живіт,  внутрішні  боки  стегон  і  волосся  —  чисто-білі.  По  голові,  шиї
і  плечах  тягнуться  біло-сірі  смуги,  що  впадають  у  рудий  колір;  на  лобі  і
скронях  вони  лежать  уздовж  і  дуже  часті,  а  на  щоках  йдуть  упоперек  і
досить  далеко  лежать  одна  від  одної;  між  очима  і  ротом  вони  утворюють
трикутник.  На  шиї  налічують  до  десяти  таких  смуг,  які  видно  і  в  гриві,  на
плечах  —  до  чотирьох  і  на  всьому  тулубі  ше  декілька  смуг.  Уздовж  усієї
спини  до  самого  хвоста  тягнеться  чорно-бура  смуга,  облямована  рудува¬
то-сірим  кольором.  Вуха  з  внутрішнього  боку  вкриті  білою  шерстю,  зовні
вони  жовтувато-білі,  облямовані  темно-коричневою  смужкою.
 Майже  всі  спостерігачі  одноголосно  стверджують,  що  серед  стад  кваг
майже  постійно  трапляються  антилопи  гну,  і  страуси,  і  навіть  буйволи.
За  спостереженням  Гарріса,  кваги  часто  об’єднуються  із  смугастим  гну,
а  звичайна  квага  —  із  звичайним  гну;  можна  сказати,  що  вищезазначені
тварини  одна  без  одної  не  живуть.
 КВАКВА,  чапля  нічна  {Nycticorax  nycticorax),  відрізняється  від  інших
чапель  стисненим  тілом,  коротким,  товстим,  загнутим  дзьобом,  сильними
ногами,  дуже  широкими  крилами  і  густим  оперенням.  Верхня  частина
спини  і  плечі  у  дорослих  птахів  зеленувато-чорні,  решта  верхніх  частин
тіла  попелясто-сіра,  нижній  бік  —  блідо-жовтий.  Кваква  широко  роз¬
селена  у  Європі  й  Азії,  а  на  зиму  перелітає  до  Африки;  частково  її  мож¬
на  зарахувати  і  до  птахів  Північної  Америки,  оскільки  вона  в  невеликій
кількості  трапляється  і  там.  Місцевості,  що  подобаються  нічній  чаплі,
повинні  мати  багато  дерев,  які  необхідні  їй  для  ночівлі,  відпочинку  і  по¬
будови  гнізда.
 За  винятком  періоду  розмноження,  кваква  проводить  цілий  день  уві
сні  і  починає  літати  та  полювати,  тільки  коли  стемніє.  Ходить  вона  ма¬
ленькими  кроками,  літає  швидко  та  безшумно  і  прекрасно  лазить.  Голос
її  —  хрипкий,  короткий  звук,  схожий  на  каркання  ворони.  Розмноження
нічних  чапель  відбувається  від  травня  до  червня.
 КВАКШІ,  родина  Hylidae,  відрізняється  від  інших  безхвостих  земно¬
водних  наявністю  зубів  на  верхній  щелепі;  у  них  на  пальцях  завжди  є
присмоктувальні  бородавки.  Живуть  квакші  завжди  на  деревах;  зона  їх
заселення  охоплює  Америку,  Австралію  і  північну  половину  Старого  Сві-

кволл  ■
 271  ■
 ту.  Вони  настільки  красиві  і  граціозні,  що  здобули  навіть  прихильність
людей,  тому  їх  у  деяких  країнах  тримають  як  свійських  тварин.
 Європейська  звичайна  квакша  (Hyla  arborea)  має  завдовжки  3,5—4  см.
Забарвлення  яскраво-зелене  зверху  і  ясно-жовте  знизу;  на  межі  обох  ко¬
льорів  навколо  всього  тіла  проходить  чорна  смужка  місцями  з  білою  об¬
лямівкою.  Тварина  ця  дуже  спритна,  однаково  добре  рухається  як  у  воді,
так  і  на  землі,  з  легкістю  піднімається  на  дерева,  де  зазвичай  і  перебуває;
причаївшись  у  густому  листі,  вона  гострозоро  виглядає  собі  здобич:  усіля¬
ких  комах,  черв’яків  та  інших  дрібних  тварин.  Намітивши  подібну  жерт¬
ву,  квакша  швидко  кидається  на  неї,  схоплює  і,  вмить  проковтнувши,
виглядає  вже  собі  нову  жертву.  Знаряддям  для  ловіння  у  неї  є  не  тільки
висувний  язик,  а  й  передні  лапи,  якими  вона  користується  як  руками:
вправно  схоплює  і  підносить  до  рота.
 Сумчаста  квакша  звичайна  (Gastrotheca  marsupiata)  —  одна  з  найкраси¬
віших  квакш  тропічної  Америки.  Основний  колір  її  голубуватий,  на  спині
і  на  голові  дещо  насиченіший;  по  всьому  тілу  йдуть  поздовжні  темно-зе-
лені  смужки  зі  світлими  плямочками  й  облямівками.  Ця  квакша  вельми
цікава  своєю  схожістю  з  сумчастими  ссавцями.  У  самки  на  спині  є  глибо¬
ка  ямка,  прикрита  складками  шкіри,  в  неї  помішуються  запліднені  яйця,
де  вони  і  розвиваються.  У  міру  зростання  зародків  збільшується  і  сумка,  і
коли  пуголовки  розвиваються  настільки,  що  можуть  уже  плавати,  то  мати
випускає  їх  у  воду.
 КВОЛЛ  (див.  Куниця  крапчаста  сумчаста).
 КЕДРІВКА  (Nucifraga  caryocatactes)  належить  до  родини  Воронові.  На¬
селяє  Європу,  Північну  Азію  і  захід  Північної  Америки.  Оперення  густе  і
м’яке  переважно  з  темно-бурим  забарвленням.
 Місцеперебування  кедрівки  —  заповідні  хвойні  ліси  високих  гір  Се¬
редньої  Європи  і  всієї  північної  частини  Старого  Світу.  Птах  цей  здається
безпорадним  і  навіть  незграбним,  але  насправді  він  і  спритний  і  жвавий.
Зовнішні  чуття  його  добре  розвинені.  Щойно  горіхи  дозрівають,  кедрівки
об’єднуються  у  зграї,  щоб  летіти  до  ліщинника.  У  північних  лісах  улюбле¬
ним  деревом,  яке  принаджує  до  себе  цих  птахів,  є  кедр;  але*,  окрім  зви¬
чайних  і  кедрових  горіхів,  вони  живляться  жолудями,  горішками  буків,
ялиновим  і  сосновим  насінням,  ягодами  і  комахами.
 Гнізда  свої  вони  влаштовують  у  найбільш  прихованих  і  неприступних
куточках  густого  лісу;  у  квітні  або  березні  самка  кладе  3—4  довгасті  яйця
блідо-зеленого  кольору  і  наполегливо  віддає  весняні  місяці  насиджуван¬
ню,  а  самець  на  той  час  піклується  про  її  прожиття.
 КЕКЛИК  (Alectoris  какеїік)  належить  до  родини  Фазанові.  Верхня  час¬
тина  тіла  і  груди  голубувато-сірі,  нижня  частина  —  іржаво-жовта,  махові
пера  —  чорнувато-бурі.
 У  XVI  столітті  ця  куріпка  жила  на  скелястих  горах  біля  берега  Рейну,
нині  ж  вона  трапляється  тільки  в  Альпійських  горах.  Разом  з  іншими
представниками  цього  роду  куріпка  перевершує  решту  лісових  курячих
спритністю,  тямущістю,  хоробрістю,  забіякуватим  завзяттям;  крім  того,
її  неважко  приручити.  Голос  її  нагадує  кудкудакання  наших  свійських
курей.  Пожива  цих  куріпок  складається  з  різних  рослинних  речовин  і
всіляких  дрібних  тварин;  на  високих  горах  вони  їдять  бруньки,  листя,
ягоди  і  різне  насіння,  а  також  комах  і  черв’ячків;  у  долинах  —  живляться
верхівками  молодої  пшениці  та  інших  молодих  злаків.  Узимку  вони  їдять
ягоди  ялівцю  і  голки  хвойних  дерев.
 КЕНГУРОВІ,  родина  Macropodidae.  Родина  Кенгурові  включає  як  гі¬
гантів,  так  і  тварин  завбільшки  з  кролика,  але  всі  вони  мають  украй  див¬
ний  вигляд.  У  кенгуру  найбільш  розвинена  задня  частина  тіла  завдяки
надто  великим  заднім  кінцівкам.  На  противагу  їм  голова  і  груди  надзви¬
чайно  малі.  Пересуваються  вони  майже  виключно  за  допомогою  задньої
частини  тіла,  і  цим  пояснюється  її  розвиток.  Кенгуру  може  лише  дуже
незначною  мірою  користуватися  слабкими  передніми  ногами  під  час  хо¬
діння  і  схоплювання  поживи,  тим  часом  дуже  подовжені  задні  ноги  і  над-
 Квакші  (деревні  жаби;  Hylidae)  —  ро¬
дина  безхвостих  земноводних.  Ця  ро¬
дина  налічує  35  родів,  що  об'єднують
близько  580  видів,  поширених  у  всіх
частинах  світу,  але  найчисленніші
вони  у  тропічній  Америці  і  в  Австра¬
лії.  Багато  які  з  них  живуть  на  дере¬
вах.  Одні  відкладають  ікру  в  дощову
воду,  що  збирається  в  пазухах  лист¬
ків  (філомедузи),  інші  —  у  водойми.
 Цікавим  є  розмноження  сумчас¬
тої  квакші.  Самець  задніми  лапами
вкладає  ікру,  яку  відкладає  самка,  до
сумки  в  неї  на  спині.  Яйця  (до  200
штук)  розвиваються  в  сумці  протя¬
гом  1,5  місяця.  Вилуплених  пуголовків
самка  випускає  у  воду  (при  темпера¬
турі  20—26  °С).  Через  2  місяці  пуго¬
ловки  проходять  метаморфоз,  а  ще
через  12  тижнів  досягають  стате¬
вої  зрілості  самці.  Самки  дозрівають
пізніше,  через  17  тижнів  у  них  утво¬
рюється  складка  шкіри,  яка  приблиз¬
но  через  60  днів  перетворюється  на
сумку.
 Кеклик  поширений  від  Альп  на  півден¬
ний  схід  через  Італію,  Грецію  і  Серед¬
ню  Азію  до  самої  Індії.  Його  довжи¬
на  —  трохи  більше  ЗО  см;  забарвлений
він  доволі  строкато  —  у  жовтий,  чор¬
ний,  сірий  і  рудий  кольори.  Кеклик  —
мешканець  гір,  гніздо  він  влаштовує
безпосередньо  на  землі  й  знаходить
поживу  серед  каміння.  На  зиму  він
спускається  з  гір  на  ділянки,  що  ле¬
жать  нижче.

■  272
 ■  КЕНГУРОВІ
 Кенгуру  —  родина  ссавців  ряду  Сум¬
часті,  що  налічує  близько  47—50  ви¬
дів.  Пересуваються  стрибками.  За
розмірами  поділяються  на  три  гру¬
пи:  кенгурові  щури  (дрібні),  валлабі
(середні)  і  великі  кенгуру.  У  систе¬
матичному  плані  родина  розпада¬
ється  на  16  родів.  Довжина  тіла
25—160  см,  хвоста  15—105  см,  маса
тіла  1,4—90  кг.  Голова  відносно  не¬
велика,  з  укороченою  або  довгою  мор¬
дою.  Вуха  великі  або  вкорочені.  У  всіх
кенгуру,  за  винятком  деревних,  задні
кінцівки  значно  довші  та  сильніші  за
передні.  Передні  п  'я  ти  пал  і,  з  велики¬
ми  кігтями.
 Вагітність  у  кенгуру  триває  близь¬
ко  ЗО  днів.  На  соску  новонароджене
кенгуреня  висить  ще  декілька  тиж¬
нів  (у  деяких  видів  2  місяці).
 В  окремих  видів  кенгуру  новонаро¬
джені  дитинчата  важать  лише  5—
7  г,  що  у  тридцять  тисяч  разів  мен¬
ше,  ніж  мати.  У  кенгуру,  що  мають
зріст  1,5  м,  довжина  новонародже¬
ного  дитинчати  становить  близько
двох  сантиметрів.
 звичайно  розвинений  хвіст  дозволяють  йому  рухатися  стрибками.  Задні
ноги  і  хвіст  цих  тварин,  безумовно,  найособливіші  у  всьому  тваринному
світі.  Ноги  мають  товсте  стегно,  подовжену  гомілку,  непропорційно  по¬
довжене  плесно  і  товсті,  довгі  пальці,  з  яких  четвертий  має  великий  ко¬
питоподібний  ніготь.  На  задніх  кінцівках  лише  чотири  пальці,  оскільки
бракує  великого.
 Хвіст  відносно  товщий  і  довший,  ніж  у  інших  ссавців,  і  має  дуже  роз¬
винену  мускулатуру.  Порівняно  із  задніми  кінцівками  передні  розвинені
слабше.  Вони  мають  по  п’ять  пальців  із  круглими  й  однаково  розвине¬
ними  нігтями  і  служать  тваринам  як  руки.
 Батьківщина  кенгуру  —  Австралія  і  прилеглі  до  неї  острови;  широкі,
багаті  на  траву  рівнини  центральної  частини  континенту  є  їхнім  улюбле¬
ним  місцеперебуванням.  Одні  види  віддають  перевагу  територіям,  укри¬
тим  чагарником,  інші  —  трав’янистим  рівнинам  з  поодинокими  дерева¬
ми,  треті  селяться  в  горах.
 Більша  частина  видів  веде  денний  спосіб  життя;  але  серед  дрібних  тва¬
рин  є  нічні,  які  вдень  ховаються  в  невеликих  заглибленнях,  розколинах
скель,  куди  регулярно  повертаються  після  пасовиська.  В  більшості  країв
Австралії,  заселених  європейцями,  кенгуру  витіснені.  «Уже  тепер,  —  роз¬
повідав  якось  старий  бушмен,  —  на  відстані  ЗО  миль  навколо  Мельбурну
навряд  чи  можна  побачити  хоча  б  одного  кенгуру.  Тварини  винищені  там
безцільним  і  безладним  переслідуванням  із  боку  поселенців».
 їхні  улюблені  пасовища  —  багаті  на  траву  рівнини,  оточені  лісами,
порослими  чагарником,  або  розташовані  навкруги  лісів.  Улітку  вони  від¬
дають  перевагу  вологим  угіддям,  узимку  —  сухим.  Кожне  стадо  має  одне
пасовище  або  кілька,  з  добре  уторованими  стежинами  між  ними.  Кіль¬
кість  тварин  у  стаді  різна.  Я  часто  бачив  стада  по  100  кенгуру,  але  пере¬
важно  по  50.  Дрібні  види  зазвичай  об’єднуються  в  невеликі  групи;  я  їх
бачив  по  дванадцять  разом,  дуже  часто  і  поодинці.  Одне  стадо  ніколи
не  поділяється  і  не  змішується  з  іншими.  На  чолі  кожного  стоїть  старий
самець,  за  яким  решта  членів  іде  без  вагань,  точнісінько  так,  як  і  вівці
за  ватажком  —  бараном.  До  часу  спаровування  кожне  стадо  живе  мирно.
Але  кохання  збуджує,  і  самці  тоді  часто  починають  серйозні  битви  між
собою.  Після  спаровування  найстаріші  тварини  зазвичай  відділяються  від
стада  і  ведуть  самотнє  життя  у  густішому  лісі.
 Деякі  види  тримають  тіло  під  час  стрибка  горизонтально,  інші  під¬
носять  його;  вуха  в  цьому  разі  закинуті  назад,  на  загривок,  тоді  як  під  час
спокійного  бігу  вони  підняті.  Якщо  тварина  не  сполохана,  то  робить  лише
маленькі  стрибки,  найбільше  завдовжки  3  м;  але  коли  стривожена,  то  по¬
двоює  і  потроює  зусилля.  Різні  види  неоднаково  тримають  передні  ноги:
одні  відставляють  їх  від  тіла,  інші  більш  притискують  і  схрещують.  Стрибки
безпосередньо  йдуть  один  за  одним,  і  кожен  дорівнює  щонайменше  3  м,
а  у  більших  видів  нерідко  і  6—10  м  завдовжки  при  висоті  2—3  м.
 Великі  види  рідко  народжують  більш  як  одне  дитинча.  Незважаючи  на
значний  розмір  деяких  кенгуру,  вагітність  самок  триває  недовго.  У  веле¬
тенського  кенгуру,  наприклад,  лише  39  днів.  Після  закінчення  цього  часу
дитинча  народжується,  як  у  всіх  ссавців.  Коли  воно  прикріплюється  до
соска,  то  сосок  дуже  розбухає  і  великі  губи  дитинчати  щільно  обхоплюють
його.  Наскільки  відомо,  молодий  кенгуру  не  ссе,  а  молоко  без  жодного  зу¬
силля  з  його  боку  з  соска  просто  бризкає  йому  в  рот.  Майже  вісім  місяців
воно  проводить  і  живиться  виключно  в  сумці.  Проте  вже  тоді  час  від  часу
висовує  голову  з  неї,  але  самостійно  рухатися  не  в  змозі.
 їжа  кенгуру  рослинна;  вони  віддають  перевагу  траві  і  листю  дерев,
поїдають  коріння,  кору  і  бруньки,  плоди  різних  рослин.
 Усі  види  кенгуру  без  особливих  утруднень  звикають  до  неволі,  без  зу¬
силь  вигодовуються  сіном,  зеленим  кормом,  листям,  ріпою,  зернами,  хлі¬
бом  й  іншою  поживою,  не  вимагають  узимку  особливо  теплого  хліва  і  при
належному  догляді  досить  легко  розмножуються.  Хоча  вони  люблять  тепло
й  охоче  гріються  і  ніжаться  на  сонці,  їм  не  шкодить,  проте,  і  досить  сувора,
зимова  холоднеча  та  сніг,  якщо  тільки  вони  мають  сухе  і  захищене  від  вітру
місце,  куди  можуть  сховатися.  Завдяки  цій  невимогливості  і  нечутливості
до  впливу  погоди  кенгуру  наразі  є  звичайнісіньким  явищем  у  всіх  зоологіч¬
них  садах,  і  щороку  їх  вирощують  у  великій  кількості.

КЕНГУРУ  ВЕДМЕДЯЧИЙ  ■
 273  ■
 КЕНГУРУ  ВЕДМЕДЯЧИЙ  (Dendrolagus  ursinus)  із  Нової  Гвінеї  —  до¬
сить  велика  тварина,  завдовжки  1,25  м,  з  яких  трохи  більше  половини
припадає  на  хвіст;  тіло  у  нього  коротке  і  товсте,  голова  коротка.  Хутро
складається  з  жорсткого,  чорного,  біля  основи  бурого  волосся;  кінчики
вух,  морда  і  черево  —  бурі;  щоки  жовтуваті;  кільце  навколо  очей  темні¬
ше.  З  найбільшою  спритністю  тварина  підіймається  по  стовбурах  дерев,  з
упевненістю  білки  підіймається  і  опускається  по  них.  Ведмедячий  кенгуру
живиться  переважно  листям,  бруньками  і  пагонами  дерев,  імовірно,  їсть
також  і  плоди.
 КЕНГУРУ  ВЕЛЕТЕНСЬКИЙ,  або  східний  сірий  (Macropus  gigantheus),
належить  до  найбільших  видів  родини.  Дуже  старі  самці  в  сидячому  по¬
ложенні  мають  майже  такий  самий  зріст,  як  і  людина;  довжина  їх  сягає
до  3  м,  із  яких  близько  90  см  припадає  на  хвіст;  вага  коливається  між  100
і  150  кг.  Самка  в  середньому  на  третину  менша  за  самця.  Хутро  щільне,
густе,  гладке  і  м’яке,  схоже  трохи  на  овече;  колір  його  невизначено-бу-
рий,  змішаний  із  сірим.  Передні  кінцівки,  гомілки  і  плесна  білого  або  сі¬
рувато-білого  кольору,  пальці  задніх  ніг  темні.  Голова  того  ж  кольору,  що
і  спина,  з  темними  смугами  з  боків.  Зовнішній  бік  вух  у  західноавстралій-
ських  екземплярів  зазвичай  світліший  за  голову,  у  тварин  зі  сходу  цього
материка  —  переважно  темніший.  Хвіст  бурий,  до  кінця  стає  поступово
темнішим,  кінець  його  чорний.
 Кук  відкрив  цей  вид  кенгуру  1770  року  на  березі  Нового  Південного
Уельсу  і  назвав  його  бумером,  так  називають  тварину  і  тубільці.  Велетен¬
ський  кенгуру  живе  у  всій  Австралії  і  Тасманії.  Живе  на  порослих  травою
рівнинах  або  в  рідколіссях,  що  складаються  з  кущів,  які  часто  трапляють¬
ся  в  Австралії.  У  чагарники  він  відходить  переважно  влітку,  щоб  захищати
себе  від  гарячого  полуденного  сонця.  Наразі  через  безперервне  пересліду¬
вання  кенгуру  далеко  відтіснений  усередину  країни,  та  й  тут  трапляється
дедалі  рідше.  Він  живе  стадами,  але  не  такий  товариський,  як  вважали
спочатку,  сприймаючи  за  одне  стадо  об’єднання  кількох  родин  разом.  За¬
звичай  випадає  бачити  лише  по  три  або  чотири  кенгуру  разом,  але,  власне
кажучи,  жоден  з  них  не  піклується  про  іншого  і  кожен  іде  своєю  дорогою.
На  доброму  пасовищі  збирається  більша  кількість  тварин;  але  вони  зно¬
ву  розбрідаються,  коли  в  цій  місцевості  не  знаходять  більше  корму.  Всі
спостерігачі  погоджуються  між  собою  в  тому,  що  і  самець  велетенського
кенгуру  надзвичайно  боязкий  і  полохливий,  і  лише  рідко  дозволяє  людині
наблизитися  до  нього.
 Гульд,  який  написав  чудовий  твір  про  ссавців  Австралії,  говорить  про
велетенських  кенгуру,  які  біжать,  так:
 «Я  з  особливим  задоволенням  згадую  про  прекрасного  бумера,  який
раптово  був  знайдений  собаками  на  відкритій  рівнині  і  потім  кинувся
втікати.  Спочатку  він  витягнув  шию,  щоб  озирнутися  на  переслідувачів  і
подивитися,  з  якого  боку  йому  відкритий  шлях;  але  потім  помчав  уперед,
не  забарившись  жодної  миті,  і  дав  нам  можливість  спостерігати  найбо-
жевільнішу  скачку,  яку  тільки  можна  собі  уявити.  Зі  швидкістю  птаха,  за
один  прийом  проскочив  він  14  англійських  миль;  оскільки  перед  ним  не
було  жодних  перешкод,  то  я  аніскільки  не  сумнівався  в  тому,  що  він  уте¬
че  від  нас.  Але,  на  його  лихо,  він  натрапив  на  косу,  що  заходила  в  море
приблизно  на  2  милі.  Тут  шлях  йому  був  відрізаний,  і  він  був  змушений
шукати  порятунку  уплав.  Морський  рукав,  який  відділяв  його  від  мате¬
рика,  був  приблизно  завширшки  2  милі,  і  свіжий  вітер  гнав  хвилі  прямо
проти  кенгуру.  Йому  залишалося  тільки  два  виходи:  або  почати  битву  з
собаками,  або  шукати  порятунку  в  морі.  У  нестямі,  він  кинувся  у  хвилі
і  мужньо  поплив  через  рукав,  хоча  хвилі  наполовину  захлюпували  його.
Нарешті  кенгуру  все  ж  таки  був  змушений  повернути  назад  і,  стомлений,
знесилений,  став  жертвою  переслідувачів.  Відстань,  яку  він  промчав  під
час  втечі,  якщо  рахувати  різні  повороти,  не  могла  бути  меншою  ніж  18
миль,  і,  крім  того,  він  проплив  ще  добрих  дві  милі.  Я  не  можу  визначити
час,  за  який  він  проскочив  цей  простір,  але  вважаю,  що  минуло  близько
двох  годин  до  того  часу,  коли  він  досяг  краю  згаданої  коси.  Але  там  він
стрибав  ще  так  само  швидко,  як  і  спочатку».
 Перед  самими  пологами  кенгуру-
мати  починає  лизати  свій  живіт.
Вона  старанно  вилизує  вузьку  смуж¬
ку  —  доріжку  до  входу  в  сумку.  По
мокрій  шерсті  дитинча  й  намага¬
ється  повзти.  Якщо  воно  відхилить¬
ся  вбік  і  потрапить  на  суху  шерсть,
то  одразу  ж  повертає  назад.
 Кенгуру  тримаються  невеликими
групами:  один  самець  і  кілька  самок.
 Сила  удару  задньої  ноги  великого  кенгу¬
ру  така  значна,  що,  траплялося,  люди
падали  з  проломленими  черепами.

274
 КЕНГУРУ  ЗВИЧАЙНИЙ  ДОВГОВУХИЙ  ЗАЯЧИЙ
 Особливість  китицехвостих  кенгу¬
ру  —  втікаючи,  не  притискати  до
тіла  передні  лапи,  а  теліпати  ними
в  повітрі.  За  це  й  прозвали  їх  «шар-
манниками».  Самки  цих  тварин,
коли  втікають,  майже  завжди  ви¬
кидають  із  сумки  дитинча,  якщо
воно  досить  вже  виросло,  щоб  навчи¬
тись  ховатися.  Зазвичай  мати  ро¬
бить  це,  пробігаючи  повз  якесь  дупло
в  дереві,  що  гниє  на  землі.  Її  маленьке
дитинча  одразу  ж  стрибає  в  дупло  і,
причаївшись,  чекає,  коли  мати  при¬
йде  по  нього,  якщо,  звичайно,  зуміє
обдурити  собак  у  заростях  чагарни¬
кової  хащі.
 Ступні  задніх  ніг  гірських  кенгуру  від¬
мінно  пристосовані  для  життя  в  го¬
рах:  вони  шорсткуваті  й  підбиті  гус¬
тою  шерстю.  Коли  ворог  наздоганяє,
вони,  не  вагаючись,  стрибають  із  роз¬
гону  на  дерева,  якомога  вище  на  рога¬
тину  або  сучок,  і  великими  пальцями
ніг  міцно  обхоплюють  їх.
 Найзапекліший  ворог  скелястих  кен¬
гуру,  крім  людини  та  її  собаки,  —  пі¬
тон.
 Дрібніші  види  кенгуру  місцеві  жителі  називають  валлабі.  Найкрасиві¬
ші  серед  них  —  падемелони,  або  філандери.
 КЕНГУРУ  ЗВИЧАЙНИЙ  ДОВГОВУХИЙ  ЗАЯЧИЙ  (Lagorchestes  Іеро-
rides)  називається  так  тому,  що  за  характером  і  забарвленням  він  дуже  на¬
гадує  зайця.  Довжина  його  60  см,  з  яких  близько  35  см  припадає  на  хвіст.
Тіло  видовжене,  кінцівки  і  кігті  тонкі,  маленькі  передні  лапи  озброєні
гострими  вузенькими  кігтями.  Морда  вкрита  бархатистим  волоссям,  вуха
загострені  на  кінцях,  зсередини  вкриті  довгим  білим  волоссям,  а  зовні
коротким  чорним  і  білим.  Волосся  на  спинному  боці  біля  кореня  чорне,
потім  рудувато-буре,  потім  іржаво-біле  і,  нарешті,  чорне.  Груди  і  черево
забарвлені  в  сірий  та  іржаво-білий  колір,  на  кожній  гомілці  знаходиться
темна  пляма;  кінцівки  сірі  з  цятками,  волосся  на  морді  чорне  і  біле.
 Заячий  кенгуру  населяє  більшу  частину  Внутрішньої  Австралії  і  дуже
нагадує  за  своїм  способом  життя  нашого  зайця.  Це  тварина  нічна,  яка
вдень  ховається  у  глибоко  виритому  лігві,  і  тоді,  перш  ніж  піднятися,
вона  близько  підпускає  до  себе  мисливця  і  собак,  сподіваючись  що  схо¬
жість  шкурки  із  грунтом  захистить  її.
 КЕНГУРУ  КИТИЦЕХВОСТИЙ  (Betlongia  lesueuri)  —  тварина  за¬
вбільшки  з  кролика,  з  дуже  короткими  круглими  вухами  і  досить  довгим
хутром.  Колір  спинного  боку  сіро-бурий  із  чорними  і  білими  цятками,
черевного  —  брудно-білий  або  жовтуватий.  Цей  вид  відрізняється  гребе¬
нем  довгого,  чорного,  кудлатого  волосся  на  останній  третині  хвоста;  вся
довжина  його  67  см,  з  яких  на  хвіст  припадає  31  см.  Поширений  на  всій
території  Австралії,  за  винятком  найпівнічніших  країв.
 Про  спосіб  життя  і  поведінку  його  Гульд  повідомляв  приблизно  таке.
 «Подібно  до  решти  видів  того  ж  роду  він  вириває  собі  в  землі  заглиб¬
лення  і  помішує  в  ньому  зроблене  з  трави  товстостінне  гніздо,  яке  на
вигляд  настільки  відповідає  довкіллю,  що  необхідно  дуже  уважно  шу¬
кати  його,  щоб  помітити.  Місце  для  нього  вибирається  між  кущиками
трави  або  біля  куща.  Вдень  одна  тварина  або  пара  їх  лежать  у  такому
гнізді  абсолютно  приховані  від  очей  спостерігача,  оскільки  вони  за¬
вжди  ретельно  закривають  отвір,  що  утворився  в  гнізді  під  час  влі¬
зання  до  нього.  Цікавий  спосіб,  яким  ці  маленькі  кенгуру  затягають
жорстку  траву  для  свого  гнізда.  Вони  користуються  для  цього  своїм
хвостом,  який  дуже  зручний  для  хапання.  Тварина  бере  ним  пучок
трави  і  тягне  його  в  певне  місце;  можна  уявити  собі,  який  дивний  і
кумедний  вигляд  вона  має  при  цьому.  У  неволі  вони  теж  затягають
таким  же  чином  матеріали  до  свого  лігва;  принаймні  так  чинили  де¬
кілька  особин,  яких  тримав  граф  Дербі  в  парку  для  тварин  у  Нослі,  по
можливості  прагнучи  задовольняти  всі  їхні  потреби.
 В  Австралії  ці  сумчасті  живуть  на  сухих  рівнинах  і  пагорбах,  порослих
поодинокими  деревами  і  кущами.  Хоч  вони  і  не  ходять  стадами,  але
все  ж  таки  скупчуються  разом  у  досить  великій  кількості.  На  пошуки
поживи  виходять  лише  після  настання  ночі,  їдять  траву  і  коріння,  яке
завдяки  своїй  спритності  вони  викопують  із  землі  без  особливих  труд¬
нощів.  Мисливець  упізнає  їх  присутність  за  нірками,  виритими  під
кущами.  Якщо  їх  потривожити  вдень,  то  вони  з  дивовижною  швидкіс¬
тю  поспішають  до  якої-небудь  щілини  в  землі  чи  скелі  або  до  дупла  в
дереві,  які  можуть  захистити  їх,  і  зазвичай  успішно  ховаються».
 КЕНГУРУ  КИТИЦЕХВОСТИЙ  СКЕЛЯСТИЙ  (Petrogale  penicillata)
досягає  разом  із  хвостом  1,25  м.  Боки  біло-бурі,  спина  чорна,  черево  буре
або  жовтувате,  груди  і  підборіддя  білі,  щоки  сірувато-білі  з  нечіткою  тем¬
ною  смужкою,  краї  темних  вух  жовті,  ноги  і  хвіст  чорні.
 КЕНГУРУ  КІЛЬЦЕХВОСТИЙ,  СКЕЛЯСТИЙ,  ЖОВТОНОГИЙ  (Petro¬
gale  xanthopus)  має  блідий  рудувато-бурий  колір,  змішаний  із  сірим.  Плесна
його  жовтого  кольору,  хвіст  із  жовтими  і  чорно-бурими  кільцями.
 Спритність,  із  якою  ця  тварина  лазить  по  скелястих  стінах,  цілком
могла  б  зробити  честь  мавпі.  Уміння  лазити  набагато  більше  захищає  його
від  переслідування  людиною  та  іншими  ворогами,  ніж  решту  родичів.  По-

КЕНГУРУ  МУСКУСНИЙ
 275  *
 Кенгуру  кільцехвостий,
скелястий,  жовтоногий
 (Petrogale  xanthopus)
 Гори  Південної  Австралії  населені
значною  кількістю  скелястих  кен¬
гуру;  однак  їх  нечасто  випадає  по¬
мітити,  оскільки  це  тварини  нічні,
вони  вкрай  рідко  з’являються  рані¬
ше  заходу  сонця  з  темних  печер  та
розколин  між  скелями.
 лювання  на  скелястих  кенгуру  вимагає  великого  досвіду  від  мисливця,  та
й  тоді  воно  успішне  лише  в  тому  разі,  якщо  вдається  знайти  стежину,  якої
твердо  тримається  ця  дичина.  Тубільці  доходять  по  добре  помітному  сліду
до  самого  міжгір’я,  в  якому  тварина  ховається  вдень,  і  там  убивають  її;  але
для  такого  полювання  потрібне  дивне  терпіння  дикуна,  європеєць  роз¬
судливо  відмовляється  від  нього.  Більш  небезпечний  ворог,  ніж  людина,
для  цих  тварин  —  динго,  оскільки  він  досить  часто  живе  в  тих  печерах,
куди  ховається  вдень  скелястий  кенгуру.  Проте  і  динго  вдається  захопити
цю  обережну  тварину  лише  у  разі  несподіваного  нападу;  якщо  кенгуру
помічає  ворога,  то  кількома  стрибками  ставить  себе  поза  будь-якою  не¬
безпекою.  Його  спритність  дозволяє  йому  без  зусиль  досягати  найвищих
і  найнеприступніших  місць.
 КЕНГУРУ  МУСКУСНИЙ,  або  мускусний  кенгуровий  щур  (Hypsipry-
mnodon  moschatus),  заслуговує  на  особливу  увагу,  оскільки  тісно  пов’язує
сумчастих,  які  стрибають,  із  тими,  що  лазять.  Він  маленький  на  зріст,
схожий  на  щура,  завдовжки  близько  41  см,  з  яких  16  припадає  на  голий
лускатий  хвіст,  що  стоншується  до  кінця.  Круглі  вуха  великі,  тонкі  і  голі;
задні  кінцівки  трохи  довші  за  передні  і  мають  довгий  великий  палець,
який  може  протиставлятися  іншим,  і,  отже,  являють  собою  справжні  ха¬
пальні  кінцівки  або  задні  руки.  Решта  пальців  задніх  кінцівок  має  кігті
однакових  розмірів,  а  на  великому  пальці  кігтя  немає;  кігті  передніх  кін¬
цівок  малі  і  тонкі.  Хутро  густе  і  м’яке,  на  темному  тлі  вкрите  іржавими
оранжево-сірими  цятками,  найбільше  на  спині,  менше  на  череві;  на  голо¬
ві  і  кінцівках  цятки  ледь  помітні.  Ноги  і  ступні  бурого  кольору;  останні
голі  до  верхнього  боку  середнього  заднього  пальця.
 КИТИЦЕХВІСТ  (див.  Дикобраз  африканський).
 mysticetus),  належить  до  родини
/саті  кити,  незграбне  створіння,  у
►рційними.  Вже  мореплавці,  які  ло-
ворять  лише  про  китів,  що  мали  не
подає  такі  розміри  кита,  убитого  в
гової  протоки:  довжина  тіла  16,4  м,
іьших  рогових  пластинок  —  3,25  м.
Проте  не  можна  заперечувати,  що  іноді  ловили  китів  і  більших  розмірів.
 Про  мускусного  кенгуру,  який  во¬
диться  у  Квінсленді,  Рамзай  пише:
«Я  побачив  цю  найвищою  мірою  чудо¬
ву  й  дивну  сумчасту  тварину  вперше
у  січні  1874  року  під  час  відвідуван¬
ня  річки  Гербарта,  де  вона  населяє
вологі  місцевості,  густо  порослі  ча¬
гарником  по  берегах  річок  і  по  схилах
прибережних  гір  цього  краю.  Твари¬
на  трапляється  зовсім  не  рідко,  але
завдяки  своєму  прихованому  способо¬
ві  життя  та  густим  лісовим  зарос¬
тям  у  тих  місцях,  де  вона  водиться,
її  завжди  важко  дістати.  За  спосо¬
бом  життя  її  можна  вважати  ден¬
ною  твариною;  рухи  у  спокійному
стані  досить  вишукані;  вона  ходить
майже  так  само,  як  потору,  на  яких
вона  дуже  схожа.  Поживу  добуває
собі,  риючись  у  рослинних  рештках
на  лісовому  ґрунті,  де  знаходить  ко¬
мах,  черв'яків  і  бульби  рослин;  часто
їсть  пальмові  ягоди,  сидячи  на  задніх
кінцівках  і  тримаючи  ягоди  в  пере¬
дніх  лапах,  або  іноді  риє  землю,  як
сумчасті  борсуки.  Рідко  зустріча¬
ються  вони  більше  одного  чи  двох  ра¬
зом,  якщо  їх  не  супроводять  дитин¬
чата.  У  березні  1874  року  я  дістав
від  Бродбента  самку  з  двома  дитин¬
чатами  в  сумці,  які  були  дуже  малі
і  схожі  на  молодих  сумчастих  бор¬
суків.  Того  ж  місяця  було  застре¬
лене  напівдоросле  дитинча  разом  із
самцем  і  самкою.  Тварини,  очевид¬
но,  народжують  дитинчат  у  дощо¬
ву  пору  року,  яка  триває  від  лютого
до  травня».

■  276
 ■  КИТ  ГРЕНЛАНДСЬКИЙ
 Гренландський  кит  —  найбільший
вид  родини,  до  21  м  завдовжки.  Верх¬
ня  щелепа  дуже  вигнута.  Пластини
цідильного  апарата  досягають  З—
 4,5 	м  довжини,  чорного  кольору.  По¬
ширений  у  полярних  морях  Північної
півкулі.
 Кит  гренландський
 (Balaena  mysticetus)
 Гренландський  кит  живе  в  північ¬
них  частинах  Атлантичного  і  Ти¬
хого  океанів,  а  також  у  Льодовито¬
му,  але  визначеного  місцеперебування
не  має.  Присутність  і  подорожуван¬
ня  цього  кита,  очевидно,  значною  мі¬
рою  залежать  від  стану  льоду  в  різні
пори  року.
 Порівняно  з  іншими  тваринами  цього  ряду  гренландський  кит  ма¬
сивніший,  тулуб  короткий,  товстий  і  круглий,  до  хвоста  він  дуже  зву¬
жується,  на  середині  голови,  біля  того  місця,  де  знаходяться  дихала,  по¬
мітне  невелике  підвищення,  а  внизу  біля  горла  —  незначне  заглиблення;
очі,  які  за  розмірами  ледве  перевищують  очі  бика,  розташовані  одразу  за
зчленуванням  нижньої  щелепи.  Вуха,  отвори  яких  не  ширші  за  товщину
гусячої  пір’їни,  знаходяться  трохи  позаду  очей.  Дихала  мають  вигляд  двох
вузьких  щілин  близько  45  см  завдовжки  і  формою  нагадують  латинську
букву  S;  вони  знаходяться  на  відстані  3  м  від  краю  морди  на  найвищій
частині  голови.  Ласти  цього  кита  відносно  широкі,  товсті,  на  передній
частині  опуклі,  а  на  задній  —  дуже  увігнуті  і  на  верхньому  та  нижньому
боці  мають  по  короткому  закругленому  кілю.  Вони  кріпляться  одразу  за
очима,  приблизно  на  середині  тіла.  У  роті  знаходять  до  300—360  рогових
пластинок.  Найбільші  з  них  можуть  бути  до  5  м  завдовжки  і  важити  до
3—3,5  кг.  Язик  м’який  і  всім  своїм  нижнім  боком  приріс  до  щелепи.  Шкі¬
ра  скрізь  гола,  за  винятком  декількох  товстих  щетин  на  кінці  обох  щелеп
та  дещо  тонших  із  боків  голови  і  між  дихалами,  де  вони  дуже  короткі,  си¬
дять  у  два  або  три  ряди  і  бувають  часто  зовсім  стерті.  Шкіра,  що  вкриває
тіло,  досить  тонка,  міцна,  м’яка,  наче  оксамит,  і  схожа  на  шевську  шкіру,
просочену  олією.  Під  нею  лежить  шар  жиру  до  20—45  см  завтовшки.  За¬
барвлення  тіла  надзвичайно  мінливе;  верхня  частина  голови,  за  словами
Брауна,  забарвлена  в  сірувато-білий,  ніби  молочний  колір,  який  на  краї
морди  переходить  у  чорну  пляму,  що  має  близько  15  см  завширшки.  Ре¬
шта  спини  майже  одноколірна,  а  саме  темно-синя,  причому  старі  кити
темніші,  а  молоді  світліші.  У  старих  китів  темний  колір  тулуба  поширю¬
ється  і  на  щелепі,  тоді  як  у  молодих  там  помітні  нерівні  білі  плями.  За
очима  і  зчленуваннями  нижньої  щелепи  зазвичай  знаходяться  дві  світлі
плями;  подібна  ж  маленька  пляма  знаходиться  на  повіках,  а  біля  початку
хвоста  також  видно  декілька  нерівних  білих  плямочок.  Самки  зазвичай
більші  і  жирніші  за  самців.  Обидва  вим’я  їх,  які  за  розмірами  приблизно
дорівнюють  вимені  корови,  оточені  білими  плямами.
 Найчастіше  кити  трапляються  невеликими  групами,  до  3—4  тварин,
але  під  час  своїх  далеких  мандрівок  кити  збираються  іноді  в  досить  великі
стада.  Досвідчені  китолови  стверджують,  що  в  стадах  знаходяться  кити
приблизно  одного  і  того  ж  віку,  отже,  старі  об’єднуються  окремо  від  мо¬
лодих.
 Коли  кит  нічим  не  стривожений,  то  він  наближається  до  поверхні
води  через  10—15  хвилин,  залишається  там  до  1—3  хвилин,  щоб  подиха-

КИТИ  ВУСАТІ  ■
 277  ■
 ти,  і  наостанку  до  4—6  разів  сильно  втягує  в  себе  повітря.  Обидва  фон¬
тани  його  майже  з’єднуються  в  один,  і  висота  їх  часто  сягає  до  4  м,  тому
їх  видно  здалека.  Скоресбі  говорить,  що  гренландський  кит,  коли  шукає
собі  поживу,  то  залишається  під  водою  до  15—20  хв;  якщо  ж  він  поране¬
ний,  то  може  там  перебувати  півгодини,  а  іноді  навіть  цілу  годину;  проте
той  кит,  який  пробув  у  воді  понад  40  хв,  підіймається  на  поверхню  дуже
знеможений.
 Із  зовнішніх  чуттів  досить  розвинені  тільки  зір  і  дотик,  проте  припус¬
кають,  що  й  інші  зовнішні  чуття  досить  добре  діють,  коли  кит  перебуває
під  водою.  Слух  його  на  повітрі  такий  слабкий,  що  він,  за  спостереження¬
ми  Скоресбі,  не  чує  гучного  крику  на  відстані  довжини  корабля;  коли  ж
він  пливе  під  водою,  то  втікає  від  незначного  плескоту  весел  і  будь-якого
шуму  на  кораблі.
 Гарної  днини  багато  хто  спостерігав  кита  і  під  час  його  сну.  Він  тоді
лежить  не  ворушачись  на  поверхні  води,  причому  верхівка  голови  зна¬
ходиться  над  водою;  він  тоді  дихає  спокійно,  не  випускаючи  фонтанів,  і
утримується  в  рівновазі  тихим  рухом  плавців.  Пожива  його  складається
головним  чином  із  дрібних  ракоподібних  тварин,  а  також  із  м’якотілих,
переважно  крилоногих,  які  в  такій  великій  кількості  трапляються  в  морі,
що  забарвлюють  деякі  місця  його  поверхні  в  оливковий  колір.  Важко
припустити,  щоб  він  ковтав  великих  риб,  і,  ймовірно,  він  проковтує  лише
тих  невеликих  риб,  які  випадково  потраплять  до  його  величезної  пащі.
Послід  його  забарвлений  у  червоний  колір.
 За  однаковими  між  собою  даними  Скоресбі  і  Брауна,  спаровування
відбувається  в  червні,  липні  і  серпні.  Браун,  так  само  як  і  Скоресбі,  ви¬
значає  тривалість  вагітності  у  10  місяців  і  відкидає  думку,  що  самка  наро¬
джує  лише  через  два  роки,  хоча  не  заперечує  складності  перевірки  цього
припущення  за  допомогою  спостережень.  Зазвичай  народжується  тільки
одне  дитинча  і  лише  в  окремих  випадках  —  двоє.  Народження  дитин¬
чат  відбувається  в  березні  або  квітні.  Дитинча  довго  годується  молоком,
можливо,  навіть  цілий  рік.  Самка  лягає  трохи  набік,  щоб  дитинча  могло
зручно  схопити  сосок.  За  словами  Скаммона,  розміри  новонароджених
дитинчат  бувають  дуже  різні:  в  середньому  до  3—5  м.  Росте  воно  над¬
звичайно  швидко,  і  вже  під  час  ссання  довжина  його  досягає  6  м  при
обхваті  4  м,  причому  вага  сягає  до  6000  кг.  Як  одностайно  запевняють  усі
спостерігачі,  мати  дуже  турбується  про  своє  дитинча.  Маленьких  китів,
які  ще  не  розуміють  небезпеки,  ловлять  дуже  легко,  головним  чином  для
того,  щоб  принадити  матір:  вона  завжди  приходить  на  допомогу  до  сво¬
го  пораненого  дитинчати,  разом  із  ним  підіймається  на  поверхню  води,
щоб  подихати,  жене  його  перед  собою,  щоб  воно  втекло,  прагне  допо¬
могти  йому,  обхоплюючи  його  одним  із  ластів,  і  дуже  рідко  кидає  його,
поки  воно  живе;  тоді  буває  дуже  небезпечно  наближатися  до  самки.  Через
страх  за  життя  свого  дитинчати  вона  забуває  про  обережність,  сміливо
кидається  на  переслідувачів  і  залишається  біля  маленького  кита  навіть
тоді,  коли  сама  поранена  кількома  гарпунами.
 За  спостереженнями  Пехуель-Леше,  кити  різняться  між  собою  не
тільки  зростом,  але  також  і  кількістю  жиру.  Крім  того,  жир  буває  різної
якості  і  в  деяких  випадках  дає  набагато  менше  ворвані,  ніж  можна  було
б  очікувати.
 Окрім  людини,  на  кита  нападає  тільки  страшна  косатка.  Цих  тварин
дуже  непокоять  різні  паразити,  які  поселяються  на  їхньому  тілі,  особливо
з  класу  Ракоподібні,  так  звана  китова  воша;  рак  із  ряду  Плосконогі  живе
на  спині  у  кита  в  кількості  багатьох  сотень  тисяч  і  так  роз’їдає  його  шкі¬
ру,  що  тварина  здається  ураженою  серйозною  хворобою.  Жолуді  морські
(Balanus)  також  паразитують  у  нього  на  шкірі;  біля  них  виростає  багато
водоростей,  тому  кит  часто  носить  на  собі  цілий  світ  дрібних  морських
тварин  і  рослин.
 КИТИ  ВУСАТІ,  підряд  Mysticeti.  Небагатий  на  види  підряд  Беззубі
(Вусаті)  кити  вирізняється  тим,  що  у  тварин,  які  належить  сюди,  зубів
немає,  а  на  верхній  щелепі  і  піднебінні  ростуть  особливі  рогові  пластин¬
ки.  Іншими  ознаками  можуть  бути:  дуже  велика  широка  голова,  окремі
поздовжні  дихала,  вузька  глотка.  Найлегше,  проте,  їх  розпізнати  за  на-
 «Незважаючи  на  масивність  тулу¬
ба,  —  каже  Скоресбі,  —  кит  здат¬
ний  рухатися  швидко  й  спритно,  за
5  чи  6  сск  може  втекти  від  своїх  на¬
падників;  однак  ця  швидкість  три¬
ває  тільки  кілька  хвилин.  Іноді  він
із  такою  силою  б’ється  об  поверх¬
ню  води,  що  зовсім  із  неї  вискакує,
інколи  ж  стає  головою  вниз,  підні¬
має  хвіст  у  повітря  і  б’є  ним  по  воді
зі  страшною  силою.  Шум  від  цьо¬
го  сплеску  в  тиху  погоду  чується  на
велику  відстань,  а  хвилювання  води
поширюється  дуже  далеко».
 Зазвичай  кит  плаває  зі  швидкістю
4  милі  за  годину  (близько  7  км/год  —
швидкість  швидкої  ходи  дорослої  лю¬
дини),  а  в  разі  небезпеки  прискорю¬
ється  до  9  миль  за  годину.
 Дитинча  народжується  між  лютим
і  травнем,  після  9—14  місяців  вагіт¬
ності,  а  потім  самка  годує  його  мо¬
локом  близько  року.
 Вусаті  кити,  беззубі  кити  —  підряд
Mysticeti  ряду  Китоподібні.  Вусаті
кити  (до  них  належить  найбільша  з
відомих  тварин,  синій  кит)  зазвичай
бувають  більші  від  зубатих  китів.
Характеризуються  наявністю  низ¬
ки  пластинок  так  званого  китового
вуса,  що  посідає  місце  зубів  на  верх¬
ній  щелепі.  Зазубрені  внутрішні  краї
китового  вуса  дозволяють  відфіль¬
тровувати  з  води  дрібні  планктонні
організми,  наприклад,  криль.

КИТИ  СПРАВЖНІ  ■
 279  ■
 зуби  ці  замолоду  випадають.  Ознака  ця  цілком  достатня  для  того,  щоб  їх
відрізняти  від  вусатих  китів.
 КИТИ  СПРАВЖНІ,  або  гладкі,  родина  Balaenidae.  Гладкі  кити  не¬
зграбніші  і  масивніші  за  інших  китів;  у  них  немає  спинного  плавця  і
борозенок  на  нижній  частині  тіла,  ласти  у  них  широкі,  краї  їхні  ніби  об¬
рубані,  пластинки  в  роті  довгі  і  вузькі,  шийні  хребці  здебільшого  зрощені,
лопатки  ромбічної  форми,  і  довжина  їх  більша  за  ширину.  Представни¬
ком  цієї  родини  слід  вважати  найвідомішого  гренландського  кита.
 КИТОГОЛОВ  (Balaeniceps  rex)  належить  до  родини  Китоголові  ряду
Лелекоподібні.  Відмітні  ознаки  його  такі:  масивне  тіло,  товста  шия  і
велика  голова;  могутній  дзьоб,  схожий  на  важкий  дерев’яний  черевик,
із  великим  зубцем  на  кінці;  дуже  високі  ноги  з  довгими  пальцями  і
сильними  кігтями;  широкі  і  довгі  крила  середньої  довжини,  прямий
12-перий  хвіст.  Переважний  колір  його  крупноперого,  м’якого  опере¬
ння  —  красивий  попелясто-сірий.  Цей  велетень  серед  болотяних  птахів
живе  поодинці,  парами  або  невеликими  групами  в  широких  неприступ¬
них  болотах  Білого  Нілу  і  його  приток.  Єдиний  звук,  що  видає  цей
птах,  —  гучне  клацання  дзьобом,  яке  нагадує  тріщання  лелек.  Довжина
тіла  —  140  см,  розмах  крил  —  262.  Самка  менша  за  самця.  Розмноження
відбувається  в  дощову  пору  року,  від  червня  до  серпня.  Пожива  його
складається  переважно  з  риби.
 Китоголов
 (Balaeniceps  rex)
 Оперення  китоголова  попелясто-сіре.
Масивний  дзьоб  чудово  пристосова¬
ний  для  захоплювання  слизьких  риб'я¬
чих  тіл,  що  складають  основну  по¬
живу  цього  птаха.  Гніздо,  заввишки
майже  з  метр,  китоголов  майструє
з  мулу,  дерну  й  товстих  стеблин.  Для
гніздування  обирає  настільки  прихо¬
вані  місця,  що  мало  кому  вдається
побачити  його  в  природі,  і  вже  зо¬
всім  неможливо  дістатися  до  нього
через  непрохідні  болота.  Китоголов
розмножується  в  липні-серпні,  у  пе¬
ріод  дощів.  Виростає  заввишки  тро¬
хи  більше  за  1  м.

■  280
 ■  КИТОПОДІБНІ
 Китоподібні  —  ряд  водяних  ссав¬
ців  (Cetacea).  Кити  пристосовані  до
життя  у  воді  більше,  ніж  будь-які
інші  ссавці,  і  все  життя  проводять
у  воді.  Адаптація  до  водного  спосо¬
бу  життя  не  відбилася  на  зовніш¬
ньому  вигляді  цих  тварин.  Найхарак¬
тернішою  зовнішньою  відмінністю
від  типових  риб  є  розташовані  го¬
ризонтально  хвостові  плавці,  які  ру¬
хаються  вгору  й  униз,  забезпечую¬
чи  просування  вперед.  Задні  кінцівки
цілком  втрачені,  за  винятком  неве¬
ликих  внутрішніх  рудиментів.  Пере¬
дні  кінцівки  редуковані  до  невеликих
веслоподібних  плавців.
 Китовий  вус  являє  собою  зрощене  в
рогові  пластини  волосся,  що  росте  на
редукованій  верхній  губі,  підігнутій  у
беззубих  китів  усередину  рота.
 Видаючи  дуже  високочастотні  зву¬
кові  коливання  (ультразвук),  кити
сприймають  їх  відлуння  від  різнома¬
нітних  предметів,  і  тому  дуже  точ¬
но  можуть  визначати  не  тільки  від¬
стань  до  предмета,  а  й  його  форму
та  щильність.
 Поживою  для  більшості  зубастих
китів  є  риба  або  головоногі  молюски.
Кілька  видів  дельфінів,  яких  можна  з
повним  правом  вважати  хижаками,
нападають  на  інших  китоподібних,
але  не  на  представників  свого  виду.
 КИТОПОДІБНІ,  ряд  {Cetacea),—  тварини,  що  живуть  винятково  у
воді,  і  будова  їхнього  тіла  пристосована  до  подібного  життя.  Ластоногі
проводять  щонайменше  третину  свого  життя  на  землі,  вони  там  народжу¬
ються  і  вирушають  на  сушу,  коли  хочуть  погрітися  на  сонці  або  поспати;
сирени  мають  нагоду  іноді  виповзати  на  берег,  китоподібні  ж  проводять
усе  життя  в  морі.  Вже  величезні  розміри  вказують  на  місце  їх  життя,
оскільки  подібні  гіганти  можуть  легко  рухатися  тільки  у  воді,  і  саме  лише
безмежно  багате  море  може  дати  їм  необхідний  прожиток.  Кити  поділя¬
ють,  проте,  з  іншими  ссавцях  найголовніші  відмітні  ознаки:  кров  у  них
тепла,  дихають  вони  легенями  і  годують  своїх  дитинчат  молоком.
 Тіло  китоподібних  масивне  і  незграбне,  без  жодного  поділу  на  части¬
ни.  Часто  потворно  велика  і  в  більшості  випадків  не  цілком  симетрична
голова  поступово  переходить  у  тулуб,  який  до  задньої  частини  тіла  по¬
троху  звужується  і  закінчується  хвостовим  плавцем  (пером).  Задніх  кін¬
цівок,  які,  за  винятком  сирен,  є  у  всіх  ссавців,  у  китів  немає,  передні
перетворилися  на  справжні  плавці.  Жировий  плавець,  що  часто  трапля¬
ється  і  розташований  на  спині  цих  тварин,  збільшує  їх  схожість  із  рибами.
Іншими  відмітними  ознаками  китоподібних  є:  дуже  розщеплений  рот,
не  облямований  губами,  в  якому  ми  помічаємо  або  надзвичайно  велику
кількість  зубів,  або  особливі  піднебінні  рогові  пластинки,  а  також  від¬
сутність  мигальної  перетинки  на  очах  і  положення  сосків  біля  статевих
органів;  тонка,  гладка  на  дотик,  масна  і  бархатиста  шкіра,  на  якій  тільки
як  виняток  на  деяких  місцях  трапляється  щетиноподібне  волосся.  Шкіра
ця  переважно  темного  кольору,  і  під  нею  між  клітинами  нижнього  шару
відкладається  надзвичайно  товстий  шар  жиру.
 Кістки  скелета  вирізняються  своєю  губчастою  будовою  і  просочені
рідким  жиром.  У  кістках  немає  внутрішньої,  так  званої  мозкової  порож¬
нини.  Величезний  череп  рідко  відповідає  розмірам  тіла;  кістки  на  ньому
сполучені  між  собою  не  швами,  а  лише  м’якими  частинами;  деякі  з  них
дуже  мало  розвинені,  інші  надзвичайно  збільшені.
 У  всіх  китів,  за  дослідженнями  Каруса,  в  жолобках  щелеп  під  слизо¬
вою  оболонкою  існують  у  ранньому  віці  зародки  зубів,  але  вони  розвива¬
ються  у  справжні  зуби  тільки  у  зубастих  китів  і  вже  не  змінюються  протя¬
гом  життя,  як  у  багатьох  ссавців.  У  вусатих  китів  зародки  зубів  зникають,
а  замість  них  розвиваються  на  верхній  щелепі  і  на  піднебінні  абсолютно
своєрідні  органи.  У  поперечних  складках  виростають  рогові  пластинки,
які  звисають  далеко  вниз;  із  них  зовнішні,  прикріплені  до  верхньої  ще¬
лепи,  найдовші,  а  прикріплені  до  піднебіння  —  найкоротші;  це  і  є  так
званий  китовий  вус.
 Органи  дихання  мають  дуже  своєрідну  будову.  Ніс  зовсім  втратив  зна¬
чення  органа  нюху  і  служить  виключно  для  проходження  повітря.  Носові
отвори  (дихала)  знаходяться  на  найбільш  випнутій  частині  черепа,  від  них
іде  вертикальний  прохід  до  носової  порожнини,  а  з  неї  до  верхньої  части¬
ни  дихального  горла,  яка,  за  описом  Каруса,  має  вигляд  конуса  і  далеко
випинається  вперед  у  глотці.  Дихальне  горло  не  пристосоване  до  утворен¬
ня  звуків,  зате  може  за  короткий  час  прийняти  велику  кількість  повітря.
Саме  дихальне  горло  дуже  широке,  а  легені  мають  значний  об’єм,  і  всі
бронхи  сполучені  між  собою  так,  що  легеня  може  наповнюватися  пові¬
трям  через  кожен  з  них.  Існують  і  інші  допоміжні  засоби  для  того,  щоб
посилити  діяльність  легенів,  наприклад,  легенева  артерія  і  легенева  вена
мають  великі  розширення,  куди  може  збиратися  значна  кількість  очище¬
ної  і  неочищеної  крові.
 Усі  органи  чуття  дуже  слабо  розвинені:  очі  надзвичайно  малі,  а  вуха
зовні  ледве  помітні,  ніби  тільки  позначені.  З  цього,  проте,  не  слід  робити
висновок,  що  зір  і  слух  зовсім  погано  розвинені.  Всі  кити  бачать  добре  не
тільки  поблизу,  а  й  навіть  здалека,  а  також  легко  сприймають  різні  звуки.
Нюх  у  них  дуже  поганий.  Дотик,  як  видно,  до  певної  міри  розвинений.
 Хвостовий  плавець  (перо),  який  лежить  горизонтально,  дуже  зручний
для  того,  щоб  підійматися  й  опускатися  у  воді,  і  дає  таким  чином  твари¬
нам  можливість  знаходити  здобич  на  різних  глибинах.  Гладкість  шкіри
полегшує  рух  цих  величезних  істот,  товстий  шар  жиру  зменшує  їхню  вагу,
замінює  зовнішній  волосяний  покрив  і  правильніше  розподіляє  той  по¬
тужний  тиск  стовпа  води,  якому  піддається  кит,  коли  він  опускається  у

КИТОПОДІБНІ  ■
 281  ■
 глибину  моря.  Величезні  легені  дають  можливість  довго  залишатися  під
водою,  а  розширення  артерій  зберігають  значну  кількість  очищеної  крові,
яка  необхідна  в  тих  випадках,  коли  тварина  з  якоїсь  причини  довго  по¬
збавлена  можливості  набрати  кількість  повітря,  необхідну  для  окиснення
крові.
 Усі  кити  рухаються  з  великою  легкістю,  майстерно  плавають,  без  по¬
мітного  напруження,  а  деякі  з  дивною  швидкістю;  вони  виявляють  іноді
таку  незвичайну  силу  свого  величезного  хвоста,  що,  незважаючи  на  ве¬
личезну  вагу  тіла,  вистрибують  із  води  і  роблять  над  її  поверхнею  великі
стрибки.  Вони  тримаються  частіше  за  все  біля  поверхні  води  і,  можливо,
опускаються  на  велику  глибину  тільки  тоді,  коли  поранені.  Верхній  шар
води  є  для  кита  звичним  довкіллям,  оскільки  для  дихання  вони  пови¬
нні  висовувати  з  води  голову  і  частину  спини.  Дихання  їх  відбувається
таким  чином.  Кит,  передусім  здіймаючи  великий  шум,  викидає  воду,  яка
потрапила  в  нещільно  закриті  ніздрі,  і  це  викидання  відбувається  з  та¬
кою  силою,  що  вода  розділяється  на  безліч  дрібних  бризок,  які  досягають
5—6  м  у  висоту.  Негайно  після  видихання  тварина  швидко  втягує  в  себе
повітря,  видаючи  при  цьому  характерний  звук-стогін,  вона  часто  вдихає
повітря  —  3,  4  і  5  разів  на  хвилину,  але  фонтан  видно  тільки  під  час  пер¬
шого  видихання.
 Ніздрі  розташовані  у  китів  так  зручно,  що  під  час  піднімання  на  по¬
верхню  води  перш  за  все  вони  виходять  на  повітря.  Великий  кит,  що
спокійно  пливе,  часто  залишається  5—15  хвилин,  іноді  й  довше,  на  самій
поверхні  води,  причому  спокійно  і  рівномірно  дихає,  поки  добре  не  на¬
дихається.  Після  цього  зазвичай  він  пірнає  углиб,  причому  задня  частина
тіла  і  хвіст  здіймаються  над  поверхнею  води  (кит  «перекидається»),  і  зали¬
шається  там  10—20  хвилин,  іноді  й  більше.  Переслідувані  великі  кити  мо¬
жуть  перебувати  під  водою  до  30—50  хвилин.  Один  кашалот,  поранений
остю,  залишався,  за  спостереженнями  Пехуеля-Леше,  під  водою  майже
годину,  а  інший  навіть  80  хвилин,  причому  спустився  на  глибину  1300  м.
У  цих  випадках  застосовується  запас  окисленої  крові,  що  зібралася  в  роз¬
ширеннях  артерій.
 Усі  кити  живляться  тваринами  і,  ймовірно,  тільки  випадково  про¬
ковтують  разом  із  ними  і  рослини;  принаймні,  підлягає  точнішому  до¬
слідженню  питання  про  те,  чи  живиться  дійсно,  як  стверджують,  смугач
водоростями,  які  часто  у  великій  кількості  знаходять  у  його  шлунку,  і  чи
справді  дельфін  ковтає  плоди,  які  впали  в  річку.  Здобиччю  їм  служать
великі  і  маленькі  морські  тварини  різних  видів:  найбільші  види  живлять¬
ся  найдрібнішими  морськими  тваринами,  і,  навпаки,  найдрібніші  кити
належать  до  найзапекліших  хижаків.  Усіх  зубастих  китів  можна  вважати
хижими  тваринами  в  повному  розумінні  цього  слова,  і  багато  які  з  них  не
милують  навіть  дрібних  особин  свого  власного  виду.  Вусаті  ж  кити  задо¬
вольняються  маленькими  тваринами:  дрібною  рибкою,  раками,  молюска¬
ми  без  черепашок,  медузами  тощо.  Можна  собі  уявити,  яку  неймовірну
масу  їжі  вимагають  ці  морські  гіганти:  один  вусатий  кит  щоденно  пожи¬
рає,  ймовірно,  мільйони,  навіть  мільярди  дрібних  тварин.
 Дитинчата  народжуються  частіше  за  все  наприкінці  літа.  Перед  спа¬
ровуванням  самець  виражає  своє  збудження  лясканням  по  воді  величез¬
ними  ластами,  здіймаючи  цим  у  тиху  погоду  страшний  шум.  Дуже  часто
він  лягає  на  спину,  іноді  стає  вертикально,  головою  вниз,  дуже  збурюючи
воду  широким  плавцем;  трапляється  навіть,  що  він  усім  своїм  гігантським
тілом  підстрибує  над  поверхнею  води,  знову  пірнає  в  глибину  і  знову
з’являється  на  поверхні.  Як  довго  триває  вагітність,  ще  невідомо,  припус¬
кають,  що  самки  виношують  плід  від  6  до  10  місяців,  але  довести  це  дуже
важко.  У  невеликих  китів  цифри  ці  близькі  до  істинних,  але  у  великих
китів  вагітність  може  тривати  і  21,  і  22  місяці,  а  можливо,  і  від  9  до  10.
Новонароджене,  дуже  розвинене  дитинча,  досягає  1/4—1/3  довжини  тіла
своєї  матері.
 Інші  водні  ссавці  народжуються  на  суші,  де  вони  можуть  вільно  ди¬
хати;  якщо  ж  вони  народжуються  на  воді,  як  сирени,  то  мати  притискує
дитинчат  до  грудей  ластами  і,  ймовірно,  тримає  його  під  час  ссання  над
водою.  Новонароджені  ж  кити  повинні  одразу  після  появи  на  світ  жити
так  само,  як  і  дорослі,  і  тому,  щоб  на  задихнутися,  часто  висовуватися  з
 Ніс,  або  дихальний  отвір,  знаходить¬
ся  високо  на  голові  й  має  клапани  для
закривання  ніздрів  під  час  занурення
у  воду.  Повітря  вдихується  й  види¬
хається  через  дихальний  отвір,  без¬
посередньо  сполучений  із  легенями.  Це
дозволяє  китам  живитися,  перебу¬
ваючи  у  воді,  без  ризику  проникнення
води  до  легень.

■  282
 ■  КІВІ  ЗВИЧАЙНИЙ
 І  кити  мають  ворогів,  особливо  на
початку  їхнього  життя.  Багато  акул,
а  також  косатка  полюють  на  моло¬
дих  китів,  нападають  навіть  на  до¬
рослих  і,  вбивши  їх,  цілими  днями
живляться  трупом  гігантської  здо¬
бичі.  Але  людина  для  китів  небез¬
печніша  від  усіх  морських  чудо¬
виськ:  вона  вже  понад  тисячу  років
полює  на  багатьох  видів  цього  ряду
і  деяких  встигла  майже  винищити.
 води.  Колишні  спостерігачі  стверджували,  що  самка-годувальниця  пливе,
продовжуючи  шлях,  і  тягне  за  собою  дитинча,  яке  висить  на  соску;  Скам-
мон,  навпаки,  говорить,  що  самка  під  час  годування  лягає  боком  на  воду,
виставляючи  майже  всю  задню  частину  тіла  над  поверхнею,  тобто,  обирає
таке  положення,  при  якому  дитинчаті  було  б  зручно  ссати.  Положення  і
форма  сосків  дуже  зручні  для  дитинчати;  краєм  морди  він  схоплює  великі
і  переповнені  молоком  соски,  час  від  часу  з’являючись  над  водою  для  ди¬
хання.  Невеликі  види  китів  ссуть,  мабуть,  не  так  довго,  як  великі,  яким,
імовірно,  потрібно  близько  року,  щоб  перейти  на  звичайну  їжу.  Під  час
годування  мати  піклується  про  дитинча  з  великою  ніжністю,  заради  нього
наражається  на  всі  небезпеки,  які  загрожують  його  життю,  і,  поки  жива,
ніколи  не  залишає  його.  Ростуть  молоді  кити  дуже  повільно,  вусаті  навряд
чи  самі  здатні  до  розмноження  раніше  двадцяти  років.  Припускають,  що
старечий  вік  виражений  тим,  що  тулуб  і  голова  набувають  сірого  відтінку,
біле  черево  жовтіє,  жир  робиться  твердішим  і  дає  менше  ворвані,  а  сухо¬
жилля  костеніють.
 Спочатку  людина,  ймовірно,  задовольнялася  тими  китами,  яких  море
саме  йому  постачало,  тобто  такими,  які  були  викинуті  бурями  на  берег.
Тільки  згодом  вона  задумала  почати  боротьбу  з  цими  морськими  гіганта¬
ми.  Кажуть,  що  баски  першими  в  XIV  і  XV  століттях  стали  споряджати
особливі  судна  для  лову  китів.  Близько  1450  року  бордоські  судновласни¬
ки  також  уже  споряджали  кораблі,  щоб  полювати  на  китів  у  східній  час¬
тині  Льодовитого  океану.  Міжусобні  війни  дуже  утрудняли  мореплавання
і  торгівлю  басків,  а  напад  іспанців  на  їхню  країну,  що  стався  1633  року,
назавжди  припинив  китове  полювання  цього  народу;  проте  великі  успіхи
їх  збудили  жадобу  інших  берегових  народів,  і  вже  в  XVI  столітті  англій¬
ські,  а  незабаром  голландські  китоловні  судна  з’явилися  в  морях  навколо
Гренландії.
 Ловлення  це  незабаром  почало  набирати  великих  розмірів.  Уже  60  ро¬
ків  потому  з  голландських  гаваней  за  один  рік  вийшло  133  китоловних
суден,  але  найбільший  розпал  китоловного  промислу  настав  пізніше.
1676—1722  роками  голландці  відправили  5886  китоловних  кораблів  і  впій¬
мали  за  цей  час  32  907  китів.  Фрідріх  Великий  1768  року  наказав  спо¬
рядити  декілька  китоловних  кораблів,  а  англійці  в  цей  час  уже  посилали
щороку  222  кораблі.  Американці  швидко  стали  найстараннішими  кито¬
ловами.  За  обчисленнями,  зробленими  Скаммоном,  із  1835  до  1872  року,
тобто  протягом  38  років,  19  943  кораблі  займалися  китовим  промислом  і
добули  3  671  772  бочки  спермацету  і  6  533  014  бочок  ворвані.
 Окрім  великих  кораблів,  які  споряджають  на  30—50  місяців  плавання
океаном,  відправляють  також  невеликі  судна  на  5—18  місяців  плавання
у  певному  морі;  ці  останні  призначаються  переважно  для  лову  невели¬
ких  китів,  особливо  смугачів  і  дельфінів.  Крім  того,  жителі  тих  берегів,
біля  яких  у  певну  пору  року  з’являються  кити,  ставлять  на  підвищених
місцях  людей,  які  виглядають  наближення  тварин,  і  тоді  просто  з  берега
висилаються  човни  для  ловлення  кита.  Подібне  берегове  полювання  про¬
водиться  вже  протягом  багатьох  десятків  років  дуже  регулярно  у  північній
частині  Норвегії.
 КІВІ  ЗВИЧАЙНИЙ,  або  південний  (Apteryx  australis),  належить  до  ро¬
дини  Ківі  ряду  Ківіподібні.  Хоча  ківі  і  дотепер  живе  ще  в  лісах  північної
частини  Нової  Зеландії,  але  в  обжитих  місцях  він  майже  абсолютно  ви¬
нищений.  Ківі  —  нічний  птах,  що  проводить  день  у  норі,  під  корінням
великих  лісових  дерев,  а  вночі  вирушає  шукати  корм,  який  складається
з  комах,  личинок,  черв’яків  і  насіння.  Під  час  відшукування  поживи  ківі
постійно  видають  своєрідне  сопіння,  що  виходить  із  ніздрів:  мабуть,  вони
обнюхують  ґрунт.  Цікаво  спостерігати,  як  ківі  відшукує  земляних  черв’я¬
ків  —  свою  головну  поживу;  він  майже  до  основи  засовує  свій  довгий  дзьоб
у  пухкий  ґрунт  і  незабаром  витягає  його  з  черв’яком,  причому  робить  це
повільно  й  обережно,  щоб  не  розірвати  здобичі.  Поклавши  черв’яка  на
землю,  він  його  підкидає,  вправно  ловить  дзьобом  і  швидко  ковтає.  За
словами  аборигенів,  ківі  завжди  кладе  лише  одне  яйце  в  норі,  яку  птах
викопує  у  сухому  ґрунті.  Яйце  вкриває  листям,  гниття  якого  постачає
йому  необхідне  тепло.  Спостереження  ж  за  ківі,  яких  ще  з  1852  року  роз-

КІДАНГ  ■
 283  ■
 Ківі  звичайний,  або  південний
 (Apteryx  australis)
 Ківі  —  не  здатні  до  польоту  птахи
з  родини  Ківі  (Apteridae),  єдині  в  ряді
Ківіподібні,  або  Безкрилі  (Apterigifor-
mes).  Завбільшки  з  велике  курча,  го¬
лова  велика,  дзьоб  довгий,  загнутий,
ноги  міцні.  Оперення  бурувате  або  сі¬
рувате,  зовні  нагадує  шерсть.  Самки
більші  від  самців.  Живляться  різно¬
манітною  їжею,  включаючи  ягоди  й
червів,  причому  частину  поживи  вони
знаходять  за  запахом.  Гніздяться  в
заглибинах  ґрунту,  основну  роль  у  на¬
сиджуванні  зазвичай  єдиного  яйця  ві¬
діграє  самець.
 водять  у  Лондонському  зоологічному  саду,  показали,  що  птахи  ці  кладуть
декілька  яєць,  які  насиджуються  одночасно  обома  батьками.
 КІДАНГ  (див.  Мунтжак).
 КІЛЬКА,  або  шпрот  європейський  (Sprattus  sprattus),  є  найближчим  ро¬
дичем  оселедця,  але  за  розмірами  досягає  лише  15  см.  За  способом  життя
кілька,  що  мешкає  в  Північному  і  Балтійському  морях,  в  усьому  схожа
на  оселедця.  Для  метання  ікри  у  травні  і  червні  вони  підходять  масами
до  шотландських,  шведських,  російських  і  німецьких  берегів,  і  в  цей  час
їх  ловлять.  Улов  кільки  досить  великий  і  в  інший  час,  але  тоді  до  них  до¬
мішуються  й  інші  рибки,  особливо  молоді  оселедці,  так  що  іноді  кільки
складають  лише  13—15%  улову.
 КІНКАЖУ  (Potos  flavus)  належить  до  родини  Єнотові  і  має  дуже  до¬
вгий,  але  незграбний  тулуб,  який  стоїть  на  низьких  ногах.  Голова  мала,

иргани  чуття  у  цих  майже  диких  тварин  розвинені  краще,  ніж  у  євро¬
пейських  коней.  їхній  слух  украй  тонкий;  вночі  вони  рухом  вух  показу¬
ють,  що  вловлюють  найлегший,  для  вершника  абсолютно  нечутний  ше-

ЮНЬ  СВІЙСЬКИЙ  ■
 285  ■
 рех.  їхній  зір,  як  у  всіх  коней,  досить  слабкий;  але  завдяки  життю  на  волі
вони  привчаються  розрізняти  предмети  на  значній  відстані.  За  допомо¬
гою  нюху  вони  складають  собі  уявлення  про  навколишні  предмети.  Вони
обнюхують  все,  що  здається  їм  незнайомим.  За  допомогою  цього  відчуття
вони  вчаться  впізнавати  свого  господаря,  збрую,  сарай,  в  якому  їх  сідла¬
ють,  уміють  розрізняти  в  болотистих  місцевостях  трясовини  і  знаходити
темної  ночі  або  в  густому  тумані  шлях  до  свого  житла  або  пасовища.  Смак
у  них  розвинений  по-різному:  деякі  легко  привчаються  до  корму  у  стайні
та  звикають  їсти  різні  плоди  і  навіть  сушене  м’ясо,  інші  готові  швидше
сколіти  з  голоду,  ніж  чіпати  іншу  їжу,  окрім  звичайної  трави.
 Треба  сказати,  що  коні  часто  самі  завдають  собі  більше  шкоди,  ніж
найнебезпечніші  вороги.  Ними  іноді  опановує  найсильніший  переляк.
Тоді  сотні  і  тисячі  коней,  як  скажені,  кидаються  бігти,  не  зупиняючись  ні
перед  якою  перешкодою,  вибігають  на  скелі  або  розбиваються  в  прірвах.
Вони  раптово  з’являються  на  стоянках  мандрівників,  що  ночують  у  степу,
кидаються  між  вогнями  через  намети  і  вози,  наводять  панічний  жах  на
в’ючних  тварин,  зривають  їх  із  прив’язі  та  захоплюють  їх  із  собою.
 Про  те,  що  свійські  коні  можуть  дичавіти  ще  й  зараз,  ми  знаємо  від
Пржевальського.  Під  час  своїх  подорожей  Монголією  цей  прекрасний
спостерігач  бачив  маленькі  табуни  здичавілих  коней,  які  ще  років  за  де¬
сять  до  того  були  свійськими;  залишені  напризволяще  жителями  китай¬
ської  провінції  Ганьсу  під  час  Дунганської  смути,  вони  протягом  корот¬
кого  терміну  стали  настільки  полохливими,  що  тікали  від  людини,  як
справжні  дикі  коні.
 Кінь  арабський.  «Чистокровні  коні,  —  пише  граф  Врангель,  —  не  ма¬
ють  благороднішого  представника,  ніж  чистий  арабський  кінь;  він  стоїть
на  межі  між  природними  і  культурними  расами  і  як  найблагородніша
тварина  в  світі  однаково  викликає  захоплення  і  в  природодослідника,
 «Засноване  1535  року  місто  Буенос-
Айрес,  —  говорить  Азара,  —  було
згодом  кинуте.  Виїжджаючі  меш¬
канці  його  поклопоталися  про  те,
щоб  зібрати  всіх  своїх  коней.  Але
 5—7  коней  залишилися  напризво¬
ляще.  Коли  1580  року  це  місто  було
знову  зайняте  і  заселене,  люди  зна¬
йшли  багато  коней,  нащадків  цих
небагатьох  залишених,  але  абсо¬
лютно  здичавілих.  Уже  1596  року
кожному  було  дозволено  ловити
цих  коней  з  метою  приручення.
Таке  походження  незліченних  стад
коней,  які  бродять  на  південь  від
Ріо-де-Ла-Плати».
 Кінь  свійський
 (Equus  caballus  ferns)

286
 ■  КІНЬ  СВІЙСЬКИЙ
 Предком  свійського  коня  звичайно
вважають  степового  тарпана,  рід¬
ше  —  коня  Пржевальського.
 Усього  в  світі  зареєстровано  понад
200  порід  коней.
 Англійський  верховий  кінь  —  друга  по¬
рода  чистокровних  коней  —  виведена
за  участю  арабської  породи.  Набага¬
то  прудкіший  на  скачках,  але  менш
витривалий,  ніж  арабський  кінь.
 «На  давньоєгипетських  пам’ятни¬
ках,  —  повідомляє  Дюміхен,  —
зображень  коней  немає  аж  до  ча¬
сів  Нового  царства,  отже,  раніше
XVIII  або  XVII  сторіччя  до  нашої
ери.  Лише  після  звільнення  Єгипту
від  іноземного  ярма  азійських  гик-
сів,  які  володарювали  там  майже
половину  тисячоліття,  тобто  з  по¬
чатку  Нового  царства,  зображен¬
ня  і  написи  доводять  нам,  що  ко¬
ней  використовували  стародавні
мешканці  долини  Нілу.  Я  зовсім
не  дотримуюсь  тієї  думки,  що  кінь
був  невідомий  єгиптянам  раніше
XVIII  століття  до  Різдва  Христова,
на  підставі  відсутності  вказівок  на
стародавніх  пам’ятниках  або,  кра¬
ще  сказати,  на  підставі  того,  що
дотепер  не  знайдено  ще  пам’ятни¬
ка,  що  належить  до  більш  раннього
періоду,  на  якому  був  би  зображе¬
ний  кінь.  Таким  чином,  немає  жод¬
них  доказів  на  користь  висунутого
Еберсом  припущення,  що  до  Єгип¬
ту  ця  тварина  потрапила  завдяки
гиксам.  Щодо  цього  питання  я  ціл¬
ком  поділяю  погляд  Шаба,  що  всі
відомості,  що  дійшли  до  нас,  наво¬
дять  на  думку,  що  у  цих  варварів
не  було  ні  возів,  ні  коней,  старо¬
давні  єгиптяни  повинні  були  знати
коня  ще  задовго  до  панування  цих
диких  племен,  оскільки  для  при¬
ручення  коня  і  винаходу  збруї  для
нього  був  потрібний,  звичайно,  на¬
багато  більший  період  перебування
коня  в  країні  фараонів.  Тут,  почи¬
наючи  з  XVIII  сторіччя  до  н.  е.,  ко¬
нем  користувалися  для  військових
цілей».
 і  в  знавця  коней,  і  в  поета».  Ця  раса,  по-перше,  не  така  вже  й  давня,  як
звичайно  вважають  і  як  охоче  готові  запевняти  араби.  Вони  дотримують¬
ся  думки,  що  п’ять  найчудовіших  родин  їхніх  коней  походять  від  п’яти
кобил  царя  Соломона.  Але  граф  Врангель,  спираючись  на  дослідження
А.  Баранскіса,  зазначає,  що  лише  в  IV  столітті  нашої  ери  Амміан  Мар-
целлін  згадує  про  швидких  коней  сарацинів:  «У  VII  сторіччі,  за  часів  Ма-
гомета,  коня  всюди  використовують  в  Аравії  і  відтоді  він  стає  предметом
справжнього  культу  синів  пустелі».
 За  загальноприйнятими  вимогами  арабів,  благородний  кінь  повинен
поєднувати  в  собі  пропорційну  будову  тіла,  короткі  та  рухливі  вуха,  важ¬
кі,  але  витончені  кістки,  суху  морду,  ніздрі  «завширшки,  як  паща  лева»,
прекрасні,  темні  очі,  «виразом  схожі  на  очі  коханої  жінки»,  дещо  зігнуту
і  довгу  шию,  широкі  груди  і  широкі  крижі,  вузьку  спину,  круті  стегна,
дуже  довгі  справжні  ребра  і  дуже  короткі  несправжні,  сухорляве  тіло,  до¬
вгі  гомілки,  «як  у  страуса»,  з  м’язами,  «як  у  верблюда»,  чорне  одноколірне
копито,  тонку  і  негусту  гриву  і  густий  хвіст,  товстий  біля  кореня  і  тонкий
на  кінці.  У  арабського  коня  повинні  бути  чотири  широкі  частини:  лоб,
груди,  стегна  і  зчленування;  чотири  довгі  частини:  шия,  верхні  частини
кінцівок,  черево  і  пах;  чотири  короткі:  крижі,  вуха,  стрілка  і  хвіст.  Ці
якості  доводять,  що  кінь  —  хорошої  породи  і  швидкий  на  бігу,  оскіль¬
ки  він  у  такому  разі  будовою  тіла  схожий  на  «прудкого  собаку,  голуба  і
верблюда  одразу».  Кобила  повинна  мати  «мужність  і  ширину  голови,  як
у  дикої  свині,  привабливість,  очі  і  рот  газелі,  веселість  і  розум  антилопи,
кремезний  тулуб  і  швидкість  страуса  і  короткий  хвіст,  як  у  гадюки».
 Породистого  коня  впізнають  і  за  іншими  ознаками.  Йому  подобають¬
ся  дерева,  зелень,  тінь,  джерельна  вода,  до  того  ж  настільки,  що  побачив¬
ши  ці  предмети,  він  ірже.  Він  не  п’є,  поки  не  торкнеться  води  ногою  або
ротом.  Губи  його  завжди  стиснуті,  очі  та  вуха  постійно  рухаються.  Свою
голову  він  швидко  повертає  праворуч  і  ліворуч,  неначе  хоче  говорити  з
сідоком  або  просить  про  що-небудь.  Далі  стверджують,  що  він  ніколи  не
парується  зі  своїми  близькими  родичами.  За  нашими  уявленнями,  араб¬
ський  кінь  дуже  малий,  оскільки  ледве  досягає  1,5  м  у  холці,  дуже  рідко
більше.  Справжні  неджедські  коні,  за  В.  Г.  Пельгревом  і  Вінченті,  в  се¬
редньому  теж  не  вищі.  Пельгрев  не  бачив  жодного,  який  досягав  би  ви¬
соти  у  холці  1,6  м.  Де  Вогренан  описує  неджедських  коней  навіть  як  дуже
маленьких  і  наводить  цифру  лише  1,32—1,43  м.  Саме  собою  зрозуміло,
що  тварини  таких  незначних  розмірів,  хоча  і  можуть  змагатися  з  нашими
великими  чистокровними  кіньми,  але  лише  у  витривалості,  а  не  у  швид¬
кості  на  перегонах.
 На  думку  арабів  кінь  —  найблагородніша  з  усіх  тварин,  і  тому  йому
дістається  майже  така  сама  пошана,  як  і  знатній  людині.
 Усі  араби  вважають,  що  благородні  коні  упродовж  багатьох  тисячоліть
зберігають  свою  досконалість,  і  тому  дбайливо  стежать  за  розведенням
коней.  На  жеребців  хорошої  породи  існує  дуже  великий  попит:  власники
кобил  їздять  далеко,  щоб  дістати  для  спаровування  таких  жеребців.  У  ви¬
нагороду  за  це  власник  жеребця  одержує  в  подарунок  певну  кількість  яч¬
меню,  вівцю  і  бурдюк  молока.  Брати  гроші  вважається  ганебним;  той,  хто
схотів  би  зробити  це,  придбав  би  ганебне  прізвисько  «продавця  любові
коня».  Під  час  вагітності  з  кобилою  поводяться  дуже  обережно,  проте  на
ній  не  їздять  лише  в  останні  тижні  перед  жеребінням.  Під  час  жеребіння
повинні  бути  присутні  свідки,  щоб  засвідчити  походження  лошати.  Лоша
виховують  з  особливою  ретельністю  і  від  народження  вважають  його  чле¬
ном  сім’ї.  Тому  арабські  коні  стали  свійськими  тваринами,  і  їх  можна
сміливо  пускати  в  намет  господаря  або  до  дітей.
 З  18-го  місяця  починається  виховання  благородного  створіння.  Спо¬
чатку  їздити  на  ньому  пробує  хлопчик.  Він  водить  коня  на  водопій,  на  па¬
совище,  чистить  його  і  взагалі  дбає  про  всі  його  потреби.  Обидва  вчаться
одночасно:  хлопчик  стає  наїзником,  лоша  —  верховим  конем.  Але  ніколи
молодий  араб  не  примусить  довіреного  йому  коня  працювати  дуже  бага¬
то,  ніколи  не  вимагатиме  від  нього  того,  що  йому  не  під  силу.  За  кожним
рухом  тварини  стежать,  ставляться  до  нього  з  любов’ю  і  ніжністю,  але
не  терплять  упертості  і  злості.  Лише  на  третій  рік  надягають  на  нього
сідло;  після  закінчення  третього  року  поступово  привчають  напружувати

КІТ  БУЛАНИЙ  ■
 287  ■
 всі  свої  сили.  Лише  тоді,  коли  кінь  досяг  віку  семи  років,  його  вважають
навченим.
 Араби  розрізняють  багато  порід  коней;  кожний  край,  кожне  плем’я
хвалиться  своїми.  В  Аравії,  взагалі  в  регіонах,  що  лежать  між  Червоним
морем  і  Євфратом,  розрізняють,  за  словами  Блента,  21  породу,  з  них
5  найзнаменитіших,  яких  об’єднують  разом  під  назвою  «кхамса»  і  які  є
породами,  що  пішли,  як  було  вже  сказано,  від  п’яти  кобил  Соломона.
Найдавніша  і  найблагородніша  називається  «кехилан»,  або,  як  зазначає
Нібур,  «кохлани».
 Кінь  англійський  чистокровний  верховий  —  найблагородніший  родич
арабського  коня  в  Європі.  Багато  знавців  стверджували  навіть,  що  від¬
мінність  між  цими  обома  расами  полягає  лише  в  невеликих  відхиленнях,
котрі  є  наслідком  змінених  умов  життя,  і  що,  отже,  в  жилах  англійського
чистокровного  коня  тече  незмішана  східна  кров.  Це  твердження  свідчить,
проте,  про  недостатню  обізнаність  з  історією  англійського  коня,  оскільки
родовід  цієї  раси  надає  нам,  навпаки,  неспростовний  доказ  того,  що  в  ньо¬
му  немає  жодного  коня,  для  якого  можна  б  було  довести  виключно  східне
походження  як  з  батьківського,  так  і  з  материнського  боку.  Найцінніші
якості  благородного  коня  —  швидкість,  витривалість  і  енергійність  —  мо¬
жуть  бути  одержані  та  закріплені  лише  шляхом  вправ  на  перегонах.  Як
формою  тіла,  так  і  своїми  якостями  сучасний  чистокровний  кінь  в  усьому
перевершує  своїх  предків;  серед  них  існує  багато  чудових  коней,  які  дося¬
гають  висоти  у  холці  1,75  м  і  більше.  Будова  тіла  стала  більш  пропорційна
і  благородніша,  ніж  у  арабського  коня.  їх  вивозять  у  всі  країни,  населені
європейцями,  щоб  облагороджувати  місцеві  породи  коней.
 1732  року  в  Німеччині  був  побудований  кінний  завод  Тракенен,  де
почали  облагороджувати  давню  прусську  породу,  залишену  до  того  часу
поза  увагою.  Шляхом  багаторазового  схрещування  зі  східними  і  особли¬
во  з  англійськими  чистокровними  кіньми  поступово  одержали  тракенен-
ського  коня,  який  має  чудову  будову  тіла,  витривалий  і  взагалі  гарний  з
усякого  погляду.
 Залежно  від  особливостей  породи  і  робоча  сила  коней  буває  різною.
Загалом  можна  сказати,  що  кінь  може  нести  до  175  кг,  отже,  в  середньому
близько  чверті  своєї  маси,  але  по  битому  шляху  везе  2500  кг,  а  тяглови-
ки  навіть  3000—3500  кг,  тобто  вантаж,  який  у  середньому  принаймні  в  4
рази  перевершує  його  власну  вагу.  За  таких  умов  кінь  проходить  близько
4  км  за  годину,  а  ненавантажений  за  той  самий  час  кроком  —  близько  5
км;  великі  коні  з  більш  легкою  ходою  йдуть  кроком  дещо  швидше.  Ви¬
їзні  коні  спокійною  риссю  проходять  1  км  за  4—5  хвилин,  рисаки  —  ту  ж
саму  відстань  майже  удвічі  швидше,  найкращі  рисаки  в  збруї  на  іподромі
можуть  пробігати  1  км  за  1,5—1,6  хвилини.  Скакові  коні,  які  разом  із
вершником  і  сідлом  важать  трохи  більше  за  400  кг,  пробігають  за  хви¬
лину  по  рівній  дорозі  в  середньому  900  м,  іноді  навіть  1000  м  і  більше.
Ноша  легкого  кавалерійського  коня  важить  46  кг,  не  беручи  до  уваги  вагу
вершника  (60—70  кг);  денний  переїзд  її  —  22—30  км,  посилений  пере¬
їзд  —  50—60  км.  При  нетривалих  поїздках  дуже  хороші  коні,  запряжені  в
легкий  екіпаж,  можуть  долати  щодня  не  більше  70—80  км.
 Нині  свійській  кінь  поширений  майже  по  всій  земній  кулі.  Його  не¬
має  лише  в  найхолодніших  країнах  і  на  деяких  островах,  де  людині  він
не  потрібен.  Сухим  місцевостям  він  віддає  перевагу  перед  вологими  бо¬
лотистими,  хоча  може  їсти  більш  грубе  сіно,  ніж  інші  свійські  тварини.
Коні  при  розведенні  можуть  бути  в  дикому  або  напівдикому  стані,  чи
бути  свійською  твариною.  В  першому  випадку,  наприклад  у  Росії,  табуни
цілий  рік  залишаються  в  степу  на  волі.  Коні,  що  народжуються  там,  дуже
витривалі,  сильні  та  невибагливі,  але  ніколи  не  досягають  такої  краси,
як  народжені  і  виховані  під  наглядом  людини.  В  напівдикому  стані  та¬
буни  коней  бродять  від  весни  до  осені  по  лісах  або  великих  пасовищах,
а  взимку  їх  тримають  у  стайнях  і  доглядають.  Нарешті,  вищий  ступінь
дбайливості  людини  про  коня  ми  бачимо  на  кінних  заводах,  де  розведен¬
ня  ведеться  під  найсуворішим  наглядом.
 КІТ  БУЛАНИЙ,  або  степовий  (Felis  libyca),  може  вважатися  за  родона¬
чальника  нашого  свійського  кота.  Рюппель  відкрив  його  в  Нубії,  в  західній
 Багато  тварин  бачать  і  чують  кра¬
ще  за  коня.  У  нього  також  не  дуже
тонкий  нюх  і  смак,  а  дотик  взага¬
лі  слабкий,  дещо  тонший  лише  на
губах.  Зате  його  здатність  вивчати
до  дрібниць  близькі  предмети  див¬
на:  він  уміє  безпомилково  впізна¬
вати  все,  що  його  оточує,  тим  біль¬
ше,  що  з  цим  пов’язана  чудова
пам’ять.
 Коні  великих  порід  можуть  досяга¬
ти  висоти  у  холці  1,8  м.  Коні  важ¬
ких  бельгійських,  французьких  або
англійських  порід  важать  у  серед¬
ньому  750  кг,  часто  навіть  800  кг,  в
окремих  випадках  —  900—1000  кг.
 Найменший  кінь  —  шотландський
поні  з  густою,  довгою,  кудлатою
гривою  і  пухнастим  хвостом  —  до¬
сягає  звичайно  90  см  у  холці,  іно¬
ді  лише  85  і  навіть  82  см,  отже,  не
більший  за  великого  собаку.
 Кінь  може  жити  40  років  і  більше,
але  до  нього  часто  так  погано  став¬
ляться,  що  іноді  він  старіє  вже  в  20
років,  і  треба  визнати,  що  лише  в
окремих  випадках  вік  коня  досягає
30  років.
 Сила  жеребця  величезна,  мужність
також.  Кобила  набагато  тихіша,  до¬
бродушніша,  слухняніша,  поступ¬
ливіша,  тому  їй  часто  віддають  пе¬
ревагу  перед  жеребцем.

■  288
 Мумії  й  зображення  кішок,  знайде¬
ні  під  час  археологічних  розкопок  у
Фівах  та  інших  давньоєгипетських
містах,  понад  усе  відповідають  цьо¬
му  виду  і  змушують  припускати,
що  саме  буланого  кота  давні  єгип¬
тяни  тримали  як  свійського.  Дуже
можливо,  що  з  Південної  Нубії  до
Єгипту  його  завезли  священнослу¬
жителі.  Пізніше  він,  мабуть,  потра¬
пив  до  Аравії  та  Сирії,  а  потім,  че¬
рез  Грецію  та  Італію,  до  Західної
і  Північної  Європи.  Подальшому
його  поширенню  могли  допомогти
європейські  мандрівники.
 Кіт  буланий,  або  степовий
 (Felis  libyca)
 Степовий  кіт  —  звичайнісінький  ди¬
кий  кіт  Африки.  Багато  хто  вважає
його  підвидом  європейського  (F.  silves-
tris  libyca).  Поширений  по  всьому  кон¬
тиненту,  зазвичай  у  місцях,  порос¬
лих  низьким  чагарником  або  високою
травою.  Вкритий  нерівними  смугами
й  плямами,  нагадуючи  свійську  кішку
смугастого  або  муарового  забарвлен¬
ня.  Дорослий  самець  важить  близько
 З,6 	кг  при  висоті  в  загривку  ЗО  см.
 ■  КГГ  БУЛАНИЙ
 частині  долини  Нілу,  біля  Амбукола,  в  пустинній  місцевості,  де  разом  із
скелястими  ділянками  трапляються  розкішні  чагарники.  Пізніші  дослід¬
ники,  втім,  знаходили  його  у  всьому  Судані,  в  Абіссінії,  в  глибині  Африки
і  навіть  у  Палестині.  Довжина  його  тулуба  50  см,  хвоста  —  трохи  більше
25  см.  Ці  розміри  дещо  відрізняються  від  розмірів  нашого  свійського  кота,
але  все-таки  дуже  до  них  близькі.  І  з  вигляду  буланий  кіт  вельми  схожий
на  деякі  різновиди  свійського.  Його  хутро  на  верхній  частині  тулуба  має
блідо-жовте  або  булано-сіре  забарвлення;  на  загривку  і  на  спинному  хребті
воно  руде,  з  боків  світліше,  на  череві  зовсім  біле.  По  всьому  тулубу  про¬
ходять  темні,  вузькі,  хвилеподібні  поперечні  смуги,  які  на  ногах  виступа¬
ють  чіткіше;  на  верхній  частині  голови  і  на  потилиці  помітні  вісім  вузьких
поздовжніх  смуг.  У  деяких  місцях  тулуба  хутро  рябіє  дрібними  чорними
цятками.  Хвіст  зверху  булано-жовтий,  знизу  білий;  закінчується  він  трьома
широкими  чорними  кільцями  і  зовсім  чорним  кінчиком.
 Свійські  коти  єменців  і  арабів  західного  узбережжя  Червоного  моря  не
тільки  мають  однакове  з  буланими  котами  забарвлення  хутра,  а  й  відзнача¬
ються  такою  ж  стрункістю  і  худорлявістю.  Риси  схожості  особливо  сильно
виявилися,  коли  Денітц  порівняв  череп  свійського  кота  з  черепом  булано¬
го  кота,  привезеного  Швейнфуртом  із  Центральної  Африки.  Буланий  кіт,
як  виявилося,  відрізняється  від  свійського  лише  тонкими  кістками,  що  є
відмітною  ознакою  диких  тварин.  В  усякому  разі,  за  будовою  черепа  наш
дикий  кіт  відрізняється  від  свійського  кота,  а  буланий  кіт  —  ні.
 «Кішка,  —  пише  Еберс  у  романі  «Дочка  єгипетського  царя»,  —  вва¬
жалася  за  найбільш  священну  зі  всіх  тварин,  яких  шанують  єгиптяни.
Вона  була  недоторканною  святинею,  тоді  як  інших  тварин  шанували
тільки  відносно».
 Якщо  давні  єгиптяни  кішку  шанували  як  божество,  у  давніх  германців
вона  (точніше,  дикий  кіт,  переважно  рись)  вважалася  за  прислужницю
богині  любові  Фрейї,  яка  возила  хмарами  її  колісницю.  Згодом  вона  пере¬
творилася  на  містичну  істоту  і  дотепер  іще  вселяє  певний  немотивований
страх.
 Дослідження  дозволяють  припускати,  що  кота  вперше  приручили  дав¬
ні  єгиптяни,  а  не  індійці  і  не  північні  народи.  До  X  століття  вона  була
майже  невідома  в  Північній  Європі.  У  Валлійському  зведенні  законів  є,
між  іншим,  постанова  Ховелла  Да,  або  Ховелла  Лебона,  який  помер  у  се¬
редині  X  століття,  в  якому  визначається  вартість  свійського  кота,  а  також
покарання  за  жорстоке  поводження  з  ним.  Ціна  молодого  кота,  який  не
впіймав  ще  жодної  миші,  була  удвічі  менша  від  ціни  досвідченого  кота.
Покупець  мав  право  вимагати,  щоб  очі,  вуха  і  кігті  тварини  не  були  по¬
шкоджені,  щоб  вона  вміла  ловити  мишей  і,  якщо  це  самка,  щоб  знала,  як
виховувати  кошенят.  Якщо  куплений  кіт  виявлявся  з  вадою,  покупець  міг

КІТ  дикий  ■
 289  ■
 зажадати  від  продавця  третину  ціни  назад.  Той,  хто  крав  або  вбивав  кота
у  княжій  коморі,  повинен  був  спокутувати  свій  злочин,  пожертвувавши
вівцю  або  барана,  або  ж  дати  стільки  мірок  пшениці,  скільки  потрібно,
щоб  засипати  кота,  підвішеного  за  хвіст  над  самою  землею.
 Наразі  кіт  водиться  у  всіх  країнах,  де  люди  ведуть  осілий  спосіб  життя,
за  винятком  лише  Далекої  Півночі  і,  згідно  з  Чуді,  найвищого  поясу  Анд.
 Проте  кіт  зберігає  до  певної  міри  свою  самостійність  і  у  багатьох  ви¬
падках  підкоряється  людині  лише  настільки,  наскільки  вважає  цю  залеж¬
ність  вигідною  для  себе.  Що  більше  людина  займається  ним,  то  сильніше
він  прихиляється  до  родини,  і  що  менше  вона  утруднює  його  свободу,
даючи  його  спокій,  тим  міцніше  він  прив’язується  до  будинку,  в  якому
виріс.
 КІТ  ДИКИЙ,  або  лісовий  (Felis  silvestris).  Дуже  довго  вважалося,  що
наш  свійський  кіт  походить  від  цього  дикого  виду,  і  дотепер  окремі  на¬
туралісти  дотримуються  подібної  думки,  хоча  дослідження  показали,  що
вона  хибна.  Дикий  кіт  за  зростом  майже  дорівнює  лисиці,  отже,  значно
більший  за  свійського  кота.  Від  останнього  він  відрізняється  густішим
хутром,  більшою  кількістю  вусів,  диким  поглядом  і  великими  сильними
зубами;  голова  у  дикого  кота  товща,  тулуб  коротший,  а  хвіст  пухнастіший
і  також  коротший,  ніж  у  свійського  кота;  крім  того,  хвіст  у  дикого  кота  по
всій  довжині  має  однакову  товщину  і  на  кінці  ніби  обрубаний,  а  у  свій¬
ського  він  до  кінця  поступово  стоншується.  Відмітними  ознаками  дикого
кота  вважаються  також  жовтувато-білі  плями  на  горлі  і  темні  або  чорні
п’яти.  Дикий  кіт  важить  8—9  кг,  загальна  довжина  тіла  у  нього  100—
120  см,  із  яких  30—35  см  припадає  на  хвіст,  висота  у  загривку  35—42  см.
Деякі  коти  бувають  ще  більшими.  Наприклад,  лісничий  Хаузіус  застрелив
у  жовтні  1888  року  біля  Зангерхаузена  кота,  який  важив  75  кг  при  довжині
128  см.  У  тій  самій  місцевості,  але  пізніше,  був  убитий  кіт,  який  узимку,
коли  був  глибокий  сніг,  дуже  схуднув,  але  був  абсолютно  здоровий  і  міг
швидко  втікати  від  мисливця;  за  даними  лісничого,  який  його  застрелив,
він  важив  лише  3,25  кг.
 Хутро  у  дикого  кота  довге  і  густе,  у  самця  блідо-сіре,  іноді  темно-
сіре,  у  самки  жовтувато-сіре;  морда  рудувато-жовта,  ніс  тілесного  кольо¬
ру,  вуха  зовні  іржаво-сірі,  всередині  жовтувато-білі.  Від  лоба  йдуть  назад
три  паралельні  чорні  смуги,  які,  дещо  звиваючись,  проходять  між  вухами;
дві  середні  смуги  незабаром  з’єднуються  разом  і  утворюють  одну  смугу,
яка  тягнеться  посередині  спини  і  продовжується  навіть  на  верхній  частині
хвоста.  Від  цієї  смуги  з  боків  розходяться  не  дуже  чіткі  поперечні  смуги
темного  кольору,  які  тягнуться  до  черева.  Черево  жовтувате  з  декількома
чорними  плямами,  на  лапах  помітні  чорні  поперечні  смуги,  біля  пальців
жовтішого  кольору;  внутрішній  бік  задніх  лап  також  жовтуватий  і  без
плям,  п’яти,  як  уже  сказано  вище,  темні,  на  хвості  помітні  три  або  чотири
чорні  кільця,  які  біля  основи  темніші  за  хвіст.  Очі  жовті.
 Дикий  кіт  дотепер  ще  живе  у  всій  Європі,  за  винятком  найпівнічні-
ших  країн  —  Скандинавських  і  північної  частини  Росії.  Великі  високо¬
стовбурні  ліси  є  улюбленим  місцеперебуванням  дикого  кота.  Він  віддає
перевагу  лісистим  місцевостям,  де  є  скелі,  оскільки  там  йому  легше  хова¬
тися.  Він  влаштовує  лігво  в  ямах,  де  до  того  жили  лисиці  і  борсуки,  а  та¬
кож  у  дуплах  товстих  дерев;  через  брак  таких  місць  поселяється  на  сухих
прогалинах  боліт,  у  покинутих  каменярнях.  Дикий  кіт  повертається  вночі
до  свого  лігва  тільки  в  холодну  пору  року,  а  постійно  живе  в  ньому  тільки
тоді,  коли  є  дитинчата.  Улітку  мандрує  з  місця  на  місце,  щоб  по  можли¬
вості  позбутися  бліх,  які  дуже  докучають  йому,  і  проводить  ніч  абиде,  але
найчастіше  в  дуплах  дерев.
 Коли  дитинчата  ще  малі,  дикі  коти  живуть  парами,  а  будь-якого  ін¬
шого  часу  їх  можна  побачити  тільки  поодинці.  Кошенята  досить  скоро
відокремлюються  від  матері  і  починають  полювати  самостійно.
 Під  час  мандрувань  дикі  коти  майже  завжди‘захоплюють  лисячі  і  бор-
сучі  нори.  Вдень  вони  зазвичай  там  сплять,  а  вночі  нишпорять  за  здо¬
биччю,  причому  їх  важче  помітити,  ніж  лисицю,  яку  часто  звинувачують
у  спустошеннях,  учинених  дикою  кішкою.  Узимку  коти  часто  залишають
ліси  й  іноді  живуть  поблизу  тих  людських  жител,  що  стоять  окремо.  Ленц
 Кіт  лісовий  (F.  silvestris),  називаний
також  диким,  або  європейським,  по¬
ширений  у  всій  Європі  від  Шотлан¬
дії  до  Малої  Азії  й  заходить  у  пів¬
нічну  частину  азійського  материка.
Він  схожий  на  сіру  свійську  кішку,
але  насправді  це  дикий,  нездатний
до  приручення  звір.  Хутро  зазвичай
сірувато-буре  з  широкими  чорними
вертикальними  смугами  на  боках;
на  хвості  межують  чорні  й  сірі  кіль¬
ця.  Довжина  тіла  —  від  55  до  76  см,
не  враховуючи  30-сантиметрового
хвоста.
 Удень  дикий  кіт  ховається  в  хащах,
дуплах  дерев  або  серед  великого  ка¬
міння,  а  коли  стемніє,  виходить  по¬
лювати  на  кроликів,  зайців,  куріпок
та  інших  птахів.  Самки  можуть  на¬
роджувати  двічі  на  рік;  кошенята
(зазвичай  у  поносі  їх  четверо)  з'яв¬
ляються  на  світ  через  приблизно  68
днів  після  зачаття.

■  290
 ■  КІТ  ДОВГОХВОСТИЙ
 Хоча  зазвичай  період  спаровування  у
лісового  кота  припадає  на  січень-бе-
резень,  самка  в  деяких  випадках  може
приносити  по  2—3  поноси  на  рік,  осо¬
бливо  якщо  якийсь  із  поносів  гине.
 Слід  відрізняти  справжніх  диких  ко¬
тів  від  здичавілих  свійських.  Остан¬
ніх  досить  часто  можна  побачити  в
лісах  Середньої  Європи,  але  свої¬
ми  розмірами  вони  ніколи  не  дося¬
гають  розмірів  диких  котів,  хоча  й
більші  за  свійських.  Вони  так  само
сміливі  й  шкідливі,  як  і  дикі  коти,
і  якщо,  здичавівши,  розмножува¬
лися  в  лісі  вже  не  одне  покоління,
то  за  кольором  шерсть  стає  схожою
на  свого  африканського  пращура,
буланого  кота,  а  також  на  дикого
кота,  залежно  від  того,  яким  був
первинний  колір  свійського  кота,
від  якої  вони  походять,  —  чорний,
білий  чи  строкатий.
 Кіт  бенгальський,  далекосхідний,  або
леопардовий,  (F.  bengalensis)  звичай¬
ний  у  Східній  Азії  —  від  Східного  Си¬
біру  до  Малайзії  та  Індонезії  на  пів¬
дні,  Бенгалії  на  заході  і  Тайваню  та
Філіппін  на  сході.  Довжина  тіла  без
хвоста  близько  63  см.  Забарвлення
сірувато-буре  з  численними  довгас¬
тими  плямами,  розташованими  ря¬
дами.  Китайці  називають  цей  вид
«грошовою  кішкою»,  оскільки  плями
на  його  шерсті  нагадують  старовин¬
ні  китайські  монети.
 стверджує,  що  в  Угорщині  дикі  коти  живуть  узимку  переважно  в  нежилих
сільських  будівлях.
 Із  настанням  сутінків  дикий  кіт  вирушає  на  полювання;  він  дуже  не¬
безпечний  для  дрібних  і  навіть  середніх  за  розмірами  тварин,  оскільки
дуже  чутливий,  обережний  і  хитрий,  крадеться  нечутно  і  терпляче  вичікує
зручний  момент  для  нападу.  З  хитрістю,  властивою  всім  котам,  підкра¬
дається  він  до  птаха,  що  спить  у  гнізді,  і  до  зайця,  який  заснув  у  своєму
лігві,  підстерігає  кролика,  що  виходить  із  нори,  ймовірно,  хапає  і  білок
у  дуплах  дерев.  На  великих  тварин  він  нападає,  вискакуючи  їм  на  спину
і  перегризаючи  шийні  артерії.  Якщо  стрибок  був  невдалий,  то  він  не  пе¬
реслідує  тварину  далі,  а  охочіше  відшукує  собі  нову  здобич;  щодо  цього
вона  робить,  як  усі  коти.  На  щастя  для  мисливців,  його  звичну  здобич
складають  миші  і  дрібні  птахи,  на  більших  тварин  він  нападає  тільки  у
крайньому  разі.  Біля  озер  і  лісових  струмків  дикий  кіт  підстерігає  водяних
птахів  і  дуже  майстерно  вміє  вихоплювати  з  води  рибу.
 Дикі  коти  паруються  в  лютому,  кошенята  народжуються  в  квітні.
Вагітність  триває  9  тижнів.  Дика  кішка  народжує  п’ятеро  або  шестеро
кошенят,  які  дуже  схожі  на  свійських  і  також  народжуються  сліпими.
Коли  вони  перестають  ссати,  мати  дбайливо  годує  їх  мишами  та  іншими
гризунами,  кротами  і  маленькими  пташками.  Через  якийсь  час  котенята
починають  лазити  по  деревах,  гілки  яких  згодом  служитимуть  їм  місцем
для  ігор  і  притулком  у  разі  небезпеки.  Якщо  котенята  побачать  ворога,
вони  найчастіше  притискаються  до  товстої  гілки  і  тихо  лежать  там,  споді¬
ваючись  на  те,  що  їх  не  помітять.  Справді,  колір  їхнього  хутра  так  добре
підходить  до  кольору  деревної  кори,  що  тільки  дуже  досвідчене  око  може
виявити  присутність  звіра.  Так  само  роблять  дорослі  дикі  коти,  особливо
влітку,  коли  верхівки  дерев  затемнені  листям.
 КІТ  ДОВГОХВОСТИЙ  (Felis  wiedii).  За  розмірами  він  схожий  на  ве¬
ликого  свійського  кота,  тільки  лапи  у  нього  сильніші.  Загальна  довжина
тулуба  досягає  90—100  см,  із  яких  30—35  см  припадає  на  хвіст.  Він  виріз¬
няється  маленькою  головою,  великими  очима,  закругленими  донизу  і  за¬
гостреними  догори,  на  зразок  ланцета,  вухами  і  дуже  заломленими  білими
кігтями.  Основний  колір  його  шерсті  рудувато-сірий,  на  боках  світліший,
знизу  білий.  По  всьому  тілу  проходять  поздовжніми  рядами  сіро-бурі  або
темно-бурі  плями;  окремі  плями  оточені  світлішим  хутром.  По  верхній
частині  тулуба  йдуть  п’ять  поздовжніх  рядів,  на  лобі  дві  чорні  смуги  і  між
ними  цятки,  з  боків  голови  дві  темні  поздовжні  смуги,  під  горлом  темна
поперечна  смуга.  Нижня  частина  лап  бура.  «У  бразильців,  —  говорить
принц  фон  Від,  —  тварина  має  назву  «плямиста  дика  кішка»,  часто  вони
вбивають  її  заради  красивого  хутра.  Особливо  легко  кіт  вилазить  на  дерева
по  в’юнких  рослинах,  розшукуючи  там  різних  тварин,  яких  тільки  всти¬
гає  схопити.  Для  лісових  птахів  і  свійських  курей  він  дуже  небезпечний
і  часто  підходить  до  жител,  щоб  викрасти  птаха.  Своє  лігво  влаштовує  в
дуплах,  в  розколинах  скель  або  печерах  і  там,  подібно  до  нашого  дикого
кота,  народжує  своїх  дитинчат».
 КІТ  КАРЛИКОВИЙ,  або  бенгальський  (Felis  bengalensis).  Завбільшки
він  приблизно  з  нашого  свійського  кота,  але  часто  буває  меншим  за  ньо¬
го,  хоч  і  вищий.  За  Жердоном,  уся  довжина  його  дорівнює  88—96  см,  із
яких  28—30  см  припадає  на  хвіст;  за  Тіккелем,  екземпляр,  убитий  у  Бірмі,
мав  загальну  довжину  65  см,  при  довжині  хвоста  24  см.  Основний  колір
зверху  світлий  буро-сірий,  з  переходом  у  сірий;  знизу  тіло  біле,  зверху
вкрите  іржавими  темно-бурими  плямами,  знизу  чорно-бурими  плямами.
 За  допомогою  досліджень  Шренка  і  Радде,  очевидно,  твердо  вста¬
новлено,  що  зона  поширення  карликового  кота  тягнеться  набагато  далі,
ніж  вважали  дотепер.  Раніше  знали,  що  тварина  водиться  в  Індії  і  на
Зондських  островах;  припускали  її  наявність  і  в  Японії,  але  вищеназвані
дослідники  до  цих  котів  зарахували  вид,  знайдений  в  Амурській  області,
та  китайського  дикого  кота.
 Про  життя  карликового  кота  на  волі  дотепер  відомо  мало.  За  словами
Юнгхуна,  він  дуже  часто  трапляється  в  багатьох  лісах  Яви,  живе  на  порос¬
лих  мохом  гілках  дерев  на  висоті  20—30  м  і  майже  ніколи  не  спускається

КІТ  КРАПЧАСТИЙ  ■
 291  ■
 на  землю.  «Він  перевершує  всіх  інших  тварин  у  швидкості  лазіння  і  стри¬
бання,  живиться  переважно  птахами,  яких  ловить  у  рідних  лісах,  і  часто
потрапляє  живим  до  рук  яванців  під  час  вирубування  дерев».  Кажуть,  що
він  належить  до  найбільш  диких  і  кровожерних  видів  котів.
 КІТ  КРАПЧАСТИЙ,  або  кіт-риболов  (Felis  viverrina),  досягає  розмірів
нашого  дикого  кота.  Довжину  самця,  шо  важив  7,7  кг,  Бленфорд  визна¬
чив  як  105  см,  з  яких  29  см  припадало  на  хвіст,  а  висоту  загривку  —  38  см.
За  Жердоном,  загальна  довжина  досягає  118  см,  а  іноді  й  більше,  довжина
хвоста  —  32  см,  висота  в  загривку  —  40  см.  Хутро  грубе,  без  блиску.  Осно¬
вний  колір  —  важко  визначний  жовтувато-сірий,  який  наближається  то
більше  до  сіруватого,  то  до  бурого,  залежно  від  того,  наскільки  інтенсивне
забарвлення  середньої  частини  шерстинок  (при  основі  воно  темно-сіре,
посередині  жовтувате,  на  кінці  буре  або  чорнувате).  Нижній  бік  світлі¬
ший.  Тварина  покрапана  цятками  видовженої  форми,  шо  розрізняються
у  різних  тварин  за  розмірами,  різкістю  контура  і  виразністю.  Хвіст  опо¬
витий  8—9  кільцями,  знизу  перерваними.  Око,  шо  має  круглу  зіницю,
бронзово-жовтого  кольору.
 Зона  поширення  крапчастого  кота  охоплює  Цейлон,  у  Південній  Індії
Малабарський  берег,  на  півночі  Індо-Ганзьку  рівнину  (а  також  Оріссу),
що  лежить  біля  підніжжя  Гімалаїв,  на  захід  вона  тягнеться  до  Непалу,  далі
охоплює  всю  Бірму,  Південний  Китай  і  Малаккський  півострів.  За  слова¬
ми  Свінгоє,  крапчастий  кіт  трапляється  також  на  острові  Формоза.
 Про  життя  його  на  волі  відомостей  мало,  проте  відомо,  що  цей  кіт
віддає  перевагу  вологій  гущавині  біля  берегів  річок,  заболоченим  місце¬
востям  поблизу  гирл,  де  він,  на  противагу  більшості  котів,  може  живитися
водяними  тваринами,  особливо  рибою.  За  словами  Гамільтона,  він  пожи¬
рає  навіть  прісноводих  молюсків;  Ходжсон  дістав  екземпляр  кота,  що  з'їв
велику  змію.  Але  Бленфорд  вважає,  цілком  грунтовно,  що  він,  подібно  до
інших  його  родичів,  охоче  їстиме  і  ссавців  і  птахів,  яких  може  впіимаги.
Кіт  викрадає  також,  судячи  з  різних  розповідей,  собак,  овець,  наважуєть¬
ся  нападати  навіть  на  молодих  телят,  а  на  Малабарському  березі  він,  за
словами  Бекера,  навіть  кілька  разів  викрадав  із  селищ  маленьких  дітей.
 Крапчастий  кіт  у  неволі  вважається  зазвичай  дикою,  злостивою  і  не-
приручуваною  твариною.  Блейт,  навпаки,  дотримується  думки,  шо  його
неважко  приручити.  Проте  крапчасті  коти,  шо  утримувалися  в  Лондон¬
ському  зоологічному  саду,  поводилися  насторожено  і  недружньо,  і  спіл¬
куватися  з  ними  було  так  само  важко,  як  і  з  іншими  дикими  котами  (від
цих  останніх  вони  відрізнялися  ще  украй  сильним  запахом,  який  робив
догляд  за  ними  дуже  неприємним).
 КІТ  МАРМУРОВИЙ  (Felis  marmorata)  схожий  на  димчастого  леопар¬
да,  тільки  набагато  менший,  і  також  дуже  красивий.  Він  більший  за  свій¬
ського  кота:  загальна  довжина  тіла  сягає  100—106  см,  із  яких  35—40  см
припадає  на  хвіст.  Його  м’яке  і  густе  хутро  має  буро-жовте,  світло-жовте
або  червонувато-буре  основне  забарвлення.  Нижня  частина  тіла  світліша
й  іноді  навіть  біла.  Від  лоба  через  голову,  потилицю  і  спину  тягнуться
поздовжні  чорні  смуги,  які  спереду  і  ззаду  складаються  з  окремих  плям  і
лише  на  потилиці  утворюють  суцільну  смугу.
 Мармуровий  кіт  мешкає  в  гірських  лісистих  районах  південно-схід-
ної  Азії,  у  східних  передгір’ях  Гімалаїв,  Ассамі  (Індія),  Бірмі,  на  півост¬
рові  Малакка,  островах  Суматра,  Ява  і,  можливо,  на  Борнео;  в  Непалі,
здається,  його  немає.  Про  його  життя  на  волі  нічого  не  відомо,  але,
ймовірно,  він  живе  на  деревах,  як  і  димчастий  леопард.  У  неволі  тра¬
пляється  рідко.
 КІТ  ОЧЕРЕТЯНИЙ  (див.  Хаус).
 КІТ  ПАМПАСЬКИЙ  (Felis  colocolo)  від  усіх  інших  котів  відрізняється
найяскравішими  поздовжніми  смугами.  На  сірувато-сріблястому  хутрі  ви¬
ступають  темні  або  бліді  іржаво-бурі  смуги,  які  розбігаються  по  всьому
тулубу  зверху  і  спереду,  вниз  і  назад  і  повторюються  на  грудях  та  шиї  у
вигляді  поясів,  а  на  ногах  у  вигляді  кілець.  Вуха  зовні  світло-бурі,  з  країв
 Кіт-риболов,  поширений  від  Індії  та
Тайваню  до  Індонезії,  мешкає  на  бе¬
регах  струмків  і  річок,  а  також  на
болотах  і  в  припливно-відпливній
смузі.  Живиться  прісноводними  ра¬
коподібними  (але  не  рибою),  а  крім
того,  дрібними  звірами  та  птаха¬
ми.  Тварина  щільної  статури  масою
близько  11  кг.  Тіло  вкрите  довгасти¬
ми  плямами,  які  утворюють  поздо¬
вжні  ряди.
 Коти  здатні  сприймати  дуже  широ¬
кий  діапазон  звукових  хвиль.  Для  лю¬
дей  з  ідеальним  слухом  він  складає  від
20  Гц  (гуркіт  великого  барабана)  до
близько  20  кТц  (прошшивий  свист),
а  для  кішок  —  від  60  Гц  до  65  кГц.
Багато  дрібних  гризунів  спілкуються
між  собою  за  допомогою  ультразву¬
кових  сигналів,  частота  яких  пере¬
ходить  межу  людського  сприйняття,
але  доступна  для  кішок:  це  допома¬
гає  їм  знаходити  здобич.
 Пампаський  кіт  (F.  colocolo)  поши¬
рений  від  півдня  Патагонії  до  Бра¬
зилії  та  Болівії.  У  нього  довге,  густе,
досить  грубе  хутро  й  виразна  гри¬
ва  на  спині.  Типове  забарвлення  ко¬
тів,  що  живуть  на  вкритих  травою
рівнинах,  одноколірне,  жовто-буре.
Тварина  кремезна,  із  доволі  корот¬
кими  ногами  й  округлою,  ніби  «при-
плюснутою»  мордою.

■  292
 ■  КІТ  СВІЙСЬКИЙ
 Кіт  мармуровий
 (Felis  marmorata)
 Мармуровий  кіт  —  найвитончені-
ший  і  красиво  забарвлений  азійський
представник  роду.  Ареал  виду  тяг¬
неться  від  Гімалаїв  до  Малайзії  та
Борнео.  Довжина  тіла  90  см,  вклю¬
чаючи  45-сантиметровий  пухнас¬
тий  хвіст.  «Мармуровий  візерунок»
із  плям  неправильної  форми  служить
прекрасним  камуфляжем  у  лісах,  де
живе  цей  вид.
 Свійський  кіт  (Felis  cat  us)  найдріб-
нііиий  представник  хижих  ссавців
родини  Котячі  (Felidae)  та  одна  з
перших  тварин,  одомашнених  лю¬
диною.  Судячи  з  усього,  вид  похо¬
дить  від  дикого  лісового  кота  Ста¬
рого  Світу  (F.  silvestris),  який  дуже
схожий  на  свійського,  але  в  серед¬
ньому  дещо  більший,  а  точніше,  від
його  африкансько-близькосхідного
підвиду  F.  silvestris  libyca,  або  сте¬
пового  кота,  якого  іноді  виділяють
в  окремий  вид  (F.  libyca).
 темно-бурі,  а  в  середині  бруднувато-білого  кольору.  Хвіст  такого  ж  ко¬
льору,  як  спина,  і  до  краю  має  4—6  темних  кілець.  На  ногах  проходять
 6—7  іржаво-червоних  смуг  на  жовтуватому  тлі;  на  нижній  частині  тулуба
на  блідо-жовтуватому  тлі  тягнуться  неправильні  світло-бурі  смуги.  Великі
самці  досягають  120—130  см  завдовжки,  з  яких  30  см  складає  хвіст.  Висо¬
та  в  загривку  становить  30—35  см.
 Пампаський  кіт  мешкає  в  пампасах  Південної  Америки  і  в  Пата¬
гонії  аж  до  Магелланової  протоки;  особливо  часто  трапляється  він  на
берегах  Ріо-Негро.  Здобиччю  його  є  невеликі  гризуни,  яких  у  пампасах
дуже  багато.  Його  всі  вважають  нешкідливою  твариною,  що  дає  навіть
користь.
 КІТ  СВІЙСЬКИЙ  (Felis  catus)  є  типовим  представником  родини  Коти,
до  того  ж  цілком  доступним  для  спостереження.  Це  надзвичайно  гарна,
охайна,  чарівна  і  приємна  тварина.  Вона  легко  і  вправмо  лазить  по  де¬
ревах  і  по  м’яких  або  нерівних  вертикальних  поверхнях,  утримуючись  на
них  своїми  чіпкими  кігтями;  відкритим  полем  вона  біжить  так  повільно,
що  будь-який  собака  легко  може  її  наздогнати.  Вона  може  впасти  як  за¬
вгодно,  але  майже  одразу  стане  на  ноги.  Кіт  уміє  і  плавати,  але  він  корис¬
тується  цією  здатністю  тільки  в  крайніх  випадках.  Добровільно  ж  у  воду
він  ніколи  не  йде  і  боїться  навіть  дощу.  Кіт,  подібно  до  собаки,  сидить  на
задній  частині  тулуба  і  спирається  на  передні  лапи;  коли  спить,  згортаєть¬
ся  і  лягає  на  бік,  при  цьому  любить  спати  на  м’якій  і  теплій  підстилці.
 Із  зовнішніх  чуттів  у  кота  найкраще  розвинені  слух,  дотик  і  зір.  Най-
слабкіший  у  нього  нюх.
 Нечистоти  свої  він  ховає,  зариваючи  в  ямки,  які  викопує  власними
лапками.  Він  уміє  розрізняти  кольори  і  звуки,  здатний  упізнавати  люди¬
ну  за  одягом  і  голосом;  коли  його  кличуть,  відгукується  на  заклик.  Кіт
має  чудову  пам’ять  на  місця  і  постійно  користується  цією  здатністю.  Він
постійно  поневіряється  по  найближчих  до  будинку  околицях,  по  всіх  бу¬
динках,  кімнатах,  льохах,  лазить  по  дахах,  дров’яних  сараях  і  сінниках.
Це  в  повному  розумінні  слова  тварина  місця,  оскільки  прив’язується  вона
більше  до  будинку,  ніж  до  його  мешканців.  Під  час  переїздів  кіт  не  йде
за  господарем,  а  залишається  на  старому  місці;  якщо  ж  його  відвезуть
силоміць,  він  знову  повертається  до  колишнього  будинку.  Примітно,  що,
коли  навіть  його  занести  кудись  далеко  від  будинку  в  зав’язаному  мішку,
він  і  тоді  зуміє  відшукати  свій  будинок  або  свою  батьківщину.

КІТ  СВІЙСЬКИЙ  ■
 293  ■
 Ют  свійський  (Felis  catus)
 Вважається,  що  на  Близькому  Схо¬
ді  дикі  коти  почали  жити  з  людьми
7000років  тому,  але  справжнє  їх  одо¬
машнення  відбулося  тільки  4000  ро¬
ків  тому,  напевне,  в  Єгипті  й.  го¬
ловним  чином,  із  релігійних  причин.
У  Стародавньому  Єгипті  кішок  ша¬
нували,  охороняли  законом  і  у  вели¬
чезних  кількостях  муміфікували,  але
в  більшості  випадків  це  навряд  чи
було  вираженням  прихильності  гос¬
подарів  до  своїх  улюбленців.  Факт
муміфікації  сотень  тисяч  переваж¬
но  молодих  тварин  швидше  вказує  на
жертвопринесення.  Більшість  котя¬
чих  мумій  відповідає  особинам  у  віці
від  двох  до  чотирьох  або  від  дев  'яти
до  дванадцяти  місяців,  що  загинули
внаслідок  перелому  шиї.
 Щойно  він  побачить  собаку,  як  негайно  ж  грізно  вигинає  спину  дугою;
очі  його  спалахують  гнівним  вогнем,  у  них  виблискують  відвага  і  ненависть.
Він  починає  пирхати  і  шукати  порятунку  у  втечі,  для  чого  бігає  кімнатою,
вискакує  на  карнизи,  на  піч  або  просто  кидається  до  дверей.  Але  якщо  при
кішці  кошенята,  і  собака  підійшов  досить  близько,  вона  безстрашно  кида¬
ється  на  ворога,  вискакує  йому  просто  на  голову  і  нещадно  роздряпує  очі  і
всю  морду.  Іноді  кішка  не  втікає  від  собаки,  а  мужньо  чекає  нападу  ворога,
озброївшись  піднятою  лапою  з  випущеними  кігтями.
 Спаровування  котів  відбувається  зазвичай  двічі  на  рік:  наприкінці
лютого  або  на  початку  березня  і  на  початку  червня.  За  55  днів  після  спа¬
ровування  у  кішки  народжуються  5—6  кошенят,  які  з’являються  на  світ
абсолютно  сліпими  і  починають  бачити  тільки  на  дев’ятий  день.  Вони
народжуються  зазвичай  наприкінці  квітня  —  на  початку  травня  або  на  по¬
чатку  серпня.  На  час  появи  дитинчат  мати  завжди  наперед  вибирає  який-
небудь  затишний  куток,  де  приховує  своїх  кошенят  якомога  довше,  осо¬
бливо  побоюючись  котів,  які,  знайшовши  дитинчат,  часто  з’їдають  їх.
 Коли  до  кішки,  яка  годує,  підходить  чужий  собака  або  яка-небудь  інша
кішка,  вона  з  люттю  кидається  на  порушника  спокою  і  навіть  самого  гос¬
подаря  будинку  неохоче  підпускає  до  маленьких  кошенят.  Водночас  вона
виявляє  велике  співчуття  до  інших  тварин:  відомо  багато  випадків,  коли
кішки  вигодовували  своїм  молоком  щенят,  маленьких  лисенят,  кроликів,
зайченят,  білок  і  навіть  мишей;  я  сам  ще  хлопчиком  проводив  над  моєю
кішкою  подібні  досліди,  і  вони  цілком  підтвердили  цю  особливість.
 Головним  об’єктом  полювання  котів  є  миші,  як  хатні,  так  і  польові;
до  щурів  вони  іноді  не  наважуються  підступитися,  але  це  тільки  в  окремих
випадках,  коли  щур  дуже  вже  великий.  За  землерийками  коти  ганяються
тільки  замолоду,  але  й  тоді  не  їдять  їх,  оскільки  гострий  запах  мускусу,
який  видають  ці  тварини,  для  них  відразливий.  Крім  мишей,  коти  вини¬
щують  деяких  шкідливих  комах,  а  також  земноводних  і  плазунів:  хрущів,
бабок,  ящірок,  жаб  і  змій.  Під  час  свого  полювання  кіт  виявляє  і  терпіння,
і  спритність.  Бувають,  утім,  випадки,  коли  хижі  схильності  кота  роблять
із  нього  вельми  неприємну  тварину:  він  ганяється  на  волі  не  тільки  за
птахами,  зайцями  і  пораненими  куріпками,  а  й  не  гребуватиме  добірною
стравою,  на  зразок  курчат  свійських  курей,  і  навіть  ловить  рибу.
 Геродот  повідомляє,  що  коли  в
Єгипті  траплялася  пожежа,  то  пе¬
редусім  піклувалися  про  тс,  щоб
урятувати  котів,  а  потім  уже  йшли
гасити  вогонь.  Смерть  кішки  ви¬
ражалася  особливого  роду  трау¬
ром  —  обрізанням  волосся.  Якщо
хтось  навмисно  або  навіть  нена¬
вмисно  вбивав  кішку,  його,  як
убивцю,  засуджували  до  страти.
Діодор  був  свідком,  як  одного  не¬
щасного  римського  громадянина,
який  дозволив  собі  вбити  кішку,
єгиптяни  позбавили  життя,  незва¬
жаючи  на  тс  що  уряд,  через  страх
перед  могутніми  римлянами,  вжи¬
вав  усіх  заходів,  щоб  заспокої¬
ти  народ.  Трупи  кішок  майстерно
бальзамували  і  з  пошаною  ховали.
З  усіх  мумій  тварин  найчастіше
знаходили  мумії  кішок,  ретельно
загорнуті  в  полотняну  тканину.
 Василь  Пєсков  пише,  що  в  Петербурзі  пам’ятають  кота,  який  пережив
під  час  війни  блокаду  міста.  У  родині  Віри  Миколаївни  Вологдіної
жив  кіт  Максим.  Із  сумом  треба  сказати:  всіх  котів  у  ті  страшні  дні

■  294
 Ют  свійський  (Felis  catus)
 Турецька  ангорська  порода  виникла
в  Туреччині  багато  століть  тому  і
вважається  однією  з  найдавніших,
котра,  молсливо,  дала  початок  усім
іншим  довгошерстим  породам.  Коти
тонкокісткові,  дрібносереднього  роз¬
міру,  з  шовковистою  довгою  шерстю.
Тривалий  час  у  Північній  Америці  ви¬
знавали  тільки  білих  ангорок,  але  те¬
пер  на  виставках  можна  побачити
різні  варіанти  їхнього  забарвлення.
 Клести  —  4  види  птахів  із  роду  Lox-
іа,  що  належить  до  родини  В'юркові
(Fringillidae).  Мешкають  у  хвойних
лісах  Північної  півкулі.  Завбільшки
вони  з  великого  горобця,  самці  черво¬
ні,  самки  оливково-зелені.  Найхарак¬
тернішою  ознакою  клестів  є  те,  що
дві  частини  дзьоба  подовжені  й  загну¬
ті,  перехрещуючись  одна  з  одною.  Та¬
кий  дзьоб  пристосований  до  того,  щоб
розкривати  луски  й  лущити  шишки
хвойних  дерев  у  пошуках  насіння,  яке
становить  основу  їхнього  раціону.
 ■  КІТ  ТИГРОВИЙ
 в  місті  з’їли.  І  хто  засудить  людей,  які  вмирали  з  голоду?  «У  нашій
сім’ї  теж  дійшло  до  цього,  —  пише  Віра  Миколаївна.  —  Мій  дядько,
у  мирний  час  спокійна  й  урівноважена  людина,  вимагав  кота  на  по¬
живу  мало  не  з  кулаками.  Ми  з  мамою,  коли  йшли  з  дому,  замикали
Максима  на  ключ  у  маленькій  кімнаті.  Жив  у  нас  ще  папуга  Жак.  За
добрих  часів  Жаконя  наш  співав,  розмовляв.  А  тут  з  голоду  весь  об¬
ліз  і  принишк.  Трохи  соняшникового  насіння,  яке  ми  виміняли  на
батькову  рушницю,  скоро  скінчилося,  і  Жак  паш  був  приречений.
 Кіт  Максим  теж  ледве  ноги  волочив  —  шерсть  вилазила  жмутами,
кігті  не  вбиралися,  перестав  навіть  нявкати,  випрошуючи  їжу.  Одного
разу  Макс  ухитрився  залізти  в  клітку  до  Жаконі.  Іншим  часом  сталася
б  драма.  А  ось  що  побачили  ми,  повернувшись  додому.  Птах  і  кіт  у
холодній  кімнаті  спали,  притиснувшись  одне  до  одного.  На  дядька  це
так  вплинуло,  що  він  перестав  на  кота  замірятися...  Жаконя  за  декіль¬
ка  днів  загинув.  А  Макс  вижив.  Можливо,  цс  був  єдиний  кіт  у  місті,
що  пережив  блокаду.  У  43-у  році  до  нас  стали  приходити  люди  —  по¬
глянути  па  це  диво.  Одного  разу  на  екскурсію  вчителька  привела  ці¬
лий  клас...  Дивно,  але  Максим  виявився  довгожителем.  Помер  він
двадцятирічним  від  старості  1957  року».
 КІТ  ТИГРОВИЙ  (див.  Онцилла).
 КЛЕСТ-СОСНОВИК  (Loxia  pityopsittacus)  належить  до  родини  В’юр¬
кові.  Довжина  його  досягає  20  см,  розмах  крил  30,  довжина  крила  11,
хвоста  7  см.  Дзьоб  примітно  сильний,  товстий  і  високий,  загнутий  зверху
і  знизу  у  вигляді  майже  повного  півкола  і  лише  трохи  перехрещений.
Голова,  горло,  воло,  груди  і  черево  більш  чи  менш  яскравого  червоного
кольору,  спереду  від  світлого  суриково-червоного  до  смородиново-черво¬
ного;  щоки  сіруваті,  горло  з  попелясто-сірим  нальотом.  Пір’я  спини  сіру-
вато-червоне,  пір’я  надхвістя  яскравішого  червоного  кольору,  ніж  решта
дрібного  пір’я;  пір’я  нижньої  частини  черева  світло-попелясто-червоне
або  біле  з  сіро-червонуватим  нальотом.  У  самки  пір’я  тім’я  і  спини  гли¬
бокого  чорного  кольору.
 КЛЕСТ-ЯЛИНОВИК  (Loxia  curvirostra)  належить  до  родини  В’юркові.
Менший  за  клеста-сосновика,  дзьоб  його  більш  витягнутий  завдовжки  і
менш  заломлений,  кінці  його,  що  перехрещуються,  довші  і  вужчі,  ніж  у
сосновика.  Довжина  дорівнює  17  см,  розмах  крил  28,  довжина  крила  9,
а  хвоста  6  см.
 Усі  види  виводять  пташенят  у  Північній  Європі,  а  також  у  тій  части¬
ні  Північної  Азії,  де  вона  вкрита  лісами,  і  дуже  ймовірно,  що  останню
частину  світу  слід  вважати  їхньою  первинною  зоною  поширення.  Якщо

■  296
 ■  КЛІЩІ  КОРОСТЯНІ
 Кліщ  собачий  поширений  головним
чином  у  листяних  лісах  із  густим
підліском.  На  різних  стадіях  розвит¬
ку  кліщ  прикріплюється  до  різних
теплокровних,  рідше  до  холоднокров¬
них  хребетних  тварин.  Присмокту¬
ючись  до  людини,  кліщ  може  переда¬
ти  їй  небезпечний  вірус  енцефаліту.
Із  численних  кліщів  для  людини  і  для
деяких  свійських  тварин  він  найбільш
неприємний.
 Кліщ  коростяний  (Sarcoptes  scabief).
Переноситься  він  при  дотику  і  виюіи-
кає  шкірне  захворювання  —  свербіжну
коросту.  Самка  не  досягає  завдовжки
1/2  мм,  а  самець  і  того  менший.  Цей
вид  паразитує  на  людині.  Окрім  ньо¬
го,  є  багато  видів,  спеціалізованих  на
різних  свійських  тваринах.
 Клопи,  напівтвердокрилі,  ряд  Нетір-
tera,  що  налічує  понад  40000  видів  і
характеризується  перетворенням  ро¬
тових  частин  на  колючо-смокталь¬
ний  хоботок,  який  у  стані  спокою
зазвичай  розташований  горизонталь¬
но  на  нижній  частині  тіла.  Пере¬
творення  неповне;  молоді  стадії,  або
німфи,  здаються  мініатюрними,  хоч
і  безкрилими,  копіями  дорослих  ко¬
мах.  Хоча  деякі  клопи  —  хижі  твари¬
ни,  більшість  їх  живиться  рослинами.
Ряд  поділяють  на  два  підряди.
 Розмноження  клуші  відбувається
в  перші  весняні  місяці.  Верхня  й
нижня  частини  гнізда  складаються
з  тонких  корінців,  а  сама  заглиби¬
на  вистелена  товстою  міцною  по¬
встю  —  клоччям  шерсті  овець,  кіз,
сарн,  зайців.  Кладка,  яку  птах  ро¬
бить  наприкінці  квітня,  складаєть¬
ся  з  4—5  яєць  білого  або  сірувато-
жовтого  кольору  з  цятками.
 «Коала»  —  мовою  аборигенів  означає
«не  п  іє».  Він  і  справді  ніколи  або  май¬
же  ніколи  не  п  ’є.  У  всякому  разі,  п  ’є
мало,  задовольняючись  вологою  зі  сві¬
жого  листя  евкаліптів.
 Вони  повільно  повзають  по  рослинах  і  не  пропускають  нагоди  при¬
кріпитися  до  кожної  тварини,  яка  до  них  наблизиться.  Від  кліща,  який
присмоктався,  легше  за  все  звільнитися,  убивши  його,  для  чого  достатньо
крапнути  на  нього  бензином  або  будь-якою  олією.
 Фіолетовий  кліщ  (Ixodes  reduvius)  за  способом  життя  абсолютно  схо¬
жий  на  описаного  звичайного  кліща;  він  присмоктується  частіше  за  все
до  овець,  але  трапляється  нерідко  і  на  рогатій  худобі,  а  також  на  собаках.
Колір  тіла  його  червоний,  але  щиток,  а  частково  і  ноги  розмальовані  бі¬
лим  нальотом.
 У  Південній  Америці  та  в  інших  жарких  країнах  кліщі  численніші,
ніж  у  нас.
 КЛІЩІ  КОРОСТЯНІ  (Sarcoptidae)  —  одні  з  найменших  кліщів  (близь¬
ко  0,25  мм).  Тіло  їх  зазвичай  овальне,  шкіра  м’яка,  вкрита  хітиновими
волосками,  очей  немає.  На  ногах  є  присоска,  а  щелепні  вусики  закінчу¬
ються  клішнями  або  загостреними  кігтиками  у  вигляді  голки.
 Внутрішня  організація  дуже  спрощена,  відповідно  до  їх  паразитично¬
го  способу  життя.  Органів  дихання  немає,  нервова  система  представлена
одним  нервовим  вузлом;  паразитують  вони  на  людському  тілі,  а  також  на
різних  їстівних  запасах.
 КЛОПИ  ВОДЯНІ  (Hydrocores)  багато  в  чому  схожі  на  цикад,  оскільки
у  них  короткі  вусики,  що  складаються  з  4-х  члеників,  але  відрізняються
від  останніх  розташуванням  крил,  будовою  рота  і  формою  голови.  Кло¬
пи  —  хижі  тварини.  Водяться  у  стоячих  водах  майже  всієї  земної  кулі,  де
полюють  на  всіляких  дрібних  тварин,  проколюють  їх  своїм  хоботком  і  ви¬
смоктують  кров.  Навесні  з  яєчок  розвиваються  личинки,  які  над  осінь  ста¬
ють  дорослими.  Клопи  можуть  і  літати,  але  рідко  користуються  крилами.
 КЛУША  (Pyrrhocorax  pyrrhocorax)  належить  до  родини  Воронових.
Має  чорне  оперення  із  зеленим  або  синім  вилиском  і  коралово-червони-
ми  дзьобом  та  ногами.  Гніздиться  цей  гарний  птах  у  горах  Європи,  Азії
та  північної  частини  Африки.  В  Альпах  клушиця  живе  тільки  в  суворому
поясі,  що  лежить  одразу  під  сніговою  лінією,  і  нерідко  підіймається  до
найвищих  вершин;  в  Іспанії  її  зустрічають  на  скелях,  що  височіють  лише
на  300—400  метрів  над  рівнем  моря;  у  Гімалаях  же  вона  досягає  висоти
3000—5000  метрів.  У  найвищому  гірському  поясі  клушиця  не  залишається
на  зиму,  а  в  жовтні  перекочовує  на  скелі,  що  лежать  нижче.
 Клуші  нагадують  галок;  тільки  політ  їхній  легший  і  красивіший.  Вони
майже  винятково  комахоїдні.  Своїм  довгим  дзьобом  клушиця  піднімає
маленьке  каміння  і  шукає  комах,  які  ховаються  під  ним,  а  також,  подібно
до  грака,  риється  в  землі  і  там  розшукує  сарану,  павуків  і  навіть  скорпі¬
онів.
 Пташенята  залишають  гніздо  наприкінці  червня,  але  ще  довгий  час
перебувають  під  наглядом  і  піклуванням  батьків.
 КЛЮВАЧ  АФРИКАНСЬКИЙ  (Fseudotantalus  ibis)  належить  до  родини
Лелечі,  має  на  спині  біле  оперення  з  рожево-червоним  вилиском;  махові
і  рульові  пера  блискучі,  зеленувато-чорні;  покривні  пера  крил  укриті  бі¬
лими  і  пурпуровими  поперечними  плямами.  Водиться  у  всіх  внутрішніх
водних  просторах  Африки,  починаючи  від  18°  пн.  ш.  на  південь.
 Клювач  полює  вранці  і  ввечері,  і,  як  здається,  здобиччю  його  стають
усякі  дрібні  тварини  без  винятку,  ссавці  або  пташки;  втім,  головну  його
поживу  складають,  імовірно,  риби,  земноводні  і  черв’яки.  За  ходою  і  по¬
льотом  він  надзвичайно  схожий  на  нашого  лелеку.
 КОАЛА,  або  сумчастий  ведмідь  (Phascolarctos  cinereus),  належить  до  ро¬
дини  Коалові.  Безхвосте  тіло  має  міцну  будову,  голова  товста,  з  короткою
мордою,  рот  має  защічні  мішки,  вуха  великі  і  вкриті  густою  шерстю;  пе¬
редні  і  задні  лапи  п’ятипалі.  Перший  і  другий  пальці  передніх  лап  проти¬
ставляються  трьом  іншим.  Задні  лапи  мають  позбавлений  кігтя  великий
палець,  решта  пальців  мають  гострі,  довгі  та  загнуті  кігті.  У  зубній  системі
впадають  в  очі  нерівні  верхні  різці,  маленькі  ікла  і  горбкуваті  кутні  зуби;

Тропічні  птахи

Зимородки

КОАЛА"
 297  ■
 Коала,  або  сумчастий  ведмідь
 (Phascolarctos  cinereus)
 Батьківщина  сумчастого  ведмедя  —
 Східна  Австралія  від  Квінсленда  до
Вікторії.  Але  часто  він  не  трапля¬
ється,  і  тому  відомий  досить  мало.
Самець  і  самка  тримаються  пара¬
ми;  вони  повільно  пересуваються
по  найвищих  деревах,  завдяки  чому
дістали  назву  «австралійський  лі¬
нивець».  Брак  швидкості  з  верхом
компенсується  неймовірною  обач¬
ністю  й  упевненістю,  які  він  ви¬
являє  під  час  лазіння,  що  дозволяє
йому  проходити  навіть  по  самісінь¬
ких  краях  гілок.
 різців  у  верхній  щелепі  по  три,  у  нижній  лише  по  одному;  псевдокутніх
по  одному,  справжніх  кутніх  по  чотири  в  кожній  щелепі;  ікла  є  лише  у
верхній  щелепі.
 Назва  «сумчастий  ведмідь»  дуже  відповідає  цій  тварині;  справді,  ко¬
ала  і  за  загальним  виглядом,  і  за  ходою,  і  за  всією  поставою  дуже  схожа
на  молодого  ведмедя.  Довжина  його  досягає  60  см,  висота  біля  загривка
становить  близько  половини  цього  розміру.  Важка  голова  з  далеко  роз¬
ставленими  вухами,  вкритими  кошлатою  шерстю,  з  маленькими  очима
і  широкою,  тупою  мордою.  Хутро  дуже  довге  і  густе,  дещо  кудлате,  але
при  цьому  тонке,  м’яке  і  волокнисте;  морда  уздовж  перенісся  і  від  носа
до  очей  майже  гола;  зате  шерсть  на  зовнішньому  і  внутрішньому  боці  вух
дуже  густа.  Колір  спини  рудувато-попелясто-сірий,  черева  —  жовтувато-
білий,  зовнішнього  боку  вух  —  чорно-сірий.
 Лише  у  виняткових  випадках  ведмідь  залишає  верхівку  дерева  й  опус¬
кається  на  землю,  де  пересувається  ще  повільніше,  ледачіше  і  безпорад¬
ніше,  ніж  на  гілках,  і  перебирається  на  інше  дерево  у  пошуках  нової
поживи.  Це  тварина  напівнічна,  принаймні  найсвітлішу  і  найспекотнішу
частину  дня  вона  проводить  уві  сні,  глибоко  заховавшись  у  верхівку  кау¬
чукового  дерева,  яке  є  її  улюбленою  домівкою.
 Надвечір  коала  починає  їсти.  Спокійно,  невидимий  для  інших  істот,
які  населяють  цю  гущавину,  не  поспішаючи,  поїдає  молоде  листя  і  паго¬
ни  дерев,  тримаючи  їх  передніми  лапами  й  обкушуючи  різцями.  Смерком
іноді  спускається  і  на  землю  і  риється  у  ній,  відшукуючи  коріння.
 Сумчастого  ведмедя  називають  надзвичайно  добродушною  і  мирною
твариною,  яку  нелегко  роздратувати.  Він  мовчки  займається  своєю  спра¬
вою.  Украй  рідко  вдається  почути  його  голос,  глухий  гавкіт,  який  пере¬
ходить  у  різкий  пронизливий  крик  лише  в  тому  разі,  якщо  він  дуже  голод¬
ний  або  коли  його  настирливо  дратують.  У  разі  сильного  гніву  іноді  стає
в  загрозливу  позу.  Але  навряд  чи  у  нього  можна  виявити  серйозний  намір
кусатися  або  дряпатися.
 Упіймати  коалу,  зважаючи  на  його  тупість,  можна  без  великих  зусиль,
і  він  мовчки  підкоряється  своїй  долі.  У  неволі  дуже  скоро  стає  ручним,
дуже  швидко  починає  впізнавати  свого  господаря  і  навіть  певною  мірою
звикає  до  нього.  Коалу  годують  листям,  корінням.  їжу  він  підносить  до
рота  передніми  лапами,  причому  сідає  під  час  їди  на  задню  частину  тіла,
тим  часом  в  інших  випадках  сідає,  як  собака.
 Австралійські  зоологи  зуміли  вчас¬
но  переконати  уряд  ужити  суворих
заходів  щодо  охорони  коали.  Тепер
цей  вид  можна  вважати  врятова¬
ним.  Місцями  (але  тільки  місцями,
під  охороною  закону)  їх  розплодило¬
ся  так  багато,  що  евкаліптів  на  всіх
не  вистачає.  Співробітникам  Управ¬
ління  природних  ресурсів  Австралії
доводиться  ловити  звірів  там,  де  їх
багато,  і  переселяти  туди,  де  їх  не¬
має.  Ловлять  досить  просто:  довгою
жердиною  з  петлею  на  кінці.  Наки¬
нувши  петлю  на  голову  звірові,  його
скидають  з  дерева  на  натягнутий
унизу  брезент.

■  298
 ■  КОАТА  СВІТЛОЛОБА
 Ко:
 (Ateles
 Груба  шерсть  на  плечах  д
спині  густіша,  ніж  на  чі
лобі  шерсть  піднімається
до  гребеня;  колір  чорний,
злегка  рудуватий;  шкіра  т
на  долонях  рук  абсолютне
кольору.  Жваві  карі  очі  на
ньому  добродушному  облк
звичайно  симпатичного  ві

КОАТА  ЧОРНА  ■
 299  ■
 листям  і  плодами,  не  шкодять  нікому.  Проте  їх  ревно  переслідують.  Порту¬
гальці  полюють  на  них  заради  шкур,  індіанці  заради  м’яса,  причому  деякі
індіанські  племена  віддають  йому  перевагу  перед  всякою  іншою  їжею.
 КОАТА  ЧОРНА  (Ateles  paniscus),  живе  у  Гвіані,  належить  до  чіпко¬
хвостих  мавп,  які  досить  часто  зустрічаються.  Довжина  її  тіла  —  близько
1,35  м,  на  частку  хвоста  припадає  більше  половини,  висота  плеча  дорів¬
нює  приблизно  40  см.
 КОАТІ  (Nasua  пагіссі).  Носух,  які  належать  до  родини  Єнотові,  легко
відрізнити  за  витягнутим  вузьким  тулубом,  майже  схожим  на  тулуб  ку¬
ниці,  короткою  шиєю,  довгою  загостреною  головою,  пухнастим  довгим
хвостом  і  короткими  сильними  ногами  з  широкими  ступнями,  голими
на  нижній  частині.  Головною  відмітною  ознакою  тварини  є  її  ніс.  Він
тягнеться  у  вигляді  хобота  набагато  далі  за  рот  і  облямований  гострими
вигнутими  краями.  Вуха  короткі  і  закруглені,  блискучі  очі  досить  великі,
п’ять  пальців,  майже  зрощених  між  собою,  озброєні  довгими,  гострими  і
малозаломленими  кігтями;  зуби  такі  самі,  як  у  полоскунів,  тільки  трохи
вужчі  і  вищі.
 Найвідоміший  вид  —  коаті.  Він  поширений  від  півночі  Південної
Америки  до  Парагвая.  Загальна  довжина  коаті  100—105  см,  з  яких  45
припадає  на  хвіст,  а  висота  в  загривку  27—30  см.  Пухнасте,  довге,  але
не  кудлате  хутро  складається  з  прямого,  жорсткого  і  блискучого  волосся
ості,  що  подовжується  на  хвості,  і  короткого,  трохи  кучерявого  підшер-
стка,  який  особливо  густий  на  спині  і  боках.  Великі  вуса  і  довгі  щетини
знаходяться  на  губі  і  над  очима.  Морда  вкрита  короткою  шерстю.  Колір
шерсті,  який  на  спині  буває  яскраво-рудим  або  сірувато-бурим,  на  ниж¬
ній  частині  тіла  переходить  у  жовтуватий.  Лоб  і  потилиця  жовтувато-сіро-
го  кольору,  губи  білі,  вуха  ззаду  чорно-бурі,  спереду  сірувато-жовті.  Над
кожним  оком  знаходиться  по  круглій  білій  плямі,  ще  по  одній  —  збоку,
біля  кута  кожного  ока,  і  дві,  які  часто  зливаються  між  собою,  під  очима;
біла  смуга  проходить  уздовж  усього  носа.  На  хвості  межуються  жовтувато-
бурі  і  чорно-бурі  кільця.  Вдачею  коаті  схожий  на  білоносу  носуху.
 КОБРА  ЄГИПЕТСЬКА  (див.  Аспід  єгипетський).
 КОБРА  ІНДІЙСЬКА,  або  змія  очкова  (Naja  naja),  належить  до  родини
Аспідові  змії.  Завдовжки  від  1,5  до  майже  2  метрів,  вона  дуже  строкато
розмальована.  На  голові  виразно  помітний  малюнок,  який  дещо  схожий
на  окуляри,  звідки  і  походить  назва  змії.  Мешкає  вона  зазвичай  у  покину¬
тих  будівлях  термітів,  у  руїнах,  не  уникаючи  також  сусідства  з  людським
житлом.  На  полювання  вирушає  частіше  за  все  вдень  після  обіду;  у  рухах
повільна  і  досить  незграбна,  хоча  при  нагоді  може  спритно  плавати  і  ла¬
зити  по  деревах.
 Так,  португальці,  які  вперше  зустріли  її  на  Цейлоні,  назвали  її  «кобра
де  капелло»,  що  означає  «капелюшна  змія»,  через  здатність  кобр  розши¬
рювати  шию,  розчепірювати  в  сторони  передні  4  пари  ребер.
 В  Індії  ця  змія  як  раніше,  так  почасти  і  тепер  має  шанування.  Якщо
індус  знаходить  у  своєму  будинку  кобру,  то  він  спочатку  умовляє  її  ви¬
йти  або  намагається  виманити  її,  тримаючи  перед  нею  їжу;  якщо  ж  ніщо
не  допомагає,  то  він  звертається  до  жерців,  які  за  пристойну  винагороду
мирно  позбавляють  його  від  небезпечного  гостя.  Убити  змію  вважається
страшним  гріхом;  навпаки,  таку  гостю  годують  і  дбайливо  охороняють
через  марновірне  переконання,  що  будь-яка  шкода,  заподіяна  змії,  спри¬
чинить  нещастя  для  всього  дому.
 Укус  очкової  змії  майже  завжди  смертельний,  а  оскільки  тварини  ці  дуже
численні,  то  в  Індії  щороку  вмирає  в  середньому  близько  20  000  людей.
 КОВАЛИК  ВОЛОХАТИЙ  (Athous  hirtus)  водиться  в  помірних  і  холод¬
них  країнах,  трапляється  у  величезній  кількості  на  квітучих  луках  і  полях.
Проте  жучок  цей  абсолютно  нешкідливий  і,  подібно  до  бджоли,  навіть
сприяє  запиленню  рослин.  Довжина  його  близько  13  мм,  ширина  близь¬
ко  4,5.  Колір  у  більшості  випадків  чорний.  Щодо  личинки  цього  жучка,
 Коаті  —  відважні,  грайливі  й  дуже
активні  звірі.  Невеликими  групами,  в
яких  близько  дюжини  самок  і  дитин¬
чат,  високо  задерши  хвости,  риють
вони  землю  довгими  мордами  з  дуже
рухливими  носами.  Увесь  ліс  прочісу¬
ють  ретельно  —  одні  внизу  по  землі,
інші  вгорі  на  деревах.  І  все  для  них
годиться  на  поживу:  ящірки,  птахи,
комахи,  молюски,  коріння,  різні  пло¬
ди.
 Довжина  тіла  коаті  дорівнює  41—
67  см,  приблизно  такий  самий  за¬
вдовжки  й  хвіст.  Вага  до  6  кг.  Сам¬
ці  трохи  більші  від  самок.  Поширена
носуха  у  Південній  Америці  на  схід
від  Анд,  на  південь  —  до  Аргентини.
 Отруйні  зуби  кобри  короткі  й  неру¬
хомі,  на  противагу  рухомим  іклам
гадюк.  У  деяких  видів,  таких,  як
нашийникова  кобра  (Hemachatus  ha-
emachatus)  і  кобра,  яка  «плюється»
(Naja  nigricollis),  вихідні  отвори  іклів
видозмінені,  що  дозволяє  їм  бризкати
отрутою  в  очі  нападникові.  Потра¬
пляння  отрути  в  очі  викликає  сильний
біль  і  навіть  тимчасову  сліпоту.  Ко¬
ролівська  кобра,  або  гамадріад  (Ophi-
ophagus  Hannah),  відома  тим,  що  по¬
лює  на  інших  змій.  Індійська  кобра,
або  очкова  змія  (Naja  naja),  —  одна  з
найнебезпечніших  змій  у  світі,  щороку
вона  вбиває  велику  кількість  людей.

■  300
 ■  КОВАЛИКИ
 то  вона  завдає  шкоди  культурним  рослинам.  Вона  живе  приховано,  в  зем¬
лі,  і  під’їдає  коріння  рослин.  Американські  ковалики  мають  цікаву  осо¬
бливість  —  світяться  у  темряві.
 КОВАЛИКИ  (Elateridae)  за  зовнішністю  нагадують  златок,  але  досить
значно  відрізняються  від  них:  вусики  у  них  довгі  та  складаються  з  11  —  12
члеників;  на  ногах  немає  вертлюгів,  які  у  златок  добре  розвинені.  Особ¬
ливість  усіх  коваликів  полягає  у  тому,  що  вони  можуть  високо  підстрибу¬
вати  і  перевертатися  в  повітрі.  Будучи  перевернутим  на  спину,  ковалик,
маючи  короткі  ноги,  не  міг  би  перекинутися  назад,  але  природа  надала
йому  дивну  здатність  так  вправно  згинатися  і  так  сильно  упиратися  спин¬
ним  м’язом,  що  при  слабкому  клацанні  ковалик  злітає  в  повітря,  пере¬
вертається  і  падає  на  ноги.  Якщо  йому  одразу  це  не  вдалося,  то  він  злітає
кілька  разів  поспіль,  поки  нарешті  не  досягне  своєї  мети.
 Личинки  коваликів  мало  досліджені.  Зазвичай  вони  бігають  швидко,
живуть  або  в  землі,  або  у  гнилих  деревних  стовбурах,  навіть  у  грибах  та
цибулинах  рослин.  При  нагоді  вони  не  проти  навіть  з’їсти  одна  одну  або
поласувати  іншими  личинками.  Коваликів  налічують  понад  300  видів.
 КОЕЛЬ  (Eudynamus  scolopacea)  належить  до  родини  Зозулині.  Самець
має  блискучий  зеленувато-чорний  колір,  самка  —  блискучий  темно-зеле¬
ний  із  білими  цятками  на  верхній  частині  тіла;  крила  і  хвіст  облямовані
білим.  Довжина  самця  41  см,  самки  46  см,  розмах  крил  самця  60,  самки
63,  довжина  крила  19  і  21  см,  хвоста  —  стільки  ж.
 «Цей  добре  відомий  птах,  —  зауважує  Жердон,  —  водиться  у  всій
Індії,  від  Цейлону  до  Бірми,  і  крім  того  ще  на  Малайських  та  Філіп-
пінських  островах.  Він  населяє  сади,  гаї,  алеї  та  рідколісся,  їсть  майже
виключно  різні  плоди,  а  саме:  фіґи,  банани  тощо,  і  тримається  все-
таки  маленькими  зграями,  незважаючи  на  те,  що  він  нетовариський.
 Він  аніскільки  не  полохливий,  але  дотримується  вже  нам  відомого
спокійного,  скромного  способу  життя  звичайної  зозулі,  поки  знахо-
 Коель  (Eudynamus  scolopasea)
 «Самка  цього  дуже  відомого  в  Індії
птаха,  —  повідомляє  Блайт,  —  кла¬
де,  напевне,  своє  яйце  виключно  у
гнізда  обох  індійських  видів  ворон
(Corvus  splendens  і  Corvus  macrorhyn-
chos).  Яйця  її  є  таким  буденним
явищем,  що  одна  людина  прине¬
сла  нам  заразом  5—6  яєць,  із  яких
кожне  лежало  в  окремому  гнізді.
Дуже  часто  знаходять  у  гніздах  во¬
рон  лише  по  одному  яйцю  цього
паразита,  і  є  певна  підстава  вважа¬
ти,  що  коель  розбиває  яйця  воро¬
ни,  до  гнізда  якої  він  хоче  поклас¬
ти  власне».

КОЕНДУ  ■
 301  ■
 диться  в  гіллі,  і  починає  голосно  кричати,  як  злетить.  Його  політ
відрізняється  від  польоту  зозулі,  він  не  такий  спокійний  і  рівний  і  ви¬
магає  більшої  кількості  ударів  крил.  Під  час  розмноження  коель  стає
галасливим».
 КОЕНДУ  (див.  Дикобраз  чіпкохвостий).
 КОЗЕЛ  АЛЬПІЙСЬКИЙ,  або  козеріг  альпійський  (Capra  ibex),  що  на¬
лежить  до  родини  Порожнисторогі  —  горда,  струнка  і  показна  тварина  з
тулубом  1,5—1,6  м  завдовжки,  80—85  см  заввишки  в  плечах  і  масою  75—
100  кг.  Тулуб  його  стиснений,  шия  середньої  довжини,  голова  відносно
маленька,  але  з  великим  опуклим  лобом;  ноги  сильні  і  середньої  висоти.
Роги  є  у  обох  статей.  У  старих  козлів  вони  досягають  значних  розмірів  і
товщини,  вигнуті  назад  і  дещо  в  сторони  дугою  або  у  формі  півмісяця.
Біля  кореня  роги  товщі.  Роги  самця  досягають  завдовжки  80—100  см  при
масі  10—15  кг.  У  дорослої  самки  вони  відносно  малі,  не  більше  15—18  см,
у  розрізі  майже  круглі,  мають  незначні  поперечні  складки  і  просто  залом¬
лені  назад.  У  перший  же  місяць  життя  у  дитинчати  з’являються  ознаки
рогів;  в  однорічного  козерога  вони  є  ще  коротким  пеньком,  на  якому  біля
самого  кореня  видно  перший  поперечний  наріст;  на  рогах  дворічного
козла  з’являються  вже  два-три  роздуті  рубці.  У  трирічної  тварини  роги
досягають  45  см,  а  кількість  рубців  значно  збільшується.  У  дорослих  ко¬
зерогів  може  бути  до  24  таких  рубців.  Хутро  козла  грубе  і  густе,  взимку
довше,  грубіше,  кучерявіше  і  тьмяніше,  ніж  улітку.  На  верхній  частині
тулуба  хутро  коротше  і  густіше,  ніж  на  нижній.  На  задній  частині  шиї  і
на  потилиці  шерсть  подовжується  і  має  вигляд  гриви;  крім  того,  у  старих
самців  на  загривку  закручується  чуприна,  а  під  нижньою  щелепою  росте
маленька  борода  не  менше  5  см,  якої  немає  у  молодих  козенят  і  кіз.  На
решті  тіла  хутро  майже  однакової  довжини.  Забарвлення  хутра  залежить
від  віку  і  пори  року.  Влітку  переважає  рудувато-сірий  колір,  узимку  —
жовтувато-сірий  або  чалий.
 Згідно  з  давніми  описами,  козероги  населяли  раніше  всі  вершини
Швейцарських  Альп,  а  в  доісторичну  добу  водилися  навіть  у  передгір’ях.
Під  час  римського  панування  вони  були,  мабуть,  численні.
 Козероги  ходять  стадами  різної  чисельності;  старі  козли  приєднують¬
ся  до  стада  тільки  під  час  спаровування,  у  решту  часу  вони  ведуть  саміт¬
ницький  спосіб  життя.  Самки  з  дитинчатами  цілий  рік  живуть  у  нижчих
горах,  ніж  самці,  які  до  того  прив’язані  до  високих  круч,  що  тільки  брак
поживи  або  сильні  холоди  можуть  змусити  їх  спуститися  нижче.  Пекучу
спеку  альпійські  козероги  зносять  набагато  важче,  ніж  сильний  холод.
Козероги  пасуться  ночами  в  лісах,  але  тільки-но  зійде  сонечко,  як  вони
негайно  починають  дертися  на  вершини,  відшукуючи  для  відпочинку
найтепліші  і  найвищі  місця,  обернуті  на  схід  або  на  південь.
 Голос  козерога  схожий  на  свист  сарни,  тільки  він  більш  протяжний.
Переляканий  козеріг  видає  коротке  чхання,  розгніваний  —  голосно  фир¬
кає  крізь  ніздрі,  маленьке  дитинча  мекає.  Зір  у  тварини  розвинений  кра¬
ще  за  інші  чуття.  Розумовими  здібностями  він  обдарований  тією  ж  мірою,
як  і  всі  козли.
 Раціон  їхній  складається  із  смачних  альпійських  трав,  бруньок,  листя
і  молодих  пагонів,  особливо  їх  цікавлять  кріп,  полин,  чебрець,  бруньки
і  гілки  карликових  верб,  беріз,  альпійських  рододендронів.  Улюбленими
їхніми  ласощами  вважається  сіль,  і  тому  вони  воліють  триматися  тих  гір,
де  є  солончаки.
 Час  спаровування  припадає  на  січень.  Козероги  невтомно  б’ються
могутніми  рогами.  Через  п’ять  місяців  після  спаровування,  наприкінці
червня  або  на  початку  липня,  самка  народжує  одне  або  двоє  дитинчат,
які  за  розмірами  майже  дорівнюють  новонародженому  свійському  козе¬
няті.  Сірий  колір  його  хутра  настільки  схожий  на  загальний  тон  каміння,
що  навіть  найпильніше  соколине  око  не  в  змозі  помітити  або  відрізнити
козеняти  від  скелі.
 Окрім  людини,  ворогів  у  альпійського  козерога  небагато.  Великі  хижі
птахи,  наприклад  ягнятник,  переслідують  маленьких  козенят,  але  майже
завжди  безуспішно  завдяки  пильності  їхніх  матерів.  Найзгубніше  впли¬
вають  на  козерогів  несприятливі  умови  їх  існування,  особливо  взимку  і
 Кінцівки  гірських  козлів  і  баранів  при¬
стосовані  до  пересування  по  нерівній
гірській  місцевості.  Нижня  поверхня
їхніх  копит  увігнута,  а  краї  гострі,
тому  копита  міцно  чіпляються  за
каміння  і  тим  самим  допомагають
тварині  пересуватися  по,  здавалося
б  нездоланних,  кручах.
 «Як  сміливо  й  швидко  стрибає  ця
тварина  з  однієї  кручі  на  іншу,  —
розповідає  старий  Геснер,  —  важ¬
ко  навіть  повірити,  якби  сам  не
бачив  цього.  Де  є  хоч  найменша
точка  опори  для  його  роздвоєних
і  гострих  копит,  там  він  не  бачить
жодної  перешкоди  для  досягнення
за  декілька  стрибків  будь-якої  кру¬
чі,  наскільки  високою  вона  не  була
б  і  на  якій  би  далекій  відстані  вона
не  стояла  від  іншої  скелі».

■  302
 ■  КОЗЕЛ  БЕЗОАРОВИЙ
 Безоарового  козла  (Кріт,  Туреччина,
Кавказ,  Південна  Туркменія,  Іран)
заведено  вважати  родоначальником
свійських  кіз.  У  нього  роги  завдовж¬
ки  з  людську  руку,  круто  заломлені
назад,  як  полози  старовинних  саней.
Переднє  ребро  рога  гостре  й  утика¬
не  зубцями.
 Зона  поширення  безоарового  коз¬
ла  займає  широкий  простір  у  Захід¬
ній  і  Середній  Азії.  Він  водиться  на
півдні  Кавказу  і  в  більшій  частині
гір  Малої  Азії  та  Персії.  Він  трима¬
ється  ярів  у  долинах  і  навіть  спус¬
кається  у  степ.  Безоаровий  козел
водиться  також  на  багатьох  остро¬
вах  Середземного  моря  і,  можливо,
на  високих  горах  Греції.
 Слово  «безоар»  означає  щось  на  зра¬
зок  кулі  із  злиплого  волосся,  що  по¬
трапило  до  шлунка  копитних  разом
із  їжею.  Цьому  побічному  продукту
травлення  копитних  раніше  припи¬
сували  безліч  різних  лікувальних  влас¬
тивостей.
 Редунки  активні  переважно  вранці
і  ввечері,  статевозрілі  з  1,5  року,  до¬
живають  у  природі  до  10  років.
 навесні.  За  дослідженнями  Вільчека,  у  Валь-Саваранші  велика  кількість
козерогів  щороку  гине  через  обвали,  сходження  лавини,  притому  жертва¬
ми  катастрофи  стають  частіше  дорослі,  сильні  козероги.
 Найзлішим  ворогом  козерогів  завжди  була  і  буде  людина,  особливо
браконьєр.  Полювання  на  альпійських  козерогів  у  тому  вигляді,  як  вона
проводиться,  може  вважатися  найнебезпечнішою  справою  у  світі.  Аль¬
пійський  козел  —  тварина  дуже  рідкісна,  і  браконьєр  змушений  іноді  по
8—14  днів  вичікувати  його,  переважно  просто  неба.
 КОЗЕЛ  БЕЗОАРОВИЙ,  або  бородатий  (Capra  aegagrus),  належить  до
родини  Порожнисторогі  підряду  Жуйні.  Довжина  дорослого  самця  до¬
сягає  1,5  м,  довжина  хвоста  20  см,  висота  в  зашийку  95  см,  а  в  крижах
на  2  см  вище.  Коза  значно  менша.  Тулуб  козла  досить  витягнутий.  Ноги
відносно  високі  і  сильні,  копита  з  тупим  краєм;  хвіст  дуже  короткий  і
вкритий  довгим  кудлатим  волоссям.  Дуже  великі  і  сильні  роги  з  обох  бо¬
ків  сплюснуті  і  мають  гострі  краї  як  спереду,  так  і  ззаду;  зовнішній  їх  бік
заокруглений  або  роздутий,  уже  у  напівдорослої  тварини  вони  досягають
40  см,  а  у  старих  виростають  часто  до  80  см.  Роги  починають  загинатися
біля  самого  кореня  у  вигляді  досить  крутої  і  правильної  дуги.  Правий  ріг
злегка  загнутий  кінцем  у  правий  бік,  а  лівий  —  у  лівий.  В  обох  статей  є
досить  велика  борода;  решта  хутра  складається  з  довгої,  жорсткої,  щільно
прилеглої  ості  і  короткого,  не  дуже  тонкого  підшерстка.  Забарвлення  його
світле  рудувато-сіре  або  іржаво-буро-жовте;  з  боків  шиї  до  живота  воно
світліше.  Уздовж  усього  хребта  до  одноколірно-чорного  хвоста  проходить
різко  окреслена  темна  чорно-бура  смуга,  що  звужується  до  заду.
 Зазвичай  стада  збираються  з  40—50  голів;  а  на  час  спаровування,  тобто
в  середині  осені,  вони  розбиваються  на  маленькі  групи  з  6—8  голів.  Коза
народжує  часто  ще  до  настання  весни  двоє,  рідко  троє  дитинчат,  які  від
дня  свого  народження  приєднуються  до  стада,  де  знаходиться  їхня  мати.
Пожива  диких  козлів  складається  з  усіляких,  як  соковитих,  так  і  сухих,
трав,  але  з  особливою  любов’ю  вони  обскубують  каперсові  кущі.
 За  способом  життя,  вдачею  і  за  характером  безоаровий  козел  нагадує
козерога.  Швидко,  безтурботно  бігає  він  по  найнебезпечніших  стежинах,
чудово  лазить,  робить  небезпечні  стрибки.  Зовнішні  чуття  його  розвинені
досконало:  його  нюх  діє  на  величезній  відстані,  а  слух  вловлює  щонай¬
менший  шум.
 Під  час  спаровування,  яке  буває  в  листопаді,  козли  наполегливо  і  за¬
пекло  б’ються  між  собою,  про  що  свідчать  щербини  на  рогах  і  відбиті  від
них  уламки.  Пологи  настають  у  квітні  або  травні;  молоді  кози  народжу¬
ють  по  одному  або  по  двоє  дитинчат,  старі  зазвичай  двоє,  а  нерідко  також
і  троє.  Козенята  йдуть  за  матір’ю  одразу  після  народження,  на  третій  день
свого  життя  йдуть  разом  із  нею  найнебезпечнішими  стежинами,  ростуть
швидко  і,  як  усі  козенята,  дуже  люблять  гратися  і  товктися.
 У  Західній  Азії  у  безоарових  козлів  багато  ворогів  серед  хижих  тварин.
Пардова  рись  і  пантера  в  Таврі,  тигр  і  лев  у  горах  Персії  небезпечні  для
дорослих  козлів,  а  орли  і  бородатий  ягнятник  усюди  переслідують  козе¬
нят.  М’ясо  безоарових  козлів  славиться  своїм  чудовим  смаком.
 КОЗЕЛ  ВЕЛИКИЙ  БОЛОТЯНИЙ,  або  великий  редунка  (Redunca
arundinum),  належить  до  підродини  Антилопи  родини  Порожнисторогі
підряду  Жуйні.  Ця  красива  тварина  має  разом  із  хвостом  1,4—1,5  м  за¬
вдовжки;  висота  її  в  холці  становить  близько  95  см,  а  біля  крижів  —  80.
Довгі,  великі,  вузькі  і  загострені  вуха  з  обох  боків  укриті  густою  шерстю,
копита  середнього  розміру,  дещо  опуклі,  шпорки  плоскі.  Хвіст  помірної
довжини,  вкритий  надзвичайно  густим  волоссям.  Досить  коротка  і  густа
шерсть  лежить  не  так  гладко  на  тілі,  як  у  інших  антилоп;  вона  подовжу¬
ється  на  череві,  позаду  плечей,  а  також  на  передній  частині  шиї  до  грудей.
На  середині  спини,  внизу  передньої  частини  шиї  і  на  тім’ї  вона  утворює
чуприну.  Спина  і  боки  у  болотяного  козла  мають  рудувате  сіро-буре  за¬
барвлення;  передні  ноги  внизу  і  з  внутрішнього  боку  білі.  Хвіст  зверху
чало-бурий,  знизу  білий;  копита  і  бічні  копитця  чорні.  Іноді  трапляються
екземпляри,  у  яких  колір  жовтуватіший  або  рудуватіший.  Самка  відріз¬
няється  відсутністю  рогів  і  меншим  зростом.  У  самців  роги  досягають

КОЗЕЛ  ВОДЯНИЙ
 303
 Звичайний  редунка,
або  болотяний  козел
 (Redunca  reduncd)
 Болота  ж  Верхнього  Нілу  населяє
звичайний  редунка.
 «Зазвичай  болотяний  козел,  —  пише
Драйсон,  —  лежить,  сховавшись  в
осоці,  і  дає  підійти  до  себе  дуже
близько;  зляканий,  він  відбігає  на
невелику  відстань,  зупиняється  й
озирається  на  переслідувачів.  При
цьому  чхає  особливим  чином,  що,
ймовірно,  має  служити  застережен¬
ням  для  інших  антилоп,  що  знахо¬
дяться  поблизу.  Цей  звук  часто  бу¬
ває  причиною  загибелі  тварини,
вказуючи  мисливцеві  на  її  присут¬
ність.  Болотяний  козел  дуже  любить
молоді  сходи  посівних  злаків».
 довжини  30,  рідко  40  см;  вони  загнуті  вперед,  розходяться  в  сторони  і
майже  до  самих  кінців  укриті  невеликими  кільчастими  потовщеннями.
У  самки  чотири  соски.
 Очеретяний  козел  водиться  в  південній  і  східній  частині  Центральної
Африки.  Ці  тварини  ходять  зазвичай  попарно  в  чагарниках  поблизу  озер
і  боліт,  зустрічаються  також  у  заростях  оситняку,  очерету  і  високої  осоки,
що  росте  в  тимчасово  пересихаючих  річках.  Болотяний  козел  рідко  з’яв¬
ляється  на  відкритих  місцевостях,  його  не  часто  вдається  побачити,  хоча
він  і  належить  до  вельми  поширених  видів.
 КОЗЕЛ  ВОДЯНИЙ  (Kobus  ellipsiprymnus),  належить  до  підродини  Боло¬
тяні  антилопи  родини  Порожнисторогі  підряду  Жуйні,  —  красива  тварина
на  зріст  майже  з  оленя;  має  2  м  завдовжки  разом  із  хвостом,  на  який  при¬
падає  близько  50  см,  і  1,3  м  заввишки  біля  крижів.  Жирне  та  жорстке  хутро
коротке  і  надзвичайно  густе  тільки  на  маківці,  губах,  зовнішньому  боці  вух
і  ногах;  на  всій  же  решті  тулуба  воно  довге  і  кудлате.  Панівний  колір  хутра
сірий,  тільки  кінчики  волосся  бурі.  На  голові,  тулубі,  хвості  і  стегнах  хутро
має  рудий  або  рудувато-бурий  відтінок.  Самка  має  менш  міцну  будову,
ніж  самець,  і  відрізняється  блідішим  забарвленням.  Досить  товсті  роги,  які
мають  лише  самці,  загнуті  біля  основи  злегка  назад,  потім  уперед  і  назо¬
вні,  кінці  їхні  знову  зближуються;  виміряні  з  урахуванням  кривизни,  вони
мають  близько  80  см  завдовжки  і  майже  до  самих  кінців  укриті  товстими
кільчастими  потовщеннями  з  гострими  краями.
 Імовірно,  він  водиться  у  всій  Східній  Африці.  У  кожному  стаді  зна¬
ходиться  двоє  або  троє  самців,  але  з  них  тільки  один  цілком  дорослий,
який,  очевидно,  не  терпить  суперників.
 За  спостереженнями  Гейгліна,  водяний  козел  —  не  справжня  болотя¬
на  тварина  і  тримається  головним  чином  у  високих  заростях  очерету,  що
іноді  досягають  зросту  людини.  Він  має  звичай  підніматися  на  споруди
термітів  і  з  висоти  оглядати  болотисті  володіння;  але  завдяки  цій  звичці
часто  виказує  свою  присутність;  утім^  коли  він  пробирається  крізь  хащі,
його  також  неважко  помітити,  оскільки  білі  плями  на  стегнах  різко  ви-
 Самки  народжують  одне  дитинна,
яке  стає  самостійним  у  6—8  місяців.
Самки  можуть  починати  розмно¬
ження  у  віці  1—1,5  року,  самці  —  у
віці  3—4  років,  коли  матимуть  влас¬
ну  ділянку.  Тривалість  життя  до  19
років.
 Козел  водяний  —  найбільший  пред¬
ставник  підродини,  самці  важать  до
270  кг.

■  304
 ■  КОЗЕЛ  ҐВИНТОРОГИЙ
 різняються  на  темному  тлі  листя.  Він  не  надто  полохливий  і  зазвичай
підпускає  до  себе  мисливця  на  досить  близьку  відстань.  Ватажок  стада,
помітивши  небезпеку,  негайно  кидається  бігти  стрімким  галопом,  а  услід
за  ним  мчить  і  все  стадо,  прямуючи  зазвичай  до  води,  добігши  до  якої,
тварини  кидаються  з  розгону  у  хвилі.
 У  Південній  Африці,  як  повідомляє  Селус,  переслідувані  водяні  коз¬
ли  рятуються,  кидаючись  у  воду.  Але  в  Західній  Африці  вони  не  скрізь
звикли  до  води.  Тут,  за  повідомленням  Пехуеля-Леше,  їх  часто  можна
побачити  далеко  від  води  в  абсолютно  сухих  і  скелястих  місцях,  а  також
на  крутих  схилах  пагорбів,  по  яких  вони  лазять  із  великою  спритністю.
Коли  вони  втікають  від  мисливця,  то  ховаються  в  густій  траві,  в  порослих
чагарником  лощинах  або  ярах.  Зазвичай  водяні  козли  ходять  стадами  по
 3—8,  іноді  по  15—20  голів,  рідко  кількість  їх  досягає  30.  У  стада  завжди  на
чолі  стоїть  стара  самка,  а  не  самець.  У  великому  стаді  самок  буває  наба¬
гато  більше,  ніж  самців;  із  самців  тільки  один  —  великий  і  сильний,  двоє
або  троє  інших  —  слабші.  Забарвлення  в  окремих  тварин  буває  різним:  то
чале,  то  руде,  то  сріблясто-сіре  або  темно-сіре;  трапляються  самотні  старі
самці  з  майже  абсолютно  чорним  хутром.
 КОЗЕЛ  ҐВИНТОРОГИЙ  (Capra  falconer!),  що  належить  до  родини  По¬
рожнисторогі  підряду  Жуйні,  за  розмірами  не  поступається  альпійському
козерогу.  Загальна  довжина  його  тіла  дорівнює  1,55  м,  із  яких  18  см  при¬
падає  на  хвіст;  висота  в  зашийку  80  см.  Тулуб  його,  що  спирається  на  се¬
редньої  висоти  ноги,  можна  назвати  швидше  струнким,  ніж  товстим,  шия
досить  довга,  але  сильна,  голова  відносно  велика,  вуха  маленькі,  загостре¬
ні,  хвіст  середньої  довжини.  Хутро  густе,  у  самців  дуже  густа  борода  і  довга
шерсть  на  потилиці  та  на  грудях;  у  самок  борода  менша,  а  довга  шерсть  з
потилиці  звішується  гривою.  Роги  кози  завдовжки  25  см,  сплюснуті  і  тупі;
у  козла,  якщо  полічити  всі  вигини,  вони  можуть  досягати  завдовжки  1  м.  У
поперечному  розрізі  роги  являють  форму  половини  яйця,  з  обох  країв  яко¬
го  йде  валкоподібний  кант.  Роги  вкриті  поперечними  валами,  річні  кільця
 Козел  ґвинторогий
 (Capra  falconeri)
 Козел  ґвинторогий—  вид  дикого  козла
(Capra  falconeri).  Поширений  від  Каш¬
міру,  на  території  Афганістану  і  до
колишнього  Радянського  Союзу,  меш¬
кає  на  відкритій  місцевості  та  в  лісі,
на  вбогих  крутих  схилах  і  прямовисних
скелях,  рідко  піднімаючись  вище  за  рі¬
вень  снігового  покриву.  Самці  можуть
досягати  висоти  в  холці  1,04  м;  самки
зазвичай  менші.  Міцно  закручені  роги
спіральної  форми  варіюють  за  розмі¬
ром  і  формою,  найдовші  досягають
1,65  м.  Шерсть  довга  й  шовковиста,
у  самців  сіро-коричнева,  у  старих  —
біла,  самки  темні,  жовтувато-корич¬
неві.  Після  вагітності,  що  триває  6
міс.,  кози  народжують  одне  або  двоє
дитинчат.

КОЗЕЛ  ПІРЕНЕЙСЬКИЙ  ■
 305  ■
 врізаються  глибоко.  У  деяких  козлів  роги  схожі  на  штопор,  в  інших  оберти
ширші,  хоч  і  не  втрачають  своєї  гвинтової  форми.
 Хутро  настільки  значно  подовжується  на  верхній  частині  шиї,  на  пле¬
чах  і  уздовж  спини  до  крижів,  що  набирає  вигляду  гриви,  але  особливо
розростається  воно  спереду,  де  утворює  не  тільки  густу  бороду,  а  й  звішу¬
ється  нижче  за  шию  і  на  всі  груди  у  вигляді  торочки.  Від  спини  до  живо¬
та  воно  поступово  коротшає;  біля  ніг,  як  і  на  носі,  воно  зовсім  коротке.
Довга  ость  хутра  хвиляста,  а  коротка  гладенька  й  рівна.  Влітку  переважає
світло-чалий  або  світло-сіро-бурий  колір,  який  на  верхній  частині  голо¬
ви  і  на  ногах  робиться  темнішим,  борода  ж  і  хвіст,  оброслий  з  обох  боків
довгою  шерстю,  темно-бурого  кольору.  На  зиму  кінці  шерстинок  блід¬
нуть,  і  густо  розрослий  підшерсток  виступає  тоді  сильніше,  через  що  все
хутро  здається  набагато  світлішим,  ніж  улітку.  Роги  світло-сірого  кольору,
копита  і  несправжні  копита  чорні.  Коза  значно  менша  за  козла,  але  не
відрізняється  від  нього  забарвленням.
 Ареалом  гвинторогого  козла  є  західна  частина  Гімалайських  гір  і  Пів¬
нічний  Афганістан.  Він  водиться  у  Соліманових  горах  і,  ймовірно,  в  Гін¬
дукуші,  у  всьому  Кашмірі  і  ще  східніше,  на  тибетському  боці  Гімалаїв.
 КОЗЕЛ  ПІРЕНЕЙСЬКИЙ,  або  козеріг  піренейський  (Capra  ругепаіса),
завбільшки  з  альпійського  козла,  але  істотно  відрізняється  від  нього  бу¬
довою  і  формою  рогів.  Дорослий  козеріг  має  1,45—1,6  м  завдовжки,  з
яких  12  см  припадає  на  хвіст  без  китиці;  висота  в  зашийку  75  см,  а  в  кри¬
жах  —  78  см.  Коза  досягає  трьох  чвертей  цієї  довжини,  а  заввишки  вона
на  10  см  нижча  за  козла.  Роги  козерога  біля  кореня  так  близько  сходяться
один  з  одним,  що  відстань  між  ними  спереду  не  перевищує  чотирьох
сантиметрів,  а  ззаду  навіть  одного  сантиметра.  Річні  рубці  або  однорічні
кільця  рогів  чітко  видно.  Довжина  і  товщина  рогів  у  козла  з  віком  поміт¬
но  збільшуються,  слабші  роги  самки  змінюються  тільки  до  певного  віку;
вони  мають  приблизно  15  см  завдовжки.
 Якість  і  забарвлення  хутра  істотно  змінюються  не  тільки  за  порами
року,  вони  залежать  від  віку,  статі  тварини,  а  також  від  місцевості,  де
вона  живе.  Хутро  піренейського  козерога  густе  взимку  і  рідке  влітку.  Під
час  линьки  у  травні,  коли  шерсть  випадає  клаптями,  виростає  остьове  во¬
лосся,  яке  від  самого  кореня  має  майже  однакове  забарвлення,  на  кінець
серпня  воно  досягає  2  см  завдовжки.  Гривоподбіне  пасмо  шерсті,  що
починається  за  рогами  і  тягнеться  до  першого  спинного  хребця,  разом
із  бородою  і  китицею  хвоста  не  линяють,  а  навпаки  поповнюються  по¬
ступово  підростаючим  волоссям.  Тому  вони  мають  цілий  рік  приблизно
ту  ж  саму  довжину:  грива  8—9  см,  борода  9  см,  хвіст  12  см,  але  влітку
значно  рідші,  ніж  узимку.  Панівне  забарвлення  тварини  має  красивий
світло-бурий  колір.
 Зона  поширення  піренейського  козла  тягнеться  від  берега  Біскайської
затоки  до  Середземного  моря.
 Ватажком  стада  буває  завжди  найсильніший  і,  що  примітно,  найстарі¬
ший  і  найдосвідченіший  козел.  Під  час  пасіння  стадо  козерогів  виставляє
кількох  вартових,  які  зобов’язані  попереджати  про  щонайменшу  небез¬
пеку.  Якщо  такий  сторож  помітить  щось  підозріле  або  вітер  донесе  до
нього  відомості  про  ворога,  то  він  випускає  свистяче  сопіння,  залишає
свій  сторожовий  пункт  і  негайно  втікає  разом  зі  всією  рештою  стада;  вони
мчать  риссю  або  пускаються  в  галоп,  залежно  від  того,  наскільки  близька
небезпека.  Пробігши  певну  відстань,  стадо  зупиняється,  аби  визначити
причину,  що  порушила  їхній  спокій.  Здається  неймовірним,  як  козероги
можуть  підійматися  майже  по  прямовисних  скелях,  на  яких  не  видно  ані
найменшої  точки  опори.
 Коли  стадо  почувається  в  цілковитій  безпеці,  одна  частина  його  лягає,
щоб  відпочити  і  пережувати  жуйку,  тоді  як  друга  частина  скубе  траву  і  со¬
ковиті  пагони  альпійських  рослин,  вибираючи  переважно  квіти  низьких
заростей  дроку,  при  цьому  двоє  або  троє  козлів  стоять  постійно  на  варті.
Козли  завжди  менш  обачні  й  обережні,  ніж  кози.
 На  початку  листопада  настає  час  спаровування.  Козли  об’єднуються
з  козами,  і  тут  між  самцями,  переважно  найстарішими,  відбуваються  по¬
єдинки.  У  грудні  самці  і  самки  знову  розходяться;  втім,  молоді  козли,  що
 Козел  піренейський  населяє  висоти
від  1500  м.  Крім  гір  Піренейського
півострова,  він  був  поширений  у  го¬
рах  Атласу.
 Більшу  частину  року  піренейські
козли  живуть  нарізно,  тільки  під  час
спаровування  козли  об’єднуються  з
козами  й  утворюють  тоді  стада,  не¬
рідко  досить  численні,  які  налічу¬
ють  100—150  голів.

■  306
 ■  КОЗЕЛ  СВІЙСЬКИЙ
 мають  від  народження  1—3  роки,  і  після  того  ще  забігають  у  стада  кіз.
Наприкінці  квітня  або  на  початку  травня,  після  20—24-тижневої  вагіт¬
ності,  коза  народжує  дитинча,  яке  вже  через  декілька  годин  після  свого
народження  вільно  йде  за  своєю  матір’ю.
 КОЗЕЛ  СВІЙСЬКИЙ  (Capra  hircus).  Безоаровий  і  ґвинторогий  козли
мають  найбільше  прав  вважати  себе  прабатьками  цієї  корисної  свійської
тварини;  але  ми  не  можемо  визначити,  коли  той  чи  інший  вид  набув  свій¬
ського  стану.  Під  час  першого  кам’яного  періоду  свійська  коза  в  Швейца¬
рії  траплялася  частіше  за  барана,  але  ця  така  давня  порода  не  відрізнялася
від  звичайних  кіз,  що  живуть  нині  на  Альпах.  На  єгипетських  пам’ятках
ми  можемо  зробити  майже  такі  самі  спостереження.
 Найблагородніша  зі  всіх  порід  —  ангорська  коза,  яка,  на  думку  деяких
натуралістів,  є  нащадком  ґвинторогого  козла.  Це  прекрасна  велика  твари¬
на  з  витягнутим  струнким  тулубом,  із  сильними  ногами,  короткою  шиєю
і  головою,  зі  своєрідно  закрученими  рогами  і  з  дивним  хутром.  Панівне
забарвлення  хутра  у  цієї  породи  —  рівне  блискучо-біле;  зрідка  трапляють¬
ся  екземпляри,  у  яких  на  світлому  тлі  розкидані  темні  плями.
 Ангорська  коза,  мабуть,  була  невідома  давній  людині.  Назву  свою
вона  дістала  від  одного  маленького  турецького  містечка  —  Ангора  —  в
Анатолії,  яке  у  давнину  було  відоме  своїм  торговим  значенням  із  назвою
Анкіри.  Ці  кози  походять  із  країни  з  сухим  і  спекотним  літом  та  дуже
холодною  зимою,  хоча  зима  триває  три  або  чотири  місяці.
 Майже  така  сама  дорогоцінна  кашмірська  коза  —  досить  маленька,
але  дуже  струнка  тварина,  завдовжки  приблизно  1,5  м,  заввишки  в  плечах
60  см.  Довга,  пряма,  тонка  і  гладка  ость  прикриває  короткий,  надзвичай¬
но  тонкий,  м’який  і  пухнастий  підшерсток;  тільки  морда  і  вуха  вкриті  ко¬
роткою  шерстю.  Забарвлення  змінюється.  Зазвичай  увесь  тулуб  сріблясто-
білого  або  трохи  жовтуватого  кольору;  втім,  є  й  одноколірні  кашмірські
кози:  чисто-білі,  блідо-жовті  або  світло-бурі,  а  також  темно-бурі  та  чорні.
У  тварин  зі  світлим  забарвленням  підшерсток  білий  або  біло-сірий,  а  із
темним  забарвленням  хутра  він  попелясто-сірий.  Від  Тибету  зона  поши¬
рення  цієї  красивої  кози  тягнеться  через  Бухару  до  киргизьких  степів.
 Козел  свійський  (Capra  hircus)
 «Ми  знаходимо,  —  зауважує  Дюмі-
хен,  —  єгипетську  козу,  зображе¬
ну  на  всіх  найдавніших  пам'ятках.
У  зображеннях  і  написах  постійно
мовиться  про  кіз  та  козині  стада,
про  пасовища  й  пастухів,  про  молоко
та  м!ясо  кіз,  про  їхнє  хутро  та  шкі¬
ру,  з  якої  перед  повсюдним  викорис¬
танням  папірусу  (отже,  в  найдавніші
часи  єгипетської  історії)  виготовляв¬
ся  матеріал  для  письма.  Коли  в  істо¬
рії  йдеться  про  стародавні  докумен¬
ти,  то  нерідко  зазначаєтся,  що  вони
були  писані  на  козячій  шкірі.  Слово
“ар”  виражало  в  єгипетських  пись¬
менах  поняття  “коза”  й  так  само
“козяча  шкіра  ”».

КОЗЕРІГ  АЛЬПІЙСЬКИЙ  ■
 307  ■
 Слід  згадати  про  нільську,  або  ж  єгипетську,  козу,  яка  так  часто  трап¬
ляється  на  зображеннях  єгипетських  пам’яток.  Завбільшки  вона  помітно
поступається  нашій  свійській  козі,  тільки  у  неї  ноги  вищі,  а  роги  коротші;
але  особливо  відрізняється  вона  маленькою  головою  і  горбатим  носом.
Рогів  зазвичай  немає  в  обох  статей,  а  якщо  є,  то  вони  маленькі,  тонкі,  у
вигляді  пеньків;  бороди  я  також  не  бачив  у  тих  кіз,  яких  мені  довелося
спостерігати.  У  неї  відносно  маленькі  очі,  тонкі,  щілиноподібні  ніздрі,
тонкі,  тупозакруглені  і  плоскі  вуха  завдовжки  майже  з  голову  і  звисають
у  вигляді  лопатей,  відвислі  сережки  на  шиї.  Гладеньке,  рівне,  переважно
яскраве  рудо-буре  забарвлення  хутра  переходить  на  стегнах  у  більш  жов¬
те.  Ця  тварина  використовується  всюди  в  нижній  долині  Нілу  і  поширю¬
ється  до  Середньої  Нубії.
 Карликова  коза  —  тварина  не  більше  70  см  завдовжки,  50  см  заввиш¬
ки  в  холці  і  не  більше  25  кг  ваги  —  є  граційним  створінням.  Тулуб  цієї
кози,  що  спирається  на  короткі  і  сильні  ноги,  стиснений;  відносно  широ¬
ка  голова  має  в  обох  статей  короткі,  тільки  з  палець  завдовжки  роги,  які
біля  кореня  злегка  загинаються  назад  і  назовні,  а  в  своїй  верхній  третині
трохи  закручуються  вперед.  Досить  коротке,  але  густе  хутро  має  темне
забарвлення,  в  якому  переважають  змішані  чорний  і  рудувато-чалий  ко¬
льори.  Поширена  ця  порода  між  долинами  Білого  Нілу  і  Нігеру.
 КОЗЕРІГ  АЛЬПІЙСЬКИЙ  (див.  Козел  альпійський).
 КОЗЕРІГ  ПІРЕНЕЙСЬКИЙ  (див.  Козел  піренейський).
 КОЙОТ,  або  вовк  луговий  (Canis  latrans),  мешкає  в  Америці.  Кремез¬
ний  тулуб  його  завдяки  довгому  густому  хутру  здається  ще  товщим.  Шия
коротка  і  товста.  Голова  більш  витягнута,  ніж  у  вовка,  зверху  широка;
морда  гостра.  Вуха  досить  великі,  знизу  широкі,  з  незакругленими  кін¬
чиками.  Світло-бурі  очі  мають  круглу  зіницю.  Шерсть  брудного  жовту-
вато-сірого  кольору,  що  переходить  на  вухах  і  носі  в  іржаво-бурий,  а  на
верхній  частині  шиї  та  спини  —  в  чорнуватий.  Боки  шиї,  лопатки,  стегна
і  зовнішні  боки  лап  світло-руді  або  світло-жовті,  а  черево  і  задні  боки
кінцівок  білого  кольору,  вуха  іржаво-бурого  кольору.  Краї  губ  білі,  коло
очей  буро-сірого  кольору.  Хвіст  біля  основи  сірувато-жовтого  кольору  з
домішкою  чорних  волосин,  а  на  кінчику  зовсім  чорний.  Узимку  шерсть
на  спині  відростає  до  10  см.  Трапляються  деякі  видозміни  в  кольорі.  До¬
рослі  лугові  вовки  досягають  1,4  м  завдовжки,  з  них  на  хвіст  припадає  40
см.  Висота  в  загривку  55  см.
 Луговий  вовк  у  Північній  Америці  водиться  на  широкій  території,
а  саме  на  схід  до  Великих  озер,  а  південніше  —  до  Східного  Техасу  і  в
Мексиці.  Англійські  природодослідники  говорять,  що  він  живе  великими
зграями  і  ганяється  за  великими  тваринами,  а  саме  переслідує  стада  бізо¬
нів,  причому  дуже  хоробро  нападає  на  хворих,  змучених  або  поранених
биків.  Принц  фон  Від  і  Одюбон,  навпаки,  стверджують,  що  він  живе  по¬
одинці  або  парами  і  за  способом  життя  не  відрізняється  від  нашого  вовка.
Він  хапає  все,  що  може  схопити,  і  за  хитрістю  своєю  не  поступається  на¬
шим  вовкам  і  лисицям.  Уночі  він  забігає  в  індіанські  села,  а  взимку  ниш¬
порить  біля  жител  навіть  удень,  точнісінько  так,  як  і  вовк  у  снігову  зиму
під  час  морозів.  У  квітні  лугові  вовчихи  живуть  у  виритих  ними  норах
або  в  природних  печерах,  і  там  у  них  народжується  6—10  дитинчат.  Тічка
буває  в  січні  і  лютому,  і  в  цей  час  койоти,  як  і  всі  собаки,  дуже  збуджені.
Тоді  в  преріях  чутно  їхні  голоси  —  своєрідний,  наприкінці  дещо  протяж¬
ний  гавкіт.  Багато  індіанських  собак  за  своїм  зовнішнім  виглядом  дуже
схожі  на  лугового  вовка,  тому  можна  припустити,  що  вони  утворилися  від
схрещування  лугового  вовка  з  собакою.  Про  життя  цієї  тварини  в  неволі
я  можу  повідомити  з  власного  досвіду.  Я  якийсь  час  виховував  лугового
вовка,  який  жив  у  мене  в  кімнаті  і  поводився  так  само  добре,  як  добро¬
душний  собака,  але  тільки  зі  знайомими.  Він  у  всьому  був  схожий  на
свійського  собаку.  Побачивши  мого  приятеля,  стрибав  від  радості,  махав
хвостом  і  підходив,  щоб  його  попестили;  проте  він  ніколи  не  лизав  руки
того,  хто  його  гладив,  а  просто  їх  обнюхував.  Коли  його  залишали  самого,
він  сумував  і  починав  тужливо  вити.
 «Вовки,  —  говорить  Тільман,  —  по¬
ширені  скрізь  у  преріях,  але  луговий
вовк,  або  койот,  трапляється  набага¬
то  частіше,  ніж  великий  сірий  вовк.
Удень  койоти  бігають  поодинці  чи
попарно  по  прерії,  біля  падла  або
пораненої  тварини  їх  збирається  ве¬
лика  кількість,  а  вночі  цілі  зграї  зчи¬
няють  концерти  біля  стоянок  ман¬
дрівників.  Я  не  можу  сказати,  щоб
це  завивання  було  дуже  неприєм¬
ним;  часто,  лежачи  в  наметі  та  слу¬
хаючи  його,  я  знаходив  у  ньому  пев¬
ну  схожість  із  віддаленим  співом,
точнісінько  так,  як  крик  диких  гу¬
сей  здалека  нагадує  подзвін.  Койот
разом  із  грифом  винищує  падло  в
пустелі,  але  трупи,  які  дуже  розкла¬
лися,  він  не  їсть.  Найкращою  здо¬
биччю  койота  слід  вважати  підстре¬
леного  або  пораненого  в  боротьбі  зі
суперниками  бізона.  Щойно  такий
бізон  падає,  знесилівши  від  ран,
як  гострі  зуби  койотів  швидко  до¬
вершують  справу.  Для  людини  ко¬
йот  так  само  безпечний,  як  і  вели¬
кий  сірий  вовк,  але  нахабство  його
настільки  велике,  що  на  стоянках
у  пустелі  треба  добре  ховати  будь-
який  шматок  м’яса  і  навіть  змаще¬
ні  салом  чоботи.  Тільки  одного  разу
вдень  я  близько  бачив  койота:  він
був  такий  зосереджений  під  час  по¬
лювання  на  зайця,  що  помітив  мене
тільки  тоді,  коли  опинився  майже
під  копитами  мого  коня».

■  308
 ■  КОЛЗУН
 Койот,  або  луговий  вовк
 (Canis  latrans)
 Койот,  або  луговий  вовк,  —  ссавець
родини  Собачі.  Довжина  тіла  близько
90  см,  хвоста  близько  ЗО  см.  Мешкає
на  відкритих  просторах  Північної  та
Центральної  Америки.
 КОЛЗУН  (див.  Вовк  червоний).
 Колібрі  —  представники  великої  ро¬
дини  Trochilidae,  що  включає  близь¬
ко  320  видів  птахів,  поширення  яких
обмежене  Переважно  Південною  й
Центральною  Америкою.  До  цієї  гру¬
пи  належить  найменший  з  усіх  пта¬
хів  —  колібрі-бджілка,  або  карли¬
ковий  колібрі  (Mellixuga  minima),
завдовжки  6  см  і  масою  2  г.  Най¬
більший  —  велетенський  колібрі  (Ра-
tagona  gigas),  його  довжина  понад
20  см.  Більшість  із  них  темно-зеле-
ні  з  яскравим  блиском,  але  можуть
мати  яскраві  переливні  плями  інших
кольорів,  особливо  червоного  й  синьо¬
го.  У  представників  багатьох  видів  є
чубки  або  характерної  форми  хвости.
У  всіх  колібрі  довгий,  тонкий  дзьоб  і
довгий  язик,  за  допомогою  якого  вони
можуть  збирати  з  квіток  нектар,
коли  у  польоті  зависають  біля  них.
Деякі  живляться  також  комахами  й
павуками.  Будують  витончені,  кри¬
хітні  чепурні  гнізда  й  відкладають  у
них  по  2  чисто-білих  яєчка.
 КОЛІБРІ  (Trochilidae)  за  розмірами  бувають  різні:  одні  завбільшки  з
маленьку  мухоловку,  інші  не  більші  за  джмеля.  Тулуб  зазвичай  витягну¬
тий  або  здається  таким  через  те,  що  хвіст  майже  завжди  довгий;  дзьоб
шилоподібний,  іноді  завдовжки  дорівнює  тулубу  або  навіть  довший  за
нього;  ніжки  колібрі  надзвичайно  малі  і  ніжні,  кігті  дуже  гострі  і  тонкі;
крила  вузькі,  довгі,  загнуті  у  вигляді  серпа.  Оперення  доволі  тверде  і,  по¬
рівняно  з  розмірами  птаха,  дуже  густе.  Язик  складається  з  двох  зрощених
біля  основи  ниток,  які  усередині  порожні  і  наповнені  повітрям.
 Колібрі  живуть  тільки  в  Америці  і  більше  за  інших  птахів  характерні
для  цієї  частини  світу.  Вони  водяться  тут  усюди,  де  тільки  можуть  рости
квіти,  і  поширені  не  тільки  у  всіх  широтах,  а  й  підіймаються  на  високі  гори:
в  Андах  вони  пурхають  ще  біля  самої  межі  вічних  снігів,  відвідують  кратери
діючих  і  згаслих  вулканів,  куди  навряд  чи  проникає  якась  інша  хребетна
тварина.  Унаслідок  залежності  колібрі  від  флори  виявляється,  що  тропічні
країни  Америки  особливо  багаті  на  них.  Проте  помилковим  було  б  припу¬
щення,  що  колібрі  віддають  перевагу  лісам  низовин.  Згідно  з  останніми  до¬
слідженнями,  слід  вважати,  що  найбільша  кількість  видів  колібрі  водиться
в  гористих  країнах  Південної  і  Центральної  Америки.
 Політ  визначає  все  життя  колібрі  і  цілком  характеризує  їх;  жоден  птах
не  літає  так.
 «Птах  цей  не  махає  плавно  крилами,  як  ластівка  або  стриж,  —  гово¬
рить  Гульд,  —  але  постійно  тріпоче  ними  з  дивовижною  швидкістю,  коли
перелітає  з  квітки  на  квітку  або  мчить  у  повітрі  на  велику  відстань  над
деревами  чи  річкою;  коли  колібрі  зупиняється  біля  якогось  предмета,  то
рухи  його  крил  такі  швидкі,  що  з  боків  тіла  пташки  бачиш  лише  туманне
півколо».
 Поки  колібрі  залишається  на  одному  місці,  крила  його  не  роблять
ніякого  шуму,  але  коли  він  швидко  посувається  вперед,  то  чутно  досить
різке  дзижчання.  На  землю  колібрі  спускаються  дуже  рідко.
 На  думку,  що  давно  склалася,  жоден  колібрі  не  може  співати.  Взагалі
це  правильно,  але  існують  погляди,  які  стверджують  протилежне.  Принц
фон  Від  говорить,  що  голос  колібрі  складається  з  ледь  помітних,  тихих
звуків.  Більшість  інших  спостерігачів  згадують  лише  про  різкі  і  грубі  звуки.
 Майже  всі  колібрі  —  справжні  денні  птахи:  вони  люблять  спеку  і  дуже
страждають  під  час  холоду.  Незважаючи  на  це,  багатьох  із  них  слід  вва¬
жати  сутінковими  птахами,  які  вилітають  на  здобич  тільки  в  уранішній
і  вечірній  час,  а  під  час  полудня  відпочивають  у  тіні  великих  дерев.

КОЛІБРІ  ВЕЛЕТЕНСЬКИЙ  ■
 309  ■
 Усі  види  колібрі  в’ють  схожі  гнізда  і  кладуть  лише  по  два  білих,  дов¬
гих  і  порівняно  великих  яйця.  Головним  матеріалом  для  спорудження
служить  рослинна  бавовна;  до  неї  домішуються  інші  тверді  рослинні  ре¬
човини,  наприклад  деревні  лишайники,  трави  і  лусочки  папороті.
 Окрім  людини,  у  колібрі  немає  інших  ворогів.  Сумнівно,  щоб  вони
ставали  жертвами  хижих  птахів  або  звірів,  оскільки  перевершують  їх
у  швидкості  рухів.
 КОЛІБРІ  ВЕЛЕТЕНСЬКИЙ  (Patagona  gigas)  належить  до  родини  Ко¬
лібрі.  За  розмірами  приблизно  дорівнює  нашому  стрижу.  Верхня  частина
тіла  блідо-бура  із  зеленим  вилиском,  нижня  червонувато-бура,  надхвістя
сірувато-жовте;  голова,  передня  частина  грудей  і  спина  вкриті  темними
тонкими  хвилястими  смужками.  Махові  пера  темно-бурі,  рульові  мають
те  саме  забарвлення,  але  із  зеленим  вилиском;  довжина  тіла  21  см.  Цей
досить  помітний  колібрі  живе  в  більшій  частині  західних  країн  Південної
Америки;  на  крайньому  півдні  цієї  частини  світу  він  є  перелітним  птахом,
який  у  певну  пору  року  з’являється,  а  потім  відлітає.  Його  бачили  на  ви¬
сотах  4000—5000  м  над  поверхнею  моря.
 КОЛІБРІ-МЕЧОДЗЬОБ  (Ensifera  ensifera)  має  найбільший  дзьоб  серед
усіх  колібрі,  і  тому  його  важко  сплутати  з  іншими  пташками  цієї  родини.
Довжина  дзьоба  дорівнює  довжині  тулуба,  він  трохи  заломлений  догори,
перед  краєм  дещо  потовщений,  крила  відносно  короткі  і  широкі,  хвіст  се¬
редньої  довжини  і  з  вирізкою  ззаду.  Оперення  на  верхньому  боці  зеленого
кольору,  голова  мідно-червона,  нижній  бік  тіла,  горло  і  середина  спини
бронзово-зеленого  кольору,  боки  яскраво-світло-зелені,  за  кожним  оком
маленька  біла  пляма.  Махові  пера  пурпурово-коричневого  кольору,  ру¬
льові  —  темно-бурі  з  металічним  блиском.  Дзьоб  чорно-бурого  кольору,
ноги  жовтувато-бурі.  Довжина  тіла  22  см,  із  яких  на  дзьоб  припадає  10  см,
довжина  крил  8  см,  хвоста  6  см.  Самка  на  верхньому  боці  блідішого  ко¬
льору,  на  нижньому  —  білого  з  бурими  плямами.  Слабкий  металічний
блиск  помітний  тільки  на  боках;  довжина  її  17  см,  дзьоб  8  см.  Мечодзьоб
водиться  в  гірських  країнах  Венесуели  і  Квіто.  Герінг  знаходив  цього  пта¬
ха  у  Венесуелі  на  висотах  від  2000—3000  метрів  над  поверхнею  моря,  на
кущах,  що  ростуть  під  деревами  великих  лісів.
 КОЛІБРІ  ОРЛИНОДЗЬОБИЙ,  або  серподзьобий  (Eutoxeres  aquila),
і  його  родичі  відрізняються  головним  чином  серпоподібно  загнутим,  до¬
сить  товстим  дзьобом  і  клиноподібним  хвостом.  Описуваний  вид  на  верх¬
ній  частині  тіла  має  зелене  забарвлення,  а  знизу  буро-чорне.  На  горлі
помітні  темні  сірувато-жовті  поздовжні  плямочки,  на  грудях  білі;  верхня
частина  голови  і  маленький  чубок  буро-чорні,  на  задній  частині  голови  і
на  надхвісті  пір’я  має  коричневу  облямівку;  махові  пера  пурпурово-буро-
го  кольору;  останні  малі  махові  пера  з  білими  плямами  на  кінці,  рульові
пера  блискучо-темно-зеленого  кольору,  кінці  їх  білі,  а  самі  кінчики  чор¬
нуваті.  Біла  облямівка  хвоста  до  боків  робиться  ширшою.  Верхня  частина
дзьоба  чорна,  нижня  майже  до  кінця  жовтувата.  Птах  цей  живе  в  Боготі
(Колумбія).
 КОЛІБРІ  РОГАТИЙ  (Heliactin  cornuta)  мідно-зеленого  кольору;  верх¬
ня  частина  голови  —  синювато-сталевого.  Горло  і  передня  частина  шиї,
черевце,  гузка  і  бічні  рульові  пера  —  білі,  махові  пера  —  сірі.  Довжина
тіла  —  12  см,  довжина  крила  —  5,3  см,  хвоста  —  5—6  см.
 КОЛІБРІ  ТОПАЗОВИЙ  (Topaza  pella)  належить  до  родини  Колібрі.  За
пишністю  свого  оперення  може  змагатися  зі  всіма  іншими  колібрі.  Тім’я
і  смуга,  що  оточує  горло,  оксамитово-чорні,  тулуб  має  мідно-червоний
колір,  що  переходить  у  гранатово-червоний  із  золотистим  вилиском;  гор¬
ло  золотисте,  при  одному  освітленні  виблискує  смарагдово-зеленим,  при
іншому  —  топазово-жовтим  кольором.  Хвостові  покривні  пера  зелені,  ма¬
хові  пера  червонувато-коричневі,  внутрішні  іржавого  кольору,  середні  ру¬
льові  пера  зелені,  наступні  за  ними,  які  на  8  см  довші  за  них,  каштанові,  а
зовнішні  —  червонувато-коричневі.  Самка  зелена  з  червонуватим  горлом,

310
 ■  КОЛІБРІ-ФЕЯ  ЧОРНОВУХИЙ
 Колібрі  рогатий
 (Heliactin  cornuta)
 Літають  колібрі  дуже  швидко,  з  ве¬
личезною  частотою  вібруючи  криль¬
цями,  у  польоті  можуть  «зависати»
в  повітрі  й  блискавично  змінювати
напрям.
 На  землю  гвереца  спускається  лише
в  тому  разі,  коли  переслідувачі  на¬
здоганяють  її;  як  справжня  деревна
тварина,  вона  знаходить  усе  необ¬
хідне  на  своїх  улюблених  деревах.
 У  деяких  систематиках  гвереца  є  під¬
видом  колобуса  королівського.
 її  забарвлення  менш  блискуче,  ніж  забарвлення  самця.  Довжина  цього
колібрі  разом  із  хвостовими  перами,  що  виступають,  сягає  понад  20  см.
 Топазовий  колібрі,  здається,  населяє  одну  тільки  Гвіану,  живе  він  на
тінистих  берегах  річок.
 КОЛІБРІ-ФЕЯ  ЧОРНОВУХИЙ,  або  колібрі  вухатий  (Heliothrix  aurita).
Спина  і  боки  у  нього  яскраво-зеленого  кольору,  у  дорослих  птахів  із  золо¬
тим  вилиском,  махові  пера  чорнувато-сірі  з  фіолетовим  відливом;  нижня
частина  тіла  чисто-білого  кольору,  три  зовнішні  рульові  пера  з  кожного
боку  також  білі,  середні  ж  рульові  пера  блискучого  синювато-сталево-
го  кольору.  Під  очима  починається  бархатисто-чорна  смуга,  яка,  йдучи
назад,  розширюється  і  на  кінці  утворює  облямівку  синювато-сталевого
кольору.  У  самця  хвіст  дуже  довгий  і  зовнішні  пера  його  значно  коротші
за  інші.  Самка  відрізняється  коротким,  широким  і  на  кінці  закругленим
хвостом,  усі  пера  якого  мають  однакову  довжину.  Довжина  тіла  у  самця
15  см,  у  самки  11  см,  довжина  хвоста  у  самця  6,5  см,  у  самки  2,8  см.
 КОЛОБУС  КОРОЛІВСЬКИЙ  (Colobus  polykomos),  належить  до  тов¬
стотілих  мавп  і  має  назву  «ведмедеподібна  мавпа»,  відрізняється  від  гве-
реци  відсутністю  білої  бороди,  місце  якої  посідає  смуга  довгого,  клоччас¬
того,  грубого  волосся  жовтуватого  кольору  з  домішкою  чорного,  а  також
довшою  шерстю  на  всьому  тілі  і  білим  хвостом.  За  розмірами  і  способом
життя  він  схожий  на  гверецу,  але  живе  в  Західній  Африці  і  на  острові  *
Фернандо  По.
 КОЛОБУС  СХІДНИЙ,  або  гвереца  (Colobusguereza).  Африканські  родичі
тонкотілих  азійських  мавп,  товстотілі  мавпи  являють  собою  теж  тварин,  які
різко  впадають  в  очі  і  вирізняються  своєрідним  забарвленням,  дивними,  але
красивими  гривами  та  іншими  особливостями.  Товстотілі  мавпи  відрізня¬
ються  від  тонкотілих  передусім  тим,  що  на  передніх  кінцівках  у  них  окрім
4  розвинених  пальців  існує  лише  зачаток  великого  пальця.  Тіло  товстотілих
мавп  так  само  тонке  і  струнке,  морда  коротка,  хвіст  дуже  довгий,  тонкі  кін¬
цівки  майже  однакові  між  собою  за  довжиною,  защічних  мішків  немає.
 Тіло  гвереци  оксамитово-чорного  кольору,  і  на  цьому  тлі  виділяються
білі  частини:  смужка  на  лобі,  скроні,  боки  шиї,  підборіддя,  горло  і  пояс,

КОЛОБУС  ЧОРНИЙ  ■
 311  ■
 а  також  облямівка  навколо  голих  сідничних  мозолів  і  кінець  хвоста.  На
кожній  білій  волосині  знаходиться  багато  бурих  кілець,  завдяки  чому  ху¬
тро  здається  сріблясто-сірим.  Грива,  яку,  здається,  можна  назвати  по¬
ясом,  що  підперізує  боки,  звішується  з  обох  боків  тіла,  як  багатий  плащ
бедуїна.  Волосся  цієї  гриви  дуже  м’яке  і  тонке  і  має  значну  довжину.
Чорне  хутро  нижнього  боку  тіла  просвічує  подекуди  через  цю  розкішну
облямівку.  Чистий  чорний  колір  різко  виділяється  на  сліпучо-білому  тлі,
а  темний  колір  рук  і  морди  так  добре  узгоджується  з  цим  забарвленням,
що  наша  мавпа  цілком  могла  б  заслужити  премію  краси.  Довжина  тулуба
дорівнює  0,7  м,  довжина  хвоста  без  китиці  —  0,75  м.  Гвереца  поширена,
як  повідомив  мені  Шимперт,  починаючи  з  13  градуса  північної  широти,
у  всій  Абіссінії,  частіше  за  все  на  висоті  2000—3000  м  над  рівнем  моря.
Тут  вона  живе  маленькими  групами  з  10—15  особин  на  високостовбурних
деревах,  охоче  селячись  поблизу  чистих  гірських  річок,  часто  біля  церков,
що  самотньо  стоять  у  тіні  священних  дерев.  Сам  вигляд  ялівцю,  який  до¬
сягає  таких  гігантських  розмірів,  що  наші  ялини  і  сосни  здалися  б  перед
ним  карликами,  мабуть,  особливо  привертає  гверецу  завдяки  своїм  яго¬
дам,  які  здаються  смачними  і  нам.  Гвереца  —  надзвичайно  спритна  тва¬
рина.  Красиво  і  легко  стрибає  вона  з  гілки  на  гілку  або  з  висоти  15  метрів
униз.  Живиться  тим  же,  чим  і  інші  мавпи,  які  живуть  на  деревах:  брунь¬
ками,  листям,  квітами,  ягодами,  плодами,  комахами  тощо.  На  противагу
іншим  мавпам,  гверецу  місцеві  жителі  вважають  нешкідливою  передусім
тому,  що  вона  не  чіпає  плантацій  або  принаймні  ніколи  не  робить  на  них
великих  спустошень.
 КОЛОБУС  ЧОРНИЙ,  або  сатана  (Colobus  satanas),  що  належить  до
товстотілих  мавп,  трапляється  частіше  за  все  на  Фернандо  По;  багато
природодослідників  несправедливо  вважають  його  за  різновид  королів¬
ського  колобуса  (див.  Колобус  королівський).
 Колобус  східний,  або  гвереца
 (Colobus  guereza)

■  312
 1  —  Колобус  королівський
 (Colobus  polycomos),
2  —  колобус  чорний,  або  сатана
 (Colobus  satanas)
 Коловертки  —  представники  кла¬
су  первиннопорожнинних  нервів  (Roti-
fera),  що  включає  1500  видів  безхре¬
бетних.  Дістали  свою  назву  завдяки
короні  з  навколоротових  війок,  рух
яких  нагадує  обертання  колеса.  Цей
коловоротний  апарат  використо¬
вується  для  ловлення  планктонних
організмів:  рух  війок  створює  водо¬
верть,  що  затягує  частинки  поживи
до  ротового  отвору.  У  сидячих  форм
його  функції  обмежуються  живлен¬
ням,  а  у  рухливих,  що  живуть  у  тов¬
щі  води,  він  використовується  та¬
кож  для  руху.
 ■  КОЛОВЕРТКИ
 КОЛОВЕРТКИ  (Rotatoria).  Коловертки  належать  до  мікроскопічного
світу,  оскільки  навіть  у  найбільших  із  них  простим  оком  вельми  важко  роз¬
різнити  навіть  зовнішні  обриси.  Тіло  їх  прозоре,  тому  у  живої  коловертки
можна  спостерігати  діяльність  внутрішніх  органів.  За  способом  життя,  по¬
части  і  за  внутрішньою  будовою,  коловертки  дуже  схожі  між  собою.
 Коловертка  чотирирога  панцирна  (Noleus  quadricornis)  зовні  вміщена  в
тонкий  хітиновий  панцир,  так  що  вся  передня  частина  тіла  може  ховатися
в  ньому.  Найпримітнішим  органом  у  неї  є  миготливий  орган,  який  скла¬
дається  з  двох  півкруглих  лопатей,  на  зовнішньому  краї  яких  розташована
безліч  війок;  останні  одноманітно  обертаються  навколо  своєї  основи  в
один  бік.  За  допомогою  руху  свого  миготливого  апарату  коловертки  гра¬
ціозно  плавають  у  воді,  а  також  живляться,  утворюючи  струмінь  води,
який  приносить  до  їхньої  ротової  порожнини  поживу.
 У  будь-якої  коловертки  є  пара  щелеп,  які  іноді  складно  влаштовані  і
є  настільки  характерною  родовою  або  видовою  ознакою,  що  являють  со¬
бою  вагому  підставу  для  систематики.
 Плодючість  коловерток  вражаюча.  Уже  через  2—3  години  після  ви¬
ходу  з  яйця  молода  коловертка  відкладає  свої  яйця,  отже,  за  обчисленням
учених,  за  10  днів  від  однієї  коловертки  може  утворитися  потомство  із
100  048  576  особин.  Деякі  коловертки  відкладають  яйця  двох  видів:  літні,
з  м’якою  оболонкою,  які  розвиваються  незайманим  шляхом,  і  запліднені
зимові  яйця,  з  твердою  оболонкою.
 КОЛПИЦЯ  ЗВИЧАЙНА  (Platalea  leucorodia)  належить  до  родини  Ібі¬
сові.  Мешкає  в  Південній  Європі,  Центральній  і  Південній  Азії  та  Пів¬
нічній  Африці.  Птах  цей  зовсім  білий,  за  винятком  жовтої  смужки  на
голові.  Колпиця  віддає  перевагу  озерам  і  болотам  перед  морями.  Тут  вона
плавно  і  красиво  ходить,  переважно  бродить  по  воді  і  розшукує  поживу;
зрідка  лунає  її  голос  —  простий  каркаючий  звук,  який  важко  передати
буквами.  Вдачею  і  звичками  колпиці  мало  схожі  на  лелек  і  чапель.  Між
собою  колпиці  живуть  дружно,  і  я  зі  справжнім  задоволенням  спостері¬
гав  одного  разу,  як  дві  колпиці  з  готовністю  чистили  одна  одній  пера  на
шиї.  Головну  поживу  їх  складають  риби,  але,  крім  того,  вони  живляться

Квезалі

Клести

КОЛЮЧКА  МОРСЬКА  П’ЯТНАДЦЯТИГОЛКОВА  ■
 313  ■
 і  іншими  водяними  тваринами  та  комахами.  Гнізда  свої  вони  будують  із
міцних  прутиків  і  уламків  очерету  на  деревах  або  навіть  в  очеретах;  кладка
складається  з  2—4  досить  крупних  яєць,  насиджуваних  навперемінно  то
самкою,  то  самцем.
 КОЛЮЧКА  МОРСЬКА  П’ЯТНАДЦЯТИГОЛКОВА  (Spinachia  spinach-
іа)  належить  до  родини  Колючкові.  Досягає  15—18  см  завдовжки.  Зона  по¬
ширення  обмежується  головним  чином  Німецьким  і  Балтійським  морями,
а  прісних  вод  вона  уникає.  Дуже  швидко  плаває,  ганяючись  за  дрібними
рибками,  які  складають  її  поживу,  і  виявляє  вражаючу  ненажерливість.
 У  способі  життя  колючок  найбільший  інтерес  являє  їх  піклування  про
потомство,  для  якого  вони  дуже  майстерно  будують  гнізда.  Останнє  вла¬
штовується  частіше  на  відкритому  місці,  на  кам’янистому  або  піщано¬
му  дні,  де  вода  тече  швидко.  Гніздо  наполовину  приховане  в  піску  або
укріплене  між  водяними  рослинами.  Біля  свого  гнізда  колючка  постійно
стоїть  на  варті.
 Деяким  дослідникам  вдавалося  детально  простежити  самий  процес
спорудження  колюччиного  гнізда.  Самець  із  великою  дбайливістю  виби¬
рає  тонкі  корінці  і  кореневі  мички  водяних  рослин,  ретельно  сортує  їх  і
укладає  по  одному  волокну,  іноді  розбирає  вже  приладнане  і  знову  скла¬
дає.  Години  за  4  наполегливої  праці  кістяк  гнізда  готовий;  залишається
внутрішня  обробка,  що  вимагає  ще  більшої  обачності,  терпіння  і  вправ¬
ності.  Форма  гнізда  зазвичай  довгасто-кругла,  завбільшки  приблизно  з
кулак;  із  боків  є  вхід  і  вихід.  Збудувавши  гніздо,  самець  заманює  різними
способами  самку,  запрошуючи  її  зайти  до  гнізда  і  відкласти  ікру;  іноді
він  просто  поштовхами  примушує  її  зайти.  Таким  же  чином  заходять  і
ще  декілька  самок  і  метають  у  гніздо  ікру  доти,  доки,  на  його  думку,  ікри
набереться  достатньо  (60—80  яєчок).  Після  цього  самець  стає  біля  гнізда
на  варту  і  пильно  охороняє  його  від  усіляких  ворогів,  якими  є  не  тільки
рибки  інших  видів,  а  й  самі  колючки,  як  самці,  так  і  самки,  які  не  проти
поласувати  ікрою.  З  люттю  кидається  пильний  вартовий  на  кожного,  хто
наближається,  і  для  захисту  гнізда  пускає  в  хід  плавці  і  найголовнішу
зброю  —  колючки.  Дбайливість  чадолюбного  батька  про  своє  потомство,
втім,  не  обмежується  охороною:  він  дає  лад  ікрі,  якщо  її  трохи  розкидає
течія,  а  також  проводить  своєрідну  вентиляцію,  ставши  у  вертикальному
положенні  перед  отвором  і  посилено  махаючи  плавцями,  щоб  провести
струмінь  і  освіжити  ним  застояну  воду  усередині  гнізда.
 КОМАР  ЗВИЧАЙНИЙ  (Culex  pipiens)  належить  до  ряду  Двокрилі.
Личинки  цього  виду  в  незліченній  кількості  живуть  у  всіляких  стоячих
мілководих  басейнах.  Вони  безупинно  рухаються  і  приганяють  до  свого
рота  війками  дрібні  органічні  частинки,  що  плавають  у  воді.  Личинка
тричі  линяє,  причому  шкурки,  які  вона  скидає,  поїдаються  ними  ж  сами¬
ми  або  іншими  водними  мешканцями;  після  четвертого  линяння  замість
стрункої  фігури  живої  личинки  з’являється  товста  незграбна  лялечка,  яка
проводить  у  такому  вигляді  днів  із  вісім,  а  потім  її  оболонка  лопається,  і
вилітає  комар.  Спочатку  він  схоплюється  безпорадно  за  шкірку,  що  пливе
по  воді  і  яку  сам  щойно  випустив,  але  вже  через  декілька  хвилин  крильця
його  тверднуть,  і  він  вчиться  зберігати  рівновагу.
 Самка  відкладає  свої  яєчки  у  воду,  причому  майстерно  склеює  їх  одне
з  одним,  і  вони  плавають.  Кожна  самка  в  середньому  відкладає  близько
300  яєць,  і  через  4—5  тижнів  із  них  виходить  уже  готовий  комар,  який,  у
свою  чергу,  може  розмножуватися.
 КОМАХИ,  клас  (Insecta),  належать  до  підтипу  Трахейнодишні  членис¬
тоногі.  Тіло  комах  завжди  чітко  розділяється  на  три  частини:  голова,  груди
і  черевце.  На  голові  є  два  членисті  придатки,  так  звані  сяжки,  на  грудях
знаходяться  три  пари  ніг,  а  черевце  складається  з  9—10  кільчастих  сегмен¬
тів  і  не  має  ні  ніг,  ні  інших  придатків.  Голова  комахи  утворюється  злит¬
тям  чотирьох  сегментів  зародка.  До  грудей  вона  прикріплена  за  допомогою
еластичної  м’якої  шкірки,  так  що  вільно  може  рухатися  в  усі  боки.  Проте
іноді  рухливість  її  буває.обмежена,  якщо  вся  голова  поміщається  в  западині
середньої  частини  тіла  або  якщо  вона  прикрита  зверху  твердим  щитком.
 Колючки  —  риби,  що  належать  до
невеликої  родини  Колючкові  (Gaste-
rosteidae).  Зона  поширення  охоплює
Північну  півкулю;  живуть  у  пріс¬
ній,  солонуватій  і  морській  воді.  Ві¬
домі  8—12  видів,  більшість  має  по¬
довжене  тіло,  луски  немає,  уздовж
спини  розташовані  окремі  колючки,
кількість  яких  може  бути  від  3  до  16
(залежно  від  виду),  черевні  плавці  пе¬
ретворені  на  колючки.
 Комарі  —  двокрилі  з  підряду  Nemato-
сега.  Мають  довгі  ноги  й  низькі  кри¬
ла,  несучі  луски  й  волосинки,  розмах
крил  варіює  від  менш  як  3  до  15  мм.
У  комарів  довгі  антени  з  завитками
волосків,  які  більш  розвинуті  у  сам¬
ців.  Ротовий  апарат  пристосований
до  проколювання  та  смоктання,  біль¬
шість  самок  живиться  кров'ю  ссав¬
ців  або  птахів,  а  самці  зазвичай  не¬
ктаром.  Личинки  завжди  мешкають
у  воді  —  прісній,  солонуватій,  а  іно¬
ді  в  абсолютно  солоній.  Яйця,  здатні
триматися  на  поверхні  води,  відкла¬
дають  на  спеціальні  «плоти»  або  по
одному.  Личинки  мають  рот,  забез¬
печений  великою  кількістю  щетин,
і  живляться,  фільтруючи  з  води  мі¬
кроскопічні  планктонні  організми  або
детрит.  Дихають  за  допомогою  ви¬
дозмінених  органів  на  кінці  тіла,  де¬
які  при  цьому  опускають  тіло  нижче
за  рівень  води,  а  інші  тримають  його
паралельно  до  поверхні.  Окремі  ли¬
чинки  одержують  повітря,  проколю¬
ючи  стебла  рослин.  Лялечки  комарів
активні,  мають  добре  розвинені  м  ’я-
зи  в  задній  частині  тіла  і  дихають
за  допомогою  трубоподібних  органів,
розташованих  у  грудній  частині.  Ко¬
марі  —  одні  з  найпоширеніших  пере¬
носників  збудників  інфекційних  за¬
хворювань  людини,  передусім  різних
форм  малярії.  Відомо  понад  1600  ви¬
дів  комарів.

■  314
 ■  КОМАХИ
 Комахи  належать  до  класу  Безхре¬
бетні  типу  Членистоногі.  Тіло  роз¬
ділене  на  голову,  груди  і  черевце;  три
пари  ніг,  у  більшості  —  крила.  Диха¬
ють  трахеями.  Розвиток  проходить
у  більшості  видів  з  повним  метамор¬
фозом  —  яйце,  личинка,  німфа  (або
лялечка),  доросла  комаха.  Є  розвиток
з  неповним  метаморфозом  —  яйце,
личинка,  доросла  комаха.  Найчислен-
ніша  і  найрізноманітніша  група  тва¬
рин  на  Землі:  відомо  близько  1  млн
видів,  насправді  їх  кількість,  ймовір¬
но,  більше  —  1,5—2  млн  видів.
 С,
 Розміри  дорослих  комах  надзвичайно
різноманітні  —  від  0,5  мм  до  15  см
і  більше;  деякі  вусані  досягають  до
20  см.  Кількість  видів  комах  складає
приблизно  3—4  млн.
 На  голові  розташовані  очі,  пара  сяжок,  або  вусиків,  і  звичайні  три
пари  щелеп.  Частина  голови  між  верхніми  краями  очей  називається  ло¬
бом,  частини  між  задніми  краями  очей  і  ротовим  отвором  —  щоками;
частина,  що  йде  від  лоба  до  низу,  —  лицем,  а  передня  її  частина,  попе¬
реду  рота  —  лобовим  щитком  (clypeus).  Очі  комах  нерухомі,  розташовані
симетрично  з  обох  боків  голови.  Хоча  вони  не  можуть  рухатися,  але  вна¬
слідок  особливостей  їхньої  будови  комаха  може  в  кожному  положенні
відразу  оглянути  дуже  велику  частину  горизонту.  Досягається  це  тим,  що
око  складається  з  безлічі  окремих  зорових  апаратів  невеликих  розмірів.
Кількість  таких  очок  неоднакова  і  коливається  від  25  до  25  000.  Вони  зви¬
чайно  мають  шестикутну  форму  і  називаються  фасетками,  а  саме  око,  що
складається  з  них,  називається  фасетковим,  або  сітчастим.  При  розгляді
в  мікроскоп  виявляється,  що  кожний  фасет  має  пірамідальну  форму.  Зо¬
внішню  поверхню  складає  опукла  оболонка,  а  під  нею  лежить  світло-
заломлювальний  кришталик,  також  пірамідальної  форми.  Всередині,  під
кришталиком,  лежить  частина  чутливої  сітчастої  оболонки  —  так  звана
ретинула,  в  якій  розгалужуються  гілки  зорових  нервів.
 Вусики  (antennae)  являють  собою  першу  спереду  пару  членистих  при¬
датків;  вони  мають  неоднакову  форму  і  кількість  члеників.  Ротовий  апа¬
рат  надзвичайно  різноманітний:  гризучий,  фільтруючий,  лижучий,  смок¬
тальний  та  ін.
 Груди  (thorax)  складаються  з  трьох  члеників,  з  яких  на  першому  роз¬
ташована  передня  пара  ніг,  а  на  двох  останніх  є  також  по  парі  ніг  і  по  парі
крил.  У  багатьох  комах  передній  членик  зчленований  з  наступним  рухомо
і  розвинений  більше  за  інші,  утворюючи  так  звану  стінку.
 Кожна  нога  складається  з  п’яти  частин:  короткого  тазу,  яким  нога
зчленовується  з  тулубом;  вертлюга,  маленького  округлого  тільця;  стег¬
на  —  найтовщої  частини  ноги;  гомілки,  часто  озброєної  з  внутрішнього
боку  остями,  так  званими  шпорками,  а  назовні  усадженої  зубчиками  і
волосками;  і,  нарешті,  лапки,  що  складається  з  коротких  члеників,  з  яких
останній  закінчується  двома  або  одним  рухомим  кігтиком.  У  деяких  ко¬
мах  є  на  ногах  особливі  придатки  і  пристосування  у  вигляді  клейових  по¬
душечок  для  лазіння  по  абсолютно  гладких  предметах  тощо.
 Крила  складаються  з  двох  пар  прилеглих  пластинок.  Обидві  пари  час¬
тіше  мають  неоднакову  будову:  передня  пара  іноді  просочена  наскрізь
хітином,  і  утворюються  надкрилля,  непридатні  для  літання,  але  вони  слу¬
жать  для  захисту  крил  і  тіла,  у  вигляді  твердого  панцира,  а  друга  пере¬
творюється  на  сітчасті  крила.  У  деяких  комах  одна  пара  крил  не  розви¬
вається,  а  в  деяких  і  зовсім  немає  крил.
 Черевце  здебільшого  складається  з  11  частин,  з’єднаних  між  собою
розтяжною  шкіркою,  тому  черевце  може  сильно  розтягуватися  і  збільшу¬
ватися.  Форма  черевця  буває  різна;  за  способом  прикріплення  до  грудей
розрізняють:  зрощене,  сидяче,  висяче,  стебельчасте  черевце.
 Зовні  комаха  буває  вкрита  численними  волосками,  щетинами,  лус¬
ками,  шпильками,  які  іноді  сидять  так  густо,  що  тварина  здається  воло¬
хатою.  Забарвленням  і  формою  комахи,  завдяки  своїм  придаткам,  часто
досягають  дивної  схожості  з  навколишніми  предметами,  що  в  науці  на¬
зивається  мімікрією.
 Розвиток  комах  починається  з  яйця,  яке  має  різну  форму  і  розміри.
Яйце  оточене  оболонкою  (хоріон),  усередині  якої  розташовані  ядро,  ци¬
топлазма  і  жовткова  оболонка.  Хоріон  має  отвір  (мікропіле),  через  який  в
яйце  проникають  сперматозоїди.
 Самка  кладе  яйця  так,  щоб  личинка,  що  з’явилася  на  світ,  мала  спри¬
ятливі  умови  для  свого  подальшого  розвитку.  З  цією  метою  яйця  поміща¬
ються  в  стовбур  дерева  або  під  його  кору,  в  коріння,  в  листя,  вводяться
в  тіло  тварин  (паразитні)  або  ретельно  замуровуються  в  штучно  виго¬
товлене  приміщення,  іноді  разом  із  запасами  заготовленої  їжі.  Після  ви¬
ходу  з  яйця  молода  тварина  починає  вести  самостійне  життя,  поступово
удосконалюючи  свою  організацію,  поки  не  з’явиться  у  вигляді  дорослої
тварини,  схожої  на  своїх  батьків.
 Розрізняють  повний  і  неповний  метаморфоз,  або  перетворення.  Пов¬
ним  метаморфоз  називається  у  тому  разі,  коли  личинка  через  стадію  ля¬
лечки  перетворюється  на  дорослу  комаху;  неповним  —  якщо  стадії  лялеч-

КОМАХОЇДНІ  ■
 315
 ки  немає.  Лялечки  бувають  голі  і  прикриті,  залежно  від  того,  примикають
окремі  частини  до  тулуба  чи  ні.
 КОМАХОЇДНІ  (Insectivora).  Окрім  інших  відмітних  ознак,  комахоїд¬
них  характеризує  видовжена  голова,  звичайно  з  подовженою  на  зразок
хобота  мордочкою.  Ходять  вони,  спираючись  на  всю  ступню.  Тулуб  у  цих
тварин  короткий,  передні  кінцівки  правильні,  хвіст  у  деяких  видів  ко¬
роткий,  задні  лапи  часто  довгі,  деякі  органи  чуття  добре  розвинені,  інші
ж  —  зовсім  погано.  Зовнішній  покрив  їхнього  тіла  буває  різним:  в  одних
тварин  це  може  бути  м’яка  шовковиста  шерсть,  в  інших  —  голки.  Зубна
система  представлена  трьома  різними  видами  зубів,  але  передні  зуби  кіль¬
кістю  і  формою  у  різних  родин  відрізняються.
 Більшість  живе,  риючись  під  землею  або  принаймні  в  глибоко  при¬
хованих  норах,  але  деякі  мешкають  у  воді  і  на  деревах.  Своєю  діяльніс¬
тю  вони  значно  перешкоджають  розмноженню  шкідливих  комах,  червів,
равликів,  а  також  завдають  шкоди  різним  дрібним  гризунам.
 Більшість  комахоїдних  схильна  до  зимівлі.  Вороги  комах,  як  відомо,
не  можуть  мандрувати,  як  птахи,  тому  вони  мусять  якось  пристосовува¬
тися  до  цих  умов.  У  холодну  пору  року  комахоїдні  ховаються  у  сховках,
відшукуючи  підходящі,  або  влаштовують  собі  їх  самі  і  впадають  в  глибоку
сплячку,  яка  припиняє  тимчасово  майже  всі  зовнішні  прояви  життя,  збе¬
рігаючи  цим  до  нового  пробудження  життєву  діяльність  тіла.  У  сплячку,
втім,  поринають  тільки  дрібні  види  комахоїдних,  тобто  ті,  які  нарівні  з
тваринною  їжею  вживають  також  і  рослинну,  тоді  як  хижі  комахоїдні
займаються  своїм  промислом  взимку  так  само  успішно,  як  і  влітку.  Під
снігом,  під  землею  або  у  водній  глибині,  куди  не  проникає  мороз,  діяль¬
ність  кипить  і  взимку;  те  ж  саме,  зрозуміло,  відбувається  і  в  тих  країнах,
де  панує  вічне  літо  або  якщо  й  буває  зима,  то  без  жорстоких  морозів.
 Комахоїдні  поширені  переважно  в  країнах  Північної  півкулі  з  помір¬
ним  кліматом,  їх  зовсім  немає  в  Південній  Америці  і  в  Австралії.  Вологі
лісисті  місцевості,  гаї,  поля  і  садки  є  їхнім  улюбленим  місцеперебуван¬
ням.  Тут  вони  займаються  полюванням,  більшість  з  них  вночі,  але  деякі
також  і  вдень.
 Комахоїдні  —  ненажерливі  істоти.  Помічено,  що  деякі  з  них  напа¬
дають  на  тварин,  шо  значно  перевершують  їх  розмірами,  і  таким  чином
зовсім  не  поступаються  в  цьому  кішкам  і  собакам.  Розмноження  їх  збі¬
гається  з  весняними  місяцями  тієї  місцевості,  де  вони  живуть;  кількість
дитинчат  коливається  від  1  до  16.
 КОМАШКА  ТРАВНЕВА,  або  майка  (Меіое),  належить  до  родини  Плас-
тирники,  або  Наривні  жуки.  Тіло  в  неї  огрядне,  незграбне;  черевце  непо¬
мірно  велике,  надкрилля  не  зовсім  сходяться  між  собою  і  частково  наля¬
гають  одне  на  одне;  крил  немає  ні  у  самця,  ні  у  самки.  З’являються  майки
вже  в  перших  числах  травня,  але  звичайно  близько  11  —15-го;  проте  не¬
значна  їх  кількість  з’являється  ще  й  у  червні;  по  дорогах,  по  траві  повзуть
вони  навалою,  об’їдаючи  на  своєму  шляху  рослини;  коли  сонце  починає
пригрівати  —  вони  розповзаються  абикуди  в  тінь.  Якщо  жука  узяти  в  руки,
він  намагається  вивільнитися  сильними  рухами,  причому  для  полегшення
вислизання  з  усіх  зчленувань  випускає  маслянисту  рідину.
 Життя  майок  дуже  коротке.  Самці  вмирають  одразу  ж  після  спаро¬
вування,  а  самки  —  щойно  встигнуть  відкласти  яйця.  Під  час  кладки
самка  заздалегідь  вириває  ямку,  приблизно  26  мм  завглибшки,  і  купкою
відкладає  туди  яйця.  Влаштувавши  одне  гніздо,  вона  береться  за  друге,
третє,  іноді  навіть  четверте,  так  що  загалом  відкладає  близько  тисячі  яєць.
Личинки  виповзають  через  28—40  днів  і  живляться  рослинами,  але  част¬
ково  ведуть  і  паразитичний  спосіб  життя  на  личинках  інших  комах,  що
їм  не  важко,  зважаючи  на  невеликі  розміри.  Вмостившись,  наприклад,  на
бджолі,  вона  літає  разом  з  нею  і  міцно  тримається  серед  волосків  своєї  ха¬
зяйки.  Але  ось  бджола-робітниця  побудувала  чарунку,  і  матка  кладе  туди
яйце;  тоді  личинка  майки  (яку  легко  прийняти  за  бджолину  вошу)  також
зісковзує  у  чарунку  і  починає  поїдати  там  спочатку  яйце,  потім  мед.  Зго¬
дом  вона  обертається  на  лялечку  і  назовні  вже  виходить  у  вигляді  жука.
 Комахоїдні,  ряд  Ссавці.  Найдавніші
і  найпримітивніші  з  плацентарних
ссавців.  Довжина  тіла  від  3  до  45  см.
Існує  7—8  родин,  близько  300  видів.
Поширені  скрізь,  крім  Австралії  і
майже  всієї  Південної  Америки.  ІЦе-
лезуби,  тенреки,  їжаки,  землерийки,
кроти  та  інші  8  видів  —  у  Червоній
книзі  Міжнародного  союзу  охорони
природи  і  природних  ресурсів.
 Фохт  повідомляє:  «Один  погляд  па
відкриту  пащу  комахоїдної  твари¬
ни  переконує  нас,  що  вони  можуть
бути  тільки  м’ясоїдними.  Обидві
щелепи  у  них  щільно  усаджені  го¬
стрими  зубами;  кинджалоподіб-
ні  леза  зубів  то  виступають  замість
іклів,  то  стирчать  позаду  над  плос¬
кими  коронками  корінних  зубів.
Гострі  піраміди,  схожі  на  зубці  пил¬
ки,  перемішуються  з  іншими  зуба¬
ми,  які  частково  можна  порівня¬
ти  з  лезами  англійських  складаних
ножів.  Вся  будова  зубної  системи
свідчить  про  те,  що  вона  призначе¬
на  для  хапання  і  поїдання  навіть  та¬
ких  жорсткокрилих  комах,  як  жуки.
Комахоїдні  не  жують  і  не  розтира¬
ють  їжі  зубами,  вони  тільки  куса¬
ють  ними  і  роздробляють  їжу;  тому
віночки  їхніх  зубів  зверху  не  сти¬
раються,  а,  навпаки,  заточуються
внаслідок  бічного  тертя  зубів  один
об  одний.  Варто  тільки  порівняти
зубну  систему  маленького  гризуна,
наприклад  щура,  із  зубами  крота,
як  одразу  ж  помітиш  різкі  відмітні
ознаки  одних  і  других.  Зубна  систе¬
ма  землерийки,  збільшена  відповід¬
но  до  розмірів  лева,  була  б  дійсно
страшним  руйнівним  знаряддям».
 Майки  —  чорні  жуки  з  м’яким
тілом  без  задніх  крил  і  з  редуко¬
ваними  надкриллями.  Коли  їм
загрожує  небезпека,  виділяють  із
зчленувань  тіла  маслянисту,  з  не¬
приємним  запахом  рідину.  Личин¬
ки  паразитують  на  поодиноких
бджолах  або  прямокрилих  і  прохо¬
дять  декілька  різних  стадій  розви¬
тку.  Разом  із  наривними  жуками
майки  складають  родину  Meloidae,
яка  включає  в  себе  близько  2000
поширених  по  всьому  світу  видів.

■  316
 ■  КОНГОНІ
 КОНГОНІ  (див.  Каама).
 КОНДОР  (Vultur  giyphus)  належить  до  родини  Американські  грифи.
Оперення  дорослого  кондора  чорне,  із  слабким  сталевим  блиском;  зо¬
внішні  покривні  пера  крил  і  шиї  —  білі.  Батьківщина  його  —  високі  пів¬
денноамериканські  гори  —  від  Квіто  до  південного  краю  цієї  частини
світу.  Кондор  зустрічається  в  Андах  на  висоті  5000  м  і  ніколи  майже  не
спускається  нижче  3000  м.
 Вдача  і  спосіб  життя  кондора  значною  мірою  такі  ж  самі,  як  у  грифів.
Під  час  розмноження  він  живе  парами,  але  зазвичай  кондори  полюють
зграями.  Якщо  кондор  помітить  із  висоти  щось  їстівне,  то  опускається,
а  інші,  які  це  помітили,  негайно  ж  ідуть  за  ним.  Після  закінчення  полю¬
вання  вони  повертаються  на  свої  скелі  і  там  дрімають  протягом  декількох
годин.  Подібно  до  грифів,  кондори  переважно  живляться  падлом.  У  дея¬
ких  випадках  вони  нападають  на  ягнят,  телят,  поранених  коней.  Кондор
уникає  людських  жител  і  не  чіпає  дітей;  індіанці  одностайно  стверджу¬
ють,  що  він  для  людини  аніскільки  не  шкідливий.
 Час  розмноження  кондора  припадає  на  наші  зимові  або  весняні  мі¬
сяці.  Гніздо  розміщується  на  неприступній  скелі,  але  навряд  чи  може  на¬
зиватися  гніздом:  так,  часто  самка  кладе  свої  2  яйця  на  голу  землю.
 КОНИКИ,  або  щеврики,  птахи  родини  Трясогузкові,  є  перехідни¬
ми  формами  від  славкових  птахів  до  жайворонків.  Вони  вирізняються
струнким  тілом,  оперенням  землистого  або  трав’яного  кольору,  довгими
ногами  зі  шпорами  і  шилоподібним  дзьобом.  Поширені  по  всій  земній
кулі.  Більшу  частину  життя  коники  проводять  на  землі  і  лише  зрідка
сідають  на  дерева.  Літають  досить  добре  і  мають  приємний  голос.  Жив¬
ляться  коники  комахами  —  мухами,  комарами,  яких  ловлять  на  льоту,  а
також  равликами.
 Кондор  (Vultur  gryphus)
 Це  найбільший  із  літаючих  хижих
птахів  —  розмах  його  крил  досягає
майже  3  м.  У  самців  на  лобі  й  тіме¬
ні  є  високий  плоский  гребінь.  Кондор,
називаний  «царем  Анд»,  поширений  в
американських  Кордильєрах.  Тут  він
ширяє  на  величезних  висотах,  іно¬
ді  підіймаючись  вище  5000  м  над  рів¬
нем  моря.  Гніздиться  на  скелях  і  жи¬
виться  переважно  падлом.

коники  ■
 317  ■
 Коник  гірський  (Anthus  spinoletta)  відрізняється  на  верхньому  боці
оливково-сірим,  а  на  нижньому  червонувато-білим  кольором  оперення.
Тоді  як  інші  його  родичі  віддають  перевагу  виключно  рівнинам,  щеврик
водяний  живе  переважно  в  горах.  Живе  в  Середній  Європі.
 Коник  лісовий  (Anthus  trivialis)  мешкає  в  літній  період  у  лісистих  краях
Європи  і  Сибіру,  а  степові  ліси  Африки  і  схили  Гімалаїв  —  його  зимове
місцеперебування.  Вдачею  він  майже  аніскільки  не  відрізняється  від  своїх
родичів,  але  рідше  за  них  пересувається  по  поверхні  землі.  Спів  коника,
сильний  і  приємний,  кращий  за  спів  усіх  інших  щевриків;  він  схожий  на
щебет  канарейки,  але  відрізняється  великою  різноманітністю  мелодій.
 Коник  польовий  (Anthus  campestris)  зверху  жовтого  кольору,  а  зни¬
зу  —  біло-жовтого.  Зона  його  поширення  охоплює  всю  Європу,  за  винят¬
ком  північної  тундри,  Середню  Азію  і  Північну  Африку.  Улюблене  місце
його  життя  —  сухі,  кам’янисті,  пустинні  місцевості.  Своїми  рухами  цей
птах  нагадує  як  жайворонків,  так  і  трясогузок.  Голосом  і  співом  степовий
коник  поступається  іншим  щеврикам.  Пожива  його  —  дрібні  комахи  і
насіння  рослин.
 КОНИКИ  (Tettigoniidae)  вирізняються  довгими  щетинистими  вуси¬
ками;  самці  мають  хвостові  придатки,  гачкоподібно  загнуті,  а  у  самок
яйцеклад  має  вигляд  меча.  Самка  довгим  яйцекладом  свердлить  землю  і
відкладає  туди  грудочками  яйця;  личинки  поїдають  усякі  рослини,  пере¬
важно  низькі,  але  живляться  тільки  вночі.
 Зелений  коник  (Tettigonia  viridissima)  завдовжки  26  мм  водиться  в  Єв¬
ропі,  досить  красивий  і  так  приємно  «співає»,  що  їх  навіть  ловлять  і  по¬
мішують  у  спеціально  влаштовані  маленькі  дротяні  кліточки.  Цей  коник
уникає  сонячною  світла  і  ясними  днями  ховається  в  тіні  трав.
 У  місцевостях  із  вбогою  рослинністю  в  Європі  та  Азії  в  земляних
нірках  живе  польовий  цвіркун  (Gryllus  campeslris),  він  дуже  обережний,  і  у
разі  щонайменшої  небезпеки  забирається  до  своєї  нірки;  він  веде  осілий
спосіб  життя  і  ніколи  не  віддаляється  від  свого  житла.
 1  —  Степовий  КОНИК
 (Anthus  novaeseelandiae),
 2  —  гірський  коник
(Anthus  spinoletta),
 3  —  польовий  коник
 (Anthus  camprestris)
 Коники  (щеврики)  —  рід  птахів  ро¬
дини  Плискові  ряду  Горобині.  Довжи¬
на  14—18  см.  Рід  складається  з  35
видів,  трапляються  від  Субарктики
до  Субантарктики.  У  Євразії  зви¬
чайні  лісовий  коник,  луговий  коник,
польовий  коник.

■  318
 ■  КОНИКИ  ПОЛЬОВІ
 Адапсон  розповідає,  що  під  час
своєї  подорожі  Сенегалом,  1750
року,  одного  разу  вранці  він  помі¬
тив  велику  хмару,  яка  абсолютно
затемнила  сонце.  Виявилося,  що
цс  сарана,  яка  пролетіла  на  висоті
близько  45  м  над  землею  і  раптово
впала  всією  масою,  причому  вкри¬
ла  собою  простір  протягом  декіль¬
ка  миль.  Упродовж  2—3-х  годин  у
всій  околиці  знищено  було  геть  усе:
трава,  листя  на  деревах,  плоди.  На¬
віть  очерет,  яким  були  вкриті  хати¬
ни  тубільців,  об'їли  ці  комахи.  По¬
тім  сарана  піднялася  і  всією  масою
полетіла  далі.
 Коні  —  тварини  роду  Непарнокопиті
родини  Коні.  Довжина  тіла  досягає
2,8м,  висота  у  холці  —  1,6  м.  Диких
коней  8  видів,  в  Азії  і  Африці  (в  Євро¬
пі  винищені).  Кінь  Пржевальського,
дикий  осел,  гірська  зебра,  зебра  Греві
та  ін.  —  у  Червоній  книзі  Міжнарод¬
ного  союзу  охорони  природи  і  природ¬
них  ресурсів.
 Вечорами  можна  почути  досить  приємний  спів  цієї  комахи.  Яєчка
відкладаються  тут  же,  в  норі,  купками,  штук  по  30;  тижнів  за  два  з  них
розвиваються  личинки.
 КОНИКИ  ПОЛЬОВІ,  або  справжні  саранові  (Acridoidea),  належать  до
ряду  прямокрилих.  Численні  види  коників  живляться  переважно  росли¬
нами,  а  оскільки  деякі  з  них  з’являються  іноді  в  дуже  великій  кількості,
то  здатність  видавати  звуки  тертям  їхніх  ніг  дуже  помітна.  Самки  їх  від¬
кладають  яйця  в  землю,  для  чого  свердлять  ямки  своїм  міцним,  довгим
яйцекладом.
 Польові  коники  уміють  дуже  високо  стрибати  в  висоту,  що  перевищує
більш  як  у  200  разів  довжину  їхнього  власного  тіла.  Тулуб  їх  стиснений
з  боків,  голова  велика,  лоб  випинається,  прості  очі  є  не  завжди;  губи
дуже  притиснуті  одна  до  одної;  верхні  і  нижні  шелепи  розвинені  добре;
черевце  майже  веретеноподібне,  зверху  злегка  приплюснуте;  всі  4  крила
приблизно  однакової  довжини,  але  передні  ширші  від  задніх.
 Розвиток  сарани  відбувається  таким  чином:  восени  самка  кладе  свої
яєчка  грудочками  на  рослини  або  зариває  неглибоко  в  землю.  Після  цьо¬
го  незабаром  мати  гине,  а  яєчка  благополучно  зимують,  і  навесні  з  них
розвиваються  личинки.  Останні,  невеликі  завбільшки,  не  мають  крил,  але
загалом  схожі  на  дорослу  тварину.  Через  свою  ненажерливість  личинка  ця
швидко  росте,  часто  линяє  і  нарешті  стає  дорослою  сараною.
 Розвиток  сарани  залежить  від  вологи.  Якщо  протягом  кількох  років
панує  посуха,  то  кількість  сарани  значно  зменшується,  але  тільки-но
починає  дощити,  як  ця  шкідлива  комаха  розмножується  з  неймовірною
швидкістю.  У  найсприятливіші  роки  сарана  збирається  величезними
зграями  і  рухається  у  встановленому  раз  напрямі.  На  ніч  ці  полчища
зупиняються  і  геть  чисто  виїдають  усе  в  околиці.
 Фермери,  угледівши  здалека  хмари  сарани,  запалюють  навколо  своїх
володінь  величезні  багаття,  прагнучи  розвести  якомога  більше  диму,  але
і  цей  засіб  не  завжди  допомагає,  особливо  якщо  сарана  летить  за  вітром  і
високо  над  землею;  але  в  тиху  погоду  сарана  летить  поволі  і  невисоко.
 «З  їдячого  вийшло  їстівне»,  —  мовиться  в  Біблії;  і  дійсно,  хоч  сарана
все  й  пожирає  на  своєму  шляху,  проте  й  сама  вона  йде  на  поживу,  певною
мірою  відшкодовуючи  таким  чином  заподіяну  шкоду.  Сарану  їдять  не
тільки  коні  та  інші  свійські  тварини,  але  й  африканські  тубільці,  які  під¬
смажують  її  на  вогні  і  їдять  із  задоволенням.  Сучасник  Юлія  Цезаря,  Діо-
дор  Сіцилійський,  описує  африканське  плем’я,  яке  харчується  сараною,
і  повідомляє,  що  вони  живуть  на  межах  пустелі,  дуже  малорослі,  чорні  і
худорляві.  Щороку  навесні  сильні  вітри  приносять  їм  із  сусідньої  пустелі
сарану,  яка  постачає  їм  харчі  на  цілий  рік.
 КОНІ,  родина  Equidae.  Коні  характеризуються  середніми  розмірами,
гарною  будовою  тіла,  відносно  сильними  кінцівками  і  худорлявою  видо¬
вженою  головою,  яка  має  великі,  живі  очі,  загострені  рухливі  вуха  серед¬
ніх  розмірів  і  широко  відкриті  ніздрі.  Шия  товста,  з  сильними  м’язами,
тіло  заокруглене  і  м’язисте,  волосся  м’яке  і  коротке,  але  щільно  при¬
лягає  до  шкіри;  на  шиї  воно  утворює  гриву,  на  хвості  також  подовжене.
Єдиний  палець  з  витонченим  копитом  відрізняє  коней  від  решти  не¬
парнокопитих.  У  кожній  половині  верхньої  і  нижньої  щелеп  зубна  сис¬
тема  складається  з  трьох  різців,  шести  довгих  чотиригранних  корінних
зубів  зі  звивистими  складками  емалі  на  жувальній  поверхні  та  одного
маленького,  трохи  заломленого  тупоконічного  ікла  (іноді  його  немає).
У  скелеті  впадає  в  око  довжина  черепа,  причому  лише  одна  третина
припадає  на  мозкову  коробку,  а  дві  третини  —  на  лицьові  кістки.  Шлу¬
нок  являє  собою  простий,  не  розділений  на  частини,  довгасто-округлий
невеликий  мішок.
 Спочатку  коні,  останки  яких  ми  вперше  знаходимо  в  третинних  плас¬
тах,  були  поширені  на  більшій  частині  Північної  півкулі.  У  Європі  дикі
коні,  мабуть,  вимерли  не  дуже  давно:  у  Західній  Європі,  наприклад  у
Вогезах,  їх  можна  було  побачити  ще  в  XVI  сторіччі;  в  Азії  і  Африці  вони
ще  й  тепер  бродять  табунами  по  горах  і  степах,  що  високо  лежать.  В  Аме¬
риці,  де  коні  вимерли  раніше,  вони  спочатку  здичавіли;  навіть  в  Австралії

КОНОПЛЯНКА  ■
 319  ■
 є  здичавілі  коні.  Поживою  їм  служать  трави  й  інші  рослини;  в  неволі
вони  навчилися  їсти  і  тваринну  їжу:  м’ясо,  рибу,  сарану.
 Усі  коні  —  жваві,  розумні  тварини.  Звичайна  хода  видів,  що  живуть  на
волі,  являє  собою  досить  швидку  рись,  при  прискореному  бігу  —  легкий
галоп.  Мирні  та  добродушні  у  ставленні  до  інших  тварин,  які  не  заподію¬
ють  їм  шкоди,  вони  боязко  уникають  людини  і  великих  хижаків,  але  у
разі  небезпеки  мужньо  захищаються  від  ворогів  зубами  і  копитами.  їхнє
розмноження  незначне:  кобила  після  тривалої  вагітності  народжує  лише
одне  лоша.
 Людина  приручила  принаймні  два,  а  вірогідніше  —  три  види  цієї  родини.
 Ще  і  тепер  у  степах  Південно-Східної  Європи  бродять  табуни  коней;
одні  вважають  їх  дикими  родоначальниками  нашого  свійського  коня,
інші  вважають,  що  це  здичавілі  його  нащадки.  Цих  коней  називають  тар¬
панами.
 КОНОПЛЯНКА  (Acanthis  cannabina)  належить  до  родини  В’юркові.
Зона  поширення  —  північні  країни.  Характеризуються  загостреними  кри¬
лами  і  вилоподібним  хвостом.  У  нашої  коноплянки  спинка  і  плечі  бурі,  а
черево  і  покривні  пера  хвоста  —  білі.  Населяє  вона  всю  Європу  і  Передню
Азію,  віддаючи  перевагу  горбистим  місцевостям.
 З  наших  в’юрків  коноплянка  належить  до  наймиловидніших  і  най-
привабливіших  птахів,  не  кажучи  вже  про  її  голос,  який  робить  її  одним
із  найулюбленіших  кімнатних  птахів.  Це  товариський,  добрий,  спритний
і  досить  боязкий  птах,  який  поза  періодом  розмноження  завжди  живе
маленькими  або  великими  зграями.  Політ  її  легкий,  швидкий,  поривчас¬
тий;  по  землі  коноплянка  також  стрибає  досить  вправно.  Спів  її  —  один
із  кращих  у  в’юрків  і  нагадує  ніжні  звуки  флейти;  самці,  спіймані  моло¬
дими,  легко  вчаться  наслідувати  спів  інших  птахів.  Спорудження  гнізда
вона  починає  вже  у  квітні  і  вибирає  для  цього  узлісся,  а  також  окремі
кущі.  Живиться  коноплянка  майже  виключно  насінням,  проте  все  ж  таки
її  ніде  не  вважають  дуже  шкідливою,  оскільки  головну  поживу  дають  їй
бур’яни.  Коноплянку  по  справедливості  визнають  одним  із  найулюблені¬
ших  кімнатних  птахів,  оскільки  вона  невибаглива  і  старанно  співає  майже
цілий  рік.
 КОПР  СВЯЩЕННИЙ,  або  скарабей  (Scarabaeus),  належить  до  жуків-
гнойовиків.  Копри  скачують  із  гною  великі  кульки  і  всередину  кожної
кладуть  по  одному  яєчку.  Вибравши  спочатку  невелику  кількість  гарного,
переважно  коров’ячого  гною,  самка  всередину  кладе  яйця,  і  потім  бать¬
ки  удвох  починають  качати  всю  кульку,  що  збільшується,  поки  вона  не
зробиться  твердою.  При  цьому  один  іде  попереду  на  передніх  ногах  і  під-
 Коні  —  родина  ссавців  ряду  Непар¬
нокопиті.  Об'єднує  близько  20  ро¬
дів;  декілька  вимерлих  —  гіракоте-
рій,  мезогіпус,  міогіпус,  гіпаріон  та
ін.;  єдиний  сучасний  рід  —  Коні.  Най¬
давніші  коні  жили  в  еоцені  в  Північ¬
ній  Америці,  звідки  пізніше  проникли
в  Європу  та  Азію.
 Коноплянки  —  звичайний  представ¬
ник  родини  В'юркові  (В'юрки),  що
водиться  в  більшості  регіонів  Європи
й  Західної  Азії,  де  він  живе  у  відкри¬
тій,  зарослій  чагарником  місцевос¬
ті.  Самка  схожа  на  горобця,  а  са¬
мець  має  коричневу  спинку,  сірувату
голову  з  червоною  коронкою  (чубком)
і  червоними  грудьми.
 Копр  священний,  або  скарабей
 (Scarabaeus)
 У  стародавніх  єгиптян  цього  жука
вважали  символом  миру,  сонця  і
хороброго  вояцтва,  і  в  храмах  роз¬
міщували  масивні  зображення  цієї
тварини,  так  звані  «скарабеї».

■  320
 ■  КОРАБЛИКИ
 Вельми  цікавий  випадок  спостерігав
один  художник  в  Італії;  він  бачив,
як  жук,  родич  священного  копра,  ко¬
тив  кулю,  яка,  на  лихо,  закотилася
до  ямки;  жук  старався  з  усієї  сили,
щоб  витягнути  її  звідти.  Усвідомив¬
ши  нарешті  своє  безсилля,  він  покинув
кулю  в  ямці,  попрямував  до  найближ¬
чої  купи  гною  і  сховався  в  ній.  Заці¬
кавлений  художник  увесь  час  спосте¬
рігав.  Раптом  бачить  він,  що  «його»
жук  знову  виповз,  але  вже  не  сам,  а
у  супроводі  3-х  таких  самих  жуків;
вони  попрямували  до  нещасної  ямки,
спільними  зусиллями  витягнули  кулю,
і  тоді  помічники  подалися  геть,  а  той
жук  покотив  свою  кулю  далі.
 Кораблики  —  єдиний  рід  головоногих
молюсків  із  зовнішньою  черепашкою.
Nautilus  macromphalus  зустрічаєть¬
ся  у  тропічній  частині  Тихого  оке¬
ану,  починаючи  з  поверхневого  ша¬
ром  води  і  до  глибини  500  м.  Тварина
займає  останню  зі  зроблених  камер,
звідки  висовуються  її  38  щупалець.
Тварина  активна  вночі.  Плаває  за¬
дом  наперед,  викидаючи  воду  з  сифо¬
на.  Удень  відпочиває,  захищаючись
своїми  щупальцями,  в  ущелинах  скель
на  морському  дні.
 Стеллерова  корова  —  морський  сса¬
вець  ряду  сирен,  повністю  винищений
людиною  у  період  із  1741  до  1768  р.
У  пізньому  пліоцені  ці  тварини  були,
напевне,  дуже  поширені  уздовж  усьо¬
го  північного  узбережжя  Тихого  оке¬
ану.  Проте  пізніше  їхній  ареал  різко
зменшився,  і  до  1741  р.  морські  коро¬
ви  мешкали  лише  біля  Командорських
островів,  до  того  ж  тільки  в  тих  їх
місцях,  де  в  море  впадали  численні
річки  та  струмки.
 тримує  кульку  двома  задніми  ногами,  а  другий  підштовхує  кульку  ззаду.
Під  кінець  операції  кулька  стає  твердою  і  гладкою  і  за  розміром  досягає
5  см  у  поперечнику.  Коли  кульку  виготовлено,  треба  зробити  ще  одну
важку  справу  —  її  закопати,  для  чого  спочатку  виривається  достатнього
розміру  ямка,  куди  кулька  скочується  і  зверху  засипається.  Покінчивши
з  одним  яйцем,  батьки  беруться  до  другого,  третього,  поки  нарешті,  зне¬
силені,  не  падають  мертвими  на  місці  своєї  роботи.  Замість  того  в  кульці
розвивається  нове  життя,  з  яйця  незабаром  вилуплюється  личинка,  яка
безупинно  їсть  удосталь  заготовлений  батьками  корм  і  швидко  росте.  Че¬
рез  декілька  місяців  вона  одразу  ж  перетворюється  на  лялечку,  а  навесні
на  поверхню  землі  виходить  уже  молодий  жук.  З’єднавшись  у  парочки,
вони  негайно  ж  починають  качати  кульки  до  самої  своєї  смерті.
 КОРАБЛИКИ  (Nautilus)  належать  до  ряду  Чотиризяброві.  Самі  тва¬
рини  рідко  потрапляють  до  рук  дослідника,  але  черепашки  часто  можна
побачити  в  колекціях.  Вони  дуже  красиві,  завдовжки  приблизно  15  см,
і  закручені  спіраллю;  черепашка  розділена  поперечними  перегородками
на  декілька  камер,  але  тварина  розміщується  тільки  в  першій,  найбіль¬
шій;  через  усі  перегородки  проходить  сифон.  Як  і  в  інших  головоногих,
у  кораблика  чітко  розрізняється  голова,  воронка,  мантія  і  руки,  які,  про¬
те,  позбавлені  присосків,  але  мають  здатність  витягуватися  і  втягувати¬
ся  всередину  черепашки.  Воронка  на  спинному  боці  має  розріз  і  може
бути  закрита  тільки  у  разі  накладення  бічних  листків  один  на  одного.
Усередині  мантії  розташовані  зябра,  по  парі  з  кожного  боку.  Задні  ка¬
мери  утворюються  поступово,  у  міру  зростання  тварини,  яка  залишає
їх,  пересуваючись  уперед,  а  залишений  простір  відокремлюється  новою
перегородкою.  Усі  задні  камери  заповнені  повітрям,  незважаючи  на  те
що  кораблики  мешкають  на  значній  глибині.  Тіло  тварини  кільцеподібно
приростає  своєю  мантією  до  черепашки.  Повітряні  камери  служать  тва¬
рині  для  підтримки  тіла  у  воді,  і  тому  їх  можна  прирівняти  до  плавального
міхура  риб.  Під  час  плавання  на  поверхні  кораблик  підводить  і  висуває  з
черепашки  голову;  якщо  ж  він  повзе  по  дну,  то  опускає  голову  вниз  і  під¬
водить  задню  частину  черепашки.  Частіше  за  все  ці  тварини  трапляються
біля  Зондського  архіпелагу  Філіппінських  і  Молуккських  островів.
 КОРИФЕНА  ВЕЛИКА  (Coryphaena  hippurus)  має  завдовжки  близько
1  м  і  важить  15—20  кг.  Ця  риба  вилискує  синім  або  пурпуровим  кольором
із  металічним  блиском,  а  хвіст  завжди  золотисто-жовтого  кольору.  У  ви¬
тягнутої  з  води  корифени  кольори  переливаються  і  поступово  змінюють¬
ся  на  сріблястий  різних  відтінків,  а  коли  риба  «засинає»,  то  колір  її  стає
темно-сірим.  Мешкає  тільки  в  теплих  морях,  хоча  заходить  і  в  Серед¬
земне.  На  поширену  думку  моряків,  вона  випливає  на  поверхню  тільки
тоді,  коли  море  хвилюється,  і  тому  поява  їх  вважається  ознакою  того,  шо
наближається  шторм.  Живляться  корифени  всілякими  дрібними  рибка¬
ми,  але  головним  чином  полюють  на  літаючих  риб,  яких  підхоплюють
на  льоту,  для  чого  самі  роблять  величезні  (до  6  м)  стрибки  з  води.  М’ясо
корифени  дуже  цінується.
 КОРОВА  СТЕЛЛЕРОВА  (МОРСЬКА),  або  капусниця  (Hydrodamalis
gigas),  належить  до  родини  Морські  корови  ряду  Сирени.  Зацікавлені  зві¬
том  російської  експедиції,  у  якій  брав  участь  Стеллер  і  яка  обіцяла  великі
вигоди,  безліч  китоловів  і  сміливих  авантюристів  вирушили  в  Берингове
море  і  зчинили  таку  страшну  бійню  серед  цих  безпорадних  тварин,  шо
морські  корови  скоро  зникли  з  лиця  землі.  Згодом  марно  прагнули  зна¬
йти  хоч  одну  тварину  цього  виду.  1768  року  експедиція  під  керівництвом
Попова  убила,  кажуть,  останню  капусницю,  і  Братін,  який  їздив  туди
1772  року,  про  них  уже  не  згадує.
 «Найбільші  з  цих  тварин,  —  розповідає  Стеллер,  —  мали  завдовжки
 4—5  сажнів  і  в  найширшому  місці  на  середині  тулуба  3,5  сажні  в  колі.
 Передня  частина  тулуба  цієї  тварини  нагадує  тюленя,  а  задня  до  хвос¬
та  —  рибу.  Череп  має  певну  схожість  із  черепом  коня,  а  коли  він  укри¬
тий  м’ясом  і  шкірою,  то  має  схожість  із  головою  буйвола,  причому  схо-

КОРОВАЙКИ  ■
 321  ■
 жість  ця  особливо  помітна  в  губах.  У  роті  замість  зубів  у  неї  на  кожному
боці  по  дві  широкі,  довгасті  гладкі  кістки,  з  яких  одна  прикріплена  вго¬
рі  на  піднебінні,  а  друга  до  нижньої  щелепи.  Обидві  пластинки  вкриті
багатьма  борозенками  і  випнутими  ребрами,  розташованими  у  вигляді
кутів,  і  цими  пластинками  тварина  розжовує  морські  рослини,  що  слу¬
жать  зазвичай  їй  поживою.  Губи  вкриті  багатьма  товстими  щетинами,
з  яких  прикріплені  до  нижньої  щелепи  бувають  завтовшки  із  стрижень
пера  курки  і  своєю  внутрішньою  порожнечею  дуже  наочно  являють  у
збільшеному  вигляді  будову  волосини.  Очі  цієї  величезної  тварини  не
більші  за  око  вівці  і  повік  не  мають.  Вушні  отвори  такі  малі  і  приховані,
що  їх  зовсім  не  можна  помітити  між  безліччю  зморшок  і  западин  шкі¬
ри;  тільки  якщо  зняти  шкіру,  то  вушний  отвір  виділяється  своїми  чор¬
ними,  ніби  полірованими  краями,  і  він  такий  малий,  що  в  ньому  ледве
вміщується  горошина.  Зовнішнього  вуха  немає  зовсім.  Голова  з’єднана
з  тулубом  короткою,  малопомітною  шиєю.  На  грудях  виділяються  пе¬
редні  кінцівки  дивного  вигляду  і  соски.  Кінцівки  складаються  з  двох
суглобів,  і  край  їх  має  певну  схожість  із  копитом  коня;  на  нижньому
боці  їх  помітна  ніби  груба  щітка  з  коротких  і  густих  щетин.  Передніми
кінцівками,  на  яких  не  видно  ні  пальців,  ні  кісток,  капусниця  загрібає
воду  під  час  плавання  і  відриває  водорості  від  кам’янистого  ґрунту.
 Під  ластами  знаходяться  молочні  залози  з  чорними  зморшкуватими
сосками,  які  мають  два  дюйми  завдовжки;  на  кінці  їх  видно  незлічен¬
ну  кількість  отворів  молочних  каналів.  Якщо  їх  здавити,  то  виходить
велика  кількість  молока,  яке  солодше  і  жирніше  за  молоко  сухопутних
тварин,  але  в  іншому  дуже  на  нього  схоже.  Спина  цих  тварин  схожа  на
спину  бика,  боки  і  живіт  закруглені.  Задня  частина  тіла  тварини  рап¬
тово  дуже  звужується;  хвіст  біля  плавця,  який  замінює  задні  кінцівки,
ще  тонший;  проте  і  в  цьому  тонкому  місці  він  має  близько  двох  футів
у  поперечнику.  Окрім  хвостового  плавця,  інших  у  тварини  на  спині
немає,  чим  вона  відрізняється  від  великих  китів.  Плавець  у  неї  лежить
плазом,  як  у  китів  і  у  дельфінів».
 Стеллер  вважав  капусницю  ламантином,  але  з  його  опису  виходить,
що  морська  корова  значно  відрізняється  від  інших  відомих  видів  сирен.
Замість  зубів  у  неї  на  щелепах  були  чотири  рогові  жувальні  пластинки,  які
були  прикріплені  до  шкіри  ясен.
 Спаровування  відбувається  в  червні  після  багатьох  загравань.  Коли
морські  корови  хочуть  відпочити,  то  лягають  на  спину  в  якій-небудь  тихій
затоці  і  тоді  мчать  по  хвилях,  як  дерев’яні  колоди.
 Мене  дуже  дивувало,  що  до  моєї  подорожі  в  Берингове  море  я  на
Камчатці  нічого  не  чув  про  морську  корову,  незважаючи  на  те  що  я  роз¬
питував  ретельно  про  всіх  тварин.  Дорогою  назад  я,  проте,  дізнався,  що
ця  тварина  водиться  повсюдно  від  Кроноцького  мису  до  затоки  Авачі,  й
іноді  на  березі  знаходять  мертвих  морських  корів,  викинутих  морем;  кам¬
чадали  через  брак  іншого  імені  називають  її  «капусниця».
 КОРОВАЙКИ  (Plegadis  falcinellus)  належать  до  родини  ібісових.  Ви¬
різняються  такими  характерними  ознаками:  дугоподібно  зігнутий,  досить
тонкий  дзьоб,  ноги  середньої  довжини,  крила  широкі  і  закруглені,  хвіст
порівняно  короткий,  оперення  густе  і  вкриває  все  тіло.  Оперення  на  шиї,
черевці,  стегнах  і  верхній  частині  крил  —  каштаново-буро-червоне,  на
спині  чорнувато-буре.  Коровайки  водяться  у  всіх  частинах  світу.  Улюбле¬
ним  місцем  їх  перебування  є  озера,  трясовини,  болота;  у  тих  же  місцях
або  поблизу  них  вони  виводять  пташенят.  Тільки  у  виняткових  випадках
птахів  цих  можна  бачити  поодинці;  зазвичай  же  велика  кількість  їх  ле¬
тить  разом  високо  над  землею,  у  вигляді  тупого  клина;  але  частіше  вони
летять,  витягнувшись  довгим  рядом  і  так  близько  один  до  одного,  ЩО
здається,  ніби  вони  торкаються  крилами.
 Поживу  коровайок  складають  різні  тварини.  Влітку  вони  живляться
головним  чином  личинками  комах,  бабками,  цвіркунами  і  жуками.  Взим¬
ку  вони  полюють  на  риб,  черв’яків  і  черепашок.
 КОРОЇДИ  СПРАВЖНІ  мають  округлу  голову,  надкрилля  зубчасті  або
з  заглибинами.  З  них  короїд-типограф  (Ips  typographus)  вважається  най¬
більшим  (5,5  мм)  і  найшкідливішим  для  ялин  і  сосен.  У  травні  він  проки-
 Єдиним  дослідником,  який  бачив
живу  морську  корову,  був  Р.  Стел¬
лер,  натураліст  Другої  Камчатської
експедиції  В.  Беринга.  Протягом  9
місяців  перебування  на  острові  уче¬
ний  вивчав  спосіб  життя  й  поведінку
морських  корів.
 Згідно  з  його  описами,  морські  корови
були  великими  тваринами  завдовж¬
ки  до  8—10м  і  масою  близько  3,5  т.
Наївшись,  корови  лягали  па  спину  й
відпливали  якнайдалі  в  море,  щоб  не
залишитися  на  суші  під  час  відпли¬
ву.  Трималися  морські  корови  стада¬
ми,  причому  малюків  вони  дбайливо
поміщували  в  середину  групи.  Рано
навесні  Стеллер  відзначив  початок
шлюбних  ігор,  що  супроводилися  лю¬
бовними  ласками  й  обіймами.  Мор¬
ські  корови,  мабуть,  були  моногама-
ми,  і  самець,  і  самка  в  парі  були  дуже
прив'язані  одне  до  одного.  Ці  твари¬
ни  завжди  прагнули  допомогти  одно¬
племінникам,  що  потрапили  в  біду,
намагалися  вирвати  гарпуни  з  їхніх
спин  або  перевернути  човен  людей,
які  нападали  на  них.  Проте,  на  від¬
міну  від  інших  звірів  на  о-ві  Беринга,
які  дуже  швидко  розпізнали  в  люди¬
ні  свого  найлютішого  ворога,  морські
корови  виявилися  такими  довірливи¬
ми,  що  продовжували  підпливати  до
берега  навіть  після  того,  як  люди  їх
поранили.  Така  довірливість  відігра¬
ла  чималу  роль  у  подальшому  вини¬
щуванні  морських  корів,  усіх  їх  вини¬
щили  протягом  наступних  27  років.
На  острові  Мідний  стеллерова  коро¬
ва  зникла  до  1754  року,  а  на  острові
Беринга  останню  тварину  було  вби¬
то  1768  року.
 Коровайка  не  перевищує  завдовжки
півметра,  оперення  в  неї  має  тем¬
но-каштанове  забарвлення  з  зелену¬
ватим  і  мідним  вилиском.  Два  види
коровайок  поширені  в  Південній  Єв¬
ропі,  у  теплій  Азії,  в  Океанії,  в  Афри¬
ці,  на  Мадагаскарі  та  в  Централь¬
ній  Америці.  Селиться  на  болотах  та
на  мулистих  берегах  стоячих  водойм,
іноді  утворюючи  в  заростях  очерету
спільні  колонії  з  іншими  голінастими.
Коровайка  —  перелітний  птах  і  піз¬
но  восени  відлітає  з  холодних  країн  у
бік  екватора.

■  322
 ■  КОРОЛЬКИ
 Королькові  —  родина  птахів  ряду
Горобині.  Це  дуже  дрібні  лісові  або
чагарникові  птахи  (довжина  тіла
8—12  см).  За  виглядом  і  звичками
нагадують  вівчариків  і  синиць.  За¬
барвлення  має  оливково-сірі  або  руду-
вато-сині  тони.  Дзьоб  тонкий  і  ко¬
роткий  із  невеликим  гачком  на  кінці.
Ноги  й  пальці  тонкі,  із  загнутими
кігтями,  пристосовані  до  пересуван¬
ня  гілками.  Крила  короткі  й  округлі.
Хвіст  із  невеликим  вирізом.  Населя¬
ють  Євразію,  Північну  й  Центральну
Америку,  Північну  Африку  (у  межах
Північної  півкулі).  2  роди,  7  видів.  У
Росії  —  2  види:  значно  поширений  ко-
рольок  жовтоголовий  і  корольок  чер¬
воноголовий,  який  водиться  у  Карпа¬
тах,  Криму  і  на  Західному  Кавказі.
 Короп  річковий,  або  сазан
 (Cyprinus  сагріо)
 Родина  коропових  налічує  близь¬
ко  1500  видів.  У  них  відсутні  зуби,
на  щелепах  є  дві  пари  вусиків,  що
стирчать  під  губами  і  допомагають
знаходити  поживу.  Коропи  всеїдні,
живляться  переважно  рослинами,  а
також  личинками  комах  і  равлика¬
ми.  Батьківщина  європейського  ко¬
ропа,  або  сазана,  —  Дунай  та  інші
 дається  від  зимівлі  і  починає  літати  і  повзати,  вибираючи  відповідне  міс¬
це  для  закріплення  свого  потомства.  Вибравши  зручний  стовбур,  короїд
бурить  перш  за  все  кору  в  перпендикулярному  напрямі,  а  від  цієї  галереї
починає  прогризати  в  яку-небудь  сторону,  зазвичай  догори  або  донизу,
матковий  хід,  відкладаючи  час  від  часу  яєчка.  Розвинуті  личинки  про¬
гризають  від  маткової  галереї  бічні  ходи  в  сторони.  Якщо,  таким  чином,
непомітно  настане  холодна  пора  року,  то  личинки  або  жуки  залишаються
зимувати  на  цьому  ж  самому  місці.  Холод  вони  зносять  досить  легко,  але
чутливі  до  сонячного  світла  і  сухості,  тому  якщо  обдерти  кору,  то  личин¬
ки  швидко  вмирають.
 КОРОЛЬКИ,  родина  (Regulidae).  До  цієї  родини  належить  корольок
жовтоголовий  (Regulus  regulus),  що  живе  у  хвойних  лісах  Європи  до  самої
Далекої  Півночі;  улітку  живе  в  горах  Південної  Європи.  Корольок  черво¬
ноголовий  (Regulus  ignicapillus)  зверху  оливково-зеленого,  знизу  сірувато-
білого  кольору.  Водиться  в  Німеччині  і  Південній  Європі.
 Обидва  види  багато  в  чому  схожі  один  на  одного  і  часто  живуть  в
одних  і  тих  самих  краях.  Вони  вирізняються  надзвичайною  рухливістю
і  товариськістю;  за  винятком  періоду  розмноження,  їх  ніколи  не  можна
зустріти  поодинці  або  парами,  а  завжди  в  товаристві  своїх  родичів  або
інших  птахів.  Червоноголовий  корольок  набагато  спритніший  і  неспо¬
кійніший  за  свого  родича  і  менш  товариський.
 Обидва  види  корольків  виводять  дитинчат  двічі  на  рік  —  у  травні  і
липні.  Гнізда  абсолютно  однаково  влаштовані  в  обох  видів:  вони  кулясті,
з  товстими  стінками  і  розташовані  зазвичай  на  суччі  хвойних  дерев  —
улюбленому  місцеперебуванні  корольків;  гніздо  надзвичайно  майстерно
звите  з  моху,  лишайника,  гусеничної  павутини  і  шерсті  диких  тварин.
Яйця  з  сантиметр  завбільшки,  досить  красиво  забарвлені  і  дуже  крихкі,
тому  складно  узяти  їх  у  руки,  не  зламавши  шкаралупи.  Дитинчат  вигодо¬
вують  обоє  батьки  і  з  великими  труднощами,  оскільки  пташенята  можуть
живитися  тільки  найдрібнішими  комахами.  Головну  поживу  дорослих
корольків  складають  комахи,  личинки  і  дрібне  насіння;  влітку  вони  по¬
їдають  жучків  і  гусінь,  узимку  ж  майже  винятково  яйця  і  личинки  комах;
усе  це  вони  збирають  на  гілках  дерев,  але  нерідко  ганяються  за  здобиччю
в  повітрі  і  хапають  її  на  льоту.
 КОРОП  РІЧКОВИЙ,  або  сазан  (Cyprinus  сагріо),  завдовжки  до  1  м  і
вагою  до  15—20  кг;  найбільші  екземпляри  досягають  навіть  2,5  м  і  ваги  до
35  кг.  Форма  тіла  і  хвоста,  забарвлення,  величина  плавців  у  різних  видів
неоднакові;  зазвичай  колір  золотисто-жовтий  або  зеленуватий,  а  черево
сірого  або  жовтуватого  кольору.
 річки  Чорноморського  басейну.

