МУРАТА
САЯКА


САЯКА МУРАТА
Харків
Vivat
В ВИДАВНИЦТВО
2020


УДК 821.521 М91
Серія «Художня література»
Опубліковано за узгодженням з The English Agency (Japan) Ltd.
Перекладено за виданням:
Sayaka Murata. Konbini Ningen / Murata Sayaka. — Tokyo : Bungeishunju Ltd., 2016. — 160 p.
Переклад Дарини Павлової
Дизайнер обкладинки Рената Куртвелієва
Мурата С.
М91 Дівчина з крамнички / Саяка Мурата; пер. Д. Пав¬
лової. — X.: Віват, 2020. —144 с. — (Серія «Художня література», ISBN 978-966-942-826-4).
ISBN 978-966-982-099-0 (укр.)
ISBN 978-4-16-390618-8 (яп.)
Змалку Кейко вважали дивакуватою, зануреною у власні мрії. Батьки боялися, що реальний світ рано чи пізно її просто виштовхне. А потім Кейко влаштувалася до комбіні — «крамнички за рогом». І нарешті була щаслива. От тільки молодша сестра, подруги та навіть деякі співробітники мали на це інший погляд. Як може бути щасливою тридцятишестирічна самотня жінка, весь час віддаючи роботі? Кейко щиро не тямить, як поводитися в цьому світі. І коли в її житті з’являється він, усі полегшено зітхають. Бо тепер Кейко нарешті стане «нормальною». її вибір простий: жити для інших або для самої себе...
УДК 821.521
ISBN 978-966-942-826-4 (серія)
ISBN 978-966-982-099-0 (укр.)
ISBN 978-4-16-390618-8 (яп.)
© Sayaka Murata, 2016
© ТОВ «Видавництво “Віват”», видання українською мовою, 2020


Крамничка товарів найпершої потреби — це світ звуків. Від деренчання дзвоника над дверима до голосів телезірок, які рекламують нові продукти по кабельному телебаченню в крамниці, вигуків працівників, пікання сканера штрих-кодів, шурхоту, з яким покупці дістають товари та кладуть їх у кошик, і цокання підборів по підлозі. Усе це зливається у звук крамниці — звук, який пестить мої барабанні перетинки.
Я чую, як на місце пластикової пляшки, яку покупець дістав з холодильника, вистрибує нова, і відразу зводжу очі. Прохолодний напій — часто останнє, що покупці беруть перед тим, як піти на касу, і моє тіло негайно реагує на цей звук. Я бачу жінку, яка роздивляється десерти, тримаючи в руці пляшку мінеральної води, і опускаю очі.
Поки я розкладаю щойно доставлені онігірі — рисові кульки, моє тіло всотує й аналізує безліч звуків у комбіні1.0 цій годині найкраще продаються рисові * і
1
Назва невеликої японської крамниці, що працює цілодобово, має широкий асортимент найнеобхідніших товарів та розташована якнайближче до потенційних покупців
і в густозаселених районах. (Тут і далі прим, пер.)


кульки, сендвічі та салати. Суґавара—вона теж улаштувалася сюди на неповний робочий день — в іншій частині крамнички перевіряє товари ручним сканером. Я далі охайно розкладаю свіжу, запаковану машинами їжу на охолоджуваних полицях: посередині розмішую у два ряди кульки з новим смаком: пряний кав’яр із сирним кремом, поряд викладаю дві смужки бестселеру нашої комбіні — тунець під майонезом, а потім найменш популярні — з сушеним тунцем у соєвому соусі. Швидкість має значення, і я майже не думаю: мозок, засвоївши правила, передає сигнали рукам.
Почувши дзенькіт монет, нашорошено озираюся й дивлюся на касу. Я гостро реагую на цей звук, бо покупець, який заскочив по цигарки чи газету, часто брязкотить монетками в руці або кишені. І справді, до каси підходить чоловік, в одній руці тримаючи бляшанку кави, а другу сховавши в кишеню. Я швидко пересуваюся крамницею і прослизаю за стійку, щоб не змушувати його чекати.
— Раді вітати! Доброго ранку!
Уклонившись, беру бляшанку кави, яку він мені простягає.
— О, і пачку цигарок.
— Хвилинку.
Дістаю пачку цигарок і сканую код.
— Торкніться екрана та підтвердіть, будь ласка, свій вік.


Коли чоловік це робить, я помічаю, що, торкаю¬
чись екрана, він переводить погляд на вітрину з фаст фудом. Я могла б запитати, чи хоче він чогось іще та позаяк покупець сумнівається, купувати чи ні, даю йому спокій і чекаю.
— І корн-дог1.
— Так, зараз. Дякую.
Дезінфікую руки спиртовим антисептиком, відчиняю вітрину та дістаю корн-дог.
— Покласти гарячу їжу й холодний напій у різні пакети?
— О, ні, не переймайтеся. Можна і разом.
Складаю бляшанку кави, цигарки та корн-дог у маленький пакет. Досі чоловік бряжчав монетками в кишені, але тепер раптом потягнувся до нагрудної кишені, ніби щось раптом пригадавши. Я одразу ж розумію, що він платитиме карткою.
— У мене картка «Сюїка».
— Звісно, пане. Прикладіть, будь ласка, картку
сюди.
Я інтуїтивно зчитую найменші жести й кожен
погляд покупця, і моє тіло рефлекторно відповідає.
Мої вуха та очі — важливі сенсори, які вловлюють кожен рух і кожне бажання. Намагаючись не завдати 1 Наштрикнута на паличку сосиска в клярі з кукурудзяного борошна.


покупцеві жодного дискомфорту пильним спостереженням, я швидко ворушу руками в унісон отриманим сигналам.
— Ваш чек, пане. Дякую за покупку!
— Дякую, — каже він, бере чек і йде.
— Вибачте, що змусила вас чекати,— озиваюся, кланяючись жінці, яка стояла в черзі за чоловіком.— Раді вітати!
Я відчуваю, що в залитому сонцем приміщенні комбіні ранок минає добре. За склом вимитих від відбитків пальців вікон квапливо проминають люди.
Початок нового дня, коли світ прокидається й коліщатка часу починають крутитись. Я — одне з тих коліщаток, які обертаються та обертаються. Я частина світу, приведена в дію, частина, яка рухається протягом часу доби, що зветься ранком.
Я біжу назад, аби викласти ще рисових кульок,
коли до нас звертається наша начальниця, пані Ідзумі:
— Пані Фурукуро, скільки купюр по п’ять тисяч єн лишилося в тій касі?
— Ем, лише дві.
— О боги! Мабуть, багато хто платить десятитисяч-
ними купюрами. У сейфі теж лишилося мало. Либонь, піду сьогодні в банк, коли мине час пік і доставлення закінчаться.
— Так, дякую!
8


Пані Ідзумі була тимчасовою працівницею приблизно мого віку, але в нічній зміні вкрай бракувало людей, тому менеджер крамнички сам почав працювати вночі, а пані Ідзумі призначив начальницею денної зміни, так ніби вона була постійним працівником, якого прислали з головного офісу.
— Добре, тоді десь о десятій піду розміняю гроші. І ще я пригадала, що сьогодні мають доставити спеціальне замовлення — суші-кишеньки, тож, будь ласка, подбайте про нього.
— Гаразд!
Дивлюся на годинник: майже пів на десяту. Невдовзі ранкова метушня вляжеться, а мені треба буде розібратися з доставкою і приготуватися до обідньої метушні. Розминаю спину та повертаюся в залу, щоб розкласти решту рисових кульок.
Я невиразно пам’ятаю, що було до того, як я перевтілилася в працівницю крамнички. Я народилась у звичайній родині, мене з любов’ю виховували в нормальному спальному районі. Проте всі вважали мене за досить дивну дитину.
Наприклад, одного разу я побачила в парку мертву пташку. Вона була маленька, блакитнувата, певно, чиясь домашня улюблениця. Вона лежала там зі скрученою шиєю та заплющеними очима, й інші діти зі сльозами обступили її. Одна дівчинка почала:
— І що нам тепер із нею...


Однак, не давши їй закінчити, я схопила пташку
й побігла до лави, де моя мама розмовляла з іншими матерями.
— Що таке, Кейко? О! Пташечка... Цікаво, звідки вона тут узялася? — ніжно сказала вона, гладячи мене по волоссю. — Бідолашна. Поховаймо її?
— З’їжмо її!
-Що?
— Але ж таткові подобається якіторі?1 Підсмажмо її та з’їжмо на вечерю!
Мама приголомшено дивилася на мене. Я вирішила, що вона не розчула, тому повторила, цього разу чітко вимовляючи слова. Чиясь мати, яка сиділа поруч із моєю, глипала на мене, її очі, ніздрі та рот нагадували п’ять ідеальних «о». Вона була така смішна, що я мало не розреготалася. А потім я помітила, що вона дивиться на пташку в моїх долонях, і зрозуміла, що таткові буде мало такої невеличкої пташини.
— Давай я дістану ще? — запитала я, обвівши очима кількох пташок, що стрибали довкола.
— Кейко! — докірливо вигукнула мама, нарешті отямившись.—Поховаймо пташку, зробімо їй могилку. Дивися, усі плачуть. Мабуть, її друзям сумно, що вона загинула. Бідося!
1 Японська страва зі шматочків курки (з нутрощами), підсмажених на бамбукових шампурах.
10


— Але вона вже мертва! З’їжмо її!
Мамі забракло мови. Я зачаровано уявляла, як уся наша родина — батьки та маленька сестричка — збираються на вечерю за столом. Мій тато завжди розхвалював смак якіторі, а що таке якіторі, якщо не смажена пташка? У парку їх було ще чимало, тож треба лише впіймати та принести додому. Я не розуміла, навіщо ховати птаха, якщо його можна з’їсти.
— Глянь-но, пташка така мила! — із притиском сказала мама.—Улаштуймо їй могилку, щоб усі могли покласти на неї квіти.
Так ми і вчинили. Усі плакали над бідолашною мертвою пташкою, походжаючи довкола і вбиваючи квіти, видираючи їхні стеблини та приказуючи:
— Які гарні квіточки. Пташці вони сподобалися б.
Це було так дивно, що я подумала: «Мабуть, усі вони божевільні».
Ми поховали пташку в ямці, викопаній по інший бік паркана з написом «Не заходити», й поклали на могилку трупики квітів. Хтось приніс зі смітника паличку від морозива, щоб якось позначити могилу.
— Бідна пташка. Це так сумно, Кейко, еге ж? — усе бурмотіла моя мама, ніби намагаючись мене переконати.
Та я ані трохи не сумувала.
11


І таких випадків було чимало. Якось, коли я навчалася в початковій школі, під час перерви на шкільному майданчику зчинився гармидер — хлопці розпочали бійку.
Хтось із дітей кричав: «Покличте вчителя!» — а де¬
хто: «Розбороніть їх!» Отож я пішла до сараю з інструментом, узяла лопату, підбігла до одного з розбишак і гепнула його по голові. Коли він упав, тримаючись за голову, усі заверещали. Побачивши, що він не рухається, я перемкнулася на іншого хлопця й замахнулася на нього лопатою.
— Кейко, припини, будь ласка, не треба,— плаксиво благали мене дівчата.
Прийшли вчителі. Шоковані побаченим, вони вимагали від мене пояснень.
— Усі просили зупинити їх, отож я так і зробила.
— Жорстокість — це погано, — знічено пояснювали ошелешені вчителі.
— Проте всі казали, що треба зупинити Ямадзакі й Аоґі, щоб вони не бились! Я просто подумала, що це найшвидший спосіб, — терпляче пояснила я.
Ну чому вони так розлютилися на мене? Я ніяк
не могла второпати.
Учителі зібралися на нараду, а маму викликали
до школи. Спостерігаючи за тим, яювона кланяється та перепрошує знову і знову, дивлячись на її чомусь таке серйозне обличчя, я нарешті зрозуміла, 12


що, можливо, мені не слід було так чинити, проте не могла втямити чому.
Або от, наприклад, той випадок, коли з нашою молодою вчителькою сталась істерика — вона несамовито горлала й била журналом об стіл, а всі плакали і вмовляли її:
Пробачте нас, пані! Будь ласка, не треба!
Щоб учителька замовкла, я підбігла і смикнула вниз її спідницю разом із трусиками. Це так її шокувало, що вона вибухнула плачем, але принаймні припинила репетувати.
Із сусіднього класу прибіг учитель і запитав мене, що сталося, тож я пояснила, що одного разу бачила по телевізору, як доросла жінка, що була не при собі, вгамувалася, коли хтось зняв із неї одяг. Учителі знову зібралися на нараду і знову викликали мою маму.
— Невже ти не розумієш, Кейко...— безпорадно пробурмотіла вона дорогою додому, притискаючи мене до себе.
Здається, я знову зробила щось не те, але так і не змогла осягнути, в чому проблема.
Батьки розгубилися й не знали, що зі мною вдіяти, але любили мене так само сильно. Я ніколи не мала на меті засмучувати їх чи змушувати постійно вибачатися за мене, тому вирішила, що поза стінами дому щосили старатимуся тримати язика на припоні. Я ніколи більше не зроблю того, про що мене 13


не просили, а в школі повторюватиму за всіма чи просто виконуватиму вказівки вчителів.
Здавалося, тепер, коли я не вимовляла жодного слова й не робила нічого з власної ініціативи, дорослі видихнули з полегкістю. Та коли я стала старшою, це стало проблемою. Я дійшла висновку, що найрозваж- ливіший спосіб упоратись із життям — мовчати. Навіть коли вчителі писали у шкільних характеристиках, що мені треба завести більше друзів і частіше бавитися з ними на вулиці, я з невблаганністю нишпорки, що йде по сліду, відмовлялася говорити більше за необхідний мінімум.
Моя сестра, молодша від мене на два роки, була
нормальною дитиною. Та попри це ніколи не намагалася мене уникати: вона мене обожнювала. На відміну від мене, їй постійно діставалося через якісь дрібниці, і щоразу, як таке траплялось, я йшла до мами й просила пояснити, чому вона сердиться. Зазвичай у такі моменти мама припиняла її вичитувати, і сестра завжди дякувала мені, думаючи, що я її захищаю. Також на наші стосунки добре впливало те, що мене мало цікавили іграшки та солодощі і я часто віддавала їх сестрі, тож вона і трималася поруч.
Моя родина завжди мене любила і дбала про мене, ось чому вони так хвилювалися й хотіли мені допомогти. Пригадую, що якось почула, як батьки говорять про це, і замислилася, що ж такого в мені треба виправити.
14


Одного дня батько відвіз мене машиною до іншого міста на зустріч із психотерапевтом. Той одразу припустив, що, певно, у родині щось відбувається, але насправді не було нічого поганого. Мій батько, банківський клерк, був спокійний і врівноважений, а мама — добра, хоч і трохи сором’язлива. Сестричка моя була від мене в захваті. «Спробуйте поки що виявляти до неї більше любові, подивімося, що буде»,—таку банальну рекомендацію терапевт дав татові, тож батьки старанно виховували мене в любові й турботі.
Я не завела друзів у школі, але до мене особливо не чіплялись і не цькували, тож мені вдалося пройти початкову та середню школу без зайвих слів.
Закінчивши старшу школу та вступивши до уні¬
верситету, я не надто змінилася. Зазвичай вільний час я проводила сама і ні з ким не говорила віч-на- віч. Я більше ніколи не коїла нічого дивного, але мої батьки досі боялися, що я не виживу в реальному світі. Ось так, із вірою в те, що мене треба полагодити, я і стала дорослою.
«Смайл-март» біля станції «Хіїромачі» відкрився 1 травня 1998 року, невдовзі після того, як я вступила до університету.
Досі пам’ятаю, як пройшла повз іще не відкриту
крамницю.
поверталася з вистави театру Но, на яку ходила, щоб зібрати інформацію для курсової роботи.
15


Позаяк друзів у мене не було, я йшла сама і раптом, звернувши не туди, опинилася в зовсім незнайомому офісному районі й геть розгубилася.
Нараз мені здалося, що все спорожніло. Я лишилася сама-самісінька у світі граційних білих будівель, серед паперових декорацій. Неділя, пообіддя, нікого, крім мене, на вулиці не було. Так, ніби я в закинутому місті.
Охоплена відчуттям, наче застрягла в іншому вимірі, я швидко пройшла вулицею, шукаючи метро. Нарешті я побачила знак і, видихнувши, побігла до входу, аж раптом помітила білісіньку будівлю, перший поверх якої був перетворений на щось штибу акваріума.
Там не було ні вивіски, ані інших розпізнавальних знаків, окрім аркуша, приклеєного до вікна: «“Смайл-март” на “Хіїромачі” — незабаром відкриття! Шукаємо працівників». Я сором’язливо зазирнула у вікно. У будівлі нікого не було. Здавалося, там досі тривав ремонт — стіни та ряди білих полиць були завішені плівкою.
Я цілком могла жити на гроші, які отримувала від батьків, а втім мене цікавив підробіток. Я записала номер, пішла додому й наступного дня зателефонувала їм. Після короткого інтерв’ю мене одразу ж запросили на роботу.
Мені сказали, що стажування почнеться наступного тижня, і, прийшовши в призначений час, я побачила, 16


що крамниця була тепер більше схожа на комбіні — на полицях дещо з’явилося: канцтовари, носовички та інші охайно розкладені дрібниці.
Усередині були й інші нові працівники: дівчина (теж, здається, студентка), хлопець, схожий на людину, яка часто міняє роботу, старша жінка (імовірно, домогосподарка) — загалом п’ятнадцятеро різних людей ніяково вешталися крамницею.
Нарешті з’явився інструктор з головного офісу та роздав усім уніформу. Я перевдяглася й привела себе до ладу згідно зі всіма пунктами приклеєного до стіни переліку. Коли всі, у кого було довге волосся, зібрали його, коли, виконуючи інструкції, усі зняли годинники та інші аксесуари, строката купка людей справді стала схожою на команду працівників комбіні.
Спершу ми вивчили різні фрази, які треба буде говорити. Вишикувавшись у шерегу плечем до плеча, виструнчившись, ми усміхалися кутиками губ, звіряючись із усміхненим обличчям на тренувальному постері, і вигукували привітання:
— Раді вітати!
Інструктор слухав кожного і просив повторити спробу, якщо ми говорили надто тихо або якщо вираз обличчя був надміру напружений. «Пані Окамото, не соромтеся.Усміхайтеся! Пане Айзакі,трохи гучніше! Спробуйте ще. Пані Фурукуро, прекрасно. Мило і від щирого серця давайте далі».
17


Мені добре вдавалося повторювати за вчителем і за тренерами з відеоуроків, які він умикав нам у підсобці. Уперше в житті хтось навчав мене робити нормальний вираз обличчя й нормально говорити.
Протягом двох тижнів до відкриття ми працювали в парах, удосконалюючи взаємодію з покупцем. Ми вчилися дивитися в очі, усміхатися й кланятися, дезінфікувати руки, перш ніж лізти до вітрини з гарячою їжею, складати гаряче и холодне окремо та ховати гігієнічні засоби в паперовий пакет. Гроші в касовому апараті були справжні, щоб ми звикли
о них, але на чеках великими літерами було напи¬
сано: «Тренувальні». Наші «покупці» були нашими ж працівниками в уніформі, тож це було схоже на рольову гру «Крамниця».
Було цікаво спостерігати за тим, як такі різні
люди — від студентів університету й музикантів, які грають у гуртах, до старшокласників, які роблять уночі уроки, щоб здобути атестат, домогосподарок і чуваків, які на жодній роботі не затримуються надовго,— вдягнувши уніформу, стають однорідною масою під назвою «продавці». Коли заняття добігало кінця, всі знімали форму і знову ставали собою. Так, ніби, змінюючи костюми, ми перетворювалися на інших істот.
Після двох тижнів тренувань настав нарешті день відкриття. Я прийшла до крамнички вранці й побачила, 18


що порожні полиці тепер заповнені товарами, які, міцно притиснуті один до одного, видавались якимись нереальними.
І ось час настав. Тепер усе по-справжньому, ска¬
зала я собі, коли двері прочинилися. Тепер будуть справжні покупці, а не моделі для тренування. І покупці були найрізноманітніші. Крамничка відкрилася в офісному районі, тож я уявляла собі, що всі наші покупці будуть у формі чи ділових костюмах, але відвідувачі, які чекали за дверима, здається, мешкали десь тут неподалік. Я ошелешено спостерігала за літньою жінкою, яка, спираючись на ціпок, першою зайшла до комбіні, а за нею — довгий хвіст покупців зі знижковими ваучерами на рисові кульки й готові обіди.
— Пані Фурукуро, не забудьте привітати наших покупців! — підказав мені менеджер.
— Раді вітати! — вигукнула я, оговтуючись.— Сьогодні на честь відкриття комбіні маємо розпродаж. Ознайомтеся, будь ласка, з нашими товарами.
Навіть завчені фрази звучали інакше тепер, коли в крамниці були відвідувачі.
Я й не уявляла, що відвідувачі можуть бути такими галасливими! У стінах крамниці кроки покупців відлунювали, а голоси дзвеніли, упаковки солодощів шурхотіли, коли їх кидали в кошик, двері холодильника грюкали, відчиняючись і зачиняючись, коли 19


з нього діставали холодні напої. Приголомшена безугавністю звуків, я знову і знову вигукувала:
— Раді вітати!
Купа їжі й солодощів, розкладених так охайно, що вони видавалися іграшковими, розповзлася під руками покупців. Спершу комбіні видавалася майже несправжньою, але тепер змінювалася під їхніми дотиками.
Першою на касу підійшла та сама літня жінка, яка першою завітала до крамниці. Я стояла за касовим апаратом, повторюючи подумки завчений текст, коли вона поставила на стійку свій кошик, де лежало легке тістечко з кремом, сендвіч та кілька рисових кульок.
Усі працівники, які стояли поряд, вишикувалися, щойно покупчиня дісталася каси. Знаючи, що вони спостерігають за мною, я вклонилась їй так, як нам показували на стажуванні.
— Раді вітати! — вигукнула я точнісінько таким тоном, як інструктори з відеоуроків, підтягаючи до себе кошика й скануючиштрих-коди достоту так, як нас навчали. Менеджер стояв поряд, швидко складаючи покупки в пластиковий пакет.
— О котрій ви відчиняєтеся? — запитала покуп¬
чиня.
— Сьогодні ми відчинились о десятій. Але відте¬
пер будемо відчинені завжди.
20


