/
Текст
АЛЬФРВД
БРЕМ
ЖИТТЯ ТВАРИН
АЛЬФРЕД
ССАВЦІ
ПТАХИ
/ РЕПТИЛІЇ
ЗЕМНОВОДНІ
РИБИ
КОМАХИ
шк#ла
ВИДАВНИЧИЙ ДІМ
ББК 28.69/я2
Б 87
ISBN 966-8182-07-3
Охороняється Законом України
«Про авторське право та суміжні права».
Передрук книги або будь-якої її частини
забороняється без письмового дозволу видавця.
Будь-які спроби порушення закону
переслідуватимуться у судовому порядку.
Науковий редактор М. Любченко
Науковий консультант канд. біол. наук О. Наглов
Підготовка тексту О. Татаринової
Оформлення обкладинки О. Шамрай
Брем А.
Б 87 Життя тварин. — X.: Видавничий дім «ШКОЛА», 2004. — 712 с., іл.
ISBN 966-8182-07-3.
Ім’я Альфреда Брема втілює магію, пов’язану з авторитетом відомого з дитинства
знавця тваринного світу, мандрівника й чудового оповідача. Його історії про звірів,
птахів та комах завжди сповнені тонких спостережень й щирих людських емоцій.
Найбільші труднощі у практичному використанні цього найцікавішого зібрання
спостережень, фактів та невигаданих історій пов’язані з певними незручностями.
По-перше, шість або навіть три томи Брема міг дозволити собі далеко не кожен.
По-друге, знайти цікаву для вас істоту, не розбираючись у типах, родинах та інших
мудрих речах, не дуже просто.
Це зумовило врешті-решт появу унікального видання — словника тваринного
світу, що ґрунтується на багатотомному виданні Альфреда Брема. У результаті вий¬
шов універсальний довідник, що охоплює всіх значущих представників земної фау¬
ни, чудовий путівник по морях, пустелях, саванах та джунглях. Статті про тварин,
розміщенні за алфавітом, проілюстровано неповторними «бремівськими» малюнка¬
ми, виконаними зі знанням справи видатними рисувальниками-натуралістами. Ця
книга справжній подарунок для кожного, чиє серце хоч інколи відгукується на за¬
клик матері-природи.
ББК 28.69/я2
© Сучасна версія. Видавництво «Око», 2002
© ВД «Школа», переклад, 2005
© ВД «Школа», 2005
ПЕРЕДМОВА
Світ, у тому числі і тваринний, змінюється із калейдоскопічною швидкістю. Багатьох видів
ми не побачимо вже ніколи, уявлення про деякі настільки розширились, що саме час починати
знайомитися з ними заново. Але в цьому всесвіті нескінченно змінних величин є свої маяки,
непідвладні моді орієнтири, про які кожен із нас знає з дитинства. Той, хто захоплюється тва¬
ринами чи іншими живими істотами, не забуде хвилювання і таємного трепету, які відчував
біля книжкової полиці з темними масивними корінцями, на яких тьмяним золотом мерехтіли
слова «Альфред Брем».
Магія цього імені полягає не тільки в незаперечному авторитеті, що саме по собі дивно —
так довго репутації зазвичай не зберігаються, тим більше в спеціалізованій літературі. І справа
тут далеко не в самій лише науковій цінності. Брем завжди викликав у своїх читачів якщо не
любов, то дружні теплі почуття: так душевно, десь навіть по-домашньому умів він описати
стосунки в родині качконосів, проблеми з живленням у старезних індійських тигрів, наректи
мимохідь на тупість деяких безхребетних і висловити щире захоплення витонченістю мініатюр¬
ної мавпочки.
Труднощі у практичному використанні цих найцікавіших зібрань, спостережень, фактів і
невигаданих історій пов’язані з певними незручностями. По-перше, шість або навіть три томи
Брема міг собі дозволити не кожен. По-друге, знайти цікаву для вас істоту, не розбираючись у
типах, родинах і тому подібних мудрих речах, було не так-то й просто (якщо вас цікавила, на¬
приклад, хохуля, — навряд чи хто-небудь, не маючи спеціальної освіти, з ходу назвав би клас і
підтип цього симпатичного й цікавого звірка).
Ці й подібні до них гуманні міркування і спричинили врешті-решт появу цього унікального
видання — словника тваринного світу, що ґрунтується на багатотомних зібраннях Альфреда
Брема. У результаті вийшов універсальний довідник, що охоплює найбільш значущих пред¬
ставників земної фауни, чудовий путівник по морях, пустелях, саванах і джунглях. Статті про
тварин, розташовані за алфавітом, проілюстровані славетними «бремівськими» малюнками, ви¬
конаними із знанням справи прекрасними художниками-натуралістами.
Кілька слів про самого німецького дослідника, праці якого давно стали класикою науково-
популярної літератури про тварин. Альфред Брем народився 2 лютого 1829 року в сім’ї сіль¬
ського пастора, що пристрасно захоплювався орнітологією. Бреми жили в селі Рентендорф, що
загубилося серед лісів і горбів Тюрінгії (Німеччина). З раннього дитинства Альфред ходив із
батьком навколишніми лісами, допомагав йому у великій роботі визначення й систематизації
птахів, яка пов’язувала Хрістіана Людвіга Брема з ученими всієї Європи. Достатньо сказати, що
кількість пташиних чучел у колекції Брема-старшого сягала дев’яти тисяч штук.
Початкову освіту Альфред дістав разом із братами та сестрами в місцевій школі; крім того,
батько самостійно займався з дітьми науками, а мати читала їм вечорами Шіллера і Ґете. Завдя¬
ки батьківським турботам діти гармонійно розвивалися; Альфред, який мав приємний голос,
чудову пам’ять і талант виразного читання, назавжди зберіг у своєму серці любов до мистецтва,
зокрема до поезії. З 1843 по 1847 рік Альфред вивчав архітектуру в Альтенбурзі. Одержав¬
ши атестат, 18-річний архітектор і орнітолог-любитель несподівано прийняв пропозицію взяти
участь у африканській експедиції відомого любителя природи і полювання з рушницею (у той
■ ПЕРЕДМОВА ■
час в такому сполученні ніхто не бачив суперечності) барона Джона фон Мюллера. 6 липня
1847 року Альфред Брем сів на корабель в Трієсті. Так почалася подорож, якій судилося зміни¬
ти все його життя і в результаті дати світові блискучого популяризатора і діяльного дослідника
живої природи.
Приїхавши до Каїра, мандрівники вирушили вгору по Нілу разом із партією католицьких мі¬
сіонерів. Діставшися до Хартума, вони здійснили низку експедицій по берегах Голубого і Білого
Нілу, в суданські пустелі, де добули чимало рідкісних екземплярів тварин і зібрали унікальну
інформацію про їхні звички та місця проживання. Жорстокий і нездоровий клімат раз у раз
укладав мандрівників в ліжко через яку-небудь чергову лихоманку, але вони навіть не думали
про повернення до Німеччини.
На початку 1849 року барон фон Мюллер виїхав до Європи по гроші для нової експедиції,
а Брем залишився в Єгипті, де присвятив себе вивченню тваринного світу дельти Нілу, старо¬
винних пам’яток Каїра та Александрії, а також зайнявся арабською мовою і почав перекладати
Коран. У листопаді до Єгипту приплив брат Альфреда, Оскар, фахівець з ентомології, який
привіз із собою частину грошей та спорядження. Вони знову вирушили вгору Нілом, і тут екс¬
педицію спіткало перше нещастя — під час купання на очах Альфреда потонув Оскар Брем.
У Хартумі засмучену експедицію наздогнала звістка про банкрутство фон Мюллера. Залишив¬
шись без його підтримки, Брем самостійно організував кілька експедицій, позичаючи гроші у
своїх друзів-мусульман, які дуже цінували його дар приручати тварин. У дворі дома вченого
було влаштовано цілий звіринець із ручних тварин: зграя ібісів, мавпа, кілька грифів і навіть
лев і крокодил. За визнанням Брема, по-справжньому він відпочивав і знаходив розраду тільки
в компанії своїх улюбленців, які відповідали йому щирою прихильністю й подякою.
Лише в липні 1852 року змучений нескінченними нападами лихоманки Брем зміг дістатися
до рідної оселі. Освоївшись на батьківщині, він вирішив ліквідувати прогалини у своїй природ-
ничонауковій освіті і вступив до університету — спочатку Йенського, згодом Віденського. Вод¬
ночас публікував орнітологічні нариси в спеціалізованих журналах і став одним із засновників
німецького Орнітологічного товариства. 1855 року він видав три томи «Дорожніх нарисів про
Північно-Східну Африку» — блискучий зразок «фірмового» бремівського стилю, де розповіді
про тварин перемежаються із багатими етнографічними спостереженнями за життям населення
територій, які він відвідав. Одержаний гонорар дозволив Альфреду Брему здійснити 1856 року
подорож Іспанією разом із братом Рейнольдом — лікарем, мисливцем і натуралістом. Невдовзі
після цього Брем познайомився також із тваринним світом Норвегії і Лапландії.
1861 року в Лейпцігу вийшла друком книга Брема «Життя птахів»; її випуск збігся з 74-річ-
ним ювілеєм першого наставника Альфреда, його батька Хрістіана Людвіга Брема. Цього ж
року він одружився з Матильдою Рейц, що стала вірною супутницею і помічницею в усіх не¬
легких працях молодого вченого. До речі, медовий місяць молодята провели в Африці, у новій
абіссінській експедиції.
Альфред Брем прожив ще 23 роки, сповнених кипучої та різноманітної діяльності. Він був
директором зоопарку в Гамбурзі (1863—1866), створив Берлінський акваріум (1867), здійснив
велику подорож Західним Сибіром і об’їздив Південну Угорщину, виступав з публічними лек¬
ціями в США, став батьком п’ятьох дітей. Але головне, що цей невтомний мандрівник і уче¬
ний створив і опублікував грандіозну працю, якою з того часу зачитується не одне покоління
любителів природи, — шеститомне «Життя тварин» (перше видання в 1863—1869). З того часу
і живе на книжкових полицях цей дивний світ, де тварини веселяться, сумують, вражають нас
своїм лукавством чи капосним характером, а невтомні мисливці-натуралісти діляться своїми
спостереженнями, здобутими у реальних польових експедиціях у глиб незвіданих континентів
та загублених в океані островів.
Вадим Татаринов
АВДОТКА, або лежень (Burhinus oedicnemus), належить до родини Ав-
доткові; досягає довжини 45 см, розмах крил — 80, довжина крила — 25,
хвоста — 13 см. Оперення верхніх частин тіла такого ж самого кольору,
як у жайворонків; пера іржаво-сірі з чорно-бурими смужками; нижній
бік тіла жовтувато-білий; махові і стернові пера — чорні. Батьківщина
цих птахів — Південна Європа, Північна Африка і Центральна Азія. Це
мешканка степів і пустель, котра дуже полюбляє самотність, аніскільки
не піклується про подібних до себе і погано зживається з іншими твари¬
нами. Вдень її можна побачити лише випадково, оскільки вона набага¬
то раніше помічає людину, ніж люди її. На великій рівній місцині вона
щільно притискається до землі і стає абсолютно непомітною завдяки ко¬
льору свого оперення, що зливається з поверхнею. Вночі вона жваво бігає
туди й сюди, видає крики і так майстерно літає, що диву даєшся. їжу її
складають комахи, равлики, жаби, ящірки, миші і, ймовірно, яйця інших
пернатих. У кінці квітня можна побачити гніздо — невелику заглибину в
піску, в якій лежать 2—3 яйця завбільшки з курячі.
АГАМОВІ, родина Agamidae. Зовнішній вигляд ящірок, що належать
до цієї родини, надзвичайно різноманітний: тулуб іноді короткий, іноді
видовжений, іноді сплюснутий зверху вниз, іноді стиснутий з боків, але
взагалі досить дебелий, голова коротка і широка, хвіст неламкий, довгий,
гострий або короткий і товстий, кінцівки добре розвинені. Голова вкрита
численними маленькими плоскими або трохи опуклими щитками різних
розмірів. Язик товстий, прикріплений по всій довжині до нижньої частини
порожнини рота, на кінці заокруглений або з невеличкою виїмкою і не
може висуватися з рота. Зуби зрослися з внутрішнім краєм щелеп, і на
кожній щелепі видно декілька зубів, більших за інших і схожих на ікла.
Зона поширення агам починається в Південно-Східній Європі, на
південь тягнеться до мису Доброї Надії, на схід — до Китаю і включає
південноазійські острови, Австралію і Полінезію. Більшість з них жи¬
виться різноманітними комахами, а деякі — і рослинною їжею: плодами,
травами і листям дерев, які вони збирають на землі або на гілках дерев.
Усі, мабуть, без винятку, кладуть яйця, з яких згодом вилуплюються ди¬
тинчата, і жоден з відомих видів не народжує живих дитинчат.
АГУАРА, або єнот-крабоїд (Procyon cancrivorus), водиться на півночі
Південної Америки, особливо на східному її узбережжі. Має сіро-чорний
або жовто-сірий колір тулуба, нижня частина тулуба світліша, на хвос¬
ті помітні жовті кільця, мордочка темна. Над очима розташована світла
смужка.
Поживу його складають птахи, яйця, ящірки і плоди, але, як кажуть,
він із особливим задоволенням ловить крабів на березі моря і в прибереж¬
них болотах. Подібно до північноамериканського полоскуна, він легко
приручається, але має неприємний запах, який навіть індіанців примушує
утримуватися від вживання його м’яса.
АГУТІ БРАЗИЛЬСЬКИЙ, або заєць золотий (Dasyprocta aguti), нале¬
жить до родини Агутієві, ряд Гризуни. Один із найкрасивіших видів з
усієї родини, має густий, щільно прилеглий волосяний покрив. Волосся
жорстке, товсте, майже щетинисте, з сильним полиском. Хутро червону¬
вато-лимонного кольору, перемішане з чорно-бурим. Морда і кінцівки
вкриті тільки коротким волоссям, задня частина тіла — довшим, на кри¬
жах і на стегнах довжина волосся доходить до 6 см; горло голе. Загальне
Авдотки, родина Птахи, ряд Сив-
коподібні. Довжина тіла становить
40—55 см. Дев'ять видів, в основно¬
му в тропіках і субтропіках (окрім
Півн. Америки), в пустелях і степах,
по берегах річок і морів. Активні в
сутінках і вночі; добре бігають і лі¬
тають.
Агами — ящірки з родини Agamidae,
котра включає близько 300 видів.
Агами поширені в теплих регіонах
Старого Світу, а також в Австра¬
лії. Це типові ящірки з добре розви¬
неними кінцівками; у більшості видів
є досить довгий хвіст. Спосіб жит¬
тя різноманітний: є наземні, скель¬
ні і деревні форми. До деревних на¬
лежать летючі дракони і плащоносні
ящірки. Звичайно агам легко знайти
в їхніх місцепроживаннях завдяки ак¬
тивності в денний час доби і демон¬
стративній поведінці деяких видів,
таких, як бородата ящірка (Amphibo¬
lous barbatus) і плащоносна ящірка
(Chlamydosauus kingii).
■ АГУТІЄВІ
Довжина тіла дорослих агуті дося¬
гає 62 см, маса — 4 кг.
Агуті пересуваються на кінчиках
пальців, бігають галопом і риссю.
Основу раціону агуті складають со¬
ковиті плоди, насіння і горіхи, рідше
використовується зелень. Поживу
звичайно тримають у передніх лап¬
ках, як білка.
Після близько З місяців вагітності
самка агуті народжує всього 1—3 ве¬
личеньких дитинчат.
Тривалість життя агуті 15—20 ро¬
ків.
Аддакс (Addax nasomaculatus)
У холці аддакс досягає 115 см, ва¬
жить до 125 кг.
Повелителі кочівників і бедуїнів вва¬
жають мендес-антилопу однією з
найблагородніших тварин і полюють
на них не тільки задля м’яса, а й для
того, щоб випробувати швидкість
своїх коней і прудких собак, а також
щоб добути молодих тварин і потім
приручити їх.
забарвлення залежить також від пори року: влітку воно світліше, взим¬
ку — темніше. Довжина тіла дорослого самця досягає 40 см, а довжина
куцого хвоста тільки 1,5 см.
Гвіана, Сурінам, Бразилія і північ Перу є батьківщиною агуті. В бага¬
тьох місцях він трапляється часто, але найчастіше — в низинах по берегах
річок Бразилії. Живе в лісах, як у вологих первісних, так і в сухих, усе¬
редині країни. Вдень він лежить собі спокійно у сховку. Із заходом сонця
виходить чимось поживитися і за гарної погоди нишпорить цілу ніч.
Агуті цілком сумирний, боязкий звір і тому постійно наражається на
небезпеку. Із органів відчуття найбільш розвинений у нього нюх, але й
слух також дуже чуткий, зате зір, навпаки, слабкий і смак не надто тон¬
кий. Поживу агуті складають рослини, які вони з’їдають цілком, від ко¬
ріння до квітів і зерен. Агуті іноді відвідує плантації цукрової тростини
і городи, і цим заподіює шкоду, але справжніх збитків він завдає тільки
там, де водиться у великій кількості.
Самка народжує дитинчат двічі на рік: перший раз у жовтні, на по¬
чатку дощової пори, або весни, а вдруге — декілька місяців потому, але
до настання засухи. До цього часу самець обирає самку і ганяється за нею
зі свистом і рохканням, поки не доб’ється її прихильності, незважаючи
на її початкову суворість. Незабаром після спаровування самець і самка
розходяться і живуть окремо.
Полюють на агуті, окрім людини, великі кішки і бразильські собаки.
АГУТІЄВІ, родина Dasyproctidae, — це осадкуваті гризуни з довгою го-
стромордою головою, маленькими круглими вухами, голим, куцим хвос¬
том і задніми кінцівками, що набагато довші за передні. Передні кінцівки
мають чотири пальці і маленький зачаток великого пальця, тоді як на
задніх кінцівках є тільки три пальці, відокремлені один від одного і дуже
довгі. Всі пальці озброєні міцними, широкими, трохи загнутими копито¬
подібними кігтями, які, особливо на задніх лапах, дуже розвинуті, зачаток
великого пальця має невеликий плоский ніготь.
Плоскі, гладкі різці, верхня пара яких забарвлена в досить яскравий
червоний колір, а нижня — в жовтуватий, дещо заокруглені корінні зуби
мають одну серединну смужку і декілька окремих острівців емалі.
АДДАКС, або мендес {Addax nasomaculatus), належить до родини По¬
рожнисторогі підряду Жуйні, — досить незграбна тварина; тулуб у нього
осадкуватий, біля загривка помітно піднесений, біля крижів дуже заокру-
58*
АЙ, або ЛІНИВЕЦЬ ТРИПАЛИЙ ■
тягнеться широка поздовжня смуга бурого кольору. Решта хутра блідого
Лінивці живляться листям, брунька¬
ми, молодими пагонами. Шлунок у лі¬
нивців багатокамерний, пристосова¬
ний до перетравлення рослинної їжі.
Для випорожнення кишечнику і сечо¬
вого міхура лінивці ненадовго спуска-
Спаровування і пологи відбувають¬
ся у лінивців у висячому положенні.
Тривалість вагітності близько 5—6
місяців. Єдине дитинча масою близь¬
ко 300 г з'являється на світ добре
сформованим. Приблизно до 9-мі-
сячного віку воно тримається біля
матері на грудях, а розмірів дорос¬
лої тварини досягає у 2,5 року. Три¬
валість життя лінивців у неволі —
20—30 років.
■ АЙ, або ЛІНИВЕЦЬ ТРИПАЛИЙ
Ай, або лінивець трипалий
(Bradypus tridactylus)
Лінивець у змозі висіти, вчепив¬
шись усього лиш однією лапою за
гілку, причому він не тільки може
утримувати своє тіло на одній кін¬
цівці, але й піднімати його вгору до
місця прикріплення.
У лінивців, на відміну від більшості
ссавців, нестала кількість шийних
хребців: 6—7 у двопалих лінивців.
Шия дуже рухома, і тварини мо¬
жуть повертати голову на 270°.
Лінивці характеризуються невисо¬
ким рівнем метаболізму — темпе¬
ратура їхнього тіла може знижува¬
тися до 25°С. Тіло вкрите густою
шерстю, яка росте в напрямку від
черева до спини, тому дощова вода
вільно стікає з тварини, що висить
униз головою. У волоссі часто поселя¬
ються одноклітинні зелені водорості,
надаючи шерсті тварин буро-зелено¬
го відтінку.
Лінивець непогано плаває, причому рухається у воді набагато швид¬
ше, ніж по гілках, тримає голову високо над водою.
Надзвичайно важко відірвати лінивця від гілки, за яку він учепився.
Під час сну і відпочинку лінивець ставить всі чотири лапи одну поряд з
одною, вигинає тіло майже кулясто і нахиляє голову до грудей, проте до
тіла її не притуляє. В такому положенні лінивець висить цілий день на
одному місці, не втомлюючись.
Наскільки ця тварина нечутлива до голоду і спраги, настільки ж вона
чутлива до вологи і пов’язаної з нею прохолоди. При найменшому дощі
він прагне якомога швидше сховатися під склепінням з густого листя і
навіть докладає в ту мить неабияких зусиль, котрі не відповідають його
прізвиську. Дощової днини лінивець весь час сумно висить на одному
місці, зазнаючи, напевно, украй неприємних відчуттів від води, що стікає
з нього.
Досить рідко, звичайно тільки увечері або рано-рано вранці, або ж
тоді, коли лінивець стривожений, можна почути його голос. Він не гуч¬
ний і складається з тужливих, тривалих, високих, коротких і різких звуків.
Усі органи чуття у лінивця однаково розвинені. Очі його такі слабкі і не¬
виразні, як у жодного іншого ссавця. Про те, що у нього слабкий слух,
можна судити вже з невеликих розмірів і прихованого положення вушних
раковин. Про його нерозвинене відчуття дотику теж відомо. Щодо нюху
ми не можемо сказати нічого, і лише смак можна вважати деякою мірою
розвиненим.
Лінивці народжують одне дитинча. Воно з’являється на світ повністю
вкрите волоссям і навіть вже зі значно розвиненими пальцями і кігтями і
одразу ж після народження чіпляється цими кігтями за довге волосся ма¬
тері, обхоплюючи лапами її шию. Мати носить його таким чином усюди
за собою.
Не можна сказати, щоб поряд із цими безпорадними створіннями було
багато недоброзичливців. Завдяки життю на деревах вони уникають най-
небезпечніших для них ворогів — ссавців. Крім того, їхнє хутро загалом
дуже схоже своїм забарвленням на гілки, на яких вони нерухомо висять,
±
АКСИС ■
як плоди на дереві, тому потрібне звичне соколине око індіанця, щоб
відшукати сплячого лінивця. Втім, ці тварини не такі вже й беззбройні,
як може видатися на перший погляд. На дерево до них, звичайно, важко
добратися, але якщо лінивців застати зненацька на землі і спробувати
спіймати їх, то вони досить швидко перекидаються на спину і хапають
нападника кігтями; сила їхніх кінцівок у будь-якому разі, неабияка.
Шкоди ці тварини заподіяти не можуть. Лінивці мешкають лише в
найвіддаленіших лісах, і поки ще зберігаються величні дерева, що забез¬
печують їх дахом і поживою, доти ми матимемо щастя спостерігати життя
цих тварин.
АКСИС (Cervus axis), родина Оленячі, підряд Жуйні. При довжині
тіла 135—150 см досягає у холці висоти лише 90—95 см. Його видовже¬
ний тулуб стоїть на коротких ногах, тому здається досить товстим; шия
товста; голова коротка, правильної форми, сильно звужена до морди;
хвіст досить до-
гарного сірувато-
іині, дуже темна,
ііг жовтувато-білі,
х сім рядів нерів-
іішній бік хвоста
бік стегон досить
включаючи Пен-
як рівнини, так і
;ьких гір і низинах
дельти Гангу, в густих лісах, а також у джунглях, звичайно поблизу води.
Там, де умови для них сприятливі, вони трапляються часто і утворюють
великі стада, які до ранку пасуться на відкритих місцях, а вдень звичайно
ховаються в лісах. На аксиса полюють як місцеві жителі, так і англійці;
тому в тих місцях, де його переслідують, аксис такий само полохливий,
як і наші олені.
Аксис поширений в Індії, Шрі-Ланці,
Південно-Східній Азії. Акліматизо¬
ваний у багатьох місцях в Австралії,
Південній Америці та ін. Мешкає в
лісах. Два підвиди занесені до Черво¬
ної книги Міжнародного союзу охоро¬
ни природи і природних ресурсів.
Аксис (Cervus axis)
Аксис — стадна тварина; групи «га¬
ремного» типу налічують до ЗО тва¬
рин, іноді об'єднуються в стада до
сотні голів.
■ АКСОЛОТЛЬ
Аксолотль, личинкова форма тигро¬
вої амбістоми (Ambystoma tigrinum),
тварини з класу Амфібії, або Земно¬
водні, ряду Хвостаті (Caudata), ро¬
дини Амбістомові (Ambystomidae).
Чудова особливість аксолотля поля¬
гає в тому, що він досягає статево-
зрілості і може розмножуватися, не
перетворившись на дорослу форму.
У цих личинок добре розвинена щито¬
подібна залоза, але їхні тканини зви¬
чайно не реагують на її гормон, що
індукує метаморфози. Проте, якщо
перенести аксолотля в більш сухий і
прохолодний клімат, він перетворю¬
ється на дорослу амбістому.
Аксолотлі мешкають у декількох озе¬
рах в Мексиці, у тому числі в Чалько
і Хочимілько. Відомо дві форми: чер-
вонувато-бура і виведена в неволі аль-
біносна. Характерна ознака аксолот¬
ля — кущисті зовнішні зябра. Хвіст у
нього сплюснутий з боків, як у всіх во¬
дяних личинок хвостатих амфібій.
Актинії — поодинокі поліпи, звичай¬
но менше 5 см у довжину, хоча дея¬
кі форми, що мешкають на корало¬
вих рифах, можуть досягати 1 м в
поперечнику. Актинії, особливо ті,
що живуть у тропічних водах, дуже
яскраво забарвлені.
Краплю крові в «океані» води акула
чує на великій відстані, подібно до
самців метеликів-шовкопрядів і са¬
турній, здатних знайти стотисяч¬
ні частки міліграма пахучої речовини
в «озері» атмосфери: у просторі за¬
вширшки в сотні метрів і завдовжки
3—4 км і більше. Концентрація «за¬
паху» неймовірно мала — молекула
в кубометрі повітря.
АКСОЛОТЛЬ належить до родини Амбістомові. Перші спостережен¬
ня за цією твариною показали, що вона залишається в стані личинки і не
втрачає зябер усе життя.
Пізніше виявилося, що іноді, в окремих випадках, аксолотлі досяга¬
ють статевозрілості і втрачають зябра, але звичайно вони розмножуються
в стані личинки.
Чудово, що при штучному розведенні аксолотлів удавалося доводити
їх до повного розвитку, так що вони втрачали зябра і починали дихати ви¬
ключно легенями. З численних дослідів з’ясувалося, що аксолотлі можуть
нормально розвиватися при достатньому живленні і за сприятливих умов
життя. Перетворення і заміна зябрового дихання легеневим прискорюєть¬
ся також у тому разі, якщо штучно утруднюють перебування аксолотлів у
воді і примушують їх більше залишатися на повітрі.
АКТИНІЇ, або анемони морські (Actiniazia). Ці тварини поширені по
всіх морях, живуть поодинці і досягають розмірів декількох сантиметрів.
Багато з них яскраво забарвлені в різні кольори.
Актинії — ненажерливі хижаки і поїдають дрібних рибок, молюсків, а
в акваріумах їх часто годують м’ясом. Поживу захоплюють і паралізують
щупальцями, потім вона потрапляє в гастральну порожнину, де й пере¬
травлюється. При достатньому живленні вони часто міняють зовнішню
шкіру і швидко ростуть. Личинки актиній розвиваються усередині мате¬
ринської особини. Однак актинії можуть розмножуватися також безста¬
тевим способом, за допомогою маленьких бруньок, котрі відділяються від
ножного диска і розвиваються тижнів за два в маленьких актиній.
АКУЛА ГІГАНТСЬКА (Cetorhinus maximus) належить до родини Гі¬
гантські акули. З Льодовитого і Атлантичного океанів заходить у Північне
море, досягає 12—15 м у довжину. Колір має чорний, злегка синюватий.
За словами деяких спостерігачів і відгуками рибалок, ця акула не така
хижа і люта, як більшість її родичів: гігантську акулу швидше можна на¬
звати ледачою, байдужою і нешкідливою. Полювання на неї дуже небез¬
печне і стомливе; рибалки іноді, щоб здолати її, витрачають цілу добу.
Будучи пораненою, вона так сильно б’є хвостом, що може розбити на
тріски великий рибальський човен.
АКУЛА ЗВИЧАЙНА КОЛЮЧА (див. Катран).
АКУЛА-МАКО (Isurus oxyrinchus) найбільш поширена в Атлантично¬
му океані і в Середземному морі. Довжина її тіла 3—4 м і навіть більше.
Забарвлення зверху блакитнувате, знизу — біле. Плаває вона звичайно
недалеко від берегів у верхніх шарах води; при плаванні частина спини
підноситься над водою, так що акулу можна помітити здалеку; плаває
дуже швидко, хоча і не надто спритно, оскільки повороти даються їй не¬
легко. Вона чудово бачить і чує, у неї також прекрасний нюх. Розумові
здібності акул розвинені, мабуть, дуже добре, що виявляється у способах
полювання і в турботі про потомство, але всі їхні розумові здібності пере¬
креслюються надзвичайною ненажерливістю, яка і є найголовнішою від¬
мітною рисою їхньої вдачі. їх постійно доймає ненаситний голод, через
що акули стають надзвичайно хижі, зухвалі і дуже винахідливі.
Про напад акули на людину існує безліч розповідей. Розповідають, що
людині навіть удається іноді вийти живим з пащі і навіть зсередини аку¬
ли. Часто трапляється, що акула випускає з пащі схоплених нею людей,
якщо вони чинять опір. Що стосується трупів, то акули пожирають їх за¬
любки. Якщо на кораблі лютує яка-небудь хвороба, акули цілими зграями
супроводжують судно і швидко роздирають трупи, які викидають за борт.
Кажуть, що під час морських битв вони юрмляться окремими зграями і
підстерігають бійців, що падають за борт, не звертаючи уваги на гарматні
постріли.
Вилов акул проводиться здебільшого сітями або великими гачками,
прикріпленими до товстого ланцюга. Як приманку можна насадити рибу,
шматок сала, в крайньому разі — пучок паклі або щось подібне, оскільки
ненажерливе чудовисько хапає все, що кидають у море.
АКУЛА-МОЛОТ ЗВИЧАЙНА ■
Акула-молот звичайна
(Sphyma zygaena)
Морські хижаки, такі, як ця аку-
ла-молот, мають набагато більшу
свободу дій, ніж хижаки на землі,
оскільки у пошуках бажаної здобичі
вони здатні оглядати тривимірний
простір збоку і позаду себе.
Молотоподібно розширена форма го¬
лови і злі жовті очі характерні для
акул-молотів з родини Sphyrnidae.
Вони досить поширені в тропічних
водах Світового океану.
Схопивши приманку і потрапивши на гачок, акула звичайно починає
щосили кидатися в усі боки і битися, причому завдає такого сильного
удару, що легко може вбити людину і зламати міцні дошки; тому з не¬
великих суден їх ловити небезпечно.
АКУЛА-МОЛОТ ЗВИЧАЙНА (Sphyma zygaena) трапляється тільки в
теплих морях, але в струмені Гольфстріму заходить і далеко на північ; до¬
вжина її тіла 3—4 м, вага 200—300 кг. Способом життя мало відрізняється
від інших акул, але зовнішність її дуже своєрідна, оскільки морда має ви¬
гляд упоперек поставленого циліндра. Це надзвичайно хижа і небезпечна
тварина.
АКУЛА ОСЕЛЕДЦЕВА ЗВИЧАЙНА (Lamna nasus), належить до ро¬
дини Оселедцеві акули, способом життя нагадує швидше дельфінів; до¬
вжина її тіла 3 м і більше; водиться в Середземному морі, в Атлантичному
океані, а також біля берегів Нової Зеландії. М’ясо її смачніше, ніж в
інших акул, і вживається в їжу.
АКУЛИ КОТЯЧІ, родина Scyliorhinidae. До них належать звичайна
котяча акула (Scyliorhinus caniculus) і зірчаста котяча акула (Scyliorhinus
stellaris)\ перша завдовжки від 15 до 70 см, друга близько 1 м. Ці акули
чинять рибалкам багато неприємностей, оскільки роздирають сіті, по¬
ставлені на оселедця, і об’їдають тріску, котра потрапила на гачок; м’ясо
їхнє уживається в їжу, хоча несмачне і, за деякими відомостями, навіть
частково отруйне.
АКУЛИ КУНИЦЕВІ ЄВРОПЕЙСЬКІ (Mustelus mustelus) належать до ро¬
дини Куницеві акули (Triakidae). Завбільшки від 1 до 1,5 м. Поширені в усіх
європейських морях; характеризуються надзвичайною ненажерливістю.
АЛІГАТОР МІССІСІПСЬКИЙ (Alligator mississipiensis) належить до ро¬
дини Алігатори. Відрізняється від крокодилів головним чином формою
З родини Isuridae (підряд Galeoidei)
небезпечна для людини акула-людо-
їд (Carcharodon carcharias) із зубами
завдовжки 3 см, при довжині тіла
до 13 м. Її вимерлі родичі, відомі з
відкладень верхньокрейдяного періоду
до пліоцену, досягали довжини ЗО м,
мали зуби до 13 см завдовжки. Аку-
ла-людоїд є одним з небагатьох без¬
умовно агресивних видів, що нападає
на людину і на невеликі човни, навіть
не будучи спровокованою. Тому пляжі
біля берегів Австралії захищають від
акул спеціальними загородженнями.
На Атлантичному узбережжі США
також траплялися випадки нападу
цих акул на людей, котрі призводи¬
ли до загибелі останніх. Близький до
згаданої акули інший вид — акула-
мако, менших розмірів (до 4 м), що
живе в тепліших морях.
Без руху акули задихаються навіть
у чистій воді, в якій кисню достат¬
ньо. Пелагічні акули, тобто ті, що
живуть у просторах океану, гинуть
в океанаріумах. Мабуть тому, що
вони не можуть тут розвинути по¬
трібної швидкості, що призводить
до загибелі, оскільки лише на великій
швидкості крізь зябра протікає до¬
статня кількість води.
■ АЛЬБАТРОС-МАНДРІВНИК
Алігатор — єдиний представник ряду
Крокодили (клас Рептилії). Існує два
види алігаторів: міссісіпський алі¬
гатор (Alligator missi-ssipiensis), що
мешкає в болотах південно-східної
частини США, і китайський аліга¬
тор (A. sinensis), поширений у доли¬
ні нижньої течії річки Янцзи; обидва
належать до родини Alligatoridae,
який включає також кайманів.
голови: вона у нього широка, плоска; колір шкіри звичайно сірувато-зе¬
лений з темними плямами; нижня частина тіла яскраво-жовтого кольо¬
ру (Брем описує забарвлення молодої тварини). Живе в південно-східній
частині Сполучених Штатів і особливо численний у Флориді і Луїзіані.
Довжина тіла алігатора досягає 4,5 м. На суші може рухатися тільки дуже
повільно, але плаває легко і моторно.
Основна пожива алігаторів — риба. Одюбон розповідає, що алігатори
іноді здираються на стовбури дерев, що стоять похило, і там гріються на
сонечку.
АЛЬБАТРОС-МАНДРІВНИК (Diomedea exulans) належить до родини
Альбатросові, найбільший представник ряду Трубконосі. Має чисто-біле
оперення, за винятком чорних махових пер. Батьківщина його — океани
Південної півкулі і між 50° і 60° пд. ш. Політ альбатроса завжди викликав
захоплення.
«У його рухах, — говорить Беннет, — не помітно ані найменшого на¬
пруження, є тільки сила і витривалість, поєднана з красою. Політ його
такий швидкий, що за декілька митей після того, як він щойно був по¬
близу корабля, бачиш його вже далеко — він підіймається і опускається
разом із хвилями. У негоду він літає як за вітром, так і проти нього, ши¬
ряючи життєрадісно над гребенями хвиль, що здіймає жахлива буря».
Голос в альбатроса — гучний, крик, що видає цей птах, надзвичайно
неприємний, його можна порівняти з ревом осла.
У тиху погоду альбатроси їдять різноманітних головоногих та інших
м’якотілих, яких збирають на поверхні води; бурхливе море заважає їм ло¬
вити рибу. Вони ніколи не кидаються у воду, на зразок пірнаючих птахів:
альбатроси чекають, поки здобич спливе на поверхню, і хапають її дзьобом.
Окрім м’якотілих, вони живляться також падлом великих тварин.
Для побудови гнізда альбатрос вибирає схили пагорбів; воно склада¬
ється з очерету і сухого листя, зжужмлених разом. Самка звичайно кладе
всього одне яйце, котре висиджує дуже терпляче; вона ніколи не зважить¬
ся залишити гнізда доти, доки її до того не примусять.
АЛЬПАКА, або пако (Lama guanicoe pacos), належить до родини Вер¬
блюдячі ряду Мозоленогі, зростом трохи менше лами і будовою тіла дещо
нагадує нашу вівцю, але шия у неї довша і голова красивіша; шерсть її
Альбатрос-мандрівник
(Diomedea exulans)
Альбатрос — довгокрилий (розмах
крил 2—3,5 м) морський птах, яко¬
му властивий ковзаючий і ширяючий
політ. До родини Альбатроси (Dio-
medeidae) належать 9 видів, котрі
живуть у помірних і антарктичних
водах Південної півкулі, і 3 тропічні
види з центральної частини Тихого
океану. Всі вони живляться рибою і
кальмарами, яких ловлять у поверх¬
невих водах; розмножуються на ост¬
ровах, які продуваються вітрами; в
кладці по одному яйцю, як і в їхніх
найближчих родичів — буревісників.
АМАДІНА ЧЕРВОНОГОРЛА ■
дуже довга і дивовижно м’яка; на деяких ділянках, наприклад з боків
тулуба, довжина її досягає 10—12 см. Колір шерсті або зовсім білий, або
чорний, проте трапляються і строкаті тварини.
«Альпак, — говорить Чуді, — тримають великими стадами, які цілий
рік пасуться на високих гірських луках, і їх женуть униз до хижок ін¬
дійців тільки на час стрижки. Навряд чи існує тварина більш уперта,
ніж альпака. Індіанці ще з давніх часів виготовляють з шерсті альпак
і лам ковдри і плащі».
АМАДІНА ЧЕРВОНОГОРЛА (Amadina fasciata) належить до родини
В’юркові ткачики. Дзьоб її дуже міцний, довжина його трохи більша за
ширину і висоту. Верхня половина дзьоба біля основи плоска; між нею і
лобом помітна деяка угнутість. Нижня половина дуже широка. Крила се¬
редніх розмірів, друге і третє махові пера найдовші і майже однакової до¬
вжини. Хвіст короткий і заокруглений. Загальна довжина тіла цієї пташки
дорівнює 12,5 см, розмах крил — 21, довжина крила — 6,3, хвоста — 4 см.
Основний колір самців приємного блідо-бурого кольору, на спині темні¬
ший, знизу світліший. Кожне перо з хвилястим чорним малюнком або,
як, наприклад, пера верхньої частини грудей, облямоване чорною об¬
лямівкою. На кінці верхніх покривних пер крила є велика червонувата
пляма з сірим відтінком, що особливо виділяється завдяки чорному пів-
місяцевому малюнку. Махові пера бурі з трохи світлішою облямівкою;
хвостові пера матово-чорні, знизу сіруваті; зовнішнє опахало крайніх пер
біле; решта пер прикрашена красивими плямами білого кольору, за ви¬
нятком двох середніх, які повністю чорні. Самець відрізняється від самки
більш яскравими кольорами і широкою краваткою розкішного карміно¬
во-червоного кольору.
АМАЗОН ВЕНЕСУЕЛЬСЬКИЙ (Amazona amazonica). Довжина пта¬
ха — 35 см, розмах крил — 56, довжина крила — 19, хвоста — 10 см.
Оперення його темного трав’янисто-зеленого кольору.
Навесні амазонські папуги кладуть у дупла дерев 3—4 яйця. Пташе¬
нята, вийняті з гнізда, приручаються дуже швидко і вивчаються чітко і
виразно вимовляти слова.
АМАРАНТ ЗВИЧАЙНИЙ, або крихітний (Lagonosticta senega la), нале¬
жить до родини В’юркові ткачики. Амарант має винно-пурпуровий колір
оперення з рудуватими плечима і нижніми шийними перами. Кожне перо
на кінці облямоване пурпуром, боки грудки поцятковані білими цятками;
нижні покривні пера хвоста блідо-бурі; махові хвостові пера бурі і об¬
лямовані пурпуром. Самочки майже суцільно рудувато-бурі, тільки над¬
хвістя забарвлене в червоно-пурпуровий колір і груди в білих цятках. Очі
темно-карі, дзьоб червоний із темними облямівками по хребту і боках.
Ніжки червонуваті. Довжина тіла птаха досягає 10 см, розмах крил — 12,
довжина крила — 4,5, хвоста — 3,5 см.
Амарант привертає до себе увагу не тільки розкішним оперенням, а й
своєю миловидістю і приємною вдачею. В останні спекотні місяці він
линяє і з настанням перших весняних дощів, на початку вересня, вже по¬
думує про потомство. До цього часу амаранти жили у зграйках, які тепер
розбиваються на парочки. Перната пара довірливо прилітає в село і тут
вибирає собі підхоже місце де-небудь під дахом гостроверхої солом’яної
хатини або чотирикутної мазанки тубільця. Сюди, в яку-небудь западину
або інше більш зручне місце, пташки наносять купу сухих стебел. У ній
вони ретельно вимощують ямку, хоча до самої споруди ставляться досить
недбало. У разі потреби амаранти в’ють свої гнізда на деревах і навіть
біля самої землі. В цей час самець ставиться до самки особливо дбайливо,
вельми недружньо зустрічає суперників і висиджує яйця поперемінно з
самкою. За 11 днів з яєць вилуплюються пташенята, яких батьки годують
комахами і розм’якшеним у волі насінням.
АМФІБІЇ (див. Земноводні).
Альпака в загривку заввишки близько
94—104 см, важить 55—65 кг. Роз¬
водять її тільки заради шерсті, як
в'ючну тварину її не використову¬
ють. Понад 90 % цих тварин зна¬
ходяться в Перу. Характерна шап¬
ка волосся на голові, «бакенбарди» на
щоках, густі «начоси» на ногах. Ва¬
гітність в альпаки коротша, ніж у
лами, складає 342—345 днів, дитин¬
ча важить 6— 7 кг.
Амадіна червоногорла водиться в са¬
ванах Африки; пустелі вона уни¬
кає і рідко трапляється в густих не¬
займаних лісах. Амадіни звичайно
живуть зграями і сміливо наближа¬
ються до сільських хатин.
Амаранти поширені по всій Серед¬
ній Африці — від західних до схід¬
них її берегів і від 22° пн. ш. до 25°
пд. ш. Звичайно амарантів можна
побачити поблизу сіл, де вони час¬
то об’єднуються у великі зграї зі
своїми родичами. Проте вони жи¬
вуть і віддалік людини, у степах, і,
хоч і рідко, але трапляються в горах
на висоті до 1500 м.
■ АНАКОНДА
Амазон венесуельський
(Amazona amazonica)
«В усіх регіонах Східної Бразилії,
де я був, — говорить принц фон
Від, — цей папуга був одним з най¬
поширеніших. За винятком періоду
розмноження, вони тримаються за¬
вжди групами, часто дуже числен¬
ними. Я бачив такі зграї в лісах Му-
курі та в інших місцях, де їх було
дуже багато і вони наповняли ліс
своїми звучними голосами. На цих
папуг полюють, оскільки їхнє м’ясо
смачне і ситне».
Природа економна, і десятиметро¬
ва анаконда може здолати будь-яко-
го звіра і птаха на Американському
континенті (тварини тут загалом
невеликі). Довге тіло анаконди — бі¬
ологічно невиправдана надмірність.
«Загальною ознакою всіх великих лі¬
сових антилоп, — говорить Селус, —
яких я бачив від Капської долини до
Чобе, є гола смуга навкруг шиї».
АНАКОНДА (Eunectes murinus) належить до родини Псевдоногі під¬
ряду Змії, підродини Удави, роду Водяні удави. Цей гігант досягає 8,3 м
довжини, а 6—7-метрові трапляються досить часто. Анаконда живе зви¬
чайно у воді або біля води, чудово плаває, може дуже довго залишатися
під водою і довго лежить на дні, відпочиваючи. На берег вона виходить,
щоб погрітися на гарячому піску або з’їсти спійману здобич. Живиться
птахами, невеликими ссавцями, а також рибами. Серед свійських тварин
вона часто чинить спустошення, через що місцеві жителі її дуже ненави¬
дять. Анаконда народжує дитинчат, вагітність триває 6—9 міс.
АНТИЛОПА ВЕЛИКА ЛІСОВА (Tragelaphus scriptus silvaticus) живе пе¬
реважно в Південній Африці, але, за повідомленням Ноака, трапляється
і в Західній; зростом вона дещо більша за бушбока.
АНТИЛОПА КІНСЬКА (чала) (Hippotragus equinus) належить до роди¬
ни Порожнисторогі підряду Жуйні. Названа вона так тому, що на потили¬
ці і шиї у неї росте густа грива. Роги, котрі є в особин обох статей, сидять
на лобовому потовщенні, заломлені дугоподібно назад і майже до гладких
кінців вкриті кільчастими потовщеннями. Формою голови ці антилопи
нагадують сарну, вуха у них, як цілком правильно зауважує Гарріс, схожі
на ослячі. Шия коротка і товста; на струнких ногах тримається досить
дебелий тулуб; висота його в загривку більша, ніж біля крижів; хвіст до¬
вгий, з великою китицею; слізних ямок, копитних залоз і пахових ямок
немає. У самки два соски.
Ця велика, красива тварина 2,9 м завдовжки і 1,6 м заввишки в загрив¬
ку, на хвіст припадає близько 75 см; переважне забарвлення хутра — ір-
АНТИЛОПА-СТРИБУН ■
Анаконда
(Eunectes murinus)
Анаконда — одна з найбільших змій,
що нині існують; є достовірні дані
про знахідки шкіри анаконд завдовж¬
ки до 11,4 м. Анаконда звичайно грі¬
ється на сонці в калюжах і річках, а
іноді й на деревах або в кущах на бе¬
резі. Живляться анаконди переважно
ссавцями і птахами, що приходять
до річки на водопій, хоча вони мо¬
жуть поїдати і водяних тварин: риб,
черепах і маленьких кайманів.
довжини 35 см, гострі і загинаються назад і вниз; хвіст вкритий коротким
волоссям, тільки на кінці його є досить велика китиця. Передня частина
голови чорнувата, смуги попереду і позаду очей і пляма між рогами —
білі. Тулуб рудувато-білий, волосся гриви на кінцях буре, пляма на грудях
чорнувато-сіра, на ногах шерсть темно-рудого відтінку. Як повідомляють
Гартман і Селус, трапляються чалі антилопи, що мають бруднувато-жовте
забарвлення з рудуватим або чало-сірим відтінком, а іноді зовсім сіре, як у
віслюка. У самця досить великі роги, що досягають 85 см у довжину. Вони
заломлені назад, розходяться догори і майже до кінців вкриті кільчастими
потовщеннями; вигин і нахил рогів у різних особин різні. У самок роги
коротші — близько 65 см, і вони менш загнуті, ніж у самців.
Спосіб життя і місцепроживання кінської антилопи схожі з чорною
антилопою (див. Антилопа чорна).
АНТИЛОПА-СТРИБУН, або сасса (Oreotragus oreotragus), належить
до родини Порожнисторогі підряду Жуйні. Ця тварина посідає середнє
місце між сарною і деякими маленькими видами кіз. Тіло стисле, шия
коротка, голова з тупою заокругленою мордою, хвіст дуже короткий, кін¬
цівки низькі і дещо незграбні; дуже довгі широкі вуха; великі очі. Високі
роздвоєні копита на кінцях сплюснуті; хутро грубе, жорстке і дуже густе.
У самця короткі, прямі, чорні роги, що досягають довжини 10 см і прямо
стирчать на голові, мають біля основи чіткі кільця. Загальним забарвлен¬
ням сасса схожа на нашу козулю. Довжина тіла тварини — близько 1 м,
висота в холці — близько 60 см.
Обидва види кінських антилоп три¬
маються табунцями по 3—20 (зрідка
до 60) голів. У групі звичайно один до¬
рослий самець, декілька самок і моло¬
дят. Ведуть порівняно осідлий спосіб
життя, загалом поблизу води. У разі
небезпеки можуть бігти зі швидкіс¬
тю 50—70 км/год. Розмножуються
незалежно від сезону, вагітність —
9 місяців, народжується, як правило,
одне дитинча. Добре витримують не¬
волю, доживають до 17 років (у при¬
роді — 12—15 років).
Антилопу-стрибуна, або сассу, мож¬
на побачити досить високо в горах.
Вони живуть парами, як і чубата
антилопа, але все-таки утворюють
іноді маленькі стада, що склада¬
ються з трьох і навіть чотирьох го¬
лів. Гарної днини кожне таке стадо
відшукує по можливості найвищі
місця, у разі тривалих дощів спус¬
каються глибше в долину.
■ АНТИЛОПА ШАБЛЕРОГА
Антилопа-стрибун відзначається своє¬
рідною будовою копит (вони самі за¬
точуються), що дає можливість їй не
посковзуватися на гірських схилах.
Антилопа шаблерога,
або шаблерогий орикс
(Oryx dammah)
Антилопа чорна шаблерога мешкає
на території Анголи в Західній Аф¬
риці, має чуйний слух і дуже тон¬
кий нюх, тому наблизитися до неї
украй важко. Незважаючи на те, що
полювання на них заборонено уря¬
дом, браконьєри, як і раніше, здо¬
бувають їх за допомогою пасток. До
нашого часу збереглося лише де¬
кілька сотень особин.
Усі натуралісти вважали Південну Африку батьківщиною антилоп-
сарн. Згодом Бем знаходив їх також у Західній Африці. Поживою анти¬
лопам слугують трави і соковиті альпійські рослини; їдять вони вранці
і пополудні аж до пізнього вечора.
Зі швидкістю птаха ці моторні створіння перестрибують з одного ви¬
ступу на інший, по найстрімкіших скелях і над страшними прірвами,
здираються з однаковою спритністю вгору і спускаються вниз.
АНТИЛОПА ШАБЛЕРОГА, або орикс шаблерогий (Oryx dammah), на¬
лежить до роду Сарнобики родини Порожнисторогі підряду Жуйні. Має
довгі і кільчасті роги, але загнуті, спрямовані назовні і назад; унаслідок
значного вигину їхні кінці дивляться вниз. Основний колір шерсті жов-
тувато-білий, який на нижній частині тіла і на внутрішній поверхні ніг
стає дещо світлішим, а на шиї переходить в рудуватий. На голові шість
матово-бурих плям: одна між рогами, дві між вухами, дві між рогами і
очима і шоста тягнеться смугою уздовж перенісся. Старі самці досягають
довжини понад 2 м, при висоті в холці 1,3 м.
Зона поширення шаблерогої антилопи охоплює всю північно-східну
частину Центральної Африки.
Самці шаблерогої антилопи, як мені доводилося спостерігати особис¬
то, іноді надзвичайно незлагідні і в поганому настрої бувають дуже небез¬
печні для інших тварин.
Вагітність у шаблерогих антилоп триває 248 днів.
Способом життя всі види сарнобиків схожі між собою (див. Орікс).
АНТИЛОПА ЧОРНА (Hippotragus niger) — вид кінських антилоп, що
належать до родини Порожнисторогі підряду Жуйні. Зростом чорна ан-
АНТИЛОПА ЧОТИРИРОГА ■
тилопа майже не поступається чалій (див. Антилопа кінська), довжина її
тіла разом із хвостом — майже 3 м, а висота у холці — 1,5 м. Вуха завдовж¬
ки до 25 см, прямі і загострені; грива на потилиці і спині складається з
м’якого волосся, на шиї вона теж добре розвинена. Голова довга, звужу¬
ється до морди; на кінці хвоста є велика китиця. Переважне забарвлення
темне, лискучо-чорне, тільки місцями має бурий відтінок. З обох боків на
морді є широкі білі смуги; передня і нижня частини морди, груди, чере¬
во, верхня половина внутрішнього боку стегон і внутрішня поверхня вух
також білі. Самки помітно менші за самців, мають темно-буре, місцями
чорнувате забарвлення. Обидві статі мають роги, які дуже схожі на роги
чалої антилопи, але вони більші і ще дужче загнуті; у самців досягають у
довжину 110 см, у самок — 85 см.
Раніше вважали, що батьківщиною кінської і чорної антилоп є ви¬
ключно Південна Африка; тепер ми знаємо, що обидва ці види наявні
і у внутрішній частині Східної Африки, де вони поширені з півночі до
верхів’їв Нілу. Обидва види трапляються як у відкритому степу, так і в го¬
ристих і скелястих місцевостях, порослих низьким чагарником, звичайно
вони ходять невеликими стадами по 6—12 голів. Сильні старі самці часто
живуть поодинці. Біг у них прудкий, але вони, мабуть, досить швидко
стомлюються. Крім того, їхні роги служать доброю зброєю для захисту.
АНТИЛОПА ЧОТИРИРОГА (Tetracerus quadricornis) належить до ро¬
дини Порожнисторогі. У жодної з диких тварин не трапляється такої ано¬
малії в зростанні рогів, як у цієї антилопи. Чотирирога антилопа — не¬
велика струнка тварина. Довжина її тіла 70—80 см, хвіст завдовжки 12 см,
висота у холці 60—65 см. Відмітними ознаками тварини є великі заокру¬
глені вуха, довгі слізні ямки, широкий голий кінчик носа, стрункі ноги і
довге хутро — буро-чалого кольору вгорі і білого на нижній ділянці тулу¬
ба. Самки забарвлені світліше за самців. Роги є тільки у самців. Передня
пара рогів сидить над внутрішнім кутиком очей. Роги злегка заломлені
наперед, внизу кільчасті, кінці гладенькі; їхня довжина всього 3—3,7 см,
але у деяких тварин вони представлені ледве помітними гульками. Задня
пара рогів досягає довжини 10—12,5 см. Чотирирога антилопа, мабуть,
поширена по всій Ост-Індії і місцями на неї можна часто натрапити; її
улюблене місцеперебування — пагорби, порослі лісом або чагарником.
Самці на час спаровування ставали настільки лютими, що навіть на¬
падали на сторожа, який щоденно їх стеріг. Чотирирогі антилопи, що на¬
лежали Гардвіку, плодилися в неволі. Самка народила одразу двох телят.
М’ясо чотирирогої антилопи сухе і мало цінується.
АНЧОУСИ (Engraulis encrasicholus) високо цінувалися ще стародавні¬
ми греками і римлянами, які не знали ні кільок, ні сардин; їхній тулуб
дуже сплюснутий з боків, рот усаджений гострими зубами; довжина тіла
близько 15 см. Рибка ця у величезній кількості водиться в усіх європей¬
ських морях.
АРА, рід Ага, завбільшки з ворону. Від решти папуг вони відрізняють¬
ся дуже сильним, надзвичайно великим дзьобом і часто надзвичайно до¬
вгим хвостом. Ари поширені, починаючи від Півн. Мексики до Парагваю
і в Андах досягають висоти 3500 м. Характер у них спокійний і в деякому
розумінні — це серйозні птахи. Живляться вони деревними плодами своїх
лісів, але часто завдають шкоди полям. Через їхнє розкішне оперення їх
переслідують індіанці.
Досить поширений вид ар — Червоний ара (Ага тасао). Завдовжки
птах 86 см, розмах крил — 1 м, довжина крил — 40 см, хвоста — 32 см.
Дрібне оперення його пурпурово-червоне, задня частина спини, надхвіс¬
тя і верхні та нижні покривні пера хвоста небесно-блакитного кольору,
махові пера кольору берлінської лазурі, рульові — червоні. Птах водиться
в тропічних лісах Центральної Америки.
Інший вид — Синьо-жовтий ара (Ага агагаипа) — верхня частина тіла
забарвлена в небесно-блакитний колір, нижня — в яскраво-оранжевий.
Очі зеленуватого, перлиново-сірого кольору; голі бічні частини голови —
бурого м’ясного кольору. Дзьоб чорний; ноги буро-чорні.
Чотирирога антилопа трохи менша
за козулю (маса 15— 25 кг) і єдина
порожнисторога тварина, самці якої
мають дві пари рогів.
Ари — типові птахи незайманого
лісу. Раніше вони водилися побли¬
зу великих міст, але населення кра¬
їни, що весь час збільшується, да¬
леко відтіснило їх, і вони зникають
там, де культура винищує первісні
ліси.
20
■ АРАПАЙМА
Гіацинтовий ара
Ара — великий птах родини Папуго¬
подібні (Psittacidae). Населяють Пів¬
денну і Центральну Америку (о-ви
Карибського регіону). Найбільш відо¬
мі ари завбільшки з велику ворону, з
довгим хвостом, хоча деякі з них бу¬
вають і дрібніші. Вони дивовижно за¬
барвлені в сині, червоні, жовті і зе¬
лені кольори. Мають могутні дзьоби,
якими можуть розбивати крупні горі¬
хи. Ари їдять також безліч фруктів.
Гніздяться в дуплах дерев і відклада¬
ють білі яйця. Окремі види мають
дуже обмежений ареал заселення і
знаходяться під загрозою зникнення.
Завдовжки птах 97 см, довжина його крила — 40, хвоста — 52 см. По¬
ширений у Центральній і Південній Америці.
Тримати ар у неволі не завжди безпечно, оскільки вони досить часто
удаються до свого страшного дзьоба. Проте багато з них стають ручними,
чудово відрізняють знайомих від чужих і дуже сильно прихиляються до
свого господаря.
Арапайма — тропічна південно¬
американська риба (Arapaima gigas),
одна з найбільших сучасних прісно¬
водних риб, яка досягає у довжину
4 м. В арапайми видовжене струнке
тіло з плоскою головою, позбавленою
луски і вкритою кістковими плас¬
тинками; спинний і анальний плав¬
ці знаходяться біля хвоста. Плаваль¬
ний міхур арапайми дуже великий і
здатний, подібно до легень, засвою¬
вати кисень безпосередньо з повітря.
Розмноження відбувається з квітня
по травень у чистих ділянках вод¬
ної системи Амазонки, де арапайми
влаштовують гнізда близько У5 см у
глибину і 50 см у ширинуf в які від¬
кладають ікру. Гніздо охороняє са¬
мець. Арапайма — важлива промис¬
лова риба для тубільців Амазонки,
зараз у багатьох регіонах стала рід¬
кісною. У Бразилії відома під назвою
піраруку.
АРАПАЙМА (.Arapaima gigas) водиться в прісних водах Гвіани. Ця гігант¬
ська риба належить до невеликої родини Кістковоязикові риби; довжина її
тіла досягає 4 м, вага до 200 кг. Тіло масивне, вкрите великими лусками.
Ловлять цю величезну рибу або на вудку, або вбивають стрілами з лука.
АРАСАРІ НАШИЙНИКОВИЙ (Pteroglossus torquatus) належить до ро¬
дини Туканові. Основний колір його оперення — темно-зелений з мета¬
левим відливом; груди і черево — блідо-жовті, надхвістя червоне.
«Арасарі, — говорить принц фон Від, — у великій кількості водяться
в усіх незайманих лісах Бразилії і головним чином ведуть такий самий
спосіб життя, що й тукани. Холодної пори, в період дозрівання більшості
плодів, вони залишають ліси і наближаються до плантацій, де в цей час
їх забивають у великій кількості через смачне і жирне м’ясо. Гніздо їхнє
з двома яйцями або пташенятами знаходиться в дуплі дерева».
АРГАЛІ (див. Архар).
АРГУС (Argussianus argus) належить до родини Фазанові, характеризу¬
ється подовженими перами плеча і передпліччя. Своєрідна краса оперення
цього птаха помітна лише при розпусканні крил і хвоста. Пера спини жов¬
тувато-сірі з бурими цяточками; нижня частина тіла рівномірно забарвлена
у буро-червоний колір із чорними і жовтими смужками; довгі покривні
АРНІ ■
пера плечової ділянки крила — червоного кольору з сіро-червонуватими
смугами і жовтувато-білими плямами; довгі пера хвоста — чорні.
АРНІ (див. Буйвіл водяний азійський).
АРРАУ, або тартаруга (Podocnemis expansa), належить до роду Щитоногі
родини Пеломедузові, підряд Бокошиї, ряд Черепахи. Тварина ця складає
шию убік і не здатна її втягувати. Черепаха численна у всій тропічній час¬
тині Південної Америки, досягає завдовжки 70 см; живе в річці Амазонці
та інших річках Бразилії, Гвіани, Венесуели і Перу; належить до роду Щи¬
тоногі черепахи, оскільки зовнішній бік задніх ніг у неї вкритий лусками.
На початку березня величезні стада цих черепах пливуть до низо¬
винних піщаних острівців для кладки яєць. Ще задовго до цього вони
плавають неподалік від берега, витягають шию і видивляються, чи не за¬
грожує їм яка-небудь небезпека. Місцеві індіанці наперед розставляють
на берегах варту, щоб ні люди, ні тварини не могли з’явитися на березі і
розполохати черепах; навіть людям, які пливуть на судах річкою, показу¬
ють знаками, щоб вони трималися середини річки і дотримувалися тиші.
Нарешті, після заходу сонця, самки у великій кількості виходять на берег
і починають виривати ямки своїми довгими задніми ногами, озброєними
кігтями. Ямки вириваються завглибшки близько 60 см. У них поспішно
кладуть яйця в один або в декілька шарів. Усі поспішають, тому деякі
черепахи кладуть свої яйця у чужі ямки другим шаром; багато яєць при
цьому розбивається.
Черепах так багато, що деякі з них не знаходять місця і чекають у
черзі; тому світанок застає декого ще на березі; тоді вони починають по¬
спішати ще дужче; про себе в цю мить вони не піклуються і, зайняті за¬
риванням ямок, дозволяють схопити себе руками.
Окрім людини, у цих черепах є ще багато ворогів. Найголовніший з
них — ягуар, який не тільки ловить аррау на березі, але й переслідує їх
навіть у воді, викопує їхні яйця, пожирає молодих черепах, які щойно ви¬
лупилися з яєць. Утім, у молодняку дуже багато ворогів і крім цього лю¬
того хижака: крокодили, грифи, чаплі, орли та інші хижі птахи, нарешті,
риби пожирають безпорадних дитинчат черепах.
АРХАР, або аргалі (Ovis аттоп), є дуже великим бараном завбільшки з
дев’ятимісячне теля. Ноги високі й стрункі, копита вузькі та короткі, не¬
розвинуті малі копита прикриті вовною. Могутні тригранні широкі роги
в розрізі утворюють трикутник. Вузька основа цього трикутника обернута
вперед і вгору, а вершина його — вниз; біля основи роги тісно притиснуті
один до одного, потім загинаються спочатку назад і назовні, потім униз і
в сторони, кінцями знову назад і вгору; таким чином, якщо дивитися на
них збоку, то здається, що вони описують майже повне коло. Роги вкриті
хвилястими валиками, що рельєфно виступають і переходять один в один,
у проміжках між якими помітні глибокі борозенки ростових кілець. Густе,
хвилясте і ламке волосся ості, яке трохи подовжується лише на підгрудді і
на зашийку, і тонкий, короткий підшерсток складають волосяний покрив
тварини. Він розподілений по всьому тілу досить рівномірно, за винятком
ділянки тіла позаду верхньої частини плеча, вкритої коротким, жорстким
волоссям. Переважне забарвлення вовни матове блідо-сіре. Загальна до¬
вжина аргалі, включаючи хвіст завдовжки 11 см, досягає 1,93 м, висота у
холці — 1,12 м. Довжина рогів, враховуючи всі вигини, — 1,22 м, відстань
між кінцями — 93 см. Помітно менша статурою вівця аргалі схожа на
барана забарвленням, роги у неї набагато менші.
Аргалі поширені від Алтаю до гір Алатау, і, мабуть, трохи далі на
південь. Аргалі уникає вологих гір, вкритих лісом, і значних висот. Міс-
цепроживанням йому служать гірські хребти заввишки від 600 до 1000 м
над рівнем моря, якщо вони багаті на голі скелі, мають схили з дерева¬
ми, що обрідно ростуть, і долини з широким і рівним дном. Майже до
самого періоду спарювання барани бродять окремо від овець. Незадовго
до спарювання вони об’єднуються в маленькі стада не більше 15 голів.
Архари — тварини денні. Близько полудня стадо збирається на стрімкому
схилі, лягає тут і пережовує жуйку.
Аррау — найбільша з бокошиїх чере¬
пах, довжина панцира досягає 90 см,
а вага — 90 кг. Належить до родини
Pelomedusidae і поширена переважно
в притоках pp. Амазонки і Оріноко в
Південній Америці. Місцеве населен¬
ня вживає дорослих черепах і яйця в
їжу і одержує з них жир, тому аррау
знаходяться під загрозою зникнення.