КОРОПОВІ  ■
 323  ■
 Короп  дзеркальний  (Cyprinus  specularis)  укритий  дуже  великою  лус¬
кою,  а  голий  короп  (Cyprinus  nudus)  зовсім  не  має  луски;  тіло  їх  у  біль¬
шості  випадків  дещо  розширене  і  стиснене  з  боків.
 Давні  люди  добре  знали  коропів,  хоча  мало  цінували  їхнє  м’ясо.  Ко¬
ропи  водяться  у  всій  Європі,  також  у  басейні  Каспійського  моря,  як  у
прісноводих,  так  і  в  солоних  басейнах;  у  Сибіру  він  населяє  у  величезній
кількості  Обський  басейн.  У  другій  половині  минулого  століття  коропи
були  завезені  до  Північної  Америки  і  дуже  там  розмножилися.  Зазвичай
риби  ці  тримаються  в  мулистих,  неглибоких,  густо  порослих  водяними
рослинами  ставках  і  озерах;  місць  зі  світлою  водою  і  швидкою  течією
коропи  уникають.  Живляться  вони  водяними  комахами  і  черв’яками,  на
яких  полюють  у  заростях,  поїдають  також  різноманітні  рослинні  речови¬
ни,  охоче  їдять  частки  водяних  рослин,  що  гниють,  гнилі  плоди,  печений
хліб,  варену  картоплю  тощо.  У  ставках,  де  штучно  розводять  коропів,  їм
кидають  овечий  послід,  який  коропи  частково  і  безпосередньо  поїдають,
але,  головним  чином,  їдять  тих  комах  і  черв’яків,  яких  привертає  ця  при¬
манка.  У  ставки,  де  утримуються  коропи,  господарі  кидають  одну  або
декілька  щук  для  того,  щоб  ледачі  коропи  рухалися,  і  спонукають  їх  до  ді¬
яльності  цими  небезпечними  хижаками.  Утім,  одержуючи  багату  поживу,
щуки  за  короткий  час  настільки  виростають,  що  починають  робити  дуже
значні  спустошення.
 КОРОПОВІ,  родина  (Cyprinidae),  досить  велика  і  поширена  в  Півден¬
ній  Європі,  Середній  Азії,  Північній  Америці  і  частково  в  Африці.  Тіло  їх
довгасто-овальне,  рило  невелике,  щелепи  слабо  розвинені;  замість  зубів
на  нижній  щелепі  є  рогова  пластинка;  шлунок  без  відростків,  сліпої  киш¬
ки  немає,  плавальний  міхур  розділений  поперечною  перегородкою.  У  цій
родині  налічується  близько  800  видів,  всі  віддають  перевагу  стоячій  воді
із  дном,  устеленим  дрібним  піском  або  м’яким  мулом.  Зазвичай  риби  ці
тримаються  біля  дна,  причому  збираються  великими  зграями.  У  більшості
коропових  риб  м’ясо  смачне,  соковите;  вони  легко  жиріють  і  без  зусиль
витримують  пересилання  на  далекі  відстані,  завдяки  чому  придатні  для
штучного  розведення.
 КОРОТКОХВІСТ  (див.  Смердючий  яванський  борсук).
 КОРОТКОХВІСТ  (Trachysaurus  rugosus)  належить  до  родини  Сцинки,
мешкає  в  Австралії.  Найхарактерніша  ознака,  що  відрізняє  цього  луска¬
того  сцинка  від  інших,  полягає  у  своєрідній  будові  його  хвоста.  Коротко¬
хвіст  є  єдиним  представником  однойменного  з  ним  роду  (Trachysaurus).
 Короткохвіст  (Trachysaurus)
 Короткохвіст  має  завдовжки  при¬
близно  35  см,  він  усеїдний  і  схожий
на  велику  шишку  чорно-жовтого  ко¬
льору.  У  короткий  товстий  хвіст  ця
ящірка  про  запас  відкладає  жирові
відклади.

■  324
 ■  КОРСАК
 Корсак,  ссавець  роду  Лисиці.  Довжи¬
на  тіла  50—60  см,  хвоста  25—35  см.
Мешкає  у  степах  і  напівпустелях  Єв¬
разії,  у  Росії  трапляється  від  Північ¬
ного  Кавказу  до  Забайкалля  (зрідка  у
південно-західних  регіонах  України).
У  Північній  Америці  мешкає  близький
вид  —  американський  корсак,  один  із
підвидів  якого  занесений  до  Червоної
книги  Міжнародної  спілки  охорони
природи  й  природних  ресурсів.
 Статевої  зрілості  самки  корсаків
досягають  тільки  на  третьому  році
життя.  Спаровування  відбувається
від  січня  до  березня,  вагітність  три¬
ває  50—60  днів.  У  поносі  буває  від  2
до  11  щенят.
 Косарики  —  довгоногі  павукоподібні
з  ряду  Opiliones,  живуть  у  великих
кількостях  в  гумусі  та  на  стовбурах
дерев.  Схожі  на  павуків,  але  у  них
на  тілі  немає  тонкого  перехоплення.
Ноги  деяких  видів  можуть  бути  в  40
разів  довші  за  тіло.
 Тупопірамідальна  голова  помітно  відділяється  від  короткої  шиї,  тулуб
довгий  і  товстий,  помітно  сплюснутий,  хвіст  дуже  короткий,  широкий,
плоский  і  на  кінці  закруглений,  у  самця  трохи  довший  і  вужчий,  ніж
у  самки;  чотири  низькі,  кремезні  ноги  мають  короткі  лапи,  забезпечені
п’ятьма  мало  відмінними  між  собою  пальцями,  які  озброєні  дуже  загну¬
тими  кігтями.  Уся  верхня  частина  тіла  вкрита  дуже  товстими,  грубими,
нерівними  лусками,  що  надає  тварині  вигляду  ялинової  шишки;  нижній
же  бік  укривають  тонші,  гладші  луски.  Верхня  частина  тіла  короткохвоста
на  чорнуватому  тлі  вкрита  ніби  стертими  неправильними  плямами  кольо¬
ру  жовтого  рогу  і  неправильними  ж  поперечними  смугами,  які  іноді  так
розширяються,  що  жовтий  колір  стає  панівним;  нижній  бік  має  більш  чи
менш  яскраве  забарвлення  з  бурими  плямами,  мармуровими  розводами
або  смугами.  Загальна  довжина  тварини  досягає  щонайбільше  36  см,  із
яких  хвіст  тановить  п’яту  або  шосту  частину.
 Удень  тварини  спокійно  сидять  на  одному  місці  із  нудьгуватим  ви¬
глядом.  їхні  рухи  зазвичай  повільні,  повзкі,  так  що  тулуб  майже  або  на¬
віть  зовсім  волочиться  по  землі.  Короткохвіст  вважається  живородним
не  в  тому  значенні,  як  решта  плазунів,  яйця  яких  лопаються  перед  сами¬
ми  пологами  або  незабаром  після  того;  вони  дійсно  народжують  живих
дитинчат,  як  тварини-ссавці,  тобто  зародки  розвиваються  в  яйцепро¬
воді,  ніби  перетвореному  на  матку,  і  не  оповиті  яєчною  шкаралупою,
утвореною  в  яйцепроводі  або  ще  в  яєчнику.  Так  званого  яєчного  зуба
зовсім  немає  у  дозрілого  для  народження  дитинчати,  яке  завдовжки  до¬
сягає  приблизно  половини  зросту  матері.  Розмноження  короткохвостів
відбувається  в  Південній  Австралії  в  березні;  народжується  двоє,  рідше
троє  дитинчат.
 КОРСАК,  або  лисиця  степова  (Vulpes  corsac),  належить  до  роду  Лисиці.
За  розмірами  корсак  значно  поступається  нашій  лисиці,  оскільки  тулуб
його  не  перевищує  завдовжки  55—60  см,  а  хвіст  35  см.  За  виглядом  і  ха¬
рактером  він  дуже  схожий  на  свого  родича  і  має  коротший  хвіст  і  округлі
зіниці  очей.  Забарвлення  густого  хутра  змінюється  залежно  від  пори  року,
хоч  і  меншою  мірою,  ніж  у  вовка  або  лисиці.  Знов  відросла  літня  шерсть
має  рудувате  забарвлення.
 Зона  поширення  корсака  тягнеться  від  степів,  що  оточують  Каспій¬
ське  море,  до  Монголії.  Він  тримається  виключно  в  степових  місцевостях,
а  в  лісах  і  горах  його  зовсім  немає.  Узимку  він  щороку  у  значній  кількості
йде  з  північних  країв,  а  з  настанням  весни  знову  повертається  туди.  По¬
стійного  житла  не  має,  оскільки  не  викопує  власних  нір,  і  в  більшості  ви¬
падків  веде  бродячий  спосіб  життя.  Невибагливий  і  спить  просто  неба  або
ж  у  крайньому  разі  користується  випадково  знайденою  норою  байбака,
спершу  трохи  її  розширивши.  У  норах  таких  байбаків  часто  можна  поба¬
чити  двох  або  навіть  декількох  корсаків,  які  можуть  співіснувати  разом,
на  відміну  від  звичайної  лисиці.  Головну  його  поживу  складають  зайці  і
польові  миші;  крім  того,  він  ловить  птахів,  ящірок  і  жаб  і,  ймовірно,  ве¬
ликих  комах,  особливо  сарану.
 Заради  м’якого,  густого,  теплого  і  красивого  хутра  на  корсака  полю¬
ють,  особливо  киргизи.  Окрім  пасток  і  силець,  які  ставлять  перед  вихо¬
дом  із  нір,  корсака  цькують  собаками,  викурюючи  його  з  нори.
 КОСАРИКИ  (Phalanginae)  належать  до  класу  Павукоподібні.  Осно¬
вною  їхньою  відмітною  ознакою  є  дуже  довгі  ноги,  які  легко  відривають¬
ся  і  довго  ще  згинаються  в  суглобах,  звідки  й  пішла  назва  цих  павуків.
Тварини  ці  не  такі  вже  й  полохливі  і  недоступні  для  спостережень.  їх
легко  можна  побачити  вдень  у  темних  кутках  будинків  або  в  затишних  за¬
кутках  на  відкритому  повітрі.  Вони  не  ховаються,  а  ліниво  пересуваються
на  своїх  нерозмірно  довгих  і  тонких  ногах.  їхнє  життя  починається  лише
з  настанням  вечора,  коли  косарики  виходять  на  полювання,  підстерігають
свою  здобич  —  дрібних  комах  і  павуків,  спритно  кидаються  на  жертву,  що
наблизилася,  і,  схопивши  своїми  чіпкими  щелепами,  швидко  пожирають
її.  На  відміну  від  інших  павукоподібних  косарики  легко  переносять  низь¬
ку  температуру  і  живуть  навіть  у  дуже  холодних  місцевостях.

КОСАТКА  ■
 325  ■
 КОСАТКА  (Orcinus  огса)  з  родини  Дельфінові  досягає  іноді  9  м  зав¬
довжки,  але  частіше  буває  менша,  тому  середньою  її  довжиною  слід  вва¬
жати  5—6  м.  Ласти  завдовжки  мають  понад  60  см  при  15  см  завширшки,
перо  1,5  м  завширшки,  і  спинний  плавець  досягає  майже  такої  ж  висо¬
ти.  Голова  порівняно  з  розмірами  тіла  мала,  лоб  зверху  плоский,  спереду
трохи  опуклий  і  досить  круто  спускається  до  широкої  короткої  морди.
Паща  лежить  досить  низько;  маленькі  довгасті  очі  сидять  одразу  за  ку¬
точком  рота,  і  лише  трохи  вище  за  нього;  дуже  маленький  вушний  отвір
знаходиться  за  очима,  майже  посередині  між  ними  і  ластами,  півміся-
цеве  дихало  розташоване  за  очима  на  верхній  частині  морди;  шия  не¬
помітна;  тулуб  веретеноподібно  закруглений,  спинна  його  частина  мало
опукла,  а  на  животі  і  на  боках  опуклість  ця  помітніша.  Хвіст,  довжина
якого  дорівнює  майже  третині  тіла,  біля  плавця  дуже  стиснений  із  боків,
а  вгорі  і  внизу  загострений  у  вигляді  кіля.  Ласти,  порівняно  з  довжиною
тіла,  короткі  і  широкі,  вони  розташовані  досить  низько  на  першій  чверті
довжини  тіла,  біля  основи  звужені  і  на  кінці  закруглені.  Спинний  пла¬
вець  дуже  високий,  має  форму  коси,  кінчик  якої  часто  нахилений  убік
і  розташований  за  першою  третиною  довжини  тіла.  Великий  хвостовий
плавець  розділений  на  дві  лопаті,  посередині  глибоко  вирізаний  і  за¬
кінчується  гострими  кістками.  Шкіра  зовсім  гладенька,  а  забарвлення  її
досить  мінливе.  Більша  частина  верхнього  боку  більш  чи  менш  густого
чорного  кольору,  нижній  бік,  за  винятком  кінчиків  морди  і  хвоста,  май¬
же  чистого  білого  кольору;  обидва  кольори  досить  різко  розмежовані,
але  у  різних  видів  поширення  їх  неоднакове.  За  очима  помічається  за¬
звичай  довгаста  біла  пляма.  За  спинним  плавцем  знаходиться  брудно-
блакитнувата  або  пурпурова  пляма  у  формі  півмісяця,  яка  має,  якщо
подивитися  зверху,  форму  півмісяця,  з  кінчиками,  обернутими  вперед;
пляма  ця,  проте,  іноді  зовсім  непомітна.
 За  новітніх  часів  про  наявність  косатки  в  Середземному  морі  нічо¬
го  не  чути.  Вона  водиться  в  північних  частинах  Атлантичного  і  Тихого
океанів,  а  також  у  Льодовитому,  проте  заходить  досить  регулярно  до  бе¬
регів  Англії,  Франції  та  Німеччини.  На  противагу  іншим  китам  косатка
з’являється  в  більш  південних  морях  не  в  зимові,  а  в  літні  місяці,  саме  в
травні,  зникаючи  пізно  восени.  За  словами  Тілезіуса,  у  північних  морях
косатки  трапляються  зграями  з  п’ятьох  тварин,  які  пливуть  разом,  при¬
чому  голови  і  хвости  опущені  у  воду,  а  спинні  плавці,  як  шаблі,  стирчать
над  поверхнею.  Зграї  ці  пливуть  дуже  швидко  і  пильно  оглядають  море,
шукаючи  здобич.
 «З  десяток  або  більше  цих  тварин  упиваються  зубами  в  боки  великого
кита,  висять  на  ньому  іноді  більше  години,  і  не  раніше  відчеплюються
від  нього,  як  відірвавши  від  нього  шматок  жиру  завдовжки  з  лікоть.  Під
час  їх  нападу  кит  тужливо  реве  і  підстрибує  іноді  на  цілий  сажень  над
водою,  причому  видно,  що  і  в  живіт  його  вп’ялися  невблаганні  хижаки.
Трапляється,  що  косатки  так  обгризають  свою  жертву,  що  вона  майже
зовсім  позбувається  шкіри  і  жиру.  Рибалки  знаходять  тоді  великі  шмат¬
ки  сала,  які  плавають  у  морі,  оскільки  косатки  його  не  їдять».
 Косатки  полюють  не  тільки  на  маленьких  риб,  але  нападають  також
і  на  морських  гігантів,  оскільки  вони  не  тільки  найбільші,  а  й  найхижі-
ші  та  найненажерливіші  зі  всіх  дельфінів.  Ронделе  зауважує,  що  косатка
переслідує  гренландського  кита  і  кусає  його  доти,  доки  він  не  закричить,
як  розлючений  бик.  За  словами  Андерсона,  цих  дельфінів  у  Новій  Англії
називають  «убивцями  китів».  Понтоппідан  описує  косатку:
 «Де  б  вона  не  з’явилася,  стає  страховищем  для  всіх  істот,  на  яких  по¬
лює,  і  всі  тварини  віддаляються,  якщо  тільки  можуть,  із  тих  вод,  де  вона
з’являється.  Ненажерливість  часто  примушує  косатку  наближатися  до  бе¬
рега,  причому  особливо  часто  вона  з’являється  в  гирлах  річок,  що  кишать
рибами,  але  під  час  переслідування  великої  здобичі  часто  йде  у  відкрите
море  і  залишається  там  цілими  днями  і  навіть  цілими  тижнями».  Як  за¬
уважує  Браун,  там,  де  зустрічаються  гренландські  кити,  білухи  і  тюлені,
завжди  можна  знайти  і  косатку.
 Косатка  поширена  майже  на  всій
земній  кулі  від  Арктики  до  Антарк¬
тики,  уникає  тільки  замерзаючих
приполярних  морів.  Основна  пожи¬
ва  —  риба.  Проте  цей  звір  нерід¬
ко  полює  на  різноманітних  морських
ссавців  (тюленів,  моржів,  дельфінів),
а  в  Антарктиці  хапає  й  пінгвінів.
Іноді  зграя  косаток  атакує  кита-
смугача  і  катує  укусами,  поки  веле¬
тень  не  загине.
 Тривалість  вагітності  у  косаток
складає  близько  року.  Основна  маса
дитинчат  народжується  в  першій
половині  літа.  Новонароджена  ко¬
сатка  має  завдовжки  2,1—2,7  м.

■  326
 ■  КОСУЛЯ  ЄВРОПЕЙСЬКА
 Косуля  —  вид  невеликих  оленів,  дуже
поширений  у  Європі,  на  Близько¬
му  Сході  й  у  Північній  Азії.  Населяє
узлісся,  рідколісся  і  зарості  чагарни¬
ків,  які  дають  їй  притулок  удень.  Ак¬
тивна  переважно  вночі,  коли  обідає
листя  і  живиться  ягодами,  грибами
і  травою.  Самець  цього  найменшо¬
го  з  європейських  оленів  зазвичай  за¬
ввишки  в  загривку  близько  73  см,  а
його  роги  завдовжки  22  см.  Роги  має
тільки  самець,  і  вони  скидаються  на
початку  зими.  У  поносі  зазвичай  двоє
дитинчат,  народжуються  вони  на¬
весні.  Молода  косуля  має  світло-буре
забарвлення  зі  світлими  плямами,  що
забезпечує  відмінне  маскування.
 КОСУЛЯ  ЄВРОПЕЙСЬКА  (Capreolus  capreolus),  належить  до  роди¬
ни  Оленячі  підряду  Жуйні,  досягає  1,3  м  завдовжки  і  75  см  заввишки
біля  крижів;  нерозвинений  хвостик  ледь  досягає  2  см.  Самець  важить
20—25  кг,  в  окремих  випадках  до  30  кг,  самка  —  менше.  Порівняно  з  бла¬
городним  оленем  косуля  більш  тілиста,  голова  у  неї  коротка  і  притуплена,
шия  довша  за  голову,  тулуб  не  дуже  стрункий,  спереду  товщий,  ніж  ззаду,
спина  майже  пряма,  загривок  нижчий  за  крижі.  Ноги  високі,  стрункі,
копита  маленькі,  вузькі  і  гострі;  очі  великі  і  жваві,  верхні  вії  довгі;  слізні
ямки  дуже  маленькі,  вони  утворюють  неглибокі  голі  трикутні  западини
завдовжки  не  більше  6  мм.  Вуха  середнього  розміру  і  розташовані  на
далекій  відстані  одне  від  одного.  Роги  відрізняються  широкими  дудками
і  відносно  товстими  стовбурами,  що  усіяні  дуже  випнутими  кулястими
горбиками.  Стовбур  рогів  зазвичай  має  тільки  дві  гілки;  цим,  проте,  не
обмежується  їх  розвиток.  Першої  зими  в  однорічного  самця  виростають
нерозгалужені  тонкі  ріжки  з  ледве  помітним  круговим  потовщенням  біля
основи  стовбура;  у  дворічного  стовбур  розгалужується  приблизно  по¬
середині.  У  трирічного  загнута  назад  головна  гілка  ділиться  повторно  і
після  розгалуження  знову  згинається  вперед,  тоді  як  кінчики  передньої
гілки  спрямовані  назад.  Розвитком  цих  трьох  гілок  зазвичай  закінчується
ріст  рогів,  оскільки  при  подальших  змінах  у  самця  повторюється  та  сама
кількість  гілок,  але  іноді  роги  ще  ускладнюються.  У  чотирирічного  сам¬
ця  одна  з  двох  гілок  вища  за  друге  розгалуження,  іноді  вигини  діляться
знову  й  утворюють  бічний  відросток.  Роги  з  п’ятьма  гілками  —  це  вищий
ступінь  розвитку  головної  прикраси  косулі.
 Густа  шерсть  косулі  змінюється  залежно  від  пори  року.  Верхня  час¬
тина  тулуба  і  боки  влітку  бувають  темно-іржавого  кольору,  взимку  буро-
сірого,  нижня  і  внутрішня  сторони  кінцівок  забарвлені  завжди  світліше.
Зовнішня  частина  вух  трохи  темніша,  всередині  вони  вкриті  жовтувато-
білою  шерстю.  Задні  частини  стегон  різко  відрізняються  своїм  світлим
забарвленням;  улітку  вони  жовтуватого,  а  взимку  білого  кольору.  У  телят
 Косуля  європейська
 (Capreolus  capreolus)
 Косулі  зазвичай  ведуть  одиночний
спосіб  життя,  лише  восени  іноді
утворюють  змішані  стада  до  20—30
голів,  узимку  розбиваються  на  групи
по  2—4  особини.

КОСУЛЯ  ЄВРОПЕЙСЬКА  ■
 327  ■
 на  червонуватому  основному  забарвленні  виступають  рядами  маленькі
круглясті  білі  або  жовтуваті  плями.
 Загалом,  можна  сказати,  що  усередині  своєї  зони  поширення  косуля
водиться  як  у  великих  лісах,  так  і  в  молодих  гаях  та  заростях,  якщо  вони
тільки  рясніють  чагарником,  причому  байдуже,  розташовані  ці  лісові  про¬
стори  в  гористих  місцевостях  чи  рівнинних,  складаються  вони  з  хвойного
чи  з  листяного  лісу.  Взимку  вона  з  висот  спускається  в  долини,  влітку  ж
підіймається  ще  вище.  У  Сибіру  косуля  веде  кочове  життя  в  періоди,  коли
їй  стає  важко  або  неможливо  зимувати  на  літніх  стоянках.  Із  настанням
холодної  пори  року  вона  залишає  місця  літнього  перебування,  збирається
в  численні  стада  і  тоді  вже  остаточно  іде  з  гір,  щоб  провести  зиму  в  рів¬
нинних  лісах.
 Рухи  косулі  спритні  і  граціозні.  Вона  може  робити  дивно  великі  дуго¬
подібні  стрибки  і  без  помітних  зусиль  стрибає  через  широкі  рови,  високі
забори  і  кущі,  плаває  і  лазить  так  само  добре.  Косуля  чудово  вчуває,  чує  і
бачить;  хитра,  обережна,  але  до  того  ж  і  дуже  довірлива.
 Косулі  ніколи  не  утворюють  таких  великих  стад,  як  олені.  Більшу  час¬
тину  року  вони  живуть  сім’єю,  самець  з  однією,  рідко  з  2—3  самками  та  їх
дитинчатами.  Стада  з  12—15  особин  можна  бачити  тільки  там,  де  бракує
самців.  Узимку  іноді  сходяться  декілька  сімейств  і  досить  довгий  час  жи¬
вуть  разом.  Телята  до  наступного  періоду  тічки  залишаються  з  дорослими
косулями,  потім  виганяються  і  часто  утворюють  самостійні  стада*.  Вдень
косуля  залишається  в  одному  зі  своїх  тимчасових  надійних  притулків;  над¬
вечір  вона  вирушає  пастися  в  молоді  чагарники,  налісові  галявини  і  луки
або  на  поля;  над  ранок  знову  повертається  в  гущавину  лісу  або  у  високі
хліби,  передніми  ногами  розриває  мох  або  дерен  і  таким  чином  влаштовує
собі  постіль  або  лігво  для  відпочинку.  їдять  косулі  майже  те  ж  саме,  що  і
благородні  олені,  але  вибирають  ніжніші  рослини.  Пожива  складається  го¬
ловним  чином  із  листя,  молодих  пагонів  різноманітних  листяних  дерев,  із
бруньок  хвойних  дерев,  нестиглих  посівних  злаків  і  різних  трав.  У  Сибіру,
вони  окрім  цих  і  подібних  до  них  видів  рослин,  їдять  пагони  полину,  пер¬
стачу  тощо.  Косулі  дуже  охоче  лижуть  сіль,  а  чиста  вода  для  них  необхідна,
але  в  дощ  або  сильну  росу  задовольняються  краплями  на  листі.
 Після  того  як  скинені  дорослим  самцем  у  жовтні  або  листопаді  роги
утворилися  і  розгалузилися  знову,  а  самець  здер  із  них  шкіру,  що  зазви¬
чай  відбувається  наприкінці  березня,  найпізніше  у  квітні,  він  уже  стає
не  таким  нешкідливим.  Але  все-таки  він  ще  не  перебуває  у  збудженому
стані,  іноді  навіть  поводиться  як  дбайливий  батько,  бере  участь  у  догляді
за  своїми  і  чужими  дитинчатами.  У  середині  липня  ці  прекрасні  стосунки
припиняються.  Його  опановує  неспокій,  пристрасть  до  боротьби  і  бійки;
сильний  самець  нишпорить  в  околицях,  погрозливо  виходить  назустріч
іншим  самцям,  досить  часто  подає  голос,  видаючи  глухий  уривистий  звук
«бее-бее»  або  «бе-бе-бе»,  і  починає  бігати  за  самками.  Його  збудження
зростає  щодень;  він  часто  з  божевільною  люттю  б’ється  зі  своїм  супер¬
ником,  нападає  й  на  інших  тварин,  в  окремих  випадках  на  людей,  б’є,
навіть  убиває  телят,  коли  їх  присутність  здається  перешкодою,  скажено
і  нещадно  поводиться  з  самками,  які  не  одразу  підкоряються  його  волі.
Косуля  буває  вагітна  приблизно  40  тижнів  і,  скільки  відомо,  відрізняється
від  інших  своїх  родичів  лише  тим,  що  зародок  надзвичайно  довгий  час
перебуває  в  одному  і  тому  ж  стані.
 Днів  із  чотири  чи  п’ять  перед  пологами  вона  відшукує  собі  спокійне
місце,  по  можливості  в  найбільш  відокремленій  частині  лісу,  і  там  наро¬
джує  телят.  Самки,  які  дещо  молодші,  зазвичай  народжують  тільки  одне
теля,  а  старші  мають  двох,  в  окремих  випадках  трьох.  Мати  дбайливо
ховає  своїх  дитинчат  від  кожного  ворога,  що  наближається.  У  ранньому
віці  телята  припадають  до  землі,  щойно  почують  цей  звук;  згодом  вони
рятуються  разом  із  матір’ю.  У  перші  дні  життя  телят,  коли  вони  ще  зовсім
безпорадні,  самка  прагне  відвернути  від  них  увагу  ворога.
 Приблизно  на  восьмий  день  після  народження  мати  бере  дитинчат  із
собою  на  пасовище,  а  через  10—12  днів  вони  вже  досить  сильні,  щоб  бігти
за  нею.  Тоді  вона  повертається  з  ними  на  колишнє  місце,  ніби  з  наміром
показати  батькові  його  потомство.  Телята  смокчуть  матку  до  серпня,  але
вже  на  другому  місяці  від  народження  їдять  дрібну  зелену  траву.  Мати
 За  винятком  найпівнічніших  кра¬
їн,  косуля  поширена  у  всій  Євро¬
пі  і  здебільшого  Азії.  Можливо,  що
сибірську  косулю  (Capreolus  pygar-
gus),  як  особливий,  великий  вид,
слід  було  б  відокремити  від  євро¬
пейської.
 Ззаду  у  косулі  світла  пляма,  так
зване  «дзеркало».  Дитинчата  ці  (за¬
звичай  двоє)  бачать,  як  вона  майо¬
рить  попереду,  і  не  гублять  матір  у
чагарниках.
 Передні  ноги  у  косулі  коротші  за  зад¬
ні  —  до  речі,  це  ознака  того,  що  тва¬
рина  воліє  пересуватися  стрибка¬
ми.  І  стрибки  вельми  примітні  —  до
6  метрів.

■  328
 ■  КОТЯЧІ
 Котячі  —  родина  ссавців  ряду  Хижі.
У  котячих  м  'язисте,  вкрите  густим
хутром  тіло.  Зубів  у  них  менше,  ніж  у
решти  хижих  (не  більше  тридцяти),
тому  морда  коротка,  а  голова  в  ціло¬
му  виглядає  округлою.  На  передніх  но¬
гах  —  по  п  ять  пальців,  на  задніх  —
по  чотири.  Забарвлення  зазвичай  від
сіруватого  до  рудувато-бурого,  як
правило,  зі  смугами,  плямами,  крап¬
ками  або  розетками  (тобто  кільце¬
подібними  групами  тям).  Зуби  при¬
стосовані  до  розрізання  м  'яса,  а  язик
укритий  дрібними,  загостреними
спрямованими  назад  твердими  висту¬
пами,  які  дозволяють,  мов  тертуш¬
кою,  зішкрібати  м  'ясо  з  кісток  і  до¬
помагають  чистити  власну  шерсть.
У  всіх  котячих,  окрім  гепарда,  кігті,
коли  остання  фаланга  пальців  загина¬
ється  вгору  і  назад,  утягуються  в  за¬
хисні  «піхви»  на  лапі.
 Котячі  нападають  на  найрізнома¬
нітніших  тварин,  від  мишей  до  вели¬
ких  копитних.  Вони  зазвичай  підкра¬
даються  до  здобичі  або  влаштовують
на  неї  засідку,  щоб  зробити  швид¬
кий,  короткий  стрибок.  Щоб  убити
жертву,  котячі  частіше  за  все  пе¬
рекушують  їй  зверху  шию,  але  вели¬
ких  тварин  на  зразок  буйвола  нерід¬
ко  хапають  за  горло  або  за  морду  і
душать.
 Котячі  здатні  чути  дуже  високі  зву¬
ки  —  з  частотою  до  50  000  Гц,  що
більш  ніж  удвічі  перевищує  можли¬
вості  людського  вуха.  Раніше  вважа¬
лося,  що  вони  позбавлені  колірного
зору,  але,  за  даними  низки  дослі¬
джень,  принаймні  свійські  коти  роз¬
різняють  деякі  кольори.
 привчає  їх  вибирати  відповідну  поживу.  На  чотирнадцятому  місяці  від
народження  вони  досягають  статевої  зрілості.
 Уже  наприкінці  четвертого  місяця  лобова  кістка  у  косулі  утворює  опу¬
клість;  у  наступні  чотири  тижні  з’являються  маленькі  шишки,  які  посту¬
пово  збільшуються,  а  в  зимові  місяці  пробиваються  перші  ріжки  завдовж¬
ки  8—10  см.  У  березні  молодий  самець  із  насолодою  і  гордістю  скидає
шкіру  з  рогів,  а  в  грудні  скидає  роги.  Протягом  трьох  місяців  утворюють¬
ся  другі  роги.  Вони  скидаються  трохи  раніше,  ніж  перші,  і  замінюються
третіми.  Старі  самці  скидають  роги  вже  в  листопаді.
 На  косулю  полюють  майже  таким  самим  способом,  як  і  на  інших  оле¬
нів.  Окрім  людини,  косулю  переслідують  рись,  вовк,  дика  кішка  і  лиси¬
ця;  великі  хижаки  без  розрізнення  переслідують  великих  і  малих  тварин,
дрібні  —  винятково  телят.
 КОТЯЧІ,  родина  (Felidae),—  найдосконаліший  тип  хижаків.  Видові
ознаки  котів  здаються  другорядними  порівняно  з  тими  особливостями,
які  відрізняють  один  від  одного  окремі  види  інших  родин.  Лев  зі  своєю
гривою  і  рись  із  волохатими  вухами  та  коротким  хвостом  все-таки  зали¬
шаються  кішками,  точнісінько  так,  як  і  наш  свійський  кіт  або  леопард.
Навіть  гепарда,  який  значно  відрізняється  від  інших  кішок,  якого  треба
уважно  розглянути,  перш  ніж  ми  дізнаємося  про  його  справжню  при¬
роду.
 Коти  забезпечені  дуже  значними  знаряддями  для  захисту  і  нападу.
Зуби  у  них  жахливі:  ікла  мають  вигляд  тонких,  довгих,  гострих,  на  кінці
злегка  загнутих  конусів,  які  набагато  довші  за  інші  зуби  і  під  час  укусу
утворюють  глибокі,  часто  смертельні  рани.  Дуже  маленькі  різці  майже
непомітні  поряд  із  цими  великими  іклами,  і  навіть  могутні  з  гострими
трикутними  зубцями  і  вістрями  кутні  зуби,  добре  пристосовані  для  роз¬
різання  м’яса  і  сухих  жил,  здаються  порівняно  з  ними  незначними.  Зу¬
бам  цілком  відповідає  м’язистий  язик,  примітний  тим,  що  поверхня  його
вкрита  тонкими  роговими,  заломленими  назад  шипами,  які  сидять  на
великих  бородавках.  Язик  цей  доповнює  озброєння  рота.  Шипи  котячого
язика  досить  гострі,  щоб  при  посиленому  лизанні  подряпати  до  крові
ніжну  шкіру;  крім  того,  язик  доповнює  дію  зубів,  які  за  своєю  будовою
можуть  служити  тільки  для  розрізання  м’яса  на  шматки,  а  для  роздавлю¬
вання  їжі  зовсім  не  пристосовані.  Зуби  складають,  проте,  не  єдину  зброю
котів:  вони  можуть  дуже  зручно  схоплювати  здобич  і  навіть  завдавати
смертельні  рани  своїми  страшними  пазурами.
 Та  частина  ступні,  яка  торкається  землі,  здається  у  кішок  дуже  ко¬
роткою  і  закругленою,  унаслідок  того,  що  останній  суглоб  пальців  під¬
нятий  догори;  таким  чином,  під  час  ходіння  останні  суглоби  пальців  не
торкаються  землі  і  зберігають  тим  самим  від  притуплення  розташовані
на  них  серпоподібні  великі  і  дуже  гострі  кігті.  У  стані  гніву  і  збудження
сильний  мускул,  сухожилля  якого  прикріплюється  до  нижнього  боку  су¬
глобів  пальців,  опускає  його,  подовжує  ступню  і  перетворює  її  на  страшне
знаряддя,  що  навряд  чи  трапляється  у  інших  тварин.  Така  будова  лап
служить  причиною  того,  що  на  слідах  кішок  ніколи  не  помітно  відбитків
кігтів.  Усі  коти  ходять  чудово,  але  повільно,  обережно  і  майже  нечутно;
вони  швидко  бігають  і  можуть  робити  стрибки,  довжина  яких  у  декілька
разів  перевищує  довжину  їхнього  тіла.  Лише  дуже  небагато  з  великих
котів  не  здатні  лазити  по  деревах,  більша  ж  частина  робить  це  дуже  май¬
стерно.  Хоча  кішки  і  не  люблять  води,  але  все-таки  плавають  добре,  якщо
це  необхідно.
 Серед  чуттів  у  котів  найкраще  розвинені  слух  і  зір:  слух,  без  жодного
сумніву,  відіграє  найважливішу  роль  під  час  полювання.  Коти  чують  що¬
найменший  шум  на  великій  відстані  і  чудово  оцінюють  будь-який  звук:
від  їхньої  уваги  не  вислизають  обережні  кроки  здобичі  і  тихе  шелестіння
піску  під  ногами  тварин.  Зір  не  так  добре  розвинений.  Зблизька  кішка
бачить  краще.  Зіниця  у  більшості  видів  має  круглу  форму  і  в  темряві,  а  та¬
кож  під  час  збудження,  значно  розширюється,  але  залишається  круглою;
у  дрібних  видів  зіниця  поперечно-довгаста  і  також  здатна  дуже  розши¬
рюватися  (під  впливом  яскравого  світла  вона  стягується  у  вузьку  смужку,
при  роздратуванні  ж  і  в  темряві  стає  майже  зовсім  круглою).  Після  зору

КОТЯЧІ  ■
 329  ■
 ми  повинні  згадати  про  дотик,  який  виявляється  як  в  активному  обмацу¬
ванні,  так  і  в  тонкому  сприйнятті  випадкових  відчуттів.  Для  обмацування
служать  головним  чином  довгі  вуса  із  боків  рота,  щетинки  над  очима.
Якщо  відрізати  котові  вуса,  то  цим  поставиш  його  в  найнеприємніше
становище:  він  робиться,  у  повному  розумінні,  безпорадним  і  втрачає
здатність  до  діяльності  або,  принаймні,  виявляє  неспокій  і  невпевненість
в  своїх  рухах,  які,  проте,  зникають,  коли  вуса  знову  відростають.  Лапи
також  дуже  добре  пристосовані  для  дотику.  Коти  вельми  чутливі  до  всіх
зовнішніх  подразнень  і  виявляють  очевидне  невдоволення  при  непри¬
ємному  відчутті  і,  навпаки,  велике  задоволення,  якщо  відчуття  приємне.
Нюх  і  смакові  чуття  стоять  майже  на  одному  рівні  розвитку;  можна  навіть
припустити,  що  смак  дещо  краще  розвинений,  ніж  нюх.  Незважаючи  на
шорсткий  язик,  більша  частина  кішок  дуже  чутлива  до  смакових  відчуттів
і  понад  усе  любить  злегка  солоні  і  солодкі  речовини,  особливо  рідини  тва¬
ринного  походження,  як,  наприклад,  кров  і  молоко.  Органи  ж  нюху  мо¬
жуть  збуджуватися  лише  дуже  запашними  речовинами.  Дивна  пристрасть
деяких  котів  до  дуже  запашних  рослин,  наприклад  валеріани  і  котячої
м’яти,  дає  право  припустити,  що  нюх  у  них  розвинений  слабо.
 Коти  водяться  у  всіх  частинах  Європи,  Азії  та  Америки;  в  Австра¬
лії  їх  немає,  якщо  не  брати  до  уваги  здичавілих  свійських  кішок.  Вони
живуть  на  рівнинах  і  в  горах,  у  сухих  піщаних  і  в  вологих  низовинних
місцях,  як  у  лісах,  так  і  на  полях.  Деякі  підіймаються  досить  високо  в
гори  і  трапляються  там  на  значній  висоті  над  рівнем  моря,  другі  живуть
у  порослих  чагарником  відкритих  степах  і  пустелях,  треті  віддають  пере¬
вагу  сирим  місцям  на  берегах  річок  і  озер,  зарослих  очеретом.  Дерева
постачають  їм  усе  необхідне  для  життя;  передусім  кішки  знаходять  там
зручні  притулки,  у  яких  можуть  ховатися  для  того,  щоб  нападати  на  здо¬
бич  і  ховатися  від  ворогів.  Невеликі  коти  використовують  як  притулки
дупла  дерев,  ущелини  в  скелях,  покинуті  лігва  інших  ссавців;  великі
види  ховаються  в  гущавині  чагарників.  Лише  дуже  небагато  які  напада¬
ють  на  здобич  удень,  але  часто  боязко  втікають,  зустрівши  опір.  Біль¬
шість  котів  —  нічні  тварини.
 Коти  живляться  м’ясом  різноманітних  хребетних,  але,  поза  сумнівом,
віддають  перевагу  ссавцям.  Деякі  види  частіше  за  все  полюють  на  птахів,
інші,  хоч  і  небагато,  їдять  м’ясо  плазунів,  наприклад  черепах;  нарешті,  є
такі,  які  не  гребують  і  рибою.  Безхребетних  тварин  коти  їдять  рідко.  Усі
коти  живляться  переважно  тією  здобиччю,  яку  самі  убили,  і  лише  дуже
небагато  їдять  падло,  і  то  лише  у  тому  разі,  коли  воно  залишилося  від
власної  здобичі.
 За  способом  нападу  майже  всі  коти  схожі  один  на  одного.  У  пошуках
здобичі  вони  зазвичай  крадуться  обережними  нечутними  кроками,  уваж¬
но  озираючись  і  чуйно  прислухаючись  до  всього  довкілля;  щонайменший
шерех  привертає  їхню  увагу.  У  зігнутому  положенні,  а  то  й  поповзом
підкрадаються  вони  до  здобичі,  прагнучи  триматися  під  вітром,  і  нарешті
за  один  або  декілька  стрибків  наздоганяють  свою  жертву,  схоплюють  її
своїми  страшними  лапами  за  потилицю  або  за  боки,  валять  на  землю  і
встромлюють  у  неї  кілька  разів  свої  зуби;  потім  вони  трохи  розкривають
щелепи,  але  так,  щоб  спіймана  тварина  не  змогла  втекти,  уважно  дивлять¬
ся  на  здобич  і  знову  кусають.  Навіть  великі  коти  побоюються  нападати  на
тих  тварин,  від  яких  чекають  відчутного  опору,  і  зважуються  на  це  лише
тоді,  коли  з  досвіду  знають,  шо  вийдуть  переможцями  з  майбутньої  бо¬
ротьби.  Навіть  лев,  тигр  і  ягуар  спочатку  бояться  людини  і  боязко  від  неї
відходять,  але  коли  побачать,  наскільки  вона  слабка  і  безпорадна,  то  ста¬
ють  страшними  її  ворогами.  Хоча  майже  всі  коти  чудово  бігають,  вони  за¬
звичай  утримуються  від  тривалого  переслідування  здобичі,  якщо  перший
напад  їх  був  невдалим.  Коти  пожирають  свою  здобич  на  тому  місці,  де  її
впіймали,  тільки  тоді,  коли  почуваються  в  цілковитій  безпеці;  зазвичай
же  вони  тягнуть  убиту  або  смертельно  поранену  тварину  до  прихованого
місця  і  пожирають  її  там.  Якщо  місцевість  багата  на  здобич,  коти  стають
надзвичайними  ласунками  і  з’їдають  тільки  кращі  частини  жертви,  решта
дістається  дрібнішим  хижакам,  які  мешкають  поблизу.
 Самки  народжують,  як  правило,  декількох  котенят  і  лише  рідко  одне;
у  більшості  випадків  їх  буває  не  більше  шістьох.  Виховує  дитинчат  мати,
 Котячих  найчастіше  поділяють  на
37  сучасних  видів,  які  включають  у
чотири  роди:  Felis,  Panthera,  Uncia  і
Асіпопух.  До  роду  Felis  (коти)  тра¬
диційно  включають  дрібних  тварин
із  тридцятьма  зубами.  Зазвичай  до
цього  ж  роду  відносять  рисей,  у  яких
28  зубів,  але  іноді  їх  виділяють  в  осо¬
бливий  рід  Lynx.  Рід  Panthera  (вели¬
кі  коти,  пантери)  об'єднує  великих
звірів,  які  можуть  ревти.  Здатність
видавати  рев  пов'язана  з  особливос¬
тями  їхнього  під  'язикового  апара¬
ту  й  голосових  зв  'язок.  Під  'язиковий
апарат  —  це  структура,  яка  розта¬
шовується  між  язиком  і  гортанню,
підтримуючи  їх  обох.  У  пантер  під  'я-
зиковий  апарат  не  цілком  скостені¬
лий  —  на  місці  однієї  з  кісточок  у  ньо¬
му  знаходиться  гнучка  зв'язка,  яка
дозволяє  гортані  роздуватися.  Крім
того,  їх  голосові  зв'язки  неподілені
й  утворюють  трубчасту  структу¬
ру,  що  функціонує  як  дуже  ефектив¬
ний  звукоутворювальний  пристрій.  У
снігового  барса  (ірбіса)  голосові  зв  'яз-
ки  іншого  типу,  і  він  видає  швидше
виск,  ніж  рев,  а  тому  часто  виділя¬
ється  в  особливий  рід  Uncia.
 Коти  —  переважно  нічні  тварини.
Вони  добре  бачать  у  темряві,  оскіль¬
ки  серед  світлочутливих  клітин  сіт¬
ківки  ока  у  них  переважають  палич¬
ки,  які  сприймають  слабке  світло.
Проте  в  цілковитій  темряві  коти
сліпі,  як  і  інші  тварини.  Вони  чудово
бачать  і  вдень:  налаштованість  ока
на  той  чи  інший  рівень  освітлення  за¬
лежить  переважно  від  ширини  зіни¬
ці,  яка  регулює  кількість  світла,  що
потрапляє  на  сітківку.  Зіниця  у  кі¬
шок  являє  собою  вертикальну  щілину;
така  її  форма  ефективніша  за  нашу
—  круглу.  При  дуже  яскравому  освіт¬
ленні  щілиноподібна  зіниця  закрива¬
ється  майже  повністю,  пропускаю¬
чи  мінімум  світла,  тоді  як  кругла  не
може  звужуватися  до  цятки:  цьо¬
го  не  дозволяють  зробити  оточуючі
її  тканини  райдужної  оболонки,  які
деформуються,  утворюючи  складки.
Водночас  при  сутінковому  освітленні
щілиноподібна  зіниця,  розширюючись,
набуває  округлої  форми,  і  світло  віль¬
но  проникає  всередину  ока.

■  330
 ■  КРАБИ  НАЗЕМНІ
 Котячі  —  аборигени  всіх  континен¬
тів,  окрім  Австралії  й  Антаркти¬
ди.  Цікаво,  що  до  появи  людини  їх
не  було  на  Мадагаскарі,  незважаючи
на  близькість  його  до  Африки.  Пер¬
ші  котячі  з  \явилися  наприкінці  еоце¬
ну,  приблизно  38  млн.  років  тому,  у
Північній  Америці  та  Євразії.  Утво¬
рилися  вони  від  примітивних  хижаків
родини  Міациди,  схожих  на  куниць,
або  віверових.
 Краби  (куцохвості  раки)  —  надроди-
на  Безхребетні  ряду  Десятиногі  ра¬
коподібні.  Ширина  головогрудей  до
60  см.  Усього  їх  налічують  понад  4
тисячі  видів.  Краби  мешкають  пе¬
реважно  у  тропіках:  у  морях,  пріс¬
них  водах,  рідше  на  суходолі.  Багато
крабів  є  об'єктом  промислу.
 а  батько  піклується  про  них  тільки  в  окремих  випадках.  Кішка  з  котеня¬
тами  —  надзвичайно  приваблива  картина;  материнську  ніжність  і  любов
видно  в  кожному  її  русі  і  в  кожному  звуці  її  голосу,  який  стає  незвичайно
м’яким  і  ласкавим.  У  сімейному  лігві  спостерігача  вражає  чистота,  до
якої  з  найранішого  віку  привчає  мати  своїх  дитинчат;  вона  безупинно  їх
лиже,  чистить,  гладить,  приводить  лігво  до  ладу.  Вона  захищає  дитинчат
від  ворогів  із  повною  самовідданістю,  а  великі  кішки  в  цей  час  роблять¬
ся  надзвичайно  небезпечними.  У  багатьох  видів  мати  мусить  захищати
своїх  дитинчат  і  від  батька,  який  їх  часто  пожирає,  особливо  поки  вони
ще  сліпі;  ймовірно,  тому  всі  самки  котів  старанно  дбають  про  те,  щоб  по
можливості  приховати  свій  притулок.  Коли  дитинчата  трохи  підростуть  і
стануть  схожими  на  справжніх  котів,  самець  їх  уже  не  чіпає,  і  тоді  почи¬
нається  веселе  життя  котенят,  які  мають  явну  схильність  до  забав  і  різних
ігор.  Природні  здібності  котів  чітко  виявляються  в  кожному  русі  котенят:
їхні  дитячі  ігри  полягають  головним  чином  у  підготовчих  вправах  до  того
серйозного  полювання,  яким  вони  займатимуться,  коли  стануть  дорос¬
лими.  Усе,  що  рухається,  привертає  їхню  увагу,  почувши  щонайменший
шум,  котенята  нашорошують  вуха.  Спочатку  вони  найбільше  граються
з  материнським  хвостом,  із  часом  ігри  стають  серйознішими.  Мати  тоді
приносить  їм  невеликих  тварин,  напівживих  або  зовсім  живих,  і  випускає
на  потіху  котенятам,  які  ревно  і  терпляче  переслідують  їх.  Нарешті,  мати
бере  їх  з  собою  на  полювання,  і  тут  вони  навчаються  володіти  собою,  рап¬
тово  нападати  на  здобич.  Тільки  коли  котенята  всього  навчилися  і  стали
зовсім  самостійними,  вони  відокремлюються  від  матері  і  потім  досить
довго  ведуть  самотнє,  бродяче  життя.
 КРАБИ  НАЗЕМНІ  живуть  зазвичай  у  сирих  місцевостях,  порослих
деревами  або  чагарниками,  під  корінням  яких  вони  ховаються  і  вирива¬
ють  собі  нори.  У  більшості  випадків  вони  тримаються  недалеко  від  води,
але  є  й  такі,  які  забираються  в  абсолютно  безводні  місця,  піднімаються
навіть  на  високі  гори.  Нерідко  також  трапляються  краби  поблизу  люд¬
ських  жител  у  грязюці,  мулі,  помийних  клоаках,  а  також  на  цвинтарях,  де
об’їдають  трупи  мерців.
 Для  відкладання  ікри  наземні  краби  вирушають  до  моря  і  кладуть
яйця  у  воду,  після  чого  повертаються  назад  суходолом.
 Найбільших  розмірів  і  різноманітності  суходільні  краби  досягають
у  жарких  країнах  і  найчастіше  трапляються  на  Вест-Індських  островах
і  в  сусідніх  країнах  материка.
 Найбільш  відомий  там  звичайний  суходільний  краб  (Hecarcinus  ruricola).
 У  манливого  краба  (Helasimus)  клішні  зовсім  чорні,  і  у  самців  права
розвинена  набагато  більше  за  ліву.  Назву  свою  цей  краб  дістав  тому,  що
він  має  звичку  під  час  повзання  високо  піднімати  свою  праву  клішню.  За
допомогою  своїх  чіпких  гачків  на  ногах  цей  краб  вправно  піднімається  на
дерева  й  обгризає  листя.
 КРАБИ  ПІЩАНІ  (Ocypoda)  живуть  виключно  на  суходолі  і  у  воді  скоро
помирають.  Такий,  наприклад,  Telphusa  fluviatilis,  який  часто  трапляється  в
Італії  та  в  деяких  інших  місцевостях  Південної  Європи,  наприклад  у  Криму.
Цей  краб  живе  в  прісній  воді  і  ховається  між  камінням  та  корінням  водних
рослин,  але  часто  виходить  на  сушу.  Нерідко  об’їдає  рибу,  спійману  в  сіті.
 КРАСОТІЛ  ПАХУЧИЙ  (Calosoma  sycophanta)  належить  до  жужелиць,
поширений  по  всій  землі.  Жучки  ці  зустрічаються  великими  масами  пере¬
важно  у  хвойних  лісах,  де  вони  моторно  бігають  по  стовбурах  дерев,  від¬
шукуючи  дрібних  комах  і  гусениць.  Хижак  цей  не  заміряється  нападати
на  тварин,  які  не  поступаються  йому  за  розмірами.
 КРЕВЕТКИ  (Carididae  або  Natania)  дуже  часто  не  мають  твердого  пан¬
цира,  який  у  них  досить  м’який;  тіло  креветок  буває  часто  красиво  за¬
барвлене,  іноді  напівпрозоре;  здебільшого  вони  дуже  спритні  і  швидко
плавають.
 У  Німецькому  морі  у  величезній  кількості  трапляється  звичайна  кре¬
ветка  (Carangon  vulgaris);  вони  тримаються  піщаного  дна,  дрібних  місць

КРЕЧЕТ  ■
 331  ■
 поблизу  берега.  Креветки  бувають  завдовжки  від  6  до  8  см;  вони  дуже
швидко  уміють  закопуватися  в  пісок,  так  що  назовні  виступають  тільки
самі  очі.
 У  Південній  Америці  креветки  заходять  і  в  річки,  між  ними  трапля¬
ються  і  паразитні  форми,  як,  наприклад,  Pontonia  tyrrhena,  яка  живе  в  мо¬
люску  Пінне  (Ріппа)\  інші  креветки  паразитують  на  крабах  або  на  губках.
Пильчаста  креветка  (Palaemon  serratus),  яка  належить  до  групи  палемонід
(Palaemonidae),  має  зазублений  гребінь  панцира.
 Усі  креветки  взагалі  дуже  рухливі  і  полохливі,  тому  в  морі  їх  важко
помітити;  легше  спостерігати  їх  в  акваріумі;  вони  мають  дуже  гарний  зір
і  дотик.  У  деяких  вусики  надзвичайно  дуже  розвинені,  як,  наприклад,  у
креветки  Lergestes  magnificus  вусики  завдовжки  115  мм,  коли  сама  креветка
має  лише  38  мм  завдовжки.  Личинки  креветок  зазвичай  бувають  озброєні
цілою  системою  колючок  і  щетин.
 Майже  у  всіх  морях,  за  винятком  полярних,  водяться  світні  раки  (Lu-
ciferinae),  яких  також  зараховують  до  креветок;  вони  названі  так  тому,  що
мають  здатність  випромінювати  слабке  світло,  для  чого  у  них  є  спеціальні
органи.
 КРЕЧЕТ  (Falco  rusticolus),  що  належить  до  родини  Соколині,  —  меш¬
канець  Далекої  Півночі.  Для  них  характерні  значний  розмір,  сильний,
загнутий  кривим  гачком  дзьоб  і  довгий,  порівняно  з  крилами,  хвіст.  Опе¬
рення  кречета  чисто-білого  кольору  з  темним  малюнком  із  плям,  який  на
старість  зовсім  зникає.  Розміри  всіх  кречетів  майже  однакові.  Довжина
 Краби
 Креветки  —  десятиногі  ракоподібні,
що  живуть  недалеко  від  берегів,  іно¬
ді  мають  довгі  вирости  між  очима.
Креветки  зазвичай  живуть  узимку
нижче  за  рівень  відпливів,  але  влітку
трапляються  в  заплесках  на  скелях,
а  деякі  види  виходять  в  естуарії  та
риються  там  у  піску.  У  них  різко  за¬
гнуте  черевце;  дуже  збільшені  кліш¬
ні  зазвичай  відсутні,  оскільки  вони
живляться  тільки  дрібними  частин¬
ками  рослин  і  детритом.

■  332
 ■  КРИЛАНОВІ
 Кречет  (Falco  rusticolus)
 Кречет  —  найбільший  за  розмірами
вид  соколів,  із  загостреними  крилами
і  характерним  сіро-бурим  або  навіть
білим  оперенням.  Улітку  ці  птахи
живуть  в  Арктиці,  живлячись  куріп¬
ками,  лемінгами  та  іншими  дрібними
тваринами.  Узимку  вони  летять  на
південь  у  субарктичні  або  ще  теплі¬
ші  широти.
 Крилани  —  плодоїдні  рукокрилі,  під¬
ряд  Ссавці  ряду  Рукокрилі.  Довжина
тіла  від  6  до  40  см,  крила  в  розма¬
ху  сягають  до  1,7  м  (калонг).  Існує
близько  150  видів,  що  живуть  у  тро¬
піках  і  субтропіках  Східної  півкулі.
Рослиноїдні,  подекуди  шкодять  наса¬
дженням  плодових  культур.
 тіла  —  60  см,  розмах  крил  —  126,  довжина  крила  —  40,  хвоста  —  24  см.
Вони  живуть  у  північних  країнах,  головним  чином  на  берегах  океанів;
хоча  й  не  уникають  лісів.  Найохочіше  кречети  селяться  поблизу  пташи¬
них  гір,  де  влітку  збираються  на  гніздів’я  мільйони  морських  птахів  і  де,
отже,  не  бракує  багатої  здобичі.  Поживу  кречетів  складають  улітку  всілякі
морські  птахи,  взимку  —  білі  куріпки;  крім  того,  вони  нападають  при  на¬
годі  на  зайців  і  цілими  місяцями  живляться  лише  білками.
 Велике  плоске  гніздо  кречета  помішується  в  якому-небудь  заглиблен¬
ні  скелі  на  березі  моря.  Часто  кречет  захоплює  гніздо.  Гнізда  ж,  влашто¬
вані  самим  кречетом,  складаються  з  дуже  товстих  сучків  і  з  невеликої
кількості  сухої  трави.  Колись  данський  уряд  споряджав  на  місця  гнізду¬
вання  кречетів,  особливо  до  Ісландії,  корабель,  який  називався  «соколи¬
ним  кораблем»,  для  добування  звідти  цих  птахів.  Тепер  подібні  експедиції
більше  не  організовуються,  але  все  ж  кожне  судно,  що  вирушає  влітку  до
Ісландії,  привозить  із  собою  декілька  живих  соколів,  і  це  ті  самі  птахи,  які
нерідко  з’являються  в  наших  зоологічних  садах  і  звіринцях.
 КРИЛАНОВІ,  родина  (Pteropodidae).  Усі  рукокрилі,  що  належать  до
цієї  родини,  водяться  виключно  в  жарких  країнах:  у  Південній  Азії  та  на
її  островах,  у  Середній  і  Південній  Африці,  Австралії  та  Океанії.  Вони  ма¬
ють  майже  таку  ж  будову,  як  і  інші  кажани,  але  відрізняються  більшими
розмірами  і  схожістю  голови  з  головою  собаки  або  лисиці,  унаслідок  чого
і  називають  їх  летючими  собаками  або  летючими  лисицями.  Літальна  пе¬
ретинка  і  залежна  від  неї  будова  рук  і  ніг  схожі  на  будову  цих  частин  тіла
й  у  інших  кажанів.  Окрім  великого  пальця,  вони  мають  кіготь  на  вказів¬
ному  пальці.  На  носі  немає  шкірястого  наросту,  і  вуха  не  мають  клапана.
За  цими  ознаками  криланів  легко  можна  відрізнити  від  решти  кажанів.
 Летючі  собаки  охочіше  за  все  живуть  у  темних  лісах  і  вдень  у  не¬
зчисленній  кількості  висять  низками  на  гілках  дерев,  прикривши  голову  і
тіло  крилами.  їх  знаходять  у  дуплистих  деревах  іноді  в  кількості  кількасот
тварин.  Гострий  зір  і  чуйний  нюх  дають  їм  можливість  знаходити  дерева
з  соковитими  стиглими  плодами;  до  них  вони  підлітають  поодинці;  але
скоро  збираються  великою  зграєю  і  можуть  об’їсти  подібне  дерево  дочис¬
та.  У  виноградниках  нерідко  з’являються  в  значній  кількості  і  завдають
великих  збитків,  оскільки  вибирають  тільки  стиглі  і  солодкі  ягоди.  Часом
вирушають  у  далекі  подорожі,  перелітають  з  острова  на  острів,  а  іноді  і
через  досить  широкі  морські  протоки.
 Плоди  летючі  собаки  більше  висмоктують,  ніж  пожирають,  а  м’якоть
випльовують.  Вони  віддають  перевагу  солодким  запашним  плодам.  Улю¬
блену  їхню  поживу  складають  банани,  фіги,  а  також  смачні  ягоди,  іноді
виноград.  Удень  дуже  боязкі  і  втікають  щоразу,  як  тільки  помітять  щось
підозріле.  З  переляку  крилани  падають  на  землю,  кидаються  врізнобіч  із
дивовижною  швидкістю,  чіпляються  за  всілякі  предмети,  спритно  злітають
навіть  на  коней  і  людей,  розпускають  крила,  роблять  декілька  змахів  і  від¬
літають,  щоб  сховатися  в  якомусь  іншому  місці.  Політ  їх  швидкий,  але  не
високий;  проте  іноді  вони  підіймаються  на  висоту  понад  100  метрів.  Кри¬
лани  можуть  злітати  тільки  з  підвищень,  а  не  із  землі.  Але  й  на  землі  досить
спритні  і  бігають,  як  щури,  добре  піднімаються  по  стовбурах  і  гілках  дерев
до  самої  верхівки.  Вони  багато  кричать,  навіть  і  тоді,  коли  спокійно  висять
на  дереві;  крик  цей  схожий  на  скрип  і  писк,  а  іноді  шиплять,  як  гусаки.
 Самка  народжує  один  раз  на  рік  одне  або  двоє  дитинчат,  які  міцно
тримаються  за  груди  матері;  мати  носить  їх  на  собі  дуже  довго  і  піклується
про  них.
 КРИЖЕНЬ  (Anas  platyrhynchos)  належить  до  родини  Качині,  є  пра¬
батьком  наших  свійських  качок.  У  самця  крижня  голова  зелена,  спина
і  надхвістя  чорно-зелені,  нижня  частина  тіла  сірувато-біла,  груди  бурі;
верхня  частина  крил  сірого  кольору,  дзеркальце  розкішного  синього  ко¬
льору.  Зона  поширення  крижня  охоплює  всю  Європу  й  Азію,  Америку  до
Мексики  і  Північну  Африку.
 Крижня  слід  зарахувати  до  найбільш  ненажерливих  зі  всіх  відомих  нам
птахів;  він  об’їдає  ніжні  листки,  їсть  бруньки,  паростки  і  стигле  насіння,
а  також  полює  на  всіх  дрібних  безхребетних  тварин.  Будучи  надзвичайно

КРІЛЬ  ДИКИЙ  ЄВРОПЕЙСЬКИЙ
 333
 товариським  і  миролюбним,  крижень  охоче  приєднується  ДО  СВОЇХ  роди¬
чів  і  взагалі  любить  товариство  різних  птахів.  Він  також  не  завжди  уникає
близькості  людини  і,  навпаки,  нерідко  добровільно  селиться  у  ставках,  що
перебувають  під  її  захистом;  тут  він  виводить  і  виховує  своїх  пташенят,
дозволяє  годувати  себе.  Для  гнізда  крижень  відшукує  спокійну  місцину
під  чагарниками,  а  іноді  селиться  на  деревах,  користуючись  готовими
гніздами  хижих  птахів  або  ворон.  Недбала  споруда  гнізда  складається  з
сухих  стебел  та  інших  рослинних  речовин,  які  втискуються  в  заглибленні
гнізда  і  вистилаються  пухом.  Кладка  складається  з  8—16  яєць,  які  дивно
схожі  на  яйця  свійських  качок.  Коли  вилупляться  пташенята,  то  самка
протягом  першого  дня  ще  обігріває  їх  у  гнізді,  а  потім  вирушає  з  ними
до  води.  Якщо  пташенята  вилупилися  в  гнізді,  розташованому  високо,  то
перш  ніж  вирушити  у  свою  першу  подорож,  вони  просто  зістрибують  з
висоти  на  землю,  аніскільки  не  страждаючи  від  цього  падіння.
 М’ясо  крижнів  смачне,  тому  на  них  усюди  полюють.
 КРІЛЬ  ДИКИЙ  ЄВРОПЕЙСЬКИЙ  (Oryctolagus  cuniculus)  належить
до  родини  Зайцеві.  Відрізняється  від  справжніх  зайців  набагато  меншим
розміром,  тоншою  будовою  тіла  і  коротшими  головою,  вухами  та  задні¬
ми  ногами.  Довжина  тіла  тварини  дорівнює  40  см,  з  яких  7  см  припадає
на  хвіст,  маса  старого  самця  2—3  кг.  Вуха  коротші  за  голову,  і,  якщо  їх
пригнути  вниз,  вони  не  дістають  до  краю  морди.  Хвіст  одноколірний,
 Найпоширенішою  качкою  Середньої
Європи  є  яскраво  забарвлений  зви¬
чайний  крижень  (Anas  platyrhynchos).
Зона  його  гніздування  охоплює  май¬
же  всю  Європу,  Азію  і  Північну  Аме¬
рику.  Окремі  колонії  трапляються  в
Північній  Африці.  Живе  він  як  на  бе¬
регах  внутрішніх  водойм,  так  і  на
морському  узбережжі,  влаштовую¬
чи  гнізда  в  берегових  чагарниках,  як
правило,  прямо  на  землі.  Звичайний
крижень  є  прабатьком  свійських  ка¬
чок  і  легко  звикає  до  життя  в  нево¬
лі.  Крижень  —  велика  качка,  вагою
до  2  кг.
 Кріль  —  представник  ссавців  із  ряду
Lagomorpha,  до  якого  належать  та¬
кож  зайці  та  пищухи.  Виділяють
близько  60  видів  кроликів.  Відрізня¬
ються  вони  тим,  що  дитинчата  на¬
роджуються  голими  й  сліпими  у  ви¬
стелених  шерстю  норах,  зазвичай  під
землею,  де  більшість  кролів  риють
великі  ходи.
 Кріль  дикий  європейський
 (Oryctolagus  cuniculus)
 Наразі  дикий  кріль  поширений  у
всій  Середній  і  Південній  Європі.
У  країнах,  що  оточують  Середземне
море,  він  усе  ще  найбільш  числен¬
ний,  ніж  деінде.

■  334
 ■  КРІТ  ЗВИЧАЙНИЙ
 Кріль  бігає  порівняно  повільно  —  20—
25  км/год.  Він  поступається  зайцям
і  гостротою  зору  і  слуху.
 Вагітність  у  кролів  триває  28—
33  дні.  На  рік  буває  від  3  до  5  поносів
від  березня  до  жовтня,  що  налічують
від  4  до  9  дитинчат  кожен  (у  серед¬
ньому  по  6).
 Ареал  звичайного,  або  європейського,
крота  —  широкі  простори  лісів,  по¬
лів,  лук  і  лісостепів  від  Іспанії  на  за¬
ході  до  Західного  Сибіру.
 зверху  чорний,  знизу  білий,  решта  тіла  вбрана  в  сіре  хутро,  яке  зверху
має  жовто-бурий  відтінок,  спереду  хутро  рудо-жовте,  на  боках  і  стегнах
світло-іржаве,  а  на  нижньому  боці,  на  череві,  горлі  та  внутрішньому  боці
ніг  переходить  у  біле.  Передня  частина  шиї  іржаво-жовто-сіра,  верхня
частина,  як  і  потилиця,  одноколірна  іржаво-руда.  Відхилення  в  кольорі,
мабуть,  бувають,  але  рідше,  ніж  у  русака.
 Кріль  потребує  горбистих  і  піщаних  місцевостей  із  лощинами,  уще¬
линами  скель  і  низьким  чагарником,  особливо  любить  він  молоді  сухі
чагарники  соснового  лісу.  Тут  він  влаштовує  на  зручних,  найчастіше  на
сонячних,  місцях  досить  прості  нори,  охоче  живе  товариствами,  часто  ці¬
лими  поселеннями.  Кожна  нора  складається  з  камери,  що  лежить  досить
глибоко,  і  кутастих  ходів  із  декількома  виходами  кожний.  Виходи  бувають
досить  сильно  розширені,  але  сама  галерея  така  вузька,  що  її  мешканець
може  лише  проповзати  в  ній.  Кожна  пара  має  своє  окреме  житло  і  не  тер¬
пить  у  ньому  жодної  іншої  тварини,  але  часто  ходи,  що  належать  різним
житлам,  перетинаються  між  собою.
 Кріль  ховається  майже  цілий  день  у  своїй  норі.  З  настанням  вечора
вирушає  по  поживу,  але  з  великою  обережністю.  Помітивши  ворога,  він
попереджає  своїх  товаришів  сильним  тупотом  задніх  ніг,  і  всі  поспішають
щонайшвидше  назад  у  нори.
 Він  майстерно  уміє  робити  петлі,  і  для  полювання  на  нього  потрібні
чудово  дресирований  гончак  і  добрий  стрілець.  Кріль  незрівнянно  хи¬
тріший  за  зайця,  до  нього  украй  рідко  вдається  підкрастися  в  той  час,
коли  він  пасеться,  а  у  разі  небезпеки  майже  завжди  зуміє  знайти  куди
сховатися.  Зір,  слух  і  чуття  у  нього  так  само  гострі,  а  може,  і  гостріші,  ніж
у  зайців.  Він  товариський  і  доброзичливий.  У  лютому  і  березні  у  кролів
настає  час  тічки.  Пари  живуть  дружно,  принаймні  набагато  дружніше,
ніж  у  зайців,  проте  не  можна  стверджувати,  що  кріль  живе  одношлюбно.
У  теплих  країнах  дитинчата  вже  на  п’ятому  місяці  здатні  розмножуватися,
у  холодних  —  на  восьмому,  проте  лише  на  дванадцятому  місяці  досягають
розмірів  дорослої  тварини.
 Живиться  кріль  абсолютно  тим  самим,  чим  і  заєць.  Але  він  заподіює
набагато  помітнішої  шкоди  не  тільки  через  те,  що  живе  на  обмеженому
просторі,  а  й  через  те,  що  дуже  любить  кору  дерев  і  часто  знищує  цілі
насадження  молоді.  Важко  уявити  собі,  які  спустошення  може  заподіяти
поселення  кролів  при  такій  величезній  плодючості,  якщо  не  перешкодити
їх  розмноженню.
 КРІТ  ЗВИЧАИНИЙ,  або  європейський  (Таїра  еигораеа),  зустрічається
тільки  в  Європі  та  Азії.  Довжина  тулуба  досягає  15  см,  найбільше  17  см,
включаючи  і  2,5  см,  що  припадають  на  хвіст;  висота  в  зашийку  близько
5  см.  Зубна  система  складається  з  44  зубів.  Коротенькі  ноги  поставлені
відносно  циліндрового  тулуба  горизонтально.  Дуже  широкі,  рукоподібні
лапи  мають  долоню,  обернуту  постійно  назовні,  а  не  всередину,  як  у  ін¬
ших  тварин.  Між  короткими  пальцями  з  широкими,  дуже  сплюснутими
і  тупо  обрізаними  кігтями  найдовший  —  середній,  зовнішні  ж  поступово
коротшають  і  майже  сполучені  один  з  одним  перетинкою,  навіть  майже
зрощені.  На  маленьких  і  коротких  задніх  ногах  пальці  роз’єднані,  а  кігті
загострені  і  слабкі.  Очі,  завбільшки  майже  з  макове  зернятко,  розташо¬
вані  посередині  між  кінцем  рильця  і  вухами  й  абсолютно  закриті  шерстю
голови,  але  мають  повіки  і  можуть  довільно  висуватися  вперед  або  втягу¬
ватися  назад.  Маленькі  вуха  не  мають  зовнішніх  раковин.
 Рівномірно  чорна  шерсть  усюди  дуже  густа,  коротка,  м’яка  і  шовко¬
виста.  Блискучі  вуса  і  надочні  щетини  теж  короткі  і  дуже  тонкі.  За  ви¬
нятком  лап,  ступень,  кінчика  рильця  і  хвоста,  хутро  вкриває  весь  тулуб;
шерсть  вирізняється  своїм  блиском,  що  має  то  бурий,  то  голубуватий  або
навіть  білий  вилиск.
 Самка  має  більш  струнку  будову,  ніж  самець,  і  молоді  тварини  забарв¬
лені  дещо  сіріше  від  старих.
 Зона  поширення  крота  проходить  через  Європу  і  Північну  Африку  та
через  Азію  до  Алтая  і  навіть  до  Японії.  Про  свою  присутність  кріт  дає  зна¬
ти  за  допомогою  земляних  куп,  які  він  постійно  викидає.  Ці  купи  точно
показують  напрям  і  протяг  тієї  ділянки,  на  якій  кріт  полює.

КРІТ  ЗВИЧАЙНИЙ  ■
 335  ■
 «Зі  всіх  наших  підземних  тварин,  —  пише  Блазіус,  —  звичайний,  усю¬
ди  поширений  кріт  старанніше  за  всіх  працює  над  збудуванням  витію¬
ватих  жител  і  ходів.  Йому  доводиться  дбати  не  тільки  про  задоволення
свого  ненажерливого  апетиту,  а  й  про  забезпечення  безпеки  проти
нападів  численних  ворогів.  Наймайстерніше  і  найретельніше  будуєть¬
ся  кубло,  або  лігво.  Зазвичай  воно  знаходиться  в  найзатишнішому,
важкодоступному  місці,  під  корінням  дерев,  під  стінами  і  в  більшос¬
ті  випадків  трохи  віддалене  від  повсякденної  ділянки  для  полюван¬
ня.  Ця  ділянка  щодня  розширюється,  різноманітно  розгалужуючись
і  схрещуючись  своїми  переходами.  З  ним  кубло  сполучене  довгим,
у  більшості  випадків  досить  прямим  переходом.  У  період  розмножен¬
ня  окрім  цих  ходів  кріт  влаштовує  ще  й  інші.  Справжня  нора  звіра
позначається  на  поверхні  особливо  великою  купою  викинутої  землі;
нора  всередині  складається  з  овальної  комірки,  що  завширшки  має
понад  8  см,  яка  служить  за  спальню,  і  з  двох  кругових  галерей;  велика
галерея  влаштована  на  одній  висоті  з  коміркою  й  оточує  її  приблизно
на  відстані  16—25  см,  а  менша  проходить  трохи  вище  за  комірку  і  па¬
ралельно  до  першої.  Стіни  комірки  і  прилеглі  до  кубла  ходи  оброблені
дуже  щільно,  добре  утрамбовані  і  ретельно  згладжені.  Саме  кубло  м’я¬
ко  вистелене  травою  і  листям  переважно  молодих  злакових  рослин,
мохом,  соломою,  гноєм  або  ніжним  корінням;  все  це  кроти  переваж¬
но  наносять  із  поверхні  землі.  Якщо  звірові  загрожує  небезпека  згори,
то  він  відсуває  м’яку  підстилку  вбік  і  йде  вниз;  якщо  ж  небезпека
насувається  знизу  або  з  боків,  то  він  рятується  у  сполучних  ходах,  які
ведуть  до  меншої  кругової  галереї.  Нора  в  будь-якому  разі  дає  кротові
безпечний  притулок  для  сну  і  відпочинку,  і  тому  в  ній  він  проводить
весь  свій  вільний  від  полювання  час.  Житло  це  лежить  на  глибині
30—60  см  від  поверхні  землі.  Головна  галерея  ширша  за  тулуб  крота,
тому  тварина  швидко  і  зручно  може  рухатися  нею  назад  і  вперед;  сті¬
ни  тут  добре  утрамбовані,  тому  дуже  тверді  і  міцні.  З  поверхні  головну
галерею  не  можна  помітити,  як  інші  ходи,  за  викинутою  землею,  тому
що,  працюючи  над  нею,  кріт  усю  вириту  землю  придавлює  до  сторін
проходу.  Ця  галерея  служить  для  дуже  швидкого  і  зручного  сполучен¬
ня  з  повсякденним  місцем  полювання;  нею  нерідко  користуються  й
інші  підземні  жителі,  як,  наприклад,  землерийки,  миші  і  жаби,  які,
проте,  дуже  бояться  зустрітися  тут  із  кротом.  Зовні  галерею  можна
помітити  тільки  за  тим,  що  рослини  всихають  над  нею  і  грунт  трохи
осідає  в  цьому  місці.  Галерея  нерідко  буває  30—50  метрів  завдовжки.
Місце  полювання  крота,  як  уже  сказано,  знаходиться  переважно  да¬
леко  від  його  житла  і  день  у  день,  взимку  і  влітку  розкопується  й  об¬
нишпорюється  у  всіх  напрямах.
 Тут  ходи  риються  тільки  для  тимчасового  користування  і  тому  не  ха¬
рактеризуються  особливою  міцністю;  земля  внаслідок  цього  місцями
викидається  назовні  у  вигляді  куп,  і  тим  робить  помітним  напрям
ходів.  Кроти  ходять  на  полювання  зазвичай  тричі  на  день:  рано  вран-
 Могутні  лапи  дозволяють  крото¬
ві  рити  в  землі  довгі  тунелі.  Подріб¬
нюючи  твердий  ґрунт  кігтями,  кріт
пропускає  його  під  собою  і  відкидає
назад  задніми  кінцівками.
 За  годину  кріт  проходить  під  землею
від  3,5  до  4,5метрів.  Час  від  часу  він
виштовхує  на  поверхню  біля  входу  до
тунелю  зайву  землю.
 Вагітність  у  кротів  настає  1  раз  на
рік  і  триває  40  днів,  в  поносі  зазви¬
чай  5  дитинчат  (від  3  до  9).  Кубло
кротенята  покидають  у  віці  близько
1  місяця,  до  5—6  місяців  досягають
статевої  зрілості  самці,  а  самки  —
в  11—  12  міс.

336
 ■  КРГГ  ЗВИЧАЙНИЙ
 Головна  пожива  крота  складається  з
дощових  черв’яків  і  личинок  комах,
що  живуть  під  землею.  Окрім  червів
і  личинок  кріт  їсть  хрущів  і  гнойо¬
виків,  капустянок  та  всіх  інших  ко¬
мах,  яких  спроможний  роздобути,  а
також  равликів  і  стоніжок,  які  особ¬
ливо,  здається,  подобаються  йому.
Надзвичайно  тонкий  нюх  допома¬
гає  йому  знаходити  комах.  Кріт  по¬
лює,  проте,  не  тільки  під  землею,  а
приносить  поживу  і  з  її  поверхні,
іноді  навіть  із  води.  Землерийка  або
полівка,  жаба  або  ящірка,  мідянка  і
вуж,  які  випадково  забредуть  у  кро¬
тове  житло,  стають  його  жертвами.
Голод  крота  невгамовний.  Йому
необхідна  щодня  така  кількість  по¬
живи,  яка  дорівнювала  б  масі  його
власного  тіла,  він  не  витримує  без
їжі  й  півдоби.  У  гостроті  чуттів  кро¬
та  дуже  легко  можна  переконатися
на  спійманих  тваринах.
 ці,  опівдні  й  увечері;  таким  чином,  щодня  їм  доводиться  шість  разів
пробігати  назад  і  вперед  головною  галереєю  весь  простір  до  нори.  У
цьому  разі  варто  тільки  знайти  напрям  галереї,  щоб  напевно  впіймати
крота  протягом  кількох  годин».
 Через  надзвичайну  ненажерливість  він  постійно  повинен  розширюва¬
ти  ділянку  свого  полювання  і  тому  безперервно  зайнятий  розбудовуван¬
ням  підземних  володінь.  Невтомно  викопує  горизонтальні  ходи  на  не¬
значній  глибині  під  землею  і,  щоб  видалити  розриту  землю,  викидає  на
поверхню  всім  відомі  купи.
 Середина  житла  не  має  безпосереднього  сполучення  із  зовнішнім  повіт¬
рям,  проте  воно  надходить  туди  в  достатній  кількості  між  свердловинами
розритої  землі  і  постачає  тварині  необхідну  кількість  кисню.  Окрім  пові¬
тря  кроту  потрібна  ще  вода  для  пиття;  тому  він  поступово  влаштовує  собі
окремі  ходи,  які  ведуть  до  найближчих  калюж  і  струмків,  а  якщо  їх  немає
поблизу,  то  викопує  спеціальні  шахти,  куди  збирається  дощова  вода.
 Риття  не  становить  для  крота  важкої  праці.  За  допомогою  своїх  силь¬
них  потиличних  м’язів  і  могутніх  передніх  кінцівок,  якими  він  трима¬
ється  на  певному  місці,  кріт  свердлить  пухкий  ґрунт  рилом,  розгрібає
його  передніми  лапами  по  боках  і  з  надзвичайною  швидкістю  відкидає
назад.  Його  вуха  завдяки  здатності  замикатися  захищені  від  запорошення
піском  і  землею.  Розриту  землю  кріт  залишає  позаду  себе  у  проритому
проході  доти,  доки  її  не  нагромадиться  стільки,  що  вона  стане  йому  за¬
важати;  тоді  він  викидає  землю  на  поверхню  мордою,  при  цьому  вгорі
утворюється  шар  пухкої  землі  12—15  см  завтовшки.  У  легкому  ґрунті  кріт
риє  з  вражаючою  швидкістю.  Під  землею  ж,  по  ходах,  пересувається  із
швидкістю  кінської  рисі.
 Загострений,  украй  рухливий  ніс  служить  йому  водночас  і  органом
дотику.  Це  особливо  видно,  коли  кріт  випадково  виходить  на  поверхню
землі  і  старанно  шукає  місце,  сприятливе  для  швидкого  риття.  Він  ква¬
пливо  шастає  тут  і  там  і  досліджує  ґрунт,  перш  ніж  пустити  у  діло  свої
могутні  копальні  знаряддя.  Навіть  під  час  самого  копання  його  ніс  по¬
стійно  попереду.
 Слух  у  крота  чудовий.  Імовірно,  він  служить  йому  головним  чином
для  попередження  про  небезпеку;  кріт  точно  розрізняє  не  тільки  най-
тихіший  струс  землі,  а  й  кожний  підозрілий  шум  і  поспішає  тоді  якомога
швидше  втекти.  Те,  що  смак  стоїть  після  цих  двох  чуттів,  видно  з  різнома¬
нітності  його  поживи  і  з  ненажерливості,  з  якою  він  їсть.  Кріт  не  пробує
на  смак  ту  чи  іншу  здобич,  а  відразу  береться  їсти,  доводячи  цим,  що  для
нього  все  однаково  їстівне.
 У  період  кохання  самці  і  самки  часто  залишають  ночами  свої  нори
і  нишпорять  у  пошуках  жител  інших  кротів,  щоб  напроситися  до  них  у
гості.  Доведено,  що  набагато  частіше  випадає  зустрітися  двом  самцям,  які
шукають  кохання,  ніж  самцеві  з  самкою.  Щойно  суперники  зійдуться,
як  починається  жорстока  боротьба.  Нарешті,  після  чималих  бійок  самець
знаходить  самку.
 Самка  влаштовує  своїм  майбутнім  дитинчатам  кубло  зазвичай  там,  де
схрещуються  декілька  підземних  тунелів,  щоб  у  разі  небезпеки  мати  якомо¬
га  більше  виходів  для  втечі.  Кубло  є  простою  коміркою,  м’яко  вистеленою
ніжними,  в  більшості  випадків  пережованими,  рослинами:  листям,  травою,
мохом,  соломою,  а  також  гноєм  та  іншим  подібним  матеріалом.  Кубло  зна¬
ходиться  зазвичай  на  досить  великій  відстані  від  попередньої  нори  крота  і
сполучається  з  нею  круговою  галереєю.  Після  майже  чотиритижневої  ва¬
гітності  самка  народжує  в  цьому  кублі  3—5  сліпих  дитинчат,  яких  можна
вважати  найбезпораднішими  зі  всіх  ссавців  (за  винятком  сумчастих).
 Кріт  не  схильний  до  зимівлі,  як  і  багато  інших  комахоїдних.  Нерідко
можна  бачити,  як  кріт  викидає  купи  з-під  щойно  випалого  снігу  і  робить
великі  переходи  в  мерзлому  ґрунті  під  пухким  снігом.
 Окрім  людини,  кріт  має  ще  багато  інших  ворогів.  Тхори,  горностаї,
сови,  соколи,  мишоїди,  ворони  і  лелеки  підстерігають  його  біля  земля¬
них  куп,  а  маленька  ласка  переслідує  його  навіть  у  ходах,  там  він,  як
уже  сказано  вище,  нерідко  стає  жертвою  гадюки.  Тільки  лисиці,  куниці,
їжаки  і  вищеназвані  птахи  їдять  кротів,  інші  ж  вороги  лише  убивають  їх
і  покидають.

КРОКОДИЛ  НІЛЬСЬКИЙ  ■
 337  ■
 КРОКОДИЛ  НІЛЬСЬКИЙ  (Crocodylus  niloticus)  належить  до  родини
Справжні  Крокодили.  Тварина  ця  описується  в  Біблії  під  ім’ям  левіафана.
Крокодил  мешкає  в  річках  усієї  Африки,  досягаючи  величезного  розміру,
до  10  метрів  і  навіть  більше.  Окрім  материка  Африки  нільський  крокодил
мешкає  на  Мадагаскарі,  на  Коморських  і  Сейшельських  островах.
 Низькі  піщані  мілини  є  улюбленим  місцем  відпочинку  крокодилів;  у
місцях,  де  течія  річки  швидка,  крокодили  дуже  рідко  трапляються.  У  них
помічається  прихильність  до  улюбленого  місця;  у  суху  пору  року  вони  пе¬
реселяються  до  вологіших  місцевостей,  але  потім  знову  повертаються  на
колишнє  місце.  На  суходолі  крокодил  здається  дуже  незграбним,  повіль¬
ним  і  неповоротким,  хоча  при  нагоді  може  рухатися  дуже  швидко.  Один
мандрівник  розповідає,  як  він  одного  разу  натрапив  на  крокодила,  який
лежав  у  річищі  висохлого  потоку,  зарившись  у  листя.  Побачивши  небез¬
пеку,  крокодил  кинувся  втікати  навпростець  до  річки  і  біг  так  швидко,  що
мандрівник  не  міг  наздогнати  його  на  доброму  верховому  верблюді.  Але  у
воді  крокодил  дуже  спритний,  чудово  плаває  і  пірнає,  зі  швидкістю  стріли
розсікаючи  воду  на  будь-якій  глибині.  Під  час  плавання  він  користується
не  тільки  перетинковими  задніми  ногами,  але  більше  своїм  хвостом.
 Із  зовнішніх  чуттів  у  крокодила  найбільше  розвинені  слух  і  зір;  нюх,
смак  і  дотик  досить  слабкі.  Вони  дуже  вміло  вибирають  собі  місце  для
відпочинку,  з  таким  розрахунком,  щоб  можна  було  зручно  поспати  і  по¬
грітися,  а  у  разі  небезпеки  легко  дістатися  до  води.  Вони  також  чудово
запам’ятовують  місця,  де  легко  полювати  на  здобич,  тому  ховаються  по¬
близу  стежин,  які  ведуть  до  річки  і  якими  проходять  тварини  на  водопій
та  ходять  жінки  по  воду.  Гострозоро  виглядаючи  із  засідки,  вони  несподі¬
вано  кидаються  на  підстережену  здобич  і  тягнуть  її  у  воду.
 Крокодили  можуть  видавати  крик,  схожий  почасти  на  мукання  або  на
бурчання,  а  іноді  схожий  більше  на  гучне  сопіння.  Крокодили,  які  щойно
вилупилися  з  яйця,  видають  особливий  звук,  що  нагадує  квакання  жаб.
 Пополудні  крокодил  зазвичай  виходить  на  сушу  для  відпочинку.  При¬
смерком  починається  полювання,  яке  триває  цілу  ніч  і  вранці.  Найголов¬
нішу  поживу  крокодила  складають  риби;  але  окрім  них  вони  поглинають
будь-яку  тварину,  яку  можуть  захопити.  У  місцях,  де  на  водопій  часто
збираються  тварини,  крокодили  цілими  годинами  ховаються  у  воді  неда¬
леко  від  берега,  виставивши  з  води  тільки  ніздрі  для  дихання,  а  тільки-но
якась  тварина  підійде  до  берега  і  почне  пити,  як  крокодил  із  надзвичай¬
ною  швидкістю,  як  блискавка,  кидається  на  свою  жертву,  ніби  виплигую¬
чи  з  води.  Але  якщо  напад  виявився  невдалим,  то  крокодил  майже  ніколи
не  намагається  переслідувати  здобич,  що  вислизнула.
 Змучені  голодом,  крокодили  стають  дуже  нерозбірливими  щодо  по¬
живи  і  проковтують  навіть  абсолютно  неїстівні  предмети.  Так,  наприклад,
у  шлунку  деяких  крокодилів  знаходили  склянки  пляшок,  досить  велике
каміння  і  навіть  металеві  речі.  Під  впливом  того  ж  голоду  вони  наважу¬
ються  нападати  навіть  на  таких  великих  тварин,  як  коні,  бики  і  верблюди.
Люди  також  стають  нерідко  здобиччю  крокодилів.  У  Судані  в  кожному
 Крокодилів  заввишки  від  60  до  100
сантиметрів  нечасто  доводиться
бачити  у  природі.  Виявляється,  вони
ховаються  у  норах  (від  надмірної  спе¬
ки,  холодів  і  від  ворогів).
 1903  року  в  Східній  Африці  убили  кро¬
кодила  завдовжки  7,6  метрів  (крім
того,  у  нього  не  вистачало  чверті
хвоста).  Черево  виміряли:  в  обхваті
4,26  метри.  Петиметрові  крокоди¬
ли  важать  близько  тонни.
 «Відомі,  проте,  залишки  скелета,
знайденого  на  Мадагаскарі,  що  на¬
лежали  до  вимерлого  різновиду  ніль¬
ського  крокодила,  вони  дозволяють
зробити  висновок,  що  довжина  його
була  10  метрів».
 Бернгард  Гржимек
 «Я  неодноразово  спостерігав,  —  роз¬
казує  Беккер,  —  як  крокодил  наки¬
дається  на  густі  зграї  дрібних  птахів,
які  збираються  на  березі.  Пташки
ці,  навчені  досвідом,  дуже  обережні,
але  їхню  пильність  обдурює  підступ¬
ний  крокодил.  Він  лежить  на  по¬
верхні  води  з  таким  спокійним  і  без¬
невинним  виглядом,  ніби  він  зовсім
випадково  потрапив  сюди,  а  коли
птахи  його  помічають,  то  поволі  від¬
пливає  на  значну  відстань  від  бере¬
га.  Тоді  птахи,  обдурені  підступним
ошуканцем,  легковажно  вважають,
що  небезпека  минула,  і  знову  збира¬
ються  на  березі,  шукають  корм  або
угамовують  свою  спрагу.  Заклопота¬
ні  своєю  справою,  вони  не  поміча¬
ють,  що  віроломний  хижак  раптом
зник  із  поверхні  води...  Але  раптом
просто  перед  птахом  із  води  з’яв¬
ляється  грізна  зубаста  паща  і  вмить
схоплює  іноді  понад  10  довірливих
створінь».
 Крокодил  нільський
 (Crocodylus  niloticus)
 Перші  сім  років  життя  нільські  кро¬
кодили  щороку  виростають  приблиз¬
но  на  чверть  метра,  а  потім  лише  на
декілька  сантиметрів.  Дворічні  ма¬
ють  завдовжки  близько  метра,  пя-
тирічні  —  майже  два  метри.  У  8—
12  років  довжина  у  середньому  три
метри.

■  338
 ■  КРОКОДИЛИ
 Крокодили  —  представники  реп¬
тилій,  що  належать  до  архозаврів.
Вони,  поза  сумнівом,  тісніше  пов'я¬
зані  із  птахами  та  вимерлими  група¬
ми,  такими,  як  динозаври,  ніж  з  ін¬
шими  рептиліями.  Вони  мають  низку
пристосувань  до  життя  у  воді:  їхні
ніздрі,  наприклад,  розташовані  на
вершині  морди  і  можуть  закрива¬
тися  шляхом  скорочення  м'язів,  а  у
глотці  є  внутрішні  клапани,  які  обе¬
рігають  легені  від  потрапляння  води,
коли  рот  відкривається  під  водою.
Є  три  основні  групи  крокодилів,  що
нині  живуть:  справжні  крокодили,
алігатори  (разом  із  кайманами)  і  га¬
віали.
 Яйця  крокодили  заривають  у  пісок,
деякі  згрібають  у  купу  листя  і  хмиз,
що  гниє,  —  виходить  щось  на  зразок
парника  (міссісіпський  алігатор,  гре¬
бенястий  крокодил,  каймани).  Аліга¬
тори  й  гребенясті  крокодили,  подібно
до  смітних  курей,  певною  мірою  ре¬
гулюють  температуру  й  вологу  в  ку¬
блі.  Поряд  у  грязюці  самка  риє  й  для
себе  яму.  У  ній  вона  лежить  і,  час
від  часу  тріпаючи  хвостом,  оббриз¬
кує  свій  гніздовий  пагорб.
 Перед  вилупленням  дитинча,  яке  ще
не  народилося,  починає  видавати  ви¬
сокі  звуки,  спонукуючи  матір  розри¬
ти  кладку  і  розкрити  яйця.  Потім
вона  несе  дитинчат  до  води  і  захи¬
щає  їх  протягом  2  міс.  Проте,  не¬
зважаючи  на  такий  очевидний  вияв
батьківської  опіки,  значна  части¬
на  крокодилів  стає  здобиччю  хижа¬
ків,  таких,  як  варани,  африканські
марабу,  чаплі-голіафи  й  африканські
ворони,  навіть  не  встигаючи  дожи¬
ти  до  І  року.
 селі  можна  почути  розповіді  про  численні  нещастя  подібного  роду.  Час¬
тіше  за  все  люди  наражаються  на  напад  крокодилів  під  час  купання  або
набирання  води.  Достовірно  також  відомі  випадки,  коли  крокодили  на¬
падають  на  людей,  які  сидять  у  човнах;  вони  або  заздалегідь  перекидають
човен,  або  ж  прямо  накидаються  на  жертву  з  води  і  тягнуть  її  через  борт.
Крокодили  не  гребують  і  падлом.
 Молоді  крокодили  досить  скоро  звикають  до  людини,  йдуть  на  за¬
клик,  беруть  їжу  з  рук  і  дозволяють  себе  гладити  та  чухати.  Давні  єгиптя¬
ни  шанували  крокодилів  як  священних  тварин,  їм  влаштовували  чудове
життя,  чіпляли  на  них  коштовності,  годували  м’ясом  жертовних  тварин  і
різними  вишуканими  стравами.
 Після  смерті  їх  бальзамували  і  помішували  в  прекрасні  гробниці,  яких
збереглося  чимало  і  дотепер.  У  деяких  містах  були  навіть  особливі  жерці
для  служіння  крокодилам,  які  стежили  за  їхнім  раціоном,  вичищали  їм
зуби  і  взагалі  дбали  про  їх  добробут.
 КРОКОДИЛИ  (Crocodylia)  за  зовнішнім  виглядом  схожі  на  ящірок,
але  розмірами  значно  перевершують  їх;  вони  являють  собою  останніх  до¬
потопних  велетнів  із  класу  плазунів.  Голова  у  них  плоска,  видовжена,
іноді  загострена,  шия  дуже  коротка,  хвіст  за  довжиною  перевершує  всю
решту  тіла,  на  кінці  сплющений  із  боків  у  вигляді  весла.  Короткі  кінцівки
мають  довгі  пальці,  озброєні  кігтями.  На  передніх  кінцівках  по  5  пальців,
на  задніх  по  4;  останні  з’єднані  повністю  або  до  половини  перетинкою.
Очі  сидять  глибоко  в  орбітах  і  захищені  трьома  повіками.  Зовнішній  по¬
крив  складає  товста  груба  шкіра;  на  голові,  спині,  а  частково  і  на  череві
розташовані  кістяні  луски  і  щитки,  які  складають  міцний  панцир.  Верхня
щелепа  щільно  приросла  до  черепа,  а  нижня  —  рухома;  зуби  сидять  у  ко¬
мірках,  дуже  міцні,  гострі,  довгі  і  всі  трохи  загнуто  назад.
 Хребет  складається  з  шийних,  спинних,  поперекових,  крижових  і  без¬
лічі  хвостових  хребців,  сполучених  хрящами,  завдяки  чому  весь  хребет
дуже  гнучкий.  Окрім  справжніх  ребер,  є  ще  особливі  тонкі  черевні  ребра,
які  не  сполучені  з  хребтом,  і  кожне  окремо  складається  з  двох  частин.
З  обох  боків  хребетного  стовпа  проходять  дуже  довгі  сильні  м’язи;  у  хвос¬
товій  частині  вони  особливо  сильно  розвинені.
 Спинний  мозок  і  нервова  система  дуже  розвинені.  Короткий  плоский
і  дуже  м’язистий  язик  по  всій  довжині  нерухомо  прикріплений  до  ротової
порожнини  і  цим  істотно  відрізняється  від  рухомого  язика  ящірок  і  змій.
 Дихальний  апарат  складається  з  дихального  горла,  яке  в  грудній  порож¬
нині  розділяється  на  2  довгі  трубки;  вони  відкриваються  в  широкі  легені.
 Крокодили,  яких  налічують  24  види,  живуть  у  всіх  частинах  світу,  за
винятком  Європи,  але  зона  їх  поширення  обмежується  жарким  поясом.
Крокодили  живуть  у  річках,  вода  яких  тече  переважно  повільно,  а  також  в
озерах,  як  прісних,  так  і  солоних,  і  в  болотах;  у  морських  затоках  трапля¬
ються  порівняно  рідко.  На  землю  вони  виходять  рідко,  шоб  погрітися  на
сонці  і  поспати.  Якщо  той  потік,  у  якому  вони  живуть,  пересихає,  то  вони
переселяються  до  іншого  місця,  а  іноді  зариваються  в  мул  і  поринають  у
сплячку  до  настання  нового  дощового  періоду.
 Усі  крокодили  —  хижаки  і  живляться  хребетними  різних  родів  і  роз¬
мірів,  починаючи  від  людини  і  закінчуючи  дрібними  рибками  та  жабами.
Вони  дуже  ненажерливі  і  нахабні,  але  водночас  дуже  боязкі.
 Для  людини  крокодил  являє  велику  небезпеку.  Схоплена  цією  твари¬
ною  людина,  щоправда,  не  завжди  гине,  але,  без  сумніву,  величезні  зуби,
які  знаходяться  в  пащі  чудовиська,  дуже  небезпечні  навіть  для  дорослої  лю¬
дини,  але  ще  небезпечніший  сильний,  м’язистий  хвіст  крокодила,  ударом
якого  він  може  вбити  не  тільки  людину,  а  й  навіть  велику  тварину.
 Усі  крокодили  розмножуються  яйцями,  яких  самка  відкладає  від  20
до  100  штук  і  зариває  в  пісок  на  березі.  Яйця  завбільшки  з  гусячі  і  вкриті
твердою  вапняною  шкаралупою.  Кажуть,  що  самка  час  від  часу  навідуєть¬
ся  до  того  місця,  де  заховані  яйця.  Молоді  крокодили,  що  вилупилися,
одразу  ж  переходять  у  воду  і  починають  жити  самостійно,  живлячись  різ¬
ними  дрібними  тваринами.  Уже  за  перший  рік  вони  досягають  довжини
близько  30  см  і  так  само  швидко  ростуть  протягом  декількох  років;  але
років  від  восьми  вони  ростуть  уже  дуже  повільно.

КРОКОДИЛИ  СПРАВЖНІ  ■
 339  ■
 КРОКОДИЛИ  СПРАВЖНІ,  родина  Crocodylidae,  —  11  видів  кроко¬
дилів,  у  яких  міжщелепна  кістка  має  попереду  дві  глибокі  ямки,  в  які  за¬
ходять  два  найперші  зуби  нижньої  щелепи.  Крім  того,  верхня  щелепа  має
вирізку  для  приймання  з  кожного  боку  четвертого  зуба  нижньої  щелепи.
Кількість  нерівних,  але  дуже  сильних  зубів  коливається  від  17  до  19  на
кожному  боці  верхньої  щелепи,  по  15  на  боці  кожної  нижньої  щелепи.
Загальна  кількість  зубів,  отже,  від  64  до  68.
 Спина  вкрита  чотирма  або  більше  поздовжніми  рядами  кістяних  кі-
листих  щитків.  Крокодили  живуть  в  Африці  і  в  тропічній  Америці.
 КРОНШНЕП  ВЕЛИКИЙ  (Numenius  arqucita)  належить  до  родини  Бе¬
касині.  Довжина  його  досягає  70—75  см,  розмах  крил  —  125  см,  довжина
крила  —  32,  хвоста  —  12,  дзьоба  —  18—20  см.  Оперення  верхнього  боку
тіла  буре  із  світлими  облямівками,  нижньої  частини  тіла  —  іржаво-жовте
з  бурими  плямами;  махові  пера  чорні  з  білими  плямами,  рульові  мають
чорно-бурі  смуги.
 Навряд  чи  в  Європі  існує  край,  де  б  не  жив  кроншнеп;  на  півночі  він
гніздиться,  на  півдні  ж  буває  під  час  зимівлі.  Крім  того  він  відвідує  взимку
Індію  й  Африку.  У  нас  він  з’являється  у  квітні,  і  літ  його  триває  до  по¬
чатку  травня,  але  вже  в  серпні  кроншнеп  повертається  назад  і  нарешті  у
вересні  відлітає  на  зимівлю.  Зі  всіх  кроншнепів  цей  вид  найнерозбірливі-
ший  щодо  вибору  житла:  він  однаково  охоче  селиться  і  біля  берега  моря,
і  біля  річки,  і  біля  озера,  на  рівнині  або  горбистій  місцевості.  Це  полох¬
ливий,  обережний,  недовірливий  птах;  він  охоче  збирається  в  невеликі
зграї,  його  обережність  завжди  збирає  навкруги  нього  зграї  інших,  менш
тямущих  голінастих  птахів.  Голос  кроншнепа  складається  із  закруглених,
звучних  тонів.  Місцем  гніздування  його  є  переважно  північні  країни  й
особливо  тундра.  Поживу  його,  окрім  рослинних  речовин  і  комах,  скла¬
дають  дрібні  риби  і  земноводні.
 КРОПИВНИКОВІ,  родина  Troglodytidae,  —  маленькі,  з  короткими
крилами  і  хвостом  птахи  одноманітного  забарвлення.  Зоною  поширення
цих  птахів  вважають  Америку,  і  лише  небагато  з  них  водяться  у  Старому
Світі.  В’ють  гнізда  серед  лісів  і  в  садах,  біля  сіл  і  міст  і  уникають  лише
відкритих  місць.  Літають  погано,  внаслідок  чого  ніколи  не  здійснюють
великих  подорожей.  Усі  види  їх  мають  більш  чи  менш  приємний  голос.
 Волове  очко  може  служити  представником  цієї  родини.  Ця  маленька
пташка  забарвлена  в  іржаво-бурий  колір  із  білими  плямами.  Водиться  не
тільки  у  всій  Європі,  а  й  у  Північній  Азії  і  віддає  перевагу  долинам,  облямо¬
ваним  чагарниками  і  перетнутим  струмочками.  Літає  цей  птах  лише  у  разі
крайньої  необхідності:  зазвичай  же  він  пурхає,  підкидаючи  дороги  крила,
над  самою  землею.  Спів  чудовий,  надзвичайно  приємний  і  складається  з
мелодійних  трелей;  узимку  голос  кропивника  справляє  дивне,  солодке  вра¬
ження,  нагадуючи  про  наближення  весни.  Живиться  комахами,  павуками,
восени  ж  ягодами.  Гніздо  будує  то  на  верхівках  дерев,  то  в  кущах,  то  просто
на  землі;  воно  кулястої  форми  і  звите  з  пожовклого  моху.  Волове  очко  лише
випадково  ловлять  в  пастки,  проте  він  не  скоро  звикає  до  неволі.
 КРОТОВІ,  родина  Talpidae,  поширені  в  більшій  частині  Європи,  Азії,
Південній  Африці  і  Північній  Америці.  Всі  кроти  так  влаштовані,  що
впізнати  їх  неважко  з  першого  погляду.  Сплющений,  циліндричної  фор¬
ми  тулуб  переходить  без  жодних  ознак  шиї  прямо  в  маленьку  подовжену
голову,  яка  загострюється  в  хобот;  очі  і  вушні  раковини  дуже  слабо  розви¬
нені  і  їх  ледве  можна  розрізнити.  Тулуб  спирається  на  чотири  короткі  кін¬
цівки,  з  яких  передні  являють  собою  знаряддя  для  копання,  тоді  як  задні
тонкі,  витягнуті  і  схожі  на  щурячі.  Хвіст,  якщо  буває,  то  дуже  короткий.
 Усі  кроти  люблять  селитися  в  рівнинних  родючих  місцевостях,  але
трапляються  і  в  горах.  Природно,  що  лукам,  полям,  садам,  гаям  і  долинам
віддається  перевага  перед  сухими  неродючими  схилами  гір  або  піщаними
місцями.  Тільки  як  виняток  з’являються  вони  на  берегах  річок,  озер,  і  ще
рідше  можна  зустріти  крота  на  морських  берегах.
 Усі  види  ведуть  підземне  життя:  вони  риють  ходи  в  землі,  викидаючи
при  цьому  на  поверхню  цілі  купи,  як  у  сухому,  пухкому  або  піщаному
 Крокодил  ковтає  каміння,  аби  краще
плавати  і  пірнати.  У  цьому  переко¬
налися  на  досліді:  позбавлений  камін¬
ня  у  шлунку,  він  насилу  зберігав  рів¬
новагу  у  воді  і,  щоб  не  перекинутися
догори  черевом,  мусив  енергійно  пра¬
цювати  лапами  (зазвичай  же  голов¬
ний  його  «двигун»  у  воді  —  хвіст).
 Волові  очка  —  близько  60  видів  пта¬
хів  із  підродини  Troglodytinae  (роди¬
ни  Certhiidae),  поширених  переваж¬
но  в  Південній  і  Центральній  Америці,
хоча  близько  10  видів  водяться  в  Пів¬
нічній  Америці,  а  один  вид  —  волове
очко  звичайне  (Troglodytes  troglodyti¬
nae)  —  дуже  поширений  у  Європі  та
Азії.  Волові  очка  зазвичай  невеликі,  але
можуть  бути  завбільшки  і  з  дрозда.
Більшість  видів  сіруваті  або  бурі,  за¬
звичай  з  інтенсивним  штрихуванням
або  зі  смужками.  Мешкають  у  най¬
різноманітніших  біотопах,  від  лісів  до
пустель  із  кактусами.  Будують  купо¬
лоподібні  гнізда  з  гілочок  і  листя.
 Кротові  (Talpidae)  —  родина  Ссав¬
ці  ряду  Комахоїдні.  Наразі  до  кро¬
тових  відносять  три  групи  (підроди¬
ни)  —  хохулевих,  землерийкових  кротів
і  справжніх  кротів.

■  340
 ■  КРУТИГОЛОВКА
 Вагітність  у  кротів  триває  ЗО—
40  днів.  Зазвичай  у  травні  (іноді
наприкінці  літа)  з'являються  малю¬
ки:  3—9у  у  середньому  5  дитинчат.
Мати  годує  їх  молоком  три  тижні
й  дуже  до  них  прив'язана.  Якщо  ку¬
бло  розкопають,  мати,  забувши  про
свою  безпеку,  хапає  дитинчат  одно¬
го  за  одним  зубами  й  тягне  в  неза¬
ймані  нори  або  ховає  в  купу,  в  пухку
землю  —  куди  завгодно.  лише  б  як¬
найшвидше  забрати  їх  із  небезпечно¬
го  місця.
 Крутиголовка  —  непоказна  пташка
16—18  см  завдовжки,  забарвлення  в
неї  сірувате  з  бурими  і  рудими  смуж¬
ками  та  плямами.  Зовні  крутиголов¬
ка  мало  чим  нагадує  дятла,  і  навіть
дзьоб  її  не  пристосований  до  довбан¬
ня  дерева.  Населяє  більшу  частину
Європи,  а  також  Середню  і  Північну
Азію  та  північний  захід  Африки.  Пе¬
релітна.  Гчіздиться  у  природних  пус¬
тотах  у  стовбурах  дерев.  Живиться
в  основному  мурашками,  яких  ви¬
тягує  з  мурашника  довгим  клейким
язиком.  Захоплена  зненацька  крути¬
головка  розчепірює  крила  і  хвіст,  по¬
хитує  головою,  дико  поводить  очима
і  погрозливо  сичить,  як  гадюка.
 У  місцях  свого  гніздів’я  крутиголов¬
ка  вибирає  місця,  де  є  багато  ста¬
рих  дерев,  проте  не  густі  зарості.
Улюбленим  місцеперебуванням  її
служать  польові  гаї,  чагарники  або
плодові  дерева,  віти  яких  сплелися.
Вона  не  боїться  людей  і  охоче  осе¬
ляється  поблизу  будинків,  напри¬
клад  у  садках,  якщо  хоч  в  одному
з  дерев  знайдеться  відповідне  дупло,
де  можна  було  б  влаштувати  гніздо.
 ґрунті,  так  і  в  вологому  і  м’якому.  Багато  видів  влаштовують  собі  протяжні
і  дуже  складні  житла.  Кроти  не  терплять  світла,  тому  дуже  рідко  виходять
добровільно  на  поверхню  землі  і  навіть  у  глибині  її  активні  більше  вночі,
ніж  удень.  Вони  не  можуть  ні  стрибати,  ні  лазити  і  навіть  ледве  ходять,
хоча  багато  які  з  них  досить  швидко  пересуваються  по  землі,  пускаючи  при
цьому  в  рух  більше  ступні  задніх  кінцівок  і  внутрішні  краї  передніх.  Зате
дивовижні  та  швидкість,  з  якою  бігають  кроти  в  своїх  підземних  володін¬
нях,  і  та  спритність,  з  якою  вони  риють.  Вони  уміють  також  відмінно  пла¬
вати,  хоча  це  мистецтво  застосовують  лише  у  разі  крайньої  необхідності.
 З  органів  чуття  особливо  розвинені  у  крота  нюх,  слух  і  дотик,  тоді  як
зір  дуже  слабкий.  Голос  крота  складається  з  шипіння  і  виску.
 Пожива  кротів  винятково  тваринна:  різні  комахи,  а  також  черв’яки,
що  живуть  під  землею.  Крім  того,  вони  їдять  маленьких  ссавців,  птахів,
жаб  і  слимаків.  Ненажерливість  кротів  така  ж  велика,  як  і  їхня  рухливість,
вони  можуть  тільки  недовгий  час  перебувати  без  їжі,  тому  і  не  впадають
у  сплячку.  Вони  дуже  корисні  як  винищувачі  комах;  з  іншого  ж  боку,  їх
постійне  риття  землі  докучає  людині.
 Один  раз  або  двічі  на  рік  самка  крота  приносить  3—5  дитинчат  і  ре¬
тельно  піклується  про  них.  Кротенята  зростають  досить  швидко  і  залиша¬
ються  біля  своєї  матері  приблизно  1—2  місяці.
 КРУТИГОЛОВКА  (Уипх  torquilla)  належить  до  родини  Справжні
дятли.  Зверху  вона  попелясто-сіра,  з  темними  хвилястими  плямами  і
цятками;  нижня  її  частина  біла  і  деінде  вкрита  темними  трикутними
плямочками,  горло  і  нижня  частина  шиї  в  поперечних  хвилястих  смугах
на  жовтому  тлі,  від  тім’я  до  нижньої  частини  спини  йде  чорнувата  по¬
здовжня  смужка.  Решта  малюнка  верхньої  частини  тіла  складається  з
чорнуватих,  іржаво-  і  світло-бурих  плям.  Очі  жовто-бурі,  дзьоб  і  ноги  зе-
ленкувато-жовті.  У  молодняка  забарвлення  світліше,  малюнок  грубіший
і  очі  сіро-бурі.  Довжина  тіла  досягає  18  см,  розмах  крил  29—30,  довжина
крила  9,  хвоста  —  6,5  см.
 Крутиголовки  населяють  половину  земної  кулі,  але  їхня  батьківщина
лежить  на  півночі,  тобто  в  Центральній  Європі  і  Середній  Азії.
 Крутиголовка  з’являється  тільки  тоді,  коли  настає  весна,  і  знову  за¬
лишає  нас  ще  до  того,  як  скінчиться  літо.  За  гарної  весняної  погоди  вона
прилітає  вже  між  10  і  15  квітня,  але  звичайно  між  20  і  30  квітня,  іноді
навіть  у  перших  числах  травня,  залишається  на  своїх  місцях  гніздування
до  початку  серпня,  інколи  довше.  Переліт  здійснюють  вночі;  вони  навіть
збираються  восени  маленькими  зграйками,  вирушаючи  разом  у  далеку
дорогу,  чого  не  буває,  коли  вони  повертаються  до  нас  —  тоді  вони  при¬
літають  поодинці.
 Ця  пташка  виявляє  надзвичайну  здатність  вертіти  головою,  через  що
й  дістала  однакову  назву  майже  на  всіх  мовах.  Вона  ледача  і  рухається
тільки  тоді,  коли  це  необхідно.  їй  зовсім  не  притаманна  невтомність  і
жвавість  дятлових  та  інших  птахів,  що  вміють  лазити  по  деревах.  Ноги
служать  їй  для  того,  щоб  чіплятися,  але,  мабуть,  зовсім  не  придатні  для
лазіння.  По  землі  вона  скаче  важкими  стрибками  і,  полетівши,  незабаром
знову  прямує  до  якого-небудь  дерева.
 Улюблена  її  пожива  —  мурашки.  Охочіше  їсть  лялечок,  ніж  комах.
При  нагоді  вона  живиться  гусінню  або  іншими  личинками  і  лялечками.  Її
язик,  який  може  значно  подовжуватися,  надає  їй  велику  послугу  при  до¬
буванні  поживи:  ним  вона  дістає  живу  їжу  з  розколин  дерев.  У  дуплі  вона
влаштовує  собі  гніздо.  В  середині  травня  самка  кладе  7—12  маленьких
білих  яєчок;  пташенята,  що  вилупилися  з  яєць,  майже  голі,  але  скоро  за¬
ростають  пір’ячком.  Птахи  абсолютно  не  турбуються  про  чистоту  гнізда,
яке  врешті-решт  стає  справжньою  помийною  ямою.
 КРЯЧКИ,  родина  Sternidae,—  відмінні  літуни  і  нирці.  Це  середніх  роз¬
мірів  або  маленькі  птахи,  в  оперенні  яких  переважають  чорний,  сірий
і  білий  кольори.  Вони  водяться  у  всіх  поясах  земної  кулі,  тримаються
поблизу  моря  або  прісної  води  і  кочують  по  берегах.  Усі  крячки  мають
неспокійну  рухливу  вдачу  і  безперервно  діяльні  від  сходу  сонця  до  його
заходу.  Поживу  їх  складають  головним  чином  риби  і  комахи;  але  вели-

КТИРІ  ■
 341  ■
 кі  крячки  їдять  і  маленьких  ссавців,  плазунів  і  земноводних,  а  дрібні  —
черв’яків  і  морських  тварин.  Щоб  схопити  здобич,  вони  мчать  низько
над  водою  і  коли  помітять  тварину,  то  летять  над  нею  декілька  секунд,
а  потім  раптово  опускаються  у  воду  і  схоплюють  дзьобом.  Незадовго  до
кладки  крячки  збираються  на  місце  гніздування  щороку  в  одній  і  тій  же
місцевості;  зазвичай  кожен  вид  гніздиться  у  великій  кількості,  рідше  кож¬
на  пара  поодинці.
 Представником  цієї  родини  є  чеграва  (Hydroprogne  caspia).  Нижня  час¬
тина  її  тіла  і  передня  частина  спини  блискучо-білого  кольору,  плечі  —
голубуваті.  Батьківщиною  її  вважають  Середню  Азію  і  південь  Європи.
Її  найчастіше  бачиш,  коли  вона  літає  над  водою  з  опущеною  головою,
на  якій  дуже  виділяється  блискучий  червоний  дзьоб.  Науман,  що  відвідав
гніздів’я  цих  птахів,  описує  його  так:
 «Яйця  лежать  на  голому  піску  в  невеликому  заглибленні,  виритому
птахами  поблизу  води.  В  одному  гнізді  частіше  за  все  знаходяться  2  яйця,
рідше  —  3,  схожі  на  яйця  свійських  качок».
 КТИРІ  (Asilidae)  —  група  комах,  що  належить  до  ряду  Двокрилі  і  жив¬
ляться  кров’ю  комах.  У  більшості  випадків  вони  мають  сильні  ноги,  за¬
безпечені  причіпними  гачками,  короткий,  але  гострий  хоботок  і  гострі
щелепи  у  вигляді  ножів;  усі  вони  —  сміливі  розбійники,  які  добре  літають
і  нападають  на  свою  здобич  на  льоту.
 КУГУАР  (див.  Пума).
 КУДУ  ВЕЛИКИЙ  (Tragelaphus  strepsiceros)  належить  до  родини  Порож¬
нисторогі.  Дорослий  самець  від  носа  до  кінця  хвоста  (завдовжки  50  см)
має  3  м  довжини,  висота  біля  загривка  1,7  м,  маса  досягає  300  кг  і  навіть
більше.  Самка  значно  менша.  Основний  колір  шерсті,  важко  визначува¬
ний,  —  рудуватий  буро-сірий  —  переходить  на  задній  частині  живота  і
на  внутрішньому  боці  ніг  у  біло-сірий;  грива  на  потилиці  темно-бура  або
чорна,  а  у  дуже  старих  тварин  уздовж  усієї  передньої  частини  шиї  світло-
сірого  кольору.  Хвіст  зверху  темно-бурий,  знизу  білий,  китиця  чорна.  На
темному  тлі  основного  забарвлення  різко  виступають  білі  смуги  кількістю
від  7  до  9,  деякі  розгалужуються.  Вони  йдуть  на  однаковій  відстані  одна
від  одної  з  боків,  униз  від  спини.  Між  очима  лежить  білий  півмісяць,
обернутий  опуклою  частиною  до  краю  морди.  У  самки  всі  смуги  слабкі  і
бліді;  у  молодих  тварин  їх  більше,  ніж  у  старих.  Роги  є  справді  окрасою
цієї  тварини,  жоден  вид  антилоп  не  має  таких  прекрасних  рогів.  Довжина
їх  по  прямій  лінії  має  90—100  і  навіть  105  см,  відстань  між  верхніми  кін¬
цями  до  70—80  см.  Від  основи  роги  йдуть  криво  назад  і  розходяться.
 Куду  мешкає  у  більшій  частині  Африки,  його  можна  побачити  у  схід¬
ній  частині  материка:  від  Капськой  колонії  до  країв,  зрошуваних  Нілом.
Ці  антилопи  живуть  переважно  у  скелястих  і  гірських  місцевостях,  але
в  Південній  Африці  трапляються  і  в  низовинах;  вони  люблять  рівнини,
порослі  чагарником  і  деревами,  а  також  трапляються  в  хащах  колючо¬
го  чагарника,  але  їх  не  можна  вважати  лісовими  тваринами  в  повному
розумінні  цього  слова.  Сильні  самці  живуть  поодинці,  самки  люблять
об’єднуватися  в  невеликі  групи  від  4  до  6  антилоп.  Південноафриканські
мисливці  спостерегли,  що  молоді  самці,  відбиті  старими  від  стада,  збира¬
ються  разом  і  ведуть  похмуре  самотнє  життя.
 В  Абіссінії  час  тічки  у  тварин  починається  наприкінці  січня.  З  висо¬
ких  місць  чуються  тоді  голоси  самців,  що  викликають  суперників  на  бій.
Навряд  чи  підлягає  сумніву  те,  які  між  самцями  відбуваються  жорстокі
бійки,  оскільки  куду  надзвичайно  хоробра  і  войовнича  тварина.  Наро¬
дження  дитинчат  збігається  з  початком  великих  дощів,  зазвичай  напри¬
кінці  серпня:  вагітність,  отже,  триває  7  або  8  місяців.  Надзвичайно  рідко
можна  бачити  самців  біля  самок,  які  народили:  зазвичай  на  одній  матері
лежить  турбота  про  годування,  догляд  і  захист  дитинчати.
 За  винятком  людини,  дорослий  куду  має  мало  ворогів.  Цар  звірів,  лев,
який  може  впоратися  з  диким  буйволом,  навряд  чи  боїться  гострих  рогів
куду;  проте  самець  цієї  антилопи  виявляється  сильнішим  за  леопардів  і
диких  собак.
 Куду  —  велика  африканська  антило¬
па  із  світлими  смугами.  Великий  куду
може  досягати  висоти  в  холці  1,3  м,
має  спіралеподібні  роги  щонайменше  з
2,5  витками  і  завдовжки  1  м.  Самка
менших  розмірів,  роги  у  неї  відсутні;
забарвлення  жовтувато-коричневе  з
декількома  білими  смугами  на  спині.
Зустрічається  в  Східній,  Централь¬
ній  і  Південній  Африці,  переважно  в
гористій  місцевості  або  на  рівнинах
із  кам'янистим  грунтом,  колючими
чагарниками  або  високими  злаками.
Ходить  невеликими  стадами  і  жи¬
виться  удосвіта  і  смерком.
 Поки  куду  не  стривожений,  він  хо¬
дить  досить  повільно  уздовж  круч,
пасеться  на  зручних  місцях,  ре¬
тельно  уникаючи  колючих  рослин;
бруньки  і  листя  різних  чагарни¬
ків  складають  головну  його  пожи¬
ву,  але  він  не  гребує  і  травами.  Зля¬
каний  куду  біжить  досить  важко  і
пускається  в  галоп  тільки  на  рів¬
ному  місці.  Але  й  тоді  його  біг  до¬
сить  повільний.  Щоб  не  зачепитися
в  чагарниках,  він  мусить  пригинати
свої  роги  далеко  назад,  що  аж  кінці
їх  майже  торкаються  спини.

■  342
 Кузиманзе  —  рід  мангуст,  що  вклю¬
чає  чотири  види,  які  населяють  За¬
хідну  і  частково  Центральну  Африку.
 Два  ненависні  вороги  кузулисів  —
клинохвостий  орел  і  динго.  Дикі  со¬
баки  розкопують  тих,  що  ховаються
в  кролячих  норах,  у  дірах  по  урвищах
річок  і  між  корінням  дерев.
 Розмножуються  кузулиси  в  травні  —
червні.  У  вересні  єдине,  як  прави¬
ло,  дитинча  вже  залишає  материну
сумку.  У  жовтні  —  грудні  воно  живе
самостійно,  а  в  січні  забарвленням  і
статурою  вже  зовсім  не  відрізняєть¬
ся  від  дорослих.
 Кузу  лисячий
 (Trichosurus  vulpecula)
 Лисячий  кузу  поширений  в  Австра¬
лії  і  Тасманії  та  є  представником
одного  з  найзвичайніших  сумчас¬
тих  тварин  Австралії.
 ■  КУЗИМАНЗЕ  ДОВГОНОСИЙ
 КУЗИМАНЗЕ  ДОВГОНОСИЙ  (Crossarchus  obscurus),  належить  до  роди¬
ни  Віверові,  являє  собою  мангустоподібну  тварину  і  живе  в  Західній  Африці,
особливо  у  Верхній  Гвінеї.  За  формою  морди  і  за  підхвостовим  мішком  ця
тварина  схожа  на  сурикату,  а  за  кількістю  пальців  —  на  справжню  мангусту.
Тулуб  у  нього  міцний,  кругла  голова  закінчується  гострою  мордою,  хвіст
середньої  довжини;  ноги  досить  високі,  на  всіх  лапах  є  по  п’ять  пальців;  на
верхній  шелепі  знаходиться  2,  на  нижній  3  псевдокутніх  зуба.  Вуха  у  звіра
маленькі  круглі,  очі  з  круглою  зіницею,  мають  третю  неповну  повіку,  язик
довгий,  а  також  є  підхвостовий  мішок,  шо  закривається.
 Довжина  кузиманзе  дорівнює  приблизно  55  см,  з  них  близько  20  см
припадає  на  частку  хвоста.  Грубе  хутро  одноманітного  бурого,  на  голові
світлішого,  спереду  жовтуватого  кольору;  шерсть  його  вкрита  світлими  і
темними  кільцями.
 Своєю  ходою  і  квапливими  рухами  він  нагадує  європейського  їжака.
Цих  звірів  часто  тримають  ручними  в  будинках.  Вони  дуже  люблять  теп¬
ло  й  особливо  охоче  лягають  на  ноги  людині,  якшо  вона  сяде  десь  або
зупиниться.  Вони,  мабуть,  більше  денні,  ніж  нічні,  тварини.  Віднедавна
кузиманзе  іноді  привозять  до  Європи  живими.
 КУЗУ  ЛИСЯЧИЙ  (Trichosurus  vulpecula)  —  тварина,  яка,  мабуть,  по¬
єднує  витончену  будову  нашої  білки  із  зовнішнім  виглядом  лисиці.  Дов¬
жина  тіла  дорівнює  60  см,  довжина  хвоста  —  45  см.  Тіло  видовжене,  шия
коротка  і  тонка,  голова  також  видовжена,  морда  коротка  і  загострена,
верхня  губа  глибоко  розщеплена.  З  інших  ознак  цієї  тварини  треба  назва¬
ти:  стоячі  загострені  вуха  середніх  розмірів;  розташовані  по  боках  голови
очі  з  довгастою  зіницею;  голі  підошви;  плоскі  нігті  на  великих  пальцях
задніх  кінцівок  і  сильно  сплющені,  серпоподібні  кігті  на  решті  пальців
кінцівок;  неповна  сумка  у  самки,  що  складається  лише  з  невисокої  шкір¬
ної  складки;  нарешті,  густе  і  м’яке  хутро,  утворене  з  шовковистого  під-
шерстка  і  досить  короткої  жорсткої  ості.  Колір  хутра  зверху  буро-сірий
з  рудувато-чалим  відтінком,  який  місцями  помітно  переважає;  нижній
бік  тіла  світлого  горіхово-жовтого  кольору;  нижня  частина  шиї  і  грудей
здебільшого  іржаво-руда;  спина,  хвіст  і  вуса  чорні,  голі  всередині  вуха
зовні  вкриті  світлим,  горіхово-жовтим,  на  внутрішньому  краї  чорно-бу-
рим  волоссям.  Молоді  тварини  світлого  попелясто-сірого  кольору,  який
змішаний  із  чорним,  знизу  вони  забарвлені  так  само,  як  і  дорослі  особи¬
ни.  Крім  того,  трапляється  багато  індивідуальних  відхилень.
 Подібно  до  родичів,  він  живе  виключно  в  лісах  на  деревах  і  веде  ніч¬
ний  спосіб  життя;  з’являється  зі  свого  притулку  лише  через  1—2  години
після  заходу  сонця.  Хоча  він  добре  вміє  лазити  по  деревах  і  тіло  його
чудово  пристосоване  для  такого  руху,  проте  кузу  —  ледаче  і  повільне

КУКАБАРА  ■
 343  ■
 створіння  порівняно  з  іншими  тваринами  схожої  будови,  особливо  з  біл¬
ками.  Чіпкий  хвіст  відіграє  важливу  роль  під  час  лазіння;  лисячий  кузу
не  робить  жодного  руху,  заздалегідь  не  закріпившись  міцно  за  допомогою
цього  необхідного  для  нього  органа.  На  землі  він,  кажуть,  ще  млявіший,
ніж  на  деревах.  Пожива  його  складається  здебільшого  з  рослинних  речо¬
вин;  проте  він  ніколи  не  гребує  маленьким  птахом  або  іншою  слабкою
хребетною  твариною.
 Самка  народжує  лише  двох  дитинчат  і  довго  носить  їх  у  сумці,  а  пізніше
на  спині,  поки  молодняк  не  виросте  настільки,  щоб  обходитися  без  мате¬
ринського  піклування.  Зараз  живих  кузу  часто  привозять  до  Європи.  Багато
зоопарків  мають  по  декілька  екземплярів.  Приручають  їх  дуже  легко.  Звірі,
котрі  перебувають  в  неволі,  покірливі  та  миролюбні,  не  намагаються  ку¬
сатися,  але  такі  дурні,  байдужі  та  ледачі,  що  приносять  мало  задоволення.
 Тубільці  переслідують  цю  тварину  і  вважають  її  м’ясо,  незважаючи  на
його  украй  осоружний  запах,  за  ласий  шматок  і  вміють  також  використо¬
вувати  її  шкуру.  Накидку,  виготовлену  з  хутра  кузу,  вони  носять  з  таким
самим  задоволенням,  як  ми  соболину  або  куницеву  шубу.
 КУКАБАРА  (Dacelo  novaeguineae)  належить  до  родини  Зимородки.  Дов¬
жина  тіла  птаха  45—47  см,  розмах  крил  65,  довжина  крила  21,  а  хвоста  16  см.
 Кукабари  немає  на  острові  Тасманія  або  в  Західній  Австралії  і,  зда¬
ється,  вона  поширена  лише  в  південно-східній  частині  цього  материка.
Вона  живе  як  у  заростях  чагарнику  уздовж  берега,  так  і  на  порослих  об-
рідним  лісом  висотах.  Живиться  завжди  тваринною  їжею.  Віддає  перевагу
плазунам  і  комахам,  а  також  крабам.  Вона  швидко  кидається  на  ящірок,  і
зовсім  не  рідкість  побачити  її  зі  змією  в  дзьобі.  Цей  птах  викрадає  також
дрібних  ссавців.
 Час  розмноження  припадає  на  серпень  і  вересень.  Пара  відшукує  собі
відповідне  дупло  у  великому  камедному  дереві  і  кладе  перлинно-білі  яйця
 Кукабара  (Dacelo  novaeguineae)
 «Вона  зовсім  не  боїться  людей,  —
говорить  Гульда,  —  навпаки,  якщо
який-небудь  предмет  збуджує  її  ці¬
кавість,  вона  наближається,  щоб
розглянути  його.  Так,  вона  часто
з’являється  на  сухій  гілці  найближ¬
чого  дерева,  під  яким  розташували¬
ся  мандрівники,  і  спостерігає  дуже
уважно,  як  вони  розводять  вогонь
або  як  готують  обід.  Утім,  її  присут¬
ність  рідко  помічають  раніше,  ніж
вона  видасть  свій  горловий  крик,
схожий  на  сміх».

Кулан  —  тварина  роду  Коні.  До¬
вжина  2,0—2,4  м.  Мешкає  в  пусте¬
лях  і  напівпустелях  Передньої,  Се¬
редньої  і  Центральної  Азії,  у  тому
числі  на  півдні  Туркменії  (Бадхизь-
кий  заповідник);  завезений  на  о.  Бар-
сакельмес  і  в  передгір'я  Копетдага.
У  неволі  розмножується.  Усюди  охо¬
роняється.  Сирійський  та  індійський
кулан  —  у  Червоній  книзі  Міжнарод¬
ного  союзу  охорони  природи  і  природ¬
них  ресурсів.
 на  трухлявину  в  глибині  цього  дупла.  Коли  пташенята  вилупилися,  батьки
хоробро  і  безстрашно  захищають  своє  гніздо  і  буквально  нападають  на  того,
хто  хоче  викрасти  виводок,  завдаючи  йому  досить  серйозних  ран  дзьобом.
 КУКАНГ  (див.  Лорі  товстий).
 КУКША  (Perisoreus  або  Cractes  infaustus)  належить  до  родини  Вороно¬
ві.  Від  сойки  вона  відрізняється  тонким,  зазубленим  біля  кінця  дзьобом,
дещо  східчастим  хвостом  і  дуже  м’яким  променистим  оперенням;  спинка
її  руда  і  свинцево-сіра,  верхня  частина  голови  і  потилиця  —  чорні,  че¬
ревце  —  червонувате.  Літає  вона  надзвичайно  легко,  немов  ковзаючи  по
повітрі,  причому  її  червоні  махові  і  хвостові  пера  виявляються  у  всьому
блиску;  не  менш  легко  вона  стрибає  по  гілках.
 КУЛАН,  або  джигетай  (Equus  hemionus).  Паллас  описав  його  так:
 «Цих  джигетаїв  не  можна,  власне,  називати  ні  кіньми,  ні  ослами.  За
своїм  зовнішнім  виглядом  вони  являють  собою  щось  середнє  між
тими  і  другими.  Украй  легке  тіло,  тонкі  кінцівки,  дикий  і  швидкий
погляд  та  прекрасний  колір  волосся  —  ось  його  переваги.  Стоячі  вуха,
що  мають  кращу  форму,  ніж  у  мула,  теж  не  спотворюють  його.  Та¬
ким  чином,  можна  було  б  і  не  звертати  уваги  на  те,  що  його  голова
дещо  важка,  а  маленькі  копита  мають  таку  ж  форму,  як  у  осла.  Його
спотворюють  тільки  пряма  гостра  спина  і  непривабливий  коров’ячий
хвіст,  такий  самий,  як  у  осла.  Він  дещо  більший  на  зріст,  ніж  малень¬
ка  порода  мулів,  і  майже  дорівнює  клсппсру.  Форма  голови  важка,
груди  великі,  знизу  незграбні  і  дещо  сплющені.  Спинний  хребет  не
увігнутий  і  не  закруглений,  як  у  коня,  і  не  такий  прямий  та  незграб¬
ний,  як  у  осла,  а  плоско  вигнутий  назовні,  і  хребет  утворює  тупий  кут.
Вуха  довші,  ніж  у  коня,  але  коротші,  ніж  у  звичайних  мулів.  Грива
коротка  і  стоїть  дибки,  зовсім  яку  осла;  хвіст  і  копита  також  схожі  на
ослячі.  Груди  вузькі  і  далеко  не  такі  м’язисті,  як  у  коней,  задня  части¬
на  також  худорлява,  кінцівки  ж  надзвичайно  легкі  та  тонкі,  і  притому
досить  високі.  Масть  кулан  має  світлу  жовто-буру,  ніс  і  внутрішній
бік  ніг  —  чало-жовтуваті,  грива  і  хвіст  чорнуваті,  а  уздовж  спинного
хребта  пробігає  тонка  смужка  у  вигляді  чорно-бурого  ременя,  який
розширюється  на  крижах  і  знову  звужується  до  хвоста».
 З  цими  даними  узгоджується  опис  Радце,  але  він  багато  в  чому  допов¬
нює  їх.  Узимку  шерсть  досягає  завдовжки  2—5  см  і  здається  в  цей  час  куд¬
латою  і  м’якою,  наче  у  верблюда;  кінчики  шерстинок  сріблясто-сірі,  біля
кореня  вони  блідого  залізно-сірого  кольору;  літня  шерсть  трохи  довша
за  1  см  і  має  дещо  світліший  жовтувато-рудий  колір  із  сірим  нальотом;
на  морді,  більш  ніж  на  третину  її  довжини  —  від  рота  до  внутрішнього
куточка  ока,  і  жолобок  між  гілками  нижньої  щелепи  —  забарвлення  стає
поступово  світлішим,  переходячи  в  майже  чистий  білий  колір,  тоді  як
нижній  бік  лише  між  передніми  ногами  переходить  у  не  зовсім  чистий
білий  колір.  Смужка  на  середній  лінії  спини,  забарвлена  в  темно-бурий
колір,  що  переходить  у  жовтий  і  сірий,  до  середини  спини  звужується  від
ширини  пальця  до  ширини  менш  як  1  см,  потім  швидко  розширюється,
на  крижах  досягає  в  поперечнику  3  пальців,  зберігає  цю  ширину  на  всій
довжині  таза,  потім  дуже  швидко  звужується  і  пробігає  по  спинному  боці
хвоста  у  вигляді  тонкої  поздовжньої  смужки;  вона  усюди  різко  відрізня¬
ється  від  кольору  тіла.  З  боків  тіла  лише  в  паху  забарвлення  стає  світлі¬
шим.  На  ногах  колір  теж  поступово  переходить  у  світліший  у  напрямі
зверху  вниз;  смуга  бурої  довгої  шерсті  завширшки  з  палець  оточує  всю
основу  копита  і  на  передньому  боці  ноги  піднімається  вгору,  поступово
світліючи.  Вся  довжина  тіла  дорівнює  приблизно  2,5  м,  з  них  на  голову
припадає  50  см,  на  хвіст  без  китиці  —  40  см;  висота  біля  загривка  стано¬
вить  приблизно  1,3  і  1,5  м.
 Кулан  переважно  живе  біля  озер  і  річок,  але  не  уникає  і  безплідних,
безводих  пустель,  так  само  він  не  боїться  і  гір,  якщо  тільки  вони  мають
степовий  характер,  тобто  не  вкриті  лісом.  Там,  де  кочові  скотарські  на¬
роди  ще  не  відвідували  широких  степових  просторів,  кулан  може  жити,  а
там,  де  пастух  із  своїми  стадами  регулярно  проходить  назад  і  вперед,  він

КУНИЦЕВІ  ■
 345  ■
 відлякує  кулана.  Цей  дикий  кінь  потребує  цілковитої,  нічим  не  обтяженої
свободи.
 Гострота  їхніх  відчуттів  і  духовні  дари  відповідають  їх  фізичній  силі.
Якщо  їх  не  переслідують,  вони  неквапливо  тюпають  своєю  дорогою  і
весело  помахують  своїми  завжди  рухливими  хвостами;  у  разі  ж  переслі¬
дування  вони  біжать  легким,  витонченим  і  дуже  швидким  кар’єром,  але
й  тоді  час  від  часу  зупиняються,  всі  дивляться  в  одному  напрямі,  при¬
слухаються  і  потім  із  попередньою  швидкістю  безтурботно  і  жваво  мчать
далі  вперед,  витягнувшись  в  одну  лінію.  Зазвичай,  хоч  і  не  завжди,  вони
втікають,  ще  здалека  угледівши  людину.  Одна  з  тварин,  за  словами  Хея,
стоїть  на  варті  здебільшого  на  відстані  100—200  м  від  табуна.  Цей  варто¬
вий,  помітивши  небезпеку  що  з’явилася,  не  поспішаючи  наближається  до
товаришів,  попереджає  їх  про  небезпеку,  стає  на  чолі,  і  весь  табун  утікає
або  риссю,  або  повним  галопом.  Зляканий  кулан  біжить  завжди  проти  ві¬
тру,  піднімає  на  повному  бігу  голову  і  витягає  свій  довгий  хвіст.  Жеребець
повинен  не  тільки  збирати  табун,  а  й  піклуватися  також  про  його  безпеку,
він  постійно  оббігає  його  кругом  і  у  разі  небезпеки  подає  знак  до  втечі.
 Кулан  легко  втікає  від  переслідування  великих  хижаків.  У  західноазій-
ських  степах,  утім,  і  немає  таких,  які  переслідували  б  куланів;  вовки,  що
живуть  тут,  не  сміють  нападати  на  здорових  диких  коней,  оскільки  вони
чудово  уміють  захищатися  своїми  сильними  копитами.  На  напад  вовків
можуть  наражатися  хіба  що  стомлені,  хворі  особини,  які  йдуть  осторонь
від  стада.  У  південних  і  південно-східних  частинах  зони  поширення  ку¬
ланів  їхнім  ворогом  може  бути  тиф;  але  оскільки  степи  лише  місцями
зручні  для  цього  хижака  (а  цих  місць  кулани  уникають),  то,  ймовірно,  і
він  не  заподіює  їм  значної  шкоди.  Небезпечнішим  ворогом  виявляється
людина.  Кочівні  степові  пастухи  люблять  полювання  на  куланів,  тим  паче
що  воно  вимагає  від  мисливця  великої  спритності.
 Вигода,  яку  дає  полювання  на  кулана,  досить  значна.  Киргизи  і  тунгу¬
си  високо  цінують  його  м’ясо.  Шкіру  з  крупу  і  стегон  продають  бухарцям,
які  з  неї  виготовляють  сап’ян.
 Кулан,  або  джигетай
 (Equus  hemionus)
 За  винятком  весни,  коли  пасови¬
ща  вкриваються  молодою  соковитою
травою,  кулани  потребують  щоденно¬
го  водопою  і  не  віддаляються  від  во¬
доймищ  далі  ніж  на  10—15  км.  У  разі
небезпеки  вони  можуть  розвивати
швидкість  60—70  км/год,  не  зменшу¬
ючи  темпу  впродовж  декількох  кіло¬
метрів.
 Шагренева  шкіра  із  однойменного
знаменитого  роману  Оноре  де  Баль-
зака  —  не  що  інше,  як  оброблена  осо¬
бливим  чином  (із  втискуванням  зе¬
рен)  шкура  кулана.
 Зараз  куланів  зазвичай  поділяють
на  два  підвиди  —  джигетай  і  кіанг.
Найбільшим  є  кіанг,  підвид  кулана,
що  водиться  на  Тибеті  і  в  Гімалаях.
Кулани  живуть  стадами  до  15  самок
і  лошат;  жеребці  тяжіють  до  певної
території.
 КУНИЦЕВІ,  родина  Mustelidae,  багата  на  види  і  роди,  об’єднує  у  собі
різноманітних  тварин  за  будовою  тіла,  зубної  системи  і  кінцівок.  Усі  вони

КУНИЦЯ  АМЕРИКАНСЬКА  (див.  Соболь  американський).
 Для  кам’яної  куниці  характерний
значний  вміст  у  поживі  рослинних
кормів  (плодів  дерев  і  чагарників).
 КУНИЦЯ  КАМ’ЯНА,  або  білодушка  (Martes  foina),  відрізняється  від
лісової  куниці  меншим  зростом,  коротшими  ногами,  видовженою  голо¬
вою  з  короткою  мордою,  меншими  вухами,  коротшим  хутром,  світлішим
забарвленням  шерсті  і  білою  плямою  на  горлі.  Довжина  тіла  дорослого
самця  близько  70  см,  з  яких  більше  третини  припадає  на  хвіст.  Хутро  сі-
рувато-бурого  кольору,  між  остю  якого  проблискує  білий  підшерсток.  На
лапах  і  хвості  хутро  темніше,  а  на  кінцях  лап  темно-буре.  Пляма  на  горлі,
яка  за  формою  і  розмірами  буває  досить  різною,  але  завжди  менша,  ніж  у
лісової  куниці,  складається  з  чисто-білого  волосся,  у  молодих  же  тварин
вона  іноді  забарвлена  в  червонувато-жовтий  колір.  Краї  вух  облямовані
коротким  білим  волоссям.
 Білодушка  водиться  у  всіх  тих  країнах,  де  живе  і  лісова  куниця.  Зона
поширення  її  тягнеться  по  всій  Середній  Європі,  Італії  (за  винятком  Сар¬
динії),  Англії,  Швеції,  Середній  Росії  до  Уралу,  Криму  і  Кавказу,  Західній
Азії,  особливо  Палестині,  Сирії  і  Малій  Азії.  Вона  зустрічається  також  в
Афганістані  і,  крім  того,  у  Гімалайських  горах,  але  там,  за  свідченнями
Скаллі,  не  підіймається  вище  1600  метрів  над  рівнем  моря.  В  Альпах  біло¬
душка  підіймається  влітку  за  межі  зростання  хвойних  дерев,  але  взимку
спускається  в  долини.  Вона  майже  скрізь  водиться  там  же,  де  і  лісо¬
ві  куниці,  і  завжди  близько  підходить  до  людських  осель.  Вона  любить
оселятися  в  самотніх  сараях,  стайнях,  альтанках,  зруйнованих  кам’яних
стінах,  купах  каміння  і  між  складеними  дровами,  поруч  із  селами,  яким
вона  завдає  значної  шкоди,  винищуючи  свійських  птахів.
 За  способом  життя  і  звичками  білодушка  мало  відрізняється  від  лісової
куниці.  Вона  так  само  рухлива,  спритна  і  майстерна  у  всіляких  рухах;  вона
уміє  лазити  вгору  навіть  по  гладких  стовбурах  дерев,  робить  дуже  великі
стрибки,  добре  плаває,  вправно  підкрадається  до  здобичі  і  часто  протиску¬
ється  в  найвужчі  щілини.  Узимку  спить  цілий  день  у  своєму  кублі,  якщо
тільки  її  не  потривожать;  улітку  навіть  удень  виходить  на  полювання  і  від¬
відує  при  цьому  сади  і  поля,  що  знаходяться  далеко  від  її  лігва.
 Білодушка  живиться  тим  самим,  що  і  лісова  куниця,  але  вона  шкід¬
ливіша  за  неї,  оскільки  має  більше  можливості  винищувати  тварин,  ко¬
рисних  для  людини.  Крім  того,  вона  їсть  мишей,  щурів,  кролів,  усіляких
птахів,  а  коли  полює  в  лісі,  то  хапає  білок,  плазунів  і  жаб.  Яйця  вона  вва¬
жає  великими  ласощами  і  любить  також  різні  плоди:  вишні,  сливи,  груші,
аґрус,  горобину  і  навіть  насіння  конопель.  Дорогі  сорти  плодів  намага-

КУНИЦЯ  КРАПЧАСТА  СУМЧАСТА  ■
 347  ■
 ються  від  неї  оберігати,  і,  якщо  помітять  її  присутність,  стовбур  дерева
намазують  міцним  тютюновим  розчином  або  кам’яновугільною  смолою.
Курники  і  голубники  потрібно  щільно  замикати,  щоб  вона  туди  не  про¬
бралася,  і  старанно  затикати  навіть  невеликі  отвори,  прогризені  щурами.
Вона  шкодить  не  тільки  тим,  що  вбиває  птахів,  а  й  тим,  що  кури  і  качки,
які  врятувалися  від  її  переслідування,  бувають  такі  налякані,  що  довго  не
хочуть  повертатися  до  свого  курника.
 Період  спаровування  у  кам’яної  куниці  починається  зазвичай  на  три
тижні  пізніше,  ніж  у  лісової,  частіше  наприкінці  лютого.  У  цей  час  біло-
душка  видає  сильний  запах  мускусу;  у  кімнаті  запах  цей  майже  нестерп¬
ний.  Імовірно,  він  служить  принадою  для  інших  куниць.  Трапляється  до¬
сить  часто,  що  білодушка  парується  з  лісовою  куницею.
 У  квітні  або  травні  самка  народжує  від  трьох  до  п’яти  дитинчат,  яких
майстерно  ховає  від  сторонніх  очей.
 «Мати,  —  говорить  Мюллер,  —  дуже  старанно  показує  дітям  на  сво¬
єму  прикладі  різні  прийоми  лазіння  по  стінах  і  деревах.  Я  мав  нагоду
це  часто  спостерігати.  В  одному  парку  стояла  кам’яна  стіна  метрів  із
п’ять  заввишки,  яка  прилягала  до  сараю,  де  жила  білодушка  з  чотир¬
ма  дитинчатами.  Смерком  стара  куниця  виходила  з  сараю,  уважно
озиралася  довкруги,  а  потім  ішла  обережно  вперед  по  стіні,  як  кіш¬
ка;  зробивши  декілька  кроків,  вона  зупинялася  і  сідала,  обернувшись
мордою  до  сараю.  Через  декілька  секунд  одне  з  дитинчат  проходило
по  тій  же  стіні  і  сідало  біля  матері,  за  ним  ішли  по  черзі  друге,  третє  і
четверте.  Після  невеликого  відпочинку  стара  білодушка  підводилася  і
за  п’ять  або  шість  стрибків  перескакувала  досить  великий  простір  на
стіні,  а  потім  сідала  і  дивилася,  як  її  дитинчата  таким  же  способом  до
неї  добиралися.  Раптом  мати  зникла  зі  стіни,  і  я  почув  ледь  помітний
шум  від  її  стрибка  в  сад.  Дитинчата,  сидячи  на  стіні,  витягали  шиї  і,
очевидно,  не  знали,  що  зробити.  Нарешті,  користуючись  найближ¬
чою  тополею,  вони  вирішили  злізти  вниз  до  матері.  Як  тільки  вони
всі  зібралися  внизу,  стара  куниця  по  кущі  бузини  знову  піднялася  на
стіну.  Дитинчата  без  жодного  вагання  пішли  за  нею,  і  було  цікаво
спостерігати,  як  вони  зуміли  скористатися  найближчим  шляхом,  щоб
піднятися  по  кущі  на  стіну».
 Лише  досвідчений  мисливець  може  вбити  або  впіймати  білодушку.  Хоч
ця  тварина  й  любить  ходити  по  відомих  стежинах,  проте  вона  недовірлива  і
часто  уміє  перехитрити  навіть  майстерного  мисливця.  Щонайменша  зміна
в  довкіллі  тих  місць,  де  білодушка  любить  перебувати,  змушує  її  залишити
свої  звичні  стежини  і  лігва  на  декілька  тижнів,  а  іноді  й  місяців.
 КУНИЦЯ  КРАПЧАСТА  СУМЧАСТА,  або  кволл  (Dasyurus  viverrinus
або  quoit),  має  чало-бурий  колір,  знизу  білий.  Уся  верхня  частина  тіла
 Куниця  кам’яна,  або  білодушка
 (Maries  foina)
 Ареал  куниці-білодушки  (або  кам  ’яної,
гірської)  —  Європа,  Мала,  Передня,
Середня  і  Центральна  Азія,  Украї¬
на,  Крим  і  Кавказ.  Зустрічається  і  в
Білорусі,  Прибалтиці,  в  Івановській,
Рязанській,  на  півдні  Московської,  в
Курській,  Орловській  областях  Росії.
На  схід  від  Алтаю  її  немає.
 Гони  у  білодушок  у  липні,  вагіт¬
ність  —  236—274  дні.  Дитинчат
у  поносі  —  від  одного  до  вісьмох,  за¬
звичай  —  троє-четверо.

■  348
 ■  КУНИЦЯ  ЛІСОВА
 Поки  куниці  не  настав  час  народжу¬
вати,  сумки  у  неї  немає.  А  коли  та¬
кий  час  наближається  (зазвичай  у
травні),  тоді  з'являється  і  сумка,
готова  прийняти  шістьох  (стільки  у
матері  сосків)  дитинчат.  Але  наро¬
джують  їх  куниці,  буває,  і  вчетверо
більше,  ніж  можуть  вигодувати,  —
24.  Усі,  які  вчасно  не  дісталися  до
сосків,  гинуть.  Вагітність,  незважа¬
ючи  на  таку  велику  кількість  зарод¬
ків,  проте,  найкоротша  у  світі  зві¬
рів:  у  малої  куниці,  наприклад,  лише
одинадцять  днів  (за  іншими  джере¬
лами,  близько  3  тижнів).
 Довжина  тіла  куниці  45—58  см,
хвоста  16—28  см,  вага  близько  кіло¬
грама.
 Лісова  куниця  мешкає  у  всій  Захід¬
ній  Європі,  від  Північної  Іспанії,  Пів¬
денної  Італії,  Сардинії  і  Балеарських
островів  до  Британії  та  Скандина¬
вії.  У  всій  європейській  частині  Росії
до  правобережжя  Обі,  на  півдні  —  до
Північного  Казахстану.
 вкрита  неправильної  форіми  плямами,  які  на  голові  дрібніші,  ніж  на  спи¬
ні  і  боках.  Дещо  загострені  вуха  помірних  розмірів  з  коротким  чорним
волоссям.  Край  морди  червоно-м’ясного  кольору.  У  дорослої  тварини  до¬
вжина  тіла  досягає  40  см,  хвоста  30  см,  висота  тіла  біля  загривка  15  см.
Представники  цього  виду  поширені  у  Новому  Південному  Уельсі,  Вікто¬
рії,  Південній  Австралії  і  Тасманії.
 Улюбленим  місцеперебуванням  крапчастої  сумчастої  куниці  є  ліси  на
берегах  моря.  Тут  вона  ховається  вдень  у  підземних  лігвах,  під  корінням
дерев  і  під  камінням  або  в  дуплах  дерев.  Коли  настане  ніч,  бродить  у  по¬
шуках  поживи,  відходячи  часто  на  далекі  відстані.  їсть  переважно  мертвих
тварин,  викинутих  морем,  але  полює  також  у  лісі  на  дрібних  ссавців  або
птахів,  які  гніздяться  на  землі;  не  гребує  і  комахами.  Вона  відвідує  також
курники  і  нещадно  душить  ухоплених  нею  птахів,  а  також  краде  м’ясо
і  жир  із  людських  осель.  Хода  скрадлива  й  обережна,  а  рухи  швидкі  і
спритні;  проте  вона  лазить  погано  і  тому  найохочіше  тримається  на  землі,
хоча  іноді  і  піднімається  по  похилих  стовбурах  дерев.  Кількість  дитинчат
коливається  між  4  і  6.
 Для  утримування  в  неволі  вона  мало  придатна,  це  одна  з  найнудніших
істот,  яких  тільки  я  знаю.  Її  не  можна  назвати  ні  злою,  ні  добродушною,
ні  жвавою,  ні  спокійною:  вона  просто  нудна.  Розум  її,  мабуть,  дуже  об¬
межений.  Куниця  ніколи  не  виявляє  прихильності  або  любові  до  свого
господаря  і  ніколи  не  стає  ручною.  Якщо  наблизитися  до  її  клітки,  вона
відходить  у  куток,  ховає  спину  і,  наскільки  може,  роззявляє  рот.  Хоч  ця
поза  і  має  погрозливий  вигляд,  насправді  ж  зовсім  не  страшна:  якщо  ще
більше  наблизитися  до  неї,  вона  не  зважиться  на  рішучу  протидію.  Коли
куниця  збуджена,  то  видає  хрипке  сопіння,  яке  навряд  чи  можна  назвати
пирханням;  вона  не  думає  захищатися  якимсь  іншим  способом,  напри¬
клад  зубами.  Світла  вона  боїться  так  само,  як  і  інші  представники  цієї
родини,  і  тому  завжди  ховається  удень  у  найтемніший  куток  своєї  кліт¬
ки.  Оскільки  куниця  нечутлива  до  впливу  погоди  і  задовольняється  будь-
якою  тваринною  їжею,  то  її  можна  утримувати  без  особливих  зусиль.
 КУНИЦЯ  ЛІСОВА  (Martes  martes)  —  красива  і  граціозна  хижа  тварина,
тулуб  якої  досягає  55  см  довжини,  а  хвіст  30  см.  Хутро  з  верхнього  боку
темно-буре,  біля  морди  чале,  на  лобі  і  на  щоках  світло-руде;  боки  і  черево
дещо  жовтуваті,  лапки  чорно-бурі,  а  хвіст  темно-бурий;  за  вухами  по  по¬
тилиці  проходить  вузька  темна  смуга.  Між  задніми  кінцівками  розташо¬
вана  світло-руда  пляма,  оточена  темною  облямівкою.  Від  цієї  плями  іноді
відходить  світло-руда  смужка  до  самого  горла.  Горло  і  нижня  частина  шиї
забарвлені  в  красивий  жовтий  колір,  схожий  на  колір  яєчного  жовтка,
що  є  головною  відмітною  ознакою  цього  виду.  Густе,  м’яке  і  блискуче
хутро  складається  з  досить  довгої  і  жорсткої  ості  та  короткого  тонкого
підшерстка,  який  на  передній  частині  тіла  світло-сірий,  а  ззаду  і  на  боках
жовтуватого  кольору.  На  верхній  губі  чотири  ряди  вусових  щетин,  і,  крім
того,  є  окремі  щетини  біля  внутрішнього  куточка  очей,  на  підборідді  і  на
горлі.  Узимку  забарвлення  темніше,  ніж  улітку.  Самка  відрізняється  від
самця  блідішим  забарвленням  спини  і  не  такою  світлою  плямою  на  горлі.
У  молодих  тварин  горло  і  нижня  частина  шиї  забарвлені  світліше.
 Зона  поширення  куниці  тягнеться  на  всі  лісисті  краї  Північної  пів¬
кулі  Старого  Світу.  У  Європі  ми  її  знаходимо  у  Скандинавії,  Росії,  Англії,
Німеччині,  Франції,  Угорщині,  Італії  та  Іспанії.  В  Азії  вона  водиться  до
Алтаю  і  витоків  Єнісею.  Куниці  живуть  у  листяних  і  хвойних  лісах,  і  чим
густіша,  темніша  і  відокремленіша  лісова  гущавина,  тим  більше  там  живе
куниць.  Вони  живуть  виключно  на  деревах  і  лазять  так  добре,  що  жоден
хижий  ссавець  не  може  з  ними  в  цьому  порівнятися.  Куниця  обирає  собі
лігвом  дупла  дерев,  покинуті  гнізда  диких  голубів,  хижих  птахів  і  білок.
Цілий  день  вона  зазвичай  залишається  у  своєму  лігві,  надвечір,  часто  ще
до  заходу  сонця,  вирушає  по  здобич.  Із  ссавців  хапає  навіть  досить  вели¬
ких,  наприклад  зайців  і  молодих  косуль,  але  також  і  дрібних,  наприклад
мишей.  Тихо  підкрадається  до  них,  раптово  кидається  і  швидко  загризає.
Утім,  напад  на  таких  великих  тварин  становить  виняток;  частіше  за  все
вона  полює  на  дрібних  гризунів,  які  живуть  на  деревах,  —  на  білок  і  сонь.
Зайця  хапає  в  лігві  або  тоді,  коли  він  їсть,  а  водяного  щура  переслідує,  як

КУРІННИК  АТЛАСНИЙ  ■
 349  ■
 то  кажуть,  навіть  у  воді.  Серед  птахів  куниця  чинить  такі  ж  спустошення,
як  і  серед  ссавців.  Усі  лісові  птахи  повинні  вважати  її  своїм  страшним
ворогом,  особливо  куріпки  і  тетерки.  Тихо  підкрадається  вона  до  того
місця,  де  спить  куріпка,  і,  перш  ніж  та  встигне  озирнутися,  куниця  вже
кидається  на  неї,  розгризає  череп  або  прокушує  шийні  артерії.  Вона  спус¬
тошує  гнізда  всіх  птахів,  відшукує  кубла  диких  бджіл  і  краде  звідти  мед,
їсть  також  і  плоди,  наприклад  лісові  ягоди,  а  якщо  пробереться  в  сад  —  то
стиглі  груші,  вишні  і  сливи.  Коли  поживи  в  лісі  бракує,  куниця  стає  смі¬
ливіша  й  іноді  навіть  наближається  до  людського  житла.  Вона  проникає
до  курників  і  голубників  і  чинить  там  такі  ж  самі  спустошення,  що  й  тхір
або  ласка.
 Період  спаровування  у  куниць  припадає  на  кінець  січня  або  початок
лютого.  Наприкінці  березня  або  на  початку  квітня  у  самки  народжується
від  трьох  до  чотирьох  дитинчат,  які  лежать  у  кублі,  вистеленому  м’яким
мохом,  у  дуплі  дерева,  рідше  у  гнізді  білки  або  сороки,  іноді  між  камінням.
Мати  з  великою  самовідданістю  піклується  про  своє  потомство  і,  щоб  за¬
хистити  його  від  небезпеки,  ніколи  не  віддаляється  далеко  від  кубла.  Вже
після  декількох  тижнів  дитинчата  йдуть  за  нею.  У  разі  щонайменшої  не¬
безпеки  мати  попереджає  дитинчат  і  примушує  їх  ховатися  в  лігві.
 На  куницю  полюють  переважно  через  цінне  хутро.  На  полювання  на  ку¬
ницю  треба  брати  дуже  злого  собаку,  який  сміливо  хапає  і  міцно  тримає  хи¬
жака,  оскільки  той  хоробро  кидається  на  свого  супротивника,  і  тому  поганий
собака  часто  його  боїться.  Куниця  досить  легко  потрапляє  в  капкани,  які
ставлять  спеціально  на  неї  і  добре  маскують;  ловлять  її  також  і  в  інші  пастки.
Хутро  куниці  найдорожче  зі  всього  хутра,  одержуваного  від  європейських
тварин,  і  за  своїми  достоїнствами  порівнюється  хіба  що  з  хутром  соболя.
 КУРІННИК  АТЛАСНИЙ  (Ptilonorhynchus  violaceus)  належить  до  родини
Альтанкові  (Курінникові).  Характеризується  блискучим  темно-синім  опе¬
ренням.  Улюбленим  місцеперебуванням  його  є  тернисті  чагарники.  Він
будує  гнізда  у  вигляді  куреня  з  густо  сплетених  прутиків.  Гнізда  розташо¬
вуються  на  землі  під  тінню  звислих  гілок  дерева;  птахи  дуже  дбають  про
прикрашання  своїх  куренів  пір’ям  папуг,  черепашками  і  камінчиками.
 КУРІННИК  ПЛЯМИСТИЙ  (Chlamydera  maculata)  належить  до  роди¬
ни  Альтанкові.  Завдовжки  досягає  28  см,  довжина  крила  —  16  см.  Має
темно-бурі  з  жовтими  плямочками  спинку  і  хвіст  та  сірувато-білу  нижню
частину  тіла.  Його  курені  надзвичайно  витончені  та  досягають  метра  зав¬
довжки;  внутрішня  обробка  також  надзвичайно  красива  і  різноманітна;
перед  деякими  куренями  біля  входів  траплялося  знаходити  у  великій  кіль¬
кості  черепашки,  кістки,  красиве  каміння  та  інші  предмети.
 Куниця  лісова  (Martes  martes)
 Різних  ягід  і  плодів  куниця  їсть  чи¬
мало  —  чорницю,  морошку,  горобину,
навіть  вишні,  сливи,  груші.  Багато
неперетравленого  насіння  розносять
куниці  по  лісах  і  ніби  засівають  їх
цими  ягодами.  На  Кавказі,  гово¬
рить  професор  А.  Н.  Формозов,  ку¬
ниця  «сприяє  розселенню  дуже  цінної
деревної  породи  —  тиса».  У  шлунках
куниць  знаходили  до  двохсот  тисо¬
вих  насінин.  їдять  вони  і  мед  диких
бджіл,  личинок  джмелів,  ос,  жуків.
А  якщо  сильна  куниця  зловить  зайця,
то  розгризе  його  на  шматки  і  всі  їх
заховає  на  деревах.
 У  куниці  запліднена  яйцеклітина  не
розвивається  відразу.  Спаровуван¬
ня  у  куниць  відбувається  в  середині
літа,  а  ембріон  починає  розвиватися
тільки  в  середині  зими.  У  результа¬
ті  видимий  час  вагітності  складає
230—245  днів,  хоча  реально  ембріон
розвивається  набагато  швидше.  У  по¬
носі  куниці  зазвичай  3—5  дитинчат,
іноді  —  до  8.

■  350
 ■  КУРІПКА  БІЛА
 Куріпку  можна  приліпити  до  найрух-
ливіших  і  найвразливіших  лісових  ку¬
рячих.  Вона  спритна  і  дуже  моторна.
Її  широкі,  густооперені  лапи  дозво¬
ляють  їй  швидко  бігати  по  грузьких
болотах  і  снігу;  ймовірно,  вона  уміє
навіть  плавати;  політ  її  швидкий  і
красивий.  Вона  не  тільки  вміє  прори¬
вати  ходи  в  снігу,  щоб  добути  з-під
нього  корм,  а  й  у  разі  нападу  хижака
падає  прямовисно  вниз  і  заривається  в
сніг;  іноді  можна  знайти  цілу  зграйку,
яка  майже  зовсім  зарилася  в  снігу.
 Куріпка  біла  (Lagopus  albus)
 Біла  куріпка  живе  на  всій  півночі
Старого  і  Нового  Світу,  в  найріз¬
номанітніших  місцевостях;  утім,  на
Далекій  Півночі  і  Півдні  вона  рідко
трапляється,  хоча  водиться  в  тундрі.
Одна  пара  живе  поблизу  іншої,  і  ді¬
лянка  кожної  з  них  дуже  мала:  вона
рідко  має  500  кроків  завширшки.
 КУРІПКА  БІЛА  (Lagopus  albus  або  lagopus)  належить  до  родини  Тете¬
рукові.  Вирізняється  взимку  хоч  і  простим,  але  красивим  оперенням:  усі
пера,  окрім  чорних  хвостових,  сліпучо-білого  кольору.  Шлюбне  оперення
мають  плечі,  спина,  надхвістя  і  середні  хвостові  пера  —  чорні  з  бурим  або
жовтим;  великі  махові  пера  —  білі,  малі  —  бурі;  черевце  біле.  Протягом
літа  пір’я  вицвітає.  Особливості  линьки  білих  куріпок  ще  мало  вивчені.
 Високий  розвиток  зовнішніх  чуттів  допомагає  їм  своєчасно  дізнавати¬
ся  про  небезпеку,  і  вони  майстерно  захищаються  у  міру  своїх  сил.  Пожива
їхня  майже  виключно  рослинна:  взимку  —  березові  бруньки,  сухі  ягоди,
влітку  —  ніжні  листки,  квіти,  пагони,  рідше  —  комахи.
 Місцем  для  гнізда  служать  неглибокі  ямки,  так  майстерно  заховані,
що  їх  майже  неможливо  знайти,  незважаючи  на  всі  зусилля  самця  ви¬
дати  таємницю:  він  збирає  всю  свою  мужність  і  кожну  хижу  тварину,  що
проходить  мимо,  зустрічає  своїм  застережним  криком.  Розповідають,  що
квочки  постійно  сваряться  з  іншими  самками,  навіть  крадуть  одна  в  одної
яйця  і  переносять  їх  у  власні  гнізда.
 КУРІПКА  ВІРПНСЬКА  (Colinus  virginianus)  належить  до  родини  Фазано¬
ві.  Пера  верхнього  боку  тіла  червонувато-бурі  з  чорними  плямами;  на  ниж¬
ньому  боці  тіла  оперення  блідо-жовте,  з  червонуватою  поздовжньою  смугою.
Довжина  тулуба  досягає  25  см,  розмах  крил  —  35,  довжина  крил  —  11,  дов¬
жина  хвоста  —  7  см.  Птах  цей  водиться  в  Америці,  від  Канади  до  Мексики,
вибираючи  переважно  поля  з  хашами.  Рано  навесні  виводки  або  зграї,  що
зимували  сумісно,  розпадаються  на  пари,  які  вибирають  собі  місце  прожи¬
вання.  На  початку  травня  самка  починає  будувати  гніздо.  Зазвичай  вона
підшукує  густий  кущ  трави,  в  середині  якого  вириває  напівкулясту  ямку,  на¬
стільки  глибоку,  що  птах  може  вільно  в  ній  поміститися.  Батьки  насиджують
яйця  навперемінно,  а  самець  виконує  ще  обов’язки  вірного  сторожа.
 Улітку  віргінські  куріпки  живляться  комахами  і  зернами  хлібних  рос¬
лин,  які  восени  складають  їх  головну  поживу.  Взимку  їм  буває  сутужно,  і
тоді  трапляється,  що  вони  наважуються  відлетіти  в  південні  краї.  Під  час
цих  перельотів  їх  багато  гине,  оскільки  хижаки  невтомно  переслідують  їх.
 КУРІПКА  СІРА  (Perdix  perdix)  належить  до  родини  Фазанові,  відріз¬
няється  від  червоних  куріпок  передусім  кольором  оперення  і  відсутніс-

КУРІПКА  ТУНДРОВА  ■
 351  ■
 тю  шпоркової  бородавки.  Голова  її  бура,  спина  сіра  з  іржаво-червони¬
ми  поперечними  смужками,  черевце  біле  з  каштаново-бурою  плямою;
по  грудях  і  обох  боках  черевця  проходить  широка  попелясто-сіра  смуга;
рульові  пера  іржаво-червоні,  махові  —  матового  чорно-бурого  кольору.
Вона  водиться  у  всій  Європі,  окрім  Північної  Росії,  і  в  Західній  Азії.  Рів¬
нинам  вона  віддає  перевагу  перед  горами  і  потребує  для  свого  добробуту
оброблених  і  різноманітних  угідь;  уникає  густих  лісів,  але  селиться  на
узліссях;  особливо  ж  любить  вона  болотисті  місцевості.
 Молоді  куріпки  залишаються  жити  на  тій  галявині,  де  вони  народили¬
ся,  і  якщо  в  якомусь  місці  ці  птахи  зникнуть,  то  воно  довго  пустує  і  лише
поступово  заселяється  куріпками  з  сусідніх  ділянок.  Ця  куріпка  так  само
вправно  уміє  ховатися,  як  і  її  родичі,  користується  для  цього  заглиблення¬
ми  в  грунті,  а  в  рівних  місцях  притискається  до  землі.  Політ  куріпки,  хоч
і  не  важкий,  але  вимагає  від  птаха  значних  зусиль  і  скоро  стомлює  його;
він  неохоче  підіймається  високо  в  повітря  і  рідко  пролітає  великі  відстані.
Куріпка  миролюбна  і  дуже  ніжна  до  своїх  пташенят.  Сім’я  часто  приймає
під  своє  заступництво  осиротілих  пташенят,  і  дорослі  птахи  поводяться
зі  своїми  прийомними  дитинчатами  так  само  дбайливо,  як  і  з  власними.
Гніздо  їхнє  складається  з  простого  заглиблення  в  землі  і  вистилається  пру¬
тиками;  наприкінці  квітня  або  на  початку  травня  самка  кладе  9—17  яєць
і  терпляче  насиджує  їх  близько  місяця,  тоді  як  самець  вартує  де-небудь
поблизу  і  попереджає  її  про  небезпеку.  У  вихованні  пташенят  обоє  батьки
беруть  однакову  участь:  батько  охороняє  і  захищає  їх,  а  мати  водить  і  годує;
якщо  ж  самка  вмирає,  то  самець  бере  на  себе  її  обов’язки.
 У  найраннішій  молодості  куріпки  живляться  майже  виключно  кома¬
хами;  потім  домішують  рослинні  речовини,  що  становлять  згодом  їх  голо¬
вну  поживу.
 Усі  чотириногі  хижаки  небезпечні,  головним  чином,  для  їхніх  яєць  і
пташенят;  яструби  ж,  сойки,  ворони,  шуліки  та  інші  птахи  переслідують
як  молодих,  так  і  дорослих  куріпок.
 КУРІПКА  ТУНДРОВА  (Lagopus  mutus)  належить  до  родини  Тетеруко¬
ві.  У  самця  у  всі  пори  року  черевце,  нижні  покривні  пера  хвоста,  покрив¬
ні  пера  крил  і  махові  —  білі;  влітку  решта  частин  тіла  буває  по-різному
забарвлена.  Під  час  весняної  линьки  птах  здається  строкатим,  оскільки
подекуди  з’являються  чорні  пера;  поступово  все  пір’я  вицвітає,  а  взимку
стає  сліпучо-білим.  Мешкає  в  Альпах,  Піренеях,  горах  Скандинавії,  Пів¬
нічного  Сибіру,  в  Пн.  Америці  і  Гренландії.  Пожива  її  складається  пере¬
важно  з  рослин,  рідше  з  комах.  У  травні  куріпок  можна  побачити  вже
парами;  обоє  вони  живуть  разом  доти,  доки  триває  висиджування.  Коли
ж  пташенята  вилупляться  з  яєць,  то  самець  покидає  на  якийсь  час  сім’ю.
Він  не  бере  участі  ні  в  збудуванні  гнізда,  ні  у  вирощуванні  дитинчат.
Квочка  сама  відшукує  собі  відповідне  місце  під  низьким  кущем,  а  іноді  й
за  каменем,  риє  невелику  ямку,  вистилає  листям,  кладе  сюди  свої  2—16
яєць  і  береться  до  насиджування.
 Бідність  і  негостинність  тих  місць,  де  селяться  тундрові  куріпки,  часто
буває  для  них  згубною;  хоча  птахи  ці  дуже  невимогливі  і  добре  зносять
негоду,  вони  все  ж  таки  не  в  змозі  подолати  всіх  знегод  і  тисячами  гинуть
під  час  ожеледі  через  брак  поживи  і  через  лавини,  які  скочуються  з  гір.
Також  гинуть  вони  від  хижаків:  лисиць,  росомах,  кречетів,  які  винищують
їх  у  величезній  кількості.
 КУРІПКА  ЧЕРВОНА,  або  руда  гірська  (Alectoris  rufa),  належить  до  ро¬
дини  Фазанові,  має  панівний  червоний  колір  верхнього  боку  тіла  і  широ¬
кий  нашийник;  груди  і  передня  частина  черевця  попелясто-сірі.  Цей  птах
живе  тільки  в  країнах  і  на  островах,  які  лежать  на  південь  від  Південної
Франції  —  Іспанії,  Португалії,  Мадейрі  й  Азорських  островах;  близько
сторіччя  тому  нею  заселили  Великобританію,  де  вона  водиться  й  у  наш
час.  Вона  уникає  густих  лісів  і  охоче  селиться  в  парках  або  в  малолісових
просторах.
 У  рухах  її  багато  спільного  з  рухами  сірої  куріпки,  хоча  перша  красиві¬
ша  і  граціозніша.  Бігає  вона  надзвичайно  швидко  і  з  великою  спритністю,
навіть  між  камінням  і  уламками  скель,  і  майстерно  лазить  по  горах.  Політ
 Сіра  куріпка  —  невеликий  птах  зав-
довжки  до  26  см,  забарвлений  у  не¬
показний  сірувато-бурий  колір  і  схо¬
жий  на  ті  грудки  глини  в  полі,  серед
яких  проходить  його  життя.  Сіра
куріпка  досить  звична  майже  у  всій
Європі,  за  винятком  більшої  частини
Піренейського  півострова,  північно-
східної  частини  Європи  і  значної  те¬
риторії  Скандинавії.  Поширена  та¬
кож  у  степах  і  лісостепах  Азії.  Була
завезена  свого  часу  до  Америки  і  Но¬
вої  Зеландії,  де  добре  прижилася  і
розмножується.  Живиться  рослина¬
ми,  насінням  і  комахами.  Перелітає
лише  на  невеликі  відстані.  На  зиму
зазвичай  не  відлітає,  хоча  їй  у  ба-
гатосніжні  зими  і  доводиться  терпі¬
ти  від  браку  поживи,  оскільки  корм
стає  недоступним.
 Як  і  більшість  інших  курячих,  сірі  ку¬
ріпки  дуже  плодовиті:  у  кладці  буває
10—20,  іноді  й  більше  яєць.  Якщо  з
якоїсь  причини  гніздування  було  пору¬
шено,  парочка  робить  другу  і  третю
спробу  в  липні  і  навіть  у  серпні.  Си¬
дить  на  гнізді  самка,  а  самець  вар¬
тує  поблизу.  Пташенята  починають
з  \являтися  за  24  дні  після  відкладан¬
ня  першого  яйця.  Щойно  пташенята
з'являються  на  світ,  як  сім'я  поки¬
дає  гніздо.  Від  першого  дня  життя
вони  самі  дістають  собі  корм.

■  352
 ■  КУРИ  СМІТНІ
 Куріпка  червона,  або  руда  гірська
 (Alectoris  rufa)
 Більшу  частину  року  червона  куріп¬
ка  живе  невеликими  зграйками  з
10—30  птахів;  усі  вони  живуть  в  од¬
ній  місцевості,  рідко  віддаляючись
далеко  за  її  межі.
 Цей  легкий  стрункий  птах  має  стро¬
кате  забарвлення,  дуже  схожий  на
деякі  породи  свійських  курей,  напри¬
клад  на  куріпчасту  італійську.  До¬
вжина  птаха  разом  із  хвостовими
перами  —  близько  70  см.  Банківська
курка  поширена  в  Індії,  Таїланді,
Камбоджі,  В'єтнамі,  Лаосі,  Малай¬
зії,  на  Яві  і  Суматрі,  де  вона  живе
в  чагарниках  і  підлісках.
 її  також  набагато  швидший  за  політ  сірої  куріпки:  іноді  вона,  подібно  до
хижих  птахів,  сміливо  кидається  вниз  із  прямовисних  скель.
 КУРИ  СМІТНІ,  родина  Megapodiidae,  живуть  у  Полінезії  та  в  Австра¬
лії  і  відрізняються  від  усіх  взагалі  птахів  своїм  способом  насиджування.
Усі  смітні  кури  кладуть  свої  надзвичайно  великі  яйця  в  гніздовий  горбик,
утворений  із  землі  і  листя,  в  якому  унаслідок  гниття  рослинних  речовин
утворюється  така  висока  температура,  що  зародки  в  яйцях  можуть  розви¬
ватися.  З  яйця  вилуплюється  пташеня  цілком  оперене  і  настільки  само¬
стійне,  що  в  змозі  прогодувати  себе  без  сторонньої  допомоги.
 Вони  середні  на  зріст  і  мають  високі,  довгопалі,  озброєні  великими
кігтями  ноги.
 КУРКА  БАНКІВСЬКА,  або  індійська  дика  (Gallus  gallus),  належить  до
родини  Фазанові.  Із  найбільшим  правом  вона  повинна  вважатися  родо¬
начальником  наших  курей.  Голова,  шия  і  довгі  пера  потилиці  вилиску¬
ють  золотисто-жовтим;  спина  пурпурно-коричнева,  верхні  покривні  пера
хвоста  схожі  забарвленням  на  пера  коміра,  груди  золотисто-зелені,  великі
махові  пера  —  темно-сірі,  малі  —  іржаві,  хвіст  блискучо-чорний.  За  сло¬
вами  Жердона,  під  час  подорожі  через  ліс  трапляється  часто  зустрічати
цих  півнів;  вони  зазвичай  тримаються  поблизу  доріг,  оскільки  знаходять
багату  поживу  в  посліді  свійських  тварин.
 Банківська  курка  кладе  8—12  чисто-білих  яєць  під  кущ  бамбука,  за¬
здалегідь  приготувавши  собі  грубе  гніздо  у  вигляді  купи  опалого  листя  і
сухої  трави.  Півень  мало  піклується  про  своє  потомство,  тоді  як  курка
оточує  пташенят  найніжнішою  материнською  турботою.
 На  лісових  курячих  мало  полюють,  оскільки  м’ясо  їхнє  не  дуже  смач¬
не.  Зате  всіх  їх  неважко  приручити.
 КУРОПОДІБНІ,  рід  (Galliformes).  Характеризуються  міцною  будовою
тіла,  короткими  крилами,  сильними  ногами  і  густим  оперенням;  дзьоб
зазвичай  короткий,  ледве  досягає  половини  голови,  але  іноді  й  дуже  до¬
вгий;  ноги  дуже  сильні,  середньої  висоти  і  закінчуються  4-ма  пальцями,
з  яких  один  буває  іноді  недорозвинений;  кігті  здебільшого  короткі,  ши¬
рокі  і  тупі.  Оперення  дуже  густо  вкриває  тіло  і  шию,  у  двох  груп  також
і  ноги  до  пальців;  зате  часто  залишаються  невкритими  більші  чи  менші
місця  на  шиї  і  волі;  у  такому  разі  шкіра  утворює  тут  нарости,  набряки  у
вигляді  бородавок,  гребенів  та  інших  оздоб,  забарвлених  зазвичай  дуже

КУСКУС  КАРЛИКОВИЙ  ЛЕТЮЧИЙ
 353  ■
 яскраво.  Заслуговує  на  увагу  значний  розвиток  покривних  пер  хвоста,
які  є  головною  прикрасою  деяких  курей.  За  пишнотою  і  різноманітністю
забарвлення  кури  взагалі  мало  поступаються  представникам  інших  рядів.
Відмінність  оперення  самця  і  самки  у  жодних  птахів  не  помітна  більшою
мірою,  ніж  у  курячих.
 Куроподібні  —  космополіти,  але  найбільше  їх  в  Азії.  Улюблене  довкілля
курячих  —  це  ліс,  але  вони  населяють  також  і  бідні  на  рослинність  рівни¬
ни.  Пожива  їх  переважно  рослинна,  рідко  тваринна.  Вони  погано  літають,
лазять  і  всі  без  винятку  бояться  води.  Зате  вони  чудово  бігають,  і  якщо  сила
ніг  виявляється  для  цього  недостатньою,  то  вони  допомагають  собі  крилами.
Голос  їхній  завжди  своєрідний,  хоча  зазвичай  мало  приємний.
 При  хорошій  пам’яті  вони  не  меткі  і  насилу  вчаться  розрізняти  ворогів.
Самки  ніжно  поводяться  зі  своїми  дитинчатами,  заради  них  готові  наража¬
тися  на  найбільшу  небезпеку,  голодують  і  терплять  нестатки;  але,  з  іншого
боку,  вони  не  виявляють  ані  найменшого  співчуття  і  доброзичливості  до
курчат  інших  курей.  Самець  не  піклується  про  долю  потомства,  якщо  він
впадає  в  очі  своїми  розмірами  і  прекрасним  оперенням;  навпаки,  якщо  він
за  кольором  схожий  на  навколишнє  середовище  і  мало  відрізняється  від
самки,  то  і  він  бере  певну  участь  у  справі  виховання  потомства.
 Більша  частина  курячих  висиджує  на  землі.  Там,  де  багато  кущів,
влаштовується  під  кущем  невелике  заглиблення,  що  служить  для  кладки
яєць;  де  ж  чагарника  немає  —  у  високій  траві  або  хлібах  і  взагалі  у  при¬
хованих  від  стороннього  ока  місцях.  Кладка  зазвичай  численна,  яйця  за¬
барвлені  одноманітно.
 У  курячих  стільки  ворогів,  що  тільки  їхнє  надзвичайно  велике  роз¬
множення  підтримує  рівновагу  між  винищуванням  і  заміщенням.  Усі
хижі  тварини  переслідують  курей,  а  для  людини  курячі  служать  усюди
предметом  полювання.  Водночас  людина  вже  від  найдавніших  часів  праг¬
нула  прив’язати  до  себе  принаймні  деяких  із  них  і  з  лісів  Південної  Азії
поширила  їх  по  всій  Землі,  привчивши  до  найрізноманітнішого  клімату  і
умов  життя.
 КУСКУС  КАРЛИКОВИЙ  ЛЕТЮЧИЙ  (див.  Поссум).
 КУСКУСОВІ,  родина  Phalangeridae,  —  сумчасті,  що  лазять,  досягають
розмірів  не  більших  за  велику  куницю.  У  них  —  довгий  хапальний  хвіст,
коротка,  широка  морда,  простий  шлунок  із  дуже  довгою  сліпою  кишкою
і  добре  розвинені  зуби.  Живуть  на  деревах,  рідко  спускаються  на  землю;
спосіб  життя  нічний;  деякі  їдять  м’ясо  і  комах,  інші  —  тільки  рослини.
Дитинчат  2—4.  За  характером  це  —  покірливі,  нешкідливі  істоти,  що  лег¬
ко  приживаються  в  неволі,  хоча  зовсім  байдужі  до  господаря.
 Вагітність  у  кускусів  —  десь  тринадцять  днів  (тільки  у  малої  сумчастої
куниці  на  два  дні  менше,  у  всіх  інших  більше).  Поспішаючи  позбутися
тягаря,  кускусихи  народжують  двох,  рідше  чотирьох,  крихітних  «недо¬
носків».
 КУСКУС  ПЛЯМИСТИЙ  (Phalanger  maculatus),  один  із  найкрасивіших
видів  цього  роду,  досягає  в  дорослому  стані  загальної  довжини  1,1  м,  із
яких  близько  48  см  припадає  на  хвіст.  Тіло  вбране  в  густе,  хвилясте,
шерстисте,  м’яке,  як  шовк,  хутро.  Колір  його  буває  різним.  Здебільшого
біле  з  жовтуватим  або  сіруватим  нальотом  хутро  верхнього  боку  тіла  роз¬
мальоване  великими  яскравими  іржаво-рудими,  темно-бурими  або  чор¬
ними  плямами,  які  розпливаються  на  зовнішньому  боці  ніг,  нижній  бік
тіла  завжди  без  плям  і  чисто-білого  кольору,  ноги  іржавого  кольору.  Лоб
у  старих  тварин  яскраво-жовтий,  у  молодших  іржаво-жовтий;  вуха  чисто-
білого  кольору,  а  голі  місця  червонуватого;  білий  хвіст  лише  у  виняткових
випадках  має  декілька  плям.
 Плямистий  кускус  населяє  острови  на  схід  від  Целебеса  до  Нової  Гві¬
неї  та  північної  частини  Австралії.
 Ми  зобов’язані  першими  відомостями  про  життя  цієї  тварини  гол¬
ландцеві  Валентину.  Він  розповідає,  що  на  Амбоїні  кускусова  ласка,  або
кусу,  як  її  називають  малайці,  являє  собою  одну  з  найдивніших  форм.
 Ряд  Курячі  (Gallifortnes)  налічує  по¬
над  250  різних  видів  птахів,  пере¬
важно  середнього  розміру,  пристосо¬
ваних  до  наземного  способу  життя.
Курячі  поширені  по  всій  території
землі,  окрім  Антарктики  й  островів
Льодовитого  океану.
 Дружина  сера  Джорджа  Грея  пише
про  кускуса:
 «Ми  якийсь  час  мали  двох  таких
звірів;  перший  екземпляр,  посла¬
ний  додому,  помер,  як  я  побоююся,
з  голоду,  оскільки  мені  сказали,  що
вони  живляться  корінням  і  горіха¬
ми.  Але  я  виявила,  що  це  помил¬
ка,  п’яткоходи  —  м’ясоїдні  твари¬
ни.  Принаймні  другий  екземпляр,
який  у  нас  був,  їв  міль  і  мух.  Він
зазвичай  хапав  міль  і  тому  подіб¬
них  тварин  за  обидва  крила  і  три¬
мав  обома  передніми  лапами;  з’їдав
тільки  тіло,  а  крила  викидав.  Ніко¬
ли  я  не  бачила,  щоб  він  пив.  Зазви¬
чай  п’яткохід  спав  удень,  згорнув¬
шись  у  клубок,  а  вночі  ставав  дуже
бадьорим  і  лазив  по  гілках  дерев;
охоче  повисав  за  допомогою  хвос¬
та  на  маленькій  гілці  і  раптом  пере¬
стрибував  на  іншу».
 Джільберт  теж  указує  на  жадібність,
із  якою  ці  тварини  ловлять  і  поїда¬
ють  мух,  і  потім  продовжує:  «По¬
жива,  яку  йому  давали,  складалася
з  розм’якшеного,  дуже  підсолодже¬
ного  цукром  хліба,  в  який  він  за¬
сував  язик  точнісінько  так,  як  це
роблять  птахи-медососи,  коли  хо¬
чуть  висмоктати  нектар  із  віночка
квітки.  Джонсон  Друммонд  застав
пару  цих  тварин  у  той  час,  коли
вони  смоктали  нектар  із  квітів;  він
уважно  спостерігав  і  чітко  бачив,
як  вони  засували  у  квіти  свої  довгі
язики,  зовсім  як  згадані  птахи».

■  354
 ■  КУСКУСИ  ЧУБАТІ
 Кускус  плямистий
 (Phalanger  maculatus)
 Кускуси  (рід  Phalanger)  належать  до
ряду  Вищі  австралійські  сумчасті  —
лазячих  поссумів.  Довжина  тіла  цих
звірів  складає  25—65  см,  і  ще  стіль¬
ки  ж  припадає  на  хвіст.  Кускуси  —
мешканці  лісів  і  густих  чагарників,
ведуть  деревний  спосіб  життя.  На
відміну  від  багатьох  інших  сумчас¬
тих  Старого  Світу,  які  живляться
здебільшого  рослинною  їжею,  лазячі
кускуси  всеїдні.  Поширені  ці  звірі  як
в  Австралії,  так  і  на  Новій  Ґвінеї  та
прилеглих  островах.
 «Голова  має  велику  схожість  із  головою  щура  або  лисиці.  Хутро  тонке
і  густе,  як  у  кішки,  але  хвилястіше,  рудого  і  сірого  кольору,  майже  як
у  зайця.  Деякі  рудуваті,  деякі  білі,  самки  здебільшого  сірі.  Великі  види
дуже  злі  і  небезпечні;  якщо  вони  сидять  на  дереві  і  хтось  схопить  їх  за
хвіст,  то  можуть  потягнути  людину  вгору  і  потім  скинути  її  звідти.  Вони
захищаються  гострими  кігтями  лап,  які  знизу  голі,  майже  як  рука  дитини;
вони  користуються  ними,  як  мавпи;  зубами,  навпаки,  не  захищаються,
хоча  вони  у  них  дуже  гострі.  Кінець  хвоста  голий  і  заломлений;  звірі  так
міцно  тримаються  ним  за  гілки,  що  їх  можна  відірвати  лише  силоміць.
На  Молуккських  островах  кускуси  живуть  не  в  норах,  а  в  лісах,  особливо
там,  де  є  насіння  дерев.  Тварини  стрибають  із  дерева  на  дерево,  як  білки,
і  загинають  при  цьому  хвіст  гачком.  Вони  чіпляються  ним  за  гілки,  щоб
легше  було  дістатися  до  плодів,  якими  вони  живляться.  Кускуси  поїда¬
ють  зелене  листя,  зовнішню  шкаралупу  деяких  горіхів,  пізанги  та  інші
соковиті  плоди.  При  цьому  сідають  як  білки.  Якщо  вони  ходять  по  землі
і  їх  захоплять  зненацька,  то  за  одну  мить  підіймаються  на  дерева.  Якщо
їх  налякати,  то  вони  від  страху  мочаться.  Між  задніми  кінцівками  знахо¬
диться  сумка,  де  міститься  2—4  дитинчат,  які  так  міцно  висять  на  сосках,
що  коли  відірвати  їх,  іде  кров.  Майже  кожна  самка,  яку  знаходять,  має  в
мішку  дитинчат;  вони,  мабуть,  постійно  вагітні».
 КУСКУСИ  ЧУБАТІ,  родина  Tarsipedidae,  складається  тільки  з  одного
роду  і  виду  —  хоботноголового  кускуса  (Tarsipes  spenserae).  Його  назива¬
ють  «п’яткохід».  Стрункий  звір  завдовжки  до  16  см,  із  яких  9  см  припадає
на  вкритий  рідкою  шерстю  чіпкий  хвіст,  характеризується  дуже  довгим

КУТОРА  ЗВИЧАЙНА  ■
 355  ■
 і  тонким  хоботом,  довгим  язиком,  що  витягається,  відсутністю  сліпої
кишки  і  недорозвиненими  справжніми  кутніми  зубами.  Кігті  недорозви¬
нені,  за  винятком  кігтів  двох  зрощених  між  собою  пальців,  наступних  за
великим  пальцем  задніх  ніг.  Шерсть  коротка,  груба  і  жорстка,  на  спині
вона  сірого  кольору  з  трьома  поздовжніми  чорними  або  бурими  смугами,
на  боках  блідо-іржава,  на  череві  жовтувато-біла,  на  ногах  сіра,  на  ступнях
біла.
 Цей  чудовий  звір  живе  в  Західній  Австралії  і  посідає  окреме  місце
стосовно  інших  представників  тієї  ж  родини;  із  м’ясоїдних  сумчастих  він
схожий  лише  на  мурахоїда,  який  теж  має  маленькі  зуби  і  витяжний  язик
і  теж  живе  в  Західній  Австралії.  Оригінальності  будови  тіла  тварини  від¬
повідає  спосіб  життя,  головну  поживу  його  складають  комахи,  а  також
нектар  квітів.
 КУТОРА  ЗВИЧАЙНА,  або  водяна  землерийка  (Neomys  fodiens),  харак¬
теризується  великою  різноманітністю  забарвлення  і  належить  до  найбіль¬
ших  видів  землерийок,  що  водяться  у  нас.  Загальна  довжина  її  досягає
11,8  см,  з  яких  5,3  см  припадає  на  хвіст.  Тонке,  густе  і  м’яке  хутро  на
спині  зазвичай  чорне,  взимку  більш  блискуче,  ніж  улітку,  на  животі  сіро-
біле  або  біле,  іноді  чисте,  іноді  вкрите  сіро-чорними  плямами.  Хутро  на¬
стільки  густе,  що  являє  собою  суцільну  масу  і  не  пропускає  до  шкіри
жодної  краплі  води.  Плавальні  щетини  на  лапах,  залежно  від  віку  і  пори
року,  бувають  то  довші,  то  коротші.  Коли  вони  настовбурчені,  то  стають
такими  широкими,  що  здаються  з  кожного  боку  ніг  подібними  до  зубців
гребінця,  а  коли  складені,  то  так  щільно  прилягають  до  ступень,  що  їх
важко  помітити.  Вони  служать  тварині  прекрасними  веслами.  За  бажан¬
ням  можуть  розгортатися  і  знову  згортатися,  а  під  час  бігу  так  щільно
стискаються,  що  зовсім  не  потерпають  від  тертя.
 Водяна  землерийка  поширена  майже  у  всій  Європі  і  в  частині  Азії,
де  в  сприятливих  місцевостях  її  можна  усюди  зустріти.  Північна  межа
її  поширення  досягає  Англії  й  Остзейського  краю,  Південної  Іспанії  та
Італії.  У  горах  підіймається  на  значну  висоту.  Вона  віддає  перевагу  водам
гористих  місцевостей,  особливо  таким,  у  яких  при  великих  морозах  тра¬
пляються  незамерзаючі  джерела,  необхідні  їй  узимку.  Найулюбленішими
місцями  є  джерела  гірських  лісистих  місцевостей,  що  мають  чисту  воду  та
піщаний  ґрунт,  і  сади  або  луки  в  околицях.  Також  вона  водиться  у  став¬
ках  із  чистою  водою  і  вкритих  ряскою.  Часто  селиться  в  селах,  особливо
поблизу  млинів;  життя  її  не  пов’язане  виключно  з  водою;  вона  також
охоче  бігає  по  луках,  прилеглих  до  струмків,  проповзає  під  стоги  сіна,  за¬
бирається  до  комор  та  сараїв  і  навіть  усередину  будинків;  іноді  потрапляє
в  поля,  що  знаходяться  дуже  далеко  від  води.  У  пухкому  ґрунті  поблизу
води  вона  сама  викопує  собі  ходи,  проте  охочіше  користується  норами
мишей  і  кротів,  які  знаходяться  по  сусідству.  Важливою  частиною  її  жит¬
ла  є  виходи,  яких  має  бути  кілька:  один  веде  у  воду,  другий  на  поверхню
води,  інші  мають  вихід  на  сушу.  Нора  служить  для  звіра  місцем  сну  і  при¬
тулку,  в  якому  він  може  сховатися  від  переслідування  ворогів.
 У  галасливих  місцях  водяна  землерийка  проводить  зазвичай  цілий
день  у  норі;  там  же,  де  їй  нічого  боятися,  пильнує  і  проявляє  свою  ді¬
яльність  і  вдень,  особливо  навесні,  в  період  кохання.  Вона  рідко  плаває
уздовж  берега,  оскільки  більше  любить  перепливати  струмки  від  одного
берега  до  іншого;  коли  ж  їй  доводиться  пливти  уздовж  струмка,  то  вона
воліє  бігти  під  берегом  або  по  дну  струмка,  під  водою.
 Її  рухи  швидкі  і  впевнені,  спритні  і  невтомні.  Вона  відмінно  плаває,
пірнає  і  має  здатність  триматися  на  воді  без  жодного  руху,  висовуючись
то  однією  головою,  то  всією  верхньою  частиною  тулуба.  Коли  вона  пли¬
ве,  її  тулуб  здається  широким,  плоским  і  ніби  вкритим  суцільним  шаром
блискучо-білих  маленьких  перлин;  це  явище  відбувається  через  бульбаш¬
ки  повітря,  зібрані  між  густою  шерстю:  повітряний  шар,  який  оточує  все
тіло  і  сприяє  тому,  що  хутро  тварини  завжди  буває  сухим.  Під  час  хвороби
властивість  хутра  залишатися  сухим  втрачається,  шерсть  промокає  і  воло¬
га  проникає  до  шкіри;  тоді  водяній  землерийці  загрожує  загибель.
 Час  спаровування  —  з  квітня  до  травня.  Самець  переслідує  самку  із
безперервним  криком.  Самка  вибігає  зі  свого  притулку,  підіймає  вгору
 Кутора  (рід  Neomys)  —  дрібний  звір
із  ряду  Комахоїдні.  Поширена  вона
досить  широко  —  майже  у  всій  Єв¬
ропі  (включаючи  і  Європейську  час¬
тину  Росії  від  Кольського  півострова
до  Кавказу),  в  Західному  і  на  півдні
Східного  Сибіру,  в  Забайкаллі  і  на
півдні  Далекого  Сходу.  Селиться  ку¬
тора  по  берегах  озер,  річок  і  струм¬
ків,  на  болотах.  Кутора  більша  за
бурозубок  (довжина  її  тіла  7—10  см)
і  відрізняється  від  них  довгим  і  чіт¬
ко  двобарвним  (темним  зверху,  білим
знизу)  хвостом.

■  356
 ■  кюїй
 над  водою  голову  і  груди  й  озирається  на  всі  боки.  Самець,  шукаючи
предмет  своїх  пристрасних  пожадань,  теж  з’являється  на  дзеркальній  по¬
верхні  води  і,  угледівши  милу,  стрімко  кидається  до  неї.  Але  самка  ще  не
налаштована  приймати  його  ласки;  вона  хоч  і  дозволяє  самцеві  підпливти
до  неї  зовсім  близько,  але,  як  тільки  він  досягне  її,  несподівано  пірнає
і  безслідно  зникає  на  дні  ставка;  пробігши  там  досить  значну  відстань,
вона  знову  з’являється  на  поверхні,  але  вже  зовсім  у  іншому  місці.  Са¬
мець  вистежує  її  і  за  хвилину  вже  знову  біля  милої;  він  упевнений,  шо
мети  досягнуто,  проте  самка  не  з  легкодоступних:  вона  повторно  зникає
і  знову  з’являється  десь  оддалік.  Таким  чином  загравання  це  триває  з
чверть  години,  поки  самка  нарешті  не  здається  на  наполегливі  пересліду¬
вання  самця.  При  цьому  жоден  із  закоханих  не  випускає  нагоди  впіймати
яку-небудь  із  комах,  що  пролітають  мимо,  або  взагалі  вхопити  що-небудь
їстівне,  а  під  час  своїх  любовних  пригод  вони  облазять  усі  ходи  на  березі.
В  одному  з  них  самка  влаштовується  на  час  пологів,  вибравши  собі  для
цього  маленьку  нору,  добре  устелену  мохом  і  сіном.  Тут  близько  середини
травня  вона  народжує  6—10  дитинчат,  які  в  перші  дні  своєї  появи  на  світ
виглядають  дуже  дивними  й  аніскільки  не  схожими  на  дорослих  земле¬
рийок:  вони  народжуються  голими,  що  аж  колір  тіла  проблискує  через
шкіру,  і  тупий  носик  їхній  особливо  кумедно  випинається  на  маленькій
мордочці;  але  скоро  вони  виростають,  набувають  зовнішнього  вигляду
своїх  батьків  і  рано  починають  вести  самостійний  спосіб  життя,  полюючи
під  керівництвом  матері  і  прокладаючи  в  траві  поблизу  головного  входу
нори  нові  вузькі  стежини.
 Кутора  пожирає  не  тільки  комах  усіх  видів,  особливо  тих,  які  живуть
у  воді,  а  й  черв’яків,  дрібних  молюсків,  раків,  а  також  земноводних,  риб,
птахів  та  маленьких  ссавців.  Миша,  що  забралася  до  їхньої  нори,  може
вважатися  загиблою;  необережну  трясогузку,  яка  рано  вилетіла  з  гнізда  і
безтурботно  попрямувала  на  зелений  бережок,  тварина  схоплює  нещадно
і  з  такою  ж  лютістю,  з  якою  рись  накидається  на  косулю;  жабу,  яка  без¬
турботно  стрибає  поблизу  одного  із  входів,  хижак  схоплює  за  задні  ноги
і  затягає,  незважаючи  на  тужливий  писк,  до  нори;  гольці  і  піскарі  зага¬
няються  в  маленькі  бухти  і  тут  ловляться  особливим  чином:  землерийка
скаламучує  воду  і  вартує  вхід  до  бухти;  щойно  одна  з  маленьких  рибок
схоче  проплисти  мимо,  як  вона  кидається  на  неї  і  вправно  хапає,  ви¬
правдовуючи  якнайкраще  приказку  —  в  каламутній  воді  рибка  ловиться.
Землерийка  наважується  нападати  не  тільки  на  маленьких  тварин,  а  й
на  таких,  вага  яких  перевершує  її  власну  щонайменше  в  60  разів;  можна
сказати,  що  серед  хижаків  не  знайдеться  іншої  тварини,  яка  зважилася
б  нападати  на  таку  невідповідно  велику  здобич.
 Слина  землерийок  нейротоксична,  тобто  згубно  діє  на  нерви  (при¬
наймні  у  кутори).  Але  не  зрозуміло  ще,  чи  шкідлива  вона  для  людини.
 КЮЇЙ  (див.  Дикобраз  бразильський).

ЛАБІРИНТОВІ,  належать  до  родини  Anabantidae,  мають  цікаві  при¬
стосування  для  дихання  поза  водою.  Відомо,  що  риби  взагалі  не  можуть
користуватися  своїми  зябрами  на  повітрі,  тому  що  зяброві  листочки  під¬
сихають,  і  тоді  стає  вже  неможливим  обмін  газів.  Якщо  ж  усунути  це  ви¬
сихання,  то  багато  риб  зможуть  довго  залишатися  без  води.  Так,  коропів
живими  можна  пересилати  на  великі  відстані,  якщо  їхні  зябра  обгорнути
мокрою  ганчіркою.  Згадане  пристосування  у  лабіринтових  риб  по  суті  то¬
тожне  з  мокрою  ганчіркою,  якою  обгортають  зябра.  У  глоткових  і  лицьо¬
вих  кістках  цих  риб  є  багато  порожнин,  заповнених  губчастою  клітинною
масою;  при  диханні  у  воді  порожнини  ці  наповняються  водою  і  просочу¬
ють  губчасту  масу,  з  якої  волога  згодом,  у  міру  потреби,  витрачається  для
зволоження  зябрових  листочків.  З  цієї  родини  найбільш  вивчений  спосіб
життя  анабасів.
 ЛАМА  (Lama  glama)  належить  до  родини  Верблюдячі  ряду  Мозоленогі;
поширена  переважно  в  Перу  і  найліпше  почуває  себе  на  високих  плоско¬
гір’ях.  Є  свійською  формою  роду  Lama  guanicoe  glama.  На  зріст  вона  дещо
вища  за  гуанако  і  має  мозолясті  нарости  на  грудях  і  на  передній  частині
суглоба,  що  з’єднує  передпліччя  з  кистю.  Голова  коротка  та  вузька,  губи
вкриті  волоссям,  вуха  короткі,  і  мозоляста  шкіра  на  нижньому  боці  паль¬
ців  дуже  велика.  Лами  бувають  різного  кольору:  білі,  чорні,  строкаті,  ру¬
дувато-бурі  з  білими  плямами,  темно-бурі,  яскраво-руді,  жовтувато-руді
тощо.  Доросла  тварина  від  кінця  ноги  до  тім’я  досягає  2,6—2,8  м,  висота
в  холці  —  близько  1,2  м.
 Лабіринтові  риби  —  риби  з  родини
Лабіирнтовіу  яка  об'єднує  віддале¬
но  споріднених  риб,  здатних  дихати
атмосферним  повітрям  за  допомогою
лабіринтового  апарату,  розташо¬
ваного  в  додатковій  надзяберній  по¬
рожнині.  Повітря,  заковтуване  ри¬
бою,  проходячи  системою  пронизаних
кровоносними  судинами  пластинчас¬
тих  виростів  лабіринтового  апара¬
ту,  насичує  киснем  кров,  що  тече  по
судинах.  Риби  цієї  групи,  включаючи
гурамі,  бійцівських  рибок  і  змієголо¬
вів,  здатні  жити  у  воді  з  украй  низь¬
ким  вмістом  кисню,  часто  в  стоя¬
чих  водах.
 Лама  (Lama  glama)
 Лама  —  вид,  котрий  мешкає  на  Єв¬
разійському  континенті  та  нале¬
жить  до  родини  Верблюдячі.  Лама
одомашнена,  як  і  альпака,  вона  є  ро¬
дичем  гуанако  і  вікуньї.  Живе  на  ви¬
соті  2300—4000м.  Це  основна  в  'ючна
тварина  в  Андах  на  території  Перу,
Болівії,  Аргентини  і  Чилі;  жереб¬
ців  використовують  для  перенесення
вантажу  вагою  до  80  кг  на  відстань
до  ЗО  км  за  день.  Лам  також  трима¬
ють,  щоб  одержати  м'ясо,  шерсть,
жир  для  свічок  і  цінну  шкуру.  Висота
в  холці  —  близько  1,2  м,  має  густу
шерсть,  колір  якої  варіює  від  білого
до  чорного.  Шия  і  голова  видовжені,
очі  та  вуха  досить  великі.  Лоша  на¬
роджується  після  періоду  вагітності
тривалістю  11  міс.  і  живиться  мо¬
локом  протягом  4  міс.

Американський  ламантин  пошире¬
ний  у  протоках,  лагунах,  мілких  при¬
бережних  водах  Карибського  моря  і
Мексиканської  затоки  і  у  великих
річках,  що  туди  впадають.  Довжина
тіла  сягає  210  см.
 Каплср  в  Суринамі  займався  при¬
рученням  молодого  ламантина  і  про
нього  писав  Розенбергу  таке:
 «Коли  я  одержав  цю  тварину,  то  на¬
казав  побудувати  дамбу  на  невелико¬
му  струмочку,  що  впадає  в  річку,  на
відстані  близько  100  м  від  його  гир¬
ла,  і  в  ставок,  що  утворився,  поміс¬
тив  мого  вихованця.  Він  спочатку  не
брав  ніякої  їжі,  але  пив  молоко,  яке,
проте,  доводилося  вливати  йому  май¬
же  силоміць  до  рота.  Коли  він  вволю
напивався  молока,  то  тряс  головою,
і  ми  впихували  йому  до  рота  шматки
стиглих  бананів.  Його  годували  двічі
на  добу,  о  5  годині  ранку  і  о  5  годи¬
ні  пополудні,  і  кожного  разу  давали
по  півлітра  молока  і  6—8  маленьких
бананів.  Годування  тривало  іноді  до
трьох  чвертей  години,  оскільки  ла¬
мантин  часто  спливав,  декілька  хви¬
лин  грався  у  воді,  повертався  до  бе¬
рега,  а  потім  знову  відпливав.  Згодом
він  зробився  дуже  ручним,  але  вияв¬
ляв  мало  тямущості  й,  очевидно,  мав
слабкий  зір  і  слух.  Коли  я  з’являв¬
ся  біля  його  ставка  і  входив  у  воду,
то  він  завжди  припливав,  обнюхував
мої  ноги,  а  коли  я  сідав,  то  клав  свою
голову  мені  на  коліна».
 /Іічщи  l\UJJUUUI  1  Л  іодидп  1  ІЛ^Л  О  MVJpWJl  JiriLUV  идпп  дипц,  1W  IWjyiVI  1СІ  D1D1V1  I1VV/W
 на  собі  8  ароб  (майже  8  пудів)  і  долає  з  такою  ношею  за  день  8—10  легуа
(29—36  км).  Проте  це  можуть  робити  лише  тварини  бідних  солдатів,  які
здійснюють  походи  через  Перу.  «Вівці»  ці  люблять  холодне  повітря  і  по¬
чувають  себе  добре  в  горах;  на  рівнинах  страждають  від  спеки».
 На  високих  плоскогір’ях  Кордильєрів  тримають  величезні  стада  цих
тварин.  Вночі  їх  замикають  у  загородці,  стіни  якої  зроблені  з  каміння,  а
вдень  випускають;  вони  тоді  риссю  біжать  на  пасовище  без  пастухів,  а  вве¬
чері  самостійно  повертаються  назад.  Разом  з  ними  часто  пасуться  гуанако
та  вікун’ї.
 М’ясо  лам  їдять  залюбки  скрізь,  і  однорічні  тварини  вважаються  най¬
смачнішими.
 ЛАМАНТИН  АМЕРИКАНСЬКИЙ  (Trichechus  manatus),  належить  до
родини  Ламантинові  ряду  Сирени.  Найбільш  відомий  вид,  довжина  тіла
З  м,  вага  300  кг,  а  за  Каплером  —  навіть  400  кг;  індіанці,  проте,  стверджу¬
ють,  що  бачили  ламантинів  набагато  більших,  5  і  навіть  6  м  завдовжки.
Тіло  вкрите  майже  голою  шкірою,  на  якій  є  коротке,  щетинисте  волосся;
волосинки  віддалені  одна  від  одної  приблизно  на  2  см.  Все  тіло  забарв¬
лене  в  досить  одноманітний  блакитно-сірий  колір,  який  на  спині  та  на
боках  трохи  темніший,  ніж  знизу.  Волосся  має  жовтуватий  колір.
 Верхня  губа  ламантина  дуже  видається  вперед,  вкрита  ніжною  шкірою
і,  очевидно,  служить  для  обмацування  довколишніх  предметів,  а  порож¬
нина  рота  має  надзвичайно  своєрідну  будову.  Язик  майже  нерухомий;
на  кожній  щелепі  знаходиться  м’ясиста  шишка,  а  навпроти  неї  в  дру¬
гій  щелепі  —  поглиблення  з  жорсткою  шкірою:  при  закритих  щелепах

ЛАМАНТИНИ  ■
 359  ■
 ЛАМАНТИНИ,  родина  Trichechidae,  належать  до  ряду  Сирени.  У  ла¬
мантинів  хвостовий  плавець  заокруглений,  товстий  тулуб  трохи  схожий
на  риб’ячий  і  вкритий  дуже  обрідним,  коротким  волоссям,  якого  дещо
більше  тільки  на  морді,  і  тут  воно  має  форму  досить  довгих  щетин.  На
пальцях  заокруглених  передніх  ластів  помітні  чотири  плоскі  нігті.  Різці
є  тільки  у  молодих  тварин;  вони  згодом  випадають,  так  що  у  дорослих
можна  побачити  лише  самі  корінні  зуби.  їх  буває  з  кожного  боку  щелепи
до  7—8,  але  кількість  ця  нестала,  тому  що  в  ламантинів  зуби  міняються,
як  у  слонів;  коли  передні  зовсім  зітруться,  ззаду  виростають  нові,  тому
кількість  зубів  може  змінюватися  від  7  до  50.  Місцепроживанням  обох
американських  видів  цієї  родини  служить  берег  Атлантичного  океану  від
25°  північної  до  19°  південної  широти,  а  також  і  гирла  річок,  що  сюди
впадають.  Африканський  вид  (71  senegalesis)  живе  в  озері  Чад  і  у  великих
і  маленьких  річках,  які  впадають  в  Атлантичний  океан  між  20°  північної
і  10°  південної  широти;  дані  про  поширення  цієї  тварини  в  Південній
Африці,  ймовірно,  помилкові.
 ЛАНГУР  (див.  Гульман).
 ЛАНГУСТА  ЗВИЧАЙНА  (Palinurus  vulgaris)  водиться  в  Середземному
морі  та  в  Атлантичному  океані,  особливо  біля  західних  берегів  Британ¬
ських  островів;  завдовжки  вона  досягає  40  см,  забарвлена  в  рожево-фі¬
олетовий  колір;  найкрупніші  екземпляри  важать  6—8  кг.  Характерною
ознакою  лангусти  є  дуже  довгі  могутні  сяжки.
 Вони  звичайно  тримаються  на  скелястому  і  кам’янистому  дні,  де  рос¬
туть  водорості.  Ловлять  їх  або  за  допомогою  довгої  сіті,  яку  виставляють  у
морі  на  ніч,  і  лангуста  в  ній  заплутується,  або  вночі,  на  вогонь.  Лангуста
може  видавати  звуки,  для  чого  у  них  є  особливий  апарат,  що  складається
з  круглої  пластинки  на  нижніх  члениках  сяжок;  звук  виникає  при  терті
цієї  пластинки,  вкритої  волосками,  об  кільце,  яке  сполучене  з  першим
члеником  сяжок.
 Досліди  штучного  розведення  лангусти  дотепер  були  невдалі.
 ЛАНЦЕТОНІС  ВЕЛИКИЙ,  або  вільнохвіст  єгипетський  (Rhinopoma
microphyllum),  належить  до  родини  Мишохвости.  Це  маленький  довго¬
волосий  світло-сірий  звір;  довжина  тіла  5,5  см,  майже  такої  ж  довжини
і  хвіст;  розмах  крил  близько  20  см;  особливо  впадає  в  око  дуже  довгий  і
 Ламантини  —  великі  водні  рослино¬
їдні  ссавці  ряду  Syrenia,  належать
до  роду  Ламантини,  Trichechus.  Три
види  ламантинів  поширені  уздовж
тропічного  і  субтропічного  узбереж¬
жя  Атлантичного  океану,  в  естуарі¬
ях  і  великих  річках,  живляться  мор¬
ськими  або  прісноводими  рослинами.
Єдине  дитинча  народжується  після
періоду  вагітності  близько  5—6  міс.;
мати  дуже  піклується  про  нього  і  го¬
дує,  лежачи  на  спині.
 Кількість  рослин,  яку  щодня  з'їдає
ламантин,  дорівнює  десятій  частці
його  власної  маси.  Самка  раз  у  2—5
років  народжує  одне,  рідко  двох  ди¬
тинчат  після  приблизно  6-місячної
вагітності.
 Лангусти  —  глибоководні  морські  ра¬
коподібні  з  родини  Palinuridae,  які
зрідка  трапляються  поблизу  берегів.
У  лангусти  немає  клішень,  характер¬
них  для  омарів,  і  вони  захищаються
від  нападу  ворогів  за  допомогою  дуже
міцного  і  вкритого  остями  панцира
(карапакса)  і  хлистоподібних  ударів
гострокутних  антен.  У  деяких  краї¬
нах  їх  вживають  у  їжу.
 «У  великій  кам’яній  чотирикутній
споруді  (піраміді)  в  Єгипті  ми  зна¬
ходили  багато  кажанів,  які  відріз¬
нялися  від  наших  тим,  що  мають
довгий  хвіст  на  зразок  мишачого,
який  далеко  видається  за  крила;
самі  ж  крила  не  довші,  ніж  у  наших
кажанів.  Народжують  вони  одне,
іноді  двоє  дитинчат,  матері  підві¬
шуються  до  каміння  кривими  кіг¬
тями,  а  дитинчата  присмоктуються
до  грудей  матері,  в  якої  є  два  соски,
як  у  жінки,  за  описом  Белленіуса».
 Ланцетоніс  великий,
або  єгипетський  вільнохвіст
 (Rhinopoma  microphyllum)
 У  вечірні  сутінки  цей  кажан  часто
з  \являється  на  річці  Ніл,  але  ще  час¬
тіше  на  заводях,  і  ловить  комах,  що
літають  над  поверхнею  води.

■  360
 ■  ЛАНЬ
 Лань  —  вид  оленя;  батьківщиною
лані  є  Південна  Європа  і  Мала  Азія,
але  нині  вона  поширена  в  багатьох
частинах  світу.  Її  літнє  вбрання  —
червонувато-коричневе  з  білими  або
жовтуватими  плямами,  по  боках
проходить  біла  лінія,  а  по  спині  та
хвосту  —  чорна.  Взимку  забарвлення
стає  мишастим.  Самці  досягають
90  см  у  холці;  самки  менші  за  самців.
Роги  є  тільки  у  самців;  розвиваються
протягом  6—  7  років.  Звичайно  наро¬
джується  одне  оленя  (рідко  —  двоє);
його  відмітна  риса  —  великі  білі  пля¬
ми  на  шерстці.  Живиться  травою,
плодами  і  чагарниками.
 Новонароджене  дитинча  лані  важить
4—5  кг,  в  однорічному  віці  його  вага
досягає  19—80  кг.  Лактація  триває
9  місяців.  Статева  зрілість  у  самок
настає  у  віці  16  місяців,  самці  допус¬
каються  до  розмноження  звичайно
після  3  років.  Тривалість  життя  —
в  середньому  10—20  років.
 тонкий  хвіст,  який  складається  з  11  хребців  і  далеко  видається  за  літальну
перетинку  стегна.  Ймовірно,  ланцетоніс  був  відомий  ще  старому  Геснеру,
принаймні  його  опис  збігається  з  описом  цього  виду.
 Ланцетоніс  поширений  у  Єгипті,  мешкає  переважно  в  старих,  напів-
зруйнованих  пам’ятниках,  у  штучних  і  природних  печерах.  Я  знаходив
їх  дуже  багато  у  великій  крокодиловій  печері  в  Монсалуті,  яка  служила
у  давнину  місцем  поховання  священних  плазунів.
 ЛАНЬ  (Cervus  dama),  яка  належить  до  родини  Оленячі  підряду  Жуйні,
поширена  швидше  в  помірних,  ніж  у  холодних  країнах  і  здавна  живе  в
місцевостях,  розташованих  біля  Середземного  моря.  Зона  її  поширення
простирається  на  південь  до  північної  межі  Сахари,  а  на  північ  —  до
південної  Швеції  та  Норвегії.  Горбиста  місцевість,  де  пологі  рівнини  змі¬
нюються  невисокими  узвишшями,  гаї,  чагарники,  листяні  ліси,  де  ґрунт
поріс  низькою  травою,  найкраще  підходять  лані.
 Довжина  її  тіла  сягає  1,6  м,  включаючи  хвіст  завдовжки  16—19  см,  ви¬
сота  в  холці  дорівнює  85—90  см,  висота  біля  крижів  90—96  см,  вага  тіла
рідко  перевищує  100—120  кг.  Самка  на  зріст  менша  за  самця.  Від  оленів
лань  відрізняється  коротшими  і  не  такими  сильними  ногами,  порівняно
товстим  тулубом,  більш  короткою  шиєю  і  рогами  і  подовженим  хвостом,
а  також  забарвленням  шерсті.  Влітку  боки,  стегна  і  кінець  хвоста  червону¬
вато-бурі,  живіт  і  внутрішній  бік  ніг  білі,  чорні  кільця  оточують  рот  і  очі.
Взимку  верхня  частина  голови,  шиї  і  вух  буро-сірі,  спина  і  боки  чорнуваті,
живіт  попелясто-сірий,  іноді  переходить  в  рудий.  Часто  трапляються  абсо¬
лютно  білі  екземпляри,  які  не  міняють  кольору  залежно  від  пір  року.
 Лань  не  така  боязка  і  обережна,  як  олень,  не  на  такій  далекій  відстані
чує  людину.  Швидкістю,  силою  стрибка  та  спритністю  лань  поступається
оленю,  на  бігу  вона  вище  піднімає  ноги,  під  час  не  дуже  швидкого  бігу
стрибає  на  зразок  кози,  підносячи  разом  всі  чотири  ноги  і  піднімаючи
хвіст.  Вона  може  перескочити  перешкоду  два  метри  заввишки.  У  разі  по¬
треби  плаває  так  само  добре,  як  благородний  олень,  але  ніколи  не  валя¬
ється  в  багнюці.  Лягає  вона,  підбираючи  під  себе  всі  чотири  ноги.
 Лань  неохоче  міняє  місця,  де  вона  живе  і  ходить  до  водопою;  тварини
звичайно  збираються  у  великі  стада.  Влітку  сильні  самці  ходять  поодинці
або  маленькими  стадами,  а  молоді  олені  —  з  самками  та  дитинчатами.
 У  середині  жовтня  дорослі  самці  приєднуються  до  стада  і  виганяють  моло¬
дих  оленів,  які  змушені  через  це  утворювати  невеликі  стада;  але  коли  у  силь¬
них  самців  статеве  збудження  припиняється,  то  молодь  знову  приєднується
до  стада.  Лані,  в  яких  тічка  починається  тоді,  коли  в  оленя  вона  закінчуєть¬
ся,  дуже  збуджені  в  цей  період.  Перегук  самців  із  самками,  який  можна  час¬
то  чути  близько  півночі,  не  дуже  гучний  і  схожий  на  сухе  коротке  пирхання.
 Самка  ходить  вагітною  8  місяців  і  телиться  звичайно  в  червні,  наро¬
джуючи  одне  дитинча,  рідше  двоє.  Новонароджене  теля  перші  дні  життя
зовсім  безпорадне.  Дрібних  хижаків  мати  відгонить  ударами  передніх  ніг;
великих  хижих  тварин  вона  поволі  заманює,  щоб  відвести  їх  від  місця,
де  спить  її  дитинча,  потім  швидко  біжить,  а  повертається  на  попереднє
місце  тільки  після  того,  як  добре  заплутає  сліди.
 Коли  дитинчаті  лані  мине  6  місяців,  у  нього,  якщо  воно  чоловічої  ста¬
ті,  з’являються  невеличкі  горбочки,  з  яких  за  рік  виростають  прямі  роги,
без  гілок;  ростуть  вони  до  серпня,  тоді  олень  здирає  з  них  шкіру.  На¬
ступного  року  роги  починають  галузитися;  на  третій  рік  виростає  надочна
гілка,  а  при  дуже  хорошому  кормі  на  кожному  стовбурі  виростає  один  або
два  тупі  відростки,  кількість  яких  згодом  збільшується.  Тільки  на  п’ятий
рік  починається  формування  лопаток,  на  яких  з  часом  утворюється  багато
зубців  по  краях.  Роги  старих  самців  часто  дуже  красиві  та  важать  від  5
до  7  кг.  Старі  самці  скидають  роги  в  травні,  однорічні  —  тільки  в  червні;
звичайно  обидва  роги  скидаються  не  одночасно,  другий  спадає  через  2—3
дні  після  першого.  До  серпня  або  вересня  виростають  нові  красиві  роги.
 Полюють  на  ланей,  організовуючи  великі  облави,  або  просто  з  рушницею.
 ЛАПУНДЕР  (див.  Макака  свинохвоста).
 ЛАР  (див.  Гібон  білорукий).

Папуги  ара

Ягнятники

ЛАСКА  ■
 361  ■
 ЛАСКА  (Mustela  nivalis)  і  її  найближчі  родичі  мають  тіло  ще  тонше  і
більш  видовжене,  ніж  решта  куниць.  їхній  череп  більше  сплюснутий  і  до
тім’я  звужується.  Всі  види,  що  належать  до  цієї  родини,  живуть  на  полях,
в  садках,  поглибленнях  ґрунту,  розколинах  скель,  під  камінням  і  дровіт¬
нями  і  полюють  як  удень,  так  і  вночі.
 Ласка  сягає  завдовжки  20  см,  з  яких  4,5  см  припадає  на  короткий
хвіст.  Надзвичайно  видовжений  тулуб  через  однакову  товщину  шиї  і  го¬
лови  здається  ще  тоншим,  ніж  є  насправді.  Кінцівки  в  ласки  короткі  та
тонкі,  на  ступнях  між  м’ясистими  частинами  пальців  знаходиться  волос¬
ся,  а  самі  пальці  озброєні  тонкими,  конічними  і  дуже  гострими  кігтями.
Порівняно  короткий  хвіст  поступово  загострюється  від  своєї  основи  до
кінця.  Широкі  та  заокруглені  вуха  спрямовані  в  різні  боки,  очі  малі,  але
їхній  погляд  досить  жвавий.  Все  тіло  вкрите  не  дуже  довгою  шерстю.  Крім
того,  у  ласки  є  довгі  вуса  і  щетини  над  очима,  а  також  декілька  щетино¬
подібних  волосків  під  очима.  Забарвлення  хутра  червонувато-буре;  край
верхньої  губи,  вся  нижня  частина  тіла  і  внутрішні  боки  кінцівок  білі.  Біля
рота  з  кожного  боку  знаходиться  по  невеликій  круглястій  бурій  плямі,  і,
крім  того,  окремі  бурі  плямочки  іноді  трапляються  і  на  світлому  череві.
 Ласка  поширена  по  всій  Європі,  хоча,  можливо,  її  не  так  багато,  як  у
Північній  Азії;  притулок  знаходить  собі  на  плоских  рівнинах  і  в  гористих
місцевостях,  у  лісах,  а  також  там,  де  немає  чагарників.  У  густонаселених
регіонах  її  не  менше,  ніж  у  безлюдних  місцях.  Вона  мешкає  в  дуплах
дерев,  під  купами  каміння  і  в  руїнах,  іноді  попід  берегами,  підмитими
водою,  в  норах  кротів,  хом’яків  і  щурів,  а  взимку  —  в  сараях  і  коморах,  на
горищах  під  крівлею,  часто  також  і  в  містах.
 Полює  ласка  на  хатніх,  польових  і  лісових  мишей,  водяних  і  хатніх
щурів,  кротів,  молодих  хом’яків,  зайців  і  кроликів;  крім  того,  вона  вини¬
щує  молодих  курей  і  голубів,  жайворонків  та  інших  птахів,  що  живуть  на
землі,  а  також  і  таких,  які  сплять  на  деревах;  якщо  вона  надибає  на  гнізда
цих  птахів,  то  спустошує  і  їх.  Не  гребує  і  ящірками,  мідянками  і  вужами,
наважується  нападати  навіть  на  небезпечну  гадюку,  від  декількох  укусів
якої,  проте,  вмирає.  Крім  того,  вона  поїдає  жаб  і  риб.  Невеликі  розміри  і
неймовірна  спритність  значно  полегшують  їй  полювання.
 Час  спаровування  припадає  на  березень.  У  травні  або.  ж  у  червні,  після
п’ятитижневої  вагітності,  самка  народжує  від  п’яти  до  семи,  іноді  тільки
троє,  а  інколи  і  восьмеро  сліпих  дитинчат,  причому  пологи  проходять  або
в  дуплі  дерева,  або  в  одній  із  нірок  тварини,  але  завжди  в  прихованому  від
очей  місці  в  гніздоподібному  лігві,  котре  вона  вистилає  соломою,  сіном
і  листям.  Самка  піклується  про  своїх  дитинчат,  довго  годує  їх  молоком,
а  потім  протягом  декількох  місяців  привчає  до  хатніх,  лісових  і  польових
мишей,  яких  приносить  живими.  Якщо  дитинчат  потривожити,  то  вона  в
зубах  переносить  їх  в  інше  місце.
 Ласка  —  ссавець  з  родини  Кунице¬
ві;  довжина  тіла  11—26  см,  довжи¬
на  хвоста  близько  5  см.  Поширена  в
Євразії,  Північній  Америці.  Живить¬
ся  переважно  дрібними  гризунами.
 Ласка  влаштовує  собі  кубло  в  норах
мишей,  кроликів,  під  корінням  і  серед
каміння;  3—12  дитинчат  народжує
в  період  з  травня  по  січень.  Гін,  ма¬
буть,  у  квітні-травні.  Вагітність,
за  одними  даними,  —  35  днів,  за  ін¬
шими  —  54  і  навіть  112.
 Ласка  (Mustela  nivalis)
 Ласка  дуже  вправно  бігає,  добре  ла¬
зить  і  плаває.  Здатна  пролазити  че¬
рез  найвужчі  щілини  та  діри,  і  тому
проникає  в  будь-які  найзатишніші
місця.  Маленьких  тварин  ласка  ха¬
пає  за  зашийок  або  за  голову,  а  ве¬
ликим  норовить  вчепитися  в  шию.
В  яйцях  вона  вміло  проробляє  одне
або  декілька  отворів  і  потім  ви¬
смоктує  їхній  вміст.  М’ясо  великих
тварин  не  чіпає,  а  злизує  лише  їхню
кров,  але  дрібних  тварин  з’їдає  ціл¬
ком,  і  тих,  які  потрапили  до  її  лап,
вона  вже  не  випускає.

■  362
 ■  ЛАСТІВКА  МІСЬКА
 «Пісня  її,  —  говорить  Науман,  —
складається  з  довгих,  монотонних
переливів,  що  постійно  повторю¬
ються,  і  досить  неприємних  тонів:
спів  цей  належить  до  найбридкі-
ших  пташиних  наспівів».
 Поширена  міська  ластівка  в  Євро¬
пі,  Азії  та  Північній  Африці.  Доросла
особина  досягає  13  см  завдовжки.
 «Звичайно,  —  говорить  Науман,  —
як  тільки  ластівки  відбудують  своє
гніздо,  горобсць-самець  негайно  ж
захоплює  його,  залазить  безцере¬
монно  в  гніздо  і  зухвало  виглядає
з  льотного  отвору,  тоді  як  ластівки,
лементуючи,  боязко  літають  навколо
гнізда  і  не  насмілюються  зачепити
його.  Нарешті  вони  залишають  гніз¬
до,  віддаючи  його  горобцю.  Я  бачив
одного  разу,  як  старий  горобець  за¬
брався  в  гніздо,  де  сиділи  вже  мо¬
лоді  пташенята,  напав  на  них,  по¬
пробивав  їм  голови,  повикидав  їх  з
гнізда  і  захопив  їхнє  житло.  Єдиний
засіб  їхнього  захисту  полягає  в  тому,
що  вони  роблять  льотний  отвір  до
того  вузьким,  що  самі  ледве  можуть
протиснутися  туди;  тоді  горобець
вже  не  може  проникнути  в  гніздо,
оскільки  товщий  за  ластівку».
 Ластівка  сільська  (Hirundo  rustica)
 Ластівки  —  20  різних  видів  пта¬
хів,  що  входять  в  родину  Ластівки,
але  не  дуже  близькоспоріднених.  їхнє
тіло  завдовжки  від  10  до  20  см,  опе¬
рення  найчастіше  блискуче  чорне,  з
пурпурним  або  зеленим  відтінком.
Вони  дуже  моторні  у  польоті  та
живляться  комахами,  що  літають.
Ці  птахи  поширені  в  більшій  части¬
ні  світу,  причому  ті,  які  гніздяться
в  північних  широтах,  долають  великі
відстані  на  шляху  до  південних  країн,
де  вони  зимують.
 ЛАСТІВКА  МІСЬКА  (Delichon  urbica)  має  зверху  синьо-чорне,  знизу
біле  щільне  оперення.  Батьківщиною  її  є  майже  ті  ж  самі  країни,  що  й  у
сільської,  але  перша  поширена  дещо  далі  на  північ.  Восени  ластівки  зби¬
раються  у  великі  групи,  які  виростають  іноді  у  величезні  зграї,  і  відлітають
до  Африки  і  Південної  Азії.
 Своїми  уподобаннями  і  способом  життя  міська  ластівка  схожа  на  сіль¬
ську,  але,  при  уважному  спостереженні,  її  все  ж  таки  неважко  відрізнити
від  останньої.  Живиться  і  полює  вона,  мабуть,  так  само,  як  і  сільська  лас¬
тівка.  Гніздо  її  відрізняється  від  гнізда  сільської  ластівки  тим,  що  воно  не
відкрите  зверху,  як  в  останньої;  гнізда  будуються  близько  одне  від  одного
у  великій  кількості.  їх  розоряють  сови  і  сичі,  іноді  щури  і  миші;  старі  та
молоді  птахи  потерпають  від  різних  паразитів.  З  горобцем  їм  часто  дово¬
диться  битися  не  на  життя,  а  на  смерть.
 ЛАСТІВКА  СІЛЬСЬКА  (Hirundo  rustica),  тіло  завдовжки  18  см,  розмах
крил  —  32  см,  довжина  крила  —  12  см,  довжина  хвоста  —  9  см.  Належить
до  роду  Ластівки.  Верхнє  її  оперення  і  широкий  пояс  на  волі  чорно-
сині  з  металевим  відливом;  нижня  ж  частина  тіла  світло-іржаво-жовтого
кольору;  у  самки  всі  кольори  світліші,  ніж  у  самця,  а  у  молодих  птахів
із  сильним  матовим  відтінком.  Гніздиться  по  всій  Європі  аж  до  Поляр¬
ного  кола  і  Західної  Азії;  мандрує  ж  вона  по  Африці  та  Південній  Азії.
З  давніх-давен  ластівка  прихилилася  до  людини  і  поселилася  в  її  будин¬
ку;  тільки  там,  де  належного  приміщення  немає,  вона  задовольняється
виступами  на  стрімких  скелях,  які,  втім,  вона  завжди  готова  змінити  на
перший-ліпший  будинок,  що  міцно  стоїть.  Ластівка  здобула  нашу  при¬
хильність  і  кожен  її  приліт  люди  вважають  передвісником  бажаної  весни,
а  відліт  —  початком  сумної  осені.
 Вона  літає  швидше,  різноманітніше  і  вправніше  за  всіх  наших  ласті¬
вок.  Для  відпочинку  вибирає  виступи,  зручні  для  прильоту  або  відльоту;
тут  гріється  вона  на  сонечку,  поправляє  і  пригладжує  своє  оперення  і
співає.  На  рівну  поверхню  вона  сідає  неохоче,  і  то  тільки  для  того,  щоб
підняти  щось  потрібне  для  побудови  гнізда;  ходить  по  землі  вона  дуже
погано.
 Спів  її  не  характеризується  ані  милозвучністю,  ані  різноманітністю,
але  все-таки  є  в  ньому  щось  приємне  і  привабливе.  Зір  у  неї  розвинений
дуже  добре;  під  час  польоту  на  досить  значній  відстані  вона  розрізняє
маленьку  комаху.  Майже  так  само  добре  розвинені  й  інші  органи  чуття,
їсть  ластівка  різних  дрібних  комах;  полює  вона  тільки  на  льоту  і  абсолют¬
но  нездатна  ловити  здобич,  яка  сидить.  Тому  вона  страждає  від  голоду  у
разі  тривалої  негоди,  яка  примушує  комах  ховатися  в  свої  притулки;  тоді
вона,  літаючи  біля  комах,  що  сидять,  боязко  намагається  сполохати  їх  і
примусити  полетіти.
 Розташуванням  і  будовою  гнізда  сільська  ластівка  відрізняється  від
інших  споріднених  видів.  Гніздо  вона  будує  під  дахом  будівель;  старі,
розвалені,  але  захищені  від  вітру  і  негоди  роги  будинків  —  ось  улюблені
місця,  які  вибирає  ластівка  для  цієї  мети.  Гніздо  своєю  формою  схоже  на
чверть  порожньої  кулі  та  побудоване  з  глинистої  або  масної  землі,  зібра¬
ної  грудочками,  які  ластівка  просочує  слиною  і  обережно  склеює;  тонкі
стеблинки  і  волосинки,  вплетені  в  стінки  гнізда,  служать  для  зміцнення
споруди.  У  травні  самка  кладе  4—6  білих  із  цяточками  яєчок  і  береться  за
насиджування;  пташенят  старанно  вигодовують  обоє  батьків,  вони  швид¬
ко  ростуть  і  на  третьому  тижні  свого  життя  можуть  вже  літати.  На  початку
серпня  ластівки  виводять  пташенят  вдруге.
 ЛАСТІВКИ  (Hirundinidae)  —  маленькі,  красиві  пташки,  з  короткою
шиєю  і  плоскою  головою;  дзьоб  короткий,  розширений  в  основі  і  тому
майже  трикутний;  ротовий  отвір  тягнеться  аж  до  очей;  кінцівки  короткі,
слабкі,  мають  маленькі  кігтики;  крила  довгі,  вузькі,  гострі;  хвіст  завжди
роздвоєний;'оперення  щільне,  з  металевим  відблиском.  Особини  обох
статей  забарвленням  мало  різняться  між  собою.
 Ластівки  поширені  в  усіх  країнах  світу  і  в  усіх  кліматичних  поясах,
хоча  по  той  бік  Полярного  кола  їх  дуже  мало.  Багато  хто  з  них  знаходить
притулок  в  житлах  людини,  інші  поселяються  на  прямовисних  скелях  і

ЛАСТОНОГІ  ■
 363  ■
 урвищах,  інші,  нарешті,  вибирають  дерева  для  влаштування  гнізда.  У  кра¬
їнах  із  помірним  кліматом  ці  птахи  перелітні,  а  в  теплих  —  кочові.
 Політ  ластівки  стрімкий;  на  рівній  поверхні  вони  почувають  себе  по¬
гано,  тому  для  відпочинку  вони  охочіше  сідають  на  дерева.  Всі  вони  на¬
лежать  до  співочих  птахів;  спів  їхній  —  приємне  щебетання.  Це  не  тільки
веселі,  товариські,  злагідні,  але  також  розумні  та  тямущі  птахи.
 Живляться  ластівки  комахами:  двокрилими,  сітчастокрилими  і  пере¬
тинчастокрилими;  полюють  вони  тільки  на  льоту  і  не  в  змозі  збирати  ко¬
мах,  що  сидять  на  рослинах;  співають  і  купаються  також  на  льоту,  вправ¬
но  пірнаючи  під  поверхню  води.
 ЛАСТОНОГІ,  рід  Pinnipedia,  є  представниками  ссавців,  що  мешка¬
ють  у  воді.  У  них  є  всі  чотири  кінцівки  і  на  ступнях  чітко  видно  пальці.
У  більшої  частини  тюленів  пальці  вільно  рухаються  і  з’єднані  між  собою
плавальною  перетинкою;  лише  у  небагатьох  вони  нерухомі  та  вкриті  шкі¬
рою.  Дещо  своєрідними  є  тільки  задні  кінцівки:  у  них  всі  пальці  однакові.
Відносно  маленька  голова  ластоногих  досить  чітко  відокремлена  від  шиї.
Паща  глибоко  прорізана,  верхня  губа  усаджена  міцними,  пружними  ще¬
тинами,  які  відрізняються  від  вусів  хижих  тварин,  ніс  із  криво  розташова¬
ними,  щілиноподібними  ніздрями,  які  закриваються  клапанами.  Товста  і
тверда  шкіра  вкрита  переважно  довгим  жорстким  волоссям,  яке  ззаду  на
шиї  подовжується  у  вигляді  гриви.
 Чим  безлюдніша  місцевість,  тим  численніші  стада  або  родини  лас¬
тоногих.  їз  зовнішніх  органів  чуття  в  ластоногих  найкраще  розвинений
слух,  незважаючи  на  дуже  маленьку  вушну  раковину  або  на  її  відсутність,
і  дещо  менше  розвинені  зір  і  нюх.  Ластоногі  видають  хрипкі  звуки,  схожі
то  на  гавкіт  собаки,  то  на  мукання  теляти,  то  на  ревіння  бика.
 Кожна  родина  ластоногих  утворює  окрему  групу,  яка  складається  з
самця  і  декількох  самок.  Кожний  тюлень  б’ється  не  на  життя,  а  на  смерть
за  свою  самку;  втім,  товста  шкіра  і  шар  жиру  під  нею  захищають  їх  від
ударів.  Через  6—12  місяців  вагітності  самка  народжує  одне,  рідко  двоє
дитинчат.  Місяців  за  два  вони  розвиваються  настільки,  що  можуть  бути
відлучені  від  молока.  Ростуть  малюки  швидко:  вже  через  три  місяці  ди¬
тинчата  гренландського  тюленя  досягають  половини  розмірів  своєї  ма¬
тері.  У  2—6  років  вони  стають  дорослими,  а  після  25  років  у  них  настає
старість.
 Поживу  ластоногих  складає  переважно  риба,  ракоподібні  та  молюски.
Деякі  крупні  види  бувають  небезпечні  і  для  морських  птахів,  і  навіть  для
інших  тюленів.
 Будь-яке  полювання  на  тюленя  є  безжальною  бійнею.  Через  це  багато
видів  винищено,  а  деякі  майже  абсолютно  зникли.
 ЛАСТОХВІСТ  СИНЬОСМУЖКОВИЙ  (Hydrophis  cyanocinctus)  -  одна
з  найзвичайніших  морських  змій.  Довжина  тіла  може  досягати  1,75  метра.
Основний  колір  верхньої  частини  тіла  оливково-зелений,  нижньої  —  зе¬
ленкувато-жовтий;  малюнок  складається  з  50—70  чорних  поперечних
смуг;  у  молодих  тварин  вони  утворюють  кільця  і  бувають  часто  з’єднані
чорнуватою  лінією,  що  проходить  уздовж  черева,  у  старіших  вони  стають
менш  чіткими  або  розпадаються  на  плями,  звичайно  доходять  до  полови¬
ни  тіла  і  найширші  на  серединній  лінії  спини.
 Зона  поширення  простирається  від  Перської  затоки  до  Японського
моря.
 ЛАСТОХВОСТИ  (Hydrophis)  належать  до  родини  Морські  змії.  Голо¬
ва  середніх  розмірів  або  маленька,  довгаста,  тіло  довге,  спереду  тонке  і
заокруглене,  ззаду  потовщене  і  сплюснуте,  хвіст  широкий,  луски  різні  у
різних  видів,  але  завжди  розташовані  в  передній  частині  тіла  черепицепо¬
дібно.  Носові  щитки  на  кінці  морди,  з  яких  кожний  оточує  ніздрю,  межу¬
ють  один  з  одним  і  дають  місце  лише  одній  парі  лобоїліх  щитків.
 ЛЕБЕДІ  —  птахи  з  родини  Качині.  їхнє  тіло  видовжене,  шия  дуже
довга,  голова  середніх  розмірів;  дзьоб  завдовжки,  як  голова,  прямий  і  рів¬
номірно  широкий.  Кінцівки  низькі,  прикріплені  далеко  ззаду,  плавальні
 Ластоногі  (морські  хижаки)  —  ряд
водних  ссавців,  який  об'єднує  три  ро¬
дини:  Вухаті  тюлені,  Справжні  тю¬
лені  і  Моржі,  усього  30—35  видів.
 Спільними  для  всіх  ластоногих  є  різ¬
номанітні  пристосування  до  водно¬
го  способу  життя:  веретеноподібне
обтічне  тіло,  перетворені  на  ласти
кінцівки,  товстий  шар  підшкірного
жиру.  Довжина  тіла  від  1  м  (кіль¬
часта  нерпа)  до  6  м  і  більше  (мор¬
ський  слон).  Поширені  головним  чином
уздовж  морського  узбережжя  в  арк¬
тичній  і  помірній  зоні.  Деякі  справ¬
жні  тюлені  тратяються  і  в  прісних
водах.  Усі  ластоногі  більшу  частину
свого  життя  проводять  у  воді,  про¬
те  народжують  дитинчат  завжди
на  суші  (або  на  льоду).  Живляться  ри¬
бою,  молюсками,  ракоподібними.

■  364
 ■  ЛЕБЕДІ
 Лебеді  —  птахи  з  родини  Anatidae,  до
якої  також  належать  гуси  і  качки.
Лебеді  звичайно  більші  за  гусей  (дов¬
жина  найбільшого  —  понад  1,5  м),
у  них  довші  шиї,  завдяки  яким  вони
можуть  харчуватися  підводними
рослинами,  хоча  сухопутні  рослини
вони  також  не  обминають.  Політ
важкий,  проте  красивий,  з  повільни¬
ми,  рівномірними  помахами  крил.  Сім
видів,  за  винятком  чорного  лебедя
(Cygnus  atratus)  в  Австралії  і  чорно-
шийого  (С.  melanocoryphus)  у  Півден¬
ній  Америці,  мають  у  дорослому  ста¬
ні  чисто-біле  оперення.  Птахи  різних
статей  схожі  один  на  одного.
 Лебідь-шипун  —  добре  відомий  лебідь
Старого  Світу  з  витончено  зігнутою
шиєю.  Під  час  помаху  його  крил  вини¬
кає  музичний  звук.  Біля  основи  оран¬
жевого  дзьоба  є  чорні  потовщення.
 перетинки  між  пальцями  дуже  великі.  Лебеді  населяють  всі  географічні
пояси  земної  кулі,  за  винятком  екваторіальних  зон;  найбільше  їх  у  по¬
мірному  і  холодному  поясі  Північної  півкулі.  Житлом  служать  прісноводі
озера  і  багаті  на  воду  болота;  гнізда  свої  вони  зазвичай  влаштовують  на
суші.  Перед  зльотом  вони  шумно  ляскають  крилами  і  вдаряють  своїми
кінцівки  по  поверхні  води;  таким  чином  вони  рухаються,  поки  злетять,
15—20  м,  а  потім  підіймаються  в  повітря.  Деякі  види  іноді  подають  голос;
у  більшості  випадків  це  сильне  сичання  або  глухе  гелготання,  рідше  звук,
схожий  на  звук  труби.  Тільки  небагато  видів  мають  сильний,  благозвуч¬
ний  голос,  особливо  приємний,  якщо  його  слухати  здалеку.
 Обидва  птахи  однієї  пари  надзвичайно  прихильні  одне  до  одного,  і
одного  разу  утворена  пара  не  розпадається  все  життя.  Так  само  ніжно
ставляться  батьки  до  свого  потомства;  самець  хоча  й  не  насиджує  яйця,
але  пильно  оберігає  самку  і  попереджає  її  про  щонайменшу  небезпеку.
Гніздо  —  велика,  невміла  споруда,  основою  для  якої  служать  різноманітні
водяні  рослини.  Кладка  складається  з  6—8  яєць  брудного  білого  кольору,
з  яких  після  5-тижневого  насиджування  вилупляються  гарненькі  пташе¬
нята,  вкриті  густим  пухом.
 Живляться  лебеді  рослинами,  шо  ростуть  на  воді  або  в  болоті,  ко¬
махами  та  їхніми  личинками,  черв’яками,  черепашками,  земноводними
і  рибами.  Вони  здобувають  усе  це,  занурюючи  свою  довгу  шию  у  воду,
обриваючи  там  рослини  і  обнишпорюючи  мулисте  дно.
 Беркут  і  річкова  скопа  часто  нападають  на  дорослих  лебедів,  але  від
інших  хижих  птахів  цим  гордим  і  досить  сильним  створінням  мало  до¬
водиться  потерпати.  Люди  полюють  на  лебедів  заради  м’яса  і  пір’я,  осо¬
бливо  заради  їхнього  пуху.
 Ручний  лебідь  наших  ставків  —  лебідь-шипун  (Cygnus  olor)  —  ще  й
досі  є  у  дикому  стані  на  півночі  Європи  і  Східного  Сибіру.  Достатньо
звернути  увагу  на  його  видовжене  тіло,  довгу  шию  і  червоний  дзьоб,  щоб
не  сплутати  його  з  жодним  іншим  видом;  оперення  його  чисто-біле.  Ле-
бідь-кликун  (Cygnus  cygnus)  відрізняється  від  попереднього  більш  осад¬
куватим  тулубом  і  коротшою  шиєю;  на  останнього  дуже  схожий  малий
лебідь  (Cygnus  columbianus  bemckii),  який  відрізняється  від  нього  головним
чином  своїми  невеликими  розмірами.
 Тут  я  обмежуся  лише  описом  лебедя-кликуна,  який  досить  пошире¬
ний  у  Європі  та  Азії  й  іноді  трапляється  навіть  у  Північній  Америці.  Кра-
 Лебідь  чорний  (Cygnus  atratus)
 Лебіді  чорні  зовсім  чорні,  і  лише  кін¬
чики  крил  у  них  білі.  Червоний  дзьоб
закінчується  білим  кігтиком.  Во¬
дяться  на  болотах  і  озерах  Австра¬
лії,  у  способі  життя  є  багато  схожо¬
го  з  нашими  європейськими  видами.
Зображення  чорного  лебедя  є  на  гербі
Західної  Австралії.
 Чорний  лебідь  може  мати  до  чоти¬
рьох  виводків  на  рік  —  по  4—  7  пух¬
настих  лебедят  у  кожному.  Батьки
постійно  спілкуються,  видаючи  силь¬
ні  трубні  звуки.

ЛЕВ  ■
 365  ■
 сою  своєю  цей  лебідь  поступається  своєму  родичу  шипуну,  проте  вигідно
відрізняється  від  нього  своїм  гучним  і  досить  милозвучним  голосом.
 Маючи  неабиякий  розум  і  спостережливість,  кликун  успішно  вміє
уникати  переслідувань  людини,  тому  полювати  на  нього  досить  важко.
У  болотах  Фінляндії,  Північної  Росії  і  Середнього  Сибіру  кликуни  гніз¬
дяться  в  досить  великій  кількості.
 З  неєвропейських  видів  найкрасивішим  є  чорношиїй  лебідь  (С.  nigri-
collis),  сам  білого  кольору,  за  винятком  чорної  шиї  і  голови.  Поширений  в
Південній  Америці.  Характером  і  способом  життя  він  мало  відрізняється
від  своїх  північних  родичів,  але  красою  форм  і  граціозністю  рухів  посту¬
пається  шипуну.
 В  Австралії  водиться  чорний  лебідь  (Cygnus  atratus),  буро-чорного  ко¬
льору,  за  винятком  білих  махових  пер.  Птахів  цих  нешадно  переслідують;
у  період  гніздування  в  них  забирають  яйця,  а  під  час  линьки  розшукують
їх  по  болотах  і  вбивають  просто  заради  забавки.
 ЛЕВ  (Panthera  !ео)  —  тварина,  яку  легко  відрізнити  від  решти  кішок.
Найголовніші  ознаки:  осадкуватий  міцний  тулуб,  вкритий  короткою,
гладкою  одноколірною  шерстю,  широка  морда  з  порівняно  невеликими
очима,  царська  мантія  (грива),  яка  охоплює  шию  самців,  і  пасмо  волосся,
що  прикрашає  кінець  хвоста.  Тулуб  лева  коротший,  ніж  в  інших  кішок,
живіт  підібраний,  і  все  тіло  тому  здається  дуже  могутнім,  але  не  незграб¬
ним.  На  кінці  хвоста  є  захований  у  пасмо  волосся  роговий  кіготь,  на  який
звернув  увагу  ще  Арістотель.  Очі  мають  круглу  зіницю,  вуса  розташовані
в  6—8  рядів.  Грива  лева,  якою  відрізняється  самець  від  самки,  додає  йому
погордливого  і  царського  вигляду.
 Варварійський  лев,  як  і  інші  леви,  має  сильний,  кремезний  тулуб,
передня  частина  тіла  сильніша  за  задню,  завдяки  широким  грудям  і  піді¬
браному  животу.  Масивна,  майже  чотирикутна,  голова  закінчується  ши¬
рокою  і  тупою  мордою;  вуха  заокруглені,  очі  середніх  розмірів,  але  жваві
та  сповнені  вогню;  кінцівки  осадкуваті  і  надзвичайно  міцні,  лапи  більше,
ніж  у  всіх  інших  кішок;  довгий  хвіст  закінчується  коротким  кігтем,  при¬
критим  пухнастою  китицею.  Гладка,  коротка  шерсть  яскравого  червоно-
жовтого  або  блідо-бурого  кольору  вкриває  морду,  спину,  боки,  кінцівки
і  хвіст;  там  і  сям  трапляється  волосся  з  чорними  кінчиками  або  зовсім
чорне.  Голова  і  шия  вкриті  густою  і  могутньою  гривою,  яка  складається
з  довгого,  прямого  волосся,  що  спускається  пасмами  і  доходить  спереду
до  пащі,  а  ззаду  майже  до  половини  спини  і  боків.  Живіт  також  по  всій
довжині  вкритий  густим  прямим  волоссям.  У  гриві,  що  має  в  основному
блідо-чалий  колір  на  голові  та  шиї,  помітно  безліч  чорно-бурого  волосся,
якого  особливо  багато  на  загривку;  чорно-буре  волосся,  змішане  з  блі¬
до-жовтим,  є  також  на  животі,  кінцівках  і  китиці  хвоста.  Весь  цей  опис
 Лебїдь-кликун  —  вид  птахів,  схожих
на  лебедя-шипуна,  але  з  жовто-чор-
ним  дзьобом;  крім  того,  він  плаває  з
випрямленою  шиєю.  У  польоті  видає
гучні  закличні  звуки.  Розмножується
в  Ісландії,  Північній  Європі  і  в  Азії.
 Живуть  леви  виключно  на  відкри¬
тих  просторах  або  в  негустих  ча¬
гарниках.  Удень  вони  відпочивають,
розлігшися  в  траві  або  на  невисоко¬
му  дереві,  полюють  в  основному  в  су¬
тінках.  Найчастіше  лев  нападає  на
здобич  із  засідки,  потайки  підкрав¬
шись  до  неї,  причому  звичайно  по¬
люють  левиці,  більш  легкі  та  рух¬
ливі.  Стрімко  кинувшись  на  здобич,
лев  збиває  її  з  ніг  могутнім  ударом
лапи  і  миттю  впивається  зубами  в
шию.  Промахнувшися,  лев  не  переслі¬
дує  здобич,  а  залишається  чекати  на
нову.  Лев  може  вбити  будь-яку  ве¬
лику  тварину,  окрім  слона  і  носоро¬
га,  але  може  живитися  і  гризунами,
і  ящірками,  не  пропустить  і  падла.
Звичайна  здобич  левів  —  зебри  і  ан¬
тилопи,  при  нагоді  і  худоба.  Відомі
випадки  нападу  левів  на  людей.
 Лев  (Panthera  Іео)
 Леви  за  доісторичних  часів  були  поши¬
рені  на  більшій  частині  Європи,  нині
збереглися  лише  в  національних  пар¬
ках  і  заповідниках  Тропічної  Африки  і
Північно-Західної  Індії.  Азійський  під¬
вид  лева  занесений  до  Червоної  книги
Міжнародного  союзу  охорони  природи
і  природних  ресурсів.

■  366
 ■  ЛЕВ
 Від  усіх  інших  котячих  лев  відрізня¬
ється  різко  вираженим  статевим  ди¬
морфізмом.  У  дорослих  самців  є  пиш¬
на  грива  (іноді  вона  зредукована  або
взагалі  відсутня).  Забарвлення  їхнє
варіює  від  однотонного  рудувато-
бурого  до  сірувато-чорного  на  спи¬
ні  та  боках,  включаючи  гриву.  До¬
вжина  тіла  без  хвоста  170—250  см
(довжина  хвоста  90—105  см),  висо¬
та  в  загривку  досягає  120  см,  маса
150—250  кг.  Дорослі  самки  менші  за
самців,  грива  в  них  відсутня,  забарв¬
лення  однотонне  рудувато-буре.  До¬
вжина  тіла  без  хвоста  140—175  см
(довжина  хвоста  70—100  см),  висо¬
та  в  загривку  досягає  105  см,  маса
тіла  120—182  кг.  В  особин  обох  ста¬
тей  хвіст  закінчується  роговим  на¬
конечником  з  пишною  китицею  з
довгого  волосся  (за  іншими  даними,
це  неопушений  останній  хребець).
 Леви  відрізняються  від  усіх  інших  ко¬
тячих  тим,  що  утворюють  групи.
Група,  або  прайд,  звичайно  склада¬
ється  з  одного-двох  самців  і  декіль¬
кох  самок  з  дитинчатами,  але  ядром
є  саме  самки,  а  самці  приєднуються
по  черзі  та  живуть  з  ними  декілька
років.  На  рівнині  Серенгеті  у  Схід¬
ній  Африці  прайди  налічують  від  4  до
37  особин  (у  середньому  15),  але  їхній
склад  може  мінятися  щодня.  Дорослі
самці  звичайно  тримаються  разом,
частіше  кочують  і  здійснюють  довші
переходи,  ніж  самки  з  молодняком,
іноді  долаючи  за  ніч  до  20  км.
 Леви  часто  забирають  свіжу  здобич
у  інших  хижаків,  наприклад  у  бурих
гієн,  а  дорослі  самці  —  у  левиць.
 Вагітність  триває  100—119  днів,
причому  всі  самки  прайду  народжу¬
ють  приблизно  одночасно  від  одно¬
го  до  шести  левенят,  звичайно  2—4.
У  новонароджених  очі  закриті,  а  маса
тіла  1,2—2,1  кг.  Приблизно  три  п~р-
ші  тижні  вони  погано  тримаються
на  ногах,  і  два  місяці  годуються  тіль¬
ки  молоком.
 стосується  дорослого  самця,  висота  якого  у  загривку  досягає  80—100  см
при  довжини  тулуба  1,6—1,9  м  і  довжині  хвоста  75—90  см.  Таким  чином,
загальна  довжина  тварини  від  носа  до  кінчика  хвоста  складає  близько
 2,4-2,8  м.
 Довжина  новонароджених  левів  —  близько  33  см,  але  у  них  немає  ні
гриви,  ні  китиці  на  хвості.  Левенята  вкриті  хвилястим  сіруватим  хутром;
на  голові,  кінцівках,  боках,  спині  та  на  хвості  є  чорні  плями  і  смуги,
що  нагадують  забарвлення  леопарда.  Вже  в  перші  роки  цей  леопардо¬
вий  малюнок  блідне;  втім,  у  самок  сліди  його  зберігаються  ще  протягом
декількох  років,  особливо  на  кінцівках  і  нижній  частині  тулуба;  ознаки
змужнілості  з’являються  на  третьому  році  життя.  Левиця  завжди  більш-
менш  схожа  на  молоду  тварину,  від  самця  вона  відрізняється  відсутністю
гриви;  волосся  на  передній  частині  тіла  має  таку  ж  саму  довжину,  як  і  на
задній  (іноді  воно  трохи  довше).  Варварійський  лев  поширений  виключ¬
но  в  країнах,  що  прилягають  до  Атлаських  гір.
 Сенегальський  лев  відрізняється  від  варварійського  добре  розвиненою
гривою  на  передній  частині  тіла,  яка  майже  зовсім  відсутня  на  нижній
частині  тіла.  Капський  лев  і,  мабуть,  абіссінський  вражають  своїми  ве¬
ликими  розмірами  і  чорною  гривою.  Селус  бачив  південноафриканських
левів  завдовжки  до  305  см;  зважений  ним  сильний,  але  худий  самець
важив  170,5  кг.  Персидський  лев  із  гривою,  утвореною  бурим  і  чорним
волоссям,  поширений  на  території  від  Персії  до  Індії;  ми  ще  мало  зна¬
ємо  про  нього,  він  практично  не  полює,  тому  ми  не  можемо  сказати  з
упевненістю,  на  кого  він  більше  схожий:  на  сенегальського  лева  чи  на
безгривого  родича  з  Гуджарату  в  Індії.
 Зона  поширення  сенегальського  лева  і  небезпідставно  зарахованого  до
нього  капського  лева  охоплює  майже  всю  Центральну  і  Південну  Африку,
від  західного  до  східного  узбережжя,  приблизно  від  20°  північної  широ¬
ти  до  Капської  провінції;  втім,  в  екваторіальних  зонах  Західної  Африки,
приблизно  від  річки  Конго  до  річки  Нігер,  його  поки  що  не  спостерігали.
В  басейні  Нілу  він  не  заходить  на  північ  від  17°  північної  широти.  На  Бла¬
китному  і  Білому  Нілі  та  в  лісистих  місцевостях  Абіссінії  сенегальський
лев  —  звичайне,  а  в  багатьох  степових  районах  Центральної,  Середньої  та
Південної  Африки  —  часте  явище.
 Свого  часу  вважали,  що  відомий  ще  стародавнім  народам  гуджарат-
ський  лев  (жителі  Гуджарату  називають  його  «унтія-бах»,  або  «верблюжий
тигр»)  менший  від  своїх  родичів  і  не  має  гриви.  Проте  ця  думка  не  підтвер¬
дилася.  Весь  він,  окрім  темного  пасма  на  хвості,  що  приховує  маленький
роговий  кіготь,  і  вух,  що  мають  ззовні  біля  основи  більш-менш  чорний
відтінок,  забарвлений  у  блідий  червоно-жовтий  або  жовто-бурий  колір.  Во¬
лосся  гриви  у  дорослого  самця  часто  має  темні  кінці.  За  Бленфордом,  за¬
гальна  довжина  самця  досягає  269  см,  самки  —  243  см,  без  китиці  на  хвості.
Самець  завдовжки  268  см  мав  у  загривку  значну  висоту  —  106  см.
 Декілька  десятиріч  тому  лев  був  поширений  на  території  від  басейну
річки  Інд  через  Центральну  Індію  до  басейну  річки  Ганг.  Тепер  ця  тва¬
рина  майже  зовсім  винищена  і  трапляється  зрідка  в  найвіддаленіших  і
найнеприступніших  місцевостях  Раджпутани.  Якщо  його  не  відділяти  від
інших  левів,  то  і  на  заході  не  можна  визначити  межі  його  поширення:  він
трапляється  в  прибережних  областях  Белуджістану,  а  також,  частіше,  в
Південній  Персії  і  на  Месопотамській  низовині.
 Тисячоліття  минули  відтоді,  як  для  боротьби  на  арені  можна  було  зі¬
брати  600  левів.  Цар  звірів  все  далі  і  далі  відходить  від  місцевостей,  осво¬
єних  володарем  землі.  Геродот  розповідає,  що  під  час  одного  з  походів
Ксеркса  до  Македонії  вночі  на  навантажених  поклажею  верблюдів,  на
подив  воїнів,  напали  леви.  Раніше  ніхто  не  підозрював  про  присутність
тут  хижаків.  Арістотель  вважав  річки  Ресс  і  Ахелой  межею  заселення  левів
у  Європі  та  стверджував,  що  в  Європі  левів  ніде,  окрім  Греції,  немає.  Не
можна  встановити,  коли  ж  саме  вони  були  винищені  на  Європейському
континенті,  але,  ймовірно,  відтоді  минуло  більш  як  тисячоліття.  Про  те,
що  в  давнину  в  Сирії  і  Палестині  жили  леви,  ми  знаємо  з  Біблії,  але  про
час  їх  винищення  у  Святій  Землі  у  нас  немає  відомостей.  У  будь-якому
разі,  був  час,  коли  леви  були  повсюдно  поширені  від  мису  Доброї  Надії
через  усю  Африку  і  Південну  Азію  до  Індії.

ЛЕВ  ■
 367  ■
 Лев  віддає  перевагу  відкритим  місцевостям:  трав’янисті  луги  з  пере¬
лісками  з  чагарників,  бідні  на  рослинність  степи  з  колючими  чагарни¬
ками  і  пустинні  місцевості.  В  Судані  він  охоче  вибирає  для  свого  лігва
плоске  поглиблення  в  якому-небудь  захищеному  місці,  а  в  Південній  Аф¬
риці  ховається  в  чагарниках;  він  любить  також  високі  очерети,  що  ростуть
по  берегах  річок.  Під  час  мандрів  він  залишається  лежати  там,  де  застане
його  ранок.
 Загалом  звички  лева  схожі  на  звички  інших  кішок,  але  багато  в  чому
він  значно  відрізняється  від  них.  Він  ледачіший,  ніж  інші  види  цієї  роди¬
ни,  і  особливо  йому  не  подобаються  великі  переходи;  навпаки,  він  прагне
влаштуватися  якомога  надійніше  та  зручніше.  За  повідомленнями  Селу-
са,  південноафриканський  лев  вважає  за  краще  набити  своє  черево  дичи¬
ною,  вбитою  мисливцем,  ніж  самому  вбивати  її.  Веде  нічний  спосіб  життя.
Вдень  його  рідко  побачиш,  тільки  випадково  в  лісі,  та  й  то  хіба  тоді,  коли
його  систематично  переслідують  з  собаками  і  виганяють  з  лігва.  В  Півден¬
ній  Африці,  почувши  ревіння  левів,  не  чекають  його  нападу,  оскільки  вони
мають  звичку  ревіти  лише  тоді,  коли  наситилися  або  ж  коли  їх  злякали.
 Із  заходом  сонця  кочівник  заганяє  свої  стада  в  безпечну  серибу  (так
називається  огорожа  з  густопереплетених  колючих  гілок  мімози  заввишки
до  3  м  і  завтовшки  близько  1  м).  Це  найнадійніший  захист  для  худоби,
який  він  у  змозі  влаштувати.  Зграя  сторожових  собак  охороняє  серибу.
Стає  дедалі  тихіше  і  спокійніше;  шум  стихає;  стан  огортає  ніч.  Дружини
та  діти  власника  стада  уляглися  спати  в  одному  з  наметів.  Чоловіки  ви¬
конали  останні  обов’язки  і  також  збираються  спати.  Раптом  —  наче  земля
починає  тремтіти:  це  неподалік  заревів  лев.  Тепер  він  виправдовує  свою
арабську  назву  «ессед»,  тобто  «той,  що  здіймає  тривогу»,  оскільки  в  серибі
тварини  починають  дуже  хвилюватися.  Вівці  як  божевільні  кидаються  до
тернового  плоту,  кози  голосно  мекають,  корови  із  стогоном  жаху  зби¬
раються  в  безладну  купу,  верблюд  прагне  розірвати  свою  прив’язь,  щоб
втекти,  а  хоробрі  собаки,  що  перемагали  леопардів  і  гієн,  голосно  і  туж¬
ливо  завивають,  скавчать  і  шукають  захисту  у  своїх  господарів.  Могутнім
стрибком  перестрибує  хижак  стіну  з  терену,  щоб  вибрати  собі  жертву.
Від  удару  його  страшних  лап  падає  молодий  бик;  сильні  зуби  ламають
шийні  хребці,  і  тварина  не  може  чинити  опір.  Лев  глухо  гарчить,  лежачи
на  своїй  здобичі,  очі  яскраво  виблискують  торжеством  перемоги;  хвостом
він  із  силою  хльостає  в  повітрі.  На  мить  лев  звільняє  тварину,  що  вмирає,
і  знову  хапає  її  своїми  зубами,  поки  вона  не  перестає  ворушитися.  Тепер
йому  треба  повертатися  назад  через  огорожу,  а  кидати  свою  жертву  він
не  хоче.  Щоб  із  здобиччю  в  пащі  здійснити  зворотний  стрибок,  необхідна
вся  його  страшна  сила.  Але  це  йому  вдається:  я  бачив  серибу  заввишки  з
людину,  через  яку  перестрибнув  лев  із  дворічним  волом  у  пащі;  я  помітив
пролом,  зроблений  важкою  ношею  зверху  на  огорожі,  а  на  іншому  боці
бачив  заглиблення,  залишене  в  піску  падінням  вола,  перш  ніж  лев  потяг
його  далі.  Однак  велика  рогата  худоба  в  тих  країнах  не  така  важка,  як  у
нас.  Часто  можна  побачити  у  піску  чітку  борозну,  залишену  твариною,
котру  лев  тяг  до  того  місця,  на  якому  вона  була  розтерзана.
 Північноафриканський  лев,  якщо  це  можливо,  селиться  поблизу  сіл,
на  які  й  спрямовує  свої  набіги.  Він  дуже  неприємний  сусід,  і  прогнати
його  не  так-то  легко,  оскільки  він  надтто  хитрий.  «Коли  старий  лев  вже
не  може  полювати,  —  розповідає  Лівінгстон,  —  він  чинить  набіги  на  села,
викрадаючи  кіз,  і,  якщо  дорогою  йому  трапляється  жінка  або  дитина,
вони  також  стають  його  здобиччю.  Леви,  які  нападають  на  людей,  завжди
старі,  і,  якщо  який-небудь  з  цих  небезпечних  хижаків  вже  одного  разу
пробрався  в  село  і  потяг  козу,  місцеві  жителі  говорять:  «Зуби  його  при¬
тупилися;  незабаром  він  уб’є  й  людину».  Я  також  вважаю,  що  в  села  за¬
ходять  тільки  старі,  досвідчені  леви,  але,  на  мою  думку,  зуби  в  них  досить
міцні.  Досить  часто  людина  стає  єдиною  здобиччю  лева,  а  якщо  останній
хоч  раз  подолав  у  собі  властивий  йому  страх  перед  людським  поселенням
і  з  досвіду  знає,  як  легко  саме  тут  знайти  здобич,  він  стає  дедалі  зухвалі¬
шим  і  сміливішим;  тоді  він  поселяється  якомога  ближче  до  села  і  звідси
вчиняє  свої  набіги  доти,  поки  людина  не  зупинить  його.  Кажуть,  що  деякі
леви  стають  настільки  сміливі,  що  з’являються  поблизу  села  вдень;  інко¬
ли  їх  не  стримують  навіть  сторожові  вогні.
 Василь  Пєсков  повідомляє:  «Леви,  на
відміну  від  інших  хижаків,  не  кочу¬
ють  саваною  за  зебрами  і  антилопа¬
ми.  Леви  —  тварини  територіальні.
Завдання  самця  —  охороняти  тери¬
торію  від  інших  левів.  Полюють  зви¬
чайно  більш  жваві  самки  —  одна  в  за¬
сідці,  друга  підкрадається  до  жертви.
Але  перший  шматок  дістається  «хо¬
ронителю  території»,  такий  закон.
Звичайно,  і  сам  глава  прайду  вміє  по¬
лювати  —  одним  стрибком  валить
на  землю  зебру  або  гну,  що  відста¬
ла  від  стада.  Але  настає  час,  і  ста¬
рість  долає  лева.  Йому  вже  не  хо¬
четься  рухатися;  старого  лева  видає
його  рик.  /  навіть  розумні  зебри,  гля¬
нувши  на  нього,  розуміють:  цей  лев
уже  не  небезпечний».
 Звичайно  леви  їдять  відразу  багато:
дорослий  самець  —  до  40  кг  за  одним
присідом.  Наступну  жертву  вони
можуть  добути  тільки  через  декіль¬
ка  днів,  а  всього  одна  тварина  за  рік
вбиває  10—20  великих  ссавців.  Зви¬
чайно  понад  20  годин  на  добу  лев  від¬
почиває.
 Професор  Гржімек  радив:  «Якщо  лев
зацікавився  вами  на  відкритій  місце¬
вості,  треба  зупинитися  і  дивитися
йому  просто  в  очі.  У  більшості  ви¬
падків  він  при  цьому  розгублюється,
теж  зупиняється  і  врешті-решт  йде
собі.  Проте  завжди  треба  пам  ята-
ти:  лев  —  сильний  хижак,  і  одного
разу  хто-небудь  може  йому  не  спо¬
добатися».

■  368
 ■  ЛЕВ
 «У  Південній  Африці,  —  повідомляє
Мор,  —  лев  трапляється  тільки  в  тих
місцевостях,  де  водиться  велика  ди¬
чина,  де  є  буйволи  і  великі  антило¬
пи.  Слонів  і  носорогів  він  ніколи  не
чіпає,  на  кафрського  буйвола  на¬
падає  іноді  успішно.  Я  переконав¬
ся  в  цьому,  оглянувши  старого  бика,
якого  вбив  15  липня  1870  р.  Неза¬
довго  до  цього  лев  напав  на  цього
степового  велетня  і  жахливо  поніве¬
чив  його.  Вуха  його  були  букваль¬
но  подрані  па  клаптики,  а  на  шиї  та
потилиці  були  страшні  рани  від  кіг¬
тів  хижака;  один  з  величезних  ро¬
гів  був  зламаний,  і  з  нього  сочилася
кров.  Та  все  ж  старий  боєць  відбив¬
ся  від  лева».
 Максимального  свого  поширення  леви
досягли  в  кінці  плейстоцена:  приблиз¬
но  100  000—10  000  років  тому  у  них
був  найобширніший  серед  ссавців  су¬
хопутний  ареал.  Різні  географічні  раси
або  підвиди  левів  були  поширені  від
Аляски  і  Юкона  в  Північній  Америці
до  Перу  в  Південній,  а  також  по  всій
Європі,  в  Азії  до  Сибіру  і  на  більшій
частині  Африки.  В  Північній  Амери¬
ці  вони  вимерли  приблизно  10  000  ро¬
ків  тому.
 Зовсім  інакше,  ніж  зі  свійськими  тваринами,  вчиняє  лев  при  нападі
на  диких  звірів.  Він  знає,  що  вони  чують  його  на  значно  більшій  відстані
та  досить  спритні,  щоб  утекти.  Тому  він  підстерігає  їх  або  надзвичайно
обережно  підкрадається  до  них  разом  з  іншими  левами,  проти  вітру,  і  до
того  ж  не  тільки  вночі,  але  й  удень.  Але  все-таки  такі  денні  полювання  є
винятком  із  загального  правила.  Звичайно  лев  чекає  принаймні  сутінків,
перш  ніж  вийти  на  полювання.  Леви  відшукують  степові  водопої,  до  яких
тварини  пустелі  приходять  утамовувати  спрагу.
 За  Лівінгстоном,  лев  звичайно  хапає  свою  здобич  за  шию,  іноді  в
пахвину,  з  якої  найбільш  охоче  починає  жерти.  «Іноді  трапляються  за¬
лишки  антилопи,  яку  він  цілком  випатрав».  Селус  підтверджує,  що  лев
перш  за  все  розриває  задні  частини  тулуба  своєї  жертви  і  починає  поїдати
її  з  нутрощів  і  благородних  органів;  він  спостерігав  також,  що  іноді  лев
складає  ці  частини  в  купу  і  прикриває  її  землею,  без  сумніву,  для  того,
шоб  зберегти  м’ясо  до  наступної  ночі  та  приховати  його  від  грифів,  які,
напевно,  з’являться  вдень.
 На  людину  лев  нападає  дуже  рідко.  В  Судані,  принаймні
цевостях,  часто  можна  натрапити  на  лева,  але  майже  невід
коли  б  він  з’їв  людину.  Там  люди  частіше  стають  жертвами
навіть  гієн,  ніж  левів.  У  Південній  Африці,  навпаки,  відомо,
випадків,  коли  леви,  незважаючи  на  сторожові  багаття,  пробиралися  за
огорожу  загород  для  викрадення  свійських  тварин  і  хапали  навіть  людей,
що  сидять  біля  вогню.  Ймовірно,  до  цього  їх  спонукає  крайній  голод.
Утім,  справжніми  людоїдами  леви  стають  рідко,  оскільки  більшість  пів¬
денноафриканських  аборигенів  не  з  тих  людей,  які  довго  стануть  терпіти
напади  лева.
 Час  спаровування  у  левів  дуже  різний  у  різних  місцевостях,  тому  що
час  народження  дитинчат  збігається  з  настанням  весни.  Під  час  тічки  за
левицею  часто  йдуть  слідом  10—12  левів,  і  між  ними  відбувається  багато
бійок  і  сварок.  Але  як  тільки  левиця  вибрала  собі  чоловіка,  інші  йдуть
собі,  і  пара  живе  у  цілковитій  злагоді.  Через  15—16  тижнів,  або
днів  вагітності  левиця  народжує  1—6,  але  частіше  2—3  дитинчг
з’являються  на  світ  із  розплющеними  очима  і  розмірами  схож
півлооослу  кішку.  Лля  пологів  мати  підшукує  місце  в  гушавині.  якомога
 Лев  (Panthera  Іео)
 «Усі  тварини  допитливі,  —  пише  бі¬
лий  мисливець  Джон  Хантер,  —  але
лев  своєю  допитливістю  може  зрів¬
нятися  з  людиною».  «Леви  не  бояться
вогню,  —  додає  Василь  Пєсков,  —  мо¬
жуть  упритул  підійти  до  багаття,
можуть  зайти  в  намет  і  зазирнути
сплячим  в  обличчя  через  москітну  сіт¬
ку  і,  нікого  не  зачепивши,  піти  собі.
Одного  разу  просто  в  мене  перед  очи¬
ма  левиця  з  цікавості  взялася  гризти
магнітофон,  поставлений  зоологами
біля  вбитої  зебри,  щоб  записати  зву¬
ки  звірячого  обіду».

ЛЕВ  МУРАШИНИЙ  ЗВИЧАЙНИЙ  ■
 369  ■
 ближче  до  водопою,  щоб  не  ходити  далеко  за  здобиччю.  Лев  допомагає
їй  здобувати  їжу  і,  у  разі  потреби,  захищає  її  і  дитинчат.  Левиця  звичайно
ставиться  до  дитинчат  дуже  ніжно,  і  важко  уявити  собі  привабливіше  ви¬
довище,  ніж  левиця  з  левенятами.
 Спочатку  молоді  левенята  досить  безпорадні.  Тільки  на  другому  місяці
свого  життя  вони  навчаються  ходити,  а  свої  дитячі  ігри  починають  ще  піз¬
ніше.  Спочатку  вони  нявкають  зовсім  як  кішки,  пізніше  їхній  голос  стає
сильнішим.  В  іграх  вони  неповороткі  та  незграбні;  але  з  часом  з’являється  і
спритність.  Через  шість  місяців  мати  перестає  годувати  їх  молоком,  але  вони
ще  раніше  починають  супроводжувати  матір,  а  іноді  й  обох  батьків,  у  набі¬
гах,  але  тільки  на  невеликі  відстані.  До  кінця  першого  року  вони  досягають
розмірів  великого  собаки.  Спочатку  статеві  відмінності  ніяк  не  виявляються,
але  скоро  самця  і  самочку  вже  можна  розрізнити:  самець  трохи  більший.  На
третій  рік  життя  у  самця  починає  пробиватися  грива;  але  тільки  на  шостому
або  сьомому  році  особини  обох  статей  досягають  повного  розвитку.  Таке  по¬
вільне  дорослішання  визначає  вік,  до  якого  вони  доживають.  Відомі  випад¬
ки,  коли  навіть  у  неволі  леви  жили  70  років,  хоча  при  найліпшому  догляді
вони  там  досить  швидко  старіють  і  втрачають  свою  красу.
 Як  було  вже  зазначено,  при  доброму  годуванні  лев  витримує  неволю
протягом  багатьох  років.  Щодня  він  має  потребу  в  4  кг  хорошого  м’яса.  За
таких  умов  він  відчуває  себе  добре  і  стає  гарним  і  вгодованим.
 В  Атлаських  горах  на  лева  полюють  різними  способами.  Якщо  він
мешкає  по  сусідству  із  стоянкою  бедуїнів  і  його  присутність  стає  дуже
обтяжливою,  то  всі  чоловіки,  здатні  носити  зброю,  оточують  чагарники,  в
яких  ховається  їхній  ворог,  і  намагаються  криками  і  пострілами  вигнати
його  звідти.  Коли  він  нарешті  з’являється,  в  нього  спрямовують  стільки
куль,  що  лев  зазвичай  миттю  падає  мертвий,  хоча  іноді  і  встигає  поніве¬
чити  або  вбити  декількох  своїх  переслідувачів.  Крім  того,  араби  ловлять
левів  у  ями  завглибшки  10  м  і  завширшки  5  м.
 У  Біблії  леви  згадуються  часто,  і  євреї  давали  їм  багато  різних  назв.
Греки  і  римляни  дуже  докладно  розповідають  про  царя  звірів  і  наводять
при  цьому  багато  казок.  Першу  боротьбу  левів  влаштував  едил  Сцевола,
другу  —  диктатор  Сулла,  в  якого  було  вже  100  левів,  Помпей  примусив
битися  600,  а  Юлій  Цезарь  —  не  менше  400  левів.  їхні  лови  були  важкою
справою  і  здійснювалися  переважно  за  допомогою  ям.  За  часів  Клавдія
пастух  випадково  знайшов  легкий  спосіб,  як  спіймати  лева;  він  накинув
на  голову  звіра  свій  одяг,  і  лев  так  розгубився,  що  спокійно  дозволив
зловити  себе.  Пізніше  спосіб  цей  часто  застосовувався  в  цирку.  Марк
Антоній  після  Фарсальської  битви  їхав  містом  з  однією  актрисою  в  ко¬
лісниці,  запряженій  левами.  Ганог,  відомий  карфагенянин,  перший  став
власноручно  правити  колісницею,  в  яку  були  запряжені  приручені  леви.
Проте  через  це  його  вигнали  з  батьківщини  (подумали,  що  людина,  яка
володарює  над  левами,  напевно,  схоче  володарювати  і  над  людьми).  Ім¬
ператор  Адріан  наказав  одного  дня  убити  в  цирку  100  левів,  а  за  Марка
Аврелія  100  левів  було  убито  стрілами.  Чисельність  левів  так  зменшилася,
що  окремим  особам  було  заборонено  на  них  полювати,  щоб  зберегти  їх  у
достатній  кількості  для  ігрищ.  Але  справжнє  винищування  левів  почалося
пізніше,  з  винаходом  вогнепальної  зброї.
 ЛЕВ  МУРАШИНИЙ  ЗВИЧАИНИЙ  (Myrmeleon  formicarius)  належить
до  ряду  Сітчастокрилі.  Комаха  ця  темно-сірого  кольору  з  жовтими  цяточ¬
ками  на  голові  і  на  грудях.  Водиться  головним  чином  у  хвойних  лісах  і
віддає  перевагу  піщаному  ґрунту.  Вдень  мурашиний  лев  спокійно  сидить
де-небудь  на  гілочці,  склавши  крила,  а  як  звечоріє,  літає  у  пошуках  здо¬
бичі.  Личинка  його  має  кліщі.  Відзначається  великою  ненажерливістю.
Виводиться  в  особливої  будови  лійкоподібній  ямці,  яку  мурашиний  лев
вириває  самостійно,  причому  допомагає  собі  викидати  пісок  своєю  широ¬
кою  головою.  Яйце  відкладають  у  таких  місцях,  де  личинці  неважко  буде
влаштувати  собі  житло.  Тут  личинка  сидить,  підстерігаючи  свою  здобич,
якою  може  бути  маленька  гусінь,  стонога,  павук  та  інші  комахи.  Тільки
оступиться  така  жертва  в  піщану  лійку,  як  мурашиний  лев  нападає  на  неї,
хапає  і  починає  висмоктувати  з  її  тіла  всі  соки.  В  червні  личинка  досягає
свого  повного  розвитку  і  перетворюється  на  лялечку.
 «Одного  разу  ми  натрапили  на  та¬
кого  кинутого  всіма  «старого».  Він
лежав  під  деревом.  Губа  в  нього  від¬
висла  і  оголила  тупі  жовті  зуби,  ре¬
бра  можна  було  перелічити  всі  до  од¬
ного.  Коли  тварина  рухалася,  то  з
усього  було  видно,  що  це  завдає  йому
сильного  болю...  Майлс  Тернер  одно¬
го  разу  бачив,  як  зграя  гієноподібних
собак  оточила  старого  лева,  вони
підстрибували  і  танцювали  навкру¬
ги  нього...  «Старий»  гарчав  і  замаху-
вався  на  них  лапою,  і  вони  незабаром
полишили  його.»
 Бернгард  Гржімек
 За  історичних  часів  леви  були  поши¬
рені  на  далекому  півдні  Африки  і  по
всій  півночі  цього  континенту,  а  та¬
кож  по  всій  Передній  Азії,  доходя¬
чи  до  Індії,  де  займали  напівпустин¬
ні  рівнини  в  північній  половині  країни
і  Балканського  півострова  в  Європі.
На  європейському  континенті  леви
були  винищені  до  100  р.  н.  е.,  а  в  ін¬
ших  частинах  колишнього  ареалу  —
до  кінця  минулого  століття.  В  Ірані
декілька  левів  зберігалося  до  1942  p.  ;
в  Індії  кількість  левів  скоротилася
приблизно  до  25,  і  залишилися  вони
там  тільки  в  Гирському  лісі,  проте
їх  узяли  під  охорону,  і  з  1940-х  років
їхня  популяція  істотно  збільшилася.
 Мурашині  леви  —  схожі  на  бабок
комахи  з  розмахом  крил  до  12,5  см,
утворюють  родину  Mynneleonidae,
в  яку  входять  приблизно  1200  видів,
їхні  личинки  викопують  в  піску  ко¬
нічні  ямки  і  затаюються  на  дні.  Коли
інша  комаха  (часто  мурашка)  пробі¬
гає  по  верхньому  краю  ямки,  вони  ки¬
дають  в  неї  піском  і  збивають  униз.
У  них  сильні  серпоподібні  щелепи,
якими  вони  утримують  свою  здобич,
поки  висмоктують  з  неї  соки.