Помітивши, як недоладно я відповідаю на запи¬
тання, яких ми не репетирували, менеджер швидко прийшов мені на допомогу:
— Відтепер ми будемо відчинені цілу добу, сім днів на тиждень, без вихідних. Приходьте, будь ласка, коли вам буде зручно.
— О боги, тож і вночі ви теж працюєте? І рано- вранці?
— Так,— відповіла я їй, киваючи.
— Як же зручно! Розумієте, мені важко ходити з моїм хворим стегном. А супермаркет надто далеко. Я мала такий клопіт! — сказала літня жінка, усміхаючись мені.
Так, відтепер ми працюємо цілу добу. Приходь¬
те, будь ласка, коли вам зручно, — озвалась я, повторюючи фразу менеджера.
Чудово. Хоча вам, працівникам, важко буде.
— Дякую! — сказала я, киваючи з ентузіазмом
лостоту як наш менеджер.
Жінка розсміялася і сказала:
— Дякую вам. Я ще зайду,— пообіцяла вона й відійшла від каси.
Молодець, пані Фурукуро,—звернувся до мене
менеджер. — Просто чудово! Ви поводилися спокійно, хоч це й був ваш перший справжній покупець. Прекрасно, так тримати! О, дивіться, ще один покупець!
21


Я озирнулася й побачила, що до каси наближається чоловік із купою рисових кульок, на які ми сьогодні давали знижки.
— Раді вітати! — вигукнула я саме таким тоном, як першого разу, і взяла в нього кошик.
Цієї миті я вперше в житті відчула, що стала коліщатком у машині. «Я переродилася», — подумала я. Того дня я справді стала нормальною.
Відтоді «Смайл-март» на станції «Хіїромачі» не зачинявся, а світло в ньому не вимикалося. Іноді я підраховую на калькуляторі, скільки годин минуло в ід то,
На момент своєї дев’ятнадцятої річниці, яка припала на 1 травня, він пропрацював 157 000 годин. Нині мені тридцять шість, я почала тут працювати у вісімнадцять. З тих, хто проходив стажування разом зі мною, у крамниці не залишилося нікого, і нас очолював уже восьмий менеджер. З продуктів, що їх ми продавали тоді, тепер у комбіні немає жодного. Але я досі тут.
Коли я починала, мені видали докладну інструкцію, де було розказано про те, хто такий працівник крамниці, але я досі не знаю, як бути нормальною людиною в тих ситуаціях, що їх інструкція не охоплює.
Час від часу батьки дивилися на мене поблажливо через те, що я лишалася на тій самій безперспективній роботі. Інколи, між двадцятьма й тридцятьма, мені ставало їх шкода і я подавалася на інші позиції, та, позаяк на моєму рахунку була тільки одна робота, 22


я рідко проходила навіть попередній добір. А коли мене запрошували на інтерв’ю, я не могла як слід пояснити, чому стільки років провела на одній посаді. Іноді мені снилося навіть, як я працюю за касою.
Мене підкидало, і я розплющувала очі, думаючи: «О, на цих чипсах бракує цінників» або «Ми продали багато гарячого чаю, треба наповнити вітрину». Подеколи я прокидалася серед ночі від того, що кричала:
— Раді вітати!
Коли не можу заснути, я думаю про прозору скляну коробочку, у якій досі вирує життя, навіть у темряві ночі. Я думаю про те, що в цьому прозорому акваріумі все досі працює як годинник. Коли змушую себе уявити, що там відбувається, звуки крамниці починають гудіти у моїх вухах, і я засинаю.
Надходить ранок, і я знову стаю працівницею комбіні, коліщатком суспільства. Лише в такий спосіб я можу бути нормальною людиною.
Щоранку о восьмій я вже у «Смайл-марті» на станції «Хіїромачі». Моя зміна розпочинається о дев’ятій, та я приходжу раніше, щоб устигнути поснідати. Я купую дволітрову пляшку мінеральної води, обираю булочку або сендвіч, розплачуюся за них і йду їсти до підсобки. Там є великий монітор, на який виводять зображення з камери спостереження комбіні.
Цього ранку Дат, в’єтнамець із нічної зміни, завзято працює за прилавком під пильним оком менеджера, 23


що метушиться довкола. Ковтаю сендвіч, ладна перевдягнутися в уніформу й будь-якої миті кинутися на допомогу.
На сніданок я їм хліб з нашої крамниці, на обід — рисові кульки з неї-таки та беру щось гаряче з вітрини, а після роботи я така стомлена, що купую дещицю тут-таки й вечеряю цим удома. На роботі я випиваю півпляшки води, а потім кидаю її до екосумки й допиваю ввечері вдома. Від думок про те, що моє тіло повністю складається з тутешніх продуктів, я почуваюся так, ніби є частиною цього торговельного закладу, десь так само, як полички чи кава-машина.
Після сніданку я перевіряю прогноз погоди та
переглядаю записи щодо комбіні. Прогноз погоди — вкрай важливе джерело інформації для такої крамниці, як наша. Розбіжність у температурі порівняно з попереднім днем теж важить. Сьогодні буде від чотирнадцяти до двадцяти одного градусу. Хмарно, увечері, коли стане прохолодніше, імовірно, дощитиме.
У спекотні дні швидко розлітаються сендвічі, тоді як у холодні популярнішими стають рисові кульки, пельмені гьодза і булочки. їжа з вітрини теж продається по-різному залежно від погоди. У нашому філіалі в холодні дні добре розкуповують фрикадельки. А сьогодні на них акція, тож кажу собі, що їх слід заготувати більше.
24


У такий час, після восьмої тридцять, завжди збирається решта денних працівників, і от двері відчиняються і хрипкий голос вигукує:
— Доброго ранку!
Це пані Ідзумі, наша віддана начальниця.
Вона координаторка, на рік старша за мене — їй
тридцять сім — і досить сувора, але продуктивна працівниця. Вона полюбляє вбиратись яскраво і зараз саме перевдягається біля шафки.
— Ви сьогодні знову рано, пані Фурукуро? О, це та булочка, так? Як вам, смакує? — запитує начальниця, дивлячись на мангово-шоколадну булочку в моїй руці.
— Крем дивний на смак, і запах надто виразний — це гидко. Не дуже смачно загалом.
— Справді? А менеджер сотню замовив. Що ж, спробуймо принаймні продати ті, що сьогодні привезуть.
— Гаразд!
Працівники нашої комбіні — здебільшого студенти університету чи люди, які постійно змінюють місце роботи, тож мені незвично працювати з жінкою мого віку.
Пані Ідзумі збирає волосся та вдягає білу сорочку і блакитну краватку на синю трикотажну кофтинку. Новий власник вимагає, щоб під уніформою ми мали сорочку та краватку, хоча раніше таких правил 25


не було. Пані Ідзумі саме дивилася на себе у дзеркало, коли до крамниці влетіла Суґавара, вигукуючи:
— Доброго ранку!
Суґаварі двадцять чотири, вона з гучних і веселих. Співає в гурті та постійно говорить про те, що хоче пофарбувати коротке волосся в червоний. Вона пухкенька й не позбавлена певного шарму, але раніше часто запізнювалася й діставала від менеджера прочуханки за те, що не знімала на роботі сережок. Одначе завдяки тому, що пані Ідзумі невтомно виховувала її та вчила, Суґавара ставиться до роботи значно серйозніше і нині є справжнім членом колективу.
У денній зміні працює ще Івакі, високий довготелесий студент, і Юкісіта, який переходить із роботи на роботу, але зараз знайшов те, що треба, тож невдовзі звільниться з комбіні. Івакі теж сказав, що шукатиме іншу роботу і йому знадобиться більше вихідних, отож менеджер планує сам вийти на денну зміну чи знайти ще одного працівника, щоб крамничка працювала як слід.
Я нинішня майже цілком складаюся з людей, з якими взаємодію. На цей момент у мені тридцять відсотків пані Ідзумі, тридцять відсотків Суґавари, двадцять відсотків менеджера, а решту я всотала від таких колег, як Сасакі — вона звільнилася півроку тому, та Окасакі, який був нашим начальником до минулого року.
26


Моя манера розмовляти, на яку зазвичай впливають усі, з ким я спілкуюся, зараз являє собою поєднання того, як говорять пані Ідзумі та Суґавара. Думаю, те саме можна сказати про решту людей. Коли члени гурту Суґавари заходили нещодавно до комбіні, усі вони були вдягнені й розмовляли достеменно як вона. Коли до нашого колективу приєдналася пані Ідзумі, Сасакі почала говорити: «Добре попрацювали, побачимося завтра»,— достоту з такими інтонаціями, як вона. А одного разу нам прийшла допомогти жінка, з якою пані Ідзумі мала добрі стосунки на попередньому робочому місці в крамниці. І вона була вдягнена майже так, як пані Ідзумі, я їх мало не переплутала. І те, як я розмовляю, певно, також впливає на інших. Напевно, взаємний вплив — це те, що дає нам змогу лишатися людьми.
Поза роботою пані Ідзумі має доволі ефектний вигляд, але вона вдягається так, як одягаються нормальні жінки за тридцять, отож я піддивляюся, черевики якої фірми вона взуває і що написано на наличках пальт у її шафці. Одного разу вона забула в підсобці косметичку. Я зазирнула всередину й записала, чим вона користується. Люди помітили б, якби я надто завзято її копіювала, тож я читаю блоги тих, хто вдягається, як вона, і вибираю інші бренди одягу й фасони, ніж вони рекомендують. На мою думку, одяг, аксесуари
27


та зачіски пані Ідзумі можна назвати взірцевими для жінок за тридцять.
Якось, коли ми теревенили в підсобці, вона глянула на мої балетки і сказала:
— О, це черевички з тієї крамниці на Омотесандо, так? Мені він теж подобається. Маю черевики звідти.
У підсобці пані Ідзумі говорить, млосно розтягуючи закінчення слів. Я купила ті балетки, під дивившись, коли вона пішла в туалет, назву фірми на взутті, яке вона носила на роботі.
— Справді? Чекайте, ті темно-сині, що їх ви раніше брали на роботу? Вони були чудові! — відповіла я, копіюючи інтонації Суґавари, але додавши їм дорослості.
Мова пані Суґавари нагадує стрибуче стакато — цілковита протилежність до того, як говорить пані Ід- зумі, але поєднання двох стилів дає хороший результат.
— У нас досить схожі смаки, так? Твоя сумка мені теж подобається,— відповідає начальниця, усміхаючись.
Ну звісно, у нас схожі смаки, я ж просто її копіюю.
Я впевнена, що всі бачать мене як людину з відповідною віку сумкою, а ще з манерою розмовляти, у якій проявляється бездоганне відчуття дистанції, проте немає грубості чи відлюдькуватості.
— Пані Ідзумі, ви були тут учора? — вигукнула Су- ґавара, перевдягаючись біля шафок. — Це не полиця рамену, а суцільний безлад!
28


— Так, була. Увечері все було добре, а хлопець із нічної зміни знову не прийшов, отож це, певно, новенький — Дат.
На ходу застібаючи блискавку уніформи, Суґавара підійшла до нас і скривилася.
— Знову кинув нас напризволяще? Повірити не можу! Він же знає, як нам зараз бракує людей! Не дивно, що в комбіні все казна-як. Ніхто не розставив напої в тетрапаках, а це ж ранок! Година пік!
— Так, знаю, жахливо. Менеджер каже, що вийде в нічну зміну. Зараз там тільки новенькі.
— Нам і так випадає обходитися без Івакі через його співбесіди. Що ж ми будемо робити? Хочеш звільнитися — нема питань, але ж треба попередити заздалегідь. Інакше вони просто псують життя іншим.
Почувши, як емоційно вони говорять, я стривожилася. В моєму тілі не було ані натяку на лють. Я глянула на Суґавару та спробувала повторити її міміку так само, як мавпувала інструкторів під час стажування:
— Дійсно-бо, знову кинув нас напризволяще? Повірити не можу! Він же знає, як нам зараз бракує людей!
Пані Ідзумі розсміялася, знімаючи годинник і каблучки.
— Ха-ха-ха! Не на жарт обурилася, так, Фуруку- ро? Але ти маєш рацію. Це ненормально.
29


Почавши працювати тут, я помітила: щоразу, як я лютилася з тих самих причин, що й інші, вони тішились. Якщо я приєднувалася до менеджера в його роздратуванні чи поділяла спільне обурення через те, що хтось пропустив нічну зміну, народжувалось якесь дивне відчуття солідарності, ніби всі раділи, що я теж злюся.
І зараз я теж побачила підтримку на обличчях пані Ідзумі та Суґавари: добре, мені вдалося повестись як «людина». Я багато разів відчувала таку єдність тут, у крамничці.
Пані Ідзумі глипнула на годинник і повідомила:
— Ну, час ранкового інструктажу.
— Добре.
Ми вишикувалися в шерегу і взялися до звичайних ранкових обов’язків. Пані Ідзумі розгорнула звітну книгу й поінформувала нас про сьогоднішні цілі та завдання.
— Товар дня сьогодні — мангово-шоколадна булочка. Не забуваймо повідомляти про це покупцям. Також особливу увагу слід приділити чистоті. В обідній час тут буде гаряче, але попри це треба підтримувати чистоту підлоги, вікон і майданчика біля дверей. Немає часу пояснювати, але, гадаю, ви мене зрозуміли. Що ж, повторімо наші фрази? Усі гуртом, повторюймо за мною:
— Раді вітати!
ЗО


— Раді вітати!
— Звісно, хвилинку, пане!
— Звісно, хвилинку, пане!
— Дякуємо за покупку!
— Дякуємо за покупку!
Ми втрьох в унісон повторюємо фрази, які треба казати покупцям, перевіряємо, чи маємо охайний вигляд, і виходимо в залу, вигукуючи: «Раді вітати!» Я з’являюся з-за дверей підсобки останньою.
— Раді вітати!
Я люблю цю мить. Так, ніби сам ранок усотується
в мене. Теленькання дзвоника на дверях для мене немов церковний подзвін. Коли я відчиняю двері, на мене чекає куб яскравого світла, залежний від людей, нормальний світ, життя якого триває. І я вірю в цей світ.
Мої вихідні — п’ятниця та неділя, і по п’ятницях
я часом зустрічаюся з подругою — вона вийшла заміж і живе в тому районі, де ми росли.
У школі я так уперто намагалася ні з ким не розмовляти, що не завела друзів, але пізніше, коли почала вже працювати, ми подружилися після зустрічі випускників.
— Отакої, Фурукуро, ти так змінилася! — радісно сказала мені Міго на тій зустрічі, а потім стала захоплено розводитися про те, що в нас однакові сумки різного кольору.— Треба нам часом ходити разом крамницями.
31


Ми обмінялись електронними адресами і вряди- годи зустрічалися на закупах чи на обіді.
Вийшовши заміж, Міго з чоловіком купила на вторинному ринку будинок і тепер улаштовувала там невеличкі вечірки для друзів. Інколи мені здається, що участь у цих вечірках вимагає від мене надмірних зусиль, адже наступного дня мені на роботу. А проте це єдиний мій місток у нормальний світ поза комбіні й цінна можливість поспілкуватися з «нормальною» жінкою мого віку, тож зазвичай я приймаю її запрошення. Сьогодні в Міго були Юкарі з маленькою дитиною й Сацукі, заміжня, але без дітей, і ми всі принесли щось до чаю.
Ми вперше зустрілися з Юкарі після тривалої перерви, бо її чоловіка тимчасово переводили працювати в інше місце. Ми разом сміялися й дзьобали пироги з місцевого торговельного центру, поки вона все повторювала, як скучила за нами.
— Удома і справді найкраще. Востаннє ми бачилися після мого весілля, так, Кейко?
— Так, на святковому барбекю. Тоді прийшло багато людей. Весело було! — захоплено сказала я, поєднавши інтонації пані Ідзумі та Суґавари.
— Ти якось змінилась.— Юкарі витріщилася на мене.— Здається, раніше ти говорила якось більш нормально? Можливо, це через зачіску, але ти якась інакша.
32


— Невже? — озвалася Miro, запитально схиляючи голову.— А я не помітила, що вона змінилась, але, може, це тому, що ми частіше бачимося.
Утім, я гадала, що Юкарі має рацію. Зрештою, я вбираю в себе навколишній світ, а він постійно змінюється. Так само, як вода, з якої я складалася під час нашої останньої зустрічі,— вже не та вода, з якої складаюся тепер, інші мої складники теж цього разу інакші. Коли ми бачилися минулого разу, кілька років тому, більшість працівників комбіні була неквапливими студентами університету, тож, звісно, я розмовляла інакше.
— Думаю, так: я, певно, змінилася,— сказала я, усміхаючись, але не заглиблюючись у подробиці.
Тепер, коли я міркую про це, мені здається, що
і смак у тебе змінився. Я певна, що досі ти не вдягалася так яскраво,— зазначила Сацукі.
— О так, здається, ти маєш рацію,— погодилася Міго.— Ця спідниця з бутика на Омотесандо, так? Я міряла таку саму іншого кольору. Вона дуже крута!
— Справді? Останнім часом я купую все лише там. їм усміхалась я, тільки в іншому одязі та з іншою манерою спілкування. А до кого ж зверталися мої подруги? Проте Юкарі таки всміхалася мені, повторюючи, що скучила.
Вираз обличчя Міго та Сацукі теж був ніби з однієї крамниці, і говорили вони однаково — можливо, 33


тому, що жили поряд і часто бачились. Особливо впадало в око те, як схоже вони їли печиво — відламуючи маленькі шматочки й кладучи до рота бездоганно наманікюреними пальчиками. Я намагалася пригадати, чи завжди вони були такі схожі, але не змогла. Подумала, що згадки про звички й жести, які були в них минулого разу, вже випарувалися з моєї свідомості.
— Зберімо наступного разу більше людей. А надто тепер, коли Юкарі повернулася. Покличмо, наприклад, Сіго.
— Гм, так, чудова ідея. Так і вчинимо!
Ми всі нахилилися вперед, щоб обговорити пропозицію Міго.
— Нехай усі приведуть чоловіків і дітей. Знову влаштуймо барбекю!
— Так! Крута ідея. Було б чудово, якби діти по¬
дружилися.
— Так! Справді!
У голосі Сацукі було чути заздрість, отож Юкарі запитала:
— А ти плануєш заводити дітей, Сацукі?
— Ну, певна річ, я хочу дітей. Я покладаюся на природу, але думаю, мені треба активніше працювати в цьому напрямку.
— О, так, — погодилася Міго. — Зараз саме вдалий
момент.
34


Я помітила, що Сацукі спостерігає за тим, як спить маля Міго, і мені здалося, що навіть їхні лона увійшли в резонанс.
Поки вони обмінювалися репліками, Юкарі кивала, але тепер перевела погляд на мене.
— Кейко, а ти заміжня?
Ні.
— Серйозно? Але ж ти нарешті пішла з тієї роботи?
Я на мить замислилась. Я знала, що в суспільстві вважають за дивину, коли в жінки мого віку нема ні чоловіка, ні нормальної роботи, — знала я це тому, що мені пояснила сестра. Та навіть знаючи це, я не могла уникати прямої відповіді в присутності Міго й інших людей, які знали правду.
— На жаль, ні.
Здається, моя відповідь знітила Юкарі, тож я квапливо додала:
— У мене слабке здоров’я, тож така робота мені більше годиться.
Я розповіла давнім подругам, що в мене є певні проблеми зі здоров’ям і тому мені краще працювати неповний день. На роботі я пояснюю це тим, що в мене хворі батьки й мені треба дбати про них. Я вдячна сестрі за те, що вона вигадала для мене ці виправдання.
Коли мені було трохи за двадцять, такий підхід до роботи не був чимось незвичайним, тож мені 35


не доводилося виправдовуватись. А потім усі почали будувати мости із суспільством — через шлюб чи роботу, і тільки я не обрала жодного з варіантів.
Хоч я завжди й кажу, що лишаюся на цій роботі через слабке здоров’я, оточення, либонь, запитує себе — чому ж тоді я обрала роботу, де цілий день слід бути на ногах?
— Ти не проти, якщо я спитаю в тебе дещо особисте? Ти колись закохувалася, Кейко? — глузливо запитала Сацукі.
— Закохувалася?
— Ну, ти зустрічалася з кимось? Я щось не пригадаю, щоб ти колись розповідала про свої взаємини.
— А, зрозуміла. Ні, — відповіла я не замислюючись.
Усі ніяково перезирнулись. Я запізно пригадала, що моя сестра радила мені в таких випадках казати: «Ну, дехто мені подобався, але я не надто тямлю в чоловіках». Це могло би справити враження, що в мене принаймні був коханець або що я мала фізичну близькість, хоч ні з ким і не зустрічалася.
«На особисті запитання можна давати непевні відповіді — решту люди додумають самі», — сказала мені сестра. «Ну, це випробування я завалила»,— подумала я.
— Знаєш, у мене є кілька друзів-геїв,— втрутилася Міго.—Тож я можу це зрозуміти. У наш час можна також бути асексуалом або ким захочеш.
36


Я дивилася про них передачу по телебаченню.
їм, очевидно, непросто в цьому зізнаватися.
У мене ніколи не було сексу, і я майже нічого не знала про власну сексуальність. Мені було байдуже до цього, бо я навіть ніколи не думала про це як слід. Тож усі вважали, що мене треба пожаліти — ну а як інакше? — натомість я цього не потребувала. А навіть якби й хотіла співчуття, це не означало, що моє страждання — типове очевидне страждання, про яке їм ідеться. Утім, аж так глибоко мої подруги над цим не замислювалися. Щось підказувало мені, що вони хочуть упоратися з цим саме так, бо для них це найпростіший спосіб.
Те саме сталося й тоді, коли я вдарила хлопчика лопатою. Усі дорослі звинувачували мою родину, вважаючи, що я вчинила так тому, що вдома з мене знущалися. Тільки так вони могли пояснити собі мій учинок, тільки так могли вгамувати свій розум. Отже, вони всі тиснули на мене, змушуючи визнати, що я вдарила хлопця через важку ситуацію вдома.
Яка прикрість, подумала я, намагаючись зрозуміти, нащо всім потрібна впевненість у думках. Одначе вголос я лише повторила виправдання, яким сестра навчила мене послуговуватися в будь-якій незрозумілій ситуації.
— Ні, ні. Це просто через мою хворобу. Ось і все!
— А, точно. У тебе щось хронічне? Нелегко, мабуть, із цим.
— І це вже багато років. Ти взагалі як?
37


Краще б я зараз була в моїй комбіні, де мене
цінували як працівницю і все було значно легше.
Перевдягаючись в уніформу, ми всі ставали рівними незалежно від статі, віку чи національності—усі були просто працівниками цілодобової крамниці.
глипнула на годинник
— третя дня — тож вони
вже підрахували касу та розміняли гроші в банку й зараз почнуть викладати останню партію хліба й готових обідів на полиці.
Хоч я й далеко, ми з комбіні пов’язані. Я уявляю залитий сонцем метушливий акваріум і мовчки погладжую праву руку з короткими нігтями — так зручніше працювати за касовим апаратом.
Щоразу, як прокидаюся рано, я виходжу на одну зупинку раніше та йду до крамнички пішки. Квартири й ресторани на моєму шляху повільно поступаються офісам.
Мені подобається це відчуття — ніби світ вимирає. Відтоді як я вперше опинилася в крамниці удень відкриття, краєвид ані на дрібку не змінився. Рано-вранці тут нікого немає, хіба що іноді пробіжить повз офісний працівник у костюмі.
Довкола тут лиш офіси, але деякі наші покупці не схожі на тутешніх працівників, і я завжди замислююся, де ж вони взагалі живуть. Я мрійливо уявляю, як вони сплять десь у цьому схожому на покинутий цикадою панцир світі.
38