Бокошиї черепахи — черепахи, від¬
мітною ознакою яких є незвичай¬
ний спосіб ховання голови в панцир.
На відміну від «нормального» верти¬
кального згинання, характерного для
більшості черепах, вони згинають
шию убік, таким чином голова при
її втягуванні під панцир опиняється
збоку. Існує близько 50 видів, поши¬
рення яких майже повністю обмеже¬
не Південною півкулею.
Архар, гірський баран, найбільший
дикий баран Євразії (Ovis аттоп),
поширений на високогірних плато
Центральної Азії. Маса тіла — до
158 кг, довжина рогів — 1,5 м, а їх
маса — до ЗО кг. Узимку стада жи¬
вуть у долинах, а влітку пасуться на
висоті 5500 м і вище. У разі небез¬
пеки архар попереджає інших членів
стада, різко ударяючи об землю ко¬
питами. Окремі особини можуть до¬
живати до 6 років.
Існує 25 підвидів з вагою тіла від 25
до 220 кг.
■ АСКАРИДА ЛЮДСЬКА
Архар, або аргалі
(Ovis аттоп)
Рухи архара відповідають його силь¬
ному, кремезному і не позбавленому
грації тілу. Звичайний біг — рись.
Під час втечі вівці аргалі, об’єднані
в стадо, йдуть майже завжди одна за
одною в ряд.
Улітку аргалі вживає в їжу всі ті
рослини, які їсть і свійська ві¬
вця; взимку задовольняється мо¬
хом, лишайниками і сухою травою.
Для цього забирається на вершини
скель, з яких вітер здув сніг. Щодо
водопою він розбірливіший, ніж
у їжі, кожного разу приходить до
певного джерела. Солончаки вони
відвідують дуже часто, бо то є їхні
ласощі, улюблені всіма жуйними.
Аскариди — круглі черви з роду Ascaris,
кишкові паразити людини, собак, кі¬
шок, свиней і багатьох інших хребет¬
них тварин. Людська аскарида (Asca¬
ris lumbricoides) схожа на гладкого,
блідого дощового черв 'яка і живиться
в дорослому стані вмістом кишечника
господаря. Доросла самка може дося¬
гати довжини 35 см; її яйця виходять
назовні з фекаліями і передаються но¬
вому господарю із забрудненою їжею
або водою. Потрапивши до травно¬
го тракту, з яйця виходить личинка,
яка потрапляє в кровоносні судини і з
током крові в легені, бронхи, трахею
і ротову порожнину, після чого по¬
вторно заковтується людиною. Тіль¬
ки з таких личинок виростають до¬
рослі черви.
Час спарювання точно не відомий. За відомостями, які Пржеваль-
ський дістав від монголів, самець аргалі на південному сході Гобі вже в
серпні готовий до спарювання; за свідченнями киргизів Південно-Захід-
ного Сибіру, — не раніше середини жовтня. Старі барани в цей час займа¬
ють певні місця і не допускають сюди молодших і слабкіших. З рівними
у силі вони стають до бою за місце і за овець. Бої, якими закінчуються
сварки, схожі на поєдинки свійських баранів.
Аргалі-самка після 155—170 днів вагітності народжує одного або двоє
ягнят; молоді самки звичайно приносять тільки одне, старі ж, навпаки,
двоє. Ягнята помітно більші, ніж у свійських овець: довжина доходить до
65, а висота в холці — до 54 см. Вже за кілька годин після народження яг¬
нята здатні добре пересуватися і не відстають від своїх матерів. Якщо в пер¬
ші дні життя їм загрожує небезпека, то по знаку матері вони припадають до
каміння серед скель, притискуючи шию і голову до землі, і наче перетворю¬
ються на живе каміння; таким чином вони ховаються від багатьох ворогів.
Зір, слух і нюх розвинений у них однаково добре.
Полювання на цих тварин вимагає неабиякого мистецтва і влучності
мисливця і утруднене тим, що аргалі не скрізь'можна переслідувати. Під¬
крастися до нього ще важче. Дичина ця дуже цінується киргизами, і дій¬
сно, м’ясо аргалі чудове, хоча має дещо гострий смак.
Дорослих архарів, окрім людей, переслідують тигри, вовки, в окремих
випадках успішно. Найжахливіший ворог молодняку аргалі — беркут.
АСКАРИДА ЛЮДСЬКА (Ascaris lumbricoides) належить до круглих чер¬
вів, завдовжки 16—18 см. Значна поширеність аскарид недивна, якщо
взяти до уваги незвичайну їхню живучість. Знаходячись у великій кіль¬
кості в нечистотах, яйця протягом багатьох років розносяться комахами
і водою по поверхні землі, витримують як засуху і жару, так і морози,
нарешті, можуть розвиватися як на суші, так і у воді.
АСПІД ЄГИПЕТСЬКИЙ, або змія Клеопатри, гая, єгипетська кобра
(Naja haje), належить до родини Аспідові змії. Стародавні єгиптяни аспі-
АСПІД КОРАЛОВИЙ ■
Аспід єгипетський,
або змія Клеопатри, гая
(Naja haje)
Укус аспіда, безумовно, смертель¬
ний, людина вмирає вже через 10—
20 хвилин. Живиться гая різними
дрібними тваринами: мишами, зем¬
ляними зайцями, ящірками, жаба¬
ми, а також птахами, коли зуміє їх
зловити.
Легендарний «аспід», або, інакше ка¬
жучи, єгипетська кобра, відома та¬
кож під назвою гая (Naja haje), до¬
сягає в довжину понад 2 м. Тулуб
солом'яного або коричневого кольо¬
ру з темними поперечними смугами з
черевного боку. Отруйна і небезпечна
не менше, ніж очкова змія. Мешкає
на полях і в пустелях, оселяючись у
норах гризунів. Як і всі інші кобри,
охоче заходить у воду, але здатна
жити і на дуже сухих ділянках.
Отруйні зуби аспідових змій корот¬
кі і нерухомі, тобто примітивні, на
відміну від довгих і рухомих зубів ям-
коголовьіх.
да дуже шанували; тварина ця вважалася символом піднесеності; фараон
носив зображення аспіда на лобі на знак своєї могутності і влади.
Довжина єгипетського аспіда досягає 2,25 м, забарвленням гая схожа
на очкову змію. Гая дуже люта і не втрачає шансу накинутися на людину.
Мандрівники розповідають, що гая ніколи не тікає, а одразу обороня¬
ється: із загрозливим виглядом підносить передню частину тіла, сильно
роздуває шию і зі страшним сичанням нахиляє свою маленьку голівку
вперед; часто вона переходить і в наступ.
Африканські заклинателі здебільшого використовують у своїх фокусах
аспідів.
АСПІД КОРАЛОВИЙ (Micrurus corallinus), поширений в Бразилії,
в Аргентині і на Вест-Індських островах, відзначається дивною красою.
Основний колір цієї тварини, що досягає довжини 60—70 см, — яскра-
во-червоний; по всьому тілу розташовані чорні кільця із зеленою обля¬
мівкою по краях. Голова темно-блакитна, а на потилиці яскраво-зелена
смуга; хвіст чорний з білими смужками, а кінчик абсолютно білий.
АСПІДОВІ ЗМІЇ, або аспіди (Elapidae), родина. В родину аспідових
ми об’єднуємо змій з видовженим тілом, маленькою головою, валькува¬
тим, на кінці помірно загостреним тілом, на спині якого виступає гребінь.
Найбагатша на коралових аспідів
Центральна Америка (ЗО видів), на
півночі і півдні їх менше: у США —
З види, в Аргентині — 4. Життя всіх
американських аспідів дуже схоже,
екологічно одноманітне. Вдень хо¬
ваються під корінням, в норах гри¬
зунів, в опалому листі, зариваються
в пухку землю. Змії невеликі, від 40
до 100, поодинокі екземпляри 150 см
або трохи більші. Отруйні зуби дріб¬
ні. Отрути уприскують мало, мак¬
симум 200 мг. Але отрута сильна: без
медичної допомоги смертність близь¬
ко 10 %.
■ АССАПАН
В Америці родину аспідів представ¬
ляють 40—50 видів коралових аспі¬
дів. Ця молода група сформувалася в
третинний період, і тому жоден ко¬
раловий аспід не заселив Великі Ан-
тильські і Багамські острови, які від¬
ділилися від континенту раніше.
Коралові аспіди отруйні, мають
отруйні зуби, а їхнє яскраве забарв¬
лення — поєднання червоного, жов¬
того і чорного кольорів — служить,
імовірно, попередженням потенцій¬
ним хижакам. Іноді нешкідливі змії
з метою захисту наслідують забарв¬
лення отруйних видів, наприклад мо¬
лочна змія (Lampropeltis triangulum),
яка насправді є одним із видів коро¬
лівських змій, що живуть у південно-
східній частині Північної Америки.
Ассапан, ширяючи, пролітає 22 м за
12 с.
пташок.
БАБАК {Marmota bobak) належить до родини Білячі ряду Гризуни і
мешкає на рівнинах Старого Світу. Довжина тулуба бабака досягає 37 см,
хвіст — 9 см. Хутро бабака досить густе, чалого іржаво-жовтого кольору, під-
шерсток зверху темний сіро-бурий, знизу світло-бурий, на передній части¬
ні шиї і на горлі — сіро-білий. Дитинчата забарвлені темніше за дорослих.
Зона поширення бабака, починаючи від Південної Польщі і Галісії, до¬
ходить на сході до Амура і навіть до Камчатки, а через Гімалайські гори — до
Сиккиму. Тут він живе в родючих долинах, де влітку виростає пишна, хоч і
низькоросла рослинність, вишукуючи серед неї голі рівнини і схили. Завжди
і всюди живе численними родинами, котрі утворюють колонії, і залишає
по собі незліченні погорби. Так, наприклад, пагорби в зелених степах Цен¬
тральної Азії зобов’язані своїм походженням цим бабакам.
Холод їх пригнічує. В степах Південно-Східного Сибіру вони заби¬
раються в зимові квартири майже завжди в першій половині вересня,
причому завалюють отвори головного ходу майже на метр в глибину ка¬
мінням, піском, травою, власним послідом і там, у глибокій норі, до на¬
стання зими продовжують напівсонне життя.
Зовнішня форма нір майже завжди однакова, внутрішні ж розміри її
різні, узгоджуючись загалом з якістю ґрунту: там, де він твердіший, нори
роблять ширші. Зарившись у нори, бабаки на початку осені, мабуть, ще
Головним природним ворогом бабака
є степовий орел, що звичайно підсте¬
рігає молодняк.
Залежно від кліматичних умов спляч¬
ка бабака може тривати від 5,5 до
8 місяців. В одній норі зимують до
12—15 звірків.
Бабак (Marmota bobak)
Дитинчата, що народилися в квіт¬
ні або травні, до літа підростають.
Зі сходом сонця вони разом із стар¬
шими виходять з нір, жадібно зли¬
зують з листя росу — в більшості
випадків їхнє єдине питво в безвод¬
них степах, — щось їдять і весело
граються до полудня на скопаних
перед норами горбиках.
■ БАБАК АЛЬПІЙСЬКИЙ
досить бадьорі і займаються поїданням зібраних запасів, про що свідчать
великі купи посліду, що залишаються після них. Неспання триває, ймо¬
вірно, ще досйть довго. З грудня до кінця лютого бабак впадає у сплячку,
прокидається ж лише в березні. Бабаки належать до тварин, котрі перши¬
ми прокидаються від зимівлі.
Спочатку їм нелегко. Єдиною їжею служать їм високі, висохлі стебла
кропиви, що стирчать поблизу входів у нори, з яких вітер давно вже зі¬
рвав сухе листя, та подекуди уцілілі стебла ревеню. Такий «піст» триває
аж до травня. У цей час вони можуть стати жертвами не тільки орла,
але навіть вовка, який вважає за краще полишити на деякий час пере¬
слідування худоби і ганяється за бабаками, як за здобиччю, котру легше
спіймати. До цих природних ворогів, які тут ще не всі перелічені, при¬
єднується і людина. На той час, коли бабак прокидається і готовий вийти
на поверхню землі, тунгуси або буряти, які живуть полюванням, сідлають
коня, заряджають гвинтівку і вирушають на полювання на бабаків.
БАБАК АЛЬПІЙСЬКИЙ (Marmota marmota) належить до родини Білячі
ряду Гризуни. Римляни назвали цю тварину альпійською мишею, савояри
називають його мармота. Бабак досягає довжини майже 62 см, з них 51 см
припадає на тулуб, а 11 см на хвіст, висота в загривку 15 см. Шерсть, що
складається з більш короткого підшерстка і довгого остюка, густа і досить
довга, забарвлення її на спині буро-чорне. На потилиці, біля основи хвоста
і на всьому животі шерсть темного червонувато-бурого кольору, на кінців¬
ках, з боків тулуба і на задній частині тіла ще світліша, а на морді і на лапах
іржаво-жовта. Очі і кігті чорні, передні зуби буро-жовті.
Цей звір впадає в сплячку на дві третини року, а іноді навіть і біль¬
ше, тому що на тій висоті, де він поселився, його активність триває іноді
всього два місяці.
Літнє життя бабака, за Чуді, надзвичайно потішне. На світанку перш за
все виходять зі своїх нір старі бабаки; вони обережно висовують із вхідних
отворів голови, озираються довкола, прислухаються і, тільки переконавшися,
що їм нічого не загрожує, наважуються вилізти остаточно. Після цього піді¬
ймаються на гору, сідають на задні ноги і скубуть невисоку траву. Слідом за
ними висовують свої головки і молоді бабаки. Перший, хто помітить що-не-
будь підозріле, наприклад хижого птаха, лисицю або людину, видає низький
і гучний носовий свист, інші повторюють його, і всі в одну мить зникають.
Замість свисту багато бабаків видають гучний гавкіт, звідки, ймовірно, пішла
їхня валлійська назва «мистбеллери» («гнойовий крикун»).
Бабак альпійський
(Marmota marmota)
Альпійський бабак поширений у Єв¬
ропі, Альпах, Піренеях і Карпатах.
Тут вій мешкає на вершинах, роз¬
ташовуючись між вічними льодами і
снігами, і рідко спускається до межі
зростання лісів. Він вибирає відкри¬
ті місця, оточені стрімкими пря¬
мовисними скелями, або невеликі
вузькі гірські ущелини, що лежать
між поодинокими вершинами. Чим
відлюдніші гори, тим частіше його
можна побачити. Бабак селиться
тільки на тих плоских узвишшях і
схилах, які обернуті на південь, схід
або захід, тому що він, як і більшість
денних тварин, любить сонячне про¬
міння. Тут він викопує собі декіль¬
ка маленьких простих, але глибоких
пір, з яких одні призначаються для
літа, інші — для зими.
БАБАКИ ■
Улітку бабаки живуть поодинці або парами у власних літніх примі¬
щеннях, до яких ведуть ходи завдовжки 1—4 м, що мають додаткові бічні
проходи на випадок втечі. Вихід нори в більшості випадків влаштовують
між камінням. Поблизу його часто знаходять безліч неглибоких, призна¬
чених для тимчасового притулку, нір і ходів. Саме лігво досить тісне. Тут
тварини спаровуються, ймовірно у квітні, тут же після шеститижневої ва¬
гітності самка народжує двох-чотирьох дитинчат, які, поки не підростуть,
рідко виходять з нори і живуть у ній постійно разом із батьками.
З настанням осені бабаки викопують під горою особливі глибокі нори
для зимової сплячки, які, втім, рідко бувають глибші за 1,5 метра. Ці
житла розташовуються трохи нижче, ніж літні, які часто досягають висо¬
ти 2600 м над рівнем моря, тоді як зимові знаходяться зазвичай у смузі
найвищих альпійських пасовищ, а іноді навіть нижче від межі зростання
лісів. Приміщення зимової нори розраховане звичайно на цілу сім’ю, що
складається з 5—15 членів, і тому робиться широким. Мисливець знахо¬
дить жилі зимові нори по розкиданому біля них сіну або по тому, що вхід
у нору буває ретельно законопачений сіном, землею і камінням, тоді як
вхід літньої нори завжди відкритий. Лігво знаходиться на відстані 8—10 м
від вхідного отвору і набите м’яким, сухим червонувато-бурим сіном, яке
щороку частково обновляється. Вже з серпня звірі починають запасати
траву і сушити її, а потім у зубах перетягують до нори.
Окрім цих двох жител, бабак має ще особливі нори, в яких він хова¬
ється під час небезпеки, а якщо не встигне добігти до нори, то ховається
під камінням і в розколинах скель.
Набите і вистелене довкруги сухим сіном лігво служить загальним ку¬
блом цілій родині. Тут вони лежать під час сплячки, тісно притиснувшись
один до одного. Життєдіяльність звірів дуже сповільнюється. Температура
крові знижується до температури повітря в норі; дихання сповільнюється
до п’ятнадцяти дихальних рухів за годину. Якщо під час сплячки бабака
витягти з нори і занести в тепле приміщення, то при температурі 21 °С
його дихання стає помітним, при 25 °С звір починає хропти, при 27,5 °С
випростовує кінцівки, а при 31 °С остаточно прокидається.
БАБАКИ (Marmota) належить до родини Білячі ряду Гризуни. Від¬
різняються від білок більш незграбним і сплюснутим тулубом, коротким
хвостом і тим, що передні верхні кутні зуби хоча і маленькі, але однакової
довжини з іншими; спереду вони дуже заокруглені, ззаду ж сильно звуже¬
ні і на їхній поверхні помітні опуклі складки емалі.
Різноманітні види бабаків поширені по всій Середній Європі, Північ¬
ній Азії і Північній Америці. Більшість живе в низинах, деякі ж, навпа¬
ки, на найвищих горах. Сухі, глинисті, піщані або кам’янисті місцевості,
рясні травою рівнини і степи, поля і сади є їхнім улюбленим місцепро-
живанням, і лише гірські бабаки віддають перевагу лугам і галявинам, що
лежать вище за межу зростання лісів, а також окремим ущелинам скель
і олинам у смузі між вічними снігами і межею лісів. Усі види мають
свої житла і ніколи не кочують. Вони влаштовують глибокі підземні нори
і живуть в них колоніями, іноді навіть дуже численними.
їхня пожива складається з трав, злаків, ніжних пагонів, молодих рос¬
лин, насіння, овочів, ягід, коренів і цибулин, і лише деякі з них, що насилу
підіймаються на дерева і кущі, живляться молоденьким листям і брунь¬
ками. Поза сумнівом, що нарівні з рослинною їжею вони не нехтують і
тваринною, якщо можуть легко дістати її. Ловлять при нагоді комах, ма¬
леньких ссавців, більш неповоротких птахів і розоряють їхні гнізда. Під час
їди вони, як і білки, сидять на задній частині тіла і підносять їжу до рота
передніми лапами. З дозріванням плодів вони починають збирати запаси
і наповняють комори своїх жител травою, листям, насінням і зернами. На
початку зими вони зариваються в свої нори і впадають в безперервну і
глибоку сплячку, яка значною мірою сповільнює всі їхні життєві процеси.
Вони видають звуки, схожі на свист або гавкіт і якесь особливе бур¬
чання. З органів чуття найкраще розвинені дотик і зір. Бабаки здатні
передбачати зміну погоди. Вони розумніші за білок.
Самки бабаків народжують всього раз на рік, зате по троє-десятеро
дитинчат, які вже найближчої весни самі здатні до розмножуватися.
Пожива бабаків складається зі свіжої і
соковитої альпійської рослинності, трав
і коріння. На водопій вони ходять рід¬
ко, та зате відразу випивають багато. Всі
спостереження підтверджують, що аль¬
пійський бабак може правильно перед¬
бачати будь-яку зміну погоди.
Бабаки — рід (Marmota) з родини Бі¬
лячі. Довжина тіла досягає 70 см.
Одинадцять видів поширені по всій
Північній Америці, більшій . части¬
ні помірного поясу в Азії і в окремих
частинах Європи. Виривають великі
підземні ходи.
■ БАБІРУСА
Вагітність у бабіруси триває 5 мі¬
сяців. Звичайно народжує одне одно¬
тонно забарвлене порося.
Бабїруса абсолютно безшерста, у са¬
мок тільки два соски і небувало мала
для свиней плодючість: одне або двоє
поросят на рік. Живуть бабіруси в
густих лісах, на болотах, біля річок і
озер. Прибережна рослинність — їхній
корм. Плавають багато і дуже добре.
Бабіруса
(Babyrousa babyrussa)
Ікла у бабіруси величезні, до 40 см, за¬
гнуті вгору і назад. Причому ікла верх¬
ньої щелепи пронизують верхню губу.
БАБІРУСА (Babyrousa babyrussa), яка належить до родини Свинячі, —
тварина дуже велика. Загальна довжина тіла дорослої тварини — 1,1 м,
хвоста — 20 см. Висота в холці і в крижах — близько 80 см. Тіло довге,
округле і огрядне, з боків трохи сплюснуте, спина округла, шия коротка і
товста, голова нерозмірно з тулубом мала, видовжена, лоб теж заокругле¬
ний, рило дуже тонке, видається над нижньою губою і, як у всіх свиней,
закінчується голим хрящовим п’ятачком з твердими, мозолястими краями;
на цьому п’ятачку розташовані ніздрі. Ноги у цієї свині м’язисті, але до¬
сить довгі; на всіх кінцівках по чотири копита; на передніх вони трошки
далі відстоять одне від одного, ніж у інших свиней; хвіст тонкий і висячий.
Ікла верхньої щелепи, які у самця дуже довгі, тонкі і гострі, проростають
крізь шкіру морди; спереду вони заокруглені, з боків сплюснуті, ззаду з
тупим ребром, ростуть догори, одночасно заломлюючись назад, так, що під
старість вростають в шкіру лоба і утворюють таке собі півколо. Коротші і
товщі бивні нижніх щелеп прямі і спрямовані в різні боки. У самки ікла
дуже короткі, верхні буравлять морду, як у самців, але стирчать не більше
ніж на 2,5—3 см. Різців у верхній щелепі чотири, у нижній — 6 і по 5 кутніх
зубів вгорі і внизу. Сосків усього два, і знаходяться вони в паху.
Тіло вкрите досить обрідною щетиною, яка дещо густіше росте уздовж
хребта на спині, між численними складками тіла і на кінці хвоста, де вона
навіть утворює маленьку китицю. Шкіра товста, тверда, груба і зморшку¬
вата, а на морді, біля вух і на шиї утворює глибокі складки. Спина і боки
ззовні брудного буро-сірого, а з внутрішнього боку ноги суцільного іржа-
во-рудого кольору. Посередині спини йде жовтувато-бура смуга, утворена
кінчиками щетини. Вуха темні.
Острів Целебес і, на думку Розенберга, лише північна його частина
вважається батьківщиною бабіруси. Болотисті ліси, очеретяна поросль,
калюжі й озера, де є багато водяних рослин, — ось їхні улюблені міс¬
ця. Тут вони збираються великими або малими стадами, вночі пасуться
і їдять усе, що трапляється їстівного. Бабіруса ходить досить швидким
кроком, бігає швидше, ніж наші дикі свині.
Доведено, що бабіруса чудово плаває, і не тільки в прісних водоймах,
але й перепливає з одного острова на інший через морські протоки.
Із органів чуття найкраще розвинені слух і нюх. Бабіруса протяжно,
слабко хрюкає. Розумовий розвиток такий само, як і в інших свиней.
Говорять, що в лютому самка приносить одне або двоє поросят 15
і 20 см завдовжки.
БАБКИ (Odonata) належать до ряду Бабки, дуже привабливі на вигляд:
все їхнє тіло струнке, легке, а тонкі прозорі крила здаються наче мере-
БАБУЇН ■
живами, тому французи і назвали їх «дівчатами». Це ненажерлива і хижа
тварина. Помічено, що атмосферна електрика дуже впливає на них, вони
стають дратівливі.
Личинка бабки живе у воді, вона ще ненажерливіша, ніж доросла баб¬
ка в повітрі; вона дихає зябрами, які в різних видів влаштовані неоднако¬
во. Після неодноразового линяння личинка виповзає назовні, у вигляді
крилатої комахи. Життя у вигляді личинки триває понад рік.
Людині бабки приносять користь, оскільки через свою дивну нена¬
жерливість вони щодня винищують велику кількість комарів, мошок та
інших дрібних докучливих комах. Верхні їхні щелепи озброєні гострими
зубцями. Задні кінцівки довгі, рухомі та пристосовані до того, щоб хижак,
схопивши здобич на льоту, міг зручно притиснути її до свого рота. Чо¬
тири крила майже однакових розмірів. Середня довжина бабки близько
14 мм.
БАБУЇН (Раріо cynocephalus) належить до собакоголових мавп родини
Мавпячі. Хутро його гладке, рівне, зверху зеленувате, жовто-оливкове,
внизу світліше; на щоках жовтувато-біле. Обличчя і вуха сіро-чорного ко¬
льору; верхні повіки білі; руки буро-сірі, а очі світло-коричневі. Дорослі
самці досягають висоти 65—70 см при довжині 1,5 м, третя частина якої
припадає на відносно тонкий хвіст. Щелепи потовщені.
Бабуїн живе майже там же, де й гамадрил, але проникає далі в глиб
Африки. Поширений в Абіссінії, Кордофані та Середній Африці. Тра¬
пляється теж у великій кількості далі на південь від озера Танганьїка, до
верхньої течії річки Луалаба.
Про життя бабуїнів на волі Ноок повідомляє нам таке:
«Вони трапляються часто, як у степових гаях, так і біля річок, до озера
Танганьїка, також в Уруа і Катанга. Дитинчат, що сидять на спинах
матерів, бачив я переважно від березня до травня, але, мабуть, сам¬
ки народжують їх в різні пори року. Великими стадами пробираються
вони лісами і накидаються під час жнив на маїсові і просяні поля, яким
Комахи ряду Бабки (Odonata) у ста¬
дії личинок живуть у прісній воді.
Залежно від виду розвиток деяких
хижих личинок триває цілих п'ять
років. Відомо близько 3 тисяч видів
бабок.
Василь Пєсков повідомляє: «Спостері¬
гаючи їх раз по раз, починаєш бачити
організацію цих бродячих компаній: в
середині — самки з дитинчатами, на
чолі — готові постояти за себе і за
всіх самці-розвідники, а збоку в сере¬
дині — глава цієї згуртованої групи,
ватажок-повелитель. Одного його по¬
гляду досить, щоб кожний член зграї
зрозумів: сталося порушення порядку.
Самки майже вдвічі менші за дорос¬
лих самців. Захист і заступництво їм
необхідні — майже біля кожної малюк.
На вигляд потворний, але потішний,
рухливий і допитливий, він або ви¬
сить під черевом матері, вчепившись
у її шерсть, або їздить верхи.
Бабуїни живуть в розріджених лісових
зонах і в трав'янистих саванах, про¬
ходячи у пошуках корму упродовж дня
кілометрів п ’ятнадцять-двадцять, но¬
чувати залазять на дерева. Сплять
мавпи сидячи. В цьому їм допома¬
гає пласка сіднича мозоль. Своє міс¬
це в житті бабуїни відстояли завдя¬
ки зграєвій згуртованості і всеїдності.
(У цьому вони не поступаються лю¬
дині. Травний тракт бабуїнів такий
самий, як у людей.) їдять мавпи все,
пристосовуючись до найрізноманіт¬
ніших умов життя: траву, коріння,
плоди і ягоди, мишей і ящірок, пташи¬
ні яйця, равликів і комах, ловлять рибу
на мілководдях, хоча взагалі-mo води
побоюються, оскільки, як і всі мавпи,
не вміють плавати. їхні величезні ікла
свідчать про те, що вони можуть на¬
пасти і на крупних тварин — на ди¬
тинчат антилоп, на зайців».
Бабуїн (Раріо cynocephalus)
«На плоскогір’ї Джебель-Гулі, —
пише Гартман, — бабуїнів живе до¬
сить багато; живиться він цибулина¬
ми, винними ягодами, тамариндами.
Місцеве населення майже не звер¬
тає на них увагу; іноді, втім, ловлять
і приручають дитинчат».
■ БАГАТОНІЖКИ
Багатоніжки — група членистоногих,
розділена на чотири класи. Найбільш
поширені з них два класи: Губоногі
(Chilopoda) і Двопарноногі (Diplopo-
da). В цілому включає близько 10 500
видів тварин. Багатоніжки харак¬
теризуються наявністю на кожно¬
му сегменті однакових кінцівок. На
відміну від комах, кутикула у них не
покрита восковим нальотом і не во¬
достійка, а тонкі дихальні трубочки
не закриваються клапанами. Це ро¬
бить їх дуже чутливими до втрати
вологи, тому найчастіше вони жи¬
вуть у темних і вологих місцях, під
камінням або в гумусі. Для орієнтації
у просторі використовують запахи.
Більшість багатоніжок — рослиноїд¬
ні форми, тільки губоногі — хижаки.
завдають страшної шкоди. Вони дуже сміливі і хитрі. Коли сторож ви¬
ганяє їх з полів голосними вигуками або за допомогою списа, вони
тільки віддаляються на невелику відстань і вичікують, поки небезпека
мине. Жінок зовсім не бояться, часто нападають на них і виривають
з рук їжу. Добре знають, що таке вогнепальна зброя. Від мисливців ря¬
туються не поспішаючи, час від часу стрибаючи на невисокі дерева або
притуляючись до стовбурів дерев, щоб оглянути місцевість, сидять там
на відстані рушничного пострілу, але негайно ж біжать далі, побачивши
спрямовану на них рушницю. Старі досвідчені самці завжди складають
ар’єргард. Якщо стадо зупинилося для відпочинку на землі, ці самці
походжають перед стадом, охороняючи його; якщо воно розташувало¬
ся на верхівці дерева — ці вартові безстрашно несуть варту на дереві.
Бабуїни здаються важкими і незграбними, але дуже легко здираються
на найвищі дерева, а побачивши небезпеку, швидко зістрибують з них.
Уночі вони сплять на високих деревах, проте часто кочують з місця на
місце і темної ночі. Голос у старих самців нижчий і сильніший, ніж у
молодих, і схожий на уривчастий гавкіт; перелякане стадо кричить про¬
низливо. Коротке і грубе «о! о!» виражає здивування і незадоволеність;
протяжне «о-о» — вияв якого-небудь бажання».
Молоді вони дуже потішні і легко звикають до людей, але серед них
мають своїх улюбленців, яким дозволяють носити себе, до інших же став¬
ляться неприязно.
Своїми рухами і статурою бабуїн нагадує решту павіанів, вдачею ж
вигідно від них відрізняється. Це розумна тварина; спіймане маля легко
звикає до людини.
БАГАТОНІЖКИ (Myriapoda). їхнє тіло червоподібне, або таке, як у
стоног, і складається з безлічі члеників однакової будови, чим вони іс¬
тотно відрізняються від комах, у яких тіло різко розмежоване на три різні
відділи, тоді як у багатоніжок від решти тулуба трохи відділяється тільки
голова. На ній завжди є пара ниткоподібних сяжок і зазвичай ціла група
простих очок, хоча в деяких видів очей зовсім немає. Рот складається
з гачкуватих жувалець і нижньої губи, яка розділена на чотири частини;
з них бічні відповідають щелепам комах, а середні — нижній губі.
Внутрішня будова багатоніжок багато в чому схожа з будовою комах.
Це помітно в системі дихальних органів — трахей, у будові травного ка¬
налу, кровоносних органів і нервової системи. Розмножуються багато¬
ніжки яйцями, які відкладають у вологих місцях: під камінням, в старих
стовбурах дерев тощо.
Личинки, що вилуплюються, спочатку не мають ніг, але вже після
першого линяння з’являється три пари, а далі кількість їх збільшується.
Так само з кожним линянням збільшується кількість очей. їжа багатоні¬
жок складається частково з рослинних, частково з тваринних речовин.
БАКЛАН ВЕЛИКИЙ (Phalacrocorax carbo) поширений по всій Європі,
починаючи з Норвегії, в Азії і Північній Америці, а взимку трапляється і
в Африці. Його шия, груди, черево і нижня частина спини — блискучого
чорно-зеленого кольору; передня частина спини і крила — бронзово-бурі;
махові і рульові пера — чорні.
БАКЛАНИ, родина Phalacrocoracidae. Тіло в них масивне, циліндричної
форми, шия довга або навіть дуже довга, дзьоб середньої довжини з гачку¬
ватим кінцем; крила довгі, але тупі; хвіст середньої довжини, трохи заокруг¬
лений. Баклани живуть повсюдно, віддаючи перевагу помірним і жарким
країнам; вони трапляються однаково і на морі, і в прісноводих внутрішніх
басейнах. Неповороткі на землі, вони з дивною спритністю лазять по де¬
ревах, літають швидше, ніж цього можна б було чекати, і чудово пірнають.
Баклани дуже ненажерливі. Вони відпочивають, мабуть, тільки для
того, щоб, зібравшись із силами, знову взятися за поживу. Глотка їхня
дуже розтягується, тому вони можуть проковтувати дуже великих риб,
які, проте, надзвичайно швидко перетравлюються, і спорожнілий шлунок
вимагає нової їжі.
Усі види бакланів гніздяться групами, і часто колонії їх складаються
з багатьох тисяч пар. Якщо їм доводиться будувати гнізда самостійно, то
БАКТРІАН ■
Баклан великий
(Phalacrocorax carbo)
Баклан — тонкодзьобий прибережний
або річковий птах, забарвлений зви¬
чайно в темно-коричневий або чорний
колір. Родина Phalacrocoracidae скла¬
дається з 38 видів, які поширені по
всій земній кулі від тропіків до по¬
лярних поясів. Ці водоплавні птахи —
витривалі нирці, з перетинкою на
пальцях і міцними лапами; часто ба¬
клани невеликими або більшими гру¬
пами полюють на риб, креветок та
інших їстівних водяних тварин. Перед
тим як пірнути, вони наскрізь просо¬
чують водою оперення, а після полю¬
вання летять на скелю або гілку дере¬
ва, щоб висушити його, розправляючи
при цьому свої крила. Гніздяться ко¬
лоніями, відкладаючи від 2 до 5 яєць у
неохайно зроблене гніздо з лозин, мор¬
ських водоростей або гуано.
вони зносять докупи товсте суччя, заповнюють проміжки очеретом, не
даючи навіть йому просохнути, тому яйця часто лежать буквально в багні.
Пташенята вилуплюються голими, безпорадними і залишаються в гнізді
досить довго.
БАКТРІАН (див. Верблюд двогорбий).
БАНАНОЇД-ПОДОРОЖНИК СМУГАСТИЙ (див. Гугука).
БАНДИКУТ ДОВГОНОСИЙ (Perameles nasuta) — тварина із своєрід¬
ним зовнішнім виглядом, яка одночасно схожа на кролика і на землерий¬
ку. Морда в неї справді довга. Верхня частина її подовжена, і кінчик носа
далеко видається над нижньою губою. Вуха вкриті дуже коротким волос¬
сям, внизу широкі, очі малі. Видовжене тіло із висячим хвостом середньої
довжини, вкритим короткою шерстю, підпирають досить товсті ноги, при
цьому задні ноги майже удвічі довші за передні. На передній парі ніг вну¬
трішні і зовнішні пальці лише намічені у вигляді бородавок і так прикриті
шерстю, що їх важко знайти. Решта три пальці, якими тварина ступає,
мають великі, серпоподібно загнуті кігті. Хвіст зверху чорно-бурий, знизу
світло-каштаново-бурий. Вуха вкриті по краях бурим волоссям, але гола
шкіра усюди просвічує. Доросла тварина завдовжки понад 50 см разом із
хвостом завдовжки 12 см; висота у загривку — близько 10 см.
Бандикут довгоносий живе в підвищених, більш прохолодних гір¬
ських місцевостях Східної Австралії, особливо в горах Нового Південного
■ БАНДИКУТОВІ
Вагітність у бандикутів коротка: у
північного бандикута (Isoodon тас-
rourus) і довгоносого бандикута (Ре-
rameles nasuta) вона триває 12—13
днів. Характерною і нетиповою для
сумчастих особливістю бандикутів
є формування примітивної (позбав¬
леної сосочків) плаценти. Мабуть,
внаслідок цього дитинчата у деяких
видів народжуються відносно вели¬
кими і досить швидко стають само¬
стійними (у вказаних видів — через
два місяці після народження). В сумці
самки кролячого бандикута, що від¬
кривається назад, або більбі (рід Мас-
rotis), є 8 сосків, але дитинчат зви¬
чайно всього двоє. Мати носить їх у
сумці приблизно 80 днів, а потім ще
близько двох тижнів догодовує, зали¬
шаючи на ніч у норі.
Бандикути (Peramelidae), родина Сум¬
часті ссавці. Поширені в Австра¬
лії і Новій Гвінеї. 16 сучасних видів,
об'єднаних у 7 родів. Зовні нагаду¬
ють щурів із видовженою мордочкою
і, іноді, досить великими вухами. До¬
вжина тіла різних видів варіює від
15 до 50 см, довжина хвоста — від
10 до 25 см. Задні кінцівки довші за
передні. Два пальці на задніх кінців¬
ках зростаються між собою, проте
кігті залишаються вільними (звірі
використовують цей «подвійний кі¬
готь» для чищення хутра). Три або
два пальці на передніх ногах видо¬
вжені і мають довгі кігті. Пересува¬
ються на чотирьох ногах, коротки¬
ми стрибками. Шерсть коротка, на
спині сіра або жовтувата до темно-
бурого кольору, на череві світла.
Чотири види бандикутів — більбі
(Macrotis lagotis), золотистий (Isoodon
auratus), західний (Perameles bougain-
ville) і східний (Perameles gunnii) бан¬
дикути включені в списки Міжнарод¬
ної Червоної книги. Три види вимерли
впродовж XX століття — малий біль¬
бі (Macrotis leucura), пустельний бан¬
дикут (Perameles егетіапа) і пред¬
ставник окремого роду свиноногий
бандикут (Chaeropus ecaudatus).
Уельсу. В місцях проживання прориває під землею довгі ходи, почасти
для добування їжі, почасти, щоб влаштувати собі житло. Мережа доріжок
у вигляді борозенок, що ведуть від однієї нори до іншої, вкриває часто
обширні рівнини. Бандикут — переважно комахоїдна тварина з невели¬
кою домішкою рослинної їжі.
БАНДИКУТОВІ, родина Peramelidae. Навіть неспеціаліст легко може
відрізнити представників родини Бандикут, або сумчастих борсуків. Зна¬
чно подовжені задні ноги і своєрідна будова пальців цих тварин — озна¬
ки, які упадають в очі кожному. З п’яти пальців передніх ніг лише два
або три середніх великі, вільні і мають великі серпоподібні кігті. Другий і
третій пальці задніх ніг зрослі між собою до нігтів; великого пальця немає
або він недорозвинений, четвертий палець дуже довгий. Тіло загалом де¬
беле; голова і особливо морда загострена; хвіст дуже короткий і вкритий
обрідним волоссям, лише в окремих видів він довгий і пухнастий; вуха
в одних тварин середніх розмірів, у деяких видів досить великі. Сумка
відкрита у самки ззаду. Зубна система складається з чотирьох або п’яти
верхніх і трьох нижніх різців, одного ікла, трьох псевдокутніх і чотирьох
справжніх кутніх зубів у кожній щелепі.
Сумчасті борсуки живуть в Австралії і Новій Гвінеї в норах, які вони
викопують собі в землі і в які ховаються дуже швидко при щонаймен¬
шій небезпеці. Іноді їх можна побачити поблизу плантацій або людських
осель, звичайно ж вони тримаються оддалік людини — найлютішого во¬
рога всіх тварин. Більшість видів живе групами і веде виключно нічний
спосіб життя. їхні рухи досить швидкі і своєрідні. Живляться головним
чином рослинами, особливо соковитим корінням і бульбами; проте по¬
їдають також комах і червів.
Усі сумчасті борсуки боязкі і полохливі, украй добродушні, нешкідли¬
ві і миролюбні тварини, які на волі лякаються кожної небезпеки і праг¬
нуть втекти від людини. В неволі вони без опору підкоряються своїй долі
і дуже швидко стають ручними і довірливими.
БАНДИКУТ СВИНОНОГИЙ (Chaeropus ecaudatus) дуже нагадує сло-
ноземлерийку. Досить тонке тіло підтримують дуже тонкі та довгі ноги,
причому задні значно довші за передні. Морда гостра; вуха дуже довгі,
хвіст середньої довжини, вкритий обрідним волоссям і має невеликий
гребінь. На передніх ногах є лише по два розвинені короткі пальці од¬
накової довжини з короткими, але міцними кігтями; першого і п’ятого
пальців немає, четвертий недорозвинений; задні ноги мають лише по од¬
ному розвиненому пальцю, четвертому, до якого прилягають недорозви¬
нені інші. Через цю своєрідну будову ніг тварині й дали його наукову на¬
зву, яка означає «свиноногий», хоча, якщо уважно роздивитись, схожість
його ноги з ногою свині тільки уявна.
Тварина завбільшки приблизно з маленького кролика; довжина
його — близько 35 см, з яких 10 см припадає на хвіст. Довге, пухнасте,
м’яке хутро на спині буро-сірого кольору, знизу білого або жовтувато-
білого. Хвіст зверху чорний, кінчик і нижній бік буро-білий; великі вуха
вкриті іржаво-жовтим, а їхні кінчики чорним волоссям. Передні лапи
білі, задні блідо-руді, великий палець брудного білого кольору.
Відомо, що й донині свиноногий бандикут населяє майже всю Ав¬
стралію, можливо, за винятком крайньої півночі, сходу і північного сходу.
Головним його місцеперебуванням служать рівнини, порослі жорсткою
травою. Загалом він живе так само, як і сумчасті борсуки, але досить
майстерно робить собі гніздо з сухої трави і листя, так добре приховане
під густим чагарником, що навіть досвідчений мисливець ледве може від¬
шукати його. Пожива складається з різних рослинних речовин і комах.
Точніших відомостей про спосіб життя цих тварин до цього часу немає.
БАНТЕНГ (Bosjavanicus) належить до родини Порожнисторогі. Голова
його невелика, але широка, лоб високий, опуклий; морда до кінця звуже¬
на і дещо роздута через потовщені губи; гола частина носа дуже велика і
опукла; верхня губа, яка займає весь простір між ніздрями, посередині роз¬
ділена борозенкою. Глибоко посаджені темно-карі очі великі та блискучі;
БАРАКУДА ВЕЛИКА ■
вуха великі, овальні. Шия коротка, безпосередньо за головою стоншується,
а потім товщає; тулуб сильний, але не масивний, загривок підноситься,
утворюючи уздовж спини довгий і невисокий горб; спина пряма, задня
частина тіла злегка заокруглена; на підборідді помітно невелике, а на ниж¬
ньому боці шиї досить значне висяче підгруддя. Хвіст середньої довжини,
тонкий, до кінця звужується; ноги короткі, але, в будь-якому разі, красиві;
копита круглі і витончені. Роги потовщені біля основи і там вкриті рубця¬
ми, але на першій третині своєї довжини вони гладкі; внизу трохи плоскі, а
в інших частинах круглі, на кінцях досить гострі. Роги досягають довжини
від 40 до 50 см. Всюди рівномірно і густо прилеглий волосяний покрив має
темний сіро-бурий колір з червонуватим відтінком ззаду; нижня полови¬
на ніг білого кольору. Пляма на верхньому куті ніздрів і смуга на верхній
губі блідо-жовтого кольору. У стрункої і красиво складеної корови замість
сірувато-бурого забарвлення переважає світле рудувато-буре; по спині від
загривка і до кореня хвоста проходить темна смуга; теля в усьому схоже на
матір. Загальна довжина тварини, включаючи хвіст завдовжки 85 см, до¬
сягає 2,9 м, висота в холці — 1,5 м.
За свідченням Соломона Мюллера, зона поширення бантенга охоплює
Яву, Борнео і східну частину Суматри. Бантенг живе невеликими сім’ями,
які складаються з ватажка-бика і 4—6 корів. Старі, злі бики виганяють зі
стада дружними зусиллями молоде покоління. М’яка і соковита трава, що
вкриває грунт, квіти, листя, пагони різних дерев і кущів складають по¬
живу бантенга; особливо ж він полюбляє поласувати молодими пагонами
і листям бамбука і аланга.
Дикість і лякливість цього бика роблять полювання на нього небез¬
печним і важким. М’ясо молодого і напівдорослого бантенга навіть євро¬
пейцям, завдяки його ніжності і тонкому смаку, здається чудовим.
БАРАКУДА ВЕЛИКА (Sphyraena barracuda) належить до ряду Кефале-
подібні родини Баракудові. Водиться в морі біля Антильських островів, у
довжину сягає 3 м. Місцеві жителі бояться цієї риби не менше за акулу,
оскільки баракуда заходить в гавані і хапає своїми страшними зубами
людей, що купаються. М’ясо її досить смачне, але їсти його небезпечно,
оскільки іноді воно виявляється отруйним; правда, вживання її м’яса ні¬
коли не призводить до смерті, але викликає тремтіння ніг і дивні напади,
які повторюються протягом декількох років; крім того, результатом отру¬
єння є випадання волосся, нігті на руках і ногах також відпадають.
БАРАН ГРИВАСТИЙ (Ammotragus lervia) належить до родини Порож¬
нисторогі, підряду Жуйні. Тулуб у нього більш сплюснутий, ніж у біль¬
шості інших баранів; тіло дуже сильне; шия коротка; голова видовжена,
але красива, у лобовій частині широка, до морди поступово звужується;
перенісся пряме. Очі великі і виразні завдяки райдужній оболонці брон¬
зового кольору, з якої рельєфно виступає зіниця. Вуха маленькі, тонкі та з
обох боків рівномірно загострені. Гола частина морди дуже мала і вузька,
на краю обмежена ніздрями. Роги спочатку нахиляються вперед, потім
поступово загинаються назад і назовні, а кінцями трохи вниз і всередину.
Середньої довжини, широкий на кінці китицеподібний хвіст звішується
вниз, так що волосся китиці досягає суглоба п’яти; ноги короткі і сильні,
копита високі, несправжні копита малі і прикриті шерстю. Хутро утво¬
рене міцним, жорстким, грубим, але не дуже густим волоссям остюка і
тонким кучерявим підшерстком, що вкриває все тіло. На верхній частині
шиї, на потилиці і на зашийку волосся подовжується у вигляді коротко¬
го гребеня, а спереду і знизу воно спускається до самої землі розкішною
густою гривою. Самка відрізняється від самця більш короткою гривою;
роги в неї також досить великі та сильні. Дорослі барани досягають дов¬
жини 1,8—1,9 м, включаючи хвіст завдовжки 25 см; висота в зашийку від
95 до 100 см; доросла вівця досягає довжини 1,55 м при висоті в загривку
90 см; роги у баранів можуть сягати 70 см завдовжки, враховуючи всі ви¬
гини, а у вівці — 40 см.
Майже весь час гривасті барани тримаються поодинці. Тільки під час
тічки, яка буває в листопаді, декілька овець збираються разом, до них
приєднуються і барани; вони проводять спільно якийсь час. Трапляється,
Бантенг — дикий лісовий бик Бірми,
Малайї, Яви, Борнео і Балі. Від усіх
биків його відрізняє велика біла пля¬
ма під хвостом, схожа на «дзеркало»
оленів. Зростом він приблизно заввиш¬
ки з гайяла, темно-бурий, без підгруд¬
дя, без горба на холці, і роги у нього
не загнуті ліроподібно. Ноги нижче від
колін білі. Стада бантенгів у посуш¬
ливу пору року спускаються в долини.
Майже через 160 днів після спа¬
ровування самка гривастого бара¬
на народжує одного або двоє ягнят.
Наступної доби після народження
вони із задоволенням здираються
на всі підвищення, які знайдуть у
своїй загородці. За сприятливої по¬
годи зростають швидко; вже майже
з восьмого дня починають пощипу¬
вати окремі стеблинки трави, а за
місяць їдять усякий корм, який да¬
ють батькам, але все ще смокчуть
матір до 6-місячного віку.
■ БАРАН МАРКО ПОЛО
Баран гривастий
(Ammotragus lervia)
Баран любить найвищі скелясті кар¬
низи, куди може проникнути тільки
через лабіринти уламків скель і на¬
громаджень валунів.
Самці гривастого барана досягають
у загривку 1 м і важать до 140 кг.
Мешкає в кам уянистих пустель¬
них нагір ’ях Північної Африки аж до
Червоного моряf півдня Судану і Ні¬
геру у вигляді невеликих ізольованих
популяцій.
Барибал — чутлива, рухлива, силь¬
на, спритна і витривала тварина. Біг
його такий швидкий, що жодна лю¬
дина не може наздогнати його. Пла¬
ває він відмінно і лазить майстерно.
В будь-якому разі, він набага¬
то спритніший, ніж бурий ведмідь,
на якого він абсолютно схожий в
усьому іншому. Він рідко нападає
на людину, здебільшого квапливо
тікає, побачивши свого найзлішого
ворога і, навіть поранений, майже
ніколи не захищається.
що в цей час барани зчиняють бійки. Араби запевняють, що в таких ви¬
падках не відомо, з чого більше дивуватися — чи то із завзятості, з якою
закохані барани по півгодини і більше стоять один проти одного з нахи¬
леною вниз головою, чи то з сили зіткнення, з якою вони ударяють один
одного, або ж, нарешті, з міцності їхніх рогів, що витримують такі удари,
які, мабуть, могли б розтрощити череп слону. Пожива барана складається
влітку з соковитої гірської рослинності, а взимку — з лишайників і сухих
трав.
БАРАН МАРКО ПОЛО (див. Качкар).
БАРАН СНІЖНИЙ КАНАДСЬКИЙ (див. Товсторіг).
БАРИБАЛ, або ведмідь чорний (Ursus americanus), — найвідоміший аме¬
риканський ведмідь. Іноді виділяють в окремий рід Euarctos. Це дуже по¬
ширена і відносно добродушна тварина. Досягає довжини 2 м при висоті
в загривку 1 м. Від звичайного ведмедя він відрізняється переважно тим,
що голова його вужча, морда гостріша і поступово звужується від лоба до
носа; ступні дуже короткі. Але головна його відмінність — якість і колір
хутра, що складається з довгого, жорсткого, гладкого волосся, яке тільки
на лобі і морді стає коротшим. Блискучий чорний колір хутра тільки з
боків морди переходить в тьмяно-жовтий; такого ж самого кольору плями
часто трапляються під очима. Ведмежата бувають світло-сірого кольору
і лише на другий рік свого життя набирають темного кольору батьків,
але хутро ще довго залишається коротким і відростає досить повільно.
Барибал поширений по всій Північній Америці. Трапляється в лісис¬
тих місцевостях від східного узбережжя до кордонів Каліфорнії і від да¬
лекої півночі до Мексики. В лісах він знаходить усе необхідне для життя;
проте міняє своє місцепроживання залежно від тих зручностей, які надає
йому та чи інша місцевість за різних пір року. Так, навесні він відшукує
їжу в багатих рослинністю долинах великих річок і озер, а влітку йде у
глибину лісів, де знаходить багато всіляких лісових плодів. Узимку він
риє собі в потаємному місці зручний барліг, в який залягає на деякий
час або поринає в справжню сплячку. Щодо зимівлі існують різні думки.
Одні натуралісти говорять, що лише деякі ведмеді на декілька тижнів за¬
лягають в барліг у сплячку, а інші бродять і взимку, переходячи з одного
БАРС ■
місця на інше. Достовірно відомо, що на барибала полюють найчастіше
взимку і піднімають його з барлогу. Річардсон говорить, що ведмідь зви¬
чайно вибирає місце поряд із деревом, що впало, риє просто біля нього
поглиблення, в яке й залягає, ледве тільки починається завірюха. Сніг
вкриває тоді і дерево і ведмедя; але місце лігва неважко знайти, орієнту¬
ючись на невеликий отвір, що утворився від дихання тварини, і велику
кількість інею, який оточує цей отвір. Барибал навіть улітку вистилає своє
лігво сухим листям і травою.
Пожива його переважно рослинна: трави, листя, зрілі і незрілі злаки,
ягоди і різні плоди. Проте він переслідує худобу переселенців і насмілю¬
ється нападати навіть на найсильніших биків. Фермерам він завдає по¬
двійної шкоди, знищуючи посіви і нападаючи на худобу, тому до нього
ставляться так само, як і до бурого, — невтомно переслідують і винищу¬
ють усілякими засобами.
Річардсон вважає, що вагітність самки барібала триває приблизно
15—16 тижнів, і десь у січні народжуються дитинчата. Кількість ведмежат
коливається, за Річардсоном, від одного до п’яти.
БАРС (див. Леопард).
БДЖОЛА ЗВИЧАЙНА (Apis mellifera) належить до ряду Перетинчас¬
токрилі надродини Бджолині, не має ості на гомілці. Її тіло дещо подо¬
вжене, має темне блискуче забарвлення і густо вкрите рудуватими во¬
лосинками. На лапках двокінцеві кігтики; на нижній щелепі щупальця
одночленні, а на верхній — чотиричленні.
З найдавніших часів бджоли були одомашнені, тому зараз порівняно
рідко можна побачити дикий рій.
Коли новий рій вилітає зі старого вулика, щоб дати початок ново¬
му царству, всі бджоли збираються навкруги цариці. Бджоляр виставляє
приготований наперед вулик, куди й поміщає спійманий рій. Негайно
ж починається діяльне життя. Бджілки вилітають одна за одною з вічка,
оглядають найближчі околиці, знайомляться з місцевістю, обстежують ву¬
лик зсередини. Проте все це відбувається тільки в тому разі, якщо в гнізді
є матка. Якщо ж якимось чином вона туди не потрапила, то стурбовані
бджоли починають по-особливому дзижчати, безладно літають навколо
вулика і відшукують царицю, що загубилася. Бджоляр поспішає посадити
у вулик ту ж саму або іншу матку, і тоді все стає на свої місця. Перш за
все бджоли беруться за спорудження стільників, про що вони вже потур¬
бувалися наперед. Залишаючи колишній вулик, вони знали, що спершу
не доведеться летіти за кормом, і тому всі наїлися вволю з тих запасів,
що були; тепер вони починають виділяти на своєму тілі віск і будують
тонкі чарунки. При цьому вони досить дружно допомагають одна одній
у роботі. Кожна бджола є й постачальником матеріалу, і архітектором, і
працівником. Уся споруда складається з шестигранних призматичних ча¬
рунок, кожна сторона яких вирізана математично правильно. За декілька
годин спільної роботи в новому вулику готовий вже для початку невели¬
кий стільник, завбільшки приблизно 10 см2. Тоді бджоли, не гаючи часу,
летять за здобиччю.
Кожна бджола, перш ніж відлетіти, намагається якнайкраще запам’ята¬
ти місце, тому після виходу з вічка (з нього вона завжди виводить задом)
перш за все сідає на дощечку під вічком і уважно озирається довкола. Потім
вона відлітає трохи і, описавши декілька кіл навколо вулика, знову сідає на
вічко. Бджола, яка полетіла за кормом, може бути відсутньою години дві.
Вона відшукує квіти, смолянисті бруньки беріз і хвойних дерев.
Ось підлетіла до вулика бджола, важко навантажена здобиччю. Перш
за все вона сідає і відпочиває після тяжкого шляху; потім обережно зала¬
зить усередину і тут починає звільнятися від принесеної здобичі. В цьому
їй допомагають інші робітниці. Одні злизують своїми язичками солодку
рідину, принесену бджолою; інші вибирають справжній мед із медового
пухирця у вигляді чистих, прозорих крапельок. Зібраний пилок вона це¬
ментує жировими виділеннями своїх залоз, скачує його в невеликі грудки;
смолу вона збирає щелепами і складає її в особливі кошики; смолянисті
речовини потрібні бджолам як будівельний матеріал, з нього виготов-
Барибали спаровуються у першій по¬
ловині літа. Проте запліднені яй¬
цеклітини починають розвиватися
тільки восени. Ось чому видима ва¬
гітність триває близько 220 днів, ре¬
ально ж розвиток ембріонів триває
всього 10 тижнів. Дитинчата наро¬
джуються у січні—лютому, кількіс¬
тю від 1 до 5 (звичайно 2—3). Самка
барібала приносить дитинчат раз на
3—4 роки.
Знамениті ведмедячі шапки британ¬
ських гвардійців шиють зі шкур саме
цих ведмедів, яких ще чимало в Аме¬
риці.
Бджола звичайна
(Apis mellifera)
Бджола медоносна — комаха з ряду
Перетинчастокрилі надродини Бджо¬
лині. Поширена скрізь. Одомашнена і
розводиться заради меду, воску й ін¬
ших продуктів бджільництва, а та¬
кож запилення рослин.
■ БДЖОЛА ЗВИЧАЙНА
Розрізняють три види бджіл, що жи¬
вуть в одному вулику: робочі бджо¬
ли, самці, або трутні, і єдина ціл¬
ком розвинена самка — цариця, або
матка. Всі три види дуже різняться
між собою як зовнішнім виглядом,
так і організацією: самка не має ні
кошиків, ні щіточок на задніх лап¬
ках; цього ж немає і в трутнів, які,
крім того, не мають зубчика на п’я¬
ті. Навпаки, в робочих бджіл є всі
ці пристосування, потрібні для зби¬
рання поживи. У них язичок дуже
довгий, із китичкою, щелепи добре
розвинені, на лапках є кошик і зби¬
рачі пилку. Усередині тіла робочої
бджоли є дуже складні пристосуван¬
ня для переробки зібраних матері¬
алів. Бджола виготовляє то мед, то
віск, то особливу кашку для году¬
вання личинок. Цариця, або матка,
призначена для відкладання яєць і
крім цього не займається жодними
іншими справами. Так само нічо¬
го не роблять і трутні, які потріб¬
ні тільки для того, щоб запліднити
матку, після цього бджоли негайно і
безжально виганяють їх із вулика.
Нові матки і трутні залишають
гніздо і спаровуються. Після шлюб¬
ного польоту трутні гинуть, а мат¬
ки повертаються у свій вулик, зби¬
рають навколо себе робочих бджіл і
утворюють рій, який дає початок
новій колонії. У бджіл складний ме¬
тод комунікації, особливо у робочих
бджіл з їхніми знаменитими танця¬
ми, за допомогою яких вони повідо¬
мляють, де є нектар. Матки виді¬
ляють речовини, що впливають на
діяльність робочих бджіл у вулику,
що є своєрідним хімічним рабством.
ляється так званий прополіс, яким вони замазують усі щілини і отвори;
якщо, наприклад, вічко виявиться завеликим, то бджоли починають його
зменшувати, зводячи з боків стінки; нарешті, прополіс потрібний їм для
того, щоб прикривати ті предмети, яких вони не можуть видалити з ву¬
лика навіть спільними зусиллями, а тим часом їхнє видалення необхідне.
Нерідко трапляється в старому вулику побачити замуровану товстим ша¬
ром прополісу мертву мишу або черв’яка. Таким чином бджоли усувають
трупний запах, який отруїв би їм повітря.
Для запліднення достатньо навіть одного трутня, і самка буде заплід¬
неною вже до кінця свого життя. Трутні після цього стають непотрібни¬
ми, і робітниці їх негайно виганяють, для того, щоб дарма не годувати
цих ледарів. Через декілька днів цариця починає відкладати яйця і про¬
тягом декількох років, зазвичай 4 або 5, може відкласти від 50 до 60 тисяч
яєць. Відкладання яєць проходить з особливою церемонією.
Матка заглядає в чарунку, з якої знімається кришка, спочатку засовує
туди голову, а потім опускає яйцеклад і кладе туди одне яєчко, круглень¬
ке, напівпрозоре, близько 2 мм у довжину. Одночасно з цим робітниці
починають клопотатися біля відкладених яєць. Вони кладуть біля них
невелику кількість драглистої рідини, яка містить у собі суміш меду, квіт¬
кового пилку і води, все це належним чином пережоване, перероблене;
потім кришка чарунка закривається.
Уже на четвертий день вилуплюється з яйця личинка і негайно ж по¬
чинає їсти. Робочі бджоли раз у раз підкладають їй нові запаси їжі, так що
днів через шість личинка вже стає великою і гладкою. Тоді робітниці дещо
змінюють форму чарунки, витягаючи вперед одну зі стінок і загинаючи її
всередину. Якщо погода досить холодна, то бджілки навіть власним тілом
зігрівають личинку. Що стосується личинки, то вона вкривається шовко¬
вистою павутиною, линяє і залишається нерухомою у вигляді лялечки. На
21-й день після відкладання яйця кришка чарунки відкривається і звідти
виповзає робоча бджола, яка абсолютно сформувалася.
Камеру, що звільнилася, вичищають, наводять там лад і готують до
відкладення нового яєчка.
Після виходу з чарунка молода бджола потягується, струшує крильця¬
ми, а навколишні бджоли скупчуються навколо неї, радісно вітаючи ново¬
народжену. Вони облизують її, годують; але недовго тривають ці турботи,
оскільки за декілька годин бджілка міцніє і за прикладом інших береться
до роботи. Проте в більшості випадків перші тижнів зо два молоді бджілки
залишаються у вулику виконувати хатню роботу, оскільки вони ще не на¬
стільки досвідчені, щоб бути в змозі легко розшукати дорогу і не збитися зі
шляху, коли повертаються назад. Дивно, що робочі бджоли і матки вихо¬
дять з одних і тих самих чарунок. Усе залежить від умов живлення. Правда,
чарунка, з якої повинна вийти матка, відрізняється своїми розмірами від
інших. Але природодослідники пробували перекладати в маткову чарун¬
ку яєчко з простої чарунки, і результат виходив однаковий. Нині біологія
бджоли досліджена добре. Виявляється, що як робоча бджілка, так і цариця
походять із заплідненого яйця, а трутні — з незапліднених. Під час кладки
яєць матка довільно деякі запліднює, а деякі ні.
Подальший розвиток як робочих бджіл, так і молодих маток обумов¬
люється кількістю та якістю живлення. Майбутню матку, ще личинкою,
бджоли добре годують добірним кормом, тоді як для інших бджіл призна¬
чається корм нижчої якості і в меншій кількості. Внаслідок цього біль¬
шість бджіл виходить недорозвинутими, тоді як матка — цілком розви¬
нута, нормально сформована самка.
Життя кожної робочої бджілки нетривале: рідко перевищує 6 тижнів.
Нарешті збір меду припиняється, беруться заморозки, і тоді бджоли го¬
туються до зимівлі. Вони ретельно закладають кожну щілинку, зменшують
до мінімальних розмірів отвір вічка і сидять, зібравшися докупи, зігріваючи
одна одну. Бджоли піклуються про те, щоб повітря всередині вулика було
чисте. Гниття і зіпсоване повітря спричиняє серед них масові захворюван¬
ня. Іноді бджоли влаштовують вентиляцію; для цього вони стають в ряд
і починають безупинно махати крилами, координуючи свої рухи.
У середині лютого матка починає відкладати яйця, але нове поколін¬
ня за зиму звичайно гине, так само як і велика кількість колишніх бджіл.
БЕГЕМОТ ■
Навесні спільними зусиллями бджілки витягують і викидають трупи за¬
гиблих бджіл, відносячи їх на деяку відстань, розкупорюють чарунки, на¬
водять там лад і сортують свої запаси. Матка в цей час відкладає яйця в
чарунки трутнів, а трохи пізніше відкладає 2—3 маткові яйця.
Деякі спостерігачі стверджують, що матка робить це неохоче і з при¬
мусу робочих бджіл, але інші заперечують це. Коли розвивається молода
матка, то бджоли цілою юрбою оточують її чарунку і не дозволяють їй ви¬
лізти, замуровуючи дедалі товщою кришкою. Ув’язнена б’ється, пищить,
подібний писк чути ще з декількох чарунок; тоді настає тривожний час
у вулику. Стара матка відчуває, що в неї з’явилися суперниці. Бджоли
розділяються на групи. Старі товпляться біля старої матки, молоді — біля
молодих. Ніхто тоді не летить за медом, усі залишаються у вулику. Група
бджіл сідає біля вічка. Раптом відбувається катастрофа. Довго стримувана
молода матка нарешті вивільняється з чарунка і виходить назовні. Іноді
вона негайно ж стає до смертельного бою з колишньою маткою. Але бджо¬
ли до цього звичайно не допускають і вилітають з вулика, оточуючи мат¬
ку. У більшості випадків стара матка виходить з вулика, але сідає поблизу.
Нові матки, які народжуються після цього, повинні також залишити
вулик, і тому роїння може відбуватися кілька разів, одне за одним. Якщо
ж для цього бджіл недостатньо, то робітниці просто вбивають нових маток.
БЕГЕМОТ, або гіпопотам (Hippopotamus amphibius), належить до ро¬
дини Бегемотові (Hippopotamidae). Араби називають його «річковим буй¬
волом», але більш точно цього незграбного велетня називали стародавні
єгиптяни — «річкова свиня».
Від інших ссавців він відрізняється чотирикутною формою головою і
мордою, гладкою і товстою, позаду звуженою, а спереду розширеною; кі¬
нець морди роздутий, верхня губа стрімко спадає вниз, закриваючи з усіх
боків пащу. Вуха і очі маленькі, великі дугоподібно розітнуті ніздрі лежать
навскоси. Шия у бегемота коротка і дебела, тулуб хоча і подовжений, але
надмірно товстий і тому незграбний. Спина біля крижів вище, ніж у холці,
посередині ввігнута, черево незвичайно товсте і кругле, висить так низь¬
ко, що торкається землі, хвіст короткий, з боків стиснутий, кінчик його
тонкий. Чотирикопитні ноги нерозмірно з тулубом короткі і товсті, а всі
пальці, з’єднані між собою короткими перетинками, виступають вперед.