■  370
 ■  ЛЕЛЕКА  БІЛИЙ
 Лелека  білий  (Сісопіа  сісопіа)
 «Лелека  вміє,  —  говорить  Науман,  —
пристосовуватися  до  людей.  Леле-
ка-новачок,  щойно  прибувши  в  не¬
знайому  місцевість,  перші  дні  свого
перебування  боязкий  і  обережний,
та  варто  йому  помітити  встановле¬
не  ким-небудь  на  дах  або  на  верхівку
дерева  колесо,  яке  звичайно  служить
основою  його  гнізда,  як  негайно  ви¬
рішує,  що  цим  йому  виражають  за¬
прошення  —  і  весь  страх  його  разом
зникає;  декілька  днів  потому  він  стає
такий  довірливий,  що  дозволяє  себе
роздивлятися  зовсім  близько».
 Лелека-роззява  африканський  має  не¬
звичайний  дзьоб:  коли  він  щільно  за¬
критий,  приблизно  в  його  середній  час¬
тині  залишається  величенька  щьхина
між  наддзьобком  і  піддзьобком,  котру
добре  видно.  Звідси  й  назва  —  леле¬
ка-роззява.  Лелека-роззява  живиться
в  основному  молюсками,  а  такий  не¬
щільно  прилеглий  дзьоб  добре  присто¬
сований  для  того,  щоб  відкривати  че¬
репашки  і  виколупувати  їхній  вміст.
 На  відміну  від  білого,  чорний  лелека
дуже  полохливий,  уникає  населених
місць  і  влаштовує  гнізда  тільки  в  ха¬
щах  незайманих  лісів,  багатих  на  во¬
дойми.  Поширений  у  деяких  країнах
Східної  і  Середньої  Європи,  на  півночі
гніздиться  аж  до  південних  районів
Швеції,  на  півдні  —  включаючи  Малу
Північну  і  Середню  Азію,  на  сході  до¬
ходить  до  Китаю.  Зимує  на  півдні.
 ЛЕЛЕКА  БІЛИЙ  (Сісопіа  сісопіа).  Окрім  чорних  крил  і  найдовших
покривних  пер,  колір  його  оперення  бруднуватий  білий.  Лелека  пошире¬
ний  по  всій  Європі,  за  винятком  найпівнічніших  країн,  а  під  час  зимових
перельотів  пролітає  всю  Африку  й  Індію.  У  Західній  Європі  лелеки  з'яв¬
ляються  вже  наприкінці  лютого  —  на  початку  квітня.  Для  заселення  вони
вибирають  рівнини,  багаті  на  воду,  переважно  з  болотами  і  трясовиною.
Хоча  багато  лелек  і  оселяються  подалі  від  людського  житла,  в  лісах,  од¬
нак  велика  їх  частина  гніздиться  на  подвір’ях  селянських  садиб  і  часто  на
дахах  будинків.
 їжею  лелекам  служать  усілякі  тварини.  Це  хижі  птахи  в  повному  ро¬
зумінні  цього  слова.  Мабуть,  лелеки  віддають  перевагу  земноводним,  ко¬
махам  і  дощовим  черв’якам.  Під  час  своїх  прогулянок  вони  найчастіше
натрапляють  на  жаб,  мишей  і  комах,  які  й  складають  основну  здобич;
але  вони  вбивають  також  ящірок,  вужів  і  навіть  отруйних  змій.  Отруйні
гадюки  для  них  —  ласа  страва.  Лелека  краде  яйця  всіх  птахів,  що  влашто¬
вують  свої  гнізда  на  землі,  безсоромно  знищує  молодих  пташенят  і  іноді
приносить  своїм  дитинчатам  цілі  гнізда  разом  з  їхнім  вмістом.  Крім  того,
лелека  нападає  на  бджіл,  тому  пасічники  вважають  його  своїм  небезпеч¬
ним  ворогом.
 Одного  разу  влаштоване  гніздо  використовується  щорічно.  Відомо,
що  деякі  гнізда  понад  сто  років  поспіль  бувають  заселені  лелеками.  Якщо
парі  не  перешкодити,  вона  негайно  ж  після  прильоту  береться  за  лаго¬
дження  старого  гнізда;  завдяки  цьому  воно  щорічно  стає  дедалі  вищим  і
важчим.  Така  «споруда»  не  дуже  міцна,  основою  їй  служать  дрючки  і  гіл¬
ки  з  палець  завтовшки,  а  також  грудки  землі  і  шматки  дерну;  другий  шар
складають  більш  тонкі  гілки,  стебла  тростини  і  листя  очерету;  внутрішня
частина  вистилається  пучками  трави,  перегноєм,  соломою,  ганчір’ям  і
перами.  В  середині  або  в  кінці  квітня  самка  відкладає  своє  перше  яйце,
і  за  ним,  декілька  днів  потому,  —  ше  три  або  чотири.  Насиджують  яйця
і  самка  і  самець  по  черзі.  Пташенят  вигодовують  різноманітними  личин¬
ками  і  комахами,  черв’яками,  п'явками;  пізніше  їх  починають  годувати
грубішою  їжею;  воду  лелеки  приносять  пташенятам  в  своєму  волі  і  потім
її  випльовують.
 У  кінці  липня  лелеки  вирушають  у  путь.  Зграя  весь  час  поповнюється
і  може  досягати  2—5  тисяч.
 ЛЕЛЕКА-РОЗЗЯВА  АФРИКАНСЬКИЙ  (Anastomus  lamelligerus)  нале¬
жить  до  родини  Лелекоподібні.  Тіло  роззяви  досить  струнке,  дзьоб  тов¬
стий,  стиснутий  з  боків,  і  незвичайний  тим,  що  краї  обох  щелеп  схо¬
дяться  лише  біля  основи  і  на  кінцях,  а  посередині  віддалені  один  від
одного.  Роззява  зростом  трохи  менший  за  звичайного  лелеку.  Колір  його
своєрідно  видозмінених  пер  зелений  з  пурпуровим  відливом.  Поширений
в  Центральній  і  Південній  Африці.  Рано-вранці  ці  птахи  з’являються  по¬
близу  калюж,  на  болотах,  біля  ставків,  навіть  біля  морського  берега,  щоб
ловити  слимаків,  равликів,  черепашок,  риб  і  жаб.
 ЛЕЛЕКА  ЧОРНИЙ  (Сісопіа  nigra)\  уся  верхня  частина  тіла  забарв¬
лена  в  буро-чорний  колір  з  чудовим  золотаво-зеленим  або  пурпуровим
відливом,  а  вся  нижня  частина  —  в  білий.  Поширений  в  Центральній  і
Південній  Європі  і  в  багатьох  місцевостях  Азії.  Від  звичайного  лелеки
чорний  відрізняється  перш  за  все  тим,  що  живе  виключно  в  лісах  і  ніколи
не  селиться  поблизу  людей.
 ЛЕЛЕКИ  (Ciconiidae)  —  досить  ваговиті  голінасті  птахи  з  товстим
дзьобом,  довгими  ногами  і  короткими  пальцями.  Дзьоб  їхній  конічно  по¬
довжений  і  іноді  заломлений  дещо  вгору.  Короткі  передні  пальці  з’єднані
перетинкою  і  мають  товсті,  увігнуті  кігті.  Крила  довгі  і  широкі;  12-перий
хвіст  короткий  і  на  кінці  заокруглений.
 Лелеки  живуть  повсюдно  і  майже  в  будь-якому  кліматі.  Вони  відда¬
ють  перевагу  лісистим  вологим  рівнинам,  тому  ніколи  не  живуть  в  горах,
степах  і  пустелях.  Північні  види  —  перелітні  птахи,  що  здійснюють  дуже
далекі  мандрівки;  південні  види  кочують.  Лелеки  активні  тільки  вдень;
ступають  досить  поважно,  повільними  кроками,  охоче  бродять  у  воді,  але

ЛЕМІНГ  НОРВЕЗЬКИЙ  ■
 371  ■
 рідко  плавають.  Літають  чудово,  досить  високо  підіймаються  і  часто  ши¬
ряють  у  повітрі;  при  польоті  витягають  шию  вперед,  ноги  назад,  уздовж
тулуба,  і  тим  дуже  різко  відрізняються  від  інших  літаючих  птахів.  Звуків
лелеки  не  видають  ніяких,  окрім  хрипкого  шипіння,  зате  дуже  виразно
клацають  дзьобом.  Живуть  вони  весь  час  групами,  миролюбно,  хоча  не¬
дружньо  ставляться  до  всіх  інших  болотяних  і  водних  птахів.  Для  ма¬
леньких  тварин  вони  небезпечні,  оскільки  не  обмежуються  тим,  шо  їдять
земноводних,  риб,  комах  і  черв’яків,  нападають  і  на  всіх  інших  слабких
тварин.  Не  нехтують  вони  і  падлом,  заковтуючи  його  з  такою  ж  самою
жадібністю,  як  грифи  і  гієни.  Але,  незважаючи  на  це,  вони  рідко  завдають
шкоди  людині,  у  більшості  випадків  це  корисні  птахи.
 Свої  величезні  гнізда  вони  будують  на  високих  деревах  або  будівлях
із  сухих  гілок  і  лозин.  Кладка  складається  з  декількох  крупних  яєць,  ко¬
трі  висиджує  лише  самка;  самець  годує  самку  доти,  доки  вона  сидить  на
гнізді,  і  допомагає  їй  виховувати  пташенят.  Приручаються  легко  всі  види;
вони  приносять  задоволення  своєю  тямущістю  і  дуже  прихиляються  до
господарів.  Крім  того,  вони  корисні  на  подвір’ї  тим,  що  знищують  шкід¬
ливих  тварин.
 ЛЕМІНГ  НОРВЕЗЬКИЙ  {Lemmus  lemmus)  належить  до  родини  Хом’я¬
ки  ряду  Гризуни.  Сягає  15  см  завдовжки,  з  них  не  більше  2  см  припадає
на  короткий  хвіст.  Густе  і  довге  хутро  забарвлене  дуже  красиво.  Серед
коричнево-жовтого  основного  кольору  видаються  темні  плями,  від  очей
до  загривка  спускаються  дві  жовті  смуги.  Хвіст  і  лапи  жовтого,  нижні
частини  тіла  буро-жовтого,  майже  пісочного  кольору.
 Лінней  говорить,  що  звірі  ці  мають  переважно  5—6  дитинчат,  а  Шаф-
фер  додає,  що  вони  плодяться  кілька  разів  на  рік.  Пожива  їхня  складається
головним  чином  з  небагатьох  альпійських  рослин,  властивих  їхній  бідній
батьківщині,  точніше,  оленячого  моху,  сережок  карликової  берези  і,  ймовір¬
но,  також  із  різноманітного  коріння.  Лемінги  підіймаються  на  таку  ж  саму
висоту,  де  ще  ростуть  лишайники,  і  зовсім  не  трапляються  там,  де  їх  немає.
Це  свідчить  про  те,  що  лишайники  складають  найістотнішу  частину  їхньої
їжі.  Наскільки  я  знаю,  вони  нічого  не  запасають  собі  на  зиму  і  живляться
тільки  тим,  що  знаходять  під  покривом  снігу,  особливо  бруньками  занесених
чагарників.  Лемінги  не  завдають  великої  шкоди  людині,  тому  що  там,  де
вони  поширені,  немає  полів,  а  в  будинки  вони  не  заходять.
 «Найдивовіжнішими  у  цих  звірів,  —  говорить  Мартінс,  —  є  їхні  ман¬
дри,  оскільки  у  певний  час,  звичайно  через  10—20  років,  вони  зби¬
раються  у  величезні  групи  і  йдуть  з  місць  свого  проживання;  спосте¬
рігаючи  таке  пересування,  мимоволі  диву  даєшся.  Врешті-решт  вони
витоптують  справжню  стежку  на  землі,  на  два  пальці  в  глибину  і  на
півпальця  в  ширину.  Ці  стежини  віддалені  одна  від  одної  на  декілька
кроків,  і  всі  йдуть  в  одному  напрямку.  Дорогою  лемінги  пожирають
траву  і  коріння,  що  висунулося  назовні;  кажуть,  що  вони  часто  наро¬
джують  дорогою  дитинчат  і  несуть  одного  в  роті,  а  другого  на  спині.
Зустрівши  на  шляху  людину,  вони  не  ухиляються  від  неї,  а  прагнуть
пройти  між  її  ногами  або  ж  сідають  на  задні  кінцівки  і  кусають  про¬
стягнуту  палицю.  Вони  не  обходять  стіг  сіна,  а  риють  і  прогризають
його  наскрізь,  побачивши  великий  камінь,  оббігають  навколо  нього
і  продовжують  свій  шлях  по  прямій  лінії.  Вони  перепливають  великі
озера,  а  підійшовши  до  човна,  стрибають  у  нього  і  з  другого  боку  ки¬
даються  знову  у  воду.  Вони  не  бояться  бурхливої  річки,  кидаються  в
неї,  навіть  якщо  декому  і  довелося  б  поплатитися  життям».
 Дощове  літо,  холодна,  рання,  безсніжна  осінь  вбивають  цих  звірів
мільйонами,  і,  звичайно,  потрібно  багато  років,  щоб  їхня  популяція  від¬
новилася.  Крім  того,  лемінгів  переслідує  безліч  тварин;  можна  сказати,
що  ними  відгодовуються  всі  хижі  звірі  Скандинавії.  Вовки  і  лисиці,  коли
є  лемінги,  нічого  іншого  не  їдять;  росомахи,  як  я  сам  спостерігав,  полю¬
ють  на  них.  Куниця,  тхір  і  горностай  часто  переслідують  тільки  їх.  Навіть
північні  олені,  за  твердженням  багатьох,  їдять  іноді  лемінгів  або,  принай¬
мні,  вбивають  їх  передніми  копитами,  роздратовані,  ймовірно,  завзяттям
маленьких  тварин.
 Пєсков  повідомляє:  «Зграя  лелек
відшукує  стовп  теплого,  висхідного
повітря  і  по  колу  зі  швидкістю  три-
чотири  метри  за  секунду  «угвинчу¬
ється»  в  небо,  досягаючи  іноді  ви¬
соти  понад  три  кілометри,  і  зникає
в  синьому  просторі.  (Потужність
висхідних  струменів  повітря  така
велика,  що  піднімає  увись  безмотор¬
ний  планер  з  людииою-пілотом,  і
планеристи  часто  кружляють  разом
із  лелеками.)  З  висоти  птахи  поло¬
гою  гіркою  зісковзують,  пролітаю-
чи  таким  чином  чималу  відстань,
і  знову  шукають  висхідний  потік.
Так  вони  й  подорожують».
 Лемінг  —  гризун,  належить  до  вели¬
кої  підродини  Microtinae,  яка  включає
ПО  видів,  серед  них  полівок  і  сліпців.
3  11  видів  найбільш  відомий  норвезь¬
кий  лемінг.  Решта  видів  поширена  по
всій  Арктиці,  в  Новому  і  в  Старому
Світі.  Завбільшки  вони  приблизно  з
присадкуватого  щура,  з  густою  шер¬
стю  і  маленькими  вухами.  Живуть
у  лісах  і  тундрі,  де  роблять  глибокі
ходи,  взимку  живляться  рослинною
їжею,  прокладаючи  тунелі  в  снігу.
Лемінги  найбільше  знамениті  своїми
міграціями  (одночасним  переміщен¬
ням  великої  кількості  особин),  які
насправді  зумовлені  масовим  розмно¬
женням  і  надмірним  збільшенням  по¬
пуляцій.  Лемінги  досягають  піку  чи¬
сельності  приблизно  кожні  3—4  роки,
можливо,  у  зв  ’язку  з  надлишком  хар¬
чових  ресурсів.  Мігруючі  лемінги  іно¬
ді  виходять  до  моря  і  намагаються
перепливти  його,  приймаючи  його,
ймовірно,  за  вузьку  протоку.  Вели¬
ка  кількість  лемінгів  тоне,  що  дало
привід  для  створення  міфу  про  умис¬
не  самогубство.
 Лемінги  —  група  (4  роди)  ссавців  під¬
родини  Полівки.  Довжина  тіла  15  см,
хвоста  —  до  2  см.  Близько  20  видів
водяться  в  лісах  і  тундрі  Євразії  та
Північної  Америки.  Основна  пожива
песця.  Можуть  бути  переносниками
збудників  багатьох  вірусних  захворю¬
вань.

■  372
 ■  ЛЕМУР  КОТЯЧИЙ
 Лемур  котячий,  або  катта
 (Lemur  catta)
 За  спостереженнями  Поллена,  кат¬
та  водиться  тільки  в  лісах  на  пів¬
денному  заході  Мадагаскару,  на  ін¬
ших  частинах  острова  помічений  не
був.  Він  живе,  як  і  інші  його  родичі,
групами.
 Поширений  в  сухих  тропічних  лісах
на  заході  та  півночі  Мадагаскару,
населяє  деякі  острови  Коморсько-
го  архіпелагу,  де  живе  моногамними
парами.
 ЛЕМУР  КОТЯЧИЙ,  або  катта  (Lemur  catta).  Він  відзначається  красою
форми  і  забарвлення,  а  також  довгим  хвостом,  на  якому  помітні  світлі
кільця,  і  відносно  великими  очима.  Розмірами  катта  дещо  менші  від  ін¬
ших  видів  лемурів.  Довжина  його  тіла  складає  35—  40  см,  хвоста  —  близь¬
ко  50  см.  У  нього  щільне,  м’яке  і  дещо  хвилясте  хутро  сірого  кольору,
який  в  одних  місцях  переходить  у  попелясто-сірий,  а  в  інших  —  в  іржаво-
червоний.  Морда,  вуха  і  черево  білого  кольору;  морда  і  ділянки  навколо
очей  —  чорні.  Самці  від  самок  кольором,  мабуть,  не  відрізняються.
 За  Полленом,  катта  стрибає  з  дерева  на  дерево  дуже  вправно  та  кра¬
сиво  і  через  певні  проміжки  видає  крик,  який  зовсім  не  схожий  на  крик
інших  лемурів,  а  нагадує  нявкання  нашої  хатньої  кішки.  Спійманий  катта
дуже  скоро  звикає  до  свого  господаря.
 ЛЕМУР  МАНГУСТОВИЙ  (Lemur  mongoz).  Його  досить  часто  при¬
возять  до  Європи.  Розмірами  він  мало  відрізняється  від  інших  видів,  до¬
вжина  його  тіла  95  см,  з  них  половина  припадає  на  хвіст.  Верхня  частина
тіла  темно-попелястого  кольору,  оскільки  волосся  має  чорні  та  білі  кіль¬
ця.  Голова  темно-сіра,  а  на  задній  частині  спини  і  зовні  на  стегнах  сірий
колір  переходить  у  світло-бурий.  Під  горлом  тягнеться  біла  смуга,  яка  у
вигляді  коміра  доходить  до  вух.  Внутрішній  бік  кінцівок  також  білий;  жи¬
віт  світло-рудий,  морда  чорна,  а  очі  —  карі.  Спостерігаються  відмінності
в  забарвленні.
 ЛЕМУР  РУДИЙ  (Microcebus  rufus)  належить  до  родини  Карликові  лему¬
ри.  Довжина  тіла  дорівнює  14—15  см,  довжина  хвоста  —  16—17  см.  Зверху
лемур  рудувато-сірого  кольору,  знизу  білий.  Поширений  на  Мадагаскарі,
але  про  поведінку  його  на  волі  ми  знаємо  надзвичайно  мало,  що  поясню¬
ється  незначними  розмірами  і  нічним  способом  життя  тварини.  Спорід¬
нений  йому  вид,  описаний  Полленом,  живе  в  непрохідних  лісах  острова,
вдень  ховається  в  кублі,  влаштованому  ним  самим  із  соломи  і  сухого  листя,
завбільшки  з  кубло  білки;  вночі  ж,  як  і  всі  інші  подібні  тварини,  бродить
у  пошуках  поживи,  яка,  ймовірно,  більше  складається  з  комах,  ніж  з  плодів.
 ЛЕМУР  СІРИЙ  (Hapalemur  griseus)  —  єдиний  відомий  до  сьогодні
представник  роду  Напівмакі.  Вони  відрізняються  від  інших  лемурів  тон¬
ким  куницеподібним  тілом  з  досить  короткими  і  схожими  між  собою
кінцівками,  а  також  хвостом,  довжина  якого  майже  дорівнює  довжині
тіла.  Голова  кругла  з  гострою  мордою,  маленькими  очима  і  широкими,
але  дуже  короткими,  майже  зовсім  прихованими  в  хутрі  вухами,  які  густо
вкриті  зовні  та  всередині  волоссям.  Кінцівки  мають  тонкі  пальці,  великий
палець  на  всіх  кінцівках  помірної  довжини.  Зубів  —  36;  вони  характери¬
зуються  тим,  що  обидва  верхні  середні  різці  стоять  попереду  зовнішніх.

ЛЕМУР  ЧОРНИЙ  ■
 373  ■
 Шерстисте  хутро  —  оливково-бурого  кольору,  який  в  одних  особин
переходить  у  жовтуватий,  у  інших  —  в  рудий;  звичайно  колір  цей  най¬
яскравіший  по  боках  голови;  нижня  частина  тіла  більш  сіра,  ніж  верх¬
ня:  черево  іржаво-жовте,  хвіст  чало-сірий,  очі  бурі.  Тильний  бік  кінцівок
вкритий  до  самих  нігтів  обрідним  волоссям.  Довжина  тіла  60—65  см,  з
яких  35  см  припадає  на  хвіст.
 Напівмак,  якого  мадагаскарці  північно-західної  частини  острова  на¬
зивають  «бокомбул»,  живе  переважно  в  бамбукових  лісах.  Саме  там,  на
відстані  декількох  днів  шляху  від  морського  берега,  на  берегах  річки  Ам-
бассуана  знайшов  його  Поллен.  «Удень  бокомбул  спить  на  найвищих  бам¬
букових  стовбурах,  зігнувши  спину,  заховавши  голову  між  стегнами  і  по¬
клавши  хвіст  на  спину.  Хоча  він  веде  нічний  спосіб  життя,  проте  і  вдень
помічає  ворогів,  і  дуже  часто  йому  вдається  уникнути  мисливця.  Його  їжа
складається  з  бамбукового  листя.  Ледачий  і  повільний  удень,  вночі  він  не¬
ймовірно  діяльний  і  спритний.  Його  голос  являє  собою  слабке  хрокання,
що  нагадує  рохкання  свині,  але  набагато  тихіше.  Дитинчата  в  них  народжу¬
ються,  мабуть,  у  грудні  або  в  січні.  Я  тримав  одну  з  цих  тварин  декілька
місяців  у  неволі  та  годував  її  бананами,  манго  і  вареним  рисом,  але  пере¬
конався,  шо  тварина  їла  рис  лише  в  тому  разі,  якщо  була  дуже  голодна».
 ЛЕМУР  ЧОРНИЙ  (Lemur  macaco).  Сакалави  називають  його  «акумба».
Тварина  ця  чудова  тим,  що  самки  в  них  різко  відрізняються  від  самців.  Са¬
мець,  якому,  власне,  і  дали  назву  чорного  лемура,  весь  забарвлений  у  чор¬
ний  колір,  тільки  в  деяких  помічається  червонувато-бурий  наліт  на  боках  і
на  кінцівках,  а  в  хвості  іноді  є  трохи  білого  волосся.  Самку  ж  Бартлет  опи¬
сав  як  окремий  вид  і  назвав  білобородим  макі.  Вона  значно  відрізняється
кольором  від  самця.  У  неї  переважає  іржаво-червоний  колір,  який  буває  то
світліший,  то  темніший,  а  на  середині  спини  переходить  іноді  в  пурпурово-
червоний;  щоки,  кінцівки  і  хвіст  найчастіше  білі,  і  лише  як  виняток  іноді
руді.  Верхня  частина  голови  у  більшості  особин  білого  кольору,  але  часто  з
сірим  або  чорнуватим  нальотом,  який  буває  добре  помітний;  велика  чорна
пляма  на  задній  частині  голови  переходить  деколи  в  іржаво-червоний  ко¬
лір.  Очі  в  особин  обох  статей  буро-оранжевого  кольору.  Розмірами  тварина
мало  відрізняється  від  інших  лемурів  цього  роду.
 Чорний  лемур  поширений  на  півночі
Мадагаскару,  утворює  декілька  під¬
видів,  що  відрізняються  головним  чи¬
ном  забарвленням  самок.
 Лемур  чорний  (Lemur  macaco)
 Ці  тварини  мають  звичай,  коли  за
ними  женуться,  падати  з  верхівки
дерева  вниз  і  таким  чином  вводити
в  оману  мисливця,  який  вважає,  що
убив  їх,  тоді  як  деякий  час  потому
вони  знову  здираються  на  дерева,  що
знаходяться  на  досить  великій  від¬
 стані.

■  374
 ■  ЛЕМУРИ
 Лемури  —  примати,  що  мешкають
тільки  в  лісах  Мадагаскару.  Че¬
рез  знищення  цих  лісів  багато  видів
знаходяться  під  загрозою  зникнен¬
ня.  Розміри  їхні  варіюють  від  дрібних
мишоподібних  з  родини  Cheirogaleidae
до  тварин  завбільшки  зі  свійського
собаку.  Деякі  види  полюють  уночі,
тоді  як  інші  активні  вдень.  Розмно¬
жуються  раз  на  рік  і  народжують
одне  дитинча;  мати  носить  його  на
грудях  або  на  спині.  На  Мадагаскарі
вони  займають  екологічну  нішу  від¬
сутніх  там  мавп.
 Лемури  —  родина  Напівмавпи  ряду
Примати.  Довжина  тіла  від  13—
25  см  (мишачі  та  карликові  лемури)
до  50  см  (напівмаки),  хвоста  —  16—
56  см.  Існує  6  родів  із  14  видами,  жи¬
вуть  в  тропічних  лісах  Мадагаска¬
ру.  Деревні,  напівдеревні  та  наземні
тварини.  Чисельність  скорочується.
Майже  всі  види  занесені  до  Червоної
книги  Міжнародного  союзу  охорони
природи  і  природних  ресурсів.
 Чорний  лемур  живе  в  лісах,  що  тягнуться  між  затокою  Дієго-Суарес  і
затокою  Бомбедок,  також  у  лісі  Луку-Бе,  на  острові  Носсі-Бе,  але  трима¬
ється  майже  завжди  на  найвищих  деревах  найнепроникнішої  гущавини.
Як  і  інші  споріднені  йому  види,  він  живе  невеликими  групами  і  ночами
мандрує  лісом  за  здобиччю,  вечорами  ж  уся  зграя  видає  страшні  крики.
Іноді,  наприклад  при  погляді  на  які-небудь  підозрілі  предмети,  крик  ури¬
вається  особливим  хроканням.
 ЛЕМУРИ,  родина  Lemuridae.  Римляни  вважали  лемурів  утіленням
душ  померлих,  з  яких  добрі  охороняли  родину  і  будинок  у  вигляді  бо¬
гів  —  ларів,  а  злі  —  у  вигляді  мандрівних  і  лукавих  привидів,  які  турбува¬
ли  нещасних  смертних.  Щоб  по  можливості  умилостивити  злих,  римляни
влаштовували  посеред  ночі  особливі  бенкети.
 Лемури  живуть  головним  чином  на  Мадагаскарі.  Всі  без  винятку  напів¬
мавпи  живуть  у  лісах,  які  рясніють  плодами  і  комахами;  сусідства  людей
хоча  й  не  уникають,  але  і  не  шукають.  Усі  вони  тією  чи  іншою  мірою  нічні
тварини  і,  як  усі  види  цього  ряду,  вдень  забираються  в  найтемнішу  частину
лісу  або  в  дупла  і  сплять  там,  згорнувшись  у  клубок  або  обнявшись  одне  з
одним.  Вони  або  сидять  на  задніх  лапах,  учепившися  руками  за  сук,  низько
опустивши  голову  між  простягнутими  передніми  кінцівками,  прикривши
хвостом  голову,  або  ж  згортаються,  попарно  прикривши  один  одного  хвос¬
тами  так  тісно,  шо  утворюють  своєрідну  кулю.  Якщо  потривожити  такий
хутряний  клубок,  то  з  нього  раптово  висовуються  дві  голови  і  широко  роз¬
критими  очима  дивляться  на  порушника  їхнього  спокою.
 Сон  лемурів  дуже  чуйний,  дзижчання  мухи  або  шерех  від  повзання
жука  здатний  розбудити  багатьох  лемурів.  їхні  очі  дуже  чутливі  та  перено¬
сять  денне  світло  важче  за  інших  ссавців.  З  настанням  сутінків  вони  про¬
кидаються,  чистять  і  пригладжують  хутро,  голосно  кричать  і  вирушають  у
мандри  за  здобиччю  по  своїх  повітряних  володіннях.
 У  лемурів  народжується  одне  дитинча,  яке  негайно  ж  після  наро¬
дження  чіпляється  за  матір  і  залишається  в  такому  положенні,  поки  не
навчиться  рухатися  самостійно.  У  деяких  видів,  за  розповідями  жителів
Мадагаскару,  як  самка,  так  і  самець  беруть  участь  у  догляді  дитинчати.
 Ці  тварини  почувають  себе  добре  тільки  при  досить  високій  темпе¬
ратурі;  від  холоду  вони  стають  млявими  і  починають  хворіти.  Всі  вони
боязкі,  полохливі,  хоча  хоробро  захищаються,  коли  їх  ловлять.
 ЛЕМУРИ  КАРЛИКОВІ,  родина  Cheirogaleidae.  У  карликових  лемурів
очі  краще  розвинені,  ніж  вуха.  Тіло  їхнє  стиснуте,  голова  коротка,  морда
заокруглена,  хвіст  трохи  довший  за  тіло,  кінцівки  взагалі  рівномірно  роз¬
винені,  оскільки  задні  неістотно  довші  за  передні.  Іншими  зовнішніми
відмінностями  цих  маленьких  тварин  є  великі  очі,  середніх  розмірів  вуха,
голі  всередині  та  вкриті  зовні  дуже  тонким  і  обрідним  волоссям;  надзви¬
чайно  витончені  кінцівки  з  короткими  пальцями,  а  також  ніжне,  м’яке,
шовковисте  і  частково  хвилясте  хутро.
 Родина  Карликові  лемури  включає  4  роди  і  7  видів  дрібних  деревних
нічних  звірів,  що  ведуть  украй  потайливий  спосіб  життя.  Зовнішнім  ви¬
глядом,  способом  життя,  раціоном,  що  складається  в  основному  з  комах,
ці  ендеміки  Мадагаскару  схожі  на  африканських  галаго.  Раніше  карлико¬
вих  лемурів  відносили  до  родини  Лемури.  Назва  «котячі  макі»  не  дуже  до
них  підходить,  більш  споживана  назва  «щурячі  макі».
 ЛЕОПАРД,  або  барс  (Panthera  pardus),  має  такі  ознаки:  загальна  до¬
вжина  тіла  170—200  см,  з  яких  на  хвіст  припадає  60—80  см.  Голова  велика
і  округла,  морда  мало  видається,  шия  дуже  коротка,  тіло  сильне,  вся  по¬
стать  кремезна;  кінцівки  не  дуже  високі  та  помірно  товсті,  лапи  не  дуже
великі.  Основний  блідий  червонувато-жовтий  колір  темнішає  на  спині
та  переходить  на  горлі  та  передній  частині  грудей  у  світло-  або  біло-жов¬
тий,  на  нижньому  і  внутрішньому  боці  кінцівок  —  у  жовтувато-білий,  але
все  забарвлення  здається  відносно  темним,  оскільки  плями  малі  і  роз¬
ташовані  досить  густо.  Взагалі  ж,  морда,  тім’я,  загривок,  боки  голови  і
шиї,  плечі,  плечова  частина  передніх  кінцівок  і  передпліччя,  стегна  і  лапи
ззовні,  горло  і  передня  частина  грудей  густо  вкриті  чорними  суцільними,

ЛЕОПАРД  ■
 375  ■
 круглими  або  круглястими  плямами,  розміри  яких  коливаються  від  горо¬
шини  до  волоського  горіха.
 Деякі  плями  утворюють  щось  схоже  на  кільця,  темні  плями  оточують
маленьке  серединне  поле,  що  спостерігається  на  всіх  плямах  верхньої
частини  спини,  боків  тіла  і  верхньої  частини  хвоста  біля  його  основи.
Хвіст  біля  основи  дуже  неправильно  розмальований  видовженими  кіль¬
цеподібними  і  суцільними  плямами,  а  на  кінці  —  майже  чисто-білого  ко¬
льору.  Вуха  зовні  чорнувато-сірого  кольору,  на  кінцях  є  великі  білі  плями;
очі  мають  зеленкувато-жовту  райдужну  оболонку  і  круглу  зіницю.  Ні  тва¬
рини  різної  статі,  ні  дорослі  та  молоді  тварини,  що  стали  самостійними,
не  відрізняються  істотно  один  від  одного;  але  є  більш  темні  і  навіть  чорні
екземпляри.  Леопарда  блискучого  буро-чорного  кольору,  який  лише  при
сонячному  світлі  здається  плямистим,  називають  в  Абіссінії  «гезела»  і
ревно  переслідують  заради  цінної  шкури.
 Пантері  приписують  такі  ознаки:  загальна  довжина  тіла  200—240  см,
з  яких  близько  82—96  см  припадає  на  хвіст.  Голова  помірних  розмірів,
довгасто-округла  морда  видається  досить  сильно,  шия  коротка,  тіло  ви¬
довжене,  сильні  кінцівки  відносно  товсті,  лапи  крупні.  Основний  світлий
охристо-жовтий  колір  переходить  на  спині  в  темний  червонувато-жовтий,
на  нижньому  боці  тіла  і  внутрішньому  боці  кінцівок  у  жовтувато-білий,
як  у  леопарда,  але  виступає  набагато  різкіше,  оскільки  малюнок,  що  скла¬
дається  з  плям,  тут  абсолютно  інший.  Окрім  голови,  потилиці,  боків  шиї,
горла  і  верхньої  частини  грудей,  на  яких  декілька  плям  теж  зливаються  в
дві  або  три  смужки,  лише  передпліччя  і  гомілки  вкриті  суцільними  пля¬
мами,  що  здебільшого  складаються  з  двох  або  трьох  окремих  плям,  тоді
як  плечі  та  стегна,  а  також  спина  і  боки  усаджені  облямованими  або
кільцеподібними  плямами,  що  злилися.  Всі  кільцеві  плями,  або  розетки,
відрізняються  від  таких  самих  плям  леопарда  своїми  значними  розмірами.
Уздовж  середньої  лінії  спини  тягнуться  два  паралельні  ряди  розеток,  а
біля  них  —  два  майже  паралельних.  Верхня  частина  хвоста  до  його  сере¬
дини  вкрита  плямами,  що  являють  собою  великі,  як  на  спині,  розетки,
нижня  частина  —  більш  світлими  півмісяцевими  плямами;  друга  полови¬
на  хвоста  має  зверху  широкі  чорні  півкільця,  розділені  вузькими  світлими
смужками,  а  знизу  —  одноколірні  білі  півкільця.  Жовтувато-білий  або  чи¬
сто-білий  внутрішній  бік  кінцівок  вкритий  великими  довгасто-округлими
поодинокими  чорними  плямами.  Забарвлення  і  малюнок  вух  такі  ж  самі,
як  у  леопарда;  райдужна  оболонка  звичайно  жовтого  кольору.
 На  думку  деяких,  зондську,  або  довгохвосту,  пантеру,  поширену  на
островах  Суматра  і  Ява,  не  треба  плутати  з  леопардом  і  власне  пантерою.
Відмітними  ознаками  її,  в  порівнянні  з  обома  спорідненими  видами,  вва-
 Леопард,  або  барс  (Panthera  pardus),  —
ссавець  родини  Котячі  Довжина  тіла
досягає  170  см,  хвоста  —  102  см,  маса
тіла  32—40  кг.  Забарвлення  зазвичай
жовте  з  темними  плямами;  леопарди,
забарвлені  у  темний  колір,  називають¬
ся  чорними  пантерами.  Може  лазити
по  деревах.  Поширений  в  Африці,  Пів¬
денно-Східній  Європі,  південній  поло¬
вині  Азії;  у  тому  числі  на  Кавказі,  в
Середній  Азії',  на  півдні  Приморсько¬
го  краю.  Занесений  до  Червоної  кни¬
ги  Міжнародного  союзу  охорони  приро¬
ди  і  природних  ресурсів.  Відомі  випадки
розмноження  в  неволі.
 «При  вазі  60—  70  кг  він  часто  затя¬
гує  на  дерево  антилопу,  що  важить
близько  ста  кілограмів.  Залишки  їжі
леопард  залишає  в  розгіллі  та  спить
спокійно  —  ніхто  не  торкнеться
його  здобичі.  На  відміну  від  левів,  що
вбивають  тільки  заради  втамову¬
вання  голоду,  леопард  убиває  і  зара¬
ди  насолоди  полюванням,  залишаючи
іноді  відразу  декілька  жертв  неза¬
йманими.  Трапляється,  що  леопар¬
ди  стають  людоїдами.  Знаменитий
невловимий  Рудрапраягський  леопард
в  Індії  протягом  восьми  років  згубив
125  людей».
 Василь  Пєсков
 Леопард,  або  барс
 (Panthera  pardus)
 У  деяких  областях  Індії  пантери
іноді  стають  справжніми  людоїда¬
ми.  Часто  буває  так,  що  за  певних
обставин  ці  тварини  випадково  мо¬
жуть  покуштувати  людського  м’я¬
са.  Нещасні  випадки  трапляються  з
людьми  всюди,  де  водяться  хижаки.
Тому  леопарда  вважають  більш  не¬
безпечним,  ніж  тигра.

■  376
 ■  ЛЕОПАРД
 Об'єктом  полювання  леопарда  мо¬
жуть  бути  дрібні  антилопи,  молоді
жирафи,  навіть  миші,  не  гидує  він  і
падлом.  Улюблена  його  страва  —со¬
баки,  яких  він  викрадає  часто  про¬
сто  з  сільських  node  ір  Ув,  і  бабуїни,
які  вбачають  у  плямистій  кішці  сво¬
го  смертельного  ворога.
 Василь  Пєсков  стверджує:  «Всі  ле¬
опарди  —  відлюдники.  Живуть  поо¬
динці,  але  в  період  спаровування  са¬
мець  і  самка  тримаються  і  полюють
разом.  На  відміну  від  левів-полігамів,
для  леопардів  (як  і  для  вовків)  ха¬
рактерна  вірність  одне  одному.  Ко¬
шенят,  утім,  виховує  тільки  самка.
Звичайно  їх  двоє-четверо,  але  полови¬
на  гине  в  перші  ж  тижні  життя».
 «Колір—світло-солом  яний.  Шерсть  —
коротка  і  ламка.  Зуби  —  стерті  та
жовті,  одне  ікло  зламане.  Рани  —
одне  свіже  поранення  кулею  в  праве
плече;  одне  старе  кульове  поранення
в  подушечку  лівої  задньої  кінцівки;  на
тій  самій  кінцівці  не  вистачає  час¬
тини  пальця  і  одного  кігтя;  декіль¬
ка  глибоких  ран  на  голові,  що  част¬
ково  загоїлися;  одна  глибока  рана  на
правій  задній  кінцівці,  яка  також
частково  загоїлися;  декілька  ран,  що
загоїлися,  па  хвості;  одна  рана,  що
частково  загоїлася,  на  колінному  су¬
глобі  лівої  задньої  кінцівки».  (Опис
зроблений  2  травня  1926  року  Джи-
мом  Корбеттом,  англійцем,  мислив¬
цем,  підполковником  у  відставці.  Ру-
драпраяг.  Північна  Індія.)
 Цей  леопард  убив  125  людей.  Вісім
років  він  тероризував  населення  на
площі  в  п  'ятсот  квадратних  миль.
Він  із  жертвою  вагою  70  кг  у  пащі
зістрибнув  з  чотириметрової  скелі  і
не  впустив  того,  кого  ніс.  Йому  вда¬
лося  вбити  жінку  і  перетягти  її  че¬
рез  тіла  п  ятдесяти  людей,  що  спали
покотом,  нікого  не  розбудивши.
 жаються:  маленька  довга  голова,  подовжена  шия,  дуже  видовжене  тіло,
довгий  хвіст,  що  майже  дорівнює  довжині  тіла,  низькі  сильні  кінцівки
з  міцними  кігтями,  і,  нарешті,  особливий  малюнок  плям.  Як  суцільні
плями,  так  і  розетки,  не  такі  темні  та  розташовані  частіше,  ніж  у  спо¬
ріднених  форм.  Хутро  набуває,  завдяки  цьому,  синьо-чорного  відблиску,
який  добре  помітний,  якщо  дивитися  на  хутро  за  шерстю.  Основний  ко¬
лір  темний  охристо-жовтий,  колір  тла  буро-жовтий,  колір  кінцівок  знизу
і  з  внутрішнього  боку  сірувато-  або  жовтувато-білий.  Краї  вух  густого
чорного  кольору.  Райдужна  оболонка  зеленкувато-жовта.
 Так  звана  чорна  пантера,  або  чорний  леопард,  є  не  що  інше,  як  чорні
екземпляри  того  ж  самого  виду.  Як  справедливо  зазначають  Рейнвальд  і
Куль,  і,  як  відомо,  за  словами  Розенберга,  кожному  яванцю,  цих  пантер
знаходять  в  одному  приплоді  з  жовтими,  причому  як  на  Зондських  ост¬
ровах,  так  і  на  материку.  За  Сандерсоном  і  Бленфордом,  ці  чорні  екземп¬
ляри,  що  являють  собою  абсолютно  чорну  кішку  (плями  у  них  можна
розрізнити  лише  при  певному  освітленні),  більш  звичні  на  Малаккському
півострові  та  в  Південній  Індії,  особливо  в  Траванкурі  і  Майсурі,  ніж  у
більш  північних  областях.  За  словами  Сандерсона,  вони  живуть  виключ¬
но  у  великих  густих  лісах,  тоді  як  світліше  забарвлені  представники  того
ж  самого  виду  трапляються  всюди.  Нині  можна  побачити  чорних  пантер
майже  в  усіх  зоологічних  садах,  і  в  деяких  їх  успішно  розводять.  Якщо
спаровувати  чорні  екземпляри  з  чорними,  потомство  буде  чорним.
 Мисливці  і  торговці  досить  упевнено  відрізняють  за  зовнішніми  озна¬
ками  і  способом  життя  леопарда,  як  більш  дрібну  і  кремезнішу  твари¬
ну,  від  пантери,  яка  крупніша  і  не  така  огрядна.  Адже  вміють  відрізнити
легкого  коня  від  важкого  або,  як  в  Індії,  присадкуватого  тигра  гірських
місцевостей  від  худорлявого  тигра  рівнин.  Але  слід  мати  на  увазі,  що  тут
йдеться  про  крайні  межі  відхилень;  у  систематиці  цей  поділ  не  визнаєть¬
ся,  оскільки  різкої  відмінності  між  видами  провести  не  можна.  Пантера  і
леопард  у  систематиці  належать  до  одного  виду.  Розміри,  форма  голови,
кремезний  стрункий  тулуб,  довжина  хвоста,  довжина  і  кількість  шерсті
на  ньому,  плямистість  і  основне  забарвлення  хутра  бувають  у  цих  тварин
дуже  різні,  а  жовтуваті  або  червонуваті,  а  також  світло-  або  темно-бурі  та
абсолютно  чорні  екземпляри,  хутро  яких  здається  плямистим  лише  при
певному  освітленні,  спостерігаються  в  різних  місцевостях,  значно  відда¬
лених  одна  від  одної.  Трапляються  й  альбіноси.  Розміри  ж  тварин  у  ба¬
гатьох  випадках  залежать  від  віку,  житла  і  способу  живлення.  В  усякому
разі,  знавці  вміють  одразу  відрізняти  шкури  африканських  леопардів  від
шкур  азійських.
 Отже,  можна  вважати  леопарда  і  пантеру  різними  тваринами  або  ж
вважати  їх  тваринами  одного  виду,  як  кому  більш  подобається.  Можна
також  називати  африканський  «варіант»  леопардом,  а  азійський  —  панте¬
рою,  хоча  в  Північній  Африці  леопарди  називаються  пантерами,  а  в  Індії
і  на  територіях,  що  до  неї  прилягають,  наприклад  на  Цейлоні,  розрізня¬
ють  обидва  види,  що  водяться  поряд.  Своїми  звичками  і  способом  життя
вони  схожі  між  собою,  розмірами  і  силою  не  дуже  відрізняються.  Деякі  з
цих  кішок  віддають  перевагу  дрібнішій  дичині  та  дрібним  свійським  тва¬
ринам,  інші  нападають  також  на  крупну  дичину  і  велику  худобу,  а  також
на  людей  і  «хижістю»  своєю  ближче  стоять  до  тигра,  а  в  Індії  у  багатьох
випадках  вважаються  навіть  більш  небезпечними.
 Зона  поширення  цієї  тварини  дуже  велика:  вона  охоплює  всю  Африку
і  всю  Південну  Азію.
 Хоча  зараз  на  Кавказі  пантера  вже  майже  винищена,  але  все  ще  тра¬
пляється  в  Південному  Дагестані  та  Північному  Азербайджані.  В  Серед¬
ній  Азії  зона  її  поширення  обмежена  середньою  течією  Амудар’ї,  а  також
межами  туркменських  пустель,  що  примикають  до  цієї  річки.  В  усякому
разі,  в  Туркменії  пантера  звична  лише  в  Копетдазі  та  по  невеликих  доли¬
нах  річок,  біля  витоку  яких  і  можна  провести  північну  межу  поширення
пантери.  Тоді  як  у  всьому  російському  Туркестані,  в  місцях  нижньої  течії
Амудар’ї  і  біля  Аральського  моря,  а  також  у  західній  частині  Бухарського
емірату  її,  ймовірно,  немає;  не  можна  також  бути  упевненим,  чи  тра¬
пляється  вона  в  південно-східній  частині  Бухарського  емірату.  Відомості
мізерні  і  суперечливі;  верхня  течія  Амудар’ї,  мабуть,  і  служить  межею.

Лебеді  норношиї

Золотий  фазан
 Карели,  або  німфи

ЛЕОПАРД  ■
 377  ■
 У  Британській  Індії,  за  словами  Бленфорда,  пантери  немає  в  Пенджабі  й
у  деяких  частинах  Синду;  немає  її  і  в  передгір’ях  Східних  Гімалаїв.
 Леопарда  можна  назвати  мовчазною  твариною,  оскільки  рідко  почуєш
його  тихий  голос.  Іноді  вони  видають  у  пустелі  грубий  крик,  що  повто¬
рюється  3—4  рази,  а  якщо  вони  перелякані,  роздратовані  або  нападають,
то  їхній  крик  нагадує  сухий  кашель  із  непіддатливим  опису  гарчанням,
схожим  на  гарчання  скаженого  собаки.  їхній  голос  в  усякому  разі  не  го¬
лосніший,  ніж  голос  собаки  середніх  розмірів.
 Леопард,  або  пантера,  —  найкрасивіша  з  усіх  кішок  на  земній  кулі.
Правда,  ми  вбачаємо  в  леві  царя  звірів,  тигр  вважається  найнебезпечні-
шим  видом  цієї  родини  хижаків,  хутро  оцелота  найкрасивіше  забарвлене,
але  за  гармонією  будови  тіла,  красою  малюнка  на  хутрі,  силою  і  сприт¬
ністю,  мужністю  і  витонченістю  рухів  вони,  як  і  решта  кішок,  стоять  по¬
заду  леопарда,  який  поєднує  в  собі  всі  тілесні  та  «душевні»  достоїнства
окремих  видів  кішок.  Його  оксамитова  лапа  майже  так  само  м’яка,  як
лапа  хатнього  кота,  але  вона  приховує  дуже  гострі  кігті;  зуби  його  наба¬
гато  сильніші,  ніж  зуби  лева.  Красивий  і  гнучкий,  сильний  і  спритний,
сміливий  і  хитрий,  леопард  є  ідеальним  хижаком.
 Забарвлення  леопарда  на  перший  погляд  може  видатися  дуже  строка¬
тим  для  хижака,  який,  щоб  здобути  здобич,  повинен  підстерігати  її,  хова¬
тися  і  підкрадатися.  Проте  достатньо  побіжного  погляду  на  ті  місцевості,
де  ця  тварина  живе,  щоб  зрозуміти  несправедливість  такої  думки.  Хто  до¬
бре  знає  житло  леопарда,  той  знає,  як  природно  зливається  з  навколиш¬
ньою  рослинністю  і  камінням  ця  строката  істота,  що  стає  непомітною  на¬
віть  на  близькій  відстані.  Леопард  поширений  усюди,  де  є  ліси,  причому
іноді  у  відносно  великій  кількості.  Він  не  любить  трав’янистих  рівнин,
хоча  нерідко  мешкає  і  в  степу,  а  в  населених  місцевостях  часто  залягає  на
полях,  плантаціях  або  в  прилеглих  заростях  чагарника.  Дуже  охоче  йде  в
гори,  на  схилах  яких,  порослих  густою  рослинністю,  знаходить  не  тільки
зручні  притулки,  але  й  рясну  здобич.  В  Абіссінії  навіть  у  поясі  висот  від
2000  до  3000  метрів  над  рівнем  моря  леопард  почуває  себе  чудово.  Не¬
рідко  він  селиться  поблизу  людського  житла  —  але  за  будь-яких  обставин
хитрий  хижак  вибирає  собі  такі  місця,  де  може  найкраще  сховатися  від
стороннього  погляду.
 Незважаючи  на  невеликі  розміри,  леопард  є  одним  із  найстрашніших
ворогів  усіх  тварин  і  навіть  людини,  якої  він,  проте,  по  можливості  уни¬
кає.  Завдяки  спритності  своїх  рухів  і  хитрості,  яка  йому  властива  більшою
мірою,  ніж  іншим  кішкам,  він  уміє  спіймати  навіть  найпрудкішу  і  най-
обережнішу  дичину.  В  лазінні  леопард  дещо  поступається  іншим  кішкам.
На  дереві  він  ховається  майже  так  само  часто,  як  і  в  заростях.  Якщо  його
переслідують,  він  завжди  здирається  на  дерево.  У  разі  потреби  леопард
перепливає  досить  широкі  річки.  Кожний  його  рух  такий  гнучкий,  такий
пластичний,  спритний  і  моторний,  що  можна  тільки  милуватися  цією
твариною,  коли  вдається  її  спостерігати.  В  його  рухах  не  можна  помітити
нічого,  що  свідчить  про  напруження.  Тіло  згинається  в  усіх  напрямках,  а
лапа  ступає  так  тихо,  ніби  несе  найлегше  тіло.
 Леопард  хитрий,  злий,  дикий,  кровожерливий,  мстивий  і  зовсім  не
боязкий.  В  Африці  його  називають  іноді,  як  і  ягуара  в  Америці,  просто
тигром,  позначаючи  цим  його  кровожерливість.  Він  убиває  всі  істоти,
яких  може  здолати,  однаково,  великі  вони  чи  малі,  можуть  захищатися
або  без  опору  стають  здобиччю.  Антилопи,  шакали  і  дрібна  худоба  є  його
основною  їжею;  але  він  лазить  також  по  деревах,  полюючи  на  мавп,  по
скелях  —  на  даманів,  кидається  на  дрохв  і  цесарок,  а  також  на  інших
птахів,  включаючи  найдрібніших,  і,  без  сумніву,  не  уникає  земноводних.
Усяка  тварина  годиться  йому,  але  він  їсть  також,  за  спостереженнями  Пе-
хуєля-Леше,  жирні  плоди  олійної  пальми.  Павіанів  переслідує  постійно  і
перешкоджає  небезпечному  їх  розмноженню,  що  дуже  помітно  з  великої
кількості  цих  мавп  на  тих  висотах,  куди  він  не  доходить.
 Якщо  стада  знаходяться  в  загороді,  то  леопард  при  нагоді  влаштовує,  як
то  кажуть,  справжню  бійню  і  за  одну  ніч  може  вбити  дюжину  і  більше  овець.
 Бленфорд  говорить,  що  пантера  найбільш  охоче  нападає  на  шакалів
і  собак;  Сандерсон  називає  лише  собак.  Взагалі  ж  вона  нападає  на  всіх  і
пожирає  все,  що  трапиться:  велику  рогату  худобу,  коней,  віслюків,  овець,
 «Якщо  з  гілки  він  бачить,  що  його
не  помітили,  то  й  пропустить  мис¬
ливця,  не  поворухнувшись.  Але  якщо
людина  підняла  голову  догори  і  зу¬
стрілася  поглядом  зі  звіром,  леопард
нападає  негайно...»
 Джон  Хантер
 Колись  цей  звір  був  досить  пошире¬
ний  і  в  Європі,  але  вимер  там  до  кін¬
ця  плейстоцена,  близько  10  000  років
тому.  Якнайдавніші  відомі  остан¬
ки  леопарда  датуються  пізнім  пліо¬
ценом  (приблизно  2  млн  років  тому)
в  Індії  і  Південній  Африці.
 Зображення  леопарда  часто  можна
побачити  на  єгипетських  пам’ятни¬
ках.  Стародавні  римляни  леопардів
і  пантер  часто  використовували  в
публічно  влаштовуваних  звіриних
боях.  Згідно  з  міфологією,  ця  тва¬
рина  була  годувальницею  Вакха  і
тому  полюбляє  вино.

378
 ЛЕОПАРД  ДИМЧАСТИЙ
 кіз,  свиней,  антилоп,  мавп,  павичів,  курей  і  всіляких  дрібних  тварин,
серед  них  мишей  і  ящірок;  не  гидуватиме  вона  і  падлом.  Здобич  свою
пантера  прагне  понести  і  заховати;  Форсит  запевняє,  що  іноді  вона  за¬
тягує  здобич  на  дерева  і  зберігає  її  в  розгіллі;  сам  він  знайшов  одного  разу
в  такому  положенні  труп  нещодавно  викраденої  дитини.
 Полювати  на  пантер  важче,  ніж  на  тигрів.  Хоча  пантери  набагато  чис¬
ленніші,  вони  не  мають  такої  сильної  потреби  у  воді,  не  пов’язані  з  пев-
ною  місцевістю,  і  тому  їх  набагато  складніше  знайти.  До  того  ж  вони  смі¬
ливіші  та  спритніші  супротивники,  ніж  тигри.  Пантери  іноді  кидаються
на  слонів,  нападають  і  на  загоничів.  Мати  вперто  захищає  своїх  дитинчат
навіть  за  таких  обставин,  коли  тигр  залишив  би  їх  напризволяще.
 Час  спаровування  у  леопардів  припадає  на  місяці,  що  передують  весні
в  тих  країнах,  де  він  мешкає.  О  тій  порі  часто  збираються  в  одне  місце
декілька  самців;  вони  огидно  кричать  на  зразок  закоханих  кішок,  але  на¬
багато  голосніше  і  більш  низькими  голосами,  і  люто  б’ються  між  собою.
Як  відомо  зі  спостережень  за  тваринами,  що  знаходилися  в  неволі,  самка
після  приблизно  90-денної  вагітності  народжує  3—5  сліпих  дитинчат,  які
розплющують  очі  на  десятий  день.  В  Індії  дитинчата,  звично  їх  буває  2—
4,  народжуються  в  лютому-березні.  Деякий  час  потому  вони  перетворю¬
ються  на  привабливих,  дуже  грайливих  створінь.  Як  кішки,  вони  весело
граються  одне  з  одним  і  з  матір’ю,  яка  ніжно  любить  і  мужньо  захищає  їх.
На  волі  вона  ховає  своє  потомство  в  печері  скелі,  під  корінням  велико¬
го  дерева,  в  густих  чагарниках.  Як  тільки  дитинчата  досягають  розмірів
великої  кішки,  вони  починають  супроводжувати  матір  в  її  нічних  походах
за  здобиччю  і  скоро  привчаються  здобувати  прожиток  самостійно.  Мати,
що  годує  своїм  молоком  дитинчат,  звичайно  стає  лихом  для  довколишніх
поселень.  Вона  грабує  і  вбиває  особливо  активно,  але  стає  більш  обе¬
режною,  ніж  будь-коли,  тому  лише  в  окремих  випадках  її  або  дитинчат
вдається  зловити.
 ЛЕОПАРД  ДИМЧАСТИЙ  (Felis  nebulosa)  набагато  менший  за  тигра.
Він  схожий  на  тигра  своїм  видовженим  тулубом  на  коротких,  але  силь¬
них  лапах,  маленькою,  дуже  короткою  головою  із  заокругленими  вухами
 Леопард  димчастий
 (Felis  nebulosa)
 Леопарди  димчасті  суміщають  у
своїй  анатомії  деякі  риси  як  вели¬
ких,  так  і  малих  кішок,  займаючи
проміжне  положення  між  ними.  На¬
приклад,  зіниця  у  них  не  кругла,  як
у  великих  кішок,  а  яйцеподібна.  Крім
тогоу  і  гортань  має  таку  саму  будо¬
ву,  як  у  малих  кішок,  тому,  незва¬
жаючи  на  чималі  розміри,  димчасті
леопарди  здатні  муркотати,  як  малі
кішки.

ЛЕОПАРД  СНІЖНИЙ  ■
 379  ■
 і  малюнком  свого  довгого  і  м’якого  хутра,  але  з  першого  погляду  від¬
різняється  від  нього  більш  короткими  лапами  і  хвостом,  довжина  якого
дорівнює  довжині  тіла.  Основний  колір  його  хутра  досить  невизначений:
іноді  він  буває  попелясто-сірий  або  буро-сірий,  але  часто  переходить  у
сірувато-білий  із  жовтуватим  або  червонуватим  відливом;  нижня  части¬
на  тіла  найчастіше  блідо-руда.  Голова,  кінцівки  і  живіт  вкриті  чорними
заокругленими  і  викривленими  плямами  та  смугами.  По  боках  шиї  тяг¬
нуться  три  неправильні,  довгі  темні  смуги;  уздовж  спини  також  тягнуться
дві  подібні  смуги,  а  по  боках  голови  помітно  декілька  вузеньких  смужок;
над  загривком,  стегнами  і  з  боків  тіла  розташовані  неправильні  чорні
плями  з  нечіткими  контурами:  подібні  плями  є  й  на  хвості.  Довжина  ту¬
луба  —  близько  одного  метра;  хвіст  —  від  74  до  92  см.  Старий  самець  із
загальною  довжиною  тіла  170  см  важив  20,2  кг.  Зона  поширення  цієї  тва¬
рини  досить  велика  і  включає  весь  південний  схід  Азії  і  Великі  Зондські
острови.  Димчастий  леопард  трапляється  переважно  в  гірських  лісистих
районах  Індії  (в  Ассамі),  в  Бірмі,  Сіамі,  на  півострові  Малаккі,  на  остро¬
вах  Суматра,  Ява  і  Борнео.  У  південно-східній  частині  Гімалайських  гір,
у  Сиккимі  та  Бутані,  за  свідченнями  Жердона,  ця  кішка  підіймається  на
висоту  до  3000  метрів  над  рівнем  моря,  але  Бленфорд  вважає,  що  вище
2000  метрів  вона  не  спостерігається.  На  острові  Формоза  є  її  різновид  з
більш  коротким  хвостом.
 Жителі  Суматри  запевняють,  що  ця  тварина  не  люта  і  живиться  тільки
дрібними  ссавцями  і  птахами.  До  останніх  слід  віднести  і  свійських  курей,
яких  димчастий  леопард  винищує  у  великій  кількості.  Малайська  його
назва  свідчить  про  те,  що  він  живе  переважно  на  деревах  і,  мабуть,  там
спить  і  полює,  дуже  вправно  лазячи  по  гілках  і  стовбурах.  У  Гімалайських
горах,  кажуть,  він  нападає  на  овець,  кіз,  свиней  і  собак.
 ЛЕОПАРД  СНІЖНИЙ  (див.  Ірбіс).
 ЛЕТЯГА  ЗВИЧАЙНА  (Pteromys  volans)  належить  до  родини  Білячі  ряду
Гризуни.  Поширена  в  північній  частині  Східної  Європи  і  майже  по  всьо¬
му  Сибіру.  Тварина  ця  значно  менша  за  нашу  білку,  тулуб  всього  16  см
завдовжки,  довжина  хвоста  10  см,  або  разом  із  довгим  волоссям  13  см,
а  маса  дорослої  тварини  рідко  перевищує  180  г.  Густе,  м’яке,  шовковис¬
те  хутро  влітку  на  спині  блідо-буре,  літальна  перетинка  і  кінцівки  зовні
темніші,  сіро-бурого  кольору,  живіт  білий,  а  хвіст  зверху  блідо-сірий,  а
знизу  світло-іржавий.  Усе  волосся  верхньої  частини  тулуба  біля  кореня
темно-сіре,  а  на  кінцях  значно  світліше,  на  нижній  частині  тулуба  одно-
колірно-біле.  Взимку  хутро  стає  довшим,  густішим  і  світлішим,  тому  вся
спина  разом  із  хвостом  здається  сріблясто-сірою,  хоча  основне  забарвлен¬
ня  хутра  зовсім  не  змінюється.
 Летяга  мешкає  у  великих  березових  або  змішаних  лісах,  що  складають¬
ся  з  ялиці,  сосни  і  берези.  Живе  завжди  на  деревах  поодинці  або  парами.
Вдень  вона  спить  у  дуплах  дерев  або  в  кублах,  згорнувшись,  клубком,  як
ліщинова  соня,  і  прикривши  себе  хвостом,  а  з  настанням  сутінків  вихо¬
дить.  Рухи  її  так  само  моторні,  як  і  денної  білки,  відмінно  лазить,  вправно
стрибає  з  однієї  гілки  на  іншу  і  за  допомогою  літальної  перетинки,  що
широко  розкривається,  долає  відстані  в  20—30  метрів.  Щоб  перелетіти  таку
відстань,  летяга  забирається  на  саму  верхівку  і  стрибає  звідти  на  нижні  гіл¬
ки  наміченого  дерева.  На  землі  вона  настільки  ж  безпорадна  і  не  впевнена
в  собі,  наскільки  спритна  і  моторна  на  деревах.  Бігати  їй  дуже  заважає  лі¬
тальна  перетинка,  яка  теліпається  складками  з  обох  боків  тулуба.
 Пожива  летяги  складається  з  горіхів,  насіння  різних  рослин,  з  ягід,
березових  бруньок,  молодих  пагонів  і  сережок,  у  разі  потреби  тварина  за¬
довольняється  також  молодими  сосновими  пагонами  і  бруньками.  Під  час
їди  летяга  сідає  на  задні  лапи,  як  справжня  білка,  і  підносить  поживу  до
рота  передніми  лапами.  Взагалі  вона  цілком  схожа  на  білку  і  відрізняється
від  неї  тільки  тим,  що  належить  до  нічних  тварин.  Подібно  до  всіх  своїх
родичів,  летяга  дуже  охайна:  постійно  чиститься  і  кладе  свої  нечистоти  ви¬
ключно  на  землю.  З  настанням  холодів  вона  впадає  в  зимову  сплячку,  яка
часом  уривається,  оскільки  вона  спить  тільки  в  морозні  дні;  якщо  морози
не  сильні,  вона  прокидається  і  принаймні  дві  години  на  день  присвячує
 У  гризунів-летяг  уздовж  тіла  між
передніми  і  задніми  кінцівками  на¬
пнута  складка  шкіри  —  так  звана
літальна  перетинка,  яка  при  ковза¬
ючому  польоті  від  дерева  до  дерева
розкривається,  як  парашут.  Пух¬
настий  хвіст  відіграє  роль  керма.
Летяги  живляться  плодами,  насін¬
ням  і  комахами.  Вдень  вони  звичайно
сплять,  а  з  настанням  сутінків  почи¬
нають  жваво  снувати  в  повітрі  між
деревами.  Різні  роди  летяг  поширені
в  Північній  Америці,  в  Північній  Єв¬
ропі,  Північній,  Східній  і  Південній
Азії.  Найбільші  летяги  —  цейлонські
та  передньоіндійскі:  довжина  їхньо¬
го  тіла  з  хвостом  складає  близько  60
см.  Шерсть  летяг  непоказного  сіро¬
го  кольору.

■  380
 ■  ЛЕТЯГА  КАРЛИКОВА  СУМЧАСТА
 Довжина  стрибка  цукрового  поссума
може  досягти  50  м.
 Сумка  посума  добре  розвинена,  со¬
сків  —  4,  вагітність  триває  близько
З  тижнів.  Самка  народжує  1—3  ди¬
тинчат.  Молодняк  стає  самостій¬
ним  з  4  місяців.
 пошукам  поживи.  Для  сплячки  вона  готує  собі  звичайно  або  одне  зі  своїх
старих  кубел,  або  влаштовується  в  гнізді  якого-небудь  птаха.  Своє  власне
кубло  вона  влаштовує  в  дуплистих  деревах  якомога  вище  над  землею,  ви¬
стилає  його  м’яким  мохом  або  пухкою  землею  і  цим  самим  прикриває  і
законопачує  вхід.  У  такому  кублі  вона  народжує  влітку  2—3  дитинчат.  Вони
з’являються  на  світ  голими  та  сліпими  і  досить  довго  залишаються  в  безпо¬
радному  стані,  потребуючи  постійних  турбот  про  себе.  Вдень  мати  закутує
їх  своєю  літальною  перетинкою,  щоб  зігріти,  і  так  їй  зручніше  їх  годувати;
вночі  ж,  ідучи  на  пошуки  здобичі,  вона  дбайливо  прикриває  своє  молоде
потомство  мохом.  Через  6  днів  після  народження  у  них  прорізуються  різці,
а  ще  через  10  днів  відкриваються  очі,  і  потім  на  тілі  починає  рости  шерсть.
Восени  летяги  влаштовують  спільне  велике  кубло,  де  й  живуть  усі  разом.
 Незважаючи  на  погане  хутро,  на  цю  тварину  постійно  полюють  і  кож¬
ну  зиму  винищують  її  у  великих  кількостях.
 ЛЕТЯГА  КАРЛИКОВА  СУМЧАСТА,  або  цукровий  летючий  поссум  (Ре-
 taurus  breviceps),  належить  до  родини  Поссуми.  Зовнішнім  виглядом  і  роз¬
мірами  ця  тварина  схожа  на  нашу  білку.  Видовжене  і  тонке  тіло  завдяки
літальній  перетинці,  напнутій  між  кінцівками,  здається  надзвичайно  ши¬
роким;  шия  коротка  і  досить  товста,  плоска  голова  закінчується  короткою,
дещо  загостреною  мордою;  хвіст  дуже  довгий,  заокруглений,  висячий  і  во¬
лохатий.  Стоячі  вуха  довгі,  але  тупо  загострені;  очі  великі  та  вирячкуваті.
Шерсть  дуже  густа,  надзвичайно  тонка  і  м’яка;  літальна  перетинка  вкрита
шерстю,  і  лише  вуха  голі  зсередини,  зовні  ж  вкриті  шерстю,  принаймні  біля
основи.  Вся  верхня  частина  тіла  попелясто-сірого  кольору;  літальна  пере¬
тинка  зовні  облямована  темним  горіхово-бурим  і  білим  кольором;  нижній
бік  —  білий  із  жовтуватим  відтінком,  ближче  до  краю  перетинка  бура.  Ір¬
жаво-бура  смужка  тягнеться  через  очі  аж  до  вух.  Хвіст  біля  основи  світлого
попелясто-сірого  кольору,  на  кінці  чорний.  У  довжину  тварина  сягає  46  см,
з  яких  дещо  більше  половини  припадає  на  хвіст.
 Цукровий  поссум  поширений  від  Квінсленда  до  Вікторії.  Це  справжня
деревна  тварина,  яка,  як  і  більшість  родичів,  активна  вночі.  Вдень  хова¬
ється  в  найгустішій  гущавині  дерев,  де  відшукує  або  дупло,  або  розгілля  і,
згорнувшися  в  клубок,  засинає;  з  настанням  сутінків  прокидається.  Тоді
він  спритно,  як  білка,  лазить  по  деревах,  до  того  ж  завжди  знизу  вгору,
оскільки  зверху  вниз  він  стрибає,  розпрямивши  свою  літальну  перетин¬
ку.  Вдень  він  зовсім  не  схожий  на  ту  тварину,  яку  спостерігали  вночі.
Він  здається  швидше  якоюсь  млявою  істотою,  ніж  моторним  мешканцем
дерев.  Поссум  спить,  бо  боїться  світла,  лише  іноді  прокидається,  щоб
з’їсти  що-небудь;  похитуючись,  невпевнено  пересувається  і  боязко  уни¬
кає  проміння  ненависного  сонця.  Зовсім  не  такий  він  ясної,  чарівної  мі¬
сячної  ночі.  З  подивом  стежиш  тепер  за  рухами  цукрового  поссума.  Вони
робляться  так  само  легкі,  моторні  та  спритні,  як  рухи  найпустотливішої
мавпи,  наймоторнішої  білки.  Лише  на  землі  поссум  здається  незграбним,
рухи  його  невпевнені;  але  на  землю,  до  якої  він  ставиться  майже  вороже,
поссум  спускається  лише  в  разі  крайньої  потреби,  наприклад,  якщо  дере¬
ва  так  далеко  відстоять  одне  від  одного,  що  навіть  літальна  перетинка  не
допомагає  перестрибнути  ту  відстань.  Він  може  робити  надзвичайно  довгі
стрибки  і  при  цьому  довільно  змінювати  напрям.  Якщо  стрибне  з  висоти
10  м,  то  здатний  досягти  дерева,  віддаленого  на  20—30  м.
 Цукровий  поссум  —  товариська  тварина.  У  лісах  завжди  трапляється
по  декілька  тварин  цього  виду  разом.
 ЛЕТЯГА  ПІВДЕННА  АМЕРИКАНСЬКА  (див.  Ассапан).
 ЛИН  (Тіпса)  характеризується  дрібнолускатим  покривом;  у  шкірі  осо¬
бливо  розвинений  верхній  слизовий  шар.  Європейський  лин  (Тіпса  tinea)
досягає  завдовжки  70  см  і  важить  4,  іноді  близько  6  кг.  У  Середній  Єв¬
ропі  трапляється  різновид  «золотий  лин»  (Тіпса  chrysitis),  дуже  красива
риба  з  чорною  спиною  і  золотисто-рожевими  боками,  червоними  плавця¬
ми.  У  Європі  лини  дуже  поширені,  але  ще  більше  їх  у  Західному  Сибіру,
в  Обському  басейні.  Тримаються  переважно  в  стоячих  водах  з  мулистим
або  глинистим  дном,  на  якому  й  лежать  ліниво,  майже  нерумхомо.

ЛИСИЦЯ  БРАЗИЛЬСЬКА  ■
 381  ■
 Наскільки  невимогливі  лини  до  якості  води,  свідчить  такий  випадок,
про  який  розповідає  Яррель.  При  очищенні  однієї  старої  помийної  ями,
яка  тривалий  час  була  наповнена  нечистотами,  коли  підняли  дошки,  зна¬
йшли  400  великих  відгодованих  линів,  один  із  них  був  так  затиснутий  між
корінням,  що  не  міг  рухатися.  Таке  позбавлення  волі  сталося,  очевидно,
вже  дуже  давно,  оскільки  все  тіло  його  набуло  форми  тієї  невеликої  по¬
рожнини,  в  якій  могло  розростатися,  а  саме:  була  сильно  потовщена  за¬
дня  частина,  хвіст  в  окружності  мав  70  см,  а  довжина  всього  тіла  досягала
85  см.  Важило  це  відгодоване  страхопудало  близько  6  кг.  Рибу  цю  обереж¬
но  вийняли  і  пустили  в  ставок,  де  вона  згодом  добре  освоїлася  і  прожила
ще  12  місяців.  На  зиму  лини  зариваються  на  дні  в  мул  і  залишаються  до
весни  в  заціпенілому  стані.
 ЛИСИЦЯ  БРАЗИЛЬСЬКА  (Dusicyon  vetulus)  —  представник  роду  Пів¬
денноамериканські  лисиці.  Довжина  тіла  —  близько  90—100  см,  з  яких
35  см  припадає  на  досить  довгий  хвіст.  Забарвлення  шерсті  дуже  різно¬
манітне:  загривок  і  спина  звичайно  чорного  кольору,  тім’я  і  голова  по
боках  сірі,  боки  темно-сірі,  груди  і  живіт  брудного  жовтого  кольору,  лапи
спереду  бурі,  а  ззаду  чорні,  ступні  бурі.  На  голові  виділяються  біла  пляма
на  морді,  яскраво-жовті  кільця  навколо  очей,  буро-жовта  пляма  біля  вух
і  такого  ж  самого  кольору  пляма  на  горлі.  Довгі  вуса,  риска  за  очима  і  всі
не  вкриті  волоссям  частини  тіла  —  чорного  кольору.  Шерсть  складається
з  досить  м’якого  підшерстка  і  злегка  хвилястого  жорсткого  волосся  ості,
забарвленого  так,  що  вони  утворюють  різнокольорові  кільця  і  зумовлю¬
ють  колір  різних  частин  тіла  своїми  темними  або  світлими  кінчиками.
Різні  зміни  в  кольорі  та  малюнку  шерсті  дуже  утруднюють  визначення
цього  виду,  і  дотепер  багато  натуралістів  схиляються  до  того,  що  існує
декілька  її  різновидів.
 Батьківщина  цієї  лисиці  —  вся  Південна  Америка,  від  Тихого  до  Ат¬
лантичного  океану  і  від  екватора  до  півдня  Патагонії.  Вона  живе  як  у
горах,  так  і  на  рівнинах,  але,  здається,  віддає  перевагу  помірним  країнам.
Всюди  досить  поширена,  влітку  і  восени  живе  одна,  взимку  і  навесні  —
попарно,  цілий  день  спить,  а  вечорами  шукає  здобич,  яка  складається  з
агуті,  пака,  кроликів,  молодих  оленів,  диких  і  свійських  птахів,  не  нехтує
жабами  і  ящірками.
 У  менш  населених  місцевостях  ця  лисиця  стає  іноді  дуже  нахабною.
Якщо  звір  побував  на  пташиному  дворі,  то  потрібно  його  гарненько  вар¬
тувати,  оскільки  він  повертатиметься  туди  доти,  доки  не  викраде  остан¬
нього  птаха.  Там,  де  він  відчуває  себе  в  безпеці,  нишпорить  як  удень,  так
і  вночі.  В  болоті  він  активно  полює  на  водяних  і  болотяних  птахів.
 У  лисиці  немає  інших  ворогів,  окрім  людини.  Тонкий  слух  і  надзви¬
чайно  добре  розвинене  чуття  захищають  її  від  будь-якого  нападу,  а  швид¬
кість  бігу  рятує  від  переслідування.
 ЛИСИЦЯ  ВУХАСТА  (Otocyon  megalotis)  характеризується  такими
ознаками:  витончена  будова  тіла,  високі  кінцівки,  хвіст,  довжина  якого
складає  майже  половину  довжини  всього  тіла,  коротка  голова  з  гострою
мордочкою,  дуже  великі  вуха  яйцеподібної  форми.  Зубна  система  її  скла¬
дається  з  48  зубів  і  має  по  8  кутніх  на  кожній  щелепі,  що  є  відхиленням
від  зубних  систем  усіх  інших  хижих  тварин.  На  верхній  щелепі  у  неї  на
два,  а  на  нижній  —  на  один  зуб  більше,  ніж  у  собаки.  Проте  така  кількість
зубів  характерна  не  для  всіх  лисиць:  дуже  часто  знаходять  їхні  черепи,  в
яких  тільки  7  кутніх  зубів  угорі.
 Довжина  тіла  дорослої  вухастої  лисиці  досягає  85—90  см,  з  яких,  на¬
певно,  одна  третина  припадає  на  хвіст.  Висота  в  загривку  —  35  см.  Хутро
її  звичайно  буває  темного  сірувато-жовтого  кольору,  що  має  зеленкуватий
відтінок;  окремі  волосинки  біля  коріння  бурі,  посередині  сірувато-жовті,
а  на  кінці  яскраво-жовті  або  темно-бурі.  Суміш  цих  кольорів  дає  зеленку¬
ватий  відтінок,  який  додає  хутру  особливого  забарвлення.
 Вухаста  лисиця  поширена  в  Південній  і,  за  дослідженнями  Кирка  і
Шпека,  також  у  деяких  частинах  Східної  Африки.
 Мешкає  вона  в  порослих  чагарником  степах  Внутрішньої  Африки  на
північ  від  Оранжевої  річки.  Вдень  вона  спить,  сховавшися  так  само,  як
 Лин  —  вид  риб  з  родини  Коропові,  до¬
сить  поширений  у  Європі  та  Цен¬
тральній  Азії.  Тіло  товсте,  забарвлен¬
ня  синьо-зелене  з  бронзовим  відливом
на  боках,  луска  дрібна,  плавці  заокру¬
глені.  Тримається  в  придонному  шарі,
віддає  перевагу  мулистим  озерам  і
річкам  із  рясною  рослинністю,  здат¬
ний  жити  у  воді  з  незначною  кількіс¬
тю  кисню.
 Довжина  тіла  бразильської  лиси¬
ці  58—64  см,  вага  до  4  кг.  Відмітна
риса  цієї  лисиці  —  дуже  дрібні  зуби.
 «Узимку,  під  час  тічки,  —  пише
Ренггер  про  бразильську  лисицю,  —
самці  та  самки  відшукують  одне  од¬
ного,  і  тоді  часто  ввечері  і  вночі  чути
їхнє  завивання,  яке  можна  передати
складами  «а-гуа-а»,  тоді  як  іншим
часом  цей  звук  чути  тільки  перед
зміною  погоди.  Самка  і  самець  вла¬
штовують  собі  спільне  лігво  в  чагар¬
нику,  під  високим  корінням  дерев,  у
залишених  норах  броненосців  тощо,
самі  ж  ніколи  не  риють  собі  нори.
Навесні,  тобто  в  жовтні  (Південна
півкуля),  самка  народжує  від  трьох
до  п’яти  дитинчат,  яких  перші  мі¬
сяці  рідко  залишає  самих.  Самець  у
цей  час  приносить  їм  здобич.  Коли
дитинчата  вже  можуть  їсти  самі,
обоє  батьків  ідуть  на  полювання  і
разом  піклуються  про  їхніх  прожи¬
ток.  У  кінці  грудня  вже  можна  поба¬
чити  молодих  лисиць,  які  полюють
разом  із  матір’ю.  В  цей  час  самець
кидає  свою  родину,  а  дещо  пізніше  і
самка  залишає  дитинчат.  У  Парагваї
часто  беруть  дуже  молодих  щенят  і
приручають».
 Довжина  вухастої  лисиці  46—66  см,
хвоста  23—34  см,  вага  3—5  кг.  За  до¬
помогою  своїх  вух  лисиця  на  слух  зна¬
ходить  під  землею  личинки  крупних
жуків,  які  є  її  основною  їжею.
 «Вухасту  лисицю,  —  говорить
Фріш,  —  колоністи  мису  Доброї
Надії  називають  “нья-шакал”  за  її
тужливий,  протяжний  гавкіт;  у  Се-
чуані  її  називають  “мотлозі”».

■  382
 ■  ЛИСИЦЯ  ЗВИЧАЙНА
 Лисиця  руда,  як  і  вовк,  заселила  дуже
велику  територію  —  всю  Європу,
майже  всю  Азію,  включаючи  Китай
і  Японію,  Північну  Африку  і  Північ¬
ну  Америку  (втім,  цей  північноаме¬
риканський  різновид  деякі  вважають
хоча  і  дуже  близьким,  але  іншим  ви¬
дом).  Крім  того,  люди  завезли  лиси¬
цю  до  Австралії,  у  Нову  Зеландію  і  на
інші  острови.
 Лисиця  звичайна  (Vulpes  vulpes)
 Лисиці  швидко  бігають,  їхня  звичайна
швидкість  —  близько  10  км/год,  а  де¬
які  види  у  разі  необхідності  здатні  на
дистанції  2—3  км  розвинути  швид¬
кість  до  70  км/год.  Стару  досвідчену
лисицю  зловити  дуже  важко.
 і  її  родичі,  в  густому  тернистому  чагарнику  або  в  розритих  трубкозубом
спорудах  термітів,  уночі  —  полює.  Живиться  дрібними  тваринами  і  за¬
лишками  від  здобичі  великих  хижаків,  але  найчастіше  їсть  сарану,  на  яку
полює  разом  із  хижими  птахами.
 Взагалі  достовірно  відомо,  що  вухасті  лисиці  дуже  люблять  мед  і  со¬
лодкі  плоди  і,  якщо  фруктів  достатньо,  живляться  ними  набагато  частіше,
ніж  комахами;  але,  крім  того,  вони  вважаються  великими  злодіями,  бо
викрадають  яйця.  Вухастих  лисиць  неодноразово  утримували  в  Лондон¬
ському  зоологічному  саду.
 ЛИСИЦЯ  ЗВИЧАЙНА  (Vulpes  vulpes)  має  майже  такі  ж  самі  зуби,  як
собаки  і  вовки,  але  відрізняється  від  них  довшим  тулубом,  видовженою
головою,  дуже  гострою  мордою,  трохи  навскіс  розташованими  очима  з
довгастою  зіницею;  кінцівки  у  неї  короткі,  а  хвіст  дуже  довгий  і  пухнас¬
тий.  На  черепі  лисиці  немає  таких  високих  гребенів  для  прикріплення
м’язів,  як  у  собак,  і  надбрівні  підвищення  лобової  кістки  розташовані
майже  вертикально,  трохи  загнуті  та  лежать  у  невеликому  поглибленні.
 Звичайна  лисиця,  без  жодного  сумніву,  один  із  найвідоміших  диких
ссавців,  що  живуть  у  нас  в  Європі.  Навряд  чи  яка-небудь  тварина,  хіба
тільки  шакал,  може  похвалитися  такою  популярністю  і  навіть  поганою  сла¬
вою,  як  лисиця,  яку  звичайно  вважають  уособленням  лукавства,  хитрості,
підступності  та  навіть  деякого  молодецтва.  Довжина  тіла  досягає  1,4  м,  з
яких  50  см  припадає  на  хвіст;  висота  в  загривку  35,  рідко  38  см,  вага  тіла
 6,5—8  і  лише  іноді  досягає  9  кг.  Голова  у  неї  широка,  лоб  плоский,  морда
стрімко  звужується,  довга  і  на  кінці  гостра.  Очі  посаджені  криво,  а  вуха,
внизу  широкі,  а  на  кінці  гострі,  завжди  стирчать  догори.  Тулуб  через  густе
хутро  здається  товстим,  але  насправді  тонкий  і  м’язистий.  Кінцівки  короткі
і  тонкі,  хвіст  довгий  і  дуже  пухнастий.  Проте  лисиці  помітно  відрізняються
одна  від  одної  забарвленням.  Найкрасивіше  руде  хутро  у  північних  лисиць,
але  й  вони  не  всі  однакові.  Чим  далі  на  південь,  тим  лисиці  стають  дрібні¬
шими,  слабкішими,  і  яскраво-рудий  колір  поступово  зникає.
 Лисиця  поширена  в  більшості  країн  Північної  півкулі:  по  всій  Європі,
у  Північній  Африці  та  Західній  і  Північній  Азії.
 Оскільки  вовк  —  один  із  основних  її  ворогів,  то  лисиці  ніколи  не  роз¬
множуються  дуже  сильно  в  тих  місцевостях,  де  ці  хижаки  панують,  і  в  мі¬
ру  винищування  вовків,  як  правило,  збільшується  кількість  лисиць.
 Своє  лігво  вона  влаштовує,  риючи  глибоку  нору  з  декількома  вихо¬
дами,  яка  поміщається  під  камінням,  між  корінням  великих  дерев  або
в  інших  зручних  місцях.  У  глибині  нори  лисиця  завжди  викопує  досить
просторе  поглиблення.  Якщо  вона  знаходить  залишену  нору  борсука,  то
поселяється  в  ній  і  навіть  живе  з  ним  іноді  в  одній  норі.  Майже  всі  великі

ЛИСИЦЯ  ЗВИЧАЙНА  ■
 383  ■
 лисячі  нори  викопані  борсуком.  Лисиці  подобаються  нори,  що  розташо¬
вані  на  схилі  пагорбів,  так,  щоб  ходи  прямували  похило  вниз  і  поступово
віддалялися  від  поверхні  землі.  На  плоских  рівнинах  поглиблення  в  норі
буває  іноді  розташоване  дуже  близько  від  поверхні  землі.
 Восени  і  взимку,  особливо  в  рівнинних  місцевостях,  лисиця  часто
живе  під  купою  хмизу  або  під  камінням,  а  іноді  влаштовує  своє  лігво  в
дуплі  старої  верби  або  просто  в  ямці  під  густими  кушами.  Під  час  моро¬
зів,  бурь,  заливних  дощів,  а  влітку  під  час  сильної  спеки  лисиця  майже
весь  час  лежить  у  своїй  норі;  вона  не  залишає  її,  зрозуміло,  також  і  в  тих
випадках,  коли  у  неї  з’являються  дитинчата.  Гарної  днини  вона  йде  на
пошуки  здобичі  та  засинає  там,  де  її  застала  ніч.  У  теплих  і  пустинних
країнах,  де  мало  лісу,  наприклад  у  родючій  частині  Нижнього  Єгипту,
лисиці  риють  нори  тільки  для  своїх  дитинчат.  Решту  ж  часу  вони  живуть
на  поверхні  землі  просто  неба.
 Лисиця  найбільш  охоче  вирушає  за  здобиччю  вночі,  але  в  ненаселе-
них  і  спокійних  місцях  полює  і  вдень.  Під  час  довгих  днів  літніх  місяців
у  лісі  можна  побачити  лисицю  з  лисенятами  за  декілька  годин  перед  за¬
ходом  сонця,  а  під  час  морозів  і  коли  землю  вкриває  глибокий  сніг,  вона,
мабуть,  спить  тільки  рано-вранці,  оскільки  вже  з  десятої  години  ранку
нишпорить  по  полях  у  пошуках  здобичі.  Так  само,  як  і  собака,  лисиця
дуже  любить  тепло:  гарної  днини  вона  часто  лягає  на  товстий  стовбур
дерева  або  на  камінь,  щоб  погрітися  на  сонечку  і  поспати  годинку-другу
під  його  пекучим  промінням.
 З  настанням  сутінків  або  навіть  у  вечірні  години  лисиця  вирушає  на
полювання.  Вона  по  можливості  не  залишає  гущавини  лісу  і  якщо  біжить
через  галявину,  то  тільки  в  тому  разі,  якщо  поодинокі  зарості  чагарників
або  велике  каміння  дають  їй  можливість  сховатися  і  на  відкритому  місці.
Досвідчені  мисливці  дуже  добре  знають  звички  лисиці  і  тому  майже  за¬
вжди  вгадують,  по  яких  стежинах  (лазах)  вона  повинна  пробігти  з  однієї
частини  лісу  в  іншу,  причому,  слід  мати  на  увазі,  що  увечері  вона  обирає
собі  інший  шлях,  ніж  удень,  і  сонячного  дня  буває  обережнішою,  ніж  при
хмарному  небі.
 Здобиччю  лисиці  можуть  бути  всілякі  тварини,  починаючи  від  мо¬
лодої  косулі  та  закінчуючи  хрущем,  але  найчастіше  вона  поїдає  різних
мишей,  що  складають  основну  частину  її  раціону.  Вона  нікого  не  ща¬
дить,  заповзято  ганяється  за  зайцями  і  кроликами  і  навіть  нападає  на
маленьких  косуль  і  оленів.  Вона  не  тільки  з’їдає  яйця  і  пташенят  тих
птахів,  які  гніздяться  на  землі,  але  ухитряється  іноді  схопити  і  самого
птаха,  захопивши  його  де-небудь  зненацька.  Для  того,  щоб  дістатися  до
птахів,  що  гніздяться  біля  води,  лисиця  перепливає  на  острови  і  ходить
по  драглистих  болотах:  відомі  випадки,  коли  вона  загризала  лебедів,  що
сидять  на  яйцях.  Дуже  часто  нападає  вона  на  свійських  птахів,  особливо
вночі.  Надто  активно  розбишакує  лисиця,  яка  повинна  прогодувати  своїх
дитинчат.  Мишами  їх  вволю  не  нагодуєш,  і  тому  лисиця  в  цей  час  полює
на  більших  тварин.  Вона  віддає  перевагу  всілякій  дрібній  дичині  та  полю¬
бляє  при  цьому  деяку  різноманітність  у  їжі.  Великі  садки  і  виноградники
лисиця,  напевно,  відвідує  частіше,  ніж  декому  здається.  Там  вона  ловить
коників,  хрущів  і  їхніх  личинок,  дощових  черв’яків  або  ласує  солодкими
грушами,  сливами,  виноградом  та  іншими  ягодами.  У  річках  вона  ловить
форель  або  необережного  рака,  а  на  морському  узбережжі  краде  здобич  у
рибалок,  спустошуючи  їхні  сіті,  так  само  як  у  лісі  —  капкани  мисливців.
 Під  час  мисливських  походів  лисиця  насамперед  піклується  про  влас¬
ну  безпеку.  Вона  бігає  швидко,  невтомно.  Навіть  хороші  мисливські  со¬
баки  рідко  бувають  спроможні  наздогнати  її.  Під  час  швидкого  бігу  вона
тримає  свій  хвіст  (по-мисливському  —  трубу)  прямо,  відкинувши  його
назад,  при  ходьбі  ж  волочить  його  по  землі.  Коли  лисиця  підстерігає  здо¬
бич,  то  щільно  притискається  черевом  до  землі;  коли  ж  відпочиває,  то
нерідко,  подібно  до  собаки,  укладається,  згорнувшись,  на  бік  або  навіть
на  спину;  дуже  часто  вона  сидить  зовсім  як  собака  —  на  задніх  кінцівках,
і  при  цьому  закидає  свій  пухнастий  хвіст  до  передніх  кінцівок.  Води  вона
аніскільки  не  боїться,  навпаки,  плаває  дуже  легко  і  швидко.  Лазити  вона
теж  майстриня:  неодноразово  бачили  лисицю,  що  сидить  дуже  високо  на
зручно  розташованих  гілках  дерева.
 Лисиці  —  рід  ссавців  родини  Вовчі.
Існує  близько  10  видів,  поширених
у  Євразії’  Північній  Америці,  Афри¬
ці,  завезені  до  Австралії.  Дуже  по¬
ширена  звичайна,  або  руда,  лисиця,
довжина  тіла  якої  досягає  90  см,
хвоста  —  60  см.  Винищує  шкідливих
гризунів.  За  допомогою  селекції  зви¬
чайної  лисиці  виведені  сріблясто-чор-
на,  платинова  та  інші  форми.  Ли¬
сиці  —  об'єкт  хутрового  промислу  і
звірівництва.

■  384
 ЛИСИЦЯ  ЗВИЧАЙНА
 «Мені  відомо  багато  прикладів,  —
розповідає  Гомейер,  —  коли  лисиця
здиралася  на  високі  дерева,  не  тіль¬
ки  примушена  до  того  переслідуван¬
нями,  але  і  з  власної  волі;  але  для
лазіння  вона  обирає  завжди  такі  де¬
рева,  які  були  колись  зламані  буре¬
вієм  і  тепер  ростуть  під  кутом  при¬
близно  45—50°.  Іноді  вона  лазить
по  кущах  3—4  м  заввишки,  щоб  ви¬
красти  з  гнізд  пташенят».
 Лисиці  схильні  до  багатьох  хвороб,
вони  можуть  заразитися  сказом
від  собак.  Не  рідкість  для  них  і  на¬
явність  внутрішніх  паразитів,  на¬
приклад  круглих  і  стрічкових  червів
(глистів).  Найбільш  поширена  хворо¬
ба  лисиць  —  короста,  яка  часто  при¬
зводить  до  смерті  тварини.
 Вагітність  лисиці  триває  49—56,
частіше  51—53  дні,  народжується
від  1  до  13  (в  середньому  5)  дитин¬
чат.  Дитинчата  залишають  приту¬
лок  у  віці  8—10  тижнів,  а  в  10  міся¬
ців  стають  цілком  дорослими.
 Лисицю  не  назвеш  товариською  твариною,  і  цим  вона  відрізняється
від  вовків.  Хоча  нерідко  можна  побачити  декілька  лисиць  в  одному  і  тому
ж  гаї,  навіть  у  спільній  норі,  але  в  більшості  випадків  їх  поєднує  тільки
місцевість,  а  не  бажання  жити  і  діяти  спільно.  Звичайно  кожна  лисиця
йде  своїм  шляхом  і  про  свого  побратима  турбується  лише  в  тому  разі,
якщо  це  вигідно  особисто  їй.  Навіть  у  шлюбний  період  вони  живуть  ра¬
зом  тільки  доти,  доки  зберігається  пристрасть,  і  негайно  ж  після  цього
знову  розлучаються.
 Щоб  позбутися  борсука,  лисиця  не  вживає  якихось  особливих  заходів
і  хитрощів.  Спритна  кума  заволодіває  чужим  житлом  цілком  відкрито  і
досить  легко  влаштовується  в  борсуковій  норі,  відвойовуючи  собі  вільний
куток,  а  похмурому  співмешканцю  залишається  лише  забиратися  геть,
якщо  йому  не  сподобається  її  сусідство.  Про  дружнє  ж,  сумісне  співжиття
цих  компаньйонів  з  такими  різними  характерами  і  мови  немає;  скоріше
можна  сказати,  що  буває  навпаки.  Так,  одного  разу,  за  розповідями  го¬
ловного  лісничого  Гофмана,  зацькована  лисиця  сховалася  в  норі  борсука,
звідки  її  треба  було  викопати.  Оскільки  настала  ніч,  біля  нори  розвели
вогонь,  а  розкопку  продовжили  наступного  дня.  Після  декількох  ударів
нору  розкрили,  але  замість  лисиці  там  знайшли  саму  тільки  її  голову,
шматки  скривавленого  хутра  і  сліди  свіжої  крові,  змішаної  з  піском.  Гос¬
подарі  нори,  потривожені  у  своїй  зимівлі,  по-варварськи  розправилися
з  порушником  їхнього  спокою  і  відстояли  своє  право  власності,  зжерши
відважну  лисицю,  яка  з  переляку  не  змогла  знайти  виходу  з  нори.
 Шлюбна  пора  у  лисиць  настає  в  середині  лютого  і  триває  всього  де¬
кілька  тижнів.  У  цей  час  навколо  однієї  самки  збирається  декілька  самців;
вони  не  відходять  від  неї  ні  на  хвилину  і  залицяються  до  неї,  подібно  до
того,  як  це  роблять  собаки.  У  цей  період  запах  їхніх  виділень  стає  осо¬
бливо  різким,  і  частіше,  ніж  звично,  чується  їхній  гавкіт.  Справа  не  об¬
ходиться,  звичайно,  без  бійок  між  суперниками.  Коли  самка  завагітніє,
вона  залишає  нору  і  поселяється  в  густому  чагарнику,  розташованому
поблизу  від  вибраної  для  пологів  нори.  У  цей  час,  за  Бекманом,  вона
відвідує  і  розширює  різні  нори  і  нарешті  поселяється  в  такій  місцевості,
яку  останнім  часом  найменше  відвідували  люди  і  собаки.  Розташована
ця  нора  в  затишному  місці  або  лежить  відкрито  —  на  це  вона  не  звер¬
тає  уваги.  У  тому  разі,  якщо  потрібної  нори  не  знайдеться,  лисиця  сама
вириває  її  або  влаштовує  собі  кубло  в  дуплі  дерева,  під  купою  каміння,
хмизу,  або  ж  просто  в  заростях  чагарнику,  і  м’яко  вистилає  його  шерстю.
Ще  під  час  вагітності  самка  починає  потроху  вискубувати  на  собі  шерсть
по  всьому  череву,  від  пупка  до  самого  горла.  Вона  це  робить  з  подвійною
метою:  по-перше  і  головним  чином,  для  того,  щоб  відкрити  соски  для
очікуваного  потомства,  а  по-друге,  щоб  ту  шерсть  використати  на  теплу
і  м’яку  підстилку  майбутнім  дитинчатам.  Пологи  настають  через  дев’ять
тижнів,  або  60—63  дні,  після  спаровування,  звичайно  в  кінці  квітня  або
на  початку  травня.  Кількість  дитинчат  коливається  між  3  і  12;  найчастіше
в  кублі  знаходять  4—7  лисенят.  За  дослідженнями  Пагенштехера,  вони
з’являються  на  світ  сліпими  та  із  закритими  вухами;  вкриті  дуже  гладкою,
короткою  бурою  шерсткою  з  жовтуватими  і  сіруватими  на  кінчиках  во¬
лосками  і  мають  чалу  смугу,  яка  різко  виділяється  на  лобі,  білий  кінчик
хвоста  і  маленьку  білу  нечітку  плямочку  на  грудях.  Вони  вкрай  незграбні,
неповороткі  та  спочатку  розвиваються  дуже  повільно.  Очі  у  них  розплю¬
щуються  тільки  за  два  тижні,  однак  до  цього  ж  часу  прорізаються  всі  зуби.
Мати  ставиться  до  них  дуже  ніжно,  перші  дні  не  залишаючи  їх  ні  на  мить,
а  згодом  якщо  і  йде  кудись,  то  лише  вечірньої  пори  і  ненадовго,  заздале¬
гідь  вживши  всіляких  заходів,  щоб  приховати  їхню  присутність.
 Через  місяць  або  півтора  після  свого  народження  маленькі  хижаки,
вкриті  червонувато-сірою  шерсткою,  наважуються  тихої  днини  виходити
з  нори,  щоб  погрітися  на  сонечку  і  погратися  на  волі  одне  з  одним  або  з
матір’ю.  Мати  приносить  їм  удосталь  поживи  та  ще  з  перших  тижнів  при¬
мушує  їсти  і  навіть  ловити  мишей,  пташок,  жаб  і  жуків.  У  цей  час  лисиця
стає  ще  обережнішою  і  при  щонайменшому  шумі  відводить  їх  назад  у
нору,  а  якщо  чує  переслідування,  то  тягне  їх  у  зубах  в  іншу  нору.  Навіть
у  мить  найсерйознішої  небезпеки  вона  поспішає  схопити  дитинча,  щоб
донести  його  до  безпечного  місця.  В  кінці  червня  молоденькі  лисички

ЛИСИЦЯ  КАПСЬКА  ■
 385  ■
 вже  беруть  участь  у  материнському  полюванні,  а  іноді  й  самостійно  виру¬
шають  на  лови  зайчат,  маленьких  мишей,  пташок,  не  нехтуючи  і  жуками.
В  кінці  липня  дитинчата  зовсім  залишають  нору  і  йдуть  разом  з  матір’ю
на  хлібні  поля,  які  обіцяють  їм  багату  здобич  і  забезпечують  цілковиту
безпеку.  Коли  жнива  спустошать  поля,  вони  перебираються  в  густі  чагар¬
ники,  в  степи,  в  зарості  очерету.  Пізньої  осені  вони  нарешті  остаточно
відділяються  від  матері  та  починають  самостійне  життя.
 Поки  жива  самка,  самець  зовсім  не  турбується  про  долю  своїх  ди¬
тинчат.  Таким  чином,  про  його  допомогу  в  клопітливій  справі  вихо¬
вання  дитинчат  і  мови  бути  не  може,  якщо  не  брати  до  уваги  ігор  із
малюками,  які  він  іноді  затіває,  перебуваючи  в  гарному  настрої.  На¬
впаки,  інші  спостереження,  в  достовірності  яких  не  можна  сумніватися,
свідчать,  що  лис  так  само  дбайливо  ставиться  до  осиротілих  дитинчат,
як  і  самка,  і,  почувши  тужливий  гавкіт  голодних  лисенят,  дбайливо  при¬
носить  їм  поживу.
 Заподіюваний  лисицею  збиток  вельми  незначний.  Треба  визнати  і
оцінити  її  заслуги  у  справі  винищування  мишей.  Вона  ловить  їх  не  тільки,
щоб  з’їсти,  що  обмежувалося  б  лише  20—30  особинами  на  день,  цілком
достатніми  їй  на  обід,  але  більше  для  свого  задоволення,  причому  загри¬
зає  їх  і  кидає.  В  мисливському  районі  вона  буває  дійсно  шкідлива,  але  в
лісах,  на  нивах  і  полях  приносить  більше  користі.
 Доведено,  що  лисиця  схильна  майже  до  всіх  хвороб,  на  які  хворіють
собаки,  а  також  і  до  найстрашнішої  хвороби  —  сказу.
 ЛИСИЦЯ  КАПСЬКА  (див.  Кама).
 ЛИСИЦЯ  ЛЕТЮЧА  ВЕЛИКА  (див.  Калонг).
 ЛИСИЦЯ  ПОЛЯРНА  (див.  Песець).
 ЛИСИЦЯ  СІРА  (Urocyon  cinereoargenteus)  —  далекий  родич  звичайної
лисиці,  але  вона  відрізняється  більш  короткими  кінцівками,  відповідно
довгим  хвостом  і  взагалі  стрункішою  статурою.  Довжина  її  тіла  —  при¬
близно  1  м,  з  якого  близько  40  см  припадає  на  хвіст;  висота  в  загривку  —
близько  30  см.  Переважний  колір  її  шерсті  сірий  зі  своєрідним  нальотом,
зумовленим  сріблясто-сірим  і  чорним  волоссям  її  хутра.  Щоки  і  горло
жовтувато-білого  кольору,  вуха  і  шия  з  боків  сірувато-жовтого,  нижня
частина  тулуба  світлого  іржаво-жовтого  або  жовтувато-білого  кольору.
Смуга  на  грудях  темніша,  на  передніх  лапах  також  є  по  чорній  смужці.
Хвіст  зверху  чорний,  знизу  іржаво-червоний,  а  на  кінці  сірий.
 За  словами  Одюбона,  сіра  лисиця  частіше  трапляється  у  південних,
ніж  у  північних  штатах  Північної  Америки;  на  північ  від  штату  Мен  її,
здається,  зовсім  немає.  В  Новій  Англії  і  Канаді  трапляється  рідко,  а  в
 Доросла  сіра  лисиця  важить  близько
 4,5 	кг,  довжина  її  голови  з  тулубом
складає  в  середньому  79  см,  довжи¬
на  хвоста  —  28  см.  Зіниці  еліптич¬
ні,  а  не  щілиноподібні,  як  в  інших  ли¬
сиць.  Красива  завдяки  чорним  і  білим
цяткам  по  сірому  хутру  і  яскравим
цегляно-червоним  або  темно-жов¬
тим  плямам  на  ногах  і  голові.  В  пух¬
настому  хвості  захований  гребінь  із
жорсткого  волосся.
 Лисиця  сіра
 (Urocyon  cinereoargenteus)
 Сіра  лисиця  —  єдиний  представ¬
ник  собачих,  здатний  добре  лазити
по  деревах  і  ніколи  від  них  далеко  не
відходити.  Цей  вид  поширений  у  Пів¬
нічній  Америці,  де  його  більше  на  пів¬
дні  США  і  в  Мексиці,  ніж  у  північних
регіонах  континенту.  Суцільний  аре¬
ал  тягнеться  від  кордонів  Канади  на
півночі  до  Панамського  перешийка  на
півдні,  а  поодинокі  тварини  трапля¬
ються  в  Колумбії  і  Венесуелі.

■  386
 ■  листовидки
 Найнебезпечніиіі  вороги  цієї  твари¬
ни  —  рись,  койот  і  беркут.  У  разі  не¬
безпеки  лисиця  шукає  найближчий
притулок  серед  скель  або  в  порожній
норі.  Не  знайшовши  такого  укрит¬
тя,  вона  застрибує  на  нижні  гілки
дерева  і  потім  забирається  ще  вище
в  крону,  а  якщо  внизу  на  стовбурі  не¬
має  гілок,  вона  дереться  по  ньому  за
допомогою  кігтів.  Сіра  лисиця  бігає
не  дуже  швидко  —  рекордна  для  неї
швидкість  40  км/год.
 дворів  фермерів.  Одюбон  запевняє,  ніби  вона  набагато  лякливіша,  ніж
наша  лисиця,  кидається  навтьоки,  не  тільки  побачивши  собаку,  але  на¬
віть  від  хрускоту  гілки,  і  що  зовсім  майже  не  чути  про  її  напади  на  обгоро¬
джені  пташині  подвір’я  або  на  стада  овець.
 Сіра  лисиця  ловить,  як  і  звичайна  лисиця,  мишей  і  щурів,  польових
та  інших  гризунів,  але  вона  не  нехтує  й  іншою  поживою.
 У  Кароліні  сіра  лисиця  народжує  наприкінці  березня  або  на  початку
квітня,  в  північних  штатах  —  трохи  пізніше.  Дитинчата  залишаються  біля
матері  близько  трьох  місяців  і  розходяться,  як  тільки  стануть  самостійними.
 Що  стосується  полювання  й  інших  способів  винищування  сірої  ли¬
сиці,  то  вони  майже  нічим  не  відрізняються  від  способів  полювання  на
нашу  лисицю.
 ЛИСТОВИДКИ  (Phyllium  siccifolium)  належать  до  ряду  Прямокрилі  та
є  близькими  родичами  страшилок.  Зовні  абсолютно  схожі  на  листок  тієї
рослини,  на  якій  ці  комахи  водяться.
 Схожість  цих  комах  на  листки  рослин,  де  вони  знаходяться,  настіль¬
ки  вражаюча,  що  їх  навіть  називають  «мандрівне  листя»  або  «мандрівні
стебла»,  як,  наприклад,  стеблевидка  Роса  (Bacillus  Rossii).  Схожість  збіль¬
шується  тим,  що  і  яєчка,  відкладені  цими  комахами,  важко  відрізнити  від
насіння  тих  рослин,  на  яких  вони  живуть.
 ЛИСУХА  (Fulica  atra)  належить  до  родини  Пастушкові.  Досить  рівно¬
мірно  забарвлена  в  аспідно-чорний  колір.  Батьківщина  цього  птаха  —  вся
Європа  і  Середня  Азія;  зиму  ж  вона  проводить  в  Африці,  Південній  Азії
і  в  Австралії;  уникаючи  річок  і  морів,  вона  найбільш  охоче  селиться  на
 під  час  плавання,  а  в  умінні  пірнати  лисуха  не  поступається  багатьом
водоплавним  птахам.  До  того  ж  вона  не  дуже  полохлива,  але  обережна.
Поживою  їй  служать  водні  комахи,  черви,  молюски  і  рослинні  речовини.
Гніздо  розташоване  в  очереті  або  плаває  на  поверхні  води,  і  в  середині
травня  в  ньому  можна  знайти  7—15  крупних  яєць.

ЛІНИВЕЦЬ  ДВОПАЛИЙ  (див.  Унау).
 ЛІНИВЕЦЬ  ТРИПАЛИЙ  (див.  Ай).
 ЛІНІВЦІ,  родина  Bradypodidae.  їхні  передні  кінцівки  значно  довші  за
задні.  Лапи  озброєні  великими  серпоподібними  кігтями.  Шия  відносно
довга  і  підтримує  коротку  круглу  голову,  схожу  на  мавпячу,  з  маленьким
ротом,  жорсткими  малорухомими  губами,  маленькими  очима  і  невели¬
кими  вухами,  прихованими  в  хутрі.  Хвіст  являє  собою  ледве  помітний
зачаток.  Волосяний  покрив  у  старих  особин  довгий  і  грубий,  як  жорстке
сіно,  і  росте  в  напрямку,  зворотному  тому,  який  спостерігається  в  інших
тварин,  тобто  від  нижньої  частини  тіла  вгору.  У  лінивців,  що  живуть  на
волі,  волосся  зеленого  кольору  через  водорості,  які  паразитують  на  них.
 ЛІРОХВІСТ  (див.  Птах-ліра  великий).
 ЛОНТРА,  або  видра  гігантська  (Pteronura  brasiliensis),  належить  до  ро¬
дини  Куницеві,  поширена  в  Бразилії.  Голова  в  порівнянні  з  нашою  річко¬
вою  видрою  здається  більш  круглою  і  не  такою  стиснутою,  а  хвіст  гострий
по  краях  і  сильно  сплюснутий.  Зубна  система  не  має  жодних  істотних
відмінностей.  Забарвлення  чудового  короткого  хутра  шоколадно-бурого
кольору,  нижня  частина  тіла  трохи  світліша.  Нижня  щелепа  жовтувата
 двоутробку,  яка  потрапила  в  капкан,  і  частково  з’їла  її;  інша  видра  зло¬
вила  недалеко  від  будинку  за  короткий  строк  двох  гусаків,  які  плавали  в
канаві,  підкравшися  до  них  під  водою  і  схопивши  здобич  за  черево.  До
собак  вони  відчувають  велику  огиду,  і  в  місцевостях,  в  яких  вони  ще  не
навчилися  боятися  людей,  часто  нападають  на  собак,  що  знаходяться  у
 Довжина  тіла  видри  сягає  1,4  м,
довжина  хвоста  —  близько  метра,
вага  —  до  26  кг.  Цей  вид  видри  на¬
селяє  крупні  річки  Південної  Америки
від  Колумбії  і  Венесуели  до  північної
Аргентини.
 Лорієві  —  родина  напівмавп  ряду
Примати.  4  роди,  2  підродини  —  га-

■  388
 ■  ЛОРІ  ТОВСТИЙ
 Лорі  —  дрібні  нічні  примати  з  вели¬
чезнимиспрямованими  вперед  очима
і  добре  розвиненими  чіпкими  руками.
Лорі  всеїдні,  живляться  комахами,
фруктами,  листям,  яйцями  птахів,
дрібними  ящірками  і  звірами.  Дорослі
лорі  сплять  у  дуплах  дерев  або  вмо¬
щуються  у  розгіллі.  Ведуть  поодино¬
кий  спосіб  життя  або  живуть  пара¬
ми.  Після  періоду  вагітності  (від  З  до
5  міс.)  самка  народжує  одне  дитин¬
ча.  Мати  носить  його  на  собі  доти,
доки  воно  не  стане  самостійним.
 У  тонких  лорі  буває  два  приплоди
на  рік,  по  1—2  дитинчат.  Новона¬
роджені  лорі  вкриті  шерстю,  зрячі,
живляться  молоком  близько  3,5  мі¬
сяців,  залишають  матір  у  віці  близь¬
ко  року,  статевозрілі  в  1,5  роки.
 Небагато  видів  цієї  родини  населяють  Індію  і  прилеглі  острови,  але
їхнє  життя  на  волі  майже  невідоме  нам.
 ЛОРІ  ТОВСТИЙ,  або  куканг  (Nycticebus  coucang),  більш  відомий  і  по¬
ширений,  ніж  його  менший  родич.  Західною  межею  зони  поширення
товстого  лорі  треба  вважати  приблизно  гирло  Брахмапутрі  та  89°  східної
довготи,  ще  він  трапляється  недалеко  від  Рангпура.  Крім  того,  він  є  в
Ассамі  та  всіх  країнах,  що  лежать  на  південь  і  південний  схід  від  тих
місць,  а  також  на  островах  Суматра,  Ява  і  Борнео.  Цей  лорі  більший  і
гладкіший,  ніж  тонкий  лорі.  Переважний  колір  хутра  світлий  або  темний,
попелясто-  або  сріблясто-білий  на  верхній  частині  тіла,  часто  з  черво¬
нуватим  відтінком,  який  донизу  стає  блідішим.  Уздовж  спини  тягенться
смуга  більш-менш  насиченого  каштаново-бурого  кольору,  яка  або  зникає
на  тім’ї,  або  закінчується  широкою  плямою,  що  доходить  іноді  до  вух,
або  продовжується  у  вигляді  смужок  до  очей.  Очі  завжди  оточені  бурими
кільцями,  навіть  у  тих  тварин,  у  яких  ніякі  смужки  не  прикрашають  мор¬
ду.  Голі  частини  носа  і  п’яти  м’ясного  кольору.  Довжина  тіла  дорівнює
32—37  см,  довжина  хвоста  1,5—2  см.
 Товстий  лорі  мешкає  в  лісах,  живе  родинами.  Вдень  спить  у  дуплах
дерев,  а  з  настанням  сутінків  стає  бадьорим  і  вирушає  на  пошуки  поживи.
 ЛОРІ  ТОНКИЙ  (Loris  tardigradus)  завбільшки  всього  лиш  з  білку.  До¬
вжина  його  тіла  —  25  см.  Тулуб  видовжений,  очі  великі,  морда  гостра,
кінцівки  тонкі.  Довге,  схоже  на  плющ,  оксамитове  хутро  рудувато-сірого  і
жовтувато-бурого  кольору  зверху  і  сіруватого  або  блідо-жовтого  знизу.  Очі
горіхово-бурого  кольору,  облямовані  темним  хутром,  вони  різко  виділя¬
ються  на  світлій  частині  морди.  Ця  гарна  істота,  яку  місцеві  жителі  назива¬
ють  «тевангу»,  живе  в  лісах  низин  Південної  Індії,  починаючи  від  Годаварі,
і  на  Цейлоні.  Вдень  вона  спить  у  дуплах  дерев  і  з’являється  лише  увечері.
 Тевено  вперше  згадує  про  тонкого  лорі.  Він  бачив  наприкінці  XVII  сто¬
річчя  декілька  цих  тварин  в  Аурангабаді,  в  колишньому  царстві  Велико¬
го  Могола.  їм  дуже  дивувалися,  оскільки  вони  відрізнялися  від  справжніх
мавп,  особливо  своїми  незначними  розмірами.  «Коли  за  тваринами  спо¬
стерігали,  вони  часто  ставали  на  задні  кінцівки,  обіймали  одне  одного  і  при
цьому  пильно  дивилися  на  людей.  Господар  називав  їх  дикими  людьми».
 Найрухомішою  частиною  тіла  є  голова,  яку  тварина  вміє  повертати
раптово  і  зі  швидкістю  блискавки,  тоді  як  кінцівками  вона  рідко  здійснює
такий  само  швидкий  рух.  Його  очі  світяться  в  напівтемряві,  буквально  як
розпечене  вугілля,  і  справляють  своєрідне  враження,  оскільки  посаджені
дуже  близько.  Вуха  дещо  відстовбурчуються,  їхні  раковини  при  цьому  по¬
вністю  розгорнуті.
 Роздратований  тонкий  лорі  видає  різке  хропіння,  яке  найбільше  на¬
гадує  голос  хом’яка,  але  набагато  слабкіший  за  нього.  Цим  він  виявляє
 Лорі  тонкий
 (Loris  tardigradus)
 Тонкий  лорі  —  мешканець  тропічних
лісів  Південної  Індії  і  Цейлону.  День
цей  лемур  проводить  у  дуплах  або
спить  у  розгіллі,  а  вночі  виходить  на
полювання.  Живиться  головним  чином
комахами,  ящірками  і  пташиними
яйцями,  а  фрукти  і  горіхи  відіграють
у  його  раціоні  незначну  роль.  Пересу¬
вається  лорі  поволі,  обхоплюючи  гіл¬
ки  ступнями  і  долонями.  Як  рідкісний
вид,  тонкий  лорі  занесений  у  списки
Міжнародної  Червоної  книги.

ЛОСОСЕВІ  ■
 389  ■
 ЛОСОСЕВІ,  родина  Salmonidae,  належать  до  найблагородніших  риб.
їхнє  тіло  видовжене,  злегка  заокруглене;  шлунок  має  сліпий  відросток,
яких  дуже  багато  також  і  на  кишці.  Забарвлення  дуже  різноманітне,  залеж¬
но  від  роду  їжі,  властивостей  води,  температури  тощо.  Лососеві  поширені
виключно  у  Північної  півкулі,  за  винятком  лише  декількох  новозеланд¬
ських  видів.  Для  метання  ікри  лососі  великими  зграями  йдуть  з  моря  в  річ¬
ки  і  підіймаються  високо  проти  течії.  Для  людини  лососі  мають  величезне
значення,  оскільки  м’ясо  цих  риб  дуже  смачне;  лов  їх  з  року  в  рік  збільшу¬
ється,  тому  останнім  часом  кількість  лососів  значно  зменшилася.
 Власне  лосось,  або  сьомга  (Salmo  salar),  вважається  найблагородні-
шим  представником  своєї  родини.  Тіло  його  видовжене,  злегка  сплюсну¬
те  з  боків,  морда  видовжена.  Завдовжки  сягає  1,5  м,  важить  45  кг.  Утім,
такі  великі  екземпляри  трапляються  рідко,  лише  в  північноросійських  і
сибірських  річках.  Живиться  ракоподібними,  колюшками,  оселедцями;
плаває  дуже  швидко  і  вправно,  при  нагоді  вміє  здійснити  величезний
стрибок.  Під  час  своїх  мандрів  лососі  зберігають  певний  порядок:  попере¬
ду  йде  стара  сильна  риба,  а  за  нею  слідом,  двома  рядами,  що  розходяться,
пливуть  інші;  якщо  порядок  порушується,  то  ватажок  зупиняється  і  знову
вибудовує  свою  зграю.  На  своєму  шляху  вгору  за  течією  річки  лососі  ви¬
являють  дивну  силу,  спритність  і  наполегливість.  Вони  можуть  долати
найсильніший  струмінь  течії,  перестрибують  через  сіті  та  всілякі  загати,
перебираються  навіть  через  дамби.  Подолавши  сильну  течію  на  початку
 У  родині  Лососеві  8  родів,  понад
ЗО  видів;  розмножуються  в  прісних
водах,  далі  мігрують  у  море  на  відго¬
довування  і  потім  повертаються  на
ікрометання  через  1—4  роки.  Атлан¬
тичний  лосось  (Salmo  salar)  нерес¬
титься  в  річках  Європи  та  Північної
Америки  і  багато  часу  проводить  у
подорожі  по  морях  навколо  Гоенландії
в  період  кормових  міграцій.  У  північ¬
ній  частині  Тихого  океану  поширені
6  видів  лососів  з  роду  Oncorhynchus,
які  відрізняються  від  атлантич¬
них  видів  великою  кількістю  проме¬
нів  на  анальному  плавці.  Багато  хто
з  них,  подібно  до  нерки  (О.  nerka)  і
чавичі  (О.  tshawytscha),  є  важливими
промисловими  рибами.  У  морі  лососі
живляться  ракоподібними  і  рибою,
швидко  ростуть.  Усі  тихоокеанські
лососі,  як  і  багато  атлантичних,  ги¬
нуть  після  ікрометання  на  мілковод¬
дях  річок,  але  деякі  атлантичні  види
все-таки  виживають  і  можуть  не¬
реститися  два  або  три  рази.

390
 ЛОСЬ
 розрізаний  далі,  хвостовий  плавець  має  трошки  іншу  будову;  забарвлення
значно  блідіше,  плям  менше,  і  вони  ледве  помітні.  Водиться  ця  риба  в
озерах  і  річках  Середньої  Європи.  В  Альпах  навіть  підіймається  на  висоту
до  1500  м.  Довжина  її  тіла  досягає  1  м,  а  вага  —  від  15  до  30  кг.
 Таймень,  або  кумжа  прохідна  (Salmo  trutta),  дуже  схожа  своїм  зовніш¬
нім  виглядом  на  безплідну  форму;,  довжина  тіла  до  1  м,  вага  до  15  кг.  Го¬
ловна  відмінність  від  форелі  полягає  в  тому,  що  таймень  —  морська  риба
і  підіймається  в  річки  тільки  для  метання  ікри.
 Лось  був  добре  відомий  з  давніх  часів.
«У  Герценійському  лісі,  —  пише
Юлій  Цезарь,  —  живе  лось  —  тва¬
рина,  схожа  своїм  зовнішнім  ви¬
глядом  і  шерстю  на  козу,  але  біль¬
ша  за  неї;  ці  тварини  не  лягають  на
землю,  коли  відпочивають,  і  не  мо¬
жуть  піднятися,  коли  впадуть.  Щоб
спати,  вони  притуляються  до  дерев,
тому  мисливці  підкопують  ці  дере¬
ва  або  підрубують  їх  так,  щоб  вони
легко  могли  впасти  разом  із  твари¬
ною,  що  притулилася  до  них».
 ЛОСЬ  (Alces  alces)  належить  до  родини  Оленячі  підряду  Жуйні.  Це
дуже  великі,  дещо  незграбні  тварини,  з  короткою  і  товстою  шиєю,  ши¬
роким  і  коротким  тулубом,  високими  ногами  і  гіллястими  рогами,  кінці
яких  розширені  у  вигляді  лопаток  і  вирізані  на  зразок  пальців.  У  них  є
маленькі  слізні  ямки,  волосяні  пучки  на  внутрішньому  боці  ступень  і
міжкопитні  залози;  іклів  немає  зовсім.
 Окрім  лісових  ділянок,  що  знаходяться  під  суворим  наглядом,  лосі  по¬
ширені  в  більш  північних  широтах,  у  всіх  багатих  на  ліси  країнах  Європи  і
Азії.  В  Азії  лось  ще  більше  поширений,  ніж  у  Європі.  Там  він  живе  на  те¬
риторії  від  50°  північної  широти  до  Амуру  і  водиться  скрізь,  де  є  густі  ліси.
 Лось  —  велика  тварина.  Довжина  тулуба  від  2,6—2,9  м,  довжина  хвос¬
та  приблизно  10  см,  висота  в  холці  1,9  м.  Маса  дуже  старих  лосів  досягає
іноді  500  кг;  середня  ж  їхня  вага  350—400  кг.  Тулуб  порівняно  короткий
і  товстий,  груди  широкі;  на  холці  щось  на  зразок  горба,  спина  пряма,  а
крижі  опущені.  Ноги  дуже  високі,  сильні  та  закінчуються  вузькими  пря¬
мими,  глибоко  розітнутими  копитами,  з’єднаними  між  собою  розтяжною
перетинкою.  Задні  копита  легко  торкаються  землі,  якщо  ґрунт  м’який.
На  короткій  сильній  шиї  сидить  велика  видовжена  голова,  яка  біля  очей
звужена  і  закінчується  довгою,  товстою,  роздутою,  спереду  наче  обру¬
баною  і  тупою  мордою.  Морда  ця  сильно  спотворена  хрящовим  носом  і
товстою,  надто  видовженою  верхньою  губою,  яка  дуже  рухлива,  зморш¬
кувата  і  вкрита  волоссям.  Маленькі  тьмяні  очі  глибоко  сидять  в  очних
 Лось  (Alces  alces)
 Лось  —  найбільший  з  нині  існуючих
представник  родини  Оленячі.  Самець
досягає  висоти  у  холці  1,8м  і  має  ве¬
личезні  роги  з  численними  відростка¬
ми  (їхній  розмах  досягає  1,8  м).  Має
великі  голову  і  вуха  і  опуклий  ніс.
Щетиниста  шкіра  і  довга  шерсть,
що  звішується  на  горлі,  відомі  так
само  добре,  як  і  ревіння  самця  під  час
тічки  у  самок.  Восени,  під  час  спа¬
ровування,  самці  борються  за  право
володіти  самками.  Самка  народжує
1—2  лосенят,  в  окремих  випадках  —
трьох.  Лосенята  кольором  шерсті
схожі  на  матір,  на  відміну  від  оле¬
нят,  які  вкриті  смугами  або  плямами.

лось»
 391  ■
 западинах,  слізні  ямки  невеликі.  Довгі,  великі,  широкі,  але  загострені
вуха  розташовані  на  задній  частині  голови,  але  такі  рухливі,  що  можуть
бути  пригнуті  одне  до  одного.  Роги  дорослого  лося  дуже  великі.  Широкі
та  плоскі,  вони  мають  трикутну  лопатоподібну  форму.  Спрямовані  вони
в  сторони  і  підтримуються  короткими,  товстими,  закругленими  дудками.
На  першу  осінь  у  молодого  самця  на  місці  рогів  з’являються  волосисті
горбики;  наступної  весни  виростає  дудка;  через  рік  навесні  —  другий  від¬
росток  завдовжки  близько  ЗО  см,  який  відпадає  тільки  наступної  зими.
Потім  роги  розгалужуються  все  більше  і  більше.  На  п’ятому  році  утворю¬
ється  плоска  лопатка,  яка  розширяється  і  розділяється  по  краях  на  багато
зубців,  кількість  яких  збільшується  й  іноді  доходить  до  20.  Головні  гілки
також  зростаються  з  лопаткою.  Ці  роги  важать  до  20  кг.
 Шерсть  у  лося  довга  і  густа.  Вона  складається  з  хвилястого,  тонкого
і  ламкого  волосся  ості,  між  яким  знаходиться  короткий,  тонкий  підшер-
сток;  на  загривку  знаходиться  велика,  дуже  густа,  посередині  розділена
грива,  яка  частково  продовжується  на  шиї  та  грудях  і  буває  завдовжки  до
20  см.  Колір  шерсті  рівномірно  рудувато-бурий;  на  гриві  і  по  боках  голо¬
ви  він  переходить  у  блискучий  темний  чорно-бурий.  У  період  від  жовтня
до  березня  колір  шерсті  світлішає.  Самка  не  менша  за  самця,  але  рогів
не  має,  копита  її  довші,  задні  копитця  коротші  та  менше  відстовбурчені.
В  Росії  лося-самця  називають  «сохатим».
 Дикі  незаймані  ліси,  багаті  на  непрохідні  болота  і  трясовини,  особли¬
во  ліси,  в  яких  переважають  верба,  береза,  осика  і  взагалі  листяні  дерева,
служать  житлом  лосям.  Тихої,  ясної  днини  лось  віддає  перевагу  листяним
лісам;  за  негоди  —  хвойним.  У  Росії  і  на  Скандинавському  півострові
кочує  на  великі  відстані.  Лось  ніколи  не  влаштовує  собі  лігва,  а  лягає
просто  на  землю,  не  звертаючи  уваги,  болото  це  чи  драговина,  суха  земля
або  вкритий  снігом  грунт.
 Лосі  об’єднуються  в  стада  з  різною  кількістю  поголів’я,  і  лише  під
час  народження  телят  старі  самці  відділяються  і  утворюють  нові  групи.
У  безпечному  для  себе  місці  він  спить  тільки  вранці  і  пополудні,  а  почи¬
наючи  з  4  години  пополудні  і  до  раннього  ранку  —  пасеться.  За  словами
Вангенгейма,  пожива  його  складається  з  листя  і  пагонів  болотяної  верби,
берези,  ясена,  осики,  горобини,  клена,  липи,  дуба,  сосни  і  ялини,  а  також
з  молодого  очерету  і  комишу.  На  болотах  він  їсть  верес,  пухівку,  хвощі.
У  травні  та  червні  хвощі  і  кульбаби  є  його  основною  поживою.
 У  Східному  Сибіру  лось  головним  чином  живиться  пагонами  карли¬
кової  і  кущової  берези.  Лосі  дуже  вправно  обламують  гілки  за  допомогою
своєї  довгої  хоботоподібної  губи.  При  здиранні  кори  з  дерев  користується
зубами  як  стамескою:  лось  відриває  шматок,  захоплює  його  губами  і  зу¬
бами  і  дере  догори  довгою  смугою.  Він  постійно  відчуває  потребу  у  воді  і
повинен  багато  випити,  щоб  утамувати  свою  спрагу.
 Рухи  у  лося  далеко  не  такі  граціозні  та  легкі,  як  у  благородного  оленя,
він  не  може  довго  бігти,  але  ходить  швидко  і  довго.  Деякі  спостерігачі
стверджують,  що  лось  може  пройти  близько  50  км  за  день.
 Лось  чує  відмінно,  але  зір  і  чуття  у  нього  не  дуже  тонкі.  Він  зовсім  не
боязкий  і  його  також  не  можна  назвати  обережним.  Кожна  окрема  твари¬
на  діє  на  власний  розсуд,  і  лише  телята  не  відстають  від  матері.
 Старі  лосі  скидають  роги  в  листопаді  або  не  раніше  жовтня,  моло¬
ді  —  місяцем  пізніше.  Спочатку  нові  роги  ростуть  надзвичайно  повільно
і  лише  з  травня  їхній  ріст  прискорюється.  У  європейській  і  азійській  час¬
тині  Росії  тічка  настає  у  вересні  або  жовтні.  В  цей  час  самці  дуже  дра¬
тівливі.  Взагалі,  лосі  рідко  подають  голос,  тільки  у  виняткових  випадках
старі  самці  кричать,  подібно  до  оленів,  причому  звук,  який  вони  видають,
значно  сильніший,  нижчий  і  голосніший;  але  під  час  статевого  збудження
голос  їхній  звучить,  майже  як  у  благородних  оленів,  лише  уривчастіше  і
тужливіше.  Цим  криком  вони  викликають  на  єдиноборство  своїх  супер¬
ників,  з  якими  потім  стають  до  запеклого  бою.  Старі  самці  відганяють
молодих,  яким  рідко  випадає  можливість  задовольнити  свій  природний
потяг.  Вагітність  самки  триває  36—38  тижнів,  у  кінці  квітня  вона  наро¬
джує  вперше  одне  дитинча,  а  наступного  разу  —  двох  і  переважно  різної
статі.  Телята,  як  тільки  мати  їх  оближе,  одразу  схоплюються  на  ноги,  але
спочатку  погано  тримаються  на  ногах,  і  мати  повинна  підштовхувати  їх,
 Північноамериканський  лось  набага¬
то  крупніший  за  свого  європейсько¬
го  родича.  Розмах  його  рогів  досягає
2  му  висота  в  холці  —  2,2  м.
 Розмах  рогів  деяких  лосів  Аляски  і
Західної  Канади  досягає  2  м.  Майже
такі  ж  самі  рогачі  трапляються  на
Колимі  в  Сибіру.
 Лось  втягує  в  себе  рідку  солонувату
брудну  рідину  боліт  —  чи  великий  у
ній  відсоток  солі,  —  а  потім  запиває
такі  ліки  чистою  водою.
 Новонароджене  лосеня  важить  до
16  кг.

■  392
 ■  ЛОЦМАН
 Лось  не  дуже  жвавий,  пересуваєть¬
ся  в  основному  широким  кроком  або
рисистою  інохіддю,  у  разі  небезпеки
може  деякий  час  бігти  галопом,  роз¬
виваючи  швидкість  до  55  км/год.  До¬
бре  плаває,  ліожє  проплисти  без  зу¬
пинки  до  20  км,  пірнає  на  глибину  до
5  м  за  водними  рослинами.  Під  час
сезонної  міграції  на  півночі  ареалу
лось  долає  до  200  км.
 Лоцман  —  вид  океанічних  риб,  поши¬
рений  по  всьому  світу  в  тропічних  і
субтропічних  морях;  іноді  трапляєть¬
ся  в  холодних  водах  морів  помірного
поясу.  Належить  до  родини  Ставри-
дові,  має  смугасте  тіло.  У  лоцмана
від  5  до  7  широких  темно-блакитних
смуг  з  боків;  довжина  тіла  досягає
70  см.  Має  звичай  плавати  поблизу
від  великих  тварин,  таких,  як  акули
і  черепахи,  і  часто  супроводжує  па¬
русні  судна,  тримаючись  дещо  нижче,
але  близько  до  носа  тварини  або  кора¬
бля.  їхні  мальки  впритул  підпливають
до  плаваючих  водоростей  і  до  медуз.
 щоб  зрушити  з  місця.  Але  вже  на  третій  або  четвертий  день  вони  біжать
за  матір’ю;  смокчуть  її  майже  до  наступної  тічки,  навіть  тоді,  коли  стають
такі  великі,  що  повинні  під  неї  лягати,  щоб  смоктати.
 Незважаючи  на  природну  силу,  у  лося,  окрім  людини,  ще  багато  во¬
рогів,  наприклад,  вовк,  рись,  ведмідь  і  росомаха.  Вовк  може  осилити  його
взимку,  тоді,  коли  сніг  вкриває  землю  товстим  шаром;  ведмідь  підстерігає
окремих  тварин,  але  остерігається  нападати  на  стадо,  а  рись  і  росомаха
ховаються  за  деревами  і  зненацька  стрибають  на  спину  лося,  що  йде  повз
них,  вчіплюються  кігтями  в  шию  тварини  і  перекушують  йому  сонні  ар¬
терії.  Ці  звірі  —  найнебезпечніші  вороги  сильного  лося;  тоді  як  вовки  і
ведмеді  самі  повинні  остерігатися  його,  адже  лось,  навіть  тоді,  коли  у
нього  немає  великих  рогів,  уміє  захищатися  міцними  і  гострими  копита¬
ми  передніх  ніг.  Одного  влучного  удару  достатньо,  щоб  убити  на  смерть
або  понівечити  вовка.
 На  лося  полюють  або  із  засідки,  або  із  загоничами,  або  ж  за  допо¬
могою  міцних  сітей.  Користь,  яку  має  людина  з  убитої  тварини,  значна.
М’ясо  вживають  у  їжу,  шкуру  і  роги  використовують  так  само,  як  оленячі.
М’ясо  жорсткіше,  але  хутро  щільніше  і  краще,  ніж  в  оленя.
 Північноамериканський  лось  відрізняється  від  лося,  поширеного  в
Європі,  головним  чином  глибокими  надрізами  на  рогах  і  головною  гіл¬
кою,  що  відділилася  від  суцільного  рогу,  обрідним  волоссям  на  холці  і
темнішим  кольором  шерсті.  Роги  північноамериканського  лося  більші  та
важчі,  ніж  у  нашого,  і  важать  30—40  кг.  Зараз  північноамериканський
лось  водиться  лише  на  півночі  Америки  під  65°  північної  широти.  Північ¬
ноамериканський  лось  скидає  роги  пізніше,  ніж  європейський,  звичайно
в  січні  та  лютому,  а  в  суворі  зими  тільки  у  березні.  Пожива  його,  ймовір¬
но,  така  ж  сама,  як  у  європейського  лося.
 ЛОЦМАН  (Naucrates  ductor)  належить  до  родини  Ставридові  (Carang-
idae)\  тіло  його  подовжено-овальне,  рило  тупе,  хвіст  сплюснутий  з  боків,
у  роті  безліч  зубів  на  щелепах  та  інших  кістках.  Зовнішнім  забарвленням
дещо  схожий  на  макрелів  (скумбрій):  синювато-сріблястий  колір  спини  в
нижній  частині  тіла  стає  світлішим.  Довжина  тіла  20—30  см.
 З  давніх-давен  помічено,  що  лоцмани  невідступно  пливуть  за  акулами
і  задовольняються  недоїдками  з  її  столу.  Якщо  навіть  акулу  спіймали,  то
лоцман  однаково  пливе  за  нею,  поки  її  тягнуть,  і  залишає  її  тільки  тоді,
коли  акулу  починають  вже  витягувати  з  води.
 ЛУНЬ  —  це  стрункий,  середніх  розмірів  птах  з  ніжним,  слабким,  гачку¬
ватим  дзьобом,  стрункими,  довгими  і  короткопалими  кінцівками  і  середніх
розмірів  широким,  м’яким  хвостом.  Належить  до  родини  Яструбині.
 Польовий  лунь  (Circus  cyaneus)  належить  до  найкрасивіших  денних
хижих  птахів  Європи.  Вся  верхня  частина  тіла  птаха  світлого  попелясто-
сірого  кольору,  нижня  частина  —  біла;  махові  пера  чорні.  На  півдні  Росії
і  в  Придунайських  низинах,  а  також  у  Північній  Африці  його  заміняє  сте¬
повий  лунь  (Circus  macrourus).  Польовий  лунь  водиться  в  середній  смузі
Європи  і  Азії,  а  під  час  перельотів  його  можна  побачити  по  всій  Північній
Африці  до  екватора.
 Прилітає  до  Центральної  Європи  десь  у  середині  березня.  Як  тільки
листя  і  трава  обсохнуть  від  роси,  польовий  лунь  вирушає  на  пошуки  здо¬
бичі.  Після  більш-менш  тривалого  відпочинку  лунь  знову  летить  на  по¬
лювання,  і  так  він  проводить  час  до  сутінків,  поперемінно  літаючи  і  від¬
почиваючи.  Для  відпочинку  і  нічлігу  він  вибирає  яке-небудь  підвищення
на  лугу  або  поле  і  ніколи  не  сідає  на  дерева.
 Гніздо  своє  лунь  будує  з  хмизу,  трави,  шматків  перегною  або  просто
на  землі,  або  в  заростях  низьких  чагарників.  Кладка  рідко  буває  закінчена
раніше  середини  травня  і  складається  з  4—5  яєць.  Лунь  частенько  руйнує
пташині  гнізда  і  ласує  пташенятами  всіляких  співочих  птахів  і  птахів  з
родини  Курячі.
 Майже  в  тих  самих  місцевостях  Європи  й  Азії  поширений  луговий
лунь  (Circus  pygargus),  який  ні  зовнішнім  виглядом,  ні  способом  життя,  ні
звичками  не  відрізняється  істотно  від  польового  і  степового  лунів.

ЛУСКОКРИЛІ  ■
 393  ■
 1  —  Польовий  лунь
 (Circus  cyaneus),
 2  —  луговий  лунь
(Circus  pygargus),
 3  —  степовий  лунь
 (Circus  macrourus)
 Луні  —  рід  хижих  птахів  (Circus)  з
родини  Яструбині.  Відомо  десять  ви¬
дів  роду  з  довгими,  прямокутно  обрі¬
заними  крилами  і  довгими  кінцівками.
Полюючи  на  здобич,  вони  у  польоті
кидаються  вниз  на  землю.  Видив¬
ляються  жертву  з  дерев  чи  стовпів
або  систематично  обстежують  міс¬
цевість.  їхніми  жертвами  стають
дрібні  ссавці,  жаби,  комахи  і  наземні
птахи.  Багато  видів  мігрують,  уни¬
каючи  сильних  холодів.  Гніздяться
на  землі;  ритуал  залицяння  включає
ефектний  повітряний  танець,  у  ході
якого  самець  передає  поживу  самці.
 ЛУСКОКРИЛІ,  або  метелики,  ряд  Lepidoptera.  Метелики  схожі  на  пе¬
ретинчастокрилих  тим,  що  у  них  три  членики  грудей  зрослися  між  со¬
бою  і  різко  відділяються  від  черевця;  на  голові  завжди  добре  розвинені
вусики;  тіло  подовжене;  є  чотири  крила,  за  допомогою  яких  метелики
добре  літають.  Схожість  із  перетинчастокрилими  полягає  ще  в  тому,  що
метелики  також  живляться  соком  квітів  і  у  них  помічаються  три  різко
відмежовані  стадії  розвитку.  Рот  метелика  пристосований  до  смоктання,
нижня  щелепа  у  них  дуже  витягнута  і  заломлена  в  жолобок,  що  разом  із
жолобком  другої  щелепи  становить  смоктальний  хоботок.  Щелепні  щу¬
пальця  є  майже  у  всіх,  але  рідко  досягають  значної  довжини.  Передня
пара  крил  розвинена  більше  від  задніх,  і  як  ті,  так  і  другі  мають  скелет  із
хітинових  жилок.  Зовні  ці  крильця  в  більшості  випадків  яскраво  забарв¬
лені,  що  залежить  від  різнокольорового  пилку,  яким  вони  всипані  зверху.
Правильніше  було  б  сказати,  що  це  не  пилок,  а  луски,  які  прикріплюють¬
ся  до  шкірки  тонкими  щетинами.  У  жарких  країнах  є  метелики,  в  яких
на  крилах  зовсім  немає  лусок.  Намагалися  перекладати  на  папір  луски
метеликових  крил,  і  з  цих  дослідів  виявилося,  що  внутрішній  бік  лусок
має  такі  ж  барви,  як  і  зовнішній.
 У  деяких  метеликів  на  задніх  крилах  є  тверді  рогові  щетини,  загнуті
гачком;  за  допомогою  цих  гачків  крила  зчіплюються  між  собою.  Голова

■  394
 ■  ЛЮДИНОПОДІБНІ
 Щоб  вийти  з  кокона,  метелик  прори¬
ває  лялечку  над  головою  і  вилазите
Від  цієї  миті  ріст  його  тіла  припи¬
няється:  після  виходу  з  лялечки  ме¬
телики  не  ростуть.  Крила  народже¬
ного  метелика  зім'яті  та  зібрані  у
складки.  Буде  потрібен  певний  час
для  того,  щоб  він  зміг  розпрямити  їх
і  приготуватися  до  польоту.
 Лящі  —  рід  риб,  що  належить  до  ро¬
дини  Коропові,  досить  поширений
у  Європі.  Тіло  сплюснуте  з  боків,  з
надзвичайно  довгим  анальним  плав¬
цем.  Лящі  чудово  себе  почувають  у
глибоких  річках  з  повільною  течією,
у  каналах  і  рівнинних  озерах.  Жив¬
ляться,  часто  збираючись  зграями,
в  положенні  вниз  головою.  Поживою
служать  в  основному  безхребетні,
що  живуть  у  ґрунті,  звідки  лящі  діс¬
тають  їх  за  допомогою  своїх  губ,  до¬
бре  пристосованих  для  добування  їжі
у  такий  спосіб.
 метеликів  зазвичай  кругла,  обросла  густими  волосками  або  вкрита  луска¬
ми;  на  ній  розташовані  великі  опуклі  складні  очі;  що  ж  до  простих,  то  їх
не  буває  більше  двох.  Вусики  бувають  або  у  вигляді  щетин,  або  довгі,  як
ниточки.  У  самців  вони  зазвичай  розвинені  краще;  і  взагалі  забарвлення  у
самців  яскравіше,  ніж  у  самок.  На  грудях  у  метеликів  також  ростуть  чис¬
ленні  волоски,  або  щетини,  іноді  на  середині  спини  утворюється  чубок;
черевце  ніколи  не  з’єднується  з  грудьми  стебельцем;  у  самок  воно  взагалі
товще  і  забезпечене  довгим  яйцекладом;  у  самців  натомість  на  кінці  че¬
ревця  часто  буває  чубок.  Ноги  в  метеликів  розвинені  порівняно  слабко  і
легко  відламуються;  на  них  також  помічається  волосяний  покрив.
 Личинки  метеликів,  названі  гусеницями,  мають  голову,  а  тулуб  їх¬
ній  складається  з  дванадцяти  члеників,  на  трьох  передніх  розташовані
справжні  ноги,  а  на  кінці  є  несправжні  ноги.  Шкіра  гусениць  часто  буває
гола,  іноді  поросла  волоссям,  або  рідким,  або  густим  і  довгим;  у  деяких
випадках  волоски  ці  розташовані  пасмами.  Спосіб  життя  гусениць  різ¬
номанітний;  іноді  вони  трапляються  поодинці,  або  ж  збираються  цілим
товариством  у  спільній  павутині,  або  ж  цілими  масами  повзуть  на  листя
дерева.  Коли  гусениця  сидить  на  листі,  то  завжди  розташовується  так,
щоб  край  листка  знаходився  у  неї  між  передніми  ногами;  об’їдання  лист¬
ка  відбувається  від  краю,  чим  справжні  гусениці  завжди  відрізняються  від
усіх  інших  личинок  жуків  або  перетинчастокрилих,  які  вигризають  лист¬
ки  з  середини.  Для  відпочинку  гусениці  розташовуються  або  на  самому
листку,  або  на  сусідній  гілочці,  іноді  ж  з’єднують  разом  кілька  листків  і
закручують  їх  у  трубку.  Нарешті,  є  така  гусінь,  яка  ховається  у  розколи¬
нах  дерев  або  всередині  порожнистих  стебел.  Згадаємо  ще  про  гусінь,  яка
плаває  у  воді.
 У  волосках  гусениць  міститься  мурашина  кислота,  але  в  дуже  незна¬
чній  кількості.  Лялечки  метеликів  зазвичай  бувають  захищені  щільним
хітиновим  покривом.
 ЛЮДИНОПОДІБНІ,  родина  Pongidae,  —  великі  мавпи,  належать
до  ряду  Примати.  До  людиноподібних  мавп,  що  нині  живуть,  належать
шимпанзе  і  горили,  які  мешкають  в  Африці,  і  гібони,  сіаманги  й  орангу-
тани,  які  живуть  в  Азії.  Більшість  із  них,  на  відміну  від  інших  мавп,  під
час  пересування  не  ходять  по  гілках,  а  перекидаються  з  гілки  на  гілку
за  допомогою  м’язистих  передніх  кінцівок.  Більшість  видів  рослиноїдна;
шимпанзе  іноді  їдять  м’ясо.
 Для  людиноподібних  мавп  характерні  високоорганізд^ані  співтовариства
і  системи  комунікації;  самотній  спосіб  життя  ведуть  тільки  орангутанги.
 ЛЯЩ  (Abramis)  є  представником  одного  з  найбагатших  родів  родини
Коропові.  їхнє  тіло  розширене,  з  боків  стиснуте,  рот  криво  зрізаний  і  не
має  вусів,  глоткові  зуби  розташовані  в  один  ряд  з  кожного  боку.  Найпо¬
ширенішим  видом  цього  роду  є  лящ,  чебак,  підлящ  (.Abramis  brama),  що
сягає  завдовжки  50—70  см,  а  важить  4—6  кг.  Риба  ця  у  великій  кількості
водиться  в  річках  Росії,  Німеччини,  а  також  у  річках  Північно-Західної
Європи.  їм  подобаються  глибокі  водоймища  з  мулистим  дном;  живуть
часто  великими  зграями,  особливо  під  час  метання  ікри,  коли  вони  під¬
ходять  до  берегів.  їхнє  м’ясо  досить  смачне,  але  дуже  костисте.
 Рибець  (Vimba)  дуже  близький  до  описаного  ляща,  але  більш  пошире¬
ний,  оскільки  живе  не  тільки  в  прісних  водах  усієї  Європи,  але  також  і  в  со¬
лоних  і  напівсолоних  озерах  і  в  морях.  Для  метання  ікри  рибець,  якого  нази¬
вають  також  сирть,  великими  зграями  виходить  з  моря  в  річки,  де  і  ловиться
у  величезній  кількості;  довжина  його  близько  40  см,  а  вага  —  близько  1,5  кг.

МАВПА-ГУСАР  (Erythrocebus  patas)  належить  до  найбільш  незлагідних
і  диких  мавп.  Зростом  вона  наполовину  або  принаймні  на  третину  більша
за  мавпу-мону  і  мавпу-діану.  Морда  у  неї  чорна,  ніс  білий,  бакенбарди
білі,  на  голові  є  темно-червона  пляма  з  темною  облямівкою,  верхня  час¬
тина  тіла  глянсуватого  іржаво-червоного  або  золотисто-червоного  кольору;
нижня  частина  тіла  і  внутрішній  бік  кінцівок  білі.  Зона  поширення  цієї
мавпи  тягнеться  від  західного  берега  Африки  до  Абіссінії.  Вираз  її  морди
буркотливий  і  дуже  нелюб’язний,  і  вчинки  відповідають  цій  зовнішності.
Поки  вона  молода,  то  все-таки  дещо  привітніша,  в  старості  дратівливість  її
настільки  посилюється,  що  стосунки  з  нею  робляться  неможливими.  Вона
ставиться  недружньо  до  всіх  інших  істот,  не  виключаючи  й  інших  видів
мавп.  Простий  погляд  на  неї  вже  сердить  її,  а  регіт  здатний  дуже  розлю¬
тити.  Тоді  вона  широко  відкриває  рот  і  показує  свої  досить  великі  зуби,  а
якщо  трапиться  можливість,  то  боляче  кусає  ворогів.  Ласкаві  слова  на  неї
не  діють,  а  побої  не  тільки  не  роблять  її  сумирнішою,  але  ще  більше  псують
її  вдачу.  Скільки  себе  пам’ятаю,  я  жодного  разу  не  бачив  справді  ручного
старого  гусара,  а  бачив  тільки  сердитих  і  злих  мавп  цього  виду.
 МАВПА-ДІАНА  (Cercopithecus  diana).  Мавпи  ці  відзначаються  краси¬
вою  і  стрункою  формою  тіла,  тонкими  кінцівками,  короткими  руками  з
дуже  довгим  великим  пальцем,  довгим  хвостом  без  китиці  на  кінці,  вели¬
кими  защічними  мішками  і  великими  сідничими  наростами.  Забарвлен¬
ня  шерсті  переважно  яскраве,  а  в  деяких  видів  досить  строкате.  На  Нілі
мавпи  поширені,  починаючи  від  16°  північної  широти  і  як  на  заході,  так  і
на  сході  живуть  біля  самого  берега  моря.  Вони  віддають  перевагу  вологим
лісам  по  берегах  річок,  а  в  сухих  гірських  лісах  їх  менше;  біля  полів  се¬
ляться  дуже  охоче.  В  Африці  можна  з  упевненістю  розраховувати  знайти
мавп  там,  де  є  папуги,  і  навпаки,  де  є  папуги,  там  водяться  і  мавпи.
 Мавпи  ці  належать  до  найжвавіших,  найвеселіших  мавп.  Вони  майже
завжди  живуть  великими  зграями,  і  окремі  родини  трапляються  дуже  рід¬
ко.  Зграя  утворює  групу,  що  не  визнає  за  собою  іншої  влади,  окрім  тієї,
яка  належить  вибраному  ватажку.  Право  це  засноване  тільки  на  гострих
зубах  і  сильних  руках  володаря.
 Кожна  зграя,  яка,  ймовірно,  утворена  родиною,  що  сильно  розмно¬
жилася,  тримається  окремо  від  інших  і  знаходиться  під  владою  старого  і
досвідченого  самця  на  чолі;  самок  я  ніколи  в  цій  ролі  не  бачив.  Ватажок
дуже  піклується  про  добробут  своїх  підлеглих,  він  завжди  йде  попереду,
під  час  стоянки  сідає  на  верхівку  дерева  і  озирається  довкруги;  до  води
сходить  перший  і  видає  різні  звуки  для  заклику  або  попередження  своїх
супутників.  Звуки  ці  дуже  різноманітні,  і  досвідчений  мисливець  ско¬
ро  научається  розпізнавати  їх,  але  описати  їх  надзвичайно  важко.  Най-
різкішим  можна  вважати  звук,  який  я  ніколи  не  чув  у  мавп  у  полоні  і
який,  ймовірно,  видає  тільки  ватажок;  це  дуже  гучний  крик,  що  являє
собою  щось  середнє  між  плямканням,  гавкотом  і  звуком  розкорковуваної
пляшки  шампанського.  Крик  цей,  ймовірно,  виражає  повний  достаток,
оскільки  він  видається  майже  завжди  увечері,  іноді  після  заходу  сонця,
коли  сита  і  втомлена  зграя  відшукала  собі  дерево  для  нічлігу.  Тоді  можна
побачити  веселих  скакунів  спокійними:  вони  сидять  переважно  на  сухих
гілках  дерева  і  під  промінням  сонця,  що  заходить,  чухають  одне  одного
або  задумливо  дивляться  з  висоти  довкола,  неначе  милуючись  красою
природи.  Під  час  сну  мавпи  спираються  на  стовбур  дерева  або  товстий
сучок,  а  також  притуляються  один  до  одного  і  утворюють  тісну  купу,  що,
звичайно,  робиться  для  того,  щоб  зігрітися.
 Мавпа-діана  —  досить  маленька
струнка  тварина,  яку  легко  впізна¬
ти  по  довгих  бакенбардах  і  бороді.
Більша  частина  її  тіла  темно-сіра;
спина  і  крижі  пурпурово-коричневі;
нижні  частини  тіла  білі,  а  стегна
ззаду  жовтуваті.  У  самки  бороди
немає.  Довжина  тіла  разом  із  хвос¬
том  —  один  метр,  але  на  хвіст  при¬
падає  половина  цієї  довжини.  Ця
мавпа  належить  до  невеликих  і  най¬
красивіших  мавп.  Діани  поширені  в
Західній  Африці.

■  396
 ■  МАВПА-МОНА
 «Шерстиста  мавпа  в  неволі,  —  до¬
дає  Бетс,  —  має  серйозну  вда¬
чу;  вона  покірлива  і  довірлива,  як
і  чіпкохвості  мавпи.  Завдяки  цим
якостям  її  охоче  купують  любителі
тварин;  їй  бракує,  проте,  живучос¬
ті  чіпкохвостих  мавп,  і  вона  рідко
витримує  подорож  вниз  річкою  до
Пари».
 Окрім  людини  мавпи,  здається,  визнають  за  своїх  ворогів  тільки  лео¬
пардів  і  крокодилів.  До  змій  вони  ставляться  недовірливо,  але,  побачив¬
ши  їх,  жаху  не  виявляють,  а  собак  зовсім  не  бояться;  ми  помічали  навіть
зворотне:  коли  наші  хоробрі  вівчарки  одержували  корм  і  мавпи  потихень¬
ку  наближалися,  щоб  чимось  поласувати,  то  собаки  відходили  і  здалеку
дивилися,  як  зухвалі  мавпи  вибирали  собі  найбільш  ласі  шматочки:  соба¬
ки  з  власного  досвіду  знали,  що  з  моторними  мавпами  їм  не  справитися.
 Мавпи  мало  бояться  як  хижих  тварин,  так  і  людей.  Але  деякі  плазуни
і  гади,  особливо  змії,  наводять  на  них  жах.  Готуючись  напасти  на  гніздо,
влаштоване  в  дуплі,  оскільки  мавпи  живляться  пташенятами  і  пташини¬
ми  яйцями,  вони  діють  з  великою  обережністю,  знаючи,  що  змії  часто
ховаються  в  подібних  дуплах.  Спочатку  мавпа  зазирає  всередину  дупла,
наскільки  це  можливо,  потім  уважно  прислухається,  а  якщо  в  дуплі  не
чулося  нічого  підозрілого,  то  обережно  опускає  туди  руку.
 МАВПА-МОНА  (Cercopithecus  топа)  схожа  на  мавпу-діану,  але  у  неї
немає  бороди.  Морда  і  кінцівки  чорного  кольору;  задня  частина  голови,
потилиця  і  спина  каштаново-бурі;  верхня  частина  голови  темно-бурого,
змішаного  із  зеленкувато-жовтим  кольором;  над  очима  чорна  смуга,  а  над
нею  інша  бліда  смуга;  борода  жовтувато-біла;  шия,  груди,  черево  і  вну¬
трішній  бік  передніх  кінцівок  білого  кольору.  Довжина  тулуба  дорослого
самця  55  см,  а  хвоста  —  60  см.  Мона  поширена  в  Західній  Африці.
 МАВПА  НІЧНА  (див.  Мірикина).
 МАВПА  ПАВУКОПОДІБНА  (Brachyteles  arachnoides),  про  яку  ми  ді¬
зналися  головним  чином  від  принца  фон  Віда,  живе  у  внутрішніх  части¬
нах  Бразилії.  Завдовжки  вона  близько  1,4  м,  має  міцний  тулуб,  маленьку
голову,  коротку  шию,  довгі  кінцівки  і  вкрита  густою,  хвилястою  шерстю.
Волосяний  покрив  забарвлений  в  чалий,  а  іноді  в  білий  чи  сіро-жовтий
колір;  на  внутрішньому  боці  кінцівок  колір  шерсті  звичайно  світліший.
Гола  морда  в  молодих  особин  чорно-бурого,  в  старих  темно-сірого,  але
середня  частина  її  тілесного  кольору.  Великий  палець  передньої  руки  є
коротким  відростком  без  нігтя.
 МАВПА  ШЕРСТИСТА  ГУМБОЛЬДТА  (Lagothrix  lagothricha),  яка  на¬
лежить  до  родини  Чіпкохвості  мавпи,  завбільшки  майже  з  ревуна.  Бетс
зміряв  довжину  тіла  самця,  другого  за  розміром  з  бачених  ним  амери¬
канських  мавп.  Вона  склала  70  см,  а  довжина  хвоста  —  68  см.  Живий  на-
півдорослий  самець,  зміряний  мною,  був  завдовжки  від  кінчика  носа  до
основи  хвоста  51  см.  Довжина  хвоста  дорівнювала  60  см,  верхньої  і  ниж¬
ньої  кінцівок  —  20  см,  кисті  та  стопи  —  11,5  см.  М’яке  шерстисте  волосся
подовжене  на  хвості  та  стегнах,  а  на  грудях  утворює  справжню  гриву.
Середина  черева  і  пахова  ділянка  майже  голі.  На  голові  волосся  здається
підстриженим,  хоча  воно  тут  тільки  трохи  коротше,  ніж  на  спині.  Зовні
на  передніх  кінцівках  волосяний  покрив  спрямований  від  низу  до  верху,
на  внутрішньому  боці  —  зверху  вниз;  на  стегнах  теж  зверху  вниз.  Морда,
тильний  бік  руки  і  ноги,  долоні  і  п’яти,  голе  місце  на  кінці  хвоста  буро-
чорного  кольору,  очі  темно-карі.  Хутро  зверху  на  голові  матово-чорне,
колір  шиї  дещо  світліший,  середина  черева  матово-чорна.
 За  словами  Чуді,  шерстиста  мавпа  живе  в  лісах  групами;  хоча  може
жити  і  поодинці.
 «Якщо  група  цих  мавп  під  час  своїх  мандрів  вибрала  собі  місце  для
відпочинку,  то  негайно  ж  лунає  їхнє  одноманітне,  глухе  завивання,
яке,  проте,  не  таке  неприємне  і  докучливе,  як  завивання  ревунів.
Кожна  мавпа  прагне  провести  час  по-своєму:  багато  з  них  зручно
вмощуються  на  гілках  і  гріються  на  сонці,  інші  зривають  плоди,  треті
граються  і  сваряться.  Взагалі,  ми  не  помітили,  щоб  характер  цих  мавп
був  сумирний,  як  пише  про  це  Гумбольдт.  Ми,  навпаки,  побачили,
що  вони  зліші,  зухваліші  й  безсоромніші,  ніж  усі  інші  види  амери¬
канських  мавп.  Вони  такі  нахабні,  що  часто  переслідують  індійців,  які
несуть  плоди  з  плантацій,  розташованих  на  узліссях  первісних  лісів,
щоб  продати  їх  у  долинах.  Нерідко  мавпи  кидають  у  них  гілки».

МАВПИ  ■
 397  ■
 МАВПИ,  родина  Cercopithecidae,—  низькі  вузьконосі  мавпи.  На  за¬
дньому  кутньому  зубі  нижньої  шелепи  п’ять  горбиків.  їхній  скелет  тонки¬
ми  кістками  нагадує  скелет  гібонів.  Пальці  рук  довгі,  але  великий  палець
передніх  рук  укорочений  або  недорозвинений  і  не  придатний  для  хапання.
Шерсть  дивно  тонка,  колір  її  завжди  приємний  для  ока;  на  голові  волосся
значно  подовжене.  Дуже  цікава  будова  шлунка:  своїми  перетяжками  і,  як
наслідок  цього,  поділом  на  відділи  він  дещо  нагадує  шлунок  жуйних,  а  ще
більше  —  шлунок  кенгуру.  За  дослідженнями  Оуена  й  інших,  він  розді¬
ляється  двома  перетяжками  на  три  частини,  з  яких  середня,  у  свою  чергу,
являє  собою  подвійний  ряд  відділів.  Горловий  мішок  різних  розмірів  іс¬
нує  у  всіх  видів.
 Південна  Азія,  Цейлон  і  острови  Зондського  архіпелагу  —  батьківщина
цих  мавп.  Тут  вони  живуть  більш-менш  численними  зграями  в  лісах,  най¬
більш  охоче  поблизу  річок,  а  також  біля  сіл  і  плантацій.  У  рідних  лісах  тон¬
котілі  мавпи  звичайно  живуть  групами  по  20—30  особин;  переважно  вони
зайняті  пошуком  плодів  і  бруньок.  Украй  рідко  можна  побачити  їх  на  землі,
і  то  лише  в  тому  разі,  коли  вони  відшукують  улюблені  плоди,  що  впали  на
землю.  Людей  вони  зовсім  не  бояться  і  навіть  не  звертають  на  них  жодної
уваги.  Так  само  з  цікавістю  вони  ставляться  і  до  собак;  але  при  цьому  вони
не  обмежуються  спостереженням  за  їхніми  рухами,  а  видають  себе  криком.
Перелякані,  вони  часто  ховаються  в  гілках.  Якщо  ж  вони  не  почувають  себе
в  безпеці,  то  швидко  тікають  і  виявляють  при  цьому  таку  спритність  і  вміння
стрибати,  яких  навряд  чи  досягають  інші  представники  цієї  родини.  Вони
здійснюють  величезні  стрибки  з  одного  дерева  на  інше,  причому  гілка,  на
яку  вони  перестрибнули,  низько  пригинається  під  вагою  їхнього  тіла  і,  роз¬
гинаючись,  знову  підкидає  їх  угору;  крім  того,  вони  вміють  міняти  напрямок
руху  під  час  стрибка,  щоб  у  разі  потреби  схопитися  за  більш  зручну  гілку  і
бігти  далі.  Там,  де  їх  не  турбують,  вони  стають  настирливими,  з’являються
на  будинках  або  біля  них  і  заподіюють  багато  шкоди;  трапляється  навіть,
що  вони  бувають  небезпечними  для  дітей.  Пожива  мавп  складається  з  різ¬
номанітних  рослин,  плодів,  які  вони  можуть  розгризти,  бруньок,  листя  і
квітів.  Основною  їхньою  поживою,  за  словами  Теннента,  є  банани.  Проте
їм,  мабуть,  ще  більше  подобаються  деякі  квіти,  наприклад  квіти  червоного
гібіскуса,  які  вони  поїдають  у  надзвичайно  великій  кількості.
 МАВПИ,  підряд  (Anthropoidea),  належать  до  ряду  Примати  (див.  При¬
мати,  ряд).  У  свою  чергу  мавп  можна  поділити  на  вузьконосих,  або  мавп
Старого  Світу,  і  широконосих,  або  мавп  Нового  Світу.
 Майже  всі  широконосі  мавпи  безпорадніші,  ледачіші,  нудніші  й  дурні¬
ші  за  мавп  Старого  Світу  і  значно  нешкідливіші,  добродушніші  від  остан¬
ніх.  Тіло  їхнє  звичайно  худорляве;  хвіст  майже  завжди  добре  розвинений;
він  часто  є,  так  би  мовити,  п’ятою  рукою,  оскільки  за  допомогою  сильних
м’язів,  що  знаходяться  на  його  кінці,  здатний  сильно  скручуватися  і,  таким
чином,  є  хапальним  органом.  Великий  палець  на  передніх  кінцівках  не
протиставлений  іншим,  а  на  задніх  —  протиставлений.  Нігті  плоскі.  За¬
мість  32  зубів  щелепи  мають  36  зубів;  з  кожного  боку  по  6  кутніих  зубів.
У  широконосих  мавп  ніколи  не  буває  ні  защічних  мішків,  ні  сідничних
наростів.  Носова  перемичка  широка.  Жоден  із  родів  цього  підряду  не  до¬
сягає  великих  розмірів.  Забарвлення  шерсті  у  них  досить  різноманітне,  але
ніколи  не  буває  таке  строкате,  як  у  мавп  Азії  та  Африки.
 Широконосі  мавпи  поширені  виключно  в  Південній  Америці.  Північ¬
ною  межею  ареалу  є  29°  північної  широти.  Зону  їх  поширення  на  заході
обмежують  Анди,  на  сході  —  Атлантичний  океан,  на  півдні  вона  не  про¬
стирається  далі  25°  південної  широти.
 Усі  широконосі  мавпи  живуть  виключно  на  деревах  і  тому  водяться
переважно  в  первісних  лісах.  Віддають  перевагу  болотистим  і  багатим  на
воду  місцевостям.
 На  землю  спускаються  тільки  в  крайньому  разі  і  на  водопій  вирушають
не  так,  як  інші  звірі,  —  пробираючись  по  в’юнких  рослинах  і  навислому
гіллі,  —  вони  спускаються  до  води  і  п’ють,  все  ще  тримаючись  за  гілки.  Де¬
рева  забезпечують  їх  усім  необхідним,  оскільки  їхня  пожива  складається  з
різноманітних  рослин,  а  також  із  комах,  павуків,  пташиних  яєць  або  пташе¬
нят  і  меду;  тільки  небагато  з  них  іноді  спустошують  яку-небудь  плантацію.
 Мавпи  води  не  бояться:  на  березі
моря  вони  під  час  відпливу  ловлять
крабів  і  шукають  черепашки,  при¬
чому  хвилі  часто  обливають  їх,  так
що  тварини  струшують  з  себе  кра¬
плі,  коли  видеруться  на  корені  де¬
рев,  що  ростуть  біля  самого  берега.
 У  мавп,  які  живуть  на  волі,  розмно¬
ження  відбувається,  мабуть,  у  будь-
яку  пору  року.  У  кожній  зграї  за¬
вжди  можна  побачити  дитинчат,
що  ще  смокчуть  материнське  моло¬
ко,  і  підлітків,  які  вже  не  потребу¬
ють  піклування  матері.
 Мавпи  —  підряд  ссавців  ряду  Прима¬
ти.  Довжина  тіла  від  15  см  до  1,8  м.
Характерні  п  ’ятипалі  кінцівки;  у  біль¬
шості  видів  передні  й  задні  майже  од¬
накові.  Волосяний  покрив  густий  і
м  'який.  У  самок  функціонує  одна  пара
сосків.  Мозковий  відділ  черепа  дуже
розвинений,  лицьовий  слабо  видаєть¬
ся  вперед.  Хвіст  різної  довжини,  у  дея¬
ких  видів  —хапальний.  Добре  розвинені
слух  і  зір.  Живуть  родинами  або  зграя¬
ми  з  ієрархічною  системою  підкорення.
Використовують  різноманітні  засоби
спілкування.  Спосіб  життя  в  основно¬
му  деревний,  денний.

■  398
 ■  МАЗАМА  ВЕЛИКИЙ
 Великий  мазама  поширений  від  Цен¬
тральної  Мексики  до  Північної  Ар¬
гентини.
 «Гористі  місцевості,  —  говорить
Шомбургк,  —  порізані  лісистими
долинами,  і  береги  річок  у  саванах
можна  вважати,  мабуть,  улюбленим
місцеперебуванням  майконгів.  Вони
там  живуть  і  збираються  цілими
зграями.  На  відкритих  місцевос¬
тях  майконги  вистежують  здобич  в
основному  за  допомогою  зору,  а  не
нюху;  в  лісі  —  навпаки.  Якщо  зграї
вдасться  пробратися  непоміченою
в  поселення,  то  від  них  врятуються
хіба  лише  небагато  курей  і  папуги,
що  сплять  на  деревах  і  дахах.  Хижа¬
ки  ці  ніколи  не  з’їдають  здобич  тут
же,  на  місці,  завжди  відносять  її  в
ліс  або  в  інший  прихований  куток.
Індіанці  запевняють,  що  майкон¬
ги  полюють  на  маленьких  оленів  і
нападають  на  водосвинок,  причому
хапають  тварин,  що  відстали».
 Більшість  видів  активна  вдень,  але  деякі  з  них  —  сутінкові  й  нічні
тварини.  Сучасні  дереволази  Старого  Світу,  поза  сумнівом,  перевершують
їх  у  стрибанні  й  лазінні.  Мавпи  Нового  Світу  майже  завжди  ходять  рачки
незграбною,  невпевненою  і  хиткою  ходою.
 Тямущістю  вони  значно  поступаються  мавпам  Старого  Світу.  Деякі  з
них  цікаві,  пустотливі  й  довірливі,  більшість  же,  навпаки,  похмура,  упер¬
та,  зла,  підступна  і  заповзята.  Широконосі  мавпи,  як  і  мавпи  Старого
Світу,  великі  ласунки,  так  само  жадібні  і  злодійкуваті.
 Материнська  любов  у  них  розвинена  так  само  сильно,  як  і  у  мавп
Старого  Світу.  Вони  народжують  одне  або  двоє  дитинчат,  люблять  і  ба¬
лують  їх.
 Американські  мавпи  не  завдають  великої  шкоди  людині.  Жителі  Аме¬
рики  вважають  мавп  надзвичайно  корисними  тваринами,  оскільки  їхнє
м’ясо  складає  значну  частину  їхнього  раціону,  тому  на  них  і  полюють.
 МАЗАМА  ВЕЛИКИЙ  (Mazama  атегісапа),  належить  до  родини  Оле¬
нячі  підряду  Жуйні,  більший  за  нашу  косулю;  довжина  його  тіла  1,1м,
довжина  хвоста  10—11  см,  висота  в  холці  60  см,  довжина  рога  7  см.  Тулуб
довгастий,  шия  коротка  і  струнка;  голова  коротка  і  спереду  дуже  вузька;
вуха  досить  великі,  але  не  надто  довгі;  очі  маленькі  та  жваві;  слізні  ямки
ледве  помітні;  ноги  високі,  стрункі  і  дуже  красиві.  Гладка  і  щільно  при¬
легла  шерсть  нагадує  хутро  нашої  косулі.  На  голові  та  на  ногах  вона  дуже
коротка,  хоча  й  густа;  на  лобі  підіймається  у  вигляді  великого  чубка.  За¬
гальне  забарвлення  волосся  жовто-буро-сіре;  місце  між  очима,  лоб  і  тім’я
темно-буро-сірого  кольору,  який  на  нижній  частині  шиї,  грудей  і  черева
переходить  у  сірий.  Внутрішній  бік  ніг  білий,  хвіст  зверху  жовто-бурий,
а  знизу  білий.
 Мазами  поширені  у  великій  кількості  в  Гвіані,  Бразилії,  Перу  і  Па¬
рагваї.  Вони  живуть  як  на  рівнинах,  так  і  в  горах,  підіймаючись  навіть  на
висоту  до  5000  м  над  рівнем  моря.  Місце  їхнього  перебування  —  ліси  та
низькі  чагарники.  В  низовинних  місцях  вони  віддають  перевагу  тінистим,
густим  первісним  лісам,  в  гористих  країнах  —  окремим  кущам;  пампасів
уникають.  Удень  спокійно  лежать  у  густому  чагарнику;  із  заходом  сон¬
ця  йдуть  пастися  на  узлісся.  Іноді  відвідують  і  спустошують  довколишні
плантації,  але  в  більшості  випадків  задовольняються  кормом,  який  росте
в  лісі.  На  оброблених  місцях  обскубують  молоді  пагони  кавунів,  паростки
маїсу,  молоду  капусту,  а  найперше  боби.  Таким  чином,  вони  до  світанку
мандрують  туди  й  сюди,  після  чого  знову  повертаються  в  ліс.  Ці  олені
живуть  поодинці  та  попарно,  але  ніколи  стадами.  Обидві  статі  живуть
дружно,  разом  виховують  дитинчат  і  піклуються  про  них.  Самка  переваж¬
но  в  грудні  або  січні  народжує  звичайно  тільки  одне  дитинча.  Теля  вже
на  третій-п’ятий  день  не  відстає  від  матері  на  всіх  її  прогулянках.  У  разі
небезпеки  ховається  в  кущі,  а  мати  рятується  втечею.  Тварини  ці  бігають
швидко,  але  вони  не  витривалі.
 МАЙКОНГ  (Dusicyon  thous).  Колоністи  називають  цю  тварину  саван¬
ним  собакою.  Вона  схоже  на  шакала,  має  струнке  тіло,  довгі  кінцівки,
коротку,  широку  голову  з  тупою  мордою;  вуха  середніх  розмірів  далеко
відстоять  одне  від  одного  і  вгорі  заокруглені;  очі  червоно-бурого  кольору,
розташовані  дещо  похило  і  мають  овальну  зіницю;  хвіст  висить  майже  до
землі.  Довжина  тіла  65  см,  хвоста  28  см,  а  висота  в  загривку  55  см.  Хутро
складається  з  не  дуже  довгого  жорсткого  волосся,  котре  прикриває  об-
рідний  підшерсток.  Колір  шерсті  майже  скрізь  рудувато-сірий,  а  на  спині,
іноді  і  на  загривку,  темніший.
 Говорять,  що  іспанці  знайшли  майконга  на  Антильських  островах,  де
його  тримали  як  свійську  тварину.
 МАКАКА  ВАРВАРІЙСЬКА,  або  магот  (Масаса  sylvana),  яка  належить
до  родини  Мавпи,  —  єдина  мавпа,  що  трапляється  в  Європі  на  волі.  Ма¬
гот  має  струнку  статуру,  довгі,  тонкі  кінцівки,  хутро,  яке  на  спині  досить
густе,  а  на  животі  обрідне,  і  густі  бакенбарди.  Зморшкувата  морда,  вуха,
руки  і  ноги  тілесного  кольору,  п’яти  блідо-червоні,  шерсть  червонува-
то-оливкова;  волосся,  з  якого  складається  шерсть,  біля  коренів  темного

МАКАКА  ЛЕВОХВОСТА  ■
 399  ■
 кольору,  а  на  кінці  червонуваті.  У  старих  тварин  волосся  і  на  кінці  чор¬
не,  тому  вся  шерсть  набуває  темного  забарвлення.  Нижня  частина  тіла  і
внутрішній  бік  кінцівок  світлішого  жовтувато-сірого  або  білого  кольору.
Довжина  тіла  близько  55  см,  а  висота  в  загривку  45—50  см.
 Безсумнівно,  ця  мавпа  була  відома  стародавнім  грекам  і  її  першою
завезли  до  Європи.
 Батьківщина  магота  —  Північно-Західна  Африка,  Марокко,  Алжир
і  Туніс.  Наскільки  нам  відомо,  він  живе  на  своїй  батьківщині  великими
зграями,  під  керівництвом  старого,  досвідченого  самця  на  чолі.  Магот
дуже  розумний  і  хитрий,  лукавий,  спритний,  моторний  і  сильний  і  при
нагоді  добре  вміє  захищатися  своїми  міцними  зубами.  Лише  в  разі  силь¬
ного  переляку  він  видає  гучний,  короткий  крик;  бажання,  радість,  огиду,
досаду  і  злість  висловлює  гримасами  і  клацанням  зубів.  Коли  сердиться,
то  швидко  рухає  вгору  і  вниз  зморшкуватою  шкірою  на  лобі,  витягає
морду  і  так  стискає  губи,  що  рот  перетворюється  на  маленький  круглий
отвір.  На  волі  магот  живе  в  гірських  місцевостях,  на  скелястих  кручах,
але  й  на  деревах  почуває  себе,  як  удома.  Говорять,  що  він,  як  павіан,  їсть
комах  і  червів,  тому  постійно  перекочує  каміння  і  іноді  навіть  скидає  його
з  гір,  що  небезпечно,  якщо  вони  падають  зі  стрімких  узгір’їв.  Скорпіон,
як  стверджують,  є  його  улюбленою  їжею;  він  вправно  вириває  отруйне
жало  і  потім  ласує  ним  із  великим  задоволенням.  Але  задовольняється
і  невеликими  комахами  і  черв’яками,  і  чим  дрібніша  його  здобич,  тим
старанніше  він  полює  і  тим  жадібніше  її  з’їдає.
 Вони  бояться  будь-якої  зміни  погоди,  зміни  західного  вітру  на  схід¬
ний  і  навпаки,  причому  стараються  від  нього  захиститися,  причаївшися
за  скелями.  Маготи  дуже  жваві  та  охоче  обирають  житлом  стрімчаті  урви¬
ща,  де  вони  безперешкодно  займають  численні  печери  і  розколини,  що
знаходяться  в  скелях.  Розколини  скель  вкриті  розкішною  рослинністю,
листя  і  плоди  якої  служать  мавпам  їжею;  але  особливо  вони  полюбляють
солодке  коріння  карликової  пальми,  що  росте  там  в  достатній  кількості.
Для  різноманітності  їдять  жуків  та  інших  комах.
 МАКАКА  ЛЕВОХВОСТА  (див.  Силен).
 МАКАКА-РЕЗУС  (Масаса  mulatto)  належить  до  родини  Мавпи.  Бун-
дер  у  індійців,  вважається,  на  думку  деяких  мандрівників,  священною
твариною.
 «Поблизу  Біндрабуна,  мавпячого  лісу,  —  говорить  капітан  Джонсон,  —
існує  понад  сотню  чудових  садків,  у  яких  розводяться  всілякі  плодові
дерева  виключно  для  бундерів,  оскільки  місцеві  багачі  вважають  своїм
обов’язком  витрачатися  на  їхнє  утримання.  Коли  я  йшов  одного  разу
по  вулиці  Біндрабуна,  одна  стара  мавпа  супроводжувала  мене,  пере¬
стрибуючи  з  дерева  на  дерево,  потім  раптово  зіскочила  вниз,  стягнула  з
мене  чалму  і  втекла  так  далеко,  що  мій  головний  убір  так  і  пропав».
 Тулуб  макаки-резус  сягає  завдовжки  50—60  см,  а  хвіст  —  25  см.  Має
кремезну  присадкувату  статуру;  верхня  частина  тіла  вкрита  густою,  а
нижня  —  обрідною  шерстю.  На  шиї,  грудях  і  череві  шкіра  відстає  від  тіла
і  утворює  складки.  Шерсть  зверху  зеленкуватого  або  сіруватого  кольору,
який  на  кінцівках  і  біля  хвоста  має  жовтуватий  відтінок.  Нижня  части¬
на  тіла  біла;  хвіст  зверху  зеленкуватий,  знизу  сірий.  Морда,  вуха  і  кисті
рук  світлого  мідно-червоного  кольору.  Сідничі  нарости  яскраво-червоні.
У  самки  хвіст  звичайно  опущений,  а  в  самця  загнутий  дугою  догори.  Ма-
кака-резус  поширена  в  Індії,  на  північ  від  Бомбея  і  Гуджарата  на  заході  і
від  річки  Годаварі  на  сході  до  Гімалайських  гір.  У  Кашмірі  її  можна  поба¬
чити,  за  Бленфордом,  на  висоті  до  2000  метрів  над  поверхнею  моря.  Біля
Симли  ця  мавпа  живе,  ймовірно,  ще  вище:  в  Непалі  та  Сиккимі  —  в  ниж¬
чих  місцях;  мабуть,  вона  живе  і  в  Ассамі,  і  в  Бірмі.
 Макака-резус  —  сердита,  дратівлива  і  завзята  мавпа,  яка  тільки  за¬
молоду  дещо  прихильно  ставиться  до  тих,  хто  про  неї  дбає;  доросла  ж
макака  не  вміє  уживатися  ні  з  іншими  мавпами,  ні  з  людьми.
 За  умови  гарного  догляду  макака-резус  розмножується  в  неволі,  і  це
відбувається  досить  регулярно.  В  зоологічному  саду  Нілля  живе  родина
 Макаки,  що  живуть  великими  групами
з  чітко  вираженою  ієрархією,  спілку¬
ються  за  допомогою  складної  системи
звуків  і  жестів.  Так,  досить  поширена
процедура  обшуку  одне  одного  на  пред¬
мет  комах-паразитів  як  вираз  особис¬
тої  симпатії  або  підкорення.
 Досить  великі  стада  макак-резусів
можна  побачити  поблизу  води.  По¬
жива  складається  з  плодів,  насін¬
ня  і  комах.  Вони  часто  спускаються
на  землю  у  пошуках  корму.  Мавпи
живуть  дуже  недружньо  між  собою,
б’ються,  кусаються  і  немилосердно
кричать.
 Макака-резус  —  класична  лабора¬
торна  тварина,  яка  прославилася
тим,  що  в  них  вперше  був  виявлений
резус-фактор  крові.  Ці  макаки  нео¬
дноразово  літали  в  космос.

■  400
 ■  МАКАКА  СВИНОХВОСТА
 макак-резусів,  у  самок  яких  щорічно  народжується  по  одному  малюку.  Це
буває  в  травні  та  червні,  а  період  вагітності  точно  не  визначений.  Мавпи
залишаються  в  літніх  приміщеннях  просто  неба  до  першого  снігу.
 Макака-резус  поширена  від  пустель  Східного  Афганістану,  через  пів¬
ніч  Індії  і  Бірму  до  лісів  Індокитаю,  Південного  Китаю,  Північного  Таї¬
ланду.  В  Гімалаях  трапляється  на  висоті  до  2500  м.
 МАКАКА  СВИНОХВОСТА,  або  лапундер  (Масаса  nemestrina),  що  на¬
лежить  до  родини  Мавпи,  відрізняється  від  інших  мавп  цього  роду  голов¬
ним  чином  коротким,  тонким  хвостом  і  довгими  кінцівками.  Назву  свою
дістала  завдяки  хвосту,  що  дуже  схожий  на  свинячий.  Волосся  на  верхній
частині  тіла  густе  і  довге,  на  нижній  —  досить  обрідне;  колір  шерсті  звер¬
ху  темний  оливково-бурий;  кожна  волосинка  має  оливкові,  зеленкуваті,
жовтуваті  та  чорні  колечка,  на  плечовій  частині  руки  колір  шерсті  блідо-
жовтий,  на  нижній  частині  тіла  —  жовтуватий  або  світло-бурий,  а  хвіст
знизу  світло-іржаво-бурий.  Морда,  вуха,  руки  і  сідничі  нарости
м’ясного  кольору,  верхні  повіки  білі,  очі  карі.  На  тім’ї  волосся  р
ально.  Висота  цієї  мавпи  в  загривку  50  см,  довжина  тулуба  60  с\
 15—20  см.
 Лапундер  живе  в  первісних  лісах  Суматри,  Борнео  і  Півдеш
на  півострові  Малакка  до  Тенассеріму.  На  деревах  мавпу  цю
рідко,  в  основному  —  на  землі  та  на  скелях.
 МАКАКА  ЦЕЙЛОНСЬКА  (Масаса  sinica)  належить  до  родини  Мавпи.
Вона  дещо  менша  за  своїх  родичів:  довжина  тулуба  рідко  перевищує  45  см,
а  хвіст  трохи  довший.  Тулуб  досить  тонкий;  плоска  морда  більш  видо¬
вжена,  ніж  у  макак;  волосся  на  голові  росте  радіально  від  тім’я;  лоб  майже
голий;  шерсть  досить  коротка.  Верхня  частина  тулуба  блідого  зеленкувато-
сірого  кольору.  Поодинокі  волосинки  сірого  кольору  з  чорними  і  жовтими
кільцями.  Нижня  частина  тіла  біла.  Руки  і  вуха  чорнуватого  кольору.
 Живе  ця  мавпа,  за  Бленфордом,  у  південній  частині  Індостану  на  його
західному  березі  до  Бомбея,  а  на  східному  —  тільки  до  Годавері.  Індуси
вважають  її  священною  твариною  і  не  тільки  дозволяють  їй  порядкувати
в  їхніх  садках,  але  й  будують  для  цієї  мавпи  окремі  храми  і  розводять  пло¬
дові  сади.  Норовом  своїм  ця  мавпа  —  справжня  макака,  так  само  неврів-
новажена,  як  і  інші  тварини  цього  роду.  Настрій  її  міняється  кожної  миті
без  жодних  на  те  причин,  тому  ніколи  не  можна  вгадати,  чого  вона  хоче.
 МАЛИНІВКА  (див.  Вільшанка).
 Макака  свинохвоста,
або  лапундер
 (Масаса  nemestrina)
 Незважаючи  на  свої  розміри,  лапун¬
дер  дуже  спритний  і  рухливий,  хоча
в  лазінні  поступається  гібонам  і  де¬
яким  іншим  мавпам.  Від  природи  він
добродушний  /,  здається,  зберігає  цю
властивість  навіть  у  старості.

МАМПАЛОН  ■
 401  ■
 МАМПАЛОН,  або  цивета  видрова  (Cynogale  bennetti),  —  тварина,  що
нагадуй  річкову  видру.  Належить  до  родини  Віверові.  Тулуб  у  неї  корот¬
кий  і  товстий,  голова  довга,  морда  досить  загострена,  кінцівки  і  хвіст
дуже  короткі,  підошви  голі,  на  лапах  по  п’ять  пальців,  наполовину  з’єд¬
наних  між  собою  перетинкою  і  озброєних  загнутими  кігтями.  Особливо
чудові  в  цій  тварині  великі  вуса,  що  складаються  з  довгих  жовтувато-бі-
лих  щетин;  знизу  і  зверху  над  ними  росте  більш  тонке  буре  волосся,  а  на
щоках  стирчать  ще  два  пучки  довгих  і  міцних  білих  щетин.  Забарвлення
хутра  жовтувато-буре,  тонке  волосся  ості  в  середині  жовтувато-біле  або
чорне.  На  животі  трапляються  поодинокі  довгі  волосинки  з  білими  кінця¬
ми,  горло  і  нижня  губа  чорно-бурі,  кінцівки  темніші,  очі  карі,  підборіддя
і  пляма  над  очима  жовтувато-білі,  ніс  чорний.  Заокруглені  вуха  вкриті
зовні  маленькими,  короткими,  чорними  волосками.  Довжина  тулуба  до¬
сягає  60—65  см,  хвіст  —  15  см.
 МАНАКИНОВІ,  або  пипри,  родина  (Pipridae),  населяють  Південну  і
Центральну  Америку.  У  самців  основний  колір  оперення  —  чорний,  але
на  деяких  ділянках  тіла  до  нього  приєднуються  інші,  дуже  яскраві  ко¬
льори;  самки  ж,  навпаки,  мають  сіро-зелене  оперення.  Своїм  способом
життя  і  вдачею  пипри  найбільше  схожі  на  наших  синиць.  Живуть  вони
парами  або  маленькими  групами.  їхній  спів  —  тихе,  хоча  досить  приємне
щебетання,  поживою  служать  комахи,  плоди  і  ягоди.  Просте  гніздо  звите
з  моху  і  вимощене  рослинним  пухом;  кладка  складається  з  двох  досить
довгастих  яєць.
 Білобородий  короткокрилий  манакин  (Manacus  manacus)  є  одним  із
видів  цієї  родини.
 Коли  манакин  рухається,  то  часто  чути  також  його  голос  —  щось
схоже  на  клацання  розколеного  горіха,  супроводжуване  тріском  і  дзиж¬
чанням.  Увагу  бразильців  привернула  одна  особливість  цього  птаха:  він
звичайно  надимає  своє  воло,  через  що  його  покривні  пера  спереду  на¬
стовбурчуються  на  зразок  бороди;  цим  пояснюється  їхня  назва,  що  вжи¬
вається  в  Бразилії,  —  «mono»,  тобто  чернець.
 МАНГОБЕЙ  БОРОДАТИЙ  ЧОРНИЙ  (Cercocebus  aterrimus),  родина
Мавпи,  досягає  досить  значних  розмірів:  тулуб  65  см  завдовжки,  хвіст  —
60  см;  висота  в  загривку  —  40  см.  Верхня  частина  тіла  забарвлена  в  аб¬
солютно  чорний  колір,  який  на  животі  та  на  кінцівках  із  внутрішнього
боку  переходить  у  темно-сірий.  Морда  і  руки  також  чорні,  а  верхні  повіки
майже  чисто-білі.  Останнім  часом  його  досить  часто  привозять  до  Європи
із  західного  берега  Африки.
 МАНГУСТА  ЄГИПЕТСЬКА  (див.  Іхневмон).
 МАНГУСТА  ЖОВТА  (Cynictis  penicillata),  належить  до  родини  Віверо¬
ві,  —  тварина,  яку  рідко  побачиш  у  наших  музеях,  сягає  70  см  завдовжки,
з  яких  близько  30  см  припадає  на  хвіст.  Шерсть  її  гладка,  хвіст  пухнастий.
Досить  рівномірний  рудуватий  або  жовто-бурий  колір  набирає  на  голові
та  на  кінцівках  більш  темного,  а  на  череві  світлішого  відтінку.  Руде  во¬
лосся  на  хвості  перемішане  із  сріблясто-сірим;  кінчик  хвоста  білий.  Над
очима  і  на  губах  стирчать  довгі  чорні  щетини.
 МАНГУСТА  ІНДІЙСЬКА  ЗВИЧАЙНА  (Herpestes  edwardsi)  належить
до  родини  Віверові.  Вона  набагато  менша  за  іхневмона  (див.  Іхневмон).
Довжина  її  тулуба  досягає  40—50  см,  хвіст  трохи  коротший.  Довге  жор¬
стке  хутро  сірого  кольору.  Волосся  на  кінцях  має  широкі  білі  кільця,  що
і  додає  шерсті  сріблястого  світло-сірого  відтінку.  На  голові  та  стегнах
забарвлення  темнішає,  а  на  кінцівках  воно  переходить  у  чорний  колір.
Щоки  і  горло  відливають  рудуватим  кольором.
 Зона  поширення  проходить  через  весь  Індостан  на  схід,  ймовірно,
до  Ассаму,  а  на  захід  —  до  Афганістану  і  Белуджістану;  крім  того,  вона
трапляється  і  на  Цейлоні.
 Індійській  мангусті  не  подобаються  ліси,  вона  віддає  перевагу  ча¬
гарникам,  гаям,  дібровам,  плантаціям,  берегам,  порослим  чагарником
 Мампалон  водиться  біля  річок  і  озер
Малаккського  півострова,  Суматри
і  Калімантану.  Вона  вміє  лазити  по
похилих  деревах  і  по  товстих  суч¬
ках.  Живиться  ця  тварина  рибою,
птахами  і  плодами.
 Видрова  цивета  трапляється  побли¬
зу  річок  і  на  болотах  Індокитаю  і  Ін¬
донезії.
 Коли  цивета  пірнає,  вуха  і  ніздрі  її
закривають  клапани.
 «Ця  гарна,  маленька  пташка,  —  го¬
ворить  принц  фон  Від,  —  населяє
велику  частину  Південної  Амери¬
ки.  Вона  живе  в  густих,  незайманих
лісах  і  чагарниках,  що  змінюються
відкритими  полянами;  мандрує  ма¬
ленькими,  рідко  численними  гру¬
пами,  по  чагарниках,  подібно  до
наших  синиць,  і  живе  близько  від
землі  або  на  середній  висоті».
 Мангусти,  декілька  родів  ссавців  роди¬
ни  Віверові.  Довжина  тіла  23—64  см,
хвіст  завдовжки  50см.  Розрізняють
/4  видів.  Мангусти  поширені  в  Африці,
Малій,  Передній  і  Південній  Азії,  Пів¬
денно-Західній  Європі;  акліматизова¬
ні  у  Вест-Індії  і  на  Гавайських  о-вах.
Живляться  переважно  гризунами  і  змі¬
ями.  Легко  приручаються.

402
 МАНГУСТА  ІНДІЙСЬКА  ЗВИЧАЙНА
 Мангуста  жовта
 (Cynictis  penicillata)
 Жовта  мангуста  водиться  в  піща¬
них  місцевостях  Південної  Афри¬
ки,  на  північ  від  мису  Доброї  Надії,
живе  в  земляних  норах,  живиться
мишами,  птахами  і  комахами.  Вда¬
ча  її  дика  і  забіякувата,  вона  хитра
і  спритна.
 Індійська  мангуста  поширена  по  всій
Південній  Азії  від  Месопотамії  до
Малакки  і  острова  Тайвань,  а  та¬
кож  завезена  до  Італії  і  на  острів
Маврикій.  Вона  менша  за  іхневмо¬
на  (довжина  тіла  68—74  см,  хвоста
30—37  см)  і  відрізняється  від  нього
більш  пухнастим  хвостом  без  чорної
китиці.
 За  індійською  мангустою  ще  багато
століть  тому  закріпилася  репута¬
ція  винищувача  змій.  її  відвага  про¬
славлена  Редьярдом  Кіплінгом  в  од¬
ній  із  казок  про  джунглі,  де  ручна
мангуста  Рікі-Тікі-Таві  вбиває  двох
кобр.  Мангуста  не  гребуватиме  нія¬
кою  здобиччю;  вона  живиться  кони¬
ками,  жабами,  ящірками,  птахами,
що  насиджують  яйця,  щурами  і  неве¬
ликими  зміями;  на  великих  отруйних
змій  вона  нападає  рідко.  Але  якщо  з
якихось  причин  мангуста  і  кобра  опи¬
няються  поряд,  їм  не  уникнути  бою.
Танець  смерті  —  кидки  змії  і  стрибки
мангусти  —  триває  іноді  годину,  а  то
й  більше.  Кобра  звичайно  програє  бій,
тому  що  нездатна  достатньо  швид¬
ко  нападати  і  ухилятися  від  напа¬
ду,  а  для  того,  щоб  удатися  до  отру¬
ти,  їй  необхідно  встромити  в  жертву
отруйні  зуби,  розташовані  глибоко  в
роті.  У  боротьбі  зі  звичайним  удавом
або  з  гримучою  змією  в  невигідному
становищі  опинилася  б  мангуста.
 і  очеретом,  кам’янистим  схилам  і  часто  заходить  у  будинки,  де  заподіює
велику  шкоду,  винищуючи  свійських  птахів  та  інших  дрібних  свійських
тварин.  У  викопаних  ними  норах  самки  народжують  по  троє-четверо  ди¬
тинчат.  Індійська  мангуста  живиться  солодкими  плодами,  але  віддає  пе¬
ревагу  м’ясній  їжі.  Перебігаючи  зі  скелі  на  скелю,  з  каменя  на  камінь,  з
ущелини  в  ущелину,  вона  так  ґрунтовно  досліджує  місцевість,  що  навряд
чи  від  неї  сховається  що-небудь  їстівне.  Іноді  вона  пролазить  у  найвужчі
щілини  і  витягує  звідти  мишей,  щурів,  ящірок,  змій  та  інших  тварин,
спійманих  у  їхніх  норах  і  лігвах.  Під  час  нападу  на  курей  їй  доводиться
діяти  значно  обережніше.  Тут  уже  вона  удається  до  своєї  природної  хи¬
трості:  кидається  на  землю  і  удає  із  себе  мертву,  щоб  обдурити  дурного
птаха,  який  із  цікавості  приходить  подивитися  на  невідомий  предмет.  Як
тільки  він  наблизиться,  мангуста  вмить  оживає  і  за  два-три  стрибки  на¬
здоганяє  свою  жертву.
 Індійську  мангусту  хвалять  і  шанують  за  її  перемоги  над  отруйними
зміями.  Незважаючи  на  свої  незначні  розміри,  вона  може  здолати  навіть
очкову  змію,  здобуваючи  перемогу  над  нею  не  стільки  своєю  силою,  скіль¬
ки  спритністю.  Місцеві  жителі  стверджують,  що  коли  мангусту  вкусить
отруйна  змія,  вона  поспішає  відшукати  особливу  траву  або  гірке  коріння,
відоме  під  назвою  «мангусвайл»,  з’їдає  цю  протиотруту  і,  вилікувавшися,
може  знову  продовжувати  сутичку  зі  змією.  Дослідники  визнають,  що
в  цих  розповідях  є  частка  правди  і  отруєна  укусом  змії  мангуста  дійсно
тікає  з  поля  битви,  щоб  відшукати  цілюще  коріння  і  нейтралізувати  змі¬
їну  отруту,  після  чого  знову  береться  за  змію.  Але  Теннент  говорить,  що
сингалезці  не  вірять  розповідям  європейців  про  свідоме  вживання  про¬
тиотрути  укушеною  змією  мангустою;  якщо  під  час  сутички  з  очковою
змією,  на  яку  вона  нападає  так  само  легко,  як  і  на  споріднених  їй  ссав¬
ців,  тварина  їсть  якусь  траву  або  коріння,  то  це,  мабуть,  є  абсолютною
випадковістю.  Жердон  і  Стерндаль  пояснюють  невразливість  мангусти  в
боротьбі  зі  зміями  властивістю  її  шкіри.  За  Бленфордом,  отрута  діє  в  її
організмі  повільніше,  ніж  в  інших  ссавців  однакових  із  нею  розмірів.
 Індійська  мангуста  краще  за  інших  придатна  для  приручення,  тому
що  вона  надзвичайно  охайна,  чиста,  весела  і  відносно  добродушна.  Тому
на  батьківщині  її  можна  побачити  в  багатьох  будинках  як  звичну  свійську
тварину.  За  гостинність,  що  їй  надається,  мангуста  відплачує  багатьма  по¬
слугами:  подібно  до  іхневмона,  вона  швидко  очищає  будинок  від  щурів  і
мишей.  Як  справжня  мангуста,  вона  діяльна  тільки  вдень.  Коли  її  вперше
приносять  у  незнайоме  житло,  вона  жваво  оббігає  весь  будинок,  вишукує
всі  нори,  щілини  і  затишні  кутки  і  за  допомогою  свого  тонкого  чуття  не¬
гайно  ж  розшукує  гризунів.  Вона  діє  так  енергійно  і  старанно,  що  ніколи
не  залишається  без  здобичі.

о  диоі  лга  оили^лм.
 МАНГУСТА  СМУГАСТА  (Mungos  mungo)  належить  до  родини  Віве-
рові.  Зовнішнім  виглядом,  способом  життя  і  характером  цілком  нагадує
своїх  родичів.  Основний  колір  густого  хутра  смугастої  мангусти  здається
блідо-сірим,  тому  що  волосинки  мають  білі,  чорні  та  чалі  кільця.  Хутро
смугастої  мангусти  складається  з  правильно  розташованих  темних  і  світ¬
лих  поперечних  смуг.  Морда  і  нижня  частина  тулуба  іржавого  кольору,
кінець  хвоста  чорний.
 Маніуста  смугаста
 (Mungos  mungo)
 У  Західній  Африці  смугасту  мангус¬
ту  утримують  як  свійську  тварину
на  факторіях,  місіях  і  іноді  на  по¬
штових  пароплавах.  Вона  користу¬
ється  цілковитою  свободою  і,  одно¬
го  разу  спіймана,  не  прагне  втекти.
Її  весела  вдача  робить  її  улюблени¬
цею;  але  сама  вона,  подібно  до  хат¬
ніх  кішок,  прихиляється  більше  до
будинку,  ніж  до  людей.

■  404
 ■  МАНГУСТА  ЯВАНСЬКА
 Яванська  мангуста  поширена  май¬
же  в  усіх  тих  місцях,  де  й  велика  ін¬
дійська.  Крім  того,  вона  завезена  на
острови  Карибського  моря,  Фіджі,
Гаваї  та  на  північний  схід  Південної
Америки.  Довжина  тіла  яванської
мангусти  42—54  см,  довжина  хвос¬
та  22—25  см.
 Смугаста  мангуста,  мабуть,  поширена  в  досить  великій  кількості  по
всій  Східній  Африці,  від  мису  Доброї  Надії  до  Абіссінії,  і  по  всьому  мате¬
рику  до  Західної  Африки.  Ймовірно,  смугаста  мангуста  активна  не  вночі,
а  вдень.  Як  змія,  звивається  вона  між  камінням  і  нечутно  ковзає  по  землі,
їжа  її  складається  з  усіляких  дрібних  ссавців,  птахів,  плазунів  і  комах,
яєць  і  плодів.
 Ноак  дає  цікавий  опис  способу  життя  смугастої  мангусти  за  спостере¬
женнями  Р.  Бема  в  Східній  Африці.
 «Смугасті  мангусти  надзвичайно  товариські  та  тримаються  разом  чис¬
ленними  групами.  Вони  виходять  зі  своїх  нір  на  спільні  прогулянки,
до  того  ж  іноді  можна  побачити,  як  вони  прямують  через  степи.  Як
обережні  створіння,  вони  весь  час  тримаються  насторожі  та  висила¬
ють  від  своєї  групи  розвідників,  які  забігають  вперед,  щоб  оглянути,
чи  все  довкола  благополучно.
 Якщо  помічають  що-небудь  підозріле,  то  вся  група,  як  по  команді,
втікає  в  затишні  місця.  Риючись  у  землі  та  відшукуючи  собі  плоди
і  комах,  мангусти  здіймають  страшний  галас,  схожий  на  дряпання
цесарок.  Вони  всеїдні  тварини,  і  в  їхніх  неправильної  форми  довгас¬
тих  грудках  капу  завжди  трапляються  зерна.  В  полоні,  як  правило,
дуже  швидко  приручаються  і  нічим  не  нехтують.  Яйця  і  равликів  вони
розбивають,  хапаючи  їх  передніми  лапами  і  кидаючи  об  який-небудь
твердий  предмет.  Сонячне  проміння  їм  дуже  подобається;  зігріваю¬
чись,  вони  блаженно  потягуються.  Голос  смугастих  мангуст  надзви¬
чайно  своєрідний:  вони  щебечуть,  видають  трелі  і  свистять,  як  птахи,
або  ж  видають  тихі  протяжні  звуки,  а  іноді  —  гучний  гавкіт.  Розгнівані
та  збуджені  вони  злобно  гавкають  і  гарчать.  Хоча  під  час  тривоги
прагнуть  глибоко  заритися  в  свої  нори,  проте  мангуст  у  жодному  разі
не  можна  назвати  боязкими,  а,  навпаки,  скоріше  сміливими  і  без¬
страшними.  Людей  вони  розглядають  із  деякою  цікавістю,  сідаючи  на
задні  лапи.  Іноді  в  маленькому  гайку  можна  побачити  безліч  маигус-
тових  нір,  одна  майже  поряд  з  іншою,  мешканці  яких  живуть  поряд  у
цілковитій  злагоді.  З  наближенням  людини  вся  колонія  збуджується,
і  всі  входи  в  пори  заповняються  тваринами,  які  вищать  і  намагаються
скоріше  сховатися.  Хода  і  рухи  смугастої  мангусти  дуже  граціозні,  і
тварина  завжди  тримає  себе  в  чистоті.  Її  м’ясо  вважається  їстівним».
 МАНГУСТА  ЯВАНСЬКА  (Herpestes  javanicus),  належить  до  родини  Ві-
верові,  і  є  близькоспорідненим  видом  індійської  мангусти.  Вона  набагато
менша  за  індійський  вид  і  не  перевищує  55  см  завдовжки,  з  яких  на  хвіст
припадає  майже  20  см.  Ця  симпатична  тварина  має  темно-буре  хутро  з
ніжним  золотистим  крапом,  тому  здається  наче  обсипаною  золотим  пи¬
лом.  На  спині  забарвлення  темнішає,  на  голові  переходить  у  рудуватий
колір.
 МАНДРИЛ  (Раріо  sphinx).  Тіло  у  нього  кремезне,  можна  сказати  не¬
зграбне,  голова  потворна,  зуби  страшні,  шерсть  дуже  жорстка  і  закошла-
чена,  забарвлення  не  вкритих  шерстю  ділянок  тіла  надзвичайно  яскраве
і  огидне.  Кожна  окрема  волосинка  має  оливкові  та  чорні  кільця,  тому
шерсть  верхніх  частин  набуває  темного  бурого  кольору  з  оливковим  від¬
тінком,  на  грудях  волосся  жовте,  на  череві  біле,  на  боках  світло-буре,
борода  яскраво-лимонного  кольору,  за  вухами  сірувато-білі  плями.  Руки
і  вуха  чорні,  ніс  і  ділянки  довкола  нього  яскраво-червоного  кольору,  на¬
рости  на  щоках  волошкового  кольору  з  чорними  борозенками,  мошонка
і  зад  яскраво-червоні,  сідничі  нарости  червоні  та  блакитні.  Тіло  старих
самців  завдовжки  1  м  і  більше,  висота  у  загривку  —  60  см,  а  хвіст  не
більший  за  3  см.  Поширені  мандрили  в  Західній  Африці  і  вже  протягом
300  років  їх  часто  перевозять  до  Європи  живими.
 Місцеві  жителі  більше  бояться  мандрила,  ніж  лева,  ніколи  не  стають  з
ним  до  бою  поодинці,  навіть  уникають  лісів,  де  ці  мавпи  живуть,  або  зби¬
раються  добре  озброєним  натовпом  і  здійснюють  справжні  походи  про¬
ти  цього  ворога.  «Гнів  інших  мавп,  —  як  висловився  один  англійський
письменник,  —  порівняно  з  люттю  мандрила  —  те  саме,  що  легкий  вітер
перед  жахливим  тропічним  ураганом,  який  все  знищує  на  своєму  шляху».

МАРА  ■
 405  ■
 Все,  що  здавалося  нам  огидним  у  гамадрилі  й  інших  павіанах,  ви¬
дасться  помірним  порівняно  з  поведінкою  мандрила.  Його  пристрасть
не  знає  меж.  Розгніваний,  він  буває  такий  роздратований,  що  про  все
забуває  і  відчайдушно  кидається  на  свого  ворога.  Справжній  демонічний
вогонь  спалахує  в  очах  звіра,  який  здається  тоді  обдарованим  надприрод¬
ною  силою  і  злістю.  Цієї  миті  у  нього  одна  думка:  розірвати  на  шматки
ворога  і  усунути  зі  свого  шляху  будь-яку  перешкоду.  Його  тоді  не  лякає
ні  батіг,  ні  зброя.  Напад  його  обумовлюється  не  відвагою,  а  просто  без¬
умством;  жодного  звіра  сторожа  не  боїться  так,  як  розлюченого  мандрила.
Статевий  потяг  у  мандрила  виражаються  так  само  несамовито,  як  і  інші
пристрасті.
 МАРА  (Dolichotis  patagonium)  є  представником  родини  Свинки  ряду
Гризуни.  Тіло  у  неї  досить  тонке,  видовжене  і  спереду  тонше,  ніж  ззаду,
кінцівки  довгі,  задні  довші  за  передні,  при  цьому  задні  трипалі,  а  передні
чотирипалі,  на  задніх  кінцівках  пальці  довгі,  а  на  передніх  короткі,  але
в  обох  випадках  вони  вільні  та  озброєні  довгими  і  сильними  кігтями.  На
досить  худій  шиї  сидить  приплюснута,  а  біля  морди  загострена  голова  з
довгими,  досить  тонкими,  заокругленими  стоячими  унтами  і  невеликими
жвавими  очима.  Хвіст  короткий  і  заломлений  догори.  Хутро  м’яке,  густе
і  глянсувате,  волосся  коротке  і  щільно  прилягає  до  тіла.  Верхня  частина
тіла  забарвлена  в  особливий  буро-сірий  колір  з  маленькими  білими  цят¬
ками.  На  боках  і  на  кінцівках  ззовні  це  забарвлення  переходить  у  світло-
буре.  Вся  нижня  частина  тіла  біла,  груди  світло-бурого  кольору  до  горла,
а  горло  також  біле.  Блискучі  чорні  вуса  дуже  відрізняються  від  решти
волосся.  У  дорослих  тварин  загальна  довжина  тіла  складає  50  см,  з  них  на
куций  хвіст  припадає  4—5  см,  висота  в  загривку  досягає  45  см.
 Від  Дарвіна  ми  дізналися,  що  мари  немає  північніше  37-ї  паралелі  пів¬
денної  широти.  Кам’яниста  і  пустинна  Патагонія  —  її  батьківщина.  Там,
де  Сьєрра  Талпаквен  служить  межею  цієї  пустелі  і  грунт  стає  вологішим  і
багатшиим  на  рослинність,  мара  абсолютно  зникає.  На  захід  вона  поши-
 Мандрил  (Раріо  sphinx)
 Мандрил  —  мавпа  з  роду  Павіани.
Довжина  тіла  до  1  м  (самки  дріб¬
ніші).  Самці  мандрила  —  найбільш
яскраво  і  химерно  забарвлені  твари¬
ни  серед  ссавців:  морда  червоного  і
яскраво-блакитного  кольору,  бакен¬
барди  і  борода  жовті  та  оранжеві;
шерсть  на  верхній  частині  тіла  олив¬
ково-коричнева,  на  череві  —  срібляс¬
то-сіра;  шкіра  біля  хвоста  —  чер¬
вонувато-фіолетова.  Мешкають  в
екваторіальних  лісах  Західної  Афри¬
ки.  Тримаються  групами,  іноді  об'єд¬
нуються  в  зграї.  Сплять  на  деревах.
Забіякуваті  та  агресивні.  В  неволі
розмножуються.
 Мара  —  найкрупніший  представник
родини,  сягає  завдовжки  75  см  (без
хвоста)  і  важить  9—16  кг.
 Мара  сама  риє  собі  нори,  але  може
поселятися  і  в  норах  інших  тварин.
 Раз  на  рік  самка  народжує  в  норі  2—
5  дитинчат.

■  406
 ■  МАРАБУ  АФРИКАНСЬКИЙ
 Мара
 (Dolichotis  patagonium)
 Марабу  —  вид  великих  лелекоподіб¬
них,  сягає  у  висоту  1,5  м,  пошире¬
ний  на  більшій  частині  теплих  регіо¬
нів  Африки.  Забарвлення  тіла  зверху
сірувате,  нижня  частина  тіла  світ¬
ліша;  біля  основи  шиї  є  біле  кільце  з
пер  і  довгий  рожевий  мішок.  Марабу
більше  відомі  як  птахи,  що  живлять¬
ся  падлом;  звичайно  вони  роздирають
здобич  разом  із  грифами.  їдять  та¬
кож  жаб  та  інших  дрібних  тварин,
наприклад  сарану.
 Матамата  добре  маскується  на  дні
серед  корчів  і  рослин  і,  гойдаючись,
привертає  риб,  жаб,  пуголовків.  Тоді
матамата  раптово  роззявляє  ши¬
року  пащу.  Вода  з  шумом  спрямову¬
ється  в  глотку  черепахи  і  засмоктує
здобич.  Спосіб  життя  у  матамати,
мабуть,  нічний.
 рена  майже  до  самої  Мендоси,  отже,  до  33-ї  паралелі  південної  широти.
Тварина  або  ховається  у  своїй  норі,  або  лежить,  щільно  притиснувшись
до  землі,  і  в  цьому  разі  через  землистий  колір  свого  хутра  стає  абсолютно
непомітною.  Мара  при  щонайменшій  небезпеці  тікає;  при  цьому  звірі,
що  завжди  тримаються  разом,  йдуть  слідом  за  ватажком  короткими  без¬
перервними  стрибками,  не  ухиляючись  від  прямої  лінії.
 Мара  —  денна  тварина,  хоча  й  ховається  в  нору  під  час  полуденної
спеки.  Живиться  різноманітними  рослинами,  корінням,  корою  і  взагалі
тим,  чим  нехтують  інші  ссавці.
 МАРАБУ  АФРИКАНСЬКИЙ  (Leptoptilos  crumeniferus)  належить  до  ро¬
дини  Лелекоподібні.  Голова  птаха  м’ясного  червоного  кольору,  верхня
частина  спини  темно-зелена  з  металевим  блиском,  вся  нижня  частина
тіла  біла;  махові  і  рульові  пера  чорні.  Очі  карі,  дзьоб  брудного  біло-жов¬
того  кольору,  ноги  чорні,  але  звичайно  забруднені  світлим  брудом.  До¬
вжина  його  тіла  досягає  160  см,  розмах  крил  —  300,  довжина  крила  —  73,
довжина  хвоста  —  24  см.
 Навряд  чи  знайдеться  птах,  який  з  успіхом  позмагався  б  із  марабу  в  нена¬
жерливості.  Звичайна  його  пожива  —  всілякі  хребетні  тварини,  починаючи  від
щура  і  молодого  крокодила  і  закінчуючи  найдрібнішою  мишкою;  він  охоче
поїдає  також  молюсків,  павуків,  комах  і  з  особливим  задоволенням  —  падло.
 МАТАМАТА  (Chelus  fimbriatus)  —  невелика  черепаха  (38  см)  з  роду
Бахромчасті  (Chelus)  родини  Змієшиї  черепахи.  Тварина  ця  має  дуже  див¬
ний  вигляд:  спинний  панцир  складається  з  трьох  поздовжніх  рядів  лусок
пірамідальної  форми,  шия  довга,  широка,  сплюснута,  усаджена  великою
кількістю  гіллястих  відростків;  голова  дуже  сплощена,  трикутна,  верхня
щелепа  вкрита  невеликим  роговим  дзьобом,  а  ніс  витягнутий  у  довгий
хобот.  Зверху  матамата  каштаново-бура,  а  нижня  частина  має  зеленку-
вато-жовте  забарвлення.  Живе  ця  тварина  в  Гвіані  та  в  північній  частині
Бразилії.

МАХАОН  ■
 407  ■
 Марабу  африканський
 (Leptoptilos  crumeniferus)
 Це  дуже  полохливий  птах  із  грифель¬
но-сірим  і  білим  оперенням.  На  шиї
у  нього  є  м  ’ясиста  повітроносна  по¬
душечка,  що  видається  вперед.  Жи¬
виться  марабу  відходами  і  падлом,
при  нагоді  їсть  дрібних  звірів.  Гніз¬
диться  на  деревах.
 «Звичайно  вона  лежить  у  воді  біля  самого  берега,  —  говорить  Шом-
бург,  —  до  половини  зарившись  у  пісок  або  мул,  так  що  вода  трохи
покриває  її  спину,  і  нерухомо  терпляче  підстерігає  здобич.  Живиться
вона  маленькими  рибками  і  жабами;  якщо  вдасться  підстерегти,  то
хапає  і  дрібних  пташок».
 МАХАОН  (Papilio  machaon)  належить  до  денних  метеликів.  У  них  не¬
має  простих  очей,  гачків  на  крилах;  на  задніх  гомілках  є  шпильки;  всі
вони  літають  тільки  вдень.  Лялечка  денних  метеликів  знаходиться  де-
небудь  в  щілині  або  під  каменем,  але  вона  ніколи  не  перетворюється  на
 Матамата
 (Chelus  fimbriatus)
 Матамата,  бахромчаста  черепа¬
ха  —  крупний  вид  змієшиїх  черепах,
довжина  панцира  яких  досягає  40  см.
Поширена  в  північній  частині  Пів¬
денної  Америки  і  на  Тринідаді.  У  неї
дуже  своєрідний  вигляд  —  сплощена
голова  з  бахромчастою  шкірою,  кри¬
хітні  очі,  видовжений  ніс,  широкий
рот  і  грубий  панцир.  їсть  вона,  різко
відкриваючи  рота  і  витягаючи  шию;
при  цьому  створюється  струмінь
води,  спрямований  всередину,  з  ним
до  рота  потрапляє  риба.

■  408
 ■  МАЯ  РОГАТА
 Індійський  медоїд  належить  до  того
ж  виду,  що  й  медоїди  Африки  і  Близь¬
кого  Сходу.
 Медопокажчики,  4  роди,  12  видів
птахів.  Майже  всі  характерні  для
Африки,  за  винятком  двох  видів  з
Індії  і  Південно-Східної  Азії.  Птахи
цієї  родини  бувають  завбільшки  з  го¬
робця  або  дрозда;  оперення  буре  або
оливково-зелене.  Всі  вони,  мабуть,
ведуть  паразитичний  спосіб  жит¬
тя  і  кладуть  свої  яйця  в  гнізда  інших
птахів,  які  й  вигодовують  пташе¬
нят.  Медопокажчики  —  комахоїдні,
причому  особливо  активно  розшуку¬
ють  гнізда  бджіл.
 Медузи  —  морські  безхребетні  з  типу
Cnidaria.  Подібно  до  споріднених  їм  ко¬
ралів  і  актиній,  медузи  ловлять  свою
здобич  за  допомогою  жалких  клітин
на  щупальцях,  що  звисають  вниз.  Іно¬
ді  контакт  із  цими  щупальцями  може
заподіяти  шкоду  і  людям.
 кокон  і  не  загортається  в  павутину;  взагалі,  павутинні  залози  у  них  роз¬
винені  слабо.
 Махаон  поширений  у  Європі,  в  Південній  і  Східній  Азії.  Ці  чудо¬
ві  метелики  невтомно  пурхають  над  квітучими  полями,  збираючи  з  них
духмяний  сік;  за  літо  вони  двічі  відкладають  яєчка,  але  друге  покоління
зимує  у  вигляді  лялечки.  Яєчка  відкладаються  на  різні  зонтичні  рослини,
як,  наприклад,  морква,  аніс  та  ін.  Гусінь,  що  вилупилася,  чорного  кольо¬
ру  з  білими  плямами,  живиться  насінням  цих  рослин.  Якщо  її  схопити,
вона  набуває  загрозливого  вигляду:  підіймає  рогоподібний  наріст  і  виді¬
ляє  пахучу  рідину.
 МАЯ  РОГАТА  (див.  Морський  павук).
 МЕДОЇД  (див.  Ратель).
 МЕДОЇД  ІНДІЙСЬКИЙ  (Mellivora  capensis)  способом  життя,  гово¬
рять,  схожий  на  африканського  (див.  Ратель),  і  також  є  дуже  шкідливим
відвідувачем  пташників.  Крім  того,  місцеві  жителі  звинувачують  його  і  в
розриванні  могил.  За  винятком  Малабарського  берега,  а  також  Нижньої
Бенгалії,  індійський  медоїд  поширений  по  всій  Західній  і  Північно-За¬
хідній  Індії,  від  Бенгальської  затоки  до  підніжжя  Гімалаїв.  На  Цейлоні  ж
його  немає.
 МЕДОПОКАЖЧИК  (Indicatoridae)  —  це  порівняно  дебелі,  довгокри¬
лі,  куцохвості,  гачкодзьобі  та  коротконогі  птахи;  оперення  густе,  глад¬
ке  і  щільне.  Поширені  в  Африці;  вони  живуть  у  лісистих  місцевостях,
звичайно  парами,  перепурхуючи  з  дерева  на  дерево  і  видаючи  звучний,
приємний  крик.  Вони  оповіщають  інших  тварин,  а  також  людей,  сміливо
летять  їм  назустріч  і  запрошують  криками  йти  слідом;  найчастіше  вони
приводять  до  бджолиних  роїв.
 Великий  медопокажчик  (Indicator  indicator)  забарвлений  зверху  в  сіро-
бурий  колір,  знизу  в  сірувато-білий.  Поширений  на  більшій  частині  тери¬
торії  Африки  до  16°  північної  широти.
 Брати  Верро  знаходили  яйця  і  пташенят  різних  медопокажчиків,  що
живуть  у  Південній  Африці,  в  гніздах  сорокопудів,  дятлів  та  інших  птахів;
самка  кладе  своє  блискуче-біле  яйце  просто  на  землю  і  несе  його  потім  у
дзьобі  у  вибране  наперед  чуже  гніздо,  викинувши  заздалегідь  звідти  одне
яйце;  коли  молодий  медопокажчик  трохи  підросте,  дорослі  птахи  почи¬
нають  його  годувати  самі  і  запрошують  залишити  гніздо  його  названих
батьків.
 МЕДУЗИ  (Discomedusae),  ряд  Сцифоїдні  медузи.  Називаються  інакше
зонтичними  медузами,  оскільки  звичайна  їхня  форма  дійсно  нагадує  па¬
расольку,  по  колу  до  якої  прикріплені  ниткоподібні  щупальця,  а  з  середи¬
ни  внутрішньої  поверхні  спускається  такий  самий,  як  і  в  поліпів,  мішок,
що  містить  головну  порожнину  тіла.  Тіло  медуз  майже  завжди  прозоре  і
дуже  ніжне,  драглисте;  розміри  медуз  найрізноманітніші:  є  дуже  дрібні,
тоді  як  інші  досягають  18  см  у  поперечнику.  Ротовий  отвір  знаходиться
на  нижньому  кінці  мішка  і  оточений  віночком  щупалець.  Зі  шлункової
порожнини  розходяться  радіальні  канали,  по  яких  поживні  соки  розно¬
сяться  по  всьому  тілу;  всі  ці  канальці  відкриваються  в  один  загальний
круговий  канал,  який  проходить  по  колу  парасольки.  За  допомогою  ско¬
рочень  своєї  парасольки  медузи  можуть  добить  швидко  плавати;  вони
тримаються  зазвичай  на  поверхні  моря,  хоча  деякі  живуть  і  на  глибині.
 Медузи  —  нешкідливі  створіння,  хоча  й  поїдають  дрібних  водяних
тварин,  але  самі  вони  всюди  натрапляють  на  ворогів,  навіть  маленькі  риб¬
ки  шкодять  їм,  відгризаючи  у  них  щупальця.  Розвиток  медуз,  у  більшості
випадків,  проходить  з  чергуванням  поколінь.  Личинка,  що  розвивається
з  яєць,  називається  планулою,  після  деякого  часу  вільного  плавання  вона
прикріпляється  до  підводного  предмета  і  розвивається  в  поліпоподібну
форму  з  чотирма  щупальцями;  така  стадія  тварини  називається  сцифісто-
мою  (Scyphistoma).  Поступово  у  неї  виростають  нові  чотири  щупальці  і  по¬
тім  ще  вісім.  Сцифістома  розмножується  брунькуванням,  і  кожна  брунька

МЕРТВА  ГОЛОВА  ■
 409  ■
 у  свою  чергу  теж  розмножується.  Організми,  що  виходять  при  цьому,  на¬
зиваються  стробілами  (Strobila),  з  яких  розвиваються  молоді  медузи  ефіри
(Ephyra).
 МЕРТВА  ГОЛОВА  (Acherontia  atropos)  належить  до  нічних  метеликів.
У  Європі  є  одним  з  найбільших  і  досягає  розмірів  60  мм.  Відомо,  що  цей
метелик  у  стані  занепокоєння  видає  різкий  писк;  цей  звук  утворюється
під  час  тертя  хоботка  об  основу  щупалець,  але,  за  дослідженнями  Вагнера,
звук  цей  утворюється  інакше,  а  саме  за  допомогою  видування  повітря  че¬
рез  хоботок.  Метелика  цього  можна  побачити  тільки  восени.  Гусінь  його,
завдовжки  до  13  мм,  їсть  стебла  і  листя  картоплі,  а  також  буряку  і  жасмину.
 МЕРТВОЇД  ЧОРНИЙ  (Silpha  atrata)  живе  не  тільки  на  трупах  тварин,
але  також  у  тріщинах,  під  камінням  і  просто  в  ґрунті.  Личинка  його  шко¬
дить  буряковим  полям.  Звичайно  вона  живе  потайки  на  трупах  тварин  і
завдяки  рясному  живленню  росте  швидко.  Іноді  личинок  чорних  мертво-
їдів  з’являється  так  багато,  що  вони  змушені  шукати  собі  інший  відпо¬
відний  корм,  яким  виявляється  буряк.  На  молодих  пагонах  цієї  рослини
личинки  скупчуються  в  такій  кількості,  що  все  поле  здається  чорним.
Протягом  декількох  днів  личинка  тільки  те  й  робить,  що  їсть,  а  потім
йде  глибоко  в  землю  і  там  обертається  на  лялечку,  але  вже  через  10  днів
з’являється  знову  на  поверхні  у  вигляді  дорослого  жучка.
 МЕРТВОЇДИ  (див.  Жуки  трупні).
 МЕТЕЛИКИ,  ряд  (див.  Лускокрилі).
 МЕТЕЛИКИ  СУТІНКОВІ,  або  бражники  (Sphingidae),  і  способом  жит¬
тя,  і  зовнішнім  виглядом  дуже  відрізняються  від  денних.  Тулуб  у  них  біль¬
ший,  незграбніший,  волосяний  покрив  більш  розвинений  на  різних  час¬
тинах  тіла.  Черевце  ззаду  сильно  звужене  і  прикріплене  до  грудей  щільно.
Голова  порівняно  маленька,  простих  очей  немає,  вусики  товсті  і  короткі,
хоботок  у  сутінкових  метеликів  дуже  розвинений  і  іноді  удвічі  довший  за
тулуб.  Бражники  —  найкращі  літуни  серед  метеликів.
 Удень  ці  метелики  сидять,  сховавшись  де-небудь,  і  дрімають.  Гусені
у  них  завжди  голі,  мають  по  чотири  пари  ніг,  часто  яскраво  забарвлені  і
також  ведуть  переважно  нічний  спосіб  життя.  На  задньому  кінці  тіла  є  ріг.
На  стадії  лялечки  всі  нічні  метелики  ховаються  під  землю.
 МЕТЕЛИК  ПАРУСНИЙ  (Papilio  podalirius)  —  близький  до  махаона
вид,  поширений  у  Європі;  забарвлення  крил  надзвичайно  красиве:  яскра¬
во-жовте  тіло  з  чорними  смужками  і  з  візерунчастими  облямівками  і  пля¬
мами.  Личинка  його  зеленкуватого  кольору,  живе  на  тернині.
 МЕЧ-РИБА  (Xiphias  gladius)  досягає  величезних  розмірів:  2,  3,  4  і  на¬
віть  5  м  завдовжки  і  важить  150—200  і  навіть  350  кг.  У  Середземному
морі  вона  трапляється  дуже  часто,  заходить  навіть  у  Чорне  море  і  зрідка
в  гирла  Дунаю.  Помічали  її  іноді  і  в  Балтійському  морі,  але  тільки  влітку,
оскільки  риба  ця  уникає  холодної  води  і  якщо  підіймається  в  Атлантич¬
ному  океані  у  високі  широти,  то  тільки  в  теплому  струмені  Гольфстріму.
 Відповідно  до  своїх  розмірів,  меч-риба  сильна  і  при  своїй  дратівли¬
вості  є  дуже  небезпечним  супротивником  не  тільки  для  інших  риб,  але  і
для  людини  і  навіть  гіганта  водного  царства  —  кита.  Багато  моряків  опи¬
сували  криваві  бої  мечоносців  з  китами,  яким  вони  завдають  одна  за  од¬
ною  сильних  ран  своєю  страшною  зброєю,  так  що  гігант  сходить  кров’ю  і
гине.  Неодноразово  описувалися  також  випадки  загибелі  рибалок  від  цих
небезпечних  і  лютих  хижаків.
 Теплої,  ясної  днини  вони  тримаються  на  поверхні  води,  граються,  ви¬
стрибують  з  води  і  знову  пірнають,  користуючись,  проте,  можливістю  по¬
лювати  на  інших  риб.  Але  як  тільки  здіймається  вітер  і  море  починає  хвилю¬
ватися,  мечоносці  опускаються  в  глибші  водні  шари.  За  спостереженнями
досвідчених  рибалок,  мечоносці  спливають  на  поверхню  або  йдуть
углиб,  переслідуючи  зграї  риб,  яких  вони  поїдають,  наприклад,  макрелі.
 У  представників  родини  Мечоносці
відсутні  луска  і  черевні  плавці,  а  до¬
рослими  вони  втрачають  і  зуби.  Рід
Xiphias  представлений  єдиним  видом
меч-риба  —  космополіт.  Живе  в  те¬
плих  морях.  Досягає  завдовжки  5—
6  м  і  важить  понад  300  кг.  У  ли¬
чинок  довгі,  озброєні  зубами  щелепи  і
ості  на  зябрових  кришках.  Меч-риба
здійснює  далекі  міграції  за  зграями
риб,  якими  живиться.  Має  промис¬
лове  значення.

■  410
 ■  минь
 Єдиною  тріскових  рибою,  що  живе  в
прісних  водах  Старого  і  Нового  Сві¬
ту,  є  минь.  Жнве  в  струмках,  річках
і  озерах.  У  форелевих  районах  його
вважають  небезпечним  шкідником.
Це  холодолюбна  риба,  /  /7  розмножен¬
ня  відбувається  взимку.  Досягає  зав¬
довжки  І  м  і  важить  32  кг.  Ста¬
тевозрілою  стає  на  третьому  році
життя.  Це  красива  риба,  котра  має
бронзове  забарвлення;  у  неї  смачне
жирне  м  'ясо.  Як  і  в  усіх  тріскових  риб,
у  миня  характерна  ознака  —  вусик,
розташований  посередині  підборіддя.
 Томсон  описує  криваве  полювання  меча-риби,  очевидцем  якого  він
став:  «Мечоносець  стрімко  кинувся  на  риб,  які  зібралися  щільною  згра¬
єю,  і  з  вражаючою  швидкістю  почав  орудувати  своєю  страшною  зброєю,
завдаючи  ударів  праворуч  і  ліворуч...  Через  декілька  митей  риби  пороз¬
пливалися  в  усі  боки,  а  на  поверхні  води  плавало  безліч  убитих  жертв,
з  яких  деякі  були  абсолютно  розрізані  гострою  зброєю,  і  хижак  узявся
пожирати  їх».
 Дуже  часто  трапляється,  що  мечоносець  пробиває  своїм  мечем  суд¬
но,  навіть  велике;  в  музеях  і  колекціях  всюди  можна  побачити  уламки
кістяного  меча  риби,  витягнуті  з  дерев’яної  і  навіть  металевої  обшивки
різноманітних  суден.
 Лов  мечоносців  має  промислове  значення  тільки  в  Південній  Іта¬
лії,  особливо  біля  берегів  Калабрії  і  Сицилії,  і  ще  уздовж  Атлантичного
узбережжя  Сполучених  Штатів.  М’ясо  мечоносця  жорстке,  дуже  жирне  і
має  неприємний  запах,  хоча  деякі  частини,  як,  наприклад,  м’язи  грудних
плавців,  знавці  вважають  ласощами.
 МИНЬ  (Lota  lota)  має  подовжене  рило,  на  спині  два  плавці,  на  під¬
борідді  та  з  боків  верхніх  щелеп  довгі  вуса,  в  роті  безліч  зубів;  забарвлення
звичайно  оливково-зелене,  різних  відтінків.  У  довжину  минь  досягає  60  см,
а  важить  близько  8  кг.  Поширений  він  по  всій  Північній  Америці,  Європі
і  Азії;  тримається  зазвичай  на  глибині,  тому  в  річках  і  озерах  вибирає  ями,
але  неодмінно  з  чистою  водою;  трапляється  навіть  у  гірських  місцях  на  ви¬
соті  понад  1000  м.  Вдача  цієї  риби  дуже  хижа:  вони  полюють  на  все,  з  чим
можуть  впоратися,  навіть  один  на  одного.  М’ясо  миня  одні  вважають  дуже
смачним,  інші  —  несмачним;  печінка  ж  його  вважається  ласощами,  і,  крім
того,  з  неї  добувають  жир,  який  уживають  як  лікувальний  засіб.
 МИША-КРИХІТКА  (Micromys  minutus)  належить  до  родини  Мишачі
ряду  Гризуни.  В  довжину  вона  досягає  13  см,  з  яких  майже  половина  при¬
падає  на  хвіст.  Забарвлення  шерсті  мінливе,  буває  двох  кольорів:  верхня
частина  тіла  і  хвіст  жовто-буро-червоні,  черево  і  ноги  зовсім  білі,  тра¬
пляються,  проте,  темніші  або  світліші,  червоніші  або  буріші,  сіруваті  або
жовтуваті;  черево  не  дуже  відрізняється  від  верхньої  частини  тіла.  Спинка
молодих  звірків  забарвлена  у  сірий  колір.
 Миша-крихітка  поширена  від  Сибіру  через  всю  Росію,  Угорщину,
Польщу  і  Німеччину  до  самої  Франції,  Англії  і  Італії  і  лише  у  виняткових
випадках  її  немає  в  деяких  місцевостях.  Вона  живе  на  всіх  рівнинах,  де
процвітає  землеробство,  але  далеко  не  завжди  на  полях,  а  переважно  в
болотах,  комишах  і  очеретах.  Улітку  можна  побачити  цього  звіра  на  хліб¬
них  полях,  узимку  ж  їх  дуже  багато  під  скиртами,  а  також  у  коморах,  куди
вони  потрапляють  разом  із  зерном.  Якщо  вона  зимує  у  відкритому  полі,
то,  хоча  і  проводить  у  сплячці  частину  холодного  періоду,  проте  ніколи  не
впадає  в  повне  заціпеніння  і  тому  влітку  заготовляє  запаси  в  своїх  норах,
їсть  вона  те  ж  саме,  що  і  всі  інші  миші:  хліб  і  насіння  різноманітних  трав
і  дерев,  а  також  маленьких  комах.
 Незважаючи  на  її  невеликі  розміри,  вона  бігає  надзвичайно  швидко  і
вправно  лазить.  Повиснувши  на  якнайтонших  гілочках  кущів  і  на  стеблах
трав,  які  настільки  тонкі,  що  разом  з  нею  нахиляються  до  землі,  вона  по
них  біжить  догори,  майже  так  само  швидко  бігає  і  по  деревах.  Ця  миша
однаково  добре  вміє  плавати  і  пірнати.
 Мишка-крихітка  будує  гніздо.  Залежно  від  характеру  місцевості,  вона
його  влаштує  на  20—30  листках  осоки,  вершечки  яких  розщеплені  і  так
переплетені  між  собою,  що  оточують  гніздо  з  усіх  боків,  або  воно  висить
на  висоті  0,5—1  м  від  землі  вільно  на  гілках  куща.  Своїм  зовнішнім  ви¬
глядом  гніздо  нагадує  яйце.  Зовнішня  оболонка  його  завжди  складається  з
повністю  розщепленого  листя  очерету  або  осоки,  стебла  якого  утворюють
основу  всієї  споруди.  Малятко  бере  кожний  листочок  зубами  в  рот  і  кілька
разів  пропускає  його  між  гострими,  як  голка,  кінцями,  поки  не  розділить
кожний  окремий  листок  на  шість,  вісім  або  десять  частин,  тобто  декілька
окремих  волокон,  потім  все  це  надзвичайно  ретельно  звиває  і  переплітає
один  з  одним.  Внутрішню  частину  вистилає  плівками  очерету,  пухом  дея¬
ких  болотяних  рослин,  пухнастими  сережками  верби  і  квітковими  гронами

ки  з’являється  можливість,  підіймається  вгору  і  бродить  на  горищах  і  попід
дахами.  Вона  так  само  спритна,  як  хатня  миша,  але  відрізняється  від  неї  тим,
що  стрибає  великими  стрибками,  на  зразок  тушканчиків,  робить  декілька
стрибків  підряд  і  тільки  потім  трохи  відпочиває.  За  спостереженнями  Радде,
зір  у  неї  не  дуже  розвинений.  На  волі  вона  їсть  комах  і  черв’яків,  плоди,
вишневі  кісточки,  горіхи,  жолуді,  горішки  буків,  а  в  разі  потреби  також  кору
молодих  дерев.  Заготовляє  собі  запас  на  зиму,  але  не  схильна  до  зимівлі  і
ласує  накопиченими  скарбами  тільки  під  час  негоди.
 Лісова  миша  двічі  або  тричі  на  рік  народжує  по  4—6,  рідше  по  8  голих
дитинчат,  які  ростуть  досить  повільно,  а  красивого,  рудувато-жовтого  від¬
тінку  їхня  шкірка  набирає  тільки  на  другий  рік  життя.
 до  родини  Мишачі
ки  8  см.  Вона  три-
іми  смугами  уздовж
120  лускових  кілець,
гіж  у  споріднених  їй
Північної  Гольшти-
зблені  поля,  узлісся
 лісів,  обрідний  чагарник,  а  взимку  скирти  хліба,  комори  і  стайні.  Під
час  жнив  можна  побачити  цілі  скупчення  мишей,  що  бігають  по  стерні.
 тюрний  гризун.  Дорослий  самець  ся¬
гає  завдовжки  5—  7  см,  новонародже¬
на  мишка  —  тільки  1,5  см  і  важить
менш  як  один  грам.  Густа  м  \'яка  шуб¬
ка  дорослих  мишей  має  рудуватий
відтінок,  молоді  ж  мишки  сірі.  Поши¬
рені  по  всій  Європі  і  в  помірній  Азії  аж
до  Японії.  Живуть  біля  води,  на  ділян¬
ках,  порослих  високою  травою,  між
стеблами  якої  миші  звивають  куляс¬
ті  гнізда.  Там  вони  сплять  і  виводять
мишенят.  Розплодившись  надмірно,
вони  іноді  роблять  набіги  на  поля,  але
шкода  від  них  незрівнянна  з  користю,
яку  вони  приносять,  поїдаюни  велику
кількість  дрібних  комах.
 «Залежно  від  пори  року,  —  розпові¬
дає  Буврі,  —  пожива  смугастої  миші
складається  з  хлібних  злаків  і  різ¬
номанітного  насіння  або  з  інших
рослинних  продуктів.  Плоди,  осо¬
бливо  садові,  є  її  улюбленими  ласо¬
щами:  в  пастки,  які  я  розставляв  і
куди  для  приманки  клав  шматочок
кавуна,  я  ловив  багато  мишей.  Вда¬
чею  своєю  смугаста  миша  багато  в
чому  нагадує  щурів».

■  412
 ■  МИША  ХАТНЯ
 Миша  польова
 (Apodemus  agrarius)
 Польову  мишу  можна  відрізнити  від
інших  завдяки  темній  смузі  на  сі¬
рій  спинці.  Влітку  вона  живе  в  по¬
лях  і  степах,  на  зиму  перебирається
ближче  до  житла;  живиться  насін¬
ням.  Лісова  миша  має  рудувату  або
буру  спинку  зі  світлим  черевцем.
Живиться  насінням  деревних  по¬
рід,  охоче  поселяється  в  житлах.
 туватий,  сірувато-чорний  колір  верхньої  частини  тіла  і  хвоста  переходить
мало-помалу  в  світлішу  нижню  частину,  ноги  і  пальці  жовтувато-сірі.
 Польова,  хатня  і  лісова  миші  дуже  схожі  одна  на  одну  стосовно  свого
місцеперебування,  норову  і  способу  життя.  Ці  види  часто  оселяються  в  будин¬
ках,  починаючи  з  льоху  і  до  гориша,  особливо  взимку,  а  хатня  миша  найчас¬
тіше.  Жодна  з  них  не  живе  тільки  на  тих  місцях,  від  яких  дістала  свою  назву:
лісова  миша  однаково  охоче  живе  як  у  коморах  або  будинках,  так  і  в  полі,
а  польова  миша  так  само  не  обмежує  своє  місцеперебування  полем,  як  хат¬
ня  —  житлом  людини,  тому  при  нагоді  можна  побачити  всі  три  види  разом.
 Якщо  хатню  мишу  кинути  в  ставок  або  струмок,  вона  попливе  майже
так  само  швидко,  як  водяний  щур.  Органи  чуття  у  неї  розвинені  чудово:
вона  чує  щонайменший  шум,  нюх  має  гострий  і  чує  на  далеку  відстань,
бачить  добре,  вдень,  можливо,  ще  краще,  ніж  вночі.  Вона  добродушна  і
безтурботна.  У  клітці  вже  через  декілька  днів  стає  ручною;  навіть  старі
миші  досить  швидко  звикають  до  людини.
 Важко  уявити  собі  більшу  ласунку,  ніж  хатня  миша.  Вона  вміє  про¬
класти  собі  шлях  усюди,  де  чує  що-небудь  їстівне,  і  уперто  працюватиме
декілька  ночей  підуряд,  шоб  прогризти  навіть  міцні  дубові  двері.
 Миша  хатня
 (Mus  musculus)
 Миша  хатня  —  ссавець  з  родини  Ми¬
шачі.  Довжина  тіла  7—11  см,  хвос¬
та  4—10  см.  Поширена  скрізь,  слідом
за  людиною  заселяє  нові  райони  (на¬
приклад,  північ  і  північний  схід  Єв¬
разії,  тропічні  райони  Африки).  По¬
шкоджує  зернові  культури,  знищує  і
засмічує  харчові  продукти.  Перенос¬
ник  збудника  чуми,  у  південних  регіо¬
нах  —  туляремії.

МИШАЧІ  ■
 413  ■
 Хатня  миша  розмножується  надзвичайно  швидко.  Вона  народжує
через  22—24  дні  після  спаровування  4—6,  інколи  8  дитинчат,  а  протягом
року,  напевно,  5—6  разів,  так  що  потомство  одного  року  доходить  що¬
найменше  до  ЗО  особин.  Самка  народжує  дитинчат  у  будь-якому  кутку,
тільки  б  він  мав  м’яку  підстилку  і  був  безпечним.  Часто  знаходять  гніздо
у  видовбаному  хлібі,  у  брукві,  в  кишенях,  в  людських  черепах  і  навіть  у
мишоловках.  Звичайно  воно  складається  з  соломи,  сіна,  паперу,  пір’я  та
інших  предметів,  ретельно  зібраних  разом;  трапляється,  проте,  що  під¬
стилкою  служать  тільки  тирса  і  навіть  горіхова  шкаралупа.  Мишенята,
які  шойно  народилися,  дуже  малі  і  зовсім  голі,  навіть  прозорі,  але  рос¬
туть  швидко;  на  сьомий  і  восьмий  день  вони  вкриваються  шерстю,  але
тільки  на  тринадцятий  день  стають  зрячими.  Тоді  вони  залишаються  в
кублі  ше  днів  зо  два,  не  більше,  а  потім  самостійно  йдуть  здобувати  собі
поживу.
 Найзлішим  ворогом  хатньої  миші  завжди  була  і  залишиться  кішка.
В  старих  спорудах  її  помічницею  є  сова,  а  в  селі  надають  хороші  послуги
тхір  і  ласка,  їжак  і  землерийка.
 МИШАЧІ,  родина  (Muridae).  Відмітними  ознаками  родини  є:  гостре
рильце,  великі,  чорні  очі,  широкі,  глибоко  увігнуті,  вкриті  обрідним  во¬
лоссям  вуха,  довгий,  вкритий  волоссям  або,  часто,  лусками  хвіст  і  ма¬
ленькі  ніжки,  тонкі,  ніжні,  з  п’ятьма  пальцями  лапки,  а  також  коротка
м’яка  шубка.  Більш-менш  відповідає  цим  зовнішнім  змінам  основного
типу  будова  зубів.  Звичайно  різці  вузькі  і  товсті,  з  широким  гострим  кра¬
єм  або  простим  вістрям,  вони  на  передній  поверхні  плоскі  або  опуклі,  білі
або  забарвлені,  а  іноді  з  поздовжньою  борозенкою  посередині.  Три  кутні
зуби  в  кожному  ряду,  що  зменшуються  спереду  назад,  утворюють  решту
зубного  апарату,  але  кількість  їх  також  зменшується  до  двох  або  збільшу¬
ються  до  чотирьох  у  верхній  щелепі.  Вони  бувають  або  вкриті  емалевими
горбиками  і  з  двома  коренями,  або  з  поперечними  складками  і  з  бічними
виїмками.  Від  жування  вони  сточуються,  і  тоді  поверхня  стає  рівною  або
складчастою.  У  деяких  видів  бувають  також  защічні  мішки,  але  в  інших  їх
зовсім  немає;  в  одних  шлунок  влаштований  просто,  в  інших  дуже  пере¬
тягнутий.
 Усім  на  земній  кулі  відомі  представники  цієї  родини,  і  ті  щасливі
острови,  на  яких  і  до  сьогодні  немає  мишей,  з  часом  неодмінно  будуть
заселені  принаймні  хоч  одним  яким-небудь  видом.  Миші  населяють  всі
країни,  і,  хоча  рівнини  помірних  і  теплих  широт  вони  вважають  за  краще
у  порівнянні  з  суворими  гірськими  місцевостями  або  холодною  північчю,
проте  є  й  там,  куди  досягає  межа  рослинності,  отже,  в  гористих  місцевос¬
тях  доходять  до  лінії  вічного  снігу.  В  Росії  поширені  12—15  видів  мишей  з
5  родів.  Упорядковані  місцевості,  плодоносні  поля,  плантації  є,  безумов¬
но,  улюбленішим  їх  місцеперебуванням,  але  і  болотисті  простори,  береги
річок  і  струмків  так  само  достатньо  придатні  для  них,  і  навіть  неродючі,
засушливі,  ледве  порослі  травою  і  чагарником  рівнини  надають  їм  ще
можливість  для  існування.  Деякі  види  уникають  близькості  людських  по¬
селень,  інші,  навпаки,  селяться  поряд  з  людиною.  Тільки  небагато  видів
живуть  окремо  або  парами,  більша  ж  частина  живе  групами.  Майже  всі
види  надзвичайно  плодючі,  кількість  дитинчат  одного  тільки  приплоду
коливається  від  6  до  21,  і  багато  видів  дають  приплід  кілька  разів  на  рік,
не  виключаючи  навіть  зими.
 Розрізняють  дві  головні  групи:  щурів  і  мишей.  У  щурів  хвіст  має
близько  200—260  лускових  кілець,  у  мишей  —  від  120  до  180.  Способом
життя  щури  дуже  відрізняються  від  справжніх  мишей.
 МІДІЇ  (Mytilus)  —  очевидно,  найпоширеніші  з  усіх  двостулкових  мо¬
люсків.  Утворюють  обширні  банки,  що  тягнуться  на  багато  миль  уздовж
морського  узбережжя  і  в  естуаріях  —  всюди,  де  є  велика  кількість  зваже¬
ної  поживи.  Як  і  більшість  інших  двостулкових  молюсків,  вони  фільтру¬
ють  поживу  за  допомогою  великих  листоподібних  внутрішніх  зябер,  а  по¬
тім  підганяють  її  до  рота,  використовуючи  роботу  волосоподібних  війок.
Вони  виділяють  міцні  нитки  бісусу,  за  допомогою  яких  прикріплюються
до  підводних  предметів.
 За  сприятливих  умов  хатня  миша
розмножується  декілька  разів  за  рік.
Дитинчата  народжуються  через  21
день  після  зачаття.  Кількість  їх  у
виводку  звичайно  коливається  від  4
до  6,  але  досягає  і  10.  Молоді  миші
починають  розмножуватися  в  три¬
місячному  віці.
 Мишачі  —  родина  Ссавці  ряду  Гри¬
зуни.  Довжина  тіла  від  5  до  49  см.
Тулуб  відносно  стрункий  у  більшос¬
ті  видів.  Шия  чітко  виражена,  хвіст
довгий,  як  правило,  безволосий  або
вкритий  обрідним  волоссям.  Кінців¬
ки  п  ’ятипалі,  в  деяких,  особливо  де¬
ревних  видів,  крайні  пальці  можуть
бути  зредуковані.
 Близько  100  родів,  480  видів,  поши¬
рені  в  Африці,  Європі  і  Азії  на  пів¬
день  від  63°  північної  широти„  на
окремих  островах  Індійського  океа¬
ну.  Деякі  види  можуть  жити  тіль¬
ки  разом  з  людиною  (синантропи)  —
хатня  миша  і  деякі  щури.  Найбільша
кількість  видів  поширена  в  Півден¬
но-Східній  Азії,  звідки  родом  і  хатня
миша,  і  сірий  щур.

■  414
 ■  МІДЯНИЦЯ
 Удень  мідяниця  лежить  на  сонечку  і
гріється.  Проте  в  дуже  спекотні  дні
вона  рідко  виповзає  зі  свого  схов¬
ку,  але  завжди  вилазить  перед  до¬
щем.  Мідяниця  зовсім  не  полохли¬
ва.  Схоплена  яким-небудь  ворогом,
вона  починає  жахливо  звиватися,
прагнучи  таким  чином  вивільни¬
тися,  причому  майже  завжди  у  неї
відламується  кінчик  хвоста.
 Ця  безнога  ящірка  доростає  завдовж¬
ки  до  60  см  і  живе  до  20  років.  Про¬
те  в  природі  переважно  трапляються
менші  особини,  завдовжки  приблиз¬
но  близько  ЗО  см.  За  свою  схожість  зі
зміями  цій  нешкідливій  істоті  часто
доводиться  платити  власним  жит¬
тям,  коли  їй  випадає  потрапити  на
очі  людині.  Від  змій  мідяниця  відрізня¬
ється  очима,  прикритими  повіками,  і
твердим,  міцним  тулубом,  який  вона
не  звиває  в  спіраль.  Пересуваючись,  мі¬
дяниця  кидає  своє  тіло  то  в  один,  то
в  другий  бік.  Під  лускою  в  неї  знахо¬
дяться  кісткові  пластинки,  тому  ту¬
луб  мідяниці  твердий  і  негнучкий.
 МІДЯНИЦЯ,  або  веретільниця  ламка  (Anguis  fragilis),  —  представник
справжніх  медяниць.  Мідяниці  є  скрізь:  на  рівнинах  і  на  висотах.  Воло¬
гість,  проте,  є  дуже  важливою  умовою  її  життя,  і  тому  вона  трапляється
частіше  на  вологих  лугах,  у  лісах  і  в  заростях  чагарників.  У  м’якому  ґрунті
вона  вириває  собі  нірку  або  ж  ховається  в  траві,  серед  рослин,  у  кущах
під  корінням;  у  кам’янистих  місцевостях  тулиться  під  плоским  камінням.
Чудово,  що  вона  не  боїться  мурашок  і  тому  часто  живе  разом  із  ними,
селиться  іноді  навіть  просто  в  мурашниках.
 У  середині  або  в  кінці  жовтня  мідяниця  забирається  в  яке-небудь  ліг¬
во  або  в  нірку  і  там  засинає  на  зиму.  Дуже  цікаво  спостерігати,  як  вона
риє  собі  нірку.  Мідяниця  трохи  згинає  голову,  встромляє  її  в  землю  і
починає  вертітися,  немов  свердлить  землю;  у  такий  спосіб  вона  може
заглибитися  сантиметрів  на  ЗО  і  навіть  на  1  метр.  На  зимівлю  мідяниці
звичайно  збираються  цілими  групами,  по  20—30  особин.
 Як  і  всі  плазуни,  мідяниця  дуже  живуча.  Тютюновий  сік,  наприклад,
який  безумовно  смертельний  для  змії,  їй  мало  шкодить.
 Мідяниці  народжують  живих  дитинчат,  як  гадюки,  але  розмножувати¬
ся  вони  здатні  лише  на  четвертому  році  життя.
 МІДЯНКА  (СогопеІІа)  належить  до  родини  Вужоподібні.  В  Європі  їх
відомо  близько  9  видів.  Це  —  одна  з  найвитонченіших,  рухливих,  жвавих
і  красивих  змій.  Головний  колір  шкіри  бурий,  розмальований  на  спині
та  на  потилиці  цяточками  і  смужками  більш  темного  кольору;  нижня
частина  тіла  блакитного  або  червоно-жовтого  кольору.  Живе  вона  в  сухих
місцевостях,  по  схилах  кам’янистих  пагорбів  і  гір.  Характер  мідянки  не
можна  назвати  добродушним;  це  запальна  і  злісна  тварина,  яка  в  роздра¬
тованому  стані  скажено  кусає  все,  що  може  вхопити  зубами.  Між  собою
мідянки  дуже  часто  б’ються,  так  само,  як  і  з  іншими  тваринами.  Жи¬
виться  мідянка  переважно  ящірками  і  маленькими  зміями,  поїдає  навіть
молодих  гадюк.
 Мідянка  (СогопеІІа)
 Звичайну  мідянку  (СогопеІІа  austria-
са)  часто  вважають  отруйною,  че¬
рез  що  її  несправедливо  переслідують
і  знищують.  Уздовж  спини  мідянки  в
декілька  рядів  проходять  темні  пля¬
ми,  що  додає  їй  схожості  з  гадюкою.
Потривожена  мідянка  захищається
подібно  до  отруйних  змій.  Надійною
відмітною  ознакою  мідянок  є  круглі
зіниці  очей,  характерні  майже  для
всіх  вужів.

МІКСИНИ  ■
 415  ■
 МІКСИНИ  (Myxinidae)  мають  дуже  мало  спільного  з  рибами  і  схожі
більше  на  червів.  На  піднебінні  у  них  є  єдиний  зуб  і  декілька  на  язиці.
Очі  в  зародковому  стані  прикриті  шкірою;  будова  нюхового  і  слухового
апаратів  дуже  примітивна.
 Міксина  звичайна  (Мухіпе  glutinosa)  дуже  схожа  своїм  зовнішнім  ви¬
глядом  на  глиста,  довжина  тіла  досягає  20  см;  живе  в  полярних  морях
Північної  і  Південної  півкуль.  Веде  звичайно  паразитичний  спосіб  життя
всередині  тіл  інших  риб.
 МІЛЬ  ЗЕРНОВА  (Nemapogon  granellus)  завдає  великої  шкоди  винищу¬
ванням  хлібних  запасів.  Метелик  цей  літає  в  червні  та  настільки  малий,
що  в  розмаху  крил  ледве  досягає  13  мм.  Збираючись  відкладати  яйця,
самка  відшукує  хлібні  комори  і,  проколюючи  зерна,  відкладає  туди  по  од¬
ному  або  по  два  яйця.  Через  10—14  днів  після  цього  з  них  вилуплюються
личинки,  які  починають  поїдати  зерна,  але  не  задовольняються  одним,  а
обплутують  павутиною  разом  декілька  зерен  і  обгризають  їх.  Виростаючи,
вони  сягають  10  мм  завдовжки  і  в  кінці  серпня  перетворюються  на  лялеч¬
ки,  обгорнувшися  павутиною.
 МІЛЬ  ПЛАТТЯНА,  або  хутряна  (Tineola  biselliella),  псує  різноманітні
суконні  та  хутряні  речі  і,  крім  того,  завдає  іноді  великої  шкоди  знищен¬
ням  зоологічних  колекцій.  Метелик  цей  дуже  маленький,  розмах  крил
всього  11  —  17  мм.  Деякі  з  них  світло-сірі,  інші  —  з  жовтуватим  відтінком,
інші  навіть  злегка  фіолетові.
 У  червні  або  липні  метелики  ці  спаровуються,  причому  вилітають  зви¬
чайно  надвечір,  і  самки  негайно  ж  відкладають  яйця  у  різноманітні  м’які
речі:  одіж,  меблі,  хутряні  речі  тощо.  Коли  з  яєць  вийдуть  личинки,  вони
починають  поїдати  шерстяні,  пухові  та  сукняні  речі.
 МІЛЬ  СПРАВЖНЯ  (Tineidae)  належить  до  ряду  Лускокрилі.  Мають
вузькі  крила,  самі  невеличкі,  їхня  голова  має  щетинисті  сяжки,  щупальця
добре  розвинені.  їхні  гусені  ведуть  різноманітний  спосіб  життя,  то  посе¬
ляються  групами,  обвиваючи  своєю  павутиною  цілі  гілки  дрібних  чагар¬
ників,  то  поселяються  поодинці  в  згорнутих  листках,  а  деякі  прогризають
собі  тоненькі  ходи  в  товщі  листка  або  в  інших  частинах  рослини.
 МІНОГИ  (Petromyzontidae)  поширені  в  морях  усієї  земної  кулі,  їхній
ротовий  отвір  має  здатність  присмоктуватися;  плавального  міхура  немає.
 Морська  мінога  (Petromyzon  marinus)  завдовжки  до  1  м,  важить  до  3  кг.
Водиться  в  усіх  європейських  морях,  за  винятком  Чорного  моря,  і,  крім
того,  трапляється  біля  берегів  Північної  Америки  і  Західної  Африки.  Для
метання  ікри  заходить  у  річки.  Річкова  мінога  (Petromyzon  fluviatilis)  при¬
близно  вдвічі  менша  завдовжки,  але  важить  до  10  кг;  поширена  біля  бе¬
регів  Європи,  Північної  Америки  і  Східної  Азії.  Відрізняється  способом
життя  від  морської  тільки  тим,  що  довго  живе  в  річках,  хоча  все-таки  по¬
вертається  в  море.  Струмкова  мінога  (Lampetra  planeri)  завдовжки  всього
20—40  см,  частково  схожа  на  річкову,  але  відрізняється  від  неї  будовою.
Часто  вони  здійснюють  подорожі  в  річках,  присмоктуючись  до  лососів
ротом.  Взагалі  дуже  часто  вони  ведуть  паразитичний  спосіб  життя,  жив¬
лячись  кров’ю  і  м’ясом  риб,  проникаючи  всередину  їхнього  тіла.
 МІРИКИНА,  або  мавпа  нічна  (Aotes  trivirgatus),  є  абсолютно  особли¬
вим  родом  мавп.  У  неї  маленька  кругла  голова  з  великими  совиними
очима;  морда  досить  велика,  широка,  але  мало  видається  назовні;  отвори
ніздрів  обернуті  вниз;  вуха  маленькі.  Тіло  довге,  вкрите  м’яким  волоссям,
досить  пухнастий  хвіст  довший  за  тулуб,  нігті  сплюснуті  та  заломлені  гач¬
ком.  Тонке  тіло  мірикини  завдовжки  35  см,  хвіст  —  50  см.  Колір  шерсті
зверху  сіро-бурий  з  іржавим  відтінком,  кінець  хвоста  чорний.  На  тім’ї  три
поздовжні  чорні  паралельні  смуги  однакової  ширини,  а  уздовж  спини  аж
до  хвоста  йде  широка  світла  жовтувато-бура  смуга.  Шерсть  тонка  і  м’яка
на  дотик,  і  колір  її  однаковий  як  у  самця,  так  і  у  самки.
 Мірикина  водиться  переважно  у  спекотних  країнах  східної  частини
Південної  Америки,  але  заселення  її  обмежується  деякими  областями.
 Міксини  —  примітивні,  схожі  на  риб
хребетні,  представники  одного  з  двох
класів  безщелепних  (круглоротих)
риб  (другий  клас  складають  міно¬
ги).  Крім  відсутності  щелеп,  мікси¬
ни  позбавлені  ще  й  черевних  і  грудних
плавців  і  правильних  променів  в  інших
плавцях.  Рот  є  простою  щілиною  з
товстими  вусиками.  У  міксин  до  16
зябрових  отворів  уздовж  боків.  Меш¬
кають  в  усіх  океанах,  зариваючись  у
мулу  і  живляться  органічними  решт¬
ками  або  полюють  на  червів  і  рако¬
подібних.
 У  дикій  природі  молі  живуть  на  тру¬
пах  тварину  у  пташиних  гніздах  і  в
норах  ссавців,  але  окремі  види  по¬
ширилися  по  всьому  світу  з  люди¬
ною.  Чиста  тканина  недостатньо
поживна,  тому  міль  віддає  перевагу
сирцеві  або  брудній  шерсті.
 Міноги  —  представники  родини  Мі¬
ноги,  єдиної  в  класі  Міноги.  Класи  Мі¬
ноги  і  Міксини  утворюють  надклас
Безщелепні.  Це  зовні  схожі  на  вугрів
примітивні  хребетні,  в  яких  є  7  зя¬
брових  отворів  з  кожного  боку  тіла  і
відсутні  грудні  та  парні  плавці.  Мі¬
ноги  —  в  основному  прісноводі  риби.
Деякі  види  мігрують  у  море  в  пошу¬
ках  кращої  поживи,  але  розмножува¬
тися  повертаються  в  прісну  воду.

■  416
 ■  МОГИЛЬНИК  ЗВИЧАЙНИЙ
 Мірикина,
або  мавпа  нічна
 (Aotes  trivirgatus)
 «Ці  мавпи,  —  говорить  Бетс,  —  хоча
і  сплять  вдень,  але  прокидаються
при  щонайменшому  шумі,  так  що
люди,  які  проходять  повз  вибране
мірикинами  для  нічлігу  дерево,  бу¬
вають  уражені  раптовою  появою  ці¬
лої  групи  смугастих  мордочок,  що
ховалися  дотепер  у  дуплі  дерева».
 Вона  проводить  час  на  деревах  або  в  дуплах,  вночі  шукає  собі  поживу,
а  вдень  повертається  в  дупло,  де  й  спить  цілий  день.
 За  свідченням  мисливця,  самка  народжує  в  наші  літні  місяці  по  одно¬
му  дитинчаті,  носить  його  спочатку  на  грудях,  потім  на  спині.  Молоду
мірикину  легко  приручити,  старі  ж  залишаються  завжди  дикими  і  куса¬
ються.  З  органів  чуття  найкраще  розвинений,  мабуть,  слух.
 Щонайменший  шум  порушує  її  увагу.  Зором  користується  вона  тільки
вночі,  оскільки  денне  світло  її  засліплює,  і  вона  нічого  не  може  бачити.
Тямущість  її  дуже  обмежена.
 МОГИЛЬНИК  ЗВИЧАЙНИЙ  (Necrvphorus  vespillo)  поширений  у  Європі
та  Північній  Америці.  Перш  за  все  вони  уважно  оглядають  труп,  його  поло¬
ження,  вивчають  ґрунт,  який  не  завжди  годиться  для  їхніх  цілей,  потім,  роз¬
містившись  у  певному  порядку,  жуки  починають  рити  землю,  відкидаючи  її
назад,  і  поступово  навколо  трупа  утворюється  земляний  вал.  Могильники  все
виривають  і  виривають  землю  з-під  мертвої  тварини,  яка  під  власною  вагою
опускається  так,  що  деякий  час  потому  труп  абсолютно  зникає  під  землею.
Через  декілька  годин  могильники  закінчують  свою  роботу,  так  що  на  місці
похороненого  трупа  підноситься  невеликий  надгробний  горбик.  У  пухкому
ґрунті  могильники  ховають  трупи  якнайглибше,  сантиметрів  на  ЗО.  Якщо
ґрунт  твердіший,  то  не  так  глибоко.  Зариваючи  трупи  тварин  у  землю,  мо¬
гильники  відкладають  у  них  свої  яйця;  таким  чином,  значення  поховання
полягає  в  тому,  щоб  приготувати  запас  поживи  для  своїх  личинок.

молотоголов  ■
 417  ■
 Личинка  розвивається  через  14  днів  і  негайно  ж  починає  посилено  хар¬
чуватися  падлом.  Досягнувши  справжніх  розмірів,  вона  заглиблюється  в
землю  і  перетворюється  на  лялечку,  з  якої  з’являється  дорослий  жучок.
 МОЛОТОГОЛОВ  (Scops  umbretta)  належить  до  родини  Молотоголо-
ві  ряду  Лелекоподібні.  Забарвлення  його  майже  одноманітно  буре,  дещо
світліше  на  нижній  частині  тіла.  Поширений  майже  в  усіх  країнах  Африки
і  в  Південній  Аравії,  але  ніде  не  буває  численним.  Птахи  ці  живуть  тільки
на  лісових  берегах  річок.  Риба  є  їхньою  основною  їжею,  але  вони  їдять
також  черепашок,  земноводних,  невеликих  змій,  ракоподібних,  червів,
личинок  і  комах.  Гігантське  їхнє  гніздо,  яке  має  круглий  вхідний  отвір,
влаштовується  на  дереві  невисоко  над  землею.  Птахи  дуже  майстерно
будують  його  з  лозин  і  глини  і  зовні  воно  має  1,5—2  м  в  поперечнику.
Всередині  це  куполоподібне  житло  розділяється  на  три  абсолютно  окремі
приміщення:  передпокій,  приймальня  і  спальня;  приміщення  ці  обробле¬
ні  зсередини  так  само  ретельно,  як  і  зовнішні  стінки.  Заднє  приміщення
влаштоване  дещо  вище  за  два  передні,  так,  щоб  у  разі  повені  вода,  що
проникла  всередину  житла,  могла  б  стікати.  Спальня  —  найпросторіша
частина  гнізда  —  поміщається  позаду  всіх,  і  тут  обидва  птахи  по  черзі  на¬
сиджують  3—5  яєць.  Середнє  відділення  —  комора  для  здобичі.  Переднє,
найменше  з  усіх  трьох  —  караульне  приміщення.
 МОЛОХ  (Moloch  horridus)  належить  до  родини  Агамові,  є  єдиним  пред¬
ставником  однойменного  роду,  який  живе  в  південній  і  західній  Австралії.
Голова  у  нього  дуже  маленька  і  вузька,  не  ширша  за  шию,  тулуб  товстий,
посередині  розширений  і  плоский,  так  що  дещо  нагадує  тулуб  жаби;  хвіст
трохи  коротший  за  тулуб,  заокруглений  і  на  кінці  тупий.  Ноги  досить  тов¬
сті,  пальці  надзвичайно  короткі  і  широкі  і  озброєні  довгими  кігтями.
 На  середині  шиї  підноситься  довгастий  горбик,  по  боках  якого  стир¬
чать  великі  ості.  Голова,  шия  і  тулуб  вкриті  неправильними  щитками,
на  яких  сидять  досить  прямі  ості,  схожі  на  шипи  троянди.  Ості  ці  мають
різну  довжину  і  неоднаково  заломлені.  Найбільші  та  криві  знаходяться  по
боках  голови,  так  що  схожі  на  роги  ссавця;  інші,  також  великі,  сидять  на
середині  шиї  і  на  обох  бічних  шийних  горбиках,  а  також  уздовж  всього
хвоста;  найменші  знаходяться  на  ногах.  Нижня  частина  тіла  не  гладка,
але  без  остей.  Забарвлення  цієї  колючої  тварини  не  особливо  яскраве,
але  досить  красиве.  Основний  колір  у  неї  каштаново-бурий  з  темними
облямівками  по  боках;  уздовж  середини  спини  проходить  вузька  смужка
кольору  охри,  яка  в  багатьох  місцях  розширяється,  утворюючи  ромби;  дві
інші,  так  само  забарвлені  смужки,  починаються  по  боках  шиї,  проходять
по  плечах,  тут  розширяються  і  розділяються  на  дві  гілки,  з  яких  одна  тяг¬
неться  уздовж  тулуба  і  по  боках  хвоста,  а  інша  загинається  за  плечовий
суглоб.  Загальна  довжина  тіла  дорівнює  18—22  см.
 Ящірка  ця  живе  тільки  на  дуже  піщаних  місцях,  і  іноді  можна  поба¬
чити,  як  дві  або  три  з  них  гріються  на  сонці  на  верхівці  піщаного  пагорба
поблизу  затоки.  Зважаючи  на  їхні  звички  і  маленькі  приховані  очі,  можна
здогадатися,  що  ці  тварини  денні,  які,  мабуть,  дуже  рідко  активні  вночі;  за¬
звичай  вони  рухаються  повільно,  але  траплялося  бачити,  що  вони  бігають
дуже  швидко,  особливо  коли  хочуть  сховатися  в  нірку,  розташовану  не
дуже  далеко.  Пожива  їхня,  говорять,  складається  переважно  з  мурашок,  але
деякі  стверджують,  що  молох  іноді  живиться  і  рослинними  речовинами.
Яйця,  які  мало  відрізняються  від  яєць  інших  ящірок,  кладуть  у  пісок.
 Молох  також  має  здатність  змінювати  своє  забарвлення  залежно  від
навколишнього  оточення.  Яскраве  забарвлення  переходить  тоді  в  темний
шиферно-сірий  або  димчасто-бурий  колір,  і  красивий  малюнок  при  цьо¬
му  майже  зникає.
 МОМОТ  ВЕЛИКИЙ,  або  синьошапковий  (Momotus  momotci),  належить
до  родини  Момотові.  Довжина  птаха  —  50  см,  довжина  крила  —  17  см,
хвоста  —  28  см.  Спина,  крила  і  хвіст  його  —  темно-зелені,  махові  пера
всередині  чорні,  зовні  —  блакитні,  нижня  частина  тіла  —  зелена  з  іржаво-
коричневим  відтінком.  Він  населяє  лісисті  місцевості  Північної  Бразилії.
 Молох  —  ящірка  з  родини  Агамові.
Поширена  в  піщаних  пустелях  цен¬
тральних  районів  Австралії.  Тіло
широке,  сплощене,  завдовжки  до
22  см,  вкрито  гострими  викривлени¬
ми  остями,  над  очима  і  на  потили¬
ці  на  зразок  рогів.  У  разі  небезпеки
ховає  голову  між  передніми  кінцівка¬
ми,  виставляючи  вперед  ості.  Може
також  збільшуватися  в  розмірах,  за¬
ковтуючи  повітря.  Забарвлення  мас¬
кувальне,  яскравішає  в  спекотні  го¬
дини  і  темнішає  вночі.
 Живиться  виключно  мурашками.
Веде  малорухливий  спосіб  життя.
Риє  нори.  Взимку  і  в  найспекотніші
літні  місяці  впадає  у  сплячку.  Самка
відкладає  в  нору  3—8  яєць.
 Шкіра  у  молоха  пронизана  мікро-
трубчастими  порожнинами  і  дуже
гігроскопічна.  Воду  вбирає  при  зі¬
ткненні  навіть  із  вологим  повітрям.
А  побувши  п'ять  хвилин  під  дощем,
молох  так  просочується  водою,  що
робиться  майже  на  третину  важ¬
чим.  Але  запасену  таким  незвичай-

■  418
 ■  МОНАШКА
 МОНАШКА  (Lymantria  monacha)  дуже  схожа  на  непарного  шовкопря¬
да  як  своїм  зовнішнім  виглядом,  так  і  способом  життя.  На  початку  травня
гусені  збираються  великими  групами  на  стовбурах  дерев.  Іноді  вони  спус¬
тошують  все  на  своєму  шляху,  дочиста  виїдаючи  соснові  та  ялинові  ліси.
В  офіційному  звіті  лісничих  за  1858  рік  зазначено,  що  метелики-монашки
29  липня  з’явилися  в  такій  величезній  кількості,  що  весь  ліс  був  цілком
вкритий  цими  комахами,  і  поверхня  озера  Цильвунг  здавалася  абсолютно
білою  від  незліченної  кількості  метеликів,  що  потонули  в  ньому.  Спо¬
стерігачам  здавалося,  що  йде  сильна  сніжна  завірюха.  Деякі  власники,
впавши  у  відчай  від  безуспішної  боротьби  з  цими  метеликами,  випалю¬
вали  цілі  лісові  ділянки,  щоб  припинити  принаймні  подальше  розповсю¬
дження  шкідливої  комахи.
 Момот  великий,
або  синьошапковий
 (Momotus  momota)
 Морж  —  єдиний  представник  роди¬
ни  Моржі.  Поширений  на  прибереж¬
них  мілководдях  в  Арктиці.  Дорослі
самці  можуть  досягати  завдовжки
 З,7 	м;  самки  менші.  Голова  в  профіль
здається  квадратною,  очі  маленькі,
вушних  раковин  немає.  Бивні  (великі
верхні  ікла)  є  в  особин  обох  статей
і  ростуть  упродовж  всього  життя
тварини,  іноді  досягаючи  у  самців
завдовжки  1  м.  Живляться,  зазвичай
викопуючи  молюсків  на  морському
дні.  Самки  досягають  статевої  зрі¬
лості  у  6  років,  самці  —  на  рік-два
пізніше.  Вагітність  буває,  ймовірно,
кожні  2  або  3  роки,  триває  близько
року,  дитинча  народжується  в  квіт¬
ні  або  травні.  Лактація  триває  не
менше  16  міс.,  дитинча  залишається
з  матір  ’ю  від  2  до  3  років.
 МОРЖ  (Odobenus  rosmarus)  —  єдиний  вид  єдиного  роду  родини  Моржі
(Odobenidae).  У  зрілому  віці  цей  звір  досягає  завдовжки  4,25  м,  в  окремих
випадках  —  5  м,  при  товщині  2,5—3  м,  іноді  4  м,  і  важить  до  2000  кг.  Як  і  в
тюленів,  довгий,  видовжений  тулуб  моржів  найтовщий  посередині,  донизу
він  звужується,  але  не  так  сильно,  як  у  інших  тюленів.  З  цього  могутнього
тулуба  виступають  кінцівки,  схожі  на  великі  лопаті,  але,  однак,  у  них  мож¬
на  розрізнити  ліктьовий  і  колінний  суглоби.  Кожна  кінцівка  має  5  пальців
з  короткими  тупими  кігтями.  Хвіст  являє  собою  невелику  шкірясту  лопать.
Але  головна  відмітна  ознака  моржа  —  відносно  маленька,  кругла  голо¬
ва,  з  двома  виступаючими  з  верхньої  щелепи  іклами.  Морда  у  нього  дуже
коротка,  широка  і  тупа,  верхня  губа  м’ясиста  і  дуже  видовжена;  нижня  ж
губа,  навпаки,  спухла.  По  обох  боках  морди  сидять  поперечними  рядами
заокруглені,  сплюснуті,  рогові,  щетинисті  вуса,  до  того  ж  задні  довші  за
передні.  Найбільші  з  них  бувають  завтовшки  з  вороняче  перо  і  завдовжки
10  см;  їхня  кількість  доходить  іноді  до  декількох  сотень.  Ніздрі  мають  фор¬
му  півмісяця;  широко  розставлені  очі  малі,  блискучі  та  захищені  повіками,
що  виступають  вперед.  Вуха,  позбавлені  зовнішньої  вушної  раковини,  ле¬
жать  далеко  позаду.  В  передній  частині  рота  два  великі  ікла,  що  видаються
далеко  вперед,  витісняють  шість  передніх  зубів,  які  є  тільки  у  дуже  молодих
моржів.  Ці  ікла  бувають  іноді  завдовжки  до  80  см,  і  навіть  до  90,  важать
вони  в  середньому  від  2,5—3  до  3,5  кг;  але  траплялися  зрідка  зуби  і  7,
і  8  кг.  Самка  має  чотири  соски.  Переважний  колір  старих  і  молодих  моржів
більш-менш  бурий.  Ікла  самки  хоча  і  тонші,  але  часто  довші  та  красивіші
за  притуплені  ікла  самців.
 Моржа,  як  і  багатьох  інших  звірів,  люди  потроху  загнали  далеко  до
Північного  полюса,  і  тепер  він  може  жити  тільки  там,  куди  китолови  і  мис¬
ливці  запливають  лише  зрідка,  та  й  то  з  великими  труднощами.  Нині  зона
поширення  моржів  ділиться  не  тільки  на  східну  і  західну  частини,  але  й
охоплює  різні  місцевості,  що  знаходяться  далеко  одна  від  одної.  Його  мож¬
на  побачити  протягом  всього  року  в  північних  частинах  Східної  і  Західної
Гренландії,  в  Баффіновій  затоці,  в  протоках  і  бухтах  до  самої  Берінгової
протоки,  яка  з’єднує  східний  і  західний  ареали  його  поширення.
 Моржа  можна  вважати  береговим  жителем,  який  уникає  відкритого
моря  і  дуже  рідко  здійснює  подорожі.  Всі  китолови  знають,  що  вони  зна¬
ходяться  близько  від  землі  або  крижини,  якщо  в  тумані  бачать  моржів
або  чують  їхнє  ревіння;  досвід  навчив  їх,  що  моржі  не  переходять  межі
твердого  або  прибитого  до  берега  острова  льоду.
 Перше  враження,  яке  справляє  морж  на  людину,  неприємне.
 «Вони  лежать,  —  говорить  стародавній  спостерігач  Мартені,  —  па  кри¬
жині,  розпластавшись,  як  тюлені,  у  великій  кількості  та  жахливо  ревуть.
Вони  сплять,  хропучи,  не  тільки  на  крижинах,  але  й  у  воді,  так  що  їх
неодноразово  вважали  мертвими.  Ці  хоробрі  тварини  захищають  одна
одну  до  самої  смерті;  коли  люди  зі  шлюпок  б’ють,  колють  і  рубають  їх,  то
одні  моржі  пірнають  у  воду  біля  шлюпок  і  своїми  великими  зубами  про¬
бивають  у  них  діри,  інші  без  жодного  страху  пливуть  просто  на  шлюпки
і,  підійшовши  до  них,  підіймаються  з  води  до  половини  тулуба».
 Залежно  від  властивостей  морського  берега  на  ньому  збираються
більш-менш  численні  групи  цих  тварин.  Дорослі  живуть  окремими  стада¬
ми;  самці  об’єднуються  в  одну  групу,  а  самки  живуть  із  сисунами.

МОРЖ  ■
 419  ■
 На  землі  морж  рухається  важко  і  незграбно,  але  ще  ходить,  а  не  по¬
взає,  одночасно  пересуваючи  ласти,  що  лежать  навхрест,  причому  відріз¬
няється  від  інших  тюленів  тим,  що  передніми  кінцівками  стає  спочатку
пальцями,  а  задніми  —  на  п’яти.  Плаває  він,  подібно  до  всіх  своїх  родичів,
швидко  і  моторно,  пірнає  на  значну  глибину  і  в  змозі  пробути  під  водою,
напевно,  декілька  хвилин.  Голос  його  схожий  то  на  мукання  корови,  то
на  грубий  гавкіт  собаки,  а  під  час  гніву  переходить  у  справжнє  ревіння.
 Про  гостроту  його  органів  чуття  Пехуель-Леше  говорить:
 Морж  (Odobenus  rosmarus)
 «Зір  його  поганий,  слух  набагато  кращий,  але  особливо  добре  розви¬
нений  нюх,  оскільки  він  чує  людину  за  сприятливих  обставин  щонай-

захворіти  і  загинути.

МОРСЬКА  СВИНЯ  ЗВИЧАЙНА  ■
 421  ■
 МОРСЬКА  СВИНЯ  ЗВИЧАЙНА  (Phocoena  phocoena)  —  дельфін  євро-
пейських  морів.  Відмітні  ознаки  її  такі:  тулуб  короткий,  товстий  і  вере¬
теноподібний,  лоб  пологий;  широкий  біля  основи  і  трикутний  спинний
плавець  розташований  досить  низько  і  знаходиться  майже  на  середині
спини.  Зубна  система  складається  з  численних  прямих,  сплюснутих  з  бо¬
ків  і  гострих  зубів,  коронка  яких  на  кінці  дещо  розширяється.
 Дельфін  цей  сягає  1,5—2  м  завдовжки,  в  окремих  випадках  навіть  3  м  і
важить  не  більше  500  кг.  Голова  у  нього  невелика,  морда  широка,  коротка
і  заокруглена,  очі  розташовані  позаду  кута  щелепи  і  мають  довгасту  фор¬
му;  райдужна  оболонка  жовтувато-бурого  кольору  і  має  вигляд  трикутни¬
ка,  обернутого  вершиною  вниз;  вуха  розташовані  одразу  за  очима  і  мають
дуже  невеликі  отвори;  дихальця  у  вигляді  широких  півмісяцевих  отворів
і  розташовані  зверху  на  голові  між  очима.  Тулуб,  спереду  заокруглений,
а  в  хвостовій  частині  дещо  сплюснутий  з  боків  і  з  гострим  краєм  угорі,
а  внизу  трохи  сплюснутий.  Хвіст  складає  майже  третину  довжини  тіла,
дещо  стиснутий  з  боків,  зверху  має  досить  гострий,  а  знизу  заокруглений
вигляд;  плавець  його  ззаду  має  вирізку  у  вигляді  тупого  кута  і  розділе¬
ний  на  дві  лопаті.  Ласти  прикріплені  в  кінці  першої  чверті  довжини  тіла,
розташовані  досить  низько  і  мають  видовжену  яйцеподібну  форму;  вони
помітно  звужені  біля  основи,  а  на  кінці  загострені.  Спинний  плавець
спереду  і  вгорі  дещо  заокруглений,  а  ззаду  трохи  загнутий.  Абсолютно
гола  шкіра  м’яка,  гладенька,  зверху  темно-бурого  або  чорного  кольору  із
зеленкуватим  або  фіолетовим  відливом,  знизу  білого  кольору,  причому
ця  біла  пляма  починається  вузьким  вістрям  біля  нижньої  щелепи;  потім
дуже  розширяється  і  закінчується  біля  основи  хвостового  плавця.  Ласти
забарвлені  в  більш-менш  темно-бурий  колір.
 Ненажерливість  цієї  тварини  увійшла  навіть  до  прислів’я;  вона  пере¬
травлює  їжу  дуже  швидко  і  потребує  її  в  надзвичайно  великій  кількості.
Рибалки  ненавидять  її,  тому  що  вона  заважає  під  час  риболовлі  й  іноді  за¬
вдає  великої  шкоди.  Легко  розриває  тонкі  сіті,  якими  ловлять  оселедців,  і
пожирає  всю  рибу,  що  знаходиться  в  них.  Товщі  сіті  часто  бувають  небез¬
печні  і  для  неї  самої,  оскільки  вона  в  них  заплутується  і  задихається.
 Морську  свиню  слід  зарахувати  до  тих  небагатьох  китів,  які  віддають
перевагу  прибережним  водам  перед  відкритим  морем.  Вона  більше  лю¬
бить  полювати  у  великих  і  малих  протоках,  затоках  і  фіордах  і  тримається,
як  правильно  помітив  Скаммон,  найохочіше  в  тих  ділянках  моря,  де  кала¬
мутна  річкова  вода  змішується  з  морською.  Відчуває  потребу  в  спілкуван¬
ні,  як  і  всі  дельфіни,  але  в  дуже  великі  зграї  об’єднуються  рідко;  часто  це
невеликі  групи  від  2  до  8  особин.  Плаває  морська  свиня  чудово,  розтинає
хвилі  з  великою  силою  і  дивною  швидкістю,  і  може  робити  стрибки  над
поверхнею  води,  проте  не  така  рухлива,  як  інші  дельфіни;  принаймні
 Морська  свинка
 (Cavia  porcellus)
 Морська  свинка  —  вид  гризунів  з  ро¬
дини  Свинкові  (Caviidae).  Морська
свинка  споріднена  марі,  пустельній
кавії  і  скелястому  даману.  Відома  як
свійська  тварина,  спроби  знайти  її
пращура  серед  диких  видів  виявилися
безуспішними.
 Батьківщиною  морської  свині  слід
вважати  всю  північ  Атлантично¬
го  океану,  від  Гренландії  до  півно¬
чі  Африки,  включаючи  сюди  і  Бал¬
тійське  море.  Мабуть,  і  цей  дельфін
влітку  прямує  на  північ,  а  взимку
на  південь.  Навесні  морська  свиня
пливе  слідом  за  зграями  оселедців  і
нападає  на  них.

■  422
 ■  МОРСЬКИЙ  КОНИК
 Морська  свиня  звичайна
 (Phocoena  phocoena)
 Морських  свиней  можна  побачити
у  великій  кількості  біля  гирл  захід¬
ноєвропейських  річок,  у  які  вони
дуже  часто  заходять  досить  далеко
вглиб  країни.  При  нагоді  вони  за¬
ходять  дуже  далеко  в  широкі  річки
і  цілими  місяцями  живуть  у  прісній
воді,  якщо  тільки  водяний  простір
достатній  для  них.  За  достовірними
даними,  їх  бачили  в  Ельбі  вище  від
Магдебурга  і  цілими  тижнями  спо¬
стерігали  в  нижній  течії  Рейну.
 Морські  коники  —  риби,  які  разом  із
морськими  голками  утворюють  ро¬
дину  Голкові  (Syngnathidae).  Голова
морського  коника  нахилена  до  тулу¬
ба,  а  хвіст  заломлений  наперед.  Пла¬
вають  у  вертикальному  пдложенні  за
допомогою  хвилеподібних  рухів  спин¬
ного  плавця  і  можуть  прикріплятися
до  водоростей  чіпким  хвостом.  Са¬
мець  виношує  ікру  в  закритій  сумці.
 вона  не  так  часто,  як  її  родичі,  плаває  біля  поверхні  води,  що  дуже  по¬
любляють  інші  дельфіни.  Вона  має  звичай  пливти  більш-менш  близько
від  поверхні  води,  на  хвилину  висунутися,  щоб  подихати,  а  потім  пірнути
знову  в  глибину,  опускаючись  головою  майже  вертикально  вниз.  При
цьому  вона  так  згинає  спину,  що  набирає  майже  кулястої  форми.  Поки
не  було  пароплавів,  морських  свиней  було  набагато  легше  спостерігати,
ніж  зараз.  Вони  супроводжують  пароплави,  але  не  наближаються  до  них
так  близько,  як  до  парусних  судів,  які  рухаються  безшумно.
 Морські  свині  спаровуються  влітку,  від  червня  до  серпня  включно.
В  цей  час  вони  дуже  збуджені,  блискавично  кидаються  туди  й  сюди  по
хвилях,  люто  переслідують  одне  одного  і  відшукують  самок.  Після  вагіт¬
ності,  яка  триває  9  або  10  місяців,  самки  народжують  одне  або  двоє  дуже
малих  дитинчат  завдовжки  лише  50  см,  котрі  важать  5  кг.  Мати  ставиться
до  дитинчат  так  само  дбайливо,  як  і  інші  кити,  водить  їх  усюди  за  собою,
захищає  від  небезпек  і  годує  молоком  цілий  рік,  оскільки  тільки  через  12
місяців  молоді  морські  свині  стають  дорослими.  Рясне  молоко  самок  має
солоний  присмак  і  запах  морської  риби.  Окрім  оселедців,  які  певної  пори
року  складають  майже  виняткову  поживу  морських  свиней,  вони  поїда¬
ють  також  макрелей,  лососів,  інших  риб,  а  також  водорості.  Мабуть,  вони
не  їдять  мертвих  тварин  і  шматків  м’яса.
 Колись  м’ясо  морських  свиней  дуже  цінувалося.  Ще  стародавні  рим¬
ляни  вміли  виготовляти  з  нього  смачні  ковбаси;  пізніше  кухарі  так  добре
його  готували,  наприклад  в  Англії,  що  м’ясо  це  з’являлося  на  столі  самого
короля  і  знатних  вельмож.  Нині  його  вживають  у  їжу  тільки  незаможні
жителі  морських  берегів  і  моряки.
 МОРСЬКИЙ  КОНИК  (Hippocampus  antiquorum)  своїм  зовнішнім  ви¬
глядом  відрізняється  від  решти  риб.  Морда  його  закінчується  трубчастим
рилом,  хвіст  без  плавців,  усаджений  голками,  тіло  вкрите  широкими  щит¬
ками,  а  хвіст  —  кільцями;  по  всій  спині  та  на  голові  розташовані  численні
відростки.  Способом  життя  ця  риба,  поширена  в  Атлантичному  океані,  в
Північному  морі,  а  також  біля  берегів  Австралії,  дуже  схожа  на  морську
голку  і  тримається  на  дні,  порослому  рослинами.  Хвіст  у  нього  служить  і
для  плавання  і  для  прикріплення;  під  час  плавання  знаходиться  майже  в
прямовисному  положенні.  Довжина  морського  коника  15—18  см.
 Пожива  морських  коників  складається  з  найдрібніших  ракоподібних.
Витривалість  їхня  незначна,  і  під  час  лову  велика  кількість  їх  гине;  так
само  згубно  на  них  діє  гроза.

МОРСЬКИЙ  КОТИК  ПІВНІЧНИЙ
 423  ■
 МОРСЬКИЙ  КОТИК  ПІВНІЧНИЙ  (Callorhinus  ursinus)  належить  д©
родини  Вухаті  тюлені  ряду  Ластоногі.  Розмірами  поступається  сивучам;
довжина  найбільших  самців  не  перевищує  2—2,5  м  від  кінчика  морди  до
кінчика  хвоста;  самки  рідко  перевищують  половину  цієї  довжини;  самці
важать  200—250  кг,  самки  —  50—60  кг.  Тулуб  його  хоча  й  товстий,  але
дуже  довгий,  голова  довша  і  гостріша,  ніж  в  інших  ластоногих,  шия  ко¬
ротка,  але  помітно  виділяється  з  тулуба,  хвіст  короткий  і  гострий,  паща
досить  маленька,  ніздрі  щілиноподібні,  очі  дуже  великі,  темні  та  виразні;
на  верхній  губі  стирчать  близько  20  жорстких  щетин  16  см  завдовжки.
Передні  кінцівки  мають  форму  плавців  і  вкриті  пружною,  гладкою  чор-
ною  шкірою,  яка  на  кінці  дуже  подовжується  і  розширяється,  так  що  всі
п’ять  пальців,  з  яких  три  озброєні  нігтями,  закінчуються  клаптем  шкіри,
принаймні  10  см  завдовжки.  Шерсть,  яка  на  шиї  і  передній  частині  тулу¬
ба  помітно  подовжується,  на  спині  дещо  коротша,  густа  і  складається  з
не  дуже  жорсткого  волосся  і  надзвичайно  м’якого  і  ніжного  підшерстка.
Основний  колір  її  темно-бурий,  який  у  деяких  особин  переходить  у  чор¬
но-бурий;  на  голові,  шиї  і  передній  частині  тулуба  шерсть  відливає  сиви¬
ною,  оскільки  кінчики  волосся  білі;  нижня  частина  тулуба  світліша.  Старі
самки  відрізняються  від  самців  саме  сріблястим  відтінком.  Молоді  котики
також  сріблястого  кольору,  тому  що  волосся  має  світлі  кінчики.
 Старі  моряки  кажуть,  що  морські  котики  регулярно  з’являються  на
островах  і  шхерах  тільки  для  того,  щоб  розмножуватися;  решту  часу  вони
проводять  у  відкритому  морі,  де  здійснюють  далекі  подорожі.  Багаторіч¬
ними  спостереженнями  доведено,  що  ці  тварини  постійно  повертаються
до  одних  і  тих  самих  місць  на  суші,  так  званих  лігвищ.  Котики  вибирають
маленькі  острови  або  на  великих  островах  такі  берегові  смуги,  де  особли¬
во  сильний  прибій,  а  на  островах  розміщуються  по  можливості  на  мало¬
доступних  скелях,  що  ледве  підносяться  над  найвищою  лінією  припливу.
Кожний  старий  самець  з  року  в  рік  повертається  на  одне  й  те  саме  місце,
поки  може  утримати  його  за  собою.
 Близько  середини  квітня  біля  островів  з’являється  декілька  старих
самців,  які  протягом  2—3  днів  плавають  неподалік  від  берега,  насмілю¬
ються  виповзти  на  берег,  де,  обережно  обнюхуючи  повітря,  досліджують
знайомі  місця.  Якщо  вони  задоволені  дослідженням,  то  2—3  дні  потому
наважуються  виповзти  на  більш  високі  місця  і  лягають  там  із  піднесеною
вгору  головою,  прислухаючись  і  озираючись  довкола.  Згодом  сікачі  зни¬
кають;  за  кілька  днів  знову  з’являються  самці  в  невеликій  кількості,  як
дорослі,  так  і  молодняк.  Перші  влаштовуються  на  вибраних  місцях,  ви¬
штовхують  молодь  з  берега  і  примушують  їх  або  залишатися  у  воді,  або
селитися  на  незайнятих  ще  місцях  острова.  Кожний  старий  самець  захоп¬
лює  простір  близько  25  квадратних  метрів,  місце  для  відпочинку  як  для
себе  самого,  так  і  для  своїх  самок,  яких  буває  в  середньому  від  десяти  до
п’ятнадцяти,  а  на  зручніших  місцях  від  сорока  до  сорока  п’яти.
 Близько  15  червня  всі  самці  вже  зібралися  і  всі  зручні  місця  зайняті.
Сікачі  чекають  прибуття  самок.  Останні  прибувають  до  середини  липня.
Як  тільки  самка  потрапила  на  берег,  до  неї  наближається  один  із  самців,
видає  звук,  схожий  на  квоктання  квочки,  і  намагається  стати  між  ново¬
прибулою  подругою  і  морем,  щоб  вона  не  могла  вислизнути  від  нього,
при  цьому  ніжно  киває  головою  і  ластиться  до  неї.  Як  тільки  йому  це  вда¬
лося,  поведінка  його  міняється:  грізне  гарчання  примушує  її  приєднатися
до  гарему  строгого  самця.  Кожний  самець  повторює  цей  прийом,  поки
всі  місця  в  його  гаремі  не  будуть  зайняті.  Цим,  утім,  не  закінчується  його
важка  праця,  тому  що  інші  самці  постійно  порушують  його  права,  корис¬
туючись  будь-якою  зручною  миттю,  щоб  забрати  в  нього  самку.  Часто
трапляється,  що  два  самці  сперечаються  за  самку;  трапляється  також,  що
два  суперники  одночасно  нападають  на  одну  самку  і  якщо  не  розтерзають
її  на  шматки,  то  можуть  поранити  її.
 Через  два  або  три  дні  після  прибуття  на  сушу  кожна  самка  народжує
по  одному,  рідко  по  двоє  дитинчат.  Маленький  морський  котик  з’явля¬
ється  на  світ,  як  усі  тюлені,  надзвичайно  розвиненим,  із  розплющеними
очима;  довжина  його  тіла  —  35  см,  вага  1,5—2  кг.  Спочатку  він  абсолютно
несхожий  на  дорослих  морських  котиків:  шерсть  його,  що  складається  з
надзвичайно  м’якого  і  кучерявого  підшерстка  і  такого  ж  самого  довгого
 Північний  морський  котик  —  сса¬
вець  з  родини  Вухаті  тюлені.  Дорослі
самці  завдовжки  2  м,  при  цьому  ва¬
жать  180—250  кг,  самки  набагато
менші  —  їхня  довжина  1,5  м,  вага  —
30—50  кг.  Самці  темно-коричневі  з
сіруватою  гривою  і  червонувато-ко¬
ричневим  черевом,  самки  —  шиферно-
сірі  або  мишасті.  Морда  вкорочена  з
невеликими,  широко  розставленими
очима.  Північний  морський  котик
поширений  у  північній  частині  Тихо¬
го  океану.
 Улітку,  в  період  розмноження,  біль¬
ша  частина  тварин  зосереджується
на  лігвищах  на  островах  Прибило-
вих,  Командорських,  деяких  остро¬
вах  Курильського  пасма  і  на  острові
Тюленячому  біля  східного  узбережжя
Сахаліну.  Котики  полігамні.  В  гаре¬
мі  одного  сікача  може  бути  20—30
і  навіть  50  самок.  Незабаром  після
виходу  на  лігвище  самки  народжу¬
ють  єдине  дитинча.  Новонародже¬
ний  важить  близько  5  кг,  довжина
його  тіла  —  55—65  см.  Годування  ди¬
тинчат  триває  3—4  місяці,  але  вже
у  віці  6—8  тижнів  маленькі  котики
починають  заходити  в  море.