Коли настає ніч, яскраво освітлений куб перетворює простір на геометричний пейзаж. На відміну від жвавого району, де розташована моя дешева квартирка, світло тут холодне й неживе, теж ніби вбране в уніформу.
Для працівника крамнички товарів першої необхідності прогулянка районом — спосіб зібрати важливу інформацію. Якщо ресторанчик по сусідству почав продавати готові обіди, це вплине на ваші продажі. Якщо поряд починається ремонт дороги, це дає вам більше покупців. Було дуже важко, коли через чотири роки після відкриття «Смайл-марту» зачинилася крамниця конкурентів, а тому всі їхні покупці ринули до нас. Нам усім випадало працювати понад норму, бо люди приходили, і приходили, і приходили за обідами, а коли обіди закінчилися, менеджер дістав догану від головного офісу за те, що не провів належного дослідження. Тоді я вирішила прогулюватися довкола й роздивлятися, щоб такого більше не сталося.
Сьогодні я не помітила суттєвих змін, окрім того,
що нову будівлю майже закінчили і, коли вона відчиниться, у нас, певно, буде більше покупців. Я подум- ки занотувала це у свідомості дорогою до комбіні. Там я купила собі сендвіч і чай та пішла до підсобки, щоб знайти менеджера, який працював у нічну зміну. Спітнілий, він зіщулився перед комп’ютером, вводячи цифри.
— Доброго ранку!
39


— О, доброго ранку, пані Фурукуро. Бачу, ви сьогодні знову рано!
Менеджерові комбіні тридцять років, і він завжди поводиться по-діловому. Це наш менеджер номер вісім. Він гострий на язик, але працює старанно.
Менеджер номер два повсякчас розслаблявся, четвертий був надійний і любив прибирання, шостий був досить ексцентричний і нікому не подобався, а коли вся нічна зміна повстала проти нього, зчинив скандал. Менеджер номер вісім є досить популярним серед тих, хто працює неповний день, він з тих, хто не цурається фізичної роботи, тож мені подобається за ним спостерігати. Менеджер номер сім був безхребетний і не зміг впоратися з нічною зміною, тож крамниця перетворилася на хаос. Хоч менеджер номер вісім подекуди й був різкуватий, дивлячись на нього, я подумала, що в цьому плані з ним працювати навіть простіше.
Протягом вісімнадцяти років у нас постійно був менеджер, хоч він і не завжди мав однаковий вигляд. І хоча всі менеджери були різні, у мене завжди складалося враження, що за великим рахунком усі вони — та сама істота.
Менеджер номер вісім говорив гучно, голос його гримів у підсобці.
— О, сьогодні ви працюватимете з новим хлопцем. Його звати Сірага,— сказав мені чоловік. — Він 40


навчався вночі, тож це буде його перша денна зміна. Нагляньте за ним, добре?
— Так, нагляну, — з ентузіазмом відповіла я, і менеджер кілька разів кивнув, далі невтомно набираючи цифри.
— Знаєте, пані Фурукуро, коли ви тут, я завжди спокійний. Івакі остаточно звільнився, тож на денній зміні лишилися тільки ви, пані Ідзумі, Суґавара та Сірага. Здається, мені доведеться певний час попрацювати в нічну зміну, тож я покладаюся на вас.
Менеджер теж розтягує закінчення слів, так само як пані Ідзумі, хоча тембри в них зовсім різні. Він прийшов після пані Ідзумі, тож, скоріше за все, він заразився від неї, а вона, своєю чергою, знову заразилася від нього, почавши ще сильніше розтягувати слова.
Міркуючи про це, я кивнула і сказала, зімітував- ши інтонацію Суґавари:
— Звісно, без проблем! Що скоріше в нас буде новий працівник, то краще!
— Так, я розмістив оголошення про вакансію і запитав нічну зміну, чи немає в них друзів, які шукають роботу. Те, що ви виходите п’ять днів у денну зміну, дуже нам допомагає, пані Фурукуро.
У комбіні, де повсякчас бракує працівників, тебе можуть високо цінувати вже за те, що ти просто існуєш і не розхитуєш човна. Я не така чудова працівниця, як пані Ідзумі чи Суґавара, але в пунктуальності 41


й регулярності зі мною ніхто не може зрівнятися. Я приходжу щодня без пропусків, і за це мене вважають цінною деталлю в механізмі крамниці.
Саме тієї миті з-за дверей почувся тоненький голос.
— О, Сіраго, це ти. Заходь! — сказав менеджер.— Хіба я не просив тебе прийти за півгодини? Ти запізнився!
Двері тихо відчинились, і високий, під метр вісімдесят п’ять, чоловік, довготелесий і худий, як вішак, похнюпившись, зайшов до кімнати.
Здавалося, він увесь був дротяний і окуляри обпле¬
ли його обличчя сріблястою лозою. На ньому—за правилами крамниці — була біла сорочка та чорні штани, але він був занадто худий, і сорочка йому не годилася — зап’ястки стирчали, а на животі збиралися брижі.
Вражена його худорлявістю, я опустила голову,
вітаючись із ним та воліючи це приховати.
— Рада знайомству. Я Фурукура, з денної зміни.
Нетерпляче чекаю нагоди попрацювати з вами!
Мабуть, я сказала це з інтонаціями менеджера. Сірага стрепенувся від мого гучного голосу й непевно відповів:
— Е-е-е, гм...
— Ну ж бо, Сіраго. А як же манери? — докірливо
запитав менеджер. — Це так важливо для вдалого початку — привітайся як слід!
42


— Е-е-е, м-м-м... Доброго ранку...— ледь чутно пробелькотів Сірага.
— Отже, твоє стажування закінчилось, і відсьогод- ні ти повноцінний працівник денної зміни, зрозумів? Тебе навчили працювати з касовим апаратом, прибирати й готувати прості страви для вітрин, але тобі ще багато чого слід навчитися. Це пані Фурукура, вона працює тут із дня відкриття, можеш собі уявити? Якщо ти чогось не знаєш, сміливо запитуй у неї.
— Е-е-е... м-м-м...
— Вона тут уже вісімнадцять років. Вісімнадцять! Закладаюся, ти вражений, так, Сіраго? Маєш рівнятися на неї.
— Що? — запитав Сірага із запитальним виразом обличчя. Його ямкуваті очі ніби ще глибше провалилися в череп.
Я міркувала над тим, як розрядити цю ніякову
ситуацію, аж раптом двері прочинились і влетіла
Суґавара.
— Доброго ранку всім! — радісно вигукнула вона, заходячи до підсобки з бас-гітарою в чохлі за спиною. Помітивши Сірагу, вона додала:
— О, новенький! Вітаю! Рада, що ти тут.
Здається, з моменту появи менеджера номер вісім Суґавара почала говорити ще голосніше. Я саме подумала, що це трохи моторошно, коли помітила, що Суґавара й Сірага вже ладні стати до праці.
43


— Що ж, тоді я проведу ранкову нараду, добре? — промовив менеджер.— Спершу головні новини. Сі- рага завершив стажування і віднині працюватиме з дев’ятої до п’ятої. Стеж за тим, щоб, вітаючи покупців, ти говорив із нормальною гучністю, добре? Якщо ти чогось не знаєш, можеш питати оцих двох. Вони обидві тут давно. І коли в обід набіжить багато покупців, підстрахуй на касі, добре?
— О, ем, добре... — кивнув Сірага.
— Далі. Сьогодні акція на гарячі сосиски, тож заготуйте їх більше. Наша мета—продати сотню! Минулого разу ми продали вісімдесят три, тож усе можливо. Ми можемо! Так тримати, добре? Покладаюся на вас, пані Фурукуро.
— Гаразд! — голосно вигукнула я.
— Погода теж впливає на крамницю. На вулиці потеплішало, тож холодне сьогодні добре розійдеться. Перевіряйте холодильники й додавайте напоїв, коли знадобиться. Також не забувайте нагадувати покупцям про акцію на гарячі сосиски й новий манговий десерт із заварним кремом.
— Гаразд! — швидко відповіла Суґавара.
— Що ж, це основні пункти на сьогодні. Повторімо нашу клятву і головні фрази, які ми кажемо покупцям. Повторюйте за мною.
Слідом за менеджером ми на всю силу легенів вигукували фрази.


— Присягаємося забезпечувати покупцям щонайкраще обслуговування і прагнемо, щоб наш комбіні став улюбленою крамницею місцевих.
— Присягаємося забезпечувати покупцям щонайкраще обслуговування і прагнемо, щоб наш комбіні став улюбленою крамницею місцевих.
— Раді вітати!
— Раді вітати!
— Так, пані. Зараз, пані.
— Так, пані. Зараз, пані.
— Красно дякую!
— Красно дякую!
Ми втрьох одностайно вигукували гасла. Я саме
думала про те, наскільки енергійніше проминала ранкова підготовка, якщо її проводив менеджер, аж тут Сірага промимрив собі під ніс:
— Ух, майже як релігія!
Так воно і є, подумала я.
Відтепер усе наше існування було присвячено ро¬
боті крамнички. Здавалося, Сірага з цим іще не змирився, бо просто механічно ворушив губами, ледь чутно промовляючи слова.
— Усе, кінець підготовки. Сьогодні викладаймося на всі сто, як завжди!
— Добре! — відповіли ми із Суґаварою.
— Ну що, раптом тобі щось буде незрозуміло, не вагайся, запитуй, — звернулась я до Сіраги.—Вірю в тебе!
45


Сірага загиготів.
— Що-що? Що тут може бути незрозумілого? Це ж підробіток у комбіні!
Він гучно розсміявся, і я побачила, як у його носі надувається булька шмарклів. Тож під цією сухою, як папір, шкірою достатньо вологи для формування слизу, — подумала я, відволікшись на те, як бульбашка лускає.
Навряд чи тут буде щось складне. Я вже з усім
розібрався.
— О, а ти раніше працював у комбіні? — запитала
Суґавара.
— Що? Ні, не працював, — пробурмотів хлопець.
— У такому разі тобі доведеться чимало навчатися,— сказав йому менеджер.— Почніть із перевірки продуктів на вітринах, добре, пані Фурукуро? А я піду додому, трохи посплю.
— Усе зроблю!
— Я на касу! — сказала Суґавара і втекла.
Я підвела Сірагу до тетрапаків з напоями і в стилі Суґавари сказала:
— Що ж, почнімо! Напої в картонних упаковках особливо добре продаються вранці, тож треба пильнувати, щоб вітрина була чиста та охайна. І перевіряти, щоб цінники були на своїх місцях, добре? Не забувай вітати покупців і нагадувати їм про акції. А ще ніколи на затуляй покупцеві дорогу, якщо він хоче щось узяти.
46


— Добре, гаразд, — відповів Сірага і знехотя почав
поправляти картонні коробки.
— Повідом, коли закінчиш із цим, і я покажу тобі, як прибирати.
Він далі працював, не завдавши собі клопоту від¬
повісти.
Я пішла допомогти на касі під час ранкового припливу покупців. Коли черга розсмокталась і я повернулася до Сіраги, на місці його не було. На вітрині з напоями панував безлад, молоко стояло впереміш із апельсиновим соком.
Я вирушила на пошуки та знайшла новачка за лінивим читанням робочої інструкції.
— Що таке? Ти з чимось не розібрався?
Перегортаючи сторінку, він пихато відповів:
— Знаєте, як на інструкцію мережі комбіні, це не дуже. Не виконує своїх завдань, я сказав би. Треба писати нормальні інструкції, інакше компанія не розвиватиметься. Ось що я думаю.
— Сіраго, ти не закінчив розставляти напої так, як я тобі показала!
— Гм, ага, так,— сказав він, не відриваючись від інструкції.
Підійшовши до нього, я піднесла голос:
— Сіраго, вітрини важливіші за інструкцію! Охайні вітрини, вітання до покупців і нагадування про акції — основи з-поміж основ для працівника комбіні, 47


зрозумів? Якщо ти не тямиш, як це робиться, ходімо, я тобі покажу.
Нехтуючи його роздратуванням, я підвела його до вітрини з напоями і розставила все як слід, паралельно пояснюючи йому:
— Вистав усе таким чином, щоб етикетки дивилися на покупця, ось так! І не змінюй порядку напоїв. Тут стоять овочеві соки, а там — соєве молоко.
— Ця робота не для чоловіків,— пробурмотів він.— Урешті-решт, із кам’яної доби нічого не змінилося, чи не так? Чоловіки ходять на полювання, а жінки дбають про дім, збирають фрукти й дикі трави в очікуванні чоловіків. Така робота більше пасує жіночому мисленню.
— Сіраго, зараз двадцять перше століття. Тут, у комбіні, ми не чоловіки та жінки. Ми всі працівники. Ох, там на складі ще товари. Ходімо, розберімося разом, щоб ти знав, як це робиться.
Я винесла продукти з холодильної кімнати, пояснила Сіразі, як заповнити вітрину, та повернулася до власної праці.
Підносячи коробки з гарячими сосисками до касового апарата, я помітила, що Суґавара насуплено засипає зерна в кавову машину.
— Дивний він, так? Лише закінчив стажування, вперше вийшов на роботу, так? Він ще жодного разу не працював на касі, а вже хоче, щоб я довірила йому обробляти замовлення.
48


— Серйозно?
«Ну, принаймні він хоче ЩОСЬ робити, а це вже непогано», — подумала я.
Суґавара поглянула на мене, усміхнулась, і на її пухкеньких щічках з’явилися ямочки.
— А ви ніколи не засмучуєтеся, пані Фурукуро?
- Що?
— Ні, серйозно, ви просто неймовірна. Я таких
хлопців терпіти не можу. У мене від них шерсть дибки.
Але ви, ну, так, часом ви приєднуєтеся до нас, коли нас із пані Ідзумі щось бісить, але самі ніколи не нарікаєте, еге ж? Ніколи не бачила, щоб хтось із новеньких вас дратував.
Мене це ошелешило. Здавалося, ніби мені ка¬
жуть, що я — підробка, і я поквапилася змінити вираз обличчя.
— Неправда! Я просто не показую роздратування!
— Овва, серйозно?—прогиготіла дівчина.—Я страшенно здивувалася б, якби ви збезсебилися, пані Фурукуро.
Тепер вона говорила спокійно, тож мені довелося звернути всю увагу на свою міміку та вимову.
Я почула, як біля каси поставили кошик, і, швидко озирнувшись, побачила постійну клієнтку, яка сперлася на палицю.
— Раді вітати! — вигукнула я і взялася швидко сканувати штрих-коди.
49


Жінка звузила очі й сказала:
— Це місце ніколи не змінюється, так?
На мить я замислилась, а потім відповіла:
— Ви маєте рацію, так і є!
А втім, ані менеджера, ні працівників зали, ні разових паличок для їжі, ані ложок, ані уніформи, ані молока та яєць, що я їх щойно просканувала, ані пластикового пакету, у який я все склала, — нічого цього не було в комбіні від самого початку. Ті самі продукти завжди лишалися на своїх місцях, але одні поступово витісняли інші. Імовірно, можна було сказати, що ця крамничка не змінюється.
Думаючи про це, я голосно повідомила покуп- чині:
— Триста дев’яносто єн, будь ласка!
У п’ятницю—у свій вихідний — я пішла до житлового району в Йокогамі, де в багатоповерхівці нового квартирного комплексу мешкала тепер моя сестра, її чоловік працював в електрокомпанії та майже завжди повертався додому останньою електричкою.
Квартирка була невеличка, але нова й раціонально та зручно умебльована.
— Заходь, я щойно вклала Ютаро.
— Дякую, — сказала я й навшпиньки зайшла всередину. Відколи в мене народився племінник, я була в сестри вперше.
— То як воно — бути мамою? Складно, либонь?
50


— Ну, так, але я звикаю. Він тепер спить уночі, тож стало простіше.
Коли я вперше побачила небожа крізь скло в лікарні, він скидався на прибульця. А ось тепер став більше скидатися на людину, навіть волоссячко відростив.
Ми сіли поласувати тортом, який я принесла, зі звичайним чаєм для мене та ройбушем без кофеїну для Мамі.
— Смакота. Тепер, із Ютаро, я майже не виходжу,
тож нічого такого не їм.
— Рада, що тобі сподобалося.
— Щоразу, як ти приносиш мені їжу, я згадую про наше дитинство, — сказала сестра, знічено всміхаючись.
Я погладила небожа, який спав, пальцем по щічці. Вона була навдивовижу м’яка, неначе бульбашка.
— Знаєш, дивлячись на Ютаро, я думаю: «Еге ж, та він ще просто тваринка», — щасливо промовила Мамі.
Малюк був хворобливий, у нього незрідка підвищувалася температура, тож сестра постійно клопоталася над ним. Вона не могла не тривожитися, хоч і знала, що в дітей часто буває лихоманка, але все скінчиться добре.
— А ти як? — запитала вона в мене. — Усе гаразд на роботі?
— Звісно, все гаразд. А, нещодавно я бачилася з Міго та іншими.
51


— Що, знову? Пощастило їм! Тобі треба частіше бачитися з племінником, — сказала Мамі, сміючись.
Проте для мене не було жодної відмінності між
;итиною Міго та моїм небожем, і я не розуміла
навіщо мені стільки їхати лише заради того, щоб навідати його. Можливо, цей хлопчик мав бути мені дорожчим за інших. Утім, як я бачу, якщо не зважати на кілька незначних розбіжностей, усі вони — просто тваринки, яких називають «немовлятами», і так само схожі між собою, як безпритульні коти.
— Я тут подумала, Мамі, а ти не могла б вигадати
для мене інше виправдання? Останнім часом, коли я розповідаю про свою хворобу, на мене дивляться з недовірою.
— Добре, я поміркую. Але в будь-якому разі, що, як зараз ти просто відновлюєшся, а для цього не конче лежати. Нема чого ніяковіти.
— Та щойно вони укинуть собі в голову, що я ненормальна лише тому, що є не такою, як вони, а себе вони вважають нормальними, то почнуть мене діймати, так? У мене виникне купа проблем. Тож мені потрібна зручна відмазка, щоб вони відчепилися.
Коли щось у комусь видається дивним, люди вважають, що мають право залізти йому в душу брудними черевиками, аби розібратися, в чому річ. Такий підхід видавався мені неприйнятним і самонадійним не кажучи вже про те, як це дошкуляло. Часом мені 52


кортіло взяти лопату і змусити їх мовчати, точно як у початковій школі.
А потім я згадувала, як засмучувалася моя сестра, коли я так казала, і просто мовчала.
Від самого дитинства вона завжди добре до мене ставилася, і мені не хотілося завдавати їй болю, тож я змінила тему й радісно сповістила:
— О, я тут пригадала. Ми з Юкарі давно не бачились, а цього разу вона сказала, що я змінилася.
— Так, ти трохи інакша.
— Справді? Але й ти теж, Мамі. Ти тепер справляєш враження дорослішої.
Що ти хочеш цим сказати? Я давно вже до¬
росла.
У сестри були тепер гусячі лапки зморщок, вона
говорила відпружено і вбиралася в одяг одного кольору. Мабуть, у її житті було багато людей, які так чинили, подумала я.
Малюк заплакав. Сестра одразу ж узяла його на руки та спробувала заспокоїти. Скільки клопоту, подумала я. Маленький ніж, яким ми різали торт, досі лежав на столі, і я глянула на нього. Якщо питання лише в тому, щоб змусити його замовкнути, то це легко. Моя сестра міцно притиснула дитину до себе. Спостерігаючи за ними, я витерла з губи вершки.
Коли я прийшла на роботу наступного дня, в комбіні панувала вкрай напружена атмосфера. Пройшовши
53


крізь автоматичні двері, я побачила постійного покупця, який перелякано дивився в куток зали. Жінка, що завжди заходить по каву, вибігла повз мене на вулицю, а двоє чоловіків біля випічки тихцем перемовлялися.
Намагаючись уторопати, що в біса сталося, я глянула туди, куди дивилися покупці, й побачила чоловіка середніх літ у занедбаному одязі.
Він ходив крамницею, звертаючись до покупців.
Я напружила слух і почула, що він каже:
Ви там, агов! Годі бруднити підлогу! — говорив він верескливим голосом до чоловіка в брудних черевиках, а потім перемкнувся на жінку перед полицею з шоколадками:
— Ой, годі псувати вітрину!
Усі нервово позирали на нього, остерігаючись, що
зараз він заговорить до них.
Перед касою, за якою працював замилений Дат, поки менеджер розбирався із замовленням ключок до гольфу поштою, вишикувалася довга безладна черга. Чоловік у потертому костюмі підійшов до неї та прогарчав:
— Ану станьте як слід уздовж стіни! І швиденько.
Офісні працівники стривожились, але вони хотіли мерщій купити що треба й повернутися до роботи, тож уникали зорового контакту і щосили намагались ігнорувати чоловіка.
54


Я квапливо пішла до підсобки й дістала з шафки уніформу. Перевдягаючись, я дивилася на екран камери спостереження й побачила, як чоловік рушив до журнальної стійки й гучно напосівся на покупця, який стояв там і читав.
— Читати в комбіні заборонено. Ну ж бо! Купуй або вимітайся! — гаркнув він.
Молодик, на якого нагримав дивак у лахах, роз¬
дратовано витріщився на нього і звернувся до Дата, який досі гарував на касі.
— Слухайте, хто цей чоловік? Він з головного офісу?
Дат стривожено звів очі від каси.
— Ні, він... ем-м... покупець.
— Що за маячня? Ви тут навіть не працюєте! Що ви собі думаєте? — запитав молодик, насуваючись на владного покупця.—Хто дав вам право пхати носа куди не просять?
Якщо в комбіні виникала якась проблема, із нею мав розбиратися старший співробітник. Підкорю- ючись правилам, я хутко вдягла уніформу й побігла до каси перехопити роботу в менеджера.
— Дякую, ви мене дуже виручили, — тихо сказав він, а потім кинувся до журнальної стійки і став між двома покупцями.
Я дала корінець на доставку покупцеві, краєм ока наглядаючи за ситуацією, щоб утрутитись, якщо
55


раптом почнеться бійка. У такому разі за протоколом я мала одразу ж натиснути тривожну кнопку.
Зрештою менеджеру вдалося залагодити ситуацію і порушник спокою пішов із крамниці, бурмочучи щось сам до себе.
Усі в комбіні видихнули полегшено, і довкола знову запанувала нормальна атмосфера.
Крамничка, де продається все необхідне, — штуч¬
но унормоване середовище, з якого одразу ж вилучають усі чужорідні елементи.
Загрозлива атмосфера, яка швидко заповнила
комбіні, розвіялась, і покупці знову спокійно набирали собі каву та випічку, так, ніби нічого й не сталося.
— Дякую, пані Фурукуро, ви дуже мені допомог¬
ли,— сказав менеджер, коли ми нарешті впоралися з чергою і я пішла до підсобки.
— Нема за що. Я рада, що бійки пощастило уникнути.
— Що, цікаво, найшло на того чоловіка. Я його ніколи не бачив.
Пані Ідзумі теж приєдналася до нас. Вона запи¬
тала в менеджера:
— Щось сталося?
— Та нічого такого, просто дивний покупець ходив по комбіні та лякав людей. На щастя, він нікому не встиг завдати серйозної шкоди.
— Справді? Хтось із постійних?
56


