Текст
Попович Сергій Юрійович доктор біологічних наук, професор
Бюгра , /я Народився в селі Негровець Міжгірського району Закарпатські ї області. Нині територія національного природного парку "Синевир". Закінчив Сине-вирську середню школу (1975), біологічний факультет Ужгородського державного університету (1980), аспірантуру Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України (1983). Захистив кандидатську (1983) і докторську (1998) дисертації. Працював молодшим, науковим та старшим науковим співробітником Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України (1983-1994), начальником відділу Державної служби запов.дної справи Мінприроди України (1995-2001), професором кафедри дендрології та лісової селекції (2001-2003) та н завідувачем (2003-2005), завідувачем кафедри декоративного садівництва та фітодизайну (2005-2007), за сумісництвом директором навчально-наукового центру декоративного садівництва та ландшафтної архітектури (2003-2005) Національного аграрного університету.
Наукові іш ороси загальна геоботаніка, лісова фітоценологія та екологія, лісознавство, болотознавство, заповідна геосозологія і фітосозологія
Викладання: основи екології та охорони природи, рекультивація порушених ландшафтів, дендрологія, природно-заповідна справа, фітоценологія, заповідне лісознавство, з? ювідна геосозологія.
Пу оіи лци. 153 наукові, з них 12 монографічного характеру, 65 науково-популярних, 12 енциклопедичних, 10 навчально-методичних праць. Співавтор наукове-популярного фільму “Полісся: екологія краси”.
Нагороди Диплом Міжнародної науково-просвітньої асоціації “Знання" Почесна Грамота Міністерства екології та природних ресурсів України.
КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ
С.Ю. Попович
ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНА СПРАВА
Навчальний посібник
За редакцією академіка НАН України, доктора біологічних наук, професора, лауреата Державної премії України, Заслуженого діяча науки і техніки України
Ю.Р. Шеляга-Сосонка
Рекомендовано Міністерством аграрної політики України як навчальний посібник для підготовки фахівців напряму “Лісове і садово-паркове господарство” у вищих навчальних закладах III—IV рівнів акредитації Міністерства аграрної політики України
Київ 2007
УДК 502.1(075.8)
ББК 20.1я73
П58
Рекомендовано Міністерством аграрної політики України як навчальний посібник для підготовки фахівців напряму “Лісове і садово-паркове господарство” у вищих навчальних закладах 11I—IV рівнів акредитації Міністерства аграрної політики України (лист № 18-128-13/1308 від 02.11.2006 р.);
Рекомендовано до друку НТР Державної служби заповідної справи Мінприроди України (протокол № 1 від 31.03.2006 р.)
Рецензенти:
Я.П. Дідух - член-кореспондент НАН України, доктор біологічних наук, професор;
Т.Л. Андрієнко - доктор біологічних наук, професор, лауреат Державної премії України;
Р.І. Бурда - доктор біологічних наук, професор, лауреат премії НАН України ім. М.Г. Холодного.
Попович С.Ю.
П58 Природно-заповідна справа: Навчальний посібник. - К.: Аріс-тей, 2007. - 480 с.
І8ВМ 966-381-024-6
У навчальному посібнику вперше на сучасному науковому й екопого-освіт-ньому рівні узагальнено знання з теорії та практики природно-заповідної справи. Висвітлено питання актуальності, історії, науки, класифікації, зарубіжного досвіду, формування, функціонування й організації оптимальної структури природно-заповідних територій та їх мереж, природоохоронної діяльності установ природно-заповідного фонду. Особливо наголошується на впровадженні новітніх знань про екологічну мережу та сталий розвиток системи природно-заповідних територій.
Видання розраховане для підготовки фахівців освітньо-кваліфікаційних рівнів “Бакалавр" і “Магістр”. Крім напряму “Лісове і садово-паркове господарство", воно може бути корисним для підготовки фахівців і за іншими напрямами - “Екологія", “Біологія", “Географія", а також аспірантів, працівників природоохоронних установ, широкого кола зацікавлених в охороні природи читачів.
УДК 502.1(075.8)
ББК 20.1 я73
І8ВМ 966-381-024-6
© С.Ю. Попович, 2007
© Арістей, 2007
“Тільки тоді, коли буде зрубане останнє дерево, тільки тоді, коли буде отруєна остання річка, тільки тоді, коли буде виловлена остання риба, тільки тоді ти зрозумієш, що гроші не можна їсти"
Індіанська житейська мудрість
Присвячується рідній верховинській землі Закарпаття, самобутній і мальовничій Міжгірщині, її заповідній природі
“Жити, щоб берегти, берегти, щоб жити”
Кредо автора
ЗМІСТ
вступ ..........................................................7
Розділ 1. СУТНІСТЬ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОЇ СПРАВИ..................10
Розділ 2. ІСТОРІЯ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОЇ СПРАВИ...................15
2.1. Етапи розвитку.....................................15
2.2. Міжгалузеві зв’язки................................34
2.3. Роль вчених........................................36
Розділ 3. ЗАПОВІДНА СПАДЩИНА ПРИРОДИ...........................46
3.1. Природно-заповідний фонд - національне надбання....46
3.2. Книги людської тривоги.............................52
3.3. Кодекс поведінки в заповідній природі..............68
Розділ 4. ГЕОСОЗОЛОГІЯ - ТЕОРЕТИЧНА ОСНОВА ОХОРОНИ ПРИРОДИ................................................70
4.1. Ідеології природно-заповідної справи...............70
4.2. Наука про заповідання природи......................73
4.2.1. Зародження та становлення....................73
4.2.2. Зміст і структура............................77
4.2.3. Напрями розвитку теорії..................... 81
Розділ 5. КЛАСИФІКАЦІЇ ПРИРОДООХОРОННИХ ТЕРИТОРІЙ...............89
5.1. Поняття про категорії природоохоронних територій...89
5.2. Функціональна класифікація заповідних об’єктів.....90
5.3. Міжнародні класифікації природоохоронних територій.94
5.4. Класифікація природно-заповідного фонду України....98
5.5. Удосконалення категоріальної структури............108
Розділ 6. СИСТЕМА ФОРМУВАННЯ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОГО ФОНДУ ЯК ОСНОВИ ЕКОЛОГІЧНОЇ МЕРЕЖІ..................................115
6.1. Ознаки екологічної кризи біосфери.................115
6.2. Резервування природних територій..................123
6.3. Створення природно-заповідних територій...........128
6.3.1. Виділення природних територій для заповідання.128
6.3.2. Клопотання про створення територій та об’єктів природно-заповідного фонду...........................133
6.3.3. Проектування природно-заповідних територій на стадії їх створення...............................135
6.3.4. Оголошення про створення територій та об’єктів природно-заповідного фонду............................139
6.4. Формування мережі природоохоронних територій........141
6.4.1. Системні основи формування мережі природно-заповідних територій.........................141
6.4.2. Мережа територій та об’єктів природно-заповідного фонду України....................177
6.4.3. Екологічна мережа..............................213
Розділ 7. СТРУКТУРНО-ФУНКЦІОНАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНИХ ТЕРИТОРІЙ....................................233
7.1. Поліфункціональне значення природоохоронних територій.233
7.2. Природоохоронні основи проектування територіальної організації...............................235
7.2.1. Поняття про територіальну організацію природно-заповідного фонду............................235
7.2.2. Проектування природно-заповідних територій після їх створення....................................237
7.2.3. Функціональне зонування........................247
7.3. Режими збереження екосистем.........................261
7.4. Менеджмент екосистем................................267
7.5. Геосозологічні дослідження екосистем................271
7.6. Літопис природи.....................................279
7.7. Кадастр природно-заповідного фонду..................284
Розділ 8. ІНСТИТУЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОЇ СПРАВИ.......................................289
8.1. Структура галузевого управління.....................289
8.2. Концепція збалансованого розвитку в контексті охорони природи..............................295
8.3. Еколого-правова сфера розвитку......................304
8.3.1. Законодавче забезпечення.......................304
8.3.2. Екологічні правопорушення......................317
8.4. Еколого-економічна сфера розвитку...................320
8.4.1. Фінансово-економічний механізм функціонування..320
8.4.2. Економіка природокористування..................325
8.5. Еколого-соціальна сфера розвитку....................328
8.5.1. Рекреаційна сфера..............................328
8.5.2; Екологічні освіта, просвіта й інформування громадськості..........................331
8.6. Природозахисна сфера розвитку.......................348
8.6.1. Екологічний контроль...........................348
8.6.2. Служби державної охорони.......................352
8.7. Наукова діяльність..................................357
8.8. Міжнародне співробітництво..........................369
СЛОВНИК СТУДЕНТА...........................................375
Визначення термінів і тлумачення понять.............375
Покажчик основних термінів..........................387
ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ТЕМАТИКИ..........................390
СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ...........................399
ДОДАТКИ....................................................408
Додаток 1. Перелік основних законодавчих та нормативних документів у галузі природно-заповідної справи......408
Додаток 2. Коротка характеристика заповідників та національних природних парків України............................414
Додаток 3. Загальні кадастрові відомості про основні території та об'єкти природно-заповідного фонду України..........452
ЗАКЛЮЧЕННЯ.................................................476
ВСТУП
Шановні читачі!
За останні 20-30 років жодній зі світових проблем не було присвячено стільки міжнародних рішень, постанов, конвенцій, угод, програм державних органів і громадських організацій на найвищому рівні, як стану довкілля і, насамперед, його біорізноманіттю. Досить лише згадати Конференцію ООН у 1992 році, що відбулася у Ріо-де-Жанейро за участю керівників 179 держав світу і де було схвалено Концепцію сталого розвитку, тобто невиснажливого використання природних ресурсів, XIX спеціальну сесію Генеральної Асамблеї ООН, Всесвітній самміт вищого рівня, що відбувся в Йоганнесбурзі у 2002 році, та цілий ряд конвенцій, серед яких Рамсарська, Боннська, Бернська, Ріо-де-Жаней-рівська. Паризька та інші.
Така увага до цієї проблеми на засіданнях найвищих рівнів свідчить про її світове значення. Сьогодні біорізноманіття і фактично, і практично визначає майбутнє світової спільноти, оскільки забезпечує динамічну рівновагу біосфери, її стале функціонування і без перебільшення визначає стан головних сфер діяльності людини. Без вирішення проблеми стабілізації його стану не може бути й мови про задовільний екологічний стан Земної кулі й усталений розвиток, а отже, і майбутнє світової цивілізації.
Але, незважаючи на таку увагу до неї на всіх рівнях суспільства, біорізноманіття дотепер не вдалося навіть стабілізувати, і воно продовжує погіршуватися. Знищуючи його, порушуючи глобальну кліматичну, екосистемну рівновагу, руйнуючи захисні структури біосфери (озоновий шар), змінюючи хімічний та фізичний стан атмосфери та гідросфери, людина збільшує антропогенний тиск на біосферу і тим самим відповідний тиск довкілля на себе. Підтвердженням цього є шість глобальних екологічних криз: 1. Потепління клімату або парниковий ефект. 2. Озонові дірки в стратосферному озоновому горизонті. 3. Кислотні дощі. 4. Накопичення в ґрунтах токсичних відходів, що помітно погіршує якість продуктів та викликає отруєння у людей. 5. Опустелю-вання - деградація ґрунтів з втратою продуктивності та родючості. 6. Загроза біорізноманіттю, що призводить до зникнення видів, в результаті чого вже сьогодні може зникнути 26 тисяч видів рослин і тварин, а за наступні 50 років при зростаючих темпах деградації природи - до чверті з вже відомих науці видів.
Таким чином, цілком очевидно, що сучасна модель розвитку суспільства веде до катастрофи, а негативні зміни довкілля набувають глобального масштабу та незворотного характеру. Зростаюче духовне
спустошення населення світу є віддзеркаленням спустошення біоріз-номаніття, яке сьогодні досягло таких масштабів, що порушує динамічну рівновагу біосфери та її самовідновлення. І тому на даному етапі подальшого розвитку цивілізації вже немає ніякого сумніву, що саме збереження біорізноманіття є ключовою проблемою виживання націй та етносів і збереження їх менталітету.
Історія Земної кулі за останні три мільярди років вважається історією становлення біорізноманіття, яке є атрибутом, матеріального світу, що існує у різних формах і якостях. Людина - його невід’ємний елемент і поза біорізноманіттям існувати не взмозі. Так само не можуть існувати нації. Всі вони формуються серед біорізноманіття певного біому і під його впливом. Національні особливості, менталітет нації є віддзеркаленням особливостей біорізноманіття біомів, тому його збереження вкрай необхідне для збереження самобутності нації, і не тільки. Біотичне різноманіття забезпечує функціонування біосфери, підтримку її рівноважного стану, ресурси для багатьох галузей економіки, освітні, виховні, пізнавальні, рекреаційні й оздоровчі запити населення, є банком генофонду національного і світового значення.
Одним із найважливіших і екологічно багатофункціональних біомів земної поверхні є ліси, які на території України є основним типом рослинності. В них зростає 1074 види рослин, що становить близько 24 % природної флори України, причому майже однакову роль відіграють як бореальні, так і неморальні елементи. Про різноманітність і цінність лісів свідчить і значна участь рідкісних видів, занесених до Червоної книги України (із 541 виду в лісах зростає 128). Однак сучасний стан лісів нашої держави не відповідає вимогам Концепції сталого розвитку і сучасним соціально-економічним умовам країни. Головною вадою, на наш погляд, є те, що ведення лісового господарства ще не базується на екологічному імперативі. Внаслідок антропогенного тиску екологічна ємність лісів на сьогодні вичерпалась на 40-45 %, майже половина лісів штучного походження, погіршився якісний, а за рахунок експансії малоцінних видів збільшився кількісний склад порід, суттєво розбалан-сувалася вікова структура деревостанів (лише 11 % стиглих і перестійних), втрачається екологічна стійкість лісів, лісовідновлення вимагає великих витрат, воно не орієнтоване на збереження корінного біорізноманіття, не відповідає біологічним особливостям лісових видів, на великих площах лісовий покрив забруднений хімічними та радіоактивними речовинами, порушені його гідрологічні умови, почастішали ерозійні процеси, що в значній мірі призводить до захворювання лісів. За цих обставин у найближчі 20-30 років слід очікувати подальшого погіршення екологічної ситуації в країні, активізації процесів ослаблення та всихання лісів, збільшення частки малоцінних лісів та зменшення їх продуктивності.
Така екологічна ситуація повинна викликати докорінні зміни в галузі природоохоронної політики й управління лісами, як це ми бачимо в передових країнах світу. Тому збереження біорізноманіття має бути не тільки справою міжнародної і державної політики, але й всіх верств населення від президентів країн до школярів, для чого потрібна най-ширша обізнаність про проблеми довкілля. Одним із засобів досягнення цього є отримання і поширення професійних природоохоронних знань у вищих закладах освіти.
Представлений навчальний курс охоплює передові досягнення науки і практики природно-заповідної справи на регіональному, національному та міжнародному рівнях розвитку. Водночас при викладанні даної дисципліни студентам будуть запропоновані найсучасніші знання про створення й функціонування природно-заповідних територій та їх географічних й екологічних мереж, засоби та механізми державного управління, охорону та використання ресурсів природно-заповідного фонду тощо.
Цю книгу написано на основі теоретичних знань автора та практичного досвіду з роботи в Головному управлінні національних природних парків і заповідної справи і Державній службі заповідної справи Міністерства охорони навколишнього природного середовища України. При цьому він використав багатий нормативно-правовий, довідковий, статистичний матеріал, а також деякі конструктивні підходи, що висвітлені в перших пробних навчальних посібниках з природно-заповідної справи в Україні.
Шановні студенти!
Перед Вами нове видання, яке так довго чекала природоохоронна спільнота і яке конче необхідне Вам - молодому поколінню. Ця книга є сучасним джерелом передових знань в галузі територіального збереження живої природи України. Вона написана моїм учнем, а нині провідним фахівцем у галузі природо-заповідної справи спеціально для тих, хто хоче присвятити себе охороні безцінного скарбу нашої планети -лісів. Тож, працюючи у сфері лісового та садово-паркового господарства, завжди користуйтеся набутими природоохоронними знаннями та намагайтеся передавати їх широким верствам населення України, не байдужим до цієї проблеми.
Ю.Р. Шеляг-Сосонко академік НАН України,
лауреат Державної премії України, Заслужений діяч науки і техніки України, доктор біологічних наук, професор
Розділ 1
СУТНІСТЬ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОЇ СПРАВИ
Природно-заповідна справа в нашій країні на нинішньому етапі свого розвитку задекларована на найвищому рівні як сучасний пріоритет довгострокової державної політики. Це, безумовно, є свідченням цивілізованого шляху розвитку України, яка своєю політикою передбачає докорінне удосконалення й оптимальне функціонування природно-заповідної справи відповідно до нових соціально-економічних умов, її інтеграцію у Всеєвропейську стратегію збереження біотичного та ландшафтного різноманіття, синтез в єдину систему як нових поглядів, так і апробованих вже протягом історичного розвитку в Україні принципів, підходів та показників створення та функціонування природно-заповідного фонду. Наміри України інтегруватися в європейський природоохоронний простір зобов'язують її, насамперед, закріпити за державним механізмом управління природно-заповідною справою вирішальну роль права, збалансованого бюджету, надання пріоритетного значення соціальному й екологічному факторам у прийнятті управлінських рішень, приведення у відповідність до об’єктивних умов розвитку більшості традиційних понять, принципів та підходів у формуванні та існуванні природно-заповідного фонду. Сучасна природно-заповідна справа має стати комплексною системою узгоджених між собою й об’єднаних єдиною метою, методологією та ідеологією традиційних і новітніх поглядів, положень і понять, принципів та механізмів їх реалізації, спрямованих на збереження, відтворення та збалансоване розумне використання природно-заповідного фонду.
Водночас дуже важливим є також створення засад для системи прийняття управлінських рішень на різних щаблях впади через складний і довготривалий процес реформування, переорієнтування, вдосконалення та визначення стратегічних напрямів довгострокового розвитку природно-заповідної справи, в тому числі діяльності заповідників і національних природних парків України та інших територій і об'єктів природно-заповідного фонду з метою своєчасної, поступової і без втрат інтеграції в ринкову систему країни. Така політика диктується тим, що вирішення головних природоохоронних проблем в Україні гальмується певною відсталістю та недосконалістю як ідеології, принципів та методів природоохоронної теорії, так і системи практичних рішень щодо збереження, відтворення та збалансованого використання природно-заповідного фонду, управління у цій сфері, недостатнім розвитком геосозопогічних досліджень, низьким рівнем фінансового, матеріально-технічного та кадрового забезпечення. Сучасна ідеологія природно-заповідної справи визначає першочергові та довготермінові засади збереження біотичного та ландшафтного різноманіття через 10
заповідання цінних природних комплексів і є обов’язковою скла/, збалансованого розвитку держави, а в більш загальному значе виживання людської спільноти.
Специфічність та своєрідність розвитку природно-заповідної справи спонукають до особливої уваги у визначенні її об’єкта та предмета. Вже стало очевидним, що в об’єкті природно-заповідної справи простежуються як матеріальні, так і нематеріальні аспекти, а предмет має відображати основні структурні елементи об’єкта і напрями його розвитку. Звідси, об’єктами природно-заповідної справи є:
матеріальні - виділені, запроектовані та зарезервовані для заповідання природні території та їх мережі, території й об’єкти природно-заповідного фонду та їх мережі, охоронні зони, екологічні мережі та її територіальні елементи, біорізноманіття заповідних та інших охоронних екосистем;
нематеріальні - морально-етичні, освітні, світоглядні норми і стандарти, сакральна, естетична, духовна, етнічна, символічна цінність, ідеальна природа, любов і патріотизм до природи тощо.
Отже, головним матеріальним об'єктом природно-заповідної справи є природно-заповідний фонд як своєрідна природно-територіальна система, яка відображає сукупність природних територій, категорій різних рангів, що взаємопов’язані та взаємодоповнюють один одного, а також забезпечують у межах регіону, держави чи міждержавного простору цілком стабільне та довгострокове виконання природоохоронних завдань.
Предметом природно-заповідної справи є: вивчення, виділення, резервування, проектування та функціонування територій та об’єктів природно-заповідного фонду, їх мережі й екологічної мережі.
Основні завдання природно-заповідної справи вперше в 1994 році масштабно були визначені Програмою перспективного розвитку заповідної справи в Україні (“Заповідники”), а саме:
• створення нових територій та об’єктів природно-заповідного фонду як важливого інтегрального екологічного показника й оптимізація існуючих природно-заповідних територій (пріоритетний розвиток попі-функціонапьних) з метою поліпшення умов для збереження природних комплексів;
• удосконалення класифікації природно-заповідного фонду шляхом запровадження нових та уточнення статусу існуючих категорій;
• забезпечення репрезентативності природно-заповідного фонду за флористичною, біоценотичною, фауністичною, геологічною, ґрунтознавчою, ландшафтною й іншими екологічними ознаками;
• формування загальнодержавної територіальної комплексної системи охорони навколишнього природного середовища (екомережі) на основі поєднання територій та об’єктів природно-заповідного фонду з іншими природними територіями, що особливо охороняються;
• запровадження регулярного наукового аналізу стану природно-заповідного фонду, органічного поєднання завдань розвитку природно-заповідної справи з системою освіти, екологічного та патріотичного виховання;
• підвищення ефективності участі України в міжнародному співробітництві у сфері природно-заповідної справи, створення міжнародних поліфункціональних природно-заповідних територій;
• удосконалення системи державного управління, перш за все, заповідниками та національними природними парками;
• посилення відповідальності за порушення режиму природно-заповідних територій.
На сучасному етапі розвитку природно-заповідної справи досі актуальними і трьома найголовнішими її завданнями залишаються:
• покращання екологічного стану країни згідно з конституційним правом населення на чисте довкілля через створення географічно репрезентативної мережі природно-заповідних територій;
• перехід на збалансоване співвідношення земель природно-заповідного фонду з іншими категоріями земель і визнання його обов’язковою складовою сталого розвитку держави;
• пріоритетність збереження біотичного та ландшафтного різноманіття через формування національної екологічної мережі України, організація системи екологічного моніторингу природоохоронних територій та управління ними, підвищення рівня екологічної та природоохоронної свідомості населення.
Тлумачення термінів. Поняття “заповідна справа", на нашу думку, є інтегральним і включає в себе дві змістові частини - це про збереження природної спадщини, з одного боку, та культурної спадщини -з іншого. Відповідно, воно вже стало правовою нормою, звичне для вчених, широко використовується в природоохоронній літературі тощо. Однак, залежно від об'єкта та сфери діяльності ці дві половини цілого “заповідної справи” все-таки варто розглядати окремо. В такому разі, в природоохоронній галузі необхідно вживати термін “природно-заповідна справа", а відповідно в галузі охорони пам’яток, культури, історії, архітектури, де функціонує своя класифікація охоронних об’єктів, доцільно користуватися терміном “культурно-заповідна справа". Копи йде мова про спільні інтереси у збереженні культурних і природних об’єктів, варто застосовувати традиційний термін “заповідна справа”.
На сьогоднішній день існують різні тлумачення змісту поняття “природно-заповідна справа”, а саме як науки, власне справи, практичної діяльності, гуманістичної ідеології тощо. Серед вчених та практиків також немає єдності поглядів на феномен природно-заповідної справи. Більшість із них не надавали великої уваги поясненню змісту цього терміна, а сприймали його в широкому розумінні таким, яким він є, тобто як певний вид діяльності щодо заповідників чи інших охоронних природ
но-територіальних об’єктів. Наприклад, наукові знання про природоохоронні території і механізм їх збереження М.Ф. Реймерс називає се-портологією (від ангп. “зиррогі” - підтримка, допомога). А.А. Ковальчук наводить таке визначення: “Заповідна справа- екодисциппіна, предметом якої є розробка концепцій та пошук шляхів збереження природного розмаїття за допомогою об’єктів природно-заповідного фонду в умовах наростання у природних екосистемах необоротних змін, що спричиняються антропогенною активністю”. М.Д. Гродзин-ський вважає, що “заповідну справу можна визначити як теорію і практику збереження та відновлення природних комплексів і їх компонентів, а також їх раціонального використання в межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду”, хоча тут же заперечує: “Не сама заповідна справа шукає та формулює нові наукові закони чи концепції”. Якщо так, тоді яка вона теорія? На нашу думку, сучасний рівень розвитку науки про природоохоронні території дає підстави вважати, що природно-заповідна справа володіє теоретичними засадами. Вже сьогодні стало очевидним, що природно-заповідній справі притаманна досить значна кількість концепцій, закономірностей, постулатів, принципів, методологій і методів. Багатьма вченими доведено, що саме її науковий сектор представляє система наук з рядом загапьнонаукових і спеціальних методів, серед яких можна назвати методи класифікації, репрезентативності, визначення мінімальної й оптимальної площ природно-заповідних територій, методичні підходи до розташування охоронних і функціональних зон тощо.
Історично так склалося, що в Україні термін “заповідна справа” закріпився від російського “заповедное депо" в первісному його значенні пише як “справа про заповідники”. В Росії всі категорії земель природоохоронного призначення об’єднані поняттям “особо охраняемьіе природньїе территории”. Перейнявши і це поняття, українські законодавці зберегли його в значенні як природні території, що особливо охороняються, до яких віднесли і території та об’єкти природно-заповідного фонду. У 80-х роках XX століття українська заповідна геосозологія отримала нові терміни “природно-заповідні території”, “природно-заповідна мережа" і “природно-заповідний фонд”. Тоді виникає питання, чому відповідно до змісту цієї термінології не був введений термін “природно-заповідна справа”. Мабуть, данина стереотипам. Натомість, українські фахівці далі розвинули суть ідеології заповідної природи, розширили об’єкт і зміст поняття “заповедное дело”, але, на жаль, не змінили назву терміна, який настільки сильно укорінився в нашій країні в науковому, прикладному й правовому вживанні. Лише 23 травня 2005 року “крига скресла". Вперше на офіційному рівні термін “природно-заповідна справа” був вжитий Президентом України В.А. Ющенком у відповідному указі.
З 1991 року в незалежній Україні поступово змінюється і вектор розвитку природно-заповідної справи, орієнтуючись на виконання міжнародних природоохоронних зобов’язань. У зарубіжній співпраці нашим фахівцям доводиться користуватися власне світовими термінологічними стандартами, дуже уважно перекладаючи їх на державну мову, не забуваючи і про вітчизняні відповідники, оскільки в західних глосаріях світу термін “заповідна справа" не наводиться.
В науковій сфері природно-заповідної справи варто вживати термін “заповідна геосозологія”, запропонований С.М. Стойком, а в сфері охорони біорізноманіття - генетично споріднений, але в значній мірі відокремлений термін “біосозологія”, який в нашому розумінні є не що інше як “біологія охорони природи” (від англ. “сопвеп/аііоп Ьіоі-оду”) М. Сулея та Б. Уіпкокса.
У цьому виданні в обсязі пише окремого розділу ми приділили увагу біосозології, оскільки такий курс потребує окремого видання. Зважаючи на літературні джерела та вищезазначене, цілком логічно можна вважати, що основними науковими дисциплінами природно-заповідної справи як їх системи є: геосозологія, екосозологія, фітосо-зологія (аутфітосозологія і синфітосозологія), МІКОСОЗОЛОГІЯ, ЗООСОЗОЛО-гія, біосозологічні - історія науки та ресурсознавство.
Отже, в результаті аналізу змісту вищевикладених наукових понять пропонуємо достатньо складне, але науково містке тлумачення об'єкта, якому власне і присвячене це видання. Природно-заповідна справа- це система наукових, правових, економічних, еколого-освітніх, культурно-виховних, созотехнологічних, організаційно-технічних та інших заходів, моральних норм і гуманістичних світоглядів, спрямованих на збереження варіабельності біорізноманіття на генетичному, видовому, популяційному, біоценотичному, біогеоцено-тичному, ландшафтному, біомному, біосферному рівнях організації живого, забезпечення його відтворення та можливості екологічно збалансованого гуманного використання.
Таким чином, у науковому аспекті природно-заповідна справа є комплексною проблемою і складається із наукових дисциплін екологічного спрямування й науково обґрунтованих практичних заходів, які спрямовані на дослідження біологічних та екологічних основ виділення, організації і функціонування природно-заповідних територій як системи географічних та екологічних мереж.
Контрольні запитання і завдання
1. Що таке об’єкт і предмет природно-заповідної справи?
2. Які основні завдання природно-заповідної справи?
3. Охарактеризувати сутність терміна “природно-заповідна справа".
4. Охарактеризувати становлення терміна “природно-заповідна справа".
5. Дати визначення понять “природно-заповідна справа” і “природно-заповідний фонд”.
Розділ 2
ІСТОРІЯ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОЇ СПРАВИ
2.1. Етапи розвитку
Заповідь - це благородний і священний поклик віри у майбутнє, що на межі тисячоліть дійшов до наших днів із глибин сивої прадавнини. В історичному процесі взаємодії суспільства і природи людина впливала на навколишнє середовище, як вважає С.М. Стойко, в трьох напрямах:
• конструктивному (одомашнювання диких тварин, культивування диких рослин, селекційні роботи, окультурення ландшафтів тощо):
• деструктивному (знищення видів дикої флори і фауни, ґрунтова ерозія, девастація ландшафтів);
• амфіструктивному, тобто поєднання аспектів позитивного й негативного впливу (випалювання лісів за вогневої системи землеробства, що призвело до масових пожеж і загибелі фауни).
Історія природно-заповідної справи відображає результат неоднозначного ставлення людського суспільства до природи і в значній мірі така ж суперечлива, як і вищезазначені напрями взаємодії, оскільки за весь свідомий історичний час створення природно-заповідних територій та об’єктів було вимушеною реакцією суспільства на те, що втрачається в природному середовищі.
Історії природно-заповідної справи в Україні В.Є. Борейко присвятив свою монографічну працю, яку було видано в 2002 році. Орієнтуючись на історичні відомості із західних країн, А.А. Ковальчук для часу зародження природно-заповідної справи в цьому ж році виділяє примітивно-релігійний та приватно-феодальний етапи розвитку. Узагальнюючи ці та інші джерела, ми виділяємо такі етапи історичного розвитку всієї природно-заповідної справи України в аспекті пише територіальної охорони, бо історія таксономічної охорони особлива, тому її доцільніше розглядати в обсязі спеціального курсу біосозології.
Перший етап (до 988 року) - етап “дохристиянської священної природи”. Він розкриває засоби запровадження першими суспільними общинами елементів спеціальної культової охорони природи і починається з часів зародження первісних племен. На цей час людина вже почала усвідомлювати культове значення природи, тому з виникненням релігій первісні людські общини створюють у природному середовищі (вершини гір, височини, долини, ліси, гаї тощо) для духовних потреб спеціальні священні місця, що було характерно майже для усіх
народів. Наприклад, для здійснення язичницьких ритуалів вони були віддалені від житла, мали сакральне значення у зв'язку з міфами, за-хороненнями, історичними подіями, почестями тощо. Це були найперші праобрази природних заповідних об’єктів, на які накладалося табу. Вхід до таких місць суворо заборонявся, а порушникам загрожували різні кари. Подекуди ці об'єкти активно охоронялися спеціальними жре-цями чи шаманами.
В Україні священними вважались гори Бескиди, ріка Буг, Лиса гора, Печерські пагорби та урочище Шулявка в Києві, а древні греки священними вважали острови Тендра і Джарипгач. Перший етап проіснував до X століття, тобто до запровадження християнства в Київській Русі.
Другий етап (ХІ-ХХ/І століття) - етап “заповідних гаїв та угідь”. Протягом XI століття ще домінували сакральні ідеї в охороні природи, хоча вже на зміну язичницькій ідеології прийшла християнська. У Київській Русі священна природа заповідною ставала з огляду на міфічні, моральні, політичні та історичні міркування її творців. На початку етапу особливо священними для слов'ян ще залишались “заповідні угіддя”, які замінювали їм храми, часто називалися божницями, гайбогами, святоборами, богатирськими місцями. Документальне підтвердження цих природоохоронних дій було зафіксоване у культових рукописах, правилах та перших літературних творах - “Повість врем’яних літ” і “Слово о полку Ігоревім”. До речі, ідеї святості природи надалі в історії природно-заповідної справи не були основними, хоча час від часу вони проявлялися, а деякі їх аспекти збереглися й до нині.
Здебільшого з XII століття починають зароджуватися утилітарні ідеї в охороні природи, які й понині є одними із головних. На відповідному підетапі в основному природа заповідалася для розваг князівської впади. На зорі зародження первинних державних суспільних відносин людини до природи саме найцінніші для неї рослинні і тваринні ресурси були водночас об’єктами споживацьких цілей і предметом уваги як сировинні резерви. Обмеженість природних ресурсів спонукала зародження паростків сучасної охорони природи, механізмом втілення котрої були перші заповідні ділянки, в основному в часи становлення державності Київської Русі. Княжа християнська влада знищувала язичницькі священні гаї та угіддя, натомість створювала первинні заповідні об’єкти природи з утилітарними функціями - розплідники дичини й охоронні місця для князівського полювання, риболовлі, бортництва тощо.
Перші письмові документи Київської Русі вже чітко регламентували порядок використання заповідних земель. Велику увагу заповіданню надавав Ярослав Мудрий та інші князі. За час правління князя Володимира Мономаха (1113-1125 роки) неформально були заповідані природні урочища “Звіринець" і “Соколиний ріг” під Києвом та деякі
угіддя для бортництва на Поліссі. Пізніше за указом князя Володимира Волинського (1146-1148 роки) офіційно владою створюється перший задокументований природно-заповідний об'єкт - “Біловезька Пуща" (пуща як престарий ліс).
На західноукраїнські землі поширювалися природоохоронні укази польських, литовських та угорських коропів. Зокрема, у Литовському статуті 1529 року розміщено перший законодавчий акт про охорону вод, згідно з яким накладався штраф на всякого, хто отруїть озеро чи річку, заборонялося у водозахисній смузі, де мешкали бобри, розорювати цілину чи вирубувати кущі. За цим же статутом “про волоки” з лісу дозволялося брати лише “лежачі дерева”.
Отже, на зорі зародження первинних суспільних відносин людини до природи саме найцінніші для неї рослинні і тваринні ресурси були об’єктами споживацьких цілей, і в той же час стали предметом уваги як резервуари сировинних запасів. Обмеженість природних ресурсів спонукала зародження прикладної галузі їх збереження, в основному в часи становлення державності Київської Русі. Вже тоді природно-заповідна справа почала формуватися як комплексна сфера людської діяльності.
Третій етап (XVII століття - 1850 рік) характеризується двома напрямами заповідання природи.
Перший напрям- виділення “заказник гаїв", “заповідних дерев”, “засічних лісів”, система яких на Харківщині проіснувала до кінця XVII століття, а також “корабельних лісів” (для кораблебудування, обороноздатності). На даному етапі охороняються не лише окремі види, а й унікальні та типові ландшафти, що мають наукове, культурно-освітнє та соціальне (рекреаційне) значення. Наприклад, для збереження первісності природи водойм у 1701 році російський цар Петро І видав лісоохоронний указ, яким заборонялося розчищувати ліси на відстані ЗО верст від русел рік. Заповідними вважалися і річки чи окремі місця в руслах, які строго охоронялися спеціальними указами. В них заборонялося повити рибу та використовувати нерестилища, як наприклад, на річці Сіверський Донець.
Другий напрям- “заповідання естетичної природи". В той час природні об'єкти почали заповідати з метою збереження їх надзвичайної краси, зокрема цілющі джерела, водоспади, великі брили, скелі тощо. Під час заповідання знову проявилися сакральні ідеї, зокрема, здійснювалися спеціальні ритуали із освяченням природи священиками. Особливу роль у цьому відігравали монастирі, які були зобов’язані державою вести нагляд за освяченими об’єктами. Так збереглося багато унікальних природних угідь. За часів існування Запорізької Січі з естетичних міркувань під охорону взято було пише лісове урочище на Монастирському острові на Дніпрі. У такий спосіб тоді зберігся і відомий ліс на Ворсклі завдяки Охтирському монастирю, урочище крейдя
ної сосни - завдяки Святогірському. Лісові урочища "Китаєво”, “Конча-Заспа” і “Голосіївський ліс” під Києвом також були збережені монахами.
В іншому аспекті (здебільшого при монастирях) у цей час починають широко створюватися штучні декоративні природні об’єкти, хоча варто зауважити, що вони, зокрема плодові сади, історії відомі ще з часів Київської Русі, але розквіт цих ідей, безперечно, розпочався вже з XVII століття. Хронологія подій була такою:
1631 р. - у Києві за наказом митрополита Петра Могили був створений перший в Україні декоративний сад при Києво-Печерському монастирі в Голосіївській пустині, який за своїми обрисами нагадував контури лаври;
1635 р.- створюється Підгорецький декоративний сад на Львівщині;
1675 р. - створюється Хомутецький декоративний сад на Полтавщині;
1682 р. - створюється Печерський декоративний сад на Вінниччині.
Особливо протягом XVIII століття у приватних поміщицьких садибах проектуються нові декоративні сади, дендрологічні парки й інші зразки садово-паркового мистецтва. Деякі з них завдяки таланту французьких, німецьких та італійських ландшафтних архітекторів стали відомими у світі. Хронологія створення цих об’єктів була такою:
1705 р. - створюється Кагарлицький парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва на Київщині;
1710р.- створюється Гощанський парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва на Рівненщині;
1724 р.- створюється Старомерчицький парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва на Харківщині;
1730 р.- створюється Вишнівецький парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва на Тернопільщині;
1731 р. - створюється Оброшинський парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва на Львівщині;
1739 р.- створюється Новосепицький парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва на Хмельниччині;
1750 р.- створюється Самбірський парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва на Львівщині;
1760 р.- створюється Раєвський та Скапа-Подіпьський парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва на Тернопільщині;
1775 р. - створюються парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва: Івницький на Житомирщині, Вепико-Бурімський на Черкащині, Михайлівський на Хмельниччині і Ташанський на Київщині;
1780 р.- створюються парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва: Верхівнянський на Житомирщині і Краснокутський на Харківщині;
1783 р.- створюється Корсунь-Шевченківський парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва на Черкащині;
1785 р. - створюються парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва: Антопільський на Вінниччині, Малієвецький на Хмельниччині;
1788 р. (або 1793 р.)- вірогідно був започаткований дендрологічний парк “Олександрія” у Білій Церкві на Київщині;
1795 р.- створюються парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва: Немирівський на Вінниччині, Буський і Міженецький на Львівщині, Козачанський на Черкащині, Місхорський в Криму, а також у місті Рівне;
1796 р. - створюється дендрологічний парк “Софіївка” в Умані на Черкащині та Ободівський парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва на Вінниччині, на Галичині організовується перший в Україні зоологічний парк;
1797 р. - вірогідно починається будівництво дендрологічного парку "Олександрія” у Білій Церкві на Київщині завдяки графині О.В. Бра-ницькій.
У першій половині XIX століття засновуються природоохоронного значення такі штучні об’єкти:
1800 р. - створюється Більче-Золотецький парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва на Тернопільщині;
1804 р. - створюється ботанічний сад при Харківському університеті;
1806 р. - створюється Кременецький ботанічний сад при Вищій Волинській гімназії;
1808 р.- створюється Гурзуфський парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва в Криму;
1810р.- створюються парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва: Трощанський на Житомирщині, Кам’янський на Черкащині, Анто-нівський і Самчиківський на Хмельниччині, Шарівський на Харківщині;
1812 р. - створюється Нікітський ботанічний сад, а також парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва “Утьос-Карасан” в Криму;
1815р.- створюється Новочорторийський парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва на Житомирщині;
1820 р. - створюється Алупкінський парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва в Криму;
1825 р. - створюються парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва: Лівадійський і Масандрівський в Криму, а також у місті Вінниця;
1830 р. - на Володимирській гірці в Києві створюється парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва;
1831 р. - створюється Сокиринський парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва на Чернігівщині;
1834 р. - на Чернігівщині місцевий поміщик І.М. Скоропадський закладає дендрологічний парк “Тростянець”;
1839 р. - в Києві при університеті Святого Володимира закладається ботанічний сад;
1848 р. - в Чинадієві на Закарпатті створюється парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва.
Четвертий етап (1850-1917 роки) - етап “формування праобразів природних заповідників”. Протягом цього періоду значно зросли темпи заповідання дикої природи завдяки ентузіазму вчених, різних громад, любителів природи, наукових товариств, хоча ще продовжували створюватися штучні природоохоронні об’єкти. Хронологія основних цих подій була такою:
1852 р. - у Львові створюється ботанічний сад, а також Кардами-чівський парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва на Одещині;
1869 р. - у Карпатах під охорону беруться деякі альпійські та субальпійські луки для збереження рідкісних видів тварин;
1870 р.- створюється Тальнівський парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва на Черкащині;
1871 р. - створюється парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва “Хутір Надія” на Кіровоградщині;
1874 р. - в Асканії-Новій були закладені перші вольєри для птахів; створюється Маріїнський парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва в Києві;
1875 р.- в Києві засновується Сирецький дендрологічний парк; створюються парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва: Березово-рудський на Полтавщині, Тростянецький і Кияницький на Сумщині, Фо-роський та Харакський в Криму;
1877 р. - у Чернівцях засновується ботанічний сад;
1880 р. - в Одесі засновується ботанічний сад (вірогідно запроектований в 1867 р.), створюється Стрийський парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва у Львові;
1882 р.- створюється Мостівський парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва на Миколаївщині;
1883 р.- в Східній Україні стала заповідною ділянка цілинного степу (загороджені вісім десятин), виділена графом Ф.Е. Фальц-Фейном на своїй землі, де утримували степові види тварин;
1884 р.- прийняті загальні правила риболовлі в Росії, якими передбачалося створення спеціальних місць (заказників), наприклад, у дельті Дніпра, в середній частині русла Сіверський Донець для охорони видів риб, на Луганщині створюється Деркульська заповідна ділянка, яка проіснувала до 1916 року; засновується Наталіївський парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва на Харківщині;
1886 р.- першим заповідним об’єктом у Західній Україні В.Є. Борейко вважає резерват “Пам’ятка Пеняцька", який був створений графом, орнітологом і лісівником Володимиром Дзедушицьким на 20 га своєї землі біля села Пеняки (нині Бродівський район Львівської області) для збереження букового пралісу та популяції орлана-біло-хвоста, організовується Немерчанський парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва на Вінниччині;
1887 р. - Ф.Е. Фальц-Фейн створює зоологічний та ботанічний парки в Асканії-Новій;
1888 р.- створюється Городницький парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва на Житомирщині;
1889 р. - стала заповідною ділянка цілинного степу “Кролі”, виділена на приватній землі графом Ф.Е. Фальц-Фейном, у Дніпропетровську створюється парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва;
1890 р.- Ф.Е. Фальц-Фейн створює природознавчий музей в Асканії-Новій;
1891 р. - створюється Верхівський парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва на Вінниччині;
1892 р. - відомий ґрунтознавець В.В. Докучаєв для наукових спостережень на площі 12 га виділив Старобільську степову ділянку, яка нині входить до ботанічного заказника загальнодержавного значення “Юницький”, створюється Підгірцівський парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва на Львівщині;
1893 р. - І.Н. Фалєєв перед Російським товариством рибництва та риболовлі добивається взяти під охорону озеро Конча з цінними видами риб під Києвом, називаючи його рибним заказником, М.Л. Давидов заклав дендрологічний парк “Веселі Боковеньки”, паралельно на Полтавщині створюється Устимівський дендропарк, а Ялтинське відділення Кримсько-Кавказького гірського клубу, взявши в оренду ділянку землі біля села Біюк-Янкой, зберегло унікальну печеру;
1895 р. - у Харкові з акваріуму організовується зоологічний парк; створюються парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва: Онуфріївсь-кий на Чернігівщині, Голозубинецький, Полонський і Великоновосели-цький на Хмельниччині;
1898 р. - Ф.Е. Фальц-Фейн та Й.К. Пачоський для постійних досліджень виділили ділянки цілинного степу в 500 і 120 десятин (пізніше ще 45 десятин) в околицях Асканії-Нової; всі ці ділянки мали буферні зони і збереглися донині, тому цей рік є офіційною датою заснування заповідника в Асканії-Новій;
1900 р. - у графстві Потоцьких засновано зоологічний парк "Пилявин" на 5500 десятинах заповідного лісу під містом Новоград-Волинський;
1901 р. - у місті Миколаїв засновується зоологічний парк;
1907 р. - створено скельно-лісовий резерват “Бубнище” біля міста Долина на Прикарпатті, заповідні урочища над гірською річкою Сян у Карпатах;
1908 р.- у Карпатах з метою збереження пралісів створюються лісові резервати “Стужиця" і “Тихий” у басейні ріки Уж, у Києві засновується зоологічний парк;
1910 р. - на даний час у Криму були заповідані: сосновий ліс на ялтинському макросхилі гори Ай-Петрі, буковий ліс поблизу Козьмо-Домініанського монастиря, яловцеві ліси в Ханакі-Туацькій лісовій дачі
між Алупкою та Судаком, взята під охорону мисливська фауна в урочищі “Бабуган”. Мелітопольське товариство мисливців орендувало Бердянське лісництво, в якому заборонило повністю браконьєрство. На Тернопільщині було створено степові резервати "Любомля” і “Гостра скалка". На горі Говерла в Карпатах виділено альпійський резерват; в Криму створено Кипарисний парк-пам’ятку садово-паркового мистецтва;
1912р.- на Буковині створюється Сторожинецький дендрологічний парк;
1913 р. - створюється “Кримська імператорська охота", яка по суті дала початок заснуванню такої категорії природно-заповідних територій як мисливський заказник; Кримське товариство природодослідників і любителів природи взяло під охорону степову ділянку під Сімферополем;
1914 р.- Хортицьке товариство охоронців природи, як історичні пам’ятки, взяло під охорону дніпровські скелі біля сіл Кічкас і Хортиця, кручі острова Хортиця, старі дуби. Полтавська земська управа, як пам’ятку природи, охороняла віковий дуб; також на Полтавщині граф Кочубей створив заповідними 160 десятин свого приватного Карлівсь-кого бору біля Диканьки; тут же стало заповідним урочище “Зруб”, а також цілина біля села Стрюківки. У Карпатах заповідано тисове урочище “Княж-Двір".
Отже, до 1917 року зусиллями громад на Україні було організовано близько ЗО найбільших за площею природно-заповідних територій різного статусу. До того часу більшість заповідних об’єктів була у недержавній власності, а саме в приватній, громадській та монастирській із утилітарною (мисливською, лісогосподарською, рибогосподарською), науковою, естетичною та релігійною метою збереження. На цей час в Україні було близько 150 приватних дендропарків та парків-пам’яток садово-паркового мистецтва. Праобрази сучасних природних заповідників в Україні із науковою та охоронною функціями почали створюватися з 80-х років XIX століття. Можна вважати, що вже з цього історичного моменту на професійній основі починає розвиватися природно-заповідна справа як галузь.
П’ятий етап (1917-1930 роки) - етап “створення перших державних заповідників та початок формування їх мережі”. Це етап офіційного становлення природно-заповідної справи в Україні на державному рівні. В даний період багато природоохоронних територій отримують офіційний державний чи місцевий статус, формуються органи державного управління та створюється первинна нормативно-правова база. Всі природоохоронні об’єкти образно називалися заповідними. Хронологія основних природоохоронних подій на офіційному республіканському рівні була такою (табл. 2.1):
1918 р. - у січні в Міністерстві землеробства Української народної республіки створено спеціальний відділ охорони пам’яток природи, а влітку приймається закон про ліси;
1919 р. - постановою Ради Міністрів Кримського Крайового Уряду створюється, на думку В.Є. Борейка, перший на нинішніх теренах України Кримський національний заповідник, який у 1920-1923 роках не функціонував;
далі приймається декрет “Про оголошення колишнього маєтку Ф.Е. Фальц-Фейна “Асканія-Нова” народним заповідним парком";
Таблиця 2.1
Хронологія офіційного створення перших заповідників України
Назва природно-заповідної території Дата створення Природно-географічний регіон Підпорядкованість
на час створення на сьогодні
1. “Асканія-Нова" 08.02.1921 Сухий Степ Наркомзем УРСР Українська академія аграрних наук
2. Лісостеповий ім. Т.Г. Шевченка (нині Канівський) 30.07.1923 Придніпровська височина (Канівські дислокації) Наркомзем УРСР Київський національний університет імені Тараса Шевченка
3. Кримський 30.07.1923 Гірський Крим Наркомосвіти Кримської АРСР Державне Управління справами Секретаріату Президента України
4. Приморські ділянки (нині Чорноморський) 14.07.1927 Дельта Дніпра Наркомзем УРСР Національна академія наук України
1921р.- створюється перший державний степовий заповідник “Асканія-Нова” та заповідник місцевого значення “Конча-Заспа” (Дніпровські плавні);
1922 р. - в Полтавській області поблизу села Карлівка створюється заповідник місцевого значення “Академічний степ";
1923 р. - створюються офіційно державні заповідники - Кримський та Лісостеповий ім. Т.Г. Шевченка, а також заповідник місцевого значення “Парасоцький ліс”;
1924 р. - на Херсонщині створено державний заповідник "Каховські плавні”;
1926 р. - на урядовому рівні республіки затверджено Положення про пам’ятки культури і природи, що стало визначальним у розвитку природоохоронного законодавства, оскільки встановлювало правила
порядку створення, охорони, утримання, дослідження та пропаганди заповідних територій; утворено заповідники місцевого значення “Хому-товський степ", “Білосарайська коса” і “Гористе"; створена Державна природоохоронна інспектура, яка свідчила про зародження державної системи професійної бюрократії в галузі природно-заповідної справи;
1927 р. - започатковано створення Чорноморського заповідника, утворено заповідник "Кам’яні Могили” місцевого значення;
1928 р.- утворено заповідник “Михайлівська цілина” місцевого значення; створений громадський консультативний Український комітет охорони пам’яток природи;
1929 р. - офіційно підготовлено перший перспективний план створення в Україні 12 державних заповідників;
1930 р. - офіційно підготовлено другий перспективний план створення в Україні 17 державних заповідників.
Отже, наприкінці 20-х років ситуація почала змінюватися на краще. Станом на 1930 рік в Україні вже було близько 200 виключно природоохоронних об’єктів, а також за деякими відомостями майже 300 мисливських заказників. Статус заповідників різних рівнів набули дев’ять об’єктів: “Приморські ділянки”, “Піщані ділянки”, “Асканія-Нова”, “Конча-Заспа”, Лісостеповий заповідник ім. Т.Г. Шевченка, Кримський, “Академічний степ” (“Карлівська цілина"), у тому числі і два відомі дендропарки - “Парк III Інтернаціоналу” (нині “Софіївка”) та “Парк Устимівка”.
Шостий етап (1930-1965 роки) - етап “занепадів та підйомів природно-заповідної справи”. Цей етап характеризується масштабним просякненням тоталітарної ідеології в сферу охорони природи. Все почалося зі сталінської директиви щодо необхідності “перетворення природи”. За новою ідеологією заповідники повинні були слугувати владі, колективним сільським, лісовим, мисливським, рибним та іншим господарствам. Весь хід історичного розвитку природно-заповідної справи в Україні за часів СРСР образно проілюстровано кривою на рисунку 2.1.
Хронологія основних природоохоронних подій на офіційному республіканському рівні була такою:
1932 р. - публікується перший каталог природоохоронних об’єктів УРСР М.С. Шалита “Заповідники і пам’ятки природи України”;
1937 р. - приймається постанова Раднаркому УРСР “Про державні природні заповідники УРСР”, якою вдвічі скоротилася площа основних природно-заповідних територій;
1938 р. - заповідник місцевого значення “Хомутовський степ” набуває статусу обласного значення;
1940 р. - урядом республіки затверджується положення та створюється Управління по заповідниках, зоопарках та зоосадах при РНК УРСР, якому передаються у підпорядкування Чорноморський та Азово-Сиваський заповідники й дендропарк “Тростянець”, який разом із дендропарком “Веселі Боковеньки" теж був затверджений у статусі державного природного заповідника республіканського значення;
1944 р.- створено Головне управління у справах заповідників, зоопарків та зоосадів при РНК УРСР, а згодом в його віданні залишають лише заповідники, а зоопарки і зоосади віддають Комітету культурних закладів;
1946 р. - Рада Міністрів УРСР затвердила перше в Україні Положення про державні заповідники і пам’ятки природи, яким започатковано поділ об'єктів за республіканським і місцевим значенням, а також облвиконкомам надано право затверджувати створення нових заповідників місцевого значення. У цей час створюється Українське товариство охорони природи, яке і нині відіграє важливу роль у розвитку природно-заповідної справи;
1947 р. - заповідникам “Хомутовський степ”, “Кам’яні Могили”, “Стрільцівський степ” та “Михайлівська цілина” надано статус республіканського значення;
1948 р. - приймається урядова постанова “Про хід відновлення державних заповідників УРСР", якою колись незаконно відібрані землі повертаються Азово-Сиваському заповіднику;
1949 р. - приймається урядова постанова “Про охорону природи на території Української РСР”, якою заборонялося розорювати цілину та вирубувати старі дерева;
1951 р. - приймається спільна постанова ЦК КПУ і РМ УРСР “Про заходи з охорони і розвитку зелених зон міст Української РСР”, якою визначалося заповідати всі старі дерева в зелених зонах міст. У цей час йде масове створення мисливських заказників, а 29 серпня того ж року Рада Міністрів СРСР прийняла історично трагічну для української природи сталінську постанову “Про заповідники”, в якій були зловісні слова “...у ряді районів необгрунтовано розрослась мережа заповідників... Лісове господарство в державних заповідниках перебуває в незадовільному стані. Ліси в багатьох заповідниках захаращені та вра-
жені шкідниками. Науково-дослідна робота в більшості державних заповідників провадиться у відриві від практичних інтересів народного господарства. Тематика наукових робіт часто носить надуманий та випадковий характер". У цьому ж році ліквідовується Головне управління у справах заповідників, зоопарків та зоосадів при РНК УРСР;
1957 р.- знову відновлюється вже в новому статусі Головне управління по заповідниках при РМ УРСР. Кримський і Азово-Сиваський заповідники було реорганізовано в державні заповідно-мисливські господарства;
1958 р. - Академія наук УРСР запропонувала державним органам створити ряд державних заповідників;
1960 р. - Верховна Рада УРСР прийняла Закон УРСР “Про охорону природи УРСР”, що мав великий вплив на розвиток природно-заповідної справи;
1961 р. - постановою Ради Міністрів УРСР створено Український степовий державний заповідник шляхом об'єднання заповідників “Хо-мутовський степ”, "Михайлівська цілина”, “Кам’яні Могили" і “Стрільців-ський степ”;
1962 р. - Рада Міністрів УРСР затвердила чергове Положення про державні заповідники, створення яких необхідно було погоджувати з Держпланом СРСР;
1964 р. - постановою Ради Міністрів УРСР “Про поліпшення охорони, раціонального використання і відновлення природних багатств” у Карпатах створено Чорногірську й Угольську заповідні ділянки для збереження смерекових та букових пралісів.
Таким чином, на початку 30-х років багато заповідників було позбавлено офіційного статусу, в першу чергу - заповідник “Асканія-Нова", деякі були розорані, з багатьох вимагалось виробництво лісової та сільськогосподарської продукції. Лише в передвоєнні роки природно-заповідна справа набула дещо нового розвитку- почалася знову передача республіканських заповідників від господарчих органів до державних, створювалися нові заповідники, у тому числі і місцевого значення. На цей час функціонувало дев’ять заповідників різного статусу, які були підпорядковані трьом відомствам. У кінці 30-х років залишилося лише шість заповідників, а саме: Азово-Сиваський, Чорноморський, “Гористе", Кримський, Середньопридніпровський (Канівський) та Прохо-рівський.
На Західній Україні після приєднання її до УРСР на цей час було ліквідовано 13О природних резерватів, тобто майже половину об'єктів, які існували до радянської влади. На нашу думку, найбільш прикрим заходом була ліквідація єдиного тоді на теренах України Чорногірсько-го національного (народного) парку республіканського значення.
У післявоєнні роки почалась чергова хвиля відродження природно-заповідної справи, бо майже всі заповідники постраждали під час 26
Великої Вітчизняної війни. В кінці 40-х і початку 50-х років в Україні вже було 12 заповідників і дендропарків республіканського значення, а саме: Азово-Сиваський, Чорноморський, “Гористе”, Кримський, Серед-ньопридніпровський (Канівський), “Устимівка", “Тростянець”, “Хомутов-ський степ”, “Михайлівська цілина”, “Стрільцівський степ", “Веселі Боковеньки", “Софіївка".
На початку 50-х років в Україні назрів черговий “розгром" заповідників з метою використання їх природних ресурсів у господарських цілях. Підставою їх знищення були упереджені результати перевірок та контролю за діяльністю заповідників, після чого їх землі передавали господарствам. До 1952 року залишились лише шість заповідників. На Західній Україні були вирубані праліси колишніх резерватів (“Шипот”, “Тихий”, “Стужиця", “Яворник", частково “Княж-Двір”), осушено унікальне болото “Чорний Мочар”. Це були чорні роки природно-заповідної справи в Україні. У 1955 році нараховувалось шість заповідників, чотири дендропарки, 10 республіканських мисливських заказників площею 211,5 тисяч гектарів. Державні мисливські заказники і навіть деякі заповідники перетворювалися на мисливські господарства для еліти.
Формально природоохоронна робота в Україні дещо пожвавилася з кінця 50-х та початку 60-х років, хоча не вдалося уникнути і чергового “розгрому” заповідників 1961 року, після якого залишились тільки Чорноморський та Український степовий заповідники. У черговий раз розорювали цілину в заповіднику “Асканія-Нова”. В кінці цього етапу природно-заповідна справа в УРСР набула найгіршого стану за всі радянські часи.
Сьомий етап (1965-1990 роки) - етап "планового формування географічної мережі природно-заповідних територій”. Розвиваючи ідею лісознавця В.Г. Морозова, вчені М.І. Котов, С.С. Харкевич, Є.М. Лаврен-ко, І.Г. Підоплічко ще з 1956 року пропагували створення географічної мережі природно-заповідних територій. Цей напрям природоохоронної діяльності почав офіційно розвиватися під егідою Академії наук УРСР, яка після детального вивчення затвердила план перспективного розвитку мережі державних заповідників в Україні на республіканському рівні. Головними природоохоронними подіями цього етапу були:
1967 р. - створено Державний комітет охорони природи УРСР, який активно розгорнув роботу в галузі природно-заповідної справи;
1968 р. - за обґрунтуванням Академії наук УРСР і клопотанням Державного комітету охорони природи Рада Міністрів УРСР прийняла постанову “Про організацію нових державних заповідників в Українській РСР”, згідно з якою були створені Поліський, Луганський, Карпатський та відновлений Канівський державні заповідники; до Луганського державного заповідника було приєднано відділення “Стрільцівський степ”;
1970 р. - Академія наук УРСР вийшла до державних органів з новою пропозицією щодо розширення мережі заповідників в Україні, а також опрацювала і схвалила першу класифікацію природно-заповідних територій;
1972 р. - Рада Міністрів УРСР прийняла постанову “Про заходи по розширенню мережі державних заповідників і покращанню заповідної справи”, якою затверджена “Класифікація заповідних та інших територій УРСР, що охороняються державою”, до якої були включені такі категорії: заповідники, заказники, природні парки, пам’ятки природи, парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва республіканського та місцевого рівня. Згідно з постановою, уряд мав право створювати заповідники, заказники, природні парки, пам’ятки природи республіканського значення, облвиконкоми - пам'ятки природи та парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва місцевого значення, а Державний комітет охорони природи УРСР - парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва республіканського значення;
1973 р. - постановою Ради Міністрів УРСР створюються державні заповідники: Ялтинський гірсько-лісовий та “Мис-Мартьян”, а також “Дунайські плавні” як філіал Чорноморського державного заповідника;
1975 р.- до території Луганського державного заповідника було приєднано відділення “Гіровальський степ”. Водно-болотні угіддя Чорноморського і "Дунайські плавні” державних заповідників та Азово-Сиваського заповідно-мисливського господарства були оголошені об'єктами Рамсарської конвенції;
1976 р. - Рада Міністрів УРСР прийняла постанову “Про заходи щодо посилення охорони водно-болотних угідь, що мають міжнародне значення головним чином як місця гніздування водоплавних птахів”, що зобов'язувало розширити площі боліт і плавнів міжнародного значення;
1977 р. - в Україні вперше опублікована карта “Природні заповідні об’єкти Української РСР” та затверджений республіканський стандарт “Порядок погодження, затвердження та державної реєстрації заповідних об’єктів”;
1978 р.- до території Чорноморського державного заповідника приєднується філіал “Дунайські плавні”, а Кримського заповідно-мисливського господарства - “Лебедині острови”, створюється ряд нових державних заказників;
1979 р. - на виконання Рамсарської конвенції уряд приймає постанову “Про заходи щодо збереження природних умов болотних масивів”, якою врятовано декілька унікальних верхових боліт; створюється Карадазький державний заповідник, до території Карпатського державного заповідника приєднуються масиви - Широколужанський і “Долина нарцисів”, а масиви на території Івано-Франківської області вилучаються;
1980 р. - постановою Ради Міністрів УРСР створюється перший в Україні Карпатський державний природний парк;
1981 р. - постановою Ради Міністрів УРСР створюється самостійний державний заповідник “Дунайські плавні”;
1983 р. - постановами Ради Міністрів УРСР створюються Шацький державний природний парк, доповнюється мережа територій та об'єктів природно-заповідного фонду, затверджується доповнення до класифікації природно-заповідного фонду, до якої вводяться нові категорії: біосферний заповідник та державний природний національний парк;
1984 р. - постановою Ради Міністрів УРСР створюється державний заповідник “Розточчя”;
1985 р. - сесією Координаційної Ради ЮНЕСКО вирішено видати сертифікат державним заповідникам - Чорноморському та “Асканія-Нова" на включення їх до світової мережі біосферних резерватів; доповнюється мережа територій та об’єктів природно-заповідного фонду;
1988 р. - до території Українського степового державного заповідника приєднується відділення “Крейдова флора";
1989 р.- постановою Ради Міністрів УРСР створюється державний природний національний парк “Синевир”;
1990 р. - постановою Ради Міністрів УРСР створюються державні заповідники - “Медобори” та Дніпровсько-Орільський, до території Карпатського державного заповідника приєднується Кузійський масив, а Тернопільська обласна рада приймає рішення про створення першого в Україні регіонального ландшафтного парку “Дністровський каньйон".
Таким чином, за всі роки Радянської влади в Україні було створено лише 15 заповідників і три національні природні парки.
Восьмий етап (1991-1999 роки) - етап "стрімкого розквіту або десяти "золотих” років природно-заповідної справи”. Початок десятиріччя знаменувався новою незалежною природоохоронною політикою, яка призвела до прогресу природно-заповідної справи на фоні загальноекономічної стагнації держави. Головними хронологічними подіями цього етапу були:
1991 р. - прийняття Верховною Радою України базового для всієї природоохоронної галузі Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”, в якому наводиться нова класифікація природно-заповідного фонду; відновлено заповідний статус Кримському природному заповіднику;
1992 р.- прийняття Верховною Радою України основного для природно-заповідної справи Закону України “Про природно-заповідний фонд України”; ЮНЕСКО видає сертифікат про віднесення території Карпатського державного заповідника до світової мережі біосферних резерватів;
1993 р.- прийняття Верховною Радою України постанови “Про впорядкування управління заповідниками та національними природ-29
ними парками”, згідно з якою Карпатський біосферний заповідник та національні природні парки - Карпатський і “Синевир” було підпорядковано Міністерству охорони навколишнього природного середовища України; до території Карпатського біосферного заповідника приєднується Стужицький масив; створюються біосферні заповідники, нові заказники і пам’ятки природи;
1994 р. - прийняття Верховною Радою України Програми перспективного розвитку заповідної справи в Україні (“Заповідники”), видано Указ Президента України “Про резервування для наступного заповідання цінних природних територій", створюються нові заказники загальнодержавного значення;
1995 р. - на виконання вищезазначених документів постановою Кабінету Міністрів України створено Головне управління національних природних парків і заповідної справи як урядовий орган у системі Міністерства охорони навколишнього природного середовища України, а також прийнято іншу важливу постанову “Про заходи щодо охорони водно-болотних угідь, які мають міжнародне значення”, згідно з якою в Україні затверджено 22 водно-болотні угіддя міжнародного значення; створюється національний природний парк “Вижницький”;
1996 р. - створюються природні заповідники “Єланецький степ”, “Горгани”, національний природний парк “Подільські Товтри”, а також нові заказники і пам'ятки природи загальнодержавного значення;
1997 р. - прийнято постанову Кабінету Міністрів України “Про вдосконалення державного управління заповідною справою в Україні”, якою зокрема затверджені пріоритетні напрями наукових досліджень; створюється національний природний парк “Святі Гори”; до території Карпатського біосферного заповідника приєднуються масиви - “Чорна гора” та “Юліївська гора”;
1998 р. - створюються Дунайський біосферний заповідник, Казан-типський та Опукський природні заповідники, Яворівський національний природний парк, нові заказники і пам’ятки природи загальнодержавного значення, розширюється територія Чорноморського біосферного заповідника;
1999 р. - створено національні природні парки - “Сколівські Бескиди”, “Деснянсько-Старогутський”, Ужанський, Рівненський природний заповідник, розширено територію Шацького національного природного парку, Міжнародним координаційним комітетом з програми ЮНЕСКО “Людина і біосфера” прийнято рішення про приєднання Ужанського національного природного парку та регіонального ландшафтного парку “Надсянський” до території польсько-словацького біосферного резервату “Східні Карпати”, а Дунайський біосферний заповідник включений до складу світової мережі біосферних резерватів, цим же рішенням був створений румунсько-український біосферний резерват “Дельта Дунаю”.
Таким чином, особливо інтенсивний розвиток природно-заповідної справи спостерігався в першому десятиріччі від проголошення незалежності України. В кінці даного етапу в Україні існувало чотири біосфер-ні заповідники, 16 природних заповідників та 11 національних природних парків, що свідчить про зовсім іншу ситуацію, ніж до 1991 року. Тобто заповідники чи національні природні парки створювались щорічно (табл. 2.2).
Дев’ятий етап (2000 рік - до теперішнього часу) - етап "формування екологічної мережі”. З початком нового тисячоліття наступила нова парадигма природно-заповідної справи - це відновлення через екологічну мережу втраченої екологічної рівноваги ландшафтів, біомів і біосфери в цілому.
Послідовність основних хронологічних подій цього етапу є такою:
2000 р. - Міжнародним координаційним комітетом з програми ЮНЕСКО “Людина і біосфера” прийнято рішення про видачу відповідного диплому Дунайському біосферному заповіднику; Верховною Радою України прийнято Закон України “Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки”; розширено територію природного заповідника “Медобори”; створено нові заказники і пам’ятки природи загальнодержавного значення, прийнята постанова Кабінету Міністрів України “Про службу державної охорони природно-заповідного фонду України”;
2001 р. - у Волинській області створюється Черемський природний заповідник;
2002 р. - в Івано-Франківській області створюється національний природний парк “Гуцульщина”; оголошено про створення нових заказників і пам’яток природи загальнодержавного значення;
2003 р.- Указом Президента України від 15 вересня цього року “Про заходи щодо підвищення ефективності державного управління у сфері охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів” Державну службу заповідної справи Мінеко-безпеки України передано до Державного комітету природних ресурсів України;
2004 р. - приймається Закон України “Про екологічну мережу України”; Указом Президента України від 6 березня цього року “Про внесення змін до указів Президента України" Державну службу заповідної справи передано від Державного комітету природних ресурсів України до Міністерства охорони навколишнього природного середовища України; іншими указами Президента України створюються національні природні парки: в Івано-Франківській області- Галицький, в Чернігівській -Ічнянський, у Харківській - “Гомільшанські ліси”; розширено території Луганського природного і Дунайського біосферного заповідників, “модифіковано” заповідну зону останнього; на державному рівні вжито невідкладних заходів щодо забезпечення додержання законодавства у ме
жах територій та об’єктів природно-заповідного фонду, зокрема в Шаць-кому національному природному парку.
Таблиця 2.2
Хронологія оголошення про створення заповідників та національних природних парків у першому десятиріччі незалежності України
Назва природно-заповідної території Дата створення Підпорядкування Регіони
адміністративна область природно-географічний
1. Азово-Сиваський національний природний парк 25.02.1993 Державне Управління справами Секретаріату Президента України Херсонська Сиваш
2. Біосферний заповідник "Асканія-Нова" 26.11.1993 Українська академія аграрних наук Херсонська Сухий Степ
3. Карпатський біосферний заповідник 26.11.1993 Міністерство охорони навколишнього природ ного середовища України Закарпатська Українські Карпати
4. Чорноморський біосферний заповідник 26.11.1993 Національна академія наук України Херсонська Дельта Дніпра
5. Національний природний парк “Вижницький” 30.08.1995 Міністерство охорони навколишнього природ ного середовища України Чернівецька Буковинські Карпати
6. Національний природний парк “Подільські Товтри” 27.06.1996 Міністерство охорони навколишнього природ ного середовища України Хмельницька Товтровий кряж Подільської височини
7. Природний заповідник “Єла-нецький степ” 17.07.1996 Міністерство охорони навколишнього природ ного середовища України Миколаївська Правобережний північний степ
8. Природний заповідник “Горгани” 12.09.1996 Міністерство охорони навколишнього природ ного середовища України Івано-Франківська Горгани Українських Карпат
9. Національний природний парк “Святі Гори" 13.02.1997 Міністерство охорони навколишнього природ ного середовища України Донецька Донецький кряж
Продовження таблиці 2.2
10. Казантипсь-кий природний заповідник 12.05.1998 Міністерство охорони навколишнього природ ного середовища України Автономна Республіка Крим Степовий Крим Керченського півострова
11. Опукський природний заповідник 12.05.1998 Міністерство охорони навколишнього природ ного середовища України Автономна Республіка Крим Степовий Крим Керченського півострова
12. Яворівський національний природний парк 04.07.1998 Міністерство охорони навколишнього природ ного середовища України Львівська Українське Розточчя
13. Дунайський біосферний заповідник 10.08.1998 Національна академія наук України Одеська Дельта Дунаю
14. Національний природний парк “Сколівські Бескиди” 11.02.1999 Державний комітет лісового господарства України Львівська Сколівські Бескиди Українських Карпат
15. Національний природний парк “Деснян-сько-Старогут-ський” 23.02.1999 Міністерство охорони навколишнього природ ного середовища України Сумська Східне Полісся
16. Рівненський природний заповідник 03.04.1999 Державний комітет лісового господарства України Рівненська Західне Полісся
17. Ужанський національний природний парк 27.09.1999 Міністерство охорони навколишнього природ ного середовища України Закарпатська Східні Бескиди, Полонинський хребет Українських Карпат
2005 р. - Указом Президента України “Про заходи щодо подальшого розвитку природно-заповідної справи в Україні” визнано розвиток природно-заповідної справи одним із найважливіших пріоритетів довгострокової державної політики України. Кабінету Міністрів України було доручено розробити проект державної програми розвитку природно-заповідної справи в Україні до 2020 року, переглянути всі випадки порушення меж природно-заповідних територій. У цьому ж році розширюється мережа заказників загальнодержавного значення, зокрема збільшується площа історично відомого ботанічного заказника “Юни-цький".
Таким чином, в історії природно-заповідної справи законодавчі і директивні документи, які благословлялися владою, майже завжди бу
ли двоякого характеру - прогресивні і регресивні, про що свідчать білі і чорні сторінки цієї благородної та істинно святої справи.
Контрольні запитання і завдання
1. Охарактеризувати основні етапи історії розвитку природно-заповідної справи від її зародження до радянського періоду.
2. Охарактеризувати основні етапи історії природно-заповідної справи в радянський період її розвитку.
3. Охарактеризувати основні етапи історії розвитку природно-заповідної справи в незалежній Україні.
2.2. Міжгалузеві зв’язки
Історично так склалося, що природно-заповідна справа в різних аспектах була пов’язана з розвитком лісового, мисливського та садово-паркового господарства. Часом їх спільна історія була суперечливою. Багато природоохоронних ідей, особливо в радянські часи, не сприймалися цими галузями, але треба надати належне їх історичному внеску у формування природно-заповідної справи як окремої сфери суспільної діяльності. Свідченням такого “симбіозу” є сучасний феномен природно-заповідного фонду України, де поєднуються різнобічні функції розвитку вищезазначених галузей господарства (табл. 2.3).
Таблиця 2.3
Структура міжгалузевих зв’язків природно-заповідної справи
№ з/п Предмет зв’язків Галузі використання біоресурсів природно-заповідного фонду
лісове господарство мисливське господарство садово-паркове господарство
1. Віхи історії галузей + + +
2. Категорії природно-заповідного фонду + + +
3. Категорії земель природоохоронного призначення + + +
4. Служби охорони природи + 4- +
5. Управління природно-заповідним фондом + + и
6. Державні та регіональні програми + И к
7. Проектні документи + ас Ж
8. Наукові школи + И ж
Умовні позначення: + прямі зв'язки, = опосередковані зв’язки
Порівняно з іншими біомами, ліси є головною наземною автотрофною екологічною системою України (16 % лісистості). Тому вся відповідальність у державі за його раціональне використання та відновлення покладена на лісогосподарську галузь. Жодний виробничий сектор економіки держави так тісно не пов’язаний з охороною природи, як лісове господарство, від ведення якого і залежатиме індекс екологічної стабільності України. На сьогодні пріоритетним напрямом лісового господарства є переорієнтування на екологічно збалансовані засади ведення, сертифікацію лісів за міжнародними стандартами, яка ґрунтується в основному на проблемі збереження біорізноманіття лісів.
Основу міжгалузевих зв’язків лісового господарства і природно-заповідної справи безперечно формує наука. За всю історію саме вче-ні-лісознавці були носіями передових природоохоронних ідей, наприклад, Г.Ф. Морозов в Росії, О. Гумбольдт у Німеччині, В. Дзедушицький у Польщі, А. Златнік у Чехії та інші.
В Україні основоположниками як наукових, так і практичних напрямів розвитку територіальної і таксономічної охорони природи знову ж таки були дослідники лісів: з кінця XIX століття - Й.К. Пачоський, у 20-30-х роках XX століття - Є.М. Лавренко. У післявоєнний період лідером природоохоронного руху в Україні був еколог та лісовий типолог П.С. Погребняк, який водночас в АН УРСР очолював Інститут лісу та Українське товариство охорони природи. Сучасну природоохоронну науку не можна уявити без її лідерів, знову ж таки лісознавців - академіків Ю.Р. Шеляга-Сосонка, М.А. Голубця, доктора гоноріс кауза геосо-зології С.М. Стойка, професорів - В.І. Комендара, С.А. Генсірука, Г.Т. Криницького, В.І. Парпана та інших. Нині більше половини штатного складу природоохоронних установ мають лісогосподарську освіту. Служби державної охорони природно-заповідного фонду формуються за ідеологією служб лісової охорони, орієнтуючись на кращі зразки рейнджерських служб країн світу.
Близько 80 % територій та об’єктів природно-заповідного фонду України знаходиться в лісах, за площею на них припадає 13 % лісфон-ду, а за державною програмою “Ліси України” цей відсоток заплановано довести до 15 %. До цього часу домінує власне лісова доктрина створення та функціонування природно-заповідних територій, і особливо управління ними, на більшості яких охорона покладена на лісогосподарські установи. На лісових природно-заповідних територіях лісове господарство орієнтується на дотримання чинного законодавства про природно-заповідний фонд. Окрім цього, в галузі лісового господарства виділяють природоохоронну категорію “лісові генетичні резервати”, яка не увійшла до класифікації природно-заповідного фонду і є галузевою. Сучасна методологія природно-заповідної справи, зокрема її “конституція" - проектування створення, розширення, організації та
охорони природних комплексів заповідників і національних природних парків генетично пов’язана з технологією лісовпорядкування, облаштування парків і таксації мисливської фауни.
Найдревніші корені природно-заповідної справи тісно переплітаються також із мисливством та рибальством, оскільки саме для цих галузей створювалися перші заповідні об’єкти та заказні угіддя. Ці сфери еволюціонували разом багато століть у формі заповідно-мисливських угідь. Лише на початку 90-х років XX століття вони формально на законодавчому рівні були розмежовані у вигляді окремих категорій (національні і регіональні парки та мисливські господарства). На поліфункціональних природно-заповідних територіях, здебільшого в регіональних ландшафтних парках, дозволяється любительське полювання та рибальство.
Із природно-заповідної справи беруть свій початок і перші паростки садово-паркового мистецтва. Спочатку домінувала концепція про заповідність краси первісної природи, а нині краса природи демонструється людиною в штучних об’єктах природно-заповідного фонду, які водночас є навчальними полігонами ландшафтної архітектури та садово-паркового господарства.
Контрольні запитання і завдання
1. Охарактеризувати основні зв’язки природно-заповідної справи з лісовим господарством.
2. Охарактеризувати основні зв'язки природно-заповідної справи з мисливським господарством.
3. Охарактеризувати основні зв'язки природно-заповідної справи із садово-парковим господарством.
2.3. Роль вчених
Вже впродовж цілого століття під впливом епохи романтизму природодослідників сформувався сталий стереотип мислення про природно-заповідну справу як якесь ідеалізоване явище нашого буття. Для охорони природи цей час був би золотим віком, якби слово вченого про цінність природної спадщини для заповідання сприймалося суспільством як аксіома. З роками ідеалізм минав, а реальність брала верхи.
Останнє десятиріччя XIX століття можна вважати часом зародження і початком формування української науки про заповідну природу. У цей час великий ентузіазм до заповідання українських степів проявив видатний вчений-ґрунтознавець В.В. Докучаєв. У травні 1892 року він відвідав Старобільську ділянку (збереглась на сьогодні у складі ботанічного заказника загальнодержавного значення “Юницький” (ім. К.І. Юницького) в Біловодському районі Луганської області) і виді
лив для охорони 12 гектарів цілинного степу, а через два роки знову ж на півдні України для організації заповідного режиму отримав від імені імператорської влади ще дві степові ділянки- Кам’яно-Могильну та Маріупольську, які згодом стали полігонами для науково-дослідних установ, де проводилось зрошення та заліснення. В 1893 році завдяки київському іхтіологу І.Н. Фалєєву взято під охорону нерестовища відомого озера Конча-Заспа. В 1900 році знову В.В. Докучаєв для стаціонарних досліджень отримує ще одну степову ділянку від одного із херсонських землевласників.
Заповідні об’єкти створювалися і в результаті громадських ініціатив, хоча також в основному науковими товариствами. З кінця XIX століття були виділені й охоронялися товариствами та землевласниками ділянки соснового, яловцевого та букового лісу в районі Ай-Петрі, Ялти, Алупки, Судака в Криму. Для охорони диких тварин у природних умовах були створені вольєри в урочищі "Великий Бабуган” в Криму, “Пилявин” на Волині, “Асканія-Нова” на Херсонщині, заповідалися Ви-шенські озера під Києвом. У складі загальноукраїнських наукових товариств організовуються регіональні.
Перше десятиріччя XX століття характеризується масовою активізацією громадської природоохоронної роботи. Прикладом може бути діяльність Мелітопольського товариства мисливців, котрі орендували в 1910 році Бердянське лісництво і практично повністю викоренили там браконьєрство. В цьому ж році на третьому з'їзді рибопромисловців було запропоновано оголосити заповідними дельти великих річок. Кримське товариство природодослідників у 1913 році домоглося заповідання степової ділянки під Сімферополем, а 1.1. Пузанов підготував обґрунтування на створення Кримського заповідника. З великими труднощами були заповідані дніпровські скелі на острові Хортиця. В 1914 році подільський дослідник В.В. Раєвський пропонує взяти під охорону цілий ряд пам’яток природи, склав їх перелік, до якого відніс і унікальні природні утворення “Медобори”. Вчені ставили перед урядами питання про необхідність поліпшення стану збереження окремих компонентів природи га прийняття відповідних указів чи інших розпорядчих документів. Висувалося багато ініціатив, однак не всі вони втілювалися у створення природно-заповідних об’єктів. На той час ініціативи здійснювалися у двох аспектах - це виділення ділянок під опіку товариств, а також взяття під державне чи приватне збереження майбутніх праобразів заповідників. Цілу низку ініціатив у 1919 році висунув ботанік О.А. Яната, що сприяло взяти під офіційну охорону держави степи в Асканії-Новій, деякі водойми в Конча-Заспа та Канівські гори.
За останні два десятиріччя XX століття в світі спостерігався помітний розвиток науки про охорону природи і зокрема про збереження біорізноманіття. В цьому аспекті українські вчені розвинули науко
вий напрям про заповідні екосистеми (заповідну геосозологію), що спричинило за роки незалежності України відповідний прогрес природно-заповідної справи на державному рівні. Наприклад, у значній мірі завдяки вченим площа природно-заповідного фонду України за останні 15 років збільшилась майже вдвічі, а в перспективі згідно із державними програмами планується доведення цього показника до 10 % площі території України. Однак при формуванні перспективної мережі природно-заповідних територій дуже багато ідей вчених через політичні, адміністративні чи соціальні причини залишилися не реалізованими.
Надзвичайно складним є становлення справжньої науки в установах природно-заповідного фонду, де кадровий потенціал достатньо чисельний. За останніми даними лише в наукових штатах заповідників та національних природних парків налічується близько трьохсот працівників, у тому числі половина науковців. Переважають біологи, лісівники та географи. Вже можна стверджувати, що сформувався значний експертно-науковий потенціал, котрий може бути залучений для вирішення багатьох прикладних завдань. Однак, недоліком є те, що більшість із них не мають наукових ступенів. У зв'язку з цим, а також із перспективністю розвитку науки про заповідну природу цілий ряд відомих вчених запропонували відкрити навчальну і наукову спеціальності “Природно-заповідна справа” для здобуття вищої освіти і наукових ступенів у галузі, насамперед, біологічних і географічних наук. До речі, самостійних навчальної та наукової спеціальностей у галузі охорони біорізноманіття також досі не відкрито. При цьому за всю історію української науки дисертаційні роботи, які у тій чи іншій мірі розкривали наукову сутність природно-заповідної справи, захищались і досі продовжують захищатися на здобуття наукових ступенів за такими спеціальностями - “ботаніка”, “зоологія", “екологія”, “лісознавство і лісівництво", “економіка природокористування і охорона навколишнього середовища", "конструктивна географія і раціональне використання природних ресурсів”, “охорона навколишнього середовища і раціональне використання природних ресурсів" тощо.
Таким чином, треба віддати належне, що за всю історію природно-заповідної справи ініціативними і до кінця самовідданими їй впродовж багатьох століть були лише вчені. Саме їхніми наполяганнями влада змушена була створювати заповідні об’єкти. Вони піднімали свій голос за охорону лісів, рослин, тварин, риби тощо, об’єднуючись у наукові товариства (рибознавства, лісівників, ботаніків, дослідників природи, зоологів, географів, краєзнавців тощо), випускали спеціальні наукові та популярні видання, скликали з’їзди, організовували виставки, спеціальні навчальні курси тощо. Вже можна говорити, що в процесі історії розвитку науки про природно-заповідні території на сьогодні в Україні вже сформувалися наукові центри заповідної геосозології - карпатський
(Львів, Ужгород, Рахів, Івано-Франк.вськ), київський, південний (Херсон, Асканія-Нова, Гола Пристань), кримський (Ялта-Нікіта, Сімферополь), зароджується північно-східний (Суми, Чернігів).
Найвизначніші постаті
У результаті порівняльного аналізу було відібрано 10 найвизначніших постатей природно-заповідної справи останніх півтора століть. До такого переліку вчених відносимо лише тих, які зробили найбільший водночас науковий і практичний вклад у розвиток тільки територіальної охорони, зокрема рослинного світу України. їх наукові здобутки в таксономічній охороні рослинного світу в цьому виданні свідомо не враховані, бо це вже предмет аналізу проблем історії біосозології. Черговість імен у списку наводиться за абеткою.
Андрієнко Тетяна Леонідівна. Болотознавець, флорист, фітогео-граф, фітоценолог та геоботанік із глибокими знаннями рослинності всієї України, а найголовніше - геосозолог, яка ще в аспірантські роки розпочала свою наукову і практичну природоохоронну діяльність з проблем збереження унікальних карпатських боліт. Ті роки стали знаменним початком її тернистої дороги в царство охорони природи. З того часу активно виступає на захист оліготрофних боліт Глуханя і Чорне багно в Закарпатській області та деяких прикарпатських боліт. Згодом Т.Л. Андрієнко стає членом міжнародної екологічної організації ТЕЛМА з охорони боліт. Одна з небагатьох вчених, яка присвятила своє наукове життя розвитку виключно заповідної справи в Україні. Після карпатського періоду наукових досліджень наступив поліський період, який і приніс їй славу природоохоронця. В той час вона активно працює над формуванням завершеної мережі природно-заповідного фонду Українського Полісся, опублікованої в 1983 році. Після поліського періоду своїми дослідженнями охоплює лісостепову та степову зони. В цей час викристалізовуються три об’єкти її сучасних наукових досліджень у територіальній охороні природи - “поліфункціональні", “транскордонні” й “екомережні” природоохоронні території. Її перу належать сотні публікацій з охорони природи, серед яких відомі монографії. Сотні тисяч гектарів земель запропоновані нею для заповідання, зокрема за обґрунтуваннями Т.Л. Андрієнко створені Рівненський, Черемський природні заповідники, “Вижницький”, Деснянсько-Старо-гутський, Ічнянський та інші національні природні парки й особливо цілий ряд регіональних ландшафтних парків. Вона не лише теоретик, але й відомий практик та популяризатор заповідної справи, активний лідер громадського природоохоронного руху, учасник майже всіх провідних природоохоронних форумів. Її незгасаючому ентузіазму належать багато розробок проектів нормативно-правового характеру, безпосередня участь у підготовці ряду державних програм та законопроектів, виконанню міжнародних документів, грантів тощо. Ідеї вченого
розвивають її учні та послідовники. В Інституті ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України вона очолює лабораторію наукових основ заповідної справи. За визначні досягнення в охороні рослинного світу міжнародна організація "Ріапіа Еигора" нагородила її високою відзнакою “Срібний листок”, а в Україні нагороджена Почесною Грамотою Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України. У галузі охорони живої природи є першим лауреатом Державної премії України.
Джерело:
Жива Україна: Екологічний бюлетень. - Вересень. - 1998. -№8.~ С. 8.
Златнік Алоїс. Геоботанік, лісівник, еколог, таксономіст, фітосо-золог, який у 1932 році разом з А. Гілітцером підготував і науково обґрунтував перший проект перспективної мережі лісових заповідних об’єктів на Закарпатті. Його зусиллями офіційно стали резерватами урочища “Діброва”, “Шипот”, “Яворник”, “Кам’янка” та інші, розширений резерват на горі Піп Іван. У резерватах “Стужиця”, “Яворник” та “Піп Іван”, вивчаючи складні зв’язки між компонентами в пралісах, започаткував лісоекологічний моніторинг. При цьому вченим були вперше закладені постійні пробні площі, дослідження на яких відновилися вже після створення Карпатського біосферного заповідника і Ужанського національного природного парку. В 1936 році вчений детально дослідив і закартографував Лужанські праліси, які нині входять до складу Карпатського біосферного заповідника, що стало в пригоді для відновлення колишніх ботанічних резерватів. У цілому за його ініціативами в 30-х роках XX століття було заповідано 22 лісових та сім полонинських об’єктів площею більше 10 тисяч гектарів. В 1966 році А. Златнік разом із іншими чеськими і польськими ботаніками клопотали перед Україною про необхідність створення трилатерального біосферного резервату в прикордонній смузі в районі гори Кременець.
Джерела:
Борейко В.Е. Словарь деятелей охраньї природьі. Изд. втор. доп. Серия: История охраньї природьі. - К.: Зколого-культурньїй центр, 2001, Вьіп. 25. - 524 с.
Стойко С., Делеган І. Професор Алоїс Златнік - видатний дослідник та захисник пралісових екосистем Закарпаття II Укр. ботан. журн. - 2003. - 60, № 3. - С. 332-335.
Комендар Василь Іванович. Геоботанік, фітоморфолог, фітогео-граф, геосозолог, автор багатьох наукових, енциклопедичних і особливо науково-популярних праць про природно-заповідні території. Він ще студентом у 1950 році висловлював думку про необхідність створення на хребті Чорногора Карпатського державного заповідника. З 1960 року працює на керівних посадах Закарпатського відділення Українського товариства охорони природи та веде надзвичайно активну громадську
природоохоронну роботу, зокрема в засобах масової інформації, є непересічним захисником рідної автору природи Карпат. В 1966 році як відповідальний редактор організовує видання книги “Карпатские запо-ведники”, в якій наводиться опис і список основних заповідників, флористичних заказників та пам'яток природи Закарпатської області. З 1978 року обґрунтовує проект створення Карпатського державного природного парку, виступає на захист унікальної Долини нарцисів, пралісів та оліготрофних боліт, з 1986 року гостро засуджує в пресі періодичні рубки в Карпатському державному заповіднику, через три роки створює вперше в Ужгородському державному університеті міжвідомчу науково-дослідну лабораторію охорони природних екосистем, сприяє розвитку науково-дослідної роботи в національному природному парку “Синевир”, в 1995 році обґрунтовує створення нового ботанічного саду в Ужгороді, а з початку XXI століття разом з іншими вченими ініціює створення національного природного парку “Зачарований край" та Притисянського регіонального ландшафтного парку, в цілому пропонує шляхи оптимізації природно-заповідного фонду в Закарпатській області. Має відзнаки за охорону природи.
Джерело:
Професор Василь Комендар. Бібліографічний покажчик / Уклад. О.Д. Закривидорога, О.Г. Люта, Л.О. Мельник, Т.В. Туренко. Передм. акад. К.М. Ситника. - Ужгород: Патент, 1999. -192 с.
Лавренко Євген Михайлович Геоботанік, степознавець, флоро-лог, фітогеограф, біосферолог, картограф, геосозолог і виходець з України, де працював недовгий час, але в природно-заповідній справі залишив історичний слід. З 1921 по 1929 роки очолює Харківську інспекцію з охорони природи. В 1927-1928 роках він брав участь в організації заповідників місцевого значення “Хомутовський степ” на Донеччині, “Михайлівська цілина” на Сумщині, “Бір Гетьманщина” на Полтавщині, охороні унікального дендропарку в Кременчуці. Йому, як крайовому інспектору Харківської інспектури охорони природи, вдалося захистити заповідник “Хомутовський степ" від перетворення на радгосп. З 1930 року Є.М. Лавренко призначений заступником центрального інспектора Українського комітету охорони пам’яток природи. За дорученням на цій посаді він закінчив складання списку цілинних ділянок всієї України (всього 264 об’єкти) та розробив карту існуючих і запропонованих ним степових заповідників і ділянок. В український період своєї життєдіяльності (20-30-ті роки) він публікує близько 20 праць у галузі охорони природи. Серед найважливіших основоположними стали “Охорона природи в Україні”, “Охорона лісів” та “Охорона боліт”. В ленінградський період життя продовжує активно розвивати природоохоронну науку. Разом з колегами в 1956 році розпочав розробку перспективного плану географічної мережі заповідників СРСР, в 1969 році публікує “Программу-инструкцию по организации охраньї ботанических
обьектов", в 1972 році бореться за передачу державного заповідника “Асканія-Нова” до Академії наук УРСР.
Джерела:
Борейко В.Е. Слоеарь деятелей охраньї природи. Изд. втор. доп. Серия: История охраньї природьі. - К.: Зколого-культурньїй центр, 2001, Вьіп. 25. - 524 с.
Шеляг-Сосонко Ю.Р. Видатний геоботанік сучасності (до 100-річчя від дня народження Євгена Михайловича Лавренка) // Укр. ботан. журн. - 2000. - 57, № 2. - С. 21&-222.
Погребняк Петро Степанович. Лісівник, еколог, лісотиполог, геоморфолог, геосозолог, який зробив багато для збереження лісів України. В кінці 20-х років XX століття разом з Є.М. Лавренком він складає список перспективних для заповідання лісових пам’яток природи, публікує наукові статті. В 1946 році разом із працівниками Управління по заповідниках, зоопарках та зоосадах розробляє проект створення близько десяти лісових заповідників, серед яких і відомий “Чорний ліс” в Кіровоградській області. Особливо відомим в охороні природи він став завдяки своїй високій громадянській позиції в історії природно-заповідної справи. В період з 1951 по 1961 рік різко виступає проти скорочення кількості заповідників, що було передбачено сталінськими указами про перетворення природи, організовує серійне видання “Охороняйте рідну природу”. Він є одним із ініціаторів передачі ряду степових заповідників до АН УРСР, розробки закону про охорону природи, створення Українського товариства охорони природи, довгий час був головою його президії. На III з’їзді Географічного товариства СРСР обґрунтував розширення в Україні державного природно-заповідного фонду за ландшафтно-зональним принципом, запропонував створити в заповідниках географічні стаціонари.
Джерела:
Борейко В.Е. Слоеарь деятелей охраньї природьі. Изд. втор. доп. Серия: История охраньї природьі. - К.: Зколого-культурньїй центр, 2001, Вьіп. 25. - 524 с.
Фурдичко О.І., Бондаренко В.Д. Першопостаті українського лісівництва (Нариси до лісової історії). - Львів: ВАТ “БІБЛЬОС” 2000. -372 с.
Стойко Степан Михайлович. Геоботанік, фітогеограф, лісовий еколог, флорист, дендролог, історик науки і безперечно геосозолог, який в 1969 році організував у Львівському природознавчому музеї АН УРСР перший в Україні відділ охорони природних екосистем, а через три роки обґрунтував принципи організації та розробив функціональну класифікацію заповідних територій живої і неживої природи, яка стала основою для формування системи природно-заповідного фонду України, яку необхідно організовувати на біогеоценотичній основі на рівні
геоботанічних районів, округів, областей та географічному рівні всієї країни. Він особисто брав участь в обґрунтуванні створення і територіальної організації Карпатського біосферного заповідника, природного заповідника “Розточчя”, національних природних парків - Карпатського, “Синевир”, “Сколівські Бескиди”, Шацького, біосферних резерватів -польсько-словацько-українського “Східні Карпати", румунсько-українського “Мармароські гори”, польсько-українських- Розточанського і “Західне Полісся", ряду регіональних ландшафтних парків та інших категорій природно-заповідного фонду. В цілому вчений є фундатором Карпатської, а в 90-х роках XX століття української транскордонної мережі природно-заповідних територій. На поліфункціональних засадах обґрунтував нові категорії природоохоронних територій - “ландшафтно-меморіальний парк”, і “ландшафтно-історична пам’ятка”. Вчений увів для енвайронментальної системної науки, якою є охорона біосфери, термін “геосозологія”, опублікував сотні праць у галузі природно-заповідної справи, із них дев’ять монографій, три навчальні посібники, шість науково-популярних книг, він охоче допомагає заповідникам, національним природним і регіональним ландшафтним паркам, веде активну громадську еколого-просвітню роботу, вчить студентів як охороняти рідну природу. За великі заслуги в галузі охорони природи він єдиний в Україні, який зібрав найбільше вагомих і високих нагород Європи. Міністерство охорони середовища й природних ресурсів Польщі в 1991 році нагородило його Золотою відзнакою “За заслуги в охороні середовища”. У 1995 році вчений був нагороджений Фундацією Йогана Вольфганга Гете Золотою медаллю ім. Петера Йозефа Ленне, яка була вручена йому в Європейському парламенті в Страсбурзі. На Батьківщині він нагороджений Почесною Грамотою Міністерства екології та природних ресурсів України. У галузі охорони живої природи є першим лауреатом Державної премії України.
Джерела:
Професору Степану Михайловичу Стойку- 80 років. Життєвий і творчий шлях ученого / Уклад. О.О. Кагало, М.А. Голубець. - Львів: Інститут екології Карпат НАН України, 2000. - 29 с.
Голубець М.А., Кагало О.О., Малиновський К.А. Степану Михайловичу Стойку - 80 років // Укр. ботан. журн. - 2000. - 57, № 3. -С. 337—340.
Талієв Валерій Іванович. Геоботанік, лісівник, геосозолог, який довгий час працював в Україні. В 1913 році в Харкові видає першу в Україні книгу в галузі геосозології “Охраняйте природу”. Вершина його природоохоронної діяльності припадає на 1917-1918 роки XX століття. На цей час він опублікував вже близько ЗО статей з охорони природи, стає комісаром охорони природи по Харківській губернії, виступає на захист заповідника “Асканія-Нова”.
Джерело:
Борейко В.Е. Слоеарь деятелей охраньї природьі. Изд. втор. доп. Серия: История охраньї природи. - К.: Зколого-культурньїй центр, 2001, Вьіп. 25. - 524 с.
Фальц-Фейн Фрідріх Едуардович. Вчений у галузі степового тваринництва і землеробства, геосозолог. Завдяки ентузіазму і за влас-ною ініціативою на своїй приватній землі в 1883 році він виділив із господарського використання першу в Східній Україні заповідну ділянку цілинного степу (8 десятин), а в 1887 році створює зоологічний та дендрологічний парки в Асканії-Новій, де проводив генетичні та селекційні дослідження. У 1889 році бере під охорону другу заповідну ділянку цілинного степу в урочищі “Кролі”, а у 1890 році починає створювати природознавчий музей в Асканії-Новій. Разом з відомим природодослідником Й.К. Пачоським у 1898 році для постійних досліджень виділив третю і четверту ділянки цілинного степу в 500 і 120 десятин знову ж на околицях Асканії-Нової, які збереглися до цього часу. Для цих ділянок він запропонував режими збереження степових фітоценозів. Навколо окремих ділянок із заповідним режимом виділив охоронні зони з більш толерантним режимом їх збереження. Ці охоронні об’єкти природи принесли йому світовий авторитет, оскільки вони стали базою для нинішнього біосферного заповідника “Асканія-Нова”, який названий його іменем.
Ф.Е. Фальц-Фейн проводив активну громадську природоохоронну роботу, був дійсним і почесним членом багатьох товариств природодослідників, а відомих вчених запрошував до Асканії-Нової для вивчення заповідних степів, часто виступав спонсором природоохоронних заходів.
Джерело:
Борейко В.Е. Слоеарь деятелей охраньї природьі. Изд. втор. доп. Серия: История охраньї природьі. - К.: Зколого-культурньїй центр, 2001, Вьіп. 25. - 524 с.
Шафер Владислав. Флорист, лісівник, фітогеограф, геосозолог, який зробив значний вклад у природно-заповідну справу України. Автор великої кількості наукових праць з охорони природи. В 1908-1910 роках піднімає питання про охорону Медобор, лісових об’єктів на Галичині, а в 1912 році публікує статтю про лісовий резерват “Пам’ятка Пеняцька”, пропагує ідеї охорони природи серед львівських студентів. Протягом 1913-1914 років готує проекти створення резерватів у Горга-нах, Чорногорі і Княж-Дворі, а також ставить питання про необхідність розроблення закону щодо охорони лісових пам’яток. За його активної участі були створені резервати в Шутроминцях (Тернопільська область), в басейні Черемошу, а також Чорногірський національний парк. Великого значення надавав пропаганді охорони природи серед населення Західної України.
Джерело:
Борейко В.Е. Слоеарь деятелей охраньї природьі. Изд. втор. доп. Серия: История охраньї природьі. - К.: Зколого-культурньїй центр, 2001, Вьіп. 25. - 524 с.
Шеляг-Сосонко Юрій Романович. Геоботанік, лісознавець, фло-ролог, фітогеограф, еколог, геосозолог, який з 70-х років XX століття почав серйозно замислюватися над проблемою збереження лісів в Україні. Досліджуючи неморальні ліси, він виділяє окремі ділянки для заповідання сукупною площею в десятки тисяч гектарів по всій Україні, з 80-х років став основоположником наукової моделі перспективної мережі природно-заповідних територій України, ініціатором і співавтором написання цілого ряду монографій про рослинний світ заповідників - Ялтинського гірсько-лісового, Карадазького, “Мис Мартьян”, Поліського, Карпатського, Дунайського та інших. Він є прихильником поліфункціональної концепції розвитку природно-заповідного фонду як територіальної системи формування національної екомережі. Цей науковий підхід був реалізований ним при підготовці проектів законів України “Про екологічну мережу України”, “Про рослинний світ” та цілої серії директивних офіційних документів у галузі природно-заповідної справи. Ю.Р. Шеляг-Сосонко є Президентом Українського комітету підтримки Програми ООН з навколишнього середовища, головою наукових комітетів щодо супроводу проектів Глобального Екологічного ФОНДУ. які були запроваджені в Карпатському і Дунайському біосферних заповідниках. Вчений започаткував у відділі геоботаніки Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України науковий напрям заповідної геосозо-логії і створив київську школу синфітосозологів. У галузі охорони живої природи є першим лауреатом Державної премії України.
Джерело:
Ситник К.М., Дідух Я.П., Дубина Д.В. Юрій Романович Шеляг-Сосонко (до 70-річчя від дня народження і 45-річчя наукової діяльності) // Укр. ботан. журн. - 2003. - 60, № 1. - С. 88-90.
Контрольні запитання і завдання
1. Охарактеризувати стан розвитку науки в кінці IX століття.
2. Охарактеризувати стан розвитку науки в XX столітті.
3. Який вклад вітчизняних вчених у розвиток природно-заповідної справи?
4. Який вклад внесли зарубіжні вчені в розвиток природно-заповідної справи України?
Розділ З
ЗАПОВІДНА СПАДЩИНА ПРИРОДИ
3.1. Природно-заповідний фонд-національне надбання
Яка природа може бути національним надбанням? На сучасному етапі суспільного розвитку найбільших втрат зазнали функціональні системи біотичного різноманіття нашої планети, тому проблема їх збереження має першочергове значення для виживання людства. Із даної проблеми випливає головний принцип природно-заповідної справи - організація природно-заповідного фонду як інтегрованої в багатоскладову, але внутрішньо цілісну, поєднану між собою територіально і функціонально численними зв’язками систему, що створена на основі екологічного імперативу. Наукова цінність такої системи визначається станом і рівнями збереження ландшафтного і біорізноманіття в цілому, як основної ланки функціонування біосфери. Звідси природоохоронна цінність може бути міжнародного, національного, регіонального та місцевого значення.
Міжнародного значення можуть бути визнані об’єкти природно-заповідного фонду світового та Європейського рівня. До них відносяться біосферні резервати ЮНЕСКО, природні об’єкти, на територіях яких зберігаються види, занесені до Червоної книги Міжнародного союзу охорони природи та природних ресурсів (далі МСОП), Європейського Червоного списку тварин і рослин, що знаходяться під загрозою зникнення у світовому масштабі (далі Європейський Червоний список), “червоних переліків” міжнародних конвенцій, водно-болотні угіддя міжнародного значення, штучно створені об'єкти природно-заповідного фонду, де здійснюється збереження і відтворення визначних колекцій видів рослин і тварин, занесених до Червоної книги МСОП, Європейського Червоного списку і відповідних міжнародних конвенцій та угод.
Національне значення можуть мати об’єкти природно-заповідного фонду, збереження яких важливе для держави в цілому. До них можна віднести природні територіальні об’єкти, які є середовищем існування видів рослин і тварин, занесених до Червоної книги України, рослинних угруповань, занесених до Зеленої книги України, водно-болотні угіддя загальнодержавного значення, видатні пам’ятки природи (меморіальні вікові дерева, печери тощо), природні комплекси загальнодержавної рекреаційної цінності, штучно створені об’єкти природно-заповідного фонду, в межах яких створені колекції видів рослин і тварин, занесених до Червоної книги України, і де здійснюється їх відтво
рення, а також визначні колекції типових видів рослин і тварин, видатні старовинні парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва, що добре збереглися.
Регіонального значення можуть бути визнані об’єкти природно-заповідного фонду, збереження яких важливе для окремого регіону. До них відносяться території та об’єкти природно-заповідного фонду, на яких забезпечується існування, переважно видів рослин і тварин, що підлягають особливій охороні на територіях областей та Автономної Республіки Крим, видів, занесених до списків флори і фауни природних регіонів, штучно створені об’єкти природно-заповідного фонду, в яких зібрані, переважно колекції цих видів, природні території, які зберігають, переважно, рослинні угруповання, занесені до регіональних Зелених книг, а також природні території, які мають регіональну оздоровчу та рекреаційну цінність.
Місцевого значення можуть бути визнані об’єкти природно-заповідного фонду, збереження яких має значення для території, що охоплює невелику частину природного регіону. До них відносяться об’єкти природно-заповідного фонду, які не належать до перших трьох категорій, у тому числі пам’ятки природи - окремі дерева, алеї, геологічні пам’ятки, скелі тощо.
Виходячи з вищевикладеного, до природно-заповідного фонду України в першу чергу мають бути віднесені найбільш цінні об’єкти, які умовно можна поділити на шість груп.
До групи геоморфологічних та літологічних об’єктів належать: екологічно вразливі прибережні території морів, озер та річок; коси; крутосхилові та уривчасті форми рельєфу; вершини гір та горбів з ерозійними та скелястими формами рельєфу; каньйони; найбільш древні форми рельєфу з виходами на поверхню гранітів, пісковиків, сланців, вапняків тощо; карстові форми рельєфу, репрезентативні зразки минулих періодів історії землі, що мають велике значення, інші унікальні геологічні та геоморфологічні утворення.
До групи гідрологічних об’єктів належать: дельти та естуарії басейнів Чорного та Азовського морів; мілководдя морів та озер; річки гір та височин; льодовикові та карстові озера; лимани; стариці заплав тощо.
До групи ландшафтних об’єктів належать: всі реліктові елементи ландшафтів; рідкісні комплекси фацій та урочищ; ландшафти Великого європейського вододілу тощо.
До групи історичних об’єктів належать: об’єкти природно-культурної спадщини; цінні для науки природні явища чи об’єкти значного естетичного значення; монументальні витвори природи, які є фізичними та біотичними утвореннями чи сукупностями таких утворень, що мають виняткову загальнонаціональну цінність з точки зору науки, культури, освіти чи естетики.
До групи ботаніко-географічних об'єктів належать: місцевості на ботаніко-географічних рубежах різного рангу; останці популяцій та біотичних угруповань; екотопи природних ареалів розповсюдження рідкісного біорізноманіття, включаючи і такі, де збереглися види, які опинилися під загрозою зникнення, що мають виняткову цінність з погляду науки чи необхідності збереження.
До групи біотичних об’єктів належать: мозаїки з рідкісним сполученням різних типів рослинності; рідкісні, реліктові, ендемічні види, занесені до Червоної книги України; рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України; біорізноманіття відповідних міжнародних “червоних книг”, конвенцій та угод; біоценози бідних та перезволожених едафотопів; типові зональні й азональні рослинні угруповання; території з багатим біорізноманіттям; міграційні стації фауни; види та їх угруповання на межі ареалу, природні еталони екологічних та біологічних процесів, що є визначальними в еволюції і розвиткові земних, водних, прибережних, морських екосистем та угруповань рослин, грибів і тварин.
Ці об’єкти повинні мати достатні розміри і містити елементи, необхідні для ілюстрації основних рис процесів, суттєво важливих для тривалого зберігання екосистем та біотичного різноманіття, яке вони репрезентують; включати ареали розповсюдження видів фауни та флори з метою їх збереження у межах окремих біогеографічних регіонів. Для об’єктів національного надбання мають бути розроблені спеціальні плани наукових досліджень, управління, відповідні довготермінові законодавчі, нормативні або інституційні інструменти захисту.
Правове поле. Природні об’єкти, що відносяться до однієї із вищезазначених груп, можуть бути збережені, якщо на них поширюється відповідне природоохоронне законодавство. Зокрема, Законом України “Про природно-заповідний фонд України” (1992 рік) визначено, що природно-заповідний фонд охороняється як національне надбання Українського народу. Для природно-заповідного фонду встановлюється особливий режим збереження, відтворення і використання. Наша країна розглядає його як складову частину світової системи природних територій та об’єктів, що перебувають під особливою охороною, визначеною Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища” (1991 рік). Особливій охороні підлягають природні території та об’єкти, що мають велику екологічну цінність як унікальні та типові природні комплекси, для збереження сприятливої екологічної обстановки, попередження та стабілізації негативних природних процесів і явищ.
Найбільш цінні території та об’єкти природно-заповідного фонду України, що водночас мають особливу екологічну, наукову, естетичну, господарську, а також історико-культурну цінність, охороняються не лише законами України “Про природно-заповідний фонд України” та
“Про охорону культурної спадщини”, але й можуть бути віднесені і охоронятися відповідно до Конвенції про всесвітню спадщину (1972 рік), яка ратифікована 153 країнами світу. Її метою є складання державами офіційних переліків об’єктів, що обов’язково поєднують водночас унікальну й універсальну цінність природи і культури. Ця конвенція містить дуже важливий принцип: існування єдиного комплексу культурних і природних територій у світі, які утворюють спільну спадщину людства, збереження котрої повинно стати головним завданням міжнародного прогресивного співтовариства.
У конвенції наводяться такі категорії об’єктів:
культурної спадщини: монументальні витвори культури: твори архітектури, монументальної скульптури та монументального малярства, елементи чи структури археологічного походження, написи, печери, сукупності елементів, що мають виняткову загальнолюдську цінність з точки зору історії, мистецтва чи науки; ансамблі: сукупності окремих чи поєднаних між собою споруд, які за своєю архітектурою, єдністю або через органічний зв’язок з ландшафтом мають виняткову загальнолюдську цінність з точки зору історії, мистецтва чи науки; місця: твори людини або спільні творіння людини та природи, а також археологічні і включно навколишні місця, що мають виняткову загальнолюдську цінність з точки зору історії, естетики, етнології чи антропології;
природної спадщини: монументальні витвори природи, які символізують фізичні та біологічні утворення чи сукупності таких утворень, що мають виняткову загальнолюдську цінність з точки зору естетики чи науки; геологічні, фізіографічні чи окремі утвори природи з чітко визначеними ареалами розповсюдження видів тварин і рослин, які опинилися під загрозою зникнення і мають виняткову загальнолюдську цінність з точки зору науки, природної краси чи збереження.
Проблема дотримання законодавства України про збереження водночас природної і культурної спадщини була предметом парламентських слухань на засіданні Верховної Ради України 12 вересня 2002 року. Її постановою “Про інформацію Кабінету Міністрів України про здійснення державної політики щодо виконання законів України “Про природно-заповідний фонд України” і “Про охорону культурної спадщини” та про дотримання посадовими особами вимог чинного законодавства стосовно Національного заповідника “Хортиця” визначено цілий ряд заходів щодо стратегії і тактики розвитку державного управління та контролюючої сфери природно-заповідної і культурно-заповідної справи в Україні. Зокрема, було рекомендовано Кабінету Міністрів України розробити проекти законів України “Про екологічну мережу” та “Про національний екологічний фонд", проекти концепцій Державної програми збереження біотичного та ландшафтного різноманіття, розвитку природно-заповідної справи в
Україні в контексті основних засад сталого розвитку та синтезу природно-заповідної і культурно-заповідної спадщини, а також пропозиції щодо приєднання України до Європейської ландшафтної конвенції.
Не можна не згадати ще одну наймолодшу категорію об’єктів, які становлять гордість Українського народу - це наукові об’єкти, що охороняються відповідно до чинного законодавства. Починаючи з 1996 року, статус наукових об’єктів природно-заповідного фонду, що становлять національне надбання, визначався на основі розпорядження Президента України “Про наукові об’єкти, що становлять національне надбання”, а також Закону України “Про природно-заповідний фонд України”. На підставі вищезазначеного розпорядження в 1997 році була прийнята постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про порядок визначення наукових об’єктів, що становлять національне надбання”. З метою збереження унікальних наукових об’єктів даною постановою й особливо Законом України “Про наукову і науково-технічну діяльність" (1998 рік) визначено наукові об’єкти, що мають виняткове значення для української та світової науки. Науковий об’єкт, що становить національне надбання, -це унікальний об’єкт, який не піддається відтворенню, втрата або руйнування якого матиме серйозні негативні наслідки для розвитку науки та суспільства. До таких об'єктів можуть бути віднесені, зокрема: природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, заказники, пам’ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки, штучно створені об’єкти природно-заповідного фонду та інші природні території та об’єкти, що потребують підтримки, не передбаченої Законом України “Про природно-заповідний фонд України”.
Науковий об’єкт, що становить національне надбання, заноситься до Державного реєстру наукових об’єктів, що становлять національне надбання. До такого реєстру віднесено, наприклад, бібліотеку Карадазького природного заповідника, в якій Т.І. Вяземський зібрав книги з астрономії, географії, історії, археології, геології, океанографії та інших наук. Із об’єктів природно-заповідного фонду, що мають виключно наукове значення, до вищезазначеного реєстру відносять наукові полігони, унікальні об’єкти природничо-музейних фондів, колекції біотичного й абіотичного різноманіття тощо, а з об'єктів природно-заповідного фонду, що мають найбільш вагоме природоохоронне значення, можуть бути віднесені найцінніші й унікальні ділянки територій та об’єктів природно-заповідного фонду, заповідні зони чи їх ділянки. На сьогоднішній день до Державного реєстру України віднесено 12 наукових об’єктів, що становлять національне надбання (табл. 3.1).
Таблиця 3.1
Наукові об’єкти природно-заповідного фонду України, які занесені до Державного реєстру наукових об’єктів, що становлять національне надбання
№ з/п Назва наукового об’єкта Назва установи, якій належить науковий об’єкт РІК віднесення Підстава віднесення
1 Колекція тропічних і субтропічних рослин Національний ботанічний сад імені М.М. Гришка НАН України, м. Київ 2001 Постанова Кабінету Міністрів України від 19 грудня 2001 р. № 1709
2 Експозиція “Степи України” Донецький ботанічний сад НАН України, м. Донецьк 2001 Постанова Кабінету Міністрів України від 19 грудня 2001 р. № 1709
3 Рослинно-тваринний комплекс та фонд стародруків (17-19 століття) бібліотеки Карадазький природний заповідник НАН України, Феодосійсь-кий район, АРК 2001 Постанова Кабінету Міністрів України від 19 грудня 2001 р. № 1709
4 Арборетум Нікітський ботанічний сад - Національний науковий центр УААН, смт Нікіта, АРК 2001 Постанова Кабінету Міністрів України від 19 грудня 2001 р. № 1709
5 Колекція тропічних і субтропічних рослин ботанічного саду Львівський національний університет імені Івана Франка МОН України, м. Львів 2002 Розпорядження Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р. № 472-р
6 Дендрарій ботанічного саду Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича МОН України, м. Чернівці 2002 Розпорядження Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р. № 472-р
7 Генетичний фонд деревних, чагарникових, трав'янистих і квіткових рослин Державний дендрологічний парк “Олександрія" НАН України, м. Біла Церква, Київська область 2002 Розпорядження Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р. № 472-р
8 Колекція тварин зоопарку Біосферний заповідник “Асканія-Нова" імені Ф.Е. Фальц-Фейна УААН, смт Асканія-Нова, Херсонська область 2002 Розпорядження Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р. № 472-р
9 Колекції інтроду-центів деревних і кущових рослин Національний дендрологічний парк “Софїївка" НАН України, м. Умань, Черкаська область 2004 Розпорядження Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2004 р. № 73-р
Продовження таблиці 3.1
10 Колекції інтроду-центів деревних рослин Державний дендрологічний парк “Тростянець” НАН України, селище Тростянець, Чврніп'вська область 2004 Розпорядження Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2004 р. № 73-р
11 Колекції інтроду-центів деревних та чагарникових рослин Криворізький ботанічний сад НАН України, м. Кривий Ріг, Дніпропетровська область 2004 Розпорядження Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2004 р. № 73-р
12 Геологічний ландшафт та біологічна різноманітність біоти “Кам'яні Могили” Український степовий природний заповідник НАН України, с. Назарівка. Донецька область 2004 Постанова Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2004 р. № 1241
Крім вищезазначених наукових цінностей, до Державного реєстру наукових об'єктів, що становлять національне надбання, доцільно віднести букові праліси та Долину нарцисів Карпатського біосферного заповідника, оліготрофне болото “Глуханя” національного природного парку “Синевир”, грядово-мочажинні болотні комплекси Рівненського природного заповідника, скелі та руїни середньовічної (ІХ-ХІІІ ст.) фортеці Тустань біля села Урича національного природного парку “Сколів-ські Бескиди”. Кожний із таких об’єктів, отримавши на основі обґрунтування та відповідної науково-технічної експертизи статус наукового об’єкта, що становить національне надбання, може два роки фінансуватися за цільовим принципом з державного бюджету.
Контрольні запитання і завдання
і. хи.і об єкти природи можуть мати міжнародне, національне, регіональне та місцеве значення?
2. Які об’єкти природи можуть бути віднесені до природно-заповідного фонду?
3. Назвати документи, які складають правове поле природно-заповідного фонду як національного надбання.
4. Назвати наукові об'єкти природно-заповідного фонду України, які занесені до Державного реєстру наукових об'єктів, що становлять національне надбання.
3.2. Книги людської тривоги
Книги людської тривоги - це зібрання наукових, науково-популярних, юридичних та інших документів, які свідчать про загрозливий і критичний стан біорізноманіття на Землі.
Правове поле. Легітимний термін "біологічне різноманіття” (науково вірно- біотичне різноманіття) можна віднести до достатньо
новітніх як у міжнародно-правовому лексиконі, так і в національних законодавствах держав світу. Необхідність правової охорони тварин, рослин і грибів поряд з охороною атмосфери, земель, надр і вод відображена у багатьох документах, серед яких наводимо основні:
міжнародного права:
- Міжнародна конвенція про охорону нових видів рослин (Париж: 1961,1972,1978 рр.);
- Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення переважно як середовища існування водоплавних птахів (Рамсар: 1971, зміни - Париж: 1982,1987 рр.);
- Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення - СІТЕ8 (Вашингтон: 1973 р.);
- Конвенція про охорону мігруючих видів дикої фауни (Бонн: 1979 р.);
- Конвенція про збереження дикої фауни і флори та природних середовищ у Європі (Берн: 1979 р.);
- Конвенція про охорону морських живих ресурсів Антарктики (Канберра: 1980 р.);
- Конвенція про біологічне різноманіття (Ріо-де-Жанейро: 1992 р.);
- Всеєвропейська стратегія збереження біологічного та ландшафтного різноманіття (Софія: 1995 р.).
Важливим фактором подальшого розгортання діяльності, спрямованої на збереження біорізноманіття в Європі, стала з ініціативи Ради Європи розробка Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, яка була схвалена міністерською конференцією з навколишнього середовища. З методологічної точки зору слід відзначити, насамперед, переорієнтацію центру уваги з проблем видової охорони на більш системні позиції до збереження природних комплексів, середовищ, в яких функціонує та зберігається біорізноманіття. Серед основних цілей цієї стратегії є: суттєве зменшення загрози для біотичного та ландшафтного різноманіття Європи; підвищення здатності біотичного та ландшафтного різноманіття до відновлення; зміцнення екологічної цілісності Європи; забезпечення всебічної участі громадськості у заходах з охорони біотичного та ландшафтного різноманіття. Є підстави вважати, що стратегія, спрямовуючи зусилля європейських країн та міжнародних організацій на виконання зобов'язань, передбачених численними міжнародно-правовими актами, закладає основу подальшого розвитку діяльності у цій сфері на багато років. Прийняття цього документа є суттєвим внеском Європи до зусиль, спрямованих на виконання Конвенції ООН про біологічне різноманіття.
національного права України:
- Постанова Кабінету Міністрів України “Про Концепцію збереження біологічного різноманіття України" (1997 р.);
- Закон України “Про рослинний світ” (1999 р.);
- Закон України “Про тваринний світ” (2001 р.);
- Закон України “Про Червону книгу України” (2002 р.);
- Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про Зелену книгу України" (2002 р.).
Велике значення мають спеціальні документи, в яких наводяться переліки охоронних біологічних видів. Вони є своєрідними сховищами інформації про сучасний стан раритетного біорізноманіття в кожній країні, Європі та світі в цілому. В цьому сенсі найвагомішими здобутками за всю історію розвитку біосозології є Червона книга МСОП, Європейський Червоний список, а для України - Червона книга України.
Червона книга МСОП
Історія. Проблема охорони генофонду на міжнародному рівні офіційно розпочалася одночасно зі створенням у 1948 році МСОП. Його постійна комісія, яка і понині займається зникаючими видами тварин і рослин, відразу після створення МСОП застосувала анкетування й опитування, в результаті чого в 1963 році були складені перші списки зниклих видів. У цей час зародився рух за охорону окремих видів рослин і тварин, були запропоновані моделі оцінювання небезпек для біологічних видів планети, які постійно вдосконалюються. У 1968 році комісія звернулася до вчених 40 країн світу з проханням організувати дослідження стану зникаючих видів. Згодом була розроблена перша катетеризація видів, з якої і розпочалося професійне складання “червоних списків”, які публікувалися майже через кожні 10 років. У 1978 році комісія запропонувала нову катетеризацію видів із семи категорій, яка одержала загальне визнання. У 1994 році вона була суттєво вдосконалена, а в 2000 році була схвалена нова версія, за якою здійснюється облік і сьогодні ще у багатьох країнах.
Як відомо, МСОП для кожної сесії Генеральної Асамблеї ООН видає свій список видів, що знаходяться лід загрозою зникнення у всесвітньому масштабі. В основі Червоної книги МСОП лежить інформація, надана багатьма вченими-лриродознавцями. МСОП здійснює збір цієї інформації шляхом вивчення національних червоних книг та списків, національних і міжнародних оглядів, реєстрів, опублікованих та не-олублікованих доповідей, книг, експертних досліджень та кореспонденції. На сьогодні Червона книга МСОП існує у вигляді електронних баз даних, які розміщені в Інтернеті. Ці відомості щорічно уточнюються, а переглядаються й аналізуються через кожні 4-5 років. Нині легітимною і більш детальною є версія 2002 року.
Категоризація. Наводимо перелік категорій видів Червоної книги МСОП за версією 2000 року: І категорія - вид зниклий; II категорія -
вид зниклий у дикому середовищі; III категорія - вид на критичній межі існування; IV категорія - вид у стані загрози; V категорія - вид вразливий; VI категорія - вид близький до стану загрози; VII категорія - вид у стані появи тривоги; VIII категорія - вид недостатньо відомий; IX категорія - вид недостатньо оцінений.
У Червоній книзі МСОП для кожного виду наводиться наукова назва, поширення в європейських країнах-членах Європейської економічної комісії, а також за межами Європи, глобальний статус виду відповідно до класифікації категорій загроз МСОП.
На думку відповідної комісії МСОП з виживання видів, нині охорони потребують близько 20 тисяч видів вищих рослин, а Всесвітнього центру моніторингу збереження біорізноманіття загроза вимирання нависла над 60 тисячами видів рослин і п'ятьма тисячами видів тваринного світу відповідно до оцінки Червоної книги МСОП. У цьому контексті треба відмітити, що серед країн світу Швейцарія одна із перших започаткувала створення так званого “Голубого списку”, до якого заносяться види із Національної Червоної книги рідкісних видів країни, котрі в результаті правильної природоохоронної політики та діяльності держави стабілізували свій популяційний склад і зараз знаходяться поза загрозою.
У Червоній книзі МСОП за 2000 рік наводиться 89 видів рослин і 726 видів тваринного світу, які зовсім зникли з природного середовища, відповідно 992 і 925 видів є критичними, 1234 і 1353 види знаходяться під загрозою зникнення, 3305 і 3157 видів є вразливими.
З української флори до Червоної книги МСОП увійшли переважно види сьомої категорії. Це далеко не остаточні відомості, про що Україна повинна заявити найближчим часом після проведення ґрунтовної інвентаризації. На думку багатьох провідних ботаніків, в Україні вже зникло близько 5-10 видів рослин. За даними Каталогу раритетного біорізноманіття, який у 2002 році був підготовлений в основному вченими Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України, лише в заповідниках та національних природних парках України зростає 70 видів рослин, занесених до Червоної книги МСОП.
Європейський Червоний список
Історія. Починаючи з 60-х років XX століття в більшості країн Європи приймаються закони про охорону природи (1966 р. - Швейцарія, 1967 р. - Швеція, 1968 р. - Нідерланди, 1969 р. - Данія, 1970 р. - Норвегія, Португалія, 1975 р.- Великобританія, 1976 р.- ФРН, Франція, Ірландія, 1977 р. - Італія).
У 1973 році для країн Європейського співтовариства була прийнята програма дій у галузі навколишнього природного середовища. Необхідність європейського співробітництва в галузі охорони тварин і рослин, що знаходяться під загрозою зникнення, була визнана державами-учасницями Наради з безпеки й співробітництва в Європі,
що відбулася в 1975 році в Гельсінкі. Відповідно до положень Гельсінського заключного акта, держави-учасниці згодились співпрацювати у галузі захисту і збереження існуючих генетичних ресурсів, особливо рідкісних видів тварин і рослин. У даному та наступних документах, що приймалися в Мадриді та Відні, підкреслена особлива роль Європейської економічної комісії в цьому процесі.
У 1980 році приймається Всесвітня стратегія охорони природи, а через два роки на 37 сесії Генеральної Асамблеї ООН було прийнято Всесвітню хартію охорони природи, яка, визначаючи постійний суверенітет держав щодо їх природних ресурсів, для збереження природи на Землі під час будь-якої діяльності, закликала дотримуватися певних екологічних принципів, а саме: необхідності належного ставлення до природи, збереження її основних процесів у разі здійснення будь-якої діяльності. У 1988 році на своїй 43 сесії Європейська економічна комісія прийняла Декларацію про збереження флори, фауни та середовищ їх існування, в якій уряди країн-учасниць комісії схвалили принципи Всесвітньої стратегії охорони природи і згодились охороняти багатства живої природи в інтересах нинішнього та прийдешніх поколінь шляхом підтримання найважливіших екологічних процесів і систем, які забезпечують життєдіяльність, збереження генетичного різноманіття та забезпечення стабільного використання видів і екосистем. У вищезгаданому документі було відображено досягнуті домовленості про необхідність проведення спільних досліджень з цієї проблеми, а також визначено мету - виявлення на науковій основі біологічних видів Європи, що знаходяться під загрозою зникнення у всесвітньому масштабі. Уряди Угорщини, Данії, Іспанії, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Фінляндії, Швеції, Франції, СРСР та інших країн визначили відповідальних експертів. До досліджень були залучені представники міжнародних організацій: Європейської економічної комісії, МСОП, Міжнародної ради з охорони птахів. Міжнародного бюро з вивчення водоплавних птахів та водно-болотних угідь, Всесвітнього центру моніторингу збереження природи. У 1990 році в Туреччині були обговорені результати цієї роботи і завершено складання проекту Європейського Червоного списку тварин і рослин, що знаходяться під загрозою зникнення у світовому масштабі, а через рік у Фінляндії Європейська економічна комісія остаточно прийняла Європейський Червоний список, а також ряд рекомендацій (вісім пунктів і три підпункти) до урядів країн-учасниць щодо застосування даного списку.
Категоризація. Протягом 60-х років XX століття на рівні Європейської економічної комісії ООН було, зокрема, розроблено Список видів, полювання на яких слід заборонити або обмежити. Вперше у цьому документі відмовились від поділу видів на “корисні” і “шкідливі", який домінував до того часу і спирався на суто споживацькі уявлення. Це була концепція лімітованої охорони. З початку 70-х років на зміну їй
прийшла концепція так званої генералізованої охорони, якою було рекомендовано охороняти всі види флори і фауни, а саме здійснювати загальну і жорстку охорону (для видів, яким загрожує небезпека зникнення), а також охорону місць перебування.
Європейський Червоний список - це перелік таксонів тварин і рослин, які зустрічаються в Європі і знаходяться під загрозою глобального вимирання. В ньому використовуються наступні категорії МСОП: зниклі, зникаючі, вразливі, рідкісні, невизначені та недостатньо відомі. На сьогодні він включає 60 видів ссавців, 28 - птахів, 37 - рептилій, 19- амфібій, 38- прісноводних риб, 238- безхребетних і майже 4500 видів судинних рослин. За даними Каталогу раритетного біорізноманіття в заповідниках та національних природних парках України зростає 110 видів судинних рослин, які занесені до Європейського Червоного списку, а також сім рідкісних видів мохоподібних, занесених до Червоної книги європейських мохоподібних.
Червона книга України
Історія. У 1960 році в Україні був прийнятий закон про охорону навколишнього природного середовища, що стало поворотним моментом в історії охорони біорізноманіття. Із республік колишнього СРСР перші списки рідкісних видів у 1960 році публікує Естонія, але офіційно “Красная книга СССР” була створена в 1974 році, а вийшла у світ в 1978 році. У 1975 році була опублікована “Красная книга СССР. Дико-растущие видьі флорьі СССР, нуждающиеся в охране". До офіційного видання “Красная книга СССР” включили 444 види судинних рослин. Беручи приклад з естонських вчених, українські ботаніки М.І. Котов та В.І. Чопик в 1962-63 роках розпочинають підготовку аналогічних списків рідкісних видів рослин для України, однак до розроблення структури Червоної книги УРСР приступили лише в 1975 році, коли у Москві та Ленінграді відбувся Міжнародний ботанічний конгрес. У 1970 і 1978 роках В.І. Чопик публікує дві монографії, в яких пропонує для охорони 187 видів рослин. Для Криму списки рідкісних видів рослин склали Ю.А. Лукс, Л.О. Привалова та І.В. Крюкова.
На той час Державний комітет охорони природи УРСР створив комісію спеціалістів, а через рік Рада Міністрів УРСР 4 серпня 1976 року прийняла постанову “Про заснування книги рідкісних і таких, що знаходяться під загрозою зникнення видів тварин і рослин УРСР”. Одночасно було затверджено перше Положення про Червону книгу, згідно з яким ведення її покладалось на Академію наук УРСР.
Вперше Червона книга УРСР була надрукована в 1980 році однотомним виданням, до якого занесли 151 вид судинних рослин, 85 видів (підвидів) тварин. Протягом часу, що минув після виходу цієї книги, продовжувалось дослідження флори та фауни, їх видового складу. У зв’язку з дедалі зростаючим антропогенним впливом на рослинний і тваринний світ вивчався стан популяцій, нагромаджувалися нові відо-57
мості про динаміку чисельності видів, темпи відновлення або скорочення ареалів, життєвість тощо. Були критично переглянуті старі списки рідкісних видів флори і фауни.
З початку 90-х років XX століття ситуація в державі кардинально почала змінюватися. У 1992 році Україна, як правонаступниця СРСР, на своїй території визнала готовність наслідувати певний міжнародний правовий порядок. Постановою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 року затверджено нове Положення про Червону книгу України, яке стало основним державним документом з питань охорони тваринного і рослинного світу. Для підготовки нового видання Червоної книги України необхідно було зібрати узагальнені відомості про сучасний стан тварин і рослин країни, які перебувають лід загрозою зникнення, і заходи щодо їх збереження та науково обґрунтованого відтворення. Друге видання Червоної книги України було підготовлено у двох томах. Перший том “Тваринний світ” був надрукований у 1994 році, другий том “Рослинний світ” - в 1996 році. Найбільшим досягненням українського права з охорони біорізноманіття було прийняття в 2002 році Верховною Радою України Закону України “Про Червону книгу України”, до якого увійшли основні статті Положення про Червону книгу України. Для наукового забезпечення ведення Червоної книги України в 2004 році Кабінет Міністрів України затверджує Положення про Національну комісію з питань Червоної книги України, яка була створена в 2005 році. Лише тоді вчені приступили до перегляду списків видів для нового видання Червоної книги України.
Катетеризація. “Червона книга України. Тваринний світ” складається з 11 розділів, що включають статті про 382 види тварин, а саме: гідроїдні поліпи (2 види), черви круглі (2) та черви кільчасті (7), ракоподібні (26), павукоподібні (2) та багатоніжки (3), комахи (173), молюски (12), круглороті (2) та риби (32), земноводні (5), плазуни (8), птахи (67), ссавці (41). Другий том “Червона книга України. Рослинний світ” складається з п’яти розділів, що включають статті про 541 вид (підвид, різновидність, форма) рослин і грибів: судинні рослини (439 видів), мохоподібні (28), водорості (17), лишайники (27), гриби (ЗО).
Під час ведення Червоної книги України обов’язково здійснюється картографування поширення, визначення стану життєвості популяцій, формування загальнодержавних та регіональних списків за шкалою оцінок аутфітосозологічного індексу, ведеться за офіційними правилами державний облік та кадастр, установлюються форма та вид режиму збереження популяцій. На природно-заповідних територіях за станом популяцій ведеться контроль, на кожну популяцію оформляється біо-созологічний паспорт. Ведення Червоної книги України передбачає і періодичний перегляд основних наукових критеріїв відбору видів для занесення до неї. На сьогоднішній день такими критеріями є: хорологічний- береться до уваги поширення і стан популяцій ендемічних, 58
диз’юнктивних і рідкісних видів у складі флори; флорогенетичний -включаються реліктові види і ті, що зникають з природних причин; еко-лого-ценотичний - включаються види різних рідкісних і зникаючих фітоценозів та специфічних екологічних ніш; прагматичний- враховується практичне значення видів та їхнє відношення до родичів культурних сортів; естетичний - включаються рослини, що гарно квітнуть, та інші декоративні дикорослі види рослин, які стають рідкісними або зникають внаслідок масового знищення.