■  424
 ■  МОРСЬКИЙ  ЛЕВ  КАЛІФОРНІЙСЬКИЙ
 Морський  лев  каліфорнійський.  До¬
вжина  тіла  самця  доходить  до  2,5м,
самка  значно  менша.  Мокра  шерсть
здається  блискуче-чорною,  суха  має
світло-бурий  колір.  Цей  морський  лев
водиться  біля  узбережжя  Каліфорнії
і  живиться  переважно  рибою.
 Південний  морський  лев  —  це  жовту¬
вато-бурий  гігант,  вкритий  досить
довгою  шерстю.  Самець  сягає  3м  зав¬
довжки  і  важить  понад  6  центне¬
рів.  У  старих  самців  навколо  шиї  на¬
ростає  довга  грива.  Морські  леви  час
від  часу  подають  голос  —  оглушли¬
ве  ревіння.  Живуть  вони  біля  півден¬
но-західних  берегів  Південної  Амери¬
ки,  на  півночі  до  Перу,  на  півдні  біля
Патагонії  і  Вогненної  Землі  до  меж
Антарктиди.  В  період  розмноження
їхні  стада  на  деякий  час  залягають
на  березі,  самки  народжують  дитин¬
чат  і  незабаром  запліднюються  знов.
Решту  часу  вони  проводять  у  морі,
де  живляться  головоногими,  іншими
молюсками  і  рибою.
 Південний  морський  слон,  на  відмі¬
ну  від  сірого  північного,  має  буре  за¬
барвлення.  Тіло  морських  слонів  вкри¬
те  товстою  голою  шкірою,  під  якою
знаходиться  10-сантиметровий  шар
підшкірного  жиру.  Через  непомір¬
ний  промисел  заради  добування  жиру
морські  слони  були  дуже  винищені.
 волосся,  чорного  кольору;  тільки  на  кінець  перебування  на  суші  молоді
котики  набирають  забарвлення  дорослих.  Спочатку  самка  майже  не  за¬
лишає  дитинчат  ні  на  мить,  пізніше  вона  дозволяє  собі  відлучатися  в  море
для  добування  поживи.  Після  шести  тижнів  вони  починають  мало-помалу
досить  незграбно  плавати,  прагнучи  наслідувати  рухи  матері,  але  перші
рази  завжди  поспішають  видертися  з  води  на  берег.  З  часом  насмілюють¬
ся  на  більш  далекі  подорожі  і  нарешті  до  середини  вересня  стають  зо¬
всім  майстерними  плавцями.  До  цього  часу  вони  вже  добре  підростають,
важать  14—16  кг  і  починають  линяти.  На  Прибилових  островах  линька
закінчується  до  20  жовтня.
 Морський  котик  має  чудове  хутро,  тому  дуже  цінується.  Місцеві  жи¬
телі  вбивають  їх  і  заради  м’яса,  яке  складає  значну  частину  їх  живлення;
європейцям  теж  подобається  м’ясо  морських  котиків.
 МОРСЬКИЙ  ЛЕВ  КАЛІФОРНІЙСЬКИЙ  (Zalophus  califomianus)  на-
лежить  до  родини  Вухаті  тюлені  ряду  Ластоногі.
 МОРСЬКИЙ  ЛЕВ  ПІВДЕННИЙ  (Otaria  byronia)  належить  до  родини
Вухаті  тюлені  (нерпухи)  ряду  Ластоногі.  Він  характеризується  короткими
вухами  і  гривою,  яка,  втім,  буває  тільки  у  старих  самців  і  вкриває  спину
не  дуже  довгим  волоссям  без  підшерстка.  Дорослі  самці  від  кінчика  носа
до  кінчика  хвоста  сягають  2  м  завдовжки;  гладка  шерсть  цієї  нерпухи
подовжується  від  голови  до  середини  спини  у  вигляді  досить  широкої,
але  відносно  короткої  гриви,  а  на  підборідді  у  вигляді  бороди,  тоді  як
на  грудях  вона  коротша.  Верхня  частина  морди  біля  ніздрів  жовто-буро¬
го  кольору,  щоки  темно-бурі,  морда  чорна,  спина  жовтувато-сіра,  живіт
жовтувато-бурий;  голі  ласти  чорні.  Самки  відрізняються  від  самців  темні¬
шим  забарвленням.  Самці  в  перший  рік  життя  світліші  за  самок,  у  яких  в
тому  ж  віці  спина  має  темно-сіре,  а  черево  —  яскраво-жовте  забарвлення;
молоді  тварини  вкриті  м’яким  підшерстком.
 Окрім  кольору  шерсті,  самки  відрізняються  від  самців  значно  меншими
розмірами  і  відповідно  меншими  кінцівками;  вага  ж  їхня  нерозмірно  мала.
 Зона  поширення  морського  лева  —  південне  узбережжя  Південної
Америки  з  усіма  довколишніми  групами  островів  і  простирається  на  пів¬
день,  до  тієї  частини  Південного  Полярного  материка,  яка  має  назву  Гре-
гемсленда.  Особливо  їх  багато,  як  ми  вже  знаємо  від  Форстера,  на  Вог¬
ненній  Землі  та  на  Фолклендських  островах.  Способом  життя,  вдачею  і
звичками  нерпуха  істотно  не  відрізняється  від  своїх  північних  родичів.
 МОРСЬКИЙ  ПАВУК,  або  мая  рогата  (Maja  squinado),  належить  до
ряду  Десятиногі  раки.  Завдовжки  близько  11  см,  у  великій  кількості  ло¬
виться  в  Середземному  морі.
 МОРСЬКИЙ  СЛОН  ПІВДЕННИЙ  (Mirounga  Іеопіпа)  належить  до  ро¬
дини  Тюлені  ряду  Ластоногі.  Цей  вид  характеризується  коротким  видо¬
вженим  хоботом,  у  який  переходить  ніс  самця.  Кількість  і  порядок  зубів
такі  ж  самі,  що  й  у  чубаря.
 Морський  слон  серед  деяких  моряків  відомий  ще  під  назвою  «мор¬
ський  вовк».  У  довжину  він  сягає  5  м.  Самка  приблизно  наполовину  ко¬
ротша  і  на  дві  третини  легша  (самці  важать  понад  3000  кг).
 Голова  у  морського  слона  велика,  широка  і  видовжена,  морда  не  дуже
довга,  досить  широка,  дещо  звужується  на  кінці  і  наче  обрубана.  Верхня
губа  усаджена  шістьма  рядами  міцних  щетин  завдовжки  до  15  см.  Очі
відносно  великі,  круглі,  вирячкуваті,  повіки  без  вій,  але  на  бровній  дузі
помітно  від  8  до  10  щетинистих  волосинок,  які  замінюють  брови.  Надзви¬
чайно  маленьке  вухо,  розташоване  недалеко  від  ока  і  нижче  його,  являє
собою  круглий  отвір,  який  навіть  не  захищений  складкою  шкіри.  Носи
у  самця  і  самки  різні.  У  самця  він  подовжується  в  хобот  майже  на  40  см.
У  спокійному  стані  хобот  являє  собою  безліч  поперечних  складок,  зві¬
шується  дугоподібно  і  закінчується  ніздрями.  Роздутий,  він  збільшується
удвічі  та  стоїть  прямо,  тому  всі  складки  зникають  і  ніздрі  видно  на  плос¬
кій  передній  ділянці  носа.  Відносно  довга,  але  товста  шия  переходить  без
помітного  виступу  в  тулуб.  Передні  кінцівки  не  дуже  довгі,  але  все-таки

Африканські  страуси

М  якотілі  черепахи  тріонікси

МОРСЬКИЙ  СЛОН  ПІВДЕННИЙ  ■
 425  ■
 сильні  та  міцні;  з  п’яти  пальців,  з’єднаних  між  собою  плавальною  пере¬
тинкою,  середній  палець  коротший  за  другий,  найдовший.  Дуже  сильні  та
досить  довгі  задні  кінцівки  теж  мають  по  п’ять  пальців,  з’єднаних  пере¬
тинками.  Хвіст,  як  і  в  більшості  тюленів,  короткий  і  загострений.  Хутро
складається  виключно  з  короткого,  товстого,  жорсткого  і  блискучого,  але
не  гладко  прилеглого  волосся,  колір  якого  міняється  не  тільки  залежно
від  віку  і  статі,  але  й  від  пори  року.  У  самців  безпосередньо  після  линьки
переважає  синювато-сірий  колір,  при  цьому  спина  завжди  темніша  за  че¬
ревну  частину.  У  самок  хутро  зверху  темного  оливково-бурого  кольору,  з
боків  жовтувато-бурого,  знизу  яскраво-жовтого.  Молоді  однорічні  тюлені
зверху  темні,  з  боків  світлі,  сріблясто-сірі,  знизу  жовтувато-білі.
 Зона  поширення  морського  слона  —  всі  південні  океани,  починаючи
приблизно  від  50°  південної  широти,  і,  можливо,  навіть  переходить  Пів¬
денний  полярний  круг.  Раніше  він  був  поширений  біля  південного  узбе¬
режжя  Америки  і  прилеглих  до  нього  островів.
 Своїм  способом  життя  морський  слон  нагадує  морського  котика  і
морського  лева.  Він  теж  щорічно  здійснює  подорожі  на  південь;  великі  та
слабкі  залишаються  на  місці,  а  здорові  мандрують.  У  Патагонію  морські
слони  прибувають  у  вересні  і  жовтні,  часто  навіть  і  в  червні  цілими  ста¬
дами,  а  в  кінці  грудня  йдуть  на  південь.  На  березі  Каліфорнії  проводять
майже  весь  рік,  але  головним  чином  від  лютого  до  червня.  Віддають  пере¬
вагу  піщаній  і  кам’янистій  місцевості,  заходять  також  і  в  прісні  води.
 їхні  рухи  на  землі  дуже  безпорадні.  Щоб  рухатися  вперед,  вони  вчи¬
няють  як  тюлені:  згинаються  і  ви  просто  вуються  поперемінно,  викида¬
ючи  своє  тіло  то  вперед,  то  назад.  Якщо  морський  слон  дуже  гладкий,
то  при  русі  назад  тулуб  його  гойдається  і  нагадує  наповнений  холодцем
пузир.  Насилу  подолавши  невелику  відстань,  він  мусить  відпочити;  але,
незважаючи  на  це,  морські  слони  підіймаються  в  Каліфорнії  на  дюни  за¬
ввишки  5—10  м  і  досягають  навіть  місць,  розташованих  на  висоті  20  м
над  рівнем  моря  і  з  дуже  нерівною  поверхнею.  Наполегливість  і  терпіння
замінюють  цьому  тюленю  брак  спритності.  Вийшовши  з  моря,  він  насилу
доповзає  до  межі  морського  приливу,  відпочиває  тут,  іноді  спить,  потім
знову  продовжує  шлях  і,  здається,  не  буває  ніколи  задоволений  своїм
місцеперебуванням.  У  воді  він  почуває  себе  зовсім  інакше.  Морські  сло¬
ни  —  відмінні  плавці  та  нирці.  Полюють  вони  на  головоногих  і  риб.  Іноді
ковтають  водорості  і  каміння.
 На  землі  морський  слон  бачить  добре  тільки  поблизу.  Слух  у  нього
дуже  поганий;  відчуття  дотику  притуплене  через  товстий  шар  жиру  під
шкірою;  нюх  теж  не  дуже  тонкий  і  гострий.
 Час  тічки  у  них  триває  від  вересня  до  лютого.  Самці  люто  борються
за  самок,  яких  насправді  більше,  ніж  самців.  Самки,  мабуть,  байдуже
спостерігають  ті  бої  і  беззаперечно  йдуть  за  переможцем  у  море,  де  він
ласками  привертає  до  себе  свій  гарем.
 Морський  слон  південний
 (Mirounga  Іеопіпа)
 Морські  слони  —  найбільші  з  існую¬
чих  на  Землі  ластоногих.  Свою  назву
морські  слони  дістали  як  через  свою
огрядність  (великі  самці  сягають
 6,5 	м  завдовжки  і  важать  3,5  тон¬
ни),  так  і  через  наявність  у  самців
короткого  м'ясистого  і  розтяжного
хобота.  Розмірами  ці  тварини  порів¬
нянні  зі  слонами  і  носорогами,  а  у  воді
поступаються  лише  китам.

МУРАХОЇД  ГІГАНТСЬКИЙ  ■
 мунтжака  чути  як  удень,  так  і  вночі;  це  хрипкий,  різкий,  звучний  крик
або  гавкіт.
 Тічка  буває  в  березні  та  квітні.
 Якщо  тварина  бачить,  що  її  переслідують,  то  не  кидається  бігти  да¬
леко,  як  олень,  а  біжить  спочатку  дуже  швидко,  потім  повільніше  і  обе¬
режніше,  описуючи  велику  дугу,  і  поступово  знову  повертається  на  своє
колишнє  місце.  Якщо  переслідування  довго  не  припиняється,  то  вона
нарешті  ховається  в  густий  чагарник,  лежить  там  нерухомо  і  не  звертає
уваги  на  наближення  мисливця,  оскільки  почуває  себе  в  цілковитій  без¬
пеці.  Мунтжак  —  дуже  смілива  тварина  і  вправно  вміє  користуватися  сво¬
їми  рогами  і  зубами.  Багатьом  собакам  при  сутичці  з  ним  мунтжак  завдає
глибоких  смертельних  ран.
 Окрім  людини,  цих  оленів  переслідують  тигри  і  пантери.  Але  м’який
клімат  і  рясна  їжа  настільки  сприяють  їхньому  розмноженню,  що  всі  втра¬
ти,  які  людина  і  хижі  тварини  заподіюють  стадам,  скоро  відшкодовуються
новими  поколіннями.
 МУРАХОЇД  ГІГАНТСЬКИЙ,  або  трипалий  (Myrmecophaga  tridactyla).
Хутро  цієї  дуже  дивної  тварини  складається  з  густого,  пружного,  жор¬
сткого  на  дотик  щетинистого  волосся.  Коротке  на  голові,  воно  подо¬
вжуються  на  холці  і  тягнеться  уздовж  спинного  хребта,  де  утворює  гриву
завдовжки  до  24  см,  а  на  хвості  його  довжина  коливається  між  26  і  40  см,
тоді  як  на  решті  тіла,  на  лапах  довжина  волосся  не  перевершує  8—11  см.
Кінець  морди,  губи,  повіки  і  підошви  лап  позбавлені  волосся.  Волосяний
покрив  голови  попелясто-сірого  кольору  в  суміші  з  чорним.  Майже  того
ж  самого  кольору  холка,  спина  і  частково  боки  тіла,  передні  лапи  і  хвіст.
Горло,  шия,  груди,  черево,  задні  лапи  і  хвіст  знизу  чорно-бурі.  Смуга,
що  проходить  уздовж  тіла  від  грудей  до  крижів,  чорного  кольору  з  блідо-
сірим  оздобленням,  на  початку  широка  (13—15  см),  потім  звужується.
Чорна  поперечна  смуга  покриває  кінець  передньої  лапи.  Пальці  передніх
лап  і  голі  частини  тіла  чорного  кольору.  Молоді  мурахоїди  взагалі  світлі¬
ші,  ніж  у  зрілому  віці.  Довжина  тіла  дорослого  мурахоїда  дорівнює  1,3  м,
довжина  хвоста  без  волосся  68  см,  а  з  волоссям  принаймні  95  см,  часто
дещо  більше.  Таким  чином,  загальна  довжина  тварини  досягає  2,3  м,  але
іноді  трапляються  старі  самці  ще  більших  розмірів.  Важить  гігантський
мурахоїд  близько  40  кг.
 «Зовнішній  вигляд  тварини,  —  говорить  Ренггер,  —  украй  неприва¬
бливий.  Його  голова  нагадує  форму  довгого,  тонкого,  дещо  загнутого
вниз  конуса  і  закінчується  маленькою  тупою  мордою.  Обидві  щелепи
однакової  довжини,  нижня  мало  рухома,  ротова  щілина  маленька,  в
 	427 	■
 Мунтжак,  або  квданг
 (Muntiacus  muntjak)
 Ще  до  четвертного  періоду  вони  роз¬
винулися  майже  всюди.  Але  потім  ви¬
мерли,  залишивши  потомство,  від
якого,  мабуть,  з'явилися  всі  види  су¬
часних  оленів.  Самі  уціліли  лише  в
Індо-Малайській  області.  Тут  флора
і  клімат  завжди  були  стабільними,
і  тому  мунтжаки  мало  змінилися.
 Мурахоїди  (Myrmecophagidae)  —  ро¬
дина  ссавців  ряду  Неповнозубі.  Вклю¬
чає  4  види:  гігантський  мурахоїд
(Myrmecophaga  tridactyla),  2  види  му¬
рахоїдів-тамандуа  (Tamandua  те-
хісапа,  Т.  tetradactyla)  і  карликовий
мурахоїд  (Cyclopes  didactylus).  Поши¬
рені  в  центральній  і  північній  частині
Південної  Америки.

■  428
 Голова  у  всіх  мурахоїдів  видовже¬
на,  з  видовженим  лицьовим  відділом.
У  роті  знаходиться  довгий  (у  гігант¬
ського  мурахоїда  —  до  60  см),  липкий
язик.  Зубів  немає.  Очі  та  вуха  невели¬
кі.  Передні  лапи  сильні,  з  довгими  і  го¬
стрими  гачкоподібними  кігтями.  Тіло
гігантського  мурахоїда  вкрите  довгим
і  грубим  волоссям  чорного  або  сірого
кольору,  хвіст  довгий,  опушений.
 Мурахоїд  гігантський,
або  трипалий
 (Myrmecophaga  tridactyla)
 Довжина  тіла  гігантського  мурахо¬
їда  може  перевищувати  1,2  м,  дов¬
жина  хвоста  60—90  см,  маса  тіла  —
20-25  кг.
 МУРАХОЇД  ГІГАНТСЬКИЙ
 неї  може  ввійти  щонайбільше  товстий  великий  палець  чоловіка,  ніз¬
дрі  мають  форму  півмісяця,  очі  малі  та  глибоко  посаджені,  вуха  теж
невеликі,  дещо  більше  за  2,5  см  у  ширину  і  такої  ж  довжини,  на  вер¬
хівці  заокруглені.  Шия  завдяки  довгому  волоссю  здається  товщою,
ніж  задня  частина  голови;  тіло  велике,  незграбне  і  дещо  стиснуте  з
боків;  кінцівки  короткі,  передні  широкі  та  дуже  м’язисті.  Передні
лапи  мають  по  чотири  пальці  з  товстими  кігтями.  Кіготь  на  першо¬
му,  або  внутрішньому,  пальці  завдовжки  4,5  см,  майже  прямий,  на
другому  —  1  см  завдовжки,  загнутий  і  гострий  з  внутрішнього  краю.
На  третьому  пальці  кіготь  6,5  см  завдовжки,  має  таку  ж  саму  форму,
що  й  попередній  палець,  але  гострий  з  обох  країв.  Нарешті,  на  чет¬
вертому  пальці  форма  кігтя  і  його  розміри  такі  самі,  як  на  першому.
Під  час  ходьби  і  в  стані  спокою  тварина  прикладає  цей  кіготь  до  пі¬
дошви  лапи,  як  палець  до  руки,  складеної  в  кулак,  причому  ступає
не  плоскою  ступнею,  а  зовнішнім  її  краєм,  де  під  зовнішнім  пальцем
знаходиться  велика  мозоля.  Коли  мурахоїд  випрямляє  пальці,  то  кут,
утворений  між  кігтями  і  підошвою  лапи,  трохи  більший  за  прямий.  На
ступні  помітні  декілька  маленьких,  а  біля  заднього  її  краю  одна  вели¬
ка  мозоля.  Задні  кінцівки  п’ятипалі,  і  вони  не  такі  сильні,  як  передні.
Кігті  на  задніх  лапах  завдовжки  лише  1—2  см,  дещо  сплюснуті  з  боків,
слабо  загнуті  та  спрямовані  вперед.  Тварина  ступає  всією  підошвою
задніх  лап.  Довгий  хвіст  сплюснутий  з  боків  і  має  вигляд  справжнього
прапора.  Язик,  товщина  якого  не  більша  за  0,9  см,  нагадує  формою
довгий  конус,  що  поступово  загострюється,  і  складається  з  двох  м’язів
і  двох  тіл,  схожих  на  залози,  які  розташовані  біля  кореня  язика.  Язик
може  витягуватися  завдовжки  на  50  см.
 Мурахоїда  не  часто  можна  побачити  в  Парагваї.  В  основному  він  на¬
селяє  безлюдні  або  принаймні  мало  відвідувані  галявини  в  північній
частині  країни.  У  нього  немає  ні  певного  лігва,  ні  взагалі  постійного
місцеперебування.  Він  бродить  вдень  по  рівнинах  і  спить  там,  де  його
застане  ніч.  Проте  для  цього  він  прагне  знайти  місце,  де  трава  дуже
висока  або  де  є  хоча  б  декілька  кущів.  Тварини  тримаються  поодинці
або  парами,  зазвичай  можна  побачити  самку  із  дитинчам.  Рухається
мурахоїд  повільним  кроком,  а  якщо  його  переслідують  —  незграбним
галопом,  утім,  достатньо  повільно,  так  що  людина  легко  може  його
наздогнати.
 Пожива  його  складається  виключно  з  термітів,  мурашок  і  їхніх  личи¬
нок.  Щоб  добути  їх,  він  розгрібає  кігтями  передніх  лап  земляні  купи,
які  служать  житлом  цим  комахам,  потім  витягає  свого  довгого  язика,
засовуючи  його  в  скупчення  комах,  що  збігаються  з  усіх  боків,  і  знову

МУРАХОЇД  КАРЛИКОВИЙ  ■
 429
 втягує  в  рот  уже  вкритого  ними  язика.  Так  він  робить  доти,  доки  не
наїсться  або  доки  не  розбіжаться  мурашки  або  терміти.
 Час  спаровування  і  тривалість  вагітності  самки  мені  невідомі.  Вона
народжує  навесні  одне  дитинча  і  якийсь  час  носить  його  з  собою  на
спині.  Дитинча  смокче,  як  розповідають,  декілька  місяців  і,  хоча  вже
вміє  живитися  комахами,  все  ж  таки  не  залишає  матері,  поки  та  не
завагітніє  знову.  У  нього  ше  бракує  сили  розривати  купи  термітів  са¬
мостійно,  тому  він  користується  допомогою  матері».
 З  органів  чуття  у  нього  найкраще  розвинений  нюх;  трохи  гірше  —  слух
і  зір.  Єдиний  звук,  що  вони  видають,  і  то  лише  тоді,  коли  розгнівані,  на¬
гадує  бурчання.  В  цілому  це  тиха,  сумирна  тварина,  яка  не  здатна  заподі¬
яти  якої-небудь  шкоди  людині  або  іншим  тваринам,  окрім  того  випадку,
коли  її  дуже  дратуватимуть.  На  відкритому  полі  мурахоїда  можна  гнати
поперед  себе  на  великі  відстані  без  опору  з  його  боку.  Якщо  його  б’ють,
то  він  сідає,  як  розповідає  Азара,  на  сідничі  кістки  і  задні  лапи,  а  передні
розставляє  у  напрямку  до  свого  ворога,  щоб  схопити  його  кігтями.
 Цих  тварин  людям  було  б  слід  скоріше  захищати,  ніж  переслідувати.
Вони  зовсім  не  шкодять,  а,  навпаки,  приносять  велику  користь,  зменшу¬
ючи  кількість  термітів  і  мурашок,  які  в  деяких  місцевостях  у  Парагваї  так
розмножилися,  що  там  неможливо  розробити  землю  під  плантації.  Ягуар
і  пума  —  єдині  вороги  мурахоїда,  не  беручи  до  уваги  людини.
 Від  інших  природодослідників  ми  дізнаємося,  що  мурахоїд,  окрім  Пара¬
гваю,  населяє  майже  всю  східну  частину  Південної  Америки.  Він  пошире¬
ний  від  річки  Ла-Плати  до  Карибського  моря.  Говорять,  що  пересувається
мурахоїд,  опустивши  голову  і  обнюхуючи  землю.  Хвіст  при  цьому  він  випро-
стовує,  а  гриву  підіймає  високо  вгору,  так  що  здається  набагато  більшим,  ніж
він  є  насправді.  Окрім  мурашок  і  термітів  сучасні  спостерігачі  знаходили  в
його  шлунку  також  багато  землі  та  часточки  дерева,  які  тварина  проковтує
разом  із  мурашками.  Звідси  дійшли  поспішного  висновку,  що  мурахоїд  жи¬
виться  також  рослинними  речовинами.  Інші  природодослідники  пояснюють
наявність  у  шлунку  часточок  дерева  і  землі  тим,  що  вони  служать  йому  для
полегшення  травлення.  Те,  що  мурахоїд,  окрім  основної  своєї  їжі,  поїдає
так  само  охоче  стоног  і  багатоніжок,  якщо  вони  не  дуже  великі,  не  підля¬
гає  жодного  сумніву.  Мурахоїд  часто  довго  стежить  за  черв’яками,  а  потім
розщеплює  на  шматки  гнилі  стовбури  своїми  міцними  кігтями.  Щодо  роз¬
множення  ми  знаємо  також,  що  дитинча  ходить  за  матір’ю  цілий  рік  і  навіть
більше,  і  вона  у  разі  небезпеки  захищає  його  сильними  ударами  затиснутих
у  кулак  передніх  лап.  Поки  молодий  самець  не  в  змозі  розгрібати  самостійно
споруди  термітів,  самка,  говорять,  піклується  про  нього.
 З  роздратованим  мурахоїдом  жартувати  небезпечно.  Чуді  випробував
це  на  собі:  поранений,  збитий  з  ніг  мурахоїд  підхопився  на  задні  кінців¬
ки  і  схопив  його  своїми  надзвичайно  сильними  передніми  кінцівками.
Каплер,  який  спостерігав  цю  тварину  в  Суринамі,  підтверджує,  що  вона
ламає  споруди  термітів,  і  додає,  що  знаходив  у  її  шлунку  навіть  дрібних
жуків.  Він  також  підтверджує,  що  ця  тварина,  доведена  до  крайнього  від¬
чаю,  вміє  оборонятися,  і  розповідає,  як  дісталося  на  горіхи  від  неї  одному
білому  керівнику  плантацією,  який,  натрапивши  на  мурахоїда,  вирішив
убити  його  своїм  довгим  садовим  ножем.  Керівник  погнався  за  твариною,
що  втікала,  і  завдав  їй  лише  одного  легкого  удару,  після  чого  мурахоїд
обернувся  до  свого  переслідувача,  схопив  його  і  тримав  так  міцно,  що
будь-яка  боротьба  була  марною.  Людина  і  мурахоїд  котилися  по  землі,  але
схоплений  не  міг  звільнитися,  і  лише  після  того,  як  на  його  відчайдуш¬
ні  крики  прибігли  люди,  тварина  випустила  свого  супротивника  і  пішла
собі.  Керівник  був  так  жорстоко  понівечений,  що  його  довелося  негайно
ж  відправити  до  лікарні  в  Парамарібо,  де  він  провів  декілька  місяців.
 МУРАХОЇД  КАРЛИКОВИЙ,  або  двопалий  (Cyclopes  didactylus),  —
представник  останнього  роду  цієї  родини.  Тварина  завбільшки  з  білку,
приблизно  40  см  завдовжки,  з  яких  на  чіпкий  хвіст  припадає  18  см.  На
передніх  лапах  по  чотири  пальці,  з  яких  лише  два,  другий  і  третій,  озброє¬
ні  великими  кігтями,  на  задніх  —  по  п’ять  пальців.  Хутро  м’яке,  як  шовк,
зверху  руде,  знизу  сіре.  Деякі  волосинки  знизу  сіро-бурі,  вгорі  чорні,  на
кінці  жовто-бурі.  Спостерігалися  відхилення  в  забарвленні.
 Мурахоїди  —  мешканці  тропічних  лі¬
сів,  але  трапляються  і  на  відкритих
просторах.  Гігантський  мурахоїд  —
наземна  тварина.
 Живиться  головним  чином  мурашка¬
ми  і  термітами,  руйнуючи  лапами
їхні  споруди  і  виловлюючи  комах  за
допомогою  довгого  язика.
 Гігантський  мурахоїд  занесений  до
Міжнародної  Червоної  книги  МСОП
зі  статусом  уразливого  виду.
 Довжина  тіла  карликового  мурахо¬
їда  —  15—18  см,  хвоста  —  близько
20  см,  маса  тіла  близько  500  г.

МУРАШКИ  ■
 431  ■
 гляді  ниточки,  рідше  у  формі  булави.  Груди  зазвичай  бувають  порівняно
вузькі,  крила  взагалі  розвинені  слабо  і  відпадають,  як  у  самців,  так  і  у
самок,  негайно  ж  після  спаровування;  навпаки,  ніжки  розвинені  добре,
стегна  прикріплені  до  тулуба  одним  вертлугом.  Черевце  6-  або  7-членне  і
з’єднується  з  грудьми  за  допомогою  стеблинки  різної  довжини;  стеблин¬
ка  ця  буває  одночленною  або  двочленною  і  надає  тілу  велику  рухливість.
У  самців  голова  набагато  менша,  більш  тонкі,  але  видовжені  ніжки,  вузь¬
кі,  слабо  розвинені  шелепи.  Самки  і  робочі  мурашки  можуть  сильно  ку¬
сатися  своїми  щелепами,  причому  впускають  у  ранку  крапельку  отруйної
рідини,  а  саме  зневоднену  мурашину  кислоту;  у  деяких  мурашок  є  жало.
 Личинки  складаються  завжди  з  12  члеників;  жувальця  в  них  недо¬
розвинені,  нижні  щелепи  зрослися.  Тіло  загострене  спереду  і  розширене
ззаду.  Досягнувши  певного  віку,  мурашина  личинка  перетворюється  на
лялечку  і  готує  собі  маленький  кокон.  Цих  лялечок  часто  називають  му¬
рашиними  яйцями.  Пожива  мурашок  складається  з  усіляких  солодощів,
які  вони  збирають  як  на  рослинах,  так  і  на  тваринах,  використовують  для
цього  тлю,  злизуючи  солодку  рідину,  яку  та  виділяє  на  своєму  тілі.  Що
стосується  личинок,  то  їх  годують  особливою  рідиною,  яку  мурашки  від¬
ригують;  але  іноді  живляться,  мабуть,  і  рослинними  речовинами,  оскіль¬
ки  в  багатьох  видів  мурашок  знаходять  великі  запаси  насіння  і  трав.
 Розрізняють  п’ять  основних  типів  побудови  гнізда:  1)  земляні  гнізда;
2)  деревні  гнізда,  які  влаштовуються  в  гнилому  дереві;  3)  картонні  гнізда,
котрі  будують  з  пережованих  деревних  стружок,  які  скріпляють  клейкою
слиною;  4)  складні  гнізда,  які  будують  без  дотримання  якоїсь  однієї  систе¬
ми;  таким  чином  зводять  свої  споруди  в  основному  руді  мурашки;  5)  гнізда,
побудовані  в  різних  щілинах  стін,  тріщинах  скель  або  в  людських  житлах.
 Усіма  будівними  роботами  в  гнізді  займаються  тільки  робочі  мураш¬
ки,  причому  головним  їхнім  знаряддям  праці  є  могутні  щелепи.  Обов’язок
великоголових  мурашок,  яких  називають  солдатами,  полягає  в  охороні
мурашника.  Коли  трапиться  яка-небудь  велика  жертва,  то  солдати  роз¬
ривають  її  на  шматочки.  Але  й  робочі  мурашки  сильні  саме  своєю  солі¬
дарністю,  оскільки  вони  постійно  й  у  всьому  допомагають  одне  одному
і  діють  спільно.  Яйця  кладуть  зрілі  самки.  Яйця  бувають  досить  великі,
білого  або  яскраво-жовтого  кольору.  Самка  просто  кладе  їх  у  купу  в  одну
з  камер  і  подальше  турбування  про  потомство  надає  робочим  мурашкам.
Вони  негайно  ж  розбирають  їх,  ретельно  облизують,  причому,  ймовірно,
забезпечують  їх  необхідною  кількістю  вологи,  і  потім  розносять  у  різні
камери  в  приготовані  наперед  приміщення.
 У  жодної  з  тварин  турбота  про  личинки  не  доведена  до  такої  доско¬
налості,  як  у  мурашок.  Протягом  одного  дня  мурашки  по  декілька  разів
перетягують  личинки  з  верхніх  поверхів  на  нижні,  залежно  від  погоди.
Якщо  стає  тепло,  то  личинки  перетягують  угору,  щоб  їх  зігрівало  сонячне
тепло;  як  тільки  погода  псується,  мурашки  негайно  тягнуть  їх  униз,  щоб
личинки  зігрілися  внутрішнім  теплом  гнізда.  Годування  личинок  —  дуже
відповідальна  справа  для  мурах.  Для  кожної  личинки  призначається  окре¬
ма  мурашка,  яка  годує  її  з  рота  особливою  рідиною,  облизує  її  і  очищає
від  бруду,  що  випадково  пристав.  Навіть  тоді,  коли  личинка  вже  дозріла,
робітники  допомагають  їй  вийти  з  кокона,  розгризаючи  оболонку.
 Роїння  відбувається  навесні,  коли  крилата  самка  і  крилаті  самці  ви¬
літають  цілими  зграями,  кружляючи  в  повітрі,  підіймаючись  на  значну
висоту,  б’ються  між  собою,  кусаються.  Після  закінчення  спаровування
самці  звичайно  втрачають  свої  крила  і  в  більшості  випадків  скоро  гинуть.
Що  стосується  самок,  то  робітники  захоплюють  їх,  силоміць  тягнуть  у
гніздо,  тут  обривають  їм  крила  і  після  цього  починають  їх  так  само  шану¬
вати,  як  бджоли  вшановують  свою  царицю.
 Влаштувавшись  у  гнізді,  самка  починає  відкладати  яйця.  Часто  буває,
що  самка  самостійно  започатковує  нове  гніздо,  причому  сама  піклується
про  виведення  першого  потомства,  а  турботи  про  подальше  перекладає
знову  на  робітників,  що  народилися.  Проте  є  підстава  вважати,  що  навіть
перше  виведення  проходить  не  без  участі  старих  робітників  мурашок.
 Іноді  в  одному  гнізді  живуть  усі  три  роди  особин  мурашок  двох  різних
видів.  У  такому  разі  менш  численних  називають  «мешканцями».  В  інших
випадках  у  мурашиному  гнізді  живуть  лише  робочі  мурашки  іншого  виду,
 Мурашки  (Formicidae)  —  родина  су¬
спільних  комах  підряду  Жалкі  пере¬
тинчастокрилі.  Утворюють  складні
сім'ї,  які  включають  декілька  каст,
котрі  виконують  різні  функції  (фу¬
ражири,  солдати  й  ін.).  Довжина
робочих  мурашок  0,8—30  мм,  самки
більші.  Близько  10  тис.  видів.  Більш
різноманітні  і  численні  в  тропіках,
північна  межа  поширення  —  лісотун¬
дра.  Гнізда  в  ґрунті,  деревині,  іноді
надземні  споруди  (мурашники);  є  й
бродячі  види,  що  не  мають  постійно¬
го  гнізда.  Знищують  комах-шкідни-
ків,  беруть  участь  у  ґрунтоутворен¬
ні.  В  багатьох  країнах  декілька  видів
мурашок  і  їхні  гнізда  охороняються.
 Певної  пори  року  в  сусідніх  колоні¬
ях  одного  виду  синхронно  з  \являють¬
ся  крилаті  самці  і  самки.  Вони  роями
вилітають  зі  своїх  колоній  і  спаро¬
вуються,  після  чого  самці  гинуть.
Запліднені  самки  скидають  крила  і
звичайно  закладають  нову  колонію.
Поведінка  самок-засновниць,  або  ца¬
риць,  неоднакова.  Цариці  одних  видів
приєднуються  до  вже  існуючих  коло¬
ній,  інших  —  проникають  у  колонії
інших  видів  і  вбивають  їхніх  цариць,
ще  інших  —  вирощують  робочих  му¬
рашок,  здійснюючи  набіги  на  чужі
гнізда  за  «рабами».  Об'єднання  і  ор¬
ганізація  колоній  підтримуються  фе-
ромонами  цариці,  а  також  завдяки
обміну  відригуваною  їжею  і  слиною.

■  432
 ■  МУРАШКИ
 Мурашник
 Пєсков  пише:  «Років  тридцять  тому
я  прочитав  у  французькому  журналі:
«Мурашки  гасять  свічку,  поставлену
в  мурашник».  Важко  було  повірити.
Вирішив  перевірити.  /  переконав¬
ся:  так,  дійсно  гасять  —  підійма¬
ються  вгору  і  бризкають  на  вогонь
кислотою.  Свічка  продовжує  горі¬
ти,  оскільки  лише  невелика  кількість
«пожежників»  може  піднятися  вго¬
ру.  Але  як  тільки  язичок  полум  ‘я  на¬
близиться  до  поверхні  мурашника,
сотні  його  мешканців  випускають  на
вогонь  хмару  кислоти,  і  свічка  гасне.
Під  час  великої  пожежі  вогонь,  зви¬
чайно,  все  знищує  в  лісі.  Але  невели¬
кий  вогник  мурашки  гасять  —  у  цьо¬
му  їхній  шанс  на  порятунок...»
 які  були  викрадені  господарями  ще  лялечками  і  живуть  тут  як  раби.  Проте
і  ставлення  до  рабів  буває  дуже  різним.  У  деяких  колоніях  робітники-гос-
подарі  виконують  різні  роботи  разом  із  рабами,  але  бувають  і  більш  цікаві
стосунки,  коли  господарі  не  можуть  обійтися  без  рабів.  Так,  у  мурашки-
амазонки,  яка  дуже  смілива  на  полюванні  на  інших  мурашок,  всі  роботи  в
гнізді  виконують  інші  мурашки  з  виду  Formica  fusca\  вони  навіть  померли
б  з  голоду,  якби  працелюбні  мурашки  не  годували  їх.  Окрім  мурашок
інших  видів  у  їхніх  колоніях  живуть  також  і  інші  тварини,  яким  дали  за¬
гальну  назву  «друзі  мурашок».  Одні  з  цих  тварин  живуть  у  мурашниках
тільки  у  вигляді  личинок  і  лялечок;  від  них  мурашкам  немає  ні  шкоди,  ні
користі.  Така,  наприклад,  личинка  бронзовки,  яка,  не  шкодячи  нікому,
поїдає  деревну  гнилизну  всередині  мурашника.  Інші,  вже  дорослі,  комахи
також  живуть  у  мурашиних  гніздах.  З  них  найцікавіші  трав’яні  воші,  або
тля,  яку  мурашки  захоплюють  на  своїх  полюваннях  і  приносять  до  себе,
де  утримують  як  дійних  корів.  Дійсно,  вони  доять  їх,  тобто  особливим  чи-

МУРАШКИ  ■
 433  ■
 ном  обмацують  їхні  сяжки  і  примушують  випускати  солодку  рідину,  якою
ласують.  Деякі  мурашки  ведуть  правильне  сільське  господарство.  Вони
влаштовують  особливу  загородку,  оточену  високою  стіною,  і  напускають
туди  тлю,  наче  худобу  в  хлів.  Нарешті,  є  й  такі  комахи,  які  проводять  в
мурашниках  весь  цикл  свого  розвитку.
 Про  розумові  здібності  мурашок  і  їхню  кмітливість  з  найдавніших
часів  існує  безліч  легенд.  Клеанд  розповідає,  як  одного  разу  натовп  му¬
рашок  підійшов  до  чужого  мурашника  з  трупом  мурашки.  Негайно  ж  на
шум  з  мурашника  вискочило  декілька  сторожових  воїнів,  які  подивилися,
в  чому  справа,  і  знову  сховалися.  Прибульці  знову  голосно  їх  викликали,  і
ця  церемонія  повторилася  тричі.  Нарешті  з  мурашника  вийшла  процесія,
і  тим,  що  принесли  труп,  передали  черв’яка  як  викуп  за  тіло  померлого
товариша,  принесеного  ними.
 Деякі  спостерігачі  припускають  у  мурашок  існування  розмовної  мови
за  допомогою  знаків  і  стверджують,  що  мурашки  можуть  передавати  свої
враження  одне  одному  шляхом  дотику  сяжок.  Ландау  пішов  ще  далі  і  до¬
водить,  що  у  мурашок  є  звукова  мова,  але  звуки  ці  нечутні  для  людського
вуха.  Нарешті,  у  деяких  мурашок  був  знайдений  на  черевці  особливої
будови  орган,  яким  комаха  може  видавати  звук,  помітний  навіть  для  лю¬
дини.  Звідси  Ландау  припустив,  що  мурашки  вміють  між  собою  перемов¬
лятися.  Крім  того,  поза  сумнівом,  у  мурашок  дуже  добре  розвинений  нюх,
яким  вони  теж  керуються  при  розпізнаванні  одне  одного.
 Нині  всіх  мурашок  розділяють  на  п’ять  родин:  1)  справжні  мураш¬
ки,  в  яких  стеблинка  одночленна;  2)  кліщові  мурашки  з  такою  ж  самою
будовою  черевця,  але  вони  мають  жало;  3)  жалоносні  мурашки,  в  яких
черевце  перетягнуте  між  першим  і  другим  члеником;  4)  сліпі  мурашки,  в
яких  ні  самці,  ні  робітники  не  мають  очей;  5)  вузлові  мурашки,  які  мають
жало  і  двочленисту  стеблинку.
 Згадаємо  ще  гігантську  мурашку  (Camponotus  herculeanus),  котра  до¬
сягає  17,5  мм  завдовжки,  і  подібну  до  неї  велику  мурашку  (С.  ligniperclus),
з  червоним  кольором  на  грудях.  Але  найцікавіша  руда  мурашка  (Formica
rufa),  в  якої  головний  щиток  не  має  виїмки,  лоб  зморшкуватий,  груди
червонуваті  та  оброслі  щетинами;  самець  сягає  завдовжки  11  мм,  сам¬
ка  —  менш  як  10,  а  робітник  4,5—6,5  мм.  Ця  мурашка  поширена  по  всій
Європі,  переважно  в  Азії  і  Північній  Америці.  Вона  живе  переважно  в
хвойних  лісах,  де  влаштовує  зі  шматочків  листя,  кори,  хвої  і  грудочок
землі  величезні  гнізда,  до  125  см  у  висоту,  але  підземна  частина  їх  на¬
багато  більша.
 З  європейських  видів  згадаємо  чорну  мурашку  (Lasius  niger)  до  11  мм
завдовжки,  поширену  майже  по  всій  Європі,  яка  живе  в  гнилих  пнях;  бура
мурашка  (Lasius  fuliginosus)  поширена  в  Європі  та  Північній  Америці,  живе
в  ґрунті,  в  дуплах  деревах,  а  також  у  тріщинах  стін.  Дуже  цікава  медова  му¬
рашка  (Myrmecocystes  mexicanus),  поширена  в  Центральній  Америці  та  пів¬
денній  частині  Сполучених  Штатів.  Вона  влаштовує  собі  гніздо  в  піщаному
фунті,  у  вигляді  коридорів  і  численних  камер,  розташованих  у  декілька  по¬
верхів  один  над  одним.  Натуралісти  зі  здивуванням  помічали,  що  в  деяких
з  підземних  камер  висять  причеплені  ніжками  до  стелі  товсті  мішкоподібні
мурашки.  Виявилося,  що  це  живі  посудини  для  збереження  меду.  Деяких
мурашок  їхні  товариші  примушують  їсти  надзвичайно  багато  меду  і  потім
підвішують  їх  униз  головою.  Однак  вони  не  вмирають  —  висять  нерухомо
і  в  разі  потреби  відригують  мед,  щоб  передати  його  товаришам.
 Жалоносні  мурашки  (Poneridae)  так  називаються  тому,  що  у  них,  як
у  самок,  так  і  в  робітників,  є  жало.  Ці  комахи  живуть  невеликими  група¬
ми,  поширені  головним  чином  в  Азії  і  Південній  Америці.
 Бродячі  мурашки  (Лпотта  arceus)  поширені  в  Західній  Африці,  жи¬
вуть  родинами.  В  родині  є  маленькі  мурашки  і  великі.  В  їхньому  житті
цікаве  те,  що  вони  постійно  кочують  з  місця  на  місце;  до  того  ж  це  ніч¬
ні  тварини  і  вдень  вони  звичайно  ховаються  в  траві.  Місцевим  жителям
вони  заподіюють  значної  шкоди,  поїдаючи  молодих  пташенят  свійських
птахів.  Розповідають,  що  ці  мурашки  надзвичайно  кмітливі,  і  якщо  їм  до¬
водиться  перебиратися  через  струмочок  або  через  канавку,  то  вони  міцно
зчіплюються  в  ряд  один  з  одним  і  утворюють  таким  чином  живий  міст,
по  якому  вільно  переходять  їхні  товариші.
 Переваги,  які  дістають  мурашки  за¬
вдяки  кооперації,  привели  до  того,
що  на  сьогоднішній  день  це  доміну¬
юча  за  чисельністю  група  членисто¬
ногих.  Так,  на  І  акрі  (0,4  га)  сава¬
ни  в  Кот-д’Івуарі  (Африка)  мешкає
8  млн  мурашок,  які  створили  при¬
близно  3000  колоній.  Разом  з  тер¬
мітами  (ще  однією  великою  групою
суспільних  комах)  мурашки  склада¬
ють  третину  загальної  біомаси  на¬
земних  тварин  у  тропічному  лісі  ба¬
сейну  Амазонки.  Іншими  словами,  при
середній  щільності  популяції  3,25  млн
мурашок  і  0,4  млн  термітів  на  І  акр
землі  вони  в  сумі  важать  лише  удвічі
менше,  ніж  усі  інші  сухопутні  тва¬
рини  цього  дощового  лісу.  В  регіонах
з  помірним  кліматом  їх  менше,  але
цифри  однаково  вражають.  На  пло¬
щі  8  км2  у  Флориді  знайдено  16  ви¬
дів  мурашок  з  ЗО  родів,  а  на  площі
 5,5 	км2  в  Мічигані  —  87  видів  з  23
родів.
 У  дощових  тропічних  лісах  99,9  %
поживних  речовин  залишалося  б  у
верхніх  5  см  ґрунту,  якби  вони  не
переносилися  углиб  тваринами.  Му-
рашки-листорізи  з  роду  Atta  зано¬
сять  рослинний  матеріал  на  глиби¬
ну  до  6  м.  Мурашки,  що  живляться
насінням,  сприяють  розселенню  ба¬
гатьох  рослин.  На  південному  заході
США  мурашки-женці  з  роду  Pogono-
тугтех  належать  до  основних  зерно¬
їдних  тварин  і  успішно  конкурують
за  корм  із  ссавцями.  Багато  мурашок
є  важливими  ланками  харчових  лан¬
цюгів  як  хижих  безхребетних  (інших
комах  та  ін.),  причому  деякі  їх  види
спеціально  використовує  людина  для
боротьби  з  сільськогосподарськими
шкідниками.

■  434
 ■  МУРЕНА
 Тіло  риб  з  родини  Muraenidae  без  лус¬
ки,  звичайно  строкато  забарвлено.
Хвіст  дуже  довгий,  непарні  плав¬
ці  слабо  розвинені,  грудні  плавці  від¬
сутні.  Відомо  понад  100  видів.  Муре-
пи  переважно  агресивні,  навіть  якщо
їх  до  цього  не  провокують,  і  великі
види,  завдовжки  до  2,5  м,  вважа¬
ються  найнебезпечнішими  живими
істотами  тропічних  морів.  Сиро¬
ватка  їхньої  крові  отруйна  і  викли¬
кає  розпад  червоних  кров  уяних  тілець
у  ссавців.  Рід  Мигаепа  поширений  в
тропічних  і  субтропічних  морях.  Ніз¬
дрі  трубкоподібно  витягнуті.  Живе  в
Середземному  морі,  в  східній  частині
Атлантичного  океану  і  підіймаєть¬
ся  на  північ  до  англійських  вод.  До¬
сягає  довжини  120  см.  М  'ясо  цих  риб
високо  цінувалося  ще  в  Стародавньо¬
му  Римі.  Мурен  розводили  в  спеціаль¬
них  водоймищах  (басейнах)  і  часто  їх
годували  тілами  рабів.  Мурена  Ech¬
idna  nebulosa  поширена  в  коралових
рифах  Індійського  і  Тихого  океанів.
Очі  і  кінець  хвоста  з  оранжевим  від¬
тінком.  Серед  чорних  зіркоподібних
плям,  розташованих  у  24—30  рядів,
є  дрібні  оранжеві  вкраплення.  Сягає
завдовжки  майже  60  см  /,  незважа¬
ючи  на  звичку  кусатися,  її  трима¬
ють  у  морських  акваріумах.
 Вузлові  мурашки  (Myrmicidae)  дуже  численні;  основною  їхньої  озна¬
кою  є  двочлениста  стеблинка;  робітники  і  самки  озброєні  жалом.
 Дернова  мурашка  (Fefraniorium  caispitum)  досить  поширена  в  Європі,
живе  в  садках,  лісах,  під  корінням,  а  також  просто  під  дерном.  Лялечки
їхні  утворюють  дуже  великий  кокон,  який  лише  насилу  можуть  перетягу¬
вати  робочі  мурашки.  Забарвлення  їх  буває  різноманітним,  але  переважно
темних  кольорів,  довжина  робочих  мурашок  2,3—3,5  мм.  Самка  6—8  мм
завдовжки,  а  самець  близько  7  мм.
 До  найцікавіших  мурашок  належать  господарські  мурашки,  спосіб
життя  яких  вивчали  ще  стародавні  натуралісти.  Розміри  їхні  досить  зна¬
чні,  колір  бурий  різних  відтінків;  у  них  легко  відрізнити  великоголових
мурашок,  тобто  солдат.  Оскільки  вони  полюбляють  сонце,  то  влаштову¬
ють  свої  гнізда  на  відкритих  сонячних  місцях,  звичайно  у  вигляді  кру¬
га  близько  5  кроків  у  діаметрі.  Навкруги  гнізда  вони  влаштовують  ще
двір,  обгороджений  огорожею.  На  цьому  дворі  вони  ретельно  розчищають
ґрунт  і  видаляють  всі  рослини,  окрім  тільки  певного  виду,  так  званого
мурашиного  рису,  а  іноді  розводять  траву  буффало.
 МУРЕНА  (Мигаепа  helena)  належить  до  родини  Муренові.  Стародавні
римляни  дуже  цінували  м’ясо  цих  вугрів,  яких  вони  тримали  в  басейнах.
Патрицій  Гурій  під  час  святкування  тріумфу  Цезаря  на  парадному  обіді
подав  для  гостей  1000  мурен.
 Дивовижно,  що  життя  мурен  зосереджується  не  в  голові  і  не  в  серці,
а  в  хвості,  при  відрізуванні  якого  тварина  негайно  ж  вмирає.  Довжина
мурени  сягає  1,5  м,  а  вага  —  6  кг;  поширена  в  Середземному  морі,  в  пів¬
денній  частині  Атлантичного,  в  Індійському  океані  і  поблизу  Австралії.
 МУСАНГ  МАЛАЙСЬКИЙ  ЗВИЧАЙНИЙ  (Paradoxurus  hermaphrodit-
us),  належить  до  родини  Віверові,  поширений  у  всіх  країнах,  що  лежать
на  схід  від  Бенгальської  затоки:  у  Бірмі,  Сіамі,  на  Малаккському  півост¬
рові,  на  Суматрі,  Яві  і  Борнео.  За  Розенбергом,  мусанг  є  також  у  Новій
Гвінеї,  куди,  проте,  його,  мабуть,  завезли.  Він  трохи  менший  звичайного
мусанга  і  має  більш  коротке  і  грубе  хутро.  Довжина  його  тулуба  —  42  см,
хвіст  ненабагато  коротший  за  тулуб.
 Юкгхун  передає  нам  декілька  розповідей  про  набіги  цих  тварин  на
кавові  плантації  Яви  і  про  їхній  спосіб  життя  на  волі.  Коли  дозрівають
плоди  кавового  дерева,  червоніючи  своєю  яскравою  оболонкою,  і  настає
час  збирання  і  сушіння  стиглих  ягід,  то,  йдучи  дорогою  у  напрямку  від
кавових  плантацій,  порізаній  стежинами,  «часто  можна  побачити  своєрід¬
ні  білі  купи  випорожнень  тварини,  що  складаються  із  зліплених,  але  зо¬
всім  не  пошкоджених  бобів  кавового  дерева.  Тварина  перетравлює  тільки
м’ясисту  соковиту  оболонку  плода,  а  зерно  викидає  разом  з  калом,  тому
воно  залишається  не  пошкодженим.  Яванці  запевняють,  що  це  —  найкра¬
ще  насіння  кавового  куща,  мабуть  тому,  що  тварина  їсть  тільки  найкращі,
зрілі  плоди.  Крім  того,  мусанг  живиться  ще  птахами  і  комахами.
 У  неволі  мусанг  цілими  тижнями  може  їсти  лише  банани  і  так  швидко
звикає  до  будинку,  що  його  можна  пускати  бігати  і  без  прив’язі.
 МУФЛОН  (Ovis  аттоп  musimon)  —  єдиний  дикий  баран,  який  живе
в  Європі,  а  саме  в  горах  Сардинії  і  Корсіки.  Нині  муфлон,  відомий  серед
гірських  жителів  під  назвою  «муфроне»  —  для  барана  і  «муфра»  —  для  ві¬
вці,  тримається  все  ще  стадами,  в  яких  налічують  іноді  до  півсотні  голів,
але  звичайно  менше.
 Муфлон  належить  до  найменших  видів  диких  баранів,  хоча  довжина
його  тіла,  включаючи  хвіст  завдовжки  10  см,  досягає  1,25  м,  висота  в
загривку  70  см,  а  вага  близько  40—50  кг.  Роги,  беручи  до  ваги  всі  їхні
звивини,  сягають  майже  65  см  завдовжки  і  важать  від  4  до  6  кг.  Тулуб  ко¬
ротший,  ніж  в  інших  диких  баранів.  Досить  короткий  волосяний  покрив
щільно  прилягає  до  тіла;  особливо  густе  хутро  взимку,  коли  короткий,
тонкий  і  кучерявий  підшерсток  дуже  розростається;  на  грудях  волосся
подовжується  і  утворює  щось  на  зразок  короткої  гриви.  Середина  спини
темно-бура,  решта  забарвлена  у  червоно-рудий  колір;  на  голові  він  пере¬
ходить  у  попелясто-сірий,  а  на  морді,  крижах,  на  кінці  хвоста,  на  кінцях

МУХА  КІМНАТНА  ■
 435  ■
 ніг  і  на  нижньому  боці  тіла  —  в  білий.  Узимку  хутро  темніє  і  переходить
в  каштаново-бурий  колір;  тоді  на  боках  з’являється  чітко  відмежована  від
загального  забарвлення  велика,  майже  чотирикутна,  блідо-жовтувата  або
біла  пляма.  Роги  у  муфлона  сильні  і  довгі,  біля  основи  дуже  товсті,  почи¬
наючи  з  середини  поступово  стоншуються  і  загострюються.  На  поверхні
рогів  від  коренів  до  кінчика  виступають  30—40  складок,  які  сидять  щільно
одна  біля  одної.  Самка  помітно  менша  на  зріст  і  відрізняється  від  самця
світлішим  забарвленням  хутра  і  відсутністю  рогів;  вони  бувають  тільки  в
окремих  випадках  і  тоді  дуже  короткі,  5—6  см  завдовжки.
 Муфлон  живе  стадами,  на  чолі  яких  стоять  старі,  сильні  самці.  Це
стадо,  за  словами  Мімо,  обирає  своїм  місцепроживанням  найвищі  гірські
вершини  і  влаштовує  стійбища  на  стрімких,  неприступних  скелях.  По¬
дібно  до  інших  стадних  жуйних,  муфлони  також  мають  своїх  сторожів.
У  шлюбну  пору  стадо  розділяється  на  маленькі  групи,  що  складаються  з
одного  барана  і  декількох  овець,  який  відвойовує  їх  собі  у  битві.  У  грудні
і  січні  в  горах  часто  чується  звук  баранячих  рогів,  що  ударяються,  і  якщо
обережно  підкрастися,  то  можна  побачити,  як  два  сильні  барани  стоять
один  навпроти  одного  з  нахиленими  головами  і  з  такою  люттю  наскаку¬
ють  один  на  одного,  що  просто  незбагненно,  як  бійці  можуть  утриматися
на  місці.  Часто  буває,  що  одного  із  суперників  другий  зіштовхує  з  кручі  і
той  падає  в  безодню.
 У  квітні  або  травні,  через  21  тиждень  після  спаровування,  вівця  на¬
роджує  одне  або  двоє  ягнят,  які  вже  через  декілька  днів  упевнено  йдуть
за  матір’ю  по  найнебезпечніших  стежинах  і  скоро  зрівнюються  з  нею  в
спритності.  На  четвертому  місяці  у  молодих  баранчиків  прорізаються  ріж¬
ки,  до  кінця  першого  року  життя  муфлони  вже  готові  до  спаровування,
хоча  повний  розвиток  їх  завершується  на  третьому  році.
 До  ворогів  муфлона  слід  зарахувати  вовка  і  рись;  ягнята  часто  стають
жертвою  орлів.
 МУХА  КІМНАТНА  (Musca  domestica)  належить  до  ряду  Двокрилі.
У  кімнатної  мухи  є  один  страшний  ворог,  мікроскопічний  грибок,  який
паразитує  в  тулубі  мухи,  так  що  все  її  тіло  набрякає  і  вкривається  цвіл¬
лю,  а  всередині  проростають  трубочки  грибного  мицелію.  Під  кінець  літа
можна  побачити  багато  загиблих  від  грибка  мух.
 Кімнатні  мухи  відкладають  свої  яйця  в  гній.
 МУХА  ПАДАЛЬНА  СИНЯ  (Calliphora  vicina)  належить  до  ряду  Дво¬
крилі.  Довжина  її  8—13  мм.  Подібно  до  інших  мух,  вона  дуже  плодюча  і
протягом  15  хв  може  відкласти  60—70  яєць,  звичайно  купками,  а  іноді  по
100  разом.  Яйця  відкладає  або  на  м’ясі,  або  на  сирі,  на  падлі,  іноді  ж  м’яс¬
на  муха  помиляється  і  кладе  яйце  на  особливі  квіти  рослини  падальника
(Stapelia),  які  мають  запах  трупа,  що  розкладається.
 МУХИ  СПРАВЖНІ  (Muscidae)  —  надзвичайно  різноманітні  і  населя¬
ють  майже  всю  Землю  від  полярних  країн  до  екватора.  Деякі  з  них  досить
поширені,  як,  наприклад,  кімнатна  муха,  м’ясна  муха,  золотисто-зелена
муха,  яких  можна  побачити  влітку  в  усіх  тих  місцях,  де  є  органічні  речо¬
вини  і  взагалі  нечистоти,  що  гниють.
 МУХА  ЦЕЦЕ  (Glossina  palpalis),  поширена  в  Центральній  Африці,
вважається  страшним  ворогом  місцевих  жителів  і  свійських  тварин.  Сво¬
їм  гострим  хоботком  вона  легко  прокушує  навіть  шкіру  тварин  і  ссе  кров.
При  цьому  вона  дуже  настирлива  і  не  полишає  людину  чи  тварину,  до
якої  причепилася.  Результатом  її  укусу  є  пухлина  і  набухання  під’язико¬
вих  залоз.  Собаки  від  укусу  цеце  швидко  гинуть,  для  них  отрутою  є  навіть
молоко  укушеної  мухою  цеце  корови,  тоді  як  теля  смокче  це  молоко  без
щонайменшої  шкоди  для  себе.
 МУХОЛОВКУ  СІРУ  (Muscicapa  striata)  можна  вважати  типовою  пред¬
ставницею  роду  родини  Мухоловкові  (Muscicapidae);  має  трохи  видовже¬
ний  дзьоб  і  однакове  в  особин  обох  статей  плямисте  оперення.  За  винят¬
ком  Далекої  Півночі  Європи,  сіра  мухоловка  населяє  всі  пояси  нашого
 Виділяють  три  підвиди  гірського  ба¬
рана:  муфлон  (О.  аттоп  musimon),
поширений  у  Середземномор  7,  Малій
Азії,  Закавказзі;  уріал  (О.  canadens¬
is)  —  житель  Середньої  Азії,  Ірану,
Аравії,  Кашміру;  архар,  або  арга¬
лі  (О.  аттоп),—  у  високогір'ях  Цен¬
тральній  Азії.
 Кімнатна  муха  поширилася  по  всьо¬
му  світу  разом  з  людиною,  і  tie  тіль¬
ки  докучає  їй,  але  й  просто  загрожує
її  здоров'ю.  Вона  розмножується  в
органічній  речовині,  у  тому  числі  і  в
екскрементах,  а  дорослі  мухи  жив¬
ляться  і  екскрементами,  і  солодкою
їжею.  Мухи  приносять  на  своїх  кін¬
цівках  збудників  хвороб,  заражаючи
ними  їжу.  Крім  того,  під  час  живлен¬
ня  вони  відригують  слину  і  частково
перетравлену  поживу,  щоб  розчинити
цукор  і  іншу  тверду  їжу.  Ця  рідина
містить  безліч  шкідливих  для  людини
мікроорганізмів,  яких  муха  заковтну¬
ла  разом  із  забрудненою  поживою.
 Падальні  мухи  —  мухи  з  роду  Callip¬
hora.  Самка  відкладає  яйця  на  падло
або  на  екскременти,  які  й  поїдаються
личинками.  В  результаті  личинки  час¬
то  спричиняють  розм  ’якшення  падла,
після  чого  його  називають  «роздутим».
Близькими  видами  є  зелені  падальні
мухи  з  роду  Lucilia  і  муха  Cochliomiya
hominivorax  з  Північної  Америки,  що
відкладає  яйця  в  рани  або  отвори  на
тілі  худоби;  інші  види  паразитують  на
птахах,  що  гніздяться.
 Мухи  цеце  —  темно-коричневі  або
жовтуваті  кровосисні  мухи  з  родини
Glossinidae.  Поширені  тільки  в  Тро¬
пічній  Африці.  Дорослі  мухи  є  перенос¬
никами  паразитичних  найпростіших,
викликають  сонну  хворобу  (трипано-
сомози)  у  людини  і  нагану  (африкан¬
ський  трипаносомоз)  у  великої  рога¬
тої  худоби  і  коней.  Мухи  цеце  можна
відрізнити  від  хатніх  мух  по  харак¬
теру  будови  крил  (їхні  кінці  плоско
налягають  один  на  оден)  і  по  рогово¬
му  хоботку,  що  виступає  на  передній
частині  голови,  яким  вона  проколює
шкіру.  Самка  за  один  раз  відкладає
на  землю  єдину  повністю  розвинену
личинку,  яка  закопується  і  тут  же
обертається  на  лялечку.  Мухи  цеце  —
комахи  лісистих  місцевостей,  причо¬
му  для  кожного  з  21  виду  роду  Glo¬
ssina  існують  свої  сприятливі  умови
температури  і  вологості  повітря  для
спаровування,  розмноження,  живлен¬
ня  і  пошуку  притулку.

■  436
 ■  МУХОЛОВКА-ФОРЕЛЬ
 М'ясні  мухи  —  сіруваті  мухи  з  роди¬
ни  Sarcophagidae,  з  грудьми  в  темну
смужку  і  крапчастим  черевцем.  Ли¬
чинки  виходять  з  яєць  усередині  тіла
матері,  і  вона  відкладає  їх  на  мате¬
ріал  тваринного  походження,  що  роз¬
кладається.  Вони  розріджують  цей
матеріал  за  допомогою  відригуваних
ферментів  і  поїдають  його,  утриму¬
ючись  на  поверхні  за  допомогою  м  ’я-
систих  лопатей,  що  оточують  задні
дихальця.  Перетворення  на  лялечку
відбувається  в  ґрунті.
 материка,  а  під  час  зимових  перельотів  подорожує  в  лісах  Центральної
Африки.  Високі  дерева,  що  стоять  поблизу  води,  надають  цим  невиба¬
гливим  птахам  усе  необхідне  для  їхнього  життя.  Залежно  від  погоди  сіра
мухоловка  з’являється  в  кінці  квітня  або  на  початку  травня,  звичайно
парами,  незабаром  у  неї  настає  час  розмноження,  а  в  кінці  серпня  знову
залишає  нас.  Мухоловка  —  дуже  неспокійна  пташка.  Політ  її  красивий  і
досить  швидкий;  вона  не  стрибає  серед  гілок  дерев,  а  також  рідко  злітає
на  землю.  Її  спів  —  тихе  щебетання.
 МУХОЛОВКА-ФОРЕЛЬ  (Ficedula  hypoleuca)  належить  до  родини
Мухоловкові.  Зверху  темно-сіра  з  чорними  плямами,  знизу  зовсім  біла.
Самець  має  білий  нашийник.  Форель  поширена  по  всій  Європі  і  взимку
подорожує  через  Азію  і  Північну  Африку  до  лісистих  місцевостей  по  той
бік  поясу  пустель.  Це  жваві,  спритні  пташки,  що  знаходяться  постійно
в  русі.  Форель  дуже  охоче  тримають  у  клітках;  якщо  пустити  їх  вільно
літати  по  кімнаті,  то  вони  ґрунтовно  очищають  її  від  мух:  взагалі  це  над¬
звичайно  приємний  кімнатний  птах.
 М’ЯСОЇДКА  СІРА  (Sarcophaga  carnaria)  часто  оселяється  в  будинках
і  ще  частіше  в  полях,  на  стовбурах  дерев,  на  квітах;  вона  більша  за  зви¬
чайну  хатню  муху  і  сягає  завдовжки  15  мм.  Яєчник  її  має  вигляд  стрічки,
скрученої  спіраллю.  Якщо  його  розправити,  то  довжина  його  складатиме
близько  65  мм.  У  ньому  вся  внутрішня  поверхня  суцільно  зайнята  яйця¬
ми,  яких  у  ширину  лежить  близько  20  в  ряд,  а  завдовжки  близько  100.
Таким  чином,  в  одній  самці  міститься  приблизно  20  000  зародків.  Правда,
не  всі  з  них  розвиваються,  але  якщо  навіть  припустити,  що  відкладається
8000  яєць,  то  і  тоді  доводиться  вражатися  плодючості  цієї  мухи,  тим  біль¬
ше  шо  відкладені  яйця  розвиваються  дуже  швидко  і  наступного  дня  вже
перетворюються  на  личинок,  які  через  тиждень  досягають  нормальних
розмірів.  Стадія  лялечки  триває  4—8  тижнів.

НАЇЗНИКИ  (Ichneumonidae)  —  справжні  паразити,  які  у  великій  кіль¬
кості  винищують  різноманітних  комах.  Сяжки  у  них  довгі,  прямі,  на  голо¬
ві  три  прості  очка,  черевце  тонке,  щелепні  щупальця  п’ятичленисті.  Під
час  польоту  наїзник  ніколи  не  дзижчить,  що  дає  йому  можливість  непо¬
мітно  підкрадатися  до  здобичі.  Личинки  наїзників  завжди  паразитують  в
личинках  інших  тварин,  особливо  в  гусенях.  При  цьому  наїзник  уміє  вла¬
штуватися  таким  чином,  що  жертва  залишається  живою  майже  весь  час,
поки  личинка  наїзника  її  з’їдає.  Досягається  це  так:  личинка  їсть  спочат¬
ку  жир,  який  товстим  шаром  відкладається  в  гусені  навколо  кишкового
каналу,  тоді  як  всі  важливі  органи  залишаються  незайманими.
 З  наїзників  найтиповішими  представниками  є  іхневмони  (Ichneumo-
nes)y  які  мають  сплюснуте  тіло,  вузьке  черевце,  з’єднане  з  грудьми  сте¬
блинкою,  сяжки  щетинисті  або  ниткоподібні,  забарвлення  буває  досить
строкате,  особливо  у  самок.  Личинки  заляльковуються  в  личинках,  а  най¬
частіше  в  лялечках  великих  метеликів.  У  кожну  гусінь  іхневмон  кладе
тільки  по  одному  яйцю.
 НАЙПРОСТІШІ  (Protozoa).  Під  назвою  найпростіші  об’єднуються  всі
тварини,  що  мають  найнижчу  організацію  і  складаються  тільки  з  однієї
життєдіяльної  клітини.  На  думку  деяких  натуралістів,  під  найпростішими
треба  розуміти  всі  ті  групи  організмів,  у  тваринній  природі  яких  є  мож¬
ливість  сумніватися.  Дійсно,  багато  кого  з  цих  тварин  можна  було  б  за¬
рахувати  і  до  рослин,  і  до  тварин,  тобто  вони  є  наче  перехідною  формою
між  цими  двома  царствами  організмів.
 За  новою  систематикою,  Найпростіші  —  підцарство,  розділене  на
7  (5  або  9)  типів.
 НАМБАТ  (див.  Сумчастий  мурахоїд).
 НАНДУ  ЗВИЧАЙНИЙ  (Rhea  атегісапа)  належить  до  родини  Нандові.
Спина,  груди  і  крила  —  буро-попелясті,  нижні  частини  тіла  брудно-білі,
довга  шия  —  жовта.  Водиться  в  степах  і  обрідних  лісах  Південної  Аме¬
рики.  Нанду  —  чудовий  бігун,  за  яким  не  вгнатися  найкращому  коневі;
крім  того,  він  уміє  збивати  з  пантелику  переслідувачів,  оскільки  з  над¬
звичайною  спритністю  робить  найдивніші  крюки.  Звичайний  його  крок
дорівнює  50—60  см;  коли  він  крокує  з  розпростаними  крилами,  то  до¬
вжина  кожного  кроку  досягає  метра;  під  час  переслідування  він  здійснює
стрибки  завдовжки  1,5  м  і  так  швидко  пересуває  ноги,  що  неможливо
розрізнити  окремих  кроків.
 У  період  дощів  нанду  живиться  переважно  конюшиною  і  комахами.
Йому  дуже  подобаються  різні  городні  рослини,  вивезені  з  Європи.  З  ін¬
шого  боку,  птахи  ці  дають  і  користь,  тому  що  охоче  їдять  насіння  будяка,
який  дуже  шкідливий  для  пасовищ.  Для  поліпшення  травлення  нанду
проковтує  камінчики.
 Влаштуванням  гнізда  займається  самець.  Для  його  побудови  нанду
користуються  ямами,  утвореними  на  землі  дикими  биками,  звільняючись
від  комах,  що  їх  мучать:  вони  лягають  на  спину  і  за  допомогою  задніх
ніг  обертаються  на  місці.  Якщо  такого  поглиблення  не  знайдеться,  то
самець  нанду  викопує  його  сам  і  вистилає  дно  ями  декількома  стеблинка¬
ми.  Кладка  складається  з  досить  великої  кількості  яєць:  за  словами  Азара,
йому  траплялося  знаходити  в  гнізді  70—80  яєць,  дуже  різноманітних  роз¬
мірів.  Коли  яйця  вже  покладено  до  гнізда,  самка  йде  собі,  а  висиджуван¬
ня  яєць  і  всі  материнські  обов’язки  —  це  справа  її  самця.
 Нанду  —  американські  страуси,  два
види  крупних  нелітаючих  птахів  з
родини  Rheidae,  родом  з  Південної
Америки.  Своїм  зовнішнім  виглядом
нагадують  африканського  страуса,
мають  довгі  ноги  і  дзьоб,  тіло  вкрите
пухкими  перами,  заввишки  до  1,5  м,
важать  до  25  кг.  Захищаються  від
ворогів,  швидко  втікаючи.  Самці  по¬
лігамні,  в  гаремі  до  шести  самок,  які
відкладають  яйця  в  спільне  гніздо,
зроблене  самцем.  Він  сам  насиджує
яйця  і  виховує  пташенят.

■  438
 ■  НАПІВМАВПИ
 Нанду  звичайний
 (Rhea  атегісапа)
 Напівмавпи  —  підряд  ссавців  з  ряду
Примати.  Довжина  тіла  13—  70  см,
хвіст  у  більшості  видів  довгий.  На
відміну  від  мавп,  великі  півкулі  го¬
ловного  мозку  гладкі  або  з  невеликою
кількістю  борозенок  і  звивин.
 Серед  тварин  цей  птах  мас  мало  ворогів;  хіба  що  кугуар  схопить  іноді
дорослого  нанду,  а  лисиця  або  орел  викраде  пташеня.  Набагато  більше
доводиться  йому  потерпати  від  кліщів  та  інших  паразитів,  що  мучать  його
повсякчас.  Але  найнебезпечнішим  ворогом  цих  птахів  є  вогонь  і  людина.
Саме  під  час  розмноження  нанду  пастухи  підпалюють  степи,  щоб  зни¬
щити  торішню  траву,  але  тим  самим  знищують  і  велику  кількість  гнізд
різних  птахів.
 НАПІВМАВПИ,  підряд  (Prosimii).  Напівмавпи,  яких  можна  також  на¬
звати  лемурами,  мало  схожі  на  чотирируких.  Будова  їхнього  тіла  зовсім
інша,  а  зуби  майже  зовсім  не  схожі  на  зуби  мавп.  Розміри  тіла  коливають¬
ся  між  розмірами  великої  кішки  і  щура.  У  більшості  видів  тулуб  тонкий,
в  інших  навіть  худорлявий;  у  деяких  морда  дещо  схожа  на  морду  собаки
або  лисиці,  в  інших  голова  схожа  на  голову  соні,  летяги  або  сови.  За¬
дні  кінцівки  переважно  помітно  довші  за  передні;  розміри  перших  іноді
дуже  значні.  У  деяких  тварин  цієї  групи  ступня  на  задніх  кінцівках  до¬
сить  коротка,  в  інших,  навпаки,  довга.  У  більшості  напівмавп  і  кисті,  і
ступні  схожі  на  руки.  Пальці  на  всіх  чотирьох  кінцівках  схожі  між  собою;
великий  палець  протиставлений  іншим  пальцям,  на  всіх  пальцях  є  нігті,
окрім  другого,  в  якого  замість  нігтя  —  кіготь.  Проте  така  будова  кінцівок
характерна  не  для  всіх  напівмавп,  помітні  незначні  відмінності  в  довжині,
товщині,  а  також  в  розташуванні  великого  пальця.  Завдовжки  хвіст  може
бути  різний:  у  багатьох  він  довший  за  тулуб,  в  інших  дуже  короткий,  іноді
навіть  не  помітний,  у  деяких  хвіст  пухнастий,  в  інших  майже  голий.  Вели¬
кі  очі,  добре  розвинені  вушні  раковини  і  густа  м’яка  шерсть,  яка  тільки  у
небагатьох  утворена  жорстким  волоссям,  свідчить  про  те,  що  напівмавпи
мають  належати  до  сутінкових  або  нічних  тварин.
 Поширені  напівмавпи  в  Африці,  головним  чином  на  Мадагаскарі  й
сусідніх  островах,  в  Індії  та  на  Зондських  островах.  Тут  вони  водяться  в
густих  лісах,  багатих  на  різні  плоди.  Всі  ці  тварини  живуть  виключно  на

НАПІВТВЕРДОКРИЛІ  ■
 439  ■
 деревах,  деякі  з  них  ніколи  не  спускаються  на  землю.  Одні  живляться
плодами,  бруньками  і  молодим  листям,  інші  —  комахами,  невеликими
хребетними,  а  також  рослинними  речовинами.
 НАПІВТВЕРДОКРИЛІ,  ряд  (Rhynchota,  Hemiptera).  Для  комах,  що  на¬
лежать  сюди,  характерне  неповне  перетворення,  і  личинки  їхні  відрізня¬
ються  від  дорослих  головним  чином  розмірами  і  деякими  неістотними
рисами.  Деякі  напівтвердокрилі  зовсім  позбавлені  крил,  в  інших  їх  немає
тільки  у  самок.  Передні  крила,  якщо  їх  є  дві  пари,  твердіші  біля  основи,
а  на  кінцях  стоншуються.  Якщо  ж  крил  тільки  одна  пара,  то  вони  тонкі,
шкірясті.  Складних  очей  іноді  не  буває,  але  частіше  вони  є  разом  із  де¬
кількома  простими  очками;  на  голові  є  хоботок;  черевце  утворене  6—9
члениками.  Ноги  переважно  служать  для  ходьби,  рідше  для  бігу,  стрибан¬
ня  і  плавання.
 НАРВАЛ,  або  єдиноріг  (Monodon  monoceros),  належить  до  родини  Нар¬
валові.  Його  виділяють  в  окремий  рід.  Зубна  система  його  характеризуєть¬
ся  двома  різцями,  з  яких  один,  частіше  лівий,  розвивається  у  величезний
бивень,  2—3  метри  завдовжки;  бивні  ці  стирчать  із  щелепи  горизонтально,
досить  тонкі,  всередині  порожні  і  закручені  гвинтоподібно  справа  наліво.
У  самок  ці  бивні  розвиваються  тільки  як  виняток  і  бувають  набагато  мен¬
ші.  Циліндрична,  спереду  заокруглена  голова  складає  сьому  частину  ви¬
довженого  веретеноподібного  тіла;  дуже  коротка,  широка  і  товста  морда
з  правого  боку  дещо  скошена,  не  відділяється  від  плоского  лоба  і  спереду
зрізана  майже  прямовисно.  Очі  сидять  досить  далеко  по  боках  голови,
трохи  вище  за  рот,  а  дуже  маленькі  вуха  розташовані  за  ними  на  відстані
15  см.  Півмісяцеве  дихало  знаходиться  на  середині  лоба,  між  очима.  Від
дихала  йде  коротка  загальна  трубка  до  двох  повітряних  мішків,  які  знахо¬
дяться  під  ніздрями.  Мішки  ці  з’єднуються  з  дихальним  горлом  і  можуть
бути  зверху  закриті  клапанами.  Справжнього  спинного  плавця  немає,  і
він  позначений  тільки  складкою  шкіри.  Ласти  короткі,  спереду  товщі,  ніж
ззаду;  дуже  великий  хвостовий  плавець  розділений  на  дві  лопаті  і  ззаду
має  посередині  глибоку  вирізку.  Забарвлення  глянсуватої,  м’якої,  окса¬
митової  шкіри  досить  різноманітне,  залежно  від  віку  і  статі.  У  самців  на
білому  або  жовтувато-білому  тлі  помітні  численні,  неправильної  форми,
але  переважно  подовжені,  досить  великі  темно-бурі  плями,  які  густіше
сидять  на  спині,  а  на  животі  їх  небагато,  на  голові  ж  ці  плями  майже  зли¬
ваються.  У  самок  плями  менші,  але  сидять  густіше,  ніж  у  самців;  молоді
тварини  набагато  темніші  за  старих.  Трапляються  іноді  єдинороги  зовсім
білі,  жовтувато-білі  і  сірувато-білі  без  плям.  Довжина  тіла  тварини  дося¬
гає  до  6  м,  але  частіше  буває  4—5  м,  ласт  завдовжки  30—40  см,  ширина
хвостового  плавця  1  —  1,3  м.
 Єдиноріг  —  житель  північних  морів  і  найчастіше  його  можна  поба¬
чити  між  70  і  80°  північної  широти.  Він  поширений  в  Девісовій  протоці
і  Баффіновій  затоці,  у  Льодовитому  океані  між  Гренландією  і  Ісландією,
 Напівтвердокрилі  (клопи)  (Hemip¬
tera)  —  ряд  комах,  що  включає  по¬
над  40  000  видів.  Форма  тіла  різно¬
манітна.  Розміри  коливаються  від
І  мм,  як  у  гладиша-крихти  (РІоа  ato-
тагіа),  до  11  см,  як  у  індійської  бі-
лостоми  (Belostoma  indicum).  Є  пара
фасеткових  очок,  а  в  більшості  ви¬
дів  —  ще  два  прості  очка.  Рідко  очі
недорозвинені.  Ротовий  апарат  ко¬
лючо-смоктальний.
 Нарвал,  або  єдиноріг
 (Monodon  monoceros)
 Нарвал  —  вид  зубастих  китів,  поши¬
рений  переважно  в  Арктиці  і  Північ¬
ній  Атлантиці.  Належить  до  роди¬
ни  Дельфіни  (за  іншими  джерелами,
до  родини  Нарвалові).  Самця  можна
безпомилково  впізнати  по  дуже  дов¬
гому,  прямому,  спірально  закручено¬
му  зубу,  або  бивню,  у  верхній  щелепі.
Тіло  нарвала  завдовжки  6  м,  а  би¬
вень  може  виступати  назовні  ще  на
 2,7 	м.

личинках  бджіл.
 Як  тільки  чарунка  бджолиного  стільника  закладається,  личинка  на¬
ривника,  що  потрапила  туди,  негайно  ж  починає  прогризати  яйце  і  з’їдає
весь  його  вміст.  Потім  вона  починає  їсти  мед,  і  сама  при  цьому  росте,
неодноразово  линяє,  причому  і  сама  личинка  послідовно  набирає  трьох
різноманітних  форм.  З  останньої  в  кінці  серпня  наступного  року  розви¬
вається  дорослий  жук.
 НЕКТАРНИКОВІ  (Nectariniidae)  —  маленькі  красиві  пташки  з  розкіш¬
но  забарвленим  оперенням,  що  належать  до  ряду  Горобцеподібні.  Дуже
схожі  з  колібрі,  але  відрізняються  від  них  короткими  крилами  і  способом
свого  життя.  Мешкають  переважно  в  лісах  і  садах  Старого  Світу.

Звичайна  ігуана

Ящірки  летючі  дракони

НЕРПУХИ  ■
 441  ■
 вбільшки  з  великого  вовка.  Серед  вимерлих  видів  існують  сполучні  ланки
між  родинами,  представники  яких  трапляються  і  в  наші  дні;  тепер  же  ці
родини  здаються  зовсім  не  спорідненими.  Багато  на  кого  з  тих  неповно¬
зубих,  що  нині  живуть,  чекає  та  ж  сама  доля,  що  і  їхніх  предків:  вони
скоро  зникнуть  з  лиця  землі,  це  справа  часу.
 Назва  ряду  пояснюється  їхньою  дивною  зубною  системою:  у  багатьох
видів  немає  й  сліду  зубів;  в  інших,  якщо  і  є,  то  без  передніх  різців,  а  су¬
сідні  зуби  схожі  на  кутні  і  мають  просту  циліндричну  або  призматичну
форму.  Вони  складаються  лише  із  зубної  речовини  і  цементу  і  переважно
позбавлені  емалі;  ікла  бувають  надзвичайно  рідко.  Всі  зуби  виростають
лише  один  раз,  тільки  у  небагатьох  видів  зуби  міняються.
 На  протилежність  зубам,  у  неповнозубих  дуже  розвинені  кігті:  вони
обхоплюють  кінець  пальця,  довгі,  сильно  загнуті  і  сплюснуті  з  боків  або
короткі  і  широкі;  в  першому  випадку  вони  пристосовані  для  лазіння,  в  дру¬
гому  —  для  риття.  Живуть  неповнозубі  переважно  в  Південній  Америці,
в  Азії  і  Африці.  Всіх  їх  ділять  на  3  родини:  Лінивці,  Мурахоїди,  Броненосці.
 НЕРПУХИ  (див.  Тюлені  вухаті).
 НЕТОПИР-КАРЛИК  (Vespertilio  pipistrellus)  —  найменший  представ¬
ник  родини  Звичайні  кажани  і  взагалі  найменший  з  рукокрилих  у  Європі.
Загальна  довжина  його  тіла  досягає  6,7  см,  причому  на  хвіст  припадає
 3,1 	см,  розмах  крил  17—18  см.  Колір  шерсті  непостійний,  верхня  частина
тулуба  жовтувато-іржаво-бура;  двоколірне  волосся  біля  коренів  темніше,
на  кінцях  світліше.  Товстошкірі  вуха  і  літальні  перетинки  забарвлені  у
темно-коричневий,  майже  чорний  колір.
 Нетопир-карлик  живе  майже  по  всій  Європі  і  в  більшій  частині  Пів¬
нічної  і  Середньої  Азії;  зоною  його  поширення  є  територія  від  Сканди¬
навії  і  Іспанії  до  Японії;  в  Росії  і  Скандинавії  його  знаходять,  за  словами
Блазіуса,  до  60°  північної  широти.  Вдень  його  можна  знайти  в  кутках  під
дахами,  в  розколинах  кам’яних  стін,  у  тріщинах  балок,  під  зведеннями
арок,  в  дуплах  або  під  корою  дерев,  під  дошками,  в  густих  гілках,  в  плющі
і  в  інших  подібних  місцях.  Краще,  ніж  всі  інші  родичі,  переносить  не¬
сприятливу  погоду.  Нетопир-карлик  пізніше  за  всіх  інших  кажанів,  що
живуть  у  Німеччині,  починає  зимівлю  і  раніше  за  всіх  припиняє  її;  часто
під  час  зими  прокидається  і  полює  не  тільки  в  захищених  місцях,  але  і  на
відкритих;  завжди  живе  групами.  Під  час  зимівлі  нетопирі  часто  скупчу¬
ються  по  декілька  сотень  і  тисяч,  утворюючи  великі  клубки;  об’єднуються
навіть  зі  спорідненими  видами.
 Політ  нетопиря-карлика  дуже  спритний,  висота  польоту,  за  спостере¬
женнями  Альтума,  різна;  іноді  він  низько  літає  над  невеликими  ставками,
частіше  пурхає  між  стовбурами  дерев,  а  погожими  вечорами  підіймається
на  висоту  до  15—20  метрів.  У  містах,  де  його  теж  можна  часто  побачити,
не  підіймається  вище  за  другий  поверх.  Мало  літає  над  серединою  ву¬
лиць,  а  ближче  до  будівель,  підіймаючись  то  вище,  то  нижче;  над  висо¬
кими  дахами  зовсім  не  літає.
 У  травні  самка  народжує  двох,  рідко  одне  дитинча,  які  в  кінці  червня
або  на  початку  липня  настільки  виростають,  що  літають  разом  з  матір’ю.
Але,  на  відміну  від  дорослих  тварин,  під  час  польоту  шарудять  і  шелестять
крилами,  і  політ  їхній  дуже  схожий  на  політ  денних  метеликів.
 Нетопир-карлик  досить  швидко  звикає  до  неволі,  п’є  молоко,  ловить
пущених  до  нього  комах,  їсть  і  мертвих,  навіть  м’ясо  —  сире  і  варене.
 Ця  тварина  найбільше  серед  інших  рукокрилих  потерпає  від  усіляких
ворогів.  Кох  говорить,  що  нетопир  є  улюбленою  їжею  звичайного  бори¬
вітру,  який  його  переслідує,  відаючи  перевагу  перед  всякою  іншою  їжею.
Також  знищують  його  тхори,  куниця,  горностай,  ласка  і  навіть  миші,  які
забираються  взимку  в  його  притулок,  нападають  і  пожирають.  Але  най-
жахливіший  ворог  цієї  корисної  тварини  —  це,  на  жаль,  людина.
 НІЛЬГАУ,  або  бик  блакитний  (Boselaphus  tragocamelus),  належить  до  ро¬
дини  Порожнисторогі.  Голова,  шия  і  ноги  у  нього  короткі,  решта  тіла  як  у
інших  биків.  Тулуб  досить  короткий  і  товстий,  у  холці  він  вищий,  а  в  гру¬
дях  ширший  і  міцніший,  ніж  ззаду.  На  холці  знаходиться  невеликий  горб.
 Нетопирі  —  рід  ссавців  підряду  Ка¬
жани.  Довжина  тіла  2,5—5  см.  Існує
близько  40  видів,  поширених  у  тро¬
пічних  і  помірних  поясах  Євразії,  Аф¬
рики,  Північної  Америки,  в  Австралії
і  Новій  Гвінеї.

луба  дане  забарвлення  переходить  у  сіро-буре.  Маленька  яскраво-жовта
або  біла  плямочка  зидніється  на  горлі;  верхня  губа  біла  спереду,  а  ниж¬
ня  —  по  всій  довжині.
 Американська  норка  (Mustela  vison)  схожа  забарвленням  на  євро¬
пейську,  але  хутро  її  цінується  значно  дорожче,  оскільки  в  ньому  під-
шерсток  густіший,  а  саме  хутро  м’якше.  Американська  норка  більша
за  європейську.  Щодо  забарвлення,  то  її  верхня  і  нижня  частини  тіла
темно-бурого  кольору,  хвіст  чорно-бурий,  а  загострений  кінець  під¬
боріддя  —  білий.
 За  спостереженнями  Одюбона,  американська  норка  плаває  і  пірнає
дуже  вправно  і,  подібно  до  видри,  з  успіхом  полює  на  найспритніших
риб  —  на  лосося  і  форель.  В  крайніх  випадках  норка,  щоправда,  задо¬
вольняється  жабою  або  саламандрою.  Завдяки  своєму  тонкому  нюху  вона
в  змозі  переслідувати  здобич  з  упевненістю  мисливського  собаки,  і  досто¬
вірні  спостерігачі  свідчать,  що  вона  користується  цією  здатністю  при  кож¬
ній  слушній  нагоді.  В  болоті  норка  переслідує  водяних  щурів,  болотяних
трясогузок,  зябликів  і  качок;  на  березі  озер  —  зайців;  у  морі  —  устриць,
а  з  дна  річок  дістає  черепашки.
 У  Північній  Америці  час  спаровування  норки  припадає  на  кінець  лю¬
того  або  початок  березня.  Самка  народжує  п’ятеро  або  шестеро  дитинчат,
їх  знаходять  або  в  поглибленнях  під  навислим  берегом,  або  на  маленьких
 ОС"
 куі
 жи
 ЄТЇ
 ри
 ДО!
 же
 самою  норкою,  дитинчат,  що  народжуються  сліпими.

■  444
 ■  НОСАЧ
 Носач  —  мавпа  з  родини  Мавпоподіб¬
ні  (Cercopithecidae),  єдиний  вид  цьо¬
го  роду.  Довжина  тіла  55—70,  хвос¬
та  —  65—  75  см,  маса  тіла  12—24  кг.
На  ногах  між  2-м  і  3-м  пальцями  є
перетинки.  Поширені  на  острові  Ка¬
лімантан.  Живуть  групами.  Трива¬
лість  вагітності  близько  165  днів.
Народжують  одне  дитинча.  Занесе¬
ний  у  списки  Червоної  книги  МСОП.
 Носач,  або  кахау
 (Nasalis  larvatus)
 Величезний  порожнистий  ніс  сам¬
ця  —  вторинна  статева  ознака,  слу¬
жить  чудивим  резонатором.  Він  та¬
кий  великий,  що  під  час  годування
самці  відводять  його  убік  рукою.
 Норка  полюбляє  жити  в  місцях  тихих  і  безлюдних.  Вона  уникає  лю¬
дини  і  вміє  врятуватися  від  її  переслідування;  однак  часто  відвідує
пташники,  де,  подібно  до  тхорів  чи  куниць,  злодіячить.  Звичайною  її
їжею  є  риба,  жаби,  раки  і  равлики;  але,  ймовірно,  здобиччю  її  бувають
також  і  молоді  бекаси,  і  водяні  курочки».
 Справжньою  її  батьківщиною  є,  власне,  Східна  Європа  —  Фінляндія,
Польща,  Литва  і  Росія.  Тут  вона  поширена  від  Балтійського  моря  до  Ура¬
лу  і  від  Північної  Двіни  до  Чорного  моря.  Живе  вона  також  у  Бессарабії,
Трансільванії  і  Галісії.
 Риби  і  жаби  є,  мабуть,  її  найулюбленішою  їжею.
 НОСАЧ,  або  кахау  (Nasalis  larvatus).  Ця  дивна  істота  схожа  на  тонко¬
тілих  мавп;  але  великий  карикатурний  людський  ніс,  рухливий,  як  хобіт,
який  може  витягуватися  вперед  або  втягуватися  назад,  додає  йому  чогось
надзвичайно  своєрідного.  Тіло  носача  тонке,  хвіст  дуже  довгий,  кінцівки
майже  однакової  довжини,  защічних  мішків  немає.  Ніс  гачкоподібний,
звішується  вниз  над  верхньою  губою;  в  середній  частині  він  досить  широ¬
кий,  на  кінці  загострений  і  зверху  має  неглибоку  поздовжню  борозенку;
ніздрі  дуже  великі,  і  до  того  ж  можуть  значно  розширятися.  У  молодих
тварин  цей  орган,  що  так  чудово  влаштований,  ще  малий  і  притуплений  і
лише  у  дорослих  тварин  досягає  значних  розмірів.  Шерсть  у  носача  густа
і  м’яка;  на  тім’ї  волосся  коротке  і  густе,  з  боків  обличчя  і  на  потилиці
довше,  навкруги  шиї  воно  утворює  щось  на  зразок  коміра.  На  тім’ї,  поти¬
лиці  і  на  плечах  шерсть  яскравого  буро-червоного  кольору,  спина  і  боки
зверху  блідо-жовті,  груди  і  верхня  частина  черева  світлого  червонувато-
жовтого  кольору;  знизу  на  спині  є  сірувато-біла  пляма.  Голі  внутрішні  по¬
верхні  рук  попелясто-сірі,  сідничні  мозолі  сірувато-чорні.  Таким  чином,
і  ця  мавпа  має  дуже  строкате  забарвлення.  Дорослі  самці  кахау  досягають
завдовжки  1,5  м:  тіло  їхнє  завдовжки  0,7  м,  а  хвіст  —  трохи  більший.  Сам¬
ки  не  досягають  таких  розмірів,  але,  кажуть,  здатні  розмножуватися  ще  до
завершення  періоду  зростання.
 НОСОРІГ  БІЛИЙ  ШИРОКОРИЛИЙ  (Ceratotherium  simum)  має  висо-
ту  в  холці  майже  2  м;  довжина  тіла  тварини,  включаючи  хвіст  завдовжки
60  см,  досягає  5  м,  тому  він  перевищує  розмірами  всіх  представників

НОСОРІГ  БІЛИЙ  ШИРОКОРИЛИЙ  ■ 	445

446
 НОСОРІГ  ІНДІЙСЬКИЙ
 Довжина  тіла  індійського  носоро¬
га  (деяких  старих  самців)  досягає
 4,2 	м,  висота  в  холці  —  2  м,  довжи¬
на  рога  —  до  60  см,  маса  —  4  т.
На  жаль,  таких  крупних  екземпля¬
рів  зараз  практично  немає,  середня
маса  більшості  тварин  —  1,5—2  т,
довжина  рогу  —  20  см.  Занесений  до
Червоної  книги  МСОП.
 абсолютно  зникає  відмінність  між  старими  і  молодими  носорогами.  Втім,
носоріг  до  восьми  років  досягає  тільки  половини  своїх  нормальних  роз¬
мірів,  а  після  13  років  помічено,  що  полонені  носороги  більше  не  ростуть.
Ріг  від  постійного  тертя  заломлюється  дедалі  більше.  Багато  носорогів
мають  звичку  його  так  старанно  відточувати,  що  він  зменшується  до  ледве
помітного  відростка.  Абсолютно  стерті  роги  відростають  знов,  зламані  на¬
бувають  іноді  вигляду,  зовсім  не  схожого  на  початковий.
 Можна  сказати,  що  у  носорога,  окрім  людини,  майже  немає  ворогів.
Леви  і  тигри  уникають  його,  оскільки  знають,  що  їхні  кігті  недостатньо
гострі,  щоб  завдати  йому  достатньо  глибоких  ран,  проте  для  молодого
носорога,  що  відстав  від  матки,  вони  можуть  бути  дуже  небезпечні.  Но¬
соріг  боїться  гедзів  і  комарів  набагато  більше,  ніж  великих  хижаків.  Але,
звичайно,  найнебезпечніший  ворог  носорога  все-таки  людина.
 НОСОРІГ  ІНДІЙСЬКИЙ  (Rhinoceros  unicornis)  досягає,  включаю¬
чи  хвіст  завдовжки  60  см,  3,75  м  завдовжки,  висота  в  холці  1,7  м,  вага
близько  2000  кг.  Він  дуже  масивний  і  незграбний  і  відрізняється  від  своїх
родичів  відносно  широкою  і  товстою  головою  і  йому  одному  властивим
розташуванням  щитів.  Сідлоподібне  поглиблення  між  лобом  і  великим
(близько  55  см  заввишки),  дещо  заломленим  на  кінці  рогом,  глибоке,  але
коротке.  Нижня  щелепа  спереду  трохи  заломлена  догори.  Довгі  і  вузькі
вуха  вкриті  по  краях  коротким  волоссям  у  вигляді  щітки;  паща  широка,
нижня  губа  широка  і  незугарна,  хоботоподібний  відросток  верхньої  губи
короткий,  хвіст,  що  доходить  по  коліна,  переважно  захований  в  глибокій
складці  заднього  проходу  і  закриває  її,  в  кінці  ж  він  сплюснутий  з  обох
боків  і  вкритий  обрідним  волоссям.  Великі,  спереду  опуклі,  знизу  гостро
зрізані  копита  залишають  вільною  більшу  частину  довгої,  голої,  мозоляс¬
тої  і  твердої  підошви,  що  має  серцеподібну  форму.  Шкіра  надзвичайно
товста,  набагато  твердіша  і  сухіша,  ніж  у  слона;  вона  лежить  на  товстому
шарі  пухкої  клітковини,  тому  може  легко  рухатися.  Шкіра  ця  утворює
роговий  панцир,  розділений  на  окремі  щитки  численними,  правильно
розташованими  і  глибокими  складками,  які  можна  помітити  вже  у  ново¬
народжених  тварин.  Колір  шкіри  різний:  у  старих  тварин  рівномірний
темнувато-сіро-бурий,  що  переходить  у  рудуватий  або  блакитний.  У  гли¬
бині  складок  шкіра  блідо-червонуватого  або  буро-тілесного  кольору.  Від
пилу  або  від  інших  зовнішніх  впливів  шкіра  носорога  здається  темнішою,
ніж  насправді.  Молоді  тварини  набагато  світліші  за  старих.
 Як  видно  з  першого  відомого  нам  зображення  носорога,  виконаного
Альбрехтом  Дюрером  і  відтвореного  згодом  Геснером,  у  деяких  старих
тварин  бувають  на  різних  ділянках  тіла  нашкірні  нарости,  що  мають  біль¬
шу  або  меншу  спорідненість  з  рогом  на  носі.  Цих  наростів  буває  іноді
дуже  багато.
 Зона  поширення  цього  носорога  тягнеться  від  підніжжя  Гімалаїв  на
схід  від  Непалу  до  найвіддаленіших  областей  Ассаму.  За  словами  Стерн-
даля,  носороги  дуже  довговічні  тварини.  Одна  пара,  говорить  Блайт,  жила
в  Барракпурському  зоологічному  саду  45  років.
 Індійський  носоріг  може  витягти  хоботоподібний  придаток  верхньої
губи  до  15  см  завдовжки,  захопити  ним  товстий  пук  трави,  вирвати  його
і  покласти  до  рота.  При  цьому  йому,  здається,  байдуже,  чи  чиста  трава,
чи,  може,  до  коріння  пристала  земля.  Проте  він  усе-таки  один  раз  ударить
вирваним  пучком  по  траві,  щоб  обтрусити  основну  масу  землі,  що  при¬
стала,  а  потім  спокійно  кладе  його  в  широку  пащу  і  легко  проковтує.  Він
охоче  їсть  навіть  коріння,  яке  легко  здобуває  собі.
 У  індійського  носорога  час  тічки  припадає  на  листопад  і  грудень;
у  квітні  або  травні  самка  народжує  дитинчат  після  17—18-місячної  вагіт¬
ності.  Спаровуванню  часто  передують  запеклі  битви  самців  між  собою.
 Усі  носороги  схожі  один  на  одного  способом  життя,  норовом,  рухами
і  раціоном  харчування  (див.  Носоріг  білий  широкорилий).
 НОСОРІГ  ЧОРНИЙ  ДВОРОГИЙ  (Diceros  bicornis)  —  найвідоміший
представник  африканських  носорогів.  Голова  його  коротша,  ніж  у  інших
африканських  носорогів,  але  відносно  довша,  ніж  у  панцирних;  задня
частина  її  сильно  видається;  лицьова  частина  від  лоба  злегка  вдавлена  на

HO
 ський  ■
 447  ■
 зразок  сідла,  нижня  щелепа  помітно  вигнута  назовь 	. 	.аленьке;  хо-
 ботоподібний  відросток  верхньої  губи  виразний,  але  не  дуже  розвинений;
нижня  губа  тупо  заокруглена;  кожна  губа  вкрита  глибокими  складками,
що  розходяться  і  розтягуються.  Оточені  зморшками  очі  дуже  малі,  зіниця
довгаста;  вуха,  біля  основи  яких  також  пробігають  декілька  зморшкуватих
складок,  короткі  і  широкі,  вкриті  коротким,  але  густим  волоссям  тільки
біля  основи  внутрішнього  краю,  що  загортається.  Перший  ріг  прикріпле¬
ний  до  лоба  овальною  основою,  стиснутий  з  боків,  витягнутий  вперед
і  вгору,  з  трохи  заломленим  назад  кінчиком;  другий  ріг  переважно  ко¬
ротший  за  передній,  біля  основи  також  стиснутий  з  боків  і  має  спереду
і  ззаду  по  заокругленому  ребру,  тому  поперечний  розріз  його  має  форму
ромба  із  заокругленими  кутами;  він  підноситься  вгору  прямо  або  трохи
нахиляється  вперед.  Товста  і  коротка  шия,  помітно  товща  за  голову,  під¬
носиться  за  холкою  і  закінчується  внизу  поперечним  підгруддям,  що  від¬
діляється  двома  досить  глибокими  складками  від  голови  і  плечей.
 Тулуб  дуже  довгий,  крижі  широкі  і  заокруглені,  хоча  тазові  кістки
виразно  окреслені;  хвіст  в’яло  спадає  вниз.  Сильно  увігнуті  всередину
ноги  здаються  вищими,  ніж  у  панцирного  носорога,  і  не  такі  потворно
товсті,  нижні  частини  їх  навіть  гарні  і  мають  правильно  розвинені  підо¬
шви  і  копита,  які  формою  схожі  на  копита  інших  носорогів.  Окрім  двох
шийних  складок,  можна  помітити  ще  одну  коротку  за  плечовою  ділянкою
передньої  ноги  і  іншу,  довшу,  в  місці  прикріплення  задньої  ноги.  Товста
безволоса  шкіра,  за  винятком  цих  зморшок,  рівномірно  гладка,  і  лише
при  більш  уважному  розгляді  можна  помітити  незліченні  жолобки,  що
утворюють  неповторний  малюнок  на  шкірі.  Переважний  колір  —  темно-
сірий,  який  місцями  міняється  на  брудний  рудо-бурий.
 У  Південній  Африці  носоріг  живиться  виключно  листям  і  корінням.
Його  можна  побачити  від  15°  північної  широти  на  південь  до  лінії,  що
перетинає  Південну  Африку  від  річки  Кунене  до  озера  Нгамі.  В  гористих
місцевостях  ця  тварина  трапляється  навіть  на  висоті  2600  м.
 НОСОРІГ  ЯВАНСЬКИЙ  (Rhinoceros  sondcicus),  якого  жителі  Яви  на¬
зивають  «вару»  або  «варак».  Це  один  із  найменших  видів  носорога:  при
 Чорний  носоріг,  колись  поширений  в
Африці  на  південь  від  Сахари,  нині
живе  тільки  в  Східній  Африці.  Обі¬
дає  рослини,  використовуючи  для  за¬
хоплення  і  втягування  в  рот  стебел  і
листя  хапальну  верхню  губу.  Незва¬
жаючи  на  свої  огрядні  і  відносно  ко¬
роткі  ноги,  може  розвивати  швид¬
кість  до  56  км/год.  Приблизно  через
18  місяців  після  спаровування  наро¬
джується  одне  дитинча,  вже  через
декілька  годин  воно  може  йти  слі¬
дом  за  матір  7о.  Тривалість  життя,
ймовірно,  близько  25  років.
 Занесений  до  Червоної  книги  МСОП.
 Носоріг  чорний
 (Diceros  bicornis)
 У  цілком  дорослого  самця  довжина
всього  тіла  дорівнює  4  м,  включаю¬
чи  хвіст,  завдовжки  60  см,  висота  в
холці  1,6  м.  Більш-менш  загнуті  на¬
зад  роги  завдовжки  70—80  см.  Тіль¬
ки  в  окремих  випадках  задній  ріг
приблизно  такий  само  довгий  або
навіть  довший  за  передній;  у  біль¬
шості  ж  особин  він  не  досягає  і  по¬
ловини  довжини  переднього  і  часто
має  вигляд  заокругленого  мозоляс¬
того  наросту.

■  448
 ■  НОСОРОГИ
 Носоріг  яванський  зберігся  тільки  в
заболочених  приморських  лісах  Захід¬
ної  Яви  (національний  парк  Уджунг-
Кулон  —  до  60  особин)  і  на  невеликій
ділянці  гірського  тропічного  лісу  на
півдні  В  ’єтнаму  (10—15  особин).
 висоті  в  холці  1,4  м  він  має  завдовжки  близько  3  м,  включаючи  і  хвіст
завдовжки  50  см.  Проте  Кокбурн  дає  більш  значні  розміри:  за  його  сло¬
вами,  одна  самка  мала  3,7  м  завдовжки,  хвіст  її  був  завдовжки  72  см,  а
висота  в  холці  1,67  м.  В  іншому  вару  відрізняється  від  індійського  но¬
сорога  довшою  головою,  що  не  має  такої  глибокої  западини  біля  лоба,
як  в  інших  видів,  коротшим  рогом  (близько  25  см  завдовжки),  якого,  за
словами  Кінлоха,  у  самки  навіть  зовсім  немає,  і  довшим  хоботоподібним
відростком  верхньої  губи.  Нашкірні  шишки  у  нього  набагато  менші,  ніж
у  індійського  носорога,  мають  п’яти-  або  багатогранну  форму  і  лежать  у
вигляді  мозаїки  одна  біля  одної;  в  середині  кожного  горбика  знаходиться
поглиблення,  і  тут  же  росте  по  одному  (а  іноді  й  більше)  пучку  чорного
щетинистого  волосся;  у  старих  тварин  вони  звичайно  на  боках  стирають¬
ся,  залишаються  тільки  на  спині  і  вкривають  шкіру  обрідним  волосяним
покривом.  Колір  шерсті  цієї  тварини  брудний  сірувато-бурий.
 Наскільки  нам  відомо,  зона  поширення  вару  набагато  більша,  ніж
у  попереднього  виду.  Кінлох  знаходив  його  1878  року  в  Сикким-Терої;
крім  того,  він  трапляється  в  болотистих  пониззях  дельти  Гангу,  потім
його  можна  часто  побачити  далі  на  сході,  в  болотах,  біля  підніжжя  па¬
горбів  на  південь  від  Ассаму  і,  за  словами  Кокбурна,  в  південно-західних
провінціях  Китаю,  далі  в  Бірмі  і  на  Яві;  на  цьому  острові  вони,  за  словами
Юнгхуна,  підіймаються  іноді  на  висоту  3000  м  над  рівнем  моря.
 НОСОРОГИ,  родина  (Rhinocerotidae),  належить  до  ряду  Непарноко¬
питі.  Носороги  —  незграбні  тварини  досить  великих  розмірів.  Шия  ко¬
ротка;  вкритий  товстою  шкірою  тулуб  майже  зовсім  або  тільки  частково
голий;  хвіст  короткий;  на  ступнях  оцупкуватих,  але  досить  струнких  ніг
ззаду  і  спереду  по  три  пальці,  що  закінчуються  копитами.  Голова  вузь¬
ка  і  довга,  лицьова  частина  надзвичайно  подовжена  і  витягнута  вперед.
Черепні  кістки,  навпаки,  сильно  сплюснуті  в  задній  частині,  так  що  лоб
дуже  круто  опускається  вниз,  і  між  ним  і  високо  піднесеними  носовими
кістками  утворюється  щось  на  зразок  сідла,  поглибленого  в  середині  і  під¬
несеного  по  краях.  Щелепа  широка,  отвір  рота  нерозмірно  малий,  верхня
губа  витягнута  в  середині  у  вигляді  вузького  хоботоподібного  відростка;
нижня  губа  спереду  заокруглена  або  наче  обрубана;  яйцеподібні  довгасті
ніздрі,  що  мають  ззаду  вигляд  щілини,  розташовані  майже  горизонтально
і  відокремлені  одна  від  одної  великим  проміжком;  очі  дуже  малі;  довгасті
зіниці  стоять  упоперек  очного  яблука;  верхні  повіки  мають  густі,  але  ко-
 Носоріг
 Носороги  (Rhinocerotidae)  —  родина
ссавців  ряду  Непарнокопиті.  Великі
тварини  з  кремезною  статурою  і  ко¬
роткими  ногами.  Волосяний  покрив
дуже  обрідний  або  взагалі  відсутній
(виняток  становить  суматранський
носоріг).  На  ногах  по  три  пальці.
Роги,  що  сидять  на  носових  і  лобових
кістках,  є  шаруватими  утворення¬
ми,  схожими  структурою  на  рогові
частини  копит.
 Усі  види  включені  в  списки  Міжна¬
родної  Червоної  книги.

НОСУХА  БІЛОНОСА  ■
 449  ■
 роткі  вії.  Вуха  мають  звичайну  форму  і  досить  великі;  зовнішні  краї  їхні
заокруглені,  а  внутрішні  до  половини  загорнені  всередину.  Коротка,  за¬
вжди  зморшкувата  шия  набагато  товща  за  голову  і  непомітно  переходить
в  масивний  тулуб,  загривок  дещо  вищий  за  крижі.  Короткий  хвіст  або
сильно  сплюснутий  з  боків  і  скрізь  однакової  ширини,  або  має  конусопо¬
дібну  форму.  Ноги  носорогів  мають  дуже  товсті  і  широкі  плечові  і  стегнові
частини  і  набагато  тонші  передпліччя  і  гомілки;  п’ясті  і  ступні  ще  тонші.
Ступні  м’ясисті,  підошви  мають  заокруглено-яйцеподібну  форму.  З  трьох
копит  середнє  удвічі  ширше  за  бічні.  Дуже  товста  шкіра  в  більшості  видів
утворює  роговий  панцир;  вона  або  щільно  прилягає  до  тіла,  за  винятком
небагатьох  ділянок,  де  утворюються  неглибокі  складки,  або  розділяється
на  безліч  щитків,  відокремлених  один  від  одного  глибокими  складками;
щитки  ці  рухомі  завдяки  тому,  що  більш  тонка  і  гнучка  шкіра  внутрішніх
борозенок  цих  складок  дає  можливість  зсувати  щитки  один  на  один.
 Очі  і  частина  морди  оточені  глибокими  зморшками,  що  сприяють
підняттю  і  опусканню  повік  і  надають  дивної  гнучкості  незграбним,  але
відносно  рухомим  губам.  Шкіра  вкрита  меншими  борозенками,  які  ство¬
рюють  помітний  малюнок;  все  це  разом  додає  щиткам  своєрідного,  до¬
сить  витонченого  вигляду.  Більш-менш  довге  волосся  облямовує  вуха  і
знаходиться  ше  на  кінці  хвоста,  утворюючи  широку  плоску  китицю.  Крім
того,  у  деяких  видів  на  спині  стирчать  негусті  щетинисті  пучки  волос¬
ся.  Роги  носорогів  є  нашкірними  утворами  і  складаються  з  паралельних,
надзвичайно  тонких,  круглих  або  кутастих  порожнистих  волокон  рогової
речовини;  лежать  вони  широкою  круглою  основою  на  товстій  шкірі,  що
вкриває  всю  лицьову  частину  голови.  Нерідко  в  окремих  екземплярів,
крім  того,  шкіра  на  деяких  місцях  голови  вкрита  роговими  наростами
декілька  сантиметрів  заввишки.  Скелет  носорога  складається  з  масивних
і  широких  кісток.  Череп  дуже  довгий  і  низький;  лобові  кістки  займають
третину  або  чверть  довжини  всього  черепа  і  з’єднуються  безпосередньо
з  широкими,  міцними  носовими  кістками,  які  утворюють  склепіння  над
носовою  западиною  і  іноді  ще  підтримуються  середньою  носовою  пере¬
городкою.  Під  тим  місцем,  де  прикріпляється  ріг,  кістки  ці  нерівні,  шорст¬
кі,  горбисті,  і  чим  ріг  більший,  тим  вони  шорсткіші.
 Шкіра  верхньої  губи  дуже  тонка  і  багата  на  судини  і  нерви,  язик  вели¬
кий  і  чутливий,  шлунок  простий,  довгастий.  Очі  надзвичайно  малі.
 Носороги,  які  зараз  є  тільки  в  східній  і  ефіопській  частинах  Африки,
у  давнину  були  поширені  як  у  Південній  Німеччині,  Франції  і  Англії,  так
і  в  Росії,  навіть  у  Сибіру.
 З  відомих  нам  дотепер  вимерлих  видів  варто  згадати  про  один,  а  саме
про  вовнистого  носорога  (Coelodonta  antiquitatis),  викопного  носорога,
оскільки  від  нього  збереглися  не  тільки  кістки,  але  й  шматки  шкіри  з
шерстю.  У  Північній  Азії  від  Обі  до  Берінгової  протоки  немає  жодної  річ¬
ки,  що  протікає  по  рівній  місцевості,  в  якій  не  знайшлися  б  кістки  допо¬
топних  тварин:  слонів,  буйволів  і  носорогів.  Відмітна  ознака  цієї  тварини
полягає  в  тому,  що  носова  перегородка,  яка  в  решти  видів  хрящова,  у
нього  окостеніла,  що  зумовлено,  ймовірно,  непомірною  довжиною  носо¬
вих  кісток.  Висушена  його  шкіра  забарвлена  у  брудний  жовтий  колір,  не
утворює  складок,  не  товста,  на  губах  зерниста  і  густо  вкрита  сітчастими
круглими  порами.  Хутро,  що  складається  з  жорстких  остюків  і  м’якого
підшерстка,  пучкоподібно  стирчить  з  цих  пор;  у  всьому  іншому  цей  вид
схожий  на  сучасних  носорогів.  їжею  йому  служили,  ймовірно,  голки  і
молоді  пагони  сосон;  утім,  достовірно  це  невідомо.
 НОСУХА  БІЛОНОСА  (див.  Коаті).
 НУТРІЯ,  або  бобер  болотяний  (Myocastor  coy  pus),  належить  до  родини
Нутрієві  (Myocastoridae).  Тіло  присадкувате,  шия  коротка  і  товста,  голо¬
ва  товста,  довга  і  широка  з  тупою  мордою  і  плоским  тім’ям,  очі  середніх
розмірів,  круглі,  вуха  маленькі,  заокруглені  і  дещо  більші  заввишки,  ніж
завширшки.  Кінцівки  короткі  і  товсті,  задні  трохи  довші  за  передні,  п’яти¬
палі,  але  пальці  на  задніх  ногах  значно  довші,  ніж  на  передніх,  з’єднані
широкою  плавальною  перетинкою  і  озброєні  довгими,  дуже  загнутими  і
гострими  кігтями,  а  внутрішні  пальці  передніх  ніг  —  плоскими  нігтями.
 Самки  носорогів  народжують  одне
(рідко  двоє)  дитинчат  один  раз  у  2—
З  роки.  Тривалість  вагітності  близь¬
ко  півтора  року.

■  450
 ■  НУТРІЯ
 Нутрія,  або  болотяний  бобер
 (Myocastor  coy  pus)
 Нутрія  —  ссавець  з  ряду  Гризуни.
Довжина  тіла  досягає  60  см,  хвос¬
та  —  45  см.  Природний  ареал  засе¬
лення  —  південна  частина  Південної
Америки.  Акліматизована  на  півдні
Західної  Європи,  на  Кавказі,  в  Се¬
редній  Азії.  Мешкає  по  берегах  пріс¬
них  водоймищ,  що  не  замерзають,
добре  плаває  і  пірнає.
 Довгий  хвіст  округлий,  усаджений  кільцеподібно  розташованими  лусками
і  досить  рясним,  щільно  прилеглим  товстим  щетинистим  волоссям.  Решта
шерсті  густа,  досить  довга  і  м’яка  і  складається  з  майже  непроникного  для
води  короткого,  м’якого,  пухоподібного  підшерстка  і  довшого,  м’якого,
дещо  блискучого  волосся  остюка,  яке  визначає  колір  хутра,  оскільки  аб¬
солютно  прикриває  підшерсток.  Дуже  великі,  широкі  різці  нагадують  сво¬
єю  будовою  зуби  бобра.
 Болотяний  бобер  майже  досягає  розмірів  видри,  довжина  його  тіла
дорівнює  звичайно  40—45  см,  довжина  хвоста  майже  така  ж  сама,  проте
іноді  трапляються  дуже  старі  самці,  що  досягають  завдовжки  цілий  метр.
Колір  волосся  брудно-сірий  при  коренях  і  рудувато-бурий  або  буро-жов-
тий  на  кінцях,  довге  волосся  остюка  темніше.  Спина  здається  каштано¬
во-бурою,  а  нижня  частина  тіла  майже  чорно-бура,  боки  яскраво-руді,
кінець  носа  і  губи  майже  завжди  білі  або  світло-сірі.  Деякі  екземпляри
поцятковані  сіро-жовтуватими  і  світло-бурими  цятками,  багато  з  них  зо¬
всім  іржаво-руді.
 Велика  частина  помірного  поясу  Південної  Америки  є  батьківщиною
цього  звіра.  В  Ла-Платі,  Буенос-Айресі,  Патагонії  і  Середньому  Чилі  він
є  скрізь.  Зона  його  поширення  тягнеться  від  Атлантичного  океану  до  Ти¬
хого  через  гори  і  від  24  до  43°  південної  широти.  Він  живе,  за  Ренггером,
парами  по  берегах  озер  і  річок,  переважно  біля  тихої  води,  де  водяних
рослин  настільки  багато,  що  вони  утворюють  на  воді  достатньо  міцний
дах,  щоб  витримувати  вагу  його  тіла.
 Кожна  пара  викопує  собі  на  березі  нору,  завглибшки  метр  і  завширш¬
ки  від  40  до  60  см,  в  якій  і  проводить  ніч,  а  іноді  і  частину  дня.  В  цьому
житлі  самка  народжує  від  4  до  6  дитинчат,  які,  як  розповідає  Азара,  неза¬
баром  починають  ходити  слідом  за  матір’ю.
 Болотяний  бобер  чудово  плаває,  але  погано  пірнає.  На  землі  він  ру¬
хається  повільно,  оскільки  його  ноги,  за  словами  Азара,  такі  короткі,  що
тіло  майже  волочиться  по  землі,  тому  він  і  ходить  по  землі  лише  в  тому
разі,  якщо  йому  треба  перейти  з  одного  водоймища  в  інше.  У  разі  не¬
безпеки  миттю  кидається  у  воду  і  пірнає,  якщо  ж  переслідування  продов¬
жується,  то  ховається  в  свою  нору,  в  якій  звичайно  проводить  лише  ніч.
 Нутрії  живляться  соковитими  кореневищами  і  стеблами  водяних  і
прибережних  рослин.
 Завдяки  цінному  хутру  і  чудовим  смаковим  якостям  м’яса  нутрію  ак¬
тивно  розводять  на  звірофермах,  акліматизували  в  багатьох  районах  Єв¬
ропи  і  Північної  Америки.

ОБЛУДНИК-ЗЛОДІЙ  (Ptinus  fur)  так  само  шкідливий  і  неприємний,
як  шкіроїди.  Розміри  його  личинки  досягають  4,5  мм,  але  вона  має  дуже
сильні  жувальця  і  чудово  вміє  повзати  на  своїх  шести  ногах.  Найчастіше
ця  личинка  живе  в  гербаріях  і  колекціях,  завдає  їм  величезної  шкоди,
виїдаючи  внутрішні  частини  стебла,  розламуючи  стеблинки,  буравлячи
листя  тощо.  Часто  її  можна  побачити  в  коморах,  у  вуликах,  в  ластівкових
гніздах,  тобто  усюди,  де  личинка  може  знайти  для  себе  що-небудь  їстівне.
 Тільки  під  кінець  другого  року  свого  життя  вона  перетворюється  на  ля¬
лечку  і  за  два  тижні  перетворюється  на  жучка  завдовжки  3,5  мм.
 ОВОДИ,  родина  (Gastrophilidae),  паразитують  у  стані  личинки  на  різ- 	Оводи  —  3  родини  комах  з  ряду  Дво-
 них  свійських  тваринах,  але  не  щадять  і  людини.  Личинка  цих  комах  живе 	крилі,  личинки  яких  —  паразити
 або  на  поверхні  тіла,  або  під  шкірою,  або  у  внутрішніх  органах,  а  також  у 	ссавців,  рідко  —  людини.
 різних  порожнинах,  наприклад,  у  носі,  вухах.  Для  перетворення  на  лялеч¬
ку  личинка  завжди  виходить  на  землю  і  неглибоко  заривається.  Доросла
комаха  живе  дуже  недовго,  стільки,  щоб  встигнути  відкласти  яйця.
 Кінський  овід  (Gastrophilus  intestinalis)  належить  до  найпоширеніших
видів;  довжина  його  13—16  мм.  Запліднена  самка  вишукує  коня,  мула
або  осла,  на  яких  вона  відкладає  яйця.  Плодючість  самки  дивовижна:
в  своєму  черевці  вона  містить  до  700  яєць,  з  яких  незабаром  розвиваються
личинки.  Швидкість  їх  зростання  залежить  від  різних  умов:  температури
навколишнього  середовища,  стану  самої  тварини.  Подразнення  в  шкірі,
яке  спричиняє  личинка,  змушує  тварину  вилизувати  це  місце,  причому
личинка  потрапляє  в  рот  і  тварина  її  проковтує.  При  цьому,  звичайно,
дуже  багато  личинок  гине,  але  плодючість,  якою  наділила  природа  оводів,
компенсує  ці  втрати.
 Пробравшись  у  шлунок,  личинка  міцно  прикріпляється  до  його  стінок
своїми  гачками  і,  безупинно  спричиняючи  подразнення,  утворює  гнійний
нарив,  причому  живиться  гнійною  рідиною,  що  виділяється.  У  шлунку
ураженої  тварини  іноді  їх  знаходять  дуже  багато:  50—100  личинок  у  од¬
ному  місці;  вони  утворюють  у  слизовій  оболонці  гнійні  ямки,  на  зразок
чарунки.  Коли  личинка  підросте,  що  відбувається  приблизно  через  10
місяців  після  виходу  з  яйця,  їй  необхідно  вийти  назовні.  Для  цього  вона
відривається  від  стінки  шлунка  і  починає  повільно  пересуватися  по  киш¬
ковому  каналу.  Врешті-решт  вона  виходить  із  кишки  і  негайно  ж  зарива¬
ється  в  землю,  де  перетворюється  на  тверду  лялечку.
 Подібний  спосіб  життя  ведуть  овечі  оводи  (Oestrus  ovis),  які  літають
в  серпні  або  вересні  на  пасовищах,  де  пасуться  вівці.  Самки  відкладають
яйця  в  ніздрі  овець,  де  розвинуті  личинки  починають  підійматися  вгору
і  доходять  до  порожнини  лобових  кісток.  У  носі  однієї  вівці  нерідко  зна¬
ходиться  понад  7—8  таких  личинок,  які  живляться  слизом.  До  стінок  по¬
рожнини  вони  прикріплюються  роговими  гачками.  Перетворення  їх  про¬
ходить  досить  довго,  і  лише  через  9  місяців  перебування  в  носі  личинки
виходять  назовні  під  час  чхання  тварини  і  зариваються  в  землю.  Там  вони
перетворюються  на  лялечку,  а  потім  на  овода.
 Раніше  вважали,  що  дуже  поширену  в  овець  хворобу  «вертячку»  спри¬
чиняють  личинки  цих  оводів,  але  тепер  доведено,  що  причина  згаданої
хвороби  інша.
 Згадаємо  ще  бичачого  овода  (Hypoderma  bovis),  чорного  кольору,  з
червонуватими  гомілками  і  лапками.  Влітку  він  літає  високо  над  землею;
самки  спускаються  на  велику  рогату  худобу,  відкладаючи  яйця  просто  на
шкіру  в  шерсть.  Личинки,  які  вилуплюються  з  яєць,  самі  буравлять  собі
отвір  у  шкірі  і  проникають  всередину.  Тут  утворюється  гнійний  наріст,

ОДУДИ  ДЕРЕВНІ  ■
 453  ■
 Одуд  (Upupa  epops)
 Одуд  —  птах,  складає  самостійну
родину  Upupidae.  Завбільшки  одуд  з
невелику  ворону,  забарвлення  тіла
лососево-рожеве;  є  великий,  здатний
підійматися  чубок.  Крила  і  хвіст  ма¬
ють  яскравий  чорно-білий  малюнок,
дзьоб  довгий  і  загнутий.  Живуть  пе¬
реважно  на  землі,  відшукуючи  ве¬
ликих  комах  і  ящірок.  Гніздяться  в
дуплах  дерев  або  на  скелях,  відклада¬
ючи  від  4  до  6  білих  яєць.
 У  Європі  для  влаштування  гнізда  одуди  найчастіше  вибирають  дупла
дерев,  хоча  не  лишають  без  уваги  діри  в  стінах,  або  тріщини  на  скелях.
Кладка  складається  з  4—7  невеликих  довгастих  яєць,  дуже  різноманітних
за  забарвленням.
 Німці  називають  одуда  «смердючим  птахом».  Дійсно,  у  нггніздний
період  цей  птах  цілком  виправдовує  своє  прізвисько,  оскільки  бік  та  його
пташенята  смердять  у  цей  час  нестерпно;  батьки  не  встигають  або  не  в
змозі  прибирати  послід  пташенят,  унаслідок  чого  вони  сидять,  як  каже
Науман,  «по  горло  у  власних  нечистотах».  Сморід  привертає  мух,  які  кла¬
дуть  у  гній  свої  яєчка,  і  гніздо  врешті-решт  кишить  личинками  цих  комах.
Тільки  за  багато  тижнів  після  вильоту  із  гнізда  і  пташенята,  і  батьки  втра¬
чають  запах,  що  просочив  їх.
 ОДУДИ  ДЕРЕВНІ,  родина  Phoeniculidae.  Одним  із  представників  є
червонодзьобий  лісовий  одуд  (Phoeniculuspurpureus).  Основний  колір  його
оперення  чудовий  блискучо-синій  із  темно-зеленим  і  пурпуровим  від¬
тінками.  Він  водиться  в  Північно-Східній  Африці  та  мешкає  переважно
в  лісах;  у  безлісих  рівнинах  він  ніколи  не  трапляється  і  лише  в  окремих
випадках  злітає  з  дерева  на  землю.
 Мені  відомо  лише  небагато  птахів,  які  жили  б  між  собою  так  дружно,
як  деревні  одуди.

■  454
 ■  ОКУНЕПОДІБНІ
 Окунь  кам’яний  (Serranus  scriba)  ці¬
кавий  тим,  що  є  гермафродитом.
Обидві  статеві  залози  розвивають¬
ся  одночасно,  і  здійснюється  самоза¬
пліднення.
 «З  роками  в  оленя,  —  говорить  Бла-
зіус,  —  відбувається  зміна  в  рогах.
Першої  і  пайзначпішої  зміни  за¬
знають  дудки,  які  при  постійному
зростанні  кістяних  пеньків  з  кож¬
ним  роком  дедалі  більше  розширя¬
ються  і  наближаються  до  середини
лоба;  таким  чином  виступ  лоба  по¬
троху  посувається  назад  і  разом  з
тим  відносно  зменшується  мозкова
частина  черепа.  Молоді  роги  вкри¬
ті  багатою  на  судини  волосистою
шкірою,  шишкуваті,  малі  і  гнучкі.
Спочатку  з’являються  на  головному
стовбурі  нижні,  потім  верхні  гілки,
і,  коли  вони  остаточно  розвинуться
та  скостеніють,  кровообіг  припи¬
няється,  і  олені  відчувають  потребу
скинути  шкіру,  або  кору,  яка  почи¬
нає  відпадати  сама  собою».
 ОКУНЕПОДІБНІ  (Perciformes)  мають  сплюснуте  з  боків  тіло,  довгий,
іноді  розділений  на  дві  частини,  спинний  плавець;  грудні  плавці  з  од¬
нією  остю  і  4—5  м’якими  променями.  Зовнішній  покрив  складається  з
гребінчастих  лусок;  зяброві  кришки  тверді;  зуби  сидять,  окрім  щелеп,  на
сошнику,  на  піднебінних  і  на  міжщелепних  кістках.
 Звичайний  прісноводний  окунь  (Perea  jluviatilis)  водиться  в  річках  і  озе¬
рах  майже  всього  Старого  і  Нового  Світу,  до  висоти  1000  м  над  рівнем  моря.
На  тулубі  мідно-жовтого  або  злегка  зеленкуватого  кольору  видно  від  5  до
9  поперечних  темних  смуг.  Довжина  тулуба  окунів  рідко  перевищує  25  см,
а  вага  —  1  кг,  хоча  зрідка  трапляються  екземпляри,  що  важать  і  до  4  кг.
 Улюбленим  місцеперебуванням  окуня  є  озера  з  чистою  водою;  в  річ¬
ках  він  тримається  ближче  до  берега,  в  затоках  і  затонах,  де  течія  не
швидка,  але  середини  річки,  де  проходить  головна  течія,  уникає.  Хоча
в  більшості  випадків  окунь  тримається  в  поверхневих  шарах  води,  іноді
опускається  і  на  дуже  значну  глибину.  В  окуня,  котрого  витягли  з  великої
глибини,  шлунок  вивертається  внаслідок  тиску  плавального  міхура,  що
дуже  розширився,  і  випинається  в  ротову  порожнину.
 Ненажерливість  окуня  вражаюча.  Іноді  це  йому  дорого  коштує,  коли
під  час  поспішного  проковтування  схопленої  ним  здобичі  остання  —  яка-
небудь  колючопера  рибка  —  встигає  розвернутися  в  широко  розкритій
пащі  і  прослизнути  в  одну  із  зябрових  щілин,  де  й  застряє  своїми  колю¬
чими  плавцями.
 ОКУНЬ  КАМ’ЯНИЙ,  або  серан  (Serranus  scriba),  належить  до  родини
Серанові  ряду  Окунеподібні.  Довжина  тіла  20—30  см,  вага  300—500  г.  Ту¬
луб  його  має  красиве  червоне  забарвлення,  поцяткований  темно-блакит¬
ними  і  блакитними  поперечними  смужками,  які  так  переплітаються,  що
частково  схожі  на  букви,  звідки  й  пішла  латинська  назва  scriba  (писар).
 Серан  водиться  біля  кам’янистих  берегів  Середземного  моря,  де  він
знаходить  багату  поживу  —  незліченних  черепашок  і  дрібних  рибок.
 ОЛЕНІ,  родина  (Gervidae),  належать  до  підряду  Жуйні.  Олені  стрункі
і  красиві,  тулуб  витончений  і  досить  видовжений;  шия  сильна  і  пропор¬
ційна;  голова  до  кінця  морди  дуже  звужена;  ноги  високі  та  тонкі;  пальці
мають  дуже  розвинені  задні  копитця  і  вузькі,  гострі  копита.  Великі  жваві
очі,  вузькі,  досить  довгі  і  рухливі  вуха,  що  стирчать  прямо;  гладка  верхня
губа  і  6  кутніх  зубів  на  кожній  щелепі  —  ось  ознаки  цієї  родини.  Часто
роги  бувають  тільки  у  самців.  Це  парні  гіллясті  відростки,  що  складаються
з  речовини,  схожої  на  кістку;  вони  щорічно  відпадають  і  потім  знову  ви¬
ростають.  їхній  ріст  і  скидання  перебувають  у  тісному  зв’язку  із  статевою
діяльністю.  Ще  до  народження  оленя  місце,  де  повинні  вирости  роги,
позначається  помітним  потовщенням  черепа.  На  шостому  або  восьмому
місяці  після  народження  утворюється  підвищення  лобової  кістки  —  кіс¬
тяний  пеньок,  який  підносить  зовнішні  покриви  і  залишається  на  все
життя;  це  так  звана  дудка,  на  якій  і  виростають  потім  роги.  Спочатку  роги
мають  лише  один  стовбур,  згодом  вони  розгалужуються  дедалі  більше  і
більше,  причому  від  головного  стовбура  відростають  відростки,  кількість
яких  може  досягати  12  з  кожного  боку.
 Перш  ніж  олень  досягне  однорічного  віку,  утворюються,  як  безпо¬
середнє  продовження  дудки,  конусоподібні  прямі  відростки;  ці  відростки
в  деяких  видів  відпадають,  а  наступного  року  в  такому  ж  вигляді  знову
з’являються.  Але  в  більшості  оленів  роги  вже  на  другому  році  життя  ма¬
ють  один  або  два  відростки,  або  гілки.  Навесні  третього  року  повторю¬
ється  той  самий  процес,  але  знову  ріг,  що  виріс,  має  на  одну  гілку  більше
порівняно  з  попереднім  роком;  так  триває  доти,  доки  роги  не  досягнуть
найбільшого  свого  розвитку.  Хвороби  або  погана  їжа  часто  затримують
їхнє  зростання.
 У  більшості  оленів  за  декілька  днів  до  скидання  рогів  з’являється  пух¬
лина,  яка  оточує  дудку  і  корені  рогів;  олень  береже  свої  роги,  уникає
ударів  ними,  оскільки  ці  місця  стають  надзвичайно  болючими.  Роги  ски¬
даються  або  під  власною  вагою,  або  завдяки  якому-небудь  зовнішньому
поштовху.  Рідко  відпадають  обидва  роги  одночасно;  звичайно  між  падін¬
ням  першого  і  другого  минає  від  декількох  хвилин  до  декількох  днів.

	ОЛЕНЬ 	БЛАГОРОДНИЙ  ■
 Після  скидання  роги  починають  знову  рости.  Звичайно  форма  рогів
дуже  правильна,  хоча  місцеві  умови  і  пожива  можуть  спричиняти  деякі
зміни  в  них.  Роги  завжди  можуть  служити  відмітними  ознаками  одного
виду  оленів  порівняно  з  іншим.
 З  давніх-давен  олені  були  поширені  по  всій  Землі.  Нині  вони  є  скрізь,
за  винятком  Австралії;  живуть  у  різному  кліматі,  на  рівнинах,  у  горах,  на
відкритих  місцях  і  в  лісах.  Усі  олені  —  гуртосімейні  тварини,  збираються
величезними  стадами.
 Старі  самці  звичайно  відділяються  влітку  від  стада  і  живуть  поодинці
або  з  іншими  самцями.  Під  час  тічки  вони  приєднуються  до  стад  самок,
викликають  своїх  суперників  на  бій,  б’ються  між  собою.  Більшість  оле¬
нів  —  нічні  тварини,  хоча  ті,  які  живуть  у  високих  горах  і  в  ненаселених
місцевостях,  виходять  на  годівлю  і  вдень.  Олені  жваві,  боязкі  і  рухливі
істоти,  швидкі  в  своїх  рухах,  з  тонко  розвиненими  органами  чуття,  але  не
дуже  розумні.  їхній  голос  —  коротке  глухе  гарчання  у  самців  і  бекання
у  самок.
 Поживу  оленя  складають  виключно  рослини.  Трави,  квіти,  листя,
хвоя,  бруньки,  молоді  пагони  і  гілки,  злаки,  овочі,  ягоди,  кора,  мох,  ли¬
шайники  і  гриби  є  їхньою  основною  їжею.  Сіль  для  них  —  ласоші,  а
вода  —  необхідність.
 Самка  оленя  народжує  одного-двох,  в  окремих  випадках  трьох  дитин¬
чат,  які  з’являються  на  світ  цілком  розвиненими  і  вже  за  декілька  днів
йдуть  слідом  за  матір’ю.
 У  країнах,  де  у  землеробстві  й  лісівництві  дотримуються  сучасних  ви¬
мог,  олені,  на  жаль,  завдають  шкоди,  яка  перевершує  ту  користь,  що  вони
можуть  дати.  Якби  не  було  законів  щодо  полювання,  оленів  уже  давно  б
винищили  в  Західній  Європі.
 Приручення  оленів  не  така  легка  справа,  як  здається  на  перший  по¬
гляд.  Навіть  північний  олень,  що  вже  давно  живе  в  неволі,  не  є  винятком.
Його  не  можна  приручити  повністю,  як  багатьох  інших  тварин;  можна
сказати,  що  це  лише  наполовину  свійська  тварина.
 ОЛЕНЬ  БЛАГОРОДНИЙ  (Cervus  elaphus)  належить  до  родини  Олені
підряду  Жуйні.  Струнка  тварина  надзвичайно  сильної  і  красивої  статури.
Довжина  тіла  досягає  1,85—2,15  м,  з  яких  близько  15  см  припадає  на
хвіст;  висота  в  холці  1,2—1,5  м,  важать  160—170  кг;  але  трапляються  і  над¬
звичайно  великі  олені,  які  важить  300  кг  і  більше.  Самки  значно  менші
на  зріст  і  звичайно  інакше  забарвлені.  Взимку  волосся  ості  сірувато-буре,
влітку  більше  червонувато-буре;  підшерсток  попелясто-сірий  з  бурими
кінчиками.  Біля  морди  забарвлення  волосся  переходить  в  чорнуватий,
біля  хвоста  —  в  жовтуватий  колір.  Тільки  у  телят  у  перші  місяці  життя  на
червонувато-бурому  тлі  з’являються  білі  плями.
 Ще  й  зараз  олені  живуть  майже  по  всій  Європі,  за  винятком  Далекої
Півночі,  а  також  на  значній  частині  Азії.  Межа  їх  поширення  в  Європі
тягнеться  до  65°,  а  в  Азії  до  55°  північної  широти;  південною  межею  слу¬
жать  Кавказ  і  гори  Маньчжурії.  Олені  віддають  перевагу  гористим  міс¬
цевостям  перед  рівнинами;  особливо  вони  люблять  простори,  вкриті  лі¬
сом,  головним  чином  листяним.  Старі  самки,  телята,  однорічні  і  дворічні
самці  і  самки  звичайно  живуть  разом;  більші  марали  утворюють  окремі
невеликі  стада;  старі  самці  переважно  живуть  поодинці  до  настання  тічки
у  самок.  На  чолі  стада  постійно  знаходиться  самка  —  ватажок,  діям  якої
підкоряються  всі  інші.  Це  відбувається  навіть  під  час  тічки,  поки  самець
не  розжене  самок.  Узимку  олені  спускаються  з  гір  у  долини,  влітку  піді¬
ймаються  на  вершини  лісистих  гір.  Через  м’які  роги  великі  олені  змушені
жити  або  в  дуже  низькому  чагарнику,  або  в  негустому  лісі,  де  вони  не
чіпляються  рогами  за  гілки.  Весь  день  олені  лежать  в  лігвах  і  лише  над¬
вечір  виходять  пастися,  причому  влітку  дещо  раніше,  ніж  узимку.  Тільки
в  місцевостях,  де  вони  почувають  себе  цілком  безпечно,  вони  іноді  па¬
суться  і  вдень.
 Усі  рухи  благородного  оленя  легкі,  витончені  й  одночасно  граціоз¬
ні,  особливо  відзначаються  своєю  благородною  поставою  самці.  Звичай¬
на  хода  марала  досить  швидка;  дрібним  кроком  він  просувається  вперед
дуже  швидко,  а  в  галопі  майже  з  неймовірною  швидкістю.
 	455 	■
 Олені  —  близько  36  видів  великих
парнокопитних  ссавців,  мешкають
на  рівнинах,  належать  до  родини
Cervidae.  Починаючи  з  пліоцену,  оле¬
ні  були  звичними  тваринами;  паслися
в  лісах  і  на  узліссях.  Поширені  по  всій
Північній  півкулі,  в  Азії,  Європі  і  Пів¬
нічній  Америці;  в  Південній  півкулі  —
в  основному  в  Південній  Америці.
 Олень  благородний  —  вид  оленя,  що
включає  багато  підвидів  і  досить  по¬
ширений  у  Європі,  Азії  і  в  Північній
Америці.  Літнє  хутро  має  насичений
червоно-бурий  колір,  узимку  ж  стає
сірувато-бурим.  Олень-самець  може
досягати  висоти  в  холці  до  1,4  м  і  ма¬
ти  роги  завдовжки  до  1  м.  Роги  бува¬
ють  тільки  у  самців;  вони  скидають
їх  щорічно,  після  чого  вони  вироста¬
ють  ще  гіллястішими,  досягаючи  по¬
вного  розвитку  у  6-річному  віці.

456
 ОЛЕНЬ  БЛАГОРОДНИЙ
 Олень  благородний
 (Cervus  elaphus)
 Роги  в  оленя  сидять  на  короткій
дудці.  Біля  коренів  стовбури  рогів
дуже  загинаються  назад  і  в  сторо¬
ни,  потім  вони  загинаються  всере¬
дину  і  зближуються  своїми  кінця¬
ми.  Великі  роги  важать  5—8  кг,  але
нині  як  виняток  досягають  10—12  кг
і  більше.  Стовбури,  зміряні  по  виги¬
нах,  можуть  досягати  довжини  80—
120  см,  а  в  окремих  випадках  навіть
130  см.
 З  органів  чуття  благородного  оленя  слух,  нюх  і  зір  розвинені  чудово.
Він  чує  людину  на  відстані  до  600  кроків,  У  нього  також  надзвичайно
гострий  слух;  його  слух  ке  промине  ані  найменшого  шереху,  що  чується
в  лісі.  Вони  надзвичайно  боязкі  і  полохливі,  але  не  розумні  і  не  тямущі.
Самки  ніжніші,  податливіші  —  одне  слово,  добродушніші  за  самців,  але,
загалом,  схожі  на  них.
 Узимку  пожива  оленів  складається  з  озимих  посівів  і  багатьох  рослин,
що  ростуть  поблизу  джерел,  з  бруньок,  деревної  кори,  вересу,  листя  ожи¬
ни,  омели;  навесні  поживою  їм  служать  бруньки  і  молоді  пагони  з  листям
і  без  них,  усілякі  трави  і  злаки;  пізніше  вони  їдять  хлібні  зерна,  ріпу,
капусту,  різні  плоди,  картоплю,  горішки  буків  і  жолуді.  Як  і  більшість
жуйних  тварин,  олені  полюбляють  сіль.
 Великі  марали  скидають  роги  вже  в  лютому,  найпізніше  в  березні
й  остаточно  міняють  їх  до  кінця  липня;  молоді  олені,  головним  чином
однорічні  самці,  часто  носять  роги  ще  в  травні,  але  вже  в  серпні  вони
остаточно  міняються.  Зі  зміною  рогів  збігається  линька  оленів.  Після  того
як  олень  змінив  роги,  у  нього  з’являється  волосся  літнього  покриву,  а  до
того  часу,  коли  линька  і  зміна  рогів  закінчені,  самки  теляться.  Олень  спа¬
ровується  ще  в  літньому  покриві;  волосся  ості  у  нього  починає  випадати

ОЛЕНЬ  ВІРГІНСЬКИЙ  ■
 457  ■
 незабаром  після  спаровування,  а  потім  поступово  розвивається  зимовий
покрив.
 Самка  вважається  дорослою  вже  на  третьому  році  життя,  самцеві  по¬
трібно  ще  декілька  років,  перш  ніж  він  матиме  всі  права  на  самостійне
панування  в  стаді.
 «Тічка,  —  говорить  Дітріх  Вінкель,  —  у  оленів  починається  на  початку
вересня  і  триває  до  середини  жовтня.  Вже  наприкінці  серпня,  коли  оле¬
ні  найбільш  вгодовані,  у  найбільших  починається  статеве  збудження.
 З  ранку  до  вечора  стогне  ліс  від  криків  самців,  які  в  цей  час  живляться
тільки  найнеобхіднішим  і  лише  іноді  вирушають  освіжитися  в  сусід¬
ньому  джерелі  або  в  калюжі,  куди  їх  повинні  супроводжувати  і  самки.
Інші  менш  щасливі  суперники  заздрісно  відповідають  на  їхні  кри¬
ки.  Вони  наближаються  з  твердим  рішенням  випробувати  всі  засоби,  '
щоб  хоробрістю  або  хитрістю  зайняти  їхні  місця.  Тільки-но  олень,  що
знаходиться  біля  самок,  помітить  іншого,  як,  палаючи  ревнощами,
готується  до  зустрічі  останнього.  Починається  поєдинок,  що  нерідко
закінчується  смертю  одного,  а  іноді  й  обох  супротивників.  Опустив¬
ши  роги,  вони  люто  кидаються  один  на  одного  і  з  гідною  здивування
спритністю  стараються  по  черзі  то  завдати  удару  супротивнику,  то
відбити  його.  Відомі  випадки,  коли  під  час  поєдинку  роги  оленів  до
того  міцно  спліталися,  що  наслідком  цього  була  смерть  обох.  Часто
протягом  декількох  годин  поєдинок  залишається  невирішепим.  Пере¬
можений  залишає  поле  битви  лише  в  разі  щонайповнішої  знемоги;
переможець  отримує  нагороду  у  вигляді  прихильності  самок,  що  спо¬
стерігали  за  ходом  битви.  Під  час  бою  іноді  зовсім  молодим  самцям
ненадовго  вдається  заволодіти  правами,  за  які  старші  так  наполегливо
б’ються;  вони  підкрадаються  до  самок  і  користуються  тим,  що  зви¬
чайно  випадає  на  їхню  долю  лише  через  три  тижні,  коли  більші  олені,
абсолютно  знесилені,  залишають  місця  спаровування.
 Вагітність  самки  триває  40—41  тиждень.  Наприкінці  травня  або  в
червні,  залежно  від  того,  коли  сталося  запліднення,  вона  народжує
одне,  в  окремих  випадках  двоє  дитинчат.  Коли  наближається  час  по¬
логів,  самка  шукає  самоти  і  спокою  в  гущавині  лісу.  Телята  перші  три
дні  свого  життя  до  того  безпорадні,  що  не  рушають  з  місця.  їх  можна
навіть  узяти  на  руки.  В  цей  час  мати  рідко  залишає  їх  навіть  на  ко¬
роткий  термін;  якщо  її  сполохати,  вона  тікає,  але  тільки  для  того,  щоб
удаваною  втечею  відвернути  справжню  або  уявну  небезпеку.  Теля  ссе
матку  до  настання  наступної  тічки  і  ще  молодим  вчиться  вибирати
придатну  для  себе  рослинну  їжу».
 На  сьомому  місяці  в  нього  виростають  роги,  і  з  цього  часу  він  міняє
свою  головну  прикрасу  вже  щорічно.  У  марала  з  дванадцятьма  гілками
вперше  з’являється  крона.  Більш  як  двадцять  правильних  гілок  на  обох
рогах  трапляються  надзвичайно  рідко.
 Ворогами  оленя  є  вовк,  рись,  росомаха  і  зрідка  ведмідь.  Найстрашні¬
ші  з  них  —  вовк  і  рись.  Вовки  зграями  переслідують  оленів  у  глибокому
снігу,  ганяючи  їх  до  знемоги;  рись  кидається  зверху  їм  на  шию,  коли
вони,  нічого  не  підозрюючи,  проходять  повз  дерево.  Але  найстрашнішим
ворогом  є  і  буде  людина.
 Дуже  потерпають  олені  від  деяких  видів  гедзів.  Ці  комахи  відкладають
під  шкіру  яйця,  причому  личинки  продірявлюють  бідолашним  тваринам
майже  всю  шкуру.  Воші,  що  кубляться  у  волоссі,  мухи  і  комарі  також
турбують  оленів.  Щоб  позбутися  цих  украй  ненависних  комах,  вони  часто
цілими  годинами  сидять  у  воді.  Крім  того,  олені  схильні  до  багатьох  за¬
хворювань.  Сибірська  виразка  нерідко  є  для  них  поголовною  хворобою;
запалення  печінки,  пронос,  цинга  і  сухоти  іноді  призводять  до  страшних
спустошень;  багато  оленів  гине  холодними  зимами  з  голоду  і  від  холоду.
 ОЛЕНЬ  ВІРГІНСЬКИЙ,  або  білохвостий  (Odocoileut  virginianus),  на¬
лежить  до  родини  Олені  підряду  Жуйні.  Забарвлення  його  змінюється
залежно  від  пір  року.  Влітку  його  шкура  має  чудовий  рівномірний  жов-
то-бурий  колір,  який  на  спині  набуває  темнішого,  а  з  боків  світлішого
забарвлення;  черево  і  ноги  з  внутрішнього  боку  блідіші;  верхня  частина
 Більшу  частину  року  самці  і  самки
тримаються  окремо.  У  період  гону
кожний  самець  збирає  гарем  із  самок
і  охороняє  їх  та  свою  територію  від
усіх  чужаків.  Приблизно  через  8  міс.
після  спаровування  самка  залишає
стадо  і  народжує  єдине  оленя.
 Віргінський  олень  мешкає  по  всіх
лісах  Північної  Америки,  за  винят¬
ком  найпівнічніших  територій;  у
Канаді,  проте,  трапляється.  Він  по¬
ширений  від  східного  берега  Пів¬
нічної  Америки  до  Скелястих  гір,
а  на  південь  —  до  Мексики.

■  458
 ■  ОЛЕНЬКОВІ
 Подібно  до  благородного  оленя,
віргінський  олень  збирається  у  ста¬
да,  до  яких  приєднуються  дорослі
олені  під  час  тічки.  Олень  скидає
роги  в  березні,  а  наприкінці  липня
або  серпня  виростають  нові;  потім
він  у  жовтні  здирає  шкіру  з  рогів,  і
саме  в  цей  час  настає  тічка.
 На  відміну  від  баранів,  у  американ¬
ського  білохвостого  оленя  роги  від¬
ростають  щороку.  Починають  рос¬
ти  вони  ранньої  весни  з  кісткових
горбиків  на  черепі  і  досягають  пов¬
ного  розвитку  до  осені  —  до  почат¬
ку  гону.  У  цей  період  самець  часто
тре  рогами  об  стовбури  молодих  де¬
рев  і  здирає  з  них  оксамитовий  по¬
крив.  Роги  для  самця  не  проста  при¬
красаце  зброя,  за  допомогою  якої
він  прагне  здобути  перемогу  над  сво¬
їм  суперником.  Після  закінчення  гону,
що  буває  десь  у  середині  грудня,  роги
в  оленя  відпадають,  спочатку  один,
потім  другий.
 Оленьки  —  парнокопитні  ссавці,  ви¬
ділені  в  самостійну  родину  Оленькові
(Tragulidae)  в  ряді  Artiodactyla.  У  ро¬
дині  4  види  цих  маленьких  тварин,  що
належать  до  двох  родів.  Один  з  ви¬
дів  за  розмірами  близький  до  зайця.
У  самців  верхні  ікла  дуже  розвинені
і  видаються  з-під  губи.  Найчастіше
оленьки  живуть  у  низовинних  тропіч¬
них  лісах  і  джунглях,  але  трапляють¬
ся  також  і  в  гористій  місцевості.
 хвоста  темно-бура,  а  його  нижня  частина  і  боки  сліпучо-білі.  Характерне
забарвлення  голови:  влітку  вона  завжди  темніша  від  тулуба  і  забарвлена  в
сірувато-бурий  колір.  Узимку  спина  оленя  також  має  сірувато-бурий  ко¬
лір  і  приблизно  відповідає  зимовому  забарвленню  нашої  косулі.  Судячи  з
вимірювань  принца  фон  Віда,  довжина  оленя  середніх  розмірів  1,8  м,  до¬
вжина  хвоста  ЗО  см,  в  холці  такий  олень  досягає  1  м.  Самка  значно  менша
за  самця,  довжина  її  тіла  тільки  1,3  м  і  висота  в  холці  не  більше  80  см.
Висота  рогів  30  см,  а  довжина  кожного  стовбура,  зміряного  по  вигинах,
приблизно  30  см.  У  теляти  на  темно-коричневому  тлі  є  білі  або  палеві
плями,  в  іншому  він  схожий  на  своїх  батьків.
 «Цей  олень,  —  говорить  Одюбон,  —  дуже  прихильний  до  вибраного
місця  і  після  переслідування  завжди  повертається  назад.  У  холодну
рору  року  олень  віддає  перевагу  захищеним  і  сухим  місцям;  улітку
вдень  іде  в  тінисті  частини  лісу  і  тримається  поблизу  маленьких  річок
або  прохолодних  потоків.  Щоб  позбутися  переслідування  комарів  і
ґедзів,  часто  заходить  в  річку  або  ставок  і  лежить  там  занурений  по
самий  ніс  у  воду.
 Пожива  цього  оленя  різноманітна  і  залежить  від  пори  року.  Взимку
він  обгризає  гілки  і  листя  кущів,  навесні  та  влітку  з  найбільшою  насо¬
лодою  вибирає  найніжнішу  траву  і  часто  заходить  на  поля,  поїдаючи
маїс  та  інші  зернові.  Йому  надзвичайно  подобаються  різні  ягоди,  го¬
ріхи  й  інші  плоди.
 Тічка,  принаймні  в  Кароліні,  настає  в  листопаді,  а  іноді  й  раніше.
Коли  він  сходиться  з  іншими  оленями,  то  починається  запеклий  по¬
єдинок,  в  якому  іноді  один  з  них  гине;  часто  два  однаково  сильних
оленя  до  того  зчіплюються  рогами,  що  не  можуть  розчепитися  й  оби¬
два  гинуть.  Тічка  в  оленів  триває  приблизно  два  місяці  й  у  старих  оле¬
нів  починається  раніше,  ніж  у  молодих.  Близько  січня  олені  скидають
свої  роги  і  відтоді  живуть  дружно  всі  разом.
 Дитинчата  в  оленів  у  Віргінії  народжуються  в  квітні.  У  північних  ши¬
ротах  час  пологів  настає  трохи  пізніше,  ніж  у  південних.  Самка  ховає
своє  новонароджене  теля  під  густим  кущем  або  у  високій  траві  і  від¬
відує  його  кілька  разів  на  добу:  вранці,  увечері  і  вночі.  Тільки  пізніше
вона  бере  його  з  собою.  Самка  телиться  вперше,  коли  їй  виповниться
принаймні  два  роки  від  народження,  та  й  то  приносить  одне  теля,  тоді
як  згодом  приносить  двійнят.  Сильна,  здорова  самка  часто  народжує
і  троє  телят.
 Віргінський  олень  не  може  існувати  без  води  і  змушений  щоночі  від¬
шукувати  річки  або  джерела.  Олені  дуже  люблять  сіль.  Мисливці,  яким
це  відомо  і  які  знають,  де  знаходяться  солончаки,  поблизу  них  завжди
вдало  полюють.  Віргінського  оленя  можна  назвати  нічною  твариною,
але  слід  додати,  що  в  преріях,  у  місцях,  де  його  мало  турбують,  він  ви¬
рушає  на  пасовище  вранці  й  опівдні.  За  таких  обставин  він  відпочиває
звичайно  тільки  в  обідні  години».
 ОЛЕНЬКОВІ,  родина  (Tragulidae).  Ці  красиві  тварини  населяють  За¬
хідну  Африку  і  Південну  Азію.  Своїм  зовнішнім  виглядом  вони  дещо  на¬
гадують  косуль:  з  досить  товстим  тулубом,  гарною,  красивої  форми  голо¬
вою,  прекрасними  світлими  очима,  тонкими  ніжками,  трохи  товщими  за
олівець,  з  красивими  копитами,  маленьким  хвостиком,  м’якою  гладкою
шерстю  різноманітного  забарвлення.
 ОЛЕНЬ  МАЛИЙ,  або  канчиль  яванський  (Tragulus  javanicus),  належить
до  родини  Олені  підряду  Жуйні.  Завдовжки  близько  45  см,  з  яких  4  см
припадає  на  хвіст;  висота  в  холці  досягає  20  см,  в  крижах  на  2  см  більше.
Досить  тонка  шерсть  має  різноманітне  забарвлення.  На  голові  вона  чер-
вонувато-чала,  на  тім’ї  майже  чорна.  Верхня  частина  тіла  —  червонува-
то-жовто-бура,  спина  темна,  боки  світліші.  Верхня  частина  шиї  з  білими
цятками,  а  нижня  —  біла.  Від  нижньої  щелепи  по  боках  шиї  до  холки
проходять  білі  смуги.  За  ними  йде  темна  смуга,  яка  на  середині  шиї  міс¬
тить  в  собі  третю  білу  смугу.  Іноді  уздовж  живота  проходить  ще  жовтувата
смужка.  Кінцівки  чало-жовті,  передпліччя  і  гомілки  світлі  —  іржаво-чер¬
воні,  нижні  частини  кінцівок  —  жовтувато-чалі.  Маленькі  тонкі  копита

ОЛЕНЬ  ПАМПАСОВИЙ  ■
 459  ■
 —  світло-бурого  рогового  кольору.  Дорослі  самці  мають  дуже  заломлені
ікла,  що  на  3  см  виступають  з  ясен  і  спрямовані  назад.  Ікла  приплюснуті,
з  боків  наче  видовбані  і  мають  різальний  край.  Молоді  тварини  нічим  не
відрізняються  від  дорослих.
 Ці  звірі  поширені  на  Яві,  в  Сінгапурі  і  на  Малаккському  півострові,
на  Суматрі,  Борнео,  Цейлоні  і  в  Індії.  Оленів  ніколи  не  побачиш  стадами,
оскільки  вони  живуть  поодинці  і  лише  під  час  спаровування  —  парами.
Вдень  лежать,  сховавшись  у  густому  чагарнику,  відпочиваючи  і  жуючи
жуйку.  З  настанням  сутінків  виходять  на  пасовище  і  відшукують  всіляке
листя,  трави  і  ягоди.  Вода  для  них  необхідна.  Канчиль  здійснює  порівня¬
но  великі  стрибки  і  спритно  долає  на  своєму  шляху  всілякі  перешкоди.
 ОЛЕНЬ  ПАМПАСОВИЙ  (Ozotoceros  bezoarcticus)  належить  до  роди¬
ни  Олені  підряду  Жуйні.  Довжина  його  тіла  1,1  —1,3  м,  довжина  хвоста
10  см,  висота  в  холці  70  см,  а  в  крижах  75  см.  Шерсть  у  нього  товста,
груба,  ламка  і  глянсувата,  спина  і  верхня  частина  тіла  світлого  червону¬
вато-бурого  або  блідо-жовто-бурого  кольору,  боки,  передня  частина  шиї
і  ноги  з  внутрішнього  боку  ще  світліші;  кінчик  хвоста  чисто-білий.  На¬
вколо  очей  є  біле  кільце.  Його  роги  нагадують  роги  нашої  косулі,  але
вони  довші,  тонші  і  мають  довші  гілки.  Іноді  бувають  роги,  в  яких  від
передньої  частини  стовбура  відростає  ще  одна  гілка,  спрямована  вперед.
Довжина  рогів  рідко  досягає  25  см.
 Парагвай,  Уругвай  і  Північна  Аргентина  є  батьківщиною  цього  оленя.
За  словами  Ренггера,  він  живе  переважно  на  відкритих  і  сухих  галявинах
малонаселених  місць,  уникає  близькості  боліт  і  лісів  навіть  тоді,  коли  його
переслідують.  Олень  живе  парами  і  маленькими  стадами;  старий  самець
тримається  окремо.  Вдень  олень  відпочиває  у  високій  траві  і  лежить  так
спокійно,  що  можна  проскочити  повз  нього,  а  він  і  не  поворушиться.  Тим
часом  чуття  і  слух  його  тонші,  а  рухи  швидші  і  спритніші,  ніж  у  багатьох
інших  оленів.  Його  може  наздогнати  тільки  дуже  хороший  кінь;  якщо  ж
він  встигне  забігти  вперед,  то  і  найкращий  скакун  не  в  змозі  наздогнати
його.  Після  заходу  сонця  олень  йде  на  пасовище  і  бродить  там  цілу  ніч.
Самка  народжує  тільки  одне  дитинча  навесні  або  восени  і  декілька  днів
опісля  приводить  його  до  самця.  Як  тільки  дитинчаті  загрожує  небез¬
пека,  вони  ховають  його  у  високій  траві,  самі  показуються  мисливцю,
відволікаючи  його  від  слідів  теляти,  і  потім  обхідними  шляхами  знову
повертаються  до  нього.
 Дорослий  олень,  особливо  під  час  тічки,  видає  дуже  неприємний  запах.
Запах  з’являється  не  раніше  першого  року  від  народження,  і,  як  запевняв
мене  один  мисливець,  його  зовсім  не  буває  в  оленя,  якщо  його  оскопи¬
ти  замолоду.  Щоб  убити  оленя,  треба  влаштувати  облаву.  Окрім  людини,
тільки  пума  є  його  небезпечним  ворогом.  М’ясо  молодих  тварин  приємне,
м’ясо  старих  самок  дещо  жорстке,  а  м’ясо  самців  через  запах  абсолютно
неїстівне.  Шкури  обробляють  і  використовують  на  ковдри  і  чепраки.
 ОЛЕНЬ  ПІВНІЧНИЙ  (Rangifer  tarandus)  належить  до  родини  Олені
підряду  Жуйні.  Як  самки,  так  і  самці  мають  роги,  які,  починаючи  з  ко¬
роткої  дудки,  дугоподібно  загнуті;  на  кінцях  вони  розширені  у  вигляді
лопатки;  надочні  гілки,  що  часто  складаються  з  одного  відростка,  мають
форму  пальців  і  вкриті  неглибокими  борознами.  Широкі  копита  і  довгі,
але  тупі  задні  копитця,  відрізняють  цей  вид  оленів  від  інших.  Тільки  в
старих  самців  у  верхній  щелепі  є  ікла,  та  й  то  не  завжди.
 Північного  оленя  слід  вважати  найкориснішою  твариною  цієї  родини.
Цілі  народи  зобов’язані  йому  своїм  добробутом  і  навіть  життям.  Свійський
північний  олень  дає  м’ясо,  молоко;  шкура,  кістки  і  жили  використовують¬
ся  для  виготовлення  одягу;  служить  в’ючною  твариною  і  на  легких  санках
перевозить  родину  господаря  з  усім  його  пожитком  з  місця  на  місце.
 Довжина  тулуба  оленя  1,7—2  м,  хвоста  —  13  см,  висота  в  холці  —
 1,08 	м.  Роги  поступаються  розмірами  і  красою  рогам  благородного  оленя,
проте  досить  великі.
 Шерсть  північних  оленів  густіша,  ніж  в  усіх  інших  видів.  Вона  довга,
густа,  в’юнка,  хвиляста,  досить  жорстка;  тільки  на  голові  і  на  передній
частині  шиї  вона  м’якша  і  більш  пружна;  на  ногах  шерсть  ще  довша.
 Олень  північний  —  вид  оленів,  поши¬
рений  у  північних  частинах  Євразії  і
відповідних  регіонах  Північної  Амери¬
ки  та  Гренландії.  Це  єдиний  олень,
у  якого  і  самці,  і  самки  мають  роги.
Дорослі  особини  великі,  досягають
висоти  в  холці  до  1,5  м  і  звичайно
мають  забарвлення  від  бурого  до  сі¬
рого,  грива  світліша.  Для  цього  виду
оленів  характерні  тривалі  міграції.
Вони  об'єднуються  у  великі  стада  до
декількох  тисяч  особин  і  долають  ве¬
ликі  відстані  у  пошуках  корму.

■  460
 ■  ОЛЕНЬ  ПІВНІЧНИЙ
 Олень  північний
 (Rangifer  tarandus)
 Північному  оленю  бракує  гордої  по¬
стави  благородного  оленя;  він  три¬
мається  не  так  красиво,  як  ця  тва¬
рина.  Шия  майже  так  само  довга,
як  і  голова,  товста  і  сплюснута  з
боків;  морда  трохи  звужується,  пе¬
ренісся  пряме,  вуха  коротші,  ніж  у
справжнього  оленя,  але  мають  таку
ж  саму  форму;  очі  великі  і  красиві;
слізні  ямки  малі  і  вкриті  пучками
шерсті;  кінчик  носа  абсолютно  об¬
рослий  шерстю;  ніздрі  розташовані
навскіс;  верхня  губа  відвисла;  рот
дуже  широкий.  Стегна  товсті;  ко¬
пита  дуже  великі,  широкі,  плоскі,
приплюснуті  і  глибоко  надрізані;
задні  копитця  майже  торкаються
землі.  Дикі  олені  набагато  красиві¬
ші  і  витонченіші,  ніж  свійські.
 Північний  олень,  у  якого  взимку  раці¬
он  дуже  мізерний,  а  замість  води  —
сніг  без  жодних  соляних  домішок,
змушений  поїдати  лемінгів,  пташе¬
нят,  яйця,  рибу,  мишей,  гризти  ски¬
нуті  роги.
 На  шиї  є  грива,  яка  іноді  спускається  до  грудей;  на  вилицях  шерсть  та¬
кож  подовжується.  Взимку  вона  по  всьому  тілу  досягає  6  см  завдовжки,
а  оскільки  волосинки  щільно  прилягають  одна  до  одної,  то  утворюється
руно  щонайменше  4  см  завтовшки,  що  цілком  пояснює,  чому  північний
олень  не  потерпає  від  холоднечі.  Дикі  північні  олені  двічі  на  рік  міняють
свою  шерсть  і  її  колір.  У  свійського  північного  оленя  шерсть  влітку  на
голові,  спині,  череві  і  ногах  темно-бура:  найтемніша,  майже  чорна,  на
хребті,  світліша  на  боках.  Шия  набагато  світліша  за  спину,  нижня  частина
тіла  біла,  лоб  звичайно  темно-бурого  кольору,  навколо  очей  є  чорні  кіль¬
ця,  голова  з  боків  біла.  Взимку  темний  колір  зникає,  і  скрізь  проростає
біле  волосся.  У  багатьох  північних  оленів  узимку  шерсть  тільки  довшає,  а
колір  не  змінюється.
 Роги  самок  звичайно  менші  і  не  настільки  розгалужені,  як  у  самців.
Але  в  тих  і  в  других  стовбури  рогів  дуже  тонкі  і  лише  біля  основи  заокруг¬
лені,  а  догори  стають  плоскими.  Надочна  гілка,  якої  на  одному  з  рогів
часто  не  буває,  закінчується  широкою  лопаткою  і  так  близько  підходить
до  морди,  що  між  ними  насилу  можна  просунути  палець.  Над  нею  під¬
носиться  середня  гілка,  також  плоска  і  гілляста.  Кінець  рога  має  форму
довгастої  лопатки  з  різноманітними  зубцями.  Американський  північний
олень,  так  званий  «карібу»,  має  не  такі  великі  роги  і  темніший  колір  шер¬
сті,  живе  поодинці,  переважно  в  лісах.
 Батьківщина  північного  оленя  —  північ  Старого  Світу  і  північні  кра¬
їни  Нового  Світу.  Він  поширений  скрізь  на  північ  від  60°,  постійно  його
також  знаходять  біля  80°  північної  широти;  в  деяких  місцевостях  спус¬
кається  до  52°.  Диких  оленів  можна  побачити  на  вкритих  снігом  горах
Скандинавії  й  Лапландії,  у  Фінляндії,  в  усьому  Північному  Сибіру,  Грен¬
ландії  і  на  найпівнічніших  горах  Американського  материка.
 Північний  олень  живе  тільки  на  великих,  безлісих,  вкритих  мохом  і
мізерною  альпійською  травою  місцевостях  і  ніколи  не  заходить  в  лісо¬
ву  смугу.  У  Сибіру  північний  олень  здійснює  довгі  і  регулярні  подорожі.
Щоб  позбутися  оводів,  олень,  за  Палласом,  переходить  влітку  з  відкритих
місць  у  ліси  і  повертається  звідти  в  тундру  тільки  на  початку  зими.  Як  під
час  переходів  через  гори,  так  і  під  час  мандрів  рівнинами  північні  олені
об’єднуються  у  великі  стада,  які  йдуть,  нагадуючи  своїми  рогами  рухли¬
вий  ліс,  витоптують  довгі  стежини  і  переходять  через  великі  річки  при¬
близно  в  одних  і  тих  самих  місцях.  Самки  з  дитинчатами  йдуть  першими,
а  самці  останніми.

ОЛЕНЬ  ПІВНІЧНИЙ  ■
 461  ■
 На  Американському  материку,  так  само  як  і  в  Сибіру,  тварини  спус¬
каються  з  гір  до  морського  берега  і  назад.  За  свідченнями  Франкліна,
вони  залишають  прибережні  країни  з  народженими  тут  у  липні-серпні
дитинчатами,  в  жовтнИюсягають  межі  невеликої  смуги,  а  взимку  шука¬
ють  захисту  і  прожитку  в  лісах.  Ледве  починає  танути  сніг,  як  вони  знову
виходять  з  лісів  і  мало-помалу  переселяються  на  рівнини.  Слідом  за  ними
йдуть  зграї  вовків,  і  багато  оленів  стають  їхніми  жертвами.  А  натовпи  ін¬
дійців  чекають  на  них  у  місцях,  де  тварини  щорічно  зупиняються.
 Усі  дикі  північні  олені  надзвичайно  товариські.  Стада  їхні  набагато
більші,  ніж  стада  інших  видів;  поодиноких  тварин  можна  побачити  над¬
звичайно  рідко,  і  це  завжди  старі  самці,  яких  виганяють  зі  стада.  Олені
чудово  пристосовані  до  життя  в  тих  північних  країнах,  які  влітку  являють
собою  справжнє  болото,  а  взимку  —  суцільне  снігове  поле.  Широкі  ко¬
пита  допомагають  їм  так  само  добре  ходити  як  по  болотах,  так  і  по  засні¬
жених  просторах,  а  також  утримуватися  на  стрімких  схилах.  Вони  ходять
досить  швидким  кроком  або  швидкою  риссю.  Під  час  повільного  пере¬
сування  по  болотистій  тундрі  так  розсовують  копита,  що  слід,  який  вони
залишають,  більше  нагадує  слід  корови;  так  само  ходять  вони  по  снігу,  в
якому  не  загрузають.  Плаває  північний  олень  дуже  легко.
 Органи  чуття  в  оленя  чудово  розвинені.  Запах  відчуває  за  500—600
кроків,  у  чому  я  особисто  переконався;  слух  відмінний,  а  бачить  так
добре,  що  мисливцям  доводиться  старанно  ховатися,  йдучи  навіть  проти
вітру.  Відчуття  дотику  досить  тонке,  в  цьому  легко  переконатися,  коли
кусають  комарі;  свійський  північний  олень  здригається  при  щонаймен¬
шому  дотику  комахи.  Інших  тварин  олені  зовсім  не  бояться.  Вони  до¬
вірливо  підходять  до  коней  і  корів,  які  пасуться  на  їхніх  висотах,  охоче
зближуються  зі  свійськими  оленями,  хоча  добре  знають,  що  мають  справу
не  з  дикими  тваринами.
 Олень  шукає  поживу  вранці  і  увечері;  в  полуденні  години  спить,  пере¬
жовуючи  жуйку,  найчастіше  на  сніжних  полях  або  глетчерах.
 У  Норвегії  в  північних  оленів  наприкінці  вересня  починається  тічка.
Роги,  які  вони  скидають  наприкінці  грудня  або  в  січні,  досягають  тепер  по¬
вного  розвитку.  Гучним  криком  викликає  самець  суперника.  Хоробрі  бійці
переплітаються  рогами  і  іноді  цілими  годинами  залишаються  наче  прику¬
тими  один  до  одного.  Користуючись  нагодою,  слабші  самці  спаровують¬
ся  з  самками.  У  квітні  самки  починають  телитися;  вони  ходять  тільними
майже  30  тижнів  і  завжди  народжують  одне  дитинча.  Навесні  вагітна  самка
з  самцем  відокремлюється  від  стада  і  ходить  з  ним  до  народження  дитин¬
чати,  а  іноді  і  пізніше.  Такі  сім’ї  можна  побачити  часто.  Однорічні  олені  і
молоді  самки  утворюють  велике  стадо,  яке  веде  ялова  самка.  Тільки  коли
дитинчата  виростуть,  ці  сім’ї  знову  приєднуються  до  стад.  Північні  олені
піклуються  про  свою  безпеку;  поки  тварини  сплять,  ватажок  стоїть  на  вар¬
ті.  Якщо  він  захоче  відпочити,  то  піднімає  іншого  оленя,  який  і  продовжує
вартувати.  Ніколи  стадо  не  пасеться  на  схилах,  де  проти  вітру  може  бути
легко  захоплене  зненацька,  а  вибирає  такі  місця,  звідки  наближення  ворога
можна  побачити  здалека;  у  разі  небезпеки  олені  швидко  тікають,  часто  за
декілька  миль.  Але  на  зручні  місця  повертаються  через  декілька  днів.
 Для  багатьох  народів  Сибіру  полювання  на  північного  оленя  має  дуже
важливе  значення.
 Дикий  північний  олень,  окрім  людини,  має  багато  ворогів.  Найне-
безпечніший  з  них  —  вовк.  Він  дошкуляє  стадам  постійно,  а  найбільше
взимку.  Коли  сніг  стає  настільки  щільним,  що  може  витримати  оленя,
цьому  підступному  розбійнику  дуже  рідко  вдається  заволодіти  тваринами;
але  обставини  міняються,  якщо  випаде  свіжий  сніг.  Тоді  північний  олень
глибоко  грузне  в  пухнастій  пелені,  знесилюється  і  хижакові  набагато  лег¬
ше  його  спіймати.  Росомаха,  рись  і  ведмідь  теж  прагнуть  поживитися  пів¬
нічним  оленем.  До  найзліших  ворогів  слід  зарахувати  і  зовсім  маленьких
комах,  які  жахливо  мучать  цих  тварин.
 Оленярством  займаються  не  тільки  лапландці  і  лопарі,  а  також  багато
народів  Північної  Росії.  Деякі  лапландці  мають  до  3000  оленів,  але  основ¬
на  частина  жителів  утримує  не  більше  500  голів.
 Способом  життя  свійські  північні  олені  дуже  відрізняються  від  ди¬
ких.  Як  я  вже  зауважив,  вони  менші  на  зріст  і  не  такі  красиві,  як  дикі,
 «До  кінця  травня,  —  повідомляє
Врангель,  —  північний  олень  ве¬
ликими  стадами  залишає  ліси,  де
взимку  шукає  захисту  від  страшно¬
го  холоду,  і  прямує  в  тундру,  по¬
части  тому,  що  знаходить  там  кра¬
щу  їжу,  почасти,  щоб  врятуватися
від  мух  і  комарів,  які  з  настанням
весни  незліченними  роями  літають
слідом  за  ними.  За  сприятливих  ро¬
ків  північні  олені  переселяються
тисячами,  вони,  хоча  й  розділяють¬
ся  на  стада  по  200—300  голів,  але
всі  тримаються  близько  один  до  од¬
ного,  так  що  разом  утворюють  ве¬
личезне  стадо.  Вони  завжди  ходять
одним  і  тим  самим  шляхом.  Щоб
переправитися  через  річку  вони  ви¬
бирають  такі  місця,  куди  веде  суха
похила  дорога,  а  на  протилежному
боці  є  полога  мілина,  яка  полегшує
їм  підйом  на  берег.  У  воді  тварини
тісняться  одна  до  одної,  і  вся  по¬
верхня  води  кишить  оленями,  що
пливуть  через  річку».

■  462
 ■  ОЛЕНЬ  СВИНЯЧИЙ
 Дикий  північний  олень  живить¬
ся  влітку  соковитими  альпійськи¬
ми  травами,  а  саме  листям  і  квіта¬
ми  підсніжного  жовтцю,  оленячого
щавлю,  жабника;  взимку  лишайни¬
ками.  У  Норвегії  він  і  взимку  уни¬
кає  багатого  на  поживу  лісу,  час¬
тіше  ходить  на  болота,  щоб  поїсти
там  різних  трав.  Дуже  охоче  їсть
бруньки  і  молоді  пагони  карлико¬
вої  берези.  Трави  північний  олень
відриває  передніми  копитами.
 Звичайно  свинячі  олені  живуть  поо¬
динці,  іноді  ж  їх  можна  побачити  по
дві-три  особини  разом.  Вони  охочі¬
ше  живуть  в  місцях,  порослих  тра¬
вою  і  чагарником,  ніж  у  великих  лі¬
сах.  Удень  олені  лежачи  ховаються
в  притулках,  а  вночі  пасуться;  на¬
лякані,  вони  тікають  і  біжать  з  опу¬
щеною  головою  досить  своєрідно
і  незграбно,  чим  і  заслужили  свою
назву.  Роги  скидають  звичайно  в
квітні,  а  тічка  у  них  починається  на¬
прикінці  вересня  або  в  жовтні.
 пізніше  міняють  роги,  розмножуються  також  пізніше  і  постійно  мандру¬
ють.  У  липні  і  серпні  вони  живуть  у  горах  або  на  морському  узбережжі,
у  вересні  повертаються  звідти.  І  в  цей  час  лапландці,  досягнувши  своєї
осінньої  стоянки,  маленьких  будиночків,  де  вони  зберігають  все  необ¬
хідне  для  життя,  дозволяють  своїм  оленям  насолоджуватися  свободою,
тому  що  жодного  вовка  поблизу  немає.  У  цАі  час  починається  тічка,
тоді  трапляється,  що  свійські  олені  змішуються  з  дикими,  що  влаштовує
власника  стада,  який  завдяки  цьому  матиме  краще  потомство.  З  першим
снігом  північних  оленів  знову  ловлять  і  стережуть,  тому  що  в  цей  час  їх
треба  більше  ніж  будь-коли  берегти  від  вовків.  Але  настає  весна;  тварини
ще  раз  збираються  в  стада,  самки  теляться  і  дають  чудове  молоко.  Оленів
женуть  у  такі  місця,  де  мало  комарів.  Так  відбувається  рік  у  рік.
 Різні  пошесні  хвороби  спустошують  стада  північних  оленів;  крім  того,
суворий  клімат  перешкоджає  збільшенню  стад  такою  мірою,  як  це  можна
було  б  чекати,  зважаючи  на  плодючість  оленів.
 ОЛЕНЬ  СВИНЯЧИЙ  (Cerous  porcinus),  належить  до  родини  Оле¬
ні  підряду  Жуйні,  —  один  із  найзвичайніших  індійських  видів,  досягає
1,2—1,3  м  завдовжки,  з  яких  приблизно  20  см  припадає  на  хвіст,  висота  в
холці  65—70  см.  Постава  його  досить  присадкувата:  товсте  черево,  короткі
ноги,  коротка  шия  і  коротка  голова.  Шерсть  груба,  жорстка  і  ламка,  але
набагато  тонша  і  менш  хвиляста,  ніж  у  довгогривого  оленя  і  в  близьких
йому  родичів.
 Тварини  мають  найрізноманітніше  забарвлення.  Звичайно  загальне
забарвлення  оленя  буває  кавового  кольору,  який  у  самця  може  набирати
чорно-бурого  відтінку,  а  в  самки  світлішого.  Кожна  волосинка  біля  ко¬
реня  попелясто-сірого  кольору,  посередині  чорно-бурого,  а  кінчик  має
світло-коричневі  кільця.  Ці  світлі  кільця  у  самки  помітніші,  ніж  у  самця.
Смуга  уздовж  спини,  навкруги  морди,  між  очима  у  напрямку  до  морди
і  поздовжня  смуга  посеред  лоба  набагато  темніші,  майже  чорні.  Нижня
частина  черева  і  кінцівки  сіруваті,  темно-попелястого  кольору;  голова  і
шия  з  боків,  горло,  вуха  і  неправильно  розташовані  плями  на  боках  мають
світліше  забарвлення,  блідо-сіре.  Кінчик  нижньої  щелепи,  нижня  частина
хвоста  і  прикрита  хвостом  довгаста  пляма  —  білого  кольору.
 Шерсть  молодого  оленя  відрізняється  від  шерсті  старого  тільки  тим,
що  плями,  мабуть,  більші  й  світліші.  Батьківщиною  свинячого  оленя  є
значна  частина  Британської  Індії  та  Бірма.  Найчастіше  він  живе  в  місце¬
востях,  розташованих  уздовж  Гангу.
 Судячи  зі  спійманих  свинячих  оленів,  здібності  їх  гірше  розвинені,
ніж  в  інших  оленів.  Самка  боязка,  полохлива  і  нерозумна,  самець  сміли¬
вий  і  не  боїться  навіть  людини,  заповзятий,  властолюбний  і  схильний  до
насильства.  Перед  тічкою  він  вправляє  свою  силу  на  всіляких  предметах:
б’ється  об  дерева  і  ґрати,  риє  дерен  короткими  рогами  і  розкидає  його  в
усі  боки,  загрожує  кожному,  хто  наближається.
 ОЛУШЕВІ,  родина  (Sulidae).  Ці  птахи  мають  дзьоб,  довший  за  голову
і  який  на  верхній  щелепі  складається  мовби  з  двох  шарів.  Олуша  звичай¬
на,  або  північна  (Sula  bassana),  належить  до  родини  Олушеві.  Забарвлен¬
ня  її,  за  винятком  буро-чорних  махових  пер,  біле.  Олуші  живуть  по  всіх
морях  Північної  півкулі,  починаючи  з  70°  північної  широти  до  тропіків,  і
віддають  перевагу  певним  островам  або  береговим  місцям.
 Олуша  майстерно  літає,  на  плавання  вона  наважується  рідше,  та  й  то,
ймовірно,  для  того  тільки,  щоб  відпочити  деякий  час;  на  суші  вона  буває,
за  винятком  часу  розмноження,  тільки  під  час  сну.  Вже  саме  стояння  на
ногах  стомлює  її,  і  вона  тоді  має  украй  безпорадний  вигляд.  Ходу  її  на¬
вряд  чи  можна  назвати  навіть  шкандибанням;  плаває  вона  також  не  дуже
добре,  незважаючи  на  свої  добре  розвинені  плавальні  ноги.  Політ,  хоча
й  не  такий  чудовий,  як  політ  буревісника  та  інших  довгокрилих  птахів,
все  ж  таки  дуже  гарний.  Як  майстерний  нирець,  вона  ловить  свою  здо¬
бич  на  льоту,  кидаючись  зі  значної  висоти  у  воду,  і  занурюється  в  неї  з
такою  силою,  що  часто  розбивається  об  підводні  скелі.  Голос  її  —  урив¬
частий,  крекчучий  звук.  До  інших  птахів  олуші  ставляться  недружньо,
їхній  гігантський  дзьоб  є  такою  страшною  зброєю,  що  їм  нічого  боятися

ОМАРИ  ■
 463  ■
 жодного  морського  птаха;  незважаючи  на  це,  вони  часто  бояться  фрегатів
і  поморників,  які  відбирають  у  них  спійману  здобич.
 Достатньо  побачити  поблизу  гніздів’я  олушів,  щоб  зрозуміти,  що  пта¬
хи  ці  здатні  утворювати  гуанові  гори.  їхні  зграї  затьмарюють  сонячне  світ¬
ло,  а  голоси  справді  таки  приголомшують  кожного,  хто  наблизиться  до
їхнього  гніздів’я.  Гнізда  знаходяться  поряд  одне  біля  одного,  так  що  між
ними  неможливо  буває  пройти.  Стінки  гнізд  зроблені  з  усіляких  рослин,
безладно  сплетених  між  собою.  Кожна  самка  кладе  одне,  досить  маленьке
яйце,  і  в  перших  числах  червня  з  нього  вилупляється  пташеня.
 ОМАРИ  {Homarus  gammarus)  називаються  також  морськими  раками.
Відрізняються  від  звичайного  річкового  рака  розмірами.  Живуть  в  усіх
європейських  морях.  Плодючість  омарів  дуже  велика:  самка  щорічно  від¬
кладає  близько  12  000  яєць,  які  дбайливо  виношує  у  себе  під  черевцем  до
вилуплення  зародків.  На  Американському  континенті  нашого  омара  за¬
міняє  північноамериканський  омар  (Homarus  americanus).  Розміри  омара
перевищують  60  см  завдовжки.
 ОМЕЛЮХ  ЗВИЧАЙНИЙ  (Bombycilla  garrulus)  належить  до  родини
Омелюхові.  Оперення  червонувато-сірого  кольору,  яке  на  верхній  частині
тіла  звичайно  темніше,  ніж  на  нижній,  де  воно  переходить  у  сірувато-
білий  колір.  Лоб  і  гузка  червонувато-бурі.  Горло,  вуздечка  і  смужка  над
оком  чорні;  великі  махові  пера  сірувато-чорні,  на  кінці  зовнішньої  час¬
тини  опахала  зі  світлими  золотисто-жовтими  цяточками,  а  на  внутрішній
частині  опахала  з  білою  облямівкою;  малі  махові  пера  закінчуються  широ¬
кими  роговими  або  пергаментоподібними  кінчиками  червоного  кольору.
Рульові  пера  чорнуваті,  на  кінці  золотисто-жовті;  їхні  кінчики  забарвлені
так  само,  як  і  малі  махові  пера.  У  самки  кольори  не  такі  яскраві  і  рогові
пластинки  менш  розвинені.  Пташенята  темно-сірі,  багато  пер  зі  світлою
облямівкою;  лоб,  смуги  від  очей  до  потилиці,  смужка  уздовж  блідо-жов-
того  горла  і  нижня  частина  надхвістя  білі.  Нижні  покривні  пера  хвоста
брудного  іржаво-червоного  кольору.  Довжина  тіла  20  см,  розмах  крил  35,
довжина  крила  12,  довжина  хвоста  6  см.
 До  інших  птахів  омелюх  ставиться  миролюбно,  навіть  байдуже  або  зо¬
всім  не  звертає  на  них  уваги.  На  землю  спускається  тільки  тоді,  коли  хоче
пити.  По  землі  стрибає  дуже  незграбно,  надовго  внизу  ніколи  не  залиша-
 Олуші  —  веикі  морські  птахи,  що  на¬
лежать  до  родини  Олушеві  (Sulidae).
Довгокрилі  птахи  з  перетинчасти¬
ми  лапами  і  клиноподібним  хвостом.
Мають  довгий  гострий  конічний
дзьоб,  яким  ловлять  кальмарів  і  дріб¬
ну  рибу.
 Омари  —  наймасивніші  з  усіх  нині  існу¬
ючих  членистоногих  (маса  тіла  дося¬
гає  23  кг).  Належать  до  ракоподібних
ряду  Десятиногі  раки  (краби,  кревет¬
ки,  раки);  мають  8ходильних  ніг  і  пару
масивних  кінцівок  з  клішнями.  Жив¬
ляться  звичайно  падлом  або  полюють.
Живуть  в  розколинах  кам’янистого
дна  і  серед  коралів,  і  цим  пояснюєть¬
ся  те,  що  вони  за/іюбки  забираються  в
горщики,  що  використовуються  для  їх
лову,  які  вони,  очевидно,  розглядають
як  можливі  житла.
 Омелюх  звичайний
 (Bombycilla  garrulus)
 Омелюх  поширений  на  півночі  Єв¬
ропи,  в  Азії  й  Америці.  Великі  со¬
снові  або  соснові  упереміш  з  бере¬
зою  ліси  на  півночі  нашого  материка
можна  вважати  його  справжньою
батьківщиною.  Він  залишає  їх  тіль¬
ки  тоді,  коли  під  глибоким  снігом
не  може  знайти  собі  поживи.  Влас¬
не  кажучи,  його  слід  вважати  кочо¬
вим  птахом,  який  взимку  перелітає
з  місця  на  місце  в  межах  досить  об¬
меженої  території.  Під  час  свого  пе¬
ребування  в  південніших  місцевос¬
тях  омелюхи  завжди  об’єднуються  в
зграї.

■  464
 ■  ОНАГР
 Існує  як  мінімум  3  підвиди  кулана:
Equus  hemmions  hemionus  (Монголія),
Equus  hemmions  onager  (Туркменія),
Equus  hemmions  riang  (Тибет,  Непал).
В  інших  джерелах  згадуються  ще
2  підвиди,  але,  можливо,  вони  вже
вимерли.  Всі  підвиди  занесені  до  Чер¬
воної  книги  Міжнародного  союзу  охо¬
рони  природи  і  природних  ресурсів  як
види,  що  перебувають  під  загрозою
зникнення.
 ється.  По  гілках  же,  навпаки,  лазить  вільно,  то  вгору,  то  вниз,  коли  хоче
їсти.  Під  час  польоту  омелюх  описує  великі  дугоподібні  лінії,  літає  легко,
красиво  і  порівняно  швидко,  махаючи  навперемінно  обома  крилами.
 Крик  омелюха  —  дивне  шипіння.  Самки  видають  його  рідше.  Вони
«виспівують»  свої  пісні  протягом  майже  всього  року,  а  взимку  вітають
своїм  «співом»  кожний  промінь  сонця.
 їхні  гнізда  знаходяться  на  соснах,  не  дуже  високо  над  землею  і  над¬
звичайно  майстерно  приховані  в  гілках;  у  червні  місяці  самка  кладе  в
гніздо  5  яєць  і  насиджує  їх.
 На  батьківщині  протягом  літа  основною  поживою  омелюха  є  комарі,
але  взимку  він  повинен  задовольнятися  іншою  поживою,  переважно  яго¬
дами.  На  комах  він  полює  так  само,  як  і  мухоловки,  ягоди  зриває  з  кущів
повільно  і  збирає  їх  іноді  на  землі.
 ОНАГР  (Equus  hemmions  onager)  —  підвид  кулана.  Інший  дикий  кінь
Азії,  що  належить,  можливо,  до  одного  виду  разом  з  куланом  (Equus  hem¬
mions),  —  онагр  стародавніх  людей;  про  нього  не  раз  згадується  в  Біблії.
Ксенофонт  бачив  багато  цих  диких  коней  поблизу  Євфрату,  Страбон,
Варрон  і  Пліній  —  у  Малій  Азії,  а  Марселін  —  на  території  курдських
племен.  Склатеру,  який  порівнював  усіх  нині  існуючих  диких  коней,  зда¬
ється  більш  ніж  вірогідним,  що  дикий  осел,  який  водиться  в  пустелі  Індії,
не  відрізняється  від  онагра.  Від  Трістрама  ж  ми  знаємо,  що  онагр  живе
ще  й  нині  не  тільки  в  Месопотамії,  але  також  і  в  Палестині;  нерідко
спійманих  онагрів  привозили  і  до  Дамаску.  Отже,  зона  його  поширення
простягається  від  Сирії,  через  Аравію,  Персію  і  Белуджістан  до  Індії  і  на¬
віть  далі  на  південь  (як  говорить  Стерндаль),  до  Гуджарата,  а  на  схід  —  не
далі  75°  східної  довготи.
 Онагр  значно  менший  від  джигетая  (див.  Кулан),  проте  вищий  на
зріст  і  тонший,  ніж  звичайний  осел.  Голова  його  ще  вища  і  більша,  ніж  у
кулана,  товсті  губи  вкриті  густою,  жорсткою,  щетинистою  шерстю,  вуха
досить  довгі,  але  все-таки  коротші,  ніж  у  звичайного  осла.  Переважний
колір  шерсті  цієї  тварини  —  красивий  білий  зі  сріблястим  полиском,  пе¬
реходить  на  верхній  частині  голови,  по  боках  шиї  і  тулуба  і  на  стегнах  у
світло-рудий.  На  плечах  збоку  тягнеться  біла  смуга  завширшки  з  руку,
друга  смуга  йде  уздовж  усієї  спини  і  ззаду  на  стегнах,  посередині  її  про¬
ходить  вузька  смуга  кавово-бурого  кольору.  Шерсть  онагра  ще  м’якша
і  шовковистіша,  ніж  у  коня.  Зимову  шерсть  можна  порівняти  з  шерстю
верблюда,  літня  ж  надзвичайно  ніжна  і  гладка.  Грива,  що  стирчить  до¬
гори,  складається  з  м’якого  шовковистого  волосся  завдовжки  близько
10  см,  китиця  хвоста  майже  15  см  завдовжки.
 Способом  життя  онагр  нагадує  кулана.  Жеребець  веде  стадо,  що
складається  з  кобил  і  лошат  обох  статей,  але,  як  здається,  жеребці  менш
ревниві,  ніж  у  споріднених  видів;  принаймні,  кажуть,  що  часто  під  час
переходів  багато  жеребців  об’єднуються  разом,  проте  при  цьому  вони
часто  кусають  один  одного.  Швидкістю  бігу  онагр  зовсім  не  поступаєть¬
ся  джигетаю.  Ще  Ксенофонт  стверджував,  що  онагр  далеко  випереджає
навіть  найкращого  коня;  новітні  письменники  також  віддають  належне
швидкості  його  бігу.  Органи  чуття  онагра,  особливо  зір,  слух  і  нюх,
такі  тонкі,  що  у  відкритому  степу  до  нього  абсолютно  неможливо  піді¬
йти.  Украй  невибагливий,  він  приходить  до  водопою  не  частіше,  ніж
через  день,  тому  його  майже  неможливо  підстерегти.  Найулюбленіша
його  пожива  —  солончакові  рослини;  він  також  любить  гіркі  трави,  такі
як  кульбаба,  осот.  Не  гребує  й  різними  видами  конюшини,  люцерною
та  іншими  бобовими  рослинами.  Але  йому  не  подобаються  всі  запашні,
бальзамові,  а  також  болотяні  і  колючі  рослини  та  реп’яхи.  Солона  вода
подобається  йому  більше,  ніж  прісна,  але  вона  має  бути  чистою,  кала¬
мутної  він  ніколи  не  п’є.
 Про  час  спаровування  і  народження  дитинчат  нічого  не  відомо,  про¬
те  можна  припустити,  що  дитинчата  з’являються  навесні.  М’ясо  онагра
високо  цінується  всіма  народами,  що  живуть  у  країнах,  де  він  є.  Навіть
араби,  які  взагалі  дуже  розбірливі  в  їжі  й  нізащо  не  стануть  їсти  м’ясо  руч¬
ного  осла,  вважають  м’ясо  онагра  чистим.  Імовірно,  те  ж  саме  було  і  в  єв¬
реїв.  Ми  знаємо,  що  римляни  любили  ласувати  молодими  онаграми.

ОНДАТРА  ■
 465  ■
 ОНДАТРА,  або  щур  мускусний  (Ondatra  zibethicus),  належить  до  роди¬
ни  Хом’якові  ряду  Гризуни.  В  Америці  тварина  називається  індійським
словом  «мускваш».  На  передніх  кінцівках  4  пальці  й  замість  велико¬
го  —  бородавка,  на  задніх  —  5;  пальці,  як  і  плесно,  з  боків  вкриті  довгим
плавальним  волоссям  і  озброєні  досить  сильними  кігтями.  Хвіст  заокруг¬
лений  тільки  на  кінці,  з  боків  приплюснутий,  біля  кінця  з  гострими  кра¬
ями,  вкритий  маленькими  лусками,  між  якими,  оздоблюючи  їх  по  боках,
виступають  короткі  волосинки,  що  ростуть  досить  рідко,  але  щільно  при¬
лягають  до  тіла.  Поблизу  статевих  органів  знаходиться  залоза,  завбіль¬
шки  з  маленьку  грушу,  вона  має  отвір  і  виділяє  білу  маслянисту  рідину  з
сильним  запахом  мускусу.  Тулуб  у  них  присадкуватий,  голова  кругляста,
досить  коротка  і  широка,  морда  товста  і  притуплена,  верхня  губа  розще¬
плена  і  з  боків  вкрита  довгими  вусами;  вуха  майже  приховані  під  шерстю,
очі  малі,  задні  кінцівки  значно  довші  за  передні.  Шерсть  густа,  гладка,
м’яка  і  блискуча;  підшерсток  надзвичайно  ніжний,  тонкий  і  короткий,
волосся  ж  ості  дуже  блискуче  й  удвічі  довше  за  підшерсток.  Верхня  части¬
на  тулуба  забарвлена  в  темно-бурий  колір,  іноді  з  жовтуватим  відтінком,
нижня  —  сіра  з  червоним  нальотом,  хвіст  чорний,  плавальне  волосся  на
пальцях  біле,  кігті  червонуватого  кольору.  Дорослі  самці  досягають  58  см
довжини,  причому  на  хвіст  припадає  майже  половина.
 Ондатра  живе  в  країнах  Північної  Америки,  шо  лежать  між  ЗО  і  69°
північної  широти.  Трав’янисті  береги  великих  озер  або  широких  річок  з
повільною  течією,  тихі  струмки  і  болота,  але  найчастіше  не  дуже  великі
ставки,  порослі  очеретом  і  водяними  рослинами,  є  місцепроживанням
цієї  тварини,  цінного  хутряного  звіра.  Тут  вони  живуть  родинами  або
цілими  племенами  і  спілкуються  з  іншими  сусідніми  групами  тварин  того
ж  самого  виду.  Споруди  їхні,  як  і  в  бобрів,  являють  собою  або  прості
казаноподібні  заглиблення  під  землею  з  багатьма  вихідними  галереями,
які  закінчуються  під  водою,  або  ж  вони  будують  так  звані  замки  над  по¬
верхнею  землі.  Останні,  побудовані  переважно  на  півночі,  бувають  круглі,
кулясті  або  куполоподібні  і  споруджуються  на  купі  мулу  так,  що  підно¬
сяться  над  поверхнею  води.  Стіни  цього  замка  побудовані  з  очерету,  осо¬
ки,  ситника  і  змазані  мулом,  утім,  деякі  спостерігачі  стверджують,  що  вся
хатина  побудована  з  самого  лише  мулу  і  що  тільки  потім  вона  поступово
вкривається  тонким  шаром  трави  і  ситника,  котрі  приганяє  вода.  Всере¬
дині  замок  складається  з  однієї  камери  діаметром  40—60  см.  До  неї  веде
прохід,  що  закінчується  на  поверхні  води.  Інші  ходи  не  мають  на  кінці
отвору  і  розходяться  від  камери  в  різні  боки  і  служать  майже  виключно
для  збирання  коріння  водяних  рослин.  Узимку  ондатра  наповняє  свою
камеру  водяними  лілеями,  листям,  травами  й  очеретом.
 Пожива  ондатр  складається  майже  виключно  з  водяних  рослин,  хоча
в  норах  багатьох  ондатр  знаходили  виїдені  черепашки.  У  квітні  та  травні
звірі  спаровуються,  і  самка  згодом  народжує  в  своїй  норі  або  в  просторій
ямі  3—6  дитинчат.
 Ондатра  (мускусний  шур)  —  напів¬
водяний  ссавець  з  підродини  Полівки.
Довжина  тіла  досягає  35  см,  хвос¬
та  —  28  см.  Батьківщина  ондат¬
ри  —  Північна  Америка;  акліматизо¬
вана  у  багатьох  країнах  Євразії.
 Ондатра,
 або  щур  мускусний
 (Ondatra  zibethicus)
 Способом  життя  ондатра  багато
в  чому  нагадує  бобра,  тому  індійці
називають  обох  тварин  братами  і
стверджують,  що  з  них  бобер  стар¬
ший  і  розумніший,  а  мускусний  щур
дурніший.

■  466
 ■  ОНЦИЛА
 Опосуми  —  родина  ссавців  ряду  Сум¬
часті.  Довжина  тіла  7—50  см,  хвос¬
та  4—55  см.  Близько  80  видів  поши¬
рені  в  Америці  (від  південної  частини
Канади  до  Центральної  Аргентини).
 На  ондатр  полюють  заради  хутра.  М’ясо  їхнє  їдять  тільки  індійці,  тому
що  воно  до  того  просочене  мускусним  запахом,  що  для  європейців  аб¬
солютно  непридатне  для  вживання  в  їжу.  Крім  того,  на  мускусних  щурів
полюють  рисі  та  лисиці,  норки  та  куниці,  орли,  пугачі  та  сніжні  сови.
 ОНЦИЛА,  або  кішка  тигрова  (Felispardinoides),  завбільшки  з  нашу  свій¬
ську  кішку.  Довжина  її  тулуба  досягає  50,  а  хвоста  30  см.  Її  м’яка  шкурка
на  боках  має  блідо-жовте  забарвлення,  а  знизу,  як  у  більшої  частини  кі¬
шок,  біле.  По  щоках  пробігають  дві  темні  смуги,  дві  інші  йдуть  від  куточків
очей  до  потилиці.  Від  потилиці  шість  смуг  ідуть  далі  і  перетворюються  на
широкі  плями.  На  горлі  є*дві  чорні  плями,  на  грудях  —  широкі  півкола.
Посеред  спини  йде  суцільна  смуга,  а  по  боках  її  декілька  рядів  суцільних
плям,  з  яких  багато  обведені  світлішою  тінню.  Лапи  і  нижня  частина  тулуба
в  плямах,  вуха  чорні  з  білими  плямами.  Хвіст  на  кінці  пухнастий.
 ОПОСУМ  ВОДЯНИЙ  (див.  Плавун).
 ОПОСУМ  ЗВИЧАЙНИЙ  (Didelphis).  Довжина  тіла  опосума  близько
50  см,  довжина  хвоста  43  см.  Тіло  злегка  видовжене  і  досить  незграбне;
шия  коротка  і  товста;  голова  довга,  зі  смугастим  лобом,  поступово  пере¬
ходить  в  довгу  загострену  морду;  кінцівки  короткі,  пальці  вільні  й  майже
однакової  довжини;  задні  кінцівки  мають  великі  пальці,  які  протистоять
іншим.  Досить  товстий,  круглий  і  гострий  на  кінці  хвіст  вкритий  шерстю
тільки  біля  основи,  а  по  всій  довжині  має  тонкі  ряди  лусок,  між  якими
лише  місцями  виступає  декілька  коротких  волосків.  Самка  має  справжню
сумку,  колір  якої  може  бути  різним  —  від  білого  до  чорного.
 Америка  від  Сполучених  Штатів  до  Чилі  та  Південної  Бразилії  є  бать¬
ківщиною  опосума.  Місцеперебуванням  йому  служать  ліси  і  чагарники.
 Опосум,  про  що  свідчить  вся  його  будова,  —  тварина  деревна,  на
землі  він  пересувається  досить  повільно  і  безпорадно.  Під  час  ходи  ступає
всією  ступнею.
 З  його  органів  чуття  особливо  розвинений  нюх;  говорять  про  здібності
опосума  вистежувати  здобич.  Він  чутливий  до  світла,  яке  його  засліплює,
і  тому  ретельно  ховається  від  нього.  Цього  достатньо,  щоб  визнати,  що  й
зір  опосума  має  бути  досить  добре  розвинений.  Але  інші  відчуття  пере¬
бувають,  поза  сумнівом,  на  дуже  низькому  рівні  розвитку.
 У  великих,  темних  лісах  опосум  крадькома  бродить  і  вдень  і  вночі,  хоча
віддає  перевагу  темряві.  Але  там,  де  він  боїться  небезпеки,  і  навіть  там,  де
йому  докучає  денне  світло,  він  з’являється  лише  вночі,  а  цілий  день  спить  в
норах  або  дуплах  дерев.  Лише  під  час  спаровування  живе  разом  із  самкою;
решту  ж  часу  живе  самотньо,  як  і  всі  близькоспоріднені  йому  тварини.
 Він  не  має  певного  житла,  а  користується  будь-яким  затишним  кут¬
ком,  який  знаходить  вранці  після  закінчення  своїх  нічних  поневірянь.
Якщо  йому  пощастить  і  він  знаходить  нору,  в  якій  живе  який-небудь
слабкий  гризун,  то,  звичайно,  це  йому  на  руку;  в  такому  разі  мешканець
того  житла  може  стати  його  жертвою.  Він  їсть  всіх  дрібних  ссавців  і  пта¬
хів,  яких  тільки  може  спіймати,  а  також  яйця,  різних  земноводних,  вели¬
ких  комах,  їхні  личинки  і  навіть  черв’яків,  але  у  разі  нестачі  тваринної  їжі
задовольняється  насінням  і  їстівним  корінням.  Однак  опосум  —  крово¬
жерлива  тварина.  У  курниках  він  часто  убиває  всіх  мешканців  і  висмок¬
тує  тільки  їхню  кров,  не  чіпаючи  м’яса.  Це  пиття  крові,  кажуть,  сп’янює
його,  як  наших  куниць,  тому  часто  його  знаходять  уранці  сплячим  серед
мертвих  птахів.  В  інших  випадках  він  стає  сліпий  і  глухий,  забуваючи  про
будь-яку  небезпеку,  і,  не  припиняючи  вбивства,  без  опору  дозволяє  со¬
бакам  душити  себе  або  розгніваному  фермеру  убити.
 Утім,  убити  опосума  нелегко,  оскільки  він  живучий  і  на  крайній  ви¬
падок  вміє  рятуватися,  удаючи  із  себе  мертвого.
 На  підставі  спостережень  за  опосумом  у  неволі  встановлено  з  до¬
статньою  достовірністю,  що  самка  народжує  дитинчат  приблизно  піс¬
ля  14-денної  вагітності  або,  краще  сказати,  переносить  їх  зі  свого  тіла
в  сумку.  Кількість  дитинчат  коливається  між  4  і  16.  Спочатку  вони  ще
зовсім  безформні  і  дуже  малі,  завбільшки  приблизно  з  горошину;  очей  і
вух  немає,  навіть  ротова  щілина  не  чітка,  хоча  вона,  звичайно,  повинна

Орангутанг  (Pongo  pygmaeus)

ОРЕЛ  ГРЕБІНЧАСТИЙ  ■
 469  ■
 підборідді,  на  черепі  й  на  передпліччях  вона  настовбурчується  вгору;  на
решті  частин  тіла  спрямована  вниз.  Обличчя  і  долоні  голі,  груди  і  тиль¬
ний  бік  пальців  майже  зовсім  голі.  Звичайно  колір  шерсті  темно-іржавий,
рудий,  на  спині  і  грудях  темніший,  на  бороді  світліший.  Голі  частини
мають  синюватий  або  сіруватий  відтінок.  Старі  самці  відрізняються  від
самок  значно  більшими  розмірами,  густою  і  довгою  шерстю,  особливо
рясною  на  бороді,  і  характерними  шкірястими  наростами  на  щоках,  які  у
вигляді  півмісяця  йдуть  від  очей  до  вух  і  верхньої  щелепи,  що,  звичайно,
значно  спотворює  обличчя  цих  мавп.  У  молодих  тварин  борода  відсутня,
зате  шерсть  їхня  густіша  і  темніша.
 Спокійний  хід  орангутанга  через  ліс  є  рідкісним  і  вражаючим  видо¬
вищем.  Він  іде  обережно,  згорблений  під  вагою  своїх  довгих  передніх
кінцівок.  Простягає  довгу  руку,  хапає  намічені  гілки  обома  руками,  ви¬
пробує  їх  міцність,  потім  обережно  перебирається  на  найближчий  сучок,
по  якому  і  продовжує  йти.  Він  ніколи  не  скаче  і  не  стрибає,  мабуть,  також
ніколи  не  поспішає,  але  посувається  вперед  так  швидко,  що  людина,  яка
біжить  по  землі,  його  не  пережене.
 Кубло  для  сну  орангутанг  влаштовує  майже  щоночі,  звичайно  на  не¬
великому  дереві  не  вище  5—15  м  над  землею,  ймовірно  тому,  що  тут  його
менше  турбує  вітер.  Даяки  говорять,  що  під  час  негоди  мавпа  прикрива¬
ється  листям  пандала  і  великими  папоротями.  Можливо,  через  це  вважа¬
ють,  що  мавпа  будує  собі  на  деревах  щось  на  зразок  хатини.
 Орангутанг  залишає  своє  кубло  тільки  тоді,  коли  сонце  стоїть  вже  ви¬
соко  і  роса  на  листі  встигла  висохнути.  Середину  дня  він  використовує
на  те,  щоб  добути  собі  поживу,  але  рідко  повертається  два  дні  поспіль  до
одного  і  того  ж  дерева.  Наскільки  я  міг  переконатися  на  власному  досві¬
ді,  він  живиться  майже  виключно  плодами  й  іноді  листям,  бруньками  і
молодими  пагонами.  Незрілим  плодам  віддає  перевагу  перед  зрілими,  їсть
також  дуже  кислі  або  дуже  гіркі  плоди.  Надзвичайно  полюбляє  дуріани  і
поїдає  ці  дорогоцінні  плоди  у  великій  кількості,  але  ніколи  не  наважуєть¬
ся  перейти  просіку,  щоб  добути  їх.
 Людини  орангутанг,  мабуть,  не  дуже  боїться.
 Даяки  розповідають,  що  орангутанг  майже  ніколи  не  зазнає  нападів
з  боку  звірів  у  лісі,  хоча  бувають  і  винятки.  Єдина  істота,  з  якою  він  стає
до  бою,  —  це  крокодил.  Коли  орангутанг  не  знаходить  у  джунглях  до¬
статньо  плодів,  то  вирушає  на  берег  річки  по  молоді  пагони  і  плоди,  що
ростуть  біля  води.  Тут  і  трапляється,  що  крокодил  прагне  схопити  його,
але  орангутанг  стрибає  на  нього,  б’є  руками  і  ногами,  вбиває  і  роздирає
на  шматки.
 ОРЕЛ  ГРЕБІНЧАСТИЙ  (Lophaetus  occipitalis)  належить  до  родини
Яструбині.  Він  має  міцний  тулуб,  з  довгими  крилами,  коротким  хвостом
і  високими  кінцівками;  оперення  його  одноколірне.  Дуже  темний  бурий
колір  є  основним  забарвленням,  черево  темніше,  груди  світліші.  Довжина
тіла  дорівнює  50—  52  см,  розмах  крил  120—130,  довжина  крила  33—35,  а
хвоста  18—20  см.
 З  африканських  чубатих  орлів  гребінчастий  орел  —  один  з  найпо¬
ширеніших.  У  лісах  уздовж  річки  Ніл  його  можна  побачити  досить  часто.
Поведінкою  і  характером  гребінчастий  орел  схожий  на  нашого  яструба.
Він  так  само  зухвалий  і  хижий  і,  безумовно,  є  кращим  хижаком  лісу.
 Льовальян  говорить,  що  він  влаштовує  гніздо  на  деревах  і  вистилає
його  поглиблення  пір’ям  і  шерстю.  Са.хТка  кладе,  кажуть,  два  майже  круг¬
лих  яйця,  поцяткованих  на  блідому  тлі  червоно-бурими  плямами.
 ОРЕЛ-КАРЛИК  (Hieraaetus  pennatus)  належить  до  родини  Яструбині.
Верхня  частина  спини  і  крила  —  чорно-бурі,  великі  махові  пера  —  бурі,
малі  —  темно-бурі,  рульові  пера  зверху  темно-бурі,  знизу  сірі;  нижня  час¬
тина  тіла  на  яскраво-жовтому  тлі  розмальована  бурими  плямами.  По¬
ширений  здебільшого  в  Південно-Західній  і  Південно-Східній  Європі  та
в  Азії.  Карликовий  орел  —  справжній  благородний  орел,  хоча  й  відрізня¬
ється  від  своїх  більших  родичів  меншою  обережністю,  зате  він  набагато
спритніший.  Це  дуже  енергійний  хижак,  що  спрямовує  свою  розбійниць¬
ку  діяльність  винятково  проти  дрібних  птахів,  хоча  не  відмовляється  ні
 «Відомо,  —  говорить  Уеллес,  —  що
орангутанг  живе  на  Суматрі  і  Бор¬
нео,  і  є  достатньо  підстав  вважати,
що  зона  його  поширення  обмежу¬
ється  цими  великими  островами.
Втім,  на  першому  він  трапляється
набагато  рідше.  Орангутанг  поши¬
рений  на  південно-західному  мор¬
ському  узбережжі,  але  живе  ви¬
ключно  в  низовинних  і  болотистих
лісах.  У  Садонзі  його  можна  поба¬
чити  тільки  на  рівнинах,  багатих  на
воду  і  порослих  первісним  високим
лісом.  Над  болотами  височіє  бага¬
то  гір,  заселених  частково  даяками,
які  розводять  тут  плодові  дерева.
Ці  сади  для  орангутангів  є  прива¬
бливою  приманкою;  вони  відвіду¬
ють  їх,  щоб  поживитися  плодами,
але  на  ніч  ідуть  назад,  в  болотис¬
тий  ліс».

■  470
 ■  ОРЕЛ-МОГИЛЬНИК
 «На  одному  болоті,  —  розповідає  граф
Водзицький,  —  велика  зграя  шпаків
відшукувала  поживу  й  принадила  з
сусіднього  лісу  карликового  орла.  Він
крулсляв  над  зграєю  шпаків,  які  що¬
хвилини  злітали  і  знову  сідали.  Коли
така  гра  нарешті  йому  набридла,  він
вирішив  примусити  шпаків  злетіти;
зі  швидкістю  блискавки  кинувся  він
вниз  просто  на  переляканих  птахів,
які  прагнули  сховатися  в  найближчих
деревах.  Проте  орел  встиг  схопити
одного  з  них».
 від  мишей,  ні  від  ящірок.  Аніскільки  не  поступаючись  яструбу  в  зухва¬
лості,  він  з  однаковою  спритністю  хапає  птахів  як  на  льоту,  так  і  тих,  що
сидять  на  землі.
 Хижацькі  здібності  карликового  орла  добре  відомі  хижим  паразитам,
і,  подібно  до  сапсана,  він  часто  буває  змушений  поступатися  щойно  схоп¬
леною  дичиною  шулікам  та  іншим  зухвалим  жебракам.
 Карликовий  орел  найохочіше  гніздиться  в  листяних  лісах,  особливо
поблизу  великих  річок.  Кладка  закінчується  на  початку  травня  і  склада¬
ється  з  2  яєць.  Тоді  як  самка  сидить  на  яйцях,  самець  цілими  годинами
вартує  на  тому  ж  дереві  і  кілька  разів  на  день  змінює  свою  подругу.  Під
час  вилуплення  пташенят  карликовий  орел  з  дивною  хоробрістю  кидаєть¬
ся  на  всіх  більших  хижих  птахів,  які  пролітають  поблизу  його  гнізда;  але,
наскільки  доводилося  спостерігати,  він  ніколи  не  наважувався  напасти
на  людину.
 ОРЕЛ-МОГИЛЬНИК  (.Aquila  heliaca)  значно  менший  від  беркута:  дов¬
жина  його  тіла  досягає  тільки  80—86  см,  розмах  крил  1,9—2,2  м,  довжина
крила  60—63,  хвоста  27—29  см;  таким  чином,  самка  цього  виду  не  досягає
розмірів  самця  беркута.  Зона  поширення  могильника  дуже  велика,  вона
простягається  від  Угорщини  до  Китаю.  Цього  орла  правильніше  назва¬
ти  степовим  птахом,  хоча  він  не  уникає  лісів  на  рівнинах  і  в  невисоких
горах.  Як  у  Європі,  так  і  в  Азії  він  з  настанням  зими  залишає  своє  місце¬
перебування,  як  і  інші  перелітні  птахи,  і  знову  з’являється  лише  тоді,
коли  земля  звільниться  від  снігу,  рідко  раніше  останніх  чисел  березня.
 Орел-могильник
 {Aquila  heliaca)
 Могильник  —  хижий  птах  з  роди¬
ни  Яструбині.  Довжина  тіла  близько
80  см,  розмах  крил  близько  2  м.  По¬
ширений  в  Євразії  та  Північно-За¬
хідній  Африці.  Живе  в  лісах,  горах,
степах.

ОРЕЛ  ЯСТРУБИНИЙ  ■
 471  ■
 Місцевість,  у  якій  могильник  живе  під  час  виведення  пташенят,  може
бути  набагато  різноманітнішою,  ніж  у  беркута.  У  степу  він  селиться,  го¬
ловним  чином,  у  тих  місцях,  де  є  ховрахи.  Могильник  полює  на  всяку
дичину,  що  відповідає  його  розмірам.
 Велике  гніздо  могильника,  схоже  в  головних  рисах  на  гніздо  беркута,
влаштовується  на  деревах  усюди,  де  вони  є,  байдуже,  високі  вони  чи  ні,
в  степу,  навпаки,  на  землі,  а  в  горах  —  у  нішах  або  на  карнизі  стрімкої
скелі.  Імовірно,  кожна  пара  могильників  щорічно  виводить  пташенят  в
одному  і  тому  самому  гнізді,  принаймні  поки  її  не  турбувати.  Помічають,
що  пара  займає  гніздо  негайно  після  повернення  навесні  і  хоробро  за¬
хищає  його.
 ОРЕЛ  ЯСТРУБИНИЙ  (Hieraaetus  fasciatus)  належить  до  родини  Ястру¬
бині.  Для  нього  характерні:  струнке  тіло,  порівняно  короткі  крила,  довгий
хвіст,  високі  кінцівки,  оперені  до  пальців,  великі,  сильні  лапи  з  довгими
кігтями  і  довгастий  міцний  дзьоб.  Пера  спини  —  бурі,  верхні  покривні
пера  хвоста  білі  з  мармуровим  малюнком,  груди  і  середина  черева  —  білі
з  чорними  плямами,  махові  пера  —  чорно-бурі  з  пурпуровим  блиском.
Поширений  у  всій  Центральній  і  Південній  Європі,  Північно-Західній
Африці  та  Індії,  вибирає  для  місцеперебування  гори,  позбавлені  лісів,  зі
стрімкими,  кам’янистими  схилами.
 ОРІБІ  (Ourebia  ourebi)  належить  до  родини  Порожнисторогі  підряду
Жуйні.  Ця  тварина  навряд  чи  менша  за  нашу  косулю:  довжина  її  тіла
1,1м,  висота  в  холці  60  см,  а  в  крижах  трохи  вище.  Вона  вражає  витон¬
ченістю  і  правильністю  статури.  Забарвлення  світло-руде  або  світло-буре
на  верхній  частині  тіла  і  майже  білосніжне  на  животі  та  з  внутрішнього
боку  кінцівок.  Маленькі  роги,  які  є  лише  у  самців,  ростуть  майже  прямо
і  досягають  завдовжки  12  см.  Вони  заломлюються  спочатку  назад,  по¬
тім  трохи  вперед;  біля  основи  мають  9  кілець.  На  передніх  кінцівках  від
колінного  суглоба  звисають  досить  довгі  пучки  шерсті.  Хвіст  короткий  і
закінчується  китицею.  Батьківщина  орібі  —  Південна  Африка,  але  Селус
знаходив  їх  на  північ  від  долини  Замбезі.
 Життя  орібі  Драйсон  описує  так:
 «Ця  гарна  тварина  живе  дуже  близько  від  житла  людини.  Мисливець,
обійшовши  свої  володіння,  може  вбити  всіх  орібі,  які  йому  траплять¬
ся.  Але  йому  не  треба  чекати  і  п’яти  днів,  щоб  знову  знайти  дичи¬
ну.  Якщо  після  цього  він  вийде  на  полювання,  то  побачить  багато
маленьких  антилоп,  які  знову  поселилися  довкола  сіл.  Орібі  живуть
звичайно  парами  в  долинах;  навіть  якщо  їх  переслідують,  вони  рідко
намагаються  сховатися  в  чагарнику  або  в  лісі.  Місцепроживанням  їм
служить  висока  трава  або  ж  схили  пагорбів,  де  є  ущелини,  в  яких  вони
ховаються  серед  скель  і  каміння.
 Сполоханий  орібі  в  перші  хвилини  своєї  втечі  кидається  зиґзаґами
з  одного  боку  в  інший,  зі  швидкістю  блискавки  пролізає  або  перескакує
через  траву».
 ОРІКС  СПРАВЖНІЙ,  або  сарнобик  (Oryx  gazella)  —  типовий  пред¬
ставник  роду  Сарнобики  родини  Порожнисторогі  підряду  Жуйні.  Довжи¬
на  тіла  цієї  тварини  2,4  м,  довжина  хвоста  40  см,  а  висота  в  холці  1,2  м.
Шерсть,  густа  і  гладка,  складається  з  короткого,  жорсткого  волосся,  яке
майже  скрізь  однакової  довжини,  за  винятком  гриви,  що  стирчить  у  ви¬
гляді  гребеня  зверху  на  шиї  і  на  передній  частині  спини,  а  також  пасма
довгого  щетинистого  волосся  знизу  на  шиї.  Шия,  холка,  спина  і  боки
мають  жовтувато-біле  забарвлення;  голова,  вуха,  верхня  частина  стегон,
груди,  живіт  і  кінцівки  донизу  від  останнього  суглоба  —  сліпучо-білі.
Смуга  на  лобі,  широка  пляма  на  носі,  смуги,  що  йдуть  від  рогів  до  очей
і  тягнуться  до  нижньої  щелепи,  і  дві  паралельні  до  них  смуги,  що  відді¬
ляють  біле  забарвлення  голови  від  жовтувато-сірого,  а  також  зовнішній
край  вух  —  зовсім  чорні.  Завдяки  такому  забарвленню  сарнобик  здалеку
здається  загнузданим.  Великі  чорні  роги,  які  є  в  особин  обох  статей,  або
тільки  злегка  загнуті,  або  прямі;  нижня  їх  половина  має  кільчасті  гор¬
бики,  верхня  гладка.  У  самців  роги  товщі,  але  й  помітно  коротші,  ніж  у
 Орікс  —  три  види  антилоп  із  майже
прямими  тонкими  рогами,  розташо¬
ваними  зразу  ж  за  очима.  У  сарно¬
бика  (Oryx  gazella)  шерсть  кремово¬
го  кольору  з  шоколадними  панчохами.
Через  морду  проходять  темні  смуги,
на  лобі  часто  є  темна  пляма.  Тва¬
рина  може  досягати  висоти  в  холці
 1,2 	м,  довжина  рогів  —  їм.

■  472
 ■  ОРІКС  ШАБЛЕРОГИЙ
 «Сарнобик,  —  говорить  Гордої  і
Кюмміиг,  —  здається,  самою  при¬
родою  призначений  для  того,  щоб
населяти  сухі  степи  Південної  Аф¬
рики;  будова  його  тіла  чудово  при¬
стосована  до  життя  в  цій  місцевос¬
ті.  Він  мешкає  в  таких  безплідних
місцях,  де,  здається,  і  коник  не
знайшов  би  собі  поживи,  і,  незва¬
жаючи  на  жахливий  жаркий  клімат
своєї  батьківщини,  обходиться  аб¬
солютно  без  води».
 Орлан-крикун
 (Haliaetus  vocifer)
 Найбільший  з  усіх  орланів  —  мор¬
ський  орлан  (Haliaetus  pelagicus)  —
поширений  у  Східній  Азії,  а  найкра¬
сивіший  —  орлан-крикун  (Haliaetus
vocifer)  —  в  Африці.  Способом  жит¬
тя,  звичками,  характером  і  пове¬
дінкою  обидва  види  цілком  схожі
на  їхніх  родичів;  характеризуються
силою,  сміливістю  та  іншими  суто
орлиними  рисами.
 самок.  У  самців  роги  досягають  105,  у  самок  120  см.  Наскільки  відомо,
сарнобик  поширений  тільки  в  Південній  Африці.
 Способом  життя  всі  види  сарнобиків  схожі  між  собою.  Сарнобики
живуть  звичайно  парами  або  дуже  невеликими  групами;  часто  можна  по¬
бачити  одну  самку  з  телям.  Тільки  зрідка  трапляються  трохи  більші  стада
чисельністю  20  з  гаком  голів.  Сарнобики  уникають  лісів;  у  Кордофані
вони  тримаються  виключно  в  степу.  Тут  багата  рослинність  дає  їм  ситний
корм,  так  що  до  настання  зими,  вони  встигають  набрати  достатню  кіль¬
кість  жиру,  щоб  якийсь  час  прожити  на  сухій  траві  і  голих  гілках.  Тільки
кущі  мімоз,  що  ростуть  там  і  сям,  урізноманітнюють  їм  раціон.  Об’їдаючи
листя,  сарнобики  високо  підносять  шию  і  спираються  передніми  ногами
на  стовбур  дерева,  щоб  дістати  високі  гілки.
 Сарнобики  —  прудконогі  тварини.  Крок  у  них  легкий,  рись  тверда,  га¬
лоп  важкий,  але  тривалий  і  рівномірно  прискорюється.  Проте  сарнобика,
як  повідомляє  Селус,  на  коні  можна  так  загнати,  що  він  від  утоми  вреш¬
ті-решт  зупиняється.  З  іншими  антилопами  сарнобики  живуть,  мабуть,  у
злагоді,  принаймні  південноафриканський  сарнобик  часто  мирно  пасеться
поряд  з  канною.  Треба  сказати,  що  сарнобики  хоча  й  полохливі,  але  харак¬
тером  швидше  нагадують  биків.  У  мить  небезпеки  сарнобик  кидається  не
тільки  на  собак,  але  й  на  людину.  На  Гордона  Кюммінга,  як  він  пише  сам,
напав  сарнобик,  і  він  врятувався  від  смерті  тільки  тому,  що  тварина,  яка
бігла  на  нього,  впала  знесилена  від  втрати  крові  за  декілька  кроків.
 ОРІКС  ШАБЛЕРОГИЙ  (див.  Антилопа  шаблерога).
 ОРЛАН-БІЛОХВІСТ  (Haliaetus  albicilla)  належить  до  родини  Яструбині.
Зона  його  поширення  майже  збігається  з  зоною  поширення  беркута.  Спо¬
сіб  життя  і  поведінка  всіх  великих  орланів  надзвичайно  схожі:  це  ледачі,
але  сильні  й  уперті  хижі  птахи,  що  належать  до  найнебезпечніших  хижа-
 /yj/bLiJVJL'fr-"

шки.  Коли  спорудження  гнізда  закінчено,  оса  починає  заготовляти  їжу  Оса  (Vespidae)

■  474
 ■  ОСЕЛ  СВІЙСЬКИЙ
 Осел  дикий  африканський
 (Equus  asinus  asinus)
 Дикий  осел  —  непарнокопитна  тва¬
рина  з  роду  Коні;  висота  в  холці  1—
 1,2 	м.  Мешкає  в  степах  і  пустелях
Африки.  Осел  перебуває  під  загро¬
зою  зникнення.  Занесений  до  Черво¬
ної  книги  Міжнародного  союзу  охоро¬
ни  природи  і  природних  ресурсів.
 Осел  —  родич  коня;  його  нащадок  —
осел  дикий  (Equus  asinus).  Ймовірно,
був  одомашнений  в  неоліті  (близько
12  000  років  тому);  широко  викорис¬
товувався  єгиптянами  ще  понад  3000
років  тому,  щоб  перевозити  вантаж
для  монументальних  споруд  тієї  епо¬
хи.  З  Єгипту  осли  поширювалися  че¬
рез  Малу  Азію,  Туреччину  і  Балкани,
досягнувши  решти  Європи  в  XIX  cm.
Тривалість  життя  до  14  років.  Сам¬
ка  звичайно  народжує  одне  лоша  піс¬
ля  9-місячного  періоду  вагітності.
 чітко  позначена  чорна  смуга,  інша  проходить  хрестоподібно  по  холці,  а
з  зовнішнього  боку  на  гомілках  знаходиться  декілька  більш-менш  чітких
поперечних  смуг.  Гриза  коротка  і  стирчить  прямо,  китиця  хвоста  велика
і  довга.  Сомалійський  осел  (Equus  asinus  somaliensis)  від  нубійського  осла
відрізняється  більшими  розмірами  і  довшою  гривою,  яка  звисає;  шерсть
сірого  кольору,  і  нечіткою  смугою  на  спині.  Хреста  на  холці  зовсім  немає,
на  ногах  численні  черні  поперечні  смуги.  Його  батьківщина  —  Сомалі.
Нубійський  степовий  осел,  який  нам  більш  відомий,  живе  в  степах  Верх¬
ньої  Нубії.  Його  можна  побачити  біля  Атбари,  головної  притоки  Нілу,  а
також  на  рівнинах  землі  Барка;  зона  його  поширення  доходить  до  берегів
Чорного  моря.  Тут  він  живе  в  таких  самих  умовах,  як  джигетай  і  онагр.
Кожний  жеребець  веде  стадо,  що  складається  з  10—15  кобил,  яке  він  охо¬
роняє  і  захищає.  Тварина  ця  дуже  полохлива,  обережна,  тому  полювати
на  неї  надзвичайно  важко.
 ОСЕЛ  СВІЙСЬКИЙ.  Степового  нубійського  осла  приручали  ще  за
стародавніх  часів;  спійманих  диких  тварин  використовували  для  облаго¬
роджування  ослячої  породи.  Стародавні  римляни  витрачали  великі  гроші
на  це  облагороджування,  а  араби  дотепер  займаються  цим.
 Якщо  порівняти  осла,  який  у  Західній  Європі  везе  мішки  на  млин  або
візок  з  молоком,  з  його  південними  побратимами,  то  можна  легко  при¬
йняти  їх  за  різні  види  —  так  мало  схожості  між  ними.  Північний  осел,
як  відомо,  ледача,  уперта,  часто  норовиста  тварина,  яка  звичайно,  хоч
і  несправедливо,  вважається  уособленням  дурості  та  простоти;  півден¬
ний  же  осел,  особливо  єгипетський,  —  прекрасна,  жвава,  надзвичайно
працьовита  і  терпляча  істота,  яка  у  виконанні  своєї  роботи  не  тільки  не
поступається  коню,  але  навіть  багато  в  чому  перевершує  його.  За  те  про
нього  піклуються  набагато  більше,  ніж  про  європейського  осла.
 Грецький  та  іспанський  осли  завбільшки  з  маленького  мула;  їхня
шерсть  гладка  і  м’яка,  грива  досить  довга,  китиця  хвоста  дуже  довга;  вуха
також  довгі,  але  мають  красиву  форму;  очі  блискучі.  Велика  витривалість,

ОСЕЛ  СВІЙСЬКИЙ  ■
 475  ■
 легкий,  швидкий  крок  і  м’який  галоп  роблять  цього  осла  чудовим  для
верхової  їзди.  Деякі  мають  від  природи  інохідь.  Окрім  великих  ослів,  у
Греції  та  Іспанії  трапляються  менші,  але  вони  все-таки  стрункіші  і  вкриті
красивішою  шерстю,  ніж  наші  свійські  осли.  Але  арабські  осли,  особливо
ті,  яких  розводять  в  Ємені,  ще  красивіші  від  цих  прекрасних  тварин.  Тут
існує  два  види  ослів:  одні  великі  на  зріст,  сміливі,  моторні,  придатні  для
верхової  їзди,  інші  менші  на  зріст,  слабші,  використовуються  для  пере¬
несення  вантажів.  Перші  пішли,  ймовірно,  від  схрещування  з  онагром  і
його  нащадками.  Подібні  ж  породи  є  в  Персії  та  Єгипті.  Придатний  для
верхової  їзди  осел  там  цінується  більше,  ніж  посередній  кінь.
 Осли  кращої  породи  є  тільки  у  найзнатніших  людей  у  країні.  Такий
осел  буває  завбільшки  із  звичайного  мула,  і,  починаючи  з  довгих  вух,  так
на  нього  схожий,  що  їх  важко  розрізнити.  Струнка  статура  і  гладка,  м’яка
шерсть  є  його  відмітними  особливостями.  Звичайний  осел,  який  є  у  кож¬
ного  жителя  країни,  середніх  розмірів,  але  дуже  старанний,  невибагливий
до  їжі  й  терплячий.  Уночі  він  одержує  свою  основну  їжу  —  тверді  боби;
вдень  йому  в  певні  години  дають  то  жмут  свіжої  конюшини,  то  жменю
бобів.
 Східна  частина  Індостану  і  Середньої  Азії,  Північна  і  Східна  Африка,
Південна  і  Середня  Європа  і,  нарешті,  Південна  Америка  —  все  це  країни,
в  яких  дуже  багато  ослів.  Чим  посушливіша  країна,  тим  осли  в  ній  кра¬
щі.  Вологість  і  холод  осел  гірше  зносить,  ніж  кінь.  Тому  в  Персії,  Сирії,
Єгипті  і  Південній  Європі  знаходяться  найкращі  осли;  в  Середній  Африці
та  Середній  Європі,  які  є  межею  зони  їх  поширення,  —  найгірші.
 Усі  органи  чуття  свійського  осла  добре  розвинені.  Найкраще  розвине¬
ний  слух,  далі  йде  зір,  а  потім  нюх;  дотик  його  дуже  слабкий,  смак  також
не  дуже  розвинений.  Він  має  чудову  пам’ять  і  завжди  знайде  шлях,  яким
одного  разу  пройшов.  Хоча  він  здається  дурним,  але  іноді  буває  дуже  хит¬
рий  і  лукавий,  і  зовсім  не  такий  добродушний,  як  звичайно  вважають.
 Осел  задовольняється  найпоганішою  їжею  і  наймізернішим  кормом  —
травою  і  сіном;  він  навіть  віддає  перевагу  чортополоху,  колючим  чагар¬
никам  і  травам.  Але  він  дуже  розбірливий  у  питві:  ні  за  що  не  стане  пити
каламутної  води;  вона  може  бути  солона,  але  неодмінно  чиста.  У  пустелях
часто  не  знають,  що  робити  з  ослом,  оскільки,  незважаючи  на  сильну
спрагу,  він  не  хоче  пити  каламутної  води  зі  шкіряних  бурдюків.
 У  нас  час  спаровування  ослів  буває  в  останні  весняні  і  перші  літні
місяці,  на  півдні  ж  триває  цілий  рік.  Через  11  місяців  (звичайно  рахують
290  днів)  ослиця  жеребиться  одним,  дуже  рідко  двома,  абсолютно  розви¬
неними,  зрячими  дитинчатами,  дуже  ніжно  облизує  їх  і  дає  їм  вже  через
 Ніде,  як  здається,  осли  так  часто  не
використовуються  для  верхової  їзди,
як  у  Єгипті.  Тут  у  великих  містах  ці
поступливі  тварини  дуже  необхідні
для  зручності  життя.  їх  наймають
так  само,  як  ми  наймаємо  карсти,  і
зовсім  не  вважається  ганебним  ко¬
ристуватися  ними.
 Осел  свійський
 Хода  осла  надзвичайно  тверда.
Тільки  іноді  він  раптом  ні  за  що  не
хоче  зійти  з  місця,  а  іноді  ж,  навпа¬
ки,  раптом  починає  бігти.  Завжди
слід  дивитися  на  його  вуха,  тому
що  вони  дуже  рухливі  й  виражають,
як  у  коня,  його  почуття  і  наміри.
Він  не  звертає  жодної  уваги  на  по¬
бої  і  через  них  не  прискорює  кро¬
ку,  що  свідчить  почасти  про  його
упертість,  почасти  про  товщину
його  шкіри.  Дуже  добре  знає  свого
господаря,  але  не  може  бути  і  мови
про  те,  щоб  він  був  такий  прихиль¬
ний  до  нього,  як  кінь.

У  Росії  найзначніший  лов  оселедця  проводиться  в  Білому  морі,  який  із
кожним  роком  розвивається  дедалі  більше;  в  Чорному  і  Каспійському  мо¬
рях  вилов  цієї  риби  також  значний,  і  керченські  оселедці  дуже  цінуються.
Проте  каспійські  та  чорноморські  оселедці  належать  до  різних  видів.
 Осетрові  риби  —  риби  з  ряду  Осет-
роподібні  (Acipenceriformes),  мають
найбільшу  кількість  архаїчних  рис
будови;  живуть  у  прісних  і  солоних
водах  Північної  півкулі.

то-жовто-сірий;  на  животі  жовтувато-білий.  По  спині  проходить  багато
поздовжніх  смуг  і  довгастих  чорних  плям.  Самки  відрізняються  від  самців
менш  яскравим  забарвленням  плям  і  колоподібно  розташованими  цятка¬
ми  на  загривку  і  крижах.
 Оцелот  живе  як  у  південних  регіонах  Північної  Америки,  так  і  в  Пів-
 оленів,  свиней,  щурів,  агуті,  мишей  і  мавп.
 Оцелот  —  ссавець  з  роду  Котя¬
чі.  Довжина  тіла  близько  І  м,  хвос¬
та  —  близько  ЗО  см.  Мешкає  в  лісах
Америки  (від  південної  частини  США
до  Патагонії).  У  більшості  країн,  що
входять  в  ареал,  перебуває  під  загро¬
зою  зникнення.
 Занесений  до  Червоної  книги  Міжна¬
родного  союзу  охорони  природи  і  при¬
родних  ресурсів.

■  478
 ■  ОЧЕРЕТЯНКА
 Оцелот  (Leopardus  pardalis)
 «Я  не  вважаю  його  кровожерним,  —
говорить  Ренггер,  —  і  думаю,  що  він
вбиває  стільки  тварин,  скільки  йому
потрібно,  щоб  насититися.  Це  під¬
тверджують  і  спостереження  за  захо¬
пленими  в  неволю  оцелотами,  яких
я  тримав  у  себе.  Оцелот  добре  ла¬
зить  і,  коли  його  переслідують,  пе¬
рестрибує  з  дерева  на  дерево,  якщо
вони  стоять  близько,  хоча  лазить
не  настільки  легко,  як  пума.  У  во¬
ду  кидається  тільки  в  разі  потреби,
наприклад,  якщо  повінню  його  від¬
різало  від  суші  і  йому  потрібно  до¬
сягти  берега;  проте  він  відмінний
плавець.  Оцелоти  живуть  парами  на
певній  території.  Мисливець  може
бути  впевнений,  що,  злякавши  од¬
ного,  він  незабаром  поблизу  поба¬
чить  й  іншого  оцелота.  Але  більше
однієї  пари  в  одному  лісі  ніколи  не
буває.  Самка  і  самець  не  виходять
на  полювання  разом,  кожний  по¬
лює  самостійно.  Спаровуються  вони
в  період  із  жовтня  по  січень;  скільки
часу  триває  вагітність  —  невідомо.
Дитинчат  рідко  буває  більше  двох.
Мати  ховає  їх  у  дуплах  або  в  гуща¬
вині  лісу  і,  як  тільки  вони  можуть
їсти  звичайну  їжу,  носить  їм  дрібних
ссавців  і  птахів».
 Шкода,  яку  завдає  оцелот  людині,  незначна:  він  дуже  боїться  людей  і
собак,  щоб  наближатися  до  населених  місцевостей.  Він  лише  час  від  часу
відвідує  житла,  розташовані  біля  лісу,  але  й  тоді  обмежується  однією  або
двома  качками  або  курками,  яких  затягує  з  найближчий  чагарник  і  тут
же  з’їдає.  Коли  йому  вдається  перший  «набіг»,  він  звичайно  повертаєть¬
ся  на  колишнє  місце  наступними  ночами,  поки  його  не  зловлять  або  не
злякають.
 У  Парагваї  на  нього  полюють  із  собаками  або  ловлять  у  пастки.  Він
дуже  полохливий  і  бачить  мисливця  місячними  ночами  раніше,  ніж  той
помітить  його.  В’д  собак,  що  його  переслщують,  він  квапливо  рятується
на  деревах,  де  ховається  серед  листя.  Підстрілений  оцелот  захищається
від  собак  кігтями  і  може  бути  небезпечний  для  людини.
 ОЧЕРЕТЯНКА  (СаШпиІа  chloropus)  —  належить  до  родини  Пастушко¬
ві.  Характеризується  конусоподібним  дзьобом  із  гострим,  дрібнозубчас¬
тим  краєм,  великими  ногами,  довгими  пальцями  з  лопатевими  перетин¬
ками,  тупими  крилами  і  коротким  хвостом.  Оперення  густе  і  забарвлене
в  аспідно-сірий  колір.  Вона  поширена  у  всіх  частинах  світу  і  віддає  пере¬
вагу  маленьким  ставкам,  порослим  очеретом  і  осокою  та  частково  вкри¬
тим  плаваючими  водяними  рослинами.  Вона  так  само  вправно  пірнає,
як  пурхає  в  комиші  та  очереті.  Удень  вона  плаває  між  листям  латаття  і
жабника  так  само  легко  і  граціозно,  як  чайка,  виловлюючи  дещо  то  тут,
то  там;  увечері  і  вночі  піднімається  на  очерет,  захоплюючи  своїми  довги¬
ми  пальцями  відразу  по  декілька  стебел,  і  так  обережно,  що  не  здіймає
ніякого  шуму.
 Спорудження  гнізда  очеретянка  починає  навесні,  причому  їй  часто
доводиться  витримувати  тривалі  бої  з  іншими  птахами,  які  відшукують
собі  місце  проживання.  Гніздо  споруджується  самцем  і  самкою  зазвичай
недбало  посеред  стебел  комишу  й  плаває  на  поверхні  води;  яйця  у  кіль¬
кості  7—12  насиджують  обоє  батьків.
 ОЩУПНИКИ  (Pselaphidae)  —  родина  маленьких,  близько  2,5  мм  за¬
вдовжки,  жучків,  які  живуть  приховано  під  листям,  під  деревною  корою,
серед  каміння,  а  також  в  мурашиних  купах.  Споріднені  хижакам,  вони
мають  сплюснуту,  майже  циліндричну  форму  тіла,  але  не  вміють  під¬
носити  черевце  і  рухати  ним.  їхні  губні  щупальця  короткі,  а  сяжки  довгі
й  дуже  рухливі.  Переважно  ведуть  денний  спосіб  життя.

ПАВИЧ  ІНДІЙСЬКИЙ,  або  чубатий  (Pavo  cristatus),  належить  до  ро¬
дини  Фазанові.  Голова,  шия  і  передня  частина  грудей  прекрасного  пур¬
пурно-фіолетового  кольору,  спина  —  зеленого  кольору,  крила  білі  з  чор¬
ними  поперечними  смугами,  махові  і  хвостові  пера  —  світло-бурі;  хвіст
прикрашений  чудовими  плямами  у  вигляді  очок.  Самка  забарвлена  в  тем¬
ніші  кольори.
 Теннент  говорить,  що  ніхто  не  може  собі  скласти  уявлення  про  красу
павича,  якщо  не  бачив  його  в  дикій  пустелі.  В  деяких  місцях  Цейлону  їх
так  багато,  що  вдень  вдається  побачити  відразу  цілі  сотні  цих  птахів,  а
вночі  неможливо  заснути  від  їхнього  гучного  крику,  що  не  припиняється.
Найчудовіший  вигляд  він  має,  коли  злетить  на  дерево,  і  довгий  хвіст  його
стає  дивною  прикрасою  того  дерева,  на  якому  він  сидить.
 Павич  їсть  усе,  чим  живиться  наша  свійська  курка,  але,  завдяки  своїм
розмірам  і  силі,  в  змозі  долати  навіть  більш  крупних  тварин,  наприклад  змій.
 Коли  павич  вперше  був  привезений  до  Європи,  достовірно  невідомо.
На  бенкетах  римських  імператорів  він  відігравав  видатну  роль:  страви
з  язиків  і  мізків  павичів  вважалися  великими  ласощами.
 Самка  майстерно  вміє  вибирати  зручне  місце  для  гнізда,  користую¬
чись  для  цього  різними  місцевостями,  але  завжди  дуже  обережно.  Якщо
під  час  насиджування  її  часто  турбувати,  то  вона  завжди  більше  піклуєть¬
ся  про  себе,  ніж  про  курчат,  і  безжально  залишає  їх  напризволяще.
 ПАВІАН  ПЛАЩОНОСНИЙ  (см.  Гамадрил).
 ПАВІАН  ЧУБАТИЙ,  або  макака  чубата  (Масаса  nigra,  або  Cynopith-
ecus  niger).  Згідно  з  Арістотелем,  ми  називаємо  павіанів  «собакоголові»,
тому  що  будова  їхньої  голови  більше  схожа  на  голову  собаки,  ніж  на
людську.  Статура  в  них  кремезна;  сила  їхніх  м’язів  дивовижна.  Важка  го¬
лова  подовжується  у  вигляді  масивної,  спереду  обрубаної,  ребристої  або
зморшкуватої  морди  з  носом,  що  видається  вперед.  Зуби  своїми  страш¬
ними  іклами  з  гострими  задніми  краями  нагадують  зуби  хижих  ссавців.
Губи  рухливі,  вуха  малі,  над  очима  є  високі  надбровні  дуги;  в  самих  очах,
хитрих  і  підступних,  відбивається,  як  у  дзеркалі,  вся  сутність  цих  мавп.
Кінцівки  короткі  і  сильні,  мають  по  п’ять  пальців;  хвіст  то  короткий,
то  довгий,  іноді  весь  вкритий  шерстю,  іноді  закінчується  тільки  пучком
шерсті.  Защічні  мішки  дуже  великі.  Сідничні  нарости  досягають  страхіт¬
ливих  розмірів  і  часто  забарвлені  найяскравішими  кольорами.  У  деяких
видів  шерсть  подовжується  на  голові,  шиї  та  на  плечах  у  вигляді  густої
фиви  і  має  невизначений  відтінок,  схожий  на  колір  землі  або  скель,  на¬
приклад  жовтувато-сірий  або  зеленкувато-бурий.  Собакоголові  живуть  в
Африці,  Аравії  та  Індії;  в  окремих  місцевостях  знаходять  особливі  види,
які,  втім,  поширені  в  багатьох  країнах.
 Павіани  живуть  переважно  в  скелястих  місцевостях,  проте  деякі  види
є  і  в  лісах.  Вони  вельми  вправно  лазять  по  деревах.  На  гори  підіймаються
на  висоту  від  3000  до  4000  м  над  рівнем  моря  і  навіть  доходять  до  сніжної
лінії;  проте  вони,  мабуть,  віддають  перевагу  місцевостям  менш  піднесе¬
ним:  від  1000  до  2000  м  над  рівнем  моря.
 їжу  павіанів  складають  переважно  цибулини,  бульби,  коріння,  ягоди,
яйця  і  дрібні  тварини.  В  Східній  Африці,  за  словами  Фішера,  павіани
ловлять  не  тільки  курей,  але  підстерігають  і  маленьких  антилоп.  Посівам
і  виноградникам  павіани  завдають  найбільшої  шкоди.  Крім  того,  як  то
кажуть,  вони  забирають  із  собою  велику  кількість  плодів  на  вершини  гір,
де  збирають  запаси  про  чорний  день.
 Павич  індійський,
 або  чубатий  (Pavo  cristatus)
 Павич  водиться  в  лісах  і  джунглях
гористих  місцевостей  Ост-Індії.  В
багатьох  місцях  цієї  країни  він  вва¬
жається  священним  птахом,  убив¬
ство  якого  визнається  злочином  і  за¬
грожує  життю  кожного  порушника
цього  закону.

■  480
 ■  ПАВУКИ  КІМНАТНІ
 Павіан  чубатий,
або  макака  чубата
 (Масаса  nigra)
 «Павіани  всі  злі,  люті,  безсором¬
ні,  похітливі  і  підступні,  —  пише
Шейтлін,  —  їхня  морда  грубо  нага¬
дує  морду  собаки,  лицьова  частина
потворна,  а  задня  донезмоги  непри¬
стойна.  Погляд  лукавий,  душа  злоб¬
на.  Зате  вони  кмітливіші  за  дрібні
породи  мавп  і  виявляють  багато  ро¬
зуму  і  хитрості.  Для  них  характер¬
на  надзвичайно  властива  всім  мав¬
пам  здібність  до  наслідування,  за
допомогою  якої  вони  могли  б  ро¬
битися  зовсім  схожими  на  людей,
але  ніколи  цього  не  досягають.  Які
не  погані  природні  риси  павіанів,
молодих,  проте,  можна  приручити
і  зробити  слухняними.  Але  у  ста¬
рості,  коли  розум  і  відчуття  приту¬
пляються,  погана  вдача  бере  своє:
вони  знову  робляться  неслухняни¬
ми,  шкірять  зуби,  дряпаються  і  ку¬
саються.  Говорять,  що  на  волі  вони
розумніші  і  розвинутіші,  в  неволі
покірливіші  й  більш  тямущі».
 Павіани  —  наземні  тварини.  Будова  їхнього  тіла  це  підтверджує.  Хо¬
дою  нагадують  незграбного  собаку;  підводячись,  вони  часто  підпирають
тулуб  однією  кінцівкою.  Хода  їхня,  звичайно  тиха  і  важка,  перетворюєть¬
ся,  коли  їх  переслідують,  на  дивний  галоп,  супроводжуваний  найдивні-
шими  рухами  тіла.  Вдача  мавп  цілком  відповідає  зовнішньому  вигляду.
 Павіани  часто  тікають  при  наближенні  людини,  але  у  разі  потреби  мо¬
жуть  стати  й  до  бою  як  з  людиною,  так  і  з  хижими  звірами,  що  може  бути
дуже  небезпечно.  Леопард  вважається  найстрашнішим  їхнім  ворогом,
проте  він  нападає  більше  на  дитинчат,  оскільки  не  завжди  може  спра¬
витися  з  дорослими  павіанами.  З  собаками  павіани  справляються  легко,
однак  полювання  на  павіанів  дає  велике  задоволення  цим  благородним
тваринам.  Собаки,  леопарди  і  леви  —  майже  єдині  небезпечні  вороги
павіанів.  Проте,  треба  гадати,  цим  мавпам  часто  буває  непереливки  від
отруйних  змій.  Жоден  павіан  не  підніме  каменя,  не  зайде  в  кущі,  поки  не
впевниться  спочатку,  що  там  не  ховається  змія.
 Чубата  макака,  або  чубатий  павіан,  відрізняється  від  інших  собако¬
голових  зовсім  коротким  хвостом  і  формою  морди,  яка  широка,  плоска
і  коротка,  причому  ніс  не  видається  над  верхньою  губою,  як  у  павіанів,
і  не  досягає  кінця  морди.  Обличчя  і  зад  голі,  решта  тіла  вкрита  довгою,
м’якою  шерстю,  яка  на  голові  подовжується  у  вигляді  досить  високого
чубка.  Шерсть  скрізь  рівномірного  чорного  кольору,  як  і  вкрита  окса¬
митовою  шкірою  морда;  сідниці  червоні.  Чубатий  павіан  —  найменший
серед  видів  цього  роду;  довжина  його  тіла  65  см,  довжина  хвоста  тільки
З  см.  Батьківщина  цієї  макаки  —  Целебес,  і  там  вона  водиться  в  досить
великій  кількості.
 ПАВУКИ  КІМНАТНІ  (Tegenaria  dumestica)  напинають  свою  павутину
у  будь-якому  куточку  приміщення,  де  нечасто  проводиться  прибирання.
Поширені  по  всій  Європі  та  Північній  Америці.  Найбільші  розміри  сам¬
ця  —  11,  самки  17  мм.
 Природа  дала  павукам  дивне  чуття,  яке  дозволяє  передбачати  погоду
годин  за  8—10  до  її  настання,  чим  вони  і  керуються.

Спроба  скористатися  павутиною  як  шовком  нічого  не  дала,  тим  біль¬
ше  що  матеріал  цей  можна  одержати  в  дуже  мізерній  кількості,  щоб  це
могло  мати  якесь  практичне  значення.
 ПАВУКИ  СПРАВЖНІ  (Агапеа)  характеризуються  наявністю  прядиль¬
них  залоз;  завдяки  цим  залозам  павуки  можуть  робити  з  павутини  сіті.
Відчуття  неприязні,  яке  відчуває  людина  до  цих  тварин,  абсолютно  необ¬
грунтоване,  оскільки  павуки  зовсім  нешкідливі  для  людини  і  навіть  на¬
впаки  —  дають  їй  значну  користь,  поїдаючи  шкідників  і  винищуючи  їхні
личинки.
 У  більшості  павуків  вісім  очей,  але  в  деяких  видів  кількість  їх  змен¬
шується  до  двох,  а  в  павуків,  що  живуть  у  підземних  печерах,  очей  навіть
зовсім  немає.  Щелепні  сяжки  складаються  з  двох  члеників,  з  яких  другий
має  вигляд  кігтя  і  просвердлений  всередині,  як  отруйний  зуб  змії.  При
укусах  через  цей  канадець  в  ранку  виливається  отрута,  яка  тече  з  вивідної
протоки  отруйної  залози.  Шестичленні  щупальця  своїми  основами  утво¬
рюють  нижню  щелепу.  Друга  пара  щелеп  закінчується  двома  гребінчасти¬
ми  кігтями  і  усаджена  великою  кількістю  волосків,  щетин,  остей.
 Апарат  для  виділення  павутини  влаштований  дуже  складно.  Усередині
тіла  павука  є  залози  неоднакових  розмірів  і  форми,  в  яких  виробляєть¬
ся  особлива  рідина,  що  має  властивість  при  зіткненні  з  повітрям  майже
миттєво  так  згущатися,  що  перетворюється  на  шовкову,  тонку,  але  дуже
міцну,  еластичну  і  пружну  нитку  або  ж  утворює  тонку  плівку  у  вигляді
лаку.  З  цих  залоз  рідина  надходить  до  особливих  органів,  так  званих  паву¬
тинових  бородавочок,  які  мають  у  своєму  покриві  безліч  мікроскопічних
дірочок  (сито),  з  такої  ж  самої  товщини  трубочками.  З  них  павук  довільно
випускає  рідину,  яка  негайно  же  застигає,  утворюючи  павутинну  нитку.
 Будова  дихальних  органів  складна;  у  більшості  павуків,  крім  легенів,
є  й  трахеї.
 Павуки  напинають  свої  павутинні  сіті  для  лову  здобичі;  але  вони  зму¬
шені  дбайливо  використовувати  павутинну  рідину,  оскільки  вона  вироб¬
ляється  у  павуків  тільки  в  разі  хорошого  живлення  і  дорого  обходиться
організму  тварини.
 Форма  і  характер  сітей  й  інших  споруд  дуже  різноманітні  в  різних  ви¬
дів  павуків.  Одні,  як,  наприклад,  звичайний  хрестовик,  споруджують  кру¬
глу  негусту  сітку  у  вигляді  колеса  з  нитками,  що  розходяться  по  радіусах,
наче  спиці;  інші  виготовляють  більш  щільну  тканину  і  надають  їй  різної
форми:  мішка,  трубки  тощо.
 Крім  цього,  павуки  користуються  павутиною  для  безпечного  спуску  з
висоти  або  для  пересування  за  вітром  на  летючих  павутинах;  самки,  від¬
кладаючи  яйця,  закутують  їх  своєю  тканиною  і  навіть  влаштовують  гнізда
або  кокони.
 Шкаралупа  яйця  настільки  щільно  зростається  із  зародком,  що  є  наче
його  власною  оболонкою.  Вилуплення  з  яйця  тому  можна  вважати  пер¬
шою  линькою.  Воно  відбувається  таким  чином,  що  плівка  тріскається  на
спинному  боці,  й  зі  щілини,  що  утворилася,  з’являється  спина  молодого
павука,  який,  проте,  не  може  вільно  рухатися,  оскільки  його  черевце  ще
оточене  яєчною  шкаралупою  і  залишками  живильного  жовтка.  Дитинча
ще  дуже  слабке  і  лежить  нерухомо,  не  їсть  до  другої  линьки,  яка  від¬
бувається  за  тиждень  після  першої.  Скинувши  з  себе  другу  плівку  і  від¬
почивши  після  цього  години  дві,  павук  з’являється  на  світ  абсолютно
дорослим.
 ПАВУКИ  СУЦІЛЬНОТІЛІ  (кліщі)  (Асагіпа).  До  цієї  групи  належать
дуже  маленькі  тварини.  Зате  їх  іноді  буває  так  багато,  що  вони  утворюють
суцільну,  безформну  масу  або  пилкоподібний  наліт  на  рослинах  і  осо¬
бливо  на  плодах.  Зовнішнім  виглядом  суцільнотілі  відрізняються  від  ре¬
шти  павуків  відсутністю  розчленовування  тулуба.  Хоча  анатомічно  обидві
ці  частини  відокремлені,  але  зовні  вони  повністю  зливаються.  На  спині
спереду  розташовано  чотири  очка,  яких  іноді  буває  менше,  а  в  деяких
форм  зовсім  немає. 	хлрений,
 утворюючи  так  зва 	рот.  Ще¬
лепні  сяжки  буваюп 	ереважно
 Павуки  —  найтиповіїиі  представ¬
ники  павукоподібних.  їх  чисельність
може  досягати  2  млн  особин  на  акр
лугу  (1  акр  =  4047  м2).  Відомо  близь¬
ко  35  000  видів,  розміри  багатьох  із
них  не  перевищують  1  мм,  довжи¬
на  інших  видів  (тарантул)  досягає
10  см.  Більшість  видів  —  хижаки,
причому  це  єдині  безхребетні,  здатні
ловити  літаючих  комах.
 За  стародавньою  грецькою  леген¬
дою,  Арахну,  дочку  красильника
пурпуром  Ідмана,  Афіна-Палла-
да  навчила  мистецтва  виготовляти
тонкі  візерунчасті  тканини.  Неза¬
баром  Арахна  так  удосконалилася
в  цьому  мистецтві,  що  наважила¬
ся  кинути  виклик  богині,  своїй  на¬
ставниці,  щоб  позмагатися  у  цьому.
Марно  Афіна,  обернувшись  на  ста¬
ру,  намагалася  відрадити  її  від  такої
святотатської  справи;  засліплена
гордістю  і  пихатістю  Арахна  докла¬
ла  всіх  своїх  зусиль  і  виготовила  чу¬
дову  тканину,  на  якій  були  зобра¬
жені  пригоди  олімпійців  інтимного
характеру.  Розгнівана  Паллада  ро¬
зірвала  цю  тканину  —  чудо  мисте¬
цтва,  а  Арахна  у  відчаї  повісила¬
ся.  Розчулена  богиня  повернула  їй
життя,  але  вже  не  в  образі  людини,
а  перетворивши  її  на  павука.  Таким
чином,  Арахна  в  образі  цієї  твари¬
ни  могла  безперешкодно  і  безпечно
для  себе  вдаватися  до  свого  чудово¬
го  мистецтва.

■  482
 ■  ПАВУКОПОДІБНІ
 Павукоподібні  —  представники  Ага-
chnida,  одного  з  найнисленніших  кла¬
сів,  що  входить  до  типу  Членисто¬
ногі.  До  нього  належать  не  менше
60  000  видів,  у  тому  числі  скорпіони,
павуки,  вільноіснуючі  і  паразитичні
кліщі,  з  розмірами  від  часток  санти¬
метра  до  18  см  завдовжки  (африкан¬
ський  скорпіон  (Pandinus  imperator)).
Живуть  у  всіх  біотопах  від  тундри
до  пустелі;  це  переважно  хижаки,
що  переслідують  або  підстерігають
дрібних  тварин.
 Пагума,
або  цивета  гімалайська
 (Paguma  larvata)
 Довжина  тіла  пагуми  досягає  76  см,
важить  до  5  кг.  Поширена  не  тільки
в  Китаї  та  на  Тайвані,  але  й  насе¬
ляє  ліси  від  Західних  Гімалаїв  до  Ма¬
лайї,  острови  Хайнань  і  Великі  Зонд-
ські  острови.
 добре  розвинені  і  озброєні  двома  кігтиками,  між  якими  часто  поміщають¬
ся  присмоктувальні  бородавочки.  Розмноження  відбувається  яйцями,  але
в  деяких  суцільнотілих  зародки  досягають  повного  розвитку  ще  в  череві
матері.
 Дитинчата  проходять  личинкову  стадію,  в  якій  трохи  відрізняються
від  дорослих  особин  головним  чином  тим,  що  у  них  бракує  задньої  пари
ніг,  іноді  ж  спостерігається  справжня  метаморфоза  із  стадією  личинки
і  лялечки.
 ПАВУКОПОДІБНІ  (Arachnida)  належать  до  типу  Членистоногі.  Зо¬
внішнім  виглядом  вони  відрізняються  від  комах  головним  чином  тим,  що
тіло  їхнє  розділене  не  на  три  відділи,  а  тільки  на  два:  головогруди  і  че¬
ревце.  Головогруди  іноді  складаються  з  чотирьох  колець,  але  здебільшого
бувають  суцільні,  абсолютно  злиті;  верхня  частина  їх  дещо  розширена  і
утворює  злегка  опуклий  щит,  який  прикриває  ніжки.  Очі  —  прості,  кіль¬
кість  їх  коливається  від  2  до  12,  іноді  і  зовсім  відсутні;  певного  місця  для
цих  органів  немає,  і  вони  розміщуються  по  всій  передній  частині  голово-
грудей.  Справжніх  сяжок  у  них  немає,  але  є  так  звані  щелепні  сяжки,  які
вважаються  характерною  ознакою  павукоподібних.  Цей  апарат  парний  і
знаходиться  внизу,  на  передньому  кінці  головогрудей.  Окрім  щелепних
сяжок  у  павукоподібних  є  ще  п’ять  парних  органів,  з  яких  чотири  задні
пари  утворюють  ноги,  а  передня  пара  заміняє  щелепи  і  влаштована  по-
різному;  тут  же  у  більшості  павуків  знаходяться  вивідні  канали  отруйних
залоз.  Черевце  здебільшого  буває  суцільне,  зрідка  членисте,  і  на  ньому
ніколи  не  буває  ніг.  Ходильних  ніг  —  4,  а  не  3,  як  у  комах.
 Дихання  здійснюється  за  допомогою  мішкоподібних  зморшкуватих
трубочок,  а  в  деяких  і  безпосередньо  через  шкіру.  Розвиток  відбувається
звичайно  без  перетворень,  але  для  деяких  форм  (кліщі)  характерна  мета¬
морфоза.
 ПАГУМА,  або  цивета  гімалайська  (Paguma  larvata)  —  вид  віверових,  по¬
ширений  в  Китаї  та  на  Формозі  й  виділений  Гріємо,  має  великі,  але  ко¬
роткі  трикутні  м’ясоїдні  зуби  і  деякі  неістотні  особливості  в  будові  черепа.
Розмірами  пагума  не  відрізняється  від  своїх  родичів.  Забарвлення  її  густої
розкішної  шерсті  на  голові  здебільшого  чорне,  але  на  щоках,  нижній  щеле¬
пі,  на  горлі  та  на  шиї  сіре,  а  на  верхній  частині  тулуба  жовтувато-сіре.  Від
голого  кінчика  носа  по  лобі  й  потилиці  йде  біла  смуга,  друга  така  ж  сама
розташована  під  очима,  а  третя  —  над  ними.  Вуха,  кінчик  хвоста  і  кінцівки
чорні.  Біля  коренів  темно-сіре,  а  зверху  майже  чорне  волосся  шерсті  має
посередині  темне  кільце  і  білий  кінчик.  Утім,  у  пагуми,  як  і  в  інших  див-
нохвостів,  часто  можна  побачити  найрізноманітніше  забарвлення.

ПАКА  ■
 483  ■
 Батьківщиною  пагуми  є  Китай  і  острів  Формоза.  Свінхоє  називає  пагу-
му  твариною,  якій  подобаються  дерева,  і  каже,  що  вона  відмінно  лазить.
 ПАКА  (Cuniculus  раса)  належить  до  родини  Агутієві  ряду  Гризуни.
Має  своєрідну  товсту  голову,  великі  очі  й  малі  вуха,  куций  хвіст,  високі
кінцівки  з  п’ятьма  пальцями,  щетинисту,  обрідну,  прилеглу  шерсть  і  чу¬
дову  виличну  дугу,  з  внутрішнього  боку  якої  є  порожнина,  що  розрослася.
Ця  порожниста  кістка  є  наче  продовженням  защічних  мішків.  Такі  мішки
дійсно  існують,  але  вони  утворюють  власне  тільки  складку  шкіри.  Від  них
виходить  вузька  щілина,  що  відкривається  вниз  в  порожнину  виличної
дуги.  Порожнина  ця  всередині  вкрита  тонкою  шкіркою  і  наполовину  за¬
крита,  тому  тільки  невеликим  отвором  сполучається  з  порожниною  рота.
Значення  цієї  порожнини  ще  дотепер  невідоме  з  достовірністю,  але  її  не
можна  вважати  за  защічні  мішки,  що  видозмінилися.  Розвиток  виличної
дуги  робить  череп  паки  дуже  високим  і  незграбним.
 «Своїм  зовнішнім  виглядом,  —  говорить  Ренггер,  —  пака  дещо  схожа
на  молоду  свиню.  Голова  у  неї  широка,  рило  тупе,  верхня  губа  роз¬
щеплена,  ніздрі  довгасті,  тулуб  товстий,  кінцівки  також  товсті,  пальці
мають  тупі  опуклі  кігті.  Хвіст  має  вигляд  волосяної  китиці.  Шерсть
складається  з  короткого,  щільно  прилеглого  волосся,  яке  зверху  на
тілі  має  жовтувато-бурий  колір,  а  на  нижній  частині  тіла  і  з  внутріш¬
нього  боку  ніг  жовтувато-білий.  З  обох  боків  від  загривка  йдуть  п’ять
рядів  жовтувато-білих  плям  яйцеподібної  форми,  що  тягнуться  аж  до
стегон.  Колір  плям  нижнього  ряду  частково  змішується  із  загальним
забарвленням  всього  тіла.  Навколо  рота  і  над  очима  стирчать  декіль¬
ка  щетин.  Вуха  короткі  й  мало  вкриті  шерстю,  а  підошви  і  кіпці  ніг
зовсім  голі.  Дорослі  самці  бувають  до  70  см  завдовжки,  заввишки  до
35  см  і  важать  до  9  кг».
 Пака  поширена  в  більшій  частині  Південної  Америки,  в  Сурінамі
й  через  Бразилію  до  Парагваю,  але  трапляється  також  і  на  Малих  Ан-
тильських  островах.  Чим  відлюдніша  місцевість,  тим  частіше  тут  можна
побачити  паку.  Узлісся,  порослі  чагарником  береги  річок  і  болота  є  її
місцеперебуванням.  Тут  вона  вириває  собі  в  землі  нору  від  1  до  2  м  за¬
вдовжки  і  спить  у  ній  цілий  день.  У  сутінках  виходить  чимось  поживитися
і  відвідує  при  цьому  плантації  цукрової  тростини  і  динь,  яким  заподіює
значної  шкоди.  Крім  того,  їсть  листя,  квіти  і  плоди  різних  рослин.  Живе
пака  і  парами,  і  поодинці;  надзвичайно  боязка  і  моторна,  легко  перепли¬
ває  широкі  річки,  але  завжди  повертається  в  своє  звичне  житло.  Самка
в  середині  літа  народжує  1—2  дитинчат,  ховає  їх,  як  запевняють  дикуни,
в  норі  протягом  періоду  годування,  а  потім  водить  за  собою  ще  декілька
місяців.
 ПАЛИЧНИКИ  (Phasmiodea),  ряд  комах,  схожих  на  богомолів  зовніш¬
нім  виглядом,  поширені  переважно  в  жаркому  поясі.  Голова  у  них  оваль¬
ної  форми,  прості  очки  є  не  завжди,  жувальний  апарат  добре  розвине¬
ний;  передні  крила  коротші  за  задні,  а  останні  прикривають  все  черевце.
Звичайна  поза  комахи  —  випростані  передні  ноги  і  нахилена  між  ними
голова;  в  такому  положенні  комаха  дуже  схожа  на  суху  гілку,  тим  більше
що  й  забарвлення  її  відповідне.
 Паличники  звичайно  тримаються  на  кущах  і  невеликих  деревах  і  жив¬
ляться  їхнім  листям.  З  яєць,  відкладених  самками  поодинці,  днів  через
70—100  виходять  молоді  особини,  які  ростуть  дуже  швидко.
 ПАЛТУС  ЗВИЧАЙНИЙ  (Hipoglossus  hipoglossus)  належить  до  родини
Камбалові.  Риба  ця  1,5—2  м  завдовжки,  а  вага  її  досягає  200  кг.  Забарв¬
лення  спинки  буває  від  світло-бурого  до  темно-бурого;  черевце  біле;  живе
звичайно  в  північних  морях  і  ловиться  поблизу  сибірських  і  північноаме¬
риканських  берегів.
 ПАНГОЛІН,  ящір  китайський  (Manis  pentadactyla),  має  короткий  хвіст,
кінцівки  ззовні  вкриті  панциром.  Тварина  населяє  Індостан  і  Цейлон;  за
Жердоном,  віддає  перевагу  горбистим  місцевостям,  але  ніде  не  трапля-
 Палинники  —  крупні,  довгасті,  зеле¬
ні  або  бурі  комахи,  разом  із  листо-
видками  складають  ряд  Примарові
(Phasmida).  У  більшості  видів  сам¬
ка  безкрила,  а  самці,  якщо  вони  є,
крилаті.  Живуть  у  теплому  кліматі
та  мають  забарвлення  і  форму  тіла,
які  дозволяють  їм  маскуватися  під
гілочки.  Більшість  видів  живиться
листям  дерев  і  відкладає  яйця  в  зем¬
лю  поодинці.

■  484
 ■  ПАНДА  ВЕЛИКА
 Панголіни  (Pholidota)  —  ящери,  ряд
з  класу  Ссавці.  Включає  одну  роди¬
ну  —  Ящерові  (Manidae)  з  єдиним  ро¬
дом  Ящір  (Manis)  із  7  видами.
 «Ця  тварина,  —  говорить  Еліот,  —
вириває  ходи  похило  до  поверхні
землі  завглибшки  2—4  м.  Закінчу¬
ються  вони  великою  камерою,  яка
може  мати  в  діаметрі  понад  0,5  м.
Вони  живуть  парами,  від  січня  до
березня  їх  можна  знайти  в  норі  з
1—2  дитинчатами.  Вони  звичай¬
но  так  закупорюють  вхід  землею,
що  його  було  б  нелегко  відшукати,
якби  зовні  не  було  видно  їхні  див¬
ні  сліди».
 Акімушкін  повідомляє:  «1936  року
американський  фахівець  з  порів¬
няльної  анатомії  тварин  професор
Вільям  Грегорі  після  ретельних  до¬
сліджень  дійшов  висновку,  що  вели¬
ка  панда  —  не  ведмідь,  а  гігантський
єнот.  Він  знайшов  у  неї  багато  ана¬
томічних  ознак,  властивих  амери¬
канським  єнотам-полоскунам.
 Мільйони  років  тому  предки  єнотів
переселилися  з  Північної  Америки
до  Азії.  Звірі  пройшли  по  переший¬
ку,  який  за  тих  часів  сполучав  Аляс¬
ку  і  Чукотку.  Розселяючись  далі  по
лісах  Азії  та  Європи,  деякі  стародав¬
ні  єноти  проникли  навіть  до  Англії.
Пізніше  вони  тут  вимерли,  але  в  го¬
рах  Тибету  і  в  Гімалаях  два  близьких
до  єнотів  види  тварин  дожили  до  на¬
ших  днів.  Це  велика  і  мала  панди».
 Мала  панда  своїм  зовнішнім  вигля¬
дом  дуже  нагадує  кинкажу.  Вона
схожа  на  нього  і  своїми  рухами,  хо¬
дою,  лазінням,  і  їжею,  яку  вживає,
також.  Кинкажу  значно  перевер¬
шує  її  своєю  рухливістю  і  здаєть¬
ся  більш  тямущим.  Усі  гірські  на¬
роди,  мабуть,  активно  переслідують
панду  через  її  красиве  хутро;  мож¬
ливо,  вони  їдять  також  і  її  м’ясо,
незважаючи  на  сильний  мускусний
запах,  який  поширює  довкола  себе
ця  роздратована  тварина.
 ється  у  великій  кількості.  Завбільшки  з  невеликого  собаку;  шкіра  його
вкрита  такою  щільною  і  шорсткою  кіркою,  що  знята  уживається  як  тер¬
пуг  і  бере  навіть  мідь  і  залізо.  Від  решти  ящерів,  за  винятком  степового
ящера,  панголін  відрізняється  розмірами  і  тим,  що  його  луски  розташо¬
вані  в  11  —  13  рядів,  на  спині  і  хвості  дуже  широкі  і  ніде  не  мають  кіля;
хвіст  біля  основи  такий  само  завтовшки,  як  і  тіло,  тобто  не  відокремлений
від  нього.  Дорослий  самець  може  досягати  завдовжки  1,3  м,  близько  по¬
ловини  довжини  припадає  на  тулуб.  Луски  тіла  на  кінці  удвічі  ширші  від
довжини  і  до  кінця  дещо  вигнуті,  поверхня  їхня  від  кінця  більш  ніж  до
половини  довжини  тіла  гладка;  розташовані  вони  вії,  іноді  в  13  поздо¬
вжніх  рядів,  причому  з  боків  додаються  ще  по  два  менші  ряди.  Середній
ряд  складається  на  голові  з  11  лусочок,  на  спині  і  хвості  —  з  16.  Довжина
язика  близько  30  см.
 ПАНДА  ВЕЛИКА,  або  гігантська  (Ailuropoda  melanoleuca).  Панда
менша  за  нашого  бурого  ведмедя  і  від  морди  до  кінця  хвоста  завдовж¬
ки  1,5  м.  Її  широкі,  заокруглені,  волохаті  ступні  короткі  і  під  час  ходь¬
би  не  повністю  спираються  на  землю,  як  у  великих  ведмедів.  Голова
з  короткою  мордою  трохи  ширша,  ніж  у  решти  хижаків.  Хвіст  дуже
короткий  і  його  ледве  видно.  З  40  зубів  угорі  розташовано  по  чотири
несправжньокутніх  і  по  два  справжніх  кутніх,  а  внизу  —  по  три  не-
справжньокутніх  і  по  три  справжніх  кутніх  зуби.  Панда  вкрита  густою
шерстю  білого  кольору,  і  лише  на  окремих  ділянках  —  біля  очних  за¬
падин,  біля  вух,  на  передніх  кінцівках  до  загривка,  на  задніх  кінцівках
і  на  кінчику  хвоста  —  він  переходить  у  чорний.  Про  життя  гігантської
панди  на  волі  майже  нічого  не  відомо.  Вона  мешкає  в  неприступних
гірських  лісах  Східного  Тибету,  звідки  час  від  часу  здійснює  спустош¬
ливі  набіги  в  долини,  щоб  добути  поживу,  що  складається  з  бамбуко¬
вого  коріння  й  інших  рослин.
 ПАНДА  МАЛА  (Ailurus  fulgens).  Завдяки  густій  і  м’якій  шерсті  тіло  її
здається  товщим,  ніж  воно  є  насправді.  Вкрита  довгою  шерстю  голова
дуже  широка  і  коротка,  те  ж  саме  можна  сказати  і  про  морду.  Довгий
хвіст,  вкритий  густою  і  м’якою  шерстю,  дуже  пухнастий.  Вуха  малі  і
круглі,  очі  теж  невеликі.  Короткі  кінцівки  з  волохатими  ступнями  тільки
наполовину  торкаються  землі,  а  короткі  пальці  мають  дуже  заломлені
кігті.  Всіх  зубів  —  38.  Завбільшки  панда  приблизно  з  великого  хатнього
кота:  довжина  тулуба  —  50  см,  хвоста  —  35,  висота  в  загривку  —  25  см.
Шерсть  густа,  м’яка,  гладка  і  дуже  довга,  забарвлена  в  блискучий  тем¬
но-червоний  колір,  що  на  спині  переходить  у  світлий  золотисто-жов¬
тий,  оскільки  тут  волосся  має  жовті  кінчики.  Нижня  частина  тулуба  і
ноги,  за  винятком  червоно-коричневої  смуги,  глянсувато-чорні,  шерсть
на  підборідді  і  щоках  біла,  а  ззаду  іржаво-жовта,  так  само  як  лоб  і  тім’я;
іржаво-червона  смуга  пробігає  від  очей  до  кутиків  рота  і  відділяє  білу
морду  від  щік.  Вуха  зовні  вкриті  темно-червоною,  всередині  довгою  бі¬
лою  шерстю.  Хвіст  рудий,  з  малопомітними  трохи  світлішими  вузькими
кільцями.
 Батьківщина  панди  —  південно-східна  частина  Гімалайських  гір,  де  її
знаходять  на  висоті  2000—4000  м.  Панди  живуть  парами  або  родинами  в
лісах,  лазять  по  деревах  і  ховаються  в  дуплах  і  ущелинах,  але  часто  спус¬
каються  на  землю,  щоб  відшукувати  собі  їжу.  Живляться  вони  майже  ви¬
ключно  рослинами:  плодами,  корінням,  травами,  жолудями,  бамбуковими
паростками  тощо.  При  нагоді  панда  розоряє  гнізда  і,  за  словами  Жердона,
їсть  навіть  комах.  По  землі  панди  рухаються  повільно  і  незграбно,  зате  по
деревах  лазять  чудово.  Панди  —  не  цілком  нічні  звірі,  але  вдень  сплять
цілими  годинами,  причому  лежать  згорнувшися  в  клубок  і  прикривши
голову  пухнастим  хвостом;  іноді,  втім,  вони  відпочивають  сидячи,  засу¬
нувши  голову  між  передніми  лапами  під  груди.  Голос  панд  —  короткий
слабкий  крик,  що  нагадує  пташине  щебетання.  Час  тічки  і  тривалість
вагітності  ще  невідомі;  дитинчата  народжуються  звичайно  навесні.  Навіть
дорослі  панди  дуже  чутливі  до  змін  погоди,  потерпають  від  спеки,  але
дуже  страждають  і  від  холоду.

ПАПУГА  ВІЯЛЬНИЙ  ■
 485  ■
 ПАПУГА  ВІЯЛЬНИЙ  (Deroptyus  accipitrir.us).  Назва  його  походить  від
оперення  задньої  частини  голови  у  вигляді  подовженого  рухомого  комі¬
ра  темно-карміново-червоного  кольору,  який  розпускається  віялом.  На¬
скільки  відомо,  віяльний  папуга  водиться  в  лісах  Гвіани  і  по  берегах  річки
Амазонки.
 ПАПУГА  ДОВГОДЗЬОБИЙ  (Enicognathus  leptorhynchus),  якого  чилійці
називають  чорою,  належить  до  родини  Папуги.  Він  проводить  майже  весь
час  на  землі,  має  надзвичайно  видовжений  загострений  дзьоб;  кінцівки
в  нього  сильні,  закінчуються  такими  ж  сильними  і  озброєними  гострими
кігтями  пальцями,  крила  гострі  і  довгі,  хвіст  клиноподібно-східчастий;
оперення  жорстке  з  переважним  оливково-зеленим  забарвленням.
 ПАПУГА  ЗЕМЛЯНИЙ  (Pezoporus  wallicus)  завбільшки  з  дрозда,  має
строкате  оперення,  основний  колір  якого  оливково-трав’яний;  верхня
частина  тіла  —  зелена,  шия,  груди  і  нижня  частина  тіла  —  жовтувато-зе¬
лені.  Поширений  у  всій  Південній  Австралії,  не  виключаючи  і  Тасманії,
де  його  можна  побачити  майже  завжди  на  землі.  У  неродючих  піщаних
місцевостях  і  болотах  він  живе  самотньо  і  парами,  в  траві  бігає  вправно
і  невтомно,  але,  захоплений  мисливцем,  швидко  злітає  в  повітря.  Яйця
кладе  на  голу  землю.
 ПАПУГИ  (Psittaciformes).  Поширені  в  жарких  країнах.  Ряд  Папугопо¬
дібні  (Psittaciformes)  включає  багато  видів  і  являє  собою  замкнуту  групу
досить  високо  розвинених  птахів.  Найхарактерніша  відмітна  ознака  па¬
пуг  —  це  їхній  дзьоб,  схожий,  на  перший  погляд,  на  дзьоб  хижих  птахів;
проте  він  набагато  товщий  і  міцніший.  На  верхній  половині  дзьоба  зна¬
ходиться  не  оперене,  але  і  не  рогове  місце,  так  звана  восковиця;  крім
папуг,  подібна  восковиця  є  лише  в  денних  хижих  птахів  і  у  сов.  Посере¬
дині  країв  верхньої  половини  дзьоба  знаходиться  тупий,  але  міцний  зубо¬
подібний  виступ.  Нижня  половинка  дзьоба  помітно  коротша  за  верхню  і
досить  широка.  Не  менш  характерні  й  інші  частини  тіла  папуг.  Кінцівки
м’ясисті,  але  не  довгі;  пальці  досить  довгі,  зовнішній  і  внутрішній  з  них
обернуті  назад;  кігті  також  довгі,  сильно  загнуті  і  досить  гострі,  хоча  і
не  міцні;  крила  папуги  великі,  загострені.  Забарвлення  оперення,  хоча
й  дуже  різноманітне,  але  у  птахів  цього  ряду  має  багато  спільного;  пе-
 Папуга  довгодзьобий
 (Enicognathus  leptorhynchus)
 Птах  цей  дуже  поширений  в  Чилі,  де
він  живе  великими  зграями  в  лісах  і
часто  грабує  плодові  сади.
 Папуг  люди  тримають  у  неволі  з  гли¬
бокої  давнини.  Першими  були,  ймо¬
вірно,  стародавні  індійці.  Європейці
вперше  побачили  папуг  в  Індії  під  час
походів  Олександра  Македонського.
У  середні  віки  відомості  про  ручних
папуг  в  Європі  зникають  і  з'явля¬
ються  знову  за  часів  Хрестових  по¬
ходів  (XI—XIII  cm.).
 Папуги  (Psittaciformes)  —  ряд  птахів.
Сюди  входять  одна  родина,  7  підро¬
дин,  324  види,  об'єднані  приблизно  в
60  родів.  Живуть  головним  чином  у
тропіках.  Довжина  тіла  від  9,5  см
до  І  м.

■  486
 ■  ПАПУГИ
 Папуга  совиний,
або  какапо
 (Stringops  hobroptilus)
 Совиний  папуга  (какапо)  —  птах  з
ряду  Папуги.  Довжина  тіла  близь¬
ко  60  см.  Ці  птахи,  які  майже  не
здатні  літати,  ведуть  нічний  спо¬
сіб  життя.  Поширені  на  південному
заході  Південного  острова  Нової  Зе¬
ландії.  Занесений  до  Червоної  книги
Міжнародного  союзу  охорони  приро¬
ди  і  природних  ресурсів.
 реважний  колір  його  —  трав’янисто-зелений,  хоча  трапляються  види  з
блакитним,  пурпурно-червоним  і  золотисто-жовтим  забарвленням.  Самці
й  самки  переважно  забарвлені  однаково;  пташенята  також  лише  у  винят¬
кових  випадках  відрізняються  від  дорослих.
 Голос  у  папуг  сильний,  часто  пронизливий,  але  все-таки  не  зовсім
позбавлений  благозвучності.  Здатність  папуги  наслідувати  голос  і  слова
людини  загальновідома.
 Окрім  Європи,  папуги  поширені  в  усіх  частинах  світу,  але  більшість
видів  живе  в  жаркому  поясі.  Загалом  папуги  віддають  перевагу  лісові,  але
деякі  види  трапляються  і  в  безлісих  місцях.  У  Андах,  Гімалаях  і  Абіссин-
ських  горах  вони  живуть  на  висоті  понад  3000  м.
 За  винятком  періоду  розмноження,  папуги  живуть  групами.  Пожи¬
ва  папуг  складається  головним  чином  із  плодів  і  насіння.  Проте  багато
лорисів  живляться  соком  і  пилком  квітів;  арари  і  клинохвості  папуги,
окрім  плодів,  поїдають  бруньки  і  квіти  дерев,  а  деякі  какаду  не  гребують  і
личинками  комах.  Спустошення,  які  вчиняють  папуги  на  полях  і  в  садах,
надзвичайно  великі  і  викликають  енергійну  протидію  з  боку  людини.
 Великі  види  папуг  виводять  пташенят  лише  один  раз  на  рік  і  кладуть
тільки  два  яйця;  австралійські  ж  папуги  кладуть  3—4,  а  деякі  навіть  6—10
яєць  і  виводять  дитинчат  2—3  рази  протягом  року.  Для  гнізд  вони  виби¬
рають  переважно  дупла  дерев,  рідше  земляні  нори  або  тріщини  в  скелях;
земляні  папуги  кладуть  яйця  просто  на  землю.  Яйця  насиджують  обидва
батьки  поперемінно;  обоє  вони  приносять  корм  для  пташенят  і  продо¬
вжують  годувати  їх  якийсь  час  і  після  вильоту  з  гнізда.  У  разі  небезпеки
вони  захищають  своє  потомство  надзвичайно  самовіддано.

ПАПУГА  КАРОЛІНСЬКИЙ  ■
 487
 Папуга-чернець
 (Myiopsitta  monachus)
 Папуги-ченці  —  єдині  папуги,  що  бу¬
дують  на  деревах  гнізда,  які  вільно  ле¬
жать  у  розгіллях;  за  спостереженнями
Азара,  підтвердженими  й  іншими  на¬
туралістами,  їхні  гнізда  —  це  великі
споруди,  1  метр  у  поперечнику,  все¬
редині  набиті  травою  і  прикриті  звер¬
ху;  одне  таке  гніздо  може  служити  од¬
ночасно  декільком  самкам.
 Приблизно  на  другому  році  папуги  вкриваються  своїм  розкішним
оперенням,  а  до  розмноження  стають  здатними  вже  на  першому  році
життя.  Папуги  —  довговічні  птахи.  Траплялося,  що  папуги  переживали  ті
сім’ї,  в  яких  вони  виховувалися  змолоду.
 З  ворогів  найнебезпечніший  для  папуг  —  людина.  Папуг  почали  при¬
ручати  з  найдавніших  часів.  Папуга  —  розумний  птах  і  дуже  скоро  при¬
стосовується  до  нових  умов  життя.
 ПАПУГА  КАРОЛІНСЬКИЙ  (Conuropsis  carolinensis)  —  єдиний  папуга,
що  водиться  в  лісах  Північної  Америки.  Довжина  його  тіла  досягає  32  см,
розмах  крил  —  55,  довжина  крила  —  18,  хвоста  —15  см.  Основне  забарвлен¬
ня  оперення  —  темне  трав’янисто-зелене,  яке  дещо  жовтіше  на  черевці.
 Колись  каролінський  папуга  водився  у  Північній  Америці  до  42°  пів¬
нічної  широти  і  досить  добре  переносив  суворі  зимові  холоди,  характерні
для  цих  місць.  Вільсон  бачив  одного  разу  зграю  цих  папуг  під  час  лютне¬
вої  сніжної  бурі;  поодинокі  особини  місцями  живуть  ще  північніше.
 ПАПУГА  НАМИСТОВИЙ  КРАМЕРА  (Psittacula  krameri).  Це  дуже  гра¬
ціозний  птах  середніх  розмірів  із  гарним  забарвленням.  Довжина  самця
35—40  см,  з  яких  понад  25  см  припадає  на  хвіст,  довжина  крила  від  зчлену¬
вання  до  кінчика  15  см.  Колір  оперення  —  яскраво-трав’янисто-зелений,
який  часто  переходить  у  жовтуватий;  колір  цей  найяскравіший  на  тім’ї,
блідіший  на  черевці  й  темніший  на  крилах.  Хвостові  пера  —  трав’янисто-
зелені  з  яскраво-жовтими  внутрішніми  опахалами  і  блакитними  кінчиками.
Обидва  середні  рульові  пера  —  блакитні.  Нижній  бік  крил  і  хвоста  жовту¬
вато-зелені.  Зіниця  жовтувато-біла,  вузька  райдужна  оболонка  —  червона,

■  488
 ■  ПАПУГИ  СОВИНІ
 Папужка  хвилястий
 (Melopsittacus  undulatus)
 Хвилястий  папужка  —  можливо,
найвідоміший  у  світі  папуга,  пред¬
ставник  родини  Psittacidae.  У  дико¬
го  хвилястого  папуги  (Melopsittacus
undulatus)  зелене  черевце,  крапчаста
сіро-зелена  спинка  і  жовта  лицьова
частина  голови.  Довжина  його  тіла
близько  20  см,  включаючи  і  довгий
хвіст.  Поширення  диких  птахів  об¬
межене  сухими  областями  Австралії,
в  більш  вологих  прибережних  місцях
вони  відсутні.
 '  ^  w 	ч 	}W
 “М
 дзьоб  червоний  з  темним  кінчиком  на  верхній  його  частині;  лапки  сірі.
Обидві  статі  мають  однакове  забарвлення  оперення;  молоді  птахи  до  пер¬
шої  линьки  мають  блідіше  рівномірне  яскраво-зелене  забарвлення.
 Зона  його  поширення  охоплює  Південну  Азію  і  Африку.
 ПАПУГИ  СОВИНІ,  або  какапо  (Stringops  habroptilus),  належать  до  ве¬
ликих  папуг  завбільшки  з  сову;  у  самця  верхня  частина  тіла  —  яскраво-
зелена,  нижня  —  зеленкувато-жовта.  Какапо  живе  в  поглибленнях  під
корінням  дерев,  які,  мабуть,  збільшують  самі  птахи.  До  останнього  часу
вважали,  що  це  нічний  птах,  ґрунтуючись  на  тому,  що  крик  його  чути
після  заходу  сонця;  проте  траплялося  бачити  цього  птаха  і  вдень.  Крик
какапо  —  хрипке  каркання,  що  переходить  в  неприємне  вищання.  По¬
жива  його  складається  з  коріння,  листя  і  молодих  пагонів  дерев.  Справж¬
нього  гнізда  в  какапо  немає:  він  викопує  собі  ямку  в  серцевині  дерева,  що
згнило.  Какапо  —  дуже  добродушний  і  розумний  птах;  він  дуже  звикає  до
тих,  хто  робить  для  нього  добро.
 ПАПУГА-ЧЕРНЕЦЬ  (Myiopsitta  monachus)  належить  до  родини  Па¬
пуги.  Довжина  його  тіла  досягає  27  см,  довжина  крила  —  15,  а  хвос¬
та  —  12  см.  Загальне  забарвлення  його  оперення  —  трав’янисто-зелене  з
сірим  відливом.  Зона  його  поширення  тягнеться  через  Парагвай,  Уругвай,
Аргентинську  республіку  і  Болівію.  З  небагатьох  відомостей,  доставлених

Ящірки  справжні

Нільські  крокодили

ПАПУЖКА  ХВИЛЯСТИЙ  ■
 489  ■
 мандрівниками,  можна  дійти  висновку,  що  цей  папуга  належить  тут  до
найпоширеніших  птахів  і  завдає  багато  шкоди  хлібним  посівам,  особливо
маїсовим  полям.
 ПАПУЖКА  ХВИЛЯСТИЙ  (Melopsittacus  undulatus)  належить  до  най-
дрібніших  папуг,  але  на  перший  погляд  здається  більшим,  завдяки  довгому
хвосту.  Товщина  дзьоба  більша,  ніж  довжина;  верхня  щелепа  майже  прямо¬
висно  сходить  вниз,  у  вигляді  довгого  гачка;  кінцівки  тонкі,  досить  високі;
крила  довгі  й  гострі;  хвіст  довгий,  східчастий.  Оперення  надзвичайно  м’яке
і  красиво  забарвлене  в  різні  відтінки  зеленого  кольору.  Птах  цей  живе  ве¬
личезними  зіраями  в  центрі  Австралії,  на  рівнинах,  вкритих  травою,  і  жи¬
виться  там  насінням  злаків.  Коли  Гульд  відвідав  ці  місця,  то  побачив  себе
оточеним  хвилястими  папужками  і  зважився  залишитися  тут  на  деякий  час
для  вивчення  їхньої  вдачі.  Вони  прилітали  зграями  по  20—100  особин  до
невеликої  калюжі,  щоб  напитися,  а  потім  відлітали  на  луги,  щоб  збирати
свій  корм.  У  полуденну  жару  вони  нерухомо  сиділи  під  листям  дерев,  в  ду¬
плах  яких  у  цю  пору  року  сиділи  парочки,  зайняті  насиджуванням  яєць.
 Великою  перевагою  цього  папуги  слід  вважати  його  невибагливість.
Хвилястий  папужка  задовольняється  однією  і  тією  ж  самою  їжею  про¬
тягом  цілого  року.
 ПАНОРПА  ЗВИЧАЙНА,  або  скорпіонниця  (Panorpa  communis),  має
отруйне  жало  і  тому  дуже  небезпечна  для  дрібних  комах.  Тіло  її  досить
красиве,  ноги  довгі  й  тонкі,  голова  витягнута  в  хоботок,  який  зверху  утво¬
рюється  трикутним  головним  щитком;  довжина  тіла  комахи  13—15  мм,
колір  блискучо-чорний,  тільки  щиток  жовтий  і  хоботок  червоний.  Це
дуже  хижа  комаха,  якій  нічого  не  варто  кинутися  на  якого-небудь  мете¬
лика,  навіть  більшого  за  неї;  у  неволі  її  можна  годувати  сирим  м’ясом,  а
також  яблуками  і  картоплею.  Самка  проколює  землю  своїм  яйцекладом  і
відкладає  на  глибину  приблизно  2,5  мм  яйця,  з  яких  через  тиждень  розви¬
ваються  личинки;  живляться  вони  різними  речовинами,  що  розкладають¬
ся,  і  досягають  повного  розвитку  через  місяць.  Потім  зариваються  глибше
в  землю  і  перетворюються  на  лялечок.
 ПАРНОКОПИТІ,  ряд  (Artiodactyla).  У  ряд  Парнокопиті  об’єднують,
згідно  з  пропозицією  Окена,  всіх  копитних  ссавців,  в  яких  на  кожній  нозі
тільки  два  розвинені  пальці  або  вони  більш  розвинені,  ніж  три  інших.  Ці
великі  однакові  пальці  відповідають  третьому  і  четвертому  пальцю  люд¬
ської  руки.  Палець,  що  відповідає  великому  пальцю  на  руці  людини,  у
парнокопитих  відсутній.
 Парнокопитих  немає  в  Австралії  та  Новій  Зеландії;  на  інших  матери¬
ках  і  островах,  де  є  сухопутні  ссавці,  можна  знайти  представників  цього
ряду.  Палеонтологічні  форми  парнокопитих  з’являються  тільки  в  третин¬
них  формаціях.
 ПАРУСНИК  (Istiophorus  platypterus)  досягає  6  м  завдовжки.  У  нього
видовжена  не  тільки  верхня,  але  й  нижня  щелепа,  хоча  і  не  так  сильно,  як
у  мечоносця  (див.  Меч-риба).  Але  найголовнішою  його  відмітною  озна¬
кою  є  величезний  спинний  плавець  1,5  м  заввишки,  у  вигляді  вітрила.
 Риба  ця  живе  головним  чином  в  Індійському  океані.  Способом  життя
парусник  дуже  схожий  на  мечоносця,  хоча  не  такий  лютий,  як  той.
 ПАЦЮК  (Rattus  norvegicus)  належить  до  родини  Мишині  ряду  Гризу¬
ни.  Довжина  тіла  42  см,  включаючи  хвіст  завдовжки  18  см,  колір  шерсті
неоднаковий  на  спині  та  на  животі.  Верхня  частина  тіла  і  хвоста  забарв¬
лена  в  буро-сірий  колір,  нижня  частина  —  сірувато-біла,  обидві  частини
розмежовані.  Підшерсток  переважно  блідо-сірий.  Хвіст  має  близько  210
лускових  кілець.  Іноді  трапляються  особини  зовсім  чорні,  білі  з  червони¬
ми  очима,  чалі  і  строкаті.
 Ймовірно,  пацюк  прийшов  до  нас  з  Азії,  а  саме  з  Індії  або  Персії.
Можливо,  що  ще  Еліан  мав  його  на  увазі,  розповідаючи,  що  «каспійська
миша»  у  певні  часи  переселялася  у  великій  кількості,  сміливо  переплива¬
ючи  річки,  причому  кожна  тварина  зубами  трималася  за  хвіст  передньої.
 Роздвоєне  копито  парнокопитих
ссавців,  таких  як  свині,  велика  ро¬
гата  худоба  і  олені,  утворилося  в
процесі  еволюції  з  третього  або  чет¬
вертого  пальців,  що  вкрилися  ша¬
ром  кератину.
 Парнокопиті  —  ряд  ссавців.  На  кож¬
ній  кінцівці  2  або  4  пальці;  краще  за
інші  розвинені  3-й  і  4-й  пальці,  які
витримують  основну  вагу  тіла  тва¬
рини.  Два  підряди:  Нежуйні  і  Жуйні.