— Ні, ніколи раніше його не бачив. Не розумію, чого він домагався. На злочинця наче не схожий.
Проте в будь-якому разі, якщо він заявиться сюди знову, одразу дайте мені знати. Ми не хочемо, щоб
він розлякав нам покупців. — Так, добре.
Гаразд. Тоді я йду додому. Повернуся на нічну
зміну.
— Ви, певно, змучились. А, до речі, чи не могли б ви передати від мене Сіразі кілька незлих тихих слів? Постійно відмикує від роботи й не звертає уваги, коли я роблю йому зауваження.
Статус пані Ідзумі майже такий самий, як у працівників головного офісу, тож вона може обговорювати ці питання з менеджером.
— З нього й справді жодної користі. У мене від самої співбесіди було щодо нього кепське передчуття. Він так знецінює роботу, повторюючи, що це лише «маленька крамничка», ніби знущається. То нащо він узагалі сюди прийшов? Я взяв його лише тому, що нам бракувало працівників, але... він не розуміє, доки всього йому не розжуєш.
— І він часто запізнюється. Сьогодні мав почати о дев’ятій, але його досі нема, — сказала пані Ідзумі, насупившись.— Скільки йому років? Десь тридцять п’ять? І він так сприймає роботу! Він просто безнадійний, хіба ні?
57


— Сліпа гілка еволюції. Найгірше, що може бути,— просто тягар для суспільства. Люди мають служити суспільству через родину чи працю.
Пані Ідзумі енергійно закивала, а потім підштовх¬
нула менеджера ліктем.
— Утім, бувають і особливі обставини, як у випадку пані Фурукури, і це зрозуміло.
— О, так, дійсно,— менеджер квапливо кивнув.
Я не встигла відповісти, а він вів далі:
— Але Сірага такий бовдур. Я застукав його, коли він грався телефоном на касі.
— Я теж це бачила.
— Що? Він грав на телефоні? Під час роботи? — здивовано спитала я.
То було фундаментальне правило — ніколи не приносити телефон на роботу. Я не могла зрозуміти, чому він порушив таку просту настанову.
— Ви ж знаєте, я завжди продивляюся записи з камер за той час, поки мене тут немає. Сірага новенький, тож я мушу з’ясувати, як він працює. На позір здається, що він робить усе непогано, але він має звичку нехтувати роботою.
— Вибачте, я такого не помічала.
— Ні, що ви, нема за що перепрошувати, пані Фурукуро. Мушу сказати, ви просто неймовірно вітаєте покупців. Щоразу, як дивлюся в камеру, я просто вражений. Ви чудово працюєте. Ніколи 58


не берете відгулів і завжди виконуєте роботу на відмінно.
Менеджер номер вісім спостерігав за тим, як я працюю, коли його немає на місці, і знав, що я віддана прихильниця цієї комбіні.
— Дякую, — сказала я, низько вклонившись.
Саме цієї миті прочинилися двері й зайшов Сірага.
— О, доброго ранку, — мляво привітався він ледве чутно.
Він був худий як скелет, і під його сорочкою проглядали підтяжки, які він цадягав, аби з нього не спадали штани. Шкіра на руках мала такий вигляд, немов була напнута просто на кістки, і я не розуміла, як у такому худому тілі розміщуються внутрішні органи.
— Сіраго, ти спізнився! Мусиш бути тут, перевдяг¬
нений і готовий до ранкової зміни за п’ять хвилин
[О її початку! І коли заходиш до підсобки, нормально кажи нам: «Доброго ранку». До того ж користуватися телефоном на перервах заборонено. А ти береш його із собою на касу! Я бачив, як ти в нього дивився.
— А. О, пробачте...— Сірага явно спантеличив¬
ся.— Ви маєте на увазі, вчора? Пані Фурукуро, ви що, спостерігали за мною?
Здається, він подумав, що то я на нього поскар¬
жилася.
59


— Ні, — похитала я головою.
— Камера, Сіраго,— сказав менеджер.— Камера спостереження. Коли працюю в нічну зміну, я завжди перевіряю, що відбувалося під час денної. Ну, можливо, я не досить ретельно пояснив правила користування мобільним телефоном, але щоб я більше такого не бачив, ви зрозуміли?
— О, гаразд. Я не знав. Пробачте.
— Добре. Більше такого не роби. О, пані Ідзумі, ви могли б вийти зі мною в залу? Я хочу розставити в кінці літні подарункові товари. Цього разу планую велику вітрину.
— Звісно. То зразки вже приїхали? Я вам допоможу.
— Хочу впоратися з цим сьогодні. Треба буде додати поличку внизу для різних літніх товарів, отож слід переставити всі полиці. Пані Фурукуро та Сіраго, впораєтеся з ранковою підготовкою без нас? Хочу спершу подбати про цю вітрину.
— Так, упораємося.
Щойно менеджер та пані Ідзумі вийшли з підсоб- ки, Сірага почав лаятися. Коли я озирнулася на нього, він сплюнув:
— Пфе, він так поважно говорить як на менеджера задрипаної крамнички.
Люди часто ставляться зверхньо до працівників комбіні. Мені це видається таким захопливим, 60


і я полюбляю дивитися їм у вічі, коли вони говорять до мене зневажливо. Дивлячись їм в очі, я завжди думаю: люди такі як є.
Та часом навіть ті, хто й сам працює у крамниці, знецінюють свою роботу. Сама не тямлячи, що роблю, я вже втупилася Сіразі в обличчя.
Коли люди поводяться поблажливо, їхні очі набувають особливо цікавої форми. Я бачу обережність або страх, що їм суперечитимуть, а часом войовничу іскру готовності кинутися в будь-яку битву. А якщо вони не усвідомлюють, що поводяться поблажливо, їхні засклілі очі потопають у густій суміші екстазу й відчуття власної вищості.
Я зазирнула Сіразі у вічі. Там я побачила лише
примітивні упередження.
Ніби відчувши, що я дивлюся на нього, хлопець
розтулив рота, щоб сказати щось, вищиривши жовтуваті, подекуди з чорними цятками зуби. Очевидно, він давно не навідувався до стоматолога.
— Та хто він узагалі такий, щоб на мене тиснути? — вів Сірага далі. — Його найняли керувати крихітною крамничкою. Тож загалом кажучи, він просто нездара. Лише смердючий кавалок лайна.
То були грубі слова, але він бурмотів їх так тихо,
що я не відчула в них справжньої злості. Як на мене, існувало два різновиди упереджених людей. У перших упередження глибоко закорінилися, а другі просто 61


безтямно повторювали дурниці, які десь почули. Сірага, здається, належав до других.
Він далі бурмотів, раз у раз ковтаючи слова.
— Тут усі просто тупі нездари. В усіх комбіні те саме. Самі лише домогосподарки, які не можуть прожити на зарплатню чоловіка, та ще ті, хто змінює роботу як рукавички, не думаючи про майбутнє, і найдурніші студенти, які не можуть знайти собі кращу роботу на кшталт репетитора. Або іноземці, які надсилають гроші додому. Всі як один нездари.
— Ясно.
Цей хлопець був геть як я. Він промовляв слова, схожі на людські, але насправді нічого не казав. І йому подобалося слово «нездара». За кілька хвилин він промовив його тричі. Тепер я згадала слова Суґавари: «Від Сіраги мене мороз бере, особливо від того, як він вигадує відмазки, хоча лише хоче відмикнути».
Я кивнула у відповідь на його слова. Тоді мені на думку спало просте запитання.
— Чому ти влаштувався сюди на роботу, Сіраго?
— Шукаю дружину,—сказав він так, ніби це не має жодного значення.
— Що? — здивовано вигукнула я.
Я чула найрізноманітніші причини: «близько до домівки», «здається, тут весело». Утім, я вперше зустріла людину, яка прийшла працювати до крамниці, щоб знайти партнера для шлюбу.
62


— Але це глухий кут,— сказав Сірага. — Тут нема нікого, з ким я міг би одружитися. Молоді надто легковажні, а решта — застарі.
— Ну, більшість працівниць тут — студентки університету, рідко буває хтось такого віку, щоб виходити заміж.
— Деякі покупчині непогані, але більшість із них пихаті. Навколо цієї крамнички лише великі компанії, а жінки, які там працюють, надто владні, як на мене.
Не знаю, з ким він говорив, але весь цей час витріщався на аркуш на стіні, де написано: «ВИКОНАЙМО ПЛАН ПРОДАЖУ ЛІТНІХ ТОВАРІВ».
— Усі вони намагаються підчепити хлопця з тієї самої компанії, а на мене навіть і не дивляться. Жінки поводяться так від кам’яної доби. Наймолодших та найгарніших дівчат у поселенні віддають найсиль- нішим мисливцям. Вони дають дітям найкращі гени, а решті випадає задовольнятися тим, що лишилося. Наше так зване сучасне суспільство — просто ілюзія. Ми живемо у світі, який майже не змінився з доісторичних часів. Можна довго розводитися про рівність між чоловіками й жінками, але...
— Сіраго, ну ж бо, перевдягайся в уніформу. Як¬
що не почнемо ранкового тренування просто зараз, то не закінчимо вчасно, — сказала я, уриваючи його тираду про покупців.
63


Він невдоволено взяв наплічника, підійшов до шафки і, не припиняючи буркотіти, запхав речі всередину.
Спостерігаючи за ним, я пригадала того чоловіка в потертому одязі, якого менеджер змусив піти з крамниці.
— Ем, ти розумієш, що тебе позбудуться?
— Що? — запитав Сірага, ніби не почувши мене.
— Нічого. Поквапся, щоб ми встигли потренуватися!
«Наша крамничка — штучно нормалізоване середовище, тож таких, як ти, швидко позбуваються»,— думала я, дивлячись, як він неквапливо перевдягається. Проте вголос не сказала нічого.
У понеділок зранку я прийшла до комбіні й побачила великий червоний хрест на імені Сіраги в розкладі роботи. Я гадала, можливо, він раптом узяв відгул, але тут, саме вчасно для початку ранкової зміни, з’явилася пані Ідзумі, хоч у неї й мав бути вихідний.
— Доброго ранку! А що сталося з Сірагою? — запитала я менеджера, який закінчив нічну зміну та прийшов до підсобки.
— А, Сірага... — Вони з пані Ідзумі обмінялися дивними поглядами. — Учора ми порадились і вирішили не включати його до розкладу,— знехотя відповів менеджер.
Не скажу, що я здивувалась.


— Я вже був ладен вибачити його за те, що він
уникає роботи й навіть тихцем їсть продукти, виставлені на продаж, аж тут прийшла жінка, постійна клієнтка. Вона повернулася по забуту парасольку, а Сірага повівся як шпигун, переписав її номер телефону з корінця на доставку й намагався з’ясувати, де вона живе. Пані Ідзумі збагнула, що відбувається, я ж одразу проглянув відео, поговорив із ним і наказав йому піти.
«От дурень»,— подумала я. Так, працівники комбіні часом переступають незначні правила, але такого жаху я досі не чула. Йому ще пощастило, що справа не дійшла до поліції.
Цей хлопець від самого початку поводився
дивно. Він знайшов номер телефону дівчини з нічної зміни серед контактних даних працівників комбіні, а потім постійно тинявся в підсобці, щоб запропонувати їй піти додому разом. Він навіть намагався пофліртувати з пані Ідзумі, а вона ж заміжня. Краще б спрямував енергію на роботу!
— Вам він теж не подобався, пані Фурукуро? —
запитав менеджер.
Пані Ідзумі скривилася.
— Мені від нього аж моторошно ставало. Який збоченець! Не вийшло з працівницями, так він на по- купчинь перекинувся! Просто мерзота! Треба було здати його поліції.
65


— О, ну так далеко ще не зайшло.
— Переслідування — це злочин, узагалі-то. Злочин. І що швидше такі, як Сірага, потраплять за ґра-
%
ти, то краще.
Хоч вони й ремствували, але в крамничці відчувалось якесь полегшення. Тепер, коли Сірагу звільнили, в комбіні знову стало затишно, як було до його появи. Усі стали навдивовижу балакучі й веселі, ніби збадьорилися, спекавшись цього дивака.
— Щиро кажучи, він сотав з мене нерви. Краще було зовсім без працівника, ніж із ним! — промовила
Суґавара, всміхаючись, коли прийшла на зміну.—
Жах, а не працівник, повсякчас знаходив відмазки.
Докинеш йому слово про те, що він лінується, а він починає розводитися про кам’яну добу. Просто псих, як на мене.
— А, так! — Пані Ідзумі розсміялася.— Ця тема з кам’яною добою дуже дивна. Що він хотів цим сказати? Суцільна маячня! Будь ласка, не наймайте більше таких, — звернулася вона до менеджера.
— Ну, я зробив це лише тому, що нам дуже бра¬
кувало людей...
— Господи, щоб у такому віці людину вигнали
з тимчасової роботи в комбіні! Справді безнадійний. Він зробив би нам послугу, якби раптом помер, серйозно.
Усі розсміялися.
66


Справді, зробив би, — сказала я, киваючи й думаючи про те, що, варто мені стати чужорідним об’єктом, мене так само позбудуться.
— Доведеться знайти когось іншого... Треба повісити оголошення.
Так один з елементів комбіні знову замінять
на інший.
Я йшла до каси після ранкового тренування, яке пройшло жвавіше, ніж зазвичай, аж раптом побачила постійну відвідувачку з ціпком, яка діставала щось із нижньої полиці. Вона нахилилася так низько, що, здавалось, от-от перекинеться через голову.
— Дозвольте я вам допоможу. Ви це шукали? — запитала я, дістаючи банку суничного варення.
— Дякую,— відповіла вона, усміхаючись.
Я донесла кошик до каси. Діставши гаманець із сумки, жінка знову пробурмотіла:
— Це місце і справді не змінюється, еге ж?
Назагал, учора звідси декого вигнали, подумала я. Натомість лише подякувала їй і почала сканувати покупки. її образ злився в моїй голові з образом тієї літньої пані, яка була найпершим клієнтом нашої крамниці в день відкриття вісімнадцять років тому. Та жінка теж раніше приходила щодня, аж якось я помітила, що вона більше не з’являється в нас. Можливо, у неї погіршало здоров’я чи, може, вона переїхала. Ми не мали способу дізнатися.
67


Але ось вона я, знову проживаю сцену з першого дня. Відтоді я зустріла тут шість тисяч шістсот сім ранків.
Я обережно поставила яйця в пакет. Такі самі яйця, що я продавала вчора, тільки інші. Покупчиня поклала в пакет ті самі палички до їжі, взяла ту саму решту, так само всміхнулася.
Міго написала мені повідомлення: в неділю зранку вона влаштовує в себе барбекю. Щойно я пообіцяла допомогти їй уранці із закупами, як мій телефон задзеленчав. То була мама.
— Кейко, ти наче казала, що завтра поїдеш до
Міго? Може, зайдеш потім до нас? Батько скучив за тобою.
Е-е-е, не впевнена, що зможу. Мені треба ві,і
почити перед роботою, тож я радше поїду раніше додому.
— Серйозно? Шкода... Ти й на Новий рік не завітала. Будь ласка, заїдь до нас найближчим часом.
— Гаразд.
Нам так бракувало людей, що я працювала майже всі свята. Наша комбіні працює триста шістдесят п’ять днів на рік, але багато хто не може вийти в новорічні свята, бо домогосподарки заклопотані хатніми справами, а студенти з інших країн повертаються додому. Я хотіла б побачитися з батьками, але зрозумівши, у якій халепі крамниця, обрала роботу.
68


— А як у тебе справи? — вела далі мама. — Ти цілий день на ногах. Утомлюєшся, мабуть. Що в тебе чути? Що нового?
Вона запитувала з такою цікавістю, що мені здалося, ніби хтось іще чекає на якісь зміни в моєму житті. Мабуть, вона вже втомилася від того, що за всі ці вісімнадцять років я нічого не досягала.
Коли я сказала їй, що все добре та як завжди, мама, здається, водночас заспокоїлася й розчарувалася.
Поклавши слухавку, я подивилася у дзеркало. Я постаріла, відколи переродилася в працівницю комбіні. Мені це жодним чином не заважало, ну хіба що тепер я швидше втомлювалася. Часом думала, що буде, якщо я стану застара для своєї роботи. Менеджеру номер шість довелося покинути роботу, коли він пошкодив спину й не міг працювати. Щоб такого не сталося зі мною, мені слід підтримувати тіло в хорошій формі — заради крамниці.
Наступного ранку, як і обіцяла, я вирушила допомогти Міго із закупами й підготовкою до барбекю. Опівдні прийшли чоловік Міго, чоловік Сацукі й кілька друзів, які мешкали трохи далі. Ми вперше зібралися разом за тривалий час.
Поміж чотирнадцяти-п’ятнадцяти осіб, які зібралися в Міго, лише двоє опріч мене не були в шлюбі. Я не зациклювалася на цьому, бо не всі прийшли парами, але незаміжня Мікі прошепотіла мені:
69


— Тільки ми з тобою тут як білі ворони.
— Ми всі так давно не зустрічалися! Коли ж я востаннє бачилася з вами? На ханамі-вечірці?
— І я теж. Відтоді я тут не бувала.
— Ну що, розповідайте, як справи.
Позаяк друзів було багато і вони вперше зібралися
після тривалої паузи, усі ділилися новинами.
— Я тепер живу в Йокогамі. Зрештою, так зруч¬
ніше для роботи.
— О, ти змінила роботу?
— Так, я зараз працюю на фірмі модних аксесуарів. Атмосфера на моїй попередній роботі була ну...
ти розумієш.
— Я вийшла заміж і мешкаю тепер у Сайтамі. Але працюю там само.
— Як бачите, у мене народилася дитина, тож я зараз у декреті, — сказала Юкарі, а потім настала моя черга.
— Я працюю неповний день у комбіні. Моє здоров’я...
Я вже збиралась озвучити давно винайдене моєю сестрою виправдання про здоров’я, аж тут Ері нахилилася до мене.
— Неповний день? О, то ти вийшла заміж? — підсумувала вона, ніби це було щось самоочевидне. — А коли?
— Ні, не вийшла, — відповіла я.
70


— Але чому тоді ти працюєш на такій роботі? — здивовано запитала Макіко.
— Ну, моє здоров’я...
— Розумієте, в Кейко слабке здоров’я, тому вона обрала собі таку роботу, — пояснила Міго, заступаючись за мене.
Я хотіла подякувати їй за допомогу, але чоловік Юкарі підозріло спитав:
— Що? Таж на такій роботі цілий день треба стояти на ногах.
Ми зустрілися з ним уперше, але він нахилився до мене, насумрившись так, ніби ставив під сумнів моє існування.
— Ну, іншого досвіду роботи в мене немає, а в крамниці мені зручно і фізично, і психологічно.
Він витріщився на мене так, ніби я прибулиця.
— Що? Ти ніколи?.. Ну тобто, якщо так важко
знайти роботу, треба принаймні одружитися. Слухай, в інтернеті зараз повно шлюбних агенцій,— пирхнув він.
Я побачила, як краплина його слини потрапила
на смажене м’ясо. Краще йому не нахилятися над їжею, коли він говорить, подумала я. Та раптом чоловік Міго теж став несамовито кивати.
— Справді. Чому б тобі не знайти когось? Зрештою, не так уже й важливо кого. Жінкам із цим простіше. Добре, що ти не чоловік, інакше була б катастрофа.
71


— Знайдемо тобі когось! Любий, у тебе багато знайомих, еге ж? — запитала Сацукі.
— Так, чудова ідея! — захопливо вигукнули Міго й інші.— Спаде хтось на думку. Серед них має бути хтось, хто їй підходить.
Чоловік Міго прошепотів щось дружині на вухо, вичавивши усмішку.
— О, так, але всі мої друзі одружені... ні, без варіантів. Я не знаю нікого, хто згодився б.
— То чому б тобі не зареєструватися на сайті знайомств? Зараз зробимо тобі фоточку. Для таких сайтів краще не брати селфі. Із фоточкою в колі друзів за барбекю ти дістанеш більше відповідей і будеш привабливішою для людей.
— Так, правильно! Іди сюди, сфотографуймо¬
ся! — сказала Міго.
Тамуючи сміх, чоловік Юкарі сказав:
— Так, це прекрасна можливість!
— Можливість? Гадаєш, із цього може щось вийти? — наївно запитала я.
Він знервувався.
— Ну, варто спробувати що скоріше, то краще.
Не можна далі так жити. Гадаю, у глибині душі ти й сама в розпачі, ні? Після певного віку вже буде пізно.
— Не можна далі так жити? Хочеш сказати, я не повинна жити так, як живу зараз? Чому ти таке кажеш?
72


Я щиро хотіла зрозуміти, але почула, як чоловік Міго бурмоче:
— О, заради всього святого...
— Мене часом теж охоплює розпач, — утрутилася Мікі.
Чоловік Юкарі промовив заспокійливим тоном:
— Ти заробляєш більше, ніж більшість чоловіків, а такій жінці важко знайти собі пару.
— Ой, м’ясо горить. М’ясо! — закричала Міго, від¬
вернувши всіх від розмови, й вони, видихнувши полегшено, заходилися їсти м’ясо. Усі вгризалися в металеві шампури, збризнуті слиною чоловіка Юкарі.
Те, що сталося далі, було мені добре знайомо:
усі вони почали відходити від мене, повертаючись спиною й позираючи із цікавістю, ніби я була якоюсь страшелезною формою життя.
«Ага,— побіжно подумала я,— я стала чужорідним елементом».
У моїй уяві виник Сірага, якого звільнили з крамниці. Можливо, я наступна в черзі.
У нормальному світі немає місця виняткам, і він завжди тихо виштовхує все зайве. Усі пошкоджені об’єкти вилучають.
То ось що в мені треба виправляти! Поки я поламана, нормальні люди відштовхують мене. Нарешті я зрозуміла, чому моя родина чимдуж намагалася мене вилікувати.
73


Я відчувала, що мені конче треба почути звуки комбіні, тож дорогою додому від Міго я заскочила на роботу.
— О, вітаю, пані Фурукуро, як справи? — запитала старшокласниця з вечірньої зміни, яка прибирала, але зупинилась привітатися, побачивши мене.—Хіба у вас сьогодні не вихідний?
Так, вихідний. Я їздила до батьків, але подумала,
що треба обробити кілька замовлень дорогою додому. — Отакої! Неймовірно. Така відданість роботі!
Менеджер прийшов на нічну зміну з великим запасом і сидів тепер у підсобці.
— Доброго вечора! Готуєтеся до зміни? — запи¬
тала я.
— О, пані Фурукуро, що вас сьогодні привело сюди?
— Я звільнилася раніше, ніж планувала, і позаяк ішла повз, вирішила зайти та записати деякі дані...
— Ви про замовлення на солодощі? Я їх уже обробив, але ви можете перевірити, якщо хочете.
— Дякую.
Менеджер був якийсь блідий. Можливо, він по¬
гано спав.
Я сіла за робочий комп’ютер і почала працювати.
— Як справи на нічній зміні? Як вам, людей вистачає?
— Я так не сказав би. Приходив один на співбесіду, та я його не взяв. Після того, що ндкоїв Сірага,
74