Тільки на кінчику хвоста стирчать короткі, схожі на дріт, щетини; на інших
ділянках тіла дуже мало короткого щетинистого волосся. Товста шкіра 2 см
завтовшки біля шиї і на грудях утворює декілька глибоких складок. Шкіра
має мідно-коричневе забарвлення, яке на верхній частині тіла переходить
у темне брудно-буре, а на череві — в світле фіолетово-буре.
Довжина дорослого самця, включаючи хвіст завдовжки 45 см, сягає
4,2—4,5 м при висоті в холці 1,5 м. Маса цієї тварини в середньому 2000—
2500 кг, а старий самець іноді важить до 3000 кг; одна голова такого ве¬
летня важить 200 кг. Щелепи бегемота відрізняються від щелеп свині, з
якою в нього багато чого спільного, не стільки кількістю зубів, скільки їх
розташуванням. У кожній половині верхньої і нижньої щелеп знаходяться
по два різці, по одному іклу і по сім кутніх зубів, отже, зубний апарат скла¬
дається з сорока зубів. Два середні різці нижньої щелепи, які знаходяться
один від одного на деякій відстані, схожі на ікла, але мають горизонтальне
положення; різці верхньої щелепи, середня пара яких розділена ще біль¬
шим проміжком, менші, заломлені і розташовані вертикально. Величезні
ікла нижньої щелепи, які в середньому можуть досягати довжини 50 см
(в Пехуель-Леше є ікла двох старих самців, довжина яких сягає 69 см) і
важити до 4 кг, мають тригранну форму, загнуті, на кінці криво зрізані і
вкриті глибокими поздовжніми борозенками. Верхні ікла спрямовані вниз,
помітно коротші і тонші, але також загнуті. Скелет бегемота незвичайно
масивний. Череп майже чотиригранний, зверху плоский і приплюснутий.
Потилиця маленька, очні западини мають високі краї, утворені лобовою
і виличною кістками; інші кістки скелета товсті та важкі. З внутрішніх ор¬
ганів особливо вражає розділений на чотири частини шлунок.
Бегемот був добре відомий стародавнім народам. Судячи із зображень
і написів, гіпопотам за стародавніх часів жив по берегах Нілу. Полювання
на цю тварину було найулюбленішим заняттям знатних єгиптян.
Незвичайний «танок з похитуванням»,
який виконують бджоли на поверх¬
ні стільників, інформує робочих бджіл
про точне місцезнаходження поживи.
Звичайний бегемот (Hippopotamus am¬
phibius), з висотою в загривку 1,4 м,
колись часто траплявся в більшості
великих озер і річок (навіть у солону¬
ватих водах) Африки, а нині пошире¬
ний значно менше. Живиться переваж¬
но водними і навколоводними злаками.
Вночі стадо чисельністю до ЗО особин
у пошуках їжі переміщається на від¬
стань до 40 км. Має найбільший рот
з усіх ссавців, який широко розкриває,
виставляючи довгі різці та ікла, тим
самим демонструючи свою перевагу
над суперниками. Нижні ікла можуть
досягати довжини 60 см.
«Вдача бегемотів, — пише зі Схід¬
ної Африки Бем, — далеко не за¬
вжди миролюбна, в чому ми пере¬
коналися. На річці Унгалла вони
часто перегороджували нам шлях
або, пірнаючи і з’являючись знову,
нападали на наш човен, так що ми
повинні були поспішно приставати
до прибережних кущів. Одного разу
бегемот завдав нашому човну тако¬
го удару зубами, близько виринув¬
ши біля нас, що човен ледве не пе¬
рекинувся».
■ БЕГЕМОТ
пов'язаний із сухим сезоном. Вагіт¬
ність триває близько 7,5—8 місяців,
єдине дитинча народжується в сезон
дощів. Тривалість вигодовування мо¬
локом 4—6 місяців. Дитинча залиша¬
ється біля матері до народження на¬
ступного, а іноді й довше.
Лише 40 кг корму на день потрібно
для того, щоб підтримати життя
і нормальний розвиток такої вели¬
кої туші. Гіпопотам задовольняєть¬
ся найжорсткішою рослинністю.
Хвіст бегемота порівнюють з про¬
пелером: він має потовщення, як зга¬
дана деталь літака, і пристосований
для швидкого обертання. Але якщо ка¬
бан вертить своїм хвостиком в хви¬
лини надзвичайного захоплення їжею,
то гіпопотам робить це, коли вики¬
дає екскременти. Він «пропелером»
подрібнює їх і розкидає в усі боки. Так
самець бегемота мітить територію.
Екскременти, як і гази, що виходять
через пащу, не смердючі, і є відмін¬
ним добривом для прибережної рос¬
линності, а у воді сприяють розвитку
планктону — незамінного корму риб.
Бегемот дуже полюбляє воду, вилазить з неї на сушу у виняткових ви¬
падках. Місця, де бегемоти виходять на сухі та високі береги, бувають до
того стрімкі, що навіть людина на превелику силу може піднятися туди.
Уважно розглядаючи водну гладінь, хвилини за три-чотири при тихій
погоді подекуди можна побачити водяний пил, що променеподібно піді¬
ймається на висоту близько половини метра і разом з тим почути гучне
сопіння або хропіння: в тому місці щойно виринув бегемот, щоб подиха¬
ти повітрям. Якщо знаходишся достатньо близько, то можна помітити і
голову. Бегемот надзвичайно рідко залишається під водою більш як три-
чотири хвилини, не дихаючи.
Бегемоти живуть групами. Вдень тварини виходять з води тільки в
абсолютно безлюдних місцях, для того, щоб на мілині поблизу берега або
на самому березі погрітися на сонечку і вдатися до солодкої напівдрімоти.
Надвечір бегемоти пожвавлюються.
Лотос служить основною їжею бегемоту. Комиш і навіть очерет при
нагоді він теж їсть.
Чотири величезні ікла служать страшною зброєю проти інших звірів.
Рюппель розповідає, що одного разу бегемот розтерзав четвірко робочих
волів, які спокійно стояли собі біля водочерпального колеса.
Спокійний спостерігач, який часто стикається з бегемотами і пра¬
вильно на них полює, доходить висновку, що страх перед ними хоча й
має деяку підставу, проте дуже перебільшений. Часто незграбні витівки
цього чудовиська і безневинне бажання погратися легко сприймаються
за злісні й умисні напади. Особливо небезпечний бегемот, коли йому
доводиться захищати дитинчат. Дитинчата народжуються приблизно в
першій третині дощового періоду. Отже, в різних місцевостях Африки
вони народжуються в різний час, залежно від того, коли настає весна в
тропічних країнах. Матір легко впізнати: вона ні на мить не відходить від
БЕГЕМОТ ЛІБЕРІЙСЬКИЙ ■
свого дитинчати. У воді самки звичайно носять своїх дитинчат верхи на
потилиці і, щоб вони могли дихати, висовують їх з води частіше, ніж ви¬
совуються самі.
За спостереженнями, бегемоти в Європі легко переносять тривалу неволю.
Бегемот бере всяку їжу, особливо ту, яку звичайно дають свійським свиням.
БЕГЕМОТ ЛІБЕРІЙСЬКИЙ, або карликовий (Choeropsis liberiensis), по¬
ширений у невеликій області Верхньої Гвінеї. Спина у них аспідно-чор¬
ного, черево — брудного зеленкувато-білого, боки — зеленкувато-сірого
кольору. Маса туші дорослої самки дорівнює всього 400 кг; і при висоті в
холці 76 см самка була завдовжки 185 см, з яких 17 см припадало на хвіст.
«Його улюбленим місцеперебуванням, — повідомляє Бюттікофер, —
служать ліс і болото; в річках його, мабуть, не знайдеш. Обставини,
що роблять полювання на них таким важким і часто безуспішним,
полягають у тому, що він не обмежується невеликою територією і не
ходить по одних і тих самих стежках. Як і дика свиня, із способом
життя якої він має багато спільного, цей бегемот шукає в старому і
молодому лісі корм, що складається з трав і лісових плодів, і потім
йде до великих, часто неприступних для мисливця боліт. Вирушає за
поживою він уночі або вдень, я не можу сказати нічого достовірного,
але вважаю, що вночі. Його легко впізнати по своєрідному сліду і по
посліду. Достовірно відомо, що ліберійський бегемот не живе сім’ями,
подібно до звичайного бегемота; мандрує лісом постійно один. Кожна
пара, якщо вони взагалі живуть парами, має велику територію для
збирання корму. Ці тварини рідко можна побачити, проте в тих місце¬
востях Ліберії, через які я проїздив, їх знають, принаймні їхню назву».
БЕЗЗУБКИ (Anodonta) мало відрізняються від перлівниць; на їхній
черепашці немає замкових зубців, а під тяжем знаходиться лише невели¬
ка поздовжня пластинка. На противагу перлівницям, вони полюбляють
брудну стоячу воду, де їх у великій кількості поїдають різноманітні птахи,
особливо качки. В Європі відомо багато видів беззубок.
БЕЙЗА (Oryx beisa) належить до роду Сарнобики родини Порожнис¬
торогі підряду Жуйні. Бейза зростом не поступається сарнобику, на якого
вона дуже схожа забарвленням. Основне забарвлення жовтувато-чало-сіре
або жовтувато-біле і в обох статей однакове. У самки і самця роги більш-
менш прямі, завдовжки близько 1 м. Бейза поширена в Північно-Східній
Африці приблизно до 20° пн. ш.
Способом життя всі види сарнобиків схожі між собою (див. Орікс).
Деяких бегемотів часом долає дивне
бажання подорожувати суходолом:
вони проходять не десятки, а сотні
кілометрів. Один (Хуберт) пройшов
аж 1600 км.
«Він був у дорозі два з половиною
роки, долаючи без будь-яких зусиль в
середньому півтора кілометри за день.
Через те, що поява Хуберта кілька ра¬
зів випадково збігалася з дощем, міс¬
цеве населення стало вважати його
«богом дощу». Тому в багатьох місцях
йому влаштовували найурочистіший
прийом, пригощаючи цукровим оче¬
ретом і овочами. Газети і радіо без¬
перервно повідомляли про місце його
знаходження і де його можна чекати
найближчим часом. Якось у великому
місті Дурбані йому приготували пиш¬
ний прийом. Він наївся там дорогих
екзотичних квітів, потім побродив по
Вест-стріт, із задоволенням узяв гос¬
тинець від господарів овочевих лавок,
а подекуди пригостився і сам. Потім
він знайшов відкритий міський басейн
для питної води, в якому й вирішив
викупатися.
Трохи згодом він вирушив до Іст-
Лондона, розташованого на триста
п'ятдесят кілометрів південніше від
Дурбана. Він пройшов вже триста два¬
надцять кілометрів, коли його просто
посеред дороги застрелив фермер-бур».
Бернгард Гржімек
Бегемот ліберійський багатьма при¬
кметами нагадує свиню. Довжина --
170 см, зріст — 75 см, вага — 250 кг.
На нижній щелепі лише одна пара
різців. Дітей своїх самки годують,
лежачи на боку. Живе в густих лі¬
сах Ліберії і Сьєрра-Леоне. Занесений
до Червоної книги МСОП, рідкісний
вид, що зникає.
Беззубка {Anodonta)
Беззубка — звичний мешканець рі¬
чок — прісноводий двостулковий мо¬
люск. Дорослі форми з роду Anodonta
можуть досягати в довжину 15 см.
Беззубки — фільтратори, котрі про¬
пускають через свою черепашку до
З л води за годину. Молодь розвива¬
ється усередині черепашки матері,
після чого виходить з неї і деякий час
паразитує на зябрах риб. Лише після
цього личинки перетворюються в ма¬
лорухливих дорослих молюсків.
■ БЕКАС ЗВИЧАЙНИЙ
Бекаси — представники групи сивко-
подібних птахів з родини Scolopacidae,
характеризуються довгими, прямими
дзьобами, за допомогою яких вони зна¬
ходять і заковтують здобич, що живе
в землі. Розташування очей забезпе¬
чує надзвичайно широке поле зору, що
допомагає уникати зустрічей з хи¬
жаками. Бекаси живуть в болотис¬
тих місцевостях. У разі тривоги при¬
тискаються до землі та завмирають
аж до самого зльоту, так що на них
можна іноді навіть наступити. В пе¬
ріод розмноження деякі види роблять
дивні демонстраційні польоти, під час
яких при спуску зовнішні хвостові пера
видають мекаючі або барабанні звуки.
Відомо близько 20 видів бекасів.
У представників родини Бельдюгові
(Zoarcidae) погано розтягується рот.
Тіло риб голе або вкрите рудиментар¬
ною лускою. Передня частина спинно¬
го тіавця підтримується декількома
м!якими променями, задня — декіль¬
кома твердими. Відомо декілька ро¬
дів з більш ніж 9 видами. Найбільш
відома європейська бельдюга (Zoarces
viviparus) поширена від Білого моря до
Біськайської затоки. Ікра заплідню¬
ється в яєчниках, молодь розвиваєть¬
ся в порожнині яєчника і народжу¬
ється, досягаючи розмірів 3—6 см,
вже схожа на дорослих риб. Протя¬
гом свого внутрішньоутробного розви¬
тку личинки живляться секретами,
що виділяють стінки яєчника. У сам¬
ки завбільшки 20—25 см народжу¬
ється 20—40 мальків, у більших — до
300. М ясо дуже смачне і особливо ці¬
нується після копчения.
БЕКАС ЗВИЧАИНИЙ (Gallinago gallinago) є представником родини
Бекасові. Верхні частини його тіла буро-чорного кольору, нижні частини
білі, з бурими плямами на верхній частині грудей і з боків. Батьківщина
бекаса — північна частина Європи і Азії і деякі болотисті місця Південної
Європи. Хода бекаса набагато швидша, ніж у вальдшнепів; а політ його
незвичайно швидкий. Крім того, він уміє чудово плавати і часто, рятую¬
чись від переслідування, пірнає. Він полохливий і недовірливий, завжди
рухливий і жвавий. Живиться комахами, черв’яками, слимаками, молюс¬
ками з тонкими черепашками, яких він відшукує тільки в сутінки і вночі.
Якщо корму вдосталь, бекаси стають надзвичайно гладкими.
Ще задовго до кладки починаються цікаві любовні ігри бекасів.
«Зі швидкістю стріли, — пише Науман, — самець підіймається з болота,
злітаючи спочатку косо, а потім широкою спіраллю підноситься до неба.
Високо в небі він починає кружляти, роблячи часті помахи крил, і потім,
розпластавши їх, ширяє там вгору і вниз, падаючи і злітаючи. При цьому
чується тремтливий звук, що нагадує мекання ягняти».
БЕЛЬДЮГА ЄВРОПЕЙСЬКА (Zoarces viviparus) належить до родини
Бельдюгові. Характеризується тим, що народжує абсолютно розвинених
і здатних до самостійного життя дитинчат. Довжина її досягає 20—40 см;
водиться в північних морях, але підіймається іноді досить далеко і по
річках, так, наприклад, її ловили в Гавелі. Дитинчат народжує восени
в кількості близько 200, абсолютно розвинених, хоча і дуже маленьких.
Бельдюг часто тримають в акваріумах. Цікаво спостерігати, як самки під¬
ступають до вагітної бельдюги і, наче змовившись, усі разом починають
стискати їй боки, немов допомагаючи пологам, причому хапають щойно
народжених дитинчат і спокійно пожирають їх. Утім, і сама мати не від¬
стає від інших і також пожирає своїх дитинчат.
БЕРЕГІВКА (Riparia riparia) — найменша з родини Ластівкові. Оперен¬
ня зверху землисто-бурого кольору, знизу біле, з попелястою смужкою на
грудях. Жоден вид ластівкових не населяє такої обширної території, як
берегова ластівка; вона гніздиться повсюдно, за винятком Австралії, По¬
лінезії і Південної Америки. Щоб вирити глибокі нори в твердій землі для
гнізда, вони докладають неабияких зусиль. Для цього найохочіше вони
вибирають верхній край урвища.
«На задньому кінці нори, — говорить Науман, — приблизно на відста¬
ні одного метра від входу, у невеликому розширенні на зразок хлібної
Берегівка (Riparia riparia)
Відповідно до своєї назви вона трима¬
ється переважно біля стрімких бере¬
гів, хоча може задовольнятися і пря¬
мовисними земляними урвищами.
Гамадрили, або плащоносні павіани
Дикий лісовий кіт
Лев та левиця
БЕРКУТИ
41 ■
печі, знаходиться гніздо; воно складається з шару тонких стеблинок,
соломи, сіна, пер, волосся і шерсті».
БЕРКУТ (Aquila chrysaetos) — найбільший з родини Яструбині. До¬
вжина беркута сягає 80—95 см, розмах крил — 2 м і більше. Потилиця і
задня частина шиї — іржаво-буро-жовті, решта оперення на дві третини
біла, на кінці — досить рівномірного темно-бурого кольору; хвіст білий,
на кінці чорний. Птах живе у високих гірських поясах і обширних лісах
Європи і Азії, але при нагоді долітає до Північно-Східної Африки. Ви¬
бравши певну місцевість, переважно на високих горах і неприступних
скелях, пара беркутів живе там постійно і не залишає її навіть узимку.
Спільно здобуваючи собі їжу, беркути спільно її з’їдають, але обід не за¬
вжди відбувається мирно, і ласий шматок часто стає яблуком незгоди.
Відпочивши, беркут летить звичайно на водопій.
Тільки сидячи і на льоту орел величний і красивий; хода ж його не¬
зграбна і безпорадна. Ширяючий у вишині беркут, помітивши здобич,
спочатку опускається по спіралі, щоб краще націлитися на побачений
предмет, потім раптово складає крила, зі свистом кидається вниз у косо¬
му напрямку просто на жертву і б’є її обома лапами. Скрізь у горах, де
тільки водиться беркут, він надзвичайно небезпечний для дрібної худоби,
оскільки, незважаючи на нагляд пастухів, голодний орел викрадає ягнят
і козенят. Узагалі, не можна навіть перелічити всіх тварин, на яких по¬
лює беркут: з європейських птахів від нього не потерпають тільки хижаки
і швидкокрилі співочі птахи, а з ссавців, окрім крупних хижаків, тільки
великі копитні. Беркут починає гніздитися рано, часто в середині або в
кінці березня. Гніздо, звите на дереві або в горах з міцного суччя, має в
поперечнику 1,3—2 м і з роками підвищується. Яйця беркута порівняно
невеликих розмірів і кількість їх ніколи не перевищує трьох. Батьки з над¬
звичайною ніжністю ставляться до пташенят, які ростуть дуже повільно.
БИК БЛАКИТНИЙ (див. Нільгау).
БИК МУСКУСНИЙ (див. Вівцебик).
БІГУНЕЦЬ ЄГИПЕТСЬКИЙ (Pluvianus aegyptius) належить до роди¬
ни Тиркушкові. Оперення на спині і на шиї чорне, на нижньому боці
тіла — біле, на боках і біля грудей — блідо-червоне. На стародавньоєги-
петських пам’ятках часто трапляється зображення цього птаха, постать
якого в ієрогліфічному алфавіті означала букву «у». Вибравши собі міс¬
цеперебуванням піщану мілину, він залишається там доти, доки приплив
не прожене її звідти. Він дуже помітний, коли бігає на березі з властивою
йому, як і всій родині, швидкістю, але ще помітніший, коли летить над
поверхнею води, показуючи всю красу крил, поцяткованих чорними і бі-
Беркут {Aquila chrysaetos)
Беркути живляться переважно дріб¬
ними ссавцями і птахами, що ведуть
наземний спосіб життя, яких лов¬
лять, інтенсивно обстежуючи міс¬
цевість. Гніздяться беркути серед
високих скель і виховують одночас¬
но одного або двох пташенят. Хоча
кладка складається звичайно з двох
яєць, у 80 % випадків виживає тіль¬
ки те пташеня, що першим вилупи¬
лося. Якщо поживи не вистачає, воно
часто атакує і вбиває більш слабке
пташеня, котре вилупилося пізніше.
Беркут — великий червонувато-бу-
рий орел (Aquila chrysaetos), пошире¬
ний у північній частині Європи, Азії
і в Північній Америці, хоча і в неве¬
ликих кількостях. Цей вид включає
5 підвидів.
■ БІЗОН
БЬони потрапили до Америки з Євра¬
зії в льодовиковий період. Різні форми
змінювали одна одну в тундростепах,
лісах і преріях, деякі види набагато
перевершували сучасного степового
бізона (Bison bison) розмірами; розмах
їхніх довгих рогів досягав двох і біль¬
ше метрів.
До прибуття європейців чисельність
степового бізона оцінювалася у 50 млн
голів. Зараз чисельність відновлена на
рівні близько 60 тис. голів. Більшість
степових бізонів походить від невели¬
кої групи тварин (близько 200 голів),
що збереглися в Єллоустонському на¬
ціональному парку, і окремих особин
із зоопарків.
лими смужками. Хоча єгипетський бігунець називається крокодиловим
сторожем, але надає послуги і всім іншим тваринам, попереджуючи їх про
небезпеку. Кожний корабель, кожна людина, що наближається, кожний
великий ссавець привертає його увагу, і він поспішає гучним криком спо¬
вістити про це всіх оточуючих. Він дійсно живе в дружбі з крокодилом,
але зовсім не тому, що останній має до нього які-небудь ніжні почуття,
а просто тому, що бігунець, унаслідок своєї уважності і спритності, вміє
пристосуватися до небезпечного сусідства. Без жодного страху бігає він по
спині ненажерливого чудовиська, нібито він рухається по зеленому дерну,
спокійно скльовує комах і п’явок, які збиралися потурбувати крокодила,
і насмілюється навіть чистити пащу своєму гігантському приятелю, тобто
викльовувати залишки їжі, що застрягли між зубами, і поїдати паразитів,
що присмокталися до губів і ясен крокодила. Крик, який він видає, по¬
бачивши що-небудь надзвичайне, будить сплячого плазуна і примушує
його ховатися в безпечній стихії.
Яйця свої бігунець кладе у вириту в землі ямку і так майстерно при¬
ховує їх місцезнаходження, що гніздо його вдається знайти тільки ви¬
падково.
БІЗОН (Bison bison). Декілька десятків років тому неозорими просто¬
рами Північної Америки бродили мільйони цих могутніх тварин; нині
там не більше декількох сотень бізонів. Винищення бізонів почалося у
сімдесяті роки XIX ст., коли були проведені залізниці на Далекий Захід.
Понад 50 000 індіанців підтримували своє життя за рахунок бізонів, з їх¬
ньою загибеллю вони були б позбавлені коштів для існування, якби уряд
Сполучених Штатів не підтримував їх.
«Родинами, стадами і незліченною масою, — говорить Генворт Дік¬
сон, — з тупотом мчали попереду нас чорні волохаті тварини, то з
півночі на південь, то з півдня на північ; 40 годин ми спостерігали
величезні стада цих тварин, м’яса яких, мабуть, вистачило б, щоб за¬
безпечити вігвами індіанців на цілу вічність».
Під час заселення європейцями Північної Америки площа, котру за¬
ймали бізони, за дослідженнями Аллена, простягалася майже від берегів
Атлантичного океану на захід, до кордонів Невади і Орегона, на південь
до 25°, на північний захід приблизно до 65° північної широти і охоплюва¬
ла як лісові, так і степові простори.
Трансконтинентальна Тихоокеанська залізниця, будівництво якої було
закінчене 1869 року, привернула багато мисливців на бізонів. Полчища
бізонів були розділені цією дорогою на північні та південні стада; відто¬
ді винищування тварин наростало. Полюванням, або, вірніше, вбивством,
займалися як дуже вигідним промислом. Усе південне стадо, чисельність
якого досвідченими людьми ще 1871 року визначалася у 3 мільйони голів,
до 1875 року було винищене дощенту. Так само винищування північних
стад почалося 1880 року і було закінчене протягом трьох подальших років.
Бізон, або буффало, серед північноамериканських тварин те ж саме,
що зубр серед європейських. Довжина бика 2,7—3 м; довжина хвоста з
китицею — 65 см; висота в холці 1,7—1,9 м, біля крижів 1,4— 1,6 м; маса
тіла — від 600 до 1000 кг. Корови значно менші за биків. Голова бізона
дуже велика, широколоба, незграбна і важча, ніж у зубра; перенісся більш
опукле, вуха довші. Відмітними ознаками цієї тварини потрібно вважати
розміри голови, надзвичайно розвинену передню частину тіла при див¬
ному звуженні задньої, короткий товстий хвіст і тонкі ноги. Роги бізона
значно сильніші, товщі, тупіші на кінцях і простіші у вигині, ніж у зубра;
заломлені вони назад, назовні і вгору, так що їхні кінці вже не зближу¬
ються. Хутро схоже на хутро зубра. Голова, шия, плечі, передня частина
тулуба і плечові частини передніх ніг, передня частина стегон і кінець
хвоста вкриті довгою шерстю. На плечах утворюється грива, на підборідді
і нижній частині шиї — борода; на лобі і потилиці шерсть в’юнка і ску¬
йовджена; решта частина тіла вкрита коротким і густим волоссям. Узимку
шерсть значно подовжується. Майже всі мисливці і спостерігачі (Додж,
Гінд, Макоун, Юнг) розрізняють разом із степовим бізоном дуже рідкіс-
БІЗОН ■
43 ■
Бізон (Bison bison)
До початку дев'яностих років XIX
століття американський бізон як
дикий звір перестав існувати в США
(в Канаді ще жили лісові бізони). Тоді
в США вирішили видати закони, що
захищають бізонів.
ного лісового бізона, що відзначається більш слабкою статурою і корот¬
кими, але кремезними ногами.
На кінець серпня — початок вересня, коли починається період спарю¬
вання, стада збуджуються. Бики ганяються за коровами, кидаються одне на
одного і б’ються доти, доки їх не відтіснять інші. Життю бізона загрожують
не тільки людина і вовк, але також холод і голод. Зима, тяжка в преріях,
винищує сотні цих тварин, заздалегідь знесиливши і ослабивши їх. Власне
кажучи, бізон може достатньо добре протистояти холоду: густе хутро за¬
хищає його від негоди, линяння точно відповідає порі року, тому зима
ніколи не застигає його зненацька. Але умови життя можуть стати нестерп¬
ними, якщо сніжний покрив глибокий і тварина, шукаючи харч, попри
всі зусилля, не знаходить його в достатній кількості. Жир, накопичений
за літо, швидко витрачається, знемога росте, і подальша підтримка жит¬
тя виявляється неможливою. Тоді ослабла тварина спокійно і безнадійно
лягає на землю і без опору дає снігу поховати себе. Бізони гинуть узимку,
якщо вони необачно довіряються крижаному покриву річки. їхній звичай
іти один за одним часто згубний у таких випадках; під величезною вагою
стада лід ламається, тварини падають у воду, марно прагнуть вибратися,
зустрічаючи на шляху сотні товаришів, які напирають ззаду, і гинуть. Так
само гине багато бізонів і влітку, коли вони, переправляючись через річки,
прагнуть вибратися на-берег в такому місці, де це важко зробити.
Ворогів у бізона так само багато, як і в інших видів. Говорять, ведмідь
не боїться бою з биками, а вовк небезпечний для молодих бізонів. Най¬
головнішим ворогом бізона залишається людина.
Сушене м’ясо бізонів, подрібнене і змішане з жиром, відоме під назвою
«пеммікан». Учасники полярних експедицій до нього звичайно домішують
ще родзинки і вважають смачною і поживною стравою. М’ясо корів ще
жирніше, ніж м’ясо биків, а м’ясо телят надзвичайно ніжне. Зі шкур індіан¬
ці виготовляють одяг, намети, ліжка, сідла, пояси і т. ін.; раніше оббивали
шкурами остови своїх човників. З кісток робили верстати для сідел і ножі,
якими очищали шкіру. З жил сучили тятиву для лука і нитки для шиття; з ніг
і копит варили міцний клей; міцне волосся скручували у мотузки; з хвостів
майстрували опахала, щоб відгонити мух; послід служив паливом.
Залізниці принесли бізонам смерть.
У шістдесяті роки XIX cm. будува¬
лася трансконтинентальна Тихо¬
океанська залізниця. Загони будівни¬
ків, мисливців, бродяг, авантюристів
кинулися в прерії. За два місяці тут
убили двісті десять тисяч бізонів.
І ще сто тисяч — за зиму 1877року.
«Буйвіл-Біл», відомий Вільям Коді, за
півтора роки застрелив 4280 бізонів.
Інший «чемпіон» убив 250 бізонів.
Тварин, що кочували на південь від
центральної магістралі, назвали пів¬
денним стадом, тих, що знаходили¬
ся на півночі, північним. Коли потяг
наближався до бізонів, що паслися
біля полотна, машиніст уповільню¬
вав хід, і пасажири починали стрі¬
лянину з найрізноманітнішої зброї.
Деякі аматори-«спортсмени» навіть
навмисне їздили через рівнини, щоб
постріляти. Потяг йшов, на пожи¬
ву шакалам залишалися сотні тру¬
пів. Підраховано, що за неповних три
роки було вбито 5 373 730 бізонів.
■ БІЛКА ЗВИЧАЙНА
БІЛКА ЗВИЧАЙНА, або вивірка (Sciurus vulgaris), належить до родини
Білячі ряду Гризуни. Довжина тулуба білки — майже 25 см, хвіст — 20 см,
висота в загривку — 10 см, а маса дорослої тварини трохи перевищує
0,25 кг. Влітку забарвлення хутра буро-червоне, взимку хутро зверху буро-
червоне, змішане з сірувато-білим волоссям, а знизу — біле. В Сибіру і в
Північній Європі зимове хутро білки часто забарвлене в біло-сірий колір
без жодних ознак рудого волосся. Крім того, в лісах Німеччини часто
трапляються чорні екземпляри. Хвіст дуже пухнастий, вуха прикрашені
пасмом довгого волосся, ступні ніг голі.
Зона її поширення охоплює всю Європу, переходить за Кавказ і Урал
і через Південний Сибір тягнеться до Алтаю і Індокитаю. Скрізь, де є
дерева, і особливо там, де дерева утворюють гаї й ліси, можна знайти
білку, але вона не скрізь і не повсякчас буває однаково численна. Понад
усе вона полюбляє селитися у високих, сухих і глухих лісах, вогкість і со¬
нячне світло їй не подобаються.
Білка забирається в дупла дерев або просто в порожні стовбури, де
й влаштовує собі гніздо. Відкриті гнізда будує звичайно на розгалуженні
двох гілок біля головного стовбура дерева. Основа гнізда така ж сама, як і
у великому пташиному, але зверху воно щільно прикрите плоским, коніч¬
ним дахом, як це буває в гніздах сорок, щоб захистити його від дощу. Го¬
ловний вхід влаштований збоку і обернутий звичайно на схід, біля самого
стовбура знаходиться інший отвір, яким користуються на випадок втечі.
Зсередини білка вистилає гніздо м’якою підстилкою з ніжного моху. Зо¬
внішній бік складається з переплетених між собою тонких або товстих
лозин. Часто білка надбудовує старе вороняче гніздо.
Спритність її особливо виявляється при лазінні. Довгі та гострі кігті
на гнучких пальцях їй у цьому допомагають. Вона вчіплюється ними в
кору дерева, і притому всіма чотирма кінцівками відразу, затим присідає
для стрибка і знову вхоплюється кігтями. Білка чудово плаває, але у воду
йде неохоче. Живиться вона плодами або насінням, бруньками, гілками,
корою, ягодами, зерном і грибами, але понад усе полюбляє ялинове і
соснове насіння, бруньки і молоді пагони. їй подобаються також яйця і
вона безцеремонно тягає їх із гнізд, не щадить також молодих пташенят,
а іноді наважується нападати і на дорослих.
Коли у тварини багато поживи, вона негайно ж починає запасати
її про чорний день. Комори білка влаштовує в розколинах і дуплах по¬
рожніх дерев і коріння, у виритих самостійно норах, між чагарниками і
камінням, в одному із своїх гнізд і в інших подібних місцях, часто здалеку
приносить туди горіхи, усіляке насіння.
Коли сонячне проміння починає припікати, білки лягають спати, схо¬
вавшись у гніздо, а гуляти в ліс виходять рано-вранці або увечері; але ще
більше вони бояться зливи, всілякої негоди, бурь і особливо завірюх. Хо¬
лодна осінь для них згубна, оскільки змушує з’їдати запаси, заготовлені
на зиму.
Білка звичайна, або вивірка
(Sciurus vulgaris)
У Росії є два основні види: звичайна,
яку називають старовинним словом
«вивірка», і кавказька, що мешкає в
лісах Північного Кавказу. Поліський
підвид білки, що характеризується
особливим червонуватим відтінком ху¬
тра, з кінця 1960-х pp. мігрує до Росії і
витісняє тутешніх білок з рудуватим
відтінком шубки і ціннішим хутром.
Схрещуються вони легко, в потомстві
переважають червонуваті.
БІЛКА ЗЕМЛЯНА ЧЕРВОНА ■
Дуже злякавшись, білки голосно кричать щось на зразок «дук-дук».
Якщо радіють або дуже збудженні, — свистять. Зір, слух і нюх досить до¬
бре розвинені.
Старі білки спарюються в березні, молоді ж трохи пізніше. Самка зби¬
рає в цей час навколо себе до десяти і більше самців, які починають за неї
битися. Через чотири тижні після спаровування в добре влаштованому і
м’яко вистеленому кублі з’являється від трьох до семи дитинчат, які при¬
близно протягом дев’яти днів залишаються сліпими. Для пологів білки
обирають переважно дупла дерев. Коли дитинчата перестануть смоктати,
мати, а інколи також і батько, протягом ще декількох днів приносять їм
поживу, потім батьки залишають юне потомство напризволяще і після
того спаровуються вдруге. Покинуті дитинчата деякий час знаходяться
разом. У червні самка повторно народжує звичайно меншу кількість ди¬
тинчат, ніж першого разу. Коли й ці підростуть вже настільки, що можуть
бігати скрізь самостійно, вона часто приєднує їх до попереднього ви¬
водку, і тоді вся сім’я з 12—16 особин поселяється разом у якій-небудь
частині лісу.
Молоді білки жваві, веселі і абсолютно нешкідливі звірки, які охоче
дозволяють людям себе приласкати і побалувати.
Найнебезґіечніший ворог білки — куниця. Лисиці рідко вдається спій¬
мати білку, так само звір уміє ховатися від шулік, яструбів і великих сов,
вправно рятуючись від переслідувань на дереві, куди забирається зі швид¬
кістю стріли, по спіралі підіймаючись по стовбуру. Птахи не встигають за
нею, тому що їм доводиться описувати великі круги, а білка тим часом
досягає своєї нори на густій верхівці, де й може безпечно сховатися.
На річці Лена селяни всю весну з початку березня до середини квітня
займаються виключно полюванням на білок. Щоб не зіпсувати хутро,
тунгуси стріляють в неї тупими стрілами або озброюються гвинтівками з
кулями, завбільшки з горошину, якими і вбивають звіра просто в голову.
БІЛКА ЗЕМЛЯНА ЧЕРВОНА («шилу» у абіссінців) (Xerus rutilus) на¬
лежить до родини Білячі ряду Гризуни. Довжина її 50 см, з яких майже
22 см припадає на хвіст. Забарвлення хутра зверху червонувато-жовте, з
боків і на череві світле, майже біле. Перисте хутро з боків і на кінці біле,
в середині червоне, поцятковане білими плямочками, оскільки багато во¬
лосся має білі кінчики. Такі ж самі плями видно й на спині.
Живуть вони в сухих степових гаях, навіть у безлісих рівнинах, у го¬
ристих і горбистих місцевостях з мізерною рослинністю, майстерно і
швидко викопують собі глибокі нори під густими чагарниками, між ко¬
рінням дерев і під уламками скель.
Сосків у ховрахової земляної білки від 2 до 6, у приплоді 2—6 дитин¬
чат. Магометани і християнські жителі внутрішньої Африки не чіпають
їх, оскільки вважають за нечистих тварин.
Самець і самочка живуть окремо,
і самка пильно охороняє свою тери¬
торію. Період гону у самок, почина¬
ючи з 2-3-річного віку, буває двічі
на рік: у лютому-березні і в червні-
липні. Тічка триває 2 тижні. Шлюб¬
ні ігри починаються із залицянь, су¬
місних пробіжок по деревах. Після
декількох днів сумісного мешкання
в гнізді самка проганяє самця. При
утриманні в неволі клітки самців і
самок з ’єднують спільним коридором.
Тривалість вагітності 35—40 діб.
Виводок складається з 3—4 білче¬
нят (буває і до 10), цілком безпорад¬
них, голих і сліпих. Шерстка починає
рости з 14 діб, очі відкриваються на
30—32 добу. Білки — віддані матері.
Молоком годують до 1,5 місяця. На
6-му тижні дитинчата наважують¬
ся на першу подорож за межі гнізда,
11-місячні дитинчата стають само¬
стійними, і їх треба відсаджувати
від матері. Статевої зрілості дося¬
гають у 8—12 місяців.
Білки земляні, або ховрахові
(Xerus inauris)
■ БІЛКИ ЗЕМЛЯНІ
Білка — денний гризун з великої ро¬
дини Sciuridae, до якої, крім наших
звичайних деревних білок, належать
також риючі та літаючі (ширяю¬
чі) форми — всього 267 видів. Дерев¬
ні білки — дуже рухливі, стрибають
з гілки на гілку, тому не дивно, що
цей ряд еволюціонував у бік ширяю¬
чих форм, котрі налічують зараз ба¬
гато видів.
Дрозд-білобровик — птах, що нале¬
жить до родини Дроздові (Turdidae).
Досить поширений у холодних кліма¬
тичних зонах Європи і Азії. Досягає в
довжину близько 20 см; забарвлення
зверху буре з білими смужками біля
очей, знизу бліде з темними рисоч¬
ками. По боках і під крилами є жов¬
тогарячі плями, котрі добре видно
під час польоту. Живиться влітку
в основному комахами і черв \'яками,
а взимку поїдає безліч ягід і плодів.
БІЛКИ ЗЕМЛЯНІ, або ховрахові (Xerus inauris), належать до родини
Білячі ряду Гризуни. Тулуб у них видовжений, голова гостроморда, пе¬
ристий хвіст майже однакової довжини з тулубом, вуха малі, лапи непро¬
порційно довгі, озброєні міцними, стиснутими з боків кігтями. Хутро має
обрідне волосся, яке ледве прикриває шкіру, при цьому воно дуже жорстке.
БІЛКИ ЛЕТЮЧІ, або летяги (в деяких систематиках виділяються в
окрему родину Летягові), характеризуються головним чином тим, що їхні
лапи з’єднані широкою літальною перетинкою. Цей своєрідний парашут,
який допомагає летягам легко робити значні стрибки зверху вниз з дерева
на дерево, складається зі щільної шкіри, яка прикріпляється до передніх
і задніх кінцівок і обох боків тулуба, вкрита на спині густим, а на ниж¬
ньому боці обрідним волоссям. На п’ястку є кістяна шпорка, яка підпи¬
рає передній кінець літальної перетинки. Хвіст досить сильний і служить
хорошим кермом, проте в різних видів він різний: в одних він просто
густий, в інших — перистий.
БІЛЯЧІ, родина Sciuridae. Тулуб у справжніх білок довгастий і має
більш-менш довгий хвіст, волосся якого часто розчесане на дві сторони з
проділом посередині. Очі досить великі і виступають вперед, вуха в одних
малі, в інших великі, іноді вкриті обрідним волоссям, у деяких на вухах
китички. Передня пара лап помітно коротша за задню. Передні лапи ма¬
ють чотири пальці і зачаток великого пальця, задні з п’ятьма пальцями.
Білки живуть повсюдно, за винятком Австралії. Ліси, або принаймні
зарості, служать їх головним місцепроживанням. Звичайно кожна білка
живе сама по собі, але інколи вони об’єднуються в більш-менш численні
групи або ж пари і живуть так тривалий час. Деякі види через нестачу
поживи здійснюють подорожі, причому об’єднуються у величезні групи.
Рухи всіх білок як на деревах, так і на землі дуже швидкі. Тільки ле¬
тяги позбавлені спритності на землі, зате вони наділені здатністю робити
надзвичайно великі стрибки, хоча завжди тільки зверху вниз. Більшість
бігає стрибками, ступаючи при цьому всією ступнею. Майже всі чудово
лазять і перестрибують великі відстані з одного дерева на інше. Під час
сну вони згортаються в клубок, заздалегідь відшукуючи для цього зручні
притулки. Відпочивають у підземних норах, у дуплах дерев або ж в гніз¬
дах, які наперед влаштовують для себе. Білки, котрі живуть у холодних
країнах, при настанні зими переселяються на південь або впадають в тим¬
часову сплячку, маючи більшу або меншу кількість запасів. Найбільш
розвинені зір, слух і нюх, у деяких видів досить тонкий дотик, і вони
здатні передчувати зміни температури.
Більшість видів щорічно приносить дитинчат, і до того ж навіть не
один раз на рік. У любовний період самець тривалий час живе з самкою,
допомагає їй будувати житло, в якому вона згодом народить потомство.
Кількість дитинчат одного поносу від двох до семи. Дитинчата з’являють¬
ся на світ майже голими і сліпими, тому й потребують теплого кубла, тур¬
боти матері. Білочок, узятих з кубла маленькими, можна без особливих
зусиль приручити, вони легко переносять тривалу неволю.
Хоча всі білки віддають перевагу рослинній їжі, а іноді навіть жив¬
ляться виключно нею, але все-таки вони не відкидають, як і багато інших
гризунів, м’ясної поживи, нападають на слабких ссавців, птахів, розоря¬
ють їхні гнізда і вбивають пташенят, як справжні хижі тварини.
БІЛОБРОВИК (Turdus ilicas) належить до родини Дроздові. Сягає
в довжину 22 см, розмах крил — 35, довжина крила — 11, а хвоста — 8 см.
Виводить пташенят звичайно на крайній півночі Європи, а також у пів¬
нічних і східних регіонах Азії і в північно-західній частині Гімалайсько¬
го хребта; але трапляється, як виняток, що він в’є гнізда в південних
країнах. Він з’являється звичайно разом із чикотнем і мандрує до меж
Північної Африки, хоча здебільшого проводить зиму на півдні Європи.
(Ілюстрація — див. Дерябка.)
БІЛОДУШКА (див. Куниця кам’яна).
БІЛОЗУБКА ДОВГОХВОСТА ■
47 ■
1 — Звичайна бурозубка
(Sorex araneus),
2 — довгохвоста білозубка
(Crocidura russula)
БІЛОЗУБКА ДОВГОХВОСТА (звичайна), або землерийка домова (Croci¬
dura russula). Тварина 11,5 см завдовжки, з яких 4,5 см припадає на хвіст.
Досить поширена в Німеччині. Хутро на спинці має буро-сіре, у молодих
білозубок чорнувато-сіре забарвлення, на черевці — світло-сіре; на губах
і на ногах волосся буро-біле, хвіст зверху — світло-буро-сірого кольору,
знизу — сірувато-білого. Зубна система складається з 28 зубів.
З Північної Африки домова землерийка поширилась у Південну, За¬
хідну і Середню Європу до півночі Росії, трапляється також у Централь¬
ній Азії і в Північно-Східному Сибіру. За Блазіусом, вона деяким чином
прив’язана до полів і садків, принаймні віддає їм перевагу перед лісами
і гаями, де інколи на неї можна натрапити. Жоден з її родичів не звикає
так легко до людей, жоден не входить так вільно в будинки, особливо в
комори і сараї. Вона охоче мешкає в льохах і коморах, де є темні закутки,
котрі забезпечують їй спокійний притулок. На волі полює як рано-вран-
ці, так і пізно ввечері на дрібних безхребетних; у будинках ласує м’ясом,
салом і маслом. Її звички такі ж самі, як і в бурозубки.
На волі вона народжує влітку (а в теплих приміщеннях і восени, і на¬
віть узимку) 5—10 голих і сліпих дитинчат у потаємному, досить ретельно
і м’яко вистеленому кублі. Шість тижнів потому дитинчата стають за¬
вбільшки, як батьки, самостійно полюють майже так само успішно, як і
дорослі.
БІЛОЗУБКА МАЛА (Crocidura suaveolens), разом з одним із видів ка¬
жанів, — найменший з усіх відомих дотепер ссавців. Загальна довжина
її тіла ледве сягає 6,5 см, з яких 2,5 см припадає на хвіст. Забарвлення
шовковисто-м’якого хутра світло-буре або червонувато-сіре, хвіст зверху
бурий, знизу світліший, хобот і лапи м’ясного кольору, кінцівки вкриті бі¬
лими волосками. Найдивовижніше в цій тварині — великі вушні раковини.
Мала білозубка поширена майже в усіх країнах, що омивають Серед¬
земне і Чорне моря; її знаходили на півночі Африки, у Південній Фран¬
ції, в Італії і в Криму.
Способом життя вона нагадує своїх родичів. Місцеперебуванням для
себе найбільш охоче вибирає садки поблизу сіл, але не проти оселитися
також у будівлях і житлах. Вона набагато чутливіша до холоду, ніж наші
північні види, тому бореться із зимовими холодами, ховаючись від них у
теплих приміщеннях.
БІЛУХА (Delphinapterus leucas) належить до родини Нарвалові, жи¬
телі Курильських островів називають її «пічуга». Вона досягає 4—6 м у
довжину, має ласти 60 см завдовжки і близько 30 см у ширину; великий
хвостовий плавець у ширину досягає одного метра. Кругла голова від¬
носно невелика, лоб дуже опуклий, маленькі очі сидять на деякій від¬
стані за кутиком рота, а півмісяцеве дихальце розташоване на передній
частині лоба. Тулуб досить тонкий; дволопатевий хвостовий плавець має
ззаду виїмку; шкіра на тілі гладка. У старих тварин шкіра жовтувато-біло-
■ БІНТУРОНГ
Білуха — зубастий кит. Зуби білухи
крупніші в порівнянні із зубами дель¬
фінів і нахилені вперед. Верхні та
нижні зуби труться один об один, і
за рахунок цього на них утворюються
ріжучі крайки. Живляться в основно¬
му крупною рибою, що плаває зграя¬
ми. Поширені в усіх північних морях
біля берегів Євразії і Америки, іноді
заходять далеко у великі річки.
Бінтуронг — єдиний несумчастий
ссавець Старого Світу з хапаючим
хвостом. Цією «п'ятою лапою», а
також густою довгою шерстю і ки¬
тицями на вухах відрізняється він
від своїх родичів з родини Віверові.
Щоб бінтуронг стрибнув з гілки на
гілку, ще ніхто не бачив; по деревах
він подорожує не поспішаючи, навіть
лінькувато, шукаючи надійної опори
не тільки лапами, але й чіпким хвос¬
том. При цьому гучно і пронизливо
кричить.
то кольору, у молодих — буровато- або блакитнувато-сіра; згодом на ній
з’являються світлі плями, яких з часом стає більше, і таким чином поволі
з’являється забарвлення, властиве дорослим тваринам.
Зона поширення білухи включає всі моря біля Північного полюса, але
далеко на південь не тягнеться. Білуха живиться маленькими рибками,
раками і головоногими; крім того, в її шлунку постійно знаходять пісок,
що дало привід гренландцям жартівливо стверджувати, що білуха не може
плавати без баласту. Майже ніколи не трапляється вона поодинці. Вигляд
стада, за словами Фабера, є прекрасним видовищем, оскільки білосніжні
тварини, підіймаючись на поверхню води для дихання, іноді висовуються
до половини свого тулуба. За спостереженнями Скаммона, в цих стадах,
що складаються як із самців, так і з самок, завжди помітні окремі групи з
2—3 особин, ймовірно, батько, мати і дитинча. Полюючи на риб, що три¬
маються дна, наприклад на камбалу, білуха дуже часто потрапляє в мілкі
місця; в цих випадках вона зберігає спокій і не б’ється так, як це роблять
за подібних обставин інші кити, що часто призводить їхньої до загибелі.
Китолови зустрічають білуху з радістю, оскільки вони вважають її пе¬
редвісником великого гренландського кита, і часто пливуть у супроводі
стад цих тварин, нічим не турбуючи їх. Хоча тварина ця і має досить
велику цінність, китолови, проте, на неї не полюють, оскільки завдяки
своїй швидкості руху і спритності білуха у відкритому морі майже завжди
тікає від переслідування.
БІНТУРОНГ (Arctictis binturong) належить до родини Віверові. Англій¬
ці називають його «чорною ведмедячою кішкою». Тварина характеризу¬
ється тим, що з 40 зубів на кожному боці верхньої і нижньої щелеп зна¬
ходиться по чотири псевдокутніх і по два справжніх кутніх зуби, з яких
чотири верхніх псевдокутніх звичайно випадають. Довжина бінтуронга
від 1,5 до 1,35 м, причому майже половину довжини складає дуже довгий
хвіст, що завивається. Тулуб у нього кремезний, голова товста, морда ви¬
довжена; кінцівки короткі та сильні, ступні з голою нижньою частиною
мають по п’ять пальців з досить міцними, трохи втяжними кігтями. Густе,
досить жорстке, хвилясте хутро вкриває тіло. На коротких заокруглених
вухах волосся утворює китички, на тулубі ж, і особливо на хвості, воно
також дуже довге, тільки кінцівки вкриті коротким волоссям. Товсті білі
вібриси оточують морду з обох боків променистим вінцем. Колір шерсті
матово-чорний, на голові переходить у сірий, а на кінцівках — у бурий;
БІРУАНГ ■
краї вух і брови мають білий відтінок. Самки бувають сірими, а дитинча¬
та — жовтуватими, тому що кінчики чорного волосся мають вищеназвані
кольори.
Бінтуронг живе на Калімантані, Яві, Суматрі, Малаккському півост¬
рові, Тенассерімі, Аракані, Ассамі.
Веде нічний спосіб життя, переважно на деревах, і рухи його повільні.
За словами Бленфорда, ця тварина всеїдна, їсть охоче як ссавців, птахів,
риб, черв’яків і комах, так і плоди й іншу рослинну поживу. Його рідко
можна побачити, тому що він ховається в густих лісах. Голос його схожий
на гучне завивання. Дикий і похмурий за природою, бінтуронг, спійма¬
ний малям, швидко стає ручним і навіть покірливим і веселим.
БІРУАНГ, або ведмідь малайський (Helarctos та lay anus), — тварина
з досить довгим, але незграбним тулубом, великою головою, широкою
мордою, маленькими вухами, дуже маленькими підсліпуватими оченята¬
ми, нерозмірно з тулубом великими лапами, довгими міцними кігтями і
коротким хутром. Довжина тіла біруанга досягає 1,4 м, висота в загрив¬
ку — 70 см. Коротке, але густе блискуче хутро чорного кольору, за винят¬
ком чало-жовтих боків морди і однієї підковоподібної або круглої плями
на грудях, теж жовтого або рудого кольору.
Біруанг водиться на Борнео, Яві, Суматрі і на Малаккському півост¬
рові і поширюється на північ через Тенассерім до Бірми і через Аракан
Коли бінтуронг спить на дереві, то,
обхопивши хвостом гілку, страхує
себе від падіння. Коли спускається з
дерева головою вниз, хвостом чіпля¬
ється за суччя.
Живуть бінтуронги в лісах Південної
Азії, від Східних Гімалаїв до Індоки¬
таю, Яви, Калімантану, Суматри і
Філіппін. Вони тут найкрупніші з ві-
верових — довжина тіла бінтуронга
разом із хвостом — близько півто¬
ра метра — і найголосистіші: ноча¬
ми гучні крики бінтуронгів розтина¬
ють джунглі.
Біруанг, або ведмідь малайський
(Helarctos malayanus)
Малайський ведмідь найдрібніший
з ведмедів: довжина тіла — менше
1,5 м, вага 25—65 кг.
Ведмедя малайського називають
бруангом (іноді біруангом) і сонячним
ведмедем через жовту пляму на гру¬
дях півмісяцевої форми, яка часто фі¬
гурує в місцевих легендах як символ
сонця, що сходить. Бруанг має чорне
хутро, тільки товста і губаста мор¬
да жовто-бурого кольору. З усіх вед¬
медів він найменший: від носа до ко¬
роткого хвоста — близько 120 см, а
важить лише 48 кг. Але зовсім не су¬
мирний, дорослі ведмеді досить люті.
■ БІХОРКА ЗВИЧАЙНА
Деякі малайські ведмеді, що утриму¬
валися в неволі, відзначалися вража¬
ючою для звіра кмітливістю. Один
швидко навчився, засунувши кіготь
у замкову щілину, відкривати буфет
і красти цукор. Другий, розсипаючи
біля клітки рис зі своєї чашки, при¬
наджував і ловив курчат.
Біхорка звичайна
(Geleodes araneoides)
і скорпіон
Біхорки не тільки кусають і висмок¬
тують спійману здобич, але навіть
можуть розжовувати її. Через свою
лютість вони не розбирають ворогів
і кидаються навіть одне на одного,
причому переможець пожирає уби¬
того супротивника.
до Читтагонга. Лазить він майстеніше за всіх своїх родичів і, здається,
стільки ж часу проводить на деревах, як і на землі. Живиться переважно
рослинною поживою і комахами, хоча, говорять, що їсть також ссавців і
птахів. За словами Марседена, він заподіює іноді великої шкоди кокосо¬
вим плантаціям на Суматрі, здирається на кокосові пальми і з’їдає ніжні
пагони. Взагалі, на материку його не вважають небезпечним, хоча він, як
то кажуть, нападає іноді на людей. Стерндаль вважає, що на подібні на¬
пади наважуються тільки захоплені зненацька матері, яким здається, що
їхнім дитинчатам загрожує небезпека.
Основна пожива малайського ведмедя — різні плоди, а також бджо¬
лині личинки і мед. Бджолині стільники він здобуває, руйнуючи дупла
величезними кігтями передніх лап. Крім того, біруанг їсть дрібних ссавців
і птахів завбільшки з курку.
Серце, а особливо жовч цього ведмедя високо цінуються як ліки; за
словами Бока, китайські купці дорого за них платять. На острові Борнео
даяки з його хутра шиють собі шапки.
БІХОРКА ЗВИЧАЙНА (Geleodes araneoides) поширена по всій Півден¬
ній Європі і в Єгипті. Вона червонуватого кольору, спереду майже бурого,
черевце дещо темніше. Біхорки живуть в очеретах і очеретяних чагарниках,
у міжгір’ях глинистого грунту; вони не уникають людини і дуже часто по¬
селяються в її житлі або в надвірних спорудах, удень ховаються під камін¬
ням і в щілинах, на полювання виходять уночі. Намітивши здобич, біхорка
кидається на неї сильним стрибком і вмить встромляє в жертву свої клішні.
Незважаючи на свої невеликі розміри (5—7 см), біхорка дуже люта і для
багатьох тварин, що значно більші за неї, є серйозною небезпекою.
Одна біхорка 52 мм завдовжки кидалася з люттю на кожну комаху,
яку до неї пускали. Коли до неї наблизилася ящірка, то вона скочила їй
на спину, встромила їй свої клішні в потилицю і, убивши, з’їла її всю,
залишивши лише декілька кісточок.
БІХОРКИ (Solifugae) належать до ряду Павукоподібні. На вигляд яв¬
ляють собою щось середнє між комахами і типовими павуками. У них
членисте не тільки черевце, але й уся передня частина тіла; щелепні сяжки
роздуті у вигляді пухирців, спереду є дуже сильні клішні, озброєні з вну¬
трішнього боку гострими зубами, можуть рухатися одна одній назустріч.
На голові спереду знаходяться двоє очей, а під ними парні щелепи,
схожі швидше на щупальця або ноги і відрізняються від останніх тільки
БЛЕСТЯНКА МІДНА"
розмірами і тим, що не озброєні кігтиками. Черевце складається з дев’яти
кілець. Педипальпи схожі на ходульні ноги, тому здається, що в біхорок
десять ніг. Тіло і кінцівки вкриті волосками.
БЛЕСТЯНКА МЩНА (Meligethes aeneus) завдає значної шкоди горо-
дним овочам, брукві, суріпиці, бруньками і квітами яких вона живиться і
сюди ж відкладає яйця, з яких за тиждень-два розвивається личинка: вона
починає невтомно поїдати бруньки, молоді листочки, стручки і, якщо по¬
живи вдосталь, днів через 10 перетворюється на лялечку, а через місяць
після цього і на дорослу тварину. На городах блестянки іноді з’являються
в незліченній кількості.
БЛОХИ. Мають прості очі, сяжки прикріплені ззаду і можуть підгина¬
тися в особливі борозенки; дихальця розташовані на грудних сегментах,
крил немає. Паразитують блохи на різних теплокровних тваринах, смок¬
чуть їхню кров, а личинки живуть в гною і живляться всілякими речови¬
нами, що розкладаються.
Звичайна блоха (Pulex irritans), яка паразитує на людині, поширена
майже по всій земній кулі. Щупальця їхні складаються з чотирьох чле¬
ників; самки відкладають звичайно близько 12 яєць, і вже через 6 днів з
них з’являються личинки, що являють собою маленькі білі черв’ячки без
очей. За допомогою бічних щетинок вони досить швидко рухаються і днів
через 10 досягають повного розвитку, перетворюючись на лялечку. Ще 10
днів потому з лялечки виходить доросла комаха, таким чином, весь цикл
перетворення триває близько 4 тижнів.
У них особливо розвинені задні ноги, за допомогою яких блохи мо¬
жуть високо стрибати.
У тропічних країнах є багато інших представників цієї родини; особ¬
ливо цікава блоха чигер, або піщана (Sarcopsylla penetrans), яка тримається
поблизу людських поселень. Самка проколює шкіру тварин або людей
і забирається туди сама; у людей зазвичай вона вибирає ноги або кладе
яйця під нігті, внаслідок чого з’являється пухлина і нестерпний свербіж,
а потім нагноєння.
БЛОЩИЦЯ (Сітех lectularius) була відома ще за стародавніх часів. Ха¬
рактерною ознакою її є відсутність крил, тричленистий хоботок і схиль¬
ність живитися кров’ю тварин. Тіло її плоске, завдовжки 4 мм, червону¬
вато-бурого кольору. Навесні і влітку самка кілька разів відкладає яєчка,
відразу штук по 50, у різні щілини, під шпалери або просто у тріщини стіни.
Те покоління, яке виводиться пізно восени, зазвичай не переживає
зими, але блощиці, що цілком зміцніли, можуть зносити навіть дуже сильні
холоди. При всій своїй ненажерливості блощиці дуже довго можуть голо¬
дувати. Так один натураліст посадив самку блощиці в коробочку, і коли
відкрив її за 6 місяців, то побачив, що вона не тільки жива, а й народила
численне потомство, хоча всі вони були дуже худі і майже зовсім прозорі.
Надзвичайна витривалість і живучість блощиць, разом із вражаючою
їхньою плодючістю, робить їх дуже неприємними паразитами.
Хоч існує дуже багато засобів для виведення блощиць, але всі вони
малоефективні, оскільки достатньо зберегтися лише одній самиці, щоб
розвелося нове покоління, незважаючи на всі вжиті заходи. Тому вини¬
щувати цих паразитів потрібно постійно. Дотепер ще не з’ясовано, звідки
блощиці з’явилися в Європі, але більшість учених припускає, що вони
родом з Індії.
БОБАКАТО (див. Індрі куцохвостий).
БОБЕР БОЛОТЯНИЙ (див. Нутрія).
БОБЕР КАНАДСЬКИЙ (Castor canadensis) належить до родини Бо¬
брові ряду Гризуни. Відрізняється від європейського опуклішою лицьо¬
вою лінією, вужчою головою та іншими особливостями черепа, темнішою
шерстю і, особливо, розташуванням бобрових залоз. Спосіб життя схожий
з річковим бобром (див. Бобер річковий).
Блохи — дрібні темні безкрилі кома¬
хи, що належать до ряду Siphonapte-
га; живляться, висмоктуючи кров у
ссавців і птахів. Ряд включає близь¬
ко 1400 видів, причому приблизно 60
з них живуть на Британських о-вах.
Тіло бліх стисле з боків і має тверді
покриви, тому їм легко просувати¬
ся в хутрі і перах; ряди спрямованих
назад остей і щетин і сильні кігти¬
ки допомагають їм утримуватися на
своїх хазяїнах. Ротові частини моди¬
фіковані для проколювання і введення
слини в тіло хазяїна. Слина містить
антикоагулянти, які потрапляють у
ранку, коли блоха починає смокта¬
ти кров. У всіх бліх могутні кінцівки,
особливо задня пара, і вони можуть
здійснювати стрибки більш ніж на
ЗО см (відстань, яка у 200 разів пе¬
ревищує довжину їхнього тіла).
■ БОБЕР РІЧКОВИЙ
Бобер — водяний гризун. Існує два
види бобрів: Castor canadensis, що
мешкає в Північній Америці, і Castor
fiber, чисельність якого набагато
менша і поширений він у Європі та
Азії. Більшість американських і дея¬
кі європейські бобри будують хати¬
ни з лозин, котрі обмазують глиною.
Взимку хатина перетворюється на
укриття, достатньо міцне, щоб за¬
хищати від хижаків. Вхід в хатину
знаходиться під водою і залишаєть¬
ся відкритим, навіть коли замерзає
водоймище.
Бобри важать від 15 до ЗО кг при дов¬
жині тіла 90—120 см, включаючи
плоский хвіст (41 см).
Передні лапи бобра — хапального
типу, великий палець на них укоро¬
чений, а функцію великого пальця ви¬
конує мізинець, що протистоїть ре¬
шті пальців.
Хвіст бобра, вкритий твердими лус¬
ками, служить йому під час плаван¬
ня і веслом і кермом. Підточуючи
дерева, бобер користується ним як
опорою, а при появі хижака б ’є хвос¬
том по воді, попереджаючи родичів
про небезпеку.
Звірі можуть плисти зі швидкістю
близько 3 км/год і залишатися під
водою до 15 хв.
Коли бобри тягнуть по воді колоду
для дамби або хатини, їхні губи сту¬
ляються позаду різців, не пропускаю¬
чи воду в порожнину рота.
БОБЕР РІЧКОВИЙ (Castor fiber) належить до родини Боброві ряду
Гризуни. Нині бобри поширені в трьох частинах світу і населяють усі
країни, розташовані між 33° і 68° північної широти, але колись ареал його
поширення, ймовірно, був значно ширший. Релігією індійських магів за¬
боронено їх вбивати, — отже, ймовірно, що вони жили також і в Індії.
Бобер, що належить до роду Castor, — один з найкрупніших гризунів.
У дорослих самців довжина тулуба досягає 75— 95 см, довжина хвоста —
ЗО см, висота в загривку — також ЗО см, маса тіла 20—30 кг. Незграбний
і товстий тулуб його значно товщий ззаду, спина зігнута, черево відвисає,
шия коротка і товста, голова ззаду широка, звужується до морди, плоска;
кінцівки короткі і дуже сильні, задні трохи довші за передні, на кінцівках
по п’ять пальців, причому на задніх вони аж до кігтів з’єднані між собою
широкою плавальною перетинкою. Хвіст, що нечітко відділяється від ту¬
луба, біля тулуба круглий, далі приплюснутий, досягає до 20 см у ширину,
тупо заокруглений на кінці, має яйцеподібну форму і дуже загострені
краї. Довгасто-круглі, майже абсолютно прикриті шерстю вуха маленькі
і короткі, з волоссям усередині і ззовні і можуть так притискатися до
голови, що майже повністю закривають слуховий прохід. Маленькі очі
мають мигальну перетинку, зіниця їх розташована вертикально. Ніздрі
мають м’ясисті краї і також можуть закриватися. Ротова щілина маленька,
верхня губа широка, зі складкою посередині, розщеплена донизу. Шерсть
складається з незвичайно густого, пухнастого, шовковистого волосся під-
шерстка і обрідного довгого, товстого, пружного і блискучого волосся
остюка, яке на голові і нижній частині спини коротке, а на решті частин
тіла — понад 5 см завдовжки. На верхній губі є декілька рядів товстих,
пружних, не дуже довгих щетин. Шерсть на спині темного каштанового
кольору, який переходить у сіруватий, на череві вона світліша. Хвіст біля
тулуба вкритий дуже довгим волоссям, а кінець голий. Ця гола частина
хвоста має блідий чорнувато-сірий колір із синюватим відтінком.
Різці дуже великі, міцні, спереду плоскі, гладкі, в поперечному розрізі
мають майже тригранну, збоку — долотоподібну форму і далеко видають¬
ся зі щелепи. Кутні зуби, влаштовані однаково, мають у верхній щелепі
ззовні три, всередині одну, а в нижній, навпаки, ззовні одну, всередині —
три поперечно розташовані складки емалі. Череп дуже розвинений. Всі
кістки міцні і широкі і служать для прикріплення сильних м’язів. У обох
статей в нижній частині черевної порожнини біля заднього проходу і ста¬
тевих органів знаходяться дві своєрідні, звичайно відокремлені одна від
одної залози, що відкриваються у статеві органи, і виділяють тонкою ців¬
кою бобровий секрет — кастореум. Речовина ця виділяється внутрішньою
звивиною залоз, вкритих слизовою оболонкою, яка утворює лускоподібні
мішечки і складки. Вона являє собою темну червоно-буру, жовто-буру
або чорно-буру, досить м’яку, схожу на мазь масу, що має дуже сильний,
неприємний запах і гіркуватий смоляний смак, що надовго залишається
в роті. Колись бобровий секрет часто застосовувався як протисудомний
і заспокійливий засіб.