■  490
 ■  ПАЦЮК
 Парусник
 (Istiophorus  platypterus)
 Парусник  —  морська  риба  з  родини
Istiophoridae,  поширена  в  Атлантич¬
ному,  Індійському  і  Тихому  океанах
і  мігрує  залежно  від  сезонного  поте¬
пління  води.  Досягає  3,5  м  завдовж¬
ки,  але  завдяки  стрункому  тілу  ва¬
жить  небагато  (до  125  кг).  Живе  в
поверхневому  шарі  води  і  часто,  пе¬
реслідуючи  зграї  дрібних  риб  і  каль¬
марів,  підходить  близько  до  берега.
 У  деяких  щурів  у  разі  великої  не¬
безпеки  спостерігали  особливу  хи¬
трість.  Вони  удають  із  себе  мерт¬
вих,  як  це  робить  опосум.
 Способом  життя,  норовом  і  звичками,  а  також  місцепроживанням
обидва  види  щурів  (пацюк  і  чорний  щур)  настільки  схожі,  що,  описуючи
один  вид,  те  ж  саме  можна  сказати  і  про  другий.  Якщо  прийняти,  що  па¬
цюки  живуть  частіше  в  нижніх  приміщеннях  будинків  і  головним  чином  в
сирих  льохах  і  підвалах,  водостічних  трубах,  шлюзах,  помийних  ямах  і  по
берегах  річок,  тоді  як  чорний  щур  віддає  перевагу  верхнім  частинам  бу¬
динків,  наприклад  хлібним  коморам,  горищам,  то  дуже  мало  залишиться
такого,  що  б  не  було  спільним  для  обох  видів.
 Щури  бігають  швидко  і  вправно,  чудово  лазять,  навіть  по  досить  гладких
стінах,  майстерно  плавають,  упевнено  стрибають  на  досить  далеку  відстань
і  дуже  добре  риють  землю,  хоча  і  не  охоче  займаються  цим  тривалий  час.
Сильніший  пацюк,  мабуть,  спритніший,  ніж  чорний  щур,  принаймні  плаває
він  набагато  краще.  Переляканий,  він  миттю  кидається  в  річку,  ставок  або
канаву  і,  якщо  потрібно,  не  зупиняючись,  перепливає  широкий  водний  про¬
стір  або  протягом  декількох  хвилин  біжить  вперед  по  дну  річки.
 Найкраще  розвинені  у  щурів  слух  і  нюх,  особливо  слух,  але  зір  у  них
теж  гарний.  Вони  розумні  та  хитрі.  Неодноразово  розповідали  про  спо¬
сіб,  за  допомогою  якого  вони  викрадали  яйця,  не  розбиваючи  їх  дорогою.
Сумніви,  які  можуть  виникнути  щодо  способу,  який  вони  практикують,
не  мають  більше  підстав  після  того,  як  натураліст  Далла-Торре  повідомив
1880  року  про  такий  випадок,  свідком  якого  він  став:
 «У  льосі  одного  будинку  в  Інсбруці  нинішньої  зими  раз  у  раз  поча¬
ли  зникати  по  декілька  яєць,  що  зберігаються  там  на  цю  пору  року.
Підозра  перш  за  все,  звичайно,  лягла  на  служницю,  яка  тоді  всіляко
стала  доводити  свою  непричетність  до  цього,  але  марно.  Перебуваючи
в  такому  ніяковому  становищі,  вона  стала  підстерігати  щурів  і  стала
свідком  злодійського  способу,  який  вони  використовували,  щоб  діста¬
вати  яйця.  Яйця  були  складені  в  купу.  З  нірки  вийшов  спочатку  один
щур-ласунка,  а  незабаром  слідом  за  ним  і  другий.  Тут  перший  схопив
одне  яйце  передніми  лапами  і  за  допомогою  другого  відсунув  його
трохи  вбік,  наскільки  вони  могли  зробити  це  декількома  сильними
поштовхами.  Потім  перший  щур  схопив  яйце  передніми  кінцівками
і  міцно  обхопив  його  на  зразок  павуків,  що  несуть  мішок  з  яйцями.
Зрозуміло,  що  тепер  він  не  міг  більше  рухатися,  оскільки  передні  лапи
повинні  були  міцно  тримати  здобич.  Тоді  другий  схопив  хвіст  першо¬
го  і  дуже  швидко  потяг  його  до  нори,  звідки  вони  вилізли».
 Спаровування  супроводжується  гучним  шумом,  писком  і  криком,
оскільки  закохані  самці  жорстоко  б’ються  за  самок.  Приблизно  через  мі¬
сяць  після  цього  самки  народжують  від  5  до  22  дитинчат.

ПЕГАНКА  ■
 491  ■
 ПЕГАНКА  (Tadoma  tadoma)  належить  до  родини  Качині.  Середня
частина  спини,  покривні  пера  крила,  боки  і  ость  —  сліпучо  білого  кольо¬
ру;  середня  частина  грудей  і  черева  —  сіро-чорні,  голова  і  шия  —  блис¬
кучого  темно-зеленого  кольору.  Птах  цей  живе  по  берегах  Балтійського
моря  і  належить  до  найзвичайнісіньких  видів  своєї  родини;  крім  того,  він
поширений  по  всій  Європі,  Азії  та  Північній  Африці.
 Живиться  пеганка  переважно  рослинними  речовинами,  особливо
ніжними  частинами  морських  рослин,  насінням  злаків  і  осоки,  хлібним
зерном  тощо.  Але  без  тваринних  речовин  вона  обходитися  не  може  і  тому
переслідує  маленьких  рибок,  слимаків  і  комах.
 Часто  можна  побачити  багато  нір  пеганок  на  пагорбі  або  на  відкрито¬
му  місці  в  лісі,  куди  птахи  раптом  зникають.  Якщо  спостерігач  вирушить
на  те  місце,  то  переконається,  що  наш  водяний  птах  спустився  углиб,  під
землю,  і  не  для  того,  щоб  оглянути  лисячі,  борсучі  або  кроликові  нори  і
щоб  заволодіти  їхніми  житлами  —  ні,  але  для  того,  щоб  влаштувати  свою
домівку  разом  з  ними.  Лисиці  і  пеганки  живуть  в  одній  норі;  перша,  вза¬
галі  нещадна  до  будь-якого  іншого  птаха,  не  кривдить  пеганки.  Причина
такого  дивного  ставлення  розбійниці-лисиці  до  пеганки  полягає,  ймо¬
вірно,  в  тому,  що  на  лисицю  справляє  неабияке  враження  надзвичайна
хоробрість  цього  птаха.  Не  тільки  старі  пеганки,  але  й  молоді  незвичайно
сміливі.
 ПЕКАРІ  БІЛОГУБИЙ,  або  білобородий  (Tayassu  albirostris),  належить
до  родини  Пекарієві.  Тіло  завдовжки  1,1  м  разом  з  мало  розвиненим
хвостом  5  см  завдовжки,  висота  в  загривку  40—45  см.  На  нижній  щелепі
є  велика  біла  пляма.  Товста,  груба,  ребриста  щетина  дуже  обрідно  вкри¬
ває  тіло,  окрім  спини,  починаючи  від  загривка,  де  вона  дещо  довша.  За¬
барвлення  тіла  досить  рівномірне  сірувато-чорне,  причому  яскрава  світла
пляма  на  щоках  виділяється  незвичайно  різко.
 Поширені  пекарі  в  усіх  лісистих  місцевостях  Південної  Америки  до
висоти  1000  м  над  рівнем  моря.  Білогубі  пекарі  бродять  у  лісах  великими
стадами  по  декілька  сотень  особин,  де  ватажками  є  найсильніші  кабани;
стада  нашийникових  пекарі  менші  й  складаються  з  10—15  голів.  Всі  вони
щодня  міняють  своє  місцеперебування.
 їдять  вони  всілякі  деревні  плоди  і  коріння.  їхні  зуби  такі  міцні,  гово¬
рить  Шомбургк,  що  вони  можуть  розкусити  найміцніше  пальмове  насін¬
ня.  В  населених  місцевостях  вони  забрідають  на  плантації  й  спустошують
поля.  Говорять,  що  крім  рослинної  їжі,  їдять  змій,  ящірок,  черв’яків  і
гусінь.  Рухами  і  норовом  вони  схожі  на  наших  диких  свиней.  Удень  охоче
забираються  в  дупла  або  до  ям  під  корінням  великих  дерев;  якщо  на  них
полюють,  вони  ховаються  в  таких  затишних  куточках.  Слух  і  нюх,  мабуть,
розвинені  краще,  зір  слабкий.
 Пацюк  (Rattus  norvegicus)
 Пацюки  живляться  всім,  що  тільки
їстівне.  Найбрудніші  відходи  гос¬
подарства  для  них  все  ще  придат¬
ні;  падлом,  що  гниє,  теж  ласують.  У
дуже  жирних  свиней  вони  виїдають
у  тілі  отвори,  у  гусей,  які  сидять,
щільно  притиснувшись  один  до  од¬
ного,  від’їдають  плавальні  перетин¬
ки  між  пальцями,  молодих  качок
тягнуть  у  воду  і  топлять  їх  там.
 «Під  час  мандрів  пекарі,  —  говорить
Ренггер,  —  ніщо  не  затримує:  ні
рівнини,  яких  вони  звичайно  уни¬
кають,  ні  вода.  Якщо  вони  дійдуть
до  відкритого  місця,  то  мчать  че¬
рез  нього  напростець,  якщо  ж  річка
або  потік  перетинають  їм  шлях,  то
вони,  не  замислюючись  ні  на  хви¬
лину,  кидаються  уплав.  Я  бачив,  як
вони  перепливали  річку  Парагвай
в  такому  місці,  де  ширина  її  дорів¬
нювала  півгодині  шляху  суходолом.
Під  час  переправи  в  стаді  панує  ве¬
лика  штовханина.  Всі  самці  пливуть
попереду,  а  матері  зі  своїми  дитин¬
чатами  позаду.  Вже  здалеку  чути
наближення  стада  і  не  тільки  за¬
вдяки  глухим  звукам,  які  вони  ви¬
дають,  але  й  через  тріск  суччя  зла¬
маних  на  шляху  кущів».

■  492
 ■  ПЕКАРІЄВІ
 Пекарі  нашийниковий
 (Tayassu  tajacu)
 Нашийникові  пекарі  —  стадні  тва¬
рини  і  тяжіють  до  певної  території.
Вони  часто  задираються  одне  до  од¬
ного  і  видають  гучні  вигуки.
 Самка  народжує  майже  завжди  одне  і  дуже  рідко  двоє  поросят,  які
якщо  не  першого  дня  після  народження,  то  незабаром  після  цього,  усюди
ходять  слідом  за  матір’ю  і  не  хрюкають,  а  скоріше  мекають,  як  кози.  По¬
росята  легко  приручаються  і  при  хорошому  догляді  стають  справжніми
свійськими  тваринами.
 ПЕКАРІЄВІ,  родина  (Tayassuidae).  Відмітними  ознаками  пекарі  є
зуби,  яких  буває  38:  чотири  різці  на  верхній  і  шість  на  нижній  щелепі,
чотири  ікла  і  по  шість  кутніх  зубів  на  кожному  боці  обох  щелеп.  Ікла  не
вивернуті  догори  і  не  буравлять  верхньої  губи.  Тулуб  короткий,  голова  і
рило  також  короткі,  кінець  рила  загострений,  вуха  маленькі,  вузькі,  з  ту¬
пим  кінчиком;  на  задніх  кінцівках  немає  зовнішнього  маленького  копит¬
ця,  так  що  на  них  лише  по  три  копита.  Хвіст  невеликий,  на  задній  частині
спини  знаходиться  особлива  залоза,  а  у  самки  тільки  два  соски.
 ПЕКАРІ  НАШИЙНИКОВИЙ  (Tayassu  tajacu)  належить  до  родини  Пе-
карієві.  Це  маленька  свиня,  у  якої  голова  коротка  і  морда  тупа,  втім,  статура
досить  струнка.  Довга  густа  щетина  біля  коренів  темно-бурого  кольору,  потім
кільцеподібно  чергується  жовтий  з  чорним;  на  кінці  щетина  знову  чорнува-
то-бура.  Між  вухами  і  на  середині  спини  вона  подовжується,  не  утворюючи
гриви.  Загальний  колір  тварини  темно-бурий,  на  боках  переходить  у  жовту-
вато-бурий,  перемішаний  з  білим.  Черево  також  буре,  груди  спереду  білі,  від
загривка  спускається  донизу  жовто-біла,  досить  широка  смуга.  Із  спинної
залози  постійно  витікає  рідина  з  сильним  запахом,  який,  мабуть,  тваринам
дуже  подобається,  оскільки  вони  часто  обопільно  тругь  носами  об  залозу.
 Спосіб  життя  і  звички  схожі  з  пекарі  білогубим  (див.  Пекарі  білогу-
бий,  або  білобородий).
 ПЕЛАМІДА,  рід  (Pelamis),  належать  до  морських  змій.  Голова  плоска,
морда  дуже  довга  і  лопатоподібна,  шия  товста,  тіло  коротке,  товсте,  силь¬
но  сплюснуте  з  боків  і  по  всій  довжині,  зверху  з  тупим,  знизу  з  гострим
краєм.  Носові  щитки  торкаються  один  одного  уздовж  середньої  лінії  і
пробуравлені  в  задній  частині  носовими  отворами,  які  відкриваються  до¬
гори;  лобових  щитків  лише  одна  пара;  луски  по  всьому  тілі  чотири-  або
шестикутні,  торкаються  одна  одної  у  вигляді  пластинок,  гладкі  або  горб¬
куваті;  черевні  щитки  нерозвинені.  Позаду  отруйних  зубів  з  кожного  боку
по  7—8  дрібних  суцільних  зубів.
 Забарвлення  двоколірної,  або  жовтобрюхої,  пеламіди  (Pelamisplaturus)
темне  буро-чорне,  нижній  бік  —  світлий  жовто-бурий,  охрово-  або  ли¬
монно-жовтий.  Обидва  кольори,  які  чітко  відокремлені,  різко  віддаля¬
ються  один  від  одного,  перемішуються  на  хвості  і  тут  утворюють  смужки
і  плями.  Рідше  трапляються  екземпляри  з  чорними  поперечними  смуж¬
ками  або  з  рівномірно  розподіленими  на  спині  чорними  плямами  на  ли-
монно-жовтому  тлі.  Довжина  тварини  рідко  перевищує  0,85  м.

ПЕЛАМІДА  АТЛАНТИЧНА  ■
 493  ■
 Двоколірна  пеламіда  —  теж  один  із  найзвичайніших  і  найвідоміших
видів  родини  Морські  змії,  поширена  вона  в  Індійському  океані  і  в  тро¬
пічних  частинах  Тихого.  Її  часто  можна  побачити  поблизу  берегів  Бен¬
галії,  Малабару,  Суматри,  Яви,  Сулавесі,  Південного  Китаю,  а  також  у
Персидській  затоці  і  біля  західного  берега  Центральної  Америки;  але  її
спостерігали  також  у  водах  Японії,  поблизу  Мадагаскару  і  навіть  біля
мису  Доброї  Надії.
 ПЕЛАМІДА  АТЛАНТИЧНА,  або  боніто  (Thynnus  pelamys),  належить
до  родини  Скумбрієві.  Завдовжки  до  80  см.  Поширена  в  Атлантичному
океані;  часто  зграї  трапляються  і  в  Середземному  морі.  Це  найнебезпеч-
ніший  ворог  летючих  рибок,  якими  вони  живляться.
 ПЕЛІКАНОВІ,  родина  (Pelecanidae),—  один  з  найбільших  представни¬
ків  водоплавних  птахів.  Характерною  відмітною  ознакою  їх  служить  перш
за  все  величезний  дзьоб-сачок,  який  складається  з  так  званого  мішка  і
кришки,  що  його  прикриває.  Остання  дуже  довга,  зовсім  плоска,  сплюсну¬
та  і  на  кінці  заокруглена.  Спинка  дзьоба  йде  виразним  кілем  по  всій  його
довжині  і  переходить  в  міцний  гачок,  на  зразок  кігтя.  Нижня  частина  дзьо¬
ба  складається  з  дуже  слабких  і  тонких  гілок  нижньої  щелепи,  між  якими
знаходиться  просторий,  надзвичайно  розтяжний  мішок.  Птахи  ці  живуть  в
жаркому  поясі  і  прилеглих  регіонах  обох  помірних  поясів;  вони  поширені
в  усіх  частинах  світу  і  мають  досить  обширну  область  заселення.
 Найпоширеніший  з  усіх  пеліканів  —  рожевий  пелікан  (Pelecanus  оп-
ocrotalus).  На  голові  у  нього  є  чубок,  утворений  з  довгих  пер.  Оперення
у  дорослих  птахів  біле  з  рожевим  відтінком,  за  винятком  бурих  махових
пер.  Птах  поширений,  починаючи  з  Південної  Угорщини,  здебільшого  і
в  Африці,  й  в  Південній  Азії;  у  Південній  Європі  птах  з’являється  на  по¬
чатку  травня  і  після  виведення  пташенят  знову  залишає  країну  в  жовтні.
 По  єгипетських  берегах  Середземного  моря  і  уздовж  течії  Нілу  під  час
повені  пеліканів  іноді  так  багато,  що  неможливо  охопити  поглядом  одну
їхню  зграю.  Зграї  по  10—12  особин  трапляються  дуже  рідко,  а  от  великі,
по  декілька  сотень  і  навіть  тисяч,  —  звичайне  явище.
 На  землі  пелікани  пересуваються  повільно,  тримаючи  тіло  досить
прямовисно  і  похитуючись,  на  верхівках  дерев  вони  тримаються  дуже
спритно,  гріються  тут  на  сонці  і  чистять  свої  пера.  Плавають  пелікани
легко,  швидко  і  довго;  літають  надзвичайно  красиво.
 Місцем  для  гніздувань  у  Південній  Європі  є  болота  і  озера.  «На  по¬
дібних  гніздів’ях,  —  розповідає  граф  фон  дер  Мюле,  —  гнізда  звичайно
вологі,  звиті  з  очерету  і  комишу,  поміщаються  в  малодоступних  місцях.
Усе  довкола  вкривається  рідким  білим  послідом  пеліканів;  випаровуван¬
ня,  що  підіймаються  від  нього,  а  також  від  великої  кількості  нез’їденої
риби,  що  гниє,  поширюють  цієї  спекотної  пори  року  огидний,  отруйний
запах.  Кладка  складається  з  3—4  невеликих  яєць,  і  насиджуються  вони
поперемінно  протягом  38  днів».
 Магометанський  звичай  забороняє  їсти  м’ясо  пеліканів.  Це  пов’язано
з  цікавою  легендою.  Коли  в  Мецці  будувалася  Кааба,  воду  доводилося  до¬
ставляти  здалеку,  і  незабаром  почало  невистачати  носильників;  але  Аллах
не  хотів,  щоб  через  це  припинилося  будівництво  Кааби,  і  послав  тисячі
пеліканів,  які  приносили  робітникам  воду  в  своїх  горлових  мішках.
 ПЕРЕГУЗНЯ  (Vormela  peregusna).  У  Південно-Східній  Європі,  а  звідти
на  північ,  проникаючи  аж  до  Польщі,  поряд  з  тхором  трапляється  і  спо¬
ріднена  йому  перегузня.  Загальна  довжина  її  тіла  досягає  50  см,  з  яких
16  см  припадає  на  хвіст.  Коротковолоса  і  жорстка  шерсть  на  спині  та  з
боків  бура,  усіяна  безладно  розташованими  жовтими  плямами.  На  голові,
нижній  частині  тулуба  і  ногах  із  внутрішнього  боку  —  чорна;  в  ділянці
горла  є  іржаво-червоні  плями;  губи  і  смуга,  що  прямує  від  очей  догори  че¬
рез  тім’я,  білі;  вуха  біля  основи  чорнувато-бурі,  а  їхні  кінчики  іржаво-білі;
забарвлення  ж  порівняно  довгого  хвоста  біля  основи  буре  і  жовтувате,  в
середині  блідо-жовтувате,  а  на  кінці  чорне.  Способом  свого  життя,  яке
детально  описав  Хуттон,  перегузня  цілком  схожа  на  інших  тхорів.  М’ясо
перегузні  не  придатне  для  вживання,  ним  гребують  навіть  собаки.
 Пелікан  рожевий
 (Pelecanus  onocrotalus)
 Пеліканам  байдуже,  прісна  вода  чи
солона,  але  віддають  перевагу  міл¬
ководдям.  Завдяки  повітряним  міш¬
кам,  що  знаходяться  у  них  під  шкі¬
рою,  ці  птахи  не  можуть  занурити
своє  тіло  у  воду  і  залишаються  на  її
поверхні.  Через  це  пелікани  вибира¬
ють  собі  тільки  такі  місця,  де  незнач¬
на  глибина  дозволяє  їм  обшукува¬
ти  дно,  користуючись  своєю  довгою
шиєю  і  сачкоподібним  дзьобом.
На  озерах  і  мілководдях  вони  роз¬
саджуються  величезним  півколом
і  пливуть  у  напрямку  до  берега;  на
вузьких  річках  і  каналах  вони  розби¬
ваються  на  дві  групи,  пливуть  одна
одній  назустріч  і  дочиста  виловлю¬
ють  все  з  вибраної  ними  ділянки.
У  цьому  їм  допомагає  сачкоподіб-
ний  дзьоб,  оскільки  за  його  допомо¬
гою  вони  дістають  можливість  лег¬
ко  схоплювати  і  утримувати  здобич.
Звичайна  пожива  пеліканів  —  риба;
але  іноді  вони  живляться  й  іншими
хребетними.
 Перегузня  —  хижий  ссавець  з  роди¬
ни  Куницеві.  Довжина  її  тіла  дося¬
гає  26—35  см,  хвоста  11—20  см.  За¬
барвлення  строкате  —  на  жовтому
тлі  руді  або  бурі  плями.  Поширена  в
Південно-Східній  Європі  та  Азії,  пе¬
реважно  в  степах,  напівпустелях  і
пустелях.

■  494
 ■  ПЕРЕПЕЛ  ЗВИЧАЙНИЙ
 Перепели  —  птахи  з  родини  Фаза¬
нові.  Мають  порівняно  невеликі  роз¬
міри  (довжина  тіла  не  більше  25  см)
і  короткий  хвіст.  Найвідоміший  вид
Старого  Світу  —  звичайний  перепел
(Cotumix  coturnix).  Досить  пошире¬
ний  у  Європі,  Азії  й  в  південній  час¬
тині  Африки.
 Перепел  звичайний
 (Cotumix  coturnix)
 Ходять  перепели  швидко,  але  не¬
зграбно,  втягнувши  голову,  опус¬
тивши  хвіст  і  киваючи  на  кожному
кроці  головою;  літають  поривчасто
і  шумно,  але  неохоче,  і  рятуються
від  переслідувань  завжди  втечею.
Перепел  не  дуже  тямущий  птах,  він
дуже  боязкий  і  під  час  пересліду¬
вання  поводить  себе  дивно:  він,  на¬
приклад,  уявляє,  що  буде  в  безпеці,
якщо  заховає  тільки  свою  голову.
Самки  —  дуже  ніжні  матері  й  часто
приймають  до  себе  осиротілих  кур¬
чат  інших  перепелиць.
 Перегузня  поширена  в  степах  і  лісостепах  Південного  Сходу  Європи,
Близького  Сходу,  Південної  Росії  та  Центральної  Азії.  Довжина  її  тіла
 29—38  см,  дуже  пухнастого  хвоста  —  15—22  см,  вага  400—700  г.  Перегузня
відрізняється  від  тхора  анатомічно  і  тому  виділена  в  особливий  рід.
 ПЕРЕПЕЛ  ЗВИЧАЙНИЙ  (Cotumix  coturnix)  поширений  в  усіх  країнах
Старого  Світу  і  в  Австралії.  Має  невеликий,  слабкий,  злегка  загнутий
дзьоб,  короткі,  позбавлені  шпор  лапки,  досить  довгі  та  гострі  крила,  над¬
звичайно-короткий  12-перий  хвіст  і  дрібне,  майже  однакове  в  обох  статей
оперення.  Верхня  частина  тіла  перепела  бура  з  іржаво-жовтими  смугами,
по  боках  грудей  і  черевця  оперення  іржаво-червоне,  середина  черевця
жовтувато-біла,  крила  на  чорному  тлі  вкриті  іржавими  плямами,  рульові
пера  —  іржаво-жовті.
 У  Європі  перепел  водиться  усюди  південніше  60°  північної  широти;  в
Середній  Азії  він  селиться  дещо  південніше.  Його  мандри  багато  в  чому
відрізняються  від  звичайного  перельоту  інших  птахів.  Деякі  з  перепелів
кочують  цілий  рік  і  відлітають  не  одночасно.  В  Єгипті  вони  часто  з’явля¬
ються  вже  в  кінці  серпня,  тим  часом  як  того  ж  місяця  в  Західній  Європі
можна  знайти  перепелиць  у  гнізді,  які  насиджують  яйця.  Більша  частина
цих  птахів  зимує  в  тропічних  країнах  Азії  та  Африки,  долітаючи  іноді  до
Капської  землі;  інші  знаходять  зимовий  притулок  на  трьох  південно-єв¬
ропейських  півостровах.
 Поки  сонце  на  горизонті,  перепел  сидить  тихо  серед  грудок  землі  та  хми¬
зу  на  полях;  опівдні  купається  в  піску  або  гріється  на  сонці;  увечері  пожвав¬
люється  і  тоді  безперервно  лунає  його  клацання.  Живляться  різноманітним
насінням,  листям,  бруньками  і  комахами.  Має  потребу  також  у  невеликих
камінчиках,  що  сприяють  травленню,  і  свіжій  воді  для  втамування  спраги.
 За  спорудження  гнізда  перепел  береться  пізно,  майже  на  початку  літа:
вириває  в  землі  невелике  поглиблення,  вистилає  його  сухою  травою  і  кладе
туди  8—14  яєць.  Самка  самовіддано  сидить  на  яйцях,  а  після  вилуплення
пташенят  водить  їх  по  полю,  привчає  відшукувати  корм  і  взагалі  дбайливо
доглядає  їх.  Але  пташенята  скоро  перестають  звертати  увагу  на  ніжні  піклу¬
вання  матері  та  стараються  якомога  раніше  почати  самостійне  життя.
 ПЕРЕТИНЧАСТОКРИЛІ,  ряд  (Hymenoptera).  Це  найбільший  ряд  ко¬
мах  і  до  того  ж  найцікавіший,  оскільки  до  цього  належать  славнозвісні

ПЕРЕСМІШНИК  ЗЕЛЕНИЙ  ■
 495  ■
 бджоли,  мурашки,  оси.  У  всіх  перетинчастокрилих  ротовий  апарат  гризу¬
чий,  але,  крім  того,  у  більшості  дуже  розвинений  язичок,  пристосований
для  смоктання,  оскільки  дорослі  перетинчастокрилі  майже  всі  живляться
квітковими  соками.  Органом  руху  є  чотири  крила,  тонкі,  шкірясті,  з  ха¬
рактерним  розташуванням  жилок.  Це  кращі  літуни  серед  комах.  Щодо
личинок  перетинчастокрилих,  то  вони  живляться  найрізноманітнішими
речовинами  і  в  цьому  схожі  на  личинок  жуків.  Одні  з  них  поїдають  листя,
другі  буравлять  ходи  в  дереві,  треті  знаходяться  в  особливих  наростах,  які
розвиваються  на  листі  або  на  корі  внаслідок  уколів  комахи  (горіхотвор-
ки).  Нарешті,  чимало  личинок  перетинчастокрилих,  котрі  ведуть  парази¬
тичний  спосіб  життя  на  інших  личинках  або  на  дорослих  комахах.
 Зовнішній  вигляд  перетинчастокрилих  найрізноманітніший,  проте
можна  помітити  деякі  спільні  риси.  Голова  у  них  завжди  сидить  вільно  і
з’єднана  з  тулубом  невеликою  шийкою.  Ширина  голови  більша  за  її  до¬
вжину,  іноді  голова  округла.  Окрім  двох  складних  очей,  звичайно  буває
три  точкові  очка,  сяжки  завжди  ниткоподібні  і  здебільшого  дуже  довгі.
Груди  звичайно  овальні,  рідше  циліндричні;  з  трьох  члеників,  що  їх  скла¬
дають,  найменше  розвинений  перший;  утім,  за  новітніми  даними,  груди
багатьох  перетинчастокрилих  мають  ще  й  четвертий  маленький  членик.
З’єднання  черевця  з  грудьми  найрізноманітніше:  то  у  вигляді  стеблинки,
то  вони  майже  щільно  зрошені.
 Черевце  складається  з  6—9  члеників,  іноді  —  з  меншої  кількості.  Че¬
ревце  у  самок  завжди  закінчується  довгим  трубчастим  яйцекладом,  який
звичайно  має  вістря.  За  допомогою  цього  вістря  комаха  проколює  отвір,
куди  кладе  яйця.  Іноді  укол  супроводжується  впусканням  крапельки
отруйної  рідини;  отрута  ця  звичайно  складається  з  двох  частин:  з  му¬
рашиної  кислоти  та  іншої  рідини  з  лужною  реакцією.  Вістря  яйцеклада
часто  називається  жалом  в  отруйних  комах,  в  інших  —  свердлом,  якщо
уживається  для  буріння  ходів  у  дереві.  Будова  жала  деяких  комах  надзви¬
чайно  складна.  Передня  пара  ніг  відсунута  далеко  вперед  від  двох  інших
пар.  Ніжки  звичайно  складаються  з  п’яти  члеників.  Крила  складаються  з
дуже  тонкої  шкірки,  яка  під  мікроскопом  виявляється  вкритою  волоска¬
ми;  вони  часто  жовтувато-прозорі,  але  в  тропічних  форм  бувають  і  яскра¬
во  забарвлені.  Під  час  польоту  перетинчастокрилі  комахи  здебільшого
видають  гучне  дзижчання,  але,  крім  того,  ці  комахи  можуть  довільно  ви¬
давати  звуки,  випускаючи  струменем  повітря  через  дихальце  і  примушу¬
ючи  тремтіти  поставлену  на  шляху  пластинку.
 ПЕРЕСМІШНИК  ЗЕЛЕНИЙ  (Hippolais  icterina)  належить  до  родини
Славкові.  Спина  сіро-оливкового  кольору,  вуздечка  і  черевце  блідо-сіро-
жовті;  голова  біля  вух,  боки  тіла  і  шия  блідо-сірі;  махові  пера  оливково-
бурі;  крайнє  рульове  перо  зеленувате,  а  із  внутрішнього  боку  облямоване
брудно-білим  кольором;  пера  хвоста  світліші,  ніж  махові,  і  зовні  облямо¬
вані  білим.  Очі  темно-бурі,  дзьоб  сіро-бурий,  основа  нижньої  половини
щелепи  червонувато-жовта,  ноги  світло-блакитні.  Довжина  14,5  см,  роз¬
мах  крил  —  25,  довжина  крила  —  9,  хвоста  —  5,3  см.
 Цілий  день  самець  пурхає  з  місця  на  місце,  доки  турбота  про  самку,
яка  сидить  на  яйцях,  або  пташенят  не  зобов’яже  його  не  відходити  далеко
від  гнізда.  Політ  птаха  швидкий  і  спритний,  він  може  робити  в  повітрі
найсміливіші  повороти.  Пересмішник  майже  ніколи  не  спускається  на
землю.  Тільки  під  час  співу  він  довго  сидить  на  одному  місці.  Спів  пере¬
смішника  не  кожному  подобається,  тому  думки  про  нього  різні.  Крім
того,  не  всі  пересмішники  співають  однаково.
 Головну  поживу  зеленого  пересмішника  складають  жучки  та  інші  ма¬
ленькі  крилаті  комахи,  яких  він  підбирає  з  листя  або  виловлює  в  повітрі.
Коли  достигають  вишні,  пересмішник  часто  сідає  на  обтяжені  плодами
дерева  і  ласує  м’якоттю  солодких  ягід.  Суницю  він  теж  не  обходить  ува¬
гою.  Але  великої  шкоди  пересмішник  не  завдає  жодним  ягодам.
 Зазвичай  пересмішник  робить  кладку  тільки  раз  на  рік,  наприкінці
травня  або  на  початку  червня.  Гніздо  в’є  серед  найгустіших  чагарників
своїх  володінь,  переважно  на  бузині,  ліщині,  терні,  жостеру  і  дуже  рідко
на  кущах  із  колючками.  Воно  завжди  захищене  листям,  хоч  і  не  цілком
приховане  від  очей.  Гніздо  має  красиву  кошикоподібну  форму,  міцне,

496
 ■  ПЕРЕСМІШНИК  СПІВОЧИЙ  ПІВНІЧНОАМЕРИКАНСЬКИЙ
 Пересмішник  співочий
північноамериканський
 (Mimus  poliglottos)
 Пересмішник  точно  передає  інтона¬
цію  і  темп  того  співака,  спів  якого
наслідує,  але  перевершує  його  кра¬
сою  і  виразом.  У  лісі  він  наслідує
спів  лісових  птахів,  поблизу  люд¬
ського  житла  вплітає  ті  звуки,  які
чує  на  подвір’ї:  спів  півня,  куд¬
кудакання  курей,  нявкання  кіш¬
ки,  скрип  дверей,  вищання  пилки
тощо.
 дуже  майстерно  сплетене  з  сухої  трави,  листя  пирію,  лика,  бавовни,  шер¬
сті,  берести,  гусеничної  павутини,  паперу  та  інших  матеріалів,  сплетених
разом  на  зразок  повсті,  а  всередині  вистелене  пір’їнками,  ніжною  травою
і  кінським  волосоМс  Яєць  зазвичай  буває  від  4  до  6;  вони  мають  довгасту
форму,  завдовжки  1'7,  а  завтовшки  13  мм  і  мають  рожевий  або  роже-
во-жовто-сірий  колір,  по  якому  проходять  чорні  або  чорно-бурі  жилки.
Самець  і  самка  по  черзі  висиджують  пташенят,  які  вилуплюються  вже  на
тринадцятий  день.  Пташенят  вигодовують  різними  дрібними  комахами.
 Місцепроживанням  зеленого  пересмішника  слід  вважати  Центральну
Європу;  звідси  він  поширюється  на  північ  до  Скандинавії.  Зимує  в  Аф¬
риці.  Він  любить  вити  гнізда  в  безпосередній  близькості  від  людського
житла  і  віддає  перевагу  звичайним  і  фруктовим  садам  перед  лісом.  Утім,
пересмішник  живе  іноді  і  на  узліссях  листяних  лісів,  у  хвойних  же  лісах
і  на  високих  горах  його  не  бачили.  Найчастіше  він  оселяється  в  садах,
оточених  живоплотом  із  бузини,  терну,  бирючини  та  інших  чагарників,
або  у  фруктових  садах,  обнесених  шпалерником.
 ПЕРЕСМІШНИК  СПІВОЧИЙ  ПІВНІЧНОАМЕРИКАНСЬКИЙ  (Мі-
mus  poliglottos)  належить  до  родини  Пересмішникові.  Оперення  його  буре
з  різними  відтінками;  батьківщина  пересмішника  —  Північна  Америка,
де  він  водиться  в  лісах,  садах,  на  плантаціях,  не  звертаючи  уваги  на  близь¬
кість  людського  житла.  Велика  популярність,  яку  має  цей  птах,  ґрунту¬
ється  не  на  природному  його  співі,  а  на  його  наслідувальних  здібностях.
Гніздо  своє  він  в’є  на  верхівках  великих  дерев,  оддалік  населених  пунктів,
їжа  його  змінюється  залежно  від  пори  року:  влітку  пересмішник  живить¬
ся  комахами,  метеликами,  комарами,  мухами,  а  восени  —  різноманітни¬
ми  мухами.  Йому  доводиться  багато  терпіти  від  усіх  хижаків  Америки,
особливо  від  змій;  люди  хоча  ніколи  не  полюють  на  нього  заради  м’яса
і  навіть  охороняють  від  інших  ворогів,  але  ловлять  його  для  того,  щоб
тримати  в  клітках.
 ПЕРЛІВНИЦЯ  ПЕРЛОВА  (Margaritana  margaritifera).  Ця  перлова
скойка  трапляється  в  річках  і  струмках  Центральної  Європи,  завдовжки
має  14—16  см,  крім  того,  вона  поширена  на  Скандинавському  півост¬
рові,  у  північній  частині  Росії,  у  нижній  течії  Дону,  знайдена  також  на
Піренейському  півострові,  дуже  близький  вид  трапляється  у  Північній
Америці.  Примітно,  що  перлова  скойка,  котра  для  спорудження  своєї
черепашки  має  потребу  у  вапні,  віддає  перевагу  саме  таким  водам,  у  яких
розчинено  дуже  мало  цього  мінералу.  Найкраще  почувається  перлівниця

ПЕРЛЯНКА  ВИЛОХВОСТА  ■
 497  ■
 в  чистих  холодних  струмках,  що  витікають  із  гранітних  гір,  де  багато  роз¬
чинено  кремнезему,  але  мало  вапна;  вона  полюбляє  неглибокі  потоки,  з
чистим  піщаним  дном,  усипаним  гравієм,  проте  на  мулистому  дні,  вкри¬
тому  тванню  або  сильно  порослому  водяними  рослинами,  перлові  скойки
не  трапляються.  Зазвичай  вони  лежать,  зарившись  у  пісок,  поодинці  або
цілими  колоніями;  іноді  навіть  спостерігається  скупчення  їх  у  декілька
шарів  із  прошарками  піску,  причому  у  верхньому  розташовуються  най¬
старіші,  а  внизу  —  дещо  молодші.  Вони  дуже  рідко  пересуваються  і  най¬
частіше  лежать  зовсім  нерухомо.  Тривалість  життя  їх,  мабуть,  дуже  вели¬
ка,  в  середньому  50—60  років,  проте,  можливо,  навіть  до  200.
 Розмноження  перлових  скойок  вивчене  переважно  на  зеленій  пер¬
лівниці  ((/шо  pictorum).  Самки  виділяють  влітку  яйця,  які  потрапляють  у
складки  зябрової  порожнини;  сюди  ж  разом  із  струменем  води  для  ди¬
хання  потрапляють  і  сім’яні  тільця,  якими  запліднюються  яйця.  На  пер¬
винній  стадії  розвитку  зародок  вкритий  миготливими  війками,  за  допо¬
могою  яких  постійно  обертається  всередині  яйцевої  оболонки.  Незабаром
починає  утворюватися  черепашка,  зародок  залишає  зяброву  порожнину
матері  і  починає  вільно  плавати  у  воді  у  вигляді  личинки,  яка  позбавлена
вітрила,  що  становить  характерну  ознаку  личинок  черевоногих  молюсків.
Відомо  тільки,  що  личинка  часто  паразитує  на  рибах.
 Перлини  мають  таку  саму  будову,  як  і  у  морських  перлових  скойок:
вони  складаються  з  вапняної  речовини,  такої  ж  як  перламутр;  найкращі
перли  не  мають  ніякого  забарвлення,  і  достоїнство  його  полягає  у  краси¬
вому  переливі  кольорів  перламутрового  шару.
 ПЕРЛЯНКА  ВИЛОХВОСТА  (Perla  bicaudata)  належить  до  ряду  Вес¬
нянки,  буро-жовтого  кольору,  з  темними  плямами,  голова  у  неї  черво¬
нувата;  довжина  самки  близько  22  мм,  самця  —  лише  15  мм.  На  хвості
є  два  ниткоподібні  відростки,  звідки  й  назва  комахи.  Хоча  цих  комах  не
можна  назвати  справжніми  нічними,  але  пожвавлюються  вони  вечорами.
Самка  відкладає  яйця  у  воду,  склеюючи  їх  грудочками.  З  них  розвива¬
ються  личинки,  дещо  схожі  на  дорослих  комах,  тільки  не  мають  крил,
і,  крім  того,  як  у  водяних  мешканців,  у  них  є  пучки  зябер.  Личинки  ці
віддають  перевагу  мілким  проточним  водам  і  особливо  полюбляють  гір¬
ські  струмки.  Тут  вони  ховаються  під  корінням  і  гострозоро  виглядають
здобич  —  різних  дрібних  комах.  У  такому  стані  вони  живуть  майже  рік,
а  іноді  й  більше,  причому  поступово  у  них  з’являються  зачатки  крил,  і,
нарешті,  вже  дорослими  комахами  вони  вилітають  з  води.
 ПЕСЕЦЬ,  або  лисиця  полярна  (Ліорех  lagopus),  має  короткі  заокруглені
вуха,  короткі  кінцівки,  в  яких  нижня  частина  ступні,  як  і  решта  тулуба,
густо  вкрита  шерстю,  дуже  пухнастий  хвіст  і,  нарешті,  особливе  забарв¬
лення  хутра.  Песець  значно  менший  за  лисицю,  завдовжки  приблизно
95  см,  з  яких  третина  припадає  на  хвіст.  Улітку  його  шерсть  буває  зем-
листо-сірого  кольору,  а  взимку  —  білосніжного.  Трапляються,  втім,  песці
і  з  темним  забарвленням  шерсті.
 Як  підказує  сама  назва,  полярна  лисиця  живе  на  Крайній  Півночі  як
у  Старому,  так  і  в  Новому  Світі,  її  однаково  часто  можна  побачити  і  на
островах,  і  на  материку.  Припускають,  що  вона  населяє  всю  північну  час¬
тину  земної  кулі.  З  власної  волі  песець  неохоче  заходить  на  південь  далі
за  60°  північної  широти,  і  лише  в  Сибіру,  як  виняток,  його  можна  поба¬
чити  південніше  цієї  широти.  Скрізь,  де  водиться  песець,  поголів’я  його
численне.  Тільки  за  негоди  або  коли  йому  загрожує  небезпека,  песець
ховається  в  ущелини  між  скелями  або  у  викопані  ним  нори,  звідки  на¬
важується  виходити  тільки  вночі,  щоб  здобути  собі  здобич.  Там,  де  йому
і  вдень  не  доводиться  ховатися  від  людини,  він  просто  ховається  серед
каміння,  кущів  і  в  інших  притулках,  звідки  й  підстерігає  здобич.
 Це  зовсім  нерозбірлива  в  їжі  тварина,  яка  задовольняється  всім,  що
їй  трапиться;  втім,  найбільше  песцю  подобається  полювати  на  мишей,
а  зграї  форелі  він  здатний  переслідувати  на  великі  відстані.  З  пернатих
ловить  білих  куріпок,  зуйків,  взагалі  берегових  і  морських  птахів  і  завдає
особливо  великої  шкоди  їхнім  виводкам.  Крім  того,  песець  підбирає  всіх
тварин,  яких  викине  море.  У  разі  потреби  забирається  в  людські  житла  і
 Песець  (Alopex  lagopus)  —  хижий  сса¬
вець  з  родини  Вовчі.  Довжина  тіла
50—70,  хвоста  —  25—50  см,  маса
тіла  2—9  кг.  Усеїдний.  Дія  поселення
в  період  розмноження  віддає  перевагу
місцевостям  із  пересіченим  рельєфом,
де  є  можливість  вирити  в  північно¬
му  промерзлому  ґрунті  нори.  Звичай¬
но  утворює  пари  на  все  життя.  Три¬
валість  вагітності  —  близько  50  днів.
Самки  дуже  плодючі  —  звичайно  наро¬
джують  10,  іноді  й  понад  20  щенят.

■  498
 ■  ПІВНИК  СКЕЛЯСТИИ  ГВІАНСЬКИЙ
 краде  там  все,  що  має  змогу  потягти,  навіть  зовсім  непотрібні  йому  речі.
Якщо  у  нього  з’являється  надлишок  їжі,  то  частину  її  він  зариває  в  землю
і  в  міру  потреби  викопує  звідти.
 З  одного  боку,  песці  хитрі,  пронирливі,  спритні,  поза  сумнівом,  ро¬
зумні,  з  іншого  —  вражають  іноді  такими  безглуздо-відважними  витівка¬
ми,  яких  не  побачиш  ні  в  якої  тварини.
 Найдокладніший  і  разом  з  тим  найцікавіший  опис  тварини  ще  в  XVIII
сторіччі  зроблений  Стеллером:
 «На  Беріиговому  острові  з  чотириногих  тварин,  що  живуть  на  суші,
трапляються  самі  лише  песці,  занесені  сюди,  без  сумніву,  плаваючими
крижинами;  живляться  вони  всім,  що  залишає  їм  море  після  припли¬
вів,  і  розмножилися  тут  в  незліченній  кількості.  Протягом  нашого  не¬
щасного  перебування  на  острові  я  мав  нагоду  ґрунтовно  вивчити  норов
цих  тварин,  котрі  нахабством,  хитрістю  і  пронирливістю  значно  пере¬
вершують  звичайну  лисицю.  Вони  забиралися  в  паші  житла  і  вдень,
і  вночі  і  тягали  звідти  все,  що  могли  понести,  навіть  зовсім  непотрібні
їм  речі,  як,  наприклад,  ножі,  палиці,  мішки,  чоботи,  панчохи,  шап¬
ки  тощо.  Вони  так  неймовірно  майстерно  вміли  відкочувати  бочки  з
м’ясом  вагою  декілька  пудів  і  витягувати  звідти  все,  що  спочатку  нам
і  на  думку  не  спадало  вважати  їх  винуватцями  пропажі.  Коли  вночі
ми  спали  в  полі,  вони  стягували  з  нас  шапки  і  крали  рукавички  з-під
узголів’я,  а  також  боброві  шкури  і  шкури,  що  служили  нам  ковдрами
і  підстилками.  Кожного  ранку  ми  бачили,  як  ці  безсоромні  тварини
бігали  навкруги  тюленів  і  морських  котиків,  що  лежали  на  березі,  і  об¬
нюхували  сплячих,  бажаючи  переконатися,  чи  не  мертві  вони;  якщо  ж
знаходили  серед  них  мертвого,  негайно  ж  починали  роздирати  його  на
шматки.  Оскільки  тюлені  часто  душать  уві  сні  своїх  дитинчат,  то  песці,
наче  знаючи  про  це,  кожного  ранку  обстежували  всіх  тюленів  і,  немов
шкуродери,  витягували  мертвих  дитинчат».
 Час  спаровування  у  полярних  лисиць,  залежно  від  умов  місцевості,
настає  трохи  пізніше,  ніж  у  червоних  лисиць,  а  саме  в  квітні  або  трав¬
ні.  Песці  спаровуються,  подібно  до  кішок,  видаючи  страшенні  крики,
що  відбувається  вдень  і  вночі,  а  зазнаючи  ревнощів,  люто  кусаються,  як
собаки.  В  середині  або  в  кінці  червня  самка  народжує  в  ущелинах  або
розколинах  скель  9—10,  а  іноді  навіть  12  дитинчат.  Кубла  свої  самки  по¬
любляють  влаштовувати  на  самому  вершечку  скелі  або  на  урвищі.  Вони
дуже  люблять  своїх  дитинчат  і,  бажаючи  врятувати  їх  від  нападу,  по  суті,
шкодять  їм,  оскільки  видають  їх  присутність  гучним  гавкотом,  яким  зу¬
стрічають  кожну  людину,  що  до  них  наближається.  Коли  вони  помітять,
що  їх  нора  знайдена,  негайно  ж  переносять  дитинчат  в  зубах  в  яке-небудь
інше,  більш  безпечне  місце.
 На  песців  полюють  і  ловлять  їх  усілякими  способами:  стріляють,  став¬
лять  сіті  й  сильця  і  навіть  налаштовують  капкани.
 ПІВНИК  СКЕЛЯСТИЙ  ГВІАНСЬКИЙ  (Rupicola  rupicola)  належить
до  родини  Котингові.  Має  багате,  яскраво-оранжево-червоне  оперення.
Батьківщина  півників  —  гірські  країни  Гвіани,  вкриті  лісами;  особливо
охоче  живуть  поблизу  водоспадів,  і  чим  кам’янистіше  річкове  русло,  тим
більше  воно  їм  подобається.
 Індіанцям  подобається  тримати  півників  у  неволі.  Прекрасні  шкірки
цих  птахів  цінуються  повсюдно,  м’ясо  їх  також  цінується,  оскільки  дуже
смачне.
 ПІДКОВОНІС  ВЕЛИКИЙ  (Rhinolophus  ferrumequinum)  належить  до
родини  Підковоносі.  Довжина  його  тіла  досягає  5,5  см,  хвоста  —  3,5  см,
розмах  крил  —  33  см.  Носовий  наріст  дуже  великий;  вуха  також  досить
великі;  шерсть  густа  і  довга;  колір  самців  зверху  попелясто-сірий  з  білим
корінням  волосся,  знизу  —  світло-сірий;  у  самок  зверху  —  світло-черво-
нувато-бурий,  а  знизу  —  червонувато-сірий.
 Навесні  великий  підковоніс  вилітає  рано,  взимку  —  тільки  зрідка  і
пізно  увечері.  Політ  його  не  дуже  спритний,  оскільки  крила  широкі,  але
короткі;  він  ніколи  не  підіймається  надто  високо.

ПІДКОВОНІС  МАЛИЙ  ■
 499  ■
 Підковоніс  великий
 (Rhinolophus  ferrumequinum)
 Підковоноси  поширені  в  Середній
і  Південній  Європі,  їх  знаходять  в
Азії  на  Ліванських  горах.  У  горах
улітку  вони  підіймаються  на  висоту
до  2000  м.  Охоче  живуть  групами;
іноді  об’єднуються  зі  спорідненими
видами.  Для  зимівлі  та  денного  сну
вибирають  підхожі  місця,  як  і  всі
інші  кажани.
 ПІДКОВОНІС  МАЛИЙ  (Rhinolophus  hipposideros)  належить  до  родини
Підковоносі.  Це  найменший  з  наших  кажанів.  Тіло  завдовжки  6  см,  а
розмах  крил  близько  22  см.  Шерсть  світла,  біло-^іра,  зверху  дещо  темні¬
ша,  ніж  знизу.  Малий  підковоніс  поширений  на  півночі  далі  від  інших
листоносів.  У  Європі  він  поширений,  за  словами  Коха,  від  берегів  Пів¬
нічного  і  Балтійського  морів  до  Середземного  моря  і  від  крайнього  заходу
Європи  до  Кавказу;  в  Німеччині  місцями  його  зовсім  немає,  а  місцями
дуже  багато.
 До  клімату  і  змін  погоди  цей  підковоніс  менш  чутливий,  ніж  його
родичі,  але  неохоче  вилітає  холодної  дощової  днини;  для  денного  відпо¬
чинку  завжди  знаходить  захищені  місця,  тому  забирається  далеко  в  гли¬
бину  копалень  і  печер.  Зимівля  триває  досить  довго,  втім,  зважаючи  на
обставини,  його  можна  бачити  і  з  першими  кажанами,  що  рано  вилітають
зі  своїх  притулків,  і  з  тими,  які  вилітають  пізно;  є  й  такі,  які  пізно  засина¬
ють  і  рано  вилітають.  Ця  розбіжність  у  часі  початку  і  закінчення  зимівлі,
здається,  обумовлюється  не  віком,  а  скоріше  статтю  тварин.  Кох  дійшов
висновку,  що  дуже  рано  восени  у  сплячку  залягають  переважно  самці,  а
просинаються  найпізніше  —  самки;  деякі  підковоноси  переривають  зи¬
мівлю,  інші  —  ні.
 Улітку  малі  підковоноси  живуть  переважно  в  підземних  печерах,  в  ста¬
рих  розвалених  льодниках,  в  копальнях  і  в  нежилих  будинках.  І  влітку,  і
взимку  збираються  зграями,  але  не  такими  великими,  як  інші  кажани,  і
кожна  тварина  висить  не  окремо,  а  в  купі  з  іншими.  В  стані  спокою  ви¬
сить  на  задніх  кінцівках  і  злегка  загортається  в  літальну  перетинку;  під  час
зимівлі  так  щільно  загортається,  що  його  можна  прийняти  швидше  за  гриб,
ніж  за  кажана.  Сонячного  літнього  дня,  коли  підковоніс  спить,  без  сітки
його  нелегко  зловити,  тому  що  при  наближенні  людини  він  швидко  проки¬
дається  і  летить  геть.  Під  час  пильнування  щохвилини  вертить  головою  то
в  той,  то  в  інший  бік,  обнюхуючи  все  навколо,  лиже  себе,  пригладжується,
ловить  у  своїй  шерсті  паразитів.  Основна  їжа  підковоноса  —  комахи,  не
вкриті  жорсткою  шкірою:  дрібні  нічні  метелики,  мухи  тощо.
 ПІДКОВОНОСИ,  родина  (Rhinolophidae).  У  підковоносів  цілком  роз¬
винений  носовий  наріст  складається  з  трьох  частин:  підкови,  поздовжньо¬
го  гребеня  і  ланцета.  Підкова  починається  на  вершечку  мордочки,  оточує
ніздрі,  що  лежать  на  переніссі  в  глибокій  шкірястій  складці,  і  закінчуєть-

■  500
 ■  ПІДСОКОЛИК
 Пікша  —  вид  риб  (Melanogrammus  ае-
glefinus),  представник  родини  Тріско¬
ві,  тримається  на  глибині  300—400  м,
поширений  біля  північноатлантичних
берегів  Європи  і  Північної  Америки.
Живе  в  придонних  шарах  води,  жи¬
виться  донними  тваринами.
 «Кількість  пінгвінів,  —  розповідає
Беннет,  —  які  скупчуються  на  од¬
ному  місці,  неймовірна.  Удень  і
вночі  на  суходіл  виходить  з  моря  до
 30—40  тис.  особин  і  стільки  ж  зно¬
ву  повертається  в  море.  Ті,  що  на
суші,  шикуються,  наче  полк  солда¬
тів,  не  тільки  рядами,  а  й  за  зрос¬
том:  молоді  —  в  одному  місці,  ті,
що  линяють,  —  у  другому,  самки,
котрі  насиджують  яйця,  —  у  тре¬
тьому,  а  самці  —  у  четвертому».
 ся  бічними  гілками  біля  очей.  Довгастий  гребінь  підноситься  в  середині
підкови,  позаду  ніздрів,  і  має  спереду  розширену  поперечну  поверхню,  а
ззаду  сідлоподібне  поглиблення,  де  він  і  закінчується  вістрям,  що  вида¬
ється  вперед.  Шкірястий  ланцет,  який  стоїть  упоперек  лоба,  підноситься
між  очей  під  заднім  краєм  гілок  підкови  і  має  з  кожного  боку  середньої
лінії  по  три  поглиблення,  відокремлені  одне  від  одного  поперечними  пе¬
ретинками.  Вухо  набагато  простіше,  шкірястого  розвиненого  козелка  не¬
має.  Підковоноси  мають  широкі  та  досить  короткі  літальні  перетинки,
тому  вони  важко  змахують  крилами  і  політ  їх  не  такий  спритний,  як  в
інших  видів.
 ПІДСОКОЛИК  (Falco  subbuteo)  належить  до  родини  Соколині,  за¬
барвлений  на  всій  верхній  частині  тіла  в  блакитнувато-чорний  колір,  на
нижньому  боці  —  в  білий  із  чорними  поздовжніми  плямами;  махові  пера
чорнуваті,  хвостові  —  аспідно-голубі.  Водиться  у  Скандинавії,  Фінляндії  і
Північній  Росії;  крім  того,  трапляється  у  всій  Азії  від  Уралу  до  Амуру.
 ПІКША  (Melanogrammus  aeglefmus)  значно  менша  за  звичайну  тріску,
досягає  завдовжки  всього  50—60  см,  важить  6—8  кг.  Водиться  приблизно
в  тих  самих  морях,  що  й  тріска.  Пікша  тримається  величезними  зграями.
Для  її  лову  в  Гренландському  морі  вживають  особливий  засіб:  роблять  в
льоду  ополонки,  в  які,  зачувши  свіжу  воду,  багату  на  кисень,  кидається
багато  риби.
 ПІНГВІНИ  (Spheniscidae),  родина  птахів,  які  зовнішнім  виглядом  на¬
гадують  дельфінів  і  риб.  Тулуб  їхній  посередині  трохи  товщає,  внизу  він
найтовший,  а  зверху  поступово  загострюється.  Голова  невелика,  дзьоб
не  більший  за  голову,  прямий,  сильний,  з  гострими  краями;  всі  чотири
пальці  кінцівок  обернуті  вперед  і  з’єднані  перетинкою;  крила  швидше
схожі  на  плавці,  оскільки  їхні  пера  майже  перетворені  на  луски.  Опере¬
ння  нагадує  риб’ячу  луску.  Всі  пінгвіни  живуть  у  Південній  півкулі,  між
тропіком  Козерога  і  80°  південної  широти,  і  проводять  більшу  частину
життя  у  морі,  відвідуючи  сушу  лише  в  період  розмноження.
 Найвідоміший  вид  цієї  родини  —  імператорський  пінгвін  (Aptenodytes
forsteri).  Верхня  частина  його  тіла  сіра,  смугаста;  нижня  частина,  окрім
жовтуватих  грудей,  —  біла.  Поширений  цей  пінгвін,  починаючи  з  Пата¬
гонії,  скрізь  у  межах  Південного  океану.
 Інший  представник  родини  —  золотоволосий  пінгвін  (Eudyptes  chryso-
соте).  Його  голова,  шия,  спина  і  крила  —  чорні;  пера,  що  утворюють  чу¬
бок,  —  жовтуваті,  черево  —  біле.  Він  поширений  майже  в  тих  самих  країнах,
що  й  імператорський  пінгвін,  тобто  в  більшій  частині  Південного  океану.
 Будова  тіла  цих  птахів  пристосована  до  життя  у  морі  і  в  цьому  середо¬
вищі  вони  рухаються  з  неповторною  спритністю.  Для  цього  користуються
тільки  своїми  короткими  крилами  і  плавають  так  швидко  і  вміло,  що  лег¬
ко  долають  хвилі  бурхливого  моря,  пірнають  і  випливають  на  поверхню
води  навіть  у  найсильнішу  бурю.  Зате  на  суші  вони  рухаються  незграбно,
повільно  перевалюючись  з  ноги  на  ногу.  Плавають  і  пірнають  пінгвіни
для  того,  щоб  спіймати  здобич  —  різних  риб,  ракоподібних  і  м’якотілих.
 Значну  частину  року  пінгвіни  присвячують  розмноженню.  У  певний
час  вони  з’являються  на  старих  гніздів’ях  у  великій  кількості.
 Для  кладки  яєць  деякі  види  викопують  в  землі  неглибокі  ямки,
інші  —  короткі  нірки.  Яйце  насиджують  поперемінно  обидва  батьки,  які
гострозоро  стежать  за  ним,  оскільки  пінгвіни  мають  звичай  красти  один
у  одного  яйця.  Пташенята  вилуплюються  в  шерстистому  пушку  і  швидко
зростають  під  дбайливим  наглядом  самки.
 Головним  ворогом  пінгвінів  є  людина,  яка  переслідує  їх  через  м’ясо  і
ворвань,  частково  через  шкуру,  а  також  морські  косатки.
 ПІНЧЕ  (див.  Тамарин  едипів).
 ПІПА  СУРИНАМСЬКА  (Ріра  ріра)  з  групи  Без’язикі  (Aglossa)  ряду
Безхвості  земноводні.  Майже  чотирикутний  плоский  тулуб,  трикутна  за¬
гострена  голова,  що  абсолютно  не  відділяється  від  тулуба,  складчаста,  а  в

ПІПРИ  ■
 501  ■
 самок  комірчаста  шкіра  на  спині,  маленькі  й  зовсім  нерухомі  витрішкува¬
ті  очі  та  ще  й  різкий,  огидний  запах  —  все  це  робить  цю  тварину  потвор¬
ною.  Піпа  живе  в  невеликих  канавках  і  болотах  недалеко  від  берега  моря,
а  також  у  болотистих  лісах;  рухається  по  землі  дуже  повільно  і  незграбно;
завдовжки  досягає  20  см.
 Розмноження  і  розвиток  дитинчат  відбувається  дуже  оригінальним
способом:  самка  метає  ікру  у  воду,  а  самець  підбирає  її  та  намазує  самці
на  спину,  вкриту  бородавками  і  чарунками;  поміщаючись  в  цих  чарунках,
яйця  розвиваються,  причому  ці  порожнини  збільшуються,  і  в  них  утво¬
рюються  навіть  кришки,  я*с  у  бджолиних  стільниках.  Коли  розвиток  за¬
кінчився,  молода  піпа  піднімає  кришку  і  висовує  голову  зі  своєї  чарунки,
але  деякий  час  ще  продовжує  жити  в  ній,  поки  не  підросте  настільки,  що
буде  в  змозі  вести  самостійний  спосіб  життя.
 ПІПРИ,  родина  (див.  Манакінові).
 ПІРАНЬЯ  (Serrasalmusрігауа)  —  типовий  представник  роду  Піраньє-
ві  (Serrasalmus).  Довжина  її  тіла  близько  60  см;  тулуб  високий,  міцний;
морда  тупа;  забарвлення  блакитне  з  плямами,  знизу  жовтувате.  Водиться
ця  риба  в  річках.  Якщо  по  річці  пливе  човен,  то  піраньї  стаєю  пливуть
неподалік,  і  якщо  їм  що-небудь  кинути  —  між  ненажерливими  хижаками
починається  люта  боротьба.  Навіть  проліт  мухи  або  бджоли  над  водою
призводить  до  скупчення  цих  риб.  Вони  нападають  на  будь-яку  тварину,
яка  з’явилася  в  їхньому  полі  зору,  навіть  на  риб,  що  удесятеро  перевер¬
шують  їх  розмірами.  Накинувшися  цілою  зграєю  на  велику  рибу,  вони
відгризають  спочатку  хвостовий  плавець  та  інші,  а  потім  накидаються,
як  гарпії,  на  жертву  і  іноді  за  декілька  хвилин  роздирають  її  на  шматки;
навіть  великі  ссавці,  які  перепливають  річку,  не  можуть  почувати  себе
в  безпеці  від  цих  хижаків;  піраньї  хапають  водяних  птахів  за  кінцівки,
відкушують  шматки  у  черепах,  навіть  у  алігаторів.  Дуже  часто  крокодил
тікає,  побачивши  дику  зграю  цих  риб,  причому  перевертається  черевом
догори.  За  словами  Гуміли,  нерідко  ці  риби  осилюють  навіть  бика  або
тапіра,  який  ненароком  опиниться  серед  їхньої  зграї.  Через  незліченні
укуси  бідна  тварина  спливає  кров’ю  і  не  в  змозі  дістатися  берега,  хоча
б  до  нього  залишалося  яких-небудь  30—40  кроків.  Місцеві  тварини,  як,
наприклад,  коні,  собаки,  вживають  деяких  заходів  обережності:  збира¬
ючись  пити  або  перепливти  річку,  вони  заходять  в  одному  місці  у  воду,
зчиняють  шум  і  каламутять  воду,  щоб  привернути  увагу  піраній,  а  коли
вони  накинуться  сюди  цілою  зграєю,  вискакують  з  води,  швидко  про¬
бігають  деяку  відстань  уздовж  берега  і  тут  вже  знову  кидаються  плисти
або  п’ють  воду.
 Ці  риби  нападають  навіть  на  людей.  Якщо  вода  каламутна,  особливо
якщо  в  ній  є  кров,  то  піраньї  з  більшою  кровожерливістю  кидаються  в  це
місце.  Вимити  криваві  руки  в  річці  дуже  небезпечно,  оскільки  при  цьому
можна  поплатитися  пальцями.
 ПІРНИКОЗА  (Podiceps  cristatus)  належить  до  родини  Пірникозові.
У  шлюбний  період  на  голові  птаха  помічається  прикраса  у  вигляді  одно¬
го  перистого  пасма,  що  розгалужується  вгорі  та  створює  два  ріжки,  та
розкішного,  довгого,  складеного  з  розсуканих  пер  коміра,  який  охоплює
боки  голови  і  горло.  Верхні  частини  тіла  блискучого  чорно-бурого  кольо¬
ру;  дзеркальце  на  крилах,  утворене  малими  маховими  перами,  ділянка
щок  —  білі;  комір  —  іржаво-червоний,  скраю  чорно-бурий;  нижня  час¬
тина  тіла  блискучого  атласно-білого  кольору,  з  боків  укрита  іржавими  і
чорно-сіруватими  цятками.  Самка  відрізняється  від  самця  меншими  роз¬
мірами,  але  не  забарвленням.  Довжина  дорослого  птаха  досягає  95  см,
розмах  крил  —  66,  довжина  крила  —  18  см.
 Пірникоза  трапляється  усюди  на  всіх  відповідних  озерах  і  водних  про¬
сторах  Європи,  найчастіше  на  півдні.  На  півночі  вона  з’являється  навесні
після  танення  снігу,  у  квітні,  і  залишається  на  своїй  батьківщині  найдо¬
вше  до  кінця  листопаду;  а  там,  де  море  не  замерзає,  вона  перекочовує  до
нього  і  залишається  зимувати;  деякі  птахи,  прямуючи  за  напрямом  бере¬
гів,  перелітають  до  Південної  Європи  і  Північної  Африки.
 Піраньї  —  хижі  риби,  належать
до  тієї  ж  самої  родини  Characidae,
що  й  харацини  і  тетри,  але  поши¬
рені  тільки  в  прісних  водах  тропіч¬
ної  Південної  Америки.  Види  з  родів
Serrasalmus,  Rooseveltiella  і  Pygocen-
trus  мають  високе  тіло,  що  формою
нагадує  диск,  голову  з  тупим  кінцем,
спинний  плавець  середньої  довжини  і
жировий  анальний  плавець.  На  ниж¬
ній  щелепі  зуби  трикутної  форми,  а
на  верхній  —  схожі  на  ікла.  Всі  вони
загострені,  з  гострими,  як  бритва,
краями,  щелепи  міцні,  з  сильною  мус¬
кулатурою.  Піраньї  живуть  зграями,
живляться  рибами  і  можуть  швид¬
ко  обдерти  все  м  ’ясо  з  великої  риби,
яка  нездатна  чинити  опір,  залиша¬
ючи  тільки  кістки.  Нападають  та¬
кож  на  ссавців.
 Пірникози  —  водоплавні  птахи  (21  вид)
із  родини  Podicepedidae.  Характеризу¬
ються  наявністю  лопатевих  пальців,
гострого  дзьоба,  витонченої  прямої
шиї  і  практично  цілковитою  відсутніс¬
тю  хвоста.  Поширені  в  усьому  світі.

■  502
 ■  ПІСКОРИЙКА  КАПСЬКА
 Велика  пірникоза  населяє  мулис¬
ті,  багаті  на  рослинність  водойми¬
ща  майже  у  всій  Європі,  за  винят¬
ком  півночі.  Трапляється  також  у
Середній  Азії,  на  півдні  Сибіру,  у
Північній  і  Північно-Західній  Аф¬
риці.  З  північних  країн  на  зиму  від¬
літає  на  південь.  Живиться  водяни¬
ми  комахами  і  дрібними  водяними
хребетними.
 Сітчастий,  тигровий  та  ієрогліфе-
вий  пітони  часто  заповзають  на  де¬
рева,  але  звичайно  поки  ще  молоді  й
не  дуже  огрядні.  В  зрілому  віці  вва¬
жають  за  краще  полювати  на  зем¬
лі.  Отже  людині,  що  побоюється  їх,
треба  дивитися  під  ноги  і  зазирати
в  кущі,  а  не  вгору.
 На  сьогодні  найбільша  змія  в  сві¬
ті  —  сітчастий  пітон.  Був  знайде¬
ний  екземпляр  12  м  завдовжки.  Іє-
рогліфовий  і  тигровий  пітони  разом
з  гігантською  анакондою  входять  у
п  ’ятірку  найбільших  змій  на  Землі.
 Навесні  пірникози  з’являються  парочками,  але  восени  охоче  об’єдну¬
ються  в  більші  товариства,  в  яких  налічується  іноді  до  50  і  більш  птахів
і  які  разом  подорожують  на  південь.  Улітку  пірникози  перебираються  на
більші  ставки  чи  озера,  подекуди  порослі  комишем  і  очеретом.  їм  потріб¬
на  досить  велика  площа  водної  поверхні,  аби  принаймні  в  середині  вони
могли  бути  в  безпеці  від  мисливського  дробовика.
 Кожна  пара  має  свою  ділянку  гніздування,  і  там,  де  водна  площа  дає
можливість  гніздитися  декільком  або  багатьом  парам,  перед  початком  на-
гніздного  періоду  відбувається  чимало  бійок;  переможеним  врешті-решт
доводиться  втікати,  шукаючи  порятунку  від  переслідування  переможців.
 Гніздо  влаштовують  біля  очерету,  комишу  або  ситника  близько  від
межі  цієї  рослинності  з  чистими  ділянками  води  й  оддалік  суші;  часто
птах  його  мостить  зовсім  на  відкритому  місці  на  воді,  тоді  прикріплює  до
декількох  стебел.  Ширина  його  досягає  близько  30  см,  висота  приблизно
15  см.  Ложе  гнізда  надзвичайно  плоске,  але  з  часом  поступово  вдавлю¬
ється  під  вагою  птаха,  який  сідає  на  нього.  Пірникоза  залазить  у  гніздо  з
певною  обережністю,  ніби  вповзає  в  нього,  але  все-таки  випускає  у  воду
те  чи  інше  яйце.  Кладка  складається  в  середньому  з  чотирьох  яєць,  які
наполовину  лежать  у  вогкості;  вони  мають  завдовжки  близько  52  мм  і
35  мм  у  поперечнику,  спочатку  бувають  чисто-білого  кольору,  але  скоро
стають  брудного  глинисто-жовтого.  Самець  і  самка  сидять  на  яйцях  на¬
вперемінно.  Пташенят  водять  і  самець,  і  самка,  але  обов’язки  сторожа
самець  здебільшого  бере  на  себе.  Спочатку  пташенятам  підносять  у  дзьобі
дрібні  личинки  комах,  пізніше  їх  кладуть  уже  на  воду,  й  одночасно  пта¬
шенята  навчаються  пірнати.
 ПІСКОРИЙКА  КАПСЬКА  (Bathyergus  suillus)  —  африканська  крото-
подібна  миша,  належить  до  родини  Землерийкові  (Bathyergidae).  Тулуб  її
валькуватий,  голова  широка,  тупа,  без  вушних  раковин,  з  дуже  маленьки¬
ми  очима  і  широким  хрящовим  кінчиком  носа;  кінцівки  короткі,  ступні
п’ятипалі,  пальці  озброєні  величезними  кігтями  для  риття.  Густа  шерсть
надзвичайно  м’яка  і  тонка,  довгі,  товсті  вуса  стирчать  на  морді,  хвіст  наче
обрубаний,  закінчується  китицею.  Білі  різці  злегка  загнуті,  дуже  довгі  й
далеко  видаються,  на  верхній  парі  помітні  глибокі  жолобки.  Загальне  за¬
барвлення  хутра  біле,  вгорі  жовтувате,  а  знизу  з  сірим  нальотом.  Довжина
тіла,  включаючи  хвіст  завдовжки  5  см,  досягає  30  см.
 Капська  піскорийка  дуже  поширена  на  мисі  Доброї  Надії.  Піщані
узбережжя  є  місцем  її  перебування,  більш  твердого  і  багатого  на  рослини
ґрунту  вона  ретельно  уникає.  Тварина  веде  підземний  спосіб  життя.  Риє
собі  глибоко  в  піску  довгі  розгалужені  трубчасті  ходи,  що  променеподібно
розходяться  з  багатьох  центрів  і  багато  разів  сполучаються  між  собою.  їх¬
ній  напрямок  позначений  рядами  накиданих  куп.  Ходи  набагато  ширші,
ніж  у  крота,  оскільки  тварина  завбільшки  майже  з  хом’яка.  Потрапляючи
випадково  на  поверхню  землі,  вона  рятується  втечею.  Місцеві  жителі  не¬
навидять  піскорийку,  тому  що  вона  так  підриває  землю,  що  коні  часто
провалюються  в  ями  і  можуть  зламати  собі  ноги.  Звичайно  піскорийка
накидає  свої  купи  близько  шостої  години  ранку  або  опівночі.
 ПІСТРЯК  (див.  Клір  мурахоподібний).
 ПІТОН  ІЄРОГЛІФОВИЙ  (Pithon  sebae)  належить  до  родини  Псевдо-
ногі  підряду  Змії.  Поширений  по  всій  Західній  і  Центральній  Африці.  На¬
званий  так  через  химерні  форми  своїх  плям.  Пітон  на  Гвінейському  березі
у  місцевих  жителів  вважається  божеством;  для  нього  будують  храми,  де
живуть  особливі  жерці.  Ієрогліфовий  пітон  пожирає  не  тільки  кіз,  овець,
свиней,  але  нападає  також  і  на  леопардів.  Натураліст  Метьюс  розповідає,
що  змія  ця  мешкає  переважно  в  болотистій  місцевості  і  досягає  вели¬
чезних  розмірів.  Ніде  немає  порятунку  від  цієї  змії,  оскільки  вона  добре
плаває  у  воді,  навіть  у  морі,  легко  підіймається  на  найвищі  дерева,  а  на
відкритому  місці  рухається  з  незвичайною  швидкістю.
 ПІТОН  РОМБІЧНИЙ  (Morelia  spilota)  належить  до  родини  Псевдо-
ногі  підряду  Змії.  Поширений  в  Австралії  та  Новій  Гвінеї.  Голова  у  нього

ПІТОН  СІТЧАСТИЙ  ■
 503  ■
 Пітон  сітчастий
 (Pithon  reticulatus)
 Схопивши  зубами  жертву,  пітон  об¬
хоплює  її  кільцями  і  не  дає  вдихнути,
звужуючи  поступово  кільця.
 чорного  кольору  з  жовтими  плямами,  спина  —  темно-синього  і  усіяна
блискучими  плямами  яскраво-жовтого  кольору  ромбічної  форми.  Довжи¬
на  його  4—5  м;  живиться  він  сумчастими  щурами,  мишами  і  птахами.
 Ромбічний  пітон  досить  легко  звикає  до  неволі  та  стає  ручним.
 ПІТОН  СІТЧАСТИЙ  (Pithon  reticulatus)  належить  до  родини  Псевдо-
ногі  підряду  Змії.  Поширений  на  Малайському  архіпелазі,  в  Індокитаї,  на
Філіппінських  і  Молуккських  островах;  завдовжки  він  перевершує  тигро¬
вого  пітона  і  досягає  8,5  м.
 ПІТОН  ТИГРОВИЙ  (Pithon  molurus)  належить  до  родини  Псевдоногі
підряду  Змії.  Поширений  майже  по  всій  Індії;  досягає  6  м  і  більше  за¬
вдовжки.  Голова  цього  пітона  червонуватого,  коричневого  або  оливко¬
вого  кольору,  спина  з  жовтуватим  візерунчастим  малюнком  посередині,
жовтувате  і  взагалі  світліше  забарвлення  нижньої  частини  тіла  робить  цю
змію  дуже  красивою.
 Пічкур  звичайний  (Gobio  gobio)  веде
придонний  спосіб  життя  в  річках  і
озерах  з  кам  \янистим  або  мулистим
дном.  Має  плоске  черевце  і  пару  вуси¬
ків  у  куточках  рота.  Живиться  ли¬
чинками  комах,  що  живуть  на  дні,
ракоподібними  і  молюсками.
 ПІЧНИК  РУДИЙ  (Furnarius  rufus)  належить  до  родини  Пічнико¬
ві.  Зверху  забарвлення  іржаво-червоне;  крила  бурі,  рульові  пера  жовто-
червоні,  очі,  дзьоб  і  ноги  —  світло-бурі.  Довжина  тіла  —  19  см,  розмах
крил  —  27  см.
 ПИЩУХА  АЛТАЙСЬКА,  або  сіноставка  (Ochotona  аїріпа)  належить
до  родини  Пищухові.  Один  з  найбільш  відомих  видів  нагадує  морську
свинку,  проте  голова  довша  і  вужча,  а  ніс  не  такий  тупий,  як  у  неї.  Тулуб
 ПІЧКУР  ЗВИЧАЙНИЙ  {Gobio  gobio)  буває  12—15,  а  в  окремих  випад¬
ках  до  18  см  завдовжки,  забарвлення  зверху  —  темно-сіре,  знизу  —  синю¬
вате,  з  боків  йдуть  поздовжні  смуги.  Поширений  майже  по  всій  Європі
й  Азії,  водиться  в  пливучих  і  стоячих  чистих  водах  із  піщаним  дном,
живиться  тим  самим,  що  й  карасі.
 Один  з  видів  пічкура  живе  в  підземній  Адельберзькій  печері.  Пічкурі
дуже  плодючі,  у  серпні  біля  берегів  можна  побачити  багато  мальків.

■  504
 ■  ПИЩУХА  АЛТАЙСЬКА
 1  —  М’якохвістка
чагарникова  рудолоба
 (Phacellodomus  rufifrons),
 2  —  пічник  рудий
 (Furnarius  rufus)
 Пічник  живе  приблизно  так,  як
наші  дрозди;  на  гілках  він  дуже
жвавий,  веселий  і  часто  співає.  Жи¬
виться  комахами  і  насінням;  комах
він  піднімає  із  землі,  рідко  полює
на  них  по  гілках,  але  ніколи  не  пе¬
реслідує  комах,  що  летять.  Голос
його  чудовий.
 Пищухи  (Ochotonidae)  —  окрема  ро¬
дина  звірів  з  ряду  Зайцеподібні.  Зовні
вони  нагадують  морських  свинок  —
задні  кінцівки  у  них  лише  трохи  до¬
вші  за  передні,  і  пересуваються  вони
бігом  або  короткими  стрибками.  По¬
ширені  пищухи  переважно  в  Азії:  від
Заполяр  \я  у  Східному  Сибіру  до  Пів¬
нічної  Бірми.  Звичайно  воліють  сели¬
тися  колоніями  по  кам  ’янистих  оси¬
пах  і  біля  підніжжя  скель  в  гірських
районах.
 міцний,  хвіст  зовні  не  помітний  і  позначений  лише  маленьким  жировим
горбиком,  вухо  середніх  розмірів,  яйцеподібно  заокруглене,  зовні  зовсім
голе.  Жорстка,  густа  і  коротка  шерсть  на  верхній  частині  тулуба  рудувато-
жовта  з  чорними  цятками;  боки  і  передня  частина  шиї  одноколірні,  іржа-
во-руді;  нижня  частина  тулуба  і  кінцівки  світлого  і  буро-жовтого  кольору;
горло  сірувате;  вуха  зовні  чорнуваті,  з  внутрішнього  боку  —  жовтуваті.
Окремі  особини  можуть  бути  абсолютно  одноколірними  і  чисто-чорного
кольору.  Дорослі  пищухи  досягають  приблизно  25  см  завдовжки.
 Маленькі,  викопані  ними  нори  і  природні  тріщини  скель  служать
житлами  пищухам.  Житла  їхні  утворюють  поселення  з  різної,  але  звичай¬
но  великої  кількості  окремих  нір,  отже  там,  де  знайдеш  одну  з  них,  можна
помітити  їх  десять,  сто  і  навіть  тисячі.  Гарної  днини  вони  ховаються  до
заходу  сонця,  у  похмурі  дні  дуже  діяльні.  Коли  настає  сильна  зимова  хо¬
лоднеча,  пищухи  хоча  і  не  впадають  у  сплячку,  проте  не  залишають  своїх
підземних  жител,  а  коли  холод  слабшає,  вони  з’являються,  сідають  перед
входом,  щоб  грітися  на  сонці,  і  квапливо  бігають,  голосно  посвистуючи,
від  однієї  нори  до  іншої.  Остерігаючись  ворогів,  часто  висовуються  з  нори
лише  наполовину,  потім  підводять  голову,  щоб  переконатися,  що  вони  в
безпеці.  Пищухи  —  цікаві  та  боязкі  звірки.
 Пищуха  вже  з  середини  червня  починає  збирати  запаси  на  зиму.
У  виборі  трав  вона  не  дуже  розбірлива:  там,  де  їй  не  заважають,  охоче  їсть
найсоковитіші  трави,  але  там,  де  пустотливі  хлопчаки  знищують  її  запаси
або  їх  поїдає  худоба,  задовольняється  сухими  травами  й  рослинами,  яких
інші  тварини  взагалі  уникають.
 Складені  нею  купи  сіна  досягають  12—18  см  заввишки  і  15—30  см  у
діаметрі.  Якщо  в  скелях  є  розколини,  пищухи  використовують  їх  як  ко¬
мори.  До  житла  ведуть  вузькі  стежини,  уторовані  пищухами,  по  обидва
боки  від  яких  вони  об’їдають  коротку  траву.  Коли  настає  зима,  пищухи
прокладають  під  снігом  ходи  від  своїх  нір  до  копиць  сіна;  ці  ходи  різним
чином  загнуті,  і  кожний  хід  має  отвір,  що  виходить  назовні.

Меч-риба

Риба-бризкун

ПИЩУХА  ЗВИЧАЙНА  ■
 505  ■
 Усі  пищухи  п’ють  мало.  Голос  пищухи,  який  можна  почути  навіть
опівночі,  схожий  на  крик  нашого  строкатого  дятла  і  швидко  повторюєть¬
ся,  але  рідко  більш  як  тричі.
 На  жаль,  ці  звірі  мають  багато  ворогів.  їх,  правда,  не  переслідують
мисливці,  зате  на  них  постійно  нападають  манул,  вовк,  корсак,  різні  орли
і  соколи,  а  взимку  їм  перепадає  від  сніжної  сови,  їхнього  найнебезпечні-
шого  ворога.
 ПИЩУХА  ЗВИЧАЙНА  (Certhia  familiaris).  Пищухи  (Certhiidae)  —  ма¬
ленькі  пташки  з  гранованим,  загнутим  дзьобом,  слабкими  кінцівками,
довгими  пальцями,  озброєними  міцними  кігтями;  крила  тупі,  хвіст  до¬
вгий,  клиноподібний.  Звичайна  пищуха  поширена  по  всій  Європі,  в  Си¬
біру  і  Північній  Америці.  Подібно  до  всіх  птахів,  що  лазять,  вона  завжди
в  русі  —  клопітливо  лазить  по  деревах  і  відшукує  собі  їжу.  Політ  її  не¬
рівний,  але  досить  швидкий.  Гарної  днини  вона  весела.  Гніздо  влаштовує
в  дуплах  і  щілинах;  часто,  проте,  кладе  яйця  під  дахами  будинків  або  в
купі  дров.  Пташенят  виводить  двічі  на  рік  —  у  березні  й  червні.  Живиться
комахами,  павуками,  рідше  проковтує  і  насіння.
 ПИЩУХОВІ,  родина  (Ochotonidae).  Пищухи,  які  водяться  в  Азії,  від¬
різняються  від  зайців  набагато  коротшими  вухами,  трохи  довшими  задні¬
ми  кінцівками,  невидимим  зовні  зачатком  хвоста  і  зубною  системою,  яка
складається  лише  з  5  (разом  6)  кутніх  зубів  у  кожному  ряду.  Верхні  різці
дуже  широкі  і  мають  глибокий  жолобок,  завдяки  чому  вони  закінчуються
двома  верхівками,  нижні  малі  та  дуже  загнуті.
 ПЛАВУН,  опосум  водяний  (Chironectes  minimus),  належить  до  родини
Опосуми  ряду  Сумчасті  ссавці.  Від  родичів  відрізняється  будовою  кін¬
цівок.  Передні  й  задні  кінцівки  з  голими  підошвами  і  п’ятьма  пальця¬
ми;  задні  помітно  більші  за  передні,  з’єднані  плавальною  перетинкою  і
озброєні  великими,  довгими,  серпоподібними  кігтями.  Пальці  передніх
ніг  озброєні  лише  слабкими,  маленькими  і  короткими  кігтиками,  які  так
прикріплені  до  кінців  пальців,  що  під  час  ходьби  не  торкаються  землі.
Великий  палець  подовжений;  позаду  нього  знаходиться  ще  твердий  від¬
росток,  схожий  на  шостий  палець,  який  походить  від  подовження  горохо¬
подібної  кістки.  Дуже  довгий  хвіст  лише  біля  основи  вкритий  короткою  і
густою  шерстю,  решта  його  вкрита  ромбічними  лусками.  Голова  відносно
мала,  морда  довга  і  загострена,  хутро  м’яке.  Самка  має  сумку.  Будова  зу¬
бів  плавуна  майже  така  ж  сама,  як  у  інших  двоутробних.
 Зовні  тварина  ця  схожа  на  щура.  Вуха  досить  великі,  яйцеподібно  за¬
округлені,  шкірясті  і  голі,  очі  малі.  Завдяки  великим  защічним  мішкам
морда  здається  товщою,  ніж  вона  є  насправді.  Видовжене,  циліндричне,
швидше  осадкувате,  ніж  струнке,  тіло  тримається  на  коротких  кінцівках
з  широкими  ступнями;  передні  кінцівки  мають  вільні,  дуже  довгі  та  тонкі
пальці,  тоді  як  задні  являють  собою  добре  розвинені  плавальні  кінцівки.
Хвіст  майже  такий  же  завдовжки,  як  і  тіло,  і  може  обвиватися,  хоча  й  не
використовується  як  орган  хапання.  М’яка,  гладка,  прилегла  шерсть,  що
складається  з  обрідного  і  довгого  волосся  остюка  і  густого  підшерстка,
забарвлена  на  спині  в  чудовий  попелясто-сірий  колір  і  різко  відмежована
від  нижньої  білої  частини  тіла.  На  сірому  тлі  спини  видно  шість  чорних
широких  поперечних  смуг:  перша  знаходиться  на  морді,  друга  на  тім’ї,
третя  на  передніх  кінцівках,  четверта  на  спині,  п’ята  на  попереку,  шоста
на  крижах.  Уздовж  середньої  лінії  спини  пробігає  темна  смужка  від  однієї
поперечної  смуги  до  іншої.  Вуха  і  хвіст  чорні,  лапи  зверху  світло-бурі,
підошви  темно-бурі.  У  дорослих  тварин  тіло  завдовжки  близько  40  см,
хвіст  завдовжки  майже  такий  самий.
 Його  пожива  складається,  як  стверджують,  із  дрібних  риб  або  інших
маленьких  водяних  тварин  і  з  риб’ячої  ікри;  проте  великі  защічні  мішки
свідчать,  звичайно,  про  те,  що  плавун  не  нехтує  також  і  рослинними
речовинами.  Говорять,  що,  наповнивши  ці  мішки  їжею,  тварина  поверта¬
ється  на  сушу,  щоб  там  її  з’їсти.  Самка  народжує  до  5  дитинчат,  виношує
їх  у  сумці,  потім  досить  рано  веде  їх  у  воду  і  довго  навчає  тут  плавання,
пірнання  і  добування  поживи.
 Пищухи  —  рід  птахів  з  родини  Пи-
щухові  ряду  Горобцеподібні.  Довжи¬
на  тіла  13—15  см.  Пера  хвоста  до¬
вгі,  жорсткі,  служать  опорою  під
час  лазіння  по  стовбурах.  П'ять  ви¬
дів  живуть  у  лісах  Євразії,  Північно-
Західної  Африки  і  Америки  (на  пів¬
день  від  Нікарагуа).
 Плавун  поширений  здебільшо¬
го  в  південноамериканському  ре¬
гіоні  від  Гватемали  до  Південної
Бразилії.  Відомо,  що  живе  він  пе¬
реважно  у  лісах,  по  берегах  малень¬
ких  річок  і  струмків  і,  подібно  до
більшості  водяних  ссавців,  хова¬
ється  переважно  в  норах  на  бере¬
зі  або  плаває  в  річці.  Говорять,  що
він  виходить  за  їжею  і  вдень  і  вно¬
чі,  плаває  дуже  легко,  може  швидко
і  вправно  рухатися  також  і  на  суші.

ПЛІТКА  ■
 507  ■
 Мозок  у  плазунів  не  такий  досконалий,  як  у  ссавців  і  птахів,  але,  з  ін¬
шого  боку,  він  складніше  влаштований,  ніж  у  риб  і  земноводних.  З  орга¬
нів  чуття  в  усіх  плазунів  особливо  розвинені  очі,  хоча  вони  іноді  бувають
зовсім  приховані  під  шкірою.  У  багатьох  плазунів  очі  нерухомі,  але  в
деяких  рухливість  очей,  навпаки,  досягає  вищого  ступеня.  У  хамелеона,
наприклад,  очі  здатні  обертатися  в  різні  боки  і  до  того  ж  абсолютно  не¬
залежно  одне  від  одного.  Орган  слуху  менш  розвинений,  зовнішнє  вухо
відсутнє,  а  в  змій  немає  і  середнього.  Відчуття  дотику,  навпаки,  добре
розвинене,  особливо  на  язиці.
 Розвиток  плазунів  переважно  починається  з  яєць,  схожих  на  пташині;
вони  складаються  з  жовтка,  вкритого  більш-менш  тонким  шаром  білка,
і  знаходяться  в  шкірястій  оболонці,  на  поверхні  якої  іноді  відкладається
вапно.
 Плазуни  більше  залежать  від  температури  зовнішнього  середовища,
ніж  теплокровні  тварини.  Стане  трохи  тепліше  —  життєдіяльність  поси¬
люється,  навпаки,  в  холодну  пору  року  плазуни  наче  завмирають,  іноді
навіть  ціпеніють.
 Плазуни  активні  переважно  вночі  або  в  сутінки,  хоча  є  між  ними
і  справжні  денні  тварини.  Живляться  тваринною  їжею,  починаючи  від
дрібних  комах  і  черв’ячків  і  закінчуючи  середніх  розмірів  ссавцями,  не
виключаючи  й  людини.  їдять  вони  порівняно  багато,  зате  дуже  довго
можуть  голодувати.
 Яйця  кладуть  звичайно  навесні.  Гнізд  майже  ніколи  не  будують,  а
переважно  кладуть  яйця  в  першу-ліпшу  нору,  тріщину  або  щілину,  іноді
навіть  просто  на  мох  або  серед  каміння.  Черепахи  звичайно  закопують
яйця  в  пісок  на  березі  водоймища.
 У  помірних  широтах  на  початку  зими,  а  в  жаркому  поясі  з  настанням
несприятливої  засушливої  пори  року  плазуни  зариваються  в  землю  або
ховаються  в  глибокі  тріщини  або  нори  і  там  впадають  в  заціпеніння,  що
відповідає  зимівлі  ссавців.  Крокодили,  що  живуть  у  багатоводних  річках,
у  сплячку  не  впадають,  а  якщо  річка  пересихає,  то  до  настання  дощів  за¬
риваються  в  мул.
 Ростуть  і  розвиваються  плазуни  дуже  повільно,  і  відповідно  до  цього
тривалість  їхнього  життя  велика.  Черепахи  навіть  у  неволі  живуть  понад
100  років.
 Більшість  плазунів  живе  в  низинах  тропічного  поясу.  Взагалі  для  пла¬
зунів  тепло  є  найголовнішою  умовою  існування;  в  теплих  країнах  підви¬
щується  навіть  їх  життєдіяльність,  тварини  ці  досягають  більших  розмірів,
мають  яскравіше  забарвлення  тощо.
 ПЛІТКА  (Rutilus  rutilus)  представляє  один  з  найбільших  родів  роди¬
ни  Коропові.  Тіло  її  сильно  сплюснуте  і  видовжене;  спина  синього  або
трішки  зеленкуватого  кольору,  боки  сріблясті.  Довжина  плітки  не  більше
50  см,  важить  вона  до  1,5  кг.  Живе  не  тільки  в  прісних  водоймах  всієї
Європи  і  Азії,  але  також  і  в  малосолоних.  Способом  життя  дуже  схожа  на
червонопірку.  М’ясо  її  мало  цінується  і  часто  використовується  на  корм
іншим  рибам  або  свиням.
 ПЛЮГАВКА  ЗВИЧАЙНА  (див.  Чайка).
 ПОВЗИК  ЗВИЧАИНИЙ  (Sitta  еигораеа)  належить  до  родини  Повзи¬
кові.  Забарвлений  зверху  в  сірий,  а  знизу  в  іржаво-жовтий  колір.  Ви¬
окремлюють  ще  як  особливий  вид  повзика-ямщика,  що  живе  на  півночі
Європи.
 Нашого  повзика  немає  на  півночі  Європи,  але  він  поширений  від
Ютландії  до  Середземного  моря.  Повзик  ніколи  не  живе  великими  група¬
ми,  звичайно  попарно  або  малими  родинами  і  віддає  перевагу  змішаним
лісам.  Живиться  комахами,  павуками,  насінням  і  ягодами;  часто  ковтає
крупні  піщинки,  що  сприяє  травленню.  Комах  він  збирає  на  гілках  або
ловить  у  повітрі  на  льоту;  його  дзьоб  не  пристосований  до  довбання  де¬
рева,  як  у  дятла.  Під  час  полювання  на  комах  він  часто  наближається  до
будинків  і  навіть  залітає  до  кімнати.  Гніздо  повзик  будує  завжди  в  погли¬
бленнях,  у  дуплах  дерев,  рідше  —  в  тріщинах  скель  або  стін.
 Плазуни  —  безпосередні  предки  пта¬
хів  і  звірів.  Ці  перші  справжні  на¬
земні  хребетні,  еволюційні  нащадки
земноводних,  жили  на  Землі  вже  в
кам'яновугільному  періоді  палеозою,
приблизно  300  мільйонів  років  тому.
В  мезозої  рептилії  панували  усюди  —
на  суші,  в  морі  й  у  повітрі.  Потім
перед  кайнозойською  ерою,  близько
сотні  мільйонів  років  тому,  почалося
масове  вимирання  стародавніх  реп¬
тилій.
 Із  ссавцями  і  птахами  їх  ріднить
здатність  продукувати  яйця  з  ам-
ніотичними  оболонками,  які  вкрива¬
ють  зародки,  що  розвиваються,  міш¬
ком  рідини.
 Плітка  живе  в  нижній  течії  річок.
Живиться  переважно  планктоном  і
досягає  максимальної  довжини  40  см
і  ваги  1,5  кг.
 Повзики  —  птахи  з  родини  Sittidae,
поширені  в  Європі,  Азії  та  Північній
Америці,  мешкають  в  основному  в  лі¬
сах.  Розміри  25  видів  варіюють  (від
славки  до  крупного  горобця);  зверху
вони  сірі  або  зеленкувато-блакитні
й  блідіші  знизу,  часто  з  темною  ша¬
почкою,  рискою  під  оком  або  іншими
відмітними  ознаками  на  голові.

■  508
 ■  ПОВИВАЛЬНИЦІ
 ПОВИВАЛЬНИЦІ  (Alytes  родини  Discoglossidae)  належать  до  родини
Круглоязичні  ряду  Безхвості  земноводні.  Поширені  в  Західній  Європі.  Як
і  багато  інших  жаб,  самка-повивальниця  укладає  яйця  у  вигляді  шнурів,
які  самець  намотує  собі  на  задні  лапки  і  декілька  днів  плаває  з  такою
ношею,  а  потім  заривається  в  землю  і  залишається  нерухомим  у  такому
положенні  декілька  днів,  поки  яйця  розвиваються.  На  11-й  день  зародки
настільки  просуваються  в  своєму  розвитку,  що  у  них  можна  розрізнити
вже  всі  частини  пуголовка.  Тоді  чадолюбний  батько  припиняє  своє  до¬
бровільне  ув’язнення,  йде  до  води  і  там  плаває,  поки  пуголовки  вилу¬
пляться  з  яєчних  оболонок.  У  деяких  повивальниць  самці  не  зариваються
в  землю  зі  своїм  потомством,  а  носять  шнури  на  спині.
 ПОДОРОЖНИК  ЛАПЛАНДСЬКИЙ  (Calcarius  lapponicus)  належить
до  родини  Вівсянкові.  Житель  тундри  Старого  і  Нового  Світу:  звідси  він
взимку  перекочовує  на  необхідну  відстань  на  південь  і,  як  тільки  мож¬
ливо,  поспішає  повернутися  на  свою  сувору  батьківщину.  Подорожник
моторно  бігає,  легко  і  вправно  літає  і,  подібно  до  жайворонка,  часто
в’ється  під  співу.  Пісня  його  проста,  хоча  й  приємна.  їсть  у  період  ви¬
ведення  пташенят  комах,  переважно  комарів;  узимку  він  живиться  на¬
сінням.
 ПОДОРОЖНИК  СНІГОВИЙ  (Plectrophenax  nivalis)  належить  до  роди¬
ни  Вівсянкові.  Влітку  має  білосніжний  колір;  узимку  ж  в  оперенні  пере¬
важає  чорний  колір.  Поширений  подорожник  майже  в  тих  самих  країнах,
що  й  лапландський  подорожник;  населяє  тундру  на  півночі  скрізь,  де  хоча
б  декілька  тижнів  вона  вільна  від  снігу.  Скоро  після  виведення  пташенят
пари  об’єднуються  разом  із  пташенятами  у  великі  зграї,  які  ще  деякий  час
залишаються  на  батьківщині,  а  потім  вирушають  у  вирій.  Небагато  птахів
подорожують  такими  великими  зграями,  як  подорожники;  в  Росії  їх  на¬
зивають  іноді  «сніжними  пластівцями».  Це  —  бадьорі,  неспокійні,  рухли¬
ві  птахи,  які  й  у  найсуворішу  холоднечу  не  втрачають  своєї  бадьорості.
Спіймані  подорожники  рідко  довго  виживають  у  клітці.
 ПОЛІВКА  ВОДЯНА  (Arvicola  terrestris)  належить  до  родини  Хом’якові
ряду  Гризуни.  Водяна  полівка,  як  свідчить  сама  назва,  живе  поблизу  води
або  у  воді,  переважно  в  стоячих  водоймах;  влаштовується  вона  тут  у  вири-

ПОЛІВКА  ВОДЯНА  ■
 509  ■
 тих  нею  підземних  норах,  які  навскіс  підіймаються  вгору  над  поверхнею
води  і  закінчуються  в  широкому,  казаноподібному  поглибленні,  від  якого
власне  житлова  камера  звичайно  спускається  до  води.
 Водяна  полівка  досягає  21—24  см  завдовжки,  з  яких  на  хвіст  припадає
6,5—8,5  см.  Шерсть  майже  одноколірна,  тому  що  сіро-коричнева  і  корич¬
нево-чорна  верхня  частина  тіла  поступово  переходить  до  більш  світлого,
білого  або  до  сірого,  чорного  або  чорно-коричневого  забарвлення  нижньої
частини  тулуба.  Від  чорного  щура  водяна  полівка  відрізняється  товстою,
круглою,  короткою  головою  з  досить  короткими  вухами,  які  не  видаються  з
шерсті  та  досягають  тільки  чверті  довжини  голови,  а  також  коротшим  хвос¬
том,  який  складається  зі  130—140  лускових  колець,  із  усіх  боків  рівномірно
і  досить  густо  вкритих  коротким  волоссям,  яке  стирчить  в  усі  боки.  Кінчик
носа  має  рожевий  колір,  райдужна  оболонка  чорно-коричнева,  вуса  чорні,
іноді  з  білими  кінчиками,  передні  зуби  жовто-коричневі.
 Водяна  полівка  способом  життя  багато  у  чому  нагадує  не  тільки  крота,
але  також  ондатру  й  інших  гризунів,  що  живуть  у  воді.  Нори  поблизу  води
завжди  простіше  влаштовані,  ніж  у  сухих  місцях,  в  садах  і  на  полях.  Біля
води  кривий  хід  веде  в  камеру,  яка  іноді  дуже  м’яко  вистлана,  а  в  норах,
влаштованих  у  сухих  місцях,  тварина  прокладає  ходи,  які  можуть  бути  за¬
вдовжки  декілька  сотень  кроків;  подібно  до  кротів,  водяні  полівки  викида¬
ють  купи  землі  та  в  одному  з  великих  ходів  будують  камеру.  Переважно  довгі
ходи  йдуть  безпосередньо  під  поверхнею  ґрунту,  дуже  рідко  глибше  від  шару,
до  якого  досягає  коріння  рослин,  часто  так  близько,  що  покрив  землі  при
ритті  явно  піднімається  і  зведення  ходу  складається  з  шару  землі  завтовшки
2—3  см.  Такі  ходи  дуже  часто  руйнуються  і  стають  непрохідними,  але  водяна
полівка  невтомно  їх  відновлює,  навіть  в  тих  випадках,  коли  їй  доводиться
протягом  одного  дня  кілька  разів  братися  за  ту  ж  саму  роботу.  Ходи  ці  легко
відрізнити  від  ходів  крота,  оскільки  купи  їх  нерівномірні  й  складаються  з
великих  грудок  землі,  розташовані  не  по  прямій  лінії  та  ніколи  не  мають
отвору.  В  таких  спорудах  водяні  полівки  живуть  попарно,  але  пари  залюбки
живуть  поряд.  Тварина  бігає  не  дуже  швидко,  зате  риє  добре  і  майстерно
плаває,  хоча  і  не  так  добре,  як  водяна  землерийка.  У  відлюдних  місцях  її
можна  бачити  за  роботою  як  удень,  так  і  вночі,  але  вона  обережна  і  ховається
в  свою  нору,  як  тільки  помітить,  що  за  нею  спостерігають.
 З  органів  чуття  у  водяних  полівок,  мабуть,  добре  розвинені  зір  і  слух.
Вона  цікава,  але  взагалі  не  розумна  і  досить  добродушна.  Живиться  по¬
лівка  рослинною  їжею,  тому  може  завдавати  чималої  шкоди  садам,  якщо
поселиться  поблизу  них.
 Восени  полівки  розширюють  свою  нору,  влаштовуючи  камеру  для  за¬
пасів,  і  з’єднують  її  ходами  зі  старим  кублом.  Камеру  наповнюють  про¬
візією  з  довколишніх  садів  і  полів:  горохом,  бобами,  цибулею  і  картоп¬
лею  —  і  харчуються  цим  з  пізньої  осені  до  весни  або  до  того  часу,  поки
не  потепліє.  Якщо  лютують  морози,  вони  впадають  у  сплячку.
 Водяні  полівки  швидко  розмножуються.  Три-чотири  рази  на  рік  сам¬
ка  у  підземному  теплому,  м’яко  вистланому  кублі  народжує  від  2  до  7
дитинчат.
 Іноді  кубла  знаходять  у  густому  і  тернистому  чагарнику  безпосередньо
на  землі,  трапляються  вони  також  і  в  очеретах.
 Спаровуванню  передують  тривалі  ігри.  Зокрема,  самець  поводить  себе
дуже  своєрідно.  Він  іноді  так  швидко  обертається  на  воді,  що  може  зда¬
тися,  ніби  його  захопила  сильна  водоверть.  Хоча  самка,  мабуть,  досить
байдуже  спостерігає  це,  але  все-таки  ці  майстерні  вправи  її  дуже  веселять,
тому  що  після  закінчення  кружлянь  сп’янілого  від  любові  самця,  вона
наближається,  обидва  дружно  пливуть  поряд,  і  за  цим  майже  завжди  від¬
бувається  спаровування.
 Після  трьох  тижнів  від  народження  самка  виводить  своїх  дитинчат
з  нори  і  в  той  час,  коли  вони  пасуться  на  дерні  або  городних  грядках,
носить  для  них  у  нору  ніжні  пагони  різних  трав,  особливо  горох,  най¬
улюбленішу  їжу  дитинчат.
 Найнебезпечнішими  ворогами  водяних  полівок  є  ласки  і  горностаї,  тому
що  вони  переслідують  їх  у  підземних  ходах  і  навіть  у  воді.  Залишаючи  нору,
водяна  полівка  стає  здобиччю  лісового  сича,  білої  сови,  тхора  і  кішки.
 Зона  поширення  водяної  полів¬
ки  простирається  від  Атлантичного
океану  до  Охотського  моря,  від  Бі¬
лого  і  до  Середземного  моря,  її  од¬
наково  часто  можна  побачити  як  на
рівнинах,  так  і  в  гористих  місцях.
 Не  нехтують  водяні  полівки  і  тва¬
ринною  їжею.  У  воді  ловлять  комах
та  їхні  личинки,  маленьких  жаб,
риб  і  раків,  на  суші  переслідують
польових  й  інших  мишей,  крадуть
яйця  у  птахів,  які  висиджують  їх  у
траві,  у  шкіряників  вони  поїдають
цілі  шматки  розм’якшених  шкір.
 «Глибина  земляної  нори,  в  якій
влаштовується  кубло,  —  говорить
Ландоа,  —  коливається  між  30  і
60  см.  До  неї  завжди  ведуть  декіль¬
ка  ходів.  Саме  кубло  являє  собою
земляну  нору,  кулясте,  в  діаметрі
завбільшки  від  15  до  20  см  і  склада¬
ється  з  безлічі  украй  тонких,  сухих
кореневих  волокон.  Товщі  волокна
і  коріння  під  час  спорудження  ви¬
кидаються,  і  таким  чином  виходить
м’яке  і  тепле  кубло,  набагато  краще
за  пташине  гніздо».

■  510
 ■  ПОЛІВКА  ЗВИЧАЙНА
 Полівка  звичайна
 (Microtus  arvalis)
 Де  тільки  можливо,  звичайна  по¬
лівка  накопичує  запаси,  особливо
хлібні  зерна  й  інше  насіння;  якщо
загрожує  голод,  звірі  гуртом  пересе¬
ляються,  частіше  на  сусіднє  поле.
 «Сніжна  полівка,  —  говорить  Бла-
зіус,  —  серед  всіх  мишей  має  най¬
меншу,  але  своєрідну  зону  поши¬
рення  —  Альпійські  гори.  Мені  не
відомо  жодного  випадку,  щоб  її  зна¬
йшли  нижче  за  1000  м  над  рівнем
моря,  навіть  на  висоті  1300  м  вона
трапляється  тільки  зрідка.  Вище
живе  на  всіх  висотах  до  крайніх  меж
рослинності.  Найчастіше  вона  з’яв¬
ляється  поблизу  сніжної  лінії,  але
трапляється,  що  перетинає  її  та  живе
на  найменших  рослинних  острів¬
цях,  на  оголених  із  південного  боку
високих  вершинах,  ледве  порослих
мізерними  альпійськими  травами,
посеред  сніжних  полів,  де  тепле  со¬
нячне  проміння  лише  на  2—3  міся¬
ці  трохи  прогріває  землю.  Тут,  се¬
ред  гір,  полівка  проводить  не  тільки
прекрасне  коротке  альпійське  літо,
але  також  і  9—10-місячну  сувору
альпійську  зиму,  похована  під  міц¬
ним  сніжним  покривом».
 ПОЛІВКА  ЗВИЧАЙНА  (Microtus  arvalis)  належить  до  родини  Хом’я¬
кові  ряду  Гризуни.  Звір  завдовжки  14  см,  з  яких  3  см  припадає  на  хвіст.
Забарвлення  шерсті  на  спині  жовтувато-сіре,  на  боках  світліше,  внизу
брудне  іржаво-біле,  лапки  мають  чистий  білий  колір.  Поширена  у  всій
Середній  і  частині  Північної  Європи,  а  також  західній  частині  Середньої
та  Північної  Азії,  немає  її  в  Ірландії,  Ісландії,  на  Корсиці,  Сардинії  та
Сицилії.  Віддає  перевагу  низинам.  В  Альпах  живе  на  висоті  до  2000  м  над
рівнем  моря.  Безлісі  простори,  поля  і  луги,  рідше  узлісся  і  лісові  галяви¬
ни,  а  також  вологі  й  болотисті  низовини  служать  їй  місцепроживанням.  У
вологих  місцях  полівка  риє  свої  підземні  ходи  і  влаштовує  кубла  в  сухих
купинах,  а  в  сухих  будує  неглибокі  нори  з  4—6  різними  вхідними  отво¬
рами,  з’єднаними  зовні  утоптаними,  поглибленими  доріжками.  Восени
вона  ховається  в  скирти  хліба  або  з’являється  в  житлах,  коморах,  стайнях
і  льохах.  В  будинках  вона  живе  переважно  в  льохах,  а  не  на  горищах,  як
звичайні  миші.  Взимку  полівка  викопує  довгі  ходи  під  снігом.  Вона  добре
бігає,  чудово  плаває,  але  погано  лазить.  Риє  вона  дуже  майстерно,  швид¬
ше,  ніж  будь-яка  інша  миша,  і  здається  невтомною  в  цій  справі.  Звичайна
полівка  активна  як  удень,  так  і  вночі.  Тепло  і  сухість  —  необхідні  для  неї
життєві  умови,  тривала  вологість  шкідлива  для  неї.
 За  наявності  зерна  вона  обмежується  тільки  ним,  інакше  задовольня¬
ється  свіжою  травою  і  зеленню  з  корінням  і  листям,  конюшиною,  пло¬
дами  і  ягодами.  У  великій  кількості  поїдає  вона  горішки  буків,  справжні
горіхи,  хлібні  зерна,  ріпу  і  картоплю.  Коли  зернові  починають  дозрівати,
ці  полівки  збираються  цілими  зграями  на  полях,  відкушують  внизу  со¬
ломини  і,  поваливши  їх,  відгризають  колоски  і  тягнуть  їх  у  свої  нори.  Під
час  жнив  полівка  йде  слідом  за  женцями,  разом  з  ними  переходить  від
озимих  полів  до  ярих  і,  поїдаючи  зерна,  що  обсипалися,  збирає  колоски,
загублені  під  час  скріплення  снопів.  З  лісу  вона  тягне  в  свою  нору  плоди
шипшини  і  ялівцю,  горішки  буків,  жолуді  та  справжні  горіхи.
 Звичайна  полівка  живе  досить  дружно  з  особинами  свого  виду,  що¬
найменше  попарно,  частіше  ж  великими  групами,  тому  їхні  нори  тісно
примикають  одна  до  одної.  Розмножуються  незвичайно  швидко.  В  її  те¬
плих  кублах,  що  лежать  на  глибині  40—60  см  і  м’яко  вистланих  сухою
травою,  а  іноді  й  мохом,  вже  в  квітні  з’являється  4—8  дитинчат,  а  про¬
тягом  теплої  пори  року  самка  народжує  ще  від  чотирьох  до  шести  разів.
Мабуть,  дитинчата  першого  посліду  до  осені  вже  здатні  розмножуватися,
і  цим  пояснюється  іноді  вражаюче  збільшення  кількості  мишей-полівок.
 ПОЛІВКА  СНІЖНА  (Microtus  nivalis)  належить  до  родини  Хом’якові
ряду  Гризуни.  Це  маленька  тварина,  загальна  довжина  якої  18  см  при  до¬
вжині  тулуба  12,5  см.  Шерсть  її  двобарвна,  верхня  частина  тіла  світлого
буро-сірого  кольору,  середина  спини  темніша,  ніж  боки,  нижня  частина
досить  виразно  відокремлена  і  сірувато-біла.
 Відомо,  що  вона  живиться  рослинами,  здебільшого  корінням  і  свіжи¬
ми  альпійськими  травами,  а  також  сіном,  збирає  запаси  на  зиму.  Влітку

ПОЛІПИ  КОРАЛОВІ  ■
 511  ■
 полівка  відвідує  пастуші  хатини,  коров’ячі  та  овечі  пасовища  і  ласує  всім
їстівним,  знайденим  там,  окрім  м’ясного.  В  її  норах  знаходять  погризене
сіно  і  стебла  рослин,  часто  також  коріння  різних  альпійських  трав.
 У  кублі,  ймовірно  двічі  на  рік,  з’являється  4—7  дитинчат.  Блазіус
знайшов  таких  навіть  у  кінці  вересня.  З  настанням  зими  сніжна  полівка
переселяється  трохи  нижче,  але  й  тоді  не  доходить  до  заселених  місцевос¬
тей.  В  цей  час  вона  живиться  зібраними  запасами  і,  коли  їх  не  вистачає,
прокладає  довгі  ходи  в  снігу  від  рослини  до  рослини,  від  кореня  до  коре¬
ня,  докладає  неабияких  зусиль,  щоб  здобути  собі  прожиток.
 ПОЛІПИ  КОРАЛОВІ  (.Anthozoa).  Працюючи  непомітно  на  дні  океанів
протягом  цілої  низки  геологічних  епох,  ці  дрібні  тварини  збудували  цілі
острови,  незліченні  рифи  та  мілини  і  заклали  фундамент  навіть  для  дея¬
ких  материків.  Будову  поліпів  чіткіше  видно  на  таких  із  них,  які  не  утво¬
рюють  вапняних  відкладень;  до  таких  належить  дарвинова  моноксенія
(Monoxenia  Darwini),  завдовжки  близько  3  мм,  тіло  її  являє  порожнистий
мішок,  формою  схожий  на  глек;  ротовий  отвір  розташований  зовні  й  ото¬
чений  вісьма  щупальцями,  а  протилежний  край  має  форму  плоского  дис¬
ка,  яким  тварина  прикріплюється  до  підводних  предметів.  Стінки  мішка
складаються  з  двох  шарів:  зовнішнього  і  внутрішнього;  на  поперечному
розтині  видно,  що  в  стінках  проходять  вісім  поздовжніх  каналів,  розділе¬
них  між  собою  перегородками.  Розвиток  яйця  відбувається  за  загальним
типом  із  стадіями:  бластула  і  гаструла,  але  величезна  більшість  поліпів
утворює  в  своєму  тілі  твердий  вапняний  скелет,  який  утворюється  з  ек¬
тодерми  (у  шестипроменевих)  або  з  мезоглеї  (у  восьмипроменевих),  чим
відрізняється  від  зовнішнього  скелета  голкошкірих  і  черепашок  молюсків,
у  яких  тверді  утворення  відкладаються  в  покривах  тіла.  У  поліпів  тверді
вапняні  частини  є  такими  ж  життєдіяльними  частинами  тіла,  як  і  кістко¬
вий  скелет  у  вищих  тварин.  У  скелеті  поліпа  відбувається  обмін  речовин  і
зростання  унаслідок  безперервного  відкладання  нових  шарів.  Відмирання
скелета  корала  відбувається  знизу,  тому  корал  росте  вгору  і  тримається  на
вже  відмерлій  частині,  як  на  п’єдесталі,  але  не  відокремлюється  від  нього.
Безперервний  ріст  вапняного  стовбура  обумовлюється  тим,  що  вслід  за
смертю  організму  те  ж  саме  утворення  продовжується  діяльністю  його
потомства;  а  оскільки  поліпи  утворюють  зазвичай  колонії,  то  виходять
гіллясті  стовбури.  Розмноження  поліпів  відбувається  як  статевим  шляхом,
так  і  безстатевим,  за  допомогою  брунькування.
 ПОМОРНИКИ,  родина  (Stercorariidae),  в  основному  схожі  на  чайок;
характерною  відмінністю  є  товстий,  відносно  короткий  дзьоб,  верхній
кінчик  щелепи  якого  заломлений  сильним  гачком;  усі  7  видів,  що  входять
сюди,  живуть  у  холодному  північному  поясі,  звичайно  на  морі,  а  в  період
гніздування  —  в  тундрі,  на  островах  і  берегах.
 Великий  поморник  (Calharacta  skua)  завбільшки  може  бути  з  велику
ворону:  довжина  його  тіла  —  57  см,  розмах  крил  —  146,  довжина  кри¬
ла  —  43,  хвоста  —  17  см.  Середні  пера  хвоста  наче  обрізані,  отже,  кожне
на  кінці  має  два  прямі  кути.  Оперення  сірувато-буре  з  червонуватими  і
блідо-сірими  поздовжніми  смужками,  біля  основи  темних  крил  помітна
біла  пляма,  очі  червонувато-бурі,  дзьоб  біля  основи  свинцево-сірий,  а  на
кінці  чорний,  ноги  чорнувато-сірі.  Молоді  птахи  кольором  оперення  не
відрізняються  від  дорослих.
 Способом  життя  птах  цей  схожий  на  крупних  чайок,  але  відрізняється
від  них  спритністю  і  різноманітністю  своїх  рухів.  Це  найнебезпечніший
морський  хижак,  до  того  ж  він  такий  сильний  і  сміливий,  що  найбільші
морські  птахи  боязко  уникають  його.  Він  постійно  голодний,  незвичай¬
но  ненажерливий  і,  мабуть,  літає  тільки  для  того,  щоб  полювати.  Поки
поблизу  нього  немає  інших  птахів,  він  змушений  сам  шукати  собі  по¬
живу  —  кидається  у  воду  на  риб,  шукає  на  березі  морських  тварин,  ви¬
кинутих  хвилями.  Але  як  тільки  він  помітить  здалека  іншого  м’ясоїдного
птаха,  то  гострозоро  стежить  за  ним,  чекає,  щоб  той  спіймав  собі  здобич,
і  тоді  починає  переслідувати  його  так  нахабно,  що  той  буває  змушений
випустити  спійману  здобич,  яку  негайно  ж  хапає  поморник.  Мертві  та
хворі  птахи,  що  плавають  по  морю,  —  постійно  стають  його  здобиччю.  На
 Корали  —  дрібні  тварини,  що  нале¬
жать  до  того  ж  класу  коралових  по¬
ліпів  (Anthozoa),  що  й  актинії  (морські
анемони)  та  рогові  корали  (морське
віяло  —  віялові  корали).  Кожна  осо¬
бина  секретує  власний  скелет,  але  у
багатьох  видів  скелети  окремих  осо¬
бин  сполучаються  з  утворенням  єди¬
ної  координованої  структури.  Урешті
крихітні  організми  перетворюють¬
ся  на  масивні  колонії.  Існує  2  основні
групи  коралів,  що  нині  живуть:  шес¬
типроменеві,  серед  яких  є  як  одиноч¬
ні,  так  і  колоніальні  форми,  і  вось-
мипроменеві,  це  завжди  колоніальні
форми.  У  великої  кількості  мадрепо-
рових  коралів  (із  шестипроменевих)  є
зовнішній  вапняний  скелет;  у  тілі  цих
коралів  поселяються  фотосинтезую-
чі  мікроорганізми,  залежність  від  них
обмежує  поширення  мадрепорових  ко¬
ралів  лише  невеликими  глибинами,  на
які  проникає  світло.  Саме  ці  корали
утворюють  більшість  великих  тро¬
пічних  рифів;  їхня  поверхня  поцят¬
кована  невеликими  чашоподібними
заглибинами,  в  яких  живуть  окремі
поліпи,  одержуючи  поживні  частинки
із  загального  джерела.
 Поморники  —  родина  птахів  з  ряду
Сивкоподібні.  Довжина  тіла  45—
60  см,  існує  чотири  види.
 Живляться  поморники  дрібними  ссав¬
цями  і  птахами.  Гнізда  на  землі  або
на  скелях,  у  кладці  2—3  яйця.  Восе¬
ни  відлітають  на  південь,  у  Південну
півкулю,  і  харчуються  переважно  біля
морів.  Живлення  різноманітне  —  від
ягід  до  дрібних  хребетних.  У  колоні¬
ях  морських  птахів  поїдають  яйця  і
пташенят.  Нахабно  забирають  в  ін¬
ших  птахів  здобич,  причому  атакую¬
чи,  вони  примушують  відригнути  на¬
віть  той  корм,  що  вже  проковтнули.

ПОРОЖНИСТОРОГІ  ■
 513  ■
 Усі  бики  легко  і  добре  плавають.  їхня  незвичайна  сила  і  витривалість
гідна  здивування.  З  органів  чуття  найкраще  розвинений  нюх,  слух  теж
хороший,  зір  не  дуже  розвинений.  Роздратовані,  кидаються  на  хижих  зві¬
рів,  навіть  на  найсильніших,  і  так  спритно  вміють  користуватися  своїми
рогами  і  копитами,  що  часто  здобувають  перемогу.  Голос  їхній  являє  со¬
бою  голосне  або  глухе  мукання  або  ж  схожий  на  хрокання  і  бурчання,  яке
чути  переважно  тоді,  коли  вони  збуджені.  Живляться  листям  і  ніжними
бруньками,  пагонами  і  гілками  найрізноманітніших  дерев,  травою  і  зла¬
ками,  деревною  корою,  мохами  і  лишайниками,  болотяними  і  водяними
рослинами,  навіть  гострою  ріжучою  осокою  і  очеретяними  рослинами.
Сіль  для  всіх  є  ласощами,  вода  —  насущна  потреба;  багато  з  них  із  задо¬
воленням  лежать  у  мулистих  болотах  або  годинами  вилежують  у  річках
і  ставках.
 Спаровуванню  передують  жорстокі  битви  між  биками;  9—12  місяців
по  тому  корова  телиться  одним  телям,  дуже  рідко  двома.  Теля  народжу¬
ється  цілком  розвиненим  і  майже  одразу  може  йти  слідом  за  матір’ю.
Вона  ставиться  до  нього  дуже  ніжно,  годує  і  чистить,  облизує  і  пестить
його,  а  в  разі  небезпеки  дуже  мужньо  захищає  від  усякого  нападу;  самці
деяких  видів  також  охороняють  дитинчат.
 Полювання  на  диких  биків  досить  небезпечне.
 Ті  бики,  які  високо  цінуються  в  Іспанії,  бо  їх  використовують  у  відо¬
мих  боях,  також  пішли  від  тварин,  що  колись  були  ручними.  Тепер  вони
здичавіли:  цілими  роками  не  заходять  до  хліву,  і  ніхто  про  них  не  пі¬
клується;  тільки  зрідка  приїжджають  наглядачі,  щоб  перевірити  кількість
тварин.  Бик  цей  не  дуже  великий  на  зріст,  але  красивий,  надзвичайно
сильний  і  має  досить  довгі,  вигнуті  назовні  й  дуже  гострі  роги;  забарвлен¬
ня  його  майже  завжди  червоно-коричневого  або  чорно-бурого  кольору.
 «Бики,  які  своєю  лютістю  і  зовнішнім  виглядом  здаються  придатними
для  бою,  —  описує  В.  Ієст,  —  виховуються  таким  чином.  Народжених
в  якому-небудь  великому  маєтку  в  Кастилії  або  Андалузії,  однорічних
биків  приганяють  у  певне  місце,  де  їх  таврують,  щоб  потім  не  сплута¬
ти  з  чужими.  Пастухи,  які  женуть  стадо  довгою  палицею  з  гострим  на¬
конечником,  швидко  помічають,  який  бик  має  схильність  до  нападу,  а
який  —  ні.  За  биками,  які  не  бояться  чутливих  уколів  вістрям  палиці
й  неодноразово  нападають  на  загоничів,  далі  спостерігають;  тварин,
схильних  до  приручення,  використовують  у  господарстві.  Злим  бикам
насаджують  на  роги  подушки  або  дерев’яні  кульки  і  надають  їм  що-
 «Бики  і  корови,  —  пише  Дюміхен,  —
так  само,  як  і  коза,  ще  за  якнайдав-
ніших  часів  були  свійськими  тва¬
ринами  жителів  Нільської  долини.
Знатні  єгиптяни  в  написах  на  сво¬
їх  могильних  пам’ятниках  особливо
охоче  хваляться  своїми  численними
стадами  великої  рогатої  худоби».
 Роги  у  порожнисторогих  ростуть  усе
життя,  але  ніколи  не  розгалужу¬
ються.  Вони  складаються  з  речовини
епідермічного  походження,  чудово¬
го  матеріалу  для  виготовлення  клею
(китайці  роблять  із  них  і  ліки).
 Зебу
 Зебу  —  підвид  великої  рогатої  худо¬
би.  Це  «священні  корови»  Індії.  Вби¬
вати  і  їсти  м'ясо  зебу  релігія  забо¬
роняє.  В  Індії  понад  тридцять  різних
порід  зебу.  Деякі  з  них  завезені  в
США,  тут  їх  схрещують  з  шортхор-
нами,  херефордами  й  іншими  поро¬
дистими  нащадками  тура.  Зебу  та  її
гібриди  легко  переносять  спеку  і  уку¬
си  комах.

■  514
 ■  ПОССУМ
 Кускус  летючий,  поширений  у  Схід¬
ній  Австралії  від  Квінсленда  до  Ві¬
кторії,  живиться  в  основному  кома¬
хами  і  нектаром  рослин.  Жвавістю
і  рухливістю  він  навряд  чи  посту¬
пається  своїм  родичам,  а  в  здібнос¬
ті  перестрибувати  або  перелітати
на  великі  відстані  за  допомогою  роз¬
тяжної  літальної  перетинки  у  нього
мало  суперників.
 найповнішу  свободу  в  селах  і  маленьких  містах;  бики  гуляють  там  за
головною  площею,  куди  збирається  вулична  молодь  і  любителі  бою
биків.  Діти  різного  віку  дратують  і  мучать  биків  різними  способами,
не  завдаючи  їм  особливої  шкоди.  Організатори  бою  биків  вибирають
потрібну  тварину,  що  досягла  4—5-річного  віку,  і  платять  при  цьому
за  неї  надзвичайно  високі  ціни;  в  ніч  перед  боєм  бика  поміщають  у
стійло,  яке  є  при  кожному  амфітеатрі».
 Велику  рогату  худобу  скрізь  надзвичайно  шанували  і  шанують  до¬
тепер.  Стародавні  єгиптяни  поклонялися  богу  родючості  Апісу  у  вигляді
бика  і  надавали  йому  великі  почесті  під  час  багатьох  святкувань.  У  Лівії
велику  рогату  худобу  приручали,  але  ніколи  не  вбивали,  а  користувалися
тільки  молоком.  У  Киренаїці  вважалося  злочином  ударити  корову.  Кель¬
ти  дивилися  на  корів,  як  на  дар,  посланий  їм  божеством,  а  у  нинішніх
індусів  існує  такий  самий  культ  биків,  як  і  в  стародавніх  єгиптян.  У  каш¬
мірських  брамінів,  за  повідомленням  Югеля,  корова  вважається  настільки
священною,  що  кожна  людина,  що  вбила  її,  карається  смертю.  Герц  на¬
зиває  биків  суспільним  лихом  усіх  індуських  міст.
 ПОССУМ,  або  кускус  карликовий  летючий  (Acrobates  pygmaeus),  спра¬
ведливо  вважається  представником  особливого  роду.  Широка  літальна
перетинка  доходить  аж  до  кисті;  хвіст  пероподібний,  усаджений  волоссям
у  два  ряди;  вуха  вкриті  обрідною  шерстю.  Ця  гарна  тварина  завбільшки  з
нашу  хатню  мишу  і,  якщо  сидить  на  гілці,  склавши  розтяжну  літальну  пе¬
ретинку,  то  так  схожа  на  цього  гарного  і  одночасно  ненависного  гризуна,
що  їх  можна  сплутати.
 Весь  летючий  кускус  завдовжки  приблизно  14,5  см,  з  яких  трохи  біль¬
ше  половини  припадає  на  хвіст.  Коротка,  м’яка  шерсть  зверху  сіро-буро¬
го,  знизу  жовтувато-білого  кольору;  очі  оточені  чорними  кільцями;  вуха
спереду  темні,  ззаду  білі.  Обидва  кольори  тіла  різко  розмежовані.  Під  час
сидіння  літальна  перетинка  прилягає  складками  до  тіла  і  служить,  таким
чином,  своєрідною  прикрасою.  Ніжний  білий  колір  нижнього  краю  пере¬
тинки  можна  порівняти  з  витонченим  мереживним  воланом  накидки,  що
лежить  на  плечах  тварини.
 ПОССУМ  ЦУКРОВИЙ  ЛЕТЮЧИЙ  (див.  Сумчаста  летяга  карликова).
 ПОТОРУ  ТРИПАЛИЙ  ЩУРЯЧИЙ,  або  справжній  кенгуровий  щур
 (Potorous  tridactylus),  має  подовжену  голову,  короткі  кінцівки  і  щурячий
хвіст.  Довжина  тіла  40  см,  довжина  хвоста  25  см.  Тіло  коротке  і  осадкува¬
те,  шия  товста,  хвіст  довгий,  плоский,  вкритий  досить  чіткими  кільцями
і  лусками  і,  крім  того,  обрідною,  короткою  і  жорсткою  шерстю,  части¬
на  —  гола.  Довга,  злегка  блискуча  шерсть  зверху  темно-бурого  кольору  з
домішкою  чорного  і  блідо-бурого,  на  нижньому  боці  брудного  або  жов¬
тувато-білого  кольору.  Хвіст  біля  основи  і  зверху  бурий,  уздовж  боків  і
знизу  чорного  кольору.
 Новий  Південний  Уельс,  Вікторія,  Південна  Австралія  і  Тасманія  є
батьківщиною  щурячого  потору;  біля  Порт-Джексона  раніше  він  був  дуже
поширений.  Потору  люблять  місцевості,  порослі  поодинокими  кущами,  і
уникають  відкритих  пасовищ.  Вони  викопують  між  кущиками  трави  по¬
глиблення  в  землі,  ретельно  вистилають  їх  сухою  травою,  сіном  і  сплять
в  них  звичайно  по  декілька  разом  цілий  день.  Ці  по-справжньому  нічні
тварини  виходять  пастися  лише  після  заходу  сонця.  Лігво  влаштоване  так
само  майстерно,  як  і  в  родичів  цієї  тварини.
 Своїми  рухами  щурячий  потору  істотно  відрізняється  від  інших  видів.
За  моїми  власними  спостереженнями,  він  бігає  зовсім  інакше  і  набага¬
то  легше,  швидше,  ніж  земляний  заєць.  Цей  біг  короткими  кроками,  як
можна  назвати  рухи  потору,  надзвичайно  швидкий  і  разом  з  тим  набагато
спритніший,  ніж  у  кенгуру,  які  рухаються  стрибками.  Щурячий  потору
швидкий,  моторний,  жвавий  і  по  землі  ковзає,  як  тінь.  Досвідчений  соба¬
ка  ловить  його  дуже  легко;  але  недосвідчений  мисливець  марно  прагнути¬
ме  відшукати  його,  якщо  той  вже  залишив  лігво.  В  кублі  його  легко  може
зловити  і  людина,  оскільки  він  спить  досить  міцно  і  підпускає  до  себе
дуже  близько  свого  найзлішого  ворога.  Щодо  їжі  потору  відрізняється

ПОТГО  ЗВИЧАЙНИЙ  ■
 515  ■
 від  описаних  дотепер  його  родичів.  Він  риється,  відшукуючи  здебільшого
бульби  і  коріння,  і  тому  іноді  заподіює  великої  шкоди  полям.
 У  період  гону  самець  переслідує  самку  цілу  ніч,  кусає  і  б’є  її,  якщо
вона  не  хоче  добровільно  підкорятися  йому.  Одна  самка,  яку  я  тримав,
була  за  таких  обставин  убита  розпаленим  самцем  разом  з  її  досить  вели¬
ким  дитинчам  у  сумці,  ймовірно  тому,  що  вона  не  хотіла  підпустити  сам¬
ця  до  себе.  Розмноження  відбувається  три  або  чотири  рази  на  рік,  оскіль¬
ки  дитинчата  зростають  дуже  швидко.  У  піврічному  віці  потору  стають
дорослими.  Наскілько  мені  відомо,  щурячі  потору  народжують  завжди
лише  одне  дитинча.
 ПОТТО  ЗВИЧАЙНИЙ  (Perodicticus  potto)  належить  до  родини  Лорі¬
єві.  У  нього  тонке  тіло,  округла  голова  з  подовженою  мордочкою.  Очі
середніх  розмірів,  вуха  маленькі  шкірясті,  задні  й  передні  кінцівки  майже
однакової  довжини,  з  великими  кистями.  Недорозвинений,  але  все-таки
помітний,  вказівний  палець  без  нігтя,  решта  пальців  з  плоскими  нігтями,
за  винятком  другого  пальця  на  задній  лапі.  Великий,  кривий  і  плоский
кіготь  на  цьому  пальці  піднятий  вертикально.  Хвіст  короткий.  Корот¬
кошерсте  хутро  зверху  рудувато-сірого  кольору  упереміш  із  чорним;  на
голові  й  кінцівках  більш  рудуватого;  загривок  чало-сірий.  Черевце  і  вну¬
трішній  бік  кінцівок  ще  світліші;  хвіст  сірувато-рудого  кольору;  волосся
з  чорно-бурими  кінцями.  Довжина  тіла  потто  дорівнює  приблизно  35  см,
на  хвіст  припадає  6  см.
 Батьківщиною  потто,  наскільки  нам  відомо,  є  Західна  Африка,  проте
поширений  він  не  тільки  у  Верхній  Гвінеї  і  в  Сьєрра-Леоне,  але,  як  по¬
казала  експедиція  Гусфельдта  в  Лоанго,  і  в  Нижній  Гвінеї,  принаймні,  до
Конго.
 ПОТТО  ЗОЛОТИЙ,  калабарський,  або  ведмедячий  макі  (Arctocebus  са-
labarensis),  що  належить  до  родини  Лорієві,  відрізняється  від  звичайного
потто  великими  очима  і  вухами,  вказівним  пальцем,  до  того  недорозвине¬
ним,  що  має  вигляд  бородавки,  і  ледве  помітним  хвостом  у  вигляді  корот¬
кого  зачатка.  Кількість  зубів  така  ж  сама,  що  і  в  звичайного  потто.  Густа,
довга,  хвиляста  шерсть,  більш  обрідна  і  коротка  на  морді,  буро-сірого
кольору,  на  череві  світло-сірого,  а  на  морді,  передніх  і  задніх  кінцівках
темно-бурого.  Довжина  тіла  золотого  потто  —  25—30  см.  Поширений  у
Західній  Африці,  біля  гирла  річки  Нігер.
 ПРИПУТЕНЬ  (Columba  palumbus)  належить  до  родини  Голубині,  за¬
барвлений  у  різні  відтінки  блакитного  кольору.  Довжина  тіла  досягає  43
см,  розмах  крил  —  75,  довжина  крила  —  23,  довжина  хвоста  —  17  см.  По¬
чинаючи  з  65°  північної  широти  припутень  поширений  по  всій  Європі.
Навесні  і  влітку  припутні  живуть  парами,  рідко  маленькими  групами  або
зграями.  Обидва  птаха  разом  збирають  матеріал  для  гнізда,  яке  влаштову¬
ють  на  тонких  деревах  у  гущавині  лісу  і  завжди  ретельно  приховують  від
стороннього  ока.  Припутні  не  дуже  дбають  про  свої  яйця.  Якщо  птаха,
що  сидить  на  яйцях,  злякати,  то  можна  забрати  з  собою  яйця,  оскільки
він  напевно  вже  не  повернеться  до  свого  гнізда;  тільки  до  пташенят,  що
вилупилися,  вони  ставляться  з  деякою  прихильністю.
 ПРИЧЕПА  (Echeneis)  має  дуже  характерну  ознаку,  якою  відрізняється
від  решти  риб,  —  це  присмоктувальна  пластинка.  Вся  верхня  частина  го¬
лови  і  частина  спини  прикриті  довгою  овальною  пластинкою,  на  поверхні
якої  розташовано  12—27  поперечних  шкірястих  складок.  За  допомогою
цих  складок  причепа  може  дуже  міцно  присмоктуватися  до  різних  пред¬
метів  або  тварин.
 Акуляча  ремора  (Remora  remora)  —  найпоширеніший  вид  цього  роду;
досягає  завдовжки  20—25  см.  Споріднений  їй  звичайний  причепа  (Echeneis
naucrates)  значно  більший,  оскільки  досягає  завдовжки  90—106  см.  Спосіб
життя  причеп  дуже  цікавий;  їх  тільки  у  виняткових  випадках  можна  по¬
бачити  вільно  плаваючими,  а  звичайно  вони  прикріпляються  до  акул  або
інших  великих  швидкохідних  риб,  а  також  і  до  кораблів.  У  такий  спосіб
вони  здійснюють  великі  подорожі,  не  затрачуючи  власної  енергії  на  рух,  а
 Потто  —  два  види  і  два  роди  при¬
матів.  Живуть  на  деревах  у  воло¬
гих  тропічних  лісах  Західної  та  Цен¬
тральної  Африки.  В  обох  видів  густе
хутро,  від  буро-сірого  до  буро-черво-
ного  на  спині  і  більш  світле  на  че¬
реві.  Тривалість  вагітності  близько
5  місяців,  у  приплоді  звичайно  одне
дитинча.  Народившися,  воно  негай¬
но  забирається  на  матір,  яка  носить
його  на  собі,  поки  воно  не  стане  са¬
мостійним.
 Припутень  —  вид  птахів  (Columba  pa¬
lumbus)  з  родини  Голубині,  Columbidae,
поширений  на  більшій  частині  Євро¬
пи  і  в  Західній  Азії.  Це  великий,  бла¬
китно-сірий  птах,  завдовжки  близько
40  см,  горло  винно-червоного  кольору,
упоперек  крил  ідуть  білі  смуги,  які  ви¬
дно  тільки  під  час  польоту.  Бій  плями
з  кожного  боку  шиї  створюють  вра¬
ження,  ніби  у  птаха  на  шиї  є  кільце.
 Причепи,  ремори  —  морські  риби,  що
водяться  в  усіх  океанах,  належать
до  родини  Причепові  (Echeneidae),  яка
включає  близько  8  видів.  їхнє  тіло  дуже
видовжене,  голова  плоска,  на  верхній
частині  голови  є  присмоктувальний
диск,  утворений  видозміненим  спинним
плавцем,  промені  якого  розташовані  по
відношенню  до  голови,  як  пластинки
жалюзі.  За  допомогою  цього  диска  риби
прикріпляються  до  великих  акул,  ска¬
тів,  кісткових  риб,  черепах  і  навіть  до
китів,  на  яких  вони  «їздять».

■  516
 ■  ПРИМАТИ
 Припутень
 (Columba  palumbus)
 Припутень  —  справжній  лісовий
птах.  Він  віддає  перевагу  хвойним
лісам,  мабуть,  тому,  що  насіння
ялин,  ялиць  і  сосен  служить  йому
поживою.  Це  надзвичайно  швид¬
кий  і  обережний  птах;  добре  хо¬
дить,  хоча  і  не  дуже  швидко;  політ
його  красивий,  легкий  і  швидкий.
 Примати  —  ряд  ссавців,  має  два
підряди:  Напівмавпи  і  Мавпи.  Понад
200  видів  —  від  лемурів  до  людини,
що  ставить  ряд  Примати  в  особливе
становище.  Спосіб  життя  переваж¬
но  денний,  деревний.  Живуть  часті¬
ше  зграями  або  родинними  групами
з  достатньо  складною  ієрархічною
системою  домінування  —  підкорення.
Розмножуються  цілий  рік,  у  більшос¬
ті  народжується  одне  дитинча.
 дорогою  хапають  здобич,  оскільки  прикріпляються  вони  спинним  боком.
Вони  навіть  не  вміють  самі  добре  плавати,  але  присмоктуються  так  міцно,
що  їх  насилу  можна  відірвати.  Акула  часто  буває  усаджена  десятками  цих
риб.  Підводна  частина  корабля  також  буває  часто  усаджена  причепами,  і
вони  разом  із  судном  долають  іноді  1000  миль.  Коли  корабельний  кухар
виливає  в  море  помиї,  причепи  десятками  відстають  еід  корабля  і  на¬
вперебій  кидаються  ловити  викинуту  їжу.  За  розповідями  деяких  дослід¬
ників,  причеп  використовують  для  лову  черепах  і  деяких  риб.  Для  цього
причеп  міцно  прив’язують  мотузком  і  примушують  плисти  під  судном.
Тільки  помітять  черепаху  або  яку-небудь  іншу  відповідну  здобич,  канат
відпускають,  причепа  вмить  присмоктується  так  міцно,  що  з  нею  можна
витягти  разом  і  спійману  жертву.  Такий  спосіб  лову,  особливо  черепах,
дійсно  практикується  біля  Занзібару,  в  Антильському  морі  та  в  Торресо-
вій  протоці.
 ПРИМАТИ,  ряд  {Primates).  Із  стародавніх  народів,  мабуть,  тільки  ін¬
дійці  та  єгиптяни  відчували  деяку  симпатію  до  мавп.  Стародавні  єгиптяни
висікали  їхні  зображення  з  міцного  порфіру  і  часто  надавали  своїм  богам
вигляду  мавп;  стародавні  індійці  так  само,  як  і  їхні  нинішні  нащадки,
будували  для  мавп  особливі  будинки  і  храми.  Цар  Соломон,  за  біблійною
легендою,  виписував  мавп  з  Офіру.  Римляни  тримали  їх  для  забавок  у
своїх  будинках,  а  також  вивчали  по  їхніх  трупах  внутрішню  будову  люд¬
ського  тіла;  їх  бавило  смішне  наслідування  цих  тварин,  і  вони  для  забавки
примушували  мавп  боротися  з  дикими  звірами  в  цирку.  Втім,  горді  рим¬
ляни  ніколи  не  прирівнювали  мавп  до  себе  і  вважали  їх  звірами  так  само,
як  і  Соломон.  Араби  дивилися  на  справу  інакше:  вони  вбачали  в  мавпах
нащадків  нечестивих  людей,  для  яких  немає  нічого  ні  святого,  ні  гідного
пошани.  Істоти  ці  осуджені  Аллахом  навіки  носити  в  собі  огидне  поєд¬
нання  людської  подоби  і  бісівської  зовнішності.  Ми,  європейці,  схильні
бачити  в  мавпах  карикатуру  на  людину,  а  не  істот,  що  мають  схожість  з

ПРИМАТИ  ■
 517  ■
 нами  в  будові  свого  тіла.  Привабливішими  нам  здаються  ті  мавпи,  які
найменше  схожі  на  нас,  тоді  як  ті  види,  в  яких  схожість  з  людиною  ви¬
ражена  сильніше,  нам  майже  завжди  осоружні.  Нас  однаково  вражає  як
схожість  мавп  на  людину,  так  і  відмінність  їх  від  нас.  Достатньо  кинути
один  погляд  на  скелети  людини  і  мавпи,  щоб  помітити  в  них  дуже  істотні
відмінності,  проте  при  уважному  вивченні  відмінності  ці  зовсім  не  такі
вражаючі,  як  здається  на  перший  погляд.
 Розміри  мавп  дуже  різноманітні:  горила  на  зріст  з  велику  людину,
ігрунка  не  більше  за  білку.  І  будова  їхнього  тіла  досить  різноманітна.  У
загальних  рисах  мавп  можна  розділити  на  три  групи:  людиноподібні,  со¬
бакоподібні  і  векшоподібні,  що  в  більшості  випадків  краще  характеризує
їхнє  тіло,  ніж  довгі  описи.  У  більшості  приматів  довгі  хвости,  але  в  дея¬
ких  хвіст  короткий,  а  є  і  зовсім  безхвості  мавпи.  Так  само  різноманітний
і  волосяний  покрив.  Колір  шерсті  найчастіше  темний,  але  є  мавпи,  чий
волосяний  покрив  місцями  яскраво  забарвлений.  Голі  місця  на  тілі  іноді
бувають  також  забарвлені  надзвичайно  яскраво.
 Череп  також  може  мати  досить  різноманітну  форму,  залежно  від  роз¬
витку  лицьової  та  мозкової  частини;  очі  розташовані  спереду  і  лежать  у
западинах,  оточених  кістками,  які  сильно  видаються  назовні;  виличні  ж
дуги  мало  видаються.  Серед  м’язів  особливо  чудові  м’язи  руки,  але  вони
не  є  такою  складною  системою  м’язів,  як  на  руці  людини.  Будова  гортані
не  дозволяє  мавпам  урізноманітнювати  звуки  такою  мірою,  як  це  робить
людина.
 Мавп  часто  називають  чотирирукими  і  протиставляють  дворуким,  тоб¬
то  людині,  маючи  на  увазі  будову  їхніх  передніх  і  задніх  кінцівок.  Якщо
порівняти  руки  і  ноги  людини  з  руками  і  ногами  мавпи,  то  виявляється,
що  вони  влаштовані  за  одним  зразком.  Великий  палець,  протиставлений
іншим  пальцям,  у  людини  є  тільки  на  руках,  у  ігрункових  мавп  —  тільки
на  задніх  кінцівках,  а  в  інших  мавп  —  і  на  передніх,  і  на  задніх.
 Мавпи  дуже  тямущі,  і  перейнятливість,  характерна  для  більшості  з
них,  допомагає  їм  легко  навчитися  деяких  досить  складних  дій.  їх  слід  за¬
рахувати  до  найрозумніших  тварин.  Вони  мають  чудову  пам’ять  і  вміють
користуватися  своїм  досвідом.  Мавпи  вміють  вправно  уникати  небезпек  і
дуже  вдало  знаходять  засоби  для  захисту.  Вони  здатні  любити  і  відчувати
прихильність  до  інших  істот.  Любов  їхня,  проте,  теж  непостійна.
 Палеонтологічні  дослідження  свідчать,  що  за  колишніх  часів  поши¬
рення  мавп  було  значнішим,  ніж  тепер.  Нині  вони  живуть  тільки  в  жар¬
ких  країнах  земної  кулі,  оскільки  їм  необхідний  теплий  клімат  протягом
року.  Деякі  павіани  підіймаються  в  гірських  країнах  на  значну  висоту  і
можуть  переносити  досить  низьку  температуру,  але  всі  інші  мавпи  дуже
чутливі  до  холоду.  Зона  поширення  кожного  виду  мавп  досить  обмежена,
хоча  можна  помітити,  що  у  віддалених  країнах  однієї  і  тієї  ж  самої  части¬
ни  світу  живуть  породи  мавп,  дуже  схожі  між  собою.  Більшість  мавп  живе
в  лісах;  тільки  деякі  види  віддають  перевагу  скелястим  гірським  місцевос¬
тям.  Будова  тіла  цих  тварин  так  добре  пристосована  до  лазіння,  що  великі
дерева  є  улюбленим  місцем  їх  перебування;  мавпи,  що  живуть  на  скелях,
лазять  на  дерева  тільки  в  крайньому  разі.
 Мавпи  їдять  все  їстівне,  але  основну  частину  їхнього  раціону  складає
рослинна  їжа:  плоди,  цибулини,  бульби,  коріння,  насіння,  горіхи,  брунь¬
ки,  листя  і  соковиті  стебла.  Від  комах  вони  також  не  відмовляються,  а
яйця  птахів  і  самі  пташенята  для  багатьох  мавп  є  улюбленими  ласощами.
Під  час  своїх  пошуків  вони  постійно  що-небудь  розглядають,  хапають,
зривають,  обнюхують  і  відкушують,  а  потім  або  з’їдають,  або  кидають.
 Легкість  і  грація  в  рухах  мавп  помітні  тільки  під  час  лазіння.  Навіть
крупні  безхвості  мавпи  Старого  Світу  лазять  чудово,  хоча  їхні  рухи  при
цьому  більше  схожі  на  рухи  людини,  ніж  на  рухи  інших  мавп.  Хода  ж  їхня
більш-менш  важка  і  незграбна.  Мавпи  й  ігрунки  ходять  краще  за  інших,
особливо  мавпи,  які  бігають  так  швидко,  що  собаці  їх  важко  наздогнати.
Хода  так  званих  людиноподібних  мавп  відрізняється  від  людської.  Люди¬
на  під  час  ходьби  торкається  землі  всією  ступнею,  мавпи  ж  спираються
на  зігнуті  пальці  передніх  кінцівок  і  незграбно  підкидають  тулуб  вперед,
викидаючи  задні  кінцівки  між  передніми,  які  для  цього  трохи  розставлені
в  сторони.  Рух  цей  схожий  на  ходу  людини  на  милицях.  При  цьому  мав-
 Окен,  порівнюючи  мавпу  з  люди¬
ною,  пише:
 «Мавпи  схожі  на  людину  в  усьому
аморальному  і  поганому:  вони  злі,
лицемірні,  підступні,  непристойні
та  злодійкуваті.  Мавпам  не  можна
приписати  жодної  чесноти,  і  людині
вони  не  дають  ніякої  користі.  Тра¬
пляється,  що  вони  стережуть  буди¬
нок,  охороняють  майно,  прислужу¬
ють,  але  все  це  роблять  доти,  доки
їм  не  спадуть  на  думку  які-небудь
дурощі.  Як  в  етичному,  так  і  у  фі¬
зичному  відношенні  вони  нагадують
про  гірше  в  характері  людини».
 У  найнижчих  приматів  —  тупай  —
великі  пальці  не  протистоять  іншим.
Оскільки  вони  не  можуть  обертати¬
ся  в  суглобі  і  закінчуються  кігтем,  то
майже  не  використовуються  для  ха¬
пання.  У  мавп  великий  палець  довший
і  розташований  під  кутом  до  кисті,
так  що  нею  мавпа  може  обхоплюва¬
ти  невеликі  предмети.  У  людини  про¬
тиставлення  великого  пальця  іншим
пішло  ще  далі  —  великий  палець  зна¬
чно  довший  і  сильніший  і  знаходиться
під  ще  більшим  кутом,  що  забезпечує
йому  максимальну  свободу  руху.
 Предками  приматів  були  малі,  ак¬
тивні,  нічим  не  примітні  істоти,  що
ведуть  деревний  спосіб  життя.  В
процесі  еволюції  вони  дали  безліч  різ¬
номанітних  і  вельми  успішних  форм.
Гострий  зір,  чіпкі  передні  кінцівки  і
колосальний  розвиток  мозку  забезпе¬
чили  єдину  і  неповторну  комбінацію
властивостей,  що  дозволила  їм  уник¬
нути  вузької  спеціалізації.

■  518
 ■  ПРОЄХИДНА  ВОЛОХАТА
 Мова  мавп  досить  багата.  Вони  ви¬
дають  дуже  різноманітні  звуки  для
вираження  своїх  почуттів.  Люди¬
на  швидко  навчається  розуміти  ці
звуки.  Особливо  характерний  крик
жаху  у  вождя,  який  спонукає  всю
зграю  до  втечі;  описати  його  досить
важко  і  майже  неможливо  повтори¬
ти  його.  Він  складається  з  декіль¬
кох  уривчастих,  тремтливих  і  не¬
гармонійних  звуків,  значення  яких
посилюється  спотворенням  мор¬
ди  мавпи.  Коли  лунає  цей  гучний
крик,  вся  зграя  тікає;  матері  скли¬
кають  дитинчат,  які  миттю  на  них
чіпляються,  і  самки  поспішають  з
дорогоцінною  ношею  до  найближ¬
чого  дерева  або  скелі.  Тільки  коли
заспокоїться  ватажок,  зграя  знову
збирається  і  повертається  назад.
 Нотарктус,  що  жив  58  млн  років
тому  і  відомий  з  викопних  останків,
знайдених  у  Вайомінгу,  є  ранньою
стадією  еволюції  приматів  (десь  між
тупаєю  і  мавпами).  Це  був  один  із
перших  приматів  у  що  мали  чітко  ви¬
ражений  протиставлений  іншим  ве¬
ликий  палець.  Маленький,  пухнастий
і  діяльний  нотарктус  жив  на  деревах
і,  ймовірно,  їв  плоди,  насіння  і  комах.
Він  є  предком  сучасного  лемура.
 Проєхидна  мешкає  в  гірських  лісах
Нової  Гвінеї.  Через  надмірне  полю¬
вання  місцевого  населення  чисель¬
ність  цих  тварин  скоротилася;  зане¬
сена  до  Червоної  Книги  Міжнародної
організації  з  охорони  природи  і  при¬
родних  ресурсів.
 па  спирається  на  стиснуті  кулаки  передніх  кінцівок  і  на  зовнішній  край
ступень  задніх,  середні  пальці  яких  часто  підгинаються,  а  великий  палець
відставляється  убік,  щоб  служити  опорою.  Гібони,  мабуть,  так  ходити  не
можуть.  Вони  під  час  ходьби  часто  спираються  тільки  на  задні  кінцівки,
розставляючи  по  можливості  пальці  та  відкидаючи  великий  палець  до
утворення  прямого  кута  зі  ступнею.  При  цьому  розставлені  передні  кін¬
цівки  служать  їм  балансиром  і  розпрямляються  у  міру  збільшення  швид¬
кості  руху.
 Дуже  небагато  видів  приматів  ведуть  самотній  спосіб  життя,  більшість
з  них  живе  зграями.  Кожна  зграя  вибирає  собі  певну  місцевість.  Вибір
місцепроживання  залежить  від  багатьох  обставин,  проте  велика  кількість
їжі  відіграє  тут  важливу  роль.  Гаї  біля  людського  житла  мавпи  займають
дуже  охоче.  Вони,  як  було  сказано,  не  відчувають  особливої  пошани  до
чужої  власності.  Маїсовим  і  цукровим  плантаціям,  городам,  баштанам,
банановим  гаям  віддається  перевага  перед  усіма  іншими.
 Самки  народжують  одне  дитинча,  рідко  двох.  Мати  ніжно  любить  і  до¬
глядає  його.  Незабаром  після  народження  дитинча  вчиться  вішатися  ма¬
тері  на  груди,  обіймаючи  передніми  кінцівками  шию,  а  задніми  —  боки;  в
цьому  положенні  воно  не  заважає  матері  бігати  і  лазити  і  може  спокійно
смоктати.  Дорослі  дитинчата  підхоплюються  на  плечі  і  спину  батьків.  Де¬
який  час  по  тому  молода  мавпа  стає  самостійнішою.  У  разі  щонайменшої
небезпеки  вона  кидається  до  свого  дитинчати  і  особливим  звуком  запро¬
шує  його  стрибнути  до  себе  на  груди.
 Дрібні  американські  мавпи  дорослішають,  ймовірно,  на  четвертому
або  п’ятому  році  життя,  павіани  —  на  9—13,  а  велика  людиноподібна  мав¬
па,  мабуть,  ще  пізніше;  принаймні  випадання  молочних  зубів  у  неї  буває
майже  в  тому  ж  віці,  що  й  у  людини.
 ПРОЄХИДНА  ВОЛОХАТА  (Zaglossus  bruijni\  у  Брема  вона  названа
шерстистою  єхидною)  належить  до  родини  Єхидни  підкласу  Клоачні  ряду
Однопрохідні.  У  цієї  тварини  на  всіх  кінцівках  лише  по  три  пальці.  Пер¬
ший  і  п’ятий  палець  не  розвинені;  іноді  трапляються  тварини  з  п’ятьма
передніми  і  чотирма  задніми  пальцями.  Довжина  кігтів  задніх  кінцівок
поступово  зменшується  зсередини  назовні.  Загнутий  донизу  дзьоб  майже
удвічі  довший  за  решту  голови.  Проєхидни  крупніші  за  єхидн  і  досяга¬
ють  80  см  завдовжки.  Голова,  тіло  і  кінцівки  густо  вкриті  грубою  шерстю
рівномірного  темно-бурого  або  чорного  кольору  з  невеликою  домішкою
гладких  щетин  або  без  них;  у  ній  приховані  численні  короткі,  частіше  зо¬
всім  білі,  іноді  бурі  біля  основи  голки.
 Проєхидна  відома  до  сьогодні  лише  в  північно-західній  частині  Нової
Гвінеї;  про  її  спосіб  життя  немає  ніяких  відомостей.
 ПРОТЕЙ  ЄВРОПЕЙСЬКИЙ  (Proteus  anguinus)  належить  до  родини
Протеї.  Довжина  тіла  25—28  см.  Має  маленькі  ніжки,  зовнішні  зябра  збе¬
рігає  на  все  життя,  очі  відсутні.  Втім,  вони  йому  й  не  потрібні,  оскільки
протей  мешкає  виключно  в  підземних  озерах  і  річках,  в  багатій  на  печери
гористій  місцевості  півдня  Східних  Альп  (Далмація,  Крайна  і  прилеглі
області).
 ПРУСАК  (Blatella  germanica)  належить  до  ряду  Таргани  і  мешкає  в
людських  житлах,  що  погано  прибираються.  Комаха  ця  дуже  легко  аклі¬
матизується  до  нових  місць.  Прусак  рудого  кольору,  самка  трохи  тем¬
ніша;  тулуб  прикритий  жорсткими  надкриллями,  щодо  самок,  то  в  них
крила  менш  розвинені.  У  заплідненої  самки  черевце  починає  сильно  роз¬
ростатися  і  приблизно  через  тиждень  від  нього  відшнуровується  довгасте
округле  тіло  завбільшки  майже  з  саму  самку.
 Самка  носить  деякий  час  цей  придаток  за  собою,  потім  відкладає  його
в  якому-небудь  затишному  місці.  «Яйце»,  що  має  назву  оотека,  завдовжки
6,5  мм  і  близько  3  мм  завширшки,  всередині  розділено  поздовжньою  пе¬
регородкою  на  дві  рівні  частини,  з  яких  кожна,  у  свою  чергу,  розділяється
поперечними  перегородками  на  18  окремих  камер,  і  в  кожній  з  них  ле¬
жить  по  одному  яйцю.  Полежавши  якийсь  час  в  описаному  мішку,  яйця
розвиваються  в  личинки,  які  згодом  самі  проривають  оболонку  і  виходять

ПРЯМОКРИЛІ  ■
 519  ■
 назовні  спочатку  у  вигляді  личинок  білого  кольору,  але  поступово  вони
набирають  темного  забарвлення.  Личинка  линяє  кілька  разів,  збільшую¬
чись  у  розмірах.  Приблизно  тижнів  через  чотири  вона  линяє  вп’яте,  при¬
чому  в  неї  з’являються  крила,  і  вона  перетворюється  на  дорослу  комаху.
 Основна  їжа  прусаків  —  хліб,  переважно  чорний.  Щодо  м’яса,  то  пру¬
сак  його  їсть  неохоче.  Але,  крім  того,  комаха  ця  поїдає  всякі  органічні
залишки.
 ПРЯМОКРИЛІ,  рід  (Gymnognatha,  Orthoptera).  Комахи  цього  ряду  ха¬
рактеризуються  розвитком  з  неповним  перетворенням.  Рот  у  них  добре
розвинений  і  має  щелепи  або  хоботок.  Серед  них  є  як  крилаті,  так  і  без¬
крилі  комахи;  у  деяких  передні  крила  твердіші,  на  зразок  надкриль  жу¬
ків.  Личинки  прямокрилих  завжди  безкрилі,  вони  з’являються  лише  після
багаторазового  линяння.  Форма  їх  тіла  здебільшого  подовжена,  розміри
значні;  налічують  близько  6000  видів,  поширених  по  всій  Землі,  але  біль¬
шість  із  них  живуть  у  теплих  країнах.  Деякі  комахи  цього  ряду  з’являють¬
ся  в  неймовірно  великій  кількості  й  тоді  завдають  людям  значної  шкоди,
особливо  їхні  ненажерливі  личинки;  з  іншого  боку,  у  них  є  види,  які  самі
знищують  багатьох  інших  комах.
 ПСЕВДОНОГІ,  родина  Boidae.  У  цих  змій  голова  досить  виразно
відокремлена  від  тулуба;  тіло  дуже  м’язисте,  з  боків  злегка  стиснуте;
хвіст  порівняно  короткий.  Головною  відмітною  ознакою  всієї  родини
є  зачаткові  кістки  тазу,  які  й  називаються  несправжніми  ногами  і  зовні
позначені  двома  маленькими  роговими  кігтиками,  які  розташовуються
по  обох  боках  анального  отвору.  Родина  ця  поширена  майже  виключно
у  тропіках  і  в  прилеглих  країнах;  виняток  становить  тільки  піщаний  удав
(Егух)  —  представник  закаспійських,  киргизьких  і  калмицьких  степів.
Живуть  вони  переважно  в  лісах,  особливо  в  країнах,  де  добре  розвинуте
зрошення;  деякі  види  цієї  родини  можуть  бути  названі  водними  тва¬
ринами,  оскільки  живуть  і  полюють  у  воді,  а  на  землю  виходять  лише
для  того,  щоб  погрітися  і  поспати.  Псевдоногі  змії  здебільшого  нічні
тварини,  хоча  не  втрачають  нагоди  пополювати  і  вдень.  Спосіб  лову  здо¬
бичі  полягає  в  тому,  що  змія  обвивається  навкруги  схопленої  тварини  і
душить  її,  після  чого  проковтує  спійману  жертву.  Хоча  паща  змій  дуже
розтягується,  але  навіть  найбільші  удави  та  пітони  не  в  змозі  проковтну¬
ти  людину,  бика  або  коня,  хоча  антилоп  і  косуль  вони  можуть  пожира¬
ти,  та  й  то  на  превелику  силу.
 Мисливці  ревно  переслідують  велетенських  змій,  тим  більше  що  з
вогнепальною  зброєю  боротьба  з  ними  не  дуже  важка:  влучно  пущений  у
голову  заряд  дробу  звичайно  відразу  вбиває  гіганта,  оскільки  змії  ці,  по¬
рівняно  з  їхніми  розмірами,  не  такі  вже  й  живучі.  їх  ловлять  досить  часто
живцем,  за  допомогою  петель,  які  розтягують  перед  їхнім  притулком  так,
щоб  тварина  на  шляху  просунула  голову.
 ПТАХ-ДЗВОНИК,  або  гологорлий  дзвонар  (Procnias  nudicollis),  нале¬
жить  до  родини  Котингові.  Білосніжний  птах  з  яскраво-зеленим  горлом,
чорним  дзьобом  і  червоними  кінцівками;  самка  менша  і  трохи  інакше
забарвлена.  Довжина  тіла  —  26  см,  розмах  крил  —  50  см.
 ПТАХ  ЗОНТИЧНИЙ  (Cephalopterus  omatus)  належить  до  родини  Ко¬
тингові.  Вирізняється  великим  шоломоподібним  пучком  пер  на  голові,
який  може  підніматися,  і  шкірястою,  опереною  лопаттю  на  нижній  час¬
тині  шиї.  Оперення  майже  скрізь  чорне,  чубок  синювато-чорний,  ноги
матово-чорні.  Він  населяє  східні  схили  Перуанських  Кордильєрів  до  ви¬
соти  1000  метрів;  живиться  плодами,  комахами,  особливо  павуками  і  жу¬
ками;  плоди  завбільшки  зі  сливу  ковтає  цілком;  комах  же  перед  проков¬
туванням  спочатку  розділяє  на  частини.  Крик,  який  він  видає  переважно
рано  вранці,  жахливий  і  схожий  на  віддалене  ревіння  вола;  перш  ніж
закричати,  птах  розширює  свій  головний  чубок,  витягає  порожню  лопать,
що  висить  на  грудях,  і  трясе  нею,  киває  головою  і  лише  потім  видає  свій
рев.  Немайстерне  гніздо,  звите  із  пруття,  мостить  на  вершинах  найвищих
дерев;  кладка  складається  із  2  білих  яєць.
 земноводні.  Довжина  тіла  від  16  до
40  см.  Хвіст  облямований  шкірною
складкою.  Зовнішні  зябра  зберіга¬
ються  все  життя.

■  520
 ■  ПТАХИ-МИШІ
 Птахи-миші  (Coliiformes)  —  ряд  пта¬
хів,  що  складається  з  6  видів.  Довжи¬
на  тіла  30—38см,  маса  40—70  г.
Населяють  савани  і  напівпусте¬
лі  Центральної  і  Південної  Африки,
віддають  перевагу  узліссям  і  зарос¬
тям  чагарнику.  Оперення  м  'яке,  сірих
і  коричневих  тонів.  Кінцівки  і  основа
дзьоба  темно-червоного  кольору.  Дзьоб
короткий,  конічний,  з  гострим  кінчи¬
ком,  загнутим  донизу.  На  голові  —
чубок  із  яскравих  пер.  Крила  широкі,
вкорочені,  хвіст  довгий,  східчастий.
Тримаються  невеликими  зграйками.
Живляться  бруньками,  молодим  лис¬
тям,  плодами,  насінням.
 Птахи-носороги  —  птахи  з  роди¬
ни  Bucerotidae,  яка  включає  54  види.
Поширені  в  Африці,  Азії  і  Австралазії
(Австралія,  Океанія,  Нова  Зеландія).
Більшість  видів  гніздиться  у  великих
дуплах  дерев;  самки  часто  забира¬
ються  в  гніздо,  перш  ніж  відклада¬
ти  яйця,  і  замуровують  себе  в  ньо¬
му  за  допомогою  фекалій  і  принесеної
самцем  глини.  Там  вони  залишають¬
ся  протягом  усього  часу,  поки  пта¬
шенята  не  почнуть  літати.
 Райські  птахи  —  родина  птахів  ряду
Горобцеподібні.  Довжина  тіла  від
14  до  100  см.  Забарвлення  оперення
дуже  яскраве  і  різноманітне.  Існує
42  види,  переважно  в  гірських  лісах
Нової  Гвінеї,  а  також  в  Австралії.
 ПТАХИ-МИШІ,  родина  Coliidae,  поширені  в  Африці,  належать  до
ряду  Птахи-миші.  Вони  мають  видовжене  тіло,  короткий,  товстий,  гач¬
куватий  дзьоб,  короткі,  сильно  заокруглені  крила  і  удвічі  довший  за  ту¬
луб  хвіст;  оперення  тіла  надзвичайно  ніжне,  і  окремі  борозенки  пір’їнок
схожі  на  шерсть  ссавців;  тільки  рульові  пера  вражають  своєю  жорсткістю
і  твердістю.  Переважний  колір  оперення  —  сірий  із  жовтуватим  або  чер¬
вонуватим  відтінком.
 ПТАХ-МИША  ДОВГОХВОСТИЙ  (Colius  macrourus)  ніжного  рудува¬
то-сірого  кольору,  живе  тільки  в  Африці.  Всі  птахи  живуть  маленькими
зграями;  вони  селяться  в  густих,  колючих,  обвитих  ліанами  чагарниках
тропічного  лісу,  де  добре  захищені  від  пострілу  мисливця;  жоден  птах  не
в  змозі  проникнути  туди,  куди  вільно  пролізає  птах-миша,  як  миша,  що
пролазить  через  найменші  отвори.  Політ  цих  птахів  нагадує  то  пурхання,
то  ширяння;  Левальян  дуже  вдало  порівнює  зграю  цих  птахів  із  випуще¬
ними  стрілами.
 Пожива  цих  птахів  складається  виключно  з  рослинних  речовин.
У  Центральній  Африці  вони  живляться  плодами  гостролисту;  в  садах  вони
поїдають  винні  ягоди  і  виноград,  а  також  солодкі  лимони,  чим  завдають
досить  значної  шкоди.  За  Гартманом,  їхнє  гніздо  звите  зі  степової  трави,
волокон  лубу,  листя  і  квіткових  стебел,  а  всередині  вистелене  рослинним
пухом.  Тут  знаходять  2—3  білі  яйця,  вкритих  бурими  цяточками.
 ПТАХИ-НОСОРОГИ  (Bucerotidae)  характеризуються  довгим,  товстим
з  дивними  наростами  дзьобом;  завдяки  цій  відмітній  ознаці  неважко  впіз¬
нати  носорога.  Батьківщина  цих  птахів  —  Південна  Азія,  Центральна  і
Південна  Африка.  Всі  види  дуже  схожі  між  собою  будовою  тіла,  забарв¬
ленням  і  способом  життя.  Живуть,  починаючи  від  морського  берега  до
висоти  3000  м,  звичайно  в  густих  лісах,  і  лише  дрібні  види  туляться  в
чагарнику.  Більшість  із  них  має  надзвичайно  незграбну  ходу,  але  в  гілках
дерев  вони  рухаються  дуже  спритно;  їхній  політ  також  досить  майстерний
і  супроводжується  таким  сильним  шумом,  що  птаха-носорога,  який  ле¬
тить,  бачиш  набагато  пізніше,  ніж  чуєш.  Це  обережні,  полохливі,  досить
розумні  птахи.  їхній  голос—  глухий  крик,  який  вони  видають  дуже  часто,
наповняючи  ним  ліс.
 Пожива  птахів-носорогів  змішана.  Більшість  із  них  ловить  дрібних
хребетних  і  комах;  крім  того,  всі  вони  без  винятку  їдять  ягоди,  плоди  і
зерна.  Надзвичайно  дивовижний  спосіб  розмноження  цих  птахів:  самка,
що  сидить  на  яйцях,  наглухо  замуровується  в  дуплі;  залишається  лише
невеликий  отвір,  через  який  самець  кидає  всередину  рясний  корм  для
своєї  подруги.  В  цій  в’язниці  самка  повинна  просидіти  весь  той  час,  поки
пташенята  не  вилупляться  і  не  навчаться  літати.  В  неволі  птахи-носороги
швидко  стають  ручними.
 ПТАХИ  РАЙСЬКІ.
 Райський  червоний  птах  (Paradisaea  rubra)  завдовжки  всього  33  см,
довжина  крила  17,  хвоста  —  14  см.  Має  золотисто-зелений,  піднесений
чубок  ззаду  на  голові.  Спина  його  блідо-сіро-жовтувата;  забарвлення  це
поширюється  і  на  нижню  частину  тіла  у  вигляді  смуги  на  грудях.  Горло
смарагдового  зеленого  кольору.  Груди  і  крила  червоно-бурі,  кінцівки  чер¬
воні;  забарвлення  самки  тьмяніше  і  не  таке  яскраве.
 Малий  райський  птах  (Paradisaea  minor)  значно  менший  за  попередній  вид.
 Це  живі,  веселі,  розумні,  грайливі  птахи,  які  цілком  усвідомлюють
свою  красу  і  небезпеку,  яка  їм  загрожує  через  цю  красу.  Вони  належать  до
бродячих  птахів:  то  прилітають  до  берегів,  то  відлітають  углиб  материка.
Райські  птахи  раз  у  раз  перелітають  з  дерева  на  дерево,  ніколи  не  залиша¬
ються  довго  на  одній  гілці  і  при  щонайменшому  шумі  ховаються  в  густе
листя  верхівок  дерев;  ще  до  схід  сонця  вони  бадьоро  і  клопітливо  шукають
свій  корм,  що  складається  з  плодів  і  комах.  Під  вечір  вони  збираються  на
ночівлю  зграйками  на  верхівку  якого-небудь  високого  дерева.
 ПТАХ-ЛІРА  ВЕЛИКИЙ,  або  лірохвіст  (Menura  superva).  Основний
колір  оперення  темний,  на  хвості  коричнево-сірий  із  червонуватим  від-

ПТАХ-ЛІРА  ВЕЛИКИЙ  ■
 521  ■
 Птах-ліра  великий
 (Menura  superva)
 Батьківщина  цього  птаха  —  Новий
Південний  Уельс;  живе  він  у  за¬
ростях  чагарнику,  в  горбистих  або
скелястих  місцевостях.  Голос  його
цілком  відповідає  добре  розвине¬
ним  співочим  м’язам  і  надзвичай¬
но  гнучкий.  Спів  лірохвоста,  за¬
лежно  від  місцевості,  дуже  різний,
оскільки  складається  з  власних  і  за¬
позичених  звуків.  У  період  розмно¬
ження  наслідування  посилюєть¬
ся.  Лірохвіст  заміняє  тоді,  подібно
до  пересмішників  Америки,  цілу
зграю  співочих  птахів.
 Птахи-ліри  —  родина  птахів  ряду
Горобцеподібні.  Довжина  тіла  75—
130  см,  у  самців  у  хвості  два  пера  лі¬
роподібно  загнуті.  Два  види  мешка¬
ють  у  вологих  лісах  Південно-Східної
Австралії;  акліматизовані  на  о.  Тас¬
манія.
 Лірохвіст  —  птах,  що  нагадує  довго¬
ногу  буру  курку,  за  винятком  яскра¬
вих  довгих  хвостових  пер  самця,
причому  два  зовнішні  пера  —  білі  з
коричневою  облямівкою  —  на  кінцях
вигинаються  назовні.
 ливом.  Підборіддя  і  зоб  червоні;  нижня  частина  тіла  буро-попеляста,  на
черевці  світліша.  Малі  махові  пера  і  крайні  рульові  червоно-коричневі.
Хвіст  зверху  чорнувато-бурий,  знизу  сріблясто-сірий;  крайні  рульові  пера,
що  мають  форму  ліри,  темно-сірі;  кінчики  їх  оксамитово-чорні  з  білою
облямівкою.  Внутрішні  борідки  мають  поперемінно  чорно-бурі  та  іржа¬
во-червоні  облямівки;  середні  хвостові  пера  сірі,  інші  —  чорні.  Довжина
самця  —  130  см,  довжина  крила  —  29,  хвоста  —  70  см.  Самка  значно  мен¬
ша,  колір  її  оперення  брудно-коричневий,  на  черевці  переходить  у  сірий.
Молоді  самці  до  першого  линяння  забарвленням  схожі  на  самок.
 Пожива  лірохвостів  складається  в  основному  з  комах  і  черв’яків.  Зна¬
чну  частину  їжі  птах  здобуває,  риючись  у  землі.  При  цьому  він  виявляє
стільки  ж  сили,  скільки  й  спритності,  оскільки,  незважаючи  на  те,  що
розкидає  землю  в  різні  боки,  а  не  назад,  він  зсовує  з  місця  грудки  землі  і
каміння  вагою  до  4  кг,  щоб  добути  комах,  що  сховалися.  Живиться  також
і  насінням,  утім,  ймовірно,  тільки  в  певний  час.

■  522
 ■  ПТАХ-СЕКРЕТАР
 Птах-секретар  приносить  своїм  пта¬
шенятам  не  тільки  їжу,  а  й  воду.
Прилітаючи  до  гнізда  або  відлітаю-
чи  від  нього,  кожний  дорослий  птах
щось  «бурмоче»,  заспокоюючи  пта¬
шенят.
 Птах-секретар
 (Sagittarius  serpentarius)
 Птах-секретар  —  вид  птахів,  єди¬
ний  представник  родини  Sagittariid-
ае,  мешкає  на  відкритих  просторах
в  Африці  на  південь  від  Сахари.  Дося¬
гає  заввишки  1,5  м.  Оперення  блідо-
сіре,  за  винятком  чорних  крил  і  го¬
мілок.
 За  спостереженнями  Бекера,  період  розмноження  у  цих  птахів  при¬
падає  на  серпень,  за  спостереженнями  Рамзая,  навпаки,  лірохвіст  вже
в  травні  береться  за  спорудження  гнізда  і  кладе  одне  яйце  в  червні,  а
найпізніше  —  в  липні.  Гніздо  будують  з  найрізноманітніших  матеріалів,
залежно  від  того,  який  з  них  легше  дістати  в  даній  місцевості.  Воно  ве¬
лике,  довгасте,  формою  нагадує  яйце,  має  дах  і  досягає  60  см  завдовжки,
діаметр  його  30  см.  Здалеку  його  можна  прийняти  за  купку  сухого  хмизу.
Бічний  отвір  служить  для  входу  всередину  гнізда,  на  вигляд  дуже  недбало
побудованого.  Насправді  ж  воно  дуже  міцне  і  служить  птахам  іноді  по  де¬
кілька  років.  Лірохвіст  виводить  пташенят  тільки  раз  на  рік  і  кладе  тільки
одне  яйце  завбільшки  з  качине;  довжина  його  близько  60  мм,  ширина
близько  40  мм.  Яйце  світло-попелястого  кольору  із  слабо  позначеними
темно-бурими  цяточками.  Самка  одна  насиджує  яйце.  Самець  не  тільки
не  годує  її,  але,  мабуть,  навіть  не  відвідує,  тому  вона  опівдні  залишає
гніздо  надовго.  Насиджування  триває  майже  цілий  місяць.  Повернувшися
до  гнізда,  самка  заповзає  всередину  через  отвір,  задкуючи,  і  через  це  так
стирає  свої  хвостові  пера,  що  оглянувши  їх,  можна  сказати,  як  давно  вона
сидить  у  гнізді.
 ПТАХ-СЕКРЕТАР  (Sagittarius  serpentarius)  належить  до  родини  Секре¬
тарі.  Відрізняється  від  інших  хижих  птахів  своїми  надзвичайно  довгими
плеснами,  через  що  кінцівки  його  нагадують  кінцівки  журавлів.  Тулуб
стрункий;  голова  невелика,  шия  досить  довга,  дзьоб  коротший  за  голо¬
ву,  товстий,  сильно  загнутий  майже  від  самої  основи;  кінцівки  довгі  з
короткими  пальцями,  озброєними  невеликими,  тупими,  але  сильними
кігтями;  крила  довгі,  хвіст  східчастий  і  досить  довгий.  На  голові  є  чубок,

■  524
 ■  ПУМА
 Пугач,  якого  атакують
дрібні  співучі  птахи
 Пугачі  —  рід  птахів  ряду  Сови.  Дов¬
жина  до  80  см.  З  боків  голови  є  пуч¬
ки  пер  («вушка»).  12  видів,  мешка¬
ють  у  Євразії,  Північній  Африці  та
Америці.
 Жодна  з  сов  не  зажила  такої  загаль¬
ної  ненависті,  як  пугач.  Усі  денні
птахи  і  навіть  деякі  сови  дратують
його,  як  тільки  помітять;  але  на¬
вряд  чи  вони  можуть  бути  для  ньо¬
го  небезпечними.
 Пума  (кугуар)  —  ссавець  з  роду  Кіш¬
ки.  Довжина  тіла  досягає  197  см,
хвоста  —  82  см.  Поширена  в  Амери¬
ці  від  Канади  до  Патагонії,  головним
чином  у  гірських  лісах.
 Тепер  у  багатьох  місцях  пума  вини¬
щена  повністю  або  майже  повністю.
В  Канаді  та  в  США  уціліли  пуми
тільки  на  заході  і  подекуди  біля  гир¬
ла  Міссісіпі  й  у  Флоріді.
 Рибний  пугач  трапляється  у  всій  Індії,  а  також  поширений  на  Цейло¬
ні.  Живиться  він  ящірками,  зміями,  щурами  і,  крім  того,  полює  на  курей
та  інших  птахів.  Самка  кладе,  мабуть,  лише  одне  біле  яйце  у  вкрите  мохом
заглиблення  на  гілці  дерева,  яке  замінює  їй  гніздо.
 ПУМА,  або  кугуар  (Felis  concolor),  —  найчудовіший  вид  одноколірних
американських  кішок.  Північні  американці  називають  його  пантерою,
а  гаучо  —  левом.  Довжина  тулуба  цієї  тварини  1,2  м,  хвоста  —  65  см,  ви¬
сота  в  загривку  —  65  см.  Густа,  коротка  і  м’яка  шерсть  дещо  густіша  на
животі,  ніж  на  спині.  Шерсть  загалом  темного  жовтувато-червоного  ко¬
льору,  на  спині  вона  найтемніша;  на  животі  —  червонувато-біла;  кінцівки
з  внутрішнього  боку  і  груди  світліші,  шия  біла;  вуха  зсередини  —  білі,  а
ззовні  —  чорні.  Голова  сіра,  кінчик  хвоста  темний.  Відмінності  в  кольорі
між  самцями  і  самками  відсутні,  а  між  дитинчатами  і  старими  особинами
вони  дуже  помітні.  Забарвлення  старих  пум  не  скрізь  однакове:  на  півдні
вони  світліші,  майже  сріблясто-сірі,  в  Мексиці  та  Сполучених  Штатах
Америки  —  частіше  темно-руді  і  навіть  буро-сірі.
 Кугуар  поширений  не  тільки  в  усій  Південній  Америці,  від  Патагонії
до  Нової  Гренади,  але  і  за  Панамським  перешийком,  у  США  і  навіть  у
Канаді.  Вибирає  собі  місце  заселення  залежно  від  характеру  місцевості.
В  лісистих  країнах  він  віддає  перевагу  лісу  перед  відкритим  полем;  най¬
більше  полюбляє  узлісся  і  вкриті  високою  травою  рівнини.  Проте  кугуара
часто  можна  побачити  в  пампасах  довкола  Буенос-Айреса,  де  немає  лі¬
сів  —  він  досить  майстерно  ховається  там  в  траві.  Мабуть,  йому  не  подо¬
баються  береги  річок  і  взагалі  місцевості,  які  часто  заливаються  водою.
Як  багато  хижаків,  кугуар  не  має  постійного  місцеперебування.  Вдень

ПУМА»
 525  ■
 спить  на  деревах,  у  кущах  або  у  високій  траві;  увечері  та  вночі  вирушає  за
здобиччю.  Під  час  своїх  набігів  він  за  одну  ніч  долає  величезні  відстані,
так  що  мисливець  рідко  може  його  підстерегти  на  тому  місці,  де  він  на¬
передодні  убив  яку-небудь  тварину.
 Коли  кугуар  хапає  свою  жертву,  він  перш  за  все  перегризає  їй  горло  і
вилизує  кров.  Дрібних  тварин  він  з’їдає  цілком;  у  крупних  зазвичай  з’їдає
тільки  передню  частину,  а  решту  зариває,  за  спостереженнями  Азари,  в
пісок  або  прикриває  травою.  Наситившись,  він  вибирає  зручне  місце  для
нічлігу,  але  рідко  біля  своєї  здобичі,  частіше  йде  від  того  місця  на  півмилі
і  більше.  Наступної  ночі,  якщо  йому  не  вдається  добути  іншої  їжі,  він
повертається  до  заритих  залишків  вчорашнього  обіду;  якщо  ж  трапиться
інша  здобич,  він  не  чіпає  більше  падла.  Кугуар  часто  не  задовольняється
однією  жертвою,  тому  власники  великих  стад  вважають  його  своїм  най-
злішим  ворогом.  Він  ніколи  не  відносить  свою  здобич  далеко  від  того
місця,  де  убив  її.  Рідко  нападає  на  великих  тварин,  таких  як  коні,  мули,
воли  і  корови.  Навіть  собак  не  чіпає,  хоча  часто  крадеться  безпосередньо
поблизу  жител.
 Про  розмноження  пум  ми  до  останнього  часу  майже  не  мали  жодних
відомостей.  Від  натуралістів,  які  спостерігали  в  Америці  цих  тварин,  ми
знаємо,  що  під  час  тічки  самки  і  самці,  що  жили  доти  окремо,  зближу¬
ються.  Самка  після  тримісячної  вагітності  народжує  2—3  сліпих  дитинчат,
із  плямистою  шерстю,  яких  вона  ховає  в  траві.  Незабаром  вона  бере  їх
із  собою  на  полювання,  а  згодом,  дуже  скоро,  зовсім  кидає.  Цим  об¬
межувалися  наші  відомості.  Декілька  тварин  жили  у  мене  в  неволі,  і  я
встиг  зробити  деякі  спостереження.  Як  у  майже  всіх  великих  кішок,  які
тривалий  час  мали  правильний  догляд,  тічка  в  кугуарів  буває  двічі  на  рік,
взимку  і  влітку.
 Самка  пуми,  яка  народжувала  неодноразово,  —  ніжна  мати,  як  і  біль¬
ша  частина  кішок,  але  перших  своїх  дитинчат  вона  часто  загризає  до
смерті  і  навіть  з’їдає.  Молоді  пуми  розплющують  очі  на  дев’ятий  або
десятий  день  і  незабаром  після  того  починають  рухатися  жвавіше.  Спо-
 Дитинчата  пуми,  що  народилися
після  96-денної  вагітності,  відрізня¬
ються  зовнішнім  виглядом  від  своїх
батьків.  Загальна  довжина  тіла  25—
ЗО  см;  довжина  тулуба  15—18  см.
Переважний  колір  їхньої  м’якої
шерсті  —  сірувато-бурий;  на  спині
він  темніший,  а  на  животі  перехо¬
дить  у  світло-сірий;  ззовні  по  всьо¬
му  тілу  йдуть  довгасті,  поздовжні  та
поперечні  чорні  плями.  Хвіст  вкри¬
тий  білими  і  чорними  смужками,
що  чергуються;  шия  сірувато-чор¬
на;  внутрішній  бік  ніг  вкритий  світ¬
ло-сірими  плямами  і  смужками.
 Пума,  або  кугуар
 (Felis  concolor)
 Кажуть,  що  вона  здійснює  стриб¬
ки  до  шести  метрів  і  навіть  більше.
Очі  її  великі  та  спокійні,  погляд  зо¬
всім  не  лютий.  Уночі  і  у  сутінках
бачить  краще,  ніж  удень,  але  непо¬
мітно,  щоб  і  сонячне  світло  дуже
засліплювало  її.  Нюх  у  пуми  слаб¬
кий,  але  слух  чудовий.  Зустрічей  з
людьми  і  собаками  уникає.  Гензель
говорить,  що  коли  зовсім  немає
здобичі  і  тривалий  голод  доводить
її  майже  до  нестями,  пума  іноді  на¬
падає  на  людину.  Звичайна  її  здо¬
бич  —  дрібні  слабкі  ссавці:  коати,
агуті,  паки,  лані,  ягнята  і  лошата,
які  вже  відокремлені  від  матері.
Навіть  моторні  мавпи  і  швидконогі
американські  страуси  стають  об’єк¬
тами  її  нападів,  тому  що  вона  так
само  легко  перестрибує  з  дерева  на
дерево,  як  і  бігає  по  землі.

■  526
 ■  П’ЯВКИ
 чатку  вони  дуже  неповороткі,  хитаються  і  спотикаються,  падають  навзнак
і  незграбно  підповзають  до  матері.  Вже  після  5—6  тижнів  вони  починають
гратися  одне  з  одним  і  з  матір’ю  або  принаймні  з  її  хвостом.  На  10—12-й
тиждень  починають  бліднути  плями,  і  після  першого  линяння  вони  ста¬
ють  схожими  на  батьків.  Разом  із  цим  дитинчата  вже  стають  самостійни¬
ми  і  більш-менш  майстерними  хижаками.
 П’ЯВКИ,  або  гладкі  черви  (Hirudinea),—  клас  кільчастих  червів.  У  п’я¬
вок  ні  ножних  бородавок,  ні  щетин  немає,  зате  є  присоски,  які  є  їхньою
характерною  ознакою.  Тіло  звичайно  сплощене.
 У  справжніх  п’явок  головна  лопать,  злившися  з  ротом,  утворила  так
звану  присмоктувальну  луночку;  глотка  здатна  далеко  вивертатися  назо¬
вні.  Медична  п’явка  (Hirudo  medicinalis)  на  щелепних  складках  має  безліч
гострих  зубчиків,  якими  тварина  може  прокусити  шкіру.  Весь  кишковий
канал  з  його  відростками  можна  розглядати  як  шлунок,  який  при  смок¬
танні  дуже  швидко  наповняється  кров’ю,  причому  об’єм  п’явки  відповід¬
но  збільшується.
 П’явки  живуть  у  стоячій  воді  ставків,  боліт,  у  трясовині  на  мулис¬
тому  дні;  якщо  їх  вийняти  з  води,  вони  вмирають,  як  тільки  висохне
їхня  поверхня,  хоча  вони  і  захищаються  від  цього,  рясно  виділяючи  слиз;
живляться  виключно  кров’ю  різних  тварин,  хребетних  або  безхребетних,
найчастіше  —  равликів.
 Запліднена  самка  вириває  у  вологій  землі,  вище  від  рівня  води,  зви¬
чайно  в  червні,  звивисті  ходи,  де  влаштовує  із  землі,  змішаної  із  слизом,
кокон,  куди  відкладає  яйця,  звичайно  10—16.  Через  4—6  тижнів  з  цього
кокона  вилазять  молоді  п’явки,  дуже  тоненькі,  світлого  забарвлення;  рос¬
туть  вони  повільно.

РАВЛИКИ  належать  до  підкласу  Легеневі  (Pulmonata)  класу  Черево¬
ногі  молюски.  Усі  наземні  равлики  і  більшість  прісноводих  не  мають  зя¬
бер;  із  складок  мантії  на  потилиці  у  них  утворюється  порожнина,  у  яку
заходить  атмосферне  повітря,  де  і  відбувається  обмін  газів,  оскільки  у
стінках  порожнини  розгалужені  найдрібніші  кровоносні  судини;  що  ж
до  прісноводих  равликів,  то  вони  для  дихання  повинні  підійматися  на
поверхню.  Більшість  наземних  равликів  має  черепашку,  з  якою  їхнє  тіло
сполучене  особливим  м’язом;  за  допомогою  цього  м’яза  тварина  може
зовсім  втягуватися  в  черепашку.
 Очі  влаштовані  досить  досконало,  хоча  равлики  можуть  бачити  лише
на  близькій  відстані;  слуховий  апарат  складається  з  пухирця,  сполученого
нервовим  стебельцем  із  глотковим  кільцем.  Усі  легеневі  равлики  —  гер¬
мафродити,  причому  як  яйця,  так  і  насінні  тільця  виробляються  в  одній
і  тій  самій  гермафродитній  залозі;  у  більшості  спостерігається  перехресне
запліднення.  Наземні  равлики  живуть  завжди  у  вологих  місцях,  оскільки
волога  для  них  складає  необхідну  умову  життя.  Утім,  деякі  равлики  при¬
стосувалися  до  сухого  повітря  і  досягають  цього  щільним  закупоренням
своєї  черепашки  за  допомогою  особливої  плівки,  так  званої  пневмофрагми.
 Черепашка  равликів  містить  відкладення  вуглекислого  вапна;  для  того
щоб  дістати  собі  цей  необхідний  матеріал  у  тих  місцях,  де  вапна  немає
у  воді,  равлики  свердлять  каміння  або  навіть  поїдають  черепашки  інших
молюсків.
 У  більшості  випадків  равлики  живуть  на  рослинах,  де  люблять  ховати¬
ся  на  нижньому  боці  листя  або  в  рогатинах  гілок;  багато  які  живуть  також
під  мохом  чи  опалим  листям  або  під  камінням;  нарешті,  є  і  такі,  які  зари¬
ваються  в  землю.  Суходольні  равлики  майже  всі  живляться  рослинними
речовинами,  найчастіше  об’їдають  листя  або  молоді  бруньки.
 Основною  родиною  наземних  равликів  є  Helicidae,  найвідомішим
представником  яких  є  виноградний  равлик  (Helix  pomatia),  поширений
у  всій  Європі.  Черепашка  його  майже  куляста,  має  жовтуватий  колір,
спірально  закручена;  равлик  цей  водиться  не  тільки  на  виноградниках,
яким  він  завдає  значної  шкоди,  але  й  на  багатьох  інших  рослинах.  Із
настанням  холодів  виноградний  равлик  заривається  на  глибину  близько
ЗО  см,  закупорюється  у  своїй  черепашці  і  впадає  у  сплячку  місяців  на  6;
дихання  його  в  цей  час  майже  припиняється,  пульсація  крові  дуже  спо¬
вільнюється.
 Яйця  равлика  досить  великі  й  оточені  твердою  оболонкою.  Для  від¬
кладання  їх  тварина  насилу  вириває  невеликі  ямки  і,  поклавши  туди  яйця
на  глибину  близько  5  см,  знову  засипає  їх  землею.  За  два  дні  равлик  може
відкласти  близько  80  яєць,  розвиток  яких  триває  близько  26  днів.
 Віддавна  європейські  народи  вживають  равликів  у  їжу,  і  виноградний
равлик  у  Середній  Німеччині  й  Австрії  вважається  ласою  стравою.
 Лісовий  равлик  (Н.  nemoralis)  чудовий  красою  своєї  черепашки,  але
має  бути  прилічений  до  шкідливих  тварин,  оскільки  водиться  у  великій
кількості  та  дуже  об’їдає  листя  з  дерев.
 Із  голих  слимаків  (Limacea)  значних  розмірів  (близько  15  см)  досягає
лісовий  слимак  (Агіоп  етрігісогит),  який  водиться  у  хвойних  лісах.  Равли¬
ки  ці  називаються  голими,  оскільки  не  мають  черепашки  або  замість  неї
мають  лише  невелику  вапняну  пластинку,  яка  ховається  у  складках  мантії.
 Прісноводні  легеневі  равлики  (Limnaeacea)  відрізняються  неповним
розвитком  вусиків,  які  не  можуть  втягуватися,  а  очі  розміщуються  не  на
вусиках,  а  між  ними.  Найзвичайнішим  із  прісноводних  равликів  є  п’явуш-
ник  (Limnaeus).  Із  тонкої  напівпрозорої  черепашки  випинаються  плоскі,
 Равлики  —  назва  стосується  групи  на¬
земних  черевоногих  молюсків,  що  час¬
то  трапляються  в  садах,  але  також
і  до  великої  кількості  ставкових  мо¬
люсків  та  морських  черевоногих  мо¬
люсків.  Для  всіх  равликів  характерна
наявність  закрученої  у  спіраль  чере¬
пашки,  що  прикриває  і  захищає  тіло.
Більшість  равликів  пересувається  за
допомогою  ноги,  залишаючи  за  собою
слизький  слід;  живляться,  обшкріба-
ючи  водорості  та  використовуючи
для  цього  тертушку  (гнучку  хітинову
пластинку,  що  має  зубчики).

■  528
 ■  РАЙСЬКА  ВДОВА
 Равлики  —  гермафродити.  Коли  двоє
равликів  злучаються,  відбувається  вза¬
ємний  обмін  спермою.  Копуляція  сти¬
мулюється  за  допомогою  так  званої
«любовної  стріли».  Кількості  сперми,
що  виділяється  під  час  одного  спарову¬
вання,  достатньо  для  запліднення  де¬
кількох  партій  круглих  світлих  яєць.
 Райські  вдови  (Vidua)  —  рід  Ткачи¬
кові,  іноді  виділяють  в  підродину  Vi-
duinae.
 Рак  річковий  —  представник  ракопо¬
дібних,  водиться  в  прісних  проточних
водоймищах,  особливо  в  річках,  що
протікають  серед  вапнякових  порід.
Споріднений  омарам,  рак  дуже  схо¬
жий  на  них  і  зовні,  і  особливостями
поведінки.  Веде  нічний  спосіб  життя,
живиться  равликами,  пуголовками,
личинками  комах;  упродовж  дня  зви¬
чайно  ховається  під  камінням.
 майже  трикутні  щупальця.  Равлики  ці  живуть  на  невеликій  глибині  і  три¬
маються  зазвичай  на  тванистому  дні,  порослому  водяними  рослинами.
 Великий  п’явушник  (Limnaea  stagnalis),  який  дуже  часто  трапляється
у  стоячих  водах,  має  завдовжки  6—7  см.  Звичайний  п’явушник,  болотя¬
ний  п’явушник  і  вушковий  п’явушник  (Limnaea  auricularis)  дещо  меншого
розміру  і  мають  майже  кулясту  черепашку.  Усі  вони  зазвичай  відкладають
свої  яйця  на  зразок  ікри  великими  грудками  на  водяних  рослинах  і  всі¬
ляких  предметах.
 РАЙСЬКА  ВДОВА  (Vidua  paradisea).  Довжина  пташки  без  довгих  пер
хвоста  —  15  см,  розмах  крил  —  25  см.  Вдови  дуже  поширені  в  Африці;  з
усіх  ткачикових  вони  найбільше  нагадують  подорожників.  У  шлюбному
вбранні  самці  мають  довгий,  важкий  хвіст,  який  дуже  заважає  рухатися,  і
лише  після  линяння  вони  стають  легкі  та  моторні.  Райська  вдова  живить¬
ся  підібраним  насінням  і  комахами.
 Оперення  самця  райської  вдови  чорного  кольору;  поширені  вони  в
Африці  і  вибирають  звичайно  обрідні  степові  гаї;  до  поселень  людини
наближаються  дуже  неохоче.  На  противагу  іншим  спорідненим  видам
райські  вдови  живуть  між  собою  в  злагоді.  Спіймані  пташки  звикають  до
неволі,  але  не  розмножуються,  і  дуже  невибагливі.
 РАКИ  ДЕСЯТИНОГІ,  ряд  Decapoda.  Сюди  входять  понад  8500  видів
високоорганізованих  раків,  характерними  ознаками  яких  є  стебельчасті,
вирячкуваті  очі,  п’ять  пар  ніг  і  зрощені  голова  і  груди  в  одну  суцільну
частину  тіла,  яка  вкрита  одним  суцільним  панциром.
 Органи  чуття  розвинені  у  них  краще,  ніж  у  тварин  інших  рядів;  вони
звичайно  дуже  моторні,  спритні,  кмітливі;  їх  можна  розділити  на  дві  гру¬
пи:  довгохвості  і  куцохвості,  або  краби;  останні  вправно  бігають  і  повза¬
ють,  а  перші  добре  плавають.  У  крабів  хвіст,  правильніше  —  черевце,
порівняно  коротке,  у  самок  значно  розширене  і  має  особливі  придатки
для  прикріплення  дитинчат,  яких  вона  довго  виношує.  Дуже  багато  крабів
повзають  боком.
 РАКИ  РІЧКОВІ  —  два  види  річкових  раків:  широкопалий  (Astacus
astacus)  і  вузькопалий  (Astacus  leptodactylus).  Є  представниками  справжніх
раків  (Astacidae).  Довжина  тіла  рідко  перевищує  25  см,  але  такий  рак  живе
вже  декілька  років,  а  при  вилупленні  з  яєць  молодий  рак  має  всього  9  мм
завдовжки,  хоча  вже  до  кінця  першого  року  свого  життя  він  досягає  4,5
см  завдовжки.  Яйця  самки  відкладають  восени  і  поміщають  на  нижньому
боці  черевця,  де  спочатку  тримаються  і  молоді  рачки  після  вилуплення  з
яєчних  оболонок.  Міцно  вчепившися  за  черевні  ніжки,  дитинчата  сидять
біля  матері  таким  чином  до  першого  линяння,  тобто  днів  10.  Скинувши
вперше  свою  оболонку,  молоді  рачки  починають  жити  самостійно,  хоча
ще  іноді  можуть  вдаватися  до  захисту  матері.
 Раки  дуже  ненажерливі  і  поїдають  все,  що  їм  трапиться:  дрібних  водя¬
них  комах  і  їхніх  личинок,  пуголовків,  водяних  молюсків,  навіть  своїх  же
трохи  менших  раків;  іноді  вони  загризають  навіть  водяного  щура,  який
ненароком  потрапить  до  них  у  нору;  але  найулюбленіша  їхня  їжа  —  падло,
яке  вони  всюди  відшукують.  Утім,  раки  не  нехтують  і  рослинною  їжею
і  поїдають,  наприклад,  лучину  (Chara),  корінці  водяних  рослин,  моркву,
гарбуз  тощо.  Улюбленим  місцеперебуванням  рака  слід  визнати  неглибокі
річки  і  струмки  з  повільною  течією  і  мулистими  берегами,  в  яких  вони
виривають  собі  нори,  де  звичайно  і  сидять,  підстерігаючи  здобич.  Уночі
вони  більш  активні,  ніж  удень,  і  виповзають  навіть  на  сушу.
 Найближчою  до  них  морською  формою  є  омар,  хоча  нещодавно  по¬
близу  Вест-Індських  островів  на  великій  глибині  знайдений  ще  більш
близький  до  прісноводих  рак  Thalmatocheles  Salevca,  який  своїм  зовніш¬
нім  виглядом  дуже  схожий  на  річкового  рака  і  відрізняється  здебільшого
довгими  клішнями,  усадженими  з  внутрішнього  боку  безліччю  дрібних
зубців.  Як  і  всі  глибоководні  тварини,  він  нічого  не  бачить.
 РАКИ-САМІТНИКИ  (Paguridae).  Головогруди  у  них  видовжені,  очі
сидять  на  довгих  стеблинках,  клішні  добре  розвинені  та  звичайно  бувають

РАКОПОДІБНІ  ■
 529  ■
 неоднакової  довжини:  дві  останні  пари  кінцівок  розвинені  слабо,  дуже
короткі  та  озброєні  кігтями,  за  допомогою  яких  раки-самітники  трима¬
ються  в  черепашках  молюсків;  для  цієї  ж  мети  служать  їм  і  маленькі
ніжки  на  черевці.  Самітники  тримаються  поблизу  берегів  і  живуть  у  всіх
морях,  загалом  у  черепашках  молюсків.  Там  вони  ховають  не  тільки  своє
черевце,  позбавлене  твердого  покриву,  але,  у  разі  небезпеки,  і  все  тіло.
Витягти  самітника  з  черепашки  неможливо,  оскільки  він  тримається  там
дуже  міцно  і  ніколи  не  залишає  свого  притулку,  хіба  що  він  стане  для
нього  тісним.
 Є  й  сухопутні  раки-самітники,  що  належать  до  роду  Coenobita,  які
поселяються  в  черепашках  наземних  молюсків.  Найпоширенішим  раком-
самітником  є  Eupagurus  bernhardus,  в  якого  на  черепашці  поселяється  ма¬
ленька  актинія  Адамсія.  Зв’язок  між  раком-самітником  і  актинією  дуже
міцний,  хоча  й  дотепер  не  пояснений  повністю.  Якщо  актинія  відпаде,
рак  дбайливо  підбирає  її  і  знову  садовить  до  себе  на  черепашку.  Втім,  не¬
важко  здогадатися,  в  чому  полягає  взаємна  користь  співжиття  цих  двох
тварин,  оскільки  актинія  добре  озброєна  своїми  жалкими  органами  і,  та¬
ким  чином,  захищає  рака,  одночасно  удосталь  одержує  корм,  який  до¬
буває  рак.  Зазвичай  рак  заривається  майже  весь  в  пісок,  так  що  зверху
залишається  лише  актинія  і  щелепні  ніжки,  якими  він  приганяє  воду  до
ротового  отвору,  а  з  нею  і  поживу,  яка  потрапляє  також  і  до  рота  актинії.
 Таке  співіснування  з  актиніями  характерне  не  тільки  для  раків-саміт-
ників,  але  й  для  деяких  інших  крабів.
 Натураліст  Мебіус  спостерігав  біля  Сейшельських  островів  одного
краба  (Melia  tesselata),  який  у  кожній  клішні  всюди  тягав  за  собою  по  од¬
ній  актинії  (Actinia  prehensa).
 На  Вест-Індських  островах  водиться  один  наземний  краб,  так  званий
пальмовий  злодій  (Birgus  latro),  споріднений  ракам-самітникам.  Уночі  хо¬
вається  в  нірках,  м’яко  вистелених  кокосовими  волокнами,  а  вдень  піді¬
ймається  на  кокосові  пальми  і  поїдає  горіхи.  Він  розмелює  шкаралупу
клішнями  і  потроху  витягує  м’якоть.  Найнебезпечнішими  ворогами  для
них  є  свині  та  дикі  кабани,  які  виривають  їх  з-під  землі  і  поїдають.  Часто
їх  тримають  у  неволі  і  відгодовують  кокосовими  горіхами.
 РАКОПОДІБНІ,  клас  Crustacea.  Як  і  всі  членистоногі,  у  раків  тіло
поділене  на  членики;  їхня  відмінність  від  інших  членистоногих  полягає  у
пристосуванні  раків  до  водного  життя,  а  саме,  в  зябровому  диханні,  так
що  навіть  і  ті  форми,  які  пристосувалися  до  життя  на  землі  та  дихають
повітрям,  все  ж  таки  мають  дихальні  органи,  схожі  на  зябра.
 Зовнішніми  істотними  ознаками  раків,  за  якими  легко  можна  відріз¬
нити  їх  від  інших  членистоногих,  є  кількість  ніг,  яких  у  раків  завжди  бу¬
ває  більш  як  чотири  пари.  Шкіра  у  них  просочена  хітиновою  речовиною,
і,  крім  того,  в  ній  відкладається  вапно,  так  що  утворюється  суцільний
міцний  панцир.
 Багато  раків  давно  пристосувалися  до  життя  на  суші,  переповзаючи
(постійно  або  тимчасово)  з  одного  басейну  в  інший;  деякі  вміють  навіть
лазити  по  деревах  і  кущах.  Більшість  раків  веде  вільний  спосіб  життя  і
має  відповідні  пристосування  для  добування  їжі  і  для  захисту.  Але  чимало
серед  них  також  і  паразитних  форм,  які  живуть  на  рибах,  інших  раках  або
на  дрібніших  водяних  тваринах.  Твердий  панцир  вкриває  все  тіло  рака  і
складається  з  декількох  частин,  зчленованих  між  собою  тонкою,  еластич¬
ною  шкіркою.  Червонуватий  колір  панцира  є  основним  для  всіх  раків,
хоча  за  життя  тварини  він  виявляється  і  не  завжди.  Деякі  морські  раки
бувають  напівпрозорими,  нарешті,  є  і  такі  ракоподібні,  які  можуть  міняти
своє  забарвлення  залежно  від  кольору  навколишнього  середовища.
 Раки  переважно  живуть  довго  і  протягом  усього  життя  ростуть.  У  зв’яз¬
ку  з  цим  линяння  в  раків  розвинене  ще  більше,  ніж  в  інших  суглобистих.
У  них  не  тільки  міняється  твердий  панцир,  але  також  сяжки,  очі,  зябра  і
навіть  травний  канал.  Перед  линянням  тверда  оболонка  злегка  розм’як¬
шується,  оскільки  частина  вапна  розчиняється.  Цей  процес  проходить
дуже  хворобливо.  Рак  стає  дуже  неспокійним,  бігає,  потирає  ноги  одна  об
одну,  потім  перекидається  навзнак  і  напружує  всі  сили,  працюючи  всіма
частинами  тіла,  щоб  розірвати  панцир  на  спині;  нарешті  тонка  шкірка,
 Раки-самітники  —  родина  Pagu-
ridae  ряду  Десятиногі  раки  підряду
М’якохвості.  Довжина  тіла  досягає
17  см.  Черевце  часто  поміщають  у
порожню  черепашку  черевоногого  мо¬
люска,  туди  ж  можуть  ховатися  й
самі  цілком.  Існує  близько  450  видів.
 Раки-самітники  —  ракоподібні  з  м  ’я-
ким,  незахищеним  черевцем,  чим  від¬
різняються  від  більшості  інших  раків
і  крабів.  Черевце  асиметрично  загну¬
те,  так  що  рак-самітник  затишно
розташовується  в  черепашках  інших
молюсків,  залишаючи  відкритими
лише  голову  і  клішні.
 Ракоподібні  —  клас  безхребетних
тварин  типу  Членистоногі.  Відо¬
мо  близько  26  000  видів,  які  відріз¬
няються  від  інших  членистоногих
хітиновим  зовнішнім  скелетом  (екзо-
скелет)  і  двома  парами  вусиків  (у  ко¬
мах  —  одна  пара,  у  павуків  їх  немає).
Тіло  розділене  на  три  частини:  голо¬
ву,  груди  і  черевце;  кожна  з  них  скла¬
дається  з  сегментів,  які  мають  пару
кінцівок.
 Раки  —  довгожителі  серед  членисто¬
ногих;  звичайний  річковий  рак
може  прожити  років  20,  а  деякі
краби  і  омари  набагато  більше;  так
само  яйця  раків  можуть  зберігати
здібність  до  розвитку  дуже  довго,
за  деякими  даними,  навіть  декілька
сотень  років.

■  530
 ■  РАСА
 Розміри  раків  бувають  різні:  тра¬
пляються  гіганти-краби,  розмах
клішень  яких  понад  3  м,  а  довжи¬
на  тулуба  —  близько  метра;  разом  із
цим  є  безліч  мікроскопічних  форм
рачків.
 яка  з  єднує  грудний  панцир  із  хвостом,  тріскається,  і  тоді  панцир  починає
коробитися,  розпадатися;  тварина  все  ще  не  перестає  посилено  працюва¬
ти  ногами,  і  нарешті  раку  вдається  скинути  з  тулуба  свою  стару  оболонку.
Після  цього  залишається  найважча  операція  —  зняти  оболонку  з  ніг,  при¬
чому  нерідко  раки  втрачають  декілька  ніг,  які  відриваються,  коли  з  них
спадає  панцир.  Хвостовий  панцир  скидається  легко  і  цілком.  Утім,  не  всі
раки  линяють  таким  чином;  у  деяких  стара  оболонка  сходить  потроху,
шматками,  і  поновлюється  частіше.
 Після  линяння  новий  панцир  у  рака  м’який,  але  за  декілька  днів  він
твердне.  Одні  раки  линяють  дуже  часто.  Так,  наприклад,  дафнії  за  17  днів
8  раз  міняли  свій  зовнішній  покрив;  звичайний  річковий  рак  упродовж
першого  року  свого  життя  линяє  близько  10  разів,  на  другий  рік  —  6  разів,
на  третій  —  4  рази,  на  п’ятий  —  двічі,  починаючи  з  6-го  року  —  по  одному
разу,  а  з  15-річного  віку,  мабуть,  зовсім  перестає  линяти.  Самки  линяють
рідше,  ніж  самці.  Після  кожного  линяння  помітно,  що  рак  виріс.
 Частіше  раки  мають  дві  пари  сяжок,  які  не  завжди  служать  для  доти¬
ку,  а  й  для  інших  цілей.  Рот  складається  з  трьох  пар  щелеп:  двох  нижніх
і  однієї  верхньої;  іноді  замість  щелеп  буває  смоктальний  хоботок.  Крім
того,  до  ротових  органів  належать  ще  шість  пар  спеціальних  придатків.
Очі  в  раків  бувають  і  складні,  і  прості,  але  у  глибоководних  і  печерних
форм  очей  зовсім  немає.  Нюх  розвинений  дуже  добре.  Органами  дотику
служать  ніжні  волоски,  якими  вкриті  сяжки.  Органи  слуху,  поза  сум¬
нівом,  у  ракоподібних  є,  і  чудово,  що  їх  знаходили  в  різних  частинах
тіла,  як,  наприклад,  на  хвостових  пластинках,  але  найчастіше  вони  зна¬
ходяться  на  сяжках;  проте  їхня  будова  досить  груба  і  недосконала.  Раки
переважно  роздільностатеві,  і  гермафродитизм  спостерігається  тільки  у
паразитних  форм.
 Розвиток  більшості  раків  відбувається  з  перетворенням.  Розрізня¬
ють  дві  характерні  личинкові  форми  ракоподібних:  І  стадія,  так  званий
«наупліус»,  має  три  пари  кінцівок  і  одне  тридольне  око;  після  першого
линяння  наупліус  перетворюється  на  личинку  II  стадії  з  хвостом  і  дво¬
ма  характерними  відростками,  одним  у  вигляді  дзьоба,  другим  у  вигляді
потиличної  ості.  У  деяких  раків  після  цієї  стадії  настає  третя  стадія,  або
друга,  якщо  першої  не  було;  ця  третя  личинкова  форма  має  назву  Mytis,
з  якої,  після  одного  або  декількох  линянь,  виходить  вже  дорослий  рак.
Щодо  прісноводих  раків,  то  в  них  переважно  не  буває  таких  перетво¬
рень.
 РАСА,  або  цивета  мала  (Viverricula  indica),  належить  до  родини  Віве¬
рові.  Вона  значно  менша,  але  з  довшим  хвостом,  ніж  видрова  цивета,  або
мампалон.  Довжина  її  тіла  дорівнює  60  см,  довжина  хвоста  дещо  менша,
 Раса,  або  цивета  мала
 (Viverricula  indica)
 Раса  поширена  від  підніжжя  Гіма¬
лаїв  по  всій  Індії,  окрім  місцевос¬
тей,  що  прилягають  до  Інду,  і  за¬
хідної  частини  Радпшутана: 	на
 Цейлоні,  в  Ассамі,  Бірмі,  Півден¬
ному  Китаї,  на  Малаккському  пів¬
острові,  Суматрі,  Яві  і,  ймовірно,
на  інших  південноазійських  остро¬
вах.  Вона  є  також  на  Сокоторі,  хоча
сюди,  ймовірно,  завезена;  на  Ко-
морських  островах  і  на  Мадагаска¬
рі.  Живе  в  норах  або  серед  скель,  у
гущавині,  іноді  біля  людських  жи¬
тел  і  навіть  у  них.  Говорять,  вона
вправно  лазить  по  деревах  і  бродить
нерідко  і  вдень.

РАТЕЛЬ»
 531  ■
 вага  2—3  кг.  Відмітна  її  ознака  —  дуже  вузька  голова  з  відносно  великими
вухами.  Жорстка  шерсть  сіро-бурого  кольору  з  чорним,  поцяткована  ря¬
дами  темних  плям;  хвіст  із  численними  кільцями.
 Раса  народжує  четверо-п’ятеро  дитинчат.  На  батьківщині  вона  корис¬
тується  великою  шаною  завдяки  цибету,  вживання  якого  дуже  популярне
серед  малайців.  Цією  благовонною  речовиною  в  суміші  з  іншими  паху¬
чими  речовинами  не  тільки  напахують  одяг,  але  й  обприскують  кімнати  і
ліжка;  але  цей  запах  нестерпний  для  європейців.
 Расу  тримають  у  клітках,  годують  рисом  і  бананами  або  птахами  і
через  певні  проміжки  часу  збирають  у  неї  цибет.  До  використання  цибет
зберігають  у  воді.  Говорять,  що  після  рясного  годування  тварини  банана¬
ми  вона  стає  особливо  благовонною.
 РАТЕЛЬ,  або  медоїд  (Melliora  capensis).  Медоїди,  широкоспинні,  ко-
роткоморді  та  куцохвості  тварини,  відрізняються  від  інших  видів  куни¬
цевих  зубною  системою.  У  них  усього  32  зуби.  Тіло  незграбніше,  ніж  у
звичайного  борсука  і  його  найближчих  родичів,  зверху  сплюснуте,  спина
широка  і  плоска,  маленькі  вуха  трохи  видаються  з  шерсті,  очі  невеликі  і
сидять  глибоко,  кінцівки  короткі  і  сильні,  п’яти  голі,  а  пальці  на  передніх
лапах  мають  короткі  кігті,  призначені  для  риття.  ;
 Дорослий  медоїд  досягає  завдовжки  понад  70  см,  з  яких  на  порівняно
довгий  хвіст  припадає  близько  25  см.  Шерсть  довга  і  жорстка;  голова,
шия,  спина  і  хвіст  попелястого  кольору.  Морда,  щоки,  вуха,  шия  спереду,
груди,  черево  і  кінцівки  сірувато-чорні,  причому  обидва  згадані  кольори
різко  відділяються  один  від  одного.
 Спосіб  життя  медоїда  визначається  його  любов’ю  до  меду;  він  го¬
товий  витратити  скільки  завгодно  часу,  щоб  знайти  бджіл.  У  безлісих
країнах  Африки  бджоли,  на  зразок  джмелів  і  ос,  гніздяться  здебільшого
у  землі,  у  різноманітних  поглибленнях  і  розколинах.  Зазвичай  бджоли
захищаються  і  жалять  його  як  тільки  можуть,  але  вкрита  густою  шерстю
товста  шкура  медоїда  є  найкращим  щитом,  який  тільки  можна  знайти
проти  бджолиних  укусів.  Пояснюється  це  тим,  що  під  шкірою  у  НЬОГО
знаходиться  товстий  шар  жиру.  Проти  такого  ворога  бджоли  абсолютно
безсилі,  а  медоїд,  настирливо  розкопуючи  вулики,  насолоджується  їхнім
дорогоцінним  вмістом.  Утім,  медоїд  живиться  не  тільки  медом,  а  й  тва¬
ринною  їжею.  Карміхель  повідомляє,  що  власники  курників  вважають
його  однією  з  найшкідливіших  тварин.
 Довжина  тіла  медоїда  60—  77  см,
хвоста  —  20  см.  Дорослі  медоїди  ва¬
жать  7—13  кг.  Медоїд  поширений
по  всій  Африці,  на  Близькому  Сході,
в  Західній  Індії  і  Середній  Азії.
 Ратель,  або  медоїд
 (Melliora  capensis)
 Медоїд  мешкає  в  норах  під  землею,
які  риє  сам.  Він  майже  миттєво  за¬
ривається  в  землю,  тобто  так  швид¬
ко  вириває  нору  і  ховається  під
землею,  що  переслідувач  не  встигає
його  наздогнати.  Медоїд  веде  ніч¬
ний  спосіб  життя  і  дуже  рідко  по¬
лює  вдень.  Уночі  ж  він  нападає  на
дрібних  ссавців,  мишей,  земляних
зайців  або  на  птахів,  черепах,  рав¬
ликів  і  черв’яків,  викопує  коріння  і
цибулини,  а  при  нагоді  ласує  і  пло¬
дами.

■  532
 ■  РЕВУН  РУДИЙ
 Ревуни,  рід  чіпкохвостих  мавп.  До¬
вжина  тіла  40—  70  см,  хвіст  довший
за  тіло.  Завдяки  добре  розвиненим
горловим  мішкам  видають  гучні  зву¬
ки.  Існує  6  видів,  які  водяться  в  до¬
щових  і  гірських  лісах  Центральної  і
Південної  Америки.
 Хвіст  у  ревунів,  поза  сумнівом,  ві¬
діграє  найважливішу  роль  під  час
руху.  Злазячи  з  дерева,  вони  доти
тримаються  хвостом  за  гілку,  яку
збираються  залишити,  доки  не  зна¬
йдуть  нової  точки  опори,  а  здира¬
ючись  на  дерево,  тримаються  хвос¬
том  за  нижню  гілку,  поки  міцно  не
вхопляться  за  верхню.  Хвіст  силь¬
ніший  за  руки,  м’язи  на  його  кін¬
ці  настільки  сильні,  що  тримають
хвіст  постійно  згорнутим,  поді¬
бно  до  годинникової  пружини.  Ре¬
вун  може  повиснути  на  кінці  свого
хвоста,  як  на  гачку,  обхопивши  ним
гілку  тільки  наполовину.  Він  може
використовувати  його  для  всіляких
цілей  і,  якщо  втратить  його,  буде
приречений  на  загибель.
 РЕВУН  РУДИЙ  (Alouatta  seniculus)  має  рудувато-буру  шерсть,  яка  на
середині  спини  забарвлена  в  золотисто-жовтий  колір.  Шерсть  коротка,
жорстка;  підшерстка  немає.  Довжина  тіла  рудого  ревуна  близько  1,35  м,
з  яких  70  см  припадає  на  хвіст.  Самка  менша  і  темніше  забарвлена.  По¬
ширений  на  сході  майже  всієї  Південної  Америки.
 Про  рудого  ревуна,  поширеного  у  Гвіані,  Капплер  говорить:  «Він  живе
невеликими  зграями,  що  рідко  складаються  більш  ніж  з  десяти  осо¬
бин,  серед  яких,  проте,  завжди  є  старий  самець,  який  сидить  на  дере¬
вах  на  найвищому  місці  та  керує  цим  огидним  концертом.  Кожного
разу,  коли  мені  траплялося  зовсім  близько  спостерігати  цих  крикунів,
на  верхівці  дерева  сидів  старий  самець,  тримаючись  передніми  руками
за  яку-небудь  гілку  і  обхопивши  іншу  своїм  довгим  хвостом,  тоді  як
інші  члени  групи  —  самці,  самки  і  дитинчата  —  знаходилися  в  різних
положеннях  дещо  нижче.
 Раптом  старий  самець  видавав  жахливий  хрипкий  крик  на  зразок
«роху!  роху!»  і,  повторивши  його  п’ять  або  шість  разів,  зчиняв  не¬
ймовірно  гучне  ревіння;  до  нього  приєднувалися  інші  і  ревли  із  такою
силою,  що  можна  було  оглухнути.  Ревіння  це  було  таке  сильне,  що
тихими  ночами  його  чути  на  відстані  двох  годин  ходьби...
 Ревун  ледачий  і  похмурий:  він  стрибає  тільки  тоді,  коли  його  пере¬
слідують,  звичайно  ж  лазить  по  деревах  з  великою  обачністю,  по¬
стійно  тримаючись  за  що-небудь  хвостом.  Молодий  ревун  швидко
приручається  і  робиться  дуже  довірливим,  грається  навіть  з  кішками
і  собаками,  але  переважно  залишається  похмурим.  Якщо  людина,  яку
ревун  любить,  залишить  його  ненадовго,  він  починає  безупинно  ви¬
давати  хрипкі  крики,  які  надзвичайно  неприємні.  Ревунам  властивий
особливий  осоружний  запах,  завдяки  якому  можна  легко  дізнатися  в
лісі  про  їхнє  наближення.  Самки  народжують  тільки  одне  дитинча.
Головний  їхній  ворог  —  чубатий  орел».
 РЕВУН  ЧОРНИЙ  (Alouatta  сагауа).  Шерсть  цієї  тварини  довга,  зовсім
чорна  і  лише  з  боків  дещо  рудувата.  У  самки  на  череві  шерсть  жовтувата.
Завдовжки  чорний  ревун  близько  1,3  м,  з  яких  на  хвіст  припадає  полови¬
на.  Тварина  поширена  в  Парагваї.
 «Після  приїзду,  —  говорить  спостерігач  Шомбургк,  —  мені  доводило¬
ся  чути  на  сході  та  заході  сонця  жахливе  ревіння  численних  ревунів,
що  доносилося  до  мене  з  дрімучого  лісу.  Під  час  полювання,  проте,
мені  довго  не  вдавалося  самому  вислідити  цих  тварин.  Одного  разу
вранці,  коли  я,  поснідавши,  узяв  рушницю  і  попрямував  до  лісу,  з
глибини  його  знову  пролунало  це  дике  ревіння  і  збудило  в  мені  мис¬
ливську  пристрасть.  Я  поспішив  через  гущавину  в  тому  напрямку,
звідки  чулося  ревіння*  і  після  тривалих  пошуків  досяг  того  місця,  де
розташувалася  група  ревунів,  що  не  помітили  мого  наближення.  Вони
сиділи  переді  мною  на  високому  дереві  і  давали  такий  страшний  кон¬
церт,  що  здалека  могло  здатися,  ніби  всі  лісові  дикі  звірі  б’ються  між
собою  смертельним  боєм.  Утім,  не  можна  було  не  помітити,  що  в  цих
звуках  панувала  деяка  узгодженість.  Іноді  вони  раптово  замовкали,
наче  їм  хтось  дав  знак,  потім  так  само  несподівано  знову  лунав  нему-
зичний  голос  одного  зі  співаків,  і  ревіння  поновлювалося.  Кістяний
мішок,  який  знаходиться  на  під’язиковій  кістці  і  який,  відбиваючи
звуки,  додає  голосу  незвичайної  сили,  помітно  рухався  під  час  ревіння
вгору  і  вниз.  Звуки  то  нагадували  хрокання  свині,  то  були  схожі  на
ревіння  ягуара,  коли  той  кидається  на  свою  здобич,  то  знову  перехо¬
дили  у  страшне  гарчання  цього  хижака,  коли,  оточений  з  усіх  боків,
він  чує  небезпеку,  що  йому  загрожує.  Проте  цей  страшний  концерт
був  здатний  викликати  на  мить  усмішку  на  обличчі  навіть  найпо-
хмурішого  іпохондрика,  якби  він  побачив,  з  яким  серйозним  виразом
морд  ці  довгобороді  співаки  дивилися  один  на  одного.  Мені  говорили,
що  в  кожної  зграї  є  свій  заспівувач,  який  відрізняється  від  решти  хору,
що  складається  з  одних  басів,  не  тільки  своїм  високим  пронизливим
голосом,  але  й  більш  струнким,  худорлявим  тілом.  Дійсно,  голосистий
серед  них  є,  але  худорлявого  і  стрункого  заспівувача  я  не  бачив;  зате
на  найближчому  дереві  я  помітив  дві  мовчазні  мавпи,  які  не  брали

РЕВУН  ЧОРНИЙ  ■
 533  ■
 участі  в  концерті.  Якщо  вони  стояли  на  варті,  то  досить  погано  ви¬
конували  свій  обов’язок,  оскільки  я  знаходився  поряд,  і  вони  мене  не
помітили».
 Протягом  дня  улюбленим  місцеперебуванням  ревунів  служать  найви¬
щі  дерева  в  лісі.  З  настанням  сутінків  вони  спускаються  трохи  нижче  і,
сховавшися  в  густому,  переплетеному  повзучими  рослинами  листі,  заси¬
нають.  Поволі,  майже  поповзом  перелазять  ревуни  з  однієї  гілки  на  іншу,
вибираючи  листя  і  бруньки,  неквапливо  зриваючи  їх  рукою  і  підносячи  їх
до  рота.  Наситившися,  вони  сідають  на  якій-небудь  гілці  і  сидять  тут  ско-
цюбившись,  нерухомо.  Якщо  один  із  дорослих  самців  залишить  дерево,
на  якому  сиділа  родина,  то  решта  йде  слідом  за  ним,  не  озираючись.
 На  землю  мавпи  спускаються  рідко  і  роблять  це,  ймовірно,  тільки
тоді,  коли  не  можуть  напитися,  звісившися  з  низьких  гілок.
 Якщо  ревуна  не  переслідують,  то  він  завжди  тримається  в  певній  міс¬
цевості.  Родина  часто  проводить  цілий  день  на  одному  і  тому  ж  самому
дереві.  Поодинці  вони  трапляються  рідко.  Члени  родини  завжди  трима¬
ються  одне  одного.  Там,  де  їх  часто  турбують,  вони  набагато  полохливіші
і  зникають  уже  при  першому  гавкоті  собаки.
 Ревун  чорний
 (Alouatta  сагауа)

■  534
 ■  РЕМЕЗ
 «До  ворогів  ревунів,  —  повідомляє
Гензель,  —  окрім  людини,  потрібно
зарахувати,  звичайно,  таких  хижа¬
ків,  які  живуть  на  деревах,  особли¬
во  пуму,  оцелота  і  гірару,  тварину,
що  лазить  і  будовою  тіла  схожа  на
росомаху».
 Ремез  —  птах  завбільшки  близько
11  см,  рудувато-бурого  забарвлен¬
ня  з  чорними  смугами,  що  проходять
крізь  око.  Поширений  у  Східній  Євро¬
пі  і  в  деяких  областях  Південної  Єв¬
ропи,  на  схід  від  Малої  Азії  до  Японії.
Є  декілька  підвидів.
 Толконеревніриби  мають  дивну  здат¬
ність  надиматися,  заковтуючи  воду
або  повітря  в  повітряний  мішок,  що
відходить  від  шлунка.  Надимають¬
ся  вони  у  разі  загрози  нападу  хижа¬
ків.  Одночасно  очі  набувають  грізно¬
го  виразу,  а  темні  плями  на  спині  і
ості,  що  стирчать,  додають  їм  ще
страхітливішого  вигляду.
 Риба-місяць  —  найплодовитіша  риба:
одна  самка  метає  до  200  млн  ікринок.
На  цьому  її  турбота  про  потомство
закінчується.
 Повітряне  житло  ревуна  забезпечує  його  всім  необхідним.  Завдяки  різ¬
номанітності  плодів,  він  ніколи  не  відчуває  нестачі  в  їжі.  Окрім  плодів,  він
живиться  насінням,  листям,  бруньками  і  різними  квітами,  а  також,  подібно
до  інших  мавп,  ймовірно,  їсть  комах,  яйця  і  безпорадних  пташенят.  Ревуни
ніколи  не  шкодять  плантаціям,  навіть  у  тих  випадках,  коли  знаходяться  не¬
далеко  від  них;  листя  дерев  для  них  смачніше,  ніж  маїс  і  диня.
 У  Південній  Америці  в  червні  або  липні,  іноді  вже  наприкінці  травня
або  тільки  на  початку  серпня  самка  народжує  одне  дитинча.  Гензель  за¬
певняє,  що  розмноження  ревунів  не  збігається  з  якоюсь  певною  порою
року,  оскільки  новонароджених  дитинчат  можна  знайти  протягом  року.
Протягом  першого  тижня  після  народження  малюк,  як  і  дитинчата  мавп
Старого  Світу,  висить  на  череві  матері,  вхопившися  за  неї  кінцівками;  зго¬
дом  вона  носить  його  на  спині.  Самка  не  виявляє  пестощами  своїх  почуттів
до  малюка,  як  це  роблять  інші  мавпи;  проте  ніколи,  принаймні  спочатку,
не  залишає  свого  улюбленця,  хоча  згодом,  коли  дитя  підросте,  вона  іноді,
тікаючи  з  переляку,  спішно  скидає  його  з  себе  або  силоміць  чіпляє  його  на
гілку.  Але  принц  фон  Від  говорить:  «Небезпека  посилює  дбайливість  ма¬
тері,  яка,  навіть  будучи  смертельно  поранена,  не  кидає  свого  дитинчати».
 РЕМЕЗ  (Remiz  pendulinus)  —  найдрі.бніший  вид  з  родини  Синицеві:
поширений  у  Росії,  Середній  Європі  і  Малій  Азії  і  селиться  переважно  на
болотах.  З’являється  досить  рано,  в  березні,  і  залишає  свою  батьківщи¬
ну  в  жовтні.  Завдяки  своїй  жвавості,  спритності,  сміливості  ремез  може
вважатися  гідним  представником  своєї  родини.  Літає  швидко,  легко,  але
якось  своєрідно  поривчасто  і  уникає  при  польоті  таких  просторів,  де  йому
ніде  сховатися.  Поживу  його  складають  усілякі  комахи,  що  живуть  в  оче¬
реті,  їхні  личинки  і  яйця.  Ремез  належить  до  наймайстерніших  будів¬
ників;  його  гніздо  —  зразковий  витвір  мистецтва  —  прикріплене  тільки
верхньою  частиною  і  висить  абсолютно  вільно,  переважно  над  водою.
Воно  влаштовується  таким  чином:  ремез  намотує  зсукану  шерсть  навколо
тоненької  гілочки,  що  звісилася  вниз  і  має  розходитися  на  декілька  окре¬
мих  сучків;  між  цими  гілочками  до  них  притуляються  бічні  стінки.  Таким
чином  гніздо  набуває  форми  кошика  з  товстим  заокругленим  дном.  Ці
гнізда  завжди  викликали  здивування  і  цікавість  у  людей  і  є  предметами
різноманітних  повір’їв  у  малоосвічених  народів,  які  мимоволі  захоплю¬
ються  таким  мистецтвом  птахів.
 РИБА-ЇЖАК  ЗВИЧАЙНА  (Diodon  hystrix)  належить  до  родини  Голко-
черевні  риби  ряду  Голкочеревні.  Має  майже  кулясте,  вкрите  голками  тіло,
завдовжки  близько  35  см.
 РИБА-МІСЯЦЬ  (Mola  тоїа)  належить  до  родини  Місяць-риби.  Має
дуже  широкий  сплюснутий  тулуб,  широкі  плавці,  замість  зубів  —  суцільна
емалева  пластинка;  форма  тіла  овальна.  Місяць-риба  завдовжки  близько
2,  навіть  2,5  м,  важить  вона  до  1  тонни.  Водиться  в  Середземному  морі,
переважно  у  південній  частині;  в  роздратованому  стані  хрокає,  як  свиня;
деякі  стверджують,  що  місяць-риба  у  воді  світиться,  хоча  інші  це  запере¬
чують.  М’ясо  цієї  риби  дуже  несмачне,  схоже  на  клей,  з  огидним  запахом;
якщо  його  розварити,  то  можна  вживати  як  клей.
 РИБИ  ДВОДИШНІ  (Dipnoi)  —  тварини,  які  своїм  зовнішнім  вигля¬
дом  абсолютно  схожі  на  риб,  а  будовою  дихального  апарату  нагадують
земноводних.  Що  ж  до  способу  їхнього  життя,  то  тут  багато  спільного  як
з  одними,  так  і  з  другими,  але  переважають  все-таки  риси  риб.
 Дуже  малі  зяброві  щілини  розташовані  вертикально  і  бувають  зовніш¬
ні  або  внутрішні.
 З  іншого  боку,  носові  отвори  ведуть  через  широку  ротову  порожнину
в  справжні  легеневі  мішки,  в  яких  може  відбуватися  окиснення  крові.
 Дводишні  риби  є  представниками  однієї  з  великих  груп  лопатеперих
(саркоптери)  кісткових  риб.
 РИБА-ПИЛКА  (Pristispectinatus)  —  хрящова  риба  з  родини  Пилкорилі
скати,  або  Риби-пилки  (Pristidae),  що  належить  до  підряду  Скати.  Тіло

РИБА-ХІРУРГ  ■
 535  ■
 її  плоске,  морда  довга,  і  розташування  плавців  таке  ж  саме,  як  і  в  акул;
схожість  зі  скатами  полягає  в  положенні  зябрових  щілин,  які  знаходяться
знизу  голови;  довжина  тіла  близько  4—5  м.  Спосіб  життя  риби-пилки
мало  досліджений;  звичайно  вона  тримається  недалеко  від  берега,  де  жи¬
виться  ракоподібними  молюсками  і  рибами.
 РИБА-ХІРУРГ,  або  риба-єдиноріг  (.Acanthurus  chirurgus),  яка  належить
до  родини  Хірургові,  завдовжки  20—30  см,  жовтувато-бурого  кольору,
розмальована  темними  вертикальними  смужками.  Зона  її  поширення
майже  обмежується  Антильським  морем.  Риба  ця  вважається  дуже  не¬
безпечною,  оскільки  рани,  яких  вона  завдає  хвостовими  остями,  дуже
болючі  та  важко  заліковуються.
 РИБИ,  клас  Pisces,  відрізняються  від  решти  хребетних  тварин  тим,
що  всі  вони  живуть  у  воді  і  дихають  виключно  зябрами.  їхня  форма  над¬
звичайно  різноманітна.  їхнє  тіло  то  видовжене,  як  у  змії  або  черв’яка,  то
сплюснуте  з  боків,  так  що  стає  стрічкоподібним,  то  робиться  плоским,  то
масивним.  Зовнішній  покрив  риб  складається  з  лусок,  щитків  і  пластинок
найрізноманітнішої  форми.  Ці  утвори  розташовані  правильними  рядами
або  уподовж,  або  упоперек  тіла,  або  ж  у  косому  напрямку,  часто  при¬
кривають  краями  один  одного  або  ж  тільки  стикаються,  залишаючи  деякі
місця  неприкритими.  Шкіра  складається  з  твердого  нижнього  шару  і  ще
твердішого  верхнього.
 Будова  скелета  являє  собою  різні  ступені  досконалості.  У  ланцетника,
найнижчого  з  усіх  хребетних,  немає  ще  хребетного  стовпа,  а  є  так  звана
спинна  струна,  яка  складається  з  хрящового  і  сполучнотканинного  шнура.
У  круглоротих  риб  вже  є  хрящова  черепна  коробка,  в  якій  знаходиться  по¬
товщення  нервової  трубки.  У  них  також  помітні  парні  хрящові  відростки  по
боках,  які  являють  собою  зачатки  дуг  хребців.  У  химер  та  інших  малоротих
утворюються  вже  справжні  хребці  у  формі  круглих  пластинок,  на  які  розді¬
ляється  зовнішня  оболонка  спинної  струни.  В  акул  хребетний  стовп  розді¬
ляється  на  безліч  хребців,  які  посередині  продірявлені.  Ребра  є  в  більшості
риб,  але  вони  завжди  закінчуються  вільно,  і  грудна  кістка  не  утворюється.
 Органи  чуття  розвинені  у  риб  порівняно  слабо.  Очі  дуже  великі,  абсо¬
лютно  позбавлені  повік.  Ніс  у  нижчих  риб  являє  собою  воронкоподібну
ямку,  в  інших  —  це  трубка,  прикрита  зовні  клапаном.  Зовнішнє  вухо
відсутнє,  а  внутрішнє  дуже  просто  влаштоване.  Зябра  —  пучки  шкіряс¬
тих  листочків,  в  яких  розгалужується  безліч  кровоносних  судин.  Спосіб
їхнього  розташування  на  хрящових  і  кістяних  дугах  дуже  різноманітний.
У  вищих  риб  зяброві  щілини  захищені  зовні  кістяними  кришками  і  по¬
міщаються,  таким  чином,  у  порожнині.
 Плавальний  міхур  є  далеко  не  у  всіх  риб.  До  процесу  дихання  цей
своєрідний  орган  не  має  жодного  відношення  і  служить  лише  для  врівно¬
важення  тіла  риби  на  різних  глибинах.
 Ротова  порожнина  майже  у  всіх  риб  озброєна  зубами,  яких  у  деяких
риб  дуже  багато;  зуби  сидять  у  них  не  тільки  на  щелепах,  але  також  на
піднебінних  та  інших  черепних  кістках.  У  деяких  риб  зуби  рухомі,  так  що
можуть  підійматися.  Розвиток  і  відновлення  зубів  у  риб  триває  все  життя.
 У  деяких  риб  є  чудові  органи,  яких  немає  у  жодних  інших  тварин,  —
це  електричні  органи.  Це  драглисті  пластинки  досить  великих  розмірів,
які  утворюють  стовпчики,  замкнуті  в  шкірясті,  багаті  на  судини  і  нерви
стінки.  Загалом  такий  стовпчик  схожий  на  відомий  електричний  при¬
лад,  вольтовий  стовп.  Електричні  органи  є  у  деяких  вугрів,  скатів,  сомів.
Тварини,  які  мають  такий  орган,  можуть  вивільняти  зібраний  запас  елек¬
тричної  енергії  і  проводити  сильний  удар.
 У  інших  риб  для  захисту  існують  особливі  ості,  іноді  отруйні,  і  тверді
панцирі.  Втім,  отруйні  ості  у  риб  служать  виключно  для  захисту,  а  не
для  нападу,  як  зуби  у  отруйних  змій.  Такі  ості  іноді  мають  таку  ж  саму
будову,  як  і  отруйні  зуби:  вони  так  само  продірявлені  або  мають  жолобок
на  поверхні,  по  якому  тече  отруйний  слиз,  що  виділяється  особливими
залозами.  Іноді,  втім,  такої  залози  немає,  але  слиз  нагромаджується  в
борозенчастих  складках.  Іноді  отруйними  органами  є  зяброві  кришки  або
колючі  вирости  на  плавцях.
 Риба-єдиноріг  —  риба  роду  Naso  з
родини  Хірургові  (Acanthuridae).  Всі
види  роду  мешкають  у  тропічних  во¬
дах  Індійського  і  Тихого  океанів.
 Риби  —  хребетні  тварини,  які  по¬
стійно  живуть  у  воді  і  дихають  зя¬
брами.  Виділяють  три  великі  групи:
надклас  Безщелепні,  клас  Хрящові
риби  і  клас  Кісткові  риби.  Більшість
риб  —  м  ’ясоїдні,  частина  живиться  і
рослинами,  і  тваринами,  і  лише  неве¬
лика  кількість  —  тільки  рослинами.
 Цікаво,  що  саме  м’ясо  у  деяких  риб
буває  отруйне  або  завжди,  або  тіль¬
ки  у  певний  час,  наприклад  навесні
під  час  нересту.  Отруйні  риби  жи¬
вуть  головним  чином  у  теплих  мо¬
рях.  Біля  о.  Куба  налічується  72  ви¬
ди  отруйних  риб.

■  536
 ■  РИБИ  КІСТКОВІ  СПРАВЖНІ
 Риби  і  рибоподібні  належать  до  типу
Хордові,  тобто  до  найбільш  органі¬
зованої  групи  тварин,  але  займа¬
ють  серед  інших  представників  цього
типу  (земноводні,  рептилії,  птахи  і
ссавці)  найпримітивніше  положення.
Загальною  ознакою  всіх  риб  є  спинна
хорда,  прорив  стінок  глотки  зябро¬
вими  щілинами  і  розташування  цен¬
тральної  нервової  системи  на  спин¬
ному  боці,  над  хордою.
 Морські  риби  взагалі  відрізняються
від  прісноводих  як  зовнішнім  ви¬
глядом,  так  і  способом  життя,  хоча
існує  чимало  таких  риб,  які  можуть
жити  як  у  морській  солоній  воді,
так  і  в  прісноводому  басейні.  Крім
того,  дуже  багато  риб  здійснюють
періодичні  міграції:  підіймаються  в
річки  з  моря  для  метання  ікри  або
рідше  назад:  виходять  з  річок,  щоб
відкласти  ікру  в  морі.
 Кісткові  риби  —  найбільший  клас
риб,  до  якого  належать  понад  34  000
морських  і  прісноводих  видів.  Вну¬
трішній  скелет  в  основному  кістко¬
вий,  на  відміну  від  хрящових  риб  або
круглоротих  (безщелепних).
 Деякі  риби  можуть  вистрибувати  з  води  і  пролітати  деяку  відстань.  Так
само  деякі  риби  можуть  за  допомогою  плавців  повзати  по  рідкому  мулу,
по  землі  і  навіть  по  корінні  дерев  і  частково  по  стовбурах.  Щодо  плаван¬
ня,  то  риби  в  цьому  дійсно  досягають  більшої  досконалості,  ніж  водяні
тварини  інших  класів.  Лосось,  за  деякими  спостереженнями  і  обчислен¬
нями,  може  пересуватися  у  воді  зі  швидкістю  8  м/с,  тобто  2,5  км/год.
 Під  час  плавання  риби  користуються  головним  чином  своїм  хвос¬
том,  яким  здійснюють  бічні  рухи  в  обидва  боки.  Щодо  плавців,  то  пере¬
важно  вони  відіграють  як  органи  пересування  лише  другорядну  роль.
Опускання  і  підняття,  тобто  пересування  у  вертикальному  напрямку,
здійснюється  за  допомогою  плавального  міхура:  його  стисненням  або
розширенням.
 Своєю  невтомністю  риби  перевершують  більшість  тварин  інших  кла¬
сів,  що  дуже  дивно,  оскільки  вони  споживають  порівняно  мало  кисню,
і  їхня  «холодна»  кров  рухається  порівняно  повільно.  Дихають  риби  ви¬
ключно  киснем,  розчиненим  у  воді.
 Очі  у  них  звичайно  великі,  витрішкуваті,  з  широкою  зіницею  і  ма¬
лорухомі.  Проте,  незважаючи  на  видимі  ознаки  недосконалої  будови  цьо¬
го  апарату,  риби  переважно  бачать  дуже  добре.  Будова  вуха  ще  простіша.
У  них  немає  ні  барабанної  перетинки,  ні  слухових  кісточок.  Щодо  доти¬
ку,  то  він  розвинений  найбільше  за  всі  інші  відчуття.
 Вода  є  рідною  стихією  для  риб,  які  тільки  в  ній  і  можуть  жити.  Є  деякі
риби,  які  ненадовго  можуть  залишати  воду  під  час  міграції  з  одного  ба¬
сейну  в  іншій  або  для  того,  щоб  заритися  в  мул  і  поринути  в  заціпеніння,
що  відповідає  зимівлі  інших  тварин.  Але  таких  риб  дуже  мало,  і  вони  є
винятком.
 За  місцем  проживання  і  способом  життя  розрізняють  риб  прісново¬
дих,  лиманових  і  морських.  Лиманові  риби  є  перехідними  формами  між
морськими  і  прісноводими  і  переважно  є  видами,  що  пристосувалися  до
життя  в  напівсолоній  воді.  В  лиманах  найзвичнішими  мешканцями  є  ска¬
ти,  камбали,  бички  і  оселедці.
 Морських  риб  підрозділяють  на  три  групи:  берегові,  справжні  морські
та  глибоководні.  Береговими  вважаються  ті  форми,  які  мешкають  непода¬
лік  від  берега.  їх  налічують  до  3600  видів.  Риби  відкритого  моря  дуже  чис¬
ленні;  вони  живуть  у  верхніх  шарах  морів  і  океанів.  Глибоководні  риби,
які  живуть  в  абсолютно  виняткових  умовах:  майже  цілковитого  мороку,
великого  тиску,  низької  рівномірної  температури,  —  характеризуються
своєрідними  формами,  відмінними  від  усіх  інших  видів  як  зовнішнім  ви¬
глядом,  так  частково  і  внутрішньою  будовою.
 Плодючість  риб  справді  вражаюча,  і,  безумовно,  вони  в  цьому  пе¬
ревершують  всіх  інших  хребетних,  поступаючись  лише  деяким  нижчим
тваринам.  Так  само  сом,  осетер  і  інші  звичайні  риби  відкладають  щорічно
цілі  мільйони  яєць.  Якби  вся  ця  колосальна  кількість  яєць  розвивалася,
то  море,  незважаючи  на  свою  безмежність,  незабаром  настільки  перепов¬
нилося  б,  що  не  в  змозі  було  б  вміщати  їх.  Але  така  плодючість  дуже  об¬
межується  природою,  оскільки  лише  невелика  кількість  яєць  перетворю¬
ються  на  дорослих  риб.  У  деяких  риб  спостерігається  також  народження
живих  дитинчат,  як,  наприклад,  у  деяких  акул  і  скатів.  У  них  яєчний  за¬
родок  надовго  затримується  усередині  тіла  матері  і  виходить  назовні  вже
абсолютно  сформованим.
 РИБИ  КІСТКОВІ  СПРАВЖНІ  (Teleostei)  —  найвищі  за  своєю  орга¬
нізацією  з  усіх  риб.  Вони  характеризуються  цілком  скостенілим  скелетом
і  розчленованими  хребцями.  Інші  характерні  ознаки  цього  підкласу:  від¬
сутність  спіральної  складки  в  прямій  кишці,  розташування  навхрест  зо¬
рових  нервів  і  непульсуюче  розширення  аорти  біля  серця.
 РИБИ  ХРЯЩОВІ  (Chondrichthyes).  Риби  цього  класу,  разом  із  вимер¬
лими  велетенськими  іхтіозаврами,  плезіозаврами  та  іншими  плазунами,
населяли  у  давні  геологічні  періоди  моря  і  прісноводі  басейни.  Судячи
з  викопних  решток,  які  знаходять  нині  в  нашаровуваннях  різних  давніх
формацій,  риби  ці  досягали  колосального  розміру,  як  нинішні  кити.  Але  і
сучасні  нам  хрящові  перевершують  розмірами  всю  решту  риб.

РИСІВКА  ■
 537  ■
 Череп  цих  риб  складається  зі  зрощених  хрящових  пластинок,  що  ста¬
новлять  одну  суцільну  коробку,  нижня  поверхня  якої  утворює  піднебіння
рота.  Нижня  щелепа  рухома  й  озброєна  багатьма  гострими  і  незвичайно
міцними  зубами.
 Грудні  плавці  сполучені  з  плечовим  поясом,  який  або  безпосередньо
прикріплюється  до  черепної  коробки,  або  з’єднується  з  шийними  хреб¬
цями.  У  скатів  пояс  цей  стуляється  знизу  і  має  безліч  відростків  у  вигляді
променів.  Черевні  плавці  розташовані  далеко  ззаду  і  забезпечені  у  самців
хрящовими  придатками,  які  служать  органом  запліднення.  Спинні  плавці
часто  забезпечені  твердими  кістяними  шпильками,  іноді  зазубленими.
 Шкіра  хрящових  або  залишається  голою,  або  вкривається  твердими
кістяними  наростами,  які  іноді  мають  вигляд  пластин  або  шпильок.
 Зуби  ніколи  не  сидять  у  щелепі,  а  прикріплюються  коренями  до  сли¬
зової  оболонки.  Особливість  їхньої  будови  полягає  в  тому,  що  зміна  їх
відбувається  зсередини  назовні,  так  що  у  міру  зношування  передніх  на
місце  їх  протовплюється  наступний  задній.
 Розмноження  хрящових  відрізняється  від  інших  риб.  Ці  істоти  живо¬
родні  (рідко),  в  більшості  яйцеживородні  або  відкладають  великі  яйця  —
гладкі  чотирикутні  сумки,  забезпечені  роговою  оболонкою.
 РИСІВКА  (Padda  oryzivora)  належить  до  родини  В’юркові  ткачики.  Верх¬
ня  частина  її  тіла  чудового  сірого  кольору,  а  нижня  блідо-червона;  голо¬
ва  чорна  і  бородавчаста,  дзьоб  яскраво-червоного  кольору;  завбільшки  вона
майже  з  щигля.  Батьківщиною  її  вважається  Малакка  і  Зондські  острови.
 Бернштейн  знаходив  гнізда  рисівок  то  на  верхівках  дерев,  то  серед
паразитних  рослин,  що  вкривають  стовбури  пальм.  Залежно  від  місце¬
знаходження  вони  бувають  різних  розмірів  і  форм.  Спів  рисівок  настільки
неприємний,  що  навряд  чи  може  бути  названий  співом;  з  цієї  причини  їх
рідко  тримають  у  клітках  навіть  найбільші  любителі  птахів.
 РИСЬ  БОЛОТЯНА  (див.  Хаус).
 РИСЬ  ЗВИЧАЙНА  (Felis  lynx).  Лише  в  копенгагенському  музеї  я  ді¬
знався,  яких  розмірів  може  досягати  рись,  оскільки  в  німецьких  колекціях
були  тварини  лише  середніх  розмірів.  Цілком  доросла  рись  принаймні
така  само  завбільшки,  як  ті  леопарди,  яких  доводиться  бачити  в  наших
звіринцях;  вона  тільки  дещо  коротша  і  кінцівки  її  довші.  Довжина  тіла  не
менше  1  м,  а  може  досягати  і  1,3  м,  довжина  хвоста  15—20  см,  висота  в
загривку  до  75  см.  Самець  рисі  може  важити  30  і  навіть,  як  мені  говорили
в  Норвегії,  45  кг.  Тварина  має  надзвичайно  сильний,  міцний  тулуб,  сильні
кінцівки,  могутні  лапи,  що  нагадують  лапи  тигра  або  леопарда;  все  це  вже
свідчить  про  велику  силу  рисі.  Вуха  досить  довгі,  загострені  та  закінчу¬
ються  китицеподібним  пасмом  чорної,  густої  шерсті  завдовжки  4  см.  На
товстій  верхній  губі  знаходиться  декілька  рядів  жорстких  і  довгих  вусів.
Густа  м’яка  шерсть  подовжується  на  морді  у  вигляді  бороди,  яка  звішу¬
ється  двома  кінцями  по  обидва  боки  і  разом  із  вушними  китичками  додає
«обличчю»  рисі  своєрідного  вигляду.  Колір  шерсті  зверху  рудувато-сірий,
перемішаний  з  білим;  голова,  шия,  спина  і  боки  густо  усаджені  рудо-бу¬
рими  або  сіро-бурими  плямами.  Нижня  частина  тіла,  ноги  з  внутрішнього
боку,  передня  частина  шиї,  губи  і  ділянки  навкруги  очей  білого  кольору.
Морда  рудувата,  вухо  всередині  вкрито  білою  шерстю,  зовні  —  чорною  і
бурою.  Хвіст  по  всій  довжині  рівномірно  і  однаково  густо  вкритий  шер¬
стю.  Самка,  мабуть,  відрізняється  від  самця  більш  рудим  кольором  і  менш
чіткими  плямами;  новонароджені  дитинчата  білі.  Очі  бронзово-жовтого
кольору  з  круглою  зіницею.
 Зараз  зона  поширення  цього  хижака  починається  з  Карпат;  звідси
вона  простирається  на  схід  і  на  північ,  до  Росії  і  Скандинавії.  Тут  рись
поширена  аж  до  північної  межі  суцільних  лісів.  Вона  також  населяє  весь
Східний  Сибір,  де  місцевість  гориста  і  вкрита  лісом,  і  частину  Азії,  аж  до
Туркестану  і  Гімалаїв,  де  вона  живе,  зокрема,  в  долині  Верхнього  Інду.
 Звичайно  рись,  як  і  її  родичі,  живе  поодинці;  там,  де  чисельність  її
більша,  як,  наприклад,  у  Ліфляндії,  територія  буває  «розподілена»  так,  що
на  площу  в  25  км2  припадає  приблизно  по  чотири  або  п’ять  особин.
 Хрящові  риби  —  представники  од¬
ного  з  класів  риб,  що  включає  всі  ті
види,  у  скелеті  яких  відсутня  справ¬
жня  кісткова  тканина.  Замість  неї
скелет  складається  з  хрящової  тка¬
нини,  додатково  зміцненої  кальці¬
єм,  яка  має  певну  гнучкість.  Шкіра
вкрита  схожою  на  зубці  плакоїдною
лускою;  у  них,  на  відміну  від  кіст¬
кових  риб,  немає  плавального  міхура.
Хрящові  риби  діляться  на  три  ряди:
Акули,  Скати  і  Химери.
 «Подібно  до  нашого  польового  го¬
робця,  —  пише  Бернштейн,  —  ри-
сівка  живе  виключно  в  населених
місцевостях  і  є  одним  із  иайзви-
чайнісіньких  птахів.  Протягом  того
часу,  коли  рисові  поля  вкриті  во¬
дою,  рисівки  тримаються  парами
або  невеликими  родинами  в  сіль¬
ських  гаях  або  чагарниках;  тут  вони
збирають  насіння,  плоди  і  навіть
їдять  комах  і  черв’яків.  Після  спаду
води  рисівки  переселяються  на  по¬
сіви  великими  зграями  і  часто  за¬
вдають  великої  шкоди».
 Рись  звичайна  (F.  lynx)  колись  була
поширена  по  всій  лісовій  зоні  Євро¬
пи  і  Північної  Азії,  але  зараз,  мабуть,
вимерла  на  заході  континенту.  Існує
безліч  варіантів  забарвлення,  яке,
мабуть,  залежить  від  географічного
положення  місцевості.  Взимку  рись
живиться  різними  птахами,  лисиця¬
ми  і  зайцями;  влітку  ловить  також
гризунів  і  жаб.

■  538
 ■  РИСЬ  ЗВИЧАЙНА
 За  словами  Нолькена,  рись  —  ніч¬
ний  хижак;  зі  сходом  сонця  вона  хо¬
вається  і,  якщо  їй  не  перешкодять,
то  лежить  до  настання  темряви,
чим  істотно  відрізняється  від  вов¬
ка,  який  здебільшого  починає  блу¬
кати  вже  біля  полудня.  Для  свого
лігва  вона  вибирає  розколини  скелі
або  лісову  гущавину,  іноді  й  велику
яму,  навіть  нору  лисиці  або  борсу¬
ка.  Вона  годинами  дрімає,  як  хатня
кішка,  але  помічає  все,  що  відбува¬
ється  навкруги  неї.  Тонкі  відчуття
захищають  рись  під  час  такої  дрі¬
моти  від  якого-небудь  несподіва¬
ного  нападу.  Щонайменший  шерех
примушує  її  повертати  голову  в  той
бік,  звідки  чується  підозрілий  шум,
а  закриті  очі  негайно  ж  розплющу¬
ються,  якщо  шум  стає  сильнішим.
 Будовою  тіла  і  норовом  рись,  мабуть,  не  поступається  жодній  іншій
кішці.  Надзвичайно  сильний  тулуб  на  високих  кінцівках  і  чудово  розви¬
нені  органи  чуття  свідчать,  що  цей  хижак  чудово  озброєний.  Рись  дуже
витривала  при  ходьбі,  рухається  лише  кроком  або  котячою  риссю,  але
ніколи  —  стрибками,  поки  її  не  примушує  до  цього  необхідність,  проте  у
разі  потреби  робить  справді  дивовижні  стрибки;  вона  досить  добре  лазить
і,  здається,  легко  плаває.  З  органів  чуття,  поза  сумнівом,  найкраще  роз¬
винений  слух,  і  китички  на  її  вухах  можуть  вважатися  цілком  заслуженою
прикрасою.  Навряд  чи  зір  гірший  за  слух,  хоча  новітні  спостереження  не
підтвердили  думку,  що  склалася  раніше,  про  надзвичайну  зіркість  рисі.
Навпаки,  нюх,  як  і  у  всіх  кішок,  слабкий.  Досить  розвинені  у  рисі  від¬
чуття  дотику  і  смаку.  Вуса  на  морді  просто  необхідні  рисі,  як  і  іншим
кішкам;  вона  неодмінно  обмацує  ними  все,  з  чим  їй  доводиться  мати
справу.  «Рись  взагалі  хижа  тварина,  подібна  до  вовка,  але  набагато  хитрі¬
ша»,  —  говорить  старий  Геснер.  І,  мабуть,  він  справді  має  рацію,  оскільки
і  всі  новітні  дослідники  описують  її  як  надзвичайно  обережну,  обачну  і
хитру  тварину,  яка  ніколи  не  занепадає  духом  і  будь-яке  становище  ста¬
рається  повернути  на  свою  користь.
 Колишні  спостерігачі  порівнювали  голос  рисі  із  завиванням  собаки,
але  ця  характеристика  зовсім  неправильна.  Я  чув  крик  рисей  лише  в  неволі
і  повинен  сказати,  що  їхній  голос  дуже  важко  описати.  Він  гучний,  має  ви¬
сокий  тембр  і  віддалено  схожий  на  голос  кішок  у  шлюбний  період.
 З  настанням  сутінків  рись  стає  активною.  Але  вирушає  на  пошуки
здобичі  лише  вночі,  часто  зупиняється  і  прислухається.  По  можливості
рись  дотримується  свого  попереднього  шляху.  Сплутати  її  сліди  зі  сліда¬
ми  іншого  звіра  може  хіба  що  людина,  яка  зовсім  не  знає  цієї  тварини;
слід  рисі  великий,  але  не  відповідає  її  нерозмірно  великим  лапам:  він
більший,  ніж  слід  вовка,  округлий  і  без  відбитку  кігтів.  Крок  відносно  ко¬
роткий.  Таким  чином,  сліди  тягнуться  смугою,  яку  легко  впізнає  кожний,
хто  хоч  раз  бачив  сліди  рисі  Переходячи  з  місця  на  місце  і  повертаючись
назад,  рись  ступає  на  старі  сліди;  так  само  роблять  і  декілька  рисей,  що
виходять  на  полювання  разом.
 Від  найдрібніших  ссавців  і  птахів  до  косулі  або  глухаря  і  дрохви  —  ніх¬
то  з  цих  тварин  не  застрахований  від  її  нападів.  На  оленів,  лосів  і  кабанів
 Рись  звичайна
 (Felis  lynx)
 Умовою  для  постійного  перебуван¬
ня  цього  хижака  є  великі  ліси,  гус¬
то  порослі  чагарником,  і  взагалі
важкоступні  місця,  населені  різно¬
манітною  дичиною.  Рись  часто  дов¬
го  тримається  однієї  території,  об¬
ходить  її  в  усіх  напрямках,  за  одну
ніч  проходить  декілька  миль,  часто
безстрашно  тримаючись  проїжджих
доріг,  насмілюючись  наближатися
до  сіл  і  навіть  відвідувати  хутори,
але  через  декілька  днів  повертаєть¬
ся  назад  на  свою  територію,  щоб
знову  досліджувати  її.

РИСЬ  КАНАДСЬКА  ■
 539  ■
 наважуються  нападати  лише  дуже  сильні  рисі.  Великій  дичині  рись  від¬
дає  перевагу  перед  дрібною.  На  півночі,  де  благородних  оленів  мало,  а
дрібної  дичини  багато,  рись  завдає  незначної  шкоди;  навпаки,  в  країнах
помірного  поясу  вона  стає  однаково  ненависною  і  мисливцю,  і  пастуху,
оскільки  душить  набагато  більше  тварин,  ніж  їй  потрібно  для  їжі.  Вона
лише  злизує  зі  здобичі  кров  і  поїдає  найбільш  ласі  шматочки,  залишаючи
решту  вовкам  і  лисицям.  Тут  вона  украй  рідко  повертається  до  падла,  тоді
як  у  бідній  на  дичину  Ліфляндії  вона,  за  словами  Нолькена,  дуже  охоче
їсть  його  і  навіть  вважає  за  краще  на  деякий  час  залягти  поблизу  падла,
полишивши  полювання.  У  Швейцарських  Альпах  рись,  за  словами  Шин-
ца,  підстерігає  борсуків,  бабаків,  зайців,  кроликів  і  мишей,  підкрадається
в  лісах  до  косуль,  на  скелях  до  сарн,  ловить  глухарів,  рябчиків  і  гірських
тетеруків,  а  також  забирається  в  стада  овець,  кіз  і  телят.
 Говорять,  що  рисі  збираються  разом  у  січні  —  лютому,  причому  декіль¬
ка  самців  часто  б’ються  за  самку.  Через  десять  тижнів  після  спаровування
самка  народжує  двох,  найбільше  трьох  дитинчат  у  добре  прихованому
лігві  —  розширеній  борсуковій  або  лисячій  норі,  під  навислою  скелею,
між  зручним  корінням  дерева  та  в  інших  потайних  місцях.  Якийсь  час
дитинчата  залишаються  сліпими,  а  коли  виростуть,  мати  годує  їх  мишами
і  дрібними  птахами,  навчає  полювати  і  взагалі  готує  їх  до  подальшого
самостійного  життя.
 Шкура  рисі  дуже  цінується;  найкрасивішими  і  найбільшими  вважа¬
ються  шкури  скандинавських  рисей.  М’ясо  рисі  усюди  вважалося  і  вва¬
жається  смачною  дичиною.
 РИСЬ  КАНАДСЬКА  (Felis  rulus)  —  один  із  найважливіших  хутряних
звірів  Америки.  Цілком  дорослий  самець  досягає  завдовжки  1,15  м,  з  яких
близько  13  см  припадає  на  хвіст,  при  висоті  в  загривку  близько  55  см.
Шерсть  довша  і  густіша,  ніж  у  європейського  виду,  борода  і  китички  на
вухах  більші.  Бурий  із  сріблясто-сірим  колір  —  переважне  забарвлення;
плями  майже  непомітні  на  спині,  а  на  боках  ледве  позначені.  Ніс  м’ясно¬
го  кольору.  Влітку  шерсть  має  більш  рудуватий  відтінок,  взимку  —  сріб¬
лясто-білий.
 За  описом  Річардсона,  полярна  рись  —  боязка  і  не  наважується  напа¬
дати  на  більших  за  неї  ссавців,  а  полює  лише  на  зайців  і  дрібних  гризунів
або  птахів.  Від  людини  і  собак  вона  завжди  тікає;  якщо  її  зупинять,  вона
 Рись  менше  за  інших  кішок  схильна
їсти  падло.  Убивши  косулю  або  пів¬
нічного  оленя,  рись  може  їсти  тушу
протягом  півтора  тижня,  якщо  вона
раніше  не  протухне.
 Канадська  рись  (Felis  rulus)  водить¬
ся  в  північноамериканській  тайзі.  У
неї  дуже  широкі  лапи,  що  оброста¬
ють,  особливо  взимку,  з  усіх  боків
довгою  шерстю.  Задні  кінцівки  довші
за  передні,  висота  в  загривку  дося¬
гає  60  см,  довжина  тіла  75—100  см,
вага  14—18  кг.  Як  і  в  більшості  ко¬
тячих,  кігті  втяжні.  Довга,  м'яка
сірувато-бура  шерсть  вкрита  мало¬
помітними  темними  плямами.
 Рись  канадська
 (Felis  rulus)
 Зона  поширення  канадської  рисі
охоплює  північ  Америки,  на  південь
простирається  до  Великих  озер,  на
захід  —  до  Скелястих  гір.  Живе  вона
в  лісистих  краях.  Спосіб  життя  та¬
кий  самий,  як  у  нашої  рисі.

■  540
 ■  РИСЬ  ЛЕОПАРДОВА
 Нині  піренейську  рись  можна  побачи¬
ти  в  горах  Південної  Іспанії.  Занесе¬
на  до  Червоної  книги  МСОЛ.
 Піренейська  рись  майже  не  посту¬
пається  перед  звичайною  риссю  роз¬
мірами  і  відрізняється  від  неї  дещо
стрункішим  тулубом  і  короткою
шерстю.  Населяє  вкриті  чагарника¬
ми  і  сухими  лісами  гори  в  Португалії
і  Південній  Іспанії.
 Рінники  —  рід  птахів  з  ряду  Гороб¬
цеподібні.  Довжина  тіла  14—20  см.
Існує  4—5  видів,  поширених  в  Євра¬
зії,  Північно-Західній  Африці  і  на  за¬
ході  Америки.  Мешкають  по  берегах
гірських,  рідше  джерельних  рівнинних
струмків  і  річок;  можуть  плавати,
пірнати  і  бігати  по  дну  водоймища  у
пошуках  поживи.  Один  вид  занесений
до  Червоної  книги  Міжнародного  со¬
юзу  охорони  природи  і  природних  ре¬
сурсів.
 вишкіряється  під  час  нападу,  як  усі  кішки,  грізно  пирхає,  але  її  легко  пе¬
ремогти.  Оскільки  вона  не  дуже  небезпечна,  на  неї  посилено  полюють.
 РИСЬ  ЛЕОПАРДОВА,  або  піренейська  (Felis  lynx  pardina),  живе  в  го¬
рах  Південної  Іспанії.  Довжина  тіла  не  менше  1  м,  з  яких  15  см  припа¬
дає  на  хвіст.  Основний  колір  досить  яскравий  рудувато-сірий.  Малюнок
складається  з  чорних  смуг  і  плям.  Своїм  забарвленням  леопардова  рись
більше  схожа  на  сервала,  ніж  на  нашу  рись.
 До  сьогодні  не  могли  ще  достатньо  точно  визначити  зону  поширення
леопардової  рисі.  За  вказівками  деяких  спостерігачів,  вона  охоплює  всю
Південну  Європу  і,  отже,  включає  три  південні  півострови.
 Своєю  поведінкою  леопардова  рись  нагадує  свого  північного  родича.
Вона  так  само  вміє  добре  ховатися  і  при  найменшій  небезпеці  прокра¬
дається,  так  ретельно  ховаючись,  що  недосвідчений  спостерігач  або  мис¬
ливець  дуже  рідко  може  бачити  її.  Сприятливі  умови,  в  яких  вона  живе,
дозволяють  їй  перебувати  поблизу  людей.  Основна  її  їжа  складається  з
диких  кроликів,  якими  Іспанія,  як  відомо,  багатша  за  будь-яку  іншу  краї¬
ну  Європи,  і  лише  украй  рідко  вона  нападає  на  дрібних  свійських  тварин.
Поки  в  місцевості,  де  вона  живе,  є  кролики,  вона  полює  на  них  і  не  зга¬
дує  про  іншу  здобич.  Спустошивши  вже  «освоєну»  нею  територію,  рись
прямує  на  іншу,  багату  на  кроликів.
 На  початку  березня  самка  леопардової  рисі  народжує  3—4  дитинчат,
звичайно  у  важкодоступній  глибокій  розколині  скелі.  Якщо  це  лігво  ви¬
являть  або  поблизу  нього  з’явиться  людина,  мати  переносить  дитинчат
в  інше  приховане  місце.  Мисливці,  які  знаходили  рисенят,  побоюючись
зіткнення  з  матір’ю,  не  наважувалися  негайно  ж  брати  їх.  Коли  вони  по¬
верталися  потім  на  це  місце,  лігво  виявлялося  порожнім.  Дитинчата,  що
стали  самостійними  і  навчилися  полювати,  залишаються  біля  матері  до
осені  і,  ймовірно,  йдуть  від  неї  лише  при  найближчій  тічці.
 Багато  леопардових  рисей  підстрілюють  під  час  облав,  поодиноких
вбивають  випадково  під  час  полювання  на  кроликів,  інших  принаджу¬
ють,  наслідуючи  крик  кролика;  останній  спосіб,  як  правило,  дає  добрі  ре¬
зультати.  М’ясо  рисі  в  усій  Іспанії  вважається  великими  ласощами.  Воно
білого  кольору  і,  як  кажуть,  схоже  на  смак  на  телятину.  Я  ніколи  не  міг
зважитися  покуштувати  його.  Шкуру  рисі  використовують  переважно  для
шиття  курток  і  шапок.
 РІННИКИ  належать  до  родини  Рінникові  ряду  Горобцеподібні.  Тіло
їхнє  завдяки  густому  оперенню  здається  незграбним,  але  насправді  воно
дуже  струнке;  дзьоб  невеликий,  злегка  загнутий  догори;  кінцівки  силь¬
ні,  високі,  з  довгими  пальцями,  озброєними  загнутими  міцними  кігтями.
Крила  надзвичайно  короткі  і  дуже  заокруглені,  а  хвіст  майже  нерозвине-
ний;  оперення  густе  і  м’яке,  як  у  водяних  птахів.  Внутрішня  будова  рін-
ників  має  всі  істотні  ознаки  інших  співочих  птахів.  Поширені  в  Старому
і  Новому  Світі,  переважно  на  півночі,  хоча  трапляються  і  в  південних
горах.  Оскільки  різні  види  рінників  дуже  схожі  між  собою,  достатньо
описати  життя  європейського  виду.
 Звичайний  рінник  (Cinclus  cinclus).  Довжина  тіла  досягає  20  см,  розмах
крил  30,  довжина  крила  9,  довжина  хвоста  6  см.  Голова  і  задня  частина
шиї  чало-бурі,  пір’я  решти  верхньої  частини  аспідно-сіре  з  чорними  об¬
лямівками.  Горло,  воло  і  шия  молочно-білі.  Нижня  частина  грудей  і  че¬
ревце  темно-бурі.  Верхня  частина  грудей  червоно-бура.  Самка  в  усьому
схожа  на  самця,  тільки  менша  за  нього.
 Звичайний  рінник  населяє  всі  гористі  місцевості  Середньої  Європи,
багаті  на  воду.  Його  улюблені  місця  —  це  чисті  тінисті  річки,  яких  так  ба¬
гато  в  горах  Європи.  Розселяючись  уздовж  течії  струмочків,  рінники  до¬
бираються  до  їхніх  витоків  навіть  тоді,  коли  вони  витікають  із  глетчерів.
Рінник  спритно  і  легко  бігає  по  каменях,  що  стирчать  з  води,  стрибає  у
воду,  занурюється  дедалі  глибше  і  глибше,  поки  вода  зовсім  не  покриває
його;  опинившись  на  дні  річки,  він  бадьоро  ходить  по  ньому,  як  по  землі,
протягом  15—20  секунд  під  хвилями  або  взимку  під  крижаним  покривом,
за  течією  або  проти  неї.  Він  сміливо  кидається  в  найгрізнішу  водоверть,  в
найскаженіший  водоспад,  ходить  убрід  або  плаває,  користуючись  своїми

РОГАЧ  ■
 541  ■
 коротенькими  крилами,  як  веслами,  і  наче  літає  під  водою,  перетинаючи
крилами  воду,  що  спадає  прямовисно  вниз.
 Із  органів  чуття  зір  і  слух  у  рінника  розвинені  найбільше.  Рінник  ро¬
зумний,  обережний,  хитрий,  і  якщо  не  полохливий,  то,  в  усякому  разі,
гострозоро  стежить  за  всім,  що  відбувається  довкола.  Він  добре  знає  своїх
друзів,  а  ще  краще  —  своїх  ворогів.  Рінники  взагалі  нетовариські,  і  лише
під  час  насиджування  трапляється,  що  два  птахи  різної  статі  мають  друж¬
ні  стосунки.  Навіть  власних  дитинчат  вони  виганяють,  коли  ті  стають
самостійними.
 Голос  рінника  —  тихе,  приємне  клацання  і  частково  нагадує  спів
синьошийки.  Живиться  рінник  комахами,  молюсками  і  невеликими  риб¬
ками,  тому  його  м’ясо  має  запах  ворвані.  Гніздо  завжди  влаштовує  побли¬
зу  води  і  переважно  там,  де  над  нею  нависають  скелі;  особливо  полюбляє
рінник  такі  місця,  де  вода  спадає  з  висоти:  тут  він  почуває  себе  в  безпеці
від  нападу  кішок,  куниць,  тхорів  та  інших  хижаків.
 РОГАЧ  (див.  Головач).
 РОГАЧ  (див.  Жук-рогач).
 РОЗАЛІЯ  (див.  Ігрунка  левова).
 РОЗЕЛА  ЗВИЧАИНИЙ  (Platycercus  eximius)  —  папуга  завбільшки  з
великого  дрозда,  тобто  близько  32  см  завдовжки.  Голова,  горло  і  груди  так
само,  як  і  нижні  покривні  пера  хвоста,  —  яскравого  багряно-червоного
кольору,  причому  всі  пера  біля  основи  жовті.  Задня  частина  шиї  і  її  боки,
верхня  частина  спини  —  чорні,  з  широкою  блідо-жовтою  облямівкою.
Нижня  частина  грудей  яскраво-жовта,  боки  грудей  також  жовті  з  чорни¬
ми  плямами  посередині  кожного  пера.  Черевце,  стегна,  надхвістя  і  верхні
покривні  пера  хвоста  гарного  яскраво-зеленого  кольору  з  сірувато-жов-
тим  нальотом.  Крила  темно-бурі,  а  зовні  темно-сині.  Великі  махові  пера
чудового  фіолетово-синього  кольору,  а  останні  3—4  малі  махові  пера  зо¬
вні  мають  яскраво-зелені  облямівки.  Знизу  всі  махові  пера  сірувато-чорні.
Обидва  середні  рульові  пера  темного  оливково-зеленого  кольору,  а  до
кінця  синювато-зеленого.  Очі  темно-карі,  дзьоб  і  кінцівки  темно-бурі.
 Розела  звичайний
 (Platycercus  eximius)
 Цей  красивий  папужка  поширений
у  Південній  Австралії,  Новому  Пів¬
денному  Уельсі  і  Тасманії.

■  542
 ■  РОСОМАХА
 Дитинчата  росомахи  народжуються
в  різний  час.  залежно  від  географіч¬
ного  положення,  з  кінця  лютого  до
початку  травня.  Вагітність  триває
8—9  місяців,  але  в  розвитку  яйцеклі¬
тини  є  діапауза.
 Росомаха  рухається  великими  стриб¬
ками,  наче  накульгуючи  і  навіть  пе¬
рекидаючись.  Незважаючи  на  всі
ці  незграбні  рухи,  вона  у  разі  не¬
обхідності  пересувається  настільки
швидко,  що  легко  може  наздогна¬
ти  дрібних  ссавців,  а  при  тривалому
переслідуванні  у  неї  вистачає  сили
не  відставати  від  стомлених  вели¬
ких  тварин.  Хоча  вона  й  незграб¬
на,  але  вміє  здиратися  на  низькі  де¬
рева,  де,  щільно  притиснувшися  до
гілки,  лежить  насторожі,  вичікую¬
чи,  поки  під  деревом  пройде  її  здо¬
бич.  З  п’яти  органів  чуття  найбільш
розвинений  у  росомахи  нюх,  проте
достатньо  гострі  зір  і  слух.
 РОСОМАХА  (Gulo  gulo)  —  одне  з  найнезграбніших  створінь  родини
Куницеві,  представник  особливого  роду,  шо  має  такі  відмітні  ознаки:  тулуб
міцний  і  короткий;  хвіст  короткий  і  вкритий  густою  шерстю;  спина  дуго¬
подібно  загнута  догори;  велика  голова,  морда  подовжена,  але  тупа  на  кінці;
кінцівки  короткі  та  сильні,  великі  ступні  з  п’ятьма  пальцями  озброєні  го¬
стрими  гачкуватими,  короткими  кігтями.  Череп  схожий  на  череп  борсука,
але  дещо  ширший,  коротший  і  дуже  опуклий,  так  що  лоб  і  спинка  носа
видаються  вперед.  Тіло  росомахи  завдовжки  95  см  —  1  м,  з  яких  від  12  до
15  см  припадає  на  хвіст;  висота  в  загривку  40—45  см.  Шерсть  на  морді
коротка  і  тонка,  на  ногах  груба  і  блискуча,  на  тулубі  —  довга  і  кудлата;  на¬
решті,  на  стегнах,  бічних  смугах  і  на  хвості  жорстка  і  дуже  довга.  Тім’я  і  за¬
гривок  чорно-бурі,  але  з  домішкою  сірого;  спина,  нижня  частина  і  кінцівки
чорного  кольору;  світло-сіра  пляма  знаходиться  між  очима  і  вухами,  а  світ-
ло-сіра  смуга,  починаючи  з  лопатки,  проходить  з  кожного  боку  уздовж
всього  тулуба.  Підшерсток  сірий,  а  на  нижній  частині  тіла  бурий.
 Поширена  росомаха  від  Південної  Норвегії  і  Фінляндії,  по  всій  Пів¬
нічній  Азії  і  Північній  Америці  до  Гренландії.  Росомаха  живе  в  гористих
місцевостях  півночі,  віддаючи  перевагу,  наприклад,  оголеним  висотам
Скандинавських  Альп  перед  неосяжними  лісами  нижчих  верховин.  Вона
міняє  притулки,  залежно  від  обставин,  ховаючись  там,  де  застане  її  ніч.
Як  і  всі  куницеві,  ця  тварина  швидше  нічна,  ніж  денна.  Зиму  росомаха
проводить,  не  впадаючи  в  сплячку.  Завдяки  широким  ступням  вона  може
легко  триматися  на  снігу,  а  оскільки  цей  звір  до  того  ж  нерозбірливий  у
їжі,  то  ніколи  не  зазнає  сильного  голоду.
 Основна  їжа  росомахи  —  різноманітні  гризуни.  Вона  також  ходить  слі¬
дом  за  вовками  і  лисицями,  маючи  надію  поживитися  залишками  здобичі
цих  хижаків.  Нарешті,  у  разі  потреби  росомаха  нападає  навіть  на  великих
тварин.  Зловивши  дрібну  тварину,  росомаха  негайно  її  з’їдає,  зі  шкірою  і
шерстю,  але  велику  тварину  вона  ретельно  зариває  і  їсть  за  декілька  разів.
 Спаровування  у  росомах  буває  восени  або  взимку,  а  в  Норвегії,  за
словами  Еріка,  в  січні.  Через  чотири  місяці  вагітності,  звичайно  в  травні,
 Росомаха  (Gulo  gulo)
 Росомаха  —  ссавець  з  родини  Куни¬
цеві.  Довжина  її  тіла  досягає  105  см,
хвіст  —  23  см.  Поширена  в  Євразії  і
Північній  Америці,  селиться  в  тайзі
і  лісотундрі.

РУКОКРИЛІ  ■
 543  ■
 самка  в  м’якому  і  теплому  лігві,  яке  знаходиться  в  дуплистому  дереві  або
в  глибокій  норі  народжує  двох-трьох,  а  в  окремих  випадках  навіть  і  чоти¬
рьох  дитинчат.  Для  такого  лігва  вона  вибирає  або  відокремлену  ущелину,
яр  між  горами,  або  непрохідну  гущавину  лісу.  Звичайно,  розшукати  це
лігво  важко;  якщо  вдається  добути  дитинчат  росомахи  ще  маленькими,  то
приручити  їх  можна  дуже  легко.  Генберг  вигодував  одну  росомаху  моло¬
ком  і  м’ясом  і  до  того  привчив  її  до  себе,  що  вона  бігала  за  ним  у  полі  як
собака.  Росомаха  ця  була  дуже  рухлива,  весело  гралася  з  різними  речами,
качалася  по  піску,  заривалася  в  землю  і  лазила  по  деревах.  Тримісячна,
вона  з  успіхом  уміла  захищатися  від  собак,  що  нападали  на  неї.  Вона
ніколи  не  їла  надмірно,  була  добродушна,  підпускала  до  себе  свиней,  з
якими  ділилася  їжею,  але  ніколи  не  дружила  з  собакою.  Завжди  була  чис-
тункою  і  зовсім  не  випускала  сморід,  хіба  що  за  винятком  тих  випадків,
коли  на  неї  нападали  декілька  собак,  яких  вона,  ймовірно,  хотіла  відля-
кати  виділеннями  своїх  смердючих  залоз.  Звичайно  вдень  вона  спала,  а
вночі  бродила.  Досягнувши  піврічного  віку,  почала  кусатися,  але  все-таки
залишалася  довірливою  до  людини  і  коли  одного  разу  втекла  в  ліс,  то
згодом  вскочила  в  сани  однієї  старої  служниці  та  дозволила  привезти  себе
додому.  З  віком  вона  стала  лютішою  і  одного  разу  влаштувала  таку  гриз¬
ню  з  великим  собакою,  що  з  побоювання  за  життя  останнього  довелося
поспішити  йому  на  допомогу.  Вже  будучи  старою,  росомаха  все-таки  ще
гралася  із  знайомими  людьми;  але  якщо  незнайома  їй  людина  підставляла
палицю,  вона  скреготіла  зубами  і  люто  впиналася  в  неї  кігтями.
 РУКОКРИЛІ,  ряд  Chiroptera  .Чим  ближче  посуваємося  ми  до  теплого
поясу,  тим  численнішими  стають  рукокрилі  і  тим  більше  різноманітнос¬
ті  ми  помічаємо  в  зовнішньому  вигляді  тварин.  Південь  можна  вважати
батьківщиною  більшості  цих  ссавців.  Вже  в  Італії,  Греції  і  Іспанії  дуже
багато  кажанів.  Тут  із  наближенням  вечора  не  сотнями,  а  тисячами  випо¬
взають  вони  з  кожної  старої  будівлі,  з  кожної  печери.  Вельми  привабливо
і  цікаво  провести  вечір  біля  воріт  якого-небудь  великого  міста  на  Сході,
коли  кажани,  які  щойно  прокинулися,  хмарами  заволікають  небо.
 У  Середній  і  Південній  Америці  рукокрилі  живуть  повсюдно  і  неймо¬
вірно  розмножилися.
 «Вони  населяють,  —  говорить  принц  фон  Від,  —  дрімучі  первісні  ліси,
живуть  у  хащах,  у  дуплах,  скелях  і  винищують  безліч  комах.  Ман¬
дрівники,  які  швидко  об’їжджають  ці  краї,  не  можуть  скласти  собі  й
приблизного  уявлення  про  різноманітність  цих  тварин,  вивчення  яких
пов’язане  з  великими  труднощами».
 Те  ж  саме  можна  сказати  і  про  Африку:  тут  ми  знаходимо  безліч  вели¬
ких  і  малих  видів  цих  ссавців,  котрі  живуть  уздовж  берега  моря,  в  саванах,
у  внутрішніх  лісах  і  навіть  у  пустелі.
 Рукокрилі  мають  осадкувату  статуру,  коротку  шию  і  товсту,  довгасту
голову  з  великою  ротовою  щілиною.  Загальною  будовою  вони  швидше
нагадують  мавп,  у  них  також  є  два  грудних  соски;  але  в  усьому  іншому
відрізняються  від  них.  їхні  передні  кінцівки  перетворені  на  крила  і  тому
надзвичайно  збільшені,  тоді  як  тулуб  порівняно  з  ними  невеликий.  Будо¬
ва  зубів  схожа  на  будову  зубів  комахоїдних.
 Літальна  перетинка  напнута  між  пальцями  передніх  кінцівок,  плечем,
передпліччям,  боками  тіла,  задніми  кінцівками,  а  іноді  й  хвостом.  Вона
містить  особливий  еластичний  шар  шкіри  і  два  шари  мускульних  воло¬
кон,  що  лежать  посередині.  Тварина  мастить  свою  літальну  перетинку
липкою,  маслянистою  рідиною  із  сильним  запахом.  Ця  рідина  виділяєть¬
ся  залозами,  які  знаходяться  на  морді  між  ніздрями  і  очима  і  мають  один
або  навіть  декілька  вивідних  каналів.  Тварина  мастить  літальну  перетинку
кожного  разу  після  пробудження  і  безпосередньо  перед  польотом,  і  таким
чином  вона  постійно  жирна  і  гнучка.
 Дуже  своєрідна  у  рукокрилих  будова  волосся.  Біля  кореня  кожна  во¬
лосина  тонка  і  розщеплена.
 Зовнішні  органи  чуття  у  кажанів  чудово  розвинені,  але  не  в  усіх  родів
і  видів  однаково.  Ймовірно,  відчуття  смаку  у  них  знаходиться  на  най¬
нижчому  рівні;  але  і  його  не  можна  вважати  зовсім  нерозвиненим,  судя-
 Рукокрилі  —  ряд  ссавців.  Передні  кін¬
цівки  перетворені  на  крила.  Існує  два
підряди  —  Крилани  і  Кажани,  близь¬
ко  850  видів,  більшість  яких  пошире¬
ні  в  тропіках  і  субтропіках.  Активні
в  сутінках  і  вночі.
 «У  жодній  іншій  групі  тварин,  —
говорить  Блазіус,  —  немає  поді¬
бного  розвитку  шкірястих  наростів.
Вуха  у  всіх  рукокрилих  нерозмірно
великі.  їхня  довжина  у  деяких  ви¬
дів  перевершує  довжину  тіла;  а  зав¬
ширшки  обидва  вуха  іноді  так  роз¬
ростаються,  що  перетворюються  на
одну  суцільну  вушну  раковину.  Не
тільки  розвиток  літальної  перетин¬
ки,  але  й  усі  інші  шкірні  утвори  вух
і  носа  у  кажанів  мають  такі  особли¬
вості,  що  вони  різко  відрізняються
від  інших  тварин,  і  від  них,  безу¬
мовно,  залежать  їхні  рухи  і  весь  їх¬
ній  спосіб  життя».