я вирішив, що краще брати тих, від кого може бути користь.
Менеджер часто каже так: «Тих, від кого може бути користь», — і я думаю, чи є користь від мене. Можливо, я працюю тому, що хочу бути корисним знаряддям.
— А що було не так?
— Та ні, з ним усе було гаразд. Але вік... Він уже на пенсії, сказав, що пішов з попередньої роботи через хвору спину. Сказав, що хоче мати змогу взяти вихідний, якщо спина заболить. Нічого страшного, якщо він повідомлятиме заздалегідь, але якщо попереджатиме останньої миті, то краще вже я сам у нічну зміну вийду.
— Розумію.
Ті, хто гарує на фізичній праці, стають непотрібними, коли здоров’я підупадає. Хоч як важко я працюю, хай якою надійною є на роботі, та коли моє тіло постаріє, я стану зношеною деталлю і мене замінять, бо я більше не буду корисною в цілодобовій крамниці.
— О, пані Фурукуро, а ви можете вийти на роботу в неділю, лише на півдня після обіду? В Суґавари концерт.
— Так, можу.
Справді? Це нам неабияк допоможе.
Та поки що я була корисною деталлю. Відчуваючи водночас полегшення і тривогу, я сказала, імітуючи інтонацію Суґавари:
75


— Та ні, я намагаюся назбирати грошей, отож мені це підходить. — І усміхнулася.
Я випадково помітила, що біля входу до комбіні
стоїть Сірага.
Була ніч, і велика тінь на розі пустельного офісного району нагадала мені гру каґе-окурі, у яку я бавилася в дитинстві. Я вдивлялася у свою тінь на землі, а потім швидко зводила очі на небо — і тоді бачила власну тінь там. Я напружила зір, щоб зрозуміти, кому може належати тінь на будівлі. Підійшовши ближче, я впізнала Сірагу, який стояв під стіною, намагаючись заховатися.
Здавалося, він чекає на покупчиню, у якої виві¬
дував інформацію. Я пригадала, як менеджер сказав, що та жінка завжди заходила до комбіні дорогою додому — купити сухофруктів, і Сірага чекав на цей момент у підсобці.
— Слухай, Сіраго, наступного разу вони викличуть поліцію, — гукнула я, проходячи за його спиною, щоб він мене не побачив.
Він рвучко озирнувся, і те, як сильно він тремтів, вразило мене. Збагнувши, шо це я, він насупився.
Що за... Звідки ви тут узялися, пані Фурукуро?
Ти що, чекаєш у засаді? Завдавати незручностей
покупцям — найсуворіше табу для кожного працівника комбіні.
— Я більше там не працюю.
76


— Ну, а я працюю й не можу вдати, що не помітила тебе. Менеджер тебе попереджав, так? Він зараз на місці, то, може, його покликати?
Сірага випростався й поглянув на мене згори вниз, ніби намагаючись налякати.
— Що він може, цей корпоративний раб і до того ж невдаха? Я не скоїв нічого лихого. Якщо мені сподобалась якась жінка, вона буде моєю. Хіба це не давня традиція?
— Сіраго, ти сам раніше казав, що жінки дістаються найсильніїиим чоловікам, так? Тож ти собі суперечиш.
— Так, це правда, зараз я тут не працюю, але в мене є бачення. Щойно я розпочну свій бізнес, жінки упадатимуть за мною.
— Добре, тоді, може, спершу треба його розпочати? Тоді ти зможеш обирати з усіх тих жінок.
Сірага зніяковіло опустив очі.
— У всякому разі з кам’яної доби нічого не змінилося. Просто ніхто цього не розуміє. Урешті-решт, ми всі просто тварини,— сказав він, ухиляючись від теми.—
Якщо хочеш знати, це суспільство хворе. І якщо воно дефективне, то до мене ставляться несправедливо.
Я подумала, що в цьому він, можливо, має рацію, але не могла навіть уявити здорового суспільства. Я вже взагалі перестала розуміти, що таке «суспільство».
У мене було навіть відчуття, що воно просто ілюзія.
77


Поки я мовчала, Сірага глянув на мене й раптом затулив обличчя руками. Я подумала, що він збирається чхнути, а потім побачила, що крізь його пальці течуть краплі, та зрозуміла, що він, напевне, плаче. «Було б жахливо, якби хтось із покупців нас помітив»,— подумала я.
— Слухай, ходімо присядьмо десь, — сказала я, беручи його під руку й ведучи до родинного ресторанчика неподалік.
— Наше суспільство не приймає жодних чужорід¬
них об’єктів. Я завжди через це потерпав,— сказав Сірага, п’ючи пакетований жасминовий чай з бару.
Це я принесла йому жасминового чаю, бо він навіть не намагався щось для себе зробити. Просто сидів у тиші, а коли я поставила чай перед ним, почав пити, навіть не подякувавши.
— Усі мають вписуватися в рамки. Чому я досі працюю на випадковій роботі, якщо мені далеко за тридцять? Чому в мене ніколи не було дівчини? Ці покидьки й оком не змигнуть, питаючи, чи був у мене секс, і сміються, додаючи, що повії не беруться до уваги. Я нікого* не чіпаю, але, здається, вони не зупинилися б навіть перед тим, щоб зґвалтувати мене просто тому, що я в меншості.
Я подумала, що він сам щойно мало не став сексуальним злочинцем, але ось він нарікає на те, як страждає від втручання інших у його сексуальне 78


життя, навіть не розуміючи, якої шкоди завдав працівницям комбіні й відвідувачкам. Здається, круговерть думок у його голові відбувалася таким чином, що він завжди бачив себе лише як жертву й ніколи як агресора, котрого бачила в ньому я.
— Серйозно? — сказала я, розважаючи над тим, чи не ввійшло у нього в звичку жаліти себе. — Це непросто.
Мене суспільство теж дратувало, але в мені не було нічого такого, що я затято відстоювала б, отож я й не розуміла, чому Сірага виміщав усе це на мені. Але йому, напевне, тяжко жити, — подумала я, відпиваючи ковток гарячої води.
Я не поклала в неї чайного пакетика, бо мені
не хотілося надавати жодного смаку воді.
— Тому я й хочу одружитися, щоб вони мені постійно не дорікали,— сказав Сірага.— Мені потрібна грошовита жінка. У мене є ідея онлайн-бізнесу. Я не хочу, щоб її вкрали, тож не заглиблюватимуся в деталі, але в ідеалі мені потрібна людина, яка зможе інвестувати в мою ідею. Ідея матиме успіх, я знаю, і коли це станеться, більше ніхто до мене не сікатиметься.
— Тож хоч ти й ненавидиш, коли люди втручаються в твоє життя, ти свідомо обираєш підкоритися їхнім вимогам, щоб вони не могли тебе критикувати?
«Безумовно, це майже те саме, що прийняти суспільство»,— здивовано подумала я.
79


— Я стомився, — сказав Сірага.
Я кивнула.
— Гадаю, немає причин далі так почуватись. Якщо твоє одруження змусить їх припинити ремствувати, розумно буде так і вчинити, як гадаєш?
— Ти кажеш так, ніби це надто просто. Нам, чоловікам, із цим важче, взагалі-то. Якщо ти не повноцінний член суспільства, то спершу треба знайти роботу, а знайшовши роботу, почати заробляти більше грошей, а почавши заробляти більше — одружитися й народити дітей. Суспільство постійно нас оцінює. Не мішай мене до однієї купи з жіноцтвом. Бо від вас такого не вимагають, — насуплено сказав він.
— Що ж, тоді виходить, що одруження нічого не розв’яже. Виходить, у ньому немає сенсу? — спитала я, але Сірага нічого не відповів, і я жваво повела далі: — Я читала історичні книжки, намагаючись збагнути, коли суспільство пішло хибним шляхом. Та хоч як далеко в минуле я поверталася, двісті років, тисяча — воно завжди ним ішло. Ти побачиш це, навіть якщо повернешся аж у кам’яну добу.
Сірага грюкнув кулаком по столу, розливши чай. Я ж говорила таке:
— І тоді я зрозуміла. Суспільство анітрохи не змінилося. Людей, які не підкорюються законам поселення, виганяють. Виганяють чоловіків, які не ходять на полювання, жінок, які не народжують дітей. Хай
80


скільки ми розводитимемось про сучасне суспільство, про індивідуалізм, але того, хто не вписується в рамки, спершу цькуватимуть, а потім виженуть із поселення. Сіраго, хіба тобі не подобається розмовляти про кам’яну добу?
— Ні, не подобається. Я це ненавиджу. Але ми фактично живемо в кам’яну добу, загорнену у фантик сучасного суспільства. Навколо чоловіків, які приносять додому гарну здобич, крутяться жінки, і ті чоловіки одружуються з найвродливішими з-поміж них. Чоловіків, які не ходять на полювання, або заслабких, нездатних, навіть якщо вони хочуть бути корисними, позбуваються. Правила відтоді не змінилися.
Ох, — нарешті спромоглася відповісти я.
Утім, не можна було сказати, що я геть із ним
не згодна. Напевне, те саме можна було сказати і про нашу крамничку: вона залишалася, змінювалися тільки працівники.
«Це місце справді ніколи не змінюється, чи не так?» — слова літньої жінки відлунювали в моїй голові.
— Фурукуро, як тобі вдається лишатися такою
незворушною? Тобі за себе не соромно?
— Що? Чому мені має бути соромно?
У своєму віці ти досі працюєш на безперспек¬
тивній роботі, і з такою старою дівкою, як ти, ніхто ніколи не візьме шлюб. Ти як шмаття із секонду.
81


Навіть якщо ти й незаймана, однаково заяложена. Ти як жінка з кам’яної доби, котра вже вийшла з дітородного віку та просто вештається селищем, не даючи жодної користі. Ти просто тягар. Я чоловік, отож у мене ще є шанси, але в тебе надії нема, так, Фурукуро?
Щойно він нарікав, що люди пхають носа в його
життя, а тепер нападає на мене з такими самими докорами, від яких сам потерпав. «Утім, його аргументація купи не тримається», — подумала я. Можливо, люди, на яких нападають, почуваються краще, коли теж напосідаються на когось
— І я хотів кави! — дратівливо сказав він, ніби
щойно помітивши, що п’є жасминовий чай.
Я підвелася, взяла на барі каву й поставила пе¬
ред ним.
— Пфе! Кава в таких закладах жахлива.
— Сіраго, якщо тобі потрібен шлюб із розрахунку, як щодо того, щоб одружитися зі мною? — запропонувала я, ставлячи на стіл другу чашку окропу й сідаючи.
— Що за?.. — вибухнув він.
— Якщо тебе так бісить, що люди лізуть у твоє життя, і ти не хочеш, щоб тебе вигнали з поселення, то що швидше ти покладеш цьому край, то краще,— наполягала я.— Не знаю, як щодо полювання, тобто пошуків роботи, але якщо ти одружишся, люди 82


принаймні припинять пхати носа у твоє особисте й сексуальне життя, хіба ні?
— Що ти в біса верзеш? Це маячня! Пробач, але
у мене на тебе точно не встане, Фурукуро.
— Не встане? А це тут до чого? Шлюб — це угода
на папері, а ерекція — фізіологічне явище.
Сірага мовчав, а я вела далі: — Певно, ти маєш рацію щодо суспільства кам’я¬
ної доби. Тих, хто не дає селищу користі, цькують і позбуваються. Власне, те саме і в комбіні. Працівникам, які не потрібні цій крамничці, зменшують кількість змін або вказують на двері.
— До чого ти хилиш?
— Ось до чого: щоб лишатися в комбіні, треба ста¬
ти працівником крамниці. Це досить легко: вдягаєш уніформу та виконуєш робочі інструкції. І, випереджаючи тебе, скажу, що з кам’яною добою — те саме. Допоки ти у шкурі людини, яку мають за нормальну, й допоки виконуєш правила спільноти, тебе не вважають тягарем і не виганяють.
— Я не розумію, що ти таке белькочеш.
Іншими словами, ти граєш роль вигаданого
персонажа під назвою «звичайна людина», який живе в кожному. Так само, як у крамничці кожен грає роль вигаданого персонажа під назвою «працівник крамниці».
— Але це боляче. Ось чому це так мене хвилює.
83


— Сіраго, ще хвилину тому ти казав те саме. Зреш¬
тою, коли доходить до справи, завжди важко. Думаю кожен, хто присвячує життя боротьбі із суспільством заради свободи, має розуміти, що на нього чекають страждання.
Сірага втупився в каву й очевидно не знав, що відповісти.
— Утім, якщо це так важко, не обов’язково кидатися на амбразуру. На відміну від тебе, я байдуже ставлюся до багатьох речей. І позаяк у мене немає власної мети, я не проти зробити так, як цього від мене вимагає поселення.
Я просто вилучаю те, що інші вважають за дивне,— можливо, саме це інші люди мають на увазі, коли кажуть, що хочуть мене «вилікувати».
Протягом останніх двох тижнів мене чотирнадцять разів питали про те, чому я незаміжня. І дванадцять разів про те, чому в мене підробіток замість роботи. Тож тепер я вирішуватиму, що вилучити зі свого життя, керуючись тим, про що мене питають найчастіше.
У глибині душі мені хотілося змін. Будь-які зміни, хороші чи погані, були б кращі за стан застою, у якому я перебувала тепер. Сірага досі мовчав, суворо вдивляючись у каву, так, ніби на її поверхні утворився вир.
Нарешті я встала та сказала.
— Що ж, тоді я йду.
84


Та Сірага забурмотів щось на кшталт:
— Ти знаєш, тепер, коли я замислився про це... Ще якийсь час він мимрив собі під ніс.
Коли він нарешті видобув із себе кульгаві слова, було зрозуміло, що він винаймав кімнату, але заборгував власникові, тож його невдовзі виженуть. Раніше, коли він потрапляв у скруту, то повертався до квартири батьків у Хоккайдо, але п’ять років тому його молодший брат одружився і в будинку тепер жили дві родини. Тепер, коли там був брат Сіраги, і дружина брата, і дитина брата, Сіразі не лишалося місця. Раніше йому вдавалося видоїти з них грошенят, але його невістка, здається, почала ставитися до нього зле, тож тепер це не так просто.
— Відколи та сучка почала там заправляти, все пішло під укіс. Та хто вона така, щоб усе під себе підминати й робити з мого брата паразита?! Могла би просто відвалити!
Він розмазував шмарклі, випускаючи назовні довго стримувану зневагу, і невдовзі я перестала слухати й почала зиркати на годинник. Була вже майже одинадцята. Наступного дня я працювала й не хотіла засинати на роботі. Як пояснив мені менеджер номер два, моя платня передбачала, що я приходжу на роботу в придатному для неї стані.
— То що, Сіраго, ти їдеш до мене? Можеш лишитися там, якщо платитимеш за їжу.
85


Здавалося, він не мав куди піти, тож, можливо, розводив би теревені за напоями до самого ранку. Він почав бурмотіти «ем...» та «ну, але...», проте з мене було досить, тож я поклала цьому край, забравши його із собою додому.
В обмеженому просторі своєї квартирки я відчула, що від нього тхне так, ніби він уже якийсь час жив на вулиці. Я попросила його помитися, виштовхала до ванної кімнати з рушником та зачинила за ним двері. Почувши шум води, я видихнула з полегкістю.
Він довго вовтузився у ванній, а я вже засинала, чекаючи, поки він вийде, аж тут мені раптом спало на думку зателефонувати сестрі.
— Алло? — сказав голос сестри. Було близько опівночі, але вона очевидно не спала.
— Вибач, що телефоную так пізно. Як там Ютаро?
— Усе гаразд. Він міцно заснув, а я відпочиваю. Що сталося?
Я бачила, як спить Ютаро, коли навідувала сестру, і тепер згадала його обличчя. Життя моєї сестри кудись рухалося. Принаймні, тепер поруч із нею було живе створіння, якого раніше не існувало. Чи сподівалася вона, так само як моя мати, на зміни в моєму житті? Як експеримент, я вирішила їй зізнатися.
Це не виправдовує аж такого пізнього дзвінка,
але... власне, річ у тім, що в мене вдома чоловік.
86


— О! — її голос звучав так, ніби вона захлинулася, більше схоже на гикавку.
Я вже збиралася запитати, чи все з нею гаразд, коли вона перервала мене, майже закричавши спантеличено:
— Що, серйозно? Не жартуєш? І давно? Як це ста¬
лося? Який він?
Приголомшена її натиском, я відповіла:
— Ні, не так давно. Це з роботи.
— А, зрозуміло. Вітаю!
— Серйозно?
Мене трохи здивувало, що сестра вітає мене, навіть не розпитавши подробиць.
— Я не знаю, що він за людина, але ти вперше повідомляєш мені таку новину, тож... Я так рада за тебе. Я на твоєму боці й цілком тебе підтримую.
— Справді?
— І те, що ти мені розповіла, чи означає, що ти вже думаєш про весілля? О, пробач. Мабуть, я зарано кажу «гоп»...
При мені сестра ніколи не була така балакуча. Почувши, як вона збадьорилася, я подумала, що, можливо, твердження про те, що сучасне суспільство застрягло в кам’яній добі, не було висмоктане з пальця. Тож робочу інструкцію для життя вже складено. Я нарешті зрозуміла, що особлива форма того, що називалося «звичайною людиною», лишалася незмінною з тих часів.
87


— Кейко, я така щаслива за тебе. Ти так довго боролась, але нарешті знайшла того, хто...
Мамі захопилася вигадуванням власної історії. Вона могла просто сказати, що нарешті я «зцілилась». Якщо це було так просто, подумала я, вона могла б дати мені чіткі інструкції й квит. Тоді мені не довелося б докладати таких зусиль, щоб зрозуміти, як стати нормальною.
Завершивши дзвінок, я побачила розгубленого Сірагу.
— О, тобі нема в що перевдягтися? Візьми оце. Це стара уніформа комбіні. Після зміни дизайну мені видали нову. Вона універсальна, тож має бути нормальною.
Якусь мить Сірага вагався, але потім узяв зелену кофту і вдягнув на голе тіло. Його кінцівки були такі довгі, що вона видавалася йому замалою, та принаймні він міг застібнути блискавку. Нижню частину тіла затуляв лише рушник, тож я дала йому короткі штани, які лишила,.щоб вдягати вдома.
Не знаю, коли Сірага востаннє мився, але його спідня білизна смерділа так, що хоч сокиру вішай. Я поки що жбурнула її в пральну машинку та сказала йому сідати де захоче, і він обережно присів.
У мене була старомодна квартирка: вкрита татамі кімната, що виходила в маленьку кухню, ванна й туалет. Витяжка працювала не дуже добре, і після того,
88


як Сірага помився, волога й пара гливкою хмарою повисли під стелею
— Тут трохи задушливо. Я відчиню вікно?
— Ем, ну...
Сірага, здавалося, не знаходив собі місця, постій¬
но сідаючи, а потім знов підводячись.
— Якщо тобі потрібно в туалет, то він отам. Змиває не дуже добре, тож витискай важіль до кінця.
— Ем, добре.
— Отже, зараз тобі нікуди йти, так? Із твоєї кімнати тебе майже вигнали.
— Ага.
— Я ось що подумала. Можливо, мені буде навіть зручно, щоб ти був тут. Я зателефонувала сестрі, воліючи почути, як вона відреагує, а вона одразу дійшла висновку, що щаслива за мене. Здається, коли чоловік та жінка зостаються у квартирі наодинці, людська уява розбурхується, і всі лишаються задоволеними незалежно від того, що відбувається насправді.
— Ти зателефонувала сестрі? — Вигляд Сірага мав збентежений.
— Хочеш бляшанку кави? Ще є лимонад. Правда, я купила тільки прим’яті банки й вони не дуже холодні.
— Прим’яті?
— О, тобі що, ніхто не розповів? Якщо на бляшанці з напоєм є вм’ятина, її вважають пошкодженим
89


товаром, який виставляти на продаж не можна.
Ще
маю молоко та окріп.
— Вип’ю кави.
З меблів у моїй кімнаті був лише маленький скла- даний столик. Свого футона1 я не ховала, тож скрутила його в сувій і приставила до холодильника, щоб місця побільшало. У шафі в мене був ще один спальний набір, яким я користувалася, коли в гостях лишалися мама чи сестра.
— Маю ще один футон, отож можеш тимчасово побути тут, якщо тобі нікуди йти. Однак у мене тіснувато.
— Побути? — Він нервово засовався.— Ну, м-м, але... я затятий прихильник чистоти, тож... мушу як слід приготуватися... — тихо сказав він.
— Якщо чистота так багато для тебе важить, тобі, скоріше за все, не сподобається футон. Ним якийсь час не користувалися та довго не провітрювали. А ще це стара квартира й тут купа тарганів.
— О, ну, це не... Тобто кімната, яку я винаймав,
була не надто чиста й мені це не заважало, а проте... ну тобто, я почуваюся так, ніби мене просто поставили перед фактом абощо... Слухай, як чоловік я маю завжди бути напоготові... Отак раптом узяти * з
1 Традиційний японський бавовняний матрац у комплекті
з ковдрою для сну чи відпочинку, який легко провітрити й скласти, що дає змогу економити місце в приміщенні.
90


й зателефонувати своїй сестрі — це трохи безцеремонно, тобі не видається?
— Що я зробила не так? Мені просто хотілося почути її реакцію.
— Е-е-е, ну, тобто, це саме собою якось лячно. Я читав про таке в інтернеті, але зі мною такого ніколи не траплялося. Щоб мене отак змушували лишатися. Від цього мені якось огидно...
— Що? Я просто думала, що тобі ніде ночувати! Якщо я завдаю тобі клопоту, будь ласка, йди собі! Я ще не встигла ввімкнути пральну машинку, тож можу повернути тобі одяг.
— О, але...— пробелькотів Сірага. — Якщо ти наполягаєш...
Я взагалі не могла докумекати, що він намагається сказати, і ця розмова, очевидно, вела у глухий кут.
— Вибач, але вже пізно,— сказала я. — Ти не проти, якщо я посплю? Якщо хочеш іти — уперед, якщо хочеш лишитися — бери футон і розкладай. Роби як тобі зручніше. Мені завтра рано на роботу. Шістнадцять років тому менеджер номер два пояснив, що в мої робочі обов’язки, за які мені платять зарплатню, входить фундаментальний обов’язок жити так, щоб приходити до комбіні в придатному стані. Тож я мушу виспатися.
— Ах, комбіні... — неуважно промовив Сірага.
Якби я приділила йому ще часу, ми розбиралися б до ранку, тож я першою розклала свій футон.
91