Бобри живуть переважно попарно і об’єднуються в більш-менш чис¬
ленні сім’ї тільки в найвідлюдніших місцевостях. Часто вони мешкають,
подібно до видри, у підземних норах і не збираються будувати собі штуч¬
них осель.
Тварини вибирають яку-небудь річку або струмок, де по берегах до¬
статньо їжі і які здаються їм найкраще пристосованими для побудови
ходів, дамб і замків. Бобри, що живуть поодинці, мешкають, подібно до
видри, у простих підземних норах; якщо ж бобри живуть групами, що
складаються звичайно з декількох родин, то майже завжди зводять замки
і за необхідності — дамби, щоб підвищити рівень води і утримати його на
однаковій висоті.
Споруди ці мають один або декілька ходів, довжина яких буває різ¬
на і коливається від 2 до 6 метрів; вони закінчуються під водою і ведуть
у простору улоговину, розташовану більш-менш високо над поверхнею
води. Улоговина складається звичайно з одного житлового приміщення,
ретельно і акуратно вимощеного тонко розщепленими трісками і служить
спальнею, а в крайньому разі також лігвом самки під час пологів. У най-
віддаленіших і тихих лісах бобри користуються підземними спорудами
БОБЕР РІЧКОВИЙ ■
53
Бобер річковий (Castorfiber)
Гілки в декілька сантиметрів зав¬
товшки бобер перегризає миттєво,
дерева валить, обгризаючи стовбур з
усіх боків і особливо з того боку, що
звернений до річки, поки воно не
нахилиться в цьому напрямку і не
впаде у воду. Трапляється, що бобри
зрізають стовбури завтовшки більше
за діаметр людського тулуба.
тільки як потайними виходами у разі небезпеки і постійно споруджують
так звані замки — розташовані над поверхнею землі житлові приміщення
бобрів, у які ведуть ходи, що починаються глибоко під водою.
Замки ці являють собою товстостінні купи у вигляді хлібної печі,
складені з навалених один на оден шматків дерева і суччя, з яких обі¬
драна кора, а також землі, глини і піску; говорять, що всередині, окрім
житлового приміщення, є ще комори для зберігання харчів. Якщо рівень
води в річці або струмку значно змінюється протягом року або якщо
струмок не має бажаної глибини, то бобри прокладають упоперек течії
високі і, залежно від швидкості течії, товсті дамби, підвищують рівень
води і влаштовують собі таким чином вище від дамби відкритий водний
басейн. Кілька років тому Морганс дослідив понад 50 подібних дамб у
первісних лісах по берегах Верхнього озера в Північній Америці, сфо¬
тографував і детально описав їх у творі про бобрів і їхні споруди. Деякі
з цих дамб досягають довжини 150—200 м, 2—3 м завширшки, товщини
біля основи 4—6 м, а біля вершини тільки 1—2 м. Вони складаються з
жердин завтовшки з руку або ногу, завдовжки 1—2 м, які одним кінцем
вбиті в землю, а другим виходять на поверхню води, з’єднані між собою
тоншими лозинами, а проміжки між ними заповнені очеретом, мулом і
землею, так що з боку течії утворюється майже прямовисна щільна стіна,
а з протилежного боку — скат. Бобри не завжди будують дамбу по прямій
лінії упоперек течії і далеко не завжди влаштовують її так, щоб вона посе¬
редині мала вигляд кута, часто роблять її у воді у формі дуги, з опуклістю
проти течії. Нарешті, від ставків, котрі утворюються вище від дамб, бобри
Звичайно бобри утворюють міцні
сім’ї. Шлюбний сезон настає на по¬
чатку року, а дитинчата наро¬
джуються приблизно через 4 міся¬
ці після спаровування, масою менше
0,4 кг, але вкриті м'яким хутром і
зрячі. Більше року вони залишають¬
ся під батьківською опікою. У віці
двох років, перед появою в родині но¬
вих дитинчат, вони йдуть на пошу¬
ки статевого партнера і починають
жити самостійно. Тривалість жит¬
тя бобрів звичайно 10—12 років, хоча
в сприятливих умовах зоопарків вони
доживають і до 20 років.
Боброві хатини бувають до 3 м зав¬
вишки і 12 м у діаметрі. Житлове
приміщення усередині хатини близько
0,6 м у висоту і 2 м в діаметрі; та¬
ких приміщень може бути декілька.
■ 54
■ БОГОМОЛИ
Окрім людини, у бобра, що живе
на волі, мало ворогів. Завдяки сво¬
їй обережності, він часто благопо¬
лучно уникає переслідувань навіть
спритного мисливця. Користь, яку
приносить бобер, майже згладжує
шкоду, яку вони завдають. Він живе
переважно в нснаселених місцевос¬
тях і охочіше зрізає тонкі стовбури
тих видів дерев, які швидко вирос¬
тають знову.
Богомоли — крупні комахи, в яких
перший сегмент грудного відділу по¬
довжений, а передні кінцівки видо¬
змінені для схоплювання здобичі. Бо¬
гомоли сидять на рослинах у певній
позі, що нагадує молитовну, поки не
з \явиться здобич. Самки іноді під час
спаровування поїдають самців. Бо¬
гомоли — комахи ряду Mantoptera, в
який входять дві родини — Справ¬
жні богомоли і Емпузи; поширені пе¬
реважно в тропіках і субтропіках.
прокладають стежини або канали для того, щоб зручніше було доставляти
і сплавляти по них будівельні матеріали і їжу.
Без особливої потреби бобри не залишають заснованих ними колоній.
Тому в ненаселених лісах можна побачити дуже старі боброві споруди.
Агасис, досліджуючи дамбу одного ставка, заселеного бобрами, знайшов,
що старі, обгризені тваринами шматки дерев і суччя були вкриті шаром
торфу до 3 м завтовшки, і дійшов висновку, що колонії ці повинні були
існувати принаймні ще 900 років тому. З висновків того ж дослідника,
боброві споруди в Америці справляють помітний вплив на сільське гос¬
подарство даної місцевості. Дамби перетворюють невеликі струмочки, які
спочатку спокійно протікали посеред лісу, на ряд ставків, з яких деякі
займають площу в 10—20 гектарів. Поблизу них, оскільки бобри зрубали
дерева, утворюються галявини, так звані боброві лужки, що займають
площу в 100 гектарів і більше, які часто є єдиними прогалинами в ще не¬
займаних первісних лісах. Береги ставків швидко обростають торф’яними
рослинами, і поступово утворюються торф’яні болота на значній відстані.
З іншого боку, канали, проведені цими тваринами, дають стік водам бо¬
літ, осушують їх, і внаслідок цього утворюються сухі безлісі простори.
Як і більшість гризунів, бобри активні переважно вночі.
У більшої частини тварин обов’язок архітектора виконує самка, са¬
мець же є скоріше робітником і доставляє матеріал. Обидва працюють
протягом всього року, проте не завжди однаково. Влітку і на початку
осені вони більше граються, ніж займаються своєю спорудою, аЛе перед
настанням холодів вони безупинно працюють цілу ніч.
Пожива бобрів складається головним чином з кори і листя різних дерев.
Під час ходьби бобри однією кінцівкою описують навколо другої
півколо, оскільки черево, що майже волочиться по землі, заважає швид¬
ко, рівномірно рухатися. У воду вони падають з шумом тільки тоді, коли
бувають чим-небудь налякані, звичайно ж безшумно спускаються в гли¬
бину. Плаваючи, вони глибоко занурюються у воду, над водою виступа¬
ють тільки ніздрі, очі, вуха і середня частина спини. Посуваються вперед
за допомогою одночасних, рідше поперемінних поштовхів задніх кін¬
цівок, хвіст служить їм кермом, причому вони ніколи не ставлять його
вертикально, а завжди повертають його дещо навскіс і іноді відштовху¬
ються ним у відповідному напрямку; передні кінцівки не беруть участі
у плаванні. Швидко пірнаючи, бобри опускаються вперед, сильно від¬
штовхуються своїми веслоподібними, вкритими широкою плавальною
перетинкою задніми кінцівками, ударяють хвостом по поверхні води і
швидко занурюються майже прямовисно. Під водою можуть пробути
близько двох хвилин, поки потреба в повітрі не змусить їх знову вири¬
нути на поверхню.
Голос у бобра слабкий, схожий на стогін. З п’яти відчуттів слух і нюх
посідають, мабуть, перше місце, очі маленькі, тьмяні, проте зір розвине¬
ний так само добре, як і смак.
Залежно від місцеперебування бобра, час розмноження його припадає
на різні місяці. Деякі вважають, що тічка буває на початку зими, інші —
що в лютому чи березні. Самець і самка ставляться одне до одного дуже
ніжно. Після декількох тижнів вагітності самка народжує 2—3 вкритих
шерстю дитинчат. Через 1—2 дні вони вже можуть плавати за матір’ю.
БОГОМОЛИ (Manteidae) мають дуже дивний вигляд; стародавні гре¬
ки називали богомола «віщуном», або «пророком», і в середні віки його
вважали провісником погоди або вісником весни, але ні те, ні друге не є
істиною; найбільш правдоподібним є припущення, що назва цієї комахи
походить від її звички тримати передні ноги злегка піднесеними, нібито
богомол звертається з молитвою до Бога.
Цілими годинами сидить він серед листя абсолютно невидимий,
оскільки й сам він зеленого кольору. Проте богомол не дрімає і гостро¬
зоро видивляється, чи не наблизиться яка-небудь комаха, яку він може
подужати, і обережно починає до неї підкрадатися. Нарешті, улучивши
зручний момент, він хапає жертву своїми чіпкими ногами, підносить до
рота і спокійно починає їсти. Самка завжди більша і товща за самця; кри¬
ла і надкрилля її порівняно короткі.
БОКОПЛАВИ ■
Богомоли (Manteidae)
Богомоли поширені головним чином у
спекотних країнах, є серед них до¬
сить великі, як, наприклад, аргентин¬
ський богомол (Mantis argentine), який
досягає в довжину 78 мм.
Самка приклеює яйця невеликими купками до якого-небудь стебла
або каменя і, з’єднуючи їх між собою драглистою речовиною, розміщує їх
рядами, або пластинками, загорненими на зразок пакетів.
БОКОПЛАВИ (Amphipoda). Близько 4600 видів цих ракоподібних по¬
ширені майже по всій земній кулі; всі вони дуже швидко плавають, при¬
чому посуваються поштовхами або стрибками і можуть вискакувати з
води на висоту, що в 100 разів перевищує їхню довжину.
Бокоплав-блоха (Gammarus pulex), поширений майже скрізь в прісних
водах, може служити представником цього ряду. Він у незліченній кількості
водиться в ставках, в озерах і річках, під камінням або дерев’яними підвод¬
ними спорудами, а також на рослинних залишках, що розкладаються. Голова
комахи зливається з першим грудним сегментом, на ній сидять два маленькі
складні очка без стеблинок, три пари щелеп і одна пара щелепних ніжок.
Сьомий сегмент головогрудей також з’єднаний безпосередньо з черевцем;
листоподібні дихальні органи розташовані біля основи ніжок у передній
частині тулуба, і, рухаючись, кінцівки безупинно приганяють воду до них.
Бокоплави звичайно невеликі і найбільші з них досягають 10 см у до¬
вжину, але більшість з них лише 1 см завдовжки. Морські бокоплави та¬
кож дуже численні і відомі під назвою піщаних стрибунців, які тримають¬
ся звичайно біля берега, але трапляються й у відкритому морі. Живляться
ці тварини майже виключно падлом, від якого вони очищають моря, чим
приносять чималу користь, оскільки цілі легіони цих дрібних тварин до¬
сить швидко поїдають величезні туші китів, моржів і дельфінів.
У справжніх бокоплавів (Gammaridae) дві передні пари ніжок мають
кігтики і служать для хапання здобичі; тіло їхнє стисле з боків; живуть
вони звичайно на дні мілководних басейнів, де тримаються під камінням
та іншими предметами, постійно уникаючи світла.
БОМБАРДИРИ (Brachinidae) належать до жужелиць, дістали свою назву
завдяки тому, що у разі небезпеки вони вживають оригінальний засіб за¬
хисту: викидають на ворога із задньої частини черевця маленьку цівку дуже
смердючої рідини, чим у більшості випадків і рятуються. Поширені вони в
усіх країнах світу, окрім Австралії; живуть групами під камінням або в тріщи¬
нах між камінням. Серед них є й гіганти, що досягають 17,5 мм у довжину.
Бокоплави — ракоподібні ряду Різно-
ногі (Amphipoda), що об'єднує понад
4600 видів; він включає дуже поши¬
рених рачків-бокоплавів (рід Orches-
tia), прісноводих «креветок», таких,
як Gammarus pulex, а також велику
кількість схожих на креветок мор¬
ських тварин і креветок Caprella.
Більшість бокоплавів пристосована
до життя на дні ставків і струм¬
ків або уздовж морського узбереж¬
жя. Різні кінцівки у них спеціалізо¬
вані для плавання, ходьби і стрибків,
іноді навіть плавають на боку. Тіло
їхнє звичайно стисле з боків, і вони
здаються горбатими. Живляться
падлом на піщаному або мулистому
дні. Деякі види ведуть паразитичний
спосіб життя і мають химерну фор¬
му тіла.
Бокоплави сухопутні — наземні боко¬
плави, живуть серед викидів на мор¬
ському узбережжі, викопують ко¬
роткі ходи серед загиблих водоростей
і живляться органікою, що розклада¬
ється. Вони моторно стрибають по
піску, використовуючи швидкі скоро¬
чення черевця.
БОНТО (див. Пеламіда атлантична).
БОРИВІТЕР ЗВИЧАИНИЙ (Falco tinnunculus) належить до родини
Соколині. Верхня частина тіла іржаво-червоного кольору, груди і чере¬
во — червоно-сірі, махові пера чорні; є вуса. Від Лапландії до Південної
Іспанії і від Амуру до Португалії немає жодної місцевості в Європі і Азії,
де б не було цього птаха. Живе він як на рівнинах, так і в горах і одна¬
ково добре ховається в скелястих і в лісистих місцевостях. Повертаючись
зі своєї зимової подорожі, боривітер часто з’являється вже в лютому (най¬
пізніше в березні) і залишається на батьківщині до жовтня. Кладка скла¬
дається з 4—9 круглястих яєць. Живииться боривітер мишами, дрібними
птахами, якщо йому вдається їх добути, і комахами.
Найчисленнішим хижаком Середньої
Європи слід вважати, ймовірно, зви¬
чайного боривітра (Falco tinnuncu¬
lus). Більш як 10 підвидів поширені
практично по всій Європі, Азії і Аф¬
риці. Боривітер — перелітний птах
і на зиму відлітає в теплі країни.
■ БОРОДАВОЧНИК АФРИКАНСЬКИЙ
Бородавонник — вид свиней (Phaco-
choerus aethiopicus), належить до ро¬
дини Suidae. Поширений в Африці —
в саванах і на відкритих рівнинах.
Бородавонник сіро-бурого кольору,
шкура вкрита обрідною щетиною,
а навколо очей розміщуються бородав¬
ки. Довге рило має дві пари іклів —
верхніх, які можуть у великих сам¬
ців сягати 63 см у довжину, і нижніх,
які, незважаючи на незначну довжи¬
ну (всього 6 см), дуже гострі і є смер¬
тельно небезпечною зброєю.
Бородавочник африканський
(Phacochoerus aethiopicus)
Бородавочники африканські не такі
масивні, як європейські та азійські
кабани, але верхні ікла у них, як шаб¬
лі: завдовжки бувають до 63 см.
БОРОДАВОЧНИК АФРИКАНСЬКИЙ (Phacochoerus aethiopicus) до¬
сягає довжини 1,9 м, з яких на хвіст припадає 45 см; висота у загрив¬
ку — 70 см. Тіло має циліндричну форму, спина посередині ввігнута, шия
коротка, голова велика, лоб широкий і низький, вся морда помітно роз¬
ширена, особливо видається нерозмірна широка верхня губа. Морда з
обох боків спотворена трьома бородавчастими наростами, з яких один,
декілька сантиметрів заввишки, загострений і рухомий, то піднесений до¬
гори, то висить під очима; другий, трохи менший, завжди стирчить догори
і знаходиться спереду на верхній щелепі; третій, в основі дуже довгий, по¬
чинається біля нижньої щелепи і доходить до самого рота. Очі маленькі,
витрішкуваті, як у бегемота, облямовані знизу великими півмісяцевими
складками, які можна порівняти із слізними ямками; можливо, тут і зна¬
ходиться яка-небудь залоза. Вуха загострені, писочок такий розширений,
що утворює спереду подовжену яйцеподібну площину. На кистьових су¬
глобах передніх ніг знаходяться широкі мозолі. Довгий хвіст має вигляд
батога і закінчується густою китицею. Окрім бакенбард і гриви на спині
тіло подекуди вкрите обрідно розкиданими щетинами. У роті знаходяться
дуже великі викривлені ікла, на кінцях тупі, заломлені догори, як у всіх
свиней. Волосся на боках і на нижній частині живота коротке і обрідне
навіть у холодну пору року; в теплу пору, і особливо після линьки, його
так мало, що сірувато-аспідну шкіру добре видно, і м’які, тонкі щетини,
що її вкривають, додають шкірі світлішого відтінку. Навпаки, грива, що
йде уздовж усієї спини від лоба до крижів, дуже розширюється на спині,
складається з товстого, що майже не згинається, чорного волосся з корич¬
невим забарвленням на кінці, такого довгого, що воно спадає на боки до
черева. Очі з густими віями оточені жорсткою щетиною, подібна до цієї
щетина утворює на нижній щелепі помітні бакенбарди. Африканський
бородавочник поширений переважно в Середній і Південній Африці.
Його можна побачити в Абіссінії на висоті до 3000 м над рівнем моря,
по берегах Білого Нілу, в усіх порослих чагарниками місцевостях, на по¬
лях, в очеретах або в майже непроникних бамбукових гаях, яким ці твари¬
ни віддають перевагу, оскільки білі молоді пагони бамбука є їхньою улю¬
бленою поживою. На думку Гейгліна, бородавочники збираються стадами
різної чисельності, так само як більшість видів цієї родини. Вони пасуть¬
ся з вечора до ранку, вдень відлежуються в лігві, переважно в болоті, там,
де можна зануритися у воду. За повідомленнями Бема, у Східній Африці
бородавочник віддає перевагу сухим лісам і степам, порослим травою,
Тигр
Леопард
Дикобраз
БОРСУК ■
і його можна вважати некочівною твариною, оскільки час від часу його
завжди можна знайти у певному окрузі. Стадами він живе рідко, частіше
попарно, і самка неохоче кидає навіть підстреленого самця. Старі самці
віддають перевагу самотності. Живляться вони, на думку Рюппеля, корін¬
ням, — ось для чого їм потрібні величезні ікла. Щоб добути їжу, тварина
стає навколішки, відштовхується задніми ногами і ковзає на мозолястих
наростах, що є на колінах. В такому положенні вона, щоб добути свою
улюблену їжу — коріння і бульби, починає проривати глибокі борозни,
працюючи більше іклами, ніж писочком. Крім того, вони їдять і різно¬
манітну тваринну їжу: гусінь, лялечок, жуків, черв’яків, а також плазунів
і навіть падло.
«Незважаючи на величезні ікла і дійсно кремезну статуру, — говорить
Гейглін, — ці тварини не дуже злі і, навіть підстрілені, не вміють так
добре захищатися, як європейські кабани. їхнє м’ясо не таке смачне,
як м’ясо наших диких свиней, вживання його часто призводить до
розладу шлунку».
Перший бородавочник був привезений з Капської землі до Європи
1775 року. Його тримали недовго в зоологічному саду в Гаазі, де його вва¬
жали за дуже добродушну істоту, поки одного чудового дня не виявилася
його лють: він кинувся на свого сторожа і завдав йому своїми жахливими
іклами смертельного удару.
БОРСУК (Meles meles) досягає довжини 93 см, з яких 75 см припадає
на голову і тулуб, а 18 см — на хвіст. Висота в загривку — до ЗО см, а
вага старих самців восени наближається до 20 кг. Шерсть, що вкриває все
тіло, включаючи вуха, досить довга, блискуча і жорстка, схожа на щетину.
Забарвлення шерсті на спині являє собою суміш сірувато-білого і чорно¬
го кольорів. Голова біла, але з обох боків морди починається по чорній
смузі, які, розширяючись догори, проходять через очі і опушені білою
шерстю вуха, а потім поступово зникають на потилиці. Самки відрізня¬
ються від самців меншими розмірами, а також світлішим забарвленням,
яке залежить від того, що білий підшерсток у них дужче просвічується.
Новонароджені борсуки, за Дебнером, досягають довжини 15, а з
хвостом — 19 см. Шерсть їхня складається з обрідного (на череві навіть
надзвичайно обрідного), жорсткого, порівняно товстого, схожого на ще¬
тину волосся, яке щільно прилягає одне до одного. Колір цього волосся
взагалі білий, і лише на темнозабарвлених місцях до них приєднується
більш-менш сіре і чорне волосся. Ті дві чорні смуги, які у дорослого бор¬
сука проходять з кожного боку голови, виразно помітні вже в дитинчат,
але забарвлені в бурий колір; бурі також як самі ступні, так і гомілки
передніх і задніх кінцівок.
Борсук живе, за винятком острова Сардинія і півночі Скандинавії, по
всій Європі, а також в Азії, від Сирії (через Кавказ і Персію) до Японії і
в Сибіру до річки Лени. Мешкає борсук в окремих норах, які він вириває
міцними, заокругленими кігтями на сонячному боці лісистих пагорбів,
влаштовує там чотири-вісім виходів і продухвин для повітря і затишно
влаштовується всередині. Головна частина житла — поглиблення, в яке
ведуть декілька ходів, — така простора, що може вміщати як м’яку під¬
стилку з моху, так згодом і дитинчат разом із самкою. Що ж до згаданих
ходів до нори, то борсук користується лише небагатьма з них; інші слу¬
жать йому або як продухвини для повітря, або як лазівки для втечі у разі
небезпеки. Всюди в норі панує чистота і охайність, і цим житло борсука
відрізняється майже від усієї решти подібних підземних притулків ссав¬
ців. Свої нори борсук влаштовує переважно на узліссях, неподалік від
лугів або й серед лугів по безлісих ярках. Завдяки своїй силі борсук дуже
легко і швидко викопує нору і може заритися в землю протягом декількох
хвилин. В таких випадках він користується сильними, озброєними міц¬
ними кігтями передніми кінцівками, а коли вирита ним земля починає
заважати, борсук задніми лапами відкидає землю назад, а потім, при по¬
дальшому поглибленні, виштовхує землю з нори всією задньою частиною
свого тіла, позбавляючись у такий спосіб її надлишків.
«Житлова нора бородавонника скла¬
дається з просторої камери, в якій
сплять батько, мати і діти, що під¬
росли. Звідси полого вниз йде хід у на¬
ступну камеру, де восени, з вересня по
листопад, з'являються на світ гар¬
ненькі поросятка. Якщо переслідува¬
ти самку з поросятами, то малюки
часто кидаються на землю і удають
із себе мертвих. Але спробуйте підні¬
міть хоч одного! Воно заверещить як
різане, і тоді матка негайно біжить
до нього... Леопард переслідував сам¬
ку бородавочника з поросям. Матка
раптово обернулася і напала на лео¬
парда: той накивав п'ятами. Іншим
разом бородавочник чимось прогнівив
слона. Слон голосно засурмив і кинув¬
ся в атаку. Бородавочник обернувся
і пішов просто на слона. Той від не¬
сподіванки навіть відступив».
Бернгард Гржімек
Місцями, де борсуків не турбують,
вони поселяються цілими колоніями, і
їхні нори розгалужуються під землею
на площі іноді в 20 га. У норах ідеаль¬
на чистота. Підстилку — сухе лис¬
тя, мох, траву — борсуки частенько
виносять вранці з нори провітрюва¬
ти і сушити. Є у них і відхожі місця,
місця для ігор і для сонячних ванн.
Чимало джмелиних гнізд розоряє
борсук. Оскаженілі джмелі його ку¬
сають, а він, коли вже несила, ко¬
титься по землі і давить їх. Потім
знову поспішає до гнізда, щоб з 7сти і
мед і личинок.
■ БОРСУК
Борсук (Meles meles)
У борсуків короткий, товстий і міц¬
ний тулуб, товста шия і довга голо¬
ва з рилоподібно загостреною мор¬
дою, маленькі очі і такі ж маленькі,
але помітні вуха, голі ступні і силь¬
ні кігті на передніх лапах, корот¬
кий опушений хвіст і густа груба
шерсть, а також поперечна склад¬
ка, що веде в заглиблення, в якому
біля заднього проходу знаходять¬
ся залози. В зубній системі вражає
міцність зубів, всього ж їх 36.
Довжина тіла борсука 55—90 см,
хвоста — 10—20см, вага до 16 кг.
Час спаровування у борсука припадає
на кінець весни. Латентний період
вагітності триває близько 10 міся¬
ців, активний розвиток ембріонів —
8 тижнів.
До зими борсуки сильно гладшають,
збільшуючи удвічі свою вагу; старі
самці важать майже 32 кг.
З усіх тварин, що проводять своє життя наполовину під землею, а також
тих, які лише сплять у норах, саме борсук щонайбільше піклується про те,
щоб його лігво було просторим і безпечним. Ходи, що ведуть з поглиблен¬
ня нори, майже завжди від 8 до 10 метрів завдовжки, а їхні зовнішні отвори
знаходяться один від одного на відстані часто удвічі більшій. Сама нора
лежить звичайно під землею на глибині 1,5 або 2 м, але якщо крутизна, на
якій закладена нора, значна, то й улоговина нори знаходиться на глибині
5 м від поверхні землі. В таких випадках ходи, що служать для вентиляції,
прямують до поверхні майже завжди вертикально. Якщо ж борсуку вдаєть¬
ся влаштувати нору в ущелині, то дві умови його благополуччя — безпека і
спокій — будуть ще більш дотримані. У своїй норі борсук проводить більшу
частину свого життя, і залишає своє лігво для віддалених мандрівок тільки
після того, як нічний морок огорне землю.
Живиться борсук навесні і влітку переважно корінням, різноманітними
комахами, равликами і дощовими черв’яками, а при нагоді також молоди¬
ми зайцями, пташиними яйцями і пташенятами. Дощових черв’яків борсук
вельми майстерно витягує з-під землі за допомогою гострих довгих кігтів
передніх лап. Так само він відшукує личинок хрущів та інших шкідливих
комах. При добуванні личинок борсук не вириває воронкоподібних ямок
(від 3 до 5 см углиб, від 1,5 до 2,5 см завширшки), як це він робить при
добуванні дощових черв’яків, а розпушує всю поверхню ґрунту і перевер¬
тає грудки землі. Іноді борсук розриває, крім того, гнізда джмелів і ос і з
великим задоволенням їсть багаті на личинки медові стільники, не дуже
зважаючи на укуси комах: його жорстке хутро, товста шкіра і шар жиру, що
знаходиться під нею, цілком оберігають від них. Равликів, а також, ймовір¬
но, гусінь та метеликів борсуки розшукують і по деревах.
Восени борсук живиться переважно не буковими і дубовими жолу¬
дями, корінням, як завжди вважають, а плодами, крім того, морквою і
буряком, не гребує і дрібними ссавцями, польовими мишами, кротами, а
також ящірками, жабами і зміями, що впали з дерев. Дещо наносить собі
на зиму в нору, якщо вже дуже велика спокуса спонукає його до цього,
наприклад, поле моркви, що знаходиться поблизу нори.
БОРСУК ЯВАНСЬКИЙ СМЕРДЮЧИЙ ■
До кінця осені борсук стає вже досить угодованим. О цій порі він по¬
чинає подумувати про затишну зимівлю і готує все для цього необхідне. З
цією метою він натаскує в нору листя і настилає собі таким чином пиш¬
не, м’яке і тепле ложе. Потім, поїдаючи до настання справжніх холодів
те, що наготоване в норі про запас, борсук із настанням холоднечі згор¬
тається в клубок, лягає на черево, просовує голову між передніми лапами
і поринає в сплячку. Проте зимовий сон борсука, так само як і ведмедя,
часто уривається. Так, якщо холоди не постійні або настає відлига, а та¬
кож не дуже холодні ночі, борсук прокидається і іноді вночі виходить зі
свого притулку, щоб напитися. Взагалі ж, при порівняно теплій погоді,
борсук починає залишати нору вже в січні, найпізніше в лютому, причо¬
му відкопує для себе коріння або, якщо поталанить, ласує й мишею. Під
час зимівлі борсук дуже втрачає у вазі.
Час спаровування у борсука припадає на жовтень. Оскільки вагітність
триває від 12 до 15 тижнів, то до кінця лютого або до початку березня самка
народжує від трьох до п’яти сліпих дитинчат, для яких вона дбайливо висти¬
лає гніздечко мохом, листям, папороттю і травою. Все це вона приносить до
входу в нору, утримуючи між задніми ногами, і потім вже проштовхує, допо¬
магаючи собі головою і передніми ногами, до улоговини нори. Відгодувавши
дитинчат молоком, вона доти тягає їм у нору черв’яків, коріння і дрібних
ссавців, доки вони самі не стануть у змозі добувати собі поживу. Три або
чотири тижні потому маленькі звірятка виходять разом зі своєю матір’ю на¬
зовні і гріються на сонечку перед норою. З матір’ю дитинчата залишаються
до осені, а потім відділяються і починають жити самостійно.
Спіймані маленькі борсучата стають ручними і до того прихиляються
до свого господаря, що навіть ходять за ним усюди і повертаються в кліт¬
ку на його вимогу.
БОРСУК ЯВАНСЬКИЙ СМЕРДЮЧИЙ, або короткохвіст (Mydaus ja-
vanensis), належить до роду Смердючі родини Куницеві. Зросту він неве¬
ликого, завдовжки сягає 37 см, з яких близько 2 см припадає на короткий
хвостик. Густа, довга шерсть рівномірно забарвлена в темно-коричневий
колір. Біла або жовтувато-біла смуга проходить від тімені по всьому хреб¬
ту до кінчика хвоста. Нижня частина тіла світліша за верхню. Хутро скла¬
дається з шовковисто-м’якого підшерстка і жорсткого волосся ості, яке
утворює по боках голови і на потилиці щось на зразок гриви. Бок, який
спостерігав цю тварину переважно на Яві, додає також, що вся лицьова
частина голови до вух позбавлена волосся, а власне морда забарвлена під
колір тіла. Короткохвіст живе на Суматрі, Яві і Борнео.
Короткохвіст влаштовує свою нору з особливою обережністю і неаби¬
яким умінням на незначній глибині під поверхнею ґрунту. Якщо він від-
59»
Під час спаровування борсук живе
разом зі своєю самкою, але недов¬
го. Решту ж частину року прово¬
дить наодинці. Правда, старі, вели¬
кі нори борсуку нерідко доводиться
ділити з лисицею; але обидві ці тва¬
рини мало спілкуються між собою,
і в таких випадках лисиця звичайно
захоплює верхні ходи і лігво, а бор¬
сук мешкає в нижніх.
Борсук яванський смердючий,
або короткохвіст
(Mydaus javanensis)
Борсук яванський смердючий пошире¬
ний на Великих Зондських островах.
Довжина тіла 37—51 см, короткого
хвоста 5—7см, вага 1,4—3,6 кг.
■ БРАЖНИКИ
Горсфільд повідомляє:
«М’ясо короткохвоста може бути
дуже смачне, якщо тварину швид¬
ко вбити і так само швидко вида¬
лити смердючі залози, які в такому
разі не встигають зіпсувати своїм
запахом решту м’яса. Що ж до рі¬
дини, то, як розповідає мій мисли-
вець-абориген, короткохвіст може
випорснути її з себе щонайбільше
на відстань 60 см. Рідина ця дуже
тягуча, а сильна її дія обумовлена її
надзвичайною леткістю, так що, за
деяких умов, вона може зіпсувати
повітря в цілому селі; на близькій
же відстані її запах в змозі довес¬
ти деяких людей навіть до непри¬
томності».
Броненосець гігантський
(Priodontes giganteus
або P. maxim us)
«У шлунку броненосця, — пише
Каплер, — я знаходив завжди лише
личинок жуків, гусінь і черв’яків.
Тварина має такий сильний мус¬
кусний запах, що індіанці не їдять
її. Якщо броненосця переслідують,
він прагне негайно ж забратися в
свою нору, звідки його доводиться
викопувати. Але броненосець, по¬
стійно пирхаючи, так швидко риє
далі, що людина, озброєна лопа¬
тою, ледве може поспіти за ним».
шукає місце, захищене довгим і міцним деревним корінням, то саме між
ними, під деревом, він і вириває улоговину нори, надаючи їй правильної
кулястої форми з діаметром в один метр. Звідси до поверхні землі йдуть
в різні боки, приблизно до двох метрів завдовжки, ходи, зовнішні отвори
яких, як правило, бувають прикриті гілками або сухим листям. Протягом
дня короткохвіст залишається в своїй норі; з настанням ночі виходить на
пошуки личинок і черв’яків, особливо дощових, яких дуже багато в ро¬
дючому чорноземі. Проте, вириваючи із землі дощових черв’яків, подібно
до свиней, писком, короткохвіст цим самим заподіює полям шкоду. За
Боком, короткохвіст приносить від трьох до чотирьох дитинчат. За Горс-
фільдом, він живе на Яві виключно на високогір’ях, не менше 2 тисяч
метрів над рівнем моря, і спостерігається в цих межах так само регулярно,
як і властиві цій місцевості рослини. Всі гірські жителі його знають дуже
добре, а також його звички; тим часом у долинах він відомий мало.
Усі рухи короткохвоста повільні, тому місцеві жителі часто його й
ловлять. Вони взагалі не бояться короткохвоста і навіть їдять його м’ясо,
оскільки, за словами Форбеса, вважають, що якщо хто привчить себе до
цього, то позбавить себе від усіх хвороб.
БРАЖНИКИ (див. Метелики сутінкові).
БРАЖНИК ОЛЕАНДРОВИЙ (Daphnis пегії) — найкрасивіший з ніч¬
них європейських метеликів, хоча він поширений також у Малій Азії і
Африці. Доросла гусінь завбільшки 9—11 см і зовнішньо схожа на гусінь
«мертвої голови». У стані лялечки вона знаходиться 4—6 тижнів.
БРАЖНИК СОСНОВИЙ (Sphinx pinastri) є нічним метеликом. Не¬
показне сіре забарвлення його крил відповідає кольору соснової кори,
на якій він полюбляє відпочивати денними годинами. Розповідають, що
метелик цей вечорами літає над калюжами і іноді занурюється у воду.
Самка приклеює яйця до соснових хвоїнок, причому личинки її з’явля¬
ються тижнів за два потому. Незабаром вони линяють і потім поїдають
власну шкіру. Скинувши ще три рази шкіру, звичайно в середині вересня,
гусінь бражника сповзає з дерева, заривається в землю і, перетворившись
на лялечку, спокійно чекає настання наступної весни.
БРОНЕНОСЕЦЬ ГІГАНТСЬКИЙ (Priodontes giganteus, або P. maximus)
живе в лісистих місцевостях Бразилії і Гвіани. Принц фон Від скрізь чув
про нього, але ніяк не міг побачити його. Він вважає, що цей бронено¬
сець поширений на більшій частині Бразилії, а може, й у всій Південній
Америці. У великих первісних лісах мисливці часто знаходили під корін¬
ням старих дерев його нори і житла, по ширині яких можна було дійти
висновку про розміри тварини. Тубільні мисливці запевняли, що він за¬
вбільшки з велику свиню.
Пізніше з’ясувалося, що довжина тіла гігантського броненосця до¬
сягає 1 м і більше, довжина хвоста дорівнює приблизно половині цієї
довжини. За Каплером, вага його досягає 45 кг. Лоб і череп вкриті дуже
неправильними кістяними таблицями. Плечовий панцир складається з 10
поперечних рядів, між якими ззаду з боків вставляється ще один ряд; ру¬
хомих поясів налічується 12—13, крижовий панцир складається з 16—17
рядів. Щити квадратні або прямокутні, також пяти- і шестикутні, задні
ряди крижового панцира неправильні; хвіст вкритий чотирикутними і
неправильними кістяними пластинками. Усюди між щитками стирчать
короткі щетини. Невеликі широкі вуха вкриті круглими кістяними боро¬
давочками. Колір тіла, за винятком білої голови, хвоста і бічної смужки,
чорний. Короткі нерухомі пальці мають міцні кігті. Середній кіготь п’яти¬
палих передніх лап надзвичайно великий, пальці задніх ніг мають, на¬
впаки, широкі, плоскі, майже копитоподібні кігті. Шийні хребці частково
зрослися так, що на перший погляд здається, що їх тільки п’ять. Хребці
мають високі, широкі остисті відростки, що прилягають один до одного
і служать опорою для важкого панцира; 12 крижових хребців зливаються
з клубовими і сідничими кістками, 12 ребер дуже широкі; грудна кістка
складається з 6 частин. Плече повернене навколо поздовжньої осі. Проте
БРОНЕНОСЕЦЬ ПЛАЩОНОСНИЙ
61
найдивовижніше в гігантського броненосця — це його зуби. У верхньому
ряду по 24—26 зубів, у нижньому — по 22—24, правда, деякі з них ви¬
падають; у будь-якому разі, зубна система складається з 90—100 зубів.
У передній половині рядів вони являють собою тонкі пластинки і лише
ззаду поступово стають товщими і набирають яйцеподібної, круглої або
циліндричної форми. Деякі з передніх зубних пластинок зрослися, зда¬
ється, з двох зубів. За своїм складом вони схожі на зуби решти броненос¬
ців. Навіщо потрібно гігантському броненосцю стільки зубів, абсолютно
нез’ясовно, оскільки, як відомо, його їжа нічим не відрізняється від їжі
інших видів.
БРОНЕНОСЕЦЬ ПЛАЩОНОСНИЙ (Chlamyphorus truncatus) відрізня¬
ється від решти броненосців більше панциром, ніж внутрішньою будовою
тіла. Фітцингер на основі власних досліджень наводить наступний опис
цієї тварини: «Чилійський плащоносний броненосець, якого одні при¬
рододослідники називають щитоносним кротом, а інші — броненосною
мишею, завдяки своєму шкірястому роговому панциру, що вкриває його
тіло, належить до найчудовіших створінь в усьому тваринному світі. Голова
броненосця невелика. Очі малі та прикриті щетиною, що звішується над
ними. Вуха розташовані близько від очей і не мають зовнішньої вушної ра¬
ковини; вузький слуховий прохід оточений лише трохи піднесеним краєм
шкіри, крім того також прикритий волоссям. Ротова щілина мала, трохи не
доходить до очей і оточена твердими, жорсткими і роздутими губами. На
поверхні досить довгого м’ясистого язика конічної форми є дрібні борода¬
вочки. Різців та іклів немає; корінні зуби, яких завжди по вісім у верхній
і в нижній щелепі, вкриті шаром емалі. Вони не мають коріння, жувальна
поверхня у них плоска, за винятком передніх зубів, які дещо загострені.
Шия коротка і товста, тіло, навпаки, довге, ширше ззаду, вужче в
плечах, а боки дещо запалі посередині. Передня половина тіла набагато
сильніша за задню. Лапи короткі; передні кінцівки дуже товсті, незграбні
і мають майже таку ж саму будову, як у крота; задні лапи набагато слабкі¬
ші за передні, ступня їхня вузька і довга. Обидві пари кінцівок п’ятипалі;
лише не цілком рухомі пальці передніх лап з’єднані між собою до основи
кігтів; на задніх лапах пальці вільні. На передніх кінцівках другий па¬
лець довший за інші, зовнішній — найкоротший і має біля основи рогову
пластинку, що служить броненосцю для риття. На задніх лапах найдов¬
ший третій палець, а зовнішній, як і на передніх лапах, — найкоротший.
Усі пальці мають кігті з тупими кінцями. За допомогою великих і міцних
кігтів передніх кінцівок броненосець риє землю. Хвіст, прикріплений до
виїмки нижнього краю панцира, що покриває задню частину тіла, круто
Броненосці, родина Ссавці ряду Не¬
повнозубі. Довжина тіла — від 12 см
до 1 м. Панцир з рогових щитків.
20—25 видів мешкає в Америці. Чи¬
сельність багатьох видів невелика,
4 види охороняються.
Броненосець плащоносний
(Chlamyphorus truncatus)
Тварина ця мешкає на піщаних рів¬
нинах, риє довгі ходи під землею,
дуже рідко виходить на поверхню
і, ймовірно, майже все життя про¬
водить під землею. Живиться, ма¬
буть, комахами і черв’яками, мож¬
ливо, навіть ніжним корінням. Про
розмноження відомо тільки, що
тварина малоплодюча. Тубільці за¬
певняють, що самка носить своїх
дитинчат під панциром.
■ БРОНЕНОСЕЦЬ ТРИПОЯСНИЙ
Броненосець трипоясний
(Tolypeutes tricinctus)
загинається вниз і прямує уздовж нижнього боку тіла між задніми лапа¬
ми, так що абсолютно прилягає до черева. Короткий, негнучкий і майже
нерухомий, біля основи він товщий, потім поступово звужується і сплю¬
щується, але в кінці раптом розширяється в довгасту сплюснуту пластин¬
ку, яка має звивистий край і майже лопатоподібну форму.
Уся верхня частина тіла вкрита шкірястим роговим панциром, що
складається з щитків. Панцир досить товстий і менш гнучкий, ніж шкі¬
ра. Він починається на голові, йде по всій спині до задньої частини і
вертикально спускається, так що тварина здається мовби зрізаною і наче
знівеченою. Весь панцир, як на верхньому боці, так і на нижньому, по¬
збавлений волосся і абсолютно гладкий, лише на нижніх краях його зна¬
ходиться численне і досить довге шовковисте волосся. Навпаки, шкіра
тварини скрізь, і навіть під панциром, за винятком, мабуть, хвоста, підо¬
шов, кінця морди і підборіддя, вкрита досить густим, тонким і м’яким,
майже шовковистим волоссям, яке набагато довше, але зовсім не таке
густе, як у кротів. Найдовше волосся — на боках і кінцівках, коротше і
обрідніше — на тильному боці ступень, де вони виступають між роговими
бородавчастими піднесеннями. Хвіст вкритий шкірою, яка на верхньому
боці досить гладка і має 14—16 майже щитоподібних поперечних валів,
тоді як на нижньому боці усаджена численними бородавчастими підви¬
щеннями. Обидва соски знаходяться на грудях. Колір панцира, як і во¬
лосся, жовтувато-білий, на нижньому боці тіла дещо світліший. Очі чорні.
Довжина тіла — 13 см, хвоста — 3,5 см, висота в загривку — 5 см».
БРОНЕНОСЕЦЬ ТРИПОЯСНИЙ (Tolypeutes tricinctus).
«Деякі називають його «боліта» (куля),— повідомляє Азара, — оскільки
він єдиний з усіх броненосців, хто ховає голову, хвіст і чотири лапи,
коли лякається; при цьому він утворює зі свого тіла кулю, яка може
котитися в будь-якому напрямку. Розгорнути цю кулю можна, лише
доклавши великих зусиль. Мисливці вбивають цю тварину, з усієї сили
кидаючи її об землю. Я бачив лише одного, якого мені подарували, але
він був такий слабкий і хворий, що помер вже наступного дня. Звір по-
БРОНЕНОСЕЦЬ ШЕСТИПОЯСНИЙ ■
стійно знаходився у згорненому стані, майже у вигляді кулі, і незграбно
бігав, не випростовуючи тіла, ледве піднімав при цьому лапи і ступав
замість підошов кінчиками великих пальців (отже, кінчиками кігтів),
хвіст тримав у такому положенні, що той майже торкався землі. Пере¬
дні та задні кінцівки у нього набагато слабші, ніж в інших броненосців,
а кігті не дуже пристосовані для риття. Тому я сумніваюся, щоб він ви¬
копував собі нори; якщо він справді живе в норах, то вони, ймовірно,
викопані іншими представниками цієї ж групи. Я розпитував про це, і
всі стверджували, що його завжди бачили на поверхні землі. Розпрями¬
ти тіло звіра проти його волі, як я часто робив це з іншими тваринами,
щоб зміряти їх, просто неможливо. Довжина від кінця морди до кінця
хвоста дорівнює 45 см, а хвіст завдовжки 7 см; внизу біля кінця він або
круглої, або конічної форми, біля основи ж сплюснутий і широкий.
Пластинки у нього теж не такі, як у решти броненосців, а схожі біль¬
ше на крупні зерна; лобова броня вгорі набагато товща, ніж в інших
видів, і складається з рядів щитів і неправильних шматків. Вуха хоча і
мають 2,5 см у довжину, але не досягають верхівки лобового панцира,
який значно видається над головою. Плечовий щит 6,5 см завширшки;
тварина може прикривати і захищати ним не тільки очі, але й більшу
частину голови (ймовірно, коли згортається). Кожний з трьох спин¬
них поясів звіра завдовжки 1,7 см, але вони звужуються у напрямку до
боків; крижовий щит завширшки 15 см. Усі окремі пластинки щитів і
поясів неправильні, шорсткі, горбкуваті, і кожна з них, у свою чергу,
складається з безлічі дрібніших неправильних шматочків. Колір тва¬
рини свинцево-сірий, блискучий або бурий, шкіра між смугами біла,
а на нижньому боці темна. Тут щитків зовсім мало, але на зовнішньому
боці кінцівок і на боках, де з’єднуються пояси, їх багато. Там помітні і
м’язи, які стягують щитки, щоб утворити з них кулю. Тільки на лапах
немає пластинок, хоча там є окремі щитки».
БРОНЕНОСЕЦЬ ШЕСТИПОЯСНИЙ (Euphractus sexcinctus). Довжи¬
на його, включаючи хвіст завдовжки 20 см, дорівнює 56—60 см. Позаду
вух у нього знаходиться смуга, що складається з 8 щитів; між плечовим
і крижовим панциром 6 широких поясів. Панцир буро-жовтий, зверху
темніший, шкіра блідого буро-жовтого кольору.
Броненосці не живуть довго на одному місці, а часто міняють ліг¬
во. Воно являє собою викопану ними нору у вигляді галереї завдовжки
1—2 м. При вході нора кругла, і залежно від розмірів тварини діаметр її
коливається від 20 до 60 см. До кінця нора розширюється, так що тварина
може вільно повертатися в глибині нори. Напрямок ходу різний. Спо¬
чатку він іде вниз під кутом приблизно 45°, потім повертає і йде то пря¬
мо, тобто горизонтально, то завертає в той чи інший бік. В таких норах
броненосці проводять весь час, вільний від добування їжі. У безлюдних
місцевостях вони виходять з нори і вдень, якщо небо вкрите хмарами і
їм не заважає яскраве сонячне світло. У населених місцях тварини не за¬
лишають своїх осель до настання сутінків, але потім бродять цілу ніч. їм,
мабуть, байдуже, чи знайдуть вони зворотний шлях до своєї нори, чи ні;
якщо вони заблукають, то вириють собі нову.
Звичайно всі броненосці рухаються повільним кроком. Робити стриб¬
ки або швидко і вправно повертатися вони не в змозі.
Брак спритності винагороджується у них великою м’язовою силою.
Завдяки їй вони швидко зариваються в грунт, і притому в таких місцях, де
кайло насилу входить у землю, наприклад, біля підніжжя горбиків, побу¬
дованих термітами. Дорослому броненосцю, що почув близькість ворога,
достатньо трьох хвилин, щоб викопати хід, який значно перевершує у до¬
вжину його тіло. При ритті броненосці дряпають землю кігтями передніх
кінцівок і відкидають розпушену землю назад задніми лапами.
їхні нори ніколи не бувають ширші, ніж це потрібно для того, щоб
проникнути в них, тому тварині варто лише трохи зігнути спину і краї
поясів зверху, а гострі кігті знизу чинять такий опір, що людині стає не
під силу витягти тварину з нори. Броненосці часто звільняються вже тоді,
коли їх вдається вирвати з нори, раптово згинаючись і знову розпрямля¬
ючись, як пружина.
Залежно від часу запліднення самка народжує або взимку, або навес¬
ні. Незважаючи на невелику кількість сосків, у неї буває 4—6 дитинчат.
Азара говорить, що броненосці вла¬
штовують свої житла головним чи¬
ном під мурашниками і житлами
термітів. Це дуже зручно для них,
оскільки вони можуть збирати свою
основну поживу і вдень. Броненосці
підривають знизу мурашники і з вда¬
ють їхніх мешканців, і нора, таким
чином, виявляється їм не потрібна.
Окрім мурашок і термітів, вони по¬
їдають жуків і їхніх личинок, гусінь,
коників і земляних черв 'яків.
■ БРОНЕНОСЕЦЬ ЩЕТИНИСТИЙ
Усі броненосці — мешканці Пів¬
денної Америки і поширені на пів¬
ніч до Мексики. Живуть на порос¬
лих мізерною рослинністю піщаних
рівнинах, на полях, а також на
узліссях, не заглиблюючись, проте,
в ліси. Лише під час спаровування
можна побачити по декілька пред¬
ставників одного виду разом; ре¬
шту часу кожний броненосець живе
окремо.
Чисельність броненосців зменшу¬
ється, їм загрожує повне винищен¬
ня. їхнє розмноження незначне.
Деякі види, щоправда, народжують
до дев’ять дитинчат, але ростуть
вони дуже повільно.
Протягом декількох тижнів мати дбайливо ховає їх у своїй норі. У дитин¬
чат важко розрізнити стать, тому бразильці вважають, що всі дитинчата
одного приплоду — або самці, або самки. Ймовірно, час годування ди¬
тинчат молоком триває недовго, оскільки скоро вони починають бігати
по полях. Як тільки вони трохи підростуть, кожний прямує своїм шляхом,
і самка вже більше не піклується про своє потомство. Взагалі броненосці
живуть поодинці, окрім хіба того випадку, коли в норі поміщається мати
з дитинчатами, які ще смокчуть матір.
Броненосці риють таку кількість нір, що буває досить важко відрізни¬
ти жиле житло від кинутого. Проте досвідчені індіанці вміють розпізна¬
вати житлові нори.
Окрім людей, їм докучають великі кішки і бразильський вовк. Проте,
мабуть, всі ці вороги заподіюють їм не дуже багато шкоди, оскільки в тих
місцях, де людина дає їм спокій, їх завжди багато.
З органів чуття у них найкраще розвинений нюх, слух — слабкий,
а очі абсолютно не пристосовані до яскравого сонячного світла, та й у су¬
тінках придатні лише для того, щоб розглянути предмети, які знаходяться
дуже близько.
БРОНЕНОСЕЦЬ ЩЕТИНИСТИЙ (Chaetophractus villosus) водиться в
пампасах Буенос-Айреса. Голова широка, зверху плоска, з тупою мордою,
очі маленькі, вуха воронкоподібні та вкриті червоною сітчастою шкірою,
шия коротка і товста, тіло широке і немовби приплюснуте зверху. Корот¬
кі, товсті, п’ятипалі кінцівки озброєні великими кігтями. Верхня частина
голови вкрита неправильними шестикутними щитками; панцир над кож¬
ним оком мовби трохи вирізаний. На потилиці знаходиться 9 довгастих
чотирикутних щитків, що стоять поряд один з одним, на передній час¬
тині спини з боків 7, а посередині 5 рядів неправильних шестикутних
пластинок. За цим плечовим панциром йде 6 рухомих поясів з довгас¬
тих чотирикутних щитків, а потім крижовий, або стегновий, панцир, що
складається з 10 рядів довгастих чотирикутних щитків. Хвіст біля основи
вкритий панциром з 5 окремих кілець, що складаються з чотирикутних
щитків, решту його покривають неправильні шестикутні луски. Нарешті,
під кожним оком знаходяться з’єднані між собою вертикальні ряди щит¬
ків завдовжки 5—7 см, а на шиї — два такі ж самі поперечні ряди, але не
з’єднані між собою. Зверху лапи і передні кінцівки теж покриті непра¬
вильними шестикутними лусками. Решту тіла вкриває товста зморшкува¬
та шкіра, на якій знаходиться багато плоских бородавок.
БРОНЕНОСЦЕВІ, родина Dasypodidae — незграбні створіння з видо¬
вженою мордою, великими свинячими вухами, товстим хвостом і коротки¬
ми кінцівками з дуже великими кігтями, які служать їм для копання. Назву
«поясні тварини» броненосці дістали через своєрідну будову панцира, на
спині якого лежать пластинки у вигляді неповних поясів. Середні пояси
складаються з довгастих чотирикутних пластинок, тоді як плечовий і кри¬
жовий щити утворені поперечними рядами чотирикутних або шестикутних
пластинок, між якими знаходяться дрібні неправильні щитки. Тім’яний
панцир теж складається з щитків, здебільшого пяти- або шестикутних.
Нижній бік тіла вкритий грубим або м’яким щетинистим волоссям; у бага¬
тьох видів окремі волосинки ростуть скрізь між щетинами.
Щелепи надзвичайно слабкі. Зуби однієї щелепи вдаються у проміжки
зубів іншої, але тварина не в змозі міцно кусати або жувати. Язик схожий
на червоподібний язик мурахоїдів, але не може так далеко висовуватися
з рота.
Удень броненосці звичайно ховаються в нори. Один вид веде підзем¬
ний спосіб життя, як кріт. Інші охоче виривають собі нори поряд із ве¬
ликими мурашниками і термітними купами, оскільки пожива броненос¬
ців складається переважно з комах і їхніх личинок, а особливо мурашок.
Черв’яків і слизняків вони теж поїдають при нагоді; не уникають і падла;
деякі охоче їдять також рослинну їжу.
З настанням темряви броненосці вилазять зі своїх глибоких підзем¬
них притулків. Наскільки повільними і млявими здаються ці тварини при
ходьбі, настільки ж вони швидкі та спритні, коли треба заритися в землю.
БУБАЛ ЗВИЧАЙНИЙ ■
65
Вони так майстерно риють нори, що закопуються в землю просто перед
очима спостерігача.
Броненосці — нешкідливі та мирні створіння. Голос їх нагадує неви¬
разне бурчання.
БУБАЛ ЗВИЧАЙНИЙ (див. Каама).
БУГАЙ (Botaurus stellaris) належить до родини Чаплеві. Має дебеле тіло,
довгу, але товсту шию, вузький, високий дзьоб, широкі крила, десятиперий
хвіст, середньої довжини кінцівки і густе оперення, подовжене на шиї. Все
оперення іржаво-жовтого кольору з бурими плямами, смугами і різнома¬
нітними рисками. Птах цей досить поширений у долинах Волги і Дунаю і
у всьому Центральному Сибіру, а під час перельотів відвідує Північну Аф¬
рику; водиться на озерах, ставках і болотах, порослих очеретом.
Бугай винищує всіх тварин, яких у змозі проковтнути. Якщо це мож¬
ливо, він уникає крупних ворогів, але, потрапивши в безвихідне стано¬
вище, хоробро кидається на супротивника і так вправно спрямовує удари
свого дзьоба в його очі, що навіть і досвідчена людина мусить остеріга¬
тися цього птаха.
Поживу бугая складають риба, жаби, змії, ящірки, молоді птахи та дрібні
ссавці. Полює він тільки вночі і їсть надзвичайно багато. Крик його дуже
дивний; самець під час розмноження видає щось схоже на ревіння бика.
БУЙВІЛ АНОА (Bubalus depressicornis) належить до ряду Парнокопи-
ті. Його висота в холці 1,3—1,4 м, довжина тулуба, включаючи хвіст за¬
вдовжки ЗО см, сягає 2 м.
Тулуб у нього осадкуватий і найтовщий у середній частині, а ззаду
втрачає свою масивність; загривок підіймається вище, ніж крижі. Шия
коротка, злегка заокруглена, голова в лобовій частині широка, а до морди
загострюється. Гола частина носа велика і займає всю верхню губу; пере¬
нісся дещо горбате. Темно-карі очі з круглястою зіницею мають зверху
великі вії; вуха короткі. Роги біля своєї основи широко відстоять один
від одного. Відростаючи від країв лобової кістки, вони прямують вгору і
трохи назад. Роги тригранної форми; внизу мають кільцеві смужки, по¬
верхня їхня догори стає гладкою і конусоподібною; закінчуються вони
шилоподібним вістрям. Середньої довжини хвіст поступово стоншується і
на кінці має китицю з обрідного волосся. Низькі, товсті, широко розстав¬
лені кінцівки закінчуються округлими ратицями. Слізні западини відсут-
Буйвіл карликовий Целебеса, або
аноа, — найменший з биків і буйво¬
лів: висота у холці — метр. Масть
чорно-бура, роги короткі. У телят
густа жовтувато-бура шерсть, але
дорослі бики і корови майже без¬
шерсті. Дві раси (можливо, два різні
види) аноа мешкають у густих ни¬
зинних і гірських лісах, звичайно біля
води, полюбляють плавати і валяти¬
ся в багнюці.
Бугай {Botaurus stellaris)
Бугаї — болотяні птахи, належать
до родини Ardeidae. Два роди (Botau¬
rus і Ixobrychus), поширені по всьому
світу, об'єднують 12 видів, усі вони
живуть у заростях очерету. Споло¬
хані птахи витягають шию вгору, на¬
зустріч небезпеці, так що подовжене
тіло і смугасте оперення зливають¬
ся з очеретом і таким чином ста¬
ють малопомітними. Крики самців в
сезон розмноження, схожі на ревіння
бика, чути на відстані до 5 км. Гнізда
будують з гілок у заростях очерету
і насиджують від 4 до 6 яєць.
■ БУЙВІЛ АФРИКАНСЬКИЙ ЧОРНИЙ
Висота аноа в холці — приблизно
98 см, маса 150—200 кг, довжина від¬
кинутих назад рогів — близько 40 см.
Пєсков повідомляє: «Під нас першої по¬
дорожі Східною Африкою я бачив ста¬
до буйволів зверху, з маленького літа¬
ка. Знімок підтверджує опис фахівців
про похідне шикування стада. Тут у
кожного своє місце. Попереду — сильні
ватажки, всередині — самки з теля¬
тами, з боків — молодняк, а ззаду —
найслабші. Вони й стають жертва¬
ми левів, які полюбляють смачне м 'ясо
диких биків, хоча й побоюються їхньої
грізної зброї. Трапляється, буйвіл під¬
німає лева на роги».
Вагітність чорного буйвола триває
11 місяців, для пологів самки на де¬
кілька днів віддаляються від стада;
щойно народжене теля важить 26—
50 кг. Теля-самець залишає матір у
2 роки і приєднується до групи неодру¬
жених, а молода самка залишається
у клані. Самки досягають статевозрі-
лості у 3 роки, самці — 4,5 року.
ні. Волосся по всьому тілі не дуже довге. Шерсть має темно-буре забарв¬
лення, що набуває світлішого відтінку на майже голих частинах морди і
переходить на зовнішньому боці вух у брудний світло-бурий колір, а на
нижньому боці — у світло-бурий. Плечові і пахові ділянки з внутрішнього
боку забарвлені в жовтувато-білий колір.
БУЙВІЛ АФРИКАНСЬКИЙ ЧОРНИЙ, або кафрський (Syncerus cof¬
fer), належить до родини Порожнисторогі, — найсильніший і найлютіший
вид, відмітний своєрідними рогами. Він кремезніший за інших буйволів;
голова у нього порівняно невелика, з дещо вузьким лобом, трохи гор¬
батим носом і широкою мордою. Очі середніх розмірів з темно-карою
райдужною оболонкою і поперечною зіницею. Вуха дуже великі, верхній
край у них вигнутий і кінці загнуті вниз; по краях вуха обросли густим,
довгим волоссям. Шия довга, товста, могутня; тулуб біля загривка піді¬
ймається невисоко, тому тут утворюється тільки злегка помітний плоский
горб; спина пряма або трохи запала; трохи піднесені крижі стрімко спус¬
каються до хвоста; черево повне і висяче; хвіст довгий, тонкий і закінчу¬
ється густою китицею, що вкриває половину його довжини.
Роги загинаються, починаючи від своєї основи, спочатку в різні боки
і назад, потім вгору і назад і, нарешті, біля кінчиків ще помітно всереди¬
ну. У старих биків роги надзвичайно широкі, сплюснуті, вкриті товстими
зморшкуватими складками і настільки закривають весь лоб, що від нього
залишається вільною тільки вузька смужка посередині. Забарвлення твари¬
ни залежить не стільки від її чорного волосся, скільки від темного кольору
її сірувато-бурої шкіри. Корови, телята і молоді тварини мають тьмяно-
буре або тьмяно-рудувате забарвлення. Висота чорного буйвола в холці за¬
лежить від статі та статури і коливається від 1,5 до 1,8 м. Роги в обох статей
досягають у довжину 1—1,12 м. У самки вони не такі широкі та масивні.
Поширений чорний буйвіл на великій частині східної половини Аф¬
рики. Він віддає перевагу рівнинам перед гористими країнами і для сво¬
го постійного місцеперебування обирає місцевість, де не бракує води,
Буйвіл африканський чорний,
або кафрський
(Syncerus caffer)
«Чорні буйволи, — говорить Коль-
бе, — дуже небезпечні тварини.
Якщо вони роздратовані чимось, що
має червоний колір, або пострілами
і наполегливим переслідуванням, то
не можна бути впевненим за своє
життя: тоді вони починають ревти і
бити землю ногами і вже нікого не
бояться. В люті кидаються вони у во¬
гонь і у воду, перекидаючи все, що
знаходиться на їхньому шляху».
БУЙВІЛ ВОДЯНИЙ АЗІЙСЬКИЙ ■
оскільки вода або принаймні рідке багно є важливою умовою його гарно¬
го самопочуття. Він майже однаково добре уживається в первісному лісі
та в чагарникових заростях, серед густих очеретів і у відкритому степу, не
боїться й гористих країн.
За своєю природою чорний буйвіл належить до суспільних тварин і
утворює стада; там, де його дуже турбують, стадо складається з 30—60
голів, але в місцях більш спокійних воно налічує сотні і навіть тисячі
голів. Корови живуть завжди мирно, а бики тільки до настання статево¬
го збудження — в цей період вони хоробро б’ються за першість у стаді.
Буйволи часто виганяють зі свого середовища якого-небудь старого сер¬
дитого бика, який потім решту свого життя проводить наодинці. Селус
помітив, однак, що в Південній Африці ці вигнанці охоче збираються в
окремі стада, котрі налічують від 8 до 15 голів. Злучка і народження телят
відбуваються в різні місяці, залежно від зміни пір року в різних частинах
великої зони їх поширення. У Південній Африці, говорить Селус, телята
народжуються від січня до березня.
Найспекотніші години чорний буйвіл пролежує сумирно і нерухомо
на одному і тому ж самому місці, причому спить або пережовує жуйку;
притулком йому часто служить калюжа або брудна яма, тому він буває
вкритий товстою кіркою засохлого багна. Десь під вечір він підіймається
і з перервами пасеться до раннього ранку, квапливо відмахуючись хвос¬
том від докучливих мух, часто виражає своє роздратування глухим ревом,
завжди підозріло обнюхує повітря вологим товстим носом, поводить ши¬
рокими вухами, прикрашеними довгим волоссям, і сердито б’є себе по
боках китицею хвоста.
Полювання на буйволів може бути небезпечною справою; вони рідко
відразу падають мертвими від пострілів і мають ще достатньо сил і часу,
щоб помститися за себе. Біля озера Чад поранений буйвіл, шаліючи від
люті, небезпечно поранив людину і вбив двоє коней. Відомо, що так само
1861 року в Африці загинув один німецький мандрівник, барон Вільгельм
фон Гарнір. Поранений ним буйвіл кинувся на провідника і збив його з
ніг. Щоб врятувати людину, яка знаходилася під ногами буйвола і при¬
вернути до себе увагу розлюченої тварини, фон Гарнір мужньо ударив
буйвола прикладом рушниці, але потім той його заколов і затоптав так,
що від нього майже нічого не залишилося.
М’ясо чорного буйвола, як запевняє Швейнфурт, своєю доброякісніс¬
тю не поступається м’ясу відгодованих свійських биків, хоча воно жор¬
сткіше і має більш грубі волокна, але, незважаючи на брак жиру, дуже
соковите і смачне.
Людина — не єдиний ворог чорного буйвола, лев також наважується
нападати на цю могутню тварину і може, задерши йому голову і перела¬
мавши шию, убити його.
БУЙВІЛ ВОДЯНИЙ АЗІЙСЬКИЙ, або індійський, або арні (Bubalus
атее), належить до родини Порожнисторогі. Індійський буйвіл є родона¬
чальником свійських буйволів. У східній частині зони поширення ці тва¬
рини крупніші, роги у них більші та різноманітніші: в одних вони довгі,
майже прямі, широко розходяться і загнуті назад, а в інших — коротші і
дуже заломлені.