■  544
 ■  РУКОКРИЛІ
 «Від  форми  літальної  перетинки,  —
говорить  Блазіус,  —  залежить  здат¬
ність  до  польоту  і  характер  літальних
рухів.  Такої  різноманітності  немає
навіть  у  птахів.  Породи  з  довгими
крилами  літають  швидко  і  вправно,
як  ластівки;  а  ті,  в  яких  крила  широ¬
кі  та  короткі,  своїм  польотом  нагаду¬
ють  безпорадних  курей.  Про  форму
крила  можна  досить  точно  судити  з
відношення  довжини  п’ятого  пальця
до  довжини  третього  або  до  довжини
цілої  літальної  перетинки.  Довжи¬
на  літальної  перетинки  складаєть¬
ся,  окрім  довжини  третього  пальця,
з  довжини  передпліччя  і  плеча;  ши¬
рина  літальної  перетинки  приблизно
дорівнює  довжині  п’ятого  пальця».
 Відомо  близько  1000  видів  рукокрилих.
Найдрібніший  з  них,  свиноносий  ка¬
жан  (Craseonycteris  thonglongyai),  —
найдрібніший  сучасний  ссавець.  Його
довжина  може  досягати  всього  29  мм
(хвіст  відсутній),  а  розмах  крил  —
15  см.  Найбільший  рукокрилий  —  ле¬
тюча  лисиця  калонг  (Pteropus  vampy-
rus)  завдовжки  40  см  (хвоста  немає),
важить  1  кг  при  розмаху  крил  1,5  м.
 т.
 чи  з  будови  язика,  м’якості  губ  і  великої  кількості  нервів  на  них.  Якщо
сплячим  і  навіть  наполовину  заціпенілим  кажанам  у  відкритий  рот  влити
краплю  води,  вони  одразу  ж  її  проковтують.  Але  якщо  дати  їм  краплю
горілки,  чорнил  або  іншої  якої-небудь  несмачної  рідини,  то  вони  все  це
обов’язково  виплюнуть.
 Не  менше  розвинений  у  них  і  орган  зору.  Порівняно  з  розмірами  тіла
очі  невеликі,  але  зіниця  здатна  значно  розширятися.
 Органом  дотику,  здається,  служить  літальна  перетинка,  але  ще  більш
досконалими  виявляються  нюх  і  слух.  Ніс  у  всіх  справжніх  рукокрилих
має  дуже  відкриті  ніздрі,  за  допомогою  особливих  м’язів  вони  то  розши¬
рюються,  то  звужуються  і  можуть  зовсім  закритися;  крім  того,  є  ще  лис¬
топодібні  придатки,  які  служать  для  посилення  нюху.  При  пошкодженні
цих  придатків  здатність  літати  у  тварин  погіршується,  а  в  особливо  тяж¬
ких  випадках  остаточно  втрачається.
 Вухо  складається  з  дуже  великої  надзвичайно  рухливої  вушної  ракови¬
ни,  яка  часто  досягає  кутика  рота  і  має  лопаті  та  вирізки.  Над  вушним  отво¬
ром  знаходиться  особлива  вушна  кришка,  так  званий  козелок;  це  великий
рухомий  клапан,  який  у  разі  виникнення  шуму  більш  сильних  тонів,  ніж
ті,  які  кажан  може  витримати,  закриває  йому  вухо;  той  же  самий  придаток,
коли  це  потрібно,  робить  тварину  здатною  вловлювати  навіть  найелабкий
звук.  Не  підлягає  сумніву,  що  кажан  на  далекій  відстані  чує  комаху,  що
летить,  і  прямує  до  неї,  головним  чином  керуючись  своїм  тонким  слухом.
 Дуже  добре  знають  вони  своїх  недругів  і  вміють  позбавлятися  їх  хи¬
трістю;  у  свою  чергу,  вміють  перехитрити  маленьких  тварин,  яких  пере¬
слідують  самі.  За  хорошого  догляду  кажани  стають  ручними  і  вірними
своєму  господарю,  це  підтверджують  спостереження  багатьох  учених.  Де¬
які  дослідники  привчили  цих  тварин  брати  їжу  з  рук  або  діставати  її  зі
склянок,  і  вони,  раз  зрозумівши,  в  чому  справа,  виконували  це.
 Вся  будова  тіла  рукокрилих  пристосована  для  польоту.  Сильні  грудні
м’язи,  легка  і  сплюснута  нижня  частина  тулуба,  верхні  кінцівки,  що  зав¬
довжки  майже  втричі  перевищують  довжину  тіла;  напнута  між  пальцями
і  всіма  частинами  кінцівок,  позбавлена  пер  літальна  перетинка  —  всі  ці
умови  сприяють  літанню.  Щоб  якнайскоріше  розправити  літальну  пере¬
тинку,  всі  рукокрилі  під  час  спокою  чіпляються  кігтями  задніх  кінцівок
за  який-небудь  предмет  і  звішуються  головою  вниз.  Перш  ніж  злетіти,
вони  випрямляють  голову,  піднімають  передню  кінцівку,  широко  роз¬
чепірюють  пальці  і  кисть,  втягують  підібганий  під  час  сну  хвіст  разом
зі  шпорками  на  нозі,  відриваються  від  предмета  і  негайно  ж  починають
швидко  і  безперервно  змахувати  в  повітрі  передніми  кінцівками.  Шкіра
хвоста  служить  їм  кермом,  хоча  далеко  не  таким  досконалим,  як  хвіст  у
птахів.  Із  землі  рукокрилі  злітають  не  так  легко;  вони  допомагають  собі
при  цьому  тим,  що  розпрямляють  спочатку  руки  і  літальну  перетинку
і,  підібравши  під  себе  ноги,  трохи  випрямляють  тіло,  роблять  один  або
декілька  стрибків  угору  і  потім  сильними  помахами  крил  прагнуть  під¬
нятися  в  повітря.
 Утім,  руки  рукокрилих  служать  не  тільки  для  літання,  а  й  для  ходьби
по  землі.  Хода  в  усіх  видів  хоча  й  не  така  погана,  але  все-таки  вона  є
жалюгідним  шкандибанням.  Проте  деякі  види  рукокрилих  бігають  майже
так  само  швидко,  як  щури.  Під  час  лазіння  вони  чіпляються  гострим  кіг¬
тем  великого  пальця  або  всією  рукою  за  стіну  або  дерево  і  поперемінно
переміщають  задні  кінцівки.  Задні  кінцівки  у  тварин  слабкі,  проте  вони
мають  достатньо  сили,  щоб  витримувати  вагу  тіла  не  тільки  цілий  день,
але  й  упродовж  зимового  сну,  який  триває  часто  понад  чотири  місяці.
Крім  того,  тварини  майстерно  користуються  пальцями  і  кігтями  ніг  для
видалення  різних  паразитів,  а  також  дуже  вправно  вміють  ними  зчищати
з  себе  бруд  і  кожною  кінцівкою  досягають  майже  середини  спини,  роз¬
чісуючи  волосся.
 Голос  усіх  відомих  кажанів  майже  однаковий;  відмінність  полягає
тільки  в  тому,  що  в  окремих  видів  він  звучить  сильніше  або  слабше,  вище
або  глибше.  Дрібні  види  видають  тремкий  звук,  схожий  на  звук  «кри-кри-
кри»;  такими  ж  звуками  летючі  собаки  виражають  свій  гнів  і  всіляку  іншу
турботу.  Незалежно  від  висоти  або  глибини  тону  ці  голоси  справляють
неприємне  враження.

РУКОКРИЛІ■
 545  ■
 Усі  рукокрилі  вдень  сплять,  а  вночі  полюють.  Більшість  із  них  по¬
чинає  літати  з  настанням  сутінків  і  ще  задовго  до  сходу  сонця  ховаються
в  свої  притулки;  деякі  види,  проте,  з’являються  набагато  раніше,  а  інші
близько  3—5  години  після  полудня  вже  весело  літають,  хоча  сонце  ще
високо  і  сліпить  очі.
 Кожний  вид  рукокрилих  має  особливі  місця  полювання  в  лісах,  садах,
алеях  і  вулицях,  над  водоймами  з  повільною  течією;  у  відкритому  полі  вони
літають  рідше,  бо  їм  тут  нема  на  кого  полювати.  У  більш  багатих  країнах
Півдня  рукокрилі  живуть  поблизу  маїсових  і  рисових  полів,  тому  що  там
багато  комах,  які  є  для  них  гарною  здобиччю.  Про  великі  південні  породи,
так  звані  летючі  собаки,  відомо,  що  вони  без  перепочинку  можуть  летіти
багато  миль,  перебираються  з  одного  острова  на  сусідні,  віддалені  на  де¬
кілька  миль,  а  звідти  на  материк  і  назад,  відвідуючи  при  цьому  у  пошуках
їжі  інші  острови.  Летючі  собаки,  які  є  не  тільки  в  Ост-Індії,  але  й  уздовж
всього  берега  Східної  Африки  і  на  сусідніх  островах,  наприклад  на  Мада¬
гаскарі,  безсумнівно,  повинні  були  перелетіти  моря  і  протоки,  які  відділя¬
ють  материк  від  островів,  що  знаходяться  між  обома  частинами  світу.
 Удень  рукокрилі  ховаються  в  найрізноманітніших  місцях.  Дуплисті
дерева,  безлюдні  будинки,  розколини  в  кручах  і  печери  служать  їм  при¬
тулками  для  сну.  В  тропічних  країнах  багато  видів  висять  просто  на  гілках
дерев,  якщо  тільки  ці  гілки  утворюють  достатньо  густу  крону.
 Проте  більшість  кажанів  вважає  за  краще  ховатися  під  корою  дерев  і
в  їхніх  дуплах,  під  дахами,  в  печерах,  під  склепіннями  напівзруйнованих
або  безлюдних  будівель,  ховаються  в  глибоких  колодязях,  шахтах,  штоль¬
нях  й  інших  подібних  місцях.
 Багато  видів  рукокрилих  живуть  між  собою  у  злагоді.  Деякі  утворюють
численні  групи,  разом  полюють  і  відпочивають.  Зовсім  без  сварок  і  бійок
справа,  звичайно,  не  обходиться:  ласий  шматочок  або  зручний  куток  для
сну  може  бути  вагомим  приводом  для  розбрату.  Зате  здорові  тварини  праг¬
нуть  підтримувати  хворих  і  надавати  їм  посильну  допомогу,  і  так  роблять
не  тільки  сильні  летючі  собаки,  але  й  менші  рукокрилі,  наприклад  лис-
тоносі.  Проте  представники  різних  видів  ненавидять  і  навіть  пожирають
одне  одного;  так,  наприклад,  вампіри,  розповідає  Коленаті,  нападають  на
вуханів  і  смокчуть  з  них  кров,  а  ті  пожирають  за  це  своїх  ворогів.
 Живляться  кажани  плодами,  комахами,  в  деяких  випадках  іншими
хребетними  тваринами  і  кров’ю,  яку  вони  висмоктують  з  більших  тварин.
Види  цього  ряду,  поширені  в  Європі,  справжні  кажани,  поїдають  здебіль¬
шого  комах:  нічних  метеликів,  жуків,  мух  і  комарів  —  і,  вийшовши  вранці
після  теплої  літньої  ночі  в  сад,  звичайно,  дуже  часто  доводиться  бачити
обгризені  крила  й  інші  залишки  їхніх  бенкетів.  Апетит  у  них  надзвичай¬
ний:  найбільші  з  них  можуть  з’їсти  дюжину  хрущів,  а  менші  —  штук  60
мух  і  все-таки  не  відчувають  себе  ситими.  Зловивши  більших  комах,  вони
притискають  їх  головою  до  грудей  і  потім  повільно  з’їдають  їх;  дрібних
комах  ковтають  цілком.  Чим  жвавіший  рух  рукокрилих,  тим  більше  їжі
їм  потрібно,  тому  вони  дуже  корисні  для  нас  тварини.  Цього  не  можна
сказати  про  тих  кажанів,  які  смокчуть  кров  і  можуть  заподіяти  цим  ве¬
ликої  шкоди,  а  також  про  ті  види,  які  живляться  плодами,  спустошують
фруктові  плантації,  виноградники.
 Усі  рукокрилі  сідають  біля  води  і  п’ють  дуже  багато.  Взагалі  біля  водо¬
ймищ  їх  можна  частіше  побачити  ще  й  тому,  що  тут  багато  комах.
 Травлення  в  рукокрилих  відбувається  дуже  швидко,  тому  в  їхніх  при¬
тулках  скоро  нагромаджується  багато  випорожень,  які  поширюють  не¬
стерпний  запах.
 З  настанням  холодів  усі  рукокрилі,  що  живуть  у  країнах  із  помірним  клі¬
матом,  впадають  у  зимову  сплячку,  тривалість  якої  залежить  від  клімату.
 Коли  настають  холоди,  тварина  відшукує  найзахищеніший  притулок
у  печерах,  льохах,  під  теплими  дахами,  на  горищах  і  в  інших  місцях.  Най¬
менш  чутливі  до  холоднечі  рукокрилі  іноді  переривають  зимовий  сон,
прокидаються  і  літають  у  своїх  притулках,  мабуть,  не  стільки  заради  здо¬
бичі,  скільки  для  того,  щоб  розім’яти  крила.  Деякі  кажани  навіть  вилі¬
тають  зі  сховку  і  пурхають  деякий  час  над  засніженою  поверхнею  землі.
Влітку  рукокрилі  віддають  перевагу  невеликим  поглибленням  поблизу  від
входу  або  живуть  у  відкритих  розколинах.  Навпаки,  взимку  вони  ховають-
 Більшість  рукокрилих  не  може  зрів¬
нятися  у  швидкості  польоту  з  більш
швидкими  птахами,  проте  у  нічниць
(Myotis)  вона  досягає  приблизно  ЗО—
50  км/год,  у  великого  бурого  кажа¬
на  (Eptesicus  fuscus)  —  65  км/год,  а  в
бразильського  складчатогуба  (Tadar-
ida  brasiliensis)  —  майже  100  км/год.
 Сигнали,  що  видають  тварини,  від¬
биваються  від  найближчих  предме¬
тів,  відстань  до  яких  визначається
за  часом  повернення  луни.  Цю  сис¬
тему  рукокрилі  використовують  та¬
кож  для  виявлення  і  лову  комах,  що
літають:  вони  «загрібають»  їх  пере¬
тинками  і  на  льоту  хапають  ротом.
 Частота  ехолокаційних  сигналів  скла¬
дає  звичайно  40  000—100  000  Гц,  тоб¬
то  знаходиться  за  межами  сприйнят¬
тя  людського  вуха  (не  більше  20  000  Гц)
і  відповідає  ультразвуку.  Більшість
рукокрилих  випускає  ультразвук  че¬
рез  відкритий  рот,  деякі  види  —  че¬
рез  ніздрі.
 За  відсутності  дитинчат  тіло  ру¬
кокрилих  у  стані  спокою  звичайно
остигає  майже  до  температури  на¬
вколишнього  середовища  (денне  заці¬
пеніння).  Схоже,  що  такий  механізм
економії  енерговитрат  —  один  із  чин¬
ників,  який  сприяє  вражаючій  довго¬
вічності  цих  дрібних  ссавців,  котрі
доживають  до  30-річного  віку.

■  546
 ■  РУКОНІЖКИ
 Період  вагітності  у  рукокрилих  три¬
ває  50—60  днів.  Проте  він  розтягу¬
ється  майже  на  6  місяців  у  летючих
лисиць  (Pteropus)  і  на  7  місяців  у  зви¬
чайного  вампіра  (Desmodus).  На  три¬
валість  вагітності  може  впливати
температура,  зниження  якої  призво¬
дить  до  сповільнення  розвитку.
 ся  далі  в  більш  просторі  печери,  усамітнюючись  у  найзатишніші  куточки,
куди  не  проникає  мороз.  Тільки  небагато  видів  на  час  зимового  сну  не
міняють  місцепроживання  і  залишаються  в  своїх  звичних  щілинах.
 Положення  тіла,  в  якому  кажани  сплять  узимку,  неоднакове  в  окре¬
мих  груп  і  родин;  найпростіше  і  найбільш  звичне  положення  —  це  коли
вони  підвішуються  до  чогось  кігтями  задніх  кінцівок  і  притискують  крила
до  боків.  При  цьому  багато  хто  висить  вільно  під  стелею  або  склепінням,
інші  прикріпляються  до  стін,  а  деякі  користуються  також  і  передніми  кін¬
цівками,  як  опорою.  Серед  тих,  що  живуть  у  теплих  країнах,  є  види,  які
для  тривалого  щоденного  відпочинку  розпрямляють  крила,  щоб  міцніше
закріпитися.  Велика  частина  листоносих  висять  у  такому  дивному  поло¬
женні,  що,  проходячи  повз  них,  можна  подумати,  що  бачиш  перед  собою
не  тварину,  а  гриб.  Вони  абсолютно  загортаються  в  літальні  перетинки  і
висять  вільно  на  задніх  кінцівках:  перетинка  стегон  закидається  на  спину,
верхні  частини  рук  утворюють  на  спині  клин  і  лежать  щільно  одна  біля
одної;  літальна  перетинка  боків  і  пальців  вкриває  тіло  таким  чином,  що
кінці  пальців  стирчать  догори;  висовується  тільки  ніс,  але  і  той  ховається
під  час  міцного  зимового  сну.
 Є  кажани,  які  зимують  численними  групами.  Тварини  висять  щільно,
розміщуючись  у  ряди,  або  різної  форми  групами  по  декілька  сотень  штук.
 У  тварин,  що  досягли  повного  розвитку,  шлюбна  пора  настає  восени,
перед  початком  зимового  сну.
 «Особини  різної  статі,  —  говорить  Кох,  —  принаджують  одне  одного
своєрідним  закличним  звуком,  який  істотно  відрізняється  від  сердитого
плямкання,  яке  вони  видають,  коли  їх  турбують.  Під  час  спаровування
самці  ганяються  за  самками,  зачіпають  їх,  перекидаються  з  ними  в  по¬
вітрі;  втім,  ці  ігри  не  в  усіх  кажанів  передують  спаровуванню».
 Тільки  навесні  народжуються  дитинчата.  Самка  під  час  пологів,  за
словами  Блазіуса  і  Коленаті,  висить,  вчепившися  гострими  кігтями  обох
великих  пальців  рук,  підгинає  хвіст  до  черева  разом  із  перетинкою  і  таким
чином  влаштовує  щось  на  зразок  мішка,  в  який  і  падає  новонароджений.
Негайно  після  народження  мати  перегризає  пуповину  і  облизує  дитинча,
потім  дитинча  міцно  чіпляється  за  матір  і  починає  смоктати.
 Усі  рукокрилі  тварини  під  час  літання  носять  своїх  дитинчат  із  собою,
притому  досить  довго,  навіть  коли  маленькі  тварини  вже  самі  можуть  до¬
бре  літати.  Шести-восьмитижневі  дитинчата  досягають  повного  розвитку.
Від  старих  тварин  вони  відрізняються  більш  сплюснутою  головою,  корот¬
шими  кінцівками  і  темнішим  забарвленням  шерсті.
 Користь,  яку  дають  людям  численні  тварини  цього  ряду,  набагато  пе¬
ревершує  шкоду,  яку  вони  завдають.  Безліч  шкідливих  комах  літає  саме
вночі  і  таким  чином  трапляється  на  очі  своїм  ворогам.  Надзвичайна  нена¬
жерливість,  властива  всім  рукокрилим,  є  причиною  винищування  комах
у  великій  кількості.
 Так  само  і  кровососи  не  такі  шкідливі,  як  звичайно  про  них  розка¬
зують.  За  новітніми  і  цілком  достовірними  даними,  кажани-кровососи
ніколи  ще  не  були  причиною  загибелі  великих  тварин  або  людей,  навіть
тоді,  коли  вони  декілька  ночей  підряд  смокчуть  кров  з  їхнього  тіла.  Що  ж
до  рукокрилих,  котрі  живляться  плодами,  то  вони  водяться  в  таких  міс¬
цевостях,  де  природа  забезпечує  їх  рясною  їжею,  і  до  спустошення  садів  і
полів  справа  не  доходить.
 Стародавні  люди  дивилися  на  кажанів  ще  з  більшою  огидою,  ніж  наші
неосвічені  чоловіки  і  манірні  жінки;  навіть  єгиптянам,  цим  чудовим  до¬
слідникам  природи,  вони  не  подобалися,  тому  вони  й  уникали  зображу¬
вати  їх  на  своїх  пам’ятниках.
 РУКОНІЖКИ,  або  ай-ай  (Daubentonia  madagascariensis),  є  не  тільки  осо¬
бливим  родом,  але  й  особливою  родиною  в  ряді  Напівмавпи  (Daubentoniidae).
 «Ця  чотиринога  тварина,  —  говорить  Соннера,  —  дуже  схожа  на  білку.
Вона  деякою  мірою  схожа  також  на  чорного  лемура  і  мавпу.  На  кожній
кінцівці  по  п’ять  пальців;  на  передніх  кінцівках  вони  дуже  довгі  і  трохи

РУКОНІЖКИ  ■
 547  ■
 загнуті,  через  це  тварина  ходить  дуже  повільно.  Пальці  озброєні  кри¬
вими  кігтями.  Два  останні  суглоби  середнього  пальця  довгі,  тонкі  і  не
вкриті  волоссям.  Тварина  користується  цим  пальцем,  щоб  діставати  з
тріщин  дерев  черв’яків  і  проштовхувати  їх  у  глотку.  Мабуть,  він  потрі¬
бен  їй  для  того,  щоб  чіплятися  ним  за  гілки  дерев.  На  задніх  кінцівках
чотири  пальці  з  кривими  кігтями,  п’ятий,  або  внутрішній,  —  великий
палець,  має  плоский  кіготь,  схожий  на  ніготь  людини.
 В  кожній  щелепі  ай-ай  є  по  два  різці,  які  стоять  дуже  близько  один
до  одного  і  схожі  на  дзьоб  папуги;  нижні  набагато  більші  від  верхніх.
 У  нього  великі,  широкі  та  плоскі  вуха;  вони  чорного  кольору,  гладкі,
блискучі  та  вкриті  зовні  довгою  шерстю.  Над  очима  і  носом,  на  щоках
і  підборідді  у  нього  є  пасма  довгої  шерсті.
 Вся  тварина  вкрита  жовтувато-білим  пушком,  з  якого  стирчить  довге
чорне  волосся.  Передня  частина  голови  і  шиї  жовтувато-білого  кольо¬
ру.  Хвіст  плоский,  волохатий,  вкритий  довгою  шерстю.  Довжина  тіла
ай-ай  40  см,  довжина  хвоста  —  60  см».
 До  сьогодні  ай-ай,  привезений  Соннера  до  Європи,  залишався  єди¬
ним  екземпляром,  а  опис,  що  з’явився  1782  року,  —  єдиним  джерелом
відомостей  про  життя  цієї  рідкісної  тварини.
 Ай-ай,  або  руконіжка,  має  такі  зовнішні  ознаки:  голова  дуже  велика,
шия  коротка,  тулуб  досить  товстий,  довжина  хвоста  приблизно  дорівнює
довжині  тіла.  Кінцівки  майже  однакової  довжини.  У  порівнянні  з  головою
очі  здаються  маленькими,  шкірясті  вуха,  навпаки,  великими.  На  кінцівках
особливо  впадають  в  око  дуже  подовжені  пальці.  На  руках  потовщений
знизу  великий  палець  товстий  і  короткий;  вказівний  дещо  тонший;  без¬
іменний  майже  такий  само  завтовшки,  як  і  великий;  мізинець  теж  дуже
товстий,  але  третій  палець  недорозвинений  і  здається,  що  він  наче  зсохся.
Плесно  помірно  розвинуте,  великий  палець  ноги  середньої  довжини  має
таку  ж  саму  будову,  як  великий  палець  руки,  решта  пальців  ноги  майже
однакової  довжини  і  схожі  будовою.  Морда  рудувато-сірого  кольору,  за
винятком  більш  темного  кільця  навкруги  очей  і  світлої  плями  над  ними.
Дорослі  особини  досягають  завдовжки  1  м,  причому  45  см  припадає  на  від¬
стань  від  кінця  морди  до  початку  хвоста  і  понад  50  см  —  на  хвіст.
 Ай-ай  боїться  світла  більше,  ніж  усі  відомі  мені  ссавці.  Нічну  мав¬
пу  можна  принаймні  розбудити.  Прокинувшися,  вона  обмацує  навкру¬
ги  себе,  здивовано  дивиться  на  світ,  освітлений  денним  світлом.  Ай-ай
вдень,  якщо  і  вдасться  насилу  розтрусити  його  і  примусити  прокинутися,
здається  схожим  на  досконалий  автомат.  Машинально  відповзає  назад
у  свій  темний  закуток,  згортається  клубком,  закриває  морду  пухнастим
 Руконіжка9  ай-ай,  —  вид  дрібних
приматів,  споріднений  лемурам,  але
виділений  у  самостійну  родину  Руко¬
ніжки  (Daubentoniidae).  Як  і  лемури,
руконіжки  живуть  тільки  на  Мада¬
гаскарі.  Довжина  тіла  40  см,  пух¬
настий  хвіст  завдовжки  55  см.  На
відміну  від  лемурів  руконіжка  жи¬
виться  в  основному  комахами.  Кубло
влаштовує  в  розгіллях  дерев;  самки
народжують  по  одному  дитинчаті.
 Руконіжка,  або  ай-ай
 (Daubentonia  madagascariensis)
 Понад  сто  років  тому  мандрівник
Соннера  знайшов  на  західному  бе¬
резі  Мадагаскару  пару  вкрай  див¬
них  тварин,  про  існування  яких  ні¬
кому  до  того  часу  не  було  відомо.
Побачивши  їх,  місцеві  жителі  го¬
лосно  скрикували,  виражаючи  своє
здивування,  і  Соннера  вибрав  цей
вигук  —  «ай-ай»,  щоб  назвати  зна¬
йдене  ним  створіння.

■  548
 ■  РЯБКИ
 Рябки  —  шістнадцять  видів  птахів,
об'єднаних  в  окрему  родину  Pteroclet-
idae.  На  вигляд  схожі  скоріше  на  го¬
лубів,  що  живуть  на  землі.  Поширені
в  пустинних  і  напівпустинних  регіо¬
нах  Африки,  Європи  і  Західної  Азії.
 Рябок  білопузий
 (Pterocles  alchata)
 Рябки  часто  літають  великими  згра¬
ями  і  регулярно  в  сутінках  долають
великі  відстані,  щоб  дістатися  до
води.  Відкладають  2—3  яйця  у  про¬
сту  ямку  в  ґрунті.  Під  час  вигодову¬
вання  потомства  самці  деяких  видів
приносять  пташенятам  воду.  Гуляю¬
чи  по  воді,  вони  у  себе  на  черевці  про¬
мочують  оперення,  яке  вбирає  воду
на  зразок  губки  і  дозволяє  пташеня¬
там  пити,  не  залишаючи  свого  жит¬
ла  в  пустелі.  Живляться  переважно
плодами,  ягодами  і  насінням.
 хвостом.  Лише  пізно  вночі  ай-ай  пожвавлюється  і  виповзає  зі  свого  тем¬
ного  притулку,  все  ще  побоюючись,  щоб  який-небудь  промінь  світла  не
засліпив  його.  Світло  свічки,  яке  аніскільки  не  турбує  інших  нічних  тва¬
рин,  примушує  його  якнайшвидше  сховатися.
 Хода  його  схожа  на  ходу  нічних  мавп  з  тією  лише  відмінністю,  що
вона  незрівнянно  повільніша.  При  цьому  тварина  тримає  задню  частину
тіла  набагато  вище  за  передню,  спираючись  на  сильно  розчепірені  і  загнуті
пальці,  волохатий  хвіст  стирчить  горизонтально,  не  волочиться  по  землі.
 Єдина  їжа,  яку  дають  тварині,  складається  з  молока  з  вареним  і  розтер¬
тим  жовтком,  підмішаним  до  нього.  Йому  достатньо  маленького  блюдця  на
цілий  день.  Під  час  їжі  ай-ай  користується  обома  руками,  він  кидає  ними
рідку  їжу  собі  до  рота.  М’ясної  їжі  він  дотепер  наполегливо  уникав.
 Усі  гілки  дерева,  що  знаходяться  в  клітці  ай-ая,  обідрані  і  покусані
ним.  Це  свідчить  про  спосіб  вживання  ним  своїх  різців,  що  примусило
природодослідників  зарахувати  цю  тварину  до  гризунів.  Мабуть,  на  волі
він  відшукує  поживу  на  деревах,  що  засохли,  і  дійсно  поїдає  комах,  як
говорить  Соннера.  Я  припускаю,  що  він  обдирає  кору  дерев  своїми  чудо¬
во  пристосованими  для  цього  різцями,  відкриваючи  таким  чином  місця,
де  ховаються  деякі  комахи  і  їхні  личинки,  а  потім  витягує  їх  із  щілин  і
тріщин  своїми  довгими  пальцями  і  з’їдає.
 РЯБКИ  (Pterocletidae),  родина  ряду  Голубині,  представляють  голуби¬
них,  пристосованих  до  життя  в  пустелі.  У  зовнішньому  вигляді  та  вну¬
трішній  будові  цих  птахів  відображається  їхня  своєрідна  батьківщина  —
рівнина,  бідна  на  рослинність.  Вони  здаються  стрункими,  завдяки  довгим
крилам  і  великому  хвосту,  але  насправді  мають  міцний  короткий  тулуб;
голова  у  них  невелика,  дзьоб  короткий,  злегка  заломлений  і  сплюснутий
з  боків;  кінцівки  невеликі,  слабо  розвинені.  Оперення  жорстке,  забарв¬
лення  його  цілком  відповідає  кольору  ґрунту.  Рябки  водяться  тільки  в
Старому  Світі  і  переважно  в  Африці.  Місцями  деякі  види  їх  живуть  по¬
ряд  з  іншими,  але  ніколи  не  змішуються  з  ними;  представники  ж  одного
виду  завжди  живуть  дружньо.  Іноді  вони  збираються  у  величезні  зграї,
які  перекочовують  з  місця  на  місце  і  щодня  долають  величезні  відстані,
оскільки  серед  пустелі  вони  тільки  деінде  можуть  знайти  собі  їжу.  Коли
ж  настає  час  розмноження,  вони  утворюють  невеликі  групи,  які  в  свою
чергу  діляться  на  окремі  пари,  котрі  й  вибирають  собі  на  піщаному  ґрунті
зручне  місце  для  кладки  яєць
 Рябок  білопузий  (Pterocles  alchata)  дещо  менший  за  попередній  вид,
але  яскравіше  забарвлений,  хоча  переважний  колір  його  оперення  —  пі¬
сочний.  Маскувальне  піщане  забарвлення  оперення  досягає  найбільшої

РЯБЧИК  ■
 549  ■
 досконалості  в  сенегальського  рябка  (Pterocles  exustus)\  загальний  краси¬
вий  червонуватий  колір  його  переходить  на  голові  та  покривних  перах
крила  в  яскраво-жовтий,  а  на  спині  —  в  зеленкуватий.
 Щодо  способу  життя  і  поведінки,  то  всі  рябки  надзвичайно  схожі
між  собою.  їхній  голос  настільки  своєрідний,  що  його  майже  неможливо
сплутати  з  голосом  інших  птахів.  Вони  дуже  товариські.  В  пустелі,  де
їх  ніхто  не  переслідує,  вони  бувають  дуже  довірливі  та  підпускають  до
себе  людину  на  відстань  декількох  кроків;  утім,  їх  не  так  легко  помітити,
оскільки  їхнє  забарвлення  зливається  з  кольором  ґрунту.
 Рябок  чорнопузий  (Pterocles  orientalis)  —  один  із  найбільших  видів
цієї  родини;  груди  його  червонувато-сірі,  черевце  —  чорне,  великі  махові
пера  —  попелясто-сірі,  верхні  покривні  пера  крил  —  жовті,  нижні  —  білі.
 РЯБЧИК  (Tetrastes  bonasia)  належить  до  родини  Тетеруки.  Верхня
частина  тіла  забарвлена  в  іржаво-сіруватий  колір  з  білими  плямами;  на
покривних  перах  крила  помітні  білі  поздовжні  смужки;  махові  пера  сіру¬
вато-бурі,  рульові  —  чорнуваті.  Зона  його  поширення  простирається  від
Піренеїв  до  Полярного  кола  і  від  Атлантичного  до  Тихого  океану.  Він  від¬
дає  перевагу  горам  перед  рівнинами,  але  і  на  горах  живе  постійно  лише  у
певних  місцях;  великі  площі  змішаних  лісів  слід  вважати  його  улюбленим
місцеперебуванням;  у  суцільних  хвойних  лісах  він  живе  рідко.  Рябчик  по¬
любляє  ховатися  і  тому  його  важко  помітити;  лише  зрідка  вдається  поба¬
чити,  як  він  перебігає  через  галявини  від  куща  до  куща,  а  іноді  на  товстих
гілках  дерева.  Якщо  його  злякати,  він  швидко  злітає  і  ховається  на  землі
в  кущах;  якщо  його  наздогнати  на  землі,  він  сідає  на  найближче  дерево  і
звідти  з  цікавістю  дивиться  на  порушника  його  спокою.  Політ  його  мало
відрізняється  від  польоту  інших  тетеруків,  але  він  легший,  повільніший
і  тихіший,  ніж  у  звичайного  тетерука.  Самці  та  самки  помітно  різняться
голосом:  звуки  самки  набагато  різноманітніші.
 Рябчик  мало  піклується  про  гніздо.  Самка  відшукує  собі  непримітне
місце  під  кущем  або  в  траві,  викопує  поглиблення  і  тут  кладе  яйця.  Зна¬
йти  гніздо  рябчика  надзвичайно  важко;  місце  для  нього  вибирається  з
надзвичайною  обачністю,  і  самка  при  наближенні  ворога  не  спурхує  і  не
тікає,  відводячи  мисливця  від  гнізда,  а  тихо  крадеться,  часто  прикривши
заздалегідь  яйця  підстилкою.
 М’ясо  рябчика  —  найсмачніше  з  усіх  курячих,  що  й  послужило  при¬
чиною  нещадного  винищування  цього  птаха.

Саджа  звичайна
 (Syrrhaptes  paradoxus)
 САДЖА  ЗВИЧАЙНА  (Syrrhaptes  paradoxus)  належить  до  родини  Ряд¬
кові,  має  світло-сірі  груди  і  боки  та  попелясто-сірі  махові  пера;  по  гли¬
нистому  тлу  спини  і  хвоста  йдуть  чорні  поперечні  смужки;  верхня  частина
черевця  буро-чорна,  нижня  —  світло-сіра.  Зона  її  поширення  простира¬
ється  від  східних  берегів  Каспійського  моря  до  Джунгарії.
 «У  середині  березня,  —  пише  Пржевальський,  —  коли  сніг  ще  вкриває
пагорби  високого  степу,  саджа  прилітає  з  півдня  і  живе  тут  невелики¬
ми  групами,  але  завжди  парами.  Цікаво  спостерігати  цих  птахів,  коли
вони  навесні  часто  з’являються  біля  прісної  води,  щоб  угамувати  спра¬
гу;  вони  злітаються  звідусюди  і  кричать,  угледівши  берег;  на  їхній  крик
відповідають  ті,  що  прилетіли  раніше,  до  яких  вони  і  приєднуються.
Біля  води  саджі  сідають  рядами,  по  10—12  особин  разом.  Але  вони  не¬
довго  тут  залишаються  і  незабаром  вирушають  на  пошуки  корму.  Саджі
охоче  їдять  соковиті  пагони  мокродинника,  а  в  їхньому  волі  я  часто
знаходив  насіння  мильнянки.  Мені  не  раз  траплялося  спостерігати  їх
під  час  відпочинку;  спочатку  вони  квапливо  бігають  з  одного  боку  в
інший,  мабуть  відшукуючи  поживу;  наситившись,  вони  виривають  собі
ямки  і  всаджуються  в  них  так  само,  як  це  роблять  наші  свійські  кури».
 Гніздо  цих  птахів  дуже  просте  і  Цілком  схоже  на  гнізда  інших  рябків;
воно  знаходиться  в  солончаковому  ґрунті  і  являє  собою  плоске  погли-

САЗАН  ■
 551  ■
 блення,  краї  якого  викладені  пагонами  мильнянки;  самки  двічі  на  рік
відкладають  по  3  яєць.
 САЗАН  (див.  Короп  річковий).
 САЙГАК,  або  сайга  (Saiga  tatarica),  —  поширена  на  південному  сході
Європи  і  в  Азії  степова  антилопа.  Це  досить  незграбна  тварина  з  товстим
 1  осадкуватим  тулубом  і  досить  стрункими,  але  низькими  кінцівками;  дов¬
га  і  м’яка  шерсть  вкриває  все  тіло  гладким  пухнастим  хутром.  Ніс  да¬
леко  видається  за  нижню  щелепу  і  розділений  посередині  поздовжньою
борозенкою;  він  хрящуватий  і  вкритий  шкірою,  яка  легко  зморщується,
завдяки  чому  ніс  дуже  рухливий.  Тупий  кінець  і  великі  круглі,  по  краях
волохаті,  а  всередині  голі  ніздрі  надають  йому  вигляду  хобота.  Роги,  які
є  тільки  у  самця,  посаджені  досить  далеко  один  від  одного  над  очними
западинами,  вони  загнуті  у  вигляді  ліри,  мають  у  нижній  частині  ледве
помітні  кільцеподібні  смужки,  на  кінцях  загострені  та  гладкі;  їхнє  за¬
барвлення  блідо-руде  і  вони  прозорі.  Майже  зовсім  заховані  в  шерсті  вуха
короткі,  широкі,  незграбної  форми  і  вкриті  з  внутрішнього  боку  обрідною
кудлатою  шерстю.  Невеликі  очі,  що  сидять  далеко  одне  від  одного  в  дуже
глибоких  очних  западинах,  мають  майже  голі  повіки;  зіниця  довгаста,  а
райдужна  оболонка  жовтувато-бура.  Стрункі  ноги  трохи  заломлені  все¬
редину,  передні  копита  короткі  й  оточені  ззаду  мозолястою  шкірою,  яка
спускається  з  бабок;  передні  копита  мають  тригранну  форму;  задні  дуже
схожі  на  передні,  тільки  гостріші.  Влітку  коротка  шерсть  ледве  досягає
 2  см  завдовжки,  пізньої  осені  виростає  до  7  см  і  більше.  Спина  і  боки
влітку  сірувато-жовтого  кольору,  кінцівки  нижче  коліна  темніші,  шия  і
нижні  частини  тулуба,  так  само  як  і  внутрішня  частина  ніг,  —  білі.  До
зими  шерсть  світлішає  і  набуває  жовтувато-сірого,  зверху  білого  забарв¬
лення.  Довжина  тіла  дорослого  самця  1,3  м,  причому  хвіст  завдовжки
близько  11  см;  висота  в  холці  ледве  досягає  80  см;  довжина  рогів  дорос¬
лого  самця,  вимірюючи  по  вигинах,  25—30  см.  У  самки  два  соски.
 Сайгак,  починаючи  від  південних  придунайських  країн  і  Карпат,  по¬
ширений  у  степах  уздовж  Чорного  моря,  біля  Кавказьких  гір,  Каспій¬
ського  й  Аральського  морів  до  Іртиша  й  Обі  на  північ  до  55°  північної
широти.  Сайги  живуть  завжди  невеликими  родинами,  але  на  початку  осе¬
ні  збираються  стадами  з  декількох  тисяч  голів  і  мігрують  з  одного  місця
на  інше;  тільки  на  початку  весни  вони  повертаються  на  попередні  місця.
Дуже  рідко  можна  побачити  сайгу  окремо  від  стада,  оскільки  старі  самці
навіть  влітку  не  залишають  стад.  Даллас  помітив,  що  під  час  загального
відпочинку  декілька  сайгаків  завжди  пильнують  і  оберігають  тих,  які  ле-
 Сайгак,  або  сайга
 (іSaiga  tatarica)
 Сайгак  (сайга)  —  парнокопитна  тва¬
рина  з  родини  Порожнисторогі.  Дов¬
жина  тіла  досягає  1,4  м.  Ніс  довгий,
хоботоподібний.  Роги  у  самців  ліро¬
подібної  форми  завдовжки  до  40  см.
Поширений  у  степах  і  напівпустелях
Казахстану,  Середньої  Азії,  Нижньо¬
го  Поволжя,  Монголії  і  Західного  Ки¬
таю.  Стадна  тварина;  бігає  зі  швид¬
кістю  70—80  км/год.  Висота  у  холці
60—79  см,  вага  23—40  кг.

■  552
 ■  САЙМІРІ  БІЛЯЧИЙ
 Самців-сайгаків  народжується  стіль¬
ки  ж,  скільки  й  самок,  а  після  першо¬
го  ж  гону  стає  на  80—90  відсотків
менше.  Самців  винищують  вовки,
крім  того,  вони  гинуть  у  бійках.
 Саймірі  (Saimiri)  —  рід  з  родини  Чіпко¬
хвості  мавпи.  Самки  трохи  більші
за  самців.  Живуть  великими  група¬
ми  в  надрічкових  лісах.  У  рід  входять
2  види:  S.  oerstedi,  S.  sciureus.
 Блідоголовий  саки,  якого  також  на¬
зивають  «ванаку»,  «аригі»,  живе
частіше  в  чагарниках,  ніж  на  висо¬
ких  деревах  недалеко  від  Амазонки  і
в  Гвіані.  Ці  на  перший  погляд  досить
ледачі  тварини  об'єднуються  в  групи
по  6—10  особин.
 жать  на  траві,  пережовуючи  жуйку.  Коли  один  зі  сторожів  лягає,  на  його
місце  заступає  інший.
 Дорослий  самець  біжить  так  швидко,  що  ні  коневі,  ні  гінчаку  його  не
наздогнати;  молоді  швидко  стомлюються,  та  й  старі  часто  стають  здобич¬
чю  хижаків,  наприклад  вовків.
 Із  органів  чуття  найкраще  розвинений  у  сайгаків  нюх.  їхній  зір,  ма¬
буть,  слабкий.  Вони  полохливі,  як  взагалі  всі  степові  тварини,  нерозсуд¬
ливі  і  в  мить  справжньої  небезпеки  рідко  вміють  розумно  виплутатися  з
халепи.
 їхня  пожива  складається  переважно  з  солончакових  рослин,  яких  удо¬
сталь  у  спекотних  безплідних  степах,  по  яких  протікають  соляні  джерела.
Ймовірно,  через  таку  особливу  поживу  м’ясо  сайгака  має  їдкий  смолянис¬
тий  запах.  Час  тічки  припадає  на  кінець  листопада;  в  цей  час  самці  борються
між  собою.  Вагітність  самки  триває  звичайно  до  травня;  близько  середини
цього  місяця  вони  народжують  по  одному  дуже  незграбному  дитинчаті.
 Незважаючи  на  поганий  смак  м’яса,  степові  жителі  полюють  на  сай¬
гаків.  їх  переслідують  на  конях  і  з  собаками.
 САЙМІРІ  БІЛЯЧИЙ  (Saimiri  sciureus),  або  «мертва  голова».  Цей  вид
має  гарний  тулуб,  красиве  і  приємне  для  очей  забарвленням  шерсті,  ха¬
рактеризується  граціозністю  рухів  і  веселим  норовом.  Його  можна  смі¬
ливо  назвати  однією  з  найкрасивіших  мавп  Нового  Світу.  Дещо  страшна
назва  «мертва  голова»,  по  суті,  не  відповідає  справжньому  вигляду  його
голови.  У  стрункого  саймірі  дуже  довгий  хвіст.  Його  м’яка  шерсть  на  спи¬
ні  червонувато-чорна;  у  старих  саймірі  вона  стає  помаранчового  кольору
з  сірими  цятками  на  кінцівках,  а  на  животі  біла.  Іноді  переважає  сірий
колір.  Трапляються  також  мавпи  з  чорною  головою,  яскраво-жовтим  ті¬
лом  з  чорними  цятками;  кінцівки  у  такому  разі  золотисто-жовті.  Загальна
довжина  тіла  80  см,  довжина  хвоста  50  см.
 Батьківщиною  цієї  мавпи  слід  вважати  Гвіану,  де  вона  водиться  пере¬
важно  по  берегах  річки  цієї  багатої  країни.  За  словами  Шомбургка,  саймірі
належать  до  найпоширеніших  видів  мавп  цієї  смуги.  Подібно  до  капуци¬
на,  поширеного  там,  саймірі  живуть  численними  (по  сто  особин  і  більше)
зграями  не  у  високих  лісах,  а  в  чагарнику  на  узліссях  і  підіймаються  іноді
на  висоту  до  600  м  над  рівнем  моря.  Часто  вони  об’єднуються  зі  зграями
капуцинів.  Саймірі  цілий  день  постійно  рухаються,  а  ніч  проводять  на
верхівках  пальм,  які  служать  їм  надійним  притулком.  Вони  дуже  полох¬
ливі,  вночі  не  наважуються  навіть  поворухнутися,  а  вдень  тікають  у  разі
щонайменшої  небезпеки,  і  тоді  можна  побачити,  як  уся  зграя  тягнеться
довгою  низкою  по  верхівках  дерев.  Попереду  йде  ватажок,  який  завдяки
спритності  цих  тварин  швидко  приводить  всю  зграю  в  безпечне  місце.
Матері  носять  своїх  дитинчат  спочатку  на  руках,  а  потім,  коли  вони  трохи
зміцніють,  —  на  спині.  Втім,  дитинчат  можна  бачити  біля  матерів  цілий
рік,  —  мабуть,  дитинчата  народжуються  в  будь-яку  пору  року.
 Вони  чудово  лазять  і  дивовижно  легко  перестрибують  досить  великі
простори.  У  спокої  часто  сидять,  як  сидить  собака;  під  час  сну  опускають
голову  між  ніг,  так  що  вона  торкається  землі.  Хвіст  служить  їм  кермом  під
час  стрибків.  Вони,  правда,  обхоплюють  ним  іноді  який-небудь  предмет,
але  не  в  змозі  утриматися  на  хвості.  Звуки,  що  вони  видають  —  свист,
повторюваний  кілька  разів.
 САКИ  БЛІДОГОЛОВИЙ  (Pithecia  pithecia)  належить  до  родини  Чіпко¬
хвості  мавпи.  Зовнішній  вигляд  значно  змінюється  залежно  від  віку.  Вна¬
слідок  цього  він  дістав  безліч  назв.  У  старих  самців  шерсть  майже  скрізь
чорна,  тільки  на  передніх  кінцівках  дещо  світліша.  Спереду,  до  самих  брів,
голова  вкрита  короткою,  світлою  шерстю,  яка  на  лобі  розділена  смужкою
чорної  шкіри;  на  щоках  довгі  бакенбарди.  Але  шерсть  буває  також  жовту¬
ватого  кольору,  морду  ж  оздоблює  іржаво-червоне  волосся.  Чорна  морда
вкрита  обрідним  волоссям  іржавого  кольору.  Вуха,  п’яти,  пальці  і  нігті  чор¬
ні.  У  самок  верхня  і  зовнішня  частина  тіла  бура,  нижня  —  яскраво-руда;
бакенбарди  чорні.  Молоді  мавпи  схожі  на  матір.  Шерсть  здебільшого  довга,
жорстка,  груба  і  лише  на  нижній  частині  тіла  і  руках  —  тонка  й  обрідна.
Морда  облямована  світлою  шерстю,  яка  утворює  бакенбарди.

Летючі  риби

Комахи  боліт

САКИ  ЧОРНИЙ,  або  смугастий  (Chiropotes  satanas),  належить  до  роди¬
ни  Чіпкохвості  мавпи.  Саки  переважно  осадкуваті,  довга  пухнаста  шерсть
надає  їм  вельми  незграбного  вигляду;  кінцівки  досить  товсті,  а  хвіст
вкритий  густою  пухнастою  шерстю,  яка  подовжується  донизу.  Волосся
на  верхній  частині  голови  розділене  проділом,  на  щоках  і  підборідді  за¬
кінчується  густою  довгою  бородою.

■  554
 ■  САЛАНГАНА  СІРА
 Саламандра  вогненна
 (Salamandra  salamandra)
 Саламандра  вогненна  завдовжки  до
ЗО  см,  забарвлена  в  чорний  колір  з
яскравими  жовтими  плямами.  Ви¬
ділення  шкірних  залоз  отруйні,  слу¬
жать  засобом  пасивного  захисту:
вибризкуються  при  травмуванні
шкірних  покривів  або  сильному  збу¬
дженні.
 «На  берегах  Китаю,  —  пише  старий
письменник  Бонциус  про  салан¬
гану,  —  на  час  насиджування  яєць
з’являються  маленькі  пташки,  зби¬
рають  у  морському  мулі  клейку  ре¬
човину  —  китову  амбру  або  риб’ячу
ікру  —  і  будують  з  цього  матеріалу
свої  гнізда.  Китайці  у  великій  кіль¬
кості  привозять  ці  гнізда  до  Індії,
де  їх  варять  на  курячому  бульйоні  і
в  такому  вигляді  вживають  у  їжу».
 «Загалом,  —  пише  Бернштейн,  —
гніздо  салангани  має  вигляд  чвер¬
ті  яєчної  шкаралупи;  зверху  воно
відкрите,  а  задньою  стінкою  йому
служить  скеля,  до  якої  воно  при¬
кріплене.  Тонкі  стінки  гнізда  скла¬
даються  з  прозорої  білої  або  корич¬
невої  клейкої  речовини.  У  це  гніздо
без  жодної  підстилки  птах  кладе
два  білі  видовжені  яйця».  Що  ж  до
походження  цієї  клейкої  речовини,
то  Бернштейн  стверджує,  що  вона
виділена  самим  птахом;  він  звертає
увагу  на  надзвичайно  сильний  роз¬
виток  під’язикових  слинних  залоз.
«Ці  залози  виділяють  удосталь  гус¬
тої,  тягучої  рідини,  яка  накопичу¬
ється  в  передній  частині  рота,  під
язиком;  вона  дуже  швидко  сохне  на
повітрі  і  тоді  нічим  не  відрізняється
від  тієї  своєрідної  речовини,  з  якої
складаються  гнізда».
 їдкий  слиз,  що  виділяється  шкірними  залозами,  служить  для  саламан¬
дри  єдиним  знаряддям  захисту,  і  вона  користується  ним  дуже  вміло,  бриз¬
каючи  отруйними  краплями  на  відстань  до  метра.  Отруйні  властивості
цього  слизу,  як  ми  бачили,  завжди  надто  перебільшували,  але,  безпереч¬
но,  він  смертельний  для  багатьох  дрібних  тварин:  пташок,  земноводних
і  плазунів.  Отруєний  птах  не  може  втримати  рівноваги,  і  пальці  його  ніг
судомно  стискаються,  він  падає  на  бік  і  починає  битися  в  конвульсіях.
Проте  для  великих  тварин  і  для  людини  отрута  ця  безпечна  і  спричиняє
тільки  легке  запалення  на  шкірі.
 В  Альпах  живе  близька  родичка  цієї  саламандри  —  альпійська  сала¬
мандра  (Salamandra  atra),  дещо  менша  (11—13  см),  глянсувато-чорного
кольору,  без  плям.  У  більшості  випадків  альпійські  саламандри  живуть
групами  у  вологих  лісах  і  ущелинах;  дуже  ледачі,  повільні  тварини.
 САЛАНГАНА  СІРА  (Collocalia  salangana)  належить  до  родини  Стрижі.
Завбільшки  з  нашу  берегову  ластівку,  має  димчасто-бурий  колір.  Зона  її
поширення  охоплює  майже  всю  Південну  Азію.
 Тільки  докладні  дослідження  пояснили  нам  істинну  природу  речови¬
ни  гнізд  салангани.
 Салангани  водяться  у  вапняних  печерах  по  берегах  морів.  Цілими
зграями  ці  маленькі  пташки  пурхають  біля  заглибин,  промитих  морем,
і  шукають  там  залишки  крихітних  морських  тварин,  яких  прибій  розбив
об  берег  і  викинув  з  води.
 Що  стосується  поживи  цих  птахів,  то  багато  спостерігачів  вважають
морських  тварин  тією  здобиччю,  на  яку  вони  полюють,  і  лише  деякі  з  них
стверджують,  що  салангани  живляться  комахами.
 Гнізда  саланган  вживають  у  їжу  і  збирають  три  або  чотири  рази  на
рік;  збирання  починається,  коли  в  більшості  гнізд  у  пташенят  з’явилося
вже  стрижне  пір’я.  Донині  декілька  збирачів  гнізд  щодня  йдуть  до  печери,
щоб  подивитися,  в  якому  стані  перебувають  гнізда  і  їхній  вміст.  Гнізда,
де  сидять  пташенята,  в  яких  пір’я  ледве  пробивається,  вважаються  кра¬
щими  і  є  товаром  першого  сорту;  гнізда  з  абсолютно  голими  пташенята¬
ми  —  другого  сорту;  і,  нарешті,  гнізда  з  яйцями  —  третього  сорту.  Гнізда
з  пташенятами,  що  вже  оперилися,  не  придатні  для  вживання.
 САПСАН  (Falco  peregrinus)  належить  до  родини  Соколині,  відрізня¬
ється  від  інших  ловецьких  соколів  меншими  розмірами,  коротшим  і  за¬
гнутим  дзьобом  і  коротшим  хвостом.  Уся  верхня  частина  тіла  світлого
аспідно-сірого  кольору  з  темними  трикутними  плямами,  нижня  частина
грудей  і  черево  глинисто-жовті  з  темними  смугами;  махові  пера  аспідно-
чорні  і  також  вкриті  плямами.
 Сапсан  цілком  заслуговує  на  свою  латинську  назву  (peregrinus  —
«мандрівний»),  оскільки  літає  майже  по  всьому  світу.  Під  час  свого  пере¬
льоту  він  відвідує  всі  північні  країни  Європи,  Азії  й  Америки,  пролітає
всю  Європу  до  найпівденніших  регіонів  і  досягає  Центральної  Африки.
Він  водиться  в  безмежних  лісах,  переважно  таких,  посеред  яких  височі-

САРАНОВІ  ■
 555  ■
 ють  високі  скелі;  але  він  не  уникає  і  селищ,  і  мені  неодноразово  доводи¬
лося  бачити  сапсана  на  церковних  баштах  Берліна.  Живиться  він,  мабуть,
виключно  птахами.  Якщо  сапсан  зловить  якогось  птаха,  то  душить  або
заколює  його  кігтями  звичайно  ще  в  повітрі;  але  з  дуже  важкими  птахами,
яких  понести  йому  не  під  силу,  він  розправляється  на  землі.
 У  наших  країнах  сапсан  гніздиться  в  тріщинах  стрімких  скель,  до  яких
завжди  важко  дістатися;  іноді  він  будує  гніздо  і  на  високих  деревах.  Але  зви¬
чайно  користується  гніздами  інших  хижих  птахів,  починаючи  від  орлана  і
закінчуючи  шулікою.  У  травні  або  червні  самка  кладе  в  гніздо  3—4  яйця.
 САРАНОВІ  (Acridoidea)  належать  до  ряду  Прямокрилі  підряду  Корот-
ковусі.  Саранові  вміють  стрибати  на  висоту,  що  перевищує  більш  ніж  у
200  разів  довжину  їхнього  тіла.  їхній  тулуб  сплюснутий  з  боків,  голова
велика,  прості  очка  є  не  завжди;  верхні  та  нижні  щелепи  розвинені  добре;
черевце  майже  веретеноподібне,  зверху  злегка  приплюснуте,  всі  чотири
крила  приблизно  однакові  завдовжки,  але  передні  ширші.
 Розвиток  сарани  відбувається  таким  чином:  восени  самка  відкладає
яйця  грудочками  на  рослини  або  зариває  неглибоко  в  землю.  Після  цього
незабаром  мати  гине,  а  яйця  благополучно  зимують,  і  навесні  з  них  роз¬
виваються  личинки.  Вони  невеликі,  безкрилі,  схожі  на  дорослих  тварин.
Ці  ненажерливі  личинки  швидко  ростуть,  часто  линяють,  і  нарешті  ста¬
ють  дорослими  особинами.
 Африка  відвіку  була  батьківщиною  згубної  сарани.  Про  страшні  спус¬
тошення,  які  вчиняють  ці  комахи,  ми  знаходимо  згадки  як  у  Біблії,  так  і
в  стародавніх  письменників.
 Розвиток  сарани  залежить  від  кількості  вологи.  Якщо  протягом  де¬
кількох  років  панує  засуха,  то  кількість  сарани  значно  зменшується,  але
як  тільки  починаються  дощі,  ці  комахи  розмножуються  з  неймовірною
швидкістю.
 Фермери,  угледівши  здалеку  хмари  сарани,  запалюють  навкруги  своїх
володінь  величезні  багаття,  щоб  було  якомога  більше  диму.  Цей  засіб  не
завжди  допомагає,  особливо  якщо  сарана  летить  за  вітром  і  високо  над
землею;  але  за  тихої  погоди  вона  летить  повільно  і  невисоко.  При  цьому
чути  своєрідний  шум,  спричинений  шелестінням  безлічі  крил  і  скрего¬
танням  щелеп  ненажерливих  комах.
 Сарану  їдять  не  тільки  коні  й  інші  свійські  тварини,  але  й  африкан¬
ські  жителі,  які  підсмажують  її  на  вогні  і  їдять  із  задоволенням.
 Перелітна,  або  звичайна,  сарана  щорічно  робить  свої  спустошливі  на¬
біги  на  різні  країни  Європи,  а  батьківщиною  її  можна  назвати  Туркестан,
 Сапсан  —  вид  великого  сокола  (Falco
peregrinus),  включає  близько  19  підви¬
дів,  поширених  по  всьому  світу.  Ха¬
рактеризується  швидким  польотом
зі  зміною  напрямку  і  ефектним  по¬
люванням  на  птахів  на  льоту,  за  що
їх  цінують  любителі  соколиного  по¬
лювання.
 У  північних  країнах  Європи  сапсан  —
перелітний  птах.  Гнізда  влаштовує,
обмежуючись  простою  підстилкою  на
прямовисних  скелях,  на  руїнах  старо¬
винних  замків„  у  лісистій  місцевості
та  на  деревах.  Часто  використовує
чужі  гнізда  відповідних  розмірів.
 Нині  сапсанів  виділили  у  два  види:
Falco  peregrinus  (сапсан)  і  Falco  pele-
grinoides  (шахин).
 Сарана  перелітна
 (Locusta  migratoria)
 Саранові,  коротковусі  прямокрилі,
представлені  двома  формами  —  по¬
одинокими  і  мігруючими,  —  кожна  з
яких  відрізняється  зовнішнім  вигля¬
дом  і  поведінкою.  У  поодинокої  фор¬
ми  і  дорослі  комахи,  і  личинкові  стадії
звичайно  зелені,  зі  сплощеним  тілом.
Ведуть  майже  поодинокий  спосіб
життя.  Особини  мігруючої  форми
темніші;  збираються  в  групи  на  ран¬
ніх  стадіях  розвитку.  Ці  скупчення
поступово  ростуть  і  формуються  в
зграї.  Мігруючі  зграї,  якщо  не  бороти¬
ся  з  ними,  можуть  повністю  знищи¬
ти  всю  рослинність,  але  іноді,  після
сезонів  із  не  сприятливими  для  роз¬
множення  умовами,  комахи  перехо¬
дять  до  поодинокого  способу  життя.
Найбільш  відомі  види  з  родини  Acridi-
dae:  перелітна  сарана  (Locusta  migrat¬
oria)  —  поширена  від  Середземномор  \я
до  Нової  Зеландії  —  і  пустельна  са¬
рана  (Schistocerca  gregaria)  —  пошире¬
на  в  сухих  зонах,  особливо  в  Північній
Африці  та  на  Близькому  Сході.

■  556
 ■  САРДИНА
 1724  р.  в  Марокко  почала  з’являтися
сарана,  яка  була  занесена  туди  з  Са¬
хари,  звідки  протягом  декількох  днів
віяв  вітер.  Тижнів  через  два  сарани
стало  так  багато,  що  коли  вона  піді¬
ймалася  в  повітря,  то  затуляла  сон¬
це.  У  травні  з’явилося  безліч  моло¬
дої  сарани,  яка  суцільними  хмарами
кочувала  по  країні;  ніщо  не  могло
затримати  їхнього  руху.  Сарана  ле¬
тіла  навпростець:  ні  дерева,  ні  стіни
будинків  були  не  в  змозі  затрима¬
ти  її,  оскільки  вона  легко  долала  ці
перешкоди,  хоча  багато  з  них  і  ги¬
нули  при  цьому.  Жителі  намагали¬
ся  захистити  себе  від  цього  нашес¬
тя  крайніми  засобами.  Пробували
виривати  довгі  канави  на  шляху  са¬
рани,  накладали  туди  горючих  ма¬
теріалів  і  підпалювали  їх,  але  мар¬
но:  комахи  хмарою  йшли  на  вогонь,
який  гаснув,  канави  доверху  напо¬
внялися,  і  нові  натовпи  вільно  пе¬
реходили  по  тілах  своїх  товаришів,
а  наступними  днями  з’являлися
нові  незчисленні  хмари  ненажерли¬
вих  комах,  які  доїдали  те,  що  за¬
лишилося  від  попередників  або  що
встигало  заново  вирости.
 Сардини  —  риби  з  родини  Оселед¬
цеві.  Це  зграйні  риби,  що  живуть  у
поверхневому  шарі  води  на  глибині
 5,5 	м,  живляться  планктоном.
 Сарна  —  парнокопитна  тварина  з  ро¬
дини  Порожнисторогі.  Висота  в  хол¬
ці  70—80  см,  важить  до  50  кг.  Роги
у  самців  і  самок  невеликі.  Селиться  в
горах  Європи  й  Азії.
 Сирію,  Малу  Азію,  нарешті,  півострів  Добруджу  і  лимани  всіх  великих
південноєвропейських  річок.  Вона  схожа  на  єгипетську  сарану,  яка  часто
перелітає  до  Південної  Європи.
 Днів  через  7  після  запліднення  самка  стає  неспокійною  і  відшукує  від¬
повідне  місце  для  кладки  яєць.  Якщо  грунт  м’який,  вона  свердлить  землю
своїм  яйцекладом  на  глибину  близько  40  мм  і  кладе  від  60  до  100  яєць,  що
злиплися  у  грудку.  Але  звичайно  повторює  цю  операцію  двічі.
 Личинки  виходять  навесні  раніше  або  пізніше,  залежно  від  стану  погоди.
Якщо  літо  сонячне  і  сухе,  то  розвивається  велика  кількість  сарани,  оскільки
ці  умови  для  неї  найсприятливіші.  Личинки  спочатку  бувають  яскраво-жов¬
того  кольору,  але  незабаром  сіріють.  Після  виходу  з-під  землі  вони  негайно
ж  починають  поїдати  молоді  пагони,  їхня  кількість  швидко  збільшується,
оскільки  до  колишніх  личинок  приєднуються  щоразу  нові  й  нові.
 Тижнів  через  два  після  четвертого  линяння  з’являються  зачатки  крил,
тоді  личинки  починають  підстрибувати  на  стеблинки  і  довго  сидять  на  них;
нарешті  лопається  остання  оболонка,  і  розпрямляються  справжні  крила.
 САРДИНА  (Sardina  pilchardus)  дуже  схожа  на  оселедця,  але  менша  за
нього  і  відносно  товща;  довжина  тіла  18—20  см  і  навіть  до  25  см.  Водить¬
ся  сардина  головним  чином  біля  берегів  Південно-Західної  Європи,  хоча
трапляється  також  біля  французьких  і  англійських  берегів.  Узимку  трима¬
ється  в  глибині  моря,  а  навесні,  як  і  оселедець,  наближається  до  берегів,
їжа  сардин  майже  виключно  складається  з  дрібних  креветок,  яких  вони
відшукують  на  піщаному  і  крем’янистому  дні  моря.
 Головний  лов  сардин  проводиться  не  під  час  весняного  ходу  для  ме¬
тання  ікри,  а  з  дна  моря,  для  чого  використовують  величезні  глибоко¬
водні  сіті.
 САРНА  (Rupicapra  rupicapra)  належить  до  родини  Порожнисторогі  під¬
ряду  Жуйні.  Завдовжки  1,1м,  при  цьому  8  см  припадає  на  хвіст,  висота  в
холці  75,  а  в  крижах  80  см.  Вага  тіла  —  до  45  кг.  Роги,  зміряні  по  кривизні,
завдовжки  близько  25  см,  у  самця  вони  більші,  крутіше  загнуті  та  від¬
стоять  один  від  одного  далі,  ніж  у  самки.  В  усьому  іншому  особини  обох
статей  майже  зовсім  схожі  між  собою,  хоча  козли  завжди  більші  від  кіз.
Досить  жорстка  їхня  шерсть  літом  коротка,  не  перевищує  3  см  завдовжки;
взимку  вона  подовжується  до  12  см,  а  на  холці  шерсть,  яка  утворює  так
званий  чубок,  досягає  18—20  см  завдовжки.  Волосинки  на  кінцях  чубка
чорні.  Темна  смуга,  що  йде  від  кінчика  морди  до  вух,  чорно-бура.  Молоді
особини  червоно-бурого  кольору,  ділянки  біля  очей  у  них  світліші.
 Сарни  поширені  в  Абруції,  Піренеях,  Кантабрійських  горах,  Греції,
Далмації,  Карпатах,  на  вершинах  Високих  Татр,  у  Трансільванських  Аль¬
пах  і,  нарешті,  на  Кавказі.
 Стадо  пасеться  на  досить  великій  площі,  часом  залишає  це  місце  і  може
перекочувати  досить  далеко.  Старі  козли  більше  схильні  до  таких  подо¬
рожей,  ніж  кози  і  молоді  козенята.  Вночі  сарни  відпочивають.  На  світанку
вони  йдуть  на  пасовище.  Перед  полуднем  лежать,  підібравши  ноги  в  тіні
під  навислою  кручею  або  під  старою  розлогою  ялиною  і  пережовують  жуй¬
ку.  Опівдні  встають  і  спокійно  прямують  в  гору;  потім,  пополудні,  знову
декілька  годин  відпочивають  під  деревами,  на  гладкій  поверхні  кручі,  на
сніговому  полі  або  в  іншому  подібному  місці.  Увечері  йдуть  ще  раз  пастися
і  з  настанням  сутінків  влаштовуються  на  нічліг.
 Сарни,  як  тварини  надзвичайно  товариські,  збираються  великими
стадами,  до  складу  яких_входять  кози,  козенята  і  молоді  козли,  не  старші
дворічного  чи  трирічного  віку.  Дорослі  козли  живуть  окремо,  кожний
сам  по  собі,  за  винятком  періоду  спаровування.  Кожна  сарна,  помітивши
що-небудь  підозріле,  видає  далеко  чутний  свист,  супроводжуючи  його
ударами  передньої  ноги.
 Сарна  вміє  себе  захищати,  впевнено  стрибає,  моторно  і  вправно  бігає
в  таких  небезпечних  місцях,  де  альпійська  коза  не  зуміла  б  пройти.  Там,
де  існує  хоч  невеликий  виступ,  сарна  може  встояти;  кількома  стрибками
вона  долає  значну  висоту,  наче  злітаючи.
 Найкраще  розвинені  у  неї  слух  і  нюх,  зір,  здається,  слабкий.  Вона  не
полохлива,  а  тільки  обережна.  До  людини  вона,  правда,  ставиться  недо-

САРНА"
 557  ■
 Сарна  (Rupicapra  rupicapra)
 Там,  де  сарн  не  турбують,  вони  від¬
дають  перевагу  лісовим  ділянкам.
Улітку  вони  великими  або  менши¬
ми  стадами  підіймаються  в  гори,
залишаючись  по  декілька  тижнів  і
навіть  місяців  поблизу  глетчерів  і
вічних  снігів,  поселяючись  на  пів¬
нічних  і  західних  схилах  гір,  решту
року,  навпаки,  вони  живуть  на  схід¬
них  і  південних.
 вірливо,  але  не  завжди  уникає  її  присутності.  Вона  дуже  цікава,  і  тому  її
увагу  можна  легко  перевести  на  інший  предмет.
 На  початок  тічки,  яка  починається  у  сарн  в  середині  листопада  і  триває
до  кінця  грудня,  дорослі  самці  приєднуються  до  стад,  причому  безупинно
перебігають  з  місця  на  місце  від  одного  стада  до  іншого,  втрачаючи  весь
свій  жир  за  6—8  днів.  їхній  голос  —  глухе  хрокання,  якого,  окрім  періоду
тічки,  зовсім  не  чути,  тепер  лунає  безупинно.  Коли  з’являються  нові  сам¬
ці,  молоді  козли  перелякано  розступаються.  Старі  самці,  що  знаходяться
біля  стада,  виступають  наперед,  починають  боротьбу  з  новоприбулими  і
між  собою;  сильний  самець  не  терпить  суперника  в  стаді,  хай  навіть  воно
складається  з  30—40  голів.
 У  цей  час  самець  жахливо  ревнивий  і  лютий:  підозріло  озирається  дов¬
кола,  не  помічаючи  через  своє  збудження  навіть  присутності  мисливця;
завзято  мчить  назустріч  кожному  новоприбулому  самцеві  і  негайно  стає  з
ним  до  бою,  якщо  той  відразу  не  відступає.  З  самками  самець  поводиться
нетерпляче  і  грубо,  ганяється  за  ними  і  силою  впокорює  тих,  які  не  під¬
даються  добровільно.  Збудження  у  самок  буває  майже  таке  ж  сильне,  як
і  в  самців.  На  Штирийських  і  Каринтійських  Альпах  тічка  починається  в
листопаді  та  припиняється,  мабуть,  до  10  грудня;  самка  народжує  козенят
тільки  наприкінці  травня  або  на  початку  червня,  отже,  вагітність  триває
28  тижнів,  або  200  днів.  У  старих  самок  іноді  народжуються  двоє,  рід¬
ко  троє  дитинчат,  у  молодих  завжди  буває  тільки  одне.  Протягом  шести
місяців  мати  дуже  ніжно  ставиться  до  свого  дитинчати,  піклується  про
нього  і  навчає  всього,  що  йому  потрібно  в  житті.  Самець  зовсім  не  піклу¬
ється  про  своє  потомство.  Дитинчата  ростуть  надзвичайно  швидко:  вже
на  третьому  місяці  у  них  виростають  ріжки,  а  трирічні  сарни  —  вже  до¬
рослі  або  принаймні  стають  здатними  до  розмноження.  Кажуть,  що  сарни
живуть  до  20—25  років.
 Протягом  літа  сарни  живляться  найкращими,  соковитими  і  смачними
альпійськими  рослинами,  переважно  тими,  які  ростуть  уздовж  снігової
лінії.  Крім  того,  вони  об’їдають  молоді  паростки  і  пагони  кущів,  почина¬
ючи  з  альпійської  троянди  і  закінчуючи  молодими  гілками  хвойних  дерев.
Пізньої  осені  і  взимку  їм  доводиться  задовольнятися  травою,  що  стир¬
чить  з-під  снігу,  а  також  мохом  і  різноманітними  лишайниками.  Сіль  їм
необхідна,  як  і  майже  всім  жуйним,  але  вони  легко  обходяться  без  води,
а  спрагу,  ймовірно,  втамовують  тим,  що  злизують  росу  з  листя.
 Зима  приносить  із  собою  не  тільки  голод,  ще  вона  небезпечна  сніж¬
ною  лавиною,  яка  іноді  хоронить  під  собою  цілі  стада.  Сарни,  щоправда,
дізнаються  про  цю  небезпеку  і  прагнуть  вибрати  захищені  місця,  проте
часто  все-таки  гинуть  під  лавиною.  Деяких  тварин  вбивають  камені  та

■  558
 ■  САТИР-ТРАГОПАН
 уламки  скель,  що  котяться  з  висоти.  Пошесні  хвороби  забирають  чимало
жертв;  багато  ворогів,  наприклад  рисі,  вовки,  ведмеді,  орли  і  ягнятни¬
ки,  також  переслідують  їх.  Орли  і  ягнятники  блискавично  кидаються  на
них,  забираючи  молодих  сарн,  тримаючи  їх  у  кігтях,  старих  же  прагнуть
скинути  в  прірву,  не  звертаючи  уваги  на  їхній  опір.  Але  найстрашніший
ворог  сарн  —  людина,  особливо  в  тих  місцях,  де  закон  не  захищає  їх  від
винищування.
 САТИР-ТРАГОПАН  (Tragopan  satyra)  належить  до  родини  Фазанові,
поширений  у  східній  частині  Гімалайських  гір,  Непалі  та  Сиккимі.  Це,
поза  сумнівом,  найкрасивіший  вид  цієї  родини.  Лоб  і  тім’я  чорного  ко¬
льору.  Через  скроні  до  потилиці  тягнеться  досить  широка  чорна  смуга,
такого  ж  кольору  вузька  облямівка  оточує  шкірясті  нарости.  Потилиця,
верхня  частина  шиї  і  додаткові  крила  одноколірні,  карміново-червоні;
зашийок,  груди  і  черевце  вкриті  на  червоному  тлі  малюнком,  що  склада¬
ється  з  білих  із  чорною  облямівкою  плям,  розташованих  на  кінцях  пер.
Нижні  шийні  пера  і  верхні  покривні  пера  хвоста  бурого  кольору  вкри¬
ті  чорними  і  жовтими  смужками  і  прикрашені  плямами  на  кінці.  Деякі
покривні  пера  крил  вкриті  також  червонуватими  плямами,  темно-бурі
махові  пера  мають  краї  глиняно-жовтого  кольору  і  прикрашені  такими
ж  самими  смужками.  Рульові  пера  чорного  кольору  і  вкриті  в  кореневій
частині  темними,  вогненно-жовтими  поперечними  смужками.  Очі  тем¬
но-карі,  гола  очна  ділянка,  ріг,  воло  і  шкірясті  нарости  темно-синього
кольору  і  вкриті  червоними  або  оранжево-жовтими  плямами,  кінцівки
жовто-бурого  кольору.  Довжина  тіла  досягає  75  см,  довжина  крила  —  ЗО,
довжина  хвоста  —  28  см.  У  самки,  яка  помітно  менша,  в  оперенні  пере¬
важає  красивий  бурий  колір.
 їхній  політ  дуже  стрімкий  і  супроводжується  своєрідним,  тріскучим
звуком,  тому  трагопана,  навіть  не  бачивши  його,  легко  впізнати  і  від¬
різнити  від  інших  диких  курячих.  Там,  де  його  місцеперебування  часто
відвідується  мисливцями,  трагопан  тримається  обережніше,  а  якщо  від¬
відини  час  від  часу  повторюються,  він  стає  до  того  полохливим  і  хитрим,
що  перевершує  щодо  цього  будь-якого  іншого  птаха.
 Сатир-трагопан
 (Tragopan  satyra)
 Головна  пожива  сатира  складається
з  листя  і  бруньок  дерев,  переважно
різних  видів  дуба  і  самшиту;  але  по¬
ряд  із  цим  вони  споживають  також
і  коріння,  квіти,  ягоди,  насіння  і
зерна,  а  також  жуків  та  інших  ко¬
мах,  завжди,  проте,  у  відносно  не¬
великій  кількості  порівняно  з  кіль¬
кістю  споживаного  листя.

САТУРНІЯ  АЙЛАНТОВА
 559  ■
 З  початком  весни,  як  тільки  на  найвищих  горах  починає  танути  сніг,
сатири  залишають  свій  зимовий  притулок,  відокремлюються  і  розлітають¬
ся  по  тихих  і  відокремлених  лісах  в  поясі  берези  і  білої  альпійської  троян¬
ди,  поселяючись  звичайно  на  самому  узліссі.  Спаровуються  вже  в  квітні,
і  тоді  часто  випадає  побачити  самців.  Багато  які  з  них,  мабуть,  ведуть
кочовий  спосіб  життя,  бажаючи,  ймовірно,  відшукати  собі  подругу.
 САТУРНІЯ  АЙЛАНТОВА  (Saturnia  cynthia),  яка  належить  до  родини
Сатурнії  ряду  Лускокрилі,  була  вивезена  з  Китаю.  Гусениці  її  розвива¬
ються  дуже  швидко,  так  що  за  рік  можна  вивести  три  покоління,  якщо
тільки  є  достатньо  корму.  Друге  покоління  вилуплюється  в  червні.  Гу¬
сениці  жовтувато-зеленого  кольору,  і  їх  годують  замість  тутового  листя
листям  ворсувального  реп’яха  або  листям  барбарису.  Взимку  їх  тримають
у  холодній  кімнаті,  а  в  травні  наступного  року  з  кокона  з’являються  ме¬
телики.
 САТУРНІЯ  КИТАЙСЬКА  (Saturniapesnyi)  належить  до  родини  Сатурнії
ряду  Лускокрилі.  Була  доставлена  абатом  Перні  й  акліматизована  в  Пари¬
жі.  Метелики  досить  великих  розмірів,  із  жовтуватими  крилами  і  примітні
тим,  що  можуть  відкладати  яйця  до  трьох  разів  на  рік.  Днів  через  8—10
з  них  виходить  гусінь,  яка  після  четвертої  линьки  починає  намотувати
навколо  себе  кокон.  Друге  покоління  зберігають  узимку  в  кімнатах  і  на¬
весні  виносять  їх  і  садять  на  дубові  дерева,  де  вони  живляться  листям,  але
при  цьому  вживають  заходів,  щоб  птахи  не  розкльовували  цих  гусениць.
 СВИНКОВІ,  родина  Caviidae.  Для  тварин  з  родини  Свинкові,  або  На-
півкопитні,  характерні  видовжене  тіло,  котре  підпирають  довгі  кінцівки,
передні  чотирипалі,  а  задні  мають  від  трьох  до  п’яти  пальців,  озброєних
великими  копитоподібними,  спереду  ребристими  кігтями,  куций  хвіст,
великі  вуха  і  грубий  волосяний  покрив.
 Свинкові  живуть  виключно  в  Південній  Америці  в  різноманітних  міс¬
цевостях:  на  рівнинах,  у  лісах,  серед  скель,  у  болотах  і  навіть  у  воді.  Вони
влаштовуються  в  розколинах  дуплистих  дерев,  тріщинах  скель,  в  заростях
чагарнику,  деякі  в  норах,  виритих  ними  самими  або  залишених  іншими
тваринами.  Майже  всі  напівкопитні  живуть  групами,  вночі  активніші,  ніж
удень.  їхня  пожива  складається  зі  злаків,  трав,  квітів,  листя,  коріння,  ка¬
пусти,  насіння,  плодів'і  деревної  кори.  Під  час  їди  вони  сидять  безпосе¬
редньо  на  задній  частині  тіла  і  передніми  кінцівками  міцно  тримають  їжу.
їхні  рухи  спритні,  хоча  хода  досить  повільна.  Плавають  тварини  досить
добре.  Нюх  і  слух  розвинені  у  них  найкраще.  Вони  легко  стають  ручними.
Свинкові  дуже  плодючі:  кількість  дитинчат  коливається  від  1  до  8,  і  бага¬
то  видів  приносять  потомство  по  декілька  разів  на  рік.
 СВИНЯ  ДИКА  (див.  Кабан).
 СВИНЯ  КИТИЦЕВУХА  (Potamochoerus  porcus)  завбільшки  така  сама,
як  і  кабан,  доросла  свиня  досягає  55—60  см  висоти  в  зашийку  і  1,5—1,6  м
завдовжки,  включаючи  хвіст  завдовжки  25  см.  Шкіра  вкрита  тонкою  і
м’якою,  густою  і  щільно  прилеглою  щетиною,  яка  дещо  довша  з  боків
голови,  на  нижній  щелепі  і  на  нижній  частині  шиї,  на  спині  вона  утворює
коротку  й  обрідну  гриву,  під  очима  пасма,  на  щоках  густі  бакенбарди,
а  на  кінчику  майже  голого  хвоста  щетина  розростається  в  густу  китицю.
Переважний  колір  загривка,  спини  і  боків  прекрасний  яскравий  черво-
нувато-бурий  із  жовтим  відливом  або  темний  червонувато-жовтий;  лоб,
тім’я  і  вуха,  а  також  кінцівки  чорні;  грива,  краї  вух,  смуга  під  очима  і
бакенбарди  білі  або  жовтувато-білі.  Морда  сірувата,  а  нижні  частини  тіла
сіруваті  або  майже  біло-сірі.  Дитинчата  так  само  смугасті,  мають  красиве
забарвлення.  Батьківщина  цих  тварин  —  Західна  Африка,  хоча  Бем  зга¬
дує,  що  бачив  їх  і  в  Східній  Африці.
 СВІТЛЯК  ВЕЛИКИЙ  (Lampyris  noctiluca)  завдовжки  11  мм,  а  самка
15—16,5  мм.  Жучки  ці  збираються  іноді  великими  групами  на  берегах
річок,  порослих  чагарниками.  Відкладені  яйця  також  випускають  слабке
 Про  китицевухих  свиней  Пехуель-
Леше  говорить:
 «Це  дуже  жваві  та  рухливі  істоти;
судячи  зі  слідів,  вони  живуть  ве¬
ликими  стадами,  головним  чином
у  вологих  лісах,  проте  трапляються
іноді  і  в  горах.  Натрапивши  на  них
у  лісовій  гущавині,  чуєш  їхнє  хро¬
кання,  однак  частіше  вони  само-
вдоволено  добродушно  рохкають.
Налякані,  рідко  тікають  навпрос¬
тець,  здіймаючи  шум,  навпаки,  на¬
магаючись  бути  непоміченими,  хо¬
ваються  потихеньку».
 Китицевуха  свиня  важить  60—90  кг,
у  загривку  може  досягати  майже
80  см,  незважаючи  на  дуже  короткі
кінцівки.  Назву  дістала  завдяки  пас¬
мам  білої  шерсті  на  вухах.  Ікла  сам¬
ця  розвинені  досить  слабо,  верхні  —
 7,5 	см,  нижні  —  19  см  завдовжки.
В  природних  умовах  китицевухі  свині
живуть  групами  від  4—20  до  100  осо¬
бин.  Це  нічні  тварини,  вдень  вони  від¬
почивають  у  норах,  які  риють  самі.

■  560
 ■  СВІТЛЯКИ
 світло,  але  скоро  гаснуть.  Орган,  що  світиться,  складається  з  безлічі  ба¬
гатогранних  клітинок,  з  дуже  тонкими  прозорими  стінками,  а  всередині
містить  дрібнозернисту  масу.  Між  клітинками  скрізь  у  великій  кількос¬
ті  розгалужуються  повітряноносні  трубочки.  Причина  світіння  полягає  в
окисненні  вмісту  клітинок  киснем,  який  надходить  по  згаданих  дихаль¬
них  трубочках.  Світляки  поширені  по  всій  планеті,  але  найчудовіші  з  них
і  найчисленніші  знаходяться  в  Америці.
 СВІТЛЯКИ  (див.  Жуки  м’якошкірі).
 СЕПІЯ  (див.  Каракатиця).
 СЕПС  ТРИПАЛИЙ  (Qfralcides  chalcides)  поширений  у  прибережних
країнах  Середземного  моря:'  в  Іспанії,  Сицилії  й  Алжирі.  Належить  до
родини  Сцинкові  (Scincidae)  роду  Халциди  (Chalcides).  Сепс  трипалий  має
загострену  голову  і  довгий  змієподібний  тулуб,  що  непомітно  переходить
у  хвіст.  Але  від  змії  і  веретільниці  сепс  відрізняється  тим,  що  має  недо¬
розвинені  кінцівки  і  на  них  по  три  зачаткові  пальці,  озброєні  ледве  поміт¬
ними  кігтями.  Способом  життя  сепс  дуже  нагадує  веретільницю,  але  має
набагато  менші  розміри  (близько  40  см  завдовжки);  живиться  маленьки¬
ми  комахами,  павуками  і  равликами;  дуже  любить  тепло  і  сонце,  але  на
відміну  від  веретільниці  віддає  перевагу  сухим,  піщаним  і  кам’янистим
рівнинам.  Окрім  людини  в  сепса  є  ще  безліч  ворогів;  його  переслідують
усі  маленькі  хижі  ссавці  і  птахи,  а  також  ворони,  сойки  і  кури.
 СЕРАН  (див.  Окунь  кам’яний).
 СЕРВАЛ  (Felis  serval)  належить  до  родини  Котячі,  має  худорляву  стату¬
ру,  але  високий,  голова  його  видовжена,  сплюснута  з  боків  і  здається  особ¬
ливо  високою  завдяки  дивовижно  великим  вухам,  широким  біля  основи
і  яйцеподібно  заокругленим  на  кінцях;  хвіст  його  середньої  довжини;  очі
малі;  зіниця  довгасто-округла;  шерсть  досить  довга,  густа  і  груба.  При  ви¬
соті  в  загривку  50  см  завдовжки  досягає  1,35  м,  з  яких  близько  30—35  см
припадає  на  хвіст.  Жовтувато-сіра  шерсть  буває  то  світліша,  то  темніша,
з  невеликими  темними  плямами.  На  горлі  та  верхній  частині  грудей  у
деяких  особин  немає  плям,  інші  ж  розмальовані  поперечними  смужка-
 Сервал  (Felis  serval)
 Імовірно,  сервал  поширений  на  всіх
степових  і  пустинних  територіях  Аф¬
рики.  Він  переслідує  і  душить  зайців,
молодих  антилоп,  ягнят,  а  особливо
птахів.  Уночі  сервал  часто  заходить
на  подвір’я,  забирається  в  курники,
які  може  спустошити,  якщо  вони
погано  охороняються.  Удень  спить
де-небудь  у  сховку.  Лише  в  сутінках
виходить  на  полювання.

СИВКА  ЗОЛОТИСТА  ■
 561  ■
 ми.  Хвіст  біля  основи  має  поздовжні  плями,  кінець  його  в  одних  особин
вкритий  трьома  або  чотирма  кільцями,  в  інших  цих  кілець  шість—вісім.
 На  нього  важко  полювати,  оскільки  вдень  він  ховається  в  затишних
місцях;  проте  сервал  часто  потрапляє  в  пастки.  Сервали,  спіймані  моло¬
дими,  за  умови  належного  догляду  скоро  стають  ручними.
 СИВКА  ЗОЛОТИСТА  (Pluvialis  аргісагіа)  належить  до  родини  Сив-
коподібні.  У  неї  передня  частина  шиї,  груди  і  черево  —  чорні;  всі  пера
верхньої  частини  тіла  чорні  з  білими  облямівками  і  мають  золотисто-
зелений  відтінок;  малі  махові  пера  темно-бурого  кольору,  великі  мають
на  темному  тлі  золотисто-зелені  смужки.  Довжина  тіла  —  26  см,  розмах
крил  —  58,  довжина  крила  —  18,  а  хвоста  —  8  см.  Сивка  —  типова  меш¬
канка  тундри.  Південніше  57-ї  паралелі  вона  гніздиться  дуже  рідко,  але
відвідує  всі  місця  Європи  під  час  своїх  зимових  перельотів  на  південь.
Сивка  —  жвавий,  веселий  птах,  красиво  ходить,  добре  бігає  по  землі,
спритно  й  швидко  літає  і  поблизу  гнізда  зазвичай  робить  під  час  польоту
красиві  повороти.  Голос  її  чистий  і  милозвучний;  органи  чуття  і  розумові
здібності  також  високо  розвинені,  оскільки  сивці  властиві  товариськість,
миролюбність,  тямущість,  ніжність  до  пташенят  та  інші  гарні  риси.  По¬
жива  її  складається  з  черв’ячків  і  комах,  особливо  комарів;  вода  необхід¬
на  їй  для  пиття  і  для  купання,  оскільки  сивка  щодня  миє  свої  пір’їнки.
Гніздом  їй  служить  неглибока  ямка,  вимощена  травинками,  куди  самка
кладе  свої  досить  крупні  яйця.  Крім  того,  що  в  сивки  є  безліч  ворогів  се¬
ред  ссавців  і  птахів,  їм  доводиться  ще  через  своє  смачне  м’ясо  зазнавати
переслідувань  з  боку  людини.
 СИВУЧ  (Eumetopias  jubatus)  належить  до  родини  Вухаті  тюлені  ряду
Ластоногі.  Самець  сивуча  досягає  при  довжині  тіла  4  м  близько  3  м  в
обхваті.  Середня  вага,  за  словами  Еліота,  досягає  1  тонни.  Самки  на¬
багато  менші,  не  більш  як  3  м  завдовжки  і  рідко  їхня  вага  доходить  до
200  кг.  Очі  великі  та  виразні.  Вухо  циліндричне,  звужується  біля  осно¬
ви  гострим  кутом  і  вкрите  короткою  обрідною  шерстю.  На  верхній  губі
 Сивуч  (Eumetopias  jubatus)

■  562
 ■  СИГИ
 Сивуч  (північний  морський  лев;  Еи-
metopias  jubatus)  —  морський  ссавець
з  родини  Вухаті  тюлені.  Довжи¬
на  тіла  досягає  385  см,  важить  він
700—800  кг  (самки  значно  менші).
 Кілька  разів  помічено,  що  в  тих  ви¬
падках,  коли  одна  з  маток  відмовля¬
ється  годувати  своє  дитинча,  десят¬
ки  інших  самок  оспорюють  честь
замінити  її.  Як  запевняють  місцеві
жителі,  самка  морського  лева  тіль¬
ки  дитинчат  чоловічої  статі  годує
понад  рік,  чим  і  пояснюється  наба¬
гато  більші  розміри  самців  порівня¬
но  з  самками.
 є  30—40  гнучких  білих  або  жовтувато-білих  щетин,  деякі  досягають  45
см  завдовжки.  Кінцівки  більше  пристосовані  до  руху  у  воді,  ніж  на  суші,
вкриті  грубою,  шорсткою  шкірою,  тоді  як  весь  тулуб  вкритий  короткою,
жорсткою  і  блискучою  шерстю.  Самці  бувають  чорні,  червонувато-бурі,
темно-  і  світло-сірі;  в  одному  і  тому  ж  самому  стаді  трапляються  особини
зі  світлими  і  темними  ластами,  темними  плямами  на  тулубі,  так  само,  як
і  сірі  з  більш  темною  шиєю  і  світло-сірою  головою.  Самки  частіше  бува¬
ють  світло-бурі;  дитинчата  мають  аспідний  або  темно-сірий  колір,  який  у
кінці  першого  року  життя  переходить  у  горіховий  колір.
 Сивучі  поширені  в  північній  частині  Тихого  океану  і  в  східній  —  до
екватора.  Місця,  де  вони  збираються  для  спаровування,  так  звані  лігвища,
звичайно  розташовані  між  53  і  57°  північної  широти  в  Америці,  Євразії  і
на  більшій  частині  островів  цієї  смуги.  Тут  вони  з’являються  регулярно  з
року  в  рік  тисячами,  виходять  на  берег  і  народжують  дитинчат.
 Спаровування  відбувається  на  різних  широтах  в  різний  час:  на  берегах
Каліфорнії  —  між  травнем  і  серпнем;  на  берегах  Аляски  —  між  черв¬
нем  і  жовтнем.  У  цей  час  самка  народжує  дитинчат,  яких  виховує  разом
із  самцем;  самець  також  турбується  про  дитинчат,  охороняє  їх  і  навчає.
Спочатку  молоді  сивучі  бояться  води,  але  незабаром  звикають  до  неї,  а
коли  настає  час  залишати  берег,  вони  вже  настільки  добре  почувають  себе
у  воді,  що  можуть  разом  із  батьками  решту  року  провести  у  відкритому
морі.  З  численного  стада  дуже  небагато  сивучів  залишаються  на  улюбле¬
ному  місці  і  вже  не  покидають  його  ніколи.  Під  час  статевого  збуджен¬
ня  сивучі,  і  особливо  самці,  майже  не  вживають  їжі;  самки  час  від  часу
вирушають  на  пошуки  поживи,  але  не  наважуються  далеко  відійти  від
дитинчат.  Сивучі  довго  можуть  обходитися  без  їжі.  Кажуть,  що  тварини
різної  статі  та  віку  не  тільки  голодують  цілими  тижнями,  але  й  долають
при  цьому  страшні  труднощі  без  жодної  шкоди  для  здоров’я.
 На  початку  щорічних  зборищ  на  суші  тварини,  які  повернулися  на
старе  місце,  і  новоприбулі  тварини  дуже  дикі  та  полохливі;  але  коли  на
берегах,  кручах  і  скелях  з’являються  самки,  їхня  поведінка  змінюється:
з  того  часу  починається  боротьба  самців  за  самок.  Бої  тривають  іноді
цілими  днями,  зупиняються  тільки  тоді,  коли  тварини  дійшли  до  цілко¬
витої  знемоги,  і  починаються  знову,  коли  вони  трохи  відсапаються.  Бійка
припиняється  тільки  тоді,  коли  обидва  супротивники  однаково  заслабли,
або  один  з  них  тікає  з  поля  бою,  або  коли  обох  виганяє  третій,  сильніший
самець;  остаточно  переможений  сумно  переповзає  на  інше  місце.  Зви¬
чайно  на  чолі  стада  стоїть  тільки  один  самець;  але  може  так  статися,  що
їх  виявиться  два  на  одній  скелі;  тоді  справа,  звичайно,  не  обходиться  без
зухвалого  ревіння  і  незначних  битв.
 Із  закінченням  періоду  статевого  збудження,  який  у  сивучів  каліфор¬
нійських  берегів  триває  майже  чотири  місяці,  більша  частина  численних
стад  іде  у  відкрите  море  і  полює  на  морських  тварин  і  рибу.  Тільки  менша
частина  може  знайти  поживу  в  достатній  кількості  біля  берегів.  Риби,  м’я¬
котілі  та  ракоподібні,  так  само  як  і  водяні  птахи,  є  звичайною  поживою
цих  ластоногих,  які,  втім,  ніколи  не  проминають  нагоди  проковтнути  де¬
кілька  каменів  вагою  до  500  г.  За  спостереженнями  Скаммона,  сивучі
вдаються  до  особливої  хитрості,  щоб  зловити  морського  птаха:  вони,  по¬
бачивши  чайку,  опускаються  на  велику  глибину,  потім  підпливають  під
водою  ближче  до  неї  й  обережно  вистромлюють  на  поверхню  води  кінчик
носа;  тоді,  вірогідно  за  допомогою  вусів,  влаштовують  коловий  рух  води
з  наміром  звернути  увагу  чайки,  що  летить  над  водою.  Чайка,  вважаючи,
що  має  діло  з  якою-небудь  невеликою  морською  твариною,  кидається
вниз,  щоб  спіймати  її,  й  опиняється  в  пащі  сивуча.
 У  різних  місцевостях  на  цих  тварин  полюють  різними  способами;  але
жоден  із  них  не  загрожує  сивучам  цілковитим  знищенням,  як  спосіб  єв¬
ропейців,  які  і  в  цьому  випередили  решту  народів.
 СИГИ  (Coregonus)  належать  до  родини  Сигові  ряду  Лососеві.  Мають
сплюснуте  тіло,  малий  беззубий  рот  і  неміцно  закріплені  луски.  Найваж¬
ливішими  для  промисловості  сигами  є:  білорибиця,  або  нельма  (Stenodus
leucichthys),  сирок  (Coregonus  syrok),  муксун  <Coregonus  muksun),  чир,  або
щокур  (Coregonus  nasus),  і  зельдь  (Coregonus  merkii).  Усі  ці  риби  у  великій

СИЛЕН  ■
 563  ■
 кількості  населяють  Обський  басейн  і  мають  величезне  промислове  зна¬
чення.
 Тільки-но  зрушиться  навесні  лід,  як  риби  ці  незліченними  зграями
йдуть  із  моря  і  підіймаються  вгору  річкою,  майже  до  витоків,  метають
ікру  і  йдуть  назад,  долаючи,  таким  чином,  відстані  7000  км.
 Західний  сиг  (Coregonus  wartmanni)  завдовжки  40—60  см,  важить  до
З  кг;  водиться  в  річках  і  озерах  Середньої  і  Північно-Західної  Європи.
Там  живе  і  річковий  сиг  (Coregonus  fera),  в  якого  більш  коротка  і  тупа
морда;  розміри  такі  ж  самі;  забарвлення  трохи  темніше;  в  озерах  трима¬
ється  звичайно  на  великій  глибині.
 Кильх  (Coregonus  hiemalis)  дещо  менший,  до  40  см  завдовжки;  тіло  ко¬
ротше,  спина  вигнута.  Водиться,  головним  чином,  у  швейцарських  озерах.
 Ряпушка  (Coregonus  albula)  завдовжки  15—20  см.  Водиться  в  озерах
Росії  і  Німеччини.
 Морський  сиг  (Coregonus  oxyrhynchus),  верхня  щелепа  якого  випина¬
ється  вперед,  завдовжки  40—60  см,  важить  до  1  кг.  Водиться  в  Балтій¬
ському  морі,  звідки  в  травні  прямує  для  метання  ікри  до  річок.  М’ясо  має
ніжний  смак  і  вживається  або  свіжим,  або  копченим.
 СИЛЕН,  або  макака  левохвоста,  вандеру  (Масаса  silenus).  Мавпа  ця
дуже  відрізняється  від  інших  павіанів.  Відмітні  її  ознаки  —  осадкувата
статура,  довга  борода  на  морді  і  не  дуже  довгий  хвіст  із  пасмом  шерсті  на
кінці.  Довга  шерсть  на  верхній  частині  тіла  блискучого  чорного  кольору,
а  на  нижній  —  світла  буро-сіра.  Гривоподібна  борода  білого  кольору,  а
в  молодих  мавп  —  сірувата;  кінцівки  чорні.  Довжина  тіла  з  хвостом  не
перевищує  одного  метра;  за  вимірюваннями  Бурдільона,  два  самці  були
завдовжки  87,5  і  80,9  см;  дві  самки  —  77  і  70  см,  причому  довжина  хвос¬
тів  —  25—38  см.
 Нові  дослідження  показали,  що  силен  поширений  не  тільки  на  Цей¬
лоні,  як  вважали  раніше,  але  і  в  Малабарі,  і  живе  там  виключно  в  дріму¬
чих  лісах,  що  знаходяться  на  узвишшях  від  14°  північної  широти  до  мису
Коморіна,  зграями  по  12—20  особин.
 СИНИЦЕВІ,  родина  Paridae,  мають  прямий,  короткий,  конічний
дзьоб,  міцні  кінцівки,  озброєні  загнутими  кігтями,  і  короткі  крила.  Ро¬
дина  ця  поширена  по  всій  півночі  земної  кулі,  але  окремі  представники
живуть  і  на  півдні.  Звичайне  місце  їхнього  мешкання  і  полювання  —  ліс.
Голос  у  них  неприємний  і  схожий  на  писк  мишей;  живляться  комахами,
насінням,  а  деякі  винятково  личинками  і  яйцями  комах;  тому-то  синиці
такі  корисні  для  наших  садових  дерев.
 Рід  Сиги  (Coregonus)  характеризу¬
ється  дещо  сплюснутим  з  боків  ті¬
лом,  більшою  лускою,  порівняно
маленьким  ротом  із  беззубими  ще¬
лепами.  В  чистих  водах  озер  і  річок
водиться  багато  видів  і  екологічних
форм  сигів.  Деяких  сигів  розводять
у  ставках.  Живляться  вони  планк¬
тоном  і  після  досягнення  130  см  за¬
вдовжки  важать  близько  10  кг.
 Силен,
 або  макака  левохвоста,  вандеру
 (Масаса  silenus)
 Нині  є  тільки  на  півострові  Індо¬
стан,  нечисленний,  занесений  до  Чер¬
воної  книги  МСОП.

■  564
 ■  СИНИЦЕВІ
 Синицеві  (Paridae)  —  родина  співочих
птахів  ряду  Горобцеподібні.  Це  дрібні
птахи  завдовжки  7,6—20  см.  Оперен¬
ня  густе,  м  'яке,  крила  порівняно  ко¬
роткі.  Дзьоб  прямий,  конусоподібний,
іноді  дуже  гострий.  Ніздрі  прикриті
щетинами.  Кінцівки  довгі  та  міцні,
добре  пристосовані  до  лазіння  по  гіл¬
ках  дерев.
 Найвідоміший  вид  цієї  родини  —  велика  синиця  (Parus  major).  Довжи¬
на  тіла  16  см,  розмах  крил  25,  довжина  крила  8,  а  хвоста  7  см.  Починаючи
з  65°  північної  широти,  велика  синиця  поширена  в  усіх  країнах  Європи,
але  не  скрізь  в  однаковій  кількості.  У  південних  країнах  вона  з’являється
тільки  взимку.  Є  також  і  в  Північно-Західній  Африці.
 Це  жвавий,  веселий,  невтомний,  цікавий  і  забіякуватий  птах.  Наскільки
це  можливо,  синиця  тримається  на  гілках  дерев;  вона  дуже  рідко  спускається
на  землю,  а  також  неохоче  пролітає  великі  відстані,  оскільки  політ  її  досить
важкий  і  незграбний.  Спів  хоча  й  простий,  але  приємний,  багато  хто  по¬
рівнює  його  з  дзвоном  дзвіночків.  Нетовариська  і  нелагідна,  синиця  вороже
ставиться  до  слабших  за  неї  створінь;  надзвичайно  боїться  хижих  птахів.
Основну  поживу  великої  синиці  складають  комахи,  їхні  яйця  і  личинки;  м’я¬
со  ж,  насіння  і  плоди  є  для  неї  ласощами;  вона,  мабуть,  ненаситна,  оскільки
їсть  з  ранку  до  ночі,  і  коли  не  в  змозі  з’їсти  комаху,  однаково  вбиває  її.
 Синиця  блакитна  (Parus  caeruleus)  зверху  має  блакитно-зелене  забарв¬
лення,  знизу  —  жовте,  а  голова,  крила  і  хвіст  —  блакитні.  Поширена  по
всій  Європі,  де  тільки  є  ліси,  а  також  у  Передній  Азії  і  Сибіру.  Інший
близький  до  неї  вид  —  біла  синиця  (Parus  cyanus)  —  характерний  для
Росії.  Обидва  види  віддають  перевагу  листяним  лісам  і  фруктовим  садам.
Способом  життя  і  поведінкою  нагадують  звичайну  синицю.  Живляться
виключно  комахами.
 1  —  Велика  синиця
 (Parus  major),
2  —  синиця  блакитна
(Parus  caeruleus),
З  —  чубата  синиця
(Parus  cristatus),
4  —  пухляк-лучівка  буроголовий
(Parus  montanus),
5  —  московка  (Parus  ater)
 Більшість  із  цих  птахів  —  бурі,  сірі
та  білі  (в  деяких  наявні  сині  і  жовті
кольори),  часто  з  білими  щічками;  у
декількох  видів  є  чубки.  Рухливі,  мо¬
торні  птахи,  часто  їх  можна  по¬
бачити  в  садах  біля  годівниць.  Гніз¬
дяться  в  дуплах.  Улітку  живляться
комахами,  а  взимку  —  насінням.

■  566
 ■  СИРЕНИ
 Сипуха  звичайна
 (Tyto  alba)
 Удень  вона  спокійно  сидить  у  тем¬
ному  кутку  будівлі,  в  нішах  стін,
голубниках.  Після  заходу  сонця  за¬
лишає  ці  притулки  через  певний,
добре  відомий  їй  отвір  і  тихо,  наче
привид,  починає  літати  низько  над
землею.  Хрипкий  крик  сповіщає
про  наближення  сипухи  і  часто  на¬
водить  жах  на  марновірних  людей.
 Поживу  сипух  складають  миші,  щури,  землерийки,  кроти,  дрібні  види
птахів  і  великі  комахи.  Не  гребує  сипуха  і  падлом.
 Сипухи  не  будують  справжніх  гнізд,  а  кладуть  свої  6—9  яєць  без  жод¬
ної  підстилки  в  зручний  закуток  на  сміття  або  на  якісь  уламки.  У  неволі
ці  птахи  є  найпривабливішими  з  усіх  видів  сов.
 СИРЕНА  ВЕЛИКА  (Siren  lacertina)  належить  до  родини  Сирени  ряду
Хвостаті  земноводні.  Задніх  кінцівок  зовсім  немає,  зате  передня  пара  кін¬
цівок  розвинені  непогано,  так  що  сирена  на  суші  може  пересувати  своє
досить  огрядне  тіло  (довжина  його  67—72  см).
 СИРЕНИ,  або  морські  корови,  ряд  (Sirenia).  Внутрішньою  будовою  тіла
вони  швидше  схожі  на  копитних  тварин  і  можуть  вважатися  особливою
групою  копитних,  які  пристосувалися  до  постійного  життя  у  воді.  Від¬
мітними  ознаками  сирен  можуть  служити  маленька,  чітко  відокремлена
від  тулуба  голова  з  товстогубою  мордою,  щетинистими  губами,  ніздрями,
 Сирена  велика
 (Siren  lacertina)
 Зовнішні  зябра  в  сирен  зберігають¬
ся  на  все  життя,  хоча  вони  можуть
дихати  і  легенями;  трапляється,  що
в  акваріумі  риби  дочиста  об’їдають
у  сирен  зябра,  і  тоді  вони  дихають
тільки  атмосферним  повітрям.

■  568
 ■  СИЧ  КРОЛЯЧИЙ
 Сітчастокрилі  —  ніжно-зелені  або
бурі  комахи  з  двома  парами  великих,
помережаних  жилками,  прозорих  крил
і  часто  з  яскравими  золотавими  очи¬
ма.  Утворюють  ряд  Neuroptera,  який
включає  близько  5000  відомих  видів.
Як  дорослі,  так  і  личинки  —  активні
хижаки,  знищують  рослиноїдних  ко¬
мах  і,  що  дуже  важливо,  тлю.
 їжі,  личинка  росте  дуже  швидко  і  коли  досягне  певних  розмірів,  то  піді¬
ймається  на  зовнішню  поверхню  листка  або  на  кінець  хвоїнки,  де  пере¬
творюється  на  зеленкувату  напівпрозору  лялечку,  яка  потроху  темнішає  і
тижнів  за  два  перетворюється  на  дорослу  тварину.
 СИЧ  КРОЛЯЧИЙ,  або  сова  печерна  СAthene,  або  Speotyto  cunicularia),
належить  до  родини  Справжні  сови.  Оперення  його  зверху  червонувато-
сіро-буре  і  поцятковане  довгасто-округлими  білими  цятками;  підборіддя
і  брови  білі;  нижня  частина  шиї  червонувато-жовта  з  сіро-бурими  пляма¬
ми,  груди  сіро-бурі  з  жовтими  плямами,  нижня  частина  черева  жовтува¬
то-біла,  без  плям.  Очі  жовті,  дзьоб  блідо-зеленкувато-сірий,  ноги  теж  блі-
до-зеленкувато-сірі,  але  підошва  пальців  жовтувата.  Довжина  тіла  23  см,
розмах  крил  50,  довжина  крила  16,  хвоста  7  см.
 Печерні  сови  належать  до  птахів,  характерних  для  Америки.  Вони  на¬
селяють  пампаси  і  льяноси  на  півдні  та  прерії  на  півночі.  Мандрівник,
котрий  ступив  на  позбавлені  дерев  рівнини,  бачить  цих  чудових  птахів,
що  сидять  попарно  на  землі,  зазвичай  на  горбиках,  що  утворилися  із
землі,  виритої  ссавцями  під  час  риття  нір.  Ці  нори  і  є  справжнім  житлом
сови,  і  досить  часто  вона  живе  в  них  разом  із  законним  господарем  або  ж
зі  своїми  найстрашнішими  ворогами  —  отруйними  зміями.
 «В  Аргентинських  штатах,  —  говорить  Гудзон,  —  печерна  сова  пошире¬
на  скрізь  на  відкритих  місцевостях,  оскільки  вона  уникає  лісів  і  навіть
місцевостей,  де  часто  трапляються  гаї.  Вона  бачить  чудово  навіть  удень
і  зовсім  не  боїться  денного  шуму.  Якщо  хтось  до  неї  наближається,  вона
пильно  дивиться  йому  в  обличчя,  стежить  за  ним  очима,  куди  б  він  не
обернувся,  при  цьому  повертає  голову  навіть  на  180е.  Якщо  до  неї  на¬
близитися  на  декілька  кроків,  то  вона  горбиться,  наче  граючись,  видає
кілька  разів  короткий  крик,  потім  три  уривчасті  звуки,  і  злітає,  але
відлітає  не  далі  15—20  м,  щоб  знову  опуститися,  обернувшися  лицем
до  прибульця.  Як  тільки  вона  всядеться,  то  повторює  свої  поклони  і
крик,  але  потім  випрямляється  і  корчить  такі  гримаси,  нібито  була  над¬
мірно  здивована,  що  її  потурбували.  Вдень  вона  літає,  не  припиняючи
вдаряти  крилами,  над  поверхнею  землі,  але  перш  ніж  сідати,  незмінно
стрімко  підіймається  вгору,  щоб  потім  так  само  опуститися  на  землю».
 СІАМАНГ  (Hylobates  syndactylus)  є  найбільшою  з  усіх  довгоруких  мавп
(рід  Гібони);  він  відрізняється  ще  й  тим,  що  його  руки  відносно  коротші,
ніж  в  інших  видів.
 «Його  зовнішній  вигляд,  —  говорить  Дювосель,  —  особливо  потвор¬
ний  тому,  що  його  низький  лоб  такий  недорозвинений,  що  замість
нього  є  тільки  самі  брівні  дуги;  очі  глибоко  сидять  в  очних  западинах;
ніс  здається  широким  і  плоским;  ніздрі,  що  стирчать  у  різні  боки,
дуже  великі;  рот  відкривається  майже  до  основи  щелеп.  Якщо  до  того
ж  пригадати  великий  голий  горловий  мішок  сіаманга,  який  звішуєть¬
ся  спереду  на  шиї  у  вигляді  брудного  і  відвислого  зоба  і  надимається
під  час  крику,  криві  кінцівки,  обернуті  всередину,  які  тварина  завжди
тримає  зігнутими,  вдавлені  скроні  та  недорозвинене  підборіддя,  то  до¬
ведеться  сказати  собі,  що  ця  мавпа  не  належить  до  найпрекрасніших
представників  свого  ряду.  Густа  шерсть,  що  вкриває  тіло,  абсолютно
чорного  кольору,  складається  з  довгого,  м’якого  і  блискучого  волосся;
тільки  брови  червоно-бурі.  Шерсть  на  передпліччі  спрямована  вгору,
на  плечі  —  вниз,  так  що  на  лікті  вона  наче  скуйовджена».
 Сіаманг  водиться  звичайно  в  лісах  Суматри,  досвідчені  дослідники
спостерігали  його  як  у  неволі,  так  і  на  волі.
 Сіаманг  незграбно  рухається,  він  не  тільки  повільно  ходить,  але  й
лазить  дещо  невпевнено  і  лише  стрибає  досить  спритно.  Решта  видів  теж
погано  пересувається  на  землі.
 СІТЧАСТОКРИЛІ,  ряд  (Neuroptera).  Комахи  цього  ряду  схожі  між  со¬
бою  будовою  сітки  крил,  ротових  частин  і  грудей.  Усі  вони  мають  видо¬
вжене  тіло,  і  в  жодного  з  них  немає  дуже  твердого  хітинового  покриву.
Крила  зазвичай  довгі.

Форель

Камбали  на  березі

СКАКУНИ  ■
 569  ■
 СКАКУНИ  (Cicindelae).  Польовий  скакун  (Cicindela  campestris),  який
належить  до  родини  Жужелиці,  —  дуже  моторний  жук,  середніх  розмірів,
зеленого  кольору.  Сонячного  літнього  дня  швидко  бігає  він,  переважно
на  відкритих  піщаних  місцях,  і  в  разі  щонайменшої  небезпеки  полохливо
спурхує  в  повітря  і  летить.  їсть  різноманітних  комах,  а  головним  чином
їхні  личинки.  Мало  відрізняється  від  нього  способом  життя  скакун-меж-
няк  (Cicindella  hybrida).  У  нього  на  голові  чотири  ока:  два  великих  зверху,
і  два,  трохи  менших,  —  знизу.  Личинка  живе  в  землі,  де  вириває  собі  гли¬
боку,  до  47  см,  нірку  і,  сидячи  біля  її  входу,  підстерігає  здобич:  дрібних
комах,  мурашок  тощо.  Помітивши  що-небудь  їстівне,  швидко  кидається,
хапає  і  тягне  всередину  нірки,  де  спокійно  розгризає  свою  жертву  і  ви¬
смоктує.  Але  такий  щасливий  випадок  буває  не  завжди;  частіше  трапля¬
ється,  що,  просидівши  до  вечора,  личинка  скакуна  потерпає  від  голоду  і,
як  трохи  стемніє,  вирушає  на  полювання.  Коли  настане  час  перетворю¬
ватися  на  лялечку,  личинка  дещо  розширює  свою  нірку,  закупорює  вихід
і  залягає  у  стані  лялечки  тижнів  на  два;  після  цього  шкірка  лопається,
і  з’являється  молодий  скакун-межняк.  Близький  його  родич,  довгошиїй
пісочник  (Cicindela  longicollis),  поширений  в  Індії  і  на  Малайському  архі¬
пелазі,  вражає  спритністю,  з  якою  він  бігає  по  деревах.
 СКАРАБЕЙ  (див.  Копр  священний).
 СКАРИТИ  (Scarites)  належать  до  родини  Жужелиці,  мають  глибоку  виїм¬
ку  на  гомілках,  і  взагалі  передні  ноги  у  них  пристосовані  для  риття.  Скарити
поширені  в  теплих  країнах  всіх  частин  світу,  живуть  у  норах  по  берегах  річок
і  морів.  Удень  вони  нерухомо  сидять  біля  входу  до  своєї  нори  і  чекають  на
випадкову  здобич,  що  наблизиться  до  них;  із  настанням  ночі  починають
моторно  бігати,  але  ніколи  не  віддаляються  дуже  далеко  від  нори.
 Гігантський  скарит  (Scaritesgigas)  живе  по  берегах  Середземного  моря.
Личинка  його  сліпа  і  живе  глибоко  в  піску.
 СКАТИ  ЕЛЕКТРИЧНІ,  або  гнюсові  (Torpedinidae),  мають  округле  тіло
без  луски;  хвіст  короткий,  з  боків  сплюснутий;  між  грудними  плавцями,
головою  і  зябрами  знаходяться  електричні  органи.
 Електричний  скат  звичайний  (Torpedo  marmorata)  з  красивим  марму¬
ровим  малюнком  на  спині  завдовжки  близько  1,5  м  і  завширшки  близько
1  м,  важить  25—30  кг.  Ці  плоскі  риби  водяться  в  тванних  і  мулистих  міс¬
цях  недалеко  від  берега,  плавають  повільно  і  ліниво.  На  зиму  зариваються
в  мул.  Удар  його  електричних  органів  призводить  до  заціпеніння  жертви;
навіть  люди,  які  доторкаються  до  них,  витрушуючи  сіті,  від  удару  втра¬
чають  чутливість  у  руці,  відчувають  сонливість  і  тремтіння  в  ногах.  Сила
електричного  удару  ската  менша,  ніж  у  вугра;  електричний  струм  скат
використовує  як  зброю  для  полювання  і  для  захисту  від  ворогів.
 СКАТ-ОРЛЯК  ЗВИЧАЙНИЙ  (Myliobatis  aquila)  належить  до  родини
Орлякові  скати.  Завдовжки  1—1,5  м,  важить  8—12  кг,  але  досягає  іноді  і  наба¬
гато  більших  розмірів,  може  важити  до  200—300  кг,  водиться  в  Середземному
морі.  Зовнішнім  виглядом  і  способом  життя  дуже  схожий  на  хвостокола.
 СКАТИ  РОМБОВІ,  родина  Rajidae,  поширені  в  усіх  морях  земної  кулі,
але  переважно  —  в  морях  помірного  поясу.  Серед  них:  гладкий  скат  (Raja
batis)  і  колючий  скат,  або  морська  лисиця  (Raja  clavata).  Перший  завдовж¬
ки  1  м,  живе  в  Північному  морі;  другий  поширений  по  всіх  європейських
морях,  має  тіло  завдовжки  від  1,5  до  3  і  навіть  до  4  м  і  завширшки  2—3  м.
Тримаються  вони  виключно  на  піщаному  та  мулистому  дні.  їхнє  м’ясо
частково  вживають  у  їжу.  Скатів  часто  тримають  в  акваріумах,  що  при¬
носить  багато  задоволення  спостерігачам.
 СКАТИ-ХВОСТОКОЛИ,  або  хвостоколові  (Dasyatidae),  належать  до
найотруйніших  і  найнебезпечніших  морських  тварин.  Риба  ця  завдовжки
близько  1  м,  важить  5—6  кг;  має  гладку  шкіру,  на  хвості  гострий  гачок  за¬
втовшки  з  палець,  з  поперечним  гачком,  який  стирчить,  і  з  остями.  Укол
цієї  ості  отруйний  і  небезпечний  і  для  людини.  Якщо  рибалка  ненароком
 Скакуни  —  середніх  розмірів,  яскра¬
во  забарвлені  жуки  з  міцними  щеле¬
пами,  належать  до  підродини  Сісіп-
delinae.  Надкрилля  часто  бувають
із  металевим  відливом,  синього,  чер¬
воного  або  зеленого  кольору.  Личин¬
ки  живуть  у  вертикальних  ходах  у
землі  та  мають  спеціалізовані  рото¬
ві  частини,  що  нагадують  капкани.
І  личинки,  і  дорослі  жуки  —  хижаки,
трапляються  зазвичай  у  сухих  міс¬
цях.  Існує  близько  200  видів.
 Скати  родини  Torpedinidae  мають
електричні  органи,  розташовані  між
передньою  частиною  голови  і  грудни¬
ми  плавцями.  Звичайний  електрич¬
ний  скат  (Torpedo  torpedo  або  mar¬
morata)  має  мармурове  забарвлення
спинного  боку.  Електричні  розряди
скат  використовує,  мабуть,  з  ме¬
тою  захисту.  Електричні  органи
розташовані  в  передній  частині  і  є
видозміненою  м  ’язовою  тканиною.
Окремі  м  \язові  волокна  перетворили¬
ся  на  численні  електричні  елементи,
сумарна  напруга  яких  під  час  елек¬
тричних  ударів  може  досягти  300
вольт  при  силі  струму  7—8  амперів.
Електричні  процеси  в  м'язовій  тка¬
нині  ската  поки  що  не  зовсім  поясне¬
ні.  Скати  можуть  бути  небезпечні  і
для  досить  великих  тварин,  яких  він
паралізує  електричним  розрядом.
 Орляк  звичайний  поширений  у  Схід¬
ній  Атлантиці,  в  Середземному  морі
біля  берегів  Західної  Франції,  Англії,
Шотландії,  Південної  Норвегії,  а  та¬
кож  в  Індійському  океані  та  біля  бе¬
регів  Південної  Африки.  Ці  скати
дуже  красиво  плавають  —  наче  літа¬
ють;  іноді  вони  вистрибують  з  води,
з  шумом  падаючи  на  її  поверхню.  Сво¬
єю  сильною  остю,  розташованою  на
хвості,  часто  завдають  рибалкам
рваних  ран,  у  які  одночасно  впорску¬
ють  отруйні  виділення  своїх  залоз.

■  570
 ■  СКОЙКИ  ПЕРЛОВІ
 Лисиця  морська  (Raja  clavata)
 Родина  ромбових  скатів  (Rajid-
ае)  об'єднує  понад  100  видів,  особи¬
ни  яких  мають  довжину  тіла  35—
250  см.  їхній  широкий  ромбічний  диск
вкритий  великими  і  дрібними  остя¬
ми.  Морська  лисиця  (Raja  clavata)
живе  у  Чорному  морі,  зірчастий  скат
(Raja  radiata)  —  у  Баренцовому  і  Бі¬
лому  морях.  Ромбові  скати  віддають
перевагу  прибережним  донним  біото¬
пам,  але  трапляються  і  глибоковод¬
ні  форми.  Живляться  рибою  і  донни¬
ми  безхребетними.  Розмножуються,
відкладаючи  на  дно  вкриті  роговою
оболонкою  яйця.
 Скойки  перлові  —  видовжені,  злегка
ниркоподібні  прісноводні  двостулко¬
ві  молюски  роду  Margaritifera,  яких
розводили  ще  за  часів  Стародавньо¬
го  Риму,  тому  що  вони  часто  утво¬
рюють  крихітні  перлини  у  тілі  у  від¬
повідь  на  проникнення  паразита,
який  спричиняє  подразнення.  Ці  пер¬
лини,  хоч  і  незрівнянні  за  розмірами
з  перлинами  в  черепашках  морських
перлових  скойок,  але  мають  високу
якість,  і  римляни  організовували  ве¬
ликі  господарства  для  їх  розведення  в
деяких  частинах  Європи.
 наступить  на  цю  плоску  рибу,  шо  зарилася  в  мул,  то  вона  завдасть  силь¬
ного  удару  своєю  остю.
 Риба  ця,  завдовжки  близько  4  м,  звичайне  лежить  на  дні  піщаної
бухти,  зарившись  так,  що  видно  самі  тільки  очі.  При  наближенні  якої-
небудь  жертви  хижак  вправно  завдає  їй  удару  остю  свого  хвоста  і  вбиває
її.  Місцеві  жителі  часто  ненароком  наступають  на  цю  рибу.  Скат  вмить
обвивається  навколо  ноги  і  встромляє  в  тіло  свою  гостру  стрілу.  Вістря
цієї  ості  звичайно  обломлюється  в  рані;  і  якщо  його  не  вдасться  ви¬
тягти,  то  немає  надії  врятувати  пораненого;  якщо  ость  засіла  в  нозі,  то
з  протилежного  боку  роблять  надріз,  оскільки  зазублену  стрілу  можна
витягти  тільки  в  тому  напрямі,  в  якому  вона  ввійшла.  Тубільці  здавна
використовували  ость  цієї  риби  для  наконечників  списів  і  стріл.  Кажуть,
що  риба  ця,  коли  розлючена,  має  дивну  здатність  викидати  на  значну
відстань  свою  ость.
 Хвостокол  водиться  в  Атлантичному,  Індійському  і  Тихому  океанах,
нерідко  трапляється  також  і  біля  європейських  берегів.  М’ясо  його  не
придатне  для  споживання.
 СКОЙКИ  ПЕРЛОВІ.  Біля  черепашки  їх,  на  замковому  боці,  є  невели¬
кий  відросток  у  вигляді  вушка;  замок  гладкий  або  ж  є  зубці,  але  не  більше
одного  на  кожній  стулці.  Відомо  близько  30  видів  перлових  скойок,  які
водяться  виключно  в  теплих  морях,  і  лише  один  вид  живе  в  Середземно¬
му  морі.  Перлові  скойки  лежать  завжди  на  дні,  і  черепашки  їхні  часто  зо¬
всім  ховаються  під  наростом  губок,  які  утворюють  наліт;  іноді  на  них  на¬
громаджуються  цілі  колонії  коралів.  Дуже  часто  вони  міцно  приростають
до  підводного  каміння,  прикріплюючись  до  нього  нитками  вісону.  Інші
перлові  скойки,  хоч  і  повільно,  але  постійно  пересуваються  з  місця  на
місце.  Найціннішою  є  справжня  перлова  скойка  (Pinctada  margaritifera),
яка  водиться  в  Перській  затоці,  у  Червоному  морі,  поблизу  Цейлону,  у

СКОЙКИ  ПЕРЛОВІ  ■
 571  ■
 Мексиканській  затоці,  біля  берегів  Каліфорнії  та  деяких  островів  Тихого
океану.  У  всіх  цих  місцях  водиться  один  і  той  самий  вид,  хоча  черепашки
значно  відрізняються  за  розміром  і  товщиною.  Перлини  лежать  зазвичай
у  складках  мантії,  але  трапляються  і  в  інших  частинах  тіла,  іноді  у  великій
кількості;  зрідка  трапляються  черепашки,  в  яких  знаходять  до  100  перлин.
За  спостереженнями  ловців,  у  правильно  розвиненій  черепашці  не  бу¬
ває  гарних  перлин,  вони  трапляються  лише  в  черепашках  із  неправильно
скрученими  стулками.
 Перлини  являють  собою  відкладення  перламутрової  речовини,  що
утворюється  навколо  яких-небудь  сторонніх  предметів  у  тілі  молюска;
причиною  утворення  перлини  може  стати  піщинка  або  якийсь  інший
предмет,  наприклад  уламок  черепашки,  навіть  паразит  або  панцир  мікро¬
скопічного  організму.  На  цій  підставі  з  найдавніших  часів  практикувалося
штучне  утворення  перлин,  особливо  в  Китаї,  де  цим  займалися  навіть  у
вигляді  спеціального  промислу  ще  2000  років  тому.  Робиться  це  таким
чином:  у  черепашку,  перлової  скойки  між  стулкою  і  мантією  вкладають
якісь  дрібні  предмети,  наприклад  кульки  перламутру  або  металеві  фор¬
мочки;  китайці  нерідко  кладуть  навіть  крихітні  зображення  Будди.  Далі
таку  черепашку  поміщають  на  глибину  2—5  футів  і  протягом  кількох  ро¬
ків  спостерігають  за  утворенням  перлини.  Встановлена  форма  поступово
починає  вкриватися  шарами  перламутру.  Форма  природних  перлин  також
досить  різна;  найбільше  цінуються  правильні  кулясті,  овальні,  а  також
перлини  у  формі  груші;  інші  цінуються  менше.  Перлини  або  вільно  ле¬
жать  всередині  черепашки,  або  приростають  до  неї;  в  останньому  випадку
вони  мають  меншу  цінність,  оскільки  під  час  відокремлення  від  черепаш¬
ки  один  бік  перлини  залишається  зіпсованим.
 Скойки  перлові  морські  —  двостул¬
кові  молюски,  що  водяться  в  те¬
плих  морях  Тихоокеанського  басей¬
ну.  Утворюють  найкращі  природні
перли,  вкриваючи  будь-яке  чужорід¬
не  тіло,  що  потрапляє  всередину  їх¬
ньої  черепашки,  тим  самим  перламу¬
тровим  матеріалом  (перлами),  що
заломлює  світло  і  яким  укриті  їхні
черепашки.  Всі  двостулкові  молюски
роблять  так  само,  але  у  більшості
з  них  виходять  перлини  неправильної
форми,  які  часто  зливаються  з  са¬
мою  черепашкою,  що  позбавляє  їх  ко¬
мерційної  цінності.
 Скопа  (Pandion  haliaetus)
 Скопа  —  птах  завдовжки  понад  пів-
метра,  спина  якого  забарвлена  в  тем¬
но-бурий  колір,  черевце  майже  біле,  з
бурими  плямами  на  волі.  Такі  ж  самі
плями  є  знизу  на  крилах  і  на  хвості.
Голова  біла  з  чубком  і  темною  попереч¬
ною  смугою  над  оком.  Три  види  скопи
поширені  в  Африці,  в  Індо-Австралій-
ському  регіоні  і  майже  по  всій  Аме¬
риці.  В  Європі  скопа  —  звичний  птах
для  Середземномор'я  і  рідкісний  на
півночі  Скандинавії,  зрідка  трапля¬
ється  в  Англії  і  навіть  Гсландії.  Гніз¬
да  влаштовує  на  високих  і  переважно
відокремлених  островах.  Вихоплює  з
води  риб  вагою  до  2  кг,  причому  бува¬
ють  випадки,  коли  сильніша  «жерт¬
ва»  затягує  мисливця  під  воду.

■  572
 ■  СКОЛОПЕНДРИ
 Сколопендра  гігантська  (Scolopendra  gi-
gantea)  —  велика  тропічна  багатоніж¬
ка,  досягає  завдовжки  25  см.  Сколопен¬
дра  живиться  невеликими  хребетними
і  великими  комахами.  Отруйний  укус
потривоженої  сколопендри  небезпечний
навіть  для  людини.
 Скорпіони  —  найпримітивніші  пред¬
ставники  павукоподібних  і  перші
членистоногі,  що  пристосувалися  до
життя  на  суші.  Відомо  близько  800
видів,  поширених  в  основному  в  тро¬
піках.  Більшість  веде  потайний  ніч¬
ний  спосіб  життя.  Довжина  тіла
звичайно  3—10  см,  викопні  види  до¬
сягали  90  см.  Овальна  передня  час¬
тина  тіла  має  8  ходильньїх  ніг,  педи-
пальпи,  озброєні  клішнями,  і  щелепи,
а  рухоме  черевце  закінчується  жа¬
лом.  Отрута  більшості  скорпіонів  у
людини  спричиняє  лише  подразнення,
хоча  деякі  види,  особливо  Androctonus
australis  із  Сахари,  мають  досить
сильну  отруту,  смертельну  і  для  лю¬
дини.  Звичайно  отрута  використо¬
вується  для  вбивання  комах,  яких  він
збирається  з  "їсти.
 Усі  скорпіони  ведуть  дуже  схожий
спосіб  життя.  Живуть  звичайно
під  камінням  або  в  розколинах,  у
гнилому  дереві,  в  щілинах  стін  бу¬
динків,  звідки  заповзають  і  в  самі
житла.  Отруйність  скорпіона  і  не¬
безпечність  його  для  людини  не
підлягає  сумніву,  хоча  і  дуже  пере¬
більшена  народними  чутками,  а  та¬
кож  багатьма  дослідниками  і  пись¬
менниками.
 СКОЛОПЕНДРИ  (Scolopendridae)  належать  до  родини  Губоногі.  Очей
у  них  чотири  пари,  ніг  —  21  і  більше  пар;  отруйні  гачки  розвинені  добре.
Тварини  ці  поширені  у  спекотних  країнах,  де  досягають  великих  розмірів.
 У  Південній  Європі  є  декілька  представників  сколопендр,  як,  напри¬
клад,  сколопендра  Лукаса  (Scolopendra  Lucasi).  З  інших  представників  цієї
родини  згадаємо  бразильську  сколопендру  (Scolopendropsis  bahiensis),  чер¬
вону  сколопендру  (Scolopocryptos  rufa),  без  очей,  з  30-ма  парами  ніг,  гри¬
мучу  сколопендру  (Eucorybas  crotalus),  що  живе  в  Південній  Африці,  яка,
повзаючи,  видає  звук  майже  такий  самий,  як  гримуча  змія.
 СКОПА  (Pandion  haliaetus)  належить  до  родини  Яструбині.  У  них  по¬
рівняно  невеликий  тулуб,  досить  короткий  дзьоб,  що  закінчується  гачком,
сильні  лапи,  оперені  й  озброєні  дуже  загнутими  кігтями,  і  надзвичайно
довгі  крила.  Верхня  частина  тіла  бура,  нижня  —  біла  або  жовтувато-біла.
Скопа  належить  до  небагатьох  птахів,  поширених  по  всій  земній  кулі.
 Спосіб  добування  поживи  визначає  весь  спосіб  життя  цих  птахів:  вони
живляться  майже  виключно  рибами  і  гребують  будь-якою  іншою  їжею.  На
рибний  лов  скопа  вилітає  пізно  ввечері  до  озера  або  річки.  Спочатку  вона
летить  на  великій  висоті,  а  потім  опускається  ближче  до  поверхні  води  і  по¬
чинає  полювання.  Літаючи  дуже  низько  над  водою,  вона  раптом  зупиняєть¬
ся  і  зависає  в  повітрі,  тріпочучи  крилами,  щоб  краще  розглянути  помічену
здобич;  випроставши  далеко  вперед  лапи,  вона  швидко  і  вправно  опускаєть¬
ся  у  воду  і  зникає  під  її  поверхнею.  Але  незабаром  птах  знову  підіймається
над  хвилями,  струшує  з  себе  воду  і  летить  до  іншого  місця.  Якщо  їй  вдалося
благополучно  схопити  рибу  —  а  це  буває  далеко  не  завжди,  оскільки  скопа
частенько  промахується,  —  то  вона  впинається  нігтями  в  її  спину  так  гли¬
боко,  що  не  в  змозі  їх  витягти.  Часто  вона  навіть  ризикує  власним  життям,
оскільки  велика  риба  може  потягти  її  за  собою  углиб  і  втопити.  Схоплену
здобич  скопа  відносить  далеко  в  ліс  і  з’їдає  кращі  її  шматки.  Тільки  в  край¬
ньому  разі  скопа  полює  на  щось  інше,  окрім  риби,  наприклад,  на  жаб.
 Одразу  ж  після  прильоту,  тобто  наприкінці  березня,  скопа  береться  лаго¬
дити  старе  або  споруджувати  нове  гніздо.  Матеріалом  для  цього  служать  го¬
ловним  чином  товсті,  напівтрухляві  гілки,  які  скопа  виловлює  з  води.  Клад¬
ка  складається  з  2—3  яєць,  насиджуванням  яких  займаються  обоє  батьків.
 СКОРПІОН  з  давніх-давен  вважався  уособленням  зла  і  підступності.
Розповідали  навіть,  що  скорпіони  ніколи  не  вмирають  природною  смер¬
тю,  а  кінчають  життя  самогубством,  щоб  відродитися  в  своєму  потомстві.
У  цьому  є  велика  частка  правди.  Дійсно,  якшо  скорпіона,  наприклад,
оточити  вогнем,  то  він,  не  чекаючи  смерті,  робить  замах  на  самогуб¬
ство.  Що  стосується  самовідданої  смерті  заради  потомства,  то  щодо  сам¬
ки  скорпіона  це,  до  певної  міри,  справедливо:  мати  народжує  дитинчат
живими  і  після  цього  довго  виношує  їх  на  собі  доти,  доки  вони  зовсім
не  змужніють  і  не  зможуть  жити  самостійно,  але  сама  при  цьому  так  ви¬
снажується,  що  вмирає.
 Польовий  скорпіон  (Buthus  accitanus)  поширений  у  всій  південній  час¬
тині  Європи,  а  також  трапляється  і  в  інших  Середземноморських  країнах.
Тулуб  його  складається  з  головогрудей,  дещо  звужених  спереду,  і  7-член-
ного  черевця,  яке  переходить  у  довгий  членистий  (6  членів)  хвіст.  Остан¬
ній  хвостовий  суглоб  утворює  гостру  отрутоносну  ость,  якою  скорпіон
жалить.  На  нижній  щелепі  замість  щупалець  є  довгі,  дуже  міцні  клішні,
хоча  основні  їхні  членики  і  функціонують  як  щелепи.  З  другої  пари  щелеп
утворюється  передня  пара  ніг,  які,  як  і  інші  три  пари,  озброєні  на  кінці
двома  маленькими  кігтиками.
 Зверху  на  головогрудях  розташовані  очі.
 Кожний  членик  всього  тулуба  прикритий  зверху  і  знизу  особливим
роговим  щитком,  вони  з’єднуються  між  собою  на  суглобах  еластичною
шкірястою  перетинкою.  Забарвлення  буває  різноманітне:  від  блідо-жов¬
того  до  бурого  і  навіть  чорного  кольору.
 Справжні  скорпіони  розрізняються  між  собою  довжиною  і  формою
клішень,  товщиною  і  довжиною  хвоста,  забарвленням  тіла,  кількістю
очей  і  багатьма  іншими  ознаками,  так  що  розрізняють  до  700  їх  видів,  які
групуються  в  декілька  десятків  родів.

СКОРПІОНИ  НЕСПРАВЖНІ  ■
 573  ■
 Удень  скорпіони  ховаються  і  рідко  потрапляють  на  очі,  але  з  настан¬
ням  ночі  виповзають  зі  своїх  сховків  і  починають  відшукувати  собі  здо¬
бич,  комах  і  павуків.
 Як  і  в  змій,  більш  отруйні  скорпіони  живуть  у  тепліших  місцевостях.
 СКОРПІОНИ  НЕСПРАВЖНІ  (Pseudoscorpiones)  —  ряд,  що  належать
до  класу  Павукоподібні.  Згадаємо  книжкового  несправжнього  скорпіона
(Chelifer  cancroides),  який  є  представником  безхвостих  скорпіонів.  Роз¬
мірами  він  не  перевищує  блощиці,  але  має  пару  довгих  клішень;  ще¬
лепні  сяжки  пристосовані  у  нього  для  смоктання,  а  не  для  жування.
 Від  справжніх  скорпіонів  книжковий  несправжній  скорпіон  відріз¬
няється  головним  чином  відсутністю  отруйних  залоз,  хвоста  і  черевних
гребенів,  крім  того,  він  дихає  не  легенями,  а  трахеями,  як  більшість  ко¬
мах.  Взагалі  несправжні  скорпіони  за  своєю  внутрішньою  будовою  стоять
ближче  до  кліщів,  ніж  до  скорпіонів.
 Книжковий  несправжній  скорпіон  живе  звичайно  в  запорошених
книгах,  звідки  й  дістав  свою  назву,  в  полицях,  гербаріях,  колекціях  тощо.
Проте  тут  він  абсолютно  нешкідливий,  оскільки  винищує  личинок  молі,
черв’ячків  та  інших  шкідливих  тварин.
 СКУМБРІЄВІ  (Scombridae)  —  особлива  родина,  до  якої  належать  та¬
кож  тунці  та  причепи.  Відмітна  ознака  родини  —  відсутність  остей  і  за-
зубрин  на  зябрових  кістках.  Риби  ці  дуже  поширені.
 Скумбрія,  або  звичайна  макрель  (Scomber  scomber),  завдовжки  40—50
см  і  важить  близько  1  кг.  Спина  яскраво-синього  кольору  із  золотистим
відливом  і  поцяткована  темними  смужками,  черевний  бік  сріблясто-бі-
лого  кольору.  Примітно,  що  ці  риби,  зібравшись  величезними  зграями,
здійснюють  справжні  міграції  з  Льодовитого  океану  в  тепліші  моря;  але
головним  їх  місцеперебуванням  є,  мабуть,  глибокі  шари  відкритого  моря,
звідки  вони  пливуть  до  берегів  для  метання  ікри.
 СКУНСИ.  Всі  тварини  з  родини  Куницеві  поширюють  навкруги  себе
«пахощі»;  але  серед  них  ми  виділяємо  американських  вонючок  —  скун¬
сів.  Це  таки  справжні  вонючки!  Жодна  лабораторія,  жодна  помийна  яма,
жодне  місце  для  вивезення  падла  —  коротше  кажучи,  жоден  сморід  не
може  порівнятися  з  тим,  який  поширюють  такі  красиві  на  вигляд  вонюч-
ки-скунси  і  який  тижнями  та  місяцями  тримається  на  речах,  просочених
ним.  Тому-то,  незважаючи  на  незначні  розміри,  вонючок  можна  віднести
до  одних  із  найголовніших  ворогів  людини,  оскільки  варто  їм  тільки  об¬
прискати  кого-небудь  своєю  рідиною,  і  ця  нещасна  людина  надовго  буде
змушена  залишити  людське  товариство.  Через  цю  рідину  може  зробитися
нежилим  цілий  будинок,  а  у  величезному  магазині  дорогоцінні  речі,  про¬
сочившись  цим  запахом,  можуть  стати  непридатними.
 Вонючки  відрізняються  від  решти  борсуків  більш  видовженим  тілом,  до¬
вгим  пухнастим  хвостом,  великим  роздутим  носом,  чорним  кольором  шерсті
з  білими  смугами  на  тілі.  Голова  порівняно  з  тілом  мала  і  загострена;  ніс
надзвичайно  непривабливий,  не  вкритий  волоссям  і  товстий;  мале^кі  очі
дуже  гострозорі;  вуха  малі  та  заокруглені;  короткі  кінцівки  закінчуються  по¬
мірно  великими  ступнями  з  п’ятьма  майже  абсолютно  зрослими  один  з  од¬
ним  пальцями  з  досить  довгими,  але  зовсім  не  сильними,  злегка  загнутими
кігтями;  нижня  частина  п’ят,  принаймні  їхня  м’ясиста  частина,  гола.  Зубна
система  складається  з  32  або  34  зубів.  Смердючі  залози  досить  великі,  від¬
криваються  всередину  прямої  кишки  і  мають  особливий  стискальний  м’яз.
 Кожна  залоза,  за  Гензелем,  являє  собою  порожнину  завбільшки  з  во¬
лоський  горіх,  стінка  якої  вкрита  залозистим  шаром,  а  зовні  —  м’язо¬
вою  тканиною.  Порожнистий  простір  наповнений  жовтою  густою  ріди¬
ною,  яку  за  допомогою  стискального  м’яза  тварина  може  випорскувати  з
анального  отвору  у  вигляді  тонкої  жовтої  цівки,  що  б’є  на  декілька  метрів,
і  внаслідок  швидкого  розпилення  забруднити  повітря  на  декілька  метрів
довкола.  У  дорослих  тварин,  а  також  у  самців  ця  рідина  більш  пахуча,  ніж
у  молодих  і  в  самок,  дія  її  також  посилюється  під  час  тічки.
 Вонючок  не  можна  зарахувати  до  тварин  власне  лісових;  живуть  вони
в  місцевостях  трав’янистих  і  порослих  чагарником  набагато  частіше,  ніж
 Несправжні  скорпіони  —  дрібні  паву¬
коподібні,  звичайно  менше  4  мм  зав¬
довжки,  живуть  у  гумусі,  під  корою,
в  ґрунті  та  поширені  по  всьому  сві¬
ту.  Ряд  Pseudoscorpiones  (або  Chelo-
nethi)  складають  близько  2000  видів,
але,  незважаючи  на  те  що  вони  дуже
поширені,  люди  рідко  їх  помічають.
Нагадують  справжніх  скорпіонів,  але
у  них  немає  довгого  черевця  і  жала,
та  й  розміри  значно  менші.  На  зиму
вони  будують  шовкові  гнізда,  які  за¬
хищають  їх  і  під  час  линьки.
 Василь  Пєсков  розповідає:  «Цей  без¬
страшний  звір  тікати  від  ворогів  на¬
віть  не  намагається,  він  знає  силу
своєї  безвідмовно  діючої  зброї.  Засто¬
совувати  її  скунс  не  поспішає  —  наві¬
що  витрачати  «боєзапас»  ?  Звір  стає
стовпчиком  на  передні  лапи,  оберта¬
ючи  до  супротивника  зад.  Кого  хоч
раз  наздогнав  заряд  смердючої  ріди¬
ни,  випущеної  скунсом,  обійде  звіра
десятою  дорогою,  хай  навіть  це  буде
ведмідь.  А  хто  ще  не  навчений  і  ки¬
неться  на  скунса,  спокусившись  його
чорно-білим  хутром,  матиме  нау¬
ку  на  все  життя.  Самовпевненість
скунса  обертається  проти  нього  на
дорозі.  Машину  він  теж  намагаєть¬
ся  налякати.  Закінчується  це  тим,
що  шкурка  звіра  залишається  роз¬
пластаною  на  шосе,  а  сильний  запах
розім'ятих  його  залоз  здалеку  відчу¬
ваєш,  добре  собі  уявляючи,  як  розі¬
гралася  маленька  трагедія».
 Основна  речовина  в  хімічній  зброї
скунса  —  етилмеркаптан.  Людина
відчуває  його,  навіть  якщо  вдихне
тільки  2  •  10~п  г.  Той,  у  кого  потра¬
пила  хоч  крапля  цієї  родини,  не  ри¬
зикне  декілька  днів  з!являтися  на  лю¬
дях,  навіть  якщо  добре  вимиється  і
змінить  одіж.  Дуже  стійкий  запах.

■  574
 ■  СКУНСИ  СВИНОНОСІ
 Скунс  амазонський
 (Conepatus  semistriatus)
 Вонючки  вдень  сплять  у  підземних
норах,  влаштованих  під  уламками
скель  або  під  корінням  дерев.  Із  на¬
станням  сутінків  вони  виходять  на
пошуки  поживи,  яка,  мабуть,  склада¬
ється  виключно  з  жуків-гнойовиків.
 Живляться  різноманітною  тварин¬
ною  і  рослинною  їжею.
 у  високостовбурних  лісах.  Протягом  дня  вони  сплять,  сховавшись  в  ду¬
плистих  деревах,  у  розколинах  скель  і  в  земляних  норах,  які  самі  собі
і  виривають;  уночі  вони  прокидаються  і  починають  жваво  розшукувати
здобич  —  черв’яків,  комах,  земноводних,  птахів  і  невеликих  ссавців.  Утім,
їдять  вони  також  ягоди  і  коріння.  До  своєї  зброї  вони  вдаються  тільки  в
тих  випадках,  коли  бувають  роздратовані  або  коли,  переслідувані,  відчу¬
вають  страх  перед  ворогом.  У  разі  небезпеки  вони  утримують  на  значній
відстані  навіть  найбільш  кровожерних  та  хижих  кішок;  єдиний  гідний
супротивник  скунсів  —  дуже  люті  собаки,  які  самовіддано  накидаються
на  них  навіть  тоді,  коли  їх  окропили  тією  гидотою.
 СКУНСИ  СВИНОНОСІ  (Conepatus)  живуть  у  більшій  частині  Півден¬
ної  Америки  —  аргентинський  скунс  (Conepatus  castaneus),  південноаме¬
риканський  скунс  (Conepatus  chinga),  амазонський  скунс  (Conepatus  semist¬
riatus)  та  ін.  Цих  вонючок  бразильці  називають  «сурильо».  Зубів  у  них  32;
довжина  тіла  досягає  40  см,  хвоста  —  28  см.  Колір  шерсті  і  малюнок
їхнього  хутра  надзвичайно  мінливі.  Загалом  густа  і  довга  шерсть  коротка
тільки  на  морді,  потім  поступово  подовжується  і  досягає  довжини  на  бо¬
ках  3,  на  спині  —  4,  а  на  хвості  —  7  см.  Колір  шерсті,  за  Гензелем,  пере¬
ходить  від  чорно-сірого  і  чорно-бурого  до  блискучо-чорного.  Білі  смуги
починаються  на  лобі  і,  відділяючись  одна  від  одної  на  ширину  пальця,
тягнуться  аж  до  хвоста;  іноді  проміжку  між  ними  немає  майже  зовсім,
а  самі  смуги  зникають  вже  в  ділянці  останніх  ребер;  в  окремих  випад¬
ках  смуг  взагалі  немає,  і  тоді  все  хутро  виявляється  одноколірно-чорним.
Хвіст  на  кінці  переважно  білий,  або  ж  чорне  і  біле  волосся  так  переміша¬
не,  що  забарвлення  здається  сірим;  іноді  ж,  а  саме  тоді,  коли  білі  смуги
не  дуже  виразні  на  спині,  хвіст  стає  абсолютно  чорним.
 Що  стосується  способу  життя  сурильо,  то,  за  словами  Гензеля,  він  не
відрізняється  істотно  від  життя  куниць.  Живе  сурильо  на  лугових  про¬
сторах  південноамериканських  степів  і  в  невеликих  лісах,  розсіяних  по
лугах.  Тут  присутність  скунсів  легко  можна  виявити  завдяки  невеликим
воронкоподібним  заглибленням,  які  ця  тварина  вириває  в  ґрунті,  відшу¬
куючи  жуків-гнойовиків.  Сурильо,  як  і  борсук,  вириває  ці  ямки  передні¬
ми  лапами,  а  не  носом.
 СКУНС  СМУГАСТИЙ  (Mephitis  mephitis)  з  родини  Куницеві  пошире¬
ний  на  півночі  Америки.  У  нього  34  зуби,  довжина  тулуба  40  см,  і  майже
такий  же  завдовжки  хвіст.  Основний  колір  блискучої  шерсті  —■  чорний.

СЛАВКОВІ  ■
 575  ■
 Від  носа  починається  суцільна,  вузька,  біла  смуга,  яка,  пройшовши  між
очима,  розширяється  на  лобі  в  ромбоподібну  пляму.  Ця  пляма  на  шиї
спочатку  ширшає,  а  потім  знову  переходить  у  смугу,  що  розділяється,  у
свою  чергу,  на  потилиці  на  дві  широкі  смуги,  які  тягнуться  до  хвоста,  де
знову  зливаються  в  одну.  На  шиї,  в  ділянці  лопаток,  із  зовнішнього  боку
кінцівок,  інколи  також  на  грудях  і  на  череві  є  невеликі  білі  плями.  Через
весь  хвіст  проходять  або  дві  широкі  білі  поздовжні  смуги,  або  ж  він  буває
строкатим  унаслідок  змішування  білого  і  чорного  кольорів.
 Зона  його  поширення  досить  велика;  найчастіше  його  можна  поба¬
чити  біля  Гудзонової  затоки,  звідки  він  і  поширюється  на  південь.  Віддає
перевагу  піднесеним  місцевостям,  наприклад  лісам  і  смугам  чагарнику,
що  тягнуться  уподовж  берегів  річок,  або  скелі,  в  розколинах  і  поглиблен¬
нях  яких  скунс  і  влаштовує  своє  лігво.
 Ця  вонючка  так  добре  знає  силу  свого  органа  захисту,  що  зовсім  не
полохлива  і  не  легкодуха.  Під  час  ходи  вона  ступає  всією  ступнею,  ви¬
гинає  спину  і  відхиляє  хвіст  убік.  Час  від  часу  вона  розгрібає  землю  або
ж  обнюхує  її  навколо  себе  у  пошуках  чогось  їстівного.  Зустрівшись  ви¬
падково  з  якою-небудь  твариною,  скунс  спокійно  зупиняється,  піднімає
хвіст,  повертається  задом  і,  якщо  знадобиться,  випорскує  свою  рідину.
Собаки  дуже  добре  знають,  яка  небезпека  їм  загрожує,  і  тому  тримаються
на  значній  відстані.  У  свою  чергу  і  атакований  скунс  ніколи  не  викидає
свою  смердючу  рідину  дарма,  і,  поки  собаки  знаходяться  від  нього  за  де¬
кілька  кроків,  він  обмежується  лише  погрозами.
 Одюбон  випробував  на  собі  жахливу  смердючу  рідину:
 «Цей  маленький,  гарненький  і  на  вигляд  зовсім  безневинний  звір,  —
говорить  він,  —  здатний  спонукати  до  втечі  найвідчайдушнішого  смі¬
ливця,  так  що  той  із  тужливим  криком  тікає  геть.  Я  сам  одного  разу
зазнав  подібної  неприємності,  коли  був  ще  маленьким  школярем.
Сонце  щойно  сіло  за  обрій.  Я  неспішно  йшов  додому  зі  своїми  то¬
варишами.  Раптом  ми  помітили  гарненького,  абсолютно  не  відомого
нам  звіра,  який  добродушно  обійшов  нас,  зупинився  і  подивився  так
по-приятельському,  наче  напрошувався  до  нас  у  компанію;  твари¬
на  на  вигляд  була  такою  безневинною  та  привабливою  істотою  і  так
зухвало  тримала  відсторонь  свій  пухнастий  хвіст,  немов  запрошуючи
взятися  за  нього,  що  я  не  міг  втриматися  і  в  захваті  підняв  її  до  себе
на  руки;  але  красива  на  вигляд  тварина  порснула  своєю  жахливою
рідиною  просто  мені  в  ніс,  рот  і  очі.  Як  громом  прибитий,  я  випустив
з  рук  чудовисько  і,  сповнений  смертельного  жаху,  кинувся  бігти».
 Вонючки,  що  живуть  у  Південній  Америці,  якістю  своєї  пахучої  ріди¬
ни  зовсім  не  відрізняються  від  вонючок  Північної  Америки.
 Ще  не  відомо,  чи  бризкають  вонючки  одне  на  одного,  однак  було  б  дуже
цікаво  це  спостерігати.  Безсумнівно,  власний  запах  будь-якої  тварини  ніко¬
ли  не  буває  їй  осоружним,  а,  навпаки,  здається  навіть  приємним;  незважаю¬
чи  на  це,  можна  припустити,  що  самка  іноді  проганяє  від  себе  настирливого
самця,  спрямувавши  на  нього  струмінь  своєї  смердючої  рідини.
 СЛАВКОВІ  (Sylviidae).  Об’єднують  23  види  і  дуже  поширені  в  Старо¬
му  Світі.  Живуть  переважно  в  лісах  і  садах,  які  постійно  наповнюють
своїм  мелодійним  співом.  Найбільший  з  європейських  видів  —  яструбина
славка  (Sylvia  nisoria),  зверху  оливково-сірого,  знизу  білого  кольору.  По¬
ширена  в  Європі,  окрім  Великої  Британії,  і  в  Західній  Азії.  Добре  літає,
хоча  незграбно  пересувається  по  землі.  Її  спів  звучний  і  мелодійний,  хоча
і  не  дуже  приємний.  Звикає  до  неволі  досить  легко.
 Другий  за  розмірами  вид  —  славка  співоча  (Sylvia  hortensis),  попе¬
лясто-сіра  зверху  і  біла  знизу;  поширена  на  півдні  Європи.  Вона  цілком
заслуговує  на  свою  назву,  оскільки  чудово,  звучно  співає;  її  спів  схожий
на  спів  садової  славки.  Любить  переважно  високі  дерева  і  дуже  охоче  по¬
селяється  в  соснових  лісах.
 Славка  чорноголова  (Sylvia  alricapilla)  поширена  по  всій  Європі,  у  Пів¬
нічній  Африці  і  Західній  Азії.
 Живиться  переважно  плодами  і  ягодами,  чим  відрізняється  від  решти
славок.  Гніздо  влаштовує  в  густому  чагарнику  і  віддає  перевагу  хвойним
 «Славка  чорноголова,  —  говорить
мій  батько,  —  надзвичайно  жва¬
вий,  спритний,  обережний  птах.  По¬
літ  його  швидкий,  майже  прямий,  із
сильними  помахами  крил.  Спів  самця
чудовий  і  справедливо  прирівнюється
до  співу  солов  'я».

■  576
 ■  СЛІПЕЦЬ  ЗВИЧАЙНИЙ
 лісам.  Завдяки  її  чудовому  співу,  чорноголову  славку  часто  тримають  у
клітках;  вона  легко  приручається  і  так  звикає  до  свого  господаря,  що  ще
здалека  вітає  його  співом.
 Садова  славка,  або  смородинка  (Sylvia  Ьогіп),  співає  так  само  добре,  як
і  співоча  славка.  Поширена  в  Європі  до  69-ї  паралелі.  Живе  в  лісах,  хвой¬
них  і  листяних,  але  головним  чином  у  плодових  садах.  Спів  смородинки
найкращий  із  тих,  що  можна  почути  у  наших  садах  і  лісах.  Гніздо,  украй
простої  будови,  знаходиться  то  високо,  то  низько  над  землею.  Її  охоче
тримають  у  клітці,  до  якої  вона  швидко  звикає.
 Відомий  всім  вид  славки  Sylvia  curruca,  схожий  на  смородинку,  але
значно  менший  розмірами.  Поширений  у  помірній  і  почасти  північній
смузі  Європи  й  Азії.  Селиться  в  кущах,  огорожах,  поблизу  людського
житла  і  часто  випадає  побачити  її  у  великих  містах.  Це  надзвичайно  жва¬
ва,  приємна  пташка,  завжди  гладенька  і  струнка;  політ  її  легкий  і  швид¬
кий,  спів  не  дуже  приємний.  Завдяки  своїй  довірливості,  часто  потрапляє
в  пастки,  її  також  тримають  у  клітках.
 Останній  вид  славки,  поширений  у  Європі,  —  сіра  славка  (Sylvia  com¬
munis).  Живе  на  півночі  найдалі  від  усіх  родичів;  на  сході  зона  його  розсе¬
лення  доходить  до  Західної  Азії.  Веселий  і  моторний,  цей  птах  жодної  хви¬
лини  не  залишається  у  спокої;  літає  добре,  швидко  і  тримається  близько
до  землі.  Спів  його  хоча  й  не  дуже  різноманітний,  але  все-таки  приємний.
Влаштовує  гніздо  в  кущах  і  високій  траві;  яйця  неоднакові  на  вигляд  і  дуже
красиві,  у  квітні  славка  кладе  4—6  яєць  у  гніздо  і  насиджує  їх.
 СЛІПЕЦЬ  ЗВИЧАЙНИЙ  (Spalax  microphtalmus)  належить  до  родини
Сліпці  (Spalacidae)  ряду  Гризуни.  Голова  тварини  ширша  за  тулуб,  коротка
нерухома  шия  так  само  товста,  як  безхвосте  тіло,  на  коротких  кінцівках
широкі  ступні  з  сильними  пальцями  і  кігтями.  Очі  завбільшки  з  макове
зернятко  і  приховані  під  шкірою,  отже,  не  можуть  служити  для  зору.  Тулуб
20  см  завдовжки.  Череп  товстої  голови  приплюснутий,  лоб  плоский,  рило
тупо  заокруглене,  ніс  товстий,  широкий  і  хрящуватий,  з  круглими,  далеко
віддаленими  одна  від  одної  ніздрями.  Могутні,  товсті,  однаково  широкі,
спереду  долотоподібно  загострені  різці  далеко  виступають  з  рота.  Лапи  з
невеликими  кігтями.  Головний  копальний  орган  сліпця  —  не  лапи,  а  зуби
(широкі  лопатоподібні  різці).  Сліпець  не  риє,  а  вигризає  ґрунт.  Зуби  в  ньо¬
го  мають  складки,  що  замикають  ротовий  отвір,  тому  земля  не  потрапляє
до  рота.  Хвіст  позначений  невеличкою  бородавкою.  Тулуб  вкритий  густою,
гладко  прилеглою  м’якою  шерстю,  зверху  шерсть  довша,  ніж  на  череві.  За¬
барвлення  жовто-коричневе  з  сіро-попелястим  відтінком.
 Як  майже  всі  кротоподібні  миші,  сліпець  живе  в  родючих  місцевостях
і  розташовується  в  підземних  норах,  що  далеко  розгалужуються,  про  існу¬
вання  яких  можна  здогадатися  завдяки  безлічі  куп  накиданої  землі.  Купи
ці  дуже  великі,  набагато  більші,  ніж  у  кротів,  але  не  високі,  а  вражаюче
 Сліпець  звичайний
 (Spalax  microphtalmus)
 Сліпці  поширені  в  Південно-Схід-
ній  Європі  і  в  Західній  Азії,  осо¬
бливо  в  Південній  Росії  уздовж
Волги  і  Дону,  в  Молдавії  та  місця¬
ми  в  Угорщині  і  Галісії,  іноді  тра¬
пляються  вони  також  у  Туреччині  і
Греції,  в  Азії  їхнє  місцеперебуван¬
ня  обмежується  Кавказом  і  Уралом.
Особливо  численні  вони  в  Україні.

СЛОН  АЗІЙСЬКИЙ  ■
 577  ■
 плоскі.  Хід  із  великою  кількістю  закутків  пролягає  на  незначній  глибині
під  поверхнею  землі,  прорізає  вологі,  абсолютно  насичені  водою  долини,
перетинає  струмки  і  підіймається  на  схили  гірських  урвищ.  Узимку  ходи
прориває  так  близько  до  дерну,  що  їхнє  земляне  склепіння  звичайно  не
товще  за  2  см,  а  справжнім  покривом  служить  сніг,  що  лежить  угорі.
Сліпець  не  схильний  до  зимівлі.  За  словами  місцевих  жителів,  він  ко¬
ристується  міцними  різцями,  щоб  перегризати  коріння  і  разом  з  тим  по¬
дрібнювати  землю,  що  лежить  між  корінням.  Вириту  землю  він  головою
підкидає  вгору,  а  потім  передніми  і  задніми  кінцівками  відкидає  назад.
Сліпець  так  само  не  товариський,  як  і  кріт,  проте  частіше  живе  поблизу
від  побратимів  свого  виду.  Під  час  тічки  він  іноді  виходить  і  вдень  на  по¬
верхню  землі,  щоб  погрітися  на  сонці,  у  разі  небезпеки  поспішає  якнай¬
швидше  до  своєї  нори  і,  не  знаходячи  негайно  ж  отвору,  миттю  зникає,
зариваючись  із  вражаючою  швидкістю  в  землю.  Найчастіше  вилазить  зі
своїх  ходів  рано-вранці  і  вночі.
 Сліпці  живляться  в  основному  рослинною  їжею.  Роблять  запаси  на
зиму.  В  такому  кублі  самка  народжує  влітку  2—4  дитинчат.
 СЛОН  АЗІЙСЬКИЙ,  або  індійський  (Elephas  maximus),  належить  до
родини  Слонові.  Голова  в  нього  велика  і  добре  розвинена.  На  тім’ї  є  два
високі  горби,  що  дуже  видаються  вперед.  Високо  на  голові  розташова¬
ні  вуха  середніх  розмірів  неправильної  чотирикутної  форми,  подовжені
внизу.  Маленькі  очі  захищені  товстими  повіками.  Між  очима  знаходиться
хобот,  який  до  кінця  лише  трохи  і  поступово  стоншується;  іноді  він  до-
 Рухи  сліпця  не  такі  неспритні  та  не¬
повороткі,  як  їх  зазвичай  описують.
Спостереження  показали,  що  слі¬
пець  дуже  чутливий  до  шуму  і  ке¬
рується  головним  чином  слухом.
Перебуваючи  на  поверхні  землі,  він
сидить  спокійно  з  піднятою  головою
біля  отвору  своїх  ходів  і  уважно  при¬
слухається.  Імовірно,  нюх  також  пев-
ною  мірою  замінює  брак  зору.
 Слон  азійський,  або  індійський
 (Elephas  maximus)
 У  індійського  слона  вуха  і  бивні  мен¬
ші,  ніж  в  африканського,  лоб  опуклий,
а  на  кінці  хобота  тільки  один  «па¬
лець».  На  задніх  кінцівках  по  4  паль¬
ці  зі  своєрідними  нігтями,  на  перед¬
ніх  —  по  5.  Бивні  самців  досягають
завдовжки  2,4  м,  але  не  бувають  ні¬
коли  довші  за  3  м,  рекордна  маса  од¬
ного  бивня  —  72  кг.  У  самок  бивні  зви¬
чайно  непомітні,  рідко  виступають  з
рота.  У  середньому  дорослий  слон  ва¬
жить  3,5  т  при  висоті  в  холці  2,7  м,
але  маса  особливо  великих  самців  до¬
ходить  до  6  т  при  висоті  в  холці  3  м.

■  578
 ■  СЛОН  АФРИКАНСЬКИЙ
 Слони,  Слонові  (Elephantidae),  —  ро¬
дина,  яка  об'єднує  найбільших  і  дуже
сильних  наземних  ссавців  із  тих,  що
нині  живуть.  Це  високі  товстош¬
кірі  тварини  тропічних  регіонів  Азії
й  Африки,  які  живляться  молодими
пагонами  дерев  і  чагарників.  У  слонів
масивні  голова  і  тулуб,  довгий  хобот,
великі  віялоподібні  вуха  і  бивні,  зара¬
ди  яких  на  слонів  полюють.  Родина
належить  до  ряду  Хоботні  (Probos-
cidea).
 Позбавлений  кісток,  м'язистий  хо¬
бот  слонів  —  це  зрослі  та  дуже  по¬
довжені  верхня  губа  і  ніс.  Він  закін¬
чується,  залежно  від  виду  тварини,
одним  або  двома  виступами,  які  при
одночасному  всмоктуванні  повітря
через  ніздрі  можуть  використовува¬
тися  як  пальці  для  хапання  дрібних
предметів.  Хоботом  слони  кладуть
до  рота  корм  і  воду,  обсипають  себе
пилом,  обливають  водою,  сурмлять
і  видають  багато  інших  звуків.  Цей
життєво  необхідний  для  них  чутли¬
вий  орган  повертається  на  всі  боки,
уловлюючи  найтонші  запахи.
 Слон  тільки  здається  незграбним,
насправді  ж  він  дуже  спритний.  За¬
звичай  він  ходить  спокійним  рів¬
ним  кроком,  як  верблюд  або  жи¬
раф,  причому  проходить  по  4—6  км
за  годину,  але  цей  спокійний  крок
може  бути  настільки  прискореним,

СЛОН  АФРИКАНСЬКИЙ  ■
 579  ■
 Слон  африканський
 (Loxodonta  africana)
 Африканський  слон  (Loxodonta  afric¬
ana)  набагато  більший  за  індійсько¬
го.  Колись  він  був  дуже  поширений
на  більшій  частині  Африки  на  пів¬
день  від  Сахари,  від  рівнинних  саван
до  висоти  3000  м  над  рівнем  моря;
дотепер  він  звичний  у  деяких  важко-
доступних  місцевостях  континенту
і  заповідниках.  На  вигляд  цю  тва¬
рину  неважко  відрізнити  від  азій¬
ського  слона.  Висота  самки  в  холці  в
середньому  2,1  м,  дорослого  самця  —
3—3,9  м.  Величезні  вуха  завширшки
1,1  м,  разом  із  головою  досягають  в
розмаху  понад  3  м.  Хобот  завдовжки
до  2,4  м  має  на  кінці  два  відростки.
На  задніх  кінцівках  по  3  пальці  зі
своєрідними  нігтями,  на  передніх  —
по  4.  /  самки,  і  самці  озброєні  добре
розвиненими  бивнями.
 Хобот  —  дуже  чутлива  частина  тіла;  тому  під  час  всіх  зіткнень  і  грубих
або  небезпечних  дій  тварина  ретельно  оберігає  його  і  з  цією  метою  по
можливості  згортає.  Якщо  слон  пошкодив  собі  хобот,  то,  бажаючи  ута¬
мувати  спрагу,  він  повинен  зайти  глибоко  в  воду  і  пити  так,  як  звичайно
п’ють  тварини;  здоровим  хоботом  він  всмоктує  воду  і  впорскує  її  собі  в
рот.  Слон  відламує  хоботом  гілки,  а  також  ламає  і  тонкі  дерева,  але  для
зламування  товщих  удається  до  ніг.  Якщо  на  службі  в  людей  йому  треба
піднімати  великі  тягарі,  він  бере  прикріплений  до  тягаря  мотузок  в  рот  і
одночасно  кладе  його  на  один  із  бивнів,  якщо  вони  у  нього  є.  Бивні  ви¬
користовуються,  крім  того,  для  різних  дій,  але  завжди,  як  і  хобот,  дуже
обережно  і  в  будь-якому  разі  не  як  важіль,  щоб  зіпхнути  з  місця  кам’яні
брили  або  вирвати  дерева  з  корінням.  Вони  служать  слону  головним  чи¬
ном  як  зброя  для  захисту  і  для  нападу,  а  в  інших  випадках  тварина  по
можливості  щадить  їх,  оскільки  вони  відносно  легко  ламаються.  Самці  з
пошкодженими  бивнями  або  принаймні  одним  частково  чи  зовсім  злама¬
ним  трапляються  усюди.
 Зір,  здається,  не  дуже  розвинений.  Але  тим  краще  розвинені  нюх  і
слух,  а  смак  і  дотик,  як  можна  легко  переконатися,  спостерігаючи  слонів
у  неволі,  принаймні  не  дуже  слабкі.  Про  тонкість  слуху  цієї  тварини  мо¬
жуть  розповісти  всі  мисливці.  Найменшого  шереху  достатньо,  щоб  при¬
вернути  увагу  слона;  тріску  маленької  гілки  досить,  щоб  порушити  його
спокій.  Нюх  чудово  розвинений  і  дозволяє  тваринам  чути  на  надзвичайно
великих  відстанях;  жоден  мисливець  не  в  змозі  наблизитися  до  них  на
близьку  відстань  з  навітряного  боку.
 Голос  у  слона  сильний,  і  звуки,  якими  він  виражає  свої  почуття,  різ¬
номанітні.
 Кожне  стадо  слонів  являє  собою  велику  родину,  і,  навпаки,  кожна
родина  утворює  окреме  стадо.  Кількість  членів  родини  може  бути  різною:
стадо  від  10,  15,  20  голів  може  збільшитися  до  декількох  сотень.  Якщо
вони  тримаються  в  місцевостях,  де  їжі  мало,  то  часто  розділяються  на
 Відчуття  рівноваги  у  слона  розви¬
нене  сильніше,  ніж  у  коня  і  деяких
інших  тварин.  Тому  можна  побачи¬
ти  слонів  у  цирку,  де  вони  викону¬
ють  різноманітні  трюки.

■  580
 ■  СМЕРДЮЧКИ
 Горбатий  кит,  горбань  —  вид  вуса¬
тих  китів  (Megaptera  novaeangliae).
Ці  кити  скупчуються  кожної  весни
у  водах  біля  Гавайських  островів,  за¬
лишаючись  там  по  декілька  місяців
для  спаровування  і  виведення  дитин¬
чат.  Єдине  дитинча  народжується
приблизно  через  рік  після  спаровуван¬
ня.  Під  час  своїх  регулярних  міграцій,
які  вони  здійснюють  зграями  або  по¬
одинці,  вони  заходять  у  всі  океани,
зиму  проводять  у  тропіках.
 менші  стада  по  10—20  голів,  які  йдуть  одне  від  одного  на  декілька  ан¬
глійських  миль.  При  цьому  матері  з  дитинчатами  йдуть  попереду,  а  самці,
озброєні  бивнями,  —  позаду.  Якщо  ж  стадо  тікає,  то  цей  порядок  зміню¬
ється:  самці,  яких  ніщо  не  затримує,  проходять  вперед  і  біжать  попереду,
тоді  як  матері,  оберігаючи  дитинчат,  ідуть  за  ними.  З  однієї  місцевості  в
іншу  слони  йдуть  звичайно  вервечкою;  де  вони  зупиняються,  там  роз¬
ходяться  на  всі  боки,  щоб  шукати  корм.  З  10  або  11  години  до  3  години
пополудні  і  вночі  вони  звичайно  відпочивають  і  сплять,  причому  багато
які  з  них  лягають.  Холодної,  дощової  днини  вони  постійно  рухаються  і
взагалі  охоче  залишають  мокрі  ліси  і  гущавину  і  йдуть  на  відкрите  місце.
 Деякі  тварини  одного  стада,  мабуть,  особливо  прихильно  ставляться
одне  до  одного,  принаймні  вони  майже  завжди  ходять  разом;  навіть  між
прирученими  слонами  випадки  такої  дружби  часто  трапляються.  Хоча  ва¬
тажком  і  передовою  твариною  стада  завжди  буває  одна  з  самок,  проте
справжній  володар  стада  —  найкраще  озброєний  самець.
 СМЕРДЮЧКИ  належать  до  родини  Куницеві.  Ознаки  смердючок
такі:  тіло  приземкувате,  замість  хвоста  лиш  пеньочок,  вкритий  довгим  во¬
лоссям;  голова  видовжена,  а  морда  витягнута  у  вигляді  рила;  очі  маленькі;
короткі  і  широкі  вуха  ховаються  у  волоссі;  низькі  і  сильні  кінцівки  мають
помірно  великі  ступні,  пальці  яких  зрослися  аж  до  останніх  суглобів  і  за¬
кінчуються  могутніми  кігтями,  пристосованими  для  риття;  передні  лапи
удвічі  довші  за  задні.  Зубна  система  складається  з  34  зубів.  Біля  анального
отвору  залозового  мішка  немає,  але  є  залози,  що  виділяють  смердючу  рі¬
дину;  залози  викидають  рідину  на  значну  відстань  за  допомогою  міцного
кільцеподібного  м’яза.
 СМЕРЕЧНЮК  (Pinicola  enucleator)  належить  до  родини  В’юркові.  Тіло
товсте,  дзьоб  опуклий  і  заломлений  на  кінці,  ноги  короткі  та  товсті,  пальці
сильні,  хвіст  досить  довгий;  оперення  відрізняється  густою  і  своєрідною
красою  кольорів.  Батьківщина  цього  красивого  птаха  —  північні  країни;
з’єднавшись  у  зграї,  смеречнюки  восени  і  взимку  кочують  північними
лісами,  а  з  настанням  весни  знову  повертаються  на  місця  свого  гнізду¬
вання.  Своєю  поведінкою  смеречнюк  дуже  нагадує  клеста;  він  справжній
деревний  птах,  що  почувається  затишно  лише  на  гілках  сосни  або  ялини.
Спів  його,  який  лунає  протягом  усієї  зими,  дуже  різноманітний  і  завдяки
м’яким,  чистим  флейтовим  тонам  надзвичайно  привабливий.  Вдача  його
тиха,  миролюбна;  самець  і  самка  виявляють  один  до  одного  велику  від¬
даність  і  ніжність.  Спіймані  смеречнюки  за  декілька  годин  звикають  до
клітки  і  незабаром  стають  ручними.
 СМУГАЧ  ДОВГОРУКИЙ,  або  горбань  (Megaptera  novaeangliae)  нале¬
жить  до  родини  Смугачі  підряду  Вусаті  кити  і  є  представником  особли¬
вого  роду,  для  тварин  якого  характерні  дуже  довгі  ласти,  довжина  яких
досягає  однієї  п’ятої  або  навіть  четвертої  частини  довжини  всього  тіла.
Цей  поширений  в  усіх  океанах  кит  має  до  15  м  завдовжки,  ласти  один
метр  завширшки  досягають  завдовжки  3—4  м,  ширина  плеса  досягає  до
4  м.  Тулуб  його  товстий  і  короткий,  спина  трохи  опукла,  а  нижня  части¬
на  тіла,  навпаки,  дуже  опукла,  починаючи  від  нижньої  щелепи.  Передня
частина  тулуба  дуже  роздута,  а  задня  до  хвоста  значно  стоншена,  нижня
щелепа  помітно  довша  і  ширша  за  верхню,  ласти  надзвичайно  довгі,  а
плесо  велике  і  широке.  На  останній  чверті  спини  знаходиться  жировий
плавець,  який  китолови  називають  горбом.  Спереду  на  середині  щелепі  є
наріст  у  вигляді  горба,  а  біля  крижів,  у  тому  місці,  де  тулуб  стоншується,
чітко  посередині  між  горбом  і  хвостовим  плавцем,  помітне  горбкувате
підвищення,  а  на  тім’ї  є  неправильно  заокруглені  шишки  близько  10  см
завдовжки  і  2—3  см  завширшки.  На  горлі  та  грудях  є  18—26  складок
10—15  см  завширшки;  вони  заходять  за  ласти,  можуть  ще  більше  розши¬
ритися  і,  як  припускають,  служать  тварині  для  того,  щоб  вона  могла  за
бажанням  більшою  чи  меншою  мірою  розширювати  свою  пащу.  Забарв¬
лення  досить  гладкої  шкіри  буває  дуже  різноманітним.  Спинна  частина
тіла  найчастіше  одноманітно  чорна,  а  черево  і  ласти  білого  кольору  з
мармуровим  малюнком;  деякі  кити  зверху  чорні,  знизу  чисто-білі,  інші

СМУГАЧ  МАЛИЙ  ■
 581  ■
 зовсім  чорні,  знизу  білі,  а  ласти  і  хвостовий  плавець  попелясто-сірі.  Ласти
і  плесо  значно  різняться  розмірами  і  формою;  в  одних  ласти  дуже  довгі,
вузькі  й  на  кінці  гострі,  в  других  —  відносно  широкі  й  короткі,  а  в  тре¬
тіх  —  щось  середнє  між  цими  двома.  Хвостовий  плавець  має  іноді  пів-
місяцеву  форму,  з  вузькими  гострими  кінцями,  іноді  він  широкий  і  ззаду
наче  обрубаний;  спинний  плавець,  горбкуваті  підвищення  і  складки  на
нижній  частині  тіла  значно  відрізняються  в  різних  особин.
 Небагато  китів  так  часто  трапляються  морякам  і  китоловам,  як  гор¬
бань,  якого  дуже  багато  в  усіх  широтах,  від  екватора  до  холодних  вод
океанів  як  півночі,  так  і  півдня;  його  можна  побачити  й  у  відкритому
морі,  і  поблизу  берега,  в  усіх  великих  затоках  і  широких  протоках,  при¬
чому  помічено,  що  він  щорічно  мандрує  від  полюсів  до  екватора.  У  затоці
Монтеррей  у  Верхній  Каліфорнії  довгоруких  смугачів  найбільше  в  жовтні
й  листопаді,  і  лише  небагато  з  них  залишається  там  від  квітня  до  грудня,
оскільки  їх  великі  зграї  навесні  переселяються  на  північ  і  залишаються
там  до  вересня,  а  потім  знову  прямують  на  південь.  Смугач  рідко  пливе
прямо,  у  певному  напрямку,  то  там,  то  тут  зупиняється  на  більш-менш
тривалий  час  і  часто  міняє  напрямок  свого  шляху.  Іноді  помічають  чис¬
ленні  групи  китів,  що  займають  величезний  простір  моря;  іноді  ж  тра¬
пляються  поодинці.  Характерними  його  рисами  є:  звичка  горбити  спину
і  показувати  то  один,  то  другий  ласт,  а  також  змінність  напрямку  його
руху.  Коли  він  у  стані  спокою  спорожняє  і  знову  наповнює  повітрям  свої
величезні  легені,  то  випускає  від  6  до  10  разів,  а  іноді  15—20  разів  подвій¬
ні  фонтани,  які  бувають  то  слабкі,  то  дуже  сильні,  іноді  1,5—2  м  заввиш¬
ки,  іноді  ж  досягають  і  6  м  заввишки.
 Пожива  його  складається  з  дрібних  риб  і  ракоподібних.  Грайливість
горбанів  посилюється  під  час  спаровування.  Самці  й  самки  ляскають  одне
одного  ластами,  і  хоча  ці  удари  є  виявом  ніжності,  але  вони  такі  сильні,
що  звук  їх  за  тихої  погоди  чути  за  кілометр.  Тривалість  вагітності  точно
не  відома,  але  припускають,  що  вона  не  перевищує  12  місяців.  Новона¬
роджене  дитинча  має  4—4,5  м  завдовжки  і  вигодовується  так  само,  як  і  в
інших  китів.
 СМУГАЧ  МАЛИЙ  (Balaenoptera  acutorostrata)  належить  до  родини
Смугачі.  Це  найменший  із  беззубих  китів,  довжина  якого  рідко  перевищує
10  м.  Скаммон  зміряв  самку  цього  виду,  довжина  якої  дорівнювала  8,2  м,
довжина  ласта  1,25  м,  ширина  ласта  35  см  і  ширина  хвостового  плавця
2,3  м.  Тулуб  у  нього  дуже  стрункий  і  трохи  нагадує  формою  щуку.  Спинна
лінія  лише  трохи  опукла,  за  винятком  підвищення  біля  дихалець  і  спинно¬
го  плавця.  Черевна  лінія  утворює  більш  загнуту  дугу.  Голова  дуже  звужена
біля  морди;  ротовий  отвір  досить  великий  і  розташований  дещо  навскіс
спереду  назад;  маленькі  очі  сидять  трохи  ззаду  і  вище  за  куточки  щелепи;
дуже  маленьке  вухо  лежить  одразу  ж  за  оком.  Дихальця,  які  утворюють
дві  щілини,  спереду  розширені  й  знаходяться  посередині  голови  перед  і
між  очима.  Ласти  розташовані  майже  посередині  найтовщої  частини  тіла  в
кінці  першої  третини  довжини  тулуба.  Вони  довгі  й  гострі,  спереду  майже
прямі,  а  ззаду,  починаючи  від  дуже  тонкого  зчленування,  трохи  увігнуті.
Спинний  плавець,  заввишки  близько  25  см,  нахилений  назад  і  має  ви¬
гляд  товстого  серпа;  хвостовий  плавець  досить  довгий  і  має  виїмку,  кіль  на
хвості  плоский.  Зверху  шкіра  малого  смугача  зовсім  гладка,  а  на  черевному
боці  є  багато,  до  60—70,  паралельних  вузьких  і  мілких  борозенок,  які  роз¬
ташовані  дуже  близько  одна  до  одної.  Починаються  вони  біля  нижньої
щелепи  і  йдуть  майже  по  всій  черевній  поверхні.  Верхня  частина  тіла  тем¬
но-сірого,  майже  чорного  шиферного  кольору,  черево  червонувато-білого
кольору,  ласти  зверху  темні,  знизу  білі,  як  черево,  і  мають  посередині  білу
поперечну  смугу.  У  деяких  особин  є  декілька  щетин  на  кінці  верхньої  та
нижньої  щелеп,  але  часто  їх  не  буває.
 Своїми  рухами  він  дуже  схожий  на  великого  смугача.  Звичайно  живе
поодинці,  іноді  парами  і  лише  зрідка  великими  групами;  пливе  майже
завжди  близько  від  поверхні  води,  час  від  часу  пірнає,  а  іноді  грається  на
воді,  як  інші  кити.  Коли  він  з’являється  на  поверхні,  щоб  вдихнути,  то
швидко  і  безшумно  викидає  тонкі  невисокі  фонтани,  подібно  до  того,  як
це  роблять  молоді  фінвали  (див.  Смугач  справжній).  Він  вдихає  повітря
 Пересуваючись  повільно,  але  впевне¬
но,  горбатий  кит  під  час  своїх  сезон¬
них  міграцій  здатний  долати  відста¬
ні  до  6500  км  із  середньою  швидкістю
7  км/год.
 Зона  поширення  малого  смугача
 простягається  на  всі  моря,  розта¬
шовані  довкола  Північного  полю¬
са.  Взимку  кит  переселяється  на
південь  і  тоді  з’являється  як  біля
європейських,  так  і  біля  американ¬
ських  і  східноазійських  берегів;  на
Скандинавському  півострові  його
можна  побачити  біля  західних  бе¬
регів,  але  біля  Нордкапа  він  не  во¬
диться.  Дорогою  він  зупиняється  в
місцях,  багатих  на  корм;  іноді  зали¬
шається  ціле  літо  біля  норвезьких
берегів,  входить  в  затоки  і  навіть  у
гирла  великих  річок,  а  навесні  по¬
вертається  знову  на  північ.

■  582
 ■  СМУГАЧ  СПРАВЖНІЙ
 кілька  разів,  а  потім  пірнає  на  тривалий  час.  У  полярних  морях  тримаєть¬
ся  поблизу  крижаних  полів,  часто  пропливає  під  ними  великі  простори
і  з’являється  тільки  в  якій-небудь  ополонці  або  тріщині,  щоб  подихати.
Живиться,  як  і  всі  його  родичі,  головним  чином  маленькою  і  середніх
розмірів  рибою,  можливо,  також  головоногими  молюсками  і  переслідує
здобич  з  таким  захватом,  що  під  час  полювання  потрапляє  на  зовсім  міл¬
кі  місця,  звідки  назад  вибратися  не  може,  і  там  гине.  Припускають,  що
вагітність  самки  триває  11—12  місяців,  новонароджене  дитинча  досягає
 2,5 	м  завдовжки.  Скаммон  знайшов  у  жовтні  в  дослідженій  ним  самці
майже  доношений  зародок,  який  був  завдовжки  не  більше  2  м.
 Біля  берегів  Америки  на  малого  смугача  не  полюють,  принаймні  регу¬
лярно;  біля  північних  і  західних  берегів  Європи  ловлять  його  тільки  тоді,
коли  він  підходить  дуже  близько  до  берега.
 СМУГАЧ  СПРАВЖНІЙ,  фінвал  (Balaenoptera  physalus),  який  належить
до  родини  Смугачі  підряду  Вусаті  кити,  —  один  з  найстрункіших  китів,
може  досягати  25  м  завдовжки.  Довжина  ластів  складає  1/10,  а  ширина
їх  1/50  довжини  тіла.  Найтовщий  тулуб  одразу  ж  за  ластами,  до  голови
трохи  звужується,  а  хвостова  частина  тіла  так  сильно  сплюснута  з  боків,
що  висота  її  удвічі  перевищує  товщину.  На  більшій  частині  хвостового
плавця  посередині  помітний  кіль.  Ласти  плоскі,  спереду  опуклі,  а  зза¬
ду  увігнуті;  спинний  плавець  серпоподібної  форми  стоїть  вертикально  і
заввишки  не  більше  60  см.  Очі  розташовані  трохи  вище  і  позаду  куточ¬
ків  рота,  дуже  маленькі  вушні  отвори  знаходяться  між  очима  і  ластами.
Дихальця  мають  вигляд  двох  загнутих  косих  щілин,  розділені  вузькою
перетинкою  й  оточені  валиком.  На  передній  частині  голови,  як  на  верх¬
ній,  так  і  на  нижній  щелепі  є  декілька  коротких  щетинистих  волосинок,
значно  віддалених  одна  від  одної,  на  підборідді,  крім  того,  є  ямка  з  пуч¬
ком  щетин.  Решта  тіла  зовсім  гола,  зверху  насиченого  чорного  кольору,
знизу  біла,  як  порцеляна;  борозенки  на  нижній  частині  тіла  —  синюва¬
то-чорні.  Ці  борозенки  починаються  біля  краю  нижньої  щелепи  і  звідти
тягнуться  уздовж  нижньої  частини  тіла  далі  за  половину  живота.  Середні
з  них  найдовші,  а  зовнішні  короткі.  Вони  схожі  на  надрізи  завглибшки
1—2  см,  зроблені  ножем,  мають  дуже  гострі  краї  і  знаходяться  одна  від
одної  на  відстані  близько  4  см;  ці  борозенки  ніде  не  схрещуються  і  завжди
відокремлені  одна  від  одної  гладкою  поверхнею  шкіри.  Беззубі  щелепи
мають  з  кожного  боку  до  350—375  рогових  пластинок,  які  спереду  стоять
дуже  тісно,  а  ззаду  мають  більші  проміжки.  Краї  верхньої  щелепи  внизу
трохи  заломлені  назовні,  а  ззаду  підносяться  у  вигляді  дуг  до  очей.  Нижня
щелепа  менше  вигнута,  так  що  обидві  щелепи  закриваються  нещільно.
Нижня  губа  щільно  прикриває  рот  і  кінці  рогових  пластинок.
 Поширений  смугач  у  північній  частині  Атлантичного  океану  і  в  Льо¬
довитому  океані,  що  межує  з  ним.  Особливо  часто  його  можна  побачити
біля  Ведмежих  островів,  Нової  Землі  і  Шпіцбергену,  але  й  біля  Нордка-
па  він  також  досить  поширений.  За  спостереженнями  Брауна,  смугач  не
 Смугач  справжній,  фінвал
 (Balaenoptera  physalus)
 Унаслідок  полювання  на  зграї  риб,
що  пливуть  до  берегів,  велико¬
го  смугача  частіше  за  інших  китів
можна  побачити  біля  небезпечних
для  нього  берегів,  наприклад  часто
на  нього  натрапляли  в  норвезьких
фіордах  та  інших  вузьких  морських
затоках,  а  тому  він  частіше  за  інших
викидається  хвилями  на  берег.

СМУГАЧІ  ■
 583  ■
 підіймається  на  півночі  вище  за  широту  південного  краю  Гренландії.  На
початку  осені  він  переселяється  в  південніші  моря  і  тому  його  знаходять
також  у  помірному  і  навіть  у  жаркому  поясі.
 Його  вважають  одним  із  найшвидших  китів.  Під  час  спокійного  пла¬
вання  він  тримається  прямого  напрямку  і,  за  моїми  спостереженнями,
для  дихання  підіймається  досить  часто  на  поверхню  води,  приблизно  че¬
рез  кожні  90  секунд.  Шум  від  видихання  я  вже  чув  на  відстані  однієї  мор¬
ської  милі.  Він  дуже  короткий  і  сильний,  а  подвійні  фонтани  досягають
4  м  заввишки.
 Пожива  смугача  складається  головним  чином  з  невеликих  риб,  яких
він  цілими  зграями  заганяє  до  берега  або  до  крижини  і  ловить  у  великій
кількості  широкою  пащею.  При  цьому,  ймовірно,  йому  допомагають  боро¬
зенки  на  нижній  частині  тіла,  оскільки  вони  надають  можливість  ще  шир¬
ше  розкривати  пащу.  Окрім  риб,  смугач  проковтує  голих  молюсків  й  інших
морських  тварин,  а  разом  з  ними  іноді  велику  кількість  водоростей.
 Вагітні  самки  бувають  щонайменше  20  м  завдовжки.  Про  час  спарову¬
вання  нічого  не  відомо,  але  вагітність  триває  понад  12  місяців.  Більшість
спостерігачів  говорить  лише  про  одне  дитинча,  інші  ж  стверджують,  що
їх  іноді  буває  двоє.  Мати  дуже  ніжно  ставиться  до  свого  малюка,  яке  при
народженні  досягає  4—5  м  завдовжки.  У  разі  небезпеки  вона  по  можли¬
вості  захищає  його.
 Полювання  на  фінвала  досить  нелегка  справа,  бо  він  швидко  рухаєть¬
ся  і  раптово  змінює  напрямок,  до  того  ж  воно  набагато  менш  вигідне,  ніж
полювання  на  гренландського  кита.
 СМУГАЧІ,  родина  (Balaenopteridae).  Смугачі  мають  глибокі  поздовжні
борозенки  на  горлі,  шиї,  грудях  і  частині  живота;  борозенки  ці  лежать  одна
біля  одної,  а  іноді  одна  за  одною  і  йдуть  майже  паралельно.  Смугачі  —  тва¬
рини  відносно  стрункі,  мають  завжди  помітний  спинний  плавець,  ласти  у
них  довгі,  ланцетоподібні,  а  рогові  пластинки  в  роті  короткі,  але  широкі.
Шийні  хребці  не  завжди  зростаються;  кам’янисті  частини  скроневої  кістки
мають  яйцеподібну  форму,  а  ширина  лопатки  більша  за  її  довжину.
 СНІГУР  ЗВИЧАЙНИЙ  (Pyrrhula  pyrrhula)  належить  до  родини  В’юр¬
кові.  Відрізняється  тим,  що  верхня  частина  голови  і  горло,  крила  і  хвіст
мають  блискучий  чорний  колір,  спина  попелясто-сіра,  надхвістя  і  ниж¬
ня  частина  черева  білі,  решта  тіла  яскравого  світло-червоного  кольору.
Самку  легко  відрізнити  завдяки  попелясто-сірому  забарвленню  нижньої
частини  тіла  і  взагалі  менш  яскравим  кольорам.  Довжина  тіла  птаха  до¬
сягає  17  см,  розмах  крил  28,  довжина  крила  9,  хвоста  6  см.  Спів  самця  не
являє  собою  нічого  особливого;  це  всього  лиш  декілька  тріскучих  звуків,
що  насилу  піддаються  опису.
 Живиться  снігур  насінням  дерев  і  трав;  між  іншим  він  поїдає  зерна
деяких  ягід,  а  влітку  —  багато  комах.  Соснове  і  ялинове  насіння  він  не
може  діставати  з  шишок  і  тому  зазвичай  підбирає  їх  із  землі.  Зерна  ягід
він  спритно  відділяє  від  м’якоті,  яку  відкидає  як  неїстівну.  Взимку  при¬
сутність  снігурів  легко  виявити,  побачивши,  що  земля  під  деревами,  на
яких  є  ягоди,  наче  всіяна  їхньою  м’якоттю.
 СНІГУР  ПУСТЕЛЬНИЙ  (Bucanetes  githagineus)  належить  до  родини
В’юркові.  Має  чудове  забарвлення  оперення,  наче  змішане  з  атласно-
сірого  і  рожево-червоного.  З  віком  червоного  кольору  стає  більше  і  він
яскравішає.  Найкрасивіший  птах  навесні,  коли  оперення  найяскравіше.
Надосінь  воно  помітно  блідне  і  тоді  стає  більше  схожим  на  оперення  сам¬
ки,  основний  колір  якої  яскравий  жовто-червоний.  У  самки  вся  верхня
частина  тіла  буро-сіра,  нижня  частина  світло-сіра,  з  червонуватим  нальо¬
том,  черево  брудно-біле.  Довжина  тіла  птаха  досягає  13  см,  розмах  крил
22,  довжина  крила  9,  хвоста  5  см.
 Батьківщиною  його  слід  вважати  Північну  Африку  й  Аравію.  Місце¬
вість,  якій  він  віддає  перевагу,  завжди  позбавлена  дерев  і  прогрівається
пекучим  сонцем.  Спів  його  досить  своєрідний,  схожий  на  звуки  малень¬
кої  сурми,  супроводжувані  декількома  тихими,  сріблястими  нотами,  які
чисто,  наче  дзвоник,  лунають  у  тиші  пустелі.
 Смугачі  —  родина  морських  ссавців
підряду  Вусаті  кити.  Довжина  від  6
до  33  м.  На  череві  й  горлі  розташо¬
вуються  поздовжні  смуги  —  склад¬
ки.  Досить  поширені  тварини.  Іс¬
нує  6  видів:  фінвал,  блакитний  кит,
смугач  Брайда,  сейвал,  малий  смугач,
горбань.  Чисельність  смугачів  неу¬
хильно  скорочується.
 Снігурі  —  шість  видів  птахів  роду
Pyrrhula,  належать  до  родини  В'юр¬
кові  (в'юрки),  Fringillidae.  Усі  вони
поширені  в  Старому  Світі.  Це  пта¬
хи  завбільшки  з  горобця,  завдовжки
15  см.  Найбільш  відомий  звичайний
снігур,  ареал  якого  охоплює  велику
частину  Європи  й  Азії.

■  584
 ■  СОБАКА  ГІЄНОПОДІБНИЙ
 Гієноподібний  собака  —  найбільший
собака  Африки.  Довжина  тіла  76—
110  см,  довжина  хвоста  30—41  см,
висота  в  загривку  78  см.  Важить  до¬
рослий  гієноподібний  собака  до  36  кг.
 «Дивні,  зловісні  створіння  ці  гієнопо-
дібні  собаки  з  величезними  вухами...
Не  побоялися  якось  напасти  навіть
на  бегемота;  вони  стрибали  гіган¬
ту  на  груди,  і  той,  явно  розгублений,
дуже  зрадів,  коли  людина,  яка  спо¬
стерігала  цю  сцену,  відволікла  роз¬
бійників  пострілом.  Відразу  слідом  за
цим  відчайдушна  зграя  оточила  двох
слонів,  і  ті  боязко  позадкували,  під¬
нявши  догори  хоботи».
 Бернгард  Гржімек
 Пожива  цього  птаха  складається  з  різноманітного  насіння,  зеленого
листя  і  бруньок;  комахами  він,  мабуть,  гребує.  Гніздо  складається  з  тон¬
ких  корінців  і  гнучких  травинок  і  так  майстерно  заховане  в  тріщинах
скель,  що  його  майже  неможливо  знайти.
 СОБАКА  ГІЄНОПОДІБНИЙ,  або  вовк  строкатий  (Lycaon  pictus),  до¬
сягає  завдовжки  1,35—1,5  м,  з  яких  35—40  см  припадає  на  хвіст,  висота
в  загривку  70—75  см,  а  вага  тварини  складає  30—35  кг,  отже,  завбільшки
він  з  невеликого  вовка  або  велику  вівчарку,  а  зовнішнім  виглядом  більше
нагадує  все-таки  вівчарку.  Має  струнке  і  легке  тіло,  проте,  справляє  вра¬
ження  сильної  тварини.  Навряд  чи  можна  знайти  дві  тварини  цього  виду,
шерсть  яких  мала  б  абсолютно  однакове  забарвлення:  тільки  на  голові
і  на  потилиці  схожий  малюнок  трапляється  досить  часто.  Забарвлення
шерсті  складається  із  суміші  білого,  чорного  і  буро-жовтого  кольорів.  Ці
кольори  утворюють  основне  тло,  на  якому  яскраво  виділяються  темніші
або  світліші  плями.  Вони  бувають  дуже  неправильної  форми,  відрізня¬
ючись  також  розмірами,  і  часто  поширені  по  всьому  тілу;  білі  та  жовті
плями  завжди  облямовані  жовтим.  Морда  до  очей  завжди  чорна,  і  це  за¬
барвлення  шерсті  продовжується  довгими  смугами  між  очима  і  вухами  по
тім’ї,  потилиці  та  спині.  Вуха  чорні,  очі  бурого  кольору.  Основа  хвоста
буро-жовтого  кольору,  середина  чорна,  а  кінчик  білий  з  жовтим.
 Кольбе  вже  інакше  описує  цих  тварин,  яких  бачив  у  Капській  колонії.
Там  їх  називають  дикими  собаками.  Вони  часто  забігають  у  готтентотські
села  і  навіть  у  будинки  європейців,  але  на  людину  не  нападають,  зате
можуть  заподіяти  велику  шкоду  стадам  овець.
 «Ці  собаки,  —  розповідав  Гордон  Кеммінг,  —  полюють  зграями  до  60
особин  і  дуже  довго  женуться  за  здобиччю,  завдяки  чому  заганяють  до
знемоги  і  знесилюють  найбільшу  антилопу.  На  буйволів,  проте,  вони
нападати  не  насмілюються  і  женуться  за  твариною  доти,  доки  вона  біль¬
ше  не  має  змоги  бігти,  збивають  її  з  ніг  і  з’їдають  за  декілька  хвилин.
Людини  вони  бояться  менше,  ніж  хижих  звірів.  Самки  виховують  своїх
дитинчат  у  великих  норах,  які  вони  виривають  у  пустинних  місцевос¬
тях.  Коли  до  цих  нір  наближається  людина,  мати  тікає,  не  захищаючи
свого  потомства.  Спустошення,  які  вони  роблять  у  стадах,  дуже  великі,
оскільки  собаки  ці  загризають  і  калічать  набагато  більше  овець,  ніж  їм
треба  для  втамовування  голоду.  До  свійських  собак  вони  ставляться  з
 Собака  гієноподібний,
або  вовк  строкатий
 (Lycaon  pictus)
 Гієноподібний  собака  поширений
в  Африці.  У  деяких  місцевостях  він
живе  постійно,  тоді  як  у  сусідніх
його  бачать  рідко,  що  можна  пояс¬
нити  непосидючим  способом  життя
цього  собаки,  оскільки  він  ходить
слідом  за  тваринами,  що  мандрують.
 Це  справжня  степова  тварина,  і  спо¬
собом  життя  та  звичками  вона  схо¬
жа  на  свійського  собаку.  Гієнопо¬
дібний  собака  відшукує  собі  здобич
і  вдень,  і  вночі,  збираючись  у  чис¬
ленні  зграї,  тому  часто  можна  поба¬
чити  такі  зграї  по  30—40  особин. 	^

СОБАКА  ЄНОТОПОДІБНИЙ
 585
 великим  презирством,  сміливо  чекають  їхнього  нападу,  кидаються  на
них  усі  разом  і  звичайно  вбивають  своїх  супротивників.  Свійські  соба¬
ки  зі  свого  боку  так  само  вороже  до  них  ставляться  і  гавкають  цілими
годинами,  коли  навіть  удалині  чують  голоси  диких  собак».
 Дуже  цікаво  спостерігати,  як  полюють  ці  красиві  та  спритні  тварини.
Вони  виділяють  із  стада  велику  і  сильну  антилопу,  яка,  знаючи  своїх
ворогів,  негайно  ж  тікає.  Вся  зграя  собак  женеться  за  нею  з  гавкотом,
виттям,  вищанням  —  одне  слово,  здіймає  дуже  багато  шуму,  який  зда¬
лека  нагадує  дзвін  дзвоників.  Полювання  триває  довго;  антилопа  через
основну  небезпеку  забуває  про  всі  інші.  Не  звертаючи  уваги  на  людей,
яких  антилопа  зазвичай  уникає,  вона  мчить  повз  них;  слідом  за  нею,  не
відстаючи,  поспішає  вся  зграя  собак.  Вони  біжать  великими  стрибками,
галопом,  весь  час  зберігаючи  певний  порядок.  Коли  стомлюються  передні
собаки,  їхнє  місце  займають  задні,  які  берегли  свої  сили,  біжучи  найко-
ротшими  шляхами.  Таким  чином  собаки  чергуються,  поки  триває  полю¬
вання.  Нарешті  антилопа  стомлюється,  і  полювання  наближається  до  кін¬
ця.  Покладаючись  на  свою  силу,  вона  обертається  до  ворогів  і  загрожує  їм
рогами.  Довгі  гострі  роги  описують  дуги  на  рівні  землі.  Трапляється,  що
один  або  декілька  собак  при  цьому  дістають  смертельні  поранення,  але  в
більшості  випадків  за  декілька  хвилин  антилопа  лежить  на  землі,  видаючи
останні  стогони  під  гострими  зубами  собак.
 Варто  зазначити,  що  гієноподібні  собаки  в  неволі  розмножуються  і,
що  особливо  важливо,  народжують  до  десяти  щенят  за  один  раз.
 СОБАКА  ЄНОТОПОДІБНИЙ,  або  віверовий  (Nyctereutes  procyonoides),
більше  нагадує  куницю,  ніж  собаку.  Подовжене,  ззаду  розширене  тіло  три¬
мається  на  слабких  низьких  кінцівках.  Голова  коротка,  вузька;  морда  гостра.
Хвіст  дуже  короткий  і  пухнастий.  Вуха  короткі,  широкі,  із  заокругленими
кінцями  і  майже  приховані  під  дуже  довгою  шерстю.  Забарвлення  шерсті
нагадує  куницю  і  досить  мінливе,  то  світліше,  то  темніше,  але  по  спині  і
передніх  лапах  завжди  проходить  темно-бура  смуга;  лапи  того  ж  самого
кольору.  Голова  і  боки  шиї  звичайно  світло-чалого  кольору,  інші  частини
тіла  бурі.  Щоки  і  краї  вух  бурого  кольору.  Нижня  частина  тіла  світло-бура;
хвіст,  починаючи  з  середини  до  кінця,  чорно-бурий,  а  на  шиї  і  боках  видно
світлі  жовтувато-сірі  плями.  Кожна  волосина  на  цих  плямах  біля  кореня
бура,  а  на  кінці  сірувато-жовта.  Підшерсток,  за  словами  Радде,  розвинений
сильніше,  ніж  у  всіх  інших  собак,  і  тому  хутро  це  мало  б  велику  цінність,
якби  остьове  волосся  не  було  скуйовджене,  як  у  борсука,  і  різноманітність
забарвлення  не  утруднювала  б  складання  цього  красивого  хутра  з  окремих
 «Не  зайвим  буде  згадати,  —  гово¬
рить  католицький  чернець  Цукел-
лі,  —  про  ту  тварину,  яка  відчуває
інстинктивну  ненависть  до  всіх  ін¬
ших  лісових  тварин  і  всіх  їх  пере¬
слідує.  Це  особливий  вид  диких  со¬
бак,  які  ганяються  за  дичиною,  але
від  наших  вовків  дуже  відрізняють¬
ся...  Вони  проганяють  диких  звірів,
хоча  самі  до  них  належать.  До  лю¬
дини  ж  ставляться  доброзичливо  і
не  завдають  їй  жодної  шкоди,  тому
їх  спокійно  допускають  у  села  і  на¬
віть  на  подвір’я.  Ненависть  гієнопо-
дібних  собак  до  хижих  звірів  така  ве¬
лика,  що  вони  нападають  навіть  на
найбільших,  наприклад  на  левів  і
пантер,  і  перемагають  їх  своєю  чис¬
ленністю.  Вбиту  вдень  здобич  вони
ввечері  ділять  між  собою,  а  якщо  від
неї  що-небудь  залишиться,  то  тяг¬
нуть  це  в  села,  щоб  і  людям  від  них
що-небудь  перепало.  Вони  будуть
полювати  протягом  декількох  днів
доти,  доки  абсолютно  не  очистять
певну  місцевість  від  диких  звірів;
тоді  вони  вирушають  далі  і  там  по¬
чинають  все  заново».
 Єнотоподібний  собака  —  хижий  сса¬
вець  з  родини  Вовчі.  Довжина  тіла
65—80  см,  хвоста  15—25  см.  Поши¬
рений  у  Південно-Східній  Азії,  проник
до  Центральної  Європи.
 Собака  єнотоподібний,
або  віверовий
 (Nyctereutes  procyonoides)
 Довжина  тіла  єнотоподібного  соба¬
ки  50—68  см,  довжина  хвоста  13—
25  см.  Нормальна  вага  4—6  кг,  але
восени  може  збільшуватися  в  пів¬
тора  рази  за  рахунок  накопичено¬
го  жиру.  Єнотоподібний  собака  —
єдиний  пес,  який  залягає  в  зимову
сплячку.  Плодючий,  самка  іно¬
ді  народжує  відразу  19  щенят  (але
звичайно  все-таки  7—10).

■  586
 СОБАКА  СВІЙСЬКИЙ
 шкірок.  Улітку  забарвлення  шерсті  помітно  темнішає,  оскільки  кінчики
волосся  після  линяння  не  встигають  ще  вицвісти.
 Тепер  нам  відомо,  що  цей  вид  собак  поширений  не  тільки  в  Японії
і  Китаї  від  міста  Кантону  до  річки  Амур,  але,  ймовірно,  живе  у  всій  по¬
мірній  смузі  Східної  Азії,  причому  на  північному  сході  доходить  до  51°
північної  широти.  У  верхів’ях  Амуру  і  його  притоках  єнотоподібний  соба¬
ка  трапляється  особливо  часто,  причому  він  віддає  перевагу  місцевостям
із  багатими  на  рибу  річками  й  озерами  і  тому  тримається  найчастіше  в
долинах  річок.  Проте  Радде,  який  надав  нам  єдиний  хороший  опис  спо¬
собу  життя  цієї  тварини,  бачив  його  на  пологих,  похилих  схилах  Малого
Хінгану,  вкритих  обрідним  лісом.
 За  спостереженнями  Радде,  собака  цей  не  живе  постійно  на  одному
місці,  влітку  його  можна  побачити  всюди,  а  взимку  він  тримається  най¬
частіше  біля  річок  і  струмків.  Удень  він  спить,  згорнувшись  у  клубок  та
заховавши  голову  і  лапи  в  довгу  шерсть.  Часто  на  нього  можна  натрапити
у  високих  очеретах,  які  вкривають  береги  річок,  або  в  долинах;  іноді  для
відпочинку  він  забирається  в  порожні  нори  лисиць  та  інших  тварин,  а
вночі  вирушає  по  здобич.  Бігає  він  повільно  і  своїми  рухами  нагадує  ві¬
веру.  Як  і  лисиця,  вночі  охоче  ходить  по  льоду,  прагне  триматися  старого
сліду;  кроки  у  нього  маленькі,  як  і  в  лисиці.  Звуки  собаки  схожі  на  тихе
нявчання,  а  розгніваний  пес  своєрідно  бурчить,  закінчуючи  цей  звук  про¬
тяжним  тужливим  скавчанням.  Удень  цей  собака  полохливий,  а  вночі
хоробро  захищається  навіть  від  нападу  сильних  собак.  Єнотоподібний  со¬
бака  дуже  ненажерливий,  тому  легко  потрапляє  в  пастки  і  з’їдає  отруєні
приманки.  Здобич  його  —  миші  та  риба.  Перших  він  переслідує  влітку  на
рівнинах  і  плоскогір’ї,  причому  часто  для  цього  полювання  збирається
декілька  віверових  собак  —  імовірно,  ціла  родина;  собаки  розбігаються
в  різні  боки  і,  зустрівшись  в  іншому  місці,  знову  розходяться,  щоб  про¬
довжити  полювання.  Цей  собака,  як  і  лисиця,  дуже  охоче  ловить  рибу  і
тому  довго  підстерігає  її  на  берегах  річок  і  струмків.  Рибі  він  віддає  пере¬
вагу  перед  м’ясом  тварин.  З’їдає  заразом  від  8  до  10  рибин  завбільшки
з  долоню.  Живих  риб  він  одразу  загризає,  розкусивши  їм  голову.  Втім,
єнотоподібний  собака  їсть  і  рослинну  їжу,  наприклад  ягоди,  плоди  дикої
яблуні  і,  як  запевняють  тунгуси,  жолуді.
 Узимку  полює  тільки  тоді,  коли  восени  не  мав  нагоди  гарненько
від’їстися.  Якщо  ж  нагуляв  достатньо  жиру,  то  збирає  собі  запаси  лісо¬
вих  яблук  і  залягає  в  порожній  лисячій  норі  або  іншій  ямі  на  коротку
зимівлю.  Щодо  цього  єнотоподібний  собака  більше  схожий  на  ведмедя,
борсука  і  деяких  куниць,  ніж  на  собак.
 Спіймані  собаки  легко  звикають  до  людини,  втрачають  свою  дикість,
але  все-таки  залишаються  дуже  недовірливими.  Спочатку  вони  їдять  тіль¬
ки  тоді,  коли  на  них  не  дивляться,  але  потім  звикають  і  починають  їсти
без  остраху,  особливо  якщо  їм  пропонують  рибу.  Після  рясної  їжі  вони
завжди  довго  сплять.  Ці  тварини  дуже  охайні.
 СОБАКА  СВІЙСЬКИЙ  (Canis  familiaris)  належить  до  родини  Вовчі.
Вони  поширені  всюди,  де  поселилася  людина.  Живуть  разом  навіть  із
найжалюгіднішими,  дикими  і  неосвіченими  народами  і  стали  їхніми  дру¬
зями,  товаришами  і  захисниками.  Скелетом,  черепом  і  зубною  системою
собака  схожий  на  вовка,*  проте  жодна  з  цих  ознак  не  є  підставою  для  за¬
рахування  хоч  до  одного  з  нині  існуючих  видів  вовків,  так  само,  як  і  не
можна  знайти  різких  відмінностей  між  свійським  собакою  та  її  дикими
родичами.  Наші  європейські  собаки,  зважаючи  на  особливості  черепа,  —
це  щось  середнє  між  вовками  і  шакалами.
 «Індіанці  вже  мали  свійських  собак  до  того,  як  іспанці  привезли  туди
європейську  породу.  У  Мексиці  іспанці  знайшли  німих  собак.  А.  Гум-
больдт  повідомляє,  що  в  індійців  в  Іоуха  і  Хуанка  собакам  віддавали
божеські  почесті,  поки  інк  Пачакутек  не  примусив  цих  індійців  шану¬
вати  як  божество  Сонце.  їхні  жерці  під  час  жертвопринесень  дмухали
в  собачі  черепи,  а  в  найдавніших  перуанських  могилах  знаходили  со¬
бачі  мумії.  Чуді  досліджував  черепи  цих  мумій  і  вважає,  що  вони  на¬
лежать  до  особливого  виду  собак,  відмінного  від  європейських».

СОБАКА  СВІЙСЬКИЙ  ■
 587  ■
 Питання  про  те,  чи  є  собака  самостійним  і  окремим  видом,  як  вовк,
шакал  і  лисиця,  важко  вирішити,  і  на  нього  навряд  чи  можна  відповісти
ствердно.  Жодна  дика  тварина  не  має  стількох  відмінностей  у  будові  че¬
репа,  скелета  і  в  розмірах,  як  різні  породи  собак.  Навіть  свійські  тварини,
яких  потрібно  вважати  окремими  видами,  тільки  зміненими  прирученням
і  добором,  наприклад  кінь,  віслюк,  бик,  коза  і  свиня,  не  мають  такої
різноманітності  форм.  Проте  ще  менш  справедливо  було  б  розглядати
різні  породи  собак  як  окремі  види.  Поза  сумнівом,  що  не  можна  вважати
жоден  з  відомих  нам  диких  видів  цього  роду  пращуром  свійського  соба¬
ки,  і  так  само  навряд  чи  можна  припустити,  що  первісна  форма  існує  на
земній  кулі,  але  ще  не  відкрита  або  не  помічена  натуралістами.
 Відомості  про  час  приручення  соба¬
ки  дуже  різні.  Одне  тільки  зрозуміло:
собака  був  першою  свійською  твари¬
ною.  Його  людина  приручила  ще  в  ме¬
золіті  (середній  кам'яний  вік),  при¬
близно  в  XIII—  VII  тисячоліттях  до
нашої  ери.  На  думку  інших  учених,
цей  взаємовигідний  союз  був  укладе¬
ний  набагато  раніше:  15  і  навіть  20
тисяч  років  тому.
 «Деякі  зоологи,  —  говорить  Дарвін,  —  вважають,  що  всі  породи  свій¬
ських  собак  походять  від  вовка,  шакала  або  якогось  невідомого  ви¬
мерлого  виду;  інші  гадають,  що  собаки  походять  від  схрещування
багатьох  видів,  що  живуть  зараз,  і  вимерлих.  Імовірно,  нам  ніколи
не  вдасться  достовірно  з’ясувати  родовід  наших  свійських  собак.  Па¬
леонтологія  не  дає  роз’яснень  з  цього  питання,  що  пояснюється,  з
одного  боку,  великою  схожістю  черепів  вимерлих  і  живих  шакалів
та  вовків,  з  іншого  —  великою  відмінністю  черепів  порід  собак,  що
живуть  зараз.  У  шарах  третинної  формації  знайдені,  здається,  черепи,
які  більше  схожі  на  собачі,  ніж  на  вовчі,  що,  можливо,  підтверджує
думку  Бленвілля,  що  свійського  собаку  слід  вважати  нащадком  яко¬
гось  вимерлого  виду.  Деякі  натуралісти  припускають,  що  кожна  з  нині
існуючих  порід  собак  мала  вже  вимерлого  окремого  представника;  але
це  думка  надзвичайно  неймовірна».
 Від  початку  нашої  ери  і  до  XIV  ст.  залишилося  дуже  мало  відомостей
про  породи  свійських  собак,  але  нам  відомо,  що  ще  в  давнину  існувало
декілька  порід  свійських  собак,  причому  неможливо  точно  визначити  їх  і
порівняти  з  нинішніми.  На  малюнку,  що  зображає  віллу  імператора  Ан-
тонія,  ми  бачимо  двох  молодих  хортиць.  На  одній  пам’ятці  Ассирії  VII  ст.
до  н.  е.  зображений  дуже  великий  дог,  порода  якого,  за  Раулінсоном,  і
понині  там  збереглася.  На  єгипетських  пам’ятках  IV—XII  династії,  тобто
від  3400  до  2100  року  до  н.  е.,  як  видно  з  чудових  малюнків  творів  Леп-
сіуса  і  Розелліні,  зображено  декілька  порід  собак,  з  яких  більшість  також
схожа  на  хортиць.  На  пізніших  пам’ятках  ми  знаходимо  собаку,  схожого
 Собака  свійський
 (Canis  familiaris)
 Нині  виведено  приблизно  400  по¬
рід  собак.  Для  більшості  з  них  Між¬
народною  кінологічною  федерацією
(Брюссель)  затверджені  єдині  для
всіх  країн  стандарти,  тобто  скла¬
дені  за  певними  правилами  описи  по¬
рідних  ознак.

■  588
 Новітні  дослідження  показали,  що
тривалість  вагітності  собак,  вовків
і  шакалів  майже  однакова;  якщо  й
виявляються  незначні  зміни  в  три¬
валості  вагітності,  то  вони  несуттє¬
ві,  оскільки  навіть  у  свійських  со¬
бак  вагітність  буває  або  довшою,
або  коротшою  на  три-чотири  дні.
 З’явилися  в  Австралії  вівці,  і  динго
стали  полювати  на  них.  Шкоди  вів¬
чарству  завдавали  дуже  великої.  На¬
приклад,  на  одній  фермі  за  три  мі¬
сяці  динго  перетягали  понад  тисячу
овець.  А  всього  в  позаминулому  сто¬
літті  вони  знищили  півмільйона  цих
копитних  тварин.
 Вагітність  у  динго  триває  дев’ять
тижнів.  У  середньому  вони  народжу¬
ють  чотири-п  ’ять  щенят,  які  ссуть
матір  два  місяці,  рік  і  навіть  більше
живуть  з  батьками.
 Динго  (Canis  familiaris)
 Динго  досягає  розмірів  середньої  вів¬
чарки.  Тіло  динго  досить  осадкува¬
те,  голова  велика,  морда  широка,
вуха  біля  основи  широкі,  а  на  кін¬
ці  заокруглені,  стирчать,  пухнастий
хвіст  звисає  до  п’ят,  кінцівки  корот¬
кі.  Не  дуже  густа,  але  і  не  обрідна
шерсть  майже  на  всьому  тілі  одна¬
кової  довжини.  Майже  всі  особини,
яких  я  бачив,  були  блідого  жовтува-
то-рудого  кольору,  що  переходив  у
більш  чи  менш  сірий  і  навіть  іноді
в  чорний.
 ■  СОБАКА  СВІЙСЬКИЙ
 на  гончака,  з  відвислими  вухами,  але  дуже  довгою  спиною  і  гострою  мор¬
дою,  а  також  маленького  собачку  з  кривими  ногами,  який  нагадує  наших
такс.  Найстародавніше  зображення  собаки  на  єгипетських  пам’ятниках
має  дуже  дивний  вигляд:  собака  схожий  на  хорта,  але  з  довгими  гострими
вухами  і  коротким  гачкуватим  хвостом.  Схожий  на  цього  собаку  різновид
живе  і  нині  в  Північній  Африці  —  це  арабський  кабанячий  собака,  якого
Гаркурт  вважає  дуже  стародавньою,  так  би  мовити  ієрогліфічною  поро¬
дою,  з  якою  полював  ще  Хеопс.  Разом  із  цією  найдавнішою  породою  жив
у  Єгипті  ще  інший  собака,  зовнішнім  виглядом  схожий  на  нинішнього
індіанського  бродячого  собаку.  Отже,  ще  чотири  або  п’ять  тисяч  років
тому  існувало  декілька  порід  собак,  а  саме:  прудкі,  гончі,  доги,  такси  і
дворняжки,  які  були  дещо  схожими  на  сучасні  різновиди.  Проте  у  нас  не¬
має  можливості  достовірно  довести,  що  ці  стародавні  породи  були  цілком
тотожні  нинішнім.
 Чудовим  прикладом  на  користь  припущення,  що  свійські  собаки  мо¬
жуть  цілком  здичавіти,  служить  динго  (Canis  familiaris),  який  живе  в  дико¬
му  стані  в  Австралії.  Спочатку  я  сам  вважав  його  особливим  видом  диких
собак,  але  нині,  уважно  розглядаючи  багато  особин  цієї  тварини,  дійшов
висновку,  що  це  просто  здичавілий  свійський  собака.  Підтвердженням
цьому  може  служити  той  факт,  що,  за  винятком  деяких  рукокрилих  і
дрібних  гризунів,  динго  —  єдиний  австралійський  ссавець,  що  не  нале¬
жить  до  рядів  Сумчасті  та  Птахозвірі.  Коли  і  яким  чином  він  здичавів,  не
можна  визначити  точно.
 Ще  й  нині  динго  живе  в  усіх  густих  лісах  Австралії,  в  ущелинах,  по¬
рослих  чагарником,  у  гаях,  розсіяних  по  тамтешніх  степах,  і  навіть  у  самих
степах.  Він  поширений  по  материку.  Його  там  вважають  дуже  шкідливою
твариною  для  стад  і  тому  старанно  переслідують.  Перш  ніж  колоністи
почали  регулярне  полювання  на  цього  ворога  їхніх  стад,  вони  втрачали
внаслідок  хижацьких  набігів  динго  дуже  багато  овець.  Але  найстрашніша
шкода  від  динго  полягає  в  тому,  що  вони  наводять  на  овець  панічний
страх:  при  появі  динго  вівці,  як  божевільні,  кидаються  бігти  в  пустелю,
де  стають  жертвами  інших  динго  або  гинуть  від  спраги.  Динго  пожирають
також  кенгуру  всіх  видів  і  різних  інших  великих  та  дрібних  лісових  тва¬
рин.  З  пастушими  і  мисливськими  собаками  динго  постійно  ворогують
і  люто  переслідують  один  одного.
 Самка  динго  народжує  від  6  до  8  дитинчат.  Лігво  своє  вона  влаштовує
в  норі  або  під  корінням  дерев.  У  разі  небезпеки  вона  переносить  своїх

СОБАКА  СВІЙСЬКИЙ  ■
 589  ■
 щенят  у  більш  затишне  місце.  Коли  динго  розмножувалися  в  неволі,  то
можна  було  помітити,  що  як  мати,  так  і  дитинчата  поводять  себе  так
само,  як  свійські  собаки.
 Хоч  і  велика  зовнішня  відмінність  порід  собак,  але  ще  більш  різнома¬
нітні  їхні  розумові  здібності:  деякі  поради  зовсім  не  тямущі,  інші  навча¬
ються  всього  досить  швидко.  Одних  приручити  до  себе  дуже  легко,  інших
важко;  що  подобається  одним,  те  інші  ненавидять.  Пудель  сам  йде  у  воду,
а  шпіц  воліє  сидіти  удома.  Дога  легко  нацькувати  на  людину,  а  пуделя
до  цього  не  привчиш.  Тільки  мисливські  собаки  можуть  відшукувати  слід
дичини.  Один  ведмежий  собака  хапає  ведмедя  між  задніми  ногами;  тіль¬
ки  хороша  такса,  в  якої  тулуб  настільки  видовжений,  що  їй,  здавалося  б,
потрібна  третя  пара  лап  посередині,  має  такі  короткі  і  криві  кінцівки,  що
може  пролізти  в  борсучі  нори,  і  робить  це  з  таким  самим  задоволенням,
з  яким  собаки  різників  заганяють  додому  телят  і  биків.
 Ньюфаундленд  не  боїться  вовка,  тому  чудово  вартує  стада  і,  крім  того,
відмінно  плаває,  пірнає  і  витягує  з  води  людей.  Собака  різника  також
стає  до  бою  з  вовком  і  добре  оберігає  стада,  годиться  для  полювання  на
диких  кабанів  і  будь-якого  іншого  великого  звіра,  тямущий  і  дуже  від¬
даний  своєму  господареві,  але  сам  у  воду  не  йде,  якщо  його  до  цього  не
примушують.  Хорт  вважається  навдивовижу  нетямущим,  непридатним  до
виховання  і  не  відчуває  прихильності  до  свого  хазяїна,  але  він  любить,
щоб  його  пестили  навіть  незнайомі;  проте  цього  собаку  можна  привчити
до  полювання  на  зайців.  Лягавий  собака  годиться  тільки  для  певного  по¬
лювання  і  легко  цього  навчається,  і  взагалі  потрібно  мати  на  увазі,  що
в  собаці  можна  легко  виховати  тільки  ті  якості,  до  яких  вона  має  деяку
схильність  від  природи.
 Навіть  вади  собаки  наближають  її  до  людини:  так  само,  як  деякі  люди,
вона  може  бути  лукавою,  заздрісною,  сердитою,  жадібною,  легковажною
і  сварливою;  вона  може  бути  злодійкою  і  однаково  ласкавою  до  всіх,  хто
до  неї  добре  ставиться.
 Основними  рисами  собачої  вдачі  слід  вважати  непохитну  вірність  і
прихильність  до  свого  господаря,  цілковиту  відданість  і  абсолютну  слух¬
няність,  пильність,  лагідність,  послужливість  і  ласкаве  поводження.  Про¬
те  жоден  собака  не  поєднує  в  собі  всі  ці  хороші  якості  одночасно.
 Ще  з  давніх-давен  люди  цінували  користь,  яку  дають  собаки,  але  ста¬
вилися  до  них  і  любили  їх  не  скрізь  однаково.  Сократ  мав  звичай  прися¬
гатися  собакою;  Олександр  Македонський  був  такий  засмучений  несподі¬
ваною  смертю  свого  собаки,  що  на  його  честь  побудував  місто  з  храмами.
Гомер  оспівав  Аргуса,  пса  Одіссея,  найзворушливішим  чином.  Плутарх
вихваляв  Мелампіса,  собаку  купця  Коринфа,  який  переплив  море,  щоб
повернутися  до  свого  господаря.  Вірний  Філер  увічнений  написом  на
грецьких  надгробних  пам’ятниках;  римські  письменники  згадують  про
собаку  одного  страченого  злочинця,  який  із  завиванням  плив  по  Тібру  за
трупом  свого  хазяїна.  Сотер,  єдиний  живий  пес  із  тих,  які  захищали  Ко¬
ринф,  одержав  від  громадян  цього  міста  срібний  нашийник  із  написом:
«Захисник  і  рятівник  Коринфа».  Пліній  ставив  собак  дуже  високо  і  роз¬
повідав  про  них  багато  дивного.  Ми,  наприклад,  дізнаємося  від  нього,  що
колофонійці  внаслідок  своїх  безупинних  воєн  тримали  великі  зграї  собак,
які  вже  на  самому  початку  битви  нападали  на  ворогів.
 Спартанці  жертвували  богу  війни  серед  інших%варин  також  і  собаку  і
молодих  сук,  котрі  годували  малят  молоком,  годували  м’ясом  цієї  жертви.
Греки  споруджували  собакам  пам’ятники,  але  слово  «собака»  вважалося
у  них  лайливим.  Стародавні  єгиптяни  використовували  собак  під  час  по¬
лювання  і,  як  свідчать  зображення  на  пам’ятках,  дуже  їх  цінували.  Євреї
ж  вважали  собаку  нечистою  твариною  і  зневажали  її,  що  видно  з  багатьох
місць  у  Біблії;  майже  так  само  ставляться  до  собак  і  нинішні  араби.  Старо¬
давні  німці,  навпаки,  собак  дуже  поважали.  Коли  римляни  108  року  до  н.е.
перемогли  кімврів,  вони  повинні  були  витримати  жорстокий  бій  із  собака¬
ми,  які  охороняли  вози  цих  німців.  Хороший  пес  у  Німеччині  коштував  12
шилінгів,  а  кінь  —  тільки  6  шилінгів.  Якщо  в  стародавніх  бургундців  хтось
крав  хорошого  мисливського  собаку  або  гончака,  то  він  повинен  був  при¬
вселюдно  поцілувати  зад  собаки  або  заплатити  7  шилінгів.
 Нюх  у  собак  у  48  разів  гостріший,
ніж  у  людини.  Він  служить  для  по¬
шуку  поживи,  орієнтації  в  просторі,
є  одним  із  засобів  спілкування  тощо.
Життя  собаки  —  це  світ  запахів.  Не
менш  важливу  роль  відіграє  в  її  жит¬
ті  і  слух.  Верхній  поріг  чутності  у
собак  майже  в  5  разів  вищий,  ніж
у  людини,  що  дозволяє  їй  розрізняти
ультразвуки.
 Вдячне  людство  відвіку  ставить
пам'ятники  своєму  найвірнішому  і
безкорисливому  другові  —  собаці.  Ві¬
домі  безліч  таких  пам  'ятників,  точ¬
ну  кількість  яких  ніхто  ще  не  підра¬
хував.  Найвідомішими  вважаються
такі:  пам'ятник  собаці  в  саду  Ін¬
ституту  експериментальної  меди¬
цини,  споруджений  за  ініціативою
І.  П.  Павлова,  Санкт-Петербург;
пам'ятник  знаменитому  сенбернару
Баррі,  що  врятував  життя  40  людей
в  Альпах.  Пам  'ятник  їздовому  соба-
ці-ватажку  Балто,  який  1925  року
у  складі  їздової  запряжки  ураганної
ночі  доставив  у  м.  Ном  на  Аляскі
протидифтерійну  сироватку,  що  до¬
зволило  запобігти  епідемії  дифтерії.
Ця  драматична  історія  лягла  в  осно¬
ву  знаменитої  розповіді.  Пам'ят¬
ник  встановлений  у  Сентрал-Парку
(Нью-Йорк).

■  590
 ■  СОБАЧКА  ЛУЧНИЙ  ЧОРНОХВОСТИЙ
 Риючи  суху  землю,  лучний  собачка
викидає  грунт  задніми  кінцівками.
Вертикальний  хід  до  його  його  при¬
тулку  йде  на  глибину  до  трьох  ме¬
трів  і  більше,  а  бічні  ходи  ведуть  до
декількох  окремих  житлових  камер.
 Соболь  —  ссавець  з  родини  Куницеві.
Довжина  тіла  досягає  58  см,  хвос¬
та  —  19  см.  Поширений  головним
чином  у  Росії,  водиться  в  тайзі,  від
Північного  Приуралля  до  Тихого  оке¬
ану.
 Соболь  (Martes  zibellina)
 У  соболя  мисливська  територія  25,
700,  а  то  й  3000  гектарів.  Він  мі¬
тить  її  пахучими  залозами  (на  череві
та  під  хвостом)  і  послідом,  який  за¬
лишає  на  видних  місцях  —  мурашни¬
ках,  пнях  і  деревах,  перекинутих  віт¬
ром  через  річки  і  стежки.
 СОБАЧКА  ЛУЧНИЙ  ЧОРНОХВОСТИЙ  (Cynomys  ludovicianus),  який
належить  до  родини  Білячі  ряду  Гризуни,  поширений  у  Північній  Аме¬
риці.  Дорослий  лучний  собачка  досягає  завдовжки  майже  40  см,  з  яких
близько  7  см  припадає  на  хвіст.  Шерсть  на  спині  світло-червонувато-бура,
перемішана  з  сірим  і  чорнуватим  волоссям,  на  животі  брудного  білого
кольору;  короткий  хвіст  на  кінчику  має  буру  перев’язку.  Назву  «лучний
собачка»,  що  остаточно  закріпилася  тепер  щодо  цієї  тварини,  спочатку
дали  перші  дослідники,  старі  канадські  трапери  —  мисливці  на  хутряних
звірів,  які  назвали  так  цього  звіра  через  його  голос,  схожий  на  гавкіт.  Ве¬
ликі  поселення  лучного  собачки,  які  називають  селами,  розташовуються
звичайно  на  низовинних  лугах.
 Примітний  той  факт,  підтверджуваний  декількома  спостерігачами,  що
лучний  собачка  поділяє  своє  житло  з  двома  ворожими  цьому  маленькому
гризуну  тваринами.  Часто  можна  бачити,  як  ці  гризуни,  земляні  сови  і
гримучі  змії  прямують  до  однієї  і  тієї  ж  самої  нори.  Гейєр  припускає,
проте,  що  тут  не  може  бути  й  мови  про  дружнє  співжиття  цих  таких  різ¬
них  тварин  і  що  з  часом  гримуча  змія  повністю  винищує  таке  поселення
лучних  собачок,  пожираючи  їх  одну  за  одною.  Втім,  таку  думку  Гейєра
треба  вважати  помилковою.
 З  настанням  холодів,  у  жовтні  та  листопаді,  наші  лучні  собачки  впа¬
дають  у  зимову  сплячку.  Зиму  вони  проводять  у  своєму  лігві,  навесні  всі
знову  з’являються  на  поверхні.  Якщо  взимку  випадають  теплі  дні,  то  їхній
сон  ненадовго  уривається.
 СОБОЛЬ  (Martes  zibellina)  відрізняється  від  куниць  конусоподібною
формою  голови,  великими  вухами,  високими  і  досить  товстими  кінців¬
ками,  великими  ступнями  і  глянсуватою  шовковистою  шерстю.  Хутро
вважається  тим  красивіше,  чим  воно  густіше  і  м’якше,  а  особливо,  чим
більше  помітне  димчасто-буре  з  синюватим  відтінком  забарвлення  під-
шерстка.  Через  це  забарвлення  сибірські  торговці  й  цінують  хутро  соболя.
Чим  жовтіший  підшерсток  і  обрідніша  ость,  тим  шкурка  менш  цінна;  чим
темніший  і  однорідніший  має  колір  ость  і  підшерсток,  тим  шкурка  вище
цінується.  Найкращі  шкурки  соболя  на  спині  чорнуваті,  біля  морди  чорні
з  сивиною,  на  щоках  сиві,  шия  і  боки  рудувато-каштанові,  а  горло  знизу
досить  яскравого  оранжевого  кольору,  схожого  на  колір  яєчного  жовтка;
вуха  облямовані  сірувато-білою  або  світло-бурою  шерстю.  Жовтуватий
колір  горла,  що  іноді  переходить  в  оранжевий,  за  словами  Радде,  блідне
після  смерті  тварини  тим  швидше,  чим  яскравіше  це  місце  було  забарв¬
лене  за  життя.  У  багатьох  соболів  на  чорній  спині  помітно  багато  білого
волосся  (сивина),  а  морда,  щоки,  груди  і  черевце  білі.  В  інших  хутро  на
спині  жовтувато-буре,  черевце  ж,  а  іноді  шия  і  щоки  білі  й  лише  кінців¬
ки  темніші.  В  інших  соболів  переважає  жовтувато-буре  забарвлення,  яке
трохи  темніше  тільки  на  кінцівках  і  на  хвості;  нарешті,  зрідка  трапляють¬
ся  зовсім  білі  соболі.

СОБОЛЬ  АМЕРИКАНСЬКИЙ  ■
 591  ■
 Нині  зона  його  поширення  обмежена.  Постійне  переслідування  за¬
гнало  його  в  найгустіші  гірські  ліси  Північно-Східної  Азії.
 Соболь  не  гребує  рибами.  Кажуть,  що  він  дуже  любить  мед  диких
бджіл.  Кедрові  горіхи  їсть  охоче.
 Сибірські  мисливці  стверджують,  що  соболь  іноді  спаровується  з  ку¬
ницею  і  що  від  цього  схрещування  походять  так  звані  «кидуси».  Кидус
має  шерсть,  як  у  соболя,  але  під  горлом  жовта  пляма  і  хвіст  у  нього  дов¬
ший  за  соболиний.  Шкурка  його  дорожча  за  куницеву,  але  дешевша  за
соболину.
 Охота  на  соболя  і  лов  їх  для  багатьох  корінних  жителів  Східного  Си¬
біру  —  основне  заняття.  Полювання  на  соболя  проводиться  з  початку
жовтня  до  середини  листопада  або  початку  грудня.  Мисливці  збираються
в  певних  місцях  невеликими  групами  і  влаштовують  собі  в  лісі  курені  або
землянки.  Ставлять  різноманітні  сильці  та  пастки,  йдуть  по  слідах  соболя
на  лижах,  оточують  його  лігво  сітями  і  вбивають  з  гвинтівок.
 У  гористих  місцевостях  на  півдні  озера  Байкал  полювання  на  соболя
починають  ще  наприкінці  вересня,  оскільки  тут,  на  висотах,  у  соболя
раніше  з’являється  його  зимове  хутро.  У  холодну  пору  року  соболь  нео¬
хоче  йде  у  воду  і  переходить  струмки  по  деревах,  повалених  через  них.
У  середині  цих  дерев  мисливці  влаштовують  невеликі  дерев’яні  ворота  і
вішають  на  них  волосяні  сильці,  які  прикріпляються  за  допомогою  воло¬
сяних  мотузок  до  великих  каменів.
 СОБОЛЬ  АМЕРИКАНСЬКИЙ,  або  куниця  американська  (Martes  ате-
гісапа),  поширений  на  північному  сході  та  на  далекій  півночі  Америки.  Ту¬
луб  у  нього  завдовжки  45  см,  а  хвіст  —  15  см.  Ця  тварина  схожа  більше  на
лісову  куницю,  ніж  на  соболя.  Забарвлення  шерсті  більш-менш  рівномірно
буре;  пляма  на  грудях  жовта,  а  голова  і  вуха  сірі  або  білі.  Шерсть  значно
грубіша,  ніж  у  соболя,  і  майже  така  ж  сама,  як  у  нашої  лісової  куниці.
 СОВА  БІЛА  ПОЛЯРНА  (Nyctea  scandiaca)  належить  до  родини  Справ¬
жні  сови.  Старі  птахи  —  білі,  птахи  середнього  віку  поцятковані  бурими
плямами,  молоді  —  строкаті.  Цю  мешканку  тундри  можна  побачити  так
далеко  на  півночі,  куди  тільки  проникали  мандрівники.  Її  легко  відрізни¬
ти  завдяки  коротким,  дуже  заокругленим  крилам.  Сміливістю  і  зухвалістю
ця  сова,  безсумнівно,  перевершує  решту  сов;  вона,  наприклад,  нападає  на
собак,  так  само  як  сокіл.  Поживу  її  складають  дрібні  гризуни  і  частково
риби.  У  клітках  білі  сови  —  рідкісне  явище  і  лише  у  виняткових  випадках
вони  живуть  у  неволі  4—6  років.
 СОВА  БОЛОТЯНА  (Asio  Flammeus)  настільки  схожа  на  вухату,  що  їх
часто  плутають.  Голова  її,  проте,  менша  або  принаймні  здається  меншою;
короткі  перисті  вуха  складаються  лише  з  2—4  пер;  крила  відносно  довгі  і
видаються  набагато  далі  за  хвіст.  Основний  колір  —  приємний  блідо-жов¬
тий,  віночок  біло-сірий,  пера  голови  і  тіла  поцятковані  чорними  стриж  -
ньовими  рисками,  які  йдуть  вниз  до  грудей,  а  на  череві  стають  тоншими
і  довшими.  Очі  не  темно-,  а  блідо-жовті;  дзьоб  рогового  чорного  кольору.
Молоді  птахи  темніші  за  старих.  Довжина  тіла  —  36  см,  розмах  крил  при¬
близно  98,  довжина  крила  28,  хвоста  15  см.
 Болотяна  сова,  спочатку  мешканка  тундри,  ш  буквальному  розумінні
цього  слова  космополітка.  Змушена  щоосені  залишати  ці  пустинні  місця
і  мандрувати,  вона  відвідує  перш  за  все  північні  частини  світу,  перетинає
при  цьому  всю  Європу  й  Азію,  перелітає  з  них  до  Африки  і,  ймовірно,  з
Азії  на  Сандвічеві  острови,  кочує  також  по  Америці  від  Далекої  Півночі
до  південного  краю.  Правда,  в  цих  межах  її  бачили  не  скрізь,  наприклад,
не  спостерігали  в  Австралії  та  Південній  Африці.
 СОВА  ВУХАТА  (Asio  otus)  належить  до  родини  Справжні  сови.  Від¬
різняється  від  пугача  більш  розвиненими  вушними  раковинами,  довгими
крилами  і  короткими  кінцівками;  оперення  її  дещо  світліше,  ніж  у  пугача.
Вона  поширена  по  всій  Європі,  за  винятком  Далекої  Півночі  і  Середньої
Азії,  і  трапляється  звичайно  тільки  в  лісах.  Сова  набагато  миролюбніша
за  пугача,  не  така  сердита  і  боязка.  Полює  вона  головним  чином  на  лісо-
 Вагітиість  у  соболя  триває  245—298
днів.  Характерна  тривала  діапауза  в
розвитку  заплідненої  яйцеклітини.
 Біла  сова  (Nyctea  scandiaca)  в  умовах
полярного  дня  полює  у  будь-який  нас.
Органи  нуття  розвинені  дуже  добре.
Де  знаходиться  миша,  яка  біжить
по  усипаній  тирсою  підлозі,  визнанає
з  точністю  до  Г.  Якщо  тирса  при¬
брана,  миша  пересувається  безшум¬
но,  і  сова  її  не  знаходить.  Бачить
при  будь-якому  освітленні.  У  темря¬
ві  величезна  зіниця  дозволяє  бачити
мишу  на  відстані  до  600  м  від  запа¬
леної  свічки.  Далекозора  і  не  бачить
дрібні  предмети  ближче  15—20  см.

■  592
 ■  СОВА  ПЕЧЕРНА
 Сірі  сови  —  рід  птахів  з  ряду  Сови.
Довжина  тіла  33—84  см.  12  видів
водяться  в  лісах  Євразії,  Північної
Африки  й  Америки.  Дуже  пошире¬
на  звичайна  сіра  сова,  яка  населяє
культурний  ландшафт,  у  тому  чис¬
лі  і  міста.
 Совки,  нічниці,  —  переважно  дрібні
або  середніх  розмірів  нічні  метелики,
часто  тьмяно-бурого  забарвлення.
Мають  маскувальне  забарвлення,
що  відповідає  стереотипним  уявлен¬
ням  про  нічних  метеликів.  Проте,
деякі  види  —  денні,  яскраво  забарв¬
лені  метелики.  Совки  —  найбільша
родина  метеликів,  включає  близько
25  000  видів.
 вих  і  польових  мишей,  землерийок  і  дрібних  гризунів,  чим  дають  чималу
користь.
 СОВА  ПЕЧЕРНА  (див.  Сич  кролячий).
 СОВА  СІРА  (Strix  aluco)  належить  до  родини  Справжні  сови.  Зона  її
поширення  охоплює  всю  Європу  від  Полярного  кола.  У  Центральній  Єв¬
ропі  вона  живе  переважно  в  лісах;  улітку  вона  сидить  на  вкритих  листям
верхівках  дерев;  взимку  ж  ховається  в  їхні  дупла.  їсть  сова  майже  виключ¬
но  самих  мишей;  але  нам  відомо,  що  вона  не  щадить  також  і  молодих
голубів  у  голубниках  і,  що  сплять  на  землі  або  насиджують  яйця.
 СОВА  СІРА  ДОВГОХВОСТА  (Strix  uralensis)  належить  до  родини
Справжні  сови.  Одна  з  найкрупніших  сірих  сов.  Довжина  її  тіла  65—68
см,  розмах  крил  близько  120,  довжина  крила  40,  хвоста  32  см.  Зверху  на
основному  тьмяно-сірувато-білому  тлі  виділяються  темно-бурі  поздовжні
смужки,  на  всіх  перах  є  бурі  плями,  які  розширяються  уздовж  донизу,  і
які  ще  більше  помітні  завдяки  чорно-бурим  стрижньовим  смужкам.  Опе¬
рення  самця  і  самки  не  різняться.
 СОВА  ЯСТРУБИНА  (Surnia  ulula)  належить  до  родини  Справжні  сови.
Має  широку  голову  без  справжнього  кружечка  пер  навколо  очей,  вели¬
кі,  гострі  пера  і  довгий,  клиноподібний  хвіст;  дзьоб  короткий,  міцний  і
заломлений  униз  гачком.  У  дорослих  птахів  верхня  частина  тіла  бура  з
білими  плямами,  нижня  —  біла,  груди,  черево  і  боки  покреслені  чорно-
бурими  поперечними  лініями.
 Поведінкою  і  вдачею  ця  сова  схожа  на  яструбів;  оскільки,  подібно  до
них,  вона  —  денний  птах,  то  поєднує  в  собі  їхню  жвавість  і  мужність  із
безшумним  польотом  сови.  Жоден  лісовий  птах  не  захищений  від  її  напа¬
ду;  різні  птахи,  форель  і  лісові  миші,  а  також  комахи  складають  її  поживу.
Гніздо  сова  будує  на  високих  деревах  з  гілок  та  хмизу  і  вистилає  листям
і  мохом;  іноді  ж  для  гніздів’я  вибирає  дупло  дерева;  кладка  складається
з  6—8  білих  яєць.
 СОВКИ,  або  нічниці  (Noctuidae),  утворюють  велику  родину  метеликів
середніх  розмірів,  звичайно  із  загостреним  черевцем  і  з  густим  волосяним
 Сова  сіра  довгохвоста
 (Strix  uralensis)
 Відомо,  що  живе  вона  як  на  ске¬
лях,  так  і  в  старих  високостовбур¬
них  лісах  і,  незважаючи  на  гучний
голос,  що  лунає  далеко,  веде  тут
досить  потайний  спосіб  життя,  а
восени  часто  її  можна  побачити  на
рівнинах,  у  маленьких  гаях  або  на¬
віть  у  відкритому  полі.  Вона  чудово
бачить  навіть  удень  і,  на  противагу
спорідненій  їй  сірій  сові,  іноді  за¬
ймається  полюванням  у  цей  час.

СОВОПОДІБНІ  ■
 593  ■
 покривом  на  грудях  і  на  черевці.  Сяжки  довгі,  щупальця  добре  розвинені
і  звичайно  стирчать  уперед,  хоботок  здебільшого  розвинений  мало,  іноді
його  зовсім  не  видно.  На  всій  земній  кулі  налічується  25  000  видів  совок,
з  них  у  Європі  поширені  близько  тисячі.
 СОВОПОДІБНІ,  рад  Striges  або  Strigiformes.  Мають  гладке,  але  не
м’ясисте  тіло,  надзвичайно  велику  голову,  дуже  великі  очі,  що  дивлять¬
ся  вперед  і  облямовані  променистим  перистим  кільцем,  широкі  увігнуті
крила  і  короткий  хвіст;  дзьоб  дуже  заломлений  донизу,  закінчується  не¬
великим  гачком  і  позбавлений  зазубрин;  середніх  розмірів  кінцівки  опе¬
рені  звичайно  майже  до  самих  кігтів;  кігті  великі,  довгі,  дуже  заломлені.
Оперення  зазвичай  тьмяне,  але  у  виняткових  випадках  досить  яскраве
і  майже  завжди  збігається  з  кольором  навколишнього  середовища.  Очі
надзвичайно  великі  і  настільки  вирячкуваті,  що  утворюють  півкулі;  краї
рогової  оболонки  ока  дуже  подовжені.  Зовнішній  отвір  вуха  буває  оточе¬
ний  складкою  шкіри,  яка  може  бути  піднята  й  опущена;  завдяки  цьому
утворюється  широка  вушна  раковина.
 Сови  живуть  у  всіх  частинах  світу  і  населяють  всі  пояси,  від  холодних
країн  Полярного  Кола  до  екватора  і  від  берега  моря  до  висоти  5000  м  над
його  рівнем.  Справжнє  місцеперебування  сов  —  ліси,  але  вони  живуть
також  і  в  степах,  пустелях,  населених  місцевостях  і  містах.  Більшість  сов
починають  своє  полювання  тільки  в  сутінках;  проте  вони  і  вдень  досить
активні  і  навіть  опівдні  вирушають  по  здобич.  їхні  очі  не  такі  чутливі  до
денного  світла,  як  це  може  видатися  на  перший  погляд.
 Голос  у  сов  досить  гучний,  але  рідко  приємний.  Вони  полохливі,  але
не  обережні,  насилу  відрізняють  справжню  небезпеку  від  уявної  і  ніколи
не  навчаються  нічого,  що  вимагає  певного  розумового  напруження.
 Усі  спостерігачі  стверджують,  що  сови  ніколи  не  доторкаються  до  падла
і  їдять  лише  вбиту  ними  здобич.  Здебільшого  вони  нападають  на  маленьких
ссавців,  а  деякі  переслідують  і  птахів;  є  навіть  сови,  які  їдять  рибу.
 Одні  сови  гніздяться  в  дуплах,  інші  в  тріщинах  скель  або  отворах  стін,
ще  інші  влаштовуються  в  земляних  норах  ссавців  або  в  покинутих  гніздах
соколів  і  ворон.  Зазвичай  сова  мало  працює  над  своїм  гніздом  і  часто
кладе  2—10  білих  круглястих  яєць  без  жодної  підстилки.
 Сови  мають  багато  ворогів.  Денні  птахи  ненавидять  їх  і  прагнуть
помститися  цим  хижакам  за  ті  напади,  які  ті  вчиняють  вночі.  Весь  ліс
починає  хвилюватися,  якщо  в  ньому  з’явиться  сова.
 1  —  Сплюшка  (Otus  scops),
 2  —  сова  вухата  (Asio  otus)
 Совоподібні  —  нічні  хижі  птахи,  на¬
лежать  до  ряду  Strigiformes,  що  вклю¬
чає  дві  родини.  В  усіх  сов  м  'яке  опе¬
рення  із  маскувальним  забарвленням,
заокруглені  крила  і  короткі  хвости.
Широко  розплющені  очі  знаходяться
на  передній  частині  великої  голови,
оперення  якої  зазвичай  утворює  чіт¬
ко  виражений  лицьовий  диск.  Дзьоб
невеликий,  загнутий,  кінцівки  часто
бувають  вкриті  перами.  Літають
дивно  тихо,  нападають  на  здобич,
що  знаходиться  на  землі.  Точність
кидка  досягається  хорошим  нічним
зором  і  слухом,  що  уловлює  напрям
завдяки  асиметрично  розташованим
вухам.  Звичайно  заковтують  свою
здобич  цілком,  після  чого  відригують
неїстівні  частини  —  кістки,  пера,
крила  комах  —  у  вигляді  грудок.  Гніз¬
да  —  недбалі  нагромадження  гілочок,
часто  вихоплених  із  гнізд  інших  пта¬
хів.  Більшість  сов  кладе  у  гніздо  від
2  до  5  білих  яєць.  Пташенята  вилу¬
плюються  неодночасно,  що  дозволяє
вижити  першим.

594
 ■  СОЙКА  БЛАКИТНА
 Сойка  блакитна
 (Cyanocitta  cristata)
 Усі  натуралісти  одноголосно
стверджують,  що  блакитна  сойка
є  красою  північноамериканських
лісів;  проте  птах  цей  має  мало
друзів.  Спосіб  життя  його  в  істот¬
них  рисах  схожий  на  життя  кукші.
 СОЙКА  БЛАКИТНА  (Cyanocitta  cristata)  має  блискучо-синій  колір
оперення  верхньої  частини  тіла  і  білий  —  нижньої;  хвостові  пера  при¬
крашені  тонкими  темними  смугами.  Тулуб  стрункий,  дзьоб  короткий,  го¬
стрий,  крила  короткі,  хвіст  довгий  заокруглений,  оперення  ніжне,  блис¬
куче,  на  голові  є  чубок.
 СОЙКА  ЗВИЧАЙНА  (Garrulus  glandarius)  належить  до  родини  Воро¬
нові.  Має  переважне  червоно-сіре  забарвлення  оперення,  темніше  зверху,
ніж  знизу.  За  винятксім  північних  частин  Європи,  сойка  водиться  в  усіх
лісах  цієї  частини  світу;  в  Центральній  Європі  вона  поширена  усюди  в
хвойних  і  листяних  лісах.  Навесні  вона  тримається  парами,  решту  року  —
родинами  і  групами.
 Сойка  —  неспокійний,  жвавий,  лукавий,  навіть  хитрий  птах.  Її  зви¬
чайний  крик  пронизливий  і  неприємний.  Для  власної  розваги  вона  вміє
незрівнянно  наслідувати  різні  голоси.  Науман  чув,  як  одна  кукша  дивно
правильно  наслідувала  іржання  лошати;  інші  з  успіхом  відтворювали  спів
свійського  півня  і  кудкудакання  курей.
 Сойка  —  всеїдний  птах.  Починаючи  з  миші  та  пташеняти  і  закінчую¬
чи  найдрібнішим  жучком,  жодна  жива  істота  не  захищена  від  її  нападу;  не
гребує  сойка  і  яйцями,  плодами,  ягодами  тощо.  Ленц  вважає  її  головним
винищувачем  гадюк.

СОКОЛИНІ■
 595  ■
 Час  розмноження  сойки  збігається  з  першими  весняними  місяцями;
гніздо  влаштовує  з  ніжних  лозин,  сухих  стебел  і  корінців  на  верхівці  низь¬
кого  дерева.
 СОКОЛИНІ  (Falconidae).  На  верхній  половині  дзьоба  є  помітний  зуб¬
чик,  на  нижній  —  відповідна  йому  виїмка;  плесно  досить  довге;  крила
довгі,  загострені  та  доходять  майже  до  кінця  хвоста.  Живляться  соколині
тільки  ними  вбитою  здобиччю;  у  спритності  польоту  вони  не  мають  су¬
перників  серед  інших  хижих  птахів.  Свої  гнізда  влаштовують  на  найви¬
щих  верхівках  дерев,  скелях  або  баштах.
 Перше  місце  серед  усіх  хижих  птахів  посідають  благородні  соколи,
їхній  політ  чудовий,  завдяки  вражаючій  швидкості,  тривалості  і  сприт¬
ності;  під  час  нападу  сокіл  кидається  з  великої  висоти  на  землю,  і  до  того
ж  так  стрімко,  що  не  вдається  розрізнити  його  форм.  Проте  на  землі  він
надзвичайно  незграбний,  безпорадно  стрибає  обома  ногами  й  іноді,  щоб
посунутися  вперед,  змушений  вдаватися  до  крил.
 Пожива  благородних  соколів  складається  з  хребетних  тварин  і  пере¬
важно  птахів.  Свою  здобич  вони  схоплюють  майже  завжди  на  льоту  і  не
в  змозі  зловити  птаха,  якщо  той  сидить  на  землі.  Спійману  здобич  рідко
з’їдають  на  місці;  звичайно  ж  її  відносять  у  відокреіушене  піднесене  місце,
звідки  видно  все  довкола.  Полюють  як  уранці,  такій  в  вечірні  години.
 Улітку  живуть  звичайно  парами  і  на  вибраній  території  не  терплять
присутності  ні  іншої  пари  того  самого  виду,  ні  взагалі  інших  хижих  пта¬
хів.  Гніздо  влаштовують  у  розколинах  скель,  на  високій  будівлі,  верхівках
дерев,  іноді  просто  на  голій  землі  або  в  просторому  деревному  дуплі,
охоче  користуються  вони  також  гніздами  більших  птахів.  Великих  зусиль
під  час  побудови  гнізда  соколи  не  докладають:  нанісши  лозин,  вони  скла¬
дають  їх  у  плоске  ложе  і  в  центрі  гнізда  злегка  вистилають  його  ніжними
корінцями.  3—7  яєць  насиджує  сама  самка,  і,  поки  вона  сидить  на  яйцях,
самець  її  годує.
 За  винятком  людини,  соколи  мають  мало  ворогів,  і  для  більш  слабких
видів  небезпечними  ворогами  є  їхні  ж  великі  родичі.  Віддавна  благород¬
них  соколів  люди  використовували  для  полювання,  та  ще  й  зараз  у  бага¬
тьох  місцевостях  Азії  й  Африки  існує  соколине  полювання.  Атрибутами
 Сойка  звичайна
 (Garrulus  glandarius)
 Сойки  —  великі  птахи,  належать  до
родини  Воронові  (Corvidae),  37  ви¬
дів  сойок  поширені  в  багатьох  кра¬
їнах.  Це  птахи  з  міцним  тулубом
завдовжки  35  см  і  сильним  дзьобом.
Багато  які  з  них  дуже  яскраво  за¬
барвлені,  в  оперенні  наявний  синій
колір;  деякі  види  мають  чубки.  Жи¬
вуть  у  лісистих  місцевостях  і  жив¬
ляться  комахами,  дрібними  птаха¬
ми,  плодами  і  насінням.
 Соколині  —  родина  ряду  Хижі  птахи.
Довжина  тіла  15,2—66  см.  Декілька
родів,  близько  60  видів,  з  яких  біль¬
шість  належить  до  роду  Соколи.  По¬
ширені  скрізь  (за  винятком  Антарк¬
тики),  але  більшість  —  у  тропіках
Південної  Америки  і  Південної  Азії.

■  596
 ■  СОЛОВЕЙ  ЗВИЧАЙНИЙ
 Солов’ї  —  рід  птахів  (Luscinia)  з  роди¬
ни  Дроздові  ряду  Горобцеподібні.  Дріб¬
ні,  непоказні,  бурі  птахи  завдовжки
15  см,  із  червонувато-каштановим
хвостом.  Розмножуються  в  багатьох
регіонах  Європи  і  Західної  Азії,  в  основ¬
ному  в  лісистих  місцевостях.  Зиму
проводять  в  Африці.  Всі  вміють  гучно
й  красиво  співати.
 Сом  електричний
 (Malapterurus  electricus)
 До  родини  Malapteruridae  належить
рід  Malapterurus  з  одним  видом  —  сом
електричний.  Живе  у  водах  Тропіч¬
ної  Африки.  У  нього  6  вусиків,  а  від¬
сутній  спинний  плавець  замінений
добре  розвиненим  жировим  плавцем,
який  знаходиться  ближче  до  хвос¬
та.  Анальний  плавець  короткий,  очі
дуже  малі,  зяброві  щілини  вузькі.  Під
шкірою  знаходяться  електричні  ор¬
гани,  особливо  широкі  на  череві.  Про
біологію  цієї  риби  відомо  дуже  мало.
Арабські  рибалки  на  Нілі  стверджу¬
ють,  що  сом  витримує  ікру  в  роті.
 соколиного  полювання  є  такі  предмети:  шкіряний  ковпачок,  коротка  і
довга  прив’язки,  що  прикріпляються  до  шкіряного  кільця,  яке  обхоплює
ногу  птаха;  з  пари  пташиних  крил,  прироблених  до  яйцеподібного  тіла,
виготовляється  маленьке  опудало,  що  служить  для  зворотного  принад¬
жування  сокола;  для  захисту  від  гострих  кігтів  сокола  рука  сокольничого
одягається  в  товсту  рукавичку.  Соколине  полювання  ще  й  зараз  вельми
популярне  серед  арабів,  особливо  серед  бедуїнів  Сахари,  персів,  індусів,
різних  племен  Кавказу  і  Середньої  Азії,  в  Китаї  і  в  багатьох  інших  мон¬
гольських  народів.
 СОЛОВЕЙ  ЗВИЧАЙНИЙ  (Luscinia  luscinia)  належить  до  родини
Дроздові  ряду  Горобцеподібні.  Південний,  або  західний  соловей  (Luscinia
megarhynchos),  на  спині  має  червонувато-сірий  колір  пір’я,  а  на  черев¬
ці  —  жовтувато-сірий;  самка  дещо  менша  за  самця.  Звичайний  соловей
(Luscinia  luscinia)  схожий  на  західного,  але  трохи  більший.
 Обидва  солов’ї  відлітають  на  зиму  до  Центральної  і  Західної  Африки.
Вони  селяться  поблизу  людського  житла.  Вдача  у  солов’я  сувора,  сер¬
йозна;  його  рухи  сповнені  гідності,  постава  шляхетна;  з  іншими  птахами
солов’ї  живуть  мирно.  Літають  швидко  і  легко,  опускаючись  у  повітрі
півколами.
 Солов’я  дуже  шанують  за  його  гарний  спів.  Старі  самці  завжди  спі¬
вають  краще  за  молодих;  але  найкраще  звучить  пісня,  коли  розігруються
ревнощі.  Після  повернення  із  вирію  кожний  соловей  відшукує  те  місце,
де  він  жив  раніше;  вибравши  собі  самку,  він  зосереджує  свою  увагу  на
спорудженні  гнізда.  Жорстке  листя  служить  йому  основою,  сухі  стеблинки
утворюють  стінки,  які  вистилаються  прутиками  і  волоссям;  влаштовують
гнізда  або  просто  на  землі,  або  невисоко  над  нею.  Яйця  досягають  2  см
завдовжки  і  1,5  см  завширшки,  колір  їх  зеленкувато-бурий.  Після  кладки
яєць  поведінка  самця  дуже  змінюється;  дедалі  менше  співає  і  більшу  час¬
тину  свого  часу  уважно  стежить  за  насиджуванням  яєць.
 У  солов’їв,  особливо  у  молодих,  дуже  багато  ворогів,  як  серед  птахів
і  чотириногих,  так,  головним  чином,  серед  людей,  що  підстерігають  їх  зі
своїми  підступними  сітями  і  пастками.
 СОМ  ЕЛЕКТРИЧНИЙ  (Malapterurus  electricus)  може  вдарити  елек¬
тричним  струмом.  Будовою  та  зовнішнім  виглядом  ці  риби  мало  відріз-

СОМ  ЗВИЧАЙНИЙ  ■
 597  ■
 сно,  якщо  до  цього  сома  доторкнутися  рукою,  то  сильно  вдарить  стру¬
мом,  як  від  гальванічної  батареї;  утім,  сила  заряду  цілком  залежить  від
стану  риби,  оскільки  іноді  сома  можна  узяти  в  руки  абсолютно  безкарно,
тоді  як  в  інших  випадках  щонайменший  дотик  спричиняє  такий  удар,  що
невелика  тварина  вмить  падає  мертвою,  і  навіть  людина  довго  відчуває
сильний  біль  і  неприємне  відчуття,  схоже  на  те,  яке  буває  від  ураження
 половину  зарившись  у  мул,  причому  для  привертання  рибок  або  раків  1  не  почне  самостійне  життя.
злегка  ворушать  своїми  червоподібними  вусами.
 З  родини  Сонечка  (Coccinellidae)  в
Середній  Європі  найвідоміший  один  з
найбільших  видів  —  сонечко  з  сімома
цятками  (Coccinella  septempuncta-
ta).  Це  надзвичайно  корисна  комаха,
винищувач  попелиць:  добовий  раціон
личинки  цього  сонечка  складають  50
дорослих  особин.

■  598
 ■  соня-вовчок
 Соні  —  родина  ссавців  ряду  Гризу¬
ни.  15  видів  поширені  головним  чином
у  лісах  Євразії  (за  винятком  півночі)
і  Африки;  в  Росії  є  4  види:  соня-вов-
чок,  ліщинова,  садова  і  лісова  соні.
 Багато  дрібних  гризунів,  особливо
соні  і  польові  миші,  у  разі  крайньої
небезпеки,  подібно  до  ящірок,  відки¬
дають  частину  своїх  хвостів,  хоча  і
досягають  цього  дещо  іншим  шляхом.
Якщо  втрата  хвоста  у  ящірки  —  ре¬
зультат  перелому  одного  з  хребців,
то  миша  скидає  тільки  частину  шкі¬
ри,  що  вкриває  хвіст.  Хвіст  при  цьо¬
му  не  коротшає,  а  в  зубах  у  хижа¬
ка  залишається  лише  його  зовнішня
оболонка.  Оголена  частина  мишачо¬
го  хвоста,  на  відміну  від  регенерую¬
чого  хвоста  ящірки,  через  декілька
днів  всихає  і  відпадає.  За  спостере¬
женнями  зоологів,  миші  з  покалічени¬
ми  хвостами  трапляються  частіше,
ніж  із  цілими.
 Небагато  знайдеться  гризунів,  які
б  перевершили  вовчка  в  ненажер¬
ливості.  Він  їсть  доти,  доки  в  змозі
їсти.  Основна  його  пожива  —  жо¬
луді  й  лісові  горіхи  буків;  не  від¬
мовляється  від  волоських  горіхів,
каштанів,  солодких  і  соковитих
плодів.  У  тваринній  їжі  вовчок  та¬
кож,  мабуть,  відчуває  потребу,  тому
що  нападає  на  кожну  маленьку  тва¬
рину,  яку  він  може  наздогнати,  руй¬
нує  гнізда,  душить  пташенят.  Води
п’є  мало,  а  коли  у  нього  є  соковиті
плоди,  то  й  зовсім  її  не  вживає.
 пальці,  і  замість  великих  —  бородавка  з  приплюснутим  нігтем,  а  на  зад¬
ніх  —  по  п’ять  пальців.  Хвіст  середніх  розмірів  із  густою  шерстю  і  перис¬
тий;  на  тілі  шерсть  також  густа  і  м’яка.  Передні  зуби  плоско  заокруглені,
нижні  з  боків  сплюснуті,  чотири  кутні  зуби  кожної  щелепи  мають  корені,
що  різко  випинаються,  і  декілька  досить  рівно  обточених  поперечних  бо¬
розенок,  які  глибоко  врізалися  в  емалеву  поверхню.
 Живуть  на  горбистих  і  в  гористих  місцевостях,  лісах  і  чагарниках,
гаях  і  садах.  Соні  живуть  на  деревах  і  в  дуплах,  рідше  —  у  виритих  ними
земляних  норах,  а  також  між  корінням  дерев  або  в  розколинах  скель  і
кам’яних  стін,  причому  прагнуть  заховатися  якомога  глибше  і  далі  від
очей.  Більшість  з  них  удень  спить  і  лише  рано-вранці  й  у  вечірні  сутінки
виходять  по  здобич.
 Виспавшись,  вони  стають  украй  рухливими:  добре  бігають  і  ще  краще
за  інших  лазять,  хоча  не  можуть  далеко  стрибати,  як  білки.
 У  країнах  з  помірним  кліматом  із  настанням  холодної  пори  року  соні
впадають  в  зимову  сплячку.  Багато  які  з  них  збирають  для  цього  часу  хар¬
чові  запаси  і  їдять  їх,  прокидаючись  від  сну;  інші  ж  цього  не  потребують,
оскільки  за  літо  й  осінь  добре  відгодовуються  і  можуть  проіснувати  за  ра¬
хунок  накопиченого  жиру.  їхня  пожива  складається  з  плодів  і  різноманіт¬
ного  насіння;  деякі,  крім  того,  їдять  комах,  яйця  і  молодих  пташенят.  Під
час  їди  вони  сидять  по-білячі  на  задній  частині  тіла  і  передніми  лапами
підносять  їжу  до  рота.
 Деякі  соні  тримаються  групами  або  принаймні  парами;  інші  надзви¬
чайно  незлагідні.  Влітку  самка  народжує  в  гарному  кублі  4—5  дитинчат,
яких  виховує  з  великою  любов’ю.  Спіймані  молодими,  всі  соні  стають
досить  ручними,  але  їм  не  подобається,  коли  до  них  доторкаються  рука¬
ми,  а  старі  звірі  зовсім  цього  не  терплять.  Істотної  користі  соні  не  дають,
скоріше  завдають  шкоди,  оскільки  злодіюють  у  наших  садах;  але  їхня
миловидність  примушує  забувати  їхню  провину  і  завойовує  нашу  при¬
хильність,  на  яку  більшість  із  них  не  заслуговує.
 СОНЯ-ВОВЧОК  (Glis  glis)  належить  до  родини  Соні  ряду  Гризуни.
Кожний,  хто  вивчав  стародавню  історію,  знає  цю  соню  як  улюбленку
римлян,  які  мали  навіть  особливі  заклади  для  виховання  цих  тварин.  Ду¬
бові  та  букові  гаї  обносили  гладкими  стінами,  на  які  не  могли  видертися
соні,  і  влаштовували  там  різні  нори  для  кубел  і  спання.  Вовчків  вигодову¬
вали  жолудями  і  каштанами,  а  згодом  для  остаточної  відгодівлі  поміщали
їх  у  глиняні  посудини  або  кадовби,  що  називалися  гліраріями.  Відгоду¬
вавши  як  слід,  звірів  убивали,  щоб  як  особливо  ласу  страву  подавати  до
столу  багатих  гастрономів.
 Вовчок  має  тіло  завдовжки  16  см  і  хвіст  13  см.  Справжня  батьківщина
вовчка  —  Південна  та  Східна  Європа.  Зона  його  поширення  охоплює  Іспа¬
нію,  Грецію,  Італію,  Південну  і  Середню  Німеччину.  Живе  він  переважно
в  гористих  місцевостях;  сухі  дубові  і  букові  ліси  —  улюблене  його  місцепе¬
ребування.  Цілий  день  він  лежить,  сховавшись  у  дуплистих  деревах  або  в
розколинах  скель,  у  норах,  виритих  у  землі  між  корінням  дерев,  у  залише¬
них  норах  хом’яків  або  ж  у  гніздах  сорок  і  ворон;  надвечір  виходить  зі  свого
притулку  і  цілу  ніч  нишпорить,  відшукуючи  їжу;  час  від  часу  забігає  в  нору,
щоб  трохи  відпочити,  після  чого  знову  вирушає  по  здобич  і  лише  вранці,
рідко  після  сходу  сонця,  повертається  в  свій  притулок,  щоб  залягти  в  ньому
на  весь  день.  Під  час  нічних  походів  вовчок  спритно,  наче  справжня  білка,
лазить  по  деревах  і  скелястих  виступах,  упевнено  стрибає  з  гілки  на  гілку,
зверху  вниз,  а  по  землі  швидко  бігає  підстрибом.
 На  початку  осені  звір  починає  піклуватися  про  влаштування  зимового
житла,  готує  глибоку  нору  або  відшукує  відповідне  місце  в  тріщинах  та
розколинах  скель  і  старих  стін  або  в  глибоких  дуплах  дерев,  де  й  вла¬
штовує  з  ніжного  моху  тепле  кубло.  Тут  він  згортається  клубком  разом  з
декількома  родичами  і  поринає  в  глибокий  сон  ще  задовго  до  того  часу,
коли  стає  морозно;  в  суворих  гірських  місцевостях  цей  час  настає  вже
в  серпні,  у  більш  теплих  рівнинах  —  близько  жовтня.
 Незабаром  після  пробудження  вовчки  спаровуються,  і  приблизно  піс¬
ля  3—4  тижнів  вагітності  самка  народжує  в  м’якому  кублі  дуплистого
дерева  або  іншої  якої-небудь  нори  3—6  голих  сліпих  дитинчат,  які  зрос-

СОНЯ  ЛІСОВА  ■
 599  ■
 тають  надзвичайно  скоро  і  живляться  молоком  матері,  після  чого  згодом
самі  починають  здобувати  собі  поживу.  Вовчок  ніколи  не  влаштовує  ку¬
бла  відкрито  на  деревах,  як  наша  білка,  а,  по  можливості,  в  приховано¬
му  місці.  Там,  де  багато  буків,  ця  тварина  розмножується  дуже  швидко,
оскільки  її  добробут  залежить  від  урожаю  плодів.
 Найнебезпечнішими  ворогами  вовчка  є  лісові  куниці  і  тхори,  дикі
кішки  і  ласки,  пугачі  та  сови.
 Людина  теж  переслідує  вовчка  в  тих  місцях,  де  його  багато,  заради
м’яса  і  хутра.
 СОНЯ  ЛІСОВА  (Dryomys  nitedula)  належить  до  родини  Соні  ряду  Гри¬
зуни,  має  тіло  завдовжки  17  см,  з  яких  майже  половина  припадає  на  хвіст.
Забарвлення  шерсті  на  голові  та  спині  червонувато-буре  або  буро-сіре,  на
животі  зовсім  біле;  під  очима  починається  чорна  смуга,  яка,  розширяю¬
чись,  охоплює  очі  і  тягнеться  до  вух;  позаду  вух  лежить  брудна  сірувато-
біла  пляма.  Хвіст  зверху  темний,  буро-сірий,  на  кінці  трохи  світліший,  а
знизу  білий.
 Місцепроживанням  лісової  соні  треба  вважати  Південну  Росію;  звід¬
си  вона  поширилися  на  захід  до  Угорщини,  південної  частини  Австрії  та
Сілезії.  Способом  життя  вона,  наскільки  дотепер  відомо,  нічим  істотним
не  відрізняється  від  вовчків  і  садових  сонь.
 СОНЯ  ЛІЩИНОВА  (Muscardinus  avellanarius)  належить  до  родини  Соні
ряду  Гризуни.  Тварина  ця  приблизно  така  ж  завбільшки,  як  наша  хатня
миша;  загальна  довжина  її  тіла  досягає  14  см,  із  яких  майже  половина
припадає  на  хвіст.  Густа  і  гладка  шерсть  складається  з  середньої  довжи¬
ни  блискучого  і  м’якого  волосся  жовтувато-рудого  кольору,  знизу  шерсть
трохи  світліша,  на  грудях  і  на  горлі  —  біла;  очні  западини  і  вуха  —  світло-
червонуваті,  кінцівки  —  руді,  пальці  —  білі,  верхня  частина  хвоста  —  буро-
червона.  Взимку  верхня  частина  хвоста  вкривається  легким  чорнуватим
нальотом.  Це  відбувається  тому,  що  нове  волосся  ості  має  чорнуваті  кін¬
чики,  які  згодом  стираються.  Молоді  тварини  —  яскраво-рудого  кольору.
Батьківщина  маленьких  ліщинових  сонь  —  Центральна  Європа.
 Будовою  житла  і  способом  життя  ліщинова  соня  мало  відрізняється
від  інших  сонь.  Вона  селиться  як  на  рівнинах,  так  і  в  горах,  але  не  піді¬
ймається  вище  за  межу  зростання  лісів,  тобто  на  висоту  1500  м  над  рівнем
моря.  Улюблене  місцепроживання  соні  —  низький  чагарник,  тернина,
а  також  горіхові  гаї.
 Соня  ліщинова
 (Muscardinus  avellanarius)
 Ліщинова  соня,  поширена  в  південних
лісах,  віддає  перевагу  горіхам  (каш¬
тани,  волоські,  мигдаль),  жолудям,
горішкам  буків,  солодким  ягодам,
усіляким  фруктам.

СОРОКА  ЗВИЧАЙНА  ■
 601  ■
 Сорока  червонодзьоба
блакитна
 (Urocissa  erythrorhyncha)
 Червонодзьоба  блакитна  сорока  по¬
ширена  в  західній  частині  Гіма¬
лайських  гір,  а  на  сході  її  заміняє
інший,  споріднений  їй  вид.  Вона
живе  тут  у  чагарниках,  але  трима¬
ється  частіше  на  землі,  де  й  здобу¬
ває  свою  поживу.  Її  політ  схожий  на
політ  нашої  сороки;  він  зовсім  пря¬
мий  і  супроводжується  постійними
помахами  крил,  причому  хвіст  три¬
мається  горизонтально.  Якщо  си¬
дить  на  гілці,  сорока  випрямляєть¬
ся  і  часто  махає  хвостом.
 Гніздо  своє  блакитна  сорока  влаш¬
товує  на  деревах,  іноді  дуже  низько
над  землею,  а  іноді  на  значній  ви¬
соті.  Воно  являє  собою  досить  не¬
міцно  сплетену  споруду,  що  склада¬
ється  з  лозин,  вистелену  всередині
кореневими  мичками.  Одна  клад¬
ка  складається  з  3—5  яєць;  забарв¬
лення  їхнє  матово-зеленкувато-сіре
з  великими  бурими  плямами,  які
на  широкому  краї  яйця  зливають¬
ся  у  віночок.
 пера  иині,  JutsMimmn  ілніи  кран  зс-
 лений,  покривні  пера  великих  махо¬
вих  пер  теж  зелені,  зсередини  махові  пера  здебільшого  білі  і  лише  на  кінці
темні.  Птах  досить  поширений  у  Європі  й  Азії.  Найулюбленіше  його  міс¬
цеперебування  —  польові  гаї,  узлісся  і  сади;  високих  гір,  безлісих  рівнин  і
великих  лісів  він  уникає.  Сорока  охоче  селиться  поряд  із  людиною  і  там,
де  її  не  чіпають,  стає  надзвичайно  довірливою,  або,  вірніше,  настирливою.
Це  в  повному  розумінні  слова  осілий  птах  і  способом  життя  багато  в  чому
нагадує  ворон.  Її  органи  чутгя  так  само  гострі,  як  і  в  ворон,  а  розумом  вона
їм  зовсім  не  поступається;  сорока  добре  розрізняє  небезпечних  і  безпечних
людей  і  тварин.  Оскільки  вона  товариська,  як  і  всі  птахи  її  родини,  сорока
охоче  приєднується  до  ворон,  але  найчастіше  —  до  інших  сорок,  полює  з
ними  разом  і  розділяє  горе  і  радість.  Живиться  сорока  комахами,  черв’яка¬
ми,  равликами,  дрібними  хребетними,  плодами  і  ягодами.  Навесні  завдає
великої  шкоди  птахам,  тому  що  безжально  руйнує  гнізда  всіх  маленьких
птахів  і  може  спустошити  найнаселеніший  сад.
 Гнізда  сороки  влаштовують  на  верхівках  високих  дерев,  рідше  в  низь¬
ких  кущах,  з  жорстких  гілок,  колючок,  глини  і  листя;  кладуть  7—8  яєць,
поцяткованих  бурими  цяточками  на  зеленому  тлі.  Пташенят  батьки  ви¬
годовують  комахами,  равликами  і  черв’яками.
 Сороки  —  загальна  назва  приблиз¬
но  19  видів  птахів  з  родини  Воронові
(ворони),  дуже  поширених  і  в  Старо¬
му,  і  в  Новому  Світі.  У  них  невелике,
завбільшки  з  дрозда,  тіло,  але  довгий
хвіст.  Звичайна  для  Європи  й  Амери¬
ки  сорока  (Pica  pica)  має  блискуче  си¬
ньо-чорне  з  білим  оперення.  Сороки
будують  куполоподібні  гнізда  з  гілочок
у  заростях  чагарнику  або  на  деревах.

■  602
 ■  СОРОКА  ЧЕРВОНОДЗЬОБА  БЛАКИТНА
 Сорокопуди  —  рід  птахів  з  родини
Сорокопудові  ряду  Горобцеподібні.  Іс¬
нує  24  види,  поширені  в  Євразії,  Аф¬
риці  і  Північній  Америці.  Оселяються
в  заростях  чагарників  по  узліссях  або
серед  розрідженого  лісу.  Деякі  (на¬
приклад,  жулан)  роблять  запаси  на
зиму,  наколюючи  здобич  на  сучки.
 Сорокопуди  полюють  переважно  на
комах,  але  більшість  видів  переслі¬
дує  також  дрібних  пташок.  Ці  пта¬
хи  мають  дивну  звичку  наколювати
спійману  здобич  на  гострі  шпича¬
ки:  там,  де  живе  пара  сорокопудів,
часто  можна  спостерігати  наколе¬
них  комах,  навіть  маленьких  пта¬
шок,  плазунів  і  земноводних.  їхнє
гніздо  —  досить  майстерна  споруда,
яка  поміщається  в  найгустішому
чагарнику;  кладка  складається  з  4—
5  яєць,  які  насиджує  лише  самка.
 СОРОКА  ЧЕРВОНОДЗЬОБА  БЛАКИТНА  (Urocissa  erythrorhyncha)  на¬
лежить  до  родини  Воронові.  Загальна  її  довжина  53  см,  крила  завдовжки
ґ9,  а  хвіст  —  42  см.  Голова,  шия  і  груди  чисто-чорного  кольору,  за  ви¬
нятком  білої  поздовжньої  смуги,  що  йде  по  верхній  частині  голови  і  по
спині  та  поступово  переходить  у  синій  колір;  спина  і  плечі  світлого  ко¬
бальтово-синього  кольору;  верхні  покривні  пера  хвоста  такого  ж  самого
кольору,  тільки  на  кінцях  із  широкими  чорними  краями.  Нижня  частина
тіла,  починаючи  з  грудей,  біла  з  червонувато-попелястим  відливом;  крила
блискучі  кобальтово-сині,  але  внутрішні  борідки  махових  пер  чорні;  всі
пера  мають  білі  кінчики;  рульові  пера  сині;  середні  з  них  з  білими  кінця¬
ми;  решта  пер  білі  і  чорні.  Очі  червоно-бурого  кольору;  дзьоб  коралово-
червоний;  кінцівки  блідо-червоного  кольору.
 СОРОКОПУД  ЕФІОПСЬКИЙ  СПІВОЧИЙ  (Laniarius  aethiopicus)  на-
лежить  до  родини  Сорокопудові.  На  всій  верхній  частині  тіла,  за  винят¬
ком  білої  смужки  на  крилах,  оперення  чорного  кольору.  Нижня  части¬
на  —  біла  з  червоно-рожевим  відтінком.  Очі  червоно-бурі,  дзьоб  чорний,
кінцівки  синьо-сірі.  Довжина  тіла  35  см,  розмах  крил  33,  довжина  крила
10,  довжина  хвоста  9  см.
 Способом  життя  співочий  сорокопуд,  безперечно,  більше  схожий  на
дроздів,  ніж  на  сорокопудів.  Він  дуже  спритно  бігає  усередині  кущів  по
гілках,  ретельно  обстежуючи  листя  і  сучки  та  здобуваючи  собі  поживу.
На  землі  його  видно  рідше,  але  іноді  трапляється,  що  він  і  тут  стрибає,
але  в  разі  щонайменшої  небезпеки  негайно  злітає  знову  на  густі  верхівки
дерев.  Політ  співочого  сорокопуда  поганий  і  дуже  відрізняється  від  по¬
льоту  інших  сорокопудів.  Він  складається  зі  швидко  повторюваних  уда¬
рів  крилами,  які  іноді  уриваються  ковзаючим  ширянням.  Найпримітніша
особливість  в  житті  цих  птахів  —  їхня  манера  співати.
 СОРОКОПУДОВІ,  родина  Laniidae,  мають  сильний,  з  боків  сплюсну¬
тий,  гачкоподібний  заломлений  дзьоб,  короткі,  заокруглені  крила  і  дуже
довгий  східчастий  хвіст,  що  складається  з  12-ти  пер.  Оперення  зазвичай
густе,  пухке,  красиво  і  різноманітно  забарвлене  і  лише  в  деяких  видів  од¬
норідне.  Місцеперебування  сорокопудів  —  маленькі  гаї,  оточені  лугами,
живоплоти,  кущі,  сади  і  поодинокі  дерева.  Спосіб  життя  і  їхні  звички  на¬
стільки  ж  нагадують  хижих  птахів,  наскільки  й  деяких  ворон.  Незважаючи
на  невеликі  розміри,  вони  належать  до  найсміливіших  хижаків.
 СОРОКОПУД  СІРИЙ  (Lanius  excubitor)  належить  до  родини  Сороко¬
пудові.  Має  на  верхніх  частинах  тіла  світло-попелястий  колір  оперення,
за  винятком  довгої  білої  плями  на  плечі;  нижня  частина  тіла  —  біла;  хвіст
і  крила  —  чорні  з  білими  смужками.  Сірий  сорокопуд  живе  в  усіх  країнах
Європи  і  більшої  частини  Азії  як  осілий  або  кочовий  птах,  а  в  Північній
Африці  та  Південній  Азії  як  перелітний.  Узимку  він  охоче  підлітає  до
дерев,  а  влітку  тримається  парами  на  узліссях;  у  горах  трапляється  так
само  часто,  як  і  на  рівнинах,  немає  його  тільки  в  Альпах  і  в  болотистих
місцевостях.  Полює  на  пташок  або  мишей,  живиться  також  комахами.
 СОРОКОПУД-ЧАГРА,  або  чагра  сенегальська  (Tchagra  senegala),  на¬
лежить  до  родини  Сорокопудові.  Чагра  має  видовжений  тулуб.  Дзьоб  у
неї  стрункий  і  трохи  заломлений;  ноги  слабкі,  з  високим  плесном;  крила
короткі  та  сильно  заокруглені,  хвіст  довгий  і  східчастий.  Оперення  на
зашийку  буро-сіре,  на  нижніх  частинах  тіла  світло-попелясте.  Очі  черво¬
но-бурі,  дзьоб  чорний,  кінцівки  свинцево-сірі  із  зеленкуватим  відтінком.
Довжина  тіла  21  см,  розмах  крил  26,  довжина  крила  8,  хвоста  9  см.
 Чагра  поширена  по  всій  Африці,  за  винятком  північно-східних  її  ре¬
гіонів.  Її  спосіб  життя  істотно  відрізняється  від  способу  життя  її  родичів.
Вона  живе  тільки  в  найгустіших  кущах  і  безпосередньо  над  землею,  а  не
на  верхівках  дерев,  хоча  і  злітає  на  них,  якщо  її  наполегливо  пересліду¬
ють.  Улюблене  місце  її  полювання  —  рівна  поверхня  землі.  По  ній  вона
бігає  так  спритно,  як  не  бігає  жоден  сорокопуд.  Чагра  звичайно  ховається
в  траві  під  низьким  тернистим  чагарником,  і  коли  нарешті  вдається  при¬
мусити  її  злетіти,  то  вона  летить  швидко,  зі  свистом  ударяючи  в  повітрі

СОРОКОПУД  ЧЕРВОНОГОЛОВИЙ  ■
 603  ■
 крилами,  після  чого  недовго  ширяє  близько  над  поверхнею  землі  аж  до
іншого  куща.  Чагра  живе  парами  або  поодинці.
 СОРОКОПУД  ЧЕРВОНОГОЛОВИЙ  (Lanius  senator)  належить  до  ро¬
дини  Сорокопудові.  У  самців  лоб,  передня  частина  голови,  мантія,  крила
і  хвіст  —  чорні;  плечі,  надхвістя  і  верхні  покривні  пера  хвоста,  нижня
частина  тіла  —  білі;  верхня  частина  голови  і  потилиця  —  іржаво-бурі.
У  Німеччині  його  можна  побачити  в  багатьох  місцевостях,  а  в  Південній
Європі  й  Азії  це  найзвичайніший  з  усіх  сорокопудів.
 СПЛЮШКА  (Otus  scops)  —  птах  роду  Совки,  завдовжки  15—18  см,
розмах  крил  46—51,  довжина  крила  14,  хвоста  7  см.  На  верхній  частині
переважає  червоно-бурий  колір  із  попелясто-сірим  відтінком.  Незважаю¬
чи  на  невеликі  розміри,  сплюшка  —  досить  небезпечний  хижак.  Живить¬
ся  переважно  жуками,  нічними  метеликами,  павуками,  іноді  дрібними
птахами  і  гризунами.
 Гнізда  влаштовують  у  дуплах  дерев  і  кладуть  туди  не  раніше  кінця
травня  маленькі,  круглі  білі  яйця,  довжина  яких  31,  а  ширина  26  мм.
 СПРІНГБОК,  або  газель-стрибун  (Antidorcas  marsupialis),  що  належить  до
родини  Порожнисторогі  підряду  Жуйні,  —  антилопа  завдовжки  1,5  м,  з  яких
20  см  припадає  на  хвіст,  висота  в  холці  85  см.  Забарвлення  її  темне  корич-
нювато-жовте,  досить  яскраве;  смуга  горіхово-бурого  кольору  йде  від  рогів
через  очі  до  носа;  того  ж  самого  кольору  широка  смуга  тягнеться  з  боків  від
плеча  до  стегна,  решта  тіла  біла.  Самка  забарвленням  зовсім  не  відрізняється
від  самця.  Вим’я  у  неї  з  двома  сосками.  Чорні  роги  самця  по  прямій  лінії  до¬
сягають  завдовжки  іноді  28—30  см,  якщо  ж  врахувати  вигини,  то  30—40  см;
на  них  буває  близько  20  кільчастих  потовщень,  але  кінці  рогів  гладкі.  У  сам¬
ки  роги  коротші,  тонші,  менше  загнуті  і  кілець  на  них  менше.
 Основне  місцеперебування  стрибунів  —  Калахарі  та  багато  місцевос¬
тей  у  Південно-Західній  Африці.  Тут  вони  бродять  стадами  по  30—40,
а  іноді  по  100—200  голів.  Коли  час  від  часу  в  Південній  Африці  настають
сильні  засухи,  то  стрибуни,  не  знаходячи  корму,  залишають  ті  місцевості
і  перекочовують  далі.
 До  мігруючих  стрибунів  приєднується  стадо  за  стадом,  і  врешті-решт
їх  збирається  до  декількох  тисяч.  За  ними  йдуть  хижі  тварини  і  знищують
слабких  або  загиблих  тварин.  То  врозсип,  то  щільною  масою  рухаються
вони  в  одному  і  тому  ж  напрямку,  винищуючи  дорогою  останні  залишки
рослинності,  і  нарешті,  подібно  до  сарани,  нападають  на  більш  родючі
місцевості.  Нині  ці  переселення  втратили  своє  значення  і  трапляються
набагато  рідше,  тому  що  кількість  цих  антилоп  значно  зменшилася.
 Стрибуни  зазвичай  повертаються  в  рідні  місця  іншим  шляхом,  опису¬
ючи  таким  чином  величезний  видовжений  еліпс  або  величезний  чотири¬
кутник,  поперечник  якого  іноді  дорівнює  декільком  сотням  миль.  Тва¬
рини  проходять  цей  шлях  за  проміжок  часу  від  6  місяців  до  цілого  року.
Дивно,  як  іноді  щільно  тримаються  такі  стада.  Кажуть,  що  навіть  могутній
лев,  який  полює  на  цих  антилоп,  буває,  потрапляє  просто-таки  в  полон
до  такого  стада.  Стрибуни,  що  біжать  позаду  стада,  звичайно,  не  можуть
протистояти  безлічі  голодних  ворогів,  що  переслідують  їх,  але  ні  левам,
ні  леопардам,  ні  гієнам  і  шакалам,  які  супроводжують  стадо,  ні  тисячам
шулік,  котрі  ширяють  над  ним,  немає  потреби  докладати  якихось  зусиль,
оскільки  з  безлічі  стрибунів,  що  переселяються,  щодня  гине  через  брак
поживи  так  багато,  що  всі  хижаки  можуть  наїстися  ними  донесхочу.
 Розповідають,  що  тварини,  котрі  біжать  попереду,  постійно  міняють¬
ся.  Ті  з  них,  які  біжать  на  чолі  стада,  знаходять,  звичайно,  більше  поживи
і  стають  жирними  і  ледачими.  Але  тут  і  закінчується  щасливий  для  них
час:  голодніші  протискаються  вперед,  а  ті,  що  розжиріли,  відстають  і  по¬
трапляють  у  кінець  стада.  Декілька  днів  шляху  і  голод  примушує  їх  стати
на  колишнє  місце,  і  таким  чином  у  стаді  відбувається  постійне  пересуван¬
ня  тварин  вперед  і  назад.
 Поселенці  дуже  вдало  назвали  цю  антилопу  «стрибун».  Тікаючи  від
ворога,  вона  робить  декілька  дивних  прямовисних  стрибків.  Цей  спосіб
пересування  дає  можливість  відрізнити  її  від  інших  антилоп.
 Спрінгбок  —  вид  газелі  (Antidorcas
marsupialis),  висота  в  холці  якої
близько  76  см.  На  спині  є  складка
шкіри,  яка  вивертається,  коли  тва¬
рина  лякається.  При  цьому  демон¬
струється  ділянка  з  білої  шерсті,  що
служить  застережливим  сигналом
для  інших  членів  стада.
 «Стадо  стрибунів,  які  швидко  тіка¬
ють,  —  говорить  Ліхтенштейн,  —
цікаве  явище  для  кожного  спо¬
стерігача,  не  тільки  для  мисливця.
Якийсь  час  тварини  біжать  дуже
швидко;  але,  коли  на  шляху  тра¬
пляється  кущ  або  камінь,  вони,
жваво  перескочивши  через  них,  зу¬
пиняються,  озираються  назад,  а  по¬
тім  все  стадо  знову  рушає,  навпере¬
мінно  то  біжить,  то  стрибає».