— Я стомилася,— сказала я йому.— Прокинуся раніше й прийму душ уранці. Можливо, я трохи шарудітиму, але не зважай.
Я почистила зуби, поставила будильник, потім лягла на футон і заплющила очі. Раз у раз я чула, як Сірага крутиться, але поступово звук крамнички в голові заглушив шурхотіння, і, сама не помітивши як, я заснула.
Коли я прокинулася наступного ранку, Сірага міцно спав, нижня частина його тіла застрягла в ніші. Він не поворушився навіть тоді, коли я пішла до ванної.
Я вийшла з квартири вчасно, щоб опинитися в комбіні, як завжди, о восьмій, і залишила йому записку: «Якщо кудись підеш, залиш, будь ласка, ключ у поштовій скриньці».
Здавалося, він лишився в мене мимохіть, отож я не сподівалася побачити його, повернувшись додому, однак він був досі там.
Сірага нічого не робив, просто сидів, зіпершись ліктями на складаний столик, і пив газований виноградний напій з бляшанки.
— То ти лишився.
Від звуку мого голосу він підстрибнув.
.tft • • •
— Сестра цілий день пише мені лйсти на електронну пошту. Вперше її так схвилювало те, що стосується мене.
92


— Воно й не дивно. Навіть твоя сестра вважає, що старій діві твого віку краще жити з чоловіком, аніж досі працювати в комбіні.
Він знову став схожим на себе, не лишилося ані крихти вчорашнього зніяковіння.
— О... то ти теж вважаєш мене не гідною поваги?
— Слухай, усі, хто не вписується в рамки суспільства, втрачають право на особисті межі. Вони можуть розпинати тебе, як захочуть. Треба або вийти заміж і народити дітей, або йти на полювання й заробляти гроші, а ті, хто не робить внеску в життя селища, такі собі єретики. Й одноплеменці пхатимуть носа в їхнє життя стільки, скільки захочуть.
— А, он як.
— Прокинься, Фурукуро. Грубо кажучи, ти глибоко на дні. Твоє лоно, певно, застаре, щоб з нього була якась користь, і вигляд у тебе не такий, щоб ти могла принаймні задовольнити чиїсь плотські бажання. І при цьому ти не заробляєш грошей, як чоловік. Ба гірше — ти працюєш неповний день, не маючи навіть нормальної роботи. Щиро, для поселення ти просто тягар, покидьок суспільства.
— Розумію. Але я не можу працювати ніде, окрім комбіні. Я пробувала, але, здається, мені пасує лише маска працівника крамниці. Тож якщо люди не можуть цього прийняти, я навіть не знаю, що мені з цим удіяти.
93


— Тому сучасне суспільство і хворе. Можна говорити красиві слова про розмаїття й таке інше, але, зрештою, від доісторичних часів нічого не змінилося. З падінням рівня народжуваності суспільство швидко повертається до кам’яної доби, але не лише в тому сенсі, що життя стало некомфортним. Суспільство дійшло до того, що людину, яка не дає поселенню користі, осуджують за саме її існування.
Сірага зі своїми претензіями присікався не лише
до мене. Він неприховано проявляв ненависть до су спільства загалом. І я не була певна, на кого з нас він лютиться дужче. Здавалося, він просто нападає на геть усе, що трапляється йому на очі.
— Фурукуро, спершу твоя пропозиція видалася мені божевіллям, а потім я подумав, що це непогана ідея. Можливо, я зможу тобі допомогти. Якщо я лишуся в тебе, всі, напевно, дивитимуться на тебе зневажливо за те, що живеш із бідняком, але принаймні вони будуть задоволені й не лізтимуть у твоє життя, як тепер. Без кар’єри або чоловіка для суспільства ти порожнє місце, і людям хочеться вигнати тебе.
— Угу.
— Так, іще коли працював у комбіні, я шукав собі пару, але ти далека від мого ідеалу дружини, Фурукуро. З такою працею ти заробляєш небагато, а це означає, що я не зможу розпочати свій бізнес.
94


До того ж із тобою я не зможу вдовольнити навіть сексуальні потреби.
Сірага вихилив останню прим’яту бляшанку напою, ніби в ній був алкоголь.
— Одначе при всьому тому наші інтереси збіга¬
ються, тож я не проти лишитися тут. — А-а-а.
Я взяла бляшанку шоколадно-динної газованки
з паперової сумки, повної прим’ятих банок, і передала йому.
— Сіраго, а тобі з цього яка користь, га?
Кілька секунд він помовчав, а потім тихо сказав: — Я хочу, щоб ти допомогла мені заховатися.
-Що?
— Я хочу, щоб ти допомогла мені сховатися від суспільства. Я зовсім не проти, щоб ти використовувала мою присутність для власних інтересів, і можеш говорити про мене все, що заманеться. Сам же я хочу просто весь час ховатися тут. Досить із мене незнайомців, які лізуть у моє життя.
Сірага ковтнув шоколадно-динного напою, не зводячи очей.
— Якщо я вийду назовні, у моє життя знову втручатимуться. Будучи чоловіком, ти постійно чуєш: «Іди працювати» та «Одружися». А коли одружився це вічне: «Заробляй більше» й «Заведи дітей»! Ти вічний раб цього поселення. Суспільство наказує тобі
95


працювати все життя. Навіть мої сім’яники належать суспільству. Нібито, не живучи сексуальним життям, я марную сперму.
— Я розумію, який це стрес.
— Твоя матка теж належить суспільству. Єдина причина, чому поселяни не звертають на неї уваги, в тому, що від неї немає користі. Я хочу все життя нічого не робити. Усе своє життя, поки не помру, я хочу просто дихати, і щоб ніхто до мене не ліз. Це все, чого я хочу,—сказав він, склавши долоні, немов на молитву.
Я все міркувала, чи є мені якась вигода з того, що він житиме тут. Моя мама, моя сестра та і я сама потроху втомлювалися від того, що ніяк не вдається мене полагодити. Мені стало здаватися, що я потребую будь-яких змін, на гірше чи на краще.
— Можливо, мені й не так важко, як тобі, Сіраго.
Утім, одне я знаю напевне: я не зможу довіку працювати в комбіні. Щоразу, як приходить новий менеджер, він питає мене, чому я стільки років лишаюся на тому самому підробітку. Вони завжди ставляться до мене підозріло, поки я знаходжу притомне виправдання.
І такого виправдання я шукала. Та не знаю, чи зможеш ти ним стати.
— Поки я тут, суспільство буде задоволене. Для тебе це хороша угода, хоч як крути.
Здавалося, він був цілком упевнений у цьому. Його наполегливість змусила мене вагатися, попри 96


те що ідея була моя. Але, згадавши реакцію сестри й вираз на обличчях Міго й інших, коли я сказала, що ніколи не закохувалась, я подумала, що спиток не збиток.
— Я назвав це угодою, але винагороди мені не
треба. Досить того, що ти дозволяєш мені тут жити й годуєш.
— Ем... ну, думаю, немає сенсу вимагати від тебе грошей, якщо ти нічого не заробляєш. Я теж бідна, тож дати грошей тобі не зможу. Проте, якщо ти не вередливий, я можу забезпечувати тобі корм.
-Що?
— О, вибач. Я вперше тримаю вдома тварину, тож це ніби хатнього улюбленця завести.
Сірага обурився тим, як я висловилась, але пафосно сказав:
— Що ж, мене це влаштовує.
І додав: — І щодо годівлі, я нічого не їв від ранку.
— О, в мене щось лишалося в холодильнику, тож, будь ласка, пригощайся.
Я дістала тарілки й накрила стіл, поставивши посередині готовий рис і тушковані овочі, заправлені соєвим соусом.
Сірага насумрився:
- Що це?
— Дайкон, пророщена квасоля, картопля та рис.
97


— Ти завжди таке їси?
— Таке?
— Куховарство не твій коник, еге ж?
— Я просто розігріваю їжу, перш ніж з’їсти, ось і все. Я не надто зациклююся на смаку, але якщо мені потрібно відновити сольовий баланс, я лише додаю соєвого соусу.
Я чітко все пояснила, але він, здається, не зрозумів.
Знехотя підносячи виделку до рота, Сірага вилаявся:
— Це схоже на собачий корм!
Звісно, схоже, подумала я. Тому я так і сказала.
Встромивши виделку в шматок дайкона, я поклала його собі до рота.
Я відчувала, що, дозволяючи Сіразі жити в мене, вплутуюся в аферу, але його прогнози повністю виправдалися. Мені дійсно було зручно мати його під рукою. І вже незабаром я в цьому переконалася.
Після сестри я розповіла про нього на зустрічі в Міго. Ми якраз сиділи та їли торт, коли я невимушено згадала про нього.
Усі відчули такий екстаз, що я навіть запитала себе, чи вони часом не збожеволіли.
— Чекай, що? Відколи?
— А який він?
— Овва, неймовірно! Я так хвилювалася: що ж із тобою буде, Кейко. Я така щаслива за тебе!
98


— Дякую,— сказала я, трохи приголомшена тим, як усі вони раділи.
— Ну ж бо, розкажи нам про нього. Ким він працює? Що поробляє?
— Він нічого не робить. Сказав, що мріє про власний онлайн-бізнес, але, здається, це лише розмови. Він просто вештається квартирою.
Усі вони схилилися вперед, раптом посерйознішавши.
— Так! Деякі чоловіки так поводяться... але вони
добріші й щиріші за інших і такі чарівні, хіба ні?
Моя подруга закохалася в такого чоловіка, хоча сама я не розумію, що в ньому чудового.
Одна моя подруга, оклигуючи після зради
зв’язалася з хлопцем, який висів у неї на шиї. Якби він принаймні вдома щось робив, можна було б сказати, що він править за домогосподарку, але ні, він і пучкою ніколи не поворухнув. А потім, коли вона завагітніла, він почав ставитися до неї зовсім інакше, і тепер вони видаються справді щасливими.
— Так, безумовно! Вагітність — найкращий спосіб порозумітися з такими чоловіками.
Здавалося, тепер мої подруги були значно щасливіші, ніж тоді, коли я розповіла їм про те, що ніколи не закохувалася, і вони говорили й говорили, так, ніби їм усе було відомо про мою ситуацію. Колишню мене — ту, що ніколи не закохувалася й не мала сексу, 99


ту, у якої ніколи не було справжньої роботи, — важко було зрозуміти. Проте в новій мені — тій мені, що живе із Сірагою — усе ясно, навіть моє майбуття.
Розмови моїх подружок про мене із Сірагою були неначе балачки про незнайомців. Здавалося, цим жінкам уже все було зрозуміло в нашій історії. Вона була про персонажів з такими самими іменами, проте ці герої не мали з нами нічого спільного.
Коли я спробувала втрутитися, подруги сказали:
— Послухай нашої поради!
— Так, справді. Зрештою, у любовних справах ти новачок, Кейко. Ми стільки чули про таких чоловіків, що нас уже від них нудить!
— Ти зустрічалася з кимось таким у юності, еге ж, Міго?
їх так тішила ця розмова, що я вирішила не давати їм жодної додаткової інформації й розповідати лише те, про що мене запитували.
Здавалося, усі казали, що вперше в житті я належала до їхнього кола. У мене було відчуття, ніби вони вітають мене на борту.
З прикрістю усвідомлюючи, що досі вони очевидно вважали мене за невдаху, я слухала їхнє кудкудакання, затято киваючи й час від часу бурмочучи: «Зрозуміло», — з інтонацією Суґавари.
Після того як я прихистила Сірагу, справи в комбіні пішли краще.
100


Утім, щоб годувати його, мені було треба більше грошей. П’ятниця й неділя завжди були моїми вихідними, але думка про те, щоб узяти й ті зміни, додавала мені впевненості.
Я закінчила прибирати смітники на вулиці й пішла в підсобку. Менеджер щойно повернувся з нічної зміни та складав графік роботи, тож я ненароком торкнулася цієї теми.
— А ви вже знайшли працівників на п’ятницю та неділю? Я намагаюся більше заощаджувати, тож була б щаслива взяти й ті зміни.
— Ну що ви за золото, пані Фурукуро! Завжди сповнені ентузіазму. Але, дозволивши вам працювати цілий тиждень без вихідних, я переступлю закон. Може, вам знайти ще одну роботу? В усіх магазинах бракує людей, отож я певен: працедавці будуть щасливі.
— Дякую, мені це дуже допомогло б.
— Дивіться, не перевтомлюйтеся, добре? О, і ось ваш розрахунковий лист за місяць,— сказав він, передаючи мені відомість.
Я вже ховала її в сумочку, коли почула, як менеджер зітхає та бурмоче.
— О, треба передати Сіразі його відомість. Він не забрав свої речі, а я не можу до нього додзвонитися.
— Він що, не бере слухавку?
— Гудки йдуть, але він не відповідає. Він просто безнадійний. Я просив його не приносити на роботу 101


особистих речей, але він однаково приносив, і тепер у його шафці їх ціла купа.
— Давайте я йому передам.
Новий хлопець мав вийти на роботу в нічну зміну. Я подумала, що можуть виникнути проблеми, якщо шафка залишиться повна, тож пропозиція просто злетіла в мене з язика.
— Що? Ви маєте на увазі передати речі Сіразі? — здивовано запитав він. — Тобто, пані Фурукуро? Ви з ним спілкуєтеся?
«Отакої», — подумала я та кивнула.
«Можеш говорити про мене людям, з якими я не знайомий, але не хочу, щоб хтось із працівників комбіні дізнався, що я тут,—так сказав Сірага.—Я хочу заховатися від усіх, кого знаю. Я нікому не зробив нічого поганого, але вони тільки те й роблять, що лізуть у моє життя. Хочу просто існувати собі й вільно дихати».
Я саме пригадувала ці його слова, аж раптом почула дзенькіт дзвоника над автоматичними дверима з монітора камери спостереження. Глянувши на екран, я побачила кількох чоловіків. У комбіні одразу все ожило. Туан, який розпочав роботу тільки минулого тижня, лишився на касі сам, отож я подумала, що краще буде піти й допомогти йому.
— Агов, не так швидко. Ви так просто не відбудетеся! — закричав здивований менеджер.
102


Я показала на екран.
— На касі потрібна допомога, — сказала я, побігши до зали.
Поки я добігла, троє покупців уже стояли в черзі, а Туан зніяковіло обслуговував їх на касі.
— Е-е-е, що із цим робити?
Очевидно, він не знав, як обробити ваучер. Я швидко залагодила справу та сказала Туану:
— Це ваучер на знижку. Дай покупцеві решту, добре?
Потім я кинулася на другу касу.
— Вибачте, що змусили чекати! Наступний покупець, будь ласка.
Чоловік, який мав дещо роздратований вигляд, підійшов та обурено спитав:
— Це що, новенький? Я поспішаю.
— Вибачте! — промовила я, кланяючись.
Туан ще не призвичаївся до роботи на касі, й пані Ідзумі мала за ним наглянути. Я озирнулася й побачила, що вона розставляє тетрапаки з напоями, певно, не помічаючи черги.
Коли на касі все нарешті вляглося, я помітила, що якіторі в клярі, які ми рекламували сьогодні, ще не готові, тож поквапилася до холодильної кімнати, щоб це виправити.
Менеджер та пані Ідзумі обговорювали щось у під- собці й вигляд мали загадковий.
103


— Мета на сьогодні — сто якіторі, так? Але ми ще не приготувалися до обідньої перерви й рекламу не вивісили! — сказала я їм.
Я думала, що вони обоє вигукнуть: «О ні, який жах!» — але пані Ідзумі лише нахилилася до мене і сказала:
— Слухайте, пані Фурукуро, те, що я чула про вас із Сірагою, правда?
— Що? Але, пані Ідзумі, якіторі...
— Хвилинку, і давно це у вас? А ви гарна пара! Ну ж бо, розкажи нам. Хто із вас зробив перший крок? Сірага?
— О, вона надто соромиться нам розповідати... Треба якось повести її випити. І не забудьте прихопити Сірагу, пані Фурукуро!
— Але ж якіторі!
— Припиніть уже змінювати тему! Ну ж бо! Розкажіть нам!
Розлючена, я загорлала:
— Та послухайте, між нами нічого немає! Він просто в мене живе, оце й усе. Важить те, що ми ще навіть не поставили якіторі готуватися!
— Що? — проскреготіла пані Ідзумі. — То ви живете разом?
— Серйозно? — втрутився менеджер.
Вони говорили так збуджено, що я вирішила: немає сенсу пояснювати; помчала до морозилки, 104


дістала коробку якіторі й з оберемком коробок повернулася до каси.
їхня реакція мене шокувала. Як працівник комбіні я не могла зрозуміти, як вони можуть ставити плітки про співробітників вище за акцію, адже якіторі, що зазвичай коштують сто тридцять єн, сьогодні продаються за сто десять. Що в біса сталося із цими людьми?
Напевне, Туан помітив, як схвильовано я вбігла до зали з коробками, бо підійшов допомогти мені.
— Овва, так багато! Ви приготуєте? — запитав він ламаною японською.
— Так, у нас на них сьогодні акція. Мета — про¬
дати сотню. Минулого разу ми продали дев’яносто один, отож сьогодні можемо досягнути мети. Саваґучі з вечірньої зміни зробила для нас велику тривимірну вивіску з картону. Якщо згуртуємося, зможемо продати все. Ось що зараз найважливіше для комбіні, сказала я, чомусь захекавшись.
— Згуртуємося? — перепитав Туан, схиливши голову й не встигаючи за моєю швидкою японською.
— Так, щоб їх продати, нам треба об’єднати зусилля! Туане, будь ласка, приготуйте оці!
— Усі? Отакої! — сказав він, незграбно кивнувши, і почав готувати якіторі.
Я підбігла до вітрини з фаст-фудом і почала збирати тривимірну рекламу, над якою Саваґучі 105


сліпала щонайменше дві години понаднормового часу. Стійка була з картону й кольорового паперу для малювання, і на ній написано: «ТОВАР ДНЯ! СОКОВИТІ ЯКІТОРІ ЗА 110 ЄН! ЛИШЕ СЬОГОДНІ!» Я дістала драбинку, причепила вивіску до стелі, й вона мала просто феєричний вигляд. Працюючи над вивіскою, Саваґучі сказала, що це безсумнівно допоможе нам продати цілу сотню.
Ми всі мали рекламувати якіторі, щоб досягти спільної мети, то що собі думали пані Ідзумі з менеджером?
— Раді вітати! — гукнула я до покупця, який зайшов у комбіні.— Сьогодні акція на курячі якіторі в клярі. Лише сто десять єн. Що скажете?
Туан розкладав готові вироби й голосно повторив за мною:
— Курячі якіторі в клярі. Що скажете?
Менеджер та пані Ідзумі досі не вийшли з підсобки. Мені здалося, ніби чую, як пані Ідзумі сміється.
— Зовсім недорого! Соковиті якіторі! Скуштуйте!
Можливо, Туан і не встиг опанувати тонкощі роботи, але зараз лише він був корисний, допомагаючи мені продати покупцям товар дня.
Дорогою додому я зайшла до супермаркету по паростки бобів, курятину та капусту, а коли відчинила двері до квартири, Сіраги там не було.
106


Я вже збиралася розігріти їжу, подумавши, що він, певно, пішов, аж тут почула шум із ванної.
— Сіраго, це ти?
Я прочинила ванну кімнату й побачила, що він, одягнений, сидить у порожній ванній і дивиться кіно на планшеті.
— Чому ти тут?
— Я спробував заховатися в шафі, але там комахи, ну ти знаєш. А тут комах немає і можна розслабитися,— відповів він.— Сьогодні знову варені овочі?
— Так. Сьогодні я варю паростки квасолі, курку й капусту.
О, ну гаразд,— сказав він, не зводячи погляду
з екрану. — Ти сьогодні пізніше? Я голодний.
— Я вже збиралася йти, коли менеджер та пані Ідзумі почали говорити зі мною і ніяк не відпускали. Менеджер цілий день провів у комбіні, хоч і має сьогодні вихідний. Він усе вмовляв мене привести тебе якось випити.
— Що? Ти їм про мене розповіла?
— Вибач, я просто прохопилася. А, ось, я принесла твої речі й останню відомість.
— О...— Сірага вхопився за свій планшет і якусь мить мовчав. А потім промовив: — Ти сказала їм... Хоч я і просив тебе не говорити.
— Вибач, я не хотіла зашкодити тобі.
— Але пішла і зробила це, Фурукуро.
107


— Що? — Я приголомшено поглянула на нього.
— Тепер ця мерзота зробить усе, щоб витягти мене звідси й відшпетити. Та я не піду. Нізащо. Я ховатимуся тут. А це означає, що вони шпетитимуть тебе, Фурукуро.
— Мене?
— «Як ти могла допустити, щоб у твоїй квартирі жив безробітний? Добре, нехай обоє в родині працюють, але ж не на тимчасовій роботі! А ви не збираєтеся побратись? А як же діти? Знайди нормальну роботу. Подорослішай і давай користь!» Тепер вони від тебе не відчепляться, так і знай.
— Ніхто в крамниці так зі мною не говорив.
— Це тому, що тебе вважали надто дивною. Три- дцятишестирічна самотня працівниця комбіні за рогом, можливо досі незайманка, щодня затято працює, гучно й радісно вітає відвідувачів, енергійна. Проте не схоже, що вона шукає пристойну роботу. Ти чужорідний об’єкт. Ніхто нічого тобі не казав, бо ти була надто дивна. Одначе за спиною шепотілися. А тепер і в обличчя тобі казатимуть те саме.
-Що?
— Люди, яких вважають нормальними, завжди судять тих, хто від них відрізняється. А якщо ти мене тепер виженеш, вони судитимуть тебе ще жорстокіше, тож у тебе немає вибору: ти мусиш мене залишити.— Сірага гигикнув. — Я завжди хотів помститися 108


жінкам, які гадають, буцімто можуть паразитувати на інших лише тому, що вони жінки. Я завжди думав, що одного дня і сам стану паразитом. Що покажу їм. І я буду на тобі паразитувати, Фурукуро, хай чого це мені вартуватиме.
Я взагалі не тямила, що відбувається.
— Ну гаразд, ти їстимеш? Я поставила все варитися, і воно, певно, уже готове.
— Я повечеряю тут. Принеси, будь ласка, сюди.
Я зробила, як він сказав: поклала на тарілку білий рис і варені овочі й віднесла йому до ванної.
— І двері за собою зачиниш, добре?
Я вчинила так, як він велів, і зачинила двері ванної кімнати. Уперше за тривалий час я сама сіла за столик і взялася їсти.
Здавалося, я жувала надто гучно. Можливо, тому, що ще донедавна мене оточували звуки крамнички. Коли я заплющила очі й уявила її, звуки в моїй уяві ожили.
Вони лилися крізь мене, як музика. Похитуючись під звуки комбіні, глибоко закарбовані в моїй свідомості, я запхала в себе приготовану їжу, щоб завтра знову бути придатною до роботи.
Новини про нас із Сірагою розлетілися по комбіні, як лісова пожежа. Щоразу, як я перетиналася з менеджером, він починав дошкуляти мені:
— Як там Сірага? Коли ви вже приведете його випити з нами?
109