Залежно від стану та ступеня загрози для популяцій видів тварин чи рослин, занесених до Червоної книги України, вони поділяються на такі категорії:
зниклі - види, про які після неодноразових пошуків, проведених у типових місцевостях або інших відомих та можливих місцях поширення, відсутня будь-яка інформація про їх існування у дикій природі;
зниклі в природі - види, які зникли в природі, але збереглися у спеціально створених умовах;
зникаючі - види, що знаходяться під загрозою зникнення, збереження яких є малоймовірним, якщо продовжиться згубна дія факторів, що впливають на їх стан;
вразливі- види, які у найближчому майбутньому можуть бути віднесені до категорії “зникаючих”, якщо продовжиться дія факторів, що впливають на їх стан;
рідкісні- види, популяції яких невеликі і на даний час не відносяться до категорії “зникаючих” чи "вразливих", хоча їм і загрожує небезпека;
неоцінені - види, про які відомо, що вони можуть належати до категорії “зникаючих", “вразливих” чи “рідкісних”, але ще не віднесені до них;
недостатньо відомі - види, які можна було б віднести до однієї з вищеперерахованих категорій, однак у зв’язку з відсутністю повної достовірної інформації питання залишається невизначеним.
На сьогоднішній день ще немає відомостей про кількісний і якісний склад видів Червоної книги України, які є на всіх територіях і об’єктах природно-заповідного фонду України. Більш-менш достовірні дані є лише стосовно заповідників та національних природних парків. За даними Каталогу раритетного біорізноманіття, в заповідниках та національних природних парках України зростає 414 видів судинних рослин, які занесені до офіційних переліків видів рослин і становлять лише близько 8 % флори України, із них представників Червоної книги України 327 видів.
Фітогенетичний фонд представлений 75 родинами, серед яких найбільшими за видовим складом є родини - Зозулинцеві (Огсґіісіа-сеае- 60 видів), Тонконогові (Роасеае - 37 видів) та Айстрові (Ав-іегасеае - 33 види). Із зазначеного видового складу раритетних судин-59
них рослин близько 130 видів вирощуються у ботанічних садах та дендрологічних парках, що значною мірою підвищує їх рівень збереження в Україні. Видовий склад раритетних судинних рослин, занесених до офіційних переліків, представляє велику наукову цінність і, в першу чергу, має охоронятися у заповідниках та національних природних парках України. За критерієм наукової цінності та за деякими статистичними показниками вже можна визначити пріоритетність територій природно-заповідного фонду. Наприклад, у науковому відношенні за кількістю раритетних видів судинних рослин найбільш цінними в Україні є Ялтинський гірсько-лісовий природний заповідник, в якому зростає 96 рідкісних видів, Карпатський національний природний парк - відповідно 89 видів, Карпатський біосферний заповідник - 79 видів, Карадазький природний заповідник - 78 видів, Український степовий природний заповідник - 69 видів. Найменша кількість рідкісних видів судинних рослин зростає в Дніпровсько-Орільському- 10, Рівненському- 13, Поліському і “Єланецький степ” природних заповідниках - по 14 рідкісних видів.
У заповідниках і національних природних парках України на сьогодні зростає 16 рідкісних видів мохоподібних, занесених до Червоної книги України. Найбільша кількість видів мохоподібних зростає у Карпатському національному природному парку (дев’ять видів) та Кримському природному заповіднику (три види).
Лише дев’ять видів водоростей, які занесені до Червоної книги України, зростає тільки в шістьох заповідниках і національних природних парках України. Із них найбільша кількість у природних заповідниках - Карадазький (чотири види) та “Мис Мартьян” (три види).
Раритетний мікогеретичний фонд у заповідниках і національних природних парках України представлений 22 видами грибів та 26 видами лишайникоутворюючих грибів, які занесені до Червоної книги України. Ці види грибів представлені на територіях лише 10 заповідників. Найбільша кількість видів грибів відмічена в Ялтинському гірсько-лісовому та Кримському природних заповідниках (по 10 видів), Карпатському біосферному та природних заповідниках - “Розточчя” та Канівському (по шість видів). На цей час немає жодних відомостей про зростання рідкісних видів грибів у національних природних парках. Раритетні ли-шайникоутворюючі гриби, які занесені до Червоної книги України, представлені на територіях 12 заповідників і національних природних парків України. Найбільша кількість їх відмічена у Карпатському біосферному заповіднику (12 видів), Карпатському (11 видів) та Ужанському (дев’ять видів) національних природних парках.
“Червоні переліки” міжнародних конвенцій
Крім офіційних “червоних книг”, рідкісні види біорізноманіття охороняються на міжнародному рівні відповідними конвенціями.
Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення, яка відома також під назвами Вашингтонська і СІТЕ8, була прийнята в 1973 році у зв’язку з масовим вилученням видів дикої флори і фауни для міжнародної торгівлі в світовому масштабі. До цієї конвенції занесено більше ніж 14000 видів тварин і рослин. Конвенція передбачає строгий контроль за перевезенням через державний кордон зразків найбільш рідкісних і цінних видів рослин і тварин, без відповідного дозволу такі дії забороняються. До Додатку І конвенції занесені всі види, яким загрожує зникнення, торгівля якими спричиняє чи може спричинити негативний вплив на їх існування. Торгівля ними може бути дозволена лише у виняткових випадках. До Додатку II занесені види, які зараз ще не є під загрозою, але якщо торгівлю не регулювати, тоді такі види можуть опинитися під загрозою зникнення. До Додатку III можуть бути занесені біологічні види окремих країн, які на свій розсуд вважають, що торгувати ними не можна.
Конвенція про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування в Європі, яка була схвалена в Берні в 1979 році і тому відома під назвою Бернська, визначає цілий ряд видів флори і фауни, які є для Європи дуже рідкісними і важливими, оскільки в якійсь мірі представляють раритетний генофонд континенту. Його охорона не може бути забезпечена поза місцями існування цих видів. Основними завданнями Бернської конвенції є ведення міжнародного співробітництва, направленого на забезпечення мінімального рівня захисту для всіх видів у межах їх ареалів, а також підвищеного рівня захисту для найбільш вразливих, зникаючих і рідкісних видів. До Додатку І конвенції занесені види рослин, які підлягають суворій охороні - це 534 види рослин з 95 родин (49 видів зростає в Україні, з них ЗО занесено до Червоної книги України). До Додатку II занесені види тварин, що підлягають особливій охороні - 388 видів хребетних з 84 родин, 101 вид безхребетних з 18 родин (90 видів фауни занесені до Червоної книги України). До Додатку III занесені види, збереження яких здійснюється регулюванням їх чисельності - це 142 види хребетних тварин з 27 родин та 10 видів із шести родин безхребетних тварин, більшість з яких занесена до Червоної книги України. Додаток IV більше всього стосується збереження риб, у водоймах забороняється застосування вибухових речовин, вогнепальної зброї, отрути, анестезуючих речовин, змінного електричного струму, штучних світлових джерел тощо. Бюро Бернської конвенції видає спеціальні резолюції чи рекомендації стосовно заходів збереження окремих важливих видів у Європі (бурого ведмедя, вовка, рисі звичайної, норки європейської, видри європейської, птахів, земноводних, плазунів тощо).
За даними Каталогу раритетного біорізноманіття, в заповідниках та національних природних парках України зростає 27 видів судинних ро
слин, занесених до Бернської конвенції та 63 - до конвенції СІТЕ8. Мікологи Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України пропонують занести до переліків Бернської конвенції чотири види грибів, із фітоце-нофонду, який охороняється в заповідниках і національних природних парках, до Бернської конвенції занесено 41 рослинне угруповання.
Зелена книга України
Історія. Ідея створення книги була започаткована в Україні. Історія її втілення пройшла два етапи: науковий та нормативно-правовий, які час від часу перепліталися між собою. Спочатку розглянемо науковий шлях становлення Зеленої книги України.
Поняття “охорона рідкісних фітоценозів” у науковому сенсі виникло набагато пізніше, ніж поняття “охорони рідкісних видів рослин", і належить до вчення про фітоценофонд. Як вважає С.М. Стойко, зараз воно знаходиться на етапі активної охорони фітоценофонду, завданням якого має бути збереження фітоценотичної різноманітності в процесі філценогенезу в різних екологічних умовах.
Як відомо, проблема синтаксономічної охорони почала дискутуватися ще з початку 60-х років XX століття. Вперше Є.М. Лавренко в 1971 році теоретично обґрунтував необхідність охорони типових корінних фітоценозів нарівні з рідкісними. Згодом така точка зору зустрічається в геоботанічних працях вчених сусідніх з Україною центральноєвропейських країн, зокрема Польщі, Угорщини, Чехословаччини. Статус рідкісних фітоценозів визначають і відомі російські ботаніки Б.П. Колесников та А.М. Семенова-Тян-Шанська. У цей час в Україні з’являється поняття вторинних рідкісних фітоценозів, а С.М. Стойко в 1977 році вперше публікує список рідкісних рослинних угруповань Українських Карпат, що підлягають охороні. Російські геоботаніки П.Л. Второв, Б.П. Степанов у 1978 році вперше піднімають питання про необхідність створення “Красной книги редких и исчезающих раститель-ньіх сообществ СССР”, а інші починають класифікувати рідкісні рослинні угруповання на шість синфітосозологічних категорій, у тому числі і типові фітоценози, причому основна увага приділяється фітоценозам, які мають у своєму складі реліктові й ендемічні види. Паралельно вчені пропонують охороняти лісові фітоценози, види яких мають генетичну та селекційну цінність у практичному лісівництві. Поступово ця проблема захоплює все більше й більше коло вчених різних регіонів колишнього Радянського Союзу. В результаті почалося складання списків рідкісних рослинних угруповань для окремих природно-географічних регіонів.
С.М. Стойко в 1982 році дає визначення рідкісних, унікальних та типових фітоценозів, розробляє для них шість созологічних категорій, визначає мотиви охорони і вперше в Україні модернізує індекс созоло-гічної оцінки видів чеського ботаніка Яна Чержовського для інтегральної синфітосозологічної оцінки раритетних угруповань. У 1983 році на
VII з’їзді Всесоюзного ботанічного товариства запропоновано виділяти сім категорій унікальних, рідкісних і типових фітоценозів, що потребують пасивної охорони чи регулювання за допомогою різних господарських активних методів. На цьому ж форумі ботаніків Ю.Р. Шеляг-Сосонко і Т.Л. Андрієнко представили проект Зеленої книги України, яка у вигляді монографії побачила світ у 1987 році. Це була історична віха в розвитку світової синфітосозології. Лише через дев’ять років подібна книга створена для Сибіру. Для відбору до нового видання Зеленої книги України за типологічним принципом С.Ю. Попович і П.М. Устименко вперше публікують списки рідкісних асоціацій лісів у межах всієї України. Ю.Р. Шеляг-Сосонко і Т.Л. Андрієнко в 1996 році висунули ідею створення Зеленої книги Європи, хоча це мало вірогідно, бо надто вже різні фітосозологічні школи. Механізмом Зеленої книги забезпечується збереження, насамперед, фітоценосистем. Колективом авторів під керівництвом Ю.Р. Шеляга-Сосонка в 2002 році було започатковано опублікування за типологічною ознакою видання нового зразка “Зелена книга України. Ліси”. Наступним кроком українських природоохоронців має бути розроблення Книги рідкісних екосистем (біотопів) України. Власне на екосистемному рівні охорони можуть об’єднати зусилля вчені і практики багатьох країн світу.
На основі наукових результатів вчених Зелена книга України поступово здобуває своє нормативно-правове утвердження. На сьогодні її ідеологія знайшла втілення у цілому ряді прийнятих законодавчих та нормативних документів. В юридичній літературі вперше це поняття згадується в Програмі перспективного розвитку заповідної справи в Україні (“Заповідники”), затвердженій постановою Верховної Ради України від 22 вересня 1994 року, де наголошується на значенні Зеленої книги України як монографічного видання. В програмі “Заповідники” визначається стратегічне завдання: “Розробити і прийняти законодавчі акти про рослинний світ та про систему територій, що особливо охороняються, надати переліку рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, рослинних угруповань (“Зелена книга України") нормативного характеру, забезпечити його офіційне видання”. В цьому важливому для розвитку природно-заповідної справи документі також відмічається, що одним із критеріїв розширення географічної мережі природно-заповідного фонду мають стати мінімально порушені землі, на яких широко представлені рідкісні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України. Відповідно до даної програми було розроблене Положення про Зелену книгу України, яке затверджено наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України від 19 лютого 1997 року і в цьому ж році зареєстровано в Міністерстві юстиції України.
У Концепції збереження біологічного різноманіття України, затвердженій постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня
1997 року, наголошується, що біорізноманіття є національним багатством України, яке забезпечує екосистемні та біосферні функції живих організмів, їх угруповань та формує середовище життєдіяльності людини. Разом з тим постановою визначено одне із пріоритетних завдань у цій сфері - розробити геоінформаційні системи, насамперед щодо видів рослин і тварин, занесених до Червоної книги України, і рослинних угруповань, занесених до Зеленої книги України. На основі сукупності ендемічних видів рослин та їх угруповань виділяються також водно-болотні угіддя загальнодержавного значення, що визначено постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1999 року “Про затвердження Положення про водно-болотні угіддя загальнодержавного значення”.
Законом України “Про рослинний світ”, прийнятим Верховною Радою України 9 квітня 1999 року, вперше у правовій сфері дано визначення природних рослинних угруповань як сукупності видів рослин, що зростають у межах певних ділянок та перебувають у тісній взаємодії як між собою, так і з умовами довкілля. Цим надзвичайно важливим документом передбачені інші норми. Зокрема, фітоценози є об’єктами регулювання суспільних відносин у сфері охорони, використання та відтворення рослинного світу. Рідкісні і такі, що перебувають під загрозою зникнення, та типові природні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України, належать до природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення, і на них поширюється діяльність щодо збереження умов їх місцезростання. Тому потребують дозволу на спеціальне використання природних рослинних ресурсів власники та користувачі земельних ділянок, на яких знаходяться об’єкти рослинного світу, занесені до Зеленої книги України. При цьому вказуються шляхи відтворення рідкісних фітоценозів.
Рідкісні і такі, що перебувають під загрозою зникнення, та типові природні рослинні угруповання підлягають охороні на всій території України і заносяться до Зеленої книги України. Порядок ведення Зеленої книги України визначається положенням про неї, яке затверджується Кабінетом Міністрів України. Цим законом передбачений також облік природних рослинних угруповань, який ведеться в обсязі Державного обліку і кадастру рослинного світу.
Законом України “Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки" від 21 вересня 2000 року так само, як і програмою “Заповідники” до основних їх завдань віднесено: формування нових ділянок для забезпечення середовищ існування природних рослинних угруповань, занесених до Зеленої книги України. На територіях структурних елементів національної екологічної мережі (природні регіони, природні коридори, буферні і відновлювальні зони) має бути забезпечено проведення спеціальних заходів, спрямованих на запобігання знищенню чи пошко
дженню природних ландшафтів, природних рослинних угруповань, занесених до Зеленої книги України, поліпшення середовищ їх існування, створення належних умов для розмноження у природних умовах та для розселення. Інвентаризація рослинних угруповань, занесених до Зеленої книги України, передбачена науковою частиною даної програми.
Сучасне розуміння поняття “Зелена книга”, її ведення, шляхи визначення, збереження, відтворення і контроль природних рослинних угруповань, занесених до неї, зазначені у новому Положенні про Зелену книгу України, яке було затверджене постановою Кабінету Міністрів України 29 серпня 2002 року. Значення цього документа полягає в тому, що він встановлює склад науково-інформаційних показників, які необхідно визначити і занести на сторінки Зеленої книги України. Положенням визначені такі показники: біномінальна наукова назва рослинного угруповання, його синфітосозологічні індекс, клас і категорія, статус, поширення в Україні, фізико-географічні умови, біотоп, фітоце-нотична, аутфітосозологічна та ботаніко-географічна значущість, цено-тична структура та флористичне ядро, потенціал відновлюваності, вид режиму збереження, обґрунтування необхідності здійснення охорони, біотехнічні і созотехнічні рекомендації, джерела інформації, картосхема поширення рослинного угруповання.
Катетеризація. До видання 1987 року “Зеленая книга Украинской ССР: Редкие, исчезающие и типичньїе, нуждающиеся в охране расти-тельньїе сообщества” віднесені 127 рідкісних, зникаючих і типових фітоценозів різного синтаксономічного рангу. Це угруповання з домінуванням або співдомінуванням рідкісних, реліктових та ендемічних видів, ценози, які мають важливе значення для лісового та сільського господарства. У монографії “Зелена книга України. Ліси” описано 373 асоціації, які віднесені до І синфітосозологічного класу з показниками синфітосозологічного індексу вище 11. Серед них: в Українських Карпатах відмічено 169 асоціацій, в Гірському Криму - 97, що відповідає рівням багатства екотопічної різноманітності цих регіонів, у подільській частині лісової зони - 47, Степу - 98, Українському Поліссі та Лісостепу - по 16. До раритетного лісового фітоценофонду належать 23 формації, із них у складі неморальних лісів є 169 асоціацій, субсередзем-номорських - 130 і бореальних - 74. Ці раритетні асоціації поділяються на такі синфітосозологічні категорії:
перша категорія об’єднала 48 асоціацій з унікальним типом асо-ційованості домінуючих видів;
друга категорія об’єднала 143 асоціації з рідкісним типом асоці-йованості домінантів;
третя категорія об’єднала 79 асоціацій з рідкісним типом асо-ційованості домінантів, де останні розташовані на межі поширення;
четверта категорія об’єднала шість асоціацій з рідкісним типом асоційованості домінантів, які розташовані на межі висотного поширення;
п’ята категорія об’єднала 34 асоціації з рідкісним типом асоційованості домінантів, де серед останніх є реліктові види, які не мають правового природоохоронного статусу;
шоста категорія об’єднала 16 асоціацій з рідкісним типом асоційованості домінантів, де серед останніх є ендемічні види, які не мають правового природоохоронного статусу;
сьома категорія об’єднала 47 асоціацій з рідкісним типом асоційованості широко поширених домінантів.
За даними відповідного розділу Каталогу раритетного біорізноманіття, який у 2002 році був підготовлений С.Ю. Поповичем і П.М. Устименком, як прообраз синтаксономічного складу нового видання Зеленої книги України, сучасний раритетний фітоценотичний фонд Зеленої книги України складає 456 асоціацій і повністю представлений на всіх територіях заповідників і національних природних парків України, вісім фітоценозів відтворено у ботанічних садах Києва (Національний ботанічний сад ім. М.М. Гришка НАН України), Донецька (Донецький ботанічний сад НАН України) та Ялти (Нікітський ботанічний сад - Національний науковий центр УААН). Більша частина раритетних фітоценозів потребує абсолютного та регульованого заповідного режиму збереження.
Регіональні“червоні списки”
У природоохоронній практиці збереження рослинного і тваринного світу окремих регіонів, аналогічно як це робиться на загальнодержавному рівні, фахівці формують “червоні списки" рідкісного біорізноманіття. Часто такі списки мають подвійний характер - окремо для видів, занесених до Червоної книги України та міжнародних офіційних документів, а також списки видів за ступенем їх рідкісності в регіоні в цілому, включаючи види, що мають офіційний природоохоронний статус.
Перші в колишньому СРСР обласні “червоні списки” рідкісних видів рослин були підготовлені для Донбасу і затверджені Ворошилов-градським (82 види) і Донецьким (85 видів) облвиконкомами відповідно в 1978 і 1979 роках (Кондратюк, Бурда, 1980). На сьогоднішній день подібні списки складені майже для кожного адміністративного регіону України. Вони є неофіційними, тобто лише як наукові матеріали вчених, а також офіційними, які затверджуються місцевими органами влади. Як правило, офіційні списки народжуються з неофіційних на основі відпрацьованих категорій рідкісності видів рослин для певного регіону. Часто відповідні фахівці державних управлінь охорони навколишнього природного середовища вносять корективи до пропозицій вчених. Опріч того, вчені розробляють списки рідкісних видів і для окремих
природно-географічних регіонів (“Червона книга Гірського Криму", “Червона книга Чорного моря”, “Червона книга Донбасу” тощо), однак вони досі не мають офіційного статусу. Для прикладу, надаємо деяку порівняльну інформацію про кількісний склад охоронного фіторізноманіття двох географічно крайніх в Україні адміністративних областей.
Луганська область. Вдруге для даної області був складений список раритетних видів рослин у 1988 році. Сьогодні легітимним є список, який затверджений Луганською обласною радою в 2001 році. До нього увійшли шість видів водоростей, 10 - лишайникоутворюючих грибів, 222 - судинних рослин, тобто тільки такі види, яким загрожує небезпека в цій області. На думку багатьох вчених, цей список має бути значно ширшим і включати повинен близько 300-315 видів лише судинних рослин, або 18 % флори Луганської області.
Закарпатська область. Список раритетного фіторізноманіття даної області був затверджений розпорядженням Закарпатської обласної державної адміністрації в 1992 році. Він включає 137 видів рослин, що становить близько 7 % флори Закарпаття. Ужгородськими ботаніками пропонується цей показник значно збільшити до 485 таксонів судинних рослин, що становитиме 24 % флори цієї області. Цими ж вченими також складений “червоний список” раритетних рослинних угруповань за флористичною класифікацією, який включає 35 асоціацій, а також вперше в історії фітосозології України - “червоний список" бур'янів, який налічує 36 таксонів синантропної флори.
В адміністративних областях також складаються “червоні списки” раритетних видів флори і фауни і середовищ їх існування, занесених до відповідних “червоних переліків” міжнародних конвенцій. Окрім цього, установи природно-заповідного фонду часто практикують складання так званих “малих червоних книг" для відповідної окремої природно-заповідної території, наприклад, Червона книга Карпатського національного природного парку. Часто такі книги видаються значним накладом для популяризації природоохоронних знань серед населення.
Контрольні запитання і завдання
1. Які документи визначають правове поле “червоних переліків" біорізноманіття?
2. Охарактеризувати Червону книгу МСОП.
3. Охарактеризувати Європейський Червоний список.
4. Охарактеризувати Червону книгу України.
5. Охарактеризувати “червоні переліки” біорізноманіття міжнародних конвенцій.
6. Охарактеризувати Зелену книгу України.
7. Що таке обласні “червоні списки”?
3.3. Кодекс поведінки в заповідній природі
Кодекс поведінки - це зібрання керівних принципів, рекомендацій та прикладів практичної діяльності в особливих випадках. Комітет Міністрів Ради Європи ухвалює такі кодекси і надає їх урядам різних країн для використання і впливу на господарську діяльність та інші ініціативи економіки.
Про правила поведінки людини в природному середовищі мова ведеться вже дуже давно, власне з часу появи перших людських суспільств. У різних історичних формаціях ці правила були різними. Однак найгостріше дана проблема почала обговорюватися з виникненням на нашій планеті екологічної кризи. Тому природоохоронна громадськість світу наполягла на розробленні кодексів поведінки в процесі природокористування різними галузями економіки.
Подібний кодекс був розроблений експертами Ради Європи спеціально для поведінки системи транспорту під час формування та функціонування Всеєвропейської екологічної мережі. Особливо акцентувалася увага на шляхи збереження і поліпшення цінних характеристик біотичного та ландшафтного різноманіття, усунення чи зменшення прямого впливу транспортних комунікацій на довкілля. У 1998 році в Орхусі міністри довкілля Європи започаткували підготовку загальноєвропейського Кодексу поведінки в прибережних смугах. Крім цього, розробляються кодекси і в інших сферах, однак вони лише нормують і в жодному разі не заперечують конституційного права людей на спілкування з природою.
В радянські часи серед громадських організацій найбільш суттєвий вклад у розробку загальнореспубліканських правил поведінки в природі внесло Українське товариство охорони природи, діяльність якого припадає на другу половину XX століття. Особливо пожвавився природоохоронний рух громадськості в першому десятиріччі незалежності України. На Першій всеукраїнській конференції екологічної громадськості в Києві 15-16 грудня 2000 року було запропоновано для розгляду проект “Кодексу поведінки українського екологіста”, в якому передбачено основні постулати, такі як “екологічний світогляд”, “дотримання законності і порядності”, “поширювати знання та достовірну інформацію”, “діяти практично і бути відповідальним” та інші. Виходячи із вимог законодавства й орієнтуючись на це, необхідно усвідомлювати кожній людині, за якими правилами поводитися в природному середовищі і, зокрема, на природоохоронних територіях.
Під час перебування на природно-заповідній території, особливо вищого статусу, кожному відвідувачу необхідно познайомитися із правилами поведінки в заповідній природі, а також отримати відповідний дозвіл на відвідування. Крім того, відвідувачу необхідно оформити мар
шрутний лист, маршрутну книжку, а також дозвіл контрольно-рятувальної служби. Правила поведінки завжди повинні виписуватися на аншлагах вхідних пунктів. За час проходження, наприклад, екологічною стежкою, не можна: пошкоджувати будь-які об’єкти природи, зокрема рвати квіти, ламати деревні рослини, заготовляти плоди, ягоди, гриби, лікарські рослини, руйнувати нори, гнізда птахів, полювати, ловити рибу, раки, відхилятися від маршруту, заходити в небезпечні місця, створювати зайвий гамір, робити написи на деревах, камінні, скелях, аншлагах, смітити, купатися, розкладати палатки, палити цигарки в лісі, брати з собою вогненебезпечні та отруйні речовини, розводити вогнища у не відведених для цього місцях тощо.
Переважно в лісових заповідниках та національних природних парках України щорічно встановлюються періоди тиші, коли відвідування заповідних масивів забороняється. Вони встановлюються: весняний період - з травня по липень, а осінній - з вересня до середини жовтня.
Контрольні запитання і завдання
1. Що таке кодекс поведінки?
2. Які правила поведінки в природі, яка охороняється?
Завжди пам’ятайте: природа потребує спокою!
Розділ 4
ГЕОСОЗОЛОГІЯ - ТЕОРЕТИЧНА ОСНОВА ОХОРОНИ ПРИРОДИ
4.1. Ідеології природно-заповідної справи
Природно-заповідна справа зародилася в давні часи, але як сфера усвідомленої суспільної діяльності окремих країн існує в світі вже близько 150 років. За весь цей час незмінним її кредо є виховання в людей гуманного відношення до природи. Офіційно точкою відліку можна вважати час створення перших національних парків у США, державних заповідників у Росії та природних резерватів у Західній Європі. Це різні країни, природно-заповідна справа в яких зароджувалась так само на різних ідеологічних засадах. Протягом століть у тій чи іншій мірі елементи всіх ідеологій дійшли до наших днів. На сьогодні, коли екологічна криза на планеті стала реальною і майже незворотною, можна спостерігати в деякій мірі процес зближення цих ідеологій, насамперед, на гуманістичних засадах. Людство повинно усвідомити, що порятунок від еколого-техногенних катаклізмів, бумерангів і катастроф полягає лише в гуманному відношенні до природи, іншої альтернативи не існує. Зокрема, про це досить виразно в 1978 році аналізував американський натурфілософ Д. Еренфельд у своїй книзі “Високомірність гуманізму".
Відомий та невгамовний охоронець природи В.Є. Борейко, сповідуючи ідеї гуманного ставлення до природи, в 2002 році виділив чотири ідеології розвитку природно-заповідної справи, а саме: 1) сакральне заповідання; 2) природно-ресурсне заповідання; 3) заповідання унікальної і цінної для науки природи для майбутніх поколінь людства або “класичне заповідання” навіки; 4) заповідання прав дикої природи для самої себе або “етика дикої природи”.
Сакральне заповідання- це найдревніша ідеологія природно-заповідної справи, яка заснована на поклоніннях богам і духам, що втілилися в природні об’єкти. Вона характерна для багатьох світових релігій: язичництва, буддизму, даосизму, індуїзму, рідше ісламу та християнства, тобто дика природа вважається священною і охороняється лише завдяки наявності у ній ознак божества. Елементи сакральної охорони природних об’єктів збереглися і понині, однак таке заповідання не є офіційним. Можна навести багато прикладів зі світового досвіду, але, мабуть, найбільш символічними для українського менталітету є священні дерева та печери. Досі існують традиції збереження
вапнякових печер церквою в національних природних парках “Святі Гори” та “Подільські Товтри”.
Заповідання природних ресурсів - одна з найбільш ранніх офіційних (державних) ідеологій природно-заповідної справи, яка передбачає у сьогоднішньому контексті екологічно збалансоване використання природних ресурсів. За цією ідеологією, віддається перевага матеріальним цінностям дикої природи, які на природно-заповідних територіях уособлюються як ресурсозберігаючі сховища у зміненому людиною середовищі. У зв’язку з переходом цивілізованих країн світу на концепцію сталого розвитку визнається, що кожний природний ресурс повинен мати свою ціну, і не тільки у грошовому еквіваленті. Отже, елементи даної ідеології у певній мірі проявляються й на функціональній структурі сучасних територій і об’єктів природно-заповідного фонду України, насамперед, поліфункціонального змісту, а також у значній мірі в заказниках та ресурсних угіддях міжнародної класифікації природоохоронних територій. Власне і Закон України “Про природно-заповідний фонд України" частково відображає сутність цієї ідеології. Особливо нині достатньо сприятливим ґрунтом для її розвитку став перехід України на засади ринкової економіки. Тому не дивно, що прихильники ресурсної ідеології, а їх ще досить багато, зокрема в органах виконавчої влади, нерідко виступають проти ідеї абсолютної заповідності природи. Лише правова держава може дозволити собі відмовитися від ідеї абсолютної заповідності, якщо це стане корисним для живої природи.
Системне заповідання для майбутнього- це класичний напрям розвитку природно-заповідної справи для науки та прийдешніх поколінь через формування системи природно-заповідних територій. За своєю формою класичне заповідання має два основних центри походження: американський, в основі якого є національні парки, та російський, що базується на заповідниках як основній формі охоронюваних природних територій. Класичне заповідання на сьогодні є домінуючою ідеологією, яку започаткували відомі вчені, академіки і професори-Й.К. Пачоський, В.В. Докучаєв, І.П. Бородін, Є.М. Лавренко, І.Г. Підоплічко, В.І. Талієв та інші, а серед зарубіжних - Г. Конвенц, Я. Павліков-ський, А. Златнік. Ця ідеологія базується на комплексному екологічному розумінні природи та її, передусім, наукової цінності, всебічній важливості природи для виживання людської цивілізації завдяки гуманному ставленню до неї. Вона передбачає і деякі елементи можливого використання дикої природи в наукових, освітніх, рекреаційних, релігійних чи інших екологічно збалансованих цілях. Саме такі ідеї проповідували в 1872 році американці під час створення першого в світі Йєллоустон-ського національного парку. Тобто, вже тоді були закладені антропо-центричні ідеї (все для блага людини). Прикладом втілення цієї ідеоло
гії є відсутність в Україні куточків природи, які б не використовувалися людиною. Досі встановлюються ліміти та видаються дозволи на використання ресурсів майже недоторканої природи природних заповідників у наукових, освітніх чи навіть рекреаційних цілях, наприклад, для природних заповідників переважно Гірського Криму. В цьому полягає антропоцентричність заповідання, тобто охорона не від людей, а збереження для людей. Мабуть, тому ідеологія класичного заповідання покладена в основу чинного Закону України “Про природно-заповідний фонд України”.
Етика заповідання дикої природи - молода ідеологія, яка зародилася в Західній Європі наприкінці минулого століття за ініціативою норвезького вченого Ерне Нейса, хоча її ідеї проголошувалися ще на початку століття класиками російської природно-заповідної справи-Г.О. Кожевніковим та О.П. Семеновим-Тян-Шанським. Сучасним провідником даної ідеології в Україні є В.Є. Борейко. Ці охоронці природи відстоюють рівні моральні права на існування людини і водночас дикої природи. Згідно з даною ідеологією, в природних заповідниках визнається пріоритетне право не людини, а дикої природи. Прихильники моралі дикої природи вважають її священною, яка має внутрішню цінність, свої цілі та інтереси, права на свободу і навіть на щастя існування. Ідеологією моралі дикої природи визнається лише режим абсолютної заповідності в природних заповідниках, а втручання в їх природні процеси вважається гріховним. За останні два десятиріччя в Західній Європі та США набув поширення в дечому навіть радикальний природоохоронний рух, перші паростки якого зароджуються і в Центральній та Східній Європі, згадаймо на межі століть екологічні рухи за порятунок заповідної Говерли, Хортиці, Дельти Дунаю. Радикальні мотиви наглядно зображені навіть в одній із серій художнього фільму “Далекобійники”.
Отже, природно-заповідна справа - це ідеологічно комплексна і гуманно виважена проблема сучасної цивілізації. Безперечно, що кожна з ідеологій має право на існування, але оптимальним для суспільства було би розумне їх поєднання, використавши все раціональне. Вже стало очевидним, що Україні потрібна нова національна ідеологія, основні мотиви якої варто закласти в розроблення концепції і стратегії розвитку охорони природи на найближчу і подальшу перспективу. На нашу думку, стрижневим принципом такої концепції має бути пріоритетність випереджаючого і паралельного розвитку науки, без якої природно-заповідна справа неможлива, оскільки є її теоретичною і методологічною основою. Звідси випливає необхідність забезпечення науково обґрунтованого розвитку цієї галузі. Ідеологія і теоретична сфера природно-заповідної справи повинні спиратися власне на системні дослідження, в тому числі і соціологічні, та правову базу науки і наукової діяльності.
Таким чином, не дивлячись на всі труднощі переходу нашої країни до ринкової економіки, природно-заповідна справа завдяки поклику єдності держави, науки, освіти та широких кіл природоохоронної громадськості, зуміла не лише вціліти в умовах зміни суспільних формацій, але і закласти міцні підвалини охорони природи для її прогресивного розвитку, метою якого є забезпечення екологічної стабільності ландшафтів як запоруки життя і процвітання Українського народу.
Контрольні запитання і завдання
1. Перелічити основні ідеології природно-заповідної справи.
2. Коротко охарактеризувати кожну ідеологію природно-заповідної справи.
4.2. Наука про заповідання природи
4.2.1. Зародження та становлення
Геосозологія, як і кожна наука, має історію свого розвитку. В її зародженні та становленні виділяємо наступні періоди.
Давній період. Це період проявлення первісних природоохоронних знань. Як показав бібліографічний пошук, історія прикладної науки про охорону природи сягає давніх часів, про що свідчать деякі публікації та архівні довідки. Зокрема, в Індії ще в 242 році до нової ери був виданий указ про охорону унікальних лісових ділянок, а С.М. Крамер у своїй роботі, опублікованій у 1991 році, наводить текст із глиняних табличок древнього Шумера (зберігаються в Лондоні, Стамбулі та Філадельфії), який засвідчує про примітивні наукові дослідження на охоронних територіях. Не виключав можливості досліджувати “тварин і птахів у парках і заповідних місцях” Ф. Бекон в утопічному романі “Нова Атлантида”.
Період ХУІІ-ХІХ століть. Це час зародження перших наукових ідей в охороні природи, серед яких у XVII столітті класичний підхід до збереження природи через її дослідження запропонував французький філософ Ж.-Ж. Руссо. У 1799-1804 роках німецький фітогеограф О. Гумбольдт, вивчаючи у Венесуелі велетенські дерева з родини мімозових, увів у наукову літературу поняття "пам’ятки природи”. У 1864 році відомий американський природодослідник Д. Марш у своїй книзі “Людина і природа" застерігав людство, що темпи антропогенізації природного середовища настільки стрімкі, що стануть “провісниками таких бід, як порок, варварство і навіть, можливо, повне вимирання людської раси”. В 1893 році київський іхтіолог І.Н. Фалєєв широко публікує результати своїх досліджень на Дніпрі та озері в Конча-Заспі і вперше звертає увагу на необхідність рибних заказників, вважаючи,
що “рослинність, яка оточує заповідні озера чи затоки, має бути недоторканною”. Питання про заповідання природи для науки вперше порушив відомий ґрунтознавець В.В. Докучаєв, який з метою збереження найбільш характерних степових екосистем Херсонської губернії пропонував досліджувати їх, створивши для цього відповідну науково-дослідну станцію. Він був першим вченим, який на теренах сучасної України поставив питання про охорону природних територій у науковому плані. В.В. Докучаєв у 1894-1895 роках у своїх працях, написаних за результатами експедиційних досліджень, закликає до збереження “для потемків та науки” цілинного степу, його характерних рослинних і тваринних форм. Таким чином, народилася ідея поєднання охорони і науки у межах заповідних природних територій, яка розвивається й досі.
Період першої половини XX століття. Період зародження наукових природоохоронних напрямів досліджень. Більш-менш складену думку про формування природоохоронної галузі природничих наук висловив американський вчений Д. Марш на початку XX століття. В перше десятиріччя XX століття Американське екологічне товариство, Американська асоціація сприяння науковому прогресу, Швейцарське товариство охорони природи під керівництвом П. Саразена активно піднімали питання про необхідність використання тільки в наукових цілях природно-заповідних територій, у тому числі й національних парків, і складання науково обґрунтованого реєстру цих об'єктів. Однак з сучасних позицій можна припустити, що на той час наукові дослідження ще були фрагментарними і не розглядалися як базовий критерій концепції територіальної охорони природи.
У Росії засновником науки про заповідники вважається Г.О. Кожев-ніков. У 1908 році він науково обґрунтував ідею виділення окремих природних ділянок з особливою охороною, тобто створення заповідників лише для постійних спостережень за змінами в рослинному і тваринному світі, щоби дізнатися справжній хід еволюції екосистем. Тобто, він започаткував ідеологію, яка й досі має дуже багато прихильників, ідеологію про абсолютну заповідність унікальної природи. В первісному значенні це була його, насамперед, наукова мета: “Не треба нічого усувати, нічого додавати, нічого поліпшувати. Слід залишити природу самій і спостерігати за результатами”. До речі, в 1974 році відомий американський еколог Б. Коммонер цей, власне кажучи, основоположний закон природи означив у формі афоризму: "природа знає краще”. Таким чином, Г.О. Кожевніков - один із перших у Російській імперії науково обґрунтував ідею створення заповідників як наукових установ без втручання людини, щоби мати можливість безперервно вивчати розвиток природи в її первинному вигляді, досліджувати закономірності функціонування живої природи, а також пізнати закони еволюції органічного світу для практичної діяльності, у тому числі і приро
доохоронної. Так зародився еколого-еволюційний напрям природоохоронних досліджень та ідея абсолютної заповідності природи. Через два роки для роботи ботанічної станції на заповідних степах Херсонщини Й.К. Пачоський склав спеціальну програму наукових спостережень, ідея якої з часом була взята для сьогоднішньої програми “Літопис природи”. Цей вчений глибоко усвідомлював важливість поєднання завдань ботанічних станцій і заповідних степових ділянок.
Одночасно з Й.К. Пачоським у 1910 році основоположник наукового лісознавства Г.Ф. Морозов висловив принципово нову думку про те, що виділення заповідних ділянок повинно відбуватись, за можливості, планомірно і відповідно на землях, які є характерними для природи ботаніко-географічних регіонів. Це означає, що повинна бути яка-небудь репрезентативність по відношенню до типів рослинності, а заповідники необхідно системно створювати за географічним підходом. Так зародився географічний напрям формування мережі природно-заповідних територій. При цьому треба відмітити, що цей напрям наукових досліджень досі остаточно не запроваджений у практику природно-заповідної справи, і тому ще залишається одним із перспективних у територіальній охороні природи.
На початку другого десятиріччя, а саме в 1911 році Г. Конвенц публікує свою відому працю “Загроза пам’яткам природи та пропозиції для їх збереження”. До цієї категорії він відносить унікальні й рідкісні об’єкти первісної природи. На той час вже інтенсивніше почав розвиватися еколого-еволюційний напрям природоохоронних досліджень. Після Г.О. Кожевнікова він був далі розвинутий багатьма іншими вченими - І.П. Бородіним, Д.М. Анучиним, Д.К. Соловйовим, О.А. Янатою і В.В. Станчинським. Однак перше загальне визнання наукова охорона природи отримала після першого міжнародного з’їзду з охорони природи, який відбувся в 1913 році у Швейцарії. У 1914 році виходять у світ перші в Україні книги з охорони природи В.І. Талієва “Охороняймо природу” та І.П. Бородіна “Охорона пам’яток природи”. В 1917 році В.П. Семенов-Тян-Шанський виявив 46 різних географічних зон, які за аналогією до американських національних парків підходять для створення мережі заповідників.
У третьому десятиріччі дещо сповільнились темпи природоохоронних досліджень. У 1927 році в США з’явилися перші природоохоронні території науково-дослідного біологічного профілю. В 1928 році Г.О. Кожевніков своєю статтею в журналі “Охорона природи” знову наголосив про необхідність у проведенні безперервних фундаментальних досліджень у заповідниках. За спеціальною програмою такі дослідження вперше були апробовані в "Асканія-Нова” та Кримському державних заповідниках. У 1933 році польський вчений А. Водзічко вперше запропонував термін “фізіотактика” як варіант назви природо
охоронної науки. В цілому в 30-40-х роках XX століття через політичні упередження та воєнний період був помітний спад наукових природоохоронних досліджень.
Період другої половини XX століття. Це період оформлення геосозології як системи наук. Лише з 50-х років минулого століття почалося помітне відновлення розвитку заповідної геосозології завдяки фундаментальним працям відомих вчених США - Д. Еренфельда, Польщі- В. Готеля, України - Є.М. Лавренка, С.М. Стойка, Росії -Л.К. Шапошнікова, І.П. Лаптєва, А.М. Семенової-Тян-Шанської, В.Є. Соколова та інших. Потреба визнання охорони природи як окремої науки обговорювалась на конгресі МСОП, що відбувся в 1959 році в Афінах і Дельфах, а через 10 років на такому ж форумі в Делі Ж-П. Гаррой пропонує визначення національного парку.
На початку 60-х років розпочинаються аналітичні ботанічні дослідження репрезентативності української мережі заповідників. У результаті було встановлено, що рослинний світ багатьох із них великою мірою не репрезентативний і не відповідає еталону цієї категорії. У степових заповідниках розпочинаються дослідження режимів збереження рослинного покриву, особливо його рідкісних видів. Було висловлено припущення про можливість застосування режиму регульованої заповідності.
На той час з літератури вже було відомо декілька термінів, запропонованих для науки про охорону природи - фізіотактика, геотехнія, ноогеніка, екологія людини тощо. На думку професора З.М. Стойка, найкраще сутність природоохоронної науки відображає запропонована у 1966 році польським геологом В. Готелем назва - созологія ("созо”, “г-гчпзо”, “содзейн” - грецьке (ошб^ш), що означає рятувати, охороняти, згадаймо також і морське “808”). Беручи до уваги, що на зміну територіальним проблемам охорони природи прийшли техноекологічні проблеми природоохоронного спрямування, Л.К. Шапошніков у 1970 році пропонує називати дану наукову галузь созіоекологією, яка вивчає взаємовідношення живих організмів із оточуючим середовищем з метою їх охорони.
В 70-ті роки остаточно закріпилась назва природоохоронної науки. Виходячи з минулого наукового надбання, дану галузь науки С.М. Стойко з 1973 року логічно називає “охорона біосфери”, як глобальної екосистеми, або “геосозологія”. Він її розглядає не лише як самостійну автономну науку, як систему природоохоронних наук, бо на той час у природознавчій літературі існувало вже декілька визначень охорони природи як науки. Розвиваючи пропозицію Л.К. Шапошнікова, С.М. Стойко у 1977 році вводить термін екосозологія, тобто наука про охорону екологічних систем. Різниця між екосозологією та созіоекологією полягає у тому, що перша є розділом геосозології, друга — спеціалі-
зованої екології. Однак лише починаючи з 70-х років XX століття наукові інтереси захоплювали все більший природоохоронний простір не тільки в Європі, але і в США, де наука стала альтернативою рекреаційного світогляду в природоохоронній справі. Причинами цьому стали законодавчі акти 1964 і 1976 років, якими зобов’язували управляти природоохоронними територіями тільки на науковій основі. У 1980 році на пленарному засіданні ООН була прийнята Світова хартія охорони природного середовища.
У 80-ті роки в Україні до терміну “геосозологія” багато вчених відносилися ще з насторогою, надаючи перевагу традиційному “охорона природи". Однак у 90-х роках відбувся остаточний перелом у стереотипах мислення природоохоронців. Це сталося після виходу ряду фундаментальних праць геоботаніків, захисту деяких дисертаційних робіт і особливо під час виконання Карпатського і Дунайського проектів Глобального Екологічного фонду.
Контрольні запитання і завдання
1. Охарактеризувати стан розвитку науки до XX століття.
2. Охарактеризувати стан розвитку науки в XX столітті.
4.2.2. Зміст і структура
Зміст геосозології
За останнє півстоліття екологія стала теоретичною основою розвитку науки про охорону природи. Вона належить до тих природничих наук, які повинні відігравати особливу роль у створенні наукових основ не лише охорони природи, але й раціонального природокористування. М.Ф. Реймерс найбільш повно обґрунтував значення екології як фундаментальної основи для знань з охорони природного середовища. Такий фундамент створюють дослідження екологічних систем, використання екологічних законів та методів. Екологічні системи дають можливість здійснити науковий аналіз всіх рівнів живого та відповідних явищ, пов’язаних із охороною природи. Екологічні закони мають особливе значення для вирішення проблем охорони природи (закони регуляції, компенсації, оптимізації, рівноваги тощо). Наприклад, знаючи дію механізму рівноваги, можна попередити негативні впливи на екосистему або підвищити її стійкість. Однак сьогоднішні можливості екології у вивченні проблем охорони природи ще недостатні. Нині екологи ще не можуть відповісти на питання, як повернути до первісного вигляду і стану всі функціональні зв’язки екосистеми, екологічна рівновага яких порушена техногенними впливами. Головна умова, про яку завжди треба пам’ятати, - це забезпечення єдності між компонентами екосистеми. Зберегти певний біологічний вид чи популяцію, якесь рослинне чи тваринне угруповання можна лише при одночасній охороні всієї 77
екосистеми, в якій функціонує даний вид. Порушувати рівновагу між біотичним і абіотичним середовищем неприпустимо.
Разом з історією охорони природи еволюціонували і відповідні наукові дослідження системи взаємовідношень “природа - людське суспільство”. Вже зараз можна стверджувати, що уявлення про охорону біосфери як системи практичних заходів трансформувалося в погра-ничну інтегральну наукову дисципліну - геосозологію, що займає певне місце в системі природознавчих та суспільних наук. Вона, як наукова дисципліна, має свою мету, методи, об'єкт та предмет досліджень.
При здійсненні природоохоронних досліджень геосозологія користується переважно методами споріднених з нею наук природничого циклу - екології, біогеоценології, біогеографії, ландшафтознавства та інших. Водночас виробляється і власний методологічний механізм порівняльного вивчення інтегрального антропогенного впливу на екосистеми. У практиці геосозологічних досліджень вже застосовуються методи моделювання антропогенного впливу на екосистеми і математизації антропогенних процесів, методи вивчення і прогнозування глобальних антропогенних змін середовища, методи стеження за станом навколишнього природного середовища. Без сумніву, з подальшим розвитком геосозології будуть удосконалюватись існуючі і розроблятись нові власні методи природоохоронних досліджень. Найближчим часом вченим потрібно опрацювати комплексні методи дослідження взаємодії суспільства і природи.
Об’єктами геосозології є біологічні й екологічні системи різного рівня від генетичного до біосферного, які охороняються чи потребують охорони, а її предметом - вивчення законів збереження органічного й неорганічного світу для виживання людської цивілізації. С.М. Стойко дає таке визначення: геосозологія — це система наукових дисциплін, що аналізують і досліджують взаємодію суспільства і природи, вивчають причини і наслідки антропогенного й стихійного впливу на екосистеми біосфери та розробляють конструктивні заходи їх збереження і способи регулювання з метою забезпечення сприятливих екологічних умов для біогенезу і нормального функціонування біосфери.
Структура геосозології
Геосозологія (біосферосозологія) за проблематикою, обсягом і характером досліджень належить до системи інтегральних наук. В її структурі С.М. Стойко виділив декілька самостійних природоохоронних дисциплін. У цьому контексті геосозологія поділяється на: екосозологію, фітосозологію, зоосозологію, гідросозологію, педосозологію, созологію надр, аеросозологію, созологію ландшафтів, заповідну геосозологію, економічну созологію, правову геосозологію, соціальну геосозологію та космосозологію. У свою чергу, екосозологія поділяється на загальну
(глобальну) та спеціальну (охорона міст, промислових комплексів тощо). Кожна з цих дисциплін має свій предмет досліджень і власні науково-теоретичні основи розвитку. Коротко охарактеризуємо лише найбільш визнані - біосозологію та заповідну геосозологію.
Біосозологія. Наука про охорону біорізноманіття за об’єктами збереження поділяється на фітосозологію, зоосозологію та мікосозоло-гію, а за рівнями збереження живого - на аутбіосозологію, дембіосозо-логію та синбіосозологію. Для прикладу розглянемо структуру фітосо-зології.
На нашу думку, за об’єктами дослідження фітосозологія поділяється на аутфітосозологію і флоросозологію, синфітосозологію і геоботанічну созологію (созогеоботаніку в системі науки про рослинність). Виходячи із законів континуальності рослинного покриву, флоросозологію і геоботанічну созологію пов’язує спільна проблема охорони генетично близьких флори і рослинності. Якщо виникають спільні завдання цих наукових напрямів щодо збереження флористичної та фітоценотичної різноманітності на основі районування земної поверхні в межах великих ботаніко-географічних регіонів чи навіть континентів, у такому разі можна говорити про синтез комплексного напряму науки - фітогеографічну созологію, яка, очевидно, є головним науковим фундаментом фітосферосозології як теоретичної основи біосферо-созології.
За останнє десятиріччя особливого розвитку набув спеціальний розділ фітосозології - синфітосозологія, тобто вчення про охорону фітоценозів. Воно виникло з поняття “охорона рідкісних фітоценозів”. Впродовж останніх 20 років нами детально досліджено проблеми син-фітосозології. У результаті аналізу було встановлено, що сукупність окремих фітоценозів складає фітоценофонд, вчення про який розкриває сутність механізму збереження фітоценотичної різноманітності в процесі філценогенезу в різних екологічних умовах. У цьому контексті наукові засади охорони сукупностей багатьох фітоценозів у системі безперервної територіальної фітоценотичної різноманітності фітостро-ми належать до сфери геоботанічної созології. Цей науковий напрям представляє синтез загальної геоботаніки та геосозології. Історичними і базовими коренями розвитку науки про охорону рослинності є структурна і функціональна синфітосозологія, яка зародилася завдяки фітоценології та заповідній геосозології. Її понятійний апарат лише починає формуватися, визначаються шляхи розвитку, зароджується методологія. Вірогідно, географія та динаміка континуальної рослинності, а також екологічні механізми фітоценотичних взаємозв’язків, розрив яких веде до втрати фітоценофонду, є геоботанічними основами розвитку цього напряму. Саме вони розкривають наукову сутність законів охорони рослинності як континууму фітоценосистем.
Таким чином, об’єктами біосозології є біологічні види живої природи, їх популяції та біоценотичні сукупності в середовищах існування, які охороняються або потребують охорони. Предметом біосозології є дослідження проблем збереження біорізноманіття, стеження та прогнозування його динаміки, вироблення созотехнічних рекомендацій для всіх рівнів організації живого. Її першочерговим завданням є формування “червоних переліків” охоронюваних біологічних видів та їх угруповань.
Заповідна геосозологія. Як кожна еколого-соціальна наука, вона розвивається на теоретичних і прикладних основах (рис. 4.1). Екологічними основами заповідної геосозології є наукові дисципліни з охорони водного і повітряного простору, геологічного середовища, ґрунтів, ландшафтів і біорізноманіття територій та об’єктів природно-заповідного фонду й екомережі в аспекті правових, економічних, соціальних й технологічних засад збереження. В цьому контексті можна виділити заповідну біосозологію, яка виступає теоретичною основою збереження біотичного різноманіття системи природоохоронних територій.
Рис. 4.1. Структура заповідної геосозології
Отже, об’єктами заповідної геосозології є виділені, запроектовані та зарезервовані для заповідання природні території та їх мережі, території та об’єкти природно-заповідного фонду та їх мережі, охоронні зони, екологічні мережі та її територіальні елементи, біорізноманіття вищезазначених природоохоронних територій. Предметом заповідної геосозології є вивчення, виділення, резервування, проектування та функціонування територій і об’єктів природно-заповідного фонду, їх мережі й екомережі.
Таким чином, теоретичною основою охорони природи є геосозологія, природно-заповідної справи - заповідна геосозологія та біосозо-логія, які серед багатьох розділів науки про охорону природи на сьогоднішній день набули найширшого розвитку. В системному контексті геосозологія вже визнається деякими галузями географічних, соціальних і технічних наук, наприклад, ландшафтознавством, урбаністикою, які використовують її практичні і теоретичні досягнення під час ландшафтного проектування, розміщення виробничих комплексів, у містобудівництві тощо.
Контрольні запитання і завдання
1. Що є теоретичною основою охорони природи?
2. Описати структуру геосозології і дати визначення цієї науки.
4.2.3. Напрями розвитку теорії
Природно-заповідна справа, як інтегральна сфера людської діяльності, базується на теоріях окремих наук - екології, ботаніки, зоології, географії, правознавства, економічної науки тощо. Розглянемо лише деякі узагальнені теоретичні напрями, які є основою розвитку заповідної геосозології як наукового базису природно-заповідної справи.
Критичний мінімум. У сучасній геосозологічній науці однією із фундаментальних є проблема розмірності й розрахунку мінімальної площі та мінімальної оптимальної конфігурації природно-заповідної території. Серед вчених світу окреслилися два напрями розв’язання цієї проблеми. Одні вважають, що природоохоронні території лише великих розмірів у повній мірі здатні репрезентативно забезпечити збереження всієї гами біотичного та ландшафтного різноманіття. Інші обґрунтовують можливість збереження в мережі малих об’єктів, якщо її оптимально організувати, що, безперечно, заслуговує на увагу. Одним із суттєвих недоліків малих природоохоронних територій є явище крайових ефектів. Чим менша площа, тим більший крайовий ефект. Тому дуже важливо мати оптимальну конфігурацію у вигляді кола чи квадрата, хоча на практиці такі варіанти зустрічаються досить рідко.
Очевидно, що для визначення розміру площі необхідно керуватися системним підходом, який би враховував як екологічні, так і соціальні 81
фактори. Із біотичних факторів в основу визначення розмірності, наприклад, природних заповідників, беруться генетичний, екологічний, біогеографічний, флоро-ценотичний та емпіричний критерії. В теорії заповідної геосозології за генетичним критерієм визначаються передусім порогові величини - мінімальна чисельність, стабільність та особливо в останній час життєздатність цільових для збереження популяцій, за екологічним - стабільність екосистем, біогеографічним -принципи острівної біогеографії, флороценотичним - елементарні флори і системна континуальна єдність флороценотипів, їх мінімальні ареали тощо. Зважаючи на це, в природно-заповідну справу вченими вводиться поняття територіального мінімуму для об’єктів кожної геосо-зологічної категорії залежно від типу екосистем. Територіальний мінімум визначається для всіх основних типів екосистем і водночас є головним у формуванні механізму територіальної організації природно-заповідної території. Мірилом мінімальної площі природно-заповідної території в деякому розумінні можуть бути ізольовані лісові масиви серед антропогенних ландшафтів. Тому важливо знати критичну площу природно-заповідної території, щоб визначити механізми адекватного реагування щодо збереження, насамперед, вразливих біологічних видів.
Відомий російський вчений у галузі охорони природи К.Д. Зиков у 1985 році з розрахунку на ландшафтну провінцію, яка включає водночас природні і соціально-економічні території, рекомендував для трьох груп регіонів нормативи площадних розмірів природних заповідників.
І. Найменш освоєні райони тайги та високогір’я Сибіру, півночі Далекого Сходу та Північного Уралу мають бути представлені системою із заповідника-еталона (площа 200-2000 тис га) та декількох резерватів строгої охорони (10-50 тис га) для характерних та унікальних ландшафтів, які не увійшли до основної території.
II. Помірно освоєні регіони мішаних лісів Далекого Сходу, європейської тайги, Кавказу і промислового Уралу мають бути представлені системою, що включає групу, доповнюючи один одного умовно еталонних заповідників (50-200 тис га) і ряду резерватів (1-5 тис га), для характерних та унікальних, у тому числі ендемічних компонентів екосистем.
III. Значно перетворені регіони мішаних і широколистяних лісів, Степу, Лісостепу Європейської частини Росії мають бути представлені системою, яка складається з декількох взаємодоповнюючих і репрезентативних умовно еталонних заповідників (5-50 тис га) з філіалами (0,1-1 тис га) для характерних і реліктових компонентів природних комплексів.
Відомий в Європі український вчений у галузі охорони природи С.М. Стойко (1983) рекомендує мінімальні розміри площ охорони лісових об’єктів, розташованих у рівнинних і гірських районах Європейської широколистянолісової області в межах України, відповідно встановлювати 200 і 300 га. Для лісостепової зони ми вважаємо, що
мінімальна площа лісових природно-заповідних територій повинна становити 100 га, в степовій зоні треба охороняти всю наявну тут лісову рослинність. Наприклад, лісові природні території, які займають площі менші за п’ять тисяч гектарів або мають мозаїчну чи видовжену форму шириною до десяти кілометрів, недоцільно виділяти під створення природних заповідників та зрештою і національних природних парків, які не спроможні будуть забезпечити їх основну природоохоронну функцію.
МСОП для національних парків пропонує мінімальний розмір "території-ядра" до 1000 га, а вся його територія може бути не меншою 2000 га, а для регіональних ландшафтних парків цей мінімум складає 5000 га. До мінімальної площі в першу чергу необхідно віднести ділянки ландшафтів з популяціями видів, угруповань та екосистем, які мають офіційне міжнародне та національне біосозологічне значення (Європейський Червоний список, Червона книга МСОП, Червона і Зелена книги України, “червоні списки” міжнародних конвенцій, угод тощо), об'єкти, що мають інше вагоме наукове значення (праліси, корінні степи, унікальні болота, альпійські і субальпійські екосистеми, літораль і сублітораль тощо).
Деякі зарубіжні вчені (Д. Ейзенберг, Р. Прімак та інші) виділяють природоохоронні території за розмірами і відповідно за різними ступенями захищеності біорізноманіття. Безперечно, в такому випадку велике значення має площа, однак надзвичайно важливу роль відіграє якісний і кількісний склад об’єктів охорони, ступінь антропогенного впливу та види режимів збереження. Можливо, для збереження окремих сте-нотопних популяцій рослин, безхребетних чи дрібних хребетних тварин достатні і мінімальні площі (декілька десятків гектарів). Складнішою є проблема збереження популяцій видів великих диких тварин. Наприклад, включення до національного парку “Вільпатту” Шрі-Ланка (580 км2) сусіднього паліативу (214 км2) забезпечило збереження місцевої популяції слонів у кількості 70 особин, а для 20 особин леопардів площі цього національного парку виявилося замало. Лісовий резерват “Букіт Тімах” в Сінгапурі площею 50 га (0,2 % лісів країни), який створено в 1860 році в межах зони міста, дав притулок 74 % флори, 72 % видів птахів та 56% видів риб країни (СогІеН, Тигпег, 1996). Подібну закономірність можна спостерігати і в Україні, зокрема, на прикладі рослинності Голосіївського лісу в місті Києві.
Крім цього, треба звернути увагу ще на один аспект цієї проблеми. Під час виділення природно-заповідної території необхідно враховувати динамічні процеси її рослинності. Наприклад, значна кількість тварин свою життєдіяльність пристосовує до відповідних сукцесійних стадій екосистем. Коли на мінімальній площі (10 % території резервату) не протікають екзогенні динамічні процеси (заростання вирубок, боліт, лук
тощо), тоді виникає небезпека загрози втрати цих видів, як це сталося з мисливською фауною в Поліському природному заповіднику, де ре-зерватогенні зміни в соснових лісах змусили популяції лося, косулі, кабана і лисиці мігрувати в значно порушені дрібнолистяні ліси і переліски навколишніх земель.
Матрична репрезентативність. Цей теоретичний напрям базується на формуванні мережі територій та об’єктів природно-заповідного фонду за ландшафтно-зональним принципом, де матрицею видів біорізноманіття та ландшафтів виступають системи одиниць природничих районувань (флористичного, геоботанічного, зоогеографічного, фізико-географічного, біогеографічного тощо). Згідно з цим, на природно-заповідних територіях обов’язково повинні бути представлені типові види біорізноманіття, ландшафти та природні комплекси всіх природних зон, підзон, областей, провінцій, підпровінцій, районів тощо.
Цінність природи. Це найбільш молодий теоретичний напрям, який виник в умовах глобальної екологічної кризи, викликаної змінами навколишнього природного середовища внаслідок наростаючої антропогенної активності. Справжню оцінку заповідних корінних екосистем можна визначити лише за відповідними еталонами з системою паліативів, тобто менших за площею заповідних непорушених земель, так званих допоміжних природоохоронних територій меншої площі, інколи їх називають сепортерами. Безперечно, в такому разі треба створювати лише природні заповідники або відводити землі під заповідні зони поліфункціональних природно-заповідних територій. Прирздні заповідники з корінними непорушеними екосистемами доцільно розміщувати на максимальній відстані від великих промислових центрів.
Для заповідників-еталонів оцінюється біотаксономічне та ландшафтне різноманіття як окремих природних комплексів, так і природно-заповідної території в цілому за науковою, ресурсною, естетичною, освітньою та іншою цінністю. У цьому аспекті здійснюються економічні розрахунки потенційної ціни біорізноманіття, хоча ще досі не існує ґрунтовної методики розрахунку економічної ефективності від збереження природи шляхом заповідання. Однак ще у 1978 році в книзі “Ви-сокомірність гуманізму” Д. Еренфельд, один з основоположників сучасних поглядів на розвиток природно-заповідної справи та охорони природи в цілому, писав: “...людство розуміє концепцію збереження природи тільки як збереження її окремих частин, і причому утилітарно: повинна бути логічна, практична причина для збереження кожної частини світу природи”. Опріч цього, необхідно врахувати і функціональну роль об’єктів економічної оцінки, наприклад, ціну стабілізуючого впливу охоронних природних екосистем на навколишні антропогенізовані ландшафти, забезпечення стабільності і стійкості їх екосистем та запобігання незворотним змінам, дуже важливо брати до уваги функціо-
напьну роль видів флори і фауни та їх угруповань в екосистемі тощо. Врахування вищезазначених аспектів може дозволити лише приблизно підрахувати економічну ефективність від охорони біотичного і ландшафтного різноманіття. На жаль, у світі ще мало прикладів подібних розрахунків вартості збережених екосистем. Прикладом можуть бути дослідження Д. Госсліна та Ю. Одума з колегами, які розрахували економічну ефективність від існування в непорушеному стані солоних припливних боліт. Ціна такої екосистеми становить понад 160 тисяч доларів США за один гектар.
Острівна біогеографія. Автори теорії (Ргезіоп, 1962; МакАПЬиг & ЇА/Іізоп, 1963, 1967) не передбачали можливість її прямого застосування саме в природно-заповідній справі. Однак інші зарубіжні вчені (ЕіігепїеІсІ, 1989; ЗИаїег, 1997; Ргепсіегдазі еі аі., 1999; Прімак, 2002) використали їх ідеї для проектування природоохоронних територій у змінених людиною ландшафтах. Тому безперечно, що теорія острівної біогеографії має бути сприйнятою в цьому відношенні в умовах втрати цілісності рослинного покриву земної поверхні. Суть її полягає в тому, що в результаті фрагментації ландшафтів і порушення цілісності природних екосистем відповідно порушуються і функціональні зв’язки між біотичними компонентами екосистем та між самими екосистемами, що призводить до ефекту фрагментації. Внаслідок антропогенної дії в ландшафтах відбувається скорочення площ природних територій, які набувають вигляду ізольованих ділянок, тобто фрагментація - це процес заміни природних ландшафтів антропогенними, в результаті чого утворюються окремі ізольовані природні ландшафти, або так звані “зелені острови”, “острівки-ізоляти”, з втраченою територіальною конти-нуальністю (цілісністю) природної рослинності. У таких замкнутих екосистемах стан біорізноманіття залежить від площі, віддалі дії антропогенного фактора та стану внутрішньої екологічної рівноваги. Через відсутність значного зовнішнього тиску ці острови виявляються достатньо стійкими і динамічно урівноваженими. За результатами своїх досліджень деякі зарубіжні вчені (ЗітЬегІоїї, 1992; Оиаттеп, 1996) моделюють і прогнозують такі зміни кількісного видового складу. Якщо 50 % природних екотопів в “зеленому острові” буде трансформовано, тоді зникне 10 %, в першу чергу, ендемічних видів. Якщо трансформовано буде 90 % природних екотопів острова, тоді втрачається 50 % видів, а коли буде знищено 99 % природних екотопів острова, в такому разі залишиться лише 25 % біологічних видів.
Розглянута вище теорія острівної біогеографії досить часто в практичній сфері охорони природи замінюється поняттям “острівної екології”. За останні декілька десятиріч фахівці природно-заповідної справи рекомендують використовувати її прикладні аспекти під час планування мережі природних заповідників, вибору оптимальних роз
мірів, площ та конфігурацій природно-заповідних територій з основною метою збереження на популяційних засадах кількісного й якісного складу видів, особливо рідкісної, флори та фауни. Мережа таких ділянок є форпостами формування територій та об’єктів природно-заповідного фонду. В такому випадку для них виробляється особливий підхід, оскільки тут важливе значення має ефект площі, динамічної рівноваги, відстані і сили взаємодії з антропогенними землями. Все це пов’язується з крайовим ефектом ізольованої природно-заповідної території.
Отже, з позицій теорій динамічної рівноваги й острівної біогеографії можна стверджувати, що надзвичайно актуальними і наближеними до розв’язання стають не лише проблеми природно-заповідної справи, але й ренатуралізації земель чи утворення власне біологічними видами нових природних комплексів.
Зважаючи на актуальність застосування теорії острівної біогеографії в природно-заповідній справі, С. Шафер (ВЬаїег, 1997) запропонував різні (погані і хороші) варіанти створення й управління природоохоронними територіями у змінених людиною ландшафтах. їх представлено на рисунку 4.2 у зміненій редакції з урахуванням результатів наших власних багаторічних досліджень (Попович, 2002).
Поляризований ландшафт. Сутність цього теоретичного напряму полягає в крупнодисперсному розподілі різних територій з переважанням природних, які поступово чергуються з високо урбанізованими, і об’єднаних в єдину територіальну систему. Суть теорії полягає в проектній методології об’єднання природних (наприклад, водоохоронні ліси і заплави рік) і значно антропогенно порушених територій в єдину систему управління. Причому об’єднуючу роль можуть відігравати вже змінені та відновлені природні території. Планувальна структура територій із переважанням природних екосистем формується таким чином: у центральній частині розміщуються існуючі або запроектовані природні заповідники, по ближній периферійній частині - національні природні парки, заповідні урочища чи заказники, на краю - регіональні ландшафтні парки, а також землі рекреаційного та збалансованого природокористування. Отже, найбільш розповсюдженим прийомом у формуванні територіальної організації заповідників чи національних природних парків у порушених природно-географічних регіонах є застосування кластерного принципу побудови. Коли природно-заповідну територію неможливо виділити одним великим масивом в одному компактному контурі, тоді вдаються до проектування природно-заповідної території, яка складатиметься з центрального ядра та мережі його філіалів, які підвищують природоохоронний статус ядра. Філіали можуть утворюватися і для підвищення рівня управління, репрезентативності, рекреаційного, наукового й еколого-освітнього статусу природно-
заповідної території в цілому тощо. На таких засадах утворені Карпатський біосферний заповідник. Український степовий та Рівненський природні заповідники.
ЕЕСОМЕТ. Це сучасний теоретичний і водночас прикладний напрям формування екологічної мережі, який у значній мірі ґрунтується на методологічних принципах поляризованого ландшафту. Специфіка напряму полягає у цілісному збереженні всієї континуальної природи через об’єднання природних територій з напівприродними в одну природно-географічну систему екологічними коридорами, котрі покликані забезпечувати природну міграцію біологічних видів.
МАЛОЕФЕКТИВНЕ ЗАПОВІДАННЯ БАЖАНЕ ЗАПОВІДАННЯ
ва-рі-ан-ти умови запові- дання пзт ілюстрації пзт умови заповідання пзт ілюстрації пзт
1. мала площа • велика площа •
2. неправильна конфігурація (площа стала) правильна конфігурація (площа стала) •
3. розділена площа нерозділена площа
4. охоплена лише частина цілісної площі (верхів’я водозбору) охоплена вся цілісна площа (верхів’я водозбору)
5. одноманітна площа (хвойний ліс) різноманітна площа (різні типи лісів, боліт, луків, водойм)
6. повна заборона відвідування • диференційована заборона відвідування
7. поодинокість • велика кількість ——
8. ізольованість • • сполучність через малі охоронні площі • ••••
ізольованість
лише великі площі
індивідуальний менеджмент
сполучність через природні та відновлені "коридори"
великі площі в комплексі з малими супутніми
регіональний системний менеджмент
регіональний ландшафтний парк без адміністрації
природний заповідник з адміністрацією
Умовні позначення: пзт - природно-заповідні території
Рис. 4.2. Варіанти заповідання “зелених островів” в поляризованому ландшафті
Контрольні запитання і завдання
1. Перелічити основні напрями розвитку теорії заповідної геосозології і визначити їх сутність.
2. Коротко охарактеризувати кожний напрям розвитку теорії заповідної геосозології
3. Детально охарактеризувати теорію острівної біогеографії і основні засади застосування її в природно-заповідній справі.
4. Яка практика існує для виділення мінімальних площ природно-заповідних територій?
Розділ 5
КЛАСИФІКАЦІЇ ПРИРОДООХОРОННИХ ТЕРИТОРІЙ
5.1. Поняття про категорії природоохоронних територій
Система природоохоронних категорій почала формуватися разом із зародженням всієї природно-заповідної справи. На той час виділялися природоохоронні об’єкти за категоріями земель, лісів, вод, інших угідь тощо, появилися перші термінологічні слова “заповідне” та “заказ-не”, які з часом набули більш окресленого змісту і на початку XX століття більш чіткіші ознаки мали категорії “заказник", "пам’ятка природи”, “дендропарк".
За всю історію природно-заповідної справи найбільш широко вживаним був і нині є термін “природоохоронна територія”. В англійській мові він звучить як ргоіесіесі агеа. У Конвенції про біорізноманіття (стаття 2) записано: “Природоохоронна територія - це географічно виділена ділянка землі, на якій здійснюється регулювання та використання природних ресурсів для досягнення конкретних природоохоронних цілей", а всесвітня комісія МСОП щодо природоохоронних територій наводить таке визначення: “Природоохоронна територія - це ділянка землі або моря, спеціально визначена для збереження біорізноманіття, природних і пов’язаних з ними культурних ресурсів, природоохоронний режим на якій забезпечується законодавчими чи іншими ефективними засобами”. Таке визначення було прийняте і IV Світовим Конгресом національних парків та природоохоронних територій. Вищезазначена всесвітня комісія щодо природоохоронних територій у даному випадку рекомендує мати на увазі відомі всім національні парки, природні резервати та парки або просто частини ландшафтів, які знаходяться під охороною.
Офіційно структура державних категорій природоохоронних територій в Україні почала формуватися одночасно із встановленням радянської влади. Перша класифікація охоплювала два рівні категорій -республіканського та обласного значення. Категорії першої класифікації складали: заповідник, під яким часто розуміли і дендропарк, мікро-заповідник, який чимось нагадував сьогоднішнє заповідне урочище, окремо парк, заказник, пам’ятка природи та національний парк (у Західній Україні). Зміст заповідника як категорії остаточно виокремився в 20-30 роках минулого століття. Згодом у 60-х роках з’являється нова
категорія - “заповідно-мисливське господарство”. Така нечітка класифікація проіснувала до початку 80-х років. Наступна більш-менш виразна класифікація природно-заповідного фонду України була затверджена в 1983 році. Вона поповнилася двома новими категоріями-“державний природний парк" та "біосферний заповідник".
У 1992 році Законом України “Про природно-заповідний фонд України" (статті 6, 7) було визначено зміст категорії земель територій та об’єктів природно-заповідного фонду України. До них належать землі, що мають особливу екологічну, наукову, естетичну, господарську, а також історико-культурну цінність, тобто землі комплексної охорони, що належать до земель природоохоронного та історико-культурного призначення. На цих землях забороняється будь-яка діяльність, яка має негативний вплив або може негативно вплинути на стан природних та історико-культурних комплексів та об’єктів чи перешкоджає їх використанню за цільовим призначенням.
Отже, категорія природно-заповідного фонду - це форма організації, статусу охорони і виду збереження, відтворення та використання територій та об’єктів, що входять до складу природно-заповідного фонду.
Контрольні запитання і завдання
1. Дати визначення поняття “природоохоронна територія".
2. Коли з’явилися основні категорії природно-заповідного фонду України?
2. Зміст і суть категорії земель природоохоронного призначення.
5.2. Функціональна класифікація заповідних об’єктів
Впродовж декількох останніх десятиліть вчені багатьох країн розробляють наукові основи класифікацій природоохоронних територій. З часом такі наукові розробки стали основою для підготовки і затвердження офіційних національних чи міжнародних класифікацій.
В Україні першу наукову класифікацію в 1980 році розробив С.М. Стойко, виділивши чотири ранги (відділ, клас, порядок, тип) і назвавши її функціональною. В основу розробки цієї класифікації він поклав такі функціональні критерії заповідних об’єктів:
1. Походження (природне, природне і штучне, штучне).
2. Призначення (рятувальне, ресурсно-відновлювальне, захисне, науково-дослідне, культурно-освітнє, естетичне, рекреаційне, бальнеологічне, комплексне).
3. Характер і вид режиму збереження (абсолютної, регульованої, часткової, контрольованої заповідності).
4. Тривалість заповідного режиму (перманентний, тимчасовий, круглорічний, сезонний).
5. Біогеоценотична, ландшафтна й естетична оригінальність (ендемічний і реліктовий характер, проста і складна структура, унікальність і типовість).
6. Типовість та біогеографічна еталонність (у межах широтної і висотної зональності).
7. Наукове і прикладне значення.
8. Загальне природоохоронне значення (локальне, регіональне, загальнодержавне, міжнародне).
Далі наводимо структуру функціональної класифікації природоохоронних територій С.М. Стойка, яка на сьогоднішній день єдина і не-перевершена за своєю детальністю та системністю в науковому сенсі.
ВІДДІЛ А
ЗАПОВІДНІ ОБ’ЄКТИ ПРИРОДНОГО ПОХОДЖЕННЯ
І клас — заповідники
Порядок: заповідники (з.) зональних рівнинних екосистем.
Т и п и: з. субтропічних середземноморських, пустельних, напівпустельних, степових, лісостепових, лісових широколистяних (неморальних), лісових хвойних бореальних, тайгових), лісотундрових, тундрових, арктичних пустельних екосистем.
Порядок: з. азональних рівнинних екосистем.
Типи: з. торфово-болотних, річкових, озерних екосистем.
Порядок: з. гірських екосистем.
Т и п и : з. гірських, високогірських, високогірських пустельних, високогірсь-ких льодовикових екосистем.
Порядок: з. морських екосистем.
Т и п и : з. естуаріїв; з. морських екосистем.
II клас — національні парки
Створюються для охорони природних, зональних рівнинних, азональних рівнинних, гірських, а також морських екосистем виняткової науково-природничої, ландшафтно-естетичної та рекреаційної цінності. Поділяються на порядки й типи за тим же принципом, як заповідники.
III клас — резервати
Порядок: резервати (р.) ботанічні.
Резервати (р.) зональні ботанічні.
Т и п и: р. субтропічної, середземноморської, пустельної, напівпустельної, степової, лісостепової, неморальної лісової, тайгової, лісотундрової, субарктичної, арктичної флори і рослинності.
Р. азональні ботанічні.
Т и п и: р. галофітної, кальцефільної, петрофільної, торфово-болотної флори і рослинності; р. азональної флори і рослинності, що збереглась у межах зональних формацій (наприклад, ділянки степової флори і рослинності в зоні широколистяних лісів і, навпаки, ділянки широколистяних лісів у степовій зоні).
Р. гірської флори і рослинності.
Т и п и: р. неморальної лісової, бореальної лісової, субальпійської, альпійської, субнівальної флори і рослинності.
Р. флори і рослинності естуаріїв та морського узбережжя.
Т и п и: р. флори і рослинності естуаріїв; р. флори і рослинності морського узбережжя.
Р. комплексні ботанічні
Т и п и: р. зоологічно-ботанічні, геологічно-ботанічні, етнографічно-ботанічні, істо-рико (меморіально )-ботанічні.
Порядок: Р. зоологічні.
Р. фауни рівнинних екосистем.
Т и п и: р. середземноморської, пустинної, степової, неморальної лісової, боре-альної лісової (тайгової), лісотундрової, тундрової, субарктичної, арктичної фауни.
Р. фауни гірських екосистем.
Т и п и: р. лісової неморальної, лісової бореальної, гірсько-альпійської, субні-вальної і нівальної фауни.
Р. фауни водних і болотних екосистем.
Ти пи: р. фауни річкових, озерних, болотних екосистем; р. фауни естуаріїв; р. фауни морських екосистем.
Р. комплексні зоологічні.
Т и п и: р. ботаніко-зоологічні, гідролого-зоологічні.
Порядок: р. гідрологічні.
Т и п и: р. рік, підземних водних артерій, термальних джерел, озер, підземних озер.
Р. природні комплексні гідрологічні.
Т и п и: р. озерних екосистем; р. естуаріїв; р. морських екосистем (морські парки). Порядок: р. геологічні.
Т и п и: р. докембрійських відкладів, палеозойських відкладів (кембрійських, силурських, девонських кам'яновугільних, пермських), мезозойських відкладів (тріасових, юрських, крейди), кайнозойських відкладів (палеогенових, неогенових, антропогенних), еталонні відслонення стратиграфічних одиниць (відділів, ярусів, свит), відслонення з ознаками геологічної історії (викопне морське дно тощо).
Р. природні комплексні геологічні.
Т и п и: р. ботаніко-геологічні, зоологічно-геологічні, геоморфологічні і геологічні. Порядок: р. геоморфологічні.
Т и п и: р. терас, староріч.
Р. комплексні геоморфологічні.
Т и п и: р. геолого-геоморфологічні, ландшафтно-геоморфологічні, ботаніко-геомор-фологічні, зоолого-геоморфологічні.
Порядок: р. ландшафтні.
Т и п и: р. сучасних географічних ландшафтів; р. палеоландшафтів.
Порядок: р. палеонтологічні.
Т и п и: р. підземні палеонтологічні, наземні палеонтологічні.
Порядок: р. вулканічні.
Т и п и: р. діючих вулканів, погаслих вулканів; р. гейзерів.
Порядок: р. гляціальні.
Т и п и: р. льодовикові, льодовикових відкладів, урочища вічної мерзлоти.
Порядок: р. спелеологічні.
Т и п и: р. великих природних печер - гіпсових, вапнякових, льодових, соляних; р. великих штучних печер-катакомб.
Порядок: р. метеоритних кратерів (великих).
Т и п и: р. метеоритних кратерів.
IV клас — пам’ятки природи
Порядок: пам'ятки природи (п. п.) ботанічні.
Т и п и: п. п. нижчих спорових рослин - водоростей, грибів, лишайників; п. п. вищих спорових рослин - мохів, папоротеподібних, хвощевцдних, плауновидних; п. п. голонасінних рослин; п. л. покритонасінних рослин; п. п. місцезнаходжень палео-флори; п. п. постійних стаціонарних дослідних територій; п. п. вікових дерев і чагарників; п. п. цікавих генотипів і фенотипів та їх популяцій.
Порядок: п. п. зоологічні.
Типи: біотопи безхордових - простіших, кишково-порожнинних, губок, червів, молюсків, комах, голкошкірих; біотопи хордових - безчерепних, круглоротих, риб, земноводних, плазунів, птахів, ссавців; місцезнаходження палеофаун і слідів їх життєдіяльності, біотопи цікавих генотипів, фенотипіа і їх популяцій.
Порядок: п. п. гідрологічні.
Т и п и: п. п. водопадів, мінеральних джерел, солодководних джерел, витоків річок, порогів, малих озер - солодководних, солоних, сірчаних тощо.
Порядок: п. п. геологічні.
Т и п и: п. п. останців, карстів (підземні, нвдземні), каньйонів, метеоритних кратерів (малих), соляних куполів, скель, стрімчаків, форм вивітрювання, типових перегинів і відслонень.
Порядок: п. п. вулканічні.
Т и п и: п. п. кратерів, вулканічних бомб, слідів лави.
Порядок: п. п. астрономічні.
Т и п и: п. п. метеоритних кратерів (малих).
Порядок: п. п. гляціальні.
Типи: п. п. льодовикових цирків, моренових відкладів, валунів, кар.
Порядок: п. п. спелеологічні.
Т и п и: п. п. малих природних печер і гротів (старі штольні, шахти).
Порядок: п. п. педологічні.
Т и п и: п. п. ґрунтів (типових, похованих, рідкісних, азональних); п. п. палеопедо-логічні.
V клас — заказники природи
Порядок: заказники (з.) ботанічні.
Порядок: з. зоологічні.
Тут так же йде поділ за систематико-таксономічними групами рослин і тварин. Порядок: з. комплексні.
Залежно від строків заказності розрізняють заказники сезонні, короткочасні, тривалі, постійні.
ВІДДІЛ Б
ЗАПОВІДНІ ОБ’ЄКТИ ПРИРОДНОГО І ШТУЧНОГО ПОХОДЖЕННЯ
VI клас — природні парки
Порядок: ландшафтні парки рекреаційні, бальнеологічні, спортивно-туристичні, комплексні.
Вони можуть поділятися залежно від природно-географічної різноманітності, оригінальності природних екосистем, рекреаційного значення, упорядкованості та площі.
VII клас — ландшафтно-естетичні траси
Порядок: ландшафтно-естетичні траси шосейні, залізничні, водні.
Вони можуть поділятися залежно від естетичності ландшафтів і культурно-освітнього значення.
ВІДДІЛ в
ЗАПОВІДНІ ОБ'ЄКТИ ШТУЧНОГО ПОХОДЖЕННЯ
VIII клас — штучні пам’ятки природи
Порядок: штучні пам'ятки природи ботанічні.
Типи: ботанічні сади, дендропарки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, унікальні культурфітоценози (у тому числі дослідні), меморіально-ботанічні об'єкти.
Порядок: штучні пам'ятки природи зоологічні.
Типи: зоологічні парки з широкою демонстрацією фауни, зоологічні парки з вузькою демонстрацією фауни.
Ця класифікація цілком може служити основою для наукових узагальнень у галузі заповідної геосозології, розроблення нової офіційної класифікації природно-заповідного фонду України, а також зразком для навчання студентів природничого профілю.
Контрольні запитання і завдання
1. Які критерії побудови функціональної класифікації запропонував С.М. Стойко?
2. Які є одиниці функціональної класифікації?
3. Структурувати заповідні об’єкти природного походження.
4. Структурувати заповідні об’єкти природного і штучного походження.
5. Структурувати заповідні об’єкти штучного походження.
5.3. Міжнародні класифікації природоохоронних територій
На сьогоднішній день існує декілька міжнародних класифікацій природоохоронних територій, серед яких найбільш визнаною є класифікація МСОП, остання редакція якої була затверджена в 1994 році. Згідно із даною класифікацією, більшість природоохоронних територій світу поділяються на шість категорій (табл. 5.1).
Категорія І а. Суворий природний резерват (81гісІ №1иге Резеп/е) -природоохоронна територія репрезентативних зразкових екосистем, яка призначається в основному для наукових досліджень, освіти та ведення екологічного моніторингу. Об’єктами збереження є малопору-шені природні території достатнього розміру, назавжди позбавлені антропогенного впливу, охороняються в дуже суворому режимі.
Категорія І Ь. Територія дикої природи (И///с/егпе$$ Агеа) - природоохоронна територія незайманої природи значних розмірів, призначена для збереження природних умов без прямих антропогенних впливів. Її об’єкти становлять наукову, освітню, естетичну, історичну цінність для відвідувачів, у яких є велике бажання бути наодинці зі справжньою дикою природою.
Категорія II. Національний парк (№ііопаІ Рагк) - велика природоохоронна територія, яка відводиться для збереження єдності природних територій та рекреації, забезпечення духовних, наукових, освітніх потреб людини, недопущення використання екосистем не за призначенням. Національний парк включає одну або декілька екологічних систем, незмінених або малозмінених антропогенною діяльністю людини, відзначається різноманітними типами ландшафтів, багатством рослинного і тваринного світу, геоморфологічних систем, особливо цінних у науковому, освітньому, виховному та рекреаційному аспектах, характеризується високим ступенем мальовничості пейзажів. Об’єктами збереження є достатньо репрезентативні для біогеографічного району типи ландшафтів наукового, освітнього, туристичного й рекреаційного значення.
Перший у світі Йєллоустонський національний парк створено в 1872 році на площі 888708 та. Він був створений урядом США “для користування і на радість народу на всі часи у вигляді загальнонаціонального парку".
Таблиця 5.1 Категоріально-функціональна структура класифікації природоохоронних територій МСОП
(за Оауеу: 1998)
Функції Категорії
Іа 16 II /// IV V VI
Збереження первісності дикої природи д г д м м д
Збереження генетичного різноманіття г д г г г д г
Збереження специфіки природи і культури д г м г м
Проведення наукових досліджень г м д д д д м
Підтримання сфери екосоціальних послуг д г г г д г
Забезпечення рекреації і туризму д г г м г м
Забезпечення екологічної ОСВІТИ д д д д м
Збалансоване природокористування м м д д г
Підтримання культурних традицій г д
Умовні позначення: функції: г - головна, д - другорядна, м - можлива потенційно
В Європі перший національний парк був створений у Швеції в 1909 році. Європейські національні парки є різних типів: деякі незначні за розмірами і лише з природними екосистемами; інші в природних екосистемах поєднують проблеми їх збереження і землекористування; треті створюються на вже, у значній мірі освоєних людиною, напівпри-родних територіях. На II світовому конгресі національних парків у 1972 році було визнано, що навіть заощадлива рекреація призводить до негативного впливу на природний стан екосистем.
Категорія III. Пам’ятка природи (№іигаІ Мопитепі) - невелика природоохоронна територія, яка виділяється для збереження унікальних, рідкісних, естетичних та пов'язаних з природою культурних цінностей. Створюються на достатніх площах для естетичної насолоди людей у районах з унікальними витворами природи (водоспади, печери, кратери, гейзери, каньйони тощо). У галузі природно-заповідної справи термін “пам’ятка природи” вперше запропонував О. Гумбольдт в 1799-1804 роках. Зміст цієї категорії в багатьох країнах має свої особливості.
Категорія IV. Територія управління видами та місцями їх мешкання або Резерват охорони природи (НаЬііаі/Зресіез Мападетепі Агеа, Иаіиге Сопзеп/аіїоп Агеа) - природоохоронна територія, яка з метою збереження виділяється для спеціального управління (ціленап-равленого використання) окремими популяціями видів чи їх місцезнаходженнями. Тут допускається певного рівня діяльність людини. Головними видами управління є наукові дослідження, освіта, просвіта та екологічний моніторинг. До складу таких територій часто відводять місця міграцій, розмноження тварин, деякі водно-болотні угіддя, коралові рифи, естуарії тощо, площа яких визначається потребами існування популяцій видів. З метою регулювання процесів чисельності популяцій використовують спеціальні для менеджменту біотехнічні заходи. В класифікації природно-заповідного фонду України цій категорії цілком відповідає зміст заказників.
Категорія V. Наземний чи водний охоронний ландшафт (Ргоіесіесі Ьапсізсаре/Беазсаре) - природоохоронна та рекреаційна територія (акваторія) з ландшафтами переважно високої пейзажної цінності, багатим біотичним і ландшафтним різноманіттям, чітко вираженими екологічними, естетичними та культурними особливостями. Створюється для охорони, яка забезпечить протікання еволюційних процесів у природних комплексах, підтримання гармонійної взаємодії природних і культурних цінностей ландшафтів, забезпечення попередження негативних впливів, традиційного природокористування місцевого населення (риболовля, скотарство, садівництво, бджільництво тощо). В класифікації природно-заповідного фонду України змісту цієї категорії цілком відповідають регіональний ландшафтний парк, ботанічний сад, дендрологічний парк, зоологічний парк і в деякій мірі парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва.
Категорія VI. Територія управління природними ресурсами (Мап-адеї Резоигсе Ргоіесіесі Агеа) - велика природоохоронна територія, яка виділяється для довготривалої охорони, традиційного і сучасного збалансованого, контрольованого використання і постійного відтворення природних ресурсів і біорізноманіття, переважно незмінених екосистем, а також для невиснажливого використання населенням да
рів природи. Лише третина території може порушуватися антропогенною діяльністю без вагомої шкоди.
Крім вищезазначених категорій МСОП, багатьма іншими міжнародними природоохоронними організаціями та відомими вченими виділяються ще додатково чотири міжнародні категорії.
Категорія VII. Антропологічний резерват (АпІІігороІодісаІ Рєзєіує). Створюється для збереження історичних антропологічних цінностей природи, умов проживання популяцій унікальних, рідкісних та вимираючих корінних етносів, відтворення їх генофонду, забезпечення умов для їх традиційного ведення господарства тощо.
Категорія VIII. Територія багатоцільового використання (Миііі-ригрозе СІзаде Ргоіесіесі Агеа). Створюється як зразок для різносто-роннього, здебільшого екологічно збалансованого, розвитку соціально-економічної сфери в природокористуванні та природовідтворенні, виваженого і невиснажливого ведення господарства.
Категорія IX. Біосферний резерват (Віозріїеге Рєзєіує). На прохання зацікавленої держави визначається Міжнародною координаційною радою Програми ЮНЕСКО “Людина і біосфера" (Мап апб Віоврґіеге, МАВ), тому є міжнародно визнаним у відповідності з існуючими статутними рамками. Він створюється для сприяння та демонстрації збалансованих відносин між людиною та біосферою. Біосфер-ними резерватами, які появилися в 1972 році, є сухопутні території та морські акваторії або мішані об’єкти. В світовій природоохоронній практиці вони створюються, як правило, на базі національних парків. У комплексному поєднанні усіх своїх функцій біосферні резервати повинні докладати багато зусиль, щоб дійсно бути зразковими об’єктами, які досліджують та ілюструють найкращі підходи щодо збереження та сталого розвитку кожної країни світу. За Севільською стратегією, біосферний резерват покликаний виконувати три головні і взаємодоповнюючі функції:
1) збереження природного і напівприродного різноманіття, захист генетичних ресурсів, видів екосистем і ландшафтів;
2) формування моделей менеджменту землі та підходів до сталого розвитку регіонів на основі відповідного наукового та матеріально-технічного забезпечення;
3) проведення наукових досліджень та комплексного моніторингу на локальному, регіональному, національному та глобальному рівнях, підтримка освітніх та навчальних проектів.
Категорія X. Об’єкт Світової природної спадщини (И/огіс/ Негііаде 8ііе). Створюється відповідно до вимог Конвенції про всесвітню спадщину.
Перелік вищеозначених категорій не є завершеним, над ним постійно працюють міжнародні експерти. Найбільш загальними ознаками
категорій є те, що відповідні їм природоохоронні території можуть бути самостійними або входити одна в одну, пов'язані екологічними, економічними і соціальними зв'язками з іншими територіями. Перші п’ять категорій направлені виключно на збереження біорізноманіття. Найсу-воріший режим збереження характерний лише для перших трьох категорій, хоча можливий на окремих ділянках і природоохоронних територіях IV—X категорій. Функції категорій VI і VIII в деяких рисах переплітаються. Категорія X не визнається МСОП, оскільки біосферний резерват є в певній мірі об'єднанням інших, дрібніших природоохоронних територій.
Контрольні запитання і завдання
1. Які ви знаєте міжнародні категорії природоохоронних територій, у тому числі МСОП?
2. Які категорії спрямовані виключно на збереження біорізноманіття?
3. Охарактеризуйте категорії національного парку і біосферного резервату.
5.4. Класифікація природно-заповідного фонду України
Природні території особливої охорони. Класифікаційна схема
Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища" (1991 рік) передбачено створення системи природних територій та об'єктів, що підлягають особливій охороні. Згідно із цим законом, особливій охороні підлягають природні території та об’єкти, що мають велику екологічну цінність як унікальні та типові природні комплекси, для збереження сприятливої екологічної ситуації, попередження та стабілізації негативних природних процесів і явищ. Природні території та об’єкти, що підлягають особливій охороні, утворюють єдину територіальну систему і включають території та об'єкти природно-заповідного фонду (рис. 5.1), курортні та лікувально-оздоровчі, рекреаційні, водозахисні, полезахисні й інші типи територій та об’єктів (місця зростання видів Червоної книги України), що визначаються законодавством України. До інших типів територій та об’єктів особливої охорони, що визначаються законодавством України, також можна віднести зелені зони міст, ландшафтні парки, лісопарки, дендрарії та інші території садово-паркового господарства.
Курортними і лікувально-оздоровчими зонами визнаються території, які мають виражені природні лікувальні фактори: мінеральні джерела, кліматичні й інші умови, сприятливі для лікування й оздоровлення людей. З метою охорони природних цінностей та лікувальних факторів курортних зон, запобігання їх псуванню, забрудненню і виснаженню встановлюються округи їх санітарної охорони. В межах курортних і лікувально-оздоровчих зон забороняється діяльність, яка су
перечить їх цільовому призначенню або може негативно впливати на лікувальні властивості і санітарний стан території, що підлягає особливій охороні. Оголошення природних територій курортними і лікувально-оздоровчими зонами здійснюється Верховною Радою України та Верховною Радою Автономної Республіки Крим, а їх природоохоронний режим визначається відповідно Кабінетом Міністрів України та Урядом Автономної Республіки Крим відповідно до законодавства України.
Рис. 5.1. Категоріальна структура природно-заповідного фонду України (стрілкою відмічені найбільш поширені в світі)
Рекреаційними зонами є ділянки суші і водного простору, призначені для туризму і організованого масового відпочинку населення. На території рекреаційних зон забороняється: а) господарська й інша діяльність, що негативно впливає на навколишнє природне середовище або може перешкодити використанню їх за цільовим призначенням; б) зміна природного ландшафту та проведення інших дій, що суперечать використанню цих зон за прямим призначенням. Режим використання цих територій визначається Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими Радами відповідно до законодавства України та Автономної Республіки Крим.
Відповідно до Закону України “Про природно-заповідний фонд України" (1992 рік) класифікаційна структура природно-заповідного фонду України включає в себе 11 категорій територій та об'єктів загальнодержавного і місцевого значення. Сюди належать:
природні території та об'єкти - природні заповідники, біосферні заповідники (біосферні резервати за міжнародною номенклатурою), національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища;
штучно створені об’єкти - ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва.
Території та об’єкти природно-заповідного фонду України можуть поділятися за: а) походженням (природне, штучне); б) категоріальною приналежністю (підкатегорії, типи категорій, наприклад, заповідники); в) адміністративним рангом (міжнародний, загальнодержавний, місцевий); г) функціональним значенням (багатофункціональний, малофунк-ціональний); д) правовим статусом (юридична особа, неюридична особа, тобто за збереження відповідає землекористувач) (табл. 5.2).
Характеристика категорій
Біосферні заповідники- природоохоронні, науково-дослідні установи міжнародного значення, що створюються з метою збереження у природному стані найбільш типових природних комплексів біосфери, здійснення фонового екологічного моніторингу, вивчення навколишнього природного середовища, його змін під дією антропогенних факторів.
Біосферні заповідники створюються на базі природних заповідників, національних природних парків з включенням до їх складу територій та об’єктів природно-заповідного фонду інших категорій та інших земель і належать до всесвітньої глобальної мережі біосферних резерватів. Біосферні заповідники повинні включати: типові для окремих біомів ландшафти, екотопи рідкісних видів флори і фауни, біоценозів, рідкісні екосистеми, які сприяють збереженню біорізноманіття, території зі збалансованими господарськими ландшафтами, які збереглися в результаті раціональних традиційних форм природокористування. До екологічних завдань відносяться збереження біотичного і ландшафтного різноманіття, екологічний моніторинг за природними й антропогенними змінами; до економічних - користування екологічно обґрунтованими методами господарювання із застосуванням економічно доцільних технологій; до соціальних - збереження культурних цінностей, екологічна освіта, виховання та підвищення екологічної кваліфікації фахівців охорони природи. У біосферних заповідниках функціонують вчена або науково-технічна ради. Головною темою багаторічних безперервних наукових досліджень у них є ведення “Літопису природи" за спеціальною програмою.
Природні заповідники- природоохоронні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, які повністю вилучаються з господарського використання, створюються з метою збереження в природному стані типових або унікальних для даної ландшафтної зони
природних комплексів з усією сукупністю їх компонентів, вивчення природних процесів і явищ, що відбуваються в них, розробки наукових засад охорони навколишнього природного середовища, ефективного використання природних ресурсів та екологічної безпеки. Еталонність природного заповідника характеризується високим відсотком площ корінної рослинності, низьким ступенем порушення екосистем, високим ступенем репрезентативності й унікальності та рідкісності біотичного та ландшафтного різноманіття, флористичним, фауністичним і біоценотичним багатством. Основними завданнями природних заповідників є збереження природних комплексів та об’єктів на їх території, проведення наукових досліджень і спостережень за станом навколишнього природного середовища, розробка на їх основі природоохоронних рекомендацій, поширення екологічних знань, сприяння у підготовці наукових кадрів і фахівців у галузі охорони навколишнього природного середовища та природно-заповідної справи. Головною науковою темою є “Літопис природи”. У природних заповідниках так само функціонують вчена або науково-технічна ради. Вони також зобов’язані координувати і проводити наукові дослідження на територіях навколишніх заказників, пам’яток природи та заповідних урочищ.
Таблиця 5.2 Класифікаційна схема природно-заповідного фонду України
Категоріальна структура Походження Ранг значення Правовий статус Функціональна структура
К Пк Пп Шп Мжз Здз Мз Юо Оз Оо По
І. Біосферний заповідник + + + +
II. Природний заповідник + + + +
III. Національний природний парк + + + +
IV. Регіональний ландшафтний парк + + + +
V. Заказник + + + + +
1 .Ландшафтний + + + + +
2. Ботанічний + + + + +
3. Загально-зоологічний + + + + +
4. Орнітологічний 1 + + + +
5. Ентомологічний + + + + +
Продовження таблиці 5.2
6. Іхтіологічний + + + + +
7. Гідрологічний + + + + +
8. Загально-геологічний + + + + +
9. Палеонтологічний + + + + +
10. Карстово-спелео-логічний + + + + +
11. Лісовий + + + + +
VI. Пам’ятка природи + + + + +
1. Комплексна + + + + +
2. Ботанічна + + + + +
3. Зоологічна + + + + +
4. Гідрологічна + + + + +
5. Геологічна + + + + +
VII. Заповідне урочище + + + +
VIII. Ботанічний сад + + + + +
IX. Дендрологічний парк + + + + +
X. Зоологічний парк + + + + +
XI. Парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва + + + + +
Умовні позначення: К - категорія; Пк- підкатегорія; Пп - природного походження; Шп -штучного походження; Мжз - міжнародного значення; Здз — загальнодержавного значення; Мз - місцевого значення; Юо - юридична особа; Оз - за охорону відповідає землекористувач; Оо - олігофункціональний об’єкт; По - поліфункціональний об’єкт
Національні природні парки- природоохоронні, рекреаційні, культурно-освітні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження, відтворення й ефективного використання природних комплексів та об’єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню й естетичну цінність. Ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами та об’єктами вилучаються з господарського використання і надаються національним природним паркам, а деякі території й акваторії залишаються у віданні інших землевласників і землекористувачів.
Основними завданнями національних природних парків є збереження цінних природних та історико-культурних комплексів і об’єктів, створення умов для організованого туризму, відпочинку й інших видів рекреаційної діяльності в природних умовах з додержанням режиму охорони заповідних природних комплексів та об’єктів, проведення наукових досліджень природних комплексів та їх змін в умовах рекреаційного використання, розробка наукових рекомендацій з питань охорони довкілля й ефективного використання природних ресурсів, проведення еколого-освітньої роботи. Головною науковою темою є “Літопис природи”. У національному природному парку функціонує науково-технічна рада.
Регіональні ландшафтні парки - природоохоронні, рекреаційні установи місцевого чи регіонального значення, що створюються з метою збереження в природному стані типових або унікальних природних комплексів та об’єктів, а також забезпечення умов для організованого відпочинку населення. Регіональні ландшафтні парки організовуються, як правило, без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об’єктів у їх власників або користувачів. У разі необхідності вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об’єктів для потреб регіональних ландшафтних парків провадиться в порядку, встановленому законодавством України.
Основними їх завданнями є збереження цінних природних та історико-культурних комплексів та об’єктів, створення умов для ефективного туризму, відпочинку та інших видів рекреаційної діяльності в природних умовах з дотриманням режиму збереження заповідних природних комплексів та об’єктів, сприяння екологічній освітньо-виховній роботі. На території регіонального ландшафтного парку може проводитися поліфункціональне зонування з урахуванням вимог, установлених для територій національних природних парків. У регіональних ландшафтних парках важливим завданням повинно бути і збереження історико-культурних об’єктів, сприяння соціально-економічному розвиткові території, організація екологічного туризму та освіти населення.
У деяких країнах Європи ці природно-заповідні території називають природними парками, і як окрема категорія були виділені на І всесвітньому конгресі національних парків, який відбувся в місті Сіетл (США) в 1962 році. Перший регіональний ландшафтний парк в Україні “Дністровський каньйон” був створений у Тернопільській області в 1990 році.
Заказники- природні території чи акваторії, які виділяються і створюються з метою збереження і відтворення природних комплексів чи їх окремих компонентів. Заказники поділяються на ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні та карстово-103
спелеологічні загальнодержавного та місцевого значення. У заказниках передбачається диференційований режим збереження екосистем. Введення елементів заповідного режиму можливе на окремих об’єктах, що підлягають збереженню чи відтворенню без втручання. Заказники загальнодержавного значення створюються на природних об’єктах, що мають також загальнодержавне значення, наприклад, у місцях наявності видів, занесених до Червоної книги України, міжнародних “червоних переліків” та конвенцій, рослинних угруповань, занесених до Зеленої книги України, в межах водно-болотних угідь загальнодержавного значення, а заказники місцевого значення - відповідно на природних об’єктах регіонального і місцевого значення (табл. 5.2, 5.3; рис. 5.1).
Пам’ятки природи- окремі унікальні природні утворення, які мають особливе природоохоронне, наукове, естетичне і пізнавальне значення і створюються для збереження їх у природному стані. Вони поділяються на комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та геологічні загальнодержавного та місцевого значення. Для категорії (табл. 5.3) встановлюється диференційований, переважно заповідний, з елементами заказного режиму збереження.
Заповідні урочища - лісові, степові, болотні й інші відокремлені цілісні виділи в ландшафтах, що мають важливе наукове, природоохоронне й естетичне значення, і створюються з метою збереження їх у природному стані. Однак, головною функцією є збереження цілісності природного урочища як фізико-географічного утворення. Образно кажучи, це “мікрозаповідники” - заповідні ділянки місцевого значення, природні резервати за міжнародною номенклатурою. У заповідних урочищах, в основному, запроваджується режим абсолютної заповідності. Це одна із найдавніших категорій природоохоронних територій в Україні. В Карпатах перші природні резервати були виділені для пралісів Чехословаччини в 1838 році.
Ботанічні сади створюються з метою збереження, вивчення, акліматизації, розмноження в спеціально створених умовах та ефективного господарського використання рідкісних і типових видів місцевої і світової флори шляхом створення, поповнення та збереження ботанічних колекцій, ведення наукової, навчальної й освітньої роботи. Ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами вилучаються з господарського використання і надаються у користування ботанічним садам, які є науково-дослідними, природоохоронними установами загальнодержавного і місцевого значення. У деяких із ботанічних садів загальнодержавного значення функціонують вчені та спеціалізовані вчені ради для захисту дисертаційних робіт.
Таблиця 5.3
Об’єкти збереження в заказниках та пам’ятках природи
КАТЕГОРІЯ Підкатегорія Особливо цінні об’єкти
ЗАКАЗНИК . Ботанічний Місцезнаходження рідкісних, зникаючих, реліктових, ендемічних видів та їх угруповань Червоної та Зеленої книг України, відповідних міжнародних документів, рослинні угруповання едафічно бідних та перезволожених екотопів, типові зональні, інтразональні й азональні угруповання, території з багатим фіторізноманіттям, окремі цінні популяції дикорослих рослин, фітоценози та стадії їх розвитку, парцели, ботанічні рефугіуми, місцевості на ботані-ко-географічних рубежах різного рангу, мозаїки з рідкісним сполученням різних типів рослинності
Гідрологічний Окремі цінні водні природні комплекси (озеро, болото, стариця, заплава), дельти й естуарії, мілководдя морів та озер, річки гір та височин, льодовикові та карстові озера, лимани, екологічно вразливі прибережні території морів, озер та річок
Загальногеологічний Відслонення, виходи кристалічних порід, зразки родовищ корисних копалин, особливі форми рельєфу, кари, цирки
Загал ьнозоологічний Окремі цінні популяції ДИКИХ РІДКІСНИХ, зникаючих, реліктових, ендемічних видів та підвидів Червоної книги України, відповідних міжнародних документів, фауністичні комплекси та рефуп'уми, місця стацій, ри-ковищ, сплячок диких тварин, місцевості на зоогеографічних рубежах різного рангу
Ентомологічний Окремі цінні популяції рідкісних, зникаючих, реліктових, ендемічних видів і підвидів Червоної книги України, відповідних міжнародних документів, ентомологічні комплекси, місця роїння комах
Іхтіологічний Окремі популяції рідкісних, зникаючих, реліктових, ендемічних ВИДІВ та ПІДВИДІВ риб Червоної книги України, відповідних міжнародних документів, іхтіологічні комплекси, місця нересту, нагулу, зимівлі риб
Карстово-спелеологічний Окремі цінні печери, їх елементи, входи до печер,карсти
Ландшафтний Окремі ландшафти чи їх елементи, природно-територіальні комплекси, коси, крутосхилові й уривчасті форми рельєфу, вершини гір та горбів з ерозійними та скелястими формами рельєфу, каньйони, древні форми рельєфу з виходами на поверхню гранітів, пісковиків, сланців, вапняків, карстові форми рельєфу, реліктові елементи ландшафту, рідкісні комплекси фацій та урочищ, ландшафти Великого європейського вододілу
Лісовий Невеликі лісові комплекси, виділи, ділянки, штучні насадження, лісові генетичні резервати, байраки, колки
Орнітологічний Окремі популяції рідкісних, зникаючих, реліктових, ендемічних видів і підвидів птахів Червоної книги України, відповідних міжнародних документів, орнітологічні комплекси, місця гніздування, токовищ, линяння, зимівлі, міграцій птахів
Палеонтологічний Скам'янілі зразки і місця знахідок викопної флори і фауни
ПАМ’ЯТКА ПРИРОДИ Ботанічна Унікальні популяції рідкісних, реліктових, зникаючих, ендемічних видів рослин та їх угруповань Червоної та Зеленої книг України, відповідних міжнародних документів, зразки лісу і штучних деревостанів цінних для науки і практики, окремі дерева, біо-групи, гаї особливого значення, генетико-селекційні ділянки, елементи паркових об'єктів
Геологічна Уривчасті форми рельєфу, вершини визначних гір та горбів, карстові і древні форми рельєфу з виходами на поверхню гранітів, пісковиків, сланців, вапняків, геолого-географічні полігони, останці, печери, гроти, еталони родовищ, скелі, льодовикові валуни, старі кар'єри, місцезнаходження палеонтологічних об'єктів
Гідрологічна Витоки рік, ділянки заплав, болота, озера, ставки, водоспади, термальні і мінеральні джерела, родовища грязей
Зоологічна Місця ста цій, риковищ, сплячок, колоній, популяції рідкісних, зникаючих, реліктових, ендемічних видів Червоної книги України, відповідних міжнародних документів
Комплексна Мальовничі місцевості, еталони природи, природні локалітети в антропогенному ландшафті, унікальні природні ландшафти з цінним біорізноманіттям, гірськими елементами, скелями, ущелинами, каньйонами, печерами, льодовиковими цирками, долинами, моренно-валунними грядами
Дендрологічні парки створюються з метою збереження і вивчення у спеціально створених умовах різноманітних деревних видів рослин (дерев, чагарників, чагарничків, напівчагарників, деревних ліан) та їх композицій для найбільш ефективного наукового, культурного, рекреаційного й іншого використання. Земельні ділянки з усіма природними ресурсами вилучаються з господарського використання і надаються дендрологічним паркам, які є науково-дослідними, природоохоронними установами загальнодержавного і місцевого значення. У деяких із ден-106
дрологічних парків загальнодержавного значення функціонують вчені ради. Дендрологічні парки, що створені на базі старовинних парків Х\/ІІІ-ХІХ століття, відрізняються від парків-пам’яток садово-паркового мистецтва своїм статусом як науково-дослідні установи, які розв’язують проблеми дендрології, лісівництва та паркового будівництва. На території дендрологічних парків може бути проведено полі-функціональне зонування відповідно до вимог, установлених для ботанічних садів.
Зоологічні парки створюються з метою організації екологічної освітньо-виховної роботи, створення експозицій рідкісних, екзотичних та місцевих видів тварин, збереження їх генофонду, вивчення дикої фауни і розробки наукових основ розведення тварин у неволі. Зоологічні парки є природоохоронними, культурно-освітніми, науково-дослідними установами загальнодержавного і місцевого значення. Земельні ділянки з усіма природними ресурсами вилучаються з господарського використання і надаються зоологічним паркам у користування. Основними завданнями зоологічного парку є: формування та утримання колекцій тварин; збереження і відтворення в штучних умовах тварин (у першу чергу, рідкісних та зникаючих видів) вітчизняної і зарубіжної фауни, які мають наукове, господарське та культурно-освітнє значення; демонстрація населенню рідкісних, екзотичних та місцевих видів тварин; проведення науково-дослідних робіт; ведення первинного обліку кадастрових відомостей; ведення державного обліку колекцій тваринного світу; вивчення, узагальнення і впровадження вітчизняного та зарубіжного досвіду утримання тварин у неволі; проведення науково-освітньої роботи в галузі екології, етології, зоології та охорони природи, мисливського господарства; поширення еколого-освітніх знань, які сприяють формуванню природоохоронного світогляду населення в галузі екології; створення підсобних господарств, розплідників, лабораторій, майстерень, центрів юннатської діяльності, постійних і тимчасових (стаціонарних і пересувних) зоовиставок, зоомагазинів та іншіх об’єктів; здійснення різноманітних форм культурного обслуговування, створення умов для повноцінного відпочинку та дозвілля населення, якщо це не загрожує збереженню сприятливих умов для життя тварин.
Парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва- це визначні та цінні зразки паркового будівництва, які створюються з метою їх охорони і використання в естетичних, виховних, наукових, природоохоронних та оздоровчих цілях. Вони мають загальнодержавне та місцеве значення. На території парків-пам’яток садово-паркового мистецтва може бути проведено поліфункціональне зонування відповідно до вимог, установлених для ботанічних садів. На території парків-пам’яток садово-паркового мистецтва можуть проводитися наукові дослідження.
Контрольні запитання і завдання
1. Які природні території підлягають особливій охороні?
2. Побудувати класифікаційну схему природно-заповідного фонду України.
3. Охарактеризуйте категорію природного заповідника.
4. Охарактеризуйте категорію біосферного заповідника
5. Охарактеризуйте категорію національного природного парку.
6. Охарактеризуйте категорію регіонального ландшафтного парку.
7. Охарактеризуйте категорію заказника.
8. Охарактеризуйте категорію пам’ятки природи.
9. Охарактеризуйте категорію заповідного урочища.
10. Охарактеризуйте категорію ботанічного саду.
11. Охарактеризуйте категорію дендрологічного парку.
12. Охарактеризуйте категорію зоологічного парку.
13. Охарактеризуйте категорію парку-пам’ятки садово-паркового мистецтва.
5.5. Удосконалення категоріальної структури
Порівняльний аналіз категорій. З кожним роком Україна все більше враховує тонкі механізми та вимоги ринкової економіки, необхідність зближення свого законодавства із законодавством країн Європейського Союзу, взяті на себе зобов’язання щодо міжнародних конвенцій тощо. За межами цього процесу не повинна опинитися й галузь природно-заповідної справи в Україні.
Конвенцією про біорізноманіття, зокрема восьмою статтею, визначено механізм збереження біорізноманіття іп-зііи. Система природно-заповідних територій України в загальних рисах відповідає вимогам цієї конвенції. Крім того, географічна мережа природно-заповідних територій у повній мірі представлена й об’єктами Бернської конвенції та Конвенції про всесвітню спадщину.
На сьогоднішній день класифікація природно-заповідного фонду України найбільш споріднена з відповідними класифікаціями країн колишнього Радянського Союзу, частково Центральної Європи. Існуюча національна класифікація природно-заповідного фонду України за кількісним і якісним складом геосозологічних категорій, на нашу думку, є досі незавершеною. Навіть у ширшому плані, вдосконалення основних тематичних проблем охорони природи в цілому випливає із необхідності створення завершеної класифікації природно-заповідного фонду України із використанням наукових основ загальносвітових па-некоцентричної та панбіоцентричної концепцій, які передбачають максимальне збереження та ренатуралізацію оптимальних умов існування гетерогенності компонентів біотичного й абіотичного середовища. Все це викликане об’єктивною необхідністю забезпечення еволюційних процесів у сучасних антропогенізованих умовах, що є запорукою забезпечення конституційних прав громадян на чисте довкілля. Вся сутність удосконалення цих проблем є розглядатися в територіальному, таксономічному та динамічному аспектах охорони природно-заповідного фонду.
Залежно від наукового та прикладного природоохоронного значення біотичного і ландшафтного різноманіття, зміст більшості класифікацій природоохоронних територій орієнтований на міжнародний, національний, регіональний та місцевий рівні управління. В існуючій класифікації територій та об’єктів природно-заповідного фонду України відповідні категорії в певній мірі є елементами цієї багаторівневої системи. В основу нової української класифікації необхідно закласти механізм інтеграції щонайменше двох систем. Насамперед, варто співставити систему типів організації біотичного і ландшафтного різноманіття з відповідною системою режимів його збереження, використання та відтворення. Запровадження такого прийому стане складним і довготривалим, оскільки ці системи ще мало вивчені в інтеграційному аспекті, але іншого шляху не має, оскільки подібний вибрали розвинені країни світу. З метою вдосконалення вітчизняної класифікації було б варто розробити її оптимальну категоріальну структуру, особливо в зв'язку з початком формування національної екомережі. Виходячи з сучасної екологічної ситуації в Україні, й орієнтуючись на світовий досвід, вчені неодноразово порушували проблему категоризації заповідників та національних парків, що дозволило б, в першу чергу, адаптувати класифікацію територій та об'єктів природно-заповідного фонду України до стандартів МСОП шляхом введення нових категорій (табл. 5.4). Зокрема, біосферні і природні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки можуть стати основними категоріями для формування транскордонних природоохоронних територій.
Як відомо, біосферні резервати у світі й українські біосферні заповідники створюються відповідно до вимог Севільської стратегії і функціонують за нормами Програми ЮНЕСКО “Людина і біосфера”. Відмінність полягає лише в деяких рисах, зокрема в назвах функціональних зон, які за призначенням виконують ідентичні функції (табл. 5.4). За міжнародною практикою, біосферні резервати можуть створюватися на землях, здебільшого категорій II і V класифікації природоохоронних територій МСОП, але при цьому вони не змінюють своєї функціональної сутності.
Природні заповідники України за своїм правовим статусом наближаються до відповідної категорії І за класифікацією МСОП. У зв’язку з цим поряд з категорією природного заповідника є потреба ввести нову - “заповідна ділянка”, наближеним аналогом якої є природний резерват у Західній Європі. За цілями і режимом використання вона має бути близькою до так званих “регульованих природних заповідників”, але відрізнятиметься статусом (не підлягає вилученню із землекористування) та площею (100-1000 га). Формування мережі заповідних ділянок дозволить значно підвищити функціональну роль мережі природних заповідників. Проте ні перша, ні друга мережа природно-заповідних територій не вирішує проблеми гармонійного поєднання охорони та використання.
Таблиця 5.4 Удосконалення класифікації природно-заповідного фонду України відповідно до міжнародних класифікаційних стандартів
КАТЕГОРІЇ ПРИРОДООХОРОННИХ ТЕРИТОРІЙ
легітимні запропоновані для України значення
України мсоп
1. Біосферний заповідник IX. Біосферний резерват 1. Біосферний резерват Міжнародне
2. Природний заповідник І. Суворий природний резерват/ Дика природа 2. Національний заповідник Загальнодержавне
2 а. Відділення, філіал, частина природного заповідника І а. Суворий природний резерват 3. Суворий рефугій Загальнодержавне
3. Заповідне урочище І 6. Дика природа 4. Заповідне урочище Місцеве
4. Національний природний парк II. Національний парк 5. Національний парк Загальнодержавне
5. Регіональний ландшафтний парк II. Національний парк 6. Регіональний парк Місцеве
6. Заказник загальнодержавного значення IV. Територія управління еко-топами/видами 7. Національний заказник Загальнодержавне
6 а. Заказник місцевого значення IV. Територія упрааління еко-топами/видами 8. Регіональний заказник Місцеве
7. Пам’ятка природи загальнодержавного значення III. Пам’ятка природи 9. Національна пам’ятка природи Загальнодержавне
7 а. Пам'ятка природи місцевого значення III. Пам’ятка природи 10. Регіональна пам’ятка природи Місцеве
X. Об’єкт Світової спадщини 11. Пам’ятка природи Світової спадщини Міжнародне
VI. Територія охорони ресурсів 12. Природно-ресурсне угіддя Місцеве
V. Територія охорони ландшафтів 13. Край, що охороняється Загальнодержавне
VII. Антропологічний резерват 14. Екоетнічне оселище Загальнодержавне
VIII. Територія багатоцільового використання 15. Екорегіон Загальнодержавне
Найсуттєвіші розбіжності між українськими і міжнародними стандартами спостерігаються в змісті категорії національного природного парку. Україна, використавши міжнародні ідеї побудови національних парків у різних куточках світу, аналогічно іншим країнам намагається виробити відповідний зразок для себе. Однак лише деякі українські національні природні парки нині в загальних рисах відповідають стандартам МСОП (категорія II). За вимогами цієї категорії в національних парках забороняється навіть полювання та риболовля, а про здійснення господарської діяльності з промисловим використанням природних ресурсів, що характерно для більшості об’єктів України, і мови не може бути. Близько 75 % території національного парку категорії II є охоронними, решта служить для рекреаційних та оздоровчих цілей, але скрізь, у певній мірі, допускається екологічний туризм. До національного парку можуть бути занесені і порушені території, але вони мають відігравати відновлювальну функцію природи. Зрештою тут охороняється природа, яка має загальнонаціональне значення. З огляду на це, лише незначна частина українських національних природних парків відповідає цим критеріям. Вітчизняні національні природні парки за рівнем організації природоохоронного режиму ближчі до національних парків Великобританії та Угорщини. Безперечно, їх переважна більшість відповідає критеріям регіонального ландшафтного парку, а решта, навіть за наявністю господарських зон, критеріям території охоронного ландшафту (охоронної області, категорія V). Заповідна зона національних природних парків наближує їх до категорії 1. За результатами аналізу більшість національних парків Європи відповідає категорії II, значна частина - V, решта - III, IV і навіть категорії І МСОП. В українській класифікації аналогів категорії VI немає.
Регіональні ландшафтні парки за своїм змістом наближаються до категорії V класифікації МСОП. У деяких країнах Європи вони називаються природними чи ландшафтними і вважаються реальним й найефективнішим засобом охорони природи і невичерпним джерелом ресурсів для духовного відпочинку населення серед природи, відновлення фізичних і моральних сил людини. Регіональні ландшафтні парки цілком успішно поєднують природоохоронні функції із соціальними, насамперед, оздоровленням населення. Тому вони, як правило, в багатьох країнах займають значні площі, про що свідчать результати статистичного обліку природоохоронних територій.
Українські пам’ятки природи в основному відповідають категорії III за класифікацією МСОП, але режим збереження в об’єктних пам’ятках природи (джерела, старі дерева, валуни, джерела, скелі, печери тощо) суворіший, ніж у територіальних об’єктах та заказниках.
Українські заказники з переважанням відновлювальної функції над природоохоронною, в основному, відповідають категорії IV класифіка
ції МСОП. У цьому відношенні Україні потрібні ресурсні заказники, особливо для лікарських рослин, мисливської фауни тощо.
Заповідні урочища є специфічною категорією, яка за своїм змістом нагадує категорію І Ь класифікації МСОП. Від заказників вони відрізняються заповідним режимом і комплексним збереженням біорізноманіття.
Дуже багато пропозицій щодо запровадження нових категорій спостерігається в науковій літературі. Серед них деякі заслуговують на увагу. До категорій загальнодержавного значення варто віднести і деякі нові, що мають поліфункціональний зміст. Це поширені у країнах світу категорії - “область охоронного ландшафту” та “регіон екологічного природокористування" (“біосферний регіон”). В Україні їх можна застосувати на великомасштабних відносно малопорушених природних просторах, наприклад, у Карпатах, Гірському Криму, Азово-Чорноморському узбережжі, прикордонному Поліссі. Відмітимо ще й те, що ці категорії мають системний зміст, оскільки об’єднують природно-заповідні території, які мають регіональне та місцеве значення.
До категорій місцевого значення в деяких працях пропонується віднести близькі категорії - “зелена стрічка”, “екологічний міст” або, як визнано у світі - “екологічний коридор". Ця категорія потрібна для забезпечення обміну біологічною інформацією між цінними для науки відокремленими природними ділянками, які мають охоронятися. Водночас вона є і методичним прийомом заповідно-острівної біогеографії та зв’язуючою ланкою в екомережах. Для охорони ценотичної і ландшафтної різноманітності лісів ця категорія дуже актуальна. З її запровадженням вирішиться питання охорони еколого-ландшафтних рядів рослинності великих регіонів. Вона може застосовуватися для лісових макросхилів гір, суцільних природних масивів тощо. Близьку до неї категорію “заповідний профіль" у 1985 році запропонувала Л.І. Мілкіна, яка вважає, що дана категорія має охоплювати всі зразки рослинності в ландшафті, тому рекомендує на профілі відзначати еколого-фітоце-нотичні стандарти лише з корінною рослинністю. На противагу “зелена стрічка” має представляти не лише корінну, але й рослинність, яка відновлюється. За своїм змістом зазначені вище категорії доречніше розглядати в системі екомережі.
Ліси зелених зон, населених пунктів, курортних, рекреаційно-оздоровчих ділянок та інші ліси І групи, крім заповідних, також можуть виступати в категоріальній структурі природоохоронних територій лише як паліативи категорій класифікації природно-заповідного фонду місцевого значення, оскільки для них заповідний режим не вважається основним у збереженні біотичного і ландшафтного різноманіття. Частина цих земель природоохоронного призначення може бути основою для організації на них іншого виду режиму збереження, який був би характерним для категорій природно-заповідних територій високого
рівня охорони. Проте, основні площі цих земель повинні залишатися в активній формі охорони переважно з режимом регульованого збереження. На зміст деяких категорій, зокрема, таких як природно-історичні парки-пам'ятки, “музеї в природі”, культурно-природничі, історико-ландшафтні парки та заповідники, ландшафтні парки у великих містах вчені ще не знайшли спільного висновку. Такі категорії за своїм природоохоронним призначенням можуть включатися до екологічних мереж, незважаючи на те, що нині вони розглядаються відповідно до завдань культурних, історико-археологічних, урбанізовано-ландшафтних охоронних об’єктів. Отже, це питання потребує не лише наукового геосо-зологічного вивчення, але і законодавчого доопрацювання та практичного втілення.
Специфіка нових спільних категорій природно-заповідного фонду й екомережі
Міждержавний заповідник. Мета: збереження в природному стані типових або унікальних для даної зони, підзони, провінції природно-територіальних комплексів з усією сукупністю їх компонентів, вивчення природних екосистем, процесів і явищ, які відбуваються на єдиній, сумісній для декількох держав, системі природно-заповідних територій. Об’єкти: великі природно-територіальні комплекси та їх поєднання. Режими збереження: абсолютної заповідності на основній частині території, решта території має режим регульованої заповідності з елементами режиму непрямого збереження й використання та режиму збалансованого природокористування для ведення лісового, сільського та інших видів господарства. Статус: юридична особа із статусом науково-дослідної установи, земля надається у користування заповіднику, входить до природно-заповідного фонду.
Міжнаціональний парк. Мета: збереження типових та унікальних природно-заповідних комплексів, які мають особливу екологічну, історичну цінність і використовуються в наукових, просвітницьких, рекреаційних та культурних цілях. Об'єкти: природно-територіальні комплекси та їх поєднання. Режим збереження: системний відповідно до завдань функціональних зон. Статус: юридична особа зі статусом природоохоронної, науково-дослідної, рекреаційної та еколого-освітньої установи. Земля переважно надається у користування міжнаціональному парку, входить до природно-заповідного фонду.
Регіон екологічного природокористування. Мета: стабілізація та збереження екологічної рівноваги у великому за площею природно-географічному регіоні, збалансоване й екологічно орієнтоване використання природних ресурсів. Об’єкти: весь регіон з усіма властивими йому природно-територіальними комплексами. Режими збереження: непрямого збереження та збалансованого природокористування на основі нових екологічно доцільних технологій. Природно-заповідні те
риторії, які входять до складу регіону, мають режими збереження згідно з їх категоріальними завданнями. Статус: не відбувається вилучення землі у природокористувачів, крім природно-заповідних територій, які є юридичними особами. Статус регіону визначається законодавчим шляхом.
Область охоронного ландшафту. Мета: збереження всіх видів ландшафтів з властивими їм екосистемами в межах одного геоморфологічного району чи області і стабілізації екологічної рівноваги. Об'єкти: сукупність ландшафтів геоморфологічного району чи області. Режим збереження: збалансованого природокористування на основі екологічно доцільних технологій. Природно-заповідні території, що входять до складу області охоронного ландшафту, мають режим збереження згідно з їх категоріальними завданнями. Статус, не відбувається вилучення землі у землекористувачів, крім природно-заповідних територій, що є юридичними особами. Статус закріплюється законодавчим шляхом.
Заповідна ділянка (може бути біоцентром). Мета: збереження у природному стані типових або унікальних природно-територіальних комплексів та окремих біогеоценозів, які відповідно до природничого районування репрезентують рівень підпровінції. Об’єкти: природно-територіальні комплекси, лісові біогеоценози. Режими збереження: регульованої і частково абсолютної заповідності. Статус: не відбувається вилучення земель у природокористувачів, входить до природно-заповідного фонду. Можуть створюватися на базі лісових генетичних резерватів.
Зелена стрічка. Мета: збереження взаємопов’язаних між собою еколого-фітоценотичних стандартів, які представляють еколого-геобо-танічний ряд (профіль) геоморфологічного району. Об’єкти: сукупність екосистем в еколого-геоботанічному ряді. Режим збереження: можливе поєднання усіх видів. Статус: не відбувається вилучення земель у природокористувачів.
Екоміст (на зразок екологічного чи природного коридору локального значення). Мета: забезпечення поширення та міграції видів у природних або відновлених до природного стану видовжених територіях, які мають з’єднувати цінні локальні острови корінної чи умовно корінної рослинності в антропогенізованому природному ландшафті. Об'єкти: ділянки лісу чи іншої рослинності. Режими збереження: можливе поєднання усіх видів. Статус: не відбувається вилучення земель у природокористувачів.
Контрольні запитання і завдання
1. Які категорії природно-заповідного фонду України є автентичними відповідно до міжнародних класифікацій?
2. Які міжнародні категорії є за змістом близькими до українських?
3. Яким чином удосконалити класифікацію природно-заповідного фонду України?
Розділ 6
СИСТЕМА ФОРМУВАННЯ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОГО ФОНДУ ЯК ОСНОВИ ЕКОЛОГІЧНОЇ МЕРЕЖІ
6.1. Ознаки екологічної кризи біосфери
Кризові ознаки видового біорізноманіття
На сьогоднішній день більшість провідних екологів світу наголошує, що найвідчутніші кількісні зміни настали в ключовому компоненті біосфери - рослинному світі, який є автотрофною біоенергетичною основою функціонування планетарної екосистеми і забезпечує надходження у сферу суспільного виробництва харчової, технічної, лікарської та іншої біосировини. Серед живих організмів рослини найменше захищені перед бурним розвитком технічного прогресу й інтенсивністю використання їх людиною. Вони порівняно з іншими організмами найменш рухливі, позбавлені самозахисту, у них обмежений вибір нових місць зростання для збереження життєвості й успішного відтворення собі подібних.
На нашій планеті нараховується близько 10 мільйонів видів біорізноманіття. У фітобіоті нараховують близько 500 тисяч видів рослин, з них 300 тисяч видів вищих рослин, охорони потребують 25-30 тисяч видів рослин. В Європі всього 12 тисяч видів судинних рослин, з них до рідкісних належать дві тисячі видів, охорони потребує кожний п’ятий вид рослин. Ботаніками встановлено, що кожного року зникає декілька видів. На даний час вже зникло 660 видів рослин, а під загрозою зникнення знаходиться близько 27 тисяч видів. В індустріальних і густона-селених країнах негативний вплив людини призвів до збіднення видового складу флори. Зникають не тільки окремі види та їх форми, а й цілі роди та порядки. Згідно з дослідженнями зарубіжних ботаніків, протягом останніх століть, наприклад, лише у Бельгії знищено 62 види рослин, або 4,8% аборигенної флори, в Голландії- відповідно 50 і 3,6 %, у Великобританії - 20 видів або 1,3 %.
Особливо чутливі до забруднення мохоподібні і лишайники. Вони зникають інтенсивніше, ніж судинні рослини. За даними І. Беркмана (1969), в Голландії протягом останніх 100 років зникло 16 % наземних та епіфітних видів мохів і 27 % епіфітних лишайників. У Бельгії з 600 видів мохоподібних зникло 114, а 34 перебувають під загрозою зникнення.
На сьогодні існують різні за якістю прогнози вчених. Аналізуючи зростання темпів збіднення фітогенофонду, Г. Сукоп (1971) прогнозує,
що у найближчі 100-200 років у результаті техногенних перетворень слід чекати зникнення багатьох тисяч (можливо, десятків тисяч) видів рослин. Більш конкретні прогнози дає Е. Вільсон (1989), який вважає, що кожного року будуть зникати до 20-30 тисяч видів. Це значить, що кожний день зникатимуть 68 видів або три види за годину, тобто до 2010 року зникне приблизно 250 тисяч видів. Детальнішу інформацію можна почерпнути з фундаментальної книги “(ЗІоЬаІ Віосііуегзііу Аввев-тепі” (1995), підготовленої Кембріджським університетом, та навчального підручника Р. Гірімака “Основьі сохранения биоразнообразия" (2002) в російському перекладі.
Рослинний світ України - багатий та різноманітний. Флора та мі-кобіота країни налічують понад 27 тисяч видів, у тому числі судинних рослин - понад 4,5 тисячі видів природної флори і понад 600 окультурених видів, мохоподібних - майже 800, водоростей - близько 5,0 тисяч, лишайникоутворюючих грибів- 1,2 тисячі, грибів і слизовиків -понад 15 тисяч видів. Заміна природних лісів монокультурами стала причиною збіднення дендробіотичного різноманіття. Аналіз антропогенного впливу на видовий склад окремих родин свідчить, що деякі з них особливо чутливі і вже стали зникаючими. За підрахунками багатьох ботаніків, у цілому сьогодні в Україні на грані зникнення знаходяться від 900 до 950 видів рослин.
Зоологами встановлено, що протягом усього історичного періоду з вини людини зникло близько 140 видів ссавців. Лише з 1600 року - початку масового знищення людиною видів біорізноманіття - на планеті втрачено вже близько 500 видів тварин, із них загинуло 10 видів риб, до 100 видів ссавців і понад 100 видів птахів. Лише в післявоєнний час, тобто за останні півстоліття з теренів Європи зникло близько 70 видів фауни. Під загрозою зникнення перебувають 5370 видів тварин, з них 18 % ссавців, 11 % птахів, 5 % риб.
Тваринний світ України відрізняється різноманітним видовим складом і включає, за приблизними підрахунками, понад 45,0 тисяч видів, у тому числі членистоногі - 38,4 тисяч, з них комахи - 35,0 тисяч, черви - 3,2 тисячі, риби і круглороті - 170, земноводні - 17, плазуни- 21, птахи - близько 400, ссавці - 108 видів і підвидів. Професор М.В. Шарлемань, вивчаючи “Слово о полку Ігоревім” та фрески Софії Київської, прийшов до висновку, що в часи Київської Русі на землях нинішньої України зустрічався кулан (зник з середини XVI століття), тарпан (зник на Мелітопольщині у 1876-79 роках), сайгак (зник на початку XIX століття), тур (знищений у ХУІ-ХУП століттях), зубр (у XVII столітті став на межі зникнення), росомаха (зник у кінці XIX століття). Така стійка тенденція до виснаження спостерігається, в першу чергу, серед ресурсів мисливських тварин, добування яких за останні ЗО років зменшилось у три рази, зокрема на сьогоднішній день нараховується вже лише 4,5 тисяч голів лося та близько 400 голів зубра, якого, мабуть, як 116
стверджують західні експерти, врятувати не вдасться через невиліковні хвороби геніталіїв у самок.