■  604
 ■  СТАВРИДА
 Ставрида  —  рід  з  родини  Ставридові
(Carangidae).  Звичайна  ставрида  (Тга-
churus  trachurus)  дуже  поширена  в  єв¬
ропейських  морях.  Ця  риба  тримаєть¬
ся  зграями,  живе  в  поверхневому  шарі
до  глибини  100  м  у  прибережній  зоні
й  у  відкритому  морі.  Памолодь  хова¬
ється  під  пекучими  щупальцями  медуз.
Дорослі  риби  живляться  дрібного  риб¬
кою,  ракоподібними  і  кальмарами.
 СТАВРИДА  (Trachurus  trachurus)  досягає  завдовжки  30  см,  зовнішнім
виглядом  дуже  схожа  на  макрель,  має  досить  красиве  блакитне  забарв¬
лення;  поширена  в  Середземному  морі  і  в  усьому  Атлантичному  океані,
зрідка  трапляється  також  у  Балтійському  морі.  З’являється  дуже  часто
величезними  зграями  по  декілька  десятків  тисяч  особин.
 Рибалкам  іноді  важко  витягти  на  берег  дуже  переповнену  сітку.  Втім,
м’ясо  ставриди  малоцінне,  хоча  деякі  спостерігачі  запевняють,  що  воно
нагадує  на  смак  м’ясо  макрелі,  тільки  не  таке  ніжне.
 СТЕРВ’ЯТНИК  (Neophron  percnopterus)  належить  до  родини  Ястру¬
бині.  Він  зображений  на  старовинних  єгипетських  спорудах,  стародавні
єгиптяни  і  євреї  оспівували  його  як  емблему  батьківської  любові,  та  й
нині  до  нього  ставляться  без  жодного  презирства.  Він  відрізняється  від
усіх  відомих  видів  своєю  статурою,  схожою  на  воронячу,  довгими,  за¬
гостреними  крилами,  довгим  східчастим  хвостом  і  оперенням.  Дзьоб  ви¬
довжений;  восковиця  тягнеться  далі  за  половину  дзьоба;  верхня  частина
дзьоба  загнута  вниз,  але  він  тонкий  і  слабкий;  ноги  слабкі,  і  їхні  середні
пальці  майже  такі  ж  самі  завдовжки,  як  і  плесно;  пальці  озброєні  слабо
заломленими  кігтями  середньої  довжини.  Вся  голова  позбавлена  пір’я.
Брудно-білий  колір,  який  на  шиї  і  верхній  частині  грудей  більш  чи  менш
переходить  у  темно-жовтий,  є  переважним,  але  на  спині  і  на  черевці  цей
колір  чистіший;  великі  махові  пера  чорні,  плечові  пера  сіруваті.  Довжина
самки  79  см,  розмах  крил  160,  довжина  крила  50,  довжина  хвоста  26  см.
 Стерв’ятник
 (Neophron  percnopterus)
 Населяє  всю  Африку,  від  північної
межі  до  крайнього  півдня,  можли¬
во,  за  єдиним  винятком  берегової
лінії  заходу,  де  його  дотепер  спосте¬
рігали  тільки  на  островах  Зеленого
Мису.  Але  він  є  рідкісним  явищем
не  тільки  на  узбережжі  Червоно¬
го  моря,  але  також  і  у  внутрішніх
частинах  материка,  він  майже  абсо¬
лютно  уникає  великих  лісів.  У  За¬
хідній  і  Південній  Азії  він  гніздить¬
ся  в  Малій  Азії,  Сирії,  Палестині,
Аравії,  Персії,  Туркестані,  Афганіс¬
тані,  Гімалайських  країнах,  у  Пів¬
нічній  і  Середній  Індії,  зате  його
немає  на  півдні  цього  материка,  як
і  далі  на  схід,  наприклад  у  Китаї.

СТІНОЛАЗ  ЧЕРВОНОКРИЛИЙ  ■
 605  ■
 Якщо  він  ситно  поїв,  то  довго  сидить  на  одному  місці.  Коли  ходить,
схожий  на  нашого  великого  ворона;  коли  летить,  він  дещо  нагадує  леле¬
ку,  а  також  бородача;  тільки  літає  набагато  повільніше  і  не  так  красиво.
Одним  стрибком  стерв’ятник  підіймається  з  землі  та  швидко  летить,  не
рухаючи  крилами.  Так  само  часто,  як  і  на  скелях,  можна  його  побачити
на  старих  будівлях;  у  Північній  Африці,  Індії  й  Аравії  —  на  храмах,  мече¬
тях,  пам’ятниках  і  будинках.  Стерв’ятник  нерозбірливий  у  їжі.  Він  з’їдає
все,  що  тільки  можна  з’їсти.  Вважають,  що  падло  є  його  основною  по¬
живою.  Звичайно  він  з’являється  скрізь,  де  є  падло  і  прагне  насититися.
Стерв’ятник  викльовує  очі,  видовбує  отвір  в  задньому  проході  і  прагне
витягти  через  нього  нутрощі  або  чекає,  поки  не  наситяться  великі  грифи,
і  тоді  обгризає  кістки,  залишені  ними;  але  такий  бенкет  є  його  святковою
стравою.  Великі  річки  і  море  дають  йому  рясну  здобич,  тому  що  вики¬
дають  на  береги  падло  або  принаймні  поснулу  рибу  та  інших  морських
тварин.  Нарешті,  він  живиться  і  дрібними  живими  тваринами.  Нападає  на
щурів,  мишей,  на  дрібних  пташок,  на  ящірок  і  інших  плазунів;  як  злодій,
грабує  гнізда  з  яйцями  і  вправно  ловить  коників  на  лугах  і  вигонах.
 СТІНОЛАЗ  ЧЕРВОНОКРИЛИЙ  (Tichodroma  muraria)  належить  до
родини  Пищухові.  Він  характеризується  сплюснутим  тулубом,  короткою
шиєю,  великою  головою  і  довгим,  тонким  дзьобом;  кігті  на  ногах  великі
і  гострі;  оперення  м’яке,  пухнасте,  як  шовк,  і  забарвлене  в  приємний,
яскравий  колір,  який  змінюється  за  порами  року;  язик  довгий,  гострий,
як  голка,  і  вкритий  багатьма  щетинистими  гачками.  Водиться  на  висотах
Середньої  і  Південної  Європи,  Західної  Азії  та  Абіссінії.
 Пожива  його  складається  з  павуків  і  комах;  своїм  тонким  дзьобом
він,  як  щипчиками,  схоплює  з  упевненістю  навіть  найдрібніших  комах.
Язик  служить  йому  таким  чином:  швидко  висуваючи  його  вперед,  він
проколює  схоплену  комаху  і,  притянувши  його  назад,  складає  здобич  у
задню  частину  рота.  Гніздо  його  велике,  кругле  і  збудоване  на  диво  легко
з  тонкого  моху  і  пуху.
 Стерв’ятник  —  природжений  па-
дальник  і  збирач  усяких  відходів,
включаючи  послід.  Там,  де  багато
тварин,  падальникам  завжди  є  чим
поживитися.  Варто  одному  з  висоти
помітити  поживу,  як  безліч  грифів,
сипів  і  птахів-стерв  ’ятників,  що  па¬
трулюють  у  небі,  кидаються  до  того
місця.
 Стінолаз  червонокрилий
 (Tichodroma  muraria)
 «Свист  його,  —  говорить  Гиртан-
нер,  —  тонкий,  протяжний  і  нага¬
дує  пісню  нашої  вівсянки;  слухач,
вражений,  після  тривалих  пошуків,
розрізняє  нарешті  між  камінням
маленьку  пташку,  яка  лазить  із  на-
піврозгорнутими  червоними  крила¬
ми,  без  жодних  зусиль,  по  прямо¬
висній  скелі.  Стінолаз  лазить  охоче
лише  по  абсолютно  голих  скелях,  і
що  більш  дика  й  позбавлена  рос¬
линності  гірська  місцевість,  то
більш  напевно  його  можна  там  зна¬
йти.  По  стовбурах  дерев  він  ніко¬
ли  не  лазить,  живе  лише  на  крутих
скелях  і  навіть  не  любить  спускати¬
ся  на  землю».

■  606
 ■  стоноги
 Стоноги  —  ракоподібні  з  ряду  Рівно-
ногі  часто  трапляються  в  багатьох
наземних  біотопах.  У  стоніг  немає
вологонепроникного  покриву  тіла,  і
тому  все  їхнє  життя  присвячене  бо¬
ротьбі  з  висиханням.  Завдяки  цьому
вони  збираються  у  вологих  місцях  і.
бувають  активні  тільки  вночі,  коли
вологість  повітря  звичайно  вища.
 Африканський  страус  —  птах,  що  не
літає  (Struthio  camelus),  єдиний  пред¬
ставник  родини  Struthionidae  ряду
Страусоподібні.  Це  найбільший  із
птахів,  що  нині  живуть,  поширений
тільки  в  Африці.  Самець  досягає  зав¬
вишки  2,5  м,  важить  120  кг;  у  ньо¬
го  довга,  гола,  рожева  шия,  голі  ноги
з  рожевими  стегнами.  Пера  чорні,
за  винятком  білого  оперення  на  ру¬
диментарних  крилах  і  хвості.  Кож¬
не  яйце  досягає  завдовжки  20  см,  ва¬
жить  до  1,3  кг.
 Стрибунів  мулистих  (Periophthal-
midae)  включають  іноді  як  підродину
до  родини  Gobiidae.  У  представників
цієї  родини  висувні  очі,  розташовані
на  верхньому  боці  голови,  як  у  жаби,
вони  доволі  рухливі  і  мають  пові¬
ки.  Верхня  щелепа  прикриває  ниж¬
ню.  Основи  грудних  плавців  мають
розвинену  мускулатуру,  що  дає  ри¬
бам  можливість  рухатися  по  суші,
оскільки  вони  часто  виповзають  із
води.  До  цієї  родини  належать  пере¬
важно  невеликі  види,  завбільшки  до
15—30  см.  У  великій  кількості  жи¬
вуть  у  болотистому  узбережжі  тро¬
пічних  частин  Індійського  й  Атлан¬
тичного  океанів.
 За  винятком  часу  розмноження,  стінолаза  рідко  можна  бачити  па¬
рами.  Він  лазить  зазвичай  один  по  пустинних  скелях,  виспівуючи  свою
коротку,  просту,  але  приємну  пісеньку.  Із  птахами  іншого  роду  рідко  сти¬
кається  і  переважно  уникає  їх.
 Час  насиджування  припадає  на  травень  і  червень.
 СТОНОГИ  (Oniscidae)  належать  до  ряду  Рівноногі  (Isopoda).  У  них
ніжки  розташовані  на  семи  грудних  сегментах  і  лише  в  окремих  випадках
закінчуються  клішнями;  черевце  шестичленне,  на  голові  тільки  два  ока.
У  самок  на  цих  ніжках  є  особливі  придатки,  які  утворюють  так  звану  за¬
родкову  камеру,  де  виношуються  яйця  і  щойно  вилуплені  молоді  комахи.
 Характерною  ознакою  стоніг  є  задня  пара  ніжок,  які  стирчать  у  вигляді
двох  маленьких  ріжків;  усі  вони  живуть  на  суші  у  вологих  місцях,  у  льохах,
підвалах,  під  камінням.  На  згаданих  задніх  ніжках  внутрішня  поверхня  функ¬
ціонує  як  дихальні  зябра,  а  зовнішня  утворює  кришку,  що  оберігає  їх  від  ви¬
сихання.  Втім,  є  і  такі  стоноги,  які  живуть  в  абсолютно  сухих  місцях;  у  них  зяб¬
рове  дихання  майже  цілком  замінюється  повітряним,  на  зразок  трахейною.
 Спосіб  розмноження  стоніг  дуже  складний;  у  заплідненої  самки  яйця
переходять  в  зародкову  камеру,  яка  утворюється  придатками  грудних  ні¬
жок.  Тут  зародки  проходять  повний  цикл  свого  розвитку  і  виходять  ціл¬
ком  розвиненими  стоногами.
 Линяють  тільки  запліднені  самки,  а  ті  з  них,  у  яких  запліднений  тіль¬
ки  один  з  парних  органів,  линяють  тільки  з  того  боку.
 СТРАУС  АФРИКАНСЬКИЙ  ЗВИЧАЙНИЙ  (Struthio  camelus).  Відміт-
ними  ознаками  його  є:  дуже  сплюснуте  тіло,  довга,  майже  гола  шия,  не¬
велика  плоска  голова,  середньої  довжини  прямий,  заокруглений  спереду  і
плоский  на  кінці  дзьоб,  озброєний  роговим  зубцем;  високі,  сильні  і  голі
ноги,  що  закінчуються  двома  пальцями;  досить  великі,  але  все-таки  непри¬
датні  для  літання  крила  з  двома  шпорками,  і  досить  довгий  хвіст  з  м’яких
пер.  Оперення  всього  тіла  густе,  м’яке  і  кучеряве.  У  самців  всі  дрібні  пера
тулуба  чорні,  пір’я  крил  і  хвоста  білі,  голі  частини  шиї  яскраво-червоні.
 Степи  та  пустелі  Африки  і  Західної  Азії  є  місцепроживанням  страусів.
Живуть  невеликими  групами  по  5—6  особин;  така  група  займає  досить
велике  пасовище  і  залишається  на  ньому  дуже  довго.
 У  швидкості  бігу  страус  може  змагатися  зі  скаковим  конем  і  навіть
обігнати  його.  Зір  у  нього  розвинений  краще  за  інші  відчуття.  Живиться
страус  головним  чином  рослинною  їжею.  На  волі  він  скубе  траву  і  під¬
бирає  із  землі  насіння,  комах  і  дрібних  хребетних.
 В  одне  гніздо  кладуть  яйця  декілька  самок.  У  прохолодних  місце¬
востях  яйця  насиджують  і  вдень,  і  вночі,  у  спекотних  країнах  страуси
часто  залишають  гнізда,  прикривши  їх  піском.  Розміри  страусиних  яєць
бувають  різні,  але,  в  усякому  разі,  перевищують  розміри  яєць  усіх  інших
птахів  і  досягають  завдовжки  15  см;  яйця  страусів,  що  живуть  у  неволі,
набагато  дрібніші.
 СТРИБУН  ЗВИЧАЙНИЙ  МУЛИСТИЙ  (Periophthalmus  xoelreuteri)  за-
звичай  має  світло-бурий  або  зеленувато-сірий  колір,  завдовжки  близько
15  см.  Примітна  особливість  цієї  рибки  полягає  в  тому,  що  вона  дуже  час¬
то  залишає  воду  і  лазить  по  деревах,  до  чого  її  плавці  пристосовані  наба¬
гато  більше,  ніж  для  плавання.  За  способом  життя  мулисті  стрибуни,  або
дереволази,  як  їх  справедливо  називають,  більше  схожі  на  земноводних  і
навіть  на  плазунів,  ніж  на  риб.  Дереволази  у  великій  кількості  водяться  на
Гвінейському  березі  і  в  Сенегамбії,  де  поширені  мангрові  ліси.  Там  вони
лежать  у  мулі,  безупинно  вистрибують  на  берег,  бігають  майже  так  само
спритно,  як  і  ящірки,  і  вправно  вистежують  усіляких  комах.
 СТРИБУНКА  КОРОТКОВУХА  (Macroscelides  proboscideus)  характери¬
зується  повною  зубною  системою  і  п’ятипалими  кінцівками.  Завдовжки
25  см,  з  них  на  хвіст  припадає  11,5  см,  а  на  хобот  майже  2  см.  Забарвлен¬
ня  шерсті  на  спині  то  червонувато-буре,  то  блідо-сіре.  На  животі  і  лапах
більш  чи  менш  біле.  Через  іржаво-бурий  з  червонувато-чорним  кінцем
хобот  у  напрямку  до  лоба  йде  рудо-бура  смуга;  вуха  всередині  білі.

СТРИБУНКОВІ  ■
 607  ■
 Стрибун  звичайний  мулистий
 (Periophthalmus  Koelreuteri)
 На  дерева  вони  піднімаються  по
тонкому  повітряному  корінню,
причому  обхоплюють  коріння  плав¬
цями  і,  спираючись  хвостом,  по¬
ступово  піднімаються  вгору.  У  разі
найменшої  небезпеки  стрибуни  ки¬
даються  в  мул  і,  змієподібно  звива¬
ючись,  умить  зариваються  в  нього.
У  воді  вони  чудово  уміють  плавати,
хоча  за  звичкою  і  там,  як  правило,
стрибають  по  поверхні.
 Коротковуха  стрибунка  способом  життя  цілком  нагадує  решту  стри¬
бунок.  Усі  вони  без  винятку  живуть  в  Африці,  особливо  в  південній  і
східній  її  частинах,  тобто  в  найспекотніших  і  неродючих  місцевостях.  Ці
звірі  віддають  перевагу  скелястим  горам,  знаходячи  тут  притулок  у  гли¬
боких,  неприступних  норах  під  камінням,  у  розколинах  скель  і  лігвах
інших  тварин,  куди  ховаються  у  разі  будь-якої  уявної  небезпеки.  Пожива
їхня  складається  головним  чином  з  комах,  яких  вони  майстерно  ловлять
або  витягують  із  тріщин  і  розколин  у  камінні.  Якщо  добре  сховатися,  то
можна  спостерігати  їх  метушливу  роботу,  але  щонайменший  рух  лякає
звірів  і  змушує  їх  вмить  ховатися  в  норах,  звідки  вони  довго  після  того  не
наважуються  знову  вилізти.  Нарешті  одна  за  одною  стрибунки  виходять
і  починають  моторно  стрибати  довкола.  Звір  любить  сідати  на  розпечене
каміння  і  із  задоволенням  гріється  на  сонечку.
 СТРИБУНКОВІ,  родина  (Macroscelididae).  Стрибунки  схожі  на  зем¬
ляних  зайців  довгими,  тонкими  і  майже  безволосими  задніми  кінцівка¬
ми;  крім  того,  ніс  у  них  довший,  ніж  в  усіх  інших  комахоїдних,  і  своєю
формою  нагадує  хобот.  Мають  великі  очі,  великі  вуха  з  мочками  і  довгі
вуса,  що  стирчать.  Тіло  у  стрибунок  коротке;  задні  кінцівки  довгі,  як  у
земляних  зайців,  передні  дещо  коротші.  Три  середні  пальці  передніх  лап
однакової  довжини;  великий  палець  розташований  вище  за  інші;  задні
лапи  мають  5,  іноді  4  коротких,  тонких  пальці  з  короткими,  слабкими  і
дуже  заломленими  кігтями.  Подовження  задніх  кінцівок  зумовлене  пере¬
важно  довжиною  гомілкових  кісток  і  плесна.
 Тонкий,  коротко  опушений  хвіст  трохи  коротший  за  тулуб.  Розкішне
хутро  дуже  густе  і  м’яке.
 Стрибунки  —  родина  ссавців  з  ряду
Комахоїдні.  Довжина  тіла  9—31  см,
хвоста  8—26  см.  15  видів  поширені  в
Африці  і  на  о.  Занзібар.  Часто  пересу¬
ваються  стрибками  на  задніх  кінців¬
ках,  які  набагато  довші  за  передні.

■  608
 ■  СТРИЖ  БІЛОПУЗИЙ
 Стрижі  —  птахи  з  родини  Apodidae,
що  включає  66  видів.  Поширені  по¬
всюдно,  за  винятком  холодних  поясів
у  високих  широтах.  Живляться  ко¬
махами,  ловлять  свою  здобич  на  льо¬
ту.  Часто  гніздяться  колоніями,  а
деякі,  наприклад  салангана-водорос-
теїд  (Collocalia  fuciphaga),  живуть
великими  зграями  в  печерах.  Гнізда
цих  птахів  використовуються  для
приготування  знаменитого  китай¬
ського  супу  «з  пташиних  гнізд».
 СТРИЖ  БІЛОПУЗИЙ  (Apus  melba)  має  темно-буре  забарвлення  верх¬
ньої  частини  тіла,  голови  і  нижніх  покривних  пер  хвоста,  білий  колір
горла  і  грудей  та  буро-зелений  колір  махових  пер.  Довжина  тіла  —  22  см,
розмах  крил  —  20  см.  Середземне  море  є  центром  зони  поширення  цього
птаха,  межами  якої  служать  Піренейські,  Альпійські  та  Гімалайські  гори,
Азія  й  Атлас.  Способом  життя  і  звичками  в  головних  рисах  схожий  на
більш  відомого  нам  чорного  стрижа.
 СТРИЖІ,  родина  Apodidae,  —  невеликі  птахи,  але  з  міцним  і  сильним
тулубом,  короткою  шиєю  і  широкою  головою,  що  закінчується  маленьким,
трикутним,  слабким  дзьобом;  крила  вузькі  і  загнуті;  хвіст  має  різну  фор¬
му;  кінцівки  короткі,  з  гострими  кігтями.  Оперення  зазвичай  одноколірне,
темне  і  у  виняткових  випадках  має  блискучий  металевий  колір.  Поширені
по  всіх  частинах  світу  і  живуть  у  всіх  поясах,  окрім  холодного;  трапляються
також  на  різних  висотах,  від  морського  берега  до  снігової  лінії.
 Чудово  літаючи  в  повітрі,  вони  на  землі  виявляються  найбезпорадні-
шими  істотами:  нездатні  ні  ходити,  ні  навіть  повзати;  зате  лазять  досить
непогано  по  стінах  і  скелях.  Стрижі  дуже  ненажерливі  і  знищують  щодня
сотні  тисяч  комах.
 Види  стрижів,  що  живуть  у  помірному  поясі,  —  перелітні  птахи,  тоді
як  тропічні  види  можна  назвати  бродячими.  Гнізда  стрижів  відрізняють¬
ся  від  усіх  інших  пташиних  гнізд.  Тільки  небагато  видів  будують  гнізда
дбайливо  й  акуратно;  більшість  же  лише  зносить  у  заглиблення  купу  ма¬
теріалу,  необхідного  для  спорудження  гнізда,  укладаючи  його  неправиль-
 1  —  Стриж  білопузий
 (Apus  melba),
 2  —  стриж  чорний
 (Apus  apus)
 Чорний  стриж  —  птах  завдовжки
близько  16  см  із  довгими,  серпоподіб¬
но  загнутими  крилами,  з  коротким
вилкастим  хвостом,  широким  дзьо¬
бом,  великим  розрізом  рота  і  слаб¬
кими  кінцівками,  не  пристосованими
для  ходіння.  На  лапах  у  чорних  стри¬
жів  чотири  пальці,  всі  спрямовані
вперед.  На  шиї  під  дзьобом  є  світ¬
ла  пляма.  За  винятком  найпівнічні-
ших  регіонів,  чорний  стриж  населяє
майже  всю  Європу  і  південь  Західно¬
го  Сибіру.  Живе  також  у  Північно-
Західній  Африці.  Гнізда,  як  правило,
розміщує  під  стріхами  дахів  будин¬
ків,  у  деяких  країнах  гніздиться  на
скелях.  Пара  птахів  виводить  2—3
пташенят.  Основний  корм  —  мухи,
яких  стрижі  ловлять  на  льоту.

СТРИЖ  ЧОРНИЙ  ■
 609  ■
 ними  шарами.  Але  всі  гнізда  стрижів  відрізняються  тим,  що  матеріали
скріпляються  клейкою  слиною,  яка  швидко  тужавіє.  Кладка  складається
з  одного  або  декількох  яєць.  Насиджує  лише  самка,  але  обоє  батьків  ви¬
годовують  дитинчат.
 СТРИЖ  ЧОРНИЙ  (Apus  apus)  має  одноманітно-бурий  колір  оперення
із  зеленкуватим  металевим  відливом.  Завдовжки  досягає  18  см,  розмах
крил  —  40  см,  довжина  крила  —  17  см.  Поширений  по  всій  Європі,  а
також  у  Центральній  Азії.  Взимку  стриж  живе  в  Африці  та  Індії,  причому
пролітає  через  всю  Африку  з  півночі  до  півдня.
 Його  рухи,  політ  і  звички  різко  відрізняються  від  польоту  інших  пта¬
хів.  Повітря  —  це  його  стихія:  там  він  проводить,  можна  сказати,  все
своє  життя.  Стриж  співати  не  вміє,  а  тільки  кричить;  голос  його  різкий  і
гучний.
 Чорний  стриж  гніздиться  звичайно  в  отворах  стін,  на  дзвіницях  та
інших  високих  спорудах,  а  також  у  дуплах  дерев  і  зрідка  в  ямах,  виритих
в  землі.  Він  часто  виганяє  шпаків  і  горобців  зі  шпаківень.
 Поживу  стрижа  складають  дрібні  комахи,  які  літають  дуже  високо
над  землею  і  лише  сонячної  днини:  цим  тільки  і  можна  пояснити  пізній
приліт  стрижів.
 СУДАК  (Stizostedion  lucioperca)  завдовжки  100—130  см  і  важить  12—
15  кг.  Забарвлення  спини  зеленкуватого  кольору,  на  черевному  боці  срі-
блясто-білого;  упоперек  тіла  йдуть  бурі  смуги.  Судак  мешкає  в  глибоких,
чистих  водоймищах,  річкових  басейнах  Середньої  і  Північної  Європи.
 СУМЧАСТА  МИША  ЖОВТОНОГА  (Antechinus  flavipes)  —  тварина,  яка
досягає  завдовжки  близько  13  см  і  має  хвіст  завдовжки  8  см.  Досить  густа
і  м’яка  шерсть  біля  основи  темно-сірого  кольору,  зовні  вона  чорнувата  з
жовтими  цятками,  на  боках  —  рудувата  або  вохристо-жовта,  знизу  яскраво-
жовтого  кольору;  підборіддя,  груди  і  черево  білі  або  жовті;  хвіст  світлий,
місцями  поцяткований  темнішими  цятками.  Білопузі  миші  поширені  в  за¬
хідній  і  північній  частинах  Австралії,  жовтопузі  —  у  східній.
 СУМЧАСТІ,  ряд  Marsupialia.  У  класі  Ссавці  ряд  Сумчасті  найбільше
привертає  увагу  вчених.  Під  назвою  «сумчасті»  об’єднана  велика  кількість
різноманітних  родин  ссавців,  які,  за  винятком  сумки,  способу  розмно¬
ження  і  статевих  органів,  мають  між  собою  дуже  мало  спільного.  їх  швид¬
ше  можна-б  було  вважати  рядами  особливого  підкласу  ссавців.
 Якщо  порівняти  сумчасту  тварину  з  хижою  або  гризуном,  то  стає  зро¬
зумілим,  що  вона  менш  розвинена  і  менш  досконала,  ніж  схожий  на  неї
хижак  або  гризун.  Це  виявляється  або  у  формі  всього  тіла,  або  в  будові
окремих  органів,  або  в  зубній  системі.
 Сумка  може  являти  собою  справжню  кишеню,  або  бути  недорозви¬
неною,  утворюючи  дві  шкірясті  складки,  або  навіть  знаходитися  в  зачат¬
ковому  стані.  Дитинчата  народжуються  в  такому  стані,  як  ні  в  жодного
вищого  ссавця.  Вони  малі,  голі,  сліпі  і  мають  лише  зачаткові  кінцівки.
Після  народження  присмоктуються  до  одного  з  сосків,  які  зазвичай  ма¬
ють  вигляд  довгої  конічної  бородавки  і  скоро  помітно  зростають.  Потім
вони  швидко  розвиваються,  залишають  на  деякий  час  сосок  і  вилазять
із  сумки.  Від  дня  зачаття  до  того,  як  дитинча  може  висувати  голову  з
сумки,  у  велетенського  кенгуру  минає  близько  7  місяців;  відтоді,  як  воно
вперше  залишає  сумку,  —  ще  близько  9  тижнів,  і  стільки  ж  часу  молодий
кенгуру  живе  потім  то  в  сумці,  то  на  волі.  Кількість  дитинчат  може  бути
невеликою.
 Сумчасті  зараз  населяють  Австралію  і  деякі  прилеглі  острови,  а  також
Південну  і  Північну  Америку.  В  Америці  є  представники  лише  однієї
родини.
 Різні  види  сумчастих  і  способом  життя  не  схожі  між  собою:  одні  з
них  хижаки,  інші  живляться  рослинами;  багато  живуть  на  землі,  інші  на
деревах,  деякі  іноді  навіть  у  воді;  більша  частина  —  нічні  тварини,  деякі,
проте,  активні  і  вдень.  Із  хижих  багато  які  вправно  бігають  і  лазять,  із
рослиноїдних  деякі  можуть  швидко  і  довго  бігати.
 Судак  звичайний  —  вид  риби  Stizo¬
stedion  lucioperca.  Поширена  в  Цен¬
тральній  і  Східній  Європі.  Ця  риба  зі
струнким  тілом  належить  до  роди¬
ни  Окуневі,  має  довгі  спинні  плавці  з
безліччю  променів.  Хижак,  що  поїдає
дрібних  рибок.
 Сумчасті  —  ряд  живородних  ссавців.
Тіло  завдовжки  від  декількох  санти¬
метрів  (сумчасті  миші)  до  3  м  (кенгу¬
ру),  хвіст  у  багатьох  добре  розвинений.
У  самок  більшості  сумчастих  є  роз-
родна  сумка,  в  яку  відкриваються  со¬
ски.  Дитинча  народжується  недороз¬
виненим  і  тривалий  час  розвивається
в  сумці.  15—16  родин:  опосуми,  хижі
сумчасті,  сумчасті  мурахоїди,  банди-
кути,  сумчасті  кроти,  сумчасті,  що
лазять,  вомбати,  кенгуру  та  інші.
 Пожива  сумчастих  різноманітна.  Всі
хижі  види  переслідують  інших  тва¬
рин,  поїдають  молюсків,  риб  та  іншу
здобич,  яку  викинуло  море,  або  пад-
ло  наземних  тварин;  менші  види
полюють  на  птахів,  комах  і  черв’я¬
ків.  Рослиноїдні  живляться  плода¬
ми,  листям,  травами  і  корінням,  яке
вони  зривають  або  обскубують.  Хижі
сумчасті  іноді  шкодять,  переслідую¬
чи  стада,  забираючись  вночі  в  кур¬
ники  і  завдаючи  інших  неприємнос¬
тей.

■  610
 ■  СУМЧАСТІ  СОНІ
 Сумчастий  вовк  (тасманійський  вовк,
тилацин;  Thylacinus  cynocephalus)  на¬
лежить  до  роду  Thylacinus  (єдиний  вид
в  роді)  з  родини  Хижі  сумчасті  Dasy-
uridae.
 Сумка  тилацина  відкривається  не
вперед,  як  у  кенгуру,  а  назад.  У  ній
дві  пари  сосків:  це  означає,  що  щенят
у  тасманійського  вовка  може  бути
тільки  чотири  або  менше.
 Раніше,  за  доісторичних  часів,  сум¬
часті  вовки  були  поширені  в  Австра¬
лії,  а  ще  раніше,  мабуть,  і  в  Півден¬
ній  Америці:  викопні  кістки  схожих
на  них  тварин  знайшли  в  Патагонії.
Тепер  вони  збереглися  тільки  в  Тас¬
манії.
 СУМЧАСТІ  СОНІ,  або  щури  сумчасті  китицехвості  (Phascogale),  —
дрібна  хижа  сумчаста  тварина,  більш-менш  схожа  на  землерийку.  Довжи¬
на  тіла  цих  тварин  невелика,  хвіст  помірної  довжини.  Міцне  тіло  трима¬
ється  на  коротких  кінцівках  із  маленькими  п’ятипалими  лапами,  які,  за
винятком  великого  пальця  задніх  кінцівок,  позбавленого  кігтя,  озброєні
гачкуватими,  гострими  кігтями.  Голова  загострена,  очі  і  вуха  досить  вели¬
кі.  В  зубній  системі  впадають  в  око  дуже  розвинені  верхні  різці;  тонкі  ікла
бувають  лише  помірних  розмірів,  загострені  псевдоокутні  зуби  нагадують
своїми  горбиками  зуби  комахоїдних.  Сумчасті  соні  населяють  Австралію
і  Папуаські  острови,  живуть  на  деревах  і  живляться  птахами,  плазунами,
дрібними  ссавцями  і  комахами.
 СУМЧАСТИЙ  ВЕДМІДЬ  (див.  Коала).
 СУМЧАСТИЙ  ВОВК,  або  тасманійський,  тилацин  (Thylacinus  супо-
cephalus),  —  єдиний  представник  особливого  роду,  що  нині  живе,  небез¬
підставно  має  таке  ім’я;  він  насправді  схожий  на  дикого  собаку.  Його
видовжене  тіло,  форма  голови,  відокремлена  від  решти  голови  морда,
стоячі  вуха,  злі  очі,  а  також  піднятий  догори  хвіст  нагадують  собаку,  тіль¬
ки  кінцівки  відносно  короткі,  і  зуби  істотно  відрізняються.
 Сумчастий  вовк  —  найбільший  з  усіх  м’ясоїдних  сумчастих.  Довжина
його  тіла  перевищує  1  м,  довжина  хвоста  50  см,  старі  самці,  як  запевня¬
ють,  стають  ще  помітно  більшими,  досягаючи  загальної  довжини  близько
1,9  м.  Коротка,  пухнаста  шерсть  сіро-бурого  кольору,  на  спині  з  12—14
чорними  поперечними  смугами.  Волосся  на  спині  біля  коренів  темно-
буре,  а  кінчики  його  жовтувато-бурі;  волосся  на  череві  блідо-буре  біля
коренів  і  буро-біле  на  кінцях.  Голова  світлого  кольору,  ділянка  очей  біла;
біля  переднього  куточка  ока  знаходиться  темна  пляма,  а  над  оком  смуж¬
ка.  Кігті  бурі.  Ззаду  на  спині  шерсть  подовжується  і  досягає  на  стегнах
найбільшої  довжини.  Шерсть  не  дуже  обрідна,  але  коротка  і  дещо  кошла¬
та.  Хвіст  лише  біля  основи  вкритий  м’якою  шерстю,  а  далі  —  жорсткою.
Морда  тварини  має  абсолютно  інший  вираз,  ніж  у  собаки,  привертають
увагу  далеко  розрізаний  рот  і  великі  очі.
 Сумчастий  вовк  живе  в  Тасманії.  На  початку  європейської  колонізації
його  було  багато,  він  завдавав  багато  клопотів  і  збитків  скотарям,  оскіль¬
ки  настирливо  відвідував  стада  овець  і  пташарні.  З’явилася  вогнепальна
зброя  —  і  йому  довелося  відійти  далі  всередину  острова.  Тут  у  деяких
гористих  місцевостях  він  усе  ще  водиться,  найчастіше  на  висоті  близько
1000  м  над  рівнем  моря.
 Розколини  скель  у  темних,  майже  неприступних  для  людини  ущели¬
нах,  природні  або  вириті  ним  самим  глибокі  нори  є  його  денним  притул¬
ком;  звідси  він  здійснює  свої  хижацькі  набіги.
 Сумчастий  вовк  —  нічна  тварина  і  дуже  боїться  яскравого  світла.
Ймовірно,  завдяки  цій  чутливості  до  світла  вдень  він  неповороткий  і  не-
спритний,  вночі  ж,  навпаки,  бадьорий,  енергійний  і  часто  навіть  сміливий
і  небезпечний;  не  боїться  боротьби  і  часто  виходить  із  неї  переможцем,
оскільки  єдиними  небезпечними  ворогами  його  можуть  бути  тільки  соба¬
ки.  Якщо  він  і  не  найдикіший  з  усіх  хижих  сумчастих,  то  в  будь-якому  разі
набагато  сильніший  і  сміливіший  від  своїх  родичів  і  вже  тому  заслуговує  на
свою  назву.  Він  завдає  стільки  ж  шкоди,  як  і  його  північний  тезко.
 Пожива  сумчастого  вовка  складається  з  дрібних  тварин,  яких  він  може
добути  і  здолати;  при  цьому  він  знищує  як  хребетних,  так  і  безхребетних,
починаючи  від  комах  і  молюсків.  Там,  де  гори  доходять  до  морського  бе¬
рега  і  де  переселенці  не  дуже  закріпилися,  він  бродить  вночі  уздовж  бере¬
га,  винюхує  і  відшукує  всіляких  тварин,  яких  викинули  хвилі.  Двостулкові
й  інші  молюски,  яких  тут  дуже  багато,  є  його  основною  поживою,  якщо
тільки  щастя  не  посміхнеться  і  море  не  приготує  йому  бенкет,  викинувши
на  берег  напівгнилу  рибу  або  тюленя.  Але  сумчастий  вовк  іноді  й  сам  по¬
лює.  На  порослих  травою  рівнинах  і  в  низинах  він  переслідує  швидкого
кенгуру,  а  в  річках  і  ставках  —  качкодзьоба,  незважаючи  на  його  вміння
плавати  і  пірнати.  Якщо  він  дуже  голодний,  то  не  гребує  будь-якою  їжею
і  не  боїться  навіть  гострих  голок,  що  вкривають  єхидну.

СУМЧАСТИЙ  ДИЯВОЛ  ■
 611  ■
 СУМЧАСТИЙ  ДИЯВОЛ  (Sarcophilus  harrisi).  Тварина  дістала  таку  бага¬
тозначну  назву  завдяки  своїй  неймовірній  дикості.  Вона  зовсім  не  приру¬
чається.  У  неволі,  навіть  за  умови  найретельнішого  догляду,  він  не  втрачає
своєї  дикої  вдачі  і  ніколи  не  полюбить  і  не  впізнаватиме  людину,  яка  годує
і  доглядає  його.  Сумчастий  диявол  має  міцний  тулуб,  голова  дуже  велика,
незграбна,  товста,  з  широкою  мордою.  Вуха  короткі,  зовні  вкриті  шерстю,
всередині  голі  та  складчасті.  Очі  маленькі,  зіниці  круглі.  Ніс  голий,  губи
усаджені  численними  бородавками.  Хвіст  короткий,  конічної  форми,  дуже
товстий  біля  основи  і  швидко  стоншується;  низькі,  дещо  криві  кінцівки
приблизно  однакової  довжини.  У  зубній  системі  на  один  псевдокутній  зуб
менше,  ніж  у  сумчастого  вовка.  Шерсть  складається  з  короткого,  що  ніде
не  подовжується,  м’якого  волосся;  хвилясто  закручене  волосся  вусів  товсте,
щетинисте  і  коротке,  пасмо  щетини  на  щоках  надзвичайно  довге.  Голова
вкрита  обрідною  чорною  шерстю,  що  аж  просвічує  червонувата  шкіра.  На
грудях  сумчастого  диявола  знаходяться  біла  краватка  і  дві  білі  плями;  решта
тіла  вкрита  чорною  шерстю.  Довжина  тіла  тварини  досягає  одного  метра,
з  яких  на  хвіст  припадає  близько  ЗО  см.
 Це  справжня  нічна  тварина;  він  так  само  боїться  денного  світла,  як
і  сумчастий  вовк  або  наші  сови.  Світло,  мабуть,  дійсно  викликає  біль.
За  тваринами,  що  містяться  в  неволі,  спостерігали:  коли  їх  виносили  на
світло,  вони  негайно  квапливо  і  перелякано  прагнули  знайти  найтемніше
місце  в  клітці,  корчилися,  відверталися  і  прагнули  захистити  очі  від  украй
неприємної  дії  світла  за  допомогою  постійних  рухів  мигальної  перетин¬
ки.  Поки  сонце  не  зайшло,  сумчастий  диявол  ховається  в  найтемніших
і  глибоких  норах,  у  розколинах  скель,  під  корінням  дерев  і  тут  впадає  в
глибокий  сон,  схожий  на  смерть;  тоді  його  не  може  розбудити  навіть  шум
полювання.  Після  настання  ночі  він  залишає  лігво  і  бродить,  шукаючи
здобичі.  При  цьому  він  виявляється  відносно  швидким  і  моторним  у  своїх
рухах  та  витривалим  у  бігу;  але  все-таки  спритністю  і  гнучкістю  поступа¬
ється  віверам  і  куницям,  з  якими  хотіли  його  порівнювати.  Його  постава
і  деякі  звички  нагадують  ведмедя.  Під  час  ходи  він  ступає  всією  ступнею,
а  коли  сидить,  то  спирається,  як  собака,  на  задню  частину.
 Люто  нападає  він  на  всіх  тварин,  які  трапляються  на  його  шляху.
Відшукує  здобич  як  серед  хребетних,  так  і  серед  безхребетних;  з  того,
що  дає  йому  ця  небагата  країна  або  море,  він  не  гидуватиме  нічим,
оскільки  його  ненажерливість  не  поступається  його  люті.  Під  час  своїх
хижацьких  набігів  диявол  видає  звуки,  які  є  чимось  середнім  між  звуч¬
ним  гавкотом  і  бурчанням.  Його  ненажерливість  часто  призводить  до
загибелі.  Він  іде,  не  замислюючись,  у  будь-яку  пастку  і  бере  будь-яку
приманку:  чи  це  шматочок  м’яса  якого-небудь  хребетного  або  ще  щось.
Важче,  кажуть,  полювати  на  нього  з  собаками;  відчувши  небезпеку,  він
у  бійці  виявляє  надзвичайну  хоробрість  і  захищається  до  кінця,  навіть  із
сильнішим  супротивником.  Міцні  щелепи,  страшні  зуби,  скажена  лють  і
безстрашність  часто  дозволяють  йому  відбивати  напад  собаки.  І  справді,
навряд  чи  знайдеться  такий  мисливський  собака,  який  забажав  би  стати
з  ним  до  бою.
 СУМЧАСТИЙ  МУРАХОЇД,  або  намбат  (Myrmecobius  fasciatus),  —  єди¬
ний  представник  родини.  Тіло  в  нього  довге,  голова  загострена,  задні
кінцівки  чотирипалі,  передні  п’ятипалі;  задні  кінцівки  дещо  довші  за  пе¬
редні,  підошви  не  вкриті  шерстю,  пальці  розділені.  Самка  не  має  сумки.
На  грудях  знаходиться  чудова  залоза,  що  відкривається  декількома  про¬
токами,  вона  є  в  особин  обох  статей.  Язик  довгий,  тонкий,  до  кінця  зву¬
жений,  має  абсолютно  гладку  поверхню  і  може  витягуватися.
 Якщо  намбат  тікає,  то  досить  швидко  рухається  невеликими  стриб¬
ками,  причому  тримає  хвіст  так  само,  як  наша  білка.  У  незайманому  лісі,
його  улюбленому  місцеперебуванні,  він  легко  може  сховатися  або  в  дуплі
дерева,  або  під  корінням,  або  ж  у  розколині  скелі.  Його  знаходять  пере¬
важно  в  таких  лісових  місцинах,  де  є  багато  мурашок.  Він,  як  мурахоїд,
засовує  язик  у  мурашник,  що  аж  кишить  мурахами,  а  потім,  коли  без¬
ліч  розлючених  комах  вчепиться  в  нього,  щелепами  швидко  втягує  його
назад  до  рота.  Кажуть,  що,  крім  мурах,  він  їсть  інших  комах.  Кількість
дитинчат  коливається  від  5  до  8,  частіше  їх  буває  4.
 Спочатку  сумчастий  диявол  завдавав
поселенцям  у  Тасманії  багато  клопо¬
ту,  оскільки  перешкоджав  розведен¬
ню  свійських  птахів.  Він  проникав,
як  куниця,  в  курник  і  лютував  тут  із
такою  кровожерливістю,  на  яку  здат¬
на,  окрім  нього,  тільки  куниця.
 Намбата  можна  справедливо  вважа¬
ти  однією  з  найкрасивіших  і  най-
привабливіших  сумчастих  тварин.
Завбільшки  він  приблизно  такий,  як
наша  звичайна  білка.  Тіло  завдовж¬
ки  близько  25  см,  довжина  хвос¬
та  близько  18  см.  Тіло  вкрите  гус¬
тою  шерстю,  голова  коротка,  хвіст,
навпаки,  довгий,  вкритий  кудлатою
шерстю  чорного  кольору.  Під  дов¬
гою,  досить  жорсткою  остю  лежить
густий,  короткий  підшерсток,  з  бо¬
ків  верхньої  губи  стирчать  вуса,  під
очима  є  щетинисте  волосся.  Забарв¬
лення  дуже  своєрідне.  Вохристо-
жовтий  колір  передньої  і  верхньої
частин  тіла  здається  світлішим  через
домішку  білого  волосся;  він  поступо¬
во  переходить  у  густий  чорний  ко¬
лір,  який  вкриває  більшу  частину  зад¬
ньої  половини  тіла,  але  уривається
білими  або  рудуватими  поперечними
смужками.  Вся  нижня  частина  жов-
тувато-біла,  пах  блідий  чало-жов¬
тий,  кінцівки  зовні  бліді  буро-жовті,
 3  внутрішнього  боку  —  білі.  На  голо¬
ві  чорна  шерсть  в  суміші  з  чало-жов¬
тою  і  деякою  кількістю  білої  утворює
буре  забарвлення.  Хвіст  зверху  за¬
барвлений  сумішшю  блідо-жовтого  і
чорного  кольору;  нижня  його  части¬
на  забарвлена  яскравим  іржаво-ру-
дим  кольором.  Ніс,  губи  і  кігті  чорні.
Підшерсток  біло-сірий.
 Самка  намбата  народжує  звичайно
 4  дитинчат.  У  самки  4  соски.  Роз-
рідної  сумки  немає.  Спочатку  ди¬
тинчата  утримуються  ротом  на
сосках,  прикриті  тільки  шерстю  ма¬
тері.  Дитинчат,  що  підросли,  самка
ховає  в  неглибокій  норі.

■  612
 ■  СУРІКАТА
 Суріката  (Suricata  suricata)  —  сса¬
вець  із  родини  Віверові  підродини
Мангустові.  Виділяється  в  окремий
рід,  представлений  єдиним  видом.
Довжина  тіла  25—35  см.  Кінцівки
високі,  пальці  з  довгими  кігтями.  Го-
лова  з  видовженою  вузькою  мордою.
Волосяний  покрив  високий  і  м'який,
світло-сірий.  На  спинці  є  нечіткі
чорні  поперечні  смуги,  голова  майже
біла,  вуха  чорні,  навколо  очей  чорні
кільця.  Хвіст  завдовжки  17—25см,
вкритий  більш  короткою  гладкою
шерстю,  жовтуватий,  із  чорним
кінчиком.
 Сурікати  живуть  колоніями  —  у
кожної  сім  1  своя  нора,  але  всі  нори
знаходяться  недалеко  одна  від  одної.
Уночі  сплять  у  підземеллях.  Удень  си¬
дять  біля  нір  стовпчиками,  склав¬
ши  передні  лапки  на  грудях,  гріють¬
ся,  спілкуються.
 Сцинки  —  ящірки  з  дуже  великої  ро¬
дини  Scincidae,  що  включає  понад  600
досить  поширених  видів,  найбільше  їх
у  тропічних  регіонах.  Вони  в  основно¬
му  живуть  у  землі  та  риють  нори.
Дрібніші  види  живляться  комахами,
великі  вживають  і  рослинну  їжу.
 Більшість  видів  сцинків  живуть  на
сухих  ділянках  із  негустою  трав'я¬
нистою  і  чагарниковою  рослинністю.
Живляться  як  рослинною  (фрукти,
квіти,  молоді  пагони),  так  і  тварин¬
ною  їжею  і  падлом.  Активні  вдень.
 СУРІКАТА  (Suricata  suricata),  яка  належить  до  родини  Віверові,  по¬
ширена  в  Африці  від  озера  Чад  до  передгір’їв  мису  Доброї  Надії.  Голова  з
вузькою  довгою  мордою,  високі  кінцівки,  чотирипалі  лапи,  хвіст,  рівно¬
мірно  по  всій  довжині  вкритий  обрідною  шерстю,  і,  нарешті,  відсутність
першого  псевдокутнього  зуба  —  все  це  відрізняє  сурікату  від  схожих  на
неї  мангуст.  Кінцівки  цієї  тварини  служать  найхарактернішою  її  прикме¬
тою:  вони  озброєні  довгими  і  міцними  кігтями,  які,  особливо  на  передніх
лапах,  досягають  такого  розвитку,  як  у  жодного  з  членів  цієї  родини.  За
допомогою  цих  кігтів  суріката  легко  вириває  досить  глибокі  ходи.  У  сам¬
ки  під  хвостом  є  два  залозистих  мішки.
 Ця  маленька  тварина  на  високих  кінцівках  досягає  завдовжки  50—
60  см,  з  яких  майже  половина  припадає  на  хвіст.  Шерсть  досить  груба,
сірувато-бурого  кольору  з  жовтуватим  відтінком;  на  цьому  тлі  на  задній
частині  спини  виділяються  від  восьми  до  десяти  темних  смуг.  На  ногах
шерсть  світліша,  сріблястого  кольору;  губи,  підборіддя  і  щоки  білі;  кінчик
морди,  кільце  навколо  очей,  вуха  і  кінчик  хвоста  чорні.  Очі  мають  велику
круглу  зіницю  і  коричневу  або  сріблясто-сіру  райдужну  оболонку.
 Під  час  ходи  суріката  спирається  на  землю  майже  всією  ступнею,  од¬
нак  при  цьому  не  згинає  кінцівок.  Прислухаючись  до  чогось,  вона  під¬
водиться  на  задніх  лапах;  іноді  буває,  що  вона  робить  у  цьому  положенні
декілька  кроків  уперед.  Із  органів  чуття  найбільше,  мабуть,  розвинений
нюх;  слух  у  неї  поганий,  зір  не  дуже  розвинений.  Поживу  свою  вона  шу¬
кає,  обнюхуючи  все  довкола.  Знайшовши  який-небудь  предмет,  що  при¬
вернув  її  увагу,  вона  хапає  його  передніми  лапами,  обнюхує,  кілька  разів
повертає,  знову  обнюхує,  підносить  до  рота  і  з’їдає.  Молоко,  яке  вона
дуже  любить,  хлебче,  як  і  всі  інші  рідини.  Бігаючи  назад  і  вперед,  суріката
раз  у  раз  видає  тихий  крик,  схожий  на  «уй-уй».
 СУ  СУК  (див.  Дельфін  гангський).
 СЦИНКОВІ,  родина  Scincidae.  Сцинкові  утворюють  численну  роди¬
ну,  яка  включає  25  родів  і  375  видів  різноманітної  форми:  вони  являють
собою,  як  звичайно  говорять,  поступові  переходи  від  ящірок  до  змій,
бо  мають  недорозвинені  кінцівки  і  подовжений  тулуб.  Кінцівки,  якщо
вони  взагалі  є,  завжди  короткі,  в  деяких  їх  лише  дві,  у  багатьох  же  вони
зовсім  нерозвинені,  мають  по  5  пальців.  Зуби  прикріпляються  своїми  ко¬
ренями  до  внутрішнього  краю  зубного  жолобка;  язик  короткий,  вільний;
переважно  помітні  зовні  вуха  вкриті  іноді  лускою;  в  окремих  випадках
зовнішнього  вуха  зовсім  немає.  Очі  мають  великі  зіниці  і  майже  завжди
рухомі  повіки,  з  яких  нижня  більша  і  має  посередині  прозору  шкірку,
наче  віконце.  Голова  вкрита  правильними  щитками;  спина,  черевце  і
боки  —  такими  ж  самими  лусками,  схожими  на  риб’ячу  луску,  що  міс¬
тять  кісткову  речовину.  Бічної  складки  немає;  також  відсутні  стегнові  та
анальні  залози.
 Зона  поширення  сцинкових  дуже  велика.  Вони  живуть  у  всіх  частинах
світу  від  крайніх  меж  помірного  поясу  до  екватора;  особливо  вони  чис¬
ленні  в  Австралії,  на  островах  Великого  океану  в  Ост-Індії  й  Африці,  тоді
як  у  Європі  та  Америці  їх  небагато.  Вони  можуть,  якщо  і  не  так  швидко,
то  все  ж  таки  зі  спритністю  крота  рухатися  під  поверхнею  землі.  Майже
всі  відомі  види  мешкають  на  сухих  місцях  і  бояться  або  принаймні  уни¬
кають  води,  хоча  і  трапляється,  що  їх  можна  побачити  безпосередньо  на
морському  березі  за  межами  припливу.  Найчастіше  вони  селяться  там,  де
невеликий  шар  піску  вкриває  ґрунт,  крім  того,  серед  каміння.  Полюють
на  всіляких  дрібних  тварин.

ТАЙРА  (Eira  barbara)  досягає  довжини  1,1  м,  з  яких  на  хвіст  припадає
близько  45  см.  Густа  шерсть  на  тулубі,  на  кінцівках  і  на  хвості  буро-чор-
на,  морда  бліда  буро-сіра,  інші  частини  голови,  потилиці  і  боку  шиї  то
попелясто-сірі,  то  жовтувато-сірі,  забарвлення  вух  переходить  у  злегка
червонувато-жовтий  колір.  На  нижньому  боці  шиї  знаходиться  велика
жовта  пляма.
 Тайра  поширена  на  більшій  частині  Південної  Америки,  від  Британ¬
ської  Гвіани  і  Бразилії  до  Парагваю  і  ще  південніше.  Мешкає  тайра,  за
Ренггером,  на  луках,  укритих  високою  травою,  а  також  у  густих  лісах.
При  цьому  притулком  для  неї  в  полях  служать  покинуті  нори  броне¬
носців,  а  в  лісах  —  дуплисті  дерева.  Тайра  —  тварина  не  нічна,  оскільки
на  полювання  вона  виходить  із  першим  проблиском  уранішньої  зорі  і
бродить,  особливо  коли  небо  хмарне,  до  самого  полудня.  Час  полуденної
спеки  проводить  у  норі,  а  з  вечора  і  до  самої  ночі  знову  полює.  Вона
вважається  вельми  шкідливим  звіром,  який  сміливо  проникає  навіть  на
територію  селищ.
 Молоді  олені,  агугі,  кролики,  морські  свинки  і  миші  складають  голо¬
вну  частину  її  здобичі;  крім  того,  в  безлісих  просторах  вона  переслідує
курячих  і  молодих  нанду  (американських  страусів),  а  в  лісах  піднімається
на  дерева  і  руйнує  пташині  гнізда.  Для  пограбування  пташиних  гнізд  і  для
відшукування  бджолиного  меду  тайра  з  великою  спритністю  піднімається
на  найвищі  дерева.  Униз  спускається  завжди  головою  вперед  і  виявляє
при  цьому  таку  спритність,  якою  володіють  лише  окремі  ссавці.
 еважно  влаштовує  під
"о  разу  її  притулок  під
 іиа  tetradactyla),—  му-
юго  роду,  оскільки  у
альців  і  довгий  хвіст
іСЯ  приблизно  в  тих
гь  до  Перу.  Довжина
м  припадають  на  ту-
витягнута,  закінчу-
ю,  шия  велика,  тіло
і  передніх  кінцівок
і  боків,  кігті  задніх
нуті.  Товстий,  м’я-
я.  Пряме,  жорстке
ток.  На  верхньому
>  воно  спрямоване
шнятком  чорного
ииї,  грудях,  пере¬
дніх  кінцівках  від  середини  плеча  і  на  задніх  від  колінного  зчленування,
а  також  на  задніх  частинах  —  біло-жовтий;  чорна  смуга  тягнеться  від  шиї
назад  по  плечах  і  боках  тіла  і  так  швидко  збільшується  в  ширину,  що  на
боках  і  стегнах  задніх  кінцівок  цей  колір  вже  переважає.  Край  морди,
губи,  повіки  і  підошви  кінцівок  голі  і  мають  чорний  колір,  вуха  і  хвіст
укриті  лише  обрідним  волоссям.  Молоді  тварини  біло-жовтого  кольору  і
лише  на  другому  і  третьому  році  поступово  набувають  кольору  дорослих.
 Хода  тамандуа,  хоч  і  дещо  швидша,  ніж  у  мурахоїда,  але  все-таки  дуже
повільна.  Для  спання  він  лягає  на  черево,  прикріплюється  хвостом,  при¬
кладає  морду  до  грудей  і  зовсім  затуляє  її  обома  передніми  кінцівками.
 Тайра  —  близький  родич  куниць,  по¬
ширений  в  Америці  від  Південної
Мексики  до  Аргентини.  Довжина
тіла  56—68  см,  хвоста  37—47  см,
вага  4—5  кг.
 У  Парагваї  і  Бразилії  тамандуа  живе
у  відокремлених  лісистих  місцевос¬
тях,  охоче  селиться  на  галявині  лі¬
сів  і  в  чагарниках,  іноді  трапляється
поблизу  людських  жител.  Він  три¬
мається  не  тільки  на  землі.  Таман¬
дуа  вправно  піднімається  на  дерева,
хоча,  як  і  лінивці,  робить  це  досить
повільно.  При  цьому  він  тримаєть¬
ся  хвостом  за  гілку,  навіть  якщо  си¬
дить.

■  614
 ■  ТАМАРИН  ЕДИПІВ
 Тамандуа,  особливо  у  збудженому
стані,  поширює  дуже  своєрідний
сильний  запах,  схожий  на  мускус¬
ний,  який  просочує  м’ясо  цієї  тва¬
рини  і  робить  його  неїстівним  для
європейців.  Проте  його  їдять  інді¬
анці  та  негри.
 Тамарини  (Saguinus)  —  широконо¬
сі  мавпи  родини  Ігрункові.  20  видів,
багато  які  з  них  занесені  до  Черво¬
ної  книги  МСОП.  Тамарини  живуть
у  лісах  Панами,  Південної  Америки.
Тримаються  невеликими  родинними
групами.
 hi,,  ■
 Пожива  його  складається  переважно  з  деревних  мурашок.  Принц  фон
Від  знайшов  у  його  шлунку  лише  термітів,  мурашок  та  їхні  лялечки,  але
вважає,  що  тамандуа  може  живитися  і  бджолами.  У  з’їденій  ним  їжі  зна¬
ходили  також  землю  і  шматочки  дерева,  що  потрапили,  мабуть,  випадко¬
во  разом  із  мурашками.
 «Я  знайшов  його  лише  на  галявині  незайманого  лісу,  —  повідомляє
Гензель.  —  У  самому  лісі  він  мені  не  траплявся,  так  само  я  не  бачив
його  і  в  саванах.  Деякі  із  зібраних  мною  екземплярів  були  застрелені
на  високих  деревах.  Від  ворога  цей  мурахоїд  прагне  завжди  втекти,
хоч  і  без  особливої  квапливості.  Якщо  його  наздожене  людина  або
собака,  то  він  стає  на  задні  лапи,  немов  ведмідь,  і  з  бурчанням  чекає
супротивника,  але  ніколи  не  обхоплює  його.  Передні  лапи  його,  крім
великих  загнутих  і  гострих  кігтів,  мають  ще  дуже  розвинені,  міцні,  як
ріг,  потовщення  на  долонях.  Із  швидкістю  блискавки  схоплює  він  су¬
противника  кігтями,  притискуючи  його  водночас  до  долонь.  Я  бачив,
як  один  ще  не  дорослий  тамандуа  розправився  з  двома  великими  со¬
баками,  схопивши  одного  за  ніс,  а  другого  за  верхню  губу.  Він  тримав  ;
їх  таким  чином,  стоячи  на  задніх  лапах.  Зазвичай  у  таких  випадках
мисливець  перерізує  хоробрій  тварині  сухожилля  зчленування  пере7ч
дньої  лапи,  щоб  змусити  його  випустити  собаку.  Безглузда  пристрасть
бразильців  до  вбивства  дуже  шкодить  цій  нешкідливій  і  корисній  тва¬
рині.  Для  бразильця  неможливо,  побачивши  тамандуа,  не  зійти  з  коня
і  не  розрубати  йому  голову  своїм  великим  ножем,  а  потім  залишити
труп  на  поживу  грифам.  Він  робить  це  хоча  б  для  того,  щоб  випро¬
бувати  важкість  і  гостроту  свого  ножа».
 Голос  тамандуа  випадає  чути  дуже  рідко.
 Самка  народжує,  кажуть,  навесні  одне  дитинча  і  довго  носить  його  із
собою  на  спині.
 ТАМАРИН  ЕДИПІВ,  або  пінче  (Saguinus  oedipus).  Від  справжніх  ігрун¬
кових  мавпочок  відрізняються  тамарини  тільки  тим,  що  на  голові  та  пле¬
чах  великої  гриви  немає  і  хвіст  довший  за  тулуб;  крім  того,  у  них  великі
перетинчасті  голі  вушні  раковини.
 Мавпу  едипів  тамарин,  або  пінче,  слід  вважати  перехідною  формою
від  ігрункових,  що  мають  гриву,  до  таких,  у  яких  її  немає.  У  цієї  тварини
на  голові  довге  волосся,  яке  спадає  на  лоб  і  на  потилицю,  але  боки  лоба
ним  не  вкриті.  Дорослі  самці  досягають  16—18  см,  а  хвіст  у  них  завдовжки
40—42  см;  шерсть  землисто-бурого  кольору  і  складається  з  волосся,  яке
біля  основи  сіре,  а  на  кінці  має  три  світло-бурі  плями.  Нижня  частина
тіла,  волосся  на  голові,  руки  і  гомілки  майже  чистого  білого  кольору;
хвіст  біля  основи  каштаново-бурий,  а  на  кінці  темно-бурий.  Чорна  морда
з  веселими  світло-бурими  очима  яскраво  виступає  з-під  білого  волосся  і
має  особливий  вираз  унаслідок  зрощених  брів  і  вузької  бороди,  що  оточує
рот;  долоні  та  нижня  частина  ступень  забарвлені  в  чорний  колір.
 Зона  поширення  пінче  обмежується,  здається,  лише  північно-захід-
ною  частиною  Південної  Америки.  Відомо,  що  за  своїм  способом  життя
пінче  мало  відрізняється  від  інших  видів  ігрункових.  Парочка  цих  мавпо¬
чок,  яка  жила  декілька  тижнів  у  Берлінському  зоологічному  саду,  особли¬
во  вразила  мене  своїм  голосом,  який  дивно  схожий  на  голос  птаха.
 ТАПІРОВІ,  родина  Tapiridae,  що  належать  до  ряду  Непарнокопиті,  —
порівняно  невеликі  та  незграбні  тварини.  Вони  мають  досить  ставний  ту¬
луб  із  подовженою  вузькою  головою,  стрункою  шиєю,  коротким  хвостом
і  досить  високими,  міцними  ногами.  Стоячі  вуха  короткі  і  досить  широкі,
а  очі,  що  косо  лежать,  навпаки,  малі.  Верхня  губа  подовжується  у  вигляді
хобота  і  далеко  опускається  над  нижньою  губою.  На  передніх  кінцівках  по
чотири,  на  задніх  —  по  три  пальці.  Густа  шерсть  скрізь  гладко  прилягає  до
тіла.  Коротке,  але  густе  волосся  в  американських  видів  утворює  з  середи¬
ни  голови  до  загривка  своєрідну  гриву.  Зубна  система  складається  з  трьох
різців  і  одного  ікла  на  кожному  боці  щелепи,  сім  кутніх  зубів  на  верхній  і
шість  на  нижній  щелепі.  Скелет,  у  якому  видно  значну  схожість  із  скелетом
інших  непарнокопитих,  відзначається  досить  тонкими  кістками.

ТАПІР  РІВНИННИЙ  ■
 615  ■
 ТАПІР  РІВНИННИЙ  (Tapirus  terrestris)  відзначається  короткою  гри-
вою  й  одноколірним  хутром.  Тіло  його  досить  рівномірно  вкрите  шерстю,
яка  тільки  з  половини  голови  до  плечей  подовжується  у  вигляді  невеликої
стоячої  гриви.  Чорнувато-сіро-коричневий  колір  шерсті  стає  світлішим
із  боків  голови,  а  особливо  на  шиї  і  грудях.  Ноги  і  хвіст,  смуга,  що  йде
по  середині  спини,  і  потилиця  зазвичай  забарвлені  темніше.  Вуха  мають
біло-сіру  облямівку.  Трапляються  часто  чалі,  сірі,  жовтуваті  і  бурі  осо¬
бини.  У  молодих  тварин  тільки  на  спині  така  сама  шерсть,  як  у  батьків;
верхня  частина  голови  густо  вкрита  круглими  плямами,  а  уздовж  кожного
боку  тулуба  йде  безперервний  ряд  світлих  цяток,  які  поширюються  і  на
кінцівки.  З  віком  ці  плями  зливаються  у  смужки,  а  на  кінець  другого  року
зникають  зовсім.  За  вимірами  Чуді,  тапір  при  2  м  довжини  досягає  1,7  м
висоти,  але  Каплер  стверджує,  що  при  такій  довжині  висота  в  загривку
досягає  тільки  1  м.  Примітно,  що  ці  виміри  стосуються  не  самця,  а  самки,
яка  завжди  більша  зростом.
 Тапір  водиться  тільки  на  півдні  і  сході  Південної  Америки,  а  на  півно¬
чі  і  заході,  так  само  як  і  в  центрі,  замінений  іншими,  хоч  і  спорідненими,
але  не  зовсім  однаковими  видами.
 Усі  тапіри  постійно  живуть  у  лісах  і  уникають  у  них  просік  та  відкри¬
тих  місць.  Тапіри  протоптують  собі  в  гущавині  південноамериканських
лісів  стежини,  які  легко  можна  сприйняти  за  дороги,  пророблені  інді¬
анцями,  тому  недосвідчені  люди  часто  спокушаються  іти  ними  і  таким
чином  лише  віддаляються  від  населених  місць.
 Тапіри  —  переважно  сутінкові  тварини.  Але  в  абсолютно  глухих  і  тем¬
них  лісах  бродять  вони  і  вдень.  Надвечір  тапіри  вирушають  на  пасовище
і,  ймовірно,  перебувають  у  русі  цілу  ніч;  способом  життя  вони  дуже  на¬
гадують  нашого  кабана.
 Самці  ведуть  відокремлене  життя  і  лише  під  час  гону  об’єднуються  із
самками.  Побачити  родину  тапірів  —  велика  рідкість,  а  групи  чисельніс¬
тю  понад  3  особини  трапляються  тільки  там,  де  особливо  гарне,  багате
пасовище  випадково  привертає  декількох  окремих  тапірів.
 За  своїми  рухами  тапіри  нагадують  свиней:  хода  їхня  повільна,  обе¬
режна;  ліниво  плентаються  вони  нога  за  ногою,  причому  голова  завжди
нагнута  додолу,  і  лише  хобот,  який  обнюхує  все  довкола  і  який  вони
повертають  то  в  один,  то  в  другий  бік,  і  постійно  рухливі  вуха  пожвав¬
люють  їхні  байдужі  фігури.  Так  рухається  тапір  у  спокійному  стані,  але
у  разі  щонайменшої  підозри  небезпеки  він  зупиняється,  хобот  і  вуха  по¬
чинають  на  короткий  час  гарячково  рухатися,  після  чого  тварина  стрімко
кидається  втікати.  Пригнувши  ще  нижче  голову  до  землі,  вона  мчить  не
озираючись,  незважаючи  ні  на  які  перешкоди,  так  само  швидко,  як  по
болоту  і  воді.
 Із  зовнішніх  чуттів  у  тапірів  переважають  нюх  і  слух;  зір,  навпаки,
слабкий,  про  смак  важко  судити.  Органами  дотику  служать  як  хобот,  так
і  вся  шкіра.  Хобот  —  чудове  знаряддя  дотику  і  знаходить  найрізноманіт¬
ніше  використання.
 Голос  тапіра  —  абсолютно  своєрідний  різкий  свист.
 Усі  тапіри,  мабуть,  добродушні,  боязкі  та  миролюбні  тварини  і  лише
в  крайньому  разі  удаються  до  своїх  засобів  захисту.  Вони  втікають  від
будь-якого  ворога,  навіть  від  маленького  собаки,  але  найбільше  бояться
людини,  перевагу  якої  вони  добре  оцінили.  У  відомих  випадках  тапіри
хоробро  обороняються,  і  тоді  вони,  поза  сумнівом,  небезпечні  супротив¬
ники.  Тапіри  скажено  кидаються  на  ворога,  прагнучи  його  перекинути,  і
навіть  удаються  до  зубів  на  зразок  нашої  свині.  Таким  чином  матері  за¬
хищають  своїх  дитинчат,  коли  бачать  їх  у  небезпеці.
 Людина  переслідує  всіх  тапірів  через  смачне  м’ясо  і  цінну  шкуру.  їхнє
м’ясо  вважається  ніжним  і  соковитим.  В  Америці  на  тапіра  полюють  за¬
звичай  за  допомогою  собак,  що  переслідують  його  до  самої  води,  до  якої
тапіри  постійно  поспішають  у  подібних  випадках.  Ще  небезпечнішим
ворогом,  ніж  людина,  ми  можемо  назвати  великих  кішок  батьківщини
тапіра.  Усі  мандрівники  стверджують,  що  ягуар  жорстоко  переслідує  аме¬
риканських  тапірів.  Те  саме  можемо  сказати  про  тигра  стосовно  чепрач-
ного  тапіра.  Розповідають,  що  тапір,  якщо  ягуар  схопиться  йому  на  шию,
поспішно  кидається  у  найгустішу  гущавину,  щоб  скинути  з  себе  ворога,
 Тапір  —  непарнокопитий  ссавець,  у
якого  на  передніх  кінцівках  по  4,  а  на
задніх  —  по  3  пальці.  Тапіри  склада¬
ють  родину  з  4  видів,  поширених  на
півночі  Південної  Америки  і  в  Малай¬
зії.  Ніс,  верхня  губа  подовжені,  утво¬
рюють  короткий  гнучкий  хоботок  із
ніздрями  на  кінці.  Ці  тварини  вель¬
ми  унікальні  і  є  майже  вимерлою  гру¬
пою,  що  мало  змінилася  в  ході  ево¬
люції.
 Хобот  тапіра  надзвичайно  рухомий.
Кінчик  забезпечений  чутливим  жор¬
стким  волоссям  —  вібрисами,  і  слу¬
жить  органом  дотику.
 Келлер-Лейцингер  так  описує  вда¬
чу  тапіра:
 «Із  першим  промінням  сонця  пря¬
мує  він  важкою  ходою  по  уторова¬
них  стежках  до  річки,  щоб  скупати¬
ся,  і  часто,  огинаючи  крутий  закрут
річки,  ми  наштовхувалися  на  тов¬
стошкірого  тапіра,  який  спокійно
стояв  у  воді  по  саме  горло.  Він  пла¬
ває  і  пірнає  з  дивною  спритністю;
треба  вважати,  що,  переслідуваний
собаками,  він  прямує  до  річки  не
стільки  для  освіження  після  ска¬
женої  скачки,  скільки  для  більшої
свободи  руху  серед  вологої  стихії».

■  616
 ■  ТАПІР  ЧЕПРАЧНИЙ
 Тапір  чепрачний
 (Tapirus  indicus)
 Забарвлений  чепрачний  тапір  яскра¬
во.  Голова,  шия,  загривок  і  ноги  чор¬
ні,  а  вся  спина,  боки,  черево,  крижі  і
стегна  у  верхній  половині  чисто-білі.
Маскувальний  ефект  такого  забарв¬
лення  аналогічний  забарвленню  зебри:
контрастні  тони  ніби  розчленовують
звіра  на  безформні  плями,  і  звичні  для
очей  контури  чотириногої  тварини
зливаються  з  іншими  колірними  пля¬
мами  навколишньої  природи.
 За  останні  тридцять  мільйонів  років
зовнішній  вигляд  тапіра  майже  не
змінилася,  і  в  наші  дні  він  дуже  схо¬
жий  на  стародавніх  прабатьків  —
своїх  і  конячих.  В  американського
тапіра  невелика  грива  на  шиї.
 Тар  гімалайський  важить  до  105  кг,
самки  на  чверть  легші  за  самців.
 що  йому  іноді  і  вдається,  оскільки  кігті  хижака  навряд  чи  можуть  глибоко
встромитися  в  шкіру  тапіра.
 ТАПІР  ЧЕПРАЧНИЙ  (Tapirus  indicus)  відрізняється  від  своїх  родичів
значно  більшим  зростом  і  стрункішою  статурою  та  особливо  кольором.
Голова  його  в  лицьовій  частині  вужча,  а  череп  опукліший,  ніж  в  інших
видів,  хобот  товщий  і  довший,  ноги  міцніші,  а  гриви  зовсім  немає,  але
особливо  важливою  ознакою  для  характеристики  цієї  тварини  я  вважаю
будову  його  хобота.  Тоді  як  в  американських  тапірів  він  різко  відділяється
від  морди  і  набирає  вигляду  круглої  трубки,  у  двобарвного  тапіра  верхня
губа  непомітно  переходить  у  хобот,  який  має  таку  саму  форму,  як  у  слона,
тобто  на  верхньому  боці  закруглений,  а  на  нижньому  плоский.
 Колір  його  скрізь  однаково  довгої  шерсті  теж  вельми  оригінальний.
Основним  кольором  слід  вважати  чисто-чорний;  від  нього  різко  відді¬
ляється  сірувато-білий  чепрак.  Голова,  шия  і  весь  перед,  не  виключаючи
передніх  кінцівок,  широка  смуга,  що  йде  уздовж  грудей  і  середини  черева,
задні  кінцівки,  включаючи  і  стегна,  так  само  як  і  хвіст,  мають  чорний  ко¬
лір;  решта  сірувато-біла.  Вуха  облямовані  білим.  Копита  темно-рогового
кольору,  райдужна  оболонка  очей  темно-фіолетова,  круглі  зіниці  чорні.
Дитинчата,  за  словами  Стерндаля,  дуже  красиво  і  строкато  забарвлені,  а
саме:  на  верхній  частині  тулуба  вкриті  блідо-жовтими  смугами  і  пляма¬
ми,  а  нижня  частина  чисто-білого  кольору.  Довжина  тіла  дорослої  сам¬
ки  —  2,5  м,  включаючи  хвіст  8  см,  при  висоті  у  зашийку  1  м,  а  біля  крижів
1,05  м;  довжина  голови  від  кінця  хобота  до  задньої  частини  вуха  —  63  см,
довжина  втягнутого  хобота  —  7  см,  витягнутого  —  16  см.  Батьківщина
цієї  тварини  —  Тенассерім  і  Сіам  від  15°  північної  широти  на  південь,
Малайський  півострів,  Суматра  і  Борнео.
 Способом  життя  чепрачний  тапір  схожий  на  рівнинного  тапіра  (див.
Тапір  рівнинний).
 ТАР  ГІМАЛАЙСЬКИЙ,  або  напівкозел  (Hemitragus  jemlahicus),  який
належить  до  родини  Порожнисторогі,  —  красива,  велика  тварина,  тулуб
якої  має  1,8  м,  а  хвіст  —  9  см  завдовжки;  висота  в  холці  —  87  см.  До¬
вжина  рогів  —  майже  60  см,  а  в  кози  вони  набагато  менші.  Шерсть  тара,
що  складається  з  грубого,  жорсткого  волосся  ості  і  дуже  м’якого,  тонко¬
го  підшерстка,  по  всьому  тілу  дуже  густе.  Морда,  нижня  частина  голови

Жу/си-геркулеси

Комахи  тропіків

ТАРАНТУЛИ  (Lycosidae)  —  найбільші  і  найнебезпечніші  павуки.  Вони
 Найбільшим  представником  цієї  родини  є  апулійський  тарантул  (Lyco-
sa  tarantula),  поширений  на  Апеннінському  та  Піренейському  півостровах
і  досягає  37  мм  завдовжки.  Він  улаштовує  собі  кубло  в  землі,  вириваючи
 ТАРПАН  (Equus  caballus),  родина  Конячі,  має  всі  якості  справжніх 	/ 	\
 Тарантул
 Тарантули  —  павуки  з  роду  Lyco-
sa,  належать  до  родини  Lycosidae.
Характеризуються  довгими  нога¬
ми,  вкритими  волосками,  величезни¬
ми  (з  кулак)  розмірами  і  особливос¬
тями  живлення.  Зазвичай  поїдають
безхребетних,  але  можуть  полювати
навіть  на  дрібних  хребетних.

■  618
 ■  ТАРТАРУГА
 Тарпан  (Equus  caballus)
 Останні  лісові  тарпани  були  винище¬
ні  у  Східній  Пруссії  1814  p.,  степові
тарпани  «протрималися»  в  Таврій¬
ських  степах  до  90-х  років  XIX  cm.,
останній  із  них  помер  на  кінному  за¬
воді  1918  р.
 Тарпани  завжди  тримаються  табунами,  які  можуть  складатися  з  де¬
кількох  сотень  голів.  Зазвичай  великий  табун  розпадається  на  менші  гру¬
пи,  схожі  на  родини;  на  чолі  кожної  з  них  стоїть  жеребець.  Ці  стада  за¬
ймають  широкі  відкриті  та  підвищені  степи  і  перекочовують  із  місця  на
місце,  йдучи  зазвичай  проти  вітру.  Вони  надзвичайно  уважні  та  полохливі,
озираються,  високо  піднявши  голову,  прислухаються,  нашорошують  вуха,
роздувають  ніздрі  і  майже  завжди  вчасно  помічають  небезпеку,  яка  загро¬
жує  їм.  Жеребець  —  єдиний  володар  товариства.  Він  дбає  про  його  без¬
пеку,  проте  не  терпить  ніякого  безладдя  між  своїми  підлеглими.  Молодих
жеребців  він  проганяє,  і,  поки  вони  самі  не  зваблять  або  не  завоюють  собі
кількох  кобил,  вони  йдуть  за  великим  табуном  лише  на  певній  відстані.
Помітивши  щось  підозріле,  жеребець  починає  пирхати  і  швидко  рухати
вухами,  вибігає,  високо  піднявши  голову,  у  певному  напрямі,  пронизливо
ірже,  якщо  помічає  якусь  небезпеку,  і  тоді  весь  табун  зривається  з  міс¬
ця  божевільним  галопом.  Іноді  тварини  зникають  немов  якими  чарами:
вони  ховаються  в  якомусь  яру  і  чекають,  що  буде.  Хижих  тварин  хоробрі
та  войовничі  жеребці  не  бояться.  На  вовків  вони  кидаються  з  іржанням  і
збивають  їх  додолу  ударами  копит  передніх  ніг.
 Наразі  тарпани  повністю  вимерли.
 ТАРТАРУГА  (див.  Аррау).
 ТВЕРДОКРИЛІ,  або  жуки,  ряд  (Coleoptera).  Характерними  ознаками
жуків  є:  гризучий  ротовий  апарат,  вільні  передньогруди,  приросле  че¬
ревце,  передні  крила,  змінені  на  тверді  хітинові  надкрилля;  метаморфоз
завжди  повний.  Голова  рідко  сидить  вільно,  частіше  ж  розташована  під
головним  щитком.  Очі  складні,  або  суцільні,  або  з  виїмками,  іноді  навіть
зовсім  розділені  надвоє;  простих  очей  не  буває.  Вусики  —  найрізноманіт¬
нішої  форми:  у  вигляді  щетини,  пилки,  булави,  віяла  тощо.
 Передньогруди  розвинені  більше  за  інші  частини  тіла;  надкрилля,
з’єднуючись,  утворюють  шов  і  рідко  налягають  одне  на  одне.  Задні  крила
з  тонкої  шкірястої  перетинки  зазвичай  складаються  спочатку  впоперек,
потім  уздовж;  іноді  ці  крила  недорозвиваються  або  зовсім  відсутні,  і  тоді
надкрилля  зростаються  по  шву.  Ноги  жуків  зазвичай  служать  для  бігу,  але
іноді  видозмінюються  для  плавання,  риття,  стрибання  тощо.

ТЕМНОКРИЛ  РАТНИЙ  ■
 619  ■
 На  задньому  кінці  черевця  майже  завжди  є  трубчасте  подовження,  що
утворює  яйцеклад;  інших  придатків  на  черевці  ніколи  не  буває.
 Форма  тіла  жуків  найрізноманітніша,  забарвлення  в  більшості  випад¬
ків  —  одноманітне,  має  темні  кольори,  хоча  трапляються  і  яскраво  за¬
барвлені  жуки.
 Дотепер  налічується  до  80  000  видів  жуків,  але  ця  цифра  набагато  мен¬
ша  за  справжню.  Голова  у  личинок  зазвичай  рухома  і  має  різну  форму;  очі
прості,  а  іноді  й  зовсім  відсутні;  ноги,  зазвичай  3  пари,  розміщуються  на
трьох  передніх  члениках  тулуба,  які  відповідають  грудям  дорослого  жука.
Рот  добре  розвинений;  дихальця  розташовані  з  боків  усіх  члеників,  окрім
трьох,  на  яких  розміщені  ноги.
 Лялечки  жуків  утворюються  за  типом  вільних  лялечок,  і  в  них  можна
розрізнити  всі  частини  тіла  дорослих  жуків.
 Одні  з  жуків  ведуть  денний  спосіб  життя,  жваво  літають  або  бігають
ясними  сонячними  днями,  інші  —  навпаки,  вдень  ховаються,  з’являються
лише  вночі  і  зазвичай  летять  на  світло.
 ТЕМНОКРИЛ  РАТНИЙ  (Sciaria  militaris)  смоляно-чорного  або  темно-
бурого  кольору;  черевце  семичленисте  і  закінчується  гострим  яйцекладом.
Личинки  його  дістали  назву  «ратного  черв’яка»,  тому  що  вони  іноді  здій¬
снюють  великі  переходи.  Сірою  довгою  змією,  близько  400  см  завдовжки,
10—25  см  завширшки  і  1,5  см  у  товщину,  рухається  цей  «черв’як»  із  непо¬
хитною  наполегливістю,  долаючи  всі  перешкоди  на  шляху;  ця  жива  смуга
складається  з  безлічі  маленьких  личинок,  які  настільки  склеїлися  між
собою  своєю  слизистою  шкірою,  що  являють  собою  одне  ціле.  Ратний
темнокрил  дає  тільки  одне  покоління  на  рік,  але  час  дозрівання  личинок
або  лялечок  залежить  від  стану  погоди.
 ТЕНРЕК  ЗВИЧАЙНИЙ  (Tenrec  eucaudatus)  —  ссавець  ряду  Комахо¬
їдні.  Голова  тенрека  має  загострену  морду.  Вуха  округлі  невеликі  та  з
виїмкою  ззаду,  очі  маленькі.  Шия  коротка  і  тонша  за  тулуб.  П’ятипалі
кінцівки  середньої  довжини,  тільки  задні  трохи  довші  за  передні;  кігті
середнього  розміру.  Все  тіло  досить  густо  вкрите  голками,  щетиною  і  во¬
лоссям.  Тільки  на  потилиці  та  з  боків  шиї  знаходяться  справжні,  хоч  і  не
дуже  жорсткі,  швидше  гнучкі  голки  приблизно  1  см  завдовжки.  Далі  на
боках  голки  стають  довшими  і  водночас  тоншими,  м’якшими  і  гнучкіши¬
ми.  На  спині  та  задній  частині  тварини  переважає  щетина.  Кінцівки  і  вся
нижня  частина  тіла  вкриті  волоссям,  а  на  голій  загостреній  морді  стир¬
чать  довгі  вуса.  Край  морди  і  вуха  —  голі,  лапи  вкриті  досить  коротким
волоссям.  Голки,  щетина  і  волосся  мають  світло-жовте  забарвлення,  яке
буває  то  світлішим,  то  темнішим.  У  середині  волосся  завжди  помітні  чор-
но-бурі  кільця,  яких  на  спині  більше,  ніж  на  боках.  Морда  бура,  кінцівки
руді,  вуса  темно-бурі.  У  молодих  тварин  на  бурому  тлі  шерсті  розходяться
жовті  поздовжні  смуги,  які  з  віком  зникають.  Довжина  дорослої  тварини
досягає  приблизно  27—40  см.
 Тенрек  спочатку  водився  тільки  на  Мадагаскарі,  але  тепер  його  можна
знайти  і  на  острові  Св.  Маврикія,  а  також  на  Майотті  та  інших  Комор-
ських  островах,  де  він  віддає  перевагу  гористим  місцевостям,  багатим  на
чагарники,  папороть  і  мохи.  Тенрек  викопує  в  землі  нори  і  ходи,  які
служать  йому  кублом.  Ця  полохлива,  боязка  істота  більшу  частину  дня
проводить  у  норі;  на  світло  виходить  тільки  після  заходу  сонця  і  ніколи
не  віддаляється  на  значну  відстань  від  свого  житла.  Його  можна  побачити
тільки  навесні  і  влітку,  тобто  після  першого  дощу  і  до  настання  посухи.
Під  час  сильної  посухи  він  забирається  до  найглибшої  улоговини  свого
житла  і  спить  там  із  квітня  до  листопада  так  само,  як  наш  їжак  узимку.
 Як  тільки  перший  дощ  освіжить  виснажений  спекою  ґрунт  і  збудить
тропічну  весну,  тенрек  знову  з’являється  на  поверхні  землі.  Він  бродить
своєю  повільною  ходою,  низько  опустивши  голову,  у  пошуках  поживи,
яка  в  більшості  випадків  складається  з  комах,  черв’яків,  равликів,  ящірок
і  різних  плодів.
 Хижі  птахи  переслідують  його,  так  само  як  і  люди.
 За  один  понос,  самка  тенрека  народжує  надзвичайно  численне  по¬
томство:  12—16  дитинчат.  Маленькі  тенреки  вже  через  декілька  місяців
 Твердокрилі,  жуки  —  комахи  із  ряду
Coleoptera.  Передня  пара  крил  (елі-
три)  потовщена,  тверда,  утворює
захисний  покрив  для  тонкої,  склад¬
частої  задньої  пари  і  для  більшої
частини  черевця.  Елітри  у  польоті
розкриваються,  але  дають  дуже  не¬
значну  підйомну  силу;  основну  роль  у
підйомі  відіграють  задні  крила.  Усі
жуки  проходять  повне  перетворення
(метаморфоз)  під  час  розвитку  від
яйця  до  дорослої  комахи.
 Тенреки  —  родина  ссавців  ряду  Ко¬
махоїдні.  Довжина  тіла  4—40  см,
хвоста  1—22  см.  Шерсть  у  них  жор¬
стка,  іноді  з  колючками.  Існує  близь¬
ко  ЗО  видів,  головним  чином  на  Ма¬
дагаскарі  і  Коморських  островах.

■  620
 ■  ТЕНРЕКОВІ
 Під  час  сплячки  температура  тіла  у
тенреків  знижується  до  24—35  °С,
дихання  сповільнюється  до  ЗО  вдихів
за  хвилину.
 Терміти  —  соціальні  комахи.  Утво¬
рюють  ряд  Isoptera  з  1900  видами.
Знайдені  у  всіх  спекотних  країнах.
Більшість  видів  живиться  живою
або  мертвою  деревиною  і  дає  приту¬
лок  у  своєму  кишечнику  симбіонтам
джгутиковим  найпростішим,  які  пе¬
реробляють  целюлозу.  Інші  види  по¬
їдають  рослинний  корм  або  відходи;
лише  дуже  небагато  які  нападають
на  живі  рослини.
 Зазвичай  колонії  складаються  з  сам¬
ця  і  матки  (цариці),  стерильних  і
безкрилих  робітників,  солдатів  і  ли¬
чинок,  що  розвиваються.  Усі  касти
включають  самок  і  самців.  Періо¬
дично  з’являються  крилаті  виробни¬
ки  і  зграями  залишають  гніздо,  щоб
злучитися  і  заснувати  нову  колонію.
Склад  колонії  регулюється  хімічним
способом,  за  допомогою  відригуван¬
ня  їжі  та  слини;  фекалії  цариці  та¬
кож  поширюються  усередині  колонії
й  уповільнюють  вихід  виробників.  Де¬
які  цариці  живуть  до  10  років,  ви¬
ростають  до  неймовірних  розмірів  і
відкладають  по  яйцю  кожні  2  сек.
 Терміт  —  перетинчастокрила  кома¬
ха  завдовжки  6—9  мм,  має  темно-
бурий  колір.  Розвинені  особини
з’являються  у  гніздах  у  липні  міся¬
ці  і  після  зимівлі  мають  крила.  Ро¬
бітники  уникають  виходити  на  по¬
верхню,  а  воліють  користуватися
довгими  закритими  ходами.  Гнізда
свої  вони  влаштовують  найчастіше
на  обрубках  дерева  або  на  пні.
 досягають  7  см  завдовжки  і  скоро  стають  здатними  самостійно  здобувати
собі  поживу.
 ТЕНРЕКОВІ,  родина  Tenrecidae.  Щетинистими  їжаками,  або  тенрека-
ми,  називають  комахоїдних  тварин,  поширених  на  Мадагаскарі.  Вони  від¬
різняються  від  усіх  інших  комахоїдних  надзвичайно  великими,  порівняно
з  іншими,  зубами,  нижніми  іклами,  які  ховаються  в  западини  верхньої
щелепи.  Зубна  система  складається  з  40  зубів.
 ТЕРМІТИ  (Termitidae)  належать  до  ряду  Терміти.  Називаються  також
білими  мурашками,  оскільки  вони,  подібно  до  цих  комах,  живуть  вели¬
кими  товариствами  і  влаштовують  великі  гнізда;  крім  того,  у  них,  точні¬
сінько  так,  як  і  у  мурашок,  розрізняються  крилаті  самки,  здатні  до  роз¬
множення,  і  безкрилі  особини,  що  відповідають  робочим  мурашкам.
 Терміти  живуть  тільки  в  спекотних  країнах.  Тіло  їхнє  має  довгасто-
овальну  форму,  зверху  дещо  сплюснуте,  голова  і  груди  займають  май¬
же  половину  тіла,  лапки  чотиричленисті  і  всі  однакового  розміру,  крила
великі,  але,  як  і  в  мурашок,  легко  відпадають,  очі  зазвичай  витріщені  і
розташовані  з  обох  боків  голови,  але,  крім  того,  у  більшості  видів  є  пара
простих  очок;  рот  добре  розвинений,  особливо  верхня  губа,  яка  закін¬
чується  зубчастими  щелепами,  крім  того,  є  нижня  щелепа  і  нижня  губа,
що  складається  з  чотирьох  лопатей.  Ноги  тонкі,  але  дуже  сильні.  Колір
термітів  дуже  різноманітний  і  являє  собою  різні  переходи  від  бурого  до
чорного  і  світлого.  Личинки  дуже  маленькі  та  густо  оброслі  волоссям.
Перетворення  на  дорослу  комаху  досягається  багаторазовим  линянням.
 Абсолютно  розвинені  самці  і  самки,  здатні  до  розмноження,  нази¬
ваються  царями  і  царицями.  Утім,  цариці  існують  не  в  кожному  гнізді.
У  набагато  більшій  кількості  в  кожній  колонії  знаходяться  робітники  і
солдати,  позбавлені  крил.  Споруди  свої  терміти  роблять  переважно  вночі.
 Дуже  поширений  в  Африці  бойовий  терміт  (Termes  bellicosus).  Житла
цього  терміта  являють  собою  окремі  горбики  конічної  форми,  з  багатьма
побічними  виступами.  Вони  схожі  на  невеликі  копиці  сіна  або  земляні
горби,  дуже  розмиті  водою.  Такі  споруди  зазвичай  з’єднуються  по  декіль¬
ка  в  одному  місці  і  за  розмірами  бувають  від  3  до  5  м  заввишки  і  від  15  до
22  м  у  колі.  Житла  ці  будуються  з  глини,  яка  пережовується  і  скріплюєть¬
ся  клейкою  слиною  термітів.  їхня  міцність  така,  що  споруди  витримують
вагу  всіх  людей,  які  сідають  зовні  на  споруду  стільки,  скільки  їх  може
вміститися.  Щоб  зруйнувати  такий  горб,  троє  людей,  озброєних  усіляки¬
ми  знаряддями,  повинні  протовктися  понад  дві  години.
 Від  основи  горбика  йдуть  криті  ходи  до  сусідніх  пнів  або  колод  і  роз¬
ходяться  іноді  у  радіусах  на  великі  відстані.  Зовні  споруда  оточується  ще
стіною  у  вигляді  глиняного  валу,  завтовшки  15—47  см.  Усередині  цього
двору  розташовані  маленькі  печерки  і  келії,  які  з’єднуються  такими  ж
ходами  між  собою.
 Опишемо  ще  споруду  піскового  терміта  (Termes  arenarius),  який  живе
в  Південній  Америці,  в  басейні  Амазонки.  Беге  розповідає,  як  одного  разу
він  побачив  ціле  місто  термітних  споруд,  які  були  розташовані  правильни¬
ми  рядами,  утворюючи  системи  вулиць.  Розміри  горбиків  були  дуже  різно¬
манітні,  починаючи  від  маленьких  грудочок  до  великих  горбів.  Ці  житла
були  переповнені  мешканцями,  які  метушливо  бігали,  заклопотані  всіля¬
кими  роботами.  Утім,  усередині  термітного  горбика  не  виявилося  тієї  пра¬
вильності  і  того  порядку,  який  буває  в  мурашок.  Лялечки  і  їхні  личинки
були  змішані  у  великому  безладді,  а  між  ними  виднілися  особини  різних
стадій  розвитку.  Деякі  терміти  уникають  виходити  назовні  і  ходять  завжди
по  підземних  галереях,  які  прокладаються  в  усіх  напрямах  у  вигляді  труб.
Як  глибоко  проникають  іноді  ці  ходи,  видно  з  того,  що  під  час  копання
колодязя  в  Луїзіані  трапилися  термітні  труби  на  глибині  8  метрів.
 Не  завжди  терміти  влаштовують  свої  приміщення  в  землі;  могутні  ще¬
лепи  дозволяють  їм  так  само  легко  розгризати  і  дерево,  як  тверду  глину,
тому  багато  видів  термітів  улаштовують  свої  гнізда  у  стовбурах  дерев,  особ¬
ливо  у  величезних  напівгнилих  пнях.
 Хоча  терміти  безпосередньо  на  людину  не  нападають,  але  всі  мандрів¬
ники  зараховують  їх  до  жахів  тропічних  країн,  оскільки  вони  можуть  за

ТЕТЕРУК  ПОЛЬОВИЙ  ■
 621  ■
 найкоротший  час  знищити  власність  людини  і  розгризають  своїми  ще¬
лепами  всілякі  предмети:  одяг,  книги,  хатнє  начиння,  прогризають  стіни
жител,  що  аж  ті  падають,  і  взагалі  можуть  завдати  людині  величезної
шкоди.  їхнім  могутнім  щелепам  ніщо  не  може  перешкодити:  ні  дерево,  ні
кістка,  не  кажучи  вже  про  шкіру,  папір  і  всілякі  їстівні  запаси.
 Місцеві  жителі  їдять  термітів  і  для  цього  ловлять  цих  комах,  а  їхніми
личинками  годують  свійських  птахів.  Крім  того,  термітів  поїдають  броне¬
носці,  мурахоїди  та  різні  птахи.
 ТЕТЕРУК  ПОЛЬОВИЙ  (Lyrurus  tetrix)  належить  до  родини  Тетерукові.
Це  досить  стрункий  птах  із  сильним  дзьобом,  ногами,  опереними  не
тільки  до  пальців,  але  й  між  ними,  короткими  крилами,  тупими  і  кори¬
топодібно  увігнутими  зсередини;  хвіст  у  самців  має  характерну  глибоку
виямку.  Оперення  самців  загалом  чорне;  голова,  шия  і  нижня  частина
спини  —  синя,  на  крилах  біла  перев’язь,  нижнє  оперення  хвоста  —  чи¬
сто-білого  кольору.  Зона  поширення  тетерука  охоплює  приблизно  ті  ж
самі  країни,  що  й  у  глухаря,  але  він  не  поширений  так  далеко  на  південь
і  дещо  далі  йде  на  північ.  На  Кавказі  місце  тетерука  посідає  споріднений
йому  кавказький  тетерук,  відкритий  лише  1875  року.
 Він  майже  так  само  міцний  статурою,  як  і  глухар,  але  спритніший.
Він  дуже  чуйний;  зір  і  слух  його  чудові.  Голос  тетеруків  різний,  залежно
від  статі;  закличний  крик  їх  —  дзвінкий,  уривистий  свист;  а  під  час  току¬
вання  крик  самців  являє  собою  таку  різноманітність  звуків,  якої  навряд
чи  можна  чекати  від  цього  зазвичай  мовчазного  птаха.  Пожива  тетерука
відрізняється  від  поживи  глухаря:  вона  ніжніша  і  складається  з  бруньок,
листя,  ягід,  зерен  і  комах.  Улітку  він  їсть  ягоди  чорниці,  брусниці,  малини
й  ожини;  взимку  —  ягоди  ялівцю,  бруньки  вересу,  берези  і  буку,  а  іноді
зелені  шишки  хвойних  дерев;  голок  вони  ніколи  не  чіпають.  Пташенята
майже  виключно  вигодовуються  комахами.
 Самці  і  самки  живуть  самі  по  собі,  але  більш  чи  менш  численними
зграями.  Найкрасивішим  весняним  видовищем  слід  вважати  тетерукові
 Коли  личинка  терміта  востаннє  ли¬
няє,  то  робітник  або  солдат  нерідко
допомагають  їй  знімати  стару  шкір¬
ку.  Солдати  відрізняються  більшою
головою  і  сильнішими  щелепами,
їхнє  найголовніше  призначення
полягає  в  охороні  колоній,  тому  в
разі  наближення  ворога  вони  наби¬
рають  загрозливого  вигляду.  Якщо
вони  роздратовані,  то  закидають
голову  з  широко  розкритими  ще¬
лепами  і  підводять  черевце.  Личин¬
ки  зазвичай  тримаються  в  глибині
житла  і  тільки-но  досягнуть  зрілого
стану,  беруться  до  роботи.
 Тетеруки  —  птахи  з  родини  Tetra-
onidae,  яка  включає  8  родів,  17  ви¬
дів.  Багато  видів  цієї  родини  є  цінни¬
ми  мисливськими  птахами.  Всі  вони
гніздяться  на  землі,  використовуючи
дуже  малу  кількість  матеріалу  гніз¬
да,  і  відкладають  від  5  до  12  яєць.
 Тетерук  польовий
 (Lyrurus  tetrix)
 Тетерук  віддає  перевагу  дикорослим
лісам,  поточеним  комахами,  бага¬
тим  на  низькі  чагарники;  берези  —
його  улюблені  дерева.  Подобаються
йому  також  болотисті  місцевості.

■  622
 ■  ТЕТЕРУК  СТЕПОВИЙ  ВЕЛИКИЙ
 Тигр  (Panthera  tigris)  —  ссавець  ро¬
дини  Котячі.  Довжина  тіла,  як  пра¬
вило,  180—280  см,  хвоста  —  1,1  м,
маса  до  270  кг;  найбільший  амур-
ський  тигр  сягає  завдовжки  3  м,  ва¬
жить  до  390  кг.  7  підвидів.
 токи.  В  середині  травня  тетерка  готується  до  кладки.  Її  гніздо  —  проста
ямка,  вирита  в  землі  та  вистелена  кількома  прутиками;  воно  влаштову¬
ється  наскільки  можливо  в  безпечному  місці,  між  високою  травою,  під
кущами  тощо.
 ТЕТЕРУК  СТЕПОВИЙ  ВЕЛИКИЙ  (Tympanuchus  cupido)  належить  до
родини  Тетерукові.  Він  відрізняється  від  інших  тетеруків  двома  довгими
пасмами  вузького  пір’я,  що  звішуються  з  обох  боків  шиї  і  вкривають  тут
два  голі  місця.  Оперення  верхньої  частини  тіла  строкате:  чорного,  чер¬
воного,  білого  кольору,  нижня  частина  —  бурого  і  білого  кольору.  Його
батьківщина  —  Північна  Америка.
 На  відміну  від  інших,  степовий  тетерук  водиться  тільки  в  безлісих  рів¬
нинах  —  сухих,  піщаних  полях,  обрідно  порослих  чагарником  або  низькою
травою.  Поживу  його  складають  як  рослини,  так  і  всілякі  дрібні  тварини:
влітку  він  живиться  на  лугах  і  полях,  восени  —  в  садках  і  виноградниках,
узимку  ж  у  місцях,  де  росте  багато  ягід.  Пташенят  степові  тетеруки  виво¬
дять  один  раз  на  рік,  але  якщо  їхні  яйця  з  якоїсь  причини  пропадуть,  то
роблять  другу  кладку,  яка  завжди  нечисленна  порівняно  з  першою.
 ТИГР  (Panthera  tigris)  —  найстрашніша  з  усіх  кішок,  хижак,  перед
яким  навіть  людина  виявляється  майже  безпорадною  істотою.  Освоєння
людиною  дедалі  нових  територій  не  тільки  не  витіснило  і  не  знищило
тигра,  подібно  до  інших  хижаків,  а,  навпаки,  примусило  його  наблизити¬
ся  до  людського  житла,  а  в  деяких  місцях  йому  навіть  вдалося  потіснити
людину.
 Тигр  є  дуже  красивою  кішкою  з  чудово  забарвленим  хутром.  Він  ви¬
щий  і  стрункіший,  ніж  лев,  але  аніскільки  не  поступається  йому  красою  і
силою.  Довжина  його  тіла  від  носа  до  кінчика  хвоста  визначається  досить
по-різному.  Еліот  наводить  дуже  наочний  приклад  того,  наскільки  не  схо¬
жі  виміри,  зроблені  різними  спостерігачами:  один  із  них  визначив  довжи¬
ну  тигра  284  см,  а  двоє  інших  вказали  довжину  того  ж  тигра  355  і  навіть
365,7  см.  Цілком  можливо,  що  в  деяких  місцевостях  тигри  досягають  осо¬
бливо  великих  розмірів  і  серед  них  трапляються  справжні  велетні.
 Тулуб  тигра  дещо  тонший,  а  голова  кругліша,  ніж  у  лева;  хвіст  без
китиці  на  кінці;  шерсть  досить  коротка  і  гладка,  а  на  щоках  дещо  подо¬
вжена  у  вигляді  бакенбардів.  Самка  нижча  зростом,  і  бакенбарди  у  неї  ко¬
ротші.  У  тигрів,  що  мешкають  у  більш  північних  країнах,  шерсть  узимку
густіша  і  довша,  ніж  у  тих,  які  живуть  на  спекотних  рівнинах  Індії.  Хутро
тигра  дуже  красиве:  на  світлому  іржаво-жовтому  тлі  чітко  виділяються
темні  смуги,  що  цяткують  хутро  на  череві;  на  внутрішніх  боках  кінцівок,
під  хвостом,  на  губах  і  на  нижніх  частинах  щік  хутро  майже  біле.  У  пів¬
нічних  тигрів  жовтий  колір  хутра  дещо  темніший,  ніж  у  тих,  які  живуть
у  джунглях.  Від  спини  з  боків  тягнуться  поперечні  чорні  смуги  досить
неправильного  малюнка,  причому  відстань  між  ними  буває  різна  в  різних
особин.  Деякі  з  цих  смуг  діляться  на  частини;  суцільні  смуги  темніші.
Хвіст  світліший  за  тулуб  і  також  поцяткований  чорними  кільцями.  Вуса
білі.  Зіниці  очей  круглі,  райдужна  оболонка  жовтувато-бура.  Дитинчата
забарвлені  точнісінько  так,  як  і  дорослі  особини,  тільки  жовтий  колір
їхнього  хутра  дещо  світліший.
 Зона  поширення  тигра  дуже  велика,  оскільки  він  живе  не  тільки  в
спекотних  країнах  Азії,  наприклад  в  Індії,  а  й  у  багатьох  інших  місцях  цієї
величезної  частини  світу,  яка  за  розмірами  набагато  більша  за  Європу.
Він  трапляється  навіть  у  Південно-Східному  Сибіру.  Північна  межа  зони
поширення  тигра  проходить  на  північ  від  широти  Берліна  (слід  відзна¬
чити,  що  Сибір  має  набагато  холодніший  клімат,  ніж  європейські  країни,
які  лежать  на  тих  самих  широтах).
 Усі  тварини  мають  підставу  боятися  тигра.  У  тропічних  країнах  багато
тварин  видають  гучні  звуки,  коли  почують  тигра.  Вони  знайомі  з  ним  і
з  досвіду  знають,  яка  небезпека  їм  загрожує,  коли  тигр  виходить  зі  свого
лігва.  Занепокоєння  оленів,  павичів,  інших  птахів,  а  особливо  мавп  дає
мисливцеві  дуже  важливі  вказівки  про  наближення  небезпечного  звіра.
Форзіт  та  інші  наводять  багато  прикладів  діяльної  участі  мавп  у  полю¬
ванні  на  тигрів.  Так,  довго  переслідувана  тигриця,  яка  зжерла  вже  багато

ТИГР  ■
 623  ■
 людей,  неодмінно  б  сховалася  у  скелястій  ущелині,  якби  старий  гульман
(один  із  видів  мавп),  що  бігав  по  скелях,  не  показав  мисливцеві  її  при¬
тулку  своїм  криком  і  жестами.
 Голос  тигра  за  силою  не  може  порівнятися  з  голосом  лева.  Зазви¬
чай  він  видає  протяжний  тужливий  звук,  який  іноді  досить  швидко  по¬
вторюється  і  закінчується  трьома  або  чотирма  короткими  звуками.  Крім
того,  він  може  видавати  низький  горловий  звук  «а-о-ун».  Коли  тигр  дуже
здивований  або  переляканий,  то  голосно  скрикує  «ху-аб»  або  «вау»;  коли
сердиться,  то  глухо  гарчить,  а  під  час  нападу  на  здобич  видає  лютий  крик,
схожий  на  сухий  кашель.
 Тигра  не  можна  вважати  хоробрим  звіром:  він  не  тільки  обережний  і
нерішучий,  а  й  навіть  боязкий,  хоча  належить  до  хитрих  і  підступних  хи¬
жаків.  Коли  тигру  вперше  доводиться  зустрічатися  з  людиною,  він  завжди
втікає  від  неї.  Більшість  тигрів  втрачає  самовладання  від  сильного  шуму  й
енергійних  жестів,  і,  ймовірно,  жоден  із  них  не  може  протистояти  холод¬
нокровному  і  рішучому  супротивникові.  Але  багато  тигрів  переконуються
на  досвіді,  що  з  людиною  їм  неважко  впоратися,  і  тоді  вони  стають  дуже
небезпечними,  оскільки  підстерігають  беззахисних  людей  і  несподівано
нападають  на  них.  Деякі  місцевості  стають  майже  нежилими  внаслідок
хижацьких  набігів  тигрів;  стверджують,  що  піші  переходи  від  одного  села
до  іншого  іноді  можливі  тільки  у  супроводі  декількох  сміливих  мисливців
і  лише  із  запаленими  факелами,  якщо  подорож  відбувається  вночі.  На
околицях  сіл  і  навіть  біля  самих  хатин  тигри  іноді  хапають  людей  серед
білого  дня  і,  трапляється,  примушують  їх  кидати  свої  житла.  Найчастіше
потерпають  від  тигрів  люди,  які  живуть  самотньо  в  лісах  або  на  полях,
наприклад  пастухи,  дроворуби,  землероби;  особливо  погано  доводиться
пастухам,  які  повинні  захищати  не  тільки  себе,  а  й  стада.  Листоноші  та¬
кож  часто  стають  їхньою  здобиччю.
 Люди  однаковою  мірою  стають  жертвами  тигрів,  як  і  інших  хижих
тварин,  і  відбувається  це  переважно  тільки  тоді,  коли  вони  самі  напада¬
ють  на  тварин.  Іноді  тигри  першими  нападають  на  людей,  але  кількість
жертв  у  таких  випадках,  до  речі  досить  рідкісних,  незначна.
 Деякі  індійські  князі  дотепер  забороняють  у  своїх  володіннях  тигрове
полювання,  вважаючи  його  царською  забавкою  і  надаючи  право  на  нього
тільки  самим  собі,  але  в  інших  місцях,  де  багато  європейських  поселень
і  англійці  посилено  винищують  тигрів,  їх  майже  зовсім  не  залишилося.
У  давнину  індійські  князі  влаштовували  великі  полювання  на  тигрів,  при-
 Тигр  (Panthera  tigris)
 Тигр  живе  головним  чином  серед  оче¬
ретів,  великих  злаків  і  чагарників,  де
колір  тварини  зливається  з  навко¬
лишнім  середовищем.  Навіть  досвід¬
чені  мисливці  часто  не  помічають
тигра,  що  лежить  зовсім  близько  від
них;  без  сумніву,  важко  помітити
тигра  і  багатьом  тваринам.
 Форзіт  на  початку  шістдесятих  ро¬
ків  XIX  ст.  застрелив  кількох  ти-
грів-людоїдів  у  центральних  регі¬
онах  Індії.  Один  із  них  абсолютно
паралізував  рух  на  деяких  шляхах  і
змусив  жителів  багатьох  сіл  поки¬
нути  свої  хатини.  Люди  насмілю¬
валися  виходити  в  ліс  тільки  ве¬
ликими  озброєними  натовпами,
барабанним  боєм  і  криком  відля¬
куючи  тигрів.  Це  було  1862  року,
коли  залізниця  з  Бомбея  до  Алла-
хабада,  що  будувалася,  дійшла  саме
до  цієї  місцевості.  Але  роботи  зму¬
шені  були  припинитися,  оскільки
дроворуби  не  насмілювалися  біль¬
ше  йти  в  ліс,  щоб  рубати  там  де¬
рева  на  шпали.  Цей  тигр  поширю¬
вав  свої  набіги  на  регіон,  що  мав
від  50  до  60  км  у  діаметрі,  і  зжер
понад  сто  людей  до  того,  як  Форзі-
тові  вдалося  його  вбити.  У  тій  самій
місцевості,  за  словами  Фейрера,  ін¬
ший  тигр  викрав  за  три  роки  108
людей,  поки  не  був  убитий  захова¬
ним  у  принаді  самострільним  руш¬
ничним  стволом.

■  624
 ■  ТИГР
 Амурські  тигри  —  найбільші,  взим¬
ку  хутро  у  них  густе  і  жиру  під  шкі¬
рою  багато  (до  п'яти  сантиметрів
товщина  його  на  череві).  Найдрібні-
ші  тигри  —  зондські,  що  жили  рані¬
ше  на  острові  Балі  і  нині  ще  живуть
на  Суматрі.
 І  тигри,  і  леопарди,  коли  голодні,  на¬
падають  на  дикобразів.  Але  леопар¬
ди  вміють  ухилятися  від  їхніх  голок,
на  відміну  від  тигра.  Глибоко  в  м  ’я-
зах  убитих  тигрів-людоїдів  знаходять
уламки  голок  завтовшки  з  олівець  і
завдовжки  з  чверть  метра.  Тигр,  по¬
ранений  таким  чином,  уже  не  здат¬
ний  полювати  на  свою  звичну  здобич.
 чому  головну  роль  відігравали  урочиста  обстановка,  наявність  величезно¬
го  почту,  шум  і  блиск  табірного  життя;  тигрів  убивали  дуже  мало.
 Характери  у  тигрів  досить  різноманітні,  і,  за  словами  добрих  знавців,
залежно  від  їхньої  здобичі  тигрів  можна  поділити  на  три  головні  групи:
тигри,  що  знищують  дичину,  тигри,  які  нападають  на  худобу,  і  тигри-лю-
доїди.  Тигри,  які  переслідують  дичину,  уникають  жител  людини,  оскільки
справжнім  їхнім  житлом  слід  вважати  безлюдні  місцевості.  У  разі  необ¬
хідності  тигр  легко  переселяється  з  однієї  місцевості  до  іншої,  йдучи  за
дичиною,  що  переміщується  в  різні  сезони  року  з  місця  на  місце;  отже,  ці
тигри  трапляються  в  горах,  на  рівнинах,  а  також  у  горбистих  місцевостях.
Для  мисливця  такий  тигр,  звичайно,  часто  буває  суперником,  але  для  хлі¬
бороба  це  добрий  приятель,  який  відіграє  роль  майже  свійської  тварини,
що  рятує  посіви,  наприклад,  від  оленів,  диких  кабанів,  які  дуже  шкодять
хліборобові  і  яких  він  не  знає  як  позбутися.  Тигри,  що  ганяються  за  ди¬
чиною,  зазвичай  менші  зростом  і  спритніші,  ніж  інші,  хоча  серед  них
трапляються  і  дуже  великі  екземпляри.  До  цієї  групи  належить  найбільша
кількість  тигрів;  у  спекотну  і  суху  пору  року  вони  збираються  біля  річок  і
озер,  які  ще  не  пересохли.
 Тигри,  які  викрадають  худобу,  оселяються  зазвичай  поблизу  сіл  і  най¬
частіше  вибирають  собі  здобич  серед  свійських  тварин:  худобу  нерідко  вига¬
няють  на  пасовище  або  залишають  уночі  бродити  без  нагляду  між  хатинами,
але  в  більшості  випадків  господарі  замикають  її  на  ніч  у  добре  обгороджених
хлівах,  і  тому  тигри  привчаються  хапати  здобич  удень,  переважно  в  після¬
обідній  час.  Якщо  тигра  не  переслідують  і  не  лякають,  він  живе  постійно
поблизу  певних  сіл;  інакше  він  поширює  далі  свої  набіги.  У  Майсурі  (Індія),
в  одній  місцевості  площею  800  квадратних  кілометрів,  жили  8  тигрів  із  тих,
що  вбивають  худобу.  Іноді  тигри  задовольняються  козами,  вівцями,  ослами,
а  при  нагоді  хапають  оленів,  кабанів  та  іншу  дичину.  Тільки  старий,  зажи¬
рілий  і  розпещений  тигр  задовольняється  виключно  рогатою  худобою;  тоді
він  обирає  собі  зручну  місцевість,  де  може  знайти  достатньо  м’яса  і  води.  Із
жителями  сіл  такий  тигр  співіснує  на  умовах  взаємної  поблажливості;  через
кожні  три  або  чотири  дні  він  регулярно  вбиває  одну  худобину.  Пастухи,  що
вже  знають,  як  поводитися  з  тиграми,  часто  сперечаються  з  ними  через  здо¬
бич  і  намагаються  їх  прогнати.  Іноді  й  сильні  бики  вдало  захищають  стадо
від  нападів  хижака.  З  іншого  боку,  тигри,  яким  іноді  довго  не  вдається  за¬
різати  худобину,  при  нагоді  загризають  тварин  про  запас,  причому  кількість
жертв  буває  3—5  за  один  день.
 Але  за  кількістю  вбиваної  тигром  рогатої  худоби  не  можна,  звичайно,
судити  в  цілому  про  заподіювану  ним  шкоду.  Індуси  взагалі  не  вбивають
рогатої  худоби,  і  тому  в  кожному  селі  можна  побачити  велику  кількість
старих  і  хворих  тварин,  які  можуть  лише  поширювати  різні  хвороби.  Здо¬
рову  молочну  і  робочу  худобу  поселяни  ретельно  оберігають  і  захищають
від  нападів  хижаків.  Тигр  дає  певну  користь  і  тим,  що  знищує  і  відгонить
диких  травоїдних  тварин,  які  загрожують  полям  спустошенням.  У  деяких
місцевостях  люди  ризикують  засівати  поля  тільки  тому,  що  знають  про
існування  там  тигрів  і  леопардів.  Тому  хлібороби  бувають  незадоволені,
коли  мисливці  вбивають  дуже  багато  тварин,  що  живляться  дичиною,  які
для  них  служать  ніби  польовими  сторожами.
 Тигр-людоїд  —  частіше  не  що  інше,  як  колишній  винищувач  худоби,
що  втратив  до  них  будь-який  страх  унаслідок  частих  зіткнень  із  людьми,
особливо  з  пастухами.  Людоїдами  бувають  частіше  самки,  ніж  самці,  на¬
певне  тому,  що  вони  повинні  піклуватися  про  своїх  дитинчат;  іноді  людо¬
їдом  буває  поранений  або  дещо  понівечений  тигр,  який  не  може  звичай¬
ним  способом  себе  прогодовувати.  Оскільки  на  людину  легше  напасти  і
легше  її  здолати,  ніж  свійську  чи  дику  тварину,  тигр,  який  уже  перестав
боятися  людей,  нападає  на  них,  коли  впевнений,  що  не  наражає  себе  на
небезпеку.  Дитинчата,  яких  мати  вигодувала  людським  м’ясом  і  які  були
свідками  її  нападів,  звичайно,  швидше  за  інших  зважаться  накинутися  на
людей.  Тигри  стають  людоїдами  переважно  в  тих  місцевостях,  куди  тільки
у  певну  пору  року  приганяють  стада  і  де  після  їх  відходу  тигри  —  вини¬
щувачі  худоби  —  бувають  змушені  внаслідок  браку  поживи  нападати  на
людей.  Тигр-людоїд  не  виявляє  більшої  дміливості,  ніж  інші  тигри;  він,
щоправда,  дуже  нахабний,  але  боязко  втікає  від  озброєних  людей  і  напа-

ТИГР  ■
 625  ■
 дає  на  самотніх  та  беззбройних,  яких  чудово  вміє  розпізнавати.  Полювати
на  нього  вельми  важко,  оскільки  він  унаслідок  свого  способу  життя  кра¬
ще  за  інших  тигрів  знає  звички  людей.
 Зазвичай  кажуть,  що  тигр,  як  і  лев,  полює  таким  чином.  Визначивши
відстань,  він  притискається  до  землі,  а  потім  великим  стрибком  кидається
на  жертву.  Проте  це  не  зовсім  так:  головна  сила  його  нападу  полягає  в  не¬
сподіванці.  Якщо  він  зумів  непомітно  підкрастися  до  здобичі,  то  схоплює
тварину  без  жодного  стрибка;  якщо  здобич  досить  далеко,  він  наближа¬
ється  до  неї  кількома  швидкими  стрибками,  якщо  ж  жертва  тікає,  він  за
нею  женеться,  прагнучи  поранити  задні  ноги  великих  тварин  сильними
ударами  передніх  лап;  іноді,  якщо  це  можливо,  тигр  намагається  випе¬
редити  здобич,  пробираючись  через  гущавину  і  ще  раз  кидаючись  на  неї
збоку.  Удари  його  лап  рідко  бувають  настільки  сильними,  що  ламають
великі  кістки.  Часто  вважають,  що  рани,  завдані  тигром,  дуже  тяжкі  та
важко  загоюються,  але  Фейрер  заперечує  це,  спираючись  на  власний  до¬
свід  лікаря  і  мисливця.  Великих  звірів  тигр  убиває  точнісінько  так,  як  лев,
переламуючи  їм  шийні  хребці.  На  думку  Форзіта  і  Бальдвіна,  він  хапає
тварину  зубами  за  потилицю,  але  частіше,  за  словами  Сандерсона,  Стерн-
даля,  Бленфорда  й  інших,  за  горло,  а  потім  уже  лапами  переламує  йому
шию.  Із  декількох  сотень  жертв  тільки  дві  мали  рани  на  потилиці,  а  в  усіх
інших  було  перегризене  горло;  до  того  ж  тигрові  важко  напасти  зверху  на
великих,  особливо  на  рогатих,  тварин.
 Тигр  зазвичай,  коли  стемніє,  тягне  свою  здобич  у  густі  кущі;  іноді,
втім,  він  її  недалеко  відносить.  Сандерсон  засвідчує,  як  очевидець,  що
сильний  тигр-самець  проніс  важкого  бика  через  густий  чагарник  на  від¬
стань  300  кроків.  Коли  йому  не  заважають,  він  наїдається  вволю  і,  за  до¬
стовірними  відомостями,  може  з’їсти  заразом  близько  30  кілограмів  м’яса.
Він  майже  завжди  починає  із  задньої  частини,  тільки  зрідка  з  боків.  Під
час  їди  він  не  раз  підходить  до  найближчого  водопою  і  багато  п’є,  причо¬
му  іноді  опускає  голову  у  воду  до  самих  очей,  чавкає  і  пирхає,  неначе  хоче
гарненько  промити  собі  пащу.  Після  ситної  поживи  тигр  засинає  і  довго
насолоджується  дрімотою,  спричиненою  повним  насиченням;  він  встає,
тільки  щоб  напитися.  Увечері  наступного  дня  між  4  і  9  годинами  тигр  за¬
звичай  повертається  до  своєї  здобичі,  щоб  знову  поїсти,  якщо  тільки  зна¬
йде  її  залишки:  ними  живиться  багато  дрібних  хижаків,  які,  побачивши
тигра,  поспішно  втікають.
 Існує  багато  різних,  іноді  дуже  оригінальних,  способів  полювання  на
тигрів.  Влаштовують  різного  роду  пастки,  часто  у  вигляді  глибоких  ям,
куди  тигр  провалюється.  Окрім  людини,  у  тигра,  здається,  немає  ворогів,
за  винятком,  можливо,  індійського  дикого  собаки.
 Час  спаровування  у  тигра  різний  і  залежить  від  клімату  його  батьківщи¬
ни.  На  півночі,  кажуть,  спаровування  відбувається  саме  за  три  місяці  до  по¬
чатку  весни.  У  південних  країнах,  за  спостереженнями,  проведеними  в  Індії,
спаровування  не  пов’язане  з  якоюсь  порою  року;  народження  дитинчат  від¬
бувається  в  різні  місяці.  Знавці  способу  життя  тигрів  стверджують,  що  тигр
народжує  не  щороку,  а  через  два  або  три  роки;  так,  при  матері  знаходять  або
дуже  молодих,  або  дорослих  дитинчат,  але  ніколи  не  помічали  котенят-по-
годків,  що  мало  б  трапитися,  якби  тигр  народжував  щорічно.  Під  час  спаро¬
вування  голос  тигрів  чутно  частіше,  ніж  іншим  часом.  Часто  декілька  самців
збирається  близько  одного  тигра,  багато  самців  гине  в  боротьбі  один  з  одним
під  час  тічки  у  самок,  які  гинуть  рідко.  Причина  в  тому,  що  самки  обереж¬
ніші,  ніж  самці.  Через  100  або  105  днів  після  спаровування  тигр  народжує
двох-трьох,  іноді  й  чотирьох,  а  в  окремих  випадках  п’ятьох  і  навіть  шістьох
дитинчат,  причому  влаштовує  своє  лігво  в  непрохідній  гущавині  чагарників
або  високих  трав.  Новонароджені  тигренята  удвічі  менші  за  домашню  кішку
і,  як  усі  котенята,  дуже  милі.  У  перші  тижні  тигр  залишає  своїх  дитинчат
дуже  ненадовго,  тільки  щоб  угамувати  сильний  голод,  але,  коли  вони  трохи
підростуть,  робить  триваліші  вилазки.
 Спаровування  у  тигрів  відбувається  не  дуже  шумно,  воно  супроводжу¬
ється  зазвичай  глухим  гарчанням  і  бурчанням.  Із  новонародженими  ди¬
тинчатами  мати  поводиться  дуже  ніжно.  Молоді  тигренята  народжуються
зовсім  сліпими  або  з  очима,  які  трохи  розплющилися,  але  ростуть  швидко
і  скоро  починають  гратися  зовсім  по-котячому  зі  своєю  матір’ю.
 Сандерсон  пише  про  індійського  ти¬
гра:  «Місцеві  мешканці  кажуть,  що
мати  годує  спочатку  своїх  дитин¬
чат  напівперетравленим  м’ясом,  яке
вона  відригує,  повернувшись  із  мис¬
ливських  набігів.  Через  шість  тиж¬
нів  дитинчата  вже  починають  пере¬
ходити  разом  із  матір’ю  від  одного
лігва  до  іншого,  але  на  полювання
вона  їх  ще  не  бере,  а  приводить  іно¬
ді  до  вбитої  здобичі,  якщо  не  тре¬
ба  йти  дуже  далеко.  Уже  в  ранньому
віці  тигренята  дуже  розумні  і  вміють
ховатися  і  навіть  захищатися,  якщо
їх  застануть  самих».
 Азійські  володарі  вже  давно  опа¬
нували  мистецтво  приручати  ти¬
грів  і  навіть  використовувати  їх  під
час  полювання.  Марко  Поло  пише:
«У  татарського  хана  в  завойованому
ним  місті  Камбалу  багато  леопардів
і  рисей,  із  якими  він  полює;  у  нього
є  і  леви,  які  більші  за  вавилонських
левів,  мають  красиве  хутро  з  біли¬
ми,  чорними  та  рудими  смугами  і
можуть  використовуватися  для  по¬
лювання  на  диких  кабанів,  буйво¬
лів,  диких  ослів,  ведмедів,  оленів,
ланей  та  інших  тварин.  Надзвичай¬
но  дивно  спостерігати,  як  такий  лев
кидається  на  здобич  і  з  якою  швид¬
кістю  та  силою  він  нападає».

■  626
 ■  ТИЛАЦИН
 Тинівкові,  родина  (Prunellidae).  Від-
мітні  риси  тинівок  такі:  сильний
тулуб,  шилоподібний  дзьоб  із  дуже
витягнутим  кінцем,  сильні  ноги  з  ко¬
роткими,  зігнутими  кігтями,  серед¬
ньої  довжини  крила,  короткий,  ши¬
рокий  хвіст  і  розкішне  оперення.  Зона
їх  поширення  —  Європа  і  помірний
пояс  Азії.  Тинівка  —  гірський  птах,
який  живиться  комахами,  ягодами  і
дрібним  насінням.  Із  настанням  зими
одні  з  них  покидають  північ  і  пере¬
селяються  до  південних  країв,  інші
ж  тільки  перебираються  з  висот  на
південні  схили  гірських  пасом.
 «Королівський  тирани,  —  розповідає
Одюбон,  —  один  із  найпривабливі-
ших  літніх  гостей  Сполучених  Шта¬
тів.  Він  з’являється  в  Луїзіані  при¬
близно  в  середині  березня.  Багато
птахів  залишаються  там  до  середи¬
ни  вересня,  але  більшість  відлітає
на  північ  країни.  Перші  дні  після
прильоту  він  здається  стомленим  і
сумним.  Але  як  тільки  до  нього  по¬
вертається  його  надзвичайна  жва¬
вість,  то  його  пронизливий  голос,
що  переливається,  чутно  всюди.
Він  рідко  живе  усередині  лісу,  від¬
дає  перевагу  більше  полю,  берегам
річок  і  фруктовим  садам,  що  оточу¬
ють  будинки  плантаторів.  Тут  його
найзручніше  спостерігати».
 ТИЛАЦИН  (див.  Сумчастий  вовк).
 ТИНІВКА  ЛІСОВА  (Prunella  modularis)  має  стрункий  тулуб,  слабкий
дзьоб  і  невеликі  крила.  Водиться  від  64°  північної  широти  аж  до  Пірене¬
їв;  на  зиму  відлітає  до  Північної  Африки  і  Західної  Азії.  Віддає  перевагу
листяним  лісам  і  стрибає  між  деревами  та  по  землі  так  спритно,  що  з
незвички  можна  сприйняти  її  за  мишу,  що  бігає.  Спів  її  не  дуже  різно¬
манітний  і  не  надто  приємний.  Живиться  комахами  і  ягодами;  характерна
її  звичка  —  ковтати  камінчики,  що  слугують  для  розтирання  їжі.
 На  високих  снігових  горах  Південної  і  Центральної  Європи  трапля¬
ється  альпійська  тинівка  (Prunella  collaris),  буро-сірого  кольору,  з  білими
плямами  на  горлі  і  черевці.  Ці  тинівки  вирізняються  лагідною  вдачею,
дуже  веселі  і,  коли  не  відчувають  небезпеки,  безперервно  стрибають  ціли¬
ми  зграями,  хапаючи  то  комаху,  то  ягоду.  На  висотах  альпійські  тинівки
залишаються  доти,  доки  сніг  не  вкриє  землю  і  не  пожене  їх  шукати  пожи¬
ви  в  долини,  в  альпійські  села  і  навіть  до  людських  домівок.  Альпійська
тинівка  легко  звикає  до  неволі  і  швидко  стає  ручною,  приємно  розважа¬
ючи  свого  господаря.
 ТИННИК  БЕРЕГОВИЙ,  або  плавунець-баловинник  (Elaphriis  riparius)
належить  до  жужелиць,  дуже  спритний  і  не  уникає  сонячного  світла;  тіло
його  має  зеленувато-жовтий  колір.  Чудова  здатність  тинника  видавати
звук,  який  утворюється  тертям  надкриль  по  зазубленому  реберцю.  До¬
вжина  —  від  15  до  22  мм;  крила  майже  завжди  залишаються  недорозвине¬
ними,  тому  тинника  можна  вважати  твариною,  що  бігає.  Личинки  живуть
там  же,  де  й  дорослі  жуки,  тобто  під  камінням,  у  тріщинах,  в  купах  сміття.
Але  для  лялечки  виготовляється  лігво.
 ТИРАНН  КОРОЛІВСЬКИЙ  (Tyrannus  tyrannus)  належить  до  родини
Тираннові.  Довжина  його  —  21  см,  розмах  крил  —  36,  довжина  крила  —  12,
довжина  хвоста  —  9  см.  У  нього  м’яке  і  блискуче  оперення,  що  подовжу¬
ється  на  голові  на  зразок  чубка.  Зверху  воно  темно-сіре,  на  голові  темніше,
знизу  сірувато-біле,  на  грудях  із  попелясто-сірим  нальотом.  Вузькі  пір’їнки
чубка  прекрасного  вогняно-червоного  кольору,  облямовані  жовтою  смуж¬
кою,  Шия  і  горло  білі.  Махові  і  рульові  пера  буро-чорні,  останні  до  краю
темніші  і,  як  і  покривні  пера  крил,  на  кінці  білі.  Очі  темно-бурі,  дзьоб  чор¬
ний,  ноги  сірувато-блакитні.  У  самки  оперення  тьмяніше  і  темніше.
 Коли  наближається  час  висиджування  дитинчат,  політ  цих  птахів  змі¬
нюється.  Птахи  тоді  літають  на  висоті  20—30  м  над  землею,  дуже  тріпо-
чучи  крилами,  при  цьому  вони  безупинно  видають  гучний  крик.  Самка
прямує  за  самцем,  і  обоє,  мабуть,  видивляються  місце  для  гнізда.  Водно¬
час  вони  звертають  увагу  і  на  комах,  звертають  за  ними  зі  свого  шляху  то
в  один  бік,  то  в  другий  і  майстерно,  з  розмаху,  схоплюють  помічених  мух
або  метеликів.  Стомившись,  обидва  птахи  сідають  поруч  на  гілку,  щоб
відпочити.  Коли  місце  гніздування  знайдено,  парочка  відшукує  на  землі
сухі  гілки,  підіймається  з  ними  до  горизонтального  сучка  і  влаштовує
на  ньому  основу  колиски  для  своїх  пташенят.  Туди  складаються  клапті
бавовни,  клоччя,  шерсть  та  інші  подібні  матеріали,  які  додають  гнізду  на¬
лежної  міцності.  Внутрішні  стіни  викладаються  досить  щільно  тонкими
корінцями  і  кінським  волоссям.  У  готове  гніздо  самка  кладе  4—6  яєчок
завдовжки  близько  25  мм  і  завширшки  19  мм,  з  неправильними  коричне¬
вими  цятками  на  червонувато-білому  тлі,  і  починає  насиджувати.  Самець
в  цей  час  сидить  на  гілці  біля  самки.  Якщо  помітить  ворону,  шуліку  або
орла,  то  раптово  злітає,  наближається  до  цього,  без  сумніву,  досить  небез¬
печного  супротивника  і  з  люттю  нападає  на  нього.
 М’ясо  тиранна  ніжне  і  смачне,  ось  чому  багатьох  із  цих  птахів  пере¬
слідують.
 ТКАЧ  БІЛОГОЛОВИЙ  ШПАКОВИЙ  (Dinemellia  dine  те!!і)  належить
до  родини  Ткачикові.  Найпомітніші  представники  родини  багато  в  чому
схожі  на  дроздів;  гнізда  ж  їхні  нагадують  гнізда  наших  сорок  і  поступа¬
ються  у  витонченості  майстерним  спорудам  їхніх  родичів.  Живуть  вони
переважно  на  пасовищах  і  люблять  товариство  блискучих  шпаків.

ТКАЧ  ВОГНЕННИЙ  ■
 Ткачі  (Theridiidae)
 627  ■
 ТКАЧ  ВОГНЕННИЙ  (Euplectes  franciscanus)  належить  до  родини  Тка¬
чикові;  відзначається  своїм  надзвичайно  красивим  оперенням  вогняно-
червоного  кольору.  Ткачі  населяють  багаті  на  воду  поля,  вкриті  дуррою,
у  всій  Середній  Нубії  до  віддалених  країв  Центральної  Африки;  десятки  і
сотні  яскраво-червоних  пташок  розміщуються  по  верхівках  стебел  і  слу¬
жать  дивною  прикрасою  для  одноманітної  зелені  хлібного  поля,  а  їхній
скромний  спів-цвірчання  мимоволі  привертає  нашу  увагу.  Птахи  вправно
лазять  по  стеблах,  спритно  шмигають  по  землі  й  у  разі  щонайменшої  не¬
безпеки  швидко  ховаються  в  гущавину  очеретів.
 ТКАЧІ  (Theridiidae)  складають  особливу  родину  павуків,  які  розта¬
шовують  свої  тенета  різної  форми  в  горизонтальній  площині,  у  вигляді
навісу.  Особливістю  їх  є  також  звичай  висіти  на  нитці  головою  вниз.  Із
восьми  очей  чотири  розташовані  на  тім’ї  у  вигляді  квадрата,  черевце  за¬
звичай  дуже  опукле,  майже  кулясте.
 ТКАЧ  СУСПІЛЬНИЙ  (Philetarius  socius)  належить  до  родини  Ткачи¬
кові.  Дзьоб  довгасто-конусоподібний,  сплюснутий  із  боків,  злегка  загну¬
тий  на  гребені  та  із  закругленою  вирізкою  на  верхньому  краї;  ноги  силь¬
ні,  з  коротким  плесном,  довгими  пальцями;  крила  досить  довгі  і  гострі;
хвіст  широкий,  короткий  і  прямо  зрізаний.  Пір’я  верхньої  частини  голо¬
ви  бурого  кольору,  на  решті  верхньої  частини  дещо  темніше,  з  вузьки¬
ми  світло-бурими  облямівками;  на  потилиці  й  обох  боках  шиї  воно  ще
темніше  і  має  облямівки  помітно  світлішого  кольору;  підборіддя  і  горло
чорніші,  обидва  боки  вола  і  решта  нижніх  частин  світло-бурі.  Очі  темно-
бурі,  дзьоб  і  ноги  блідо-бурі.  Довжина  досягає  13  см,  довжина  крила  —  8,
а  хвоста  —  5  см.
 Батьківщиною  суспільного  ткача  слід  вважати  Середню  Африку.  Жи¬
виться  насінням  трав.  Кладка  складається  з  3-4  блакитно-білих  яєць,
укритих  дрібними  бурими  плямочками.
 ТЛЯ,  родина  Aphididae,  дуже  велика  і  включає  багато  цікавих  комах,
які  мають  велике  значення  для  сільського  господарства.
 Звичайна  ялинова  тля  (Chermes  abietis)  завбільшки  не  більша  за  пі¬
щинку,  товста,  неповоротка,  з  маленькими  ніжками  і  довгим  хоботком.
Як  тільки  настає  весна,  пробуджена  від  сплячки  тля  починає  смоктати  де¬
ревні  соки,  тіло  її  поступово  набухає,  вона  неодноразово  линяє  і  нарешті
починає  класти  яйця,  яких  буває  100—150  штук.  Наприкінці  травня  з  них
з’являються  личинки,  які  повзають  по  хвойних  стеблах,  запускають  свій
хоботок  під  шкірку  і  починають  смоктати;  внаслідок  цього  на  дереві  утво¬
рюються  потворні  нарости  і  викривлення  гілок.  Серед  тлі  розрізняють
два  покоління:  одні  залишаються  постійно  на  рідній  гілці  і  тут  умирають,
другі  розпускають  крила  і  перелітають  на  сусідні  дерева,  де  відкладають
яєчка,  з  яких  виходять  личинки,  що  зимують.
 Відомі:  зелена  тля  (Aphis  mail),  що  живе  на  плодових  деревах,  горо¬
бинова  тля  (Aphis  sorbi),  яка  трапляється  на  яблуні  та  горобині,  горохова
тля  (Aphis  ulmariae),  що  живе  на  різних  бобових  рослинах,  трояндова  тля
(Aphis  rosae),  яку  можна  побачити  на  кожному  кущі  розанця.
 Уся  ця  тля  у  вигляді  безкрилих  особин  з’являється  рано  навесні,  після
того  як  перезимувала  під  листям,  і  потім  розмножується  шляхом  наро¬
дження  живих  дитинчат.
 Суспільний  ткач  примітний  своїми
величезними  суспільними  гніздами,
що  досягають  5—  7м  у  діаметрі  і  по¬
над  3  м  заввишки,  в  яких  розташова¬
ні  камери  гнізд  із  входом  знизу.
 Тля  —  дрібні  рівнокрилі  хоботні  ко¬
махи,  належать  до  родини  Aphididae,
що  включає  понад  3000  поширених  у
всьому  світі  видів.  Усі  мають  смок¬
тальний  ротовий  апарат,  живлять¬
ся  соками  рослин.  Життєвий  цикл
часто  буває  надзвичайно  складним,
включає  партеногенетичне  і  стате¬
ве  покоління,  крилатих  і  безкрилих
дорослих  комах,  а  також  чергуван¬
ня  рослин,  на  яких  вони  живляться.
У  процесі  живлення  тля  виділяє  над¬
лишок  цукру  у  вигляді  медяної  роси,
якою  користуються  мурашки.

■  628
 ■  ТОДІ  ЯМАЙСЬКИЙ
 Тукани  —  представники  родини  Ту¬
канові  (Ramphastidae),  що  включає  41
(за  іншими  джерелами  37)  вид  пта¬
хів.  Мешкають  у  лісах  Централь¬
ної  і  Південної  Америки.  Завбільшки
з  ворону;  забарвлення  зазвичай  чор¬
не  або  зелене  з  білими,  червоними  чи
жовтими  плямами.  Відомі  своїм  ве¬
личезним  яскраво  забарвленим  дзьо¬
бом,  який  вони  використовують  для
добування  плодів,  що  висять  на  кін¬
цях  гілок.  їдять  також  і  великих  ко¬
мах,  ящірок  та  інших  дрібних  тва¬
рин.  Гніздяться  в  дуплах  дерев.
 Помічено,  що  утворення  крилатих  особин  і  кладка  зимових  яєць  за¬
лежать  від  несприятливих  зовнішніх  умов,  за  яких  доводиться  жити  кома¬
хам.  Якщо  у  тлі  достатньо  пожйііі  і  якщо  усунути  холод,  що  їм  загрожує,
як  це,  наприклад,  буває  в  теплйИЯх,  то  незаймане  розмноження  тлі  може
тривати  безперервно  протягом  декількох  років.
 ТОДІ  ЯМАЙСЬКИЙ  (Todus  todus)  належить  до  родини  Тодієві.  До¬
вжина  птаха  —  12  см,  розмах  крил  —  17  см.  Забарвлений  у  всій  верхній
частині  тіла  у  прекрасний  блискучий  зелений  колір,  у  нижніх  частинах
тіла  —  в  жовтувато-білий.  Зона  його  поширення  обмежується  лише  од¬
ним  островом  Ямайкою,  де  він  досить  звичайний.
 ТОКО,  або  тукан  великий  (Ramphastos  toko),  належить  до  родини  Тука¬
нові.  Оперення  його  рівномірно-чорне;  надхвістя  —  світло-криваво-чер¬
воне;  щоки,  горло,  защічна  і  передня  частина  шиї,  а  також  верхні  покрив¬
ні  пера  хвоста  —  білі,  на  живому  птахові  вони  мають  злегка  жовтуватий
відтінок.  Досить  великий,  високий  дзьоб  яскраво-оранжевого  кольору,
краї  його  мають  декілька  щербин;  до  спинки  і  на  кінці  нижньої  поло¬
винки  —  вогняно-червоний;  кінець  верхньої  половинки  і  краю  розщепу
перед  головними  пір’їнками  —  чорні.  Перед  оком  трикутна  пляма  жовт¬
ково-жовтого  кольору.  Очний  обід  кобальтово-синій,  райдужна  оболонка
темно-зеленого  кольору;  ноги  світло-голубі.  Довжина  досягає  57  см,  дов¬
жина  крила  —  23,  а  хвоста  —  14  см.
 Великий  тукан  живе  в  підвищених  частинах  Південної  Америки  від
Гвіани  до  Парагваю  включно,  але  трапляється  і  в  середній  Америці.  Ту¬
кани  живляться  плодами,  комахами  і  дрібними  хребетними.  Коли  п’ють,
то  занурюють  у  воду  кінчик  великого  дзьоба,  наповнюють  його,  дуже
втягуючи  в  себе  повітря,  і  потім  підводять  дзьоб  догори  кількома  порив¬
частими  рухами.
 Гніздяться  тукани  в  дуплах  дерев  і  кладуть  по  двоє  яєць.  Пташенята
скоро  вбираються  у  красиве  оперення  батьків,  але  дзьоб  набуває  власти¬
вого  йому  красивого  забарвлення  тільки  на  другому  або  третьому  році.
 Токо,  або  тукан  великий
 (Ramphastos  toko)
 Туканові  тримаються  зазвичай  висо¬
ко  на  верхівках  лісових  дерев.  Там
вони  стрибають  по  верхівках  у  по¬
шуках  поживи  з  більшою  спритніс¬
тю,  ніж  можна  було  б  припустити,
або,  відпочиваючи,  сидять  на  са¬
місіньких  верхівках  високих  дерев
і  випускають  звідти  тріскотливі  та
свистячі  звуки.  На  землю  спуска¬
ються  рідко,  ймовірно,  тільки  для
того,  щоб  напитися  або  зібрати  де¬
ревні  плоди  чи  насіння,  що  впали.
Вони  плавно  перелітають  з  одні¬
єї  верхівки  дерева  на  іншу,  навпа¬
ки,  якщо  перелітають  великі  від¬
стані,  то  просуваються  короткими
уривистими  поштовхами,  причому
тримають  голову  дещо  опущеною
донизу,  імовірно,  через  невідповід¬
ні  розміри  дзьоба.

ТОВСТОРІГ  ■
 629  ■
 ТОВСТОРІГ,  або  баран  канадський  сніговий  (Ovis  canadensis),  на¬
лежить  до  родини  Порожнисторогі  підряду  Жуйні.  Річардсон  повідом¬
ляє,  що  тварини  ходять  зазвичай  групами  від  3  до  ЗО  особин.  Вівці  і
ягнята  утворюють  стада;  старі  барани,  за  винятком  часу  спаровування,
тримаються  окремо  по  декілька  голів  або  ж  живуть  поодинці.  У  грудні
вони  об’єднуються  з  вівцями,  і  тоді  відбуваються  серйозні  поєдинки
між  баранами.  Решту  часу  тварини  мирно  живуть  між  собою.  У  червні
або  липні  вівці  ягняться;  вперше  мають  по  одному,  пізніше  по  двоє
дитинчат,  яких  матері  дуже  скоро  починають  водити  на  найнеприступ-
ніші  висоти.
 Способом  життя  товсторогі  барани  істотно  не  відрізняються  від  своїх
родичів,  навіть  від  козерогів.  Вони  чудово  деруться  по  горах.  Як  тільки
помічають  щось  незнайоме,  то  втікають  на  стрімкі  скелі  і  там  стають  на
самісінький  край,  щоб  оглянути  місцевість.  Познайомившись  із  люди¬
ною,  починають  боятися  її  такою  ж  мірою,  як  і  іншого  свого  найзлішого
ворога  —  вовка.  М’ясо  баранів  їдять  як  білі,  так  і  індіанці,  але  воно  має
особливий  овечий  запах,  який  дуже  помітний  у  самців,  особливо  в  період
спаровування.
 Під  час  битви  за  самку  двоє  баранів-товсторогів  розходяться  метрів  на
п’ятнадцять,  потім  на  повній  швидкості  мчать  один  на  одного  і  зіштов¬
хуються  рогами  з  таким  тріском,  що  гуркіт  лунає  по  околиці  на  сотні  ме¬
трів.  Ця  дуель  триває  доти,  доки  один  із  них,  оглушений  або  знесилений,
не  залишить  поле  бою.
 TOHKOTIJI  ЧУБАТИЙ  (Pres  by  і  is  ayqula,  або  Pyqutrix  auqula).  Цю  твари¬
ну,  що  належить  до  тонкотілих  мавп,  яванці  називають  «буденг».  Шерсть
дорослої  тварини  блискучого  чорного  кольору,  бархатиста  на  морді  та
руках,  шовковиста  на  спині.  Нижній  бік  тіла,  обрідніше  вкритий  волос¬
сям,  ніж  верхній,  має  бурий  відтінок.  Голова  вкрита  своєрідною  шапкою
волосся,  яке  звішується  над  лобом  і  стирчить  із  боків  голови,  на  скронях.
Новонароджені  дитинчата  золотисто-жовтого  кольору,  і  лише  кінчики
волосся  на  нижній  частині  спини,  на  верхньому  боці  хвоста  і  хвостової
китиці  темні.  Але  скоро  чорний  колір  поширюється  далі,  і  через  декілька
місяців  руки,  верхній  бік  голови  і  китиці  на  хвості  стають  чорними,  потім
шерсть  дитинчати  дедалі  більше  починає  бути  схожою  на  шерсть  дорос¬
лої  тварини.  Уся  довжина  цієї  мавпи  досягає  майже  1,5  м,  із  яких  на  хвіст
припадає  більше  половини.
 На  Яві  чубаті  тонкотіли  живуть  у  напівдикому  стані,  маючи  заступни¬
цтво  місцевих  жителів.
 Молодий  чубатий  тонкотіл  поїдає  ніжне  листя  різних  рослин,  у  зріло¬
му  віці  —  дикі  плоди,  яких  є  багато  в  ненаселених  лісах  його  батьківщи¬
ни.  Він,  звичайно,  не  відмовляється  і  від  тваринної  їжі.
 ТОПІРЕЦЬ  (Fratercula  arctica)  належить  до  родини  Чистунові,  вважа¬
ється  одним  із  найдивніших  морських  птахів.  Він  середніх  розмірів,  має
товсту  голову,  що  сидить  на  короткій  шиї,  і  дивної  будови  дзьоб.  Якщо
дивитися  на  дзьоб  збоку,  то  він  трикутної  форми,  дуже  стиснений  із  бо¬
ків,  має  спереду  декілька  борозенок  і  закінчується  гострим,  дуже  ріжучим
кінцем.  Ноги  мають  по  три  пальці,  сполучені  плавальною  перетинкою;
крила  вузькі,  хвіст  дуже  короткий.  Верхня  частина  спини  чорна,  нижні
частини  тіла  білі,  а  боки  сірі  або  чорнуваті.  Живе  топірець  у  Льодовитому
океані  і  в  північній  частині  Атлантичного  океану  до  80°  пн.  ш.  На  єв¬
ропейських  берегах  Льодовитого  океану  це  найчисленніший  мешканець
пташиних  гір.  Узимку  він  часто  з’являється  у  більш  південних  країнах,
хоча  не  належить  до  перелітних  птахів.
 Найпримітніше,  що  вражає  в  цьому  птахові,  —  це  його  дивний  політ
просто  над  водою,  причому  здається,  що  він  ковзає  по  поверхні  хвиль.
Топірець  також  пірнає  без  жодного  напруження,  безшумно,  і  залишається
під  водою  до  3  хв,  досягаючи,  кажуть,  60  м  глибини.  Голос  топірця  від¬
різняється  від  голосу  інших  подібних  птахів  дуже  низьким  тоном.  Поживу
його  складають  дрібні  ракоподібні  та  маленькі  риби,  що  служать  кормом
для  пташенят.  У  середині  квітня,  коли  розтане  сніг,  топірці  з’являються
на  пташиних  горах,  і  кожна  пара  відшукує  свою  стару  нірку  або  вириває
 У  віці  восьми  тижнів  у  ягняти  тов-
сторога  з'являються  роги  —  спочат¬
ку  у  вигляді  маленьких  горбиків.  На
першому  році  життя  вони  швид¬
ко  збільшуються,  потім  темп  рос¬
ту  рогів  поступово  сповільнюється,
а  їхні  кінці  щороку  загинаються  де¬
далі  більше  і  у  старого  барана  опи¬
сують  майже  повні  кола.  З  кожним
роком  біля  основи  рога  додається
нова  складка.  Але  визначати  за  ними
вік  барана  ризиковано,  оскільки  після
шести-восьми  років  складки  зморщу¬
ються  і  зливаються.

■  630
 ■  ТРИТОНИ
 Тонкотіл  чубатий
 (Presbytis  ay  quia)
 «Буденг,  —  говорить  Горстфільд,  —
живе  у  великій  кількості  у  великих
лісах  Яви.  Його  спостерігаєш  вели¬
кими  товариствами  (до  50  особин)
на  верхівках  дерев.  Коли  наближа¬
ється  людина,  вони  зчиняють  гуч¬
ний  крик  і  з  жахливим  шумом  так
несамовито  стрибають  по  гілках,  що
часто  відламують  товсті  сухі  гілки
дерев  і  кидають  їх  у  своїх  переслі¬
дувачів».
 нову.  Самка  кладе  тільки  одне,,  порівняно  дуже  велике,  яйце  і  разом  із
самцем  по  черзі  насиджує  його  протягом  5  тижнів.  Батьки  однаково  ніж¬
но  прихильні  до  дитинчат,  і  самець  бере  на  себе  всі  турботи  виховання,
якщо  самка  випадково  загине.
 ТРИТОНИ  (Triturus)  належать  до  ряду  Хвостаті  земноводні.  Відріз¬
няються  від  саламандр  більш  подовженим  тулубом,  стисненим  із  боків,  а
також  зубчастим  шкірястим  гребенем,  який  проходить  посередині  спини
й  уздовж  плоского  веслоподібного  хвоста;  живуть  у  воді,  хоча  дорослі
особини  дихають  легенями.

ТРІСКА  ■
 631  ■
 Гребенястий  тритон  (Triturus  cristatus)  може  послужити  типовим  пред¬
ставником  усіх  тритонів.  Довжина  його  13—14  см.  Основний  колір  темно-
бурий  із  чорними,  білими  і  яскраво-жовтими  плямами  різного  розміру.
Живе  у  всій  Європі,  виключаючи  крайні  північні  краї,  і  на  Кавказі.  На
кінцівках  у  нього  є  перетинки;  по  землі  рухається  незграбно,  дуже  повіль¬
но,  але  у  воді  плаває  добре,  причому  органом  руху  у  нього  є  хвіст  і  лише
частково  ноги.  Якщо  басейн,  у  якому  живуть  тритони,  пересихає,  то  вони
продовжують  жити  на  суходолі  або  впадають  у  стан,  подібний  до  сплячки,
і  таким  чином  переживають  несприятливий  для  них  час.  У  сплячку  впада¬
ють  навіть  молоді  тритони,  в  яких  ще  не  відпали  зябра.
 Ці  тварини  можуть  також  зносити  дуже  люті  морози  і  після  відлиги
благополучно  оживають.
 Тритон  —  представник  родини  Sala-
mandridae,  до  якої  також  належать
і  справжні  саламандри.  Європейські
тритони  з  роду  Triturus  утворюють
відокремлену  групу  видів.  Части¬
ну  року  вони  ведуть  наземний  спосіб
життя,  але  навесні  йдуть  у  воду  для
розмноження.
 ТРІСКА  (Gadus  morhua)  має  настільки  важливе  значення  у  рибальстві,
що  майже  всі  народи  дали  їй  спеціальні  назви.  У  португальців  вона  на¬
зивається  «бакалао»,  у  скандинавських  народів  «бабелау»,  у  данців,  крім
того,  «торск»,  в  італійців  «бакаларе»,  в  англійців  і  американців  «код».  До¬
вжина  цієї  риби  1  —  1,5  метра;  вага  до  40  кг;  забарвлення  сіре  з  невелики¬
ми  жовтуватими  плямами,  з  боків  дві  поздовжні  білі  лінії,  черево  світле.
 Тріска  водиться  в  північній  частині  Атлантичного  океану  і  в  сусідніх
краях  Льодовитого,  але  ловиться  переважно  між  50  і  75°  пн.  ш.  Для  метан¬
ня  ікри  підходить  до  берегів.  Тріска  належить  до  тих  риб,  які  легко  аклі¬
матизуються  і  звикають  жити  у  штучних  водоймищах  із  солоною  водою.
 ТРУБАЧ  СІРИЙ  (Psophia  crepitans)  є  представником  родини  Трубачі,
що  живуть  у  лісах  Південної  Америки.  Оперення  його  на  голові,  нижній
частині  грудей,  шиї  і  крилах  чорного  кольору;  додаткові  крила  пурпуро¬
во-чорні,  плечове  пір’я  —  сіре.  Птахи  ці  живуть  великими  зграями,  жив¬
ляться  плодами,  насінням  і  комахами  та  гніздяться  на  землі,  як  кури.
 ТРУБКОЗУБ  АФРИКАНСЬКИЙ,  або  капський  (Orycteropus  afer),  на¬
лежить  до  родини  Трубкозубі  (Orycteropodidae)  ряду  Трубкозубі  (Tubulid-
entata).  Трубкозуб  досягає  довжини  майже  2  м,  з  яких  на  хвіст  припадає
 Із  родини  Тріскові  (Gadidae)  найві-
доміша  тріска  звичайна,  або  атлан¬
тична  (Gadux  morhua),  що  досягає
150  см  і  ваги  40  кг.  Живе  в  північній
частині  Атлантичного  океану  біля
американських  і  європейських  бере¬
гів,  а  також  у  Балтійському  і  Бі¬
лому  морях.  Утворює  низку  підви¬
дів.  Нерест  відбувається  з  січня  до
березня.  Ікринок  дуже  багато  (1,5—
10  млн).
 Тритон  гребенястий
 (Triturus  cristatus)
 З  наймолодшого  віку  тритони  жив¬
ляться  виключно  тваринною  їжею,
поїдаючи  дрібних  ракоподібних,
черв’яків,  інших  пуголовків  тро¬
хи  менше  і,  головним  чином,  ко¬
мах  та  їхні  личинки.  У  тритонів
помічається  здатність  змінювати
своє  забарвлення  зовсім  так  само,
як  це  роблять  хамелеони,  але  тіль¬
ки  меншою  мірою.  Тритони  пога¬
но  бачать,  тому  спритних  тварин  їм
упіймати  важко.

■  632
 ■  ТРУБКОЗУБ  АФРИКАНСЬКИЙ
 Трубкозуб  —  африканський  ссавець,
поширений  від  Ефіопії  до  мису  Доброї
Надії.  Трапляється  в  усіх  місцях,  за
винятком  густих  лісів;  довжина  ма¬
сивного  тіла  до  1,4  м;  хвіст  посту¬
пово  звужується  до  кінця;  кінцівки
короткі  і  товсті,  з  могутніми  кіг¬
тями.  Голова  вузька  та  довга,  вуха
великі,  нагадують  ослячі,  морда  ви¬
тягнута.  Трубкозуб  риє  широкі  нори,
які  достатньо  великі,  щоб  у  них  мо¬
гла  ввійти  невисока  людина.  Самка
приносить  по  одному  дитинчаті  на
рік  і  піклується  про  нього  сама.
 близько  65  см,  маса  його  50—60  кг.  Шкіра  дуже  товста  і  вкрита  гладко
прилеглим  і  досить  обрідним,  жорстким  і  щетинистим  волоссям.  Волосся
на  верхньому  боці  тіла  дещо  коротше,  ніж  на  нижньому,  де,  особливо
біля  основи  пальців,  воно  стирчить  пасмами.  Спина  і  боки  мають  жовту¬
вато-бурий  колір  із  рудуватим  відтінком,  нижній  бік  і  голова  світлі,  руду¬
вато-жовті,  задня  частина,  корінь  хвоста  і  кінцівки  бурі;  новонароджені
дитинчата  м’ясного  кольору.
 Трубкозуб  живе  в  Південній  і  Середній  Африці,  від  східного  до  за¬
хідного  її  берега,  населяючи,  подібно  до  броненосців,  рівнини,  пустинні
місцевості  і  степи,  де  водяться  мурашки  і  терміти.  Це  створіння,  що  живе
самотньо,  навряд  чи  більш  товариське,  ніж  броненосці.
 Трубкозуб  спить  цілий  день,  згорнувшись  у  глибокій  норі,  виритій
ним  самим,  яку  він  закриває  за  собою,  заткнувши  отвір  землею.  Надвечір
виходить  на  пошуки  поживи.  Бігає  не  особливо  швидко,  але  робить  при
цьому  дуже  своєрідні  і  досить  широкі  стрибки.  При  цьому  торкається
землі  всією  ступнею,  тримає  голову  із  закладеними  назад  вухами  перпен¬
дикулярно  опущеною  до  землі,  згинає  спину  і  волочить  по  землі  хвіст  для
підтримування  рівноваги.  Край  морди  проходить  так  низько  над  землею,
що  пасмо  волосся,  яке  оточує  ніздрі,  замітає  її.  Час  від  часу  трубкозуб
зупиняється,  щоб  прислухатися,  чи  немає  поблизу  ворога,  і  йде  далі.  При
цьому  очевидно,  що  нюх  і  слух  у  нього  розвинені  найкраще.  Швидким
рухом  морди  він  повертає  кінчик  носа  на  всі  боки  і  подекуди  допитливо
піднімає  вгору  свою  довгу  морду,  щоб  шукати  здобич  за  допомогою  нюху.
Так  він  просувається,  поки  не  знайде  слід  мурашиної  дороги.  Тримаю¬
чись  її,  він  доходить  до  житла  мурашок  і  починає  тут  полювання  абсолют¬
но  так  само,  як  броненосці  або  справжні  мурахоїди.
 Він  виявляє  неймовірну  спритність  під  час  риття.  Декількох  митей
йому  абсолютно  достатньо,  щоб  зовсім  заритися  в  землю,  яким  би  не  був
твердим  грунт.  Риючи,  він  працює  великими  кігтями  передніх  кінцівок
і  з  силою  відкидає  назад  величезні  грудки  землі;  задніми  кінцівками  він
так  далеко  відкидає  за  себе  вириту  землю,  що  його  оточує  справжній  дощ
пилу.  Підійшовши  до  житла  мурашок  або  термітів,  трубкозуб  спочатку
ретельно  обнюхує  його  з  усіх  боків,  потім  починає  рити  й  уривається
в  землю  доти,  доки  не  наштовхнеться  на  головне  гніздо  або  один  із  го¬
ловних  ходів  комах.  У  такі  головні  ходи,  які  в  горбиках  термітів  мають
здебільшого  2  см  в  діаметрі,  трубкозуб  засуває  свій  довгий  язик,  залишає
його  там,  поки  він  не  вкриється  мурашками,  потім  втягує  його  разом  із
мурашками  до  рота  і  повторює  це  доти,  доки  не  насититься.  Іноді  він
просто  схоплює  губами  сотні  мурашок  відразу.
 Удосвіта  трубкозуб  заривається  в  землю,  причому  для  нього  абсолют¬
но  байдуже,  знайде  він  свою  нору  чи  ні,  оскільки  за  декілька  хвилин  він
зариється  так  глибоко,  як  вважає  за  потрібне  для  того,  щоб  провести
день  у  цілковитій  безпеці.  Якщо  нора  виявляється  недостатньо  глибокою,
то  з  наближенням  небезпеки  він  риє  далі.  Ніякому  ворогові  неможливо
проникнути  за  ним  до  нори,  оскільки  він  із  такою  силою  викидає  вири¬
ту  землю,  що  будь-яка  інша  тварина  повертається  назад.  Навіть  людині
важко  рити  слідом  за  ним,  і  кожен  мисливець  через  декілька  хвилин  ви¬
являється  абсолютно  вкритим  землею  та  піском.
 Трубкозуб  надзвичайно  обережний  та  боязкий  і  навіть  уночі,  почувши
щонайменший  шум,  негайно  заривається  в  землю.  Слух  дозволяє  йому
здалека  помітити  наближення  великої  тварини  або  людини;  таким  чином,
він  майже  завжди  виявляється  в  безпеці,  перш  ніж  ворог  наблизиться.
Велика  сила  робить  його,  втім,  здатним  захищатися  від  різних  небезпек.
Як  броненосець,  він  чимдуж  притискається  до  стін  нори,  навіть  якщо
лише  наполовину  знаходиться  в  ній,  міцно  вчіплюється  в  землю  своїми
гострими  кігтями,  згинає  спину  і  з  такою  силою  притискує  її  догори,  що
стає  майже  неможливо  відчепити  хоча  б  одну  ногу  і  витягти  тварину.
 У  північних  частинах  зони  його  поширення  самка  приносить  у  травні-
червні  єдине  дитинча,  яке  з’являється  на  світ  голим  і  дуже  довго  живиться
молоком  матері.  Однорічний  трубкозуб  дуже  вкритий  волоссям;  пізніше
через  риття  нір  під  землею  волосся  дедалі  більше  і  більше  стирається.
 Лише  у  країнах,  де  часто  проходять  каравани,  трубкозуб  своїми  норами
завдає  шкоди;  взагалі  ж  він  —  швидше  корисна  тварина,  ніж  шкідлива.

Бражники

Павук-птахоїд

ТРУПІАЛОВІ  ■
 633  ■
 ТРУПІАЛОВІ,  родина  Icteridae,  включає  птахів  різних  розмірів,  по¬
чинаючи  завбільшки  з  ворон  і  закінчуючи  розмірами  зяблика.  Подо¬
вжене  тіло,  міцна  будова  тіла,  довгий  дзьоб  і  м’яке  блискуче  оперення
з  переважними  чорним,  жовтим  і  червоним  кольорами  є  їх  відмітними
ознаками.  Трупіали  поширені  виключно  в  Америці;  всі  види  цих  птахів
товариські,  спритні  і  добре  співають;  вони  населяють  ліси  і  живляться
дрібними  хребетними,  комахами,  м’якотілими,  плодами  і  насінням.  їхні
гнізда,  які  за  вишуканістю  перевершують  навіть  гнізда  ткачиків,  підвішені
на  деревах  колоніями.
 Найвідоміший  із  північноамериканських  видів  цієї  родини  —  балти-
морський  трупіал  (Icterus  galbula).  Він  характеризується  дзьобом,  що  при¬
микає  до  оперення  лоба  на  зразок  носика  глека,  сильними  довгопалими
ногами  з  гострими  кігтями,  закругленим  хвостом,  що  ступінчасто  корот¬
шає  з  боків;  переважний  колір  оперення  —  вогненно-оранжевий.
 Навесні,  незабаром  після  своєї  появи,  ці  суто  літні  птахи  починають
класти  яйця;  їхні  гнізда  влаштовуються  по-різному,  залежно  від  клімату.
У  південних  штатах  вони  звиваються  з  так  званого  іспанського  моху;  у
північних  же  —  підвішуються  до  гілок  дерев  і  вимощуються  з  ніжного
пуху  і  ниток;  нерідко  в  їхніх  гніздах  знаходять  цілі  мотки  ниток  і  шовку,
які  їм  вдається  вкрасти.  Закінчивши  спорудження  гнізда,  самка  кладе  4—6
яєчок.  Рухи  трупіалів  красиві  і  правильні,  політ  легкий  і  прямий,  але  осо¬
бливу  досконалість  вони  виявляють  під  час  лазіння.  їхній  спів  простий,
але  вельми  приємний,  завдяки  його  повноті,  силі  та  милозвучності.
 ТРУПІАЛ  РИСОВИЙ  (Dolichonyx  oryzivorus)  належить  до  родини  Тру-
піалові.  Має  такі  відмітні  ознаки:  сильний,  стиснений  із  боків  дзьоб,  до¬
вгі  та  сильні  ноги,  міцне  тіло,  велика  голова,  щільне  прилегле  і  блискуче
оперення.  Рисові  трупіали  в  Північній  Америці  бувають  тільки  влітку;
прилітають  вони  на  початку  травня  і  за  короткий  час  буквально  напо¬
внюють  собою  всю  країну;  не  можна  знайти  жодного  поля,  яке  б  не  було
населене  ними.  Гнізда  свої  вони  будують  дуже  дбайливо  в  траві  або  між
стеблами  злаків;  навіть  у  нагніздний  період  не  зникає  їхня  схильність  до
товариськості,  і  одна  пара  живе  і  висиджує  яйця  поблизу  іншої.  Співають
вони  дуже  добре.  Після  виведення  пташенят  спів  припиняється.  Птахи
літають  із  поля  на  поле,  сідають  на  них  величезними  зграями  і  поїдають
зерна  злаків.  Нападаючи  на  посіви  величезними  зграями,  вони  завдають
хліборобам  великої  шкоди.
 ТРЯСОГУЗКОВІ  (Motacillidae)  характеризуються  надзвичайно  струн¬
кою  статурою,  довгим  хвостом,  стрункими  ногами  і  строкатим  оперенням.
Належать  до  ряду  Горобцеподібні.  Більшість  видів  трясогузок  водиться  у
Старому  Світі  та  поширені  тут  у  будь-якому  кліматі;  їхнім  улюбленим
місцеперебуванням  є  зони,  багаті  на  воду.  Північні  види  трясогузок  —
перелітні  птахи;  південні  належать  до  кочівних;  нарешті,  деякі  окремі
види  —  осілі  птахи.  їхні  рухи  спритні  та  граціозні;  ходять  вони  кроками,
обачно,  киваючи  головою  при  кожному  кроці.  їхній  голос  не  дуже  мило¬
звучний.  Живляться  комахами,  їхніми  личинками,  а  також  деякими  ниж¬
чими  водяними  тваринами.  Гніздо  —  досить  погана  споруда  із  прутиків,
вимощена  шерстю  і  розміщена  поблизу  води  в  нірці  або  заглибленні.
 Представником  родини  є  біла  трясогузка  (Motacilla  alba).  Завдовжки
вона  20  см,  розмах  крил  —  28,  довжина  крила  дорівнює  8,5,  хвоста  —
9,8  см.  Трясогузка  населяє  всю  Європу,  включаючи  Ісландію,  а  також
Гренландію,  Західну  і  Середню  Азію.  Узимку  вона  проникає  навіть  усе¬
редину  Африки,  хоча  окремі  екземпляри  зимують  у  Південній  Європі.
У  Німеччині  білі  трясогузки  з’являються  на  початку  березня,  а  за  спри¬
ятливої  погоди  часто  вже  наприкінці  лютого.  Відлітають  вони  лише  у
жовтні,  а  іноді  й  пізніше.  Трясогузки  уникають  високостовбурних  лісів
і  гір  за  лісовою  межею.  Загалом  селяться  буквально  всюди.  Вони  добре
уживаються  з  людиною,  охоче  гніздяться  поблизу  її  жител,  пристосову¬
ються  до  будь-яких  обставин  і  тому  досить  звичайні  навіть  у  великих
містах.  Літають  легко  і  швидко,  то  підіймаючись,  то  опускаючись,  до¬
вгими  дугоподібними  лініями,  причому  переважно  низько  над  водою  або
землею  на  невеликі  дистанції.  Проте  можуть  відразу  пролетіти  велику
 Трупіали  —  родина  птахів  ряду  Го-
робцеподібниних.  Довжина  14—53  см.
93  види  поширені  в  Америці,  в  лісах,
саванах,  а  також  у  селищах  і  міс¬
тах.  Рухливі  й  галасливі  птахи.  Де¬
які  види  завдають  великих  збитків
посівам  пшениці,  рису,  кукурудзи.
 Трясогузки  —  птахи  родини  Motac¬
illidae,  що  включає  65  (або  54)  ви¬
дів  птахів,  у  тому  числі  і  коників.
Жовта  трясогузка,  або  плиска  (М.
flava),  незвичайна  тим,  що  підвиди
цього  виду,  що  трапляються  в  різних
зонах,  мають  чубки  різного  забарв¬
лення  —  від  зеленкуватих  до  синю¬
вато-сірих  і  чорних.  Більшість  видів
живиться  переважно  комахами.

634
 ТУЇ  НОВОЗЕЛАНДСЬКИЙ
 Туко-туко  —  схожі  на  морських  сви¬
нок  гризуни,  належать  до  дуже  по¬
ширеної  в  південній  частині  Півден¬
ної  Америки  родини  Ctenomyidae.
Вона  включає  38  видів  роду  Cteno-
mys,  що  мешкають  від  висоти  рівня
моря  до  4  тис.  м  в  Андах.  За  спосо¬
бом  життя  схожі  на  гоферів;  риють
глибокі  складні  нори.  Маса  досягає
700  г,  живляться  переважно  вночі
виключно  рослинною  їжею:  корінням,
листям  і  насінням.
 Тунець  звичайний
 (Thunnus  thynnus)
 Тунці  —  морські  риби  з  родини  Скумб¬
рієві,  що  включає  75  видів,  у  тому
числі  макрелей.  Ці  океанічні  риби
найширше  представлені  в  тропічних
і  теплих  морях,  але  в  теплі  сезони
мігрують  і  в  холодні  води.  Живуть
близько  до  поверхні  води  і  є  активни¬
ми  хижаками,  живлячись  рибами  та
кальмарами.
 відстань.  Бажаючи  сісти,  раптово  опускаються  вниз  і  лише  над  самою
землею  розширюють  хвіст,  щоб  дещо  послабити  силу  падіння.  Спів,  який
вони  виконують  у  спокої,  під  час  бігу  або  польоту,  хоч  і  досить  простий,
але  не  позбавлений  приємності.  Стосовно  інших  птахів  вони  виявляють
мало  приязності,  швидше  ставляться  до  них  неприязно.
 Жовта  трясогузка  (Motacilla  flava)  відрізняється  від  інших  коротким
хвостом  і  шпороподібним  кігтем  заднього  пальця.
 ТУЇ  НОВОЗЕЛАНДСЬКИЙ  (Prosthremadera  novaeseelandiae),  який  на¬
лежить  до  родини  Медососові,  за  словами  Рошела,  є  видатним  завдяки
своєму  голосу  мешканцем  пустель  Нової  Зеландії.  Туї  має  міцний  злегка
загнутий  вгорі  і  внизу  дзьоб,  довгі  ноги  і  два  чубки  з  боків  шиї;  оперення
блискуче-стального  кольору.  Завдяки  своїй  надзвичайній  здібності  до  на¬
слідування,  туї  став  улюбленцем  як  тубільців,  так  і  колоністів.  Звикнувши
до  корму  в  клітці,  він  швидко  вивчається  говорити  слова,  насвистувати
арії,  наслідувати  гавкоту  собаки,  кудкудаканню  курки  тощо.
 Медоїди  живляться  комахами,  квітковим  пилом  і  медом,  який  вони
дуже  майстерно  дістають  за  допомогою  свого  довгого  язика.
 ТУКО-ТУКОВІ,  родина  Ctenomyidae.  Від  південної  частини  Бразилії
до  Магелланової  протоки  тягнеться  батьківщина  гребенемишей,  або  туко-
туко.  їхні  маленькі  очі  і  ще  значно  менші  вуха,  майже  приховані  в  хутрі,
свідчать  про  підземний  спосіб  життя.  Тіло  тварин  укорочене,  шия  корот¬
ка  і  товста,  голова  теж  коротка  з  тупою  мордою,  хвіст  невеликий,  товстий
і  з  тупим  кінцем.  Кінцівки  короткі  з  п’ятьма  пальцями,  озброєними  міц¬
ними  риючими  кігтями.  Хутро  прилягає  гладко,  коротке  на  голові  і  дещо
довше  на  тілі,  тонке  волосся  ості  порізно  виступає  з  хутра.
 ТУКО-ТУКО  МАГЕЛЛАНСЬКИЙ  (Ctenomys  magellanicus)  належить  до
родини  Туко-тукові.  Тварина  ця  за  розмірами  дорівнює  приблизно  на-
півдорослому  хом’якові,  тіло  досягає  20  см,  хвіст  —  7  см.  Колір  верхньої
частини  тіла  буро-сірий  із  жовтим  відтінком  і  м’якими  чорними  цятками.
Окреме  волосся  свинцевого  кольору,  при  основі  та  на  кінці  попелясто-сіре
з  бурим  відтінком.  Окреме  розкидане  волосся  ості  з  чорними  кінцями,  на
нижній  частині  цього  волосся  ості  немає,  і  тому  забарвлення  тут  здається
набагато  світлішим.  Підборіддя  і  передній  бік  шиї  блідо-жовті;  кінцівки  і
хвіст,  який  під  шерстю  вкритий  кільцями  лусок,  білого  кольору.
 Туко-туко  живе  на  широких  сухих,  піщаних  і  безплідних  рівнинах.
Риє  тут  землю,  як  кріт,  на  великих  просторах,  особливо  вночі,  вдень,
мабуть,  відпочиває.  Хода  на  рівному  місці  дуже  незграбна.  Із  чуттів  най¬
краще  розвинені  нюх  і  слух,  зір  дуже  слабкий.  Коріння  чагарників  є  його
улюбленою  поживою.  Він  збирає  запаси,  хоча,  ймовірно,  і  не  впадає  в
сплячку.
 ТУМАК  (див.  Заєць-русак).
 ТУНЕЦЬ  ЗВИЧАЙНИЙ  (Thunnus  thynnus)  належить  до  родини  Скумб¬
рієві,  завдовжки  від  2  до  3  м  і  досягає  ваги  до  300  кг.  Трапляються,  втім,

ТУПАЙЄВІ  ■
 635  ■
 навіть  екземпляри  завдовжки  4  м,  що  важать  до  600  кг.  Забарвлення  спи-
ни  темно-синє,  грудний  панцир  блакитного  кольору,  боки  і  черево  сірі
із  сріблястими  плямами.  Риба  ця  найбільше  поширена  в  Середземному
морі,  але  зрідка  трапляється  і  в  Атлантичному  океані,  де  замінюється
іншими  спорідненими  видами.  Зазвичай  тунець  тримається  у  глибині  від¬
критого  моря,  а  для  метання  ікри  наближається  до  берегів.  Живиться  він
переважно  дрібними  рибками:  сардинками  та  кільками,  але  поїдає  також
літаючих  рибок,  макрелей,  черепашок.
 ТУПАЙЄВІ,  родина  Tupaiidae.  Для  всіх  видів  роду  Тупайї  характерні
пухнастий,  перистий  хвіст,  великі  опуклі  очі,  помірно  великі  закругле¬
ні  вуха,  зубна  система,  що  складається  з  38  зубів,  і  тонка  кільцеподібна
кістка,  що  замикає  ззаду  очні  западини.  Звичайна  тупайя  (Tupaia  glis)
відрізняється  ВІД  ІНШИХ  видів,  окрім  своїх  розмірів,  ще  ДОВГИМ  хвостом
і  забарвленням  хутра.  У  неї  темно-буре  хутро,  яке  переходить  у  чорне,  з
рудуватим  відтінком  на  нижньому  боці  тіла,  на  голові  і  на  хвості  —  впере¬
між  із  сірим.  Горло  червонувато-сіре;  по  потилиці  проходить  сіра  попере¬
чна  смужка,  а  по  спині  —  темно-бура  поздовжня  смуга.  Окреме  волосся
на  спині  має  сірі  та  темно-бурі  кільця.  Утім,  це  забарвлення  залежно  від
житла  тупай  дуже  змінюється  і  буває  світло-бурого  й  іржаво-бурого  від¬
тінків,  що  і  призвело  до  встановлення  багатьох  різновидів.  Довжина  тулу¬
ба  тупайї  досягає  майже  20  см,  хвіст  має  таку  ж  саму  довжину.
 Зона  поширення  цієї  тварини  досить  велика.  Вона  охоплює  приблиз¬
но  Борнео,  Яву  і  Суматру,  Малаккський  півострів  разом  із  Бірмою  до  Ас¬
саму,  південні  схили  Гімалаїв  до  Непалу,  де  тупайя  трапляється  на  висоті
1000—2000  м  над  рівнем  моря.
 Водиться  тупайя  в  лісах,  бамбукових  гаях  і  чагарниках.  Іноді  добро¬
вільно  заходить  у  житла  і  поселяється  там.
 ТУРАКО  БІЛОЩОКИЙ,  або  шоломоносний  (Tauraco  leucotis).  Поши¬
рений  в  Абіссінії.  Шолом  його  складається  з  широкого,  нахиленого  на¬
зад  і  ззаду  прямо  обрізаного  пасма  пір’я  темно-зеленого  кольору;  решта
голови,  верхні  і  нижні  шийні  пера  і  частини  тулуба  до  черевця  мають
прекрасний  зелений  колір;  черевце  та  нижній  бік  тулуба  темного  попе¬
лясто-сірого  кольору;  інші  ділянки  спини  голубувато-шиферного  із  зе¬
ленкувато-сталевим  відлиском;  рульові  пера  чорні  з  таким  самим  відлис¬
ком,  махові  пера,  за  винятком  останнього  малого  махового  пера,  темного
карміново-червоного  кольору;  нарешті,  пляма  перед  оком  і  друга  пляма,
що  йде  майже  прямовисно  вниз  від  вуха  до  шиї,  чисто-білого  кольору.
 Тупайї  —  примітивні  ссавці,  за  ана¬
томією  посідають  проміжне  місце
між  приматами  і  комахоїдними.  На
підставі  таких  ознак,  як  відносно
великий  мозок,  заглиблені  очні  запа¬
дини  і  постійна  мошонка,  їх  зазвичай
відносять  до  приматів,  але  наразі
часто  виділяють  у  своєрідний  ряд  із
єдиною  родиною  —  Tupaiidae.
 Турако  білощокий,
або  шоломоносний
 (Tauraco  leucotis)
 Турако  шоломоносний  проводить
більшу  частину  свого  життя  се¬
ред  гілок  дерев.  Тільки  на  декіль¬
ка  хвилин  спускається  він  на  зем¬
лю,  зазвичай  там,  де  низькі  молочаї
вкривають  усі  виступи,  щоб  схопи¬
ти  яку-небудь  поживу.  Політ  його
нагадує  політ  сойки  або  дятла.
Трапляється  тільки  досить  висо¬
ко  в  горах,  навряд  чи  де-небудь
нижче  600  м  висоти,  а  іноді  навіть
на  висоті  2600  м  у  багатих  на  ліс  і
воду  долинах,  де  росте  канделябро-
вий  молочай.  Живуть  вони  зграями
або  маленькими  родинами,  на  зра¬
зок  сойок.  Цей  турако  невтомний  і
неспокійний,  удень  постійно  літає
туди  і  сюди,  але  завжди  повертаєть¬
ся  до  певних  дерев  тієї  ж  зони,  а
саме  до  сикоморів  або  тамариндів,
які  бувають  оточені  невеликими  де¬
ревами.

■  636
 ■  ТУРАКО  ВЕЛЕТЕНСЬКИЙ
 Турако  —  птахи  з  родини  Musophagi-
dae,  що  включає  приблизно  23  види,
споріднені  з  зозулями.  Живляться
переважно  плодами,  їдять  також  і
комах.
 ТУРАКО  ВЕЛЕТЕНСЬКИЙ  (Corythaeola  cristata)  належить  до  роди¬
ни  Туракові.  Птах  цей  завбільшки  з  фазана,  довжина  його  65—75  см,
а  довжина  крил  35—40  см.  Його  красиве,  блискуче  оперення  на  спині  та
шиї  яскраво-блакитного  і  синього  кольору,  на  грудях  зеленувато-жовтого;
черевце,  стегна  і  гузка  забарвлені  в  іржаво-червоний  колір.  Пір’я  хвоста
голубе,  але  на  кінцях  чорне  з  голубими  облямівками.  Середина  крайніх
пер  хвоста  прикрашена  широкою  зеленувато-жовтою  смугою.
 Птах  цей,  чудовий  як  своєю  красою,  так  і  вдачею  та  голосом,  живе
у  великих  лісах,  у  горах  і  долинах;  іноді  він  залітає  в  савани,  де  ростуть
дерева,  коли  там  достигають  плоди  і  ягоди.
 ТУРАКО  ФІОЛЕТОВИЙ  (Musophaga  violacea).  Довжина  доходить  до
50  см;  довжина  крил  —  22  см,  довжина  хвоста  така  сама.  Ніжне  і  м’яке
пір’я,  що  вкриває  тім’я,  прекрасного  червоного  кольору,  блищить,  як
оксамит;  решта  пір’я  темно-фіолетова,  майже  чорна,  за  винятком  ниж¬
нього  боку  тулуба,  який  при  світлі  вилискує  прекрасним  темним  зелену¬
вато-сталевим  кольором.  Махові  пера  яскраво-червоні  з  ліловим  вилис¬
ком,  на  кінцях  переходять  у  темно-фіолетовий  колір.  Не  вкрита  пір’ям
ділянка  навколо  очей  карміново-червоного  кольору,  під  нею  блискуча
біла  смуга;  кінчик  дзьоба  теж  карміново-червоний;  ноги  чорні;  очі  карі.
У  молодих  птахів  немає  бархатистого  червоного  пір’я  на  тім’ї,  в  усьому
іншому  вони  схожі  на  старих.  Фіолетовий  турако  водиться  у  Верхній  і  по¬
части  в  Нижній  Гвінеї.
 ТУРУХТАН  (Phylomachus  pugnax)  належить  до  родини  Бекасині.  На¬
весні  самці  прикрашаються  великими  бойовими  комірами,  які  захища¬
ють  шию  і  груди  та  зникають  восени.  Верхній  бік  крил  —  буро-сірий,
хвіст  —  чорно-сірий,  черевце  —  біле;  решта  оперення  буває  надзвичайно
різноманітна  як  за  кольором,  так  і  за  візерунком;  особливо  різноманітне
забарвлення  коміра,  і  неможливо  знайти  двох  самців,  які  були  б  схожі
один  на  одного  оперенням.  Але  в  одного  і  того  самого  птаха  щороку  на
пір’ї  з’являється  той  самий  малюнок  і  те  саме  забарвлення.  Батьківщина
турухтанів  —  північ  Старого  Світу,  хоча  окремі  екземпляри  траплялися  і
в  Північній  Америці;  під  час  перельоту  птахи  ці  відвідують  усі  європей¬
ські  й  азійські  краї  і  всю  Африку.  Улюблені  місця  турухтанів  —  великі  та
плоскі  болота.
 До  і  після  часу  розмноження  поведінка  самців  і  самок  абсолютно  од¬
накова.  Уранці  та  ввечері  вони  зайняті  пошуками  поживи,  яка  складаєть¬
ся  зі  всіляких  водяних  тварин,  черв’яків,  комах,  а  також  насіння.
 Але  коли  настає  час  об’єднання  в  пари,  поведінка  турухтанів  зміню¬
ється.  Між  самцями  без  жодної  видимої  причини  починаються  безпе¬
рервні  бійки.  У  них  немає  іншої  зброї,  окрім  м’якого,  з  тупими  краями
дзьоба  —  знаряддя  далеко  не  небезпечного,  яким  вони  ніколи  не  можуть
ні  поранити,  ні  дзьобнути  до  крові;  найбільша  невдача,  яка  може  спіткати
бійця,  —  це  якщо  супротивник  схопить  його  за  язика  і  смикатиме  потро¬
ху  за  нього.  Нарости  на  голові  захищають  її,  як  шолом,  а  густий  шийний
комір  відіграє  роль  лицарського  щита.
 Гніздо  влаштовується  оддалік  від  місця  поєдинків,  на  якій-небудь  ку¬
пині  в  болоті,  і  являє  собою  ямку,  бідно  вистелену  травою.  Самка  наси¬
джує  знесені  нею  3—4  яйця  протягом  22—23  днів  і  може  служити  живим
докором  самцю,  який  зовсім  не  піклується  про  своє  потомство.
 ТУШКАНЧИК  ВЕЛИКИЙ,  або  заєць  земляний  (Allactaga  major),  на¬
лежить  до  родини  Тушканчикові  ряду  Гризуни.  Тулуб  його  має  25  см,
хвіст  30  см  довжини.  Голова  дуже  красива,  зі  жвавими  витрішкуватими
очима  й  абсолютно  круглими  зіницями,  вуха  великі,  довгі  та  вузькі,  до¬
вші  за  голову,  і  дуже  довгі,  сірувато-чорні,  загострені  вуса,  розташовані  з
 Навколо  ока  помічається  кільце,  що  складається  з  маленьких  бородавок
кіноварно-червоного  кольору.  Дзьоб  на  кінці  криваво-червоний,  а  країв
верхньої  його  щелепи  до  ніздрів  зелений;  ноги  зеленувато-бурі.  Довжина
доходить  до  45  см,  розмах  крил  —  57,  довжина  крил  —  17,5,  хвоста  —
21,5  см.  Самка  менша,  в  іншому  ж  нічим  не  відрізняється  від  самця.

ТУШКАНЧИК  ВЕЛИКИЙ  ■
 637  ■
 обох  боків  верхньої  губи  у  вісім  поздовжніх  рядів.  Задні  кінцівки  майже
вчетверо  довші  за  передні.  Середній  палець  довший  за  інші,  два  бічних
досягають  тільки  першого  його  зчленування,  а  інші  ледве  заслуговують
на  увагу:  вони  прикріплені  так  високо  і  водночас  такі  короткі,  що  під  час
ходи  ніколи  не  торкаються  землі,  і  тому  цілком  справедливо  можуть  бути
названі  нерозвиненими  пальцями.  Кігті  на  задніх  кінцівках  короткі,  тупі,
майже  копитоподібні,  на  передніх  —  довгі,  криві  та  гострі.  Шкура  на  спи¬
ні  червонувато-бурого  кольору  з  блідо-сіруватим  відтінком,  боки  і  верх¬
ня  частина  стегон  трохи  світліші,  живіт  і  ноги  з  внутрішнього  боку  білі.
Від  верхньої  частини  стегон  до  хвоста  тягнеться  довгаста,  як  смуга,  біла
пляма,  майже  точнісінько  така  на  передній  частині  задніх  ніг.  Хвіст  до
китиці  рудувато-жовтого  кольору,  а  сама  китиця  спочатку  чорна,  а  кінчик
її  білий  і  має  форму  стріли.
 Хоча  земляного  зайця  можна  також  побачити  в  Південно-Східній  Єв¬
ропі,  особливо  в  степах  біля  Дону  і  в  Криму,  проте  Азія  завжди  залиша¬
ється  його  справжньою  батьківщиною.  На  північ  він  водиться  не  далі
52°  північної  широти,  зате  межа  його  поширення  тягнеться  до  Східної
Монголії.  Подібно  до  того,  як  єгипетський  тушканчик  населяє  пустелі
Африки,  так  земляний  заєць  живе  у  відкритих  рівнинах  степів  Південної
Європи  й  Азії,  переважно  на  глинистому  ґрунті.  Заєць  уникає  сипучого
піску,  який  не  має  достатньої  твердості  для  його  ходів  і  нір;  він  товарись¬
кий,  як  і  його  родичі,  але  живе  невеликими  групами.
 Удень  земляний  заєць  відпочиває,  ховаючись  у  своєму  майстерно  по¬
будованому  житлі,  з  настанням  сутінків  поневіряється  в  його  околицях.
У  рухах  схожий  на  єгипетського  тушканчика.  Коли  він  спокійно  пасеться,
то,  подібно  до  кенгуру,  бігає  на  всіх  чотирьох  лапах,  але  коли  рятується
втечею,  то  втікає  стрибками  виключно  на  задніх  лапах.  У  разі  щонаймен¬
шої  небезпеки  втікає,  навіть  коли  пасеться  спокійно,  і  тоді  постійно  під¬
водиться  на  задні  лапи,  щоб  переконатися  в  безпеці.  Якщо  його  переслі¬
дують,  то  скаче  він  не  прямо,  а  по  можливості  зиґзаґом,  поки  не  втомить
свого  переслідувача  або  не  знайде  зручної  нори,  в  якій  негайно  ховається.
Ці  нори  побудовані  іншими  йому  подібними  тваринами  і  являють  собою
досить  майстерні  споруди.  Зазвичай  прості,  хоч  і  дуже  звивисті  ходи  ве¬
дуть  зовні  у  скісному  напрямку  до  головного  ходу,  який  нерідко  кілька
разів  розгалужується,  а  звідти  до  просторої  улоговини,  яка,  у  свою  чергу,
з’єднується  з  декількома  бічними  відділеннями.  Другий  хід  веде  в  проти¬
лежному  напрямку  з  нори  догори,  під  саму  поверхню  землі,  ним  вони
рятуються  втечею.  У  мить  небезпеки  вони  пробивають  його  остаточно  і
таким  шляхом  майже  завжди  рятуються,  оскільки  ніхто  з  ворогів,  що  його
переслідують,  не  може  знати,  де  знаходиться  отвір.  У  земляного  зайця  є
своєрідна  звичка  затикати  всі  ходи  житла,  як  тільки  він  увійшов  до  нього,
але  саме  це  і  є  надійною  ознакою  його  присутності.  Перед  отвором  го¬
ловного  ходу  постійно  навалена  більша  чи  менша  купка  землі,  як  ми  це
 Земляний  заєць  живиться  усіля¬
кими  рослинами.  Головну  пожи¬
ву  його  складають  цибулини;  але  і
від  комах  він  не  відмовляється,  іно¬
ді,  ймовірно,  з’їдає  степового  жай¬
воронка  або  принаймні  його  яйця
і  пташенят.  Він  обгризає  кору  ку¬
щів,  а  в  соковитих  степових  рос¬
лин  з’їдає  лише  наймолодші  паго¬
ни.  Самка  протягом  літа  народжує
 5—6  дитинчат  у  своєму  теплому  ліг¬
ві,  вистеленому  власною  шерстю.
Дитинчата  з  матір’ю  залишаються
до  зими.  З  настанням  зими  земля¬
ний  заєць  впадає  у  сплячку.  У  міру
наближення  зими  він  особливо  ре¬
тельно  зовні  затикає  ходи  і  згорта¬
ється  в  клубок  у  м’якому  кублі.  За¬
синає  він  вже  на  початку  вересня
і  з’являється  зовні  свого  житла  не
раніше  другої  половини  квітня.
 Тушканчик  великий,
або  заєць  земляний
 (Allactaga  major)
 Земляний  заєць  —  найбільший  пред¬
ставник  тушканчиків,  з  довжиною
тіла  до  26  см,  хвоста  —  до  ЗО  см.

■  638
 ■  ТУШКАНЧИК  ЄГИПЕТСЬКИЙ
 Тушканчикові  —  родина  ссавців  ряду
Гризуни.  Довжина  тіла  4—26  см;
хвіст  довший  за  тіло.  Близько  ЗО  ви¬
дів,  живе  у  відкритих  ландшафтах
(виключаючи  північ)  Північної  пів¬
кулі.  Завдають  шкоди  рослинам,  що
зміцнюють  піски;  можуть  бути  пе¬
реносниками  збудників  багатьох  ін¬
фекційних  хвороб  тварин  і  людини.
 бачимо  біля  більшості  нір  тварин,  що  риють  нори.  Зазвичай  в  одній  і  тій
самій  норі  земляних  зайців  живе  2—3  пари.
 ТУШКАНЧИК  ЄГИПЕТСЬКИЙ  (Jaculus  jaculus)  належить  до  родини
Тушканчикові  ряду  Ггризуни.  Араби  називають  його  «джербоа».  Довжина
тулуба  тварини  —  17  см,  а  хвоста  (не  рахуючи  китиці  на  кінці)  —  21  см.
Зверху  забарвлення  хутра  сірувато-пісочного  кольору,  знизу  білого,  з  ши¬
рокою  білою  смугою,  яка  тягнеться  ззаду  по  стегнах;  хвіст  зверху  блідо-
жовтйй,  знизу  білий,  китиця  забарвлена  у  вигляді  стрілки  в  білий  і  чор¬
ний  кольори.  Тушканчики  були  добре  відомі  ще  стародавнім  людям.  Ми
знаходимо  багато  згадок  про  них  у  грецьких  і  римських  письменників,
завжди  з  ім’ям  «двоногі  миші»  —  назва,  яка  і  понині  ще  застосовується
для  латинського  позначення  роду.
 Єгипетський  тушканчик  поширений  здебільшого  в  Північно-Східній
Африці,  а  також  у  країнах  Західної  Азії,  що  межують  із  нею,  і  трапляється
на  південь  до  Середньої  Нубії.  Він  населяє  непривітні  та  пустинні  міс¬
цевості  та  мешкає  на  рівнинах,  вкритих  жорсткою  травою.  У  жорсткому
крупному  піску  тушканчики  спільно  риють  нори,  в  які  ховаються  у  разі
щонайменшої  небезпеки,  вони  дуже  розгалужуються,  але  досить  мілкі.
Тварини  риють  за  допомогою  гострих  кігтів  передніх  лап,  застосовуючи
при  цьому  різці,  коли  потрібно  розкришити  твердий  фунт.  Вони  неспо¬
кійні  та  боязкі  і,  почувши  щонайменший  шум  або  побачивши  незнайо¬
мий  предмет,  поспішно  ховаються  в  нірки.  Крім  того,  тушканчики  стають
помітними  тільки  на  незначній  відстані,  оскільки  їхнє  забарвлення  дуже
схоже  на  колір  піску.
 Під  час  спокійної  ходи  звірі  ставлять  одну  ногу  перед  одною  і  дуже
швидко  біжать  уперед;  коли  ж  поспішають,  то  мчать  стрибками,  які  йдуть
один  за  одним  так  швидко,  що  ледве  можна  помітити,  коли  тварина  торка¬
ється  землі.  Жодна  людина  не  в  змозі  наздогнати  тушканчика.
 Він  пасеться  так  само,  як  і  кенгуру;  але  риє  більше  бульб  і  коріння,
яке,  мабуть,  складає  його  головну  поживу.  Крім  того,  їсть  різне  лис¬
тя,  плоди  і  насіння,  кажуть  навіть,  що  живиться  падлом  або  полює  на
комах.  Хоча  єгипетський  тушканчик  —  справжня  нічна  тварина  і  про¬
гулянки  його  починаються  лише  після  заходу  сонця,  проте  іноді  можна
побачити,  як  він  у  найяскравішому  сонячному  промінні,  навіть  під  час
найсильнішої  спеки,  сидить  і  грається  перед  своєю  ніркою.  Він  дуже
чутливий  до  холоду  та  вологи  і  тому  в  негоду  ховається  в  норі,  а  також
іноді  впадає  на  деякий  час  у  заціпеніння,  що  нагадує  зимівлю  північних
тварин.
 Араби  розповідали  мені,  що  він  влаштовує  у  глибокій  улоговині  своєї
нори  кубло,  вистилає  його,  як  кролик,  шерстю,  вискубленою  з  нижньої
частини  черева,  і  що  в  цьому  кублі  знаходять  від  2—4  дитинчат.  Вони
часто  полюють  на  нього,  оскільки  їдять  і  досить  високо  цінують  його
м’ясо.  Окрім  людини,  у  цих  тварин  мало  інших  ворогів.  Фенек  і  каракал,
а  також,  можливо,  деякі  сови  належать  до  найнебезпечніших  хижаків,  які
підстерігають  тушканчиків,  ще  більш  небезпечним  ворогом  можна  вважа¬
ти  єгипетську  очкову  змію.
 Європейці,  які  цікавляться  природою  і  живуть  у  Єгипті  й  Алжирі,
часто  утримують  тушканчиків  у  неволі.
 ТУШКАНЧИКОВІ,  родина  Dipodidae.  Тушканчикові  за  своєю  будо¬
вою  нагадують  кенгуру.  У  них  чітко  видно  таку  ж  саму  непропорційність
тіла,  як  і  в  кенгуру.  Задня  частина  набагато  сильніша,  задні  кінцівки  дов¬
ші  за  передні  майже  втричі,  хвіст  відносно  довгий  і  зазвичай  розділений
на  дві  китиці.  Голова  дуже  товста  і  забезпечена  довшими  вусами,  ніж  у
всіх  інших  ссавців:  вони  часто  досягають  довжини  самого  тіла.  Великі  очі
вказують  на  нічний  спосіб  життя.  Середніх  розмірів,  прямостоячі,  ложко¬
подібні  вуха  бувають  завдовжки  від  однієї  третини  до  розмірів  цілої  голо¬
ви.  Вони  вказують  на  те,  що  слух  у  них  розвинений  не  гірше  за  зір.  Шия
дуже  товста  і  нерухома,  тулуб  стрункий.  На  маленьких  передніх  лапках  є
зазвичай  по  п’ять  пальців,  на  задніх  по  три,  іноді  з  одним  або  двома  не-
розвиненими  пальцями.  Хутро  густе  і  м’яке,  у  різних  видів  і  родів  дуже
схоже,  забарвлене  під  колір  піску.

ТХІР  АФРИКАНСЬКИЙ  ■
 639  ■
 Тушканчики  поширені  переважно  в  Африці  й  Азії,  але  деякі  роди  зу¬
стрічаються  і  в  Південній  Європі.  Мешкають  у  пустелях,  на  сухих,  відкри¬
тих  рівнинах,  у  трав’янистих  степах.  Тушканчики  самі  виривають  житла
у  вигляді  підземних  нір  із  безліччю  розгалужених,  але  дуже  неглибоких
ходів,  які  завжди  відкриваються  виходами.  Ховаючись  протягом  дня  у
своїх  житлах,  вони  з’являються  із  заходом  сонця  на  поверхні.  їхня  пожи¬
ва  складається  з  коріння,  цибулин,  бульб,  зерен  і  насіння,  плодів,  листя,
трави  і  злаків.  Деякі  їдять  комах.  Спокійна  хода  відрізняється  від  ходи
кенгуру  тим,  що  тушканчики  швидко  переставляють  одну  ногу  перед  од¬
ною.  Більші  види  можуть  робити  величезні  стрибки;  про  всіх  можна  ска¬
зати,  що  довжина  їхніх  стрибків  у  20  разів  перевершує  довжину  їхнього
тіла.  З  такою  самою  спритністю  риють  вони  землю,  незважаючи  на  слаб¬
кість  передніх  кінцівок.  Коли  пасуться,  то,  як  і  кенгуру,  пересуваються  на
чотирьох  ногах,  проте  дуже  повільно  і  лише  короткий  час.  Сидячи,  вони
спираються  на  ступні  задніх  кінцівок.
 Усі  тушканчикові  мають  дуже  розвинені  зовнішні  чуття,  особливо
вирізняються  тонким  слухом  і  далекозорістю,  тому  можуть  легко  уни¬
кати  будь-якої  небезпеки,  що  їм  загрожує.  Вони  у  разі  щонайменшої
небезпеки  прагнуть  миттєво  врятуватися  у  своїх  норах,  а  якщо  це  не¬
можливо,  то  втікають  із  неймовірною  швидкістю.  Голос  в  одних  видів
тушканчиків  нагадує  виск,  а  в  інших  —  хрокання.  Але  від  тушканчиків
рідко  можна  почути  звук.  Коли  знижується  температура,  вони  впадають
у  сплячку.
 ТХІР  АФРИКАНСЬКИЙ  (див.  Зорила).
 ТХІР  СТЕПОВИЙ  (Mustela  eversmanni)  має  тулуб  завдовжки  від  40  до
42  см  і  хвіст  від  16  до  17  см.  Хутро  знизу  чорно-буре,  а  зверху  і  з  боків
тулуба  світліше,  зазвичай  темне  каштаново-буре.  Світліша  шерсть  також
угорі  на  шиї  і  з  боків  тулуба  через  жовтуватий  підшерсток,  що  проблис¬
кує  особливо  в  цих  ділянках  тіла.  Через  середину  черевця  проходить  не
різко  окреслена  рудувата  смуга.  Підборіддя  і  морда,  за  винятком  темного
носа,  жовтувато-бурого  кольору.  Над  кожним  оком  видніється  по  одній
не  різко  окресленій  жовтувато-білій  плямі,  які  зливаються  з  невиразною
смугою,  що  починається  під  вухом.  По  краях  бурих  вух  лежить  жовтува¬
то-бура  облямівка,  а  довгі  вуса  чорно-бурі.  Самка  відрізняється  від  самця
переважно  абсолютною  білизною  всіх  тих  місць,  які  у  самця  забарвлені
в  жовтий  колір.  Хутро  тварини  хоч  і  густе,  але  менш  красиве,  ніж  хутро
лісової  куниці.
 Тхір  живе  у  всій  помірній  смузі  Європи  й  Азії,  а  випадково  трапля¬
ється  також  і  в  північному  поясі.  Мешкає  він  на  рівнинах  і  в  горах,  у
лісах  і  на  полях,  але  найчастіше  селиться,  проте,  поблизу  жител.  Оддалік
 Вагітність  у  тхора  триває  36—
40  днів.  Дитинчат  у  чорного  тхора
буває  в  середньому  4—6,  рідше  від  2
до  12,  у  світлого  тхора  8—11,  іно¬
ді  до  18.
 Тхір  степовий
 (Mustela  eversmanni)
 Усі  рухи  тхора  спритні,  швидкі  та
точно  розраховані.  Він  уміє  май¬
стерно  прокрадатися  і  робити  без¬
помилкові  стрибки,  легко  перебіга¬
ти  по  найтоншій  щаблині,  лазить,
плаває,  пірнає.  При  цьому  він  ви¬
являється  лукавим,  хитрим,  обе¬
режним,  передбачливим  і  недовір¬
ливим,  має  досить  гострий  зір.

■  640
 ■  ТЮЛЕНІ  ВУХАТІ
 Тхір  —  страшний  ворог  усіх  кро¬
тів,  польових  і  хатніх  мишей,  щурів
і  хом’яків,  небезпечний  навіть  для
їжака,  а  також  і  для  всіх  курей  та
качок.  Жаби  ж,  мабуть,  є  його  улюб¬
леною  стравою.  Але  тхір  виходить
також  і  рибалити,  причому  він,  ви¬
стеживши  рибу  з  берега  струмка,
озера  чи  ставка,  миттєво  кидається
за  нею,  пірнає  і  схоплює  свою  здо¬
бич  із  великою  спритністю;  кажуть,
ніби  взимку  він  дістає  рибу  навіть
з-під  криги.  Крім  цього,  він  вельми
охоче  їсть  мед  і  плоди.  Більше,  ніж
інші  види  куниць,  тхір  має  звичку
робити  собі  запаси,  і  тому  часто  в
його  лігві  знаходять  чималу  кіль¬
кість  мишей,  птахів,  яєць  і  жаб.
 Вухаті  тюлені  —  родина  морських
ссавців  із  ряду  Ластоногі  (Pinnipe¬
dia),  що  включає  також  родину  Тю¬
ленячі  і  родину  Моржі.  Живуть  як  на
суходолі,  так  і  у  воді.
 Зона  поширення  лисуна  —  високі
градуси  північної  широти.  Півден¬
на  межа  його  перебування  навряд
чи  може  перейти  за  67°  північної
широти.  На  противагу  звичайно¬
му  тюленю  лисуни  уникають  бере¬
га  і  майже  виключно  перебувають
на  крижинах.  Вони  сотнями  і  тися¬
чами  заселяють  величезні  крижані
поля,  що  вкривають  узимку  більшу
частину  їхнього  рідного  моря.  Коли
народжуються  дитинчата,  то  лисуни
вибирають  товсті  крижини,  щоб  по
можливості  захистити  від  небезпеки
безпорадних  маленьких  тюленів.
 людини  тхір  селиться  в  дуплистих  деревах,  в  ущелинах  круч,  у  покинутих
лисячих  норах,  а  при  нагоді  риє  нору  і  сам.  Узимку  в  наших  місцях  він
підходить  до  сіл  і  міст,  полюючи  тут  уже  на  чужій  території  —  змагаючись
із  свійською  кішкою  і  кам’яною  куницею,  а  деколи  забираючись  до  кур¬
ників,  голубників,  сараїв  для  кроликів  та  до  інших  місць.
 За  прикладом  вонючки  тхір  у  разі  потреби  захищається,  випорскую¬
чи  смердючу  рідину,  і  цим  часто  відгонить  собак,  які  його  переслідують.
Його  живучість  неймовірно  велика.  Він  зістрибує  без  шкоди  для  себе  зі
значної  висоти,  стійко  зносить  біль  і  вмирає  тільки  внаслідок  дуже  зна¬
чних  ран.
 Час  спаровування  тхорів  припадає  на  березень.  Вагітність  триває  два
місяці,  після  закінчення  яких  самка  народжує  десь  у  норі,  а  ще  охочі¬
ше  —  в  купі  дров  або  хмизу  від  чотирьох  до  п’яти,  а  іноді  також  і  до  шести
дитинчат.  Мати  ніжно  піклується  про  них  і  захищає  від  усякого  ворога.
Трапляється,  що,  зачувши  шум  поблизу  свого  кубла,  вона  безстрашно  на¬
падає  і  на  людину.  Період  дитинства  триває  близько  шести  тижнів,  після
закінчення  яких  молоді  тварини  виходять  разом  із  дорослими  вже  на  по¬
шуки  здобичі,  а  після  трьох  місяців  вони  майже  дорівнюють  за  розмірами
дорослим.
 Через  значну  шкоду,  заподіювану  тхором,  його  майже  повсюдно  пере¬
слідують.  Щоб  упіймати  його,  застосовують  усілякі  заходи  і  пастки.  Хутро
у  тхора  тепле  і  міцне,  але  через  свій  справді  нестерпний  запах  цінується
значно  менше,  ніж  могло  б,  якщо  враховувати  його  густість.
 ТЮЛЕНІ  ВУХАТІ,  або  нерпухи,  родина  Otariidae,  відрізняються  від
своїх  родичів  такими  ознаками:  зубна  система  складається  з  одного  вели¬
кого  різця,  схожого  на  ікло,  і  двох  маленьких  внутрішніх  різців,  одного
ікла  і  п’ятьох  або  шістьох  кутніх  зубів  із  кожного  боку  верхньої  щелепи;
двох  різців,  одного  ікла  і  п’ятьох  кутніх  зубів  із  кожного  боку  нижньої
щелепи.  У  кістках  черепа  дуже  розвинений  задній  відросток  очної  запади¬
ни.  Зовнішнє  вухо  має  невелику,  але  добре  розвинену  раковину.  Кінцівки
виступають  із  тулуба  і  чітко  відділяються  від  нього;  плавальна  перетинка
дуже  розвинена  і  подовжується  за  пальцями  у  вигляді  лопатей;  нижня
частина  п’яти  гола  і  розділена  поздовжніми  борозенками.  Пальці  задніх
кінцівок  майже  однакової  довжини,  пальці  передніх  кінцівок  зменшують¬
ся  поступово  до  зовнішнього  боку.  Між  двома  статями  величезна  різниця
у  зрості,  оскільки  самці  майже  удвічі  довші  і  в  три  або  чотири  рази  важчі
за  самок.
 Усі  відомі  види  цієї  родини  схожі  між  собою  і  ведуть  однаковий  спо¬
сіб  життя.  Вони  водяться  переважно  в  Тихому  океані,  тому  їх  можна  по¬
бачити  як  у  вічних  льодах  Берингової  протоки,  так  і  на  материку  й  ост¬
ровах  Південного  полюса,  як  у  помірних  поясах,  так  і  під  прямовисним
промінням  полуденного  сонця.
 ТЮЛЕНЬ  ГРЕНЛАНДСЬКИЙ,  або  лисун  (Pagophilus  groenlandica),  на¬
лежить  до  родини  Тюленячі  ряду  Ластоногі.  Голова  у  нього  з  плоским  ло¬
бом  і  витягнутим  рилом,  а  також  відрізняється  будовою  передніх  кінцівок,
які  у  нього  коротші.  Він  ледве  досягає  розмірів  звичайного  тюленя,  при¬
чому  довжина  самців  в  окремих  випадках  дорівнює  1,9  м,  зазвичай  менша.
Густе,  коротке,  щільно  прилегле  і  блискуче  хутро  майже  не  має  підшерстка.
У  старих  самців  переважний  колір  верхньої  частини  тулуба  буро-сірий,  іно¬
ді  він  переходить  у  світло-жовтий,  іноді  —  в  червонувато-бурий.  Груди
і  черево  ніби  вилинялого,  іржаво-сріблястого  кольору.  Чітко  виділяється
передня  частина  морди,  включаючи  лоб,  щоки  і  рило,  яка  буває  шоколад¬
ного  або  майже  чорно-бурого  кольору.  На  спині  більш  чи  менш  яскраво
позначений  темний  малюнок  у  формі  довгастої  підкови  або  ліри.
 Самки  менші  за  самців  і  відрізняються  від  них  кольором.  Хутро  у
самок  тьмяне,  жовтаво-біле  або  полове,  яке  на  спині  темніє  майже  до
червоно-бурого  то  з  червоним,  то  з  синім  і  навіть  темно-сірим  вилис¬
ком.  Нижня  частина  тулуба  має  те  саме  забарвлення,  як  і  в  самців,  але
на  спині  немає  малюнка  ліри:  іноді  видно  тільки  декілька  яйцеподібних
темних  плям.  Білосніжне  хутро  молодих  лисунів  протягом  декількох  років
набирає  потроху  зовнішнього  вигляду  хутра  їхніх  батьків.

ТЮЛЕНЬ  ЗВИЧАЙНИЙ  ■
 641  ■
 Лисунові  доводиться  поневірятися,  щоб  вибрати  притулок;  улітку,
коли  лід  тане,  він  перебирається  далі  на  північ,  узимку,  коли  лід  знову
намерзає,  перекочовує  на  південь.  Так  само  лисун  мандрує  в  західному  і
східному  напрямах.  Він  залишає  береги  Гренландії  двічі  на  рік.  Уперше
вирушає  в  мандрівку  у  березні  і  повертається  назад  у  травні  дуже  схудлим.
У  нову  мандрівку  вирушає  в  липні  і  повертається  у  вересні,  щоб  пере¬
зимувати  біля  гренландських  берегів.  Ще  не  вдалося  визначити  справжні
причини  мандрувань  лисунів.  Швидше  за  все  ці  подорожі  залежать  від
наявності  у  водах  тих  морських  тварин,  якими  вони  живляться.
 Народження  дитинчат  збігається  з  весняними  місяцями,  між  середи¬
ною  березня  і  квітня,  з  огляду  на  те,  була  зима  сувора  чи  помірна.  Саме
в  цей  час  вони  збираються  на  окремих  крижинах  величезними  стадами,
що  дивує  навіть  досвідчених  мисливців.  Після  того,  як  самки  виберуть
відповідні  крижини,  вони  народжують  дитинчат  і  скоро  знову  злучають¬
ся  з  самцями,  які  потім  їх  покидають.  Спочатку  лисуни-самці  плавають
біля  берегів  крижини,  але  мало-помалу  вони  зникають  у  невідомому
напрямі.  Вагітність  самки  триває  11  місяців.  За  відомостями  Броуна,
самка  народжує  одне,  але  нерідко  і  двоє  дитинчат.  Дитинчата  лисуна
народжуються  дуже  розвиненими.  їхній  перший  білий  дитячий  покрив
не  поступається  у  білизні  чистому  снігові  північних  широт,  і  скоро  пере¬
ходить  у  дивний  жовтий  колір,  який,  на  жаль,  залишається  теж  недовго.
Маленькі  лисуни  перші  дні  свого  життя  дуже  безпорадні.  Вони  весь  час,
лежачи  на  вкритій  снігом  крижині,  ссуть  матір  або  сплять,  причому  біле
хутро  приховує  їх  від  очей  ворогів.  Незабаром  дитинчата  виростають  і
замінюють  свій  дитячий  покрив  іншим,  плямистим  і  строкатим.  Як  тіль¬
ки  вони  вкриваються  цим  хутром,  мати  веде  їх  у  воду  і  вчить  плавати.
Протягом  першого  літа  хутро  дитинчат  знову  міняється,  на  спині  воно
переходить  у  темно-синій,  а  на  грудях  і  череві  —  в  темно-сріблястий.
У  цьому  вигляді  вони  у  гренландців  називаються  «аглекток».  Наступна
зміна  хутра  ще  більше  наближає  молодих  тюленів  до  дорослих,  лисуни
набувають  його  на  третьому,  а  на  думку  деяких  спостерігачів,  навіть  на
четвертому  і  на  п’ятому  році  життя.
 Рухи  лисуна  у  воді  вирізняються  вражаючою  швидкістю  та  спритністю,
особливо  часто  стрибками,  які  йдуть  один  за  одним,  причому  він  викидає
весь  тулуб  із  води,  чим  і  виправдовує  дану  моряками  назву  «стрибун».
 Для  гренландців  він  має  особливе  значення.  Дорослий  самець  ва¬
жить,  за  словами  Броуна,  115  кг,  із  яких  50  припадає  на  хутро  і  жир,
45—48  кг  —  на  м’ясо,  решта  —  на  кістки,  кров  і  нутрощі.  Хутро  і  шкіра
його  не  цінуються  у  Гренландії  так  високо,  як  хутро  звичайного  тюленя,
і  навіть  м’ясо  його  поступається  м’ясові  останнього;  але  все  ж  таки  по¬
лювання  на  лисуна  завдяки  ворвані  дає  досить  гарний  прибуток.
 ТЮЛЕНЬ  ЗВИЧАЙНИЙ  (Phoca  vitulina)  належить  до  родини  Тюле¬
нячі  ряду  Ластоногі,  живе  у  всіх  північних  морях.  Довжина  дорослої  тва¬
рини  коливається  між  1,6  і  1,9  м,  причому  самці  зазвичай  бувають  більші
за  самок.  Голова  у  тюленя  яйцеподібна,  морда  коротка,  очі  великі,  темні
і  мають  розумний  вираз.  Вухо  позначається  тільки  маленьким  трикутним
підвищенням;  верхня  губа  товста,  дуже  рухлива  і  вкрита  хвилястими  ще¬
тинистими  вусами;  шия  коротка  і  товста.  Тулуб  плавно  стоншується  від
зашийка  до  хвоста.  Передні  кінцівки  дуже  короткі,  задні  —  широкі  та
добре  розвинені,  хвіст,  як  і  в  інших  ластоногих,  дуже  короткий.  Волося¬
ний  зовнішній  покрив  складається  з  твердого  і  блискучого  волосся  і  дуже
обрідного  підшерстка.  Зазвичай  колір  шерсті  жовто-сірий  із  коричневими
або  майже  чорними  плямами  по  всій  верхній  частині  тулуба.  На  голові
плями  маленькі,  круглі  та  часті,  на  спині  великі,  неправильної  форми  і
рідше  розташовані.
 Звичайний  тюлень  поширений  у  всій  північній  частині  Атлантичного
океану,  а  також  у  Льодовитому  океані.  Він  трапляється  в  Середземному
морі,  куди  проникає  через  Гібралтарську  протоку.  Живе  на  всіх  берегах
Атлантичного  океану  в  Європі:  в  Іспанії,  Франції,  Бельгії,  Голландії,  Ні¬
меччині,  Великій  Британії,  Скандинавії,  Ісландії,  також  і  в  Балтійсько¬
му  морі,  в  Ботнічній  та  Фінській  затоках,  трапляється  і  в  Білому  морі.
Близька  до  нашого  звичайного  тюленя  каспійська  нерпа  (Pusa  caspica),
 Тюлень  звичайний  (Phoca  vitulina)  на
Далекому  Сході  називається  ларга.
Його  довжина  1,5—2  м,  вага  близь¬
ко  1  ц.  Забарвлення  жовтувато-сіре
з  темними  плямами.  Живе  в  Північ¬
ній  Атлантиці  від  Гренландії  до  Пор¬
тугалії,  біля  північних  берегів  Азії  та
в  Тихому  океані  біля  берегів  Північної
Америки  до  Мексики  на  півдні.  Жи¬
виться  рибою,  молюсками  і  ракопо¬
дібними.

■  642
 ■  ТЮЛЕНЯЧІ
 Тюленячі,  родина  Phocidae
 Тюлені  —  19  видів  ссавців  із  роди¬
ни  Тюленячі  ряду  Ластоногі  (Pinnipe¬
dia).  Зовні  нагадують  морських  левів,
але  краще  пристосовані  до  життя  у
морі,  у  них  невеликий  хвіст  і  задні
кінцівки,  не  придатні  для  руху,  зо¬
внішні  вушні  раковини  повністю  від¬
сутні.  Живляться  переважно  мор¬
ськими  безхребетними  та  рибою
і  трапляються  в  усіх  океанах.
 Тюлені  поширені  в  усіх  зонах  зем¬
ної  кулі,  але  особливо  численні  в
холодному  поясі,  за  Північним  По¬
лярним  колом  живе  значна  кіль¬
кість  їхніх  видів.  По  землі  рухають¬
ся  особливо:  не  ходять,  а  повзають.
Плавають  дуже  добре.  Працюючи
передніми  ластами,  як  риба  плав¬
цями,  вони  то  зсувають  обидва  за¬
дні  ласти,  виштовхуючи  воду,  що
зібралася  між  ними,  і  таким  чином
просуваються  уперед,  то  розмаху¬
ють  ними  в  сторони.  Вони  можуть
опускатися  на  значну  глибину  і  за¬
лишатися  під  водою  досить  довго.
Підіймаються  щохвилини  на  по¬
верхню,  щоб  вдихнути  повітря.  За
моїми  власними  спостереженнями
з  годинником  у  руках,  вони  піді¬
ймаються  з  води  через  кожні  15—
25  секунд  і  дихають  5—8  секунд  на
поверхні.
 яка  живе,  як  свідчить  її  назва,  у  Каспійському  морі,  абсолютно  відріза¬
ному  від  океану.
 ТЮЛЕНЯЧІ,  родина  Phocidae.  Усі  тюленячі  вирізняються  короткими
кінцівками;  ступні  і  плавальні  перетинки  у  них  укриті  волоссям.  Пальці
передніх  кінцівок  зменшуються  від  внутрішнього  краю  до  зовнішнього,
середній  палець  задніх  кінцівок  укорочений.  Зуби  складаються  з  різців,
чотирьох  іклів,  чотирьох  псевдокутніх  і  одного  справжнього  кутнього
на  кожному  боці  верхньої  та  нижньої  щелеп.  Тіло  вкрите  густим,  більш
чи  менш  довгим  волоссям  ості,  яке  ніколи  не  переходить  у  гриву;  під
ним  зрідка  буває  невеликий  підшерсток.  Колір  шерсті  дрібноплямистий,
і  лише  у  небагатьох  тюленів  шерсть  одноколірна  або  вкрита  великими
плямами.
 Хоча  тюлені  і  живуть  тижнями  в  морі,  все  ж  таки  вони  охоче  відпочи¬
вають  на  березі,  сплять  там  і  гріються  на  сонці.  Переміщаються  по  берегу
над  силу.  Тюлень  підводиться  спершу  на  передніх  кінцівках  і  кидається
вперед  усім  тулубом,  потім  згинає  передні  кінцівки,  лягає  на  груди,  гор¬
бить  спину  і  просуває  вперед  задню  частину  тулуба,  упираючись  нею  в
землю.
 На  півночі  ці  тварини  охоче  відпочивають  на  крижинах,  спокійно
розлігшись.  Завдяки  дуже  щільній  шкірі  і  товстому  шару  жиру  вони  мо¬
жуть  годинами  лежати  на  них.  Температура  поверхні  шкіри  тюленя  ледь
перевищує  температуру  навколишнього  повітря,  тому  на  льоду  ніколи  не
залишається  заглиблень  у  тих  місцях,  де  лежали  тюлені,  що  мало  б  нео¬
дмінно  трапитися,  якби  їхнє  тіло  виділяло  тепло.
 Зовнішні  чуття  тюленя  добре  розвинені.  Ніс  і  вуха  закриваються  кла¬
панами  і  мають  зовні  вигляд  то  трикутних,  то  круглих  отворів,  іноді  ж
просто  вузьких  щілин.  Ніздрі  під  час  кожного  вдиху  відкриваються,  по¬
тім  закриваються  до  наступного  вдиху,  навіть  якщо  тварина  перебуває  на
землі.  Вуха  тільки  у  воді  залишаються  закритими.  Велике,  мало  опукле
око  наповнює  темно-коричнева  райдужна  оболонка:  білок  ока  видно  дуже
рідко.  Зіниця  не  кругла  і  не  довгаста,  а  має  вигляд  чотирикутної  зірки.
 За  ступенем  розвитку  після  зору  на  другому  місці  —  слух.  Незважаючи
на  невеликі  розміри  зовнішнього  вушного  отвору,  тюлень  досить  чітко
сприймає  звуки.
 Сміливі  в  нежилих  місцевостях,  вони  поводяться  дуже  обережно  там,
де  зустрічають  свого  найгіршого  ворога  —  людину.  Справді,  молоді  тю¬
лені  слухаються  застережень  старших.  Спіймані,  вони  скоро  звикають  до
своїх  сторожів,  а  деякі  робляться  ручними,  знають  дане  їм  ім’я,  виходять
за  наказом  із  басейну,  беруть  рибу  з  рук  господаря.
 Залежно  від  клімату  того  місця,  де  живуть  тюлені,  час  їхньої  злучки
припадає  на  різні  місяці.  У  Північній  півкулі  вона  відбувається  восени,  у
південних  країнах  —  між  квітнем  і  червнем.  Старі  самці  в  цей  час  дуже
збуджені,  сваряться  між  собою  і  не  думають  ні  про  що,  окрім  кохан-

ТЮЛЕНЯЧІ  ■
 643  »
 ня.  Тому,  хто  вміє  наслідувати  їхнє  хрюкання  і  рев,  легко  принадити  до
себе  самок.  Приблизно  через  дев’ять  із  половиною  місяців  після  злучки,
у  травні,  червні  або  липні,  самка  приносить  одне,  рідко  двоє  дитинчат
на  пустинному,  нежилому  острові,  частіше  на  піщаній  ділянці  морського
берега,  у  печерах,  іноді  на  скелях  або  крижаних  полях.  Дитинчата  з’яв¬
ляються  на  світ  розвиненими.  Вони  вкриті  густим  ніжним  білим  хутром,
яке  заважає  їм  плавати,  але  скоро  воно  замінюється  на  гладке,  прилегле
і  тверде  волосся.  До  цього  часу  самки  залишаються  на  суші  з  дитинчата¬
ми.
 Імовірно,  що  молоді  тюлені  спочатку  не  їдять  риби,  а  живляться  ви¬
ключно  раками  та  іншими  нижчими  морськими  тваринами,  якими  не
гребують  і  дорослі  тюлені.  У  літні  місяці  ракоподібні,  що  наповнюють
північні  моря,  численні  креветки,  а  також  молюски  і  морські  зірки  скла¬
дають  основну  поживу  тюленів;  в  іншу  пору  року  вони  переважно  по¬
люють  на  рибу.
 На  тюленів  полюють  у  всіх  морях.  Особливо  високо  цінується  зшитий
із  тюленячої  шкури  верхній  одяг,  оскільки  він  вважається  абсолютно  не¬
промокальним.  Шкура,  ворвань  і  м’ясо  складають  головний  прибуток,
одержуваний  гренландцями  від  полювання  на  тюленів.
 Стада  тюленів,  що  трапляються  у
відкритому  морі,  майже  завжди
пливуть,  вишикувавшись  у  пряму
лінію  один  за  одним,  і  всі  пряму¬
ють  за  ватажком.  Якщо  останній,
як  часто  це  буває,  перекинеться  або
зробить  стрибок  у  повітрі,  викинув¬
шись  вище  за  поверхню  води,  інші
повторюють  те  ж  саме.

Удав  —  змія  з  родини  Псевдоногі,  або
Удавоподібні  (Boidae).  Схожа  на  пі¬
тона,  але  поширена  в  деяких  регіонах,
наприклад  на  Американському  конти¬
ненті  та  на  о.  Мадагаскар,  де  пітони
не  трапляються.  Кілька  дрібних  видів
відомі  в  Старому  Світі.
 УАКАРІ  ЛИСИЙ  (Cacajao  calvus)  належить  до  родини  Cebidae.  Відріз¬
няється  від  чорноголового  уакарі  ще  коротшим  хвостом  у  вигляді  товсто¬
го  відростка,  довшою  шерстю  на  спині  та  світлішим  забарвленням  шер¬
сті.  Одноманітний  брудно-жовтий  або  червонуватий  відтінок  його  хутра
переходить  на  спині  у  брудно-білий,  на  нижніх  частинах  тулуба  —  в  зо¬
лотисто-жовтий.  У  дуже  старих  тварин  колір  шерсті  ще  світліший,  майже
білий.  Від  цього  ще  різкіше  відділяється  яскраво-червоний  колір  морди  з
жовтими  щетинистими  бровами  і  червонувато-жовтими  очима.  Крім  того,
коротке,  ніби  обстрижене  волосся  голови,  що  становить  різкий  контраст
із  довгою  шерстю  спини,  надає  всій  зовнішності  цієї  мавпи  своєрідного
вигляду.
 УАКАРІ  ЧОРНОГОЛОВИЙ  (Cacajao  melanocephalus),  уперше  опи¬
саний  Гумбольдтом,  має  у  місцевих  жителів  назву  «неприваблива  мав¬
па».  Завдовжки  він  65  см,  із  яких  на  хвіст  припадає  15  см.  Дещо  кудлата
шерсть  його  має  блискучий  світло-коричневий  колір;  на  грудях,  животі  та
нижньому  боці  кінцівок  світліша;  верхній  бік  рук  і  ніг  сіро-бурий;  на  го¬
лові  і  хвості  шерсть  переважно  чорна.  В  окремих  екземплярів  руки  і  кисті
також  чорні,  а  світло-коричневий  колір  на  спині  переходить  на  стегнах  і
на  початку  хвоста  в  іржаво-червоний.  Усі  голі  частини  матово-чорні;  на¬
вколо  очей  горіхово-буре  кільце.
 УДАВ  ЗВИЧАЙНИЙ  (Boa  constrictor)  належить  до  родини  Псевдоно¬
гі  підряду  Змії.  Поширений  в  північній  частині  Південної  Америки,  зав¬
довжки  до  3  і  більше  метрів.  Забарвлення  його  дуже  красиве  і  витончене.
Основний  колір  червонувато-сірий,  по  спині  проходить  широка  смуга
сіро-жовтого  кольору,  що  складається  з  великих  овальних  плям,  голова
 Уакарі  лисий
 (Cacajao  calvus)
 Уакарі  живе  в  лісах,  які  більшу  час¬
тину  року  залиті  водою.  Тут  можна
бачити,  як  вони  ходять  невеликими
групами  по  верхівках  високих  дерев
і  зривають  плоди.  За  словами  мис¬
ливців,  їхні  рухи  швидкі  та  сприт¬
ні,  хоча  мавпи  майже  ніколи  не  пе¬
рестрибують,  а  воліють  перебігати
з  дерева  на  дерево  по  міцних  суч¬
ках.  Матері  несуть  своїх  дитинчат
на  спині,  подібно  до  деяких  інших
мавп  Південної  Америки.

	УДАВЧИК 	ПІЩАНИЙ  ■
 розмальована  чорними  смужками.  У  Стародавній  Мексиці  цей  удав  вва-
жався  священним.
 Живе  ця  змія  у  сухих  спекотних  місцевостях,  у  лісах  і  чагарниках,
завжди  біля  води.  Тут  вона  мешкає  в  норах  і  в  ущелинах  між  корінням,
причому  вони  нерідко  збираються  разом  по  4—5  особин.  Живляться  уда¬
ви  дрібними  ссавцями,  кроликами,  мишами,  агуті,  а  також  не  щадять  і
птахів.  На  волі  удави  живляться  лише  такою  здобиччю,  яку  вони  вбили
самі,  але  в  неволі  їх  поступово  можна  привчити  до  падла.
 УДАВЧИК  ПІЩАНИЙ  (Eryx  jaculus)  належить  до  родини  Псевдоногі
підряду  Змії.  Поширений  на  Балканському  півострові,  у  прикаспійських
степах  і  далі  на  схід  до  Алтаю.  Він  досягає  довжини  65—77  см,  і  його  лег¬
ко  відрізнити  від  інших  європейських  змій  за  коротким,  тупо  закругленим
хвостом  і  за  невеликою,  абсолютно  злитою  з  тулубом  головою.  Змія  ця
має  яскраво-жовтий  колір,  подекуди  сірувата,  на  голові  дві  широкі  темно-
бурі  смуги;  на  всьому  тілі  розташовані  4  поздовжні  ряди  плям  темнішого
кольору;  нижній  бік  має  світліше  забарвлення  і  поцяткований  чорними
плямами.  Трапляється  цей  удав  переважно  в  піщаних  місцевостях  і  жи¬
виться  в  основному  ящірками.  Удень  він  зазвичай  заривається  в  пісок  і
вмить  виходить  звідти,  як  тільки  відчує  близькість  здобичі.
 УЇСТІТІ  (див.  Ігрунка  звичайна).
 УНАУ,  або  лінивець  двопалий  (Choloepus  didactylus),  належить  до  ро¬
дини  Лінивці  ряду  Неповнозубі.  У  них  досить  велика  плосколоба  голова,
відносно  коротка  шия,  тонкий  тулуб  без  видимого  зовні  хвоста,  довгі
тонкі  кінцівки,  з  яких  передні  озброєні  двома,  задні  —  трьома  стиснени¬
ми  серпоподібними  кігтями,  гладка  м’яка  шерсть  без  підшерстка.  Унау
із  Гвіани  і  Сурінаму  досягає  довжини  приблизно  70  см.  Довга  шерсть
спрямована  від  грудей  і  черева  до  спини  й  утворює  тут  кучері.  На  голові
волосся  коротше  і  спрямоване  назад.  На  морді,  голові  та  потилиці  шерсть
сірувато-оливкового  кольору;  на  спині,  де  волосся  спрямоване  назустріч
одне  одному,  він  темніший,  ніж  на  черевному  боці;  на  грудях,  передніх
кінцівках  і  плечах,  а  також  гомілках  —  оливково-бурого  кольору.  Гола
морда  бурого  кольору,  позбавлені  волосся  підошви  передніх  і  задніх  кін¬
цівок  червоного  кольору,  кігті  голубувато-сірого.  Райдужна  оболонка  не
дуже  великого  ока  має  бурий  колір.
 УРВА  (див.  Мангуста-крабоїд).
 УСАЧІ  (див.  Дроворуби).
 УСТРИЦЯ  ЗВИЧАЙНА  (Ostrea  edulis)  трапляється  біля  всіх  європей¬
ських  берегів.  Стулки  її  мають  неправильну  форму  і  неоднаковий  розмір:
одна  більша  і  товща,  друга  є  ніби  кришкою  до  неї;  так  само  неоднако¬
ва  і  внутрішня  поверхня  черепашок.  Сама  черепашка  ніздрювата  і  має
губчасту  будову,  тому  вода  до  неї  частково  проникає.  На  цій  пористості
ґрунтується  і  спосіб  прикріплення  черепашок  до  підводних  предметів,
оскільки  зсередини  проникає  клейка  речовина,  яка  змішується  з  вапном
і  прикріплює  черепашку.  Мантія  устриці  абсолютно  розщеплена  на  два
листки,  а  під  її  краями  лежить  ротовий  отвір;  із-під  складок  мантії  зазви¬
чай  виступають  і  зяброві  листки.  У  молодої  устриці  нога  значно  розвине¬
на,  але  як  тільки  вона  прикріпиться  —  цей  орган  починає  зменшуватися  і
майже  зовсім  зникає.  Устриці  —  гермафродити,  у  них  в  одній  і  тій  самій
залозі  розвиваються  і  чоловічі,  і  жіночі  елементи,  проте  помічається  пе¬
реважання  або  тих,  або  інших,  іноді  навіть  цілковите  витіснення.  Крім
того,  помічається,  що  яйця  розвиваються  пізніше  за  насінні  тільця  або
навпаки.  Деякі  спостерігачі  вважають,  що  у  дорослої  устриці  розвивається
до  10  мільйонів  яєць;  інші  налічують  їх  понад  1  мільйон.  Утім,  плодючість
устриць  залежить  від  їхнього  віку,  оскільки  особини  молодші  за  три  роки
мають  зародків  менше,  ніж  зовсім  дорослі.  Крім  того,  запліднення  яєць
відбувається  далеко  не  завжди,  і,  загалом,  на  думку  Мебіуса,  заплідню¬
ються  навряд  чи  більше  30%  або  навіть  10%;  проте  навіть  і  за  цих  умов
 	645 	■
 Удави  народжують  живих  дитин¬
чат,  пітони  —  яйцеродні  рептилії.

■  646
 ■  УСТРИЦЯ  ЗВИЧАЙНА
 Устриця  —  двостулковий  молюск  із
родини  Ostreidae,  трапляється  у  міл¬
ких  прибережних  водах  практично  в
усьому  світі  на  широких  ділянках  дна.
Скрізь  вважається  цінним  харчо¬
вим  продуктом,  деякі  види  цінують¬
ся  також  за  здатність  утворювати
перлини.  Найдрібніші  перлини  можна
знайти  в  усіх  черепашках,  але  у  зви¬
чайних  видів  цінна  перлина  трапля¬
ється  рідко.  Найчастіше  вони  скла¬
даються  з  неоднорідного  вапняного
матеріалу  черепашки,  тоді  як  справ¬
жні  перлини  —  з  особливого  однорідно¬
го  перламутру.  Більшість  устричних
ферм  спеціалізується  на  вирощуванні
численних  столових  видів.
 розмноження  устриць  мало  б  досягти  колосальних  розмірів.  Сам  процес
розвитку  зародків  вивчений  дуже  мало;  відомо  тільки,  що  цей  процес  від¬
бувається  у  складках  мантії  матері,  звідки  молоді  устриці  виходять  лише
після  того,  як  стануть  спроможні  вести  самостійний  спосіб  життя.  По¬
дальший  розвиток  їх  іде  дуже  швидко,  і  вже  через  декілька  місяців  вони
можуть  розмножуватися,  але  справжніх  розмірів  дорослої  тварини  устриці
досягають  лише  через  декілька  років.
 Штучне  розведення  устриць  практикувалося  вже  дуже  давно,  ще  за
часів  римлян.  За  часів  середньовіччя  розведення  устриць  не  припинялося;
його  практикували  передусім  ченці,  які  старанно  розводили  устриць  по¬
близу  своїх  монастирів,  щоб  мати  смачну  їжу  під  час  посту.
 Не  тільки  риби  поїдають  цих  молюсків,  але  також  раки,  морські  зірки  і
багато  інших  м’якотілих  завдають  устричним  обмілинам  істотної  шкоди.

ФАЕТОНОВІ,  родина  Phaetontidae,  належать  до  ряду  Пеліканоподіб-
ні.  Вони  характеризуються  стисненим,  незначних  розмірів  тілом,  дзьо¬
бом,  що  дорівнює  за  довжиною  голові,  гострим,  стисненим  з  боків,  із
ледве  помітним  гачком  на  кінці;  слабкими  ногами,  довгими  крилами  і
12-  або  14-перим  хвостом,  обидва  середні  пера  якого  дуже  подовжені
та  майже  позбавлені  опахала.  Найвідоміший  і  найпоширеніший  пред¬
ставник  —  червонодзьобий  фаетон  (Phaeton  aethereus),  білого  кольору  з
рожевим  нальотом;  махові  пера  —  чорні.  Мешкають  у  тропічних  морях
і  океанах.
 Пожива  цих  птахів  складається  виключно  з  риб  та  інших  морських
тварин,  які  плавають  біля  поверхні  води.  Високо  ширяючи  в  повітрі,  фа¬
етон  раптом  зупиняється  і  потім  раптово,  зі  швидкістю  стріли,  мчить  за
рибою.
 Для  влаштування  гнізда  фаетони  вибирають  острови,  які  лежать  од-
далік  від  людських  поселень.  Там,  де  їх  жодного  разу  не  турбували,  вони
часто  кладуть  свої  яйця  просто  на  землю;  але  на  островах,  відвідуваних
людиною,  вони  обирають  заглиблення  в  землі  та  розколини  скель,  вхід  до
яких  буває  такий  вузький  і  низький,  що  здається  невідповідним  до  роз¬
мірів  самих  птахів.  Тут  кладеться  єдине  яйце.  За  словами  Беннета,  пташе¬
нята,  які  щойно  вилупилися  з  яєць,  швидше  схожі  на  пухову  пудреницю,
ніж  на  птаха.
 ФАЗАН  ЗОЛОТИСТИЙ  (Chrysolophus  pictus).  Густий  чуб  із  яскраво-
жовтого  пір’я  прикрашає  голову  самця  і  відтіняє  собою  комір  оранже¬
во-червоного  кольору,  вкритий  низкою  паралельних  темних  смуг;  пір’я
спини  і  верхні  покривні  пера  хвоста  яскраво-жовтого  кольору,  на  черевці
яскраво-червоного,  покривні  пера  крил  —  каштаново-бурого  кольору,
махові  —  червонувато-сірі,  хвостові  —  на  бурому  тлі  вкриті  чорним  ма¬
люнком,  і,  нарешті,  покривні  пера  хвоста  —  темно-червоні.
 Найближчий  родич  золотистого  фазана  має  назву  алмазного  фазана
(Chrysolophus  amherstiae)  на  честь  леді  Амхерст,  яка  привезла  його  вперше
до  Європи.  Батьківщина  його  —  Східна  і  Південна  Азія.
 Обидва  види  живуть  переважно  в  горах,  але  золотистий  фазан  виби¬
рає  низький  пояс,  а  алмазний  —  високий.  Рухи  золотистого  фазана  над¬
звичайно  граціозні:  він  робить  стрибки,  які  вражають  своєю  легкістю,  і
вміє  пролізати  крізь  найгустіші  чагарники  з  надзвичайною  майстерністю.
Голос  його,  який,  утім,  вдається  почути  лише  зрідка,  нагадує  особливого
роду  шипіння.  Йому  властива  боязкість,  якою  вирізняються  всі  представ¬
ники  його  роду.  Усе  це,  але  тільки  ще  більшою  мірою,  може  бути  сказано
і  про  алмазного  фазана.  Він  ще  граціозніший,  вправніший,  швидший,
розумніший  і  витриваліший.  На  птаха  цього,  мабуть,  чекає  блискуче  май¬
буття,  оскільки  йому  властиві  всі  якості,  які  обумовлюють  неминучий
успіх  під  час  акліматизації  в  Європі.
 ФАЗАН  ЗВИЧАЙНИЙ,  або  кавказький  (Phasianus  cholchicus),  забарв¬
лений  так  строкато,  що  неможливо  точно  описати  його  оперення.  Його
голова  і  шия  —  зелені,  груди,  черевце  і  боки  —  каштанові  з  пурпурним
вилиском,  довгі  пера  надхвістя  —  мідно-червоного  кольору.  У  самки  все
оперення  землистого  кольору  з  темними  плямами.  Спочатку  звичайний
фазан  населяв  береги  Каспійського  моря  і  Західну  Азію,  але  вже  у  старо¬
вину  був  завезений  до  Європи,  де  він  і  тепер  часто  трапляється  у  дикому
стані  в  Австрії,  Угорщині  та  на  півдні  Росії.
 Фаетони  —  3  види  морських  птахів
із  роду  Phaethon,  дуже  поширені  над
теплими  тропічними  і  субтропічни¬
ми  морями,  зазвичай  там,  де  є  летю¬
чі  риби  —  їхня  основна  пожива.  На¬
лежать  до  родини  Phaethontidae.
 Навколо  шиї  в  алмазного  фазана
у  шлюбний  період  з'являється  «ко¬
мірець»  із  чорно-білого  пір'я,  який
він  час  від  часу  розкриває,  як  віяло.
У  його  оперенні  поєднуються  жов¬
ті,  червоні,  металічно-зелені  та  го¬
лубі  тони.  Довгі  хвостові  пера  —  білі
з  поперечними  темними  смугами.  Це
один  із  найрозкішніше  забарвлених
птахів.  Алмазний  фазан  —  уродже¬
нець  гір  Тибету,  Китаю  і  Північної
Бірми.

648
 ■  ФАЗАН  КОРОЛІВСЬКИЙ
 Фазан  королівський
 (Syrmaticus  reevesi)
 Фазанові  —  птахи  з  родини  Phasi-
anidae,  що  включає  близько  183  ви¬
дів,  поширених  у  всьому  світі,  за
винятком  південної  частини  Півден¬
ної  Америки,  високих  полярних  ши¬
рот  і  сухих  зон  Північної  Африки  та
Близького  Сходу.  Самки  більшості
видів  крапчасто-бурі,  і  це  забарв¬
лення  служить  для  них  захистом,
коли  вони  висиджують  яйця  на  зем¬
лі.  Самці  часто  бувають  забарвлені
дуже  яскраво  і  мають  довгі  витон¬
чені  хвости.
 і
 [
 і
 і
 >
 [
 і
 бливо  багато  доводиться  їм  терпі¬
ти  від  хижаків.  Найнебезпечніший  їхній  ворог  —  лисиця,  яка  не  про¬
пускає  жодної  слушної  нагоди,  щоб  обдурити  ласу  дичину;  тхори  і  кішки
переслідують  молодих  фазанів,  а  їжаки  і  щури  пожирають  яйця  з  гнізда.
Навіть  ворони,  сороки  і  сойки  роблять  посильний  внесок  у  справу  вини¬
щування  цих  нешкідливих  птахів.
 ФАЗАН  СРІБНИЙ  (Lophura  nycthemera)  відрізняється  від  інших  фаза¬
нів  довгим  висячим  чубком  і  клиноподібним  подовженим  хвостом.  До¬
вгий  і  густий  пучок  пір’я  на  задній  частині  голови  —  чорний;  уся  верхня
частина  тулуба  —  біла  з  вузькими  чорними  зиґзаґами;  нижній  бік  тіла  —
чорний  із  сталевим  вилиском.  Самка  набагато  менша  за  самця  і  відрізня¬
ється  сірувато-іржавим  кольором  оперення.
 Батьківщина  срібного  фазана  —  Південний  Китай;  тут  і  в  Японії  його
часто  утримують  як  свійського  птаха.  В  Європі  його  з  успіхом  розводять
при  найпростішому  догляді.  За  жвавістю  і  спритністю  срібного  фазана
не  можна  поставити  нарівні  зі  своїми  родичами.  Деякі  навіть  називають

ФАХАК  ■
 649  ■
 ГГ.  /SLSyrisf  iscsis?.- 	   — 	    — 	— 	- 	■ 	 *----і-
  		/jriva/-/?JC
 його  ледачим  птахом  і  небезпідставно:  він  наважується  злетіти  лише  у  разі
крайньої  необхідності  і  то  на  дуже  короткий  час.  Курка  кладе  10—18  яєць
і  насиджує  їх  із  надзвичайною  старанністю;  через  25  днів  вилуплюються
курчата  —  красиві,  крихітні  створіння,  які  лише  на  другому  році  життя
досягають  повного  зросту  й  убрання  своїх  батьків.  їхню  поживу  спершу
складають  комахи,  пізніше  —  різноманітна  зелень  і,  нарешті,  насіння  та
хлібні  зерна.
 ФАХАК  {Tetrodon  fahaka)  належить  до  родини  Голкочеревні,  має  чере¬
во  кулястої  форми;  все  черево  всіяне  гострими  голками;  довжина  близько
25  см;  водиться  ця  тварина  в  Середземному  морі  та  часто  заходить  до
Нілу.
 ФЕНЕК  (Fennecus  zerda)  —  красива  маленька  степова  лисиця.  Ця  тва¬
рина  характеризує  пустелю  ще  краще,  ніж  газель.  Уявіть  собі  лисячу  мор¬
дочку,  але  маленьку  і  тонку,  з  хитрим,  лукавим  виразом,  як  у  звичайної  ли¬
сиці;  на  цій  мордочці  виділяються  надзвичайно  великі  очі,  а  з  боків  голови
стирчать  такі  величезні  вуха,  яких  не  можна  побачити  не  тільки  у  лисиць,
а  й  ні  в  жодної  іншої  тварини  собачої  родини.  Тулуб  стоїть  на  тонких,  кра¬
сивих  лапках  і  закінчується  довгим  і  дуже  пухнастим  хвостом.  Тварина  ця
дуже  рухлива,  і  легко  помітити,  що  всі  її  органи  чуття  добре  розвинені.
 Смерком  у  степу  чутно  іноді  тихий  виск,  який  важко  описати,  а  якщо
дуже  пощастить,  можна  і  побачити  між  піщаними  пагорбами  та  скелями
або  в  густій  траві,  як  фенек  підкрадається  до  здобичі.  Він  повзе  дуже
обережно,  прислухаючись,  озираючись  і  обнюхуючи  околиці  з  усіх  бо¬
ків.  Ніщо  не  минає  уваги  досвідченого  маленького  розбійника.  Великі
вуха  фенека  почули  тихе  шелестіння  коника,  який  ховається  у  траві,  —  і
тварина  прямує  туди  більше  з  цікавості,  ніж  із  жадності,  оскільки  коник
складає  для  нього  жалюгідну  здобич.  Спритна  ящірка  зашелестіла,  про-
бігаючи  по  піску  —  фенек  і  її  почув,  відразу  кинувся  туди,  щоб  дізнатися
про  причину  цього  шуму.  Головна  здобич  фенека  складається,  проте,  з
інших  тварин,  передусім  із  птахів.  Йому  не  потрібно  гнатися  за  багатьма
птахами:  одного  рябчика  достатньо,  щоб  насититися  самому  і  навіть  на¬
годувати  своїх  голодних  дитинчат.
 Фенек  —  найменша  з  усіх  лисиць.  Довжина  його  тіла  разом  із  хвостом
не  перевищує  65  см,  хвіст  буває  завдовжки  близько  20  см,  а  висота  в  за-
 Фазан  срібний
 (Lophura  nycthemera)
 Самці  низки  видів  належать  до  най¬
красивіших  птахів;  вони  високо  ціну¬
валися  колекціонерами  протягом  ти¬
сячоліть.
 Фахак,  поширений  в  Єгипті  (Tetrodon
fahaka),  у  висушеному  вигляді  викорис¬
товується  як  дитячий  м  ’яч.  Рибу  зна¬
ходять  у  зрошувальних  каналах  піс¬
ля  щорічного  розливу  Нілу.  Кажуть,
що  невеликі  голкочеревні,  роздувшись,
здатні  витримати  вагу  людини.
 Фенек  —  ссавець  родини  Вовчі.  Мі¬
ніатюрна  лисичка,  довжина  тіла
якої  становить  близько  40  см,  хвос¬
та  —  до  ЗО  см,  вуха  великі  (висота
до  15  см),  широкі.  Мешкає  в  пусте¬
лях  Північної  Африки  і  Південно-За¬
хідної  Азії.  Активний  уночі,  день  про¬
водить  у  глибокій  норі.

■  650
 ■  ФЕНЕК
 Маври  називають  його  «церда>\  а
араби  —  «фенек»;  із  цим  ім’ям  він
відомий  і  в  Нільській  долині.  Він
живе  на  всій  півночі  Африки,  але
трапляється  тільки  в  пустелях,  у
місцях,  які  мають  низовинний  ха¬
рактер,  багаті  на  воду  і  де  є  степова
рослинність,  хай  навіть  не  дуже  ба¬
гата.  У  цих  місцевостях  фенек  тра¬
пляється  досить  часто,  але  рідко
стає  здобиччю  мисливців,  оскіль¬
ки  дуже  обережний  і  легко  висли¬
зає  від  них.
 шийку  —  також  близько  20  см.  Тіло  у  нього  дуже  струнке,  морда  надзви¬
чайно  гостра,  великі  очі  мають  округлу  зіницю,  яка  оточена  коричневою
райдужною  оболонкою.  Найчудовішою  частиною  тіла  цієї  тварини  слід
вважати  вуха.  Вони  мають  майже  таку  само  довжину,  як  голова,  а  їхня
ширина  дорівнює  половині  висоти.  Внутрішній  бік  вух  укритий  білим
волоссям.  На  маленькій  мордочці  стирчать  довгі  щетинисті  вуса,  які  та¬
кож  складають  відмітну  ознаку  цього  звіра.  Хутро  м’яке  і  шовковисте,  а
взимку  виростає  густий  підшерсток,  який  навесні  під  час  линьки  висить
клоччям  на  кущах  і  камінні,  оскільки  фенек  у  цей  час  чухається  об  ці
предмети,  щоб  звільнитися  від  зайвого  підшерстка.  Здавалося  б,  фенеку
на  його  спекотній  батьківщині  зовсім  не  потрібне  тепле  хутро,  але  звір
цей,  мабуть,  дуже  чутливий  до  холоду,  і  добра  шуба  йому  взимку  необхід¬
на.  Верхня  частина  тіла  фенека  забарвлена  під  колір  піску,  черевце  біле,
над  очима  помітні  дві  білі  плями,  облямовані  темними  смужками.  Хвіст
довгий  і  пухнастий,  жовтого  кольору,  з  чорною  плямою  біля  основи  і
чорним  кінчиком.  У  самки  хутро  світліше,  солом’яно-жовтого  кольору,  а
на  старість  у  всіх  фенеків  хутро  ще  більше  світлішає.
 Натура  фенека  чітко  виражена  своєрідною  будовою  його  тіла:  тонкі,
стрункі  ноги  свідчать  про  його  спритність  і  швидкість.  Він  має  тонкий
слух  і  гострий  зір,  а  морда  у  нього  така  хитра  і  тямуща,  що  в  характері  цієї
тварини  важко  помилитися.  Можна  сміливо  сказати,  що  цей  степовий
звір  —  найдосконаліший  представник  роду  лисиць.
 Фенек,  подібно  до  лисиці,  влаштовує  собі  нірку  під  землею,  найохо-
чіше  в  тих  місцях,  де  росте  хвощоподібна  ковилка,  яка  характерна  для
вбогої  рослинності  пустель.  Обирає  він  ці  місця  тому,  що  ґрунт  біля  цієї
рослини  щільніший,  і  тому  набагато  легше  там  можна  влаштувати  чис¬
ленні  ходи,  які  ведуть  до  головної  нори  фенека.  Ходи  ці  зазвичай  бувають
майже  горизонтальні,  й  улоговина  нори  переважно  розташована  негли¬
боко  під  землею.  Нора,  як  правило,  вистелена  пальмовими  волокнами,
пір’ям  і  шерстю  та  відзначається  великою  охайністю.  Фенек  риє  землю
майстерно:  передніми  лапами  він  так  швидко  шкребе  її,  що  важко  всте¬
жити  очима  за  їх  рухом.  Ця  спритність  часто  врятовує  життя  тварині,
оскільки  у  разі  переслідування  фенек  швидко  заривається  в  землю,  як
броненосець  або  ящір.
 Удень  фенек  спить  у  своїй  норі.  При  цьому  він  згортається  клубком  і
ховає  вузьку  голову  під  пухнастий  хвіст,  тільки  вуха  його  стирчать  назовні.
Почувши  щонайменший  шум,  спляча  лисиця  прокидається  і,  перелякана,
схоплюється.  Якщо  її  застукають  зненацька,  вона  починає  вищати,  як  ма¬
леньке  дитя,  і  цим  ніби  доводить  до  відома,  що  той,  хто  розбудив  її,  дуже
її  налякав.  Із  заходом  сонця  фенек  залишає  нору  і  вирушає  насамперед  на
водопій.  При  цьому  помітили,  що  він  ніколи  не  йде  прямо  через  піщані
дюни,  але  завжди  відшукує  затишні  стежинки  і  пробирається  крадькома,
прагнучи  по  можливості  бути  непомітним.  Колодязі  в  низовинних  міс¬
цях  —  це,  як  правило,  прості  вирвоподібні  заглиблення,  оскільки  піщаний,
змішаний  із  глиною  ґрунт  не  дозволяє  рити  прямовисні  ями.  Навкруги  цих
ям  земля  часто  буває  волога,  і  тому  сліди  фенека  відбиваються  тут  так  чіт¬
ко,  що  можна  помітити  своєрідну  будову  його  тісно  сполучених  пальців  із
випнутими  кігтями,  які  особливо  сильно  виступають  на  задніх  лапах.
 Маленькі  пташки  складають  найулюбленішу  його  поживу.  Якщо  ж
немає  ні  птахів,  ні  яєць,  то  він  їсть  ящірок,  жуків,  бабок  і  навіть  не  гребує
тушканчиками  і  піщанками,  хоча  зловити  їх  йому  не  легше,  ніж  птаха.
При  нагоді  він  відвідує  пальмові  гаї,  де  фініки  служать  йому  ласощами;
взагалі  він  ніколи  не  гребує  плодами  і  навіть  поїдає  кавуни.
 За  словами  місцевих  жителів,  лисиця  народжує  в  березні  троє-четверо
дитинчат,  які  з’являються  на  світ  сліпими,  дуже  красивими,  вкритими
жовтуватою  шерстю.  Мати  зворушливо  піклується  про  своє  потомство.
 Фенека  ловлять  сільцем,  зробленим  із  волосся.  Сільце  прикріплюють
біля  входу  до  його  нори.
 Фенек  добре  адаптований  до  життя  в  пустелі:  його  великі  вуха  слу¬
жать  для  відведення  тепла  від  тіла,  вкриті  густою  шерстю  подушечки  лап
«працюють»  як  туфлі  для  пляжу,  а  загальне  світле  забарвлення  зливається
з  піском.

ФІЛАНДЕР  ЧЕРВОНОШИЇЙ  ■
 651  ■
 ФІЛАНДЕР  ЧЕРВОНОШИЇЙ  (Thylogale  thetis)  ледь  досягає  третини
зросту  велетенського  кенгуру;  довжина  дорівнює  1,1  м,  з  яких  45  см  при¬
падає  на  хвіст.  Шерсть  довга  і  м’яка,  колір  спини  буро-сірий,  на  потили¬
ці  він  переходить  в  іржаво-рудий;  черево  біле  або  жовтувато-біле;  боки
рудуваті.  Задні  кінцівки  бурого  кольору,  передні  сірого;  хвіст,  укритий
коротким,  жорстким  волоссям,  зверху  сірий,  знизу  буро-білий.
 ФІНВАЛ  (див.  Смугач  справжній).
 ФЛАМІНГО  ЗВИЧАЙНИЙ,  або  рожевий  (Phoenicopterus  roseus),  на¬
лежить  до  родини  Фламінгові.  Тіло  фламінго  струнке,  шия  довга,  голова
велика;  товстий  дзьоб,  починаючи  від  середини,  загинається  під  прямим
кутом;  верхня  його  половина  набагато  менша  і  вужча  за  нижню.  Надзви¬
чайно  довгі  та  тонкі  ноги  закінчуються  короткими  пальцями,  сполученими
перетинкою;  крила  помірної  довжини.  Оперення  білого  кольору  з  ніжним
рожевим  вилиском;  верхні  покривні  крила  червоні,  махові  пера  чорні.  Бать¬
ківщина  цього  птаха  —  узбережжя  Середземного  моря;  він  віддає  перевагу
для  мешкання  приморським  озерам  із  солоною  і  стоячою  водою.
 Поодинці  фламінго  майже  ніколи  не  трапляються.  Вони  боязко  уни¬
кають  тих  місць,  де  їм  може  загрожувати  яка-небудь  небезпека,  швидко
відлітають  від  човна,  який  наближається,  і  взагалі  лякаються  будь-якого
незнайомого  предмета,  тому  спосіб  їхнього  життя  на  волі  спостерігати
нелегко.  Під  час  польоту  вони  витягають  шию  вперед,  а  ноги  назад  і
здаються  тому  дуже  довгими;  вузькі  крила  припадають  на  середину  тіла  і
надають  птахові,  що  летить,  вигляду  хреста.  Поживу  фламінго  складають
маленькі  водяні  тварини,  переважно  черепашки;  їдять  вони  також  різних
черв’яків,  деяких  дрібних  риб  і  частково  рослинні  речовини.
 Гнізда  свої  фламінго  влаштовують  у  воді,  у  мілких  місцях  або  ж  на
плоских  рівних  островах.  У  першому  випадку  гніздо  має  форму  конуса  з
черепашника,  зібраного  ногами  докупи  й  укріпленого  водяними  рослина¬
ми;  така  споруда  іноді  на  0,5  м  виступає  над  поверхнею  води.  У  другому
випадку  воно  має  вигляд  невеликого  заглиблення,  виритого  в  землі  та
вбого  вистеленого  листям.  Яєць  зазвичай  буває  2,  які  протягом  30—-32
днів  висиджуються  навперемінно  обома  птахами.
 ФЛЕРНИЦІ,  або  золотоочки  (Chrysopa),  належать  до  сітчастокрилих,  по¬
ступаються  за  розмірами  мурашиним  левам  і  відрізняються  від  них  тим,  що
щелепи  у  них  не  зазублені  та  мають  очі,  які  вилискують  золотом.  Крила  зви¬
чайної  флерниці  (Chrysopa  vulgaris)  склоподібні,  абсолютно  прозорі,  верхня
губа  без  вирізки;  тіло  зеленого  кольору,  з  жовтуватими  або  світлими  поздо¬
вжніми  смугами.  Свої  яєчка  флерниця  прикріплює  на  стеблинки  листя.
 Філандер  червоношиїй
 (Thylogale  thetis)
 Філандер  населяє  багаті  на  чагар¬
ники  місцевості  Південного  Квін-
сленда,  Нового  Південного  Уельсу
й  Вікторії  і  живе  тут  поодинці  або
маленькими  стадами.  Заради  його
ніжного,  надзвичайно  смачного
м’яса,  яке  схоже  на  м’ясо  нашого
зайця,  на  нього  полюють  як  місцеві
жителі,  так  і  колоністи.
 Фламінго  —  птах,  що  мешкає  по¬
ряд  із  водою,  належить  до  невеликої
родини  Phoenicopte  ridae,  що  скла¬
дається  з  3  родів  і  6  видів.  Усі  вони
характеризуються  виключно  довги¬
ми  шиями  і  неповторними  загнути¬
ми  дзьобами,  які  опущені  вниз,  щоб
фільтрувати  з  мулу  й  води  водорос¬
ті  або  дрібних  тварин.  Оперення  біле
або  рожеве,  з  крилами  яскраво-ма¬
линового  і  чорного  кольору;  найбіль¬
ші  особини  досягають  висоти  150  см.
Мешкають  на  віддалених  солоних,
солонуватих  або  з  лужною  реакцією
води  озерах  і  затоках;  зграї  часто
налічують  багато  тисяч  птахів.

■  652
 ■  ФОРЕЛЬ
 Фламінго  звичайний,
або  рожевий
 (Phoenicopterus  roseus)
 Фламінго  любить  ставати  в  найдив-
ніші  пози.  Зігнувши  дивним  чином
свою  довгу  шию,  він  ховає  голову
на  спину  або  під  плечове  пір’я;  од¬
ночасно  він  притискує  одну  ногу  до
тіла  —  це  його  звична  поза,  у  якій
він  спить.
 Форель  —  риба  родини  Лососеві,  по¬
ширена  по  всій  Європі  і  в  прибереж¬
них  водах  Атлантики;  завезена  лю¬
диною  у  багато  регіонів  світу  як
об'єкт  промислу  і  спортивного  ри¬
бальства.
 ФОРЕЛЬ  (Salmo  trutta)  схожа  загалом  на  інших  лососів  зовнішнім  ви-
гдядом  і  відрізняється  від  них  мінливістю  свого  забарвлення.  Подібно  до
камбали,  вона  пристосовується  за  кольором  до  забарвлення  звичних  пред¬
метів,  які  оточують  її.  Одна  форель  буває  білого,  другі  —  жовтого,  треті  —
темного  або  золотистого  кольору,  з  різними  плямами  і  рисками.  Самці
відрізняються  від  самок  більшою  головою,  кількістю  і  розміром  зубів.
Звичайна  довжина  форелі  40—50  см  і  вага  до  1  кг,  але  зрідка  трапляються
екземпляри  завдовжки  75  см  і  вагою  3,5  кг.  За  умов  штучної  відгодівлі  в
рибниках  виростають  форелі  навіть  до  90  см  завдовжки  і  важать  іноді  до
6  кг.  Тривалість  життя  форелі,  за  окремими  даними,  дуже  значна:  так,  ві¬
домі  екземпляри,  що  прожили  понад  50  років.  Форель  водиться  у  прісних,
швидких  водах  у  всій  Європі  та  в  Малій  Азії,  а  ймовірно,  і  в  інших  части¬
нах  світу.  У  гірських  струмках  і  озерах  підіймається  іноді  на  висоту  2500  м.
 Форель  не  любить  каламутної  води,  і  тому  навесні,  коли  весняні  води
приносять  у  річки  дуже  багато  каламуті,  форель  шукає  чистіших  водо¬
ймищ  і  переселяється  до  озер.  Форель  плаває  дуже  швидко  і  вправно;
удень  вона  ховається  під  камінням  або  в  заглибинах  дна,  а  на  пошуки
здобичі  виходить  увечері.  У  найшвидшій  течії  вона  може  стояти  нерухо¬
мо,  злегка  помахуючи  плавцями,  а  іноді,  як  стріла,  кидається  вперед  і,  з
дивною  спритністю  лавіруючи  у  проваллях  між  камінням,  уміє  пробира¬
тися  в  бурхливому  гірському  потоці  проти  течії.
 Замолоду  форель  полює  головним  чином  на  комах,  черв’яків,  молюс¬
ків  і  пуголовків  земноводних.  У  дорослому  ж  стані  вона  може  позмагатися
у  хижацтві  з  будь-якою  рибою,  навіть  із  ненажерливою  щукою.
 Під  час  метання  ікри  форель  заздалегідь  вириває  хвостом  невелику
ямку,  відкладає  туди  ікру,  яку  самець  негайно  запліднює,  потім  рухами

ФОССА  ■
 653  ■
 хвоста  і  плавців  скаламучує  воду,  після  чого  ікра  вкривається  рівномірним
наносом  осілої  каламуті.  Тижнів  через  6  з  ікри  вилуплюються  мальки,  які
негайно  ж  починають  полювати  на  дрібних  водяних  тварин.
 ФОССА  (Cryptoprocta  ferox),  що  належить  до  родини  Віверові,  на  кішок
схожа  загальною  будовою,  виглядом  морди  і  сильно  втяжними  кігтями;  на
вівер  —  витягнутою  формою  тіла,  низькими  кінцівками,  короткими  яйце¬
подібними  вухами,  довгими  вусами,  помітно  розвиненим  залозистим  міш¬
ком  біля  анального  отвору,  голими  ступнями  та  іншими  ознаками.  Череп
довший  і  вужчий,  ніж  у  кішок,  нижня  щелепа  тонша,  проміжок  між  іклами
та  кутніми  зубами  верхньої  щелепи  і  перший  кутній  зуб  більші,  ніж  у  кі¬
шок,  у  нижній  щелепі  чотири  кутні  зуби,  а  не  три.
 Фосса  досягає  1,5  м  загальної  довжини,  з  яких  на  хвіст  припадає
68  см,  але  дуже  низька,  оскільки  кінцівки  сягають  лише  15  см  у  висоту.
Хутро  складається  з  короткого,  але  густого  і  дещо  жорсткого  волосся.
Батьківщина  фосси  —  острів  Мадагаскар.  За  словами  мадагаскарців,  фос¬
са,  окрім  часу  спаровування,  живе  поодинці  в  лісах,  часто  краде  курей.
 ФРЕГАТОВІ,  родина  Fregatidae,  належать  до  ряду  Пеліканоподібні.
Представник  родини  —  прекрасний  фрегат  (Fregata  magnificens).  Він  має
вузьке  тіло,  могутню  шию,  помірну  голову;  дзьоб  удвічі  коротший  за  голо¬
ву  і  закінчується  гачком;  крила  надзвичайно  довгі  та  дуже  загострені;  хвіст
дуже  довгий,  із  глибокою  розвилкою.  Оперення  дорослих  самців  буро-чор¬
не  з  металево-зеленим  або  пурпурним  блиском  на  голові,  спині,  грудях  і
боках.  Батьківщина  фрегата  —  це  моря,  що  лежать  усередині  тропіків.
 Фрегат  спостерігає  за  дельфінами  і  хижими  рибами,  літає  за  ними,
коли  ті  переслідують  летючих  риб,  і  тільки-но  останні  виринуть  із  води,
ловить  їх  на  льоту.  Спійману  рибу  фрегат  кілька  разів  упускає,  щоб  схо¬
пити  її  вправніше,  і  ловить  її  щоразу  раніше,  ніж  вона  торкнеться  води.
Подібно  до  грифів  і  орлів,  фрегати  часто  кружляють  високо  в  повітрі,  же¬
нуться  один  за  одним,  граючи  і  роблячи  найвитіюватіші  повороти.  Вони
вибирають  для  відпочинку  тільки  такі  дерева,  які  надають  їм  достатній
простір,  щоб  злетіти.
 Фрегати  гніздяться  суспільно  на  деревах,  особливо  таких,  верхівка
яких  стоїть  над  водою.  Кладка  складається  з  єдиного  яйця,  насиджувано¬
го  самцем  і  самкою  навперемінно.
 ФУЛЬМАР  ПІВНІЧНИЙ  (Fulmarus  glacialis)  належить  до  родини  Буре¬
вісники.  Птах  білого  кольору  з  чорнуватими  маховими  перами;  водиться  в
Північному  Льодовитому  океані.  Це  справжній  океанічний  птах,  що  набли¬
жається  до  берега,  окрім  періоду  виведення  пташенят,  тільки  в  туман  або
сильну  бурю.  Норовом  він  мало  відрізняється  від  інших  видів;  абсолютно
не  боїться  людини,  запросто  наближається  до  будь-якого  судна,  настирли¬
во  чіпляється  до  моряків.  Улюбленою  поживою  його,  як  стверджують  ки¬
толови,  є  сало;  але  він  поїдає  також  морських  м’якотілих  і  деякі  рослинні
речовини.  Цікавий  спосіб  захисту  пташеняти  від  його  переслідувачів,  влас¬
тивий  і  іншим  буревісникам:  при  наближенні  ворога  пташеня  випускає  з
рота  довгий  струмінь  смердючої  ворвані,  яка  б’є  на  метр  і  більше.
 ФУРО  (Mustela  putorius  furo),  за  сучасними  переконаннями  всіх  при¬
рододослідників,  є  різновидом  звичайного  тхора,  що  змінився  внаслідок
неволі  та  приручення.  Фуро  знають  ще  від  найдавніших  часів,  але  лише
в  прирученому  стані.  Фуро  схожий  на  звичайного  тхора  і  виглядом,  і
розмірами.  Щоправда,  він  дещо  менший  і  слабший,  але  те  саме  спосте¬
рігається  і  в  багатьох  інших  тварин,  які  живуть  у  неволі.  Довжина  його
тіла  досягає  45,  а  хвоста  —  13  см.  Ці  ж  розміри  точнісінько  відповідають,
з  одного  боку,  розмірам  звичайного  тхора,  з  іншого  —  і  будова  скелетів
обох  цих  тварин  істотно  не  відрізняється  одна  від  одної.  У  Європі  по¬
ширений  фуро-альбінос.  Він  має  білий  або  світло-жовтий  колір,  а  зни¬
зу  —  дещо  темніше  забарвлення  шерсті,  очі  в  нього  світло-червоні.  Лише
у  небагатьох  із  цих  тварин  шерсть  темніша,  і  тоді  вони  бувають  дуже  схожі
на  звичайних  тхорів.  Деякі  природодослідники  стверджували,  ніби  фуро
—  африканець  за  походженням  і  ніби  у  Європі  він  поширився  з  Африки,
 Фосса  —  ссавець  родини  Віверові.  Дов¬
жина  тіла  до  60—80  см,  хвоста  —
до  70  см.  Мешкає  тільки  в  лісах  Ма¬
дагаскару.  Спосіб  життя  деревний,
нічний.  Полює  на  лемурів  та  інших
тварин,  у  тому  числі  свійських.
 Фрегати  —  п  \ять  видів  тропічних
морських  птахів  із  роду  Fregata.  Ха¬
рактеризуються  загостреними  кри¬
лами  з  розмахом  до  1,5—2  м  і  вилко-
подібними  хвостами.
 Зір  фрегатів  чудовий;  кажуть,  що,
ширяючи  високо  в  повітрі,  фре¬
гат  помічає  найдрібнішу  рибку,  яка
пливе  близько  до  водної  поверхні.
Головну  поживу  фрегатів  складають
летючі  риби,  проте  навряд  чи  вони
відмовляються  поласувати  якимось
дрібним  хребетним.
 Фульмар  —  великий  птах,  як  і  бу¬
ревісники,  належить  до  родини  Буре¬
вісники  (Procellariidae),  ряду  Бу¬
ревісникоподібні.  У  двох  видів  роду
Fulmarus  —  фульмара  звичайного
(F.  glacialis)  і  фульмара  антарктич¬
ного  (F.  glacialoides)  —  вузькі  крила.
Для  фульмарів  характерний  ковзаю¬
чий  політ;  поживу  вони  хапають  з
поверхні  моря.  Мешкають  в  арктич¬
них  і  субарктичних  зонах.

■  654
 ■  ФУРО
 Фуро  (Mustela  putorius  furo)
 Із  давнини  одомашнена  альбіносна
форма  чорного  тхора  —  фуро  (зобра¬
жений  на  картині  Леонардо  да  Він-
чі  «Пані  з  горностаєм»).  Виведений
2000  років  тому  в  Південній  Європі
та  тривалий  час  замінював  кішку,
використовувався  також  для  полю¬
вання  на  кроликів.  Вирізняється  спо¬
кійною  неагресивною  вдачею.
 але  підтвердити  цю  думку  яким-небудь  спостереженням  вони  не  змогли.
Таким  чином,  фуро  трапляється  лише  в  неволі  та  утримується  для  полю¬
вання  на  кроликів.  Тільки  англійці  використовують  його  для  полювання
на  щурів,  а  ті  африканські  тхори,  яких  називають  щуродавами,  цінують¬
ся  там  дорожче,  ніж  ті,  яких  можна  використовувати  для  полювання  на
кроликів.
 Самка  після  п’ятитижневої  вагітності  народжує  на  початку  травня
від  п’ятьох  до  вісьмох  дитинчат,  які  протягом  двох-трьох  тижнів  зали¬
шаються  сліпими.  Мати  виховує  їх  із  найбільшою  турботою,  а  коли  їм
виповниться  приблизно  два  місяці,  то  їх  можна  вже  забрати  від  матері  та
вигодовувати  окремо.

ХАМЕЛЕОНИ,  родина  Chamaeleontidae,  настільки  відрізняються  від
інших  ящірок,  що  їх  виділяють  в  абсолютно  особливий  підряд  хамелеонів.
Тулуб  хамелеонів  дуже  стиснений  із  боків,  має  загострений,  опуклий,  у
вигляді  зубчастого  гребеня,  хребет;  голова  пірамідальна  або  плоско  стис¬
нена  і  зазвичай  прикрашена  шоломом  із  гребенем,  а  спереду  загострена.
Шия  дуже  коротка  й  абсолютно  злита  з  головою.  У  роті  на  щелепах  роз¬
міщені  дуже  гострі,  хоча  й  невеликі,  зуби.  Кінцівки  влаштовані  не  менш
дивно:  вони  дуже  довгі,  худі,  мають  по  п’ять  пальців,  які  по  два  і  по
три  злиті  разом  —  на  передніх  кінцівках  сполучені  разом  три  внутрішніх
пальці  та  по  два  зовнішніх,  а  на  задніх  навпаки  —  по  три  зовнішніх  і  по
два  внутрішніх.  Хвіст  також  служить  хапальним  органом,  він  дуже  роз¬
винений,  до  кінця  поступово  стоншується  і  має  здатність  скручуватися
спіраллю.  Він  не  такий  крихкотілий,  як  хвіст  більшості  інших  ящірок,
зате  й  не  відростає,  якщо  відламаний.
 Ще  більш  примітна  будова  очей  хамелеонів.  Вони  вкриті  товстими,
зрощеними  між  собою  повіками,  тому  посередині  залишається  тільки  ма¬
ленький  отвір  для  зіниці.  Обидва  ока  абсолютно  незалежні  один  від  одно¬
го  у  своїх  рухах:  хамелеон  може  дивитися  правим  оком  уперед,  або  вгору,
або  праворуч,  і  водночас  лівим  оком  —  ліворуч  або  вниз.  Завдяки  такій
будові  очей  ця  дивна  тварина  може  дуже  зручно,  не  повертаючи  голови,
оглядати  все  довкола.
 У  легенях  хамелеонів  дуже  багато  сліпих  відростків;  під  час  напо¬
внення  їх  повітрям  тварина  може  сильно  роздуватися.  Язик  має  важливе
значення  у  житті  тварини.  У  стані  спокою  він  лежить  втягнутим  у  закри¬
тій  пащі,  але  хамелеон  помітив  здобич  і  відкриває  рот:  тоді  язик  умить
випрямляється  і  викидається  з  пащі,  причому  дуже  подовжується  (на  10
і  більше  см),  товщає  і  робиться  твердим.  У  витягнутому  положенні  язик
має  товщину  гусячого  пера,  на  дотик  еластичний,  червонуватого  кольо¬
ру,  до  кінця  дуже  товщає  і  на  самому  кінчику  має  заглибину,  вистелену
зморшкуватою  слизовою  оболонкою,  з  численними  залозами,  з  яких  ви¬
діляється  клейкий  слиз.  Така  швидка  зміна  положення  язика  пояснюєть¬
ся  діяльністю  спеціальних  м’язів  і  багатьма  кровоносними  судинами,  які
вмить  наповнюються  кров’ю,  дуже  розтягуються  і  надають  язику  збільше¬
ного  і  напруженого  положення.
 Стоячи  цілими  годинами  нерухомо,  прикріпляючись  ногами  і  хвостом
до  якоїсь  гілочки  дерева  або  куща,  хамелеон  терпляче  чекає  на  здобич.
Тільки-но  наблизиться  до  нього  яка-небудь  комаха,  як  хамелеон  умить
викидає  свій  язик,  торкається  клейким  кінчиком  здобичі  та  разом  із  зло¬
вленою  таким  чином  жертвою  знову  втягує  його  назад  у  пащу.  Після
цього  помічається  кілька  рухів  щелепами,  і  потім  тварина  знову  завмирає
в  очікуванні  здобичі.
 Хамелеон  віддавна  привертав  до  себе  увагу  спостерігачів  іншою  чудо¬
вою  особливістю  —  здатністю  довільно  змінювати  своє  забарвлення.  Наразі
причина  зміни  кольорів  має  наукове  фізіологічне  пояснення,  і  доведено,
що  зміна  забарвлення  відбувається  з  певною  правильністю  під  впливом
зовнішніх  дій  або  спричиняється  відчуттями,  наприклад,  голодом,  спра¬
гою,  втомленістю,  пересиченням  тощо.  Зазвичай  хамелеон  має  зеленувате
забарвлення,  відповідне  до  кольору  листя,  але  на  його  шкірі  трапляються
всі  переходи  від  оранжевого  через  жовто-зелений  до  синьо-зеленого  з  від¬
тінками  і  переливами  всіх  тонів,  які  окремо  переходять  через  сірий  або  бу¬
рий  у  чорний,  білий,  червоний,  фіолетовий  і  синювато-сірий.  Із  боків  тіла
помічаються  дві  широкі  світлі  смужки,  а  між  ними  розсіяна  безліч  темних
плямочок,  які  найбільш  схильні  до  зміни  кольору.  Уранці,  коли  тварина
 Хамелеони  —  ящірки  з  родини
Chamaeleontidae,  поширені  тільки
в  Старому  Світі;  відомо  близько
80  видів,  які  живуть  переважно  в
Африці  і  на  Мадагаскарі.  Присто¬
совані  до  життя  на  деревах;  гнучкі
пальці  передніх  і  задніх  кінцівок
та  хвіст  добре  обхоплюють  гілки,
допомагаючи  утримуватися  на  де¬
ревах.  Добре  відома  здатність  ха¬
мелеонів  змінювати  своє  забарв¬
лення  залежно  від  освітлення,
температури  або  стресу.

■  656
 ■  ХАНУМАН
 Як  і  всі  плазуни,  хамелеон  без  жод¬
ної  шкоди  для  себе  може  голодува¬
ти  цілими  тижнями  і  спрагу  може
зносити  дуже  довго.
 Усі  хамелеони  живуть  у  Старо¬
му  Світі,  і  в  Західній  півкулі  немає
жодного  спорідненого  представни¬
ка.  Для  Африки  тварину  цю  мож¬
на  вважати  характерною,  особливо
багато  їх  на  Мадагаскарі  та  сусідніх
островах;  досить  численні  вони  та¬
кож  в  Індії,  у  Південній  Аравії,  у
Центральній  і  Тропічній  Африці.
 Харіуси  —  риби,  споріднені  з  лососем
і  фореллю,  належать  до  родини  Ха¬
ріусові  (Thymallidae)  із  ряду  Jlococe-
подібні  (Salmonoidei).  Характеризу¬
ються  наявністю  жирового  плавця  і
високим  багатопроменевим  спинним
плавцем.  Віддають  перевагу  швид¬
ким  річкам  із  холодною  водою  з  ви¬
соким  умістом  кисню.  Дуже  пошире¬
ні  у  всій  Західній  Європі.  Живляться
личинками  комах,  ракоподібними  і
молюсками,  що  тримаються  дна,
а  також  ловлять  мух,  які  літають
біля  поверхні  води.
 спокійна,  колір  її  зазвичай  буває  жовтуватий,  а  обидві  смуги  мають  черво¬
нуватий  відтінок;  що  ж  до  плямочок,  то  вони  тоді  дуже  мало  помітні.  Трохи
пізніше  загальне  забарвлення  тіла  залишається  таким  самим,  але  смуги
стають  світлішими  і  забарвлюються  в  темно-зелений  колір.  Якщо  тварину
довести  до  збудженого  стану,  наприклад,  узяти  в  руку,  то  плямочки  дуже
швидко  зеленіють,  черево  стає  синюватим,  смуги  білими,  а  цятки  чорними.
Проте  це  далеко  не  єдиний  порядок  зміни  кольорів.  Узагалі  забарвлення  і
візерунок  тим  яскравіший,  чим  піддатливіша  тварина  і  чим  кращий  її  стан.
Світло  і  тепло  дуже  впливають  на  хамелеона.  Якщо  хамелеона,  який  сидить
у  прохолодному  місці,  узяти  в  руки  або  зігріти  якимось  іншим  способом,
то  колір  його  шкіри  дуже  швидко  зміниться.
 Варто  тільки  вночі  підійти  до  хамелеона  із  свічкою  і  потримати  її
якийсь  час  на  відстані  6—10  см  від  одного  боку  тварини,  як  можна  по¬
мітити,  що  на  жовтуватій  шкірі  з’являються  світло-бурі  плями,  які  посту¬
пово  темнішатимуть  і  нарешті  зробляться  зовсім  чорними.
 Один  із  видів  —  хамелеон  звичайний  (Chamaeleo  chamaeleon)  живе  на
берегах  Середземного  моря:  у  Південній  Іспанії  та  Греції,  в  Малій  Азії,
на  сусідніх  островах  і  на  всьому  північному  узбережжі  Африки.  Розміри
цієї  тварини,  як  і  всіх  інших  родичів,  невеликі,  25—30  см,  із  яких  близько
половини  припадає  на  хвіст.  Живуть  хамелеони  виключно  на  деревах  і  на
землю  ніколи  не  спускаються,  хіба  тільки  самки  сходять  на  короткий  час
для  кладки  яєць.  Вони  вибирають  для  свого  життя  зони,  де  хоча  б  година¬
ми  йдуть  дощі  і  випадає  роса;  свою  спрагу  вони  втамовують  крапельками,
зібраними  на  листі.
 Пустельний  хамелеон  (Chamaeleo  namaquensis),  що  мешкає  в  Намібії,
дуже  ефективно  використовує  забарвлення  свого  тіла.  Рано-вранці  воно
у  нього  чорне,  що  дозволяє  швидко  зігрітися,  поглинаючи  тепло  враніш¬
нього  сонця.  Під  час  денної  спеки  він  біліє,  а  подорожуючи  по  гальці  в
пустелі,  стає  плямистим.
 ХАНУМАН  (див.  Гульман).
 ХАРГУСИ  (Thymallus)  поширені  в  Європі,  Азії  і  Північній  Америці.
Голова  невелика,  верхня  щелепа  подовжена,  спинний  плавець  значно
більший  за  нижній,  забарвлення  зеленувато-буре,  на  боках  сіре,  на  череві
біле;  спинний  плавець  яскраво  забарвлений.  Довжина  харіуса  сягає  до
30  см,  зрідка  навіть  до  60;  вага  1—1,5  кг.  Харіус  живе  виключно  в  річках  і
уникає  озер  та  ставків.  За  способом  життя  харіус  дуже  схожий  на  форель:
так  само  швидко  плаває  і  виплигує,  коли  женеться  за  комахами,  або  ціли¬
ми  годинами  стоїть  на  одному  місці  проти  течії.  М’ясо  харіуса  вважається
таким  само  цінним,  як  і  форелі.  Окрім  м’яса,  цінується  також  жир.
 ХАУС,  кіт  очеретяний,  або  рись  болотяна  (Felis  chaus),  «кішка  джун¬
глів»,  як  її  називали  англійські  натуралісти,  досягає  завдовжки  90  см,
із  яких  22—37  см  припадає  на  хвіст;  висота  в  загривку  35—40  см,  вага
 6—9  кг.  Досить  багате  хутро  має  розмаїте  основне  забарвлення,  від  жовто-
сірого  до  сіро-бурого.  Малюнок  складається  з  темних  поперечних  смуг,
які  виразніше  виступають  на  передньому  боці  шиї,  на  боках  і  кінцівках.
Хвіст  зверху  прикрашений  6—9  темними  півкільцями  і  на  кінці  чорний.
Вуха  зовні  сіро-жовті,  всередині  рудувато-жовті,  кінцівки  буро-рудуваті,
їх  нижній  бік  світло-бурого  кольору.  Очі  зеленувато-жовті.  У  деяких  тва¬
рин  смужки  дуже  нечіткі  і  навіть  зовсім  зникають,  особливо  у  зрілому
віці.  В  Індії  іноді  трапляються  абсолютно  чорні  тварини.
 Болотяна  рись  дуже  поширена.  Вона  живе  в  більшій  частині  Африки,
особливо  в  південній  і  східній  Нубії  (на  північному  сході  Судану),  Єгипті,
в  Південній  і  Західній  Азії,  Персії,  Сирії,  у  краях  навколо  Каспійського
моря,  в  Індії  від  Гімалаїв  до  Цейлону,  на  сході  аж  до  Бірми.  У  Гімалаях
вона  підіймається  до  висоти  2500  м,  а  трапляється,  і  вище  (місцеві  осо¬
бини  мають  густіше  і  довше  хутро).  Вона  була  добре  відома  стародавнім
єгиптянам,  її  навіть  бальзамували,  як  і  свійську  кішку,  поміщуючи  її  тру¬
пи  у  священних  місцях.
 Я  кілька  разів  бачив  болотяну  рись  у  долині  Нілу.  Широкі  хлібні  поля,
що  заливаються  Нілом  під  час  повеней  і  штучно  не  зрошуються,  служать

ХИЖНЕЦІ  ■
 657  ■
 головним  її  притулком.  Крім  того,  болотяна  рись  живе  на  великих  рівни¬
нах,  укритих  більш  чи  менш  густою,  високою,  ріжучою  осокою;  нарешті,
бажаним  житлом  для  неї  є  сухі  місця  серед  очеретів,  а  також  очеретяні
зарості,  які  тягнуться  по  берегах  каналів  і  облямовують  поля.
 В  Індії  кішка  джунглів  вважається  лютою  і  небезпечною,  на  зразок
нашої  дикої  кішки;  вважають,  що  приручити  її  можна  лише  у  винятко¬
вих  випадках.  Поранені  звірі  не  раз  нападали  на  тих,  хто  стріляв.  Ма¬
буть,  ці  хижаки  водночас  дуже  зухвалі,  оскільки  відомі  випадки,  коли
кішки  джунглів  забирали  перед  очима  мисливців  щойно  застрелених
ними  павичів.  І  в  Індії  болотяні  рисі  люблять  населені  місцевості,  де
чинять  великі  спустошення  серед  свійських  птахів,  убиваючи  їх  через
саму  кровожерливість.  В  Індії  кішка  джунглів  народжує  двічі  на  рік  по
3—4  дитинчат.
 ХИЖНЕЦІ  (Reduviidae).  У  цих  комах  голова  сполучена  з  грудьми  за
допомогою  звуженої  шиї;  довгі  вусики  складаються  з  4-х  члеників,  а  іно¬
ді  навіть  із  8-ми;  хоботок  зазвичай  тричленистий,  нещільно  прилягає  до
тіла.  Хижнеці  досить  ледачі,  неповороткі  комахи,  ведуть  хижацький  спо¬
сіб  життя  і  при  слушній  нагоді  не  проти  поласувати  кров’ю  людини  або
якоїсь  із  тварини.
 Один  з  американських  видів  —  американський  хижнець  (Arillus  serra-
tus)  —  любить  ссати  кров  і  кусається  так  боляче,  що  ураженому  спочатку
навіть  здається,  що  він  дістав  електричний  удар.
 Хижнець  брудний  (Reduvius  personatus)  названий  так  тому,  що  його
личинка  живе  в  найбрудніших,  завалених  сміттям  кутках  будов.  Кажуть,
що  він  винищує  блощиць.
 ХИЖІ,  ряд  Carnivora.  Розміри  цих  тварин  доволі  різні  —  від  дуже
великих  до  найменших,  і  за  будовою  тіла  вони  також  відрізняються  одна
від  одної.  Незважаючи  на  відмінність  у  зовнішніх  ознаках,  у  всіх  хижаків
багато  спільного:  однаковий  спосіб  життя,  звички,  однакова  пожива  і,  як
наслідок,  схожа  будова  кінцівок,  скелета  і  зубів.
 Кінцівки  хижаків  за  своєю  довжиною  і  товщиною  точно  відповідають
розмірам  тулуба;  на  цих  кінцівках  буває  від  чотирьох  до  п’яти  пальців
із  більш  чи  менш  розвиненими  —  тупими  або  гострими,  втяжними  або
невтяжними  —  кігтями.  Усі  органи  чуття  високорозвинені.  Зуби  тварин
у  більшості  випадків  досить  великі,  мають  гострі  горбики  або  конічну,
гостру  форму  і  сидять  у  щелепах  щільно;  при  закритому  роті  ряд  нижніх
 Хаус,  кіт  очеретяний,
або  рись  болотяна
 (Felis  chaus)
 Здобич  рисі  складається  переважно
з  мишей  і  щурів,  потім  із  дрібних
наземних  та  очеретяних  птахів,  а
саме  зі  степових  курей,  жайворон¬
ків,  сивок,  очеретянок  та  інших.
У  садах  вона  краде  у  селян  курей  і
голубів,  на  полях  підкрадається  до
зайців,  а  на  околицях  пустелі  —  до
тушканчиків.
 Хижнеці  —  хижі  клопи  середніх  або
великих  розмірів  (1—4  см),  належать
до  родини  Reduviidae.  Ця  різноманіт¬
на  група  включає  понад  3000  видів
овальних  за  формою  комах  із  чорним
або  коричневим  сплощеним  тілом,
подовженою  вузькою  головою  і  черев¬
цем,  що  має  в  середній  частині  роз¬
ширення.  Ротовий  апарат  колючо-
смоктальний,  утворює  загострений
тричленний  «хоботок».  Він  застосо¬
вується  для  проколювання  здобичі  та
висмоктування  її  соків  із  викорис¬
танням  пари  ковзких  голкоподібних
стилетів.