Я завжди глибоко шанувала менеджера номер вісім. Він старанно працював, і я вважала його бездоганним колегою, але тепер мене просто нудило від того, що, забачивши мене, він одразу починає теревені про Сірагу.
Досі в нас були змістовні розмови — розмови, які бувають між працівником і менеджером: «Кілька останніх днів було спекотно, тож шоколадні десерти продаються гірше», «Нижче по вулиці звели новий будинок, тож увечері в нас буде більше покупців», «Запустили велику рекламну компанію на цей новий продукт, що виходить за два тижні, тож ми мусимо постаратися». Одначе тепер я почувалася так, ніби з працівниці комбіні мене понизили до жіночої особини людського роду.
— Пані Фурукуро, якщо вас щось хвилює, я можу вислухати,— повторював він.— І, звісно, ви мусите піти випити з нами наступного разу, хай навіть і самі. Хоча було би краще, якби Сірага теж прийшов. Я наставлю його на добрий розум!
Навіть Суґавара, яка завжди ненавиділа Сірагу, приєдналася до них:
— Я теж хочу його побачити! Приводьте його із собою!
Досі я не знала, але, очевидно, вони вряди-годи спілкувалися поза роботою. Навіть пані Ідзумі часом приєднувалася до них, коли її чоловік міг посидіти з дітьми.
110


— Знаєте, пані Фурукуро, мені завжди хотілося, щоб ви якось пішли з нами!
Вони всі складали план, як же їм витягти до гурту Сірагу, щоб дати йому добрячої прочуханки. Якщо Сірага постійно з таким стикався серед людей, зрозуміло, чому він хоче сховатися.
Менеджер навіть приніс резюме Сіраги, якого мав позбутися, коли працівник звільнився, і разом із пані Ідзумі вони почали в ньому копирсатися.
— Глянь. Він кинув університет і вступив до технікуму, а потім кинув і його!
— Тож його єдиний диплом — сертифікат за складання іспиту з англійської мови? У нього навіть ведійських прав нема!
Вони розважалися, принижуючи його. Очевидно, вони вважали це більш значущим за нинішню акцію — рисові кульки за сто єн — та за доставку гарячих сосисок із сиром, і за те, що ми мали вручити покупцям знижкові ваучери на всі готові страви.
Здавалося, до звуків комбіні домішався сторонній шум. То була жахлива какофонія — так, ніби всі виконували ту саму музичну п’єсу, але раптом дістали різні музичні інструменти та натомість грали на них.
Найдужче лякав новий працівник — Туан. Він швидко всотував дух комбіні й тепер нагадував решту персоналу. Якби йшлося про попередню версію крамниці, це не мало би значення, але тепер, коли 111


всі були в надто дивному стані, здавалося, він перетворювався на істоту, геть не схожу на працівника комбіні.
Раніше він працював надзвичайно старанно, але зараз припинив готувати сосиски й запитав:
— Ваш чоловік раніше працював тут, пані Фурукуро?
У тому, як він злегка розтягував слова, вчувався вплив пані Ідзумі.
— Він мені не чоловік,— швидко відповіла я.— Важить те, що сьогодні спекотно, тож холодні напої добре розкуповуватимуть. Будь ласка, не забудьте виставити мінеральну воду з коробки в холодильній кімнаті. Тетрапаки із зеленим чаєм теж розходитимуться, тож стежте за тими полицями, добре?
— У вас буде дитина, пані Фурукуро? Моя сестра вийшла заміж і народила трьох дітей. Вони ще маленькі й дуже милі.
Туан надто швидко ставав не схожим на працівника комбіні. Те саме відбувалось і з рештою. Попри те що вони досі вбиралися в ту саму уніформу й виконували ту саму роботу, я відчувала, що від працівників комбіні в них лишилося менше, ніж доти.
Лише покупці не змінювались і так само потребували, щоб я обслуговувала їх бездоганно. Я подумала, що решта персоналу складається з таких само клітинок, що і я, але в нинішній дивній атмосфері 112


суспільна думка почала тяжіти над ними, перетворюючи їх на звичайних чоловіків та жінок. Тепер лише покупці давали мені право зоставатися просто працівницею комбіні.
Якось у неділю, через місяці після мого дзвінка, моя сестра прийшла насварити Сірагу.
Загалом вона мила й добра людина, але дуже наполегливо вимагала, щоб я дозволила їй зайти.
— Я мушу дещо сказати. Це заради твого щастя, Кейко,— пояснила вона.
Я сказала Сіразі, що він може почекати на вулиці, але той просто відповів: «Усе гаразд, нічого страшного»,— і вирішив залишитися всередині.
Я здивувалася, адже мені було відомо, як він не любить, коли йому дістається на горіхи.
— Мій чоловік приглядає за Ютаро. Він теж має час від часу робити це,— сказала вона, зайшовши досередини.
— Розумію. Тут тіснувато, але почувайся як удома.
Уперше за тривалий час я бачила сестру без сина, і вигляд вона мала такий, ніби загубила щось.
— Не конче було так далеко їхати. Якби ти зателефонувала, я приїхала б до тебе, як завжди.
— Усе гаразд. Мені потрібен був час, який я провела в дорозі. Я тобі не заважаю? — Вона оглянула кімнату. — О, а як же цей хлопець, який живе з тобою? Його немає? Сподіваюсь, я не налякала його.
113


- Ні. Він тут.
— О! А де? Я ж мушу привітатися,—сказала вона, зриваючись із місця.
— Не хвилюйся, це не обов’язково. О, але вже час
годувати його.—Я взяла вареної картоплі й капусти з глибокої пательні, поклала їх разом із рисом у миску, яку тримала на кухні, і віднесла до ванної.
Сірага сидів на подушках, які кинув у ванну, і бавився смартфоном. Я простягнула йому їжу, а він узяв її.
— Ванна? Він у ванній?
— Так, у кімнаті дуже тісно, коли ми обоє тут, отож я тримаю його у ванній.
Сестра дивилася на мене недовірливо, а я вела далі:
— Ця квартира дуже стара. Сірага вважає, що краще вже в громадському душі купатися, ніж у такій ванній. Він дає мені трохи грошей, щоб компенсувати вартість душу та його їжі. Так, це невеличкий клопіт, але мені зручно, коли він тут. Усі дуже за мене щасливі. Усі вітають мене. Усі переконали себе, що моя нова життєва ситуація прекрасна, і припинили пхати носа в мої справи. Тож від нього є користь.
Сестра опустила очі. Можливо, цього разу, коли я докладно все пояснила, вона зрозуміла мене.
— О, до речі, я купила тістечок із заварним кремом. У них скоро добіжить кінця термін придатності, тож їх не можна продавати. Скуштуєш?
114


— Я й уявити не могла, що все так, — сказала Мамі, і голос її тремтів.
Я здивовано поглянула на неї — здається, вона плакала.
— Що сталося? Принесу тобі серветок! — швидко сказала я в стилі Суґавари й підвелася.
— Ти колись станеш нормальною, Кейко?..—Сестра дивилася долі, навіть не завдавши собі клопоту глянути мені у вічі.— Я просто не можу більше. Ну як нам тебе полагодити? Скільки ще мені це терпіти?
— Що? Ти терпиш мене? У такому разі не варто було докладати таких зусиль і приїздити до мене аж сюди, — відверто сказала я.
Мамі стояла собі, і сльози текли її обличчям.
— Кейко, дозволь мені відвести тебе до психотерапевта. Будь ласка. Тобі потрібна допомога. Це єдиний вихід.
— Я вже ходила до одного в дитинстві, але з того не було жодної користі, пам’ятаєш? І я не розумію, від чого мене треба лікувати.
— Відтоді, як пішла працювати в комбіні, ти ставала чимдалі дивнішою. Як ти говориш, як удома горлаєш так, ніби ти в крамниці, навіть твоя міміка дивна. Благаю тебе. Будь ласка, постарайся стати нормальною! — Вона заплакала ще сильніше.
— То я зцілюсь, якщо піду з крамниці? Чи краще мені лишитися там? А Сірагу треба вигнати? Чи 115


ліпше нехай зостанеться? Слухай, я зроблю все, що ти скажеш. Мені не принципово, просто дай мені чіткі інструкції.
— Я вже й не знаю...
Сестра гірко плакала, не відповідаючи мені. Не зна¬
ючи, чим зайняти себе, я дістала тістечко з холодильника та з’їла його, дивлячись, як вона сидить там і хлипає.
Тоді я почула, як прочиняються двері ванної. Здивовано повернувшись, побачила Сірагу.
— Мені так шкода. Правду кажучи, ми з вашою сестрою посварилися. Либонь, я маю вкрай недоладний вигляд, чи не так? Напевне, ви просто шоковані.
Роззявивши рота, я витріщилася на нього. Такі промови були не в його стилі.
— Річ у тім, що я знайшов у фейсбуці свою колишню дівчину й ми пішли випити разом. Кейко дізналася про це та розлютилася. Вона не хотіла, щоб я спав поряд і заслала мене до ванної.
Певний час моя сестра просто глипала на нього, ніби перетравлюючи те, що він сказав. Потім вона вхопилася за Сірагу і підвелася з таким обличчям, ніби вона була ревною парафіянкою, яка зустріла в церкві священика.
— То он воно що... Ясно, то ось у чому річ!
— І коли я почув, що ви їдете до нас, я подумав, що краще буде заховатись. Я не хотів слухати нотацій.
116


— Так... зрозуміло! Я чула від сестри, що ви просто вештаєтеся без роботи, і я хвилювалася, що вона дозволяє якомусь збоченцю себе надурити... Але тепер виявляється, що ви ще й зраджуєте її! Це вже взагалі неприйнятно!
Напосівши на нього, сестра мала дуже щасливий вигляд.
То он воно як: тепер, коли вона думає, що «він один із нас», Мамі вважає, що може відчитувати його. їй більше подобається думати, що її сестра нормальна, хай навіть у неї безліч проблем, ніж мати ненормальну сестру, яку все у власному житті влаштовує. Нормальність — хай яка сколошкана — їй зрозуміліша.
— Як сестра Кейко, мушу сказати, що я дуже зла на вас, Сіраго!
Я помітила, що її манера говорити трохи змінилась. Які люди були поряд із нею останнім часом? Я ладна була заприсягтися, що її інтонації скидалися тепер на їхні.
— Знаю. Я шукаю роботу, але все просувається повільно, і, звісно, я думаю про те, щоб невдовзі побратися.
— З огляду на нинішню ситуацію, я не можу розповісти батькам про ваші стосунки!
Здавалось, я дійшла до межі. Більше ніхто не хотів, щоб я лишалася працювати в комбіні.
117


Коли я почала працювати, моя сестра була щаслива, але тепер вона вважала за нормальне, щоб я покинула роботу. її сльози висохли, але з носа текло й верхня губа була волога. А вона так захопилася нотаціями Сіраги, що навіть не витерла її. Я глипала на них обох, тримаючи половину тістечка в руці, не спроможна навіть витерти сестрі носа.
Повернувшись із роботи наступного дня, я побачила в коридорі червоні туфлі.
Я зайшла, думаючи, що це, певно, сестра знову приїхала до мене чи що, можливо, Сірага привів додому дівчину, але він офіційно, виструнчившись, укляк перед шатенкою, яка дивилася на нього через стіл.
— Ем... дозвольте запитати. Хто ви така?
Жінка різко повернулася на мій голос. Вона була ще молода і яскраво нафарбована.
— Це ви з ним живете?
— Так, я.
— Я дружина його молодшого брата. Коли Сірага втік, не заплативши за квартиру й не відповідаючи на дзвінки, нам потелефонував його сусід. На наші дзвінки Сірага теж не відповідав. Мені потрібно було в Токіо на зустріч випускників, отож я заплатила величезний борг від імені свекрухи й перепросила за клопоти, яких він завдав. Знаєте, я завжди знала, що цим закінчиться. Сірага завжди був жадібний і недбало ставився до грошей. І він не має жодного 118


бажання заробляти собі на життя. Утім, присягаюся, я змушу його повернути мені гроші.
На столі між ними лежав аркуш, підписаний «Розписка».
— Знайди роботу й поверни мені гроші. Я не розумію, чому мушу стільки робити для свого дівера.
— Ем... А як ти мене знайшла? — тихо запитав Сірага.
Тієї миті я зрозуміла, що Сірага хотів заховатися зокрема через борг.
У відповідь на його запитання жінка розсміялася.
— Ти й раніше не платив за квартиру та приїздив додому позичити грошей, еге ж? Я збагнула, що це повториться, питання лише в тому коли, тож попросила чоловіка встановити на твій телефон додаток для відстежування. Так тебе і знайшла. Усього і треба, що залягти на дно й чекати, поки ти щось купиш.
Я зрозуміла, що невістка анітрохи йому не довіряє.
— Я все тобі поверну... Чесно, поверну,— сказав він, похнюпившись.
— Звісно, повернеш. І які в тебе стосунки з цією жінкою? — запитала вона, повертаючись і розглядаючи мене. — Як так сталося, що ви живете разом, а в тебе навіть роботи немає? Якщо маєш час на фі- ґлі-міґлі, то є час і на роботу. Іди й пошукай собі щось притомне. Ти дорослий, урешті-решт.
119


— У нас взаємини, й ми плануємо одружитися. Ми домовилися, що вона працює, а я доглядаю будинок. Щойно вона визначиться з місцем роботи, я виплачу гроші з її зарплатні.
То в нього є дівчина, вирішила я, але потім згадала його вчорашню розмову з моєю сестрою і зрозуміла, що він говорить про мене.
— Це правда? І де ви зараз працюєте? — запитала вона, змірявши мене скептичним поглядом.
— О, я працюю в комбіні, — відповіла я.
Гостя глипала на мене, її очі, ніздрі та рот округлились. Я згадала, що вже бачила таке обличчя, коли раптом вона буквально загорлала на мене:
— Що? Ви двоє живете разом? Тоді як у цього чоловіка навіть немає роботи?
— Ем...так.
— Але ж далі так тривати не може! Вас це виснажить! Тобто — вибачте, звичайно, мене за грубість — але ви жінка вже не першої свіжості. Як так сталося, що ви не знайшли собі нормальної роботи?
— Ну, я сходила на кілька інтерв’ю, але нормально працювати могла лише в цій крамничці.
Невістка Сіраги дивилася на мене, приголомшена.
— У якомусь сенсі ви навіть пасуєте одне одному, але... Слухайте, це, звісно, не моя справа, але вам треба вийти заміж або знайти нормальну роботу, одне з двох. Я не жартую. А ще краще — зробіть і те, 120


і те. Бо ви так з голоду помрете. Висите на волосинці, серйозно.
— Так, я розумію.
— Чесно, я не тямлю, що ви побачили в цьому хлопцеві, проте якщо ви справді в нього закохані, то тим паче маєте знайти пристойну роботу. Два покидьки суспільства не виживуть на одну зарплатню касира.
— Гаразд.
— Вам що, ніхто досі очей не розкрив? А що у вас зі страховкою? Ви хоча б зареєстровані в системі? Я питаю заради вашої ж користі, взагалі-то! Ви щойно зустрілися, тож, можливо, зараз не на часі про таке говорити, але вам обом слід привести своє життя до ладу!
Побачивши, як вона нахиляється ближче й говорить до мене, я відчула, що вона добріша, ніж здавалося зі слів Сіраги.
— Ми все обговорили. Поки в нас не буде дітей, я зосереджуся на онлайн-бізнесі. Коли дитина народиться, піду працювати й забезпечуватиму родину.
— Годі верзти казна-що, просто піди і знайди собі нормальну роботу. Звісно, це ваше рішення й мені не слід пхати носа у ваші справи, але...
— Я вже сказав їй піти з комбіні й зосередитися на пошуках нормальної роботи. Ми вже самі ухвалили таке рішення.
«Що?» — здивовано подумала я.
121


— Гадаю, вже те, що в тебе є дівчина, можна назвати покращенням,— знехотя промовила невістка.— У будь-якому разі, я не хочу вам заважати, тож ліпше мені піти.—Вона підвелася.—Я розповім твоїй матері про все, що сьогодні сталося, а також про те, скільки коштів позичила тобі, тож не думай, що тобі це минеться, уторопав?
З цими словами жінка пішла.
Сірага уважно дослухався до клацання дверей і невістчиних кроків, що віддалялися. Переконавшись, що вона пішла, він у захваті загорлав:
— Мені вдалося! Я викрутився! Якийсь час усе буде добре. Ти точно не завагітнієш, я нізащо з тобою не спатиму.
Збуджений, він схопив мене за плечі.
— Знаєш, Фурукуро, тобі пощастило. Завдяки мені ти можеш перетворитися з меншовартісної старої дівки з підробітком у комбіні на одружену членки- ню суспільства. Усі вважатимуть, що ти сексуально активна людська істота, яка заслуговує на повагу. Такий образ їм найбільше подобається. Ну хіба ж це не чудово?
Заскочена одразу після роботи родинними справами Сіраги, я була тепер напівмертва від утоми й не схильна слухати його базікання.
— Е-е-е, ти не проти, якщо я сьогодні прийму душ удома?
122


Він дістав з ванної футон, і вперше за кілька тижнів я помилася вдома замість іти до платних душових. Тим часом він стояв за дверима, не припиняючи теревенити.
— Тобі так пощастило, що ти зустріла мене, Фу- рукуро! Якби ти далі жила як раніше, то врешті-решт померла би самотньою та покинутою. Краще тобі й надалі мене переховувати!
Голос його відійшов на задній план, і я чула тільки шум води, у якому повільно тонули останні звуки комбіні, які ще лишалися в моїх вухах.
Змивши із себе мило й міцно закрутивши кран, я вперше за тривалий час почула тишу.
До цієї миті звуки крамниці завжди звучали в моїй голові. А тепер вони зникли.
Давно забута тиша звучала як музика, якої я ніколи досі не чула. Я завмерла й дослухалася до неї, аж тут її порушило скрипіння підлоги під ногами Сіраги.
Раптово, так, ніби попередні вісімнадцять років праці були ілюзією, настав останній день моєї роботи в комбіні.
Я пішла до міні-маркету о шостій ранку та спостерігала за зйомкою камери спостереження.
Туан уже призвичаївся до роботи на касі та швидко з діловим виглядом сканував бляшанки кави й сен- двічі, видаючи за потреби чек.
123


Ми мали повідомляти про звільнення за місяць, але з огляду на обставини мене відпустили за два тижні.
Я пригадала реакцію менеджера два тижні тому, коли сказала йому, що хочу піти.
— Серйозно? Нарешті. То Сірага таки повівся як чоловік?
Він завжди засмучувався, коли люди звільнялись,
позаяк тоді йому бракувало рук, і завжди просив, щоб вони допомагали знаходити собі заміну. Одначе цього разу менеджер був на сьомому небі від щастя.
Можливо, усі справжні менеджери крамниць повимирали. Тепер переді мною стояла чоловіча особина людської популяції, яка наївно сподівалася, що її вид розмножуватиметься.
Пані Ідзумі, що завжди зневажливо ставилася до непрофесіоналізму людей, які раптово звільняються, також привітала мене.
— Так, я про це чула! Я дуже щаслива за вас!
Я зняла уніформу та бейджик з іменем і віддала їх менеджерові.
— Ну, що ж, дякую за все.
— Ми сумуватимемо за вами, пані Фурукуро! Дякуємо за старанну працю.
Я пропрацювала там вісімнадцять років, а тепер усе отак просто закінчилося. Замість мене на касі штрих-коди сканувала нова дівчина, Маянмар, яка почала працювати минулого тижня. Краєчком ока 124


я глянула на монітор камери спостереження й подумала, що більше ніколи на ньому ніхто не побачить мене.
— Пані Фурукуро, дякуємо за вашу роботу тут!
Пані Ідзумі та Суґавара передали мені дорогий на вигляд набір паличок «для нього» і «для неї», додавши:
— Це вам на весілля.
Дівчата з вечірньої зміни подарували мені бляшану коробку печива.
За вісімнадцять років я багато разів бачила, як люди йдуть, і діра, що по них лишалася, загоювалася вельми швидко. Місце, яке посідала я, теж дуже швидко заповниться, і вже від завтра комбіні працюватиме як завжди.
Я ніколи більше не торкнуся знарядь праці, які знала так добре: сканера штрих-кодів, машини для розміщення замовлень, швабри для натирання підлоги, антисептика для рук, ганчірки, яку завжди мала за поясом.
— Та все ж це звільнення на краще, — сказав менеджер.
— Так і є,— закивали пані Ідзумі так Суґавара.— Приходьте навідувати нас, добре?
— Так, так, обов’язково повертайтеся до нас як покупець, у будь-який час. І Сірагу приводьте. Нагодуємо вас гарячими сосисками.
125


Пані Ідзумі й Суґавара всміхались і бажали мені Удачі.
Я набувала форми людини, яку їхній мозок вважав за нормальну. Мені було дивно від їхніх вітань, але я просто сказала: «Дякую».
Попрощавшись із дівчатами з вечірньої зміни, я вийшла на вулицю. Там було ще видно, та світло комбіні було яскравіше за світло довкола. Крамничка скидалася на білий осяйний акваріум.
Я не могла уявити, що буде зі мною тепер, коли я більше тут не працюю. Я кивнула комбіні й пішла до зупинки метро.
Удома на мене нетерпляче чекав Сірага.
Зазвичай я зосереджувалася на тому, щоб задовольнити потреби в їжі та сні, бо наступного дня на мене очікувала праця. Навіть коли я не була в крамничці, моє тіло належало їй. Звільнившись із роботи, я не знала, куди себе подіти.
Сірага був у доброму гуморі — він читав онлайн- оголошення про роботу. На столі у вітальні були розкидані бланки резюме.
— Багато вакансій мають вікові обмеження, але
якщо пошукати, є й такі, що без них. Я завжди ненавидів переглядати оголошення про роботу, але коли шукаєш не для себе, це навіть весело.
Я почувалася пригніченою. Зиркнула на годинник: сьома вечора. Навіть коли я не працювала, моє 126


тіло завжди було під’єднано до комбіні. Зараз був час наповнювати вітрину тетрапаками з напоями, а невдовзі привезуть нічну доставку і почне сходитися нічна зміна, а тепер час протерти підлогу. Дивлячись на годинник, я одразу починала думати про те, що відбувається тепер у комбіні.
Цієї хвилини Суваґучі з нічної зміни починає збирати вивіску для наступного товару тижня, а Макімура додає на полички фунчозу — вермішель швидкого приготування у кружках. Однак тепер я поза цим потоком подій, подумала я.
У квартирі теж було чимало звуків — голос Сіра- ги й гудіння холодильника, але мої вуха чули тільки тишу. Звуки комбіні, що колись наповнювали мене по вінця, покинули тепер моє тіло. Я почувалася від- різаною від світу.
— Звісно, твоєї праці в міні-маркеті не досить, щоб утримувати мене. Якщо ти працюватимеш там, а я сидітиму без роботи, усе каміння летітиме в мене. Суспільство так і не вийшло з кам’яної доби, тож звалює всю провину на чоловіка. Та якщо ти знайдеш нормальну роботу, Фурукуро, вони більше не звинувачуватимуть мене, і тобі це теж піде на користь, отже, ми вполюємо одразу двох зайців.
— Е-е-е, у мене сьогодні нема апетиту, тому не міг би ти сам приготувати собі щось попоїсти?
— Що? А, ну гаразд.
127