Індійський буйвіл близько 3 м завдовжки, включаючи сюди й до¬
вжину хвоста 50—60 см, при висоті в холці 1,4—1,8 м. У крупного бика
висота в холці часто сягає 1,93 см, а довжина тулуба від морди до хвоста
навіть 3,12 м. Голова у нього коротша і ширша, ніж у свійського бика,
лоб великий, лицьова частина коротка і товста, спереду зі складками, але
без підгруддя. Тулуб дещо довгастий, але кремезний і заокруглений; на
загривку підноситься невеликий горб. Спина із западиною, високі крижі
округло спускаються до заду, груди вузькі, хвіст невеликий. Міцні, по¬
рівняно низькі кінцівки закінчуються довгими, широкими копитами, які
можуть сильно розсуватися. Очі невеликі і мають дикий і задерикуватий
вираз. Довгі та широкі вуха стирчать горизонтально і з зовнішнього боку
мають короткий волосяний покрив, а внутрішній бік вкритий довгими
пучками волосся. Великі могутні роги, біля основи потовщені і розшире¬
ні, поступово звужуються і закінчуються тупими кінцями, до половини
У африканського буйвола роги на лобі
розширені та сплощені куленепробив¬
ним «шоломом». Африканський буйвіл
нижчий від азійського, півтора метри
в загривку, але масивніший, важить
понад 600—900 кг (азійський — близь¬
ко 800). Він має темно-буре або чор¬
не забарвлення, шерсть у молодняка
густа, у старих її майже немає. Вуха
дуже великі, звислі і кошлаті. Хоча
кафрський буйвіл і масивний, але бігає
дуже жваво: до 60 км за годину.
Джон Хан тер у своїй книзі «Мисли¬
вець» пише: «Буйвіл кидається на су¬
противника з несамовитою люттю.
Навіть постріл, від якого ухиляють¬
ся і носоріг, і слони, не примусить
його звернути вбік. Буйвіл не зупи¬
ниться, поки не буде убитий або сам
не вб'є мисливця...
Я одного разу помітив: нестарий
мешканець села шкутильгає. Вия¬
вилося, що його п 'ята до щиколот¬
ки була начисто відкушена буйволом.
Розпитуючи потерпілого, дізнався:
йдучи через чагарники, людина рап¬
том почула пирхання. Це був буйвіл.
Порятунок селянин знайшов на дере¬
ві, повиснувши на його пиленій гілці.
Але праву ногу звело судомою, і не¬
щасний на мить її опустив. Буйвіл
тієї ж миті кинувся і відкусив йому
п'яту, немов це була гілка...»
Буйвіл індійський, як і всі тварини
цієї родини, дуже полюбляє воду і
тому живе тільки в болотистих міс¬
цевостях, у пониззях річок, або по¬
ряд із невеликими, хоча б і тимча¬
совими озерами, що містять воду,
або біля невеликих лагун уздовж
морського узбережжя. Його рухи
незграбні, але він дуже сильний
і витривалий і чудово плаває.
■ 68
Буйвіл індійський — деякою мірою
природний ворог тигра і в бороть¬
бі з ним майже завжди перема¬
гає. Раїс розповідає, що тигр на¬
падає іноді на дорослих буйволів,
але ті відчайдушно захищаються і
часто калічать або вбивають хижа¬
ка. Якщо на одного буйвола напа¬
дуть, то інші поспішають йому на
допомогу. Пастухи, що стережуть
ручних буйволів, не бояться їздити
верхи на цих тваринах по непролаз¬
них хащах лісу.
Буйвіл рудий однаково живе як на
рівнинах, так і в гористих місце¬
востях. Протягом дня рудий буйвіл
відпочиває серед низьких колючих
степових кущів і молодої порос¬
лі, подібно до антилоп; іноді його
можна побачити в невеликих гаях,
а також уздовж порослого лісом бе¬
рега. Вранці і ввечері він дуже рух¬
ливий, а вночі пасеться. Часто заби¬
рається на плантації, але особливо
охоче відвідує спустошені пожежею
смуги, де тільки починає пробива¬
тися молода трава: там він мирно
пасеться поряд з антилопами, про¬
те, не змішуючись з ними.
■ БУЙВІЛ РУДИЙ (ЧЕРВОНИЙ)
своєї довжини вкриті великими поперечними зморшками, а ближче до
кінців і на задній поверхні зовсім гладкі, в розрізі являють собою непра¬
вильний трикутник. Обрідний, жорсткий щетинистий волосяний покрив
подовжується на лобі, на плечах, по всій передній частині шиї і трохи
на хвості; задня частина спини, крижі, груди, черево, лопатки і більша
частина кінцівок майже повністю голі. Через це в забарвленні тварини
переважає темно-сірий або майже чорний колір, а сірий колір шерсті, що
наближається то до бурого, то до рудувато-бурого, буває рідко помітний.
Корова від бика відрізняється дещо меншим зростом, а від інших видів
рогатої худоби — своїм вим’ям, тому що всі чотири соски у неї знаходять¬
ся майже в одному поперечному ряду.
Поширений дикий індійський буйвіл на південь від підніжжя Гімалай¬
ських гір через східні землі Центральної Індії майже до долини Годаварі, а
на схід — через Бірму до північно-західної частини Сіамської затоки.
З органів чуття найгострішими є нюх і слух; зір і дотик слабкі, а смак
дуже мало розвинений, оскільки індійський буйвіл задовольняється най¬
гіршою поживою, якою нехтують інші бики. Буйволи пасуться переважно
вночі і охоче відвідують плантації, де вчиняють неабиякі спустошення.
Голос буйвола — глибоке, звучне ревіння. Час спаровування, за сло¬
вами Ходжсона, припадає на осінь; тоді численні стада розпадаються на
окремі групи, що збираються навколо кожного бика. Телята народжують¬
ся звичайно поодинці, іноді по два, після 10-місячної вагітності.
Індійський буйвіл полюбляє жаркі болотисті або зрошені водою міс¬
цевості. Набагато частіше, ніж на пасовищі, буйволів можна побачити в
Нілі; при цьому вони занурюються так глибоко, що на поверхні води ви-
дніється тільки голова та невелика частина спини. З настанням повеней
для них починається чудова пора. Плаваючи, мандрують вони затоплени¬
ми полями, поїдають лугові злаки і жорстку осоку необроблених полів,
об’єднуються у великі стада.
М’ясо буйволів через жорсткість і властивий йому мускусний запах
не вживається в їжу, принаймні європейцями; але м’ясо телят, кажуть,
дуже смачне, а жир смаком і ніжністю не поступається свинячому салу.
Товста, міцна шкура цих тварин дуже ціниться, а з рогів виготовляють
міцне різноманітне начиння.
БУЙВІЛ РУДИЙ (ЧЕРВОНИЙ) (Syncerus cojfer nanus) належить до
родини Порожнисторогі, європейці його називають «кустарною коро¬
вою». Висота буйвола у холці сягає 1,2—1,5 м, вага найкрупнішої тварини
ледве перевищує 350 кг. Волосся, що вкриває його світлу шкіру, пере¬
важно густе, нижня частина тіла часто має жовтувате, рудувате або буре
забарвлення, але трапляються також і темніші екземпляри, які здалека
здаються майже чорними. Кінець хвоста, прикрашений китицею, а та¬
кож нижні частини кінцівок у цього виду чорні. На дуже великих вухах
помітні яскраво-жовті пучки волосся 15—18 см завдовжки. Роги широко
сидять на лобі, що характерно, здається, тільки для екземплярів з Північ¬
но-Західної Африки; вони плоскі або круглі і простою дугою загинаються
догори. Біля своєї основи роги плоскі, 10—12 см завтовшки, розходяться
в різні боки і загинаються догори, потім тонкі кінці загинаються наперед
і всередину. Найбільша відстань між рогами 35—40 см; кінці рогів відсто¬
ять один від одного на 20—25 см.
Поширений рудий буйвіл у західній половині Африки, займає велику
плошу країн, що лежать у тропіках країн. Східні межі зони поширення, за
Бауманом, проходять у Конго приблизно через водопади Стенлі.
На відкритому місці він дуже полохливий, але, сховавшися в гуща¬
вину, лежить там, притаївшися. Звідти нічим його не можна виманити:
він пропускає повз свій притулок загоничів і собак і встає тільки тоді,
коли вони самі на нього наткнуться. Але й тоді він ще зволікає із захис¬
том. Інша справа, якщо його зачепить куля: тоді він може зробитися так
само небезпечним, як і чорний буйвіл, якщо ще не більше завдяки своїй
спритності. Поранений буйвіл ховається в найближчі кущі, стає тут за ві¬
тром, підстерігає стрільця, що запально йде за ним, і несподівано нападає
на нього, причому часто підхоплює на роги і випадкову людину, що йшла
собі повз його схованку.
БУЛАВЧИК ■
БУЛАВЧИК (Claviger testaceus) — дуже цікавий жучок; характерна
ознака його — відсутність очей, крила зрослі, черевце блискуче, оскільки
не вкрите волоссям. Булавчик, або білозірка, живе в гніздах мурашок, які
ставляться до нього так само, як до своїх власних лялечок, піклуються
про нього і переносять з місця на місце. Вони навіть годують цих жучків
з рота, і взагалі між цими тваринами існує тісний зв’язок, ще не зовсім
з’ясований.
БУРЕВІСНИК ГІГАНТСЬКИЙ (Macronectes giganteus) належить до ро¬
дини Буревісникові. Оперення його зверху плямисте, знизу — біле. По¬
ширений цей птах у помірному і холодному поясах Південної півкулі.
БУРЕВІСНИКИ ПІРНАЮЧІ, родина Pelecanoididae, залишають море
лише в період розмноження, але наближаються до суші частіше, ніж їхні
родичі, і часто їх можна побачити в гаванях. Звичайно вони живуть зграй¬
ками по 8—20 особин, полюючи спільно на риб і головоногих, яких лов¬
лять, плаваючи і пірнаючи. Під час вигодовування пташенят вони об’єд¬
нуються у великі зграї і населяють цілі острови.
Серед видів, що живуть на європейських берегах, найвідоміший буре¬
вісник пірнаючий звичайний (Pelecanoides urinatrix). Оперення його звер¬
ху сірувато-чорне, знизу — чисто-біле. Він живе у північних частинах Ат¬
лантичного океану, а також у Середземному морі. Чудовий політ у цього
птаха, який відрізняє його від інших видів. Я не знаю жодного іншого
птаха, який літав би так скажено, як буревісник звичайний; він ширяє
в повітрі з розпростертими крилами, кидається з одного боку в інший,
вгору і вниз.
Для виведення пташенят буревісники величезними зграями збира¬
ються на Гебридські та Фарерські острови. За допомогою дзьоба і кігтів
вони викопують глибоку нору в торф’яному ґрунті і без підстилки кладуть
у неї своє яйце. Обидва птахи поперемінно насиджують його протягом
декількох тижнів, поки не вилупиться буро-сіре пташеня, вкрите густим
довгим пухом; потім обоє його вигодовують.
Буревісник гігантський
(Macronectes giganteus)
На перший погляд гігантського бу¬
ревісника можна прийняти за дріб¬
ний вид альбатроса; але політ його
не такий красивий і ширяючий, як
у буревісника. Крім того, вій наба¬
гато обережніший і недовірливіший
за альбатроса, а якщо його і вдасть¬
ся зловити, то він хоробро захища¬
ється і відбивається своїм міцним
дзьобом.
БУРЕВІСНИКОВІ, родина Procellariidae, мають огрядний тулуб, ко¬
ротку шию і велику голову. Дзьоб коротший за голову, міцний і твер¬
дий; ноги середньої довжини, пальці з’єднані перетинкою; крила схожі на
крила чайок, але коротші та гостріші; хвіст дуже заокруглений. Усі види
цієї родини живуть на безкраїх океанах і особливо численні в помірному
Буревісники належать до родини
Procellariidae у один із декількох родів,
що характеризуються спрямованим
униз польотом, під нас якого пта¬
хи навіть торкаються хвиль. Вони
утворюють великі зграї, живлять¬
ся рибою, яка плаває біля поверхні,
і морськими організмами на просто¬
рах відкритого океану або на знанній
відстані від берегів.
Голубок капський
(Daption capensis)
Голубок капський — постійний су¬
путник суден. Супроводжуючи суд¬
но в бурхливу погоду, живиться всі¬
лякими кухонними відходами, що
викидаються за борт, і навіть люд¬
ським калом; у тиху ж погоду він
полює на дрібних рибок та інших
морських тварин.
■ БУРОЗУБКА ЗВИЧАЙНА
Бурундук (Tamias sibiricus) — звір
з родини Білячі, поширений у Пів¬
нічній Азії. Живе на землі, але добре
лазить по деревах. Прості нори вла¬
штовує під корінням дерев у хвойних
і змішаних лісах. Довжина тіла ра¬
зом із хвостом не перевищує 25 см.
Хутро жовто-охристе, знизу біле,
на спині чергуються чорні та жовті
смуги. Бурундук живиться плодами,
грибами, насінням і комахами. Як і
в інших дрібних ссавців, у бурундука
багато ворогів серед великих хижа¬
ків. В Америці живе дуже близька до
бурундука наземна смугаста білка.
і холодному поясах обох півкуль. Більшу частину часу буревісники про¬
водять на льоту, майже не вміють ходити і рідко плавають. їжею для них є
трупи великих тварин, мертва і жива риба, м’якотілі та інші водяні твари¬
ни, яких ці ненажерливі птахи винищують у величезній кількості. Буре¬
вісники гніздяться поблизу моря, на поодиноких, малодоступних скелях.
Справжніх гнізд вони не будують, а кладуть своє крупне яйце просто на
голу землю і негайно ж беруться за насиджування.
До родини Буревісникові належать гігантський буревісник, північний
фульмар, капський голубок.
БУРОЗУБКА ЗВИЧАЙНА (Sorex araneus) розмірами трохи менша за
хатню мишу: її довжина ледве досягає 11 см, з яких 4,5 см припадає на
хвіст. Забарвлення тонкого шовковистого хутра коливається між яскра¬
вим червоно-бурим і блискучим чорним кольорами; боки забарвлені за¬
вжди світліше за спину, нижня частина тіла сірувато-біла з бурим від¬
ливом, губи білі, довгі вуса чорні, лапи бурі, хвіст зверху темно-бурий,
знизу буро-жовтий.
Бурозубка є в Німеччині, Швейцарії, Англії, Франції, Італії, Угорщині
і Галісії, ймовірно, також і в Росії; вона живе в горах, долинах, на полях,
у садках, неподалік від сіл і навіть у самих селах і звичайно тримається
поблизу води. Взимку заходить у будинки або принаймні в сараї і комори.
Як і більшість видів цієї родини, бурозубка — нічна тварина, яка вдень
дуже неохоче залишає своє підземне приміщення.
Рухи бурозубки моторні та спритні: вона бігає по землі, стрибає до¬
сить далеко, може лазити по похилих деревах і, у разі потреби, вміє до¬
сить непогано плавати. Голос її різкий, тоненький, майже свистячий, але
тихий, такий самий, як і в решти видів родини. Нюх у них розвинений
дуже добре.
Вагітна бурозубка влаштовує собі кубло з моху, трави, листя і стебел
рослин, охочіше в стінах або під порожнім корінням дерев. У ньому є де¬
кілька бічних ходів і м’яка підстилка. Тут у травні-липні народжує 5—10
голих, сліпих, із закритими вухами дитинчат.
Термін життя звичайної бурозубки всього 15 місяців.
БУРУНДУК АЗІЙСЬКИЙ (Tamias sibiricus) належить до родини Білячі
ряду Гризуни. Довжина його, включаючи хвіст завдовжки 10 см, не пере¬
вищує 20 см, а висота в зашийку — 5 см. Довгаста голова має круглястий,
вкритий обрідним волоссям ніс, чорні очі та коротенькі маленькі вуха.
Кінцівки досить сильні, підошви голі, бородавка, що заміняє на передніх
ногах великий палець, вкрита замість нігтя роговою пластинкою; хвіст із
кільчастою шкірою не дуже пухнастий. На верхній губі ростуть поодино¬
кі, розділені на п’ять рядів вібриси, на щоках і над очима стирчать окремі
щетинисті волоски. Забарвлення короткого, жорсткого, щільно прилегло¬
го до тіла хутра на голові, шиї і по боках тулуба жовтувате, перемішане з
довгим, білим на кінчиках волоссям; уздовж спини на неоднакових від¬
станях пробігають п’ять чорних смуг.
Батьківщиною азійських бурундуків вважається велика частина Пів¬
нічної Азії і частина Східної Європи. Поширення їх обмежується, з одного
боку, річками Двіною і Камою, а зі сходу — Охотським морем і Анадир-
ською губою. В Сибіру вони поширені, за винятком дауро-монгольських
степів, до Амуру. Азійський бурундук живе в лісах, як у хвойних, так і в
березових, найчастіше в кедрових. Під корінням цих дерев він влаштовує
собі просту нору, яка сполучена, з одного боку, з кублом, з другого — з
двома або трьома коморами для зимових запасів, а окремий довгий за¬
гнутий вихід веде на поверхню. Пожива бурундуків складається з насіння
різних рослин і ягід, але особливо із зерен і горіхів, яких вони запасають на
зиму іноді до 5—8 кг, переносячи їх у свої комори в защічних мішках.
Як азійський бурундук, так і східний впадають у зимову сплячку, яка
часто уривається, оскільки тварини і протягом усієї зими потребують їжі.
Східний бурундук ніколи не заривається в нору раніше листопада; бурун¬
дук у Південному Сибіру дотримується того ж часу; в Середньому Сибіру,
де морози починаються рано, він впадає у сплячку найпізніше в середині
жовтня. Усі вони не залишають підземних осель під час зими, але вхід у
БУРУНДУК СХІДНИЙ
71
них тримають відкритим навіть під час негоди; іноді можна побачити, як
бурундук старанно розчищає свій хід від снігу.
Перші дитинчата народжуються у травні; другий приплід з’являється
звичайно в серпні. В період парування відбуваються битви між самцями.
В лазінні вони значно поступаються іншим білкам, зате вони вражаюче
спритно бігають.
Для сільських господарів бурундуки є вельми небажаними гостями:
подібно до мишей, вони спустошують комори. Зате втрати іноді відшко¬
довуються тим, що місцеві жителі розкопують комори цих звірків і ви¬
грібають звідти всі запаси, заготовлені на зиму.
БУРУНДУК СХІДНИЙ (Tamias striatus) належить до родини Білячі
ряду Гризуни — американський вид бурундука, поширений у Сполучених
Штатах Америки, починаючи з Мексиканської затоки. Завбільшки він
приблизно такий самий, як і азійський бурундук, колір шерсті на спині
червонувато-бурий, на животі білий; смуги, що йдуть уздовж спини, тем¬
но-бурого кольору, чорна облямівка очей зверху і знизу обведена білим,
широка біла смуга по боках тулуба облямована чорно-бурим; темно-буре
волосся хвоста з нижнього боку має червонуватий відтінок.
Спосіб життя східного бурундука схожий з азійським. Пізнього літа
його можна побачити з туго набитими защічними мішками — він поспі¬
шає запастися кормом. Декілька місяців бурундук зносить в одне місце
свої різноманітні запаси, що складаються переважно з гречки, горіхів,
насіння клена та маїсу.
БУШБОК, або антилопа лісова строката (Tragelaphus scriptus), нале¬
жить до родини Порожнисторогі. Загальна довжина дорослого самця —
1,6 м, з яких близько 15 см припадає на хвіст, висота в загривку — 85, біля
крижів — 90 см, довжина рога 20—30 см. У його строкатому забарвленні,
яке, втім, досить мінливе, чергуються три кольори. Шерсть на голові і
шиї руда, голова буває також чало-сірого кольору, шия, передня частина
тулуба і спина темного рудувато-сірого кольору, боки і стегна чисто-руді.
Малюнок на боках змінюється не тільки у різних тварин, але й в однієї
тварини буває неоднаковий з обох боків тіла. Він складається звичайно
зі смуг і плям. Поширена строката лісова антилопа у північній частині
Південної Африки.
Буиібок — антилопа середніх розмірів.
Поширена майже по всій Централь¬
ній і Південно-Західній Африці, живе
неподалік від чагарникових заростей,
де ховається у разі небезпеки. Самці
більші за самок; висота їхня в загривку
досягає 1 м, маса тіла — 80 кг. Роги
(тільки у самців) ребристі, спіральні,
завдовжки до 60 см. Забарвлення ва¬
ріює: від світлого жовтувато-бурого
до майже чорного. На вухах, підборід¬
ді, хвості, ногах, шиї і крижах помітні
білі смуги або плями, а в деяких особин
білі смуги на боках, навкруг нижньої
частини шиї і уздовж спини нагаду¬
ють збрую.
ВАЛУВІ, або лемур вильчастосмужковий, фанер (Phaner furcifer), — єди¬
ний представник роду Вильчастосмужкові лемури (Phaner), напівмавп,
що мають таку ж саму будову, що й напівмакаки. їхнє тіло тонке, голова
невелика, з досить гострою мордою, передні кінцівки короткі, задні — се¬
редньої довжини, хвіст довший за тіло. Очі крупні, помірно великі вуха
зовсім голі, м’яке хутро, що обрідно вкриває мордочку і кінцівки, дещо
хвилясте. Хвіст вкритий довгим густим волоссям. Верхні різці розділені
проміжком, але стоять в одному ряду.
Загальна довжина тіла валуві дорівнює 65—70 см, довжина хвоста —
33—40 см. Забарвлення верхньої частини тіла переважно світлого буро-
сірого кольору, а нижньої — чало-сірого кольору. Голова та шия мають
рудуватий відтінок. На скронях з обох боків починаються чорні смуги, які
обводять очі, залишаючи на лобі світлий проміжок. На маківці смуги з’єд¬
нуються в одну. Від них уздовж усієї спини до хвоста йде чорна смуга. Хвіст
біля своєї основи сірий, кінець чорний. Райдужна оболонка ока чорна.
Валуві, або
лемур вильчастосмужковий,
фанер (Phanerfurcifer)
За словами Поллена, цю тварину
часто можна побачити в лісах захід¬
ної частини Мадагаскару, але, зда¬
ється, трапляється місцями і в схід¬
них краях. «Лише з настанням ночі
він залишає той притулок, у яко¬
му проспав увесь день. Притулком
йому найчастіше служать дупла де¬
рев з двома отворами, іноді навіть
такі, в яких одночасно з ним жи¬
вуть бджоли. У цьому випадку він
відділяє своє кубло від комах ку¬
пою соломи і сухого листя. Я спо¬
стерігав уночі цих чудових тварин.
Вони набагато бадьоріші і рухомі¬
ші, ніж лемури, і роблять надзви¬
чайно великі стрибки. їхній крик,
який вони під час неспання вида¬
ють майже безперервно, різко зву¬
чить як «ка-ка-ка-ка-ка», нагаду¬
ючи псвною мірою крик цесарок».
ВАЛЬДШНЕП ■
Вальдшнеп (Scolopax rusticola)
Вальдшнепи однаково часто водять¬
ся як у хвойних, так і в листяних лі¬
сах; їм необхідна лише присутність
м’якого вологого сирого грунту, в
якому вони могли б ритися своїм
дзьобом.
ВАЛЬДШНЕП (Scolopax rusticola) належить до родини Бекасові. Опе¬
рення верхньої частини його тіла іржавого кольору з сірими, бурими і
чорними цяточками, нижня частина — жовтувато-сіра; махові пера —
бурі, рульові — чорні; перші й другі вкриті іржавими плямами. Батьків¬
щиною вальдшнепа вважають широку смугу Євразійського континенту
між 45 і 67° північної широти, а його зимовим притулком — Північну
Африку та Індію.
Ходять вальдшнепи згорбившись, крадькома, дрібними, неквапними
кроками, зате літають чудово. Вдень вони, втім, не підіймаються високо
і уникають відкритих просторів; крізь найгустішу гущавину гілок вони
пролітають, нічого не зачепивши. З настанням сутінків вальдшнеп ви¬
літає у пошуках поживи на широкі лісові галявини, болота, луги. Тут він
своїм довгим дзьобом перевертає і ворушить купи опалого листя, риється
в пухкому ґрунті, свіжій трухлявині від кори, шукаючи личинок жуків, що
сховалися під нею, черв’ячків. Для нічлігу в тихих гаях він вибирає місце
з галявинами і гущавиною впереміж. Після того, як утворилася парочка
вальдшнепів і самець встиг вже повоювати з усіма сусідами, самка від¬
шукує або сама вириває для гнізда ямку біля дерева, під кущем, в моху;
вона невміло вистилає його прутиками, кладе сюди 4 крупні яйця і потім
протягом 17—18 днів ревно насиджує їх. За спостереженнями, вальдшне¬
пи у сприятливі роки гніздяться двічі на рік.
Ворогами вальдшнепів, їхніх пташенят і яєць є дикі та свійські кішки,
куниці, яструби, соколи, сойки і сороки. Мисливці полюють на них лише
під час перельоту — починаючи з середини березня, а жителі півдня — під
час їхньої зимівлі.
Вальдшнепи — 6 видів птахів ряду
Сивкоподібні з роду Scolopax, що трап -
ляються на більшій частині Євразії і
Північної Америки. Живуть на землі
в лісі і так само, як і бекаси, чудо¬
во маскуються на тлі навколишнього
середовища, завдяки схожому на ко¬
лір опалого листя крапчасто-бурому
з чорним забарвленню оперення. Це
огрядні птахи з довгим дзьобом, дов¬
жина тіла яких сягає 35 см, жив¬
ляться червами і підземними твари¬
нами, яких знаходять у м \якій землі.
Європейський вальдшнеп (S. rusticola)
і американський вальдшнеп (S. minor)
цінуються як об'єкти спортивного
полювання.
ВАМПІР ЗВИЧАЙНИЙ, або десмод (Desmodus rotund us), — один із
представників родини Вампірові. Цей кажан зверху темно-бурого кольо¬
ру, тільки кінці та прикореневі частини волосся білі; знизу шерсть на-
■ ВАМПІР НЕСПРАВЖНІЙ
Десмоди — виключно нічні рукокрилі,
літають низько, видають локаційні
звуки малої потужності. Збирають¬
ся в печерах, дуплах, інших укриттях
зграями по декілька тисяч особин.
Сезонності в розмноженні немає, ва¬
гітність триває 90—120 днів, на рік
буває два посліди. Дитинчат самка
залишає на місці днювання.
«Під час світлих місячних ночей, —
говорить Ватсртон, — я часто ба¬
чив, як вампір підлітав до дерев
зі стиглими плодами і смоктав їх.
З лісу він інколи приносив до нас
на подвір’я круглий плід завбіль¬
шки з мускатний горіх, схожий на
плід дикої гуаяви, а коли цвіло міс¬
цеве горіхове дерево, літав навкруг
нього. Однієї світлої місячної ночі
я бачив декілька кажанів, які літали
біля верхівки цього дерева, і помі¬
тив, що квіти з нього інколи падали
у воду. На цс була, звичайно, своя
причина, тому що всі квіти, що впа¬
ли, виявилися свіжими і непошко-
дженими. Здається, кажани їх зри¬
вали для того, щоб з’їсти плід, який
тільки зав’язується, або комах, які
так часто сидять у квітках».
багато світліша, блискучого сріблястого кольору. Носовий наріст, вушна
раковина, а також кінцівки мають м’ясний червоний колір і вкриті об-
рідним волоссям. Літальні перетинки майже такого ж самого кольору, як
і спина. Довжина тіла досягає 6,5 см, розмах крил — 37 см.
Цей вид, за словами Бурмейстера, часто трапляється у печерах Мінас
Гераєс. Удень вони висять під стелею невеликими групами, нервуються,
побачивши світло. Живляться кров’ю, що підтверджує і форма зубів —
різців і кутніх.
Спостереження Бурмейстера дуже істотно доповнює Гензель.
«Ці кажани, — говорить він, — живуть великими групами в печерах
між скелями, іноді трапляються у великих дуплистих деревах. Під час
лову вони кусали моїх собак за ніс і мене самого за пальці; я розглядав
ці рани і дійшов висновку, що вони зовсім схожі на ті, які я бачив у
коней, покусаних кровососами. Тварина кусає блискавично: здається,
що вона тільки торкнулася шкіри, а тим часом видно, що шматочок її
вже відкушений. Тому вони не можуть упиватися зубами, як це роблять
інші представники цієї родини, які, коли їх зловлять, так розлючують¬
ся, що впинаються зубами у що завгодно і так висять досить довго.
У житті цього кровососа є ще багато чого для нас невідомого, оскільки
кількість ран, які я бачив від його укусів на конях і мулах, — дуже мала
порівняно з кількістю цих кажанів. У німецьких колоніях Саита-Крус
у піщаній горі є печера, де живуть ці вампіри; я налічив їх там штук із
200. Поблизу цієї печери було обгороджене місце, на якому дні і ночі
паслися коні та велика рогата худоба найближчих поселенців. Я часто
туди ходив, але ніколи не помічав на тваринах дуже великої кількості
ран від укусів кровососів. Якби всі ті кажани, що жили в печері, на¬
падали на них, то тримати тут тварин було б неможливо».
ВАМПІР НЕСПРАВЖНІЙ (Vampyrum spectrum) — найбільший з усіх
кровососів Південної Америки. Довжина його тіла досягає 16 см, а розмах
крил, за Бетсом, — 70 см.
«Голова, — розповідає Бурмейстер, — товста і довга з видовженою
мордочкою. Вуха стирчать догори і більші, ніж у багатьох видів, дов¬
гасті, яйцеподібно-круглі і без великої вирізки по зовнішньому краю;
вузький, гострий козслок має біля своєї основи зубець; носовий лис¬
ток, порівняно з розмірами тварини, малий і вузький, посередині його
знаходиться підвищення, стеблинка досить широка, не відокремлена
вирізкою від гострозубчастого і гладкого, без бородавок, краю носа.
Верхня губа гладка, на нижній дві великі голі бородавки. М’яке і ніж¬
не хутро на спині червоно-коричневе; літальні перетинки, як і всі голі
частини тіла, бурого кольору».
Вампір живе у Північній Бразилії і Гвіані в незайманих лісах, а також
у старих будівлях. «Нічого не може бути огиднішим, — говорить Бетс, —
за це створіння, особливо якщо розглядати його спереду. Великі, шкіряс¬
ті вуха, що широко стирчать по боках голови; прямостоячий, на зразок
списа, носовий наріст; блискучі чорні очі — все це разом нагадує казко¬
вих домовиків. Не дивно, що народна фантазія наділила це відразливе
створіння надприродними властивостями. Але вампір — один із найбез¬
печніших кажанів, і нешкідливість його добре відома всім прибережним
жителям амазонської річки». Судячи з найдавніших і нових достовірних
описів дослідників, цей кажан, хоч і має такий страшний вигляд, нале¬
жить до листоносих, а не до кровососів; ночами старанно полює на комах
і, крім того, живиться плодами.
Бетс підтверджує спостереження Ватертона. «Я знайшов два різні
види вампірів — один чорнуватого, другий червонуватого кольору — і
переконався, що обидва живляться переважно плодами. Церква в Era
була головним місцем перебування обох видів, я їх бачив кожного вечо¬
ра, сидячи перед дверима мого будинку: вони зграями вилітали з церкви
через велике відкрите вікно позаду вівтаря. Я чув їхній писк перш, ніж
вони розліталися лісом. Іноді вони залітали навіть у будинки. Першого з
них, якого я побачив у кімнаті, коли він кружляв під стелею, я прийняв
ВАМПІРОВІ ■
за зниклого перед тим голуба мого сусіда. Я розтинав шлунки багатьох
з цих листоносих і знаходив там багато м’якоті і насіння різних плодів,
перемішаних із залишками комах. Тубільці стверджують, що вони крадуть
у садах зрілі плоди каюса і гуаяви. Але порівнюючи вийняте зі шлунка
насіння із зернами дерев, що ростуть в Era, я побачив невідповідність
одних і других, і мені здається вірогіднішим, що вампіри тільки в лісах
знаходять поживу, а до ранку повертаються в села, бо тут в будинках вони
мають надійніше місце для відпочинку, ніж у лісі».
ВАМПІРОВІ, родина (Desmodontidae), дуже поширені в країнах, роз¬
ташованих в жаркому і помірних поясах. Деякі ховаються у гущавині ве¬
ликих лісів, у дуплистих деревах, на старих пнях і серед широкого листя
пальм та інших великолистих рослин; більшість удень ховається в пе¬
черах, в зруйнованих будинках, під темними склепіннями, а також між
кроквами дахів.
Відомі види цієї родини живуть окремо, деякі, особливо ті, що меш¬
кають у печерах, скупчуються у величезні зграї. З настанням сутінків
прокидаються і часто літають цілу ніч. Одні літають низько і швидко,
інші — високо і повільно.
Іспанець Азара, який називає кровососа «Morderor», тобто «той, що
кусає», повідомляє:
«Іноді вони кусають сонних курей у гребінь або в борідки і висмокту¬
ють з них кров, унаслідок чого кури дохнуть, особливо коли в ранах
виникає запалення, що трапляється майже завжди. Вампіри також
кусають коней, віслюків, мулів і корів — найчастіше за боки, плечі
або в шию, тому що в цих місцях їм легше утриматися.
Кусають вони і людей; я сам переконався в цьому, тому що чотири
рази був укушений у пальці, коли спав просто неба або з відчиненими
дверима. Я зовсім не відчував болю від укусів; рани були круглими або
довгасто-кругли ми, але такої незначної глибини, що ледве проникали
крізь шкіру, і відрізнялися від інших ран роздутими краями. За моїми
обчисленнями, кількість крові, що витекла з рани, дорівнювала двом
з половиною унціям (одна унція — близько ЗО см3). У коней та інших
тварин ця кількість повинна бути більшою і доходити до 3 унцій, до
того ж я вважаю, що, оскільки шкіра в них товста, кровососи повинні
залишати на цих тваринах більші та глибші рани. Кров виходить не з
артерій, тому що рана до них не доходить, а тільки з судин шкіри, без
сумніву, вампіри витягають її висмоктуванням або злизуванням. Хоча
мої рани й боліли декілька днів, але в усякому разі були такі незначні,
що я не вважав за потрібне вживати проти них який-небудь засіб, тим
більше, що вони не заважали мені ходити. Оскільки ці тварини не такі
вже й небезпечні і смокчуть кров лише тоді, коли їм не вдається відшу¬
кати іншої поживи, то нічого їх боятися і від них ховатися. Розповіда¬
ють, нібито вони обмахують крилами, наче віялом, те місце своєї жерт¬
ви, де хочуть вкусити, для того, щоб тварина нічого не відчувала».
Ренгор додає до спостережень Азари ось що:
«Я дослідив понад сотню ран у мулів, коней і биків і не міг зрозуміти,
яким чином вампіри завдають їх. Воронкоподібна рана близько чверті
дюйма (1 дюйм = 2,54 см) завширшки, іноді дещо більша. Рана ніколи
не проникає через усю шкіру до м’язів; на ній зовсім не помітно сліду
зубів, як при звичайних укусах; навпаки, краї рани дуже розпушені і
розпухлі. Тому я не думаю, щоб ці рани у великої худоби виникли як
наслідок укусів, тим більше що в такому разі будь-яка тварина неодмін¬
но б прокинулася і прогнала ворога. Можна припустити, що вампір
робить спочатку шкіру нечутливою за допомогою смоктання губами,
подібно до того як це робиться, коли ставлять банки, а потім, коли
вона вже роздується, прокушує зубами невеликий отвір. У цей отвір,
як мені здається, вампір потім засовує язик, пристосований для смок¬
тання, унаслідок чого й утворюється воронкоподібна заглибина. З бу¬
дови крил очевидно, що кажан не може одночасно і смоктати, і махати
крилами. Літальна перетинка з’єднана з ногами аж до ступні, отже,
Вампіри (десмодові), родина Кажа¬
ни. Довжина тіла 6,5 — 9 см. Існує
три види, поширені в тропіках і суб¬
тропіках Америки. Живляться тіль¬
ки свіжою кров'ю ссавців і птахів.
■ ВАНДЕРУ
Варани — представники родини Vara-
nidae, до якої належить найбільший
з нині існуючих видів ящірок, — ко-
модський, або гігантський, індонезій¬
ський варан. Близько половини з ві¬
домих ЗО видів цієї родини мешкає в
Австралії, інші трапляються в Аф¬
риці, Азії і доходять до Ост-Індії.
Більшість видів має видовжене тіло,
їм властива обережна поведінка: як
змії, довгим, роздвоєним язиком об¬
мацують предмети, що знаходять¬
ся поряд з ними. Можуть захищати¬
ся за допомогою своїх сильних щелеп,
міцних кігтів і ударів могутнього
хвоста. Всі варани мають схожу бу¬
дову: їхнє тіло видовжене і вузьке,
з довгою шиєю, головою і хвостом.
Більшість — теплолюбні наземні
тварини або такі, що живуть на де¬
ревах. Усі деревні види добре плава¬
ють і пірнають.
Дорослі варани риють глибокі нори
(до 4—5 м завдовжки), відсиджують¬
ся в них прохолодними ночами. Там
же в серпні самки відкладають яйця
(або просто заривають у землю),
їхні зуби і гострі кігті завдають не¬
безпечних ран. Крім того, і спереду
(з рота), і ззаду (з гучним тріском)
варан може викинути з себе непере-
травлене і перетравлене.
Могутній комодський варан зараз
належить до видів, що зникають,
оскільки місцеве населення постій¬
но полювало на нього через смачне
м 'ясо. Нині залишилось близько 6000
особин цих рептилій.
тварина не може триматися ногами й одночасно рухати ними, щоб
махати крилами; йому б тоді довелося смоктати на льоту. Я принаймні
бачив, що коли кажани сідали на коней, то складали при цьому крила.
Для того, щоб легше триматися, вони вибирають на тілі тварини місця,
вкриті волоссям і не дуже опуклі, наприклад, у коня — шию, загривок
1 круп, а у мулів — шию і загривок, у бика — лопатку і складки шиї.
Рани ці не загрожують життю; але оскільки іноді за одну ніч декілька
вампірів впинаються в одну тварину, і це іноді повторюється декілька
ночей підряд, то худобина слабшає від втрати крові, тим більше що,
окрім крові, висмоктаної вампіром, з кожної рани потім витікає від
2 до 3 унцій (близько 60—90 г). Часто також м’ясні мухи відкладають
у рану свої яйця, через що вона перетворюється на велику пухлину.
Щодо того, що вампіри смокчуть також і людей, я не можу навести
іншого прикладу, крім того, що розповідає про себе сам Азара».
ВАНДЕРУ (див. Сильний).
ВАРАНИ, родина Varanidae. Відомо до 27 видів, що живуть в Афри¬
ці, Південній Азії, Австралії, Полінезії. Деякі варани живуть постійно
на суші, навіть у піщаних і кам’янистих пустелях, інших можна вважати
водяними тваринами, оскільки вони тримаються виключно поблизу води,
в болотах або по берегах річок і в разі небезпеки рятуються у воді.
За своїм способом життя, вдачею і звичками варани нагадують зви¬
чайних ящірок; проте, відповідно до своїх розмірів і сили, вони більш
хижі, набагато сміливіші і завзятіші, ніж їхні дрібніші родичі. Пожива
їхня складається з різноманітних тварин. Від людини і крупних тварин
вони постійно тікають, якщо можуть це зробити. Якщо ж їм не вдаєть¬
ся врятуватися, вони сміливо стають до бою, пускаючи в хід свої ноги і
сильний хвіст, високо стрибають і хоробро прагнуть вчепитися в обличчя
і руки свого супротивника.
Нільського варана (Varanus niloticus) вважають одним з найнебезпечні-
ших ворогів крокодила, оскільки, судячи з розповідей місцевих жителів,
він відшукує і знищує його яйця і пожирає молодих крокодилів.
Варани, що живуть на землі, переслідують мишей, маленьких пташок,
невеликих ящірок, змій, жаб, комах і черв’яків, а також крадуть пташині
яйця; водяні види цієї родини живляться, головним чином, жабами і ри¬
бами, але, звичайно, не пропустять необережного маленького ссавця або
пташку, що наблизилася до берега.
Варани приносять людям деяку користь. Хоча вони заподіюють шкоду
своїми хижацькими набігами на свійських птахів, але, з іншого боку, ко¬
рисні своїм смачним м’ясом, яке схоже на телятину, і своїми ще смачні¬
шими яйцями. За словами Теобольда, житель Бірми, незважаючи на свої
природжені лінощі, не пошкодує зрубати дерево, у якому сховався варан,
щоб дістати ласий шматок на вечерю. Яйця варанів у Бірмі продаються
дорожче за курячі; вони абсолютно справедливо вважаються ласощами,
бо дійсно дуже смачні і відрізняються від пташиних яєць тільки тим, що
їхній білок під час варіння не зсідається.
У всій західній частині Азії, від Каспійського моря до Індії, у Палес¬
тині та Аравії і в усій північній частині Африки живе сірий варан (Varanus
griseus), який справедливо названий Геродотом «наземним крокодилом».
Кочівники небезпідставно бояться його, оскільки він сміливіший і люті¬
ший за інших своїх родичів. Якщо його налякати на відкритому місці, він
негайно ж готується до захисту, підстрибує за допомогою сильного хвоста
на цілий метр, кидається людині просто в обличчя або на груди, а крупним
тваринам впинається зубами та кігтями в черево і сильно ранить верблю¬
дів, коней і віслюків, які дуже лякаються і скажено мчать по пустелі.
ВАРІ (Lemur variegatus) — одна з найбільших тварин родини Лемурові,
належить до тих видів, які мають одноколірний хвіст і волохаті вуха, при¬
криті довгою шерстю. Довжина тулуба — близько 40 см, хвоста — близько
50 см.
Досить густе хутро, яке особливо довге на голові і з боків шиї, вкрите
великими білими і чорними плямами, причому в одних особин переважає
ВАСИЛІСК ■
77 ■
Варан сірий (Varanus griseus)
«Чотири дорослих варани, — пише
Ілля Даревськийу який спостерігав
їх на Комодо та інших островах, —
за 3—4 години здатні зжерти ціло¬
го оленя. Наїдяться так, що черево
по землі волочиться, відійдуть убік,
години дві посплять і знову їдять.
Молоді варани, коли дорослі бен¬
кетують, тримаються осторонь,
крадькома прагнучи увірвати який-
небудь шматок. їхня обережність
цілком виправдана: якщо вони по¬
падуться великому «предку» в зуби,
їх також можуть зжерти. Оленячу
ногу або мавпу (макаку) «сухопутний
крокодил» може проковтнути ціл¬
ком: в одного такого варана в чере¬
ві знайшли голову кабана. Зібравшись
уп'ятьох і всімох, ці варани атаку¬
ють навіть здичавілих коней і буй¬
волів».
білий колір, а в інших — чорний. Трапляються навіть тварини майже зо¬
всім білі або майже зовсім чорні. В інших половина спини біла, а черево
чорне, і навпаки. Морда, хвіст і передні кінцівки майже завжди чорні;
щоки і місця біля вух найчастіше білі.
«Дотепер, — зауважує Поллен, — варі знаходили в лісах внутрішньої
частини Мадагаскару, тобто в місцевості, яка простягається між Тін-
тінге, Таматаве і Антананаріву. Варі живуть великими групами, жив¬
ляться плодами. Варі — полохлива, дика тварина, голос у неї сильний
і тому чутний здалеку; завивання цих тварин нагадує ревіння лева і
звучить так жахливо, що мимоволі здригаєшся, вперше почувши його.
Спосіб життя варі, наскільки відомо, мало відрізняється від способу
життя споріднених видів».
«Одного разу варан напав на трьох
хлопчиків і одного з них убив, іншим
разом — важко поранив чоловіка,
який ніс з товаришами оленя... З часів
виявлення варанів на Комодо багато
хто приїжджав сюди спостерігати за
ними, ловити їх і знімати фільми, і ні
на кого вони жодного разу не напали.
У випадку з хлопчиками агресивність
хижака, очевидно, збудив їхній малий
зріст, в іншому — запах оленя».
Гюнтер Петерс
ВАСИЛІСК (Basiliscus). Дивно, але зоологи дали назву міфічного чу¬
довиська абсолютно нешкідливій американській ящірці, що належить до
родини Ігуанові (Jguanidae). Живуть василіски, яких дотепер відомо всього
чотири види, виключно в Центральній Америці. Розміри тварини досить
значні: близько 80 см задовжки, з яких 56 см припадає на хвіст. Зовнішній
вигляд частково виправдовує страшну назву, яку вчені дали василіску. Го¬
лова та шия його короткі, тулуб худорлявий, сплюснутий з боків, хвіст дуже
довгий і також сплюснутий з боків. На спині і на хвості у самців є шкіряс¬
тий гребінь, який підтримується шкірястими відростками хребців. У роті
безліч зубів, понад 100; колір шкіри зеленкувато-бурий. Живуть ці тварини
на деревах і завжди біля річки. При кожному шумі василіск підносить голо¬
ву, спрямовує лютий погляд, із грізним виглядом надимає горло і швидко
рухає своїм гребенем. Побачивши небезпеку, що йому загрожує, василіск
кидається у воду і швидко пливе, причому загрібає передніми кінцівками і
допомагає хвостом. Василіск живиться виключно рослинною їжею.
■ 78
Василіск (Basiliscus)
Василіски — ящірки з родини Ігуанові
(Iguanidae), мешкають в лісах Цен¬
тральної Америки та північної части¬
ни Південної Америки. Живуть серед
дерев і кущів, що нависають над річ¬
ками. Якщо їх налякати, вони стри¬
бають у воду і, підіймаючись на задніх
лапках, тікають по поверхні води.
Ведмеді — родина великих, кремез¬
них, вкритих густою шерстю хижих
ссавців, з сильними лапами і дуже
коротким хвостом, видовженою го¬
ловою, маленькими очима і невелики¬
ми закругленими вухами. Ікла великі,
гострі, але кутні зуби досить широкі
та плоскі з горбистою або «зморшку¬
ватою» жувальною поверхнею. Вони
спеціалізовані не стільки для пере¬
гризання м 'яса, скільки для дроблення
рослинної їжі. Губи можуть витягу¬
ватися вперед трубкою. На кінців¬
ках по п'ять пальців. Ведмеді, як і
людина, належать до стопоходя-
чих видів, тобто спираються під час
ходи на всю підошву разом із п ’ятою.
Кігті довгі і не втягуються.
ВЕДМЕДІ, родина Ursidae. У великих ведмедів тулуб короткий і тов¬
стий, у маленьких — іноді стрункий. Голова овальна, дещо видовжена, із
загостреною, але в кінці наче обрубаною мордою. Шия коротка і товста.
Вуха короткі, а очі порівняно невеликі. Кінцівки не дуже довгі, ступні як
передніх, так і задніх кінцівок мають по п’ять пальців і озброєні довгими
загнутими нерухомими невтяжними кігтями, кінці яких внаслідок цього
бувають дуже притуплені. Ступні майже голі. Зубна система складається з
36—40 зубів; на верхній і нижній щелепах по шість різців, по чотири ікла,
від двох до чотирьох несправжньокутніх зуби або два несправжньокутні
вгорі та три внизу і, нарешті, два кутні вгорі та два-три внизу. Черепна
коробка видовжена і відзначається дуже розвиненими гребенями. Шийні
хребці короткі та широкі, так само як і спинні. Ребра прикріплюються до
14 або 15 хребців. Крижі складаються з 3—5, а хвіст з 7—34 хребців. Язик
у ведмедів гладкий. Шлунок — простий мішок; товста і тонка кишка май¬
же не відрізняються одна від одної; сліпа кишка відсутня.
Ведмеді були відомі ще з найдавніших часів. Нині вони поширені по
всій Європі, в Азії та Америці і в деяких місцях Північно-Західної Афри¬
ки. Вони мешкають як у найхолодніших, так і в найспекотніших країнах,
як у гористих місцевостях, так і на берегах Льодовитого океану. Одні види
віддають перевагу вологим місцям: болотам, берегам річок, озер, морів,
тоді як інші водяться в посушливих. Тільки один вид постійно живе на
березі моря і майже ніколи не заглиблюється всередину країни. Ведмеді
цього виду здійснюють далекі подорожі на великих крижинах, переплива¬
ють величезні простори, навіть Північний Льодовитий океан, і перебира¬
ються з однієї частини світу в іншу. Решта видів освоюють не такі великі
простори. Більша частина ведмедів живе самотньо і лише на час спарову¬
вання об’єднується в пари, але деякі види живуть цілими групами. Одні
риють нори в землі або піску, де й влаштовують барлоги; інші ховаються
в дуплах дерев або в гірських печерах. Майже всі види ведмедів — нічні
тварини: вони виходять на полювання після заходу сонця і більшу части¬
ну дня сплять у своїх барлогах.
Хоча ведмедів можна в повному розумінні слова назвати тваринами
всеїдними, проте вони більше, ніж інші хижаки, здатні живитися однією
рослинною їжею. Вони їдять не тільки плоди і ягоди, але і зерна хлібних
рослин (зрілі та незрілі), коріння, соковиті трави, бруньки дерев і квітів
тощо. Взагалі, ведмідь нічим не гребує і їсть, окрім вищезазначених рос¬
лин і тварин, раків, равликів, черв’яків, комах і їхніх личинок, риб, птахів
та їхні яйця, ссавців і навіть падло, якщо воно ще не дуже протухло. З’яв¬
ляючись поблизу людських осель, ведмеді можуть заподіяти велику шко¬
ду, особливо найбільші види: змучені голодом, вони нападають навіть на
велику рогату худобу. Деякі з них такі сміливі, що забираються в села. Для
людини навіть найбільші і найсильніші ведмеді тільки тоді небезпечні,
коли їх роздратують, налякають або поранять — одне слово, якщо чим-
небудь потривожать. Рухи ведмедів помилково називають незграбними і
повільними. Великі ведмеді дійсно рухаються зазвичай не дуже швидко і
вправно, зате вони можуть довго бігти; маленькі види надзвичайно швид-
ВЕДМІДЬ БІЛИЙ ■
кі та моторні. Ведмеді під час ходи спираються на всю ступню і обережно
ставлять одну лапу перед другою, та варто їм чогось злякатися, як вони
кидаються бігти швидким галопом. Лазять майже всі добре, хоча через
свою вагу їм це досить важко; принаймні, великі види на старість майже
зовсім не можуть залазити на дерева. Деякі види уникають води, інші, на¬
впаки, добре плавають, можуть пірнати дуже глибоко і довго залишатися
під водою. Полярного ведмедя часто можна побачити в морі на далекій
відстані від берега.
Із органів зовнішнього чуття у ведмедя найкраще розвинений нюх.
Слух у них гарний, у деяких навіть тонкий. Зір і смак не дуже розвинені,
дотик майже зовсім не розвинений; проте у деяких видів кінчик морди
служить органом дотику. Деякі види тямущі та розумні і піддаються пев¬
ному дресируванню. їх можна приручити, але вони ніколи не виявляють
великої прихильності до свого господаря. Свій настрій ведмідь виражає
різними інтонаціями голосу — глухим бурчанням, пирханням або мурко¬
танням, а іноді звуками, схожими на хрокання, свист або навіть гавкіт.
Вагітна ведмедиця ховається в заздалегідь влаштованому лігві і там
народжує від одного до шести дитинчат, яких вона доглядає, годує і за¬
хищає. Коли ведмежата підростають, вони стають ласкавими, веселими і
грайливими звірятами.
Шкода, заподіювана ведмедями, не така вже й велика, якщо її по¬
рівняти з користю, яку вони дають, тим більше що вони майже завжди
живуть у малонаселених місцевостях, де не мають нагоди шкодити лю¬
дям.
ВЕДМІДЬ БІЛИЙ, або полярний (Ursus maritimus). Перші мореплавці,
які про нього розповідали, вважали, що це різновид звичайних ведме¬
дів, хутро яких на холодній Півночі набуло властивого цим країнам біло¬
сніжного забарвлення. Цієї помилкової думки дотримувалися недовго,
тому що дуже скоро були помічені істотні відмінності між бурим і білим
ведмедями. Білий ведмідь відрізняється більш видовженим тілом, довгою
шиєю і короткими, товстими і сильними лапами, ступні яких набагато
довші та ширші, ніж у інших ведмедів, а пальці майже наполовину своєї
довжини з’єднані товстою плавальною перетинкою. Він набагато більший
за всіх інших ведмедів, оскільки при висоті в загривку 1,3—1,4 м досягає
2,5—2,8 м завдовжки і важить 600 кг, а при ожирінні — до тонни. Тулуб
білого ведмедя набагато незграбніший. Голова видовжена, зверху плоска
і відносно вузька, задня частина голови дуже подовжена. Лоб плоский,
широка морда спереду загострена, вуха короткі та вгорі заокруглені, ніз¬
дрі широко розкриті, отвір пащі не так глибоко прорізаний, як у бурого
ведмедя. Пальці на лапах закінчуються товстими і кривими кігтями се¬
редніх розмірів. Хвіст дуже короткий, його ледве видно з-під шерсті. До¬
вге, кудлате і густе хутро складається з короткого підшерстка і гладкого
глянсуватого і досить м’якого волосся, яке коротшає на голові, шиї і спи¬
ні та довшає на задній частині, череві, лапах і знизу на ступні. На губах і
над очима є декілька щетин, на повіках немає вій. За винятком темного
кільця навколо очей, голого носа, країв губ і кігтів, білий ведмідь вкритий
білосніжним одягом, який у молодих особин має сріблястий колір, а в
старих через вживання жирної їжі набуває жовтого відтінку. Пора року не
впливає на колір шерсті.
Білий ведмідь живе на Далекій Півночі, у справжньому крижаному
поясі, тільки там, де вода більшу частину року зазвичай вкрита льодом.
На півдні, нижче за 55° північної широти, він трапляється дуже рідко.
На східному березі Америки, поблизу Баффінової і Гудзонової затоки, у
Гренландії і на Лабрадорі, на Шпіцбергені та інших островах можна поба¬
чити його на суші так само, як і на крижинах. В Азії Нова Земля — голо¬
вне його місцеперебування. В Америці його знаходять найчастіше там, де
людина не має можливості його переслідувати. За розповідями ескімосів,
його головних ворогів, він з’являється на суші тільки в окремих випадках
по той бік річки Маккензі, отже, він поширений більше на сході, ніж на
заході. В південніші країни потрапляє проти своєї волі, якщо його зане¬
суть туди великі крижини. Часто бачили білих ведмедів, що пливуть на
крижині далеко від берега, морем, що вже очистилося від льоду. Взагалі
Усі великі види ведмедів, що живуть
на півночі, блукають тільки протя¬
гом літа, а з настанням зими хова¬
ються у своєму барлозі. Проте вони
зовсім не сплять непробудним сном,
а швидше дрімають у напівсвідомо¬
му стані, з якого негайно ж вихо¬
дять, почувши щось підозріле. Але
вони майже ніколи не виходять з
барлогу і майже зовсім не їдять. Гід¬
ний уваги той факт, що тільки вед¬
меді, які живуть на суші, впадають у
сплячку, тоді як білі ведмеді блука¬
ють навіть у найсильнішу холодне¬
чу, і лише в найстрашнішу завірюху
спокійно лягають на землю, дозво¬
ляючи снігу засипати їх.
Білого ведмедя іноді виділяють в
окремий рід Thalarctos. Поширений
він в Арктиці. Ареал виду змінюється
відповідно до сезонних змін межі по¬
лярних льодів. Улітку він відступає
разом із ними ближче до полюса, а
взимку розширяється на південь. Три¬
маючись переважно на узбережжі та
тавучих крижинах, узимку білий вед¬
мідь може залягти в барліг на мате¬
рику, іноді за 50 км від моря. Влітку
звірі також забрідають досить дале¬
ко від берега у пошуках ягід, пташи¬
них яєць та іншого корму.
■ ВЕДМІДЬ БІЛИЙ
Ведмідь білий, або полярний
(Ursus maritimus)
Характерні особливості, що відрізня¬
ють білого ведмедя від його родичів, —
відносно довгі кінцівки, вузькі груди,
довга шия і досить невелика плоска
голова. Шкіра, ніс, губи, подушечки
лап і очі чорні, а колір шерсті варіює
від білого або сіруватого до жовтува¬
того або жовтувато-рудого. Відтінок
шуби часто залежить від сезону, віку
(у ведмежат шуба біліша, ніж у до¬
рослих) та інших чинників, наприклад,
улітку хутро може жовтіти внаслі¬
док постійної дії сонячного світла.
Білі ведмеді можуть мати дуже вели¬
кі розміри. Найдрібніші звірі водяться
на Шпіцбергені, а в міру посування на
захід через Гренландію і Північну Аме¬
рику до Берингового моря їхні розміри
збільшуються. Аналогічний розмірний
градієнт простежується і в східно¬
му напрямку від Шпіцбергена через
Сибір до Берингового моря. Довжи¬
на тіла самців у середньому близько
2,2 м, але варіює від 1,9 до 2,4 м. Вед¬
медиці дрібніші, зазвичай завдовжки
від 1,8 до 2 м. Довжина хвоста в обох
статей від 8 до 13 см. Висота в за¬
гривку 0,9—1,2 м, але у надто вели¬
ких самців досягає 1,6м. Важать до¬
рослі самці зазвичай 360—400 кг, хоча
вага варіює в межах від 300 до більш
ніж 800, а в дорослих ведмедиць — у
середньому 320 кг, але буває і всього
лише 160 кг.
вони повертаються влітку на північ до крижаних мас, на яких в осно¬
вному живуть полярні тварини. Часто об’єднуються в зграї по дванадцять
і більше голів.
Рухи білого ведмедя незграбні, але ці тварини надзвичайно витривалі.
Це видно з їхнього уміння плавати, яким білий ведмідь оволодів доскона¬
ло. Швидкість, з якою він рухається у воді цілими годинами рівномірно і
без занурення у воду, за словами Скоресбі, сягає 4—5 км/год. Величезна
кількість його жиру, якщо тільки він добре живиться, надає йому велику
послугу, оскільки вона зрівнює вагу його тіла з вагою води. Тому він про¬
тягом одного дня пропливає неозорі водні простори, і часто можна бачи¬
ти його у відкритому морі далеко від крижин і від берега. Пірнати він уміє
так само майстерно, як і плавати на поверхні води. Дивовижно те, що він
витягував з моря лососів, і, зважаючи на це, не можна не дивуватися його
здібностям. Навіть на суші він не такий безпорадний, як це здається на
перший погляд. Його звичайна хода повільна й обачна, коли ж він почи¬
нає бігти незграбною на перший погляд риссю або галопом, то рухається
по нерівних крижинах або по землі з вражаючою швидкістю і вміє при
цьому з великою обережністю вибирати найзручніший шлях. Особливо
у нього розвинені зір і нюх. Коли він мандрує по великих крижинах, то
підіймається, за словами Скоресбі, на високі крижані скелі та звідти ви¬
глядає для себе здобич. Мертвого кита або шматок сала, підсмажений на
вогні, він чує на дуже великій відстані.
Пожива білого ведмедя складається з м’яса майже всіх тих тварин,
які водяться в морі та по берегах його батьківщини. Страшна сила, якою
він перевершує всіх інших ведмедів, і спритність рухів у воді дозволя¬
ють йому легко здобувати собі прожиток. Тюлені всіх видів є головним
об’єктом його полювання, і він достатньо хитрий та спритний для того,
щоб спіймати цих розумних і моторних тварин. Якщо він здалеку бачить
ВЕДМІДЬ БУРИЙ ЗВИЧАЙНИЙ ■
тюленя, шо лежить на суші, то безшумно занурюється у воду, підпливає
до нього проти вітру, наближається з найбільшою обережністю і раптово
випливає просто перед твариною, яка стає його здобиччю. Тюлені в цих
холодних країнах прагнуть лежати ближче до ополонок і розколин кри¬
жин, які дають їм можливість врятуватися в морі. Ці ополонки ведмідь,
шо плаває під крижинами, знаходить досить легко. На наземних тварин
він нападає тільки тоді, коли йому не вистачає поживи. Він дістається
навіть до неприступних гнізд морських птахів. Падло їсть так само охоче,
як і свіже м’ясо, але ніколи не доторкнеться до трупа іншого білого вед¬
медя. У морях, які часто відвідують мисливці на тюленів і китолови, білий
ведмідь із задоволенням поїдає позбавлені шкури та жиру тіла тюленів і
китів. Але він їсть не тільки м’ясну їжу, а, де тільки можна, і рослинну,
особливо полюбляє ягоди і мох.
Цілком вірогідно, що більшість білих ведмедів не схильна до зимівлі.
Ці хижаки не бояться навіть лютих морозів, головне для них, щоб море,
біля якого вони живуть, не було скуте льодом. Деякі спостерігачі гово¬
рять, що старі самці та молоді невагітні самки зовсім не сплять узимку,
а постійно переходять з місця на місце. Справедливо й те, що вони, за
винятком вагітних самок, усю зиму полюють. Вагітні ведмедиці виходять
узимку на сушу, і дитинчата у них народжуються в найхолоднішу пору
року. Незабаром після спаровування, яке відбувається в липні, ведмедиця
влаштовує собі барліг під скелями чи під навислими брилами льоду або
ж риє собі нору в снігу і цілком заривається в нього. Якщо снігу випадає
удосталь, їй не доводиться довго чекати, доки її житло вкриється товстим
і теплим покривалом. Задовго до того, як залягти в барліг, вона встигає
нагуляти собі достатньо жиру, який і витрачає всю зиму, тому що залишає
свій барліг тільки тоді, коли весняне сонце вже досить високо сходить
на небі. До цього часу дитинчата вже народилися. Відомо, що вагітність
триває від 6 до 7 місяців, а кількість дитинчат коливається між 1 і 3, най¬
частіше їх буває двоє. За розповідями північних народів, новонароджені
ведмежата не більші, якщо не менші за кроликів, але до кінця березня
або початку квітня вони досягають вже розмірів маленького пуделя. На¬
багато раніше, ніж дитинчата бурого ведмедя, починають супроводжувати
свою матір. Вона ніжно піклується про них, годує і захищає. Мореплавці
та китолови розповідали зворушливі історії про самовіддану материнську
любов ведмедиць.
Полярного ведмедя завдяки його силі, розмірам і вдачі по праву мож¬
на назвати царем Льодовитого океану. Він має надзвичайно гострий нюх і
під час нападу виявляє вражаючу хитрість, але при близькому знайомстві,
як і всі дикі звірі, виявляється зовсім не таким страшним. Він захищає
свою шкуру, коли це дійсно необхідно, але, якщо тільки можна, тікає від
людини і, навіть роздратований і поранений, рідко нападає на неї. Але
якщо його змушують напасти, він дійсно стає серйозним супротивником,
у боротьбі з яким тільки холоднокровність і надійна зброя допоможуть
уникнути небезпеки. Ведмеді цікаві та великі ласуни; що-небудь їстівне
спонукає їх до дослідження.
На білого ведмедя полюють заради його м’яса, жиру і хутра всюди, де
він живе. Проти нього використовують вогнепальну зброю, списи і кап¬
кани. Хутро цієї тварини цінніше від хутра решти ведмедів.
ВЕДМІДЬ БУРИЙ ЗВИЧАЙНИЙ (Ursus arctos) — найвідоміший вид
ведмедів. Вид цей характеризується не тільки великою різноманітністю за¬
барвлення і якості шерсті, але і зовнішнього вигляду та форми черепа.
Його зазвичай густа шерсть, яка на морді, животі та задній частині кінцівок
довша, ніж на решті тіла, може складатися з короткого або довгого, гладко¬
го або кучерявого волосся. Колір шерсті переходить через усі відтінки від
чорного бурого до темного рудого або жовто-бурого, або від темно-сірого
і сріблясто-сірого до світлого рудого; білий нашийник, який буває у моло¬
дих тварин, зберігається іноді до глибокої старості, іноді ж з’являється на
старість знову. Морда більш-менш видовжена, лоб іноді сплюснутий, іно¬
ді — ні, тулуб або дуже кремезний, або дещо видовжений.
При висоті у загривку 1 — 1,25 м, ведмідь досягає 2—2,2 м завдовжки,
причому 8 см припадає на короткий хвіст. Вага коливається між 150—
«За ведмедицею, — розповідає Ско-
ресбі, — у якої було двоє дитинчат,
гналися декілька озброєних матро¬
сів. Спочатку, здавалося, вона хоті¬
ла спонукати дітей до швидкого бігу
тим, що, забігаючи наперед, безу¬
пинно озиралася і старалася всіма
своїми рухами і особливим стри¬
воженим тоном голосу повідомити
про небезпеку; коли ж вона поба¬
чила, що її вороги близько, то по¬
гнала дітей поперед себе, штовхаю¬
чи їх щосили, поки не врятувалася
разом із ними».
Вагітність у білого ведмедя триває
близько 8 міс. Дитинчата народжу¬
ються в листопаді-січні, в березні-
квітні залишають пологовий бар¬
ліг. З матір'ю дитинчата живуть
близько двох років. Кожна самка на¬
роджує дитинчат раз на 2—4 роки.
Білий ведмідь занесений до Червоної
книги МСОП.
Колись досить поширений у Північній
півкулі, бурий ведмідь був звичайною
твариною по всій Європі, досягаю¬
чи північного заходу Африки, а через
Сибір і Китай доходячи до Японії. До
Північної Америки він потрапив з Азії
через Берингову протоку, можливо,
близько 40 000 років тому і поширив¬
ся в західній частині континенту від
Аляски до півночі Мексики.
■ ВЕДМІДЬ БУРИЙ ЗВИЧАЙНИЙ
У межах ареалу розміри звіра варію¬
ють. Гризлі досягають завдовжки
2,1 м при висоті в загривку понад 1 м
і масі до 385 кг. Довжина європей¬
ського бурого ведмедя зазвичай 1,25-
2,0 м при висоті в загривку близько
1 м і масі від 135 до 250 кг.