Критичного стану досягли популяції дельфінів - афаліни, білобоч-ки та азовки. Однією з головних причин зменшення популяцій був комерційний відлов у 30-50 роках XX століття. До 1966 року, коли деякі чорноморські країни вже заборонили вилов, у СРСР щорічно знищувалось близько 150 тисяч особин. Досить часто азовки, а рідше білобоч-ки потрапляють у риболовецькі сітки і трали. Дельфіни є хорошими індикаторами на забруднення води. Виходячи з рівня вмісту кадмію, нікелю та ртуті в тканинах дельфінів, можна вважати, що Чорне море найчистіше в Європі, проте за вмістом хлорорганічних пестицидів, у тому числі і ДДТ, серед морів посідає перше місце. Ці речовини пошкоджують імунну систему та репродуктивну функцію тварин. В останні роки вчені також занепокоєні можливістю нового спалаху морбілліві-русної інфекції, яка у 1994 році викинула на чорноморське побережжя сотні безпомічних білобочок. Встановлено, що в територіальних водах України, саме в Чорному морі, за останні роки серед дельфінів чисельно домінувала афаліна, рідше - азовка та білобочка. У зв’язку з цим в Україні дедалі більше уваги надається охороні, відтворенню та раціональному використанню диких тварин, насамперед, хордових, особливо через їхню уразливість щодо антропогенного впливу і промислову цінність. Для прикладу, в 1999 році Україна приєдналася до низки важливих міжнародних угод. У цьому аспекті потрібно якомога швидше приєднатися до Угоди про збереження китоподібних Чорного і Середземного морів та прилягаючої акваторії Атлантики (прийнята в 1996 році і ратифікована 22 країнами). Тому в 1999 році Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України прийняло науково-практичну програму “Дельфін”.
Ще більша незбалансованість має місце у рибних ресурсах (90 % всієї біомаси). Близько 70 % вилову риби дають Чорне та Азовське моря і лише ЗО % - внутрішні водойми. За останні ЗО років вилов риби зменшився у 2,5 рази і сьогодні не перевищує 70 тисяч тонн. Для порівняння, у ЗО роки XX століття лише в Азовському морі вилов становив 160 тисяч тонн. Тенденція зниження вилову риби продовжує зберігатись. Крім того, має місце різке зменшення питомої ваги цінних промислових риб і збільшення малоцінних, які і складають на сьогодні основну частину вилову. Нині вилов осетрових, обсягом близько 10 тонн на рік, здійснюється лише для науково-дослідних цілей. Значної шкоди запасам рибних ресурсів Чорного моря завдає гребневик, який вселився сюди і підриває кормову базу аборигенних видів. Спостерігається також висока захворюваність риб річок рівнинної частини України через підвищення токсикологічних показників водойм на вміст цинку, марганцю, заліза, нікелю, міді та кобальту.
Таким чином, втрата певного виду рослин чи тварин особливо відчутна в генетичному відношенні, адже з його зникненням втрачається не лише певний тип організму, що має економічне чи екологічне значення, але й анулюються результати тривалого генетичного розвитку. З наукової точки зору, втрата видів, що знаходяться на різних етапах філогенетичного розвитку, нерівноцінна. Тому особливу увагу треба приділяти охороні зникаючих видів, зокрема представникам оліготип-них таксономічних одиниць. За приблизними підрахунками вчених, у цілому за історичний період в Україні втрачено 150-200 переважно ендемічних видів рослин і тварин. При цьому щорічно в світі зникає близько 10-15 тисяч біологічних видів.
Кризові ознаки екосистемного різноманіття
Порівняно з таксономічним різноманіттям живої природи ще більшої деградації зазнали екосистеми, зникнення яких кількісно оцінити взагалі неможливо. Вважається, що у світі на початку нинішнього століття 65 % їх площ знаходиться на різних стадіях деградації і лише 35 % збереглися в природному стані.
Щорічно на Земній кулі вирубується 25 млн га лісів, з яких 10 млн га не відновлюється, хоча на них і тримається екологічна рівновага. Через 25 років площа природної рослинності зменшиться з 1,8 га на людину до 0,8 га. За історичний період природні екосистеми суходолу втрачені або суттєво змінені на 65 % його площі, особливо постраждали степи та ліси - теперішній екологічний каркас земної поверхні біосфери.
Займаючи нині близько 28 % суходолу Землі, ліси дають майже 90 % біомаси, виробляють до 60 % репродукованого кисню, в них мешкають близько 80 % неописаних видів тварин і ЗО % видів рослин. Проте в останнє десятиріччя лише в тропіках ліси щороку вирубуються на площі 20-25 млн га або 4 % площі лісів світу втрачається назавжди. Площа лісів світу скоротилася на 60-65 %, що в багатьох районах негативно вплинуло на гідрологічний та кліматичний режими. За історичний час знищено близько 500 млн га лісів. В Європі залишилось лише 6 % лісів. За прогнозами лісових експертів ФАО, МСОП у світі щорічно відчужується близько 2,5 млрд м3 деревини, а після 2000 року цей показник збільшився у 1,8 раз і досяг 5 млрд м3 при загальному прирості у всіх типах лісів до 5,5 млрд м3, тобто щогодини вирубується 20 га деревостанів, а за іншими, більш песимістичними даними, нині щохвилини на планеті зникає 1 га лісу.
Територія України простягається із заходу на схід на 1316 км і з півночі на південь на 893 км, займаючи площу 603,55 тисяч км2. До 35 % території України зайняті природною чи малозміненою рослинністю (ліси - 16%, луки - 9,6%, степи - 1 %, солончаки й болота - по 2 %). На Україні стан біорізноманіття й екосистем зазнав високого сту-
пеня деградації в другій половині XX століття. Площа природної заповідної рослинності у 2000 році становила лише 4,1 %, що у 2,5 рази менше середньої в Європі. Нині в Україні на одну людину припадає природної рослинності лише 0,35 га, з яких ліси становлять менше 0,2 га, а землі сільськогосподарського призначення складають 71,3 % території України, з яких на ріллю припадає 54 %. Ґрунт ріллі поступово втрачає екологічні властивості саморегулювання, про що свідчить зниження в ньому вмісту гумусу, який нині складає 3,1 %. Високий ступінь токсичності екотопів призводить до масової ураженості та виникнення хвороб як природних, так і культурних тварин і рослин, особливо патогенними грибами та вірусами.
В доісторичний період лісистість України сягала 50 %. Нині лісовий фонд України складає 10,4 млн га, більше того, його сировинні запаси значно виснажені, 82 % їх є хворими. Про це свідчать такі дані: молодняки становлять 31,5%, середньовікові ліси - 44,6%, пристигаючі- 12,7 % і перестійні - 11,2 %. За сучасними екологічними нормами, пристигаючих лісів повинно бути не менше 20 %. В Україні у І столітті лісами було зайнято 27 млн га, в 2000 році - лише 8,4 млн га, в 2005 році - 9,4 млн га (5,1 млн га - природні, 4,3 млн га - штучні ліси), а до 2015 року цю цифру заплановано довести до 11,5 млн га. Сучасний незадовільний стан лісів проявляється у дисбалансі вікової структури, зменшенні обсягів щодо лісорозведення й агролісомеліорації, недостатньому залісненні витоків, прибережних смуг шляхів та магістралей, недостатньому створенні зелених зон навколо міст і господарських об’єктів, зменшенні можливостей використання лісосировинної бази, нераціональному накопиченні запасів деревини у перестійних дерево-станах. Опріч того, спостерігається зменшення ефективності виконання лісами захисних, екологічних та соціальних функцій, зростання загрози їх масового розладу, загострення проблем між використанням сировинних і несировинних функцій лісу, випередження обсягів споживання деревини над можливостями її заготівлі, нераціональне використання деревини, фрагментація лісів, зростання частки штучних лісів, збільшення площі загиблих лісів, високий відсоток дефоліації дерево-станів, збіднення генофонду лісової біоти та зростаюче зменшення продуктивності лісів. У результаті аварії на Чорнобильській АЕС радіоактивними відходами забруднено близько 4 млн га лісів.
Степова зона України займає 34 % її території. З природної рослинності нашої держави степи в І столітті займали майже всю зону в її сучасних межах. У цей час степами було зайнято 19 млн га, а на початку цього століття - лише близько 1 млн га, а до 2015 року шляхом відродження степової рослинності цю цифру заплановано довести до 1,5 млн га. Особливо потрібно зазначити, що в Україні степовий біом зазнав найбільших незворотних змін. На сьогодні, за винятком заповідних ділянок, що складають усього 0,25 території степів, - це сильно 119
деградовані низькопродуктивні степові пасовища із збідненим видовим різноманіттям рослин.
З природної рослинності України нині лучні екосистеми зосереджені, головним чином, у Карпатах та заплавах річок Полісся та Лісостепу. В цілому вони займають 13 % площі сільгоспугідь, що в п’ять разів менше, ніж у більшості країн Європи. За останні 10 років їх площа скоротилась на 1,5 млн га, а врожайність у порівнянні з їх потенційною продуктивною за сухою масою є меншою в середньому по Україні в 1,9 рази. В результаті аварії на Чорнобильській АЕС радіонуклідами забруднено 0,5 млн га лук. Розбалансованість площ кормових угідь призвела до різкого збільшення навантаження на них, істотного погіршення екологічних умов та зменшення продуктивності і зниження якісного складу біорізноманіття. В Україні у І столітті луками було зайнято близько 1 млн га, в 2000 році - вже 6,8 млн га, а до 2015 року луки можуть зайняти 9,8 млн га.
З природної рослинності України болота і плавні в І столітті займали не менше 6 % площі України в сучасних межах, що становило близько 4,5 млн га, а на початку цього століття - лише 1,8 млн га, тобто близько на 80% були осушені заболочені землі. На початку XXI століття розпочалися природні і штучні процеси ренатуралізації боліт, до 2015 року заплановано довести площу водно-болотних угідь до 2,5 млн га. Нині болота та заболочені землі займають 957 тис га або 1,6 % території України.
З природної рослинності в І столітті солончаки та солонці займали не менше 4 % площі України в сучасних межах, що становило 2,5 млн га, а на початку нинішнього століття - лише 1,3 млн га, а до 2015 року в результаті інтенсивного засолення земель вони можуть поширитись на площі до 1,5 млн га.
В цілому в Україні у І столітті природна рослинність займала 55 млн га, на початку нинішнього століття - лише 18,5 млн га, а до 2015 року цю цифру заплановано довести до 26,5 млн га. Наприклад, у скандинавських країнах природна рослинність займає від 65 % до 75 % їх території, а в центральноєвропейських - 36-44 %, тоді як в Україні -28 %.
Ознаки еколого-соціальної кризи
Сучасний екологічний стан планети визначається загальною спрямованістю розвитку світової цивілізації, що призвела до глобальних змін природи, перш за все, біосфери, атмосфери та гідросфери, які в кінці XX століття проявилися у вигляді шести планетарних екологічних криз, а саме: потепління клімату; спрацювання озонового шару; забруднення гідросфери, атмосфери та біосфери важкими металами, хімічними сполуками, радіонуклідами та нафтопродуктами; інтенсифі
кація кислотних дощів; опустелювання земель та збіднення біорізноманіття. Все це зумовлено, головним чином, зростанням чисельності населення планети, розвитком енергетичного комплексу, транспорту, важкої, хімічної та гірничо-видобувної промисловості, сільського та комунального господарств. Існуюча в світі система споживання призвела і до подальшого загострення соціальних, релігійних та національних протиріч.
Не кращі справи з використанням земельних, водних та природних ресурсів, а також забрудненням навколишнього середовища від важкої, хімічної та гірничо-видобувної промисловості, транспорту, енергетики, сільського та комунального господарств. Принципово важливим для стану клімату є викиди вуглекислого газу, які на початку століття становили в світі в середньому чотири тонни на одну людину в рік, а в Україні - в три рази більше. Прогнозується, що викиди двоокису азоту, сірки та вуглецю через 50 років збільшаться відповідно на 210, 140 та 230 %. Щороку в світі в тій чи іншій мірі чистої питної води не вистачає для 4 млрд чоловік, у Світовий океан у рік скидається понад 10 млн тонн нафти та нафтопродуктів, річками виноситься до 4 млрд ґрунту. В Україні переважна більшість населення споживає воду, що не відповідає світовим стандартам. За останні 100 років від засолення та ерозії втрачено 1,2 млрд орних земель і ще 3,6 млрд земель знаходиться на різних стадіях деградації. Сьогодні Україна є найбільш розораною державою Європи з найбільшою площею еродованих земель (до ЗО % орних земель).
Населення планети з 1900 до 2000 року збільшилося з 1,6 млрд до 6,2 млрд людей. З них 2 млрд є неписьменними, 1,5 млрд отримують платню меншу одного долара США в день, і лише так званий “золотий мільярд” населення розвинутих держав забезпечений всім необхідним. їх середній заробіток у 60 разів вищий за середній заробіток в Україні, а середня тривалість життя перевищує середню в Україні на 10-15 років, зокрема, в Японії - на 16, а в Греції - на 11 років. Соціально-економічна криза в Україні зумовила і поступове зменшення, починаючи з 1991 року, населення країни, втрати якого становлять до 400 тисяч чоловік на рік. За 10 останніх років воно зменшилося на 2,3 млн чоловік. Має місце і подальша поляризація та зростання напруження соціально-економічного стану в світі та Україні. За останні ЗО років відносно невелика частина населення 15 розвинутих країн світу збільшила частку планетарного прибутку з 70 до 85 %, а чверть бідного населення планети зменшила його з 2,3 до 1,4 %. У 2000 році 460 мільярдерів світу володіли 5,6 % вартості усього річного валового продукту планети, становлячи менше однієї десятимільйонної частки її населення. Така ж тенденція спостерігається і в Україні, де 29 % її населення отримує дуже низьку заробітну плату, а 3,7 % є взагалі безро
бітними. Витрати на освіту, охорону здоров'я та соціальний захист на одну людину у 4-6 разів нижчий, ніж середні витрати в Європі.
Подолання кризи біорізноманіття
Суттєві докорінні зміни природи, викликані людською діяльністю, набули на даному етапі цивілізації глобального значення і тим самим вимагають докорінних змін у розвитку природно-заповідної справи, зокрема створення оптимальної всесвітньої мережі природоохоронних територій, сукупність яких за функціональним призначенням матиме велике планетарне екологостабілізуюче гуманістичне значення для виживання людської цивілізації.
По-перше, підірваними у більшій мірі виявилися функціональні, а не генетичні основи біосфери, тобто екосистеми і рослинні угруповання, що не спадкуються. Це свідчить про необхідність зміни пріоритетів з охорони генофонду на охорону біоценофонду й екофонду.
По-друге, виходячи з того, що біосфера є цілісною, а до того ж збалансованою системою, функціональні елементи якої пов’язані між собою безліччю зв'язків, необхідна цілісна системна концепція збалансованих між собою дій, які б базувалися на екологічному імперативі (законах природи) і самоцінності природи.
По-третє, необхідно переходити до формування функціонально і територіально цілісної мережі природно-заповідного фонду за принципом самодостатності біорізноманіття. Значення світової мережі природоохоронних територій як екологічно стабілізуючих ланок надзвичайно вагоме у загальній екологічній деградації природи планети.
Виходячи із цього, одним із основних шляхів забезпечення екологічної стабільності є збереження на планеті її біотичного різноманіття, що є важливим завданням сучасності, про що свідчить прийнята ООН у 1992 році Конвенція про біорізноманіття. Отже, головними системними механізмами збереження біотичного різноманіття є:
а) ех зііи- шляхом вирощування й утримання організмів поза природним середовищем, здебільшого в умовах відкритого ґрунту штучно створених природоохоронних та інших об’єктів з подальшою можливою репатріацією. Метод ех зііи є надійним активним способом збереження видів поза природними середовищами. При цьому особлива роль належить штучно створеним об’єктам природно-заповідного фонду - ботанічним садам, дендрологічним паркам, паркам-пам’яткам садово-паркового мистецтва та зоологічним паркам. Установи ботанічного профілю повинні взяти участь у вивченні стану рідкісних та зникаючих видів місцевої флори, збереженні у штучних умовах живих рослин, насіння, культури тканин чи клітин. Для збереження рідкісних видів рослин варто віддати перевагу тим об'єктам, місцезнаходження яких перебуває під загрозою, мають вузьку екологічну амплітуду, аре
ал і толерантність. Численні представники дикої флори послужили генетичною основою для створення та поліпшення культурних сортів рослин та порід тварин, забезпечення інтродукції, акліматизації та репатріації. Треба відмітити, що серед рослин деякі, особливо плаунопо-дібні, не піддаються інтродукції, а деякі лише більш-менш.
У системі збереження ех зііи, крім умов відкритого ґрунту, в штучних об'єктах природно-заповідного фонду все частіше застосовують ще й такі біотехнологічні засоби:
- іп у/ї/о - шляхом вирощування й утримання організмів переважно рослин в умовах закритого ґрунту з подальшою адаптацією до умов відкритого ґрунту;
- іп у'Лго - шляхом вирощування організмів переважно рослин з їх тканин із застосуванням сучасних біотехнологічних методів і подальшим репатріюванням чи іншим поширенням. Існуючою системою практичних заходів збереження генофонду важко попередити всі можливі причини його збіднення. Щоб відвернути його небезпеку, обґрунтовується можливість збереження генофонду у спеціальних сховищах, які називаються генетичними банками. Такі банки потрібно створити, в першу чергу, для рослин і тварин І-ІІ категорій рідкісності;
б) іп зііи - утримання біорізноманіття в корінних умовах природоохоронних територій. Головними трьома взаємопов’язаними напрямами охорони біорізноманіття іп зііи є:
1) резервування природних територій для наступного заповідання;
2) створення мережі територій та об’єктів природно-заповідного фонду;
3) формування екологічної мережі різних природно-територіальних рівнів.
Контрольні запитання та завдання
1. Які основні ознаки екологічної кризи рослинного світу?
2. Які основні ознаки екологічної кризи тваринного світу?
3. Які основні ознаки кризи територіальних екологічних систем?
4. Які основні ознаки еколого-соціальної кризи?
5. Які засоби подолання екологічної кризи біорізноманіття?
6.2. Резервування природних територій
Предтечею заповідання є резервування, яке передбачене Законом України “Про природно-заповідний фонд України”. Згідно з цим законодавчим актом, резервування здійснюється з метою недопущення знищення або руйнування в результаті господарської діяльності цінних для заповідання природних територій та об’єктів до прийняття у встановленому порядку рішень про організацію чи оголошення територій та об’єктів природно-заповідного фонду. Території, що резервують
ся з метою наступного заповідання, залишаються у віданні їх землевласників та землекористувачів і використовуються за цільовим призначенням з додержанням особливих вимог охорони навколишнього природного середовища.
Резервування базується на необхідності вилучення з корінного перетворення природних територій, які відіграють важливу роль у збереженні біоти та забезпеченні екологічного балансу ландшафтів. З метою призупинення подальшої деградації та екстренного поліпшення стану ландшафтів, на нашу думку, держава повинна забезпечити пріоритетність резервування незалежно від відомчих галузевих завдань. Всі обставини необхідності резервування варто вияснити шляхом науково обґрунтованого регіонального аналізу ситуації. Крім того, обмеженнями для виділення природних територій під резервування та заповідання можуть служити об’єктивно неприйнятні економічні втрати природних ресурсів, які вилучаються з господарського використання. При цьому природоохоронні, екологічні, естетичні, рекреаційні мотиви мають переваги перед господарськими й економічними. Також можуть бути і компромісні варіанти, які гармонійно узгоджуються в рамках комплексного раціонального природокористування.
Процес резервування починається з наукового пошуку масивів чи ділянок природної рослинності, які підлягають першочерговій охороні. Пріоритетними серед шляхів наукового пошуку є рекогносцировочні польові дослідження. Під час резервування необхідно знати думку населення про цю акцію та вірогідні зміни в потоках трудових ресурсів у зв’язку зі створенням у перспективі природно-заповідної території, доцільно також визначити категорію майбутньої природно-заповідної території, а на науковій основі - норми режимів збереження біорізнома-ніття. Тему процес резервування повинен відповідати наступним тактичним вимогам:
1) зарезервований об'єкт має відігравати середовищестабілізуючу роль на рівні організації екосистем від екотопічного до зонального рівня в екологічно нестабільних регіонах;
2) об’єкт резервується з метою запобігання зникнення того чи іншого компонента екосистеми, що має ресурсне значення;
3) резервуються всі корінні й умовно корінні екосистеми;
4) незалежно від ступеня антропогенної деградації резервуються деревостани, вік яких для хвойних порід досягнув 60-70 років, широколистяних - 70-80 років;
5) резервуються лісові ділянки, на яких виникла раптова загроза знищення рідкісних популяцій видів та фітоценозів.
Таким чином, резервування цінних природних територій- це процес створення резерву особливо цінних природних територій та об'єктів для наступного перспективного заповідання з метою недопущення їх знищення або руйнування.
З вищевикладеного випливає, що головними принципами резервування можуть бути:
- першочерговості - терміново визначаються найбільш вразливі екосистеми, ландшафти, окремі регіони чи навіть природно-географічні зони, де необхідне резервування у зв'язку із загрозою їх інтенсивної деградації та ліквідації екологічно конфліктних ситуацій;
- масштабності- охоплюється якомога більша площа природних територій за ступенем збереження їх екосистем, що є необхідним для забезпечення життєвості популяцій видів флори та фауни, фітоценозів та фауністичних комплексів;
- перспективності- визначається у кількісному й якісному відношеннях поетапність формування перспективної мережі зарезервованих земель;
- спадкоємності - формування перспективної мережі зарезервованих земель є територіальною основою для завершеної географічної мережі природно-заповідних територій.
Державні заходи у сфері резервування
Феномен резервування був започаткований у 1992 році українською прородно-заповідною справою на державному рівні. Щось подібне було у США в 70-х роках минулого століття, коли діяла спеціальна програма з відбору “елементів природного різноманіття”, складався список ділянок для придбання спеціальними організаціями природних земель з метою їх збереження, створювалися бази даних, в які закладалися відомості про особливості і число об’єктів, стан, статус, місцезнаходження тощо. Безперечно, маючи таку інформацію, можна обґрунтовано підійти до створення природно-заповідної території.
На виконання Закону України “Про природно-заповідний фонд України” основний тягар резервування покладається на центральний, спеціальний урядовий і територіальні органи виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища. Головними державними засадами формування географічної мережі природно-заповідного фонду України є власне директивні документи. В історії резервування були здійснені дві державні акції. Першими державними заходами, якими передбачалося планомірне створення зарезервованих природних територій, на основі складених вченими переліків особливо цінних природних територій були відповідні укази Президента України від 10 березня 1994 року та 24 квітня 1998 року. Вони були зарезервовані з метою збереження цінних природних комплексів та об'єктів, генофонду тваринного й рослинного світу, місцезнаходжень рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тварин і рослин та поліпшення умов для задоволення рекреаційних потреб населення. Відповідно землі на площах близько 730 тис га та 6389 га були зарезер
вовані для наступного заповідання шляхом створення нових та розширення існуючих територій природно-заповідного фонду України.
У 1994 році були зарезервовані такі природні масиви:
під національні природні парки - Сіверськодонецький у Луганській, Гомільшанський у Харківській, Південноподільські ліси (16480 га) у Вінницькій, Шацьке Поозер'я (43000 га) у Волинській областях;
під природні заповідники - Рівненські болота (48000 га) у Рівненській, Старогутський бір (7300 га) у Сумській, Кременецькі гори (15000 га) у Тернопільській областях;
під заказники і пам’ятки природи загальнодержавного значення зарезервовано більше ЗО об'єктів загальною площею 64420 га земель переважно держлісфонду.
Найбільше об’єктів (6 об’єктів) було зарезервовано у Дніпропетровській області на площі 56600 га, а потім у Київській (3) - 2921 га, Львівській (3)- 1061 га, Одеській (2)- 1000 га та Сумській областях (1)-2538 га.
З метою створення в перспективі природного заповідника на Волині у 1998 році були зарезервовані у Черемські ліси (2968 га), а також під заказники загальнодержавного значення такі масиви: болота “Сіве-рін” (1504 га), “Острів’’ (455 га), Кравчукове (172 га) та лісовий масив “Середовщина” (288 га) у Чернігівській області.
Зарезервовані таким чином природні території увійшли у наступний державний документ, а саме до Програми перспективного розвитку заповідної справи в Україні ("Заповідники": 1994-2005 роки). Даною програмою було передбачено створення:
природних заповідників: Південноподільський (16480 га) у Вінницькій, Рівненський (50100 га) у Рівненській, Старогутський (7213 га) у Сумській областях;
національних природних парків: Голосіївський (3000 га) у межах Києва, Ічнянський (46680 га) та Мезинський (31600 га) у Чернігівській, Черкаський бір (40000 га) у Черкаській областях.
Програмою "Заповідники” також планувалося розширення Чорноморського біосферного заповідника на 368000 га, Канівського природного заповідника на 4500 га та Шацького національного природного парку на 43000 га. Доречно відмітити, що досі не створені Південно-подільський природний заповідник, Голосіївський та "Черкаський бір” національні природні парки, а також не розширено територію Канівського природного заповідника. З цього можна зробити висновок, що за перші 10 років незалежності України на виконання програми “Заповідники” в державі створювалось щороку по одному заповіднику чи національному природному парку. Для порівняння, за весь час існування радянської влади в Україні припадало створення одного об’єкта раз на п’ять років.
У зв'язку з роздержавленням, розпаюванням та приватизацією земель погіршились умови для розвитку географічної мережі природно-заповідних територій на загальнодержавному рівні. З прийняттям Земельного кодексу України зупинився процес резервування природних територій для наступного заповідання. Землекористувачі та землевласники практично перестали погоджувати проекти резервування та проекти створення нових заповідників і національних природних парків. Незважаючи на це, проблема резервування залишається одним із головних завдань сучасної природно-заповідної справи на час великомасштабної приватизації землі.
Для резервування природних територій на місцевому рівні необхідно здійснити такі перші кроки - підготувати обґрунтування з чіткою картосхемою розташування природних ділянок, попередньо погодити ділянки із землекористувачами та мати висновки територіальних органів влади у галузі охорони навколишнього природного середовища, лісового, сільського, рибного й інших господарств, а також органів місцевого самоврядування.
Отже, в Україні потрібно здійснити термінове резервування залишків найбільш цінних природних територій - степових ділянок, пралісів та корінних лісів, водно-болотних угідь та інших унікальних утворів природи, що мають вагоме наукове й природоохоронне значення. Для цього треба оголосити загальнодержавну акцію створення переліку потенційних для заповідання природних територій на основі виключно наукових обґрунтувань та переконань на погодження землекористувачів і землевласників. Цінність запропонованих територій для резервування має визначатися профільними науково-дослідними інститутами та вищими навчальними закладами. Кошти на оплату за подання обґрунтовуючих матеріалів можна передбачити з державного та місцевих фондів охорони навколишнього природного середовища або міжнародних фондів. За результатами акції відповідно до чинного законодавства, зарезервовані землі мають бути оголошені заповідними.
Контрольні запитання і завдання
1. У чому полягає сутність і сучасна криза резервування природних територій?
2. Назвати основні принципи резервування природних територій.
3. Охарактеризувати обсяги резервування природних територій у 1994 році.
4. Охарактеризувати обсяги резервування природних територій у 1998 році.
6.3. Створення природно-заповідних територій
6.3.1. Виділення природних територій для заповідання
Наукові засади
Природно-заповідні території створюються, як правило, багатьма засобами на державних і приватних землях, але найчастіше за принципом доцільності різного характеру і часто без врахування думки вчених. Вибір природних ділянок визначається густотою і характером розподілу населених пунктів, вартістю землі, політичною кон’юктурою, активністю екологістів, історичними чинниками тощо. В багатьох випадках у різних країнах під заповідання віддаються неугіддя, віддалені від населених пунктів, тобто землі з бідними природними ресурсами, що мають низьку ринкову вартість. Як правило, основну роль в організації природно-заповідних територій відіграють державні інституції та уповноважені на це спеціалізовані заклади. За рубежем приватні землі викупляються фізичними особами чи природоохоронними організаціями.
Весь процес створення природно-заповідних територій починається з виділення вченими їх площ у природному середовищі. Вони повинні мати якомога великі площі для того, щоб забезпечити збереження особливо цінного біорізноманіття. Якщо ступінь антропогенної трансформації ландшафтів не дозволяє цього зробити, в такому разі вчений виділяє декілька окремих ділянок з різними екотопами, причому бажано, щоб вони були суміжними або з’єднані природними чи напів-природними сполучними територіями. Розмір природно-заповідної території залежить від біології, географії чи екології виду або групи видів, які планується заповідати, їх чисельності, ступеня різноманітності екотопів тощо.
Виділення природних територій під заповідання здійснюється на основі наукових обґрунтувань. Вже на стадії виділення природної території під заповідання закладаються методичні засади визначення геосозологічної категорії майбутньої природно-заповідної території, які ґрунтуються на закономірностях територіального поширення фітоценозів, популяцій видів, особливо рідкісних та зникаючих, величинах їх життєздатності та життєвого простору, розмірності ареалів таксонів, ступені цілісності та непорушеності природних ландшафтів чи їх компонентів, силі антропогенного тиску та крайових ефектів тощо. При цьому особливо важливими є відомості про розміри локусів популяцій видів біоти.
Залежно від площі та конфігурації проектованої території окреслюється шлях (моно-, оліго- чи поліфункціональний) розвитку установи природно-заповідного фонду. Чим менша площа та менш компактна конфігурація проектованої території, тим складніший шлях створення
такої поліфункціональної установи. Механізм виділення природних територій повинен базуватися на детальних природознавчих дослідженнях, які в достатній мірі описані у світовій літературі. Критерії виділення природно-заповідної території визначаються за науковою, екологічною та прикладною цінністю. Особливе значення надається еталонності та цілісності екосистем за ознаками їх стійкості. На цій же стадії визначається ступінь репрезентативності майбутньої природно-заповідної території, науково доводяться оптимальна площа та конфігурація природної території, що планується під створення об’єкту природно-заповідного фонду.
На стадії виділення природних територій під заповідники чи національні природні парки в основі підготовки наукових обґрунтувань здебільшого лежать наступні науково-методичні підходи:
► флористичний (природно-заповідна територія виділяється на основі результатів інвентаризації, вивчення поширення і теоретико-графових методів аналізу флори тощо);
► фітоценотичний (природно-заповідна територія виділяється на основі інвентаризації, динаміки та поширення фітоценозів, за первинним виділенням еколого-фітоценотичних стандартів тощо);
► картоаналітичний (природно-заповідна територія виділяється на основі аналізу флористичних, геоботанічних, ландшафтних, ґрунтових та інших карт);
► ландшафтний (природно-заповідна територія виділяється на основі визначення ступеня антропогенного навантаження чи натуральності ландшафтів, шляхом складання ландшафтного кадастру, оптимальніше в мвжах водозбору тощо);
► землевпорядкувальний (природно-заповідна територія виділяється на основі лісорослинного районування, а також під час землевпорядкування та лісовпорядкування).
Наведемо приклад виділення природної території за ландшафтним науково-методичним підходом. К.М. Горб в 2004 році запропонував виділяти природні території під заповідання на основі інтегрального показника “ступінь натуральності ландшафтів". При цьому він визначив п’ять ступенів: 1) абсолютний (ступінь натуральності дикої природи має становити 93,4 % - 100 %); 2) високий (86,7 % - 93,4 %); 3) середній (80,0 % - 86,7 %); 4) низький (73,3 % - 80,0 %); 5) перехідний (66,6 % - 73,3 %).
У процесі виділення природних територій для кожної категорії природно-заповідного фонду є свої особливості. На наш погляд, найбільші складнощі виникають під час створення природних заповідників у сучасних антропогенізованих умовах існування природних ландшафтів. Для встановлення мінімальних розмірів природних заповідників вчені рекомендують застосувати такі критерії:
1) емпіричний (використовується досвід та інтуїція вчених);
2) екологічний (за наявністю в абсолютно збереженому стані типових та унікальних природних комплексів з усією сукупністю їх компонентів);
3) біогеографічний (тривалість стабільної кількості видів - показник розмірності та ступеня ізоляції від антропогенного чинника);
4) генетичний (за умови підтримання “якісного" генетичного різноманіття, в якому природний відбір буде найбільш ефективним, мінімальна чисельність популяції диких тварин має складати не менше 500 особин);
5) трофічний (забезпечення існування повної екологічної піраміди типової регіональної екосистеми).
З практики природно-заповідної справи національні природні парки в Україні виділяються здебільшого за двома основними критеріями - це науковою і природоохоронною цінністю екосистем. Не менш важливою умовою є також застосування інших вагомих критеріїв - рекреаційного, природничо-пізнавального, еколого-виховного, а також критерію відповідності, згідно з яким певна кількість місцевого населення має бути забезпечена одним національним природним парком. При створенні національного природного парку особливо необхідним критерієм має бути наявність національної та етнічної спадщини, що потребує захисту і відтворення. Для цього необхідно використовувати затверджені розрахункові нормативи.
Майже аналогічний шлях до створення національних природних парків мають регіональні ландшафтні парки. Т.Л. Андрієнко з колегами для вибору таких природно-заповідних територій з метою їх створення пропонує такі критерії:
1. Пврвважання на території відносно незміненого природного ландшафту - характерного або унікального для певних регіонів.
2. Відсутність на території, яка пропонується для створення парку, великих промислових центрів, значного забруднення природних комплексів тощо - тобто територія не повинна мати значного ступеня екологічної загрози.
3. Наявність на території осередків природних екотопів з цінним рослинним та тваринним світом, на яких встановлений охоронний режим (заказників, заповідних урочищ, пам’яток природи), або ділянок, на яких можливе створення таких об'єктів.
4. Привабливість території для населення (її ландшафтний та іс-торико-культурний імідж) з метою проведення регламентованої рекреації та екотуризму.
5. Наявність історичних та культурних цінностей, місць, пов’язаних з минулим нашого народу, центрів народних ремесел та інше.
6. Важлива роль території, як частини більш широких територіальних природоохоронних мереж (екологічної мережі, прикордонних природоохоронних смуг, мережі цінних водно-болотних угідь тощо).
7. Можливість організації на цій території наукового, екологічного, мисливського, рибальського туризму, а також природоохоронних екскурсій (у перспективі - по прокладеній мережі екологічних стежок).
8. Велике екологічне значення території майбутнього парку для відповідного природного регіону, насамперед, для регіонів зі значним антропогенним навантаженням.
Таким чином, в умовах нинішньої надзвичайно гострої конкуренції за земельні ресурси наукове забезпечення створення нових територій природно-заповідного фонду повинно бути особливо високопро-фесійним, оскільки це основний аргумент на захист природи.
Громадські ініціативи
У світі багато природоохоронних територій засновано громадськими природоохоронними організаціями. Причому як у нашій країні, так і за кордоном процес створення ініціюється стихійно або випадково, часто супроводжується конфліктними ситуаціями та гострим протистоянням між органами, які намагаються створити природоохоронний об’єкт, і місцевим населенням, яке намагається захистити свої права на використання природних ресурсів і не допустити відчуження природних земель. Виділення землі викликає велику полеміку, обговорюється в пресі, на сільських зібраннях, мітингах тощо. Тобто народження майже кожної природно-заповідної території відбувається в болісних потугах. Відомі міжнародні громадські організації співпрацюють із урядами країн та мультинаціональними банками, які фінансують наукові дослідження, екологічну експертизу, проектні роботи, навчання, інформування населення тощо на час створення природно-заповідної території. Буває, що фінансуюча сторона відшкодовує завдані населенню збитки.
Законом України “Про природно-заповідний фонд України” визначено права громадян з питань охорони та використання територій та об’єктів природно-заповідного фонду. Вони мають право на: участь в обговоренні проектів законодавчих актів з питань розвитку природно-заповідної справи, формуванні природно-заповідного фонду, розробці та реалізації заходів щодо їх охорони й ефективного використання, запобіганні негативного впливу на них господарської діяльності, внесення пропозицій про включення до складу природно-заповідного фонду найбільш цінних природних територій та об’єктів, ознайомлення з територіями й об’єктами природно-заповідного фонду, здійснення громадського контролю за охороною природно-заповідних територій та об’єктів, внесення пропозицій про притягнення до відповідальності
винних у порушенні вимог охорони природно-заповідного фонду. У зв’язку із цим у 90-х роках минулого і на початку нинішнього століття особливо пожвавився громадський екологічний рух за створення нових територій та об’єктів природно-заповідного фонду.
Однією з найактивніших громадських організацій щодо створення природно-заповідних територій є Київський еколого-культурний центр, якому вдалося ініціювати створення 38 природно-заповідних об'єктів. Зокрема, його Житомирське відділення за підтримки міжнародної громадської організації ІСАР-“Єднання” запропонувало для заповідання лісові урочища “Карпов хутір”, Тлибочок", а під заказник було рекомендовано “Гирло Верхолужки”. Також за підтримки цієї організації Хмельницька обласна еколого-правова громадська організація “Подільське екологічне товариство” підготувало пакет документів та провело ряд організаційних заходів щодо оптимізації декількох природно-заповідних територій.
Українське товариство охорони птахів у рамках виконання міжнародної ІВА програми в 1999 році представило державі і громадськості результати п’ятирічної роботи щодо складання описів сучасного стану 136 територій як оселищ особливо цінних птахів для Європи. Частина територій вже охороняється, решта потребувала природоохоронних, у тому числі і менеджментських заходів. На основі цих описів вчені товариства обґрунтували створення 85 природно-заповідних територій, здебільшого заказників загальнодержавного значення. На основі цих досліджень Українське товариство охорони птахів підготувало спеціальне видання із переліком природних територій, які необхідно заповісти для збереження рідкісних видів орнітофауни.
Національний екологічний центр України ініціював і брав участь в обґрунтуванні створення природного заповідника “Єланецький степ", регіональних ландшафтних парків “Гранітно-степове Побужжя”, “Кін-бурська коса”, Тилигульський, “Прип’ять-Стохід", “Згарський", “Дніпрова Лука”, “Зелене намисто Донбасу", а також розробив програму розбудови екомережі в Миколаївській області. Карпатський екологічний клуб “Рутенія” в 1993 році обґрунтував створення першого в світі тетрала-терального регіонального ландшафтного парку “Верхня Тиса” й отримав підтримку авторитетних європейських громадських екологічних організацій.
Плідною була робота впродовж більш ніж 40 років секції природно-заповідних територій Українського товариства охорони природи щодо створення територій та об’єктів природно-заповідного фонду, особливо місцевого значення. Ця секція разом з відповідною юнацькою секцією товариства підбили підсумки всеукраїнського конкурсу “Вчимося заповідати”, на який було представлено 94 роботи, і визначено переможців юних прихильників природно-заповідної справи.
Український державний еколого-натуралістичний центр учнівської молоді Міністерства освіти і науки України разом із професійними при-родоохоронцями, починаючи з 1998 року, щорічно проводить всеукраїнський молодіжний конкурс “Вчимося заповідати". До конкурсу залучаються загальноосвітні середні школи, професійно-технічні училища, школи-інтернати, обласні, міські, районні еколого-натуралістичні центри, станції юних натуралістів, будинки і палаци школярів, гуртківці й інші учнівські об’єднання. Щорічний конкурс протікає в два етапи: збір інформації про природно-заповідні території малих рангів, а також підготовка наукових обґрунтувань на створення нових територій та об’єктів природно-заповідного фонду. В результаті такої роботи було запропоновано для заповідання близько сотні об'єктів місцевого значення. Юннати за кращі роботи отримують путівки в молодіжні табори для відпочинку та інші відзнаки.
На Закарпатті ініціаторами створення національного природного парку “Ждимир” виступила неурядова організація “Міжнародна асоціація Український центр менеджменту землі та ресурсів”, а також місцева громадська екологічна організація добилася від землекористувачів та державних органів влади створення регіонального ландшафтного парку “Зачарований край”. За ініціативи еколого-туристичного об’єднання “Орлан” був створений регіональний ландшафтний парк “Орільський”.
Однак треба відмітити, що для створення заповідника чи національного природного парку старань і наполягань лише вчених чи громадських екологічних організацій та політичних партій замало. Особливо в цьому плані необхідна кропітка робота державних органів.
Контрольні запитання і завдання
1. Назвати науково-методичні підходи до виділення природних територій під заповідання.
2. Які критерії встановлення мінімальної площі природно-заповідної території?
3. Охарактеризуйте громадські ініціативи створення природно-заповідних територій на межі XX і XXI століть.
6.3.2. Клопотання про створення територій та об’єктів природно-заповідного фонду
Створення чи оголошення територій та об’єктів природно-заповідного фонду здійснюється відповідно до Закону України “Про природно-заповідний фонд України" на основі підготовки та подання клопотань до центрального органу виконавчої влади в галузі охорони навколиш
нього природного середовища науковими установами, природоохоронними громадськими об’єднаннями або іншими заінтересованими підприємствами, установами, організаціями та громадянами. До клопотання (звернення подавана) додаються такі документи:
► наукове обґрунтування необхідності створення території чи об’єкта природно-заповідного фонду (за матеріалами виділення);
► характеристика природоохоронної, наукової, естетичної та іншої цінності природних комплексів та об'єктів;
► відомості про місцезнаходження, розміри, характер використання, власників та користувачів природних ресурсів;
► відповідний картографічний матеріал;
► інші документи, що підтверджують та доповнюють обґрунтування необхідності створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду-
Клопотання, які підготовлені за офіційними методичними рекомендаціями, подаються до центрального органу виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища або його урядового органу, що спеціально уповноважений у галузі збереження природно-заповідного фонду для об’єктів загальнодержавного значення. Для об’єктів місцевого значення клопотання подаються до територіальних органів Міністерства охорони навколишнього природного середовища України. Це подання є початком офіційної процедури створення чи оголошення територій та об’єктів природно-заповідного фонду. Згідно із вищезазначеним законом, клопотання попередньо розглядається у місячний строк, після його схвалення проводиться погодження з власниками та первинними користувачами природних ресурсів. Отже, до стадії проектування створення природно-заповідної території всі дії зводяться до такого порядку:
1) забезпечується підготовка і подання клопотання з відповідними обґрунтовуючими документами;
2) у місячний термін йде розгляд клопотання і його схвалення;
3) здійснюється погодження із землевласниками і природокорис-тувачами щодо меж і площі майбутньої природно-заповідної території і механізмів використання її природних ресурсів тощо;
4) проводиться погодження з органами місцевої влади і самоврядування на всіх рівнях.
Л.В. ГІархісенко і Є.М. Гребенюк склали перелік документів, які підлягають погодженню на стадії розгляду клопотання про створення природно-заповідної території. Це такі матеріали:
► відомості про землі, що передаються в користування в розрізі землекористувачів, землевласників, місцевих рад з розшифровкою за
угіддями. Ці відомості мають бути підписані головним землевпорядником адміністративного району і завірені печаткою;
► погодження землевласників та землекористувачів;
► рішення сільської (селищної чи міської ради);
► висновок районного органу містобудування й архітектури та охорони культурної спадщини;
► висновок районного органу земельних ресурсів;
► висновок районного санітарно-епідеміологічного органу;
► висновок районного природоохоронного органу;
► рішення районної ради;
► висновок районної державної адміністрації;
► погодження відповідних обласних управлінь зацікавлених міністерств та відомств;
► висновок обласного органу містобудування й архітектури та охорони культурної спадщини;
► висновок обласного органу земельних ресурсів;
► висновок обласного санітарно-епідеміологічного органу;
► висновок обласного природоохоронного органу;
► висновок обласної державної адміністрації;
► рішення обласної ради про затвердження матеріалів погодження;
► карта території за підписами відповідальних осіб та скріпленими печатками землевласників і землекористувачів, місцевих рад, районного органу земельних ресурсів.
Контрольні запитання і завдання
1. Які супровідні документи додаються до клопотання про створення території чи об’єкта природно-заповідного фонду?
2. Які документи підлягають погодженню на стадії розгляду клопотання про створення природно-заповідної території?
6.3.3. Проектування природно-заповідних територій на стадії їх створення
Правове поле. Згідно із законодавством України про природно-заповідний фонд, на підставі результатів погодження клопотань центральний орган виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища забезпечує розробку проектів створення природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, заказників, пам’яток природи, парків-пам’яток садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення (далі - проекти створення). Проекти створення безпосередньо розробляються спеціалізованими проектними та науковими установами. Розробка проектів створення
регіональних ландшафтних парків, заповідних урочищ, а також заказників, пам’яток природи та парків-пам’яток садово-паркового мистецтва місцевого значення забезпечується територіальними органами спеціально уповноваженого органу виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища. Забезпечення розробки проектів створення ботанічних садів, дендрологічних парків та зоологічних парків може бути доручено заінтересованим органам державної влади чи відповідним проектним і науково-дослідним установам.
З цією метою порядок відведення земельних ділянок визначається Земельним Кодексом України (2001 рік). При цьому повноваження сільських, селищних, міських, районних і обласних рад у даному питанні регулюється Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні". Під час підготовки планувальних документів на проект створення обов’язково враховуються вимоги законів України “Про основи містобудування” (1992 рік), “Про планування і забудову територій” (2000 рік), а також вимоги містобудівних норм і правил. Крім того, при створенні природно-заповідної території враховуються й інші законодавчі акти: кодекси України - Лісовий (2006 рік), Водний (1995 рік), закони України - “Про туризм” (1995 рік), “Про охорону культурної спадщини” (2000 рік), “Про мораторій на проведення суцільних рубок на гірських схилах в ялицево-букових лісах Карпатського регіону” (2000 рік), а також ряд відповідних міжнародних конвенцій - про біорізноманіття, Рамсарська, Бернська, про всесвітню спадщину тощо.
Потреби в створенні нових територій та об’єктів природно-заповідного фонду мають відображатися в комплексних оцінках територій, схемах і проектах районного планування адміністративних районів та областей.
Структура типових проектів. Після погодження клопотання центральний орган виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища розпочинає підготовку проекту створення (розширення існуючої-) природно-заповідної території, методологія якого ґрунтується на необхідності збереження існуючого як рідкісного, так і типового біотичного та ландшафтного різноманіття, що втілюється у висновках та рекомендаціях вчених і регулюється спеціальними методичними розробками про зміст складу матеріалів проекту створення. Проекти створення природно-заповідних територій розробляються спеціалізованими проектними та науково-дослідними установами на підставі матеріалів погодження клопотань.
Сучасні проекти створення складаються з пояснювальної записки, техніко-економічного обґрунтування, планово-картографічних і карто-схематичних матеріалів, а також матеріалів погодження на картографічній основі. В останні роки визнано, що в проектах створення 136
обов’язковими мають бути матеріали функціонального зонування для біосферних заповідників і національних природних парків, а для природних заповідників - матеріали про охоронну зону та господарську ділянку, яка виділяється для потреб працівників цієї природно-заповідної установи. Звичайно, така структура проектів створення не є аксіомою. Для фахівців очевидно, що ця структура потребує вдосконалення, передусім пояснювальна записка.
З методичної точки зору, пояснювальну записку проектів створення складають такі матеріали: відомості про назву, місцезнаходження, розміри, характер використання, власників та користувачів природних ресурсів, клопотання (те ж саме звернення подавача), наукове обґрунтування щодо необхідності створення, характеристика природних, географічних, економічних умов, туристичного, рекреаційного потенціалу, історико-культурної спадщини, екологічного стану, існуючої мережі природно-заповідного фонду, природоохоронної, естетичної та іншої цінності природних комплексів та об’єктів. У характеристиці також висвітлюються соціально-економічні й екологічні наслідки створення об’єкта природно-заповідного фонду.
В типовому науковому обґрунтуванні, наприклад, для природного заповідника, у першому розділі викладається історія територіальної охорони і досліджень природи, направлених на створення в певних ландшафтних межах природного заповідника. В ньому наводяться історичні та правові документи, що характеризують процес створення. В одному із основних розділів наукового обґрунтування мають бути матеріали про тваринний і рослинний світ, в якому висвітлюється місце майбутнього природного заповідника у флористичному, геоботанічному і зоогеографічному районуванні, наводиться загальна характеристика флори, фауни, мікобіоти, їх анотований список або конспект, детальна характеристика найрепрезентативніших флористичних і фауністичних комплексів, біоценозів, популяцій, загальна характеристика рослинності, співвідношення її типів, продромус синтаксонів тощо. Окремо в пояснювальній записці необхідно охарактеризувати наукову цінність біорізноманіття, де зокрема висвітлити аутфітосозологічну оцінку раритетного складу флори, синфітосозологічну оцінку рослинних асоціацій, занесених до Зеленої книги України, навести список видів тварин, рослин та грибів, занесених до Червоної книги МСОП, Європейського Червоного списку, Червоної книги України, Бернської та інших міжнародних конвенцій, охарактеризувати особливо цінні природні комплекси й об’єкти, що мають екологічну цінність з флорогенетич-них, ботаніко-географічних та ценотичних позицій. При підготовці наукового обґрунтування на створення природного заповідника треба мати на увазі ще й те, що його територія вилучається з господарського
використання, тому наукове обґрунтування має бути підготовлене ви-сокопрофесійними фахівцями.
Окрім цього, для національних природних парків та регіональних ландшафтних парків додатково потрібно навести оцінку рекреаційної ємкості ландшафтів, визначити порогові величини рекреаційних навантажень на різні типи, в тому числі і вразливих екосистем, пропускну спроможність природної території в цілому щодо максимального обсягу рекреаційних потоків, встановити оцінку ступеня естетичності ландшафтів тощо.
Таким чином, для переконання землекористувачів, владних структур, громадськості, населення велике значення має характеристика природоохоронної, екологічної, естетичної та іншої цінності природних комплексів та об’єктів, які планується взяти під охорону. Однак безперечно особливим аргументом у цьому відношенні є характеристика наукової цінності, яка завжди є різною для кожної категорії природно-заповідного фонду.
У техніко-економічному обґрунтуванні наводяться розрахунки передбачуваних розмірів прямих збитків землекористувачів, розрахунки скорочення обсягів виробництва у зв'язку з вилученням земель з господарського використання, економічна оцінка доцільності збереження території природно-заповідного фонду, порогові величини рекреаційних навантажень на різні типи, в тому числі і вразливих екосистем; пропускної спроможності території в цілому щодо максимального обсягу рекреаційних потоків.
Планово-картографічні та картосхематичні матеріали проекту створення є необхідними підтверджуючими документами до пояснювальної записки. Картосхематичні матеріали включають картосхеми поширення рослинності, рідкісних видів флори і фауни, занесених до Червоної книги України, рідкісних рослинних асоціацій, занесених до Зеленої книги України, особливо цінних природних комплексів, меж проявів антропогенної трансформації майбутньої природно-заповідної території, розміщення ділянок з вірогідними режимами абсолютної та регульованої заповідності, господарських ділянок (для природного заповідника), поширення об’єктів, що мають рекреаційну, екологічну, етнографічну цінність, еколого-освітнє, історико-культурне й інше значення. Планово-картографічні матеріали розробляються на основі проектів землеустрою та регіональних схем планування. Мірило карт визначається індивідуально для кожного об'єкта, залежно від його розмірів. Найчастіше використовується мірило 1:25000. До проекту створення може бути включений проект відводу земельної ділянки, яка вилучається.
До матеріалів погодження на створення природно-заповідної території відносяться листи-погодження та скріплені печаткою з підписами відповідальних осіб карти і картосхеми-погодження. Таким чином, проект створення є основою для оголошення про створення природно-заповідної території.
Опріч цього, Київський еколого-культурний центр на стадії проекту створення чи виділення функціональної зони пропонує застосовувати методику визначення естетичної оцінки природно-заповідної території. Процес визначення складається з декількох етапів: попереднього (вибір об’єкта зі ступенем антропогенного порушення не більше 20 % від його площі), підготовчого (вибір опорних точок для польових маршрутів залежно від площі всього об'єкта, більша площа - більше точок), попьовий (на опорних точках проводять польові дослідження, коли естетичні властивості місцевості найбільш виразні, фотографують), аналітичний (підсумовують результати за бальною шкалою оцінки, заповнюючи відповідні форми), підготовка наукового обґрунтування (традиційне обґрунтування, заповнені бланки, оглядова картосхема з визначними пам’ятками та мальовничими урочищами, відповідні витяги із законодавства).
Контрольні запитання і завдання
1. Які правові документи використовуються під час проектування створення природно-заповідної території?
2. Назвати перелік документів, які складають основу проектів створення природно-заповідної території.
3. Яка структура проектів створення природно-заповідної території?
6.3.4. Оголошення про створення територій та об’єктів природно-заповідного фонду
Відповідно до законодавства України про природно-заповідний фонд, на підставі затвердженого проекту створення, Президентом України в формі відповідного указу приймається рішення про офіційне створення чи оголошення природних заповідників, національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків, парків-пам’яток садово-паркового мистецтва, зоологічних парків загальнодержавного значення, а біосферних заповідників з додержанням вимог міжнародних договорів та міжнародних програм, учасником яких є Україна. Рішення про організацію чи оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та встановлення охоронних зон територій та об’єктів природно-заповідного фонду приймається облас
ними, Київською та Севастопольською міськими радами. Заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва й інші території та об'єкти природно-заповідного фонду, які створюються без вилучення земельних ділянок, від імені держави уповноваженими органами виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища передаються під охорону підприємствам, установам, організаціям і громадянам з оформленням охоронного зобов’язання.
Вищезгадані документи дають право на створення установи природно-заповідного фонду для заповідників, національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва, зоологічних парків загальнодержавного значення, відведення земельних ділянок під природно-заповідну територію, а також зобов’язують відповідні органи й установи зберігати для майбутніх поколінь біотичне та ландшафтне різноманіття.
Таким чином, виходячи із вищевикладеного, в Україні встановився такий більш-менш стандартний порядок оголошення заповідників та національних природних парків:
► оформлення проекту створення й іншого відповідного пакету документів, у тому числі проекту Указу Президента України на створення природно-заповідної території;
► розгляд і погодження проекту Указу Президента України з відповідними документами в зацікавлених центральних органах виконавчої влади та наукових відомствах;
► розгляд і погодження проекту Указу Президента України з відповідними документами в Кабінеті Міністрів України;
► розгляд і погодження проекту Указу Президента України з відповідними документами Секретаріатом Президента України;
► підписання Указу Президента України про створення природно-заповідної території;
► створення дирекції установи природно-заповідного фонду;
► розроблення і затвердження положення про новостворену природно-заповідну територію.
Контрольні запитання і завдання
1. Хто приймає рішення про створення територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного і місцевого значення?
2. Який порядок оголошення про створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного і місцевого значення?
6.4. Формування мережі природоохоронних територій
6.4.1. Системні основи формування мережі природно-заповідних територій
Поняття про систему природно-заповідних територій
Система - це виділена з навколишнього середовища цілісна множина елеменів, які об’єднані між собою сукупністю внутрішніх зв’язків та відношень. Виходячи з даного визначення, для аналізу системи необхідно виділити елементи, з яких вона складається, та внутрішні зв’язки і відношення, які утворюють систему. Розуміння елементів у загальному вигляді не потребує пояснень - це те, що вступає у взаємодію, взаємозв'язки, що має відношення до інших об'єктів, понять, категорій системи, це - склад системи. Елементи системи розглядаються з урахуванням їх місця та функції в цілому, вони відносно неподільні, лише в контексті відповідного завдання і об’єкта. Не потребує особливих пояснень та розуміння взаємозв'язків і взаємовідношень елементів у системі.
Сила внутрішніх зв'язків, які створюють систему в даному випадку, в інших різних системах може бути досить різною. Якщо є зв'язки між окремими елементами, які створюють систему, тоді має бути і єдність між ними. У цьому аспекті важливе значення відіграє встановлення цих внутрішніх зв’язків. В.І. Василевич вважає, якщо в сукупності елементів з’являється якась цілісність, загальні властивості й упорядкованість, то її можна приймати за систему.
Вимога щодо системності по відношенню до природних об'єктів, що охороняються, є відбиттям розвитку системного підходу до всіх галузей знань за останні 25 років і може слугувати інструментом упорядкування та надання існуючій сукупності природно-заповідних територій нових властивостей та нової цінності.
Виходячи із вищевикладеного, природно-заповідний фонд може бути розглянутий з точки зору не лише як проста сукупність дискретних державних категорій заповідності, але і як певна система всіх охоронних природних наземних й акваторіальних об’єктів, що мають цілісне загальне призначення, але різні функції. Питання про створення єдиної системи природно-заповідних територій, як одного з напрямів глобального збереження природи, було порушене вченими лише за останні декілька десятиріч, коли екологічна криза стала очевидною. Складність цього питання полягає ще у тому, що існуючі мережі природно-заповідних територій створювалися поступово, в міру того, як бралися під охорону окремі природні об’єкти. Природно, що мета створення системи в її сучасному сприйманні не ставилася. Тому, як вважає А.Ж. Мел-лума (1988), при плануванні системи природно-заповідних територій
для конкретних територіальних одиниць (областей, районів тощо) необхідно передбачити набір категорій об’єктів заповідання, який би забезпечив вирішення поставленої мети, а також набір поодиноких територіальних об’єктів природи, які планується охороняти.
Система природно-заповідних • територій є реальним явищем, і водночас абстрактним відображенням дійсності. Створення такої аналітичної системи представляє розумову діяльність по упорядкуванню природно-заповідних територій за системними принципами, які були вибрані. При визначенні поняття "системи” необхідно враховувати тісний взаємозв’язок його з поняттям “елемента”, “цілісності", “структури”, “зв'язку” тощо.
З позицій системного підходу цілком логічно вважати, що елементами системи природно-заповідних територій можуть бути й природоохоронні категорії об’єктів різних рангів, де цілісність системи визначається спільністю цілей збереження та відновлення генофонду, біоріз-номанітності, еталонів природних екосистем тощо. Структурність системи природно-заповідних територій визначається таким набором доповнюючих категорій, який може представити у достатній мірі цілісну просторову систему конкретної територіальної одиниці. Ієрархічність, багатоскладовість характеризують будову системи та її функціонування. Окремі рівні системи обумовлюють нові аспекти її поведінки, а цілісне функціонування виявляється результатом взаємодії всіх її сторін та рівнів ієрархії. Система природно-заповідних територій характеризується не тільки наявністю зв’язків та відношень між її елементами, але і неподільною єдністю у взаємозв’язках з екзогенним середовищем, з яким система виявляє цілісність. Природно-заповідні території завжди беруть участь у формуванні умов середовища, а також виконують різні захисні функції, що обумовлено їх положенням у просторі по відношенню до різних джерел впливу.
У багаточисельних бібліографічних джерелах часто вживаються терміни “мережа" та “система”, причому здебільшого мова йде в основному про мережу, а не про систему природно-заповідних територій. Лише деякі автори розуміють мережу як систему, а М.Ф. Реймерс та О.В. Яблоков (1982) навіть протиставляють ці терміни. На нашу думку, зазначені поняття дуже близькі і, можливо, відрізняються лише за обсягом. Мережа передбачає формування єдиної цілісності та структурності на території і представляє собою лише сукупність рівномірно або нерівномірно розміщених природно-заповідних територій. З нашої точки зору, система володіє яким-небудь абстрактно-просторовим цілісним окресленням, а мережа є його матеріально-територіальним відображенням. Чи правомірно мережу розуміти як систему? А.Ж. Меллума на це питання відповідає таким чином, що певна ціленаправлена діяльність з охорони природних об'єктів - їх виявлення, збереження,
облік, управління діями - все це надає сукупності природно-заповідних територій системних властивостей. Саме в цьому аспекті варто говорити про систему. З таким трактуванням можна погодитися, однак система володіє більш складним механізмом своєї побудови і функціонування елементів, що знаходяться у взаємозв'язку та різнобічних відношеннях. Врешті-решт основні системні аспекти проявляються в цілісності і структурності, відкритості та динамічності, зовнішній взаємозалежності системи, внутрішній взаємозв'язаності її елементів. Єдність елементів створюється завдяки наявності принципів, способів, законів зв'язку, відношень їх у рамках єдиного цілого. З позицій сучасної теорії системного підходу очевидна і система управління. За станом природних об'єктів можна однозначно оцінити їх внутрішні зміни, визначені процесами саморозвитку природи даного регіону і біосфери в цілому й обсягами вилучення природних ресурсів. Тому емпірично побудована сукупність об'єктів має бути замінена системою, організованою відповідно за спеціально розробленими принципами управління.
Планування мережі природно-заповідного фонду здійснюється на науковій основі, здебільшого за басейновим підходом, часто на підставі даних про ландшафтну структуру регіону, за показниками його біотичного різноманіття та основних напрямів поточного та перспективного господарського освоєння. Мінімальним рівнем планування системи є екорегіон (той же басейн ріки), у якому втілюється загальнодержавна система охорони й управління природно-заповідними територіями.
Система природно-заповідних територій повинна відповідати ряду вимог, які забезпечують вирішення поставлених перед нею завдань.
Поліфункціональність. Ця вимога випливає з поліфункціональної ролі фітостроми, тому система повинна враховувати всі її функції та рівні організації з метою забезпечення повноосяжного збереження природної різноманітності.
Розвинутість. Система повинна охоплювати всі території у відповідності до конкретних цілей її створення в конкретних природних та соціально-економічних умовах. Ступінь розвинутості може бути охарактеризований зайнятою площею або питомою вагою площі природно-заповідної території чи показаний через розвинутість її структури, як просторової, так і категоріальної. Уявлення про категоріальну та функціональну розвинутість системи дає співвідношення категорій та функцій природно-заповідних територій, які розрізняються за статусом і режимом збереження.
Взаємопов’язаність. Система природно-заповідних територій пов'язана із системою вищого рівня, в рамках якої вирішуються більш загальні природоохоронні завдання: ресурсоохоронні, середовищетві-рні та об’єктозахисні, пізнавально-рекреаційні, етноохоронні, наукові.
Вона має бути інтегрованою із системою свого управління, господарського розвитку, наукових досліджень та іншими системами, які до цього мають відношення.
Повнота. Система повинна охопити найцінніші для науки та господарства природно-територіальні комплекси, які сформувалися в різних екологічних умовах, і відображати широтно-меридіанальні, а в гірських регіонах - висотно-поясні закономірності розповсюдження лісових комплексів. Вона має охопити максимальну кількість раритетних об'єктів регіону та репрезентативно характеризувати природу його фізико-географічних та біогеографічних територіальних одиниць.
Відкритість і простота. Система повинна мати можливість постійного доповнення об’єктами та новими категоріями або удосконалення без корінної перебудови, а також здатність досить спрощеного цілеспрямованого управління.
Довговічність. Система є постійною щодо збереження функцій протягом всього часу і не може бути розформованою, оскільки створюється на вічне існування.
За різними критеріями система може поділятися на підсистеми. Наприклад, за значенням легітимних категорій можна виділити такі категоріальні підсистеми.
Міжнародна. Біосферні заповідники відповідно до своїх завдань і цілей повинні бути основою глобальної системи контролю за станом, еволюцією й антропогенними змінами природних екосистем. Створення мережі біосферних заповідників (біосферних резерватів) дозволяє виконати завдання Програми ЮНЕСКО “Людина і біосфера” та Севільської стратегії. Якщо біосферний заповідник як категорія є найвищою формою природно-заповідних територій, то за кількісним складом ми не можемо визнати, що він повинен займати центральне місце в системі, оскільки представленість біосферних заповідників на національному рівні охорони може виявитися недостатньою для вирішення глобальних завдань. У систему природно-заповідних територій, як центрів суворого режиму збереження ландшафтів та біорізноманіття, вони повинні бути включені як паліативи для природних заповідників.
За аналогічними принципами формування мережі біосферних заповідників створюються умови для організації мережі подібних за завданнями та структурою об’єктів таких категорій як міждержавний заповідник та природний міжнаціональний парк. Створення спільних природних заповідників та національних природних парків, як вважає С.М. Стойко (1992), є однією з форм міжнародного співробітництва в галузі охорони природи, до якого країни закликають МСОП, ЮНЕП, ЮНЕСКО. Для їх організації можливості в Україні є, особливо в Карпатському регіоні. Тут створено перший у світі міждержавний трилате-
ральний (Україна, Словаччина, Польща) біосферний резерват “Східні Карпати”, який на території нашої держави представлений Ужанським національним природним парком та регіональним ландшафтним парком "Надсянський”.
Загальнодержавна. Система природних заповідників в Україні в цілому вже склалася завдяки глибокій історичній сутності цієї категорії, яка є головною в структурі даної підсистеми. Сюди можна також долучити національні природні парки, які у значній мірі відповідають вимогам державного рівня охорони природи. Ці природно-заповідні території виявилися найзручнішими для сприйняття нових концепцій у природно-заповідній справі. На них покладено завдання інтеграції ідей охорони природи із соціальними, культурними й економічними інтересами, національними традиціями. Системи категорій національного рівня охорони природи у країнах Європи є найбільш розгалуженими та представницькими. Мета збереження природи висуває національні природні парки в ряд територій, що особливо охороняються, а також вказує на їх багатофункціональне призначення - від ресурсоохоронно-го до еталонно-заповідного.
Регіональна. Вивчення організації відпочинку в зарубіжних національних парках показало, що ні законодавче забезпечення охорони, ні обмеження відвідування не можуть зменшити надвикористання цінних у науковому або рекреаційному відношенні об'єктів, якщо поблизу них не створені умови для приваблення відпочиваючих на більш ординарні ресурси природних територій. З огляду на це біля національних природних парків повинні створюватися регіональні ландшафтні парки, які відіграють важливу роль у системі охорони природи багатьох країн Європи. Поняття регіонального ладшафтного парку значно ширше, ніж поняття деяких категорій місцевого значення.
Місцева. У системі природно-заповідних територій необхідна й така категорія, яка передбачає відновлення та відтворення окремих або декількох компонентів найбільш цінних типових чи унікальних природних комплексів. Цією категорією може бути заказник, який також має важливе регіональне значення у системі природно-заповідних територій, а як форма охорони є досить ефективною. Найбільш спрощену за завданнями й образну за уявленням форму мають пам’ятки природи. Введення цієї категорії до місцевої підсистеми необхідне для охорони незначних за площею територій (лісовий квартал, виділ) та окремих її об'єктів. Естетичний і культурно-освітній аспект пам’яток природи істотним чином відрізняє їх від заказників, а менша площа - і від регіональних ландшафтних парків. У класифікації природно-заповідного фонду України ще є одна особлива категорія місцевого значення - заповідне урочище. За цілями й об’єктами охорони ця категорія близька до мікрозаповідників (філіалів, відділень чи масивів
природних і біосферних заповідників), а відрізняється лише за ознакою наявності у заповідного урочища не штучних, а природних меж.
Аналізуючи структуру системи природно-заповідних територій, з нашої точки зору, необхідно виробити чіткі критерії розмежування між об'єктами міжнародного, загальнодержавного та місцевого значення. Наприклад, важко відрізнити за науковою цінністю заказник загальнодержавного значення від заказника місцевого значення. У системі природно-заповідних територій в обсязі однієї категорії повинна бути єдина уніфікація.
Отже, за якісним і кількісним змістом, науковою й екологічною цінністю, режимами збереження природно-заповідні території є нерівнозначними. Тому можуть бути об’єднані за близькими ознаками у певні сукупності, що представляють яку-небудь природоохоронну категорію. Єдиної категоріальної структури системи природно-заповідних територій досі не розроблено, бо і природно-заповідний фонд України за кількістю і якістю категорій також не є досконалим. До його складу увійшли як природні території, так і штучні об’єкти. Із природних - це загальновизнані природні й біосферні заповідники, національні природні, регіональні ландшафтні парки, заказники і пам’ятки природи, заповідні урочища. У зарубіжних країнах є цілий ряд інших категорій. У кожної країни свої особливі, але, в основному, всі вони керуються класифікацією МСОП.
Серед учених з цього питання також не виробилася єдина позиція. Наприклад, М.Ф. Реймерс та Ф.Р. Штільмарк (1978) визнають і такі категорії як парки-пам’ятки, “музеї в природі”, а А.Ж. Меллума (1988) -біосферний резерват, природний парк, резерват, область охоронного ландшафту тощо.
У науковій літературі вже більш-менш утвердилася категоріальна структура системи природно-заповідних територій, яка включає категорії різного рангу. Природно-територіальні одиниці мусять відповідати такій кількості категорій, запровадження яких повинно забезпечити збереження всієї природної різноманітності. Залежно від потреби збереження на глобальному (міжнародному), державному (національному), регіональному та місцевому рівнях необхідно формувати склад категорій, які б мали високу наукову й природоохоронну цінність, у першу чергу, а вже потім еколого-соціальну чи еколого-економічну. Категорії повинні бути вибрані таким чином, щоб об'єкти, які вони представляють, складали природно-заповідну систему, що регулюється і функціонує у взаємозв’язку з іншими зовнішніми системами, і є частиною глобальних екологічних програм.
Таким чином, система природно-заповідних територій- це сукупність природних територій різних геосозологічних рангів, що взаємопов’язані та взаємодоповнюють один одного, а також забезпечують у межах регіону або держави цілком стабільне та довгострокове виконання природоохоронних завдань, які постають перед ними.
Система принципів і підходів
до формування мережі природно-заповідних територій
Мережа природно-заповідних територій України бере свої витоки з первісної охорони лісів. Як відомо, з самого початку вона виникла з приватно-утилітарної та культової необхідності захисту лісів, і представляла просту сукупність лісових заказник об'єктів у формі “священних місць”, мисливських угідь, “корабельних лісів” тощо. За ознаками заказного режиму створювалися об'єкти ще при князівському ладі і проіснували практично до початку XIX сторіччя. Так на суспільних потребах почала формуватися в Україні мережа природно-заповідних територій.
Із середини XIX століття розпочалося формування мережі вже за категоріальним принципом (мережа заповідників, мережа заказників тощо), що свідчить про застосування елементів наукового підходу. Сьогодні вже не викликає сумніву, що створення мережі природно-заповідних територій, безперечно, має здійснюватися на суворій науковій основі. В історії природно-заповідної справи започаткувалося багато різних наукових підходів до формування мережі природно-заповідних територій. З нашої точки зору, головним недоліком більшості теоретичних узагальнень була спроба універсалізації понять “особливо охоронний об’єкт”, у якій не визначалася принципова різниця між типологічно різними об’єктами охорони (лісовими, степовими, лучними, болотними, гідрофітними тощо). С.М. Стойко, не повторюючи аналогічного підходу, знайшов вихід у створенні системи (мережі) природно-заповідних територій на біогеоценотичній основі.
Крім цього, мережі можна формувати, наприклад, на основі вищих одиниць районування (біогеографічного, фізико-географічного тощо). Нам здається, що з різних причин цей шлях також не знайшов достатнього визнання, позаяк він не дає можливості реально організувати природно-заповідні території на більш низьких рівнях районування. Мабуть, оптимальним є комплексний підхід до формування мережі природно-заповідних територій (ландшафтний, типологічний, синтак-сономічний, географічний, популяційний тощо), що дозволяє забезпечити високу репрезентативність екосистем. У такому разі мережа природно-заповідних територій функціонально може бути пов’язана із системою територіальних одиниць районування, з одного боку, а з іншого боку - з системою одиниць типології і класифікації природних об’єктів.
Мережа природно-заповідних територій в Україні на науковій основі формувалася переважно геоботаніками, які виділяли природні об’єкти за головним типом рослинності (наприклад, степознавці виділяли степові ділянки, болотознавці - болотні, лісознавці - лісові тощо). Тому процес формування мережі в основному закладався геоботаніками на типологічній основі, що частково продовжується й досі, хоча треба відмітити, що за останнє десятиріччя з’явилася тенденція
комплексного підходу до виділення природно-заповідних територій. Особливо яскраво простежується типологічний підхід на формуванні мережі лісових природно-заповідних територій, що пояснюється, з одного боку, великими площами лісового типу рослинності і його геосо-зологічною цінністю, що повсякчас привертала увагу лісознавців-геоботаніків, з іншого боку, у створенні лісових природно-заповідних територій наявний пріоритет на землю, безперечно, належав лісогосподарському відомству, оскільки новостворен, особливо природні заповідники та національні природні парки в більшості випадків залишалися у його підпорядкуванні. В цілому від початку мережа природно-заповідних територій формувалася з перевагою елементів стихійності і без наукової основи.
У першу чергу в Україні розвивалася мережа природних заповідників, бо саме системність їх створення на теренах колишнього СРСР мала пріоритетне значення. Вона досягалася єдністю витікаючих із докучаєвської традиції задумок в організації системи територіального розподілу, єдністю спільного напряму і методичних принципів роботи, координацією ряду дослідницьких проблем. Тому єдиною своєрідною вищою комплексною формою охорони природи в XX сторіччі були саме природні заповідники. Лише декілька десятиріч перед цим назріла необхідність створення комплексних мереж природно-заповідних територій нового якісного характеру, тобто полікатегоріального змісту, ніж окремі мережі біосферних і природних заповідників, національних природних парків тощо. Згодом виникло питання про єдину географічну мережу природно-заповідних територій, яке донині є пріоритетним у заповідній геосозології. В свою чергу, елементи географічної мережі у взаємозв’язку представляють основний предмет досліджень, позаяк вони можуть катетеризуватися, об’єднуватися або розділятися на типи за певними ознаками чи принципами.
На сьогодні актуальнішим є необхідність формування репрезентативної та комплексної мережі природно-заповідних територій. Явище репрезентативності дозволяє досліднику уявити у мікроваріанті всю природну структуру окремих географічних регіонів, наприклад, біотичної та ландшафтної різноманітності у зональному масштабі як комплексної проблеми. Дуже вдало прослідкувала еволюцію формування мережі природно-заповідних територій в Україні Т.Л. Андрієнко. Вона в 1990 році виділила три періоди, а саме:
1) мережі розрізнених окремих об’єктів:
2) репрезентативної мережі;
3) комплексної і перспективної мережі.
Зі змісту категоріальних завдань природно-заповідних територій часто вчені виводять загальні принципи та критерії формування їх системи. В цьому аспекті вони намагалися подати багато оригінальних ідей, підходів, прийомів, класифікували за ознаками цільового застосування та подібністю за змістом. У багатьох роботах принципи підміня
ються підходами і навпаки. Можливо, це і не дозволило досі розробити універсальної класифікації.
На основі багаторічних напрацювань геосозологів ми пропонуємо власну узагальнену систематизацію, за якою виділяємо дві групи принципів і одну групу підходів (табл. 6.1).
Таблиця 6.1
Система підходів і принципів до формування мережі природно-заповідних територій
групи
наукові підходи принципи
наукові п ри род но-соціал ьні
раритетний категоріальний функціональний режимності збереження моніторинговий екологічний географічний еволюційний культурно-освітній естетичний рекреаційний ресурсно-господарський
В обсязі кожної групи можуть виділятися при необхідності відповідно нові принципи чи підходи або замінюватися у зв’язку із втратою їх актуальності.
1. Група наукових підходів. Система природно-заповідних територій забезпечується необхідною кількістю її елементів, які створюють умови для охорони біорізноманіття та стабілізації екологічної рівноваги.
Раритетний. Для наукових цілей зберігаються рідкісні екосистеми, фітоценози та види флори, фауни та мікобіоти, насамперед, реліктові, ендемічні чи зникаючі. Завдяки цьому підходу найбільш цінні компоненти біому резервуються і заповідаються в першу чергу.
Категоріальний і функціональний. Формується єдина структура взаємодоповнюючих категорій і функцій природно-заповідних територій, а при необхідності розробляються нові. Передбачається система паліативів та шляхів запровадження зарезервованих природних територій. Категоріальна структура має бути динамічною залежно від пріоритетних цілей охорони та зміни функцій деяких її елементів.
Режимності збереження. Запроваджуються всі науково обґрунтовані види режимів збереження екосистем, а при необхідності опрацьовуються нові, особливо у тих випадках, коли декілька функцій природно-заповідних територій входять у протиріччя. Система режимів збереження має поєднуватися із системою природокористування і територіального впорядкування. Вона формується разом з єдиною системою природно-заповідних територій.
Моніторинговий. Система природно-заповідних територій формується для виконання глобальних, регіональних і локальних еко
логічних завдань, вона буде повноцінною лише тоді, коли матиме розгалужену мережу об’єктів, необхідних для стеження і контролю за антропогенними процесами, що відбуваються на різних екологічних рівнях організації біому.
1. Група наукових принципів. Формується система природно-заповідних територій, на основі якої будуть вирішуватися лише наукові проблеми збереження генофонду та ценофонду, забезпечення існування всіх форм і різновидностей життя.
Екологічний. Під час формування системи природно-заповідних територій репрезентативно забезпечується охоронним статусом вся біорізноманітність, тобто генофонд, ценофонд та екофонд певної території (мережі), в першу чергу такі, які знаходяться в екстремальних екологічних умовах. Цей принцип є основним для стабілізації екологічної рівноваги та виявлення флористичної й ценотичної репрезентативності.
Географічний. Система природно-заповідних територій відображає ландшафтно-географічні, широтно-меридіанальні, а у гірських регіонах - висотно-поясні закономірності поширення природних екосистем. У географічному просторі системи природно-заповідних територій репрезентативно забезпечується охороною весь спектр природно-територіальної (ландшафтної) різноманітності.
Еволюційний. Система природно-заповідних територій забезпечує збереження в природному стані всіх ланок еволюційних процесів утворення видів та філценогенезу. При цьому особлива увага приділяється популяціям еволюційно прогресуючих та древніх видів і їх форм, а також ценосистемам динамічного типу, що мають важливе еколого-стабілізуюче значення.
2. Група природно-соціальних принципів. Формування системи природно-заповідних територій підкріплюється додатковими принципами, які не є головними у вирішенні проблеми збереження біорізноманітності, а лише доповнюють концепцію збалансованого розвитку, яка в значній мірі уособлює відношення суспільства до природи в ідеалі.
Культурно-освітній. Система природно-заповідних територій включає всі природні об’єкти, які володіють загальноосвітнім, науково-інформаційним, пізнавальним, культурним потенціалом, передусім, що сприяють формуванню у населення уявлень про загальні закони розвитку і функціонування природи, її значення для суспільства, виховують бережне відношення до навколишнього природного середовища.
Естетичний. Система природно-заповідних територій включає найбільш мальовничі ділянки природи, які сприяють розвитку емоційної сфери людини й естетичних її уявлень. Естетичний принцип дозволяє розкрити найліпші вподобання суспільства до природи, насолоджуватися її красою.
Рекреаційний. Система природно-заповідних територій включає багаті рекреаційними ресурсами природні території загальнооздоровчого, бальнеологічного, санітарно-гігієнічного і спортивно-туристичного значення. Площа цих об’єктів має забезпечити круглорічно масовий відпочинок людей без шкоди природному середовищу.
Ресурсно-господарський. Система природно-заповідних територій забезпечує збереження об'єктів, які мають прикладне народногосподарське значення і використовуються людиною у виробничій сфері, насамперед, це відноситься до лісових ресурсів, а також ресурсів рослинного і тваринного світу, які потребують відновлення.
Репрезентативність
Класифікація. Термін “репрезентативність" походить від англійських слів “гергезепґ і “гергезепіайоп”, що в цілому означає представляти (представлення), відображати (відображення) щось у чомусь. Тобто, репрезентативність об’єктів природно-заповідних територій - це дзеркальне відображення на природно-заповідній території типового ландшафтного чи біотичного різноманіття, яке є характерним для визначеної більшої площі одиниці природно-географічного поділу (зонування, районування тощо).
В останні декілька десятиріч проблема репрезентативності природно-заповідних територій та їх мереж стала однією з найбільш актуальних у заповідній геосозології. Цій проблемі приділяли увагу багато українських вчених, зокрема С.М. Стойко, Л.І. Мілкіна, О.О. Кагало, В.П. Ткачик, Ю.Р. Шеляг-Сосонко, Т.Л. Андрієнко, І.Г. Ємельянов, М.Д. Гродзинський та інші. На основі їх досліджень можна вважати, що у заповідній геосозології вже сформувалися такі типи репрезентативності: біологічна, географічна й об’єднуюча їх геосозологічна.
Біологічна репрезентативність природно-заповідних територій складається із ботанічної, зоологічної та мікологічної. В свою чергу, наприклад, ботанічна репрезентативність складається з флористичної (таксономічної, біоморфологічної, ареалогічної тощо) та фітоценотич-ної (синтаксономічної, фітоценогенетичної, типологічної тощо).
Географічна репрезентативність складається з ландшафтної (структурної) та біогеографічної (біогеоценотичної).
Геосозологічна репрезентативність складається з об’єктної, категоріальної та функціональної (рис. 6.1). Об’єктна репрезентативність передбачає представленість унікальних і рідкісних об’єктів природно-заповідних територій по відношенню до їх мереж різного рівня. Категоріальна репрезентативність охоплює якісний склад категорій, а функціональна - відповідно функцій у мережах природно-заповідного фонду різних рівнів. Розглянемо лише деякі аспекти різних типів репрезентативності природно-заповідних територій.
РЕПРЕЗЕНТАТИВНІСТЬ
Рис. 6.1. Структура репрезентативності природно-заповідних територій
З другої половини XX сторіччя, як було показано вище, стрижневою проблемою природно-заповідної справи залишається формування репрезентативної щодо біотичного та ландшафтного різноманіття географічної мережі природно-заповідного фонду. Ступінь репрезентативності біотичного та ландшафтного різноманіття у повній мірі є дзеркалом ступеня репрезентативності природно-заповідних територій, на яких воно має місце.
Біологічна репрезентативність. Як відмічалося у розділі 3, за результатами досліджень вчених Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України та на основі попереднього аналізу, можна стверджувати, що в заповідниках та національних природних парках України зростає на цей час 414 видів судинних рослин, які занесені до офіційних “червоних переліків" видів. Цей показник становить лише близько восьми відсотків флори України. Із Європейського Червоного списку в заповідниках та національних природних парках зростають 110, Червоної книги МСОП - 70, Червоної книги України - 327, переліків Бернської конвенції- 27, Вашингтонської конвенції (СІТЕ8)- 63 види судинних рослин. Фітогенетичний фонд представлений 75 родинами, серед яких найбільшими за видовим складом є родини: Зозулинцеві (Огсїіібасеае
- 60), Тонконогові (Роасеае - 37) та Айстрові (Авіегасеае - 33 види). Із зазначеного видового складу раритетних судинних рослин близько 130 видів вирощуються у ботанічних садах та дендрологічних парках, що значною мірою підсилює їх стан збереження в Україні. Видовий склад раритетних судинних рослин, занесених до офіційних переліків, представляє велику наукову цінність, яка має місце у заповідниках та національних природних парках України. За даним критерієм наукової цінності та з огляду статистичного підходу можна визначити пріоритетність територій природно-заповідного фонду. Тому вважається, що у науковому відношенні за кількістю раритетних видів судинних рослин найбільш репрезентативними і водночас цінними в Україні є Ялтинський гірсько-лісовий природний заповідник, в якому зростає 96 рідкісних видів, Карпатський національний природний парк- відповідно 89 видів, Карпатський біосферний заповідник - 79 видів, Карадазький природний заповідник - 78 видів, Український степовий природний заповідник - 69 видів, що є підтвердженням гіпотези про унікальність в Україні Кримського та Карпатського центрів раритетності флори. Найменша кількість рідкісних видів судинних рослин зростає в Дніпровсько-Орільському - 10, Рівненському - 13, Поліському та “Єланецький степ" природних заповідниках - по 14 рідкісних видів. Надалі під час продовження інвентаризаційних досліджень становище з цим кількісним складом вже суттєво змінитися не зможе, оскільки ці території на сьогоднішній день досить добре вивчені.
У заповідниках і національних природних парках України на даний час зростає 20 рідкісних видів мохоподібних, занесених до Червоної книги європейських мохоподібних (7 видів) та Червоної книги України (16 видів). Вони відмічені лише на дев'ятьох природно-заповідних територіях. Найбільша кількість видів мохоподібних зростає у Карпатському національному природному парку (9 видів) та Кримському природному заповіднику (3 види). На наш погляд, ці дані свідчать про досі низький рівень інвентаризації мохоподібних на територіях природно-заповідного фонду.
Лише дев’ять видів водоростей, які занесені до Червоної книги України, зростають тільки в шістьох заповідниках і національних природних парках України. З них найбільша кількість у природних заповідниках - Карадазькому (4 види) та “Мис Мартьян” (3 види), що також свідчить про незадовільний рівень інвентаризації видів водоростей на територіях природно-заповідного фонду.
Раритетний мікогенетичний фонд у заповідниках і національних природних парках України представлений 22 видами грибів та 26 видами лишайникоутворюючих грибів, які занесені до Червоної книги України. Чотири види грибів пропонуються занести до переліків Берн-ської конвенції. Всі ці види грибів представлені на територіях лише 10 заповідників. Найбільша кількість видів грибів відмічена у Ялтинському
гірсько-лісовому та Кримському природних заповідниках (по 10 видів), Карпатському біосферному та природних заповідниках - “Розточчя” та Канівському (по 6 видів). У той же час немає жодних відомостей про зростання рідкісних видів грибів у національних природних парках. Раритетні лишайникоутворюючі гриби, які занесені до Червоної книги України, представлені на територіях 12 заповідників і національних природних парків України. Найбільша кількість їх відмічена у Карпатському біосферному заповіднику (12 видів), Карпатському (11 видів) та Ужанському (9 видів) національних природних парках, що аналогічно свідчить про низький рівень інвентаризації грибів та лишайникоутво-рюючих грибів на територіях природно-заповідного фонду.
Раритетний фітоценотичний фонд, який віднесено до Зеленої книги України, складає 456 асоціацій і повністю представлений на всіх територіях заповідників і національних природних парків України. З цього фонду до переліків Бернської конвенції занесено 41 рослинне угруповання, а вісім фітоценозів відтворено у ботанічних садах Києва (Національний ботанічний сад), Донецька (Донецький ботанічний сад) та Ялти (Нікітський ботанічний сад - Національний науковий центр). Більша частина раритетних фітоценозів потребує абсолютного та регульованого заповідного режиму збереження.
Таким чином, необхідно зазначити, що інвентаризація раритетного фітогенофонду судинних рослин та фітоценофонду майже у повній мірі здійснена для старих заповідників і національних природних парків України, у меншій мірі - для новостворених. Потребують подальшого розширення наукові дослідження щодо інвентаризації раритетного видового складу мохоподібних, водоростей та мікогенетичного фонду. Відсутність повних списків цих видів для багатьох природно-заповідних територій не може сприяти розвиткові біосозологічних досліджень в Україні в цілому, тому необхідно не тільки в інститутах Національної академії наук України чи профільних кафедрах вищих навчальних закладів, але і в заповідниках та національних природних парках формувати відповідну наукову тематику, кадровий потенціал, наукові фонди, що послужить запорукою створення у нашій державі єдиної системи реєстрації біотичного різноманіття природно-заповідного фонду України.
Водночас доцільно наголосити, що створення природного заповідника не може ґрунтуватися на необхідності взяття під охорону лише одного якого-небудь, навіть досить рідкісного біологічного виду, як це сталося з хохулею звичайною в Луганському природному заповіднику. Для цього можна використати ідею заказної охорони, а в заповіднику мають охоронятися біотичні системи всіх рівнів організації та природно-територіальні комплекси.
Окремо слід відмітити, що лише з деякою певністю можна стверджувати про кількісний склад раритетного біорізноманіття територій та об’єктів природно-заповідного фонду, визначених статтями восьмою і 154
дев’ятою Бернської конвенції, оскільки вони недостатньо досліджені. В цьому відношенні найповніше зібрані відомості в Каталозі раритетного біорізноманіття заповідників та національних природних парків. Фітоге-нетичний, мікогенетичний, фітоценотичний фонд (2002). Для тваринного світу аналогічного каталогу не складено.
Таким чином, щоб зробити висновок, чи репрезентативно представлене біорізноманіття на природно-заповідному фонді, необхідно володіти базами даних про його склад окремо на кожній території різних категорій. На сьогоднішній день існують інвентаризаційні списки біорізноманіття лише для старих заповідників та національних природних парків, дуже рідко для категорій нижчого рангу. Новостворені заповідники та національні природні парки таких списків ще не мають. Тому в цілому можна вважати, що мережа природно-заповідних територій у різній мірі лише частково репрезентує біотичне та ландшафтне різноманіття.
Географічна репрезентативність. Типи рослинності є невід’ємними елементами природних ландшафтів. На нинішньому етапі розвитку охорони природи все більшої актуальності набуває питання збереження окремих типів рослинності, які вже стали в Україні рідкісними внаслідок великомасштабної трансформації природних ландшафтів, а саме степи, альпійські, петрофітні екосистеми. О.М. Мариничем (2001) відмічається, що в межах України визначено близько 220 видів ландшафтів, які за природними зонами розподіляються так: зона мішаних лісів - 31 вид; зона широколистяних лісів - 16 видів; лісостепова зона - 48 видів; степова зона - 68 видів; Українські Карпати - 21 вид; Гірський Крим - 11 видів.
Представленість ландшафтів у природно-заповідному фонді в значній мірі залежить від площі територій та об’єктів, що його складають. Як і фіторізноманіття, найповніше ландшафти представлені в заповідниках та національних природних парках. В інших категоріях вони представлені тільки фрагментами. На Українському Поліссі під цим типом охорони знаходяться лише вісім видів ландшафтів - це типові моренно-зандрові та алювіально-зандрові рівнини. У лісостеповій зоні у трьох природних заповідниках під охороною знаходяться сім видів ландшафтів. В основному, це рідкісні розчленовані лесові височини і рівнини, а також денудаційно хвилясті рівнини. Типові ландшафти центрального та лівобережного лісостепу на цьому рівні не охороняються або частково представлені в заказниках. У степовій зоні заповідано 16 видів ландшафтів - це сильнорозчленовані схили лесових височин і височинні лесові та піщано-лесові рівнини, заплави, приморські ландшафти лиманно-морських солончакових рівнин, черепашково-піщані пересипи, коси й острови. Досі не заповідані північно-степові ландшафти правобережжя та центрального степу, південного правобережжя, степового Криму. У Карпатах заповідано близько 10 видів ландшафтів,
а у Гірському Криму - шість. Всього по Україні в природно-заповідному фонді знаходиться близько 40 % видів ландшафтів від загального їх числа.
Географічні основи формування мережі природно-заповідних територій
Правове поле. Як ми відмічали на початку цього розділу, територія України простяглася із заходу на схід на 1316 км, а з півночі на південь її протяжність складає 893 км. Вона займає площу 603,7 тис км2, на якій має місце багатство і різноманіття природних ландшафтів. Основним напрямом в охороні ландшафтного різноманіття є формування географічної мережі природно-заповідного фонду.
Зародки правового механізму охорони ландшафтів вперше були започатковані в Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів (Рамсар, 1971; Париж, 1982, 1987), та Конвенції про збереження дикої фауни і флори та природних середовищ в Європі (Берн, 1979), а також в Конвенції про біорізноманіття (Ріо-де-Жанейро, 1992) в частині збереження на рівні екосистем. Через три роки спеціальна увага щодо необхідності збереження ландшафтного різноманіття була привернута розробкою з ініціативи Ради Європи основоположного у цій сфері документу - Пан’європейської стратегії збереження біотичного та ландшафтного різноманіття. Тобто, вищезазначений документ ухвалено на III конференції міністрів довкілля країн Європи “Довкілля для Європи", яка відбулася у жовтні 1995 року у Софії. У подальшому розпочалася розробка проекту відповідної Європейської ландшафтної конвенції, основні положення якої вже були схвалені у Флоренції в 2000 році.
Більшість міжнародних договорів з питань збереження ландшафтного різноманіття є багатосторонніми, укладаються від імені України і ратифікуються Верховною Радою України. За останні роки Україна приєдналася до цих конвенцій та інших міжнародно-правових документів. Нині наша держава є учасницею виконання близько 50-х документів з даної проблеми.
Ландшафтні засади. Головними географічними засадами розвитку теорії природно-заповідної справи є класифікація та районування природно-територіальних комплексів, що пов’язане з вивченням просторової та часової організації і взаємозв’язків між елементами заповідних геосистем різних рівнів на основі методологій картографування природно-територіальних комплексів з використанням сучасних ГІС-технологій. Особливо такий прийом необхідний під час запровадження системи фонового моніторингу, який передбачає системне автоматизоване збирання, опрацювання, передавання, аналізування наукової
інформації про сучасний стан, динаміку та прогнозування вірогідних змін заповідних екосистем.
Ландшафтні засади передбачають створення природно-заповідних територій відповідно до типовості та унікальності різних рангів об’єднання ландшафтних одиниць. Зокрема, вибір виду ландшафту для заповідання є комплексною географічною проблемою. При цьому враховуються характерні риси й особливості класифікації ландшафтів. Наприклад, у межах фації можна створювати заказник чи заповідне урочище, підтипу ландшафту - природний заповідник чи національний природний парк, типу ландшафту - біосферний заповідник чи область охоронного ландшафту.
На основі вивчення ландшафтної структури визначаються гомогенні та гетерогенні природні території. Гомогенні території характеризують типологічну одноманітність для різних ландшафтних одиниць, для яких встановлюється категорія природно-заповідного фонду низького рангу. Гетерогенні території забезпечують різноманітність ландшафтних одиниць, для яких встановлюється категорія природно-заповідного фонду високого рангу. Об’єднання різних гомогенних видів ландшафтів у гетерогенну комплексну природну територію проводиться за критерієм подібності її елементів. Прикладом може бути водозбірний басейн ріки, для якого створюється природно-заповідна територія найвищого рангу. В цьому аспекті М.Д. Гродзинський у 1993 році, аналізуючи оптимальну структуру мережі заповідників України, виділив типологічну (природний заповідник має бути представлений всіма основними типами геосистем природної зони), хорологічну (мережі ландшафтних контурів природного заповідника і відповідної природної зони за складністю є подібними) та структурно-ландшафтну репрезентативність (поєднує обидва вищезазначені види репрезентативності регіону). Особливо треба відмітити, що у більшості випадків на рівні виду ландшафту виділення природно-заповідної території здійснюється за критерієм унікальності, наприклад, реліктовий ландшафт.
На даний час, маючи відносно сформовану базу ландшафтної структуризації території України та зростаючі екологічні проблеми природокористування, збереження ландшафтного різноманіття та створення екомережі стає необхідним порівняно новим видом науково-технічної діяльності в ландшафтознавстві та екології. Провідні географи України вважають, що нормування антропогенного навантаження на ландшафтні комплекси, їх окремі компоненти й оточуюче природне середовище в цілому, визначення меж допустимого впливу, а також визнання виду ландшафту мають стати правовими нормами вітчизняного законодавства.
Біогеографічні засади. Ідея формування мережі заповідників на географічній основі належить відомому російському лісознавцю
Г.Ф. Морозову. Згодом її розвинули інші природознавці і поступово вона стала науковою основою сучасної природно-заповідної справи. Американська та західноєвропейська школи заповідної геосозології ґрунтують свої ідеї на принципах біогеографії. Глобальна мережа біосферних резерватів у світі почала формуватись на початку 70-х років минулого сторіччя. У світовому масштабі репрезентативність біосферних резерватів визначається на основі біогеографічного районування Землі, розробленого М.О.Е. Іісіуагсіу в 1975 році за пропозицією МАБ ЮНЕСКО. Ним було виділено вісім біогеографічних царств, 193 провінції та 360 біогеографічних районів, кожен з яких мав бути представлений хоча б одним біосферним (біогеографічним) резерватом.
В Україні біогеографічна система природно-заповідних територій формувалася за принципом "екологічна цінність природних територій -науковий інтерес - ступінь щільності об'єктів у мережі”. Як результат функціонування цього принципу - це різна густота природно-заповідних територій в екорегіонах України. Найбільш розгалуженою є мережа Вододільно-Верховинської області Українських Карпат, Західного Поділля та Прського Криму. Наслідуючи принцип МАБ ЮНЕСКО “кожному біогеографічному району - один біосферний резерват”, а також за біогеографічним районуванням українських вчених у нашій державі у п’ятьох районах повинно функціонувати, як мінімум, лише п’ять біосферних заповідників, що, без сумніву, не відображатиме величину репрезентативності на біосферному рівні організації природно-заповідної системи України. На сьогоднішній день біосферними заповідниками забезпечені такі біогеографічні райони: Карпати - Карпатським, Лівобережний рівнинний - “Асканія-Нова”, а також район гирла річок, морського узбережжя - Чорноморським та Дунайським біосферними заповідниками. Не охопленими залишаються Крим та Правобережний рівнинний райони, для яких проектуються відповідно Кримський та Поліський біосферні заповідники.
Фізико-географічні засади. Проблема формування географічної мережі природно-заповідних територій значно ширше проглядається з позицій фізико-географічного районування України, розробленого в 1968 році і вдосконаленого в 2003 роках колективом провідних вчених під керівництвом О.М. Маринича (рис. 6.2 - за Національною доповіддю..., 2000; табл. 6.2). Автор цього видання в 2001 році удосконалив “концепцію мінімуму”, яка була висунута програмою “Заповідники” (1994 рік). У новій редакції концепція нами трактується таким чином: “кожну фізико-географічну провінцію (край) представляє один біосферний заповідник”, “кожну фізико-географічну область - один природний заповідник або один національний природний парк”.
159
Рис. 6.2. Представленість заповідників і національних природних парків відповідно до фізико-географічного районування України
Стан забезпеченості фізико-географічних провінцій природно-заповідними територіями часто аналізували вчені-географи, власні результати представлені в таблиці 6.2. Застосовуючи диференційований підхід, а також за підсумками аналізу наукового і фактичного матеріалу, нами було встановлено такі наукові факти, які викладаються далі.
На рівні провінції з їх 14 одиниць фізико-географічного районування України лише три з них забезпечені (21 %) біосферними заповідниками, причому додатково в цих провінціях проектується створити Дністровський, “Мармароші" та “Чивчини” біосферні заповідники. У шістьох провінціях (43 %) створення біосферних заповідників забезпечено планами державних програм, а решта провінцій (36 %) забезпечені на первинному рівні лише науковими пропозиціями, у тому числі й автора, про створення Середньопридніпровського, Слобожанського, “Побужжя”, Самаро-Орільського та Керченського біосферних заповідників.
На рівні області із цих 57 фізико-географічних областей 32 (60 %) забезпечені існуючими природними заповідниками чи національними природними парками. Ці 32 фізико-географічні області забезпечені природними заповідниками (враховувалися філіали, відділення й окремі масиви біосферних заповідників) та національними природними парками у такій кількості: однією відповідною природно-заповідною територією забезпечені такі 20 областей: Житомирське Полісся (Поліський природний заповідник). Чернігівське Полісся (Мезинський національний природний парк), Новгород-Сіверське Полісся (національний природний парк “Деснянсько-Старогутський’’), Середньопо-дільська височинна (філіал “Кременецькі гори” природного заповідника “Медобори”), Київська височинна (Канівський природний заповідник), Північно-Придніпровська терасова височинна (Ічнянський національний природний парк). Сумська схилово-височинна (відділення “Михайлівська цілина” Українського степового природного заповідника), Харківська схилово-височинна (національний природний парк “Гомільшан-ські ліси”), Південно-Придніпровська схилово-височинна (природний заповідник “Єланецький степ”), Орільсько-Самарська низовинна (Дніп-ровсько-Орільський природний заповідник), Дніпровсько-Молочанська низовинна (національний природний парк “Великий Луг”), Приазовська височинна (відділення “Кам’яні Могили” Українського степового природного заповідника), Приазовська низовинна (відділення “Хомутовський степ” Українського степового природного заповідника), Донецька схилово-височинна (відділення “Провальський степ” Луганського природного заповідника), Задністровсько-Причорноморська низовинна (Дунайський біосферний заповідник), Нижньодніпровська терасово-дельтова низовинна (Чорноморський біосферний заповідник), Присивасько-Кримська низовинна (філіал “Лебедині острови" Кримського природного
заповідника), Рахівсько-Чивчинська (Мармароський і Кузійський масиви Карпатського біосферного заповідника), Вулканічно-Карпатська (масив “Долина нарцисів” Карпатського біосферного заповідника), Закарпатська низовинна (масиви "Чорна гора” і “Юліївська гора” Карпатського біосферного заповідника);
двома - такі сім областей: Розтоцько-Опільська горбогірна (природний заповідник “Розточчя” і Яворівський національний природний парк), Західно-Подільська височинна (частина природного заповідника “Медобори” і національний природний парк “Подільські Товтри”), Західно-Донецька схилово-височинна (відділення “Крейдяна флора” Українського степового природного заповідника, частина національного природного парку “Святі Гори”), Старобільська схилово-височинна (відділення “Стрільцівський степ” і “Станично-Луганське” Луганського природного заповідника, частина національного природного парку “Святі Гори”), Присивасько-Приазовська низовинна (біосферний заповідник “Асканія-Нова” і Азово-Сиваський національний природний парк), Керченська горбисто-пасмова (Опукський і Казантипський природні заповідники), Гірсько-Кримська (частини Кримського та Ялтинського природних заповідників);
трьома - такі дві області: Волинське Полісся (Рівненський і Че-ремський природні заповідники, Шацький національний природний парк), Полонинсько-Чорногірська область (Чорногірський, Угольсько-Широколужанський і Свидовецький масиви Карпатського біосферного заповідника, частини національних природних парків - Карпатського та “Синевир”);
чотирма - такі три області: Вододільно-Верховинська (Ужанський національний природний парк, частини природного заповідника “Горгани" й національних природних парків - Карпатського та “Синевир”), Зовнішньокарпатська (національні природні парки - “Сколівські Бескиди” та “Вижницький”, частини національного природного парку “Гуцуль-щина" та природного заповідника “Горгани"), Південнобережно-Крим-ська (природні заповідники- Карадазький і “Мис Мартьян”, частини природних заповідників - Ялтинського гірсько-лісового та Кримського).
У 16 фізико-географічних областях (28 %) створення природних заповідників і національних природних парків забезпечено планами державних програм. Решта областей забезпечені об’єктами лише на рівні пропозицій вчених, органів влади чи громадських екологічних організацій. У цілому на сьогоднішній день залишається створити хоча б по одному природному заповіднику чи національному природному парку в 25 фізико-географічних областях України, а це становить трохи менше половини всього їх складу (44 %, табл. 6.2).
Таблиця 6.2
Модель завершеної географічно репрезентативної мережі заповідників і національних природних парків відповідно до фізико-географічного районування України
Зона, Гірська країна Провінція (репрезентативна природно-заповідна територія) Область (репрезентативна природно-заповідна територія)
Зона мішаних І лісів Поліська Поліський БЗ (***. вбу); частина трилатерального БР “Західне Полісся” (***, т, вбу); частина білатерального БР "Придеснянське Полісся” (**, т, вбу) І. Волинське Полісся Рівненський ПЗ (+, *, вбу); Черемський ПЗ (+, вбу); Південнополіський ПЗ (**); Шацький НПП (+, т, вбу); НПП “Прип’ять-Стохід” (***, т, вбу); Костопільський НПП (**); Ківерцівський НПП (Цуманська пуща), (****); Надслучанський НПП (****). II. Житомирське Полісся Поліський ПЗ (+, вбу); Коростишівський НПП (**); Городницький НПП (****). III. Київське Полісся Дніпровсько-Тетерівський НПП (****). IV. Чернігівське Полісся Дніпровський ПЗ (**); Деснянський ПЗ (**, вбу); Сновський ПЗ (***, т, вбу); Придеснянський НПП (****). У. Новгород-Сіверське Полісся НПП “Деснянсько-Старогутський” (+, *. ", т, вбу); Мезинський НПП (+, *, "). VI. Мале Полісся НПП “Мале Полісся” ("").
Зона широколистяних лісів Західно-Українська БЗ “Розточчя"як частина білатерального Розточанського БР (***, т) VII. Волинське Опілля НПП “Мізоцький кряж" (“Перлина Волино-Поділля”, Дермансько-Мостівський), (****). VIII. Розтоцько-Опільська горбогірна ПЗ “Розточчя" (+); Яворівський НПП (+). IX. Західно-Подільська височинна частина ПЗ “Медобори” -філіал “Медобори" (+); НПП “Подільські Товтри" (+, *); частина НПП “Дністровський каньйон" (***); НПП “Північне Поділля" (****). X. Середньоподільська височинна частина ПЗ “Медобори” -філіал “Кременецькі гори" (+); НПП “Кременецькі гори" (***). XI. Прут-Дністровська височинна НПП “Хотинський" (****).
Лісостепова зона Дністровсько-Дніп ровська лісостепова Український лісостеповий БЗГ) Лівобережно-Дніпровська лісостепова Середньопридніпровський БЗ (****, вбу) Середньо-російська лісостепова Слобожанський БЗ (****) XII. Північно-Західна Придніпровська височинна НПП “Верховня-Рось" (****). XIII. Північно-Східна Придніпровська височинна НПП “Унава" (**"*). XIV. Київська височинна Канівський ПЗ (+); Голосіївський НПП (*, **); Трахтемирівський НПП (***). XV. Придністровсько-Східно-Подільська височинна НПП “Гайдамацька балка" (Могилів-Подільський, Бритавський), (****). XVI. Середньобузька височинна Центральноподільський НПП (***); НПП “Верхнє Побужжя" (****); НПП "Бузькі пороги" (****). XVII. Центральнопридніпровська височинна НПП “Холодний яр" (**); НПП “Черкаський бір" (*, **). XVIII. Південно-Подільська височинна Південноподільський НПП (*); НПП “Савранський ліс" (***). XIX. Південно-Придніпровська височинна Чорноліський НПП ("*). XX. Північно-Придніпровська терасова височинна Ічнянський НПП (+, *, **); Переяслав-Хмельницький НПП (***); Нижньосульський НПП (***). XXI. Північно-Полтавська підвищена Сеймський НПП (Середньосеймський) (**); НПП “Великий бір" (****). XXII. Східно-Полтавська підвищена частина Т ростянецько-Ворсклянського НПП (***); Диканьківський НПП (***). XXIII. Південно-Придніпровська терасова низовинна Середньопридніпровський НПП (**); НПП “Кременчуцькі плавні” (****). XXIV. Сумська схилово-височинна частина Українського степового ПЗ -відділення “Михайлівська цілина” (+); ПЗ “Михайлівська цілина" (****); ПЗ "Банний яр" (****); частина Т ростянецько-Ворсклянського НПП (***). XXV. Харківська схилово-височинна НПП “Гомільшанські ліси" (+, *); Слобожанський НПП (***); Дворічанський НПП (****): Печенізький НПП (****).
Степова зона Дністровсько-Дніпровська північностепова БЗ "Побужжя" (****) Лівобережно-Дніпровсько-Приазовська північностепова Самаро-Орільський БЗ (****, вбу) Донецька північностепова БЗ “Донецький кряж" як частина білатерального БР “Донецький кряж” (***. т) Задонецько-Донська північностепова БЗ “Донецький кряж" як частина білатерального БР “Донецький кряж” (***, т) Причорноморська середньостепова Дунайський БЗ як частина білатерального Дунайського БР (+. т. вбу); частина білатерального Дністровського БР (х, т, вбу) XXVI. Південно-Молдовська схилово-височинна частина Нижньодністровського НПП (*) -філіал “Глибокий яр” (****, вбу). XXVII. Південно-Подільська схилово-височинна частина НПП “Гранітно-степове Побужжя" (***) - філіал “Байтали” (****); частина Нижньодністровського НПП (*, вбу). XXVIII. Південно-Придніпровська схилов о-височинна ПЗ “Єланецький степ” (+, *); НПП “Кучугури" (****, вбу); частина НПП “Гранітно-степове Побужжя" (***)• XXIX. Орільсько-Самарська низовинна Дніпровсько-Орільський ПЗ (+, вбу); НПП “Самарський бір” (***);Нижньоворсклянський НПП (***, вбу); НПП “Орільський” (•***, вбу). XXX. Кінсько-Ялинська височинна ПЗ “Васильківський степ" (****); НПП “Хортиця" (****, вбу). XXXI. Приазовська височинна частина Українського степового ПЗ -відділення “Кам’яні Могили" (+). XXXII. Приазовська низовинна частина Українського степового ПЗ -відділення “Хомутовський степ" (+); НПП “Меотида" (***, вбу). XXXIII. Західно-Донецька схилово-височинна частина Українського степового ПЗ -відділення “Крейдяна флора" (+); частина НПП “Святі Гори” (+, *); XXXIV. Донецька схилово-височинна частина Луганського ПЗ -відділення “Провальський степ" (+). XXXV. Старобільська схилово-височинна частина Луганського ПЗ - відділення “Стрі-льцівський степ”, “Станично-Луганське" (+); частина НПП “Святі Гори” (+, *); Сіверськодонецький НПП (*, ***, вбу). XXXVI. Задністровсько-Причорноморська низовинна Дунайський БЗ (+, т, вбу); частина Нижньодністровського НПП (*. вбу). XXXVII. Дністровсько-Бузька низовинна Тилигульський НПП (****, вбу); частина Нижньодністровського НПП (*, вбу).
Причорноморсько-Приазовська сухостепова Чорноморський БЗ (+. вбу); БЗ “Асканія-Ноеа"(+) Кримська степова Керченський БЗ (****) XXXVIII. Бузько-Дніпровська низовинна НПП “Межиріччя Інгул-Інгулець" (Приін-гульський), (****, вбу). XXXIX. Дніпровсько-Молочанська низовинна НПП “Великий Луг" (+, ***, вбу); Новокаїрський ПЗ (****). ХЬ. Західно-Приазовська схилово-височинна Частина Приазовського НПП (***, вбу). ХЬІ. Нижньобузько-Дніпровська низовинна Дніпровсько-Бузький НПП (**, вбу); частина Нижньодніпровського НПП (***. вбу). ХЦІ. Нижньодніпровська терасово-дельтова низовинна Чорноморський БЗ (+, вбу); НПП “Джарилгач” (***, вбу); НПП “Кінбурська коса” (***, вбу); частина Нижньодніпровського НПП (***, вбу). ХНИ. Присивасько-Приазовська низовинна БЗ “Асканія-Нова” (+); Азово-Сиваський НПП (+, вбу); частина Приазовського НПП (***, вбу). ХНУ. Присивасько-Кримська низовинна частина Кримського ПЗ -філіал “Лебедині острови" (+, вбу); Сиваський НПП (***, вбу). ХЬУ. Тарханкутська височинна Тарханкутський ПЗ (*). XI.VI. Центральнокримська височинна НПП “Саки-Сасик" (***, вбу). ХІ_УІІ. Керченська горбисто-пасмова Опукський ПЗ (+, *); Казантипський ПЗ (+, ’); НПП “Караларський степ" (****).
Гірська країна Українські Карпати Карпатський БЗ (+); частина БР “Східні Карпати” (+. т); частина БР “Мармароші" (“**, т); частина БР “Чивчини” (****. т) І. Передкарпатська височинна Галицький НПП (+, ***); частина НПП “Гуцульщина" (+, ***); Передкарпатський НПП (***); Сторожинецький НПП (****). II. Зовнішньокарпатська частина ПЗ “Горгани" (+, *); НПП “Вижницький” (+, *); НПП “Сколівські Бескиди" (+, *); частина НПП "Гуцульщина" (+, ***); частина НПП “Бойківщина” (****). III. Вододільно-Верховинська частина ПЗ “Горгани” (+, *); Ужанський НПП (+); частина Карпатського НПП (+); частина НПП "Синевир” (+, вбу);
Гірська країна НПП "Закарпатські Бескиди" (****); частина НПП “Жденієвський" (****); частина НПП “Бойківщина" (****). IV, Полонинсько-Чорногірська частина Карпатського БЗ - масиви: Чорногірський, Угольсько-Широколужанський, Свидовецький (+); Свидовецький НПП (***); частина Карпатського НПП (+); частина НПП “Синевир" (+, вбу); НПП “Зачарований край" (****); НПП “Ждимир” (****); частина НПП “Жденіївський” (****). У. Рахівсько-Чивчинська частина Карпатського БЗ - масиви: Мармароський, Кузійський (+); Чивчинський НПП (****); НПП “Чорний ліс" Є***); Черемоський НПП (****); Верховинський НПП (****). VI. Вулканічно-Карпатська частина Карпатського БЗ -масив “Долина нарцисів" (+); НПП “Шаянський” (****). VII. Закарпатська низовинна частина Карпатського БЗ -масиви: “Чорна гора", “Юліївська гора" (+).
Кримські гори Кримський БЗ (***) І. Передгірно-Кримська Севастопольський НПП (*). II. Гірсько-Кримська частина Кримського ПЗ -гірсько-лісова (+); частина Ялтинського гірсько-лісового ПЗ (+); частина Кримського НПП “Таврида" (***); НПП “Чатир-Даг” (***). III. Південнобережно-Кримська Карадазький ПЗ (+); ПЗ “Мис Мартьян” (+); частина Ялтинського гірсько-лісового ПЗ (+); частина Кримського ПЗ (+); частина Кримського НПП “Таврида" (***).
Умовні позначення: + існуючі природно-заповідні території; * передбачено створення
Програмою перспективного розвитку заповідної справи в Україні ("Заповідники", 1994 рік); ** передбачено створення Національною програмою екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води (1997 рік); *** передбачено створення Законом України “Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки” (2000 рік); **** - запропоновані науковою та природоохоронною громадськістю; БЗ - біосферний заповідник; БР - біосферний резерват;
ПЗ - природний заповідник; НПП - національний природний парк; ПЗТ - природно-заповідна територія; вбу - водно-болотні угіддя як один із пріоритетів створення природно-заповідних територій; т - транскордонні природно-заповідні території як один із пріо-ритетів створення біосферних резерватів та міждержавних національних парків.
Не завжди природні заповідники є еталонами репрезентативності. На Українському Поліссі та Лісостепу вони не представлені в фізико-географічних областях Волинського, Київського, Чернігівського та Нов-город-Сіверського Полісся. Наприклад, Поліський природний заповідник представляє природу лише зандрового і частково заплавного типів місцевостей Житомирського Полісся. Канівський природний заповідник, навіть зважаючи на Канівські дислокації, не є типовим для Правобережного Лісостепу, так само як природний заповідник "Медобори" з унікальними західноподільськими товтровими ландшафтами. В основі заповідання має бути оптимальна репрезентативність ландшафтних компонентів і ландшафтів як окремих одиниць у межах фізико-географічних зон, провінцій, областей і районів, що дозволяє мати мережу природно-заповідних територій, які стануть еталонами і складатимуть основу організації екологічного моніторингу. У сильно антропо-генізованих регіонах залишки природних територій вже втратили свою еталонну функцію, яка необхідна при організації природних заповідників, тому досі вони не створені в Середньоросійській та Причорноморській степових, Кримській рівнинній степовій провінціях.
Таким чином, існуючу в Україні систему природно-заповідних територій ще не можна вважати репрезентативною та дієвою навіть на загальнодержавному рівні, не кажучи вже про регіональний і передусім місцевий рівень. Для того, щоб мережа природно-заповідних територій була репрезентативною, необхідно забезпечити заповідниками та національними природними парками всі області, провінції чи підпровінції фізико-географічного районування, а іншими категоріями - нижчі одиниці районування. Однак треба зауважити, що система природно-заповідних територій на нижчому рівні стане дієвою лише тоді, коли кожний об’єкт буде забезпечений реальними засобами збереження -правовими, адміністративними, організаційними, фінансовими тощо.
Лісознавчі основи формування мережі природно-заповідних територій
Скільки заповідних лісів в Україні? Лісові екосистеми є одним із найхарактерніших елементів рельєфу, які входять до ландшафтів географічної мережі природно-заповідних територій, передусім заповідників і національних природних парків.
В Україні із чотирьох біосферних заповідників один лісовий, з 17 природних заповідників 12 лісових, з 17 національних природних парків 14 лісових, з 46 регіональних ландшафтних парків 20 лісових об'єктів. Всього у біосферних заповідниках охороняється 39877 тис га лісів, у природних заповідниках - 99074 га, національних природних парках -293119 га, регіональних ландшафтних парках - 306293 га лісів.
Найбільші площі лісової рослинності зосереджені в Карпатському біосферному заповіднику (38593 га), Кримському природному заповід-167
нику (28074 га), національному природному парку - “Святі Гори” (39585 га). Для порівняння відмітимо і найменші площі лісів у природних ландшафтах нелісових заповідників і національних природних парків. Окремі фрагменти лісової рослинності трапляються в нелісових природно-заповідних територіях - Дунайському біосферному заповіднику (371 га), Луганському природному заповіднику (533 га) та Азово-Сиваському національному природному парку (291 га). Досить значні площі лісів сконцентровані в заказниках, особливо лісових, ботанічних, ландшафтних і загальнозоологічних, пам’ятках природи, особливо комплексних, ботанічних та зоологічних, а також заповідних урочищах. Лісові локалітети трапляються і в деяких штучних об’єктах природно-заповідного фонду України.
У природно-заповідному фонді України налічується 31 лісовий заказник загальнодержавного значення площею 24703,2 га та 270 лісових заказників місцевого значення площею 88725,8 га. У цілому в лісовому фонді налічується 870 заказників місцевого значення всіх підкатегорій, які займають близько 310000 га. Лісовими заказниками загальнодержавного значення охоплено більшість областей України, крім Волинської, Луганської, Одеської, Полтавської, Харківської, Черкаської, Чернігівської, АР Крим і міста Севастополя. Найбільше їх у Житомирській (31 заказник) та Волинській (29 заказників) областях, у яких вони відповідно займають 2659,8 га та 4198,2 га площі. Однак треба відмітити, що найбільші площі під лісовими заказниками місцевого значення знаходяться у Чернігівській (21 заказник) - 5345,2 га, Донецькій (сім заказників) - 4879 га, Івано-Франківській (три заказники) - 4622 га, Миколаївській (13 заказників) - 3071,3 га, Хмельницькій областях (шість заказників) - 2095 га.
На сьогодні у лісовому фонді нараховується 13 пам’яток природи загальнодержавного значення та 1100 - пам’яток природи місцевого значення, 530 заповідних урочищ загальною площею близько 80000 га, 478 генетичних лісових резерватів площею біля 24000 га.
Нині є лише приблизні відомості про площі всіх заповідних й інших природоохоронних лісів загалом. Щоб отримати точну цифру, треба проаналізувати всі дані кадастрів: лісового, земельного і природно-заповідного фонду України. На нашу думку, в кількісному відношенні із 7243 одиниць природно-заповідного фонду України на деревоморфні та лісові об’єкти в цілому припадає до 80 відсотків. У площадному вимірі із 2807,1 тис га земель природно-заповідного фонду України на лісовий тип рослинності припадає близько 60 відсотків. До речі, аналогічний показник має й Болгарія, лісистість якої становить 34 %, однак лісистість України значно нижча (16 %). Найбільш заповіданим природно-географічним регіоном є Українські Карпати (20 %). Таким чином, за нашими підрахунками ліси в Україні заповідані на площі близько
1300000 га, хоча О.І. Фурдичко із співавторами (2005) наводить цифру в два мільйони гектарів. За даними державного кадастру, лісів в Україні заповідано 17 % їх площ, і цей показник зростатиме. Крім того, на 44 відсотках лісового фонду України рубки головного користування на сьогоднішній день не ведуться.
Відповідно до Закону України “Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки" (2000 рік) заплановано створити 11 лісових заповідників і національних природних парків загальною площею близько 170000 га.
Відповідно до Закону України “Про мораторій на проведення суцільних рубок на гірських схилах в ялицево-букових лісах Карпатського регіону” (2000 рік) заплановано збільшити до 2015 року площі природно-заповідного фонду в лісах до 20 %.
Відповідно до “Національної програми екологічного оздоровлення басейну Дніпра і поліпшення якості питної води” заплановано створити 13 лісових заповідників і національних природних парків загальною площею близько 270000 га.
Відповідно до Державної програми “Ліси України" передбачено доведення обсягів заповідання лісів до 2015 року до 15,6 % від площі лісового фонду Державного комітету лісового господарства України.
В проекті Закону України “Про Загальнодержавну програму розвитку природно-заповідної справи на період до 2020 року”, який в 2006 році було подано на розгляд до Верховної Ради України, заплановано створити ЗО нових лісових заповідників і національних природних парків загальною площею близько 500000 га.
До заповідних лісів необхідно долучити лісові землі, які відповідно до природоохоронного законодавства є ресурсами національної еко-мережі. В такому разі площа всіх лісів природоохоронного призначення становитиме не менше 50 % всього лісового фонду України.
Особливо цінні лісові комплекси. Про особливо цінні природні комплекси, як про об'єкти досліджень, використання та заповідання написано багато літератури, в якій досить широко трактується цей термін. Частіше дослідники мають на увазі окремі цінні ділянки, ландшафти, урочища, навіть великі за площею природні угіддя (Поясківсь-кий ліс, Парасоцький ліс, Гарячківський ліс, Коростовецький ліс та інші). У дане поняття більшість науковців вкладають геосозологічний зміст, хоча особливо цінні природні комплекси можуть виділятися не тільки з природоохоронною метою, але і як лісогосподарські об’єкти. Тому при означенні лісових ділянок у поняття “особливо цінні лісові комплекси” часто вкладають двоякий зміст - це заповідання і господарське використання, скоріше воно універсальне. Критерій господарської цінності можна застосовувати і під час виділення об’єкта для заповідання. Термін “особливо цінний природний комплекс” не
відображає зміст жодної природоохоронної категорії. В цьому аспекті і розглянемо його сутність і специфіку на прикладі особливо цінних лісових екосистем.
Цікавість вчених до проблеми охорони лісів за останні два десятиріччя викликала спалах наукових публікацій про окремі об’єкти чи їх мережу в цілому. Вважається, що мережа особливо цінних лісових природних комплексів може бути складовою мережі лісових природно-заповідних територій, або особливо цінні лісові комплекси виділяються з метою резервування лісів, організації міжекосистемного моніторингу, відбору модельних об’єктів для стаціонарних досліджень. Таким чином, в особливо цінні лісові природні комплекси закладається системність цілей використання і вимог до якості природного стану лісового об’єкта.
Найбільше уваги цій проблемі надавали синфітосозологи, лісознавчі та лісові фітоценологи. Проблема комплексності у лісовій фітоценології займала багато уваги дослідників в аспекті вирішення генети-ко-ценопопуляційних чи еволюційних питань розвитку рослинності. З’ясування цих питань на основі комплексного підходу є досить складним процесом. Вже з означення “лісові” випливає типологічний зміст, а словосполучення “особливо цінні” вказує на еталонність чи унікальність і підкреслює велике значення лісової ділянки для охорони, науки та збалансованого використання на основі сертифікації. Виходячи з того, що кожна лісова територія за значенням несе риси комплексності і системності, особливо цінні лісові комплекси також відповідають цим критеріям як еколого-ценотичні системи. Звідси, аналогічно за визначенням еколого-ценотичних чи флоро-ценотичних комплексів, у дефініцію особливо цінних лісових комплексів також закладається типологічний зміст. Отже, дефінітивно особливо цінні лісові комплекси -це інтегральне поєднання в єдиній функціонально-цілісній і неперервній природоохоронній підсистемі рослинного покриву еталонних та унікальних лісових біогеоценозів і ценопопуляцій, сукупність яких забезпечує підтримання екологічної стабільності в межах ландшафту чи певної природної території, і має визначальне наукове, пізнавальне та синфітосозологічне значення у формуванні мережі природно-заповідних територій. Тобто, особливо цінні лісові комплекси - це зразки лісу, яких з кожним роком стає все менше. Тому основним завданням вчених-лісознавців має бути пошук подібних ділянок, їх інвентаризація і резервування з метою подальшого вилучення з господарського обігу для наступного заповідання, а також з метою сертифікації лісів для екологічно збалансованого розвитку лісового господарства.
Сучасна мережа лісових природно-заповідних територій досі формується на основі цінностей лісових ділянок, які у нашому розумінні представляють особливо цінні лісові комплекси. Однак реальні умови сучасного стану лісів змушують переглянути цей пріоритет. Критерій
автохтонності став первинним і досі майже єдиним та основним при виділенні особливо цінних лісових комплексів. Зараз в Україні, зокрема в її рівнинній частині, практично не залишилося територій, які не були б під лісогосподарською діяльністю. Тому об’єктами для заповідання можуть бути не лише корінні, але і штучні насадження, які також за час свого формування набули вже певної наукової цінності.
На нашу думку, досі найбільш вдалий підбір критеріїв цінностей лісу для його збереження розробили Л.П. Рисін та Л.І. Савельєва (1980). Вони запропонували шість критеріїв і визначили, що охороні підлягають:
1) ділянки малопорушених корінних або умовно корінних лісів, які є типовими або унікальними для України й окремих її регіонів, а також похідні ліси, які розвиваються тривалий час без втручання людини;
2) ділянки старих похідних лісів, які в результаті послідовної системи лісогосподарських заходів мають особливо високу продуктивність, довговічність, стійкість, а також ліси, які найповніше відповідають змісту категорій (водоохоронних, ґрунтозахисних та інших лісів);
3) унікальні ліси, існування яких пов’язане з екологічною своєрідністю середовища (крейдяні бори) або давністю території (реліктові ліси);
4) залишки лісів, що збереглися в регіонах інтенсивної господарської діяльності у лісостеповій зоні, і байрачні ліси у степовій зоні, а також ліси, едифікатори яких знаходяться на межі своїх ареалів;
5) лісові ділянки, що є сховищами популяцій видів рослин і тварин, які охороняються;
6) лісові урочища, які відзначаються винятковою красою ландшафту або мають бальнеологічне чи рекреаційне значення.
Для наукового обґрунтування збереження особливо цінних лісових комплексів та створення резервного фонду лісової рослинності слід визначити найважливіші геосозологічні ознаки, які характеризують їх цінність та оригінальність, а також дати їм відповідну оцінку. Специфічність лісової рослинності вимагає підготовки спеціальної шкали критеріїв оцінки особливо цінних лісових комплексів. Виходячи з цього завдання, С.Ю. Попович і П.М. Устименко ще з 1994 року пропагують таку систему якісних оцінок особливо цінних лісових комплексів, відповідно до якої виділенню для охорони підлягають лісові ділянки:
ті, які мають наукову ботанічну цінність з:
а) флорогенетичних позицій: 1) реліктові лісові фітоценози; 2) лісові фітоценози, сформовані ендемічними елементами;
б) ботаніко-географічних позицій: 1) ділянки зональних корінних лісових фітоценозів (VIII класу віку і вище); 2) ділянки лісових фітоценозів на межі кліматичних, едафічних, географічних і висотних меж поширення; 3) ділянки азональних лісів;
в) фітоценотичних позицій: 1) лісові фітоценози, які занесені до Зеленої книги України; 2) лісові угруповання, котрі мають популяції видів рослин, занесених до Червоної книги України; 3) ділянки лісу, які екологічно або консорційно пов'язані з рідкісними або зникаючими видами тварин; 4) ділянки лісу з рідкісним або своєрідним поєднанням екосистем;
ті, що мають екологічну цінність:
1) лісові ділянки в екстремальних екологічних умовах, які виконують особливі функції - ґрунтозахисну, водорегулюючу, протилавинну тощо; 2) лісові ділянки, які зберігають найсприятливіші екологічні умови для розвитку генофонду флори і фауни (в першу чергу, зникаючих видів); 3) лісові ділянки як еталони для екологічного моніторингу;
ті, що мають прикладну цінність:
1) еталонні ділянки лісу, що мають цінний породний склад, складну структуру деревостанів, високу продуктивність, генетичні якості; 2) ділянки лісу, які є притулком для особливо цінних ягідних, лікарських видів рослин тощо; 3) ділянки лісу з плюсовими деревами, деревами цінних або рідкісних екологічних форм; 4) високопродуктивні лісові ділянки, цінні у генетико-селекційному відношенні; 5) ділянки лісу оздоровчого призначення; 6) ділянки лісу, які сприяють збагаченню генофонду окультурених ландшафтів; 7) ділянки лісу загальноосвітнього, пізнавального або меморіального значення.
На світовому рівні концепцію особливо цінних лісових природних комплексів з метою їх збереження було розроблено Міжнародним центром світової наглядової ради з питань сертифікації лісів (Р8С) і вперше опубліковано у 1999 році. Згідно з дев’ятим базовим принципом статуту цього органу, галузь лісового господарства повинна зберігати, зміцнювати і здійснювати моніторинг за основними екосистемни-ми характеристиками особливо цінних лісових природних комплексів. Наглядовою радою також було рекомендовано країнам світу ідентифікувати особливо цінні лісові природні комплекси на різних територіальних рівнях. Тому до особливо цінних лісових природних комплексів належать об'єкти, які можна виділити за такими шістьма категоріями.
Категорія 1. Лісові природні території як важливі осередки збереження рідкісного біотичного різноманіття на ґлобальному, регіональному або національному рівнях.
Категорія 2. Великі лісові ландшафти ґлобального, регіонального або національного значення, які знаходяться в межах одного або декількох структурних підрозділів лісового господарства, мають життєздатні популяції всіх або більшості аборигенних видів лісового біорізноманіття, їх природну географічну структуру і чисельність (рясність).
Категорія 3. Лісові природні території містять рідкісні екосистеми й екосистеми, які знаходяться під загрозою зникнення.
Категорія 4. Лісові природні території, які забезпечують основні екологічні функції в критичних ситуаціях ландшафтів (охорона водозборів рік, попередження ґрунтової ерозії тощо).
Категорія 5. Лісові природні території, які є визначальними для задоволення основних потреб місцевих громад, наприклад, як засоби для їх існування, поліпшення здоров’я тощо.
Категорія 6. Лісові природні території, які є визначальними для традиційної культурної ідентичності місцевих громад, тобто мають для них важливе культурне, екологічне, економічне або сакральне значення.
Відповідно до цих категорій вищезгадана наглядова рада для країн світу наводить приклади особливої і високої цінності лісів для їх збереження. Зокрема, такими є ліси, котрі захищають водне джерело, яке є єдиним у постачанні питної води для окремої громади, де знаходяться певна рідкісна екосистема чи група рідкісних видів біорізноманіття, важлива археологічна пам’ятка тощо. Таким об’єктом може бути і цілий лісогосподарський підрозділ, якщо він є природним середовищем для видів біорізноманіття, існування яких знаходиться під загрозою, або лісова ділянка, якій властиві ознаки пралісу тощо. Для збереження та підвищення екологічної цінності такі ліси вимагають і певної схеми управління, разом із тим не виключаючи відповідних механізмів лісокористування. Означена концепція дедалі більше використовується не лише в лісовому господарстві, але й для ландшафтного картування, охорони та планування природних ресурсів, у закупівельній стратегії великих компаній, котрі займаються переробкою лісової продукції, а також для розробки політичних рішень тощо.
З проблем збереження особливо цінних лісів на планеті у 2002-2003 роках компанія РгоРогезі розробила світового значення методичний і водночас практичний посібник обсягом 150 аркушів. Метою посібника було сконцентрувати всі знання та досвід тих, хто працює в даній галузі, а також розробити цілий ряд практичних рекомендацій, які можуть використовуватися лісовими менеджерами, розробниками стандартів, органами сертифікації лісів або іншими суб’єктами, котрі використовують вищевикладену концепцію з метою ідентифікації лісів високої цінності для збереження та господарювання. Посібник складається з трьох частин: вступу, призначеного для всіх користувачів, першого розділу - для національних робочих груп з проблем збереження цінних лісів і другого розділу - для лісових менеджерів.
Міжнародний фонд дикої природи (УМР) уповноважив компанію РгоРогезі координувати розробку національних посібників у різних країнах світу. Першу адаптацію глобального посібника з проблем збереження особливо і високо цінних лісових природних комплексів здійснено в деяких країнах Латинської Америки, а з країн Європи в Болгарії, Румунії, Естонії, Фінляндії, Республіці Комі Російської Федерації, в якій
цей процес почався ще з 1996 року. Наприклад, підготовка посібника для Болгарії тривала один рік.
У нашій державі за фінансової підтримки компанії ІКЕА та безпосередньої участі Державного комітету лісового господарства України в 2006 році розпочалося виконання міжнародного проекту “Адаптація та впровадження методології ідентифікації високоцінних для збереження лісів (НСХ/Р) в Україні”, яке розраховане на три роки. Кінцевим результатом виконання проекту було заплановано розроблення національного посібника з проблем збереження особливо і високоцінних лісових природних комплексів України. Для цього були залучені як провідні вчені у галузі природоохоронного лісознавства, так практичні фахівці й державні управлінці. Стратегією проекту була необхідність забезпечити методологією, здатною допомогти лісовій галузі ідентифікувати високо цінні для збереження ліси у зв’язку із питаннями їх сертифікації та сталого використання, а також надати рекомендації щодо підтримання, управління й організації екологічного моніторингу в особливо цінних лісових природних комплексах. Метою проекту була адаптація, апробація та впровадження світової методології ідентифікації високо цінних для збереження лісів (НСХ/Р) в Україні як зручного інструменту для лісової сертифікації, землекористування, охорони та відновлення довкілля, а також розповсюдження адаптованої, апробованої та опублікованої версії усім зацікавленим сторонам. При розробленні національного методичного посібника були враховані категорії захисності лісів, передбачені Лісовим кодексом України.
Отже, з вищевикладеного випливає загальна особливість об’єкта досліджень. Майже в кожній країні надзвичайна увага приділяється пралісам як осередкам високої концентрації біотичного різноманіття. Наприклад, у Республіці Комі Російської Федерації зразки старовікових лісів охороняються спеціальним законодавством. Пралісам присвячені спеціальні статті міжнародних конвенцій - Бернської, про біорізноманіття, про всесвітню спадщину тощо. В цьому аспекті С.М. Стойко (2004) вважає, що праліси обов’язково повинні мати багатогранне значення (кор. С.П.), а саме:
► наукове - збереження екологічної інформації про генезис, це-нотичну структуру, географічне поширення для розвитку лісівництва, екології, біогеографії тощо;
► екомодельне- збереження "тисячолітнього досвіду природи” для становлення практичного лісівництва з метою формування стабільних фітоценозів;
► біодиверзитне - збереження й відтворення аборигенного, а також сприяння виникненню нових елементів генетичного (генотипів, фе-нотипів, екотипів), видового та біоценотичного різноманіття.