■  658
 ■  ХИЖІ
 Хижі  (Carnivora)  —  ряд  ссавців.  За
сучасними  уявленнями,  включає  ро¬
дини  Вовчі,  Ведмедячі,  Єнотові,  Гі¬
єнові,  Купцеві,  Віверові,  Мангустові,
Котячі,  а  також  три  родини,  об'єд¬
нувані  раніше  в  ряд  Ластоногі:  Тюле¬
нячі,  Вухаті  тюлені  і  Моржі;  усього
близько  270  видів.
 Більшість  видів  хижих  живиться  пе¬
реважно  тваринною  їжею,  але  серед
наземних  форм  трапляються  також
усеїдні  і  навіть  переважно  рослиноїд¬
ні  (наприклад,  велика  панда).
 Житло  і  спосіб  життя  тварин  без¬
посередньо  пов’язані  з  їхнею  вда¬
чею  і  будовою  тіла.  Хижі  живуть  і
панують  усюди:  на  землі  та  у  воді
точнісінько,  як  і  на  верхівках  дерев;
у  горах,  як  і  на  рівнинах;  у  лісі,  як
і  в  полі;  на  півночі,  як  і  на  півдні.
Хижаки  діляться  на  денних  і  нічних
тварин:  деякі  шукають  здобич  при
світлі  сонця,  другі  —  смерком,  тре¬
ті  —  темної  ночі.
 зубів  поміщається  впритул  позаду  ряду  верхніх.  Зуби  утворюють  чудове
різальне  знаряддя,  а  добре  розвинені  жувальні  м’язи  надають  цьому  зна¬
ряддю  великої  сили.  Шлунок  має  вигляд  простого  мішка.  Кишки  ніколи
не  бувають  дуже  довгими,  а  іноді  навіть  дуже  короткі,  сліпий  відросток
кишок  мало  розвинений.  Біля  заднього  проходу  трапляються  іноді  осо¬
бливі  залози,  які  виділяють  рідину  із  сильним  запахом,  що  служить  для
захисту  від  ворогів,  іноді  для  принади  здобичі,  а  іноді  вони  виділяють
масну  масу,  яка  служить  для  змащування  хутра.
 Будова  тулуба  цих  тварин  вельми  різноманітна  —  кінцівки  майже  за¬
вжди  середніх  розмірів  з  чотирма  або  п’ятьма  пальцями  на  яких  є  кігті;  го¬
лова  переважно  округла,  кінчик  носа  голий,  очі  великі  та  гострозорі,  вуха,
як  правило,  стоячі,  губи  оточені  вусами,  а  іноді  й  бородою.  У  роті  як  на
верхній,  так  і  на  нижній  щелепі  є  по  шість  невеликих  різців  і  по  два  довгих
конусоподібних  ікла,  що  служать  для  схоплювання  здобичі.
 Кінцівки  хижака  іноді  бувають  короткими  і  потовщеними;  це  свідчить
про  те,  що  тварина  добре  розриває  землю  і  веде  підземний  спосіб  життя.
Іноді  ці  кінцівки  дуже  довгі  —  такі  тварини  відмінні  бігуни.  У  деяких
хижаків  пальці  сполучені  плавальною  перетинкою  —  це  ознака  водного
життя  звіра.  Кігті  іноді  бувають  втяжними,  це  захищає  їх  під  час  ходіння
від  стирання,  а  будучи  випущені,  вони  служать  чудовим  знаряддям  для
схоплювання  і  роздирання  здобичі.  У  деяких  тварин  кігті  не  втягуються,
і  тому  не  такі  гострі;  у  цьому  разі  вони  служать  опорою  для  кінцівки,  а
також  для  копання  землі  та  для  лазіння.
 Органи  чуття  розвинені  у  цих  тварин  чудово,  але  іноді,  як  виняток,
один  із  них  буває  малорозвинений,  і  тоді  недолік  цей  заміщується  силь¬
но  розвиненими  іншими  відчуттями.  Узагалі  не  можна  сказати,  що  у  всіх
хижаків  одне  якесь  відчуття  завжди  розвинене  більше  за  інші.  У  більшості
випадків  найгострішими  бувають  два  чуття:  нюх  і  слух,  рідше  —  слух  і  зір.
 У  цьому  ряді  є  надзвичайно  розумні  тварини,  і  тому  не  дивно,  що
вони  виявляють  багато  хитрості  та  спритності,  які  необхідні  для  успіш¬
ного  полювання.  Упевненість  у  власній  силі  робить  тварин  сміливими  і
винахідливими.
 Одні  хижаки  утворюють  товариства,  інші  живуть  поодинці,  деякі  на¬
падають  на  свою  жертву  відкрито,  але  більшість  підстерігає  її,  причаїв¬
шись  і  не  зчиняючи  ані  найменшого  шуму,  потім  нападають  несподівано,
що  дає  їм  можливість  схоплювати  тварин,  які  за  розмірами  іноді  більші
за  самих  хижаків.  У  таких  випадках  хижаки  прагнуть  сховатися,  щоб  не
лякати  передчасно  здобич  своєю  появою,  і  лише  небагато  які,  усвідом¬
люючи  свою  слабкість,  шукають  порятунку  у  втечі,  якщо  помітять  щось
підозріле.
 Усі  хижі  живляться  іншими  тваринами  і  лише  як  виняток  їдять  плоди,
насіння  та  інші  рослинні  речовини.  Зазвичай  хижаків  поділяють  на  всеїд¬
них  і  м’ясоїдних,  але  перша  назва  не  цілком  справедлива,  тому  що  всеїдні
все-таки  віддають  перевагу  доброму  шматкові  м’яса  перед  будь-якою  ін¬
шою  їжею.  Найбільші  та  найсильніші  представники  цього  ряду  живляться
переважно  ссавцями,  не  гребуючи,  втім,  і  іншими  тваринами.  Навіть  лев
не  живиться  виключно  самими  ссавцями,  решта  кішок  ще  менш  розбір¬
лива;  собаки  ж,  головну  поживу  яких  хоча  і  складає  м’ясо,  цілком  задо¬
вольняються  й  іншою  їжею.  Серед  вівер  і  куниць  часто  трапляються  такі,
що  їдять  виключно  рибу  або,  так  само  охоче,  плазунів;  ведмедів  зазвичай
називають  усеїдними,  і,  справді,  вони  однаково  охоче  живляться  і  рос¬
линною,  і  тваринною  їжею.
 Деякі  хижі  ссавці  живуть,  на  загальну  думку,  парами,  але  деякі  кішки
і  куниці  утворюють  пари  лише  в  певний  час  року,  об’єднуючись  разом
для  того,  щоб  вигодувати  дитинчат,  захищати  їх  і  охороняти.  Але  частіше
батько  дивиться  на  своїх  дитанчат  як  на  здобич,  і  матері  доводиться  відга¬
няти  його  від  лігва,  коли  він  випадково  його  знайде.  У  цих  випадках  мати
є  єдиною  вихователькою.  Кількість  дитинчат  в  одному  поносі  буває  дуже
різною,  але  рідко  менше  за  двох.  Майже  завжди  дитинчата  народжуються
сліпими  і  спершу  дуже  безпорадні,  але  потім  розвиваються,  як  правило,
досить  швидко.  Мати  докладно  навчає  їх  ловити  здобич  та  відшукувати
відповідний  корм  і  захищає  доти,  доки  малюки  не  зможуть  жити  само¬
стійно.

ХОБОТНІ  ■
 659  ■
 ХОБОТНІ,  ряд  Prodoscidea.  Із  видів  цього  ряду,  які  населяли  Землю,
до  наших  днів  дожили  лише  два,  але  саме  вони,  очевидно,  і  пов’язують
теперішні  часи  з  первісним  світом.
 Наші  слони  характеризуються  довгим  рухомим  хоботом  і  зубами,  а
саме  бивнями,  які  вважають  видозміненими  різцями.  Тіло  коротке  і  тов¬
сте,  шия  дуже  коротка,  голова  кругла  і  роздута  завдяки  порожнинам  у
верхніх  кістках  черепа;  досить  високі  стовпоподібні  ноги  мають  по  п’ять
сполучених  між  собою  пальців  і  плоскі  рогові  підошви.
 Найважливішим  органом  слона  є  хобот  —  продовження  носа,  який
відрізняється  рухливістю,  чутливістю,  має  пальцеподібний  відросток  на
кінці.  Він  служить  одночасно  органом  нюху,  дотику  і  хапання.  Хобот
складається  з  кільчастих  і  поздовжніх  м’язів,  розподілених,  за  Кюв’є,  на
40  тисяч  окремих  пучків,  які  дозволяють  йому  не  тільки  всіляко  згинати¬
ся,  а  й  витягуватися  і  скорочуватися.  У  роті  він  замінює  відсутню  верхню
губу,  а  для  самої  тварини  він  такий  важливий,  що  життя  слона  без  нього
було  б  неможливе.  Будова  тіла  не  дозволяє  слонові  опускати  голову  до
землі,  і  тому  тварині  було  б  важко  живитися,  якби  цей  дивний  орган  не
служив  йому  відразу  як  губа,  палець,  кисть  руки  і  вся  рука.  Цей  хобот
прикріплюється  до  лобових,  верхньощелепних,  носових  і  міжщелепних
кісток  плоскої  лицьової  поверхні  черепа;  зверху  він  заокруглений,  знизу
сплюснутий  і  поступово  звужується  від  кореня  до  кінця.
 Решта  органів,  навіть  органи  чуття  слона  менш  примітні.  Очі  малі,
з  флегматичним,  але  добродушним  виразом,  вуха,  навпаки,  дуже  великі
та  схожі  на  клапті  шкіри.  Пальці  так  тісно  укладені  у  спільну  шкіру,  що
окремий  рух  кожного  з  них  неможливий.  Вони  вкриті,  щоправда,  малень¬
кими,  але  міцними,  широкими  і  плоскими,  нігтеподібними  копитами,
які  вкривають  лише  кінці  пальців.  В  азійського  слона  на  передніх  ногах
по  п’ять,  на  задніх  —  по  чотири  такі  копита,  в  африканського  —  спе¬
реду  по  чотири,  ззаду  по  три.  Нерідко  трапляється,  що  одного  з  копит
бракує,  оскільки  воно  випало  й  абсолютно  витіснене  завдяки  швидкому
виростанню  інших.  Хвіст  середньої  довжини,  досить  круглий,  доходить  до
колінного  зчленування  і  закінчується  китицею  з  дуже  густих,  жорстких,
схожих  на  дріт  щетин.
 У  верхній  щелепі  у  слона  два  надзвичайно  розвинених  бивні,  але  не¬
має  ні  різців,  ні  іклів,  а  зазвичай  лише  по  одному  великому  кутньому
зубу  в  кожній  щелепі.  Цей  зуб  складається  з  досить  значної  кількості
окремих  пластинок  емалі,  які  з’єдані  між  собою  особливою  сполучною
речовиною.  Вони  утворюють  на  жувальній  поверхні  в  азійського  слона
стрічкоподібні,  в  африканського  —  ромбоподібні  фігури.  Коли  кутній  зуб
завдяки  жуванню  настільки  стирається,  що  не  може  більше  виконувати
свою  функцію,  то  позаду  нього  утворюється  новий,  який  поступово  посу¬
вається  вперед  і  починає  діяти,  перш  ніж  випаде  залишок  попереднього.
Спостерігали,  що  така  зміна  зубів  відбувається  6  разів  протягом  життя,
і  тому  можна  сказати,  що  у  тварини  буває  до  24  кутніх  зубів.  Бивні,  які
не  змінюються,  ростуть  безперервно  і  тому  можуть  досягати  значної  до¬
вжини  і  ваги.
 Окрім  кількості  копит,  форми  голови  і  розташування  емалевих  плас¬
тинок  у  кутніх  зубах,  азіатські  й  африканські  слони  розрізняються  ще  і
тим,  що  у  перших,  незважаючи  на  великий  череп,  вуха  відносно  малі  та
бивні  тонкі,  а  у  других  вуха  дуже  великі  та  бивні  дуже  товсті.  Крім  того,
більша  частина  самок  першого  виду  зовсім  не  має  бивнів,  і  небагато  які
мають  лише  зародкові,  у  другого  виду,  навпаки,  більша  частина  самок  має
досить  великі  бивні,  хоча  й  менші,  ніж  у  самців.
 Іноді  в  Африці  доводиться  чути  розповіді  про  слонів  із  подвійними
або  потрійними  бивнями.  Найдовші  з  відомих  бивнів  тих  видів  слонів,
які  нині  живуть,  привозять  з  Африки,  із  зони  озер.  Вестендарп  має  зуб  із
Середньої  Африки  завдовжки  2,94  м,  а  з  північної  частини  Бекер  привіз
зуб,  що  має  довжину,  за  Стерндалем,  навіть  3,27  м.  Ці  зуби,  проте,  тонкі
і  відносно  легкі:  так,  перший  із  них  важить  лише  44  кг.
 Бивні  азійського  слона  набагато  менші,  ніж  у  африканського,  і  рідко
досягають  довжини  понад  1,6  м  і  20  кг  ваги.
 Обидва  види  слонів  були  добре  відомі  давнім  людям  і  вже  давно  досить
часто  привозилися  живими  до  Європи.  «Стародавні  єгиптяни,  —  говорить
 Хоботні  —  ряд  ссавців.  Зрощені  ніс  і
верхня  губа  утворюють  хобот.  Різ¬
ці  верхньої  щелепи  (бивні)  дуже  роз¬
винені.  З'явилися  у  середньому  еоцені
в  Африці.
 Упродовж  кайнозою  існувало  бага¬
то  десятків  видів  хоботних,  тіль¬
ки  мамонтів  у  пліоцені  та  четверт¬
ному  періоді  було  не  менше  20  видів.
Багато  які  з  них  мали  хобот  і  ви¬
тягнуті  вперед  бивні.  Але  деякі,  осо¬
бливо  предкові  й  ухильні  форми,  були
вельми  незвичайними,  як,  наприклад,
платибелодони  і  близькі  до  них  гна-
тобелодони  та  амбелодони.
 Усього  два  види  слонів  —  індійський
(Elephas  maximus)  і  африканський
(Loxodonta  africana)  —  є  останніми
представниками  хоботних,  що  збере¬
глися  до  нашого  часу,  колись  числен¬
ної  групи  копитних  тварин,  історія
якої  налічує  58  мільйонів  років.
 Бетс  розповідає  навіть  про  одно¬
го  вбитого  1856  року  на  південь  від
Замбезі  слона,  у  якого  було  9  ціл¬
ком  розвинених  бивнів  —  5  на  пра¬
вій,  4  на  лівій  щелепі.  Вони  були
розташовані  один  за  одним  і  по¬
части  прямі,  почасти  загнуті  вниз
або  назад;  дві  найбільші  пари  ва¬
жили  приблизно  по  30  кг  кожна,
інші  були  значно  меншими.

■  660
 ■  ХОВРАХ  СІРИЙ  ЄВРОПЕЙСЬКИЙ
 Перший  відомий  нам  предок  сучас¬
них  слонів  —  меритерій.  Завбільшки
він  був  зі  свиню  —  його  зріст  не  пе¬
ревищував  60  см.  Огрядну  статуру,
могутні  кінцівки  і  широкі  сплощені
стопи  успадкували  від  нього  всі  пред¬
ставники  групи.
 Ховрах  сірий  європейський
 (Citellus  citellus)
 Звичайну  поживу  ховраха  склада¬
ють  ніжні  трави  і  коріння,  напри¬
клад  подорожник  і  конюшина,
хлібні  рослини,  стручкові  плоди  та
різноманітні  ягоди  і  зелень.  До  осе¬
ні  він  збирає  з  них  запаси,  пере¬
носячи  їх,  так  само  як  і  хом’як,  у
защічних  мішках.  При  цьому  хов¬
рах  буває  небезпечний  для  мишей  і
птахів,  оскільки  він  не  тільки  розо¬
ряє  гнізда,  але  і  нападає  на  дорос¬
лих  тварин.  Жертву  свою  він  тримає
передніми  лапами  і  їсть  її  в  напів-
сидячому  положенні.  Після  цього
чистить  собі  мордочку  і  голову,  об¬
лизує,  миє  і  чеше  все  своє  хутро  як
зверху,  так  і  знизу.  П’є  він  взага¬
лі  дуже  мало  і  воду  вживає,  тільки
смачно  пообідавши.
 Дюміхен,  —  знали  не  тільки  африканський  вид,  а  й  слонів  далекої  Індії
та  високо  цінували  і  тих,  і  інших.  Цінні  бивні  цих  гігантів  тваринного
царства  складали  у  всі  часи  єгипетського  панування  головну  частину  що¬
річної  дані,  яку  повинні  були  платити  фараонові  жалюгідні  жителі  Куша
і  негри,  що  жили  ще  південніше,  а  також  народи  Азії,  які  перебували  під
владою  Єгипту.»
 Наскільки  відомо  з  історії,  Дарій  перший  використав  слонів  для  вій¬
ськових  цілей,  а  саме  проти  Олександра  Великого.  Із  здобутих  цим  остан¬
нім  слонів  Арістотель  бачив  деяких  і  зміг  досить  точно  описати  цю  твари¬
ну.  Починаючи  з  цього  часу  слони  часто  згадуються  в  історії.  Майже  300
років  поспіль  їх  використовували  навіть  у  Європі  в  нескінченних  війнах,
які  точилися  між  різними  народами  через  всесвітнє  панування,  поки  на¬
решті  римляни  не  вийшли  переможцями  з  цих  битв.  Але  поряд  з  індій¬
ськими  слонами  використовувалися  й  африканські,  і  саме  карфагеняни
вміли  дресирувати  цих  тварин  і  користуватися  ними  під  час  війни,  хоча
пізніше  африканських  слонів  вважали  нездатними  до  приручення.
 ХОВРАХ  СІРИЙ  ЄВРОПЕЙСЬКИЙ  {Citellus  citellus)  належить  до  ро-
дини  Білячі  ряду  Гризуни  і  має  тіло  завдовжки  22—24  см  і  хвіст  7  см.  Ви¬
сота  в  загривку  9  см,  маса  тварини  —  приблизно  0,5  кг.  Шерсть  ховраха
негуста  і  складається  з  жорсткого,  в  середині  більш  темного  волосся;  за¬
барвлення  його  на  спині  жовто-сіре  з  рудуватим  відтінком  і  з  маленьки¬
ми  цятками,  на  животі  —  іржаво-жовте,  на  підборідді  і  передній  частині
шиї  —  біле.  Новонароджені  ховрахи  забарвлені  світліше,  а  ті,  які  вже  бі¬
гають,  мають  грубий  і  чіткий  крап  на  темному  тлі.
 Поширені  ховрахи  в  основному  на  сході  Європи.  Скрізь,  де  водить¬
ся  ховрах,  його  дуже  багато  і  він  заподіює  значну  шкоду  землеробству.
Ховрах  населяє  сухі  безлісі  місцевості  з  піщаним  або  глинистим  ґрунтом.
Він  завжди  живе  групами,  проте  нори  в  землі  вириває  кожний  окремо
для  себе,  причому  самка  риє  набагато  глибші,  ніж  самець.  Саме  кубло
знаходиться  на  глибині  1—1,5  м  від  поверхні  землі,  має  довгасто-округлу
форму,  в  діаметрі  приблизно  30  см,  і  вистелене  сухою  травою.  Вгору  веде
тільки  один  хід,  досить  вузький,  звивистий  і  прокладений  неглибоко  під
поверхнею;  біля  його  входу  завжди  лежить  невелика  купа  розритої  землі.
Ходом  користуються  протягом  тільки  одного  року,  тому  що  з  настанням
осінніх  холодів  ховрах  засипає  вхідний  отвір  і  вириває  зі  свого  кубла  ін¬
ший  хід,  що  не  доходить  до  поверхні;  навесні,  коли  закінчується  зимівля,
цей  новий  хід  відкривається  і  ним  користуються  до  самої  осені.  Таким
чином  кількість  різних  ходів  цілком  визначає  давність  житла,  але  зовсім
не  вік  тварини,  що  живе  в  ньому,  оскільки  часто  ховрах  користується
старим,  але  ще  придатним  житлом  одного  зі  своїх  попередників,  який
загинув  випадковою  смертю.  Сусідні  з  норою  відділення  використову¬
ються  для  складання  зимових  запасів,  що  заготовляються  з  осені.  Нора,

ХОМ’ЯК  ЗВИЧАЙНИЙ  ■
 661  ■
 що  служить  самці  для  пологів,  завжди  буває  глибшою  за  інші,  для  того,
щоб  забезпечити  достатній  захист  трьом-вісьмом  дитинчатам,  які  наро¬
джуються  навесні,  зазвичай  у  квітні  або  травні,  зовсім  безпорадними,  го¬
лими  і  сліпими.
 Самка  ховраха,  як  і  в  усіх  гризунів,  дуже  плодюча  і  в  квітні  або  травні,
після  25—30-денної  вагітності  народжує  в  своїй  глибокій  норі  числен¬
не  потомство.  Дитинчата  ростуть  дуже  швидко,  через  місяць  після  наро¬
дження  вже  досягають  половини  розмірів  дорослої  тварини,  а  в  кінці  літа
їх  ледве  можна  відрізнити  від  батьків.  Дорослими  звірі  стають  до  початку
осені  і  найближчої  весни  самі  стають  здатними  до  розмноження.  До  осені
вся  родина  живе  разом  із  батьками  в  одній  норі,  але  потім  кожне  дитинча
вириває  собі  окрему  нору,  приносить  в  неї  зимові  запаси  і  живе  цілком
самостійно.
 Ховрахів  безупинно  переслідують  горностаї,  ласки,  тхори  і  кам’яні
куниці,  соколи,  ворони,  чаплі,  дрохви,  собаки-крисодави,  навіть  кішки
і  багато  інших  тварини.  Але  найзлішим  їхнім  ворогом  є  зима.  З  пізньою
осінню  починаються  труднощі.  Кожний  ховрах  ховається  в  окрему  нору,
законопачує  її  отвір,  викопує  новий  хід  і  впадає  в  сплячку.
 ХОМ’ЯК  ЗВИЧАЙНИЙ  (Cricetus  cricetus)  належить  до  родини  Хом’я¬
кові  (Cricetidae).  Тварина  досягає  ЗО  см  загальної  довжини,  причому  на
хвіст  припадає  5  см.  Тіло  осадкувате,  шия  товста,  голова  досить  заго¬
стрена;  шкірясті  вуха  середніх  розмірів,  очі  великі  та  блискучі,  кінцівки
короткі,  ступні  та  пальці  гарної  будови,  кігті  світлі  і  короткі,  хвіст  коніч¬
но  загострений,  на  кінці  усічений.  Густе,  гладке,  злегка  блискуче  хутро
складається  з  короткого  і  м’якого  підшерстка  та  з  довшої  і  жорсткішої,
але  обріднішої  за  волосся  ості.  Верхня  частина  тулуба  забарвлена  у  світло-
жовто-бурий  колір.  Верхній  бік  рильця,  очна  ділянка  і  певна  подоба  на¬
шийника  —  червоно-бурого  кольору,  пляма  на  щоках  —  жовта,  рот  білий,
нижня  частина  тулуба,  передні  кінцівки  до  ступні  і  задні  з  внутрішнього
боку,  так  само  як  і  смужка  над  лобом  —  чорного  кольору,  ступні,  навпа¬
ки,  білого.
 Родюча  рілля  від  Рейну  до  Обі  дає  хом’якові  житло  і  поживу.  Не
селиться  він  на  піщаних  і  твердих  ґрунтах,  уникає  гір,  лісів  і  сирих  ни¬
зовин.
 Нора  хом’яка  складається  з  великої  житлової  камери  на  глибині  1—2  м,
із  похилого  виходу  і  прямовисного  входу.  Житлова  камера  сполучається
проходами  з  приміщенням  для  запасів.  Нори  у  молодих  тварин  нижчі  та
коротші,  у  самок  значно  більші,  а  в  старих  самців  найбільші.  Споруди
хом’яків  легко  впізнати  за  купою  землі,  яка  лежить  біля  виходу  і  зазвичай
усипана  половою  і  лушпинням.  Вхідна  галерея  спрямована  в  землю  за¬
вжди  прямовисно,  іноді  настільки  прямо,  що  в  неї  можна  вставити  довгу
палицю,  але  цей  хід  не  веде  просто  до  камери;  внизу  він  проходить  до
улоговини  то  в  горизонтальному,  то  в  похилому  напрямі.  Вихідна  галерея,
навпаки,  рідко  має  прямий  напрям,  вона  частіше  загнута.  За  проходами
дуже  легко  дізнатись,  жилі  споруди  чи  ні.  Якщо  в  них  трапляється  мох,
цвіль  чи  трава  або  якщо  вони  виглядають  шорстко,  то  споруди  напевно
покинуті,  оскільки  кожен  хом’як  утримує  свій  будинок  та  вхідні  отвори
надзвичайно  чисто  і  впорядковано.  Довго  жилі  проходи  так  поліруються
шерстю  хом’яка,  коли  він  входить  і  виходить,  що  стіни  їх  блищать.  Зовні
галереї  ширші,  часто  мають  5—8  см  у  діаметрі.  З  камер  найменша  —  жит¬
лова  з  гладкими  стінами,  вона  завжди  вистелена  дуже  тонкою  соломою,
переважно  листям  злаків,  які  утворюють  м’яку  підстилку.  До  неї  впадають
три  проходи:  один  вихідний,  другий  вхідний  і  третій  —  веде  до  камери
для  запасів.  Остання  зовсім  схожа  на  житлову:  кругла  або  яйцеподібна,
вгорі  зі  склепінням,  усередині  гладка,  над  осінь  вона  повністю  наповне¬
на  зерном.  Молоді  хом’яки  влаштовують  тільки  одну  таку  камеру,  старі
ж,  особливо  самці,  які  ціле  літо  тільки  запасають,  риють  собі  3—5  таких
комор.  Пізно  восени  деякі  приєднують  до  запасів  також  і  зелений  корм.
У  проході,  який  веде  до  виходу,  часто  поблизу  самої  камери  одне  місце
розширене:  тут  хом’як  зазвичай  залишає  свій  послід.  У  нірці  самки  лише
одна  вихідна,  але  2—8  вхідних  галерей,  із  яких,  утім,  поки  дитинчата  ще
малі,  використовується  частіше  лише  одна.  Пологове  ложе  самки  округле,
 Хом’яки  —  гризуни,  родичі  щурів,
мишей,  полівок  і  піщанок.  Відомо  24
види  хом’яків.  Зазвичай  у  них  м’я¬
ке  хутро,  кругла  мордочка  та  вели¬
кі  очі.
 Звичайний  хом’як  (Cricetus  cricetus)
мешкає  в  Центральній  Європі,  на
Кавказі  та  в  Західному  Сибіру.
 Хом’яки  —  одиночні  територіальні
тварини,  які  ревно  боронять  свою  ін¬
дивідуальну  ділянку.  У  самців  ділянка
може  досягати  12  га.

■  662
 ■  ХОМ’ЯК  ЗВИЧАЙНИЙ
 Хом’як  звичайний
 (Cricetus  cricetus)
 Хом’як  дуже  вправно  вміє  користу¬
ватися  передніми  кінцівками,  майже
як  людина  руками.  Ними  він  підно¬
сить  поживу  до  рота,  тримає  і  кру¬
тить  колоски,  які  вилущує,  щоб  по¬
класти  зерна  в  защічні  мішки,  ними
ж  приводить  до  ладу  своє  хутро.
 Зовнішні  чуття  хом’яка  розвинені
досить  рівномірно.  Гнів  переважає
в  характері  хом’яка  до  такої  міри,
яку  жодного  гризуна  подібних  роз¬
мірів,  за  винятком  хіба  щурів  і  фо¬
релі.  Він  захищається  проти  вся¬
кої  тварини,  яка  нападає  на  нього,
доти,  доки  має  силу.
 Мишоїди  і  сови,  ворони  та  дея¬
кі  інші  птахи,  але  особливо  тхори
і  ласки  полюють  на  хом’яків.  Тхір
і  горностай  пролізають  у  його  під¬
земні  житла,  а  тому  їх  слід  визна¬
ти  найнебезпечнішими  ворогами
цих  гризунів.  У  деяких  місцевостях
люди  борються  з  цими  шкідника¬
ми.  Велику  вигоду  складають  запа¬
си  хом’яків.  Місцеві  жителі  про¬
сто  обмивають  зерна,  знайдені  в
нірках,  висушують  їх  і  мелють,  як
будь-який  інший  хліб.
 має  приблизно  ЗО  см  у  діаметрі,  від  8  до  13  см  заввишки  і  вистелене  дуже
м’якою  соломою.  Від  камери  з  кублом  розходяться  у  всі  вхідні  отвори
проходи,  іноді  сполучені  між  собою  галереями.  У  норах  самки  комори
трапляються  дуже  рідко,  оскільки  вона,  поки  у  неї  є  дитинчата,  нічого  не
запасає.
 Трапляється,  що  старий  хом’як  стає  навіть  мисливцем.  Досвідчений
спостерігач,  учитель  Зейдлер  у  Клозевиці  поблизу  Йєни,  проходячи  поля¬
ми,  почув  шум  і  помітив  в  одному  місці  серед  зелені  якийсь  рух.  Він  знай¬
шов  там  сильного  хом’яка,  що  насів  на  зайчика  одного  з  ним  розміру,  з
яким  він  щойно  покінчив  укусами  в  потилицю.  Він  із  такою  жадібністю
пожирав  свою  жертву,  що  не  помітив  людини,  яка  наближалася.  З  рос¬
линності  хом’як  поїдає  майже  все  придатне  для  вживання,  найохочіше  —
хлібні  зерна  і  бобові  рослини,  також  зелень  посівів,  різні  трави,  моркву,
картоплю,  крім  того,  різне  коріння,  а  також  стиглі  та  зелені  плоди.
 Хом’як  схильний  до  зимівлі.  Прокидається,  як  тільки  земля  розтане,
часто  вже  в  лютому,  і  ніяк  не  пізніше  березня.  Старі  самці  в  середині
березня,  а  самки  на  початку  квітня  розкривають  вхідні  отвори.  Тоді  вони
вже  відшукують  собі  поживу  на  полях,  приносять  у  нори  хліб  із  недавно
засіяних  нив,  де  дбайливо  збирають  зерна.  У  цей  самий  час  хом’яки  праг¬
нуть  вирити  нову  нору,  в  якій  розраховують  прожити  літо,  і,  як  тільки
вона  готова,  починається  час  спаровування.  Літня  нора  зазвичай  має  гли¬
бину  ЗО,  найбільше  60  см,  улоговина  має  вигляд  м’якого  кубла,  біля  яко¬
го  влаштовується  комірка  для  провізії  в  тому  разі,  якщо  в  навколишній
місцевості  багато  посівів.  Наприкінці  квітня  самці  вирушають  до  жител
самок  і,  як  здається,  мирно  живуть  із  ними  декілька  днів.  Якщо  до  однієї
самки  йде  двоє  самців,  то  відбувається  запеклий  поєдинок,  поки  слаб¬
ший  супротивник  не  поляже  або  не  врятується  втечею:  часто  трапляються
самці  з  глибокими  рубцями  на  тілі,  ознаками  таких  бійок  через  любовні
справи.
 Через  4—5  тижнів  після  злучки,  перший  раз  наприкінці  травня  і  дру¬
гий  —  у  липні,  самка  народжує  у  своєму  тепло  і  м’яко  влаштованому  куб¬
лі  від  6  до  18  дитинчат.  Вони  з’являються  на  світ  голими  і  сліпими,  але
із  зубами,  ростуть  надзвичайно  швидко.  На  другий  або  третій  день  у  них
виростає  рідке  пухнасте  волосся,  яке  скоро  стає  густішим  і  вкриває  все
тіло.  Приблизно  на  восьмий  або  дев’ятий  день  життя  вони  розплющують
очі  і  тоді  починають  уже  повзати  по  кублу.  У  двотижневому  віці  молоді
хом’яки  вже  вчаться  рити  нори.
 Коли  достигають  злаки  та  овочі  на  полях,  хом’яки  починають  заго¬
товляти  запаси.  Кожен  окремо  наносить  іноді  до  центнера  зерна  у  свою

ХОХУЛЯ  ПІРЕНЕЙСЬКА  ■
 663  ■
 нору.  Здається,  вони  віддають  перевагу  коробочкам  льону,  бобам  і  гороху
перед  усіма  іншими  зернами.
 На  початку  жовтня,  коли  стає  холодно  і  поля  пустіють,  хом’як  почи¬
нає  будувати  своє  зимове  житло.  Передусім  він  затикає  якомога  щільніше
вихідний  отвір  землею,  потім  закладає  знизу  від  камери  догори  прохід,
іноді  зовсім  до  рівня  землі.  Якщо  у  нього  не  вистачає  часу  або  ж  він
боїться  морозів,  то  риє  собі  ще  глибше  кубло  і  комори  і  тут  складає  свої
запаси.  Ложе  у  нього  невелике  і  густо  всипане  найтоншою  соломою.  По¬
тім  хом’як,  наївшись  і  згорнувшись  клубочком,  укладається  спати.  Під
час  сплячки  серце  б’ється  зазвичай  14—15  разів  за  хвилину.  Посеред  зими
тварини  періодично  прокидаються  і  їдять.
 ХОХУЛЯ  ПІРЕНЕЙСЬКА  (Galemus  ругепаіса)  —  тварина,  довжина
тіла  якої  досягає  25  см,  з  яких  майже  половина  припадає  на  хвіст.  За¬
барвлення  хутра  зверху  каштаново-буре,  з  боків  буро-сіре,  на  череві  срі-
блясто-сіре,  по  боках  хобота  біле;  хвіст  темно-бурий  з  білими  волосками;
передні  лапи  вкриті  бурим  волоссям,  задні  —  голі  і  вкриті  лусочками.
 Спочатку  вважали,  що  цей  вид  водиться  тільки  на  Піренеях;  але  Гра-
елльс  і  мій  брат  знайшли  його  також  в  Сьєрра-де-Гредос,  тому  можна
припустити,  що  він  поширений  по  всій  півночі  Іспанії.
 ХОХУЛЯ  РОСІЙСЬКА  (Desmana  moschata).  Відрізняється  від  іспан¬
ських  родичів  своїми  розмірами,  загальна  довжина  тіла  досягає  42  см,  з
яких  на  тулуб  припадає  25  см,  на  хвіст  —  17  см.  Очі  малі,  слухові  отво¬
ри  густо  вкриті  волоссям,  ніздрі  замикаються  бородавкою,  ступні  голі,
зверху  вкриті  тоненькими  лусочками,  внизу  сітчасті,  на  зовнішніх  краях
усаджені  плавальними  щетинками.  Хутро,  що  складається  з  дуже  гладкого
волосся  ості  і  украй  м’якого  підшерстка,  зверху  червонувато-буре,  знизу
біло-попелясто-сіре  і  сріблясто-блискуче.
 Хохуля  живе  на  південному  сході  Європи  і  головним  чином  по  річ¬
кових  системах  Волги  і  Дону.  Її  життя  тісно  пов’язане  з  водою,  і  лише
в  разі  крайньої  необхідності  вона  здійснює  невеликі  подорожі  з  одного
струмка  до  іншого.  Всюди,  де  хохулі  водяться,  їх  багато.  Життя  хохулі
дуже  своєрідне  і  часткова  схоже  на  життя  річкової  видри.  Воно  проходить
наполовину  під  землею,  наполовину  у  воді.  Понад  усе  хохулі  подобають¬
ся  водойми  стоячі  або  з  повільною  течією,  з  високими  берегами,  в  яких
вона  легко  може  викопувати  ходи.  Тут  вони  живуть  поодинці  або  парами
у  великій  кількості.  Ходи  починаються  біля  крайки  берега  під  поверхнею
води  і  йдуть  берегом  навскіс  угору,  простягаючись  іноді  завдовжки  на  6  і
більше  метрів;  цей  хід  веде  в  улоговину,  що  лежить  звичайно  на  1,5—2  м
над  поверхнею  води,  так  що  кубло  це  завжди  залишається  сухим.  Про-
 Хохуля  російська
 (Desmana  moschata)
 У  хохулі,  мабуть,  небагато  ворогів
як  серед  ссавців,  так  і  серед  пта¬
хів;  але  великі  хижі  риби,  напри¬
клад  щуки,  переслідують  їх.  Щуки
потім  видають  себе  мускусним  за¬
пахом,  яким  до  того  просочуються,
що  стають  абсолютно  непридатни¬
ми  для  вживання  в  їжу.

■  664
 ■  ХРЕСТОВИК
 Хохуля  полює  у  сутінках  і  ночами.
Вдень,  сховавшись  у  норі,  таїться.
Нора  у  неї  достатньо  глибока,  іноді
багатоярусна,  якщо  рівень  річки  час-
то  міняється.  Вхід  у  нору  завжди  під
водою.  Там  же,  в  норі,  хохуля  піс¬
ля  40—50  днів  вагітності  народжує
від  одного  до  п  ’яти,  частіше  три-чо-
тири  сисунки.  Трапляється  таке  в
будь-яку  пору  року:  звичайно  в  квіт¬
ні-травні  або  ж  у  серпні-вересні,  але
може  бути  і  в  жовтні,  і  в  будь-який
інший  місяць,  навіть  узимку.
 Хрестовик  —  павук  родини  Колопря-
ди.  Довжина  самки  20—25  мм,  самця
10—  11  мм.  На  верхньому  боці  черев¬
ця  хрестоподібний  малюнок  із  білих
плям.  Дуже  поширений  у  Європі.  Жи¬
виться  комахами,  що  потрапили  в
його  ловчу  сіть.
 духвини  вгору  немає;  однак  небилиці  про  те,  що  хохуля  іноді  взимку  за¬
дихається  в  своїй  норі,  треба  вважати  пустими  балачками.
 Як  відмінний  плавець  і  водолаз,  хохуля  велику  частину  свого  життя
проводить  у  воді  і  лише  в  тому  разі  виходить  на  поверхню,  коли  повінь
виганяє  її  з  підземних  ходів;  але  навіть  тоді  вона  лише  на  невелику  від¬
стань  віддаляється  від  води.  У  воді  проводить  і  день  і  ніч,  і  зиму  і  літо,
навіть  коли  лід  сковує  річки,  вона  продовжує  добувати  собі  їжу  у  воді  і,
тільки  наївшись  удосталь  і  стомившись,  повертається  у  свою  нору,  вхід
у  яку  лежить  завжди  так  низько,  що  навіть  найтовщий  лід  не  може  його
закрити.  їжа  хохулі  складається  з  п’явок,  черв’яків,  водяних  слимаків,  ко¬
марів,  водяних  павуків,  личинок  різних  комах;  рибалки,  правда,  говорять,
що  вона  їсть  коріння  і  листя  лепехи,  але  підставою  до  такого  припущення
послужила  лише  та  обставина,  що  вона  найчастіше  полює  саме  в  таких
місцях,  де  є  ця  рослина.
 Наскільки  незграбна  і  неповоротка  здається  хохуля  ззовні,  настільки
ж  спритна  і  моторна  вона  насправді.  Ледве  зрушить  лід,  можна  побачити,
як  вона  бігає  під  водою  у  прибережному  очереті  та  заростях,  обертаючись
на  всі  боки,  відшукуючи  черв’яків  швидкими  рухами  хобота  і  часто  вири¬
наючи  на  поверхню,  щоб  перевести  дух.  Ясної  теплої  днини  вона  грається
у  воді  і  гріється  на  сонечку  на  березі.  Хоботом  поводить  на  всі  боки,  об¬
мацуючи  ним  кожний  предмет.
 Спіймати  хохулю  можна  досить  легко,  особливо  навесні  і  під  час  спа¬
ровування,  коли  тварини  граються  одне  з  одним.  Якщо  тягти  по  воді
велику  сіть,  то  в  ній  неодмінно  заплутаються  декілька  хохуль.  При  цьо¬
му,  звичайно,  слід  дотримуватися  обережності  і  тягти  сіть  на  невеликому
просторі,  щоб  спіймані  тварини,  яким  сіті  заважають  рухатися,  не  за¬
дихнулися  під  водою.  Хохулі,  потрапляючи  у  верші  та  сіті,  що  напинають
рибалки,  часто  гинуть.  Восени  на  них  починають  справжнє  полювання,
тому  що  до  цього  часу  дитинчата  виростають  і  здобичі  стає  багато.
 Про  розмноження  і  кількість  дитинчат  у  хохуль  дотепер  достовірних
відомостей  немає;  але  здається,  що  їх  народжується  досить  багато,  при¬
наймні  про  це  свідчать  8  сосків,  що  є  у  самки.
 Людина  полює  на  красиву  тварину  заради  її  хутра,  яке  таке  схоже  на
хутро  бобра  і  ондатри,  через  що  Лінней  зарахував  хохулю  під  ім’ям  мус¬
кусного  бобра  до  ряду  Гризуни.
 ХРЕСТОВИК  (Aranea  diadema)  може  служити  представником  коліс¬
них  павуків,  які  виготовляють  павутину  у  вигляді  колеса.  Цей  павук  діс¬
тав  свою  назву  через  світлі  плями,  які  розташовані  у  нього  на  верхньому
боці  черевця  у  вигляді  хреста.  Такі  ж  самі  плями,  що  яскраво  виділяються
на  темно-бурому  тлі  в  багатьох  інших  місцях,  утворюють  світлі  смуги  або
кола,  що  загалом  складає  досить  химерний  малюнок.
 Звичайний  хрестовик  поширений  у  всій  Європі  і  мешкає  в  садах,  ча¬
гарниках  і  в  лісах,  зазвичай  на  висоті  30—150  см  від  поверхні  землі;  для
свого  проживання  він  вибирає  вологі  місця,  де  можна  чекати  великого
скупчення  мух  і  комарів.
 Спосіб  ловлення  здобичі  полягає  в  тому,  що  хрестовик  сидить,  прича¬
ївшись,  біля  розкинутої  сіті  і  терпляче  чекає,  поки  якась  муха  або  комар
заплутається  в  павутині.  При  цьому  він  керується  не  стільки  зором  і  слу¬
хом,  скільки  дотиком,  оскільки  муха,  що  попалася,  прагнучи  звільнитися,
зчиняє  великий  струс  у  сіті,  а  сам  павук,  перебуваючи  в  засідці,  дотика¬
ється  своїми  ногами  або  щупальцями  до  декількох  ниток,  протягнутих  до
нього  із  різних  кінців  тенет.  Тільки-но  станеться  струс,  він  передається
по  цих  нитках  павуку,  як  по  телеграфних  дротах.  Тоді  хижак  виходить  із
своєї  засідки  і  прямує  до  жертви,  яка  б’ється  в  марних  зусиллях  розірвати
сіть,  що  її  оповила,  але  ще  більше  при  цьому  заплутується.  Нарешті,  хи¬
жак  робить  останній  стрибок,  схоплює  здобич  сильними  щелепами  і  дуже
швидко  убиває  її  своїм  отруйним  укусом.
 Після  цього  павук  поводиться  по-різному.  Якщо  він  дуже  голодний,
то  негайно  починає  поїдати  здобич.  Але  частіше  він  обвиває  її  павутиною
і  залишає  у  такому  вигляді  висіти,  відкладаючи  бенкет  до  більш  слушного
часу.  Іноді  ж  він  тягне  здобич  у  затишний  куток,  де  пожирає  її,  висмоктує
соки  і  розжовує,  так  що  разом  із  слиною  виходить  рідка  кашка.

ХРУЩ  ■
 665  ■
 Примітно,  що  коли  павук  побачить,  що  в  павутину  заплуталася  якась
неїстівна  тварина,  наприклад,  отруйна  оса,  то  він  сам  допомагає  їй  утек¬
ти,  для  чого  перекушує  і  розриває  павутину.
 Розірвану  і  зіпсовану  від  тривалого  вживання  павутину  павук  рідко
лагодить,  хіба  тільки  в  тому  разі,  якщо  вона  влаштована  особливо  вдало  і
в  неї  потрапляє  дуже  багато  здобичі.
 Сам  прийом  ткання  павутини  дуже  цікавий.  Робота  починається  з
того,  що  павук  прикріплює  нитку  до  найвищої  точки  вибраного  ним
місця,  де  повинна  розкидатися  сіть,  наприклад,  між  двома  деревами  або
гілками.  Закріпивши  добре  цю  нитку,  він  сходить  униз  і  починає  розгой¬
дуватися,  поки  не  вхопиться  за  бічний  стовбур,  і,  таким  чином,  виходить
поперечина  щаблина.  Так  само  закріплюються  й  інші.
 Павутинові  нитки,  з  яких  споруджено  сіть,  не  всі  однакові.  Посереди¬
ні,  де  сидить  зазвичай  сам  павук,  нитки  гладкі,  сухі,  шовковисті.  Але
трохи  далі  від  центра  сіть  стає  клейкою  унаслідок  наявності  на  нитках
безлічі  дрібних  вузликів.  Вони  надають  сіті  клейкості,  тому  комаха,  ледве
торкнеться  крилом  цієї  хитромудрої  споруди,  негайно  ж  прилипає,  ніби
павутина  намазана  клеєм.
 ХРУЩ  (Melolontha  vulgaris).  Жук  цей  досить  великий,  чорного  кольо¬
ру,  має  білий  волосистий  покрив.  Хрущ  з’являється  зазвичай  у  травні,
хоча  у  виняткових  випадках  може  вилетіти  із  землі  у  квітні,  у  червні  і
навіть  у  липні.  Хрущі  часто  з’являються  у  неймовірно  великій  кількості
і  завдають  деревам  досить  значної  шкоди.
 Вилетівши  з-під  землі,  хрущі  починають  жваво  літати  ввечері,  вночі,  а
також  сонячними  днями,  але  тільки  не  в  негоду:  вони  всюди  шукають  собі
поживу  і  знаходять  її  удосталь  у  молодих  листочках,  пагонах  і  бруньках
дерев,  чагарників,  злаків  і  трав.  Цілі  гаї  дубів,  буків,  каштанів  і  сади  пло¬
дових  дерев  ці  жуки  оголяють,  без  жалю  по'ідаючи  все  листя.  Нападають
на  колоски  хлібних  рослин,  виїдаючи  зерна,  що  наливаються,  поїдають
овочі;  і  взагалі  хрущ  належить  до  найшкідливіших  для  людини  жуків.
 Для  відкладання  яєць  самка  заповзає  під  землю,  на  глибину  5—6  см,  і
відкладає  там  близько  ЗО  яєць.  Після  цього  вона  нерідко  гине  тут  же,  під
землею.  На  той  час  гинуть  і  самці.
 З  яєць  через  4—6  тижнів  утворюються  личинки,  які  негайно  ж  по¬
чинають  поїдати  ніжні  корінці  рослин,  що  знаходяться  поряд,  а  до  зими
зариваються  далі  углиб.  Навесні  личинка  знов  піднімається  у  рослинний
шар  і,  живлячись  корінцями,  далі  росте;  так  минає  3  роки,  і  на  третю
зиму  личинка  заривається  ще  глибше  у  вигляді  лялечки.  Нерідко  ще  до
зими  стадія  лялечки  закінчується,  але  молодий  жучок  першу  зиму  прово¬
дить  усе  ще  в  сплячці.  Нарешті  настає  четверта  весна,  і  в  травні  жук  про¬
риває  собі  хід  назовні.  Личинка  хруща  абсолютно  не  терпить  яскравого
світла  і  сухості,  і  якщо  їй  доводиться  пробути  декілька  хвилин  на  сонці,
то  вона  вмирає.
 ХРУЩАК  БОРОШНЯНИЙ  (Tembrio  molitor)  —  одна  з  найнеприємні-
ших  хатніх  комах,  оскільки,  навіть  підтримуючи  достатню  чистоту,  не  мож¬
на  не  здивуватися,  побачивши  цього  жучка  або  його  личинку  запеченими  в
хлібі.  Жучки  ці  бувають  численні,  і  личинки  їхні,  яких  звичайно  називають
«борошняними  черв’яками»,  неминучі  в  кожному  ящику,  мішку  або  ка¬
довбі,  де  тримається  мука.  Проте  борошняні  черв’яки  живляться  не  тільки
рослинною  їжею;  якщо  їм  кинути  труп  маленької  тварини  або  пташки,  то
вони  швидко  так  чисто  об’їдять  все  м’ясо,  що  залишиться  чудово  обробле¬
ний  скелет.  Личинка  хрущака  жовтого  кольору,  завдовжки  близько  26  мм.
Після  четвертого  линяння  вона  перетворюється  на  лялечку  де-небудь  у  щі¬
лині,  між  дошками,  або  в  якому-небудь  потайному  місці.  Через  декілька
тижнів  розвивається  жук,  спочатку  завдовжки  близько  15  мм.
 Одним  із  найстрокатіше  забарвлених
є  смугастий  хрестовик  (Argiope  brue-
nichi).  Поширений  у  Південній  Європі
й  у  найтепліших  зонах  Середньої  Єв¬
ропи.  Він  розвішує  свої  сіті  на  тра¬
винках  над  мілкими  струмочками,  а
яйця  сповиває  в  кулясті  кокони.
 ХУЛОК  (див.  Гібон  білобровий).

Цвіркуни  —  чорні  або  коричневі  спло¬
щені  комахи  з  того  ж  самого  ряду
Прямокрилі  (Orthoptera),  що  й  ко¬
ники.  У  самок  великі  яйцеклади;  у
самців  на  передніх  крилах  є  органи,
що  видають  звуки.  Хатній  цвіркун
(Achrta  domesticus)  має  блідо-корич¬
неве  забарвлення,  часто  живе  в  бу¬
динках  разом  із  людьми  і  «співає»  в
основному  ночами.
 ЦВІРКУН  ХАТНІЙ  (Achrta  domesticus)  привабливіший  на  вигляд,  але
досягає  завдовжки  всього  16—20  мм,  водиться  в  житлових  приміщеннях
і  способом  життя  швидше  нагадує  таргана.  Вечорами  можна  часто  чути
його  одноманітне  меланхолійне  цвірінчання.  Самка  відкладає  яйця  в  різ¬
не  сміття  або  просто  в  землю,  і  личинки  розвиваються  днів  через  10—12.
Комаха  ця  живе  понад  рік  і  відкладає  яйця  декілька  разів.
 ЦЕСАРКИ  належать  до  родини  Фазанові,  характеризуються  міцним
тулубом,  короткими  крилами,  середньої  довжини  хвостом,  доволі  рясним
і  густим  оперенням,  середньої  довжини  ногами,  позбавленими  шпор,  і
міцним  дзьобом;  голова  та  верхня  частина  шиї  голі  та  прикрашені  пучка¬
ми  пір’я,  чубами  і  наростами.  Забарвлення  оперення  одноманітне,  а  ма¬
люнок  являє  собою  світлі  плямочки  на  темному  тлі.
 Звичайна  цесарка  (Numida  meleagris)  має  більш  чи  менш  довгий  ріг  на
середині  тім’я  і  дві  м’ясисті  лопаті  на  нижній  щелепі.  У  цієї  родоначаль¬
ниці  нашої  свійської  цесарки  верхня  частина  грудей  і  потилиця  лілового
кольору,  спина  і  надхвістя  вкриті  на  сірому  тлі  маленькими  бісеропо-
дібними  плямочками;  нижній  бік  тіла  прикрашений  великими  круглими
плямами  на  сірувато-чорному  тлі;  махові  пера  бурі.
 Усі  цесарки  водилися  спочатку  в  Африці;  звичайна  цесарка  була  пере¬
творена  на  свійську  тварину  і  здичавіла  у  Вест-Індії  та  на  Зондських  ост¬
ровах.  Спосіб  життя  всіх  видів,  що  належать  до  цієї  групи,  в  істотних  ри-
 1  —  Цесарка  звичайна
 (Numida  meleagris),
2  —  цесарка  чубата
 (Guttea  edouardi)
 Цесарки  осілі,  великих  перельотів
не  здійснюють  і  колись  жили  ви¬
ключно  в  Африці.  Спіймані  пташе¬
нятами,  вони  добре  зносили  нево¬
лю  і  приживалися.  Уже  на  початку
тисячоліття  нинішньої  ери  вважа¬
лися  свійскими  птахами  у  країнах
Північної  Африки.  З  розвитком
мореплавства  свійських  цесарок
відвезли  до  різних  країн.  Легко  одо¬
машнюючись,  вони  так  само  легко
і  дичавіли.  І  сьогодні  зграї  диких
цесарок  живуть  не  тільки  в  різних
місцях  Африканського  континен¬
ту,  але  і  в  Західній  Індії,  на  Ямайці,
на  Кубі,  навіть  у  Південній  Євро¬
пі  —  усюди,  де  багато  тепла,  є  корм
і  схожі  на  африканські  рослинні
притулки.

ЦИВЕТА  АЗІЙСЬКА
 667
 сах  надзвичайно  схожий.  Цесарки  водяться  в  місцевостях,  укритих  густим
дрібним  лісом,  долинах,  порослих  чагарником,  степах,  високих  гірських
рівнинах,  що  не  перевищують  3000  м;  у  подібних  місцях,  які  задоволь¬
няють  їхні  потреби,  вони  трапляються  масами.  Це  не  стільки  обережні,
скільки  полохливі  птахи.  їхню  поживу  навесні,  в  період  дощів,  складають
головним  чином  комахи;  пізніше  вони  їдять  ягоди,  листя,  бруньки  і  на¬
сіння.  Гнізда  свої  влаштовують  під  кущем  або  у  високій  траві:  це  неве¬
лике  поглиблення  в  землі,  навкруги  якого  лежить  трохи  сухого  листя  або
степова  трава;  самець  і  самка  ніколи  не  відходять  від  гнізда  і  намагаються
шумом  і  метушнею  привернути  увагу  людини.
 У  цесарок  багато  ворогів.  Усі  африканські  кішки,  всі  шакали  і  лисиці
полюють  на  старих  і  молодих;  вівери  викрадають  яйця  і  переслідують
курчат.  Не  тільки  всі  великі  хижі  птахи,  але  навіть  деякі  плазуни  полюють
на  цю  дичину,  яку  так  легко  здобути.
 ЦИВЕТА  АЗІЙСЬКА  (Viverra  zibetha)  належить  до  родини  Віверові.
Основний  колір  темний  буро-жовтий,  на  якому  виступає  велика  кількість
густо  розташованих  темно-рудих  плям  різної  форми.  На  спині  ці  плями
зливаються  в  широку  чорну  смугу,  на  боках  вони  не  дуже  чіткі.  Кінцівки
буро-руді,  хвіст  має  чорний  кінчик  і  різну  кількість  більш  чи  менш  різко
окреслених  кілець.  У  дорослої  тварини  довжина  тіла  дорівнює  80  см,  дов¬
жина  хвоста  —  56  см,  при  висоті  в  загривку  38  см;  вага  її  дорівнює  8—12  кг.
 Азійська  вівера  широко  відома  малайцям,  які  називають  її  «танга-
лонг»,  за  фон  Розенбергом,  правильніше  «тинггалонг».  Батьківщина  її,  за
словами  Бленфорда,  —  Бенгалія,  Ассам,  Бірма,  Південний  Китай,  Сіам  і
Малаккський  півострів.  У  Непалі  та  Сиккимі  вона  підіймається  в  Гімала¬
ях  до  значної  висоти,  трапляється,  можливо,  і  в  Східному  Тибеті,  навпа¬
ки,  на  південь  і  на  захід  вона  поширена  трохи  далі  від  Бенгалії,  оскільки
її  немає  в  середніх  провінціях  Декана.  У  Бенгалії  цивета  приносить  у
травні  та  червні  3—4  дитинчат,  які,  за  словами  Ходжсона,  народжуються,
ймовірно,  з  розплющеними  очима.
 ЦИВЕТА  АФРИКАНСЬКА  (Civettictis,  або  Viverra  civetta),  належить  до
родини  Віверові,  зростом  дорівнює  приблизно  собаці  середніх  розмірів,
але  більше  схожа  на  кішку.  У  неї  опукла,  широка  голова  з  дещо  загостре¬
ною  мордою,  короткими,  гострими  вухами  і  криво  прорізаними  очима
із  круглою  зіницею.  Тіло  витягнуте  завдовжки  і  належить  до  найтовщих
у  всій  родині.  Хвіст  середньої  довжини  або  дорівнює  за  довжиною  при¬
близно  половині  тіла.  Кінцівки  середньої  довжини,  а  нижні  боки  лап
укриті  шерстю.  Не  дуже  довге  хутро  густе,  грубе  і  досить  обрідне;  грива
тягнеться  уздовж  середньої  лінії  шиї  та  спини  і  помітна  ще  навіть  на  хвос¬
ті;  тварина  може  її  піднімати.  На  красивому  попелясто-сірому,  іноді  дещо
жовтуватому  тлі  виступають  численні  круглі  та  кутасті  чорно-бурі  плями
різного  розміру,  які  розташовані  у  різних  особин  по-різному.  Хвіст,  до¬
сить  густий,  має  близько  6—7  чорних  кілець  і  закінчується  чорно-бурим
кінчиком.  Тіло  тварини  завдовжки  близько  70  см,  хвіст  —  35  см,  висота
в  загривку  —  30  см.
 У  неволі  їх  утримують  у  спеціальних  хлівах  або  клітках  і  годують  м’я¬
сом  і  особливо  птахами.  Якщо  вони  спіймані  молодими,  то  не  тільки
набагато  краще  зносять  втрату  свободи,  а  й  стають  дуже  скоро  ручними
і  довірливими.  Сильний  запах  мускусу,  видаваний  ціветами  в  неволі,  ро¬
бить  їх  такими,  що  їх  ледве  терплять  люди  зі  слабкими  нервами.  У  Па¬
ризькому  ботанічному  саду  одну  цивету  тримали  п’ять  років.  Вона  завжди
видавала  запах  мускусу.  Якщо  її  дратували  і  вона  сердилася,  то  у  неї  ви¬
падали  з  мішка  маленькі  шматочки  пахучої  маси  —  цибет,  але  зазвичай
вона  спорожнювала  мішок  лише  через  14—20  днів.  На  волі  тварина  для
спорожнення  мішка  треться  об  дерева  і  каміння;  у  клітці  вона  притискає
його  до  жердин.  Завдяки  цьому  мішку  людина  і  звернула  увагу  на  цивету.
Раніше  цибет  служив  лікарським  засобом;  наразі  він  входить  як  істотний
складник  до  багатьох  пахощів.
 Азійська  вівера  живе  поодинці,  удень
ховається  в  гаях,  чагарнику  і  трав  ’я-
нистій  гущавині,  а  вночі  бродить,
відвідує  нерідко  жилі  місця  і  краде
переважно  курей  і  качок.  Узагалі  ж
вона  живиться  як  плодами  і  різним
корінням,  так  і  комахами,  жабами,
зміями,  яйцями  і  всілякими  птахами
та  ссавцями.
 Батьківщина  цивети  —  Африка,  і
головним  чином  західна  її  частина,
а  саме  Верхня  і  Нижня  Гвінея.  Вона
трапляється  і  в  Східній  Африці,  але
лише  окремими  екземплярами.  У  Гві¬
неї  цивета  живе,  кажуть,  на  без¬
плідних  плоскогір  ’ях  і  горах,  бідно  по¬
рослих  деревами  та  кущами.  Подібно
до  більшості  видів  своєї  родини,  вона
швидше  нічна,  ніж  денна  тварина.
Удень  вона  спить,  увечері  виходить
по  здобич  і  відшукує  дрібних  ссавців
та  птахів.  Кажуть,  що  яйця  птахів
складають  її  улюблену  поживу.  У  ра¬
зі  потреби  вона  поїдає  і  земноводних
і  навіть  плоди  та  коріння.
 ЦИВЕТА  ВИДРОВА  (див.  Мампалон).

■  668
 ■  ЦИВЕТА  МАЛА
 Цикада  (Cicadinea)
 Цикади  —  великі  комахи  підряду  Ci¬
cadinea  із  ряду  Рівнокрилі  (Homopt-
eraЛ  часто  трапляються  у  тропіч¬
них  зонах.  Дорослі  цикади  живляться
соками  дерев  і  чагарників,  а  личинки
розташовуються  під  землею  на  ко¬
рінні,  де  вони  можуть  жити  довгі
роки  до  завершення  свого  життєво¬
го  циклу.  Самки  мовчать,  але  самці
видають  гучні,  високі,  довгі  звуки  за
допомогою  органів,  що  знаходяться
на  нижньому  боці  тіла.  Для  кожного
виду  характерний  свій  звук,  зазвичай
його  чутно  в  денний  час.
 ЦИВЕТА  МАЛА  (див.  Расса).
 ЦИКАДА  (Cicadinea)  може  називатися  «співочою»  комахою,  оскільки
самці  їх  можуть  видавати  досить  гучний  спів,  який  дехто  вважає  дуже  при¬
ємним.  Насправді  звуки,  які  видають  цикади,  утворюються  таким  чином:
на  задній  частині  грудей  прикріплені  дві  великі  луски,  які  прикривають
усю  нижню  частину  черевця;  під  кожною  лускою  знаходиться  круглий
отвір,  затягнутий  тонкою  шкірястою  перетинкою,  а  зовні  на  цьому  отво¬
рі  поміщається  рогова  рама,  на  якій  натягнута  поздовжніми  складками
щільніша  шкірка.  Біля  основи  лусок,  під  задніми  гомілками,  знаходяться
довгасті  щілини  дихалець,  облямовані  війками.  Звукові  перетинки  при¬
кріплені  до  твердого  краю  дихальцевої  щілини,  і  краї  перетинки  під  час
видихання  повітря  починають  коливатися.
 Цикади  дуже  полохливі  та  малорухливі,  особливо  в  похмуру  погоду,
але  у  спекотний  час  і  в  ясну  погоду  пожвавлюються.  Своїм  гострим  хо¬
ботком  комахи  ці  проколюють  кору  молодих  пагонів  і  висмоктують  сік.
У  такі  ж  самі  ранки  на  дереві  самки  відкладають  свої  яєчка.

ЧАГРА  СЕНЕГАЛЬСЬКА  (див.  Сорокопуд-чагра).
 ЧАЙКА  ЗВИЧАЙНА  (Vanellus  vanellus),  належить  до  родини  Сивкові.  Ха¬
рактеризується  чотирипалими  ногами,  тупими  крилами  й  особливим  чубком
на  голові.  Верхня  частина  голови,  грудей  і  кінцева  половина  хвоста  —  блис-
кучо-чорні;  низ  грудей,  черево  і  решта  хвоста  —  білі;  чубок  складається  з
довгого,  вузького  пір’я  з  роздвоєними  кінчиками.  Чайка  поширена  у  всіх
країнах  Старого  Світу,  починаючи  з  81°  пн.  ш.  до  Індії  та  Північної  Африки.
 Головну  поживу  чайки  складають  дощові  черв’яки,  потім  личинки,
комахи,  равлики  тощо;  по  декілька  разів  на  день  вона  літає  на  водопій  і
дуже  любить  купатися.
 Гніздо  її  влаштовується  на  галявинах,  вологих  луках,  рідко  в  безпо¬
середньому  сусідстві  з  водою;  воно  являє  собою  заглибину,  дбайливо  ви¬
стелену  тонкими  стеблами  і  корінцями.  Час  кладки  припадає  на  кінець
березня  або  початок  квітня.  Самка  сидить  на  яйцях  сама  і  чомусь  ре¬
тельно  стежить  за  тим,  щоб  краї  яєць  стикалися  один  з  одним.  Оперення
пташенят  дуже  схоже  на  колір  грунту.  Спіймані  чайки,  особливо  молоді,
легко  звикають  до  неволі,  стають  ручними,  довірливими,  дружать  з  інши¬
ми  свійськими  тваринами  і  взагалі  дуже  цікаві.
 У  Єгипті  нашу  чайку  замінює  шпоркова  чайка  (V.  spinosus),  один  із
найзвичайніших  птахів  цієї  країни.  За  своєю  поведінкою  і  способом  жит¬
тя  вона  мало  відрізняється  від  вищеописаного  виду.
 ЧАИКИ,  родина  Laridae.  Птахи  цієї  родини  відзначаються  міцним,  але
струнким  тілом  і  дуже  різноманітними  розмірами,  оскільки  дрібні  види  не
перевищують  галки,  а  великі  змагаються  розмірами  з  орлом.  Дзьоб  середньої
довжини,  дуже  стиснений  з  боків  і  утворює  на  кінці  пологий  гачок;  ноги
середніх  розмірів  з  перетинками  між  трьома  передніми  пальцями,  крила  ши¬
рокі  та  довгі,  хвіст  широкий,  недовгий,  прямо  обрізаний  на  кінці.  Покривні
пера  дуже  густі,  а  на  черевці  та  грудях  навіть  схожі  на  хутро;  забарвлення
оперення  зазвичай  світле  й  одноманітне,  але  різне  за  порами  року  і  віком.
 Чайки  розселені  по  всіх  частинах  світу  і  тримаються  біля  берегів  мо¬
рів,  зрідка  відлітаючи  далеко  від  землі.  Для  моряка  чайки  є  надійними
передвісниками  близького  берега.  Прямуючи  за  течією  великих  річок,
вони  перелітають  часто  й  у  внутрішні  регіони.  Серед  чайок  одні  належать
до  перелітних  птахів,  інші  —  до  кочових.  їхню  поживу  складають  риби  і
всілякі  інші  дрібні  морські  тварини.  Під  час  відшукування  поживи  вони
виявляють  ту  саму  розмаїтість  прийомів,  яку  ми  помічаємо  у  ворон,  але
набагато  жадібніші  та  ненажерливіші  за  них.
 За  зовнішнім  виглядом  чайки  —  привабливі  птахи,  відрізняються  ви¬
тонченими  рухами  і  красивою  гордою  поставою.  Ходять  вони  досить  швид¬
ко,  плавають  краще  за  більшу  частину  інших  птахів  цього  ряду  і  довго  та
легко  літають.  У  пірнанні  вони  також  досить  майстерні.  Зате  голос  їхній  не
можна  назвати  приємним,  оскільки  він  складається  з  гучних  каркаючих  і
тріскотливих  звуків.  Вони  хоробрі  та  сміливо  стають  до  бою  з  іншими  тва¬
ринами;  між  собою  живуть  досить  мирно,  але  заздрісні  й  недовірливі.
 На  час  гніздування  всі  чайки,  які  зазвичай  трапляються  і  поодинці,
завжди  збираються  у  великі  зграї.  Гнізда  влаштовуються  по-різному.  Де  є
відповідні  матеріали,  там  гніздо  вистилається  водоростями  і  лишайника¬
ми;  інакше  гніздо  влаштовується  зовсім  без  підстилки.  Кладка  складаєть¬
ся  з  2—4  великих  яєць  правильної  форми,  які  насиджують  обоє  батьки  по
черзі.  Самець  і  самка  виявляють  ніжну  турботу  до  свого  потомства  і  нара¬
жають  себе  на  найбільшу  небезпеку,  якщо  є  загроза  для  життя  пташенят.
 Чайка  —  один  із  перших  вісників
весни,  що  наближається,  оскільки
прилітає  до  нас  одночасно  зі  шпа¬
ком  і  жайворонком.  Чайка  уникає
людини,  тому  дуже  рідко  селиться
поблизу  її  житла,  за  винятком  хіба
що  заливних  луків.  Головною  умо¬
вою  для  побудови  гнізда  є  близь¬
кість  води;  якщо  ж  чайки  гніздяться
на  плоских  підвищеннях,  то  можна
сміливо  розраховувати,  що  місця  їх
звичного  гніздування  будуть  залиті
водою.  Це  активні,  жваві  птахи,  що
безперервно  перебувають  у  русі.
 Чайка  звичайна
 (Vanellus  vanellus)
 Чайки  —  птахи  роду  Vanellus  із  ро¬
дини  Сивкові  (Charadriidae).  Багато
чайок  (із  23  видів)  мають  чубки,  як
у  добре  відомої  у  Британії  звичайної
чайки.

■  670
 ■  ЧАПЛІ
 Чайка  озерна  (Larus  ridibundus)
 Чайки  —  птахи  з  дуже  поширеної
родини  Чайки  (Laridae),  що  включає
46  видів  (ряд  Сивкоподібні).  Живуть
зграями,  живляться  з  поверхні  води,
а  також  падлом  або  покидьками.
Більшість  видів  поширена  в  Північ¬
ній  півкулі.  Відкладають  2—3  яйця  із
захисним  забарвленням  у  неакуратні
гнізда  з  трави.  Пташенята  залиша¬
ють  гніздо  відразу  після  вилуплення,
але  ще  декілька  тижнів  залежать
від  батьків,  які  їх  годують.
 Чаплі  —  птахи,  разом  із  бугаями  на¬
лежать  до  родини  Ardeidae.  Це,  як
правило,  витончені  птахи  з  довги¬
ми  шиями  і  ногами.  Більшість  із  49
дуже  поширених  видів  будує  на  дере¬
вах  добре  помітні  гнізда,  об'єдную¬
чись  у  колонії.
 Чайка  озерна  (Larus  ridibundus)  гніздиться  в  широкому  поясі  між  30°
і  60°  пн.  ш.  і  поширена  у  всіх  прісних  водах  Європи,  Азії  й  Америки.
Довжина  тіла  —  42  см,  розмах  крил  —  94,  довжина  крила  —  31  см,  хвос¬
та  —  13  см.  Її  головну  поживу  складають  комахи  і  маленькі  риби;  проте
вона  поїдає  іноді  й  мишей  і  наважується  навіть  нападати  на  досить  ве¬
ликих  тварин.  Наприкінці  квітня  настає  пора  гніздування,  яке  у  них  від¬
бувається  спільно:  чайки  збираються  для  цього  у  великі  товариства,  що
складаються  з  сотень  і  тисяч  птахів,  які  якомога  ближче  туляться  одна  до
одної  на  маленькому  просторі.
 ЧАПЛІ  (Ardeidae).  їхнє  тіло  дуже  маленьке  і  стиснене  з  боків;  шия
довга  і  тонка,  голова  невелика,  дзьоб  зазвичай  довший  за  голову,  досить
товстий,  прямий,  стиснений  з  боків  і  вкритий  гладким  жорстким  роговим
чохлом.  Ноги  середньої  висоти  з  довгими  пальцями;  крила  довгі  та  ши¬
рокі,  але  тупі;  хвіст,  що  складається  з  11—12  пер,  короткий  і  закруглений.
Оперення  дрібне  і  м’яке,  часто  подовжується  на  тім’ї,  спині  та  верхній
частині  грудей;  забарвлення  його  різне  і  буває  дуже  красивим,  хоча  не
містить  яскравих  барв.
 Чаплі  вміють  спритно  лазити  в  очереті,  але  роблять  це  так,  що  здають¬
ся  незграбними;  вони  можуть  і  плавати,  але  тримаються  при  цьому  так,
що  мимоволі  викликають  сміх.  їхній  голос  —  неприємний  крик.  Боязко
уникають  великих  тварин.  Здобич  чапель  головним  чином  складається  з
риби.  Найдрібніші  види  живляться  переважно  комахами,  але  жодна  чапля
ніколи  не  гребує  тваринами,  якщо  може  їх  здолати.  Вона  знищує  дрібних
ссавців,  молодих  і  безпорадних  птахів,  жаб,  молюсків,  черв’яків  і  раків.
Тихо  й  уважно  походжає  чапля  по  воді  і  жадібно  оглядає  її;  при  цьому
вона  так  втягує  свою  шию,  що  здається,  ніби  голова  лежить  на  плечах;
але  раптом  шия  миттєво  витягується  на  всю  довжину,  і  дзьоб,  як  дротик,
спрямовується  на  жертву.  Подібним  чином  вона  захищається  і  від  воро¬
гів,  які  нападають  на  неї,  якщо  їй  не  вдасться  вчасно  сховатися.
 їхні  великі,  недбало  сплетені  гнізда  розміщуються  на  деревах  або  між
стеблами  очерету.  Самка  сама  висиджує  свої  3—6  яєць;  у  цей  час  її  годує
самець.
 ЧАПЛЯ  БІЛА  (Egretta  alba)  відрізняється  стрункою  статурою,  довгою
шиєю,  слабким  дзьобом  і  сліпучо-білим  оперенням.  Населяє  Південну
Європу,  Центральну  і  Південну  Азію,  Африку  й  Австралію.  У  тих  самих

ЧАПЛЯ  -  ГОJIІАФ  ■
 671  ■
 місцевостях  водиться  і  мала  біла  чапля  (Egretta  garzetta),  також  чисто-біло¬
го  кольору.  Обидві  чаплі  населяють  різні  води,  але  найохочіше  селяться
в  болотах,  особливо  в  таких  місцях,  які  найбільш  спокійні  та  віддалені
від  людей.  Вони  люблять  ставати  в  найдивніші  пози,  наприклад  ховають
голову,  шию  й  одну  зі  своїх  ніг  у  пір’я,  що  аж  здається,  ніби  бачиш  пере¬
кинутий  конус  на  ніжці;  але  все  ж  таки  це  робиться  набагато  миловидні¬
ше,  ніж  у  сірої  чаплі.  їхня  хода  величніша,  а  політ  красивіший,  ніж  у  їхніх
родичів.
 ЧАПЛЯ-ГОЛІАФ,  або  велетенська  (Ardea  goliath),  схожа  на  сіру  чаплю.
Поширена  в  Африці  та  Індії.  Її  голова  і  нижні  частини  тіла  за  винятком
білого  горла  —  каштаново-червоно-бурі;  верхні  частини  тіла  —  голубу-
вато-попелясті.  Довжина  —  136  см,  розмах  крил  —  186,  довжина  кри¬
ла  —  55,  довжина  хвоста  —  21  см.
 ЧАПЛЯ  СІРА  (Ardea  сіпегеа)  є  найпоширенішою  представницею  ро¬
дини  Чаплі.  Голова  біла,  шия  сіро-біла,  спина  попелястого  кольору  з  бі¬
лими  смугами,  боки  нижньої  частини  тіла  чорні,  махові  пера  чорні.  Ця
чапля  трапляється  майже  у  всіх  країнах  Старого  Світу  південніше  64-ї  па¬
ралелі.  Місцеперебування  і  зону  полювання  сірої  чаплі  складають  усілякі
водні  простори,  якщо  вони  достатньо  мілкі;  чапля  трапляється  навіть  у
найменших  польових  ставках,  у  канавах  і  калюжах,  та  все  ж  таки  охочіше
селиться  поблизу  таких  вод,  де  є  високі  дерева,  які  служать  їй  місцем  від¬
починку.  Вона  боязкіша  й  обережніша  за  інших  чапель  і  насилу  дає  себе
обдурити.  Пожива  її  складається  з  риб  до  20  см  завдовжки,  жаб,  вужів,
мишей,  комах,  що  живуть  у  воді,  черепашок  і  дощових  черв’яків,  вона
полює  також  і  на  молодих  болотяних  або  водяних  птахів.  Кладка  почина¬
ється  у  нас  у  квітні,  і  тоді  в  їхньому  плоскому  гнізді,  що  досягає  метра  в
поперечнику,  можна  знайти  3—4  яйця.  Благородні  соколи  і  великі  сови
часто  нападають  на  старих  чапель,  а  слабші  соколи  і  ворони  грабують  їхні
гнізда.
 Чапля-голіаф,
або  велетенська
 (Ardea  goliath)
 Африканська  чапля-голіаф  (Ardea  go¬
liath)  —  дуже  великий  птах.  Сприт¬
ний  риболов.  Довгі  ноги  цієї  чаплі
провисають  під  час  польоту.

■  672
 ■  ЧЕРВЕЦІ
 Мускулатура  дощового  черв’яка  так
сильно  розвинена,  що  витягнути  його
із  землі  нелегко.  Усі  дощові  черв'я¬
ки  —  гермафродити.
 Кільчасті  черви,  кільчеці,  аннеліди,  —
представники  типу  Annelida,  що  від¬
значається  великою  різноманітністю
форм  і  значним  прогресом  в  еволюцій¬
ному  розвитку.  Понад  8700  видів,  що
входять  до  типу,  сегментовані,  при¬
чому  їхнє  тіло  складається  з  безлічі
схожих  кільцеподібних  відділів.
 ЧЕРВЕЦІ  (Соссіпеа)  —  підряд  ряду  Рівнокрилі.  Відзначаються  своєю
своєрідною  будовою  і  живуть  на  рослинах,  соком  яких  живляться;  у  них
помічається  велика  різниця  між  самками  і  самцями.  Перші  утворюються
з  рухомих  личинок,  у  яких  є  вусики,  хоботок  і  шість  кінцівок,  озброєних
кігтиками,  їхній  хоботок  не  втяжний  і  забезпечений  довгими  смокталь¬
ними  щетинами,  очей  або  немає  зовсім,  або  є  тільки  прості.  Побігавши
моторно  якийсь  час  по  рослині  і  знайшовши  відповідне  місце,  личинки
міцно  присмоктуються  тут,  починають  рости  і  товщати,  але  крил  ніколи
не  мають.
 Досягнувши  зрілості,  самки  відкладають  під  себе  яєчка  і  потім  уми¬
рають,  захищаючи  своїм  трупом  відкладені  яєчка  від  зовнішніх  впливів.
Коли  з  них  розвинуться  червеці,  вони  якийсь  час  залишаються  ще  тут,  під
материнським  щитком,  а  потім  розповзаються.
 Личинка  самця  розвивається  інакше.  Вона  також  присмоктується  до
якогось  місця,  але  у  неї  поступово  утворюється  навколо  покришка  у  ви¬
гляді  щитка  або  щось  на  зразок  футляра,  а  коли  личинка  дозріває,  то  з
футляра  вилітає  двокрила  комаха.  Самців  червеців  взагалі  менше,  ніж  са¬
мок.  Живуть  червеці  в  більшості  випадків  у  теплих  країнах,  хоча  є  кілька
і  європейських  видів.
 ЧЕРВИ  ДОЩОВІ  (Limbricidae)  найвідоміші  з  групи  Малощетинко¬
ві  типу  Кільчасті  черви.  Передній  членик  їх  має  вигляд  конуса,  який
утворює  верхню  губу  і  головну  лопать;  щетини,  розташовані  у  дві  або
чотири  лінії,  дуже  короткі.  У  них  немає  ні  очей,  ні  вух.  Кишковий  канал
проходить  по  всьому  тілу  і  зазвичай  буває  наповнений  землею,  яка  по¬
глинається  у  великій  кількості;  перегнійні  частинки  її  служать  поживою
для  тварини.
 Найбільший  із  них  —  звичайний  дощовий  черв’як  (Lumbricus  agrico¬
la)  —  досягає  довжини  40  см.  Не  задовольняючись  тим  перегноєм,  який
трапляється  в  землі,  він  сам  готує  його  для  себе  і  наносить  собі  до  нірки
шматочки  соломи,  пір’я,  обривки  папірців,  щоб  приготувати  перегній.
 Зиму  черв’як  проводить  у  сплячці,  причому  черви  ці  іноді  збираються
товариствами  і  зимують,  звившись  клубком.
 Удень  вони  рідко  знаходяться  на  поверхні  і  то  тільки  після  дощу,  але
смерком  і  вночі  виповзають  на  поверхню,  тоді  їх  і  поїдають  жаби,  трито¬
ни,  саламандри  та  багато  інших  тварин.
 ЧЕРВИ  ЗІРЧАСТІ,  або  ехіуриди  (Echiurida).  їх  заведено  вважати  за
гілку  кільчастих  червів,  що  відокремилася.  До  них  належить  зелена  боне-
лія  (BonelUa  viridis)  із  роздвоєним  довгим  хоботком  та  з  тілом,  укритим  бо¬
родавочками;  довжина  тіла  —  близько  8  см,  а  хоботок  може  витягатися  на
50  см  і  більше.  Самці  набагато  менші  та  живуть  паразитами  в  тілі  самки.
 Ще  в  личинковому  стані  самець,  який  має  вигляд  маленького  черв’яч¬
ка,  неспокійно  плаває  у  воді,  поки  не  зустріне  якусь  самку;  тоді  він  за¬
лазить  по  ній  на  хоботок  і,  поповзавши  якийсь  час,  через  ротовий  отвір
проникає  всередину  тіла.  Коли  вони  досягнуть  повного  розвитку,  то  ви¬
рушають  далі  мандрувати  по  тілу  і  проникають  до  яєчників.
 Деякі  зірчасті  черви  живуть  на  великих  глибинах,  оскільки  їх  вилов¬
лювали  з  глибини  понад  4500  м.
 ЧЕРВИ  КІЛЬЧАСТІ  (Annelida)  мають  найвищу  організацію  зі  всього
типу;  їхнє  тіло  складається  з  відокремлених  кілець,  які  розділені  між  со¬
бою  шкірястими  перегородками,  що  глибоко  вростають  усередину  тіла.
Кількість  таких  кілець  у  різних  представників  класу  дуже  різна.  Ротовий
отвір  розташований  завжди  на  черевному  боці,  безпосередньо  за  першим
члеником;  при  цьому  у  багатьох  передня  частина  кишечнику  може  ви¬
вертатися  назовні  у  вигляді  хоботка.
 ЧЕРВОНОПІРКА  (Scardinius  erythrophthalamus),  довжина  25—30  см,
вага  0,5—0,8  кг,  є  дуже  красивою  рибкою.  Спина  її  зазвичай  буро-зелена,
боки  жовті  з  металічним  блиском,  черево  сріблясто-біле,  плавці  ж  яскра¬
во-червоного  кольору.  Мешкає  червоноперка  в  озерах,  ставках  і  річках  із
повільною  течією,  якнайбільше  любить  гірські  озера,  в  яких  підіймається

ЧЕРВ’ЯГИ  ■
 673  ■
 до  1600  м,  плаває  дуже  швидко  і  вправно,  живиться  водяними  рослина¬
ми,  комахами  і  черв’яками.  Спеціально  ловінням  червоноперок  ніде  не
займаються,  але  іноді  вона  потрапляє  в  сіті  в  такій  кількості,  що  нею
удобрюють  поля.
 ЧЕРВ’ЯГИ  (див.  Земноводні  безногі).
 ЧЕРЕВОНОГІ  (Gastropoda),  клас  Молюски.  Усі  тварини,  що  нале¬
жать  до  цього  класу,  відзначаються  повільністю.  Голова  відокремлена  від
тулуба,  чим  черевоногі  відрізняються  від  двостулкових  молюсків,  у  яких
немає  й  натяку  на  наявність  голови.  Характерною  ознакою  всього  ряду  є
широкий  пластинчастий  відросток  на  черевному  боці,  так  звана  підошва,
або  нога;  цей  орган,  досить  своєрідно  влаштований,  служить  черевоногим
для  пересування;  при  цьому  пластинка  ноги  хвилеподібно  згинається,  і
тварина  пересувається  вперед.  Рухаючись,  наземні  равлики  залишають
слід  із  слизу,  що  виділяється  численними  залозами.  Мантія  черевоногих
являє  собою  товсту  складку,  яка  утворює  навколо  голови  щось  на  зразок
комірця  і  ніколи  не  стуляється  на  череві.  Що  стосується  наземних  і  пріс¬
новодих,  то  у  них  дихання  легеневе,  а  не  зяброве.
 Черепашка  равликів  вапняна,  але  й  органічної  речовини  в  ній  до¬
сить  багато.  Під  час  розвитку  зародка  можна  спостерігати,  як  черепашка
утворюється  спочатку  у  вигляді  шкірястої  гнучкої  плівки,  яка  поступово
відділяється  від  мантії,  а  потім  потроху  твердне,  просочуючись  вапном.
У  більшості  випадків  черепашки  бувають  спірально  закручені:  частіше
вправо,  ніж  уліво.  Ротовий  апарат  равлика  складається  з  пластинчастої
облямівки,  що  оточує  устя,  в  якому  можна  розрізнити  зовнішню,  або
праву,  губу  і  внутрішню,  або  ліву.  У  багатьох  равликів  є  особлива  кришка,
якою  щільно  закривається  отвір  черепашки.
 ЧЕРЕПАХА  ВЕЛИКОГОЛОВА  (Platystemon  megacephalum)  належить
до  родини  Великоголові  черепахи,  поширена  в  річках  Індокитаю,  рід¬
ше  —  у  південних  провінціях  Китаю.  Спинний  щиток  у  неї  плоский,
грудний  також  плоский,  дуже  широкий,  хвіст  довгий  лусковий;  усе  тіло
витягнуте  завдовжки.  Тварина  ця  дуже  рідкісна  і  трапляється  лише  в  най-
дикіших  місцевостях  Сіаму  і  Бірми.
 ЧЕРЕПАХА  ГРИФОВА  (Macroclemys  temmincki)  належить  до  родини
Кайманові  черепахи,  водиться  в  річках  і  болотах  Сполучених  Штатів,
 Червонопірка  —  вид  риб  із  родини
Коропові,  близький  родич  плітки,  але
відрізняється  від  неї  круто  загнутим
ротом,  бронзово-жовтим  забарвлен¬
ням  на  боках  і  криваво-червоними  че¬
ревними  й  анальним  плавцями.  Дуже
поширена  в  Західній  і  Центральній
Європі.  Порівняно  з  плотвою,  черво¬
нопірка  гірше  пристосована  до  жит¬
тя  у  широкому  діапазоні  умов,  —
живиться  комахами,  що  живуть  на
поверхні  води,  і  ракоподібними,  які
тримаються  верхніх  шарів  водойми¬
ща.  Мешкає  в  низовинних  озерах  і  за¬
плавах  річок,  часто  серед  густої  рос¬
линності,  досягає  довжини  40  см.
 Черепаха  великоголова
 (Platystemon  megacephalum)
 Найпримітніше  у  цієї  черепахи  —  го¬
лова,  дуже  велика,  вкрита  одним  опу¬
клим  щитом  і  забезпечена  справжнім
гачкуватим  дзьобом,  як  у  птахів;  за¬
гальна  довжина  тварини  —  близько
40  см,  з  яких  на  голову  і  шию  припа¬
дає  8,5  см,  а  на  хвіст  —  15  см.

■  674
 ■  ЧЕРЕПАХА  ЄВРОПЕЙСЬКА  БОЛОТЯНА
 «Із  спійманою  грифовою  черепа¬
хою,  —  розповідає  Вейнланд,  —
нелегко  впоратися.  Щойно  ви¬
трушена  з  сіті  в  човен,  розлючена
тварина  відкидається  на  задні  лапи
і  зі  страшною  швидкістю  кидається
вперед,  прагнучи  вкусити.  Якщо  їй
підставити  весло,  то  вона  люто  вче¬
питься  в  нього».
 Черепаха  кайманова  (Chelydra  ser¬
pentina)  мешкає  в  річках  і  болотах
Північної  та  Центральної  Америки
і  досягає  довжини  понад  І  м  (разом
із  хвостом).  Вона  боляче  кусається,
живиться  дрібними  хребетними.
 Черепаха  зелена,  або  супова,  (Chelo-
піа  mydas)  належить  до  родини  Мор¬
ські  черепахи  (Cheloniidae).  Звичай¬
на  довжина  панцира  —  близько  1  м,
маса  100—200  кг.  Тримається  в  при¬
бережних  краях,  на  мілководді  з  за¬
ростями  морської  трави.  На  відміну
від  інших  представників  родини  і  від
шкірястої  черепахи,  майже  винят¬
ково  рослиноїдна.  Має  дуже  смачне
м'ясо  і  донедавна  була  цінним  об'єк¬
том  промислу.
 у  Мексиці  і  далі  на  південь  до  екватора;  досягає  майже  0,5  м  довжини.
Ця  черепаха  і  споріднена  з  нею  кайманова  черепаха  (Chelydra  serpentina)
примітні  своєю  злостивою  вдачею,  тому  являють  певну  небезпеку  навіть
для  людини.
 З  якою  силою  і  швидкістю  вона  кидається,  можна  судити  з  розповіді
Вейнланда,  який  повідомляє,  що  весло  1  см  завтовшки  пробивається,
ніби  кулею,  дзьобоподібним  носом  грифової  черепахи.  Грифові  черепахи
дуже  сміливі  та  люті,  тому  купатися  в  річці,  де  вони  мешкають,  небезпеч¬
но,  оскільки  тварина  ця,  не  замислюючись,  кинеться  на  людину  і  своїми
гострими  щелепами  завдасть  їй  серйозних  ран.
 У  воді  вони  плавають  дуже  швидко  і,  на  противагу  іншим  черепахам,
відзначаються  наполегливістю  в  переслідуванні  здобичі.  Живляться  вони
не  тільки  дрібними  водними  тваринами,  але  нападають  також  і  на  досить
великих  риб,  ловлять  качок  і  гусей,  через  що  завдають  шкоди  місцевим
жителям,  винищуючи  у  них  свійських  птахів.
 ЧЕРЕПАХА  ЄВРОПЕЙСЬКА  БОЛОТЯНА  (Emys  orbicularis)  належить
до  родини  Прісноводні  черепахи.  Черепаха  ця  поширена  майже  по  всій
Європі  за  винятком  північної  та  північно-східної  її  частини;  найпошире¬
ніша  на  Балканському  півострові,  особливо  в  північно-західній  частині
(Далмація,  Албанія  і  Боснія),  та  в  Італії,  досить  поширена  також  у  Пів¬
нічно-Східній  Німеччині.
 Європейська  черепаха  завдовжки  32  см,  рахуючи  від  голови  до  кінця
хвоста,  довжина  панцира  —  не  більше  19  см.  Колір  спинного  щитка  сіро-
зелений,  по  якому  розкидані  жовтуваті  плями  і  смужки;  черевний  щиток
жовтуватого  кольору  з  чорними  цятками  і  яскраво-жовтими  смужками.
Водиться  ця  тварина  у  стоячих  неглибоких  водах  із  повільною  течією  і
в  болотах.  Удень  виходить  із  води,  щоб  погрітися,  але  при  цьому  вкрай
обережна  і  ніколи  не  віддаляється  від  води,  куди  втікає,  почувши  щонай¬
менший  шум.  У  воді  плаває  дуже  швидко,  тому  порівняно  легко  наздо¬
ганяє  не  тільки  дрібних  водних  тварин,  а  навіть  і  риб.
 ЧЕРЕПАХА  ЗЕЛЕНА  МОРСЬКА,  або  супова  (Chelone,  або  Chelonia,
mydas),  водиться  у  всіх  морях  тропічних  і  субтропічних  країн.  У  Середзем¬
ному  морі  її  немає,  але  є  споріднений  їй  інший  вид.  Тварина  ця  досягає
розміру  1  м  або  дещо  більша,  а  вага  —  до  450  кг.  Забарвлення  спинного
щитка  непостійне,  але  зазвичай  буває  зеленувато-бурим  із  темними  пля¬
мами  і  лініями,  які  утворюють  мармуровий  малюнок.  У  морях  ці  черепахи
здебільшого  тримаються  поблизу  берега,  у  відкритому  морі  бувають  рід¬
ше.  У  воді  плавають  дуже  добре  і  вправно,  розсікаючи  воду  своїми  ласта¬
ми,  так  що  їхні  рухи  нагадують  політ  великих  хижих  птахів,  наприклад,
орлів.  Вони  легко  можуть  нерухомо  лежати  на  поверхні  та  дрімати,  у  воді
можуть  триматися  на  якій  завгодно  глибині.  Чуйність  і  обережність  їхні
вражаючі:  почувши  щонайменший  шум  або  відчувши  небезпеку,  вони
вмить  ховаються  у  глибині.  Зелені  черепахи  часто  збираються  значними
товариствами.
 їхню  поживу  складають  морські  водорості,  особливо  одна  рослина  —
Zostera  marina,  яка  називається  черепашачою  травою;  де  водяться  черепа¬
хи,  там  завжди  на  поверхні  плавають  відгризені  стебла  морських  рослин,
із  чого  і  можна  судити  про  їхню  присутність.  Напавши  на  зарості  улюбле¬
них  їхніх  рослин,  черепахи  не  тільки  наїдаються  досхочу,  а  й  готують  собі
запас  на  майбутнє.
 Хоча  зелені  черепахи  —  цілком  морські  тварини,  проте  вони  до  певної
міри  прив’язані  до  окремих  берегів.  Самки  відкладають  яйця  постійно  в
одних  і  тих  самих  місцях  і  обирають  для  цього  пустинні  острівці  з  низь¬
кими  піщаними  берегами  і  взагалі  місцевості,  мало  відвідувані  людиною.
Перш  ніж  вийти  на  берег,  самка  ще  напередодні  цілий  день  плаває  неда¬
леко  від  берега  і  дуже  ретельно  досліджує  місцевість.  Найменший  шум  або
який-небудь  підозрілий  предмет  лякає  її  і  змушує  шукати  іншого  місця.
Розповідають,  що  поява  корабля  поблизу  місця  кладки  яєць  на  декілька
днів  проганяє  цих  обережних  тварин  від  берега,  гарматний  постріл  розпо¬
лохує  їх  на  цілий  тиждень.  Якщо  ж  усе  йде  благополучно,  черепаха  поволі
виповзає  на  берег,  відходить  кроків  на  30—40  від  лінії  припливу,  вириває

ЧЕРЕПАХА  ЗМІЇНОШИЯ  АРГЕНТИНСЬКА  ■
 675  ■
 невелику  ямку,  відкладає  туди  яйця  і,  знову  заповнивши  її  піском,  йде  на¬
зад  у  море;  на  цьому  і  закінчується  її  піклування  про  потомство.  Кількість
яєць  буває  дуже  великою:  за  один  раз  самка  кладе  до  100  і  до  200  штук,
але  через  декілька  днів  зазвичай  відкладає  ще  новий  запас  дозрілих  яєць,
а  іноді  кладе  яйця  ще  й  утретє,  тому  загальна  кількість  яєць,  відкладених
однією  самкою,  досягає  іноді  300—400  штук.  Молоді  черепахи,  що  ви¬
лупилися  з  яєць,  керуючись  інстинктом,  повзуть  у  море,  але  спочатку  не
вміють  пірнати  і  тому  стають  легкою  здобиччю  морських  чайок,  чапель,
риб  та  інших  хижаків.  Дорослі  черепахи  у  своїй  рідній  стихії  порівняно
рідко  потерпають  від  хижаків  різного  роду;  найбільшим  із  ворогів  є  лю¬
дина,  яка  ловить  їх  різними  способами,  найчастіше  сітями.  Вийшовши
на  суходіл,  тварини  ці  виявляються  зовсім  безпорадними,  тому  їх  легко
захоплюють  не  тільки  люди,  а  й  хижі  тварини,  як  великі,  так  і  дрібніші,
наприклад,  дикі  собаки.
 У  всіх  країнах,  де  є  черепахи,  під  час  кладки  яєць  місцеві  мешканці
кидають  майже  всі  свої  звичні  справи  і  займаються  відшукуванням  чере¬
пашачих  гнізд,  причому  захоплюють  на  березі  і  самих  черепах.  Десятки  і
сотні  тисяч  яєць  винищуються  тоді  неощадливою  людиною,  і  внаслідок
цього  в  багатьох  місцях  ці  корисні  тварини  зовсім  перевелися  або  стали
великою  рідкістю.
 ЧЕРЕПАХА  ЗМІЇНОШИЯ  АРГЕНТИНСЬКА  (Hydromedusa  tectifera)
належить  до  родини  Зміїношиї  черепахи.  Поширена  в  Південній  Амери¬
ці,  а  саме  в  системі  Ла-Плати.  Верхній  щиток  у  неї  майже  плоский,  скла¬
дається  з  14  пластинок,  нижній  зовсім  плоский,  суцільний;  шия  довга,
втикана  бородавками,  дуже  рухома  і  зовсім  нагадує  змію.  Мешкає  ця  че¬
репаха  в  мілких  озерах,  калюжах  і  струмках.  Удень  лежить  нерухомо,  втяг¬
нувши  голову  і  хвіст  під  панцир.  Це  злостива,  хижа  тварина,  яка  за  своєю
спритністю  і  лютістю  не  поступається  кусливій  черепасі  або  отруйним
зміям,  на  яких  вона  дуже  схожа  своєю  шиєю  і  головою,  живиться  риба¬
ми,  пуголовками  та  іншими  дрібними  водяними  тваринами;  у  разі  нападу
ворога  захищається  з  великою  спритністю  і  вправністю.
 ЧЕРЕПАХА  ЛІСОВА  (Clemmys  insculpta)  належить  до  родини  Прісно¬
водні  черепахи.  Має  тіло  завдовжки  тільки  29  см,  а  панцир  не  довший  18
см;  забарвлення  верхнього  щитка  майже  таке  саме,  як  у  болотяної  чере¬
пахи,  а  на  черевному  боці  посередині  знаходиться  велика  темна  пляма;  на
пальцях  невелика  перетинка  і  довгі  кігті.
 ЧЕРЕПАХА  СЛОНОВА  (Geochelone  elephantopus)  належить  до  родини
Суходільні  черепахи,  водиться  на  островах  Індійського  і  Тихого  океанів.
 Черепаха  лісова
 (Clemmys  insculpta)
 Живе  вона  в  Північній  Америці,  у
східній  частині  Сполучених  Шта¬
тів;  тримається  переважно  в  лісах,  у
болотах,  озерах  і  невеликих  річках,
але  може  цілими  місяцями  жити  і
на  суходолі,  в  лісах.  Вона  відрізня¬
ється  від  інших  черепах  більшою
швидкістю  рухів  на  суші.

■  676
 ■  ЧЕРЕПАХА  СЛОНОВА
 Черепаха  слонова
 (Geochelone  elephantopus)
 Тварини  ці  сягають  близько  1,5  м
завдовжки,  майже  такі  самі  зав¬
ширшки  і  близько  1  м  заввишки;
досягають  ваги  600  кг.  На  вигляд
вони  відрізняються  від  усіх  інших
черепах  довгою  шиєю,  високими
кінцівками  і  чорним  кольором  сво¬
їх  щитів.  Спосіб  життя  детально
описаний  Дарвіном  та  іншими  на¬
туралістами.
 «На  дорозі,  —  розповідає  Дарвін,  —
мені  трапилися  дві  великі  черепа¬
хи;  одна  їла  шматок  кактуса  і,  коли
я  підійшов  до  неї,  подивилася  на
мене  і  спокійно  пішла  далі;  друга,
помітивши  мене,  поспішно  захова¬
ла  голову  під  панцир.  Тварини  ці
тримаються  переважно  у  вологих
місцевостях;  живляться  рослина¬
ми:  кактусами,  листям  та  молодими
гілками  дерев  і  травою.  Вони  дуже
люблять  воду,  п’ють  її  дуже  бага¬
то,  з  насолодою  валяються  у  тва¬
ні.  Якщо  їхнє  пасовище  позбавлене
води,  то  вони  ходять  на  водопій  не
щодня,  оскільки  можуть  забирати  з
собою  запас  води  в  сечовому  міху¬
рі  і  витрачають  його  у  міру  потре¬
би.  Під  час  своїх  подорожей  вони
йдуть  зі  швидкістю  близько  4  миль
за  день;  хода  у  них  важка,  нерів¬
номірна,  повільна.  Яйця  відклада¬
ють  без  особливої  дбайливості  до
якої-небудь  ями;  їхня  кількість  не¬
велика:  від  10  до  14.  Яйця  укладе¬
ні  в  тверду  білу  шкаралупу,  мають
близько  18  см  в  обхваті.  Удень  ці
черепахи  дуже  обережні,  але  вночі
ні  на  що  не  звертають  уваги  і  зда¬
ються  сліпими  та  глухими».
 За  розповідями  всіх  мандрівників  XVI  і  XVII  століть,  черепахи  ці  у  вели¬
чезній  кількості  були  поширені  на  островах  Галапагоських,  Реюньйоне,
Св.  Маврикія,  на  Мадагаскарі  та  на  деяких  сусідніх.  Багато  суден  спеці¬
ально  займалися  ловленням  слонових  черепах  і  відправленням  їх  на  єв¬
ропейські  ринки.  Унаслідок  такого  посиленого  переслідування  кількість
цих  черепах  стала  дуже  швидко  зменшуватися.  Наразі  вони  і  тут  майже
зовсім  винищені.
 Портер,  зі  слів  мореплавців,  повідомляє,  що  слонові  черепахи  зно¬
сили  голодування  протягом  18  місяців,  під  час  переїзду  на  судні,  а  після
прибуття  на  місце  виявлялися  абсолютно  здоровими  і  навіть  гладкими.
Відомі  випадки,  коли  такі  черепахи  виживали  в  неволі  100—150  років.

ЧЕРЕПАХА  СУПОВА  ■
 677  ■
 ЧЕРЕПАХА  СУПОВА  (див.  Черепаха  зелена  морська).
 ЧЕРЕПАХА  ШКІРЯСТА  (Dermochelys  согіасеа)  —  найбільша  серед  че¬
репах,  що  нині  живуть,  має  довжину  панцира  понад  2  м  і  вагу  500—600  кг.
Черепаха  ця  належить  до  підряду  Безщиткові  (Athecae),  оскільки  у  неї
кістяний  панцир  не  вкритий  зверху  роговою  речовиною.  Спинний  щит
із  сімома  поздовжніми  опуклими  смужками  на  зразок  швів,  розділений
на  6  частин,  грудний  щиток  також  не  скостенілий,  шкірястий  —  м’який
і  гнучкий  і  також  розділений  поздовжніми  швами  на  п’ять  частин.  Пере¬
дні  ноги  набагато  довші  за  задні,  мають  вигляд  ластів  і  позбавлені  кігтів.
Шкірясті  черепахи  мешкають  у  всіх  морях  жаркого  поясу,  але  трапляють¬
ся  і  в  більш  помірних  широтах,  наприклад,  у  Середземному  морі.  Кіль¬
кість  цих  черепах  зменшується,  можна  сказати,  щороку,  тому  цей  вид
можна  визнати  за  вимираючий.  Найчастіше  ця  тварина  з’являється  біля
Флориди  і  біля  берегів  Бразилії.  Тут  вони  відкладають  яйця,  кількість
яких  надзвичайно  велика:  за  один  сезон  самка  може  відкласти  понад  1000
яєць.  Поживу  цих  тварин  складають  риби,  раки,  молюски  та  інші  морські
тварини.  За  наявними  відомостями,  тварина  ця  у  разі  нападу  може  чини¬
ти  сильний  опір.
 ЧЕРЕПАХИ,  ряд  Testudines.  За  зовнішнім  виглядом  черепахи  значно
відрізняються  від  усіх  інших  рядів  плазунів.  Найхарактерніша  ознака  че¬
репах  —  твердий  панцир,  у  який  укладений  тулуб.  Він  складається  з  двох
щитків:  спинного  і  грудного.  Спинний  завжди  буває  більш  чи  менш  опу¬
клий,  круглий,  злегка  витягнутий;  він  складається  з  декількох  плоских
кісток,  розташованих  симетрично,  а  зовні  вкритий  роговими  пластин¬
ками.  Кістки  спинного  щитка  зрощені  з  ребрами  і  з  хребетним  стовпом.
Грудний  щиток  плоский,  має  овальну  форму,  складається  також  із  декіль¬
кох  кісток  і  посідає  місце  грудної  кістки.  Обидва  щитки  сполучені  між  со¬
бою  хрящовими  зв’язками,  які  у  дорослих  черепах  із  часом  костеніють.
 Таким  чином,  тулуб  черепахи  укладений  ніби  в  коробку,  утворювану
двома  сполученими  щитками;  у  панцирі  є  лише  декілька  отворів  спереду
і  ззаду,  через  які  тварина  може  висувати  голову,  кінцівки  і  хвіст.
 Голова  зазвичай  має  овальну  форму,  іноді  злегка  витягнута,  сидить  на
довгій,  дуже  рухомій  шиї.
 Процес  дихання  полягає  в  черепах  у  тому,  що  дуже  об’ємисті  леге¬
ні  наповнюються  повітрям  за  допомогою  сукупних  дій  спинних,  тазових
і  плечових  м’язів.  Дихання  у  них  полягає  ніби  в  ковтанні  повітря:  че¬
репаха  тримає  рот  щільно  закритим  і  робить  правильний  рух  язиковою
кісткою,  то  піднімаючи  її,  то  опускаючи;  одночасно  з  цим  і  гортань  то
розкривається,  то  закривається.  Орган  слуху  складається  із  внутрішнього
і  середнього  вуха.  На  очах  є  по  дві  повіки  і  добре  розвинена  мигальна
перетинка;  будова  очного  яблука  майже  зовсім  така  сама,  як  у  птахів.
Язик  товстий,  укритий  м’якими  бородавочками.  Порожнина  черепа  має
невеликий  об’єм  і  містить  дуже  незначну  кількість  мозку  порівняно  з
розмірами  самої  тварини:  у  черепахи  40  кг  вагою  головний  мозок  важить
лише  4  г.
 У  черепах  найкраще  розвинені  зір  і  слух,  досить  добре  —  нюх;  гір¬
ше  —  дотик.
 Наразі  відомо  194  види  черепах,  які  розподілені  по  земній  поверхні
приблизно  так  само,  як  і  інші  плазуни.  Головна  умова  для  їхнього  жит¬
тя  —  тепло,  тому  черепахи  трапляються  тільки  в  країнах  із  теплим  кліма¬
том.  Черепахи  живуть  у  річках,  болотах,  трясовині,  в  тінистих  та  вологих
лісах  і  взагалі  віддають  перевагу  місцям  вологим;  багато  черепах  —  справ¬
жні  морські  тварини,  але,  з  іншого  боку,  є  черепахи,  які  живуть  у  без¬
водних  степах  і  пустелях.
 Черепаха  може  дуже  довго  затримувати  дихання.  Голодувати  вона
може  не  тільки  місяцями,  але  навіть  цілими  роками.  Черепахи  надзви¬
чайно  живучі;  найсильніші  рани  вони  зносять  порівняно  легко.
 По  землі  черепахи  ходять  дуже  повільно  і  незграбні  у  всіх  своїх  рухах,
але  прісноводні  види  дещо  спритніші  від  морських  і  суходільних.  У  воді,
навпаки,  вони  плавають  легко  і  швидко,  хоча  цим  не  можуть  зрівнятися
з  іншими  водяними  мешканцями.  При  надзвичайній  повільності  черепа-
 Черепаха  шкіряста—  найбільша  з  су¬
часних  черепах  —  завдовжки  до  2  м,
важить  до  600  кг.  Мешкає  у  тропіч¬
них  морях,  запливає  і  в  субтропічні.
Тіло  вкрите  шкірою,  а  не  роговими
щитками.  Чисельність  зменшується.
 Черепахи  —  ряд  плазунів.  12  родин,
об'єднаних  у  4  підряди:  Прихованошиї
(Кайманові,  Прісноводні,  Суходільні,
Морські),  Бокошиї  (Зміїношиї  і  Пе-
ломедузові  черепахи),  які  загинають
шию  збоку  під  панцир,  а  не  втягують
її  всередину;  усього  близько  230  видів.
Також  підряд  М'якотілі  (Трикігте-
ві,  Двокігтеві)  і  підряд  Безщиткові
(Шкірясті).

■  678
 ■  ЧЕРЕПАХИ  МОРСЬКІ
 Зубів  у  черепахи  немає,  але  їхні  ще¬
лепи  вкриті  загостреними  роговими
пластинками,  тому  рот  у  них  дещо
схожий  на  пташиний  дзьоб.  Біль¬
шість  черепах  живиться  рослинни¬
ми  речовинами,  хоча  поїдають  та¬
кож  і  дрібних  безхребетних  тварин;
прісноводні  та  деякі  морські  чере¬
пахи  живляться  переважно  рибами,
ракоподібними  і  молюсками.  Вони
їдять  у  помірних  країнах,  влас¬
не  кажучи,  тільки  в  теплий  літній
час,  а  в  тропічному  поясі  —  у  до¬
щову  пору  року.  Протягом  декіль¬
кох  тижнів  вони  швидко  жиріють,
а  потім  майже  перестають  їсти  і  на
декілька  місяців  впадають  у  заці¬
пеніння;  така  сплячка  у  тропічних
суходільних  черепах  відбувається  в
суху  пору  року,  а  в  помірних  кра¬
їнах  —  узимку.  Утім,  це  стосується
лише  суходільних  черепах  або  меш¬
канок  мілководних  басейнів:  боліт,
струмків  тощо.  Морські  черепахи
зовсім  не  впадають  у  сплячку.
 Черепахи  суходільні  (Testudinidae)  —
родина  черепах,  включає  11  родів  і  39
видів.  Поширені  в  Південній  і  Цен¬
тральній  Африці,  в  Південно-Східній
Азії,  а  також  декілька  видів  у  Пів¬
денній  Америці  та  Південній  Європі.
 хи  виявляють  вражаючу  силу  м’язів.  Навіть  невелика  черепаха  може  без
зусиль  нести  на  спині  хлопчика,  а  великі  можуть  везти  навіть  дорослу
людину;  морську  черепаху  середніх  розмірів  людина  не  може  зупини¬
ти  під  час  руху.  Надзвичайно  розвинені  також  жувальні  м’язи:  маленька
черепаха,  схопившись  ротом  за  мотузок  або  за  палицю,  може  висіти  в
такому  положенні  цілими  днями  і  не  відриватися,  навіть  коли  дуже  її
розгойдувати.
 Розмноження  черепах  відбувається  яйцями,  які  вкриті  твердою  вап¬
няною  шкаралупою,  а  у  морських  черепах  —  лише  нетовстою  оболонкою.
Самка  зариває  їх  у  пісок,  де  через  декілька  місяців  із  них  виходять  дитин¬
чата,  які  починають  жити  самостійно.
 Для  морських  черепах  не  тільки  акула,  а  й  інші  водяні  хижаки  явля¬
ють  собою  дуже  небезпечних  ворогів;  так  само  суходільних  черепах,  на¬
віть  великих,  винищують  у  великій  кількості  ягуари,  тигри  та  інші  великі
кішки.  Зморений  голодом,  ягуар  легко  може  впоратися  навіть  із  великою
черепахою:  він  перевертає  її  на  спину  і  потім  витягає  кігтями  м’ясо  з  пан¬
цирних  отворів;  навіть  вовки,  адьяги  та  інші  собаки  успішно  розгризають
панцир  невеликих  черепах.  Хижі  птахи  також  пожирають  черепах:  неве¬
ликих  вони  просто  розкльовують,  а  більших  піднімають  на  велику  висоту
і  кидають  звідти  на  скелі  та  каміння  доти,  доки  панцир  не  розіб’ється.
Що  ж  до  маленьких  черепах,  то  їх  поїдають  усі  хижаки,  навіть  свині  з’їда¬
ють  їх  просто  з  панциром.  Від  численних  ворогів  більше,  ніж  панцир,
черепах  рятує  їхня  надзвичайна  плодючість,  а  також  живучість.
 ЧЕРЕПАХИ  МОРСЬКІ,  родина  Cheloniidae,  відрізняються  від  сухо¬
дільних  і  прісноводних  тим,  що  передні  кінцівки  у  них  довші  від  задніх  і
перетворені  на  справжні  ласти;  голова  може  втягуватися  під  панцир  лише
частково,  а  кінцівки  зовсім  не  можуть  втягуватися.  Гострі  рогові  щелепи
часто  бувають  зазублені.  Верхня  щелепа  покриває  нижню  і  загинається
вниз  на  зразок  дзьоба.
 Усі  морські  черепахи  постійно  живуть  у  морях  і  віддаляються  від  берега
на  відстань  сотень  миль;  вони  чудово  плавають,  пірнають,  дуже  довго  можуть
залишатися  під  водою;  на  сушу  виходять  тільки  самки  для  відкладання  яєць.
Найпоширеніші  два  види  морських  черепах:  зелена  черепаха  і  каретта.
 ЧЕРЕПАХИ  СУХОДІЛЬНІ,  родина  Testudinidae.  Поширені  у  всіх
теплих  країнах,  за  винятком  лише  Австралії;  живуть  або  в  лісах,  або  в
степах  і  пустелях  оддалік  води.  Найголовніші  умови  їхнього  існування
складають  тепло  і  сухість.  У  більш  помірних  країнах  на  час  холодів  вони
закопуються  в  пісок,  впадаючи  у  сплячку,  у  жарких  країнах  сплячка
відбувається  в  сухі  місяці.  Якщо  така  черепаха  впаде  у  воду,  то  йде,  як
камінь,  на  дно.
 Перевертання  на  спину  ставить  узагалі  всіх  черепах  у  скрутне  або  на¬
віть  у  безпорадне  становище.  Суходільна  черепаха,  перекинута  на  спину,
протягом  декількох  днів  намагається  підвестися  за  допомогою  голови  і
хвоста,  але  кінцівки  їй  зовсім  не  допомагають  у  цьому.  Якщо  вдасться
схопити  ротом  яку-небудь  гілочку  або  билинку  трави,  то  черепаха  під¬
тягається  і  легко  перевертається.  Суходільні  черепахи  живляться  травами,
листям,  молодими  пагонами  рослин,  але  поїдають  також  черв’яків  і  рав¬
ликів.  їхнє  м’ясо  дуже  смачне,  так  само  як  і  яйця;  до  неволі  вони  легко
звикають  і  живуть  дуже  довго,  по  декілька  років.
 ЧЕХОНЯ  (Pelecus)  характеризується  прямою  спиною  й  опуклим  че¬
ревом;  ротова  щілина  майже  вертикальна.  Єдиний  представник  цього
роду  —  вид  чехоня,  шабля  (Pelecus  cultratus),  поширений  у  Північній  і
Середній  Європі,  водиться  в  Балтійському  морі,  Чорному  і  у  всіх  вели¬
ких  річкових  басейнах  Європейської  Росії.  Довжина  цієї  риби  —  близько
46  см,  вага  —  до  1  кг.  Чехоня  мешкає  у  прісній  і  в  солоній  воді.  Ловлення
її  незначне,  оскільки  м’ясо  її  не  цінується,  проте  її  дивна  плодючість  об¬
межується  всіма  хижими  рибами.
 ЧЕЧІТКА  ЗВИЧАЙНА  (Acanthis  flammed)  належить  до  родини  В’юр¬
кові.  Довжина  птаха  —  13  см,  розмах  крил  —  22  см.  Зонна  її  поширення

ЧИЖ  ЗВИЧАЙНИЙ  ■
 679  ■
 охоплює  холодний  пояс  Старого  і  Нового  Світу;  звідси  чечітка  щорічно
перекочовує  у  південніші  країни.  Чечітки  такою  ж  мірою  пов’язані  з  бе¬
резовими  лісами,  як  клести  із  хвойними:  у  них  вони  знаходять  узимку
насіння,  а  в  літні  місяці,  коли  виводять  пташенят,  у  величезній  кількості
всіляких  комах,  особливо  комарів.  Це  нешкідливий,  неспокійний  птах;  як
наймайстерніший  у  лазінні,  ніж  усі  його  родичі,  він  змагається  не  тільки
 13  клестом,  а  й  із  рухливими  синицями.  Берези,  тонке  суччя  яких  укри¬
те  зграями  цих  милих  птахів,  являють  собою  прекрасне  видовище.  Спів
складається  із  звуків  «чіт-чек»,  які  зв’язуються  безладним  щебетанням  і
закінчуються  треллю.  У  клітці  ця  довірлива  пташка  за  найкоротший  час
стає  надзвичайно  ручною.
 ЧИЖ  ЗВИЧАИНИЙ  (Spinus  spinus)  належить  до  родини  В’юркові.
Задня  та  верхня  частина  спини  жовто-зелена,  а  нижня  частина  грудей
і  черева  —  біла.  Поширений  він  по  всій  Європі  й  Азії  і  віддає  перевагу
лісистим  місцевостям;  улітку  чижик  живе  у  хвойних  лісах,  тут  виводить
своїх  пташенят  і  звідси  ж  здійснює  звичні  свої  мандрівки.  У  деякі  зими
він  тисячами  з’являється  поблизу  сіл,  тоді  як  в  інші  ледве  вдається  по¬
бачити  окремі  екземпляри.
 Чижик,  за  словами  Наумана,  завжди  бадьорий,  спритний  і  відважний,
утримує  своє  оперення  в  порядку,  хоча  зазвичай  не  пригладжує  його  до
тіла.  Політ  його  хвилястий,  швидкий  і  легкий;  тому  чижик  не  боїться  пе¬
релітати  великі  відстані;  по  землі  стрибає  легко  і  вільно,  хоча  прагне  по
можливості  уникати  цього.  Він  нешкідливий,  довірливий,  товариський  і
боязкий.  Поживу  його  складають  різноманітне  насіння,  молоді  бруньки  і
листя,  а  в  період  розмноження  —  комахи  і  гусениці.
 Чижикові  доводиться  терпіти  від  багатьох  ворогів;  сумирність  і  това¬
риськість  часто  роблять  його  жертвою  людей  і  хижих  тварин.
 ЧИКАЛКИ.  Лугова  чикалка  (Saxicola  rubetra)  належить  до  родини  Дроз¬
дові.  Верхній  бік  її  тіла  чорно-бурий  із  плямами  внаслідок  широких  іржаво-
сірих  країв  покривних  пер.  Нижній  бік  іржаво-жовтувато-білий;  на  підборід¬
ді,  з  боків  передньої  частини  шиї,  над  очима  і  посередині  крил  забарвлення
пір’я  біле.  У  самки  всі  кольори  не  такі  світлі,  брови  жовтуваті,  а  світлі  плями
на  крилах  не  такі  помітні.  Очі  темно-бурі,  дзьоб  і  ноги  чорні.  Довжина  птаха
 14  см,  розмах  крил  —  21,  довжина  крила  —  9,  а  хвоста  —  5  см.
 Чорноголова  чикалка  (Saxicola  torquata)  дещо  більша  за  попередній
вид  і  красивіше  забарвлена.  Верхній  бік  тіла  і  горло  у  неї  чорні,  нижній
бік  іржаво-червоний,  надхвістя  і  задня  частина  черевця  так  само,  як  пля¬
ми  на  крилах  і  з  боків  шиї,  чисто-білі.  Самка  зверху  і  на  горлі  має  сіру¬
вато-чорне  забарвлення,  на  черевному  боці  —  іржаво-жовте;  кожне  перо
спинного  боку  з  іржаво-жовтими  краями.
 Улюбленим  місцеперебуванням  чикалок  є  луки,  які  багаті  на  воду  і
межують  із  лісом.  Літають  півколами  низько  над  землею,  вправно  пе¬
рекидаються  і  мають  досить  жваву  вдачу.  їхній  спів  досить  приємний  і
багатий  на  тони,  властиві  іншим  птахам.  Живляться  комахами,  жучками,
мухами,  комарами,  гусеницями  тощо.  Гніздо  влаштовують  у  траві  на  по¬
верхні  луки;  таке  положення  гнізда  наражає  пташенят  на  небезпеку  з  боку
дрібних  хижих  звірів  —  мишей,  щурів  та  ін.
 ЧИКОТЕНЬ  (Turdus  pilaris)  має  строкате  забарвлення.  Голова,  задня
частина  шиї  і  надхвістя  попелясто-сірі;  зашийок  брудного  каштаново-бу¬
рого  кольору;  махові  і  хвостові  пера  —  чорні;  покривні  пера  крил  зовні  та
на  кінцях  попелясто-сірі.  Очі  бурі,  дзьоб  жовтий,  ноги  темно-бурі.  Самка
має  дещо  блідіше  забарвлення  ніж  у  самця.  Довжина  птаха  26  см,  розмах
крил  43,  довжина  крила  14,  а  хвоста  10  см.
 Чикотень  вважається  корінним  птахом  півночі  Європи  і  Азії,  де  ви¬
водить  пташенят  переважно  в  березових  лісах.  Зиму  він  часто  проводить
на  батьківщині,  а  якщо  відлітає,  то  не  далі  півночі  Африки,  Палестини  і
Кашміру.
 ЧІПКОХВОСТІ,  родина  Cebidae.  З  чіпкохвостих  необхідно  згадати  про
ревунів.  їхнє  тіло  щільне;  голова  висока,  пірамідальної  форми;  морда  ви-
 Чикалки  —  рід  птахів  родини  Дроз¬
дові.  10  видів,  поширені  у  Євразії  та
Африці.
 Дрізд-чикотень,  чикотень,  —  вид
 птахів  (Turdus  pilaris)  з  родини  Дроз¬
дові.  Гніздиться  в  лісовій  зоні  біль¬
шості  центральних  і  північних  регі¬
онів  Європи  і  Західної  Азії,  мігруючи
взимку  в  тепліші  зони.  Живиться
ягодами  і  комахами.  Неохайне  чашо¬
подібне  гніздо  звичайно  будує  на  де¬
ревах,  відкладає  3—4  яйця.

■  680
 ■  ЧЛЕНИСТОНОГІ
 Чіпкохвості  мавпи  —  родина  широ¬
коносих  мавп.  Довжина  тіла  22—
72  см,  хвіст  у  більшості  довгий,  ха¬
пальний.  Існує  II  родів  і  35  видів
(ревуни,  капуцини,  саймірі),  у  лісах
Південної  і  Центральної  Америки.
Спосіб  життя  денний  (окрім  мірикі-
ні),  деревний.
 Членистоногі  —  представники  най¬
більшого  типу  тварин  Arthropoda,
що  включає  декілька  мільйонів  ви¬
дів.  У  них  є  щільний  сегментований
покрив,  або  екзоскелет,  який  ство¬
рює  водонепроникну  кутикулу  у  ко¬
мах  і  павуків  або  товстий  панцир  у
крабів,  і  членисті  кінцівки  (зазвичай
одна  пара  на  сегмент),  що  викорис¬
товуються  для  плавання,  пересуван¬
ня  або  ловлення  здобичі.
 дається  вперед;  великий  палець  передньої  кінцівки  тонкий.  Густа  шерсть,
подовжуючись  на  підборідді,  набуває  форми  бороди.  Типовою  ознакою
ревунів  передусім  служить  бульбашкоподібно  роздута  під’язикова  кістка.
Властивий  ревунам  тужливий  крик  утворюється,  коли  повітря  з  силою
вривається  в  кістяний  барабан.  Якщо  взяти  до  уваги  великі  розміри  цієї
кістяної  коробки,  то  не  здадуться  дивними  сила  й  об’єм  голосу  цих  тва¬
рин,  які  мають  повне  право  так  називатися.  Хвіст  ревунів  дуже  довгий,
з  нижнього  боку  на  кінці  голий,  багатий  на  нерви  та  судини  і  забезпече¬
ний  сильними  м’язами,  завдяки  чому  служить  знаряддям  для  хапання.
 Зона  поширення  ревунів  дуже  велика,  вони  водяться  майже  у  всіх
країнах  Південної  Америки.  Густі,  високі  та  вологі  ліси  є  їх  улюбленим
місцеперебуванням;  на  рівнинах  вони  живуть  тільки  в  тих  місцях,  де
окремі  скупчення  дерев  утворюють  невеликі  гаї  і  де  поблизу  знаходиться
вода.  Сухих  місцевостей  вони  уникають  зовсім  і  трапляються  в  холодних
смугах.
 До  чіпкохвостих  мавп  Америки  належать  також  шерстисті  мавпи.
 Вони  характеризуються  кремезною  фігурою,  великою  круглою  голо¬
вою  з  короткими  добродушними  очима  і  дуже  маленькими,  ніби  обріза¬
ними  вухами,  вкритими  з  усіх  боків  волоссям,  сильними  та  рівномірно
розвиненими  кінцівками,  п’ятипалими  передніми  і  задніми  кінцівками  та
дуже  сильним  хвостом,  який  дорівнює  за  довжиною  тілу.  Нігті  дуже  стис¬
нені,  але  ніготь  великого  пальця  плоский.  Досить  довге,  м’яке,  хвилясте
волосся,  подовжене  на  грудях  у  вигляді  гриви,  вкриває  тіло.  Ці  мавпи  від¬
різняються  від  своїх  родичів  кремезною  статурою,  борознистими  іклами  і
шерстистим  хутром.  Вони  населяють  ліси,  розташовані  вздовж  Амазонки
й  Оріноко;  живуть  товариствами  на  деревах.  Добродушні,  живляться  пло¬
дами  і  видають  неголосне  глухе  завивання.
 ЧЛЕНИСТОНОГІ  (Arthropoda).  У  всіх  хребетних  тварин  основою  тіла
є  твердий  кістяний  або  хрящовий  скелет,  який  служить  опорою  всім  м’я¬
ким  частинам  тіла,  але  сам  завжди  прихований  усередині.  Зовсім  іншу
будову  тіла  мають  членистоногі.  У  них  зовнішні  покриви,  сполучені  з
м’язами,  утворюють  зовнішню  опору  тіла  різного  роду  і  будови,  а  всере¬
дині  розташовані  м’які  частини  і  ніжніші  органи.  Членики,  на  які  роз¬
падається  зовнішній  покрив,  сполучені  між  собою  рухомо,  за  допомогою
тоненької,  еластичної  шкірки,  що  надає  всьому  тілу  рухливості.  Групую¬
чись  між  собою,  членики  складають  окремі  частини  тіла,  яких  зазвичай
буває  три,  іноді  дві:  голова,  груди  і  черевце;  в  інших  зливаються  два  пер¬
ших,  утворюючи  головогруди  і  черевце,  нарешті,  у  деяких  зливаються  два
останні  відділи:  груди  і  черевце.
 Від  зовнішнього  твердого  панцира  відходять  усередину  тіла  відростки
різного  розміру  і  форми,  які  служать  для  прикріплення  м’язів  і  органів,
тобто  відіграють  таку  ж  саму  роль,  як  кістки  скелета  хребетних.
 Зовнішній  шкірний  скелет  відділяється  розташованим  нижче  шаром
тіла,  який  називається  гіподермою,  або  хітиновиробним  шаром,  а  сама
речовина,  яку  виділяє  цей  шар,  називається  хітином,  який  лише  трохи
відрізняється  від  рогової  речовини,  що  трапляється  у  вищих  тварин.
 Окрім  почленованого  тіла  у  всього  типу  тварин  помічається  ще  чле¬
нистість  кінцівок  і  всіх  придатків  тіла:  тому  тварини  цього  типу  назива¬
ються  членистоногими  (Arthropoda).
 За  внутрішньою  будовою  членистоногі  відрізняються  від  хребетних
істотніше,  ніж  за  зовнішнім  виглядом.  У  хребетних  тварин  нервова  систе¬
ма,  що  складається  завжди  з  двох  відділів  —  спинного  і  головного  мозку,
розташована  зверху  головної  осі  скелета  зі  спинного  боку,  а  на  черевно¬
му  боці,  нижче  від  осі  скелета,  розташоване  у  них  серце  і  травні  органи.
У  членистоногих  навпаки:  на  місці  центральної  нервової  системи  хребет¬
них  розташована  центральна  кровоносна  судина,  а  на  черевній  частині
поміщаються  нервові  вузли  —  ганглії,  сполучені  між  собою  перемичками,
утворюючи  так  званий  черевний  нервовий  ланцюжок.
 З  органів  чуття  у  членистоногих  найбільш  розвинені  дотик  і  зір.
 Дихальні  органи  у  членистоногих  мають  особливу  будову:  іноді  в  газо¬
обміні  бере  участь  уся  поверхня  тіла,  але  здебільшого  для  цього  є  спеці¬
альні  пристосування  у  вигляді  цілої  мережі  дуже  розгалужених  трубочок,

ЧОРНА  ВДОВА  ■
 681  ■
 врослих  із  поверхні  всередину  тіла,  це  —  трахеї,  які  сполучаються  із  зо¬
внішнім  повітрям  попарно  розташованими  дихальцями,  або  стигмами.
Утім,  у  раків  зовнішні  або  внутрішні  придатки  тіла,  які  служать  для  ди¬
хання,  через  схожість  з  аналогічними  органами  інших  тварин  називають¬
ся  зябрами.
 Крім  того,  для  величезної  більшості  членистоногих  характерно,  що
зародок  з’являється  з  яйця  в  малорозвиненому  стані  (у  стадії  личинки)  і
стає  схожим  на  дорослих  тільки  після  цілої  низки  перетворень,  обумов¬
лених  багаторазовим  скиданням  хітинового  покриву;  цей  процес  назива¬
ється  линькою.
 ЧОРНА  ВДОВА  —  павук  (Latrodectus  mactans),  трапляється  в  багатьох
частинах  світу;  один  із  небагатьох  родів  павуків,  отрута  яких  небезпечна
для  людини  і  може  діяти  на  нервову  систему,  спричиняючи  спазми  м’язів
і  утруднення  дихання.  У  цих  чорних  павуків  на  спинному  боці  майже
сферичного  черевця  часто  буває  червона  пляма  у  вигляді  пісочного  го¬
динника.  Вони  плетуть  неакуратні  сіті  та  сидять  за  ними,  ловлячи  здобич
і  обвиваючи  її  шовковими  нитками.  У  певну  пору  року  самки  носять
великі  яйцеві  кокони.
 ЧУБАЧ  (Cystophora  cristata)  належить  до  родини  Тюлені  ряду  Ласто¬
ногі.  Це  одна  з  найбільших  ластоногих  тварин  Льодовитого  океану,  пе¬
редусім  відмітна  шкірним  міхуром,  який  укриває  ніс,  усю  морду  і  більшу
частину  верху  голови.  Тюлень  наповнює  його  повітрям  і  спорожняє.  На¬
повнений  повітрям  шкірний  мішок  25  см  завдовжки  та  20  см  заввишки
і  виглядає  насунутою  на  лоб  шапкою;  порожній  можна  порівняти  з  руб¬
цем,  що  поділяє  ніс  на  дві  частини.  Голова  у  чубача  велика,  морда  тупо
закінчується,  тулуб  влаштований,  як  в  інших  ластоногих;  так  само  як  і
кінцівки,  хвіст  широкий  і  короткий.  Самці  та  самки  мають  однаковий
зовнішній  покрив,  що  складається  з  довгого,  стоячого  волосся  і  товстого,
пухнастого  підшерстка.  Хутро  це  зверху  темно-бурого  або  чорного  кольо¬
ру  з  різними  за  розмірами  круглими  або  яйцеподібними  плямами  темні¬
шого  кольору,  знизу  ж  воно  темно-сіре  або  іржаво-сріблясте  і  без  плям.
Голова  і  ласти  темніші  за  решту  тулуба;  прикрита  міхуром  ділянка  голови
зазвичай  буває  однакового  кольору  з  темними  плямами  хутра.  Дорослі
самці  досягають  довжини  2,3—2,5  м,  довжина  ж  самки,  у  якої  не  буває
міхура,  набагато  менша.
 Серед  безлічі  класів,  об'єднаних  у  тип
Членистоногі,  найістотніші  чотири:
Павукоподібні  (Arachnida),  Ракопо¬
дібні  (Crustacea),  Багатоніжки  (Му-
riapoda)  і  Комахи  (fnsecta).  Близько
90  %  усіх  видів  членистоногих  —  ко¬
махи.  Кількість  видів  членистоногих
у  3  рази  більша,  ніж  інших  тварин
разом  узятих.
 Укус  чорної  вдови  отруйний,  хоча
смертельні  випадки  бувають  рідко.
Самки  завдовжки  12—16  мм.  Сам¬
ці  набагато  менші  і  мають  плоске
тіло,  з  довгими  ногами.
 Чубач  (Cystophora  cristata)
 Чубач  —  морський  ссавець  роди¬
ни  Справжні  тюлені.  Довжина  тіла
самця  до  2,8м,  маса  до  300  кг;  самки
дрібніші.  У  носовій  порожнині  сам¬
ця  —  шкірний  мішок,  який  при  збу¬
дженні  роздувається.

■  682
 ■  ЧУБАЧ
 Чубач  перший  ні  на  кого  не  нападає,  але,  якщо  його  зачепити,  легко
запалюється.  Замість  того  щоб  утікати,  побачивши  мисливця,  який  на¬
ближається,  він  надуває  свій  шкірний  мішок,  хропе,  як  розлючений  бик,
і  намагається,  наскільки  може,  захиститися  від  наступаючого  супротив¬
ника.  Ще  небезпечнішим  за  таку  зустріч  на  крижині  буває  полювання  на
човнах,  оскільки  зачеплений  остю  тюлень  нерідко  кидається  на  човен  і
кусає  людину,  яка  в  ньому  сидить.  З  цієї  причини  тільки  найдосвідченіші
гренландські  мисливці  насмілюються  нападати  на  нього  в  каяку,  легкому
мисливському  човні.
 Як  і  у  всіх  ластоногих,  між  самцями  відбуваються  під  час  тічки  жор¬
стокі  битви.  З  гучним  ревом,  який  у  тиху  погоду  далеко  чутно,  надувши
свої  мішки,  нападають  ревниві  самці  один  на  одного  і  завдають  один
одному  часто  великих  і  досить  глибоких  ран,  утім  навряд  чи  небезпечних.
Посилаючись  на  слова  Фабриціуса,  можу  тільки  сказати,  що  самка  у  квіт¬
ні  народжує  одне,  в  окремих  випадках  двоє  дитинчат,  які,  за  досліджен¬
нями  Броуна,  з’являються  на  світ  у  білому  вбранні.
 Чубач  здебільшого  водиться  поблизу  Гренландії  та  Ньюфаундленду,
розташовуючись  на  великих  крижинах.  У  Гренландії  чубач  з’являється  на
початку  квітня  і  залишається  до  кінця  червня  або  початку  липня,  линяє,
народжує  дитинчат  і  виховує  їх,  щоб  вони  могли  вирушити  з  дорослими
в  далеку  мандрівку;  ймовірно,  знову  злучається  і  знову  здійснює  подорож
на  північ.  З  вересня  по  березень  часто  трапляється  в  Девісовій  протоці  і
Баффіновій  затоці;  потім  вирушає  на  південь,  а  в  липні  багато  які  з  них
повертаються  назад.

ШАКАЛ  ЗВИЧАЙНИЙ  (Canis  aureus)  —  ця  та  тварина,  яку  в  давни¬
ну  називали  «фос»  і  «золотий  вовк»,  і,  ймовірно,  він  під  назвою  лисиці
згадується  в  Біблії  (Книга  Судців,  XV,  4)  в  історії  про  Самсона,  який  за
допомогою  цих  тварин  спалив  жита  філістимлян.  Назва  його  походить  від
персидського  слова  «сигал»,  яке  турками  перероблено  на  «шикал»,  а  ро¬
сіянами  на  Кавказі  —  в  «чекалка».  Тварина  ця  добре  відома  всім  жителям
Сходу,  і  в  народній  літературі  тих  країн  вона  відіграє  таку  саму  роль,  як
у  нас  лисиця.
 Тулуб  шакала  65—80  см  завдовжки,  хвіст  22—30  см,  висота  в  загрив¬
ку  45—50  см.  Тулуб  у  нього  стрункий,  кінцівки  високі,  морда  гостріша,
ніж  у  вовка,  але  тупіша,  ніж  у  лисиці,  пухнастий  хвіст  висить  майже  до
землі.  Вуха  короткі,  досягають  хіба  тільки  чверті  всієї  довжини  голови  і
розташовані  далеко  одне  від  одного.  Світло-бурі  очі  мають  круглу  зіни¬
цю;  жорстка  і  не  дуже  довга  шерсть  має  досить  невизначене  забарвлення.
Основний  колір  сірувато-жовтий,  який  на  спині  та  з  боків  переходить  у
чорний.  Нижня  частина  тіла  забарвлена  набагато  світліше  за  верхню;  кін¬
цівки,  шия  і  щоки  мають  рудувато-чалий  колір.  Черево  і  горло  жовтувато-
білого  кольору,  який  на  грудях  переходить  поступово  в  рудувато-жовтий,
а  на  нижній  частині  шиї  —  у  сірий.  На  загривку  помітні  нечіткі  темні
поперечні  смуги.  Важить  шакал  близько  10  кг.
 Батьківщиною  шакала  слід  вважати  Азію.  Починаючи  від  Індії,  він
трапляється  на  всьому  заході  та  північному  заході  цієї  частини  світу:  в
Белуджистані,  Афганістані,  Персії,  Закавказзі,  Малій  Азії,  Палестині,
Аравії  —  і  переходить  до.  Північної  Африки.  У  Європі  його  знаходять  у
Туреччині,  Греції  і  навіть  у  деяких  місцевостях  Далмації.
 На  морському  березі  шакали  живляться  мертвими  рибами,  молюс¬
ками  та  іншими  тваринами.  Вони  ходять  цілими  зграями  за  великими
хижаками,  щоб  поласувати  залишками  їхньої  здобичі;  за  караванами  ман-
 Шакал  звичайний
 (Canis  aureus).
 Удень  шакал  ховається,  а  ввечері
виходить  на  полювання.  Він  часті¬
ше  трапляється  зграями,  хоча  іно¬
ді  шукає  здобич  і  поодинці.  Не  бо¬
їться  людських  поселень,  сміливо
вривається  до  сіл,  навіть  густо  на¬
селених  міст,  на  скотарні,  до  хлівів
і  хапає  там,  що  знайде.  Його  нахаб¬
ство  дратує  не  менше,  ніж  завиван¬
ня,  яке  він  видає  щоночі.

■  684
 ■  ШАКАЛ  СМУГАСТИЙ
 Шакал  —  ссавець  з  родини  Вовчі.
Поширений  на  півдні  Євразії,  у  Пів¬
нічній  Африці.
 Пехуель-Леше,  який  спостерігав
цю  тварину  у  Нижній  Гвінеї,  осо¬
бливо  біля  Лоанго,  як  у  дикому,  так
і  в  прирученому  стані,  говорить  про
нього  таке:
 Смугастий  шакал  більший  і  вищий
за  нашу  лисицю,  але  має  такий  са¬
мий  хитрий  вираз  морди,  як  і  вона,
хоча  справляє  враження  досить  до¬
бродушної  тварини.  Важко  знайти
два  екземпляри,  які  були  б  абсо¬
лютно  схожі  за  кольором  і  малюн¬
ком  шерсті.  Дитинчата  за  забарв¬
ленням  дуже  схожі  на  нашу  лисицю.
Це  дуже  жваві  та  спритні  тварини,
на  рухи  яких  приємно  дивитися.  З
9  ранку  до  4  години  пополудні  їх
рідко  видно;  іншим  часом  їх  завжди
можна  побачити  в  саванах,  хоча  й
не  дуже  часто.  Вони  трапляють¬
ся  окремо  або  парами,  але  ніколи
не  спостерігаються  у  зграях.  Ці  зві¬
рі  ніколи  не  женуться  за  великими
тваринами,  але  підстерігають  і  ха¬
пають  різних  дрібних  звірів,  хоча,
без  жодного  сумніву,  при  наго¬
ді  можуть  напасти  і  на  велику,  але
хвору  або  поранену  тварину.  Від  го¬
лоду  вони,  мабуть,  не  страждають,
оскільки  не  гребують  ніякою  по¬
живою,  імовірно,  їдять  і  падло  і  з
задоволенням  гризуть  жирні  плоди
олійної  пальми.
 Увечері  і  вранці  смугасті  шака¬
ли  бродять  по  лукових  степах  сво¬
єю  характерною  спокійною  хо¬
дою  й  уважно  озирються  довкола.
Від  людини  вони  не  біжать  одразу,
а  спочатку  з  цікавістю  на  неї  по¬
глядають.  Вони  наближаються  і  до
жител,  і  свійські  собаки  з  ними  не
сваряться,  а  тубільці,  які  називають
їх  «мбулу»,  також  залишають  їх  у
спокої».
 дрівників  стежать  вони  цілими  днями,  під  час  зупинок  уриваються  в  табір
і  тут  крадуть  усе,  що  тільки  можна  вкрасти.
 На  черепі  деяких  шакалів  трапляється  іноді  кістяний  наріст,  який  зо¬
вні  позначений  пасмом  довгого  волосся.  Наріст  цей  називається  шакало-
вим  рогом,  а  індуси  і  сингалези  приписують  йому  чудодійну  силу.
 Сандерсону  одного  разу  пощастило  спостерігати  за  шакалами.  Він
сховався  біля  вбитої  тигром  худобини,  щоб  підстежити  цього  хижака,
коли  той  повторно  повернеться  до  своєї  здобичі,  але  до  появи  тигра  він
зміг  побачити  витівки  трьох  шакалів.
 «Двоє  з  них,  —  розповідає  Сандерсон,  —  ще  до  заходу  сонця  бродили
біля  мертвої  худобини,  і  кумедно  було  бачити,  з  якою  перебільшеною
обережністю  вони  наближалися  до  ласої  здобичі,  хоча  повинні  були
знати,  що  тигра  поблизу  немає.  Підійшовши  нарешті  до  падла,  вони
раптом,  ніби  злякавшись,  відскакували  назад  —  очевидно,  з  наміром
спровокувати  тигра,  якщо  він  знаходився  поблизу.  Нарешті  у  них  ви¬
стачило  сміливості  підійти  до  мертвої  здобичі.  Один  із  шакалів  став
жадібно  їсти  і  гучно  відкушувати  шматки  то  з  одного  боку,  то  з  другого,
а  другий  зовсім  не  їв,  а  стояв  на  варті.  Раптом  вартовий  увесь  зіщулив¬
ся,  наїжачив  шерсть,  опустив  хвіст  і  став  у  позу  собаки,  що  захища¬
ється,  при  цьому  маленькими  кроками,  просувався  вперед,  як  індик,
і  гарчав.  Я  подумав,  що  наближається  тигр,  але  виявилося,  що  це  був
третій  шакал,  якого  його  родичі  не  хотіли  допустити  до  своєї  здобичі.
Прибулець,  побачивши,  що  місце  зайнято,  спокійно  влігся  дещо  од-
далік  і  став  чекати  своєї  черги.  Тим  часом  перший  шакал  уже  цілі  пів¬
години  об’їдався,  а  його  товариш  не  з’їв  ще  жодного  шматка.  Раптом
обидва  схопилися  і  стали  пильно  вдивлятися  в  якесь  місце  біля  того
дерева,  на  якому  я  сидів;  після  цього  вони  стали  видавати  дуже  дивне
хрокання,  невтомно  стрибали  туди  і  сюди,  але  весь  час  дивилися  на  те
ж  саме  місце.  Тепер  я  зрозумів,  що  вони  побачили  тигра».
 Тічка  у  шакалів  буває  навесні  і  служить  причиною  дуже  гучного  зави¬
вання  закоханих  самців.  Після  дев’яти  тижнів  самка  шакала  ощеняється
п’ятьма-вісьмома  дитинчатами,  яких  вона  вигодовує  у  прихованому  від
людського  ока  лігві.  Мати  хоробро  захищає  своїх  щенят  і  точнісінько,  як
вовчиха  або  лисиця,  навчає  їх  свого  ремесла,  а  після  двох-трьох  місяців
покидає  лігво  і  вирушає  мандрувати.  Молоді  шакали  до  цього  часу  пере¬
ймають  уже  всі  звички  дорослих:  уміють  відмінно  вити  і  красти.
 Молоді  шакали  приручаються  набагато  легше,  ніж  лисиці.  Вони  зви¬
кають  до  свого  господаря,  ходять  за  ним,  дозволяють  себе  пестити  і  навіть
вимагають  ласки,  йдуть  на  заклик,  махають  хвостом,  коли  їх  гладять,  —
одне  слово,  поводяться,  як  свійські  собаки.
 ШАКАЛ  СМУГАСТИЙ  (Canis  adustus)  зростом  менший  за  вовка  й
інакше  забарвлений.  Тулуб  у  нього  витягнутий,  голова  конусоподібно  за¬
гострена,  дуже  гостра  морда,  з  боків  тільки  трохи  звужена  або  зовсім  не
звужена,  тому  схожа  на  лисячу.  Очі  з  світло-бурою  райдужною  оболон¬
кою  і  довгасто-круглою  зіницею  розташовані  косо.  Вуха  розставлені  дале¬
ко  одне  від  одного,  а  їхня  довжина  майже  дорівнює  третині  всієї  голови;
на  кінці  вони  дещо  закруглені.  Кінцівки  дуже  високі  і  тонкі.  Не  дуже
пухнастий  хвіст,  незважаючи  на  високі  ноги,  висить  до  землі.  Шерсть
складається  з  довгого,  жорсткого,  досить  обрідного  волосся  ості,  яке  зо¬
всім  закриває  тонкий  підшерсток.
 Зундеваль,  який  перший  описав  смугастого  шакала,  визначає  довжину
його  тіла  як  1,1  м,  довжину  хвоста  —  33  см  і  висоту  в  загривку  —  45  см.
Загальне  забарвлення  шерсті  буро-світло-сіре,  з  боків  тіла  проходить  по¬
здовжня  світла  смуга,  яка  внизу  облямована  чорним.  По  задніх  стегнах
проходить  похила  чорна  смуга.  Лапи  яскраво-іржаво-рудого  кольору,  але
на  передніх  лапах  помітна  поперечна  темна  смуга.  Хвіст  біля  основи  сірий,
з  боків  чалий,  зверху  і  знизу  чорний,  а  кінчик  зовсім  білий.  Різні  особини
цього  виду  мають  різне  забарвлення  шерсті,  а  також  різну  її  густість  та  до¬
вжину  і  відрізняються  одна  від  одної  навіть  загальною  будовою  тіла.
 Смугастий  шакал  поширений  майже  по  всій  Африці  до  країни  кафрів
на  півдні.

ШАКАЛ  ЧЕПРАЧНИЙ  ■
 685  ■
 ШАКАЛ  ЧЕПРАЧНИЙ  (Canis  mesomelas)  відрізняється  від  звичайного
шакала  тим,  що  кінцівки  у  нього  набагато  коротші  та  голова  дуже  нагадує
голову  лисиці,  а  вуха  дещо  схожі  на  вуха  фенека:  вони  дуже  великі,  біля
основи  широкі  та  догори  загострені,  тому  утворюють  рівносторонні,  до¬
низу  дещо  звужені  трикутники;  обидва  вуха  сидять  зовсім  близько  одне
від  одного.  Великі  коричневі  очі  мають  круглу  зіницю;  хвіст  висить  до
землі.  Хутро  густе  і  м’яке.  Основний  колір  —  жовтувато-  або  рудувато-
сірий,  переходить  на  нижній  частині  тіла  в  жовтувато-білий.  Уся  спина
вкрита  ніби  чепраком  чорного  кольору,  який  збоку  різко  відрізняється  від
іншого  хутра,  а  посередині  має  білий  поперечний  малюнок.  На  шиї  цей
чепрак  облямований  нечіткою  білою  смугою.  За  довжиною  чепрачний
шакал  перевершує  звичайного,  а  за  висотою  нижчий  за  нього.
 За  моїми  спостереженнями,  зона  поширення  цього  шакала  почина¬
ється  від  Середньої  Нубії;  звідси  вона  доходить  до  мису  Доброї  Надії  по
східному  березі  Африки.  Уся  Південна  Африка  і  частина  західного  бе¬
рега,  принаймні  до  Массамеда,  входять  у  зону  поширення  цієї  тварини.
В  інших  частинах  Західної  Африки  і  в  Конго  його  дотепер  не  помічали.
Цей  шакал  трапляється  як  у  степах,  так  і  в  лісах,  але  найчастіше  в  горис¬
тих  місцевостях.  У  Південній  Африці  та  Абіссінії  він  дуже  поширений.
На  східному  березі  Червоного  моря  знаходиться  вузька  пустинна  смуга,
що  називається  Самхара,  де  також  живе  шакал,  знаходячи  тут  багату
здобич.
 Шакал  частіше  полює  вночі,  але  його  можна  побачити  і  вдень,  іноді
навіть  поблизу  сіл.  Рано-вранці  він  з’являється  скрізь,  як  у  заростях,  так  і
в  пустелі;  до  свого  лігва  він  повертається,  коли  сонце  вже  досить  високо.
Ночами  він  забігає  до  сіл  і  на  стоянки  караванів,  і  навіть  вогонь  не  може
відлякати  його.  У  Судані  кажуть,  що  він  полює  на  маленьких  антилоп,
мишей,  ховрахів  та  інших  гризунів.  Падло  завжди  приваблює  його,  і  він,
здається,  віддає  перевагу  цій  поживі  перед  будь-якою  іншою.  Буртон  го¬
ворить,  що  Сомалі  вважає  гавкіт  чепрачного  шакала  передвісником  сходу
сонця  і  за  ним  передбачає  гарну  погоду  чи  негоду.
 Мені  розповідали,  що  у  шакалів  буває  від  чотирьох  до  п’ятьох  дитин¬
чат,  які  народжуються  на  початку  дощового  сезону.  В  Африці  нікому  не
спадає  на  думку  приручити  цю  дуже  миловидну  тварину.  Якщо  взятися  за
виховання  цих  тварин,  то  вони  дуже  скоро  стають  ручними.  За  природою
своєю  чепрачний  шакал  —  добродушна,  невибаглива  тварина,  яка  більше
схильна  до  приручення,  ніж  лисиця.
 Під  час  линяння,  яке  відбувається  у  вересні,  цей  шакал  якийсь  час
дуже  дивно  виглядає:  його  чорний  чепрак  майже  зовсім  вилазить,  а  нове
волосся  виростає  досить  швидко,  і  через  чотири  тижні  у  нього  утворюєть¬
ся  нове,  ще  красивіше  хутро.
 ШЕРСТОКРИЛ  ФІЛІППІНСЬКИЙ  (Cynocephalus  volans)  завдовжки
60  см,  із  яких  11  —  12  см  припадає  на  хвіст;  спина  його  густо  обросла  во¬
лоссям,  на  передніх  кінцівках  набагато  менше  волосся,  а  загривок  та  боки
тулуба  зовсім  голі.  Хутро  має  зверху  буро-руде  забарвлення,  а  знизу  трохи
т-емніше.  Змолоду  він  забарвлений  інакше:  зверху  буро-сірий,  з  боків  тем¬
но-бурий;  з  роками  кінцівки  і  літальна  шкіра  хутра  вкриваються  світлими
плямами.  Зона  поширення,  беручи  до  уваги  всі  різновиди  одного  виду,
займає  Зондські,  Молуккські  та  Філіппінські  острови  і  через  Малайський
півострів  тягнеться  до  Тенассеріму.
 Удень  шерстокрил,  що  живе  відокремлено  у  високих  гірських  лісах
Яви,  сидить  так  тихо  на  гілках  дерев,  між  моховими  заростями,  що  його
майже  неможливо  помітити.  Гострі  кігті  дають  йому  можливість  вправно  і
впевнено  лазити  по  деревах,  тоді  як  по  землі  він  повзає  вельми  незграбно.
Обскубуючи  плоди  і  розшукуючи  комах,  швидко  лізе  вгору,  на  саму  вер¬
хівку  дерева,  і  потім  спускається  у  скісному  напрямі  до  верхівки  іншого
дерева,  дуже  нагадуючи,  за  словами  фон  Розенберга,  паперового  змія.
Коли  тварина  повзає  або  ходить,  його  літальна  шкіра  збирається  у  склад¬
ки  і  укладається  на  тілі,  тому  аніскільки  не  заважає  його  рухам.  Якщо  ж
шерстокрил  хоче  скористатися  нею  як  парашутом,  то  він  піднімається  на
край  сучка,  зіскакує  звідти  сильним  стрибком,  розпрямляє  всі  свої  кін¬
цівки  і  поволі  ширяє  зверху  вниз,  перелітаючи  таким  чином  простір  іноді
 Пєсков  повідомляє:  «Полюють  шака¬
ли  поодинці  або  родинними  парами.
Але,  об'єднуючись  у  зграю,  наважу¬
ються  нападати  на  великих  анти¬
лоп,  які  чомусь  відстали  від  стада.
Невтомно  шакали  женуть  і  же¬
нуть  жертву,  поки  вона,  знеможена,
стане.  Шакали  добре  знають  уразли¬
ве  місце  копитних  —  сухожилля  на
задніх  ногах.  Пошкодивши  сухожил¬
ля,  шакали  врешті-решт  примушу¬
ють  антилопу  лягти,  і  тут  вовчий
укус  у  шию  все  й  вирішує.
 Деякі  африканські  племена  не  хова¬
ють  померлих  —  просто  відносять  їх
за  село  і  залишають  на  ніч  у  сте¬
пу.  Вранці  в  травах  знаходять  лише
кістки.  Це  нічна  робота  гієн  і  ша¬
калів».

■  686
 ■  ШЕРСТОКРИЛИ
 Шерстокрили  (Dermoptera)  —  ряд
ссавців.  Включає  єдину  однойменну
родину  (Cynocephalidae)  і  рід  (Супо-
cephalus),  що  включає  два  види:  ма¬
лайського  шерстокрила  (С.  variegat-
us),  поширеного  на  півдні  Індокитаю,
Зондських,  Філіппінських  о-вах,  і  фі-
ліппінського  шерстокрила  (С.  volans,
Філіппіни).
 Удень  шерстокрил  спить  у  дуплах  або
повиснувши  на  сучкові  всіма  чотирма
лапами  і  накрившись  своїм  парашу¬
том.  Шкура  у  нього  сіро-охриста,  з
мармуровими  розводами,  дуже  схожа
за  кольором  на  лишайники,  якими  об¬
ростають  дерева  у  тропіках.
 Самець  шершня  має  непомірно  довгі
вуса,  проте  його  можна  сміливо
узяти  в  руки,  оскільки,  на  відміну
від  самки,  у  нього  немає  жала.
 60  метрів.  Шерстокрил  ніколи  не  підіймається  над  висотою,  з  якої  почи¬
нає  свій  стрибок,  але  завжди  опускається  вниз  у  дуже  похилому  напрямі.
 «Одного  разу  смерком,  —  розповідає  Валлас,  —  я  бачив  на  Суматрі
шерстокрила;  він  швидко  ліз  угору  по  стовбурі  дерева  і  потім,  розрі¬
заючи  упоперек  повітря,  ковзнув  на  інше  дерево;  звідси  він  спустився
ближче  до  землі,  щоб  негайно  ж  знову  полізти  вгору  по  іншому  дереві.
 Я  зміряв  кроками  відстань  від  одного  дерева  до  другого  і  виявив,  що
тварина  зістрибнула  з  вершини  дерева  заввишки  приблизно  14  м  на
відстань  70  метрів.  Звідси  виходить,  що  вона  має  здатність  самостій¬
но  триматися  на  повітрі,  оскільки  інакше  у  неї  не  було  б  сміливості
робити  такі  великі  стрибки.  Шерстокрил  неповороткий  у  своїх  рухах,
принаймні  вдень  він  підіймається  на  дерева  короткими  стрибками  з
частими  зупинками,  ніби  бажає  відпочити».
 Удень  він  висить,  за  словами  цього  дослідника,  причепившись  до
стовбура  дерева,  під  захистом  своєї  шкури,  яка  за  забарвленням  —  олив¬
кова  або  бура  з  білими  цятками  і  плямами  —  дуже  наближається  до  ко¬
льору  деревної  кори.  Свій  чіпкий  хвіст  він  використовує,  імовірно,  для
пошуку  поживи,  яка  головним  чином  складається  з  листя.  Шерстокрил
народжує  на  світ  тільки  одне  дитинча.
 ШЕРСТОКРИЛИ,  ряд  Dermoptera,  мають  окремі  відмітні  ознаки  на¬
півмавп,  кажанів  і  комахоїдних,  але  їх  не  можна  зарахувати  до  жодного  з
цих  рядів.  Невизначеність  їх  положення  в  систематиці  ставила  багатьох
натуралістів  у  глухий  кут.  Лінней  зараховує  їх  до  напівмавп,  Кюв’є  —  до
кажанів,  Жофруа  —  до  хижих  тварин,  Окен  —  до  сумчастих,  і,  нарешті,
Петерс  —  до  комахоїдних,  ряд  яких  і  закінчується  цією  родиною.  А  за
дослідженнями  Леха  шерстокрили  повинні  утворити  собою  окремий  ряд.
За  своєю  організацією  вони  стоять  нижче  за  всіх  названих  споріднених  їм
рядів.  Унаслідок  невизначеності  цього  підрозділу,  тварини  мають  багато
назв:  крилаті  мавпи,  летючі  маки,  летючі  кішки,  дивні  кажани  і  т.  д.
 ШЕРСТОКРИЛИ,  родина  Cynocephalidae,  є  тваринами  завбільшки  з
кішку.  Тулуб  стрункий,  не  дуже  великі  кінцівки  сполучені  широкою  тов¬
стою  шкірою,  з  обох  боків  уритою  волоссям.  Усі  п’ять  пальців  забезпечені
висувними  кігтями,  і  серед  них  немає  великого  пальця,  який  би  розта¬
шовувався  окремо  від  інших.  Короткий  хвіст  укладений  у  літальній  шкірі.
Голова  відносно  мала,  морда  дуже  подовжена,  очі  середньіх  розмірів;  малі
вуха  вкриті  волоссям.
 Літальна  шкіра  не  відіграє  ролі  літальної  перетинки;  це  лише  пара¬
шут,  який  дає  можливість  тілу  поволі  та  плавно  опускатися  під  час  висо¬
ких  стрибків,  і  таким  чином  не  являє  собою  нічого  спільного  з  літальною
перетинкою  кажанів.  Вона  є  продовженням  тієї  шкіри,  яка  вкриває  тіло,
починається  на  шиї,  з’єднується  з  передніми  кінцівками,  вдягає  їх  до  са¬
мої  кисті,  звідси  йде  до  задніх  лап  і  закінчується  на  самому  кінці  хвоста.
Таким  чином,  усі  кінцівки  вміщені  в  ній.  На  грудях  по  два  соски.
 Повністю  розтягнувши  свій  парашут,  шерстокрил  ширяє,  як  папе¬
ровий  змій;  у  контурах  —  майже  ідеальний  прямокутник,  без  виступів
і  западин,  які  порушують  чисту  геометрію.  Пролітає  за  один  стрибок  із
дерева  метрів  сімдесят.
 ШЕРШЕНЬ,  або  оса  шершнева,  (Vespa  crabro),  перевершує  всіх  ін¬
ших  ос  розмірами.  Забарвлення  її  в  більшості  випадків  червоне;  живе
вона  у  всій  Європі.  Після  зимівлі  самка  починає  споруджувати  гніздо,  для
чого  вибирає  зазвичай  дерева,  де  є  дупла  або  тріщини.  Матеріалом  для
спорудження  служить  розжована  кора  різних  дерев,  переважно  молодих
ясенів.  Нажувавши  кори,  шершень  прилітає  до  місця  будівництва,  захоп¬
лює  матеріал  передніми  щелепами,  щільно  притискуючи  його  до  грудей,
і  починає  ретельно  приладнувати  до  місця,  відкушуючи  по  маленькому
шматочку  і  приклеюючи.  Набудувавши  скільки  потрібно  комірок,  шер¬
шень  відкладає  яєчка  по  одиному  в  кожну  комірку.  Уже  через  п’ять  днів
вилуплюється  з  яєчка  личинка,  яка  починає  жерти  запасений  матір’ю
корм,  —  він  складається  з  розжованих  трупів  різних  комах,  із  павутинової

ШИМПАНЗЕ  ■
 687  ■
 тканини,  —  і  засинає  у  вигляді  лялечки.  Ще  за  два  тижні  з’являється  вже
молодий  шершень;  отже,  все  перетворення  триває  чотири  тижні.  Вий¬
шовши  з  комірки,  молодий  шершень  негайно  ж  стає  до  роботи  і  починає
вичищати  комірку,  з  якої  щойно  вийшов,  і  готувати  її  для  приймання
нового  яєчка.  Трапляються  гнізда,  що  містять  5  стільників.  Восени  самці
та  робочі  шершні  гинуть,  і  залишається  лише  декілька  запліднених  самок,
які  відшукують  собі  на  зиму  який-небудь  прихований  притулок  і  там  за¬
лишаються  до  наступної  весни.
 ШИМПАНЗЕ  (Pan  troglodytes),  що  належать  до  родини  Людиноподіб¬
ні  мавпи,  можна  розглядати  як  представника  особливого  виду.  Він  значно
менший,  ніж  горила,  тулуб  набагато  коротший,  ніж  у  неї,  хоча  й  має  таку
саму  кількість  грудних  і  поперекових  хребців,  як  у  горили.
 Профіль  шимпанзе  плоскіший,  ніж  у  горили,  вираз  набагато  покірли¬
віший.  Ніс  плоский,  має  неглибоку  середню  поздовжню  борозну  з  мало
випнутним  хрящем  ніздрів,  розділених  тонкою  перетинкою.  У  горили,
навпаки,  ніс  виступає  вперед,  товстий  і  роздутий,  з  великими  шишко¬
подібними  ніздряними  хрящами.  Верхня  губа  у  шимпанзе  довга,  дугопо¬
дібно  опукла  і  вкрита  багатьма  зморшками,  які  йдуть  зверху  вниз  і  впо¬
перек.  Як  і  в  горили,  нижня  губа  випинається  з-під  верхньої.  Обидві  губи
надзвичайно  рухомі  та  можуть  витягуватися  у  формі  хобота.  Плечі  старих
шимпанзе-самців  широкі;  груди  і  тулуб  мають  бочкоподібну  форму;  груди
хоч  і  м’язисті,  але  все-таки  вужчі  від  живота.  Руки  довгі,  нижчі  за  коліна,
дуже  м’язисті,  але  не  настільки  сильні,  як  верхні  кінцівки  горили.  Руч¬
ний  кулак  тонкий  і  короткий.  Пальці  довгі,  у  старих  мавп  дуже  товсті  та
сильні,  зморшкуваті  і  до  половини  першого  суглоба  сполучені  шкірою.
Середній  палець  найдовший.  Гомілки  ніг  зовсім  без  литок.  На  ступні  ве¬
ликий  палець  віддалений  від  решти  пальців  великим  вирізом,  він  довший
і  товщий.  Ступня  витягнута,  зморшкувата  і  плоска.  П’ята,  як  і  в  горили,
слабо  розвинена.  Нігті  в  обох  мавп  круглі,  опуклі,  рогова  речовина  їх  має
коричневий  і  чорний  колір.
 Волосся  шимпанзе  пряме,  непухнасте  або  кудлате,  на  тім’ї  переважно
розділене  проділом.  Воно  довге  на  потилиці,  щоках,  плечах,  спині,  на
 Шершневі  та  осині  гнізда
 Шершні  —  рід  жалких  комах  ряду
Перетинчастокрилі.  Довжина  до  40
мм.  Існує  близько  20  видів,  значно
поширені.  Укол  жала  шершня  для  лю¬
дини  болючий.
 Шимпанзе  —  рід  людиноподібних
мавп.  За  багатьма  біохімічними  і  ге¬
нетичними  показниками  шимпанзе
ближчий  до  людини,  ніж  інші  люди¬
ноподібні  мавпи.
 Про  шимпанзе  Гейглін  пише:  «На
густолистих  високих  деревах  уздовж
річки  у  країні  ньям-ньям  живе  па¬
рами  і  родинами  мавпа  зростом  з
людину  і  дикої  вдачі.  Вона  не  бо¬
їться  нападати  навіть  на  мисливця,
що  її  переслідує.  Мавпа  влаштовує
собі  велике  кубло  на  верхівках  де¬
рев  і  прикриває  його  щільною  по¬
крівлею  від  дощу.  Шерсть  її  тем¬
но-оливкова,  негуста,  морда  гола,
тілесного  кольору,  а  сіднична  ді¬
лянка  білого  кольору».

■  688
 ■  ШИМПАНЗЕ
 Шимпанзе  (Pan  troglodytes)
 Шимпанзе  вкриті  негустою,  до¬
сить  довгою,  чорнуватою  шерстю,
яле  морда  гола  —  рожева  або  біла.
Вуха  великі,  круглі,  стирчать  із  бо¬
ків  голови.  Ніс  маленький  і  плоский.
Губи  довгі  та  дуже  рухомі.  Очі  до¬
сить  великі,  темні,  посаджені  близь¬
ко  одне  до  одного.  Тварина  має  вели¬
чезну  силу  і  цілком  здатна  впоратися
з  дорослою  людиною.
 Шимпанзе  —  два  види  порівняно  не¬
великих  (дрібніших  за  горилу)  вищих
вузьконосих,  або  людиноподібних,
мавп  Старого  Світу.  Один  із  них
(Pan  troglodytes)  мешкає  в  лісах  —
від  низинних  до  високогірних,  аж  до
висоти  3300  м,  де  горили  відсутні;
другий,  карликовий  шимпанзе,  або
боново  (Pan  paniscus),  трапляється
тільки  в  Заїрі.
 верхній  і  нижній  частині  плеча,  на  верхньому  і  нижньому  боці  стегна  та
коротше  на  інших  частинах  тіла.  Переважний  колір  темний,  чорний,  у
деяких  екземплярів  із  тьмяним  червоно-бурим  відтінком.  У  старих  шим¬
панзе  я  знаходив  кінці  волосся  на  кінцівках,  забарвлені  сірим  або  рудим
кольором,  що  надає  кольору  цих  ділянок  або  сірого,  або  блідо-червоного
відтінку.  Підборіддя  вкрите  тонким,  коротким  білим  волоссям.  Таке  ж
волосся  росте  біля  сідниць,  але  воно  тут  довше  і  густіше.
 Шимпанзе  ходять  на  Bqi*  чотирьох  кінцівках,  причому  пальці  рук  вони
пригинають  до  долонь  і  спираються  на  землю  їхньою  тильною  поверхнею,
вкритою  від  ходьби  мозолями.  Ногами  користуються,  або  пригинаючи
пальці,  або  наступаючи  всією  ступнею.  Шимпанзе  не  може  довго  пере¬
бувати  в  прямому  положенні  та  завжди  шукає  опору  для  рук  або  кладе  їх
на  дещо  закинену  назад  голову,  аби  таким  чином  зберегти  рівновагу.
 Багато  хто  стверджує,  що  всі  шимпанзе  схожі  один  на  одного  як  дві
краплі  води.  Але  так  можуть  вважати  тільки  недосвідчені  спостерігачі.
Кожен,  кому  доводилося  уважно  вдивлятися  у  фізіономії  багатьох  тварин
цього  виду,  мав  помітити  велику  індивідуальну  відмінність.
 Раніше  місцем  проживання  шимпанзе  вважали  виключно  Верхню  і
Нижню  Гвінею  із  прилеглими  до  неї  землями  від  Сьєрра-Леоне  до  Кон-

ШИНШИЛОВІ  ■
 689  ■
 го.  Тут  він  водиться  в  лісах,  по  берегах  річок  і  в  горах.  Тепер  ми  знаємо,
переважно  переважно  німецьким  дослідникам,  що  тварина  поширена  да¬
леко  у  внутрішній  частині  Африки  до  країни  озер.
 У  спокійному  стані  шимпанзе,  який  живе  на  волі,  перебуває  в  сидячо¬
му  положенні.  Рідко  бачать,  що  він  стоїть  або  ходить;  як  тільки  він  поба¬
чить,  що  його  помітили,  негайно  ж  стає  на  всі  чотири  кінцівки  і  поспішно
втікає  від  спостерігача.  Вже  за  будовою  шимпанзе  можна  здогадатися,  що
він  вправно  лазить.  Під  час  ігор  перескакує  на  велику  відстань  з  одного
дерева  на  інше  і  стрибає  з  дивною  спритністю.  Пожива  його,  ймовірно,
складається  з  тих  самих  рослин  і  плодів,  якими  живиться  і  горила:  плоди,
горіхи,  листкові  та  квіткові  бруньки,  можливо,  також  і  коріння.  Нерідко
він  обриває  банани  та  інші  плоди  на  деревах,  посаджених  африканцями
на  маїсових  полях  або  в  покинутих  мешканцями  селах,  де  росте  папайя.
Шимпанзе  виявляє  велику  тямущість  і  палку  любов  до  своїх  дитинчат.
Зміна  зубів  настає  не  раніше  четвертого  року  життя  і,  ймовірно,  іце  на
рік  пізніше.
 Серед  африканців  Західної  Африки  існує  переказ,  що  шимпанзе  ко¬
лись  були  членами  їхнього  племені,  але  за  погані  звички  були  вигнані  з
людської  громади  і  внаслідок  великої  впертості,  з  якою  зберігали  погані
схильності,  поступово  дійшли  до  свого  справжнього  стану.
 Трапляється,  що  шимпанзе  сам  на  сам  стає  до  боротьби  з  людиною,
аби  захистити  себе.  Побоюючись  бути  спійманим,  він  чинить  опір,  об¬
хоплюючи  руками  супротивника,  щоб  наблизити  його  до  себе,  і  прагне
вкусити.
 Більша  частина  праці,  яку  робить  шимпанзе,  припадає  на  частку  його
рук;  ними  він  обмацує  і  хапає  предмети,  тоді  як  ногами  користується
тільки  іноді,  як  знаряддям  для  хапання.  Руками  шимпанзе  взагалі  володіє
так  само,  як  і  людина,  і  відрізняється  від  неї  тільки  тим,  що  окремі  пальці
рук  його  менш  рухомі.  Тому  зазвичай  він  хапає  що-небудь  за  допомогою
великого  пальця  і  всіх  інших  разом.  Проте  точніші  дослідження  показу¬
ють,  що  він  уміє  окремо  користуватися  вказівним  і  середнім  пальцями.
 ШИНШИЛОВІ,  родина  Chinchillidae.  Усі  Шиншили  живуть  у  Півден¬
ній  Америці  і  переважно  в  горах  на  значній  висоті,  між  голими  скелями
нижче  за  снігову  лінію,  лише  один  вид  мешкає  в  низовинах.  Житлом  їм
служать  природні  печери  або  вириті  ними  самими  нори.  Усі  вони  това¬
риські,  деякі  живуть  родинами  в  одній  печері.  Уникаючи,  подібно  до  зай¬
ців,  світла,  вони  з’являються  переважно  смерком  або  вночі.  Це  швидкі,
 Живляться  шимпанзе  переважно
плодами,  але  їдять  також  листя,
горіхи,  кору,  мурашок  і  навіть  м'я¬
со.  Дуже  товариські  і  тримаються
великими  (до  80  особин)  групами  зі
складною  організацією.  Спілкуються
за  допомогою  численних  і  різноманіт¬
них  звуків  та  жестів.
 Щоночі  шимпанзе  влаштовують  собі
нові  спальні  кубла  високо  на  деревах.
Вагітність  у  самок  триває  232—261
день;  самка  народжує  єдине  дитин¬
ча,  якого  перший  час  носить  на  жи¬
воті.  Малюк  залишається  з  матір  ’ю
ще  понад  рік  після  народження  на¬
ступного  дитинчати.
 Шимпанзе  (Pan  troglodytes)
 «Старі  шимпанзе-самці,  —  говорить
Гартманн,  —  досягають  1,3—1,7  м
висоти.  Старі  самки  рідко  бува¬
ють  вище  1,3  м.  Череп  має  форму
приплюснутої  кулі.  У  самців  іноді
не  досягає  розвитку  високий  по¬
здовжній  гребінь,  що  переходить
за  середину  тім’я,  і  різкі  поперечні
потиличні  борозни,  які  характери¬
зують  череп  самця  горили.  Бічні  лі¬
нії  черепа,  навіть  у  старих  самців
шимпанзе,  рідко  з’єднуються  для
утворення  низького  гребеня  і  тяг¬
нуться  на  коротку  відстань.  Надоч¬
ні  дуги,  навіть  у  старих  шимпанзе,
ніколи  не  бувають  настільки  розду¬
ті,  як  у  горили,  —  тому  і  не  випи¬
наються  так  різко  вперед.  Щелепи
інших  надзвичайно  випинаються,  і
зуби  нахилені  вперед,  у  решти  цьо¬
го  не  помічається.  Зуби  шимпанзе
рідко  досягають  ширини  і  товщи¬
ни  зубів  горили,  завдовжки  вони
завжди  менші.  Ділянка  переднього
носового  отвору  на  черепі  шимпан¬
зе  зазвичай  плоскіша  і  більш  втис¬
нена,  ніж  на  черепі  горили.  Кістки
тулуба  і  кінцівок  стрункіші,  краси¬
віші  та  менш  масивні,  ніж  у  горили.
Незважаючи  на  деякі  відмітні  озна¬
ки,  особливо  в  будові  таза,  можна
сказати,  що  скелет  шимпанзе  нага¬
дує  людський».

■  690
 ■  ШИРОКОВУШКА  ЄВРОПЕЙСЬКА
 Шиншила  куцохвоста
 (Chinchilla  brevicaudata)
 У  Перу,  Болівії  та  Чилі  ці  твари¬
ни  повинні  бути  дуже  поширені.
У  світлі  дні  можна  бачити,  як  шин¬
шили  сидять  перед  своїми  норами,
але  не  на  сонячному  боці  скель,  а
завжди  в  якнайглибшій  тіні.  Ще
частіше  помічаєш  їх  у  вранішній  і
вечірній  час.  З  дивовижною  легкіс¬
тю  лазять  по  прямовисних  скелях,
на  яких  нема  за  що  вчепитися.  Пі¬
діймаються  вгору  на  6—10  м  з  та¬
кою  спритністю  і  швидкістю,  що  за
ними  ледве  можна  встежити  очима.
Хоча  вони  й  не  особливо  боязкі,
але  не  дозволяють  підійти  близько
і  миттєво  зникають.  Пересуваються
вони  стрибками.
 Шиншили  —  рід  ссавців  ряду
гризунів.  Довжина  тіла  до  38  см,
хвоста  до  15  см.  2  види  мешкають
у  високогір’ях  Анд.  Хутро  сірува-
то-голубувате,  дуже  м’яке,  густе  і
міцне.
 спритні,  боязкі  та  полохливі  тварини.  Слух  у  них,  напевно,  —  найрозви¬
неніше  відчуття.  Коріння  і  лишаї,  цибулини  і  кора,  а  також  плоди  служать
для  них  поживою.
 Відомо  лише  два  види  цих  тварин:  куцохвоста  шиншила  (Chinchilla  brev¬
icaudata)  і  власне  шиншила  (Chinchilla  laniger).  Перша  завдовжки  30  см,  хвіст
її  завдовжки  13  см,  а  з  волоссям  —  20  см.  Одноманітне,  тонке,  надзвичайно
м’яке  хутро  на  спині  і  на  боках  складається  з  волосся  понад  2  см  завдовжки,
волосся  біля  кореня  темного  голубувато-сірого  кольору,  далі  вкрите  широ¬
кими  білими  кільцями,  а  на  кінцях  темно-сіре.  Завдяки  цьому  загальний
колір  здається  сріблястим  із  темним  нальотом.  Нижній  бік  і  ноги  чисто-бі¬
лого  кольору;  хвіст  зверху  має  дві  темні  поперечні  смужки;  вуса  біля  кореня
чорно-бурі,  на  кінчику  сіро-бурі;  великі  очі  чорного  кольору.
 На  їхній  батьківщині  знаходили  вагітних  самок  у  будь-яку  пору  року  і
дізналися  від  тубільців,  що  кількість  дитинчат  коливається  від  4  до  6.  Ди¬
тинчата  стають  самостійними,  як  тільки  можуть  залишати  щілини  скель,
в  яких  уперше  побачили  світ,  а  стара  самка,  мабуть,  від  часу  їхнього  ви¬
ходу  перестає  піклуватися  про  своє  потомство.  На  батьківщині  їх  часто
приручають,  до  Європи  вони  потрапляють  усе  ще  досить  рідко.  На  волі
шиншила  їсть  траву,  коріння  і  мох  та  використовує  передні  лапи,  щоб
підносити  поживу  до  рота.
 На  півночі  і  в  середній  частині  Чилі  куцохвосту  шиншилу  замінює
інший,  дрібніший  вид.  За  способом  життя  цей  вид,  мабуть,  абсолютно
схожий  на  попередній,  також  близький  до  нього  за  виглядом  і  за  забарв¬
ленням  хутра.  Але  він  набагато  менший:  уся  довжина  дорівнює  найбіль¬
ше  35—40  см,  з  яких  на  хвіст  припадає  приблизно  третина.  Густа  м’яка
шерсть  на  спині  завдовжки  2  см,  на  задній  частині  та  боках  —  3  см.  Колір
її  світло-попелясто-сірий  із  темними  цятками,  нижній  бік  і  ноги  з  мато¬
во-сіруватим  або  жовтуватим  нальотом.  На  верхньому  боці  хвоста  волосся
при  основі  та  на  кінчику  брудно-білого  кольору,  посередині  буро-чорно¬
го,  нижній  бік  хвоста  бурий.
 Південноамериканці  дуже  охоче  їдять  м’ясо  обох  видів  шиншил,  єв¬
ропейським  мандрівникам  воно,  мабуть,  теж  подобається,  хоча  вони  і
кажуть,  що  його  не  можна  порівняти  з  м’ясом  нашого  зайця.
 ШИРОКОВУШКА  ЄВРОПЕЙСЬКА  (Barbastella  barbastellus).  Довжи¬
на  9  см,  хвіст  5  см,  а  розмах  крил  26  см.  Хутро  на  верхньому  боці  темно-
бурого  кольору,  а  на  нижньому  —  світліше,  сіро-буре;  волосся  біля  коре-
ня  чорне,  на  кінці  має  блідо-коричневе  забарвлення;  товстошкірі  літальні
перетинки  і  вуха  бурого  кольору.
 За  словами  Коха,  широковушки  особливо  люблять  гористі  країни  і
великі  ліси,  ніколи  не  живуть  товариствами  і  під  час  зимівлі  тільки  зрідка

ШИРОКОНІСКА  ■
 691  ■
 підвішуються  удвох  або  утрьох;  вони  мають  дуже  миролюбну  вдачу  і  не
б’ються  між  собою  та  з  іншими  кажанами.  Для  денного  відпочинку  вони
ховаються  переважно  в  розколини  кам’яних  стін,  рідше  підвішуються  до
відкритих  темних  місць  на  скелях  або  під  склепіннями.  Зимівля,  за  Ко-
хом,  починається  майже  взимку  —  у  листопаді;  сон  не  міцний,  легко
уривається  і  закінчується  дуже  рано,  із  настанням  перших  теплих  днів
на  початку  березня  або  навіть  наприкінці  лютого.  При  тривалому  холоді
вони,  зазвичай,  довше  залишаються  у  своєму  притулку,  але  вже  не  в  не¬
свідомому  стані,  як  під  час  сплячки.  Найчастіше  забираються  під  арки,  в
льодовики,  підвали,  рудники  і  печери,  а  у  вапнякові  печери  тільки  у  разі
гострої  потреби,  коли  поблизу  немає  нічого  кращого.  Під  час  сплячки
висять,  тримаючись  задніми  кінцівками,  головою  вниз,  переважно  на  сті¬
нах,  у  які  впираються  передніми  кінцівками,  а  не  на  стелі.  Самці  висять
окремо,  самки  забираються  в  щілини.  У  своєму  притулку  широковушка
зазвичай  розміщується  біля  входу,  тому  до  неї  доходить  і  світло,  і  холод.
Кох  у  багатьох  місцях  знаходив  широковушок,  які  висіли,  оточені  з  усіх
боків  крижаними  бурульками.  За  години  вони  іноді  літають  по  притулку,
ловлять  метеликів,  які  теж  там  зимують.
 Рано  навесні  широковушка  народжує  двоє  дитинчат,  які  вже  восени
настільки  виростають,  що  стають  схожими  на  дорослих.
 ШИРОКОНІСКА  (Anas  clypeata)  належить  до  родини  Качачі.  Вона
має  великий,  дуже  широкий  спереду  дзьоб,  який  дуже  загнутий,  м’який
і  забезпечений  дрібними  зубчиками.  Голова  і  верхня  частина  шиї  темно-
зелена,  нижня  частина  шиї,  воло  і  верхні  покривні  пера  крил  білі,  інші
світло-голубого  кольору;  спина  і  надхвістя  чорно-зелені;  груди  і  черевце
каштаново-бурі;  махові  пера  буро-сірі.  Батьківщина  широконіски  —  по¬
мірний  пояс  землі;  починаючи  з  Південної  Норвегії,  вона  живе  у  всій
Європі,  а  в  Америці  водиться  у  всіх  Сполучених  Штатах.
 Від  інших  качок  широконосок  ще  здалека  легко  відрізнити  за  краси¬
вим,  строкатим  оперенням;  своїми  ж  звичками  і  вдачею  вони  мало  від¬
різняються.  Великими  товариствами  вони  майже  ніколи  не  трапляються.
Живляться  дрібними  черв’яками,  комахами,  риб’ячою  і  жаб’ячою  ікрою,
дрібною  рибою  та  равликами.
 ШКІРОЇДИ,  родина  (Dermestidae),  що  об’єднує  близько  900  видів,  за¬
вдає  людині  значної  шкоди.  В  організації  тіла  найбільшу  увагу  привертає
будова  ніг:  стегна  передніх  ніг  мають  вигляд  коротких  відростків,  стегна
задніх  ніг  —  циліндрично  розширені  і  можуть  підгинатися  у  відповід¬
ні  улоговинки  на  тулубі.  Здатність  прикидатися  розвинена  у  них  дуже
сильно;  у  разі  будь-якої  небезпеки,  при  будь-якому  шумі  вони  підтягають
ноги,  падають  на  землю,  іноді  перекинувшись  на  спину,  і  довго  лежать
абсолютно  нерухомо.  їх  можна  побачити  скрізь:  на  квітучих  луках,  на
запашних  квітах,  на  падлі,  що  розкладається,  і  всіляких  нечистотах,  на
гнилому  пні,  в  людському  житлі,  в  найзапорошенішому  непотребі  і  на¬
віть  усередині  якоїсь  комахи  в  колекціях.  Живучи  приховано,  вони  легко
вислизають  від  погляду  людини  і  часто,  розплодившись  на  відповідному
ґрунті,  завдають  їй  значної  шкоди,  поїдаючи  хутро,  килими,  суконні  і
шерстяні  тканини;  від  них  також  важко  зберегти  зоологічні  колекції.
 ШКІРЯСТОКРИЛІ  (див.  Щипавки).
 ШОВКОПРЯД,  або  коконопряд  сосновий  (Dendrolimus  ріпі).  Гусениці
цієї  комахи  зимують  у  ґрунті,  під  мохом  і  опалим  листям.  Тут  вони  лежать,
згорнувшись  спіраллю,  і  при  лютих  морозах  навіть  зовсім  промерзають,
але,  як  тільки  минула  зима,  гусениці  шовкопряда  вповзають  на  сосни  і
починають  жерти  хвою.  Незабаром  вони  перетворюються  на  лялечок,  що
відбувається  тут  же,  на  дереві,  і  через  три  тижні  виходять  дорослі  метели¬
ки  сірого  або  бурого  кольору.  Часто  вони  тримаються  біля  тих  дерев,  де
самі  виросли,  але  зрідка  здійснюють  і  віддалені  подорожі.
 ШОВКОПРЯД  НЕПАРНИЙ  (Lymantria  dispar)  названий  так  через
спосіб  розташування  жилок  на  крилах.  Самець  сірувато-бурого  кольо-
 Улітку  широковушка  вилітає  на  волю
смерком  у  всяку  погоду,  не  боїться  ні
дощу,  ні  вітру,  тримається  тоді  біля
узлісь,  у  тінистих  садах,  рідше  біля
будинків  і  полює  переважно  на  дріб¬
них  метеликів.  За  словами  Альтума,
вона  може  швидко  злітати  на  висо¬
ту  10  м  і  також  опускатися  до  3  м
над  ґрунтом,  щоб  обшукувати  кущі;
у  місті  тримається  не  вище  за  дахи
будинків.
 Широконіска  має  великий  і  широкий,
як  ложка,  дзьоб.  Забарвлення  опе¬
рення  самця  дуже  строкате:  голо¬
ва  і  верх  шиї  зелені,  воло  білосніж¬
не,  спинка  темно-коричнева  з  білою
облямівкою,  хвіст  чорний  із  металіч¬
но-зеленим  вилиском.  У  крилах  поєд¬
нуються  сизо-голубе  світло-коричне¬
ве  і  зеленувате  пір  ’я,  груди  і  черевце
червонувато-коричневі,  надхвістя
чорне.  Ноги  карміново-червоні.  Очі
насичено-жовтого  кольору,  що  пере¬
ходить  в  оранжевий,  дзьоб  чорний.
Самка  забарвлена  скромніше:  осно¬
вний  колір  темно-коричневий,  світ¬
ле  оздоблення,  спереду  на  грудях  біла
«манишка».  Широконіска  пошире¬
на  по  всій  Північній  півкулі,  звідки
на  зиму  мігрує  до  північної  частини
Африки,  Південної  Азії  і  Централь¬
ної  Америки.
 Жуки  родини  Шкіроїди  та  їхні  личин¬
ки  поїдають  сухе  м'ясо  й  ушкоджу¬
ють  погано  препаровану  шкіру.  Бага¬
то  видів  шкіроїдів  —  шкідники  шкіри  й
хутра  на  складах  у  музеях  і  колекціях.
Проте  у  природі  шкіроїди  переважно
не  шкідники,  а  санітари.  Вони  —  голо¬
вні  винищувачі  засохлих  трупів.

■  692
 ■  ШОВКОПРЯД  РАТНИЙ
 Шовкопряди  —  назва  стосується  де¬
кількох  родів  метеликів,  у  тому  чис¬
лі  й  тутового  шовкопряда.  Історич¬
но  виробництво  шовку  пов  ’язується  з
Китаєм,  Індією  та  Японією,  але  його
намагалися  одержувати  в  Європі  та
в  Північній  Америці,  використовуючи
культивований  інтродукований  вид.
Шовк,  продукований  видами,  відмін¬
ними  від  тутового  шовкопряда,  час¬
то  називають  чесучею  або  туссором.
 ру,  самка  брудно-білого.  їхній  політ  нагадує  кажанів;  вони  пурхають  так
швидко,  що  за  ними  важко  встежити  очима.  Самка  —  дуже  ледача  і  не¬
зграбна  істота,  особливо  вдень,  тому  якщо  її  зіштовхнути  з  дерева,  на
якому  вона  сидить,  вона  не  скористається  своїми  крилами,  а  важко  впаде
на  землю.
 Яйця  кладуться  не  просто  на  стовбур;  останній  заздалегідь  змочується
шаром  слизу,  до  якого  прикріплюють  настил  з  волосків.  Потім  уже  кладуться
яйця  і  знову  вкриваються  настилом.  Наступної  весни  починає  вилуплювати¬
ся  гусінь,  яка  зазвичай  з’являється  у  величезній  кількості  та  починає  об’їдати
листя  з  усіляких  садових  і  лісових  дерев.  Ненажерливість  їх  настільки  вели¬
ка,  що,  об’ївши  все  листя  з  дерев,  вони  починають  умирати  з  голоду.
 ШОВКОПРЯД  РАТНИЙ  (Cnethocampa  processioned).  Ратні  гусениці
більше,  ніж  будь-які  інші,  можуть  бути  названі  отруйними,  оскільки  в  їхніх
волосках  дійсно  міститься  дуже  багато  мурашиної  кислоти.  Назву  свою  ці
гусениці  дістали  через  те,  що  звершують  довгі  подорожі,  зібравшись  пра¬
вильними  похідними  рядами.  Вони  вилуплюються  з  яєчок,  відкладених
самками  попереднього  літа,  у  травні  місяці,  і  зазвичай  тримаються  разом
увесь  час  свого  шестимісячного  життя.  Негайно  ж  після  народження  гу¬
сениці  розташовуються  в  довгий  ряд  і  вирушають  мандрувати.  Дійшовши
до  підніжжя  дерева,  гусениці  починають  повзти  по  стовбуру,  підіймають¬
ся  на  верхівку  і  там  починають  об’їдати  листя;  проте  навіть  і  під  час  їжі
вони  не  зовсім  порушують  порядок  свого  ходу.  Надвечір  вони  відходять  у
який-небудь  притулок  на  нижній  частині  стовбура,  де  є  якесь  заглиблен¬
ня,  або  на  розгалуження  сучків.
 Оскільки  гусениці  щодня  повертаються  в  одного  разу  вибраний  при¬
тулок,  то  поступово  тут  нагромаджується  цілий  шар  отруйних  волосків,
які  розносяться  вітром  і  потрапляють  в  очі,  ніс  або  всередину  тварин  чи
людей,  які  знаходяться  поблизу.
 Коли  гусениці  виростуть  до  довжини  39—52  мм,  то  всі  разом  готують¬
ся  до  перетворення  на  лялечку  і  роблять  цілу  низку  коконів.  У  липні  або
серпні  з  цих  коконів  з’являються  метелики.
 ШОВКОПРЯДИ  СПРАВЖНІ  (Bombycidae)  належать  до  нічних  мете¬
ликів.  Усі  вони  середніх  розмірів,  крила  рідко  яскраво  забарвлені,  часто
сіруваті,  тулуб  оброслий  густим  волоссям  і  здається  товстим;  самці  взагалі
на  вигляд  чепуристі  та  рухливіші,  тому  літають  навіть  і  вдень.  Черевце  са¬
мок  зазвичай  дуже  обтяжене  численними  яєчками,  і  тому  вони  здаються
неповороткими  та  ледачими.  Гусениці  завжди  готують  собі  кокон  із  до¬
вгих  шовкових  ниток.

ШОВКОПРЯД  ТУТОВИЙ  ■
 693  ■
 ШОВКОПРЯД  ТУТОВИЙ  (Bombyx  тогі)  належить  до  шовкопрядових
ряду  Метелики.  Розмах  крил  досягає  40—45,5  мм.  Колір  крил  світлий,
із  бурими  поперечними  смужками.  Гусениця  цього  шовкопряда  назива¬
ється  шовковичним  черв’яком,  який  виробляє  найкращий  шовк.  Вона
живиться  виключно  листям  тутового  дерева.  Кокони  бувають  двох  сортів:
білі  та  жовтуваті,  причому  нерідко  трапляються  кокони,  що  містять  по
дві  лялечки.  Батьківщина  шовкопряда,  ймовірно,  Китай,  звідки,  разом  із
тутовим  деревом,  він  поширився  на  північ  і  на  південь,  а  до  Європи,  за
загальновідомим  переказом,  його  принесли  двоє  ченців,  заховавши  його
у  видовбані  палиці.
 Досягнувши  певного  віку,  гусениця  спочатку  влаштовує  собі  на  гілоч¬
ках  тутового  дерева  або  на  особливих  підставках  щось  на  зразок  висячого
гамака,  але  поступово  тканина  стає  дедалі  густішою  і  густішою,  тіло  гу¬
сениці  ховається  і  утворюється  замкнутий  кокон.  У  самців  кокон  більш
циліндричної  форми,  а  посередині  має  перетяжку.
 Для  отримання  шовку  кокони  піддають  дії  високої  температури,
щоб  убити  лялечку,  потім  починають  розмочувати  його,  для  чого  коко¬
ни  кладуть  у  гарячу  воду.  Тут  поступово  розчиняється  клейка  речовина,
що  вкриває  кокон  зовні,  і  з’являються  кінчики  ниток;  тоді  на  особливій
машині  починають  розмотувати  нитку  кокона,  яка  буває  до  600  м  за¬
вдовжки.  Для  виготовлення  тканин  нитки  завжди  скручують  по  декілька
штук  разом,  оскільки  вони  дуже  тонкі.  Один  кілограм  розмотаного  шовку
виходить  із  10—16  свіжих  коконів.
 ШПАКОВІ  (Sturnidae)  —  середніх  розмірів  птахи  з  міцним  тулубом,
з  коротким  хвостом  і  довгими  крилами;  оперення  пишне,  вельми  різно¬
манітного  забарвлення.  Поширені  на  Євразійському  континенті.  Живуть
вони  великими  або  малими  зграями  і  спільно  виконують  усіляку  роботу.
Це  жваві,  неспокійні,  постійно  чимось  зайняті  птахи.  їхня  пожива  —  ко¬
махи,  черв’яки,  слизняки  і  частково  плоди  і  насіння.  Свої  гнізда  дуже
неправильної  форми  вони  влаштовують  у  дуплах  дерев,  западинах  скель
і  стін.  Кількість  яєць  однієї  кладки  коливається  між  2  і  6.  Усі  види  легко
звикають  до  неволі.
 Наш  звичайний  шпак  (Sturnus  vulgaris)  має  різне  забарвлення  залеж¬
но  від  віку  і  пори  року.  На  махових  перах  і  хвості  це  забарвлення  стає
світлішим,  із  широкою  сірою  облямівкою.  Окремі  пера  спини  мають  на
кінці  сіро-жовті  цяточки.  Очі  бурі;  дзьоб  чорний;  кінцівки  червоно-бурі.
Довжина  тіла  шпака  досягає  22  см,  розмах  крил  37,  довжина  крила  10,
хвоста  7  см.  Самки  менші  за  самців.
 У  Південній  Європі  водиться  дуже  близький  йому  вид  —  чорний,  або
одноколірний  шпак  (Sturnus  unicolor).
 Звичайний  шпак  поширений  в  усіх  частинах  Європи  і  в  Середній  Азії;
він  віддає  перевагу  рівнинам  і  луговим  чагарникам,  але  зупиняється  і  в
селах,  якщо  йому  влаштувати  шпаківню.  З  усіх  наших  перелітних  птахів
шпаки  прилітають  перші  і  залишаються  до  глибокої  осені;  взимку  вони
знаходять  притулок  головним  чином  у  Південній  Європі  і  частково  в  Пів¬
нічній  Африці.
 У  кінці  квітня  самка  шпака  кладе  в  гніздо  перші  5—6  довгастих  яскра¬
во-блакитних  яєць,  які  насиджує  лише  самка.  Як  тільки  пташенята  ви¬
лупляться,  обоє  батьків  дуже  зайняті  їх  годуванням,  тому  батькові  зали¬
шається  мало  часу  для  співів;  завдяки  такій  турботі  батьків  молоді  шпаки
за  15—17  днів  стають  самостійними.
 Хоча  шпаки  завдають  іноді  значної  шкоди  виноградникам,  плодовим
садам  і  городам,  але  все-таки  їхня  користь  велика.  Вони  знищують  рав¬
ликів,  сарану,  гусінь.  Небезпечними  ворогами  шпаків  є  соколи,  яструби  і
частково  куниці,  ласки  і  білки.
 Найближчий  родич  описаного  шпака  —  рожевий  шпак  (Sturnus  roseus,
або  Pastor  roseus),  має  довгий  чубок  на  потилиці,  який  аж  звисає.  Цей  птах
живе  в  Європі  та  Азії  і  належить  до  перелітних  птахів.  Рожевий  шпак  на¬
багато  неспокійніший  і  діяльніший  за  звичайного,  але  спів  його  гірший.
Живиться  різноманітними  комахами.
 Буйволові  шпаки  (Buphagus)  відрізняються  від  решти  шпаків  міцним,
заломленим  на  кінці  дзьобом  і  сильними,  озброєними  кігтями,  кінцівка-

■  694
 ■  ШПАНКА
 1  —  Звичайний  шпак
 (Stumus  vulgaris),
2  —  чорний,
або  одноколірний  шпак
 (Stumus  unicolor)
 Шпакові  —  представники  родини
Stumidae,  поширеної  в  Старому  Сві¬
ті,  до  складу  якої  входять  близько
ПО  видів.  Більшість  птахів  завбіль¬
шки  з  дрозда,  у  них  чорне,  пурпур¬
не  або  зелене  оперення  з  металевим
відливом.  Звичайний  шпак  (Stumus
vulgaris)  поширений  на  Євразійсько¬
му  континенті,  але  завезений  у  ба¬
гато  регіонів  світу,  в  тому  числі  і  до
Північної  Америки,  де  він  зараз  дуже
численний.  У  сезон  розмноження  його
звичайно  чорний  дзьоб  жовтіє.  Із  за¬
доволенням  використовує  побудова¬
ні  для  нього  людиною  житла,  може
заподіювати  шкоду  садам,  особливо
полюбляє  вишню.
 ми.  Найбільш  відомий  волоклюй,  або  буйволовий  шпак  (Buphagus  erythro-
rhynchus,  або  apicanus),  поширений  по  всій  Середній  Африці.  Цей  птах
живе  маленькими  зграйками  і  завжди  поблизу  великих  ссавців,  що  при¬
вертають  мух,  кліщів,  ґедзів  і  оводів.  Еренберг  має  рацію,  кажучи,  що  во¬
локлюй  лазить  по  тварині,  як  дятел  по  деревах,  і  майстерно  дістає  комах
з  будь-яких  місць.
 Прекрасний  шпак  (Spreo  superbus)  забарвлений  зверху  в  синьо-зеле-
ний  колір,  знизу  ж  він  чудового  коричневого  кольору.  Птах,  який  завжди
супроводжує  стада  великої  рогатої  худоби  і  овець.
 Шпанська  мушка,  синій  або  зелений
наривник,  —  представник  родини
Meloidae.  Дорослі  жуки,  що  трапля¬
ються  в  Середземномор  7,  живляться
на  бирючині  та  ясені.
 ШПАНКА,  або  шпанська  мушка  (Lutta  vesicatoria),  у  величезній  кіль¬
кості  з’являється  в  червні  та  чинить  великі  спустошення  в  садах  і  лісах;
всілякі  дерева,  особливо  ясен  і  бузок,  вона  об’їдає  дощенту.  Довжина
жучка  17—19,5  мм.  Жучок  цей  дуже  красивий,  яскраво-зеленого  кольору
із  золотистим  вилиском.  Самець  має  світліше  забарвлення,  вусики  дуже
довгі;  у  самки  вони  значно  тонші.  Шпанку  здалека  можна  впівзнати  за
гострим  запахом,  який  вона  видає.  Самка  відкладає  яєчка  в  землю,  з  яких
вилуплюються  чорні  личинки  і  збираються  на  бджолах,  частіше  на  джме¬
лях,  які  живуть  у  землі.  Тут  вони  прагнуть  виїдати  вміст  яєць.
 У  Південній  Європі,  а  також  і  в  Північній,  шпанки  з’являються  іноді
в  неймовірній  кількості.  В  Італії  вони  завдають  шкоди  олійним  плантаці¬
ям,  в  Іспанії  поїдають  листя  з  усіляких  плодових  дерев.
 ШУЛІКИ  —  досить  великі  птахи  зі  слабким,  невеликим,  заломле¬
ним  гачком  дзьобом,  короткими  ногами  і  дуже  великими  довгими  кри¬
лами.  Належать  до  родини  Яструбині.  Сюди  належить  8  видів,  із  яких  усі
живуть  у  Старому  Світі.  Найвідоміший  вид  —  червоний  шуліка  (Milvus
milvus),  відмінний  від  своїх  родичів  дуже  вилоподібним  хвостом.  Голо¬
ва  і  горло  білі  з  чорно-бурими  смужками,  груди  іржаво-червоні,  спина  і
плечі  —  чорно-бурі,  черевце  іржаво-червоне  з  темними  смужками;  махові

ШУЛІКИ  ■
 695  ■
 1  —  Чорний  шуліка
 (Milvus  Migrans),
 2  —  червоний  шуліка
 (Milvus  milvus)
 Шуліки  —  птахи,  представники
окремої  підродини  в  родині  Яструби¬
ні,  із  вузьким  тілом,  вузькими  крила¬
ми  й  довгим  хвостом.
 пера  —  чорні.  Місця  його  гніздувань  —  всі  рівнини  Європи  від  Швеції
та  Іспанії  до  Сибіру.  Це  далеко  не  величний  птах;  навпаки,  він  ледачий,
неповороткий  і  боязкий.  Літає  цей  шуліка  поволі,  але  на  диво  невтомно,
і  нерідко  протягом  чверті  години  жодного  разу  не  змахне  крилами;  він
часто  підіймається  на  таку  висоту,  що  його  насилу  помічає  навіть  най-
гострозоріше  око.  Поживу  його  складають  дрібні  ссавці,  ящірки,  змії,
жаби,  черв’яки  і  комахи,  тому  його  не  можна  зарахувати  до  шкідливих
птахів.  Гнізда  свої  він  влаштовує  на  верхівці  дерева  і  любить  вистилати
свою  досить  велику  споруду  брудними  ганчірками  і  клаптями  паперу,  які
він  відшукує  в  найнеохайніших  місцях.  Кладка  складається  з  2—3  яєць,
висиджуваних  однією  самкою.
 Червоного  шуліку  часто  сплутують  із  його  близьким  родичем  —  чор¬
ним  шулікою  (Milvus  migrans),  який  відрізняється  темнішим  оперенням
і  меншими  розмірами.  На  нього  надзвичайно  схожий  шуліка-паразит
(М.  parasitus),  якого  деякі  натуралісти  навіть  не  вважають  окремим  ви¬
дом;  поширений  в  Африці.
 Шуліка  червоний  має  струнку  ста-
туру,  червонувато-буре  забарвлення
оперення  та  глибоку  вирізку  на  вер¬
шині  хвоста.  Поширений  у  Південній
і  Східній  Європі,  у  Середній  Європі.
Гніздиться  також  у  Північно-За¬
хідній  Африці  й  у  Передній  Азії.  Жи¬
виться  дрібними  хребетними,  вели¬
кими  комахами  й  черв  'яками.
 Дещо  менші  розміри  —  близько  55  см
завдовжки  —  має  чорний  шуліка,
якого  легко  відрізнити  за  його  тем¬
ним  оперенням  і  менш  глибокою  ви¬
різкою  на  хвості.  Він  звичний  майже
у  всій  Європі,  за  винятком  її  північ¬
ної  частини.  З  холодних  країн  чор¬
ний  шуліка  на  зиму  переміщується  до
екватора.  Живиться  подібно  до  по¬
переднього  виду,  проте  охоче  поїдає
падло  й  покидьки.

Щиповки  (Dermaptera),  ряд  комах.
Близько  1300  видів,  живе  головним
чином  у  тропіках.  Самці  та  сам¬
ки  мають  на  кінці  черевця  могутні
клешнеподібні  церки,  що  виконують
функцію  органів  захисту  і  нападу.
 Мускусні,  з  різким  запахом  залози
розмістилися  у  щілинозуба  під  пахва¬
ми  і  на  крижах,  а  соски  —  в  паховій
ділянці.
 У  щілинозуба  слина,  мабуть,  отруйна.
 Щілинозуби  зовсім  не  плодючі:  двічі
на  рік  їхні  самки  народжують  одне
або  троє  дитинчат.
 ЩИПОВКИ,  або  шкірястокрилі  (Dermaptera)  поширені  майже  по  всій
землі;  вони  жовтуватого  кольору,  за  грудним  щитком  розташовані  дві  чо¬
тирикутні  пластинки,  частково  схожі  на  надкрилля;  задні  крила  широкі;
рот  влаштований  загалом  так  само,  як  і  в  інших  прямокрилих,  тільки
нижня  губа  розвинена  слабо.
 Звичайна  щиповка,  або  кліщак  (Forficula  auricularia),  живе  в  Європі
і  вважається  шкідливою  комахою,  оскільки  винищує  садові  квіти,  але,
з  іншого  боку,  вона  поїдає  безліч  листкової  тлі.  У  самця  є  плоскі  за¬
зублені  кліщі,  завдовжки  він  від  8,75  до  15  мм,  але  самка  дещо  менша.
Розмноження  починається  навесні.  Яйця  відкладаються  просто  в  пісок,
і  на  початку  травня  з’являються  личинки,  які  поступово  ростуть,  і  коли
досягнуть  9  мм,  то  вони  вже  майже  абсолютно  сформовані.
 ЩЬЛИНОЗУБ  КУБИНСЬКИЙ  (Solenodon  cubanus).  Тулуб  майже
ЗО  см  завдовжки,  хвіст  дорівнює  приблизно  ЗО  см.  Голова,  боки  шиї  і  че¬
рево  забарвлені  в  брудненький  охристо-жовтий  колір,  решта  частин  тіла
в  чорний,  а  хвіст  у  синювато-чорний.  Довге  волосся  на  спині  біля  кореня
жовте,  а  на  кінцях  чорне,  деякі  ж  із  них  або  зовсім  жовті,  або  зовсім  чор¬
ні.  Батьківщиною  тварини  слід  вважати  Кубу.
 Подібно  до  справжніх  землерийок,  ця  тварина  веде  переважно  ніч¬
ний  спосіб  життя  і  має  звичай  спати  вдень  у  якомусь  добре  прихованому
притулку.  У  деяких  гірських  місцевостях  щілинозуб  не  є  рідкістю.  Коли
мисливці  переслідують  його,  звір  передусім  ховає  голову,  сподіваючись,
що  його  не  знайдуть,  і  залишається  спокійно  лежати,  тому  можна  підійти
та  схопити  його  за  хвіст.
 У  неволі  щілинозуб  охоче  бере  їжу,  але  оскільки  погано  пережовує
її,  то  м’ясо  йому  треба  давати  дрібно  нарізаними  шматочками,  щоб  він
не  вдавився.  Чистота  є  необхідною  умовою  його  добробуту.  Щілинозуб
охоче  йде  у  воду  і  почувається  там,  мабуть,  добре,  тим  більше,  що  йому
випадає  при  цьому  нагода  без  жодних  зусиль  угамувати  спрагу,  тоді  як  під
час  пиття  на  землі  йому  дуже  заважає  довгий  кінець  хобота.

ЩІЛЬОЗУБИ  ■
 697  ■
 Його  різкий  голос  нагадує  то  свиняче  хрокання,  то  пташиний  крик;
часом  тварина  кричить,  як  молодий  сич.  Щілинозуб  легко  розпалюється
і  тоді  вельми  своєрідно  наїжачує  шерсть.  Курка  або  якась  інша  маленька
тварина,  що  йде  повз  нього,  надзвичайно  хвилюють  його,  і  він  прагне
схопити  їх.  Спійману  здобич  щілинозуб,  як  яструб,  розриває  своїми  до¬
вгими,  кривими  кігтями.  Час  від  часу  з  його  шкіри  виділяється  червону¬
вата,  масна,  смердюча  рідина.
 ЩІЛЬОЗУБИ,  родина  Solenodontidae,  характеризуються  такими  озна¬
ками:  тіло  міцне,  шия  коротка,  голова  витягнута,  носова  частина  видо¬
вжена  в  довгий  хобот,  очі  дуже  малі,  округлі  вуха  середнього  розміру,
хвіст  такої  самої  довжини,  як  тулуб,  кінцівки  середньої  висоти,  лапи  п’я¬
типалі,  передні  кінцівки  озброєні  дуже  сильними,  заломленими  кігтями,
а  задні  —  коротшими  і  слабшими.  Тіло  вкрите  досить  довгими  щетинами,
які  обрідні  на  морді,  а  на  кінцівках  переходять  у  тонкі  волоски.  Верхня
частина  спини  і  лусковий  хвіст  залишаються  майже  абсолютно  голими.
Зубна  система  складається  з  40  зубів:  із  кожного  боку  щелепи  знаходиться
по  2  різця,  по  1  іклу,  по  4  псевдокутніх  і  по  3  кутні  зуби.
 ЩУКИ,  родина  Esocidae,  характеризуються  простим  плавальним  мі¬
хуром,  відсутністю  сліпих  відростків  на  шлунку,  на  кишках  і  залозистими
потовщеннями  біля  зябер;  зуби  сидять,  окрім  щелеп,  на  міжщелепних  і
верхньощелепних  кістках.  Із  10  видів,  що  належать  до  цієї  родини,  —  всі
прісноводні.  Звичайна  щука  (Esox  lucius)  справедливо  вважається  найхи-
жішою  прісноводною  рибою,  її  називають  акулою  прісних  вод.  Спина  у
неї  чорна,  боки  сірі,  а  черево  біле;  плавці  червонуваті  або  бурого  кольору.
Довжина  досягає  2  м,  а  вага  до  35  кг.  Зона  поширення  її  охоплює  Євро¬
пу,  Азію  і  Північну  Америку;  живе  як  в  озерах,  так  і  в  проточній  воді,  у
гірських  водоймищах  трапляється  на  висоті  до  1500  м.  У  багатьох  річко¬
вих  басейнах  щука  дуже  численна,  але  особливо  її  багато  в  басейні  Обі.
Щука  проковтує  все,  що  може  схопити:  всіляких  риб,  не  виключаючи  і
собі  подібних,  жаб,  птахів,  навіть  дрібних  ссавців.  Проте  не  кожна  риба
годиться  для  щуки;  колючого  окуня  або  йоржа  щука  проковтує  не  відразу,
а  спершу  вбиває  його,  тримаючи  в  роті.  Колючку  щука  зовсім  не  чіпає,  а
якщо  іноді  і  зважується  на  це,  то  дуже  ризикує.  Щуки  дуже  ненажерливі
і  ростуть  швидко,  тому  вже  на  2-й  рік  існування,  за  сприятливих  умов,
щука  може  досягти  ваги  5  кг.  Стверджують,  що  щуки  дуже  довговічні,  і
тривалість  їхнього  життя  обчислюється  20—25  роками.  М’ясо  щуки  вва¬
жалося  поганим  у  стародавніх  римлян,  але  наразі  цінується,  особливо  в
англійців.  Ловлять  рибу  найрізноманітнішими  способами:  в  сіті,  у  верші,
великих  б’ють  остями,  але  найчастіше  застосовують  для  цього  вудку,  а  у
вигляді  принади  насаджують  невеликих  рибок.
 ЩУР  КЕНГУРОВИЙ  МУСКУСНИЙ  (див.  Кенгуру  мускусний).
 ЩУР  КЕНГУРОВИЙ  СПРАВЖНІЙ  (див.  Потору  трипалий  щурячий).
 ЩУР  МУСКУСНИЙ  (див.  Ондатра).
 ЩУР  ОЧЕРЕТЯНИЙ  ВЕЛИКИЙ  (Thryonomys  swinderianus)  належить
до  родини  Очеретяні  щури  (Thryonomyidae)  ряду  Гризуни.  Відрізняється
своїми  плавальними  перетинками  на  задніх  ногах.  Трапляється  в  Західній
Африці  на  Нижньому  Конго.  Зона  поширення  очеретяного  щура  тягнеть¬
ся,  за  нашими  відомостями,  по  Східній  Африці  на  південь  до  Капської
області  й  охоплює  в  Західній  Африці  як  Верхню,  так  і  Нижню  Гвінею,  в
зоні  Верхнього  Нілу  водиться,  мабуть,  лише  другий  вид.
 За  способом  життя  обидва  види  очеретяних  щурів  (див.  Щур  очеретя¬
ний  малий)  по  суті  схожі  між  собою.  Вони  не  живуть  колоніями  і  не  зби¬
раються  у  великі  зграї,  але  трапляються  у  зручних  для  них  місцях  досить
часто.  Вони  завжди  тримаються  поблизу  води  і  живуть  переважно  в  берего¬
вій  смузі  в  заростях  трави,  комишу  й  очерету,  а  також  у  низькому  і  густому
чагарнику.  Пожива  їхня  складається  з  трав,  коріння  і  бульб,  які  вони  зна¬
ходять  у  достатній  кількості  на  берегах  вод  і  на  вологих  низовинах.
 Щука  —  прісноводна  риба  зі  струн¬
ким  тілом,  одним  спинним  і  анальним
плавцями,  розташованими  близько  до
хвоста,  великою  головою  і  сильно  ви¬
тягнутим  рилом.
 Щури  великі  очеретяні  населяють
прибережні  чагарники,  заболочені  за¬
плави;  малі  щури  віддають  перевагу
сухішим  ділянкам  зі  скелями,  трапля¬
ються  на  висоті  до  2600  м.
 Самки  народжують  від  2  до  6  (за¬
звичай  4)  зрячих,  укритих  шерсткою
дитинчат.  Статевозрілі  з  одноріч¬
ного  віку,  тривалість  життя  не  пе¬
ревищує  3  роки.

■  698
 ■  ЩУР  ОЧЕРЕТЯНИЙ  МАЛИЙ
 Основна  назва  «щури»  використову¬
ється  стосовно  представників  роду
Rattus,  у  якому  налічується  63  види,
поширених  у  всьому  світі.  Два  види
щурів  мають  особливе  економічне  зна¬
чення  через  збитки,  який  завдають
вони  під  час  живлення  і  як  переносни¬
ки  хвороб.  Це  чорний  щур  (R.  rattus)  і
сірий,  або  пацюк  (R.  norvegicus).  Чор¬
ний  —  потребує  теплого  людського
житла,  а  пацюк  може  жити  і  зовні
житла  в  сільській  місцевості.  Пер¬
ший  поширився  по  всьому  світові  на
кораблях.  До  Британії  він  потрапив  в
XI  ст.  і  був  переносником  чуми  в  Се¬
редньовіччя.  Пацюк  родом  із  Китаю,
досяг  Європи  близько  1729  p.,  швид¬
ко  витісняючи  чорного  щура.  До  хво¬
роб,  поширюваних  щурами,  належать
чума,  тиф,  лептоспіроз,  токсоплаз¬
моз  і  харчові  отруєння.
 Щур  чорний  (Rattus  rattus)
 Щури  пристосовуються  до  будь-яких
природних  і  техногенних  умов,  стійкі
до  більшості  отрут,  успішно  уника¬
ють  пасток,  можуть  живитися  чим
завгодно,  знищуючи  пластмасу,  про¬
гризаючи  навіть  бетон.  У  щурячому
співтоваристві  процвітає  взаємодо¬
помога,  але  відомі  й  випадки  каніба¬
лізму.
 Очеретяного  щура  переслідують  як  місцеві  жителі,  так  і  європейці,
які  люблять  полювати,  оскільки  з  нього  виходить  смачніша  печеня,  ніж  з
будь-якого  іншого  африканського  ссавця.
 ЩУР  ОЧЕРЕТЯНИЙ  МАЛИЙ  (Thryonomys  gregorianus)  належить  до
родини  Очеретяні  щури  (Thryonomyidae)  ряду  Гризуни.  Тварина  має  міцну
будову  тіла,  з  маленькою  головою,  короткою  і  широкою  мордою,  малень¬
кими  голими  напівкруглими  вухами  і  короткими  чотирипалими  ногами  із
зачатковими  великими  пальцями.  Пальці  мають  великі  серпоподібні  кігті,
довжина  тонкого  хвоста  досягає  довжини  половини  тулуба,  яка  дорівнює
приблизно  50  см.  Маса  тварини,  за  спостереженнями,  проведеними  в  За¬
хідній  Африці,  близько  4—5  кг.  Хутро  складається  із  гладеньких,  схожих
на  голки,  щетин  із  гнучкими  кінцями.  Біля  основи  вони  попелясто-сірого
кольору,  посередині  темніші,  а  на  кінці,  перед  яким  здебільшого  знахо¬
диться  буро-жовте  кільце,  чорного  кольору.  Підборіддя  і  верхня  губа  білі,
груди  брудно-жовтуваті,  нижній  бік  тіла  бурий  із  сіро-бурими  цятками.
Шерсть  на  вухах  жовтувато-білого  кольору,  вуса  забарвлені  білим  і  чор¬
ним  кольором.
 За  способом  життя  схожий  на  великого  очеретяного  щура  (див.  Щур
очеретяний  великий).
 ЩУР  ЧОРНИЙ  {Rattus  rattus)  належить  до  родини  Мишачі  ряду  Гризу¬
ни.  Досягає  35  см  довжини,  причому  тулуб  завдовжки  до  16  см,  а  хвіст  —  до
19  см.  Тулуб  зверху  темного,  буро-чорного  кольору,  знизу  трохи  світліший,
сірувато-чорного  кольору.  Темно-сіре  біля  основи  волосся  має  зелену¬
ватий  металічний  вилиск.  Ноги  мають  сіро-бурий,  із  боків  дещо  світлі¬
ший  колір.  На  досить  довгому  хвості  налічують  260—270  лускових  кілець.
 Можливо,  що  ці  тварини  родом  із  Персії,  де  ще  дотепер  вони  живуть
у  неймовірній  кількості.  До  середини  XVIII  століття  лише  цей  вид  спо¬
стерігався  у  Європі,  але  відтоді  пацюк  почав  відвойовувати  у  нього  місце,
і  з  таким  успіхом,  що  той  усюди  повинен  був  поступитися.  Хоча  чорний
щур  і  нині  ще  значно  поширений  у  всіх  частинах  Землі,  але  майже  всю¬
ди  розсіяний  поодинці.  Тепер  він  поширений  у  південних  частинах  Азії,
особливо  в  Індії,  в  Африці  і  переважно  в  Єгипті  та  Марокко,  а  також  на
мисі  Доброї  Надії,  в  Америці,  Австралії  та  на  островах  Тихого  океану.
 Спосіб  життя  схожий  на  спосіб  життя  пацюка  (див.  Пацюк).
 ЩУРКА  ЗОЛОТИСТА  (Merops  apiaster).  Цей  вид  належить  до  найбіль¬
ших  у  родині  Щуркові.  Довжина  птаха  досягає  26  см,  розмах  крил  —  45,
довжина  крила  —  14,  хвоста  10—11  см.  Шия  і  покривні  пера  крил  —  ка¬
штанові;  плечі,  спинне  пір’я  і  надхвістя  —  коричнево-жовті;  нижня  час-

ЩУРКА  РАЙДУЖНА
 699
 Щурка  золотиста
 (Merops  apiaster)
 Щурки  —  яскраво  забарвлені  дрібні
птахи.  Багато  які  з  26  видів  забарв¬
лені  в  яскраво-зелений  колір  із  чер¬
воними,  синіми  і  жовтими  пляма¬
ми.  У  всіх  подовжені,  злегка  загнуті
дзьоби.  Утворюють  особливу  роди¬
ну  (Meropidae)  і  поширені  переважно
в  теплих  краях  Старого  Світу.
 тина  тіла  —  чудового  зеленувато-синього  кольору;  взагалі  оперення  над¬
звичайно  строкате.
 На  місця  свого  гніздування  щурки  прилітають  наприкінці  квітня  або
на  початку  травня.  За  години,  особливо  в  уранішній  та  вечірній  час,  вони
цілими  зграями  довго  літають  високо  в  повітрі.  Хоча  зграя  не  відокрем¬
люється,  але  не  можна  сказати,  щоб  вона  була  тісно  згуртована,  оскільки
окремі  птахи  відлітають  на  далеку  відстань,  весь  час  перегукуючись.  Жа¬
лячі  комахи  складають  улюблену  поживу  щурок;  але  вони  не  відмовля¬
ються  при  нагоді  і  від  коників,  бабок,  ґедзів,  комарів  і  мух.
 Для  спорудження  гнізда  щурка  обирає  піщаний  або  глинистий  берег
річки;  тут  вона  починає  рити  круглу  нору,  що  йде  в  горизонтальному
напрямі;  кінець  ходу  розширяється  в  камеру,  на  дні  якої  в  червні  можна
знайти  5—8  круглих  білих  яєць.
 ЩУРКА  РАЙДУЖНА  (Merops  omatus).  Поширена  в  Австралії.  В  опе¬
ренні  цього  красивого  птаха  переважають  кольори  зелений  і  голубий.  До¬
вжина  птаха  —  20  см,  довжина  крила  —  11  см,  хвоста  —  8  см.  Гніздуван¬
ням  не  відрізняється  від  інших  видів  щурок.
 ЩУРКА  ЧЕРВОНА,  або  нубійська  (Merops  nubicus).  Переважний  колір
оперення  —  темно-пурпурно-червоний.  Поки  весь  безлісий  простір  Суда¬
ну,  де  цей  птах  переважно  водиться,  вкритий  травою,  багатою  на  комах,
пурпурні  щурки  легко  знаходять  собі  там  прожиток.  Коли  ж  згубна  спека
уб’є  рослинне  життя  і  починаються  страшні  степові  пожежі,  тоді  щурки,
знаючи,  що  полум’я  жене  їм  здобич,  чудово  користуються  щасливою  на¬
годою;  вони  сміливо  крізь  густий  дим  відшукують  багату  здобич,  нерід¬
ко  розплачуючись  за  це  своїми  маховими  і  рульовими  перами;  і  щоразу
мимоволі  дивуєшся,  коли  бачиш,  як  вони  вилітають  неушкодженими  з
вогненної  стихії,  що  поглинула  їх.

Бородач,  або  ягнятник  (Gypaetus  bar-
batus),  окрім  Південної  Європи  по¬
ширений  в  Африці  та  в  Азії  на  те¬
риторії  до  Західного  Китаю.  Розмах
його  крил  досягає  250  см.  Під  дзьобом
стирчить  пасмо  темного  жорсткого
волосоподібного  пір'я.  Живе  осіло  на
скелях  великих  гірських  масивів,  не
тільки  живлячись  падлом,  але  й  по¬
люючи  на  живу  здобич,  наприклад  на
черепах,  яких  розбиває  об  скелі.
 Ягуар,  ссавець  родини  Котячі.  Дов¬
жина  тіла  150—180  см,  хвоста  до
75  см.  Поширений  головним  чином  у
тропічних  і  субтропічних  лісах  Амери¬
ки.  Ягуари  добре  лазять  і  плавають;
активні  вдосвіта  і  смерком.
 ЯГНЯТНИК,  або  бородач  (Gypaetus  barbatus),  належить  до  родини
Яструбині.  Досягає  метра  і  більше  завдовжки.  Оперення  у  дорослого  пта¬
ха  на  голові  жовтувато-біле;  спина,  надхвістя,  верхні  покривні  пера  крил
і  хвіст  —  чорні  з  жовтуватими  плямами  на  кінцях;  увесь  нижній  бік  тіла
яскраво-іржаво-жовтий;  по  грудях  проходить  низка  біло-жовтого  пір’я  з
чорними  плямами.  Ягнятник  поширений  у  горах  Південної  Європи,  всієї
Азії  та  північних  берегових  країн  Африки.
 Більше  за  всіх  своїх  побратимів,  за  винятком  хіба  одного  кондора,
бородатий  ягнятник  має  право  вважатися  мешканцем  найвищих  точок
гірського  поясу;  проте  він  не  живе  виключно  в  горах  і  не  уникає  долин,
особливо  тоді,  коли  без  зусиль  може  знайти  в  них  поживу.  Він  живе  не¬
великими  зграями  —  парами  або  по  декілька  птахів  разом.  Кожна  пара
вибирає  територію  на  декілька  верст  і  облітає  її  щодня.  Години  через
півтори  після  сходу  сонця  обидва  птахи  вирушають  на  розвідку.  Вони
летять  не  дуже  далеко  один  від  одного  уздовж  найголовніших  кряжів  гір¬
ського  хребта,  огинають  вершину  кожної  гори  і  гострозоро  виглядають,
чи  не  знайдеться  для  них  чогось  їстівного.  Якщо  помічений  ягнятником
предмет  гідний  його  уваги,  то  обидва  птахи  опускаються  нижче,  сідають
нарешті  на  землю  і,  подібно  до  воронів,  біжать  до  наміченої  здобичі;  хода
ягнятника  досить  гарна:  він  розмірено  крокує,  а  не  пристрибує.  Під  час
своїх  перельотів  летить  надзвичайно  швидко  і  шумно,  майже  не  рухаючи
крилами,  що  надає  його  фігурі  надзвичайно  красивого  вигляду.  Людей
він  не  боїться  і,  відшукуючи  поживу,  часто  пролітає  на  відстані  кількох
метрів  від  людини.  Він  абсолютно  байдужий  до  товариства  собі  подібних,
ніколи  не  уникає  великих  хижих  птахів,  уживається  навіть  із  беркутом,
хоча  звертає  на  нього  стільки  ж  уваги,  як  і  на  решту  своїх  родичів.  Якщо
хижаки  самі  нападуть  на  нього,  він  не  захищається,  не  мститься  їм,  а  спо¬
кійно  продовжує  свій  шлях.
 Звичайну  його  поживу  складає  падло,  кролики,  зайці  та  інші  дрібні
ссавці,  а  також  кістки,  які  він  роздроблює,  кидаючи  з  великої  висоти  на
скелі.
 Щодо  розмноження  ягнятника,  то  всіма  спостерігачами  встановлено,
що  птахи  ці  висиджують  пташенят  по  декілька  разів  на  рік.  Для  висиджу¬
вання  вони  вибирають  простору  печеру,  зазвичай  за  якою-небудь  непри¬
ступною  кам’яною  стіною,  але  роблять  вони  самі  гніздо  чи  заволодівають
гніздом  інших  хижих  птахів  —  ще  невідомо.  Висиджування  починається
у  січні  місяці,  але  як  довго  самка  сидить  на  своєму  єдиному  круглому  і
великому  яйці,  ми  не  можемо  сказати;  безперечно  лише,  що  вже  в  березні
можна  бачити  молодих  ягнятників,  які  щойно  вилупилися,  в  Швейцарії,
Італії  та  Північній  Африці.
 ЯГУАР  (Panthera  опса).  У  всій  постаті  ягуара  виражається  більше
сили,  ніж  спритності,  тому  він  здається  навіть  дещо  важкуватим  у  ході.
Тіло  його  не  таке  довге,  як  у  леопарда  або  тигра,  і  кінцівки,  порівняно
з  тулубом,  коротші,  ніж  у  цих  кішок.  Цілком  дорослий  ягуар  завдовжки
145  см  від  початку  морди  до  кореня  хвоста  і  68  см  від  цього  місця  до  кін¬
ця  хвоста.  Хутро  його  коротке,  густе,  блискуче  та  м’яке;  на  горлі,  нижній
частині  шиї,  грудях  і  животі  довше,  ніж  на  решті  тіла.  У  більшої  частини
екземплярів  шерсть  червонувато-жовта,  за  винятком  внутрішності  вуха,
нижньої  частини  морди,  щелеп,  горла  і  взагалі  нижньої  частини  тулуба  та
внутрішнього  боку  кінцівок,  де  переважає  білий  колір.  Усе  хутро  вкрите
почасти  невеликими  чорними  круглими  або  довгастими  неправильними
плямами,  почасти  великими  плямами  або  кільцями,  які  облямовані  жов-

ЯГУАР  ■
 701  ■
 тувато-червоними  або  чорними  смужками  і  мають  посередині  одну  або
дві  чорні  плями.
 Ягуар  виходить  на  лови  у  вранішні  або  вечірні  сутінки  або  світлими,
місячними  ночами,  але  ніколи  не  полює  серед  дня  або  темними  ночами.
Усі  великі  хребетні  тварини,  яких  ягуар  може  подолати,  служать  для  ньо¬
го  поживою.  З  будь-якого  погляду  це  небезпечний  розбійник.  Яка  не  важ¬
ка  його  хода,  він  може  у  разі  потреби  рухатися  вельми  спритно  і  швид¬
ко.  Сила  його,  порівняно  зі  зростом,  дуже  велика  і  може  порівнюватися
тільки  з  силою  лева  або  тигра.  Органи  чуття  добре  розвинені:  зір  гострий,
слух  чудовий,  проте  нюх,  як  майже  у  всіх  кішок,  не  особливо  гострий;
однак  тварина  чує  здобич  на  досить  великій  відстані.  Таким  чином,  ягуар
має  усе  необхідне,  що  потрібно  небезпечному  хижакові.  Утім,  звір  не  роз¬
бірливий  у  поживі.  Азара  знаходив  у  його  посліді  голки  їжака,  Ренгер  у
його  шлунку  —  частини  щурів  і  агуті,  з  чого  можна  дійти  висновку,  що
ягуар  полює  і  на  дрібних  тварин.  Крім  того,  в  очеретах  він  вправно  під¬
крадається  до  болотяних  птахів,  а  з  води  вельми  майстерно  ловить  рибу.
Ягуар  не  щадить,  як  стверджує  Пеппіг,  навіть  кайманів.
 Ягуар  дуже  небезпечний  для  великої  рогатої  худоби,  а  також  коней,
мулів,  особливо  для  молодняка.  На  волів  і  биків  він  нападає  рідко,  але  ті
мужньо  йдуть  на  хижака  і  змушують  його  втікати.  Навіть  корови  успішно
захищають  від  ягуара  своїх  телят,  проте  при  цьому  часто  бувають  самі
важко  поранені.  Коні  та  мули  легко  стають  його  здобиччю,  якщо  підхо¬
дять  близько  до  лісу.
 Ягуар  хапає  свою  здобич  у  воді  так  само  легко,  як  і  на  суші;  на  деревах
він  не  полює,  хоча  досить  вправно  залазить  на  них,  рятуючись  від  пере¬
слідування.
 Невеликих  тварин  ягуар  з’їдає  негайно  ж  зі  шкірою  та  кістками;  але  у
великих  тварин  він  об’їдає  тільки  м’які  частини,  не  виявляючи  пристрасті
до  жодних  із  них  особливо,  тільки  нутрощів  не  чіпає.  Наситившись,  він
повертається  до  лісу,  але  віддаляється  не  більш  як  на  чверть  години  ходи
від  того  місця,  де  їв,  і  там  засинає.  Увечері  або  наступного  дня  вранці
ягуар  повертається  до  вбитої  тварини  і  обгризає  її  повторно,  залишаючи
рештки  шулікам.
 Якщо  ягуар  упіймав  якусь  тварину  оддалік  лісу,  то  відносить  її  з  со¬
бою  в  гущавину.  Свою  здобич  він,  буває,  переносить  і  через  річку.  Одного
разу  ягуар  убив  коня,  недалеко  від  житла  Азара,  і  волочив  його  спочатку
кроків  шістдесят  полем,  а  потім  перетягнув  через  швидку  річку  на  проти¬
лежний  берег.  Ягуар  ніколи  не  вбиває  більш  як  одну  тварину  під  час  по¬
лювання,  чим  відрізняється  від  інших  видів  великих  кішок.
 Ягуар,  ще  мало  знайомий  із  людьми,  шанобливо  поступається  їм  під
час  зустрічі  дорогою  або  з  цікавістю  стежить  за  ними  здалека.
 Ягуар  живе  на  лісистих  берегах  ве¬
ликих  річок  і  струмків,  на  узліссях
лісів,  поблизу  боліт  і  взагалі  в  бо¬
лотистих,  вкритих  високою  травою
і  очеретом  місцевостях.  У  відкрито¬
му  полі  або  в  глибині  великих  лісів
він  показується  рідко  і  лише  в  тих
випадках,  коли  перекочовує  з  одні¬
єї  місцевості  в  іншу.  Там,  де  його
застане  сонце,  він  лягає  в  густу  тра¬
ву  або  в  гущавину  лісу  і  проводить
там  день.  Подібно  до  тигра,  любить
дряпати  кігтями  м’яку  кору.  Каплер
запевняє,  що  ягуар  трапляється  до¬
сить  часто  і  в  Гвіані.
 Ягуар  (Panthera  опса)
 Свою  назву  ягуар  дістав  від  інді¬
анців  гуарани,  які  називають  його
«ягуаретте»,  тобто  «собаче  тіло».
Ягуар  поширений  на  великій  тери¬
торії,  від  Буенос-Айреса  і  Парагваю
через  усю  Південну  Америку  до  са¬
мої  Мексики  та  південно-західної
частини  США.

■  702
 ■  ЯГУАРУНДІ
 «1819  року,  —  пише  Ренгер,  —  не¬
забаром  після  мого  прибуття  в
Асунсьйон,  я  був  свідком  одного
полювання  з  подією,  яка,  на  щас¬
тя,  мала  комічний  результат.  Ягуар
плив  із  протилежного  берега  річки.
Троє  іноземних  матросів,  незважа¬
ючи  на  застереження  парагвайця,
схопили  рушницю,  кинулися  в  чо¬
вен  і  попливли  назустріч  ягуарові.
Наблизившися  на  відстань  одно¬
го  або  двох  метрів,  передній  ма¬
трос  вистрілив  і  поранив  ягуара.
Не  встигли  матроси  схаменутися,
як  ягуар  вхопився  за  борт  човна  і
вскочив  у  нього,  попри  удари  вес¬
лами  і  прикладом.  Тоді  матросам
нічого  не  залишалося,  як  кинути¬
ся  самим  у  воду  і  пуститися  вплав
до  берега.  Ягуар  же  влігся  в  човні
і  спокійнісінько  поплив  униз  річ¬
кою.  Помітивши  за  собою  погоню
інших  мисливців,  звір  зіскочив  у
воду  і  врятувався  на  найближчому
березі».
 Ягуарунді  належить  до  родини  Ко¬
тячі.  Тіло  витягнуте,  а  кінцівки,  по¬
рівняно  з  іншими  кішками,  укорочені.
Довжина  тіла  55—67  см,  довжина
хвоста  33—66  см.  Ягуарунді  поши¬
рений  від  південних  штатів  США  до
Північної  Патагонії  в  Аргентині,  на¬
селяючи  ліси  і  густі  чагарники  біля
води.  Добре  плаває.
 Розповідають,  що,  коли  люди  випадково  вдень  натрапляли  на  ягуара,
їм  вдавалося  налякати  його  гучними  і  дружними  криками,  і  це  свідчення
видається  нам  правдоподібним,  наскільки  дозволяють  судити  спостере¬
ження  за  іншими  кішками.  Пеппіг  говорить,  що  на  рівнині  Майнаса  і
року  не  минало  без  людських  жертв.  Ягуари  з’являлися  серед  білого  дня
в  населених  місцевостях  і  викрадали  собак,  які  складають  їхню  улюблену
поживу.
 У  незайманих  лісах  біля  підніжжя  Перуанських  Анд  ягуар  живе,  за
свідченням  Чуді,  переважно  поблизу  сіл;  він  цілу  ніч  бродить  навкруги
них  і  викрадає  то  собаку,  то  свиню,  а  іноді  й  людину.  Він  не  тільки  не  бо¬
їться  людей,  але  сам  нападає  на  самотніх  подорожніх  і,  зморений  голодом,
серед  білого  дня  проникає  до  лісових  сіл.  Але  Каплер,  який  жив  у  Гвінеї
майже  45  років,  говорить:  «Дотепер  був  тільки  один  випадок,  коли  ягуар
напав  на  людину  і  загриз  її,  хоча  на  плантаціях  він  часто  нападав  на  ро¬
гату  худобу  або  свиней».  Зі  всього  вищесказаного  можна  дійти  висновку,
що  ягуар  не  у  всіх  місцевостях  однаково  небезпечний  для  людини,  що  він
живиться,  як  і  тигр,  винятково  тваринами,  викрадає  переважно  худобу
і  лише  в  окремих  випадках  ласує  людським  м’ясом.
 Ягуар  залишається  в  одній  і  тій  самій  місцевості  доти,  доки  знаходить
у  ній  достатньо  поживи  і  його  не  дуже  турбують.  Інакше  він  віддаляється
до  іншого  місця.  Мандрує  зазвичай  уночі,  причому  не  боїться  пробігати
населеними  місцевостями;  навіть  найширші  річки  не  є  для  нього  пере¬
шкодою,  оскільки  він  відмінний  плавець.
 Під  час  розливів  річок  ягуари  йдуть  з  островів  та  лісистих  берегів  і
наближаються  до  населених  місцевостей,  де  заподіюють  людям  і  худобі
великої  шкоди.  У  містах  гавкіт  собак  і  натовпи  людей  лякають  ягуара,
і  він  прагне  сховатися.  Рани,  завдані  хижаком,  завжди  дуже  небезпечні,
і  не  стільки  через  їхню  глибину,  скільки  через  те,  що  зуби  і  кігті  звіра  не
дуже  гострі,  тому,  кусаючи  і  дряпаючи,  він  здавлює  і  рве  тіло.
 Більшу  частину  року  ягуар  живе  сам,  як  стверджує  Ренгер;  тільки  в
серпні  та  вересні,  коли  настає  час  злучки,  самки  і  самці  сходяться.  «Якщо
під  час  злучки  зійдуться  одна  самка  і  декілька  самців,  то  між  ними  від¬
бувається  боротьба,  в  результаті  якої  найслабші  віддаляються.  Самець  і
самка  залишаються  разом  не  більше  4—5  тижнів,  потім  знову  розходять¬
ся.  Як  довго  триває  вагітність  самки  —  безумовно  сказати  не  можу.  Якщо
судити  з  часу,  який  проходить  між  злучкою  і  появою  на  світ  дитинчат,
вона,  ймовірно,  триває  три  —  три  з  половиною  місяці.  Самка  народжує
двоє,  рідко  троє  дитинчат.  Це  відбувається  в  найнепроникнішій  гущавині
лісу  або  в  ямі  біля  вирваного  з  корінням  дерева.  Мати  ніколи  не  відходить
далеко  від  своїх  дитинчат  у  перші  дні  їхнього  життя  й  у  разі  щонаймен¬
шої  небезпеки  перетягує  їх  у  зубах  на  інше  місце.  Материнські  почуття
в  ній  дуже  розвинені,  вона  з  люттю  захищає  своїх  дитинчат  і  переслідує
викрадача  цілими  годинами.  Після  шести  тижнів  маленькі  ягуари  вже
всюди  супроводять  матір.  Спершу  вони  ще  ховаються  в  гущавині,  поки
мати  полює,  але  скоро  самі  починають  підстерігати  здобич.  Коли  вони
досягають  розмірів  звичайного  мисливського  собаки,  мати  кидає  їх,  але
якийсь  час  вони  залишаються  ще  разом  із  нею».  Забарвленням  молоді
ягуари  відрізняються  від  батьків,  але  вже  з  сьомого  місяця  вони  стають
цілком  схожими  на  них.
 ЯГУАРУНДІ  (Felis  yagouarundi)  —  струнка,  тонка  тварина,  яка  своїм
витягнутим  тілом  і  довгим  хвостом  дещо  нагадує  куницю.  Голова  ма¬
ленька,  очі  досить  великі,  вуха  закруглені,  хутро  коротке  і  густе,  темного
сірувато-бурого  кольору.  Коли  тварина  перебуває  у  спокійному  стані,  її
шерсть  лежить  гладко  і  здається  темнішою;  коли  ж  вона  роздратована,
шерсть  підіймається,  стає  видно  світліші  корені  волосся,  а  шерсть  зда¬
ється  світлішою.  Лапи  і  губи  сіруваті,  вуса  бурі.  Самка  завжди  світліша
за  самця.  Довжина  тулуба  ягуарунді  не  більша  за  55  см,  хвоста  —  32  см,
висота  в  загривку  —  34  см.
 Ягуарунді  поширений  в  Південній  Америці  від  Парагваю  до  Панами,
а  можливо,  і  далі,  як  стверджує  Штоль,  до  Південної  Гватемали,  де  він
називається  «гато-де-монте».  У  Парагваї,  де  його  спостерігав  Ренгер,  він
живе  в  лісах,  але  більше  любить  узлісся  і  густий  чагарник,  ніж  високий  ліс.

ЯДОЗУБИ  ■
 703  ■
 На  відкритому  полі  ніколи  не  трапляється.  По  здобич  виходить  вранці  та
ввечері,  рідко  вдень;  у  дуже  бурхливу  погоду  не  залишає  свого  притулку  і
чекає  сприятливішого  часу.  Головну  його  поживу  складають  птахи,  а  також
молоді  дрібні  ссавці:  миші,  агуті,  кролики,  а  можливо,  і  молоді  олені,  які  в
Південній  Америці  ледве  досягають  розмірів  наших  косуль.
 Ягуарунді  живуть  зазвичай  парами,  на  певній  території.  Іноді  декілька
пар  живуть  разом,  що  не  заведено  в  інших  диких  кішок.  Під  час  злучки,  в
листопаді  та  грудні,  сходяться  декілька  самців,  і  тоді  можна  чути,  як  вони
між  собою  б’ються,  вищать  і  пищать  серед  тернистого  чагарнику.  Через
дев’ять  або  десять  тижнів  після  злучки  самка  народжує  двоє-троє  дитин¬
чат  у  лігві  серед  густого  чагарнику  або  в  рові,  порослому  кущами,  а  іноді
в  дуплі  дерева.  Мати  ніколи  не  відходить  далеко  від  своїх  дитинчат.  У  міру
того  як  вони  підростають,  вона  забезпечує  їх  птахами  і  дрібними  гризу¬
нами,  поки  вони  самі  не  навчаться  полювати.  У  разі  близької  небезпеки
вона  боязко  покидає  своїх  дитинчат  і  ніколи  не  насмілюється  захищати  їх
від  людей  або  собак.  Ягуарунді  ніколи  не  нападає  на  людей,  тому  полю¬
вання  на  нього  не  являє  собою  небезпеки.  Його  підстрілюють  із  рушниць
або  ловлять  у  пастки,  а  іноді  полюють  на  нього  з  собаками,  яким  він
чинить  опір  тільки  в  крайньому  разі.  Зазвичай  звір  прагне  сховатися  від
переслідувачів  серед  дрібного  колючого  лісу,  але  коли  його  наздоганяють,
кидається  на  дерева  або  у  воду,  щоб  врятуватися  вплав.
 ЯДОЗУБИ,  або  хелодерми,  —  два  види  отруйних  ящірок  (далекий  пів¬
денний  захід  США  і  захід  Мексики).  Гіла-монстр,  або  жилатьє,  —  велика
ящірка  (до  60  сантиметрів)  з  красивим  оранжево-чорним  килимовим  ма¬
люнком  на  шкірі  (Аризона,  південь  Каліфорнії  і  штату  Юта,  північний
захід  Мексики).  Ескорпіон  —  другий  вид,  більший  (до  90  см),  малюнок
жовто-чорний,  живе  південніше,  у  пустелях  Мексики.
 ЯК  (Bos  mutus),  що  належить  до  родини  Порожнисторогі,  має  такі
ознаки:  тулуб  могутній  і  міцний;  голова  помірних  розмірів  і  рівномірно
звужується  від  довгого,  високого,  але  плоского  лоба  до  непривабливої  за¬
кругленої  морди.  Ніс  виступає  вперед,  вузькі  ніздрі  розходяться  навскіс;
очі  малі  і  з  тупим  виразом,  вузька  зіниця  поставлена  упоперек;  невелике
вухо  закруглене  і  густо  вкрите  волоссям.  Роги  широко  розташовані  з  боків
лобового  потовщення;  вони  вкриті  поперечними  закругленими,  але  до¬
сить  плоскими  горбиками,  які  біля  кореня  більш  помітні.  Роги  обернуті
спочатку  вбік  і  назад,  потім  вперед  і  вгору.  Шия  коротка,  задня  її  частина
і  перед  загривка  підвищуються  горбом;  спина  до  основи  хвоста  поступово
опускається  у  вигляді  надзвичайно  хвилястої  лінії.  Тулуб  біля  холки  вузь¬
кий,  на  середині  роздутий  і  відвислий;  хвіст  довгий  і  прикрашений  гус¬
тою  китицею,  що  спускається  до  землі;  кінцівки  короткі,  сильні,  копита
великі,  щілина  між  ними  широка,  побічні  копитця  також  добре  розвине¬
ні.  Волосяний  покрив  складається  з  тонкої  і  довгої  шерсті,  кучерявої  та
хвилястої  на  лобі  до  потилиці,  що  часто  вкриває  всю  морду;  на  загривку
вона  подовжується  у  м’яку  хвилясту  гриву  і  низько  висить,  маючи  вигляд
бахроми,  яка  волочиться  по  землі  точнісінько  так,  як  і  надзвичайно  густа,
схожа  на  кінський  хвіст  китиця  хвоста.  Навпаки,  живіт  і  внутрішній  бік
стегон,  а  також  задні  та  передні  кінцівки  вниз  від  колінного  суглоба  вкри¬
ті  гладкою,  короткою,  рівною  шерстю.  У  старих  тварин  шерсть  красивого
рівного  чорного  кольору,  на  спині  та  боках  із  бурим  вилиском;  шерсть
навкруги  морди  —  сірувата,  а  уздовж  спини  проходить  сріблясто-сіра  сму¬
га.  Шерсть  теляти  має  сірий  відтінок,  шерсть  молодого  бика  чорна.  За¬
гальна  довжина  старого  бика  до  4,25  м,  довжина  хвоста  без  китиці  75  см,
висота  1,9  м,  довжина  рогів  80—90  см;  маса  650—720  кг.  Довжина  дорос¬
лої  корови  ледве  перевищує  2,8  м,  висота  1,6  м,  маса  325—360  кг.
 Як  живе  на  плоскогір’ях  Тибету  і  на  всіх  сполучених  із  ними  гірських
хребтах.  Голий  ґрунт  негостинних  рівнин  його  батьківщини  лише  поде¬
куди  обростає  жалюгідною  травою,  яку  взимку  сильні  завірюхи  вкрива¬
ють  снігом;  улітку  ж  спека  і  вітри  затримують  розвиток  рослинності.  Але
серед  таких  пустель  як  знаходить  задоволення  всіх  своїх  потреб  та  захист
від  людини  і  легше,  ніж  можна  було  б  припускати,  витримує  боротьбу  за
існування.
 Як  —  вид  ссавців  (Bos  mutus)  із  ро¬
дини  Порожнисторогі  (Bovidae),
представлений  великими  тварина¬
ми,  незамінними  як  худоба  через  їхню
здатність  виживати  в  найсуворіших
умовах  на  висоті  до  6000  м  над  рів¬
нем  моря  на  нагір'ї  Тибету.  Великі
бики  можуть  досягати  висоти  в  за¬
гривку  близько  1,82  м.  Улітку  коро¬
ви  і  телята  зазвичай  збираються  у
стада  по  10—50  голів,  а  бики  три¬
маються  більш-менш  відособлено,  за
винятком  сезону  гону.

■  704
 ■  ЯК
 Незважаючи  на  свою  масу,  як  у
спритності  не  поступається  іншим
гірським  тваринам.  Він  може  зма¬
гатися  з  дикими  вівцями  і  козеро¬
гами,  оскільки  лазить  із  не  меншою
упевненістю,  ніж  вони,  серед  най¬
вищих  і  диких  скель,  по  хребтах  і
урвищах,  а  коли  біжить  по  рівній
поверхні,  то  наздожене  будь-якого
коня.  З  його  зовнішніх  чуттів  нюх
далеко  перевершує  всі  інші.  Як  чує
людину  вже  за  500  кроків,  але  роз¬
дивитися  її  ясного  сонячного  дня
може  тільки  на  відстані  1000  кро¬
ків,  а  коли  хмарно  —  найбільше  на
половині  цієї  відстані;  чує  він  так
слабко,  що  тільки  в  безпосередній
близькості  звук  кроків  або  інший
який-небудь  шум  збуджує  в  ньому
стурбованість.
 Як  (Bos  mutus)
 Численні  стада  траплялися  тільки  в  місцях,  де  були  багатші  пасовища.
Такі  стада  мандрують  досить  далеко.  Вони  віддають  перевагу  близькості
джерел,  у  сусідстві  з  якими  трава  росте  краще.  Навпаки;  старі  бики,  через
лінь  або  з  інших  причин,  з  року  в  рік  залишаються  на  одних  і  тих  самих
місцях  і  живуть  поодинці  або  ж  об’єднуються  найбільше  з  трьома  або
п’ятьма  собі  подібними.  Молодші,  хоча  вже  дорослі  бики,  іноді  приєдну¬
ються  до  старших,  але  частіше  утворюють  власне  стадо,  яке  складається
зазвичай  із  10—12  голів,  і  приймають  іноді  до  себе  старого  бика.  Корови,
напівдорослі  бички  і  телята  об’єднуються  в  стада,  в  яких  кількість  голів
доходить  до  декількох  сотень,  як  запевняють  монголи,  навіть  до  тися¬
чі.  Абсолютно  ясно,  що  такій  масі  важко  знайти  достатньо  поживи  на
мізерних  луках,  і  тому  яки,  поки  пасуться,  розбрідаються  по  широких
рівнинах,  але  збираються  знов  під  час  відпочинку  або  сильних  бурь.  По¬
чувши  небезпеку,  тварини  згуртовуються  і  поміщають  у  середину  телят;
при  цьому  декілька  дорослих  корів,  прагнучи  визначити  причину  триво¬
ги,  розходяться  в  різні  боки  від  стада.
 Для  відпочинку  стадо  вибирає  північний  схил  гори  або  глибоку  уще¬
лину,  щоб  уникнути  сонячного  проміння.  Як  боїться  спеки  більше,  ніж
холоду,  і  тому  лягає  охочіше  за  все  на  снігу,  навіть  в  тіні;  якщо  немає  сні¬
гу,  він  зриває  землю  і  влаштовує  собі  ложе.  Вода  для  нього  —  необхідна
умова  існування.
 За  словами  монголів,  час  злучки  починається  у  вересні  та  триває  ці¬
лий  місяць.  Тоді  бики  і  вдень,  і  вночі  стурбовані  та  збуджені.  Самотні
бики  збираються  в  стада,  бігають,  як  божевільні,  розшукуючи  корів  і  по¬
стійно  при  цьому  хрокаючи;  коли  вони  зустрічаються  з  іншими  биками,
то  стають  один  проти  одного,  щоб  у  серйозному  поєдинку  домогтися
права  володіння  самкою.  Від  страшних  ударів,  від  яких  іноді  один  із  рогів
ламається  біля  основи,  жоден  із  товстих  черепів,  проте,  не  тріскається,
а  серйозні  рани,  завдані  один  одному,  скоро  загоюються.  Задоволені  або
пересичені  та  втомлені  після  періоду  злучок,  вони  повертаються  на  свої
пасовища,  заспокоюються  і  ведуть  знову  такий  самий  спосіб  життя,  що
і  раніше.  Через  9  місяців  після  злучки  корова  телиться  і  піклується  про
своє  дитинча  протягом  одного  року.  У  6—8  років  як  стає  дорослим,  у  25
вмирає  від  старечої  слабкості,  якщо  хвороба  або  куля  мисливця  не  ско¬
ротять  ще  раніше  його  віку.  Інші  вороги  не  підіймаються  на  його  рідні
висоти.  Полювання  на  яків  для  хороброго  і  добре  озброєного  стрільця  на¬
стільки  ж  принадне,  наскільки  і  небезпечне.  Могутній  звір,  якщо  трапи-

ЯСТРУБНИЦЯ  ШВЕДСЬКА  ■
 705  ■
 лося,  що  перший  постріл  не  виявився  смертельним,  іноді,  не  вагаючись,
кидається  на  мисливця.
 У  всіх  країнах,  розташованих  біля  високих  гір,  де  водиться  як,  ми
бачимо  його  прирученого,  як  корисну  і  важливу  свійську  тварину.  Ручні
яки  чистого  чорного  кольору  дуже  рідкісні;  зазвичай  навіть  у  найбільш
схожих  на  диких  помітні  білі  плями;  крім  того,  трапляються  бурі,  руді  та
строкаті  яки.  Тибет  використовує  яка  як  в’ючну  тварину.  Як  без  зусиль
носить  на  собі  вантаж  у  100—150  кг  по  найважчих  скелястих  стежинах  і
засніжених  полях.
 ЯСТРУБНИЦЯ  ШВЕДСЬКА  (Dioctria  oelandica)  поширена  по  всій  Єв¬
ропі.  Завдовжки  15  мм.  За  ясної  погоди  її  можна  дуже  часто  побачити  на  ча¬
гарниках,  коли  вона  підстерігає  якогось  комара  або  муху,  а  іноді  й  жирного
павука;  накинувшись  на  таку  жертву,  яструбниця  висмоктує  з  неї  сік.
 Типовими  хижаками  серед  мух  слід  визнати  справжніх  ктирів  (Asilus),
у  яких  немає  шпичок  на  гомілках,  а  ноги  вкриті  волосками.  їх  відомо
багато  видів.  Найвідоміший  із  них  шершневий  ктир  (Asilus  crabroniformis)
жовтуватого  кольору,  а  знизу  темно-бурий,  завдовжки  15—25  мм.  Трапля¬
ється  нерідко  на  хлібних  рослинах.  Якщо  узяти  такого  ктиря  в  руки,  то
він  випускає  декілька  крапель  білої  рідини  з  огидним  запахом.  Полює  на
павуків,  мух  і  різних  дрібних  комах.
 ЯСТРУБ-ПЕРЕПЕЛЯТНИК  (Accipiler  nisus)  належить  до  дрібних  ви¬
дів  родини  Яструбині.  У  старих  птахів  верхній  бік  тіла  —  чорнувато-сірий,
нижній  —  білий  з  іржаво-червоними  лініями.
 Яструб-перепелятник
 (Accipiter  nisus)
 Яструб-перепелятник  —  ширококри¬
лий  яструб,  Accipiter  nisus.  Трапля¬
ється  в  лісистих  місцевостях  і  в  лі¬
сах  Європи;  полює  на  птахів,  комах
та  іншу  дрібну  здобич.  Гчізда  з  гілок
будує  на  деревах,  у  них  відкладає  від
4  до  7  яєць,  причому  самці  годують
самок  під  час  насиджування.

■  706
 ■  ЯСТРУБ-ТЕТЕРЕВ’ЯТНИК
 Усі  дрібні  птахи  добре  знають  і
дуже  бояться  свого  найнебезпечні-
шого  ворога.  Яструб  під  час  нападу
часто  дає  промах,  зате  трапляється,
що  він  схоплює  і  по  двоє  птахів  за¬
разом.  Спійману  здобич  він  відно¬
сить  у  яку-небудь  затишну  місцину
і,  очистивши  її  від  великого  пір’я,
не  поспішаючи  береться  їсти.
 Яструб-тетерев  ’ятник  завдовжки
приблизно  півметра,  а  розмах  його
крил  перевищує  І  м.  Його  ареал  охо¬
плює  Північно-Західну  Африку,  прак¬
тично  всю  Європу,  за  винятком  Іс¬
ландії,  і  майже  всю  помірну  лісову
зону  Євразії  та  Північної  Америки.
Тетерев  \ятник  живиться  птаха¬
ми  —  від  дрібних  до  відносно  великих,
завбільшки  з  курку,  нападає  і  на  гри¬
зунів.  Гніздиться  в  глибині  лісу,  за¬
звичай  у  середині  крони  дерева.
 Ящери  (Pholidota)  —  ряд  класу  Ссавці.
Включає  одну  родину—ящерових  (Мапі-
dae)  з  єдиним  родом  —  Ящір  (Manis)  —
з  7  видами.  Гігантський  (Manis  gigan-
tea),  довгохвостий  (М.  longicaudata),
білобрюхий  (М.  tricuspis)  і  степовий
(М.  temmincki)  ящери  поширені  у  Пів¬
денній  і  Екваторіальній  Африці,  а  ін¬
дійський  (М.  crassicaudata),  яванський
(М.  javanica),  китайський,  або  вуха¬
тий  (М.  pentadactyla)  —  в  Південно-
Східній  Азії.
 Відмітною  особливістю  ящерів  є  те,
що  все  їхнє  тіло,  за  винятком  ниж¬
ньої  половини  морди,  горла,  живота
і  внутрішньої  поверхні  кінцівок,  укри¬
те  твердими  лусками,  які  прикріплені
до  шкіри  передньою  частиною  і  вільно
налягають  одна  на  одну  подібно  до  че¬
репиці.  Ці  луски  мають  шкірне  похо¬
дження.  їхнє  забарвлення  варіюється
від  темно-оливкового  і  коричневого  до
жовтого.  Там,  де  лусок  немає,  шкіра
ящерів  укрита  обрідним  волоссям.
 У  Європі  та  Середній  Азії  перепелятник  водиться,  мабуть,  повсюдно,
обираючи  ліси,  особливо  в  гористих  місцевостях,  і,  не  уникаючи  людини,
охоче  селиться  в  безпосередній  близькості  від  сіл  і  міст.  Це  справжній  тип
бродячого  злодія  або  розбійника  на  великій  дорозі  і  за  своїми  звичками
істотно  відрізняється  від  інших  соколиних.  Цікаве  його  чудове  мистецтво
прикидатися,  і  часто,  щоб  обдурити  дрібних  птахів,  він  переймає  політ
сойки.
 Голос  перепелятника  чутно  лише  зрідка,  зазвичай  поблизу  гнізда.  Для
гнізда  вибирає  високе  дерево  в  малодоступній  гущавині  лісу;  воно  вла¬
штовується  або  недбало  з  деревних  гілок,  або  акуратно  і  красиво  з  прути¬
ків,  моху,  листя  і  землі.  У  травні  та  на  початку  червня  можна  вже  бачити
самку,  що  висиджує  свої  3—5  невеликих  яєць.
 ЯСТРУБ-ТЕТЕРЕВ’ЯТНИК  (.Accipiter  gen  til  is)  належить  до  родини
Яструбині.  Верхній  бік  тіла  чорнувато-сіро-бурий,  нижній  —  білий  з  буро-
чорним  візерунком.  Самка  значно  більша  і  сильніша  за  самця.  Водиться
в  більшій  частині  Європи  і  Середньої  Азії.  Тетерев’ятник  любить  само¬
тність  і  лише  під  час  розмноження  тримається  разом  з  іншим  птахом;  це
невгамовний,  дикий,  зухвалий,  швидкий,  сильний  і  до  того  ж  хитрий  і
полохливий  хижак.  Політ  його  поєднує  швидкість  і  стрімкість  зі  сприт¬
ністю,  дивовижною  в  такому  великому  птахові;  на  землі  ж  тетерев’ят¬
ник  неспритний,  зазвичай  стрибає  і  рідко  ходить.  Голос  його  —  сильний
крик,  який  далеко  чути,  але  не  часто.  Подібно  до  перепелятника,  він
майже  ніколи  не  буває  ситий.  Він  переслідує  всіх  птахів  від  маленьких
в’юрків  до  дрохв  і  глухарів,  кидається  на  зайця,  підіймає  із  землі  ласку  і
викрадає  з  кубла  білку.  Особливо  небезпечний  він  для  голубів:  одна  пара
тетерев’ятників  може  спустошити  цілий  голубник.  Якщо  є  можливість,
він  не  задовольняється  однією  жертвою,  а  спочатку  вбиває  стільки  птахів,
скільки  йому  вдається  впіймати,  і  тільки  потім  береться  їсти.
 Проте  багато  тварин  дають  йому  відсіч:  ворони  хоробро  кидаються
на  нього  і  довго  переслідують,  ризикуючи  потрапити  в  його  кігті;  це  тра¬
пляється  часто  тоді,  коли  тетерев’ятник  відлітає  зі  здобиччю  в  лапах  або
збирається  з’їсти  її  на  землі.  Окрім  ворон,  дрібні  благородні  соколи  на¬
падають  на  ненависного  для  них  хижака,  а  ластівки  безупинно  бавляться
тим,  що  супроводжують  його  з  гучним  застережним  криком.
 Гніздо  своє  тетерев’ятник  влаштовує  з  сучків  та  зелених  гілок  на  най¬
старіших  і  найвищих  деревах.  У  другій  половині  квітня  самка  кладе  2—4
яйця.
 ЯЩЕРОВІ,  родина  Manidae,  належать  до  ряду  Ящери  (Pholidota).  Тіло
всіх  тварин,  що  належать  до  ряду,  вкрите  на  зовнішньому  боці  великими
пластинкоподібними  роговими  лусками,  які  налягають  одна  на  одну,  як
черепиця.
 їхнє  тіло  витягнуте,  хвіст  довгий;  голова  мала,  морда  конічно  заго¬
стрена;  передні  та  задні  кінцівки  короткі,  п’ятипалі  й  озброєні  дуже  ве¬
ликими  кігтями,  які  служать  для  риття.  Лише  на  горлі,  нижньому  боці
тіла  і  внутрішньому  боці  ніг  є  волосся,  тоді  як  решта  частин  тіла  одягнена
панциром.  Усі  луски,  які  одним  кінцем  сидять  у  шкірі  тіла,  мають  ромбо¬
подібну  форму,  дуже  гострі  краї,  і  притому  надзвичайно  тверді  та  щільні.
Таке  розташування  робить  можливою  досить  велику  рухливість  лусок  у
всіх  напрямах;  вони  можуть  зсуватися  вбік,  підійматися  або  опускатися.
Між  окремими  лусками  і  на  вільних  місцях  тіла  знаходиться  тонке  во¬
лосся,  яке  іноді  на  череві  зовсім  стирається.  Морда  без  лусок,  але  вкрита
твердою,  схожою  на  ріг  шкірою.  Щелепи  позбавлені  зубів.  Ребра  широкі,
їхні  хрящі  з  віком  костеніють  майже  зовсім;  грудна  кістка  також  широка.
Особливий  м’яз,  який  лежить,  як  у  їжака,  під  шкірою  і  тягнеться  з  обох
боків  хребетного  стовпа,  згортає  тіло  в  кулю.  Язик  досить  довгий  і  ви¬
тяжний,  надзвичайно  великі  слинні  залози,  які  тягнуться  вниз  майже  до
грудної  кістки  і  постачають  слиз,  необхідний  для  того,  щоб  здобич  при¬
липала  до  язика;  пожива  складається  з  комах  і  переважно  з  мурашок  і
термітів.
 Більша  частина  Африки  і  вся  Південна  Азія,  а  також  деякі  прилеглі
острови  є  батьківщиною  цих  дивних  тварин;  степи  та  лісисті  місцевості

ЯЩІР  ГІГАНТСЬКИЙ  ■
 707  ■
 як  у  горах,  так  і  на  рівнинах,  є  їхнім  місцепроживанням.  Імовірно,  вони
живуть  у  виритих  ними  самими  норах  поодинці,  оскільки  нетовариські,
вдень  ховаються,  бродять  уночі.
 ЯЩІР  ГІГАНТСЬКИЙ  (Manis  gigantea)  належить  до  родини  Ящерові.
Поширений  у  Західній  Африці,  в  Ліберії.  Б’юттікофер  говорить:
 «Єдині  звуки,  які  доводилося  чути  від  ящіра,  складалися  зі  скрипу,
писку  або  пирхання.  Зір  і  слух,  мабуть,  розвинені  у  них  дуже  слабо,
та  й  нюх  не  особливо  добрий,  хоча  цим  відчуттям  тварина  і  керується
під  час  свого  полювання.  Про  розмноження  відомо  лише  те,  що  самка
народжує  в  своїй  норі  тільки  одне  дитинча,  яке  завдовжки  має  близь¬
ко  30  см  і  вже  під  час  народження  вкрите  лусками;  проте  луски  м’які
та  біля  краю  морди  слабо  розвинені.
 Подекуди  жителі  скаржаться  на  шкоду,  якої  завдають  ящіри,  підри¬
ваючи  корисні  рослини;  але  загалом  ці  нешкідливі  створіння,  поїдаючи
мурашок  і  термітів,  надають  лише  послугу  людині».
 ЯЩІР  ДОВГОХВОСТИЙ,  або  чотирипалий  (Manis  longicaudata),  нале¬
жить  до  родини  Ящерові.  Довжина  тварин  1  —  1,3  м,  дві  третини  якої  при¬
падають  на  хвіст.  У  молодших  звірів  хвіст  удвічі  довший  за  тіло  і  коротшає
лише  пізніше,  у  міру  зростання  тіла.  Тіло  помірної  товщини,  дуже  витяг¬
нуте  і  поступово  переходить  з  одного  кінця  в  досить  коротку  шию  і  голову,
з  іншого  —  у  хвіст.  Ніс  випинається  вперед,  ротова  щілина  мала,  верхня
щелепа  виступає  над  нижньою,  очі  малі  та  слабкі;  вуха  ледве  видно  зовні,
оскільки  на  місці  вушної  раковини  видно  лише  складку  шкіри.  Кінцівки
короткі,  товсті  та  майже  однакової  довжини,  їхні  пальці  не  зовсім  рухомі.
Кігті  передніх  кінцівок,  які  служать  для  риття,  значно  більші,  ніж  кігті
задніх.  Підошви  товсті,  мозолясті  та  голі.  Довгий  і  широкий,  дещо  сплюс¬
нутий  хвіст,  починаючи  від  основи,  поступово  звужується  до  кінця.  Луски
покривають  за  винятком  нижньої  частини  зовнішнього  боку  передніх  кін¬
цівок  увесь  верхній  і  зовнішній  бік  тіла,  а  на  хвості  —  і  нижній  бік;  місця,
позбавлені  лусок,  вкриті  жорсткими  щетинами.  Морда  і  горло  майже  голі.
Надзвичайно  міцні,  гострі  луски  найбільшого  розміру  знаходяться  посе¬
редині  спини  і  утворюють  на  голові,  боках,  кінцівках,  на  кінці  хвоста,  на
крижах  і  на  спині  одинадцять  поздовжніх  смуг,  між  якими  немає  щетин.
Досить  довгі  глибокі  борозенки  пробігають  по  поверхні  луски,  починаючи
від  плечового  пояса.  На  спині  луски  плоскі,  на  краю  хвоста  схожі  на  чере¬
пицю,  на  боках  мають  форму  ланцета.  Дві  особливо  великі  луски  лежать
позаду  плечей.  Зазвичай  середній  ряд  на  верхній  частині  тулуба  складаєть¬
ся  на  голові  з  дев’яти,  на  тілі  з  чотирнадцяти  і  на  хвості  з  42—44  лусок.
 Забарвлені  у  чорнувато-бурий  колір  із  рудуватим  відтінком;  окремі
луски  біля  основи  чорно-бурі,  а  з  країв  обведені  жовтуватою  облямівкою.
Щетинисте  волосся  чорного  кольору.  Батьківщина  тварини  —  Західна
Африка.
 ЯЩІРКА  ЖИВОРОДНА  (Lacerta  vivipara)  належить  до  родини  Справ¬
жні  ящірки  (Lacertidae).  Ваглер  назвав  її  представницею  особливого  роду
Zootoca,  оскільки  вона  народжує  живих  дитинчат;  новітні  ж  зоологи  не
надають  цій  відмітній  властивості  такого  важливого  значення,  що  дозво¬
лило  б  подібний  поділ.  Живородна  ящірка  завдовжки  15—18  см,  з  яких
10—11  см  припадає  на  хвіст,  що  має  біля  основи  таку  ж  саму  товщину,
як  і  тулуб.  Голова,  тулуб  і  пальці  мають  трохи  тоншу  і  ніжнішу  будову,
ніж  у  прудкої  ящірки.  В  міжщелепній  кістці  розміщені  7  зубів,  у  верхній
щелепі  з  кожного  боку  —  16,  у  нижній  16—21.
 Лапи  зазвичай  довші  за  голову.  Основне  забарвлення  спини  більш  чи
менш  темно-буре,  яке  досить  чітко  переходить  у  шиферний  колір.  Са¬
мець  відрізняється  від  самки  більшою  стрункістю,  плоскішою  головою,
роздутою  основою  хвоста,  а  також  зазвичай  яскравішим  забарвленням  і
малюнком.
 Зона  поширення  живородної  ящірки  охоплює  значно  більшу  частину
Північної  і  Середньої  Європи  і  тягнеться,  крім  того,  по  всій  Північній
Азії  до  Амуру  й  острова  Сахалін.
 Перші  докладні  відомості  про  спо¬
сіб  життя  довгохвостого  ящера  дав
Демарші:
 «У  Гвінеї  в  лісах  трапляється  чо¬
тиринога  тварина,  яку  негри  на¬
зивають  «квоггело».  Вона  покрита
від  шиї  до  кінця  хвоста  лусками,
які  майже  такої  ж  самої  форми,  як
листи  артишока,  тільки  дещо  го¬
стріші.  Вони  тісно  налягають  одна
на  одну  і  достатньо  товсті  та  тверді
для  того,  щоб  захищати  тварину  від
кігтів  і  зубів  інших  звірів,  які  напа¬
дають  на  нього.  Леопарди  постійно
переслідують  його,  і  їм  неважко  на¬
здогнати  тварину,  оскільки  вона  бі¬
гає  набагато  повільніше,  ніж  вони.
Вона  тікає,  але  скоро  її  наздога¬
няють.  І  ні  кігті,  ні  рот  не  можуть
служити  їй  зброєю  проти  страшних
кігтів  і  зубів  цих  хижаків;  тоді  вона
згортається  у  вигляді  кулі  і  загинає
хвіст  під  черево,  так  що  з  усіх  бо¬
ків  назовні  стирчать  вістря.  Вели¬
кі  кішки  тихо  катають  її  туди-сюди
своїми  кігтями,  але  уколюються,  як
тільки  чіпають  лапою  сильніше,  і
змушені  дати  ящеру  спокій».

■  708
 ■  ЯЩІРКА  ПЛАЩОНОСНА
 Плащоносна  ящірка  —  вид  агам  (Ch-
lamidosaurus  kingii),  веде  переважно
деревний  спосіб  життя  і  поширена
в  Австралії  та  Новій  Гвінеї.  Якщо  її
сполохати  на  відкритому  просторі,
вона  швидко  тікає  на  задніх  ногах.
 Ящірка  звичайна,  або  прудка,  (Ьа-
certa  agilis)  дуже  поширена  в  Євро¬
пі  та  Азії.  Західна  межа  її  заселення
проходить  по  Центральній  Франції,
на  сході  вона  доходить  до  Південно¬
го  Забайкалля.  Її  звичайна  довжи¬
на  —  20  см  і  більше.  Прудка  ящірка,
як  правило,  населяє  сухі  та  сонячні
схили  пагорбів,  поля,  узлісся,  межі,
сади,  парки  і  вирубки.  Живиться  ко¬
махами,  їхніми  личинками  і  черв  \яка¬
ми.  Розмножується  яйцями,  укрити¬
ми  шкірястою  оболонкою,  схожою  на
пергамент.  В  одній  кладці  буває  до
14  яєць.
 Ящірки  —  плазуни,  що  налічують
близько  3000  видів,  що  нині  живуть.
Більшість  має  добре  розвинені  кін¬
цівки,  хоча  вони  іноді  зредуковані  або
відсутні  в  таких  змієподібних  ви¬
дів,  як  американський  жовтопуз,  ве¬
ретільниця  (мідяниця),  деяких  видів
сцинків  і  лусконогів.  Хвости  зазвичай
довгі,  і  багато  які,  будучи  схоплени¬
ми  за  хвіст,  здатні  відкидати  його.
 ЯЩІРКА  ПЛАЩОНОСНА  (Chlamidosaurus  kingii)  належить  до  родини
Агамові.  Доросла  тварина  досягає  довжини  81  см,  з  яких,  проте,  55  см
припадає  на  хвіст,  і  відрізняється  від  усіх  інших  плазунів  дивним  плащем,
що  знаходиться  на  шиї  і  служить  підставою  для  її  назви.  Цей  комір  при¬
кріплений  до  боків  шиї,  підтримується  хрящовими  променями,  з  країв
зубчатий,  на  верхній  поверхні  вкритий  дрібними  лусками  і  облямовує  все
горло;  на  потилиці  він  досягає  найбільшого  розвитку  і  може  поширюва¬
тися  на  всі  боки  на  15  см  і  навіть  перекидатися  через  голову.  Кінцівки
досить  стрункі  і  тонкі,  пальці  дуже  довгі.  Усе  тіло  вкрите  маленькими  не¬
рівними  лусками,  із  яких  найменші  розташовані  на  боках.  Вушні  отвори
великі,  очі  жваві  та  досить  опуклі.  Забарвлення  складається  з  однорідної
суміші  жовто-бурого  і  чорного  кольорів.  Плащоносна  ящірка,  за  словами
Грея,  живе  в  Квінсленді  та  в  Північній  і  Північно-Східній  Австралії  і  три¬
мається  головним  чином  на  деревах,  хоча  може  дуже  швидко  бігати  і  по
землі.  Грей  запевняє,  що  ця  хоробра  ящірка  дуже  сміливо  захищається  і
може  дійсно  злякати  незвиклого  або  неспритного  європейця,  оскільки  не
задовольняється  захистом,  а  при  нагоді  і  нападає  на  супротивника.  Вона,
мабуть,  користується  своїм  коміром  не  тільки  для  того,  щоб  налякати
ворога,  але  також  і  як  щитом  для  тулуба,  кінцівок  і  хвоста.
 ЯЩІРКА  ПРУДКА  (Lacerta  agilis)  належить  до  родини  Справжні
ящірки  (Lacertidae).  Її  довжина  досягає  найбільше  25  см,  у  більшості  ж
випадків  тільки  20—21  см.  З  вуздечкових  щитків  передні  розташовані
безпосередньо  позаду  носового  отвору  у  вигляді  трикутника;  малень¬
кий  потиличний  щиток  має  вигляд  трапеції.  Скронева  ділянка  вкрита
правильними  щитками;  маленькі  луски  спини  і  більші  боків  переважно
істотно  відрізняються  своїми  розмірами;  черевні  щитки  утворюють,  як
правило,  8  поздовжніх  рядів.  У  забарвленні  самця  переважає  на  верх¬
ньому  боці  більш  чи  менш  яскравий  зелений  колір,  забарвлення  самки
переважно  сіре  або  буре;  тім’я,  спинна  смуга  і  хвіст  здебільшого  бурі,
підборіддя  і  нижній  бік  зеленуваті  або  жовтуваті.  Спинна  смуга,  а  у  са¬
мок  також  і  боки  розмальовані  білими,  уздовж  розташованими  плямами,
які  подекуди  збільшуються  до  розміру  очок;  нижній  бік  поцяткований
чорними  цятками.
 Прудкі  ящірки  з  жадібністю  їдять  капустяних  метеликів  і  тим  стають
корисними  для  садівників.  Серед  численних  ворогів,  які  переслідують
прудку  ящірку  та  її  дитинчат,  передусім  слід  назвати  мідянку  (гладкого
полоза)  і  гадюку  звичайну.
 ЯЩІРКИ,  підряд  (Lacertilia),  належать  до  ряду  Лускові  плазуни  (Squa-
mala).  Характерними  ознаками  ящірок  є:  зовнішній  покрив,  що  склада¬
ється  з  рогових  лусок,  і  зуби,  які  щільно  зрощені  зі  щелепою,  а  не  сидять
у  комірках.  Вушний  отвір  не  закритий  складкою  шкіри;  барабанна  пере¬
тинка  знаходиться  зовні  або  на  дні  дуже  неглибокої  вушної  западини.
Повіки  зазвичай  рухомі.
 Більшість  із  них  наземні  тварини  і  живляться  тваринною  їжею,  при¬
чому  здобиччю  для  них  служать  комахи,  равлики,  черв’яки;  проте  великі
види  переслідують  також  і  жаб,  змій,  риб,  пташок  і  навіть  маленьких
ссавців.  Деякі  ящірки  живляться  переважно  рослинною  їжею,  але  не  гре¬
бують  також  і  тваринною.
 Майже  всі  ящірки  п’ють  воду,  хлебчучи  її  язиком.  Але  більшість  за¬
довольняється  росою,  яку  вони  збирають  з  листя;  нарешті,  деякі  можуть
цілими  місяцями  обходитися  зовсім  без  води.
 Поширення  ящірок  дуже  велике;  вони  живуть  у  всіх  країнах  земної
кулі,  за  винятком  лише  холодних  поясів,  у  місцевостях  найрізноманітні¬
шого  характеру.  Водяних  форм,  утім,  дуже  мало,  та  й  то  час  від  часу  вони
повинні  виходити  на  сушу,  щоб  погрітися  на  сонечку  і  виспатися.  Біль¬
шість  видів  уникає  води  і  тримається  переважно  в  сухих  місцях.
 Одні  з  ящірок  починають  свою  діяльність  рано-вранці  і  закінчують  її
із  заходом  сонця,  інші,  навпаки,  ведуть  нічний  спосіб  життя.
 Після  заходу  сонця  денні  ящірки  завжди  ховаються  у  свої  притулки,
куди  заповзають  також  і  вдень  у  негоду,  і  залишаються  там  іноді  по  де¬
кілька  днів  і  навіть  тижнів.  У  регіонах  із  помірним  кліматом  на  зиму,  а  із

ЯЩІРКИ  ЗЕЛЕНІ  ■
 709  ■
 спекотним  —  на  час  засухи,  ящірки  впадають  у  заціпеніння;  у  північній
частині  Європи  такий  стан  триває  до  6—8  місяців.
 Навесні  мати  досить  дбайливо  готує  гніздо:  вириває  ямку,  яку  висти¬
лає  мохом,  або  влаштовує  в  розколині  гнилого  дерева  і  кладе  туди  яйця,
вкриті  м’якою  шкірястою  шкаралупою.  Із  них  через  декілька  тижнів,  а
іноді  й  місяців,  залежно  від  часу,  коли  вони  відкладені,  розвиваються  без
жодної  допомоги  з  боку  батьків  дитинчата,  які  відразу  починають  вести
таке  ж  життя,  як  і  дорослі.
 ЯЩІРКИ  ЗЕЛЕНІ,  або  сірі  (Lacerta  viridis),  належать  до  родини
Справжні  ящірки  (Lacertidae).  їхнє  тіло  рівномірно  закруглене  з  боків,
дуже  витягнуте  і  закінчується  довгим  крихкотілим  хвостом.  Кінцівки  до¬
бре  розвинені,  мають  п’ять  пальців,  забезпечених  невеликими  кігтями.
Повіки  добре  розвинені  та  вільно  рухомі.  Зовнішній  покрив  складають
щільно  зрощені  щитки  або  луски;  на  голові  щитки  мають  багатокутну
форму,  на  череві  —  чотирикутну  і  довгасту,  а  на  спині  та  боках  луски
дрібні  та  зернисті.  Зуби  —  конічні,  прямі,  на  кінці  злегка  загнуті  та  забез¬
печені  двома  або  трьома  вістрями.  Язик  плоский;  роздвоєний  і  закінчу¬
ється  двома  вістрями.
 Зір  і  слух  вони  мають  тонкі,  добре  розвинений  також  дотик,  орга¬
ном  якого  є  язик,  хоча  ним  вони  розпізнають  і  смак.  Пожива  ящірок
майже  винятково  тваринна,  лише  небагато  видів  живляться  рослинами,
проте  й  та  більшість  лише  упереміж  із  тваринами  різного  роду,  і  притому
гребують  мертвими  тваринами.  Часто  вони  переслідують  комах,  дощових
черв’яків,  дрібних  земляних  равликів.  Здобич  свою  поглинають  живцем
або  спершу  вбивають.
 Навесні  самка  відкладає,  зазвичай  у  нічний  час,  від  6  до  12  яєць  за¬
вбільшки  з  біб,  зариваючи  їх  злегка  в  пісок,  між  камінням  чи  сміттям  або
ж  поміщує  їх  у  купку  моху.  Тут  яйця  розвиваються  самі  собою,  і  в  середи¬
ні  літа  з  них  вилуплюються  дитинчата.  Линька  відбувається  протягом  літа
декілька  разів,  тим  частіше,  чим  багатше  живлення.  Стара  шкіра  відді¬
ляється  клаптиками,  і  для  її  видалення  тварина  треться  об  каміння  або
пролазить  у  дуже  вузьку  щілину.
 Маленькі  нешкідливі  ящірки  мають  безліч  ворогів.  Майже  всі  хижі
тварини,  птахи  і  плазуни  безупинно  загрожують  їм.
 ЯЩІРКИ  ВІТРИЛЬНІ  (Hydrosaurus),  належать  до  родини  Агамові,
характеризуються  коротким,  але  високим,  із  боків  стиненим  тулубом,  ко¬
роткою  товстою  головою,  дуже  довгим  товстим  хвостом,  сильними  кінців¬
ками,  довгі  пальці  яких  із  країв  усаджені  лусками,  що  створюють  випнуті
лопаті;  крім  того,  у  них  помічається  уздовж  середини  спини  лусковий
гребінь,  який  особливо  високий  на  основі  хвоста  й  утворює  тут  ніби  ві¬
трило,  що  підтримується  високими  відростками  хребців.  Тіло  вкрите  ма¬
ленькими  чотирикутними  лусками,  які  на  голові  та  на  спині  забезпечені
ребрами.  У  роті  ми  бачимо  з  кожного  боку  щелепи  по  6  маленьких  ко¬
нічних  передніх  зубів,  по  4  довгих  ікла  і  по  13  кутніх  зубів.  На  верхній
частині  стегна  знаходиться  низка  залозистих  пор.
 Проковтування  великої  комахи  ма¬
леньким  ящіркам  коштує  великих
зусиль:  вони  доти  обертають  свою
жертву  в  роті,  доки  вона  не  ляже
головою  вперед,  і  тоді  вже  повільно
ковтають  її.  Вони  переслідують  сво¬
їх  власних  дитинчат,  і  якщо  вдасть¬
ся  впіймати,  то  пожирають  їх  із  ви¬
димим  задоволенням.
 Коли  ящірки  гріються  на  сонці,  то
вибирають  такі  місця,  де  найбільше
зосереджується  тепло.  Чим  яскраві¬
ше  світить  сонце,  тим  жвавішими
і  бадьорішими  робляться  ящірки,
опівдні  набагато  більше,  ніж  уранці
або  ввечері.

ЦАРСТВО  ТВАРИН
 ТИП  ХОРДОВІ
 Підтип  Хребетні
 Безщелепні  риби,  Хрящові  риби,  Кісткові  риби,  Земноводні  (Амфібії),  Плазуни,  Птахи,  Ссавці
Підтип  Головохордові
Ланцетники
Підтип  Личинкохордові
Асцидії
 ТИП  ГОЛКОШКІРІ
 Голотурії,  морські  їжаки,  офіури,  морські  зірки
 ТИП  НАПІВХОРДОВІ
 Кишководишні
 ТИП  ЩЕТИНКОЩЕЛЕПНІ
 Стрілки
 ТИП  ЧЛЕНИСТОНОГІ
 Мечохвости,  краби,  креветки,  стоноги,  паразитоформні  кліщі,  акариформні  кліщі,  павуки,  морські  павуки,
губоногі,  двопарноногі,  комахи
 ТИП  КІЛЬЧАСТІ  ЧЕРВИ
 П'явки,  земляні  черви,  багатощетинкові  черви
 ТИП  молюски
 Слизняки,  слимаки,  равлики,  двостулкові  молюски,  наутилуси,  кальмари,  восьминоги
 ТИП  СИПУНКУЛІДИ
 Сипункуліди
 ТИП  ПЛЕЧОНОГІ
 Плечоногі
 ТИП  МОХОВАТКИ
 Моховатки
 ТИП  СКРЕБЛИКИ
 Скреблики
 ТИП  НЕМЕРТИНИ 	Ці*  ’  ft*  Li
 Немертини
 ТИП  НЕМАТОДИ
 Круглі  черви
 ТИП  КОЛОВЕРТКИ
 Коловертки
 ТИП  ПЛОСКІ  ЧЕРВИ
 Стрічкові  черви,  печінкові  слизняки
 ТИП  ГРЕБІННИКИ
 Гребінники
 ТИП  КИШКОВОПОРОЖНИННІ
 Морські  анемони,  корали,  медузи
 ТИП  ГУБКИ
 Губки

Науково-популярне  видання
 Брем  Альфред
 ЖИТТЯ  ТВАРИН
 Для  широкого  кола  читачів
 Редактор
О.  Татаринова
 Редактор  української  версії
Н.  Коцюба
 Коректор
Т.  Безматьєва
 Свідоцтво  про  внесення  до  державного  реєстру
суб’єкта  видавничої  справи
сер.  ДК  Ms  907  від  25.04.2002  р.
 Підписано  до  друку  25.11.2004.  Формат  60x90  '/,.
Папір  офдетний.  Гарнітура  «Тайме».
 Друк  офсетний.  Ум.  друк,  арк  182,4.  Обл.-вид.  арк.  84,4.
Наклад  10  000  прим.  (1-й  з-д  1—5000)
 Друкарня  «Торнадо»:
 61054,  м.  Харків,  вул.  О.  Яроша,  18
 Макет
С.  Бирюков
 видавничий  дім
 З  питань  оптових  поставок  звертатися:
 Видавничий  дім  «ШКОЛА»
 61103,  м.  Харків,  а/с  535
тел./факс  (057,)  330-50-67

ПРОДУКЦІЮ  ВД  «ШКОЛА»  МОЖНА  ПРИДБАТИ  АБО  ЗАМОВИТИ
 ВІННИЦЯ
 ПП  КРОТЕВИЧ
Немирівське  шосе,  6
тел.  (0432)  21-41-51
 ДНІПРОПЕТРОВСЬК
 ПП  «ОДІССЕЙ»
 вул.  Гоголя,  15а,  к.  412
тел.  (056)  370-18-40
 ДРОГОБИЧ  (ЛЬВІВСЬКА  ОБЛ.)
 ПП  ЯВОРСЬКИЙ
 тел.  (03244)  5-05-99,  5-05-98
 ДОНЕЦЬК
 ПП  МЄДЄНЦЕВ
тел.  (062)  334-83-70
ПП  БОЛИЧЕВ
 тел.  (062)  305-64-92
 ЗАПОРІЖЖЯ
ПП  ПАНЧЕНКО
 тел.  (0612)  57-06-02
 ІВАНО-ФРАНКІВСЬК
 МАГАЗИН  «ШКОЛЯР»
вул.  Незалежності,  29
тел.  (0342)  53-73-45
 КИЇВ
 ТОВ  «АСК»
 вул.  Желябова,  2,  к.  308
тел.  (044)  455-58-92
ДВАТ  «УКРКНИГА»
вул.  Радіщева,  12/16
тел.  (044)  408-65-33,  408-52-97
КНИЖКОВИЙ  РИНОК
 КРИВИЙ  РІГ  (ДНІПРОПЕТР.  ОБЛ.)
 ПП  СТРИЖАКОВ
пл.  Артема,  2
тел.  (0564)  44-32-88
 КІРОВОГРАД
ПП  МЕЛЬНИК
 тел.  (0522)  56-92-42
 КРЕМЕНЧУК  (ПОЛТАВСЬКА  ОБЛ.)
ПП  ЛЕЩИНСЬКИЙ
 вул.  Перемоги,  26
тел.  (05366)  3-20-64
 ЛУГАНСЬК
 ТОВ  «ГЛОБУС-КНИГА»
вул.  Радянська,  58
тел.  (0642)  53-62-30
 ЛЬВІВ
 ТОВ  «ОКСАРТ»
вул.  Підвальна,  З
тел.  (0322)  97-11-90,  63-25-90
ТОВ  «АВЕРС»
 вул.  Фурманська,  5
тел.  (0322)  40-30-42
 ТОВ  «СВІТ  ЗНАНЬ»
вул.  Полішука,  87а,  к.5
тел.  (0322)  72-92-56
 МИКОЛАЇВ
 ПП  ЧУМАЧЕНКО
тел.  (0512)  23-01-15
 НОВОСЕЛИЦЯ  (ЧЕРНІВЕЦЬКА  ОБЛ.)
 ПП  ЧУБРЕЙ
 тел.  (03733)  2-56-22
 ОДЕСА
 ПП  ЗАГОРОДНЯ
 вул.  Тереиікової,  45,  к.  1
тел.  (0482)  64-42-64
ТОВ  «УЧБОВА  КНИГА»
вул.  Базарна,  63
тел.  (048)  728-83-10
 РІВНЕ
 ОККП  «РІВНЕКНИГА»
 вул.  Островського,  16
тел.  (0362)  22-41-05
 СТРИЙ  (ЛЬВІВСЬКА  ОБЛ.)
 ПП  БЕЧ
 вул.  Зелена,  27
тел.  (03245)  5-83-06
 СЕВАСТОПОЛЬ  (АР  КРИМ)
 ЦЕНТР  НАВЧАЛЬНОЇ  КНИГИ  «БІБЛЕКС»
вул.  Ялтинська,  На
тел.  (0692)  45-57-03
 ТЕРНОПІЛЬ
 ТОРГОВИЙ  ДІМ  КНИГИ
 вул.  Подільска,  44
тел.  (0352)  43-42-62
 УЖГОРОД
 МАГАЗИН  «АБЕТКА»
вул.  Волошина,  24
тел.  (03122)  3-34-66
 ХЕРСОН
 ПП  «ГУВЕРНЕР»
вул.  Декабристів,  5
тел.  (0552)  26-21-71
 ХАРКІВ
 КНИЖКОВИЙ  РИНОК
 ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ
ПП  РІЗНИК
 вул.  Тернопільська,  22/1,  к.  121
тел.  (0382)  59-95-41
 ЧЕРКАСИ
 ПП  БЕСПАЛОВА
 вул.  Р.  Люксембург,  157,  к.  27
тел.  (0472)  32-71-61
 ЧЕРНІВЦІ
 ПП  ІЛІНА
 пр.  Незалежності,  53,  к.  1
тел.  (0372)  51-84-79