250 кг; утім, у великих і огрядних тварин вона досягає 350 кг. У відгодо¬
ваного ведмедя тільки жиру 50—100 кг; як запевняє Кременц, одного разу
він зібрав понад 140 кг жиру.
Ведмеді поширені від Іспанії до Камчатки і від Лапландії та Сибіру до
Лівану і східної частини Гімалаїв. У Європі ведмеді населяють ще й понині
всі високі гори; всю Росію, всю Північну і Середню Азію, за винятком
голих степів, Сирію, Палестину, Персію, Афганістан, від Гімалаїв на схід
до Непалу і, нарешті, в Африці гори Атлас. Неодмінною умовою життя
ведмедя служать високі, суцільні та непрохідні або мало відвідувані людьми
ліси, багаті на ягоди та інші плоди. Від найлютішого свого ворога — люди¬
ни — він шукає порятунку в лігвах, під корінням або в дуплах дерев, гір¬
ських печерах, у темних непрохідних лісах і болотах із сухими островами.
Він іноходець, отже, під час ходи й бігу стає одночасно то на обидві
праві, то на обидві ліві лапи, тому постійно важко перевалюється з одно¬
го боку на інший. Під час прискореного бігу використовує дуже швидкий
галоп, легко наздоганяє людину. Нагору біжить ще швидше, ніж на рів¬
ному місці, чому сприяє довжина його задніх кінцівок. Згори він може
спускатися тільки повільно, оскільки інакше легко перекинувся б через
голову. Крім того, він добре плаває і майстерно лазить; утім, старий вед¬
мідь стає дуже жирним і важким і уникає лазіння по деревах, особливо
якщо стовбур гладкий і не має сучків. Величезна сила і міцні кігті полег¬
шують ведмедю лазіння: він може видертися навіть на дуже стрімкі схили
скель. З п’яти органів чуття у нього найкраще розвинені нюх і слух; зір,
навпаки, досить поганий. Смак, здається, дуже добре розвинений.
Кременц надав нам багато фактів, що доводять тонкість відчуттів вед¬
медя. За його словами, ведмідь чує в лісі у тиху погоду клацання курка
на відстані 70 кроків, тріск гілки з палець завтовшки, що зламалася під
ногами, — за 135 і досить тихий посвист — за 60 кроків. Ведмідь, що
лежав у зимовому барлозі, визирнув зі свого притулку при наближенні
мисливців уже за 210 кроків, хоча до нього підходили дуже обережно, на
лижах і проти вітру. Ручні ведмеді цього дослідника впізнавали свого ха¬
зяїна за 50—70 кроків; але на відстань 80—100 кроків їхнього зору вже не
вистачало. Хліб, намазаний медом, вони чули в траві за 30 кроків, а коли
ці ласощі були заховані у кротовій норі — за 20 кроків.
«Жодна хижа тварина, — говорить Чуді, — не буває такою потішною,
такою добродушно-веселою і люб’язною, як наш добрий ведмедик.
У нього чесний, відкритий характер, без підступності та фальші. Здат¬
ність лукавити і хитрувати у нього мало розвинена. Всього того, що
лисиця прагне досягти розумом, орел — стрімкістю, ведмідь домага¬
ється силою. Він не чатує довго здобич, не прагне обійти мисливця
або напасти на нього ззаду, не вдається негайно до своїх страшних
зубів, якими може будь-що легко розгризти, але прагне задушити
свою здобич сильними лапами і кусає тільки в крайньому разі, не ви¬
являючи при цьому великої кровожерливості, оскільки взагалі, маючи
досить покірливу вдачу, охоче поїдає рослинну їжу. Його зовнішній
вигляд набагато благородніший, вселяє довір’я і більш доброзичли¬
вий, ніж зовнішній вигляд вовка. Він не пожирає трупи людей, не
їсть собі подібних, не бродить уночі селом, сподіваючись схопити і
викрасти дитину, а залишається в лісі, де полює, не завдаючи шкоди
людині. Існує досить неправильне уявлення і щодо його гаданої мля¬
вості, проте під час небезпеки він стає просто скаженим».
Зубна система ведмедя свідчить про те, що він — тварина всеїдна,
але її раціон складається переважно з рослинної їжі. Різними комахами,
такими, як жуки, слимаки, він теж при нагоді любить поласувати. Мі¬
сяцями задовольняється подібною поживою, наїдається, як велика ро¬
гата худоба, сходами жита або соковитою травою, їсть дозріваючі злаки,
бруньки, овочі, жолуді, лісові ягоди, гриби; розриває мурашники, ласує
як личинками, так і мурашками, кислота яких, здається, особливо йому
до смаку; вишукує бджолині вулики, які забезпечують його ласою і дуже
смачною поживою. Напади бджіл для нього досить чутливі: він реве від
болю, котиться по землі, намагається лапами скинути своїх мучительок;
ВЕДМІДЬ БУРИЙ ЗВИЧАЙНИЙ ■
83
Ведмідь бурий звичайний
(Ursus arctos)
Колір хутра у бурого ведмедя варіює
від кремово-білого через різні відтін¬
ки бурого до синюватого і майже
смолисто-чорного. У Європі звичай¬
на бура форма. У Північній Америці
трапляються всі варіанти, від жов¬
туватого до майже чорного. Волос¬
ся, особливо на спині, може бути на
кінці білим, створюючи враження сі¬
рого або сивого відтінку. Така шуба
типова не тільки для американського
гризлі, але й для бурого ведмедя в го¬
рах Тянь-Шаню. Повністю сиво-біле
волосся буває у бурих ведмедів в Гіма¬
лаях, а бліде рудувато-буре — в Сирії.
якщо ж йому стає зовсім непереливки, тікає не озираючись. Проте рано
чи пізно повертається назад, щоб добути улюблені ласощі. У лісах гір
Малого Хінгану ведмідь в червні й липні, коли ще немає ягід, пере¬
вертає повалені вітром дерева і шукає в їхній гнилій серцевині жуків і
личинок. Побачивши такі перевернуті стовбури і розриті мурашники,
здогадуються про його присутність. Тільки-но починають достигати яго¬
ди, як він береться за них, а також пригинає до землі молоді плодові
дерева і кущі, щоб дістати їхні плоди. Коли хліб, особливо овес і маїс,
починає наливатися, ведмідь з’являється на полях, сідає на землю і в та¬
кому положенні повзає туди й сюди, підносячи до рота колоски; у такий
спосіб за одну ніч він спустошує досить великі поля. Осінніми місяцями
відшукує опалі жолуді або горішки буків, а в сибірських лісах — кедрові
горіхи.
Поки у ведмедя рослинної їжі вдосталь, він задовольняється нею. Але,
раз спробувавши тваринну їжу, стає хижаком у повному розумінні цього
слова. Здобич свою він видивляється і вистежує. Велику рогату худобу, як
кажуть, прагне заганяти переслідуванням, особливо коли вона пасеться
на високих гірських пасовищах, підганяє її до прірви, після чого сам обе¬
режно спускається слідом за нею і наїдається донесхочу. Успіх збільшує
його сміливість. На Уралі ведмедя вважають найнебезпечнішим ворогом
коней.
Раз наважившись, ведмідь підходить до хлівів, прагне зламати двері
або, як це трапляється іноді в Скандинавії, розбирає дах. Незвичайна
сила дозволяє йому навіть викрадати великих тварин. Декілька прикладів
цієї страшної сили наводить Кременц. Один ведмідь у передсмертній су¬
тичці зламав соснові кілки від восьми до десяти сантиметрів завтовшки.
Інший, узявши передніми лапами щойно вбиту корову, яка ще тріпотіла,
і йдучи на задніх лапах, переніс її через струмок до лісу.
Олені, косулі та сарни завдяки своїй обережності і прудкості досить
часто уникають ведмежих лап, але на півночі Скандинавії він ганяється
за лосем досить уперто. Іноді відвідує барсукові нори і заглядає в їхні
отвори. Буває, що вовки турбують ведмедя під час зимівлі, переслідують
підстрілених і навіть насмілюються нападати на ведмедицю, яка наполег-
«Взагалі, — говорить Кременц, —
ведмедя не можна назвати жорсто¬
ким або кровожерним. Якби він був
кровожерний, то мав би нагоду де¬
монструвати це щодня або тим, або
іншим способом, і тоді при його
надзвичайній фізичній силі дове¬
лося б, ймовірно, вживати набага¬
то енергійніших заходів щодо його
переслідування. Мені жодного разу
не траплялося бачити, щоб ведмідь
під час своїх мандрів і зустрічей
з людиною сам напав на неї. Одна
з головних рис його вдачі — флег¬
матичність».
Василь Пєсков пише: «М'ясну їжу
звір воліє прикривати гілками і зем¬
лею, щоб дала «дух», і лише тоді по¬
чинає її їсти, не відходячи далеко від
здобичі».
■ ВЕДМІДЬ БУРИЙ ЗВИЧАЙНИЙ
Американські бурі ведмеді, поширені
колись від Аляски до Техасу і півно¬
чі Мексики, нині водяться тільки на
Алясці, заході Канади (Юкон, захід
Північно-Західних територій і Аль-
берти, Британська Колумбія), в Ай¬
да хо, Монтані та Вайомінгу. Калі¬
форнійський гризлі, зображений на
прапорі Каліфорнії, вимер приблизно
до 1925 р.
Римляни завозили ведмедів пере¬
важно з Лівану, хоча розповідають,
що їм траплялося вивозити їх із
Північної Африки і Лівії. їхні роз¬
повіді про вдачу ведмедів дуже ски¬
даються на казку. Арістотель опи¬
сує ведмедів, як і інших тварин,
найдостовірніше. Пліній додає від
себе декілька байок; Оппіан дає до¬
кладний звіт про славні ведмежі
полювання вірмен на березі Тигру;
Юлій Капітолін описує суспільні
ігри в цирку, на яких він був при¬
сутній, і повідомляє, між іншим,
що за Гордіана Першого на аре¬
ну було доставлено близько тисячі
ведмедів за один день.
ливо і небезуспішно захищає своїх дитинчат. Жодну чотириногу тварину
ведмідь не ненавидить і не боїться так, як собаку.
З наближенням зими ведмідь готує собі барліг серед скель або в пе¬
черах, а також у дуплах дерев, або в лісовій гущавині, або на сухій купині
серед боліт. Лігво своє ведмедиця ретельно вистилає мохом, листям, тра¬
вою і гілками і таким чином готує собі гарне і зручне місце для зимової
сплячки.
Коли настають морози, ведмідь забирається у сховок і засинає. Час,
коли ведмідь восени залягає в барліг, досить різний і залежить від клімату і
погоди. Ведмедиця ховається в барліг вже на початку листопада, а ведмідь
продовжує блукати ще в грудні, не звертаючи уваги на сніг і мороз. Узимку
під час відлиги він навіть у Росії виходить з барлогу, щоб напитися або
поїсти. Якщо зима тепла, то сплячка ведмедя триває недовго, а в більш
теплому кліматі він, імовірно, і не турбується про зимовий притулок. Про
це можна судити, спостерігаючи за ведмедями, що утримуються в зоопар¬
ках. Там вони зовсім не сплять і поводяться взимку майже так само, як і
влітку, а теплими зимами сплять хіба що трохи довше, ніж улітку. Аж до
народження дитинчат ведмедиця буває цілком бадьора. На волі вона спить
до і після пологів так само міцно, як і ведмідь. У неволі, як я переконався
з власних спостережень, не їсть у цей час нічого. Оскільки влітку і восени
ведмідь зазвичай добре наїдається, то до часу зимівлі буває досить гладким
і накопиченим жиром живиться частково і протягом зими. До весни він,
як і всі тварини, схильні до зимівлі, дуже худне. Стародавні люди, яким це
було відомо, помітили, що ведмідь у сплячці має звичай лизати свою лапу,
і зробили висновок з цього, що він висмоктує з лапи жир. Цим казкам ві¬
рять і розказують їх і до сьогодні. Абсолютно справедливо, що ведмідь під
час зимівлі, коли на його ступнях линяє шкіра, смокче їх, причому бурчить
і цмокає, що чути й на далекій відстані: ймовірно, він це робить, щоб при¬
скорити линьку, а може, полегшити біль.
Шлюбна пора наступає у ведмедів у травні або на початку червня. Ва¬
гітність триває щонайменше шість місяців, імовірно, навіть більше. Вед¬
медиця народжує часто двоє-троє дитинчат, іноді одного або чотирьох,
рідко п’ять.
За словами Кременца, тічка у ведмедиць починається в середині
літа — з 15 червня по 15 серпня. До справжніх битв між самцями справа,
здається, ніколи не доходить, хоча до однієї самки нерідко сходяться по
декілька самців. Після припинення статевого збудження самці та самки
розходяться, а ведмедиця знову ходить з дитинчатами, які й під час тіч¬
ки все-таки не відстають від матері і тримаються на певній відстані. Не
можна достовірно визначити, чи досягає ведмідь статевої зрілості раніше
п’яти-шестирічного віку, але Кременц з деяких ознак доходить висновку,
що це трапляється раніше.
«Ведмедиця народжує зазвичай між 1 грудня і 10 січня; рідко раніше,
іноді трохи пізніше. Із 31 пологів 16 припадає на час від 1 грудня по 1 січ¬
ня, 13 — на час від 1 до 10 січня, 2 — на час від 10 до 20 січня. Вперше
ведмедиця народжує одне-двоє дитинчат, пізніше — до трьох, а в подаль¬
ші роки кількість дитинчат коливається від двох до трьох і рідко доходить
до чотирьох. Старі ведмедиці народжують менше дитинчат, доходять зно¬
ву до одного, в кінці життя декілька років зовсім не народжують».
Кременц пише: «Ведмедиця, поки не вагітна, живе разом зі своїми од¬
норічними дитинчатами. Утім, я двічі спостерігав дійсно окремий випа¬
док, коли мати прогнала двох однорічних ведмежат, імовірно, через нову
вагітність. У таких випадках вона не терпить біля себе старших ведмежат,
кусає і б’є їх, поки вони не залишать ту місцевість, де вона живе. З тієї
миті дитинчата стають самостійними, не залежать більше ні від сім’ї, ні
від матері та самі піклуються про свій прожиток».
Мати влаштовує для своїх дитинчат справжнє кубло; кажуть, утім, що
вона народжує їх іноді і в снігу. Якщо її потомству загрожує яка-небудь
небезпека, вона переносить ведмежат у зубах на далеку відстань. Гідний
уваги той факт, що мати у разі небезпеки хоробро захищає своїх уже
майже дорослих і сильних дитинчат. Ведмедиця з ведмежатами вважає
себе повною володаркою всієї тієї місцевості, яку вибрала для свого міс¬
цеперебування, і будь-яке зазіхання на свої права зустрічає нападом на
ВЕДМІДЬ ГІМАЛАЙСЬКИЙ ■
порушника. Ведмежата через чотири місяці вже настільки підростають,
що можуть іти за матір’ю. Вона навчає їх лазити по деревах, знаходити
поживу і ще багато чого з ведмежої науки.
Залишені матір’ю молоді ведмежата, кажуть, бродять протягом літа
поблизу від старого барлогу, куди забираються за негоди.
Еверсман розповідає ось що про одну ведмежу родину, яка переправ¬
лялася через Каму:
«Коли ведмедиця перебралася вже на протилежний берег, то поміти¬
ла, що старше ведмежа поволі крадеться за нею, не звертаючи уваги на
молодших братів, що залишилися на іншому боці річки; як тільки воно
наблизилося, мати дала йому ляпаса, після якого він, зрозумівши, в чому
справа, негайно повернув назад і повернувся до матері, тримаючи в зубах
одного з молодших братів. Мати спостерігала за ним, поки він знов не
переплив річку по іншого братика, але, побачивши, що той упустив свою
ношу на самій середині річки, вона кинулася в річку, знову побила його,
після чого він поспішив виправити помилку, і родина спокійно продов¬
жила свій шлях».
П’яти-шестимісячні ведмежата надзвичайно потішні. Вони дуже грай¬
ливі, пустотливо лазять по деревах, борюкаються. Хто їх погодує — той
їм і друг, хто їх розсердить — той ворог, і вони й ставляться до нього як
до ворога. Ведмежата дратівливі, як діти, їхня любов дістається легко, але
так само легко і втрачається. Вже після шести місяців вони характером
стають схожі на дорослих ведмедів.
Невідомо ще напевно, скільки років ростуть ведмеді, але, мабуть,
у шестирічному віці вони вже є справжніми ведмедями. Ведмеді дожива¬
ють до похилого віку. Були випадки, що вони жили в неволі до 50 років,
а 31-річні ведмедиці ще народжували ведмежат.
У Південно-Східній Європі на ведмедя полюють переважно облавою
в той період, коли він нагуляє жир, засідкою — рідше й у виняткових ви¬
падках — до або під час зимівлі. У Росії ж полюють саме під час зимової
сплячки.
ВЕДМІДЬ ГІМАЛАЙСЬКИЙ, або білогрудий (Ursus thibetanus) — один
із представників ведмедів в Азії. Тулуб його відносно тонкий, голова за¬
кінчується загостреною мордою, лоб утворює з носом майже пряму лінію.
Вуха круглі та великі. Кінцівки середньої довжини, ступні короткі, пальці
мають короткі, але міцні кігті. Колір і якість хутра схильні до значних
змін. Кюв’є, котрий перший описав відкриту Дювоселем тварину, пові¬
домляє, що хутро цього ведмедя гладке, за винятком волохатої гриви на
шиї, і рівномірно чорне, за винятком білої смуги на губі, білого коміра
на грудях і рудуватої смуги з обох боків морди. Цей звір при висоті в за¬
гривку 80 см досягає 1,7—1,8 м завдовжки, важить до 120 кг.
Спіймані в Японії ведмеді, яких я бачив, дуже відрізнялися від своїх
родичів, привезених з материка. Але ця відмінність помітна не більше,
ніж відмінність між деякими різновидами нашого звичайного ведмедя,
про схожість або відмінність між якими думки теж не збігаються. Цей вид
дуже поширений. Незабаром після відкриття Дювоселя Валліх знайшов
подібного ведмедя в Непалі. Зібольд повідомляє, що ведмідь досить по¬
ширений не тільки в Китаї і Японії, але і в гірських країнах Азійського
материка і на південноазійських островах. Радде побачив його в Півден¬
но-Східному Сибіру. Південна зона його поширення охоплює, за словами
Бленфорда, не тільки Тибет, але й лісові простори всього Гімалайського
хребта і гори заввишки до 4000 м, гірську країну Ассам і на захід частину
Афганістану і Белуджістану до кордонів з Персією.
Гімалайський ведмідь лазить краще за всіх інших тварин цієї родини.
Крім того, він вельми небажаний відвідувач маїсових полів і виноградників
і часто так їх спустошує, що землевласники вимушені споруджувати сто¬
рожки, сидячи в яких, вони гучними криками прагнуть налякати ведме¬
дів, що наближаються. Тунгуси розповідали Радде, що тварина ця боязка
і безпечна, тому що у нєї неглибока паща і вона може тільки кусати, а
не роздирати здобич, як бурий ведмідь. Бленфорд, навпаки, вважає його
найбільш кровожерним з індійських ведмедів, який не тільки нападає на
дрібну дичину і оленів, але й, крім того, вбиває биків, коней і їсть навіть
Вагітність у бурої ведмедиці триває
180—266 днів, дитинчата (від 1 до
4, зазвичай двійко) народжуються в
січні-березні. Вони залишають при¬
тулок у п ’ятимісячному віці. Ведме¬
диця повторно спаровується тільки
на другий-третій рік після наро¬
дження ведмежат.
Білогрудого ведмедя називають та¬
кож гімалайським, іноді виділяють
в окремий рід Selenarctos, що озна¬
чає «місячний ведмідь». Він водить¬
ся в гірських лісах та чагарниках і
поширений від Ірану через Афганіс¬
тан, Пакистан і Гімалаї на півно¬
чі Індії до Кореї і Японії. На півночі
ареал захоплює також північний схід
Китаю (Маньчжурію) і Приморський
край Росії, а на півдні доходить до
півночі В'єтнаму та островів Хай-
нань і Тайвань. Хутро зазвичай чор¬
не, але трапляються також особини
з бурим або рудуватим забарвлен¬
ням. Додатково до білястих цяток,
звичайних на морді та підборідді, на
грудях завжди є біла пляма у вигля¬
ді букви V; вона нагадує півмісяць, і
саме через неї ведмедя називають мі¬
сячним. Звір досягає задовжки 1,6 м
(плюс 10 см на хвіст), висоти в за¬
гривку приблизно 75 см і маси тіла
близько 120 кг. Його раціон в основ¬
ному вегетаріанський.
■ ВЕДМІДЬ-ГУБАЧ
Незважаючи на невеликий для вед¬
медя зріст і вагу, гімалайський вед¬
мідь відважний і агресивний: інколи
він нападає навіть на тигрів, яких
бурі, більш крупні, ведмеді бояться.
«Завдяки довгій, кудлатій, жорсткій
шерсті, — пише Бленфорд, — і ко¬
ротким переднім кінцівкам, він —
найдивніше створіння серед усіх
ведмедів, і його рухи так само ко¬
мічні, як і його зовнішній вигляд.
Зазвичай він пересувається досить
швидким кроком, коли ж перехо¬
дить на біг, то біжить таким не¬
зграбним і безпорадним галопом,
що якщо він, врятовуючи своє жит¬
тя, біжить від мисливця по прямій,
то створюється враження, неначе
його ззаду підганяють, а він пере¬
кидається. Притому він лазить дуже
добре по скелях і часто, переляка¬
ний або підстрілений, скочується з
них, згорнувшись у клубок, як цс
роблять інші ведмеді».
падло, але все-таки переважно живиться рослинами, особливо корінням і
плодами, з яких, здається, віддає перевагу жолудям. Говорять також, що
він дуже полюбляє мед. Щодо зимівлі відомості досить суперечливі.
Під час своїх нічних походів по здобич тварина завжди уникає лю¬
дини. Як тільки почує її, то відразу зупиняється, обнюхує повітря, дуже
хвилюється, робить декілька кроків проти вітру, підіймається на задні
кінцівки і, переконавшись, що їй загрожує небезпека, повертає назад,
тікаючи з такою швидкістю, яка видалася б неймовірною тому, хто бачив
цю тварину в клітці. Якщо під час спуску з кручі ведмідь раптом чогось
злякається, то миттю згортається в клубок і котиться з урвища вниз, іноді
долаючи відстань до трьохсот метрів.
Дитинчата, яких завжди буває двоє, народжуються навесні та залиша¬
ються протягом всього літа (а в Індії ще довше) біля матері.
М’ясо його, як у японців, так і в тунгусів, вважається смачнішим, ніж
м’ясо бурого ведмедя.
ВЕДМІДЬ-ГУБАЧ (Melursus ursinus) помітно відрізняється і зовніш¬
ністю, і способом життя від інших ведмедів, тому його виділяють в особ¬
ливий рід. Відмітні його ознаки: короткий, товстий тулуб, низькі лапи,
досить великі ступні, озброєні величезними серпоподібними кігтями, ви¬
довжена вперед тупа морда з великими губами, які можуть дуже витягу¬
ватися, і довга волохата шерсть, яка на потилиці утворює гриву і низько
звисає з боків. Наскільки своєрідна ця тварина, видно з того, що спочатку
вона була описана під назвою «ведмедеподібний лінивець», а в одному
творі названа навіть «безіменною твариною». В Європі губач відомий з
кінця минулого сторіччя; на початку цього сторіччя його привезли сюди
живим.
Довжина тіла губача досягає 1,8 м, причому на хвіст припадає лише
10 або 12 см; висота в загривку 85 см; важить він близько 145 кг. Цю
тварину важко не впізнати. Низька, широка, з плоским лобом голова
переходить у довгу, вузьку і хоботоподібну морду. Носовий хрящ роз¬
ширяється в плоский рухомий писочок, на кінці якого знаходяться дві
ніздрі, розташовані упоперек і розділені вузькою перетинкою. Зовнішня
оболонка ніздрів дуже рухлива, а довгі губи, що витягуються вперед, мо¬
жуть робити різноманітні рухи. Навіть у стані спокою витягуються вони
набагато далі за щелепи, при нагоді ж можуть так подовжуватися, ру¬
хатися, складатися разом, загинатися, що утворюють трубку, яка у разі
потреби відіграє роль хобота. Довгий, вузький, плоский язик допомагає
маніпулювати цією трубкою, і, таким чином, тварина може не тільки ха¬
пати різні предмети, але навіть всмоктувати їх. Вуха цього ведмедя тупо
зрізані, прямостійні та маленькі, на зразок свинячих, маленькі очі роз¬
ташовані криво. Але взагалі морди майже не видно, тому що хоча вона
і вкрита коротким волоссям, але прикривається довгим скуйовдженим
волоссям, що спускається з тім’я. Цей волосяний покрив приховує хвіст
і переходить на деяких частинах тулуба, особливо на шиї і на потилиці,
в густу кучеряву скуйовджену гриву. На середині спини утворюються, як
правило, два дуже великих вихори зі сплутаного волосся, тому здається,
ніби губач має горб. Внаслідок цього вся передня частина тіла ведмедя
має досить непривабливий вигляд, особливо якщо додати до цього не¬
зграбний, важкий тулуб і короткі товсті лапи. Надзвичайно довгі, гострі,
гачкуваті кігті роблять цю тварину справді схожою на лінивця. Колір
жорсткого волосся глянсувато-чорний. Морда здається сірою або бруд¬
но-білою; підковоподібна пляма на грудях теж біла. Крім того, пальці
теж забарвлені у дуже світлий колір. Кігті зазвичай білі, але нижня час¬
тина ступні чорна. Молоді губачі відрізняються від старих коротшою
гривою на загривку та плечах і внаслідок цього добре помітними, від¬
носно великими вухами; крім того, у молодих губачів морда зазвичай
над очима жовто-бура, а підкова на грудях жовтувато-біла.
Батьківщина губача — весь Індостан, майже від відрогів Гімалаїв до
південного краю півострова, і Цейлон. На заході ареал його поширення
обмежений Індом. Йому подобаються горбисті місцевості та джунглі. На
Цейлоні він ховається, як говорить Теннент, у найгустіших лісах горбис¬
тих місцевостей північного і південно-західного узбережжя, а на значних
Ведмідь-губач (Melursus ursinus)
■ ВЕДМІДЬ СУМЧАСТИЙ
«Коли він стоїть на термітнику, —
говорить Тіккель, — то шкребе пе¬
редніми лапами доти, доки не від¬
риє середину. При цьому він здуває
пил і землю і втягує у свою пащу
мешканців споруди таким могут¬
нім і гучним вдихом, що його чут¬
но за двісті метрів від того місця.
Так само всмоктує він товстих ли¬
чинок, які досить глибоко сидять у
землі».
висотах його можна побачити так само рідко, як і у вологих низовинах.
Протягом найспекотніших годин дня губачі лежать у природних або у
виритих ними печерах, зазвичай серед уламків скель у горбистих місце¬
востях і в ущелинах, іноді ж просто на траві під густим чагарником. Не¬
зважаючи на густу темну шубу, вони не такі чутливі до спеки, як про них
говорять, тому що помічали ведмедів, які спали під пекучим промінням
полуденного сонця. Найчастіше вони живуть поодинці або парами, а іно¬
ді самець ходить разом із ведмедицею, у якої є дитинчата. Його органи
чуття, окрім нюху, мало розвинені; він бачить і чує так погано, що не¬
важко до нього підкрастися зовсім близько. На спостерігача він справляє
незабутнє враження.
Поживою губачеві служать в основному рослини і дрібні безхребетні
тварини, але, за словами Тіккеля, він також знищує при нагоді пташині
яйця і пташенят.
Сандерсон пише:
«Губачі небезпечні для неозброєних людей. Дроворуби і ті, кому че¬
рез необхідність часто випадає бувати в лісі та джунглях, іноді стають
жертвами цих тварин. Як і всі дикі звірі, вони найбільш небезпечні,
коли зустріч відбувається несподівано, тому що тоді вони нападають
зо страху. Імовірно, менше нещасних випадків трапляється під час
зустрічі людини з тиграми і пантерами, ніж із ведмедями, тому що
перші не так лякаються і не так швидко втрачають самовладання.
Напад переляканого ведмедя далеко не завжди свідчить про його
агресивні наміри, тому що ведмеді, якщо їх не чіпати, налаштовані
миролюбно і, навіть поранені та загнані, не часто виявляють бажан¬
ня ставати до бою».
Узимку губачі не залягають у сплячку. Час спаровування припадає
зазвичай на червень, іноді, здається, розтягується на декілька місяців.
Тривалість вагітності напевно не визначена, щось близько семи місяців.
Дитинчата народжуються в період із жовтня до лютого, переважно в груд¬
ні та січні. Частіше їх двоє, зрідка, за словами Сандерсона, троє. Мак-
мастер говорить, що вони розплющують очі тільки на 18-й день. Через
два-три місяці вони вже ходять за матір’ю, і новітні дослідження без¬
сумнівно підтверджують, що вона носить їх на спині. Цей спосіб пере¬
сування зберігається навіть тоді, коли дитинчата вже достатньо підросли і
не вміщаються удвох на спині матері: вони навперемінно сидять на спині
або біжать поряд.
Полюють на губача різними способами: вистежують його, коли він,
ідучи вранці по росяній траві та низькому чагарнику, залишає позад себе
чіткий слід; іноді ховаються біля лігва і чекають його повернення з ніч¬
них мандрів; нарешті, оточують ту частину джунглів, де припускають або
напевно знають, що тут є ведмідь, влаштовують справжню облаву і під¬
стрілюють його, коли він вибіжить зі свого притулку.
ВЕДМІДЬ СУМЧАСТИЙ (див. Коала).
ВЕПР, або кабан дикий (Sus scrofa), належить до підряду Нежуйні
(Suiformes) родини Свинячі (Suidae). Це велика, сильна і цілком здатна
захищатися тварина, яка досягає повних 2 м загальної довжини або 1,8 м
довжини тулуба, 25 см довжини хвоста, при висоті 95 см у крижах; вона
важить 150—200 кг. Кабани, що живуть у болотистих місцях, зазвичай
більші за зростом, ніж ті, що живуть у сухих місцях; ті, які живуть на
островах Середземного моря, не схожі на тих, що живуть на материках.
Знаряддя для захисту, бивні, більші і гостріші. Колір шерсті різноманіт¬
ний. Поросята їхні смугасті, на сірувато-червоному тлі у них видно жовті
смуги, що йдуть досить правильно спереду назад; смугастість ця зни¬
кає вже в перший місяць їхнього життя. Волосяний покрив складається
з жорстких, довгих, загострених, на кінчику часто розщеплених щетин.
Між ними, залежно від пори року, росте більш чи менш густий м’який
підшерсток, називаний свинячим пухом. На нижній частині шиї і на зад¬
ній частині живота щетина обернута наперед, на решті частин тіла назад,
на спині щетина утворює щось подібне до гребеня або гриви. Звичайне
їхнє забарвлення — чорне, кінці ж щетин жовтувато-сірі, унаслідок чого
ВЕПР ■
і загальний колір здається світлішим. Вуха темно-бурі, хвіст, край морди,
нижні частини ніг і копита чорні.
Кабани раніше водилися майже у всій Європі і в середній її частині
зустрічалися майже так само часто, як і в південній. Зона поширення їх
не заходить на північ від 55° північної широти.
Вепри живуть переважно в сирих і болотистих місцях. У багатьох міс¬
цях Єгипту дикі кабани з року в рік живуть на полях цукрової тростини,
ніколи не залишаючи їх. Для відпочинку кабан вириває собі яму такого
розміру, щоб тільки в ній поміститися, і якщо можливо, то вистилає цей
барліг м’яким мохом, сіном та листям і потім укладається в ньому відпо¬
чивати. Ціле стадо влаштовує точнісінько таким же чином спільне лігво,
яке називається у мисливців «котлом». Усі тварини прагнуть улягтися
в ньому головами до середини. Бажаючи влаштуватися взимку якомога
тепліше, самки покидають «котли» та лігва і забираються в купи старої
соломи або перепрілого очерету, куди зовсім зариваються.
Як тварини товариські, кабани живуть стадами, які влаштовуються
завжди так: матки ходять окремо з поросятами, з ними молоді і слабкі
кабани; особливо сильні кабани часто добирають собі окреме стадо до¬
рослих самок; старі кабани живуть переважно самітниками і лише під час
спаровування пристають до стад. Зазвичай удень стадо лежить, ліниво
розтягнувшись у барлозі, а надвечір усі вилазять і йдуть пастися. Спо¬
чатку вони, за висловом мисливців, «ідуть ритися» в ліси і на луки, де
риють землю п’ятачком, або поспішають до найближчої калюжі, в якій
вони валяються з півгодини. Здається, такі прохолодні ванни їм необ¬
хідні, оскільки вони іноді бігають за декілька миль, аби розшукати воду.
Після того, як усі заспокояться, кабани вирушають пастися на поля, і їх
нелегко прогнати звідти, де вони раз оселилися. У лісах і на луках кабани
відшукують у ґрунті корм, а саме гусениць, комах і всіляких черв’яків;
восени ж і взимку — жолуді, горішки буків, прості лісові горіхи, кашта-
Вепр, або дикий кабан
(Sus scrofa)
■ ВЕПР
Кабан — вид Sus scrofa родини Свиня¬
чі (свиня), Suidae, водиться у листо¬
падових рідколіссях Європи, Північ¬
ної Африки й у всій Південній Азії. Це
велика тварина з довгими іклами та
жорсткою темною сіро-чорною або
бурою шерстю. Морда типово сви¬
няча й має рухливий хрящовий диск.
Довжина тіла разом із головою ста¬
новить близько 1,8 м, а висота в хол¬
ці - близько 1 м. Верхні ікла обернені
назовні та вгору й самозагострюють-
ся, коли труться об нижні. Живиться
жолудями, ягодами, комахами, плазу¬
нами та яйцями птахів. Дитинчата
народжуються через 4 міс. після се¬
зону гону; чисельність поносу варіює
від 5 до 8, поросята після народження
мають майже злиті світлі смуги на
бурій шкурі. Кабан — один із предків
свійської свині.
ни, а в полях шукають хлібні зерна, картоплю, буряк і всілякі інші овочі.
Вони поїдають всяку їжу як рослинного, так і тваринного походження:
померлих тварин і птахів, навіть трупи своїх побратимів, уподібнюючись
у деяких випадках до хижих тварин, бо нападають на молодих оленів,
переслідують і вбивають підстрелених або заслаблих від браку корму бла¬
городних оленів, ланей і косуль, а у разі сильного голоду з’їдають навіть
своїх дитинчат. Якщо зима сувора і відчувається брак поживи, то іноді
вони перекочовують, роблячи часом навіть досить далекі подорожі. Свій¬
ська свиня дуже багато в чому нагадує своїх предків, і за звичками од¬
них легко можна судити про звички інших. Рухи диких кабанів хоч дещо
важкуваті і незграбні, зате швидкі і неприборкані. Бігають вони швидше й
охочіше за все, з самого місця підриваються в галоп навпрямки, оскільки
кабани не люблять робити крутих поворотів. Плавають вепри чудово, і
якщо того вимагають обставини, то можуть пропливти велику відстань,
від одного морського острова до іншого; спостерігачі помічали, що вони
легко долають відстань 7 і 8 кілометрів.
Усі дикі кабани обережні й уважні, хоча не боязкі. Бачать вони дуже
погано, зате чують і вчувають дуже добре; чутгя нюху у них розвинене
не гірше, ніж у оленів, оскільки вони відчувають наближення людини за
500—600 кроків. Не можна сказати, щоб смак у них був погано розвине¬
ний.
Самка в поєдинку може стати небезпечнішою за кабана, оскільки,
розлючена, зупиняється перед супротивником і починає кусатися так
сильно, що часто вириває шматки м’яса. Навіть слабкі свині і поросята
нападають на людину, причому матері з непохитною мужністю захища¬
ють своїх малят. Самки, які ще водять поросят, довго переслідують ви-
ВЕРБЛЮД ДВОГОРБИЙ ■
91
чільне місце, виганяють слабких кабанів зі стада й упадають коло самок
доти, доки не досягнуть своєї мети. Між однаково сильними тваринами
бувають безупинні сутички і тривала боротьба. Удари, якими сміливці
нагороджують один одного, бувають, утім, рідко смертельними, оскільки
припадають на ікла і на товсту шкіру. Під час бійок між рівними супер¬
ечка залишається невирішеною і зазвичай закінчується тим, що вони,
хоч і дуже неохоче, миряться із присутністю нав’язливих супротивників.
Ласки, які розсипає очманілий закоханий, украй дивні: він безупинно
штовхає предмет своєї пристрасті рилом абикуди, а іноді навіть дуже без¬
церемонно; не дуже делікатні самки, мабуть, розуміють ціну подібних
ласк і сприймають їх прихильно.
Через 18—20 тижнів після спаровування свині поросяться, причому
слабкі матки народжують від 4 до 6, здорові ж 11—12 поросят. Свиня
завчасно готує собі де-небудь у гущавині барліг, вистилає його мохом,
хвоєю і листям, ретельно приховує і тримає тут своїх дитинчат перші
два тижні їхнього життя, покидаючи їх і кубло зрідка і на короткий час,
тільки щоб поїсти. Після цих 14 днів вона виводить свою сім’ю з лігва і
вчить рити землю. Кілька свиней іноді сходяться разом, водять поросят
спільно, причому трапляється, що якщо одна з матерів гине, то інші по¬
чинають піклуватися і годувати сиріт. Матки поважно виступають уперед,
а поросята, верещачи і порохкуючи, біжать за своєю матір’ю то купкою,
то врозсип.
Вісімнадцяти-, дев’ятнадцятимісячні дикі кабани уже досягають ста¬
тевої зрілості, п’яти- і шестирічні вважаються дорослими, а живуть вони,
можливо, до 20—30 років. Дикі кабани дуже мало схильні до хвороб. Го¬
ловні вороги диких кабанів у нас вовки і рисі, іноді і кумонька-лисиця
зважиться украсти поросятко; у південних країнах на цю ласу дичину
полюють великі кішки на зразок тигра. Але найлютішим їхнім ворогом
все ж таки залишається людина, бо полювання на кабанів із давніх часів
вважалося найбільш шляхетною і мужньою розвагою. Наразі воно не що
інше, як забава, а зовсім не поєдинок між мисливцем і твариною.
М’ясо диких кабанів недаремно цінується так високо, тому що по¬
єднує в собі смак свинячого м’яса і смак дичини.
Не тільки наші дикі кабани, але, як здається, і багато інших індіан¬
ських, малайських і азійських їх родичів віддавна зробилися свійськими
тваринами. На думку Жульєна, ще за 4900 років до нашого літочислення
в Китаї вже розводили свійських свиней. Від цих вікопомних часів з’яви¬
лася і знову зникла безліч порід, та й тепер ще деякі породи зникають,
інші з’являються, відповідно до вимог примхи або завдяки випадковості.
ВЕРБЛЮД ДВОГОРБИЙ, або бактріан (Camelus bactrianus), належить
до родини Верблюдячі ряду Мозоленогі. Тіло у нього незграбне й осад¬
кувате. Тулуб довший, ніж у дромадера, шерсть набагато довша, а колір
зазвичай темніший, найчастіше темно-бурий, а влітку рудуватий.
Пржевальський у сімдесяті роки XIX ст. довів, що у Внутрішній Азії
ще живуть у великій кількості справжні дикі верблюди, а не лише здичаві¬
лі (Camelus bactrianus ferus). Горби у них набагато менші, ніж у свійських,
на передніх колінах помітні мозолясті нарости, а череп має дещо іншу
будову; наскільки відомо, дикі верблюди водяться в Південній Джунгарії,
Східному Туркестані та Тибеті.
Двогорбого верблюда розводять в усіх степових країнах Середньої
Азії, і він служить головним чином для перевезення товарів між Китаєм і
Південним Сибіром або Туркестаном. У Бухарі і Туркменії його заміняє
дромадер і абсолютно витісняє його там, де степ набуває вигляду піщаної
пустелі.
«Трапляється, — пише Пржевальський, — що заєць, який щойно ви¬
скочив з-під його ніг, лякає його: він швидко відскакує вбік і мчить,
наче божевільний, степом, причому інші верблюди роблять те ж саме,
не дізнавшись, у чому справа. Великий чорний камінь на дорозі, купа
кісток, сідло, що впало, лякають його до того, що він починає чимдуж
бігти і бентежить весь караван. Якщо на нього нападає вовк, то він і не
думає захищатися. Йому було б легко звалити такого ворога одним уда-
Припускають, що вепра вперше одо¬
машнили в Південно-Східній Азії
12 тис. років тому. У Європі та на
Близькому Сході свійська свиня відо¬
ма 7 тис. років.
Виводок кабанів (Sus scrofa) завжди
буває дуже галасливим, із матір ’ю він
спілкується рохканням і писком. Пе¬
реставши ссати матір у віці близько
З міс., поросята сім'єю розшукують
поживу й тримаються біля матері,
поки вона не опороситься знову.
Дикі кабани важать іноді 190 кіло¬
грамів.
■ ВЕРБЛЮДКИ
Верблюд двогорбий, або бактріан
(Camelus bactrianus)
Верблюду погано живеться на гар¬
них пасовищах; він потребує степо¬
вих рослин, якими ледве задоволь¬
няються інші травоїдні тварини:
наприклад, полину, дикої цибулі,
пагонів степових чагарників, а голов¬
не — тих рослин, що ростуть на со¬
лончаках. Узагалі сіль дуже потрібна
верблюду: він дуже охоче п’є соло¬
ну воду степових водоймищ і жадіб¬
но хапає сіль, що осіла по їхніх кра¬
ях. Якщо в його їжі бракує солі, він
дуже худне, навіть тоді, коли пасеть¬
ся на найкращому пасовищі.
Бактріан у холці досягає 1,8—2 м,
не враховуючи високих горбів, які
під час голодування звішуються на¬
бік. Шерсть у нього густа (особливо
взимку), і він легко зносить перепади
температур у 80 градусів.
Верблюдки — комахи, в яких подов¬
жені передньогруди, що створюють
«шийку». Разом із вислокрилими на¬
лежать до групи Megaloptera. Личин¬
ки ведуть наземний спосіб життя і
трапляються у зволожених лісистих
місцях. Самки мають довгий, тон¬
кий яйцеклад, щоб відкладати яйця в
тріщини на корі.
ром ноги, але він тільки плює на нього і кричить щосили. Навіть ворони
кривдять цю нетямущу тварину: вони сідають йому на спину і клюють
у рани, натерті в’юками, причому навіть відривають шматки м’яса від
горба, верблюд же і тут не знає, що робити і лише плюється та кричить.
Винятком є самці під час статевого збудження, які робляться такими
скаженими, що їх доводиться прив’язувати ланцюгами, щоб вони кого-
небудь не покалічили. Але як тільки час збудження мине, то і самці
стають сумирними і до всього байдужими, як і раніше».
Спаровування відбувається в період з лютого до березня. Самка те¬
литься 13 місяців потому і приносить завжди одне дитинча, яке спочатку
таке безпорадне, що йому необхідний особливий догляд і доводиться його
прикладати до вимені матері; проте дуже скоро воно всюди ходить за сам¬
кою. Через декілька тижнів після народження молодий верблюд починає
їсти траву, і тоді його відділяють від матері, яку доять так само, як і іншу
свійську худобу. На другому році життя верблюду проколюють носову
перетинку і просмикують в цей отвір паличку, до якої прив’язують вузду,
і з того часу починається його дресирування. На третьому році життя на
ньому потроху починають їздити верхи, на четвертому — привчають до
легких в’юків, а на п’ятому році його вже вважають дорослим. За умови
гарного догляду він може служити до 25 років.
Щоб сідло не натирало спину верблюдові, йому кладуть на обидва
горби декілька повстин і на них в’ючне сідло, яке зазвичай також підби¬
те чим-небудь м’яким; до сідла ж прив’язують в’юки. Сильний верблюд
проходить щодня 30—40 км, несучи тягар до 220 кг, а деякі сильніші
верблюди — до 270 кг; якщо в’юк наполовину менший, то верблюд рис¬
сю пробігає за день 60—80 км. Влітку він може обійтися без води 2—3,
а взимку — 5—8 днів, без корму — половину цього терміну. Під час три¬
валих подорожей кожні 6—8 днів верблюдам треба давати 24 години від¬
починку.
ВЕРБЛЮДКИ, родина Corydalidae, і більш поширена верблюдка тов-
стовуса (Rhaphidia crassicomis) не мають простих очей і відрізняються роз¬
ташуванням жилок і вузликів у сітці крил. Вони повзають по стовбурах
дерев і вишукують для себе здобич: комарів, маленьких мушок, яких хапа¬
ють щелепами і швидко з’їдають, висмоктуючи з них сік. Часто верблюдки
б’ються між собою. їхні личинки мешкають під корою дерев, або в моху,
або під мохом і живляться дрібними комахами або їхніми личинками.
ВЕРБЛЮД ОДНОГОРБИЙ
93
ВЕРБЛЮД ОДНОГОРБИЙ, або дромадер (Camelus dromedarius), нале¬
жить до ряду Мозоленогі родини Верблюдячі. Величезна жуйна тварина,
що в середньому досягає 2—2,3 м заввишки і 3—3,3 м завдовжки від мор¬
ди до кінчика хвоста. Спинна лінія йде від шиї дугоподібно вгору до за¬
гривка, підіймається там дуже круто до верхівки горба, звідки знову круто
спадає до хвоста. Горб стоїть вертикально, але протягом року змінює свої
розміри. Чим краще харчується верблюд, тим вищий у нього горб, якщо
ж поживи замало, горб спадає. У жирних, добре вгодованих тварин він
схожий на піраміду і займає не менше чверті спини, у худих майже зовсім
зникає. Дощової пори року, коли росте соковита рослинна їжа, горб дуже
швидко росте, і його вага може досягти 15 кг, тоді як у період засухи вага
ця може знизитися до 2 або 3 кг. Задні стегна видаються з тулуба. Досить
довгі і широкі пальці на ногах вкриті до кінця такою ж самою шкірою, як
і все тіло. Внизу нога утворює щось на зразок подушки і округляється як
спереду, так і ззаду. Слід, який залишає тварина, являє собою довгастий
відбиток із двома перетяжками і двома конічними заглибленнями спереду
від маленьких копит. Хвіст, що закінчується обрідною китицею, доходить
до суглоба п’яти. Шерсть м’яка, дещо хвиляста і значно подовжена на
тім’ї, потилиці, під горлом, на плечах і на горбі, а кінчик хвоста потов¬
щений. Мозолі, що знаходяться на грудях, суглобах передніх кінцівок,
на колінах і суглобах п’ят, досить своєрідні; з роками вони збільшуються
в об’ємі і робляться твердішими.
Найчастіше верблюди бувають світлого піщаного кольору, сірі, бурі і
зовсім чорні або зі світлими ногами, але строкатих ніколи не буває. Араби
вважають чорних верблюдів гіршими і менш цінними, ніж світлі, і тому
вони зазвичай убивають їх ще молодими.
Коли караван зупиняється для відпочинку і верблюдів пускають вільно
пастися, вони бігають від дерева до дерева й об’їдають всі гілки, які можуть
дістати. Під час подорожі пустелею араби беруть із собою тільки небагато
зерна дуро або ячменю і кожного вечора дають верблюду дві жмені цього
зерна, висипавши корм у складку свого бурнуса або просто собі на коліна.
У містах їх годують часто кінськими бобами, а в селах вони їдять тільки
жорстке сіно або солому дуро. Проте листя різних дерев і чагарників є улюб-
Верблюд живиться виключно рос¬
линною їжею, але при цьому він
нерозбірливий. При нагоді він із
задоволенням з’їдає старий кошик
або мату з розщеплених черешків
листя фінікової пальми. У Східно¬
му Судані курені місцевих жителів
побудовані з тонких жердин, пере¬
плетених степовою травою; ці ха¬
тини доводиться оточувати густою
огорожею з колючих чагарників,
оскільки інакше верблюди з’їдали
б увесь курінь дощенту. Дивно, що
найбільші та найгостріші колючки
не завдають шкоди пащі верблюда.
Я бачив багато разів, як дромаде¬
ри спокійнісінько з’їдали цілі гіл¬
ки акацій, які буквально вкриті ко¬
лючками.
Одногорбий верблюд і осел
У пустелі одногорбий верблюд може
обходитися без води 6—8 днів і про¬
йти за цей час до 1000 км. Після цьо¬
го він може випити до 90 л води, щоб
компенсувати втрату рідини. За від¬
сутності поживи джерелом енергії
для них є запаси жиру в горбу. Тов¬
ста і щільна шерсть оберігає тварину
від перегрівання. Завдяки підвищен¬
ню температури тіла протягом дня
у верблюдів знижене потовиділення,
що скорочує втрату води. Економія
води досягається також за рахунок
досить концентрованої сечі.
■ ВЕРБЛЮД ОДНОГОРБИЙ
Дромадери були одомашнені не пізні¬
ше 6 тис. років тому. Одомашнений
дромадер поширений від Середзем¬
номор'я до Екваторіальної Африки,
Північної Індії, Передкавказзя і Се¬
редньої Азії.
леною поживою дромадерів; принаймні, помічено, що ці тварини так само,
як і жирафи, завжди прямують до дерев, якщо їм надати свободу.
Вживаючи соковитий корм, дромадер може цілими тижнями обходи¬
тися без води, якщо тільки він не дуже важко нав’ючений, якщо його не
дуже стомлюють довгими переходами і якщо він може вибирати корм на
власний розсуд. Кочівні племена іноді по декілька тижнів зовсім не пік¬
луються про своїх верблюдів, надаючи їм самим відшукувати корм, де їм
заманеться, і часто буває, що тварини весь цей час зовсім не п’ють води,
а задовольняються листям, вкритим росою, і соковитими травами.
Верблюди, вирощені в пустелі, — чудові верхові тварини і можуть, не
відпочиваючи, пробігати більше, ніж яка-небудь інша свійська тварина.
Всі верблюди, рухаючись кроком або риссю, йдуть, мабуть, дуже незграб¬
ною інохіддю, але в добре дресированих дромадерів інохідь дуже зручна і
граціозна. Хоча кінь спочатку і переганяє дромадера, коли обидва йдуть
риссю, але він дуже скоро залишається позаду, тоді як верблюд продов¬
жує весь день іти тим самим кроком. Якщо дати дромадеру серед дня
трохи відпочити, то на ньому можна їхати решту частини дня; з раннього
ранку до пізнього вечора протягом 16 годин, причому без особливого
напруження, він пробігає риссю 140 км. Хороший верблюд при доброму
кормі і достатній кількості води для пиття витримує від трьох до чотирьох
днів підряд такої ходьби і може за цей час пройти до 500 км.
Звичайні дромадери і в’ючні верблюди йдуть набагато повільніше. Пер¬
ші за сприятливих умов можуть пробігти лише 50 км за добу; в’ючні верб¬
люди, за словами Вільямса, з ношею 150 кг проходять у середньому лише
4 км за годину, але можуть без зупинки йти 12 годин, а іноді й довше.
Верблюд одногорбий,
або дромадер
(Camelus dromedarius)
Нині дромадер відомий лише як свій¬
ська тварина в усіх країнах Африки
від Середземного моря до 12° північ¬
ної широти, так само, як і в Півден-
но-Західній Азії.
Спочатку батьківщиною дромадера,
мабуть, була Аравія, оскільки в
Північну Африку його, ймовір¬
но, перевезли пізніше. На давньо¬
єгипетських пам’ятках не знаходять
зображення цієї тварини.
Дромадерів розводять у великій
кількості па всій півночі і сході Аф¬
рики. Безліч їх рухається великими
шляхами пустелі, між басейном Ні¬
геру і північчю Африки.
ВЕРБЛЮДЯЧІ ■
У Середній Сахарі на верблюда кладуть до 200 кг, а на шляху з Дон-
гола в Дарфур араби кладуть на кожного верблюда до 400 кг. Для того,
щоб врегулювати вагу в’юків на верблюдах, єгипетський уряд наказав не
класти більш як 250 кг на одну тварину.
Голос дромадера важко описати; у ньому змішуються найдивнішим
чином стогін і клекіт, бурчання і рев. Слух, імовірно, розвинений най¬
краще, зір, здається, набагато слабший, а нюх, напевно, дуже погано роз¬
винений.
Під час тічки дромадер перетворюється на страшного звіра. У північній
частині Африки це відбувається з січня до березня, причому збудження
триває 8—10 тижнів. Самець у цей час зчиняє галас, реве, кусається, б’є пе¬
редніми і брикається задніми ногами. Він перестає їсти, скрипить зубами,
і як тільки побачить іншого верблюда, вип’ячує з пащі великий шкірястий
пузир гидкого вигляду, так званий ревун. У молодих самців мішок цей ще
не настільки великий, щоб випинатися з рота, а в старих він сягає іно¬
ді 30—35 см завдовжки і настільки виступає назовні, що досягає розмірів
людської голови. Трапляється, що пузирі з’являються з обох боків рота, але
частіше виступає лише один з правого або лівого боку. Під час вдихання
міхур спадає і набуває вигляду закругленого шкірястого мішка, який хова¬
ється в рот, але під час видихання знову випинається.
Один самець може запліднити 6—8 самок. Після 11 — 13 місяців вагіт¬
ності самка дромадера народжує одне дитинча. Маленький верблюд наро¬
джується з розплющеними очима і вкритий досить довгою, густою, м’якою,
хвилястою шерстю. Горб у нього дуже маленький, а мозолі на ногах ледве
помітні. Розмірами він значно перевершує новонароджене лоша: спочатку
заввишки він сягає 1 м, але за тиждень він вже набагато вищий. Самка
верблюда годує дитинча молоком понад один рік. Мати піклується тільки
про власне дитинча і на чужих не звертає жодної уваги.
На початку другого року араби відлучають молодого верблюда від мо¬
лока. Самку верблюда змушують працювати вже через декілька днів після
того, як вона отелилася, і дитинча постійно біжить поряд з нею. Молодих
верблюдів, вже відучених від молока, беруть із собою в дорогу, щоб вони
змолоду привчалися до тривалих переходів.
ВЕРБЛЮДЯЧІ, родина Camelidae, належить до роду Мозоленогі (Туїо-
poda). Характерні ознаки: мозолясті підошви, відсутність рогів і недо¬
розвинених пальців, роздвоєна верхня губа і певні особливості зубної
системи. Будова зубів є відмітною ознакою верблюдів, що відділяє їх від
жуйних. Вони мають два різці у верхній щелепі, тоді як у нижній їх аж
шість. Копита дуже малі і схожі на тупі кігті на мозолястих підошвах.
Шлунок складається лише з трьох відділів, оскільки «книжку», через не¬
великі розміри, можна вважати частиною сичуга.
Верблюди — дуже великі тварини з довгою шиєю, видовженою го¬
ловою, тулубом, підтягнутим в паху, і з кудлатим, майже шерстистим
хутром; шийні хребці надзвичайно довгі і майже без відростків, ребра
широкі, кістки кінцівок дуже товсті.
Батьківщина цих тварин — Північна Африка, Центральна Азія і Пів-
денно-Західна Америка. У Старому Світі майже всі види, що належать
до цього роду, одомашнено, а в Америці їх приручено небагато, де вони
мешкають на високих горах, підіймаючись угору до 4000 м над рівнем
моря. Поживою їм служать злаки, трави, листя дерев, гілки, реп’яхи і ко¬
лючі рослини. Верблюди надзвичайно витривалі і можуть довго голодува¬
ти і обходитися без води. Ходять інохіддю, бігають, хоча й дуже швидко,
але перевалюючись, і, мабуть, дуже неповороткі. У самки народжується
тільки одне дитинча.
Верблюди мають значні розміри, один або два горби на спині, і на
один кутній зуб більше, ніж у лам.
Існує два види верблюдів, з яких одні населяють переважно Африку,
інші ж — Азію; перші називаються дромадерами, другі — двогорбими
верблюдами.
Верблюд, вирощений на рівнинах,
майже не придатний для викорис¬
тання у гірських країнах, оскільки
підійматися на висоту йому над¬
звичайно важко, центр ваги верб¬
люда при його довгих ногах лежить
дуже високо, і тому під час спуску з
гори йому важко утримувати рівно¬
вагу. У воді верблюд почуває себе
ще гірше; на водопоях він дуже ні¬
яково входить у воду.
Вага дромадера досягає 700 кг (за¬
звичай — 400 кг). Самки легші та
менші за самців.
Максимальна швидкість бігу дрома¬
дера — 25 км/год, кроком він руха¬
ється зі швидкістю 3,5 км/год і про¬
ходить у такому темпі до 40 км на
день (у виняткових випадках — до
80 км). Максимальна вага вантажу,
з яким здатний пересуватися верб¬
люд, — 300 кг, зазвичай нав ’ючують
близько 100 кг.
Двогорбого дикого верблюда доте¬
пер можна побачити в пустелі Гобі.
Він був одомашнений ще в III або IV
cm. до н.е. Одногорбий, або аравій¬
ський, живе в Північній Африці та
на Близькому Сході, був одомашне¬
ний за 4000 років до н.е. і нині в ди¬
кому стані невідомий. Там, де одно¬
горбий і двогорбий верблюди живуть
поряд, як у Середній Азії та Сирії,
вони часто схрещуються між собою
і дають плідне потомство (нари).
ВЕРЕТІЛЬНИЦЯ ЛАМКА (див. Мідянка).
■ ВЕРЕТІЛЬНИЦЕВІ
Веретільницеві (Anguidae), родина
Ящірки. Включає 7 родів, близько 60
видів. Більшість мешкає в Централь¬
ній Америці. Веретільниця ламка і ве¬
ретільниця панцирна поширені в Євра¬
зії і Північній Африці. У Росії поширені
жовтопуз і ламка веретільниця.
Вечірниця руда
(Nyctalus noctula)
З усіх європейських кажанів руда ве¬
чірниця найсильніша, літає вище за
всіх і ввечері з’являється першою.
Часто її можна побачити за декілька
годин до заходу сонця і, якщо мож¬
на так висловитися, досить часто в
боротьбі з хижими птахами. Про¬
те вона дуже вправно вміє позбути¬
ся майже всіх нападів, часто навіть
спритпий підсоколик, який вміє ло¬
вити навіть ластівок, не в змозі на¬
здогнати вечірницю. З усіх кажанів
її можна назвати найверткішою. Жи¬
виться всілякими комахами, тому її
вважають одним із найкорисніших
наших ссавців. Найнебезпечніший
ворог її — зима; Альтум стверджує,
що він частіше, ніж усі інші види,
знаходив вечірниць замерзлими.
ВЕРЕТІЛЬНИЦЕВІ, родина Anguidae. До цієї родини належать тва¬
рини дуже різноманітні на вигляд, від справжніх ящірок із п’ятипалими
кінцівками до безногих змієподібних веретільниць; але тут є також де¬
кілька проміжних форм, у яких тулуб поступово подовжується, а кінцівки
стають дедалі менше розвиненими. Головними покривами веретільницеві
значно відрізняються від сцинкових тим, що у них завжди помітний не¬
парний потиличний щиток, якого не буває в більшості дуже схожих на
них за зовнішнім виглядом сцинкових. Линька відбувається інакше, ніж
у більшості ящірок, наприклад у сцинкових, а саме у всіх видів цієї групи
шкіра злазить цілком з усього тіла, як у змій.
Усі види цієї родини живуть на землі, лише деякі види американського
роду Gerrhonotus видираються на низькі кущі та на дерева, що стоять по¬
хило. Веретільниця народжує живих дитинчат. Відомо 7 родів з 45 видами
цих ящірок, з яких більша частина живе в Середній Америці та Вест-Індії,
причому тільки декілька видів поширені в Північній і Південній Америці.
Тільки три види живуть у Європі і по берегах Середземного моря, а один
вид живе в Гімалайських горах і в Бірмі.
Веретільницеві також живляться виключно тваринами: дрібні види
задовольняються комахами, павуками, стоногами, слимаками, черв’яка- ;
ми тощо, а крупні види, окрім вищезазначених тварин, нападають і на
хребетних, переважно на плазунів; деякі з них дають користь, знищуючи
отруйних змій. Ці ящірки загалом дуже добре зносять неволю: вони неви¬
багливі, малочутливі до зміни зовнішніх умов, задовольняються простою
їжею і живуть при температурі, що не дуже змінюється, цілими роками
в тераріумах.
ВЕЧІРНИЦЯ РУДА (Nyctalus noctula) — один із найкрупніших єв¬
ропейських видів. Довжина вечірниці 11 см, причому 4 см припадає на
хвіст; розмах крил — 37 см; забарвлення зверху і знизу одноколірне чер¬
вонувато-буре, молоді особини — темніші; товстошкірі вуха і літальні
перетинки темно-бурого кольору.
Поширені від Англії і Північної Німеччини по всій Європі, навіть у
Північно-Східній і Південній Азії. Віддає перевагу плоскогір’ям і широ¬
ким долинам перед гористими і високогірними місцевостями. Для денно¬
го відпочинку, за спостереженнями Коха, збираються найчастіше в тріщи¬
нах на деревах, в дірках, видовбаних дятлами, в стайнях, нежилих лісових
будиночках і в дуплах дерев, де їхнє місцеперебування легко помітити,
тому що вхід у дупло стає гладким і масним, а також чути особливий не-
ВИВІРКА ■
приємний запах. Такі ж самі місця вибирають ці кажани і для зимівлі, але
віддають перевагу будівлям: горищам церков, старим нежилим замкам, де
вони збираються сотнями, привішуються один до одного на зразок чере¬
пиці на даху і висять так величезними клубками. Коленаті спостерігав,
як на Дунаї вони летіли на захід цілими тисячами, а Кох говорить, що
в гористих частинах Південної Німеччини восени вони зникають і з’яв¬
ляються знову тільки в середині літа. В інших місцях Німеччини, навіть
на півночі, їх знаходили і взимку. Вони в цей час збираються групами,
об’єднуються зі спорідненими видами, хоча їх у жодному разі не можна
назвати миролюбними. Зимівля починається досить рано і триває безпе¬
рервно до пізньої весни. Розмноження також відбувається пізньої весни;
самка народжує двох дитинчат, які й на початку зимівлі ще відрізняються
від дорослих тварин.
ВИВІРКА (див. Білка звичайна).
ВИДРА ГІГАНТСЬКА (див. Лонтра).
ВИДРА РІЧКОВА (див. Порешня).
ВИЛОРІГ (Antilocapra атегісапа) своїм виглядом нагадує сильну анти¬
лопу. Загальна довжина його тіла — 1,5 м; на хвіст припадає 17—20 см;
висота в холці — 80 см, а біля крижів — 20 см. Голова випнута вперед і
звужується поступово до морди. Лоб втиснутий, біля очей помітні опу¬
клості; очі великі, темні, виразні; на верхній і нижній повіці є щетинисті
вії. Вуха досить довгі і гострі, зовнішній край їх відігнутий, внутрішній
у верхній частині утворює виїмку. Шия коротка, тулуб не здається дуже
товстим, тому що тримається на досить високих і струнких ногах, хвіст
короткий, трохи звужений донизу, більше нагадує обрубаний хвіст деяких
порід оленя, ніж хвіст антилопи; копита гострі, схожі на овечі.
Дуже густе хутро вкриває все тіло. Тільки невелике голе кільце ото¬
чує ніздрі, і вузька смужка між ними вкрита обрідним волоссям. Шерсть
утворена довгим, хвилястим, ламким і жорстким волоссям без підшерстка.
Вона подовжується на потилиці і крижах у вигляді невеликої гриви за¬
вдовжки 7—10 см. Роги оточені немов пухнастим вінком волосся, на вухах і
ногах шерсть значно коротшає і рідшає. Хутро забарвлене в три різні, один
від одного відмінні кольори, що надає цій тварині значної строкатості.
Красивий ніжний рудувато-чалий колір вкриває більшу частину шиї, всю
спину і верхню частину стегон, на зовнішньому боці ніг і вух він набуває
рудувато-жовтого відтінку. Боки, нижня частина черева і верхня частина
ніг — білі; того ж кольору внутрішня частина вух і плямочки під ними, а
також губи, підборіддя, горло, груди до плечей. Волосся на хвості теж біле;
тільки біля самого хвоста проходить темна смуга. Нарешті, верхня частина
морди від верхівки до кінця носа, вузька смужка навкруг очей і за щоками,
довгаста, майже прикрита волоссям пляма, що має вигляд щілини і оточує
вивідний отвір залози, середина потилиці і кінці волосся гриви чорно-
бурого кольору. Посередині лицьової частини тягнеться червонувато-бура
смуга; очі обведені блідо-іржавим, оскільки волосся біля своєї основи сіре,
а кінці його жовтувато-бурого кольору. Роги і копита чорні. Роги бувають
в обох статей, але, за свідченням Тільмана, вони розгалужуються тільки у
самця. Роги розташовані посередині лоба, над самими очима круто піді¬
ймаються вгору і лише на кінці заломлені гачком. Зовнішня поверхня рогів
не має ні кілець, ні борозен, але надзвичайно шорстка, груба та горбиста
і місцями вкрита короткими гострими гульками. У самців роги сягають
25—30 см у довжину, у самок — 8—10 см.
Вилоріг поширений по всьому заходу Північної Америки: від Саска-
чевана до Ріо-Гранде, і від Міссурі до берегів Тихого океану. Улюблене
місцеперебування вилорога — вкриті травою прерії.