Отже, науковий підхід до вирішення проблеми виділення особливо цінних лісових комплексів повинен здійснюватися на основі комплекс
ної оцінки, в тому числі із врахуванням антропогенного фактора, оскільки всі ліси України в тій чи іншій мірі вже змінені, і в подальшому очікуються ще більші зміни внаслідок інтенсифікації природокористування в умовах ринкових відносин. Тому виділення особливо цінних лісових комплексів набуває першочергового значення.
Виділяючи особливо цінні лісові комплекси з метою їх охорони, було акцентовано увагу на їх ландшафтну компактність і екологічну автономність. Ця вимога зумовлена не лише тим, щоб забезпечити оптимальне функціонування природних екосистем, але й для оп-тимізації ведення созотехнічної справи. Під час визначення загальної конфігурації лісових природно-заповідних територій ми враховували поширення видів, їх угруповань, необхідний географічний простір для їх нормального існування і морфологічну структуру ландшафтів, від якої залежить геохімічна, географічна і біогеоценотична автономність екосистем.
Особливою категорією цієї підсистеми є праліси або старі ліси. В Україні вони збереглися в основному в Карпатах. Нижче наводиться перелік найбільш давніх і відомих пралісів Українських Карпат.
Угольсько-Широколужанський масив. Розташований у центральній частині Полонинських Карпат у межах висот 450-1300 м н.р.м., утворює окремий одноіменний масив Карпатського біосферного заповідника. Площа пралісів віком 200-400 років складає близько 9000 га. Це найбільший та унікальний для природи Європи масив букових пралісів.
Мармароський масив. Знаходиться на північному схилі гірського масиву Мармароші в межах висот 850-1500 м н.р.м., утворює окремий одноіменний масив Карпатського біосферного заповідника. Це унікальні для Центральної Європи буково-ялицеві та смерекові праліси віком 150-280 років, які зростають на площі близько 3000 га.
Підліснів-Татарівський масив. Знаходиться у верхів'ї річки Прут на території Карпатського національного природного парку на площі близько 500 га. Тут зростають ялицево-смерекові та звичайнососнові праліси віком до 200 років. Це один із найбільших осередків зростання реліктової для Українських Карпат сосни звичайної.
Горганський масив. Знаходиться в північно-східній частині Гор-ган у межах висот 800-1500 м н.р.м., входить до території природного заповідника “Горгани". Буково-ялицево-смерекові, ялицево-смерекові та смерекові праліси віком 180-220 років зростають на площі 1850 га, місцями збереглися в абсолютно корінному стані.
Стужицький масив. Входить до гірського пасма Українських Бескид і зокрема території Ужанського національного природного парку в межах висот 500-950 м н.р.м. Букові, ялицево-букові та яворово-букові праліси віком 180-370 років збереглися на площі 1600 га. Це єдине
для даного гірського масиву місцезростання ялицево-букових пралісів, які скрізь в Європі характерні для більш високих гір.
Свидовецький масив. Знаходиться на південних мегасхилах хребта Свидовець як центральної частини Полонинських Карпат у межах висот 800-1600 м н.р.м., входить до окремого одноіменного масиву Карпатського біосферного заповідника. Букові праліси віком 200-210 років зростають на площі 850 га.
Кевелівський масив. Розташований на західних мегасхилах хребтів Свидовець і Чорногора в межах висот 700-1250 м н.р.м., входить до Свидовецького масиву Карпатського біосферного заповідника. Букові праліси віком 150-200 років зростають на площі 310 га.
Тавпіширківський масив. Розташований на південно-східному мегасхилі гірського масиву Горгани в межах висот 900-1400 м н.р.м. Смерекові та кедровоєвропейськососново-смерекові праліси на верхній межі лісу віком 160-210 років на площі близько 400 га входять до території ботанічного заказника загальнодержавного значення “Тавпіширківський”.
Березняківський масив. Букові праліси розташовані в Свалявсь-кому районі Закарпатської області в регіоні Лісистих Карпат на площі 4500 га (зі слів М.В. Чернявського).
Кедринський масив. Розташований на південних мегасхилах Вододільних Горган на відрогах полонини Побита в межах висот 965-1400 м н.р.м. Смерекові та кедровоєвропейськососново-польськомодри-нові праліси віком до 200 років на площі 150 га входять до території ботанічного заказника загальнодержавного значення “Кедринський". Масив має виняткове для Східної Європи ботаніко-географічне та фі-'гоістопичне значення.
Кливський масив. Розташований на відрогах Вододільних Горган на межі з Бескидами в межах висот 700-844 м н.р.м. Смерекові, ялицево-смерекові, звичайнососново-смерекові та звичайнососнові праліси віком 190-230 років на площі 40 га входять до території ботанічного заказника загальнодержавного значення “Кливський”.
Княждвірський масив. Розташований на рівній частині та уступі високої тераси річки Прут на Передкарпатті. Ялицево-букові, букові, дубово-смереково-ялицеві праліси віком до 150 років на площі близько 200 га входять до території ботанічного заказника загальнодержавного значення “Княждвірський”. Популяція тису ягідного тут зростає на 70 га, і має еталонне й унікальне наукове значення для всього Карпатського регіону.
Контрольні запитання і завдання
1. Як трактувати поняття системи природно-заповідних територій?
2. Охарактеризувати основні ранги системи природно-заповідних територій.
3. Які вимоги до системи природно-заповідних територій?
4. Як в Україні формувалося поняття про мережу природно-заповідних територій та її різні типи.
5. Назвати групи підходів та принципів до формування мережі природно-заповідних територій.
6. Як класифікувати репрезентативність природно-заповідних територій?
7. Дати характеристику біологічної репрезентативності.
8. Дати характеристику географічної репрезентативності.
9. Окреслити правове поле охорони ландшафтного різноманіття.
10. В чому полягає суть ландшафтного, біогеографічного і фізико-географічного підходів до формування мережі природно-заповідних територій?
11. Охарактеризувати сучасний стан забезпечення лісової зони заповідниками і національними природними парками.
12. Охарактеризувати сучасний стан забезпечення лісостепової зони заповідниками і національними природними парками.
13. Охарактеризувати сучасний стан забезпечення степової зони заповідниками і національними природними парками.
14. Охарактеризувати сучасний стан забезпечення гірських країн заповідниками і національними природними парками (Українські Карпати, Кримські гори).
15. Скільки заповідних лісів в Україні?
16. Охарактеризувати і дати визначення поняття “особливо цінний лісовий природний комплекс”.
17. Охарактеризувати систему якісних оцінок особливо цінних лісових природних комплексів.
18. Назвати категорії особливо і високоцінних лісів, визначених Міжнародним центром світової наглядової ради з питань сертифікації лісів.
19. Яка стратегія, мета і структура методичного посібника з проблем збереження особливо цінних лісових природних комплексів?
20. Яке поліфункціональне значення мають праліси?
21. Навести перелік і відмітити найбільш характерну наукову цінність відомих пралісів України.
6.4.2. Мережа територій та об’єктів природно-заповідного фонду України
Структура мережі
Мережа територій та об’єктів природно-заповідного фонду України в географічному просторі нашої держави сформована нерівномірно як в широтному, так і в меридіанальному аспектах. Ступінь концентрації природно-заповідних територій зменшується із заходу на схід, і з півночі на південь. Для Кримських гір існує своя закономірність, там природоохоронні землі зосереджені вздовж їх південного берега. Серед природно-географічних регіонів найбільш розвинену мережу мають Українські Карпати, Кримські гори, Подільська височина й Західне Полісся, Донецький кряж.
Структуру мережі територій та об’єктів природно-заповідного фонду України (аналогічно з незначними особливостями й регіональні мережі)
можна розглядати в двох аспектах. З одного боку, за принципом легі-тимності і ступенем природності вона включає чотири великі типи мереж. На рівні із природними і штучними територіями та об’єктами природно-заповідного фонду, на наш погляд, вона повинна складатися не лише з існуючої, але й перспективної, тобто офіційно запроектованої і неофіційно запропонованої мережі земельних ділянок. Існуюча мережа територій та об’єктів природно-заповідного фонду України логічно сформувалася із перспективної (рис. 6.3).
Рис. 6.3. Структура мережі територій та об’єктів природно-заповідного фонду України
З іншого боку, в структурі мережі територій та об’єктів природно-заповідного фонду України рівнозначно можна виділити принаймні ще два типи, наприклад, мережа сформована за категоріальними ознаками (мережа біосферних і природних заповідників, мережа національних природних парків (рис. 6.4) та аналогічно мережі інших категорій), а також мережі спеціального призначення (мережа транскордонних територій та об’єктів, мережа об’єктів світової природної спадщини, мережа водно-болотних угідь, пралісів, степових ділянок тощо).
Кадастрові відомості про існуючу мережу
За даними Державного кадастру природно-заповідного фонду України, розробленого співробітниками Державної служби заповідної справи Міністерства охорони навколишнього природного середовища України (М.П. Стеценко, Ю.М. Возний, Т.В. Медина), станом на 1 січня 178
2006 року мережа територій та об’єктів природно-заповідного фонду України в цілому становила 7243 одиниці загальною площею близько 2807,1 тис га, що складає 4,7 % площі території нашої держави.
Території та об’єкти загальнодержавного значення, а їх 604, займають площу 1450554,7 га, або трохи більше половини всього природно-заповідного фонду України. На той же час було 6641 територія та об’єкт природно-заповідного фонду місцевого значення загальною площею 1474,1 тис га.
Рис. 6.4. Мережа заповідників та національних природних парків України
Природно-заповідний фонд України включає чотири біосферних і 17 природних заповідників, 17 національних природних парків (рис. 6.4), 2693 заказники (303 об’єкти загальнодержавного значення), 3057 пам'яток природи (132 об’єкти загальнодержавного значення), 46 регіональних ландшафтних парків, 793 заповідні урочища. Лише об'єкти загальнодержавного значення, зокрема біосферні заповідники займають 226320 га (8%), природні заповідники - 164277 га (6%), національні природні парки -1102320 га (45 %), заказники 336500 га (13 %) і пам’ятки природи - 5800 га (0,2 %) від площі всього природно-заповідного фонду України.
В цій структурі штучний природно-заповідний фонд України на той час налічував 25 ботанічних садів (17 об'єктів загальнодержавного
значення) або 0,1 %, 12 зоологічних парків (сім об’єктів загальнодержавного значення) або 0,02%, 42 дендрологічні парки (19 об’єктів загальнодержавного значення) або 0,06%, 539 парків-пам’яток садово-паркового мистецтва (88 об’єктів загальнодержавного значення) або 0,52 %. У площадному вимірі ботанічні сади займають 1,9 тис га або 0,1 %, зоологічні парки - 0,4 тис га або 0,04 %, дендрологічні парки -1,5 тис га або 0,07 %, парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва -13,4 тис га або 0,55% від площі всього природно-заповідного фонду України.
За абсолютними показниками, серед об’єктів загальнодержавного значення найбільшу кількість біосферних заповідників (два об’єкти) має Херсонська область, природних заповідників- АР Крим (шість об’єктів), національних природних парків - Івано-Франківська область (три об'єкти), ботанічних садів - місто Київ (три об’єкти), дендрологічних парків - Івано-Франківська область (три об’єкти), зоологічних парків-по одному об'єкту в сімох регіонах, парків-пам’яток садово-паркового мистецтва - Вінницька область (11 об’єктів), заказників - Хмельницька область (25 об’єктів), пам'яток природи - Івано-Франківська область і АР Крим (по 13 об’єктів).
Найбільші фактичні площі територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення сконцентровані у Хмельницькій (263432,9 га), Херсонській (176036,6 га), Закарпатській (144322,6 га), Івано-Франківській (108689,3 га) областях та АР Крим (101075,6 га). У всіх інших регіонах природно-заповідний фонд займає менше 100 тис га. Найменші площі природно-заповідного фонду загальнодержавного значення мають такі регіони: Кіровоградська область (5899,8 га), місто Київ (3604,1 га) і Луганська область (3430,3 га).
Регіональні ландшафтні парки в Україні займають площу 629783 га. Найбільше регіональних ландшафтних парків має Донецька область (шість об’єктів), в якій вони займають 24588,5 га. Однак найбільшу площу займає Сеймський регіональний ландшафтний парк (98857,9 га), який створений у Сумській області. У Вінницькій, Дніпропетровській, Житомирській, Херсонській областях та місті Севастополі регіональних ландшафтних парків зовсім немає.
Заказники загальнодержавного значення найбільші площі займають у Полтавській (39488 га) і Запорізькій (38998,1 га) областях, а також АР Крим (35457,7 га), а відповідно найменші площі - місті Києві (1110,2 га), Луганській (1065 га) та Харківській областях (1038 га). Серед підкатегорій найбільші площі знаходяться під ландшафтними (154000 га), орнітологічними (68660,1 га) і гідрологічними (53621,2 га) заказниками. Заказники місцевого значення (2390 об'єктів) займають 722563,1 га. Серед них найбільші площі знаходяться під загальнозоо-логічними (193064,5 га), ландшафтними (161507 га) і ботанічними
(103618,4 га), а відповідно найменші площі - під ентомологічними (2778 га), загальногеологічними (2604,8 га) і карстово-спелеологічними (12,1 га) заказниками. Всі заказники України займають площу 1089065,4 га.
Серед пам’яток природи загальнодержавного значення найбільше ботанічних (46 об’єктів), геологічних (33 об’єкти) і комплексних (27 об’єктів), а за зайнятою площею переважають комплексні (2380,3 га), ботанічні (2095,1 га) і геологічні (639,2 га). Серед пам’яток природи місцевого значення найбільше ботанічних (1675 об’єктів), гідрологічних (681 об’єкт) і геологічних (403 об’єкти), а за зайнятою площею переважають ботанічні (10600,5 га), комплексні (3595,4 га) і гідрологічні (3575,3 га). Всі пам’ятки природи на території України займають площу 25267,3 га.
Найбільше заповідних урочищ створено в Івано-Франківській (206 об’єктів), Рівненській (96 об’єктів) та Чернігівській (52 об’єкти) областях, а найменше - Дніпропетровській (три об'єкти) і Запорізькій (2 об’єкти) областях, а також місті Севастополі (один об’єкт). Зовсім немає заповідних урочищ у Житомирській області та місті Києві. Всі заповідні урочища України займають площу 95388,3 га.
У площадному вимірі найбільшу частку (33 %) природно-заповідного фонду України займають території, які мають площу від 100 до 1000 га. Великоплощадні об'єкти від 1000 га і більше, які найповніше забезпечують екологічну стабільність у природно-географічних регіонах, займають лише 14 відсотків.
У середньому 555136 га або 20 % загальної площі природно-заповідного фонду держави надано установам у постійне користування, це передусім заповідникам і національним природним паркам. Близько 300 територій та об’єктів природно-заповідного фонду лише загальнодержавного значення, а це приблизно 25 %, знаходяться у підпорядкуванні Державного комітету лісового господарства України. Відповідно 40 % площі територій та об'єктів природно-заповідного фонду - в підпорядкуванні Міністерства охорони навколишнього природного середовища України, а 13 % - в підпорядкуванні Національної академії наук України.
На землях територій та об’єктів природно-заповідного фонду лише загальнодержавного значення на лісовий фонд припадає 43 %, на болота - 7 %, на відкриті землі з частковим покривом рідколісся і чагарників, степи - 2 %, на відкриті землі майже без рослинного покриву -З %, на внутрішні водойми і моря - 20 %, на сільськогосподарські угіддя - 23 %, на забудовані землі, дороги - 2 %.
У розрізі адміністративних областей природно-заповідний фонд України кількісно має такі показники.
Вінницька область. На її території розмістилися 94 заказники, 183 пам’ятки природи, ЗО заповідних урочищ і 36 парків-пам’яток садо-181
во-паркового мистецтва. Частка площ територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення від площі адміністративної області становить 0,5 %.
Волинська область. На її території розмістились Черемський природний заповідник, Шацький національний природний парк, Луцький ботанічний сад, частина регіонального ландшафтного парку "Прип’ять-Стохід", 213 заказників, 117 пам’яток природи, 24 заповідні урочища і 11 парків-пам’яток садово-паркового мистецтва. Частка площ територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення від площі адміністративної області становить 3 %.
Дніпропетровська область. На її території розмістились Дніп-ровсько-Орільський природний заповідник, три ботанічні сади, зокрема Криворізький ботанічний сад і ботанічний сад Дніпропетровського національного університету, 56 заказників, 51 пам’ятка природи, три заповідні урочища, вісім парків-пам’яток садово-паркового мистецтва і один дендрологічний парк. Частка площ територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення від площі адміністративної області становить 0,9 %.
Донецька область. На її території розмістилися відділення “Хо-мутовський степ”, “Крейдяна флора” і частина відділення “Кам’яні Могили" Українського степового природного заповідника, національний природний парк “Святі Гори”, Донецький ботанічний сад, регіональні ландшафтні парки - “Клебан-Бик”, "Донецький кряж”, “Меотида", “Слов’янський курорт”, Зуївський, Краматорський, 50 заказників, 36 пам’яток природи, 13 заповідних урочищ і один парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва. Частка площ територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення від площі адміністративної області становить 1,8 %.
Житомирська область. На її території розмістились Поліський природний заповідник, ботанічний сад Державного агроекологічного університету, 117 заказників, 36 пам’яток природи, три дендрологічні парки і 25 парків-пам’яток садово-паркового мистецтва, серед яких Верхівнянський та “Юлино”. Частка площ територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення від площі адміністративної області становить 0,9 %.
Закарпатська область. На її території розмістилися Карпатський біосферний заповідник, національні природні парки - “Синевир” і Ужанський, ботанічний сад Ужгородського національного університету, регіональний ландшафтний парк “Зачарований край”, 44 заказники, 338 пам’яток природи, два дендрологічні парки, дев’ять заповідних урочищ і один парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва. Частка площ територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення від площі адміністративної області становить 11,3 %. За відсотком заповідності ця область займає третє місце серед адміністративних областей України.
Запорізька область. На її території розмістилися частина відділення “Кам’яні Могили” Українського степового природного заповідника, національний природний парк “Великий Луг", регіональний ландшафтний парк “Панай", зоологічний парк “Таврія”, 207 заказників, 84 пам’ятки природи, два заповідні урочища і 22 парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва. Частка площ територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення від площі адміністративної області становить 1,4 %.
Івано-Франківська область. На її території розмістилися природний заповідник “Горгани”, національні природні парки - Карпатський, “Гуцульщина”, Галицький, ГІідмихайлівський зоологічний парк, три регіональні ландшафтні парки - “Гуцульщина", Дністровський і Поляни-цький, 65 заказників, 206 пам'яток природи, 206 заповідних урочищ, вісім парків-пам’яток садово-паркового мистецтва і шість дендрологічних парків, серед яких Високогірний знаходиться найвище над рівнем моря. Частка площ територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення від площі адміністративної області становить 7,8 %. Ця адміністративна область займає друге місце за відсотком заповідності в Карпатах і четверте - в Україні в цілому.
Київська область. На її території розмістилися відомий дендрологічний парк “Олександрія”, частина регіонального ландшафтного парку “Трахтемирів”, 64 заказники, 51 пам’ятка природи, 16 заповідних урочищ і 12 парків-пам’яток садово-паркового мистецтва, серед яких Кагарлицький і Згурівський. Частка площ територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення від площі адміністративної області становить 0,5 %.
Кіровоградська область. На її території розмістилися відомий дендрологічний парк “Веселі Боковеньки”, регіональний ландшафтний парк “Боковеньківський ім. М.Л. Давидова", 75 заказників, 46 пам'яток природи, 49 заповідних урочищ і сім парків-пам’яток садово-паркового мистецтва. Частка площ територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення від площі адміністративної області становить 0,2 %.
Луганська область. На її території розмістилися Луганський природний заповідник, Біловодський регіональний ландшафтний парк, 44 заказники, 61 пам’ятка природи, 18 заповідних урочищ і дев’ять парків-пам’яток садово-паркового мистецтва. Частка площ територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення від площі адміністративної області становить 0,1 %, що є найнижчим серед областей України.
Львівська область. На її території розмістилися природний заповідник “Розточчя", національні природні парки - Яворівський, “Ско-лівські Бескиди”, три ботанічні сади - Львівського національного університету імені Івана Франка, Національного лісотехнічного універси
тету і Львівського державного медичного університету, Львівський зоологічний парк, три регіональні ландшафтні парки - “Знесіння”, “Над-сянський” і "Верхньодністровські Бескиди”, 39 заказників, 165 пам’яток природи, 48 заповідних урочищ і 61 парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва, серед яких Стрийський, “Високий Замок”, “Пагорб Слави”, а також близько третини старовинних парків XVIII і XIX століть. Частка площ територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення від площі адміністративної області становить 2,2 %.
Миколаївська область. На її території розмістилися невелика частина Чорноморського біосферного заповідника, природний заповідник “Єланецький степ”, чотири регіональні ландшафтні парки - “Граніт-но-степове Побужжя”, “Кінбурська коса”, Приінгульський і частина Тилі-гульського, відомий Миколаївський зоологічний парк, 46 заказників, 42 пам’ятки природи, 13 заповідних урочищ і 19 парків-пам’яток садово-паркового мистецтва. Частка площ територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення від площі адміністративної області становить 0,3 %.
Одеська область. На її території розмістилися Дунайський біосферний заповідник, два регіональні ландшафтні парки - “Ізмаїльські острови” і частина Тилігульського, Одеський зоологічний парк, ботанічний сад Одеського національного університету ім. 1.1. Мечнікова, 34 заказники, 58 пам’яток природи, чотири заповідні урочища і 22 парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва, серед яких Дяківський і “Мар’їн гай”. Частка площ територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення від площі адміністративної області становить 1,9 %.
Полтавська область. На її території розмістилися три регіональні ландшафтні парки - “Кременчуцькі плавні”, Диканьківський, Ни-жньоворсклянський, Устимівський дендрологічний парк, 162 заказники, 117 пам’яток природи, 47 заповідних урочищ і 18 парків-пам’яток садово-паркового мистецтва. Частка площ територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення від площі адміністративної області становить 1,4 %.
Рівненська область. На її території розмістилися Рівненський природний заповідник, три регіональні ландшафтні парки - "Надслу-чанський”, “Дермансько-Мостівський”, частина регіонального ландшафтного парку “Прип’ять-Стохід”, відомий Березнівський дендрологічний парк, Рівненський зоологічний парк, 123 заказники, 64 пам’ятки природи, 96 заповідних урочищ і 13 парків-пам’яток садово-паркового мистецтва. Частка площ територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення від площі адміністративної області становить 3,2 %. Ця адміністративна область має найвищий відсоток заповідності на Західному Поліссі.
Сумська область. На її території розмістилися відділення “Михайлівська цілина” Українського степового природного заповідника, Деснянсько-Старогутський національний природний парк, два ботанічні сади місцевого значення, один з них належить Сумському державному педагогічному університету ім. А.С. Макаренка, два регіональні ландшафтні парки - ГІрудищанський і Сеймський, 79 заказників, 72 пам’ятки природи, 27 заповідних урочищ, 21 парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва і три дендрологічні парки. Частка площ територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення від площі адміністративної області становить 1,4 %. Ця адміністративна область має найвищий показник заповідності на Східному Поліссі.
Тернопільська область. На її території розмістилися природний заповідник “Медобори", три регіональні ландшафтні парки - Зарвани-цький, “Загребелля” і “Дністровський каньйон”, чотири ботанічні сади, серед яких один із найстаріших в Україні - Кременецький, а також спеціалізовані - Почаївський і Галицький ботанічні сади лікарських рослин, Лановецький зоологічний парк, 115 заказників, 393 пам’ятки природи, чотири заповідні урочища, дев’ять дендрологічних парків і 13 парків-пам’яток садово-паркового мистецтва, серед яких є старовинні. Частка площ територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення від площі адміністративної області становить 1,6 %.
Харківська область. На її території розмістилися національний природний парк “Гомільшанські ліси”, три регіональні ландшафтні парки - “Печенізьке поле”, “Ізюмська лука” і “Великобурлуцький степ", відомий Харківський зоологічний парк, ботанічний сад Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, 156 заказників, 43 пам'ятки природи лише місцевого значення, вісім заповідних урочищ, п’ять парків-пам’яток садово-паркового мистецтва і два дендрологічні парки. Частка площ територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення від площі адміністративної області становить 0,5 %.
Херсонська область. На її території розмістилися біосферний заповідник - “Асканія-Нова”, до якого входять з такою ж назвою зоологічний і дендрологічний парки, а також основна частина Чорноморського біосферного заповідника, Азово-Сиваський національний природний парк, 18 заказників, ЗО пам'яток природи лише місцевого значення, 10 заповідних урочищ і 12 парків-пам’яток садово-паркового мистецтва. Частка площ територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення від площі адміністративної області становить 6,2 %. Ця адміністративна область має найвищий відсоток заповідності серед південних областей України.
Хмельницька область. На її території розмістилися національний природний парк "Подільські Товтри”, регіональний ландшафтний 185
парк “Мальованка”, Кам’янець-ГІодільський ботанічний сад і зоологічний парк, 153 заказники, 251 пам’ятка природи, 20 заповідних урочищ і 37 парків-пам’яток садово-паркового мистецтва, серед яких Самчиків-ський і Полонський. Частка площ територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення від площі адміністративної області становить 12,8 %. Цей показник пояснюється тим, що тут знаходиться найбільший в Європі національний природний парк “Подільські Товтри” (261316 га), однак в області немає жодного біосферного чи природного заповідника.
Черкаська область. На її території розмістилися Канівський природний заповідник, Національний дендрологічний парк “Софіївка”, Черкаський зоологічний парк, частина регіонального ландшафтного парку “Трахтемирів”, 177 заказників, 172 пам’ятки природи, 47 заповідних урочищ і 38 парків-пам’яток садово-паркового мистецтва, серед яких Корсунь-Шевченківський і Тальнівський. Частка площ територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення від площі адміністративної області становить 0,8 %.
Чернігівська область. На її території розмістилися Мезинський та Ічнянський національні природні парки (до складу останнього входить Тростянецький дендрологічний парк), а також регіональний ландшафтний парк “Міжрічинський”, Менський зоологічний парк, 440 заказників, 133 пам’ятки природи, 52 заповідні урочища і 23 парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, серед яких Сокиринський, Кочу-беївський, Софіївський старовинні парки. Частка площ територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення від площі адміністративної області становить 0,6 %.
Чернівецька область. На її території розмістилися національний природний парк “Вижницький", два регіональні ландшафтні парки-Чернівецький і Черемоський, Чернівецький ботанічний сад, 53 заказники, 179 пам'яток природи, 38 заповідних урочищ, 39 парків-пам’яток садово-паркового мистецтва і шість дендрологічних парків. Частка площ територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення від площі адміністративної області становить 1,2 %.
Автономна Республіка Крим. На її території розмістилися шість природних заповідників - Опукський, Казантипський, Ялтинський гірсько-лісовий, Кримський, Карадазький, “Мис Мартьян”, два регіональні ландшафтні парки - Каліновський і “Бакальська коса”, два ботанічні сади, один із них - особливо унікальний - Нікітський ботанічний сад -Національний науковий центр УААН, 29 заказників, 69 пам’яток природи, вісім заповідних урочищ, по одному дендрологічному і зоологічному парку, а також 29 парків-пам’яток садово-паркового мистецтва, серед яких Алупкінський, Місхорський, Лівадійський, Масандрівський, Гурзуфський та інші старовинні об’єкти. Частка площ територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення від площі АР Крим становить 3,9 %.
Місто Київ. В його адміністративних межах розмістилися Київський зоологічний парк, три ботанічні сади - Національний ботанічний сад ім. М.М. Гришка, ботанічний сад ім. О.В. Фоміна і ботанічний сад Національного аграрного університету, Сирецький дендрологічний парк, чотири регіональні ландшафтні парки - Голосіївський, “Лиса гора”, “Партизанська Слава", “Дніпровські острови", 16 заказників, 54 пам’ятки природи, а також 20 парків-пам’яток садово-паркового мистецтва, серед яких є такі відомі як “Володимирська гірка”, Маріїнський, Голосіївський парк ім. М.Т. Рильського, “Аскольдова Могила” та інші. Частка площ територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення від площі адміністративної області становить 4,3 %.
Місто Севастополь. У його адміністративних межах розмістилися чотири заказники загальнодержавного значення, шість пам’яток природи місцевого значення і одне заповідне урочище. Частка площ територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення від площі міста становить 29,8 %.
Таким чином, з вищевикладеного випливає, що розміщення природно-заповідних територій та об'єктів в Україні дуже нерівномірне, особливо в Лісостепу. Серед областей України найбільшу кількість територій та об’єктів природно-заповідного фонду мають Чернігівська (652 об’єкти), Тернопільська (543 об’єкти) та Івано-Франківська (498 об’єктів) області, а за найбільш зайнятою площею відповідно - Хмельницька (305,5 тис га), Чернігівська (215,1 тис га) та Івано-Франківська (194,6 га) області. Із сукупної кількості об’єктів областей найбільшу частку територій та об'єктів природно-заповідного фонду лише загальнодержавного значення мають Вінницька (42 об’єкти - 12,2 %), АР Крим (42 об’єкти - 28,9 %) і Хмельницька (41 об’єкт - 8,8 %) області. За фактичною найбільше зайнятою площею територіями й об’єктами природно-заповідного фонду лише загальнодержавного значення по відношенню до всієї площі природно-заповідного фонду адміністративної області (одиниці) перші три місця розподілилися таким чином: місто Севастополь (98,5 %), Херсонська (94,8 %) і Хмельницька (86,2 %) області. Це свідчить про те, що в даних регіонах природоохоронці значну увагу надавали збільшенню площ об’єктів загальнодержавного значення. Найменші відсотки площ територій та об’єктів лише загальнодержавного значення по відношенню до всієї площі природно-заповідного фонду адміністративної області (одиниці) мають такі регіони: Чернівецька (11,7%), Миколаївська (11,5%), Чернігівська (9,1 %) і Луганська (5 %) області. Ці дані підтверджують загальнообласні показники, які, як наводилося вище, відповідно становлять 1,2%, 0,3%, 0,6 % і 0,1 %.
У цілому за сумарною оцінкою найвищий відсоток заповідності склався в місті Севастополі (29,8 %), Хмельницькій (12,8 %) та Закарпатській (11,3%) областях. Найменшим цей показник є в сильно роз-187
ораних Луганській (0,1 %), Кіровоградській (0,2 %) та Миколаївській (0,3 %) областях. Слід відмітити, що серед адміністративних областей України у Вінницькій, Київській і Харківській областях відсоток заповідності є невиправдано низьким (по 0,5 %), хоча в них ще досі збереглися значні площі природних територій з багатим рослинним і тваринним світом.
Перспективна мережа
Вчені вважають, що розбудова перспективної мережі природно-заповідних територій повинна володіти такими особливостями:
► перспективна мережа має створюватися на принципово новій панекоцентричній концепції, тобто вона повинна охоплювати всю гетерогенність живої і неживої природи в її відносно статичному та динамічному стані;
► перспективна та існуюча мережі мають складати єдину репрезентативно завершену систему природно-заповідних територій;
► формування перспективної мережі необхідно здійснювати на основі високопрофесійного наукового забезпечення;
► виділення природно-заповідних територій треба супроводжувати водночас геосозологічним забезпеченням (удосконалені старі або розроблені нові категорії заповідання, встановлений режим збереження, визначений вид екологічного моніторингу тощо);
► перспективна мережа має бути частиною існуючої системи єдиного загального управління природно-заповідним фондом країни;
► об’єкти перспективної мережі мають бути полігонами для наукових цілей, особливо для вивчення динаміки та філценогенезу органічного світу природи;
► з метою стабілізації негативних процесів в екосистемах перспективна мережа організовується не лише на незмінених природних територіях, але й на місцях, де екосистеми знаходяться на стадіях антропогенної деградації, чи там, де існує вірогідність виникнення конфліктних екологічних ситуацій.
Механізмом втілення концепції розбудови перспективної мережі є переорієнтування у пріоритетах виділення природних територій на об’єкти природно-заповідного фонду поліфункціонального призначення, формування мережі, в якій переважатимуть поліфункціональні природно-заповідні території, формування поліфункціональної системи природно-заповідних територій. Разом з цим повинні змінюватися і пріоритети в застосуванні форм та видів режимів збереження природно-заповідного фонду України.
Наукові праці українських вчених України 80-90-х років минулого століття, зокрема ботаніків, щодо перспективної мережі природно-заповідних територій лягли в основу розроблення і прийняття на державному рівні Програми перспективного розвитку заповідної справи в
Україні (“Заповідники”, 1994 рік), Національної програми екологічного оздоровлення басейну Дніпра і поліпшення якості питної води (“Дніпро”, 1997 рік), Закону України “Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки” (2000 рік) та Загальнодержавної програми охорони та відтворення довкілля Азовського і Чорного морів (2001 рік) (табл. 6.3).
Таблиця 6.3
Запроектована державними програмами перспективна мережа територій та об’єктів природно-заповідного фонду вищого рангу
№ з/п Категорії Назва територій та об'єктів, запропонованих до заповідання Площа (га) Місцезнаходження (автономна республіка, область, місто)
Програма перспективного розвитку заповідної справи в Україні (“Заповідники”)
1 Природні заповідники Горганський 5365 Івано-Франківська область
2 Дністровські плавні 8000 Одеська область
3 Єланецький 2000 Миколаївська область
4 Казантипський 500 АР Крим
5 Опукський 1000 АР Крим
6 Південно-Подільський 16480 Вінницька область
7 Рівненський 50100 Рівненська область
8 Старогутський 7213 Сумська область
9 Тарханкутський 20000 АР Крим
1 Національні природні парки Вижницький 8000 Чернівецька область
2 Голосіївський 3000 місто Київ
3 Гомільшанський 15000 Харківська область
4 Ічнянський 46680 Чернігівська область
5 Мезинський 31600 Чернігівська область
6 Нижньодністровський 34000 Одеська область
7 Подільські Товтри 260000 Хмельницька область
8 Севастопольський 27000 АР Крим
9 Сіверсько-Донецький 40000 Донецька
10 Українські Бескиди 116000 Львівська область
11 Черкаський бір 40000 Черкаська область
1 Ботанічні сади Івано-Франківський ЗО Івано-Франківська область
2 Луганський 50 Луганська область
3 Почаївський ЗО Тернопільська область
4 Рівненський 50,3 Рівненська область
5 І Валекузьмінський 25 Чернівецька область
1 Зоологічні парки Вінницький 20 Вінницька область
2 Дніпропетровський 8 Дніпропетровська область
3 Донецький 15 Донецька область
4 Запорізький 10 Запорізька область
5 Львівський 15 Львівська область
Національна програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра і поліпшення якості питної води ("Дніпро")
1 Біосферні заповідники Старогутський філіал “Сновський” 8000 10000 Сумська і Чернігівська області
1 Природні заповідники Дніпровський 55000 Чернігівська область
2 Деснянський 54000 Чернігівська область
3 Південно поліський 15000 Волинська і Рівненська області
1 Національні природні парки ГолосГівський 3000 місто Київ
2 Ічнянський 46680 Чернігівська область
3 Мезинський 31600 Чернігівська область
4 Черкаський бір 40000 Черкаська область
5 Середньосеймський 2000 Сумська область
6 Чорноліський 16000 Кіровоградська область
7 Холодний яр 6000 Черкаська область
8 Дніпровсько-Бузький 50000 Миколаївська область
9 Коростишівський 20000 Житомирська область
10 Косто нільський 30000 Рівненська область
11 Середньопридніпровський 300000 Черкаська і Київська області
1 Ботанічні сади Почаївський зо Тернопільська область
2 Рівненський 50 Рівненська область
1 Зоологічні парки Дніпропетровський 8 Дніпропетровська область
2 Донецький 15 Донецька область
3 Запорізький 10 Запорізька область
Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки
1 Біосферні заповідники Західне Полісся 40000 Волинська область
2 Східні Карпати 50000 Закарпатська область
3 Кримський 40000 АР Крим
4 Розточанський 25000 Львівська область
5 Поліський 50000 Житомирська область
6 Український лісостеповий 50000 Черкаська область
7 Донецький кряж 20000 Донецька область
1 Національні природні парки Приазовський 20000 Запорізька область
2 Меотида 15000 Донецька область
3 Сиваський 195000 АР Крим
4 Прип’ять-Стохід 50000 Волинська і Рівненська області
5 Свидовецький 15000 Закарпатська область
6 Галицький 14000 Івано-Франківська область
7 Переяслав-Хмельницький 10000 Київська
8 Гуцул ьщи на 50000 Івано-Франківська область
9 Дністровський каньйон 10000 Івано-Франківська, Тернопільська і Хмельницька області
10 Джарилгач 10000 Херсонська область
11 Тростянецько-Ворсклянський 40000 Сумська, Полтавська область
12 Сіверськодонецький 20000 Луганська область
13 Гранітно-степове Побужжя 5000 Миколаївська область
14 Великий Луг 40000 Запорізька область
15 Нижньосульський 17000 Полтавська область
16 Централ ьноподільський 15000 Вінницька область
17 Самарський бір 20000 Дніпропетровська область
18 Передкарпатський 20000 Львівська область
19 Диканьківський 15000 Полтавська область
20 Слобожанський 10000 Харківська область
21 Кінбурська коса 10000 Миколаївська область
22 Т рахтемирівський 10000 Черкаська область
23 Нижньодніпровський 50000 Херсонська область
24 Кримський 25000 АР Крим
25 Савранський ліс 10000 Одеська область
26 Чатир-Даг 5000 АР Крим
27 Саки 10000 АР Крим
1 Природні за-повідники Велике філофорне поле Зернова 100000 Одеська область
2 Мале філофорне поле Зернова 30000 Одеська область
Загальнодержавна програма охорони та відтворення довкілля Азовського і Чорного морів
1 Національні природні парки Приазовський - Запорізька область
2 Байдарський 25640 місто Севастополь
1 Регіональний ландшафтний парк Нижньодніпровський - Херсонська область
1 Заказники (можливо) Заплава Домузгли - Запорізька область
2 Гирло Обіточної - Запорізька область
3 Будацький лиман - Одеська область
4 Дністровський лиман - Одеська область
5 Будацька коса - Одеська область
6 Дунайська дельта - Одеська область
Загальнодержавна програма розвитку заповідної справи на період до 2020 року (проект)
1 Біосферні заповідники Донецький кряж 20000 Донецька область
2 Поліський 50000 Житомирська область
3 Український лісостеповий 30000 Черкаська область
1 Природні заповідники Тарханкутський 7000 АР Крим
2 Васильківський степ 10000 Дніпропетровська область
3 Філофорне поле Зернова 10000 Одеська область
4 Банний яр 4500 Сумська область
5 Новокаїрський 3000 Херсонська область
1 Національні природні парки Сиваський 135000 АР Крим
2 Чатир-Даг 5000 АР Крим
3 Бузькі пороги 6500 Вінницька область
4 Південно-Подільський 17000 Вінницька область
5 Прип’ять-Стохід 38000 Волинська область
6 Ківерцівський 50000 Волинська область
7 Самарський бір 40000 Дніпропетровська область
8 Орільський 5500 Дніпропетровська область
9 Меотида 20000 Донецька область
10 Городницький 26000 Житомирська область
11 Зачарований край 10000 Закарпатська область
12 Ждимир 22000 Закарпатська область
13 Жденієвський 10000 Закарпатська область
14 Закарпатські Бескиди 20000 Закарпатська область
15 Шаянський 10000 Закарпатська область
16 Приазовський 80000 Запорізька область
17 Верховинський 28000 Івано-Франківська область
18 Бойківщина 30000 Івано-Франківська область
19 Чорний ліс 30000 Івано-Франківська область
20 Дніпровсько-Т етерівський 30000 Київська область
21 Переяслав-Хмельницький 10000 Київська область
22 Чорноліський 15000 Кіровоградська область
23 Сіверсько-Донецький 20000 Луганська область
24 Північне Поділля 85000 Львівська область
25 Гранітно-степове Побужжя 6000 Миколаївська область
26 Кінбурська коса 50000 Миколаївська область
27 Савранський ліс 10000 Одеська область
28 Тилігульський 35000 Одеська і Миколаївська області
29 Нижньодністровський 22000 Одеська область
ЗО Кременчуцькі плавні 12000 Полтавська область
31 Нижньосульський 30000 Полтавська і Черкаська області
32 Диканьківський 15000 Полтавська область
33 Нижньо ворсклянський 23000 Полтавська область
34 Надсл уланський 20000 Рівненська область
35 Перлина Волино-Поділля 23000 Рівненська область
36 Ворсклянсько-Тростянецький 23000 Сумська область
37 Сеймський 60000 Сумська область
38 Шосткинський 18000 Сумська область
39 Дністровський каньйон 20000 Тернопільська область
40 Кременецькі гори 20000 Тернопільська область
41 Слобожанський 10000 Харківська область
42 Дворічанський 5000 Харківська область
43 Печенізький 16000 Харківська область
44 Джарилгач 10000 Херсонська область
45 Нижньодніпровський 50000 Херсонська область
46 Дніпровсько-Бузький 50000 Херсонська область
47 Мале Полісся 45000 Хмельницька область
48 Верхнє Побужжя 30000 Хмельницька область
49 Холодний яр 6000 Черкаська область
50 Черкаський бір 20000 Черкаська область
51 Черемоський 24000 Чернівецька область
52 Хотинський 15000 Чернівецька область
53 Сторожи нецький 12000 Чернівецька область
54 Сновський 30000 Чернігівська область
55 При деснянський 13000 Чернігівська область
56 Дніпровський 35000 Чернігівська область
57 ГолосГїв 6000 місто Київ
58 Севастопольський 25000 місто Севастополь
59 Козацький степ 10000 Сумська область
1 Ботанічні сади Івано-Франківський 80 місто Івано-Франківськ
2 Хорольський 20 місто Хорол Полтавської області
3 Хмельницький 6 МІСТО Хмельницький
1 Зоологічний парк Луцький 10 місто Луцьк
1 Парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва Трудове братство М.М. Неплюєва 56 Сумська область
Окрім цього, програмою “Заповідники” було заплановано розширення територій Карпатського і Чорноморського біосферних заповідників, Шацького й Азово-Сиваського національних природних парків, природних заповідників - колишнього “Дунайські плавні”, “Мис Мартьян", Канівського, Луганського, “Розточчя”, Українського степового, ботанічних садів - Дніпропетровського і Харківського національних університетів, Київського й Одеського зоологічних парків. У результаті реалізації програми “Заповідники” площа природно-заповідного фонду в Україні збільшилась більше ніж у 2 рази або на 1303,1 тис га землі.
Загальнодержавною програмою формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки передбачено розширення територій біосферних заповідників: Карпатського (на 10000 га), Дунайського (на 20000 га). Чорноморського (на 50000 га), природних заповідників: “Медобори” (на 2000 га), Поліського (на 14000 га), Дніпровсько-Орільського (на 5000 га), національних природних парків: “Вижницький” (на 3000 га), “Синевир” (на 3000 га), “Подільські Товтри" (на 20000 га), Ужанського (на 10000 га) і “Святі Гори" (на 10000 га).
Відповідно до Закону України “Про мораторій на проведення суцільних рубок на гірських схилах в ялицево-букових лісах Карпатського регіону” (2000 рік) заплановано збільшити до 2015 року площі природно-заповідного фонду в лісах до 20 %. За Державною програмою “Ліси України”, затвердженої в 2002 році, площа природно-заповідного фонду, 194
що перебуває у постійному користуванні підприємств та організацій сфери управління Державного комітету лісового господарства України, становила на той час 14,9 %. Вона за планом має зрости на 124,4 тис га. Тому обсяги заповідання лісів у 2015 році становитимуть 15,6 %, зокрема вони значно зростуть у Карпатському регіоні.
Таким чином, створенню нових національних природних парків (29 об’єктів), біосферних заповідників (сім об’єктів) та розширенню існуючих територій природно-заповідного фонду найбільше уваги приділено у Законі України "Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки”. Фактично за рахунок цього площа природно-заповідного фонду має зрости більш ніж удвічі.
Мережа транскордонних природно-заповідних територій
Специфіка мережі. В кінці минулого сторіччя різко пожвавився природоохоронний рух до міжнародного співробітництва у сфері формування світової системи міждержавних транскордонних природно-заповідних територій як елементів континентальних екологічних мереж. Авторитетні міжнародні природоохоронні організації (1ССМ, ЮНЕСКО-МАВ, иНЄР, УЛЛ/Е та інші) допомагають національним інтересам держав зберегти їхнє біорізноманіття, розвивати екотуристичну, рекреаційну й екоосвітню галузі, налагоджувати співпрацю країн у справі охорони довкілля, формувати екологічне мислення народів, на основі чого об’єднувати корінні етноси, відновлювати їх спільну історичну культуру, поліпшувати мирні стосунки, запобігати прикордонним конфліктам між країнами. Про транскордонну співпрацю як один із пріоритетних напрямів збереження біорізноманіття наголошувалося на форумах у 1992 році в Ріо-де-Жанейро, а через 10 років - у Йоганнесбурзі.
За відомостями з різних джерел, на сьогодні в 113 країнах світу існує близько 160 транскордонних природоохоронних територій. У 1932 році першим двостороннім транскордонним об’єктом став польсько-чехословацький національний парк “Пьєніни”. В Європі найвища густота мережі міждержавних транскордонних природно-заповідних територій припадає на центральноєвропейські країни і це закономірно, бо освоєність їх природних територій є дуже високою. Саме в зв’язку з недоступністю та віддаленістю від промислових центрів прикордонні землі ще досі зберігають невтрачені фонди біорізноманіття. У значній мірі високий ступінь збереження природи в цих місцях пояснюється дотриманням законодавства країн про прикордонну смугу. У Центральній Європі найбільш відомими є Біловезький, Бещадський, Татрансь-кий, Бабігурський, Карконоський транскордонні природоохоронні об’єкти. Всеєвропейська стратегія збереження біологічного та ланд
шафтного різноманіття, яка схвалена на конференції міністрів довкілля країн Європи у столиці Болгарії - місті Софії в 1995 році, стала однією з головних підстав розробки нормативно-правових актів в окремих країнах Європи.
В Україні проблема формування мережі транскордонних природно-заповідних територій була порушена вченими з середини 90-х років минулого століття і на сьогоднішній день є однією з актуальніших у природно-заповідній справі. У нашій країні нині ще досить мало об’єктів мають офіційний статус транскордонних (прикордонних). Концептуально система міждержавних транскордонних природно-заповідних територій є моделлю розвитку принципово нової соціально-екологічної та економічної політики між народами, а також екологічної політики у втіленні міжнаціональної екомережі. Найважливішими функціями цієї системи стали:
► охорона біотичного, ландшафтного й екотопічного різноманіття;
► охорона і відновлення культурної спадщини народів;
► екологічне виховання на історичних традиціях;
► розвиток міжнародного екотуризму та рекреації;
► скоординовані дії держав щодо ведення екологічно збалансованого господарства.
Ці об’єкти є прикладом втілення на міжнародному рівні гармонійного розвитку людського суспільства та природи, де пріоритетною функцією, безперечно, є охорона природи в міжкордонних територіальних просторах, елементами яких виступають транскордонні природно-заповідні території. Утворення мережі міждержавних транскордонних природно-заповідних територій ґрунтується на одному з найважливіших принципів- це міждержавне об’єднання зусиль науки, освіти, культури, економіки на благо стабільного розвитку народів та природи, серед якої вони проживають.
До категоріальної структури мережі транскордонних природно-заповідних територій можна віднести біосферний резерват, міждержавний природний заповідник, міжнаціональний парк, міждержавний ландшафтний парк. Крім цих категорій, можуть створюватися спеціальні зони, виділятися окремі регіони, локальні екологічні коридори, що матимуть особливий статус прикордонного природокористування та збереження ландшафтів. Біосферний резерват на прикордонних і транскордонних територіях за своїми функціями і принципами виділення має відрізнятися від біосферного заповідника, що знаходиться на віддалі від державного кордону.
Історія формування мережі в Україні. Аналіз літературних та офіційних джерел інформації дозволив проаналізувати різні аспекти резервування природних територій у прикордонних районах України. Зокрема, в 1994 році Указом Президента України були зарезервовані
під об’єкти вищого рангу такі прикордонні масиви: Шацьке Поозер’я (43000 га) на Волині, Рівненські болота (48000 га) у Рівненській, Старо-гутський бір (7300 га) у Сумській областях. Це були в основному водно-болотні угіддя як своєрідні резерви природних площ для заповідання. Постановою Кабінету Міністрів України від 23 листопада 1995 року, а також Рамсарською конвенцією затверджуються прикордонні водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення. Ще до створення тут природно-заповідних об’єктів вони відіграли важливу біокомунікаційну роль у транснаціональній екомережі. Сюди відносяться такі транскордонні об’єкти: Шацькі озера (32850 га) у Волинській області, Заплава річки Прип’яті (12000 га) у Волинській та Рівненській областях, Заплава річки Стоходу (10000 га) у Волинській області, які межують із Республікою Білорусь, а також Дельта Дунаю на кордоні з Румунією.
В Україні, як центральноєвропейській державі і яка межує із сімома країнами, в плані розвитку цієї проблеми відкриваються достатньо великі перспективи для збереження біорізноманіття. У зв’язку з цим, за останні роки розпочалося активне співробітництво України із сусідніми державами у галузі створення спільних транскордонних природно-заповідних територій. В історичному аспекті на цих та інших прикордонних смугах у свій час створювалися такі природно-заповідні території:
на загальнодержавному рівні:
1925 р. - філіал Українського степового природного заповідника “Хомутовський степ” неподалік від кордону з Росією на площі 1028 га;
1936 р. - філіал Луганського природного заповідника “Стрільцівсь-кий степ” неподалік від кордону з Росією на площі 494 га;
1993 р. - філіали Карпатського біосферного заповідника “Стужи-ця" вздовж кордону з Польщею та Словаччиною, а також "Мармароші" вздовж кордону з Румунією на площі близько 20000 га;
1998 р. - Яворівський національний природний парк у Львівській області неподалік від кордону із Польщею на площі 7078,6 га; Дунайський біосферний заповідник в Одеській області вздовж кордону з Румунією на площі 46402,6 га;
1999 р.- національний природний парк “Деснянсько-Старо-гутський” в Сумській області вздовж кордону з Росією на площі 16215,1 га; Рівненський природний заповідник (болотний масив Переброди) в Рівненській області вздовж кордону з Білоруссю на площі 47046,8 га; Ша-цький національний природний парк у Волинській області: розширено територію на 16166.6 га неподалік від кордону з Польщею та Білоруссю, загальна площа нині складає 48977 га; Ужанський національний природний парк у Закарпатській області вздовж кордону з Польщею та Словаччиною на площі 39159,3 га;
на регіональному рівні:
1995 р. - регіональний ландшафтний парк “Прип’ять-Стохід” у Рівненській та Волинській областях вздовж кордону з Білоруссю на площі 44228 га, розпочато роботи щодо створення національного природного парку;
1996 р.- Черемоський регіональний ландшафтний парк у Чернівецькій області вздовж кордону з Румунією на площі 6555,8 га;
1997 р. - регіональний ландшафтний парк “Надсянський” у Львівській області вздовж кордону з Польщею на площі 19428 га; регіональний ландшафтний парк “Верхньодністровські Бескиди” у Львівській області неподалік від кордону з Польщею на площі 8536 га;
1998 р. - регіональний ландшафтний парк “Стужиця" в Закарпатській області вздовж кордону з Польщею та Словаччиною на площі 14655 га;
1999 р. - регіональний ландшафтний парк “Печенізьке поле” у Харківській області неподалік від кордону з Росією на площі 4997,6 га (громадськість починає обговорювати пропозицію про перетворення його в національний природний парк);
2000 р. - регіональний ландшафтний парк “Меотида” в Донецькій області неподалік від кордону з Росією на площі 13016,9 га, розпочато роботи щодо створення на його базі національного природного парку; регіональний ландшафтний парк “Донецький кряж” у Донецькій області неподалік від кордону з Росією на площі 3952 га; регіональний ландшафтний парк “Великобурлуцький степ" у Харківській області вздовж кордону з Росією на площі 2042,6 га;
2001 р. - Біловодський регіональний ландшафтний парк у Луганській області неподалік від кордону з Росією на площі 14011 га.
Однак вищезазначені території ще не стали територіальними елементами міждержавної екомережі України із сусідніми країнами, оскільки одноосібно не мають визнаного міжнародного юридичного статусу, тому за своїм місцерозташуванням вони є прикордонними. На сьогоднішній день офіційно сучасну мережу транскордонних природно-заповідних територій складають лише три біосферні резервати - укра-їнсько-польсько-словацький “Східні Карпати", українсько-румунський “Дельта Дунаю”, а також польсько-український біосферний резерват “Західне Полісся”. Подаємо історію їх створення.
Біосферний резерват “Східні Карпати” (українська частина). У 1908 році з метою охорони пралісів у Бескидах австро-угорською владою були створені перші в Карпатах резервати “Стужиця” на площі 331,8 га і “Тихий” на площі 14,9 га. У 1932 році площа першого резервату збільшилася до 552,9 га. У 1974 році на місці резервату на площі 2542 га постановою Ради Міністрів УРСР було створено ландшафтний заказник “Стужиця” республіканського значення. У 1992 році ЮНЕСКО затвердило утворення польсько-словацького біосферного резервату
“Східні Карпати”. У 1995 році з ініціативи С.М. Стойка розпочався процес приєднання цієї території до польсько-словацького біосферного резервату “Східні Карпати”. У 1998 році рішенням Закарпатської обласної ради на місці заказника створено регіональний ландшафтний парк “Стужиця” на площі 14665 га і паралельно Національним комітетом України з Програми "Людина і біосфера” подано до ЮНЕСКО відповідне клопотання на включення української частини до біосферного резервату “Східні Карпати”. У 1999 році Указом Президента України створено Ужанський національний природний парк на площі 39159,3 га. У цьому ж році ЮНЕСКО прийняв рішення про приєднання Ужанського національного природного парку та регіонального ландшафтного парку “Надсянський” (19428 га) до території польсько-словацького біосферного резервату “Східні Карпати” (рис. 6.5).
Рис. 6.5. Функціональне зонування біосферного резервату “Східні Карпати”
На території біосферного резервату “Східні Карпати” збереглися природні букові та ялицево-букові ліси лише на найвищих вершинах гір, де він стикається з польським крайовим (регіональним ландшафтним) парком “Долина Сяну”, і через найкоротший екологічний коридор може бути з’єднаний з національним природним парком “Сколівські 199
Бескиди". Ужанський національний природний парк межує зі словацьким національним парком “Полонини” та польським Бещадським народним (національним) парком, а регіональний ландшафтний парк “Надсянський” межує з польським крайовим парком “Долина Сяну”. Вся площа біосферного резервату складає 208089 га.
Біосфврний резерват “Дельта Дунаю” (українська частина). У 1964 році міжвідомчою комісією АН УРСР було рекомендовано створити державний заповідник в українській частині дунайської дельти. У 1967 році постановою Ради Міністрів УРСР у дельті Дунаю створено пам'ятку природи республіканського значення. У 1973 році постановою Ради Міністрів УРСР на площі 7758 га створюється Дунайський філіал Чорноморського державного заповідника АН УРСР. У 1975 році Рада Міністрів СРСР, виконуючи міжнародні зобов’язання, які випливали із Рамсарської конвенції, приймає рішення про віднесення цієї заповідної площі до водно-болотних угідь міжнародного значення, переважно як середовищ існування водоплавних птахів. У 1981 році Рада Міністрів УРСР приймає постанову про створення окремого державного заповідника “Дунайські плавні” АН УРСР на площі 14851 га. У 1998 році Указом Президента України створено Дунайський біосферний заповідник. У 1999 році рішенням Міжнародного координаційного комітету з Програми ЮНЕСКО “Людина і біосфера” Дунайський біосферний заповідник включений до складу світової мережі біосферних резерватів. Цим же рішенням був створений білатеральний румунсько-український біосферний резерват "Дельта Дунаю”. У 2000 році ЮНЕСКО прийняв рішення про видачу Дунайському біосферному заповіднику відповідного диплому. У 2004 році розширено територію Дунайського біосферного заповідника і "модифіковано” його заповідну зону. Вся площа біосферного резервату складає 526400 га.
Біосферний резерват “Західне Полісся” (українська частина). До складу цього міждержавного біосферного резервату проектується віднести, передусім, існуючі природно-заповідні території різних категорій у районі спільного кордону України, Польщі та Білорусі. З польської сторони до складу біосферного резервату експерти пропонували віднести Поліський народний парк, три крайові парки - Собіборський, Поліський та “Ленчинське Поозер’я", а також цілий ряд дрібних резерватів. Українську сторону представлено Шацьким національним природним парком, який у 2002 році ЮНЕСКО визнав біосферним резерватом. З білоруської сторони планується включити створений в 2003 році біосферний резерват “Прибузьке Полісся”. Створення цього біосферного резервату розпочалося в 2002 році в рамках виконання проекту ГЕФ “Створення міждержавних природоохоронних територій у верхів’ї басейну Прип’яті”, і в цьому ж році ЮНЕСКО затвердив українсько-польський біосферний резерват "Західне Полісся”, долучивши
його до світової мережі біосферних резерватів. Очікується приєднання Республіки Білорусь до спільної польсько-української транскордонної природно-заповідної території. В такому разі ця транскордонна природно-заповідна територія займатиме площу близько 200 тисяч гектарів землі.
Сучасна та перспективна мережі. Зарезервовані в 1994 році природні території водночас увійшли до програми “Заповідники”, якою було передбачено створення в прикордонних регіонах таких природних заповідників: Рівненський (50100 га) у Рівненській (вже створено), Старогутський (7213 га) у Сумській (вже створено національний природний парк) областях, а також планувалося розширення Шацького національного природного парку на 43000 га (вже розширено).
Національною програмою екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води передбачено створення біосферного заповідника "Старогутський” (8000 га), який і досі не створено.
У 2000 році Верховною Радою України був прийнятий Закон України “Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі на 2000-2015 роки", яким передбачалося спадкоємне продовження програми “Заповідники”, а саме створення в прикордонних областях таких природно-заповідних територій:
біосфери! резервати: Розточанський польсько-український (25000 га, заплановано на 2012-2015 роки), розпочато створення з 2002 року в рамках виконання проекту ГЕФ, загальна площа природоохоронних територій майбутнього Розточанського біосферного резервату з української сторони становитиме 38830 га; Поліський білорусько-український (50000 га, заплановано на 2004-2006 роки, було передбачено його розширення на 14000 га у 2001—2003 роках); російсько-український “Донецький кряж” (20000 га, створення заплановано на 2012-2015 роки); російсько-український "Старогутські та Брянські ліси” (площа і час створення не визначені), з російської сторони межуватиме із державним заповідником “Брянський ліс", вже розробляється відповідна документація;
міждержавні природні заповідники: Рівненський білорусько-український (площа і час створення не визначені); Сновський російсько-український (площа і час створення не визначені); Луганський російсько-український (площа і час створення не визначені);
національні природні парки: білорусько-український “Прип’ять-Стохід” (50000 га, заплановано на 2000-2002 роки, досі не створено, з білоруської сторони увійдуть заказники Радоставський і Званець); російсько-український “Меотида” (15000 га, створення заплановано на 2000-2002 роки, досі не створено); румунсько-український “Вижниць-кий” (передбачене його розширення на 3000 га у 2001-2003 роках не відбулося); Нижньодністровський молдово-український (площа і час
створення не визначені), який від України буде представлений одно-іменним національним природним парком, а від Молдови - резерватом "Талмазькі плавні”.
Даною Програмою також передбачено розширення меж Дунайського біосферного заповідника (на 20000 га у 2003-2005 роках), Поліського природного заповідника (на 14000 га у 2001-2003 роках, досі не розширено), а також Ужанського національного природного парку (на 10000 га у 2003-2005 роках, не розширено).
Як ми вже наголошували, на сучасному етапі формування внутрішньодержавної мережі природно-заповідного фонду в Україні, крім її прикордонних смуг, практично вже не залишилося непорушених антропогенною діяльністю природних територій, які б відповідали критеріям створення природних заповідників на оптимальних для збереження біорізноманіття площах. При цьому деякі популяції видів тварин для виживання потребують великих площ. Серед потенційних природних територій, які не включені до офіційних програмних державних документів, ще можливе створення природних заповідників у плавневих та дуже рідко в лісових екосистемах транскордонних екологічних коридорів Українського Полісся й Українських Карпат. Треба також відмітити, що в цілому така ситуація із плануванням транскордонних природно-заповідних територій свідчить про прогресивний шлях розвитку міжнародної екомережі, однак створення її рухається ще досить повільно. Для створення завершеної транскордонної мережі природно-заповідних територій України, а також з огляду на формування завершеної міждержавної екомережі, співробітництво між країнами необхідно розпочинати із вибору категорій природоохоронних територій. У прикордонних регіонах із категорій заповідання вищого рангу найбільш перспективними для створення є біосферні резервати, міждержавні заповідники, міжнаціональні парки, міждержавні регіональні ландшафтні парки.
У межах транснаціональних екологічних коридорів деякі вчені пропонують виділяти окремі природоохоронні зони міжнародного значення. Так, наприклад, у межах Поліського широтного екологічного коридору Т.Л. Андрієнко, В.А. Онищенко та О.В. Лукаш (1998) виділяють чотири транскордонні зони міжнародного значення, а саме: Прип’ят-ську, яка охоплює долину річок Прип'яті та пониззя Стоходу, Турія-Гориньську, яка охоплює частини межиріч річок Турія-Стохід, Стохід-Стир, Стир-Горинь та долин Стоходу і Стиру; Случ-Убортську, яка охоплює основну частину басейну річок Уборті та прилеглу- Случі; Брянсько-Старогутську, яка знаходиться на крайньому північному сході Українського Полісся.
У результаті аналізу публікацій, відомчих матеріалів та інших повідомлень, на розгляд читачу пропонується варіант для створення за
вершеної мережі транскордонних природно-заповідних територій України та її входження в Пан'європейську екомережу. Для цього потрібно, щоб мережа складалася із таких трьох категорій природно-заповідних територій, а саме:
біосферні резервати: Керченсько-Таманський російсько-український в АР Крим; Чорнобильський радіобіологічний білорусько-український в Київській області; румунсько-український “Чивчини” у Чернівецькій та Івано-Франківській областях, створення готується у рамках виконання міжнародного проекту на базі Черемоського регіонального ландшафтного парку; румунсько-український “Мармароші" в Закарпатській області, створення готується у рамках виконання міжнародного проекту;
міжнаціональні природні парки: румунсько-український “Винницький” у Чернівецькій області запропонований у рамках виконання програми прикордонного співробітництва ТАСІС за проектом “Транснаціональна екомережа Карпат”;
міждержавні регіональні ландшафтні парки: румунсько-сло-вацько-угорсько-український "Тисянська долина” у Закарпатській області (нижні частини басейнів рік Тиса, Латориця, Боржава), від української сторони Притисянський регіональний ландшафтний парк та з угорської сторони парк “Сатмар-Берег” разом створять природоохоронну територію; румунсько-молдовсько-український “Прутська заплава” в Чернівецькій області; молдовсько-український “Попелюшка” в Чернівецькій області; Гутинський румунсько-український в Закарпатській області; Вигор-латський словацько-український у Закарпатській області; Жовківський польсько-український у Львівській області (16540 га); білорусько-український “Кортеліси” у Волинській області; Любешівський білорусько-український у Волинській області; Вичівський білорусько-український у Рівненській області, польсько-українські “Верхньодністровські Бескиди”! “Равське Розточчя” у Львівській області.
Важливе значення для завершеної моделі транскордонної мережі, крім заповідників, національних природних та регіональних ландшафтних парків як базових, матимуть й великоплощадні заказники, деякі пам’ятки природи та заповідні урочища. У розрізі адміністративних областей серед них можуть бути такі об’єкти:
Одеська область: Старомандзирський ботанічний заказник загальнодержавного значення (1974 рік створення) на кордоні з Молдовою площею 128 га; Павлівський ботанічний заказник загальнодержавного значення (1998) поблизу кордону з Молдовою площею 403 га; ландшафтний заказник місцевого значення “Фрасино” (1980) поблизу кордону з Молдовою площею 421 га; ландшафтний заказник місцевого значення “Шептереди” (1978) поблизу кордону з Молдовою площею 1016 га;
Вінницька область: ботанічний заказник загальнодержавного значення “Урочище “Білянський ліс" (1982) поблизу кордону з Молдовою площею 218 га; Бритавський ботанічний заказник загальнодержавного значення (1990) поблизу кордону з Молдовою площею 3259 га; Червоногреблянський ботанічний заказник місцевого значення (1990) поблизу кордону з Молдовою площею 1492 га;
Чернівецька область: ландшафтний заказник загальнодержавного значення “Чорний Діл” (1980) поблизу кордону з Румунією площею 263 га; загальнозоологічний заказник місцевого значення “Зубро-виця”(1994) поблизу кордону з Румунією площею 11736 га;
Івано-Франківська область: Чивчино-Гринявський ландшафтний заказник місцевого значення (1997) поблизу кордону з Румунією площею 6646 га;
Львівська область: ландшафтний заказник місцевого значення “Федорівка” (1997) поблизу кордону з Польщею площею 1499 га;
Волинська область: загальнозоологічний заказник місцевого значення “Липине" (1992) поблизу кордону з Білоруссю площею 3294 га; Оріхівський гідрологічний заказник місцевого значення (1996) поблизу кордону з Білоруссю площею 824 га;
Рівненська область: Вичівський ботанічний заказник загальнодержавного значення (1981) поблизу кордону з Білоруссю площею 2762 га; Плавський ботанічний заказник місцевого значення (1997) поблизу кордону з Білоруссю площею 600 га;
Чернігівська область: ботанічна пам’ятка природи загальнодержавного значення “Урочище Туліне” (1975) поблизу кордону з Білоруссю площею 100 га; гідрологічний заказник місцевого значення “Снов” (1995) поблизу кордону з Білоруссю площею 7486 га; Мох гідрологічний заказник місцевого значення (1979) поблизу кордону з Білоруссю площею 515 га; ландшафтний заказник місцевого значення “Кусіівська дача”(2000) поблизу кордону з Білоруссю площею 1002 га;
Сумська область: Шалигінський ландшафтний заказник загальнодержавного значення (1990) поблизу кордону з Росією площею 2911,7 га; Середньосеймський ландшафтний заказник загальнодержавного значення (1987) поблизу кордону з Росією площею 2001 га;
Харківська область: Вовчанський ботанічний заказник загальнодержавного значення (1994) поблизу кордону з Росією площею 185 га; Сіверськодонецький ландшафтний заказник місцевого значення (2001) поблизу кордону з Росією площею 2531 га;
Луганська область: Юницький ботанічний заказник загальнодержавного значення (1974) поблизу кордону з Росією площею 916 га; ландшафтний заказник місцевого значення “Шарів Кут” (1998) поблизу кордону з Росією площею 732 га; загальнозоологічний заказник місцевого значення “Лісова перлина” (1998) поблизу кордону з Росією пло
щею 3174 га; Гераськівський загальнозоологічний заказник місцевого значення (1998) поблизу кордону з Росією площею 5346 га; заповідне урочище “Кисельова балка” (1980) поблизу кордону з Росією площею 154 га;
Донецька область: орнітологічний заказник загальнодержавного значення Баклаї Кривої коси” (2002) поблизу кордону з Росією площею 567 га; орнітологічний заказник місцевого значення “Кривокоський лиман” (1988) поблизу кордону з Росією площею 468 га.
Таким чином, можна стверджувати, що Україна розпочала активну участь у виконанні міжнародних конвенцій та угод світового, європейського та регіонального рівнів. Зокрема, на теренах нашої держави проходить визначення водно-болотних угідь міжнародного значення, природних територій Смарагдової мережі Європи, біосферних резерватів ЮНЕСКО тощо. Одним із актуальних шляхів формування Пан’єв-ропейської екомережі є виділення водно-болотних угідь і надання їм природоохоронного статусу. У міжкордонному просторі України є три водно-болотні угіддя на кордоні з Румунією: Кілійське гирло, озеро Ку-гурлуй і озеро Картал, а також три на кордоні з Молдовою: озера в пониззі Прута, межиріччя Дністра-Турунчука, верхів’я Дністровського лиману. Ще три водно-болотних угіддя міжнародного значення в Україні можуть стати транскордонними з Росією, це - Затока коси Кривої і Коса Крива на Азовському морі, Шацькі озера на кордоні з Польщею і Білоруссю, Заплава ріки Прип’ять, Заплава ріки Стохід та болотний масив Переброди на кордоні з Білоруссю. Окрім того, транскордонні природно-заповідні території за сучасною ідеологією розбудови Пан’європейської екомережі повинні формуватися в межах транснаціональних екологічних коридорів. У Бухаресті в 2000 році міністрами довкілля України, Болгарії, Румунії та Молдови було задекларовано створення Нижньодунайського зеленого коридору. На черзі розробка українсько-польсько-білоруського Західнобузького, українсько-білоруського Прип’ятського, українсько-російського Деснянського та інших еко-коридорів.
Мережа природоохоронних територій світової спадщини
Основний пік створення природоохоронних територій у світі припадає на 70-ті роки минулого століття, на кінець якого вже нараховувалося близько 4500 природоохоронних територій І-ІІІ категорій МСОП (500 млн га), 5899 об’єктів категорій МСОП (348 млн га), що становило біля шести відсотків площі земної поверхні, причому під суворим режимом охорони лише чотири відсотки (ГІрімак, 2002). Цей вчений вважав, що даний показник ніколи не перевищить 10%, оскільки людське співтовариство все більше потребуватиме природних ресурсів, і цінні на біорізноманіття землі в світі вже розподілені на інші цілі.
Однак насправді 12 % поверхні суші Землі займають природоохоронні території. Для розробки природних ресурсів залишається 10-20 %, які мають прогодувати людство. У різних країнах цей показник нерівнозначний. Найбільш девастована природа в Японії, Голландії, в значній мірі в Угорщині, однак парадокс, вони не бідні. У порівнянні з більшістю країн Європи з розрахунку на одного жителя площа природоохоронних земель складає 2220 квадратних метрів, тоді як на одного жителя України - тільки 570.
На сьогодні лише один відсоток акваторій у світі є охоронними, хоча за інтенсивністю та ступенем деградації лише рибних запасів таких охоронних акваторій має бути 20 %. В цей один відсоток входять 1300 морських та прибережних природоохоронних об’єктів, які займають площу близько 80000 км2. Половину цієї площі займають три найбільших акваторії: морський парк Великого бар'єрного рифу в Австралії, Галапагось-кий морський парк в Еквадорі та морський резерват Північного моря в Голландії (Адагсіу, 1997; Совіапха еі аі., 1998).
Показник заповідності (відсоток до площі території країни) в різних країнах різний. У Центральній та Західній Європі він у середньому становить 10 %, наприклад, у Німеччині та Австрії - 25 %, Великобританії -19%, Греції - 0,8%, Туреччині - 0,3%. В Росії заповідники і національні парки займають 2,5 % її території, а разом з іншими природними територіями, що особливо охороняються, цей показник досягає до 10%. Найбільша за площею природоохоронна територія знаходиться в Гренландії (92 млн га).
На сьогоднішній день на земній поверхні налічується близько 425 біосферних резерватів. Всі вони розташовані в 95 країнах світу, займаючи близько 260 млн га площі. Лише в США створено 47 об'єктів цієї категорії. З них окремо в Європі знаходиться 140 біосферних резерватів. Тут же нині налічується близько 240 національних парків різних типів. Мережа територій згаданих категорій показала, що може гнучко пристосовуватися до різних екологічних, соціально-економічних і політичних умов. За останні десятиріччя активно розвивається мережа біогенетичних резерватів, яка нараховує приблизно 350 природоохоронних територій по всій Європі.
На сьогодні у світі налічується близько 1600 відомих ботанічних садів, в яких зростає близько чотирьох мільйонів рослин, які представляють 80 тисяч видів або ЗО % світової флори. В одному із найбільших у світі Королівському ботанічному саду (Англія) культивується 25 тисяч видів рослин або 10 % світової флори, з яких 2700 видів (11 %) відносяться до рідкісних (Прімак, 2002).
Мережа територій світової природної спадщини формується на виконання відповідної міжнародної Конвенції про всесвітню спадщину (Париж, ООН, 1972 рік). Станом на 2003 рік мережа цих об’єктів вклю-
чала 730 територій, з яких 563 культурного, 144 природного. Та 23 мішаного виключно універсального значення. Останні дві категорії територій представлені в 68 країнах, з них 27 природоохоронних територій знаходяться в тропічних лісах, займаючи лише трохи більше одного відсотка їх площі. Даний тип мережі сприяє кращому управлінню природно-заповідними територіями, передусім національними парками. До переліку об’єктів світової природної спадщини увійшли, передусім, унікальної цінності і краси національні парки: “Серенгеті” у Танзанії, “Ігуачі" в Бразилії, “Ману” в Перу, “Великий Смокі" в США, “Комодо” в Індонезії; лісові резервати “Синхарайа" (Шрі-Ланка), Квінсленський дощовий ліс (Австралія) й інші відомі об'єкти природи світу.
Ратифікувавши Конвенцію про всесвітню спадщину, Україна вже як держава-учасниця зобов'язана постійно забезпечувати виконання її вимог. З цією метою в 2002 році вона заявила в Секретаріат ЮНЕСКО для визнання і надання статусу об'єктів світової природної спадщини 15 її найбільш цінних природоохоронних об’єктів, які в основному пов’язані із мережею територій природно-заповідного фонду (рис. 6.6).
Рис. 6.6. Мережа запроектованих об’єктів світової природної спадщини в Україні
1. "Шацькі озера” - територія знаходиться в межах крайової зони дії колишнього Дніпровського льодовика з флювіогляціальними моренними відкладами. Її характерною особливістю є поширення озерних 207
котловин, в яких представлено близько ЗО озер підземного і ґрунтового живлення. Походження найбільших із них (Світязь, Пулемецьке, Пісочне) пов’язують із процесами карстоутворення. Цей об’єкт входить до переліку водно-болотних угідь України міжнародного значення і знаходиться переважно в межах Шацького національного природного парку.
2. “Поліські болота і Словвчансько-Овруцький кряж” - представляє поєднання надзвичайно відмінних за походженням і структурою геоморфологічних утворень, а саме різних типів боліт з горбистим пасмом, що складене лесами, кварцитами, пісковиками й унікальною сировиною - пірофілітовими сланцями. Болота розміщені на четвертинних відкладах кайнозою, представлених водно-льодовиковими та алювіальними пісковиками дніпровського зледеніння. До даного об’єкта входять такі природно-заповідні території: Поліський природний заповідник, гідрологічний заказник загальнодержавного значення “Дідове озеро”, ботанічна пам’ятка природи загальнодержавного значення "Урочище Корнієв”, а також цілий ряд пам'яток археології. На Словечансько-Овруцькому кряжі вченими виявлено і вже частково досліджено великий давньоруський комплекс городищ, відомі у світі стоянки племен віком 25-15 тисяч років до нової ери, а також пам'ятки природокористування ХІ-ХІУ століття, які мають світове значення.
3. “Українські Карпати” - в межах Карпатського біосферного заповідника, де охороняються букові (найбільші за площею в Європі) та смереково-ялицеві праліси, субальпійські озера льодовикового походження і найвища в Україні гора Говерла (2061 м н.р.м.), унікальна Долина нарцисів, неповторні гірські водоспади, скелі, потоки, ріки, гори вулканічного походження, корисні копалини тощо. На цій території переважають товщі крейдяного та палеогенового флішу - пісковики, алевроліти й аргіліти. Особливе значення має ця територія для збереження національної української етнічної культури горян - бойків, лемків та гуцулів. За визначні здобутки в збереженні природної, культурної та історичної спадщини Карпатський біосферний заповідник першим в Україні був нагороджений найвищою відзнакою Ради Європи - Європейським дипломом для природоохоронних установ. У заповіднику розміщений єдиний в Україні музей екології гір та історії природокористування Карпат. Поблизу міста Рахова знаходиться своєрідний символічний знак “Центр Європи”, визначеного австро-угорськими вченими в 1887 році, пам’ятки архітектури XVII (смт Ясіня) і XVIII століття (с. Ділове). Таким чином, запропонований об'єкт цілком відповідає вимогам Рамкової конвенції про охорону та сталий розвиток Карпат (2003 рік).
4. “Українське Розточчя" - кряжове підняття рельєфу, на якому в Україні знаходиться Головний європейський вододіл, і з якого розтікаються води Західного Бугу в Балтійське море та Дністра в Чорне море. Тут сформувалися єдині в Україні осередки буково-дубово-соснових
лісів за участю смереки, ялиці, явора, липи дрібнолистої, граба, кленів, в’язів, а також реліктові болота. До даного об’єкта входять природний заповідник “Розточчя” та Яворівський національний природний парк. Українське Розточчя характерне історичним минулим - стоянками давньої людини епохи палеоліту (IX тисячоліття до нової ери) та мезоліту (\/ІІІ-\/І тисячоліття до нової ери), римської доби (І тисячоліття до нової ери) та черняхівської культури (IV—II століття до нової ери). Найдавнішими храмами були дерев’яні церкви, що датовані серединою XVI століття, деякі з них досі збереглися по селах. У 1613 році був зведений Троїцький костел, у 1831 році - церква Вознесіння Господнього. Особливою перлиною Розточанської культури XVII століття є Краківський монастир отців Василіан, у структуру якого входить церква Преображення Господнього (1650 рік), вежа-дзвіниця середини XVII століття, оборонні мури з вежами тощо. Яворівський військовий полігон, що розташований у цьому регіоні, є одним із найбільших в Європі. На ньому з 1995 року щороку проводяться міжнародні військові навчання “Щит миру" за програмою “Партнерство заради миру".
5. “Кременецькі гори” - гряда близько з десяти невеликих гір ерозійного походження (до 406 м н.р.м.) у північній частині Подільської височини, де знайшов собі притулок цілий ряд ендемічних та реліктових видів рослин. Тут знаходиться філіал “Кременецькі гори” природного заповідника “Медобори”, а також історико-культурний заповідний комплекс “Почаївська лавра” й інші пам’ятки історії та архітектури. На вершині гори Бона засвідчують давнє минуле руїни фортеці XIII століття, а на горі Божа - культового значення джерело цілющої води.
6. "Подільські Товтри” - товтровий кряж - мезозойський рифовий бар’єр, який складений скелястими, розчленованими, дугоподібними, вапняковими пасмами із підземними печерами, шахтами та гротами як залишками міоценового моря. Сарматські вапняки, як органогенні залишки Сарматського моря, виникли близько 15 млн років тому. Подібні аналоги товтр фрагментарно є лише у Великобританії та США. Українські товтри не піддавалися зледенінню, тому мають архаїчний і водночас мальовничий вигляд. До даного об’єкта входять такі природно-заповідні території: природний заповідник “Медобори”, національний природний парк “Подільські Товтри", заказники загальнодержавного значення: ландшафтні - “Іванковецький”, “Івахновецький”, “Кармалюкова гора”, “Княжпільський”, “Кошарнинський”, “Велика і Мала Бугаїха", “Сокіл", “Совий яр”, “Циківський”, лісові - “Сатанівський", “Яб-лунівський”, ботанічні - “Довжоцький”, “Зарудка зелена”, “Карабчіївсь-кий”, “Нижні Патриці”, “Панівецька дача", “Товтра Вербицька”, пам’ятки природи загальнодержавного значення: ботанічна - “Товтра Самови-та", геологічні - “Китайгородське відслонення”, “Смотрицький каньйон" (утворився в селурі, близько 250 млн років тому), “Печера Атлантида",
"Печера Перлина" та інші, особливо тут цілющі мінеральні джерела. Цей регіон славиться й історико-культурною спадщиною, серед якої найвизначнішими є Бакотський печерний монастир, історичні парки-пам’ятки- Михайлівецький та Голозубинецький, залишки синагоги (XVI ст.), а в місті Кам’янець-Подільському - Національний історико-культурний заповідник “Старе місто”, до якого входять Михайлівська церква (VI ст ), фортеця (ХІ-ХІ! ст.). Домініканський та Францисканський монастирі (XIV ст.), Кафедральний костьол (XV-XVI ст.), Вірменські бастіон, собор, дзвіниця та торговельний будинок (XV-XVII ст.), Петро-павлівська церква (1569 рік), Турецький мінарет (1639 рік), монастир домініканок (1720-1722 роки), Духовна семінарія (1756 рік) та інші.
7. “Канівські гори" - унікальне для рівнини складчасте геологічне утворення з розчленованими ярами та зсувами, яке називається Канівськими дислокаціями, представленими молодими (антропогенними) та древніми (третинними, крейдовими, юрськими) осадовими покладами. До цієї території входять Канівський природний заповідник з музеєм природи, регіональний ландшафтний парк “Трахтемирів”, державний історико-культурний заповідник "Трахтемирів” з 63 пам’ятками археології часів палеоліту. Тут виявлено сліди поселень трипільської культури, в 1144 році був закладений Успенський собор, збереглися останки одного з перших міст східних слов’ян - Родень, яке за часів Київської Русі було значним політичним та військовим центром, а потім зруйноване монголо-татарськими ордами у 1239 році. Значним культурним центром є Шевченківський національний заповідник, до складу якого включено пам’ятник на могилі Кобзаря та літературно-меморіальний музей Тараса Шевченка.
8. “Святі Гори” - пасмо крейдяних гір осадового морського характеру віком до 100 мільйонів років (крейдовий геологічний період), що тягнеться вздовж правого крутого берега Сіверського Донця в межах території національного природного парку “Святі Гори”. Деінде на пологих схилах зустрічаються червоно-бурі глини На території національного природного парку розміщено близько 130 археологічних та більше 70 історичних пам’яток, серед яких найвизначнішою є Державний історико-культурний заповідник “Святогірська Свято-Успенська Лавра” (ХУІ-ХІХ ст.), до якого увійшли печерні храми Миколаївської церкви, Андріївська каплиця на крейдяній скелі, Успенський собор, По-кровська церква, Печерник та інші цінності, що становлять національне культурне надбання України. Всесвітньою популярністю користується шедевр українського бароко - печерний комплекс.
9. “Асканія-Нова” - в межах біосферного заповідника “Асканія-Нова”, де забезпечується збереження єдиного в Європі великого масиву майже незайманого цілинного типчаково-ковилового степу в поєднанні зі штучними колекціями рідкісних деревних рослин і тварин.
Великим досягненням вчених стало створення в степових екосистемах дендрологічного парку за кращими зразками садово-паркового будівництва, де прижилося 948 видів і сортів дерев та кущів. За міжнародними стандартами утримання диких тварин у напіввільних умовах, зоологічний парк біосферного заповідника “Асканія-Нова" входить до першої десятки світових зразків.
10. “Острів Хортиця" - острів на Дніпрі в межах міста Запоріжжя. Сюди включено Національний заповідник “Хортиця", геологічний заказник загальнодержавного значення “Дніпровські пороги". Тут мають місце пам'ятки історії та археології різного часу: епохи пізньої бронзи, Черняхівської культури ІІ-\/І ст., Київської Русі ІХ-ХІІІ ст., Запорізького козацтва ХУ-ХУІІІ ст.
11. “Великий каньйон Криму” - це трикілометрова і найбільша в Криму ущелина в глибині (до 320 м) північного схилу масиву Ай-Петрінської яйли. На вапняковому днищі каньйону можна налічити близько 150 природних котлів і ванн. У межах ландшафтного заказника загальнодержавного значення “Великий каньйон Криму” охороняються унікальні пороги, водоспади, гігантські водяні котли, тектонічні тріщини з сосновими та широколистяними лісами.
12. “Червона печера” - в межах пам’ятки природи загальнодержавного значення “Червоні печери Кизил-Коба" охороняються унікальні геологічні утвори печери (4 поверхи, в основному сифонного характеру, обвальні зали, галереї, проточні озера, річка).
13. “Керченські грязьові вулкани” - знаходиться на Керченському півострові, включає близько 50 вулканів (у рельєфі - це конічні горби), більшість з яких згаслі, а деякі зайняті озерами, два з них раз у десятиріччя ще вивергають значні маси густої брекчії.
14. “Чатирдаг” - гірський масив (близько 1000 м н.р.м.) у центральній частині Головного пасма Кримських гір у межах однойменного заповідного урочища та геологічного заказника загальнодержавного значення “Гірський карст Криму”, де представлено тектонічні розломи з річковими долинами, 150 карстових печер, шахти, колодязі, близько 800 карстових лійок, улоговини, карові поля тощо. Вершини масиву зайняті яйлами - унікальними гірськими лучними степами. Найвідомішою є Мармурова печера - одна із найкрасивіших у світі.
15. “Карадаг” - гірський масив у східній частині Головного пасма Кримських гір, до складу якого входить Карадазький природний заповідник. Цей масив - єдиний в Європі вулканічного походження піднятий з часів юрського та більш пізніх геологічних періодів, тобто 150-160 млн років тому. Для нього характерні екзотичні останці, башти, стовпи, піки. Карадаг, що означає Чорна гора, ще відомий у світі своїми мінералами -гірським кришталем, світло-фіолетовим аметистом, халцедоном, сердоліком, багатокольоровими агатами, яшмою, трасом, опалом, лимон
ним цитрином та іншими, близько 100 мінералами. Тут знаходиться Карадазький дельфінарій, що слугує експериментальною базою наукових досліджень морських ссавців.
Крім об’єктів природоохоронного значення, охарактеризованих вище, у 2005 році Президент України В.А. Ющенко клопотав особисто перед ЮНЕСКО щодо необхідності занесення до міжнародного переліку об’єктів культурної і природної спадщини “Кам’яні Могили" як перлину світової археології, етнографії, унікальні геологічні утворення серед первісного степу в Запорізькій та Донецькій областях.
Контрольні запитання і завдання
І.Які є типи мереж територій та об’єктів природно-заповідного фонду України?
2. Назвати основні статистичні показники сучасної загальнодержавної мережі природно-заповідних територій України.
3. Які особливості формування перспективної мережі природно-заповідних територій?
4. Які території та об’єкти природно-заповідного фонду передбачалося створити і розширити Програмою перспективного розвитку заповідної справи в Україні?
5. Які території та об’єкти природно-заповідного фонду передбачалося створити Національною програмою екологічного оздоровлення басейну Дніпра і поліпшення якості питної води?
6. Які території та об’єкти природно-заповідного фонду передбачалося створити Загальнодержавною програмою формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки?
7. Які території та об’єкти природно-заповідного фонду передбачалося створити Загальнодержавною програмою охорони та відтворення довкілля Азовського і Чорного морів?
8. Описати специфіку мережі транскордонних природно-заповідних територій.
9. Окреслити основні віхи історії формування мережі транскордонних природно-заповідних територій в Україні.
10. Дати загальну характеристику існуючих в Україні транскордонних біосферних резерватів.
11. Окреслити перспективну мережу транскордонних природно-заповідних територій різних категорій.
12. Навести перелік і відмітити наукову цінність найбільш відомих українських об’єктів, які можуть розцінюватися як світова природна спадщина.
13. Назвати основні статистичні показники сучасної загальнодержавної мережі штучно створених об’єктів природно-заповідного фонду України.
14. Назвати основні кількісні показники сучасного стану регіональних мереж територій та об’єктів природно-заповідного фонду України.
6.4.3. Екологічна мережа
Сутність і структура
Правове поле. Правові основи формування екологічної мережі вперше були закладені в Законі України “Про охорону навколишнього природного середовища” (1991 рік), в якому говориться про єдину територіальну систему природних територій, що особливо охороняються. Згодом вітчизняними управлінцями та науковцями ця ідея вчасно закріплюється в Законі України “Про природно-заповідний фонд України” (1992 рік), а також Програмі перспективного розвитку заповідної справи в Україні “Заповідники” (1994 рік), якою було окреслено загальноте-риторіальну концепцію екологічної мережі в контексті розвитку системи природно-заповідних територій. Даною програмою визначалося, що “розвиток мережі природно-заповідного фонду має відбуватися у поєднанні з оптимізацією структури інших територій, що особливо охороняються і мають екологічні, захисні функції (ліси І групи, зелені зони міст та селищ міського типу, водоохоронні зони, полезахисні лісосмуги та інші), з метою формування з урахуванням ландшафтних умов, структури гідрологічних басейнів, динамічних та інших особливостей природних комплексів територіальної основи загальнодержавної системи охорони навколишнього природного середовища, у якій особливо цінні в екологічному відношенні території (“екологічні вузли") з’єднуються між собою “екологічними коридорами", в тому числі транснаціональними”.
На виконання Конвенції про біорізноманіття у межах європейського континенту міністрами довкілля й екологічними колами в Софії в 1995 році приймається Пан'європейська стратегія збереження біотичного та ландшафтного різноманіття, хоча робота над її створенням розпочалася на 10 років раніше. Стратегія була схвалена 54 країнами, які бажають, щоб мережа могла охоплювати якомога більше різноманіття національних систем охорони природи, хоча, як правило, вони досить складні в частині класифікації і структур природоохоронних територій, і часом несумісні одна з одною.
До правових основ відносяться також і такі головні міжнародні документи: Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів, Конвенція про збереження мігруючих видів диких тварин, Конвенція про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування в Європі, Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення (СІТЕ8), Конвенція про всесвітню спадщину, Конвенція про біорізноманіття, Директиви Європейського Союзу про збереження природних середовищ існування та дикої фауни і флори, програма “Натура-2000” в рамках Директив Європейського Союзу щодо середовищ існування та щодо диких пта
хів, Резолюції Ради Європи щодо біогенетичних резерватів та щодо нагородження природоохоронних територій Європейським дипломом, прийнятих Європейським Союзом агроекологічних правил, Маастрихтської декларації “Збереження природної спадщини Європи, створення Європейської екомережі”, доповіді МСОП “Парки заради життя: План заходів для природоохоронних територій Європи” тощо.
Першим спеціальним документом в Україні на виконання Пан’єв-ропейської стратегії збереження біотичного та ландшафтного різноманіття була Концепція збереження біологічного різноманіття, яка затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 1997 року. Її нормами на загальнодержавному рівні проголошено створення національної екологічної мережі - одного з основних напрямів діяльності у сфері збереження біорізноманіття. В цьому важливому документі було також наголошено, що національна екологічна мережа “створюється з метою відновлення природних середовищ існування дикої флори та фауни, покращання стану збереження окремих компонентів біологічного різноманіття, зміцнення екологічних зв'язків та цілісності екосистем” і, при цьому, мають дотримуватися міжнародні вимоги та забезпечуватися її сумісність з аналогічними мережами сусідніх країн. У цьому ж 1997 році 12 листопада постановою Кабінету Міністрів України “Про вдосконалення державного управління заповідною справою в Україні" було визначено завдання - розробити Загальнодержавну програму формування національної екомережі України, яка була прийнята окремим відповідним законом України в 2000 році. У 2004 році був прийнятий Закон України “Про екологічну мережу України”, яким визначені структура, її складові елементи, принципи формування, збереження, використання, управління, засоби забезпечення екомережі. Особливими нормами цього закону є проектування, схеми і порядок формування, державний моніторинг і облік територій та об'єктів екомережі. Таким чином, було витримано принцип успадкованості між державною програмою “Заповідники” і Законом України “Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки”, причому останній документ має унікальне значення для пострадянського простору, оскільки об’єднує таксономічний і територіальний напрям в охороні природи, є нетрадиційним, зорієнтованим на широкомасштабне й оперативне підвищення ролі природно-заповідної справи в країні, відкриває нове світобачення в екологізації природокористування.
Головною основою проектування національної екомережі України має бути Зведена схема формування екологічної мережі України, яка є складовою частиною Генеральноі схеми планування території України, розробленої інститутом “Діпромісто” та затвердженої в 2002 році відповідним Законом України “Про Генеральну схему планування терито
рії України”. Тобто, серед основних напрямів державного планування передбачено започаткування формування єдиної територіальної системи національної екологічної мережі з необхідністю використання територій та об’єктів природно-заповідного фонду. Для реалізації цього закону організовується спеціальний моніторинг, основи здійснення якого регулюються Урядом України. Зведена схема формування екологічної мережі України затверджується Верховною Радою України.
Крім цього, правові основи формування екологічної мережі, збереження та використання її природних ресурсів регулюються кодексами України - Лісовим, Водним, Земельним, “Про надра”, а також законами України - “Про рослинний світ", “Про тваринний світ”, “Про Червону книгу України", “Про охорону культурної спадщини”, “Про планування та забудову територій”, “Про охорону земель”, “Про землеустрій”, “Про державний контроль за використанням та охороною земель", а також іншими законодавчими актами і нормативно-правовими документами.
Отже, природно-заповідна справа на сьогоднішній день значно розширила сферу своїх об'єктів, це вже не тільки природно-заповідний фонд, але і всі інші природні території, що особливо охороняються і є просторовими компонентами екологічної мережі.
Елементи екомережі. Ідея екомережі генезисно випливає з теоретичних основ системи природно-заповідних територій. Вона зародилася в наукових працях радянських вчених у галузі заповідної геосозології 70-х років XX століття, які під цим явищем розуміли біогеографічну систему природно-заповідних територій, що мають бути з’єднані воєдино “природними коридорами". Екологічна мережа як засіб підтримання неперервності рослинного покриву у ландшафтах, що зазнали антропогенного впливу, представляє сукупність вузлових територій, ландшафтно-біотопічна організація яких є непорушеною або більш-менш наближається до природного стану. Крім територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, які представляють найвищу концентрацію біорізноманіття і є важливими вузловими елементами, до екологічної мережі залучаються також інші природні території, які не зазнали суттєвих антропогенних перетворень. У національній екологічній мережі України кожна геосозологічна категорія природно-заповідного фонду повинна мати свій статус і функції, які закріплюються законодавчо. Тому національна екологічна мережа має стати справжнім національним надбанням Українського народу, запорукою екологічної стабільності всієї території держави. До структурних елементів екомережі відносяться ключові, сполучні, буферні та віднов-лювальні території та інші (рис. 6.7).
Рис. 6.7. Варіантна модель структури екомережі
Умовні позначення: КТ - ключова територія; БТ - буферна територія; ВТ - відновлювальна територія; ШСТ - широтна сполучна територія; МСТ -меридіанальна сполучна територія.
Ключовими територіями екологічної мережі (рис. 6.8) є природні райони, які різняться між собою за значенням, функціями і концентрацією біотичного різноманіття. В їх межах виділяються біоцентри, які складають основу заповідних зон. Ключові території забезпечують збереження найбільш цінних і типових для даного регіону компонентів біотичного і ландшафтного різноманіття. У межах Всеєвропейської екологічної мережі в природні райони включаються репрезентативні ландшафти чи їх елементи та місця оселення видів рослин і тварин, що мають європейське значення, тобто офіційно віднесені до існуючих міжнародних документів, національних чи регіональних програм, які
стосуються органів державної влади та громадських екологічних організацій. Передбачається, що основу природного регіону як елемента національної екомережі складуть біосферні заповідники, природні заповідники, національні природні парки та інші, ізольовані антропогенними ладшафтами, природно-заповідні території площею не менше 5000 га.
Рис. 6.8. Варіантна модель структури ключової території екомережі
Умовні позначення: КТ - ключова територія; БТ - буферна територія; ВТ - відновлювальна територія; ШСТ - широтна сполучна територія; МСТ -меридіанальна сполучна територія; ІСТ - інша сполучна територія; 33 - заповідна зона (центр рідкісного біорізноманіття); БЗ - буферна зона; ЗВ- зона відновлення; ЛЕК - локальний екологічний коридор.
Для прикладу наведемо, розроблену в 2006 році Т.Л. Андрієнко з колегами, схему екологічної мережі Українського Полісся, для якої вони пропонують виділити такі найважливіші екологічні ядра: 1 - Шацьке; 2 - Прип’ять-Стохідське; 3 - Білозерсько-Черемське; 4 - Перебродське; 5 - Сиропогонське; 6 - Соминське; 7 - Убортсько-Болотницьке; 8 - Чорнобильське; 9 - Дніпровське; 10 - Деснянсько-Старогутське; 11 - Цуманське; 12 - Надслучанське; 13 - Коростишівське; 14 - Міжрі-чинське; 15 - Мезинське; 16 - Верхньоесманське. Ці екологічні ядра за офіційною термінологією можуть бути названими ключовими територіями регіональної екологічної мережі Українського Полісся. На сьогоднішній день вони включають найважливіші великоплощадні природно-заповідні території даного регіону.
Сполучні території або екологічні коридори поєднують між собою ключові території, забезпечують міграцію тварин та обмін генетичного матеріалу. Екологічні коридори можуть бути неперервними або роз'єднаними, лінійними або нелінійними.
Отже, природні або екологічні коридори- це лінійно витягнуті території чи акваторії з природною або близькою до неї рослинністю, які з’єднують між собою осередки біорізноманіття, у тому числі природно-заповідні або зарезервовані території поміж зміненого в результаті антропогенної діяльності природного середовища. У разі неможливості створення в локальних умовах суцільного екологічного коридору як паліатив можуть використовуватися перервні перехідні зони.
Буферні території або буферні зони забезпечують захист ключових та сполучних територій від екзогенних впливів, виділяються для посилення збереження природоохоронної території, термінового збереження окремих компонентів екосистем, з метою управління ландшафтами, уникнення чи послаблення загроз.
Відновлювальні території або відновлювальні зони забезпечують формування просторової цілісності екомережі, для яких мають бути виконані першочергові заходи щодо відтворення первинного природного рослинного покриву до оптимального.
Ці чотири елементи екологічної мережі відображають у певній мірі ареали поширення видів та угруповань рослин, фауни, їх міграційні шляхи. Незначні за площею природно-заповідні території можуть входити до природних коридорів та буферних зон зі спеціальним режимом збереження. Транскордонні природно-заповідні території є зв’язуючими ланками між національними екомережами сусідніх з Україною держав у загальній Всеєвропейській екологічній мережі. В такому разі залежно від статусу природно-заповідні території набувають функцій елемента екомережі, до складу якого вони входять.
Таким чином, екомережа- це цілісна територіальна система взаємопов’язаних переважно охоронюваних природних територій та
об’єктів, які в межах фізико-географічного (країни, зони, підзони, краю тощо) чи адміністративно-територіального простору підвищують природно-ресурсний потенціал і забезпечують цілком стабільне і довготривале виконання екологічних функцій і природоохоронних завдань.
Ресурси Всеєвропейської екологічної мережі
Основні цілі. Всеєвропейська екологічна мережа є інтегральним поняттям. Під ресурсами її формування треба розуміти, насамперед природоохоронні території, які охороняються й управляються на основі європейського екологічного права. Всеєвропейська екологічна мережа сприятиме досягненню головних цілей основоположного для Європи документа - Пан'європейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття через забезпечення збереження всього комплексу екосистем, середовищ існування, видового різноманіття, а також ландшафтів європейського значення; контролю за забезпеченням достатнього територіального простору для середовищ з метою збереження біотичних видів; створення можливостей для їх розселення і міграції; забезпечення відновлення пошкоджених компонентів клю-чових екосистем і захисту їх від потенційної небезпеки.________
Всеєвропейська екологічна мережа. Структурні елементи: природні ядра (осередки цілісної природи, ключові райони, можуть бути квазіприродні) - виділяються для збереження біотичного та ландшафтного різноманіття, екосистем, середовищ існування, видів та ландшафтів; екологічні коридори (перехідні зони) виділяються з метою покращання взаємодії природних систем; відновлювальні райони встановлюються для відновлення природного стану або повного відтворення на порушених елементах екосистем, середовищ існування та ландшафтах європейського значення; буферні зони виділяються для підтримання і захисту мережі від шкідливого зовніш-нього впливу.
Програма створення Всеєвропейської екомережі включає розробку фізичної мережі природних ядер, екологічних коридорів, відновлю-вальних районів і буферних зон. Здійснення цього механізму має відбуватися за такими напрямами розвитку:
► розроблення критеріїв для визначення природних ядер, екологічних коридорів, відновлювальних районів і буферних зон, беручи до уваги біогеографічні зони Європи;
► відбір екосистем, типів середовищ існування, видів і ландшафтів європейського значення;
► визначення конкретних територій і коридорів, за допомогою яких забезпечуватиметься збереження, а в окремих випадках і покра
щання або відновлення відповідних екосистем, середовищ існування, видів, їх генетичного різноманіття та ландшафтів європейського значення;
► розроблення керівних принципів, які забезпечують максимально послідовне й ефективне здійснення заходів для створення екомережі. Всеєвропейська екомережа повинна відповідати ряду вимог: збереженню і відновленню біорізноманіття, адаптації структури до природних і економічних умов територій, інтегоації природоохоронних територій в екологічно збалансовану економіку, мобільності механізму політики охорони природи.
Дуже важливим аспектом під час формування Всеєвропейської екомережі є врахування міркувань щодо збереження біотичного та ландшафтного різноманіття в різних галузях господарства. Головними загальноєвропейськими завданнями в цій діяльності є:
► звернення до кожної галузі (аграрне, водне, рибне, лісове господарство, енергетика, промисловість, туризм, оборона, структурно-регіональна політика, розвиток міських і сільських районів) з проханням надати свій власний план збереження біотичного та ландшафтного різноманіття, який має складатися з таких компонентів: опис діяльності, характеристика позитивного і негативного впливу на біотичне та ландшафтне різноманіття; розгляд значення біотичного та ландшафтного різноманіття для даної галузі; визначення завдань, які включають цілі стратегії в Європі і національні цілі в сфері збереження біотичного та ландшафтного різноманіття, визначені офіційними рівнями тощо;
► сприяння раціональному використанню особливо екологічно цінних (добре збережених) територій у сільськогосподарських районах;
► забезпечення належного використання механізмів фінансування;
► забезпечення під час приватизаційного процесу необхідних гарантій для біотичного та ландшафтного різноманіття.
Для прикладу візьмемо лісове господарство, на яке покладається найбільш відповідальна роль за збереження лісів у межах Всеєвропейської екологічної мережі, де віками відбувалося інтенсивне ведення лісового господарства з орієнтуванням на монокультури, виснаження ґрунтових вод, фрагментація лісів, лісові пожежі, лісова меліорація, надмірна експлуатація тощо. Для поліпшення ситуації на європейському континенті існують такі загальні інструменти, як Лісові принципи Конференції ООН з питань довкілля та розвитку (ІІМСЕО), резолюції конференції Міністрів довкілля щодо охорони лісів в Європі; Конвенція про оцінку впливу на довкілля (ЕІА) у транскордонному контексті; Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані; Протокол про викиди азоту, Протоколи 1985 року в Гельсінкі та 1994 року в Осло, резолюція Європейського парламенту про європейські ліси, щорічні звіти про стан лісів у країнах Європи тощо. В цьому аспекті головними є дев’ять таких завдань:
► виділення природних територій, які забезпечують збереження усіх типів лісів в Європі, а також встановлення конкретних пріоритетів, спрямованих на повне забезпечення збереження досі існуючих пралісів;
► збереження лісових природних територій відповідно до вимог Бернської конвенції (середовищ існування), Директиви Європейського Союзу та Економічної комісії ООН (СіНЕСЕ) щодо видів, які знаходяться під загрозою зникнення;
► розроблення і здійснення плану заходів, національної політики щодо збереження біотичного та ландшафтного різноманіття під час управління лісами, використання і відновлення їх ресурсів, при цьому з перевагою формування лісонасаджень з корінних деревних видів рослин;
► організація і проведення наукових досліджень щодо збалансованого ведення лісового господарства, коригування його систем в Європі з метою оптимального пристосування до змін клімату, забезпечення лікувальної та багатьох інших функцій лісів, вироблення раціонального підходу для утримання і накопичення лісами вуглецю, а також інших наукових досліджень, які передбачалися в 1993 році резолюцією четвертої Гельсінської конференції міністрів довкілля, присвяченої захисту лісів Європи;
► формування ефективної мережі природоохоронних територій з метою збереження північних бореальних лісів;
► вдосконалення механізмів екологічно збалансованого використання, охорони стиглих і перестиглих природних лісів південно-західної та південно-східної частин Середземномор’я;
► визначення й організація планів відновлення найбільш цінних фрагментованих лісів у Центральній та Східній Європі і в районах Атлантики;
► розроблення програми оцінки і визначення заходів щодо збереження біотичного та ландшафтного різноманіття з урахуванням ринкових механізмів та приватизації, які впливають на збалансоване використання лісів у Центральній та Східній Європі;
► запровадження процедур для забезпечення тіснішого співробітництва з корінним та місцевим населенням з метою ефективного і збалансованого використування ними біорізноманіття лісів у господарських і соціальних цілях в арктичних і північних районах, Центральній та Східній Європі.
Отже, прийняття Пан'європейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття має історичне значення для формування системи природно-заповідних територій України як частини глобального процесу розбудови Всеєвропейської екологічної мережі, яке передбачає: розробку програми формування (особливо на першо
му етапі вже мають бути реальні практичні заходи), стимулювання зусиль щодо розбудови національних екомереж країн і зміцнення їх європейських зв'язків, сприяння розповсюдженню екологічної інформації про феномен екологічної мережі.
Мережа природних середовищ існування. Цей тип екосистем Всеєвропейської екологічної мережі охороняється відповідно до Конвенції про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування в Європі (Берн, 1979 рік). Бернською конвенцією визначено, що дика флора та фауна є природною спадщиною вічних естетичних, наукових, культурних, рекреаційних та екологічних цінностей, які необхідно зберегти та передати наступним поколінням. Тобто головна мета полягає в охороні дикої флори та фауни в їх природних середовищах існування, особливо тих видів і середовищ існування, збереження яких потребує співробітництва чи сприяння декількох держав. Особлива увага в цьому документі приділяється зникаючим та вразливим видам, у тому числі мігруючим видам. Найважливішим моментом для розвитку природно-заповідної справи є утворення в рамках Бернської конвенції Смарагдової мережі Європи, окремими елементами якої визначено 80 типів рідкісних і зникаючих екотопів. Окрім цього, у межах Смарагдової мережі в Європі розпочалося формування мережі природоохоронних об’єктів “НАТІІКА 2000".
Мережа “ИАТІІКА 2000”. Мережа таких природоохоронних територій є ключовим елементом у політиці територіальної охорони природи Європейського Союзу, який в 1992 році дав цьому феномену природоохоронної діяльності “путівку в життя". Європейська екологічна мережа спеціальних природоохоронних територій запроваджується під назвою ”НАТІ_ІКА 2000” кожною країною-членом Європейського Союзу (відповідно до директиви щодо середовищ існування, стаття 3), яка робить внесок в її створення залежно від розмірів і характеру природоохоронних територій. З цією метою кожна з них визначає спеціальні природоохоронні території - елементи ландшафтів з лінійною та неперервною структурою, які є суттєво важливими, зокрема для міграції, розселення або генетичного обміну диких біотичних видів. Європейський Союз сформулював зміст цього виду мережі декількома найважливішими принципами:
► присутність людей на природоохоронних територіях регулюється політикою збалансованого розвитку і не повинна, як правило, заборонятися;
► втручання в природні місцезнаходження і популяції видів флори і фауни європейського значення може бути дозволено лише у виняткових випадках і за умови надання гарантій збереження і компенсацій;
► нормальне функціонування мережі забезпечується правовими зобов’язаннями кожної з країн, що підписали відповідну директиву про природні середовища існування біорізноманіття;
► для успішного формування і збереження мережі потрібна участь місцевого населення та фінансова підтримка місцевими органами влади.
Мережа природоохоронних територій “ПАТОКА 2000” не має штучних адміністративних меж, а формується на біогеографічних одиницях, тому може виходити за межі країн Європейського Союзу, як це сталося за ініціативою бюро Бернської конвенції в рамках Смарагдової мережі. Мережа “НАТІІКА 2000” є систематизованою екологічною мережею природоохоронних територій, які створюються в три етапи для збереження в Європі певних типів екотопів (близько 250), окремих видів дикої фауни (близько 200) та флори (близько 430). Вона відповідно до директив включає і спеціальні зони особливого захисту. Визначення природоохоронних місць у рамках цієї мережі - головний засіб для виконання вимог Бернської конвенції у сфері збереження екотопів. Екологічна програма даної конвенції передбачає побудову екологічної мережі для країн Європейського Союзу на основі виділення природних територій європейського значення, які б представляли основні елементи мережі, зокрема ключові райони (соте агеав). Процес формування екомережі передбачає триєдині дії: створення проекту, його погодження та впровадження.
Смарагдова мережа. У 1989 році постійний комітет Бернської конвенції прийняв декілька резолюцій щодо територіального захисту шляхом створення спеціальної мережі з охоронних і неохоронних об’єктів юрисдикції конвенції. Території цієї мережі повинні представляти особливий інтерес для екології видів, які знаходяться під загрозою зникнення, ендеміків, а також включати типи природних середовищ існування видів, котрі потребують конкретних заходів збереження. Смарагдова мережа є частиною Всеєвропейської екологічної мережі і аналогом мережі природоохоронних територій “ПАТОКА 2000”, але займає ширший географічний простір, включаючи країни Центральної та Східної Європи. Вона відкрита для політичного, аграрного, економічного і природоохоронного співробітництва. В цілому в утворенні Смарагдової мережі можуть взяти участь 45 країн Європи. Участь України в розбудові такого типу мережі може стати ще одним кроком для її входження до Європейського Союзу.
Рамсарська мережа. В 1971 році (2 лютого) в місті Рамсар (Іран) була прийнята Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів (Рамсарська конвенція). Рамсарською конвенцією в поняття "водно-болотні зони” включені дельти, естуарії, прибережні лагуни,
мілини, болота з прісною та морською водою. Конвенція дала визначення водно-болотним угіддям- це райони маршів, боліт, драговин, торфовищ або водойм - природних або штучних, постійних або тимчасових, стоячих або проточних, прісних, солонкуватих або солоних, включаючи морські акваторії, глибина яких не перевищує шість метрів. Для визначення угідь, які можуть бути заявлені до спеціального Переліку водно-болотних угідь міжнародного значення, конвенцією розроблені критерії, серед яких: типовість та унікальність екосистем для біогеографічного регіону, цінність угіддя для підтримання біорізноманіття регіону, існування ендемічних, рідкісних та зникаючих видів рослин і тварин, місце регулярного перебування понад 20 тисяч водних птахів, або важливе місце для нересту, нагулу і зимівлі місцевих видів риб тощо.
Водно-болотні угіддя як тип екосистем Всеєвропейської екологічної мережі відіграють надзвичайно важливу екологічну роль у біосфері як регулятори водного режиму, які підтримують існування характерної флори та фауни, особливо водоплавних птахів, природні ресурси великого економічного, культурного, наукового і рекреаційного значення, втрата якого була б непоправною. Визначна роль водно-болотних угідь не тільки у збереженні унікального біорізноманіття, а й у кліматорегу-люючих та водоочисних процесах. Велике значення болотних та заплавних екосистем у формуванні та регуляції стоку річок. Водно-болотні угіддя мають також важливе господарське значення, зокрема, у відтворенні запасів цінних видів риб та мисливських птахів і звірів.
До міжнародного переліку занесено вже близько 900 водно-болотних угідь загальною площею 68 млн га. Україна має досить вагомі водно-болотні ресурси, зокрема чотири відсотки її території вкриті поверхневими водами (річками, озерами, водосховищами, ставами тощо), а болота і заболочені землі складають 1,6 %. У нашій державі є й великі морські акваторії, які відіграють надзвичайно важливу екологічну роль, зокрема для міграцій птахів. Для цього беруться під охорону прибережні смуги (шириною від 25 до 100 м залежно від величини річки чи водойми, та не менше двох кілометрів для приморської зони), створюються водоохоронні зони, а найцінніші природні комплекси резервуються і заповідаються. Україна має достатній резерв природних площ для збільшення відсотка водно-болотних угідь вдвічі, практично у кожній області є такі об’єкти, які можуть отримати міжнародний статус охорони. На водно-болотних угіддях дозволяються основні форми традиційного використання природних ресурсів і, разом з тим, забороняється діяльність, яка може спричинити загрозу водно-болотним екосистемам, зокрема, проведення осушувальних робіт, розорювання земель, будівництво споруд, зберігання та застосування пестицидів, добрив тощо.
У 1975 році минулого століття Україна запропонувала долучити до цього переліку чотири об’єкти - Дунайські плавні, Сиваш, Ягорлицьку затоку, разом Каркінітську і Тендрівську затоки. Після цього були внесені уточнення до площ і додано ще 18 нових об'єктів. У 1995 році всі вони постановою Уряду України були затверджені і внесені до переліку Рам-сарської конвенції. Це такі 22 водно-болотні угіддя міжнародного значення: 1. Озеро Кугурлуй (Одеська область, 6500 га). 2. Озеро Картал (Одеська область, 500 га). 3. Кілійське гирло (Одеська область. Дунайський біосферний заповідник, 32800 га). 4. Озеро Сасик (Одеська область, 21000 га). 5. Система озер Шагани-Алібей-Бурнас (Одеська область, 19000 га). 6. Межиріччя Дністра-Турунчука (Одеська область, 7600 га). 7. Північна частина Дністровського лиману (Одеська область, 20000 га). 8. Тилігульський лиман (Миколаївська та Одеська області, Тилігульський регіональний ландшафтний парк, 26000 га). 9. Дельта Дніпра (Херсонська область, 26000 га). 10. Тендрівська затока (Херсонська область, Чорноморський біосферний заповідник, 38000 га). 11. Джа-рилгацька і Каркінітська затоки (АР Крим і Херсонська область, Кримський природний заповідник, 87000 га). 12. Центральний Сиваш (АР Крим і Херсонська область, Азово-Сиваський національний природний парк, 80000 га). 13. Східний Сиваш (АР Крим і Херсонська область, Азово-Сиваський національний природний парк (частина), 165000 га). 14. Ягорлицька затока (Херсонська та Миколаївська області, Чорноморський біосферний заповідник 34000 га). 15. Молочний лиман (Запорізька область, 22400 га). 16. Коса і затока Обитічна (Запорізька область, 2000 га). 17. Гирло ріки Берди, коса і затока Бердянська (Запорізька область, 1800 га). 18. Затока і коса Білосарайська (Донецька область, регіональний ландшафтний парк “Меотида”, 2000 га). 19. Затока і коса Крива (Донецька область, регіональний ландшафтний парк “Меотида”, 1400 га). 20. Шацькі озера (Волинська область, Шаць-кий національний природний парк, 32850 га). 21. Заплава ріки Прип’яті (Волинська та Рівненська області, регіональний ландшафтний парк “Прип'ять-Стохід", 12000 га). 22. Заплава ріки Стоходу (Волинська область, регіональний ландшафтний парк “Прип’ять-Стохід”, 10000 га).
У 2002 році Україна підготувала і подала пропозиції, а через два роки, тобто 29 липня 2004 року, Бюро Рамсарської конвенції затвердило 11 нових водно-болотних угідь України міжнародного значення: 1. Аквально-скельний комплекс Карадагу (АР Крим, Карадазький природний заповідник, 224 га). 2. Бакотська затока (Хмельницька область, національний природний парк “Подільські Товтри”, 1590 га). 3. Великий Чапельський під (Херсонська область, біосферний заповідник “Асканія-Нова", 2359 га). 4. Заплава Десни (Чернігівська область, Деснянсько-Старогутський національний природний парк, 4270 га). 5. Поліські болота (Житомирська область, Поліський природний заповідник, 2145 га).
6. Дніпровсько-Орільська заплава (Дніпропетровська область, Дніп-ровсько-Орільський природний заповідник, 2560 га). 7. Озеро Синевир (Закарпатська область, національний природний парк "Синевир", 29 га). 8. Аквально-прибережний комплекс мису Опук (АР Крим, Опукський природний заповідник, 775 га). 9. Торф’яно-болотний масив Переброди (Рівненська область, Рівненський природний заповідник, 12718 га). 10. Пониззя ріки Смотрич (Хмельницька область, національний природний парк “Подільські Товтри”, 1480 га). 11. Аквально-скельний комплекс мису Казантип (АР Крим, Казантипський природний заповідник, 251 га).
Крім цього, готується подання ще на 19 водно-болотних угідь, більшість з яких приурочена до природно-заповідного фонду. Таким чином, загальна площа водно-болотних угідь України нині становить близько 4,5 млн га.
Мережа біосферних резерватів. Метою цього типу Всеєвропейської екологічної мережі є здійснення конкретних стратегій, що поєднують охорону культурної і природної спадщини зі стабільним екологічним, економічним і соціальним розвитком. Особливістю її є збереження типової природи, яка збалансовано використовується. Для досягнення даної мети необхідно забезпечити проведення постійних наукових досліджень та активну участь населення в управлінні через навчання та поширення інформації. Відповідно до Севільської стратегії, біосферні резервати формують розповсюджену по всьому світу мережу, відому як світова мережа біосферних резерватів, яка почала формуватися з 1971 року й уособлює механізм для збереження біорізноманіття і збалансованого використання його компонентів. Для того, щоб об’єкт був занесений до світової мережі біосферних резерватів, його територія повинна відповідати цілому ряду критеріїв:
► об’єднувати різноманіття екосистем, у тому числі і змінених людиною, які репрезентують біогеографічні регіони;
► бути важливою для збереження біотичного різноманіття;
► забезпечувати можливість для досліджень та демонстрації підходів щодо сталого розвитку в регіональному масштабі;
► мати достатні розміри, щоб відповідати трьом функціям біосферних резерватів, відповідно до яких здійснюється зонування;
► мати організаційні домовленості для залучення та участі кола заінтересованих громадських організацій, місцевих громад, приватних осіб у виробленні та здійсненні функцій біосферного резервату;
► передбачати: а) механізми для управління антропогенною діяльністю, а також діяльністю в буферній зоні; б) план управління усією територією; в) механізм для втілення плану управління; г) програми для наукових досліджень, екомоніторингу, освіти та просвіти.
Мережа біогенетичних резерватів. Це поняття Всеєвропейської екологічної мережі було запроваджене в 1976 році за рішенням Комітету міністрів Ради Європи для збереження в найбільш різноманітних і типових природних умовах популяцій рідкісних, унікальних, зникаючих і тих, що перебувають під загрозою зникнення біотичних видів, для захисту яких повинні створюватися правовим шляхом природоохоронні території спеціального призначення. Основними цілями створення біогенетичного резервату є гарантування біологічного балансу, збереження потенціалу генетичної різноманітності та різних типів середовищ існування, а також розроблення системи стаціонарів для біологічних досліджень. В окремих випадках біогенетичні резервати також виділяються з метою збереження типових зразків європейської флори, фауни та природних територій, враховуючи можливість включення в цю мережу транскордонних середовищ, біоценозів та екосистем на базі двосторонніх або багатосторонніх угод, що заключаються між державами тощо. Тобто мережа біогенетичних резерватів є предметом міжнародного співробітництва між країнами-членами Ради Європи в аспекті збереження та вивчення цінної біотичної спадщини, що сприяє організації мережі біосферних резерватів ЮНЕСКО. Отже, формування мережі біогенетичних резерватів має дві мети: сприяти забезпеченню біотичної рівноваги і збереженню значущих для Європи видів біорізноманіття, а також проведенню досліджень щодо функціонування та розвитку природних екосистем.
Першою резолюцією Комітету міністрів Ради Європи визначені такі поняття:
біогенетичні резервати - природоохоронні території, які мають юридичний статус збереження, є більш-менш типовими, унікальними, незаселеними або малозаселеними людьми;
природні середовища - природні об'єкти, які є середовищами існування й індивідуального розвитку для особин одного або багатьох охоронюваних видів біорізноманіття.
Основними принципами управління біогенетичними резерватами є такі:
природоохоронний - збереження екологічного балансу одної, декількох чи багатьох наземних та водних природних екосистем;
правовий - отримання правового статусу, який забезпечить ефективне довготермінове збереження природних екосистем;
оптимальної площі- встановлення оптимальної розмірності, яка забезпечить довготермінову життєздатність охоронних природних екосистем, оточуючи їх, за можливості, буферною зоною;
природності - виділення природних і лише мінімально змінених людиною середовищ, відновлення їх до первинного стану і недопущення до погіршення;
природничої цінності та її безпечності- об'єкт повинен відповідати хоча б одному із таких критеріїв: типовості, унікальності, рідкісності, уникнення загроз;
менеджменту - забезпечення управління об’єктом відповідно до екологічного імперативу, будь-яка дія не повинна зашкодити стабільності природних екосистем;
формування мережі- формування мережі різноманітних природних середовищ будь-якого типу, в першу чері у, з рідкісними видами і тими, що знаходяться під особливою небезпекою, в усіх країнах повинно відбуватися відповідно до принципів формування мережі біогенетичних резерватів Європи;
дослідницький - включення до національних та міжнародних науково-дослідних програм з охорони природного середовища біогенетичних резерватів як наукових полігонів;
доступності інформації- включення окремих висновків, отриманих у результаті досліджень, до інформаційних освітніх та навчальних програм, громадськість має бути забезпечена необхідною екологічною інформацією та інструкціями.
Іншою відповідною резолюцією Комітету міністрів Ради Європи визначено чотири категорії біогенетичних резерватів:
► природоохоронні території із строгим режимом збереження екосистем;
► природоохоронні території із традиційним природокористуванням;
► природоохоронні території з культурною та естетичною цінністю;
► видовжені природоохоронні території з рекреаційною цінністю.
Мережа біотопів “СОЕІИЕ”. Цей тип екосистем Всеєвропейської екологічної мережі має переважно наукове значення. Формування мережі біотопів “СОКІИЕ” здійснюється на основі класифікації екосистем (біотопів), яка використовується в Західній Європі, де головними типами екосистем вважаються:
► морські й узбережні екосистеми;
► екосистеми стоячих та проточних водойм;
► трав'яні та чагарникові екосистеми;
► лісові екосистеми;
► надмірно зволожені екосистеми (прибережні та болотні);
► екосистеми скель субнівального та нівального поясів;
► пустельні екосистеми;
► агрофітосистеми.
Мережа охоронних ландшафтів. Напівприродні ландшафти з визначними культурними, архітектурними, археологічними й іншими гуманними цінностями є невід’ємною частиною Всеєвропейської екологічної мережі. Вони охороняються відповідно до Європейської ландшафтної конвенції (Флоренція, 2000 рік). Мережа цих об'єктів є най
більш розгалуженою, оскільки до її складу входять території, на яких забезпечується екологічно збалансоване ведення господарства, природокористування та природовідтворення.
Ресурси Національної екологічної мережі України
Національна екологічна мережа включає елементи міжнародного, загальнодержавного і місцевого значення, які визначаються за науковими, правовими, технічними, організаційними та фінансово-економічними критеріями. На міжнародному рівні вона забезпечує поєднання своїх елементів з екологічними мережами суміжних країн, що входять до Всеєвропейської екологічної мережі, шляхом створення спільних транскордонних територій у межах природних регіонів та природних коридорів, узгодження проектів землеустрою на прикордонних ділянках. Моделлю втілення ідей на національному рівні, безперечно, є Закон України “Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі на 2000-2015 роки”.
Основною метою Загальнодержавної програми формування національної екологічної мережі є збільшення площі земель країни з природними ландшафтами до рівня, достатнього для збереження їх різноманіття, близького до притаманного їм природного стану, та формування їх територіально єдиної системи, побудованої відповідно до забезпечення можливості природних шляхів міграції та поширення видів рослин і тварин, яка б забезпечувала збереження природних екосистем, видів рослинного і тваринного світу та їх популяцій.
Відповідно до законів України “Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки” та “Про екологічну мережу України” до складу територій національної екомережі включаються такі категорії земель:
► території та об’єкти природно-заповідного фонду міжнародного, загальнодержавного та місцевого значення;
► землі водного фонду, водно-болотні угіддя, водоохоронні зони;
► землі лісового фонду, полезахисні лісові смуги й інші захисні насадження, які не віднесені до земель лісового фонду;
► території з особливо цінними в екологічному відношенні природними комплексами, на яких зростають рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України, рідкісні види тваринного і рослинного світу, занесені до Червоної книги України, та відповідних міжнародних “червоних переліків”, ділянки степової рослинності, кам’яні розсипи, піски, солончаки тощо;
► землі рекреаційного та оздоровчого призначення з їх природними ресурсами, які використовуються для організації масового відпочинку населення і туризму та проведення спортивних заходів;
► частково землі сільськогосподарського призначення екстенсивного використання - пасовища, луки, сіножаті тощо;
► радіоактивно забруднені землі, які не використовуються, але підлягають охороні за окремим спеціальним статусом.
З метою формування в Україні складової частини Всеєвропейської екологічної мережі та підтримання життєзабезпечуючих функцій довкілля, створення необхідних умов для реструктуризації та зниження антропогенного впливу на нього до екологічно допустимого рівня необхідно забезпечити:
► збільшення площі природно-заповідного фонду шляхом створення нових, у тому числі і транскордонних, та розширення існуючих територій та об’єктів, які б відповідали умовам збереження особливо цінних природних комплексів;
► збереження природних ландшафтів на ділянках, що мають іс-торико-культурну цінність;
► включення до програм екологічного оздоровлення басейнів річок Сіверського Донця, Південного Бугу, Західного Бугу, Дністра, Дунаю заходів щодо створення й упорядження водоохоронних зон і прибережних захисних смуг водних об’єктів, запровадження особливого режиму використання земель на ділянках витоку річок;
► екологічно доцільне збільшення площі лісів і на їх основі формування єдиної територіальної системи шляхом встановлення спеціального режиму збереження та використання лісових територій, створення захисних лісових насаджень та полезахисних лісових смуг;
► консервація деградованих і забруднених земель з наступною їх натуралізацією, залуження і заболочення земель;
► збереження природних ландшафтів на землях промисловості, транспорту, зв’язку, оборони.
Ресурси регіональних екологічних мереж
Проектування регіональних екологічних мереж України здійснюється відповідно до міжнародних документів, національної нормативно-правової бази та рішень місцевих органів влади для окремих адміністративно-територіальних одиниць поділу (областей, районів, лісогосподарських підприємств), а також природних регіонів (зон, гірських країн, рівнин, низовин, височин, літоральних смуг, басейнів рік тощо). Проектування базується на необхідності виконання регіональних програм щодо формування екологічних мереж, які ґрунтуються відповідно на регіональних схемах як основних планіровочних матеріалах. Для розроблення регіональних схем формування екологічних мереж використовують біосозологічні відомості про охоронне біорізноманіття ("червоні списки”, каталоги, програми збереження тощо), загальні відомості про природоохоронні території, правові, статистичні і кадастрові документи, картографічні, землевпорядкувальні і лісовпорядкувальні матеріали, плани консервації, рекультивації земель, ландшафтної ор
ганізації, використання і відтворення природних ресурсів та інші матеріали. Всю цю організаційну роботу забезпечують територіальні органи виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища за участю проектних та науково-дослідних установ. Отже, до складу регіональних екомереж включаються такі категорії земель:
► території та об’єкти природно-заповідного фонду міжнародного, загальнодержавного та місцевого значення, а також зарезервовані землі;
► природні території, які не увійшли до природно-заповідного фонду, і на яких зростають природні рослинні угруповання, які занесені до Зеленої книги України, а також рідкісні види тваринного і рослинного світу, які занесені до Червоної книги України, та відповідних міжнародних “червоних переліків” й інших природоохоронних документів;
► землі лісового фонду (полезахисні лісові смуги, захисні і лісо-плодові насадження, криволісся і рідколісся субальпійського поясу, ліси зелених зон та зон санітарної охорони, водоохоронні ліси, лісосмуги вздовж транспортних шляхів, найбільш цінні ділянки захисних лісів й інші ліси загальноекологічного значення);
► землі водного фонду (водно-болотні угіддя міжнародного, національного та місцевого значення, болота, водоохоронні зони, водосховища, річки, озера, прибережні природні смуги);
► землі лучного, степового й іншого екофонду з природною трав’яною рослинністю (степовою, галофітною, лучною, петрофітною, псамофітною, тобто рослинністю пасовищ, сіножатей, кам’яних розсипів, пісків, солончаків тощо);
► землі оздоровчого і рекреаційного призначення з їх природними ресурсами, лісопарки та ландшафтні парки;
► ренатуралізовані, рекультивовані та законсервовані землі, природні території військових полігонів тощо;
► радіоактивні й інші забруднені землі, які не використовуються, але підлягають охороні як природні території з окремим спеціальним статусом.
Окрім цього, до регіональних екомереж можуть бути долучені природні території з історично-культурними об’єктами, відведені площі для заліснення, землі з елементами ґрунтової ерозії, хімічного забруднення, залишені сільськогосподарські угіддя тощо.
Формування регіональних екомереж, як правило, відбувається на основі обласних програм екологічного спрямування, наприклад “Екологія - 2010”. У радянські часи це були переважно комплексно-територіальні програми охорони навколишнього природного середовища. В цьому плані особливо активна робота щодо розроблення програм з формування екомереж обласного рівня розпочалася в Карпатському регіоні (Чернівецька область), на Донбасі (Донецька область), Поліссі (Чернігівська область), у місті Києві. Нинішні програми передбачають здійснення заходів щодо використання напівприродних територій для
збалансованого збереження біорізноманіття, відновлення екологічного балансу деградованих екотопів та біотопів, відтворення біотичних ресурсів.
Контрольні запитання і завдання
1. Визначити правове поле екологічної мережі.
2. Дати визначення екомережі.
3. Охарактеризувати структурні елементи екомережі і навести приклади ключових територій на Українському Поліссі.
4. Визначити основні цілі Всеєвропейської екологічної мережі.
5. Що є природними ресурсами Всеєвропейської екологічної мережі?
6. Дати коротку характеристику поняттям “смарагдова мережа", “мережа об'єктів “МАТІІКА - 2000”, “мережа біогенетичних резерватів” та “мережа біосферних резерватів”.
7. Охарактеризувати мережу водно-болотних угідь України міжнародного значення.
8. Які категорії земель складають основу національної екологічної мережі України?
9. Які категорії земель складають основу регіональних екологічних мереж України?
Розділ 7
СТРУКТУРНО-ФУНКЦІОНАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНИХ ТЕРИТОРІЙ
7.1. Поліфункціональне значення природоохоронних територій
Як було показано в попередніх розділах, система територій та об’єктів природно-заповідного фонду формується з категоріальної та функціональної підсистем, які органічно доповнюють одна одну, а також із двох підсистем - природно-заповідних територій і штучно створених об’єктів природно-заповідного фонду. Функціональну підсистему складають як функції окремих територій, так і функції системи територій та об’єктів природно-заповідного фонду в цілому. Різноманіття функцій по-різному поєднуються в межах конкретних природно-заповідних територій, але кожна з них може бути основною в тій чи іншій категорії, їх сукупність формує відшліфований механізм функціональної підсистеми природно-заповідних територій.
Функціональний спектр системи природно-заповідних територій достатньо широко охарактеризований у літературі, причому кожний дослідник виходив із ситуації і співвідношення геосозологічних категорій, які є в різних країнах. Наприклад, досить детальний функціональний аналіз для Латвії зробила в 1988 році А.Ж. Меллума, яка під функцією природно-заповідних територій розуміє її призначення, специфічну діяльність, відношення до елементів і системи в цілому. Вона визначається якими-небудь загальними цілями, а також властивостями природних об’єктів та їх положенням у просторі. Отже, як окремі природно-заповідні території, так і їх система в цілому має свої індивідуальні функції, які можуть класифікуватися за різними ознаками або виділятися як головні (територіальна основа екомережі, збереження ландшафтного, геологічного, карстово-спелеологічного, біотичного різноманіття і генетичних ресурсів, запровадження фонового моніторингу тощо) і додаткові (науково-дослідна, рекреаційна, оздоровча, еколого-освітня, просвітня тощо) функції. А.А. Ковальчук вбачає призначення природоохоронних територій в організації наукових досліджень, охороні дикої природи, збереженні видів та генетичного різноманіття, забезпеченні підтримання стабільного стану довкілля, охороні специфічних природних і культурних рис, туризмі, рекреації, освіті, збалансованому використанні ресурсів природних систем, підтриманні культури і традицій
народів тощо. У справі оптимізації взаємовідносин людини і природи природно-заповідні території, на думку С.М. Стойка (кор. С.П.), мають таке поліфункціонапьне (багатофункціональне) значення:
ландшафтно-біоконсерваційне (природно-заповідні території забезпечують збереження біотичного різноманіття на всіх рівнях його організованості, а також типового та рідкісного ландшафтного різноманіття);
біоміграційне (природно-заповідні території є пристанищами на час міграції дикої флори, фауни та мікобіоти);
біоінформаційне (природно-заповідні території забезпечують збереження наукової інформації про еволюцію та поширення біорізноманіття);
екомодельне (природно-заповідні території є екологічними моделями для практичного лісівництва);
соціальне (природно-заповідні території виконують соціальні функції, передусім рекреаційну функцію);
культурно-освітнє (природно-заповідні території є еталонами для розвитку екологічної освіти, культури, світогляду та виховання відповідальності за збереження природи);
пізнавальне (природно-заповідні території забезпечують пізнавальний інтерес людини до таємниць природи).
Таким чином, підсистема природно-заповідних територій виконує такі головні функції: екологічну (лісоохоронну, ресурсозберігаючу, лісо-відновлюючу, кліматорегулюючу, водорегулюючу, ґрунтозахисну); природно-соціальну (рекреаційну, санітарно-оздоровчу, культурно-виховну); науково-інформаційну (еколого-освітню) та ресурсно-господарську, а підсистема штучно створених об’єктів природно-заповідного фонду повинна забезпечити створення та збереження ботанічних і зоологічних колекцій, популяцій, унікальних організмів; вивчення біорізноманіття в неволі і розроблення наукових засад його збереження в штучно створених умовах; акліматизацію та розмноження в спеціально створених умовах рідкісних і типових видів місцевої та світової флори й фауни; ефективне культурне, рекреаційне, господарське та інше використання територій та біорізноманіття; ведення природоохоронної, навчальної, освітньої, культурно-виховної, пізнавальної та іншої гуманної роботи; формування виставок, експозицій, композицій з фітодизайну та ландшафтної архітектури тощо.