Сірага буркотів через те, що йому доведеться самому йти до крамниці, але стулив пельку, щойно я простягнула йому купюру в тисячу єн.
Тієї ночі я пішла спати у звичний час, але не могла заснути, тому підвелась і вийшла в піжамі на балкон.
Досі я завжди дбала про те, щоб добре поспати перед роботою. Якби я подумала про те, що слід триматись у формі заради комбіні, то негайно заснула б, але тепер узагалі не розуміла, навіщо спати.
Я завжди розвішувала білизну у квартирі, тож на балконі було брудно й на вікнах почала рости пліснява, та я однаково сіла, не переймаючись тим, що на піжамі лишаться плями.
Я зазирнула крізь вікно до квартири і глипнула на годинник: третя ранку — десь о такій годині в нічної зміни перерва. Під час перерви Дат і Сіно- дзакі — студент коледжу, який працював з минулого тижня й мав досвід роботи з попередньої крамниці, поповнювали запаси холодильної кімнати.
Уже давно не було такого, щоб я не спала о цій годині.
Я провела рукою по тілу. Нігті коротко підстрижені, згідно з правилами комбіні. Я дуже пильно ставилася до того, щоб волосся завжди було чисте, і ніколи його не фарбувала. На долоні — невеличкий шрам: три дні тому я обпеклася, коли смажила крокети.
128


Може, літо й незабаром, але на балконі досі трохи прохолодно. Однак мені не хотілося повертатись, і я лишилася там безтямно вдивлятися в небо кольору індиго...
Я прокинулася від уривчастого сну, під час якого крутилася й вертілася в задушливій кімнаті, та розліпила очі, лишаючись у ліжку.
Не уявляла, котра година чи навіть який сьогодні день тижня. Я повернулася на подушці, щоб перевірити час: друга дня. Не здатна у своєму плутаному стані розрізнити, день це чи ніч, я вилізла з ніші. Побачивши, що крізь фіранки пробивається світло, я збагнула нарешті, що зараз, напевне, день.
Перевіривши дату, я зрозуміла, що минуло вже два тижні відтоді, як я припинила працювати в комбіні. Здавалося, перед очима пронеслася ціла вічність, але водночас здавалося, що час зупинився.
Сіраги не було вдома. Можливо, він пішов по хар¬
чі. На розкритому складаному столику відучора лишилася недоїдена локшина в картонних кружках.
Після звільнення з комбіні я вже й не знала, о кот¬
рій маю прокидатися вранці. Я спала, коли мені хотілося, а їла, коли прокидалася. Цілий день, як наказав Сірага, я тільки те й робила, що заповнювала бланки резюме.
Я не знала, за якими правилами жити. Досі моє тіло належало комбіні, навіть тоді, коли я була не на роботі.
129


Спати, підтримувати тіло в хорошій формі, поживно харчуватися — це все було частиною моєї роботи. Заради праці я мусила дбати про здоров’я.
Сірага спав у ванній і протягом дня приходив до вітальні по їжу та щоб переглянути оголошення. Здавалося, нині він поводився енергійніше, ніж коли я працювала. Тепер я проводила дні та ночі на футо- ні в ніші, виповзаючи лише в разі, коли почувалася голодною, і не завдаючи собі клопоту навіть скласти футон.
Я відчула, що хочу пити. Механічно відкрутила кран, набрала води й випила одним ковтком. Раптом я згадала, що вода в людському організмі повністю заміщується протягом двох тижнів. Мені здалося, що вода, яку я щоранку купувала в комбіні, уже вийшла з мого тіла. Волога в моїй шкірі та слизовій навколо очей більше не була з тієї води.
На моїх пальцях, якими я тримала склянку, і на руках — теж — відросли чорні волосинки. Досі я педантично ставилася до власної зовнішності заради роботи в крамничці, але тепер, коли це перестало бути необхідністю, я більше не відчувала потреби голитись. Я глипнула в дзеркало у вітальні й побачила, що в мене також відросли ледь помітні вусики.
Десь раз на три дні, коли Сірага наполягав, я знехотя ходила до того самого платного душу, який раніше відвідувала щодня.
130


Я оцінювала все, виходячи з того, чи буде це корисним для крамниці, але тепер просто втратила мірило. У мене не було жодного критерію, щоб оцінити, чи є сенс у тих чи тих моїх діях. До того як стала працювати в комбіні, я, мабуть, послуговувалася певного логікою у своїх міркуваннях, але тепер утратила всі тодішні орієнтири.
Раптом я почула електронне дзижчання та, озирнувшись, побачила, що це телефон Сіраги вібрує на татамі. Певно, він лишив його. Спершу я не хотіла брати слухавку, але телефон не вгавав.
Я подумала, чи часом щось не трапилось, і, глянувши на дисплей, побачила підпис: «Дружина з пекла». Зіщулившись, я прийняла виклик, певна того, що почую в слухавці голос невістки Сіраги.
— Скільки тобі повторювати? — верещала вона.— Я знаю, що ти там, і можу заявитися, коли я, трясця тобі, забажаю!
— Е-е-е, вітаю. Це Фурукура.
Зрозумівши, що говорить зі мною, жінка миттю припинила верещати і спокійно сказала:
— А, це ви.
— Сіраги немає вдома. Мабуть, він пішов по продукти. Упевнена, він скоро повернеться.
— Я можу і з вами поговорити. Ви не могли б передати моєму діверові повідомлення про його борг? Минулого тижня він віддав мені три тисячі єн, 131


і відтоді від нього ні слуху ні духу. Що це в біса таке? Три тисячі єн? Обід на двох, і то не факт, що купиш! Він знущається з мене.
— О, ем, пробачте, — винувато затиналась я.
— Слухайте, зберіться вже докупи. У мене є його розписка, і якщо доведеться, я позиватимуся до нього. Так йому й перекажіть, гаразд? — сказала невістка, не приховуючи роздратування.
— Перекажу, щойно він повернеться.
— Та вже будьте ласкаві. Коли справа доходить до грошей, цей чоловік стає дуже жадібним, присягаюся.— На тлі я почула плач немовляти.
Раптом мені подумалося, що, напевно, не маючи напохваті робочих інструкцій, я можу покластися на тваринні інстинкти й робити висновки, спираючись на них. Я тварина з людського виду, тож, напевно, народити дитину заради процвітання мого роду буде для мене правильним учинком.
— Можна дещо запитати? Народжувати дітей — це добре для людства?
-Що?
Здавалося, моє запитання так її приголомшило, що я вирішила докладніше пояснити, що маю на увазі.
— Зрештою, всі ми є тваринами, то чи добре це для нашого роду, коли ми розмножуємося? Як думаєте, чи варто нам із Сірагою перейти до злягання і відіграти роль у процвітанні людства?
132


Якусь мить вона мовчала, і я навіть подумала, що вона поклала слухавку, а потім почула таке важке і довге зітхання, що здавалося, от-от побачу, як зі слухавки виходить пара від її теплого подиху.
— Зачекайте хвилиночку! Як, на ваш погляд, працівниця комбіні й безробітний ледащо без жодних талантів виховуватимуть дітей? Навіть не думайте про це поки що. Ви зробите нам послугу, якщо нікому не передасте своїх генів. Це найкращий внесок у розвиток людства, на який ви здатні.
— О, справді?
— Тримайте свої гнилі гени при собі протягом усього життя, а потім заберіть із собою до могили, щоб ніде не лишилось ані сліду. Серйозно.
— Ясно, — озвалась я, киваючи сама до себе, вражена її здатністю так раціонально мислити.
— Присягаюся, від розмов із вами мені наморочиться в голові. І загалом, це гайнування часу, тож до побачення. І не забудьте переказати йому про гроші, — сказала вона й поклала слухавку.
Отже, для людського роду краще буде, якщо ми з Сірагою не розмножуватимемося. Позаяк у мене ніколи не було сексу й сама думка про нього жахала, я зітхнула з полегкістю. Я обережно донесу свої гени до могили, не поспішаючи їх передавати, і назавжди звільню від них землю, коли помру. Я рішучо налаштувалася так і вчинити, але водночас почувалася 133


дещо розгубленою. Добре знала, до якого пункту призначення прямую, але що робитиму в дорозі?
Я почула, як двері відчинилися й зайшов Сірага. У руках він тримав пакет із крамнички «Усе по 100», розташованої неподалік. Тепер, коли мій щоденний ритм порушився, я рідко готувала овочі, натомість Сірага купував заморожені продукти в крамниці «Усе по 100».
— О, ти прокинулася?
Хоч ми й жили в одній квартирі, проте давно не обідали разом. Рисоварка завжди стояла ввімкнена, і моє життя зводилося до того, що я вставала, клала до рота трохи рису, а потім поверталася до ніші, де знову засинала.
Зустрівшись нарешті, ми таки пообідали разом. Сірага приготував пельмені гьодза та нагетси кацу й розклав на тарілки. Я мовчки поклала шматочок собі до рота.
Я не знала, нащо мені харчуватися. Розжувала рис і гьодза в лемішку, але не могла змусити себе ковтнути.
Сьогодні я мала йти на перше інтерв’ю. То було інтерв’ю для агенції з добору персоналу, але для мене, тридцятишестирічної жінки, яка все життя пропрацювала в маленькій цілодобовій крамничці, пройти інтерв’ю — вже диво, як радісно пояснив Сірага. Відколи я звільнилася, минув майже місяць.
134


Я вбралася в брючний костюм, якого не торкалася, відколи забрала з хімчистки десять років тому, і зав’язала на потилиці волосся. Я давно не виходила на вулицю. Невеличкий запас коштів, який я зробила, працюючи в комбіні, помітно вичерпався.
— Ну що, Фурукуро, ходімо.
Сірага сказав, що проведе мене на інтерв’ю, і був рішучо налаштований почекати, доки я закінчу.
Ми вийшли з квартири в гаряче вогке літнє повітря й попрямували до метро. Транспортом я теж давно не користувалася.
— Ми зарано. До початку ще година,— сказав Сірага, коли ми приїхали.
— Справді?
— Піду відлити. Зачекай на мене тут,— сказав він і пішов.
Я подумала: «Хіба поряд є громадський туалет?», аж тут побачила, що він зайшов до невеличкої крамниці. «Мені теж треба в туалет»,— подумала я й побігла за ним. Коли автоматичні двері розсунулись, я почула знайомі звуки.
— Раді вітати! — вигукнула дівчина за касою, коли я зайшла.
Перед касою вишикувалася черга. Глипнувши на годинник, я побачила, що вже майже полудень. Обідня година пік була в розпалі.
135


За прилавками сиділи дві молоді жінки, одна з них із бейджиком «Стажер». Обидві знавісніло пробивали товари.
Певно, це був офісний район, адже серед покупців були або чоловіки в костюмах, або молоді жінки, вдягнені як секретарки.
Раптом голоси комбіні зазвучали в мені. Усі його звуки сповнилися сенсу, вібрації почали відлунювати в моїх клітинах—для мене то було неначе музика. Я знала, чого треба цій крамниці, навіть не замислюючись про таке — на рівні інстинктів.
Я була просто шокована, коли побачила відкриту вітрину-холодильник з оголошенням: «Знижка 30% на всю пасту!» Страви з пасти були перемішані з локшиною якісоба та млинцями окономіякі й зовсім не привертали уваги.
«Так не годиться»,— вирішила я й пересунула їх на вигідніше місце, ближче до локшини в корейському стилі. Одна з покупчинь здивовано зиркнула на мене, та коли я звела на неї погляд і сказала: «Раді вітати!» — вона, здається, заспокоїлася думкою про те, що я тут працюю, і взяла упаковку пасти з гострим кав’яром тріски, яку я щойно виклала.
«Чудово»,— подумала я сама до себе, аж раптом помітила вітрину з шоколадками. Я швидко глянула на телефон і перевірила дату. Сьогодні вівторок — день, коли завозять свіжі продукти. Як працівники 136


могли забути про це, забути про найважливіший день тижня?
Я мало не закричала, побачивши, що на вітрині всього-на-всього один ряд свіжих шоколадок, і то на найнижчій полиці. Це вже просто нікудишня робота! Не так треба показувати обмежену сезонну серію білого шоколаду—різновиду бестселера і справжнього хіта піврічної давнини. Я швидко навела на вітрині лад, склавши разом солодощі, які продавалися не так добре, і звільнивши місце на горішній полиці для трьох рядів новинок. Потім я пересунула оголошення «НОВИЙ ПРОДУКТ», щоб привернути до них увагу.
Одна з касирок підозріло спостерігала за мною. Хай вона й бачила, що я роблю, але була зайнята, обслуговуючи покупців, отож не могла поворушитись. Я зробила жест, ніби вказуючи на бейджик на грудях, і вигукнула: «Доброго ранку!» — але не надто гучно, аби не потривожити відвідувачів.
Заспокоївшись, продавчиня злегка кивнула і повернулася до роботи на касі. На мені був костюм, тому вона, ймовірно, подумала, що я з головного офісу. «У них проблеми з безпекою, якщо їх так легко надурити», — подумала я. Що, як я шахрайка, що, як спорожню сейф у підсобці або вкраду гроші з каси?
Я зробила уявну нотатку про те, що маю застерегти її, аж раптом почула:
137


— О, дивись! Тепер цей батончик і в білому шоколаді!
Озирнувшись, я побачила двох жінок, які набрали по жмені нових батончиків, які я щойно переставила.
— Я вранці бачила рекламу по телевізору. Треба скуштувати!
Невеликі крамнички існують не тільки для того, щоб купити необхідні речі. Це місце, де покупці можуть мати задоволення й насолодитися маленькими відкриттями. Я втішено кивнула і швидко пройшлася комбіні, оглядаючи вітрини.
День був спекотний, однак у холодильнику закінчувалася мінеральна вода. Там зосталася лиш одна дволітрова пачка ячмінного чаю — і та в невдалому місці, хоча у спеку він теж добре продається.
Я чула, як голос комбіні казав мені, що треба зробити і як. Я безпомилково його розуміла.
Черга закінчилася, і до мене підбігла касирка.
— Овва, це неймовірно. Це просто магія! — шепотіла вона, витріщаючись на вітрину з чипсами, де я все переставила. — Один із наших працівників на півдня не прийшов сьогодні. Я намагалася зателефонувати до менеджера, але мені не вдавалося, і я просто знетямилася від того, що лишилася сама зі етажеркою...
— То он воно що? Мені здається, ви добре впоралися,— сказала я.— Ви чемні до покупців і все 138


правильно робите на касі. Коли обідня година пік мине, не забудьте виставити холодні напої. І позаяк сьогодні спекотно, не забудьте впорядкувати вітрину з морозивом. Фруктовий лід на паличках добре продається в таку погоду, тож його має бути більше. А полиця з сухофруктами трохи запилюжена. Приберіть із неї все та як слід протріть.
Я не могла не чути голос крамниці, яка говорила мені про те, якою вона хоче бути, чого їй треба. Він тік крізь мене. То говорила не я. То говорила вона. Я просто переказувала її одкровення.
— Добре, я так і вчиню, — відповіла дівчина, і в її голосі чулася цілковита довіра.
— І так, автоматичні двері геть замацані. На них звертають увагу, тож їх краще помити. Також значна кількість ваших покупців — жінки, тому вам треба викласти більше різновидів супів із локшиною. Не забудьте переказати це менеджерові. І ще...
Я далі переказувала слова крамниці продавчині, аж тут хтось заволав: «Що в біса коїться?» — і схопив мене за руку. То був Сірага, який щойно вийшов з туалету.
— Даруйте, але в чому проблема...—автоматично відповіла я, сприйнявши його за відвідувача.
— Годі знущатися! — загорлав він і витягнув мене з комбіні на вулицю.— Ти що, збожеволіла? Що ти коїш?
139


— Дослухаюся до голосу крамниці.— На його обтягнутому тонкою шкірою обличчі проступила огида, але я не відступала.—Цей голос тече крізь мене. Я народилася для того, щоб його чути.
— Що за...—Він, здавалося, починав мене боятися.
— Тепер я нарешті все розумію,— не вгавала я. — Я не стільки людина, скільки працівниця комбіні. Навіть якщо це означає, що я ненормальна, хай навіть я не зароблю собі на життя й помру, але не можу легковажити цим. Кожна моя клітина існує заради комбіні.
Сірага так і стояв, скрививши обличчя і тримаю¬
чи мою руку, очевидно, не полишаючи надії відвести мене на інтерв’ю.
— Ти ненормальна. Обмежена свідомість суспіль¬
ства відмовить в існуванні такій істоті. Це проти правил. Усі тебе осуджуватимуть, і ти завжди будеш самотня. Краще тобі мене підтримати. Так усім ди- хатиметься легше. Вони будуть задоволені. Вони будуть навіть щасливі за тебе.
— Ні, я не можу піти з тобою. Думай про мене як про тварину. Я тварина з маленької крамнички. Я не можу зрадити своєму інстинкту.
— Вони тобі нізащо не дозволять!
Я зібрала себе до купи і гордо — так само гордо, як тоді, коли ми промовляли клятву комбіні під час ранкового ритуалу, — сказала:
140


— Ні. Суть не в тому, дозволять мені чи ні. Просто це я. Людині в мені, можливо, і зручно, щоб ти, Сіраго, був поруч, щоб друзі й сім’я відчепилися від *
мене. Однак моїй тваринній суті, працівниці комбіні в мені, цього зовсім не треба.
Я лише гаяла час на ці балачки. Мені слід було привести себе у форму заради крамниці. Я мала підготувати тіло, щоб воно могло швидше й чіткіше рухатися, наповнювати вітрину холодними напоями, мити підлогу, краще реагувати на потреби комбіні.
— Це вже занадто! Ти не людина! — сплюнув він.
«Це я і намагаюся тобі пояснити!» — подумала я. Нарешті мені вдалося вирвати руку з його долоні й притиснути до грудей. Рука була важлива, вона була мені потрібна, щоб віддавати решту й загортати замовлення. Рука була гидотно липка від поту Сіраги, і мені кортіло якомога швидше її помити. Ходити з липкою рукою — негідне ставлення до покупців.
— Запам’ятай мої слова. Ти про це пошкодуєш! — загорлав Сірага й пішов до метро сам.
Я дістала з сумочки мобільник. Спершу я мусила зателефонувати в компанію, яка запросила мене на інтерв’ю, й пояснити, що не прийду, бо я мушу працювати в комбіні. Потім мені треба знайти новий міні-маркет, де я працюватиму.
Я помітила своє віддзеркалення у вікні крамниці, з якої щойно вийшла. Мої руки, мої ноги — вони
141


існували тільки заради комбіні. Побачивши тепер відображення, я вперше подумала про себе як про істоту з призначенням.
— Раді вітати!
Я пригадала вікно лікарні, де вперше побачила новонародженого племінника. Крізь віддзеркалення долинув дзвінкий голос, схожий на мій. Я чітко відчувала, як ворушиться під шкірою кожна моя клітина і звучить в унісон з музикою, що вібрує по той бік скла.
Scan by Tetyanka


Літературно-художнє видання
Серія «Художня література»
МУРАТА Саяка
Дівчина з крамнички
Головний редактор О. С. Кандиба
Провідний редактор І. Г. Веремій Редактор Н. В. Бордукова Технічний редактор Д. В. Заболотських Коректор О. М. Уліщенко Дизайнери й верстальники С. О. Кривошей, В. О. Верхолаз
Підписано до друку 31.03.2020. Формат 84х 108/32. Ум. друк. арк. 7,56. Наклад 2000 прим. Зам. № 2151.
Термін придатності необмежений
ТОВ «Видавництво “Віват”», 61037, Україна, м. Харків, вул. Гомоненка, 10. Свідоцтво ДК 4601 від 20.08.2013.
Видавництво «Віват» входить до складу ГК «Фактор».
Придбати книжки за видавничими цінами та подивитися детальну інформацію про інші видання можна на сайті www.vivat-book.com.ua тел.: +38 (057) 717-52-71, +38 (073) 344-55-11, +38 (067) 344-55-11, +38 (050) 344-55-11, e-mail: ishop@vivat.factor.ua
Щодо гуртових постачань і співробітництва звертатися: тел.:+38 (057) 714-93-58, e-mail: info@vivat.factor.ua
Адреси фірмових магазинів «Книгарня Vivat»: м. Харків, вул. Квітки-Основ’яненка, 2, тел.: +38 (057) 341-61-90, e-mail: bookstorevivat@gmail.com м. Львів, пл. Галицька, 12, тел.: +38 (032) 235-51-77, e-mail: bookvivatlviv@gmail.com
Видавництво «Віват» у соціальних мережах: facebook.com/vivat.book.com.ua instagram.com/vivat_publishing
Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у друкарні «Фактор-Друк», 61030, Україна, м. Харків, вул. Саратовська, 51, тел.:+38 (057) 717-53-55


Саяка Мурата — сучасна японська письменниця. Здобула численні нагороди, зокрема премію для дебютантів журналу Gunzo (2003), премію імені Номи (2009), імені Юкіо Місіми (2013) та інші. За роман «Дівчина з крамнички» (2016) авторка здобула премію імені Рюноске Акутаг'ави. Мурата має власний досвід роботи продавчинею, що надихнуло її на створення цієї книжки.
ОДНОГО ДНЯ ВОНА ВИРІШИЛА СТАТИ... СОБОЮ
Змалку Кейко вважали дивакуватою, зануреною у власні мрії. Батьки боялися, що реальний світ рано чи пізно її просто виштовхне. А потім Кейко влаштувалася до комбіні — «крамнички за рогом». І нарешті була щаслива. От тільки молодша сестра, подруги та навіть деякі співробітники мали на це інший погляд. Як може бути щасливою тридця- тишестирічна самотня жінка, котра весь час віддає роботі? Кейко щиро не тямить, як поводитися в цьому світі. І коли в її житті з’являється він, усі полегшено зітхають. Бо тепер Кейко нарешті стане «нормальною». Її вибір простий: жити
для інших або для самої себе
Сам твір і та особлива дійсність, яку в ньому передано так витончено, мене справді вразили .. Тут докладно зма льовано смуток, біль, прикрощі, нарікання та доленосні кроки людини, нездатної дібрати влучні слова, і все це приправлено шарами деталей і сплетено в сюжет Я щиро радий появі цього роману.
Вигадливо і незабутньо. Лаконічний і приємний твір про переваги конформізму та задоволення від нього, розказаний так по-японському
The Times (Велика Британія)
ISBN 978-966-982-099-0
820990
789669
9
Vi vat
ВИДАВНИЦТВО