Бачать вилороги далеко, чують чудово і за декілька сотень кроків чу¬
ють ворога, що крадеться за вітром. Чуйні та полохливі, відносно розумні
і дуже обережні, вилороги вміють для своїх денних стоянок вибирати такі
місця, звідки їм все видно довкола; вони вміло використовують напрям
вітру і, крім того, завжди виставляють сторожу. Вилороги уникають люд-
Вилоріг — вид парнокопитих ссавців
(Antilocapra атегісапа), поширений у
напівпустинних регіонах західної час¬
тини Північної Америки. Це останній
з тих, що вижили, представник роди¬
ни Antilocapridae, раніше досить по¬
ширеної на континенті. Єдина рога¬
та тварина, що скидає рогові чохли
щороку, і єдина з порожнисторогих з
розгалуженими рогами (не плутати з
оленячими рогами). Самець може до¬
сягати висоти в загривку 1 м; самка
менша. Шкура бура, нижня частина
тіла, боки до половини і нижня час¬
тина шиї білі. Самки народжують по
двоє дитинчат після 8-місячного пері¬
оду вагітності.
■ ВИЛОРОГОВІ
Вилоріг скелетом і внутрішньою бу¬
довою тіла нагадує інших антилоп.
Його довгий і низький череп дуже
схожий на череп оленя і примітний
своїми пеньками від рогів, шо з бо¬
ків стиснуті, а спереду тонкі, наче
лезо ножа.
Пожива вилорогів складається пере¬
важно з соковитої трави; крім того,
вони їдять мох, коріння, а може, й
гілки дерев. Солону воду і чисту сіль
надзвичайно люблять, як і всі жуй¬
ні, тому живуть переважно біля тих
місць, де фунт просочений сіллю.
Біля солончаків вони часто лежать
годинами, після того, як удосталь
налижуться солі та нап’ються води.
Родина Віверові — найдавніша і до¬
сить численна — вона включає 82 види
(за іншими даними — 65) — в Афри¬
ці', Південній Азії і на Мадагаскарі.
Тут, на цьому чудовому острові, ві¬
верові — єдині хижаки. В Америці і в
Австралії віверових немає. В Півден¬
но-Західній Європі є тільки два види:
мала плямиста генета (Іспанія і дов¬
колишні регіони Франції) і іхневмон
(Південна Іспанія і Далмація).
ського житла, але свійських тварин не цураються і навіть часто безпечно
пасуться неподалік від корів і коней.
Гін у них починається у вересні. Близько шести тижнів самці зна¬
ходяться у збудженому стані і б’ються між собою. Найперші дитинчата
народжуються у травні, найпізніші з них з’являються в середині червня.
Зазвичай самка народжує двох дитинчат, схожих кольором хутра на бать¬
ків, тільки на ньому ще немає плям. Однорічні самки рідко приносять
більш як одне дитинча. Після двох тижнів молодий вилоріг може разом із
прудконогою матір’ю рятуватися від переслідування вовка або інших чо¬
тириногих ворогів. Приблизно в червні в обох статей з’являються корот¬
кі, тупі конусоподібні ріжки, які в грудні досягають 2—5 см завдовжки,
але з того часу ріжки більше не ростуть, а скоро зовсім відпадають, і на
їхньому місці виростають нові.
ВИЛОРОГОВІ, родина Antilocapridae. Вилороги відрізняються від усіх
порожнисторогих тим, що їхні роги хоча й порожнисті, але разом з тим
гіллясті. Вони не ростуть усе життя, а час від часу відпадають і знов ви¬
ростають. Усі відмітні ознаки цих чудових жуйних такі своєрідні та іс¬
тотні, що їх не можна приєднати до жодної родини, а слід розглядати як
представників окремої родини.
ВІВЕРОВІ, родина Viverridae. Представники цієї родини мають видов¬
жене, тонке і заокруглене тіло на коротких кінцівках, довгу тонку шию і
видовжену голову, а також майже завжди довгий, здебільшого висячий,
хвіст. Очі зазвичай малі. Ноги чотири- або п’ятипалі, кігті у багатьох
втяжні. Біля анального отвору знаходяться дві або декілька залоз, які
виділяють особливі рідини, що рідко пахнуть приємно. Іноді ці рідини
скупчуються в особливому залозистому мішечку.
Одні віверові схожі на наших куниць, інші нагадують кішок і навіть
ведмедів, і можна сказати, шо вони є групою, близькою до первинної
форми хижаків. Від куниць вони відрізняються головним чином тим, що
їхні зуби мають гостріші краї і в кожній половині щелепи знаходиться
по два справжні кутні зуби. І ті, й другі мають справжню зубну систему
хижаків із великими тонкими гострими іклами, дрібними різцями і зуб¬
частими, гострими несправжньокутніми і справжніми кутніми зубами.
Віверових немає в Австралії, вони живуть у південній частині Старого
Світу, а отже, головним чином в Африці і в Південній Азії. У Європі три
види цієї родини водяться виключно в країнах Середземномор’я і лише
один вид — в Іспанії. Віверові з’явилися на земній кулі ще за первісних
часів. Нині вони, подібно до куниць, відзначаються великою різнома¬
нітністю форм. Місця, в яких вони живуть, так само різноманітні, як і
вони самі. Деякі живуть у безплідних високих сухих місцевостях, у пусте¬
лях, степах, у горах або в невеликих лісах деяких регіонів Африки, рідко
зрошуваних дощем, і на азійських плоскогір’ях; інші віддають перевагу
родючим низовинам, особливо берегам річок або заростям очеретів. Одні
наближаються до людських поселень, інші боязко ховаються в мороці
найгустіших лісів; одні живуть на деревах, інші тримаються виключно на
землі. Міжгір’я скель і ущелини, дупла дерев і нори в землі, вириті ними
самими або чужі, зайняті ними, густі чагарники — все це місця, де вони
живуть і відпочивають у певний час доби.
Віверові — переважно нічні тварини, але багато які з них з’являються і
вдень, причому, за винятком ранку, бродять і полюють, поки сонце зали¬
шається на небі, а як сяде — повертаються у свої лігва. Деякі види лазять,
більшість живе лише на землі. Денне життя і життя на землі відрізняють
віверових від куниць, з якими вони багато в чому схожі; ще більше від¬
різняються одна від одної обидві групи своїм характером. Віверові такі ж
рухливі, як і куниці, але вдача їхня зовсім інша. Швидкість, з якою вони
стрибають на здобич, здається для них нехарактерною, зважаючи на по¬
вільність їхньої звичайної ходи. Інакше рухаються денні тварини — ман¬
густи. Ноги їхні коротші, ніж у всіх споріднених форм; тіло під час ходи
майже притискається до землі, а шерсть з боків тіла дійсно торкається п,
але вони не крадуться, а квапливо біжать риссю і можуть бігти іноді дуже
швидким підстрибуючим галопом.
ВІВСЯНКА ОЧЕРЕТЯНА ■
З органів чуття в усіх віверових, імовірно, на першому місці стоїть
нюх. Вони чують, як собаки, обнюхують кожний предмет, що трапля¬
ється їм на шляху, і знайомляться також за допомогою носа. Друге місце
посідає зір. Око в різних видів має різну будову: зіниця в одних кругла,
в інших — звужена. Слух в різних видів розвинений, мабуть, приблизно
однаково, але помітно слабший, ніж зір і нюх.
Серед віверових лише вівери і дивнохвости виділяють помітний мус¬
кусний запах.
Як і в решти хижаків, кількість дитинчат у віверових дуже коливаєть¬
ся, наскільки відомо, їх народжується від одного до шести.
ВІВСЯНКА ОЧЕРЕТЯНА (Emberiza schoeniclus) належить до родини
Вівсянкові. Поширена в Північній Європі та Західній Азії. Вівсянка від¬
дає перевагу болотам, вербовим чагарникам по берегах, островам і взагалі
місцям, близьким до води. Гнізда свої вона влаштовує на острівцях, май¬
стерно приховуючи їх від стороннього ока. Цей бадьорий птах майстерно
лазить вгору і вниз по очерету і швидко та легко літає.
ВІВЦЕБИК, або бик мускусний (Ovibos moschatus), належить до роди¬
ни Порожнисторогі підряду Жуйні. Південна межа зони його поційрення
проходила раніше на 15° південніше, але зараз в Америці, єдиний1 Частині
світу, де він живе, вона починається тільки з 60° північної широти. За
Гартлаубом, який зібрав різні повідомлення північних мандрівників про
вівцебика, зона його поширення тягнеться через тундру північноамери¬
канського материка на острови, що лежать далі на північ, і на велику
частину Гренландії.
Загальна довжина тіла вівцебика, включаючи короткий хвіст завдовж¬
ки 7 см, дорівнює 2,44 м, висота в холці 1,1м. Тулуб тримається на корот¬
ких і сильних ногах однакової довжини; шия коротка і товста; хвіст має
вигляд захованого в шерсті відростка; голова дуже важка, відносно вузька
і висока; лоб майже повністю закритий рогами, оскільки, дуже широкі і
плоскі біля основи, вони так зближуються посередині, що між ними за¬
лишається тільки вузька і глибока борозна; вони до половини своєї дов¬
жини вкриті поздовжніми валиками, які можна помітити ще на кінцях у
вигляді тонких смуг; надбрівні дуги великі; довгасто-закруглені і не дуже
маленькі вуха прикриті шерстю; очі малі; великі овальні ніздрі з голими
Вівцебик,
або бик мускусний
(Ovibos moschatus)
Зібравшись у стадо, чисельність
якого часто змінюється, вони роз¬
ташовуються переважно в долинах і
низовинах. Биків у стаді завжди не¬
багато порівняно з кількістю корів,
рідко буває більше двох або трьох
цілком дорослих, оскільки під час
спаровування вони жорстоко б’ють¬
ся і бійки ці нерідко закінчуються
смертю одного з супротивників.
■ 100
■ ВІВЦЯ СВІЙСЬКА
Вівцебик — вид ссавців з підродини
Ґвинторогі родини Порожнисторо¬
гі, поширений в арктичних регіонах
Північної Америки. Вівцебик стоїть
ближче до баранів і кіз, ніж до биків.
Висота в холці 1,5 м, голова довга і
має роги, загнуті назовні і вниз, а по¬
тім вгору. Волосяний покрив — довга
чорна шерсть, що звисає, як тороч-
ка, навколо присадкуватих ніг, вкри¬
тих, на відміну від тулуба, білим ху¬
тром. Значну частину року вівцебики
пасуться стадами чисельністю від 4
до 100 особин. Самці в період гону
украй агресивні, і їхні мускусні залози
видають сильний запах. Самки наро¬
джують по одному теляті раз на 2
роки і ревно оберігають їх. Теля ссе
матір протягом 9 місяців.
Вівця — свійська парнокопита жуй¬
на тварина з родини Порожнисторо¬
гі. Її предками є дикі гірські барани
(муфлони і архари). Розводять овець
заради шерсті, м'яса, молока, шкур
(смушки, овчини). Плодючість 100—
250 ягнят на 100 маток.
На стародавніх пам’ятках ми ба¬
чимо зображення овець, які дуже
схожі на тих, що живуть і нині.
З малюнків і написів на кам’яних
єгипетських пам’ятках можна дійти
висновку, що вівця стала свійською
твариною пізніше за інших жуйних
тварин.
краями розташовані криво. Велика незграбна морда має товсті губи. Ко¬
пита великі, широкі і круглі; додаткові копитця малі і сидять високо. Роги
забарвлені в світло-сірий роговий колір, копита — в темний.
Тулуб вкритий надзвичайно густим хутром, верхня частина морди і
ноги — теж. Досить товсте волосся ості скрізь довге і злегка хвилясте,
від підборіддя до грудей подовжується в гриву, що майже досягає землі,
а з боків, особливо ззаду, спускається до копит у вигляді довгої торочки.
Хутро дуже довге на загривку, утворює тут щось на зразок сідла, яке по¬
чинається за рогами і лежить з обох боків шиї, закриваючи навіть вуха.
Тільки грива, що дедалі більше подовжується від підборіддя, складається
з гладкого волосся. Решта хутра всюди хвиляста, на краях спинного сід¬
ла кучерява, збита на зразок повсті, на морді волосся відносно коротке,
але все-таки досягає 7 см завдовжки. За винятком морди і ніг, вкритих
гладким волоссям, всюди між остю помітний густий підшерсток. Загальне
темно-буре забарвлення, на морді й гриві переходить у темне; на сідлі
шерсть світліша. Теля через декілька днів після народження майже зо¬
всім схоже на дорослу тварину, вкрите густим хутром і відрізняється тіль¬
ки тим, що блідо-сірий колір хутра підіймається вище на ногах, а спина
і підхвістя світліші, ніж у дорослих.
Вівцебики страждають від комарів. Прагнучи захиститися від своїх
мучителів, бики часто валяються в болотах і трясовині, вибирають менш
відкриті місця для стоянок. Наприкінці серпня відбувається спаровуван¬
ня, а наприкінці травня, через 9 місяців, корова телиться.
Незважаючи на незграбну фігуру, вівцебики рухаються досить легко.
Подібно до кіз, вони видираються на скелі, без жодних зусиль підійма¬
ються на стрімкі урвища.
Зір і слух у цих тварин, мабуть, не дуже розвинутий. Зате нюх, нав¬
паки, незважаючи на поганий розвиток слизової оболонки на морді, має
бути тонким.
М’ясу цих тварин властивий завжди помітний мускусний запах; проте
у корів він не такий сильний.
ВІВЦЯ СВІЙСЬКА (Ouis aries) — терпляча, покірлива, обмежена твари¬
на. Вівця віддає перевагу сухим і піднесеним місцевостям перед вологими
і низькими. За повідомленнями Ліннея, вона поїдає 327 видів звичайних
середньоєвропейських рослин і відмовляється від 141 виду. Вівця дуже лю¬
бить сіль, а свіжий водопій для неї — необхідна умова існування.
Статеве збудження вперше з’являється в березні й потім триває ціле
літо. Ягнята з’являються в середині лютого і незабаром одержують хо¬
роший і свіжий корм. Зазвичай матка народжує одне або двоє ягнят, а
троє дуже рідко. Спочатку маленьких тварин слід дбайливо оберігати
від впливу погоди, пізніше їх можна пускати на пасовище. На першому
місяці життя у них прорізуються молочні зуби, на шостому з’являється
перший постійний кутній зуб; на другому році життя молочні різці ви¬
падають і замінюються постійними, до кінця цього року прорізається
третій кутній зуб; тільки на п’ятому році замінюються передні молочні
зуби і разом з тим закінчується ріст зубів. Власне, тільки після заміни
всіх зубів слід би було вважати тварину дорослою, але вже однорічна
вівця, а баран у півторарічному віці можуть спаровуватися і давати по-
томство.
На півночі і півдні Європи за стадами досить часто крадеться вовк.
В Азії, Африці й Америці овець переслідують великі кішки і крупні дикі
собаки, в Австралії їх ворогами є динго і сумчастий вовк. Наш ведмідь
також любить поживитися вівцею. Для ягнят небезпечні орли і ягнятни¬
ки. Зате вівці, яких переслідують хижаки, менше страждають від морових
хвороб, і таким чином врівноважується втрата.
ВІВЧАРИК-ЗІРНИЦЯ (Phylloscopus inornatus) належить до родини
Славкові. Ця пташка зі своєї батьківщини, Східної Азії, здійснює по¬
дорож на декілька тисяч кілометрів, щоб знайти собі в Західній Афри¬
ці притулок на зиму. Верхня частина її тіла матового оливково-зеленого
кольору. Досить широка блідо-жовта смуга, облямована зверху і знизу
матово-чорним кольором, проходить від ніздрів над очима до потилиці.
ВІКУНЬЯ ■
101 ■
Вівця свійська (Ouis aries)
Плодючість овець залежить від по¬
роди: одні постійно народжують
двійні і навіть трійні, тоді як інші
дають тільки по одному ягняті.
Інша, менш чітка смуга, світліша за навколишні пера, проходить по тім’ї.
Вся ділянка тіла від вола до стегон ніжного жовто-зеленого кольору; далі
донизу — з біло-жовтим нальотом. Очі жовто-карі, дзьоб темно-рогового
кольору, але з нижнього боку біля основи оранжевий, лапки світлого чер¬
воно-бурого кольору. Довжина її тіла 9—10 см, розмах крил 16, довжина
крила 5,2, а хвоста 3,9 см.
Вівчарик-зірниця поширений у Туркестані, в Східному Сибіру, по¬
чинаючи від Байкалу. Він полюбляє гніздитися на висотах від 1000 до
2500 м над рівнем моря і щорічно взимку летить до Південної Індії.
Гніздо вівчарика знаходиться зазвичай посередині куща рододендро¬
на, густо порослого мохом і травою. Воно побудоване вельми майстерно,
прикрите напівкруглою кришкою з сухої трави і має вигляд хатини з
бічним отвором. Зовнішні стінки складаються з сухої трави, всередині
ж гніздо вистелене оленячою шерстю. Гніздо можна знайти тільки тоді,
коли батьки годують своїх пташенят.
У Кашмірі, а саме на підвищенні 1500—2000 м, ці птахи такі числен¬
ні, що парочка може вважати своїм володінням тільки простір із декіль¬
кох метрів. Самці дуже рухливі і щохвилини випускають гучний заклич¬
ний звук, який навряд чи можна назвати співом. Наприкінці травня і на
початку червня Брук знайшов декілька гнізд із 4—5 яйцями, що мають
в поздовжньому розрізі 14 мм, у поперечному — 11 мм; основний їхній
колір — чисто-білий; малюнок складається з темно-червоних і яскравих
пурпурно-коричневих плям і цяток.
ВІКУНЬЯ (Vicugna vicugna) належить до родини Верблюдячі ряду Мо-
золеногі. За своїми розмірами вона стоїть між ламою і пако, відрізняєть¬
ся ж від обох більш тонкою короткою і в’юнкою шерстю. Тім’я, верхня
частина шиї, тулуб і стегна забарвлені в особливий жовтогарячий колір
(колір вікуньї); нижня частина шиї і внутрішній бік кінцівок — яскраво-
жовтого кольору, шерсть на грудях, яка досягає 12 см завдовжки, і нижня
частина живота — білі.
Протягом дощової пори року вікуньї живуть на хребтах Кордильєрів,
де рослинність надзвичайно мізерна. Вони залишаються постійно на лу-
■ 102
■ ВІКУНЬЯ
Висота вікуньї в загривку — 85—120 см,
вага самців — 60 кг, самок — 40 кг.
Гін у квітні — червні. Вагітність
триває 11,5 місяців, дитинча наро¬
джується в сезон дощів. Вага ново¬
народженого 4—6 кг. Статева зрі¬
лість настає в 2 роки. Тривалість
життя в природних умовах — близь¬
ко 10 років, у неволі — 15—24 роки.
Вікунья (Vicugna vicugna)
гах, порослих травою, через те, що їхні копита м’які і чутливі. Спекотної
пори року спускаються в долини. Пасуться майже цілий день. Під час тіч¬
ки самці б’ються між собою за першість у стаді, що складається зазвичай
з 6—15 самок. У кожному стаді може бути тільки один самець. Самець
тримається за два-три кроки від свого стада і ретельно оберігає його, тоді
як самки безтурботно пасуться. У разі наближення щонайменшої небез¬
пеки ватажок подає знак гучним посвистом і швидко стає на чолі стада.
Самки рідкісною вірністю і прихильністю винагороджують пильність сво¬
го ватажка і, якщо його поранять або вб’ють, бігають навкруг нього з
гучним свистом.
У самки народжується одне дитинча, яке негайно ж після народження
виявляє надзвичайну витривалість і швидкість. Молоді самці вікуній доти
залишаються з матерями, доки не виростуть; тоді стадо самок накидаєть¬
ся на здатних вже до розмноження самців, штовхає і кусає їх доти, доки
вони не втечуть від них. Молоді збираються в особливі стада, до яких
приєднуються переможені самці, і утворюють групи з 20—30 голів.
Спіймані молодими, вікуньї легко приручаються і поводяться дуже
довірливо.
Уже за Акости індіанці стригли вікуній і виготовляли з їхньої шер¬
сті цінні ковдри, які мали вигляд шовку і були дуже міцні, оскільки не
ВІЛЬНОХВІСТ ЄГИПЕТСЬКИЙ ■
103 ■
потребували фарбування. З усіх видів лам добувають шлункове каміння
(безоари), якому колись надавали великого значення в медицині.
ВІЛЬНОХВІСТ ЄГИПЕТСЬКИЙ (див. Ланцетонос великий).
ВІЛЬШАНКА, або берестянка звичайна (Erithacus rubecula), належить
до родини Дроздові ряду Горобцеподібні. Верхня частина тулуба олив¬
ково-сіра, черевце — сірувате, а горло і груди — червонуваті. Досить по¬
ширена в Євразії та Африці. Ця пташка веселої і жвавої вдачі, моторна,
добре літає, хоча і не цілком правильно. Вільшанка з’являється у нас на
початку березня, як провісниця весни. Гніздо влаштовує на землі та по¬
близу її поверхні. Після закінчення виховання дитинчат — у липні або
серпні — вільшанки линяють, а щойно виростуть нові пера, як птахи по¬
чинають уже збиратися до відльоту. У неволі вільшанка легко уживається
і часто ставиться прихильно до своїх господарів, потішаючи їхній слух
своїми ніжними, мелодійними піснями.
ВІСКАША ГІРСЬКА (Lagidium) належить до родини Шиншилові
ряду Гризуни. Мають значно довші вуха, хвіст, вкритий по всій його
верхній поверхні пухнастою шерстю, чотирипалі ноги і дуже довгі вуса.
У способі життя шиншили і віскаші дуже багато спільного. ДонЙні до¬
стовірно відомо лише два види гірських віскаш, які живуть серед голих
скель Кордильєрів біля самої межі вічних снігів на висоті від 3000 до
5000 метрів над рівнем моря. Вони так само рухливі та спритні, як і
шиншили, мають ті ж самі властивості і живляться більш-менш тими
ж самими або принаймні подібними рослинами. З двох видів один на¬
селяє плоскогір’я південної частини Перу і Болівію, другий — північну
частину Перу й Еквадор.
ВІСКАША ПЕРУАНСЬКА (Lagidium региапит) належить до родини
Шиншилові ряду Гризуни. Тварина розмірами і виглядом схожа на кроля,
тільки задні ноги набагато довші, ніж у справжніх кролів. Вуха близько
8 см завдовжки, їхній зовнішній край дещо загорнений всередину, кінець
заокруглений, зовні вони вкриті обрідною шерстю, всередині майже голі,
край досить густо обсаджений волоссям. Хутро дуже м’яке і довге, по¬
пелясто-сірого кольору, на боках дещо світліше і переходить у жовтувате.
Хвіст знизу і з боків вкритий коротким волоссям, білим і чорним, а кі¬
нець його чорний.
ВІСКАША РІВНИННА (Lagostomus maximus) належить до родини
Шиншилові ряду Гризуни. Тіло міцне з короткою шиєю і дуже опуклою
спиною, передні ноги короткі і чотирипалі, задні трипалі ноги сильні й
удвічі довші за передні. Голова заокруглена, зверху плоска. На губах і
щоках — жорсткі вуса. Вуха середніх розмірів, майже голі, вузькі, з ту¬
пими кінцями, очі широко поставлені, невеликі, ніс вкритий шерстю,
верхня губа глибоко розщеплена. Задні кінцівки знизу наполовину вкриті
шерстю, наполовину голі та мозолясті, передні кінцівки, навпаки, знизу
зовсім голі. Тіло вкрите досить густим хутром, на спині воно складається
з рівномірно розподіленого сірого і чорного волосся, тому вона здається
досить темною, голова сірого кольору, широка смуга, що тягнеться по
верхній частині морди і по щоках, — біла, хвіст вкритий брудно-білими
і бурими плямами, ноги з внутрішнього боку білі. Довжина тіла дорівнює
50 см, довжина хвоста — 18 см.
Віскаша селиться на сухих рівнинах з обрідною рослинністю і викопує
тут просторі підземні нори, найчастіше — поблизу чагарників і неподалік
від полів. Нори влаштовують гуртом і живуть у них теж гуртом. Вони
мають безліч ходів і галерей для втечі і всередині розділені на декілька
камер, залежно від розмірів родини, яка тут поселилася. Кількість членів
сім’ї може доходити до 8—10, але у такому разі частина тварин залишає
старе житло і будує нове, охоче оселяючись неподалік. До заходу сонця
звірі ховаються в своєму лігві. Увечері всі разом вирушають на пошуки
їжі. Трави, коріння і кора складають основну частину раціону. Зі своїх
жител тварини дбайливо видаляють все зайве.
Віскаша не перевищує завдовжки пів-
метра. У неї густеу м \яке сірувато-
буре хутро з характерними світлими
смугами на великій непривабливій го¬
лові. Колись у південноамериканських
пампасах, від Патагонії до Буенос-
Айреса, були цілі підземні міста з нір
віскаш, навкруги яких паслися сотні
тисяч їхніх жителів. Але неухильне
заселення колись безлюдних просто¬
рів значно скоротило чисельність віс¬
каш, і сьогодні вони стали рідкісни¬
ми навіть там, де свого часу їх було
дуже багато.
Віскаша рівнинна мешкає на східно¬
му боці Анд, зоною поширення її
нині є пампаси, від Буенос-Айреса
до Патагонії. Поки обробіток землі
не посунувся так далеко, як тепер,
її знаходили і в Парагваї.
Поселення віскашів займає площу
близько 600 м2 і налічує близько 20
нір до 200 м завдовжки й отвором
до 1 щл в діаметрі. Населення одно¬
го з них складається з 20—30 зві¬
рів, «керує» ним дорослий самець.
Завдяки викидам землі з системи
нір територія колонії піднесена над
плоскою поверхнею пампи на SO¬
SO см.
Віскаші постійно підтримують зв’язок
в колонії звуковими сигналами. їхній
репертуар надзвичайно багатий.
■ 104
■ ВІСЛОКРИЛКА ЗВИЧАЙНА
Віялокрилі — дрібні дивні комахи,
споріднені жукам, але виділяються в
самостійний ряд Strepsiptera, до яко¬
го належать близько 370 видів з ро¬
дини Stylopidae. Молоді стадії і біль¬
шість самок, мішкоподібні внутрішні
паразити, звичайно в поодиноких
бджіл. Самці деякий час ведуть віль¬
ний спосіб життя, активно літаючи
і запліднюючи самок усередині їхніх
хазяїнів. Самки декількох видів та¬
кож деякий час ведуть вільний спосіб
життя, але позбавлені крил.
Дорослий вовк сягає 1,6 м завдовж¬
ки, з яких 45 см припадає на хвіст;
висота в загривку — близько 85 см.
Великі екземпляри важать 40, а іно¬
ді й 50 кг. Вовчиха відрізняється від
вовка дещо стрункішою статурою,
гострішою мордою і тоншим хвос¬
том.
Кажуть, що самки народжують 2—4 дитинчат, які зростають за 2—4
місяці. Дехто бачив біля старих віскаш лише по одному дитинчаті. Воно
трималося завжди біля своєї матері.
Окрім людини, у цієї тварини безліч інших ворогів. Кондор, говорять,
так само часто полює на віскаш, як і на їхніх родичів у горах, дикі собаки
та лисиці переслідують їх у степу, якщо вони висунуться з нори, а сумчас¬
тий щур проникає навіть в їхні житла, де й нападає на тварин.
ВІСЛОКРИЛКА ЗВИЧАЙНА (Sialis lutaria) належить до ряду Megaloptera
родини Sialidae. Тримається поблизу стоячих вод, повільно повзає по дере¬
вах. Крила її не такі прозорі і забарвлені в червонуватий і жовтуватий колір.
Запліднена самка кладе зазвичай на водяні рослини або на інші предмети
поблизу води близько 600 яєць, розміщуючи їх правильними рядами або
купками. За декілька тижнів з них розвиваються маленькі личинки, котрі
потрапляють у воду, де швидко плавають і пожирають різних дрібних тва¬
рин. Навесні вони досягають завдовжки 17,5 мм, не враховуючи хвоста, ви¬
ходять з води і, зарившись у сиру землю, перетворюються на лялечок.
ВІЯЛОКРИЛІ, родина Rhipiphoridae. Сюди належать невеличкі жучки,
з довгою шиєю, з гребінчастими у самців і пилчастими у самок сяжка-
ми. ВіЯЛьник (Metoecus paradoxus) — найбільший з них, чорного кольору,
а знизу — червонувато-жовтий; жуки ці виводяться в гніздах ос у землі.
Жук відкладає яйце в чарунку. Коли з нього розвинеться личинка, то
починає їсти осину личинку і за дві доби з’їдає її цілком. Але, за остан¬
німи даними, виявляється, що яйце віяльник кладе не безпосередньо в
чарунку, а просто в гніздо ос, а личинка вже згодом самостійно заповзає
в чарунку і в’їдається між другим і третім членами личинки з боку спини.
Потім поступово тіло паразита росте за рахунок тіла господаря. Нарешті
личинка віяльника прориває шкіру свого з’їденого господаря і вилазить,
причому одночасно линяє. Повне перетворення на жука здійснюється у
12—14 днів.
ВОВК (Canis lupus) схожий на великого, довгоногого, худорлявого
собаку з хвостом, опущеним униз, а не заломленим догори. При більш
уважному розгляді відмітними ознаками вовка виявляються худорлявий
тулуб, підтягнуте черево, тонкі ноги, хвіст, що висить до п’ят і вкри¬
тий довгою шерстю. Морда здається видовженою і загостреною; широ¬
кий лоб сходить круто вниз, очі розташовані криво, вуха завжди стоячі.
Шерсть у вовка досить різноманітна, її колір і довжина залежать від клі¬
мату тієї місцевості, де він живе. Колір шерсті звичайно чалий або сіро-
жовтий із домішкою чорного волосся; нижня частина тіла забарвлена
світліше, іноді біло-сіра. Влітку шерсть тварини має рудуватий відтінок,
взимку — жовтуватий. У північних країнах переважає білий відтінок,
а в південних — чорний. Лоб у вовка сірувато-білий, морда сірувато-
жовта з домішкою чорного, губи білі, щоки жовтуваті, іноді з нечіткими
чорними смужками, густий підшерсток жовтувато-сірого кольору. Вовк
живе майже по всій Європі, але в найнаселеніших місцях цієї частини
світу вже зник.
Стародавні люди знали вовка дуже добре. Багато грецьких і римських
письменників говорять про нього не тільки з огидою, яку вовк завжди ви¬
кликав у них, але також і з прихованим страхом перед уявними таємними
і чаклунськими властивостями цієї тварини.
Вовк живе як на значній висоті в горах, так і в низинах і тримається
переважно в малонаселених і спокійних пустках, іноді в густих лісах, іно¬
ді в болотистих місцевостях, де багато чагарнику, а на півдні — в степах.
Він влаштовує лігво в чагарнику, частіше на узліссі, ніж в глибині лісу, на
сухій купині в болотах, в очереті, на кукурудзяних полях, а в Іспанії навіть
на хлібних полях, часто поблизу сіл. Взагалі він уникає людських посе¬
лень набагато менше, ніж здається людям, але дуже обережний, ховається
і не з’являється доти, доки сильний голод не примусить його вирушити
на пошуки здобичі. Коли у вовків немає маленьких дитинчат, вони рідко
живуть постійно на одному місці. Навесні і влітку вовк живе самотньо або
попарно, восени — цілою сім’єю, взимку ж ці хижаки збираються іноді в
Полювання ягуара
Звичайна лисиця
Ракоподібні
Кишковопорожнинні
вовк ■
105 ■
зграї, чисельність яких залежить від умов тієї місцевості, де вони живуть.
Якщо вовк і вовчиха утворюють пару, то їхній союз практично ніколи не
розпадається; навесні ж пари утворюються обов’язково; у великих зграях
самці переважають.
Одного разу зібравшись у велику зграю, вовки тримаються разом, до¬
помагають одне одному під час нападу на здобич і скликають інших вов¬
ків своїм завиванням. Утім, вовк здійснює свої мандри як у зграях, так
і поодинці. Доведено, що під час цих мандрів вовки пробігають за одну
ніч від 40 до 70 кілометрів. Узимку досить часто, а при глибокому снігу
майже завжди зграї вовків ідуть вервечкою, причому тварини йдуть одна
за одною, ступаючи по можливості в той самий слід (це роблять і рисі),
так що навіть і досвідченому мисливцю важко буває дізнатися, скіль¬
ки вовків у зграї. Вранці яка-небудь лісова гущавина служить притулком
зграї хижаків; наступної ночі подорож продовжується, іноді ж вовки по¬
вертаються назад. Навесні після тічки зграї відокремлюються, і вагітна
вовчиха відшукує разом із вовком своє колишнє лігво, де вона народжує
і виховує вовченят.
Рухливість і сила вовка спричиняють посилений обмін речовин в його
організмі, отже, йому потрібна більша кількість їжі, внаслідок чого цей
хижак скрізь, де він з’являється, винищує безліч доступних йому тварин.
Найулюбленішою здобиччю вовка є досить великі свійські і дикі тварини,
як ссавці, так і птахи, але він задовольняється іноді і дрібними тварина¬
ми, їсть навіть комах, не гребує, як то кажуть, і рослинною їжею, напри¬
клад, кукурудзою, динями, гарбузами, огірками, картоплею.
Влітку вовк не завдає стільки шкоди, як узимку, оскільки влітку в лісі,
окрім травоїдних, він знаходить багато іншої поживи: ловить лисиць, їжа¬
ків, мишей, різних плазунів і їсть рослинну їжу. В цей час він нападає хіба
що на дрібну худобу, яка без належного нагляду пасеться поблизу місць
його поселення. Дичини винищує також багато: загризає лосів, оленів,
косуль, знищує зайців — і, якщо цієї дичини багато, рідко нападає на
велику худобу. Падло їсть особливо охоче і в тих місцях, де живе разом
з риссю, доїдає за нею всі недоїдки. Восени і взимку стає набагато не¬
безпечнішим, оскільки постійно бродить навколо стад, які ще пасуться,
Вовк росте швидко і вже до кінця
першого року життя набирає 40—
45 кг. А з третього року він кремез¬
ніє і набирає не тільки ще більшої
ваги (іноді до 70 кг), але і своєї, влас¬
тивої тільки йому одному постави.
Ростуть вовченята спочатку на вов¬
чому молоці. Потім з\являється м'я¬
со. Батьки ковтають шматки м \яса
і потім відригують їх перед вовченя¬
тами (мабуть, вовки вміють затри¬
мувати на цей час травлення).
Вовк (Canis lupus)
«Поблизу свого лігва, — пише мені
Каде, — вовк ніколи не полює, саме
тому молоді косулі і вовченята час¬
то граються разом на одній галявині.
Під час полювання на вовків часто
я сам вбивав — і бачив, як інші вби¬
вали, — на одних і тих самих сте¬
жинах і молодих вовків, і молодих
косуль. Неможливо, щоб фстанні,
красиві тварини, не знали Щро при¬
сутність вовків вже у кінці липня».
106
■ ВОВК ГРИВАСТИЙ
Вовчі сліди ніяк не сплутаєш із соба¬
чими. Для них характерні зібрані ра¬
зом пальці. Але головне — розміри: у
молодого вовка — яку великого соба¬
ки, у дорослого — 14 см завдовжки,
8 см завширшки.
і нападає як на велику, так і на дрібну худобу, проте остерігається дорос¬
лих коней, корів і свиней, коли вони йдуть стадом, а вовки ще не зібра¬
лися в зграї. На початку зими він дедалі ближче підходить до сіл і міст,
а в маленьких містечках полює на собак, які часто в деяких місцевостях
є його єдиною здобиччю.
Під час пошуків здобичі вовк виявляє таку ж саму хитрість, як і лиси¬
ця, від якої відрізняється головним чином нахабством. Він наближається
до вибраної жертви з усією можливою обережністю, дотримуючись, так би
мовити, всіх правил полювання; непомітно підкрадається якомога ближче
до тварини, спритним стрибком хапає її за горло і збиває з ніг. На лісових
стежинах він іноді цілими годинами чекає на здобич, наприклад на оленя
або косулю, а в степових місцевостях так само терпляче підстерігає біля нір¬
ки бабака. Він іде по сліду звіра з безпомилковою упевненістю. Коли вовки
полюють зграями, то вміють дуже добре розподіляти між собою обов’язки:
частина зграї женеться за здобиччю, а друга йде навперейми і загризає її.
Коні стають дуже неспокійними, коли чують вовка, всі інші свійські
тварини, за винятком собак, тікають, як тільки здалеку почують набли¬
ження головного ворога. Для гарних мисливських собак немає більшого
задоволення, ніж полювання на вовків. Дуже часто маленькі собаки ви¬
являються більш запеклими ворогами цього хижака, ніж великі, але недо¬
статньо сміливі. Інші свійські тварини вміють захищатися від вовка.
Вовку властиві багато якостей собаки: він так само сильний і настир¬
ний, органи чуття у нього так само добре розвинені, крім того, він дуже
розумний. Його зір, слух і нюх однаково добре розвинені. Стверджують,
що він не тільки добре чує сліди, але навіть відчуває запах на великій
відстані. Вистежуючи здобич, він звичайно дуже обережний, щоб не по¬
трапити в яку-небудь пастку. Він ніколи не виходить із засідки, поки не
упевниться в тому, що йому ніщо не загрожує.
Зовсім інакше поводиться вовк, коли його мучить сильний голод; тоді
він забуває про будь-яку обережність і стає не тільки сміливим, але й
нахабним. Для голодного вовка більше не існує небезпеки; він нічого не
боїться, і його нічим не можна налякати.
У старих вовків тічка починається в кінці грудня і триває до середини
січня; у молодих вона починається пізніше, наприкінці січня, і триває
до половини лютого. Збуджені пристрастю самці в цей час гризуться між
собою, виборюючи любов самки. Після 63—64 днів вагітності, приблизно
так само, як у великих порід собак, вовчиха народжує у потаємному місці
лісу від трьох до дев’яти вовченят, частіше чотири-шість. Вовчиха виби¬
рає для своїх щенят сухе лісисте місце на болоті, куди люди і худоба май¬
же не мають доступу; на півдні Європи вовчихи влаштовують своє лігво
у спеціально виритих ямах, під корінням дерев або в розширених норах
лисиць і борсуків. Вовченята залишаються сліпими 21 день, ростуть спо¬
чатку повільно, згодом дуже швидко, поводяться як молоді собаки, весело
граються і б’ються між собою, як щенята, і їхні завивання та гавкіт чутно
здалеку. Вовчиха поводиться з ними дуже ніжно, лиже і чистить їх, довго
годує молоком, потім приносить їм багато поживи, що відповідає їхньому
віку, і старанно приховує від сторонніх очей. Якщо родині загрожує яка-
небудь небезпека, вовчиха переносить у пащі по черзі своїх дитинчат в
інше, більш затишне місце. Молоді вовки ростуть до трьох років, поки
не стануть статевозрілими. Імовірно, вовки можуть прожити 12—15 років;
багато хто з них вмирає з голоду, інші гинуть від безлічі хвороб, до яких
вони схильні так само, як і собаки.
Північноамериканський вовк у всьому схожий на свого східного ро¬
дича.
ВОВК ГРИВАСТИЙ (див. Гуар).
ВОВК ЗЕМЛЯНИЙ (Proteles cristatus) належить до родини Гієнові.
Це поки що маловідома тварина, на вигляд дуже схожа на смугасту гієну;
у нього така ж сама тупа морда, високі передні кінцівки, похила спина з
гривою і волохатий хвіст, але вуха більші, ніж у гієни, і на передніх лапах
є короткий п’ятий палець, як у деяких собак. Зубна система має деякі
особливості: корінні зуби відокремлені один від одного великими про-
ВОВК ЛУГОВИЙ ■
107 ■
міжками і мають невеликі, гострі горбики; деякі з них випадають, так що
їх не буває більш як чотири на верхній щелепі і три — на нижній.
Загальна довжина тіла — 1,1 м; хвіст завдовжки ЗО см. Хутро, яке
складається з м’якого підшерстка і довгої щетинистої ості, блідо-жовту¬
ватого кольору з поперечними чорними смужками на боках тіла. Голова
чорна з жовтуватими плямами, морда, підборіддя і шерсть навколо очей
темно-бурі. Вуха всередині жовтувато-білі, а ззовні бурі. Нижня частина
тіла жовтувато-білого, а кінчик хвоста чорного кольору. Від потилиці по
всій спині до хвоста волосся ості утворює гриву, яка продовжується на
пухнастому хвості. Грива ця чорного кольору з окремими жовтуватими
волосками. Бічні частини морди вкриті коротким волоссям, а вуса дуже
довгі. Кінчик і гребінь носа голі.
Земляний вовк живе в Південній Африці, особливо в її західній час¬
тині до Бенгуели, а може, і до Куанзо.
Як відомо, тварина ця веде нічний спосіб життя, а вдень ховається в
норах, які дуже схожі на нори наших лисиць, тільки трохи просторіші,
оскільки в одній норі живе декілька вовків.
* ВОВК ЛУГОВИЙ (див. Койот).
ВОВК СТРОКАТИЙ (див. Собака гієновий).
ВОВК ЧЕРВОНИЙ, або колзун (Cuon alpinus), за словами Сайкса,
складає особливу групу вовків, відмінну тим, що у них тільки 40 зубів.
Зона поширення тварини дивним чином збігається із зоною поширення
тигра. Розміри його приблизно відповідають розмірам не дуже великого
гончака, загальна довжина тіла — близько 1 м, на хвіст припадає 20 см,
але через довге волосся він здається довшим — від 35 до 37 см, висота в
загривку від 45 до 50 см. Шерсть майже на всьому тілі досить коротка,
тільки хвіст вкритий довгим волоссям; колір шерсті буро-рудий або ру-
дувато-сірий; нижня частина тіла світліша, а морда, вуха, лапи і кінчик
хвоста темніші. Важить до 12,5 кг.
Тварина ця живе в Індії, починаючи від Гімалайських гір і витоків
Інду до Ассама, а також на Тибеті. В Індії він частіше трапляється в лі¬
систих місцевостях.
Як справжнього жителя лісів, колзуна найчастіше можна побачити
на великих лісистих ділянках, а також у джунглях; але в північних зонах,
де немає лісів, він задовольняється голими пустелями і скелястими міс¬
цевостями. Колзун полює на здобич зграями, причому кількість тварин
однієї зграї раніше визначалася як 50—60 особин, але, за нових даними,
рідко доходить до 20, а частіше буває від 2 до 15. Переслідує він мовчки,
лише зрідка видає звук, схожий на тужливе вищання. Як тільки зграя ви¬
стежила звіра, вона женеться за ним безупинно і дуже довго, розділяючись
іноді на декілька груп, щоб перетнути здобичі шлях. Кажуть, що навіть
прудконогий олень стає їхньою жертвою. Вони не нападають спереду і не
хапають за горло, а впинаються в бік, причому прагнуть прокусити м’які
частини живота, внаслідок чого після декількох укусів нутрощі жертви
випадають, і переслідувана тварина падає в знемозі.
Хоча колзун дуже хижий, проте про нападання його на людину ще
жодного разу не повідомлялося.
Другий підвид червоних вовків — південноазійські дикі собаки, по¬
ширені на Малаккському півострові, на Суматрі, Яві, а може, й на Бор¬
нео, — малайський дикий собака, або адьяг (Cuon alpinus). Він менший і
слабкіший за індійського і вкритий рудувато-жовтою або рудувато-черво-
ною шерстю, яка на нижній частині тіла світліша. Кінчик хвоста чорний.
Способом життя і способом переслідування здобичі адьяг, мабуть,
мало відрізняється від колзуна, однак великих і сильних тварин він, зда¬
ється, не переслідує.
Юнгхун розповідає, що на морському березі адьяг полює на .вельми
своєрідну здобич:
«Коли я 14 травня 1846 року, — говорить він, — з чагарнику, що зна¬
ходиться в місцевості Тандюнг-Содонг, вийшов на піщане узбережжя,
Довжина тіла земляного вовка 55—
80 см, довжина хвоста 20—30 см.
Вовк земляний риє нори сам або за¬
ймає чужі. Вдень у них відлежуєть¬
ся; вночі, нежваво галопуючи, ниш¬
порить, шукає жуків, термітники.
Він живиться не падлом, а комаха¬
ми і деякими рослинами. Поїдає та¬
кож дрібних ссавців, дрібних птахів і
їхні яйця. Зуби у земляного вовка не¬
дорозвинені: м'ясоїдних немає, а не-
справжньокорінні та корінні — лише
тупі горбики, що типово для кома¬
хоїдних.
Розмноження у цих вовків відбува¬
ється взимку, а тривалість вагітнос¬
ті точно невідома, але, за Бленфор-
дом, триває близько двох місяців.
Самка народжує в січні або берез¬
ні в ямі чи печері шістьох, а іноді й
більше щенят, але Ходжсон ствер¬
джує, що їхня середня кількість —
від 2 до 4.
Занесений до Червоної книги МСОП.
■ 108
■ ВОВЧІ
Вовк червоний, або колзун
(Cuon alpinus)
Акімушкін повідомляє: «Тигру буде
непереливки, якщо він зустріне зграю
червоних вовків (або собак; їх і так
називають) там, де немає побли¬
зу пологого дерева, на яке він встиг
би швидко стрибнути. Пси відважні,
деруть смугастого з усіх боків».
Адьяг полює і в населених місце¬
востях, що лежать досить високо
над рівнем моря. За свідченнями
Юнгхуна, який 1844 року подоро¬
жував островом Ява, адьяги зграя¬
ми від 10 до 12 особин з’являються
на оброблених високих рівнинах,
що знаходяться на висоті до тися¬
чі метрів над рівнем моря, і там на¬
падають на кіз і навіть на коней,
яких на ніч залишили на пасовищі
або прив’язали до дерева неподалік
від сіл. Вовки нападають на свою
жертву гуртом, хапають її переваж¬
но за м’які частини живота біля за¬
дніх ніг і таким чином загризають
до смерті.
то побачив перед собою справжнє поле битви: тисячі скелетів вели¬
чезних черепах, розкиданих по піску. Деякі з них були вже вибілені
сонцем і складалися з гладких кісток, інші ще вкриті смердючими ну¬
трощами, треті зовсім свіжі, із слідами крові; але всі ці скелети лежали
на спині. Очевидно, на цьому місці адьяги нападали на черепах під
час їхнього переходу з моря до дюн для кладки яєць. Адьяги збира¬
ються в зграї від 20 до 30 особин і полюють на черепах, хапаючи їх за
голову, за ноги, біля анального отвору і вміють гуртом перекидати цих
плазунів, незважаючи на їхні величезні розміри. Тоді вони починають
гризти їх з усіх боків, зривають черевний щит і їдять нутрощі, м’ясо
і яйця, як у величезному кориті».
За спостереженнями Форбеса, ця тварина, на відміну від свого індій¬
ського родича, під час переслідування здобичі гавкає.
Третім підвидом азійських червоних вовків слід вважати гірського
вовка (Cuon alpinus), який водиться на території Східної і Середньої Азії.
У нього широка голова з тупою мордою, не дуже великі очі й середніх
розмірів вуха, які зверху заокруглені та густо обросли волоссям як ззовні,
так і всередині. Кінцівки досить товсті і сильні. Хвіст висить до землі.
Загальна довжина тіла — 1,3 м, з яких на хвіст припадає 35 см, висота в
загривку — 45 см. Шерсть у гірського вовка дуже довга і жорстка, під-
шерсток м’який і густий. Хвіст вкритий довгим м’яким волоссям. Верх¬
ня частина тіла вкрита шерстю блідо-рудуватого кольору; нижня частина
тіла, кінцівки з внутрішнього боку і кінчики лап блідо-чалого кольору.
Хвіст помітно темніший від спини і має жовтувато-сіре забарвлення. Вуха
ззовні вкриті рудим, а всередині білим волоссям.
В Амурській області мисливці бояться гірського вовка. Зграї цих тва¬
рин оточують свою жертву і завжди вбивають її. Якщо мисливець зустріне
зграю цих тварин, то йому не залишається іншого засобу до порятунку, як
тільки видертися на дерево. Ці тварини часто заганяють оленів і гірських
баранів на край глибокої прірви, куди вони не наважуються зістрибнути;
поранених тварин вони дуже скоро наздоганяють і збивають з ніг. Дов¬
жина тіла вовка сягає 110 см, хвоста — 0,5 м, висота в загривку 42—55 см.
Вага 10—20 кг, самці на 1—2 кг важчі за самок. Поширена ця тварина від
гір Південного Сибіру і Центральної Азії до Індії, Малайї, островів Ява
і Суматра.
ВОВЧІ, або Собачі, родина Canidae. Тіло в них худорляве, голова не¬
велика, з гострою мордою, ніс тупий, шия досить слабка, ноги тонкі, ви-
ВОДОЛЮБИ ■
109 ■
сокі, з невеликими лапами; хвіст досить короткий, часто вкритий довгою
шерстю. Очі великі. Вуха гостріші і більші за котячі. Зубна система пов¬
на: від 34 до 48 зубів, причому ікла довгі, тонкі та гострі, на кінці трохи
заломлені; несправжньокорінні зуби з горбиками менш гострими, ніж у
кішок, а справжні корінні, що служать для роздрібнення їжі, з тупими
горбиками. Грудна клітка утворюється 13 парами ребер; у хребті — 20
грудних і поперекових хребців, 3 крижових і 18—22 хвостових. Ключиці
малорозвинені, лопатки вузькі, таз великий. Травний канал закінчується
круглим шлунком; кишки в 4—7 разів довші за тіло.
Будова травної системи собак свідчить, що вони можуть живитися не
тільки м’ясною їжею. Житлом їм служать переважно відокремлені пусте¬
лі, а також гори, великі ліси та степи, де одні з цих тварин ведуть нічний
спосіб життя, другі є напівнічниками, а треті полюють тільки вдень. Одні
представники родини постійно мандрують, за винятком часу виховання
дитинчат, інші — живуть у норах. Полюють собаки, переважно збираю¬
чись у великі зграї.
Щодо способів пересування собаки поступаються кішкам, оскільки
не можуть ні лазити, ні стрибати так високо, як ті. Зате вони — невтомні
бігуни і часто відмінні плавці.
Органи чуття у собак розвинені чудово. Вони веселі, жваві, мужні,
хоча іноді хитрі та підступні, а одомашнені види — справжні «друзі люди¬
ни», непідкупні, чесні, віддані своєму господарю.
Пожива собачих різноманітна: вони їдять усе, починаючи з найрізно¬
манітніших тварин і закінчуючи плодами, корінням, медом, травою, навіть
людськими екскрементами, але найбільше полюбляють м’ясо ссавців і пта¬
хів, не гребують падлом. Плодючість вища, ніж у кішок: звичайно собаки
народжують 4—9 щенят, а деякі види — до 22. Сім’я живе дружно, хоча
трапляється (у вовків і лисиць), що батько пожирає своє потомство.
ВОДОЛЮБИ (Hydrophilidae) своїм зовнішнім виглядом схожі на пла¬
вунців, але відрізняються від них будовою ротового апарата, оскільки
нижня щелепа у них дуже широка, і коротшими вусиками.
ВОДОМІРИ — декілька родин водяних клопів, за своєю будовою схо¬
жих на клопів, що живуть на суходолі. Живуть вони у воді і тримаються
зазвичай на поверхні, безупинно бігаючи з одного місця на інше, і зайняті
ловом дрібних комах, які їм служать поживою.
Голова у них дуже широка, хоботок захований у великому футлярі,
тулуб звужений і видовжений; крила відсутні. Самки відкладають яйця
на листя водяних рослин, розміщуючи їх в ряди і прикриваючи тонкою
павутиною.
ВОДОСВИНКА, або капібара (Hydrochoerus hydrochaeris), належить до
родини Водосвинкові (Hydrochoeridae). Характерними для водосвинки є
малі вуха, розщеплена верхня губа, відсутність хвоста, короткі плавальні
перетинки між пальцями ніг і міцні копитоподібні кігті, а також украй
своєрідна будова зубів. Великі різці при незначній товщині щонайменше
2 см завширшки, на їхньому передньому боці знаходиться декілька негли¬
боких борозенок, з корінних зубів останній за своїми розмірами дорівнює
трьом переднім. Тіло масивне, шия коротка, голова довгаста, висока і
широка. Досить великі заокруглені очі дуже випинаються, верхівка вуха
заокруглена, передній край вивернутий, задній усічений. Задні кінцівки
помітно довші за передні, передні чотирипалі, задні трипалі. Мають сво¬
єрідну складку шкіри, що оточує анальний отвір і статеві органи, тому
їх не видно ззовні і самців не можна відрізнити від самок. Грубе обрідне
хутро має якийсь невизначений колір: тьмяно-бурий з відтінком рудого
і буро-жовтого. Лише щетина навколо рота чорного кольору. Доросла
водосвинка досягає розмірів однорічної свійської свині і важить до 50 кг.
Довжина тіла — понад 1 м; висота в загривку — 50 см і більше.
Азара перший дав точний опис водосвинки.
«Гуарані, — говорить він, — називають цю тварину «капюгуа»; це ім’я
приблизно означає «житель очеретяних лісів по берегах річок»; іспан-
Вагітність у червоного вовка (за да¬
ними спостережень у Московському
зоопарку) триває 60—62 дні. Дитин¬
чат звичайно 4—6.
Родина Собачі об'єднує 16 сучасних
родів і 36 видів. Досить поширені в
Євразії, Африці, Північній і Південній
Америці; на Нову Гвінею і до Австра¬
лії завезені людьми.
Водоміри — довгасті чорнуваті кло¬
пи, що живуть на поверхневій плівці
води у ставках і річках. Належать до
родини Gerridae, що налічує понад 200
видів. Яйця відкладають купками на
водяні рослини під водою. Як личинки,
так і дорослі водоміри — хижі фор¬
ми, живляться звичайно комахами,
що потрапляють в зону поверхнево¬
го натягу води. Деякі види, наприклад
з роду Halobates, належать до нечис¬
ленних комах, що живуть у морі.
■ 110
■ ВОДОСВИНКА
Водосвинка, або капібара
(Hydrochoerus hydrochaeris)
Капібара — найбільший серед гри¬
зунів, довжина його тіла досягає
130 см, вага — 50—80 кг.
Капібари розмножуються цілий рік,
пік народжень настає перед сезоном
дощів. Вагітність триває 4 місяці,
народжується 2—4 (рідко до 8) добре
розвинених дитинчат, вагою майже
до 1 кг.
ська назва «капібара» — перекручена назва гуарані. Дикуни називають
старих тварин «очагу», а молодих — «лакай». Капібара живе в Парагваї
до JPio-де-ла-Плати по берегах всіх річок, калюж і озер, не віддаля¬
ючись від них більш ніж на 100 кроків. Злякавшись, вона здіймає
галас, щось на зразок «апп», і миттєво кидається у воду, в якій легко
плаває, виставляючи над поверхнею води самі лише ніздрі. Якщо ж
небезпека велика і тварина поранена, то вона пірнає і пропливає під
водою великі відстані. Кожна окрема родина обирає собі певне місце,
яке легко впізнати за великими купами посліду. Лігв капібара не ви¬
копує, вона миролюбна, спокійна, нерозумна і здатна довго сидіти на
задній частині тіла, не рухаючись. М’ясо її жирне і цінується дикуна¬
ми. Вважають, що самка раз на рік народжує 4—8 дитинчат на дещо
прим’ятій сухій траві; дитинчата пізніше, як кажуть, супроводжують
матір. Молоді капібари легко приручаються».
Капібара поширена по всій Південній Америці і водиться від Оріноко
до Ла-Плати і від Атлантичного океану до передгір’я Анд. Найчастіше
живе біля великих річок.
Рухаються водосвинки повільним кроком, біг їх нетривалий, у край¬
ньому разі тварина рухається стрибками. Плавають вони, навпаки, чудово
і легко перепливають водні простори, якщо їх переслідують або якщо їм
на одному березі річки бракує поживи. Справжнього лігва у неї немає.
Пожива її складається з водяних рослин і кори молодих дерев, і лише
коли капібара живе поблизу плантацій, вона поїдає кавуни або маїс, рис
і цукрову тростину і часом заподіює значної шкоди. Водосвинка сумирна
і спокійна тварина.
Самка лише раз на рік народжує 5—6 дитинчат. Дитинчата негайно ж
ідуть за матір’ю, але не дуже прихильно до неї ставляться. За спостере¬
женнями Азари, самець водить за собою двох або трьох самок.
За словами Каплера, водосвинка, хоча вона звичайно вкрай боязка,
підстрілена стає дуже небезпечною для собак і може завдавати їм зубами
важких ран і навіть прокусити кістки.
ВОМБАТИ ■
111 ■
Південноамериканці полюють на водосвинку для розваги, несподі¬
вано нападаючи на неї і збиваючи з ніг арканами.
ВОМБАТИ. Вомбат короткошерстий, або голоносий (Vombatus ursi-
nus), досягає завдовжки 95 см і має короткі та заокруглені вуха. Колір
крапчастий, сіро-бурий, зумовлений тим, що волосся біля кореня темно-
бурого кольору, кінчики сріблясто-білі, місцями чорні.
Довгошерстий, або шерстоносий, вомбат (Lasiorhinus latifrons). Спосіб
життя подібний. Досягає завдовжки не менше 1 м. Волосся м’якше і пе¬
реважно світлого мишачо-сірого кольору. Окремі вкраплення більш тем¬
ного чало-бурого або рудувато-бурого волосся додають хутру рудуватого
вилиску. Пляма над оком, шия, груди і внутрішній бік передніх кінцівок
білого кольору. Великі вуха закінчуються досить гострими кінчиками.
Рухи вомбата повільні, але впевнені та сильні.
ВОМБАТОВІ, родина Phascolomyidae або Vombatidae, — сумчасті тва¬
рини, схожі на гризунів. Нині відомо три види вомбатів, які схожі між
собою на вигляд і характером. їхнє тіло надзвичайно незграбне, важке
і товсте, шия коротка, голова недоладна, хвіст маленький; кінцівки ко¬
роткі, криві; кінцівки п’ятипалі, мають довгі, криві серпоподібні кігті,
яких немає лише на великих пальцях задніх кінцівок; ступні широкі і
голі; пальці на задніх ногах, крім великого, частково зрослися між собою.
Дуже своєрідна зубна система: в кожній половині щелепи по одному пе¬
редньому широкому різцю, по одному несправжньокорінному і по чотири
довгих, кривих корінних зуби.
Крижова кістка складається з 4 хребців, а хвіст з 12—16. Для внутрішніх
органів характерна наявність сліпої кишки з червоподібним відростком.
ВОРОН (Corvus согах) належить до родини Воронові. Довжина тіла
ворона 64—66 см, розмах крил — 125 см. Живе по всій Європі, в більшій
частині Азії і Америки. На півночі Сибіру, в Скандинавії та Ісландії часто
трапляються ворони з білими плямами. Уникаючи людини, ворон живе
виключно в горах, густих лісах, на скелястих берегах моря; він рідко зби¬
рається у великі зграї, і група з 6—20 воронів вважається винятком.
Обережністю ворон перевершує всіх своїх родичів; він тільки тоді
наважується сісти, коли ретельно облетить всю навколишню місцевість.
Мабуть, немає іншого птаха, якого так само, як і ворона, можна було б
назвати всеїдним; можна сказати, що він не гидує нічим їстівним. Окрім
плодів і інших рослинних речовин, він винищує комах, равликів, черв’я¬
ків, дрібних хребетних та сміливо нападає на ссавців і птахів, більших за
нього: від миші до зайця і від найдрібнішої пташки до тетерука.
Гніздо ворона досить велике і збудоване з хмизу, трави, овечої шер¬
сті на скелях або високих деревах. Яйця, звичайно 5—6, досить великі,
зеленуватого кольору з бурими плямами. Обоє батьків дбайливо годують
пташенят черв’яками, комахами, мишами, молодими птахами і шматками
падла. Старі ворони водять молодь на луги і поля. Тільки ближче до осені
воронята стають самостійними.
Приручити неважко не тільки молодого, але й старого ворона. Цього
розумного птаха можна дресирувати, як собаку, і нацьковувати на тварин
і людей; ворона навіть можна привчити вилітати з дому і повертатися на¬
зад; але надавати йому зайвої свободи небезпечно: він вбиває свійських
тварин, кусає людей, краде і ховає крадене.
ВОРОН РОГАТИЙ АБІССІНСЬКИЙ (Bucorvus abissinicus) належить
до найбільших видів родини Птахи-носороги. Його дуже великий, стис¬
нений з боків дзьоб прикрашений досить високим наростом; крила і хвіст
короткі, але ноги значної довжини. Живе в саванах Тропічної Африки.
Політ його легкий і красивий, а коли птах підніметься на певну ви¬
соту, стає ширяючим. Підійти до цього полохливого й обережного птаха
близько дуже важко.
У шлунку одного птаха, крім гнойовиків і коників, знайшли декілька
черв’яків і досить великого хамелеона. Гюрней вважає, що він живиться
равликами, ящірками, жабами, щурами, жуками та іншими комахами;
Бомбити, досить масивні звірі (ва¬
гою до 30—35 кг), риють глибокі і
довгі нори. Вомбати — єдині сумчас¬
ті з однією парою різців (позбавлених
емалі) у кожній щелепі.
Усі види живуть в густих лісах, ви¬
ривають там широкі нори і дуже
глибокі ходи в землі і відлежуються
в них цілий день. Тільки з настан¬
ням ночі вомбат вибирається на¬
зовні і вирушає своєю неквапною
ходою шукати їжу. Живиться він
переважно однією жорсткою, схо¬
жою на ситник, травою, що вкри¬
ває собою великі простори, але не
гребує й іншими травами, їсть і ко¬
ріння, яке здобуває, вправно роз¬
риваючи землю.
Ворон, чорний птах із блискучим си¬
нім вилиском, довжина якого досягає
65 см. Характерний хрипкий крик
ворона склав йому репутацію прові¬
сника біди. Поширений практично в
усіх країнах світу, причому найбіль¬
ше воронів в Австралії.
■ 112
■ ВОРОНА-СВИСТУН
Мій батько, який описав ворона
краще, ніж будь-хто, розповідає про
нього таке: «Великий ворон звичай¬
но живе парами; якщо чуєш одного
ворона, то варто тільки подивитися
довкруги, щоб побачити другого не¬
далеко від першого. Політ його дуже
красивий; під час швидкого польо¬
ту він мчить майже по прямій лі¬
нії, дуже ляскаючи крилами; часто
він довго ширяє, описуючи краси¬
ві кола; взагалі його політ швидше
схожий на політ хижого птаха, ніж
на політ інших ворон. По землі він
ходить із смішною поважністю; си¬
дячи на гілці, тримається або гори¬
зонтально, або абсолютно прямо.
З іншими видами ворон великий
ворон живе дуже недружньо».
ніокове коріння і земляні горіхи. Великих змій ці птахи вбивають таким
чином: знайшовши плазуна, 3—4 птахи розчепірюють махові пера, дра¬
тують змію і раптово завдають їй сильного удару дзьобами; такі напади
повторюють доти, доки змію не вб’ють.
ВОРОНА-СВИСТУН (Gymnorhina tibicen) належить до родини Флей¬
тові птахи. Своїми розмірами схожа на грака; пера її, загалом, чорного
кольору, але потилиця, спинка, покривні пера хвоста і передні покривні
пера крил — білі. Цей птах особливо поширений у Новому Південному
Уельсі; він прикрашає рівнини, залітає в садки і відвідує навіть житла;
його строкате оперення веселить око, а своєрідний ранковий спів — вухо.
Ворона легко заучує пісні, не звертаючи уваги на те, хто їх виконує — спі¬
вочий птах, шарманка чи який-небудь інший інструмент.
ВОРОНА ЧОРНА (Corvus согопе) справді має чорний колір із фіолето¬
вим або пурпуровим вилиском; райдужна оболонка ока бурого кольору; у
молодих ворон оперення матово-чорне, а очі сірі. У сірої ворони (Corvus
сотіх), навпаки, тільки голова, передня частина шиї, крила і хвіст чорні,
решта оперення світло-попелясто-сіра або ж, як у молодих, брудно-по-
пелясто-еіра. Довжина тіла обох видів дорівнює 47—50 см, розмах крил
100—104, довжина крил ЗО, довжина хвоста 20 см. Водяться обидва види
в Європі й Азії, але сіра ворона більше поширена, ніж її родичка.
Способом життя сіра і чорна ворони майже нічим не відрізняються
одна від одної. Обидва види осілі, рідше кочівні птахи, які живуть по¬
парно або об’єднавшись у велику зграю. Гаї на полях є їхнім улюбленим
місцеперебуванням; але вони не уникають і великих лісів і поселяються
навіть по сусідству з людиною, якщо відчувають себе в безпеці. Зір, слух і
ВОРОНОВІ ■
113 ■
нюх — добре розвинені, а розумовими здібностями ворони небагато чим
поступаються великому ворону.
Наприкінці березня або на початку квітня ворони будують гніздо,
схоже на гніздо великого ворона, але менше за розмірами. Самка кладе
3—5 зеленуватих з цятками яєць і починає їх насиджувати. Обоє батьків
доглядають пташенят, годують їх і захищають від небезпеки. Ворогами
ворон є лисиця, лісова куниця, кречет, яструб і пугач; крім того, вони по¬
терпають від різноманітних паразитів, що гніздяться в їхньому оперенні.