Контрольні запитання і завдання
1. У чому полягає багатофункціональне значення природно-заповідних територій?
2. У чому полягає багатофункціональне значення штучно створених об’єктів природно-заповідного фонду?
7.2. Природоохоронні основи проектування територіальної організації
7.2.1. Поняття про територіальну організацію природно-заповідного фонду
На сучасному етапі розвитку заповідної геосозології системний підхід, як метод, відіграє важливу роль у вирішенні проблем територіальної організації природно-заповідного фонду. За науковим підходом природно-заповідні території та їх сукупності розглядаються як окремі системи, які можуть поділятися за відповідними критеріями на менші територіальні одиниці або об'єднуватися у більші чи доповнюватися новими ландшафтними структурами. Розділення таких систем на елементи викликане потребою систематизації режимів збереження екосистем, а об'єднання - необхідністю підвищення репрезентативності природно-заповідних територій. Підвищення репрезентативності може здійснюватися за рахунок створення мережі відділень, філіалів, паліативів чи інших об’єктів близького функціонального призначення. Однак, щоб ефективно зберегти екосистеми природно-заповідних територій виникає необхідність розділення цих територій на окремі функціональні зони, ділянки чи їх комплекси з різними режимами збереження.
Для багатофункціональних природно-заповідних територій відповідно характерною є назва "зонування", що передбачає виділення “особливих” природно-територіальних комплексів. Т.Л. Андрієнко та деякі інші вчені користуються більш загальними нормами про організацію територій природно-заповідного фонду України і вважають, що треба вживати термін “природоохоронне впорядкування” для природних заповідників, а зонування - для національних природних парків, причому для природних заповідників замість зон пропонуються виділяти ділянки. З цим підходом можна погодитися в тому разі, коли під час вирішення проблеми територіальної організації ставиться лише якась локальна мета, наприклад, проведення земельного устаткування конкретної природно-заповідної території. Однак деякі вчені бачать цю проблему більш ширше, а саме в аспекті здійснення природоохоронного устаткування всього природно-заповідного фонду держави чи природно-географічної зони. В такому разі термін “природоохоронне впорядкування” набуває іншого вагомішого і ширшого значення для проблеми територіальної організації, що наближає його до поняття “природно-заповідного районування”.
Отже, на нижчому рівні системи, а саме на рівні конкретної природно-заповідної території як елементарної одиниці незалежно від її категоріальної сутності, варто вживати саме термін “зонування”. У той час необхідність розділення території природного заповідника за ступенем
строгості режимів збереження екосистем очевидна й актуальна. Зонування природних заповідників характеризує лише основну їх функцію і частково додаткові. У цьому контексті територія природного заповідника може також бути розчленована і за науковими цілями. У такому разі отримується, наприклад, лісотипологічне, топофітогеографічне чи лісорослинне зонування. Якщо у природному заповіднику законом не передбачається функціональне зонування, то даний об’єкт за головною метою є монофункціональним. При цьому на базі моно-функціональних об’єктів можна проводити наукові дослідження, екологічне і соціально-культурне виховання або пасивний відпочинок, хоча ці функції не будуть основними. З таких позицій моно-функціональність об’єкта набуває рис олігофункціональності. Тому можна говорити про олігофункціональне зонування природних заповідників, маючи на увазі і його охоронну зону. Тобто, різниця між підходами до зонування природних заповідників і національних природних парків випливає з їх категоріально-функціональної сутності.
Як відомо, навколо природного заповідника встановлюється охоронна зона, поблизу якої в ідеальному варіанті відводиться господарська ділянка для внутрішніх потреб штату установи. Решта території, а це майже вся площа природного заповідника, складає власне заповідну зону, яка часто потребує диференціації заповідного режиму всупереч законодавчим нормам. З цього приводу С.М. Стойко в 1988 році виділив три принципи оптимізації заповідного режиму:
абсолютної охорони корінних екосистем та екосистем з природною структурою, здатних до саморегуляції;
регульованої охорони в похідних екосистемах, не здатних до саморегуляції;
цільової охорони раритетного генофонду та фітоценофонду, що знаходиться під загрозою.
Таким чином, для деяких природних заповідників залежно від стану рослинності ми пропонуємо проводити олігофункціональне зонування, що передбачає розділення їх територій за однією головною або ще декількома додатковими функціями, а також за різновидностями заповідного режиму. Для біосферних заповідників, національних природних парків, регіональних ландшафтних парків і всіх штучно створених об’єктів природно-заповідного фонду доцільно вживати термін ”по-ліфункціональне зонування”.
Контрольні запитання і завдання
1. Як тлумачити поняття “територіальна організація природно-заповідного фонду”?
2. Які відмінності між “функціональним зонуванням” і “природоохоронним впорядкуванням”?
7.2.2. Проектування природно-заповідних територій після їх створення
Правове поле. На стадії організації функціонування установ природно-заповідного фонду ключовою проблемою є підготовка спеціалізованими проектними (за участю науково-дослідних) установами проектів організації, охорони, відтворення і використання природних комплексів природно-заповідних територій (“проекти організації”), які розробляються відповідно до Закону України “Про природно-заповідний фонд України”. Підставою для розроблення таких проектів є укази Президента України про створення природно-заповідних територій. Вони розробляються для біосферних і природних заповідників, національних природних парків, регіональних ландшафтних парків і всіх штучних об’єктів природно-заповідного фонду - ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків і парків-пам’яток садово-паркового мистецтва. Вищезазначені документи належать до проектної документації з планування територій з комплексним обґрунтуванням природоохоронних заходів. В основу проектів організації входять, наприклад, для національних природних парків, матеріали землеустрою та лісовпорядкування, генеральні плани поселень, проекти інженерних мереж та гідротехнічного будівництва. Сучасні проекти організації, охорони, відтворення і використання природних комплексів природно-заповідних територій складаються з аналітичної записки, обґрунтування природоохоронних заходів та картографічних матеріалів. Методичне забезпечення їх підготовки покладається на спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища України.
Проекти організації для біосферних і природних заповідників, національних природних парків затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища України. На території охоронної зони природного заповідника виставляються небхідні охоронні знаки та інформаційні аншлаги встановленого зразка. Проект організації території регіонального ландшафтного парку, охорони, відтворення та рекреаційного використання його природних комплексів та об’єктів і порядок його реалізації затверджуються обласною радою, тобто державним органом, який прийняв рішення про створення природно-заповідної території. Проекти організації територій ботанічного саду, дендрологічного і зоологічного парків, парків-пам’яток садово-паркового мистецтва (також і проекти утримання та реконструкції) затверджуються органом державної влади, у підпорядкуванні якого перебуває установа, за погодженням зі спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного
середовища щодо об’єктів загальнодержавного значення, і територіальними органами виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища щодо об'єктів місцевого значення. Зоологічні парки можуть організовувати пересувні експозиції тварин, мати у своєму складі підсобні господарства, які створюються для забезпечення тварин кормами. Власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об’єктів, оголошених парками-пам’ятками садово-паркового мистецтва, беруть на себе зобов’язання щодо забезпечення режиму їх збереження.
На сьогоднішній день із нормативно-правової бази проектування територіальної організації природно-заповідних територій чинним є наказ Міністерства охорони навколишнього природного середовища України про затвердження положень про проекти організації територій установ природно-заповідного фонду України (природного заповідника, біосферного заповідника, національного природного парку, регіонального ландшафтного парку), який у 2005 році пройшов державну реєстрацію. До речі, доцільно розробити типове положення про проекти організації територій та об’єктів природно-заповідного фонду, охорони й використання їх природних комплексів, яке варто було б затвердити постановою Кабінету Міністрів України. За змістом затверджені міністерством положення про проекти організації майже автентичні, відрізняються лише деякими категоріальними особливостями. Зокрема, для прикладу відповідним положенням визначено, що проект організації національного природного парку передбачає:
комплексну оцінку території національного природного парку, її господарського використання та запасів природних ресурсів, біотичного та ландшафтного різноманіття, історико-культурних об’єктів, стану інженерно-транспортної інфраструктури, системи зв’язку, медичного забезпечення, побутового обслуговування, рекреаційного, лікувально-оздоровчого та бальнеологічного потенціалу й інших особливостей національного природного парку;
визначення довготривалих та короткострокових оперативних завдань розвитку національного природного парку, охорони, відтворення та рекреаційного використання його природних комплексів та об’єктів, найбільш ефективних шляхів їх вирішення;
проведення науково обґрунтованого функціонального зонування території національного природного парку, встановлення територіально диференційованого режиму збереження, використання та відтворення природних комплексів, біотичного і ландшафтного різноманіття, історико-культурних комплексів та об’єктів;
визначення пріоритетів науково-дослідної, еколого-освітньої та культурно-освітньої діяльності національного природного парку;
розроблення заходів для здійснення моніторингу довкілля, насамперед типових, унікальних та інших особливо цінних природних комплексів, а також видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, Європейського Червоного списку видів тварин і рослин, що перебувають під загрозою зникнення у світовому масштабі, Червоної книги МСОП, рослинних угруповань та типів природних середовищ, занесених до Зеленої книги України, додатків міжнародних конвенцій та угод, стороною яких є Україна, регіональних списків рідкісних та зникаючих видів рослин і тварин, історико-культурних об’єктів;
розроблення пропозицій щодо будівництва та реконструкції об’єктів, необхідних для забезпечення діяльності національного природного парку, інженерного облаштування та благоустрою цієї території, розвитку транспортної мережі, системи зв’язку, побутового обслуговування населення тощо, виконання відповідних проектних робіт;
розроблення заходів з метою здійснення природоохоронних, протиерозійних, протизсувних та протипожежних робіт, відновлення порушених природних комплексів, берегоукріплення, запобігання змінам гідрологічного режиму території національного природного парку;
забезпечення з урахуванням загальнодержавних, регіональних та місцевих потреб, а також інтересів корінних жителів збалансованого ведення лісового і сільського господарства, зокрема виробництва екологічно чистих продуктів харчування, здійснення рекреації, туризму, мисливства та рибальства, традиційних промислів, іншої господарської діяльності на території національного природного парку, яка чинним законодавством не заборонена;
організацію економічно, соціально й екологічно ефективного управління національним природним парком, забезпечення діяльності його служби охорони, інших підрозділів, залучення місцевих жителів та громадськості до виконання відповідних завдань;
визначення загального обсягу запланованих на розрахунковий період необхідних заходів та їх орієнтовної вартості, прогноз ефективності запропонованих заходів.
Структура проектів організації
Додатками до вищезазначених затверджених положень є знову ж таки майже автентичні орієнтовні змісти структури проектів організації. Зокрема, в проекті організації національного природного парку після вступу пропонується далі виділяти такі розділи:
загальні відомості про природно-заповідну територію;
природні умови, ресурси і природоохоронні заходи;
сучасна соціально-економічна характеристика регіону, природно-заповідної території, прогноз їх розвитку, заходи щодо збереження природних комплексів та об’єктів, історико-культурної спадщини;
заходи щодо розвитку рекреаційної сфери;
планування природно-заповідної території;
організація управління діяльністю природоохоронної установи;
заходи на виконання головних завдань.
Вищезазначеним затвердженим положенням визначено, що до проекту організації національного природного парку додаються відповідні офіційні та картографічні документи, а саме:
копія Указу Президента України про створення;
копія Положення про національний природний парк;
копії документів, що засвідчують право установи на користування земельною ділянкою;
карти і картосхеми у форматі географічних інформаційних систем: - розташування території та окремих ділянок (М 1:100000);
- сучасного стану використання території (М 1:50000 -1:25000);
- сучасного впливу лісогосподарських, сільськогосподарських, природних та інших чинників, що обмежують використання території для вирішення рекреаційних та природоохоронних завдань;
- розташування природних ландшафтів, стану рослинного покриву, місць поширення рідкісних та зникаючих видів флори, фауни, рослинних угруповань, занесених до офіційних “червоних переліків”;
- функціонального зонування території (М 1:50000 - 1:25000);
- розподілу лісових земель за переважаючими видами деревних рослин (М 1:50000 - 1:25000);
- розміщення історико-культурних та рекреаційних об’єктів, екологічних стежок і туристичних маршрутів;
- протипожежного впорядкування території (М 1:50000 -1:25000);
проектний план;
узагальнений план перспективного розвитку;
довгострокові ліміти природокористування;
проектувальні відомості і таксаційні описи.
Згідно із затвердженим положенням порядок підготовки проектів організації національного природного парку здійснюється в три етапи. На першому, підготовчому етапі виконується комплекс робіт, спрямованих на збирання відомостей про природні умови та ресурси, істори-ко-культурні, рекреаційні об’єкти, соціально-економічний розвиток та іншої доступної інформації про територію національного природного парку та регіон його розташування. У цей час формуються основні підходи до функціонального зонування території національного природного парку, визначаються перспективи соціально-економічного розвитку даної території, організації наукових досліджень, екологічного моніто
рингу довкілля, розвитку рекреаційної діяльності, уточнюються межі природно-заповідної території на планово-картографічних матеріалах та в природних умовах, розчищаються просіки, окружні межі, виготовляються і встановлюються межові знаки й аншлаги. Підготовчий етап завершується першою виробничою нарадою робочої групи проектувальників, представників замовника та науково-технічної ради національного природного парку, на якій аналізуються установчі документи, вимоги законодавства, визначаються обсяги та репрезентативність зібраної на підготовчому етапі інформації, картографічні й інші матеріали попередніх проектних робіт, а також досліджень на території національного природного парку та прилеглих до нього територіях. За підсумками обговорення визначаються основні вимоги щодо проведення базового етапу підготовки проекту організації.
На другому, тобто базовому етапі розроблення проекту організації території виконуються основні польові та камеральні роботи, які передбачені технічним завданням та рішеннями, що були прийняті на першій виробничій нараді. Після завершення польового періоду проводиться технічна нарада робочої групи, на якій підбиваються підсумки зробленого, оцінюється якість зібраної інформації та виконаних робіт, їх відповідність нормативно-правовим, нормативним та методичним документам, узгоджуються проблемні питання та пропозиції щодо основних проектних рішень.
На третьому, завершальному етапі здійснюється остаточна підготовка проекту організації території національного природного парку з відповідними планово-картографічними й іншими матеріалами в друкованому й електронному вигляді.
За ходом виконання проекту встановлюється моніторинг, причому щорічно визначається стан та оцінка його реалізації, пропозиції щодо змін та доповнень до нього. Головним мірилом виконання є підвищення рівня збереження біотичного та ландшафтного різноманіття, особливо рідкісних та зникаючих видів рослин і тварин, рослинних угруповань і типів екотопів, позитивна динаміка популяцій, відновлення корінних біоценозів та інші показники.
Як вдосконалити типові проекти? На наш погляд, чинні змісти проектів організації, охорони, відтворення і використання природних комплексів природно-заповідних територій ще не є досконалими, а в практичній діяльності природно-заповідної справи на сучасному етапі її розвитку вони навіть не ефективні з точки зору сучасного рівня розвитку екології та охорони природи. Тому вже багато років серед професіоналів йде мова про необхідність розроблення методичного посібника. Він повинен бути написаний на основі геосозологічної концепції, що ґрунтується на панекоцентричних позиціях, на знаннях про закономірності динаміки, функціонування та розвитку і збалансованого використання природних ресурсів екосистем. Сюди також варто закласти ме-241
тодологію механізму системи збереження, використання та відтворення біотичного та ландшафтного різноманіття як природних комплексів, так і окремих їх компонентів, особливо рідкісних і зникаючих елементів екосистем, у взаємозв’язку з відповідними одиницями територіального поділу. Такий підхід стане аналогом природоохоронних зразків мене-джмент-планів європейських країн. Втілюючи цю ідею, здійснюватиметься поступовий перехід від традиційних методів до сучасних вимог і природоохоронних засобів вирішення ландшафтних і таксономічних проблем збереження біоти на природно-заповідних територіях. Як виняток, можуть відображатися лише програмні природоохоронні завдання установ природно-заповідного фонду стосовно наукової чи со-зотехнічної діяльності, власне на всій природно-заповідній території.
Основу проектів організації нового зразка повинні складати не лише пояснювальна записка, але й науково-методичні рекомендації, наукомісткі картографічні матеріали, експертні заключення, тобто документація про державну наукову експертизу від Національної академії наук України, вищих навчальних закладів, громадську наукову експертизу відомих вчених та фахівців у галузі природно-заповідної справи, рішення науково-технічної ради урядового органу управління територіями й об'єктами природно-заповідного фонду та відповідної установи природно-заповідного фонду, додатки та інші документи.
Оскільки вищепредставлена структура проекту організації, на наш погляд, досі залишається методично недовершеною, тому пропонуємо авторську версію структури “Проекту організації території національного природного парку, охорони, відтворення та рекреаційного використання його природних комплексів і об’єктів”, яка складається з двох частин.
Частина 1
НАУКОВІ ЗАСАДИ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ І ЗБЕРЕЖЕННЯ ПРИРОДНИХ КОМПЛЕКСІВ ТА БІОТИЧНОГО РІЗНОМАНІТТЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДНОГО ПАРКУ
1. ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО ТЕРИТОРІЮ
1.1. Адміністративний поділ
1.1.1. Місцезнаходження, площа, адміністративна належність
1.1.2. Причетність до транскордонних природно-заповідних територій
1.2. Абіотичне середовище
1.2.1. Геологічне середовище
1.2.2. Орографічні та геоморфологічні умови
1.2.3. Клімат і погода
1.2.4. Поверхневі та підземні води
1.2.5. Ґрунти
1.2.6. Атмосферні умови
1.3. Біотичне середовище
1.3.1. Рослинний світ (флора і рослинність)
1.3.2. Гриби
1.3.3. Тваринний світ
1.3.4. Інші царства органічного світу
1.4. Характеристика природних ландшафтів
1.5. Характеристика лісового фонду
1.6. Характеристика іншого екофонду
2. ПРИРОДООХОРОННА ОРГАНІЗАЦІЯ ТЕРИТОРІЇ, ЗБЕРЕЖЕННЯ ПРИРОДНИХ КОМПЛЕКСІВ ТА БІОРІЗНОМАНІТТЯ
2.1. Історія заповідання екосистем
2.1.1. Характеристика природно-заповідного фонду
2.2. Оцінка сучасного екологічного стану
2.2.1. Стан забруднення абіотичного середовища
2.2.2. Стан забруднення біотичного середовища
2.2.3. Екологічні конфлікти
2.2.4. Антропогенне навантаження на біорізноманіття
2.3. Організація поліфункціонального зонування
2.3.1. Методичні підходи щодо виділення функціональних зон
2.3.2. Співвідношення і конфігурація функціональних зон
2.3.3. Розподіл і компанування функціональних зон
2.4. Геосозологічні засади збереження природних комплексів
2.4.1. Виділення особливо цінних природних комплексів
2.4.2. Режими збереження особливо цінних лісових комплексів
2.4.3. Режими збереження особливо цінних степових комплексів
2.4.4. Режими збереження природних середовищ, занесених до Бернської конвенції
2.4.5. Режими збереження водно-болотних угідь, занесених до Рам-сарської конвенції
2.4.6. Режими збереження інших особливо цінних природних комплексів
2.4.7. Відновлення природних комплексів
2.4.8. Рекомендації щодо збереження естетичного середовища ландшафтів
2.5. Фітосозологічні засади збереження рослинного світу
2.5.1. Режими збереження популяцій видів рослин, що занесені до офіційних природоохоронних переліків:
- Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої флори та фауни, які перебувають під загрозою зникнення (Вашингтон, 1973);
- Конвенції про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування в Європі (Берн, 1979);
- Червоної книги Міжнародного союзу охорони природи та природних ресурсів (МСОП; 1990, 1997);
- Європейського Червоного списку тварин і рослин, що знаходяться під загрозою зникнення у світовому масштабі (1991);
- Червоної книги України (1996)
2.5.2. Режими збереження популяцій інших рідкісних видів рослин
2.5.3. Культивування зникаючих видів рослин (ех зіііі)
2.5.4. Режими збереження рідкісних фітоценозів, занесених до офіційних природоохоронних переліків:
- Конвенції про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування в Європі (Берн, 1979);
- Зеленої книги України (1987, 2002)
2.6. Зоосозологічні засади збереження тваринного світу
- Режими збереження популяцій видів тварин, що занесені до офіційних природоохоронних переліків:
- Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої флори та фауни, які перебувають під загрозою зникнення (Вашингтон, 1973);
- Конвенції про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування в Європі (Берн, 1979);
- Червоної книги Міжнародного союзу охорони природи та природних ресурсів (МСОП; 1990, 1997);
- Європейського Червоного списку тварин і рослин, що знаходяться під загрозою зникнення у світовому масштабі (1991);
- Угоди про збереження афро-євразійських мігруючих водно-болотних птахів (1996);
- Угода про збереження кажанів у Європі (Лондон, 1991);
- Червоної книги України (1996)
2.6.1. Режими збереження популяцій інших рідкісних видів тварин
2.6.2. Розведення зникаючих видів тварин
2.7. Біосологічні засади збереження природних ресурсів
2.7.1. Обсяги лімітів на використання
2.7.2. Захист лісових ресурсів
2.7.3. Збереження ресурсів лікарських, ягідних, декоративних та інших корисних рослин
2.7.4. Збереження мисливських ресурсів
2.7.5. Збереження рибних ресурсів
2.7.6. Збереження рекреаційних та бальнеологічних ресурсів
2.7.7. Збереження інших видів природних ресурсів
2.7.8. Біологічний моніторинг і зменшення загроз для біоти
2.7.9. Вплив тварин на рослинний світ
2.8. Збереження історико-культурних об’єктів у природному середовищі
Частина II
ЕКОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ЗБАЛАНСОВАНОГО РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДНОГО ПАРКУ
3. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПЕРЕДУМОВИ
3.1. Соціально-економічна організація
3.1.1. Історія освоєння території
3.1.2. Населення, його трудова зайнятість
3.1.3. Загальна соціально-економічна характеристика
3.1.4. Традиційне природокористування
3.1.5. Соціально-економічні конфлікти і шляхи їх вирішення
3.2. Структура агропромислового комплексу та пропозиції щодо його еколого-технологічної оптимізації:
- Промисловість
- Сільське господарство
- Лісове господарство
- Водне господарство
- Мисливське господарство
- Рибне господарство
- Шляхи сполучення та зв’язок
- Меліоративне господарство
- Сфера послуг
- Інші сфери економіки
4. ПЕРСПЕКТИВИ ДІЯЛЬНОСТІ
4.1. Природозахисна діяльність
4.1.2. Служба державної охорони й єгерська діяльність
4.1.3. Екологічний контроль та експертиза
4.1.4. Біотехнічні та созотехнічні заходи
4.1.5. Протипожежне впорядкування
4.1.6. Попередження порушень заповідного режиму
4.1.7. Відновлення порушених територій
4.1.8. Рекультивація й озеленення
4.1.9. Інші види природоохоронної діяльності
4.2. Рекреаційна і туристична діяльність
4.2.1. Концептуальні засади розвитку
4.2.2. Ресурси для рекреації, туризму й оздоровлення
4.2.3. Рекреаційна оцінка природних ресурсів
4.2.4. Оцінка рекреаційного навантаження на природні комплекси
4.2.5. Рекреаційно-туристичне зонування
4.2.6. Форми туризму та його менеджмент
4.2.7. Етнографічні й історико-культурні особливості
4.2.8. Забезпечення рекреаційної і туристичної діяльності
4.2.9. Інфраструктура, маркетинг та участь місцевого населення
4.3. Наукова й еколого-освітня діяльність
4.3.1. Основні напрями розвитку наукових досліджень
4.3.2. Організація ведення Літопису природи
4.3.3. Організація ведення фонового екологічного моніторингу
4.3.4. Ведення кадастру природно-заповідної території
4.3.5. Створення ГІС-технологій
4.3.6. Формування наукових фондів
4.3.7. Організація роботи науково-технічної ради
4.3.8. Інші види наукової діяльності
4.3.9. Основні напрями еколого-освітньої діяльності
4.3.10. Функціонування еколого-освітніх центрів
4.3.11. Функціонування музеїв природи
4.3.12. Видавнича справа
4.3.13. Зв’язки з громадськістю
4.3.14. Інші види еколого-освітньої діяльності
4.3.15. Міжнародна діяльність
4.4. Мисливська та рибальська справа
4.4.1. Нормативи полювання та риболовлі
4.4.2. Типологія, бонітування та характеристика мисливських угідь
4.4.3. Мисливсько-рибальське зонування
4.5. Екологічно збалансована господарська діяльність
4.5.1. Основні засади екологізації природокористування в національному природному парку та прилеглих територіях
4.5.2. Екологізація ведення лісового господарства залежно від функцій зон
4.5.3. Нормативи та режими збалансованого лісокористування
4.5.4. Організація та ведення рибного господарства
4.5.5. Інші види використання природних ресурсів
4.5.6. Управлінська структура та діяльність
4.5.7. Організаційна структура управління
4.5.8. Функціонування установи
4.5.9. Основні техніко-економічні показники
4.5.10. Розрахунок витрат на утримання установи
4.5.11. Очікувана ефективність запроектованих заходів
4.5.12. Розвиток матеріально-технічної бази, капітальне будівництво
4.5.13. Співпраця із землевласниками та природокористувачами
4.5.14. Співпраця з органами місцевої влади
4.5.15. Громадське управління
4.6. Моніторинг виконання Проекту
Для лісових національних природних парків у проекті організації окремим розділом може бути “Охорона, відтворення та використання лісів”, в якому характеризуються стан лісового фонду (категорії лісових
земель, вікові групи природної стиглості насаджень, таксаційні показники, типи лісу), використання та відновлення лісових ресурсів (тенденції змін лісової рослинності, рубання, пов’язані з веденням лісового господарства, інші види рубок, щорічний розмір користування за всіма видами рубок, використання недеревних рослинних ресурсів лісу, лісовідновлення), визначаються заходи для збереження лісових екосистем (захист лісу від шкідників та хвороб, дослідження негативних впливів на лісові екосистеми та здійснення природоохоронних заходів, моніторинг лісових екосистем, збереження пралісів) тощо. Для написання цього розділу необхідно провести польові наукові дослідження, зокрема здійснити інвентаризацію видового та вікового складу дерево-станів, картографічні і топографо-геодезичні роботи, детально описати стан лісів, особливо корінних лісових ділянок, визначити можливості відновлення лісу та реконструкції деревостанів, науково обґрунтувати заходи щодо захисту лісу від шкідників, хвороб, пожеж тощо.
Контрольні запитання і завдання
1. На якому правовому полі створюються проекти організації природно-заповідних територій?
2. Означити сучасну структуру проектів організації природно-заповідних територій.
3. Охарактеризувати концепцію вдосконалення проектів організації природно-заповідних територій.
4. Які особливості проектів організації лісових природно-заповідних територій?
7.2.3. Функціональне зонування
Сутність та об’єкти зонування
Основним наукомістким розділом проектів організації природно-заповідних територій, охорони й використання їх природних комплексів є функціональне зонування, яке розробляється на об'єктивній науковій основі і водночас є однією з основоположних і пріоритетних проблем заповідної геосозології.
Функціональне зонування здійснюється з метою ефективної реалізації основних функцій природно-заповідних територій: збереження цінних природних та історико-культурних комплексів і об’єктів; створення умов для організованого туризму, відпочинку й інших видів рекреаційної діяльності в природних умовах з додержанням режиму збереження заповідних природних комплексів та об’єктів; проведення наукових досліджень природних комплексів та їх змін в умовах рекреаційного використання, розроблення наукових рекомендацій з питань охорони навколишнього природного середовища й ефективного вико
ристання природних ресурсів; проведення екологічної освітньо-виховної роботи, сприяння екологічно збалансованому соціально-економічному розвитку місцевості. Звідси, функціональне зонування - це розділення природно-заповідної територій' на певні ділянки (зони), що будуть мати різні режими збереження, відтворення та використання екосистем.
Функціональне зонування для біосферних заповідників здійснюється згідно із Законом України “Про природно-заповідний фонд України” і за вимогами Севільської стратегії, а для національних природних парків - ще й за рекомендаціями МСОП, а також на підставі затвердженого Положення про установу природно-заповідного фонду. Окрім біосферних заповідників і національних природних парків, воно передбачене для регіональних ландшафтних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків та парків-пам’яток садово-паркового мистецтва (рис. 7.1-7.5).
Рис. 7.1. Оптимальна модель функціонального зонування ботанічного саду
Умовні позначення: 33 - заповідна зона; НЗ - наукова зона; ЕЗ - експозиційна зона; АГЗ - адміністративно-господарська зона.
Згідно із Законом України “Про природно-заповідний фонд України”, для природних заповідників проведення функціонального зонування не передбачено.
У біосферних заповідниках виділяють такі функціональні зони: заповідна, буферна й антропогенних ландшафтів, у деяких випадках -зона регульованого заповідного режиму; в національних природних
парках та аналогічно можливо в регіональних ландшафтних парках -заповідна, господарська, регульованої рекреації та стаціонарної рекреації; в ботанічних садах, дендрологічних парках та парках-пам’ятках садово-паркового мистецтва - заповідна, експозиційна, наукова, адміністративно-господарська; в зоологічних парках - експозиційна, наукова, рекреаційна та господарська. Зонування території національного природного парку, рекреаційна й інша діяльність на його території провадяться відповідно до положення про національний природний парк та проекту організації території національного природного парку, охорони, відтворення та рекреаційного використання його природних комплексів і об’єктів.
Загальні підходи до функціонального зонування
Біосферні заповідники. Відповідно до міжнародних стандартів, функціональне зонування біосферних резерватів, як показано на рисунку 7.2, передбачає таке:
Рис. 7.2. Оптимальна модель поліфункціонального зонування біосферного заповідника
Умовні позначення: 33 - заповідна зона (зона А, заповідне ядро); БЗ - буферна зона (зона В); ЗАЛ - зона антропогенних ландшафтів (зона С, транзитна зона). Функції: ем - екомоніторингова; нд - науково-дослідна; ео - еколого-освітня; е - експериментальна; р - рекреаційна; в - відновлювальна; с - спортивна; тг - традиційного господарювання.
А) правовим чином визначається ядро (або ядра), де відповідно до цілей відбувається довготермінове збереження екосистем, для цього ядро має мати достатній розмір, щоб відповідати цій меті;
В) чітко визначається буферна зона (або зони), яка оточує або є продовженням ядра, в ній може мати місце лише антропогенна діяльність, яка не призводить до корінних змін заповідних екосистем;
С) визначається зовнішня транзитна (або перехідна) територія, де проводиться та розвивається практика збалансованого управління ресурсами.
Головними завданнями в цьому аспекті є виділення за комплексом пропозицій вчених-геосозологів різного природничого фаху, опис функціональних зон та фіксування змін в екосистемах. Функціональне зонування здійснюється для виконання біосферними резерватами таких трьох функцій:
збереження ландшафтів, екосистем, видів та генетичних різновидів;
сприяння економічному, соціально-культурному, екологічно збалансованому та загальному гуманістичному розвитку;
підтримка демонстраційних проектів, освіти, просвіти, наукових досліджень, фонового екомоніторингу у сфері моніторингу довкілля на глобальному, національному та регіональному рівнях.
При цьому всі зони покликані виконувати завдання збереження та розвитку екосистем, а також забезпечувати досягнення наукових цілей. Найефективнішим для функціонального зонування є розташування зон концентричними колами, де центральне коло складає заповідна зона (рис. 7.2- ідеальний варіант, рис. 7.3- реальний варіант з проекту організації"). Небажаним для збереження екосистем є запровадження функціонального зонування за дрібномозаїчним малюнком, коли заповідна зона межує із зоною антропогенних ландшафтів. Пріоритетне і визначальне значення для виконання біосферним резерватом першої й основної функції у функціональному зонуванні має заповідна зона, тому вона виділяється у першу чергу.
Пропозиції вчених-геосозологів щодо величин співвідношення та взаємного розташування функціональних зон повинні базуватися на науково-теоретичних положеннях про екологічний стан, динаміку, поширення, кількісний і якісний склад елементів екосистем, причому особлива увага має надаватися їх раритетним компонентам. Величини площ функціональних зон визначаються залежно від необхідності збереження екосистем різного ступеня стабільності, який встановлюється за переважаючим у зоні типом ландшафту та рослинності і рівнем їх розвитку. Цей принцип в значній мірі застосований для функціонального зонування біосферного заповідника “Асканія-Нова” (рис. 7.3).
Ступінь стабільності визначається за співвідношенням природних та антропогенних змін екосистем. Такі підходи можуть бути властиві і для інших поліфункціональних природно-заповідних територій.
Рис. 7.3. Функціональне зонування біосферного заповідника “Асканія-Нова”
Умовні позначення: 1 - Великий Чапельський під (заповідано 1966 року); 2- ділянка “Північна” (1966 рік); 3- зоологічний парк (1887 рік); 4- дендрологічний парк (1887 рік); 5-ділянка “Стара” (1898 рік); 6-ділянка “Південна" (1966 рік); 7 - ділянка “Успенський степ”.
Природні заповідники. Вся територія природного заповідника, умовно кажучи, насправді виконує функцію заповідної зони. Для забезпечення необхідного режиму збереження природних комплексів та об’єктів природних заповідників, запобігання негативному впливу господарської діяльності на прилеглих до природних заповідників землях установлюються охоронні зони, розміри яких визначаються відповідно до їх цільового призначення на основі спеціальних обстежень ландшафтів та господарської діяльності. Крім цього, проектом організації території природного заповідника й охорони його природних комплексів може бути передбачено виділення земельних ділянок для задоволення господарських потреб заповідника та його працівників у сінокосах, випасах, городах та паливі відповідно до встановлених нормативів. На нашу думку, ця ділянка може складати не більше 1-2 % площі природно-заповідної території. Таким чином, природний заповідник володіє елементами біосозологічного олігофункціонального зонування.
Національні природні парки. На другій світовій конференції щодо розвитку національних парків у світі, яка відбулася в Йеллоустонсь-кому національному парку в 1972 році, було висунуто цілий ряд вимог: територія національного парку повинна підлягати функціональному зонуванню з чітким використанням кожної із зон, обмежити або повністю заборонити користування автотранспортом, використовувати менш
загрозливий вид пересування, ретельно обґрунтовувати необхідність будівництва мережі доріг, зменшувати інтенсивність потоків рекреантів, пропонуючи їм паліативні природні території поза межами національного парку. Функціональне зонування національного парку є головною передумовою його розвитку, гарантією якісного збереження біорізноманіття та раціонального екологічно спрямованого природокористування. Функціональне зонування здійснюється для виконання національним парком таких функцій:
збереження біорізноманіття на рівні ландшафтів, екосистем, видів, популяцій та генетичних різновидів;
сприяння науковому, рекреаційному, туристичному, еколого-освітньому, культурно-виховному й іншому гуманістичному розвитку;
забезпечення екологічно збалансованого природокористування.
При виділенні функціональних зон повинні враховуватися типові, репрезентативні та рідкісні для природно-географічного регіону екосистеми та їх екологічний стан. Всі зони у різній мірі покликані виконувати завдання збереження та розвитку екосистем, а також забезпечувати досягнення конкретних наукових цілей.
Нині для природно-заповідних територій не існує єдиної моделі структури, досі не розроблені загальні теоретичні і методичні питання поліфункціонального зонування. Сьогодні жодний вітчизняний чи міжнародний документ не дає детальної інформації щодо критеріїв зонування. Вже на стадії створення природно-заповідної території науковим обґрунтуванням передбачається проектування попереднього функціонального зонування, заповідною зоною якого охоплюється максимальна кількість об’єктів біоти та ландшафтів, які знаходяться під міжнародною та національною юрисдикцією або науковим контролем.
У зв’язку з цим найбільш науково цікавою виявилася проблема щодо національних природних парків України. У нашій державі вже є певний досвід проведення поліфункціонального зонування територій національних природних парків. Воно здебільшого проводиться за вільним типом: загальний рисунок мозаїчний, ділянки кожної зони представлені декількома контурами В цьому відношенні кожний конкретний приклад з практики представляє неабиякий науковий і соціально-екологічний інтерес, як це показано на рисунку 7.4 для національного природного парку “Синевир”.
При виділенні функціональних зон повинні враховуватися рідкісні, типові та репрезентативні для природно-географічного регіону екосистеми місцевостей. їх число, конфігурації і назви залежать від конкретного розташування еколого-ценотичних, флористичних, ландшафтних, ресурсних, соціальних та інших чинників. Часто виникають різні модифікації зонування, які випливають із особливостей еколого-ценотичних та ландшафтних умов зростання рослинності. При розробленні принципів зонування також враховуються зональні й азональні, гірські і рівнинні, вододільні та заплавні умови місцевостей.
Рис. 7.4. Оптимальне функціональне зонування національного природного парку “Синевир”
Умовні позначення (для ділянок заповідної зони): 1 - гірський хребет, який простягається від найвищої вершини гори Стримба (1719 м н.р.м.) через гору Занога до гирла р. Песся, а західним відрогом до гори Гропа. Тут збереглися корінні смерекові та ялицвво-смерекові ліси і приполонинські праліси, які регулюють стік і гідрологічний баланс потоків Песся, Сухар, Яворовець. На цій території знаходиться унікальний утвір природи озеро-болото Озір-це (1,2 га), яке заболочується плавами, населеними рідкісними видами рослин, водночас двома шляхами - від центру і периферії: 2 - північний схил вершини гори Горб (1712 м н.р.м.), на якому представлена субальпійська флора і рослинність, виявлені вапнякові відслонення, де зростають рідкісні види рослин; 3 - басейн потоку Квасовець із буковими квазіпралісами; 4 - східний мегасхил гори Кам'янка зі смерековими лісами і субальпійською рослинністю; 5 - оліготрофне зі сферичною поверхнею болото Глуханя.
Поліфункціональне зонування здійснюється за поділом території на легітимні функціональні зони, склад котрих може бути удосконалений залежно від пріоритетних завдань установ природно-заповідного фонду (рис. 7.5).
Рис. 7.5. Оптимальна модель функціонального зонування національного природного парку
Умовні позначення: 33 - заповідна зона; ЗРР - зона регульованої рекреації; ЗСР - зона стаціонарної рекреації; ГЗ - господарська зона.
З огляду важливості територіального природоохоронного устаткування, основними проблемами, що пов’язані з поліфункціональним зонуванням національних природних, є:
відсутність стандартів для вибору природних територій та їх конфігурацій, на яких передбачається створити парки;
потреба в удосконаленні існуючих назв функціональних зон;
визначення напрямів діяльності парків на основі пріоритетних функцій;
розробка нормативно-методичної бази механізму проведення поліфункціонального зонування;
дослідження наукових засад і вироблення практичних рекомендацій для встановлення оптимальної площі заповідної зони.
Щодо проблеми із назвами, то при найменуванні функціональних зон доцільно, насамперед, користуватися правилом пріоритетності і логічної послідовності, за яким назва зони визначається за основною функцією. В такому разі недопустимим є дублювання чи підміна понять 254
і натомість доцільним є дотримання принципу “функція - зона”. Для виконання однієї головної функції зона може поділятися на підзони. Виходячи із практичної необхідності забезпечення парками своїх основних функцій та проаналізувавши сутність і зміст назв легітимних функціональних зон, необхідним є використання незалежно від їх катетеризації наступних назв функціональних зон: заповідна (підзони абсолютної та регульованої заповідності), рекреаційна (підзони регульованої та стаціонарної рекреації), відновлення екосистем, науково-освітня, ландшафтно-історична, збалансованого природокористування (підзони лісового, сільського, рибного, водного, полонинського господарювання тощо), урбаністична.
Щодо оптимальної площі, то територіальний мінімум заповідної зони може обчислюватися від площі всієї території парку та, зокрема, від площі, зайнятої природними екосистемами. Найбільші площі заповідної зони виділяються в національних природних парках центральноєвропейського типу. Тому ефективнішим методом функціонального зонування є розробка схеми розташування зон концентричними колами, де центральне коло складає заповідна зона. У разі неможливості розташування зон концентричними колами запроваджуються інші гео-созологічно доцільні модифікації функціонального зонування - круп-номозаїчне, кластерне, паліативне та інше. Небажаним для збереження екосистем є функціональне зонування за дрібномозаїчним малюнком, а також розташування заповідної зони підряд із господарською зоною. Функціональне зонування може мати і специфічні риси залежно від географічного місцерозташування національного природного парку.
Регіональні ландшафтні парки. Згідно із Законом України “Про природно-заповідний фонд України", для регіональних ландшафтних парків може бути запроваджене функціональне зонування, яке передбачене для національних природних парків, тому мова може йти лише про особливості функціонального зонування. У зв'язку із цим Т.Л. Андрієнко з колегами вважає, що на території регіонального ландшафтного парку замість заповідної зони доцільним є виділення заказної (резерватної) зони. До неї можуть бути віднесені території заказників, пам'яток природи, заповідних урочищ, які мають місце на території парку. З цим можна погодитися, але режим заповідних урочищ не дозволяє віднести цю категорію до заказної зони. У такому разі заказна зона здебільшого стане територіально роз’єднаною з режимом, який передбачений для заказників та пам’яток природи. У межах заказної зони недоцільно проводити масові екскурсії та рекреацію, хіба що можливе здійснення спеціальних екологічних екскурсій та відвідування з науковими і пізнавальними цілями. Площа заказної зони може бути різною, але вчені рекомендують- 10-25% від площі території регіонального ландшафтного парку.
Характеристика функціональних зон
Заповідна зона. До неї включаються території, призначені для збереження і відновлення найбільш цінних природних та мінімально порушених антропогенними факторами природних комплексів, генофонду рослинного і тваринного світу, її режим визначається відповідно до вимог, встановлених для природних заповідників. Тобто, заповідна зона створюється з метою довічного зберігання екосистем в абсолютно заповідному та регульовано заповідному режимах. Відвідування її забороняється, крім випадків, коли воно пов'язано з проведенням наукових досліджень. Абсолютно заповідний режим застосовується для екосистем, які не потребують втручання і можуть самостійно розвиватися в недоторканому стані. Регульований заповідний режим застосовується для екосистем, в яких при абсолютно заповідному режимі відбуваються небажані негативні природні або антропогенні зміни, які призводять до деградації заповідних екосистем чи їх компонентів. Залежно від необхідності застосування зазначених вище видів заповідного режиму, на основі наукових обґрунтувань зона може поділятися на дві підзони - абсолютної заповідності та регульованої заповідності.
Оптимальною формою для збереження екосистем заповідної зони є компактна округла або овальна. Межі заповідної зони проводяться здебільшого за природними контурами екосистем (басейни верхів’їв рік, їх русла, вододіли, гірські хребти, береги водойм, лісові виділи тощо), рідше за штучно створеними контурами (квартальні просіки, лінії електропередач, трубопроводи, старі ґрунтові дороги тощо).
Заповідна зона біосферного заповідника може мати ділянки особливо цінних природних комплексів у межах інших зон. У разі виділення таких комплексів у межах зони антропогенних ландшафтів вони оточуються ділянками буферної зони. Заповідна зона національного природного парку, як правило оточується зоною регульованої рекреації, зрідка зоною стаціонарної рекреації, якщо вона на межі із заповідною зоною представлена природними територіями шириною не менше одного кілометра.
Особливо цінні природні комплекси можуть бути представлені заказниками, пам’ятками природи та заповідними урочищами у відповідних зонах (господарській, регульованої та стаціонарної рекреації). У ландшафтному аспекті заповідна зона має охоплювати всі корінні і найбільш збережені природно-територіальні комплекси, а також рідкісні для України типи ландшафтів. Для витримання компактності зони до неї можуть бути долучені й інші частково змінені або довготривало похідні екосистеми на незначних площах, що мають наукове або еколога стабілізуюче значення (ділянки відновлення екосистем, кормової бази для ратичних тварин, невеликі сінокоси, ділянки відновлення гідрологічного режиму, збереження та відновлення рослинних угруповань, які історично сформувалися, видів рослин і тварин, які зникають тощо).
У таксономічному аспекті до заповідної зони мають бути віднесені ділянки, де виявлені об’єкти біорізноманіття, які ввійшли до “червоних списків” (Європейський Червоний список тварин і рослин, що знаходяться під загрозою зникнення у світовому масштабі; Червона книга МСОП; Червона книга України), Зеленої книги України, а також до конвенцій, міжнародних угод (Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів; Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що знаходяться під загрозою зникнення - "СІТЕ8”; Конвенція про охорону мігруючих видів дикої фауни, відповідно Угода про збереження афро-євразійських мігруючих водно-болотних птахів; Конвенція про збереження дикої фауни і флори та природних середовищ існування у Європі тощо).
Величина площі заповідної зони визначається за міжнародними стандартами для біосферних резерватів та національних парків. Вони залежать від ступеня стабільності екосистем та рівня антропогенної змі-неності природних ландшафтів у відповідній фізико-географічній зоні чи гірській країні. У разі неможливості віднесення біорізноманіття зазначених вище категорій до основного ядра заповідної зони, їх місцезростання набувають статусу особливо цінних природних комплексів в інших зонах. Мінімальна величина ділянки заповідної зони при крупномозаїч-ній її структурі має бути більшою за площу однієї тисячі гектарів.
Заповідна зона природно-заповідної території, яку створено у відносно екологічно стабільних регіонах та малопорушених природних територіях на високогірних, гірсько-лісових, рівнинно-лісових, водно-болотних, зандрових, лиманних, солончакових і плавневих елементах ландшафтів та морських акваторій має становити: для біосферного заповідника не менше 50 % від всієї його площі або 75 % від площі його природних територій; для національного природного парку - більше третини від усієї його площі, оскільки повинна стати його репрезентативною частиною для суворої охорони.
Заповідна зона природно-заповідної території, яку створено в екологічно малостабільних регіонах та середньопорушених природних територіях на лісостепових, лучно-лісових, заплавних, прісноводних та інших елементах ландшафтів має становити: для біосферного заповідника не менше 40 % від усієї його площі, для національного природного парку - більше 20 % від усієї його площі.
Заповідна зона природно-заповідної території, яку створено в екологічно нестабільних регіонах та на сильнопорушених природних територіях степових, лучних, байрачних, літоральних, піщано-черепашкових, скельних, подових та інших рідкісних елементах ландшафтів має становити: для біосферного заповідника не менше третини від усієї його площі або 25 % від площі його природних територій, для націо-
пального природного парку - 15 % від усієї площі або 10 % від його природних територій.
Зона регульованого заповідного режиму. До неї в межах біосферних заповідників можуть включатися регіональні ландшафтні парки, заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища з додержанням вимог щодо їх охорони, встановлених для цих категорій, а також особливо цінні природні комплекси, що знаходяться в усіх функціональних зонах, опріч заповідної.
Наукова зона. В її межах проводиться науково-дослідна робота, розміщуються колекції, експериментальні ділянки, наукові полігони, постійні і тимчасові пробні площі тощо. На відвідування її мають право лише наукові співробітники та науково-технічний персонал установи природно-заповідного фонду у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків, а також спеціалісти інших установ з дозволу адміністрації.
Буферна зона. До неї включаються території, виділені з метою запобігання негативному впливу на заповідну зону господарської діяльності на прилеглих територіях, її режим визначається відповідно до вимог, встановлених для охоронних зон природних заповідників. Тобто, вона створюється для упередження впливу екзогенних факторів на екосистеми заповідної зони, чітко виділяється на плані зонування, де її контури повинні оточувати заповідну зону. Ширина буферної зони визначається за науковими рекомендаціями, може збільшуватися залежно від виникнення загроз, але не може бути меншою одного кілометра. Буферною зоною необхідно оточувати особливо цінні природні комплекси, що мають місце у зоні антропогенних ландшафтів. У цьому випадку її ширина також визначається науковими рекомендаціями.
Охоронна зона. Відповідно до Закону України “Про природно-заповідний фонд України” охоронні зони створюються навколо природних заповідників. У разі необхідності вони можуть установлюватися на територіях, прилеглих до окремих ділянок національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, а також навколо заказників, пам’яток природи, заповідних урочищ, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків та парків-пам’яток садово-паркового мистецтва. В такому разі розміри охоронної зони визначаються відповідно до її цільового призначення на основі спеціальних обстежень господарської діяльності на прилеглих територіях, причому охоронна зона враховується під час розробки проектно-планіровочної та проектної документації. Режим охоронних зон територій та об’єктів природно-заповідного фонду визначається з урахуванням характеру господарської діяльності на прилеглих територіях, на основі оцінки її впливу на навколишнє природне середовище. В охоронних зонах не допускається будівництво промислових та інших об’єктів, розвиток господарської діяльності, яка може призвести до негативного впливу на території та
об’єкти природно-заповідного фонду. Оцінка такого впливу здійснюється на основі екологічної експертизи.
Зона регульованої рекреації (також “рекреаційна”). Вона створюється для запобігання негативному впливу природних чи антропогенних факторів на екосистеми заповідної зони, а також регулювання рекреаційних потоків. Зона регульованої рекреації має бути виділена на плані зонування, де її контури повинні оточувати заповідну зону. Ширина оточуючої смуги визначається науковими рекомендаціями, але є не меншою одного кілометра. До зони регульованої рекреації відносяться лише природні території, що мають, насамперед, рекреаційне, еколого-освітнє, культурно-виховне та науково-пізнавальне значення. Площа зони регульованої рекреації в національному природному парку не повинна бути більшою за площу заповідної зони, яка поряд із рекреаційним значенням відіграє пріоритетну природоохоронну роль. У регіональному ландшафтному парку площа цієї зони може складати половину всієї території або зменшуватися на користь заповідної зони. Зона регульованої рекреації охоплює екологічні стежки, маршрути постійних екскурсій та екологічного туризму. В її межах проводяться короткостроковий відпочинок та оздоровлення населення, огляд особливо мальовничих і пам'ятних місць. Тут забороняються рубки лісу головного користування, промислове рибальство й промислове добування мисливських тварин, інша діяльність, яка може негативно вплинути на стан природних комплексів та об'єктів заповідної зони. Тут зберігається існуючий ландшафт, хоча можливі заходи з реконструкції ландшафту і ренатуралізації окремих ділянок. На відповідних угіддях цієї зони може вестися господарство відповідно до екологічного законодавства без корінного перетворення екосистем.
Зона стаціонарної рекреації (також “рекреаційна”). Вона призначена для розміщення об'єктів рекреаційної інфраструктури, сфери послуг- готелів, мотелів, кемпінгів, а також адміністративних будинків, приміщень для екскурсійного бюро, науки, екологічної освіти і просвіти, будівель торгового, культурного призначення, сюди ж можна долучити й оздоровчі заклади, спортивні площадки та поля, об’єкти історико-культурної спадщини тощо. Зона стаціонарної рекреації межує із зоною регульованої рекреації та господарською зоною. Площа зони стаціонарної рекреації є найменшою серед інших зон національного природного парку (може досягати до 10 відсотків).
Експозиційна зона. Вона призначена для стаціонарного утримання тварин і рослин та використання їх у культурно-пізнавальних цілях. Її відвідування дозволяється в порядку, що встановлюється адміністраціями установ штучно створених об’єктів природно-заповідного фонду.
Зона антропогенних ландшафтів. До неї включаються території традиційного землекористування, лісокористування, водокористування, місць поселення, рекреації та інших видів господарської діяльності. Вона також виділяється для активізації та розвитку збалансованого менеджменту природних ресурсів. Зона антропогенних ландшафтів оточує по периферії буферну зону, не обмежується у просторі, її розміри можуть змінюватись у зв’язку з проблемами, що виникають у біосферному заповіднику.
Господарська зона (також “адміністративно-господарська”). Вона виділяється для активізації та розвитку збалансованого менеджменту природних ресурсів. Як правило, вона може оточувати зони стаціонарної та регульованої рекреації, не обмежується у просторі, її розміри можуть мінятися у зв’язку із проблемами, що виникають. Площа господарської зони має бути меншою за площу зони регульованої рекреації, яка також відіграє охоронну роль. Вона може зменшуватися на користь зони стаціонарної рекреації. У межах цієї зони проводиться господарська діяльність, спрямована на виконання покладених на установу природно-заповідного фонду завдань. Тут знаходяться населені пункти, сільськогосподарські угіддя, об’єкти комунального призначення установи, а також землі інших землевласників та землекористувачів, включені до складу природно-заповідної території, на якій господарська діяльність здійснюється з додержанням загальних вимог законодавства щодо охорони навколишнього природного середовища. Сюди відносяться також землі, які знаходяться в охоронних зонах суворого режиму джерел водопостачання, небезпечних зонах газопроводів, компресорних і газорозподільчих станцій тощо.
Таким чином, для кожної функціональної зони з врахуванням особливостей її території встановлюються режими збереження, відтворення та використання природних комплексів та об’єктів, які є підставою для планування всієї природоохоронної та господарської діяльності, при цьому здійснюються обмеження землекористування в різних функціональних зонах. Окремі режими збереження мають встановлюватися на особливо цінних щодо біотичного та ландшафтного різноманіття ділянках тих зон, загальний режим збереження яких не є достатнім.
Контрольні запитання і завдання
1. Визначити сутність функціонального зонування природно-заповідних територій.
2. Які існують підходи до функціонального зонування заповідників, національних природних і регіональних ландшафтних парків?
3. Дати коротку характеристику функціональних зон природно-заповідних територій.
4. Чим характерні функціональні зони штучних об’єктів природно-заповідного фонду?
7.3. Режими збереження екосистем
Нормативне регулювання
Правовий режим територій та об’єктів природно-заповідного фонду - це сукупність науково обґрунтованих природоохоронних вимог, норм і правил, які визначають правовий статус, призначення, характер допустимого впливу, порядок збереження, відтворення і використання природних ресурсів природно-заповідного фонду з урахуванням специфіки його категорій та їх цільового призначення.
Біосферний заповідник. Відповідно до Закону України “Про природно-заповідний фонд України" в біосферному заповіднику установлюється диференційований режим збереження, відтворення та використання природних комплексів згідно з функціональним зонуванням. Збереження біотичного та ландшафтного різноманіття забезпечується шляхом:
установлення заповідного та заказного режимів;
організації систематичних спостережень за станом заповідних природних комплексів та об’єктів;
проведення комплексних досліджень з метою розробки наукових основ збереження природних комплексів та об’єктів, їх ефективного використання;
додержання вимог щодо збереження заповідних природних комплексів та об’єктів під час здійснення господарської, управлінської та іншої діяльності;
розробки проектної і проектно-планіровочної документації, землевпорядкування, лісовпорядкування, проведення екологічних експертиз заповідних природних комплексів та об’єктів;
запровадження економічних важелів стимулювання збереження заповідних природних комплексів та об’єктів;
здійснення державного та громадського контролю за додержанням режиму збереження, відтворення та використання охоронних природних комплексів та об’єктів;
встановлення підвищеної відповідальності за порушення режиму збереження, відтворення та використання охоронних природних комплексів та об’єктів, а також за їх знищення та пошкодження;
проведення широкого міжнародного співробітництва в природоохоронній сфері;
проведення інших заходів з метою збереження територій та об’єктів природно-заповідного фонду.
Природний заповідник. Відповідно до Закону України “Про природно-заповідний фонд України" в природному заповіднику забороняється:
будь-яка господарська та інша діяльність, що суперечить цільовому призначенню природного заповідника, порушує природний розвиток процесів та явищ або створює загрозу шкідливого впливу на його природні комплекси та об'єкти, а саме: будівництво споруд, шляхів, лінійних та інших об'єктів транспорту і зв’язку, не пов’язаних з діяльністю природних заповідників, розведення вогнищ, влаштування місць відпочинку населення, стоянка транспорту, а також проїзд і прохід сторонніх осіб, прогін свійських тварин, пересування механічних транспортних засобів, за винятком шляхів загального користування, лісосплав, проліт літаків та вертольотів нижче 2000 метрів над землею, подолання літаками звукового бар’єру над природно-заповідною територією та інші види штучного шумового впливу, що перевищують установлені нормативи;
геологорозвідувальні роботи, розробка корисних копалин, порушення ґрунтового покриву та гідрологічного і гідрохімічного режимів, руйнування геологічних відслонень, застосування хімічних засобів;
усі види лісокористування, а також заготівля кормових трав, лікарських та інших рослин, квітів, насіння, очерету, випасання худоби, вилов і знищення диких тварин, порушення умов їх оселення, гніздування, інші види користування рослинним і тваринним світом, що призводять до порушення природних комплексів та об’єктів;
мисливство, рибальство, інтродукція нових видів тварин і рослин, проведення заходів з метою збільшення чисельності окремих видів тварин понад допустиму науково обґрунтовану ємність угідь, збирання колекційних та інших матеріалів, за винятком матеріалів, необхідних для виконання наукових досліджень.
Для збереження і відтворення корінних природних комплексів, проведення науково-дослідних робіт та виконання інших завдань у природному заповіднику відповідно до проекту організації його території та охорони природних комплексів допускається:
виконання відновлювальних робіт на землях з порушеними корінними природними комплексами, а також здійснення заходів щодо запобігання змінам природних комплексів природного заповідника внаслідок антропогенного впливу - відновлення гідрологічного режиму, збереження та відновлення рослинних угруповань, що історично склалися, видів рослин і тварин, які зникають тощо;
здійснення протипожежних і санітарних заходів, що не порушують заповідного режиму; спорудження у встановленому порядку будівель та інших об'єктів, необхідних для виконання поставлених завдань;
збір колекційних та інших матеріалів, виконання робіт, передбачених планами довгострокових стаціонарних наукових досліджень, проведення екологічної освітньо-виховної роботи.
У разі термінової необхідності за клопотанням науково-технічної ради природного заповідника з дозволу центрального органу виконавчої влади в галузі охрони навколишнього природного середовища на території природного заповідника можуть проводитися заходи, спрямовані на термінове збереження природних комплексів та об’єктів, ліквідацію наслідків аварій, стихійного лиха та в інших цілях, що не передбачені проектом організації території природного заповідника та охорони його природних комплексів. Для ліквідації наслідків аварій та стихійного лиха, в результаті яких виникає пряма загроза життю людей чи знищення заповідних природних комплексів та об’єктів, особливо термінові заходи здійснюються за рішенням дирекції природного заповідника.
Національний природний парк, регіональний ландшафтний парк. Відповідно до Закону України “Про природно-заповідний фонд України” на цих природно-заповідних територіях з урахуванням природоохоронної, оздоровчої, наукової, рекреаційної, історико-культурної та інших цінностей природних комплексів та об’єктів, їх особливостей встановлюється диференційований режим щодо їх збереження, відтворення та використання згідно з функціональним зонуванням.
Заказник. Відповідно до Закону України "Про природно-заповідний фонд України” на території заказника обмежується або забороняється діяльність, яка суперечить цілям і завданням цієї категорії. Гос-подарська, наукова та інша діяльність, що не суперечить цілям і завданням заказника, проводиться з додержанням загальних вимог законодавства щодо охорони навколишнього природного середовища. Власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів, оголошених заказником, беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму збереження, відтворення та використання охоронних природних комплексів та об’єктів.
Пам’ятка природи. Відповідно до Закону України “Про природно-заповідний фонд України” на території пам'яток природи забороняється будь-яка діяльність, що загрожує збереженню або призводить до деградації чи зміни первісного стану природних комплексів та об’єктів. Власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об’єктів, оголошених пам’ятками природи, беруть на себе зобов’язання щодо забезпечення режиму збереження, відтворення та використання охоронних природних комплексів та об’єктів.
Заповідне урочище. Відповідно до Закону України “Про природно-заповідний фонд України” на території заповідних урочищ забороняється будь-яка діяльність, що порушує природні процеси, які відбуваються у природних комплексах, включених до їх складу, відповідно до вимог законодавства, встановлених для природних заповідників. Власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів, оголошених заповідними урочищами, беруть на себе зо-
бов’язання щодо забезпечення режиму збереження заповідних природних комплексів та об’єктів.
Ботанічний сад, дендрологічний парк, парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва. Відповідно до Закону України “Про природно-заповідний фонд України” на цих штучно створених об'єктах природно-заповідного фонду забороняється будь-яка діяльність, що не пов’язана з виконанням покладених на них завдань і загрожує їх збереженню. Тут забезпечується проведення екскурсій та масовий відпочинок населення, здійснюється догляд за зеленими насадженнями, включаючи санітарні рубки, рубки реконструкції та догляду з підсадкою дерев і чагарників ідентичного видового складу замість загиблих, вживаються заходи щодо запобігання самосіву, збереження композицій із дерев, чагарників та інших декоративних рослин (квітів), трав’яних газонів тощо.
Зоологічний парк. Відповідно до Закону України “Про природно-заповідний фонд України” і типового положення про зоологічний парк на його території забороняється діяльність, що не пов’язана з виконанням покладених на нього завдань і загрожує збереженню сприятливих умов утримання, розведення та збереження тварин, тобто будівництво споруд, доріг, трубопроводів, ліній електропередач та інших комунікацій, які не пов’язані з діяльністю зоопарку; дії, що змінюють гідрологічний режим території зоопарку або призводять до перевищення шумового порогу; проїзд і прохід сторонніх осіб на закритих для цього територіях без дозволу адміністрації; вхід відвідувачів з тваринами тощо.
Таким чином, на думку багатьох вчених, з якою не можна не погодитись, і виходячи із специфіки категорій, варто виділити три “щаблі суворості охорони" територій та об’єктів природно-заповідного фонду України.
/. Природно-заповідні території високого рівня охорони: природний заповідник, заповідні зони біосферного заповідника, національного природного парку, регіонального ландшафтного парку, ботанічного саду, дендрологічного парку, парку-пам’ятки садово-паркового мистецтва, заповідне урочище.
II. Природно-заповідні території середнього рівня охорони: пам'ятка природи, заказник, зона регульованого заповідного режиму та буферна зона біосферного заповідника, зона регульованої рекреації національного природного парку та регіонального ландшафтного парку, наукова й експозиційна зони ботанічного саду, дендрологічного парку, парку-пам’ятки садово-паркового мистецтва та зоологічного парку, рекреаційна зона зоологічного парку.
III. Природно-заповідні території низького рівня охорони: зона стаціонарної рекреації національного природного парку та регіонального ландшафтного парку, господарська зона національного при
родного парку, регіонального ландшафтного парку та зоологічного парку, адміністративно-господарська зона ботанічного саду, дендрологічного парку, парку-пам’ятки садово-паркового мистецтва, зона антропогенних ландшафтів біосферного заповідника, охоронна зона і господарська ділянка природного заповідника та інших відповідних природно-заповідних територій.
Наукові основи режимів збереження
Одним із найважливіших питань функціональної екосозології є опрацювання теоретичних засад стратегії режимів збереження екосистем. Дана проблема залишається ще досить слабо дослідженою, хоча достатньо методологічно усвідомленою і созотехнічно спричиненою. Найпродуктивніше вона вивчалася на прикладі природних заповідників, хоча питання заказного режиму (або інших видів) збереження вже неодноразово піднімалися, однак їх вирішення так і не було поставлено на наукову основу.
Окремо для кожного природно-територіального комплексу чи об'єкта (екосистеми, біоценозу, популяції тощо) природно-заповідної території за науково обґрунтованим підходом визначається вид режиму збереження. Перелік видів режимів збереження в цілому для природно-заповідної території розробляється за системним підходом, де система режимів збереження за принципом комплексності об’єднує форми охорони (пасивна, активна), власне види режимів збереження та їх об’єкти на різних рівнях організації природно-заповідної території. За основу необхідно взяти принаймні п’ять базових видів режимів збереження, а саме: абсолютної заповідності, регульованої заповідності, заказний, непрямого збереження, відтворення, а також збалансованого природокористування (рис. 7.6).
Рис. 7.6. Системність режимів збереження екосистем
У науковій літературі зазначалося, що режими збереження рослинності є однією з найскладніших і дискусійних фітосозологічних проблем. Зокрема, Ю.А. Ісаков у 1975 році був одним із перших, хто на наукових геосозологічних принципах запропонував способи збереження екосистем у природних заповідниках. Слідом за ним загальнотеоретичні питання активної охорони рослинних угруповань намагалися вирішувати інші відомі вчені. Вивчення поведінки фітоценозів залежно від різних режимів збереження та використання розпочалося на основі типологічної організації рослинного покриву. Більшість досліджень цього плану не розкрили наукової сутності процесу збереження, а трактувалися здебільшого за візуальними спостереженнями, не вдаючись до з’ясування ценофункціональних механізмів існування рослинності. Як для трав’яних, так і для деревоморфних фітоценозів вирішувалася лише дилема втручання чи невтручання в ценоструктури з метою регулювання їх стабільності.
Найбільш опрацьованими і водночас піонерними виявилися праці про режими збереження степових фітоценозів, у яких вказується на доцільність управління екосистемами у зв’язку з негативним впливом фактору режиму абсолютної заповідності на стабільність і динаміку біорізноманіття, про необхідні засоби імітації дії природних факторів. До аналогічних висновків прийшли дослідники на прикладі інших трав’яних типів рослинності - лучного, болотного тощо. Експериментальними даними доведено, що в умовах режиму абсолютної заповідності трав’яні угруповання трансформуються, змінюється їх ценострук-тура, зникають рідкісні види, особливо ценотично нестійкі. Здебільшого для них можна застосувати режими регульованої заповідності, заказ-ний або прямого чи опосередкованого збалансованого природокористування.
Складнішим виявилося питання щодо режимів збереження фітоценозів, в яких домінантами виступають деревні та дерев’янисті біоморфи. Особливо дискусійним є питання про режими збереження лісових фітоценозів. Відразу треба зауважити, що воно потребує вироблення глибоких знань про механізми функціонування лісових екосистем на різних рівнях їх ценотичної організації. Тому на сучасному етапі розвитку лісової синфітосозології розробка стратегій режимів збереження в основному базується на функціях і сукцесійних механізмах існування екосистем. Режими збереження лісів визначалися лише виходячи із загальних тенденцій змін лісової рослинності природно-заповідних територій, структури типів лісу та екологічних особливостей. Наприклад, для заболочених лісів та лісових боліт з корінним рослинним покривом можна в основному застосувати режим абсолютної заповідності. Режими збереження ценопопуляцій виводяться на основі знань про їх структуру, динаміку, індивідуальний біологічний розвиток виду, здатність його співіснувати в угрупованнях з іншими видами.
Для рідкісних фітоценозів України вперше в повному обсязі С.Ю. Попович та П.М. Устименко у виданні "Каталог раритетного біорізноманіття заповідників і національних природних парків України. Фіто-генетичний фонд, мікогенетичний фонд, фітоценотичний фонд” (2002) запропонували різні види режимів збереження. На основі цієї наукової розробки колективом авторів-лісівників у 2003 році були підготовлені “Методичні рекомендації щодо режиму збереження лісових екосистем на територіях природно-заповідного фонду України різних категорій”, які затверджені спільним наказом Міністерства екології та природних ресурсів України і Державного комітету лісового господарства України. Цей документ установлює єдині вимоги щодо диференційованого режиму збереження цінних природних комплексів, рідкісних, реліктових, ендемічних лісових екосистем, визначає основи природоохоронних заходів, збереження, ефективного використання та відтворення лісових ресурсів на територіях природно-заповідного фонду України. Методичні рекомендації повинні враховуватись у державному управлінні й екологічному контролі, а також під час планування природоохоронних та лісогосподарських заходів.
Контрольні запитання і завдання
1. Яка специфіка режимів збереження об’єктів різних категорій природно-заповідного фонду?
2. Прокласифікувати за режимами суворості збереження категорії природно-заповідного фонду.
3. Навести наукову схему систематизації режимів збереження охоронних екосистем.
7.4. Менеджмент екосистем
Наукова сутність. Ряд провідних екологів світу вважають за необхідне виділяти спеціальний напрям досліджень - це управління функціонуванням екосистем або менеджмент екосистем як сукупність засобів для досягнення мети. У цьому аспекті особливе значення має менеджмент охоронних екосистем, який повинен враховувати специфіку категорій природно-заповідних територій, їх площі. Навіть природні території, які займають великі площі (тисячі квадратних кілометрів) в умовах екологічної кризи в якійсь мінімальній мірі потребують управління. Тому одним із найважливіших питань функціональної біосозо-логії є опрацювання практичних засад менеджменту екосистем, рослинних угруповань, фауністичних комплексів, видів та популяцій залежно від екологічних умов на основі обраного виду режиму збереження. У цьому контексті фахівці розрізняють в основному два види менеджменту - це менеджмент біотичних компонентів екосистем (біо-
топічний) та менеджмент природно-заповідних територій у цілому (ландшафтний) як окремих екосистем вищого територіального рівня.
Американський вчений Р.М. Пайл (1983) вважає, що важливими завданнями, які стоять перед керівництвом природоохоронних територій, є: 1) підтримання сукцесійних стадій; 2) вилучення чи послаблення дії чужорідних видів рослин і тварин; 3) попередження впливу людини або відновлення екосистем після припинення дії легального і нелегального антропогенних факторів; 4) боротьба з наслідками кліматичних та гідрологічних змін; 5) усунення або послаблення несумісних з охороною природи зовнішніх впливів (забруднення повітря, води, шумові ефекти тощо); 6) боротьба зі звичними хворобами та інвазіями, які небезпечні для малих резерватів; 7) боротьба із наслідками минулих змін на даній території (деградація ґрунтів, відсутність хижаків); 8) протидія подальшому вимиранню видів біорізноманіття. Він застерігав, що "до тих пір, доки ми не будемо мати достатніх знань для того, щоби управляти всіма ресурсами з повною впевненістю, необхідно поєднувати три фактори: здоровий глузд, інтуїцію та науково обґрунтовані дії’.
В умовах глобального антропогенного тиску виникають ситуації, в яких загострюється необхідність екстренного втручання в екосистеми, щоб запобігти їх деградації. Як реакція-відповідь - це стабілізація еко-топічної ситуації. Менеджмент заповідних екосистем та біорізноманіття застосовується у випадку, коли екосистеми втратили здатність до саморегуляції, керування ними утруднюється внаслідок відсутності детальної інформації про екотопічні, трофічні, консортивні, міжпопуляційні й інші біоценотичні зв'язки. Керування екосистемами потребує знань про компоненти біоценозу, на основі яких виробляється комплексний підхід, а висновки мають подаватися узгоджено різними фахівцями.
Основна стратегія управління, наприклад, заповідними фітоценозами, повинна полягати в необхідності диференціації фітоценофонду залежно від ступеня збереженості та характеру антропогенної трансформації кожного конкретного рослинного угруповання. Наукові розробки з проблеми управління фітоценозами мають базуватися на системному підході, оскільки різні види рослин і типи фітоценозів потребують відповідно і неоднакових режимів збереження. Для втрачених угруповань необхідно розробити шляхи їх реконструкції та відновлення на основі карт розповсюдження фітоценозів у минулому, використання літературних джерел, фітоценотек, гербаріїв тощо. Виявляються місця вірогідного зникнення поодиноких унікальних рослинних угруповань. Було б дуже доцільним передбачити і прогнозувати найбільш імовірні конфліктні екотопічні ситуації, внаслідок яких можуть зникнути фітоценози, для відновлення яких варто запровадити передусім заказний режим.
Таким чином, судячи з результатів сучасних досліджень, вже сьогодні майже всі вчені згоджуються про необхідність управління степо
вими фітоценозами у межах їх суцільного поширення, лучними і сфагново-болотними угрупованнями лісової зони, які знаходяться на природно-заповідних територіях. Основний науковий постулат у проблемі підтримання життєдіяльності популяцій раритетних видів рослин - це забезпечення для них потрібного віталітетного простору, належних оптимальних екологічних і ценотичних умов в екотопах, з якими філо-ценогенетично пов'язані, збереження консорційних зв’язків з гетеротрофними компонентами тощо.
Структура менеджмент-плану біотопу. Пропозиції в галузі управління екосистемами мають бути відображені в своєрідному документі, який називається план менеджменту або менеджмент-план, чи план управління. Плани менеджменту розробляються для окремих пріоритетних об’єктів, яким загрожує зникнення чи деградація. Такий документ повинен мати індивідуальний характер для кожного об’єкта окремо. На основі міжнародного досвіду Г.В. Парчук розробив типову структуру плану менеджменту біотопів та водно-болотних угідь.
Основними завданнями плану менеджменту є розвиток політики та законодавства щодо охорони виду (біотопу) та в аспекті природокористування, зменшення негативного впливу, підвищення участі населення (громад) у природоохоронній діяльності, штучне розведення та розселення виду, реінтродукція, екологічний моніторинг і проведення досліджень. У вступній частині типового проекту плану відзначаються нормативно-правові підстави для розробки менеджмент-плану. Такими нормативно-правовими підставами для біорізноманіття на видовому рівні є Червона книга України, Зелена книга України, міжнародні та регіональні “червоні переліки”.
Однією з основних функцій плану менеджменту має бути накопичення базової інформації щодо стану збереження біотичного виду або його біотопу. У плані повинна бути відображена така базова інформація: місце виду в таксономічній системі (класифікації біотопів); цикл та особливості сезонного розвитку виду (біотопу); поширення виду (біотопу) в минулому та на сучасному етапі, можливі дані щодо чисельності виду; характеристика загроз (чинників негативного впливу) існуванню виду (біотопу); стан вивченості виду (біотопу).
Найголовніше, план менеджменту повинен передбачати такі орієнтовні дії щодо збереження виду (біотопу): запровадження плану моніторингу за станом збереження; зменшення негативних впливів (запобігання браконьєрству, регулювання процесів природокористування; зменшення дії інших негативних чинників); штучне розведення, розселення та реінтродукція; робота з природокористувачами, відвідувачами та місцевим населенням; освітні заходи (бесіди, лекції, гуртки, виступи у пресі, на телебаченні тощо).
Складовими менеджмент-плану обов’язково мають бути картографічні матеріали із зображенням ареалів поширення видів, біотопів, місць дії негативних чинників та запланованих заходів. У заключній частині наводяться використані літературні джерела та документи. План затверджується директором природно-заповідної установи або іншої організації, яка відповідає за охорону території, де поширений вид (біотоп), популяціями котрого необхідно управляти. Копія плану менеджменту може бути поміщена в річному томі Літопису природи.
Структура менеджмент-плану водно-болотного угіддя. У типовій структурі спочатку визначаються завдання менеджменту, робиться загальний опис угіддя, в якому наводиться інформація про місцезнаходження угіддя, його межі, умови землеволодіння та землекористування, адміністративно-управлінську інфраструктуру, відомості про абіотичне середовище (клімат, гідрологічні, геологічні, геоморфологічні умови, ґрунти), біотичне середовище (флору, фауну, біогеоценози), культурно-історичні умови, археологічну спадщину, природоохоронні заходи в минулому, громадський інтерес до угіддя, культурно-історичні особливості ландшафту, екологічні взаємовідносини. До цього додаються карти та фотографічні матеріали.
Оцінка плану менеджменту включає відомості про розміри угіддя та його екологічне значення, біотичне різноманіття, ступені природності, рідкісності, вразливості, типовості екосистем, соціальну, економічну, естетичну, рекреаційну, культурну, історичну та сакральну цінність угіддя, освітній і громадський інтерес та наукові дослідження. Довготермінові цілі екологічного менеджменту угіддя визначають природні внутрішні та зовнішні, у тому числі антропогенні чинники впливу, законодавчі фактори, ресурси та джерела фінансування тощо.
Як альтернатива паралельно розробляється робочий план, який на основі екологічного стану угіддя включає запровадження першочергових природоохоронних заходів щодо збереження біотопів, созотех-нологічного управління популяціями окремих видів, раціонального використання ресурсів угіддя, контроль за потоками відвідувачів, освітні заходи, наукові дослідження, локальні практичні проектні роботи, підходи щодо менеджменту угіддя, адміністративне управління, робочі програми виконання проектів на певний термін, контроль за виконанням робочого плану.
Важливою необхідністю на сьогодні має бути поєднання завдань планів менеджменту не лише з програмою Літопису природи, але й з проектами організації природно-заповідних територій, охорони, відтворення і використання їх природних комплексів та об'єктів. Наприклад, в основу менеджмент-плану підсушеного в 50-х роках минулого століття оліготрофного болота Глуханя, яке входить до території національного природного парку “Синевир”, повинні бути закладені такі першочергові дії:
1) закриття магістрального каналу з метою підвищення рівня ґрунтових вод на всій території болота;
2) обгородження парканом території болота (23 га) з метою недопущення витоптування і випасання худобою популяцій рідкісних видів флори і всього рослинного покриву в цілому;
3) заборона внесення населенням мінеральних та органічних добрив на периферійних ділянках болота з метою створення сіножатей і приєднання до садибних наділів, викошування можна проводити лише на мезотрофних і лучно-болотних ділянках;
4) створення моніторингових постійних пробних площ для популяцій рідкісних видів рослин і стеження за відновлювальними процесами на магістральному каналі та у місцях, де починаються процеси розкладу болота;
5) забезпечення території об’єкта пояснювальними таблицями на моніторингових площах та едукаційними засобами пропаганди наукової цінності верхового болота.
Контрольні запитання і завдання
1. У чому полягає наукова суть плану менеджменту природоохоронної території?
2. Які основні завдання і структура плану менеджменту природоохоронної території?
7.5. Геосозологічні дослідження екосистем
Правове поле. Прикладні наукові дослідження природно-заповідного фонду, починаючи з 90-х років минулого століття, проводяться відповідно до існуючої законодавчої та нормативно-правової бази. Згідно із Законом України “Про природно-заповідний фонд України” основні напрями наукових досліджень на територіях природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків та зоологічних парків визначаються з урахуванням програм і планів науково-дослідних робіт, які затверджуються Національною академією наук України та центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища України.
Програмою перспективного розвитку заповідної справи в Україні (“Заповідники") вперше було окреслено на офіційному рівні коло наукових проблем галузі. На той час особливого значення для нинішнього розвитку природно-заповідної справи мали наукові дослідження з таких проблем:
удосконалення економічних, правових, екологічних та організаційних засобів збереження та відновлення біорізноманіття, природних комплексів та об’єктів, що перебувають в умовах неоднакового ступеня антропогенної зміненості та впливу різних типів господарської діяльності;
розроблення критеріїв наукової, екологічної, економічної, рекреаційної і соціальної оцінки територій та об’єктів природно-заповідного фонду;
проведення середньомасштабного і великомасштабного вивчення та картографування природних комплексів та їх компонентів для здійснення комплексного моніторингу стану територій та об’єктів природно-заповідного фонду, розробки наукових основ охорони навколишнього природного середовища, збереження різних типів природних комплексів, створення геоінформаційних систем;
поглиблення наукових основ збереження і розведення у штучних умовах рідкісних видів фауни і флори з метою їх наступної реінтродук-ції та введення в культуру, створення необхідних для цього спеціальних розплідників і розсадників.
Важливим завданням, яке поставила програма “Заповідники”, було розширення наукової діяльності ботанічних садів, дендрологічних та зоологічних парків. У цьому аспекті основними видами наукової діяльності ботанічних садів є організація спеціальних експозицій, колекційних і експериментальних ділянок, розплідників, гербаріїв, допоміжних лабораторій, організація експедицій для поповнення колекційних фондів, створення генетичних банків рослин, обмін насінням і живими рослинами, вирощування, розмноження і селекція нових, особливо декоративних та інших корисних форм тощо.
Механізм наукового забезпечення природно-заповідної справи знайшов своє продовження і подальший розвиток у Законі України “Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки”. Наукове забезпечення є також одним із основних мотивів Закону України “Про екологічну мережу України”.
Окрім законодавчої сфери, наукова діяльність у галузі природно-заповідної справи в Україні регулюється і вагомою нормативно-правовою базою. В 1997 році на виконання програми “Заповідники” постановою Кабінету Міністрів України “Про вдосконалення державного управління заповідною справою в Україні" були затверджені основні пріоритетні напрями наукових досліджень. Зміст наукової роботи заповідників і національних природних парків досить детально описаний в Положенні про наукову діяльність заповідників і національних природних парків України (1998 рік), а також у Положенні про організацію наукових досліджень у заповідниках і національних природних парках України (2000 рік), які пройшли державну реєстрацію в Міністерстві
юстиції України. Першим документом визначено статус учених та науково-технічних рад, наукових кураторів і затверджено їх перелік, встановлено порядок взаємодії заповідників і національних природних парків України зі сторонніми науковими організаціями та спеціалістами з питань проведення науково-дослідних робіт на природно-заповідних територіях. Другим нормативним актом визначено документацію з науково-дослідної діяльності, встановлено вимоги до організації наукових досліджень і управління ними, прокласифіковано наукові фонди.
У зв’язку з виконанням вищезгаданих і нових законів України і розробкою нових державних довгострокових програм, міжнародних конвенцій у сфері охорони природи, Всеєвропейської стратегії збереження біологічного і ландшафтного різноманіття, міжнародних угод України та інших документів національного і міжнародного природоохоронного права, а також з огляду на необхідність розвитку природоохоронної індустрії в нашій державі й базисної ролі у ній науки, вкрай необхідним стає наукове забезпечення виконання зазначених документів на рівні державного замовлення, що дало б змогу щороку готувати практичні рекомендації про стан збереження і відтворення унікальних природних комплексів, рідкісних і зникаючих видів. Доцільно запровадити регулярний централізований науковий аналіз результатів досліджень за програмою Літопису природи, на основі чого можна було б визначити поточні та прогнозні зміни біорізноманіття на природно-заповідних територіях, аби мати змогу вчасно реагувати відповідними созотехнічними засобами. З цією метою необхідно перейти на електронно-програмне забезпечення, що спростить процедуру користування науковими даними, дозволить оперативніше вирішувати гострі природоохоронні проблеми.
Державні директивні документи мають базуватися на глибокому науковому і водночас оперативному системному аналізі, а відтак і реалізації їх на практиці. Для цього у найближчій перспективі доцільно консолідувати наукові сили установ природно-заповідного фонду, центрального органу виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища України, Національної академії наук України, Української академії аграрних наук, вищих навчальних закладів та інших профільних установ та відомств для формування системи галузевої природно-заповідної науки з централізованим та структурованим державним управлінням та контролем. У цій системі варто передбачити створення центральних і регіональних науково-аналітичних кадастрових та моніторингових підрозділів, організацію єдиної системи методичного керівництва науковими дослідженнями у заповідниках і національних природних парках, створення науково-просвітніх програм, розширення природоохоронних досліджень у ботанічних садах, дендрологічних і зоологічних парках, створивши для цього спеціальні підрозділи.
Основні напрями наукових досліджень
Однією із головних умов успішного розвитку природно-заповідної справи на міжнародному та національному рівнях є пріоритетність розвитку науки як її теоретичної, так і методологічної основи. Головними перспективними пріоритетами тут мають бути: переорієнтація сучасних тенденцій у вітчизняній науці на світові стандарти; спрямування її на маловивчені проблеми, зокрема популяційного й екосистемного різноманіття, його толерантності, впливу кислотних дощів, змін клімату, забруднення хімічними речовинами та важкими металами, опус-телювання земель, зміни гідрологічного режиму на біорізноманіття природно-заповідних територій; подальше з’ясування їх екологічної, соціальної та економічної ролі на сучасному етапі розвитку цивілізації; вивчення напрямів розвитку природно-заповідної справи в умовах високої щільності населення, агроландшафтів та промислово девастова-них територій тощо. Важливе значення має інтеграція науки, економіки і права, науково-методичне забезпечення, утвердження світової актуальності наукових та прикладних основ охорони природи і, зокрема, біосозології, а також міжнародне наукове співробітництво. Виходячи з цього, пріоритетні напрями наукових досліджень у галузі природно-заповідної справи можна сформулювати у такому контексті.
1. Стан та шляхи формування перспективної системи природно-заповідних територій:
1.1. Обґрунтування (перегляд) нових екологічних, соціальних і етнічних принципів та показників заповідання територій та об’єктів, відповідних сучасній ідеології стосунків людини з природою на засадах концепції екологічно збалансованого розвитку.
1.2. Розроблення оптимальної структури класифікації природно-заповідного фонду і визначення перспективних категорій природно-заповідних та інших природних територій, що особливо охороняються.
1.3. Розроблення оптимальної структури національної екомережі як складової частини Пан’європейської екомережі.
1.4. Опрацювання методів та критеріїв виділення природних територій з метою заповідання та резервування.
1.5. Установлення оптимальних площ природно-заповідних територій, їх конфігурації та функціональних зон.
1.6. Розроблення природно-заповідного районування України, упорядкування та зонування природно-заповідних територій.
1.7. Дослідження в ринкових умовах правових та економічних механізмів вилучення земельних ділянок під заповідання і резервування.
2. Інвентаризація біотичного та ландшафтного різноманіття природно-заповідних територій:
2.1. Ведення обліку та кадастру біорізноманіття на популяційному та екосистемному рівнях організації живого.
2.2. Створення центрального, регіональних та місцевих банків даних біорізноманіття.
2.3. Картографування ландшафтів, ґрунтів, флори, мікобіоти, фауни, рослинності, зоокомплексів.
2.4. Інвентаризація особливо цінних природних комплексів, передусім водно-болотних, пралісових та степових.
3. Екологічна оцінка стану природно-заповідних територій:
3.1. Вивчення стану, динаміки та прогнозування змін екосистем.
3.2. Розроблення національної класифікації екосистем.
3.3. Організація фонового моніторингу у біосферних заповідниках та приєднання до загальноєвропейських систем стеження за глобальними екологічними змінами.
3.4. Встановлення допустимих норм антропогенного навантаження у різних типах екосистем.
3.5. Визначення економічної та соціальної оцінки природно-заповідних територій, екосистем, біотичного і ландшафтного різноманіття.
3.6. Удосконалення програми Літопису природи і впровадження науково обґрунтованих менеджмент-планів природно-заповідних територій і особливо цінних природних комплексів.
3.7. Створення мережі геоінформаційних систем для природно-заповідного фонду як системи в цілому, так і для окремих територій зокрема.
4. Шляхи, методи та засоби збереження екосистем і біорізноманіття:
4.1. Розроблення системи режимів збереження, відтворення та збалансованого використання.
4.2. Вивчення проблем ренатуралізації, реінтродукції, репатріації, розселення і розсадництва біорізноманіття.
4.3. Встановлення оптимальної чисельності, рівнів життєздатності і механізмів підтримки популяцій.
4.4. Розроблення наукових основ екологічно обґрунтованого природокористування, визначення допустимих обсягів відчуження і лімітів природних ресурсів природно-заповідних територій.
4.5. Дослідження наукових основ ведення Червоної книги України, створення і ведення Зеленої книги України, переліків об’єктів на виконання міжнародних конвенцій.
4.6. Формування генетичних банків, розсадників, розплідників біорізноманіття тощо.
4.7. Організація, ведення і науковий аналіз державного, регіонального і місцевих кадастрів природно-заповідного фонду.
На основі сучасних наукових досягнень особливої уваги потребує започаткування нового напряму- державної стандартизації понять,
термінів та визначень, підготовка енциклопедії природно-заповідної справи, відповідних спеціальних словників, довідників, атласів і типових стандартів на кожну категорію природно-заповідного фонду. У сьогоднішніх умовах для розвитку природно-заповідної справи важливе значення мають наукові дослідження про вдосконалення економічних та правових основ збереження і відновлення біорізноманіття, природних комплексів та об’єктів, що перебувають в умовах різного ступеня антропогенної нестабільності та впливу чинників господарської діяльності, розроблення критеріїв економічної, рекреаційної та соціальної оцінки природно-заповідних територій.
У перспективі наукові зусилля вчених необхідно зосередити на вирішення екстренних й оперативних проблем, пов’язаних з прогнозуванням і ліквідацією надзвичайних екологічних ситуацій. З цією метою опрацьовуються і запроваджуються інноваційні методи, статистичне оцінювання, новітні інформаційні та удосконалені геосозотехнології, зокрема дистанційні, експрес-моніторинг, бази даних, географічні інформаційні системи тощо.
Перспективність вирішення наукових проблем
Таксономічні проблеми. Охорона таксонів біоти та ландшафтів має здійснюватися на панекоцентричній основі на рівні видів, їх популяцій, фітоценозів та їх сукупностей, а також видів ландшафтів, які забезпечують репрезентативне збереження всього біотичного та ландшафтного різноманіття шляхом резервування, заповідання, створення штучних об’єктів природно-заповідного фонду.
Основою державних документів з відповідним геосозологічним статусом можуть бути переліки, конспекти, чек-листи, анотовані списки, каталоги видів флори, мікобіоти і фауни, продромуси рослинності, списки видів ландшафтів тощо. Для цього Національна академія наук України та центральний орган виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища України мають забезпечити підготовку та затвердження біосозологічних каталогів, де окрім різноманітної природоохоронної інформації, наводяться види режимів збереження, дані про належність до “червоних книг” чи офіційно затверджених переліків, про стан популяцій, ступінь життєвості, загрози, прогнозні показники та інше. У біосозологічних каталогах за цілями та ступенем невідкладності збереження відмічаються таксони, які в перспективі потребують занесення до державних офіційних документів (Червона книга України, Зелена книга України тощо). Загалом вони дозволять з’ясувати якісний і кількісний склад біоти і ландшафтів природно-заповідного фонду, що матиме велике природоохоронне, наукове, еколого-освітнє та соціально-економічне значення в цілому для розвитку екологічної галузі. Інвентаризація всіх таксонів природно-заповідного
фонду на різних рівнях організації біоти є першоосновою наукових досліджень новостворених установ природно-заповідного фонду і визначається як основний напрям дій у таксономічній охороні. Знання про видовий склад біотичного та ландшафтного різноманіття є необхідними, насамперед для їх збереження. Установи природно-заповідного фонду та державні органи управління, до яких вони належать, повинні мати повні біосозологічні списки інвентаризації біоти та ландшафтів і відповідно до сфери своєї компетенції зобов’язані створити бази даних біотичного та ландшафтного різноманіття, що є головним методичним та інформаційним засобом для створення біосозологічних каталогів, карт поширення біоти, картотек таксонів, управління біорізноманіттям та вирішення проблеми таксономічної охорони в цілому.
Проблеми екологічного моніторингу. Однією з найважливіших проблем географічної мережі природно-заповідного фонду є забезпечення оптимальних умов для просторово-часових змін у заповідних екосистемах у цілому та збереження сукупності їх видів. Сукупність стадій одного ряду має созіоекологічне значення, оскільки забезпечує поступовість і цілісність ендоекогенетичних та відновлювальних змін екосистем. Для кожної стадії має бути визначений вид режиму збереження її компонентів. Відновлення корінних екосистем здійснюється через мережу ділянок відновлення, що передбачає також організацію екологічного моніторингу: фонового, сучасного функціонального стану, його динаміку, а також розробку прогнозних змін заповідних екосистем.
Фоновий (науковий) загальноекологічний моніторинг із застосуванням сучасних комп’ютерних геоінформаційних та аналітичних систем повинен проводитися на територіях природних та біосферних заповідників, національних природних парків з метою вивчення за міжнародними програмами змін типових біомів біосфери під дією загальних антропогенних факторів. Для цього у біосферних заповідниках треба створити зональні рівнинні та гірські біосферні станції. їх необхідно організувати на Поліссі, в Лісостепу, Степу, Карпатах та Криму на основі базових біосферних заповідників. На решті територій біосферних заповідників варто запровадити систему регіонального фонового екологічного моніторингу, базовими регіонами для якого є фізико-географічні провінції, кожну з яких представлятиме біосферний заповідник. Опрацювання первинної моніторингової інформації доцільно здійснювати біосферними заповідниками самостійно, а остаточне узагальнення даних варто запровадити в обсязі централізованої системи для всього природно-заповідного фонду України, а також системи державного моніторингу навколишнього природного середовища України.
Крім цього, біосферні та природні заповідники, національні природні парки та частково регіональні ландшафтні парки за диференційованими методиками на локальному рівні, як різновид фонового, мають пе
рейти до застосування цифрових карт моніторингу типових і рідкісних біоценозів (фітоценозів й зооценозів) та популяцій з метою стеження за природними, природно-антропогенними й антропогенними змінами. Пріоритет надається спостереженням за рідкісними екосистемами, це-нофондом і генофондом. Природні заповідники забезпечують на своїх територіях слідкування за еволюційними й ендоекогенетичними змінами видів флори й фауни, біоценозів. Установи природно-заповідного фонду у випадках екстремальних екологічних ситуацій або для їх прогнозування та попередження застосовують систему експрес-моніторингу.
Історично традиційним і нині законодавчо закріпленим засобом проведення екосистемного моніторингу у заповідниках і національних природних парках є ведення на їх територіях досліджень за програмою Літопису природи. Специфічними рисами українського варіанту цього методичного документу мають бути максимальне наближення його до стандартів природи України, диференціація за категоріальними ознаками природно-заповідних територій та обсягом завдань спостережень. Тому на основі загальної програми необхідно розробити на паперових та електронних носіях спеціалізовані методичні програми, орієнтовані на здійснення спостережень у типологічно близьких природних умовах. Залежно від геосозологічної категорії методичні посібники відрізняються й складністю та обсягом запланованих наукових досліджень. Для вдосконалення структури Літопису природи необхідна диференціація методичних посібників на складні за змістом для природних заповідників, менш складні - для біосферних і спрощені - для національних природних парків. Кожний біосферний заповідник веде Літопис природи за спеціально розробленим для нього методичним посібником, природний заповідник, який репрезентує природне середовище відповідного природно-географічного регіону (Карпати, Полісся, Гірський Крим, Лісостеп, Степ) - за адаптованим до цього регіону методичним посібником. Всім національним природним паркам достатньо вести Літопис природи лише на територіях своїх заповідних зон.
Методики проведення згаданих видів екологічного моніторингу розробляються Національною академією наук України з використанням бази даних державного обліку та державного кадастру природно-заповідного фонду. Результати моніторингових досліджень у вигляді методичних рекомендацій установи природно-заповідного фонду передають до відповідних аналітичних структур центрального органу виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища України. Національна академія наук України й орган виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища України визначають шляхи наукового забезпечення, його механізм, об’єкти та суб’єкти організації державного екологічного моніторингу природно-заповідного фонду.
Узагальнення інформації про стан екосистем повинно здійснюватись з використанням сучасних комп’ютерних цифрових технологій і передаватися до регіональних і національного центрів моніторингу навколишнього природного середовища України.
Контрольні запитання і завдання
1. В якому правовому полі проводяться геосозологічні дослідження в Україні?
2. Які основні напрями геосозологічних досліджень?
3. Окреслити проблеми таксономії та екологічного моніторингу.
7.6. Літопис природи
Правове поле. Ведення Літопису природи у заповідниках та національних природних парках України передбачене Законом України “Про природно-заповідний фонд України”, в якому визначено, що основною формою узагальнення результатів наукових досліджень та спостережень за станом і змінами природних комплексів, виконаних у природних заповідниках, біосферних заповідниках, національних природних парках є їх Літописи природи, тобто описи і матеріали яких використовуються для оцінки стану навколишнього природного середовища, розроблення заходів щодо охорони й ефективного використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки. Порядок підготовки та програма Літопису природи затверджуються центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища України разом з Національною академією наук України. На виконання даного закону діють Положення про організацію наукових досліджень у заповідниках і національних природних парках України та Положення про наукову діяльність заповідників та національних природних парків України. Цими документами визначено норму, що Літопис природи є головною науковою темою, яка ведеться постійно, а результати досліджень щорічно оформляються у вигляді окремих томів. Кожний том Літопису природи затверджується директором природно-заповідної установи, в якій зберігається оригінал річного тому, а копії до першого травня поточного року надсилаються до органу, в підпорядкуванні якого перебуває природно-заповідна установа, а також до центрального органу виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища України, який здійснює методичне забезпечення ведення Літопису природи у біосферних і природних заповідниках, а також національних природних парках.
Історія. Використавши ідею Г.О. Кожевнікова про необхідність запровадження безперервних наукових досліджень у заповідниках, відо-279
мий ботанік Й.К. Пачоський у першому десятиріччі XX століття запропонував проводити дослідження за спеціальною програмою, яка пізніше дістала назву “Літопис природи”. Отримані в результаті стаціонарних досліджень дані повинні бути достовірними, репрезентативними, легко піддаватися опрацюванню за єдиною схемою по всій країні.
Багато часу минуло, доки в 1940 році була опублікована перша загальнодержавна програма наукових досліджень “Инструкция по веденню Летописи природьі”. Тривалий час наукові співробітники тоді ще державних заповідників України, як і інших республік Радянського Союзу, працювали при складанні щорічних томів Літопису природи за методичним посібником К.П. Філонова та Ю.Д. Нухімовської “Летопись природьі в заповедниках СССР”, який був опублікований у 1985 році, а також частково за виданням 1986 року “Справочник по заповедному делу”. Мережі національних природних парків та біосферних заповідників в Україні тоді ще не існувало.
У 1993 році в Україні групою фахівців під керівництвом Т.Л. Андрієнко був підготовлений перший варіант українського Літопису природи. Цей рукопис був розісланий в усі заповідники та національні природні парки України, однак більшістю з них не був запроваджений, а продовжував використовуватися старий посібник К.П. Філонова та Ю.Д. Нухімовської. Лише в 2002 році оновленим колективом авторів знову ж під редакцією Т.Л. Андрієнко був випущений у світ методичний посібник “Програма Літопису природи для заповідників та національних природних парків”.
Зміст програми. Новий методичний посібник складається з 11 розділів. На початку надається інформація про територіальну структуру та функціональне зонування. У першому томі Літопису природи вміщується текст документу про створення установи природно-заповідного фонду, наводиться картосхема, дані про її розміри, границі, адміністративне розташування, вміщується зведена таблиця розподілу території за основними категоріями земель. У кожному томі Літопису природи наводяться відомості про адміністративне розташування природно-заповідної території (АР Крим, область, район, село), вказується місцезнаходження центральної садиби установи, садиб філіалів чи відділень, шляхи сполучення з ними, а також населені пункти, які входять до складу природно-заповідної території і які її безпосередньо оточують (подається картосхема розташування). Окремо наводиться адміністративний поділ природно-заповідної території на відділення (лісництва), ділянки, кордони тощо. Наводиться їх кількісний і якісний склад, назви, площі, вказується кількість природоохоронних дільниць, обходів (подається картосхема адміністративного поділу). За результатами проектування, лісовпорядкування й інших документів інвентаризації земельних ресурсів вміщується зведена таблиця розпо
ділу природно-заповідної території за основними групами угідь. Якщо переважають лісові насадження, лісовпорядкувальні партії після проведення лісовпорядкування готують форму № 1 “Розподіл державного лісового фонду за категоріями земель, групами та категоріями захис-ності лісів”. Такі дані вміщуються в першому томі Літопису природи. У наступних томах Літопису природи наводяться відомості про зміни розмірів та границь, а також про зміни типів угідь, зведення нових будівель, кордонів тощо. Для охоронної зони наводиться її схема, дані про землекористування, площу та категорії земель. При черговому лісовпорядкуванні природно-заповідної території оцінюють якість виконаних лісогосподарських заходів і проектують господарську діяльність на наступний ревізійний період.
Безумовно, необхідними для проведення досліджень є закладання наукових полігонів (пробні площі, профілі і трансекти). Вони забезпечують вивчення природного розвитку екосистем та змін внаслідок антропогенного впливу. На кожну постійну пробну площу мусить бути заведений паспорт. Профілі та трансекти закладаються з метою проведення різних видів спостережень - екологічних, фенологічних, зоологічних та інших з тим, щоб ними були охоплені різні геоморфологічні елементи екосистем. Бажано, щоб пробні ділянки розміщувалися на профілях або трансектах, що значно розширить можливості для порівняльних досліджень, системного аналізу динаміки природних комплексів.
У загальних рисах описується абіотичне середовище, зокрема клімат, для якого наводяться основні метеорологічні показники та характеристика сезонів року, гідрологічні та рельєфні умови. Метеостанція є обов’язковою частиною природно-заповідної науково-дослідної установи. У рівнинних умовах метеостанцію бажано розташовувати в центрі території, а в гірських, які охоплюють декілька вертикальних поясів, варто мати декілька метеостанцій в основних висотних поясах. У першому томі Літопису природи вміщують детальну характеристику всіх водойм (озер, ставків, річок, боліт, прилеглих частин моря та ділянок його узбережжя, виходів ґрунтових вод тощо). Для першого тому Літопису природи також доцільно провести фіксацію основних елементів рельєфу - річкових долин, їх терас, горбів та інших підвищень, ярів та балок, карстових лійок тощо. Вони фіксуються на картосхемі в перший рік схематично, далі щороку проводиться їх деталізація на різних ділянках. В перший рік важливо закласти ділянки для багаторічних спостережень у тих місцях, де більш активно відбуваються зміни рельєфу.
Головним завданням Літопису природи є проведення інвентаризації флори, рослинності та фауни. Для флори встановлюється її склад, для рослинності - склад, будова фітоценозів, основні едифікатори та домінанти, вивчаються рекреаційні зміни, для фауни - чисель
ність фонових видів ссавців, птахів, тварин, риб, плазунів, земноводних та наземних безхребетних. У рамках програми здійснюється екологічний моніторинг фонових і рідкісних видів і фауністичних угруповань. Щороку в Літопис природи вміщуються списки видів, виявлених при дослідженнях поточного року із різних груп біоти, детально відмічається точне місцезнаходження і ставиться дата зустрічі.
Особлива увага повинна приділятися вивченню раритетної компоненти флори, рослинності та фауни, в тому числі видів, занесених до Червоної книги України, Європейського Червоного списку тварин та рослин, що знаходяться під загрозою зникнення у світовому масштабі, міжнародних конвенцій, фітоценозів, занесених до Зеленої книги України. Потім необхідно фіксувати та досліджувати види біоти, які підлягають регіональній охороні. Вагоме значення надається організації біологічного моніторингу за видами флори і фауни та природними середовищами їх існування, які занесені до Бернської конвенції.
Традиційними для природних заповідників вже стали фенологічні дослідження, ведення календаря природи, вивчення фенокліматичної періодизації року. Календар природи є інтегруючою частиною Літопису природи, яка має мету відобразити характерні біокліматичні риси кожного сезону спостережень.
У першому томі Літопису природи подаються відомості про антропогенний вплив, який проявлявся на природно-заповідній території в минулому. У наступних томах характеризуються порушення заповідного режиму, які мали місце протягом року, можливість використання природних ресурсів у господарських цілях на відповідних ділянках та зонах і суміжних землях у радіусі 10 км, відновлювальні, регуляторні біотехнічні та созотехнічні заходи, які проводяться на окремих ділянках. Під час фіксування порушень заповідного режиму відзначають місце, де відбулося порушення (урочище, квартал, виділ), вид порушення (браконьєрство, забруднення водойм, сінокосіння, збір рослинної сировини, рубка лісу тощо), його ступінь та вжиті до порушників заходи.
Новим розділом програми є аналіз результатів та перспективи наукових досліджень. Тут коротко описуються основні результати досліджень за головними напрямами ведення спостережень протягом поточного року, узагальнюються відомості і робиться короткий висновок про досягнуті наукові здобутки. Дається відповідь на запитання: що показали спостереження за змінами в абіотичному середовищі, рослинному і тваринному світі, чи всі поставлені на початку нового року наукові завдання виконано, що і чому не виконано, чи всі об’єкти спостережень були охоплені, які виникли труднощі тощо. Особливо наголошується на результатах спостережень за рідкісними видами та рослинними угрупованнями, які занесені до офіційних переліків
охоронних об'єктів. При цьому звертається увага на позитивну чи негативну тенденцію у динаміці популяцій рідкісних видів тварин, рослин і грибів.
За результатами різних досліджень у цьому розділі також стисло подається аналітичний матеріал за п'ять попередніх років спостережень, а саме узагальнюючі показники, стабільні тенденції змін, закономірності екологічних явищ, прогнози, нові види й угруповання. Це свідчитиме про застосування елементів наукового аналізу для ведення Літопису природи. Тут же наводяться результати накопичення первинної та поточної наукової інформації окремо щодо кожного типу наукового фонду, статистичні відомості про результати річної діяльності природно-заповідної установи як наукової організації.
Всі наукові дослідження повинні щорічно завершуватися природоохоронними рекомендаціями, які поміщуються у цьому розділі Літопису природи. Природоохоронні рекомендації мають випливати, насамперед, із результатів досліджень режимів збереження в основному популяцій рідкісних видів рослин, тварин і грибів, рідкісних фітоценозів, а також із проблеми щодо поліпшення екологічного стану природно-заповідної території в цілому та відвернення антропогенного навантаження на заповідні екосистеми. Обов’язковими є рекомендації щодо біотичних об’єктів, які входять до офіційних вітчизняних та міжнародних біосозологічних переліків. Природоохоронні рекомендації оформляються як офіційний документ, повинні містити ряд чітко сформульованих біотехнічних та созотехнічних заходів, планів дій і пропозицій для вироблення управлінських рішень на різних рівнях виконавчої влади. Рекомендації мусять бути диференційованими, мати місцевий та державний характер і адресну направленість, зокрема: для адміністрації природно-заповідної установи, місцевих органів влади, спеціально уповноваженого урядового органу державного управління у галузі природно-заповідної справи, центрального органу виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища України, його спеціальних і територіальних органів, інших зацікавлених центральних органів виконавчої влади, громадських екологічних організацій та інших. Природно-заповідна установа контролює проходження природоохоронних рекомендацій і виконує рішення, які прийняті відповідними органами управління з цього приводу.
Також нововведенням програми Літопису природи є біосозологічні засади участі установ природно-заповідного фонду у виконанні чинних для України міжнародних конвенцій. Природно-заповідні території можуть отримати міжнародне визнання та входити до складу світової мережі біосферних резерватів ЮНЕСКО, Рамсарського переліку водно-болотних угідь міжнародного значення, Смарагдової мережі територій спеціального збереження Європи, бути ділянками транскор
донних природоохоронних територій чи екологічних коридорів, нагороджуватись Дипломом Ради Європи та містити види з Європейського Червоного списку видів тварин і рослин, що перебувають під загрозою зникнення у світовому масштабі та інших.
Виконання програми Літопису природи має завершуватися характеристикою особливостей поточного року щодо живої і неживої природи. Слід відзначити, чи траплялися в поточному році катаклізми природних умов - бурі, вітровали, великі повені, зсуви тощо. Особливо характеризуються зміни, що відбулися в популяціях рідкісних ВИДІВ рослин, грибів і тварин, які підлягають особливому виду збереження. У цьому розділі необхідно відзначити, які особливості мали наукові дослідження в поточному році - чи були зміни тематики, штатів, у матеріально-технічному забезпеченні науки тощо.
Контрольні запитання і завдання
1. В якому правовому полі виконується програма Літопису природи в заповідниках і національних природних парках?
2. Охарактеризувати історію становлення програми Літопису природи в Україні.
3. Дати коротку характеристику змісту програми Літопису природи.
7.7. Кадастр природно-заповідного фонду
Наукові засади. На сьогоднішній день однією з нерозв'язаних проблем заповідної геосозології є формування кадастрів природно-заповідних територій. Вперше в 1982 році визначення кадастру природно-заповідних територій наводять М.Ф. Реймерс та О.В. Яблоков, які під цим терміном розуміють зведення про всі території і об’єкти, які володіють середовищеутворюючою, ресурсоохоронною та заповідно-еталонною цінністю, як природною, так і історичною. Окрім цього, в науковій літературі розроблялися питання кадастрування, зокрема лісів за окремими компонентами - фауною, флорою, ґрунтами тощо. На прикладі кадастру державного лісового фонду лісознавці Росії розробили регіональні кадастри типів лісу. О.М. Краснітський у 1983 році як один із критеріїв формування кадастру природно-заповідних територій вводить критерій економічної оцінки. О.В. Клімов вже ближче до нашого часу в 1995 році намагається узагальнити принципи побудови державного кадастру природно-заповідних територій.
Для підготовки кадастру природно-заповідного фонду надзвичайно важливе значення мають результати інвентаризації біотичного різноманіття. Ці дані можна використати і для ведення державних кадастрів національної екологічної мережі, лісів, рослинного і тваринного
світу України. При цьому зростає роль популяційних досліджень, розвиток яких доцільно спрямувати на інвентаризацію локусів залежно від їх розмірів. За результатами державного обліку біотичного різноманіття природно-заповідного фонду щороку має провадитися науковий аналіз його екологічного та природоохоронного стану, а також через кожні п'ять років - оцінка динаміки чисельності популяцій та загальна економічна оцінка стану збереження біорізноманіття. При складанні кадастру природно-заповідного фонду на геоінформаційній основі відкриваються ширші можливості для використання не лише популяційних даних, але й відомостей про екологічний стан ландшафтів, земель, біологічних ресурсів тощо. Тому варто передбачити поділ державного кадастру природно-заповідного фонду на спеціалізовані підрозділи: “біорізноманіття”, “ландшафтне різноманіття”, “природні ресурси” та інші.
Таким чином, у нашому розумінні кадастр природно-заповідного фонду - це своєрідний каталог, єдиний у межах усієї держави, побудований за визначеною системою підбору переважно екологічної інформації про існуючі легітимні території та об’єкти природно-заповідного фонду. При його складанні треба користуватися методологією системного підходу, тобто за єдиними системними принципами збирається й опрацьовується матеріал, що дасть можливість побудувати струнку ієрархічну структуру інвентаризаційних одиниць. За результатами інвентаризації природно-заповідного фонду провадиться щорічна статистична оцінка. В цілому ведення державного кадастру природно-заповідного фонду України мало би відповідати таким основним науковим принципам:
1) всеохопленості - забезпечується весь набір категорій і відповідних природно-заповідних територій всіх рівнів охорони від місцевого до міжнародного;
2) інформативності - лаконічно й інформативно повідомляється про основні, додаткові та специфічні відомості про природно-заповідні території;
3) структурності - забезпечується певна системна структура, яка може складатися, наприклад, із підкадастрів для окремих категорій (природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, заказників та інших);
4) резервності - передбачається можливість доповнення новими категоріями і відповідними зарезервованими, природно-заповідними чи іншими особливо охоронними територіями;
5) уніфікованості - дані про природно-заповідні території подаються за уніфікованою схемою;
6) підпорядкованості - ведення покладається на єдиний державний природоохоронний орган (комітет чи комісія), який матиме право внесення змін та доповнень.
Забезпечення ведення. Відповідно до Закону України "Про природно-заповідний фонд України” державний кадастр територій та об’єктів природно-заповідного фонду України є системою необхідних і достовірних відомостей про правовий статус, належність, режими збереження, географічне положення, природоохоронну, наукову, освітню, виховну, рекреаційну й іншу цінність територій та об’єктів, що входять до складу природно-заповідного фонду України. Метою ведення державного кадастру є оцінка складу, стану та перспектив розвитку природно-заповідного фонду, організації його охорони й ефективного використання, планування наукових досліджень, а також забезпечення державних органів, зацікавлених підприємств, установ та організацій відповідною інформацією, необхідною для вирішення питань соціально-економічного розвитку.
Головними вихідними матеріалами для ведення державного кадастру територій та об’єктів природно-заповідного фонду України є результати обстеження, інвентаризації, обліку об’єктів, щорічні томи Літописів природи, проекти створення природно-заповідних територій, проекти організації природно-заповідних територій, охорони та використання їх природних комплексів та об’єктів, проекти утримання та реконструкції природних об’єктів, проекти змін меж природно-заповідних територій, дані державного земельного кадастру та державного лісового кадастру.
Первинний облік кадастрових відомостей щодо територій та об’єктів природно-заповідного фонду здійснюється адміністраціями природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків загальнодержавного значення, а також підприємствами, установами та організаціями, у віданні яких перебувають інші території та об’єкти природно-заповідного фонду.
Державний кадастр територій та об’єктів природно-заповідного фонду України ведеться і контролюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища України, його урядовим органом державної влади у галузі природно-заповідної справи, яким і координується вся робота, а також його територіальними органами на місцях. Ведення здійснюється із застосуванням єдиних уніфікованих форм звітної кадастрової документації, якими є картки первинного обліку. Цей процес передбачає обстеження територій і об’єктів природно-заповідного фонду, проведення інвентаризації їх природних комплексів та біорізноманіття, оцінка їх сучасного стану, аналіз і узагальнення результатів досліджень, заповнення кадастрових форм, опрацювання і синтез отриманої інформації з регіонів, складання кадастру для природно-заповідного фонду всієї України, щорічне видання кадастру. Реінвен-
таризація біотичного та ландшафтного різноманіття здійснюється один раз у п’ять років. За її результатами заповнюються картки первинного обліку, а між цим до матеріалів кадастру вносяться уточнення про територіальні зміни у складі природно-заповідного фонду країни. Фінансування створення кадастру може здійснюватися з державного і місцевого бюджетів, а також з державного і місцевих фондів охорони навколишнього природного середовища та фондів міжнародних екологічних організацій.
Отже, складання державного кадастру природно-заповідного фонду є надзвичайно важливим у природно-заповідній справі, але і дуже складним та довготривалим, оскільки базується на досі остаточно не вирішеній проблемі інвентаризації об’єктів живої і неживої природи, що потребує багато років кропіткої праці. З другої половини 90-х років XX століття ця робота розпочалася в урядовому органі виконавчої влади в галузі збереження природно-заповідного фонду, співробітниками якого розроблено методичні основи та відпрацьовано технічне забезпечення ведення державного кадастру природно-заповідного фонду України. В цьому урядовому органі здійснюється опрацювання й узагальнення інформації за окремими регіонами і по всій Україні в цілому з використанням спеціальної автоматизованої інформаційної системи “Державний кадастр територій і об’єктів природно-заповідного фонду України”. Для оброблення картографічних матеріалів використовується спеціалізоване програмне забезпечення. Автоматизована інформаційна система функціонує у формі мережі, що включає центральний пункт опрацювання інформації в урядовому органі виконавчої влади в галузі збереження природно-заповідного фонду та периферійні пункти збору й обробки інформації в територіальних органах виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища України. Вищезазначений урядовий орган здійснює централізоване управління веденням кадастру, організовує навчання кадрів на місцях, забезпечує відповідні територіальні органи на місцях програмними засобами тощо.
При запровадженні даної системи означився цілий ряд проблем, вирішення яких залежить від наповнення державного кадастру територій і об’єктів природно-заповідного фонду України достовірною інформацією, оскільки для значної кількості об’єктів, здебільшого регіональних ландшафтних парків, заказників, пам’яток природи, заповідних урочищ бракує інформації про сучасний стан, насамперед рідкісного біорізноманіття, що потребує охорони.
В 2003 році вперше оприлюднено початкові результати ведення державного кадастру територій та об’єктів природно-заповідного фонду України у вигляді атласу та його додатків. Однак, після цього потрібно було детально проаналізувати і визначити механізми вдосконалення цієї роботи у перспективі. За результатами опрацювання інформації,
отриманої впродовж 10 років, Державна служба заповідної справи Мінприроди України у 2006 році видала перший том Державного кадастру територій та об’єктів природно-заповдного фонду України.
Контрольні запитання і завдання
1. В чому полягає сутність кадастру природно-заповідного фонду і які принципи його ведення?
2. Яка мета і вихідні матеріали для ведення державного кадастру територій та об’єктів природно-заповідного фонду України?
3. Як забезпечується ведення державного кадастру територій та об'єктів природно-заповідного фонду України?
Розділ 8
ІНСТИТУЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОЇ СПРАВИ
8.1. Структура галузевого управління
За структурою державного управління природно-заповідна справа мало чим відрізняється від інших близьких сфер суспільної діяльності. Вироблення основних засад державної політики в галузі збереження, відтворення та використання природно-заповідного фонду належить законодавчому органу - Верховній Раді України, а реалізацію цієї політики здійснює Кабінет Міністрів України в особі відповідних органів виконавчої влади, відомств та установ, природоохоронну роботу яких координує спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища України.
Центральний орган виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища України (нині Міністерство охорони навколишнього природного середовища України) є спеціально уповноваженим органом державного управління в організації, охорони та використання природно-заповідного фонду. Для забезпечення державного управління територіями й об’єктами природно-заповідного фонду можуть створюватися спеціальні підрозділи центрального органу виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища України (нині урядовий орган державного управління - Державна служба заповідної справи Міністерства охорони навколишнього природного середовища України) та його органів на місцях (територіальні органи державного управління - державні управління охорони навколишнього природного середовища в областях).
Відомче управління заповідниками і національними природними парками України на сьогоднішній день здійснюють Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, Міністерство освіти і науки України, Державний комітет лісового господарства України, Державне Управління справами Секретаріату Президента України, Національна академія наук України, Українська академія аграрних наук та Київський національний університет імені Тараса Шевченка (табл. 8.1).
Адміністративне управління природними заповідниками, біосфер-ними заповідниками, національними природними парками, регіональними ландшафтними парками, а також ботанічними садами, дендроло-289
гічними парками зоологічними парками загальнодержавного значення здійснюється їх спеціальними адміністраціями. Спеціальні адміністрації можуть створюватися також для управління ботанічними садами, дендрологічними парками, зоологічними парками місцевого значення та парками-пам’ятками садово-паркового мистецтва за рішенням органів, у віданні яких вони перебувають. До складу спеціальної адміністрації по управлінню територіями й об’єктами природно-заповідного фонду входять відповідні наукові підрозділи, служби державної охорони, господарського й іншого обслуговування. Управління територіями та об’єктами природно-заповідного фонду, для яких не створюються спеціальні адміністрації, здійснюється підприємствами, установами та організаціями, у віданні яких перебувають ці території та об’єкти.
Таблиця 8.1
Відомча підпорядкованість заповідників та національних природних парків України
Назва Підпорядкування
МОНПС дклг НАН УААН мон КНУ ДУС
Біосферні заповідники
1. “Асканія-Нова" +
2. Чорноморський +
3. Карпатський +
4. Дунайський +
Природні заповідники
1. Канівський +
2. Кримський +
3. Український степовий +
4. Луганський +
5. Поліський +
6. “Мис-Мартьян" +
7. Ялтинський гірсько-лісовий +
8. Карадазький +
9. “Розточчя" +
10. Дніпровсько-Орільський +
11. “Медобори" +
12. “Єланецький ствп" +
13. “Горгани" +
14. Казантипський +
15. Опукський +
16. Рівненський +
17. Черемський +
Продовження таблиці 8.1
Національні природні парки
1. Карпатський +
2. Шацький +
3. “Синевир" +
4. Азово-Сиваський + ;
5. “Вижницький" +
6. "Подільські Товтри" +
7. “Святі Гори” +
8. Яворівський +
9. “Двснянсько-Старогутський" +
10. “Сколівські Бескиди" +
11. Ужанський +
12. "Гуцульщина" +
13. Ічнянський +
14. Галицький +
15.Томільшанські ліси" +
16. Мезинський +
17. “Великий Луг” +
Умовні позначення: МОНПС - Міністерство охорони навколишнього природного середовища України; МОН - Міністерство освіти і науки України; ДКЛГ - Державний комітет лісового господарства України; НАН- Національна академія нвук України; УААН — Українська академія аграрних наук; КНУ- Київський національний університет імені Тараса Шевченка; ДУС- Державне Управління справами Секретаріату Президента України.
Головними документами, що розробляються відповідно до законодавства, є Положення про установи природно-заповідного фонду, якими визначаються їх завдання, науковий профіль, особливості природоохоронного режиму та характеру функціонування. Положення розробляються для природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, заказників, ботанічних садів, дендрологічних парків та зоологічних парків. Вони затверджуються центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища України - стосовно територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, а також державними управліннями охорони навколишнього природного середовища в областях - щодо територій та об’єктів природно-заповідного фонду місцевого значення. Природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, а також ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки загальнодержавного значення є юридичними особами.
Ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки місцевого значення та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва відповідно до
законодавства України можуть бути визнані юридичними особами. На сьогоднішній день жодний парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва не є самостійною юридичною особою, лише для спільного управління Масандрівським, Місхорським і Лівадійським парками-пам'ятками садово-паркового мистецтва створена спеціальна адміністрація.
Гоомадське управління здійснюється об'єднаннями громадян, статутами яких передбачена діяльність у галузі охорони навколишнього природного середовища. Вони мають право на участь в управлінні територіями та об’єктами природно-заповідного фонду шляхом:
унесення пропозицій щодо організації нових територій та об’єктів природно-заповідного фонду, забезпечення їх охорони, ефективного використання і відтворення природних комплексів та об'єктів;
сприяння державним органам в їх діяльності у цій сфері;
участі за встановленим порядком у проведенні екологічної експертизи об’єктів, що негативно впливають чи можуть негативно вплинути на стан територій та об’єктів природно-заповідного фонду;
участі у екологічному контролі за додержанням режиму таких територій та об’єктів;
здійснення відповідно до законодавства України інших заходів, передбачених їх статутами.
Для ефективної роботи кожна галузь, зазвичай, має передбачати і єдиний механізм управління. Зважаючи на це, а також у зв’язку з низьким рівнем фінансування, недостатнім матеріально-технічним забезпеченням, необхідністю покращання розвитку наукових досліджень, недосконалістю системи державного управління заповідниками та національними природними парками, як об’єктами загальнонаціонального значення, негативним впливом складного соціально-економічного становища молодої держави в 1993 році була прийнята Постанова Верховної Ради України “Про впорядкування управління заповідниками та національними природними парками”. Даним рішенням у підпорядкування Міністерства охорони навколишнього природного середовища України були передані перші природно-заповідні території - Карпатський природний заповідник, Карпатський національний природний парк і національний природний парк “Синевир”. Кабінету Міністрів України було доручено створити у структурі Міністерства охорони навколишнього природного середовища України відповідний підрозділ для управління цими об’єктами, а також розробити і подати до 1 липня 1994 року на розгляд Верховної Ради України програму перспективного розвитку заповідної справи в Україні, яка передбачала б оптимальне розширення мережі заповідників та національних природних парків, зміцнення матеріально-технічної бази, запровадження фінансування їх з державного бюджету окремим рядком, активізацію науково-дослідних робіт, посилення ролі Національної академії наук України і Міністерст
ва охорони навколишнього природного середовища України у науково-методичному забезпеченні та координації їх роботи, зміцнення нормативної бази діяльності, посилення державного контролю за додержанням режиму заповідних територій та об’єктів. Крім цього, було прийнято ще одне надзвичайно важливе рішення - вважати за необхідне заповідники та національні природні парки, що мають створюватися, надалі підпорядковувати Міністерству охорони навколишнього природного середовища України. Хоча на сьогодні це рішення не завжди виконується, але все-таки воно стало історичною подією в розвитку природно-заповідної справи.
Програма перспективного розвитку заповідної справи в Україні (“Заповідники”) через рік була вчасно підготовлена і затверджена відповідною постановою Верховної Ради України в 1994 році. Нею передбачалося створити у структурі Міністерства охорони навколишнього природного середовища України державний орган управління, якому мали підпорядкуватися всі заповідники та національні природні парки України, однак цього досі не сталося. Також важливим завданням було впорядкування структури органів Міністерства охорони навколишнього природного середовища України на місцях, які займаються питаннями природно-заповідної справи, і поліпшення їх матеріально-технічної бази та кадрового складу.
Як відмічалося вище, заповідники і національні природні парки України ще досі не мають єдиного керівного органу. Ця обставина не дозволяє повноцінно забезпечувати збереження біотичних та ландшафтних компонентів природно-заповідного фонду, ефективно управляти всією системою галузі. На сьогоднішній день Міністерство охорони навколишнього природного середовища України взяло у своє підпорядкування лише близько половини всіх установ природно-заповідного фонду. На доцільність перепідпорядкування йому решти природоохоронних установ країни говорить і один з висновків Європейської економічної комісії ООН.
На виконання вищезазначених директивних документів 13 березня 1995 року постановою Кабінету Міністрів України в структурі Міністерства охорони навколишнього природного середовища України був створений урядовий орган виконавчої влади в галузі природно-заповідної справи. Спочатку він називався Головне управління національних природних парків та заповідної справи, потім був перейменований і нині називається Державна служба заповідної справи. На сьогоднішній день її основними завданнями є:
участь у межах своєї компетенції в реалізації державної політики у сфері збереження та невиснажливого використання природно-заповідного фонду, відтворення його природних комплексів та об’єктів;
* забезпечення державного управління територіями й об’єктами природно-заповідного фонду;
здійснення державного контролю за додержанням режиму територій та об’єктів природно-заповідного фонду;
забезпечення збереження біотичного та ландшафтного різноманіття на територіях природно-заповідного фонду;
підготовка пропозицій щодо сталого розвитку репрезентативної мережі природно-заповідного фонду та формування національної екологічної мережі.
Державна служба заповідної справи Мінприроди України відповідно до вищепокладених на неї завдань:
організовує і здійснює методичне керівництво веденням природно-заповідної справи;
розробляє та запроваджує економічний механізм збереження, невиснажливого використання і відтворення природних комплексів територій та об’єктів природно-заповідного фонду;
готує пропозиції з основних напрямів державної політики щодо збереження, невиснажливого використання природно-заповідного фонду, відтворення його природних комплексів та об’єктів;
координує діяльність установ природно-заповідного фонду та служби державної охорони природно-заповідного фонду України;
здійснює заходи щодо професійної підготовки та перепідготовки кадрів;
подає на розгляд Мінприроди України обґрунтовані пропозиції щодо визначення обсягів бюджетних асигнувань, необхідних на утримання підпорядкованих даному міністерству установ природно-заповідного фонду та проведення заходів, спрямованих на збереження і відтворення його природних комплексів;
розробляє положення про підпорядковані Мінприроди України установи природно-заповідного фонду, подає даному міністерству пропозиції щодо призначення їх керівників, а також погоджує положення про інші території та об’єкти природно-заповідного фонду загальнодержавного значення;
організовує вивчення, узагальнення і впровадження вітчизняного та зарубіжного досвіду роботи у сфері природно-заповідної справи та формування національної екологічної мережі;
організовує в межах повноважень, визначених Мінприроди України, виконання зобов’язань за міжнародними договорами у сфері природно-заповідної справи;
забезпечує ведення державного кадастру територій та об'єктів природно-заповідного фонду України, систематизує інформацію у сфері природно-заповідної справи;
за погодженням з Мінприроди України організовує, здійснює і координує роботу щодо створення нових та розширення територій існуючих об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного зна
чення, зміни їх меж і категорій, скасування статусу, а також охорони і збереження водно-болотних угідь;
* бере участь в організації розроблення і реалізації законодавства, державних цільових та міжнародних програм і проектів, спрямованих на розвиток природно-заповідної справи, формування національної екологічної мережі;
бере участь у формуванні транскордонних природоохоронних територій міжнародного значення та підготовці міжнародних угод щодо спільної діяльності в цій сфері, здійснює інші повноваження, передбачені законодавством.
Контрольні запитання і завдання
1. Охарактеризувати структуру управління природно-заповідною справою на різних рівнях.
2. Які функції виконує Державна служба заповідної справи Мінприроди України?
3. Диференціювати заповідники і національні природні парки України за їх відомчою приналежністю.
8.2. Концепція збалансованого розвитку в контексті охорони природи
Поняття про сталий розвиток
Вчення В.І. Вернадського справедливо вважають предтечею багатьох сучасних концепцій, спрямованих на гармонізацію взаємовідносин людини і природи, у тому числі й сталого розвитку. Цей термін свого часу був запропонований науковцями, а нині вже широко використовується як в офіційних документах, так і в навчальній літературі.
Головною і першою вагомою причиною виникнення концепції сталого розвитку було значне погіршення стану навколишнього природного середовища на планеті під антропогенним впливом. Основними загрозливими наслідками впливу діяльності людини на довкілля є: глобальні зміни клімату, руйнування озонового шару, кислотні дощі, накопичення в ґрунтах токсичних відходів важких металів та пестицидів, загроза біорізноманіттю та біозагроза, забруднення радіонуклідами. Іншою причиною появи даної концепції було погіршення економічних і соціальних умов у багатьох країнах світу, зростання чисельності населення, яке проживає в умовах злиднів.
У зв’язку з цим постало питання стабілізації взаємовідносин суспільства з довкіллям або досягнення того, що англійською мовою називається стратегією способу життя “еиеіаіпаЬІе сіеуеіортепі”. Воно стало деякою новацією в англійській мові. Можливо, з цього випливають пев
ні труднощі перекладу даного словосполучення на українську мову, яке є вельми ємнісним з кількома відтінками: “усталеність”, “стійкість”, "постійність”, “довготривалість”, “гармонійність” процесів розвитку людства, причому підкреслюється, що все це стосується прийдешніх поколінь. Звичайно, важко передати цю смислову гаму українською мовою, тому деякі автори застосовують термін “екостійкий розвиток”, який розкриває такі терміноелементи як “еко”, “стійкість”, “збереження”, “природне середовище”, “господарювання у середовищі". Можливо, найбільш коректним терміном є “екологічно збалансований розвиток”, однак офіційно визнаний термін “сталий розвиток”. У загальному розумінні це усталений, ресурсоекономний, природозаощадливий, самовідтворю-ваний розвиток у поєднанні з інноваційним Будучи стратегією виживання людства, ідея сталого розвитку повинна коректувати створення нових екотехнологій.
Міждержавні основи збалансованого розвитку були закладені ще на Стокгольмській конференції ООН, котра відбулася 5-16 червня 1972 року під назвою "Довкілля людини”. На конференції проголошено сім основних положень, ключовими з яких є необхідність охорони та оздоровлення довкілля, більш тісної міжнародної співпраці для досягнення поставленої мети. На цій основі були сформульовані 16 принципів, наслідування яким дозволить досягнути гармонізації взаємовідносин людини і природи.
Після Стокгольмської конференції питання сталого розвитку ще не раз обговорювалися на міжнародних форумах. З ініціативи ООН в 1983 році була створена Міжнародна комісія з довкілля та розвитку, завданням якої було розроблення довгострокових стратегій у галузі довкілля. Комісія підготувала доповідь “Наше спільне майбутнє”, яку було заслухано і схвалено Генеральною Асамблеєю ООН в 1987 році, і в якій сформульовано принципи сталого розвитку, як основну стратегію взаємодії природи та суспільства. Тому це сучасна найбільш поширена концепція взаємодії людини і природи, якою зараз керуються передові країни світу. Сталий розвиток є узгодженням між економічним та соціальним розвитком суспільства і збереженням довкілля. У вищезгаданій доповіді відзначалося, що сталий розвиток - це такий розвиток суспільства, за якого задоволення потреб теперішніх поколінь не має ставити під загрозу можливості майбутніх поколінь задовольняти свої потреби.
Однак повністю принципи та шляхи реалізації сталого розвитку були задекларовані на Конференції ООН в Ріо-де-Жанейро 3-14 червня 1992 року Тому ця офіційна загальнопланетарна ідеологія саме звідси бере свій початок. На цій конференції були сформульовані 27 принципів сталого розвитку. Тоді ж був прийнятий дуже важливий програмний документ "Порядок денний на XXI століття", в якому говорить
ся: “Людство здатне зробити розвиток сталим - забезпечити, щоби він задовільняв потреби сучасного, не піддаючи ризику здатність наступних поколінь задовільняти свої потреби”. Цей документ складається з чотирьох розділів та 40 глав, в яких подано глибокий аналіз проблеми сталого розвитку. Другий розділ є “екологічним”, містить 14 глав і відображає глобальні екологічні проблеми планети: знищення лісів, виснаження родючих ґрунтів, розширення площі пустель. Розглядаються заходи, які запобігають забрудненню повітря й води, знищенню рибних ресурсів, сприяють безпечному поводженню з токсичними відходами. Виходячи з цього, основними двома принципами сталого розвитку є:
* принцип “задоволення потреб” - найбільшу увагу слід приділяти задоволенню потреб найбідніших країн світу;
принцип “встановлення обмежень” - на стан технології та на розвиток людства мають накладатися обмеження задля збереження довкілля, враховуються також обмеження у спроможності біосфери ліквідувати наслідки діяльності людства. В цьому аспекті необхідним є забезпечення балансу між зростаючими потребами населення й інтересами охорони природи.
Сталий розвиток для суспільства означає поліпшення якості життя людей з таких основних напрямів як соціальне й економічне забезпечення, екологічно сприятливе середовище для життя, підвищення безпеки життя, покращання стану здоров’я людей. Слід зазначити, що економічні, соціальні та природоохоронні заходи повинні бути ув'язані між собою для досягнення збалансованого розвитку, оскільки вони є взаємозалежними та взаємодоповнюючими компонентами останнього. Як реалізуються принципи РІО-92 в усьому світі, було представлено на різних наступних конференціях. Основні принципи сталого розвитку населених пунктів проголошено у заключних документах Конференції ООН з населених пунктів (ХАБІТАТ-ІІ), яка відбулася у 1996 році в Стамбулі (Туреччина). У Програмі “РІО+5” (1997 рік) продовжено розгляд досягнень країн та їх урядів, міжнародних агенцій, громадськості та неурядових організацій з виконання “Порядку денного на XXI століття” за п’ять років, узагальнено набутий досвід і поставлено нові завдання. У Програмі “РІО+Ю” (2002 рік, Йоханесбург, Південна Африка) розглянуто результати, досягнуті країнами з виконання зобов’язань, взятих у 1992 та 1997 роках, оцінено успіхи на шляху просування до сталого розвитку.
Сталий розвиток неможливий без гармонійного поєднання загальнонаціональних та регіональних інтересів. На регіональному рівні сталий розвиток передбачає розроблення соціально-економічних та екологічних програм розвитку територій, формування місцевих бюджетів з урахуванням пріоритетності цілей і завдань сталого розвитку, реалізацію комплексу заходів збалансованого розвитку регіонів.
Для умов України сталий розвиток може бути визначений як процес гармонізації продуктивних сил, забезпечення гарантованого задоволення принаймні мінімально необхідних потреб всіх членів суспільства за умови збереження й поетапного відтворення цілісності навколишнього природного середовища, забезпечення рівноваги між потенціалом природи і вимогами людей усіх поколінь. З урахуванням особливостей перехідного періоду, який переживає Україна, цілями сталого розвитку повинні стати:
створення цілісної системи законодавства у сфері сталого розвитку;
соціальна справедливість - встановлення гарантій рівності громадян перед законом, забезпечення рівних можливостей для досягнення матеріального, екологічного та соціального благополуччя, сприяння становленню громадянського суспільства, подолання бідності;
економічне процвітання - забезпечення можливостей, гарантій та мотивів громадян, якості життя, функціонування ефективної економіки і раціонального споживання, введення дієвого економічного механізму природокористування та природоохоронної діяльності;
забезпечення високої якості стану навколишнього природного середовища - створення умов усім громадянам для життя в здоровому навколишньому природному середовищі з чистим повітрям, землею, водою, захист і відтворення біорізноманіття;
раціональне ресурсокористування - створення системи гарантій раціонального використання всіх видів ресурсів на основі дотримання національних інтересів та збереження ресурсів для майбутніх поколінь, відхід від таких процесів розвитку суспільства, які призводять до його деградації;
демографічна стабільність - формування ефективної державної політики з метою збільшення тривалості життя і стабілізації чисельності населення України, надання всебічної підтримки молодим сім’ям, охорона материнства і дитинства;
міжнародне співробітництво - активна співпраця з усіма країнами і міжнародними організаціями з метою досягнення загальнопла-нетарної стабільності та злагоди;
вдосконалення процедур доступу до інформації з питань навколишнього природного середовища та здоров’я.
Реалізація завдань сталого розвитку забезпечується через:
раціональність територіальної організації природокористування відповідно до місцевих природних умов і природно-ресурсного потенціалу території;
паритетність використання природних ресурсів для теперішнього і майбутніх поколінь;
переорієнтацію і збалансування міжгалузевої і внутрішньогалузевої структури господарського комплексу у відповідності з новими соціальними й економічними умовами.
Зміни в соціально-економічній та екологічній сфері потребують реформування суспільно-політичної системи й адекватних інституцій-них перетворень, що покликані забезпечити соціальну стабільність держави.
Що зроблено в Україні? Україна підписала Програму дій “Порядок денний на XXI століття” на конференції в Ріо-де-Жанейро в 1992 році, а в 1997 році на конференції “Ріо+5” Україна підтвердила прагнення йти шляхом сталого розвитку. Того ж року в нашій країні на державному рівні створено Національну комісію сталого розвитку. У 2000 році був підготовлений і обговорений громадськістю проект Концепції сталого розвитку України, а також схвалений відповідною Національною комісією як основа для розробки Стратегії сталого розвитку України і переданий на затвердження у відповідні державні органи влади. Стратегія сталого розвитку України має дати механізми узгодження економічної, соціальної та екологічної складових збалансованого розвитку суспільства в країні, систематизувати план дій і терміни виконання конкретних етапів. На нашу думку, в цьому аспекті найголовнішим досягнення України на міжнародному рівні було прийняття в Києві в 2003 році Рамкової конвенції про охорону та сталий розвиток Карпат.
Реформування й інституційний розвиток
Концепція екологічно збалансованого розвитку є найбільш сучасною ідеологією для застосування не лише в різних сферах економіки, але і в галузі охорони природи, зокрема природно-заповідної справи. Із територій та об'єктів природно-заповідного фонду України за своїм функціональним призначенням найбільш зручними для реалізації цієї концепції виявились поліфункціональні природно-заповідні території, а саме: біосферні заповідники, національні природні парки та регіональні ландшафтні парки. При запровадженні концепції збалансованого розвитку варто брати до уваги “показник заповідності" (відсоток площ природно-заповідних територій по відношенню до площі країни), показник ступеня входження природно-заповідної мережі до екологічної мережі, питому вагу поліфункціональних природно-заповідних територій, ступінь інтеграції природно-заповідної справи із соціально-економічними системами, ступінь розвинутості мережі транскордонних природно-заповідних територій тощо. Вперше реалізація концепції збалансованого розвитку гірських регіонів обговорювалась у 2000-2002 роках на міжнародних конференціях у Карпатському біосферному заповіднику.
Проблеми реформування. Законодавство України про природно-заповідний фонд, міжнародні зобов’язання держави, результати новітніх наукових досліджень, а також сучасні європейські та світові тенденції
заповідання свідчать про необхідність уточнення деяких основних положень концептуальних та правових засад розвитку природно-заповідної справи у нашій державі, і разом з тим про поглиблення та прискорення тих процесів, які вже зарекомендували себе позитивно і відповідають сучасним міжнародним пріоритетам.
У найбільш загальному значенні правове забезпечення доцільно здійснити на основі розробки системи законів про мережу природних територій, що охороняються. Базовим законом цієї системи має залишитися Закон України “Про природно-заповідний фонд України". Проте з часу його прийняття (1992 рік) та затвердження програми “Заповідники” (1994 рік) в Україні сформувалися основи ринкової економіки, відбулося роздержавлення земель, прийнято цілий ряд законів у галузі охорони, використання та відтворення природних ресурсів. Україна приєдналася до ряду природоохоронних міжнародних конвенцій, насамперед, про біорізноманіття з метою “збереження біорізноманіття, сталого використання його компонентів і спільного одержання на справедливій і рівній основі вигод, пов’язаних із використанням генетичних ресурсів”. Тому пріоритетом розвитку природно-заповідної справи нашої держави має стати реалізація принципів Всеєвропейської стратегії збереження біотичного та ландшафтного різноманіття, положень МСОП, Бернської конвенції щодо визначення “територій спеціального збереження” Смарагдової мережі, мережі “ПАТІІКА 2000” тощо.
З метою встановлення відповідності вітчизняної системи геосозо-логічних категорій природно-заповідного фонду до міжнародної доцільно мати окремі закони “Про біосферні резервати”, “Про природні заповідники”, “Про національні та регіональні парки”, “Про ботанічні сади, дендрологічні, зоологічні парки та парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва” (“Про штучні об’єкти природно-заповідного фонду”) тощо. Доопрацюванню підлягає й існуюча система наукового забезпечення функціонування природно-заповідної справи, що пояснюється відсутністю наукових основ прийняття управлінських рішень, послідовної схеми методологічного та методичного забезпечення норм законодавства, а також переважна більшість напрямів організаційної діяльності у сфері природно-заповідної справи, особливо рекреаційної, еколого-освітньої, просвітньої, інформаційної тощо.
У зв’язку з вищезазначеним, Україні потрібна нова концепція природно-заповідної справи, яка має стати логічним продовженням і доповненням програми “Заповідники", постанови Кабінету Міністрів України “Про вдосконалення державного управління заповідною справою в Україні”, а також Закону України “Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки", і врешті-решт частиною державної екологічної політики України у сфері формування та збереження природно-заповідного фонду, якої повинні дотримуватися всі суб’єкти господарської та іншої діяльності в країні.
Вона має бути спрямована і на розвиток в оптимальних обсягах традиційної пасивної форми охорони, а також на певну переорієнтацію ключових принципів територіальної й таксономічної охорони природно-заповідного фонду, зокрема на використання здатності природних екосистем до самовідновлення, інтеграцію людини в природне середовище через розвиток заощадливих технологій, просторову й функціональну диференціацію охорони природи, узгоджену з національним та міжнародним законодавствами, нормативно-правову базу, максимально можливе використання природних економічних механізмів для заохочення заощадливого й компенсаційного природокористування.
Основними прогалинами (“білими плямами”) існуючої системи організації та функціонування природно-заповідного фонду України є:
створення і функціонування природно-заповідних територій ще не є природоохоронним пріоритетом державної економічної політики, недосконалість системи управління на загальнодержавному і регіональному рівнях;
відсутність чітко визначеної стратегії розвитку природно-заповідної справи й особливо системи підготовки професійних кадрів природно-заповідної справи, кадрової політики і планової перепідготовки фахівців з охорони біорізноманіття, що не дає змоги залучати спеціалістів з необхідною кваліфікацією для виконання багатофункціональних завдань, які стоять перед природно-заповідною справою в сучасних умовах;
сповільнення темпів заповідання та призупинення процесу резервування природних територій на загальнодержавному рівні через надзвичайну складність вилучення природних земельних ділянок і практично дуже важке переконання в цьому владних галузевих структур, землекористувачів та населення (середній показник заповідності, який планувалось до 2006 року довести до 7 %, не досягнутий);
недосконалість існуючої законодавчої бази щодо врегулювання питань охорони, відтворення і забезпечення невиснажливого використання природних ресурсів у межах природно-заповідного фонду;
низький ступінь вивчення та недостатній рівень фінансування наукових досліджень і в зв’язку з цим відсутність офіційного методичного забезпечення процедури виділення і проектування природно-заповідних територій;
низький загальний рівень екологічної освіти й інформованості населення про доцільність заповідання чи резервування, а також залучення до цього процесу громадськості;
невідповідність системи державної охорони природно-заповідних територій України у повній мірі вимогам чинного національного законодавства та міжнародним стандартам, низький професійно-кваліфікаційний рівень працівників служби державної охорони природ
но-заповідного фонду України, обмеженість їх прав, правова незахищеність, відсутність стимулів до праці, відсутність служб державної охорони у штучно створених об’єктах природно-заповідного фонду України, низька ефективність контролю за діяльністю землевласників і землекористувачів;
низький рівень фінансового і матеріального забезпечення, погіршення і так незадовільного стану діяльності установ природно-заповідного фонду (установи природно-заповідного фонду отримують коштів на розвиток на рівні 10 % від потреб), відсутність транспорту, засобів зв’язку, обладнання, службових та лабораторних приміщень, рекреаційної бази, музеїв і візит-центрів тощо;
дуже часте нецільове використання земель природно-заповідного фонду, вилучення цих земель для індивідуального будівництва, інших господарчих потреб;
виникнення загроз втрати зарезервованих під заповідання залишків унікальних та еталонних природних комплексів у процесі здійснення земельної реформи;
відсутність єдиної системи оплати праці, соціальних гарантій, відповідних пільг, не забезпечені належні умови життя і праці працівників установ природно-заповідного фонду.
Для реформування природно-заповідної справи є всі необхідні нормативні й інституційні можливості системи природно-заповідного фонду, наукових, освітніх та інших установ. Інституційні можливості системи природно-заповідного фонду України достатньо багатогранні. Вони дозволяють задіяти всі гілки влади та широкі верстви населення. Однак виникають потреби у реформуванні цих ресурсів.
До інституційних можливостей відноситься власне система заповідників і національних природних парків (38 установ), система управління природно-заповідним фондом - Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, Міністерство освіти і науки України, Державний комітет лісового господарства України, Національна академія наук України, Українська академія аграрних наук, Державне Управління справами Секретаріату Президента України. Належність установ до різних відомств ускладнює централізацію процесу управління. Лише в системі Міністерства охорони навколишнього природного середовища України створений урядовий орган виконавчої влади у галузі природно-заповідної справи. Не у всіх територіальних органах вищезазначеного міністерства є відділи з управління природно-заповідним фондом, а в системі інших відомств таких відділів зовсім немає.
Впродовж останніх ЗО років йде мова про необхідність створення єдиного в державі органу щодо централізованого управління всіма заповідниками, національними природними парками й іншими об’єктами
природно-заповідного фонду. У зв’язку з цим необхідно формувати єдину, самостійну і відносно автономну систему управління природно-заповідним фондом України.
У нових умовах розвитку природно-заповідної справи Міністерство охорони навколишнього природного середовища України повинно відпрацювати механізми співпраці з іншими центральними та територіальними органами виконавчої влади, особливо з Державним комітетом лісового господарства України та його структурами щодо погодження створення нових природно-заповідних територій, змін підходів у природокористуванні з метою відродження первісних лісових природних комплексів.
Пріоритети розвитку. Основними пріоритетами перспективного розвитку природно-заповідної справи як галузі збереження біорізноманіття є:
термінове резервування залишків найбільш цінних природних територій;
формування національної екологічної мережі України, створення нових і розширення меж існуючих заповідників та національних природних парків у терміни, визначені Загальнодержавною програмою формування національної екомережі України на 2000-2015 роки, а також підготовка відповідних обласних програм формування регіональних екологічних мереж;
запровадження в Україні механізмів формування Смарагдової мережі та мережі “ИАТІІКА 2000";
прийняття стратегії і програми розвитку природно-заповідної справи в Україні на основі реформування існуючої системи охорони біорізноманіття на засадах світових стандартів, високого професіоналізму та інноваційного світогляду, зокрема приведення категорій природно-заповідного фонду України у відповідність до вимог класифікації категорій охоронних територій МСОП та розроблення державних стандартів на кожну категорію;
забезпечення державою неухильного виконання відповідного чинного законодавства, особливо про природно-заповідний фонд України та цільових державних програм у сфері збереження біорізноманіття;
запровадження ефективної системи державного контролю й обліку біорізноманіття (кадастрів, каталогів, реєстрів, списків, баз даних, особливо про біорізноманіття природно-заповідного фонду тощо), створення генетичних банків біорізноманіття, колекцій раритетних видів та конструювання раритетних фітоценозів у штучних об’єктах природно-заповідного фонду;
запровадження економічної оцінки різних типів, насамперед рідкісних екосистем та біорізноманіття і на цій основі складання повного списку природних територій зі статусом об’єктів національного надбання;
створення багаторівневої системи обов’язкової природоохоронної освіти та інформування громадськості на основі нової гуманістичної ідеології, а також професійне кадрове забезпечення природоохоронної галузі.
Контрольні запитання і завдання
1. Що вкладається в поняття “сталий розвиток”?
2. Які цілі стоять перед Україною на шляху до сталого розвитку суспільства?
3. Які прогалини сучасного розвитку природно-заповідної справи в Україні?
4. Як варто реформувати природно-заповідну справу в контексті Концепції сталого розвитку?
5. Які основні пріоритети у сфері збереження біорізноманіття на перспективу?
8.3. Еколого-правова сфера розвитку
8.3.1. Законодавче забезпечення
Проблема охорони навколишнього природного середовища, незважаючи на спад промислового і сільськогосподарського виробництва, продовжує залишатися для України однією з актуальних проблем. Після проголошення її незалежності відбулося істотне оновлення національного екологічного законодавства. На сьогодні в цілому ми маємо його розгалужену систему. Принципові засади охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів знайшли відображення у Конституції України (статті 3, 13, 14, 92 та інші), прийнятої у 1996 році. Однак найголовнішим є Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” (1991 рік), який як своєрідна "екологічна конституція” знаменує нову віху в гуманізації та демократизації регулювання екологічних правовідносин у зв’язку із закріпленням прав громадян - на чисте довкілля, безпечне життя і здоров’я, достовірну інформацію, екологічну експертизу й освіту, на об’єднання та участь у створенні й обговоренні проектів екологічних законів тощо. Правова база повинна гарантувати безпечне для життя людей навколишнє природне середовище і раціоналізувати процеси природокористування. Проте цього можна досягти за однієї умови - забезпечення належ
ного виконання екологічного законодавства України, в чому й полягає сутність багатьох наших проблем.
Весь спектр правового забезпечення функціонування природно-заповідної справи необхідно розглядати в трьох аспектах: спеціальному, опосередкованому та віддаленому. Коротка характеристика правових документів подається за хронологією їх схвалення.
Правове поле територіальної охорони природи
Спеціальну юридичну основу природно-заповідної справи складає цілий ряд документів міжнародного і національного екологічного природоохоронного права, які мають пряме відношення до територіального напряму охорони природного середовища, тобто до проблем збереження біотичного та ландшафтного різноманіття в межах природоохоронних територій.
Міжнародне право. Конвенція про всесвітню спадщину була прийнята в Парижі у 1972 році. Вона тісно пов’язана з ЮНЕСКО, МСОП та Міжнародним Союзом з історичних та природних пам’яток. Її підписали 109 країн-учасниць.
У нашій державі ця конвенція ратифікована указом Президії Верховної Ради УРСР від 4 жовтня 1988 року. Даним документом Україна взяла на себе зобов’язання самостійно чи з допомогою світової спільноти забезпечувати охорону, збереження та відновлення на своїй землі унікальних цінностей природи і культури. Такі території та об’єкти, що мають особливу екологічну, наукову, естетичну, історико-культурну цінність, комплексно охороняються також відповідно до Закону України "Про природно-заповідний фонд України” та чинного законодавства України про охорону пам’яток історії та культури. Відповідальною за її виконання є Національна комісія України у справах ЮНЕСКО при Міністерстві закордонних справ України. Для виконання конвенції створюються міжурядовий комітет та фонд захисту світової культурної та природної спадщини. Кожна держава-сторона цієї конвенції визнає, що її обов’язок забезпечувати ототожнення, захист, зберігання, повернення достоїнств і передачу наступним генераціям культурної та природної спадщини, розташованої на її території. Тому кожна із країн докладає всіх зусиль, щоб здійснювати це самостійно, максимально використовуючи наявні ресурси, а також у разі потреби просити міжнародної допомоги та співробітництва. За спеціальною номінаційною формою кожна зі сторін пропонує ЮНЕСКО для включення до світового переліку найцінніші об'єкти її території.
Севільська стратегія. Цей документ був схвалений у Севільї (Іспанія) в 1995 році на конференції, присвяченій стратегії розвитку мережі біосферних резерватів на планеті, які покликані бути зразками наукових основ запровадження концепції сталого розвитку природних
регіонів, зокрема щодо виконання Конвенції ООН про біорізноманіття та створення умов для ефективного функціонування глобальної системи екологічного моніторингу. Стратегія надає багато рекомендацій щодо функціонування біосферних резерватів на міжнародному, національному та місцевому (тобто в межах території біосферного резервату) рівнях в аспекті їх взаємодії із суспільством. У цьому контексті пріоритетними напрямами їх розвитку є: впровадження міжнародного екологічного права стосовно біорізноманіття, змін клімату і проблем лісів; визначення шляхів наукового та гуманістичного розвитку; оптимізація територіальної організації охорони природи; налагодження стосунків з культурною спадщиною, громадами та місцевими землекористувачами і землевласниками.
Севільська стратегія складається з чотирьох розділів і статутних рамок функціонування біосферних резерватів. У нашій державі за її виконання відповідає Національний Комітет України з Програми ЮНЕСКО "Людина і біосфера”.
Європейська ландшафтна конвенція. На захист природно-культурних ландшафтів в Європі 20 жовтня 2000 року у Флоренції була прийнята Європейська ландшафтна конвенція, якою було визнано, що ландшафт відіграє важливу роль суспільного інтересу у сферах культури, охорони природи, екології, соціології, економічної діяльності, управління і планування, створення нових робочих місць. Цілі конвенції- захищати, сприяти захисту, управляти, створювати і планувати ландшафти, а також організовувати європейське співробітництво з проблем ландшафтів. Тому конвенція означила такі основні поняття територіальної охорони довкілля як;
“Охорона ландшафту” означає дії щодо збереження та підтримання існуючих чи характерних особливостей ландшафту, визначених його цінною спадщиною, яка природно утворилася, створена природою і людиною чи лише людською діяльністю;
“Управління ландшафтом” означає діяльність, направлену на перспективу сталого розвитку, який гарантує регулярну підтримку ландшафту, а також управління й узгодження змін, викликаних соціальними, економічними та природоохоронними процесами в ландшафті;
“Планування ландшафту” означає масштабну стратегічну діяльність щодо розширення площ, відновлення і створення нових ландшафтів.
Кожна країна, як сторона конвенції, повинна реалізувати її за власним внутрішнім розподілом повноважень відповідно до конституційних принципів і адміністративних засобів, беручи до уваги Європейську хартію місцевого самоврядування. Поняття про ландшафт закріплюються в національному законодавстві і застосовуються для вироблення загальнодержавного плану дій.
Рамкова конвенція про охорону та сталий розвиток Карпат (Карпатська конвенція). Ця конвенція була прийнята в Києві 22 травня 2003 року і є першим документом міжнародного рівня, який був підписаний на теренах України. Її підписали міністри довкілля як уповноважені представники від урядів країн Карпатського регіону: Республіки Польща, Румунії, Сербії та Чорногорії, Республіки Словаччина, Республіки Угорщина, України та Республіки Чехія. Сторони конвенції визнали, що Карпати є унікальним природним скарбом визначної краси й екологічної цінності, важливим центром біорізноманіття, головним водозбором великих річок, необхідним середовищем існування та притулком для багатьох видів рослин і тварин, які знаходяться під загрозою зникнення та найбільшою в Європі територією з незайманими лісами. Карпатська конвенція складається із 23 статей, які зокрема присвячені інтегрованому підходу до управління земельними, водними ресурсами, річковими басейнами, розкривають сутність просторового планування, сталого сільського та лісового господарства, транспорту, туризму, промисловості й енергетики, визначають політику щодо збереження культурної спадщини, підвищення обізнаності, освіти й участі громадськості, а також актуалізують систему оцінки інформації про стан довкілля, моніторинг та раннє попередження загроз тощо. Окремою статтею 4 визначено політику збереження та сталого використання біотичного та ландшафтного різноманіття. Сторони конвенції співпрацюють щодо розвитку екологічної мережі в Карпатах, як складової частини Всеєвропейської екологічної мережі, створення та підтримання Карпатської мережі природоохоронних територій, а також посилюють заходи щодо збереження та сталого управління на територіях, розташованих за межами природоохоронних територій.
Національне право. Законодавчі акти. З 1991 року формується принципово нова правова база природно-заповідної справи, яка діє на основі Закону України “Про природно-заповідний фонд України”, державної Програми перспективного розвитку заповідної справи в Україні (“Заповідники"), законів України “Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на період 2000-2015 роки", “Про екологічну мережу України”, що стало суттєвим кроком у формуванні організаційних засад збереження біорізноманіття засобами територіальної охорони. Крім цього, прийнято ряд постанов Верховної Ради України, Уряду, ведеться інтеграція з країнами Європи здебільшого з метою забезпечення дії в Україні міжнародних конвенцій.
Сучасні правові основи територіальної охорони природи закладено Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища” (1991 рік). Основне значення цього акта полягає в тому, що на новому, значно вищому рівні було закладено комплексний підхід до збереження довкілля в Україні, визнавши основні правові засоби, суб’єкти правовідносин і об’єкти охорони, повноваження відповідних 307
органів державної влади та місцевого самоврядування, громадськості, екологічні права й обов’язки людини. Розвиваючи адміністративні методи вирішення проблем у цій сфері, цей фундаментальний документ вперше на законодавчому рівні регламентує економічні важелі природокористування й охорони природи. В аспекті територіальної охорони найважливішою нормою є виділення поняття про природні території, що особливо охороняються, до яких належать і території та об’єкти природно-заповідного фонду.
Фундаментальне значення для розвитку природно-заповідної справи, безперечно, має Закон України “Про природно-заповідний фонд України” (1992 рік), який визначає правові основи та регулювання суспільних відносин щодо організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду України, відтворення його природних комплексів та об’єктів, управління у цій галузі.
Стратегічне значення для розвитку природно-заповідної справи мала Програма перспективного розвитку заповідної справи в Україні (“Заповідники” 1994 рік). Передбачена цим документом система заходів спрямована на збереження унікальних і типових ландшафтів, інших природних комплексів, біотичного різноманіття, в тому числі генофонду рослинного і тваринного світу, підвищення ролі природно-заповідних територій у розробці наукових основ раціонального природокористування та охорони природи, розвитку природознавчих наук, здійсненні моніторингу навколишнього природного середовища, підготовці висококваліфікованих фахівців, екологічному та патріотичному вихованні громадян. Програма передбачала і необхідність поліпшення юридичного забезпечення розвитку природно-заповідної справи в Україні, зокрема приведення підзаконних актів у відповідність із Законом України “Про природно-заповідний фонд України”, внесення змін і доповнень до нього та лісового законодавства, розроблення і прийняття законодавчих актів про рослинний світ та про систему територій, що особливо охороняються, надання монографії “Зелена книга України” статусу офіційного документа, забезпечивши її офіційне видання, вдосконалення нормативної бази діяльності природоохоронних органів, уточнення класифікації територій та об’єктів природно-заповідного фонду, розроблення пропозицій щодо поліпшення механізму стимулювання підприємств і організацій, на землях яких створюються природно-заповідні об’єкти, посилення адміністративної, кримінальної, матеріальної відповідальності за порушення режиму заповідних територій та вдосконалення механізму накладання відповідних стягнень, завершення оформлення прав як юридичних осіб природних та біосферних заповідників, національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків загальнодержавного значення, а в разі потреби - інших об’єктів природно-заповідного фонду.
В 2006 році на виконання відповідного розпорядження Кабінету Міністрів України розроблений проект нової державної Програми розвитку природно-заповідної справи до 2020 року ("Заповідники 2"). Основною метою програми є завершення формування репрезентативної мережі природно-заповідних територій, доведення її площі до 10 % за рахунок створення нових територій та об’єктів природно-заповідного фонду відповідно до європейських стандартів.
Втілення цих та інших пропозицій на державному рівні безперечно і спадкоємно повинно здійснюватися лід час виконання Закону України “Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі на період 2000-2015 роки”, який підписаний Президентом України 21 вересня 2000 року. Загальнодержавна програма розроблена в контексті вимог щодо подальшого опрацювання, вдосконалення та розвитку екологічного законодавства України, а також відповідно до рекомендацій Пан'євролейської стратегії збереження біотичного та ландшафтного різноманіття щодо питання формування Всеєвропейської екологічної мережі як єдиної просторової системи територій країн Європи з природним або частково зміненим станом ландшафтів.
Загальнодержавна програма складається із п'ятьох розділів і 13 підрозділів, вісьмох додатків. Одним із додатків передбачено створення 29 національних природних парків, сімох біосферних заповідників, а також розширення меж трьох природних і трьох біосферних заповідників, п’ятьох національних природних парків. Площу природно-заповідних територій передбачається підвищити до 10 відсотків від площі території України. Реалізація програми здійснюватиметься у два етапи: 2000-2005 та 2006-2015 роки. Механізмами забезпечення її реалізації є: нормативно-правове, фінансове, наукове, організаційне забезпечення, а також інформування про стан національної екологічної мережі й участь громадськості в її формуванні.
Основоположні норми структурної територіальної організації національної екологічної мережі зазначені в Законі України “Про екологічну мережу України”, який був прийнятий Верховною Радою України в 2004 році. Цим законом визначається поняття екомережі, принципи та засоби забезпечення формування, збереження та використання, державне управління, екологічний контроль, наукове забезпечення функціонування екологічної мережі України. Основними частинами цього закону є розділи щодо проектування і порядку формування, забезпечення державного моніторингу й обліку територій та об’єктів екологічної мережі.
Нормативне забезпечення. У галузі природно-заповідної справи використовується весь існуючий у правовому полі України спектр нормативних документів (положення, інструкції, методичні рекомендації,
порядки тощо). Одними із головних нормативних документів є Положення про територію (об’єкт) природно-заповідного фонду й Охоронне зобов’язання.
Положення про територію (об’єкт) природно-заповідного фонду - це нормативний документ, який окреслює завдання, види режимів збереження та характер функціонування природоохоронної території. В ньому визначаються завдання, природоохоронне, наукове, освітнє, рекреаційне, культурне значення природних комплексів та об’єктів, особливості природоохоронного режиму, характер функціонування установ природно-заповідного фонду. Положення для юридичних осіб складається з таких розділів: “загальні засади”, “мета створення та завдання”, “управління", “режим території та охорона”, “науково-дослідна робота”, "економічне забезпечення”, “міжнародне співробітництво", а для природно-заповідних територій без юридичного статусу лише - “загальні засади”, “мета створення та завдання” і “режим території та охорона". До положення додається завірена територіальними органами виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища України на місцях схема розташування території чи об’єкта природно-заповідного фонду на фрагменті топографічної карти або матеріалів землеустрою (мірило: 1:50000, 1:25000 або 1:10000), які відображають їх розміщення та прив'язку.
Охоронне зобов’язання є офіційним документом, яким зобов’язуються власники і користувачі земельних ділянок зберігати на них об’єкти природно-заповідного фонду (заказник, пам’ятку природи, парк-пам’ятку садово-паркового мистецтва, заповідне урочище) у відповідному режимі і за це нести повну відповідальність.
Таким чином, за роки незалежності України склалася досить розвинута національна система правового регулювання питань збереження біорізноманіття й охорони довкілля в цілому. Зокрема, у галузі природно-заповідної справи загалом було підготовлено і затверджено 49 Указів Президента України, прийнято чотири закони України, три постанови Верховної Ради України, 20 постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України, 14 нормативних актів, затверджених наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України та зареєстрованих Міністерством юстиції України. Все це свідчить про сучасний прогресивний розвиток природно-заповідної справи у нашій державі.
Правове поле територіальної і таксономічної охорони природи
Міжнародне право. Міжнародні правові документи регулюються за допомогою ратифікованих Верховною Радою України міжнародних конвенцій на рівні ООН, Європейського Союзу, двосторонніх та багатосторонніх угод України з іншими державами.
Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів (Рамсарська конвенція) була прийнята 2 лютого 1971 року в місті Рамсар (Іран). Кожна країна-член конвенції має заявити до Переліку водно-болотних угідь міжнародного значення принаймні одне своє угіддя і взяти його під охорону. Рамсарський стратегічний план дій на 2003-2008 роки передбачає такі головні природоохоронні заходи: інвентаризація угідь, удосконалення законодавства, збалансоване використання, відновлення, відтворення, менеджмент і екомоніторинг угідь, екологічна експертиза й освіта, а також інші заходи. Відповідно до цього наша держава вже зараз готує Національну стратегію збереження водно-болотних угідь України.
Україна в складі СРСР стала членом конвенції в 1975 році, а як незалежна держава 96-ю серед інших країн ратифікувала відповідний закон про приєднання до конвенції 29 жовтня 1996 року. У нашій державі питання охорони, використання та відтворення водно-болотних екосистем регулюються Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища” та Водним кодексом України. Пріоритетами національної політики у цій сфері охорони природи є виявлення цінних водно-болотних угідь, забезпечення їх охороною, а також екологічно безпечне використання їх ресурсів. Кабінетом Міністрів України 29 серпня 2002 року прийнято постанову “Про Порядок надання водно-болотним угіддям статусу водно-болотних угідь міжнародного значення”, якою затверджено порядок надання статусу водно-болотних угідь міжнародного значення цінним природним територіям в Україні.
Конвенція про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування в Європі (Бернська конвенція) була схвалена в 1979 році в Берні (Швейцарія) і ратифікована Верховною Радою України 29 жовтня 1996 року.
Започатковуючи цю конвенцію, держави Європи виходили з того, що дика флора і фауна складають природну спадщину естетичних, наукових, культурних, рекреаційних, економічних та інших цінностей, які необхідно зберігати і залишити наступним поколінням. Договірні сторони конвенції беруть на себе зобов’язання розробляти і включати заходи щодо збереження дикої флори і фауни в національні природоохоронні плани та державні пріоритети, налагоджувати міжнародне співробітництво для спільного вирішення проблем збереження живої природи. Країни, що підписали конвенцію, вживають необхідні заходи для збереження популяцій дикої флори і фауни або їх модифікацій на рівні, який відповідає, зокрема, екологічним, науковим та культурним вимогам, враховуючи при цьому економічні та рекреаційні вимоги, а також потреби підвидів, різновидів чи форм, що перебувають під загрозою в певній місцевості. Кожна з країн вживає заходи щодо сприян
ня виробленню національної політики з метою збереження дикої флори і фауни та природних середовищ існування, приділенню особливої уваги зникаючим та вразливим видам, насамперед ендемічним та середовищам існування, які перебувають лід загрозою зникнення. Треба також враховувати питання збереження дикої флори і фауни в екологічно небезпечних регіонах, сприяти висвітленню та розповсюдженню загальної інформації про необхідність збереження дикої флори і фауни та їх природних середовищ існування. У конвенції виділені спеціальні розділи, присвячені охороні на рівні природних середовищ існування біоти та видів, особливо мігруючих.
З метою реалізації положень конвенції щодо збереження рідкісних та зникаючих видів рослин і тварин, природних середовищ існування постійним комітетом даної конвенції було прийнято цілий ряд резолюцій щодо розуміння тих чи інших термінів. Термін "природне середовище існування" означає біотоп (екотоп), що є характерним типом суходолу або акваторії, що визначається географічними абіотичними та біотичними особливостями, незалежно від того, чи є він повністю природним або модифікованим у результаті антропогенної діяльності. Термін “необхідні заходи" означає застосування таких заходів, які мають забезпечити збереження середовища існування окремого виду або їх сукупностей чи природних середовищ існування, які потребують спеціальних заходів на їх збереження. Термін “збереження” означає підтримання в природному стані, де це необхідно, відновлення або покращання абіотичних і біотичних характеристик, які формують середовище існування виду, екотопу тощо. З огляду на всезростаючий антропогенний вплив на тваринний та рослинний світ запропоновано більш суворий підхід щодо визначення “територій спеціального інтересу збереження", які потребують особливої уваги та здійснення спеціальних заходів для їх збереження.
Виходячи з цього, мабуть, одним із найважливіших документів міжнародного екологічного права, який найближче за об’єктом та за завданнями збереження знаходиться до Зеленої книги України, є саме Бернська конвенція, тому що середовища існування є притулками не лише для видів та популяцій, але і для рослинних угруповань, які занесені до Зеленої книги України.
Конвенція про біорізноманіття. Вона була прийнята в 1992 році на конференції ООН з питань довкілля та розвитку в Ріо-де-Жанейро (Бразилія) за участю 179 держав світу. Україна була учасником конференції і ратифікувала конвенцію в 1994 році. Станом на 2005 рік учасниками конвенції вже були 188 країн світу. Цілями конвенції є збереження біорізноманіття, його збалансоване використання та рівноправне отримання вигод від використання генетичних ресурсів.
Всеєвропейська стратегія збереження біологічного та ландшафтного різноманіття. Вона була схвалена міністрами довкілля 55 країн Європи в Софії в 1995 році і є головним засобом запровадження в Європі Конвенції про біорізноманіття. Метою документа є вироблення дій, спрямованих на призупинення і відновлення деградо-ваного біотичного та ландшафтного різноманіття в Європі. Найважливішим моментом для розвитку природно-заповідної справи є утворення в рамках стратегії Всеєвропейської екологічної мережі.
Пан’європейська стратегія збереження біологічного та ландшафтного різноманіття визначила основні терміни.
Стратегія об’єднує всі ініціативи, сприяє інтеграції підходів у галузі екології, соціології та економіки. Положення цього документа визначає основні напрями глобального розвитку охорони природи - це збалансоване використання земельних ресурсів, збільшення лісистості, захист вразливих екосистем, сприяння сталому розвитку регіонів, екологічно безпечному веденню сільського господарства, збереження біотичного різноманіття морських та приморських екосистем, відновлення водно-болотних угідь тощо. В її основі лежить план діяльності, який включає 11 напрямів, чотири з яких стосуються загальних питань, а саме: формування Всеєвропейської екологічної мережі, збереження біотичного та ландшафтного різноманіття в різних галузях господарства, збереження ландшафтів, підвищення обізнаності та підтримка політиків і громадськості, шість напрямів характеризують основні тили екосистем: прибережно-морські та морські, річкові і заплавні, озерні та болотні, лучні і степові, лісові, гірські. В цьому контексті природно-заповідна справа в значній мірі покликана займатися саме збереженням на рівні різноманіття екосистем.
Біотичне різноманіття - варіабельність живих організмів, включаючи наземні, морські, прісноводні, а також екосистеми й екологічні комплекси, частиною яких є організми. Це поняття включає в себе різноманіття в межах виду, між видами та різноманіття екосистем (стаття 2 Конвенції про біорізноманіття).
Ландшафтне різноманіття - формальне вираження численних зв'язків, що мають місце в даний час між живими організмами або їх сукупностями та топографічно окресленою територією, зовнішній прояв цих зв’язків є результатом впливу природних і людських чинників та їх комбінацій протягом певного часу (проект рекомендацій Ради Європи щодо комплексної охорони райо-нів культурного ландшафту в межах ландшафтної політики). -
Ще один напрям даної стратегії розкриває заходи щодо збереження видів, які знаходяться лід загрозою зникнення. Україна врахувала головні положення цього документа в Концепції збереження біологічного різноманіття України, Загальнодержавній програмі формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки та проекті Національної програми збереження біотичного різноманіття України.
Правове поле таксономічної охорони природи
Опосередковану юридичну основу галузі складає цілий ряд документів міжнародного і національного екологічного природоохоронного права, які не мають прямого відношення до територіальних засад природно-заповідної справи. Ці документи в значній мірі характеризують її таксономічний напрям розвитку.
Міжнародне право. Конвенція про збереження мігруючих видів диких тварин (Боннська конвенція). Конвенція була започаткована в Стокгольмі в 1972 році, однак прийнята в Бонні (Німеччина) в 1979 році, але набрала чинності лише в 1983 році, в Україні чинна з 1999 року. Нині сторонами конвенції є близько 50 країн світу, які зобов'язалися співпрацювати і сприяти здійсненню досліджень, забезпечувати збереження, регулювання та використання мігруючих видів диких тварин. Боннська конвенція складається з 20 статей і двох додатків. Додаток І включає перелік мігруючих видів, що знаходяться під загрозою зникнення, а додаток II - перелік мігруючих видів, про які ще немає домовленості між країнами щодо механізмів їх збереження, регулювання та використання.
Функціонування даної конвенції забезпечується Програмою охорони довкілля ООН (ЮНЕП). З 1995 року в рамках конвенції однією з головних є Угода про збереження афро-євразійських мігруючих водно-болотних птахів, до якої Україна приєдналася в 2002 році, а також достатньо важливою є Угода про збереження кажанів в Європі, до якої Україна приєдналася в 1999 році.
Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення (конвенція СІТЕ8, Вашингтонська конвенція). Вона була прийнята в Вашингтоні (США) в 1979 році, а в Україні чинна з 1999 року. Конвенція має загальносвітове значення і встановлює єдиний порядок експорту й імпорту живих рослин і тварин, а також їхніх частин (плоди, насіння, шкури, кістки, роги, м’ясо, залози тощо), виробів з них (ювелірні, декоративні тощо) та дериватів (харчові, технічні, медичні продукти і препарати, вироблені з них). Торгівля цими об’єктами дозволяється при наявності дозволу спеціально визначеного в кожній країні Адміністративного органу СІТЕ8 та підтвердження законності їх набуття.
Національне право. Аналізуючи інші законодавчі акти з питань таксономічної охорони, особливу увагу слід звернути на закони України "Про рослинний світ" (1999 рік) та “Про тваринний світ" (2001 рік), які регулюють відносини у галузі охорони, раціонального використання та відтворення рослинного і тваринного світу. На підставі цих законів та існуючої нормативно-правової бази щодо збереження та відтворення біотичного різноманіття, рідкісних і таких, що перебувають
під загрозою зникнення видів тваринного і рослинного світу Верховна Рада України в 2002 році прийняла Закон України “Про Червону книгу України”, а Кабінет Міністрів України в цьому ж році затвердив Положення про Зелену книгу України. На черзі розроблення незаконних нормативних документів й визначення заходів на їх виконання.
Суміжне екологічне право
Віддалену юридичну основу природно-заповідної справи складає цілий ряд законодавчих актів міжнародного і національного екологічного і природоохоронного права, які мають лише загальноекологічне відношення до охорони природного середовища чи довкілля в цілому.
Міжнародне право. До цього кола документів відносяться: Європейська конвенція про основні принципи транскордонного співробітництва між територіальними общинами або органами влади (прийнята в 1980 році, а в Україні чинна з 1993 року), Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики (прийнята в 1982 році, а в Україні чинна з 2002 року). Рамкова конвенція ООН про зміну клімату (Україна ратифікувала в 1996 році), Віденська конвенція про охорону озонового шару (прийнята в 1985 році), Конвенція про оцінку впливу на навколишнє середовище у транскордонному контексті (Експоо, 1991 рік), Європейська конвенція про охорону археологічної спадщини (Валетта, 1992 рік). Конвенція про охорону та використання транскордонних во-дотоків та міжнародних озер (Гельсінкі, 1992 рік, в Україні чинна з 1999 року). Конвенція про захист Чорного моря від забруднення (в Україні чинна з 1994 року), Конвенція щодо співробітництва в охороні та сталому використанні ріки Дунай (Україна ратифікувала в 2002 році), Конвенція ООН про боротьбу з опустелюванням (Україна ратифікувала в 2002 році).
Національне право. Крім спеціальних програмних та законодавчих актів прямого призначення, створення ряду природно-заповідних територій передбачено також Національною програмою екологічного оздоровлення басейну Дніпра і поліпшення якості питної води (“Дніпро”), затверджену Постановою Верховної Ради України в 1997 році, а також створення декількох об’єктів започатковано Законом України “Про затвердження Загальнодержавної програми охорони та відтворення довкілля Азовського і Чорного морів” (2001 рік).
Головні норми охорони біотичного й абіотичного середовища регулюються також і деякими кодексами України. Зокрема, питання збереження, відтворення та раціонального використання лісів природно-заповідного фонду певним чином регулюється Лісовим кодексом України (2006 рік). В його основі є визнання лісів національним багатством, які за своїм місцем розташування та призначенням виконують переважно екологічні (водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, ре
креаційні), а також естетичні, виховні й інші функції і мають обмежене експлуатаційне значення. Загальним завданням Лісового кодексу України є правове регулювання відносин для забезпечення підвищення продуктивності, охорони та відтворення лісів, посилення їх корисних властивостей, задоволення потреб суспільства у лісових ресурсах на основі їх науково обґрунтованого раціонального й екологічно збалансованого використання. Земельний кодекс України (2001 рік) відносить природно-заповідні території до категорії земель природоохоронного призначення, що створює додатково правові засади для їх збереження.
Враховуючи особливо негативний вплив засобів хімізації сільського господарства на біорізноманіття, варто наголосити на тому, що останнім часом нормативне регулювання з цього питання дещо поліпшилося, зокрема прийнято Закон України “Про пестициди та агрохімі-кати” (1995 рік), а також Кабінетом Міністрів України прийнято ряд постанов щодо гігієнічної регламентації небезпечних факторів навколишнього середовища в цілому.
В рамках виконання Конвенції про біорізноманіття в 2000 році був прийнятий Картахенський протокол про біобезпеку, до якого Україна приєдналася в 2002 році. Цей документ передбачає захист біорізноманіття, і людини в тому числі, від генетично змінених (модифікованих) організмів.
Крім того, деякі питання охорони живої і неживої природи регулюються законами України “Про охорону атмосферного повітря” (1992 рік), “Про екологічну експертизу” (1995 рік), “Про мораторій на проведення суцільних рубок на гірських схилах в ялицево-букових лісах Карпатського регіону" (2000 рік), “Про мисливське господарство та полювання” (2000 рік), “Про курорти" (2000 рік), “Про державний контроль за використанням та охороною земель" (2003 рік), “Про охорону земель" (2003 рік), Кодексом України про надра (1994 рік), Водним кодексом України (1995 рік) та іншими підзаконними та нормативно-правовими актами.
Контрольні запитання і завдання
1. Що складає найвищу законодавчу основу збереження природи в Україні?
2. Охарактеризувати міжнародне право територіальної охорони природи.
3. Охарактеризувати національне право територіальної охорони природи.
4. Охарактеризувати міжнародне право таксономічної охорони природи.
5. Охарактеризувати національне право таксономічної охорони природи.
6. Які основні документи суміжного екологічного права збереження біорізноманіття?
8.3.2. Екологічні правопорушення
Види правопорушень. Норми відповідальності за екологічні правопорушення на природоохоронних територіях визначені Конституцією України (1996 рік), кодексами України - Земельним, Водним, Лісовим, Кримінальним (2001 рік), про адміністративні порушення (1984 рік) та законами України - "Про охорону навколишнього природного середовища", “Про природно-заповідний фонд України”.
Порушення законодавства України про природно-заповідний фонд тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільну (кримінальну) відповідальність, яку несуть особи, винні у:
нецільовому використанні територій та об’єктів природно-заповідного фонду чи порушенні вимог наданих дозволів на природокористування;
порушенні вимог щодо строків і порядку розгляду клопотань про підготовку проектів створення й організації територій та об’єктів природно-заповідного фонду;
здійсненні в межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду, їх охоронних зон забороненої господарської діяльності чи такої ж без попереднього проведення екологічної експертизи або з порушенням її висновків;
невжитті заходів для попередження і ліквідації екологічних наслідків аварій та іншого шкідливого впливу на території та об’єкти природно-заповідного фонду:
перевищенні допустимих хімічних, фізичних, біотичних та інших впливів і антропогенних навантажень;
псуванні, пошкодженні чи знищенні природних комплексів територій та об’єктів природно-заповідного фонду і зарезервованих земель для включення до його складу;
самочинній зміні меж, відведенні територій та об’єктів природно-заповідного фонду для інших потреб.
Під час перевірок дотримання вимог природоохоронного законодавства на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду часто виявляються численні порушення вимог Закону України “Про природно-заповідний фонд України", інших нормативно-правових актів з питань охорони, використання та відтворення природно-заповідних територій та об'єктів. Основними видами правопорушень часто є незаконні рубки та пошкодження дерев, порушення вимог правил відпуску деревини на пні та правил пожежної безпеки, несанкціонований в’їзд автотранспорту, влаштування сміттєвих звалищ, самовільне випасання худоби та її прогін через природно-заповідну територію, незаконне полювання та вилов риби, збір та реалізація рослин, види яких занесені до Червоної книги України.
Законодавством України може бути встановлена відповідальність і за інші правопорушення законодавства про природно-заповідний фонд. Розміри шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про природно-заповідний фонд, визначаються на основі кадастрової еко-лого-економічної оцінки включених до його складу територій та об’єктів та спеціальних такс, які затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до Кримінального кодексу України екологічними правопорушеннями на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду вважаються:
навмисне знищення, руйнування або значне пошкодження лісових масивів та інших природних комплексів шляхом підпалу чи інших дій;
незаконне вирубування дерев, що здійснюється систематично або нанесло велику шкоду;
мисливство і рибальство в природних заповідниках та інших заборонених для відвідування природоохоронних територіях;
самовільне зайняття земельних ділянок та самовільне будівництво;
порушення правил боротьби з хворобами і шкідниками рослин, що привело до тяжких наслідків.
У зв’язку із загрозою інтенсивного знищення та збіднення біорізноманіття до Кодексу про адміністративні порушення та Кримінального кодексу в 1996 році внесено суттєві зміни. Зокрема, впорядковано підстави притягнення до відповідальності, збільшено розміри адміністративних штрафів. У цілому розширено можливості застосування адміністративних покарань щодо порушників природоохоронного законодавства.
Практика правопорушень. Основними частими порушеннями природоохоронного режиму на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду є: незаконна зміна меж території, забудова котеджами, видобування корисних копалин, спричинення пожеж, самовільні рубки дерев, відвідування території людьми, випасання худоби, браконьєрство, забруднення території побутовими відходами тощо. У 1998 році лише пожежами було знищено рослинного покриву: 50 га в Луганському, 120 га в Ялтинському гірсько-лісовому природних заповідниках, а також близько 200 га в національному природному парку “Святі Гори”. У 2000 році було порушено законодавство про природно-заповідний фонд, коли Івано-Франківська обласна влада разом із туристичним бізнесом в заповідній зоні Карпатського національного природного парку запроектували будівництво гірськолижного комплексу, на що були отримані навіть висновки екологічної експертизи та відповідний дозвіл. Два роки йшла боротьба громадськості за найвищу в Україні гору- Говерлу, яка входить водночас до складу територій Карпатського біосферного заповідника та Карпатського національного
природного парку. Лише завдяки стійкій і наполегливій позиції Київського еколого-культурного центру вдалося зупинити цей шквал адміністративного тиску і таким чином врятувати сотні популяцій видів рослин і тварин на заповідних схилах Говерли. Аналогічні екологічні правопорушення та порушення земельного права на території Шацького національного природного парку, в якого не було Державного акта на право постійного користування землею (18810 га), в 2004 році були предметом розгляду Кабінету Міністрів України. В цей рік великого суспільного резонансу серед вітчизняної та міжнародної екологічної громадськості набув Указ Президента України щодо розширення території Дунайського біосферного заповідника, згідно з яким було дозволено прокласти судноплавний вихід в Чорне море через заповідну зону, вилучивши з неї частину акваторії. Таке рішення вплинуло, насамперед, на структуру та динаміку рідкісних водоплавних птахів, які перебувають під охороною Закону України “Про Червону книгу України".
Початок XXI століття ознаменувався цілим рядом правопорушень на територіях справжніх перлин українського паркобудівництва - Національному, Нікітському та Донецькому ботанічних садах, де самовільно захоплювались території під забудови. На жаль, у ті часи на порушників не було ніякої управи, а зараз втрачені землі вже не повернеш до природоохоронного статусу. Ще багато прикладів порушень законодавства про природно-заповідний фонд можна навести, хоча б згадати масову забудову в зеленій зоні міста Києва, у тому числі і на природно-заповідних територіях - ботанічному заказнику загальнодержавного значення “Лісники", ботанічній пам’ятці природи “Болото Романівське”, заказнику “Жуків острів”, парку-пам’ятці садово-паркового мистецтва “Феофанія". Така ситуація в тій чи іншій мірі характерна й для інших регіонів України.
Контрольні запитання і завдання
1. Перелічити види екологічних правопорушень природно-заповідного фонду.
2. Навести приклади екологічних правопорушень природно-заповідного фонду.
8.4. Еколого-економічна сфера розвитку
8.4.1. Фінансово-економічний механізм функціонування
Правове поле. Відповідно до Закону України “Про природно-заповідний фонд України” ефективна організація і функціонування природно-заповідного фонду забезпечуються на основі використання таких економічних засобів: економічного обґрунтування організації та розвитку, економічної оцінки, ведення кадастру, диференційованого визначення джерел і нормативів фінансування, надання відповідним підприємствам, установам та організаціям податкових та інших пільг, компенсації у встановленому порядку збитків, завданих порушенням законодавства про природно-заповідний фонд.
Економічне обґрунтування розвитку й економічна оцінка природних комплексів та об’єктів природно-заповідного фонду здійснюються відповідно до завдань кадастру на основі спеціальних методик, які затверджуються центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища України. Фінансування заходів щодо природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, а також ботанічних садів, дендрологічних парків та зоологічних парків загальнодержавного значення здійснюється за рахунок державного бюджету України. Для цієї мети можуть також залучатися кошти бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів, позабюджетних і благодійних фондів, кошти підприємств, установ, організацій та громадян. Фінансування заходів щодо регіональних ландшафтних парків, а також ботанічних садів, дендрологічних парків та зоологічних парків місцевого значення здійснюється за рахунок бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бкзджетів. Для цієї мети можуть також залучатися кошти позабюджетних і благодійних фондів, кошти підприємств, установ, організацій та громадян. Витрати, пов'язані із забезпеченням режиму охорони заказників, пам’яток природи, заповідних урочищ та парків-пам’яток садово-паркового мистецтва, здійснюються за рахунок підприємств, установ, організацій, інших землевласників та землекористувачів, на території яких вони знаходяться. Кошти (у тому числі в іноземній валюті), одержані природними заповідниками, біосферними заповідниками, національними природними парками, регіональними ландшафтними парками, ботанічними садами, дендрологічними парками, зоологічними парками, а також підприємствами, установами та організаціями, у підпорядкуванні яких перебувають території та об’єкти природно-заповідного фонду інших категорій, від наукової, природоохоронної, туристсько-екскурсійної, рекламно-видавничої та іншої діяльності в межах природно-заповідних територій та об’єктів, що не суперечать їх цільовому призначенню, є їх
власними коштами. За відвідування територій та об'єктів природно-заповідного фонду їх адміністрації, а також підприємства, установи, організації і громадяни, у підпорядкуванні яких перебувають ці території та об’єкти, за погодженням зі спеціально уповноваженими державними органами можуть встановлювати плату.
Крім цього, треба відмітити, що Закон України “Про плату за землю” (1992 рік) звільняє природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки від сплати земельного податку. Підприємства, установи й організації звільняються від плати за землі, включені до складу заказників, пам'яток природи, заповідних урочищ та парків-пам’яток садово-паркового мистецтва.
Програмою “Заповідники" (1994 рік) передбачено, що фінансування розвитку природно-заповідної справи має здійснюватися у централізованому порядку. Для цього Міністерство економіки України, Міністерство фінансів України за поданням центрального органу виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища України та за участю інших зацікавлених державних органів щорічно з урахуванням економічних можливостей держави, визначатимуть обсяги державних централізованих капітальних вкладень і бюджетних коштів на проведення заходів, спрямованих на збереження та розвиток природно-заповідного фонду.
Екологічні фонди. Відповідно до Закону України “Про природно-заповідний фонд України” з метою цільового фінансування заходів, спрямованих на забезпечення охорони заповідних природних комплексів та об’єктів, розвиток наукових досліджень, здійснення міжнародного співробітництва, еколого-освітньої роботи при природному заповіднику, біосферному заповіднику, національному природному парку, регіональному ландшафтному парку, ботанічному саду, дендрологічному парку та зоологічному парку може створюватися цільовий екологічний фонд, до якого надходять:
частина штрафів та грошових стягнень за шкоду, заподіяну їм у результаті порушення законодавства про природно-заповідний фонд, у розмірі 70 відсотків від загальної суми штрафів та грошових стягнень;
кошти, одержані від реалізації конфіскованого або вилученого відповідно до законодавства майна, яке було знаряддям або предметом екологічного правопорушення на їх території;
частина платежів підприємств, установ та організацій за забруднення відповідних територій та об’єктів природно-заповідного фонду, що визначається на підставі еколого-економічної оцінки їх впливу на навколишнє природне середовище;
цільові й інші добровільні внески підприємств, установ, організацій, у тому числі міжнародних і зарубіжних, та громадян.
Кошти, які передані підприємствами, установами й організаціями до цільових екологічних фондів природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків і зоологічних парків, не оподатковуються.
Органом, управління екологічного фонду є рада, яка розподіляє кошти фонду. До її складу з правом ухвального голосу можуть входити представники адміністрації установ природно-заповідного фонду, державних органів з охорони природного середовища, громадських екологічних об’єднань, провідні науковці, фахівці, а також представники від громад, підприємств, установ та організацій, які передали в екологічний фонд власні кошти. До складу таких рад біосферних заповідників можуть включатися представники відповідних міжнародних організацій, відомі зарубіжні вчені та спеціалісти. Міжнародний досвід показує, що рада фонду ефективною стає тоді, коли основними її функціями є інформування і співпраця з населенням та природокористувачами. Необхідно розробити механізм економічного стимулювання власників і користувачів земель, підходи щодо активного природоохоронного менеджменту.
Шляхи вдосконалення фінансово-економічного механізму.
В основу вдосконалення фінансово-економічного механізму охорони, відтворення та збалансованого використання природно-заповідного фонду доцільно закласти принципи та критерії цінності природних об’єктів та їх властивостей для людей України і світового співтовариства. Економічна цінність визначається через економічну оцінку як основний засіб альтернативи вилучення природних ресурсів для заповідання. Оцінка цінностей природних об’єктів та їх властивостей встановлюється з метою визначення ціни за природні ресурси, які мають екологічне, економічне та соціальне значення. Звідси ціна створення території чи об’єкта природно-заповідного фонду повинна бути пов’язана зі ступенем поліпшення здоров’я населення, рівнем екологічної якості промислової та сільськогосподарської продукції, а головне з вартістю екологічних збитків, яких вдалося запобігти завдяки природно-заповідному фонду.
Під час резервування та створення територій та об’єктів природно-заповідного фонду головною проблемою є з’ясування балансової вартості на основі економічних оцінок природних ресурсів, у результаті вилучення яких планується отримати прямий дохід, а також їх соціальної значущості в умовах природно-заповідного фонду. Економічна оцінка останньої ґрунтується на ціні акумульованих ними обсягів екологічно чистої води, повітря, ґрунту, біорізноманіття, кількісних і якісних вартостях оздоровчого, рекреаційного, освітнього, наукового, культурного, етнічного, історичного, інформаційного й іншого потенціалу, екостабілі-
зуючих властивостей ландшафтів, раритетних цінностей природи на світовому ринку тощо. На підставі проведення економічної оцінки природних комплексів, варто встановити обсяги пільг землекористувачам і землевласникам у разі утворення на їх землях природно-заповідних територій, визначити чіткі механізми фінансування з різних джерел у межах таких територій та об'єктів. Не менш важливим є запровадження процедури екологічного страхування, зокрема для компенсації шкоди, заподіяної на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду внаслідок стихійних природних явищ чи промислових аварій і катастроф. Разом з тим слід вжити необхідних заходів для фінансового забезпечення відповідних заходів в Україні за рахунок різноманітних міжнародних фондів та організацій. Важливе значення для установ природно-заповідного фонду поліфункціонального призначення має ступінь готовності відпочиваючих платити за користування рекреаційними ресурсами, для чого попередньо проводяться соціологічні опитування.
Фінансове оздоровлення установ природно-заповідного фонду пов’язується з економічною оцінкою, яка виводиться із балансової вартості кожної природно-заповідної території, її природних ресурсів, інфраструктури, доходів від екологічно чистої промислової та сільськогосподарської продукції, а також від платних послуг відповідних установ природно-заповідного фонду. На поліфункціональних природно-заповідних територіях, за винятком їх заповідних зон, забезпечуються умови для екологічно зорієнтованого й економічно виваженого збалансованого природокористування. Ціна природних ресурсів залежить від загальної екологічної цінності екосистем, з яких вони вилучені, і регулюється ринком під знаком екологічно чистої продукції з грифом природно-заповідного фонду. Платні послуги застосовуються у рекреаційній, туристичній, лікувально-оздоровчій, освітній, науковій, інформаційній, природоохоронній та інших сферах поза заповідними зонами.
Власні кошти установ природно-заповідного фонду мають бути направлені на щорічне зменшення доходів від природно-сировинної бази, обсяги яких визначаються в індивідуальному порядку. Натомість збільшується частка доходів від реалізації продукції сільського господарства, переробної галузі, мінеральних вод, сувенірів, від рекреаційних, туристичних, лікувально-оздоровчих, освітніх, наукових, інформаційних та інших послуг. Природні заповідники можуть отримати кошти від реалізації сировини природних ресурсів, які вилучаються в природоохоронних цілях на господарських ділянках, платних послуг в експертній, освітній та науковій сферах, екскурсійної, музейної, бібліотечної та іншої діяльності. Біосферні заповідники, національні природні й регіональні ландшафтні парки можуть отримати кошти за рахунок реалізації сировини природних ресурсів, що вилучаються в природоохоронних
цілях, продуктів її переробки, продукції сільського господарства, рибальства та бджільництва у зонах господарського призначення, виробів народного промислу, різьб'ярства та сувенірів, екобізнесу та біобізнесу в зонах господарського призначення, об’єктів використання інфраструктури, матеріально-технічної бази й транспорту, платних послуг від рекреаційної, туристичної, лікувально-оздоровчої, освітньої, наукової, природоохоронної сфер поза заповідними зонами, музейної, бібліотечної та іншої інформаційної діяльності. Рівень оплати за перебування на природно-заповідній території повинен бути в прямій залежності від величини ціни природи, її унікальності чи своєрідності.
Для цього необхідно розробити спеціальний механізм економічного та правового забезпечення функціонування у ринкових умовах природно-заповідних територій, особливо поліфункціонального призначення. Доцільно відобразити основні засади державного управління природно-заповідного фонду, фінансування заповідників та національних природних парків як науково-дослідних установ, систему отримання правових знань працівниками тощо. В установах природно-заповідного фонду поліфункціонального призначення держава фінансує в основному природоохоронні, наукові, екоосвітні заходи, а розвиток рекреаційної індустрії здійснюється на засадах самофінансування. Перелік послуг затверджується для кожної установи окремо. З метою коригування науково обґрунтованого управління доцільно запровадити щорічну наукову експертизу економічних нововведень у діяльності установ природно-заповідного фонду. Це дасть змогу раціонально запланувати програму економічного всеобучу, що сприятиме зміні світогляду суспільства на роль природно-заповідного фонду в народному господарстві. Нове мислення та відношення людей до природно-заповідних територій має ґрунтуватися на економічних засадах ступеня збереженості і відтворення біорізноманіття, збалансованому природокористуванні ресурсами поліфункціональних природно-заповідних територій, дотриманні національного та міжнародного екологічного права.
Важливим напрямом удосконалення фінансово-економічного механізму є залучення вітчизняних та іноземних інвестицій у розвиток інфраструктури національних природних парків та інших поліфункціональних установ природно-заповідного фонду. Світоглядом працівників сфери охорони природи має стати розуміння того, що її збереження є загальнонародною справою в ім’я нинішніх і прийдешніх поколінь. Природоохоронна діяльність здійснюється, насамперед, за кошти платників податків і з певними обмеженнями для них щодо природокористування, але це має компенсуватися через збережені природні цінності та забезпечення благ у вигляді їх безпосередньої участі в цій справі, створення достойних умов відпочинку, отримання задоволення від
споглядання за дикою природою, забезпечення вичерпною інформацією про стан довкілля тощо. Кінцева мета фінансово-економічного механізму полягає у виведенні установ природно-заповідного фонду на економічну та фінансову стабільність і визначення пріоритетів перспективного розвитку.
Контрольні запитання і завдання
1. Яке правове поле функціонування фінансово-економічного механізму природно-заповідного фонду?
2. Які основні засади функціонування екологічних фондів при установах природно-заповідного фонду?
3. Які шляхи вдосконалення функціонування фінансово-економічного механізму природно-заповідного фонду?
8.4.2. Економіка природокористування
Основні засади. Території та об’єкти природно-заповідного фонду з додержанням вимог, установлених Законом України “Про природно-заповідний фонд України” й іншими актами законодавства України, можуть використовуватися в природоохоронних, науково-дослідних, рекреаційних, у тому числі оздоровчих, освітньо-виховних цілях, а також для потреб екологічного моніторингу навколишнього природного середовища, що охарактеризовано програмою “Заповідники”.
Основним офіційним документом, який засвідчує право на спеціальне використання природних ресурсів, є дозвіл, що видається за встановленою формою спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади та територіальними органами виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища. Видача дозволів на використання природних ресурсів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення здійснюється на підставі лімітів, затверджених центральним органом виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища України, а для об'єктів місцевого значення - в порядку, що визначається місцевими радами.
На використання лісових ресурсів застосовуються форми лісових квитків, за винятком деревини та живиці, для яких використовують форму лісорубних квитків. Заготівля деревини, лікарських та інших рослин, їх плодів, сіна, випасання худоби, мисливство, рибальство та інші види використання можуть здійснюватися лише за умови, що така діяльність не суперечить цільовому призначенню територій та об’єктів природно-заповідного фонду, встановленим вимогам щодо охорони, відтворення та використання їх природних комплексів та окремих об’єктів.
Госпрозрахунковий підхід можливий виключно при використанні територій у рекреаційних цілях за умови розбудови відповідної інфраструктури. Над цими питаннями працюють установи, створюючи музеї, еколого-освітні центри, розробляючи туристичні маршрути, обладнуючи їх необхідними малими архітектурними формами - це, перш за все, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки та біосфер-ні заповідники.
Природокористування на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду проводиться в суворо регламентованих обсягах, які науково обґрунтовуються і при цьому не завдають негативного впливу природним комплексам. У природному заповіднику воно вкрай обмежене і ведеться, як виняток, за рішеннями їх науково-технічних рад. При цьому використовуються технології з найменшим впливом на навколишнє природне середовище та власне природні комплекси. Над удосконаленням комплексу технологічних схем працює науковий і природоохоронний персонал установ, розробляються методики розрахунку науково обґрунтованих нормативів користування природними ресурсами на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду. Природний процес відновлення екосистем має велику циклічність, тому пошук технологічних схем, які забезпечать його прискорення, є пріоритетним при виборі технології відновлення корінних екосистем.
Отже, економічні засади в природоохоронній діяльності мають стати рушійною силою вирішення головних проблем природно-заповідної справи. В умовах ринкових відносин економіку природокористування необхідно переорієнтовувати із сировинних на соціальні та духовні цінності природних ресурсів, що сприятиме розвитку природно-заповідної справи як сфери забезпечення прав людини на чисте довкілля і розвиток традиційних форм господарювання, що не завдають шкоди природі. Кінцевою метою такої політики має бути зацікавленість юридичних та фізичних осіб працювати і проживати на територіях природно-заповідного фонду в місцях, визначених функціональним зонуванням.
Традиційне природокористування. Традиційне або етнічне природокористування - це процес взаємодії етносу з етнічною територією як результат їх багатовікової коеволюції та коадаптації (за С.П. Романчук). Аналізуючи цю проблему, в 1999 році С.М. Стойко відмічав: “Суспільство історично пов’язане з географічними ландшафтами як ареною життя і соціальним екологічним середовищем, в якому формується духовна сфера людини- народна творчість, народні обряди і звичаї, культурні традиції, що проявляються в характерних етнічних особливостях людських популяціях... гуцулів, бойків, лемків, поліщуків..." Виходячи з такої концепції, наприклад, на поліфункціональних
природно-заповідних територіях Карпатського регіону для ведення традиційного природокористування необхідно:
відновити традиційні місцеві промислові центри XVIII—XIX століть з найпоширенішими на той час видами народної промисловості -водними тартаками, фірасами, скляними гутами тощо;
відновити традиції і культуру лісового, сільського і, зокрема, полонинського господарства (типи споруд, форми випасу, організацію побуту, сироваріння тощо) та запровадити поліпшення і раціональне використання полонин, зберігаючи в цілому біорізноманіття високогір’я;
відтворити давню систему сплаву лісу, хоча б на час проведення міжнародних етнічних фестивалів;
запровадити виважені механізми традиційного бджільництва, мисливства та рибальства;
доглядати старі і будувати нові культові споруди традиційних архітектурних форм, ширше розвивати гуцульську, бойківську та лемківську архітектуру, хати-ґражди, брами, промисел із дерев'яних скульптур, запровадивши їх на місцях масового відпочинку людей;
широко запровадити різьб’ярство, гончарство (керамічні вироби), ткацтво, кушнірство, малярство, писанкарство, вишивання з використанням священних символів охорони природи;
відновити всі народні ремесла, пов’язані з біорізноманіттям -виготовлення шкіряних кожухів, лижників, ковпаків, кептарів, постолів, чересів, кінської збруї, порогівниці з рогів, ріжки-писаки для розпису гончарних виробів, гребінці, сільнички тощо;
ширше розвинути майже 100-річні традиції лікування рослинами, бальнеологічними ресурсами та мінеральними водами;
зберегти народні традиції відпочинку людей - релігійні свята, весняні проводи в полонини й осінні зустрічі, колиби для спілкування, поклоніння священним місцям природи, історії та культури;
зберегти в громадському житті традиційні форми взаємовідносин між людьми, в сім’ї та сільських громадах.
Контрольні запитання і завдання
1. У чому полягає суть дозвільно-лімітної системи?
2. Що таке традиційне природокористування? Навести приклади.
8.5. Еколого-соціальна сфера розвитку
8.5.1. Рекреаційна сфера
Правове поле. Відповідно до Закону України “Про природно-заповідний фонд України” та Програми “Заповідники" на територіях біосферних заповідників, національних природних парків та регіональних ландшафтних парків спеціальними підрозділами адміністрації, а також іншими підприємствами, установами й організаціями на підставі угод з адміністрацією парків може організовуватися рекреаційна діяльність. Крім цього. Програма розвитку туризму передбачає підготовку проектів створення соціальної та господарської інфраструктури природно-заповідних територій та об'єктів, які використовуються для впровадження туристичної діяльності.
Особливий імпульс розвитку рекреації та екотуризму на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду України повинні надати постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися бюджетними установами природно-заповідного фонду” (2000 рік) та “Про внесення змін до переліку платних послуг, які можуть надаватися бюджетними установами природно-заповідного фонду" (2003 рік). Такими платними послугами є екскурсії маркованими екологічними стежками, любительське (спортивне) рибальство, полювання, подорож на конях, велосипедом, спуск гірською річкою на надувних плотах, човнах, подорож на яхті, катання на водних лижах, віндсерфінг, рекламно-видавнича діяльність тощо. Цими документами передбачається впровадження ефективного механізму фінансово-економічного регулювання і стимулювання розвитку всієї рекреаційної галузі та вирішення ряду інших завдань.
Рекреаційна діяльність на природно-заповідному фонді буде ефективною, якщо вона законодавчо оформлена, визначена система платних послуг, запроваджені сервіс і реклама, облаштовані об’єкти інфраструктурою, залучені до цього місцеві жителі. Особливо вона ефективна за потужних природних та соціально-економічних рекреаційних ресурсів тощо.
Рекреаційна діяльність має бути виключно регламентованою на основі наукових обґрунтувань, оскільки вона здійснюється на територіях, де запроваджуються водночас на різних ділянках і відповідні види ражимів збереження заповідних екосистем. Обґрунтування потрібне для розрахунку кількісних показників рекреаційного навантаження. У деяких місцях відпочинок людей повинен бути суворо обмеженим через низьку пластичність та стійкість екосистем. Для цього розробляються і затверджуються спеціальні такси на послуги для рекреантів у межах природно-заповідних територій.
Сутність і напрями розвитку. В.І. Гетьман вважає, що рекреація на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду у вільний час є відтворенням витрачених у процесі життєдіяльності розумових, духовних і фізичних сил людини, що здійснюється шляхом загальнооздоровчого, культурно-розважального і пізнавального відпочинку, туризму, санаторно-курортного лікування, любительського і спортивного рибальства та полювання, фізичної культури і спорту.
Для розвитку рекреації на природно-заповідних територіях необхідно:
запровадити мережу сільського зеленого туризму для отримання знань про закони збереження біотичного і ландшафтного різноманіття, підтримки традиційного природокористування;
здійснити рекламу потенціалу ресурсної бази туризму та рекреації на природно-заповідному фонді;
формувати кадровий потенціал гідів-екскурсоводів, які б мали професійні і водночас природничі знання;
створити осередки-виставки речей і біорізноманіття, яке користується в народі особливим попитом, популярністю і пов'язане з чаруванням, ворожінням, віщуванням, заклинанням тощо;
залучити відпочиваючих до процесу виготовлення народних промислів, здійснення сінокосіння, приготування національних страв тощо;
застосування для відпочиваючих реклами із легенд про біорізноманіття.
Різновиди рекреації. Вона може бути екстенсивною й інтенсивною. Різновидами рекреаційної діяльності є екскурсійна у вигляді подорожей протягом світлового дня по природно-заповідній території, а також еколого-освітній туризм, зокрема сільський зелений.
У наш час рекреаційна сфера людської діяльності в економічному аспекті має важливе еколого-господарське значення і є суттєвою компонентою світового та національного ринку послуг. Одним із видів приро-довикористання територій та об’єктів природно-заповідного фонду за умови дотримання природоохоронного режиму є використання їх в оздоровчих та інших рекреаційних цілях. До основних проблем розвитку рекреаційної діяльності на природно-заповідних територіях відносяться, зокрема, надзвичайно актуальні питання функціонування економічного механізму надання платних рекреаційних і туристичних послуг, установлення розмірів платежів за надання таких послуг, створення на засадах самозабезпечення, самофінансування та самоокупності госпрозрахункових рекреаційних структурних підрозділів установ природно-заповідного фонду, формування у відпочиваючих гуманістичного світобачення та патріотичного ставлення до природної і культурної спадщини своєї країни.
Серед різновидів рекреації особливого поширення набув сьогодні еколого-освітній туризм (екотуризм), який здійснюється переважно на рекреаційних ділянках національних природних парків, біосферних заповідників, регіональних ландшафтних парків. Цей різновид туризму на природно-заповідній території повинен проводитися у суворій відповідності до природоохоронного законодавства, чим він і відрізняється від звичайного туризму на інших територіях. Стратегічна мета екотуризму - це зорієнтована на збереження довкілля рекреаційна діяльність (мандрівки, екологічні екскурсії, екоосвіта тощо). В умовах виходу України з кризового економічного стану рекреація є модельним зразком збалансованого (невиснажливого) використання природних рекреаційних ресурсів, що складає один з принципів стабільного, екологічно орієнтованого розвитку економіки.
Розвиток мережі природно-заповідних територій є суттєвим фактором збереження сприятливого для здоров’я та життєдіяльності людини стану навколишнього природного середовища, задоволення її потреб у відпочинку, фізичному розвитку та спорті, у лікарських та інших сировинних засобах. У всіх регіонах національні природні парки та інші поліфункціональні природно-заповідні території реально мають стати ефективними формами господарської діяльності, працевлаштування місцевих жителів, збереження природи. В установах природно-заповідного фонду України доцільно готувати інвентаризаційні характеристики бальнеоресурсного потенціалу економічно ефективних джерел мінеральних вод рекреаційних зон, що дає змогу достовірно оцінити їх можливості при експлуатації для цілей рекреації. Вже нині розроблені методичні підходи до визначення величин рекреаційного навантаження на ландшафтні комплекси природно-заповідних територій. Для прикладу, з численних рекреаційно-туристичних закладів на територіях установ природно-заповідного фонду Міністерства охорони навколишнього природного середовища України їх нараховується більше 250, з яких в одному лише національному природному парку “Святі Гори" налічується 176 оздоровчих закладів. У цілому на землях постійного користування установ природно-заповідного фонду знаходиться до 10 % всіх таких закладів в Україні.
Контрольні запитання і завдання
1 . Яке правове поле розвитку рекреаційної діяльності на територіях і об'єктах природно-заповідного фонду?
2 . Що потрібно для розвитку рекреації на природно-заповідних територіях?
3 . Назвіть різновиди рекреації.
8.5.2. Екологічні освіта, просвіта й інформування громадськості
Правове поле. Екологічна освіта та просвіта людей на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду є невід’ємними базовими чинниками гуманістичного розвитку природно-заповідної справи, які призвані підвищити мислення і свідомість людей у відношенні до природи. У соціальній сфері діяльність держави має ґрунтуватися на посиленні ролі та можливостей населення, впровадженні системи екологічної освіти, просвіти й інформування громадськості про стан довкілля. У пострадянській лексиці ще досить часто вживається термін “виховання”, тому автор цієї праці більш схильний користуватися словами “екопросвіта” й “інформування громадськості”.
У Хартії охорони природи, яка обговорювалася у 1978 році в Ашгабаді на XIV Генеральній асамблеї МСОП, наголошувалося на екологічній освіті, як важливому чинникові збереження довкілля та охорони природи у глобальному масштабі. У 1987 році Комісія ООН з довкілля та розвитку визначила екологічну освіту, як один із вагомих чинників сталого розвитку сучасної земної цивілізації, розглядаючи її як пріоритетний гуманітарний напрям діяльності національних урядів, міжурядових і неурядових організацій усіх рівнів. На важливості екологічної освіти, просвіти й інформування населення, підготовці висококваліфікованих фахівців у цій галузі, як передумовах переходу до сталого розвитку, наголошується в програмному документі “Порядок денний на XXI століття", прийнятому на Конференції ООН з довкілля та розвитку в Ріо-де-Жанейро у 1992 році та закріпленому на наступних форумах.
У Законі України “Про охорону навколишнього природного середовища" зазначено: “Підвищення екологічної культури суспільства і професійна підготовка спеціалістів забезпечується загальною обов'язковою комплексною освітою та вихованням у галузі охорони навколишнього природного середовища, в тому числі в дошкільних дитячих закладах, у системі загальної середньої, професійної та вищої освіти, підвищенням кваліфікації та перепідготовки кадрів”. У цьому аспекті важливою функцією діяльності установ природно-заповідного фонду є методичне забезпечення, розроблення нормативно-правової та законодавчої бази у сфері екологічної освіти, культури і підготовки кадрів. Еколого-освітня діяльність заповідників і національних природних парків України нині достатньо відпрацьована і здійснюється відповідно до розроблених та затверджених нормативно-правових документів. Зокрема, у Програмі перспективного розвитку заповідної справи в Україні (“Заповідники”) окреслені заходи та шляхи розвитку еколого-освітньої діяльності, а саме:
формування на базі природних і біосферних заповідників, національних природних парків, ботанічних садів, інших заповідних територій регіональних, національних та міжнародних центрів підготовки кадрів, екологічного та патріотичного виховання;
перегляд навчальних планів і програм дошкільних установ, середніх та вищих навчальних закладів з метою більш широкого врахування інтересів розвитку природно-заповідної справи, тіснішого поєднання завдань екологічного та патріотичного виховання, насамперед дітей та молоді;
поліпшення підготовки кадрів для роботи в заповідниках, національних природних парках, ботанічних садах, дендрологічних і зоологічних парках, парках-пам'ятках садово-паркового мистецтва, а також на інших територіях та об’єктах природно-заповідного фонду шляхом організації відповідних кафедр, відділень, введення спеціальних навчальних курсів;
організація курсів підвищення кваліфікації спеціалістів у галузі природно-заповідної справи із залученням фахівців відповідних міжнародних установ;
започаткування випуску спеціального періодичного видання “Заповідна справа в Україні”, систематичне опублікування наукових праць, виконаних на основі досліджень у заповідниках, національних природних парках, інших територіях природно-заповідного фонду, розширення випуску науково-популярних видань та іншої літератури з проблем природно-заповідної справи.
Наразі надзвичайно актуальною стала проблема підготовки державної програми з екологічної освіти і Закону України “Про екологічну освіту”, нормативних дисциплін для основних спецкурсів у вищих навчальних закладах та контроль за їх викладанням, у тому числі з основ природоохоронного права у сфері природно-заповідної справи, забезпечення якої професійними кадрами є надзвичайно важливим, оскільки стало одним із основоположних напрямів розвитку галузі. У зв’язку з цим, відповідно до Закону України “Про вищу освіту” необхідно передбачити можливість введення до освітньо-кваліфікаційних напрямів “Екологія, охорона навколишнього середовища, збалансоване природокористування”, "Біологія”, “Географія”, “Лісове і садово-паркове господарство”, “Водні біоресурси та аквакультура” навчальної та наукової спеціальності у галузі охорони біотичного і ландшафтного різноманіття та природно-заповідної справи. Тому серед головних завдань сучасної природно-заповідної справи як галузі є формування кадрового потенціалу, що передбачає планову підготовку висококваліфікованих фахівців за освітньо-кваліфікаційними рівнями “бакалавр” і "магістр”, а також підготовку докторантів і аспірантів за науковими ступенями доктора і кандидата у галузі біологічних та географічних
наук, що стане вирішальною основою, в першу чергу, для виконання Постанови Верховної Ради України “Про інформацію Кабінету Міністрів України про здійснення державної політики щодо виконання законів України “Про природно-заповідний фонд України" і “Про охорону культурної спадщини” та про дотримання посадовими особами вимог чинного законодавства стосовно Національного заповідника “Хортиця” й інших історико-культурних заповідників і об'єктів природно-заповідного фонду” (2002 рік) у частині про необхідність посилення кадрового забезпечення установ природно-заповідного фонду України, а також Довгострокової програми підготовки висококваліфікованих кадрів заповідної справи в Україні, розробленої на виконання постанови Кабінету Міністрів України “Про вдосконалення державного управління заповідною справою в Україні” (1997 рік) і затвердженої в 1999 році спільним наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, Міністерства освіти України, Національної академії наук України та Української академії аграрних наук.
Відповідно до цього науково-методичне забезпечення виконання цієї програми в частині підготовки та перепідготовки кадрів, відкриття аспірантури та докторантури за вищезазначеною спеціальністю покладено на Національний аграрний університет Кабінету Міністрів України. Для вирішення даної проблеми цей університет ще з 1994 року ініціював перед Міністерством освіти України, Міністерством охорони навколишнього природного середовища України введення до освітньо-професійних програм за напрямом підготовки фахівців “Лісове та садово-паркове господарство” нової спеціальності "Природно-заповідна справа”. Однак через ряд причин це питання досі залишається не розв’язаним. На нашу думку, варто визнати цей університет провідним вищим навчальним закладом з підготовки та перепідготовки відповідних фахівців. На виконання Постанови Кабінету Міністрів України “Про перелік напрямків, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра” (2006 рік) доцільно повторно внести пропозицію про відкриття спеціальності “Природно-заповідна справа” для підготовки молодших спеціалістів та магістрів. У зв’язку з цим, ще в 2003 році першочерговим завданням у Національному аграрному університеті стало відкриття спеціалізації “Природно-заповідна справа” для підготовки спеціалістів в обсязі навчальної спеціальності “Лісове господарство”, а згодом і відповідної магістерської спеціалізації, а також у 2005 році магістерської спеціалізації "Природоохоронне паркознавство” в обсязі навчальної спеціальності “Садово-паркове господарство”.
Головною метою Довгострокової програми підготовки висококваліфікованих кадрів заповідної справи в Україні (1999 рік) є забезпечен-
ня підготовки кадрів вищих кваліфікаційних рівнів для установ природно-заповідного фонду й органів управління шляхом використання передових сучасних знань. Основними завданнями даної програми є:
формування і реалізація на базі спеціальних навчальних закладів сучасної багатоступеневої мережі підготовки фахівців за всіма освітньо-кваліфікаційними та науковими рівнями;
створення на базі вищих навчальних закладів кафедр природно-заповідної справи;
розробка і вдосконалення навчальних планів та програм підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців, у тому числі і керівних кадрів;
розроблення та видання навчально-методичної літератури;
формування на базі установ природно-заповідного фонду України міжнародних навчальних центрів професійного удосконалення кадрів.
Впровадження програми має забезпечити системний, цілісний підхід до формування знань, засвоєння теоретичних положень та методів, які визначають шляхи та послідовність підготовки висококваліфікованих кадрів природно-заповідної справи в Україні.
Положення про наукову діяльність заповідників і національних природних парків України визначає схему отримання інформації від заповідників і національних природних парків щодо їх еколого-освітньої діяльності. Наступним і найсуттєвішим кроком у розвитку і зміцненні нормативної бази у цій сфері стало Положення про еколо-го-освітню діяльність заповідників і національних природних парків України. Ці два документи були затверджені наказами центрального органу виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища України, відповідно в 1997 і 1998 роках, і містять норми про загальні принципи діяльності установ природно-заповідного фонду як осередків організації екологічної освіти та просвіти, що мають на меті цілеспрямоване формування засад екологічної свідомості та поведінки, спрямованої на збереження та відновлення природної спадщини.
Управління екологічною освітою у природно-заповідній галузі здійснюється з метою посилення ролі науки та підвищення загальної еколого-правової культури у природоохоронній діяльності. Структуру управління складають два базових компоненти організації: центрального державного та мережі регіональних осередків на місцях. На державному рівні функції управління екоосвітою згідно із чинним законодавством і нормативною базою виконуються центральним органом виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища України та його спеціальними підрозділами у галузі природно-заповідної справи, а саме: Державною службою заповідної справи, державними управліннями охорони навколишнього природного середовища в областях та 334
можливими регіональними (міжобласними) спеціально уповноваженими підрозділами Державної служби заповідної справи, які у своїй структурі повинні мати відділи чи сектори з екологічної освіти.
Ці структурні підрозділи забезпечують координацію та методичне керівництво відділами екологічної освіти в заповідниках, національних природних парках та інших установах природно-заповідного фонду і представляють середню ланку державної управлінської структури. До штату відділів екологічної освіти можуть входити головні спеціалісти, інженери і методисти, екскурсоводи, етнографи, художники тощо. Відділи екологічної освіти створюються з метою забезпечення виконання Положення про наукову діяльність заповідників і національних природних парків України та Положення про еколого-освітню діяльність заповідників і національних природних парків України, які розроблені на виконання вимог законів України “Про охорону навколишнього природного середовища”, “Про природно-заповідний фонд України” та програми “Заповідники". Відповідно до цього основними напрямами діяльності відділів екологічної освіти є:
формування на базі установ природно-заповідного фонду регіональних, національних та міжнародних центрів підготовки кадрів у сфері екологічної освітньо-культурної роботи;
ведення пропагандистської діяльності, особливо через видання праць з проблем природно-заповідної справи;
навчальна, науково-дослідна, практична та методична робота з учнівською та студентською молоддю шляхом формування та виконання спільних еколого-освітніх програм, проектів, угод, планів-заходів з різними установами й організаціями природоохоронного спрямування;
організація масових еколого-освітніх заходів, співпраця з громадськими та міжнародними еколого-освітніми організаціями.
У Положенні про еколого-освітню діяльність заповідників і національних природних парків України особливий акцент робиться на необхідності підвищення кваліфікації працівників установ природно-заповідного фонду. Воно проводиться централізовано через інститути підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів відомств, у підпоряд-кованні яких знаходяться ці установи шляхом організації спеціальних семінарів, а також самоосвіти та вдосконалення знань, постійного вивчення законодавчих та інших нормативно-правових актів. Відповідно до вимог екологічного законодавства на базі установ природно-заповідного фонду проводиться підвищення кваліфікації відповідальних осіб даних установ та організацій-природокористувачів природно-заповідного фонду, вчителів з природничих дисциплін, а також просвіта населення, освітня робота зі студентами й учнями. У разі використання природних ресурсів природно-заповідного фонду іншими установами потрібно спільно організовувати навчальні семінари для підвищення кваліфікації працівників цих установ та населення. Покращанню еколо-335
гічної просвіти населення сприяє проведення лекційної роботи, загальних екскурсій по природно-заповідній території з оформленням перепусток за спеціальними маршрутами, відвідування музеїв природи, знайомство з колекційними фондами природно-заповідних установ. Для підвищення екологічної кваліфікації вчителів організовуються спеціальні курси, розробляються методичні рекомендації і посібники. Освітня робота зі студентами й учнями проводиться шляхом організації дипломних, наукових, польових практик, літніх експедицій і таборів екологічного напряму, навчання юних натуралістів, організації екологічних гуртків, проведення екологічних олімпіад, надання допомоги в обладнанні природничих кабінетів.
Еколого-освітня діяльність має здійснюватися в тісній співпраці з різними державними установами та недержавними організаціями, з якими можуть створюватися спільні міжвідомчі ради. З навчальними закладами розробляються спільні програми й укладаються угоди про проведення спільних заходів, навчальних практик, виконання студентами наукових досліджень. Установи природно-заповідного фонду залучають до проведення масових екологічних заходів населення, при цьому громадські організації сприяють у виборі тем для проведення акцій та пошуку грантів, надають практичну та методично-консультативну допомогу, забезпечують необхідною нормативною документацією.
Екоосвітня робота навчальних закладів на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду проводиться на основі угод, укладених з їх адміністраціями чи підприємствами, установами й організаціями, у підпорядкуванні яких перебувають вказані території та об’єкти.
Ідеологічна сфера розвитку
На теперішньому етапі розвитку сучасних уявлень про охорону довкілля надзвичайно актуальним є формування ідеології гуманістичного ставлення людини до природного середовища, базованого на принципах екологічної етики та глибоких екологічних знаннях. Головним у системі функціонування екологічної освіти й екопросвіти в установах природно-заповідного фонду є формування новітнього світогляду про сучасну його роль у збереженні біотичного та ландшафтного різноманіття як основи функціонування біосфери, а також усвідомлення їх місця в системі соціально-економічного розвитку регіонів.
Система передачі професійних знань про природно-заповідний фонд, яку потрібно сформувати на всіх рівнях державної та приватної освіти, має включати підготовку професійних вчителів та викладачів, забезпечення навчальною літературою, створення спеціалізованих вищих, середніх навчальних закладів і шкіл юних екологів та охоронців природи. Не менш важливе значення має внесення відповідних змін та доповнень до програм навчальних курсів у середніх та вищих навчаль-336
них закладах, розвиток видавничої діяльності, відповідне коригування діяльності системи телебачення і радіомовлення й інших засобів масової інформації. Отже, беручи до уваги сучасні форми і методи роботи, вітчизняний і зарубіжний досвід, до основних стратегічних напрямів еколого-освітньої діяльності природних і біосферних заповідників, національних природних парків й інших територій та об'єктів природно-заповідного фонду можна віднести роботу із засобами масової інформації, рекламно-видавничу діяльність, створення кіно-, відео-, слайдо- і фотопродукції, взаємодію з громадськими об'єднаннями й іншими некомерційними організаціями, розвиток та підтримку музейної справи, мережі візит-центрів для відвідувачів, організацію екскурсій у природі, натуралістичних свят, акцій, шкільних екологічних таборів та експедицій, шкіл юних природоохорон-ців, сприяння розвитку екотуризму, взаємодію з освітніми закладами різних форм та рівнів акредитації.
Основними формами еколого-виховної роботи є організація музеїв природи, візит-центрів, бібліотек, “зелених" шкіл, класів, лісництв, гуртків, клубів юних природоохоронців, товариств, малої академії наук, екологічних таборів тощо. Заняття можуть проводитися як в аудиторії (лекції, “круглі столи", конференції, семінари, вікторини, лабораторні і практичні уроки, консультації тощо), так і в природному середовищі (екскурсії, походи, практики, експедиції тощо). Крім цього, обов’язково в роботі з молоддю мають використовуватися заходи на екологічну тематику - олімпіади, конкурси, свята, тижні науки, ігри, дійства, обряди, акції тощо.
У зарубіжних країнах майже в кожному національному парку на противагу нашим природничим музеям функціонують інформаційні екологічні візит-центри, де в мініатюрі за допомогою сучасних технічних засобів змодельовані природні об’єкти, зокрема гнізда, оселища звірів, мілководдя, токовища тощо. Вони розміщуються у найбільш людному місці, що пов'язується з рекреацією, екологічною освітою, туризмом.
Отже, природно-заповідні установи є центрами організації екологічної освіти, просвіти цілеспрямованого впливу на світогляд, поведінку і діяльність населення з метою формування екологічної свідомості та залучення людей до збереження природної спадщини. Еколого-освітні центри в установах природно-заповідного фонду -це периферійні організації загальнодержавної мережі, які централізовано управляються Державною службою заповідної справи Міністерства охорони навколишнього природного середовища України. Діюча система екологічних заходів, які здійснюються на базі установ природно-заповідного фонду, створює сприятливі умови для набуття нових екологічних знань як системи інформаційних відомостей, одержаних у процесі пізнання природи, які відображаються в свідомості людини як уявлення, судження, аналізування тощо.
Таким чином, системна організація еколого-освітньої, просвітньої та інформаційної роботи заповідників і національних природних парків можлива за вирішення таких основних принципів:
забезпечення збереження природних комплексів та їх компонентів - еколого-освітня робота ведеться без нанесення шкоди біотичному та ландшафтному різноманіттю природно-заповідних територій в суворій відповідності з режимом особливого збереження, що регламентується чинним законодавством;
професійне забезпечення - заповідники та національні природні парки забезпечуються професійно підготовленими штатними фахівцями із залученням у тій чи іншій формі якомога більше працівників, які підготовлені до цього заздалегідь;
соціальна спрямованість - цілеспрямована систематична робота з усіма групами населення в кожному конкретному регіоні та відвідувачами природно-заповідних територій, при цьому охоплюються широкі верстви населення, навчальні заклади, природоохоронні громадські організації, ведеться тісне співробітництво з органами державної влади та місцевого самоврядування, засобами масової інформації, іншими зацікавленими установами;
еколого-правова спрямованість- одним із напрямів еколого-освітньої діяльності є розповсюдження правових знань у галузі природно-заповідної справи й охорони навколишнього природного середовища в цілому;
орієнтування на методологію додаткової екологічної освіти -орієнтування, насамперед, на формування у населення екологічної культури, престижу природно-заповідних територій, поглиблення екологічних і природоохоронних знань людей, ознайомлення з місцевим біотичним і ландшафтним різноманіттям, не дублює і не замінює змісту, форм і методів шкільної та вищої освіти;
• соціально-психологічне забезпечення еколого-освітньої роботи- врахування відповідних соціально-психологічних знань, використання освітнього потенціалу сторонніх організацій, залучення професійних педагогів гуманітарного профілю, соціологів і психологів, а також журналістів і представників інших творчих професій;
відкритість інформації щодо природно-заповідної справи-участь у створенні єдиного інформаційного простору, що забезпечує обмін еколого-просвітньою інформацією, передбачається введення її головного змісту до мережі Інтернету;
формування необхідної організаційно-матеріальної бази-створення спеціалізованих структурних підрозділів, візит-центрів, музейних експозицій, екологічних стежок, видання буклетів, випуск іншої інформаційно-рекламної продукції тощо, відбувається постійний розвиток та зміцнення методичної бази для проведення ефективної еко-
лого-просвітньої роботи на сучасному рівні, йде узагальнення відповідного вітчизняного та зарубіжного досвіду, а також розробка методичних документів.
Просвітницька діяльність установ природно-заповідного фонду особливо необхідна перед створенням поблизу них нових природно-заповідних територій. Люди повинні усвідомити незворотність кризових екологічних явищ у природі і необхідність створення природно-заповідних територій з метою одержання не лише еколого-соціальних вигод, але й духовного збагачення. Особливо необхідно акцентувати увагу на економічній доцільності збереження природи, визначенні економічної* цінності майбутніх природно-заповідних територій не лише за земельно-ресурсними показниками, але і за оцінкою біорізноманіття, рекреації, туризму, виховання, оздоровлення тощо. Просвіта населення повинна здійснюватися з використанням механізму природоохоронної пропаганди, основними напрямами якої в установах природно-заповідного фонду можуть бути:
ознайомлення з нормативно-правовими актами в галузі природно-заповідної справи;
пропаганда ролі й місця природно-заповідної справи у вирішенні актуальних наукових, науково обґрунтованих господарських завдань збереження, використання та відновлення природних ресурсів, навколишнього природного середовища в цілому та інших заходів з охорони природи;
розповсюдження екологічних, біологічних, географічних, краєзнавчих, природознавчих знань про природоохоронні об’єкти;
інформування про дбайливе ставлення і необхідність збереження рідкісних та зникаючих видів рослин, тварин, грибів, фітоценозів, ландшафтів.
Природоохоронні знання поширюються через засоби масової інформації, музеї, бібліотеки та друковані видання, рекламу. Періодичні видання потрібно використовувати для проведення дискусій навколо найбільш складних і актуальних проблем та питань, котрі потребують вирішення за круглим столом, у процесі організації вікторин, конкурсів тощо. Доцільним є публікування екоосвітніх кросвордів, гуморесок, карикатур, проведення спеціалізованих екопрограм, розрахованих на різні категорії слухачів та глядачів. Для оперативного інформування готуються прес-релізи невеликого розміру (1-2 аркуші). План пропагандистської діяльності має бути обґрунтованим, цілеспрямованим, може включати такі заходи: постійно діючі та пересувні виставки, фотостен-ди, тематичні лекції, екскурсії, визначати терміни, виконавців, направлення впливу і передачі інформації, інформаційно-технічне забезпечення приміщень для проведення семінарів, лекцій, виставок, кінолекто-ріїв, кіосків тощо. Видавнича діяльність як засіб пропаганди включає
видання спеціальних буклетів, наборів листівок, пам'ятних вимпелів, наклейок, значків, календарів, плакатів, рекламних проспектів, путівників та іншого. При підготовці матеріалів не варто подавати точні відомості про місця зростання і перебування рідкісних видів, акцентувати увагу на споживчих властивостях рослин тощо. З метою пропаганди доцільно використовувати символіку установи природно-заповідного фонду.
Інформаційна діяльність є одним із головних чинників формування у населення сучасного екологічного світогляду, культури та поведінки в природному середовищі. Створенню нових природно-заповідних територій має передувати вивчення громадської думки даного регіону щодо сприйняття місцевим населенням доцільності майбутнього природно-заповідного об’єкта. У такому разі необхідно проінформувати населення, землекористувачів і власників землі про стан природних ресурсів, біорізноманіття і необхідність їх охорони, а також можливі зміни й обмеження в господарській діяльності. В результаті активного інформування й агітації люди мають усвідомити небезпеку кризових екологічних явищ у природі і необхідність створення природно-заповідних територій з метою одержання не лише соціально-економічних матеріальних вигод, але і духовних переваг. Особливо необхідно акцентувати увагу на економічній доцільності збереження природи, визначенні економічної цінності майбутніх природно-заповідних територій не лише за земельно-ресурсними показниками, але й за оцінкою біорізноманіття, а також перспектив створення альтернативних форм зайнятості для місцевого населення (у сфері екотуризму), розвитку екологічно організованого і збалансованого сільського, лісового, рибного й інших видів господарств.
Органи виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища зобов’язані підтримувати діяльність відповідних підрозділів установ природно-заповідного фонду, громадські екологічні організації, забезпечуючи їх екологічною, природоохоронною й іншою інформацією, організовувати виставки видань і матеріалів про основні досягнення у природно-заповідній справі. На всі органи екологічної освіти покладаються функції друкування у засобах масової інформації прес-релізів, статей, відомостей про стан природно-заповідного фонду, формування Національної доповіді про стан природно-заповідного фонду України.
Еколого-освітні центри, підтримуючи зв’язки з громадськістю й організовуючи їй доступ до екологічної інформації, здійснюють координацію дій між усіма закладами України, залученими до екологічної освіти, просвіти й інформування громадськості. На їх базі треба також створити громадські приймальні, визначити принципи і механізми їх функціонування. Такі ж приймальні варто організувати і в установах природно-заповідного фонду. В цілому має бути визначено принципи і механізми їх функціонування, організовано видання газет, а також систему відео-
засобів та аудіозасобів інформування населення, фонди інформації тощо. В цьому контексті дуже важливим є формування єдиного в межах України інформаційного простору, який би забезпечив оперативний обмін еколого-освітньою інформацією в системі природно-заповідних територій і в обсязі її зв’язків з іншими зовнішніми еколого-інформаційними системами.
Методична сфера розвитку
Головними методичними осередками поширення природоохоронних знань в установах природно-заповідного фонду є музеї природи, бібліотеки, інформаційні центри як частини еколого-освітніх центрів, візит-центри, екологічні стежки, туристичні маршрути тощо. Охарактеризуємо з них лише найбільш популярні серед відвідувачів.
Музеї природи. Музеї природи як засіб поширення еколого-освітніх знань створюються для систематичного відвідування, використання під час проведення семінарів, конференцій. Відповідно до змісту експозицій та направленості роботи музеї природи мають виконувати функції методичних центрів природоохоронної роботи з населенням, державними, громадськими та молодіжними організаціями. Основними принципами створення музеїв природи повинні бути: науковість і сучасність (всі експозиції повинні відповідати сучасним вимогам щодо охорони природи, основним напрямам розвитку природно-заповідної справи); лаконічність (потрібно уникати перевантаження експозицій); естетичність (емоційний вплив на відвідувачів); перспективність (показувати не тільки сучасний стан природних ресурсів, рідкісних видів тваринного та рослинного світу, але й перспективи розвитку та заходи щодо вирішення актуальних проблем); регіональність (пропаганда має бути не глобального характеру, а конкретна з урахуванням потреб і проблем даної місцевості). В експозицію музею природи рекомендується включати рубрики: екологічне законодавство, екологічний стан регіону, історія становлення природно-заповідної території, основні напрями та перспективи розвитку регіону, регіональна мережа природно-заповідного фонду, охоронні ландшафти, рослинний і тваринний світ тощо. Особливу увагу в експозиціях рекомендується звертати на наявність рідкісних видів та тих, що знаходяться під загрозою зникнення і занесених до Червоної книги України та видів з інших “червоних переліків”. Доцільно відмічати роль природоохоронних територій у збереженні навколишнього природного середовища, покращанні екологічної ситуації, позитивному впливі на результативність наукових досліджень, розширенні міжнародної співпраці тощо.
Тісний зв'язок музеїв природи з бібліотеками передбачає постійне поповнення, оновлення та розширення наукових фондів, тематичних рубрик, передплату на періодичні видання, контроль за виходом нових екологічних видань, створення відеотек, фототек, фотоальбомів, еко-341
фотостендів, організацію спільних заходів: лекцій, “круглих столів", тематичних вечорів, семінарів, вікторин тощо.
Екологічні стежки. 1. Історія. На території України перші екологічні стежки були прокладені у 90-роках XIX століття переважно лікарями, вчителями й інженерами на курортах Великої Ялти. Серед перших найбільш відомими були стежки, прокладені відомими вченими-лікарями С.П. Боткіним і Ф.Т. Штангеєвим. Ці стежки користуються популярністю і сьогодні. Кримський гірський клуб розпочав створювати стежки з 1893 року, а в 1899 році створив стежку, довжина якої становила 8,5 км і проходила через східний схил Ялтинської гірської яйли. Першочерговими цілями природознавців щодо цієї стежки були збір та розповсюдження інформації про історію та природу Криму, охорона рідкісних видів рослин і тварин. У 1916 році прокладено історико-археологічну екологічну стежку - також у Криму біля Судака.
На початку XX століття перші екологічні, а точніше екотуристичні, стежки з'явилися і в Сполучених Штатах Америки, зокрема в горах Аппалачах одну екологічну стежку було прокладено в 1910 році, а в 1968 році її оголосили Національною пейзажною стежкою.
На початку 60-х років XX століття з’явилися перші стежки у Прибалтиці, зокрема в Естонії ініціатором створення стежок став студентський гурток з охорони природи. Згодом перевагу почали надавати створенню екологічних стежок у Лахемааському національному парку та на інших природно-заповідних територіях, передусім у заказниках.
Наприкінці 80-х років минулого століття в Україні закладено першу навчальну екологічну стежку. З того часу ця доступна і цікава форма екологічної освіти в природі набула широких масштабів, переважно на великих територіях природно-заповідного фонду - в Карпатському та Шацькому національних природних парках, природних заповідниках Криму, навколо великих міст Києва, Львова та інших.
2. Призначення й основні завдання. Як вже відмічалося вище, новою формою і методом підвищення екологічної свідомості населення є організація мережі екологічних стежок, основне призначення яких складається з таких взаємопов’язаних компонентів як оздоровлення, рекреація, просвіта, навчання і головне - екологічна освіта. Ці чинники прищеплюють у населення, насамперед, підростаючого покоління, необхідність дбайливого ставлення до природи, її різноманітності і багатств. Результатом пропаганди ідей охорони природи в різній формі є підвищення рівня екологічної обізнаності та природничої грамотності населення. Все це можуть забезпечувати екологічні стежки, які допомагають привернути увагу місцевих органів влади до необхідності співпраці із закладами освіти в природоохоронній сфері, тому що подальше поширення досвіду цього напряму роботи в школах, позашкільних закладах освіти допоможе продемонструвати кращі досягнення в організації роботи на екологічних стежках.
Головна мета екологічної стежки - це навчання екологічно грамотної поведінки людини в природі і поширення знань про природу та людину як про дві невід’ємні частини довкілля, ознайомлення екскурсантів з рідкісними явищами природи - біотичними угрупованнями та їх компонентами, поселеннями тварин, рідкісними, цінними та декоративними рослинами, об'єктами садово-паркового мистецтва, унікальними пейзажами тощо. Особливо екологічну стежку використовують для проведення масової освітньої роботи з питань охорони природи на рекреаційних природних територіях.
Основними завданнями екологічної стежки є: ознайомлення відвідувачів з об’єктами живої і неживої природи; розробка та проведення у відповідних пунктах стежки теоретичних і практичних занять, конкретної природоохоронної роботи; пропаганда природоохоронних заходів, інформування про види рослин, тварин, грибів, пам'ятки природи, культури, що трапляються на заданому маршруті.
3. Основні типи. Вступаючи на екологічну стежку, відвідувачі входять до живого храму природи, невичерпного джерела прекрасного світу знань. Особливо перспективною формою природоохоронної пропаганди є екологічні стежки, коли вони прокладені на територіях природно-заповідного фонду. В різних країнах їх називають по-різному: стежки або наукові траси, серед яких найпоширенішими є природничі, навчальні чи дидактичні, є навіть спеціальні стежки для дітей - головоломки. В Україні найчастіше прокладаються навчальні, навчально-пізнавальні та загальноосвітні екологічні стежки. Відповідно до смаків відвідувачів, за вартістю та рівнем сервісу екологічні стежки поділяються на спеціалізовані (наукові, навчальні, рекреаційні, лікувально-оздоровчі, освітньо-ресурсні), комплексні (поєднують функції спеціалізованих) й туристичні маршрути.
Наукові стежки виділяються за типовими й унікальними об’єктами досліджень з метою відпрацювання методичних питань для науковців -ботаніків, зоологів, географів, археологів, істориків тощо. Навчальні стежки виділяються для проведення навчальних занять для дітей дошкільних закладів, учнів загальноосвітніх шкіл, студентів та інших слухачів. Рекреаційні стежки виділяються на типових об’єктах природи, що мають високий рекреаційний потенціал. Лікувально-оздоровчі стежки виділяються на об’єктах природи, що мають особливе профілактичне й оздоровче значення, наприклад, поблизу санаторіїв, цей тип стежок може використовуватися для ознайомлення людей з умовами зростання та біологічними особливостями лікарських рослин. Освітньо-ресурсні стежки виділяються на типових об’єктах природи, мають високий еталонний природно-ресурсний потенціал, який використовується для підвищення рівня екологічної освіти природокористува-чів. Комплексні стежки, що поєднують функції спеціалізованих еко
логічних стежок. Своєрідною екологічною стежкою можна назвати туристичний екологічний маршрут. Екологічні стежки можуть прокладатися на окремій природній території, об’єкті чи сукупності їх. Для прикладу далі наводиться коротка характеристика найпоширеніших в Україні типів екологічних стежок.
Навчальні. Закладаються на природних територіях, які належать навчальним закладам чи знаходяться поблизу від них і призначаються для формування екологічного світогляду й екологічної освіти школярів і студентів, формуючи в них любов до рідної природи, розширюючи шкільні знання з природничих дисциплін. Основними вимогами до цього типу стежок є те, що вони мають включати такі елементи природи, які розглядаються за шкільною програмою, максимально розкривати взаємозв’язки природних компонентів в екосистемах, зокрема поєднання складових рослинного і тваринного світу й грибів між собою та з оточуючим середовищем. У цьому аспекті бажано також продемонструвати рослини, вирощені людиною, зміну їх властивостей у культурі. У зв'язку з цим не є обов’язковою така вимога, як значна довжина навчальних екологічних стежок, а також можливість відвідання їх великою кількістю осіб. Цей тип стежок має бути розрахований на певну оптимальну кількість туристів. їх можна створювати у ландшафтних парках, зелених зонах поблизу шкіл, технікумів, вищих навчальних закладів, позашкільних установ, а також на інших територіях, де ще зберігаються природні комплекси.
Комплексні. їх створення має цілі, які характерні і для попередніх типів стежок. Наприклад, стежка може бути закладена на природоохоронній території та бути навчальною, тобто служити постійною базою для певного навчального закладу. Вона може бути закладена в зеленій зоні міста або інших центрах масового відвідування і призначена для рекреаційних цілей. При цьому не варто закладати екологічні стежки для масового відвідування на природних територіях з особливим статусом охорони. У перспективі, вірогідно, саме комплексні стежки можуть стати найпоширенішими, поєднуючими всі основні цілі і завдання екологічних стежок загального характеру, а саме природоохоронні, просвітні, освітні, оздоровчі, регульованого відпочинку на природі тощо. Створення такого різновиду екологічної стежки передбачає здійснення наступних найбільш типових і послідовних дій: вибір місця; домовленість (угода) із землекористувачами, розроблення маршрута, обладнання стежки інвентарем, організація контролю за станом стежки та природних об’єктів на ній.
4. Основні вимоги. Організація екологічних стежок разом з екскурсіями - це перспективна форма природоохоронної пропаганди. Екскурсія не повинна тривати більше години на оптимальній довжині стежки до двох кілометрів. Бажано, щоб стежка мала форму петлі з початком і
кінцем в одній точці, обминала місця проживання і зростання рідкісних видів флори та фауни. Важливим елементом екологічної стежки є інформативність. Опис маршруту включає коротку його характеристику з позначенням природних перешкод, напрямку руху, відстані між цікавими місцями огляду. Складаються ілюстровані путівники-буклети, текст яких викладається дохідливо, подаються загальні відомості та правила поведінки. Екологічні стежки маркуються, для чого використовують одягнуті на стовбури дерев кольорові смужки або кружечки, намальовані фарбами. Такі маркери виготовляються стандартних розмірів, але кожна стежка повинна мати свої особливості, зокрема свій “знак” і назву, тобто на маршруті розміщують інформаційно-охоронні знаки встановленого зразка. Площину всіх табличок і щитів розташовують відносно до відвідувачів під кутом 90 градусів. Велике значення має вибір місця розташування табличок, знаків та їх колір, при цьому щити не варто перевантажувати інформацією.
5. Екостежки на природно-заповідних територіях. “Для користі та радості народу” - ця фраза зустрічає відвідувачів на головних воротах Йєллоустонського національного парку в США. Вона може стати девізом для кожного, хто збирається прокласти екологічну стежку на природно-заповідній території. Екологічні стежки створюють на різних природоохоронних територіях, а саме в біосферних заповідниках, національних природних парках, регіональних ландшафтних парках, заказниках, пам’ятках природи, ботанічних садах, дендрологічних і зоологічних парках, парках-пам'ятках садово-паркового мистецтва тощо. Екологічна стежка є специфічною формою ознайомлення з природно-заповідною територією і регулювання режиму її відвідування. Не всі об’єкти природно-заповідного фонду можуть бути використані під час закладання екологічної стежки. Охоронний режим багатьох з них забороняє відвідування спеціальних територій чи окремих місць екскурсантами, наприклад, природних заповідників за винятком їх охоронної зони. Крім природних заповідників і заповідних зон об'єктів інших категорій, екологічні стежки можна прокладати майже в кожній зоні природно-заповідних територій поліфункціонального призначення.
В Україні більшість дендрологічних парків та парків-пам’яток садово-паркового мистецтва закладені на місцях колишніх панських садиб, де нерідко зберігаються елементи первинної природної рослинності -ділянки пралісів, групи старих дерев, водойми, мальовничі схили тощо. З іншого боку, на тих об’єктах, де режим дозволяє відвідування туристами, закладати екологічні стежки слід дуже обережно, базуючись на вже існуючих стежках, щоб не пошкодити охоронні природні компоненти екосистем. Позитивним моментом у цьому аспекті є те, що вони можуть перебувати під постійним наглядом установ, під юрисдикцією яких знаходиться певний об’єкт. Протяжність стежок у даному разі ви
значається розмірами природно-заповідної території, хоча можуть включатися і прилеглі до неї землі, якщо на них є цікаві природні комплекси чи об’єкти.
Так само плануються екологічні стежки на територіях національних природних парків, в яких при зонуванні для закладання стежок виділяють спеціальну зону - зону регульованої рекреації. У літературі часто її ще називають “зоною екскурсій", “зоною стежок”, “пізнавальною” або “зоною екологічної освіти”.
Традиційно стежки прокладають у буферних зонах навколо природних заповідників. При цьому вздовж стежок виділяють захисну смугу. Ширина її може бути різною. Наприклад, Аппалацька стежка (США) має дві захисні смуги по обидва боки: внутрішню, де забороняється вирубувати ліс (завширшки 60 м) та зовнішню, де забороняється будь-яке будівництво (шириною близько 1,5 км). Ширина захисної смуги може змінюватися залежно від оточуючої природи. Метою виділення цієї смуги вздовж стежки є створення вільної території від будь-якого корінного виду природокористування.
Практична сфера розвитку
Для реалізації ідеологічних засад розвитку та підтримки екологічної освіти, просвіти й інформування населення останнім часом в Україні дедалі більшого поширення набуває проведення масових природоохоронних акцій, кількість яких щороку збільшується, оскільки вони забезпечують участь значної кількості та різних за віком людей, які включаються в природоохоронний рух України. Це такі відомі акції як “Міжнародний день водно-болотних угідь” (2 лютого), “День довкілля" (третя субота квітня), “Міжнародний день Землі” (22 квітня), Всесвітній день захисту навколишнього середовища" (5 червня), "Всесвітній день туризму" (27 вересня), а також “Міжнародний день біорізноманіття”, “Марш парків" чи альтернативне йому свято “Парки тисячоліть", “Первоцвіт”, “Зелена толока”, “До чистих джерел”, “Птахи прилетіли", всесвітня благодійна акція "Милосердя", “Зелений паросток майбутнього” та інші.
Особливою формою системи екологічної освіти у світі є проведення міжнародної природоохоронної акції “Марш парків” - це свято, що має на меті привернути увагу громадян до збереження типових та унікальних природних комплексів та об'єктів. Завдання цієї акції спрямовані на створення ефективного партнерства між державними та недержавними природоохоронними організаціями країн Європи і США для підтримки установ і територій природно-заповідного фонду. Акція покликана підняти престиж природно-заповідної справи, залучити якомога більше людей до природоохоронної діяльності, пробудити в свідомості співвітчизників почуття гордості за нашу національну природну
спадщину, привернути увагу до проблем природоохоронних установ широких кіл громадськості, органів державної влади та бізнесових структур, вона допомагає людям відчути себе частиною світової системи охоронюваних природних територій.
В Україні ця акція започаткована в 1996 році і відтоді щорічно проводиться в декілька днів. Її проведення приурочується до третьої суботи квітня, коли відмічається “День довкілля". Особливе координаційне завдання в цей день покладається на природоохоронні установи. Наприклад, в акції “Марш парків” у 1999 році взяли участь близько 100 тисяч чоловік, 412 організацій, а за її результатами проведено 27 телепередач та 35 радіопередач, опубліковано 103 матеріали в місцевих та центральних газетах. Підсумки “Маршу парків-99" були навіть опубліковані окремим виданням. Зокрема, в тому ж році в рамках проведення природоохоронної акції “Марш парків” на свята “День землі” і “День довкілля" в Сторожинецькому дендрологічному парку (Чернівецька область) відбулися мітинги, проведені різноманітні конкурси, тематичні екскурсії, читання лекцій, уроки в природі, організовано впорядкування та благоустрій території парку, посадку дерев та кущів. У Дунайському біосферному заповіднику під час цієї акції здійснювали показ фільмів для населення з природоохоронної тематики, організували “круглий стіл” за участю місцевої влади, виставки книг, проводили конкурс дитячого малюнка, плакатів, фотографій про природу тощо. В цілому співробітниками установ природно-заповідного фонду України було прийнято 768 відвідувачів, прочитано 1723 лекції, організовано 1042 екскурсії, випущено в світ 241 публікацію, організовано 201 радіо і телепередачу, знято п’ять науково-пізнавальних фільмів.
В “Марші парків-2000” взяли участь всі області України, Автономна Республіка Крим, місто Севастополь, у тому числі владні структури, 251 юридична особа, 275 установ природно-заповідного фонду, понад 400 освітніх установ, а також 60 неурядових громадських організацій, загальною кількістю учасників 97888 чоловік. Проводились різноманітні масові заходи із залученням широких верств населення. Найбільш масовим заходом стало озеленення територій, у результаті якого висаджено майже 500 тисяч дерев та кущів. Так хід і результати акції “Маршу парків-2000” широко висвітлювались у засобах масової інформації: опубліковано 205 статей у газетах та журналах, організовано 97 радіо- та 49 телепередач, знято два науково-популярних фільми.
У деяких національних природних парках України за спеціальною програмою, розрахованою на один календарний рік, щомісяця проводиться екологічне навчання (теоретичні і практичні заняття) служб державної охорони. Заняття проводять працівники дирекцій і запрошені викладачі вищих навчальних закладів.
З кінця 90-х років минулого століття зародився альтернативний еколого-громадський рух "Парки тисячоліть”, у рамках якого в Чигирині на офіційному державному рівні закладено дендрологічний парк історичного значення. Таким чином, природоохоронні акції дають можливість виявити друзів заповідників та парків, формувати природоохоронний світогляд, культуру та виховання, впливати на державну чи регіональну екологічну політику, привертати увагу засобів масової інформації до природно-заповідних територій, налагодити співпрацю з природоохоронними організаціями різних країн.
Контрольні запитання і завдання
1. Охарактеризувати основні правові документи у галузі екологічної освіти.
2. Довести, що установи природно-заповідного фонду є центрами екологічної освіти.
3. Які є основні принципи розвитку еколого-освітньої діяльності на природно-заповідному фонді?
4. Дати коротку характеристику просвітньої та інформаційної діяльності.
5. Які є основні принципи функціонування музеїв природи?
6. Відмітити головні віхи історії створення екологічних стежок, їх призначення і завдання.
7. Які основні вимоги прокладання екостежок на природно-заповідному фонді?
8. Назвати основні екологічні акції, які є на сьогоднішній день в Україні.
8.6. Природозахисна сфера розвитку
8.6.1. Екологічний контроль
Державний екологічний контроль
Відповідно до Закону України “Про природно-заповідний фонд України” державний контроль за додержанням режиму територій та об’єктів природно-заповідного фонду здійснюється центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища, його органами на місцях та іншими спеціально уповноваженими державними органами. Відповідно до цього Кабінет Міністрів України своєю постановою від 21 квітня 1998 року затвердив такси для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної порушенням природоохоронного законодавства у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду України. Метою державного контролю є забезпечення дотримання природоохоронного законодавства, попередження, виявлення та припинення фактів правопорушення на територіях і об’єктах природно-заповідного фонду.
Головну функцію державного контролю здійснює Державна екологічна інспекція та її територіальні підрозділи. В її складі є спеціальний підрозділ з контролю режимів територій та об’єктів природно-заповідного фонду. Щорічно Державною екологічною інспекцією перевіряється в середньому 350 територій та об'єктів природно-заповідного фонду. За екологічні правопорушення вона накладає адміністративні стягнення, а за деякими фактами порушуються кримінальні справи. У 2004 році Указом Президента України в складі Міністерства охорони навколишнього природного середовища України утворена Державна інспекція з контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів. В її права входить і перевірка стану збереження лісів природно-заповідного фонду України. Державний контроль у галузі природно-заповідної справи також здійснює і система Прокуратури України.
Контролюючі органи виконавчої влади, відповідно до покладених на них завдань, здійснюють державний контроль за:
дотриманням спеціальними адміністраціями, землекористувачами, природокористувачами та громадянами науково обґрунтованих екологічних вимог, норм і правил, характеру допустимої діяльності, використання і відтворення природних комплексів;
відповідністю планово-картографічним матеріалам винесення на місцевість територій та об’єктів природно-заповідного фонду;
виконанням спеціальними адміністраціями природоохоронних установ і організацій обов’язків відповідно до статусу територій та об'єктів природно-заповідного фонду, належного порядку організації охорони;
станом збереження і забезпечення відповідного режиму територій та об’єктів природно-заповідного фонду.
Перевірки в порядку здійснення державного контролю за додержанням режиму територій та об’єктів природно-заповідного фонду проводяться згідно з планом на основі календарного графіку перевірок, який є складовою частиною річного (піврічного, квартального) плану робіт інспекційних підрозділів. Залежно від обсягів конфліктних проблем перевірки можуть бути комплексні, цільові, оперативні або спеціальні.
Комплексні перевірки можуть охоплювати не тільки питання природоохоронної, а й іншої діяльності, а для участі в них залучаються фахівці міністерств та відомств (Генеральної прокуратури України, Міністерства внутрішніх справ України, Національної академії наук України, Державного комітету лісового господарства України та інших), науково-дослідних установ, представники місцевих органів влади і громадськості. Цільові, оперативні та спеціальні перевірки мають своїм об’єктом окремі напрями природоохоронної діяльності, такі як додер
жання режиму охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду, стан виконання заходів щодо забезпечення дотримання вимог природоохоронного законодавства, стан виконання приписів контролюючих органів або стосуються спеціальних питань (згідно з одержаними завданнями від керівництва інспекції, вищих органів або офіційних пропозицій громадян).
Крім цього, державний контроль природно-заповідного фонду передбачає застосування і документальних перевірок та перевірок на місцевості. У першому випадку перевіряється вся наявна офіційна документація, затверджена відповідно до чинного законодавства. В ході цієї перевірки робиться аналіз господарської діяльності у відповідності до проектної документації. У другому випадку перевірки здійснюються після визначення призначення, вимог, умов заповідного режиму природних комплексів та об’єктів, що зазначені проектом організації та положенням про природно-заповідний об’єкт. При цьому уточнюється їх місце у ландшафтній структурі, винос на місцевість показників у відповідності з планово-картографічними матеріалами (карта-схема). Межі територій повинні бути закріплені кордонно-господарськими стовпами, типовими охоронними знаками, інформаційними аншлагами згідно з описом та ескізом. Крім того, контроль природно-заповідних територій на місцевості (в натурі) передбачає перевірку виконання землекористувачами:
протипожежних і санітарних заходів, що заплановані проектом організації відповідно до режиму збереження;
відповідність до проекту організації та положень про природно-заповідні об’єкти, виділення земельних ділянок для задоволення господарських потреб, наприклад, природного заповідника та його працівників згідно із встановленими нормами;
забезпечення попередження браконьєрства;
забезпечення попередження проїзду і проходу сторонніх осіб на відповідних природно-заповідних територіях і їх зонах;
вимог режиму, визначеного положеннями про території та об’єкти природно-заповідного фонду згідно з їх категоріями.
На територіях та об’єктах природно-заповідного фонду, які представлені лісовою площею, попереджуються дії щодо самовільних та незаконних рубок, пошкоджень дерев і чагарників (на пеньках самовільно та незаконно зрубаних дерев діаметром 12 см і більше, що не відмічені актом служби державної охорони про самовільну рубку, буде відсутнє відповідне клеймо). Перевірка природно-заповідних територій у натурі передбачає і перевірку додержання відповідного природоохоронного режиму територій, що резервуються з метою наступного заповідання. За результатами перевірки складається акт у трьох примірниках з матеріалами вступної, констатуючої та документальної частин,
який підписується перевіряючим та керівником установи (землекористувачем) природно-заповідного фонду.
Державні інспектори охорони навколишнього природного середовища ще до перевірки зобов’язані ознайомитись зі всіма нормативно-правовими документами, наказами, розпорядженнями, рішеннями, матеріалами попередніх перевірок і прийнятими рішеннями до усунення порушень тощо. У процесі перевірки, коли виявляється екологічне правопорушення чинного законодавства, вони також повинні складати:
протоколи про адміністративні правопорушення в галузі охорони природи і використання природних ресурсів, зокрема, порушення, передбачені статтею 91 Кодексу про адміністративні правопорушення -"Порушення правил охорони територій і об’єктів природно-заповідного фонду і порядку здійснення користування тваринним світом у заповідниках”;
постанови про накладення адміністративного стягнення;
клопотання про застосування до порушника заходів дисциплінарного та громадського впливу;
обов’язкові приписи;
позови про відшкодування матеріальної шкоди, яка заподіяна природно-заповідному фонду;
позови про майбутнє стягнення;
претензійні листи установі-землекористувачу або службі державної охорони природно-заповідного об’єкта;
матеріали про притягнення порушника до кримінальної відповідальності.
Громадський екологічний контроль
Відповідно до Закону України “Про природно-заповідний фонд України” громадський екологічний контроль за додержанням режиму територій та об’єктів природно-заповідного фонду здійснюється громадськими інспекторами охорони навколишнього природного середовища, які проводять свою діяльність відповідно до Положення про громадський контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища, затвердженого Міністерством екології та природних ресурсів України в 2002 році. Громадські інспектори, яким виповнилося 18 років, діють разом із державними екологічними інспекторами, мають відповідні права, їх робота координується природоохоронними органами. Основними завданнями громадського контролю є:
безпосередня участь у справі поліпшення екологічної ситуації;
надання допомоги органам державного контролю в забезпеченні додержання вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища підприємствами, установами, організаціями та громадянами;
попередження та виявлення порушень природоохоронного законодавства, ліквідація їх наслідків, складання протоколів про адміністративні правопорушення в галузі охорони природи і використання природних ресурсів;
екологічна просвіта, виховання й інформування широких верств населення через засоби масової інформації, підтримання тісних контактів з місцевим населенням.
Контрольні запитання і завдання
1. Який механізм здійснення державного екологічного контролю природно-заповідного фонду?
2. Які є вцди перевірок та їх сутність?
3. Який механізм здійснення громадського екологічного контролю природно-заповідного фонду?
8.6.2. Служби державної охорони
Відповідно до Закону України “Про природно-заповідний фонд України” збереження територій та об’єктів природно-заповідного фонду забезпечується шляхом:
встановлення заповідного режиму;
організації систематичних спостережень за станом заповідних природних комплексів та об’єктів, проведення комплексних досліджень з метою розробки наукових основ їх збереження й ефективного використання;
додержання вимог щодо охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду під час здійснення господарської, управлінської та іншої діяльності, розробки проектної і проектно-планувальної документації, землевпорядкування, лісовпорядкування, проведення екологічних експертиз;
запровадження економічних важелів стимулювання їх охорони;
здійснення державного та громадського контролю за додержанням режиму їх охорони та використання;
встановлення підвищеної відповідальності за порушення режиму їх охорони та використання, а також за знищення та пошкодження заповідних природних комплексів та об’єктів;
проведення широкого міжнародного співробітництва у цій сфері;
проведення інших заходів з метою збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду.
Охорону природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, а також ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків загальнодержавного значення здійснюють служби їх охорони, які входять до складу служби державної охорони
природно-заповідного фонду України. Охорона територій та об'єктів природно-заповідного фонду інших категорій покладається на підприємства, установи й організації, у віданні яких вони перебувають. У разі необхідності їх охорону можуть забезпечувати спеціальні адміністрації розташованих поблизу природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків і регіональних ландшафтних парків. Органи місцевого самоврядування, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи місцевого самоврядування сприяють охороні та збереженню територій та об’єктів природно-заповідного фонду, виконанню покладених на них завдань.
З урахуванням сучасних міжнародних вимог на базі чинного законодавства та з метою дієвої організації охорони природно-заповідного фонду 14 липня 2000 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову “Про службу державної охорони природно-заповідного фонду України”. В ній вперше визначено основні конкретні завдання даної служби - забезпечення додержання режиму охорони територій та об’єктів природно-заповідного фонду, а також попередження та припинення порушень природоохоронного законодавства. Ця постанова відповідно до завдань визначає і основні обов’язки та права служб державної охорони.
Основними обов’язками служби державної охорони є:
здійснення охорони природних комплексів природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків загальнодержавного значення, а також регіональних ландшафтних парків;
здійснення охорони диких тварин і місць їх перебування у межах природно-заповідного фонду;
забезпечення порядку використання природних ресурсів;
забезпечення додержання вимог щодо відвідування територій та об’єктів природно-заповідного фонду;
попередження пошкодження лісових насаджень унаслідок незаконних рубок;
здійснення заходів щодо запобігання виникненню, поширенню пожеж, інших надзвичайних ситуацій та їх ліквідації;
інформування відповідних державних органів про надзвичайні ситуації;
забезпечення реалізації заходів з профілактики та захисту природних комплексів від шкідників і хвороб у межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду;
підтримання у належному стані межових та охоронних знаків, інформаційних аншлагів, квартальних та ділянкових стовпів, а також протипожежних споруд;
Основними правами служби державної охорони є:
вимагати від громадян і службових осіб пояснення у зв'язку з порушенням ними режиму територій і об’єктів природно-заповідного фонду, їх охоронних зон.
перевіряти у громадян і службових осіб посвідчення на право перебування, використання природних ресурсів та провадження іншої діяльності в межах відповідних територій та об'єктів природно-заповідного фонду;
доставляти порушників природоохоронного законодавства у територіальні органи внутрішніх справ чи до виконавчого комітету селищної, сільської ради з метою з’ясування особи;
складати протоколи про порушення адміністративного законодавства в галузі охорони довкілля і використання природних ресурсів, надсилати їх відповідним органам для притягнення винних до відповідальності;
вилучати у порушників предмети і знаряддя незаконного використання природних ресурсів, транспортні засоби, незаконно добуту продукцію, відповідні документи;
здійснювати особистий огляд осіб, речей, транспортних засобів та перевірку знарядь і продукції, одержаної в результаті природокористування;
безперешкодно відвідувати і перевіряти підприємства, установи, організації, судна й інші транспортні засоби у межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду, їх охоронних зон стосовно додержання вимог природоохоронного законодавства;
давати обов’язкові для виконання приписи з метою усунення порушень, виявлених у межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду;
подавати клопотання про припинення, зупинення чи обмеження будь-якої діяльності, що провадиться з порушенням вимог природоохоронного законодавства або забороняється згідно з режимом охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду;
носити під час виконання службових обов’язків форму встановленого зразка, табельну зброю та спеціальні засоби (гумові кийки, наручники і балончики з препаратами сльозоточивої та подразливої дії*) відповідно до законодавства;
направляти в установленому порядку матеріали про порушення природоохоронного законодавства до відповідних органів для вирішення питання щодо притягнення винних до кримінальної відповідальності.
До складу служб державної охорони територій та об’єктів природно-заповідного фонду входять керівники адміністрацій природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, ботанічних садів, дендрологічних
парків та зоологічних парків загальнодержавного значення, працівники відділів охорони екосистем, а також інших підрозділів цих адміністрацій. Наприклад, у Карпатському національному природному парку до складу служби державної охорони входять інженерно-технічні працівники, лісничі, помічники лісничих, майстри лісу, лісники та єгері. Всього служба державної охорони тут нараховує 150 осіб, з яких чверть має вищу лісогосподарську освіту. Служби державної охорони очолюють керівники адміністрацій територій та об’єктів природно-заповідного фонду. Працівники служби державної охорони природно-заповідного фонду України під час виконання службових обов’язків мають право на носіння форми встановленого зразка, табельної зброї та інших спеціальних засобів відповідно до законодавства України, яким також забезпечується правовий і соціальний захист працівників служби державної охорони та інших служб, що здійснюють охорону територій та об’єктів природно-заповідного фонду.
Таким чином, постанова “Про службу державної охорони природно-заповідного фонду України” не лише конкретизує перелік підрозділів та посад, що входять до складу служби державної охорони природно-заповідного фонду, але й орієнтує охорону не тільки традиційно на лісові, а й інші цінні природні комплекси (степові, морські, водні, геологічні тощо). Крім того, вищезазначеною постановою визначено чітку організацію служби ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків загальнодержавного значення та регіональних ландшафтних парків. Центральному органу виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища України надано право на затвердження знаків розрізнення, зразків, порядку та норм носіння форменого одягу працівниками служби, а також перелік посад працівників служби, яким надається право носіння табельної зброї та спеціальних засобів, їх види та норми забезпечення, в установленому порядку, визначено джерела фінансування матеріально-технічного забезпечення.
Удосконалення діяльності служби державної охорони може здійснюватися з метою формування рейнджерських підрозділів, як це прийнято за рубежем, насамперед, за такими напрямами: організаційні заходи, покращання матеріально-технічного оснащення, профілактика правопорушень, робота з населенням та відвідувачами, рятувальні міри допомоги тощо. При цьому традиційний дільничний метод охорони окремих обходів охоронцями має тісно поєднуватись зі створенням такої спеціальної служби охорони, мобільність якої залежить від оснащеності транспортними засобами та стабільним радіозв’язком. Позитивний ефект можна отримати і від створення бази даних щодо порушників та установки телефону довіри.
Територіальна організація охорони має визначатись за результатами аналізу інформації про випадки незаконного проникнення на заборонену для відвідування територію, зручностей розміщення під’їзних шляхів, комунікацій, об’єктів природно-заповідної території, що потребують особливої охорони тощо. Сфери впливу охорони обов’язково мають поширюватись на прилеглі території, бо тільки за такого підходу можна забезпечити профілактику правопорушень. Охороняти необхідно не тільки природно-заповідну територію в її офіційних межах, але й конкретні об'єкти та ділянки, що знаходяться поруч. Тому проект організації природно-заповідної території, охорони її природних комплексів має визначати всі проблемні ділянки охорони, потреби в транспорті та оснащенні, заходи щодо профілактики правопорушень. Має бути визначено кількість і розміщення кордонів й опорних пунктів, організацію контрольно-пропускних пунктів і установку шлагбаумів, організацію пікетів тощо. До профілактичних заходів належать: установка аншлагів, позначення кордонів природно-заповідної території, його окремих зон та ділянок особливої охорони, обладнання стоянок та місць відпочинку, публікації в місцевій пресі, виступи по радіо, на телебаченні і на сільських сходках, випуск буклетів і проспектів, установка стендів, широке оприлюднення інформації про правопорушення та правопорушників, проведення біотехнічних заходів з метою заманювання тварин у контрольовані зони. При плануванні роботи служб охорони дуже важливо запропонувати ті заходи, які в сучасних умовах є здійснимими. Також особлива увага має бути приділена найбільш критичним для збереження біорізноманіття періодам року, зокрема, в час цвітіння рідкісних та зникаючих видів рослин, розмноження птахів та ссавців, нересту риб, пожежонебезпечному періоду, під час паводку, в сніжні зими, періоду осінніх дощів тощо.
У проекті організації природно-заповідної території та охорони її природних комплексів доцільно планувати також заходи для навчання та підвищення кваліфікації інспекторського складу щодо природоохоронного законодавства й організації служби державної охорони природно-заповідного фонду, взаємодії між інспекторами, підрозділами міліції, прикордонними заставами, службами лісової охорони та рибоохорони, добровольцями й іншими службами, а також щодо отримання базових знань про екологічні й історико-культурні цінності природно-заповідної території. Уміння вести роз’яснювально-профілактичну роботу з місцевим населенням та відвідувачами має бути пріоритетом у підготовці та перепідготовці кадрів служби державної охорони природно-заповідного фонду. Сприятиме роботі служби державної охорони і включення юриста до складу адміністрації установи природно-заповідного фонду.
Також необхідно пам'ятати, що підвищення активності служби державної охорони природно-заповідного фонду України необхідно здійснювати через збільшення грошових витрат, покращання умов праці, забезпечення формою, засобами індивідуального захисту й екс-тренної допомоги, страхування життя і здоров’я, системи морального стимулювання тощо.
Контрольні запитання і завдання
1. Якими шляхами забезпечується збереження природно-заповідного фонду?
2. Які обов'язки і права служби державної охорони природно-заповідного фонду?