ВОРОНОВІ (Corvidae) — великі, дебелі птахи, з великим і товстим
дзьобом, верхня щелепа якого трохи загнута на хребті; оперення їхнє гус¬
те, одноколірне або строкате. Поширені в усіх частинах світу і в будь-
якому кліматі. Це переважно осілі птахи, і лише деякі з них перелітні.
Голосом вони багато в чому поступаються іншим горобцеподібним, зате
досить тямущі.
ВОРОНОК (див. Ластівка міська).
ВОСЬМИЗУБІ, родина Octodontidae. Не дуже численна, але оригі¬
нальна родина Щуроподібні гризуни населяє Південну Америку й Афри¬
ку. Восьмизубі нагадують своїм виглядом і забарвленням певною мірою
щурів. Вуха короткі, широкі і вкриті обрідним волоссям, кінцівки чоти¬
ри- або п’ятипалі, хвіст різної довжини і часто вкритий кільцями лусок.
Хутро в деяких восьмизубих м’яке і красиве, в інших жорстке та щети¬
нисте і навіть змішане з окремими, плоскими і поперечно-смугастими
голками, а хвіст не тільки вкритий волоссям, а навіть іноді й пухнастий.
Зубна система має по чотири, у виняткових випадках по три корінні зуби
в кожному ряду, їхні жувальні поверхні мають три-чотири емалеві склад¬
ки на краю. Ці складки утворюють на кожному зубі візерунок, схожий на
цифру 8, тому родину й назвали «восьмизубі».
Восьмизубі живуть у лісах або на відкритих місцевостях: одні побіля
огорож і чагарників, інші на плантаціях уздовж доріг, серед скель, на бе¬
регах річок, навіть на березі моря. Частіше вони живуть групами у викопа¬
них ними підземних норах із численними входами. Деякі з них справжні
рийні тварини, які, подібно до кротів, викидають на поверхню купки ви¬
ритої землі та майже постійно залишаються під землею, інші тримаються
в гущавині і майстерно лазять по деревах. Більшість з них нічні тварини.
Загалом, вони незграбні і неповороткі. Деякі види — справжні водяні тва¬
рини і вміють чудово плавати і пірнати. Відомо, що вони не впадають у
зимову сплячку, проте деякі з них збирають запаси поживи на зиму. З ор¬
ганів чуття найкраще розвинені слух і нюх, бачать вони не дуже добре, а
в тих, що живуть під землею, зір недорозвинений. Розмноження досить
інтенсивне, оскільки кількість дитинчат коливається від 2 до 7, і вони, як
і більша частина гризунів, народжують дитинчат декілька разів на рік.
ВОСЬМИНОГИ, або восьмищупальцеві (Octopus). Тіло їхнє мішкопо¬
дібне, щупалець — вісім, в мантії іноді не помічається утворення чере¬
пашки; часто вони живуть недалеко від берега, де ховаються в тріщинах
скель або в ямках між камінням. Восьминогів частіше називають спру¬
тами, або кракенами; щупальця у них не однакової довжини, присоски
розташовані в два ряди.
Найбільш поширений в Середземному морі й Атлантичному океані
звичайний спрут, або восьминіг (Octopus vulgaris), світло-СІрого кольору,
який іноді переходить у червоний або жовтуватий; зверху на тілі є безліч
бородавок. Забравшись у розколину скелі, спрут вистежує здобич і, коли
вона наблизиться, блискавично кидається на свою жертву, хапає її й по¬
вертається назад у своє лігво, де негайно ж пожирає спійману здобич.
Улітку спрути мігрують ближче до берега і вибирають дно, вкрите валу¬
нами, хоча нерідко живуть і на мулистому дні. Наближаючись до берега,
спрути іноді під час відпливу залишаються на мілині. М’ясо їхнє вважа¬
ється смачним і високо цінується.
Восьминогів неважко тримати в неволі, причому легко можна спосте¬
рігати спосіб їхнього життя. З таких спостережень виявилося, що восьми-
Ворона — птах з великої родини Во¬
ронові, Corvidae, до якої належать
приблизно 103 види, поширений у
всьому світі. Родина включає таких
усім відомих птахів, як сойки, гра¬
ки, галки, сороки, ворони, клушиці і
кедрівки. Довжина тіла 30—40 см;
деякі, наприклад сороки, набагато
довші, оскільки мають дуже довгий
хвіст.
Восьмизубі — невелика родина гри¬
зунів, що включає 5 родів і близько 8
видів. Поширені в Південній Америці.
■ 114
■ ВОШІ
Восьминіг, або Спрут
(Octopus vulgaris)
Восьминоги — головоногі молюски,
які повністю втратили свою чере¬
пашку, зберігши при цьому округле
мішкоподібне тіло, пристосоване до
заселення різних поглиблень. Восьми¬
ноги можуть використовувати реак¬
тивний рух, але частіше вони повіль¬
но повзають по дну, використовуючи
вісім щупалець, озброєних присоска¬
ми. Живляться переважно крабами й
іншими ракоподібними і молюсками,
яких захоплюють щупальцями, про¬
кушують могутніми дзьобоподібними
щелепами і впорскують отруту. Па¬
ралізовану здобич підтягають до сво¬
єї нори і з вдають.
ніг — нічна тварина і вдень рухається мало. Примітно, що, проковтуючи
раків або різних молюсків, восьминіг викидає назад черепашки і панцирі
абсолютно непошкодженими, отже, їжу він, мабуть, висмоктує зі шкара¬
лупи. Дуже цікаво спостерігати полювання восьминога. Він кидається на
жертву швидко й енергійно, причому колір його негайно ж змінюється
і починає переливатися різними відтінками.
ВОШІ належать до ряду Воші. Комахи ці безкрилі. Голова у них ма¬
ленька, очей немає, або є декілька простих очок, рот складається з ко¬
роткого хоботка, що втягується, на кінці якого є гачок. У хоботку помі¬
щаються 4 тоненькі рогові трубочки, які з’єднані попарно таким чином,
що одна обхоплює іншу. Внутрішня з них проколює шкіру і служить для
смоктання крові. За допомогою гачків воша міцно прикріпляється хо¬
ботком, кінець якого герметично припасовується до шкіри, після чого ті
трубочки діють як насос. Черевце звичайно овальної форми, складається
з 9 члеників; оскільки шкірка тонка, воно здається напівпрозорим, так
що зовні чітко видно кишковий канал і всі внутрішні органи.
Плодючість воші надзвичайно велика. Самка відкладає безліч яєць,
які називаються гнидами, і приклеює їх до волосся тієї тварини, на якій
ВУГОР ЕЛЕКТРИЧНИЙ ■
115 ■
живе. З цих яєць з’являються молоді воші вже через 8 днів. Личинки дуже
скоро досягають повного розвитку і, у свою чергу, розмножуються. Таким
чином від однієї самки протягом 8 тижнів може народитися потомство
до 5000 особин. Майже у кожного ссавця є спеціальний вид вош, які на
ньому живуть.
Воша головна (Р. h. capitis) паразитує тільки на людині, у волоссі го¬
лови. Забарвлення її жовтувате, іноді трохи темніше. Самець дещо мен¬
ший і тонший за самку, остання відкладає за один раз близько 50 яєць,
з яких виходять абсолютно розвинені воші через 4 тижні.
Воша платтяна (P. h. vestimenti) дещо більша, живе на одязі людини,
де самки відкладають свої яйця. Розмножуються іноді у величезній кіль¬
кості.
ВУГОР ЕЛЕКТРИЧНИЙ (Electrophorus electricus) на вигляд схожий на
змій, особливо на морських; ні черевних, ні спинних плавців у нього
немає. Довжина цієї риби до 2 м, а вага від 15 до 20 кг. Забарвлення на
спині оливково-зелене, нижньої частини — оранжеве і червоне; плаваль¬
ний міхур дуже великий і у великих екземплярів досягає 80 см. 4/5 всього
тіла вкриті електричними органами, які безпосередньо лежать під шкірою
і за вагою складають близько 1/3 ваги всього тіла. Тканина цього органа
є червонувато-жовтою драглистсЛо масою; із неї утворюється 4 органи у
вигляді довгастих пластин; одна пара лежить у спинній частині, а дру¬
га — в нижній ділянці хвоста. Кожний орган складається із пластинок,
які розділені поперечними і поздовжніми перетинками з безліччю пере¬
мичок. Найдрібніші призматичні клітинки наповнені драглистим умістом
і розділені тонкими перетинками. Перетинки знаходяться одна від одної
на відстані від 0,8 до 2,5 мм. До органів підходять численні нервові во¬
локна. Сила удару вугра дуже велика. Бажон підняв одного разу цю рибу
за хвіст і дістав при цьому такий удар, що мало не впав, і у нього довго
після цього боліла голова.
Живучістю своєю електричний вугор поступається зміям і прісновод¬
ним вуграм. Якщо декілька вугрів помістити в одне водоймище, то вони
чудово уживаються один з одним. Перші удари електричного вугра най-
сильніші, але при повторенні вони слабшають. Великий вугор може дуже
уразити людину і навіть велику тварину; дрібних тварин він умить убиває.
Електричні вугри водяться у всій теплій частині Південної Америки,
люблять невеликі струмочки і болотисті озерця. Риба ця дихає не розчи¬
неним у воді киснем, а безпосередньо атмосферним повітрям, для вди¬
хання якого постійно повинна випливати на поверхню.
Електричні органи служать вугрові знаряддям нападу і захисту. Для
риб він небезпечніший за найненажерливішого водяного хижака. На¬
близившись до поміченої жертви, вугор проводить електричний розряд,
і вмить переслідувана риба, а також і всі живі істоти навколо перекида¬
ються і перебувають у заціпенінні — вугрові залишається тільки вибирати
з одержаної здобичі найбільш відповідну. Широко розкривши пащу, він
одних за одними проковтує риб, крабів і трохи менших тварин; під час
ковтання він сопе і зчиняє шум, чутний здалеку. Улітку, коли вода ви¬
сихає, вугор заривається, для чого висвердлює собі нірку.
Суходолом вугор не може пересуватися, не може перебиратися навіть
по вологому мулу.
М’ясо його досить рідко вживають у їжу, хоча воно доволі смачне. Але
електричний орган має гидкий смак і тому ретельно відокремлюється.
Електричний вугор являє собою небезпеку для всіх водяних мешкан¬
ців. Черепахи, жаби, ящірки, навіть крокодили прагнуть віддалитися від
того басейну, де поселилися вугри.
ВУГОР МОРСЬКИЙ (Conger conger) належить до родини Морські
вугри. На вигляд і за способом життя абсолютно схожий на річкових ву¬
грів (див. Вугрові), але досягає набагато більшого розміру, має довжину
до 3 м і вагу до 50 кг. Риба ця поширена у всіх морях тропічного і по¬
мірного поясів, тримається зазвичай на кам’янистому дні біля скелястого
берега. Це дуже ненажерлива тварина: вона ковтає всіляких риб, омарів,
крабів, жаб, навіть невеликих черепах.
Воша головна (Р. /?. capitis)
Воші проколюють шкіру і живляться
кров ’ю або клітинним вмістом. Вони
сплощені і живуть звичайно біля ко¬
ріння волосся, прикріплюючи до них
свої яйця (гниди). Близько 300 видів
живуть у більшості ссавців, у тому
числі й у тюленів і близьких до них
тварин, але відсутні у таких ссав¬
ців, як сумчасті, кажани, котячі та
кити. Передаються новим господа¬
рям під час контактів, у тому чис¬
лі і статевих. Група паразитів, що
надзвичайно успішно еволюціонує. На
людині паразитують лобкова воша і
людська воша, відома в двох формах:
головна і платтяна. Людська воша
може переносити збудників висипно¬
го і поворотного тифу.
З родини Електричні вугри у басейні
Оріноко, у Гвіані, в Нижній і Серед¬
ній Амазонці живе електричний вугор
(Electrophorus electricus), що віддає пе¬
ревагу вирам і поглибленим руслам не¬
великих річок і струмків. Досягає роз¬
мірів 2,5 м. Дихає не тільки зябрами,
а й багатою на кров слизовою обо¬
лонкою ротової порожнини, засвою¬
ючи кисень із повітря, яке захоплює
ротом. Електричні органи виникли
шляхом переродження м ’язових воло¬
кон. Напруга розряду може досягати
800 вольт. Електричні вугри являють
собою небезпеку для тварин, що ку¬
паються, і в тому числі навіть для
таких великих, як кінь. Після елек¬
тричного удару тварини непритомні¬
ють і тонуть.
■ 116
■ ВУГРОВІ
Вугор морський
(Conger conger)
У морських вугрів тіло голе, рот ши¬
рокий, грудні та непарні плавці добре
розвинені. Спинний плавець почина¬
ється відразу за головою, над грудни¬
ми плавцями. Живуть в Атлантич¬
ному, Індійському і Тихому океанах.
Життя цих вугрів не пов'язане з
міграцією з солоних вод у прісні та
навпаки.
Вугор морський (Conger conger) живе
в Атлантичному океані та Серед¬
земному морі. Досягає розміру 2—3 м
і ваги до 65 кг.
До родини Вугрові (Anguillidae) вхо¬
дить тільки один рід, Anguilla, з де¬
кількома видами в Атлантичному,
Індійському і Тихому океанах. їх не¬
має на тихоокеанському узбережжі
Південної Америки. У Північній пів¬
кулі окрім звичайного вугра (Anguilla
aiiguilla) живе вугор американський,
а в Тихому океані — вугор японський.
Біля європейських берегів живе зви¬
чайний вугор.
Вуж — неотруйна змія, трапляється
в більшості регіонів. Довжина до 2 м,
мешкає переважно у вологих міс¬
цях. Живиться жабами, тритона¬
ми й іноді рибою. Забарвлення різне,
але тіло зазвичай зеленувато-сіре, а
на шиї часто буває жовте, біле або
оранжеве намисто, облямоване чор¬
ним. Відкладає від ЗО до 40 яєць у
теплі місця, наприклад у купи рос¬
лин, що гниють.
Ловлення морських вугрів проводиться всюди, хоча м’ясо їхнє мало
цінується. На Оркнейських островах цих риб цілими купами знаходять
часто на березі, куди витягають їх видри, але при всій своїй ненажерли¬
вості не встигають з’їсти всіх спійманих.
ВУГРОВІ, родина Anguillidae, дуже численні. їхнє змієподібне тіло або
голе, або вкрите дуже дрібними ніжними лусками. Живуть вугри в теплих
і помірних поясах, як у морі, так і в прісних водах; тримаються завжди на
тванистому дні. їхнє м’ясо дуже смачне.
Звичайний європейський вугор (Anguilla anguilla) у середньому має
довжину близько 1 м, зрідка дещо більшу, а вагу 3—6 кг. Спинний пла¬
вець дуже довгий, і майже такий самий черевний; грудні плавці — округ¬
лої форми і невеликого розміру. Забарвлення цих тварин буває або чорне,
або біле. Зиму вугор проводить, зарившись у мул, впадаючи у сплячку,
а навесні прокидається і веде невгамовне життя, безупинно плаваючи,
причому звиває своє тіло, як змія. З дивною спритністю проникає він
у щонайменші щілини, тому дуже часто зустрічається у міських водо¬
проводах, де підіймається по трубах на висоту декількох поверхів. Деякі
дослідники стверджують, що ночами вугор виходить на землю і на поля,
засіяні горохом і бобами, полює на дрібних равликів і черв’яків.
Вугрів масами ловлять у гирлах річок, на прибережних мілинах і в
лагунах, а також у прісноводих озерах, ставках і річках. Спостерігаються
масові ходи морських вугрів до річки для метання ікри. Під час свого ходу
вони з дивною завзятістю й енергією долають усілякі перешкоди. Розпо¬
відають, що вугри проходять навіть через рейнський і ронський водоспа¬
ди. Живучість вугрів неймовірна.
У лагунах Адріатичного моря ловлення вугрів проводиться у великих
розмірах, особливо в бухті Комачіо. Звідси цих риб пересилають живими
до Венеції, Рима, Неаполя, а більшу частину маринують і коптять.
ВУЖ ЗВИЧАЙНИЙ (Natrix natrix) належить до родини Вужоподібні
підряду Змії. Прилічується до водяних тварин, оскільки він відмінно пла¬
ває у воді і часто там же дістає собі поживу. Водиться він у всій Європі,
виключаючи лише краї Далекої Півночі. Найчастіше він трапляється в
чагарникових хащах на берегах річок і озер або на болотах, порослих ку¬
щами, у лісах із вологим ґрунтом, а також у старих покинутих греблях на
млинах; нерідко поселяється і в людських житлах, у льохах, у хлівах або
просто у дворі, в купах сміття.
ВУЖОПОДІБНІ ■
117 ■
Пташині двори вужі люблять найбільше, де їм особливо подобається
волога тепла підстилка. Тут вони чудово уживаються з курми, качками та
іншими птахами і часто кладуть свої яйця у покинуті качині або курячі
гнізда.
Вуж заслужив назву добродушної тварини, оскільки він майже ніколи
не пускає свої зуби в хід проти людини; крім того, він добре уживається
як на волі, так і в неволі з іншими тваринами. У разі нападу він стає в
оборонне положення, шипить, навіть намагається вкусити, але робить це
тільки тоді, коли втекти не можна. Схоплений, він жахливо б’ється, але
єдина зброя, яку він застосовує, — це страшенно смердючі екскременти,
якими він бризкає на свого ворога.
Найбільш звичайну й улюблену поживу вужа складають жаби, яких він
переслідує як на березі, так і у воді. Схоплену жертву він ковтає живцем,
причому йому коштує чималої праці утримати в зубах жабу, що тріпоче;
іноді навіть трапляється, що жаба виривається, залишивши в пащі хижака
ногу. Дрібних трав’яних жаб вуж проковтує по 5—6 відразу, а дуже зголод¬
нівши, може проковтнути порівняно за короткий час до 100 пуголовків.
Яйця за формою і розмірами схожі на голубині, вкриті м’якою шкі¬
рястою шкаралупою і складаються головним чином із жовтка, оточеного
лише тонким шаром білка. Для відкладання їх самка вибирає купи гною
чи листя або ж майстерно зариває їх у пухку землю. Яйця виходять одне
за одним і сполучені драглистою речовиною, тому всі вони мають вигляд
зернистого шнура, на зразок чоток. Тижнів через три після відкладання
яйця розвиваються, дитинчата самі розламують шкаралупу і виповзають.
Молодий вуж, який щойно вийшов із яйця, має близько 15 см завдовжки,
озброєний зубами і живиться комахами, черв’яками, равликами.
ВУЖОПОДІБНІ, родина Colubridae. Цих змій налічується не менше
1000 видів, поширених по всій землі. Багато видів люблять вологі місця
і навіть живуть у воді, інші віддають перевагу сухим місцевостям. У біль¬
шості випадків вони денні тварини, дуже швидкі та рухливі. Тіло у них
тонке і дуже гнучке, невелика голова чітко відділяється від тулуба, хвіст
на кінці загострений. Численні зуби розміщені на щелепах і на піднебін¬
ні. У скелеті немає жодного зародку тазових кісток. Узагалі вужі мають
найправильнішу форму тіла, яку можна визнати типовою для змій; але від
більшості інших змій вони відрізняються своєю рухливістю і тямущістю,
їхня пожива складається головним чином із дрібних хребетних тварин,
переважно з класів Плазуни і Земноводні; але деякі види можуть погли¬
нати навіть невеликих гризунів, а також пташок і риб.
ВУСОНОГІ (Cirripedia). Кінцівки вусоногих ниткоподібно витягнуті
та схожі на вуса; характерною ознакою їх є вапняна черепашка, в яку
вкладене тіло тварин у дорослому стані, через що їх раніше прилічували
до молюсків. Личинка вусоногих має три пари кінцівок і єдине лобове
око; спочатку вона веде вільний спосіб життя, але потім прикріплюється
до одного місця, і в неї утворюється черепашка.
Вусоногі в більшості випадків гермафродити, і лише у двох родів по¬
мічається розрізнення статей, та й то самці у них карликові (дещо більші
за яєчка), і ведуть на самках паразитичний спосіб життя.
Усі вусоногі живуть у морі і поширені майже по всій землі, оскільки
зазвичай прикріпляються до тварин, які швидко плавають, або до підвод¬
ної частини кораблів. Будучи абсолютно водяними тваринами, вусоногі
раки довго можуть залишатися без води, щільно закриваючи кришку сво¬
єї черепашки; тому деяких вусоногих можна зустріти прикріпленими на
таких місцях біля берега, куди вода досягає порівняно рідко.
Здобич вусоногих складають найдрібніші водяні тварини: інфузорії,
радіолярії та найдрібніші личинки.
ВУХАНЬ ЗВИЧАЙНИЙ (Plecotus auritus) при розмахові крил 24 см
має довжину тіла тільки 8,4 см; із них ще близько 4 см припадає на
хвіст. Вуха дуже довгі порівняно з розмірами всього тіла, а саме 3,3 см.
Хутро досить довге, має різні відтінки — зверху сіро-буре, із нижнього
боку дещо світліше; у молодих тварин темніше, ніж у старих. Літальні
Вуж дуже рухливий. Зазвичай він
пливе таким чином, що тіло його
приховане у воді і знаходиться дуже
близько від поверхні, а голова під¬
нята над водою; проте він може
плавати також і в глибині і навіть
лежить іноді на дні цілими годи¬
нами. У разі небезпеки вуж зазви¬
чай кидається у воду і ховається на¬
довго на дні. Перш ніж кинутися у
воду, він набирає більше повітря,
якщо збирається пливти. Досить
часто вужі вилазять на дерева і вмі¬
ють дуже вправно перебиратися з
гілки на гілку і навіть із дерева на
дерево.
Вужоподібні змії — змії з родини Co¬
lubridae, що включає близько 2/3 усіх
видів змій, що нині живуть. Вужо-
ва родина найчисленніша в зміїному
царстві: 270 родів, понад 1500 видів.
Вусоногі ракоподібні — підклас ра¬
коподібних. Черепашка заввишки 1—
40 см, грудні ноги схожі на вусики.
Існує близько 1000 видів. Мешкають
у морях, прикріпляючись до скель,
паль тощо; деякі — паразити деся-
тиногих раків.
Вухані, рід Ссавці ряду Кажани. Дов¬
жина тіла 4,5—7 см, хвоста 3,5—
5,5 см. 6 видів мешкають у помірній
зоні Євразії, Північної Африки, Пів¬
нічної Америки.
■ 118
■ В’ЮНИ
Вуханів, подібно до більшої час¬
тини кажанів, дуже турбують усі¬
лякі паразити; крім того, їм часто
загрожує небезпека з боку куниць,
тхорів, деяких денних хижих пта¬
хів, сов, а іноді також і кішок. Хижі
звірі підкрадаються до них удень, а
сови ловлять уночі, коли вони ви¬
літають по здобич, — у той час на¬
віть і дрібні, спритні нічні хижі пта¬
хи без зусиль хапають їх на льоту.
Родина В’юни (Cobitidae) об'єднує
маленьких рибок з голим тілом або
вкритим маленькими лусками. На¬
вколо рота є 6—12 вусиків. Глоткові
зуби однорядні, і їх багато. Передня
частина плавального міхура знахо¬
диться в кістковій капсулі, задня
частина в реофільних видів значно
зредукована.
Майже повсюдно в Європі живе єв¬
ропейський голець, що досягає 8—
10 см завдовжки. Цієї риби немає
тільки в Північній Шотландії, Пів¬
нічній і Південній Швеції, Південній
Іспанії, Середній і Південній Італії
та в Греції. Водиться в чистих про¬
точних водах біля дна, звичайно хо¬
вається за каміння, коріння та інші
природні укриття. В пісок не зари¬
вається. Пересувається повзанням
по дну. Коли рибка перелякана, праг¬
не якнайшвидше сховатися, шмиг¬
нувши в каміння. Живиться дрібною
донною тваринною їжею, яку їй до¬
помагають знайти 6 відносно довгих
вусиків.
перетинки тонкі, ніжні та гладкі, світло-сіро-бурого кольору; біля само¬
го тіла вони вкриті рідкими і надзвичайно тонкими волосками. Особли¬
во примітні вуха, які майже дорівнюють довжині тулуба і мають 22—24
поперечні складки, а ззаду — правильно закруглений вигин. Козелок
досягає майже половини довжини вуха, до краю звужується і помітно
відгинається назовні; він, як і саме вухо, складається з украй ніжної і
тонкої шкірки.
Вухань поширений у всій Європі, за винятком тих країн, які лежать
за 60° північної широти. Крім того, його спостерігали в Північній Афри¬
ці, Західній Азії та Ост-Індії. Під час польоту згинає свої величезні вуха,
дуже рухомі через численні поперечні складки, і нахиляє їх дугоподібно
вперед донизу, так що тоді стирчать вгору тільки гострі, довгі козелки.
Коли вухань висить, то частіше за все складає вуха назад під крила. Під
час зимівлі, за словами Коха, він висить на відкритому місці, рідше в
ущелинах і зазвичай поблизу входу до притулку; може зносити досить
великий холод. Незважаючи на те, що вухані нечутливі до холоду, вони
дуже рано забираються до свого притулку, вже із жовтня, і зимівля триває
до березня.
Наприкінці червня або на початку липня самка приносить дитинчат.
Живиться вухань переважно комахами, яких ловить на льоту і, за спосте¬
реженнями Альтума, хапає їх також із листя.
В’ЮНИ (Misgurnus) настільки відрізняються своєю зовнішністю від
коропів, що деякі дослідники виділяють їх навіть в окрему родину, хоча з
короповими вони мають, поза сумнівом, багато спільного. Тіло їхнє дуже
довге, майже змієподібне, вкрите слизистою шкірою з дуже дрібними лус¬
ками; невеликий рот оточений вусиками і смоктальними бородавочками.
Сюди належать близько 80 видів, які поширені по всьому світу. В’юни
живуть як у проточних, так і у стоячих водах. Удень звичайно лежать на
мулистому дні, а з настанням вечора, а також удень в похмуру погоду
починають полювати на водяних черв’яків і комах, які й складають їхню
поживу. За необхідності в’юни можуть заковтувати повітря з поверхні,
оскільки дихають своїми зябрами і на повітрі, причому дихання у них
пов’язане з кишковим каналом.
Звичайний в’юн (Misgurnus fossilis) має навколо рота 10 вусиків; тіло
чорного кольору з жовтими і бурими плямами і смужками; завдовжки до¬
сягає близько 30 см. Водиться не тільки в річках і озерах, але також у не¬
великих ставках і ямах. Якщо вода висохне, то він може, зарившись у мул,
в такому стані перебувати декілька місяців. Улітку свині, що пасуться на
болотах, часто виривають таких сплячих в’юнів і поїдають їх. Незвичай¬
на чутливість в’юна до атмосферної електрики: ще задовго до настання
грози (за деякими даними, за 24 години) в’юн стає дуже збудженим, без¬
упинно підіймається з дна і знову опускається, висовує голову з води і
захоплює ротом повітря. Для уважного спостерігача така поведінка в’юна
є певною ознакою грози.
По всій Європі поширений інший вид в’юна — голець, слиж (Noem-
acheilus noemachelus), завдовжки не більше 15 см. Голець віддає перевагу
проточним водам і охочіше тримається у швидкоплинних струмках. М’я¬
со їхнє досить смачне, особливо якщо його готують у вині або молоці. Ще
менша звичайна щиповка (Cobitis taenia), яка досягає лише 8, поодинокі
особини 10 см завдовжки; поширена в Росії і Середній Європі.
В’ЮРКОВІ, родина Fringillidae, включає близько 600 видів і пошире¬
на в усіх частинах світу, окрім Австралії. Характерною ознакою їх служить
конічний дзьоб, з наростом біля основи; обидві частини дзьоба не одна¬
кові й іноді перехрещуються. Вони населяють пояси всіх широт і довгот,
береги моря і гірські вершини, багатолюдні міста і неродючі пустелі. Вони
бігають дуже легко і вправно, добре літають, і багато які з них приємно
співають. Органи чуття в них розвинені дуже добре, а розумовими зді¬
бностями вони мало кому поступаються серед інших горобцеподібних
птахів. Більшість з них живе зграями. їжа складається з насіння найріз¬
номанітніших рослин, а влітку і з комах. Гнізда майстерно в’ють з різних
рослинних і тваринних речовин. Яйця кладуть тричі на рік, і тому в’юрки
розмножуються надзвичайно швидко, поповнюючи ті величезні втрати,
які заподіюють їм різні хижаки.
В’ЮРОК ЛИМОННИЙ (Serinus citrinella) належить до родини В’юр¬
кові. Відрізняється від чижа дещо коротшим і товстішим дзьобом. Лоб,
передня частина голови, ділянка навколо очей, підборіддя і горло чудо¬
вого жовто-зеленого кольору; нижні частини — більш яскравого жовто¬
го; задня частина голови, потилиця, задня частина шиї, ділянка біля вух
і боки шиї — сірого; верхня частина спини і плечі тьмяного оливково-
зеленого кольору з нечіткими, темними рисочками. Хвостові пера чорні,
зовні з вузькою зеленкуватою, всередині, подібно до махових, з білою
облямівкою. Очі темно-карі; дзьоб буро-м’ясного, ноги жовто-бурого
кольору.
Самка менша на зріст, кольори у неї не такі яскраві і мають сіруватий
відтінок. Довжина птаха досягає 12 см, розмах крил — 23, довжина кри¬
ла — 8, хвоста — 5,5 см. Лимонний в’юрок — птах гірський, що населяє
Західні Альпи і Малу Азію.
В’ЮРОК СПРАВЖНІЙ (Fringilla montifrigilla) належить до родини
В’юркові ряду Горобцеподібні. Поширений на Далекій Півночі Євразій¬
ського континенту; взимку пролітає всю Європу до берегів Середземного
моря і в цей час дуже часто залітає до нас. Вони багато в чому схожі на
звичайного зяблика: такі ж завзяті, запальні, сварливі, хоча, по суті, над¬
звичайно товариські. Спів їхній — немилозвучне, безладне цвірінькання.
В’ЯЗІ (Leuciscus idus) належать до родини Коропові і на вигляд схожі
на інших риб цієї родини. їхнє забарвлення мінливе, залежно від віку,
місцеперебування і пори року.
До родини В’юркові (Fringillidae) на¬
лежить близько 120 видів, включа¬
ючи канарок, канаркових в 'юрків,
дубоносів, клестів і власне в'юрків.
Більшість видів поширена на Євразій¬
ському континенті, але деякі знайде¬
ні у Північній і Південній Америці.
В’язь відрізняється від головеня дрібні¬
шими лусками і вищим тілом. Він по¬
ширений від Рейну до Лени і від Дунаю
до Дону, Волги, Уралу й Емби. Досягає
60 см завдовжки і має вагу 4 кг.
ГАВІАЛ (Gavialis gangeticus) належить до родини Гавіали і мешкає в
річках Індії. Завдовжки він близько 4 метрів. Тварина ця у багатьох індусів
вважається священною, присвяченою Вішну, творцеві і володареві вод.
Головна відмінність гавіала від справжнього крокодила полягає в дуже
видовженому зубастому рилі. Гавіал — водна тварина і живиться майже
виключно рибою. Для людини та інших великих тварин він мало небез¬
печний.
ГАГА ЗВИЧАЙНА (Somateria mollissima) належить до родини Качині.
Шия, спина і верхні покривні пера крил — білі, нижня частина спини
і черевце чорні; махові та рульові пера буро-чорні. Самки сірі. Зона по¬
ширення гаги надзвичайно велика й охоплює всю північну частину Пів¬
нічної півкулі; в дуже суворі зими гага наважується перекочувати до Пів¬
нічного моря або навіть до Атлантичного океану.
Гага — справжній морський птах. Вона швидко плаває і пірнає на
значну глибину; за словами Гольбеля, вона до 6 хвилин може залишатися
під водою.
Гаги насиджують яйця досить пізно, звичайно в червні або липні.
Для цього вони збираються довкола маленьких островів; парочки від¬
діляються від зграї і, перевалюючись з боку на бік, вирушають на сушу,
Гавіал (Gavialis gangeticus)
Гавіали — великі крокодили з роди¬
ни Gavialidae, досягають завдовжки
в м і водяться у глибоких, швидко¬
плинних річках у деяких місцях Індій¬
ського субконтиненту. Мають дуже
вузьке рило, добре пристосоване для
лову риб. У дорослих самців поряд із
ніздрями знаходиться велика м \ясис-
та шишка; вона, можливо, допома¬
гає розпізнавати стать у гавіалів.
Занесений до Червоної книги МСОП.
Наземні равлики
Раки-самітники
. ГАГАРА ■
121 ■
щоб відшукати підхоже для гнізда місце. Там, де люди піклуються про
розмноження цих птахів, вони заздалегідь до цього готуються, влашто¬
вуючи різні притулки, в яких птахи могли б сховатися. Перші дні самець
незмінно супроводжує самку в її мандрах і стереже гніздо, поки самка не¬
сеться; але після закінчення кладки кидає подругу і відлітає в море, щоб
з’єднатися з рештою самців.
Саме гніздо гаги влаштовують дуже недбало з тонкого хмизу, трави
або соломи, але добре вистилають пухом. Кладка складається з 6—8 яєць.
Якщо самку не турбувати, вона кожного ранку залишає гніздо, дбайли¬
во прикривши яйця пухом, і летить на море, щоб добути поживу. Через
25—26 днів вилуплюються пташенята, які з першого ж дня свого життя
вміють моторно плавати, пірнати і досить добре, навіть краще за матір,
бігають. Взагалі гаги — дбайливі матері, які навіть занадто старанно ви¬
конують материнські обов’язки: самки, гнізда яких поряд, часто крадуть
одна в одної яйця і якщо об’єднуються разом, то беззаперечно розподі¬
ляють між собою турботи про виховання дітей.
Хоча гаги — одне з найголовніших багатств Далекої Півночі, однак
все-таки далеко не скрізь бережуть їх належним чином. У Норвегії запо¬
взятливі власники «гагачих острівців» відбирають у птахів, що гніздуються,
декілька яєць і тим примушують їх покласти більше яєць, ніж звичайно;
потім вичікують, поки пташенята вилупляться, і лише тоді збиравдь пух.
Але не так роблять у Лапландії, Ісландії, на Шпіцбергені і в Гренландії:
тут не щадять ні птахів, ні яєць.
ГАГАРА (Ліса torda) належить до родини Чистуни, поширена в тих
самих країнах і морях, де живе і топірець. У шлюбному оперенні верхні
частини тіла і шия — чорні, груди і черевце — білі. Способом життя і
звичками птах цей схожий на топірця (див. Топірець). Це морський птах,
який охоче мандрує з однієї частини моря в іншу і з’являється щорічно
на морських берегах Німеччини і Франції. У травні гагара разом із топір-
цями прилітає на пташині гори і тут так само численна, як і вони. Вона
також кладе тільки по одному дуже великому яйцю.
ГАГАРА БЕЗКРИЛА (Pinguinus impennis) належить до родини Чисту¬
ни, ще на початку XIX сторіччя жила на Далекій Півночі. Завбільшки з
гусака, нині абсолютно вимерла внаслідок безконтрольного винищення
людиною.
ГАГАРОВІ, родина Gaviidae. Відомо лише декілька видів цих птахів.
У них надзвичайно густе і щільне оперення, жорсткі пера, короткі крила,
кінцівки мають повні перетинки. Перш за все згадаю полярну гагару (Gavia
іттег). Шлюбної пори оперення її на спині і боках матово-чорне з біли¬
ми цяточками. На голові і шиї пір’я зеленкувато-чорне. На шиї краватка,
утворена чорними і білими поздовжніми смужками. Довжина тіла птаха
досягає 95—100 см. Улітку полярна гагара живе на далекій півночі, селить¬
ся по берегах Гренландії, Шпіцбергену, Європейської і Азійської Росії, на
Фарерських, Оркнейських і Гебридських островах. Узимку кочує.
Чорновола гагара (Gavia arctica) менша за чорнодзьобу, її довжина
77 см. У шлюбний період верх голови і задня частина шиї забарвлена в
темний попелясто-сірий колір, спина і крила матово-чорні. На спині та
крилах білі плямочки і блакитнуваті цятки. Шия, чорно-сіра спереду і
біла з боків, прикрашена чорними смужками. Зимове оперення склада¬
ється з темно-сірих і чорних кольорів. З боків голови темні та білі смуги;
у молодих птахів таких смужок немає. Очі світло-карі; дзьоб чорний; ноги
зовні сірі, всередині червонуваті, м’ясного кольору.
Чорновола гагара всюди рідкісна. А в Сибіру і в найпівнічніших час¬
тинах Америки вона гніздиться. Під час свого зимового літа відвідує Пів¬
денну і Західну Росію, Данію, Німеччину і Голландію.
Найменша — червоновола гагара (Gavia stellata). Її довжина досягає
65 см. На передній частині шиї цього птаха літнє оперення блискучого
каштаново-буро-червоного кольору. Взимку горло біле. Очі світлого буро-
червоного кольору; дзьоб чорний; ноги зовні темно-бурі, всередині блакит¬
нувато-сірі. Червоновола гагара поширена в тих самих місцевостях, що й
Гага звичайна
(Somateria mollissima)
Гага звичайна — птах завдовжки
до 60 см, його голова і дзьоб мають
трикутний профіль. Гаги живуть
колоніями; добре відомі своїм м \яким
пухом, який, як і в інших качок, сам¬
ка вищипує у себе на грудях, щоб ви¬
стилати ним гніздо. В Ісландії цих
птахів розводять саме заради пуху,
збирання якого не заподіює їм шкоди.
Гагара (Alca torda), птах завдовж¬
ки 40 см, має чорно-біле забарвлен¬
ня, сплющений з боків дзьоб. Уліт¬
ку біля карих очей гагари з \являється
біла смужка. Самка зазвичай відкла¬
дає лише одне яйце просто на голу
скелю без підстилки. У період гнізду¬
вання на улюблених гагарами пташи¬
них базарах ніде голці впасти. Мож¬
на тільки дивуватися, як гагари
знаходять своїх пташенят у цьому
шарварку. Гагара населяє арктичне
узбережлся Європи і Америки. З єв¬
ропейського узбережжя перелітає на
зиму до Середземного моря. Єдиний
сучасний представник роду.
■ 122
■ ГАГАРОВІ
Гагара безкрила
(Pinguinus impennis)
Раніше ісландці та гренландці жи¬
вилися її м’ясом, нині ж шкірка її
цінується майже так само, як золо¬
то, і якби вона жила тепер де-не-
будь на невідомому острові, то піс¬
ля її виявлення вона б дуже швидко
зовсім зникла.
Гагари — птахи з родини Gaviidae, з
гострим дзьобом, видовженим тілом
і лапами з плавальними перетинка¬
ми. На суші вони незграбні, але добре
літають і особливо майстерно плава¬
ють і пірнають. У разі небезпеки час¬
то плавають, висунувши з води тіль¬
ки шию і голову, нагадуючи підводні
човни. їхні жахливі крики нагадують
дитячий тривожний плач. У північ¬
них регіонах з помірним кліматом
вони виводять потомство на ост¬
рівцях і по берегах озер, а зимують
на морському узбережжі з помірним
кліматом. Існує 5 видів, найбільшими
з них є темно дзьоба гагара (Gavia
іттег) і світлодзьоба гагара (G. ada-
msii). Обидва види мають чорно-біле
забарвлення з яскравим малюнком на
верхній частині тіла.
інші види. Це територія між 78 і 60° північної широти скрізь по всій земній
кулі. Кожної зими відвідує моря, що лежать південніше, а також річки й
інші прісноводі басейни, які до часу її появи ще не скуті льодом.
Гагари відрізняються своїми голосами від інших морських птахів. Біль¬
шість натуралістів називає крики гагар неприємними та осоружними.
Морські гагари по можливості уникають будь-якої чужої істоти, мало
спілкуються з іншими тваринами і не люблять навіть своїх родичів. Дуже
часто їх можна побачити поодинці; під час розмноження вони живуть вір¬
ними парочками, але дві пари майже ніколи не тримаються близько одна
від одної. Під час перельотів або в неволі гагари завжди тримаються відда¬
лік від інших водоплавних птахів, і коли ті наближаються до гагар, вони їх
проганяють. Гагари здатні люто захищатися своїм гострим дзьобом.
Усі морські гагари для гніздування вибирають маленькі, спокійні
прісноводі озера неподалік від морського берега, іноді навіть такі, що
лежать на значній висоті над рівнем моря. На Лофотенських островах я
спостерігав багато пар червоноволих гагар, більшість з яких селилася на
високих гірських озерах і навіть на таких, в яких, як запевняють норвеж¬
ці, було мало риби або навіть зовсім її не було. Гнізда влаштовують на
маленьких озерних острівцях і на березі, якщо таких немає, але завжди
дуже близько до води. Будують їх із сухого комишу або очерету, сплітають
недбало й абсолютно не ховаються: гагару, що сидить на яйцях, можна
побачити здалеку. Кладка червоноволих гагар складається з двох довгас¬
тих яєць, які мають міцну шкаралупу оливково-зеленого кольору, вкриту
до того ж попелясто-сірими, червонуватими і чорно-бурими плямами і
цятками. Самець і самка сидять на яйцях навперемінно, спільно водять
ГАДЮКА ЗВИЧАЙНА ■
123 ■
всіх пташенят. Яйця знаходять у гніздах наприкінці травня, пташенята
вилуплюються звичайно в червні. Вони дуже скоро стають спритними;
але, як тільки навчаться літати, залишають місце свого дитинства, виліта¬
ють в море і ведуть з того часу доросле життя.
ГАДЮКА ЗВИЧАЙНА (Vipera berus), рід Справжні гадюки (Vipera),
відмітні ознаки яких — розділені хвостові щитки, розташовані у два по¬
здовжні ряди, кильові луски, які утворюють 21—37 поздовжніх рядів, і
голова, вкрита лусками або нечисленними дрібними щитками. До цьо¬
го роду належить не менше 20 видів. Ті, що поширені по всій Європі
до країн Далекої Півночі, сягають завдовжки близько 60 см, а самка на
10—15 см більша; забарвлення і малюнок дуже різноманітні, але майже в
усіх уздовж спини проходить зигзагом жовта або якогось іншого кольору
смуга — так званий «каїнів знак». У самця кольори світліших тонів, які
змінюються від сріблясто-сірого і світло-бурого до зеленкуватого і яскра-
во-жовтого; у самок забарвлення темніше, буре, червоно-буре, темно-сіре
і навіть зовсім чорне. Очі з вертикальною щілиноподібною зіницею.
Гадюка може жити в найрізноманітніших місцевостях, як у лісистих,
так і в безлісих, і завжди живе в якій-небудь норі між корінням або в роз¬
колинах між камінням. Порівняно з вужами, мідянками та ящірками це
дуже ледачі і байдужі тварини; вдень гадюка здебільшого гріється н№соне-
Способом життя і звичками всі га¬
гари схожі між собою. Як справ¬
жні морські птахи, вони відвідують
прісні води тільки під час розмно¬
ження і під час перельоту; решту
часу живуть на морі і там ловлять
рибу. Чудово плавають і доскона¬
ло пірнають, але й літають швидко
і можуть довго триматися в повітрі.
Гагари легко пропливають великі
відстані, можуть тримати своє тіло
зверху води або занурюватися в неї
настільки, що помітною залишаєть¬
ся лише вузька смужка спини. Пір¬
нають вони легко і навіть без що¬
найменшого шуму; в глибині вони
витягуються, щільно притискають
своє оперення і крила до тіла і, пра¬
цюючи одними ногами, стрілою
мчать під водою то в одному, то в
іншому напрямі. У швидкості руху
вони можуть позмагатися з наймо-
торнішими рибами, які й стають їх¬
ньою здобиччю.
Гадюка звичайна
(Vipera berus)
На зимівлю гадюки збираються зви¬
чайно групами по 10—20 особин і
забираються в глибокі щілини на
1—2 метри під землю. Але сон їх¬
ній не дуже міцний: якщо їх потур¬
бувати, вони можуть прокинутись
і підвести голову, а взимку, якщо
видасться винятково тепла днина,
вони навіть виповзають назовні.
■ 124
■ ГАДЮКИ
Живуть звичайні гадюки на великій
території — від Англії до Сахаліну
(включно). В Європі живуть і за По¬
лярним колом: на півночі Скандинавії
і Мурманському півострові, в Сибіру
північна межа ареалу трохи не дохо¬
дить до Якутська, південна — збіга¬
ється приблизно з переходом лісосте¬
пової зони в степову.
Вагітність у гадюк триває приблиз¬
но три місяці. Дитинчат 5—20; за¬
вдовжки 10—20 см народжують на¬
прикінці липня — вересні. І дня не
проживши, вони вже отруйні та
вміють сичати.
Гюрза — велика гадюка, до 1,8 м за¬
вдовжки, у Північній Африці — до
2 м, вагою тіла до 3 кг. Небезпечна
змія. Тим більше, що часто трапля¬
ється поблизу людських поселень (на
Кавказі і в Середній Азії, а за меж¬
ами нашої країни — від Північної Аф¬
рики до Північної Індії). Сади, вино¬
градники, зруйновані споруди, арики,
кам'янисті передгір'я, сухі чагарни¬
ки, ущелини, яри, долини гірських
струмків і річок — улюблені нею міс¬
ця. Полюбляє тут повзати або грі¬
тися на сонці. Улітку полює у сутін¬
ках і вночі.
чку, але з настанням сутінків пожвавлюється, стає рухливою і моторною.'
По рівному місцю вони рухаються швидко, на дерево легко підіймаються,
але води взагалі уникають, хоча й можуть у разі потреби добре плавати.
Розлючена гадюка однаково кусає як живу істоту, так і неживий предмет,
який їй підставлять. Лють її взагалі безмежна, так що вона, за відсутністю
чогось іншого, кусає власну тінь, повітря і навіть саму себе. Таке злобливе
створіння ніколи не уживається з іншими тваринами, і приручити гадюку
не можна.
Живиться гадюка переважно теплокровними тваринами. Вона дуже
легко може довго голодувати, але при нагоді виявляє вражаючу ненажер¬
ливість і може проковтнути, наприклад, три великі миші одну за одною.
Відомо, що чим тепліший клімат, тим сильніше діє отрута одних і
тих самих видів змій. Це справедливо й для гадюки, від укусів якої люди
майже ніколи не вмирають у північній частині Європи, хоч і дуже страж¬
дають; тим часом у Південній Європі укуси гадюк дуже часто бувають
смертельними.
ГАДЮКИ, родина Viperidae. Усі види отруйні і, наскільки відомо,
живородні. Товсте тіло, плоска, часто трикутна голова, короткий, тупий
хвіст,, який іноді перетворений на орган хапання, недорозвинена верхня
щеледа, озброєна виключно гладкими гачкуватими отруйними зубами,
і очі з вертикальною зіницею складають відмітні ознаки, властиві всім
зміям родини, проте на підставі цих ознак ще не можна безпомилково
відрізняти їх від аспідових.
Найважливішою внутрішньою ознакою гадюк треба вважати форму і
спосіб руху короткої і товстої, наче недорозвиненої верхньої щелепи, яка
з одного боку рухомо зв’язана через поперечнопіднебінну сполучну кістку
з крилоподібною кісткою, з іншого — з міжщелепною. Зуби сполучені з
отруйними залозами. Якщо змія хоче вкусити, вона притискує поперечно-
піднебінну кістку до верхньощелепної; остання із зубами, що приросли
до неї, піднімається вгору, і отрута витікає внаслідок дії скроневих м’язів.
У стані спокою ці зуби повернені назад і лежать в шкірястих сумках на
верхній щелепі, спрямовані вістрям назад. Позаду обох отруйних зубів
знаходяться ще три-чотири замісні зуби, які замінюють собою діючий
отруйний зуб, якщо він зламається. Перший замісний зуб досягає іноді
своїх розмірів перш, ніж гадюка почне його використовувати. У нижній
щелепі на крилоподібних і піднебінних кістках знаходяться міцні, гладкі,
гачкуваті зуби. Вони служать для того, щоб хапати здобич і затягувати її у
пащу і глотку, причому гілки нижньої щелепи, з’єднані лише розтяжною
сполучною тканиною, по черзі посуваються вперед і встромлюють зуби в
здобич. Завдяки тому, що весь щелепно-піднебінний апарат складається
з багатьох рухомих кісток, і через те може надзвичайно розтягуватися, і
тому що залози виділяють багато секрету, змочують здобич і роблять її
слизькою, гадюки, подібно до багатьох інших змій, можуть проковтувати
досить великих тварин порівняно з їхніми розмірами.
Гадюки живуть на Євразійському континенті, і особливо багато видів
є в Африці; гримучі змії — мешканці Америки і поширені від Сполучених
Штатів до Патагонії, в Азії доходять на захід до Європи, один маленький
вид живе, мабуть, ще по цей бік річки Урал.
Гадюк можна вважати найтиповішими представниками отруйних змій.
У них дуже міцне тіло, плоска голова, що має форму трикутника, морда
зверху майже завжди вкрита лускою або дрібними, неправильної форми і
неправильно розташованими щитками, і, нарешті, короткий тупо-коніч¬
ний хвіст, який лише у виняткових випадках має здатність чіплятися.
Гадюки — повільні отруйні змії, приречені на життя на землі; всі
вони — нічні тварини, активними стають лише після заходу сонця. Деякі
африканські гадюки, мабуть, не бояться і води. Хребетні, особливо дрібні
ссавці та птахи, а іноді ящірки й земноводні, але не риби, складають їхню
здобич. Тільки більш дрібні та моторніші види наважуються на тривале пе¬
реслідування; справжній спосіб полювання у гадюк інший: вони терпляче
вичікують здобич, швидко висувають голову, встромлюють свою страшну
зброю і, упевнені в успіху, чекають дії отрути, яка виявляється смертель¬
ною майже завжди. Вони млявіші, ніж всі інші отруйні змії. Незважаючи
ГАЗЕЛІ ■
125 ■
на їхню страшну зброю і на те, що отрута своєю дією не поступається отру¬
ті інших змій, від їхніх укусів набагато рідше, ніж від укусів аспідів, гинуть
люди, вони менш небезпечні, ніж найближчі родичі — гримучі змії, проте
заподіюють багато лиха. Усі вони народжують живих дитинчат.
ГАЗЕЛІ (Antilopinae) — стрункі антилопи з кільчастими ліроподібними
рогами, слізними ямками, паховими залозами, довгими гострими вухами,
маленькими шпорцями. У самок два соски; хвіст короткий і з пучком волос¬
ся на кінці; пучки волосся є ще тільки на зап’ястку. В обох статей є роги.
ГАЗЕЛЬ ДОРКАС (Gazella dorcas) належить до підродини Газелі родини
Порожнисторогі підряду Жуйні. Старі самці досягають 1,1 м завдовжки,
а з хвостом — 1,3 м; висота в холці — 60 см. Тулуб кремезний, але здається
струнким завдяки високим ногам; спина слабо зігнута, біля крижів вища,
ніж у загривку, хвіст порівняно довгий, з густим волоссям на кінці. Ноги
надзвичайно ніжні та стрункі, з витонченими копитами. Шия видовжена,
голова середніх розмірів, ззаду вона широка і висока, спереду дещо звужу¬
ється, а біля морди злегка заокруглена; очі великі, жваві, з майже круглою
зіницею; слізні ямки середніх розмірів. Забарвлення переважно піщано-
жовте, на спині і ногах переходить в темне червоно-буре. По обох боках
тіла тягнеться темна смуга і відділяє сліпучо-білу нижню частину тіла від
темної верхньої. Як у самців, так і у самок роги обернуті догори і назад,
якщо дивитися на них спереду, то вони нагадують стародавню ліру. Роги у
самця більші, кільчасті борозенки на них чіткіші, ніж у самки. З віком річні
кільця на рогах дедалі більше просуваються до кінців.
Біг газелі легкий, здається, ніби вона ледве торкається землі. Часто вони
просто з місця стрибають на 1—2 метри від землі, перестрибуючи одна через
одну, часто перестрибують через каміння і кущі, що лежать на шляху.
Усі органи чуття газелі чудово розвинені. У неї гострий зір і тонкий
слух. Притому вона розумна, хитра і навіть лукава, має добру пам’ять і,
набуваючи досвіду, стає ще кмітливішою. У стадах часто бувають бійки
Газель доркас (Gazella dorcas)
Газель доркас — один із видів дрібних
пустинних газелей. Вага тіла 20—
23 кг. Швидкість деяких газелей на
короткій дистанції досягає 80 км/год.
■ 126
■ ГАЗЕЛЬ-СТРИБУН
Газель доркас поширена від Марок¬
ко до Аравії і Сирії і від берегів Се¬
редземного моря до Абіссінських гір і
степів Внутрішньої Африки. Місце¬
перебуванням її можна вважати всю
пустелю і навколишні її степи. Її улю¬
блені місця — гаї мімоз, а ще більше
ті піщані місцевості, де ряди пагорбів
змінюються долинами, а мімози розсі¬
яні всюди, не утворюючи хащ. Будучи
денною твариною, газель з \являється
у найсприятливіший час. Тільки в спе-
котну пору, від полудня до четвертої
години пополудні, вона відпочиває,
пережовуючи їжу під тінню мімози.
Стадо розташовується звичайно біля
кущів мімози, верхівки яких розширя¬
ються, як парасольки, і вкривають,
таким чином, тварин. Газель, яка
стоїть насторожі, пасеться, інші ле¬
жать недалеко від неї і жують жуй¬
ку або просто відпочивають.
Рухи галаго завжди повільні й
обачні; кроки абсолютно не чут¬
ні. Під час ходи пальці широко
розчепірюються, хвіст волочиться
по землі. Галаго лазить поволі,
але дуже майстерно, вгору і вниз
головою, міцно чіпляється перед¬
ньою або задньою лапою і гойда¬
ється.
між тваринами однієї статі, особливо між самцями, які охоче влашто¬
вують поєдинки на честь своїх прекрасних подруг; до самок вони дуже
добре ставляться до часу спаровування, так само як і ті до них. З усіма
іншими тваринами газель живе в злагоді, і тому її нерідко можна побачи¬
ти серед її родичів — антилоп.
Різноманітність кліматичних умов Північно-Східної Африки обумов¬
лює і велику розбіжність у часі спаровування газелей. На півночі воно
відбувається з серпня до жовтня; в країнах, шо лежать під екватором,
починається тільки наприкінці жовтня і триває до кінця грудня. Самці
гучним беканням закликають одне одного до бою і б’ються так сильно,
що ламають роги.
Самка, звичайно, віддає перевагу найсильнішому самцю. Народжує
одне дитинча, на півночі наприкінці лютого або на початку березня, на
півдні — в березні або травні; вагітність триває 5—6 місяців. У перші дні
після народження молоді тварини надзвичайно безпорадні створіння. Не
буде перебільшенням, якщо скажемо, що майже половина дитинчат га¬
зелі є жертвами незліченних хижаків. Спіймані молоді газелі за декілька
днів стають ручними і легко звикають до неволі.
ГАЗЕЛЬ-СТРИБУН (див. Спрінгбок).
?Г *Л-
ГАЛАГОВІ, підродина Galigidae, належать до родини Лорі. На відміну
від інших нижчих приматів, для галаго головну роль відіграє слух, що по¬
мітно з дуже великих шкірястих вух, які нагадують вуха деяких кажанів.
Тіло галаго можна назвати швидше тонким, ніж кремезним, але завдяки
густому хутру воно здається товщим, ніж є насправді. Відносно велика го¬
лова має, окрім надзвичайно розвинених голих вух, великі близько поса¬
джені очі. Передні та задні кінцівки середньої довжини і добре розвинені;
вказівний палець задньої лапи, а в деяких видів також середній палець на
обох кінцівках, має кігтеподібний ніготь, всі інші — з плоскими нігтями.
Усі галаго — мешканці Африки і деяких її західних та східних островів,
їх треба вважати хижаками, які лише іноді їдять плоди. Галаго — нічні
тварини. Цілий день вони лежать, згорнувшись клубком, у якому-небудь
затишному місці, а якщо їм перешкодять відшукати такий притулок, то
прагнуть захиститися від сонячного світла, боязко ховають голову і на¬
віть складають вуха, щоб не чути жодного звуку. Коли в лісі згущуються
сутінки, галаго прокидаються. Вони ведуть хижий спосіб життя в повному
розумінні цього слова.
ГАЛАГО ЗВИЧАЙНИЙ, або сенегальський (Galago senegalensis), належить
до підродини Галагові, родина Лорі. Це витончене створіння завбільшки з
білку, довжина тіла 16—20 см, хвоста — 23—25. Його коротке, але густе і
м’яке, як шовк, хутро булано-сірого кольору зверху, на голові та спині руду¬
ватого, на внутрішньому боці кінцівок і на череві жовтувато-білого кольору.
Так само забарвлені скроні і поздовжня смужка, що починається між очима
і доходить до кінця носа. Вуха м’ясного кольору, очі бурого.
Галаго водиться в більшій частині Африки.
ГАЛАГО ТОВСТОХВОСТИЙ (Galago crassicaudatus) належить до під¬
родини Галагові, родина Лорі. Найбільший з усіх відомих дотепер галаго.
Довжина його тіла дорівнює 30—32 см, довжина хвоста — 40—42 см. Гус¬
те, хвилясте хутро, яке особливо пухнасте на хвості і лише на спинному
боці кінцівок коротшає і прилягає до тіла, рудого бурого кольору на верх¬
ній частині голови, сірувато-іржавого на спині, сірого або жовтувато-бі-
лого на нижній частині тіла, буро-рудого на хвості, чорно-бурого на паль¬
цях обох пар кінцівок. Кожна волосина біля кореня блакитнувато- або
чорнувато-сірого кольору, на кінці сріблясто-сірого з чорними і бурими
кільцями або ж зовсім чорна.
Поширені галаго на досить великій частині Східної Африки. Товсто-
хвостий галаго не відрізняється помітно способом життя від своїх роди¬
чів. Як і вони, він є справжньою нічною твариною, яка цілий день спить,
а вночі бадьоро та жваво бродить і лише вранці, удосвіта, йде в своє куб¬
ло. Протягом дня галаго відпочиває, згорнувшись в найтемнішому кут-
ГАЛКА ЗВИЧАЙНА ■
127 ■
ку своєї клітки. При цьому він кладе голову між передніми кінцівками,
вкриває її пухнастим хвостом і обхоплює його обома задніми лапами, які
він витягає, наскільки це можливо, вперед. Галаго так добре ховає голо¬
ву, що, окрім вух, яких він ніколи не прикриває, не видно нічого. Вуха у
нього звичайно загорнуті і здаються обвислими і зім’ятими. Приблизно
0 5 пополудні тварина прокидається, потягується й озирається, пильно
роздивляючись довкола, причому то витягає, то знову ховає голову. По¬
тім вона чиститься і лише після цього починає лазити. Пожива галаго
складається з розмоченої в молоці булки, м’яса і плодів. Винні ягоди і
родзинки він їсть особливо охоче, жадібний до комах, їхніх личинок і ля¬
лечок. Запропоновану їжу бере ротом або руками; невідому їжу звичайно
спочатку обнюхує, потім обмацує язиком. Удень зіниця звужена у вигляді
маленької вузької щілини, вночі вона значно розширюється. Незабаром
після пробудження тварина видає оригінальний крик, який нагадує вор¬
кування голубів.
ГАЛКА ЗВИЧАЙНА (Corvus monedula) є карликом серед наших ворон
1 представницею особливого роду, представники якого мають короткий і
сильний, але мало загнутий дзьоб. Довжина тіла галки — 33 см, розмах
крил — 65, довжина крила — 22, довжина хвоста — 13 см. Оперення на
лобі і тімені темно-чорне, на задній частині голови і потилиці попелясто-
сіре, решта тіла зверху синювато-чорна, а нижня частина тіла аспідного
кольору або чорнувато-сіра; навкруг очей сріблясто-біле кільце; дзьоб і
ноги чорні. У молодих галок колір оперення брудніший, а очі сірі.
Галка, подібно до інших ворон, поширена не тільки на більшій части¬
ні Європи, але й у багатьох місцях Азії. Цей гніздовий птах мешкає також
у гористій частині Туркменії аж до західної частини Гімалайського хребта.
Взимку він з’являється у великій кількості в Пенджабі. Там, де водиться
галка, вона звичайно оселяється у старих міських баштах або інших ви¬
соких будівлях, на стінах яких зручно влаштувати гніздо. Крім того, галка
живе в листяних лісах, на полях, в гаях з дуплистими деревами.
Галка — веселий, жвавий, спритний і розумний птах. Вона уміє збе¬
рігати свій веселий настрій за будь-яких обставин і дійсно пожвавлює
місцевість, де водиться. Будучи надзвичайно товариським птахом, галка
утворює великі зграї не тільки з іншими особинами того ж самого виду,
але й приєднується також до зграй інших ворон, а саме до граків.
Голос її гнучкий, з багатьма модуляціями, тому вона дуже легко ви¬
вчає людські слова або наслідує інші звуки, наприклад спів півня. По¬
живу її складають усілякі комахи, равлики і черв’яки. Комах збирає на
лугах і полях або на спинах великих свійських тварин. Галка вміє вправно
ловити мишей і молодих птахів, а яйця є її улюбленою стравою. Не менш
охоче їсть вона хлібні зерна, кінчики листочків хлібних злаків, бульби,
овочі, що проростають і достигають, плоди, ягоди тощо. Пізно восени
галки відлітають від нас разом із граками і свого часу з ними разом знову
повертаються на батьківщину.
ГАМАДРИЛ, або плащоносний павіан (Раріо hamadryas), належить до
родини Мавпячі. Завдяки своїй зовнішності, чудовому розуму, а може, й
неприємним рисам характеру, його особливо шанували стародавні єгип¬
тяни. Важко зрозуміти, чому цій мавпі дали назву старогрецької лісової
німфи, оскільки в її зовнішності мало жіночного.
Альварес, який майже одночасно з Альпінусом був в Африці, саме в
Абіссінії, розповідає, що бачив цілі стада цих павіанів, і дає досить влуч¬
ний опис їхньої зовнішності та вдачі.
«Вони, — говорить він, — не дадуть спокою жодному каменю. Якщо
одній, двом або трьом мавпам не під силу зсунути камінь з місця,
вони кличуть на допомогу, сідають навкруги нього і гуртом неодмінно
перевертають його і шукають під ним улюблену поживу. Вони також
полюбляють мурашок і, щоб дістати їх, кладуть руки долонею догори
в мурашник; коли рука вкривається мурашками, вони швидко обли¬
зують її. Гамадрили спустошують усі садки і поля, якщо не охороняти
їх. Спочатку поводяться тихо та спокійно, і якщо дурному дитинчаті
Усі види галаго живуть в лісах і на
просторах, вкритих чагарниками.
Найменший з них, галаго Демидо-
ва (Galago demidovii),— завбільшки з
мишу, а найбільший, товстохвостий
галаго (G. crassicaudatus)у — зі свій¬
ського кота. Галаго вкриті густою
м'якою шерстю; хвіст пухнастий.
Голова округла; дуже великі яскра¬
во-карі, блискучі очі спрямовані впе¬
ред. Кінчики довгих тонких пальців
рук і ніг мають подушечки, які віді¬
грають роль присосок; завдяки цьому
вони видираються вгору на дерево, не
користуючись кігтями. Галаго дуже
спритні, перестрибуючи з дерева на
дерево, можуть здійснювати стриб¬
ки завдовжки до 6 м. По землі пере¬
міщаються стрибками, як кенгуру.
Галка — вид птахів (Corvus monedu¬
la), що належать до родини Воронові
і поширені на більшій частині Європи
і в Західній Азії. Це дрібний птах, се¬
редня довжина тіла — 32 см, забарв¬
лення чорне, але потилиця, частина
голови і нижні частини тіла забарв¬
лені в сіро-чорний колір. У неї яскра¬
ві сірувато-білі очі. Галки живуть
на відкритій, лісистій місцевості, в
парках, на скелях, гніздяться в ду¬
плах дерев або серед каміння. Часто
вони будують гнізда і в таких спору¬
дах, як церковні дзвіниці.
Гамадрил — житель скелястих
ландшафтів Африканського Рогу і
Південної Аравії, колись був пошире¬
ний у Судані, Нубії, пониззях Нілу.
Довжина тіла самців досягає 60—
94 см, вага 18— 20 кг, самок відпо¬
відно 50—65 см і 10 кг. Чакма і ану-
біс бувають важчі майже удвічі.
■ 128
■ ГАРНА
Гамадрил,
або плащоносний павіан
(Раріо hamadryas)
Рано вранці або дощової днини все
стадо можна застати на тих місцях,
де воно провело ніч, — у погли¬
бленнях неприступних прямовис¬
них скель і під карнизами. Павіани
сидять, близько підсівши один до
одного, молоді та слабкі мавпи в се¬
редині, якомога ближче притиску¬
ються до матерів і батьків.
спаде на думку крикнути, то він дістає ляпаса. Але мало-помалу вони
забувають про обережність і гучними вигуками виражають радість з
приводу наміру, що вдався. Вони б жахливо розмножилися, якби ле¬
опарди не знищували їхніх дитинчат у величезній кількості, незважа¬
ючи на хоробрий захист матерів».
Гамадрилів досить багато у прибережних горах Абіссінії та Південної
Нубії аж до північної межі зони тропічних дощів. Чим багатша рослинність
на горах, тим охочіше там живуть мавпи. Вода поблизу — теж необхідна
умова добробуту стада