3. Як удосконалити роботу служби державної охорони природно-заповідного фонду?
8.7. Наукова діяльність
Правове поле. Відповідно до Закону України “Про природно-заповідний фонд України” науково-дослідна робота проводиться на територіях природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків та інших територіях та об'єктах природно-заповідного фонду. Наукові дослідження, спостереження за станом навколишнього природного середовища й інша діяльність біосферних заповідників здійснюються з урахуванням міжнародних програм. Цим законом визначено наукове забезпечення, основні завдання й об’єкти науки, її інституційні можливості, механізми координації дій та державного управління.
Основні напрями наукових досліджень визначені програмою “Заповідники”, постановою Кабінету Міністрів України “Про вдосконалення державного управління заповідною справою в Україні” (1997 рік) та Законом України “Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки". Наукове забезпечення екологічної мережі визначено Законом України “Про екологічну мережу України” (2004 рік).
Зокрема, відповідно до програми “Заповідники” для вирішення актуальних і важливих наукових проблем було передбачено розширити наукові дослідження установ Національної академії наук України у природних і біосферних заповідниках, національних природних парках та на інших територіях та об’єктах природно-заповідного фонду, посилити роль даного відомства у забезпеченні методичного керівництва всіма науковими дослідженнями на природно-заповідних територіях, у розробленні наукової програми, забезпеченні участі фахівців академії 357
у підвищенні кваліфікації наукових співробітників природних та біосферних заповідників, національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних парків, а також інших природоохоронних установ. Програма визнала важливим завданням розширення наукової діяльності ботанічних садів, дендрологічних та зоологічних парків. З метою розвитку наукових досліджень з проблем природно-заповідної справи, поліпшення їх координації, здійснення аналізу, оцінки та прогнозу екологічного стану природно-заповідного фонду програмою “Заповідники” передбачалося створити науковий центр при Міністерстві охорони навколишнього природного середовища України, який мав активно співпрацювати з Національною академією наук України, Українською академією аграрних наук, вищими навчальними закладами та іншими науковими центрами.
Правові норми організації наукової роботи детально розписані в Положенні про організацію наукових досліджень у заповідниках і національних природних парках України та Положенні про наукову діяльність заповідників та національних природних парків України, які пройшли державну реєстрацію відповідно в 1998 і 2000 роках. У першому нормативно-правовому акті описується документація з науково-дослідної роботи, висуваються вимоги до організації наукових досліджень, класифікуються наукові фонди, визначається порядок управління науковою діяльністю. У другому документі описується організація діяльності наукових відділів, визначається статус учених та науково-технічних рад, наукових кураторів, порядок взаємодії заповідників і національних природних парків України зі сторонніми науковими організаціями та спеціалістами з питань проведення науково-дослідних робіт на природно-заповідних територіях. Цим положенням затверджений перелік наукових кураторів заповідників і національних природних парків України.
Структура і порядок управління
Тематична діяльність. У заповідниках після природоохоронної основною є наукова діяльність, яка проводиться з метою вивчення природних процесів, забезпечення постійного спостереження за змінами екосистем, екологічного прогнозування, розробки наукових основ охорони, відтворення і використання природних ресурсів та особливо цінних об’єктів. Для цього наукова діяльність установ природно-заповідного фонду спрямована на виконання програми Літопису природи, який є головною науковою темою, що ведеться постійно і за формою представляє узагальнення результатів наукових досліджень та спостережень за станом і змінами природних комплексів. Кожний заповідник чи національний природний парк, використовуючи програму
“Літопису природи” як загальну методологію, може здійснювати й інші більш детальні наукові дослідження. Наприклад, Рівненський природний заповідник для наукового штату та служби державної охорони підготував Методичні вказівки з ведення найпростіших спостережень у природі. Таким чином, залучаючи до звітних робіт та виконуючи індивідуальні завдання на наукові польові дослідження, водночас у цьому природному заповіднику підвищується і кваліфікація працівників служби державної охорони.
Крім програми Літопису природи, вчені зосереджують свою наукову діяльність на розробці інших спеціальних тем, пов'язаних з ка-даструванням біорізноманіття та земель, їх моніторингом та екологічним прогнозуванням. При цьому всі наукові дослідження супроводжуються впливом на заповідні екосистеми, тому повинні мати певні обмеження. У рамках пріоритетних напрямів, визначених у 1997 році постановою Кабінету Міністрів України “Про вдосконалення державного управління заповідною справою в Україні” і програмою “Заповідники”, наукові установи природно-заповідного фонду для своїх територій розробляють довгострокові теми та програми. Загальнодержавні наукові програми наукових досліджень у галузі природно-заповідної справи розробляються Національною академією наук України і Міністерством охорони навколишнього природного середовища України. Програма довгострокових наукових досліджень має включати такі розділи: загальні положення (обґрунтування, мета, передбачувані результати), пріоритетні напрями наукових досліджень, наукові проблеми з пріоритетних напрямів, відомості про відповідальних осіб, головних виконавців чи координаторів, терміни виконання тощо. У програмах, крім інформаційно-статистичних показників, вказуються джерела й орієнтовні обсяги фінансування. Вони розглядаються директорами установ природно-заповідного фонду, їх вченими, науковими або науково-технічними радами та, після погодження з науковими кураторами, передаються на затвердження органам, в підпорядкуванні яких перебувають установи природно-заповідного фонду, Національній академії наук України і Міністерству охорони навколишнього природного середовища України. Отже, основними документами в організації планування наукових досліджень установ природно-заповідного фонду є програми, тематичні й індивідуальні плани наукових та науково-технічних співробітників, а також плани науково-технічних заходів.
Наукові відділи. Управління наукою як й іншою сферою в установі природно-заповідного фонду в основному здійснюється за принципом вертикальної підпорядкованості, як схематично показано на рисунку 8.1.
ОРГАНИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
Рис. 8.1. Схема управління наукою в установі природно-заповідного фонду Умовні позначення: --► прямі зв'язки; -----непрямі звязки.
Для ведення наукових досліджень у складі установ природно-заповідного фонду загальнодержавного значення (заповідники, національні природні парки, ботанічні сади, дендрологічні парки та зоологічні парки) створюються відповідні наукові підрозділи, структура, штати, кошторис витрат яких затверджуються органами, у підпорядкуванні яких перебувають зазначені установи природно-заповідного фонду. У разі необхідності наукові підрозділи можуть створюватися також у складі адміністрації регіональних ландшафтних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків та зоологічних парків місцевого значення, а також парків-пам’яток садово-паркового мистецтва. На території заказників, пам’яток природи, заповідних урочищ та інших територіях та об’єктах природно-заповідного фонду, де не створені спеціальні наукові підрозділи, дослідження організовуються природними заповідниками, біосферними заповідниками, національними природними парками, ботанічними садами та дендрологічними парками загальнодержавного значення, розташованими у цих регіонах.
Організація та безпосереднє керівництво науковими дослідженнями та проведенням екологічного моніторингу здійснюється, насамперед, заступником директора з наукової роботи, в окремих випадках -
начальником наукового відділу, старшим, провідним чи головним науковим співробітником, який призначається керівником теми. Наукові відділи мають право виконувати або брати участь у виконанні науково-дослідної роботи на замовлення органів виконавчої влади, установ Національної академії наук України, наукових кураторів, інших установ та організацій на договірній основі, разом з якими можуть створювати спільні навчально-науково-виробничі комплекси. Робочими науковими матеріалами наукових співробітників установ природно-заповідного фонду є польові щоденники, книга камеральної обробки даних, картки обліку на постійних пробних площах, фенологічні картки, картосхеми та карти поширення видів флори та фауни й інше.
У підпорядкування заступника директора з наукової роботи надаються наукові фонди, які розподіляються на архівні, музейні, бібліотечні та інші. До архівних наукових фондів належать науково-дослідна й технічна документація, створена в процесі виконання науково-дослідної роботи, наукова продукція на паперових і магнітних носіях, фото-, відео- і кіноматеріали. Науково-дослідна й технічна документація, що здана на зберігання в науковий фонд, ділиться на документацію з постійними і тимчасовими термінами зберігання, які визначаються в установленому порядку номенклатурами справ наукового відділу й науково-технічної документації установи природно-заповідного фонду.
Музейні фонди є наукові й експозиційні, які, в свою чергу, поділяються на основні та додаткові. Основні наукові фонди включають наукові колекції, тобто систематизовані зібрання колекційних зразків природних об’єктів (чучел, тушок, шкурок, скелетів і їх частин, пташиних яєць і гнізд, мушель молюсків, безхребетних тварин, сухих або у фіксу-вальній рідині, вологих або сухих препаратів тварин і рослин, зразків ґрунтів, мінералів і гірських порід, палеонтологічних об’єктів тощо). Основні експозиційні фонди включають діючі музейні експозиції, пересувні фотовиставки, відеофільми про природно-заповідну територію. Додаткові наукові й експозиційні фонди вміщують дублікати колекційних матеріалів основних музейних фондів, необроблені колекційні матеріали, а також колекційні матеріали, які є науково малоцінними. Установи повинні забезпечувати надійне збереження музейних фондів і вільний доступ до них зацікавлених фахівців. Контроль за умовами зберігання колекцій здійснюється адміністраціями установ природно-заповідного фонду, а також органом, у підпорядкуванні яких вони знаходяться, і урядовим органом виконавчої влади в галузі природно-заповідної справи. Колекційні матеріали із фондів установи природно-заповідного фонду можуть бути передані стороннім музейним установам, які гарантують збереження цих матеріалів і право користування для всіх зацікавлених спеціалістів, за умови укладення відповідного двостороннього договору.
До матеріалів, які зберігаються у бібліотечних наукових фондах та фондах установи природно-заповідного фонду, належать монографії, збірники наукових праць цієї установи, публікації її співробітників у вітчизняних і закордонних періодичних та інших наукових виданнях у вигляді відбитків, ксерокопій тощо, а також наукова бібліотека. Виконавці тем і природоохоронних заходів зобов’язані в місячний термін по закінченні теми або етапу робіт надавати в науковий фонд матеріали, передбачені перспективними й річними планами й відображені в оперативному або прикінцевому звіті. Безпосередню роботу для забезпечення належного зберігання й використання наукових фондів організовує заступник директора з наукової роботи.
Станом на 2006 рік в установах природно-заповідного фонду працював 651 науковець, а у наукових відділах заповідників і національних природних парках України - близько 300 співробітників (в тому числі два доктори і 61 кандидат наук). Найбільше працівників з науковими ступенями було в біосферних заповідниках - “Асканія Нова” і Чорноморському, природних заповідниках - Карадазькому, Канівському та “Розточчя", національних природних парках - “Подільські Товтри" та Карпатському.
Науково-технічні ради. Для вирішення наукових і науково-технічних проблем у природних заповідниках, біосферних заповідниках, національних природних парках, ботанічних садах, дендрологічних і зоологічних парках створюються наукові, вчені та найчастіше науково-технічні ради (далі - Ради), до складу яких включаються провідні науковці та фахівці. їх склад, завдання та порядок діяльності визначаються органами, у підпорядкуванні яких перебувають об'єкти природно-заповідного фонду зазначених категорій. Головою Ради є директор установи природно-заповідного фонду, який призначає двох заступників та вченого секретаря з числа компетентних та високої кваліфікації фахівців. Перший заступник представляє установу природно-заповідного фонду, другий - наукового куратора.
Ради є колегіальними органами і вирішують складні наукові та науково-технічні проблеми, сприяють участі наукової, науково-технічної, природоохоронної громадськості в управлінні науковою, еколого-освітньою і науково-організаційною діяльністю, готують рекомендації щодо основних питань планування, виконання, фінансування, кадрового і матеріально-технічного забезпечення установи природно-заповідного фонду. Тому функціонування Рад є необхідною умовою існування заповідників і національних природних парків як науково-дослідних установ. Для попереднього розгляду проектів науково-дослідних робіт можуть створюватися постійні (або тимчасові) комісії, перелік і персональний склад яких затверджуються Радою. Для оперативного реагування Рада може створювати бюро із співробітників
установи природно-заповідного фонду, які є її членами. Рада має право розглядати:
науковий профіль, особливості, перспективи й напрями розвитку наукових досліджень, а також природоохоронної, еколого-освітньої, рекреаційної та господарської діяльності;
я програми, теми, науково-технічні плани і звіти науково-дослідних робіт наукових відділів, окремих співробітників та річні звіти своєї діяльності, звіти співробітників про наукові відрядження за кордон, госпдоговірні теми та на конкурсній основі їх виконавців;
питання видання наукових праць, матеріалів нарад, семінарів, конференцій тощо;
наукові доповіді та практичні рекомендації з питань природно-заповідної справи;
питання підготовки і підвищення кваліфікації наукових кадрів, направлення в аспірантуру, підготовки дисертацій, питання атестації наукових співробітників;
проекти організації природно-заповідної території та охорони її природних комплексів, результати лісовпорядкувальних і землевпорядкувальних робіт;
внутрішньодержавне (галузеве й міжгалузеве) та міжнародне співробітництво з питань природно-заповідної справи;
я проблеми ефективності методів охорони природно-заповідних територій, пропозиції про вдосконалення засобів їх охорони;
питання функціонування наукових фондів, зокрема Музею природи, бібліотеки, візит-центрів;
проекти планів матеріально-технічного та фінансового забезпечення наукових досліджень;
клопотання про присвоєння працівникам почесних звань та нагород.
Наукові куратори. Науковим куратором установи природно-заповідного фонду є науково-дослідна установа чи вищий навчальний заклад, що міститься в регіоні розташування природно-заповідної території, або ті, які є близькими за науковим профілем, і які мають значний досвід і традиції проведення досліджень на даній природно-заповідній території. Присвоєння статусу наукового куратора здійснюється за згодою установи природно-заповідного фонду та претендента в наукові куратори. Науковий куратор затверджується центральним органом виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища України (табл. 8.2). Установи природно-заповідного фонду можуть мати наукових консультантів з числа провідних вчених держави, які за їх згодою затверджуються наказом директора, причому їх головним завданням є координація наукових досліджень.
Таблиця 8.2
Перелік наукових кураторів заповідників і національних природних парків України
№ з/п Назва установи природно-заповідного фонду Орган, у підпорядкуванні якого перебуває установа природно-заповідного фонду Назва наукового куратора
1. Біосферні заповідники
1. “Асканія-Нова" Українська академія аграрних наук Інститут агроекології та біотехнології УААН
2. Чорноморський Національна академія наук України Інститут зоології ім. 1.1. Шмальгаузена НАН України
3. Карпатський Міністерство охорони навколишнього природного середовища України Інститут екології Карпат НАН України
4. Дунайський Національна академія наук України Одеське відділення Інституту біології південних морів НАН України
II. Природні заповідники
1. Український степовий Національна академія наук України Інститут ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України
2. Карадазький Національна академія наук України Інститут біології південних морів НАН України
3. Канівський Київський національний університет імені Тараса Шевченка Київський національний університет імені Тараса Шевченка
4. Луганський Національна академія наук України Донецький ботанічний сад НАН України
5. Поліський Державний комітет лісового господарства України Інститут ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України
6. “Мис Мартьян" Українська академія аграрних наук Нікітський ботанічний сад -Національний науковий центр УААН
7. Ялтинський гірсько- лісовий Державний комітет лісового господарства України Національний науково-природничий музей НАН України
8. Казантипський Міністерство охорони навколишнього природного середовища України Нікітський ботанічний сад -Національний науковий центр УААН
9. "Розточчя” Міністерство освіти і науки України Національний лісотехнічний університет
Продовження таблиці 8.2
10. Дніпро всько-Орільський Державний комітет лісового господарства України Дніпропетровський національний університет
11. “Медобори" Державний комітет лісового господарства України Національний лісотехнічний університет
12. Кримський Державний комітет лісового господарства України Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського
13. “Єланецький степ" Міністерство охорони навколишнього природного середовища України Інститут ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України
14. “Горгани" Міністерство охорони навколишнього природного середовища України Національний лісотехнічний університет
15. Опукський Міністерство охорони навколишнього природного середовища України Нікітський ботанічний сад-Національний науковий центр УААН
16. Рівненський Державний комітет лісового господарства України Рівненський державний технічний університет
17. Черемський Державний комітет лісового господарства України Національний аграрний університет
III. Національні природні парки
1. Карпатський Міністерство охорони навколишнього природного середовища України Український науково-дослідний інститут гірського лісівництва ім. П.С. ГІастернака
2. Шацький Державний комітет лісового господарства України Волинський державний університет імені Лесі Українки
3. “Синевир” Міністерство охорони навколишнього природного середовища України Ужгородський національний університет
4. Азово-Сиваський Державний комітет лісового господарства України Мелітопольський педагогічний інститут
5. “Вижницький” Міністерство охорони навколишнього природного середовища України Чернівецький національний університет імені Юрія Федькоеича
6. “Подільські Товтри” Міністерство охорони навколишнього природного середовища України Інститут ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України
Продовження таблиці 8.2
7. “Святі Гори” Міністерство охорони навколишнього природного середовища України Донецький національний університет
8. Яворівський Міністерство охорони навколишнього природного середовища України Львівський національний університет імені Івана Франка
9. "Сколівські Бескиди" Державний комітет лісового господарства України Український науково-дослідний інститут гірського лісівництва ім. П.С. Пастернака
10. “Деснянсько- Старогутський" Міністерство охорони навколишнього природного середовища України Сумський національний аграрний університет
11. Уманський Міністерство охорони навколишнього природного середовища України Ужгородський національний університет
12. “Гуцульщина" Міністерство охорони навколишнього природного середовища України Український науково-дослідний інститут гірського лісівництва ім. П.С. Пастернака (пропонується)
13. Ічнянський Міністерство охорони навколишнього природного середовища України Ніжинський державний педагогічний університет імені Миколи Гоголя (пропонується)
14. Галицький Державний комітет лісового господарства України Український науково-дослідний інститут гірського лісівництва ім. П.С. Пастернака (пропонується)
15. “Гомільшанські ліси" Державний комітет лісового господарства України Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна (пропонується)
16. Мезинський Міністерство охорони навколишнього природного середовища України Чернігівський державний педагогічний університет імені Тараса Шевченка (пропонується)
17. “Великий Луг” Міністерство охорони навколишнього природного середовища України Запорізький національний університет (пропонується)
До обов'язків наукового куратора входить:
надавати науково-методичну допомогу при здійсненні наукової, еколого-освітньої, природоохоронної та іншої діяльності;
консультувати дирекцію щодо перспектив розвитку наукових та науково-технічних робіт, розглядати звіти про наукову, науково-технічну роботу;
сприяти опрацюванню фактичного матеріалу досліджень за програмою Літопису природи і створенню бази даних, поліпшувати науково-видавничий рівень діяльності установи природно-заповідного фонду;
готувати на договірній основі висококваліфіковані наукові кадри, надавати допомогу в підвищенні та перекваліфікації наукових, еколого-освітніх кадрів та служби державної охорони природно-заповідного фонду.
Координація наукової роботи
Відповідно до Закону України “Про природно-заповідний фонд України” на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду України координацію наукових досліджень здійснює Національна академія наук України разом з центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища України.
Наукові дослідження на природно-заповідних територіях можуть здійснюватися й іншими (сторонніми) науково-дослідними установами й організаціями на основі единих програм і планів науково-дослідних робіт чи спеціальних угод між цими установами та організаціями й адміністраціями заповідників, національних природних парків та інших територій і об’єктів природно-заповідного фонду. В разі відсутності адміністрацій у ботанічних садах, дендрологічних парках, зоологічних парках місцевого значення та парках-пам'ятках садово-паркового мистецтва такі угоди укладаються зацікавленими науковими установами й організаціями з органами, у підпорядкуванні яких перебувають зазначені об’єкти природно-заповідного фонду.
Сторонні наукові організації, що планують працювати на природно-заповідних територіях за самостійними темами, на початку року подають заявку до центрального органу виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища України (в особі урядового органу управління в галузі природно-заповідної справи) на запроектовану тему досліджень та у зв’язку з цим передбачуваний обсяг вилучення природних ресурсів. Після отримання в органах влади позитивного рішення ці наукові організації погоджують з установою природно-заповідного фонду програму сезонних досліджень, склад виконавців, а в разі вилучення природних ресурсів з науковою метою і методику досліджень.
Після погодження цих документів установи природно-заповідного фонду в установленому порядку виходять з клопотанням до центрального органу виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища України про затвердження для сторонніх наукових
організацій лімітів на вилучення природних ресурсів, якщо це потрібно з науковою метою, і видачу відповідних дозволів. Разом з цим клопотанням щодо вилучення природних ресурсів, яке передбачене планами наукових тем, установи природно-заповідного фонду направляють рішення вчених рад цих наукових організацій, а також Рад установ природно-заповідного фонду. Для проведення науково-дослідних робіт на природно-заповідних територіях без вилучення природних ресурсів не потрібно отримувати дозволи центрального органу виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища України.
Видача адміністраціями установ природно-заповідного фонду перепусток стороннім науковим організаціям та окремим фахівцям на відвідування природно-заповідної території з метою проведення польових науково-дослідних робіт здійснюється на підставі їх договорів з установами природно-заповідного фонду про наукове, творче співробітництво, спільної планової чи госпдоговірної теми, а також виданих дозволів на вилучення природних ресурсів у межах лімітів їх використання. Для видачі перепусток на природно-заповідні території фізичним особам необхідна їх участь в одній із тем, які виконують установи природно-заповідного фонду, або тимчасова угода з директором цієї установи. Про результати сезонних наукових досліджень наукові організації повідомляють установи природно-заповідного фонду до 1 грудня у вигляді письмового звіту або в строки, обумовлені договором. Надані відомості про результати проведення науково-дослідних робіт науковими організаціями або окремими фахівцями протягом року в обов'язковому порядку включаються в річні і поточні звіти установ природно-заповідного фонду. Госпдоговірні наукові теми, строк дії яких перевищує один рік, установи природно-заповідного фонду як виконавці погоджують з центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища України.
Контрольні запитання і завдання
1. Яке правове поле наукової діяльності на природно-заповідному фонді?
2. Які основні наукові теми виконуються на природно-заповідному фонді?
3. Окреслити структуру наукових відділів установ природно-заповідного фонду.
4. Дати коротку характеристику наукових фондів.
5. Яка роль науково-технічних і вчених рад установ природно-заповідного фонду?
6. Яка роль наукових кураторів установ природно-заповідного фонду?
7. Перелічити наукові куратори установ природно-заповідного фонду України.
8. Який механізм координації наукової діяльності на природно-заповідному фонді?
8.8. Міжнародне співробітництво
Правове поле. Законом України “Про природно-заповідний фонд України" визначено основні форми міжнародного співробітництва в галузі охорони і використання територій та об’єктів природно-заповідного фонду. Україна бере участь у міжнародному співробітництві в галузі охорони і використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду на основі багатосторонніх та двосторонніх міжнародних угод. З цією метою розробляються і реалізуються міжнародні наукові та науково-технічні програми, забезпечується обмін науковою інформацією, створюються на суміжних територіях заповідники, національні природні парки й інші території та об’єкти природно-заповідного фонду, організовується спільна підготовка науковців і фахівців, еколо-го-виховна та видавнича діяльність.
У свій час програмою “Заповідники” (1994 рік) з метою активізації участі України у міжнародному співробітництві з питань охорони і раціонального використання територій та об’єктів природно-заповідного фонду передбачалося:
• активізувати діяльність, спрямовану на укладення багатосторонніх та двосторонніх міжнародних угод у сфері природно-заповідної справи;
• вирішити питання приєднання України до Рамсарської конвенції 1971 року про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як місця оселення водоплавних птахів, Вашингтонської конвенції 1973 року про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення, Боннської конвенції 1979 року про охорону мігруючих видів диких тварин, Бернської конвенції 1979 року про охорону дикої фауни і флори і природних середовищ їх перебування в Європі, Конвенції 1992 року про біорізноманіття й інших міжнародно-правових актів, пов’язаних з вирішенням завдань природно-заповідної справи;
• забезпечити широку участь державних і наукових установ та неурядових організацій у виконанні міжнародних проектів, спрямованих на вирішення глобальних проблем охорони навколишнього природного середовища та розвиток природно-заповідної справи;
• створити у прикордонних місцевостях міждержавні природно-заповідні території, передусім природні заповідники та національні природні парки, опрацювати з відповідними міжнародними організаціями питання надання кращим природним заповідникам та національним природним паркам України статусу біосферних, сертифікації їх Радою Європи з врученням відповідних дипломів;
• систематично аналізувати міжнародний досвід розвитку природно-заповідної справи, проводити наукові форуми та робочі зустрічі українських фахівців з іноземними колегами;
• розширити стажування українських фахівців природно-заповідної справи за кордоном;
• сприяти створенню в Україні міжнародних наукових та інших центрів з проблем природно-заповідної справи;
• активізувати участь наукових установ у підготовці відповідних міжнародних наукових видань, активніше розвивати міжнародний екологічний туризм.
Напрями діяльності. Міжнародне співробітництво в галузі природно-заповідної справи набуло широких масштабів лише після 1991 року, коли Україна стала незалежною державою. Нині воно здійснюється як централізовано Державною службою заповідної справи Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від імені держави, так і установами природно-заповідного фонду за окремими угодами. За останні роки особливо актуальним стало міжнародне співробітництво з проблем формування Всеєвропейської екологічної мережі, ідея побудови якої в Європі є результатом плідної роботи між наукою та політикою, використання існуючих документів та ініціатив, здійснення інтеграційної політики та забезпечення взаємодії між її учасниками. Крім цього, держави беруть участь у діяльності мережі біосферних резерватів, включаючи наукові дослідження та моніторинг на глобальному, регіональному та місцевому рівнях, сприяють екологічній освіті та навчанню, як і культурному розвитку регіонів, заохочують організацію та спільну діяльність регіональних або тематичних мереж біосферних резерватів і сприяють обміну в рамках цих мереж інформації, включаючи електронну. Відповідні організації для забезпечення належного функціонування мережі та з метою отримання вигод від обміну інформацією повинні робити доступними для людей результати досліджень, публікацій та інших даних, при цьому беручи до уваги права на інтелектуальну власність.
У 1993 році Україна підписала угоду з Європейським банком реконструкції та розвитку, який є складовою частиною Світового банку, про надання ґранту (безповоротної фінансової допомоги) від Глобального Екологічного фонду в розмірі 584,5 тисяч доларів США для реалізації Проекту захисту біорізноманіття в Карпатах. Базовою установою для впровадження проекту став Карпатський біосферний заповідник. Метою цього проекту була демонстрація принципів раціонального природокористування та збереження біорізноманіття Українських Карпат, а головними прямими природоохоронними завданнями - опис заповідної природи, планування розширення території заповідника, розробка та впровадження географічної інформаційної системи, основних напрямів національної політики щодо пільг та стимулів для певних обраних землекористувачів навколо територій з природоохоронним статусом. В результаті виконання проекту площа території Карпатського біосфер-
ного заповідника збільшилася на 24315 га, з яких 12006 га було вилучено із природокористування і передано заповіднику. Ще було закуплено товари й обладнання для науково-дослідних робіт, запроваджено географічну інформаційну програму, для служби державної охорони створено систему радіотелефонного зв’язку на відстань до 180 км, здійснено програму професійного навчання. Проект став першим значним кроком у розвитку міжнародного співробітництва в галузі природно-заповідної справи з Глобальним Екологічним фондом і, безперечно, збагатив досвідом українських природоохоронців.
Наступним масштабним в Україні був впроваджений з середини 1994 року до середини 1999 року проект Глобального Екологічного фонду "Збереження біорізноманіття дельти Дунаю” на загальну суму 1,5 мільйонів доларів США. Базовою установою для впровадження проекту став природний заповідник “Дунайські плавні”. У результаті виконання проекту створено Дунайський біосферний заповідник, удосконалено та посилено його єгерську службу, вироблено рекомендації щодо відновлення та менеджменту водно-болотних угідь, організації моніторингу й управління базами даних, підготовлено фундаментальну монографію про біорізноманіття, поліпшено обізнаність різних груп населення щодо значення дельти Дунаю тощо.
Ці два проекти мали історичне значення для міжнародного іміджу вітчизняної природно-заповідної справи. Згодом інші проекти, у тому числі і цілий ряд малих фантів, мали непряме відношення до підтримки природно-заповідних територій. Зокрема, проект Глобального Екологічного фонду “Збереження біорізноманіття в Азово-Чорноморському природному коридорі” обсягом 6,9 мільйонів доларів США, який розпочався з 2002 року, передбачав підтримку Чорноморського біосферного заповідника, регіонального ландшафтного парку “Гранітно-степове Побужжя”, створення національних природних парків - Сиваський, При-азовський та “Меотида”, цілого ряду природно-заповідних територій малого рангу, а також управління та збереження водно-болотних угідь.
У рамках міжнародного співробітництва в 2000 році в Бухаресті була підписана спільна угода між відповідними міністерствами довкілля Республіки Молдова, Румунії та України про співробітництво в зоні природоохоронних територій у дельті Дунаю та пониззі річки Прут, а також декларація про міжнародне співробітництво у створенні Ниж-ньодунайського зеленого коридору в межах територій Болгарії, Румунії, Молдови та України.
Ще з 1991 року широкий спектр напрямів міжнародної діяльності розкрився перед окремими установами природно-заповідного фонду, насамперед, заповідниками та національними природними парками. Вони можуть отримати міжнародний статус через входження до складу світової мережі біосферних резерватів ЮНЕСКО, Рамсарського пере
ліку водно-болотних угідь міжнародного значення, Смарагдової мережі територій спеціального збереження Європи, бути ділянками транскордонних природоохоронних територій чи екологічних коридорів, нагороджуватись Дипломом Ради Європи та містити види з Європейського Червоного списку видів тварин і рослин, що перебувають під загрозою зникнення у світовому масштабі, або ареали видів, на які діє спеціальна міжнародна угода щодо мігруючих видів рослин і тварин чи меморандум про збереження окремого виду рослин і тварин тощо. Якщо установа природно-заповідного фонду є суб’єктом міжнародного права, то можуть плануватися заходи, виходячи з уже існуючих зобов'язань, зокрема щодо покращання стану збереження окремих видів біорізноманіття та типів природних середовищ, надання звітності про свою діяльність, поновлення номінаційних матеріалів тощо. Може також плануватися участь у виконанні міжнародних проектів та програм, стажуванні тощо. Зокрема, для внесення до світової мережі біосферних резерватів установи природно-заповідного фонду готують номіна-ційні форми, в яких відображаються назви країни і природно-заповідної установи, біогеографічний район, розмір, форма, адміністративне та географічне положення, підпорядкованість, законодавчий захист, фізико-географічна характеристика, значення для охорони біорізноманіття, характер наукових досліджень, їх координація, екологічна освіта та виховання, участь населення, фінансова підтримка тощо.
Суб’єкти співробітництва. 1. МСОП (ЛІСИ). Ця авторитетна міжнародна природоохоронна організація об’єднує держави, державні організації та установи, а також широкий спектр неурядових громадських організацій в унікальне світове співтовариство для розроблення стратегії охорони природи, апробації нових ідей шляхом виконання природоохоронних проектів, а також зміцнення місцевих і регіональних можливостей в охороні навколишнього природного середовища, впливає, заохочує і допомагає людям в усьому світі зберегти цілісність і різноманітність природи, особливо біотичного різноманіття як основи для проживання майбутніх поколінь, а також забезпечує справедливе й екологічно виважене використання природних ресурсів. Головними провідниками ідей МСОП в нашій державі є Національний екологічний центр України (Київ), а в галузі природно-заповідної справи - Всесвітня комісія національних парків та охоронюваних територій Північної Євразії (СИРРА, Москва). Основними завданнями цієї комісії є створення мережі й управління відповідними природоохоронними установами, міжнародна наукова й технічна координація дій між 120 країнами, що входять до неї. Для того, щоби природоохоронна територія була включена до міжнародної мережі, вона має відповідати одній із категорій МСОП, належати до сфери державного управління, а площа її повинна бути не меншою 1000 га. На сьогоднішній день у МСОП задіяно 78 країн, 112 урядових установ, 735 екологічних неурядових організацій, 35
асоційованих членів і близько 10 тисяч вчених та інших фахівців із 181 країни світу.
2. Євросіт. Це професійна загальноєвропейська організація з управління природоохоронними територіями. її праобраз зародився в 1987 році під час Європейського року охорони природи, хоча була створена лише через два роки. На сьогоднішній день до неї входять 15 країн, які мають у загальній сукупності близько сотні природоохоронних територій з багатим біорізноманіттям. Євросіт організовує семінари, форуми, преміювання кращих, розробляє і поширює програми популяризації природоохоронних територій Європи.
Предмети співробітництва. 1. Європейський диплом. Для визначних в Європі природоохоронних територій в 1965 році був заснований відповідний Європейський диплом для нагородження цінних природних або напівприродних природоохоронних територій, що становлять особливий європейський інтерес для країн-членів Ради Європи. Положення про нього схвалено відповідною резолюцією Комітету Міністрів Ради Європи в 1998 році. Природоохоронні території мають володіти особливо важливим біорізноманіттям, унікальними природними, геологічними чи рельєфними явищами, що характеризують ступінь збереження ландшафтів. Завдяки їх науковому, культурному, рекреаційному або естетичному значенню ці території повинні мати відповідну сувору систему режимів збереження, можливо, також бути пов’язаними з програмами сталого розвитку. Європейський диплом видається на п’ять років на основі детальної експертної оцінки. Уряд будь-якої держави Європи має право звернутись до Секретаріату Ради Європи і подати відповідні документи за формою щодо відомостей про територію. Після перевірки документів і заслуховування відповідної держави група фахівців має, перш за все, розглянути цінність щодо виняткового європейського інтересу. Після успішної експертизи запиту подаються висновки для прийняття рішення. Якщо це буде достатньо обґрунтовано, запит має оголоситися прийнятим, після чого можна починати готувати експертну оцінку з виїздом на природоохоронну територію. Європейський диплом є інструментом постійного контролю природоохоронної території, тому щорічно подається детальний звіт про систему управління, характер наукових досліджень, екологічної освіти, загроз і природоохоронної політики. Нагороджена природоохоронна територія контролюється експертами на місці, потім оцінюється групою фахівців, яка готує думку для Ради Європи. На основі цього може бути прийняте рішення про продовження дії нагороди ще на п’ять років. Диплом відображає значний внесок природоохоронної території до Всеєвропейської екологічної мережі. Європейський диплом є моральним стимулом у збереженні природи країни. Першим із українських природно-заповідних територій 2 лютого 1999 року удостоївся цієї визначної нагороди Ради Європи Карпатський біосферний заповідник за вагомі
здобутки у збереженні природної, культурної та історичної спадщини. Потім повторно він підтвердив цей статус.
2. Бази даних про природоохоронні території. Першу комп’ютерну базу даних про природоохоронні території Європи в 1997-98 роках розробили Європейське агентство з довкілля, Рада Європи та Всесвітній центр з постійного моніторингу охорони природи. До неї заносяться природоохоронні території, які захищені національними законодавствами. Відомості про території використовуються як основа для розробки списку природних об'єктів всесвітньої спадщини ООН та Доповіді про стан навколишнього природного середовища Європи. У Міжнародному центрі моніторингу довкілля (м. Кембридж) знаходиться банк даних про світові природоохоронні території.
Контрольні запитання і завдання
1. Які аспекти міжнародної співпраці визначені правовим полем у галузі природно-заповідної справи?
2. Які основні напрями міжнародного співробітництва були на межі XX і XXI століть?
3. Дати коротку характеристику предмету міжнародного співробітництва.
4. Дати коротку характеристику основних суб'єктів міжнародного співробітництва.
СЛОВНИК СТУДЕНТА
Визначення термінів і тлумачення понять
Адміністративно-господарська зона - частина ботанічного саду, дендрологічного парку, парку-пам’ятки садово-паркового мистецтва, яка виділяється для виконання ними господарських завдань і функцій.
Біогенетичний резерват - будь-яка природоохоронна територія, яка має статус юридичної особи, є більш-менш типовою, унікальною і незаселеною або малозаселеною людьми.
Біосозологічний паспорт - науковий документ, в який заносяться зняті показники досліджень популяцій рідкісних видів на постійних пробних площах у заповідниках та інших відповідних природно-заповідних територіях.
Біосферний заповідник (міжнародний відповідник - біосферний резерват) - природоохоронна, науково-дослідна установа міжнародного значення, що створюється з метою збереження у природному стані найбільш типових природних комплексів біосфери, здійснення фонового екологічного моніторингу, вивчення навколишнього природного середовища, його змін під дією антропогенних факторів.
Ботанічний сад- науково-дослідна природоохоронна установа, яка створюється з метою збереження, вивчення, акліматизації, розмноження у спеціально створених умовах та ефективного господарського використання рідкісних і типових видів місцевої і світової флори шляхом створення, поповнення та збереження ботанічних колекцій, ведення наукової, навчальної і освітньої роботи.
Буферна зона - функціональна частина біосферного заповідника, що оточує заповідну зону, виділяється з метою посилення стану збереження її від зовнішніх негативних факторів, термінового запобігання зникнення окремих компонентів екосистем, уникнення чи послаблення загроз.
Буферна територія - структурний елемент екомережі, який оточує ключову та сполучну територію екомережі, забезпечує їх захист чи попередження негативних зовнішніх впливів.
Відділення природоохоронне науково-дослідне- структурна одиниця адміністративного поділу заповідників, національних природних парків чи інших природно-заповідних територій.
Відновлювальна територія - структурний елемент екомережі, який забезпечує формування просторової цілісності екомережі, виконуючи першочергові заходи щодо відтворення первинного природного стану, насамперед, рослинного покриву до оптимального, в інших елементах екомережі.
Всеєвропейська екологічна мережа - система природних територій Європи, які особливо охороняються відповідно до світового та європейського екологічного права.
Господарська зона - частина національних природних, регіональних ландшафтних і зоологічних парків, яка виділяється для активізації та розвитку збалансованого менеджменту природними ресурсами, проведення господарської діяльності, спрямованої на виконання завдань, які покладаються на відповідну установу природно-заповідного фонду.
Державна служба заповідної справи Міністерства охорони навколишнього природного середовища України - урядовий орган державного управління у галузі природно-заповідної справи як однієї із головних сфер охорони навколишнього природного середовища України.
Державний екологічний контроль природно-заповідного фонду - державна система заходів, спрямованих на забезпечення дотримання всіма державними й недержавними органами та громадянами встановленого природоохоронним законодавством порядку ведення користування, відтворення, обліку й охорони природно-заповідного фонду.
Державний екологічний моніторинг природно-заповідного фонду - державна система спостережень, збирання, обробки, передачі, збереження й аналізу інформації про стан природно-заповідного фонду, прогнозування його змін та розроблення науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття управлінських рішень.
Дендрарій (від грецького сіепдгоп- дерево, латинського агЬог-дерево, синонім - арборетум) - земельна ділянка переважно на штучних об’єктах природно-заповідного фонду, де постійно знаходиться колекція живих деревних рослин - дерев, чагарників, чагарничків та деревних ліан, що культивуються у відкритому ґрунті.
Дендрологічний парк - науково-дослідна природоохоронна установа, яка створюється з метою збереження і вивчення у спеціально створених умовах різноманітних деревних видів рослин та їх композицій для найбільш ефективного наукового, культурного, рекреаційного й іншого використання.
Екологічна мережа - єдина територіальна система, яка утворюється з метою поліпшення екологічних умов для формування та відновлення довкілля, підвищення його природно-ресурсного потенціалу, збереження ландшафтного та біорізноманіття, місць оселення та зростання цінних видів тваринного і рослинного світу, генетичного фонду, шляхів міграції тварин через поєднання територій та об’єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, які мають особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища і відповідно до законів і міжнародних зобов’язань підлягають особливій охороні.
Екологічна стежка - спеціальний маршрут для проведення екскурсій у природі з метою ознайомлення відвідувачів з її живими і неживими об’єктами, запровадження теоретичних та практичних занять у відповідних пунктах, конкретної природоохоронної роботи, пропаганди природоохоронних знань, інформування про стан біорізноманіття, пам’яток природи, історії та культури.
Експозиційна зона- частина відповідного штучно створеного об’єкту природно-заповідного фонду, яка призначена для стаціонарного утримання тварин і рослин та використання їх у культурно-пізнавальних цілях.
Елемент екомережі - окрема складова частина структури екомережі як єдиної територіальної системи, що має свої функції і завдання.
Європейський диплом - нагорода Комітету Міністрів Ради Європи для визначних в Європі природоохоронних територій, які володіють особливо важливим біорізноманіттям, унікальними природними, геологічними чи рельєфними явищами, а також характеризують високий ступінь збереження ландшафтів.
Євросіт - професійна загальноєвропейська організація з управління природоохоронними територіями з багатим біорізноманіттям, організовує семінари, форуми, преміювання кращих, розробляє і поширює програми популяризації природоохоронних територій Європи.
Заказний режим - система обмеженої господарської діяльності на відповідних територіях (частинах, функціональних зонах) природно-заповідного фонду (переважно заказників), що забезпечує збереження і відтворення їх окремих компонентів екосистем.
Заказник- природна територія чи акваторія, що виділяється і створюється з метою збереження і відтворення природних комплексів чи їх окремих компонентів, через що буває ботанічний, лісовий, ландшафтний, загальнозоологічний, орнітологічний, ентомологічний, іхтіологічний, гідрологічний, загальногеологічний, палеонтологічний і карс-тово-спепеологічний.
Законодавство про природно-заповідний фонд - зібрання законодавчих положень, які регулюють суспільні відносини, визначають відповідальність за правопорушення, охоплюють норми і правила щодо організації, охорони і використання територій та об’єктів природно-заповідного фонду, відтворення їх природних комплексів, управління у цій галузі.
Заповідання - процес вилучення природної території чи акваторії зі сфери усталеного господарського використання для природоохоронних та інших екопого-соціальних цілей.
Заповідна геосозологія - наукова дисципліна, яка аналізує і досліджує проблеми класифікації, виділення, резервування, проектування та функціонування територій та об’єктів природно-заповідного фон
ду, їх мережі й екомережі з метою забезпечення екологічної стабільності природного середовища і збереження його біотичного й ландшафтного різноманіття.
Заповідна геосозотехніка (геосозотехнологія) - практична (технологічна) сфера природно-заповідної справи.
Заповідна зона - частина біосферного заповідника, національного природного, регіонального ландшафтного і дендрологічного парку, ботанічного саду, парку-пам’ятки садово-паркового мистецтва, яка призначена для збереження найбільш цінних природних і мінімально порушених антропогенними факторами природних комплексів, генофонду рослинного і тваринного світу; її режим визначається відповідно до вимог, встановлених для природних заповідників.
Заповідне урочище - лісовий, степовий, болотний чи інший відокремлений цілісний контур ландшафту, що має важливе наукове, природоохоронне й естетичне значення, і створюється з метою збереження його у недоторканому природному стані.
Заповідний парк- штучно створений об’єкт природно-заповідного фонду (дендрологічний парк, зоологічний парк, парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва, ботанічний сад).
Заповідний режим - система заходів, спрямованих на збереження в недоторканому або рідше слабо регульованому стані унікальних і типових природно-територіальних комплексів або їх компонентів, що охороняються у межах відповідних територій та об’єктів природно-заповідного фонду, здебільшого природних заповідників.
Зарезервована природна територія- природна місцевість з особливою екологічною цінністю, яка офіційно правовим шляхом оголошена в резерв для наступного перспективного заповідання.
Збереження природи - організаційна, переважно прикладна (геосозотехнічна чи геосозотехнологічна) форма охорони природи як комплексної сфери людської діяльності.
Зведена схема формування екомережі - нормативно-правовий акт, що визначає на національному рівні пріоритети і концептуальні основи формування, збереження та невиснажливого використання екомережі, формування її структурних елементів, розвитку системи територій та об’єктів природно-заповідного фонду.
Землі природно-заповідного фонду - категорія земель, зайнятих територіями й об’єктами природно-заповідного фонду, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну й іншу цінність, і на яких встановлюється спеціальний режим користування.
Зона антропогенних ландшафтів - частина біосферного заповідника, до якої включаються території традиційного землекористування, лісокористування, водокористування, місць поселення, рекреації, а
також виділяється для активізації та розвитку збалансованого менеджменту природних ресурсів та інших видів господарської діяльності.
Зона регульованого заповідного режиму (регульованої заповідності) - частина біосферного заповідника, до якої можуть включатися регіональні ландшафтні парки, заказники, пам’ятки природи, ймовірно заповідні урочища з додержанням вимог щодо їх охорони, встановлених для цих категорій, а також особливо цінні природні комплекси, що знаходяться в усіх функціональних зонах, опріч заповідної.
Зона регульованої рекреації - частина національного природного парку (регіонального ландшафтного парку), яка призначена для короткострокового відпочинку й оздоровлення населення, огляду особливо мальовничих і пам’ятних місць, а також для запобігання негативному впливу природних чи антропогенних факторів на екосистеми заповідної зони.
Зона стаціонарної рекреації - частина національного природного парку (регіонального ландшафтного парку), яка призначена для розміщення об’єктів рекреаційної інфраструктури, сфери послуг - готелів, мотелів, кемпінгів тощо.
Зоологічний парк - природоохоронна культурно-освітня та науково-дослідна установа, яка створюється з метою організації екологічної освітньо-виховної роботи, створення експозицій рідкісних, екзотичних та місцевих видів тварин, збереження їх генофонду, вивчення дикої фауни і розробки наукових основ її розведення у неволі.
Кадастр природно-заповідного фонду- систематизований, структурований та автоматизований каталог чи загальне зведення інформації про весь природно-заповідний фонд, яка необхідна для збереження його біотичного і ландшафтного різноманіття у межах країни.
Календар природи - розділ програми Літопису природи, в якому щорічно описуються сезонні зміни в абіотичному й біотичному середовищі заповідника та національного природного парку.
Категорія природно-заповідного фонду - це форма організації, статусу охорони і виду збереження та використання живої та неживої природи територій та об’єктів природно-заповідного фонду.
Ключова територія - структурний елемент екомережі спеціального призначення, який забезпечує збереження найбільш цінних і типових для даного регіону компонентів ландшафтного та біорізноманіття, відрізняється від сполучної чи відновлювальної території за значенням, функціями, більшою науковою цінністю та високою концентрацією біотичного різноманіття, а також виконує основну роль в екологічній стабілізації ландшафтів екомережі.
Лісовий генетичний резерват- природоохоронна лісова ділянка, яка виділяється для лісівничо-селекційних досліджень та збереження генофонду найбільш продуктивних деревостанів і особливих форм деревних видів рослин.
Літопис природи - безперервне ведення наукових досліджень у заповідниках та національних природних парках за спеціальною програмою у формі методичного посібника, результати яких публікуються у щорічних томах.
Мережа “Натура-2000” - сукупність природних територій, які визначені для збереження спеціальними директивами Європейського союзу для країн, які входять до нього.
Мережа територій та об’єктів природно-заповідного фонду-система просторово-територіального розміщення в межах природного чи адміністративного регіону окремих ділянок земної поверхні чи водного простору, що підлягають особливій охороні відповідно до законодавства про природно-заповідний фонд.
Міжнародний союз охорони природи і природних ресурсів (МСОП)- міжнародна неурядова природоохоронна організація, яка об’єднує держави, державні організації та установи, а також широкий спектр неурядових громадських організацій у світове співтовариство для розроблення стратегії охорони природи, а також координації дій між країнами в цій галузі.
Міністерство охорони навколишнього природного середовища України - головний орган у системі центральних органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, екологічної безпеки, заповідної справи, збереження та використання екомережі, надр, а також топографо-геодезичної та картографічної діяльності.
Морський парк- частина акваторії моря, яка виділяється для збереження в природному стані літоральних і субліторальних комплексів, рекреації та обмеженого використання у статусі національного чи природного парку.
Наукова зона - частина відповідного штучно створеного об’єкта природно-заповідного фонду, яка призначена для науково-дослідної роботи і включає колекції, експериментальні ділянки, наукові полігони, постійні і тимчасові пробні площі тощо.
Національна екомережа України - система природних територій України, які підлягають особливій охороні відповідно до світового, європейського та національного екологічного права.
Національний природний парк (міжнародний відповідник - національний парк, категорія МСОП)- природоохоронна, рекреаційна, культурно-освітня, науково-дослідна установа загальнодержавного значення, що створюється з метою збереження, відтворення й ефективного використання природних комплексів та об’єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню й естетичну цінність.
Об’єкт всесвітньої природної спадщини (здебільшого пам’ятка природи) - унікальна за властивостями природна територія, яка має
особливе природоохоронне, наукове, естетичне, пізнавальне та інше значення для всього світу (міжнародна категорія).
Об’єкт екомережі - окрема територіальна складова частина екомережі, що має ознаки просторового відокремлення з певною площею, межами, конкретними характеристиками, наприклад, території та об’єкти природно-заповідного фонду, водного фонду, лісового фонду, сільськогосподарські угіддя екстенсивного використання (пасовища, сіножаті) тощо.
Об’єкт природно-заповідного фонду- природна територія, її окремий компонент, штучно створений об'єкт природи, землі яких належать до земель природно-заповідного фонду.
Облікова справа на природно-заповідну територію (об’єкт) -сукупність основних зброшурованих документів і матеріалів про територію чи об’єкт природно-заповідного фонду (переважно для об’єктів, які не мають статусу юридичної особи).
Особливо охоронювана природна територія - місцевість з унікальними і типовими природними комплексами, які мають велику екологічну цінність і юридично виділяються порівняно з іншими для більш суворішого збереження сприятливої екологічної обстановки, попередження і стабілізації негативних природних процесів і явищ.
Охорона природи - 1) комплексна система міжнародних, державних і громадських заходів, спрямованих на збереження, раціональне використання та відтворення природних ресурсів, захист довкілля від забруднення і руйнування; 2) наука про збереження природи, раціональне використання та відтворення її природних ресурсів.
Охоронна зона- вид захисної території від дії несприятливих природних і антропогенних факторів навколо природного заповідника, а в разі необхідності на прилеглих до окремих цінних ділянок національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, а також навколо заказників, пам'яток природи, заповідних урочищ, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків і парків-пам’яток садово-паркового мистецтва, де виникають загрози.
Охоронне зобов’язання - офіційний документ, яким зобов'язуються землевласники і землекористувачі зберігати територію чи об’єкт природно-заповідного фонду (заказник, пам’ятку природи, парк-пам’ятку садово-паркового мистецтва, заповідне урочище) у відповідному режимі, і за це нести повну відповідальність.
Охоронний ландшафт- природоохоронна територія (акваторія), яка виділяється переважно для охорони та рекреації місцевості високої пейзажної цінності з багатим біотичним і ландшафтним різноманіттям, чітко вираженими екологічними, естетичними та культурними особливостями (категорія МСОП).
Пам’ятка природи - окремі унікальні природні утворення місцевого, загальнодержавного та всесвітнього значення, що мають особливе при
родоохоронне, наукове, естетичне та пізнавальне значення, і створюються з метою збереження їх у природному стані; вона буває комплексна, ботанічна, зоологічна, гідрологічна та геологічна (категорія МСОП).
Парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва - визначні та цінні зразки паркового будівництва, які створюються з метою їх охорони і використання в естетичних, виховних, наукових, природоохоронних та оздоровчих цілях.
Паспорт наукового полігону - науковий документ, в який заносяться показники опису постійних пробних площ, профілів і трансект відповідно до методик за програмою Літопису природи для заповідників і національних природних парків.
Політика природно-заповідної справи - система загальнодержавних політичних засобів, механізмів та інструментів вирішення практичних проблем природно-заповідної справи.
Положення про природно-заповідну територію (об’єкт)- це нормативний документ, що визначає завдання, види режимів збереження та характер функціонування природоохоронної території.
Природний (екологічний) коридор - це природна або відновлена до природного стану територіальна чи акваторіальна сполучна територія екомережі, яка на різних рівнях її просторової організації, створюючи для природного середовища умови безперервності, виконує однакову біоко-мунікаційну функцію, з’єднуючи між собою осередки біорізноманіття, у тому числі природно-заповідні або зарезервовані території поміж зміненого в результаті антропогенної діяльності природного середовища.
Природний заповідник - природоохоронна, науково-дослідна установа загальнодержавного значення, що створюється з метою збереження в природному стані типових або унікальних для даної ландшафтної зони природних комплексів з усією сукупністю їх компонентів, вивчення природних процесів і явищ, що відбуваються в них, розробки наукових засад охорони навколишнього природного середовища, ефективного використання природних ресурсів та екологічної безпеки.
Природний парк - обширна природоохоронна територія помірного режиму збереження зі своєрідними і мальовничими ландшафтами, визначеними для організації масового рекреаційного використання.
Природний регіон (ядро) - екологічно суцільна за ландшафтними ознаками або дещо фрагментована антропогенною дією ключова територія екомережі, обмежена природними, адміністративними чи іншими рубежами, яка володіє високим ступенем концентрації осередків типового та рідкісного біорізноманіття, а також виконує головну еко-логостабілізуючу роль у значному природно-географічному просторі.
Природний суворий резерват - природоохоронна територія репрезентативних екосистем з режимом абсолютної заповідності, яка призначається в основному для наукових досліджень та ведення екологічного моніторингу (категорія МСОП).
Природно-заповідна справа - система наукових, правових, економічних, еколого-освітніх, культурно-виховних, созотехнологічних, організаційно-технічних та інших заходів, моральних норм і гуманістичних світоглядів, спрямованих на збереження варіабельності ландшафтів й біорізноманіття на генетичному, видовому, популяційному, біоценоти-чному, біогеоценотичному, біомному, біосферному рівнях організації живого, забезпечення його відтворення та можливості екологічно збалансованого використання.
Природно-заповідна територія - земля природоохоронного та іншого еколого-соціального призначення з визначеними межами, гео-созологічною категорією, статусом, рангом відповідно до законодавства про природно-заповідний фонд.
Природно-заповідний фонд - природно-територіальна система, яка відображає частину мережі особливо охоронюваних природних територій (екомережі) різних геосозологічних категорій і рангів, і забезпечує екологічну стабільність та повне збереження біотичного та ландшафтного різноманіття в окремому регіоні чи країні в цілому.
Природно-історичний парк - природоохоронна територія, в якій природно-культурний ландшафт оточує пам’ятку історії чи історичне місце.
Природоохоронна культура- сукупність знань, розумінь та умінь, соціальних та інженерних норм і нормативів, керуючись якими людина усвідомлює необхідність їх виконання, бачить себе як частину природного середовища і як суб’єкт, відповідальний перед собою, насамперед, нинішніми і майбутніми поколіннями людей за його збереження.
Природоохоронна освіта - система формального навчання, спрямована на засвоєння спеціальної теорії і практики охорони природного середовища, формування у людини природоохоронного світогляду та свідомості.
Природоохоронна пропаганда- широке поширення природоохоронної роз’яснювальної інформації в суспільстві, ідейно спрямованої на максимальне збереження, в першу чергу, живої природи, особливо територій та об’єктів природно-заповідного фонду.
Природоохоронна просвіта - система неформального навчання, що полягає у наданні населенню передових знань з охорони природи, формування у людей екологічного світогляду та природоохоронної свідомості.
Природоохоронна територія - ділянка земної поверхні або водного простору, спеціально визначена для збереження біорізноманіття, природних і пов’язаних з ними культурних ресурсів, природоохоронний режим на якій забезпечується законодавчими чи іншими ефективними засобами (визначення комісії МСОП).
Природоохоронне мислення- ідеологічна доктрина, згідно з якою здійснюється аналіз усіх економічних рішень, які приймаються з урахуванням необхідності охорони довкілля.
Природоохоронне виховання - формування у людини свідомого сприйняття довкілля з метою вироблення гуманістичних природоохоронних поглядів, почуття особистої соціальної відповідальності за свою діяльність у природному середовищі, упевненості в необхідності бережливого ставлення до природи, розумного використання її багатств, усвідомлення важливості збагачення природних ресурсів.
Природоохоронний аншлаг - напис на стенді у найбільш людних ділянках природоохоронної території про бережливе ставлення до природи, застереження про певні обмеження чи заборони деяких видів природокористування.
Програма ЮНЕСКО “Людина і біосфера” - міжнародна програма досліджень про антропогенні зміни в біосфері й управління ними, формування всесвітньої мережі біосферних резерватів і координація її роботи.
Проект створення природно-заповідної території- проектний документ, в якому зібрані правові, службові, планірувальні, наукові та інші матеріали, які засвідчують необхідність і погодження створення території чи об’єкта природно-заповідного фонду.
Проекти організації природно-заповідних територій (Проект організації території національного природного парку (регіонального ландшафтного парку), охорони, відтворення та рекреаційного використання його природних комплексів і об’єктів; Проект організації території ботанічного саду (дендрологічного парку, зоологічного парку); Проект утримання і реконструкції парку-пам’ятки садово-паркового мистецтва) - проектні документи, в яких наводиться повне зведення правової, наукової, виробничої та іншої інформації щодо планування з комплексним (науковим, екологічним, природозахисним, економічним, соціальним, технічним, гуманістичним тощо) обґрунтуванням природоохоронних заходів щодо збереження, відтворення, використання територій і об’єктів природно-заповідного фонду й управління в цій галузі.
Регіональний ландшафтний парк- природоохоронна, рекреаційна установа (переважно установа, інколи територія без адміністрації) місцевого значення, що створюється з метою збереження в природному стані типових або унікальних природних комплексів та об’єктів, а також забезпечення умов для організованого відпочинку населення.
Регулювання заповідного режиму - вимушене в умовах дії ре-зерватогенного фактору застосування системи заходів з метою попередження і недопущення зникнення особливо цінних, насамперед біотичних компонентів екосистем, чи формування корінних природно-територіальних комплексів.
Резерват - комплексна категорія різних міжнародних класифікацій природоохоронних територій (в Україні застосовують лише термін “лісовий генетичний резерват”).
Резерват антропологічний- природоохоронна територія, яка створюється для збереження історичних антропологічних цінностей природи, умов проживання популяцій унікальних, рідкісних і вимираючих корінних етносів, відтворення їх генофонду, забезпечення умов для їх традиційного ведення господарства тощо (міжнародна категорія).
Резерват багатоцільового використання - природоохоронна територія, яка створюється як зразок для різностороннього, здебільшого екологічно збалансованого розвитку соціально-економічної сфери в природокористуванні та природовідтворенні, виваженого і невиснаж-ливого ведення господарства (міжнародна категорія).
Резерват дикої природи - природоохоронна територія незайманої природи значних розмірів, призначена для збереження природних умов без прямих антропогенних впливів зовні (категорія МСОП).
Резерватогенний фактор - екологічний фактор, який спричинений умовами режиму абсолютної заповідності.
Резерват управління видами й екотопами - природоохоронна територія, яка виділяється для спеціального управління (наукові дослідження, освіта, просвіта й екологічний моніторинг) окремими популяціями видів чи їх місцезнаходженнями задля їх збереження (категорія МСОП).
Резерват управління природними ресурсами - природоохоронна територія, яка виділяється для довготривалої охорони, збалансованого використання і постійного відтворення природних ресурсів і біорізноманіття переважно незмінених екосистем, а також для збалансованого використання населенням дарів природи (категорія МСОП).
Резервні ліси - частина державного лісового фонду, яка не відведена для лісокористування і може служити резервом для заповідання.
Резервування природних територій - процес створення резерву особливо цінних природних територій для наступного перспективного заповідання з метою недопущення їх знищення або руйнування.
Репрезентативність природно-заповідних територій - це ступінь представленості чи відображення типового і характерного ландшафтного чи біотичного різноманіття певної природно-заповідної території в порівняльному відношенні до визначеної більшої площі одиниці природно-географічного поділу (зонування, районування тощо).
Сепортологія - наукова дисципліна про закономірності функціонування і способи підтримання екологічної рівноваги та стабільності в природних ландшафтах, які існують в умовах особливого збереження чи підлягають особливій охороні.
Система природно-заповідних територій - сукупність територій природно-заповідного фонду різних геосозологічних категорій і рангів, що взаємозв'язані та взаємодоповнюють один одного, а також забезпечують у межах окремого природного регіону або держави екологічно стабільне та довгострокове виконання ними природоохоронних завдань.
Служба державної охорони природно-заповідного фонду-спеціалізовані підрозділи контролю за дотриманням чинного природоохоронного законодавства у системі управління, охорони та збереження природно-заповщного фонду.
Смарагдова мережа - система природних територій, визначених Бернською конвенцією для збереження біорізноманіття в країнах, які не є членами Європейського союзу.
Сполучна територія екомережі - природний або відновлений до природного стану структурний елемент екомережі, який поєднує ключові території, забезпечує міграцію тварин та обмін генетичного матеріалу в межах екомережі.
Структурні елементи екомережі - території екомережі, що відрізняються за своїми функціями.
Територіальна комплексна схема охорони природи - вид регіонально-територіального планування охорони природи з урахуванням напрямів соціально-економічного розвитку.
Транскордонна природно-заповідна територія- природоохоронна територія, яка знаходиться на прикордонних землях країн і виділена міжнародними документами для збереження, насамперед, біотичного та ландшафтного різноманіття.
Українське товариство охорони природи - громадська неурядова екологічна організація, одним із головних напрямів якої є розвиток природно-заповідної справи.
Функціональне зонування- науково обґрунтоване розділення відповідних природно-заповідних територій на певні ділянки (зони), в яких мають запроваджуватися різні режими збереження, відтворення, використання й управління в межах природно-територіальних комплексів.
Покажчик основних термінів
А
аеросозологія 78 акція природоохоронна 347 аутфітосозологія 79 ідеологія природно-заповідної справи: 70 етики заповідання 72 поресурсного заповідання 71
Б біологія охорони природи 14 біосозологія 79 сакрального заповідання 70 системного заповідання 71 інвентаризація біорізноманіття 274
біосферосозологія 79 Г геосозологія: 14, 78 заповідна 14, 80 правова 78 соціальна 78 гідросозологія 78 інформування громадськості 340 К кадастр природно-заповідного фонду 284 календар природи 282 категорія землі 229
Д диплом європейський 373 ділянка заповідна 114 природно-заповідного фонду 90 кодекс поведінки 68 комплекси особливо цінні лісові 169
3 заказник 103 заповідник: 100 біосферний 100 природний 100 міждержавний 113 зобов’язання охоронне 310 зона функціональна: 247 адміністративно-господарська 260 антропогенних ландшафтів 260 буферна 258 господарська 260 експозиційна 259 заповідна 256 наукова 258 охоронна 258 регульованого заповідного режиму 258 регульованої рекреації 260 рекреаційна 259 стаціонарної рекреації 229 зонування функціональне 247 контроль екологічний 348 коридор екологічний 218 куратор науковий 363 Л ландшафт охоронний 96 літопис природи 289 М менеджмент екосистем 267 менеджмент-план 269 мережа природоохоронна: 177 біогенетичних резерватів 227 біосферних резерватів 226 біотопів “СОРІНЕ"228 екологічна 213 екологічна всеєвропейська 219 екологічна національна 229 екологічна регіональна 230 “РАПІРА 2000”222 охоронних ландшафтів 228 природних середовищ існування 222
природно-заповідного фонду 177 рамсарська 223 смарагдова 223
мікосозологія 79
міст екотопічний 114
моніторинг: 277
екологічний 277 фоновий 277
О
об'єкт світової
природної спадщини 97 область охоронного ландшафту 114 освіта екологічна 331 охорона ландшафту 96, 306
П
пам’ятка природи 96, 104 парк
природоохоронний: 102-107 дендрологічний 106 зоологічний 107 міжнаціональний 113 національний 94 національний природний 102 пам’ятка садово-
паркового мистецтва 107
регіональний ландшафтний 103 педосозологія 78
планування ландшафту 306
полігон науковий 281
положення про територію/об'єкт природно-заповідного фонду 310 проект організації, охорони, відтворення і використання природних комплексів природно-заповідної території 239 природокористування
традиційне 326
проект створення природно-заповідної території 135 просвіта екологічна 331
Р
рада науково-технічна (вчена) 362 регіон екологічного природокористування 113
режим збереження: 261
абсолютної
заповідності 261,265
відтворення 265 заказний 263,265 збалансованого природокористування 265
непрямого збереження 265
прямого збереження 265
регульованої заповідності 262
репатріації 265
рекреація 328
резерват збереження: 94, 97
антропологічний 97 біогенетичний 227 біосферний 97 охорони природи 96 суворий природний 94
резервування 124
репрезентативність природно-
заповідного фонду: 151
біологічна 152
географічна 155
геосозологічна 151
різноманіття природи: 46, 313
біотичне 313
ландшафтне 313
розвиток природно-заповідної
справи:123
інституційний 289
сталий 295
С
сад ботанічний 104
сепортологія 13
середовище існування природне 222 синфітосозологія 79
система природно-
заповідних територій 141
служба державної охорони природно-заповідного фонду 352 созіоекологія 76
созологія:
геоботанічна 79
економічна 78
екотопічна 76
космічна 78
ландшафтна 78
надр 78
фітогеографічна 79
справа охорони: 12 заповідна 12 культурно-заповідна 12 природно-заповідна 14
стежка екологічна 342
стрічка зелена 114
Т
теорії природно-заповідної
справи: 81
критичного мінімуму 81 матричної
репрезентативності 84 острівної біогеографії 85 поляризованого ландшафту 86 цінності природи 84
територія природна: багатоцільового використання 97 буферна 219 відновлювальна 218 особливої охорони 98 природно-заповідна 13 дикої природи 94
ключова 216
природоохоронна 89
спеціального збереження 312
сполучна 218
управління видами/екотопами 96
управління біоресурсами 96
У
угіддя водно-болотне 224
управління ландшафтом 306
урочище заповідне 104
Ф
фітосозологія 79
фітосферосозологія 79
флоросозологія 79
фонд
екологічний 321
науковий 361
природно-заповідний 11
форма охорони
активна 265
пасивна 265
ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ТЕМАТИКИ
Мета і результати вивчення дисципліни
За останні двадцять років у науковому просторі природно-заповідної справи спостерігається своєрідний “заповідний бум” на проведення форумів різного рівня, дисертаційні дослідження, написання монографій, випуск збірників наукових праць та інших, насамперед науково-популярних, інших публікацій природоохоронного спрямування.
Серед загального потужного потоку видавничої продукції з великим сподіванням вищі навчальні заклади очікують появи професійно підготовленої навчальної літератури. За останні п’ять років вийшли з друку декілька перших навчальних посібників та інших освітніх видань українською мовою, які написані за традиційними для галузі стереотипами. Тому їхнє історичне значення в галузі природно-заповідної справи знаходиться якраз в площині першості. Основне своє завдання, а саме подолання в суспільстві ознак “голоду” на природоохоронну інформацію, вони успішно виконали. Однак нині вже наступив час на переоцінку навчальних і методичних цінностей. Особливо це важливо в перехідний період входження України в світовий освітньо-інформаційний простір.
Запровадження запропонованого нами курсу в навчальний процес підготовки студентів за напрямом “Лісове і садово-паркове господарство” базується на повсякчас зростаючому значенні природно-заповідної справи в майбутній професійній діяльності студентів, необхідності сповідування світових стандартів, підвищенні загальної природоохоронної свідомості та культури ведення збалансованого лісового та садово-паркового господарства. В умовах глобальної екологічної кризи природоохоронні знання потрібні не лише цим фахівцям, але й усім, хто причетний до використання природних, передусім біотичних ресурсів.
Природно-заповідна справа, як навчальна дисципліна, з кожним роком все далі опановує освітянський простір вищих навчальних закладів України. У змісті еколого-природоохоронних спеціальностей вона є нормативною, а для інших природничих - варіативною навчальною дисципліною. Загально пізнавальні знання гуманістичного змісту вкрай необхідні для студентів, які здобувають вищу освіту за спеціальностями виробничої сфери природокористування.
Метою вивчення дисципліни “Природно-заповідна справа" є викладання й аналіз теоретичних основ, на яких ґрунтується природно-заповідна справа, надання студентам передових знань й оволодіння практичними навичками для майбутньої їх професійної й зорієнтованої
на охорону природи діяльності й екологічно збалансованого, гуманного ведення лісового, мисливського та садово-паркового господарства.
В результаті вивчення даної дисципліни студенти повинні:
• знати:
- етапи історичного розвитку природно-заповідної справи;
- сучасний стан природно-заповідної справи;
- класифікації природоохоронних територій;
- механізм резервування природних територій для їх заповідання;
- процедуру створення природно-заповідних територій;
- систему управління природно-заповідним фондом;
- чинне природоохоронне законодавство;
- структурно-функціональну організацію природно-заповідного фонду;
- сучасну мережу природно-заповідного фонду та структуру екомережі;
- засоби збереження природно-заповідного фонду;
- напрями використання природно-заповідного фонду.
• вміти:
- застосувати знання в професійній та природоохоронній діяльності;
- визначати наукову цінність біорізноманіття природно-заповідного фонду;
- обґрунтовувати виділення і створення природно-заповідних територій;
- володіти методами проектування природно-заповідних територій;
- встановлювати режими збереження заповідних екосистем;
- оцінювати вплив антропогенних факторів на заповідні екосистеми;
- організувати громадський контроль природно-заповідного фонду;
- діяти у складі служб державної охорони природно-заповідного фонду;
- проводити найпростіші наукові спостереження в заповідних екосистемах;
- організовувати еколого-освітню, просвітню та рекреаційну діяльність.
Теми для лекційного вивчення
§ 1. Сутність природно-заповідної справи.
§ 2. Загальна характеристика етапів розвитку природно-заповідної справи в Україні.
§ 3. Роль вчених в історії розвитку природно-заповідної справи в Україні.
§ 4. Природно-заповідний фонд України - національне надбання.
§ 5. Ідеології природно-заповідної справи.
§ 6. Наука про заповідання природи: зміст і структура.
§ 7. Напрями розвитку теорії заповідної геосозології.
§ 8. Основні поняття про категорії природоохоронних територій.
§ 9. Функціональна класифікація заповідних об’єктів.
§ 10. Міжнародні класифікації природоохоронних територій.
§11. Класифікація природно-заповідного фонду України.
§ 12. Резервування природних територій.
§ 13. Виділення природних територій для заповідання.
§ 14. Клопотання про створення територій та об’єктів природно-заповідного фонду.
§ 15. Проектування природно-заповідних територій на стадії їх створення.
§ 16. Оголошення про створення територій та об’єктів природно-заповідного фонду.
§ 17. Геосозологічні основи системи природно-заповідних територій.
§ 18. Вимоги до системи природно-заповідних територій.
§ 19. Геосозологічні основи мережі природно-заповідних територій.
§ 20. Репрезентативність природно-заповідних територій.
§ 21. Географічні основи формування мережі природно-заповідних територій.
§ 22. Лісознавчі основи формування мережі природно-заповідних територій.
§ 23. Специфіка мережі транскордонних природно-заповідних територій України.
§ 24. Сутність і структура екологічної мережі.
§ 25. Поліфункціональне значення природоохоронних територій.
§ 26. Поняття про територіальну організацію природно-заповідного фонду.
§ 27. Проектування природно-заповідних територій після їх створення.
§ 28. Вдосконалення типових проектів організації природно-заповідних територій.
§ 29. Сутність та об’єкти функціонального зонування природно-заповідних територій.
§ ЗО. Режими збереження екосистем.
§ 31. Історія та правове поле програми Літопису природи.
§ 32. Наукові засади кадастру природно-заповідного фонду.
§ 33. Структура галузевого управління природно-заповідною справою в Україні.
§ 34. Законодавче забезпечення природно-заповідної справи.
§ 35. Основні правові засади еколого-економічної сфери розвитку природно-заповідної справи.
§ 36. Основні правові засади еколого-соціальної сфери розвитку природно-заповідної справи.
§ 37. Основні правові засади природозахисної сфери розвитку природно-заповідної справи.
§ 38. Основні принципи та напрями розвитку екологічної освіти в установах природно-заповідного фонду України.
§ 39. Основні правові засади наукової сфери розвитку природно-заповідної справи.
§ 40. Основні правові засади міжнародного співробітництва у галузі природно-заповідної справи.
Орієнтовні теми лабораторних робіт
1. Історія розвитку біосферного заповідника “Асканія-Нова” (побудова “хронологічних дерев”).
2. Порівняльний аналіз сучасного стану спадкоємності резервування і заповідання природних територій в Україні.
3. Виділення на картографічній основі лісових природних територій під створення заповідників і національних природних парків.
4. Картографічне проектування мереж пралісів природно-географічних регіонів України.
5. Картографічне проектування перспективної мережі заповідників та національних природних парків України.
6. Картографічне проектування екологічних мереж на національному, регіональному та локальному рівнях.
7. Картографічне проектування функціонального зонування лісових природно-заповідних територій і штучних об’єктів природно-заповідного фонду.
8. Ведення державного кадастру природно-заповідного фонду України на основі первинної інвентаризації.
9. Ведення статистичної звітності про стан природно-заповідного фонду України.
10. Ведення документації з природоохоронної діяльності (облікові справи на території та об’єкти природно-заповідного фонду України: положення, охоронне зобов’язання, охоронний знак, протокол правопорушень тощо).
11. Ведення документації з наукової діяльності заповідників і національних природних парків України, наукові фонди, музейна справа.
12. Ведення документації з рекреаційної та еколого-освітньої діяльності, сфери послуг установ природно-запопідного фонду України.
13. Ознайомчо-навчальна екскурсія по території чи об’єкті природно-заповідного фонду України. Картографічне проектування та прокладання екологічних стежок на місцевості.
Теми для самостійного вивчення
§ 1. Детальна характеристика етапів розвитку природно-заповідної справи в Україні.
§ 2. Міжгалузеві зв’язки природно-заповідної справи.
§ 3. Найважливіші постаті природно-заповідної справи.
§ 4. Наукові об’єкти природно-заповідного фонду України, які занесені до Державного реєстру наукових об'єктів, що становлять національне надбання.
§ 5. Характеристика офіційних міжнародних “червоних книг і переліків біорізноманіття”.
§ 6. Характеристика Червоної книги України.
§ 7. Характеристика Зеленої книги України.
§ 8. Кодекс поведінки в заповідній природі.
§ 9. Історія розвитку науки про заповідання природи.
§ 10. Характеристика категорій і вдосконалення категоріальної структури природно-заповідного фонду України.
§11. Ознаки екологічної кризи біосфери: біорізноманіття й екосистем.
§ 12. Державні заходи у сфері резервування природних територій.
§ 13. Громадські ініціативи створення територій та об’єктів природно-заповідного фонду України.
§ 14. Модель завершеної географічної мережі природно-заповідного фонду України відповідно до фізико-географічного районування України.
§ 15. Характеристика мережі найбільш цінних пралісів Українських Карпат.
§ 16. Сучасна мережа територій та об’єктів природно-заповідного фонду України.
§ 17. Перспективна мережа територій та об’єктів природно-заповідного фонду України.
§ 18. Мережа транскордонних природно-заповідних територій України, характеристика найважливіших об’єктів.
§ 19. Мережа заповідних територій світової природної спадщини в Україні.
§ 20. Ресурси Всеєвропейської, національної та регіональної екологічної мережі.
§ 21. Характеристика функціональних зон територій та об’єктів природно-заповідного фонду.
§ 22. Менеджмент екосистем.
§ 23. Основні напрями геосозологічних досліджень екосистем.
§ 24. Зміст програми Літопису природи.
§ 25. Забезпечення ведення кадастру природно-заповідного фонду України.
§ 26. Основні завдання Державної служби заповідної справи Міністерства охорони навколишнього природного середовища України.
§ 27. Концепція збалансованого розвитку в контексті охорони природи.
§ 28. Проблеми реформування та перспективи інституційного розвитку природно-заповідної справи.
§ 29. Характеристика основних міжнародних і вітчизняних правових документів у галузі природно-заповідної справи.
§ ЗО. Характеристика правопорушень у галузі збереження природно-заповідного фонду України.
§ 31. Екологічні фонди.
§ 32. Шляхи вдосконалення фінансово-економічного механізму функціонування природно-заповідної справи.
§ 33. Економіка природокористування і традиційне природокористування природно-заповідного фонду.
§ 34. Призначення, напрями розвитку та різновиди рекреації.
§ 35. Музеї природи й екологічні стежки.
§ 36. Служби державної охорони природно-заповідного фонду України.
§ 37. Громадський екологічний контроль природно-заповідного фонду України.
§ 38. Організація наукової діяльності установ природно-заповідного фонду України.
§ 39. Вчені, науково-технічні ради, наукові куратори та наукові фонди установ природно-заповідного фонду України.
§ 40. Практика та суб'єкти міжнародного співробітництва у галузі природно-заповідної справи.
Теми підсумкового семестрового колоквіуму
На підсумковий усний колоквіум виноситься складання студентами спеціального матеріалу з таких тем:
1. Сучасна мережа природно-заповідного фонду України. Для складання цієї теми студенти повинні бути готовими дати коротку характеристику будь-якого заповідника чи національного природного парку України (рік створення, орієнтовна площа, підпорядкування, основна природна цінність та особливості).
2. Географія природно-заповідного фонду України. Студенти повинні вміти показати на карті України географічне й адміністративне місцезнаходження всіх заповідників і національних природних парків, а
також 10 найважливіших територій та об'єктів природно-заповідного фонду адміністративних областей (регіонів) їх проживання.
3. Термінологія природно-заповідної справи. Для здавання цієї теми доцільно користуватися словником студента, який наводиться в даному виданні.
Теми контрольних робіт для студентів заочної форми навчання
1. Об'єкт, предмет і основні поняття та завдання природно-заповідної справи. 2. Біосферне значення природно-заповідних територій. 3. Природно-заповідний фонд - національне надбання. 4. Соціальна роль природно-заповідного фонду. 5. Природно-заповідна справа і лісове господарство. 6. Природно-заповідна справа та мисливське господарство. 7. Природно-заповідна справа і садово-паркове господарство. 8. Етапи розвитку природно-заповідної справи. 9. Роль науки, громадськості та влади в природно-заповідній справі. 10. Основні ідеології природно-заповідної справи. 11. Еволюція поняття “заповідник”. 12. Історія створення біосферного заповідника “Асканія-Нова”. 13. Історія заповідно-мисливських господарств. 14. Поняття про категорії природно-заповідного-фонду. 15. Міжнародна класифікація природоохоронних територій. 16. Національна класифікація природно-заповідного фонду України. 17. Характеристика категорій міжнародної класифікації природоохоронних територій. 18. Характеристика категорій національної класифікації природно-заповідного фонду України. 19. Шляхи вдосконалення категоріальної структури природно-заповідного фонду України. 20. Сутність і необхідність резервування. 21. Принципи резервування. 22. Резервування як основа заповідання. 23. Характеристика зарезервованих у 1994 році природних територій. 24. Характеристика зарезервованих у 1998 році природних територій. 25. Заповідані природні території на основі резервування. 26. Методи виділення природних територій під заповідання. 27. Підготовка клопотання про створення природно-заповідної території. 28. Оголошення територій та об’єктів природно-заповідного фонду. 29. Роль науки у створенні природно-заповідних територій. ЗО. Роль громадськості у створенні природно-заповідних територій. 31. Міжнародні аспекти охорони природних територій. 32. Теорії заповідної геосозології. 33. Географічна репрезентативність мережі природно-заповідного фонду. 34. Поняття про систему природно-заповідних територій. 35. Категоріально-функціональна структура системи природно-заповідних територій. 36. Застосування теорії острівної біогеографії у природно-заповідній справі. 37. Репрезентативність рослинного світу та грибів на природно-заповідному фонді України. 38. Репрезентативність тваринного світу на природно-заповідному фонді України. 39. Вимоги до системи природно-заповідних територій.
40. Принципи та підходи до формування системи природно-заповідних територій. 41. Відмінні риси системи та мережі природно-заповідних територій. 42. Характеристика мережі заповідників України. 43. Характеристика мережі національних природних парків України. 44. Характеристика мережі природно-заповідного фонду міста Києва. 45. Мережа транскордонних природно-заповідних територій України. 46. Мережа територій світової природної спадщини в Україні. 47. Мережа штучно створених територій природно-заповідного фонду України. 48. Характеристика трилатерального біосферного резервату “Східні Карпати”. 49. Характеристика Карадагу як перспективного об’єкта світової природної спадщини. 50. Порівняльна характеристика Національного ботанічного саду ім. М.М. Гришка НАН України та Нікітського ботанічного саду - Національного наукового центру УААН. 51. Порівняльна характеристика Київського та Миколаївського зоологічних парків. 52. Функції природно-заповідних територій. 53. Функції штучно створених територій природно-заповідного фонду. 54. Поняття про природоохоронне впорядкування. 55. Поліфункціональне значення природно-заповідних територій. 56. Методичні підходи до проектування територіальної організації заповідників і національних природних парків. 57. Функціональне зонування. 58. Режими збереження заповідних екосистем. 59. Основні напрями наукових досліджень. 60. Ведення кадастру природно-заповідного фонду. 61. Менеджмент заповідних екосистем. 62. Порівняльна характеристика функціонального зонування територій природно-заповідного фонду різних категорій. 63. Характеристика головних дендрологічних парків України. 64. Концепція збалансованого розвитку природно-заповідного фонду. 65. Соціальні функції природно-заповідного фонду. 66. Фінансування установ природно-заповідного фонду. 67. Економіка природно-заповідної справи. 68. Збалансоване лісокористування на природно-заповідних територіях. 69. Рекреація та біобізнес на природно-заповідних територіях. 70. Сучасна структура природно-заповідної сфери управління. 71. Природно-заповідна політика і чинне законодавство. 72. Служба охорони природно-заповідного фонду України. 73. Механізм управління природно-заповідною справою в Україні. 74. Нормативно-правове регулювання в галузі природно-заповідної справи. 75. Екологічний контроль природно-заповідного фонду. 76. Структура науки природно-заповідного фонду. 77. Програма Літопису природи. 78. Еколого-освітня діяльність установ природно-заповідного фонду. 79. Міжнародне співробітництво у галузі природно-заповідної справи. 80. Етнографія природно-заповідного фонду України.
Рекомендована тема
“Підготовка наукових обґрунтувань на резервування чи заповідання лісових природних територій"
для членів науково-дослідного гуртка “Вчимося заповідати”
Під час перебування на канікулах на своїй батьківщині студенти здійснюють цей науковий пошук на основі літературних джерел, архівних матеріалів, консультацій вчених, відповідних фахівців, повідомлень засобів масової інформації, розповідей населення тощо, а також результатів своїх власних спостережень. Така діяльність повинна бути направлена на виявлення найцінніших природних ділянок, які заслуговують на резервування чи заповідання в регіонах проживання студентів.
Підготовка наукових обґрунтувань здійснюється за наступною схемою:
1. Назва майбутньої території чи об'єкта природно-заповідного фонду, його місце знаходження.
2. Площа та характер конфігурації природно-заповідної території.
3. Різноманіття типового абіотичного середовища природно-заповідної території (ґрунти, рельєф, геологічні особливості, гідромережа, унікальні утвори неживої природи, явища тощо).
4. Різноманіття типового біотичного середовища (типи рослинності, основні фітоценози, переважаючі види рослин, тварин, грибів).
5. Рідкісні види рослин та грибів, які занесені до: Червоної книги МСОП; Європейського Червоного списку; Червоної книги України; Вашингтонської конвенції (СІТЕ8); Бернської конвенції.
6. Рідкісні види тварин, які занесені до: Червоної книги МСОП; Європейського Червоного списку; Червоної книги України; Вашингтонської конвенції (СІТЕ8); Бернської конвенції; Боннської конвенції (разом з Угодою про збереження кажанів у Європі й Угодою про збереження афро-євразійських мігруючих водно-болотних птахів); Рам-сарської конвенції.
7. Фітоценози, які занесені до: “Зеленой книги Украинской ССР” (1987); “Зеленої книги України. Ліси” (2002); Бернської конвенції.
8. Сучасний життєвий стан популяцій рідкісного біорізноманіття.
9. Загрози рідкісному біорізноманіттю.
10. Найпоширеніші та рідкісні типи й види природних ландшафтів.
11. Ступінь антропогенної трансформації довкілля та ландшафтів природно-заповідної території.
12. Рекомендації щодо оптимізації збереження природно-заповідної території і роль у цьому землекористувачів.
13. Можливості сполучення через екологічні коридори з іншими природно-заповідними територіями та створення локальної екомережі.
14. Картосхема природно-заповідної території.
15. Перелік використаних джерел інформації.
До наукового обґрунтування варто додати ілюстративний матеріал, фото, за можливості відеоматеріали тощо.
СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Навчальна література
1. Горб К.М. Теорія та практика організації території особливої охорони: Навч. посіб. - Дніпропетровськ: ДДУ, 1998. - 56 с.
2. Грищенко Ю.М. Основи заповідної справи: Навч. посіб. - Рівне: РДТУ, 2000. - 239 с.
3. Заповідна справа в Україні: Навч. посіб. / За заг. ред. М.Д. Гродзинського, М.П. Стеценка. - К.: Географіка, 2003. - 306 с.
4. Ковальчук А.А. Заповідна справа: науково-довідникове видання. - Ужгород: підприємство “Ліра”, 2002. - 312 с.
5. Куражковский Л.Н. Заповедное дело в СССР. - Ростов: Изд-во Ростов, ун-та, 1977. - 160 с.
6. Лаптев И.П. Теоретические основні охраньї природьі: основьі созологии. - Томск: Изд-во Томск. ун-та, 1975. - 277 с.
7. Основи заповідної справи. - К.: Видавн.-поліграф. центр “Київський університет”, 2002. - 128 с.
8. Сівак В.К., Солодкий В.Д. Заповідна справа. - Чернівці: Зелена Буковина, 2001. - 208 с.
9. Солодкий В.Д., Товажнянський Л.Л., Масікевич Ю.Г., Білокінь М.В., Гринь С.О., Шапорєв В.П., Моісеєв В.Ф. Заповідна справа: Підручник. -Чернівці: Зелена Буковина, 2005. - 288 с.
10. Товажнянський Л.Л., Масікевич Ю.Г., Солодкий В.Д. та ін. Управління природоохоронною діяльністю. - Харків: НТУ “ХПІ", 2002. -304 с.
11. Товажнянський Л.Л., Солодкий В.Д., Масікевич Ю.Г. та ін. Заповідна справа: Навч. посіб. - Харків: НТУ “ХПІ”, 2002. - 240 с.
12. Фурдичко О.І., Сівак В.К., Солодкий В.Д. Заповідна справа в Україні: Підручник. - Чернівці: Зелена Буковина, 2005. - 336 с.
Методична література
13. Андрієнко Т.Л., Попович С.Ю., Парчук Г.В. та ін. Програма Літопису природи для заповідників та національних природних парків: Метод, посіб. / Під ред. д-ра біол. наук, проф. Т.Л. Андрієнко. - К.: Ака-демперіодика, 2002. - 103 с.
14. Бурда Р.І. Заповідна справа. Методичні вказівки до проведення практичних робіт для студентів вищих аграрних закладів освіти ІІ-І\/ рівнів акредитації із спеціальності 6.070800 - "Екологія та охорона навколишнього середовища”. - К.: Видавничий центр НАУ, 2005. - 35 с.
15. Бурда Р.І. Заповідна справа. Методичні вказівки до виконання самостійної роботи для студентів вищих аграрних закладів освіти ІІІ-І\/ 399
рівнів акредитації з напряму 0708 “Екологія”. Спеціальність 6.070800 -“Екологія та охорона навколишнього середовища”. - К.: Видавничий центр НАУ, 2005. - 36 с.
16. Бурда Р.І. Наземні та водні екосистеми. Ландшафтна екологія. Заповідна справа. Методичні вказівки до виконання контрольних робіт для студентів вищих аграрних закладів освіти III—IV рівнів акредитації з напряму 0708 “Екологія”. Спеціальність 6.070800 - “Екологія та охорона навколишнього середовища". - К.: Видавничий центр НАУ, 2005. - 38 с.
17. Бурда Р.І., Андрієнко Т.Л., Клименко О.М., Борисик Б.В. Заповідна справа. Програма навчальної дисципліни для підготовки фахівців в аграрних вищих навчальних закладах II—IV рівнів акредитації з напряму 0708 “Екологія" (спеціальність 6.070800 “Екологія та охорона навколишнього природного середовища". - К.: Аграрна освіта, 2003. -9 с.
18. Дідух Я.П., Єрмоленко В.М., Крижанівська О.Т. та ін. Екологічна стежка (методика, організація, характеристика модельної стежки “Лісники") (Під ред. д-ра біол. наук, проф. Я.П. Дідуха). - К.: Фітосоціо-центр, 2000. - 88 с.
19. Концепція управління екологічною освітою в об’єктах природно-заповідного фонду (основні засади та принципи). - К.: Фітосоціо-центр, 2002. - 22 с.
20. Методичні вказівки з ведення найпростіших спостережень в природі в Рівненському природному заповіднику. - Рівне: Вид-во Рів-нен. природ, зап-ка, 2000. - 47 с.
21. Методичні рекомендації щодо режиму збереження лісових екосистем на територіях природно-заповідного фонду України різних категорій / М.П. Стеценко, Л.П. Яременко, В.А. Парфенюк та ін. - К.: Вид-во Укр. фітосоціоцентру, 2003. - 56 с.
22. Пархісенко Л.В., Сесій В.А. Методичні рекомендації щодо проведення естетичної оцінки території з метою заповідання. - К.: Держ. служба запов. справи Мінекоресурсів України, Еколого-натурал. центр, 2003. - 28 с.
23. Попович С.Ю., Корінько О.М. Методичні рекомендації до вивчення дисципліни “Природно-заповідна справа" студентами денної форми навчання за напрямом 1304- “Лісове і садово-паркове господарство”. - К.: Видавничий центр НАУ, 2005. - 27 с.
24. Попович С.Ю., Корінько О.М. Методичні рекомендації до вивчення дисципліни “Природно-заповідна справа” студентами заочної форми навчання за напрямом 1304- “Лісове і садово-паркове господарство”. - К.: Видавничий центр НАУ, 2005. - 25 с.
25. Попович С.Ю., Корінько О.М., Гузій А.І., Парчук Г.В. Природно-заповідна справа. Програма навчальної дисципліни для підготовки фахівців напряму 1304 “Лісове та садово-паркове господарство" в аграр
них вищих навчальних закладах ІІ-ІХ/ рівнів акредитації- К.: Аграрна освіта, 2005.- 11 с.
26. Формування регіональних схем екомережі (методичні рекомендації) / За ред. Ю.Р. Шеляга-Сосонко. - К.: Фітосоціоцентр, 2004. - 71 с.
27. Чернявський М.В. Методичні вказівки для студентів лісогосподарського факультету з курсу “Природозаповідна справа",- Львів УкрДЛТУ, 1997.-25 с.
Наукова література
28. Андрієнко Т.Л., Клєстов М.Л., Прядко Т.Л. Мережа регіональних ландшафтних парків України: наукові та організаційні основи створення. - К., 1996. - 55 с.
29. Андрієнко Т.Л., Онищенко В.А., Клєстов М.Л. та ін. Система категорій природно-заповідного фонду України та питання її оптимізації (Під ред. д.б.н., проф. Т.Л. Ацдрієнко). - К.: Фітосоціоцентр, 2001. - 60 с.
ЗО. Андриенко Т.Л., Попович С.Ю., Шеляг-Сосонко Ю.Р. Полесс-кий государственньїй заповедник. Растительньїй мир. - К.: Наук, думка, 1986.-208 с.
31. Андриенко Т.Л., Шеляг-Сосонко Ю.Р. Растительньїй мир Укра-инского Полесья в аспекте его охраньї. - К.: Наук, думка, 1983. - 216 с.
32. Биология охраньї природьі: Пер. с англ. / Под ред. М. Сулея, Б. Уилкокса. І Перевод С.А. Остроумова; Под ред. и с предисл. А.В. Яблокова. - М.: Мир, 1983. - 432 с.
33. Бишоп К., Грин М., Филлипс А. Модели национальньїх пар-ков. - М.: Изд-во ЦОДП, 2000. - 213 с.
34. Біорізноманіття Дунайського біосферного заповідника, збереження та управління / Голов. ред. акад. НАНУ Ю.Р. Шеляг-Сосонко. -К.: Наук, думка, 1999. - 704 с.
35. Біорізноманіття Карпатського біосферного заповідника. - К.: Інтерекоцентр, 1997. - 715 с.
36. Біорізноманіття Цуманської пущі та питання його збереження І Т.Л. Андрієнко, М.Л. Клєстов, М.В. Химин та ін. (Під заг, ред. Т Л. Андрієнко та М.Л. Клєстова). - К : Фітосоціологічний центр, 2004. -136 с.
37. Борейко В.Е. Аскания-Нова: тяжкие верстьі истории 1826-1997. Изд. втор. доп. Серия: История охраньї природьі, вьіп. 29,- К.: Зколого-культур. центр, 2001. - 180 с.
38. Борейко В.Е. История заповедного дела в Украине. Изд. втор, доп. Серия. История охраньї природьі. - К.: Зколого-культурньїй центр, 2002, вьіп. ЗО. - 272 с.
39. Борисов В.А. Вопросьі классификации заповедньїх территорий (с учетом зарубежного опьіта) // Научньїе основьі охраньї природьі. -М„ 1973. - Вьіп. 2. - С. 324-352.
40. Борисов В.А., Белоусова Л.С., Винокуров А.А. Охраняемьіе природньїе территории мира. Национальньїе парки, заповедники, ре-зерватьі. - М.: Агропромиздат, 1985. - 310 с.
41. Воробйов Є.О., Балашов Л.С., Соломаха В.А. Синтаксономія рослинності Поліського природного заповідника // Укр. фітоцен. зб. -1997. - Сер. Б, вип. 1 (8). - 128 с.
42. Дидух Я.П., Шеляг-Сосонко Ю.Р. Карадагский государствен-ньій заповедник. Растительньїй мир. - К.: Наук, думка, 1982. - 152 с.
43. Дубина Д.В., Шеляг-Сосонко Ю.Р., Жмуд О.І. та ін. Дунайський біосферний заповідник. Рослинний світ. - К.: Фітосоціоцентр, 2003. -459 с.
44. Екологічна мережа Новгород-Сіверського Полісся / С.М. Пан-ченко, Т.Л. Андрієнко, Г.Г. Гаврись, Ю.В. Кузьменко. - Суми: Університетська книга, 2003. - 92 с.
45. Забелина Н.М. Национальньїй парк. - М.: Мьісль, 1987. -175 с.
46. Заповедники СССР. Заповедники Украиньї и Молдавии. - М.: Мьісль, 1987.-271 с.
47. Заповідні екосистеми Карпат / С. Стойко, Е. Гадяч, Т. Шимон, Е. Михайлик. - Львів: Світ, 1991. - 248 с.
48. Заповідники і національні природні парки України. - К.: Вища школа, 1999. - 230 с.
49. Зеленая книга Украинской ССР: Редкие и нуждающиеся в охране растительньїе сообщества / Под общ. ред. Ю.Р. Шеляга-Сосонко. - К.: Наук, думка, 1987. - 216 с.
50. Клєстов М.Л., Щербак В.І., Ковальчук І.П. та ін. Сучасний стан водно-болотних угідь регіонального ландшафтного парку “Прип’ять-Стохід” та їх біорізноманіття / Під ред. д.б.н. В.І. Щербака. - К.: Фітосоціоцентр, 2001. -108 с.
51. Климов О. Державний кадастр територій та об’єктів природно-заповідного фонду України // Ойкумена. Укр. екол. вісник. - 1995.-№ 1-2.-С. 106-109.
52. Краснитский А.М. Проблемьі заповедного дела. - М.: Лесн. про-сть, 1983. - 191 с.
53. Крічфалушій В.В., Іванега І.Ю., Луговой О.Є. та ін. Ужанський національний природний парк. Серія: Збереження біорізноманіття / Відп. ред. В.В. Крічфалушій. - Кн. 5. - Ужгород, 2001. - 120 с.
54. Луганский государственньїй заповедник. Растительньїй мир / Е.Н. Кондратюк, Р.И. Бурда, Т.Т. Чуприна, М.Т. Хомяков. - К.: Наук, думка, 1988. - 188 с.
55. Любінська Л.Г., Ковальчук С.І., Матвєєв М.Д. Природні цінності національного природного парку “Подільські Товтри”. - Кам’янець-Подільський, 1999. - 87 с.
56. Маринич О.М., Пархоменко Г.О., Петренко О.М., Шищенко П.Г. Удосконалена схема фізико-географічного районування України // Укр. геогр. журн. - 2003. - Т. 41. - С. 16-20.
57. Меллума А.Ж. Особо охраняемьіе природньїе обьектьі на ста-роосвоенньїх территориях (на примере Латвийской ССР). - Рига: Зи-натне, 1988. - 224 с.
58. Менеджмент охоронних лісів України / Під заг. ред. акад. НАН України Ю.Р. Шеляга-Сосонка. - К.: Фітосоціоцентр, 2003. - 299 с.
59. Міждержавні природно-заповідні території / Під заг. ред. Т.Л. Андрієнко. - К., 1998. - 132 с.
60. Национальньїе парки в Польше. - Варшава: Шевелье, 1989.-16 с.
61. Николаевский А.Г. Национальньїе парки. - М.: Агропромиздат, 1985.-189 с.
62. Орлов О.О., Якушенко Д.М. Рослинний покрив проектованого Коростишівського національного природного парку. - К.: Фітосоціоцентр, 2005. -180 с.
63. Охорона природи Українських Карпат та прилеглих територій / С.М. Стойко, Л.І. Мілкіна, Т.І. Солодкова і ін. - К.: Наук, думка, 1980. -264 с.
64. Охрана важнейших ботанических обьектов Украиньї, Белорус-сии, Молдавии / Ю.Р. Шеляг-Сосонко, В.И. Парфенов, В.И. Чопик и др. - К.: Наук, думка, 1980. - 392 с.
65. Перспективная сеть заповедньїх обьектов Украиньї / Под общ. ред. Ю.Р. Шеляг-Сосонко. - К.: Наук, думка, 1987. - 292 с.
66. Попович С.Ю. Синфітосозологія лісів України. - К.: Академпе-ріодика, 2002. - 228 с.
67. Порівняльна оцінка фіторізноманітності заповідних степових екосистем України з метою оптимізації режимів їх охорони / Я.П. Дідух, В.С. Ткаченко, П.Г. Плюта та ін. / Під заг. ред. Я.П. Дідуха. - Інститут ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України. - К., 1998. - 75 с.
68. Прилепский Н.Г., Яницкая Т.О. Охраняемьіе природньїе терри-тории США: краткий обзор // Бюл. МОИП. Отд. биол. - 1995. - Т. 100, Вьіп. 1.-С. 90-102.
69. Примак Р. Основьі сохранения биоразнообразия / Пер. с англ. О.С. Якименко, О.А. Зиновьевой. - М.: Изд-во Науч. и учеб.-метод. центра, 2002. - 256 с.
70. Природа Карпатського національного парку / С.М. Стойко, Л.І. Мілкіна, Л.О. Тасєнкевич та ін. - К.: Наук, думка, 1993. - 215 с.
71. Природньїе национальньїе парки Украиньї / П.Т. Ященко, Е.М. Гребенюк, Л.А. Тасєнкевич и др.; Отв. ред. С.М. Стойко. - Львов: Вища школа. Изд-во при Львов. ун-те, 1988. -119 с.
72. Реймерс Н.Ф., Штилемарк Ф.Р. Особо охраняемьіе природньїе территории. - М.: Мьісль, 1978. - 295 с.
73. Розбудова екомережі України / За ред. Ю.Р. Шеляга-Сосонка (Програма розвитку ООН. Проект “Екомережі”). - К., 1999. - 127 с.
74. Рьіжиков А.И. Теоретические основні проектирования заповед-ньіх систем и их развитие во времени. Серия: Охрана дикой природні, вніп. 6. - К.: Зколого-кулетурн. центр; М.: Центр охр. дик. природні СОЗС, 1997. — 104 с.
75. Рнісин Л.П., Савелнева Л.И. Леснніе заповеднніе участки. - М.: Агропромиздат, 1985. - 168 с.
76. Садовенко Я.Л. Націоналнні парки України (Серія 8 “Нове в науці, техніці, виробництві”; № 2). - К.: Т-во “Знання” УРСР, 1987. - 48 с.
77. Соколов В.Е., Филонов К.П., Нухимовская Ю.Д., Шадрина Г.Д. Зкология заповеднеіх территорий. - М.: Изд-во Янус-К, 1997. - 575 с.
78. Соломаха В.А., Якушенко Д.М., Крамарецв В.О. та ін. Націонале-ний природний парк “Сколівсвкі Бескиди”. Рослинний світ. - К.: Фітосоціоцентр, 2004. - 240 с.
79. Сорока М.І. Судинні рослини державного заповідника “Розточчя”. - Левів, 1990. - 278 с.
80. Социалено-зкономическая значимосте природно-заповеднеіх территорий Украинні / Т.Л. Андриенко, П.Г. Плюта, Е.И. Прядко и др. -К.: Наук, думка, 1991. - 160 с.
81. Стойко С.М. Нова галузе науки - охорона біосфери та її завдання на Україні // Вісник АН УРСР. - 1973. - № 7. - С. 83-91.
82. Стойко С.М. Система охорони природи у верхів’ї басейну Дністра. - Левів, 2004. - 56 с.
83. Стойко С.М., Прядко О.І. Організація націоналених парків у зарубіжних країнах та СРСР, їх категоризація і сучасна концепція // Укр. ботан. журн. - 1987. - Т. 44. - № 2. - С. 93-98.
84. Стойко С.М., Ященко П.Т., Жижин М.П. Шацекий природний націоналений парк. - Левів: Каменяр, 1986. - 45 с.
85. Ткаченко В.С., Дідух Я.П., Генов А.П. та ін. Українсекий природний степовий заповідник. Рослинний світ. - К.: Фітосоціоцентр, 1998. -280 с.
86. Ткачик В.П. Рослинність заповідника “Розточчя”: ідентифікація сучасного розмаїття фітоценозів. - Левів: НТШ, 1997. - 120 с.
87. Ткачик В.П. Рослинністе заповідника “Розточчя”: класифікація методом Браун-Бланке. - Левів: НТШ, 1999. - 198 с.
88. Фіторізноманіття націоналених природних парків України / Т.Л. Андрієнко, Р.Я. Арап, Д.П. Воронцов та ін. / Під заг. ред. Т.Л. Андрієнко та В.А. Онищенка. - К.: Наук, світ, 2003. - 143 с.
89. Фіторізноманіття Українсекого Полісся та його охорона / Під заг. ред. Т.Л. Андрієнко. - К.: Фітосоціоцентр, 2006. - 316 с.
90. Флора і рослинність Карпатського заповідника / С.М. Стойко Л.О. Тасєнкевич, Л.І. Мілкіна та ін. - К.: Наук, цумка, 1982. - 220 с.
91. Шапошников Л.К. Заповедники и национальньїе парки мира.-М., 1969.-239 с.
92. Шацький національний природний парк. Наукові дослідження 1983-1993 рр. - Світязь, 1994. - 248 с.
93. Шацький національний природний парк: наукові дослідження 1994-2004 рр.: Матеріали наук.-практ. конф. до 20-ччя парку (Світязь, 17-19 травня 2004 року). - Луцьк, вид-во “Волинська обласна друкарня”, 2004. - 224 с.
94. Шеляг-Сосонко Ю.Р., Гродзинский М.Д., Романенко В.Д. Методу и критерии создания зкосети Украйну. - К., 2004. - 144 с.
95. Шеляг-Сосонко Ю Р., Дидух Я.П. Ялтинский горно-лесной го-сударственньїй заповедник: Ботанико-географический очерк. - К.: Наук. думка, 1980. - 184 с.
96. Шеляг-Сосонко Ю.Р., Дидух Я.П., Молчанов Е.Ф. Государст-венньїй заповедник “Мус Мартьян”. - К.: Наук, думка, 1985. - 260 с.
97. Шеляг-Сосонко Ю.Р., Дубьіна Д.В. Государственньїй заповедник “Дунайские плавни". - К.: Наук, думка, 1984. - 288 с.
98. Шеляг-Сосонко Ю.Р., Дубина Д.В., Вакаренко Л.П. та ін. Збереження і невиснажливе використання біорізноманіття України: стан та перспективи. - К.: Хімджест, 2003. - 248 с.
99. Шеляг-Сосонко Ю.Р., Попович С.Ю. Науковий та методичний контекст концепції стратегії розвитку природно-заповідної справи // Заповідна справа в Україні. - 2002. -Т. 8, вип. 1. - С. 1-14.
100. Штильмарк Ф.Р. Заповедники и заказники. - М.: Физкультура и спорт, 1984. - 144 с.
Правова література
101. Всеєвропейська стратегія збереження біологічного та ландшафтного різноманіття. - К.: Вид-во Мінекобезпеки України, 1998. - 52 с.
102. Закон України “Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки” // Збірник законодавчих актів України про охорону навколишнього природного середовища. Спеціальний випуск. - Чернівці: Зелена Буковина, 2004, Т. 10. - С. 269-282.
103. Закон України “Про екологічну мережу України” // Збірник законодавчих актів України про охорону навколишнього природного середовища. Спеціальний випуск. - Чернівці: Зелена Буковина, 2004, Т. 10.-С. 559-563.
104. Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища” // Збірник законодавчих актів України про охорону навко
лишнього природного середовища. Спеціальний випуск.- Чернівці: Зелена Буковина, 2004, Т. 10. -С. 7-25.
105. Закон України “Про природно-заповідний фонд України” // Збірник законодавчих актів України про охорону навколишнього природного середовища. Спеціальний випуск. - Чернівці: Зелена Буковина, 2004, Т. 10. - С. 26-39.
106. Закон України “Про Червону книгу України" // Збірник законодавчих актів України про охорону навколишнього природного середовища. Спеціальний випуск. - Чернівці: Зелена Буковина, 2004, Т. 10.-С. 366-370.
107. Конвенція про біорізноманіття. - К.: ВІК, 2003. - 24 с.
108. Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення (Вашингтон, 1973). -К.: Вид-во Мінекоресурсів України, Національного ун-ту “Києво-Могилянська академія”, 2000. - 80 с.
109. Конвенція про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування в Європі (Берн, 1979).- К.: Вид-во Мінекобезпеки України, 1998. - 76 с.
110. Положення про порядок оголошення заказників, пам’яток природи та заповідних урочищ / М.П. Стеценко, В.Є. Борейко, О.В. Гуцал та ін. - К.: Держ. служба запов. справи Мінекоресурсів України, 2004. -9 с.
111. Програма перспективного розвитку заповідної справи в Україні (“Заповідники") // Відомості Верховної Ради, 1994, № 48. - С. 430.
112. Рамкова конвенція про охорону та сталий розвиток Карпат // Жива Україна. Екологічний журнал. - 2005. - N2 4-5. - С. 7-10.
113. Севільська стратегія біосферних резерватів. - К.: Націон. Комітет України з Програми “Людина і біосфера”, Держ. служба запов. справи, Проект Тасіс “Озера Нижнього Дунаю”, 2001. - ЗО с.
Довідкова література
114. Борейко В.Е. Словарь деятелей охраньї природьі. Изд. втор, доп. Серия: Истор. охраньї природьі, вьіп. 25. - К.: Зколого-культур. центр; М.: Центр дикой природьі, 2001. - 524 с.
115. Державний кадастр територій та об’єктів природно-заповідного фонду України. Ч. 1. Природні заповідники. Біосферні заповідники. Ч. 2. Національні природні парки. - Харків: УкрНЦОВ Мінприроди України, 1994. - 245 с.
116. Державний кадастр територій та об’єктів природно-заповідного фонду станом на 01.01.06 р. - К.: Держслужба заповідної справи, 2006. - 312 с.
117. Дежкин В.В., Снакин В.В. Заповедное дело: Словарь-справочник. - М.: Изд-во НИА-Природа, 2003. - 309 с.
118. Заповедники СССР: Справочник / Н.Г. Васильєв, Д.А. Горин, В.Л. Рашек и др. - 2-е изд., перераб. и доп. / Под ред. А.М. Бородина и Е.Е. Сьіроечковского. - М.: Лесн. пром-сть, 1983. - 248 с.
119. Каталог раритетного біорізноманіття заповідників і національних природних парків України. Фітогенетичний фонд, мікогенетичний фонд, фітоценотичний фонд / Під наук. ред. д.б.н. С.Ю. Поповича. - К.: Фітосоціологічний центр, 2002. - 276 с.
120. Леоненко В.Б., Стеценко М.П., Возний Ю.М. Атлас об'єктів природно-заповідного фонду України. Додаток до атласу об’єктів природно-заповідного фонду України. - К.: Видавн.-поліграф. центр "Київський університет”, 2003. - 73 с; Додаток - 142 с.
121. Мусієнко М.М., Серебряков В., Брайон А.В. Екологія. Охорона природи: Словник-довідник. - К.: Т-во “Знання”, КОО, 2002. - 550 с.
122. Природно-заповідний фонд загальнодержавного значення: Дов,дник. — К.: Держ. служба запов. справи Мінекоресурсів України, 1999.-240 с.
123. Червона книга України. Рослинний світ. - К.: Українська енциклопедія, 1996.-496 с.
124. Червона книга України. Тваринний світ. - К.: Українська енциклопедія, 1994. - 457 с.
Основні УУеЬ-сторінки в ІИТЕЕШЕТ
Ґійр ://уууууу.гас1а.доу.иа/іауу5/ - Природоохоронне законодавство України;
Ьйр: //уууууу.тепг.доу.иа/ - Міністерство охорони навколишнього природного середовища України;
ґійр ://ипе8со.огд.иа/ - Національна комісія України у справах ЮНЕСКО;
ґійр ://ипе8со.огд/таЬ - Програма ЮНЕСКО “Людина і біосфера” щодо біосферних резерватів;
Ьйр: //уууууу.еспс.пІ/сіос/Іупх/ - Всеєвропейська екологічна мережа;
Ьйр: //уууууу/рапс!а/огд/ - Міжнародний фонд дикої природи (\Л/\Л<Е ІпіегпасіопаІ);
уууу уу.рапсіа.огд/сісро - Міжнародний фонд дикої природи (\ЛАЛ/Е ІпіегпасіопаІ, Дунайсько-Карпатська програма);
ґійр :/Луііс.ипе8со.огд/Негііаде.ґійті - Конвенція про Всесвітню спадщину;
ґійр У/гатваг.огд/ - Рамсарська конвенція;
млот у.Ьііоарасе.пуу.ги; \ллллл/:есоеІїііс8.ги; уууууу.еіоі.пуу.ш/кек? - Київський еколого-культурний центр;
ґіНр ://улоту.Ьіосііу.огд/гіе(ацІі.8ІіітІ; ІШр:/Лллоту.икта.кіеу.иа - Науково-освітній центр збереження біорізноманіття Мінприроди України та НУ “Києво-Могилянська академія";
млот у.ргоіогеаі.огд - Міжнародний методичний посібник з проблем збереження особливо цінних лісів.
ДОДАТКИ
Додаток 1
Перелік основних законодавчих і нормативних документів у галузі природно-заповідної справи
І. Верховна Рада України
1. Закон України “Про природно-заповідний фонд України” від 16 червня 1992 року № 2457.
2. Постанова “Про впорядкування управління заповідниками та національними природними парками" від 23 грудня 1993 року N2 3788-XII.
3. Постанова “Про Програму перспективного розвитку заповідної справи в Україні. Заповідники" від 22 вересня 1994 року N2 177.
4. Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про природно-заповідний фонд України” від 14 грудня 1999 року № 288-ХІХ/.
5. Закон України “Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 рр.” від 21 вересня 2000 року № 1989-111.
6. Постанова “Про інформацію Кабінету Міністрів України про здійснення державної політики щодо виконання законів України “Про природно-заповідний фонд України" і “Про охорону культурної спадщини” та про дотримання посадовими особами вимог чинного законодавства стосовно Національного заповідника “Хортиця" й інших історико-культурних заповідників і об’єктів природно-заповідного фонду" від 12 вересня 2002 року № 140-1V.
7. Закон України “Про екологічну мережу України” від 24 червня 2004 року № 1864-1V.
II. Президент України
1. Указ “Про створення Азово-Сиваського національного природного парку” від 25 лютого 1993 року N2 62/93.
2. Указ “Про збереження і розвиток природно-заповідного фонду України” від 8 вересня 1993 року N2 362/93.
3. Указ “Про біосферні заповідники в Україні” від 26 листопада 1993 року N2 563/93.
4. Указ “Про резервування для наступного заповідання цінних природних територій” від 10 березня 1994 року N2 79/94.
5. Указ “Про створення заказників загальнодержавного значення” від 10 грудня 1994 року № 750/94.
6. Указ “Про створення національного природного парку “Вижни-цький" від ЗО серпня 1995 року № 810/95.
7. Указ “Про створення національного природного парку “Подільські Товтри” від 27 червня 1996 року № 474/96.
8. Указ “Про створення природного заповідника “Єланецький степ” від 17 липня 1996 року № 575/96.
9. Указ “Про оголошення територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення” від 20 серпня 1996 року № 715/96.
10. Указ “Про створення природного заповідника “Горгани” від 12 вересня 1996 року № 831/96.
11. Указ “Про створення національного природного парку “Святі Гори" від 13 лютого 1997 року № 135/97.
12. Указ “Про розширення території Карпатського біосферного заповідника" від 11 квітня 1997 року № 325/97.
13. Указ “Про розширення території Чорноморського біосферного заповідника” від 12 травня 1998 року N2457/98.
14. Указ “Про створення Казантипського природного заповідника” від 12 травня 1998 року № 458/98.
15. Указ “Про створення Опукського природного заповідника” від 12 травня 1998 року № 459/98.
16. Розпорядження “Про відзначення 100-річчя утворення заповідника в Асканія-Новій” від 23 березня 1998 року №65/98 - рп.
17. Указ “Про нагородження відзнакою Президента України - орденом “За заслуги” працівників Біосферного заповідника “Асканія-Нова" імені Ф.Е. Фальц-Фейна від 22 травня 1998 року № 498/98.
18. Указ “Про створення Яворівського національного природного парку” від 4 квітня 1998 року № 744/98.
19. Указ “Про створення Дунайського біосферного заповідника” від 10 серпня 1998 року № 861/98.
20. Указ “Про території та об’єкти природно-заповідного фонду загальнодержавного значення” від 9 грудня 1998 року № 1341.
21. Указ “Про створення національного природного парку “Ско-лівські Бескиди" від 11 лютого 1999 року № 157/99.
22. Указ “Про створення національного природного парку “Дес-нянсько-Старогутський" від 23 лютого 1999 року № 196/99.
23. Указ “Про створення Рівненського природного заповідника” від 3 квітня 1999 року N2 356/99.
24. Указ “Про розширення території Шацького національного природного парку” від 16 серпня 1999 року N2 992/99.
25. Указ “Про створення Ужанського національного природного парку” від 27 вересня 1999 року № 1230/99.
26. Указ “Про надання Центральному ботанічному саду ім. М.М. Гришка Національної академії наук України статусу національного (Національний ботанічний сад ім. М.М. Гришка)" від 6 жовтня 1999 року № 1286/99.
27. Указ “Про надання Нікітському ботанічному саду статусу національного наукового центру” від 13 січня 2000 року № 60/2000.
28. Указ “Про розширення природного заповідника “Медобори” від 29 вересня 2000 року № 1095/2000.
29. Указ “Про території та об’єкти природно-заповідного фонду загальнодержавного значення” від 4 листопада 2000 року N2 1207/2000.
ЗО. Указ “Про створення Черемського природного заповідника" від 19 грудня 2001 року № 1234/2001.
31. Указ “Про території та об'єкти природно-заповідного фонду загальнодержавного значення” від 21 лютого 2002 року № 167/2002.
32. Указ “Про створення національного природного парку “Гуцуль-щина" від 14 травня 2002 року № 456/ 2002.
33. Указ “Про заходи щодо підвищення ефективності державного управління у сфері охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів” від 15 вересня 2003 року № 1039/2003. (Державну службу заповідної справи Мінекобезпеки України передано до Державного комітету природних ресурсів України).
34. Указ “Про розширення території Дунайського біосферного заповідника" від 2 лютого 2004 року № 117/ 2004.
35. Указ “Про надання дендрологічному парку “Софіївка” Національної академії наук України статусу національного (Національний дендрологічний парк “Софіївка”)’’ від 28 лютого 2004 року № 249/2004.
36. Указ “Про внесення змін до указів Президента України" від 6 березня 2004 року № 317/2004 (Державну службу заповідної справи Держкомприроди України передано до Міністерства охорони навколишнього природного середовища України, “виправлено помилку”).
37. Указ “Про створення Ічнянського національного природного парку" від 21 квітня 2004 р. № 464/2004.
38. Указ “Про розширення території Луганського природного заповідника” від 9 серпня 2004 р. № 466/2004.
39. Указ “Про створення Галицького національного природного парку” від 21 квітня 2004 року № 877/2004.
40. Указ “Про створення національного природного парку “Гоміль-шанські ліси” від 6 вересня 2004 року № 1047/2004.
41. Указ "Питання Донецького ботанічного саду Національної академії наук України" від 10 листопада 2004 року № 1392/2004.
42. Указ “Про затвердження меж Ялтинського гірсько-лісового природного заповідника” від 18 жовтня 2004 року (Указ скасовано на 410
підставі Указу Президента України від 12 травня 2005 року № 789/2005 (780/2005).
43. Указ “Про внесення змін до Указу Президента України від 17 грудня 2002 року № 1180 та скасування Указу Президента України від 18 жовтня 2004 року № 1258” від 12 травня 2005 року № 780/2005.
44. Указ “Про невідкладні заходи щодо забезпечення додержання законодавства у межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду України” від 11 листопада 2004 року № 1396/2004.
45. Указ “Про заходи щодо подальшого розвитку природно-заповідної справи в Україні” від 23 травня 2005 року № 838/2005.
46. Указ “Про території та об’єкти природно-заповідного фонду загальнодержавного значення” від 12 вересня 2005 року N2 1238/2005.
47. Указ “Про створення національного природного парку “Великий Луг” від 10 лютого 2006 року № 121/2006.
48. Указ “Про створення Мезинського національного природного парку” від 10 лютого 2006 року № 122/2006.
49. Указ “Питання створення національного природного парку "Дружківський кам’яний ліс” від 6 грудня 2006 року № 1039/2006.
III. Кабінет Міністрів України
1. Постанова “Про Кримський природний заповідник" від 29 червня 1991 року № 64.
2. Постанова “Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної порушенням законодавства про природно-заповідний фонд України” від 19 квітня 1993 року № 287.
3. Постанова "Про присвоєння імені Ф.Е. Фальц-Фейна Біосферному заповіднику “Асканія-Нова” від 2 квітня 1994 року № 213/1994.
4. Постанова “Про Головне управління національних природних парків і заповідної справи” від 13 березня 1995 року № 170.
5. Постанова “Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної порушенням законодавства про природно-заповідний фонд України” від 3 квітня 1995 року № 239.
6. Постанова “Про заходи щодо охорони водно-болотних угідь, які мають міжнародне значення від 23 листопада 1995 року № 935.
7. Постанова “Про вдосконалення державного управління заповідною справою в Україні” від 12 листопада 1997 року № 1259.
8. Постанова “Про затвердження такс для обчислення компенсації за шкоду, заподіяну порушенням законодавства у межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду” від 21 квітня 1998 року № 521.
9. Постанова “Про службу державної охорони природно-заповідного фонду України” від 14 липня 2000 року № 1127.
10. Постанова “Про затвердження платних послуг, які можуть надаватися бюджетними установами природно-заповідного фонду” від 28 грудня 2000 року № 1913.
11. Постанова “Про утворення урядових органів державного управління у складі Міністерства екології та природних ресурсів” від 14 березня 2001 року № 239.
12. Постанова “Про Державну службу заповідної справи” від 9 вересня 2001 року № 1000.
13. Розпорядження “Про передачу цілісного майнового комплексу дендрарію до сфери управління Донецької облдержадміністрації” від 1 липня 2002 року № 352-р.
14. Постанова “Про Порядок надання водно-болотним угіддям статусу водно-болотних угідь міжнародного значення” від 29 серпня 2002 року № 1287.
15. Постанова “Про урядові органи державного управління у складі Міністерства охорони навколишнього природного середовища” від 16 червня 2004 року № 770.
16. Постанова “Про Національну комісію з питань Червоної книги України" від 8 вересня 2004 року № 1176.
17. Розпорядження “Деякі питання організації території Нікітсько-го ботанічного саду" від 22 листопада 2004 року № 867-р.
18. Розпорядження “Про затвердження переліку об’єктів, на які у 2005 році спрямовуються кошти державного бюджету, передбачені для підтримки розвитку державних історико-культурних заповідників та територій та об’єктів природно-заповідного фонду” від ЗО листопада 2005 року № 480-р.
19. Розпорядження “Про схвалення Концепції Загальнодержавної програми розвитку заповідної справи на період до 2020 року” від 8 лютого 2006 року № 70-р.
20. Розпорядження “Питання Донецького ботанічного саду Національної академії наук" від 15 лютого 2006 року № 80-р.
IV. Державна реєстрація Міністерством юстиції України наказів Міністерства охорони навколишнього природного середовища
України
1. Про затвердження інструкції про порядок встановлення лімітів на використання природних ресурсів у межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення та Інструкції про порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів у межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення (держреєстрація за N° 12 від 2 лютого 1993 року із змінами від 2 вересня 1997 року).
2. Положення про екологічні фонди природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків та зоологічних парків (держреєстрація за № 9 від 16 березня 1993 року).
3. Положення про єдині державні знаки та аншлаги на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду України (держреєстрація за № 72/281 від 8 квітня 1994 року).
4. Положення про наукову діяльність заповідників та національних природних парків України (держреєстрація за № 358/2162 від 29 серпня 1997 року).
5. Режим спеціального використання водних живих ресурсів на акваторії гідрологічного заказника “Молочний лиман" (держреєстрація за № 432/2236 від 24 вересня 1997 року).
6. Положення про зоологічний парк загальнодержавного значення (держреєстрація за № 258/2698 від 23 квітня 1998 року).
7. Положення про еколого-освітню діяльність заповідників і національних природних парків України (держреєстрація за № 630/3070 від 5 жовтня 1998 року).
8. Положення про організацію наукових досліджень у заповідниках та національних природних парках України (держреєстрація за № 852/3292 від 31 грудня 1998 року).
9. Положення про наукову діяльність заповідників та національних природних парків України (держреєстрація за № 548/4769 від 27 вересня 2000 року).
10. Знаки розрізнення, зразків, порядку та норм носіння форменого одягу працівниками служби державної охорони природно-заповідного фонду України (держреєстрація за № 895/5116 від 6 грудня 2000 року).
11. Види та норми забезпечення зброєю і спеціальними засобами працівників служби державної охорони природно-заповідного фонду України, Інструкції про порядок придбання, зберігання, обліку, перевезення, використання та застосування бойової нарізної вогнепальної зброї, гладкоствольної вогнепальної зброї, бойових припасів до зброї, а також спеціальних засобів працівниками служби державної охорони установ природно-заповідного фонду, підпорядкованих Міністерству екології та природних ресурсів України (держреєстрація за № 987/7275 від 19 грудня 2002 року).
12. Про затвердження Структури, змісту і порядку ведення паспорта водно-болотного угіддя міжнародного значення (держреєстрація за № 40/7361 від 20 січня 2003 року).
13. Про затвердження Інструкції про зміст та складання документації державного кадастру територій та об'єктів природно-заповідного фонду України (держреєстрація за №298/10578 від 11 березня 2005 Року).
14. Про затвердження Положень про Проекти організації територій установ природно-заповідного фонду України (держреєстрація за № 829/11109 від 29 липня 2005 року).
Коротка характеристика заповідників і національних природних парків України
БІОСФЕРНІ ЗАПОВІДНИКИ
БІОСФЕРНИЙ ЗАПОВІДНИК “АСКАНІЯ-НОВА"
Історія. У 1874 році в Асканії-Новій закладається зоологічний парк, а в 1885 році - дендрологічний парк. Як заповідна степова місцевість площею 520 десятин відома з 1898 року (намагання створити заповідні степові ділянки були ще в 1883 і 1888 роках), статус якої у 1919 році (деякі джерела наводять 1918 рік) підвищується, а 8 лютого 1921 року Декретом Ради Народних Комісарів УРСР створюється перший державний степовий заповідник. У 1923 році до заповідника приєднують два чорноморські острови (Джарилгач, Тендра), Соленоозерну дачу на Кінбурнській косі та острів Чурюк на Центральному Сиваші. У липні 1927 року у складі заповідника “Асканія-Нова” було створено заповідник “Надморські коси”, який у січні 1933 року був відокремлений у самостійний. У 1983 році постановою Президії Південного відділення ВАСГНІЛ вирішено надати державному заповіднику статус біосферного. В 1985 році ЮНЕСКО видав сертифікат на включення заповідника до світової мережі біосферних резерватів. Указом Президента України від 26 листопада 1993 року створюється біосферний заповідник “Асканія-Нова”. Нині він підпорядкований Українській академії аграрних наук.
Площа. Біосферний заповідник “Асканія-Нова” знаходиться в Чап-линському районі Херсонської області. Сучасна його площа становить 33307,6 га, у тому числі 11054 га з вилученням, що складає заповідну зону, 6609 га - буферну, 15344 га - зону антропогенних ландшафтів. У межах території заповідника налічується декілька власників земельних ділянок і землекористувачів. Площа зоологічного парку та дендрологічного парку відповідно становлять -11140 і 170 га.
Рельєф. За ландшафтним районуванням України територія біосферного заповідника “Асканія-Нова” відноситься до Причорноморсь-ко-Приазовського південностепового краю Південностепової підзони Степової зони. Для природної частини території характерний цілинний степ, подові неглибокі зниження-блюдця і перелоги, які знаходяться на сухій безстічній рівнині без водотоків.
Рослинність. За схемою геоботанічного районування України рослинність біосферного заповідника “Асканія-Нова" репрезентує Чаплин-сько-Якимівсько-Приазовський округ Приазовсько-Чорноморської сте-
пової підпровінції Причорноморської (Понтичної) степової провінції Європейсько-Азіатської степової області. Заповідник забезпечує збереження єдиної в Європі ділянки типчаково-ковилового степу з переважаючою рослинністю, в якій домінантами виступають дернові злаки. Характерною ознакою є значні площі подової рослинності. Фітоценотич-на різноманітність заповідника представлена формаціями степів, солончаків, прибережно-водною і водною рослинністю. її структуру складають справжні, лучні і чагарникові степи, справжні, остепнені і болотисті луки.
ДУНАЙСЬКИЙ БІОСФЕРНИЙ ЗАПОВІДНИК
Історія. У 1967 році в дельті Дунаю створено пам’ятку природи республіканського значення. В 1973 році організовано філіал “Дунайські плавні" у складі Чорноморського державного заповідника. Постановою Ради Міністрів СРСР від 26 грудня 1975 року цей аква-територіальний комплекс включено до переліку водно-болотних угідь, які мають міжнародне значення як місця оселення водоплавних птахів і охороняються відповідно до Рамсарської конвенції. Постановою Ради Міністрів УРСР від 23 квітня 1981 року філіал Чорноморського державного заповідника “Дунайські плавні” реорганізовано у самостійний державний заповідник “Дунайські плавні”. В 1994 році розпочинається підготовка до виконання на цій території проекту Глобального Екологічного фонду. Указом Президента України від 10 серпня 1998 року створено Дунайський біосферний заповідник. У наступному 1999 році (2 лютого) ЮНЕСКО прийнято рішення про включення його до світової мережі біосферних резерватів. У 2004 році відбулося розширення території біосферного заповідника на 1295 га, які надані заповіднику в постійне користування, а також на 3850 га без вилучення у землекористувачів. Дунайський біосферний заповідник підпорядкований Національній академії наук України.
Площа. Дунайський біосферний заповідник знаходиться в Чілійсь-кому районі Одеської області. За функціональним зонуванням площа біосферного заповідника розподілена на заповідну зону (14851 гаплоїда колишнього природного заповідника “Дунайські плавні"), зону регульованого заповідного режиму (7811 га), буферну зону (19687 га) та зону антропогенних ландшафтів (4053,9 га) без врахування доданих площ. На території заповідника налічується п’ять власників земельних ділянок і землекористувачів. Сучасна площа біосферного заповідника становить 51547,9 га, в тому числі з вилученням 23857 га, яка надана йому у постійне землекористування.
Рельєф. За ландшафтним районуванням України територія Дунайського біосферного заповідника входить до Причорноморського
середньостепового краю Середньостепової підзони Степової зони. Заповідник створено для охорони дельтових екосистем, водно-болотних угідь міжнародного та національного значення. Тому тут представлений типовий дельтовий ландшафт алювіальних відкладів піску з мережею озер, рукавів, проток, боліт, плавнів, островів, єриків, кутів тощо. Основне підвищення в рельєфі складає Жебриянська гряда. Дельтові екосистеми вважаються на суші наймолодшими в історичному розвитку ландшафтів.
Рослинність. За схемою геоботанічного районування України рослинність Дунайського біосферного заповідника належить до Ізмаїльсь-ко-Білгород-Дністровського (Дунайсько-Дністровського) округу При-азовсько-Чорноморської степової підпровінції Причорноморської (Пон-тичної) степової провінції Європейсько-Азіатської степової області. Фітоценотична різноманітність заповідника представлена: лісами однієї формації, чагарниками, луками, прибережно-водною і водною рослинністю, солончаками. Основну частину рослинного покриву займає формація очерету, менше рогозів та осок.
КАРПАТСЬКИЙ
БІОСФЕРНИЙ ЗАПОВІДНИК
Історія. Заповідання природи Чорногори і Мармароських Альп розпочалося ще в першій половині XX сторіччя завдяки чеським вченим. У 1907 році на південних схилах гори Поп Іван Мармароський, а в 1912-1914 роках на південно-західних схилах гори Говерли були створені резервати природи. До Великої Вітчизняної війни резерватами було оголошено чорногірські й угольські праліси. У 1955 році офіційно радянською владою був взятий під охорону Чорногірський масив смерекових пралісів, у 1958 році створюється Угольський лісовий заказник, у 1969 році - Широколужанський флористичний заказник для збереження букових пралісів.
Постановою Ради Міністрів УРСР від 12 листопада 1968 року створено Карпатський державний заповідник площею 12672 га на території Івано-Франківської (Говерлянське і Високогірне лісництва) та Рахівського (Чорногірський масив) і Тячівського районів (Угольський масив) Закарпатської області. У 1974 році створюється адміністрація заповідника у місті Рахові Закарпатської області. У 1979 році приєднується Широколужанський масив (Тячівський район) та ботанічний заказник “Долина нарцисів" (Хустський район), а у 1980 році вилучаються масиви на території Івано-Франківської області у зв’язку зі створенням нинішнього Карпатського національного природного парку. В 1990 році до складу заповідника включається Кузійський масив (Рахівський район), у зв’язку з чим його площа досягла 19899 га. У 1992 році ЮНЕСКО видає заповіднику сертифікат про віднесення його до світо-
вої мережі біосферних резерватів, а через рік Указом Президента України від 26 листопада 1993 року створюється Карпатський біосферний заповідник на площі 38930 га, до складу якого відносяться Стужи-цький (Великоберезнянський район) та Мармароський (Рахівський район) масиви. Указом Президента України у 1997 році територію заповідника розширено на 24315 га, у тому числі за рахунок ландшафтних заказників загальнодержавного значення - “Чорна гора” (Виногра-дівський район, без вилучення як ботанічний заказник загальнодержавного значення), “Юліївська гора” (Виноградівський район, без вилучення як ботанічний заказник загальнодержавного значення), Ке-велівський, “Рогнеска", Свидовецький (всі об’єкти знаходяться в Рахів-ському районі). У 1995 році Стужицький масив долучають до складу території регіонального ландшафтного парку “Стужиця”. В 1993 році розпочинається підготовка до виконання на цій території проекту Глобального Екологічного фонду. В 1998 році Рада Європи нагороджує заповідник Європейським дипломом. Карпатський біосферний заповідник від створення 24 роки був підпорядкований Міністерству лісової промисловості, короткий час Міністерству промисловості, а з 1993 року і до нині - Міністерству охорони навколишнього природного середовища України.
Площа. Карпатський біосферний заповідник розміщений у Рахів-ському, Тячівському, Хустському та Виноградівському районах Закарпатської області. На сьогодні його площа становить 57880 га, у тому числі з вилученням 31995 га, що складає заповідну зону. Функціональне зонування території Карпатського біосферного заповідника у сучасних його межах потребує остаточного розроблення.
Рельєф. За ландшафтним районуванням України територія Карпатського біосферного заповідника належить до Карпатсько-Українського гірськолісового краю Карпатської гірської ландшафтної країни. Зона заповідника знаходиться на південному мегасхилі Українських Карпат і представлена всіма видами ландшафтів у їх гірсько-поясному поширенні від низинних до альпійських. Нинішній рельєф утворився в четвертинному періоді, а його зовнішні шари складені в основному карпатським флішем, в основі якого є пісковики. Територія біосферного заповідника охопила найвищі хребти і вершини Українських Карпат.
Рослинність. За схемою геоботанічного районування рослинність його в цілому належить до Європейської широколистянолісової області Центральноєвропейської провінції Східнокарпатської гірської підпровін-ції, а зокрема Чорногірський масив - до Гірськокарпатського та Свидо-вецько-Покутсько-Мармароського округу, Угольсько-Широколужанський та Кузійський масиви - до Карпатського округу, Мармароський та Свидовецький масиви - до Свидовецько-Покутсько-Мармароського геоботанічного округу. Тут охороняються екосистеми в межах вертикальних висот 180-2061 м н.р.м. від передгірних до альпійських, причому ліси 417
займають близько 90 % всієї території. В існуючих межах заповідника охороняються, зокрема у Чорногірському масиві- корінні смерекові ліси, Угольсько-Широколужанському - букові праліси, Мармаросько-му- буково-ялицево-смерекові та смерекові праліси, Кузійському-буково-дубові, ялицево-дубові ліси на верхній межі поширення, Свидо-вецькому - мішані ясенево-букові, буково-яворові, смереково-букові та буково-ялицеві праліси. На Юліївській горі та Чорній горі зростають різновікові листяні ліси за участю дуба скельного, трапляються ділянки лісостепового характеру з фрагментами понтичних елементів флори. У “Долині нарцисів” охороняється природний комплекс з єдиними на рівнині Європи масовими заростями реліктового нарциса вузьколистого. Фітоценотична різноманітність заповідника представлена формаціями лісів, чагарників, лук, боліт та пустищ.
ЧОРНОМОРСЬКИЙ БІОСФЕРНИЙ ЗАПОВІДНИК
Історія. Заповідання цієї природи мало довгу історію. В 1923 році до заповідника "Асканія-Нова” приєднують два чорноморські острови (Джарилгач, Тендра), Соленоозерну дачу на Кінбурнській косі та острів Чурюк на Центральному Сиваші. У липні 1927 року у складі заповідника “Асканія-Нова” було створено заповідник “Надморські коси”, який у січні 1933 році був відокремлений у самостійний заповідник. У липні 1937 року на базі заповідника “Надморські коси” було створено два нових заповідники: Чорноморський та Азово-Сиваський. В 1973 році у складі Чорноморського державного заповідника створено філіал “Дунайські плавні”. Постановою Ради Міністрів СРСР від 26 грудня 1975 року цей аква-територіальний комплекс включено до переліку водно-болотних угідь, які мають міжнародне значення як місця оселення водоплавних птахів і охороняються відповідно до Рамсарської конвенції. В 1977 році виділяється 1600 га для створення охоронної зони, а через рік площа заповідника збільшується на 6093 га знову за рахунок Дунайських плавнів і 1000 га акваторії. Указом Президента України від 26 листопада 1993 року створено біосферний заповідник на основі виданого у 1985 році сесією Координаційної Ради ЮНЕСКО сертифікату про включення до світової мережі біосферних резерватів. Заповідник створений в основному для охорони гніздових і перелітних птахів. У 1998 році Указом Президента України площа біосферного заповідника розширена на 13461 га. Нині Чорноморський біосферний заповідник підпорядкований Національній академії наук України.
Площа. Чорноморський біосферний заповідник знаходиться в Го-лопристанському районі Херсонської області й Очаківському районі Миколаївської області. Сучасна площа його становить 89129 га, у тому числі з вилученням 70509 га, яка надана йому у постійне землекористування і складає заповідну зону, решта території 18620 гектарів відноситься до буферної зони.
Рельєф. За ландшафтним районуванням України територія Чорноморського біосферного заповідника належить до ГІричорноморсько-ГІриазовського південностепового краю Південностепової підзони Степової зони. Тут мають місце різні види ландшафтів приморської частини України - азональні лісостепові та зональні степові, приморські солончакові. На загальному рівнинному фоні рельєфу спостерігаються зниження та слабохвилясті підвищення, а вздовж моря - літоральний вал. Рельєф піщаних арен складений кучугурами й западинами.
Рослинність. За схемою геоботанічного районування України рослинність Чорноморського біосферного заповідника репрезентує Цюру-пинсько-Скадовський округ ГІриазовсько-Чорноморської степової під-провінції Причорноморської степової провінції Європейсько-Азіатської степової області. Тут представлена рослинність типчаково-полинових причорноморських пустельних степів, солончаків, рідше лісів, колків, чагарників, лук. Степи поширені не лише на пісках, але й на зональних каштанових ґрунтах. Досить поширеною є літоральна плавнева, прибережно-водна і водна рослинність.
ПРИРОДНІ ЗАПОВІДНИКИ
ПРИРОДНИЙ ЗАПОВІДНИК “ГОРГАНИ”
Історія. Природний заповідник “Горгани” створений згідно з Указом Президента України 12 вересня 1996 року з включенням до його складу ландшафтних заказників загальнодержавного значення “Джур-джійський" та “Садки”. Він підпорядкований Міністерству охорони навколишнього природного середовища України.
Площа. Природний заповідник “Горгани" знаходиться в Надвір-нянському районі Івано-Франківської області на площі 5344,2 га і є єдиним землекористувачем на цій території. Площа охоронної зони заповідника складає 3852,8 га.
Рельєф. За ландшафтним районуванням України територія природного заповідника Торгани” відноситься до Карпатсько-Українського гірськолісового краю Карпатської гірської ландшафтної країни або так званих Довбушанських Горган з кам’янистими розсипами, утвореними ямненським пісковиком. Тут виділяють прохолодну, помірно-холодну та холодну зони. Це один із найнедоступніших заповідників України.
Рослинність. За геоботанічним районуванням України рослинність природного заповідника “Горгани” належить до Горганського (Вишківсько-Гринявського) геоботанічного району Гірськокарпатського округу Східнокарпатської гірської підпровінції Центральноєвропейської провінції Європейської широколистянолісової області. У заповіднику
відмічено дві формації, до яких входять 10 субформацій лісів, серед яких переважають буково-ялицево-смерекові, ялицево-смерекові та смерекові, особливо кедрово-смерекові праліси. Близько половини території займають вікові ліси. Вище верхньої межі лісу формується пояс криволісся, в основному, із сосни гірської.
ДНІПРОВСЬКО-ОРІЛЬСЬКИЙ ПРИРОДНИЙ ЗАПОВІДНИК
Історія. Дніпровсько-Орільський природний заповідник створений згідно з постановою Ради Міністрів УРСР 15 вересня 1990 року з включенням до його складу заказників загальнодержавного значення: загаль-нозоологічного - “Таромський Уступ” та орнітологічного - “Обухівські плавні”. Він підпорядкований Державному комітету лісового господарства України.
Площа. Дніпровсько-Орільський природний заповідник розміщений на площі 3766,2 га (Дніпропетровський і Царичанський райони Дніпропетровської області) і виступає на цій території єдиним землекористувачем. Площа охоронної зони заповідника становить 3153 га. На акваторії Дніпра встановлена охоронна зона шириною 50 м.
Рельєф. За ландшафтним районуванням України територія Дніп-ровсько-Орільського природного заповідника відноситься до Лівобе-режно-Дніпровсько-Приазовського північностепового краю Північно-степової підзони Степової зони. Це заплавно-терасові ландшафти Придніпровської низовини, які представлені долиною Дніпра та його притоки Орілі з характерними гривами, рівнинами та піщаним степом. Більша частина території заповідника займає тераси Дніпра (переважно другу борову). Прибережні частини річок зайняті плавневими екосистемами.
Рослинність. За схемою геоботанічного районування України рослинність Дніпровсько-Орільського природного заповідника належить до Павлоградського (Дніпровсько-Донецького) округу Приазовсько-Чорноморської степової підпровінції Причорноморської (Понтичної) степової провінції Європейсько-Азіатської степової області. Для заповідника характерні осокорові, вербові заплавні та соснові ліси, лучна, водна та прибережно-водна рослинність. Фітоценотична різноманітність заповідника представлена формаціями лісів, лук, боліт, прибережно-водною і водною рослинністю. Тут створився своєрідний лісо-болотно-плавневий комплекс рослинності.
ПРИРОДНИЙ ЗАПОВІДНИК “ЄЛАНЕЦЬКИЙ СТЕП”
Історія. Природний заповідник “Єланецький степ" створений 17 липня 1996 року згідно з Указом Президента України на базі заре-420
зервованих земель (2000 га) та ландшафтного заказника місцевого значення "Єланецький” (976 га). Він підпорядкований Міністерству охорони навколишнього природного середовища України.
Площа. Природний заповідник "Єланецький степ" знаходиться в Єланецькому та Новоодеському районах Миколаївської області, займає площу 1675,7 га і є єдиним землекористувачем на цій території.
Рельєф. За ландшафтним районуванням України територія природного заповідника “Єланецький степ” представляє яружно-балковий комплекс і входить до Дністровсько-Дніпровського степового краю Пів-нічностепової підзони Степової зони, до відрогів Придніпровської височини Південнобузько-Дніпровського межиріччя. Характерною особливістю ландшафту є широкі днища балок та вихід на поверхню вапняків. Тут багато перелогових земель, де у вольєрах у напіввільному стані утримуються тварини декількох акліматизованих видів фауни.
Рослинність. За схемою геоботанічного районування України рослинність природного заповідника “Єланецький степ” належить до Бузько-Дніпровського округу Приазовсько-Чорноморської підпровінції Причорноморської (Понтичної) степової провінції Європейсько-Азіатської степової області. Це найбільша в Північно-Західному Причорномор'ї степова ділянка на лесах, а із степових заповідників є єдиним на Правобережній Україні. Тут переважають цілинні типчакові, типчаково-ковилові і чагарникові степи, петрофітно-степові угруповання. Фітоценотична різноманітність представлена лісо-чагарниковими, лучно-болотними комплексами, формаціями чагарників, ділянками лук, степами різних варіантів.
КАЗАНТИПСЬКИЙ ПРИРОДНИЙ ЗАПОВІДНИК
Історія. Казантипський природний заповідник створений 12 травня 1998 року згідно з Указом Президента України. Він підпорядкований Міністерству охорони навколишнього природного середовища України.
Площа. Казантипський природний заповідник знаходиться в Ленінському районі АР Крим, займає площу 450,1 га і є єдиним землекористувачем на цій території.
Рельєф. За ландшафтним районуванням України територія Казан-типського природного заповідника входить до Кримського степового краю Південно-степової підзони Степової зони. Ландшафти мису Казан-тип представляють кільцеподібний риф, тобто острів, який виник з морського дна в сарматський і меотичний часи, складений в основному моховатковими вапняками. Рельєф дуже розчленований і своєрідний, де чергуються між собою цирки, карстові воронки, скелі, тріщини на поверхні, обриви над бухтами тощо.
Рослинність. За геоботанічним районуванням України рослинність Казантипського природного заповідника відноситься до Керченсь
кого округу Приазовсько-Чорноморської підпровінції Причорноморської (Понтичної) степової провінції Європейсько-Азіатської степової області. В заповіднику охороняються ділянки цілинних ковилових петрофітних і лучних степів, чагарникові гідрофільні угруповання, галофітні фітоценози прибережної смуги та зарості морських водоростей. Фітоценотична різноманітність представленна здебільшого асоціаціями степових формацій.
КАНІВСЬКИЙ
ПРИРОДНИЙ ЗАПОВІДНИК
Історія. Важливою передумовою створення природоохоронної території була геологічна й археологічна спадщина. Згідно з Постановою Наркомзему УРСР від ЗО липня 1923 року створений Лісостеповий заповідник ім. Т.Г. Шевченка. З 1951 по 1968 рік слугував учбово-дослідним лісовим господарством Київського університету. Постановою Ради Міністрів УРСР від 12 листопада 1968 року цій території підтверджено статус заповідника. У 1986 році Постановою Уряду його площа збільшилася на 1014,3 га. Канівський природний заповідник підпорядкований Київському національному університету імені Тараса Шевченка.
Площа. Канівський природний заповідник знаходиться на околиці міста Канева Черкаської області. Сучасна його площа становить 2049,3 га. Площа охоронної зони займає 1354 га.
Рельєф. За ландшафтним районуванням України територія Канівського природного заповідника знаходиться на межі Дністровсько-Дніпровського та Лівобережно-Дніпровського лісостепових країв Лісостепової зони, тобто належить до Канівських геологічних дислокацій. Ландшафти характеризуються високою розчленованістю рельєфу нагірної частини, ерозією ґрунтового покриву, наявністю відрогів Хмілян-ського яру, двох заплавних островів на Дніпрі (Круглик, Шелестів) та Зміїних островів на Канівському водосховищі.
Рослинність. За схемою геоботанічного районування України рослинність Канівського природного заповідника належить до Уманьсько-Канівського (Правобережного центрального) округу Подільсько-Серед-ньопридніпровської підпровінції Східноєвропейської провінції Європейсько-Сибірської лісостепової області. У заповіднику зростають грабові, дубово-грабові, дубові, вербово-тополеві ліси, чагарникова, псамофіт-на та лучна рослинність. Фітоценотична різноманітність представлена формаціями лісів, чагарників, степів, лук, прибережно-водної рослинності.
КАРАДАЗЬКИЙ ПРИРОДНИЙ ЗАПОВІДНИК
Історія. Його створення почалося в 20-х роках XX сторіччя, оскільки ця унікальна природа полонила розум багатьох природознавців.
Спершу була створена тут пам'ятка природи місцевого, а з 1963 року республіканського значення. Однак офіційно Карадазький державний заповідник створений 9 серпня 1979 року згідно з Постановою Ради Міністрів УРСР, а статус природного заповідника має з 1997 року. Він підпорядкований Національній академії наук України.
Площа. Карадазький природний заповідник знаходиться в Феодо-айському районі АР Крим. Загальна площа заповідника складає 2874,2 га. Як виключення для природних заповідників, цей заповідник має таке зонування: заповідна зона займає 2336,2 га, а зона аболютної заповідності - 440,2 га, площа господарської зони складає 78,6 га, охоронної -960,9 га.
Рельєф. За ландшафтним районуванням України територія Карадазького природного заповідника відноситься до Кримського гірсько-лісового краю Кримської гірської ландшафтної країни. Це гірське пасмо вулканічного походження. Ландшафти оригінальні, екзотичні та надзвичайно мальовничі, утворені гірськими скелями, вершинами, бухтами в поєднанні зі степами на пологих схилах. У заповіднику охороняється єдиний в Європі масив юрського періоду з типовими рисами вулканічної діяльності, мінералогічною спадщиною кришталю, аметисту, сердоліку, агату, яшми, опалу.
Рослинність. За геоботанічним районуванням України рослинність Карадазького природного заповідника належить до Гірськокримського округу ґірськокримської підпровінції Євксинської провінції Середземноморської лісової області. Тут переважають східнограбово-пухнасто-дубові, пухнастодубові, фісташкові, скельнодубові, скельнодубово-схід-нограбові, скельнодубово-ясеневі ліси, різнотравно-ковилово-злакові степи. Фітоценотична різноманітність представлена формаціями лісів, степів, томілярів, Саваноїдів, а також вищою водною рослинністю.
КРИМСЬКИЙ
ПРИРОДНИЙ ЗАПОВІДНИК
Історія. Заповідання гірсько-лісової природи починається з 1913 року, коли був створений “Заказник императорских охот" на площі 3705 га. У 1917 році ця територія оголошується “національним заповідником" (близький до статуса заказника), а в 1923 році Раднарком Російської Федерації прийняв декрет про створення Кримського державного заповідника (Бахчисарайський район, землі міст Ялта й Алушта) на площі 16350 га. В 1925 році його площа розширюється до 23000 га. З 1929 по 1935 роки заповідник перебував у різному відомчому підпорядкуванні, що негативно вплинуло на його розвиток. З 1944 року, після війни, робота в заповіднику була відновлена, і його площа зросла до 30200 га. В 1949 році до нього приєднано філіал “Лебедині острови” (Роздольненський і Красноперекопський райони) для збереження місць
оселення водоплавних і водно-болотних птахів, а через чотири роки межі заповідника було знову змінено. В 1957 році його реорганізували в державне заповідно-мисливське господарство. В 1978 році за рахунок акваторії Каркінітської затоки Чорного моря, що прилягала до “Лебединих островів", площу заповідно-мисливського господарства розширено на 9650 га. Лише 29 червня 1991 року Постановою Кабінету Міністрів УРСР цю територію відновлено спочатку в статусі державного, а потім природного заповідника. З початку 90-х років XX століття ведеться робота щодо надання йому статусу біосферного заповідника.
Заповідник майже за весь час його існування був підпорядкований Державному комітету лісового господарства України, а потім і донині -Державному Управлінню справами Секретаріату Президента України.
Площа. Кримський природний заповідник знаходиться в Алуштин-ському районі АР Крим. У межах його сучасної площі в 44175,5 га, як виняток для природних заповідників, проведено функціональне зонування: на заповідну зону припадає 31054 га, на зону обмеженого господарського користування - 6503 га, рекреаційного лісокористування -2406 га. Площа всієї охоронної зони складає 16780 га.
Рельєф. За ландшафтним районуванням України територія Кримського природного заповідника відноситься, зокрема гірсько-лісова частина - до Кримського гірсько-лісового краю Кримської гірської ландшафтної країни, а “Лебедині острови” - до Кримського степового краю Південно-степової підзони Степової зони. Гірсько-лісова частина займає Центральну котловину і найвищі положення Головної гряди Кримських гір. На даній території знаходиться найвища вершина Криму- Роман-Кош (1545 м н.р.м.). Це гори юрського періоду, які складені глинистими сланцями, пісковиками, вапняками та конгломератами. Рельєф розчленований густою гідрологічною мережею. Платоподібні верхні частини вкриті яйлами. Ландшафт шістьох Лебединих островів представлений мілководдями Каркінітської затоки Чорного моря.
Рослинність. За схемою геоботанічного районування України рослинність Кримського природного заповідника відноситься, зокрема гір-ськолісової частини, до Кримського округу Приазовсько-Чорноморської степової підпровінції Причорноморської (Понтичної) степової провінції Європейсько-Азіатської степової області, а “Лебединих островів” - до Присиваського округу Приазовсько-Чорноморської степової підпровінції Причорноморської (Понтичної) степової провінції Європейсько-Азіатської степової області. В заповіднику охороняються найцінніші в Криму дубові, букові та кримськососнові ліси, а також унікальні реліктові угруповання тиса ягідного, яловцю високого. Фітоценотична різноманітність заповідника представлена на висотних поясах формаціями лісів, чагарників, томілярів, степів і лук на високогірних яйлах.
ЛУГАНСЬКИЙ ПРИРОДНИЙ ЗАПОВІДНИК
Історія. У 1931 році Стрільцівський степ оголошений заказником місцевого значення, а в 1948 році - державним заповідником. У 1961 році Стрільцівський степ переданий до складу Українського степового державного заповідника. Луганський природний заповідник створений згідно з Постановою Ради Міністрів УРСР від 12 листопада 1968 року у складі двох відділень- “Стрільцівський степ” (виведений зі складу Українського степового державного заповідника) та “Станично-Луганське”. В 1972 році виділена і встановлена охоронна зона навколо заповідника. У 1975 році було створено третє відділення - “Провальський степ”. У 2004 році територію заповідника розширено на 501,7 га. Заповідник підпорядкований Національній академії наук України (заповідник “Стрільцівський степ” з 1951 року).
Площа. Луганський природний заповідник знаходиться в Станично-Луганському районі (відділення “Станично-Луганське”, 494 га), Мі-ловському районі (відділення “Стрільцівський степ”, 494 га), Свердлов-ському районі (відділення - “Провальський степ”, 587,5 га). Загальна площа заповідника становить 2077,2 га. Площа охоронної зони всього заповідника складає 2117 га.
Рельєф. За ландшафтним районуванням України територія Луганського природного заповідника, а саме його відділення “Стрільцівський степ” та “Станично-Луганське" відносяться до Задонецько-Донського північно-степового краю, а "Провальський степ” - до Донського північно-степового краю Північно-степової підзони Степової зони. Для Стрільцівського степу характерний вододільно-хвилястий, яружно-балковий, заплавний і терасовий рельєф. Станично-Луганське відділення є лісовим і розташоване в заплаві та боровій терасі Сіверського Донця. Рельєф ГІровальського степу грядово-улоговинний, сильно розчленований балками.
Рослинність. За схемою геоботанічного районування України рослинність відділень “Стрільцівський степ” та “Станично-Луганське" Луганського природного заповідника відноситься до Старобільського округу, а “Провальський степ” - до Донецького округу Приазовсько-Чорноморської степової підпровінції Причорноморської степової провінції Європейсько-Азіатської степової області. У заповіднику зростають цілинні різнотравно-ковилові, типчаково-ковилові степи, заплавні та байрачні ліси. Фітоценотична різноманітність представлена формаціями лісів, чагарників, степів, лук, боліт, а також прибережно-водною рослинністю.
ПРИРОДНИЙ ЗАПОВІДНИК “МЕДОБОРИ”
Історія. Заповідання Товтр розпочалося ще з 1910 року, коли були створені перші степові резервати на горах Гостра та Любовня. На 425
місці декількох заказників місцевого значення, створених у 60-ті роки XX століття, в 1982 році був організований Медоборський геологічний заказник республіканського значення на площі 8071 га. Природний заповідник “Медобори" створений згідно з Постановою Ради Міністрів УРСР від 8 лютого 1990 року. У 2000 році його площа збільшується на 61,7 га. Заповідник підпорядкований Державному комітету лісового господарства України.
Площа. Природний заповідник “Медобори” знаходиться в Тернопільській області, розміщується на площі 10516,7 га і є єдиним землекористувачем на цій території. Він складається з двох частин, а саме: “Медобори” (Гусятинський і Підволочиський райони) і "Кременецькі гори” (Кременецький район, 1000 га).
Рельєф. За ландшафтним районуванням України територія природного заповідника “Медобори” відноситься до Західно-Українського лісостепового краю Лісостепової зони. Це ландшафти з горбистим рельєфом Подільської височини, підстелені в основному вапняками. Найвищою в рельєфі Медоборів і точкою заповідника є гора Бохіт (414 м н.р.м.). Філіал природного заповідника “Кременецькі гори” є східною частиною Гологоро-Кременецького кряжа, відносна висота якого коливається у межах від 100 до 200 м. В основі кряжа залягає потужна товща білої крейди, перекритої шаром сарматських пісків.
Рослинність. За схемою геоботанічного районування України рослинність природного заповідника “Медобори" відноситься, зокрема, філіалу “Медобори" - до Теофіпольсько-Ярмолинського (Північнопо-дільського) округу Подільсько-Середньопридніпровської підпровінції Східноєвропейської провінції Європейсько-Сибірської лісостепової області, а філіалу “Кременецькі гори”- до Кременецько-Хотинського округу Західноукраїнської підпровінції Східноєвропейської провінції Європейської широколистянолісової області. В заповіднику переважають грабово-дубові, ясенево-дубово-грабові, грабово-букові, дубово-букові, букові, дубові та грабові ліси, подекуди ковилові степові, лучні та лучно-степові ділянки. Фітоценотична різноманітність представлена в основному формаціями лісів та степів. Крім того, тут зареєстровано лучні, чагарникові, болотні та водні і прибережно-водні фітоценози.
ПРИРОДНИЙ ЗАПОВІДНИК
“МИС МАРТЬЯН”
Історія. Природний заповідник “Мис Мартьян” створений згідно з Постановою Ради Міністрів УРСР від 20 лютого 1973 року. Він підпорядкований Українській академії аграрних наук
Площа. Природний заповідник “Мис Мартьян" знаходиться в околицях смт Нікіта (м. Ялта) АР Крим, займає площу 240 га, з них 120 акваторії Чорного моря. Землекористувачем природного заповідника є Нікітський ботанічний сад - Національний науковий центр УААН.
Рельєф. За ландшафтним районуванням України територія природного заповідника “Мис Мартьян” відноситься до Кримського гірсько-лісового краю Кримської гірської ландшафтної країни, займає основну місцевість мису Мартьян, для якого характерні нижні уступи Нікітського хребта до 250 м н.р.м. Рельєф складає пологий шлейф, часто розсічений яругами і балками, високими обривами над морем. Ґрунти заповідника коричневі.
Рослинність. За геоботанічним районуванням України рослинність природного заповідника “Мис Мартьян” належить до Гірськокримського округу Кримсько-Новоросійської провінції Середземноморської лісової області. Тут зростають високояловцеві, високояловцево-пухнастодубові, суничниково-високояловцеві, фісташково-високояловцеві, пухнастоду-бові, пухнастодубово-східнограбові, кримськососново-пухнастодубові ліси. Фітоценотична різноманітність представлена лише асоціаціями декількох формацій лісів.
ОПУКСЬКИЙ ПРИРОДНИЙ ЗАПОВІДНИК
Історія. Опукський природний заповідник створений 12 травня 1998 року згідно з Указом Президента України. Він підпорядкований Міністерству охорони навколишнього природного середовища України.
Площа. Опукський природний заповідник знаходиться в Ленінському районі АР Крим, займає площу разом з акваторією Чорного моря 1592,3 га і є єдиним землекористувачем на цій території.
Рельєф. За ландшафтним районуванням України територія Опук-ського природного заповідника входить до Кримського степового краю Південно-степової підзони Степової зони. Тут. переважають степові та солончакові ландшафти. Для рельєфу території заповідника характерні зсувні приморські вапнякові горби, мис та озеро.
Рослинність. За геоботанічним районуванням України рослинність Опукського природного заповідника відноситься до Керченського округу Приазовсько-Чорноморської підпровінції Причорноморської (Понтичної) степової провінції Європейсько-Азіатської степової області. В заповіднику охороняються ділянки типчаково-ковилових степів, унікальні чагарникові та галофітні угруповання, скельні види рослин і тварин. Фітоценотична різноманітність представленна здебільшого асоціаціями степових формацій. Тут також мають місце літоральні і петрофітні фітоценози, томіляри і саваноїди.
ПОЛІСЬКИЙ
ПРИРОДНИЙ ЗАПОВІДНИК
Історія. Поліський природний заповідник створений згідно з Постановою Ради Міністрів УРСР від 12 листопада 1968 року. Він підпорядкований Державному комітету лісового господарства України.
Площа. Поліський природний заповідник знаходиться в Овруцькому та Олевському районах Житомирської області, займає площу 20104 га і є єдиним землекористувачем на цій території. За пропозиціями науковців у заповіднику було виділено спочатку 10, а згодом ще дві ділянки з режимом абсолютної заповідності. В 1991 році пропонувалося ці ділянки об’єднати в одну, залишивши той же режим збереження. Решта території знаходиться в режимі регульованої заповідності. Площа заповідної зони складає 19530 га, господарська ділянка займає 574 га, а загальна площа охоронної зони становить 14146 га.
Рельєф. За фізико-географічним районуванням України територія Поліського природного заповідника входить до Олевського фізико-географічного району Західно-Житомирської безморенної підобласті Житомирського Полісся зони мішаних лісів. Вона займає межиріччя Уборті-Болотниці, має зандровий і заплавний типи ландшафтів. Для рельєфу характерні піщані гряди і заболочені, переважно з торфом, долини (в народі називають погонями) льодовикового походження, зустрічаються еолові дюни до 150 м н.р.м. і дуже рідко виходи кристалічних порід. Гряди і долини витягуються з півночі на південь. Тут сформувалися в основному середньопідзолисті піщані ґрунти.
Рослинність. За геоботанічним районуванням України рослинність Поліського природного заповідника належить до Полісько-Придніпровського округу Поліської підпровінції Східноєвропейської провінції Європейської широколистянолісової області. В заповіднику охороняються в основному соснові ліси всієї еколого-фітоценотичної амплітуди їх зростання, лісові пухнастоберезові болота, а також оліго-трофні болота, іноді трапляються клейковільхові ліси (ольси). Ще збереглися фрагменти похідних лісів. Таким чином, фітоценотична різноманітність заповідника представлена формаціями лісів та боліт, рідше лук і водної рослинності. На болотах переважають мезотрофні осоково-сфагнові, хоча значне поширення мають і оліготрофні пухівково-чагарничкові фітоценози.
РІВНЕНСЬКИЙ ПРИРОДНИЙ ЗАПОВІДНИК
Історія. Рівненський природний заповідник створений З квітня 1999 року згідно з Указом Президента України на базі колишніх заказників загальнодержавного значення - ландшафтного “Білозерський”, загальнозоологічного “Перебродівський”, гідрологічного “Сомино” та ботанічного “Сира Погоня”. Він підпорядкований Державному комітету лісового господарства України.
Площа. Рівненський природний заповідник займає площу 47046,8 га і є єдиним землекористувачем на цій території. Основу територіальної структури природного заповідника складають чотири окремих відділення: “Білозерське” (Володимирецький район), “Перебродівське” (Ду-
бровицький і Рокитнянський райони), “Сомино” (Сарненський район) та “Сира Погоня” (Рокитнянський район). Всі вони знаходяться в Рівненській області. У 2007 році підготовлено наукове обґрунтування на розширення території заповідника.
Рельєф- За фізико-географічним районуванням України територія Рівненського природного заповідника входить до Верхньоприп’ятсько-го та Нижньогоринського фізико-географічних районів області Волинського Полісся зони мішаних лісів. У ньому представлені типові ландшафти Західного або Волинського Полісся, для яких характерними є вирівняний низовинний рельєф з водно-льодовиковими та алювіальними відкладами, переважання піщаних ґрунтів, торфових боліт, висока лісистість тощо. Наявність рідкісних моренних відкладів та озер карстового і заплавного генезису, евтрофні болота є особливими рисами рельєфу Білозерського відділення. Найвища заболоченість усіх типів Українського Полісся характерна для трьох інших відділень. Зокрема, на Перебродах переважає периферійний розвиток оліготрофних боліт, а на Сирій Погоні відмічені найпівденніші в Європі форпости горбисто-мочажинних болотних комплексів, які поширилися на Україну з півночі.
Рослинність. За геоботанічним районуванням України рослинність Рівненського природного заповідника відноситься до Зарічнянсько-Висоцько-Сарненського геоботанічного району Ковельсько-Сарнен-ського (Західнополіського) геоботанічного округу Поліської підпровінції Східноєвропейської провінції Європейської широколистянолісової області. На цій території переважає лісова і болотна рослинність. Серед лісів найбільше поширення мають соснові ліси типового мезофітного еколого-фітоценотичного складу - зеленомохові та чорницеві. Тут рідко зустрічаються локалітети природних ялинових лісів. У заповіднику охороняються в основному мезотрофні осоково-сфагнові, оліготрофні вищого ступеня розвитку рідколісні і безлісні пухівково-чагарничково-сфагнові болота, лісові болота, заболочені березові і вільхові ліси, прибережно-водна і водна рослинність.
ПРИРОДНИЙ ЗАПОВІДНИК “РОЗТОЧЧЯ"
Історія. У 1974 році був організований лісовий заказник місцевого значення “Страдчанський ліс”, а в 1978 році - заповідне урочище “Королева гора”. Природний заповідник “Розточчя” створений згідно з Постановою Ради Міністрів УРСР від 5 жовтня 1984 року, включаючи вищезазначені природно-заповідні території. Він підпорядкований Міністерству освіти і науки України.
Площа. Природний заповідник “Розточчя” знаходиться в Яворів-ському районі Львівської області, займає площу 2084,5 га і є єдиним землекористувачем на цій території.
Рельєф. За ландшафтним районуванням України територія природного заповідника “Розточчя" належить до Західно-Українського лісостепового краю Лісостепової зони. Це типові ландшафти української частини Головного Європейського вододілу, де розтікаються води в Чорне і Балтійське моря. Для рельєфу території природного заповідника характерні три заокруглені горбисті пасма й окремі вершини гір (найвища Гострий Горб, 395 м н.р.м.), мозаїчність ґрунтового покриву, розвинута гідрографічна мережа з основною водоймою природного походження - Янівським ставом.
Рослинність. За геоботанічним районуванням України рослинність природного заповідника “Розточчя" відноситься до Розтоцького округу Балтійської підпровінції Центральноєвропейської провінції Європейської широколистянолісової області. У заповіднику зростають складні за ценотичною структурою та біогеографічним походженням і мішані між собою соснові, букові, яворові та дубові ліси, створюючи різноманітні і рідкісні субори. Мало де, але тут можна побачити природний ліс, утворений сосною, дубом, буком, ялицею, ялиною, липою, кленами, в’язом, явором, грабом, ясеном і березою. Фітоценотична різноманітність представлена формаціями не лише лісів, але й чагарників, лук, низинних боліт, прибережно-водної і водної рослинності.
УКРАЇНСЬКИЙ
СТЕПОВИЙ ПРИРОДНИЙ ЗАПОВІДНИК
Історія. У 1926 році утворено заповідник “Хомутовський степ”, в 1927 році - заповідник “Кам’яні Могили”, в 1928 році - заповідник “Михайлівська цілина”. Всі три заповідники мали початковий статус об’єктів місцевого значення. У 1936 році заповідник “Кам’яні Могили” був об’єктом обласного значення. У 1947 році ці заповідники набули республіканського статусу. В 1964 році територія відділення “Кам’яні Могили” була розширена на 100 га.
Український степовий природний заповідник створений згідно з Постановою Ради Міністрів УРСР від 22 липня 1961 року в результаті об’єднання самостійних заповідників “Хомутовський степ", “Кам’яні Могили”, “Михайлівська цілина”, “Стрільцівський степ”, які увійшли до його складу як окремі відділення. Відділення Українського степового природного заповідника “Стрільцівський степ” у 1968 році було передано до складу Луганського природного заповідника. В 1988 році Постановою Ради Міністрів УРСР створено ще одне відділення “Крейдова флора” у складі Українського степового природного заповідника, загальна площа якого нині становить 2768,4 га, а його охоронної зони - 3690,8 га. Він мав різне підпорядкування, з 1951 року і донині безпосередньо підпорядкований Національній академії наук України.
Площа. Український степовий природний заповідник розміщений у Донецькій, Сумській та Запорізькій областях і є єдиним землекористувачем на виділених у цих областях землях. Територія заповідника складається з чотирьох відділень: “Хомутовський степ” - 1028 га (с. Хомутове Новоазовського району Донецької області), “Кам'яні Могили” - 404 га (с. Назарівка Володарського району Донецької області та с. Розівка Куйбишевського району Запорізької області), “Михайлівська цілина” - 202,4 га (с. Жовтневе Лебединського району Сумської області), “Крейдова флора” - 1134 га (с. Крива Лука Краснолимансько-го району Донецької області).
Рельєф. За ландшафтним районуванням України територія Українського степового природного заповідника відноситься до Донецького північно-степового краю Північно-степової підзони Степової зони, крім відділення “Михайлівська цілина”, яке входить до Середньоросійського лісостепового краю Лісостепової зони. Відділення заповідника “Хомутовський степ” знаходиться в межах Приазовської берегової рівнини, для ландшафтів якої характерне слабохвилясте із зниженням у рельєфі з півночі на південь плато, яке розділяється долинами рік Кальміу-са та Грузького Єланчика, а також численними балками. Відділення заповідника “Кам’яні Могили” знаходиться на південно-східній окраїні Приазовської височини в межах двох гряд, ландшафти яких характеризуються столоподібним плоскогір’ям, оголеннями кристалічних порід, тріщинами поверхні, сильним вивітрюванням тощо. Відділення заповідника “Михайлівська цілина” займає північно-східну частину Дніпровсько-Донецької впадини. Її рельєф утворений водно-льодовиковою лесовою рівниною з невисокими пагорбами, прогнутими блюдцями та неглибокими балками.
Рослинність. За схемою геоботанічного районування України відділення “Кам’яні Могили" та “Хомутовський степ” Українського степового природного заповідника належать до Жданівського округу, “Крейдова флора” - до Старобільського і Донецького округів, які входять до Приазовсько-Чорноморської степової підпровінції Причорноморської (Понтичної) степової провінції Європейсько-Азіатської степової області, а відділення “Михайлівська цілина”- до Роменсько-Полтавського округу Лівобережнопридніпровської підпровінції Східноєвропейської провінції Європейсько-Сибірської лісостепової області. В заповіднику охороняються цілинні різнотравно-ковилові, типчаково-ковилові, лучні степи, унікальні ділянки кретофільної рослинності і флори. Фітоценотична різноманітність представлена в основному формаціями степів, менше чагарників, лук, боліт, рідше лісів, прибережно-водної рослинності, томілярів і пустищ.
ЧЕРЕМСЬКИЙ ПРИРОДНИЙ ЗАПОВІДНИК
Історія. Черемиський природний заповідник створений 19 грудня 2001 року згідно з Указом Президента України на базі зарезервованих, а згодом природно-заповідних територій невисокого природоохоронного рангу- ботанічного заказника загальнодержавного значення “Че-ремський”, орнітологічного заказника місцевого значення “Урочище “Сузанка”, загальнозоологічного заказника місцевого значення “Кара-синський”, ботанічного заказника місцевого значення “Карасинський ялинник”. Природний заповідник підпорядкований Державному комітету лісового господарства України.
Площа. Черемський природний заповідник знаходиться в Мане-вицькому районі Волинської області, займає площу 2975,7 га і є єдиним землекористувачем на цій території.
Рельєф. За фізико-географічним районуванням України територія Черемського природного заповідника входить до Новочервищанського фізико-географічного району підобласті Верхньоприп’ятського Полісся області Волинського Полісся зони мішаних лісів південного заходу Східно-Європейської рівнини. Це типові лісо-болотні ландшафти регіону, які займають межиріччя Стоходу і Веселухи. Центральну частину території заповідника представляє відкрите мезотрофне болото, в межах якого є два озера - Черемське і Редичі. Рельєф мало порушений антропогенною діяльністю.
Рослинність. За геоботанічним районуванням України рослинність Черемського природного заповідника відноситься до Зарічнянсь-ко-Висоцько-Сарненського геоботанічного району Ковельсько-Сарнен-ського (Західнополіського) геоботанічного округу Поліської підпровінції Східноєвропейської провінції Європейської широколистянолісової області. В рослинності заповідника переважають лісові та осоково-сфагнові болотні, рідше лучні фітоценози. Серед лісової рослинності найбільші площі займають соснові ліси всього спектру екологічних типів, а також березові, вільхові та мішані ліси. Рідше трапляються ялинові ліси. На лісову рослинність у цілому припадає близько 63 % території. Серед боліт переважають мезотрофні й еумезотрофні типи екосистем.
ЯЛТИНСЬКИЙ
ГІРСЬКО-ЛІСОВИЙ ПРИРОДНИЙ ЗАПОВІДНИК
Історія. У 1939 році для збереження гірських лісів був організований Кримський курортний парк. Ялтинський гірсько-лісовий природний заповідник створений згідно з Постановою Ради Міністрів УРСР від 20 лютого 1973 року. Він підпорядкований Державному комітету лісового господарства України.
Площа. Ялтинський гірсько-лісовий природний заповідник оточує із заходу на схід Велику Ялту протяжністю 40 км, що в АР Крим. Він
займає 14523 га і є єдиним землекористувачем на цій площі. Територія заповідника, як виняток для природних заповідників, включає три функціональні зони, з яких заповідна зона складає 4588 га, експозиційна -2135 га, а екосистемно-відновлювальна - 7800 га.
Рельєф. За ландшафтним районуванням України територія Ялтинського гірсько-лісового природного заповідника відноситься до Кримського гірсько-лісового краю Кримської гірської ландшафтної країни і займає південний макросхил з висотною поясністю Головної гряди Кримських гір у межах висот 380-1200 м н.р.м. На території заповідника знаходиться гора Ай-Петрі (1320 м н.р.м.). У цілому тут гори складені в основному сланцями, вапняками та лесами. Верхні схили гір обривисті, нижні - пологі з глибокими долинами. На яйлах відмічаються карсти і котловини. Частково територія заповідника межує з Чорним морем.
Рослинність. За геоботанічним районуванням України рослинність Ялтинського гірсько-лісового природного заповідника належить до Гірськокримського округу Кримсько-Новоросійської провінції Середземноморської лісової області. В заповіднику виділяються чотири висотні пояси рослинності. Тут переважають пухнастодубові, кримсько-соснові та кохасоснові ліси, рідше зростають високояловцеві, скельно-дубові, східнограбові, букові, грабово-букові та сосновськососнові ліси. Фітоценотична різноманітність представлена формаціями не лише лісів, але й степів, лук, томілярів і саваноїдів. На яйлах сформувалися в основному лучні степи, а в зниженнях рельєфу - луки.
НАЦІОНАЛЬНІ ПРИРОДНІ ПАРКИ
АЗОВО-СИВАСЬКИЙ
НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРИРОДНИЙ ПАРК
Історія. У 1923 році до заповідника “Асканія-Нова” приєднують два чорноморські острови (Джарилгач, Тендра), Соленоозерну дачу на Кінбурнській косі та острів Чурюк на Центральному Сиваші. У липні 1927 року Постановою Раднаркому УРСР у складі заповідника “Асканія-Нова” було створено заповідник “Надморські коси”, до якого увійшли окремі ділянки Північного Причорномор'я, Сиваша й Азовського моря. У січні 1933 року він був відокремлений у самостійний заповідник, а в липні 1937 року на основі заповідника “Надморські коси” було створено два нових заповідники: Чорноморський та Азово-Сиваський.
У серпні 1957 року Розпорядженням Ради Міністрів УРСР Азово-Сиваський заповідник був реорганізований в Азово-Сиваське державне заповідно-мисливське господарство, до складу якого увійшли коса Бирючий Острів і чотири острови на Сиваші: Куюк-Тук (частина), 433
Чуркж (частина), Мартинячий і Китай, а також однокілометрова морська смуга навколо коси Бирючий Острів і частина акваторії Сиваша навколо вищезгаданих островів. Постановою Ради Міністрів СРСР від 26 грудня 1975 року територію Азово-Сиваського державного заповідно-мисливського господарства включено до переліку водно-болотних угідь, які мають міжнародне значення як місця оселення водоплавних птахів і охороняються відповідно до Рамсарської конвенції. В 1977 році створюється охоронна зона на площі 23309 га. Азово-Сиваський національний природний парк створений згідно з Указом Президента України від 25 лютого 1993 року. У своїй історії він мав різне підпорядкування. За роки незалежності України був спочатку підпорядкований Державному комітету лісового господарства України, а потім і донині -Державному Управлінню справами Секретаріату Президента України.
Площа. Азово-Сиваський національний природний парк знаходиться в Новотроїцькому та Генічеському районах Херсонської області, займає площу 52154 га і є єдиним землекористувачем на цій площі. На час створення до складу національного природного парку відійшли площі Азово-Сиваського державного заповідно-мисливського господарства і його охоронної зони з акваторіями Центрального Сиваша та Азовського моря. За функціональним зонуванням заповідна зона складає 38970 га, зона регульованої рекреації- 618 га, зона стаціонарної рекреації - 93 га, господарська зона - 12473 га.
Рельєф. За фізико-географічним районуванням України територія Азово-Сиваського національного природного парку знаходиться в межах Присивасько-Приазовської низовинної області Причорноморсько-Приазовської сухостепової провінції та Присивасько-Кримської низовинної області Кримської степової провінції сухостепової підзони степової зони України. Тут представлені типові приморські ландшафти Північного Приазов’я, яке характеризується піщано-черепашковими лиманно-морськими рівнинами зі своєрідними морськими та внутрішніми затоками. Прибережні райони Чорного і Азовського морів та, особливо, Сиваша як морської затоки лагунного типу з його численними островами і півостровами, є місцем масового гніздування, а також зупинки птахів під час весняно-осінніх міграцій.
Рослинність. Згідно із системою геоботанічного районування України суходільна частина Азово-Сиваського національного природного парку входить до Присиваського округу підзони Приазовсько-Чорноморської степової підпровінції Причорноморської (Понтійської) провінції Європейсько-Азіатської степової області. Фітоценотична різноманітність парку представлена, в основному, ковиловими і пирійни-ми степами, солончаковою, літоральною, болотною та псамофітною рослинністю.
Рекреаційні ресурси. Природна територія Азово-Сиваського національного природного парку володіє унікальними бальнеологічними ресурсами, має високий рекреаційний потенціал, оздоровче та лікуваль-434
не значення. Особливо мальовничим є коса Бирючий Острів. Специфічною діяльністю національного природного парку може бути організоване любительське полювання на акліматизовані екзотичні та широко-поширені види птахів і тварин.
НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРИРОДНИЙ ПАРК “ВЕЛИКИЙ ЛУГ
Історія. Національний природний парк “Великий Луг” створений 10 лютого 2006 року згідно з Указом Президента України. В межах цієї території в 1998 році був створений регіональний ландшафтний парк “Панай”. Національний природний парк “Великий Луг” підпорядкований Міністерству охорони навколишнього природного середовища України.
Площа. Національний природний парк “Великий Луг” знаходиться у Василівському районі Запорізької області, займає площу 16756 га. У його постійному користуванні знаходиться 9324 га, а 7432 га є землями інших власників земельних ділянок і землекористувачів.
Рельєф. За фізико-географічним районуванням України територія національного природного парку “Великий Луг” знаходиться в Дніпров-сько-Молочанській низовинній області Причорноморської середньо-степової провінції Середньостепової підзони Степової зони. Тут переважають типові степові лесові низовинні ландшафти із звичайними малогумусними і неглибокими чорноземами. Рельєф плоский і слабо дренований, з вираженою боровою терасою. Вздовж Каховського водосховища сконцентровані водно-болотні угіддя.
Рослинність. Згідно із системою геоботанічного районування України територія національного природного парку "Великий Луг” входить до Василівського геоботанічного району Павлоградського геоботанічного округу підзони Приазовсько-Чорноморської степової підпровінції Причорноморської (Понтійської) провінції Європейсько-Азіатської степової області. Фітоценотична різноманітність парку представлена, в основному, фрагментами різнотравно-типчаково-ковилових степів, подовими пирійними і ранньоосоковими луками, болотною, водною і рідше псамофітною рослинністю на другій боровій терасі.
Рекреаційні ресурси. Природна територія національного природного парку “Великий Луг” володіє високим потенціалом рекреаційних ресурсів, має оздоровче та лікувальне значення. Особливо мальовничими є краєвиди вздовж Каховського водосховища. Специфічною діяльністю парку може бути організоване любительське рибальство і полювання на акліматизовані екзотичні і широкопоширені види птахів і тварин, водний туризм, підводне плавання тощо.
НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРИРОДНИЙ ПАРК “ВИЖНИЦЬКИЙ”
Історія. Національний природний парк "Вижницький” створений ЗО серпня 1995 року згідно з Указом Президента України. Він підпоряд-435
кований Міністерству охорони навколишнього природного середовища України.
Площа. Національний природний парк “Вижницький” знаходиться у Вижницькому районі Чернівецької області, займає площу 7928,4 га. У його постійному користуванні знаходиться 7013,4 га, а 915 га є землями чотирьох інших власників земельних ділянок і землекористувачів. За функціональним зонуванням заповідна зона складає 2087,2 га, регульованої рекреації - 4886,8 га, стаціонарної рекреації - 8,6 га та господарська - 945,8 га.
Рельєф. За ландшафтним районуванням України територія національного природного парку “Вижницький” знаходиться на межі Українських Карпат та Передкарпаття в межах Буковинських Карпат і входить до району Берегометського низькогір’я Карпатсько-Українського гірсько-лісового краю Карпатської гірської ландшафтної країни. Це типові низькогірні ландшафти басейнів рік Черемоша і Сірета зі строкатим ґрунтовим покривом, переважно згладженими формами гір, пологими схилами, широкими долинами, скелястими утвореннями, водопадами.
Рослинність. За геоботанічним районуванням України рослинність національного природного парку “Вижницький” належить до Карпатського округу Східнокарпатської гірської підпровінції Центральноєвропейської провінції Європейської широколистянолісової області. Для Шешорсько-Красноїльського геоботанічного району характерні ялино-во-ялицево-букові ліси, а для Болехівсько-Берегометського - передгірні ялицево-букові ліси. Фітоценотична різноманітність представлена, в основному субформаціями ялицево-букових і букових лісів з фрагментами пралісів, частково післялісовими луками, трав’яними болотами, водною і прибережно-водною рослиннісю.
Рекреаційні ресурси. Природна територія національного природного парку “Вижницький” є особливо мальовничою, передусім - це урвища Дністровського каньйону, гамірні водопади, річки Прут і Черемош, деякі печери. Ця місцевість володіє високим туристичним потенціалом, зокрема тут виділені три маршрути пішохідного туризму, екологічні стежки пізнавального типу, створюються умови для розвитку сільського зеленого туризму. Із рекреаційних закладів тут є еколого-просвітницький центр, турбаза і туристичний притулок, будинок відпочинку, невеликі пансіонати, літні молодіжні та дитячі табори.
ГАЛИЦЬКИЙ
НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРИРОДНИЙ ПАРК
Історія. Галицький національний природний парк створений згідно з Указом Президента України від 9 серпня 2004 року. Він підпорядкований Державному комітету лісового господарства України.
Площа. Галицький національний природний парк розміщений у Галицькому районі Івано-Франківської області, займає площу 14684,8 га,
у тому числі в постійному користуванні парку знаходиться 12159,3 га земель, а 2525,5 га земель належать іншим власникам земельних ділянок і землекористувачам.
Рельєф. За фізико-географічним районуванням України територія Галицького національного природного парку знаходиться в межах Гіе-редкарпатської височинної області гірської країни Українських Карпат. Це типові передгірні ландшафти лісового та лісостепового характеру, які охоплюють всі елементи рельєфу в цій частині басейну ріки Лімниця.
Рослинність. За геоботанічним районуванням України рослинність Галицького національного природного парку належить до Бурш-тинського геоботанічного району Кременецько-Хотинського округу Західноукраїнської підпровінції Східноєвропейської провінції Європейської широколистянолісової області. Фітоценотична різноманітність представлена в основному грабово-дубовими лісами з фрагментами дубових, частково луками, болотами, водною та прибережно-водною рослинністю. Степова рослинність з домінуванням видів роду ковила пов’язана лише з розчленованими елементами рельєфу.
Рекреаційні ресурси. Природна територія Галицького національного природного парку є привабливою для відпочиваючих, насамперед ріка Лімниця та давнє місто Галич. Особливо мальовничими вважаються краєвиди річкових ландшафтів, пагорби передгір’я, відслонення, скелясті утворення тощо.
НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРИРОДНИЙ ПАРК ТОМІЛЬШАНСЬКІ ЛІСИ"
історія. Станом на 1951 рік на цій території існував Гомільшансь-кий заповідник місцевого значення. Національний природний парк То-мільшанські ліси" створений згідно з Указом Президента України від 6 вересня 2004 року, включаючи лісові заказники місцевого значення “Гомільшанська лісова дача” та “Коробові хутори”. Він підпорядкований Державному комітету лісового господарства України.
Площа. Національний природний парк Томільшанські ліси” знаходиться у Зміївському та Первомайському районах Харківської області, займає площу 14314,8 га, у тому числі в постійному користуванні парку є 3377,3 га земель, а 10937,5 га земель належать іншим власникам земельних ділянок і землекористувачам.
Рельєф. За фізико-географічним районуванням України територія національного природного парку ‘Томільшанські ліси” знаходиться в межах Харківської схилово-височинної області Середньоросійської лісостепової провінції. Вона представляє всі елементи рельєфу середньої частини басейну р. Сіверський Донець, для якої характерні високий лісистий нагірний правий берег, заплава з дрібними водоймами, широка друга борова тераса. Досить широку долину має ріка Гомільша.
Рослинність. За геоботанічним районуванням України рослинність національного природного парку “Гомільшанські ліси” належить до Зміївсько-Валківсько-Дергачівського геоботанічного району Харківської Середньоросійської лісостепової підпровінції та Вовчансь-ко-Андріївського району Вовчансько-Куп'янського округу Східноєвропейської провінції Європейсько-Сибірської лісостепової області. Фітоценотична різноманітність представлена в основному липово-дубовими, дубовими, рідше кленово-липово-дубовими на правому березі, а також дубово-сосновими, сосновими, в’язовими, тополевими та вербовими лісами на лівому березі Сіверського Донця, справжніми, остепненими і болотистими луками, степами, болотами, водною і прибережно-водною рослинністю.
Рекреаційні ресурси. Природна територія національного природного парку "Гомільшанські ліси” є привабливою для відпочиваючих, зокрема річки Сіверський Донець та Гомільша, деякі озера. Цінність рекреаційних ресурсів дозволяє прокласти в цій місцевості декілька екологічних пізнавальних стежок, включаючи базу польових практик Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна та Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Скороводи. Із рекреаційних закладів тут є пансіонати і будинки відпочинку.
НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРИРОДНИЙ ПАРК “ГУЦУЛЬЩИНА”
Історія. Національний природний парк “Гуцульщина" створений згідно з Указом Президента України від 14 травня 2002 року. Його метою є збереження в природному стані типових та унікальних природних комплексів Покутських Карпат, поліпшення екологічного стану довкілля, зростання рівня благоустрою території, створення матеріально-технічної бази індустрії відпочинку й оздоровлення. Він підпорядкований Міністерству охорони навколишнього природного середовища України.
Площа. Національний природний парк “Гуцульщина” знаходиться в Косівському районі Івано-Франківської області, займає площу 32271 га, з якої 7606 га земель надані парку в постійне користування. Територія простягається з північного заходу на південний схід на 29 км, а з північного сходу на південний захід - на 20 км.
Рельєф. За ландшафтним районуванням України територія національного природного парку “Гуцульщина" відноситься до Карпатсько-Українського гірсько-лісового краю Карпатської гірської ландшафтної країни. Це Покутсько-Буковинські Карпати з паралельними пасмами хребтів і широкими міжгірними долинами. Вся місцевість ділиться на гірську (до 1470 м н.р.м.) і передгірну частини, відзначається унікальними природними ландшафтами, своєрідністю геологічної будови рельєфу, розмаїттям рослинного і тваринного світу, м'яким помірним кліматом.
Рослинність. За геоботанічним районуванням України рослинність національного природного парку Туцульщина" належить до Ше-шорсько-Красноільського геоботанічного району Карпатського округу Східнокарпатської гірської підпровінції Центральноєвропейської провінції Європейської широколистянолісової області. Для гірської частини парку характерні смереково-ялицево-букові та смереково-буково-ялицеві ліси, передгірної - букові та буково-грабові, а в низинній частині зростають дубові ліси. На значних площах формуються похідні смерекові ліси.
Рекреаційні ресурси. Природні умови національного природного парку Туцульщина” сприятливі для розвитку рекреації, екологічної освіти, туризму (пішохідного, кінного, етнографічного, сільського зеленого). Найбільш популярними серед відпочиваючих є водопади та водні плеса. Ця місцевість має велику культурно-історичну цінність, пов’язану з рядом історичних подій, наявністю пам’яток історії та культури. Територія парку вважається центром гуцульського ремесла. Із рекреаційних закладів тут є багато баз відпочинку, курортів і санаторіїв, екологічних стежок і туристичних маршрутів, декілька гірськолижних трас з підйомниками тощо.
НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРИРОДНИЙ ПАРК “ДЕСНЯНСЬКО-СТАРОГУТСЬКИЙ”
Історія. Національний природний парк “Деснянсько-Старогут-ський” створений згідно з Указом Президента України від 23 лютого 1999 року. Він підпорядкований Міністерству охорони навколишнього природного середовища України. Створення парку є першим кроком на шляху до організації міждержавного українсько-російського біосферного резервату “Старогутські і Брянські ліси”.
Площа. Національний природний парк "Деснянсько-Старогутський” знаходиться в Середино-Будському районі Сумської області, займає площу 16215,1 га. У постійному підпорядкуванні парку є 7272,6 га, а 8942,5 га є землями інших трьох власників земельних ділянок і землекористувачів. Під заповідну зону виділено 3192 га.
Рельєф. За фізико-географічним районуванням України територія національного природного парку “Деснянсько-Старогутський” належить до Придеснянського (Шосткінського) фізико-географічного району Нов-город-Сіверської області Поліської провінції, яка входить до зони мішаних лісів південного заходу Східно-Європейської рівнини. За характером природи територія парку поділяється на дві частини -Придеснянську і Старогутську, які з’єднуються вузькою смугою. В рельєфі чітко виділяються заплава і друга борова тераса р. Десна. Для території в цілому характерна велика кількість водойм різного походження.
Рослинність. Згідно з геоботанічним районуванням України рослинність національного природного парку “Деснянсько-Старогутський” належить до Шосткінського району Чернігівсько-Новгород-Сіверського (Східно-Поліського) геоботанічного округу Поліської підпровінції Східноєвропейської провінції Європейської широколистянолісової області. У Придеснянській частині рослинний покрив представлений комплексом заплавної рослинності (лучної, болотної, водної) Десни та її невеликих приток, а також ділянками лісів на боровій терасі. Масив Старо-гутських лісів представляє бореальний лісо-болотний комплекс із переважанням середньовікових соснових лісів з домінуванням зелених та сфагнових мохів, а також мезотрофних та оліготрофних боліт. Досить часто трапляються похідні ліси.
Рекреаційні ресурси. Природна територія національного природного парку “Деснянсько-Старогутський” є привабливою для відпочиваючих, зокрема її краєвиди на Десну. Тут добре розвинене спортивне полювання на перелітних птахів, започатковується сільський зелений туризм, екскурсії на екологічних стежках, літні табори відпочинку для дітей. На території парку є партизанський меморіал, пов’язаний з іменем С.А. Ковпака, який включено до складу зони стаціонарної рекреації.
ІЧНЯНСЬКИЙ
НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРИРОДНИЙ ПАРК
Історія. Ічнянський національний парк створений згідно з Указом Президента України від 21 квітня 2004 року. Він підпорядкований Міністерству охорони навколишнього природного середовища України.
Площа. Ічнянський національний парк знаходиться в Ічнянському районі Чернігівської області, займає площу 9665,9 га, у тому числі 4686,1 га земель надані йому в постійне користування, а 4979,7 га земель належать іншим власникам земельних ділянок і землекористувачам. Без вилучення земель до складу Ічнянського національного природного парку увійшов Державний дендрологічний парк “Тростянець” площею 204,7 га, які разом із пам’яткою архітектури і палацево-парковим ансамблем у селищі Качанівка створюють єдиний заповідний комплекс.
Рельєф. За фізико-географічним районуванням України територія Ічнянського національного природного парку віднесена до Ічнянсько-Лохвицького фізико-географічного району Північної області Полтавської рівнини Лівобережно-Придніпровської лісостепової провінції. В орографічному аспекті це плоскохвиляста, слаборозчленована рівнина з незначною кількістю балок та річкових долин.
Рослинність. За геоботанічним районуванням України рослинність Ічнянського національного природного парку відноситься до При-луцько-Лохвицького геоботанічного району Роменсько-Полтавського
геоботанічного округу Лівобережнопридніпровської підпровінції Східноєвропейської провінції Європейсько-Сибірської лісостепової області. Для парку характерні лучні степи, дубові та грабово-дубові ліси, заплавні луки та низинні болота. Серед лісів переважають липово-дубові та грабово-липово-дубові, рідше кленово-липово-дубові та соснові ліси. В блюдцеподібних зниженнях зустрічаються вільхові та вільхово-березові ліси і болота.
Рекреаційні ресурси. Природні умови Ічнянського національного природного парку є привабливими для відпочиваючих, зокрема краєвиди на річку Удай. З пізнавальною метою вабить Державний дендрологічний парк “Тростянець”, який засновано на місці залишків пралісової діброви. Він є шедевром фітоландшафтного і парково-архітектурного мистецтва, включає шість ландшафтних районів. Щороку приймає багато туристів.
КАРПАТСЬКИЙ
НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРИРОДНИЙ ПАРК
Історія. Це- перший і один з найбільших серед національних природних парків України. Його становлення тривало майже 50 років. З 1968 року частина нинішньої території парку (Говерлянське і Високогірне лісництва) увійшла до складу Карпатського державного заповідника. Постановою Ради Міністрів УРСР від 3 червня 1980 року створюється Карпатський державний природний національний парк. При цьому були відокремлені Говерлянське і Високогірне лісництва від Карпатського державного заповідника і передані новоствореному парку. Спочатку близько 12 років він був підпорядкований Міністерству лісової промисловості, короткий час Міністерству промисловості, а з 1993 року і донині Міністерству охорони навколишнього природного середовища України.
Площа. Карпатський національний природний парк знаходиться в Надвірнянському та Верховинському районах Івано-Франківської області, займає площу 50303 га. У постійне користування парку надано 44398 га, а в користуванні інших шести власників земельних ділянок і землекористувачів знаходиться 5905 га (землі населених пунктів). Його територія простягається на 55 км з півночі на південь і на 20 км - із заходу на схід. Згідно з функціональним зонуванням заповідна зона складає - 10968 га, а зона рекреаційно-господарського використання-33430 га.
Рельєф. За фізико-географічним районуванням України територія Карпатського національного природного парку належить до Вододільно-Верховинської та Полонинсько-Чорногірської областей провінції Українських Карпат Карпатської гірської ландшафтної країни. Це Чор-ногора з високими хребтами, залишками рельєфу давнього зледенін
ня, а також середньогірні Скибові Горгани з міжгірними котловинами, кам’янистими розсипами пісковиків. Надзвичайно розвинута гідрографічна мережа з основними водотоками - річок Прут і Чорний Черемош. У субальпійському поясі є низка озер льодовикового походження. Через найвищу вершину Українських Карпат (гора Говерла - 2061 м н.р.м.) проходить не лише межа територій Карпатського національного природного парку і Карпатського біосферного заповідника, але й границя між Івано-Франківською та Закарпатською областями.
Рослинність. За геоботанічним районуванням України рослинність Карпатського національного природного парку належить до Карпатського округу Східнокарпатської гірської геоботанічної підпровінції Центральноєвропейської провінції Європейської широколистянолісової області. У парку представлені унікальні для Центральної Європи лісові, субальпійські й альпійські природні комплекси, мішані буково-ялицево-смерекові і чисті смерекові й сіровільхові ліси, рідко зустрічаються зви-чайнососнові, кедровососнові та клейковільхові ліси, є фрагменти пралісів. Фітоценотичну різноманітність утворюють рослинні угруповання болотних, лісових, чагарникових, лучних домінантних асоціацій. Над верхнею межею лісу сформувалося типове криволісся із сосни гірської, яловцю сибірського та вільхи зеленої, а також різнотравні полонини.
Рекреаційні ресурси. Природні умови Карпатського національного природного парку надзвичайно сприятливі для розвитку рекреації, екологічної освіти, туризму (пішохідного, кінного, етнографічного, сільського зеленого). Тут з року в рік спостерігаються найпотужніші рекреаційні потоки з центром у місті Яремча. Найбільш привабливими є гора Говерла, печери Довбуша, водопад Прибій”, озера - Марічейка та Несамовите, Яблунецький перевал, багатство мінеральних джерел тощо. На території парку є вісім баз відпочинку, дев’ять санаторіїв, три спортивні бази, два літніх оздоровчих комплекси, шість оздоровчих таборів та шість зон відпочинку. Тут багато пам’яток монументальної архітектури, історії та культури, а також археологічних пам’яток і місць, пов'язаних з визначними історичними подіями (опришківський рух, події світових війн).
МЕЗИНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРИРОДНИЙ ПАРК
Історія. Мезинський національний природний парк створений згідно з Указом Президента України від 10 лютого 2006 року. Він підпорядкований Міністерству охорони навколишнього природного середовища України. Пропозиції вчених щодо необхідності його створення прозвучали ще на початку 80-х років XX сторіччя.
Площа. Мезинський національний природний парк знаходиться в межах Коропського району Чернігівської області, займає площу 31035,2 га. У постійному користуванні парку знаходяться 8543,9 га,
решта, що складає 22491,3 га, є землями інших 32 власників земельних ділянок і землекористувачів. На цій території досить багато колективних сільськогосподарських підприємств.
Рельєф. За фізико-географічним районуванням України територія Мезинського національного природного парку належить до Новгород-Сіверського фізико-географічного району області Новгород-Сіверського Полісся Поліської провінції зони мішаних лісів. Переважають височинні і височинно-схилові розчленовані лесові ландшафти із сірими лісовими та темно-сірими опідзоленими ґрунтами, а вздовж річок поширені лісові, лучно-болотні, лучні остепнені заплави. Рельєф території парку хвилястий, що поеднує глибокі балки, яри з випуклими горбами, часто з виходами корінних порід, найбільш оригінальний на Українському Поліссі.
Рослинність. За геоботанічним районуванням України рослинність Мезинського національного природного парку належить до Нов-город-Сіверсько-Понорницького геоботанічного району Чернігівсько-Понорницького геоботанічного округу Поліської підпровінції Центральноєвропейської провінції Європейської широколистянолісової області. На території парку переважають дубові, липово-дубові, кленово-липово-дубові ліси ліщинові яглицеві та волосистоосокові. Це складні за фітоценотичною, екологічною та географічною структурою рослинні угруповання. В значно меншій мірі тут поширені вільхові та березові ліси. Переважна більшість лісів є похідними. Мезофітна рослинність представлена справжніми, болотистими, рідше остепненими луками. Серед болотних типів парку найпоширенішими є евтрофні осокові й очеретяні болота, які разом із водною рослинністю становлять основний притулок для водно-болотних птахів на час їх міграцій. У цілому природні умови більш характерні для Середньоросійської височини, ніж для Поліської низовини.
Рекреаційні ресурси. Природна територія Мезинського національного природного парку приваблива для відпочиваючих. Найбільш мальовничими є краєвиди лесових пагорбів, вражає сильна почленова-ність рельєфу, особливо пейзажними є заплавні ландшафти річки Десни, які характеризуються високою рекреаційною стійкістю. Найбільш сприятливими для відпочинку людей є високої естетичної цінності район Мезина, який відзначається ще і палеонтологічною й археологічною цінностями.
НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРИРОДНИЙ ПАРК “ПОДІЛЬСЬКІ ТОВТРИ"
Історія. Національний природний парк “Подільські Товтри” створений згідно з Указом Президента України від 27 червня 1996 року. Він підпорядкований Міністерству охорони навколишнього природного середовища України.
Площа. Національний природний парк “Подільські Товтри” знаходиться в межах Городецького, Кам’янець-Прдільського та Чемеровець-кого районів Хмельницької області, займає площу 261316 га. У постійному користуванні парку знаходяться 3015 га, решта, що складає 258301 га, є землями інших власників земельних ділянок і землекористувачів. До складу території національного природного парку увійшли 15 заказників загальнодержавного значення, чотири пам’ятки природи загальнодержавного значення, 25 заповідних урочищ. Всього в межах парку розташовано 130 територій та об’єктів природно-заповідного фонду місцевого значення. Заповідна зона складає 1300 га.
Рельєф. За фізико-географічним районуванням України територія національного природного парку “Подільські Товтри" відноситься до Західно-Подільської височинної області Західно-Української лісостепової провінції Лісостепової зони. В ньому представлені унікальні ландшафти Товтрового кряжу. Останній є залишком тортонського бар’єрного рифу і не має аналогів у Східній Європі. Товтри різко виділяються в рельєфі своїми скелястими і карстовими формами, піднімаються над рівною поверхнею до 70 метрів.
Рослинність. За геоботанічним районуванням України рослинність території національного природного парку “Подільські Товтри” належить до Теофіпольсько-Ярмолинського (Північно-Подільського) округу Подільсько-Середньопридніпровської підпровінції Східно-Європейської лісостепової провінції Європейсько-Сибірської лісостепової геоботанічної області. Рослинність парку формують діброви, у складі яких переважають дубові, грабово-дубові, грабово-дубово-ясеневі та дубово-букові фітоценози, рідко зустрічаються букові та скельнодубові ліси з підліском кизилу, а також своєрідні угруповання степів, у тому числі ковилові, низькоосокові та чагарникові, оригінальна лучна рослинність.
Рекреаційні ресурси. Природна територія національного природного парку “Подільські Товтри” володіє високим рекреаційним потенціалом. Привабливими для відпочиваючих є краєвиди і каньйони Дністра, насамперед Смотрицький, власне, наймальовничіші товтри. Цікавими для відвідувачів парку також можуть стати чисельні карстові утворення, печери (у тому числі печера Атлантида), унікальні виходи силурійських порід та озера. Тут розташовано 70 санаторіїв, профілакторіїв та баз відпочинку, зосереджені значні запаси цілющих мінеральних вод типу “Збручанська нафтуся", “Сатанівська” (м. Сатанів), “Мінська” і “Миргородська". На урбогенних територіях знаходиться багато пам’яток історії та культури, зокрема Національний історико-культурний заповідник (м. Кам’янець-Подільський), Кам’янець-Подільська фортеця та інші.
НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРИРОДНИЙ ПАРК
“СВЯТІ ГОРИ”
Історія. Заповідання природи Святих Пр має давню історію. Ще в 1704 році ліси “Маяцької дачі” були заповідані директивою Петра І. У XX столітті на цій території було створено ряд об'єктів природно-заповідного фонду. Пропонувалося організувати національний природний парк “Святі Гори”, який був створений згідно з Указом Президента України 13 лютого 1997 року з включенням до нього територій ландшафтних заказників загальнодержавного значення "Гори Артема" та “Святогірський”. Парк підпорядкований Міністерству охорони навколишнього природного середовища України.
Площа. Національний природний парк “Святі Гори” знаходиться в Слов’янському та Краснолиманському районах Донецької області, займає площу 40589 га. У постійному користуванні парку є 11878 га, а 28711 га є землями інших власників земельних ділянок і землекористувачів.
Рельєф. За фізико-географічним районуванням України територія національного природного парку “Святі Гори” віднесена до Західно-Донецької схилової височинної області Донецької північно-степової провінції у межах Степової зони. Це своєрідний комплекс долинного ландшафту з крейдяними останцями плакору, високим правим берегом ріки Сіверський Донець, піщаними терасами лівого берега, заплавами з чисельними водоймами. Хвиляста лесова височина з чорноземами почленована балками й ярами гідрографічної мережі Сіверського Донця.
Рослинність. За геоботанічним районуванням України рослинність національного природного парку “Святі Гори" відноситься до Донецького округу Приазовсько-Чорноморської степової підпровінції Причорноморської (Понтичної) степової геоботанічної провінції Європейсько-Азіатської степової області. Для даної території типовою є широколистянолісова рослинність, трапляються рідкісні екотопи регіону - крейдяні відслонення по річці Сіверський Донець, вкриті реліктовим третинним видом - сосною крейдяною, а також на лівому березі поширені соснові, вербові і тополеві, рідше чорновільхові та березові ліси і низинні болота. Фітоценотичну різноманітність складають лісові, степові, лучні, болотні, водні та прибережно-водні рослинні угруповання.
Рекреаційні ресурси. Природна територія національного природного парку “Святі Гори” володіє високим рекреаційним потенціалом. Привабливими для відпочиваючих є краєвиди на річку Сіверський Донець, ландшафти урочища Святі Гори, озера Вайсове та Лиман, джерело цілющої мінеральної води тощо. У межах парку знаходиться 179 оздоровчих закладів, які увійшли до зони стаціонарної рекреації. Тут багато пам’яток монументальної архітектури, 70 об'єктів історії та куль
тури, а також 130 археологічних пам'яток і місць, пов’язаних з визначними історичними подіями. Функціонують у парку декілька екологічних стежок і п’ять туристичних маршрутів.
НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРИРОДНИЙ ПАРК “СИНЕВИР”
Історія. Першим кроком до створення національного природного парку була організація в 1974 році ландшафтного заказника республіканського значення “Синевирське озеро”. Крім нього, природно-заповідний фонд на цій території включав такі об'єкти: гідрологічний заказник республіканського значення “Глуханя”, лісовий заказник республіканського значення “Кам’янка", іхтіологічний заказник місцевого значення “Кантина”, гідрологічні заказники місцевого значення - “Озір-це” і "Мінеральні джерела” (шість джерел). Із включенням вищезазначених природно-заповідних територій та об’єктів постановою Ради Міністрів УРСР від 5 січня 1989 був утворений національний природний парк "Синевир". Спочатку два роки він був підпорядкований Міністерству лісової промисловості, короткий час Міністерству промисловості, а з 1993 року і донині Міністерству охорони навколишнього природного середовища України.
Площа. Національний природний парк "Синевир" знаходиться в Міжгірському районі Закарпатської області, займає площу 40400 га. У постійному користуванні парку є 27208 га, а 13192 га - землі інших власників земельних ділянок і землекористувачів. За функціональним зонуванням заповідна зона складає 5801 га, зона регульованої рекреації - 21407 га, господарська зона - 13192 га. Парк простягається з півночі на південь на ЗО км, а зі сходу на захід - на 20 км.
Рельєф. За ландшафтним районуванням України територія національного природного парку “Синевир” належить до Вододільно-Верховинської області Карпатсько-Українського гірського краю Карпатської гірської ландшафтної країни. Це верхній басейн ріки Теребля з найвищою вершиною - Стримба (1719 м н.р.м.). В цій місцевості знаходиться найбільше озеро Українських Карпат - “Синевир” та унікальне озеро “Озірце" (Гропа), що заболочується від центру і периферії водночас. Тут представлені всі види рельєфу - від полонинського до річково-долинного. Характерною особливістю гір є наявність великих кам'янистих розсипів, які в народі називаються "ґреґотами”.
Рослинність. За геоботанічним районуванням України рослинність національного природного парку “Синевир” належить до Карпатського округу Східно-Карпатської гірської геоботанічної підпровінції Центральноєвропейської провінції Європейської широколистянолісової області. У рослинному покриві спостерігається добре виражена висотна поясність. Чисті букові ліси поширені на висоті 450-700 м н.р.м.,
вище переважають буково-ялицеві та ялицеві ялинники (700-1100 м), чисті ялинові ліси (1100-1500 м н.р.м.). Основні площі займають сере-дньовікові ялинові та ялиново-ялицеві ліси, серед яких значна частка похідних. На площі близько двох тисяч гектарів протікають демутаційні процеси, які були викликані сильними вітровалами дерев у верхів’ї басейну Тереблі та її приток. У високогір'ї подекуди трапляється криво-лісся сосни гірської, вільхи зеленої та яловцю сибірського.
Рекреаційні ресурси. Природна територія національного природного парку “Синевир" володіє високим рекреаційним потенціалом. Привабливими для відпочиваючих є краєвиди озер Синевир, Озірця, Озірянських водосховищ (клауз), р. Теребля, болота Глуханя тощо. В межах парку знаходяться декілька оздоровчих закладів, які увійшли до зони стаціонарної рекреації. Тут є об’єкти історії та культури, цінні пам'ятки дерев'яної архітектури, два мисливських будинки, рекреаційний комплекс, мотель, водолікарня, турбаза, дві бази відпочинку, джерела мінеральних вод, функціонують у парку декілька екологічних стежок і туристичних маршрутів.
НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРИРОДНИЙ ПАРК "СКОЛІВСЬКІ БЕСКИДИ"
Історія. У 1983 році в цьому районі був організований лісовий заказник республіканського значення “Сколівський”. Крім нього, природно-заповідний фонд на цій території включав такі об’єкти - ландшафтні заказники республіканського значення “Зелемінь”, місцевого значення “Майдан”, заповідні урочища - “Дубинське", “Сопіт” та “Журавлине”. Із включенням вищезазначених природно-заповідних територій Указом Президента України від 11 лютого 1999 року утворений національний природний парк “Сколівські Бескиди". Він підпорядкований Державному комітету лісового господарства України.
Площа. Національний природний парк “Сколівські Бескиди” знаходиться в межах Сколівського, Дрогобицького і Турківського районів Львівської області, займає площу 35684 га. У постійному користуванні парку знаходяться 2*702 га, 10982 га є землями інших власників земельних ділянок і землекористувачів. Значна частка земель належить рекреаційним закладам.
Рельєф. Згідно з фізико-географічним районуванням України частина території національного природного парку “Сколівські Бескиди" розташована в межах Передкарпатської височинної області країни Українських Карпат. Вона представляє унікальні природні комплекси Сколівських Бескид, де лісові екосистеми у поєднанні з культурними ландшафтами мають особливу екологічну, наукову, естетичну і рекреаційну цінність. У рельєфі переважають крутосхилові ландшафти з гірсько-лісовими щебенистими ґрунтами, які характерні для середньо-
гір’я. Найвищою вершиною є гора ГІарашка (1268 м н.р.м.). Тут добре розвинута гідромережа на гірських схилах.
Рослинність. За геоботанічним районуванням України рослинність території національного природного парку "Сколівські Бескиди” належить до Карпатського округу Східно-Карпатської гірської підпровінції Центральноєвропейської провінції Європейської широколистянолісової області. В цій місцевості збереглися найбільш характерні ялицеві, смерекові, буково-ялицеві, смереково-ялицево-букові та ялицево-сме-реково-букові ліси, подекуди трапляються яворові та сіровільхові ліси. Найбільш цінні лісові масиви збереглися від антропогенного впливу під полонинами. Тут відмічаються значні площі вторинних похідних лісів або на їх місці ожинників, малинників і чорничників. Менше в парку поширена післялісова лучна рослинність, рідше болотна, водна та прибережно-водна.
Рекреаційні ресурси. Природна територія національного природного парку "Сколівські Бескиди” володіє надзвичайно високим рекреаційним потенціалом. Привабливими для відпочиваючих є краєвиди долини рік Велика річка, Кам’янка, фортеці Тустань, околиць міст і сіл. Тут знаходяться відомі курорти - Східниця, Сколе, Славське. У смт Схід-ниця є великі запаси мінеральних вод типу “Нафтуся”. У межах парку знаходяться близько 50 санаторіїв, пансіонатів, будинків відпочинку, цілий ряд об'єктів історії та культури, цінні пам’ятки дерев'яної архітектури, ЗО джерел мінеральних вод. На цій території функціонують декілька екологічних стежок і туристичних маршрутів. Дуже розвинений зимовий туризм, особливо сільський зелений.
УЖАНСЬКИЙ
НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРИРОДНИЙ ПАРК
Історія. З метою охорони пралісів ще в 1912 році тут був організований природний резерват “Стужиця”, який у 1932 році розширений міністерством лісів Чехословаччини. За радянської влади він був лісовим заказником республіканського значення “Стужиця”. У 1993 році до складу Карпатського біосферного долучають Стужицький масив, який у 1995 році відходить до новоствореного регіонального ландшафтного парку “Стужиця” (площа вилучених земель склала 4470 га), який рішенням ЮНЕСКО від 2 лютого 1999 року став складовою частиною міжнародного трилатерального польсько-словацько-українського біосферного резервату "Східні Карпати”. Ужанський національний природний парк створений згідно з Указом Президента від 27 вересня 1999 року, включаючи територію регіонального ландшафтного парку “Стужиця”. Ужанський національний природний парк підпорядкований Міністерству охорони навколишнього природного середовища України.
Площа. Ужанський національний природний парк знаходиться в межах Великоберезнянського району Закарпатської області, займає
площу 39159,3 га, у тому числі 14904,6 га - у постійному користуванні парку та 24254,7 га - інших власників земельних ділянок і землекористувачів. Заповідна зона займає близько 3000 га.
Рельєф. За фізико-географічним районуванням України територія Ужанського національного природного парку належить до Вододільно-Верховинської та Полонинсько-Чорногірської фізико-географічних областей або за ландшафтним районуванням України - до Карпатсько-Українського гірськолісового краю Карпатської гірської ландшафтної країни. Ця місцевість розташована на межі Східних Бескид з Полонинським хребтом і займає верхню частину басейну ріки Уж. Її склали осадові породи крейдового та палеогенового віків з великою участю піскового шліфу. Тут переважають ландшафти середньогір'я. Найвищою горою є Мала Равка (1303 м н.р.м.).
Рослинність. Згідно з геоботанічним районуванням України рослинність Ужанського національного природного парку відноситься до Карпатського округу Східно-Карпатської гірської підпровінції Центральноєвропейської провінції Європейської широколистянолісової області. Тут збереглися цінні незаймані або малозмінені господарським впливом фітоценози, серед яких переважають букові, буково-яворові, ялицево-букові ліси та праліси, післялісова злакова та різнотравна лучна рослинність. На верхній межі лісу (1200-1260 м н.р.м.) збереглося типове рідколісся “покручених” бука, явора та горобини, криволісся вільхи зеленої, а також в основному білоусові та куничникові луки.
Рекреаційні ресурси. Природні умови Ужанського національного природного парку мають високий рекреаційний потенціал. Туризм у цій місцевості відомий з початку XX століття. Привабливими для відпочиваючих є краєвиди долини річки Уж, Ужоцького перевалу, місце Княги-нянського метеориту, точка єднання державних кордонів України, Словаччини та Польщі. На території парку збереглись цікаві дерев’яні пам’ятки сакральної архітектури, функціонують дві бази відпочинку, дві гірсько-лижні бази, санаторій, турбаза, туристичний притулок, є виходи мінеральних вод. У парку функціонують декілька екологічних стежок і туристичних маршрутів.
ШАЦЬКИЙ
НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРИРОДНИЙ ПАРК
Історія. Перші пропозиції вчених про заповідання деяких ділянок датуються 1936 роком, однак офіційне клопотання про створення природного парку припадає на 1972 рік. Шацький національний парк утворений згідно з постановою Ради Міністрів УРСР від 28 грудня 1983 року. Згідно з постановою Ради Міністрів УРСР від 31 березня 1986 року до складу парку включено 606,8 га колгоспних земель і 6198,6 га - зі складу держземзапасу. В 1995 році водно-болотні угіддя парку стали об’єктами Рамсарської конвенції. Відповідно до Указу Президента 449
України від 16 серпня 1999 року площу парку було розширено на 16166,6 га за рахунок земель запасу (162,2 га), населених пунктів (664,4 га) та земель інших природокористувачів (15340 га). Він підпорядкований Державному комітету лісового господарства України.
Площа. Шацький національний природний парк знаходиться в Шацькому районі Волинської області, займає площу 48977 га. До розширення територія парку була суцільною, а на сьогодні складається із декількох ізольованих ділянок. У постійному користуванні парку знаходиться 18810 га, а 14020 га є землями інших власників земельних ділянок і землекористувачів. За функціональним зонуванням заповідна зона складає 5925 га, зона регульованої рекреації - 11623 га, зона стаціонарної рекреації - 1971 га, господарська зона - 13311 га.
Рельєф. За фізико-географічним районуванням України територія Шацького національного парку входить до Верхньоприп’ятського фізико-географічного району підобласті Верхньоприп’ятського Полісся області Волинського Полісся зони мішаних лісів південного заходу Східно-Європейської рівнини. Це унікальна для Українського Полісся територія з великим озерним комплексом (24 озера) флювіогляціального та карстового походження загальною площею 6348,8 га, з яких озеро Світязь є найбільшим і найглибшим на Україні озером природного походження. Основна частина парку належить до вододілу Західного Бугу і Прип’яті, для якого характерна плоска рівнинна поверхня. В неглибоких зниженнях розміщуються болота.
Рослинність. За геоботанічним районуванням України рослинність території Шацького національного природного парку належить до Ратнівсько-Любешівського (Верхньоприп’ятського) геоботанічного району Ковельсько-Сарненського (Західно-Поліського) округу Поліської підпровінції Центральноєвропейської провінції Європейської широко-листянолісової області. На території парку переважають соснові ліси чорницево-зеленомохові, молінієві, менше поширені дубово-соснові і грабово-дубові ліси, березняки. Заболочені вільхові ліси і лісові болота є характерним елементом ландшафтів парку. Серед болотних типів найпоширенішими є евтрофні, зокрема осокові, а також мезотрофні, рідше оліготрофні болота. Водно-болотні угіддя з водною і прибережно-водною рослинністю становлять основну біотопічну наукову цінність як стації для водно-болотних птахів на час їх міграцій.
Рекреаційні ресурси. Природні умови Шацького національного природного парку мають високий рекреаційний потенціал. Найбільш привабливими для відпочиваючих є, безперечно, краєвиди Шацьких озер. На території парку мають місце два рекреаційних пункти, дві бази відпочинку, 56 спортивно-оздоровчих та дитячих таборів, санаторій, пансіонат. Тут функціонує декілька екологічних стежок і туристичних маршрутів.
ЯВОРІВСЬКИЙ
НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРИРОДНИЙ ПАРК
Історія. Територіальною основою для створення парку став регіональний ландшафтний парк “Яворівський”, який був офіційно затверджений Львівською обласною Радою в 1996 році на площі 4190 га. Яворівський національний природний парк утворений згідно з Указом Президента України від 4 липня 1998 року. Він підпорядкований Міністерству охорони навколишнього природного середовища України.
Площа. Яворівський національний природний парк знаходиться в межах Яворівського та Жовківського районів Львівської області, займає площу 7078,6 га, з них 2885,5 га знаходяться у постійному користуванні парку, 4193,1 га - землі інших власників земельних ділянок і землекористувачів. На півдні межує з природним заповідником "Розточчя”.
Рельєф. За фізико-географічним районуванням України територія Яворівського національного природного парку належить до району Розтоцько-Опільської горбогірної області Західно-Української лісостепової провінції. Це типові лісостепові ландшафти та природно-територіальні комплекси Українського Розточчя в межах Головного Європейського вододілу, на схилах якого беруть початок ріки басейнів Чорного і Балтійського морів. Ландшафти часто представлені горбами зі скельним оголенням вапняків та вапнистих пісковиків.
Рослинність. За геоботанічним районуванням України рослинність Яворівського національного природного парку віднесена до Роз-тоцького округу Балтійської підпровінції Центральноєвропейської провінції Європейської широколистянолісової області. Переважаюча частина території парку вкрита лісом, решта природних земель зайнята луками, водною та прибережно-водною рослинністю. Найбільш характерні грабово-дубові, сосново-дубові, соснові ліси, рідше скельно-дубові, іноді ялицеві, а в понижених ділянках - вільхові ліси. Букові ліси мають обмежене поширення та приурочені до горбистих ландшафтів. Подекуди на горбах трапляється степова рослинність.
Рекреаційні ресурси. Природні умови Яворівського національного природного парку мають високий рекреаційний потенціал. Найбільш привабливими для відпочиваючих є вершини Головного Європейського вододілу, Яворівський військовий полігон, річки, озера тощо. У прилеглих до цієї природно-заповідної території населених пунктах збереглися цікаві історичні, етнографічні об’єкти, пам’ятки архітектури, археології, культури, церкви різного віку, Крехівський монастир та інші. На території парку мають місце три бази відпочинку та санаторій-профілакторій, функціонують декілька екологічних стежок і туристичних маршрутів, особливо краєзнавчих і сакральних, розвивається сільський зелений туризм.
Додаток З
452
Загальні кадастрові відомості про основні території та об’єкти природно-заповідного фонду України
Назва установи природно-заповідного фонду Дата офіційного створення Адреса садиби Площа (га) Основні екосистеми
загальна надана установі ЛІСІВ
ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНІ ТЕРИТОРІЇ
Біосферні заповідники
1. "Асканія-Нова" 26.11.1993 75230, Херсонська область, Чаплинський район, смт Асканія-Нова, вул. Фрунзе, 13 33307,60 11312,20 533,00 степи
2. Чорноморський 26.11.1993 75600, Херсонська область, м. Гола Пристань, вул. Лєрмонтова, 1 89129,00 70509,00 376,00 вбу, акваторії
3. Карпатський 26.11.1993 90600, Закарпатська область, м. Рахів, вул. Красне Плесо, 77 53630,00 31977,00 38597,00 ліси, полонини
4. Дунайський 10.08.1998 68355, Одеська область, Кілійський район, м. Вилкове, вул. Татарбунарського повстання, 132 а 50252,90 22715,00 371,00 вбу, акваторії
ВСЬОГО - - 226319,50 136513,20 39877,0 -
453
Природні заповідники
1. Канівський 30.07.1923 19000, Черкаська область, м. Канів, вул. Лісова 2049,30 2049.30 1734,00 ЛІСИ
2. Кримський 30.07.1923 98500, АР Крим. м. Алушта, вул. Партизанська, 42 44175,50 44175,50 28074,00 ліси, вбу, яйли
3. Український степовий 21.06.1961 87172, Донецька область, Новоазовський район, с. Самсонове 2768,40 2768,40 344,00 степи
4. Луганський 12.11.1968 93600, Луганська область, Станично-Луганський район, смт Станично-Луганське-2, вул. Рубіжна, 95 2109,30 2109,30 533,00 степи
5. Поліський 12.11.1968 11122, Житомирська область, Овруцький район, с. Селезівка 20104,00 20104,00 14073,00 ліси, вбу
6. "Мис Мартьян* 20.02.1973 98600, АР Крим, м. Ялта, смт Нікіга, Нікітський ботанічний сад - ННЦ 240,00 240,00 120,00 ліси, акваторії
7. Ялтинський гірсько-лісовий 20.02.1973 98600. АР Крим. м. Ялта, пр-т Совєтський, а/с № 25 14523,00 14523,00 11102,00 ліси, яйли
8. Карадазький 09.08.1979 98188, АР Крим, м. Феодосія, смт Курортне 2855,20 2855,20 1230,00 ліси, яйли, акваторії
9. “Розточчя" 05.10.1984 81070, Львівська область, Яворівський район, смт Івано-Франкове, вул. Січових стрільців, 7 2084,50 2084,50 2006,00 ліси
10. “Медобори* 08.02.1990 48210, Тернопільська область, Гусятинський район, смт Гримайлів, вул. Міцкевича, 21 10516,70 10516,70 8787,00 ліси
11. Дніпровсько-Орільський 19.09.1990 52030, м. Дніпропетровськ, вул. Полєтаєва, 2 3766,20 3766,20 1815,00 ліси, вбу
454
12. “Єланецький степ" 17.07.1996 55553, Миколаївська область, Єланецький район, с. Калинівка 1675,70 1675,70 47,00 степи
13. Торгами’ 12.09.1996 78400, Івано-Франківська область, м. Надвірна, вул. Комарова, 7 5344,20 5344,20 4565,00 ліси
14. Казантипський 12.05.1998 98213, АР Крим, Ленінський район, м. Щелкіно, 33/12 450,10 450,10 - степи
15. Опукський 12.05.1998 98300 АР Крим, м. Керч, вул. Кірова, 31 а 1592,30 1592,30 - степи, вбу, акваторії
16. Рівненський 03.04.1999 34500. Рівненська область, м. Сарни, вул. Гоголя, 34 а 47046.80 47046,80 22724,00 ліси, вбу
17. Черемський 19.12.2001 44000, Волинська область, Маневицький район, смт Меневичі, вул. К. Маркса, 46 2975,70 2975,70 1920,00 ліси, вбу
ВСЬОГО - - 164276,90 164276,90 99074,00 -
Національні природні парки
1. Карпатський 03.06.1980 78500, Івано-Франківська область, м. Яремча, вул. Стуса, 6 50495,00 38591,00 34231,00 ліси, полонини
2. Шацький 28.12.1983 44021, Волинська область, Шацький район, с. Світязь, 48977,00 18810,00 24503.40 ліси, вбу
3. “Синевир” 05.01.1989 90041, Закарпатська область, Міжгірський район, с. Синевир-Остріки, вул. Остріцька 40400,00 27208,00 36441,00 ліси, вбу, полонини
4. Азово-Сиваський 25.02.1993 75500, Херсонська область, м. Генічеськ, вул. Петровського, 54 52154,00 52154,00 291,00 вбу, степи
5. “Вижницький" 30.08.1995 59233, Чернівецька область, Вижницький район, смт Берегомет, вул. Головна, 61 7928,40 7928,40 7013,40 ліси
455
6. "Подільські Товтри” 27.06.1996 32301, Хмельницька область, м. Кам'янець-Подільський, площа Польський ринок, 6 261316,00 3015.00 1602,00 степи, ліси, чагарники
7. “Святі Гори” 13.02.1997 84130, Донецька область, Слов'янський район, с. Богородичне, Теплинське лісництво, вул. 60-річчя Жовтня, 1 40589,00 11878,00 39585,00 ліси, вбу
8. Яворівський 04.07.1998 81070, Львівська область, Яворівський район, смт Івано-Франкове, вул. Львівська, 32 7078,60 2885,50 6896,00 ліси, вбу
9. "Сколівські Бескиди* 11.02.1999 82600, Львівська область, м. Сколе, вул. Князя Святослава, 3 35684,00 24702,00 32219,00 ліси, полонини
10. “Деснянсько-Старогутський" 23.02.1999 41000, Сумська область, м. Середина-Буда, вул. Новгород-Сіверська, 62 16215,10 7272,60 8583,90 ліси, вбу
11. Ужанський 27.09.1999 89000, Закарпатська область, смт Великий Березний, вул. Шевченка, 54 39159,30 14904,60 28251,00 ліси, полонини
12. Туцульщина* 14.05.2002 78600, Івано-Франківська область, м. Косів, вул. Грушевського, 4 32271,00 7606,00 32002,00 ліси, полонини
13. Ічнянський 21.04.2004 16700, Чернігівська область, м. Ічня, вул. Леніна, 23 9665,80 4686,10 4900,00 ліси
14. Галицький 09.08.2004 77100, Івано-Франківська область, м. Галич, вул. Галич-Гора, 1 14684,80 12159,30 11800,00 ліси
15. Томільшанські ліси" 06.09.2004 63436, Харківська область, Зміївський район, с. Задонвцьке, вул. Курортна, 156 14314,80 3377,30 13007,00 ліси
16. “Великий Луг” 10.02.2006 71630, Запорізька область, Василівський район, м. Дніпрорудне, вул. Шахтарська, 15 16756,00 9324,00 - вбу
456
17. Мезинський 10.02.200 6 16212, Чернігівська область, Корейський район, с. Свердловка 31035,2 0 8543,90 11793,38 ліси
ВСЬОГО - - 711724,00 254345,70 293119,08 -
Біосферні, природні заповідники і національні п риродні парки
разом - 1102320,401 555135,80 432070,08
Регіональні ландшафтні парки
Назва природно-заповідної території Рік створення Загальна площа (га) Адміністративна одиниця (автономна республіка, область, місто) Основні екосистеми
1. “Дністровський каньйон" 1990 42084,00 Тернопільська область ліси, чагарники
2. “Кінбурська коса" 1992 17890,20 Миколаївська область вбу, степи
3. Дністровський 1993 19656,00 Івано-Франківська область ліси, вбу
4. "Знесіння" 1993 312,10 Львівська область лісопарки
5. “Ізмаїльські острови" 1993 1366,00 Одеська область вбу
6. “Гранітно-степове Побужжя’ 1994 7422,00 Миколаївська область степи, чагарники
7. Диканський 1994 11945,00 Полтавська область вбу, ліси
8. Зарваницький 1994 283,00 Тернопільська область луки
9. “Загребелля" 1994 630,00 Тернопільська область луки
10. “Лиса гора" 1994 137,10 місто Київ лісопарки
11. “Партизанська Слава4 1994 115,00 місто Київ лісопарки
12. “Прип'ять-Стохід" 1995 22626,00; 21600,00 Волинська і Рівненська області вбу, ліси
13. Тилігульський 1995 8195,40; 13954,00 Миколаївська і Одеська області вбу
14. Прудищанський 1995 2538,00 Сумська область ліси
15. Сеймський 1995 98857,90 Сумська область ліси, вбу
16.“Голосіївський” 1995 5236,00 місто Київ лісопарки
17. Поляницький 1996 1070,00 Івано-Франківська область ліси І
18. Чернівецький 1996 21501,20 Чернівецька область ліси
457
19. Черемоський 1996 22103,30 Чернівецька область ЛІСИ
20. Туцульщина" 1997 17729,00 Івано-Франківська область ліси
21. “Верхньодністров-ські Бескиди" 1997 8536,00 Львівська область ліси
22. “Надсянський" 1997 19428,00 Львівська область ліси
23. "Панай” 1998 640,00 Запорізька область степи, вбу
24. “Печенізьке поле" 1999 4997,60 Харківська область степи
25. “Мальованка" 1999 16915,30 Хмельницька область ліси, луки
26. “Клебан-Бик” 2000 2900,10 Донецька область степи
27. “Донецький кряж* 2000 3952,20 Донецька область степи, ліси
28. “Меотцца" 2000 14351,90 Донецька область вбу
29. “Трахтемирів" 2000 5148,70; 5562,50 Київська і Черкаська області ліси, луки
ЗО. “Надслучанський" 2000 17271,00 Рівненська область ліси
31. “Великобурлуцький степ” 2000 2042,60 Харківська область степи
32. Каліновський 2000 12000,00 Автономна Республіка Крим ліси
33. “Бакальська коса" 2000 1520,00 Автономні Республіка Крим вбу
34. Біловодський 2001 14011,00 Луганська область степи
35. “Кременчуцькі плавні" 2001 5080,00 Полтавська область вбу, ліси, луки
36. “Зачарований край" 2002 6100,00 Закарпатська область ліси
37. “Дермансько-Мостівський" 2002 19837,00 Рівненська область ліси
38. “Міжрічинський" 2002 78753,90 Чернігівська область ліси, вбу
39. “Зуївський" 2002 1214,20 Донецька область степи
40. “Приінгульський" 2002 3152,70 Миколаївська область вбу, степи
41. “Нижньоворсклямський" 2002 23200,00 Полтавська область вбу, луки
42. “Ізюмська лука" 2003 5002,00 Харківська область ліси, луки
43. “Краматорський" 2004 1738,82 Донецька область степи
44. “Дніпровські острови" 2004 1215,00 місто Київ ліси, вбу
45. “Слов'янський курорт" 2005 431,30 Донецька область луки
458
46. 'Боковеньківський ім. М.Л. Давидова' 2005 17530,14 Кіровоградська область ЛІСИ
ВСЬОГО - 629782,96 - -
Національні природні і регіональні ландшафтні парки
разом - 1341506,96 - -
Заказники
Адміністративна одиниця (автономна республіка, область, місто) ландшафтні лісові бо-та-ні-чні загаль-нозоо-логічні орні-то-логі-чні ентомолог! -чні іхтіологічні Гідрологічні зага-ль-ногео-логічні карстово-спелео-логічні ВСЬОГО
кількість площа, га
Вінницька область 4/15 1/6 14/3 7 2/2 -12 -/1 -/- -/10 7- -/- 94 21880.2
Волинська область 8/26 -/37 6/26 1/32 -/15 -/- -11 -/60 -11 -/- 213 89709,5
Дніпропетровська область 13/7 5/3 2/13 -/1 2/3 -14 -12 -11 -/- -/- 56 29946,2
Донецька область 1/10 2/7 -/19 -/- 3/2 -15 -/- -/- 11- -/- 50 14817,0
Житомирська область 1/1 2/44 1/25 2/14 1/3 -/- -/- 3/19 -11 -/- 117 58779,6
Закарпатська область 1/1 2/10 8/19 4/1 1/1 7- -/5 1/4 11- -/- 59 16525,4
Запорізька область 7/50 1/3 -/93 1/4 1/2 -/43 -/- 11- 11- 7- 207 52418,2
Івано-Франківська область 2/8 2/13 4/23 -12 1/4 -/- -/- 1/5 -/- -/- 65 47325,7
Київська область 6/10 3/11 -/18 -/- 2/6 -/- -11 3/9 -/- -/- 69 24387,5
Кіровоградська область 7/23 1/5 9/18 1/3 2/4 -11 -/- 11- -/- -/- 75 8400,9
Луганська область -/6 -/5 1/8 -/14 -/1 -14 -14 -11 -/- -/- 44 44381,8
Львівська область 3/11 1/9 2/4 1/2 -12 -11 -11 2/1 -/- -/- 39 30429,5
459
Продовження додатне З
Миколаївська область -/14 1/12 -/9 -/- -12 -/- -12 -/6 -/- -/- 46 11246.7
Одеська область 1/17 -/1 4/4 21- 1/1 -ІЗ -/- -/- -/- -/- 34 22616,3
Полтавська область 8/44 -/2 1/38 1/6 2/2 -/1 -/- 7/50 -/- -/- 162 71708,1
Рівненська область 1/10 1/16 8/36 1/6 -/9 -/16 -12 2/11 -/4 -/- 123 64507,9
Сумська область 2/13 1/3 1/19 -/5 1/3 -/2 -/- 5/22 -12 -/- 79 40693,5
Тернопільська область 1/2 2/1 8/48 -/33 1/8 -/- -ІЗ 2/6 -/- -/- 115 61216,0
Харківська область -/13 -/9 1/46 2/5 -/7 -/59 -/- -/13 -/1 -/- 156 37045,5
Херсонська область 3/2 21- 1/5 -ІЗ 1/1 -/- -/- -/- -/- -/- 18 60693,8
Хмельницька область 10/15 1/26 9/22 -16 -/10 -ІЗ -/- 5/45 -/1 -/- 153 36696,5
Черкаська область 1/11 -/1 1/46 -П 1/4 -/12 -/1 1/91 -/- -/- 177 25416,1
Чернівецька область 5/14 2/4 -/4 -/1 1/1 -/6 -/1 -/12 -/- 2/1 53 27610,1
Чернігівська область 2/32 -/35 4/95 1/- -/3 -/2 -/1 4/261 -/- -/- 440 113703,1
АР Крим 3/6 -/1 5/9 -/- 21- -/- -/- 1/- 21- -/- 29 45816,5
м. Київ -/5 1/6 -/- -/3 -/- -/- -/1 -/- -/- -/- 16 5403,3
м. Севастополь 3/- -/- -/- 1/- -/- -/- -/- -/- -/- -/- 4 25689,9
ВСЬОГО 93/366 31/270 90/684 20/150 23/96 -/163 -/25 39/627 5/10 2/1 2693 1 089065,4
площа (та) 315507,6 113429,0 144352,9 211728,9 85362,6 2778,0 17158,1 190013,1 8653,8 81,4 -
460
Пам'ятки природи
Адміністративна одиниця (автономна республіка, область, місто) комплексні ботанічні І зоологічні гідрологічні геологічні асього
п 8, га п 8, га п 5, га п 8, га п 8, га п 8, га
Вінницька область 2/1 142,0/0,5 2/93 12,5/234,2 2/4 69,0/77,8 -/61 71,1 4/14 97,5/10,6 183 645,2
Волинська область 1/- 30,0/- 792 7305,6 -/7 -/45.2 2/15 90.0/113,6 7- 7- 117 584.4
Дніпропетровська область 1/1 30,0/3,7 1/33 56,0/232,2 7- 7- -12 73,5 1/12 62,0/44,5 51 431.9
Донецька область -12 -/10,2 3/7 63,0/272,3 71 75,0 2/7 62,0/9,2 5/9 111,0/15,6 36 548,3
Житомирська область -/- -/- 2/16 51,0/80,4 7- 7- 73 70,2 715 713,1 36 144.7
Закарпатська область 1/- 22,0/- 7/42 427,0/97,4 71 71,0 1/248 15,0/196,9 738 7120,2 338 879,5
Запорізька область 2/20 310,0/324,0 3/45 72,0/123,0 7- 7- 7- 7- 2/12 30,0/61,8 84 920,8
Івано-Франківська область 3/12 213,0/106,5 5/150 126,0/726.5 71 -/0,01 4/15 20,5/21,1 1/15 60,0/27,0 206 1300,6
Київська область -14 -/12,9 2/38 92,0/111,5 7- 7- -12 72,5 75 725,8 51 244,7
Кіровоградська область 1/6 7,1/58,2 724 7124,1 72 70,4 1/9 2,0/48,7 73 79,5 46 250,0
Луганська область 1/2 100,0/23,2 721 73762,2 7- 7- -122 737,5 714 20,0/57,0 61 3999,9
Львівська область 1/16 309,8/1280,8 1/96 283,0/284,3 7- 7- -133 711,6 718 7188,9 165 2358,4
Миколаївська область -/1 70,1 1/21 11,0/157,9 7- 7- 713 727,1 76 720,0 42 216,1
Одеська область -/- -/- 1/49 5,5/22,1 7- 7- 76 -/0,8 1/1 4,7/0,3 58 33,4
Полтавська область -/8 7101,7 1/96 145,0/1538,5 7- 7- 73 72,4 79 745,9 117 1833,5
Рівненська область 1/13 91,0/114,5 4/29 243,0/220,8 1/- 13,0/- 2/12 73,0/56,2 72 72,8 64 814,3
Сумська область 71 70,9 1/36 0,1/13,1 1/- 55,0/- 1/30 7,0/58,0 72 711,6 72 145,7
Тернопільська область 1/- 5,0/- 3/249 121,0/813,0 -ІЗ 721,7 754 754,7 7/76 7139,6 393 1155,0
Харківська область -12 -/176,3 -/37 -/440,2 -/- -/- 74 714,4 7- 7- 43 630,9
Херсонська область -1- -/- 723 -/7.0 1/- -/5.0 76 714,0 7- 7- ЗО 26,0
Хмельницька область -/16 7697,7 1/169 15,0/464,5 -ІЗ 764,4 1/9 8,2/58,9 3/49 150,0/157, 8 251 1616,5
Черкаська область 4/6 590,0/41,1 1/101 85,0/338,2 1/2 5.0/- 728 744,4 729 749,5 172 1153,2
Чернівецька область 1/5 20,4/16.0 4/65 125,0/115,1 -/- -/- 752 -4/54,2 31,0/48 /396,0 179 757,7
Чернігівська область 1/- 100,0/- -/91 -/94,8 -/7 764,4 6/24 200.0/334.0 -/4 714,0 133 807.1
АР Крим 6/16 410,0/620,9 2/3 132,0/0,1 -/- 7- 1/15 24,0/1980,0 4/22 73,0/41,5 69 3281,5
м. Київ -/1 -/0,3 1/48 30,0/16.5 -/- 7- 74 7- 7- 7- 54 46,8
м. Севастополь -/1 -/5,9 -/1 -/5.0 -/- 7- 74 7- 74 7430,3 6 441,2
ВСЬОГО 27/ 134 2380,3/ 3595,4 46/ 1675 2095,1/ 10600,5 5/ 32 142,0/ 284,8 21/ 681 501,7/ 3575,3 33/ 403 639,2/ 1453,0 ЗО 57 25267,3
площа (га) - 5975,7 - 12695,6 - 426,8 - 4077,0 - 2092,2 -
462
Заповідні урочища
Адміністративна одиниця (автономна республіка, область, місто) Кількість об'єктів Площа об'єктів (га)
Вінницька область зо 734,40
Волинська область 24 14517,90
Дніпропетровська область 3 466,40
Донецька область 13 803,70
Житомирська область - -
Закарпатська область 9 1236,30
Запорізька область 2 95,00
Івано-Франківська область 206 7377,60
Київська область 16 1512,80
Кіровоградська область 49 2333,50
Луганська область 18 3023,60
Львівська область 48 6502,40
Миколаївська область 13 3656,70
Одеська область 4 13828,00
Полтавська область 47 6729,50
Рівненська область 96 3233,20
Сумська область 27 1283,80
Тернопільська область 4 480,20
Харківська область 8 1549,20
Херсонська область 10 942,00
Хмельницька область 20 1583,50
Черкаська область 47 3643,20
Чернівецька область 38 1072,50
Чернігівська область 52 17549,20
АР Крим 8 1215,30
м. Київ - -
м. Севастополь 1 18,4
ВСЬОГО 793 95388,30
463
ШТУЧНІ ОБ’ЄКТИ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОГО ФОНДУ
Ботанічні сади
Назва об'єкта природно-заповідного фонду Роки заснування (офіційного створення) Загальна площа Адміністративна одиниця (автономна республіка, область, місто, селище міського типу, село) Природний регіон
1. Харківський Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна 1804 (1983) 41,90 місто Харків Середньоросійська височина
2. Кременецький Міністерства охорони навколишнього природного середовища України 1806 (1990) 200,00 місто Кременець Тернопільської області Галогоро-Кременецький кряж
3. Нікітський Нікітського національного наукового центру УААН 1812 (1983) 876,60 Автономна Республіка Крим Кримські гори
4. Київський імені О.В. Фоміна Київського національного університе- ту імені Тараса Шевченка 1839 (1983) 22,50 місто Київ Київське Полісся
5. Львівський Львівського національного університету імені Івана Франка 1852 (1983) 18,50 місто Львів Розточчя
6. Одеський імені В. І. Липського Одеського національного університету ім. І.І. Мечнікова 1867-80 (1983) 16,00 місто Одеса Причорноморська низовина
7. Чернівецький Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича 1877 (1983) 3,50 місто Чернівці Буковина
464
8. Київський - Голосїівський Національного аграрного університету 1928 (1989) 53,00 місто Київ Київське Полісся
9. Кам’янець-Подільський Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту 1930 (1983) 17,50 місто Кам'янець-Подільський Хмельницької області Подільська височина
10. Дніпропетровський Дніпропетровського національного університету 1931 (1972) 33,00 місто Дніпропетровськ Придніпровська низовина
11. Житомирський Державного агроекологічного університету 1933 (1983) 35,40 місто Житомир Житомирське Полісся
12. Національний ім. М.М. Гришка НАН України 1935 (1983) 130,00 місто Київ Київське Полісся
13 Ужгородський Ужгородського національного університету 1946 (1983) 98,50 місто Ужгород Вулканічні Карпати Закарпатська низовина
14. Донецький НАН України 1964 (1983) 262,20 місто Донецьк Донецький кряж, Приазовська височина
15. Полтавський Полтавського державного педагогічного університету ім. А.С. Макаренка* 1973 4,76 місто Полтава Полтавська рівнина
16. “Волинь’ Волинського державного університету імені Лесі Українки 1977 (1983) 10,00 місто Луцьк Волинська височина
17. Криворізький НАН України 1980 (1983) 75,00 місто Кривий Ріг Дніпропетровської області Причорноморська низовина
18. Галицький лікарських рослин* 1991 28,30 поблизу міста Тернополя Подільська височина
19. Львівський Національного лісотехнічного університету 1991 18,50 місто Львів Розточчя
20. Почаївський лікарських рослин* 1996 30,00 поблизу міста Почаєва Тернопільської області Подільська височина
ВСЬОГО - 1974,86 - -
465
Дендрологічні парки
1. “Олександрія" НАН України 1788-97 (1998) 297.00 поблизу міста Біла Церква Київської області Київське плато
2. Національний “Софіївка" НАН України 1796 (1983) 152,00 місто Умань Черкаської області Придніпровська височина
3. "Тростянець" НАН України 1830-34 (1983) 204,00 село Тростянець Ічнянського району Чернігівської області Придніпровська низовина
4. Сирвцький агрофірми “Квіти України" 1875 (1983) 6,50 місто Київ Київське Полісся
5. Чернівецький Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича 1876 (1983) 4,80 місто Чернівці Буковина
7. “Асканія-Нова" Біосферного заповідника “Асканія-Нова" 1887 (1983) 210,00 смт Асканія-Нова Чаплинського району Херсонської області Причорноморська низовина
8. “Веселі Боковеньки" Веселобоковеньківської лісо-дослідної станції 1893 (1972) 109,00 між селами Зелений Гай та Іванівка До-линського району Кіровоградської області Придніпровська височина
9. "Устимівський" Устимівської науково-дослідної станції 1893 (1983) 8,92 село Устимівка Семенівського району Полтавської області Полтавська рівнина
10. “Сторожинецький" Зторожинецького лісотехнічного технікуму 1912 (1983) 17,50 місто Сторожинець Чернівецької області Буковина
11. Гермаківський ДП “Чортківське лісове господарство" 1956 (1983) 56,00 село Гермаківка Борщівського району Тернопільської області Подільська височина
12. Гпадковицький" 1964 4,00 Житомирська область Житомирське Полісся
466
13. “Високогірний’ ДП “Надвірнянське лісове господарство" 1967 (1983) 100,00 Надвірнянський район Івано-Франківської області Горгани Українських Карпат
14. “Пінява"* 1967 6,60 Житомирська область Житомирське Полісся
15. Суразький імені Дубровинського* 1967 4,70 Тернопільська область Подільська височина
16. Білокриницький* 1968 16,00 Тернопільська область Подільська височина
17. ‘Дружба’ Прикарпатського державного університету імені Василя Стефаника 1970 (1983) 10,00 село Угринів Івано-Франківського району Івано-Франківської області Прикарпаття
18. Дорошівський' 1970 3,00 Тернопільська область Подільська височина
19. Хоростківський Тернопільської сільськогосподарської дослідної станції 1972 (1983) 18,00 місто Хоростків Гусятинського району Тернопільської області Подільська височина
20. Харківський Харківського державного аграрного університету 1972 22,80 місто Харків Середньоросійська височина
21. ‘Діброва’ ДП "Солотвинське лісове господарство" 1972 (1983) 8,00 село Солотвино Богородчанського району Івано-Франківської області Прикарпаття
22. “Сумський" Сумської міської державної адміністрації 1987 21,00 місто Суми Середньоросійська височина
23. "Еліта” 1988 4,80 Житомирська область Житомирське Полісся
24. “Бврезнівський’ Березнівського лісотехнічного коледжу 1989 29,50 смт Березне Березнівського району Рівненської області Волинська височина
25. “Млинки” 1993 13,80 Чернівецька область Буковина
26. "Пролісок” 1993 0,30 Івано-Франківська область Прикарпаття
27. Малотур’янський* 1996 6,00 Івано-Франківська область Передкарпаття, Прикарпаття
28. Бережанський* 1996 5,00 Тернопільська область Подільська височина
29. Козівський "Лісова пісня” 1996 3,00 Тернопільська область Подільська височина
ЗО. Настасівський* 1996 2,00 Тернопільська область Подільська височина
467
31. Заліщицький* 1996 2,00 Тернопільська область Подільська височина
32. Киселівський Тайдейка"* 1999 2,00 Чернівецька область Буковина
33. Євпаторійський* 2000 3,20 Автономна Республіка Крим Степовий Крим
ВСЬОГО - 1351,42 - -
Зоологічні парки
1. ‘Асканія-Нова’ Біосферного заповідника “Асканія-Нова" 1874 смт Асканія-Нова Чаплинського району Херсонської області Причорноморська низовина
2. Харківський 1895 (1983) 22,00 місто Харків Середньоросійська височина
3. Миколаївський 1901 (1983) 23,00 місто Миколаїв Причорноморська низовина
4. Київський 1908 (1983) 39,50 місто Київ Київське Полісся
5. Одеський 1924 (1983) 6,50 місто Одеса Причорноморська низовина
6. Черкаський 1978 (1983) 8,00 місто Черкаси Придніпровська височина
7. Менський 1983 9,00 місто Мена Чернігівської області Чернігівське Полісся
8. Лановецький* 1996 10,00 Тернопільська область Подільська височина
9. Підмихайлівський* 1997 5,00 Івано-Франківська область Прикарпаття
10. Таврія* 1997 290,00 Запорізька область Причорноморська низовина
11. Львівський* 1998 5,90 місто Львів Розточчя
12. Рівненський 1998 11,60 місто Рівне Волинська височина
13. Кам’янець-Подільський* 1998 1.57 Хмельницька область Подільська височина
ВСЬОГО - 432,07 - -
468
Парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення
1. Підгорецький 1635-40 (1960) 17,00 село Підгірці Бродівського району Львівської області Мале Полісся
2. Хомутецький 1675 (1960) 77.00 село Хомутець Машівського району Полтавської області Полтавська рівнина
3. Печорський 1682 (1984) 19,00 село Печера Тульчинського району Вінницької області Подільська височина
4. Кагарлицький 1705 (1990) 35,50 місто Кагарлик Київської області Київське плато
5. Гощанський 1710 (1979) 7,00 смт Гоща Гощанського району Рівненської області Волинська височина
6. Старомерчицький 1724 (1990) 69,00 смт Старий Мерчик Банківського району Харківської області Середньоросійська височина
7. Оброшинський 1730 (1983) 5,00 село Оброшин Пустомитівського району Львівської області Опілля, Гологори
8. Вишнівецький 1731 (1990) 8,00 смт Вишнівець Збаразького району Тернопільської області Подільська височина
9. Новоселицький 1739 (1960) 44,40 село Новоселиця Старо-костянтинівського району Хмельницької області Придніпровська височина
10. Самбірський 1750 (1960) 16,00 місто Самбір Львівської області Передкарпаття
11. Раївський 1760 (1990) 20,00 село Рай Бережанського району Тернопільської області Подільська височина
469
12. Скала-Подільський 1760 (1990) 26,00 смт Скала-Подільська Борщівського району Тернопільської області Подільська височина
13. Михайлівський 1775 (1960) 15,00 село Михайлівка Дунаєвецького району Хмельницької області Подільська височина
14. Велико-Бурімський 1775 (1989) 86,50 село Велика Бурімка Чорнобаївського району Черкаської області Придніпровська височина
15. Івницький 1775 (1990) 14,00 село Іаниця Андрушівського району Житомирської області Житомирське Полісся
16. Ташанський 1775 (1996) 144,00 село Ташань Переяслав-Хмельницького району Київської області Придніпровська низовина
17. Краснсжутський 1780-90 (1990) 13,60 смт Краснокутськ Краснокутського району Харківської області Середи ьо російська височина
18. Верхівнянський 1780-1790 (1990) 33,70 село Верхівня Ружинського району Житомирської області Придніпровська височина
19. Корсунь-Шевченківський 1783 (1960) 97,00 місто Корсунь-Шевченківський Черкаської області Придніпровська височина
20. Малієвецький 1785 (1960) 17,20 село Маліївці Дунаєвецького району Хмельницької області Подільська височина
21. Антопільський 1785 (1960) 27,00 село Антопіль Томашпільського району Вінницької області Подільська височина
22. Немирівський 1795 (1960) 85,00 місто Немирів Вінницької області Подільська височина
23. Буський 1795 (1960) 8,00 місто Буськ Львівської області Мале Полісся
470
24. Міженецький 1795 (1960) 11,00 село Міженець Старосамбірського району Львівсько? області Передкарпаття
25. Козачанський 1795 (1960) 51,00 село Козацьке Звенигородського району Черкасько? області Придніпровська височина
26. Місхорський 1795 (1960) 23,00 місто Коре?з Автономно? Республіки Крим Кримські гори
27. Рівненський імені Т.Г. Шевченка 1795 (1979) 32,00 місто Рівне Волинська аисочина
28. Ободівський 1796-1801 (1960) 17,00 село Ободівка Тростянецького району Вінницько? області Подільська височина
29. Більче-Золотецький 1800 (1990) 11,00 смт Більче-Золоте Борщівського району Тернопільської області Подільська височина
ЗО. Гурзуфський 1808-1812 (1960) 12,00 місто Гурзуф Автономної Республіки Крим Кримські гори
31. Антонівський 1810 (1960) 14,40 смт Антоніни Красилівського району Хмельницької області Подільська височина
32. Декабристів (Кам'янський) 1810 (1960) 4,00 село Кам'янка Кам'янського району Черкаської області Придніпровська височина
33. Самчиківський 1810 (1960) 16,60 село Самчики Старо-костянтинівського району Хмельницької області Подільська височина
34. Шарівський 1810 (1990) 39,30 село Шарівка Богодухівського району Харківської області Серед н ьоросійська височина
35. Трощанський 1810-1820 (1990) 31,90 село Троща Чуднівського району Житомирської області Придніпровська височина
36. "Санаторію “Утьос Карасан" 1812-1814 (1960) 23.00 місто Утьос Автономної Республіки Крим Кримські гори
37. Новочорторийський 1815-1818 (1990) 19,20 село Нова Чортория Любарського району Житомирської області Придніпровська височина
38. Алупкінський 1820-1840 (1960) 40,00 місто Алупка Автономної Республіки Крим Кримські гори
39. Лівадійський 1825 (1960) 40,10 місто Лівадія Автономної Республіки Крим Кримські гори
40. Масандрівський 1825 (1960) 44,10 місто Масандра Автономної Республіки Крим Кримські гори
41. Центральний культури і відпочинку імені Максима Горького 1825 (1987) 30.00 місто Вінниця Подільська височина
42. “Володимирська гірка* 1830-1840 (1990) 10,60 місто Київ Київське Полісся
43. Сокиринський 1831-1834 (1972) 40,00 село Сокиринці Срібнянського району Чернігівської області Чернігівське Полісся
44. Чинадіївський "Санаторію “Карпати" 1848 (1972) 38,00 село Чинадієво Мукачівського району Закарпатської області Вулканічний хребет Українських Карпат
45. Кардамичівський 1850-1860 (1960) 49,00 село Кардамичево Велико-Михайлівського району Одеської області Причорноморська низовина
46. Тальнівський 1870-1880 (1960) 406,00 місто Тальне Черкаської області Придніпровська । височина
47. "Хутір Надія" 1871 (1975) 10,00 село Миколаївка Кіровоградського району Кіровоградської області Придніпровська височина
48. Маріїнський 1874 (1990) 8,90 місто Київ Придніпровська височина
472
49. Березоворудський 1875 (1960) 45,00 село Березова Рудка Пирятинського району Полтавської області Придніпровська низовина
50. Фороський 1875 (1960) 70,00 місто Форос Автономної Республіки Крим Кримські гори
51. Харакський 1875 (1960) 15,00 місто Гаспра Автономної Республіки Крим Кримські гори
52. Кияницький 1875 (1990) 55,70 село Кияниця Сумського району Сумської області Середи ьо російська височина
53. Тростянецький 1875 (1990) 256,00 місто Тростянець Сумської області Середи ьо російська височина
54. Стрийський 1880-1890 (1960) 56,00 місто Львів Розточчя
55. Мостівський 1882 (1990) 28,00 село Мостове Доманівського району Миколаївської області Причорноморська низовина
56. НаталГГвський 1884 (1990) 48,00 село Володимирівка Краснокутського району Харківської області Середи ьо російська височина
57. Немерчанський 1886 (1960) 20,00 село Немерче Муровано-Куриловецького району Вінницької області Центральне Поділля
58. Городницький 1888-1890 (1990) 21,00 смт Городниця Новоград-Волинського району Житомирської області Житомирське Полісся
59. Дніпропетровський імені Т.Г. Шевченка 1889 (1990) 45,00 місто Дніпропетровськ Придніпровська височина
60. Верхівський 1891 (1960) 25,00 село Верхівка Тростянецького району Вінницької області Подільська височина
61. Підгірцівський 1892 (1960) 7,30 село Підгірці Стрийського району Львівської області Передкарпаття
473
62. Онуфріївський 1895 (1960) 51,70 смт Онуфріївка Онуфріївського району Кіровоградської області Придніпровська височина
63. Полоннський 1895 (1960) 37,00 місто Попонне Хмельницької області Житомирське Полісся
64. Великоновоселицький 1895-1905 (1960) 10,10 село Новоселиця Полоннського району Хмельницької області Подільська височина
65. Голозубинецький 1895-1905 (1960) 21,00 село Голозубинці Дунаєвецького району Хмельницької області Подільська височина
68. Кипарисний 1910 (1972) 9,00 місто Гурзуф Автономної Республіки Крим Кримські гори
67. Ковпаківський 1918 (1975) 196,00 смт Котельва Котелевського району Полтавської області Полтавська рівнина
68. Мелітопольський імені Максима Горького 1927 (1990) 31,00 місто Мелітополь Запорізької області Причорноморська низовина
69. Святошинський 1938 (1984) 240,00 місто Киїа Київське Полісся
70. “Гостра Могила” 1952 (1980) 86,00 місто Луганськ Донецький кряж
71. “Сирецький гай” 1952 (1990) 204,00 місто Київ Київське Полісся
72. “Дружба" 1956 (1980) 50,00 село Перемога Новоайдарського району Луганської області Старобільська височина
73. Голосіївський імені М.Т. Рильського 1957-1962 (1990) 140,90 місто Київ Київське Полісся
74. Чернятинський 1960 (1972) 31,00 село Чернятин Жмеринського району Вінницької області Подільська височина
75. Згурівський 1960 (1990) 309,00 смт. Згурівка Згурівського району Київської області Київське плато
76. “Нивки" 1961 (1972) 46,00 місто Київ Київське Полісся
77. “Дубечне" 1961 (19С6) 2,00 село Дубечне Старовижівського району Волинської області Волинське Полісся
78. Полтавський 1962 (1992) 124,50 село Яківці Полтавського району Полтавської області Полтавська рівнина
79. Черкаський імені 50-річчя Радянської влади 1967 (1977) 39,20 місто Черкаси Придніпровська височина
80. Партизанської слави 1967 (1983) 7,00 між селами Заріччя та Білі Ослави Надвірнянського району Івано-Франківської області Прикарпаття
81. Рудківський 1967 (1985) 59,00 смт Рудки Самбірського району Львівської області Передкарпаття
82. Хмільницький імені 50-річчя Жовтня 1967 (1987) 20,00 місто Хмільник Вінницької області Придніпровська височина
83. "Поділля" 1967 (1987) 72,00 місто Вінниця Подільська височина
84. Хмільницький імені В.І. Леніна 1970 (1982) 55,00 місто Хмільник Вінницької області Придніпровська височина
85. “Феофанія" 1972 (1990) 150,00 місто Київ Київське Полісся
86. Пуща-Водицький 1972 (1990) 360,00 місто Київ Київське Полісся
87. "Байрак" 1975 (1996) 13,00 смт Рокині Луцького району Волинської області Волинська височина
475
88. ‘Сатанівська перлина* 1984 (1996) 22,00 смт Сатанів Городоцького району Хмельницько? області Подільська височина
89. Толосіївський ліс* 1990 1052,00 місто Київ Київське Полісся
90. "Здоров’я* 1996 13,60 смт Луків Турійського району Волинської області Волинське Полісся
ВСЬОГО - 6051,00 - -
Ботанічні сади, дендрологічні, зоологічні парки та парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва
Площа (га) - 9809,35 - І
Умовні позначення: * - об'єкти місцевого значення; в дужках вказана офіційна дата надання статусу природохоронного об'єкта.
ЗАКЛЮЧЕННЯ
На нашу думку, представлений на розсуд читача цей навчальний посібник є певним підсумком в історії розроблення навчальної літератури з проблем територіальної охорони природи. На сьогоднішній день у студентів, які вивчають цей напрям охорони довкілля, вже є достатній вибір української навчальної літератури. Зокрема, в галузі природно-заповідної справи - це сім навчальних посібників та два підручники, величезний резерв наукової, науково-популярної та довідкової літератури. Принаймні, нині вони мають більшу можливість почерпнути знання, ніж це було 15 років тому. Однак не всі ці джерела є доступними в межах України, тому що видавалися для внутрішньовузівських потреб у різних містах. Більшість із них стали пробними для навчального процесу і, без сумніву, зіграли свою історичну роль.
Мабуть, найголовнішим недоліком підготовки навчальних видань на сучасному етапі є те, що не всі вони написані згідно з типовими навчальними програмами з дисципліни “Природно-заповідна справа” за відповідними напрямами підготовки фахівців у вищих навчальних закладах. Можливо, першою була затверджена в 2003 році програма за напрямом “Екологія", яку підготував колектив авторів для аграрних вищих навчальних закладів II—IV рівнів акредитації.
За змістом більшість попередніх навчальних друкованих праць з природно-заповідної справи написані за стандартною схемою, тобто у подібному викладенні змісту головних напрямів розвитку галузі. В основному вони містять розділи, як правило, з історії природно-заповідної справи, технології створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду, часто в цих виданнях наводяться характеристики заповідників і національних природних парків, аналізується правове забезпечення, описується природоохоронна, наукова, рекреаційна, еколого-освітня та міжнародна діяльність тощо. Загалом існуючі нині бібліографічні джерела мають довідково-інформаційний характер і розраховані, передусім, на широке коло читачів, ніж на вимоги до навчальних посібників і підручників. У них практично відсутні загальні знання з теорії та методології розвитку науки про охорону природної спадщини, світової стратегії розвитку природно-заповідної справи, наукових класифікацій природоохоронних територій тощо.
Традиційність і однотиповість викладення матеріалу в попередніх виданнях можна пояснити такими причинами. По-перше, навчальна дисципліна “Природно-заповідна справа” ще молода, тому для неї досі не виробилися стандартні базові як природничі, так і соціального змісту освітні знання, які характерні для давніх дисциплін з фундаменталь
ним науковим забезпеченням. Це є свідченням різноякісності матеріалу попередніх видань. У зв’язку з входженням України в світовий природоохоронний простір, нині інтенсивно накопичуються нові знання, які необхідно постійно доносити до студентів шляхом регулярного перевидання існуючої навчальної літератури, особливо посібників і підручників за європейськими стандартами. По-друге, в Україні є значна когорта відомих вчених у галузі природно-заповідної справи, однак вони не наважуються трансформувати свій багатющий запас наукових знань до вимог природоохоронної освіти й адаптувати їх до змісту навчального процесу. По-третє, оскільки досі немає навчальної спеціальності “Природно-заповідна справа”, тому й не існує державного замовлення на підготовку відповідних навчальних посібників і підручників, тобто немає об’єктивних для цього причин. Всі попередні видання були підготовлені з ініціативи авторів.
З огляду на вищезазначене, ми також самостійно ініціювали підготовку, написання і вихід у світ даного видання, в якому, як і в усіх попередніх працях, також не вдалося відійти від інформаційного стилю викладу матеріалу і перейти повністю на навчальний зміст книги. Однак ми намагалися написати його відповідно до типової навчальної програми для підготовки фахівців у аграрних вищих навчальних закладах Ні—IV рівнів акредитації за напрямом “Лісове і садово-паркове господарство", підготовленої за нашою участю і затвердженої Мінагропо-літики України в 2005 році. Можна припустити, що доки в Україні не стабілізується розвиток природно-заповідної справи як галузі охорони природи, доти всі навчальні видання нестимуть елементи довідкового та хрестоматійного характеру викладення матеріалу. Однак на сучасному етапі історії викладання дисципліни “Природно-заповідна справа” поєднання синтезу й аналізу на науковому ґрунті з кадастровими, правовими, економічними, статистичними й іншими довідковими відомостями в процесі підготовки підручників і посібників є навіть корисним для студентів, оскільки їм не доведеться окремо шукати в бібліотеках розрізнену в багатьох публікаціях інформацію з того чи іншого питання, зокрема в процесі самостійної підготовки, написанні рефератів, курсових проектів, бакалаврських, дипломних чи магістерських робіт.
Головне завдання, яке ми ставили перед собою, - це відійти від усталених стереотипів у поглядах на природно-заповідну справу, в яку ще донині дехто в нашій країні вкладає лише проблему створення територій та об’єктів природно-заповідного фонду. Крім цієї, безперечно, найголовнішої проблеми, ми будували структуру цього видання на висвітленні інших і не менш важливих проблемах, знання з яких потрібні, насамперед, для розвитку природоохоронної освіти і науки. Це проблеми історії галузі в деталях, альтернативи класифікацій об’єктів, світової і національної природної цінності, функціонування системи об’єк-
тів, реформування та напрями перспективного розвитку природно-заповідної справи тощо. У книзі свідомо подається розширений перелік бібліографічних джерел, які будуть корисними не лише студентам в їх навчальній чи науковій роботі, але й аспірантам, викладачам і науковим співробітникам. Все це намагалися висвітлити в аспекті розвитку науки, права і в дечому економіки, цілком усвідомлюючи, що економічний напрям галузі ще лише починає розвиватися. Можливо, в нашій праці недостатньо ілюстровані ті чи інші положення, деінде на підтвердження думки бракує фактичного матеріалу тощо.
Автор сподівається, що це видання стане базовим для подальшого розвитку навчальної дисципліни “Природно-заповідна справа". З іншого боку, ми його розцінюємо і як теоретичну основу розвитку перспективних спеціалізованих навчальних дисциплін за магістерськими програмами: “Заповідний лісовий фонд", “Заповідний водний фонд”, “Природоохоронне паркознавство”, “Сепортологія” тощо. На основі даних магістерських програм можна також вести інтегровану підготовку фахівців у галузі збереження біорізноманіття і невиснажливого використання біоресурсів, землевпорядкування, державного управління, перепідготовки кадрів. У цьому контексті автор ініціює підготовку, написання та видання навчальних посібників “Природно-заповідна справа. Магістерський спецкурс”, “Природно-заповідна справа. Практикум”, а згодом і підручника, що стане спадкоємною особливістю даного видання.
Хочеться відмітити ще один аспект видань про охорону природи. На нашу думку, надзвичайно важливим є наповнення книг матеріалами патріотичного змісту, які би прищеплювали студентам любов до Батьківщини через необхідність збереження рідної природи, в основі якої є збереження біологічного життя на нашій планеті.
На завершення автор книги висловлює щиру подяку відповідальному редактору цього видання, своєму вчителеві, академіку Ю.Р. Шелягу-Сосонку за цінні поради та нестандартні рішення, шановним рецензентам за критичне відношення до змісту рукопису і зауваження, які були і будуть корисними для подальшої навчальної роботи. Автор також дуже вдячний колегам з Державної служби заповідної справи Міністерства охорони навколишнього природного середовища України за надані статистичні матеріали, дирекції національного природного парку “Синевир" за можливість користуватися фотокартотекою наукового фонду. Окрім цього, також висловлюю свою подяку кандидату біологічних наук О.М. Корінько, студентам - Володимиру Саласюку та Віктору Василенку, а особливо вдячний своїй родині - дружині, доньці та сину за технічну допомогу та постійну підтримку під час підготовки рукопису до друку.
Не все ідеально вийшло у цій книзі, над текстом якої довелося працювати п’ять років, а накопичувати знання протягом усього життя. Тому автор звертається з проханням і щиро буде вдячний читачам за критичні зауваження, побажання, думки, поради та пропозиції, які будуть уважно вивчені, і за можливості враховані під час підготовки цієї праці до перевидання.
Шановні читачі!
Звертайтесь за консультаціями та надсилайте, будь ласка, автору свою інформацію на такі три адреси:
поштова: 03041, м. Київ, вул. Родимцева, 2, ботанічний сад НАУ, корпус 1 а; каб. 13;
електронна: ророуісїі@тепг.доу.иа;
телефонна: (044) 527-88-40 с.,
(044) 452-96-64 д.
З повагою, автор
Навчальне видання
ПОПОВИЧ Сергій Юрійович
ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНА СПРАВА
Навчальний посібник
За редакцією Ю. Р. Шеляга-Сосонка
Пейзажні знімки із фототеки НПП “Синевир": на першій палітурці: Б.М. Голуба (озеро Синевир); на другій палітурці: В.І. Попович (озеро-плав Озірце, болото Глуханя).
Коректор Д.О. Мохно Комп’ютерна верстка С.М. Бахметов
Підписано до друку 19.03.2007 р.
Формат 60x84/16. Папір офсетний. Друк офсетний. Гарнітура АгіаІ. Ум. друк. арк. 26,04. Обл.-вид. арк. 31,23.
Зам. № 1665.
Видавництво «Арістей»
Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК № 1066 від 27.09.2002 р.
02105, м. Київ, вул. Тампере, 13 б тел./факс (+38 044) 451-44-66 (багатоканальний) агі81еу@ор1іта.сот.иа (комерційний відділ) агізіеуі @ор1іта.сот.иа (видавничий відділ) уууууу.агізіеу.кіеу.иа